Book: Скляне прокляття



Томас Тімайєр

Скляне прокляття

Присвячується Леону

Пролог

Західна Африка, жовтень 1893 року

Здивувати Рихарда Беллхайма було нелегко: він надто багато бачив та звідав за своє життя. Проте зараз його ніби заворожили.

Над містом зійшло сонце, і його золотаве світло залило колони й покрівлю храму. Легкий східний вітерець відносив запону нічних хмаринок, і приземкуваті глиняні хатинки одна по одній виступали з ранкового серпанку, наче примари. Хижий птах кружляв високо в небі, а його пронизливі крики відлунювали десь у далеких гірських ущелинах.

Етнограф на секунду заплющив очі.

Столові гори Бандіагара — місце, оповите легендами. За переказом, тут у давнину мешкав народ, який володів надзвичайними знаннями про зорі та планети. Народ, який загадковим чином з’явився в цих краях і так само таємничо зник. Незчисленні оповіді про нього передавалися із уст в уста, і деякі з них були настільки дивними, що навряд чи могли б виявитися правдою.

Та це ще слід було з’ясувати й дослідити, а Рихард Беллхайм не належав до тих, хто легко зрікається своїх задумів. Серед колег-науковців його вважали одним із найвідоміших дослідників Африки, і не без підстав. Він багато разів вирушав у небезпечні подорожі, здійснював неймовірні мандрівки, щоб дізнатися найпотаємніші подробиці з життя мешканців Чорного континенту, чого досі не робив ніхто з учених.

На деякій відстані попереду височіли кам’янисті виступи, кожен із яких досягав, мабуть, метрів із сто заввишки. Всі, хто побував тут до нього, завжди відгукувалися про ці місця зі стриманою пошаною. Ці скелі навіть на світанку справляли враження похмурих і неприступних. Проте етнограф заїхав аж надто далеко й не мав наміру вертати назад. Якби він щоразу дослухався до порад власного страху та розсудливості, то ніколи не покинув би своєї лабораторії в Берлині. Зовсім інша справа — час від часу повертатися туди і, відчуваючи себе героєм, у тиші університетської аудиторії оповідати враженим слухачам, які дивовижні таємниці приховує в собі Африка.

Він зупинився й розглянувся навколо.

Густа тінь інжирних і гранатових дерев, що росли обабіч стежки, робила подорож покинутим містом досить приємною. У траві сюрчали цикади, час від часу повз мандрівника пролітали барвисті метелики.

Трохи постоявши, етнограф вирушив далі. Тепер він ішов повз огорожі й покинуті садки, піднімаючись угору кам’яними східцями, що приводили до головного входу в храм. Проте на самій верхівці йому довелось затриматися. Важка брама, зроблена з суцільної брили граніту, виявилася зачиненою. Вікон ця споруда не мала, тож можна було тільки здогадуватися, що чекає на дослідника всередині.

Втім, йому знадобилося не так уже й багато часу, щоб виявити пристрій, за допомогою якого відчинялася грандіозна храмова брама. Піднатужившись, Беллхайм крекнув і наліг на важіль. Почувся гучний скрегіт, важелезний кам’яний диск поволі зрушив із місця і ковзнув убік. Угору здійнялася хмаринка пилу, що накопичився за багато століть. Легені мандрівника миттєво сповнилися вологим затхлим повітрям старовинного приміщення. Пахло пилом, сухим каменем і землею. В цьому дивовижному букеті йому навіть почувся слабкий аромат квітів, та це, найімовірніше, тільки здалося сміливцю. Адже в таких місцях трапляється всяке. Тож не дивно, що його почуття могли бути оманливими.

Етнограф підняв комір, відкотив закачані халяви та рукава сорочки, застебнув ґудзики на них і, нарешті, зробив крок до храму.

Всередині було майже зовсім темно. Світло ледве проникало сюди крізь отвір у куполі, який було прикрито якимось напівпрозорим матеріалом — слюдою або гірським кришталем. У його примарному промінці кружляли здійняті вторгненням порошинки. Вченому знадобився деякий час, щоб очі звикли до таких незвичайних умов освітлення.

Храм було покинуто дуже давно. Цілу вічність сюди ніхто не заходив — на укритій товстим шаром пилу підлозі не було помітно жодного, навіть найлегшого сліду. В самому центрі, — там, куди падав промінь світла, — Беллхайм помітив якийсь дивний округлий постамент, що досягав півтора метра завширшки і близько метра заввишки. Він так само був укритий піском і пилом, проте в деяких місцях крізь цей покрив проступали ледве помітні зеленкуваті проблиски. Здалеку обриси постаменту нагадували верхню частину величезної кулі, що була занурена в пісок і злегка світилася зсередини.

Дослідник обережно наблизився до постаменту — і звуки його кроків лунко відбилися від стін. Дивно, звідки раптом з’явилося відчуття, що за ним спостерігає не менше ніж дюжина очей? І що це за примарний шепіт чується звідусіль?

Беллхайм так само обережно просувався вперед, аж поки не опинився біля постаменту. Тепер він міг його детально роздивитися. Ну, так і є — під шаром сіруватого піску зблискує невідома зелена речовина. Присівши, він обтер рукавом пил і піщинки. Поверхня, що відкрилася перед ним, була гладенькою та блискучою.

І хто б це міг сказати, що воно таке?

У підлогу храму було міцно вмуровано величезний зелений моноліт із невідомого матеріалу, обрамлений чорним обсидіаном і прикрашений золотим кільцем із дивовижними видовженими променями. Подивившись на цей камінь, учений одразу визначив, що його незвичайна поверхня є нібито оплавленою, а сам моноліт нагадував особливим чином оброблене скло. Та це, напевно ж, було зовсім і не скло. Можливо, смарагд?.. А, може, ще якийсь коштовний зелений камінь?

Беллхайм раптом затамував подих. А що коли це — саме те «Скляне прокляття»? Звісно ж, він неодноразово чув один із найдавніших переказів народу догонів про «Скляне прокляття», проте ніколи раніше не надавав йому особливого значення. Аж ось тепер він стоїть у прадавньому храмі, а просто перед ним — ця дивовижна річ, яка ніби з’явилася з легенди! Міф і реальність сплелися разом!

Якщо вірити догонським переказам, «Скляне прокляття» — це гігантський смарагд, який прибув на Землю з глибин Всесвіту. І, якщо справдиться його припущення, то ця дивовижна знахідка стала б сенсацією, яку можна порівняти хіба що з відкриттям залишків Трої Генріхом Шліманом і знайденням легендарних скарбів царя Приама. Таке важливе відкриття принесло б йому всесвітню славу, а його значення для науки було б важко переоцінити. І тоді б йому, Рихарду Беллхайму, більше не довелося виканючувати гроші на нові експедиції та час від часу сидіти на голодному пайку. Не сказати, щоб він так уже й бідував, та цей камінь зробив би його по-справжньому багатою людиною — настільки багатою, що він і сам зараз не наважувався припустити розміри свого майбутнього статку.

Етнограф намагався якось угамувати несамовиту шаленість думок. Кристал надто великий для транспортування і, здається, міцно вмурований у фундамент храму. Можливо, йому якось пощастить відколоти хоча б частинку від нього?

Він вийняв із дорожньої сумки невеликий геологічний молоток і обережно вдарив по гладенькій поверхні каменю. У відповідь почувся металевий звук. Схоже, цей матеріал був таки надзвичайно міцним. Він ударив іще раз, щосили. І знову всі його зусилля не мали жодного успіху.

Мандрівник уже було зовсім зневірився і ладен був припинити свої марні спроби, коли до нього долинув дивний шум — здавалося, ніби вітер колише віти дерев або десь далеко шумить морський прибій. Проте поблизу не було ані дерев, ані моря. І повітря під куполом храму залишалося абсолютно нерухомим.

Беллхайм випростався.

Щось відбувалося.

Вченому знадобилося чимало часу, перш ніж він зрозумів, що сталося.

Підлога!

У тьмяному світлі зеленкувато-сірі піщинки на підлозі храму заворушилися. Вони підстрибували, стикалися, металися з боку в бік, злипалися й розбігалися, нібито були живими істотами. При цьому чувся легенький шерхіт, а незабаром Беллхайм відчув і дивний запах. Принюхавшись, він із подивом упізнав його.

Пахло так, як пахне у фізичній лабораторії після потужного електричного розряду, що його він показував своїм студентам.

Він підняв кілька крихітних порошинок і підніс їх ближче до світла. Піщинки якось дивно гули й підстрибували в нього на долоні. Вчений роздивлявся їх аж доти, поки в нього не запаморочилося в голові. Напрочуд гарні, ніби й справді мікроскопічні смарагди! Вони були такими чудовими, що чоловік уже намірявся взяти їх із собою.

Несподівано один із кристаликів уп’явся у шкіру його долоні. Біль був, ніби від укусу комахи, та він швидко минув. Тільки на долоні залишилася червона цятка. Дослідник мимоволі зойкнув і заходився струшувати з рук зелені гострі піщинки, щоб позбутися їх, коли раптом відчув, що його ноги ніби обсипало жаром. Він опустив очі долу і вжахнувся, побачивши, що коїться: кристалики один за одним хутко проникали крізь шкіру його чобіт і зникали всередині. Нападників ставало дедалі більше, і незабаром його взуття суціль укрилося міріадами крихітних дірочок, ставши схожим на мереживо.

Охоплений панікою, задихаючись і безладно вимахуючи руками, він кинувся до виходу, проте зумів зробити лише кілька кроків і зупинився. Його ноги ніби приросли до підлоги. Пісок під ними вирував, неначе Беллхайм потрапив до гігантського мурашника. Невідомо, що було гірше: печіння та сверблячка, що неухильно підіймалися вгору, аж до стегон ученого, чи усвідомлення того, що ці зелені кристали — живі.

Із відчайдушним криком він рвонувся назад, до храмової брами, та було вже надто пізно. Пісок міцно тримав бідолаху. Врешті-решт учений спіткнувся, упав долу, і хвилі зеленого піску поглинули його…

Частина 1

Незнайомець

1

Берлін, два місяці потому

Колючий холод проникав із вулиці до кабінету. Шибки вкрилися крижаним мереживом, яке мінилося різними кольорами у променях вранішнього сонця, нагадуючи діаманти. Вітер підхоплював сніжинки, кружляв їх у зимовому танку, а потім ніжно опускав на гілки замерзлих дерев і античні статуї в садку Гумбольдта. Здавалося, що їх присипали цукровою пудрою.

Оскару було холодно. Ноги задубіли, ніби він стояв босоніж на землі. Не допомагав навіть вогонь, що палав у комині, його легке потріскування нагадувало хлопцеві звуки новорічного феєрверку. Перед ним лежав аркуш чистого паперу, ліворуч — олівець, а праворуч стояли чорнильниця та перо. Він марно намагався хоч якось зігріти руки, щоб, нарешті, зосередитися на обов’язкових щоденних заняттях.

Сьогодні вранці першою за розкладом була латина. Предмет, із яким навіть у комфортних умовах Оскар ніяк не міг упоратися. А нинішній день був таки незвичайним. Годі й казати — Святвечір.

Йому пригадалося, як іще в берлінському сиротинці вихованці цього вечора завжди співали пісні, а потім їм уголос читали різдвяні історії. І, звісно ж, їхня вихователька фрейлейн Браунштайнс роздавала святкове печиво. Ці сухі й тверді шматочки здобного тіста хрумтіли на зубах, наче гіпс. Але потім, коли він кілька років поспіль прожив на вулиці, він і цього не мав. Кишеньковий злодюжка не міг дозволити собі ані ялинки зі свічками, ані подарунків до Різдва. Єдиною відмінністю цього свята від звичайних днів було те, що йому вдавалося трохи більше вкрасти — кишені та сумки в перехожих ледь могли вмістити гроші та харчі, а самі вони ставали напрочуд неуважними.

Якщо добре розміркувати, то сьогодні було найголовніше свято року — Святвечір. Невже ж і в такий день треба навчатися? Адже вони мали ще безліч клопоту: зробити покупки, прибрати в оселі, прикрасити ялинку, запакувати подарунки. А тепер на все це навряд чи вистачить часу. Вони й без того весь свій час присвячували самому лише навчанню. То невже навіть сьогодні Гумбольдт не міг зробити виняток?

Лише кілька тижнів тому Оскара було офіційно всиновлено Карлом Фрідріхом фон Гумбольдтом — ученим і дослідником, який, втім, у офіційних наукових колах мав неоднозначну репутацію. Незадовго до того Гумбольдт з’ясував, що в результаті його давнього романтичного зв’язку з актрисою Терезою Веґенер, яка згодом померла від сухот, сімнадцять років тому в неї мала народитися дитина чоловічої статі. Тож учений енергійно взявся до пошуків, які, зрештою, і завершилися всиновленням Оскара. Віднині Гумбольдт зробився його батьком і опікуном і щодня нагадував про це юнакові.

Оскар застебнув верхній ґудзик на сорочці. Чорт забирай, він звик жити по-своєму. Поки Гумбольдт не підібрав його на вулиці, він завжди сам собі знав, що робити. І нехай часом не мав чого покласти на зуб, натомість мав безмежну волю. Тож тепер він через силу примушував себе коритися жорстким правилам. До того ж, на нього було покладено безліч хатніх обов’язків. От хто б це міг відповісти: чому Гумбольдт покинув його матір і чому так пізно розшукав його? Задовільної відповіді поки що не було. А ось тепер іще ця бісова латина! Неначе вона може йому хоча б колись стати в пригоді!

Заклавши одну руку за спину й жестикулюючи іншою, Карл Фрідріх фон Гумбольдт походжав кабінетом. Він відмінював латинський іменник «домінус» — «володар», та вимовляв кожне слово так повільно й монотонно, що очі самі по собі заплющувалися.

— Домінус, доміні, доміно, домініум, доміне… — Дійшовши до вікна, Гумбольдт розвертався, та так рвучко, що мостини підлоги порипували під його ногами. — Домінус, доміні, доміно, домініум, доміне!..

Прозоро-блакитні очі вченого дивилися в підлогу, а брови злітали вгору й опускалися, наче він ними диригував у такт. Його огрядна фігура відкидала на стіни кабінету чудернацькі тіні.

Оскар відчував, як на нього насувається страшенна втома. От, дав Бог сімейку! За сусіднім столом сиділа кузина Шарлотта, племінниця його прийомного батька. Її перо вправно шкрябало папір, виводячи латинські слова. Дівчина сумлінно записувала кожне слово викладача. Оскар скоса глянув на її опукле чоло, маленький, правильної форми носик і пишні губенята. Зимове сонце м’яко освітлювало біляве волосся дівчини, і в цю мить вона найбільше нагадувала світлого янгола. Втім, зовнішність, як відомо, буває оманливою.

Шарлотту аж ніяк не можна назвати янголом. Вона була нестриманою, злопам’ятною та зухвалою. Дівчиною, яка точно знає, що їй потрібно в житті і як це отримати. Крім того, останнє слово завжди мало бути за нею. І хто його знає, з якого дива він так дурнувато усміхається щоразу, коли дивиться на неї.

Трохи віддалік сиділи Берт, Мицик, Віллі та Лєна — його друзі, з якими він жив іще на вулиці. Гумбольдт і їх запросив до себе, щоб якнайрішучіше довести Оскару, що він бажає йому лише добра. Звісно, його прийомний батько не був святим або цілком безкорисливим благодійником. Він дав їм роботу і всього лише один шанс, проте й за це Оскар був йому безмежно вдячний. Відтоді, як тут оселилися його друзі, будинок сповнився сміху та молодих голосів. Підлітки виконували свої обов’язки весело й ніби без жодних зусиль, а тиша, що раніше панувала у кімнатах і коридорах, кудись зникла. І все було б просто чудово, якби не ці кляті заняття, що ними Гумбольдт мучив хлопця ось уже протягом кількох тижнів.

Справжньою душею будинку була Еліза, темношкіра мешканка Гаїті. Вона була вірною супутницею вченого, його найближчим другом і помічницею. До того ж, Еліза мала таємничі здібності, які здавалися цілком неймовірними та схожими на чародійство. Наприклад, вона могла встановлювати зв’язок з іншими людьми за допомогою самої лише думки. Щоправда, Оскар і гадки не мав, як саме це відбувається, але ж факт залишався фактом. Він і сам неодноразово відчував це на собі.

У домі мешкала й іще одна дама — ківі Вілма. Цей дивовижний нелітаючий новозеландський птах сьогодні складав компанію молоді. За допомогою портативного перекладача — лінгафона — пташині звуки й сигнали вдавалося перекласти на людську мову, проте Вілма була не дуже балакучою. Її словарний запас був досить таки обмеженим і складався переважно зі слів, що ними ківі описувала свій стан: «голод», «спрага», «втомилася», «весело», «сумно» та інших у тому ж роді. Відтак на тривалі розмови з Вілмою ніхто й не розраховував. І все ж таки пташка вміла розмовляти, нехай і за допомогою такого технічного винаходу, який зробив Гумбольдт, і особливого вітамінного корму, що його Вілма щодня отримувала, — і саме по собі це було дивовижно. Крім того, вітамінізований корм змінив природний біологічний ритм життя пташки, й замість того, щоб виявляти переважно нічну активність, як її родичі в Новій Зеландії, Вілма пристосувалася до денного існування і зробилася супутницею Гумбольдта в його наукових експедиціях.

Ось, власне, й усі, хто мешкав під цим дахом. Не така вже велика родина — в Берліні можна легко знайти й більші.

Оскар скоса глянув на друзів. Незважаючи на те що вони вже могли б вважатися молодими людьми, на відміну від нього, їм довелося лише тепер починати навчатися читати й писати. Адже на вулиці навчають зовсім інших речей. Однак їм дозволялося бути присутніми на заняттях із латини, якщо, звісно, вони мали бажання проникнути в таємниці цієї нелегкої мови. І як це вони примудряються корчити такі зацікавлені обличчя? Невже тільки заради того, щоб догодити своєму роботодавцю?



Та сперечатися з Гумбольдтом із цього приводу не мало сенсу. Це все одно, що гасити полум’я нафтою. Ця думка примусила Оскара усміхнутися. Мабуть, трошки вогню зараз би не завадило, щоб прогнати люту холоднечу, від якої дубіють руки та ноги. Юнак саме збирався далі записувати латинські іменники під диктовку суворого наставника, коли з кінчика його пера зірвалася крапля чорнила й розтеклася на папері. З аркуша в’язка рідина потекла похилою кришкою парти. Оскар блискавично відсунувся, щоб цівка чорнила не забруднила йому штани, але при цьому штовхнув Шарлотту. Почувся гуркіт — на підлогу впала чорнильниця, розхлюпавши чорну рідину на всі боки. Найбільші плями були на дубовому паркеті, проте дісталося й Шарлотті.

— Чи не можна обережніше?! — Шарлотта скочила на ноги, із жахом дивлячись на свою новеньку сукню. — Ось поглянь, що ти накоїв! Це ж моє святкове вбрання!

Одразу ж до них підбіг Гумбольдт, грізно зблиснувши очима.

— Що тут відбувається?

— Мені дуже шкода, — розгублено пробурмотів Оскар. — Я… я трохи забувся. Мені було холодно, і я перестав стежити за своєю ручкою.

Гумбольдт, глянувши на чорнильну калюжу на підлозі, підібгав губи.

— Принеси ганчірку й прибери це неподобство. Шарлотто, звернися до Елізи. Вона скаже, що робити. Зрештою, не бачу ніяких причин для сміху. Я хочу, щоб ви провідміняли слово «доміна» — «володарка» — в однині та в множині. Ну як, зможете? Тоді мерщій!

Оскар приніс відро, ганчірку й заходився відтирати чорнило.

— Невже нам конче необхідно заучувати всі ці відміни? — невдоволено бурчав він. — Хіба ви не розумієте, що нині вже Святвечір, усі готуються до Різдва. Скрізь панує святковий настрій. Та лише не в нашому домі. А нам же всім іще так багато справ треба переробити! — швидко додав Оскар, помітивши складку, що з’явилася між кошлатими бровами вченого.

— Святвечір — не привід байдикувати, — відповів Гумбольдт. — Принаймні, перша половина цього дня нічим не відрізняється від усіх інших. Не лише вам доводиться сьогодні працювати. На свята я нічого вам не задаю додому, проте сьогодні ми все ж до обіду навчатимемося. І я нічого більше не хочу слухати.

Та Оскар не вгавав:

— Тоді чому б нам не зайнятися чимось цікавим? Географією, наприклад, або хімією? Навіть в університетах сьогодні читають спеціальні різдвяні лекції. Принаймні, мені про це розповідали, — додав він.

— А чим тебе не влаштовує латина?

Оскар прополоскав ганчірку й викрутив її.

— Така нудота! Мертва мова, якою нині вже ніхто не розмовляє.

— Дурниці! — заперечив Гумбольдт. — Латина — це мова більшості наук про природу. Навіть у зоології, не знаючи латини, ти не зможеш розібратися в назвах тих чи інших видів тварин і правильно класифікувати їх. Крім того, володіючи латиною, набагато легше опанувати більшість романських мов. Ну, а тепер нумо до справи, — він знову обернувся до дошки.

Проте Оскара його слова не переконали.

— А навіщо тоді лінгафон, — зауважив він, — якщо все одно доводиться вивчати мови?

— Як накажеш тебе розуміти?

— Я маю на увазі наш прилад-перекладач. Чому ми маємо зубрити слова та граматику, якщо в нас є пристрій, який здатний перекладати з будь-якої мови — навіть із такої, що її досі й не чули в Європі? Та що там казати! З його допомогою навіть Вілма «навчилася розмовляти». Тож чому б нам не скористатися лінгафоном, а зекономлений час витратити на щось більш цікаве та корисне?

Гумбольдт схрестив руки на грудях.

— Жоден, навіть найбільш досконалий прилад не може замінити вивчення мови. При цьому, в першу чергу, розвивається логічне мислення та правильно організовується розумовий процес, — відповів Гумбольдт. — Це допомагає зберегти чіткість думок. Крім того, скажи мені, будь ласка: а як бути, якщо раптом поблизу не виявиться електричного живлення або зіпсується лінгафон? Техніка — річ досить тендітна і має здатність ламатися. Тож вона не є досить надійною в тих місцях, куди ми час від часу потрапляємо. Адже ви не хочете закінчити своє життя в казані у якихось напівдиких аборигенів лише через те, що колись полінувалися достатньою мірою розвинути мовний центр свого мозку? — Він простягнув руку Оскару, допомагаючи йому підвестися. — Годі вже тобі з цим морочитися. Сідай-но, і продовжимо наш урок.

Оскар сів на місце, почуваючись найсправжнісіньким йолопом. І навіщо він затіяв цю суперечку? І з ким! Адже Гумбольдт звик завжди досягати своєї мети, відстоювати тільки свою думку. Він, так би мовити, був природженим переможцем. Це було в нього у крові. Так само, як і в його батька — знаменитого натураліста Александра фон Гумбольдта. Звісно, якщо вони і справді були батьком і сином, як запевняє вчений.

Оскар було вже зовсім вирішив, що цей Святвечір — найгірший у його житті, коли раптом у парадні двері хтось гучно постукав.

Гумбольдт на мить зупинився, поклав на стіл свої папери й тільки після цього пішов відчиняти, промимривши:

— Господи! Ну чому мені в цьому домі нема спокою й на півгодини?

2

Визирнувши з вікна кухні, Шарлотта побачила вершника — кур’єра Пруської пошти. Синій формений сюртук із червоними кантами, вузькі штани з лампасами, на голові — кашкет із червоним околом. Баский кінь кур’єра бив копитом і тремтів, переступаючи з ноги на ногу — очевидно, він надто розпалився від швидкого бігу.

Шарлотта опустила фіранку.

— Здається, прибув кур’єр екстреної доставки.

Еліза, котра саме в цю хвилину намагалася відіпрати спеціальним милом чорнило з Шарлоттиної сукні, підвела голову.

— Чому ти так вирішила?

— Я бачила у нього в руках листа. Такі конверти використовують лише для дуже термінової кореспонденції.

Жовто-сірий довгий конверт було запечатано червоним сургучем.

— Ану, піду погляну, — Шарлотта поспішила до дверей, де її дядечко вже вітався з кур’єром.

Листоноша зняв кашкета і злегка вклонився.

— Герр Донхаузер?

Дівчина помітила, як її дядечко сердито підібгав губи, почувши, що чоловік назвав його на офіційне ім’я. Вона не мала жодного сумніву в тому, що він і справді був позашлюбним сином Александра фон Гумбольдта, хоча для декого цей факт і досі залишався недоведеним. І взагалі, в його присутності цю тему краще було не зачіпати.

— Маю для вас запрошення, пане. — Латунні ґудзики з імперським орлом на формі листоноші зблиснули на сонці. — Будь ласка, поставте ось тут підпис про отримання.

Кур’єр простягнув ученому офіційний бланк і олівець. Гумбольдт поставив підпис і взяв конверт.

— І ще лист — для фрейлейн Шарлотти Ритмюллер. Це ви, панянко?

— Так, — Шарлотта взяла листа і швидко поглянула на зворотну адресу. — Я теж маю поставити підпис?

— Ні, дякую. В цьому немає необхідності.

Гумбольдт вийняв із кишені кілька дрібних монет і простягнув їх кур’єру.

— Красно дякую, пане, — чемно вклонився листоноша. — Бажаю приємного дня. Вітаю вас із Різдвом!

Із цими словами він скочив у сідло, й підкови його коня дзвінко зацокали бруківкою.

— І що ж усередині? — поцікавилася Шарлотта. — Хто нам пише?

— Нам? — учений глузливо подивився на племінницю. — Якщо я правильно прочитав підпис, на конверті стоїть лише моє ім’я.

Дівчина не здавалася:

— Але ж він із Берлінського університету, я бачу печатку його канцелярії. А відтак, швидше за все, його адресовано всім нам.

— Ти так гадаєш? — Гумбольдт скинув брови вгору.

Відтоді, як учений на знак протесту проти наукової рутини та застарілих поглядів на природу ретроградів-академіків обернувся спиною до університету, йому вдалося створити щось на кшталт маленького приватного дослідницького загону, завданням якого стало розслідування та пояснення незвичайних, а почасти й зовсім неймовірних подій і феноменів. Почалося все з відкриття раніше нікому не відомого індіанського племені в Перу, яке вміло будувати літальні апарати. Невдовзі після цього було здійснено експедицію у східну частину Середземного моря, де дослідникам довелося зіткнутися на морському дні з гігантськими механічними монстрами. Обидві справи викликали підвищену цікавість у багатьох країнах, і якщо вже керівництво університету надіслало запрошення, значить, звістка про відкриття та пригоди Гумбольдта і його супутників досягли найвпливовіших наукових кіл.

— Ну ж бо, дядьку, — не витримала Шарлотта. — Відкривай!

Гумбольдт неквапливо рушив до кабінету. Так само, не поспішаючи, він узяв ніж для розрізання паперу й відкрив конверт. Вийняв звідти аркушик дорогого паперу ручної роботи і розгорнув його. Потім, зсунувши брови до перенісся, заходився читати. Наразі його обличчя проясніло.

— Беллхайм! — нарешті вигукнув він. — Не може цього бути!

— Хто?

— Рихард Беллхайм. Один із найбільших етнографів нашого часу. Ми з ним разом провчилися кілька семестрів. Чудовий хлопець! Скільки ж це років ми не бачилися?!

— А чому?

— Тобі добре відомо, що я весь час подорожую, та й він також. Рихард — спеціаліст із Африки, і проводить там більшу частину життя. Та це не його почерк. Мабуть, тут лише офіційне запрошення. — Він перевернув аркушик. — Ага, ось: «Два роки в Сахарі», — Гумбольдт злегка присвиснув. — Довгенько, нівроку!

— А що пишуть у запрошенні?

— За три дні він зробить доповідь про свою експедицію. Нам надіслали два квитки. Подивися лишень у конверті!

Шарлотта подивилася. Там і справді лежали квитки, надруковані на цупкому папері із золотим краєм.

— А про що говориться в самому листі?

Гумбольдт поправив окуляри й одразу зробився дуже серйозним.

— Що там? Ну не муч мене!

— Схоже, там буде присутній сам імператор. Тут сказано, що він надасть університету цю високу честь. Серед запрошених будуть лише придворні та офіційні особи. — Він із жалем кинув листа на стіл. — Дуже шкода. А я б із задоволенням послухав доповідь старого приятеля.

— Що ти маєш на увазі?

Гумбольдт сумовито усміхнувся.

— Ти хіба не розумієш? Протягом кількох останніх років Німеччина намагається заволодіти колоніями на Африканському континенті. При цьому думка самих корінних мешканців Африки нікого не цікавить — її шматують, неначе солодкий пиріг. Це ганебна сторінка в історії Німеччини, проте, як завжди, спритні політики намагаються все виправдати «національними інтересами», — останні слова він вимовив так, ніби вони були огидними на смак. — Якщо Беллхайм у присутності імператора доповідає про свої дослідження у Північній Африці, то мова, швидше за все, йтиме про можливість отримання нових колоній, а мене це абсолютно не цікавить. Я спробую зустрітися зі старим приятелем десь в іншій обстановці — віч-на-віч і в більш невимушеній атмосфері. Тоді й побалакаємо.

— Але ж імператор… — Шарлотта дивилася на дядечка, широко відкривши очі. — Я ще ніколи не бачила його величності Вільгельма зблизька.

— Навіть якщо ти туди й потрапиш, тобі навряд чи це вдасться, — відповів учений. — Його оточуватиме ціла армія агентів служби безпеки. Крім того, зблизька він має зовсім не такий імпозантний вигляд, як на парадних портретах.

— Мені байдуже. Ти лише уяви собі, скільки там буде цікавих людей! Парадні сюртуки та фраки, розкішні сукні дам! Я ще ніколи не бувала в такому товаристві. Ну, будь ласка, давай підемо! Дядечку!

Гумбольдт підкотив очі до стелі.

— Мені більше не подобається університет, тож я вважаю за краще ігнорувати подібні збіговиська. Я зовсім не від того, щоб прослухати цікаву доповідь, але відчуваю, що тут пахне брудною політикою. Імператорські прислужники підлещуватимуться до хазяїна, плазуватимуть і вилизуватимуть його чоботи. Як і годиться, всі з’юрмляться навколо Вільгельма та його дружини, намагаючись опинитися якомога ближче до них. Нічого спільного з наукою. Сама лише політика. А це вже, повір, — брудна справа.

— Ну будь ласка, — не вгавала Шарлотта. — Усе ж таки Беллхайм згадав про тебе. А у запрошенні ще про щось сказано?

— Ану, зажди… — Гумбольдт знову розгорнув листа. — О! Тут іще є приписка, та вже іншим почерком. Це ж… о, дідько! — Він підніс листа до світла й поправив окуляри. — Мені, здається, вже час до окуліста. Ти б не змогла прочитати?

Шарлотта взяла листа.

— Підписано Гертрудою Беллхайм. Це його дружина?

— І гадки не маю. Мабуть, він усе ж таки одружився, поки я подорожував білим світом. І що ж вона пише?

Дівчина почала читати:

— «Вельмишановний пане фон Гумбольдт! Від імені свого чоловіка я хочу запросити Вас і одного з Ваших постійних супутників на доповідь, яка відбудеться двадцять сьомого грудня о восьмій годині вечора у Великій аудиторії університету Фрідріха Вільгельма. Мені відомо, що свого часу Ви мали багато спільного з моїм чоловіком, тому я вважаю своїм почесним обов’язком звернутися до Вас особисто. Прошу Вас, зробіть ласку і скажіть моєму чоловікові хоча б кілька слів. Зарані дякую вам безмежно. З глибокою пошаною — Гертруда Беллхайм».

Гумбольдт узяв листа з рук племінниці й іще раз уважно перечитав.

— Дивно, — нарешті, пробурмотів він.

— Що саме?

— Чому ж він сам не написав ані слова? І яким таким чином я зроблю їй ласку, побалакавши з Рихардом? Складаться враження, що вона чимось стурбована.

Шарлотта кивнула головою:

— Ти маєш рацію. Це справді дивно. Мені здається, що ти маєш у цьому розібратися. Але ти зможеш це зробити, тільки якщо сходиш туди. А я вирушу разом із тобою! — І вона посміхнулася дядькові найбільш променистою з усіх своїх усмішок.

Учений скептично здійняв брову вгору.

— Ти кажеш так через те, що справді зацікавилася, чи ти просто хочеш потрапити на прийом?

Він підніс листа до очей, ніби намагаючись відшукати розгадку між рядків, та зрештою здався.

— Гаразд, — зітхнув він, — умовила.

— Дякую! — Шарлотта обняла дядечка і цмокнула у щоку. — Ти — найкращий!

Цієї миті двері кабінету прочинилися, й до приміщення зазирнуло веснянкувате личко, обрамлене рудими косами. Лєна власною персоною.

— Ви ще продовжите заняття, герр Гумбольдт, чи нам можна розходитися?

— Всі вільні, — відповів учений. — Про заняття можете поки що забути. Допоможіть Елізі на кухні, нагодуйте коней і починайте прикрашати ялинку. Але не забудьте як слід прибрати в кабінеті й витерти дошку. Перш ніж почати роздавати різдвяні подарунки, я хочу, щоб усе сяяло.

— Ур-ра-а! — за цим вигуком почулося тупотіння чотирьох пар ніг, а згодом до нього додалося стримане хихикання.

Гумбольдт обтер хусточкою спітніле чоло:

— Якби я знав, що мені дістанеться мішок бліх, то я б сто разів подумав, перш ніж запрошувати до себе приятелів Оскара.

— Гадаю, ти з цим упораєшся, — зауважила Шарлотта. — І мені здається, тобі це було корисним. Відтоді, як у домі з’явилися підлітки, ти став частіше сміятися.

— Ти справді так вважаєш? — зітхнув Гумбольдт. — Головне, щоб моя основна робота від цього не потерпала. А що за листа адресовано тобі? Ти ж так його й не розпечатала.

— Ой, справді, — Шарлотта знову поглянула на конверт, котрий усе ще тримала в руці. Від хвилювання вона зовсім забула про нього. Адреса та ім’я відправника виявилися на зворотному боці конверта: Марія Ритмюллер, курортний отель Хейлігендамм.

Гарний настрій дівчини розтанув без сліду.

3

Сер Джейбс Уїлсон був живою легендою. Сама королева Вікторія визнала його досягнення у вивченні зоряного неба, а колеги-астрономи не лише шанували, але й побоювалися. Крім того, Уїлсон вважався найзнаменитішим збирачем об’єктів позаземного походження у Великобританії. Він був, так би мовити, пристрасним «мисливцем на метеорити». Настільки пристрасним, що почасти міг навіть забути про те, як годиться поводитися справжньому джентльмену.

— Що він там сказав? Ану ж бо, повтори!

Асистент ученого Патрик О’Ніл зблід від хвилювання.

— Мсьє Лакомб з астрономічного факультету Паризького університету відповів, що ні в якому разі не передасть вам копію цього документа. При цьому він заявив: це майже те саме, що подарувати вам усю колекцію. Однак він сподівається, що ви зможете бути присутнім на його доповіді в Обсерваторії цієї п’ятниці. Там ви й отримаєте нагоду побачити цей документ.

— Яка зухвалість! — Уїлсон скочив на ноги. Від люті йому навіть подих перехопило. — Він дозволяє собі глузувати з мене, негідник! Та я не його лакей, тож він не може вирішувати, як мені слід поводитися. До того ж, ми ще побачимо, чи матиме він і надалі привід, щоб посміятися.

О’Ніл збентежено відсахнувся. Уїлсон був дужим, наче віл. Кремезний, огрядний, мускулястий, він мав завжди червоне обличчя з низьким чолом і скуйовджене сиве волосся. Загалом він виглядав доволі страхітливо. До того ж, видатний астроном мав лише одне око — праве, а ліве він втратив у сутичці з туземцями в Патагонії, коли місцеві вожді заборонили йому навіть близько підходити до місця падіння метеорита. Розгніваний Уїлсон та його люди знищили бунтівне поселення, не залишивши від нього й сліду.



Замість утраченого ока Уїлсон вставив у порожню очницю відшліфований уламок метеорита, і здавалося, що ця срібляста кулька, тьмяно виблискуючи, дивиться одночасно в усіх напрямках. Як відомо, до складу залізних метеоритів входить іридій — метал, який відзначається величезною міцністю і служить компонентом найбільш жаростійких сплавів. Ці сплави застосовуються в таких точних вимірювальних приладах, як хронометри й секстанти. Не дивно тому, що іридій вважається надзвичайно цінною сировиною, набагато ціннішою, ніж золото. Через це кулька, що оберталася в очниці Уїлсона, коштувала майже стільки ж, як і невелике німецьке князівство.

— Скасуйте всі заплановані зустрічі, я негайно вирушаю до Лакомба!

— Але сер, ваш обід із міністром внутрішніх справ…

— Я ж казав, скасувати!

Уїлсон схопив пальто, застебнув пояс і поспіхом вийшов із кабінету. За кого його тут має цей нахаба, цей французький жабоїд? Хоче відкараскатися від Джейбса Уїлсона, як від набридливої мухи? Оце вже ні! Скоріше пекло замерзне, ніж йому це вдасться!

Він швидко біг сходами униз. Кабінет ученого був розташований на останньому поверсі Британської Королівської академії в Берлінгтон Гарденз. Це одна з найчудовіших лондонських будівель. Із її вікон відкривається гарний вид на мальовничі зелені парки.

Дорогою йому зустрілося кілька колег-учених, які шанобливо до нього привіталися:

— Доброго ранку, сер Уїлсон!

— Щасливого Різдва, мілорде!

— Чи не будете ви такі ласкаві, щоб завітати сьогодні ввечері до клубу «Афіни»?

Астроном, однак, не вважав за потрібне відповідати на привітання й запрошення і простував далі. Високі підбори його до блиску вичищених черевиків одну по одній відраховували мармурові сходинки. Він вийшов із будинку академії, стиха лайнувши холодну зливу на вулиці, перетнув майданчик перед фасадом і ускочив до однієї з карет, які чекали за огорожею.

— Гайд Парк Корнер, 48. І хутчіш! — кинув він візнику, відкидаючись на спинку сидіння.


Оскар прямував до вітальні, коли шлях йому перетнула Шарлотта, яка несла в руках величезний стос якихось тек із документами, вирізок із газет, нот і листів. Дівчина мала страшенно розгніваний вигляд. Правду кажучи, Оскар давно вже намріяв собі зручненько вмоститися у кріслі перед каміном і поринути в читання нового пригодницького роману Карла Мая. Він нетерпляче очікував тієї миті, коли, нарешті, дізнається, що ж далі сталося з червоношкірим вождем Віннету. Але тепер, побачивши Шарлотту в такому настрої, мимоволі зупинився.

— Ти що, кудись переїжджаєш?

Дівчина здивовано глянула на нього, ніби щойно помітила. Але швидко отямилася й відповіла:

— А-а, ти про це! Та ні, просто піднімалася на горище і дещо там надибала.

— Дещо? — Оскар витягнув шию, здивовано розглядаючи те, що Шарлотта тримала в руках.

Горище в будинку Гумбольдта справді було місцем невичерпним. Там можна було відшукати найнесподіваніші речі з усіх країн світу. Якщо поставити собі за мету, то цими дивовижними експонатами можна було б заповнити експозицію цілого музею. Крім того, у віддаленому кутку горища стояла скриня, в якій зберігалися численні сувеніри з минулого: афіші, щоденники, листи й документи. І поки Оскар захоплено роздивлявся туземні маски, музичні інструменти та зброю, Шарлотта ретельно переглядала весь вміст скрині з ентузіазмом справжнього дослідника. Гумбольдт не заважав їм, тож під час своїх екскурсій на горище вони робили там усе, що заманеться. Аби не шкоду. Проте як він поставиться до того, що Шарлотта вирішила перенести частину речей із скрині до своєї кімнати?

— Що це за папери? — знову спитав Оскар. — Може, тобі допомогти?

— Та ні, пусте, — Шарлотта відвернулася, щоб Оскар не встиг розглянути її папери. Та все ж йому вдалося помітити, що лежало зверху. То був якийсь аркуш зі старовинним генеалогічним древом і товста книга у шкіряній палітурці.

— Родоводи предків і старі родинні альбоми? — поцікавився він. — Навіщо тобі цей мотлох?

— Це тебе не обходить! — огризнулася дівчина. — Не пхай свого носа куди не слід.

— Та годі вже, — Оскар примирливо підняв угору руки. — Не хочеш говорити — то й не треба. Я лише хотів допомогти.

— Ти даси мені дорогу чи ні? — сердито пробурмотіла Шарлотта.

— Звісно, проходь. — Він зробив крок у бік, і дівчина швидко проскочила повз нього.

При цьому зі стосу, який вона тягла в руках, випала невелика шкіряна течка й розкрилася на підлозі. Оскар швидко нахилився, щоб підняти її, — виявляється, то була саме та тека, в якій Гумбольдт зберігав усі свідоцтва про народження. Коли хлопець простягнув теку Шарлотті, та миттю захлопнула її й приєднала до решти документів. Її очі сердито зблиснули, але потім погляд дівчини пом’якшав.

— Дякую, — сказала вона. — І, заради Бога, — не виказуй мене. Я хочу розібратися в одній дивній історії, проте краще, якби поки що про це не знали. Дай мені слово, що нікому не розповіси!

Оскар кивнув.

— Авжеж! Проте хоча б мені щось поясниш?

— Щойно зрозумію, що тут і до чого. Обов’язково! — З цими словами вона обернулася й зникла у своїй кімнаті.

4

Нетерпляче постукуючи пальцями по руків’ю своєї шпаги, Джейбс Уїлсон поглядав у вікно. Повз нього пропливав мокрий від дощу Лондон. Люди ховалися попід навісами будинків, підіймали над головами портфелі й відкривали парасольки, щоб хоч якось захиститися від холодних крапель, що линули з небес. Скрізь панувала передріздвяна метушня. Вітрини магазинів було святково прикрашено, а біля дверей стовбичили вуличні музики, які на все горло виспівували різдвяні гімни.

Уїлсону ніколи не подобалося це свято. Його просто нудило від запаху печених яблук, карамелі та пряників, яким було сповнене все навколо. А ці бісові вертепи, святі Миколаї в червоних балахонах, галаслива малеча з сяючими очима завбільшки з соверен! Якби на те його воля, то він давно б уже скасував Різдво.

Нарешті, екіпаж доїхав до парку, розвернувся й поволі рушив у бік Тріумфальної арки. Ще кілька хвилин — і він уже стояв перед будинком номер сорок вісім. Уїлсон зіскочив на бруківку, тицьнув у руку візника двадцять шилінгів і, схиливши голову, помчав до двоповерхової будівлі у класичному стилі, де зазвичай розміщували іноземних гостей факультету. Оскільки їх було чимало, то в усі часи тут не можна було знайти вільних апартаментів. Проте сьогодні, перед Різдвом, більшість із них спорожніла, тож Франсуа Лакомб виявився чи не єдиним пожильцем. Він займав у східному крилі дві кімнати, одну з яких учений одразу ж перетворив на робочий кабінет.

Цей французький астроном нагадував собаку на сіні: тримав украй важливу для Уїлсона інформацію при собі й не бажав ані на йоту поступатися нею. Британець уже отримав дві категоричні відмови, намагаючись хоч якось підібратися до таких бажаних документів. Спочатку він звернувся до Лакомба особисто, додавши до свого прохання подарунки та лестощі, — і отримав чемну відмову. Потім до француза було виряджено асистента вченого, Патрика О’Ніла, — і цього разу відмова прозвучала набагато жорсткіше. Тож тепер у нього залишався останній, вирішальний шанс.

У холі нікого не було, тому ніхто не помітив Уїлсона, коли він підіймався на другий поверх. Сходи було заслано килимом, тому професор крокував практично нечутно. Дійшовши майже до самого верху, титулований астроном прислухався. Звідкілясь долинала музика. Він обережно пройшов коридором і, нарешті, опинився перед дверима апартаментів Лакомба. Музика чулася з кабінету: там грав грамофон. Вальс «Голубий Дунай» Йоганна Штрауса, як це не дивно, мав серед астрономів велику популярність. Схоже було на те, що Лакомб із головою поринув у роботу.

І годі Уїлсон прийняв рішення. «Де вже там помітити невелику крадіжку?», — умовляв він сам себе.

Він обережно наблизився до дверей, поклав руку на ручку замка і легенько натиснув. Не зачинено. Прочинивши двері, він обережно зазирнув усередину. Спальню й гардеробну Лакомба було освітлено тільки вузенькою смужкою світла, що виходило з кабінету. Уїлсон прослизнув до кімнати й причинив за собою двері. Поки що все гаразд. Крізь вузьку шпарину він міг бачити, що Лакомб усе ще перебуває в кабінеті. Вчений зосереджено схилився над столом. Здається, чистить лінзи свого телескопа, витягаючи їх одну за одною з кріплень і поліруючи м’якою ганчірочкою. А при цьому ще й весело насвистує мелодію вальсу.

Уїлсон обдивився навколо себе. Він знав, що французький астроном зберігає документи в довгастій дерев’яній скриньці. На численних полицях стояли тільки книжки та зоряні карти. Можливо, скриньку заховано в платтяній шафі?

Він нечутно прокрався до важкої шафи з червоного дерева й відчинив її. Дверцята рипнули, і Уїлсон затамував подих. Втім, Лакомб усе одно б нічого не почув. Музика так само звучала з грамофона й заглушала інші звуки. Англієць почав поспіхом ритися в надрах шафи. Нічого нема… Самі лише сорочки, штани й сюртуки… Та які старомодні! Страшне! Як таке можна сьогодні начепити на себе?

Уїлсон з огидою зачинив шафу. Та де ж ця бісова скринька? А, може, вона в кабінеті? Якщо так, то він матиме серйозні проблеми.

Він знову почав крастися до прочинених дверей. Та, минаючи ліжко, раптом помітив, як під матрацом щось зблиснуло. Гладенька відполірована горіхова кришечка з начищеними латунними петлями. Уїлсон присів і оглянув знахідку. От клятий жабоїд! Це ж треба таке вигадати — ховати скриньку під матрацом, наче тут хтось має намір його пограбувати!

Британець посміхнувся. Ці французи схильні драматизувати події!

Він витяг скриньку і відкрив її. Всередині лежали три густо списані аркушики паперу. Єдиний доказ того, що легендарний метеорит, називаний «Скляним прокляттям», існує насправді. Уїлсон задоволено кивнув, вийняв документи, сховав до кишені й уже намірився було зачинити скриньку, коли в кімнаті спалахнуло світло.

— Мені вчувся якийсь шум!

У широко відчинених дверях спальні стояв Франсуа Лакомб, поставивши руки в боки.

— Чи можу я поцікавитися, що ви тут робите, шановний мсьє Вільсьєн? — Лакомб вимовив ім’я вченого на французький манер, ніби навмисне викрививши його.

— А ви як гадаєте?

— Саме так, як воно є й насправді, — відповів француз. — Я лише хотів переконатися, що не здійсню помилки, якщо викличу поліцію.

— На це вам не варто дуже розраховувати, — Уїлсон випростався й обтрусив штани. — На Різдво тут майже нікого не залишається, а Філбі, тутешній швейцар, уже надто старий і не зможе вам нічим допомогти.

Обличчя Лакомба спохмурніло.

— Негайно поверніть мені всі папери й забирайтеся геть звідси!

— Здається, ви не зовсім правильно все зрозуміли. Мені потрібні ці записи, тож я заберу їх із собою, хай там як. Ви припустилися серйозної помилки, приховуючи їх від мене. Замість спільника ви нажили собі ворога в країні, яка не дуже переймається підтриманням добрих дипломатичних стосунків із Францією.

— Ви мені загрожуєте? — Лакомб побуряковів від люті. — В апартаментах, що їх надала мені Британська академія? Стережіться, пане, кажу вам! — Він стрімко метнувся до полиці й схопив із неї свій палаш — різновид шпаги з широким, загостреним з обох боків клинком. Блискавичним рухом Лакомб вихопив зброю з піхов і спрямував її вістря просто на британця. — А тепер вам доведеться повернути те, що належить мені по праву.

Уїлсон хижо усміхнувся й розстебнув пальто. На боці професора зблиснув ефес його шпаги.

Очі вченого-француза стали круглими від здивування. Мабуть, він зрозумів, що самими лише загрозами справу не вирішити.

— Прошу вас, мсьє, схаменіться!

Усмішка застигла на вустах Уїлсона. Він неквапливо витяг шпагу з піхов — і обидва клинки зіткнулися з сухим брязкотом.

— Маю застерегти вас, мсьє! — прошипів Лакомб. — За Наполеона Третього я отримав офіцерський патент і брав участь у битві при Седані в 1870 році!

— Це в тому самому посміховиську, коли французів ущент розгромили прусаки під акомпанемент труб і литавр, якщо не помиляюся, — зауважив Уїлсон. — Та й відтоді вже минуло понад двадцять років. Мабуть, і шпагу вашу ржа поїла за цей час?

Він зробив короткий випад і повернувся на вихідну позицію.

— Ваші рефлекси ще нівроку, — констатував він. — Що ж, хотілося б мені бачити, скільки ви протримаєтеся. До бою! — Він зайняв бойову позицію.

Уїлсон досить непогано знав історію виникнення фехтування, види фехтувальної зброї і ті прийоми, які застосовують у бою офіцери французької армії. Лакомб спробував дістати його на відстані, не сходячись упритул. Випад — крок назад. Випад — крок назад. Досить витончений прийом, і на відкритій місцевості він був би цілком ефективним і доцільним, проте в тісному приміщенні не спрацьовував. Уїлсон же, навпаки, підпустив супротивника якомога ближче, очікуючи слушної нагоди, щоб завдати нищівного удару. Нарешті, він зробив несподіваний крок уперед, описав шпагою дугу і здійснив глибокий випад у бік супротивника. Лакомб позадкував, наштовхнувся на стілець і втратив рівновагу. Щоб виправити свою помилку, він скочив на ноги й відступив до суміжної кімнати.

У свої сорок п’ять років він був іще досить жвавим, проте сили й дихання йому вже явно не вистачало. А саме цього в Уїлсона було вдосталь, і він уже наладнався вибити клинок із руки Лакомба. Британець зробив новий випад, але промахнувся, і його клинок обрушився на розібраний телескоп, що стояв на столі. Лакомб завив від люті й кинувся на Уїлсона, безладно вимахуючи своєю короткою шпагою і бажаючи лише одного — помститися за зіпсований унікальний прилад. Тепер його випади зробилися марними й непередбачуваними. Уїлсон парирував їх, відхиляючись то в один, то в інший бік, щоб уже остаточно виснажити супротивника.

Далі все сталося з блискавичною швидкістю.

Франсуа Лакомб кинувся в атаку, спіткнувся й одразу ж наштовхнувся на клинок Уїлсона. Гортанно скрикнувши, француз заточився і впав на підлогу. Шпага британця простромила йому груди.

Уїлсон витяг клинок, витер його об штани Лакомба й поклав у піхви. А потім, навіть не глянувши на супротивника, відчинив двері.

На порозі стояв швейцар Філбі, втупившись у нього широко відкритими від страху очима.

— Сер Уїлсон? — Він подивився на француза, котрий лежав на підлозі. — Я почув якийсь шум… Боже милий, що тут сталося?

— Справа честі, — відповів астроном. — Ми бесідували, і мсьє Лакомб раптом почав верзти казна-що — він насмілився зачепити честь нашої королеви. Я попросив його взяти свої слова назад, та він відмовився. Довелося вжити крайніх заходів.

Філбі розгубився.

— Але ж це просто жахливо! Ми маємо негайно повідомити про це поліцію.

— Звісно, що маємо. Проте в мене обмаль часу, друже мій. Чи не могли б ви зробити це замість мене?

— Я… Так, слухаюся, сер!

Старий вийшов, а на обличчі Уїлсона з’явилася задоволена усмішка. Ніхто йому й слова поганого не скаже — адже він захищав честь королеви. Навпаки! Про нешанобливе ставлення до влади та злі язики французів у Лондоні складали легенди, тож громадська думка також буде на його боці. Крім того, він уже багато років приятелював із начальником поліції, а це вам не баран чхнув. Нічого, якось обійдеться!

Та найголовніше: документи тепер у нього. І він може починати те, на що чекав так багато років…

5

Три дні потому

У солідній будівлі Берлінського університету проводилася підготовка до доповіді про експедицію в гірські райони Північної Африки. Доступ сторонніх на територію було перекрито. Навколо через кожні сто метрів стояли кінні поліцейські. Фасад університету освітлювався смолоскипами, які відкидали відблиски теплого світла на величезну юрбу народу. Біля огорожі зібралися тисячі цікавих, які нетерпляче очікували на прибуття імператорського подружжя. І коли, нарешті, на алеї, що вела до парадного входу, з’явилося розкішне ландо, яке супроводжували п’ятнадцять вершників із особистої охорони вінценосця, з натовпу почулися нестримні радісні вигуки на адресу прибулих. Імператор Вільгельм II і його дружина Августа Вікторія люб’язно привітали шановне зібрання й поспіхом пройшли до приміщення. Снігопад ущух, та вечір був доволі холодним.

Слідом за августійшим подружжям Велику аудиторію почали заповнювати запрошені. Швейцари в парадних лівреях ретельно оглядали кожного гостя, і лише після цього пропускали у двері. Біля входу утворилася черга, й минуло чимало часу, перш ніж останній із запрошених нарешті потрапив усередину.

У будівлі все, здавалося, свідчило про особливу урочистість події. В люстрах і канделябрах сяяли тисячі свічок, утворюючи суцільне море вогнів. І хоча в університеті, так само, як і майже повсюди в Берліні, вже було становлено газові світильники, на честь імператора було вирішено запалити свічки. Порівняно з холодним блакитнуватим газовим світлом їхнє живе полум’я набагато вигідніше відтінювало урочисті обличчя численних гостей і підкреслювало красу дамських суконь.

Шарлотта ще ніколи не бачила таких розкошів. Стоячи поруч із дядьком, вона зачаровано дивилася на аристократів, дипломатів і їхніх дружин, які зібралися в залі. Дами вбралися у свої найелегантніші сукні й уклали волосся у вигадливі зачіски. Чоловіки вдягли фраки, наплояли кільцями бороди й густо намастили волосся бріоліном, щоб бути схожими на свого імператора. Зала та прилеглі до неї коридори сповнилися запахом чарівних парфумів і дорогих сигар, повсюди рікою лилося шампанське.

Розпашіла від збудження Шарлотта, ледве дихаючи, уважно дослухалася до світських бесід гостей. Звісна річ, багато які з цих розмов були всього лише пустопорожньою балаканиною, проте в атмосфері таких розкошів кожне слово здавалося золотим або ж, принаймні, позолоченим. Від хвилювання дівчина навіть забула про лист, який вона отримала три дні тому. Про лист, який міг привести до серйозних наслідків.

— Дядю, я б із задоволенням випила ковток шампанського.

Гумбольдт виявився єдиною людиною, яка не посміхалася. Його погляд блукав десь угорі, над головами гостей. Наразі він глянув на племінницю.

— Що ти сказала?

— Шампанське, — відповіла Шарлотта. — Я б залюбки його скуштувала.

— Але ж тобі всього лише шістнадцять.

— Дядю, будь ласка!

Учений фиркнув, зупинив офіціанта, який саме пробігав повз них, і взяв у нього з таці два келихи.

— Тримай, — сказав він. — Другий — для мене. — Вони легенько цокнулися. — Втім, сьогодні ти виглядаєш просто чарівною.

Дівчина зашарілася від задоволення і квапливо ковтнула вина. Вона досі ще ніколи не пила шампанського, і сьогодні для цього випала слушна нагода. Пінистий напій залишив у роті досить дивний смак.

— Ну то й як? — поцікавився Гумбольдт.

Шарлотта помовчала, намагаючись усвідомити свої відчуття.

— Трошки кислувате, — зауважила вона, відкусивши шматочок сирного печива, а потім іще раз ковтнувши. Проте цього разу результат був скоріше незадовільним. — Не знаю, — пробурмотіла дівчина, зазираючи до келиха. — Якось навіть допивати не хочеться.

— І мені теж, — учений поставив келих на тацю. — Нічого особливого. Але все ж таки краще, ніж безглузді теревені. Ходімо, нам уже час до аудиторії.

Велика аудиторія вже майже заповнилася. Вони відшукали два вільних місця в четвертому ряду неподалік від сходів, що вели до сцени, й усілися. Шарлотта озирнулася. Імператор Вільгельм із дружиною повагом сиділи в парадній ложі, оточені особистою охороною. Шарлотта бачила, як виблискують сліпучо-білі манжети, сяють начищені ґудзики мундирів і золоті еполети офіцерів, освітлені безліччю свічок. Над шоломами охоронців похитувалися пишні плюмажі.

Дядько мав слушність. Усе, що відбувалося навколо неї, — звичайна демонстрація, що була покликана справити враження на імператора. Гумбольдту й насправді було тут досить нудно. Залишалося лише сподіватись, що доповідач додасть хоча б якогось сенсу цій безглуздій церемонії.

Саме цієї хвилини на сцені й з’явився Рихард Беллхайм у супроводі ректора університету й іще декількох високопосадовців із керівництва. Учений був струнким чоловіком років сорока, з густою бородою, лисиною на потилиці і стомленим обличчям. У нього в руці зблискували золотою оправою великі окуляри. Етнограф був одягнений у доволі скромний костюм брунатного кольору зі шкіряними латками на ліктях і непоказні черевики, завдяки чому являв собою повну протилежність усім цим ошатно вбраним панам у залі. Проте коли Беллхайм почав говорити, всі одразу забули про це, слухаючи його глибокий і приємний голос.

Шарлотта відхилилася на спинку крісла, склала руки па колінах і почала уважно слухати розповідь ученого про його подорожі до незвіданих куточків Чорного континенту. Спливав час, але дівчина не помічала його, захоплена дивовижною оповіддю.

6

За дві години захопливу доповідь було завершено. Етнограф подякував шановному зібранню за увагу, поставив свої автографи на книги та буклети і зник за кулісами разом із організаторами щойно відкритої виставки, яка була присвячена Африці. Говорив Беллхайм, в основному, про маловідомі народи та їхні дивовижні культури. Про колоніальну політику він навіть не згадував, а відтак побоювання Гумбольдта виявилися марними. Публіка почала розходитися. Імператор з імператрицею вже покинули аудиторію, тому більшість присутніх у залі втратили цікавість до того, що там відбувалося. Шарлотта і Гумбольдт дочекалися, поки натовп трохи поменшає, після чого підвелися зі своїх місць і рушили туди, де за кулісами зник доповідач.

Проте шлях їм заступив охоронець.

— Чого бажаєте, панове?

Гумбольдт височів над цим молодиком майже на цілу голову, тому змушений був нахилитися, щоб відповісти.

— Я б хотів побесідувати з професором Беллхаймом, — промовив він. — А також привітати його й висловити своє захоплення настільки успішною та змістовною доповіддю.

Служник похитав головою.

— Мені дуже шкода, проте я маю наказ нікого не пропускати за куліси.

— Для герра Гумбольдта можна зробити виняток, — раптом почувся голос, що долинав із дверей ліворуч. До них вийшла білолиця дама в рожевій сукні та білих туфлях на підборах і простягнула вченому руку. — Мене звати Гертруда Беллхайм.

— Виходить, це вам ми завдячуємо своїм запрошенням?

— Саме так, пане. Сподіваюся, доповідь вас не розчарувала.

— Було надзвичайно цікаво, — Гумбольдт уклонився й поцілував руку дами. — Це моя племінниця Шарлотта.

— Дуже мило! Вас також цікавить Африка, моя люба?

— І не лише Африка, — відповіла Шарлотта. — В першу чергу, мене цікавлять природничі науки — фізика, хімія, біологія, географія. У світі ж так багато всього цікавого та незвіданого!

— Я бачу, герр Гумбольдт, що ви виховали собі чудову помічницю, — пані Беллхайм подарувала Шарлотті найсердечнішу усмішку. — Я проведу вас до мого чоловіка. Уявляю, як він буде здивований, побачивши вас, адже минуло стільки років…

— Ви маєте рацію, — підтвердив Гумбольдт. — Колись ми і справді були найближчими друзями.

— Тоді прошу вас іти за мною, будь ласка, — дружина етнографа обернулася і швидкими кроками рушила в глибину службових приміщень.

Поки вони йшли довгим коридором, потім спускалися сходами до підвального поверху будівлі, пані Беллхайм жваво бесідувала з Шарлоттою. Виявилося, що їхні погляди на життя багато в чому збігаються. Наприклад, дружина вченого вважала ганебним той факт, що багато жінок усе ще змушені сидіти вдома й не можуть отримувати фундаментальної освіти. Шарлотта, миттєво пожвавішавши, щойно пані зачепила цю тему, палко погоджувалася з нею. Нещодавно в Німеччині було відхилено законопроект, який дозволяв жінкам навчатися в університетах. І це при тому, що у Швейцарії дівчат було допущено до вищих навчальних закладів від 1840 року, у Великобританії — від 1849, і майже в усіх інших країнах Європи — від 1870 року. І лиш у Пруссії й Австро-Угорщині ситуація залишалася без змін.

— Це просто скандально! — вигукнула пані Беллхайм, коли вони, нарешті, досягли нижньої сходової площадки.

Із цими словами вона зупинилася біля дверей однієї з кімнат.

— Ну, ось ми й на місці. Даруйте, якщо я набридла вам своєю балаканиною. Останнім часом я трохи нервую, а тому намагаюся заспокоїти себе розмовами.

— Зовсім ні, — палко заперечила Шарлотта. — Мені було надзвичайно цікаво дізнатися вашу думку. Сподіваюся, що ми колись іще повернемося до цієї бесіди.

— Із великим задоволенням, люба. Проте, час уже надати й чоловікам обмінятися хоча б кількома словами.

Вона постукала у двері.

— Прошу, заходьте! — почулося з глибини приміщення.

Дружина етнографа відчинила двері й пропустила гостей уперед. Рихард Беллхайм саме складав численні карти й документи, якими він користувався під час доповіді, в чималеньку валізу. В кімнаті панував страшенний гармидер.

— Рихарде, це Карл Фрідріх фон Гумбольдт і його племінниця Шарлотта. Вони сьогодні прибули до університету, щоб послухати твою доповідь.

Етнограф неуважно кивнув.

— Гумбольдт? Знайоме ім’я. Ви, часом, не родич Александра фон Гумбольдта?

Дослідник здивовано насупився, та все ж опанував себе й відповів:

— Александр фон Гумбольдт був моїм батьком.

— Тоді вам надзвичайно пощастило. Це не лише велика честь, але й велика відповідальність! А чим, власне ви займаєтесь?

— Я дослідник природи.

— Так-так, розумію…

Шарлотта розгублено переводила погляд із дядька на етнографа. Бесіда набувала якогось зовсім не очікуваного напрямку. І її дядько, схоже, так вважав.

— Рихарде, — нарешті, вимовив він. — Та це ж я, твій друг Карл Фрідріх.

У погляді Беллхайма промайнуло здивування. Він облишив свою валізу, відклав у бік матеріали лекції і підійшов до Гумбольдта.

— Будь ласка, повторіть ваше ім’я…

— Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Та, можливо, прізвище Донхаузер видається тобі більш знайомим?

— Карл Фрідріх Донхаузер? — Беллхайм уважно вдивлявся в обличчя вченого. — Нагадайте, де ми з вами познайомилися?

— Як же ти міг забути? — Гумбольдт був просто враженим. — Адже ми разом із тобою провчилися майже чотири роки. Невже ти не пам’ятаєш змістовних семінарів у Алоїза Круммнагеля? А як ми одного разу з тобою удвох залізли нишком до виставкової зали університетського зоологічного музею і поцупили звідти звірині опудала? Пригадуєш, яка то була потіха?

Беллхайм так само здивовано дивився на Гумбольдта. Помовчавши, він сказав:

— Гадаю, ви мене з кимось плутаєте. Перепрошую, але, на жаль, нічим не зможу бути корисним.

— Рихарде!..

— Я був би вам дуже вдячний, якби ви більше не відволікали мене від вельми важливих справ. Я маю обмаль часу, — вів далі Беллхайм із помітним роздратуванням. — Мені дуже шкода, проте в мене ще сила-силенна роботи. Сподіваюся, ви не відмовитеся прийти на одну з моїх наступних доповідей. Можете не сумніватися в моїй цілковитій відданості. Мене дуже потішив ваш візит, а зараз — на все добре. Гертрудо, чи не могла б ти провести наших гостей?

Гумбольдт розгублено дивився на друга. Схоже, у нього в душі відбувалася якась боротьба, та він продовжував мовчати. Нарешті вчений отямився.

— Що ж… Дуже дякую вам, герр Беллхайм, — Гумбольдт вийшов із кімнати, й Шарлотта пішла слідом за ним.

У коридорі їх наздогнала дружина етнографа. Щойно двері кімнати захлопнулися, Гумбольдт круто обернувся до жінки.

— Що тут відбувається? Я вимагаю пояснень!

Гертруда Беллхайм винувато усміхнулася.

— Мені дуже шкода, повірте! Я сподівалася, що хоча б вас він упізнає. Якщо хочете, я все вам поясню. Проте, краще не тут. Ходімо до салону — там ми зможемо чогось випити й побалакати без свідків.

У салоні було майже порожньо — лише декілька людей із тих, що були запрошені, залишилися, щоб випити келих вина або філіжанку кави. Чувся приглушений сміх і розмови, десь за стіною дзеленчав посуд, а в повітрі злегка пахло дорогим тютюном.

Гертруда Беллхайм указала на крісла, оббиті червоним оксамитом, і подала знак офіціанту.

— Чи не бажаєте чогось замовити?

Шарлотта вибрала собі чай з лимоном, Гумбольдт — каву, а жінка попросила принести їй червоного вина і склянку холодної води. Коли офіціант зник у кухні, вона почала говорити:

— Я запідозрила, що з Рихардом щось негаразд, тижнів за два після його повернення з цієї експедиції. Він ніколи не скаржився на забудькуватість, проте зараз нічого не пам’ятає і спить до десятої або й до одинадцятої години ранку. Спочатку я не надавала цьому значення, гадала, що він просто втомився після виснажливої подорожі, проте за деякий час почала непокоїтися. Адже він і раніше весь час подорожував, проте дуже швидко відновлював душевні та фізичні сили й знову повертався до активної роботи. Проте цього разу все було інакше, зовсім інакше. Він забув навіть елементарні побутові речі: наприклад, як зав’язувати шнурки на черевиках, як тримати ніж і виделку, як розкурювати люльку. Та це б іще нічого. Але ж він забув і про ті почуття, які раніше так багато важили для нас, не пам’ятав, як ми познайомилися, нашу першу зустріч, перший поцілунок. — На очах жінки заблищали сльози. Вона відкрила свою сумочку, вийняла звідти мереживну хусточку і втерла нею кутики очей.

— Я розумію, як тяжко вам усе це сприйняти, — співчутливо промовив Гумбольдт. — А ви зверталися до лікаря?

— Ну, звісно, — зітхнула жінка. — Ми навіть їздили до клініки «Шаріте». Я відвезла туди Рихарда під приводом того, що він потребує профілактичного медогляду, і найкращі фахівці повністю перевірили його організм. Треба зазначити, що він поставився до цього спокійно і зовсім не опирався.

— І яким був результат?

— Нульовим. Лікарі запевнили мене, що чоловік здоровий, як двадцятирічний юнак. Звісно, пам’ять трохи послабшала, та це не так уже й дивно для людей за сорок. Проте я краще за всіх медиків знаю, якою була його пам’ять іще рік тому! — вона похитала головою. — Ця забудькуватість мене страшенно непокоїть. Адже він забуває не якісь побутові дрібниці, які не мають великого значення, ні. Він забуває все те, що складає основу і сенс нашого життя. Раз! — вона клацнула пальцями в повітрі, — і ніби ніколи нічого не було. Натомість, багато чого іншого Рихард пам’ятає досить виразно. Так, він знає, скільки східців веде до наших дверей, скільки книжок у нашій бібліотеці. Навіть може цілими сторінками цитувати будь-яку з них без найменшої помилки. А от про мій день народження так і не згадав! Що б ви на це сказали, пане Гумбольдт?

— Можливо, це якась рідкісна форма послаблення пам’яті, — промовив учений, кахикнувши. — Патологічна забудькуватість.

— Я теж одразу про це подумала. Проте лікарі категоррично не погоджуються з цим. Вони запевняють, що в таких випадках найперше вражається оперативна пам’ять, а вона у Рихарда цілком нормальна. — Жінка простягнула руку до келиха і квапливо ковтнула. — Тепер ви розумієте, чому я звернулася саме до вас?

Шарлотта бачила, як важко говорити Гертруді Беллхайм. Дивно, як їй у таких обставинах іще вдається зберігати витримку.

— А чим же ми тут можемо зарадити? — запитав Гумбольдт.

Жінка відсунула вбік свій келих і твердо глянула на вченого.

— Я хочу запросити вас провести з нами новорічний вечір. Я покликала гостей, більшість із яких — знайомі Рихарда. Можливо, в оточенні старих приятелів його пам’ять відновиться. А ваша присутність матиме особливе значення. І не лише тому, що ви — його давній друг, але й тому, що ви, наскільки мені відомо, маєте надзвичайний хист розплутувати всілякі надзвичайні ситуації. — Спіймавши здивований погляд Гумбольдта, вона вела далі: — Так-так, ви не дивуйтеся: я збирала відомості про вас. І мені здається, що ви — єдина людина, яка здатна розібратися в цій справі. Запевняю, що вашу працю буде належним чином оплачено, а всі видатки відшкодовано. Що ви на це скажете?

Гумбольдт відхилився на спинку крісла й замислився. Потім він стиха промовив:

— Не знаю, що й відповісти. Правду кажучи, все це мене дуже непокоїть, адже Рихард — мій давній друг. Що ж, я приймаю ваше запрошення. Те, що я бачив сьогодні ввечері, просто неможливо собі пояснити. І я не виключаю, що мені вдасться дещо з’ясувати.

— Дякую! Дуже дякую! Ви навіть не можете собі уявити, наскільки це важливо для мене.

— Гадаю, дякувати зарано. Адже ми поки що не знаємо, що робити й у якому напрямку рухатися. Результат може виявитися набагато гіршим, ніж ми очікуємо. Скажіть, а чи можу я поставити вам іще одне, останнє запитання?

— Звісно!

— Якого кольору очі у вашого чоловіка?

Фрау Беллхайм замовкла, а потім на вустах у неї з’явилася легка усмішка.

— Світло-карі. Теплі, сяючі очі кольору ліщини.

— Я сказав би те ж саме, оскільки чудово пам’ятаю колір його очей. Ми ж колись досить довго жили з ним в одній кімнаті.

— Ну то й що ж?

— Справа в тому, що очі в людини, яку ви називаєте своїм чоловіком, зелені. Смарагдово-зелені, кольору свіжої трави.

7

У той самий час у Нью-Йорку

Макс Пеппер стурбовано поглянув на північ. На П’ятій авеню до самого Центрального парку панував повний гармидер. Візок броваря, який поволі їхав десь футів за триста попереду, заїхав у кучугури й перекинувся. Кількасот літрів пива вилилося на щільно притоптаний сніг, і від цього він перетворився на величезну пивну ковзанку. Екіпажі, візки та омнібуси буксували на кризі й зупинялися уздовж і впоперек вулиці, загороджуючи проїзд. Візники, пішоходи й полісмени тим часом сперечалися про те, хто винен і що робити, проте так і не могли дійти згоди щодо того, хто має відповісти за це неподобство й кого слід за це покарати. Ніби від цього щось змінилося б! Гамір і лайки не затихали, незважаючи на те, що на вулиці почалася справжня хурделиця.

Годі було й сподіватися хоч трохи просунутися вперед. Макс поспішав на важливу зустріч і не міг затримуватися. Він визирнув на вулицю. Звідси було вже навіть видно вдалині будівлю «Глобал Експлорер» на перехресті П’ятдесят восьмої вулиці та Іст-авеню. Фірмовий логотип знаменитого журналу, гігантська буква «X», яскраво сяяв у блідому небі сотнями модернових електричних ламп, а десятки прапорів, що оточували величезний глобус, обважніли від снігу.

Іще раз глянувши в заледеніле віконце кеба, Макс прийняв рішення. Він вискочив із екіпажу в пронизливу вуличну холоднечу і швидко попростував уздовж довгого ряду крамничок і ресторанчиків. Дорога виявилася слизькою, а гладенькі шкіряні підошви його черевиків аж ніяк не підходили для зими, а тим більше, для пивної криги. І все ж йому вдалося подолати ті півтора кілометри, що залишалися до офісу «Глобал Експлорер», і жодного разу не впасти. Лише забігаючи нагору широкими сходами, що вели до головного входу, він послизнувся, проте вчасно схопився за перила.

Кабінети редакторів були розташовані на другому поверсі, й Макс трохи захекався, поки піднявся туди. На щастя, двері до зали засідань усе ще були відчинені. Їхній шеф, Альфонс Т. Вандербільт, раз і назавжди наказав зачиняти їх точно в момент початку засідань, тому співробітники, які чомусь запізнилися, змушені були тинятися коридорами й чекати прочуханки, якій незмінно піддавав їх суворий керівник. Після трьох запізнень співробітника негайно звільняли з посади. Тому для того, щоб хоч трохи затриматися і з’явитися невчасно, слід було мати досить вагомі підстави.

Однак сьогодні справа виглядала дещо інакше. Макс одразу ж помітив Алоїзіуса Вінкельмана, камердинера Вандербільта, котрий навіть не намагався зачинити важкі дубові двері конференц-залу.

Дуже дивно!

Не знаючи, що йому тепер робити, Вінкельман стовбичив біля входу і знічев’я полірував власним рукавом латунну клямку дверей. Макс прокрокував повз нього до конференц-залу й делікатно кахикнув. Лише після цього він почув, як клацнула клямка дверного замка.

Стрілка годинника на стіні показувала сімнадцять хвилин на шосту, а нараду було призначено на п’яту. Вандербільт стояв біля вікна, дивлячись на засніжений Нью-Йорк. Щоразу, побачивши огрядне тіло і лису, неначе більярдна куля, голову газетно-журнального магната, Макс уявляв собі величезне немовля, вбране в діловий твідовий костюм. Проте це враження було оманливим. Вандербільт мав яскравий холеричний темперамент, і ледве Макс увійшов до залу, обернувся й уїдливо втупився в нього поверх окулярів у золотій оправі.

— Нарешті, ви прийшли, Пеппере, — зловісно промовив шеф, при цьому його подвійне підборіддя докірливо підстрибнуло. — Вам відомо, що ви знову спізнилися?

Макс умостився на своєму місці й поставив поряд із собою портфель. Свинячі очиці шефа супроводжували кожен його рух.

— Ну скажіть, що я маю з вами робити?

Макс міркував, чи не розповісти йому про аварію на П’ятій авеню, проте вирішив, що краще буде промовчати. Такі пояснення не мали тут ніякої сили. На губах Вандербільта з’явилася усмішка.

— Можливо, вам це відомо, містере Босуелл?

Макс здивовано глянув у той бік, куди дивився шеф. Спершу йому здалося, що вони в залі самі, та наразі стало зрозуміло, що це помилка. В тіні книжкової шафи стояв високий на зріст чоловік, тримаючи в руках енциклопедію. Після слів Вандербільта він поставив книжку на полицю й підійшов до них.

Сиві пасма у волоссі, сива борода, вельветовий піджак і сині техаські штани. На обличчі, порізаному глибокими зморшками, сяють насмішкуваті сині очі.

— Привіт, Максе!

Макс здивовано скинув брови вгору.

— Гаррі?

— Так, це я, друже мій!

Чоловік ступив до редактора і сердечно його обійняв. У Макса одразу полегшало на душі. Гаррі Босуелл — фотограф і його давній приятель. Макс побував разом із ним у Південній Америці, та відтоді вже давно не зустрічав. Здається, Гаррі виконував якесь замовлення на Ньюфаундленді, якщо він не помиляється.

Босуелл хлопнув Макса по плечу:

— Ну, хлопче, як справи? Чи ти все такий самий гарний сім’янин?

— Так було і буде, — розсміявся Макс. — Годувати родину — це робота, яку ніколи не покинеш.

— Ось тому в мене немає ані дружини, ані дітей.

— Ти навіть не уявляєш собі, що втратив. А я ж був упевнений, що ти все ще на Півночі. Коли повернувся?

— Вчора ввечері, — відповів Босуелл. — Поштовим судном. Досить-таки вибоїста подорож, проте, якщо вже сам шеф викликає, то я маю бути на місці вчасно.

Вандербільт задоволено усміхнувся і вказав рукою на крісла.

— Сідайте, панове!

— Дозвольте закурити? — спитав Босуелл.

— Так, звісно. Почувайтеся як удома.

Макс пригладив вуса. Скільки він себе пам’ятав, шеф ніколи не був таким люб’язним. Просто втілена ввічливість. Це було якось підозріло.

Макс простежив поглядом за тим, як очільник його фірми підійшов до вікна й запнув завісу. Потім він попростував до довгого столу, на якому купою було складено якісь дерев’яні ящики. На триногому штативі було закріплено прилад, із якого стирчала трубка, що нагадувала ствол гармати. Замість жерла в ній зблискувала скляна лінза. Несподівано всередині приладу спалахнуло яскраве світло, й на стіні з’явилося зображення людини — напрочуд виразне й чітке. Босуелл здивовано скрикнув, а Макс мимоволі відсунувся трохи далі.

— Заспокойтеся, панове, — усміхнувся Вандербільт, надзвичайно задоволений результатом демонстрації. — Це всього лише фотографічна проекція. Нове слово в розвитку фотографії.

Незважаючи на заяву Вандербільта, Макс не міг позбавитися враження, що людина, зображена на стіні, ворушиться. Та, можливо, в усьому винен дим, що здіймасться від сигари Босуелла. Він іще раз уважно придивився до зображення: перед ним був огрядний чоловік із широким вилицюватим обличчям і густим волоссям. Він був одягнений у щось на кшталт офіцерської уніформи. Лаковані чоботи, біля пояса — дорога на вигляд шпага.

— Це, панове, сер Джейбс Уїлсон, мій давній друг. Фотографію було зроблено два роки тому, коли він отримав дворянський титул. Можливо, ви вже щось чули про цю видатну людину.

Босуелл вийняв сигару з рота й випустив хмаринку диму.

— Уїлсон? Мисливець на метеорити?

— Саме так! — Вандербільт зробив крок уперед, і на стіні з’явилася його величезна тінь.

— Джейбс — дуже популярна особа в Англії. Чудовий хлопець, який завжди знає, як слід поводитися з пресою. Принагідно я допомагаю йому й завжди дбаю про те, щоб його ім’я регулярно з’являлося в газетах. За це він час від часу приносить мені чудові оповідання й науково-популярні начерки. Джейбс — справжній шибайголова, він знає, як узятися до справи.

Вандербільт висякався і сховав у кишеню носовичок.

— Два дні тому я отримав від нього телеграму. Він організує нову експедицію. Авантюрна й дуже небезпечна справа, як він сам її оцінює. Після того як він повідомив мені деякі подробиці, я одразу ж ухопився за цю ідею, а коли він запитав, чи не можу я порекомендувати йому пару гарних репортерів, я одразу згадав про вас, — шеф змовницьки усміхнувся.

Макс закашлявся. Ні, тільки не це!

Якого дідька Вандербільт раз у раз підкидає йому такі небезпечні й ризиковані пригоди? Невже він так схожий на любителя авантюр? Він має гарну роботу, стабільні прибутки, соціальну страховку. Все гаразд, проте нічого особливого не відбувається, нема чому заздрити.

— І куди вирушає ця експедиція? — обережно запитав він.

Вандербільт усміхнувся.

— Пеппере, ви мене потішили. Я й досі пам’ятаю, який галас ви зчинили, коли я відрядив вас до Південної Америки. А сьогодні ви вже не волаєте, як скажений, а обережно цікавитеся деталями експедиції. Гадаю, що згодом із вас вийде непоганий шукач пригод, ось побачите. А тепер відповідаю: цього разу на вас чекає Північна Африка!

На столі з’явилася географічна карта, і Вандербільт указкою окреслив на ній регіон завбільшки у тисячу квадратних кілометрів.

— Це Сахель, — пояснив він, — один із найбільш посушливих регіонів Землі. З півночі він межує з Сахарою і простягається від Атлантики до Червоного моря. Нічого, крім пустель, напівпустель і сухих саван. На заході Сахеля розташований Французький Судан. Джейбс переконаний, що там на нього чекає сенсаційне відкриття. Я хочу, щоб ви супроводжували його й докладно документували кожний крок експедиції. Звісно ж, не забувайте про наших читачів і додайте трошки драматизму та екзотики. — Він обернувся до репортерів: — Ви, Гаррі, відповідаєте за ілюстрації, а ви, Максе, подбаєте про тексти. Мені знадобляться фотографії, малюнки, звіти — абсолютно все.

Босуелл підвів голову:

— Це буде велика стаття в журналі чи ціла серія статей?

— Більше того — книга. — Вандербільт вимкнув проектор і розсунув штори. — Ми з Джейбсом давно вже замислювали щось таке, проте не могли підібрати гідного сюжету для публікації. А ось ця експедиція чудово підходить для нашої мети, та й регіон пошуків є досить інтригуючим. Крім того, на вас чекають чималі гроші. А стосовно власної безпеки можете не хвилюватися — ви в надійних руках. Джейбс повсюди подорожує із озброєною охороною.

Макс відкашлявся.

— І коли ж ми вирушаємо?

— Я забронював для вас дві каюти на «Кампаньї». Пароплав відпливає з Нью-Йоркської гавані завтра вранці й буде в дорозі шість днів. Після прибуття до Лондона ви маєте одразу ж вирушити до асистента сера Уїлсона в Астрономічне товариство, й він повідомить вам усі подробиці. — Шеф простягнув кожному із журналістів по пухкому конверту. — Тут квитки, гроші, візи та рекомендаційні листи. Все, що знадобиться вам у дорозі.

Він підвівся й міцно потиснув обом руки.

— Успіху вам, панове!

8

Вечір напередодні нового 1894 року

Оскар обтер спітніле чоло. Та де ж ці кляті черевики? Він обшукав геть усю кімнату, зазирнув під ліжко, обнишпорив закутки. Чародійство якесь. Іще сьогодні вранці вони були на місці. Напевно, Лєна їх кудись запроторила. Це руде веснянкувате дівчисько завжди порядкує його речами так, як лише заманеться. Це просто неподобство! Звісно, Лєна може мати на це якісь власні причини. Та чому саме сьогодні?

Він іще раз обдивився всі куточки і здався. Відчинив двері:

— Лєно!

Ані звуку у відповідь. Тоді він покликав голосніше:

— Лєно!

Нарешті, на сходах почулися кроки. Застрибали руденькі косенята.

— Що ти тут робиш? На тебе вже давно всі чекають. Навіть коні почали нервувати.

— Не можу знайти черевики! Куди ти їх поділа?

— Туди, де їм і годиться стояти — поряд із іншим взуттям. — Вона пройшла через кімнату й відчинила дверцята шафи.

І справді — на нижній полиці стояли його черевики.

— Ось, будь ласка! Все на своїх місцях.

Оскар прикусив губу, не знаючи, що сказати. Про те, що черевики стоять у шафі, він міг би й сам здогадатися. Тихенько лайнувшись, він натягнув і зашнурував їх.

— Оскаре! Ти примушуєш нас чекати! — почувся знизу голос Гумбольдта.

— Поквапся! — приєдналася до нього і Лєна. Вона провела щіткою по його куртці, поправила комір сорочки й підтягнула вузол краватки. — Ти нервуєш?

— Ще б пак! — насупився Оскар.

Ясна річ, він нервує. А хто б міг зберігати спокій у такій ситуації?

— Не переймайся, — сказала Лєна, злегка поплескавши друга по спині. — На твоєму місці я б також страшенно хвилювалася. Я тебе чудово розумію.

— Дякую, — пробурчав Оскар і скотився вниз по сходах.

— Ну, нарешті! — полегшено вигукнув Гумбольдт, побачивши його ще на східцях. — Ми вже гадали, що нам доведеться їхати без тебе.

Новоспечений Оскарів батько був у довгому чорному пальті, новеньких блискучих чоботах зі сталевими підківками та у високому циліндрі. В руці він тримав свій улюблений ціпок із золотим набалдашником у формі лев’ячої голови.

— Ти сядеш із дамами чи зі мною на передку?

Оскар скоса глянув на звабливо теплий закритий екіпаж, однак похитав головою.

— Чотири ока краще, ніж два. Я з тобою!

— От і чудово! — Гумбольдт запалив гасовий ліхтар, заскочив на передок і посунувся, даючи синові місце поряд із собою.

Екіпаж рушив, і Оскар, оглянувшись назад, помітив обличчя своїх друзів, які попритискали носи до шибок.

— Глядіть мені, не бешкетуйте. І нікому не відчиняйте! — гукнув Гумбольдт. — Постарайтеся бути гідними моєї довіри! Побачимося в новому році!

Коні бадьоро бігли вулицею. Гумбольдт підтягнув віжки й повернув до центру міста.


О чверть на дев’яту вони зупинилися біля будинку Беллхайма.

Чотириповерхова споруда на Доротеєнштрассе, неподалік від Бранденбурзьких воріт, була святково освітлена. В’їзд у внутрішній двір будинку було відкрито. Гумбольдт спрямував свій екіпаж туди, де ще залишалося вільне місце, не заставлене іншими каретами та ландо. Схоже, що більшість гостей уже прибула на свято.

Зістрибнувши на бруківку, він кинув конюху поводи й допоміг вийти дамам. Оскар зачаровано дивився на свою кузину. Святково вбрана Шарлотта мала просто чарівний вигляд. У довгому пальті, білому хутряному капелюшку та м’яких пухових рукавичках вона була схожою па принцесу зі старовинної казки. Важко було навіть уявити собі, що це — саме та дівчина, майже підліток, яка у важелезних черевиках і чоловічих штанах усього кілька місяців тому піднімалася на гірські вершини й опускалася на морське дно.

— Який красивий і багатий будинок, — здивовано промовила Шарлотта, оглядаючись. — Ніколи б не подумала, що етнографи заробляють таку силу грошей!

Гумбольдт розсміявся.

— Рихард — член Німецького географічного товариства, одного з найбагатших у світі. Щоб стати його членом, треба мати досить серйозні наукові заслуги. Він протягом багатьох років проводив дослідження в Алжирі, Тунісі й Лівії, допомагав розкопувати в пустелі античні міста. Науки про природу та людину іноді можуть бути й досить прибутковими.

Гумбольдт потупцяв на порозі, щоб обтрусити сніг із чобіт і взявся за дверний молоток. Оскар трохи нерішучо пішов слідом за ним. Йому досі ще не доводилося бувати в гостях у таких освічених і високопосадових людей. Втім, Шарлотта сказала, щоб він поводився вільно та природно й не показував своєї ніяковості, а, до того ж, йому зовсім не варто хвилюватися з цього приводу, адже, наприклад, Гумбольдт з Елізою почуваються тут як удома. І все ж таки хлопцю було якось лячно — а що коли хтось поцікавиться його походженням або минулим?

Цієї миті двері відчинилися. Старий поважний дворецький незворушно оглянув новоприбулих гостей від голови до ніг. На ньому був ошатний, добре підігнаний до фігури фрак із довгими фалдами, штани з лампасами й до блиску начищені туфлі. Голову старого прикрашав чубчик коротко підстриженого сивого волосся, а на верхній губі красувалися тоненькі, бездоганно підголені вуса.

— Як накажете вас відрекомендувати? — поцікавився він.

— Карл Фрідріх фон Гумбольдт, Еліза Моліна, Шарлотта Ритмюллер і Оскар Веґенер.

Дворецький злегка вклонився й відступив убік.

— Прошу йти за мною, панове. На вас уже чекають. Навіть у передпокої відчувався запах дорогого тютюну й гарного вина. Із-за дверей долинав розкотистий регіт, вдається, свято було вже в самому розпалі.

Оскар розглянувся довкола.

Повсюди було розставлено й розвішано численні сувеніри й експонати, привезені з далеких країн. Маски, тотеми, щити і зброя — усе напрочуд майстерно зроблено. Більшість предметів було виготовлено з деревини різних порід і прикрашено дрібними мушлями або коштовним камінням. Біля вікна в кутку височіла скульптура, вирізана з суцільного деревного стовбура. Сотні переплетених між собою людських фігур, які тримали в руках кошики та вази. Оскар дивився на неї зачаровано — ніколи в житті йому ще не доводилося бачити нічого схожого на це.

Дворецький запропонував їм зняти пальта і провів до просторого салону.

— Вельмишановні пані та панове: Карл Фрідріх фон Гумбольдт і особи, які його супроводжують!

В салоні вже було десятків зо три гостей — чоловіки та жінки найрізноманітнішого віку. Перед Оскаром замиготіли мереживні сукні, жилети, окуляри в нікельованих оправах, крохмальні манжети, золоті годинникові ланцюжки. В невеликій суміжній кімнаті юрмилися чоловіки. Вони пили бренді й попихкували сигарами.

Наразі гамір у вітальні затих. Погляди всіх присутніх були прикуті до новоприбулих. Запанувала напружена тиша. Можна було почути навіть шипіння газових світильників.

Несподівано двері, розташовані праворуч, відчинилися, й до салону зайшла елегантно вбрана дама.

— З якої нагоди тут у вас така тиша? — із посмішкою запитала вона, але, помітивши нових гостей, просяяла:

— Герр Гумбольдт! Я й не чула, коли ви під’їхали.

Учений вклонився. Фрау Беллхайм простягнула йому руку для поцілунку.

— Безмежно рада вас бачити. І, звісно ж, фрейлейн Шарлотту. Сподіваюся, ми з нею матимемо можливість продовжити нашу перервану бесіду. — Вона обернулася до Елізи. — А ви, певно ж, фрау Моліна. Герр Гумбольдт багато розповідав мені про вас. Для мене величезне задоволення — познайомитися з вами!

— Будь ласка, називайте мене Елізою. Я не звикла, щоб до мене зверталися так офіційно. В таких випадках я починаю сумувати й почуваюся надзвичайно старою.

— Чарівно! Тоді й ви можете називати мене Гертрудою.

— Згодна! — Обидві жінки розсміялися.

Поява господині подіяла на всіх, хто був у вітальні, наче свіжий вітерець.

Потім пані Беллхайм перевела погляд на Оскара.

— Ласкаво прошу до нашої господи, молодий пане. Здається, ви — герр Веґенер?

Оскар, не знаючи до пуття, як йому слід поводитися в таких випадках, одразу ж, за прикладом свого батька, схопив руку жінки й поцілував.

— Як галантно! — сміючись, промовила фрау Беллхайм. — У вас чарівний син, герр Гумбольдт. Прийміть мої щирі вітання, — вона непомітно підморгнула досліднику. — А тепер, коли всі вже зібралися, не бачу жодних причин потерпати від спраги. Бертольде, чи всі гості мають що випити? Чудово! Я пропоную вам підняти келихи за здоров’я мого чоловіка, який повернувся додому після тривалої та виснажливої подорожі!

При цьому вона вказала на високого на зріст худорлявого й дуже серйозного чоловіка, який сидів біля самого каміну. Навколо нього зібралося кілька колег-науковців, і кожний прагнув побесідувати з дослідником. Проте думки чоловіка, здавалося перебували десь дуже далеко. Його погляд раз у раз пересувався з предмету на предмет, ніби він щось зосереджено розшукував. Складалося враження, що він весь час мерзне, незважаючи на сильний жар від натопленого каміну. Чоловік був блідим і ледве стримувався, щоб не тремтіти.

Оскар узяв у дворецького два келихи й підійшов до Шарлотти.

— Я приніс тобі фруктовий сік. Хочеш?

Кузина чарівно усміхнулася.

— Як галантно! — промовила вона, намагаючись копіювати інтонацію фрау Беллхайм, і взяла келих. — Ти просто неперевершений.

— Не мели дурниць, — Оскар відчув, що червоніє. — Ти ж добре знаєш, що це не так.

— Не будь таким вразливим, — усміхнулася кузина. — Я сказала це, не маючи на мислі нічого поганого. Мені здається, ти чудово тримаєшся.

Оскар ковтнув соку й почав розглядати велику кімнату й усіх присутніх по черзі. На Беллхаймі його погляд затримався. Щось невимовно дивне було в цій мовчазній і суворій людині. Та що саме, він не встиг зрозуміти, тому що до нього підійшла Шарлотта і тихо сказала:

— Дивовижно, чи не так? Ти лиш поглянь, як усі вони про нього дбають. А він поводиться так, ніби нікого з присутніх не впізнає.

— Але ж Гумбольдт казав, що сюди запрошено тільки найближчих друзів цієї родини?

— Так, і це мене дивує найбільше. Якби ти тільки бачив, як він розмовляв із Гумбольдтом після доповіді — неначе з незнайомцем.

— Можливо, це перевтома? Пригадую, я теж був не дуже-то жвавим після нашої останньої подорожі.

Шарлотта похитала головою.

— Навряд чи. Він повернувся вже досить давно. Боюся, що він має проблеми з психікою.

— Про що ти?

Дівчина знизала плечима.

— Я й сама нічого не розумію. Проте щось тут мені не подобається. На місці фрау Беллхайм я б теж стривожилася. До речі, ти не знаєш, бува, з якої причини в людей може змінюватися колір очей? Я маю на увазі дорослих, тому що в усіх новонароджених очі спочатку молочно-блакитні.

Оскар спохмурнів.

— Дивне запитання. Чому ти вирішила, що я знаюся на цьому?

Шарлотта пригубила сік і похитала головою:

— Ти багато чого бачив у своєму житті. Можливо, хтось розповідав тобі про подібні речі.

— Ніколи не чув нічого такого. Якось навіть моторошно стає…

Шарлотта кивнула. Вона хотіла ще щось додати, але тут у дверях виникла домоправителька з дзвіночком у руках. У салоні пролунав мелодійний дзвін, який заглушив усі голоси.

— Шановні пані та панове! Запрошую вас до їдальні. Вечерю подано!

9

Стіл було розкішно сервіровано. Коштовна порцеляна, срібні ножі та виделки й кришталеві келихи виблискували у світлі численних різдвяних свічок. Поряд із кожним місцем лежало меню із зазначенням імені гостя.

Оскар із жахом виявив, що йому цього вечора доведеться сидіти між двома абсолютно незнайомими людьми. Решті його друзів теж було непереливки — їх усіх посадили далеко одне від одного, тож змусили спілкуватися з незнайомцями, а це було не так уже й легко.

Він хотів було пересісти до Шарлотти, аж тут пані Беллхайм піднесла вгору свій келих.

— Любі друзі, вельмишановні гості. Я дуже рада вітати вас у своєму домі, на цьому новорічному вечорі! Дякую вам, що ви прийняли моє запрошення й погодилися зустріти цей Новий рік разом зі мною і моїм чоловіком. Будь ласка, не дивуйтеся, що я всіх вас розсадила нарізно. Ніякого особливого сенсу в цьому немає, але ж мені хотілося, щоб усі ми якнайскоріше зробилися добрими друзями. Ласкаво прошу вас до нашого дому!

Всі підняли келихи.

Рихард Беллхайм сидів на чолі столу, поруч із дружиною. Складалося враження, що він узагалі не розуміє, де він і навіщо сюди прийшов. Проте, коли дружина щось прошепотіла йому на вухо, чоловік незграбно підвівся й поволі оглянув усіх присутніх за столом.

— Вельмишановні пані та панове, як висловилася б Гертруда, — голос етнографа звучав якось глухо й неприродно. — Вважаю за велику честь бути присутнім за цим святковим столом, навіть якщо я не зможу повною мірою виконувати свої обов’язки хазяїна. Не гнівайтеся, будь ласка. — Він трохи помовчав. — Дехто з вас, можливо, вже встиг помітити, що останнім часом я дещо змінився. І, на жаль, не на краще. Що ж, я змушений визнати це, як не прикро. Втім, лікарі вважають, що цей тимчасовий стан, спричинений нервовим виснаженням, швидко минеться. Сподіваюся, їхні слова є слушними. Повірте, для мене ця ситуація є вельми неприємною. Зарані прошу вибачення на той випадок, якщо мені не вдасться пригадати імені когось із присутніх. Іще раз щиро дякую всім вам за те, що присвятили нам цей святковий вечір і не відмовилися скласти компанію дивакуватому професору.

Гості підняли келихи й іще раз випили за здоров’я вченого.

Оскар перехопив погляд Гумбольдта. Той уважно спостерігав за Беллхаймом. Лише Богу було відомо, що зараз відбувалося в його душі. Почалася вечеря, й усі, хто сидів за столом, помітно пожвавішали. Оскар і собі зосередився на частуванні. Як закуску було подано перепелячі грудки в соусі з портвейну, за ними на столі з’явився традиційний для новорічної вечері короп, а на десерт — сливи в бургундському вині та ванільне морозиво. Вибір вин був надзвичайно широким, і незабаром за столом уже точилася легка й невимушена бесіда. Здавалося, все було як слід.

Однак, за деякий час усе ж настав момент, якого всі вони так побоювалися. Оскар давно запримітив за столом огрядного чоловіка з пишними бакенбардами і великою лисиною, яка вилискувала у світлі свічок. Схоже було на те, що цей пан був зовсім не від того, щоб хильнути зайвого. Про це красномовно свідчили його неприродно блискучі очі, бурякові щоки, великий набряклий ніс і волога нижня губа. Спорожнивши шосту чи сьому склянку, чоловік поволі підвівся, спираючись об край стільця, й промовив так, щоб його почули всі, хто сидів за столом:

— Мені розповідали, що нині ви надаєте деякі особливі послуги, герр Донхаузер?

Те, як він вимовив ім’я вченого, свідчило про його глибоку зневагу.

У їдальні запанувала тиша. Здавалося, всі напружено чекали цього моменту.

Гумбольдт перервав бесіду зі своєю сусідкою за столом і кинув швидкий погляд на товстуна. На його губах з’явилася хижа посмішка.

— Боюся, що ви користуєтеся помилковими даними, пане Валленберг.

— Ви справді так вважаєте?

— Саме так, пане. По-перше, моє ім’я — Карл Фрідріх фон Гумбольдт, і я ношу його вже досить давно. Александр фон Гумбольдт був моїм батьком, проте ви, гадаю, могли про це ще й не чути. Математичний факультет тим і славний, що його шановні професори завжди пасуть задніх.

Почулося хихикання.

Набряклі щоки Валленберга зробилися ще червонішими.

— Та ні, щось таке я вже чув, — відповів герр Валленберг, роздивляючись свої відполіровані нігті. — Однак дозвольте висловити сумнів у тому, що вісімдесятирічний чоловік міг стати батьком дитини. — Він вилив рештки вина з келиха собі в горлянку й зі стукотом поставив його на стіл. — А, до того ж, вважаю, що Александр фон Гумбольдт був більш гідною людиною, ніж ви, добродію.

Оскар затамував подих. Схоже, Валленберг навіть не здогадувався, на яку небезпеку наражається.

Однак, на його подив, Гумбольдт зовні здавався абсолютно незворушним. Так само усміхаючись, він промовив:

— Ви маєте рацію — саме таким він і був. Правду кажучи, порівняно з ним усі ми — просто шмаркачі. Стосовно ж вашого запитання можу запевнити: так, я справді пропоную свої послуги компаніям і приватним особам, якщо в них виникають незвичайні проблеми. Ми змогли розібратися уже в двох унікальних випадках, причому, результати цілковито задовольнили обидві сторони. А зараз ми працюємо ще з одним. Якщо ви, шановний, маєте якісь проблеми, я охоче допоможу вам із ними розібратися.

— Ні-ні, красно дякую, — Валленберг зневажливо змахнув рукою. — Співробітники мого факультету здатні самі впоратися зі своїми справами. До речі, я вважаю обурливим той факт, що нас тут змушують сидіти за одним столом із цією чорношкірою па…

Закінчити декану математичного факультету не вдалося. Він було підвівся зі свого стільця, але одразу гепнувся назад і вирячив очі, хапаючи ротом повітря, нібито вдавився риб’ячою кісткою.

— Пане декан? — Гертруда Беллхайм занепокоєно глянула на гостя. — Сподіваюся, з вами все гаразд?

— Я… — Валленберг не міг ані поворухнутися, ані дихнути.

Оскар нишком зиркнув на Елізу. Гаїтянка не зводила з товстуна своїх загадкових, темних як ніч очей. При цьому вона щось промовляла пошепки й торкалася пальцями до свого амулета.

Валленберг усе ж таки спробував закінчити свою промову, проте не зміг і лише розгублено похитав головою.

— Здається, я забув, що хотів сказати…

— Ви, мабуть, дещо захопилися випивкою, — зауважив Гумбольдт. — Повірте, з вашим підвищеним тиском це може бути небезпечним для здоров’я.

— Так-так, ваша правда, — Валленберг налив у склянку води й поспіхом випив. — Мені вже набагато краще, — додав він, відсапуючись. — Дякую. Даруйте, будь ласка, якщо я дозволив собі бути неввічливим. Власне, я лише хотів сказати, що бажаю вам успіхів у будь-яких ризикованих справах і завжди буду радий бачити вас на службі в нашому університеті.

— Від усього серця підтримую ваші слова! — вигукнула пані Беллхайм, приємно здивована тим, що бесіда так несподівано мирно закінчилася. Так само, як і всі присутні, вона побоювалася, що суперечка двох учених закінчиться зовсім інакше. — А зараз я пропоную всім вийти з-за столу й випити склянку пуншу в салоні. Там ми продовжимо вечірку — на вас іще чекають музика і танці.

Вона підвелася й плеснула в долоні. Слуги допомогли гостям підвестися. Це було досить своєчасним, оскільки деякі з них уже навряд чи змогли б обійтися без сторонньої допомоги.

Коли в їдальні майже нікого не залишилося, Оскар запитав:

— Зізнайся, це ти зробила, Елізо?

— Про що ти, хлопче?

Оскар кивнув на товстуна з бакенбардами, котрий у салоні саме наливав пунш у свій келих.

— Розумію, — гаїтянка лукаво усміхнулася. — Маленьке чаклунство. На моїй батьківщині це звичайна річ, на яку ніхто не звертає уваги.

— Ти це дуже гарно все влаштувала, — прошепотів Гумбольдт. — Хтозна, як би я викрутився зі справи, коли б цей йолоп і далі так розпатякував. — Він нахилився й поцілував чорні блискучі кучерики на маківці в Елізи. — Як справи, люба? Хочеш, потанцюємо?

— Хвалити Бога, згадав! А я вже думала, що ти ніколи про це не запитаєш. — Еліза простягнула руку своєму близькому другові, й під звуки вальсу вони рушили до сусідньої кімнати.

10

Лише о пів на дванадцяту Оскар відчув утому. Йому й на думку не спадало, що танцювальна частина вечірки може бути такою приємною. Він був не дуже вправним танцюристом, проте Шарлотта виявилася напрочуд поблажливою партнеркою і майже не скаржилася, коли він наступав їй на ногу або збивався з такту.

— Здається, ви удвох зовсім непогано почуваєтеся, — усміхнулася Еліза. — Глядіть, щоб голова не запаморочилася.

— Мені здається, що Шарлотта взагалі ніколи не втомлюється, — промовив Оскар, відсапуючи. — Стосовно себе я завжди був упевнений, та бачу, що до неї мені ще далеко!

Він поглянув на кузину, котра саме витанцьовувала мазурку з якимсь поважним літнім паном.

— Звісно, танці танцями, — зауважив Гумбольдт, — але я б хотів, щоб ти все ж зосередився на нашій справі.

— Що? — Оскар ледве примусив себе відвести погляд від дівчини.

— Я кажу тобі про те, що фрау Беллхайм розповіла мені після доповіді свого чоловіка. Вона згадала записи, що їх учений робив під час подорожі Африкою. В його щоденнику містяться два важливі моменти. По-перше, там описано народ догонів, а по-друге, — якийсь метеорит.

Оскар миттєво отямився.

— Метеорит? Шматок гірської породи, що потрапив на Землю з космосу?

— Саме так, синку, — Гумбольдт озирнувся, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не чує. — Я хочу показати тобі дещо. Ось ходімо за нами.

Оскар прослизнув слідом за Гумбольдтом і Елізою в одні з бічних дверей, за якими розміщувалася велика бібліотека.

— Ось! — дослідник указав на високу старовинну шафу із заскленими дверцятами. — Тобі тут нічого не впадає в око?

Оскар впритул наблизився до шафи. На перший погляд, вона виглядала бездоганно, та зблизька стало видно, що деякі стекла в ній розбито або вкрито тріщинами. Частина інкрустації зникла без сліду, а в одному зі стекол просто посередині зяяв круглий отвір із оплавленими краями.

Юнак запитально подивився на дослідника, і той кивнув голою.

— Дивно, чи не так?

— Що ж усе це може означати?

— І гадки не маю. Все, що мені відомо, — це те, що такі самі отвори є і в інших кімнатах. Особливо в таких місцях, до яких важко дістатися, або не дуже помітних на перший погляд. Фрау Беллхайм показала їх мені, проте сама вона не може пояснити, звідкіля вони взялися.

— І що ви про все це думаєте?

— Нічого. Зараз наше завдання — зібрати якомога більше інформації. Мені відомо лише, що ці пошкодження з’явилися незабаром після того, як Рихард Беллхайм повернувся з експедиції.

Дослідник схрестив руки на грудях і випростався.

— Ти знаєш, що фрау Беллхайм доручила мені з’ясувати причину хвороби її чоловіка?

— Шарлотта мені розповіла.

— От і добре. Тепер ти можеш уявити, наскільки для нас важливо роздобути цей щоденник. Я певен: там ми знайдемо факти, які нам багато чого пояснять. Я вже просив фрау Беллхайм дозволити мені ознайомитися з нотатками її чоловіка, та вона рішучо відмовила мені під приводом того, що там містяться відомості винятково приватного характеру. Однак, мені здається, що вона просто боїться розлучатися з ілюзіями.

— І чим же я тут можу зарадити? — Оскар зазирнув у прохолодні насмішкуваті очі свого новоспеченого батька. — Зажди-но… Ти… Ти хочеш, щоб я його викрав?

— Я хочу, щоб ти його позичив, — усміхаючись, відповів Гумбольдт. — Я не можу наказати тобі це зробити, проте в мене з’явилося таке дивне відчуття… Коротше кажучи, інтуїція підказує мені, що в Африці з Беллхаймом щось сталося. Щось таке, про що ми обов’язково маємо дізнатися. Беллхайм робить усе можливе, щоб здаватися звичайним хворим, проте чим більше зусиль він до цього докладає, тим більше сумнівів у мене виникає. Знав би ти його раніше! Це був відчайдушний шибайголова, сповнений нестримної енергії й честолюбства. Він завжди точно знав, чого хоче і як цього можна досягти. І досягав будь-що. Правду кажучи, на цьому шляху він понабивав собі чимало ґуль і синців, але жінки завжди упадали за ним. Та ж людина, яку ми бачимо тут, — лише жалюгідна копія справжнього Рихарда Беллхайма. Або це хтось інший, хто намагається видати себе за нього.

Оскар не дуже добре зрозумів, що має на увазі його батько, проте одразу відчув, чого саме він від нього чекає.

— Гаразд, — зітхнув він. — Щоденник то й щоденник. Проте я маю знати, де його шукати і, що найважливіше, коли мені цим займатися?

Гумбольдт глянув на циферблат великого кабінетного годинника, що стояв у кутку бібліотеки.

— Зараз пів на дванадцяту. За чверть години музика замовкне, й усі гості вийдуть на вулицю, щоб зустріти Новий рік просто неба й помилуватися на феєрверк. За моїми підрахунками, ти матимеш аж півгодини. Почни зі спальні — зазвичай там зберігають найпотаємніші речі й папери. Зазирни в тумбочку біля ліжка, потім — у шафу й секретер. Це має бути старенький зошит, досить-таки пошарпаний, — адже він тягав його за собою по Африці майже два роки.

— А коли я його знайду?

— Мене цікавлять лише найостанніші записи — чи немає, хоча б якихось згадувань про метеорит. Ось тобі олівець і аркуш паперу, — Гумбольдт вийняв із жилетної кишені письмове приладдя і простягнув Оскару. — Якщо знайдеш щось важливе, перепиши все докладно.

— Але ж мене можуть там заскочити!

— Ну, то вигадай якусь казочку. Не мені тебе вчити! Згадай свій колишній фах. Іди мерщій, а я спробую якось пояснити гостям твою відсутність.

11

Щойно Оскар ступив на сходи, як за вікном пролунали перші вибухи хлопавок і петард. Як і розраховував Гумбольдт, гості негайно поспішили надвір, за ними залишили будинок покоївки та служники. Наближався урочистий момент — до Нового року залишалися лічені хвилини.

Оскар, який досі ховався за масивним корпусом старовинного годинника, тепер нечутно, наче кішка, підіймався на другий поверх. Жодна дощечка не рипнула під його обережними кроками.

Нагорі він зупинився й озирнувся. Просто перед ним був довгий коридор, до якого виходили двері шести кімнат. Коридор було освітлено газовими світильниками, що ледве жевріли. Він здавався зовсім порожнім. Оскар постояв, уважно прислухаючись.

Здається, і справді нікого немає.

Він рішучо ступив до перших дверей ліворуч і відчинив їх. У кімнаті було зовсім темно. Тим часом небо за вікном освітилося різнобарвними спалахами ракет. На їхньому тлі чітко вимальовувалися дахи сусідніх будинків. У вікнах на іншому боці вулиці теж світилося, там рухалися святково вбрані люди, дехто виходив на балкон, щоб подивитися феєрверк.

Оскар пильно оглянув кімнату. Гардеробна. Величезна платтяна шафа, дзеркало, два стільці і невеличкий столик. Тут просто немає місця для документів, їх ніде сховати. Не те…

Юнак повернувся в коридор і перейшов до наступних дверей. Ванна кімната. Простора, блискуча й надзвичайно чиста. Наступна кімната була вже більш цікавою. Мабуть, це була спальня самого Беллхайма. Ось тут господар цілком міг улаштувати потаємну схованку. Оскар прослизнув усередину й причинив за собою двері. Тепер йому слід бути вдвічі обережнішим. Якщо він бачив людей у будинках навпроти, то й вони могли бачити його. А він зовсім не хотів, щоб його спіймали на місці злочину, та ще й такого святкового вечора!

Оскар знову пильно поглянув на вікна сусідських будинків, щоб остаточно пересвідчитися, що його ніхто не помітив. Здається, все тихо. Хлопець заходився нишпорити в шафі й тумбочці біля ліжка.


— Куди це знову подівся Оскар? Уже майже північ! — Гріючи долоні об кухоль із гарячим пуншем, Шарлотта нетерплячо поглядала на двері будинку. — Якщо він не поквапиться, то пропустить геть усе.

— Мабуть, у хлопця трохи запаморочилося в голові після того, як ти кружляла його у вальсі, — сміючись, відповів Гумбольдт. — Дай йому трохи оговтатися.

— Можливо, йому потрібна допомога?

— Він і сам упорається.

Шарлотта глянула на годинник церковної дзвіниці. До Нового року ще дві хвилини. Якщо Оскар запізниться, то найважливіший момент настане без нього. А вона ж так чекала цього! А що коли він зважиться на поцілунок?..

Раптом вона перехопила на собі пильний погляд Гумбольдта. На його обличчі був той особливий вираз, який дівчина так добре знала.

— У чому справа? — схвильовано запитала Шарлотта.

— Ти ж любиш Оскара, чи не так?

Дівчина зашарілася.

— Ну, звісно, — пробелькотіла вона. — Адже він мій кузен.

— Зрозуміло, — більше Гумбольдт не зронив ані слова.

Шарлотта відвела погляд. Що намагався сказати дядько? Можливо, він вважає, що вона має до Оскара якісь особливі почуття? Але на таке запитання вона й сама собі не могла дати доладної відповіді.

Аж тут усі, хто зібрався перед будинком, почали рахувати:

— П’ять… чотири… три… два… один…


До неба над Берліном злетіли різнобарвні ракети. Згори водоспадом посипалися іскри, а гуркіт і дим стояв, неначе на бойовищі. Зі свистом і шипінням угору рвонулася наступна партія ракет — і одразу ж в усіх церквах ударили в дзвони. Крики «Ура!» змішалися з урочистим дзвоном і вибухами феєрверку.

Настав новий рік…

Оскар зціпив зуби. Він уже обшукав усю кімнату, обнишпорив кожний куточок і всі шухляди, проте все було марно. Але ж Гумбольдт був цілком упевнений, що саме у спальні слід шукати щоденник етнографа. Однак він витратив на пошуки майже чверть години і нічого не знайшов.

Часу залишалося обмаль.

Вийшовши із спальні, він одразу ж відчинив двері ліворуч. Ця кімната, схоже, була чимсь на кшталт кабінету. І книжкові полиці, письмовий стіл, кілька стільців і секретер. На ньому — ручки, олівці, старовинна чорнильниця і стос чистих аркушів паперу.

Оскар ступив до секретеру, сподіваючись обшукати його шухлядку, та вона була замкнута. Пальці Оскара ковзнули в кишеню штанів і намацали вигадливо вигнутий металевий стрижень. Він витяг його, підніс ближче до очей, щоб роздивитися, й задоволено усміхнувся. Ось коли він знадобився. Не так уже й просто забути старі звички. В ті часи, коли хлопець нишпорив по чужих кишенях або цупив дрібний крам на вуличних ятках, цей шматочок металу завжди був його постійним супутником.

Він устромив відмичку в замок і почав обертати доти, доки не відчув опір. Що ж, виходить, не забув іще. А тепер — максимум обережності. Варто хоч трохи схибити, й німецький метал зламається. На щастя, замок секретера було як слід змащено, і він, легенько клацнувши, відкрився. Юнак вийняв відмичку зі шпарини й висунув шухляду. За вікном яскраво спалахував феєрверк, освітлюючи весь її вміст. Поштовий папір, віск для запечатування листів, олівці й… Оскару на мить перехопило подих — старий пошарпаний записничок у брудній палітурці. На дні шухляди тьмяно виблискували піщинки.

«Звідки тут узявся пісок?» — устиг подумати він і одразу ж почув за спиною кроки. Хтось ішов коридором, наближаючись до дверей кабінету. Оскар випустив із рук щоденник і миттєво засунув шухляду на місце, замкнувши її відмичкою. Потім набув байдужого вигляду й удав, ніби уважно дивиться у вікно. Віддзеркалення в шибці підказало: незнайомець помітив його й зупинився у дверях.

— Як ти опинився тут, мій хлопчику?

Господар будинку власною персоною!

Оскар обернувся, удавши, що здивований.

— О, герр Беллхайм! — голос у нього зрадливо тремтів, і хлопець нічого не міг вдіяти.

— Що ти тут робиш?

— Я заблукав, — збрехав Оскар. — Убиральня внизу була зайнята, і я подумав, чи не пошукати іншу на другому поверсі. Аж тут почався феєрверк. Гарно, чи не так? — Він і сам розумів, що белькоче якусь нісенітницю, проте йому більше нічого не спадало на думку.

Етнограф зачинив за собою двері й зробив кілька кроків до Оскара. В того аж серце в горлі закалатало.

Беллхайм перевів погляд з Оскара на секретер, потім простягнув руку й помацав замок. Цієї миті мужність остаточно залишила юнака. Він дещо помітив. Те, що мав би помітити набагато раніше.

— Скажи, тобі сподобалося свято?

— Що?.. А, так! Дуже!

— Твоя кузина — чарівна панянка. Гадаю, вона зараз шукає тебе скрізь. Не засмучуй дівчину, йди мерщій до неї.

— Так, звісно, ви маєте слушність. — У Оскара пересохло в горлі. Не дуже приємна бесіда.

— І поквапся. Щасливого Нового року, мій хлопчику!

— І вам також. Від щирого серця вітаю вас і вашу дружину!

Беллхайм кивнув і обернувся до вікна.

Оце й усе. Жодних звинувачень, жодних докорів. Оскар відступив до дверей.

— Будь ласка, вибачте мені, що я зайшов до вашого кабінету без дозволу.

— Пусте, мій хлопчику, не переймайся. Та гляди ж, не забудь переказати всім мої вітання. А я, мабуть, залишусь тут, подивлюся феєрверк із вікна. Тут набагато затишніше, — усміхнувся він.

Оскар відчув, як у нього раптом стало легко на душі. Беллхайм не помітив, що хлопець порпався в його секретері.

— Дякую за гостинність! — вигукнув він. — Бажаю вам успіху у ваших нових виступах для публіки! Гадаю, що ваша розповідь про метеорит буде ще цікавішою.

Він прикусив язика. Адже він не мав знати про це. Та нічого не вдієш, що сказано, те сказано.

Етнограф обернувся так повільно, ніби він перебував у тісній діжці з медом. Його очі смарагдово зблиснули.

— Ти щось сказав про метеорит, мій хлопчику?

12

Шарлотта більше не могла приховувати свого розчарування. Оскар так і не з’явився. Чарівний момент було втрачено, можна повертатися до будинку. А, до того ж, це недоречне дядькове зауваження! Невже він і справді вважає, що вона закохана в Оскара?

Смішно, їй-право.

У неї в душі змішалися розчарування й тривога. Що відбувається з цим хлопчиськом? Іноді вона його просто не розуміла. Невже так важко бути пунктуальним, хоча б у такий момент? Оскар і раніше цим грішив, проте зараз перевершив самого себе.

А що коли він зовсім і не винен? Можливо, йому потрібна моя допомога?

Дівчина ладна була вже повернутися до будинку, коли відчула на своєму плечі знайому руку.

— Ні, зараз іще не варто!

Гумбольдт! І обличчя в нього дуже серйозне.

— Дай йому спокій. З ним усе гаразд.

Виявляється, він не лише прочитав її думки, але й точно знає, де Оскар і що з ним сталося.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, і квит.

Шарлотта насупилася:

— Не хочеш пояснювати?

— Він виконує моє доручення.

Шарлотті знадобилася лише одна секунда, щоб усвідомити дядькові слова.

— Доручення? — Вона помовчала. — Ти маєш на увазі… О, ні! Ти що, примусив його зробити щось жахливе?

— Лише заради справи, — відповів учений. — Він має щось для нас роздобути. І лише Оскар здатний зробити це за такий короткий час.

— А якщо його спіймають?

Гумбольдт відвів очі вбік.

Шарлотта відчула, неначе крижана рука дедалі міцніше стискає її серце…


— Звідки тобі відомо про метеорит? — голос Беллхайма звучав із непохитною твердістю.

Оскар і хотів би відповісти, та не зміг. Горло болісно перехопило. Беллхайм підійшов упритул і зупинився. На його обличчі промайнуло здивування. Він обернувся до секретера й уважно оглянув його, а потім знову перевів погляд на Оскара.

— Тепер розумію, — виразно промовив він. — Мої записи…

Оскар позадкував.

— Це… Це зовсім не те, що ви подумали!

— Хіба? А я гадаю, що саме те. Тобі не пощастило, мій хлопчику, — він раптом замовк, обірвавши фразу.

Тепер Беллхайм стояв у центрі кімнати, випроставшись, як жердина, із піднятим до стелі обличчям і міцно стисненими кулаками. Із-за його зціплених зубів долинало тільки якесь невиразне шипіння.

Оскар закляк на місці. Що це з ним? Якась судома чи напад хвороби?

Він хотів було кинутися до дверей, аж тут Беллхайм раптом почав змінюватися. Верхня половина його тіла нахилилася вперед, вигнулася і знову відхилилася назад. Обличчя етнографа викривила моторошна гримаса. Рот роззявився, нібито він намагався закричати, але при цьому не видав ані звуку.

Ледве стримуючи жах, Оскар стежив за тим, як учений хапає ротом повітря. Потім почувся шурхіт і потріскування, нібито неподалік щось горіло. В кабінеті з’явився різкий запах електричного розряду. Етнограф роззявив рота ще ширше, схопився обома руками за нижню щелепу й відтягнув її далеко вниз. Жодна людина не здатна зробити нічого хоч трохи схожого на це.

І хоча страх майже паралізував Оскара, йому вдалося відчайдушно закричати.


Цей крик почула не лише Шарлотта, але й усі, хто в цей час стояв під вікнами, на вулиці.

Так заволати може тільки людина, яка перебуває в страшенній небезпеці.

Шумні привітання миттєво затихли. Хтось упустив на землю келих, і той розбився, сумовито брязнувши. Всі погляди були прикуті до вікон будинку.

У тьмяно освітленому вікні на другому поверсі було видно два силуети. Вони боролися, то розходячись, то зливаючись у єдине ціле.

Першим отямився Гумбольдт.

— Оскаре!

Він схопив свій ціпок і кинувся до парадного входу. Шарлотта й Еліза не відставали від нього. Утрьох вони забігли сходами нагору, а в коридорі Гумбольдт знову гукнув до сина. Жодної відповіді — лише гуркіт боротьби, що долинав крізь замкнені двері із кімнати, розташованої в самому кінці коридору.

— Відімкни двері! — крикнув Гумбольдт.

— Я… я не можу… — почувся голос Оскара.

Не гаючи й секунди учений ударом ноги розбив двері й увірвався до приміщення. Шарлотта побігла слідом за ним.

Картина, яку вони побачили перед собою, могла будь-кого вразити. Пальці етнографа стискали шию юнака. Ноги Оскара майже не торкалися підлоги. Він звивався, намагаючись вирватися, та не міг звільнитися від цих смертельних обіймів. Яку ж це потрібно було мати силу, щоб підняти в повітря шістнадцятирічного хлопця?

Еліза поспіхом засвітила лампу. Зблиснула іскра, спалахнув газ.

— Господи, твоя воля!

Гумбольдт позадкував. Шарлотта затиснула обома руками рот, а Еліза скрикнула, неначе злякана пташка.

Те, що вони побачили при світлі газової лампи, неможливо описати словами. Нижня щелепа Беллхайма звисала мало не до грудей, а з широко роззявленого рота виповзало, звиваючись, щось страшне. Віддалено воно нагадувало величезний язик, що був завтовшки з руку і довгий, неначе велика змія. Цей «язик» пожадливо тягнувся до обличчя Оскара. Він зблискував, неначе був зроблений зі скла, і роздвоювався на кінці, утворюючи пару тонких рухливих щупалець, які вже проникли в ніздрі юнака невідомо навіщо.

Зрозуміло було тільки одне: Рихардом Беллхаймом заволоділо жахливе створіння, а тепер воно намагалося захопити й Оскара.

— Усі назад! — Гумбольдт вихопив свій ціпок-шпагу, і на страхітливого супротивника обрушився могутній удар.

Клинок легко розітнув скляну змію на дві частини. Звиваючись і корчачись, вона з шипінням упала на підлогу. Звук був такий, ніби на розжарену плиту хлюпнули водою. І одразу кабінет сповнився неймовірного смороду.

Те, що лежало на підлозі, ще раз вигнулося, затремтіло й перетворилося на хмаринку диму. На паркеті залишилася тільки жменя піску.

Беллхайм відскочив. Він відпустив хлопця, й Оскар упав на підлогу, кашляючи та хапаючи ротом повітря. Йому знадобилося чимало часу, щоб відновити дихання, і перше, що зробив хлопець, — поквапився забратися геть. Беллхайм тим часом продовжував стояти нерухомо, а потім посунув на Гумбольдта. Обличчя етнографа нагадувало страхітливу маску: рот був широко роззявлений, руки з покорченими пальцями хижо простягнуті вперед.

— Припини, Рихарде, — твердо промовив Гумбольдт. — Це скоро минеться. Я вже прикінчив паразита.

Та етнограф, здавалося, не чув ані слова. В його очах світилося шалене полум’я, а сам він продовжував невідворотно насуватися на колишнього друга.

— Зупинися! Не роби цього! — Гумбольдт витягнув руку, і вістря шпаги торкнулося грудей Беллхайма. — Рихарде, прошу тебе!

Шарлотта тим часом із жахом стежила за тим, що відбувається зі шкірою на обличчі та шиї етнографа. Спочатку вона зблякла, а потім стала й зовсім прозорою. Минуло кілька секунд, і все його тіло зробилося ніби скляним.

Із горлянки Беллхайма вирвався моторошний регіт. Такий сміх не могла видавати людина. Він зробив іще один крок уперед, і вістря шпаги встромилося в його груди. Гумбольдт остовпів.

Шарлотта й хотіла б відвести погляд, та не змогла. Страх був таким великим, що вона продовжувала дивитися на все, що відбувається, не відриваючись і на мить. Наступної секунди клинок із хрускотом вийшов зі спини чоловіка.

Однак той продовжував реготати.

— Хто ти? — злегка затинаючись, запитав Гумбольдт. — Що ти собою являєш?

— Я поглину вас, — пробулькотіла кошмарна істота, витягаючи з грудей лезо шпаги. — Вам сподобається. Скоро ми будемо разом співати. Розумієте? Будемо спі-ва-а-ти!

Він підвищив голос, що тепер нагадував тонке деренчання скла.

Гумбольдт лайнувся. Лють і відчай заволоділи ним. Він кинувся вперед і почав притискати супротивника до вікна. Беллхайм, сміючись і булькаючи, скинув угору руки й готувався атакувати. Шарлотта бачила, як на кінчиках його пальців виростають нові й нові щупальці, готові проникнути в тіло її дядька, та Гумбольдт не здавався. Він продовжував наступати, й незабаром супротивники пересунулися у протилежний кінець кімнати. Коротким ударом Гумбольдт розбив широке вікно, що доходило майже до підлоги, і з лютим вигуком виштовхнув ворожу істоту на вулицю.

Але й це не вирішило справи. Беллхайм оскаженіло вчепився в Гумбольдта й потягнув ученого за собою. Міцно зчепившись і продовжуючи боротися супротивники рухнули з вікна у засніжений сад. Почувся звук глухого удару.

Шарлотта кинулася до вікна. Гумбольдт і Беллхайм борюкалися в кучугурі. Сили вченого були виснажені, його рухи помітно сповільнилися. Беллхайм же, навпаки, звивався й несамовито верещав, ніби крізь нього пропустили електричний струм.

— Холодно! — волав він, намагаючись вирватися і скочити на ноги. Та Гумбольдт усе ще притискав його до снігу.

Гості, а особливо дами, котрі вже попрямували було до будинку, від переляку здійняли галас, коли Гумбольдт і етнограф випали з вікна другого поверху. Затамувавши подих, усі заклякли, стежачи за смертельною боротьбою, і лише Гертруда Беллхайм зберегла самовладання. Вона стрімко кинулася до двох чоловіків, які боролися.

— Гумбольдте! Рихарде! Припиніть негайно! Що це ви таке вигадали?!

Та її слова не справили аж ніякої дії, й тоді жінка не стрималася:

— Це нечувано! Новорічної ночі! Бертраме, розбороніть же їх, мерщій!

Дворецький кинувся виконувати наказ господині, і в цей момент знову вдарили церковні дзвони.

У Німеччині лише віднедавна запровадили єдине літочислення, тож цієї ночі всі дзвони вперше задзвонили рівно опівночі. Та сестри-чорниці з жіночого монастиря, що був розташований неподалік, лише зараз стали навколішки й піднесли святу молитву, а дзвін на монастирській дзвіниці, у свою чергу, привітав настання нового року.

Дзвін цей пролунав зовсім близько, лунко відбився під стін будинків і справив цілком непередбачуваний ефект. Невідома сила підняла Гумбольдта в повітря і швиргонула на сніг, де він і залишився лежати нерухомо. Беллхайм же, навпаки, повівся так, ніби в нього і справді вселилася нечиста сила. Він затулив вуха руками, засіпався й закричав так, що всі присутні, які оточили місце поєдинку, мимоволі позадкували. А потім етнограф знову перетворився: він зіщулився, щосекунди стаючи меншим на зріст, і, нарешті, зовсім зник.

Запанувала тиша. Люди вражено мовчали.

Неймовірно! Ніхто не міг пояснити того, що сталося у всіх на очах. Гумбольдт підвівся, обтрусивши пальто від снігу, і приєднався до решти гостей. Навколо того куточка засніженого саду, де щойно відбувався запеклий поєдинок, утворилося щільне кільце людей, які ніби чекали, що Рихард Беллхайм знову виникне невідомо звідки.

Однак нічого такого не відбувалося. Етнограф зник, не залишивши й сліду. Ані ридання його дружини, ані схвильовані вигуки, ані здивовані погляди й перешіптування гостей нічого не могли змінити. Незабаром з’явилися жандарми й почали обшукувати околиці та прилеглі до садиби території. Проте їхні зусилля не дали ніяких результатів.

Рихард Беллхайм зник. Усі, хто востаннє бачив його новорічного ранку 1 січня 1894 року, добре розуміли, що він більше ніколи не повернеться.

Частина 2

Острови часу

13

Лондон, тиждень по тому

Фехтувальний клуб королівських стрільців вважався одним із найстаріших у Лондоні. Заклад було засновано ще за часів лорда Нельсона і його легендарної перемоги в битві при Трафальгарі, тож клуб надзвичайно суворо ставився до виконання своїх правил і складу членів. Бути прийнятим туди означало обзавестися корисними зв’язками у найвищих колах суспільства, що наближені до королівського двору. Можна навіть сказати, що цей клуб був призначений винятково для представників привілейованих верств або тих, хто прагнув до них належати.

Кругла цегляна споруда з позолоченим куполом і колонадою з білого мармуру височіла на березі Темзи неподалік від Вестмінстерського собору. Колони були заплетені плющем, а платани, що росли біля будинку, відкидали на фасад густі тіні. Із вікон клубу долинав безупинний передзвін клинків.

Макс Пеппер ніколи не любив шпаг. І не лише їх. Він відчував гостру відразу до будь-якої зброї. Прагнення мати при собі шпагу або револьвер журналіст вважав ознакою інфантильності. На його думку, того, хто весь час хизується довжиною клинка або калібром ствола, Господь позбавив упевненості в собі або, навіть, здорового глузду. А найчастіше, і того, й іншого одразу.

Натомість себе він вважав людиною, яка здатна впоратися з будь-якою ситуацією лише завдяки силі власного розуму та присутності духу. До того ж, він аж ніяк не був беззахисною жертвою. В Андах, у Місті Заклиначів Дощу, він неодноразово доводив, на що здатний. Проте вбивати йому ніколи не подобалося.

— Лорд Уїлсон завжди в цей час тренується.

Патрик О’Ніл, асистент ученого, виявився симпатичним рудуватим ірландцем, який без угаву теревенив і сміявся. Схоже, сер Уїлсон, що б там про нього не казали, має бути пристойним хлопцем, якщо його асистентом є така славна людина. А, з іншого боку, хто його знає? Що ж, зараз побачимо.

Незабаром з’ясувалося, що побоювання Пеппера були небезпідставними. О’Ніл провів журналістів до клубної роздягальні й попросив перевдягнутися.

— Що ми маємо зробити? — вирячився Макс на асистента, котрий уже стояв перед ними у самому спідньому.

— Вам пропонується зняти свій одяг і вбратися у спеціальні костюми для фехтування. Цього вимагають правила клубу, — пояснив О’Ніл. — Без спортивного одягу вхід сюди заборонено.

— Тоді я зачекаю на вулиці.

— Однак сер Уїлсон недвозначно дав зрозуміти, що чекає на вас усередині, панове. Вважаю, що було б недоречним…

— Але ж я не маю наміру ні з ким битися, — наполягав Пеппер. — Просто тихо посиджу в куточку й подивлюся.

— Ваші наміри нікого не цікавлять. Може бути й так, що вам кинуть виклик. Повірте, якщо це станеться насправді, ви дякуватимете Богові, що погодилися приміряти фехтувальний костюм.

О’Ніл вдягнув спортивні штани, вийняв м’який жилет із ватяною підкладкою і, посміхаючись, натягнув на себе.

— Крім того, це має досить елегантний вигляд, чи не так? — із цими словами ірландець широко розвів руки.

— Ну ж бо, Максе, не бійся! — поплескав журналіста по спині Босуелл. — Ти ж не хочеш, щоб нас тут зневажали, неначе якихось там шмаркачів. Якщо вже містер Уїлсон чекає на нас усередині, то не будемо його розчаровувати.

— Абсолютно правильне рішення, — підхопив О’Ніл. — Сер Уїлсон вважає за краще бесідувати з тими, кого він наймає на службу, в незвичних умовах. Адже лише за межами звичного кола життя людина виявляє своє справжнє обличчя.

— А це стосується і його самого?

О’Ніл нічого не відповів, але посмішка, що з’явилася на його губах, була досить красномовною.

Пеппер натягнув фехтувальну уніформу.

— Подейкують, що сер Уїлсон народився в родині звичайного робітника. Це правда, що його батько працював на шахті?

О’Ніл перелякано зиркнув на нього.

— Звідки це вам відомо?

Макс знизав плечима.

— Я мав достатньо вільного часу під час подорожі через океан, щоб зібрати деякі дані з питання, що мене цікавить. Шукати інформацію — моє покликання.

— Якщо хочете зберегти здоров’я, не зачіпайте цю тему. Реакція сера Уїлсона на згадування про його минуле може бути непередбачуваною. Раджу вам забути про все, що ви будь-коли чули або читали про нього. — Він оцінюючо оглянув журналістів: — Ну як, костюми вам підійшли, ніде не тисне? От і добре, ходімо.

Тренувальна зала Фехтувального клубу королівських стрільців мала вражаючі розміри. Кругле приміщення мало метрів із тридцять у діаметрі, а заввишки досягало двадцяти метрів. По суті, воно було зменшеною копією знаменитого Альберт-холу, тим більше, що було зведене одним і тим самим архітектором. Цей зодчий так пишався найуспішнішим із своїх проектів, що вирішив втілити його в життя вдруге.

Тепле полуденне світло проникало крізь вузькі, як амбразури, вікна й навскісними променями освітлювало приміщення. Повітря було сповнене бряжчання клинків і вигуків фехтувальників, які старанно відпрацьовували удари. Зараз їх тут налічувалося півтора десятки — міцні, зосереджені й цілком упевнені в собі джентльмени з надзвичайною серйозністю виконували свою справу. Впізнати серед них Джейбса Уїлсона було легко — він виявився найбільш імпозантною фігурою. Довге густе волосся астронома було зібране на потилиці в пучок, чоло спітніло від зусиль. Кожний його рух свідчив про неабияку силу та витривалість чоловіка. Випад, удар, обхідний маневр, зміна позиції. Точний розрахунок і блискавичні атаки давали йому перевагу в поєдинку.

Його супротивник був майже на голову нижчим на зріст і значно стрункішим від Уїлсона. Волосся в нього було коротко підстрижене, під кущуватими бровами твердо зблискували очі сталевого кольору. Довгий білястий шрам перетинав його обличчя від скроні до підборіддя. Обидва бійці фехтували без масок.

Ледве Пеппер і Босуелл вступили до зали, як Уїлсон їх помітив. Він підняв шпагу, віддав честь своєму партнеру й попрямував до них.

— Бачу, бачу, джентльмени з Нью-Йорка, — промовив він, злегка захекавшись. — Прошу, підходьте ближче. Дуже радий, що маю нагоду, нарешті, познайомитися з вами особисто.

Макс потиснув міцну руку мисливця на метеорити, не в змозі відірвати погляд від його надзвичайного іридієвого ока.

— Для мене це велика честь, сер Уїлсон.

— І для мене також, — додав Босуелл. — Ми дуже раді, що отримали запрошення вирушити в експедицію разом із вами.

— Радіти ще зарано, — відповів Уїлсон. — Адже це буде зовсім не розважальною прогулянкою. Чи маєте ви досвід роботи за кордоном?

Взявши в О’Ніла рушник, він обтер лоба.

— Гаррі Босуелл, мабуть, більш досвідчений, ніж я, — відповів Макс. — Він чимало подорожував Європою й Азією. Я ж побував лише в Перу.

— А в Африці ви, часом, не бували?

— Ні, — Макс похитав головою.

— А ви, містере Босуелл?

Гаррі знизав плечима:

— Лише проїздом. Південна Африка й Намібія. Нічого особливо цікавого.

Уїлсон усміхнувся.

— То пусте. Почнімо ваше перевиховання. До того часу, коли наша експедиція завершиться, ви перетворитеся на справжніх бедуїнів. Якою рукою ви краще володієте, правою чи лівою?

— Обидва правою. А яке це має значення?

Уїлсон обернувся:

— Джонатане, принесіть нам, будь ласка, дві шпаги, клинки номер три, під праву руку.

Чоловік зі шрамом підійшов до шафи, де зберігалася зброя, й невдовзі повернувся з двома шпагами. Зблизька він виглядав навіть старшим, ніж здавався, — мінімум сорок п’ять, а то й усі п’ятдесят, — але був жилавим і підтягнутим. Таку людину не хотілося б мати за свого ворога.

— Дозвольте представити вам мого ад’ютанта — містера Джонатана Арчера. Офіцер британської піхоти, який чудово зарекомендував себе в Індії і має відзнаки за битву при Кандагарі. Йому я зазвичай передаю керування своєю оперативною групою.

Чоловік ледь помітно вклонився й передав журналістам шпаги. Макс глянув на зброю так, ніби вона була заражена якоюсь небезпечною хворобою.

— І що ж нам із ними робити?

— Звісно, захищатися! — з усмішкою відповів Уїлсон. — Подивимося, чи вправно ви поводитеся з клинком. Як я вже встиг зрозуміти, вам знадобиться кілька тренувань, перш ніж ми ступимо на борт судна, яке відпливає до Сенегалу.

Пеппер розітнув повітря клинком. Зброя просто чудова, бездоганно збалансована, руків’я та ефес дуже зручні.

— Гаразд, — погодився він. — Тож із кого ви хочете почати?

— Битимуся одразу з обома, — була відповідь.

Сліпучо-білі зуби сера Уїлсона зблиснули.

14

Коли сани дісталися до Шпандау, давно минула одинадцята. Околиці були оповиті туманом.

Оскар радів, що вони, нарешті, на місці. Адже минуло набагато більше часу, ніж планувалося. Через завірюху й снігові замети, що супроводили їх у цій подорожі, коні ледве пересували ноги. За останні кілька днів випала така кількість снігу, що Берлін буквально сховався під товстим білим простирадлом.

Судячи з гуркоту й бряжчання, вантажні сани рухалися слідом за ними. От і добре. Адже, якби трапилася якась поломка, то, не маючи інструменту, полагодити щось у темряві й на лютому морозі було б неможливо.

Еліза й Шарлотта спали, притиснувшись одна до одної й закутавшись у пальта й ковдри. Поглянувши на них, Оскар мимоволі усміхнувся. Добре тому, хто за будь-яких умов може так безтурботно спати. Сам він іще не зовсім оговтався від бурхливих подій тієї новорічної ночі. Неймовірне перетворення Беллхайма й допити в поліції не давали йому спокою ні вдень, ні вночі.

Комісар кримінальної поліції Обендорфер, маленький жилавий чоловічок із уважними світлими очима й акуратно підстриженою борідкою, схоже, добре знався на своїй справі. Він опитав їх спокійно й докладно, сумлінно записавши кожну найдрібнішу деталь. Із незворушним спокоєм комісар зібрав докупи всі неймовірні деталі нічної пригоди, порівняв і оцінив їх і дійшов висновку, що випадок із Беллхаймом пояснити неможливо. Газети, щоправда, стверджували, що він має кілька версій, проте факт залишався фактом — криміналісти не змогли встановити, що ж сталося насправді. Убивство відкидалося одразу. З Гумбольдта і його супутників було знято будь-які підозри, й вони знову могли почуватися вільно.

Два вечори Гумбольдт провів із Гертрудою Беллхайм, переконуючи її в тому, наскільки важливо зараз діяти, не гаючи часу, щоб розібратися в трагічній долі її чоловіка. Бідолашна жінка все ще була надто вражена. Ридаючи й звинувачуючи себе в усьому, що сталося, вона все ж погодилася віддати вченому щоденник чоловіка — адже саме в ньому могла міститися відгадка цієї таємниці. Вона навіть запевнила, що ладна негайно організувати експедицію і оплатити більшу частину можливих витрат.

Від цього моменту події почали розвиватися стрімко. Гумбольдт, узявши керівництво на себе, стежив за придбанням приладів і технічного устаткування й займався підготовкою «Пачакутека» до тривалого перельоту. Еліза щохвилини вигадувала безліч доручень для Віллі, Берта, Лєни та Мицика, а тим часом запасала харчі для подорожі. І дев’ятого січня, тобто сьогодні, вони вже були на шляху до Шпандау — тобто, до нової надзвичайної пригоди.

Оскар розплющив очі. Попереду в темряві замигтіли вогники. Смолоскипи відкидали на сніг жовтувате світло й указували їм шлях. Трохи збоку, на узліссі, щось чорніло, неначе ожеред соломи. Його темний силует височів аж на п’ятнадцять метрів. Біля нього рухалися фігури кількох чоловіків. Схоже було, що на них уже чекають. Оскар гукнув до Шарлотти й Елізи:

— Прокидайтеся мерщій! Ми вже прибули.

Вілма, яка врешті-решт також задрімала, вистромила з-під крила замерзлий дзьобик.

— Великий птах? — почувся голос із портативного лінгафону, прикріпленого до її спини.

Оскар погладив Вілму по голові:

— Так, моя люба. Великий птах чекає на тебе. Сідай у кошик, я тебе віднесу.

Ківі не треба було повторювати двічі. Вона миттю зістрибнула з рук Шарлотти й ускочила до кошика. Шарлотта моргала і мружилася після сну.

— О, вже приїхали, — нишком позіхнувши, промовила дівчина. — Котра година?

Оскар підніс ближче до очей кишенькового годинника:

— Одинадцять тридцять.

— За півгодини північ, — знову позіхнула Шарлотта. — За такої погоди просто диво, що ми взагалі доїхали сюди. Нарешті, ми зможемо відігрітися в теплій затишній каюті.

Віллі, який сидів на передку, зістрибнув і допоміг вийти пасажирам. Оскар притримав дверцята саней, і лише після того, як дами східцями зійшли на сніг, витяг звідти кошик із Вілмою. Тим часом на вантажних санях під’їхали Берт і Мицик. Лєну, яка сиділа поряд із Мициком, неможливо було побачити, так вона закуталася. Було видно лише кошлатий хутряний капелюх і грубі рукавиці. Гумбольдт зробив кілька розпоряджень стосовно вантажу і продовжив перервану розмову з чоловіками, які чекали на нього.

Величезні ворота ангару, що був ретельно замаскований під ожеред соломи, відчинилися, й усі присутні побачили повітряний корабель. Світло смолоскипів привітно замигтіло на його яскраво розфарбованих бортах. Щоразу, коли Оскару доводилося бачити «Пачакутек», його вражали потужність і витонченість цього витвору індіанських інженерів. Благородні обриси пасажирської гондоли, величезний балон, що наповнювався газом, підвісні мотори й повітряні гвинти просто вражали. «Пачакутек», подарунок народу, що його інші племена називали «заклиначами дощу», був розмальований прадавніми символами — зміями та драконами. Ті, хто бачив його вперше, відчували незрозумілу боязкість, проте ті чоловіки, яким Гумбольдт доручив охороняти корабель і підтримувати його в робочому стані, вже звикли до цього фантастичного видовища. Подейкували, що граф Фердинанд фон Цеппелін схиляється до того, щоб побудувати такий самий літальний апарат, проте на це йому знадобиться ще багато років.

Сани вже розвантажили, а майно перенесли до вантажних відсіків. Гумбольдт зійшов на борт і увімкнув прилади. Частина водню, що зберігалася під тиском у спеціальних ємностях корабля, почала заповнювати оболонку балону, а решта запустила в дію мотори. Корабель здригнувся, неначе баский кінь, що застоявся у стайні.

Коли всі механізми було перевірено, пролунав сигнал. Гумбольдт склав долоні рупором і гукнув:

— Усе гаразд! Піднімайтеся на борт!

Оскар похукав на пальці. Вони закоцюбли й не слухалися. Та невдовзі він уже опиниться всередині повітряного судна й зігріється!

Хлопець попрощався з друзями, виліз нагору мотузяною драбинкою й допоміг піднятися жінкам. Канати було відпущено, і «Пачакутек» під мелодійний гуркіт двигунів злетів у небо. Оскар, Шарлотта й Еліза згорнули кільцями причальні канати, прикріпили їх до стінок гондоли, й жінки поспішили спуститися в теплу каюту. Гумбольдт установив автоматичний гірокомпас і пішов слідом за ними.

Оскар іще раз наостанок помахав рукою друзям і приєднався до решти мандрівників. Незважаючи на крижаний зустрічний вітер, повітряний корабель легко розвернувся на дев’яносто градусів і полетів на південний захід — просто в зоряну ніч.

15

Наступного ранку.

Столові гори Бандіагара

Сонце вже піднялося над обрієм, коли Йатиме досягла краю стрімчака й опинилася просто над ущелиною. До плато на її протилежному боці залишалося не більше п’ятдесяти метрів, але треба було стати птахом, щоб подолати цю глибоку розпадину. Лише вузький кам’янистий карниз вів до Заборонного міста, а місток, що був створений самою природою на карколомній висоті, поєднував два скельні масиви з пісковику.

Дівчина з племені догонів знала, що діє супроти волі свого батька, ступивши на цей місток, проте вона мала на це особливі, поважні причини. Сьогодні її батько, сільський коваль, спробує запалити вогонь у своєму горні, проте не знайде для цього ані дров, ані деревного вугілля. Через нескінченну посуху хмизу в околицях села ставало дедалі менше, а збирати його було до снаги лише найтерплячішим. Біля підніжжя гір майже не залишилося дерев, а ті, які ще росли й зеленіли, належали іншим хазяям. І варто було їм помітити, що хтось цупить у них хмиз, як одразу ж поспішали поскаржитися на зловмисника сільському старійшині. А за це винного суворо карали. Тому, щоб роздобути дрова, доводилося або вирушати далеко в глиб Сау — пустельної місцини, де росли миршаві чагарники, або наражатися на ризик, підіймаючись у гори. Перебувати на плато суворо заборонялося. Відтоді, як багато сотень років тому таємничий народ теллем доправив до Заборонного міста той горезвісний камінь, над цим місцем нависло прокляття. Згідно з переказом, через нього всі мешканці міста змінилися, перетворившись на чудовиськ. Догонам довелося вести з ними кровопролитну війну, і лише здобувши перемогу, вони поклали край цій страшенній гірській загрозі.

Відтоді догонів вважають хранителями великої таємниці. Вони стежать за тим, щоб ніхто не підіймався на плато, хай навіть і з найбільш безневинними намірами. Не допомагали ні умовляння, ні дари старійшинам. А тих, котрі, незважаючи на заборону, все ж таки наважувалися на це, назавжди виганяли геть із сільської громади. Проте, здається, такого ще ніколи не траплялося. Відчайдухів, які бажали б із власної волі зійти на гору Теллєм, серед їхнього народу не було. Тим більше, що, згідно з легендою, духи предків, які мешкають там, перетворюють на камінь кожного, хто насмілиться наблизитися до їхнього помешкання.

Йатиме не йняла віри цим балачкам. Люди просто бояться гір і намагаються виправдатися, вигадуючи різні жахіття. Історія про таємничий камінь, напевно ж, така сама казочка.

Їй уже виповнилося дванадцять років, і вона була другою донькою коваля. У товаристві власних родичів, де їй доводилося жити, Йатиме вважалася найостаннішою з останніх — навіть нижчою, ніж її старша сестра. Але ж їм було добре відомо, що та дівчина — просто дурна гуска, яка не цікавиться нічим, окрім власної вроди. Напевно ж, не від великого розуму вона хвалилася всім зустрічним, що одного чудового дня вийде заміж за крамаря й народить йому купу дітлахів.

Йатиме вважала це несправедливим.

Ледве навчившись думати, вона почувалася зовсім інакше, ніж решта дівчаток. У селі її вважали дивакуватою. І не лише через те, що ночами вона виспівувала зорям пісні й розмовляла із тваринами. Ні, вона іноді бачила сни про те, чого ще не було. Ось і напередодні їй знову наснилося щось дивовижне. Вона бачила людей зі світлою шкірою, які спустилися з неба на величезній тварині — але ж саме про це й розповідалося в давньому пророцтві. Проте, як завжди, вона отримала добрячого запотиличника від матінки, яка пробурчала, що в неї, мабуть, вселився дух жінки з народу теллем.

Менші діти теж її дражнили, проте Йатиме це було байдуже. Вона уникала їх і найбільше любила проводити час у заростях чагарників. Їй подобалися тиша й самотність, коли ніхто не заважає міркувати. І, між іншим, вона ніколи не залишалася сама — поряд завжди був Джабо. Джабо — бродячий пес, точніше помісь собаки й шакала, якого Йатиме знайшла ще зовсім малим. Цілий тиждень їй довелося лікувати пораненого цуцика. У Джабо вціліло тільки одне око, вуха сумно звисали донизу, й, до того ж, він помітно накульгував. Та це не мало ніякого значення. Пес був найкращим охоронцем, якого тільки можна собі побажати. Сторожкий, із досконалим нюхом, пильний і відважний, наче лев. Інші діти не дуже-то любили Джабо через його незугарну зовнішність, агресивність і злопам’ятність. Але Йатиме його просто обожнювала, й пес відповідав їй взаємністю. Схоже, він відчував, що ця дівчинка — така ж вигнанка, як і він сам.

Йатиме хоробро ступила на вузенький кам’яний місток. Вона б охоче робила трохи ширші кроки, та заважала довга спідниця. Дівчинка зупинилася й підв’язала поділ спідниці до поясу, а потім поклала два пальці до рота й коротко свиснула.

Із чагарників вискочив Джабо. Він дріботів стежкою, висолопивши язика й пильно обдивляючись навколо єдиним оком.

— Де ти бігав? — Йатиме погладила друга по голові й посмикала за вухо. — Знову полював на кроликів? Ти ж знаєш — ця дрібнота надто прудка для тебе. Та не засмучуйся: у мене завжди знайдеться для тебе шматочок в’яленого м’ясця, — дівчинка показала йому сумку, що висіла в неї на плечі. — Проте його ще треба заслужити. Я хочу сходити до Заборонного міста. Підеш зі мною?

Джабо запитально схилив голову вбік.

— Це недалеко. Воно починається он за тими зеленими кущами. І затінок там є. Тож рушаймо!

Джабо коротко дзявкнув і покульгав до містка. Йатиме схопила свою сумку й поспішила за ним.

16

Подорож «Пачакутека» проходила без несподіванок. Ходовий вітер допоміг дирижаблю швидко перетнути альпійські гірські пасма й поніс його далі на південь. Праворуч залишилася Монте Лімідаріо, ліворуч — Монте Тамаро. Обидві вершини досягали заввишки понад дві тисячі метрів. Між ними простяглася синя стрічка озера Лаго Маджоре. Попереду вже можна було побачити повноводу По, найдовшу річку Італії, а далі вабила до себе блакить Адріатичного моря.

Хоча світило сонце, й небо було чистим, повітря все ще залишалося холодним. Оскар стояв, закутавшись у теплу зимову куртку, в носовій частині повітряного судна і спостерігав за Гумбольдтом, який вовтузився з вимірювальними приладами.

— Добре, що хоча б ти складеш мені компанію, — промовив учений. — На дівчат годі й чекати. Позамерзали й сидять вигріваються. Сьогодні я їх навіть не бачив.

— Здається, наші дами затишно влаштувалися в кают-компанії з чашечкою чаю, — відповів Оскар. — Якщо я не помиляюся, вони вивчають щоденник Беллхайма. Шарлотта каже, що вийде на палубу гондоли тільки тоді, коли температура повітря досягне десяти градусів.

— Чекати доведеться недовго, — зазначив дослідник. — Ми вже в Італії. Попереду Мілан, а там і до Італійської Рив’єри недалечко.

— А мені подобається тут, на великій висоті, — сказав Оскар. — Сонце й абсолютно чисте повітря. А то я відчув, що божеволію від берлінських туманів.

Юнак машинально потер передпліччя. Після бійки з Беллхаймом воно чогось раз у раз починало свербіти.

— Якщо хочеш, можеш допомогти мені з вимірюваннями, — запропонував Гумбольдт. — Хотілося б точно визначити, з якою швидкістю ми зараз рухаємося.

— І що я маю робити?

— Візьми хронометр із секундоміром. Він лежить у дерев’яному футлярі. Тільки обережніше — це дуже цінний прилад. А я займуся теодолітом.

— Але яким чином ми визначимо швидкість «Пачакутека»?

— А ось подивися, я тебе навчу, — сказав учений. — Я обираю дві точки на карті й позначаю їх. Ось, наприклад, собори в містечках Луїно й Вальтавалія. Згідно з картою, дзвіниці обох розташовані на відстані 5,4 кілометра одна від одної. Щойно ми опинимося над першою дзвіницею, ти маєш натиснути кнопку секундоміра, а зупиниш стрілку якраз над другою. Знаючи час і відстань, ми легко обчислимо нашу швидкість. Але поквапся, ми вже наближаємося до Луїно.

Оскар підійшов до рундука, в якому Гумбольдт зберігав вимірювальні прилади. Футляр із хронометром лежав на самому верху. Хлопець відкрив його й витяг інструмент — чудовий зразок високої майстерності швейцарських годинникарів виблискував золотом і бронзою. На строкатому циферблаті було закріплено півдюжини стрілок, які оберталися з різною швидкістю й відлічували час у різних точках світу. Прилад дзижчав і здригався, неначе жива істота.

— Готовий?

— Готовий!

— Почнімо, — Гумбольдт підняв указівний палець. — Три… два… один… Натискай!

Оскар натиснув на кнопку й почав зосереджено спостерігати за тим, як секундна стрілка поволі описала повне коло. Потім іще одне й іще. Коли майже спливла четверта хвилина, вчений скинув руку вгору, трохи почекав і скомандував:

— Стоп!

Оскар знову натиснув на кнопку.

— Чотири хвилини п’ять секунд, — доповів він. Гумбольдт узявся за олівець і заходився обчислювати.

Отримавши результат, він усміхнувся.

— Вісімдесят кілометрів за годину, — промовив він. — Непогано, чи не так?

— Як це нам удається розвивати таку швидкість, якщо мотори не працюють?

— Справа в тому, що зараз ми рухаємося разом із повітряною течією. Осідлали вітер, так би мовити. Тож перш ніж затихнути, ця течія доправить нас аж до самого морського узбережжя. Потім ми запустимо двигуни. У цілому ж погода продовжує нам сприяти.

— І скільки нам іще летіти до місця призначення? Гумбольдт мимохіть глянув на карту.

— Загалом ми маємо пролетіти близько чотирьох тисяч кілометрів. Вісімсот із них ми вже подолали. Поділимо три тисячі двісті на нашу швидкість… — Він черкнув на аркушику блокнота кілька цифр і задоволено кивнув. — Майже два дні. Але не схоже, щоб ми могли підгримувати таку швидкість протягом усього польоту, тому — днів зо три. Маю сказати, що це досить непоганий темп.

— Три дні! — Оскар просто не міг повірити власним вухам.

Лише три дні знадобиться, щоб потрапити з Берліна до самісінького серця Африки! Неймовірно! Від самого лише слова «Африка» перехоплює подих і холоне в животі. Колиска людства, край мільйонів диких тварин і сотень таємниць, що й досі залишаються нерозгаданими. Події, описані в одній із найулюбленіших його книжок — романі «Копальні царя Соломона», який було створено фантазією Генрі Райдера Хаггарда, розгорталися саме тут. У романі відважний і винахідливий Алан Квотермейн знаходив легендарні алмазні поклади й дивним чином уникав найрізноманітніших небезпек.

А що чекає попереду на їхню експедицію?

Тим часом Гумбольдт акуратно згорнув усі навігаційні інструменти й заховав їх у рундук. Повернувшись, він сів поруч із Оскаром, вийняв із кишені люльку, неквапливо розкурив її й почав попихкувати, випускаючи кільця синюватого диму.

— Хочу дещо обговорити з тобою, Оскаре.

— Слухаю, батьку.

Гумбольдт скоса глянув у бік кают-компанії, щоб пересвідчитися, що їх ніхто не почує.

— Розумієш, це досить делікатне питання. Вдома, в Берліні, коїлася така метушня, весь час хтось крутився поряд. Проте тут нам ніхто не заважатиме.

— Вважай, що ти мене заінтригував.

Гумбольдт потер підборіддя:

— Навіть не знаю, як розпочати. Дипломат із мене нікудишній, тому одразу скажу про головне.

Оскар здивовано скинув угору брови. Він іще ніколи не бачив, щоб батько був таким зніченим.

— Це стосується твоєї кузини… і тебе.

— Шарлотти й мене?

— Можливо, тобі не дуже приємно зачіпати цю тему, — правив далі вчений. — Гадаю, що я в цьому не помиляюся. Проте побалакати з тобою — це мій обов’язок, і я виконаю його. Як старший друг, та, перш за все, — як твій батько.

— І… і в чому ж тут справа? — Оскар раптом спітнів від хвилювання.

— Я встиг помітити, що ви з Шарлоттою не байдужі одне до одного. Ваші почуття дещо більші, ніж товариські. Я помітив це ще в Перу і протягом нашої подорожі до Палацу Посейдона. Але під час інциденту з Беллхаймом це виявилося особливо яскраво. — Він відкашлявся. — Я не обговорював цього з Елізою, тому що існують такі речі, на які вона дивиться дещо інакше, ніж я.

У Оскара пересохло в роті.

— Відчуваю, що вас вабить одне до одного, — вів далі Гумбольдт. — Я довго думав, чи варто мені втручатися, та після новорічної ночі вважаю, що таки слід…

— Що ти маєш на увазі?

Обличчя вченого сховалося за черговою хмаринкою диму.

— Не клей дурника. Ти чудово розумієш, про що я. Танці, чуттєві доторки, обмін поглядами… Бачив би ти, яке обличчя було в Шарлотти, коли вона дивилася на твою бійку з Беллхаймом! Ще трохи, й вона сама б кинулася на нього з кулаками.

У Оскара злегка запаморочилося в голові. Навіщо батько втручається в це? Адже він і сам досі не розуміє, що насправді відбувається між ним і Шарлоттою. В тому, що він сам закоханий, не було жодних сумнівів, а ось стосовно Шарлотти хлопець зовсім не був упевнений. Вона набагато краще вміла приховувати свої почуття.

— Батьку, ти знаєш, як я тебе поважаю… — стиха промовив він. — Проте, мені здається, що це стосується тільки мене й Шарлотти.

— Тепер уже не зовсім, — Гумбольдт сумно усміхнувся. — Поки її мати в санаторії, я маю подбати про дівчину, адже я — найближча для неї людина. Ця інформація стосується тебе й усіх наших близьких. Тож як відповідальна особа я вважаю своїм обов’язком застерігати вас від усіляких дурощів.

«Он, виходить, як, — подумав Оскар. — Тепер, офіційно ставши моїм батьком, він упевнився, що може диктувати мені, кого любити, а кого ні!». А чи потрібна йому ця жорстка опіка? Якщо такими будуть наслідки цього всиновлення, то — звиняйте, він не згоден!

Схоже, Гумбольдт прочитав його думки.

— Тобі, звісно, непросто з цим змиритися, — м’яко промовив він. — Та я бажаю вам обом лише добра. Я зовсім не уявляю собі, як саме має поводитися батько. Досі протягом кількох десятиліть я жив спокійно, займаючись своїми дослідженнями та винаходами й не відаючи про твоє існування. А зараз маю не лише сина, але й дочку. Це і справді несподівано! Гадаю, ти й сам розумієш, що ситуація непроста, навіть для мене, проте ми не повинні її заплутувати ще більше.

— Не знаю навіть, що й казати, — Оскар страшенно почервонів, горло перехопило спазмом, і він ледве ворушив язиком. — Гадаю, Шарлотті я не дуже-то подобаюсь, — пробурмотів він. — Після новорічної ночі вона мене просто уникала. Весь час проводила на горищі, а якщо я намагався поговорити з нею, відмовчувалася й тікала.

— Насправді? — здивувався Гумбольдт. — А я й не знав. Мені дуже шкода, проте це інша справа. Та що їй знадобилося на горищі?

— Навіть не уявляю, — видушив із себе Оскар. — Можливо, це пов’язане з листом, який вона нещодавно отримала. Одного разу я бачив її сумною і зарюмсаною. — Він і сам ледве стримував сльози — спроба якось приборкати свої почуття виявилася невдалою. — Коротше кажучи, останнім часом ми майже не розмовляли й не бачилися сам на сам, — підсумував він.

Учений знову потер підборіддя.

— Дуже дивно. Що ж, гаразд, розберемося з цим, коли повернемося в Берлін. — Він полегшено зітхнув. — Якщо вже так, то я можу бути спокійним, що справи не зайшли аж надто далеко. А то за вами, молодими, не встежиш. Щойно, здається, тільки поглядами обмінювалися, аж тут, гляди, вже й поцілунки тобі, й обійми, і все таке інше. І оком змигнути не встигнеш… — Він ніяково закашлявся. — Ти, звісно, розумієш, що я не маю ніякого досвіду в подібних справах, проте мені добре відомо, чим усе це може закінчитися. І не дивися на мене так розчаровано — на світі є ще й інші дівчата. Ти хлопець гарний і розумний, тож, гадаю, з цим проблеми не буде, — він із змовницьким виглядом глянув на Оскара. — А як стосовно Лєни? Мені здається, що ти їй подобаєшся. Вона тобі весь час так усміхається!

— Лєна… — зневажливо кинув Оскар. — Але ж вона ще зовсім дитина!

Хай йому грець, невже батько і справді вважає, що він здатний вмикати й вимикати свої почуття, неначе якийсь електричний прилад у його лабораторії? І навіщо він згадав про Лєну? Це просто глузування якесь. Але, хай там як, а він не має аж ніякого бажання продовжувати цю бесіду. Годі з нього!

— Сподіваюся, це все, що ти хотів мені сказати? — запитав юнак.

— Все, — Гумбольдт наостанок пихнув люлькою й підійшов до краю палуби, щоб витрусити з неї попіл.

Оскар підвівся й мовчки попростував на корму.

17

Йатиме, нарешті, ступила на територію Заборонного міста. Навколо височіли самі руїни. Темні, вкриті плямами лишайнику глиняні будівлі з високими дахами, які, здавалося, повторювали своїми обрисами скелі золотавого пісковику, що височіли на обрії. У темних прорізах вікон зяяла пустка. Неначе сліпі очі, вони стежили, як тендітне самотнє дівчисько, озброєне лише дрючком, у супроводі скаліченого собаки невідомої породи крокує вулицями міста, яке люди покинули багато століть тому.

Чим далі дівчинка заходила, тим виразніше розуміла, що своє ім’я це місце отримало недарма. У мертвому місті панувала якась надзвичайна тиша. Скрізь відчувався подих смерті. Крім обережних кроків дитини й фиркання Джабо не було чути ані звуку. Ні сюрчання коників і цикад, ні пташиного щебету, ні шурхоту трави. Нібито духи життя назавжди залишили ці руїни.

Дівчинка зупинилася й поклала долоню на стовбур граната. Кожна жива істота, чи то людина, чи тварина, чи дерево, має свій голос. Дерева розмовляють із деревами, леви з левами, а догони — з догонами. І якщо люди зазвичай розуміють лише людей, то Йатиме розуміла всі без винятку голоси природи. Вона завжди знала, про що хоче сказати рослина, ледве торкнувшись до неї пальцями.

І тепер це їй також удалося. Дерево було старим, кора грубою та потрісканою, проте дівчинка почула, як воно нечутно застерігає її. «Тікай звідси, — говорило гранатове дерево. — Вертай назад. Це місце не для таких, як ти. Повертайся додому й більше ніколи не приходь сюди».

Йатиме здригнулася. Слова було вимовлено так виразно, що це не було схоже на звичайний шепіт дерев. Це був майже крик. Примруживши очі, вона подивилася на сонце й побачила, що його ніби запнуто якоюсь туманною пеленою. Джабо схвильовано повискував.

— Не бійся, — прошепотіла Йатиме. — Дерево тривожиться, але, гадаю, все буде добре. Ходімо далі, — вона заспокійливо погладила по голові свого вірного супутника, проте в її голосі вже не чулося колишньої впевненості.

Міцніше схопивши дрючок, дівчинка рушила далі.

Невдовзі сміливі мандрівники вже стояли посеред майдану. Руїни будинків неначе розступилися, й перед ними постала майже неушкоджена кругла будівля, яка могла бути тільки храмом або святилищем.

Джабо здавався смертельно переляканим. Підібгавши хвіст, він тихенько скавчав, але продовжував бігти за дівчинкою. Вона усміхнулася. Цей песик має більше хоробрості, ніж десяток воїнів-догонів. Певно, в разі потреби він захистив би її від будь-якого хижого звіра, хоч і від лева.

Раптом вона зупинилася. На пухкому піщаному ґрунті просто перед нею виразно проступали сліди. Йатиме добре зналася на цьому й одразу зрозуміла, що ці сліди залишено принаймні півроку тому. Дощу не було вже кілька місяців, а довколишні скелі захищали місто від сильного вітру, тому відбитки непогано збереглися. Та найголовніше — вони не могли належати людині з її народу!

Їй удалося розрізнити рельєф грубих підошов і навіть відбитки підківок на підборах. Такі сліди залишають черевики білих людей: шукачів прадавніх скарбів, авантюристів або військових. Проте як цьому непроханому гостю вдалося проминути варту, виставлену догонами? Єдиний підйом на плоскогір’я був розташований за кілька кілометрів від цього місця й суворо охоронявся. Звісно, можна було б дістатися до Заборонного міста вузьким кам’яним карнизом, саме так, як сьогодні зробила вона, та про його існування слід було знати. Іншого шляху не було. Чи все ж таки був?

Вона згадала про свій сон. Прилетіли білі люди, а за ними прийшла смерть.

Це відкриття надзвичайно схвилювало її. Підвівшись на ноги, дівчинка попрямувала туди, куди вказували сліди. Спочатку вони обігнули храм, а потім піднялися сходами до його воріт.

Серце в неї шалено калатало, коли вона взяла свого песика на руки й піднялася з ним нагору. Двері до храму було прочинено, тож можна було легко побачити, що там усередині.

— Не бійся, малий, — прошепотіла дівчинка в самісіньке вухо Джабо. — Це ж лише покинутий будинок. Нам із тобою нічого боятися. Бачиш, сліди йдуть просто всередину. Цікаво, що тут шукав цей іноземець?

Біля воріт вона спустила Джабо на кам’яні плити й одразу ж відчула: з цим місцем явно щось не гаразд. Здавалося, ніби за нею стежить принаймні ціла дюжина ворожих холодних очей. Щось лихе причаїлося в цьому святилищі, й воно було живим. Тому дівчинка заклякла на місці, й ніякі сили не могли б примусити її переступити поріг храму, за яким так само, як і ззовні, височіли наметені вітром кучугури піску.

Звідкілясь прилетіла пустельна сарана й опустилася на поріг просто перед нею. Комаха склала крильця й поворушила вусиками, шукаючи тіні. А потім швидко рушила до затінку в глибині храму. Несподівано пісок під її лапками заворушився. Почувся легкий шурхіт, і сарана зникла.

Джабо завищав і зробив кілька кроків назад. Йатиме остовпіло дивилася на те місце, де секунду тому сиділа бідолашна комаха. Від неї не залишилося й сліду: ані лапок, ані вусиків, ані крилець. Та в глибині піску продовжувало щось ворушитися, й неможливо було не помітити цього. Що це було: комаха, що марно намагається вирватися, чи якийсь невідомий хижак, який хоче її зжерти?

Йатиме намірилася вже розворушити пісок своїм дрючком, та раптом зупинилася, відчувши дивний запах. Різкий та огидний.

І одразу ж на поверхні піску з’явилася колишня сарана. А, можливо, щось інше, адже вона стала набагато крупнішою і лише зовні нагадувала сарану. Її прозорі, неначе скло, вусики, лапки, черевце, а головне, — страхітливі щелепи комахи примусили Йатиме скрикнути від жаху. Скляна істота проповзла по піску, глянула на неї своїми зеленими очицями й несамовито завищала.

Дівчинка мимоволі відсахнулася. Її нога зісковзнула зі сходинки, вона втратила рівновагу й покотилася вниз. Джабо, не в змозі допомогти, побіг слідом. На щастя, руки й ноги Йатиме залишилися цілими, та вона отримала кілька болючих синців. Волосся й увесь одяг дівчинки вкрилися шаром піску. Скочивши на ноги, вона почала рвучко обтрушуватися. Потім схопила Джабо, притиснула його до грудей і щодуху кинулася назад — до кам’яного мосту.

18

Три дні потому

Черевики Макса Пеппера гупали сталевою палубою вантажного судна. Вузький коридор, що вів до каюти Босуелла, було пофарбовано у брудно-сірий колір. Пароплав хитався на хвилях, і Максу доводилося раз у раз хапатися за поруччя.

«Хелена» була невеликим суденцем, яке здійснювало регулярні рейси між Лондоном і Дакаром. Вони пливли вже третю добу, й тепер судно перебувало десь приблизно на траверзі Португалії. Визирнувши в ілюмінатор, можна було роздивитися вдалині скелясті гори в околицях Лісабона. Та Максу ніколи було милуватися пейзажами. Те, що він виявив, потребувало негайного обговорення.

Нарешті, він постукав у двері каюти Босуелла:

— Гаррі!

— Хто там?

— Це я, Макс. Можна зайти?

— Двері замкнено. Зажди-но, я відчиню.

За кілька секунд перед ним постав блідий і змарнілий Гаррі Босуелл.

— Боже милий, — жахнувся Макс. — Що це з тобою?

Гаррі обтер губи тильним боком долоні.

— Замучила ця треклята морська хвороба!

— А я гадав, що ти не знаєш цієї проблеми.

Гаррі похитав головою.

— Мене вивертає від самого вигляду хвиль. Правду кажучи, я б хотів решту часу взагалі не підводитися з ліжка. Скажи, чого тобі?

— Чи не зміг би ти піти зі мною? Я хочу тобі дещо показати.

Гаррі опустив очі, і Макс тільки зараз утямив, що його друг стоїть на порозі в самому спідньому. Репортер усміхнувся. Тоненькі ніжки, бліда шкіра, чимале черевце — фотограф мав досить жалюгідний вигляд. Проте зі справою, про яку він мав розповісти, не можна було зволікати.

— Одягайся мерщій, — сказав він. — Я чекатиму на тебе в коридорі.


За деякий час Гаррі вийшов із каюти — тепер уже в своїх техаських штанях і вельветовій сорочці. Мокре волосся фотографа було зачесано за вуха.

— Невже це так важливо, що не можна було почекати до завтра?

— Сам побачиш. Мені здалося, що це тебе зацікавить.

— Ти знайшов у трюмі скарби?

— Приблизно так, — сухо відповів Макс.

Разом вони спустилися у трюм, і Пеппер міцно причинив за собою кришку люка, щоб бути певним, що за ними ніхто не стежить. Справа в тому, що Уїлсон узяв із собою охорону, яка складалася з надзвичайно запальних найманців. Ці молодики ладні були битися з найменшого приводу. Невідомо, що їм спало б на думку, якби хтось дізнався про Максове відкриття. Адже сторонні не мали заходити у трюм.

— Це тут, — промовив Макс.

Він відсунув клямку і штовхнув важкі залізні двері. Почувся скрегіт. В обличчя їм ударила хвиля гарячого, насиченого нафтовими випарами повітря, а гуркіт моторів зробився гучнішим. Макс клацнув вимикачем, і спалахнуло кілька тьмяних ламп. Приміщення мало близько десяти метрів завдовжки й не менше чотирьох завширшки. Крім звичайного вантажу, тут стояло кілька дерев’яних ящиків, на яких чорною фарбою було проставлено ініціали Уїлсона.

Гаррі розчаровано фиркнув.

— І це все, що ти хотів мені показати? Уяви, що я вже їх бачив. Брав участь у вантажних роботах. Чи ти забув?

Макс іронічно схилив голову до плеча:

— А ти, часом, не поцікавився, що там усередині?

Гаррі наморщив чоло, пригадуючи.

— Я бачив список. Намети, ковдри, посуд, продовольство і особиста зброя. Все, що потрібно для експедиції.

Макс багатозначно підняв угору палець.

— Якщо ти знайомий зі списком, то на тебе чекає сюрприз.

Він обійшов навколо перших же двох ящиків і зупинився з їхнього тильного боку. Кілька планок на кришці були розхитані, тож виявилося, що зняти її можна без особливих зусиль. Проробивши цю маніпуляцію, Макс жестом підкликав друга до себе.

— Ось поглянь!

Коли фотограф побачив, що лежить у ящику, його очі стали круглими від здивування. Він витяг звідти якийсь довгастий предмет, що було запаковано в коричневий промащений папір.

— Що це таке? Я не бачив у списку таких іграшок!

— Обережніше! — квапливо застеріг його Пеппер. — Звідки нам знати, як ця штука реагуватиме на струси й удари!

— Ти гадаєш, що це…

— Жодних сумнівів. Динаміт! Тому на твоєму місці я б краще поклав його назад.

На обличчі Гаррі з’явився переляк. Він обережно поклав згорток на місце в ящик і полегшено видихнув.

— А що цей Уїлсон іще тут ховає?

— Рушниці з багнетами, револьвери та набої до них. І ще дещо досить незвичайне. Зараз тобі буде ще цікавіше.

Макс указав на велику трубу, яку завершував металевий короб із двома рукоятками. Конструкцію доповнювали два невеликі колеса зі спицями й поворотний пристрій.

— Але це ж… — Босуелл одразу ж прикусив язик.

— Саме так, кулемет системи Хайрама Максима з водяним охолодженням. Швидкість стрільби — п’ятсот пострілів за хвилину. Найновіша розробка американської військової промисловості. Нещодавно мені довелося писати про цю зброю. Британці мають намір застосувати її в Судані! Це буде щось страшне!

Гаррі здивовано похитав головою.

— Вибухівка, пістолети, кулемети… Схоже, Уїлсон зібрався не в наукову експедицію, а на війну.

— У мене теж склалося таке враження, — погодився Макс. — Питання лише в тому, проти кого?

Він не встиг нічого додати, тому що на палубі почувся якийсь гуркіт.

— Ховаймося! Мерщій! — прошепотів Макс.

Обидва репортери миттєво поставили кришку ящика ми місце і сховалися в затінку. І дуже вчасно.

У дверях з’явилася підтягнута фігура Джонатана Арчера. За ним видно було ще двох таких само худорлявих і мускулястих молодиків: Хорейс Баскомб і Мелвін Паркер — найбільших відчайдухів із почту Уїлсона.

— Агов? — гукнув Арчер. — Чи є тут хтось?

Блискавично прийнявши рішення, Макс залишив свою схованку, намагаючись здаватися незворушним і безтурботним. Він недбало змахнув рукою.

— Це ми, Джонатане. Вже виходили, щоб іти на палубу.

— А що ви тут шукали? — в голосі Арчера звучала недовіра.

— Нічого особливого, — Пеппер докладав величезних зусиль, щоб його голос звучав нормально. — Маленька ревізія. Перевірили, чи добре закріплено ящики, а тепер підіймаємося нагору.

— Та й ноги хотілося трохи розім’яти, — додав Босуелл. — Не знаю, як ви, а я маю таке відчуття, що зовсім заіржавів на цій бісовій посудині.

— Гм, — Арчер зміряв обох підозрілим поглядом Схоже, він не повірив жодному їхньому слову, проте, не маючи доказів, змушений був дати журналістам спокій. — Ми вас скрізь шукали, — невдоволено пробурчав він. — Сер Уїлсон хоче вас бачити. Прошу вас іти за нами.

Найманці вже зібралися навколо професора. Джейбс Уїлсон привітав американців кивком голови і склав руки за спиною, походжаючи кают-компанією.

— Тепер, коли всі ви зібралися, я хотів би розповісти вам про справжню мету нашої подорожі, — коротким жестом він запросив усіх присутніх підійти ближче до столу. На ньому було розкладено карту західного узбережжя Африки. Макс побачив знайомі обриси Мавританії, Сенегалу й Гамбії. За ними лежав Французький Судан. Уїлсон указав на тонку стрічку, що ніби оперізувала цю країну.

— Тут розташоване нагір’я Бандіагара, — почав він, показуючи на білу пляму на карті. — Арабські купці розповідають про довге пасмо столових гір, що має назву Гомборі. Біля його підніжжя мешкає народ догонів. На півдні цієї території розташовані переважно сухі савани, на півночі — зарості колючих чагарників, що переходять у мертву пустелю. В цьому місці ми й почнемо наші пошуки.

Макс вийняв блокнот, щоб зробити нотатки.

— Що ми маємо намір там шукати?

Уїлсон поліз до жилетної кишені й витяг три пожовклі аркушики паперу. Вони були бруднуватими й досить пожмаканими, та мисливець на метеорити поводився з ними так, ніби в руках у нього була якась неймовірна коштовність.

— Ось повідомлення, яке французькі геодезисти надіслали своєму начальству років із десять тому. В ньому викладено суть переказу, який уже багато століть передається від батька синові в цій місцевості. Нібито кілька тисяч років тому тут сталася катастрофа космічного масштабу. Щось незрозуміле увірвалося з навколосонячного простору в атмосферу Землі й досягло її поверхні приблизно там, де зараз розташована пустеля Сахара. Наскальні малюнки корінних мешканців цього регіону підтверджують, що об’єкт мав величезний хвіст — приблизно такий самий, як і в комети, — який простягався по всьому небосхилі. Проте, що особливо цікаво, в переказі не згадується ані про вибух, ані про найменший струс ґрунту. Немає в цьому регіоні й крупних ударних кратерів. Місце падіння об’єкту так і не було знайдено, й офіційна наука невдовзі забула про цю історію. Однак саме цей об’єкт і став причиною того, що колись зелена, квітуча й багата на річки та озера Північна Африка перетворилася на найграндіознішу пустелю на планеті. Згодом там оселився народ, який сам себе називав теллем. Ці люди жили в Сахарі за тисячу років до нашої ери. Саме вони виявили там незвичайний метеорит і перенесли його в інше місце. Навіщо вони це зробили, нікому не відомо. Проте камінь, нібито, й донині лежить у надійному місці на вершині однієї зі столових гір. Згодом, уже в другому тисячолітті нашої ери, цю територію заселили догони, які спустилися з довколишніх гір. Там вони виявили істот, які зовні нагадували людей, та були кошмарними за своєю сутністю. Ці «скляні люди» мали здатність ніби заражувати звичайних людей, і ті перетворювалися на таких само монстрів, як і вони самі. Коли догони зрозуміли, що відбувається, то одразу вирішили захищатися. Вони напали на теллем, обложили і зруйнували їхнє місто, а потім заблокували всі підходи до нього. І донині ніхто не може зійти на заборонену гору без їхньої згоди. Те, що люди народу теллем принесли до міста з пустелі, й досі залишається там. Можливо, у храмі або в якомусь святилищі. Догони навіть дали назву цьому об’єкту — «Скляне прокляття».

Пеппер усміхнувся.

— Так, історія справді вражаюча. І чудово підходить для книги.

— Я радий, що вона вам сподобалася.

— А що, ви і справді в це вірите?

Уїлсон здивовано скинув угору брови.

— А чому б і ні? В Африці сила-силенна легенд, та жодна з них не прожила стільки століть. Французькі геодезисти, схоже, дійшли тієї ж самої думки, якщо записали цю історію й надіслали записи до Парижа. — Уїлсон заклав руки в кишені штанів і випнув широкі груди. — Нам належить отримати відповіді на ряд запитань. По-перше, чи справді існує метеорит або інший космічний об’єкт, і якщо це так, то чому відсутній кратер від його падіння? По-друге, хто такі теллем і навіщо вони перенесли камінь? — Очільник експедиції зробив паузу, і його сріблясте сліпе око допитливо втупилося в усіх, хто зібрався в каюті. — Особисто я не вірю в байки про привиди, але цілком упевнений, що теллем виявили щось цілком незвичайне. Беззаперечним є лиш одне — ми вийшли на полювання на найзагадковіший метеорит, який будь-коли падав на поверхню нашої планети. Залишається лише сподіватися, що він так само лежить у Заборонному місті й чекає на нас там.

Запанувала тиша. Напевне, всі подумки підраховували, скільки може коштувати така знахідка. Не кажучи вже про ту славу й визнання, які чекають на людей, які здійснили це епохальне вікриття.

Єдиним, хто не мріяв ні про славу, ні про гроші, виявився Макс Пеппер.

— Я маю ще одне запитання, сер.

Уїлсон ледь помітно усміхнувся.

— І яке саме?

— Як так вийшло, що французи втратили ці найцінніші документи? І чому вони не відрядили туди власну експедицію? Адже нагір’я Бандіагара частково розташовується на території їхньої колонії — Французького Судану.

— На що ви натякаєте?

Макс знизав плечима.

— Я просто реально дивлюся на речі й дивуюся. Адже документи протягом багатьох років перебували у французів. Чому вони віддали їх вам?

Погляд Уїлсона став жорстким і непроникним:

— Мені не подобається це запитання. Чи не хочете ви сказати, що я викрав ці документи?

— Звісно, що ні. Я…

— Збирайте інформацію, це ваша професія, але позбавте мене від цих дурних підозр. Факт залишається фактом: ми тут, а французи — ні. Решта значення не має. Від вас вимагається одне: документально фіксувати всі етапи діяльності експедиції й супроводжувати ваші репортажі якомога ефектнішими малюнками й фотографіями. Цей звіт призначається для любителів читати про пригоди, а не для міністерства закордонних справ Франції. Якщо ви бачите своє завдання інакше, то ви й ваш колега можете пересісти в Дакарі на корабель, що повертається до Європи.

Макс закашлявся. Такої жорсткої реакції на свої слова він аж ніяк не чекав. Ніби встромив руку просто в розбурханий вулик.

— Я хотів би залишитися тут і виконувати свою справу, якщо ви не проти. Правда ваша, висвітлення у пресі цього питання може зробити мій репортаж надзвичайно цікавим.

— Гаразд, — промимрив Уїлсон. — Тоді обговоримо всі деталі нашої подорожі.

Макс багатозначно глянув на Гаррі. Інтуїція підказувала йому, що попереду на них чекає чимало пригод. І набагато цікавіших, ніж якийсь там старезний метеорит.

19

Неначе хижий птах, «Пачакутек» прорізав тонкий шар хмаринок і почав стрімко знижуватися. Він опускався дедалі нижче, аж поки не завис за сотню метрів від землі.

Низьке надвечірнє сонце заливало савану теплими жовтогарячими променями. Ген-ген, аж до самого обрію був один і той самий одноманітний пейзаж. Суху землю борознили яри та вибалки, що перепліталися й утворювали вигадливі лабіринти. Де-не-де можна було побачити окремі поодинокі скелі або дерева. Тварин майже не було. Тільки череда дрібних антилоп злякано помчала геть, побачивши в небі над собою повітряний корабель.

Оскар стояв біля поруччя, дивлячись униз. Він задумливо розтирав собі руку. Те місце, до якого доторкнувся своїм скляним язиком Беллхайм під час новорічної бійки, весь час свербіло. На шкірі навіть з’явилася якась темна пляма. І не можна було зрозуміти, чи це синець, а чи подразнення виникло через те, що хлопець раз у раз чухав це місце. Проте, хай там як, а шкіра тут зробилася грубою і набряклою, а під нею відчувалося щось тверде. Можна було б звернутися зі своєю проблемою до Гумбольдта, та після їхньої останньої бесіди юнак не бажав ані розмовляти, ані навіть бачитися з батьком. Між ними ніби виросла кам’яна стіна. На його боці залишалася тільки Вілма. Пташці було байдуже до того, як він жив раніше і що траплялося з ним у минулому. Вона сприймала його таким, яким він був. А ось Гумбольдт так не міг. І якого дідька він пхає свого носа у справи Оскара?

Вілма уважно дивилася на нього своїми чорними оченятами-ґудзичками. Їй навіть не треба було нічого казати — було видно, що вона розуміє хлопця без усяких слів.

— Іди-но сюди, мала, — сказав Оскар. — Годі вже там сидіти в кошику, ось поглянь, як цікаво нагорі!

Він підняв пташку й посадив поряд із собою на фальшборт.

— Ну що, бачиш?

Вілма задумливо поглянула вниз і промовила:

— Земля, сухо.

— Ще б пак! — погодився Оскар. — Це Сахель. Найбільший сухий степ на Землі. В такі місця без добрячого запасу води краще не потикатися.

«Пачакутек» опускався дедалі нижче. Несподівано гарячий шквал підхопив корабель і поніс на невеликій висоті. Гумбольдт щосили намагався втримати «Пачакутек» на курсі. Канати стогнали й рипіли, повітряний корабель розгойдувався. Внизу вітер підхоплював розжарений пісок і вихором здіймав його до небес, від чого здавалося, ніби все повітря палає. Нарешті, вдалині крізь запону піщаної імли завидніли обриси якихось споруд. Над саваною, неначе привиди, височіли на півкілометра дивні прямокутні силуети. Вони нагадували туземне намисто й простягалися із заходу на схід.

Гумбольдт їх теж помітив. Звірившись із картою, вчений кивнув.

— Це, напевне, гори Гомборі. Трохи західніше розташоване плато Бандіагара. Ми вже майже на місці.

Обидві жінки теж вийшли на палубу.

Шарлотта примружилася.

— Он бачиш ті силуети на обрії? — промовив учений, указуючи на захід.

— Так. Схоже на якусь зруйновану стіну фортеці. А довго нам іще до них летіти?

Гумбольдт, знову звірившись із картою, глянув на компас і сказав:

— Залишилося кілометрів із тридцять. Та нам заважає цей клятий пісок, що здійнявся в повітря. Гадаю, залишилося не менше, ніж півгодини.

Тим часом силуети гірських масивів зробилися більш виразними. Учений поманіпулював важелем, який було з’єднано зі стерном висоти, і повітряний корабель знизився майже до самої землі.

— Ти маєш намір приземлитися тут? — здивувалася Шарлотта.

— А я гадав, що ми сядемо десь біля підніжжя Гомборі! — додав Оскар.

Гумбольдт похитав головою:

— Це надто небезпечно. Згадайте, що Беллхайм писав у своєму щоденнику про ці гори. На їхніх схилах і у вузьких долинах живуть догони, гордий і своєрідний народ. Вони ніколи не бачили повітряних суден, тож нам не слід їх лякати. Треба спочатку налагодити контакт, встановити дружні стосунки, а тоді вже можна й переміститися ближче. — Він глянув на небо. — Та й погода щось мені не подобається. Вітер щохвилини дужчає. Якщо не сядемо, він цілком здатний підхопити й занести нас просто на скелі. Тоді, якщо потужності двигунів не вистачить, ми можемо зазнати аварії й розбити корабель. Тож краще приземлитися тут.

Гори неухильно наближалися. Вже можна було розрізнити кущі й дерева, що росли на схилах і в тріщинах між стрімчаків.

Новий шквал люто струснув «Пачакутек». Дослідник занепокоєно озирнувся на рундук, де зберігалися інструменти й прилади.

— Усе гаразд? — запитав Оскар.

Гумбольдт похитав головою:

— Мене дуже непокоїть атмосферний тиск, — сказав він. — І показники іонізації повітря дуже несприятливі. Схоже, що зараз нас добряче потріпає. Гадаю, що ми маємо негайно кидати якір і саджати корабель на ґрунт.

— А може, краще піднятися вгору й перечекати негоду там?

Учений указав на небо над їхніми головами.

— Он бачиш ті тонкі хмаринки? Це означає, що на великих висотах зараз дме сильний вітер і страшенно холодно. І що вище ми підніматимемося, тим повітряний потік міцнішатиме. Нас може занести на сотні кілометрів звідси. Ні, краще вже приземлитися. Тримайтеся міцніше, ми знижуємося!

Вілма зістрибнула на палубу і сховалася між черевиками Оскара. Гумбольдт крутнув штурвал, і «Пачакутек», похилившись, поволі обернувся на сто вісімдесят градусів. Вітер люто тріпав такелаж. Гумбольдт натиснув на важіль і дав повний уперед. Мотори загули. Швидкість різко зменшилася. Ще секунда, й усі, хто був на палубі, зрозуміли, що потужності двигунів не вистачає, щоб опиратися шквальному вітру. Повітряний корабель знову почало розвертати.

— Якір! — гукнув Гумбольдт. — Кидайте якір! Елізо, необхідно якомога швидше зменшити тиск газу в балоні!

— Хутчіш, Шарлотто! — Оскар кинувся в носову частину корабля. Вони багато тренувалися раніше й могли кинути якір у будь-яких умовах, проте зараз небезпека була вже не учбовою, а реальною, тож кожний рух мав бути точним. Поки Шарлотта закріплювала сталевий ланцюг на барабані, Оскар почав відв’язувати канат, що ним якір було прикріплено до борту. Якір «Пачакутека» був схожим на чотирилемішний плуг, а вузол на ньому так міцно затягся, що юнакові довелося докласти неабияких зусиль, щоб розв’язати непокірну мотузку. Та врешті решт якір вільно завис на ланцюгу.

— Готово! — гукнув він і підняв угору великий палець. Шарлотта натиснула на важіль, і ланцюг із бряжчанням полетів униз. Тридцять метрів… сорок… Знизу по чувся глухий удар.

Оскар перехилився через фальшборт і лайнувся. От дідько! Якір висів у повітрі над самою землею, вдаряючись об каміння й високі дерева, аж поки не застряг у розпадині між двома скелями. Шарлотта зафіксувала ланцюг. Міцний металевий стрижень зі скреготом зупинив обертання барабану, й він застиг нерухомо.

Корабель струснуло. Ланцюг натягнувся, як струна, але витримав. Повітряне судно зупинилося. Гумбольдт відхилив важіль назад і перевів двигуни в режим малого ходу. А потім поспішив до своєї команди.

— Чудово! — похвалив він, оцінюючи висоту судна над землею. — Тепер залишилося тільки дочекатися підходящого вітру й розвернути «Пачакутек».

20

Коли за допомогою якірного ланцюга судно підтягли ближче до розпадини, стало зрозуміло, що пасажирська гондола висить на висоті всього близько десяти метрів від поверхні землі. Незабаром мандрівникам удалося спустити вниз мотузяну драбинку. Тепер необхідно було закріпити швартови. Шарлотта подивилася на прилад, що показував температуру двигунів. Їй було доручено стежити за тим, щоб мотори ні в якому разі не перегрівалися, але й не зупинялися зовсім.

Гумбольдт скинув руку.

— Поки що все нормально! — гукнув він. — Перекривай водень, ми спробуємо обійтися без двигунів і посадити корабель вручну.

Шарлотта натиснула на педаль. Із натужним хрипінням двигуни замовкли. Вона полегшено зітхнула: перший етап було виконано.

Залишалося якомога надійніше закріпити «Пачакутек» і опустити його на ґрунт. На щастя, вітер почав ущухати. Оскар кинув за борт швартові канати. Із їхньою допомогою він мав зафіксувати корабель на землі як мінімум у чотирьох точках. Тільки тоді йому не загрожуватимуть пориви вітру. Проте ураган із новою силою обрушився на повітряне судно, якірний ланцюг натягнувся. Гумбольдт поспіхом кинувся до драбинки, покликавши за собою Елізу й Шарлотту.

— Мерщій! — гукнув він. — Потрібна ваша допомога. Ланцюг не зможе довго втримувати корабель. Спускаймося вниз, щоб закріпити канати. Не можна гаяти ані секунди!

З цими словами він переліз через фальшборт на мотузяну драбинку. Шарлотта поспішила слідом за ним. Тримаючись за поруччя, вона ступила на тоненькі дерев’яні східці. Корабель страшенно розхитувало. На щастя, поряд опинилася Еліза.

— У тебе все чудово вийде, — стоячи біля борту, підбадьорливо промовила вона. — Тільки не дивися вниз.

Шарлотта замружилася від страху й відпустила поруччя. Драбинка безладно метлялася в повітрі. Сходинка, ще одна, ще півдесятка — аж ось вона вже майже внизу. Серце калатало, подих уривався. Нарешті, вона знову відчула під ногами твердий ґрунт.

Невдовзі спустилася й Еліза.

— Дивно, а куди подівся вітер? — Гумбольдт здивовано озирнувся.

Повітря навколо них зробилося нерухомим. Трава, яка ще мить тому хилилася до землі, випросталася. Пісок і пил уляглися й покривали землю тонким рівномірним шаром. Над саваною запанувала глибока тиша. Лише якірний ланцюг «Пачакутека» трохи подзенькував, усе ще розгойдуючись.

Гумбольдт зірвав кілька сухих стеблинок і відкинув убік, бурмочучи:

— Дуже, дуже дивно… Цей раптовий штиль…

— Що тебе непокоїть? — запитала Шарлотта.

— Я вже бачив щось подібне в пустелі Гобі багато років тому.

— І що ж сталося потім?

— Щось страшне! — Гумбольдт витяг із своєї сумки з інструментами барометр. Стрілка коливалася біля нижньої поділки шкали. Він із недовірою постукав по корпусу і підніс прилад до вуха. — Дуже цікаво… — Приклавши до рота обидві долоні, він гукнув угору: — Оскаре!

Над фальшбортом з’явилася голова юнака:

— Слухаю?

— Ти бачиш щось незвичайне?

— А що саме я маю бачити?

— Ну, якісь там атмосферні явища. Особливо в тому боці, звідки дув вітер.

— Але ж він ущух!

— Ось саме це мене й непокоїть. Розглянься навколо як слід. Якщо помітиш щось незвичайне, доповідай.

— Гаразд.

Шарлотта спохмурніла:

— Я не розумію…

Цієї миті з палуби «Пачакутека» почувся вигук. Оскар указував на схід:

— Там… он воно!

Голови тих, хто вже встиг спуститися на землю обернулися в тому напрямку.

— Що? — гукнув Гумбольдт. — Що ти бачиш?

— Я… я не знаю… це важко описати… Дуже страшно!

Шарлотта подивилася на схід. Обрій світився похмурими барвами. Верхня межа хмар раптом почала набувати вугільно-чорного відтінку. А там, де хмари закінчувалися, небо було тьмяного зеленкувато-бірюзового кольору, який дедалі темнішав, наближаючись до забарвлення на обрії.

Дівчина прислухалася.

Це їй здалося, чи насправді вона почула віддалений гуркіт грому?

— Що це? — прошепотіла Шарлотта.

Учений виліз східцями мотузяної драбинки трохи вгору, щоб подивитися. Прикривши долонею очі, він пильно вдивлявся в північну частину небосхилу. Після цього зістрибнув на землю й процідив крізь зуби:

— Боже милий! Тільки цього нам і не вистачало.


Лихо насувалося на мандрівників зі швидкістю залізничного потяга. Темна смуга на півночі незабаром перетворилася на похмуру стіну. Оскар із острахом спостерігав за цими моторошними змінами. Здавалося, що по савані сунула височезна лиховісна хвиля, яка поступово забирала в себе денне світло. В надрах вугільно-чорних хмар усе кипіло й вирувало. Там світилися блискавки і глухо гуркотів грім.

— Мерщій спускайся вниз! — наказав Гумбольдт.

— Чому вниз? — гукнув у відповідь Оскар. — Можливо, ми ще встигнемо злетіти і якось уникнути цієї негоди?

— Ні, вже запізно! — прокричав учений. — Поки ми зніматимемо судно з якоря, нас накриє шквал. Треба негайно знайти собі якусь схованку. Поквапся!

— А «Пачакутек»?

— Забудь про нього. Добре, якщо нам самим удасться залишитися живими. Вціліти в піщаній бурі майже не можливо. Хутчіш! Кидай рюкзаки через борт і спускайся!

Тон, що ним батько вимовив ці слова, красномовно свідчив, що ситуація вкрай серйозна. Оскар уже збирався було спуститися за борт, коли згадав про Вілму.

Ківі щось давно не було видно. Мабуть, вона сховалася у своєму улюбленому куточку — темній комірці поряд із штурвалом на командирському містку.

Буря була вже зовсім близько. Оскар міг роздивитися, як вирують і клекочуть маси піску, здійняті вітром. Він бігцем перетнув палубу й піднявся на місток. Комірка була порожня. Куди ж поділася ця пташка?

— Вілмо!

У вируючому повітрі його голос було зовсім не чути В центрі палуби був розташований люк, що вів у трюм, до кают. Оскар швиденько зазирнув туди — в глибині металася перелякана Вілма, не знаходячи виходу. Юнак прожогом кинувся вниз, схопив ківі й посадив собі за пазуху

Та часу на порятунок уже зовсім не залишилося. Небо перетворилося на пекло. Пісок, змішавшись із повітрям, остаточно закрив сонце, й савана поринула у глибокий непроглядний морок.

Юнак перекинув ногу через борт і ступив на сходинку. Вітер несамовито тріпав мотузяну драбинку. Внизу Гумбольдт відчайдушно намагався хоч якось утримати її.

— У чому справа? Чому ти… Втім, зараз це вже не важливо. Кидай Вілму вниз — я її спіймаю. Ми все ж таки знайшли де сховатися.

Оскар зробив усе так, як йому казали, оглянув наостанок палубу й почав спускатися. Шалений шквал налетів на «Пачакутек». Тонни піску обрушилися на корабель, і юнак миттєво опинився в самому центрі розбурханої стихії. Гумбольдт зараз здавався йому лише невиразною тінню, яка металася на землі, безладно вимахуючи руками і щось вигукуючи. Здається, батько хоче, щоб він зістрибнув, але ж до землі ще залишалося принаймні три метри. Однак часу на роздуми та коливання вже не було: над його головою пролунав страшенний тріск, за яким почувся металевий брязкіт. Що б це могло означати? Раптом «Пачакутек» затремтів, зрушив із місця й почав підійматися вгору.

Якірний ланцюг, він не витримав! Корабель здіймався усе вище й вище над землею. Тепер він був так високо, що про те, щоб зістрибнути, годі було й мріяти.

Оскара оповила темрява. Піском засипало очі й вуха. Крихітні піщинки, що мчали з величезною швидкістю, обпалювали шкіру, наче вуглинки. Засліплений, оглушений і страшенно переляканий, він ледве спромігся видертися назад на палубу й натягти на себе брезент, яким було накрито брашпиль. Звісно, брезент — досить слабенький захист від піщаної бурі, та що вдієш, кращого ж немає. Схлипуючи, він тремтів від жаху. Що ж тепер буде? Хлопець підтягнув коліна до грудей, обхопив їх руками й почав дослухатися до завивань піщаної бурі.

21

Шарлотта й Еліза сиділи навпочіпки між покрученими коренями баобаба, що високо випиналися над саваною. Вітер шаленів так, ніби прагнув із корінням вивернути старезне дерево із землі. Величезні маси піску, які буря підняла в повітря, обрушувалися на його стовбур, а там, де траплялася хоч найменша перепона, пісок накопичувався, утворюючи піщані кучугури — бархани. Навіть земля стугоніла від лютих ударів стихії.

Шарлотта стиснула губи. Де Гумбольдт, де Оскар? Їм уже давно час приєднатися до них. Вона глянула на свою супутницю. Обличчя Елізи майже неможливо було розрізнити в темряві, проте видно було, що в її очах блищала тривога.

За хвилину до них долинув крик. Протяжний відчайдушний крик, ледве чутний за ревінням вітру.

Крик увірвався так само несподівано, як і виник. Серце Шарлотти поривчасто закалатало. Страшенно перелякана, вона визирнула зі своєї схованки.

Видно було не далі, ніж на три метри. Дівчина вдягнула захисні окуляри, закрила обличчя носовичком і почала вдивлятися в довколишній хаос. Проте так нічого й не змогла побачити за жовтуватою піщаною імлою.

Раптом серед цієї імли виникло щось схоже на людську фігуру.

Гумбольдт!

Затискаючи рот і ніс хусточкою, дослідник поволі наближався до них. Під пахвою він тримав щось на кшталт сумки, з якої стирчав довгий дзьоб.

Шарлотта пересунулася на підвітряний бік і допомогла дядькові залізти в заглибину між коренями. Він весь був засипаний піском. Знесилено опустившись на суху траву, вчений поставив перед собою сумку з Вілмою. Пташка тремтіла й ледве чутно пищала.

— Де Оскар?

Гумбольдт прибрав від обличчя носовичок. За лічені хвилини його губи розпухли й завітрилися, а сам учений якось змарнів і миттєво постарів. Замість відповіді він сумовито похитав головою, але не зронив жодного слова.

— Чому ти мовчиш? — запитала дівчина. — Щось сталося?


Оскар опинився в самому центрі піщаної бурі. «Пачакутек» смикався, неначе мишеня в пазурах гігантської кішки, тріщав, стогнав і потроху руйнувався. Довкола виблискували блискавки, й раз у раз лунав оглушливий грім. Сховавши голову між колінами, Оскар чекав, коли ж, нарешті, настане кінець. Або кінець лютування стихій, або ж його власний.

Брезент над ним люто тріпотів і ляскав від вітру. Юнак перевірив кишені, проте не знайшов там нічого особливого, ніж, хусточку, захисні окуляри й олівець, у нагрудній кишені. Про всяк випадок він витяг окуляри. До латунної оправи було прикріплено шкіряний ремінець, скельця затемнені, щоб оберігати очі від сліпучих променів африканського сонця. Гумбольдт стверджував, що в пустелі ймовірність так званої «снігової сліпоти» така само велика, як і в горах або в арктичних снігах. Проте ці окуляри виконували й іще одну важливу функцію: вони захищали очі від піску.

Оскар надягнув окуляри і швидко визирнув із-під брезенту. М’які краї оправи ідеально прилягали до обличчя, Потім юнак вийняв носовичок, щільно прикрив ним нижню частину обличчя й затягнув вузлики на потилиці. Тепер він мав змогу вільно дихати. Знадобився деякий час, щоб очі призвичаїлися до темних окулярів, та, зрештою, до чого тільки людина не звикає! Хлопець виліз зі своєї схованки й підвівся на ноги. Піщана буря негайно схопила його у свої обійми й заходилася шматувати на клаптики шкіру й одяг юнака.

Оскар ухопився за дерев’яні поручні, ледве втримуючись у вертикальному положенні. Видимість не перевищувала кількох метрів, тому орієнтуватися було майже неможливо. Навколо, скільки сягало око, скрізь було одне й те ж саме — жовта імла й шалене ревіння вітру.

Хлопець розумів, що його єдиний шанс урятуватися — це спробувати вивести корабель із небезпечної зони. А для цього треба підняти «Пачакутек» якомога вище. Згодом, коли вітер ущухне, він спуститься й розшукає своїх товаришів.

На щастя, він знав, як керувати «Пачакутеком» — у цьому йому допомогли не лише пояснення Гумбольдта, але і власна гостра спостережливість. Найперше треба вирівняти корабель. Якщо він зуміє це зробити, то опиниться на шляху до перемоги.

Навкарачки діставшись до трапу, що вів на місток, він видерся нагору, до штурвалу. Тут усе було засипане піском, та й увесь корабель був ним покритий ущент. Покинутий штурвал безладно обертався на всі боки. Горизонтальне й вертикальне стерна майоріли, наче крила пораненої пташки, і рипіли під вітром, проте, здається, були цілком справними. Навіть якби тонка шкіра, якою вони були обтягнуті, подекуди розірвалася, Оскар і тоді б упорався.

Подолати останні метри до штурвалу було найважче. Буря нібито відчула, що хлопець намагається забрати ласу здобич, яку вона вже вважала своєю власністю. Люта стихія шаленіла й завивала, розхитуючи повітряний корабель із боку в бік.

Оскар щосили наліг на штурвал і спробував утримати корабель проти вітру. Одразу ж пролунали рипіння та скрегіт. Могутня сила, що тиснула на стерно, не мала наміру здаватися. Юнакові довелося ширше розставити ноги, спертися об палубу й мобілізувати всю свою енергію аж до останньої краплини. І лише тоді йому вдалося розвернути «Пачакутек». Ревіння вітру, начебто, трохи притишилося, зменшилася й хитавиця.

Іще важко відсапуючи, Оскар заходився оглядати навігаційне обладнання. Всі прилади й важелі було вкрито шаром піску, тож довелося їх швиденько очищувати. Невдовзі всі верньєри та перемикачі знову були в робочому стані. Легкий рух важеля вперед — і головний двигун запрацював. Почали обертатися гвинти, й корабель поволі піднявся над шаленою піщаною віхолою.

Оскар потрусив головою, витрушуючи з волосся пісок. Що ж, ми ще подивимося, хто тут хазяїн!

Він дав судну повний хід і став до штурвалу. Та раптом навколо зробилося ще темніше, й повітряне судно поглинула якась тінь.

Оскар відчайдушно скрикнув.

Стіна! Скельна стіна!

Вона була зовсім поряд. Тріщини й розпадини порізали поверхню цього прямовисного скелястого масиву, роблячи її схожою на луску казкового дракона. Він від переляку випустив штурвал — і одразу ж відчув страшенний удар, від якого юнак перелетів через місток і вдарився об фальшборт. Згори на нього посипалися дрібні камінці та галька. Він скочив на ноги, й одразу ж від скелі відкололася величезна брила пісковику й обрушилася на палубу поряд із ним. Дошки затріщали, поверхня палуби розлетілася на тріски, «Пачакутек», здавалося, зойкнув, застогнав і почав хилитися вбік.

Зовсім поряд із бортом просвистів іще один камінь, пошкодивши горизонтальне стерно. Господи, що ж тепер робити?

Корабель знову вдарився об скелю. Оскар почув, як рветься тканина. Газ почав зі свистом витікати з балону. Саме в цей час спалахнула блискавка. В повітрі запахло озоном. Хлопець чув, що водень і електричний розряд — несумісні речі. Або, точніше кажучи, занадто сумісні. Достатньо однієї іскри, й усе може злетіти в повітря.

Оскар зацьковано оглядався.

Треба забиратися звідси, і якомога швидше.

Похитуючись і спотикаючись, він кинувся на протилежний бік корабля. Внизу видно було землю, та до неї ще залишалося метрів десять або навіть п’ятнадцять. Цілком вистачить, щоб скрутити собі в’язи. Повз нього зі свистом пролітали камені, гілки й уламки стовбурів. Повітряний корабель іще раз вдарився об ці кляті скелі. Новий удар був таким потужним, що Оскара знову відкинуло на фальшборт. Йому вдалося вчепитися в поруччя й утриматися, але «Пачакутек» так нахилився, що хлопець практично завис над безоднею. Тепер Оскар боровся за життя, вчепившись у латунне поруччя занімілими від напруження пальцями. Сили для того, щоб підтягнутися, вже не залишилося, й він із жахом чекав нового удару, який або розчавить його, або скине вниз.

І в цей момент він прийняв рішення — мабуть, найбожевільніше з усіх, які йому будь-коли доводилося приймати. Проте він не мав іншого виходу. Під ним пролягав крутий схил — скеля закінчувалася довгим кам’яним осипом, що його було вже добре видно згори. На схилі росло кілька миршавих дерев і чагарників, які могли пригальмувати й пом’якшити падіння.

Оскар заплющив очі й відпустив руки. У вухах засвистів вітер. Шлунок стиснувся, ніби хлопцю щосили зацідили кулаком у живіт.

Падіння тривало цілу вічність. Коли він уже вирішив, що воно ніколи не скінчиться, підошви раптом торкнулися землі. Удар був таким потужним, що ноги одразу ж відібрало. Юнак двічі перекрутився через голову й покотився крутим схилом униз.

Пісок і пил запорошили очі. Він нічого не бачив і не чув, не розумів, де верх, а де низ. Все на світі пішло шкереберть. Оскар відчував лише гострий біль у грудях, поштовхи й удари. Біля самого підніжжя схилу він налетів на гостру кам’яну брилу і знепритомнів. Останнім, що він запам’ятав, були гілки та листя, що невідомо звідки взялися. Шум, тріск, шурхіт — і весь світ поринув у темряву.

22

Декілька годин потому

Шарлотта сиділа, притулившись до стовбура могутнього дерева і вдивляючись у ніч. Було досить холодно. Піщана буря вляглася, небо проясніло, на ньому засяяли зорі. Над саванною запанувала повна тиша.

Гумбольдт розпалив невелике вогнище. Еліза опустилася навпочіпки поруч із ним, зігріваючи руки біля вогню. Чути було лише сюрчання коників і потріскування хмизу, що палав у багатті.

— Залишається сподіватися, що Оскару все ж таки вдалося приземлитися, й тепер він чекає на нас, — сказала Шарлотта. — Ми маємо розпочати пошуки.

Гумбольдт відклав убік гілку, якою ворушив багаття.

— І як ти собі уявляєш це? Вирушити світ за очі цією дикою саваною, де панує цілковита темрява? Ми навіть не знаємо, в якому напрямку його віднесло вітром. — Він похитав головою. — Ні, це не варіант.

— Але ж ми маємо щось робити, скажи! — Шарлотта до болю стиснула кулаки. — Не можемо ж ми просто сидіти й чекати?

Рука вченого лягла на плече дівчини. У тьмяному світлі багаття його обличчя здавалося скорботним і страшенно стомленим.

— Мені дуже шкода, — промовив він. — Якби ми могли щось зробити, я б не гаяв і секунди, повір мені. Я й досі бачу перед собою його обличчя й очі в ту хвилину. Я ніколи цього не забуду!

— А якщо його поранено, — не вгавала Шарлотта. — Лежить десь зовсім самотній і чекає допомоги. — Вона подивилася на Елізу, ніби шукаючи підтримки. — А що коли спробувати встановити з ним контакт? У тебе ж це завжди виходило. Ти б могла знайти його й передати коротке повідомлення.

Еліза скрушно похитала головою.

— Я вже пробувала. Нічого не виходить. Сама лише тиша.

Темношкіра жінка міцно стиснула свій амулет.

— А може, спробуєш іще раз?

— Ні. В деяких випадках зв’язок просто неможливо встановити. Це дар, що ним неможливо керувати за власним бажанням. Але надія все ж залишається. Рано чи пізно я його відшукаю. А зараз я відчуваю щось інше… — Гаїтянка заплющила очі. Її губи ворушилися, та з них не злітало ані звуку.

Шарлотта не зводила з неї очей.

— Що ти чуєш?

Досить довго Еліза мовчала, потім знову розплющила очі.

— Співи, — прошепотіла вона.

— Співи?

Еліза кивнула:

— Неначе хтось проводить вологим пальцем по краю кришталевого келиха. Сумна мелодія. Незвичайна і сповнена самотності. Чую її щоразу, коли заплющую очі.

— Ти напевне знаєш, що це не Оскар?

— Жодних сумнівів. Я ще ніколи не чула нічого схожого. Це, мабуть, не з нашого світу.

Шарлотта насупилася. Що Еліза має на увазі?

Запитання вже ладне було зірватися з її вуст, але раптом Гумбольдт підвівся й обтрусив пісок із колін.

— Я знаю, як ми можемо допомогти Оскару, — проголосив він.

— І як саме?

— Ми подамо йому знак, — учений стомлено посміхнувся. — Зараз же розкладемо вогонь десь на найближчому узвишші. Нехай він буде йому маяком серед ночі. У савані велике багаття можна побачити на відстані кількох кілометрів. А вдень ми можемо здійняти густий дим аж до неба. Як вам подобається моя ідея?

— А догони? — заперечила Шарлотта. — Якщо вогонь помітить Оскар, то вони й поготів.

— Доведеться ризикнути. В нас залишилося тільки дві фляги води, а все продовольство — на борту «Пачакутека». Без сторонньої допомоги нам не обійтися.

Шарлотта кивнула, погоджуючись.

— То чого ж ми тоді чекаємо?

23

Оскар розплющив очі. Золота куля сонця вже піднялася над обрієм. Його проміння залило савану теплим світлом, підкреслюючи стриману красу ландшафту: де, кілька скель, у тіні яких ховалися миршаві чагарники й трава, величезні піщані урочища і безмежне широке небо, в західній частині якого ще блищали запізнілі зорі.

Деякий час юнак лежав нерухомо, а потім підвівся й сів. Від бурі не лишилося й сліду. Над саваною віяв легкий ранковий вітерець. Весь одяг хлопця був важким і вологим. До шкіри прилип пісок. Здригаючись від холоду, Оскар обмацав себе. Голова була важкою і гула, неначе вулик, але руки й ноги, здається, на місці. Він відбувся лише кількома синцями на стегнах і здоровезною ґулею на голові.

Що сталося вчора?

Він пригадав, як буря занесла повітряне судно на скелі. Цей поштовх, мабуть, і викинув його за борт. Він спробував зібрати докупи уривки спогадів, проте думати було важко. Нарешті, він здався й почав прислухатися до звуків савани.

Ліворуч у траві почулося тихе сюрчання коника, а потім десь хрипко загавкав собака. Коли він замовк, йому відповів тривожний пташиний крик. Праворуч щось зашелестіло в кущах. А тим часом до хлопця почала повертатися пам’ять.

Оскар озирнувся — іззаду грізно здіймалися до неба прямовисні гірські схили. Освітлені теплим вранішнім промінням, вони справляли величне враження. «Пачакутек» зник без сліду. Мабуть, буревій умчав судно з собою.

Юнак невпевнено звівся на ноги. Вони тремтіли і не бажали слухатися. Довкола не було аніякого натяку на присутність людей. Де ж тепер шукати друзів? Можливо, вони й досі ховаються у своєму прихистку й чекають, коли він повернеться? Столові гори були тут єдиним орієнтиром, і за деякий час хлопцеві вдалося приблизно визначити напрямок, у якому належало йти до того місця, де вони намагалися здійснити вимушену посадку.

Оскар поволі поплівся уздовж стрімкого схилу і з радістю відчув, що з кожним наступним кроком сили повертаються до нього. А згодом прийшли до ладу й думки.

Зараз найголовніше — вода. Відтоді, як почався буревій, у нього в роті не було й краплини. Хлопець нахилився й підняв із землі гладенький камінець. Обтер об штани й поклав за щоку. Невдовзі печіння в роті вгамуваллося. Про цей фокус він прочитав в одній із своїх пригодницьких книжок.

— Чудово, хлопче, — сказав він сам собі. — А тепер іще раз розглянемося навколо!

Продовжуючи спускатися кам’янистим схилом, він, нарешті, дістався до місця, звідки можна було піднятися на одну з поодиноких скель. Повітря було ще прохолодним, він досить легко подолав підйом і невдовзі опинився на плоскій вершині.

Біля підніжжя столових гір пролягала суха рівнина, Ані річки, ані озера. І, знову ж таки, ані найменших ознак житла. Якщо не зважати на кілька покорчених акацій і колючих чагарників, місцина була абсолютно пустельною. На обрії вже видно було, як бринить над саваною розжарене сонцем повітря. Всі кольори зблякли, натомість обриси предметів зробилися виразнішими. Оскар вийняв із кишені захисні окуляри і вдягнув. Ліве скельце тріснуло під час падіння, та в цілому окуляри ще були досить пристойні.

Як же йому шукати дорогу в цій пустелі, де немає жодних орієнтирів?

Хлопець намагався пригадати, з якого боку насунула піщана буря, проте чим довше він вдивлявся в рівнину, тим більше сумнівів виникало в душі. Все навколо було однаковим. Він пам’ятав, що вони прибули до підніжжя гір із півночі. Якщо стояти спиною до вранішнього сонця, північ має бути праворуч. Десь там вони й висадилися. Столові гори — це єдиний орієнтир у цих місцях. Якщо він відхилиться від передгір’їв, то може заблукати. Води в нього немає, тож треба точно визначитися, куди рухатися.

Оскар присів навпочіпки й задумався. Друзі й гадки не мають, куди його закинуло, і не знають, що «Пачакутек» розбився об скелі. Він не може подати їм сигнал, оскільки в нього немає ані сірників, ані бодай якоїсь лінзи, щоб розпалити вогнище… Вогнище?

Юнак щось пригадав і ще раз уважно оглянув обрій. Це йому лише здалося чи він і справді бачить там дим? Ну, так і є! Посеред пустельної савани, десь дуже далеко тоненькою цівкою здіймався до неба дим. Дещо лівіше, ніж він міг чекати. Хтось намагався подати йому знак.

Оскар відчув, як життя повертається до нього.

24

— Треба додати ще зелені — щось воно не дуже димить, — Гумбольдт підтягнув до вогню велику гілку, яку щойно з превеликими труднощами відламав від баобаба. Кількома ударами ножа він відтяв від неї зелені пагони й кинув у вогонь. Багаття пригасло, натомість диму стало вдосталь.

— Гадаєш, цього вистачить, щоб указати Оскару дорогу до нас? — запитала Шарлотта.

— Сподіваюся. Принаймні, вірогідність дуже велика. На небі ані хмаринки, дим здіймається майже вертикально. Його можна побачити на величезній відстані.

«Звісно, якщо Оскар іще живий», — промайнуло у нього в голові.

Ніколи ще вчений не почувався таким безпомічним і безсилим. І як це він завчасно не відчув, що наближається страшна небезпека? Адже бачив, що наявні всі ознаки: різке падіння тиску, висока концентрація електрики в атмосфері… І зовсім не важко було б зрозуміти, що невдовзі трапиться щось страшне. Але тепер нічого не вдієш! Що сталося, те сталося. Оскар блукає десь посеред савани, зовсім самотній у цьому дикому краю.

— Дядьку?

Гумбольдт здригнувся від несподіванки.

— Слухаю тебе.

Поряд із ним стояла Шарлотта, спираючись на палицю. Її чоло вкрилося крапельками поту.

— Маю запитання. Навіть коли ми знайдемо Оскара, то що далі? Ти думав про це?

Учений звично потер неголене підборіддя.

— Звісно, думав, — відповів він. — Враховуючи те, що ми не маємо продовольства, а запаси води обмежені, можемо розглянути тільки два варіанти. Перший: ми шукаємо і знаходимо «Пачакутек», а потім продовжуємо свою подорож. Другий: ми маємо знайти більш надійний прихисток і воду. — Гумбольдт підкинув у вогонь іще одну гілку. — Ти, напевне, пам’ятаєш запис у щоденнику Беллхайма, де розповідається про голландських місіонерів, які нібито облаштувалися на південному схилі цієї гори. Я подивився на карті й дійшов висновку, що це місце розташоване на відстані кількох десятків кілометрів звідси. Тож, якщо пощастить, за добу ми дістанемося туди.

— Я зовсім забула про них, — Шарлотта зірвала з гілки кілька пагонів і кинула їх у багаття. До неба здійнявся густий білий дим. — Чудова думка! А що коли там ми роздобудемо і воду, і продовольство?

— Звісно, що так, — озвалася Еліза. — Це привітні люди, які завжди готові допомогти нужденним.

Гумбольд кинув на неї скептичний погляд.

— А тобі доводилося колись спілкуватися з місіонерами?

— На Гаїті вони займаються доброчинністю, надають медичну допомогу й відкривають школи.

— А ще, — додав Гумбольдт, — викорінюють місцеві релігійні культи і сприяють європейській колонізації. Особливо тут, в Африці. — Він зітхнув. — Ти знаєш мою думку стосовно цього. Я переконаний, що втручання в чужу культуру є неприпустимим. Проте зараз мова не про це. Ми маємо набагато важливіші проблеми.

Час наближався до полудня, й температура в тіні досягла тридцяти градусів. Сонце безжально палило суху землю. Цикади сповнювали повітря оглушливим сюрчанням. І десь там, на розжареній рівнині, чекав допомоги Оскар, котрий міг сподіватися тільки на свого батька.

Наразі Гумбольдт прийняв рішення. Підійшовши до рюкзаків, він розшукав і прикріпив до поясу свою флягу з водою.

— Що в тебе на мислі? — запитала Шарлотта.

— А ти як гадаєш? — він перевірив, чи поклав у сумку карту й компас, і нахилився, щоб узяти ціпок. — Я вирушаю на пошуки.

— Але ж ти сам казав, що це небезпечно!

— Так, але сидіти тут склавши руки мені вже несила. Я маю діяти, і негайно. До того ж, зараз день, а я чудово орієнтуюся на місцевості, — він показав на свою сумку, де лежали карта і компас.

Еліза кивнула:

— Тільки обіцяй нам бути обережним. Зайве не ризикуй, гаразд?

— Обіцяю! А ви за жодних обставин не рушайте з місця. Я скоро повернуся. А, як пощастить, то й разом із Оскаром.

Поцілувавши Елізу, він рішучо попрямував на південь, до гір.

25

Оскар насилу підвівся й рушив уперед. Крок за кроком — усе далі й далі на північ. Гори поступово ставали трохи нижчими. Навколо він бачив один і той самий похмурий пейзаж. Пісок, каміння, глина, сухі чагарники й іноді — баобаб. А в проміжках — пустеля. Де зараз той білий димок, що його хлопець помітив зі скелі, він міг лише здогадуватися. Звісно, можна було б вилізти на дерево й подивитися, та для цього він уже не мав сили.

Зараз, мабуть, була вже одинадцята година. Спека зробилася нестерпною. Сонце розжарило савану, й це позбавило хлопця відчуття часу. Ані струмка, ані калюжки — лише розтрісканий сухий ґрунт під ногами. Деякі тріщини досягали півметра завглибшки, і треба було весь час стежити, щоб не втрапити в одну з них ногою. І, до того ж, ці оглушливі голоси безлічі комах! Від них просто божеволієш. Щохвилини сюрчання коників і цикад ставало голоснішим, заважаючи юнаку зосередитися й обрати правильний напрямок. Він брів навмання, не зовсім усвідомлюючи, що робить.

Можливо, він рухається по колу? Цілком імовірно Принаймні, деякі кущі здавалися Оскару на диво знайомими. Вилізти на дерево? Та цьому заважає рука. Свербіння під шкірою перетворилося на нестерпне печіння, а шкіра передпліччя зробилася грубою і нагадувала луску якоїсь рептилії.

Оскар глянув на небо.

Сонце вже було майже над головою. Його власна тінь нагадувала невеличку темну пляму біля ніг. Іще трохи, й він просто спечеться, як і все в цій бісовій савані.

Утомлений і знесилений, він плентався далі, не звертаючи уваги на дивний шум — спочатку його було ледве чути, але згодом звук зробився гучнішим. Спершу юнак вирішив, що це знову ті ж самі цикади, та невдовзі зрозумів свою помилку. Звуки складалися в чудернацьку мелодію. То був голос, і він співав.

Оскар зупинився, прислухаючись.

Ось знову — тепер уже зовсім голосно й виразно. Причому, здається, що голос не долинає ззовні, а звучить просто в його голові.

Він потер скроні. В цій мелодії було щось невловиме і прозоре, нібито її видавали скляні голосові зв’язки.

«Зосередься! — наказав він собі. — У тебе вже починаються галюцинації. Музика в голові, скляні голоси… Так тобі незабаром і каганці в очах засвітяться. Думай лише про дим, який указує тобі напрямок!»

Хлопцеві довелося докласти нелюдських зусиль, аби розірвати гіпнотичні чари скляного голосу й рушити далі. За деякий час голос почав затихати. Ще декілька хвилин — і він остаточно замовк. Оскар глянув уперед.

Перед ним постали зарості баобабів. Сіра кора й товсті, вигадливо вигнуті стовбури робили їх схожими на якихось доісторичних істот, що дійшли до нас від тих часів, коли люди ще вважали тварин своїми предками. З власної волі він, звісно, нізащо б не поткнувся в таке місце, але тут уже вибору не було. Оскар ступив під покрив таємничого лісу, насилу здолавши в собі внутрішній опір.

Величезні дерева, як не дивно, майже не давали тіні. В цьому лісі хлопець знову втратив орієнтацію. Йому раз у раз доводилося обминати велетенські покручені стовбури та гігантські корені, що виступали із землі. Через це Оскар весь час змінював напрямок і за декілька хвилин уже зовсім не розумів, де він і що саме з ним сталося.

Подолавши відчай, що раптом охопив душу, він усе ж продовжував рухатися далі. Всі дерева в цьому лісі здавалися однаковими. Їхні голі віти, схожі на химерні руки скелетів, утворювали коридор над його головою. Рідке листя тріпотіло від спекотного вітру.

Оскара охопила паніка. Слід негайно забиратися звідси. Інтуїція підказувала: щось лихе чатувало на нього серед цих стовбурів. Він спіткнувся об корінь і зупинився.

Попереду, кроків за двадцять від нього, на стежку вискочила невелика тварина. Чотири лапи, широкий череп, вуха стирчать. Схоже на собаку. Шерсть мичкувата, жовта, з темними смугами. На боках у звіра шерсті майже не було, тож там видніла гола чорна шкіра. На нижній щелепі загрозливо виблискували довгі жовтуваті ікла. Довгаста морда обернулася до Оскара, й із пащі собаки вирвалося люте гарчання.

Хоча тварина була не дуже великою — не вищою від Оскарового коліна, — проте вигляд мала досить хижий. Неподалік хлопець помітив великий дрючок і вже намірявся було його взяти, аж раптом помітив іще одну жовто-смугасту тварюку. Вона ховалася за деревом і стежила за ним своїми великими непроникно-чорними очима.

Оскар схопив у руки дрючок і поспіхом обламав із нього дрібні гілочки. Деревина виявилася міцною, і він задоволено покрутив у повітрі свою зброю, міркуючи, чи досить вона важка. Що ж, сподіватимемося, що від самого її вигляду ці кляті цуцики порозбігаються.

Він уже збирався було йти далі, коли помітив іще одного собаку, ліворуч, і ще одного — іззаду. В нього похололо в животі. Серед дерев замигтіли огидні чорні морди.

Загалом їх було не менше восьми. І всі ці тварюки дивилися на хлопця так, ніби він був прибульцем із космосу, проте оточували його з усіх боків щільним колом, вирватися з якого було неможливо.

Тільки оточення йому й не вистачало!

Дивний собака, якого Оскар помітив першим, імовірно, ватажок зграї, вискочив уперед. Він був значно крупніший за інших, а в його очах світилися розум і хитрість.

«Ось із нього й почну», — подумав хлопець.

Не встигла ця думка промайнути у свідомості Оскара, як пес підняв головуй загрозливо й заклично завив.

Полювання почалося.

26

Звірившись із компасом, Гумбольдт покрокував далі. Голову він зав’язав носовичком і закачав рукава сорочки. Його черевики було зроблено з грубої волячої шкіри, й це потішило вченого — тут раз у раз траплялися отруйні змії та величезні скорпіони.

Цієї миті він уже не аналізував, що ж саме врешті-решт підштовхнуло його вирушити на пошуки Оскара. Скоріше за все, він сподівався, що станеться диво. Та й нечисте сумління не давало йому спокою. Але він швидко зрозумів, що тут, у савані, всі спроби відшукати сина будуть марними.

Вдалині стриміли до неба грізні скелі, за якими стіною височів гірський масив, на схилах якого мешкали догони. Хто вони, за якими законами живуть? І чи не поставляться ворожо до людей, яких спіткало лихо, тільки через те, що їхня шкіра іншого кольору? Скоро все буде відомо, а зараз найголовніше — з’ясувати, що ж сталося з Оскаром.

Сповнений рішучості, вчений ішов далі, аж поки не почув якісь дивні звуки — вони чимсь нагадували передзвін церковних дзвонів.

Дзвони? Цього не може бути. Голландська місія розташована за десятки кілометрів звідси. Голос міг належати лише тварині, проте хто з тварин здатний видавати такі звуки?

Він напружено пригадував щось і раптом закляк, охоплений жахом.

Тепер Гумбольдт знав, що це таке, і відчув, неначе його серце стиснула крижана рука.


Собаки, схожі на невеликих гієн, оточували юнака дедалі щільніше, і найближче до нього тепер стояло чудовисько з кутастим черепом і великими вухами — ватажок. Морда його хижо тягнулася вперед, із роззявленого рота капала слина. Тварюка клацнула страхітливими зубами, що могли легко розтрощити навіть бичачу кістку.

Оскар люто розітнув повітря своїм дрючком. Ближчі до нього собаки здригнулися і злякано позадкували. Проте цього виявилося недостатньо, щоб їх прогнати.

— Назад! — гукнув Оскар. — Забирайтеся геть, брудні тварюки!

Він зробив крок уперед і знову змахнув дрючком.

Жодної реакції. Навпаки: один із нападників наважився атакувати й гризонув його за литку. Юнак втратив рівновагу й мало не впав.

— У, клята звірюко! — імпровізована палиця знову просвистіла в повітрі й обрушилася на морду зухвалого собаки. Почувся глухий удар, вухата тварюка заскавчала, кинулася геть і зникла за деревами. Та її місце одразу зайняло двоє інших.

Відкараскатися від них годі було й сподіватися.

«Заспокойся! — твердив голос у нього в голові. — Опануй себе. Ти не повинен нічого боятися, адже нічого страшного не відбувається».

— Легко тобі радити, — промовив Оскар уголос, ніби заперечуючи реальному співбесіднику. — Ці пси страшенно настирливі. До того ж, здається, їх сьогодні не годували.

Він обтер спітніле чоло. Від спеки та напруги думки переплуталися. Руку страшенно пекло.

Знову одна з тварюк підскочила і спробувала вхопити його за ногу. Оскар завдав нового влучного удару, і звір побіг геть, кульгаючи. Проте довго такого напруження він не витримає. Хлопець ледве пересував ноги, його рухи ставали дедалі повільнішими. Але, як це не дивно, страху він зовсім не відчував. Дивний голос так само звучав у нього в голові, проте казав якісь нелогічні речі. «Припини опиратися, — казав він. — Це не має сенсу. Ти лише примушуєш їх нервувати».

— А як же я? Що ж тоді станеться зі мною?

«Чортівня якась, — подумав Оскар. — Я бесідую сам із собою. Схоже, що я просто божеволію».

«Облиш із собою боротися, — не вгавав дивний голос. — Нічого з тобою не станеться, повір, прошу тебе!»

— Брехня! — не здавався Оскар. — У нормальних людей ніяких голосів у голові не буває. Зникни зараз же мені!

Голос замовк.

І одразу ватажок приготувався до нападу. Не звертаючи уваги на дрючок, він кинувся на юнака. Міцні ікла вчепилися в черевик і відірвали шмат підошви. Оскар втратив рівновагу й упав на курну землю. І одразу ж навколо нього зімкнулося кільце вухатих тварюк. Двоє собак вчепилися в його черевики, а решта зімкнула щелепи на штанах і сорочці. Ватажок, найдужчий у зграї, схопив його за комір сорочки й поволік за собою.

Оскар борюкався, відбивався й намагався скочити на ноги, проте це йому не вдалося. Нарешті, відчайдушно скрикнувши, він змахнув дрючком і щосили загатив по кутастому черепу ватажка. Тварина відскочила, проте вже за секунду зуби собаки клацнули біля самої шиї Оскара. Гострі, наче леза, вони лише на кілька міліметрів не досягли своєї мети. Пес застиг над юнаком, утупившись йому просто в очі. З його губ злітала піна, а в очах палала жага убивства.

Думки Оскара сплуталися. Біль і спека зробилися нестерпними. Він розумів, що опиратися не варто, і йому все одно судилося померти. Навіщо ж тоді всі зусилля? Та, якщо вже помирати, то так, щоб супротивник відчув, із ким має справу.

Він підняв руку, виставивши лікоть, щоб захистити обличчя.

І тут сталося дещо зовсім не очікуване. Ватажок здригнувся й позадкував, ніби отримав потужний удар електричного струму. Його зляканий погляд не відривався від руки Оскара. Інші собаки теж відступили, опустивши голови й підібгавши хвости. Здається, у хлопця з’явився шанс!

У голові юнака знову пролунав голос.

«Підніми руку, — промовив він. — Якщо піднімеш руку, станеш вільним».

Оскар не міг повірити в те, що відбувається. Нібито бачиш страшний сон і не можеш прокинутися. Собаки, які хвилину тому ладні були розірвати його на шмаття, всі до єдиного відступили назад і нерішучо застигли. Що сталося? Рука… Так-так, рука…

«Усе буде гаразд, ось побачиш».

Поволі, долаючи біль, Оскар підняв руку. Вухаті на падники позадкували й заскавчали. Звиваючись від люті і страху, вони тулилися одне до одного. Оскар підповз до ватажка. Той спочатку глухо загарчав, а потім почав перелякано дзявкати. Коли ж Оскар наблизився до тварини на відстань витягнутої руки, пес стрімко розвернувся й кинувся навтьоки. Слідом за ним побігла й уся зграя.

Юнак деякий час стежив за ними, відчуваючи, як непритомніє, а потім долілиць упав на землю.


Еліза застогнала від жаху. Її очі закотилися так, що здавалися зовсім білими.

— Ні, ні! Забирайся, не смій! Дайте йому спокій…. Іди геть! Геть звідси!

— Що сталося? — Шарлотта схопила її за руку. — Щось із Гумбольдтом? Ти бачиш Оскара?

Еліза не відповідала, похитуючись із боку в бік, як за смучена й розгублена дитина.

— Усе… буде… гаразд, — пробурмотіла вона, і голос у неї став якимсь чужим. — Ти станеш вільним.

— Вільним? — Шарлотта остаточно заплуталася. — Від чого?

— Все буде гаразд, ось побачиш…


Гумбольдт зупинився. Агресивне дзявкання, що долинало здалеку, змінилося на боязке виття. У ньому звучав панічний страх. У хащі почувся якийсь шум і тріск сухих гілок, а потім усе затихло. Він бачив, як із заростей баобабів вискочила невиразна тінь. За нею друга, потім ще і ще.

Те, від чого тікали тварини, напевне, перебувало в гущавині лісу. Гумбольдт поміркував, чи не варто ризикнути й подивитися на власні очі, що ж там таке, та вирішив утриматися. Вчений не мав наміру наражатися на невідому небезпеку.

Він уже збирався було іти своєю дорогою, коли долинув якийсь новий, ледве чутний звук. Його джерело перебувало десь поблизу.

Людський стогін!

Учений вихопив шпагу з піхов. На відполірованому клинку зблиснув сонячний промінь. Міцно стискаючи зброю в руці, він обережно просувався в глиб лісу. Дерева тут росли так густо, що йти між ними Гумбольдту дововилося дуже повільно. Серце шалено калатало. Він був готовий до того, що зараз на нього може кинутися гієновий собака, однак нічого такого не сталося. Навколо панувала тиша, не було чути навіть коників і цикад. Замовкли і пташки.

Раптом щось у сухій траві привернуло його увагу. Спершу він вирішив, що це труп мертвої тварини, та, підійшовши ближче, зрозумів, що перед ним людина. Убита або тяжко поранена.

Наступної миті йому перехопило подих від хвилювання.

— Боже милий! — лише й зміг прошепотіти він, зрозумівши, хто перед ним. — Оскаре!..

27

Макс Пеппер ніколи раніше не потрапляв у такі місця. Телеграфна станція в Дакарі виявилася крихітною халупою, до якої напхалося стільки людей, що нічим було дихати. Впритул один до одного люди сиділи на ослонах і ящиках, на підлозі, навіть на підвіконнях. Усі погляди були звернені до сусіднього приміщення, де сумлінно працювали, змокрівши від напруги, начальник телеграфу й обидва його службовці.

Люди сунули сюди звідусіль зовсім не для того, щоб відправити телеграму, а для того, щоб хоч краєчком ока побачити незвичайні машини та стрічки з повідомленнями, які виповзали з двох блискучих металевих ящиків. Місцевий телеграф приваблював до себе силу-силенну людей, і навіть суворий начальник уже не намагався вигнати чорношкірих глядачів із свого офісу. Єдине, чого він зміг домогтися, — дотримання цілковитої тиші.

Пеппер насилу відшукав собі місце між двома дуже різними людьми. Ліворуч від нього сиділа огрядна темношкіра жінка, загорнута у строкату національну одіж. Жінка весь час жувала листкове печиво. Праворуч опинився низенький літній чоловік у чалмі та з ріденькою борідкою. Жінка пошепки запропонувала Максу пригощатися, та він ввічливо відмовився.

Повітря тут було таким густим, хоч скибками нарізай. Крізь відчинені двері можна було бачити обох операторів і їхні старі телеграфні апарати з начищеними до блиску бронзовими й латунними деталями. Один із операторів сидів за апаратом і старанно вистукував щось на клавішах, другий витягав паперову стрічку з приймального пристрою і зачитував уголос те, що на ній було написано.

Макс глянув на годинник. Але чому вони й досі зволікають?

Йому ледве вдалося відірватися від найманців, які всюди супроводжували обох журналістів. Він заявив, що на кораблі намокли всі його запаси паперу. Гаррі взявся провести Макса до кварталу, де були крамнички з письмовим приладдям. Переконавшись, що за ними не стежать люди Уїлсона, обидва круто змінили маршрут і щодуху кинулися на телеграфну станцію. Пеппер розумно вирішив, що їм із Гаррі буде спокійніше, якщо мисливець на метеорити нічого не знатиме про це.

На щастя, про американців на деякий час забули. Весь загін був зайнятий перевантаженням багажу й експедиційного спорядження на поїзд. Експрес Дакар — Нігер відходив о третій, і в їхньому розпорядженні залишалося трохи менше години.

Макс знову подивився на циферблат. Уже близько години вони сидять у цьому тісному приміщенні, щоб отримати відповідь його колеги Малкольма Ернстона з «Лондон Тайме» на телеграму з проханням перевірити, чи не було останнім часом якихось надзвичайних подій або непорозумінь за участі французьких і англійських учених. Шансів отримати відповідь за такий короткий час майже не було, але тут, у Дакарі, вони мали останню нагоду роздобути ці відомості. Щойно вони сядуть у вагон потягу, як зв’язок з усім світом увірветься на кілька тижнів. Треба було спробувати отримати цю важливу телеграму.

Малкольм був давнім другом Пеппера. Вони з Максом разом навчалися в коледжі й час від часу обмінювалися інформацією. Щоправда, у Макса виникли певні сумніви, адже Малкольм був британським підданим і патріотом. Чи схоче він ділитися відомостями, що можуть дискредитувати його батьківщину?

Раптом запрацювала машина, що приймала повідомлення. Між гумових коліщат з’явилася паперова стрічечка. Оператор скочив на ноги й підійшов до апарату. Прочитав початок і кивнув до Пеппера:

— Мсьє, це для вас!

У натовпі почали перешіптуватися. На Макса дивилися десятки цікавих очей. Низенький дідуган у чалмі радісно усміхнувся йому.

Коли оператор переконався, що повідомлення повністю отримане, він відірвав стрічку, поділив її на рядки й наклеїв на чистий телеграфний бланк. Потім склав аркушик, запечатав у конверт і передав його своєму начальнику. Макс квапливо підвівся, заплатив за рахунком, забрав повідомлення й вийшов на вулицю.

Босуелл стовбичив на розі вулиці під пальмою і пихкав своєю смердючою сигарою.

— Надто довго, — докірливо промовив він. — Якщо досі Уїлсон ні про що не підозрював, то зараз він не подарує нам такої тривалої відсутності. Тобі вдалося щось з’ясувати?

Макс утомлено посміхнувся.

— Ми отримали відповідь, а це головне, — він помахав конвертом.

— Що там?

Макс розірвав конверт довгим нігтем лівого мізинця і витяг бланк.

— «Вітаю, Максе, — прочитав він. — Крапка. Отримав твій запит. Крапка. Знайти інформацію виявилося непросто. Крапка. Справу тримають у секреті. Крапка. Французького астронома Франсуа Лакомба вбито на дуелі Джейбсом Уїлсоном. Крапка. Її величність призначила судовий розгляд. Крапка. Газети мовчать. Крапка. Дипломатичні відносини між Францією й Англією прохолодні. Крапка. Ви маєте якнайшвидше залишити Дакар. Крапка. Бажаю успіху. Крапка. Малкольм».

— Дай глянути! — Босуелл вихопив бланк із Максових рук. — Не може бути! — схвильовано вигукнув фотограф. — Адже Франсуа Лакомб був одним із корифеїв астрономічної науки наших днів! Він зовсім недавно прибув із Парижа до Лондона, щоб зробити там свою доповідь…

— І чим усе це для нього закінчилося? — похмуро зауважив Макс. — Але чому ж власті не заарештували Уїлсона? У Сполучених Штатах його б затримали доти, аж поки не було б з’ясовано всі обставини справи.

— Але ж ідеться про Великобританію, друже, — у словах Гаррі прозвучала неприхована гордість. — Це означає, що до справи долучилися певні високопосадовці. І не забувай, Уїлсон має величезний авторитет у цих колах. Малкольм пише, що відбулася дуель, а в таких випадках слідство найчастіше заходить у глухий кут. Неспроможним виявляється й суд. Хоча це і варварський спосіб розв’язання суперечок, але в таких країнах, як Англія, Франція й Іспанія, до дуелі й досі ставляться шанобливо. Питання честі — що тут поробиш!

— Ти і справді вважаєш, що це була чесна дуель? — Макс похитав головою. — Уїлсон хотів отримати інформацію, і він це зробив. Кажу тобі, це дуже небезпечна людина.

Босуелл похмуро кивнув.

— Питання лише в тому, як нам бути з отриманими відомостями? Адже ти не збираєшся пред’явити Уїлсону цю телеграму?

— Не вважай мене йолопом. Звісно ж, ні! Що мені, жити набридло? Поки що ми будемо мовчати і спостерігати. Крім того, необхідно спробувати відшукати спільників серед учасників експедиції. Гадаю, що, врешті, знайдеться пара людей, яким ми зможемо довіритися.

— Сумніваюся, — усміхнувся Босуелл. — Усі вони залежать від Уїлсона й беззастережно віддані своєму хазяїну. Одному він врятував життя, другому позичив гроші, третьому допоміг звільнитися з в’язниці. Одне необережне слово і… — він різко черкнув ребром долоні по своєму горлу.

— Але ж ми маємо хоча б щось зробити! — Від люті в Макса перехопило горло. — Адже з повідомлення Ернстона випливає, що Уїлсон убив Лакомба, щоб заволодіти інформацією про метеорит. Він убивця!

— Саме це й робить його небезпечним. Той, хто раз убив, зробить це і вдруге. Тож треба поводитися обережніше. Ось що найголовніше.

Макс іще раз продивився телеграму:

— А що може означати порада якомога швидше залишити Дакар?

— Сенегал керується французькою адміністрацією. Якщо цей факт набуде розголосу, на нас усіх чекає в’язниця, — Гаррі глибоко зітхнув. — Я скажу тобі, що нам слід робити. Зараз ми маємо купити цей клятий папір і поквапитися на вокзал. Експрес відходить за півгодини. Сподіватимемося, що підозрілість Уїлсона ще не прокинулася. А телеграму треба спалити. Зрештою, це просто слова, за які Вандербільт нам не заплатить ані центу.

28

Оскар розплющив очі. Він лежав на білих простирадлах, під головою була подушка. Над ним висіла москітна сітка, а на стіні навпроти ліжка — велике розп’яття. Крізь невелике вікно до кімнати потрапляло тьмяне світло, на полиці під розп’яттям стояло кілька фігурок святих.

На стільці поряд із ліжком лежали його речі, випрані, напрасовані й акуратно складені. Він скинув простирадло й оглянув себе: на ньому була лише тонка сорочка та спідні штани, передпліччя було міцно забинтовано: з-під пов’язки видно лише пальці. Він підняв руку, поворушив пальцями і з полегшенням зрозумів, що вона його слухається. Та головне — не було ані свербіння, ані болю.

На маленькому столику біля ліжка стояв глечик із водою. Він сів на постелі, відкинув москітну сітку, налив у склянку води й із задоволенням випив. Вода здалася йому напрочуд смачною.

Відчинилися двері, й до кімнати зайшла дівчина у простому білому вбранні. Побачивши, що Оскар отямився, вона миттєво зникла.

За кілька хвилин двері знову відчинилися, й на порозі з’явилися Гумбольдт, Шарлотта й Еліза. На руках у дівчини сиділа Вілма.

— Дозволиш зайти?

Не встиг Оскар відповісти, як пташка вирвалася з Шарлоттиних рук, пробігла по кімнаті й заскочила до нього на ліжко. Юнак усміхнувся.

— Здається, хтось за тобою дуже скучив, — засміявся вчений.

— Оскар прокинувся, — почулося з динаміків портативного лінгафону.

— Так-так, звісно, прокинувся, — він погладив оперення ківі, що нагадувало шерсть. — Якби ви тільки знали, який я радий, що бачу вас!

— Вилазь із гнізда! — пташка нетерплячо дзьобнула москітну сітку.

— Не квап його, Вілмо! — усміхнувся Гумбольдт. — Нехай іще полежить. Перш ніж підіймати хворого з постелі, слід переконатися, що він цілком одужав. — Він присів на ліжко. — Як ти почуваєшся, мій хлопчику?

Нахилившись, Гумбольдт узяв Оскарову руку і міцно стиснув. На очах у вченого заблищали сльози. Оскар ніколи ще не бачив батька в такому стані і трохи зніяковів.

— Ми вже побоювалися, що ти ніколи не отямишся. Ти дуже довго був непритомним.

Оскар здивовано скинув брови вгору.

— Невже так довго?

— Понад дві доби. Ми намагалися привести тебе до тями, проте все було марним.

— Дві доби? — Оскар не міг повірити. — Але що, власне, сталося? Я добре пам’ятаю, як відвернув від гір і рушив туди, де помітив дим. А що було потім, щось не пригадую.

— Але ж ти хоча б щось можеш згадати? — запитала Еліза.

Оскар замислився, проте спогади були дуже невиразними. Ніби в його пам’яті виникли зачинені двері, які вперто не бажали відчинятися.

— Мені здається, я бачив якихось вухатих собак… — промовив він. — Та я не зовсім упевнений. І ще я чув голос у себе в голові. Так само, як колись із Елізою, проте звучав він якось інакше.

— Схоже, ти трохи заблукав, — втрутився Гумбольдт. — Я йшов майже годину, поки знайшов тебе серед цих баобабів. У тебе зовсім не було води. Ще трохи — й ти б помер від зневоднення. На щастя, в мене була з собою фляга. Я тягнув тебе на плечах аж до самого табору. І маю сказати, що це було не так уже й легко! — Учений усміхнувся. — У мене й досі ломить поперек. Цікаво, скільки ти важиш? Схоже, Еліза не марно тебе годує.

Оскар мовчки дивився на батька й усміхався. Він не міг вимовити й слова — душу сповнила ніжність і вдячність. Скільки ж Гумбольдту довелося пережити! Він ризикував власним життям, аби врятувати сина. Хіба він зробив би так, якби не звідував справжніх батьківських почуттів? Навряд чи. Можливо, Оскар помилявся, вважаючи його байдужим і нечутливим, і їм просто забракло часу, щоб як слід звикнути один до одного?

— Куди це ми потрапили? — нарешті, запитав юнак. — Коли я побачив усіх цих святих, то вирішив, що я вже на небесах.

— Ти не дуже помилився, — засміявся Гумбольдт. — Але ти маєш усе побачити на власні очі. Проте для цього треба підвестися, зможеш?

Оскар кивнув.

— Почуваюся свіжим, як новонароджене дитя. Й, до того ж, голодний, як вовк.

— Тоді роби, як сказала Вілма: вилазь із гнізда! Твій одяг уже тут. Ми почекаємо на вулиці.

Коли всі вийшли з кімнати, Оскар зіскочив із ліжка й поспіхом одягнувся. Потім підійшов до дверей і відчинив їх.

Перед собою він побачив кілька невеликих дерев’яних будівель, що були розташовані за периметром доглянутого саду. Пахло трояндами й чебрецем, дрібне листя численних акацій відкидало на траву м’яку тінь, а лави, що стояли з обох боків акуратної доріжки, посипаної гравієм, ніби запрошували присісти й перепочити. За рядом хатинок було видно білий шпиль дзвіниці, а далі могутньою стіною здіймалися столові гори.

— Що це таке? — пробурмотів Оскар. — Схоже на монастир…

Гумбольдт кивнув.

— Беллхайм згадував про цю місію у своєму щоденнику. Вона розташована біля самого підніжжя гір. Набагато ближче до них, ніж я передбачав. Я був дуже здивований, побачивши тут настільки впорядковане місіонерське поселення. Такого я не чекав, і це також було моєю помилкою, — усміхаючись, додав він. — Спочатку я був проти того, щоб мати будь-які справи з місіонерами. Але тепер дякую Богові, що ми прийшли саме сюди. Місцевий панотець справляє дуже приємне враження. Це врівноважена й розумна людина. За походженням він француз, але непогано розмовляє німецькою. Хочеш iз ним познайомитися?

— Із задоволенням.

— От і чудово, — кивнув учений. — Тоді ходімо до нього.

29

Будинок панотця був розташований праворуч від церкви. Це була чудова двоповерхова біла споруда з широкими сходами та різьбленими балюстрадами з ебенового дерева по обидва боки від входу. Гумбольдт, який ішов попереду, піднявся сходами нагору й уже хотів було постукати, коли двері широко відчинилися, й на порозі став худорлявий чоловік у чорній сутані. На вигляд йому можна було дати років шістдесят або трохи більше, волосся чоловіка було зовсім сивим. Високі вилиці й гачкуватий ніс надавали його обличчю дещо хижого вигляду, проте усмішка була привітною і дружелюбною.

— Добридень, друзі! — він по черзі потиснув усім руки. — А цей молодий пан — мабуть, Оскар? Я дуже радий, що він знову веселий і здоровий. Гадаю, ви навіть не уявляєте, як ми непокоїлися через нього і як ревно молилися.

Голос панотця був глибоким і мелодійним, а рукостискання — теплим. І Оскару він одразу ж сподобався.

— Я почуваюся чудово, дуже дякую, — сказав він.

— З вашою рукою все гаразд?

— Так, — Оскар із подивом глянув на священика. Майже не болить.

— Ви загнали туди шматок скла, — пояснив панотець. — Почалося зараження, яке спричинило до чогось на кшталт правцю. Ми видалили осколок і очистили рану. Скоро все загоїться, а за кілька тижнів і взагалі забудете про це. Ви вже снідали? Ні? — Священик усміхнувся. — Тоді дозвольте запропонувати вам скромну трапезу — стиглі плоди, хліб і яйця, напої. — Він широким жестом запросив гостей до столу у вітальні, на якому вже стояло все, що тільки знайшлося в коморах місіонерів.

Оскар із вдячністю усміхнувся. Схоже, панотець належить до тих людей, які одразу ж викликають довіру до себе. І ледве вони зайшли до вітальні, юнак схопив тарілку і поклав на неї цілу купу підсмаженого хліба та яєчні з шинкою.

Священик засміявся.

— Смачного, друзі мої! Прошу вас, сідайте до столу й пригощайтеся всім, що Бог дає, а я поки що вип’ю чашку чаю.

Поки всі віддавали належне чудовому сніданку, у вітальні панувала тиша. Чути було тільки брязкіт ножів і виделок. Оскар наминав за обидві щоки й уперше за кілька днів почувався задоволеним.

— Надзвичайно, — бурмотів він, накладаючи собі чергову порцію. — Просто чудово!..

— Ми самі випікаємо хліб, робимо сир і масло, варимо варення й пиво, засолюємо м’ясо. Все, що ви бачите на столі, — результати праці наших ченців.

Гумбольдт промокнув куточки рота серветкою.

— Цікаво, а чому ви вирішили заснувати свою місію в таких відлюдних місцях? Мабуть, утримувати її тут надзвичайно дорого?

— Ніколи не знаєш, на що й коли Господь нас сподобить, — панотець налив гостям у чашки духмяного чаю з цілющими травами. — Мій батько мав невелику садибу в Бамако, я виріс у цих краях. Історія моєї родини міцно пов’язана з Африкою, тож рішення заснувати тут місію було для мене цілком природним. — Він зробив ковток і вів далі. — Найважчими для нас були перші роки. Ми жили й працювали за дуже жорстких умов. Копали колодязі, налагоджували зрошення ланів, саджали дерева, зводили будинки. Все це потребувало не лише титанічних зусиль, але також знань і досвіду, а головне — людей, які ладні були б присвятити цьому своє життя. Перше наше поселення складалося з двох бараків і крихітної церквиці. Ми живилися лиш тим, що приносили нам у дар туземці. Годі й казати, якими вбогими були ці дари, оскільки й самі тутешні мешканці весь час голодують. Проте ми не здавалися. І з часом наші лани почали давати щедрі врожаї, поголів’я худоби й птиці потроху збільшувалося, й ми, нарешті, змогли повернути людям те, що вони приносили нам колись від щирого серця. Ніби сам Господь благословив нас на ці добрі вчинки й захистив від усіх негараздів і примх природи.

— Але чому саме тут? — запитав Гумбольдт. — Хіба немає інших місць, де вижити набагато легше?

— Звісно, що є. Але ми мали поважні причини для того, щоб заснувати місію саме тут. І найголовніша з них — догони.

Оскар із цікавістю прислухався до слів священика.

— Я поставив собі на меті привести цей таємничий народ до Бога, хоча це було майже неймовірно, — на губах панотця з’явилася сумовита усмішка. — Мені здавалося, що коли вже я з цим упораюся, то зможу досягнути будь-чого. Проте мої мрії виявилися оманливими.

— Чому?

— Племена, що мешкають на рівнині, охоче дослухаються до слова Божого, проте догони неухильно дотримуються лише власних традицій і вірувань. Дійшло до того, що їхні старійшини заборонили своїм підданим спілкуватися з нами. — Він знизав плечима. — І це незважаючи на те, що раніше ми з ними жваво торгували. Вони приносили нам глиняний посуд, різьблені дерев’яні прикраси, вироби місцевих ковалів, а ми розплачувалися за це козами, хлібом і пивом. Балюстраду біля входу до цього будинку зроблено догонськими різьбярами.

— Я одразу звернув на неї увагу, — промовив Оскар. — Напрочуд гарна!

— Так, але нині придбати щось таке вже абсолютно неможливо. Після заборони наші стосунки перервалися. Проте я не скаржуся. Початок було покладено: ми завоювали їхню довіру. Тож, сподіваюся, навернення догонів до нашої віри і сприйняття ними слова Божого — це лише питання часу. Можливо, колись ми й порозуміємося з цими людьми, — усміхнувся священик.

— Принаймні, вам удалося створити тут справжній оазис, — сказав Оскар. — Тут усе таке чисте й доглянуте, ніби збудоване лише вчора. Навіть будинки виглядають, як нові.

— Ви, добродію, дуже спостережливі.

Чоловік знову усміхнувся.

— За останні півроку ми все відремонтували — пофарбували, полагодили дахи, впорядкували садки. Роботи було завершено лише кілька тижнів тому. Нібито навмисне до вашого прибуття, — в очах панотця засяяли теплі вогники.

— Оце так збіг! — здивувалася Шарлотта.

— О, це більше, ніж збіг, — заперечив священик. — Тут я вбачаю руку провидіння. Господь послав мені знак.

Гумбольдт відкашлявся.

— Я не зовсім розумію…

— Це досить незвичайна історія, — панотець підвівся з-за столу й підійшов до вікна. — Якось надвечір, приблизно з півроку тому, я працював у саду, й мені було видіння. Спочатку я побачив щось схоже на спалах блискавки. Потім небо сповнилося трубних звуків, а земля задвигтіла. Цієї миті я внутрішнім поглядом уздрів нову місію, набагато прекраснішу, ніж ця. Я бачив, як до неї приходило багато людей, які дослухалися до слова Божого. І кожний, на кого я накладав правицю, ставав служником Господнім. Ніби я отримав величезну, надлюдську силу, даровану небом. — Він знову обернувся до гостей. — Того дня я ніби заново народився…

У вітальні запанувала тиша. Присутні якось зніяковіли й не знали, що сказати. І лише Оскар, намащуючи маслом чергову скибочку підсмаженого хліба, розмірковував про те, що видіння, яке того вечора бачив священик, збігається з часом перебування в цих місцях Рихарда Беллхайма. Зрештою, він зрозумів, що його друзі не від того, щоб змінити тему, й перервав мовчанку, яка надто затяглася.

— А що, пиво у вас виходить непогано?

Священик буквально просяяв:

— Так! Це наша особлива гордість. Якщо хочете, ввечері можете скуштувати, але один кухоль, бо воно в нас дуже міцне. І, зрозуміло, якщо ваш батько дозволить.

— Дозволю, — озвався Гумбольдт. Здається, він був вдячний Оскарові за те, що той допоміг йому подолати зніяковіння.

— Просто чудово! — панотець навіть заплескав у долоні. — Тоді більше ніщо не зможе завадити нам улаштувати невеличке свято. Але спершу я хотів просити вас хоча б трохи розповісти мені про себе, друзі мої! В мене накопичилася до вас безліч запитань!

— Із задоволенням на них відповімо, — Гумбольдт склав серветку й підвівся. — І з іще більшим задоволенням приймаємо ваше люб’язне запрошення.

— Ну що ж, тоді не бачу приводу вас затримувати. Можливо, ви бажаєте зайнятися пошуками свого повітряного судна. Якщо я можу вам чимось допомогти, сповістіть мене. Прощавайте, і сподіваюся знов побачити вас у себе одразу ж після вечірньої служби!..

30

Серед цього сумного й дикого пейзажу потяг здавався чужим. Хоча, якщо поглянути згори, він цілком міг би нагадати якусь дрібну трісочку, що загубилася посеред неозорої африканської савани.

Дві тисячі кілометрів піску, гальки й заростей чагарників розділяли Дакар і Тімбукту. Дві тисячі кілометрів виснажливого неробства, коли залишається лише читати, курити, спати або дивитися у вікно. Макс Пеппер не міг собі й уявити, що ця місцевість виявиться такою нудною і безлюдною. Ані землеробів, ані пастухів, ані торгівців — протягом багатьох годин і днів. Не було й тварин. Лише іноді серед небагатьох сухих і покорчених дерев можна було помітити стерв’ятників або шулік, які терпляче чекали, чи бува не вискочить із нори якась миша або ящірка. Над саваною панувала спека. Повітря було нерухоме, й навіть небо неначе вицвіло й зблякло. Вітер, що залітав у відчинені вікна купе, приносив не прохолоду, а стукіт коліс і смердючий чад із димаря.

Раптом звідкілясь долинула ірландська мелодія. Гаррі Босуелл, який сидів навпроти Пеппера, заглибившись у старий номер «Геральд Трибун», нашорошив вуха. Макс також відірвався від своїх нотаток.

— Це, часом, не голос Патрика О’Ніла?

А заразом і Уїлсона, — додав фотограф, ховаючи газету в кишеню. — Ходімо подивимося. Я давно вже хотів розім’яти ноги.

Пеппер зняв окуляри, відклав блокнот і самописку й із насолодою випростався. Він і сам був не проти прогулятися. В тісному задушливому купе неможливо було зосередитися на роботі. Та й ця бісова одноманітність позбавляла його будь-якого натхнення. Тож буде доречною і така пригода.

За дверима купе страшенно смерділо потом, чорним тютюном і дешевим одеколоном. У потяг насідало стільки народу, що двері ледве зачинялися. У першому класі було трохи вільніше, але другий і третій ущент заповнили дрібні торговці й робітники. Були серед них і туземні пройдисвіти, які втекли від поліції і їхали шукати собі долі в чужих краях. Макс іще ніколи не бачив такої строкатої мішанини з людей, які належали до різних племен і народів. Те, що в нього на батьківщині називали «Диким Заходом», порівняно з експресом Дакар — Нігер було просто дитячою забавкою.

Гаррі попрямував до купе Джейбса Уїлсона. Однак, на його подив, воно виявилося порожнім. Нікого не було й у сусідніх купе. Він зупинив кондуктора й запитав, куди це поділися англійці. Той чомусь скривився й указав на стелю.

Гаррі здивовано скинув брови вгору.

— На даху вагона?

Пеппер не міг повірити.

— Що їм там знадобилося? Хіба це не небезпечно?

Вираз обличчя в кондуктора зробився жалісним. Босуелл, навпаки, почав широко усміхатися.

— Ох уже цей О’Ніл! Завжди він щось таке утне! Шкода, що нас не покликали. Ходімо мерщій, Максе! Таке видовище не можна проґавити.

Пеппер не встиг заперечити, як Босуелл опинився вже в кінці вагона й відчинив двері до тамбура. Довелося йти слідом.

Розжарений вітер одразу скуйовдив волосся. Повз них стрімко пролітала савана. Дивна річ — якщо дивитися з вікна купе, швидкість потягу здавалася набагато меншою.

У тамбурі Босуелл щось пошукав угорі, а потім проголосив.

— Та ось же вона, ця бісова драбинка. Зараз побачимо, чи насправді вони там.

Він потягнув до себе металеву розкладну драбинку й поліз кудись угору.

— Ти ж знаєш, що я страшенно не люблю висоти, — почав було Макс, натякаючи на їхні пригоди в Перу, та Босуелл уже зник. За кілька секунд у отворі на даху з’явилася його скуйовджена голова.

— Піднімайся мерщій! — гукнув він. — Вони тут — і О’Ніл, і Уїлсон. Схоже, вони там зовсім непогано влаштувалися.

Потім фотограф знову зник.

— Непогано… — сумніваючись, пробурмотів Макс. — Якщо ви вирішили скрутити собі в’язи, то до чого тут я?

Він кинув погляд за вікно, подумки попрощався з життям і поліз слідом за приятелем.

Уїлсон і його команда юрмилися на даху вагона. До них приєдналися місцеві мешканці, плескаючи в долоні й схвально вигукуючи щось. Макс підійшов ближче. Залізний дах виявився слизьким і похилим. Вітер несамовито тріпав одяг. Не було ані поручнів, ані будь-якої опори, за яку б можна було вхопитися.

Тепер Макс зрозумів, звідки долинала ірландська мелодія. Патрик О’Ніл награвав на гітарі, а Джонатан Арчер і ще дехто з людей Уїлсона відбивали ритм і витанцьовували на розжареному даху. Здавалося, вони не зважали ані на висоту, ані на швидкість.

— А ось і наш Пеппер! — вигукнув Уїлсон, побачивши журналіста. — Чудово, що ви вирішили до нас приєднатися. Нам було вже несила сидіти в цих задушливих купе, й ми вирішили влаштувати собі невелике свято. Приєднуйтеся!

Макс аж ніяк не збирався щось святкувати, проте вважатися серед своїх відлюдником і мізантропом йому теж не хотілося.

— Хочете пива, Пеппере?

— Пива? — здивувався Макс. — А де ж, на Бога, ви його тут узяли?

— У бельгійського торговця, який спершу правив за нього астрономічні гроші. Та ми його вмовили трохи скинути ціну, — усміхаючись, відповів Уїлсон, указуючи на ящик біля себе. — Скуштуйте цього пійла. Тепле, як коров’яча сеча. Але ми у себе в Англії звикли до такого. — Пролунав дружний регіт. Уїлсон передав Максу пляшку й підняв свою: — За успіх експедиції!

— Із задоволенням! — Макс зробив великий ковток.

Пиво виявилося на диво смачним і, незважаючи на свою температуру, освіжало. Ще кілька добрячих ковтків, і Макс уже тримався набагато впевненіше. Більше того — він навіть отримував задоволення від перебування на даху вагона. Сонце палило шкіру, пиво звеселяло душу, а страх десь подівся…

— Просто як в Індії, — засміявся Арчер. — Там ми лише так і подорожували. Одного разу спробуєш, і ніколи вже не схочеш їздити інакше.

Патрик О’Ніл зробив паузу, щоб промочити горло, і знову взявся за гітару. Десь знайшлася скрипка, і хлопці на два голоси загорлали веселу ірландську пісеньку «Кам’яниста дорога». Макс знав і любив її з дитинства, тож надихнувся й підтягнув приспів.

Потім, допивши пиво, він закинув пляшку кудись далеко в савану й почув, як вона дзенькнула, розлетівшись на тисячу осколків. Усі навколо реготали й горлали, відбивали ритм по залізному даху, а відтак неможливо було всидіти на місці й не затанцювати.

Гаррі глянув на друга з посмішкою.

— Ну, що? Здається, тобі вже тут подобається?

— Ще б пак! — відповів Макс. — Просто здорово! Це, мабуть найкраще, що трапилося зі мною за всю цю поїздку. Затанцюймо разом?

— Ну вже ні, дорогенький. І тобі раджу бути обережнішим. Потяг може різко загальмувати, і тоді ти втрапиш просто гієнам на обід.

Та Макс уже не чув цього. Музика гриміла на повну, волосся майоріло за вітром. Давно вже він так не веселився. У нью-йоркських тавернах журналіста добре знали як знаменитого виконавця джиги, старовинного ірландського танцю, і він навіть кілька разів перемагав на танцювальних змаганнях. І хоча зараз у нього не було підходящого взуття, та це йому не заважало.

Дуже скоро всі помітили, що цей борзописець із Нью-Йорка вишкварює нівроку, й почали його заохочувати, вигукуючи та плескаючи в долоні. Джонатан Арчер танцював поряд із ним доти, поки не зрозумів, що Макса йому не перетанцювати. Журналіст був неперевершеним: його ноги злітали вище й вище, а стрибки ставали дедалі ризикованішими.

Темп танцю стрімко прискорювався, пальці Патрика О’Ніла злітали над струнами.

Саме тут усе й сталося. Макс опинився надто близько до краю вагонного даху. Зачепившись черевиком за його жерстяний край, він похитнувся й безладно замахав руками, намагаючись втриматися на похилій поверхні. Та будо вже запізно. Пеппер устиг помітити, як закам’яніла усмішка на обличчі Босуелла, як від жаху розширилися його очі, — й почав падати.

Раптом його схопила за комір дужа рука. Поряд із ним стояв Уїлсон.

Усе сталося надто швидко, майже не помітно для ока. Він відчув лише гострий біль у лікті, залізні руки на шиї й на плечах і одразу ж побачив, що знову стоїть на вагонному даху.

Музика увірвалася.

Всі спантеличено мовчали, втупившись у нього очима.

Гаррі отямився першим.

— Господи, Максе! Ще мить, і ти б розбився на смерті. Я ж тебе попереджав!

— Я просто йолоп, — Пеппер відкинув із лоба мокре пасмо волосся. Він миттєво протверезів, і лише ноги тремтіли так, що коліна підгиналися, і йому довелося сісти просто на іржаве залізо.

Наступної секунди поруч із ним опинився Гаррі.

— Як ти ся маєш, друже??

— Не переймайся. Просто трохи стомився, — Макс оглянувся на свого рятівника.

Уїлсон стояв біля нього, спиною до сонця. Журналісту довелося примружитися, щоб роздивитися обличчя мисливця на метеорити. Та все одно він нічого не побачив, окрім блиску сріблястого штучного ока.

— Дуже дякую, — промовив Макс. — Ви врятували мені життя. Я довіку залишуся вашим боржником.

— Нема за що, — зронив Уїлсон із загадковою усмішкою. — Просто не забувайте про це, коли наступного разу наважитеся шпигувати за мною.

31

Наступного дня близько десятої ранку Оскар і його супутники рушили до західної межі столових гір. Вони їхали верхи на мулах, яких надав у їхнє розпорядження панотець. Він же подбав і про те, щоб мандрівники взяли з собою достатній запас води й продовольства. Значна частина їхнього шляху являла собою досить крутий підйом, стежка була всіяна щебенем, а почасти й уламками скель, тож подорожанам доводилося раз у раз залишати свої сідла й допомагати терплячим тваринам тягти вгору чималий вантаж.

Оскар і Гумбольдт ішли мовчки, а жінки обговорювали подробиці розмови, що відбулася напередодні ввечері під час вечері у священика. Щойно вони опинилися на узвишші, як перед їхніми очима постала вся широка долина внизу. Її протилежний край стрімко здіймався вгору. А далі височіла скельна стіна, відполірована лютими вітрами. На перший погляд, вона здавалася неприступною.

Дивлячись на неї, Оскар навіть не міг уявити собі справжніх масштабів тутешніх гір — навколо них не було ніякого підходящого орієнтиру для порівняння. Хіба що невеликий пальмовий гайок біля їхнього підніжжя давав змогу хоча б на щось накинути оком. Але ж як тут пустельно й самотньо! Нібито вони були останніми людьми на планеті. До них долинали тільки жалісні крики хижого птаха.

— Надзвичайно, чи не так? — Шарлотта прикрила очі рукою. — Нібито зазираєш у доісторичні часи!

Від швидкої ходи вона розчервонілася, чоло змокріло від поту. Оскар швидко глянув на неї й усміхнувся. Перед ним знову була його колишня Шарлотта, котра йому так подобалася. У великих черевиках, коротких штанях і крислатому капелюсі. Як же вона не схожа на ту норовливу й капризну молоду панянку в Берліні!

— Якщо вірити щоденнику Беллхайма, десь там має бути дорога, — сказала вона, вказуючи вгору. — Але точних указівок у його тексті немає.

— Там сказано, що це потаємна дорога, — зауважив Гумбольдт. — Знайти її буде не так уже й просто. А стосовно Беллхайма ти помиляєшся. Він усе ж таки залишив відомості, та вони чомусь зашифровані. Нам треба тільки дістатися до скель і спробувати пошукати біля їхнього підніжжя.

Однак знайти стежку, що вела на плато, виявилося набагато складніше, ніж вони очікували. Майже півгодини мандрівники шукали хоча б якусь зачіпку: характерну тріщину, розпадину абощо, проте так нічого й не виявили. Зрештою Гумбольдт вирішив зробити привал.

— Так далі не можна, — заявив він. — Тут треба попрацювати головою, а не ногами. Загляньмо ще раз до нотаток Беллхайма. — Він вийняв із кишені сюртука старенький зошит у пошарпаній шкіряній палітурці, відкрив на потрібній сторінці й передав його племінниці. — Будь ласка, прочитай іще раз те, що там написано.

Шарлотта уважно подивилася на запис у зошиті:

— «П’ять пальців правої руки уздовж кам’яного жолоба, — почала вона. — Далі — слонячий хобот».

Оскар зазирнув через плече дівчини:

— І це все? Ніякого малюнка або креслення?

Гумбольдт похитав головою:

— Згоден, не так уже й багато. Є ще карта на тій самій сторінці, але вона нам не допоможе. Це просто приблизний ескіз місцевості. Жодних позначок, нічого такого, що дало б змогу розшифрувати те, що криється за цими двома рядками.

— Ох, ці вже мені вчені з їхньою прихильністю до секретності! — невдоволено пробурчав Оскар. — Завжди вони вигадують собі, ніби хтось тільки й думає про те, як би викрасти в них відкриття. І що ж тепер робити?

— Я сушив собі голову над цим іще в Берліні, — промовив Гумбольдт. — Хоча більше сподіватися нема на що, рішення прийде, щойно ми опинимося на місці.

— П’ять пальців правої руки… — Оскар утупився в свою руку. — Про що б це він міг казати?

— Можливо, про форму скелі, що нагадує розчепірені пальці, або щось схоже на це? — запитала Еліза.

— Не думаю, — заперечив Гумбольдт. — Можливо, догонам відомо, де починається стежка, та на момент відкриття Беллхайм іще не зустрічався з ними, а відтак, відшукав стежку самотужки. Та й від догонів нам навряд чи вдалося б чогось домогтися. Якщо вірити голландському священику, вони вкрай стримано ставляться до незнайомців.

— А може, Беллхайм усе це вигадав лише для того, щоб збити нас із пантелику! — бовкнув Оскар. — І все ж таки пропоную розділитися й пошукати скелю, яка б хоч трохи нагадувала п’ятірню.

Оскільки інших ідей не було, мандрівники розійшлися й заходилися розглядатися довкола. За десять хвилин усі знову зійшлися докупи, проте ніхто не виявив нічого схожого на п’ять пальців.

— Марний клопіт, — зітхнув Гумбольдт. — Тут довкола всі скелі однакові. Стрімкі та гладенькі, ніби їх усі виточували на одному верстаті. Про те, щоб видертися на їхню верхівку, годі було й мріяти.

— А що коли ми помилилися? — припустила Шарлотта. — Гори простягаються на десятки кілометрів. Можливо, стежка розташована зовсім в іншому місці?

Гумбольдт мовчки вказав на ескіз, де Беллхайм схематично зобразив обриси гір і передгір’їв:

— Бачиш стрілку? Підйом має розташовуватися на західному боці, приблизно там, де з головною долиною зливаються її бічні відгалуження. Їх ви можете побачити навіть неозброєним оком просто звідси, а відтак ніякої помилки тут немає. — Він схрестив руки на грудях. — Але я не розумію…

— Бічні відгалуження? — пробурмотів Оскар. — Це ті, що нагадують вузькі каньйони?

— Саме це я й мав на увазі, — відказав учений, — але це нам нічим не допоможе. Яке з бічних відгалужень — ось у чому питання. Якщо праворуч їх лише три, то ліворуч, за скельними виступами, я нарахував шість. Це прадавні каньйони, що утворилися внаслідок ерозії там, де за незапам’ятних часів текли водяні потоки. Всі вони досить глибокі.

— П’ять пальців правої руки… — у Оскара засвербіла потилиця. Знайоме відчуття. Так буває, коли відчуваєш, що майже наблизився до розгадки таємниці. — Можливо, Беллхайм, написавши «права рука», просто хотів сказати — «праворуч»?

— І яка нам від того користь?

— Виходить, шукати треба лише праворуч від того місця, яке він називає «п’ять пальців».

Юнак відійшов на кілька кроків і зупинився, дивлячись на гайок із кількох пальм, які щільно тулилися одна до одної. Він машинально перелічив їх — і остовпів. Господи Ісусе!

— Я знаю, що він хотів сказати! — закричав Оскар. — Ходіть усі до мене, мерщій!

Схопивши мула за поводи, він рушив до пальм.

Від метушні прокинулася Вілма, вистромила довгий дзьоб із свого кошика й почала озиратися довкола.

— Уже прийшли? — протріщало в динаміку.

— Ще ні, мала! — кинув на ходу Оскар. — Але вже скоро!

За кілька хвилин мандрівники стояли просто біля пальм. Юнак указав на дерева:

— Ось дивіться — п’ять стовбурів! — він різко скинув угору руку з розчепіреними пальцями. — І всі вони ростуть праворуч від нас. А за ними сховано початок одного з каньйонів.

— І справді! Здається, ти маєш рацію! — Очі Гумбольдта заблищали від хвилювання. — Усе так просто.

— Звісно, якщо знаєш відповідь, — усміхнулася Еліза. — Молодець, Оскаре!

Гумбольдт, посміхаючись, ляснув сина по плечу:

— Приєднуюся до Елізи!

Він провів свого мула до гаю і прив’язав до стовбура однієї з пальм.

— Каньйон затісний, а підйом угору надто стрімкий для мулів, — промовив учений. — Тому далі доведеться йти пішки. Беріть усе найнеобхідніше — і рушаймо.

Повсюди скелі здіймалися майже вертикально. Каньйон же являв собою вузьку та глибоку щілину, яку проробив собі за доісторичних часів могутній протік, що стікав із плато в сезон дощів. Вода проклала собі шлях у м’якому червонуватому пісковику, а заразом принесла сюди безліч кам’яних брил і уламків, які траплялися на дорозі. Подекуди вони утворили затори й лабіринти, пробиратися крізь які могли тільки такі відчайдухи, як Гумбольдт. Він недарма примусив усіх спішитися мули б тут нізащо не пройшли. Та й людям було непереливки.

Піднявшись трохи вище, мандрівники зупинилися, щоб розглянутися довкола. Шарлотта ковтнула трохи води з фляги.

— Не знаю, — задумливо промовила вона. — Щось я сумніваюся стосовно цього каньйону. Вище він уривається, не доходячи до краю плато, а ми все ще не виявили ані стежки, ані драбинки. Такими стрімкими схилами без альпіністського спорядження нам, звісно, не піднятися й на сотню метрів.

Гумбольдт глянув угору. Небо з глибини каньйону здавалося вузькою синьою стрічкою.

— Не забувай, ми так і не розшифрували другу частину Беллхаймових нотаток, — сказав він. — Там сказано: «Далі — слонячий хобот».

— Я вважала, що каньйон — це і є «хобот», — заперечила Шарлотта. — Він такий само вузький та довгий.

— Каньйон? Навряд чи, — учений похитав головою. — Беллхайм загадав непросту загадку. Вважаю, що нам слід шукати те, що хоча б якимсь чином можна співвіднести зі слонами.

— Можливо, він мав на увазі якусь брилу особливої форми, — припустив Оскар. — Щоправда, єдина брила, що хоч трохи схожа на слона, який лежить на землі, розташована просто внизу, біля стежки, якою ми сюди прийшли. Вона проходить упритул до гірського схилу, й ми ледве пролізли повз неї, пригадуєте?

— Так-так, — в очах Гумбольдта спалахнув знайомий блиск. — Ходімо, подивимося на неї уважніше.

Він обернувся й почав спускатися. Оскар, охоплений азартом пошуків, поспішив за ним.

За чверть години вони знову стояли біля стежки. Брилу пісковику вигадливої форми не довелося довго шукати — вона різко виділялася серед довколишніх скель. Гумбольдт обійшов круг неї в пошуках підходящого виступу, який допоміг би йому вилізти на верхівку, й невдовзі вже стояв нагорі. Він випростався, щоб оглянутися довкола й одразу ж закричав:

— Ти вгадав, Оскаре! Піднімайся сюди мерщій!

Один за одним мандрівники видиралися вгору крутим боком скелі. І, ще не встигнувши віддихатися, вони все зрозуміли. Просто перед ними у скельній стіні, до якої було звернуто «голову» слоноподібної брили, зяяв темний отвір. Відстань між брилою та гірським схилом не перевищувала півметра.

— Схоже, що це він і є — слонячий хобот, — Гумбольдт указав на печеру.

Оскар підійшов ближче й зазирнув усередину.

— Овва, та тут же протяг! Схоже, що цей тунель має інший вихід… — Він несподівано замовк. — Дивіться, що я знайшов! — Юнак нахилився й підняв із землі уривок промащеного паперу, що застряг між камінням. — Що це таке?

Гумбольдт узяв знахідку й підніс ближче до очей.

— Це, якщо не помиляюся, частина упаковки від магнієвого смолоскипу. — Він відкрив свою наплічну сумку й витяг звідти прямокутний пакет. — Приблизно такого самого, як і цей. Входить до комплекту спорядження будь-якої серйозної експедиції, тому що може горіти не лише в повітрі, а й під водою… Ось, погляньте. Тут навіть збереглася частина етикетки й печатка!

— «Берлінський університет, — пошепки прочитала Шарлотта. — Професор Рихард Беллхайм».

— Ну як, вам потрібні ще якісь докази? — запитав дослідник. — Ні? Тоді вперед. Оскаре, як ти гадаєш, ми проліземо в цю діру?

— Ми ще не такі гладкі, проліземо, — недбало змахнув рукою юнак.

— Сподіватимемося, що так воно і є.

З цими словами Гумбольдт запалив смолоскип, і всі четверо рушили в глиб скелі.

32

Попереду мерехтіла крихітна пляма світла. Серце Оскара ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. Смолоскип Гумбольдта згас хвилину тому, й у тунелі зробилося зовсім темно. Оскар не любив темряви, не любив перебувати в замкненому просторі, не любив не мати точки опори, не розуміти, де верх, а де низ. Через це виникало якесь неприємне відчуття, ніби похований живцем.

— Залишилося зовсім трохи, — почувся голос ученого. — Метрів із тридцять-сорок.

У вухах лунко вчувалося, як скрегочуть об каміння його важкі чоботи з металевими підківками. Згори сипалося дрібне каміння. Пилом засипало очі й забивало ніс. Оскар кашляв і сопів, але намагався не відставати від своїх супутників.

Поступово світла пляма почала збільшуватися. Гумбольдт і Шарлотта, які йшли попереду, вже вибралися назовні й тепер допомагали Елізі. Наближаючись до виходу з тунелю, Оскар бачив їхні обличчя. Рюкзак із Вілмою та запасом води у флягах, здавалося, важить не менше, ніж півтонни. Він тягнув хлопця донизу, ніби невідома сила намагалася втримати його в пітьмі й не дозволяла вийти до сонячного світла. Юнак зціпив зуби і рвонувся вперед. Іще кілька метрів. Сонце на мить засліпило його. Він відчув, як його обхопили сильні руки, витягли зі скельного отвору і знову опустили на землю.

— Чудово, мій хлопчику! З тобою все гаразд? — голос Гумбольдта повернув його до дійсності.

Оскар кивнув.

— Здається, так, — через силу усміхнувся він. — Ось тільки пилу наковтався!

— І ми теж, — Еліза розстебнула його рюкзак і випустила на волю Вілму. Ківі одразу ж вирушила оглядати місцевість. — Не відходь дуже далеко від нас, чуєш? — додала жінка, звертаючись до пташки. — І будь обережною, щоб нам не довелося витягати тебе з якоїсь тріщини!

Вілма обурено пискнула і зникла у найближчих заростях чагарників.

— Дуже не любить, коли на неї тиснуть, — зауважила Еліза. — Завжди робить тільки те, чого захоче її ліва лапа. В усьому схожа на свого хазяїна. — Вона кивнула в бік Гумбольдта, котрий видерся на високий стрімчак і дивився в бінокль у бік півдня.

Оскар засміявся й поліз нагору слідом за батьком.

Побачене вразило його. Надійно сховане від сторонніх очей лабіринтом високих скель і нагромадженнями брил пісковику, там було розташоване місто, на південному краю якого височіла якась кругла споруда, схожа на башту. Біля невисоких будинків зеленіли дерева, тінь від яких лягала на стіни. Звідси, з висоти, місто найбільше нагадувало іграшкові будиночки, які діти ліплять із вологого піску з допомогою лопатки, відерця і пластикових формочок.

Оскар насунув на очі капелюха й запитав:

— Це і є місто догонів?

Гумбольдт усе ще дивився в бінокль.

— Догонів? Ні. Вони мешкають у зовсім інших місцях. Тут колись жили теллем, але вони покинули своє місто багато століть тому.

— Ти в цьому впевнений?

— А ось поглянь, — Гумбольдт простягнув бінокль Оскару.

Зовні місто мало цілком звичайний вигляд, дивувало лише те, що на вулицях не було людей. Скрізь панувала пустка. Батько мав рацію — тут більше ніхто не жив. Оскар повернув бінокль Гумбольдту, і четверо мандрівників рушили до загадкового помешкання легендарних теллем.

Міська брама виявилася першим свідченням того, що колись тут відбувалися запеклі сутички. Високі ворота було майже вщент розтрощено руками людей, а рештки сумно погойдувалися, наче крила підстреленого птаха. Багато які з будинків було пошкоджено пожежею. Навколо панувала якась неприродна тиша, від якої холонуло серце.

Оскар нерішучо зупинився.

Це місто дуже відрізнялося від тих, які він бачив раніше. Тут не було прямих ліній і вертикальних площин. Жодний із будинків не був схожим на інші. Усі ці паралелепіпеди із заокругленими кутами, високі конічні башти, циліндри, напівсфери, кеглі й піраміди були найрізноманітнішого розміру. Очевидно, за прадавніх часів їх фарбували в яскраві кольори. Деякі споруди зруйнувалися від часу, проте більша частина добре збереглася. Судячи з усього, місцеві мешканці були низенькими на зріст: отвори дверей ледве сягали Оскару до плеча, а всередині будиночків не можна було випростатися на повний зріст. Це ще більше надавало їм схожості з дитячими піщаними хатками.

Чим далі мандрівники заглиблювалися в переплетіння вулиць і переходів, тим вище у скелі здіймалися будинки. Вони тулилися до пісковикових схилів, неначе ластівчині гнізда, що дивним чином збільшилися. Іноді між хатками чорніли глибокі провалля, що вели кудись у глиб землі.

З обох боків однієї з таких печер височіли масивні колони, зроблені з суцільного каменю й прикрашені загадковими символами. Гумбольдт витяг із сумки ще один магнієвий смолоскип і почав спускатися. Невдовзі його супутники, які залишилися нагорі, почули його голос:

— Мерщій до мене! Ви маєте це бачити!

Зайшовши до печери, Оскар, Шарлотта й Еліза спантеличено зупинилися біля входу. Перед ними постала простора підземна зала, в глибині якої можна було побачити якісь двері. Вся стеля і стіни зали були вкриті дивовижними зображеннями.

— Придивіться! — Смолоскип у руці вченого відкидав на стіни мерехтливі відблиски. — Це ж справжня сенсація!

— Що означають ці малюнки? — запитала Шарлотта.

— Я гадаю, що перед нами — зоряна карта. Тут відтворено різні сузір’я, — він пройшов уздовж стіни й зупинився біля особливо чіткого зображення. — Ось це, наприклад, Оріон, він же Небесний мисливець. Сузір’я нагадує літеру X із трьома невеликими зорями в центрі. Їх називають Поясом Оріону. — Він знову вдивився в малюнок. — А бачите цю світну точку? — Він указав на велику зірку в сузір’ї Великого Пса. — Якщо подумки подовжити лінію, що з’єднує зорі Поясу Оріону, то вона вкаже на Сиріус, найяскравішу зорю нічного неба. Та, схоже, теллем надавали якогось особливого значення не самому Сиріусу, а цій маленькій зірочці біля нього.

— Чому ти так вважаєш? — поцікавився Оскар.

— Вона явно відрізняється від інших. У тому місці, де її зображено, колись навіть був коштовний камінь. Бачиш? — Він указав на ледь помітне заглиблення у стіні. Потім учений передав смолоскип Оскару і швидкими кроками обійшов печеру за периметром. — Дуже дивно! — схвильовано промовив він, повернувшись.

— Що ти хочеш цим сказати? — Оскар не розумів, чому батько так збентежився, адже на вигляд печера була зовсім звичайною.

— А ти глянь, — відповів Гумбольдт. — Зображення нічного неба на всіх чотирьох стінах розташовані так, що ця зірочка, в якій колись виблискував коштовний камінь, є ніби центром Всесвіту, навколо якого обертаються всі світила. Дуже дивний погляд на світобудову.

— Та це ж, мабуть, і доводить її особливе значення для тих, хто збудував це місто.

— Безперечно, — кивнув учений. — Дивує мене не це. Справа в тому, що мешканці Землі в ті часи не могли знати про цю зірку.

Еліза й Шарлотта підійшли ближче.

— Чому не могли? — поцікавилася Шарлотта.

— Тому що її неможливо побачити неозброєним оком.

— Ти ж казав, що Сиріус — найяскравіша зірка нічного неба!

— Я казав це про Сиріус А. Проте тут зображено Сиріус В, його крихітний, тьмяний супутник, білий карлик, який можна роздивитися тільки у вісімнадцятидюймовий телескоп. На карті зображено саме його. Те, що Сиріус є подвійною зіркою, припустив іще в 1844 році німецький астроном Фрідріх Бессель, а в 1862 році американець Альван Грехем Кларк виявив цю зірочку під час випробувань свого нового телескопа великої потужності. Теллем же ні за яких обставин не могли про неї знати, якщо, звісно, вони не вміли створювати найсучасніші астрономічні прилади. Що ж, ходімо далі… — Учений указав смолоскипом у бік загадкових дверей у глибині зали. За ними мандрівники побачили гвинтові сходи, що були вирубані в суцільній скелі й вели кудись нагору. Нахиливши голову, Гумбольдт почав підійматися. Решта мандрівників поспішила слідом.

Здавалося, цей підйом триватиме цілу вічність. Аж ось нагорі зажевріло денне світло, й незабаром дослідники досягли своєї мети — невеликого круглого майданчика, до якого й вели ці сходи. Оскар аж замружився від яскравого світла й величезного простору, що відкривався згори. Вони стояли на верхівці тієї високої круглої башти, яку бачили ще здалеку, зі скелі.

Юнак обережно наблизився до краю майданчика. Біли його ніг лежало покинуте місто. Його було видно, як на долоні. Від цього видовища просто перехоплювало подих. Чудернацькі глиняні споруди здавалися звідси дитячими іграшками, численні вулички та провулки перетиналися й переплутувалися, нагадуючи тенета величезного павука, і врешті сходилися на головній площі в центрі міста. В самому серці цього павутиння височіла дивна куполоподібна споруда з чотирма баштами на кутах і широкими сходами, що вели до центрального входу.

Мабуть, це й був саме той храм, щодо якого Рихард Беллхайм залишив так багато записів у своєму щоденнику. Та всі вони були або наполовину зашифровані, або містили непевні натяки, які без автора просто неможлиио зрозуміти. Що ж розташовується там усередині?

Це запитання вже давно непокоїло Оскара. Він хотів було запитати про це Гумбольдта, коли раптом помітив якийсь невиразний рух біля храмової стіни. Він навіть примружився й труснув головою, щоб пересвідчитися, що це йому не мариться. Адже ще хвилину тому там нікого не було! Що за дивина?

Юнак торкнув плече Гумбольдта.

— Батьку! Здається, ти казав, що люди давно покинули це місто?

— Саме так. А в чому справа?

Замість відповіді Оскар показав рукою вниз.

33

Йатиме, наче заворожена, не могла зрушити з місця й дивилася вгору, на верхівку Зоряної вежі. Там стояв білий чоловік із її сну. І він був не сам. Поряд із ним дівчинка побачила юнака, майже підлітка, з такою само білою шкірою, і двох жінок. Обличчя першої було блідим, як повний Місяць, а друга майже така ж темношкіра, як сама Йатиме.

Дівчинка здригнулася, згадавши свій сон про летючу тварину з величезним черевом і широкими крилами, і боязко озирнулася. Як ці четверо опинилися тут. І чи не ховається десь поблизу той звір, що доправив їх сюди?

Цієї миті юнак схвильовано обернувся до білого чоловіка й указав рукою просто на неї. Прибульці її помітили!

Йатиме коротко свиснула, й вони із Джабо сховалися в тіні між руїнами.


Оскар поспіхом спустився вниз зовнішніми сходами й за хвилину вже стояв біля самого підніжжя вежі — приблизно там, де бачив темношкіру дівчинку років одинадцяти чи дванадцяти. Вона була вдягнена у квітчасту спідницю. Голова запнута строкатою хусткою. На ногах — шкіряні сандалі. За плечима дівчинка несла в’язанку хмизу. Оскар це добре бачив. І собаку він також устиг роздивитися — маленька тваринка, котра була не дуже схожою на охоронця, а тим паче, на бійця.

А тепер обох наче корова язиком злизала.

— Тут! — гукнув він угору до своїх. — Вони стояли тут! Повсюди залишилися їхні сліди. У дівчинки була в руках палиця, а супроводжував її худющий собака. Ще й кульгавий. Це добре помітно за відбитками лап на піску.

За кілька хвилин Гумбольдт і обидві жінки спустилися вниз, до Оскара. Вчений раз у раз озирався, ніби хотів знову побачити дитину, яка була схожою на звичайну догонську дівчинку.

— Дивна річ, — промовив він. — Я був цілком упевнений, що догони уникають цього плато. І Беллхайм у своєму щоденнику підкреслює, що вони наклали табу на Заборонне місто.

— Точніше, він пише про те, що раніше траплялися випадки, коли люди, які підіймалися сюди, жорстоко страждали, — уточнила Шарлотта. — Тому старійшини суворо заборонили будь-кому відвідувати місто й узагалі плато.

— А що це за випадки? — запитав Оскар.

Гумбольдт лише похитав головою.

— Не знаю. Але ми прийшли сюди саме для того, щоб це з’ясувати.

— Не схоже, щоб ця дівчинка зважала на якісь там заборони, — зауважила Шарлотта.

— Вона ще тут, — стиха промовила Еліза. — Я її відчуваю. Вона сховалася й стежить за кожним нашим рухом.

— Нам слід поводитися абсолютно спокійно, — сказав Гумбольдт. — Якщо вона переконається, що ми не маємо ворожих намірів, то скоро вийде. Я чомусь упевнений, що вона прибігла сюди потай від батьків. — Він схрестив руки на грудях. — А поки що ходімо разом он до того храму. Мені ще треба з’ясувати для себе кілька важливих питань. І Беллхайм згадував про це місце.

Разом вони пройшли повз усохлий садок і опинилися біля підніжжя широких сходів. Звідси споруда храму мала ще величніший вигляд. Високу будівлю, зведену з червонуватої глини, увінчував купол у вигляді напівсфери з отвором у верхній частині. Крізь цей отвір до храму проникало сонячне світло. Вікон або якихось інших прорізів у стінах не було. Крізь відчинені ворота мандрівники зазирнули всередину. Там розташовувалася зала — величезна й зовсім порожня. Ані колон, ані статуй, ані будь-яких інших прикрас. Жодних деталей, що могли б якось натякнути на те, задля чого зведено цю грандіозну споруду і яким богам у ній поклонялися. Там, куди потрапляло світло, височів якийсь дуже великий і масивний предмет, міцно замурований у глиняну підлогу. Узвишшя, на якому він стояв, мерехтіло трав’янисто-зеленими іскрами й було оперізане кільцем iз чорного обсидіану і золота, яке за багато століть не втратило свого сонячного блиску. Що це було? Вівтар чи якийсь дивний моноліт, що слугував об’єктом поклоніння?

Оскар уже збирався переступити поріг храму, коли раптом йому почувся знайомий голос:

— Вітаю тебе, мій хлопчику!..

Юнак закляк на місці від здивування. Голос звучав дуже близько. А, якщо вже бути зовсім точним, — просто у нього в голові.

— Як добре, що ти прийшов сюди! Я вже майже втратив надію знову побачити тебе.

Оскару аж мову відібрало. Після поневірянь у савані хлопцю вдалося переконати себе, що все це маячня, до якої спричинили перенапруження та спека. Проте зараз сумніву не було: дивний голос і справді існував.

Еліза миттю відчула щось лихе. Вона підійшла до нього й обняла за плечі.

— З тобою все гаразд?

— Я… я не знаю. Щось паморочиться в голові.

Жінка допомогла йому спуститися на кілька сходинок нижче.

— Ти, мабуть, трохи перегрівся на сонці. Може, сядемо?

— Ні, дякую, — пробурмотів хлопець. — Усе гаразд. Мені б водички…

Еліза простягнула йому флягу. Оскар ковтнув і віддав її жінці.

— Уже краще, — заспокоїв він Елізу. — Якесь миттєве запаморочення. Мені здалося, що я чую якийсь голос.

— Голос? — Еліза насупилася.

— Ти тільки не дивуйся, але можу заприсягнутися, що зі мною щойно хтось розмовляв. Я цілком упевнений, тому що голос звучав дуже виразно.

Еліза озирнулася.

— Тобі не здалося, — прошепотіла вона. — Я також дещо чула.

— Справді?

Жінка кивнула.

— Тільки це був не голос, а, швидше, мелодія. Я весь час чую ці наспіви відтоді, як ми потрапили до піщаної бурі.

Оскар ошелешено мовчав. Якщо й Еліза щось чує, виходить тут справа зовсім не в його хворобливій уяві.

— Але що ж це таке?

— Хтозна. Знаю лише одне: ми маємо поводитися дуже обережно. Щось тут коїться незрозуміле. Я відчуваю присутність стороннього. Невідомо, людина це чи тварина, проте воно налаштоване до нас не дуже дружньо.

— Здається, я знаю, що це таке, — голос Гумбольдта долинав неначе здалеку. Учений стояв біля воріт храму, уважно дивлячись на дивний камінь у центрі зали. — «Скляне прокляття», що також відомий як «Небесний Вогонь», або «Око Медузи». — На губах у нього вигравала таємнича усмішка. — Камінь із глибин космосу!

— Це саме той метеорит, про який згадує Беллхайм! — здогадався Оскар.

Гумбольдт кивнув.

— Про цей камінь складено десятки легенд. Я не міг і подумати, що він існує насправді. А ще менше чекав, що ми натрапимо на нього. Лише після уважного вивчення нотаток Беллхайма у мене з’явилися деякі невиразні здогадки й підозри. Та мені не хотілося завчасно розповідати вам про це, бо цілковитої впевненості ще не було. І ось тобі маєш!

— А що це за легенди?

— Приблизно десять тисяч років тому Північна Африка була зеленою і родючою. Там, де зараз пролягає найбільша пустеля Землі, Сахара, виблискували на сонці численні озера, котили свої хвилі до моря повноводі ріки, а серед заростей густої рослинності паслися незліченні череди антилоп, жирафів і слонів, від яких не відставали леви, гепарди та гієни. Та одного дня небо розкололося, і щось стрімко впало з нього на землю — приблизно там, де нині розташований Алжир. І відтоді все змінилося. Дощів більше не було, озера й ріки висохли, земля порепалася від посухи. Першими загинули тварини, а потім настала черга людей. Вижити зуміли тільки найбільш сильні, войовничі та життєздатні племена. Вся Північна Африка перетворилася на розжарене море піску. — Гумбольдт ковтнув води з фляги й вів далі. — Теллем були вихідцями з Сахари, її корінними мешканцями. Якимсь чином вони встановили, що причина грандіозної посухи, що тривала протягом багатьох століть, полягає у незвичайному камені, який упав із неба. Теллем відшукали його, викопали з піску й відвезли якомога далі від своєї батьківщини, сподіваючись, що тепер уже їхня Сахара відродиться. Камінь було піднято високо в гори, щоб він більше не міг нікому зашкодити, але Сахара так і залишилася пустелею. Натомість, самі теллем заплатили за свій сміливий вчинок страшну ціну: камінь змінив їхню природу. Він висмоктав із них життя й перетворив на безсилих рабів. На маріонеток, які здатні за бажання змінювати свій вигляд. Вони зробилися так званими «скляними людьми», — сказавши це, вчений багатозначно глянув на Оскара. — Тепер ви розумієте, що після жахливого випадку з Беллхаймом я не зміг би заспокоїтися, якби не дізнався про справжню причину того, що сталося?

— То, виходить, що саме ця штука і змінила Беллхайма? — Оскар із огидою покосився на зелений моноліт усередині храму, який нібито спричинив виникнення грандіозної пустелі. Це, звісно, нелегко собі уявити, але ж потойбічний голос і загадкову мелодію він чув і упевнений, що це не сон. — Гадаю, нам варто поводитися акуратніше й добряче поміркувати, перш ніж щось робити, а особливо з цим страшним зеленим одороблом.

— Згоден, — Гумбольдт твердо глянув на своїх вірних супутників. — Ніхто з вас ні в якому разі не повинен заходити до храму. Це стосується й тебе, Вілмо. Не робіть жодних спроб проникнути туди. Навіть якщо всі ці розповіді не містять у собі й половини відсотка правди, цей камінь є дуже небезпечним.

Учений вийняв із кишені зошит Беллхайма і відкрив його.

— Я провів чимало годин, намагаючись зібрати докупи фрагменти цієї мозаїки. Багато що мені й досі незрозуміло, та в одному я впевнений: Беллхайм був тут. Він заходив до храму й вийшов звідти іншою людиною. Його особистість, його думки, навіть його почерк повністю змінилися. Від того щирого й привітного хлопця, з яким ми товаришували під час навчання в університеті, нічого не залишилося. Навіть його записи зробилися уривчастими, а думки переплуталися. Якщо порівняти нотатки, які зроблено до й після відвідування храму, в око впадає безліч розбіжностей. Він забув правила граматики, почав недоречно вживати найпоширеніші слова. Складається враження, що він писав щоденник, аби тільки зробити вигляд. І щоб ніхто не запідозрив, що в оболонці його тіла оселилася якась зовсім нова істота.

Останні слова вразили Оскара. Він згадав про свою руку, яку поранив під час сутички з Беллхаймом.

— І як же нам тепер бути? — запитав він, ледь стримуючись, щоб остаточно не запанікувати.

— Перш за все — обережність, і ще раз обережність, — Гумбольдт скинув із плеча сумку, зняв із пояса шпагу й поклав поряд із собою. — Камінчик, що здатний перетворити родючий край на пустелю, може накоїти ще більшого лиха. — Він відкрив сумку, вийняв звідти кілька невеликих металевих контейнерів із герметичними кришками, шпатель і пінцет. Усе це він розклав на розстеленому носовичку.

Оскар не розумів, навіщо батько це робить. Йому хотілося одного — якнайшвидше забратися звідси. І храм, і все це покинуте місто, що було збудоване невідомим народом, подіяли на нього дуже дивно. Еліза й Шарлотта теж нервували.

Зберігати спокій удавалося лише Гумбольдту. Прихопивши з собою ціпок, він підвівся.

— Чекайте тут, я скоро повернуся.

Із цими словами він ступив усередину храму. Можливо, це була всього якась зорова омана, проте Оскару раптом здалося, що зелений моноліт злегка запульсував. Світло під склепінням храму зробилося яскравішим.

Гумбольдт зробив іще крок і зупинився. Тепер він стояв уже за півтора метри від порогу. Закинувши вгору голову, вчений прислухався.

— Що там? — гукнула Шарлотта. — Ти щось чуєш?

— Не знаю. Це схоже на уривок якоїсь мелодії. Або на брязкіт келихів.

Еліза швидко глянула на Оскара. Юнак мовчки кивнув.

— Виходь звідти, мерщій! — стривожилася Шарлотта. — З каменем щось відбувається.

— Не лише з каменем. З усім храмом, — відповів Гумбольдт. — Я його чую. Він розмовляє зі мною.

Цієї миті підлога споруди злегка задвигтіла. Учений опустив очі. Місце, де він стояв, тепер нагадувало воду, на якій вітер здійняв хвилі. Гумбольдт відступив на крок, але за цей час його ноги встигли загрузнути в зеленкуватий пісок аж по литки. Оскар схопив батька за сорочку, рвонув до себе й витяг із небезпечної зони.

Коли вчений знову опинився на сонці, його супутники з жахом утупилися в Гумбольдтові чоботи. Їхня цупка шкіряна поверхня була всіяна крихітними гострими піщинками, які тихенько видзвонювали й при цьому метушливо пересувалися. Здавалося, що Гумбольдт наступив у мурашник, де була безліч яскраво-зелених мурах. Деякі з піщинок уже почали вгризатися у шкіру. Помітивши це, вчений блискавично стягнув із себе взуття й відкинув якомога далі від себе.

Всі продовжували зачаровано дивитися на його чоботи, їхня поверхня дивно зблякла й ніби вицвіла, та загалом із ними майже нічого не відбувалося, тож за кілька хвилин мандрівники наважилися підійти ближче.

Гумбольдт узяв палицю, настромив на неї чобіт і підніс до очей. На ньому повсюди було видно сотні крихітних отворів — товста воляча шкіра перетворилася буквально на решето. Але й від гострих піщинок не залишилося й сліду.

Оскар відступив. Йому здавалося, що земля під ним гойдається. Куди б він не глянув, скрізь йому ввижалися живі кришталики. Серце несамовито калатало, горло стискало.

— Тікати… Треба мерщій тікати, — пробурмотів він.

— Заспокойся, мій хлопчику. Ці кристали просто зникають.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Можеш сам подивитися. Жодних слідів не залишилося. І на чоботях їх більше немає. Схоже на те, що ці створіння бояться сонячного світла. Або ж здатні існувати лише на певній відстані від зеленого моноліту. Ми, врешті, маємо зрозуміти, що воно таке.

Оскар глибоко зітхнув і запитав:

— Це предмет чи жива істота?

— Поки що не знаю, — Гумбольдт оглянув чоботи, переконався, що всі кристали справді зникли, і знову взув їх на ноги. Халяви нагадували тонке мереживо, проте викидати їх було ще рано. Вчений зробив кілька кроків, пересвідчився, що підошви цілі, й скомандував:

— Оскаре, бери контейнер і ходімо до храму.

— Що ти хочеш робити? Невже ми повертаємося?

— У тому-то й справа. Це конче необхідно. Я маю взяти проби для більш ретельного вивчення, без твоєї допомоги мені не обійтися. Не панікуй — тобі не доведеться навіть заходити всередину.

Оскар завагався. Йому знадобився певний час, щоб опанувати свій страх, та розчарувати батька він не міг. Зараз надто багато залежало від Гумбольдта й від нього самого. А що коли їм удасться знайти протиотруту до дії смарагдово-зеленого лиха, що дрімало у храмі?

Прихопивши один із контейнерів, юнак рушив за вченим. Біля храмових воріт Гумбольдт витяг із піхов шпагу й занурив кінчик клинка в пісок біля порогу. Піщинки одразу ж заворушилися й задзвеніли. Декілька зелених кришталиків, що прилипли до металу, марно намагалися просвердлити блискуче лезо. Гумбольдт витяг шпагу з піску, підніс ближче до очей і почав роздивлятися.

— Чудово, — нарешті, промовив він. — Вони нічого не можуть зробити з металом. Я так і думав. Оскаре, подай-но сюди контейнер!

Юнак відгвинтив кришку й простягнув батькові металеву посудину. Гумбольдт витяг із кишені ніж і скинув зелені піщинки з кінчика шпаги в контейнер. Оскар миттю накрив його кришкою і міцно загвинтив. Із контейнера одразу ж почувся скрегіт, шурхіт і дивний легкий брязкіт.

Гумбольдт перевірив, чи добре тримається кришка, і кивнув:

— Можемо повертатися.

Дорогою назад він промовив, потираючи руки:

— А тепер ми можемо трохи поекспериментувати з цими кристалами. Нічого вони нам не зроблять!

34

Коли Оскар розплющив очі, сонце вже піднялося над дахами місіонерського селища. Він лежав у своєму ліжку, вітерець із вікна ворушив москітну сітку над ним. Квадрат сонячного світла на підлозі торкався ніжки стільця. Це означало, що було вже близько десятої ранку.

Хлопець скочив на ноги й хутко вдягнувся. Вчора він ледве доплентався до своєї кімнати, важко пересуваючи здерев’янілі неслухняні ноги, й одразу, не повечерявши, впав на постіль і забувся тяжким сном без сновидінь.

А зараз, навіть не умившись як слід, він вискочив із хати й пішов розшукувати батька. В саду, як і завжди, зібралися для молитви всі члени місіонерської громади. Незважаючи на те, що руки ченців були молитовно складені, а голови опущені, Оскару здалося, що двоє-троє з них провели його підозрілими поглядами.

Він трохи сповільнив кроки, та невдовзі вже знову мчав щодуху — цікавість не давала йому спокою і примушувала бігти вперед. Зараз найголовніше — з’ясувати, який результат дали експерименти Гумбольдта із зеленими кришталиками.

Фіранки на вікнах будиночку, в якому розмістився вчений, усе ще було запнуто. Це здалося Оскару дещо дивним. Він добре знав, що зазвичай батькові цілком вистачало кількох годин сну. Наблизившись до дверей, юнак постукав.

Ніхто не відповів.

Він постукав удруге й покликав батька.

Ченці-місіонери так само стежили за ним. І хоча сонце вже припікало йому потилицю, в животі у хлопця похололо. Він постукав іще раз, але відповіді так і не було.

Він уже збирався було піти, коли почув із-за дверей голос Шарлотти, який стиха запитав:

— Хто там?

— Це я, Оскар. Відчини!

Двері злегка прочинилися, і Оскар побачив бліде обличчя кузини. Вона скоса глянула на ченців у садку, схопила юнака за руку й затягла до будиночку. Щойно він переступив поріг, як вона захлопнула двері й засунула клямку.

— Що відбувається? — ошелешено запитав Оскар. — І навіщо вам знадобилося з усього робити таємницю? Чого це ви зачинилися? Я вже гадав, що…

— Помовч! — Шарлотта приклала палець до рота, кивнувши на Гумбольдта. Учений, глибоко замислившись, стояв перед яскраво освітленим столом, на якому було розкладено інструменти. Його очі захищали окуляри, а зверху сюртука він вдягнув щось на кшталт халату.

— Він пропрацював цілу ніч, іще й не лягав… — прошепотіла Шарлотта, підводячи Оскара до столу. Еліза, яка сиділа на лаві в кутку, кивнула йому. — Ми боялися, що це хтось із місіонерів, тому й не відчиняли, — пояснила дівчина.

— Але чому?

— Не можна, щоб вони знали про те, що тут відбувається. Ти ж пам’ятаєш, як позавчора ввечері, прощаючись із нами, панотець настійно радив нам у жодному разі не підходити й близько до плато?

— Та, здається, щось таке було.

— Він ясно дав зрозуміти, що, хоча сам і не вірить у всілякі жахливі розповіді, але місцеву громаду такий вчинок може налаштувати проти нас.

— Так-так, справді, — підтвердив Оскар. — Тепер і я згадав… Невже вони вже щось пронюхали?

— Схоже на те. Принаймні, вони якось дуже дивно поводяться. Тому нам знадобилися фіранки й зачинені двері.

Оскар витягнув шию.

— Ви щось з’ясували? — його погляд упав на сталеву кришку контейнера, в якому й досі витанцьовували, пересувалися й видзвонювали дивні зелені кришталики.

— Гумбольдт припускає, що це дещо на кшталт рослин, — сказала Шарлотта. — Абсолютно не відомі науці. Такої форми життя просто немає на Землі.

— Звідки ж вони взялися?

— Можливо, із глибин Всесвіту.

— І якого ж висновку ви дійшли?

— Ось поглянь сам! — Гумбольдт зняв захисні окуляри й показав на стареньке бляшане цеберко, що стояло в темному кутку. Оскар одразу помітив його, проте досі не звертав на це особливої уваги. Зараз же він зацікавлено наблизився до цієї «лабораторної посудини». На дні цеберка щось зблискувало.

— Що це таке?

— Я посадив їх минулої ночі. Дивись, як швидко вони розвинулися, — не без гордощів промовив дослідник.

Оскар придивився уважніше. Вміст відра мав досить, загрозливий вигляд. Від його дна здіймалися вгору паростки, схожі на голки, виготовлені із зеленого скла. Поки він їх розглядав, одна з голок зі скреготом розкололася навпіл, і з неї з’явився новий пагін, довший і товщий за перший. Обидві половинки першого пагона зникли у ґрунті на дні відра. Не минуло й кількох хвилин, як на цьому місці з’явилася пара нових рослинок. Повітря сповнилося дзвону і співів. Ці стебельця виглядали такими тендітними, що, здавалося, найменший вітерець потрощить їх на друзки. Проте Оскар розумів, що це оманливе відчуття, й вони цілком здатні дати собі раду.

— Виходить, це і справді рослини?

Учений кивнув.

— Так, але не звичайні, а, так би мовити, скляні. В основі їхньої будови лежить не карбон, як у всіх земних істот, а силіцій. А цей елемент переважає не лише у складі мінералів, що утворюють пісок, але й у віконному склі.

— Як же тобі вдалося так швидко їх виростити? — гидливо скривившись поцікавився Оскар.

— За допомогою води. Їм вистачило лише кількох крапель.

— І все? Тільки вода?

Гумбольдт знову кивнув.

— Я з’ясував, що цій формі життя для розвитку потрібні лише три речі: вода, силіцій, якого вдосталь у тутешньому піску, й тепло. Прямі сонячні промені не дають їм розвиватися, проте в затінку, а почасти й просто в темряві вони ростуть чудово.

— І це все виросло в тебе від кількох крапель? А що б могло статися, якби кришталики потрапили до якогось джерела або водойми?

— Боюся про це навіть думати. Наслідки могли б бути просто жахливими. Але поглянь сюди — адже ти ще не бачив найдивовижнішого. Ми пересвідчилися, що ці створіння здатні набувати вигляду інших істот. Вони проникають усередину їхнього організму й замінюють звичайні клітини на силіцієві. Мій дослід із хатньою мухою виявився, м’яко кажучи, не дуже вдалим, проте він підштовхнув мене до деяких цікавих роздумів.

— З якою ще мухою?

— Та їх тут літає сила-силенна, — промовила Шарлотта, — і одна примудрилася сісти просто на край контейнеру з кришталиками. Раптом одна зелена піщинка підкралася до неї й миттєво вп’ялася в черевце комахи. При цьому муха навіть не спробувала злетіти — просто сиділа й ворушила лапками.

— І що далі? — Оскар із острахом глянув на своє передпліччя.

— За кілька секунд муха здригнулася, підскочила й упала на стіл. Ми вже вирішили, що комаха загинула, проте за деякий час вона знову заворушилася. Задзижчала й полетіла туди. — Шарлотта вказала на вікно. Підійшовши впритул, Оскар побачив отвір у склі, який було ніби пропалено якоюсь їдкою хімічною сполукою. — І уяви собі: вона почала пожирати скло і при цьому швидко росла і ставала дедалі прозорішою. Моторошне видовище!

— І що ви з нею зробили?

Гумбольдт знічено відкашлявся.

— Я ляснула по ній долонею і… — відповіла Шарлотта. — Справжній учений так би не вчинив, але вона була надто огидна. Просто страховисько! — Дівчина здригнулася.

— Маленька невдача, — зауважив Гумбольдт. — Але наступного разу ми вже знатимемо, як поводитися, і, напевно ж, знайдемо спосіб упоратися з цими дивними істотами.

— Що ви хочете робити?

Гумбольдт постукав по коробці, що стояла поряд із металевим контейнером. Всередині щось зашурхотіло. Вчений вдягнув рукавичку і відкрив кришку коробки. Всередині сиділа звичайна руденька польова миша — одна з тих, що сновигали територією місії в пошуках недогризків. Вранці, коли сонячні промені зігрівали землю, ці звірки вилазили зі своїх нірок, щоб чимсь поживитися.

— Згоден, що для початку експерименту цілком підійде й муха. Проте це всього лише комаха, а не ссавець, тож на її прикладі не можна зробити однозначних висновків, — сказав дослідник. — Комахи за біологічною класифікацією стоять надто далеко від вищих тварин, до яких належать і люди. А ось це звірятко допоможе нам знайти відповіді на багато запитань. Принаймні, я дуже на це сподіваюся. — Він узяв мишу за хвіст і витяг із коробки.

Оскар хотів було запитати в батька, чи так уже необхідно це робити, але Гумбольдт уже поклав маленького гризуна у контейнер із зеленими піщинками.

Рух маленьких кришталиків одразу зупинився. Вони застигли на місці, ніби чогось чекаючи. Миша принюхалася, пробігла до протилежної стінки контейнера і звелася на задні лапки. Та вилізти було неможливо. Крихітні кігтики ковзали гладенькою сталевою стінкою, не в змозі за щось зачепитися. Наступної миті миша опинилася зовсім близько від одного із зелених кришталиків. Той підстрибнув, уп’явся в її шерсть і зник з очей. Миша зупинилася, ніби прислухаючись до якихось нових відчуттів. І одразу на неї накинулися всі кришталики, що були в контейнері. Якась мить — і вони також зникли без сліду.

Миша невдоволено обтрусилася, поворушила вусами, пискнула й раптом упала на спину. Її маленьке тільце витягнулося, лапки нерухомо стирчали догори.

Оскар відвернувся. Він не дуже любив мишей. У Берліні ці тваринки були його лютими ворогами, через те що регулярно знищували харчі в убогій комірчині хлопця. Та навіть найогиднішій із мишей він не побажав би такої страшної долі.

Маленьке тільце гризуна знову здригнулося, ніби крізь нього пропустили струм. Лапки засмикалися, вуса заворушилися.

Оскар хотів було погладити бідолашну жертву, але Гумбольдт різко відкинув його руку.

— Ні в якому разі не роби цього!

Миша поволі поверталася до життя. Вона перекотилася на черевце, підвелась на лапки й здивовано озирнулася. Всі четверо експериментаторів підсунулися ближче, щоб спостерігати за найменшими змінами, що відбувалися з твариною.

Вона і справді якось змінилася, та Оскар усе ще не міг зрозуміти, в чому тут справа. Її шерсть була такого ж самого рудувато-бурого кольору, ніс і лапки залишилися рожевими. І все ж таки це була зовсім інша миша. Але чому? Хлопець придивився й раптом зрозумів. Очі!

Вони зробилися зеленими. Набули яскравого смарагдово-зеленого кольору, який у напівтемряві здавався майже чорним.

Він хотів було сказати про це Гумбольдту, аж раптом миша високо підстрибнула й вискочила з контейнера. Приземлившись на всі чотири лапки, вона блискавично промчала в куток кімнати й шаснула під ліжко.

— Ловіть її, мерщій! — Гумбольдт схопив порожній контейнер і кинувся до ліжка. — Ні в якому разі не можна дати їй утекти. Шарлотто, Елізо, заходьте з іншого боку й женіть її до мене. А ти стій отут, Оскаре!

Учотирьох вони ганяли по кімнаті перетворену мишу, марно намагаючись її спіймати. Миша поводилася цілком непередбачувано, зовсім не так, як її родичі. Замість того, щоб панічно метатися, миша обирала для себе якесь не зручне для ловів місце й сиділа там, спостерігаючи, як метушаться навколо неї люди.

І лише тоді, коли Гумбольдт заліз під ліжко і спробував ухопити мишу за хвіст рукою в рукавичці, вона відреагувала. При цьому тварина діяла абсолютно холоднокровно. Перестрибнувши через простягнуту руку вчсного, вона пробігла повз Елізу й посунула просто на Вілму. Пташка хотіла було дзьобнути зухвалого гризуна, та раптом боязко позадкувала.

Тут і люди зрозуміли, куди прямує миша.

— Двері! — гукнув Гумбольдт. — Вона хоче проскочити у шпарину під дверима. Шарлотто, мерщій!

Та миша виявилася спритнішою. Поки Шарлотта бігала за рушником, щоб закрити шпарину, маленький гризун уже проскочив на вулицю. У шпарині майнув лише його довгий хвостик.

— Дідько! — Гумбольдт навкарачки підповз до дверей, відчинив їх — і спантеличено закляк.

Перед ним стояв панотець. Між його великим і вказівним пальцями нерухомо висіла миша, яка щойно втекла від дослідників. А за спиною священика юрмилася вся місіонерська громада — чоловіки та жінки із закам’янілими від ледь стримуваного гніву обличчями.

35

— Чи можу я поцікавитися, чим ви тут займаєтеся, панове? — Панотець стояв так само нерухомо і згори дивився на вченого.

Гумбольдт зніяковіло прокашлявся і став на рівні ноги. Потім він обтрусив свої штани й промовив:

— Даруйте, я саме… Я саме полював.

— Полювали на мишу? — Священик підніс до нього гризуна. — Може, це вона?

Тварина висіла спокійно, навіть не пручалася. Оскар бачив, як виблискують її крихітні зелені очиці-намистинки.

Гумбольдт кивнув.

— Так, це вона, хай їй грець. Я впізнав її за чорною плямочкою за вухом, — він якось неприродно засміявся. — Як добре, що ви її спіймали. Чи можу я отримати свою тварину назад?

— І що ви далі з нею робитимете?

— Е-е… — Вчений розгубився. Він не чекав, що від нього вимагатимуть пояснень, і промимрив перше, що спало на думку: — Ми… ми підозрюємо, що ця миша поцупила сережку моєї племінниці.

— Невже? — глузливо сказав панотець. — І ви гадаєте, що я повірю в цю недолугу брехню? Ви ж усе це щойно вигадали!

— І зовсім ні! — енергійно втрутилася Шарлотта. — Це серги моєї матері, й вони для мене дуже дорогі.

Священик підніс мишу до самого свого обличчя, ніби хотів зазирнути їй в очі. Раптом він роззявив рота, поклав туди мишу й ковтнув.

Потім із насолодою закрив очі й облизав губи.

Мандрівники остовпіли від жаху. Коли очільник місії знову обернувся до них, у його очах зблискували зеленкуваті вогники.

— Ви припустилися невиправної помилки, не дослухавшись до моїх застережень, — проскреготів він дивним голосом. — Вам не слід було втручатися у справи, які вас не обходять. Мені дуже шкода, проте я більше не в змозі надавати вам свою гостинність. — На його обличчі з’явилася холодна відчужена усмішка.

Місіонери наблизилися до них. Тільки тепер Оскар побачив, що їхні очі мають зеленкуватий відблиск.

Гумбольдт миттєво захлопнув двері.

— Мерщій! Нам треба тікати. Вікно у ванній кімнаті…

— Але ж… Що станеться з ченцями-місіонерами?

— Забудь про них. Вони більше не люди.

— Не люди? — Шарлотта не розуміла. — А хто ж вони тоді?

— Силіцієві істоти — такі ж самі, як Рихард Беллхайм і ця бідолашна миша.

— Що? Як це може бути? Вони ж так радо прийняли нас і надали допомогу в скрутну хвилину.

— Це для того, щоб принагідно перетворити нас на таких самих скляних бовдурів, — Гумбольдту ледве вдавалося втримувати двері, на які ззовні сипалися важкі удари місіонерів. — Можливо, їх інфікував сам Беллхайм, а може, це сталося набагато раніше, проте зараз це вже неважливо. Нам треба якнайшвидше тікати звідси! Двері знову струснулися. — Не можна гаяти часу — вони, здається, не жартують!


Шарлотта й Еліза, прихопивши рюкзаки та Вілму, побігли до ванної кімнати. Оскар усе ще не міг зрушити з місця.

— Чого ж ти чекаєш, синку? Біжи до свого мула, сідай верхи й тікай у напрямку до гір. Тільки там ми, можливо, відірвемося від переслідувачів.

— Без води, без крихти хліба! Та це ж божевілля.

— Ми не маємо вибору. Хапай свій рюкзак — і гайда! Я відчуваю, що вже не можу більше тримати ці бісові двері… — Від нового удару ззовні клямка затріщала, а верхня частина дверей розлетілася на тріски.

Оскар схопив рюкзак і кинувся до ванної кімнати. Жінки вже вилізли крізь вузеньке віконце й із нетерпінням чекали на нього.

— Давай рюкзак! — крикнула Шарлотта. — Де Гумбольдт?

— Зараз прийде. Біжіть до стайні й сідлайте мулів. Зустрінемося там.

— А ти?

— Я дочекаюся батька.

Шарлотта й Еліза побігли, намагаючись триматися попід стінами хатинок. Оскар обережно визирнув із-за рогу будинку. Перед вхідними дверима вже зібрався чималий натовп — десь із двадцятеро ченців, які спільними зусиллями намагалися зламати двері. Мабуть, вони не помітили, як жінки втекли. Залишалось тільки молитися, щоб так тривало якомога довше.

Стайні розташовувалися метрів за сто від будинків, одразу за церквою.

— Це я в усьому винна, — бідкалася на бігу Еліза. — Я настільки зраділа, що нас тут так добре прийняли, що абсолютно втратила пильність…

Шарлотта добре розуміла, що має на увазі Еліза. З нею відбулося майже те ж саме. Надто щедра гостинність панотця, незрозуміла байдужість решти членів місіонерської громади — лише тепер вона розуміла, що всі ці ознаки слід було сприймати як тривожні застереження. Аби лиш тепер не було вже запізно!

Нахиливши нижче голову, щоб ніхто не бачив її обличчя, дівчина помчала далі й раптом спантеличено зупинилася, помітивши невеликий отвір у віконній шибці на тильному боці місіонерської школи. Раніше вона б не тернула на це уваги, але тепер, коли дівчині загрожувала смертельна небезпека, її почуття надзвичайно загострилися.

— Що сталося? — озирнулася Еліза.

— Дивись! — Шарлотта підійшла ближче до вікна.

У склі зяяла діра з оплавленими краями. Такі ж само отвори вона бачила у скляних дверцятах шафи в домі Рихарда Беллхайма. Шарлотта обережно провела пальцем уздовж шибки.

— Вони живляться силіцієм… — прошепотіла вона. Якби ще потрібні були якісь докази, то ось вони, перед нами! Гумбольдт, безперечно, має рацію. Геть усю місію заражено.

Іще кілька десятків метрів — і обидві добігли до стайні.

Двері було відчинено. Жінки почули, як усередині хтось вовтузиться. Еліза приклала палець до вуст і підкралася ближче. Широкоплечий конюх грів воду в металевому відрі.

— Що ж нам тепер робити? — прошепотіла Шарлотта.

Еліза довго придивлялася й, нарешті, щось помітила. Вона вказала поглядом на дерев’яну лопату і виразно змахнула рукою.

— Ти хочеш гахнути його цим по голові?

— Інакше нічого не вийде.

— Тільки будь обережнішою, — попросила Шарлотта.

Еліза прикусила губу і швидко заскочила до стайні. Конюх перебував метрів за п’ять від неї. Стоячи спиною до жінки, він напував коней, водою і підкладав їм оберемки свіжого сіна.

Еліза схопила лопату. Ще метрів зо два… Іще крок…

Жінка замахнулася — і в ту ж мить конюх оглянувся. Його зелені очі втупилися в обличчя Елізи, й вона трохи забарилася. Момент було втрачено.

Чоловік широко роззявив рота. Звідти вискочила довга скляна змія й обкрутилася навколо держака лопати. Миттєвий ривок — і Еліза втратила свою зброю. Шарлотта із жахом спостерігала, як ця людина, а, вірніше, ця істота наближається до її подруги. І коли вже їй почало здаватися, що надії не залишилося, раптом закричала Вілма. Лінгафон багаторазово підсилив звук, і він виявився настільки пронизливим, що Шарлотті довелося затиснути вуха руками.

Реакція конюха була цілком несподіваною. Він здригнувся, засмикався і впав на землю, як лантух із борошном. Його тіло покорчила довга судома.

Еліза, наче, тільки цього й чекала. Вона переступила через чоловіка й відчинила ворота на протилежному кінці стайні.

— Шарлотто, швидше! Бери за поводи пару мулів і виводь на вулицю! Не забудь сідла!

За кілька хвилин ситі й добре відпочилі мули вже стояли за стайнею, чекаючи на хазяїв. Шарлотта кинула останній погляд на конюха, що лежав на долівці. Напад судом у нього вже минув, але він навіть не намагався зупинити жінок. Його груди високо здіймалися, широко розплющені очі дивилися в стелю і, здавалося, нічого не бачили.

Із-за рогу з’явилися Оскар і Гумбольдт. Помітивши конюха, вчений гукнув:

— Мерщій! Нам удалося трохи відірватися від них, проте я не знаю, на скільки. Тож сідаймо верхи й уріжемо поли.

36

Лише коли вони віддалилися майже на кілометр від місії, Шарлотта вперше наважилася озирнутися, і її найгірші побоювання підтвердилися. Виявивши їхню втечу, ченці-місіонери кинулися навздогін, і тепер відстань між утікачами й переслідувачами складала близько п’ятисої метрів.

Шарлотта хльоснула мула. Тварина мчала, не вибираючи шляху і спотикаючись об корчі та каміння. Колючі чагарники шматували Шарлоттин одяг і до крові дряпали руки й ноги. Дорогою дедалі частіше траплялися величезні брили пісковику, які доводилося довго об’їжджати. На це витрачався дорогоцінний час.

Усі четверо з максимально можливою швидкістю просувалися на північ, тримаючись у висохлому руслі річки, яка протікала тут у незапам’ятні часи. Повітря було сповнене дзижчанням комах. Незабаром утікачі опинилися в зовсім незнайомій місцевості. Проте столові гори з кожним кілометром наближалися до них. Нещадно палило сонце, і Шарлотті почасти здавалося, що її посадили під гігантське збільшувальне скло. Піт струменів по її обличчю, заливаючи очі. Вдалині висіла хмаринка пилу, що його здіймали переслідувачі.

— Неймовірно, як вони примудряються утримувати такий темп, — гукнула дівчина. — Адже спека та спрага мали б бути для них і їхніх мулів такою ж проблемою, як і для нас.

— Але ж у них навіть мулів немає, — зауважив Гумбольдт. — Ченці женуться за нами пішки. Але ж ти не забувай, що вони не люди й зовсім не такі, як ми. Спрага їх не лякає. Найбільше ці істоти схожі на автомати, які неухильно рухаються до мети, аж поки не досягнуть її. І зараз успіх явно не на нашому боці.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ось поглянь — це старорічище піднімається високо в гори. Іще кількасот метрів, і нам доведеться залишити мулів і видиратися стрімкими скелями. А це дає нашим ворогам величезні переваги.

Передбачення дослідника підтвердилося, коли вони обминули високий, схожий на шпиль, стрімчак. Стежка закінчувалася за сотню метрів попереду, а далі височіла крута скельна стіна. Біля підніжжя стіни лежала смужка білого піску, принесеного сюди водяними потоками.

Гумбольдт стиснув зуби і лайнувся.

— Саме цього я й побоювався, — вигукнув він. — Що за чортівня!

— Але ж повинна існувати стежка, що веде нагору, — Оскар зсунув капелюха на потилицю. — Адже там, на твою думку, живуть догони. Треба ж їм якось підійматися і спускатися вздовж цієї стіни.

Гумбольдт похитав головою.

— Скелі надто круті, а, до того ж, я не бачу нічого схожого на стежку або сходинки. — На його обличчі з’явився вираз відчайдушної рішучості: — Але все ж таки, гадаю, ми маємо просуватися вперед. Можливо, в кінці ущелини ми щось знайдемо.

Із цими словами він спрямував свого мула уздовж старорічища.

Остання частина шляху виявилася особливо важкою. Дно ущелини було завалене крупним камінням, тому довелося спішитися й вести тварин за собою. Скелі обступали їх з усіх боків так, що неба майже не було видно.

Долаючи метр за метром, утікачі за чверть години дісталися до кінця долини. Тепер гори оточували їх із трьох боків. Справжня пастка.

— Кінцева станція, — похмуро пожартував Гумбольдт.

— А ось і наші переслідувачі, — Еліза вказала назад.

Із-за брил пісковику показалися ченці-місіонери. Вони просувалися неквапливо, проте упевнено і не виявляли найменших ознак утоми. Не розмовляли між собою, не сміялися — просто йшли, долаючи розпадини, видираючись на скелі й обминаючи зарості колючок. Їхні обличчя виглядали блідими й зосередженими, а очі мерехтіли зеленим вогнем. На чолі загону рухався панотець, спираючись на ціпок, і його худорлява фігура у просторій чорній сутані нагадувала городнє опудало, проте не таке вже й безневинне.

Гумбольдт вихопив шпагу — єдину зброю, яка в нього була.

— Нехай нам Бог помагає! Без бою ми не здамося!

Шарлотта з острахом стежила за тим, як ченці підступають ближче й ближче до них. У незворушному мовчанні цих людей проглядало щось лиховісне. Вони не виявляли ані емоцій, ані будь-яких ознак утоми. Незважаючи на спеку, на їхніх обличчях не було ані краплини поту. Це були справжні машини з піску та скла, які ніщо не може зупинити.

Ось вони вже біля останнього підйому, ще трошки, і…

Шарлотта підняла камінь і приготувалася захищатись, аж раптом зовсім поряд із утікачами, розгортаючись на льоту, впала мотузяна драбинка, сплетена з рослинних волокон. Гумбольдт швидко глянув угору — драбинка досягала двадцяти метрів завдовжки, але того, хто скинув її з виступу, що нависав над скелею, видно не було.

— Лізьте на скелю! — крикнув він. — Хутко! Жінки вперед!

Еліза зреагувала моментально. Ухопившись за нижню перекладину, вона почала спритно дертися вгору. За нею слідували Шарлотта й Оскар. Гумбольдт сховав шпагу в піхви й також розпочав підйом. Ченці-місіонери зрозуміли, що здобич вислизає. Подвоївши зусилля, вони помчали кам’янистими осипами, голосно волаючи від люті. Одному чи двом удалося вхопитися за край мотузяної драбинки і проповзти нею кілька метрів, коли Гумбольдт, не вагаючись, вихопив ніж і одним сильним ударом перерубав мотузки нижче того місця, на якому стояв сам.

Не видавши жодного звуку, ці істоти разом зі шматком драбини рухнули на камені й залишилися лежати нерухомо. А ті, хто вцілів, підняли голови і мовчки дивилися на втікачів, не в змозі щось вдіяти. В їхніх очах горіло зелене полум’я.

Шарлотта ледве дихала.

— Жах, — нарешті, промовила вона. — Ще мить і вони б нас схопили.

Оскар смикнув її за рукав і указав уперед. Там, де за кінчувався виступ скелі й височів новий крутий обрив стояла худорлява дівчинка-підліток. Її темна шкіра блищала на сонці, а у волоссі бряжчали металеві пластинки. На дівчинці була довга квітчаста спідниця, на ногах шкіряні сандалі, а в руках — дрючок. На її плечі висіли саморобна сумка, сплетена з тонких шкіряних ремінців, а звідти витикалася морда досить незугарного цуцика. Ліворуч від неї висіла ще одна мотузяна драбинка, верхній кінець якої зникав між скельних виступів десь високо над їхніми головами. Мандрівники мовчки дивилися на свою рятівницю.

— Це ж та сама дівчинка з покинутого міста, — прошепотів Оскар.

37

Дівчинка не вимовляла ані слова — лише боязко дивилася на четвірку незнайомців. Учений присів навпочіпки й простягнув до неї руку.

— Як тебе звати, дитинко?

Вона трохи завагалася, та все ж відповіла:

— Йатиме Бунгера.

— Йатиме? Гарне ім’я. А мене звати Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

— ’Умбольт?

— Саме так, люба. А це мої супутники: Еліза, Шарлотта й Оскар. Даруйте, забув про Вілму, — він потягнувся до рюкзака Шарлотти.

Звідти вистромився довгий дзьоб, а потім і скуйовджена голівка з очицями-ґудзичками. Йатиме здивовано підняла брови. Вона обережно наблизилася й легенько погладила ківі по голівці. Вілма серйозно глянула на дівчинку, а потім із лінгафону пролунав її тоненький голос:

— Йатиме…

Від здивування дівчинка роззявила рота. Потім затиснула його рукою і хрипко засміялася.

— Сігі со канага! Сігі со канага! — вигукнула вона. Слова були дивними, але звучали мелодійно. — Ама, дудугону…

Гумбольдт указав на песика:

— Це твій собака?

Дівчинка подивилася на приятеля і кивнула.

— Джабо.

— Джабо? — Гумбольдт підморгнув Оскару. — Бачиш? Іноді можна обійтися й без лінгафону. Тебе звати Джабо, малий? Господи, який же ти худющий! — Він хотів було погладити песика, та зупинився, побачивши вишкірені зуби й почувши гарчання. Гумбольдт відсмикнув руку. — Схоже, він пестощів не любить.

— Це і я зрозумів, — усміхнувся Оскар. — А тепер спробуй-но переконати його латиною! Чи дуже вона тобі допоможе?

Гумбольдт покосився на сина і знову звернувся до дівчинки. Тицьнувши себе в груди, він злегка вклонився.

— Йатиме, я щиро вдячний тобі. Ти виручила нас із великої скрути. Та чи не могла б ти зараз провести нас до своїх батьків? Я б із задоволенням із ними познайомився.

Дівчинка дивилася на нього, не розуміючи слів. І лише коли Гумбольдт указав нагору, на її обличчі промайнуло розуміння. Схопившись руками за східці другої драбинки, вона почала підійматися на скелю. Мандрівники рушили слідом за нею. Оскар мав підніматись останнім, тож не міг стриматися, щоб не кинути останній погляд на своїх переслідувачів.

Ченці-місіонери все ще стояли під стіною, як і кілька хвилин тому. На їхніх обличчях не було ніякого виразу. Оскар помахав їм рукою й жартома послав повітряний поцілунок. Раптом панотець пожвавішав. Звертаючись до своїх супутників, він указав спочатку на Оскара, потім на його руку, після чого на губах священика з’явилася крижана усмішка.

Оскар здригнувся й відвернувся, шкодуючи про свій невдалий жарт.

Шлях нагору виявився нелегким. Туди можна було вилізти тільки мотузяними драбинками, які звисали з гострих виступів. Та невдовзі почали траплятися перші ознаки життя — крихітні хатинки, що тулилися до скель, як ластівчині гнізда. Так само, як і будинки в Заборонному місті, вони були збудовані з глини й дерева, проте виглядали набагато веселіше. Замість дверей вхід у кожній хатинці завішував строкатий килим, дворики було прикрашено керамічними глеками й вирізьбленими з твердої деревини зображеннями догонських божеств. Усе це свідчило про високий рівень розвитку ремесел. Раз у раз у крихітних віконцях з’являлися цікаві обличчя, які миттєво зникали, щойно хтось із мандрівників обертався в їхній бік. Їх супроводжувало стримане перешіптування.

Невдовзі вони добралися до драбинки, що видалася їм безкінечною. Її верхній кінець губився десь високо вгорі. Одяг мандрівників прилип до тіла, волосся на головах змокріло від поту. Оскар зняв капелюх і струснув волоссям. Із північного сходу саме повіяв свіжий вітерець.

Нарешті, перед ними відкрилася панорама міста догонів. Десятки глиняних будинків видиралися на скелі й тулилися до невисоких схилів. Деякі з них мали плоскі глиняні дахи, та більшість хатинок було покрито сухою просяною соломою, що робило їх схожими на капелюшки з китичками. У тіні дерев ховалися крихітні лани, на яких догони вирощували просо й овочі. Хлопчаки з довгими палицями пасли кіз і курей. На порогах будинків майже скрізь можна було побачити жінок, зайнятих роботою, тісними провулками зі сміхом і вереском сновигала малеча.

Незабаром чужоземців помітили. Почулися крики, й новина блискавично облетіла все місто. Жінки й діти одразу сховалися.

У центрі поселення на них чекали кілька високих на зріст озброєних чоловіків. Очолював цю групу довготелесий худорлявий дідусь із довгою сивою борідкою. На ньому був брунатного кольору балахон і гостроверхий капелюх. У руці старий тримав ціпок із чорного дерева. Праворуч від нього стояв кремезний чоловік із могутніми м’язами. На його плечі лежало одразу два списи, а на поясі висіло кілька ножів різного калібру.

Помітивши Йатиме, він на якусь мить застиг на місці, а потім щось крикнув дівчинці і змахнув рукою, давши зрозуміти, що хоче, аби та підійшла ближче. Йатиме попрямувала до чоловіка. Між ними одразу ж виникла коротка, але дуже запекла суперечка, протягом якої дівчинка тільки те й робила, що весь час хитала головою. Коли ж чоловік спробував схопити її за руку, вона спритно відскочила вбік.

— Схоже, що наша Йатиме — дочка того воїна, — прошепотіла Шарлотта.

Оскар машинально почухав передпліччя.

— Здається, він чогось вимагає від неї.

— Але вона явно не погоджується.

— Смілива дівчинка, — зауважив Оскар, сумніваючись, однак, що дитина візьме гору в суперечці.

Чоловік дедалі більше гнівався. Врешті-решт, коли він замахнувся рукою, щоб зацідити дочці добрячого ляпасу, втрутився старий:

— Брима! — коротко промовив він.

Мускулястий чоловік завагався, але все ж таки опустив руку. Дівчинка завмерла, низько опустивши голову і стиснувши кулаки. Здавалося, вона ледве стримує сльози.

Старий поклав руку їй на плече й обернувся до чужоземців. Якусь хвилину він стояв нерухомо, потім підійшов до кожного з них і, нарешті, зупинився перед Гумбольдтом. Старий догон був майже на голову нижчим від ученого, проте в кожному його русі відчувалася прихована гідність, притаманна дуже шанованим особам. Не було жодних сумнівів, що він користувався тут величезним авторитетом.

Найперше він жестами дав зрозуміти Гумбольдту, що хоче, аби той роззявив рота й висолопив язика. Вчений підкорився, хоча й був дещо здивований. Оглянувши Гумбольдта, старий задоволено кивнув і рушив до Елізи. Потім він так само оглянув Оскара й Шарлотту. Після цієї дивної процедури старійшина обмінявся з Йатиме кількома словами. Голос його звучав сухо, як шурхіт опалого листя. Йатиме коротко розповіла йому про те, що сталося на рівнині і в ущелині. Жести в неї були надзвичайно виразними: вона то вказувала в землю, то показувала, як поводилися втікачі, то імітувала нападницькі рухи ченців-місіонерів. Уважно вислухавши розповідь, старійшина обернувся до мандрівників і так само жестом запропонував їм іти за ним.

— Гадаю, що перший бар’єр ми успішно подолали, прошепотів Гумбольдт. — Побачимо, що чекає на нас далі.

— Щось вони не дуже раді нас бачити, — скептично зауважив Оскар.

— Ще б пак! — усміхнувся Гумбольдт. — Гадаю, що досі вони мали нагоду спілкуватися з такими, як наш гостинний панотець…

— А що це за дивна процедура з оглядом язика? — поцікавилася Шарлотта. — Ми нібито в лікаря побували. Вони, мабуть, побоюються якогось невідомого захворювання, що його ми привезли з собою.

— Ці люди ставляться до чужоземців із великою недовірою, і мають на це всі підстави, — відповів Гумбольдт. — До того ж, вони нас бояться.

— Бояться? — здивувався Оскар. — Чому? Невже ми такі страшні?

— Тут справа зовсім в іншому, — втрутилася Еліза. — У мене виникло дивне відчуття, що вони на нас чекали. І що наша поява має на собі відбиток чогось невідворотно загрозливого.

Як це розуміти? Оскар оглянувся на Йатиме. Дівчинка, опустивши плечі, пленталася слідом за ними. Песик намагався її втішити, але, схоже, всі його зусилля були марними. На очах у дитини блищали сльози.

Невдовзі вони дісталися до великого круглого майдану в центрі міста догонів. Його було обсаджено за периметром розлогими, неймовірно старими деревами, а посередині було збудовано щось на кшталт приміщення для зборів, накритого новим солом’яним дахом. Стін не було, самий лише фундамент і викладена пісковиком підлога, а легка покрівля спиралася на дюжину чудових різьблених колон чорного дерева.

Там, у затінку, поважно сиділо кілька темношкірих літніх чоловіків. Коли чужоземці наблизилися до них, старі перервали бесіду і звели очі на новоприбулих. На темних зморшкуватих обличчях чоловіків відбилися цікавість і недовіра.

— Рада старійшин, — мовив Гумбольдт. — Мабуть, нам належить переконати їх у тому, що ніякої загрози для догонів наша поява не принесла. Якщо ми зможемо це зробити, то, вважайте, цей день завершився благополучно.

38

Усе село прибігло поглянути на чужоземців. Чоловіки, жінки й діти щільним колом обступили тогуну — таку назву мало приміщення для зборів — і напружено чекали, що скажуть старійшини. Ніхто не промовляв ані слова. На площі панувала напружена тиша. Чути було лише, як десь плаче немовля.

Гумбольдт і Шарлотта вже хвилин із двадцять гарячково морочилися з портативним лінгафоном Вілми. Вони не мали ніяких інструментів, окрім складаного ножика. Не надто сприятливі умови для того, аби перебудувати такий тонкий і чутливий апарат. Та ще й ця клята спека! Очі Гумбольдта заливало потом.

Лінгафон, яким вони зазвичай користувалися під час експедицій, залишився на борту «Пачакутека» і зараз припадав пилом десь у пустелі. Все, що в них було зараз, — маленький перекладач Вілми, тож мандрівники не дуже сподівалися, що їм удасться порозумітися з догонами.

Вілма, між іншим, образилася на те, що в неї забрали дивний пристрій, який давав їй змогу «розмовляти». Вона сердито затупотіла лапами й сховалася в рюкзаку, давши людям зрозуміти, що не збирається залишати своєї сховки.

Шарлотта не втрималася від усмішки.

— Наша вередуха так звикла до перекладача на своїй спині, що не бажає з ним розлучатися, — сказала вона.

— Дарма, не звертай уваги. Захоче їсти — вилізе, — сказала Еліза. — Вона ж у нас усе розуміє.

Учений очистив рулон магнітної плівки й заново вставив його в апарат. Тепер доведеться все починати з нуля. Мова догонів не схожа на жодну з відомих їм мов. Та й вимова є досить своєрідною. Щоб вільно розмовляти догонською, треба народитися в цих горах. Чужоземцю вона дуже важко дається, тож краще й не починати.

Так само, як і завжди, Гумбольдт почав із того, що зафіксував відповідні поняття для чисел, кольорів і відтінків кольору. Потім настала черга таких понять, як «вогонь» і «вода», «світло» й «темрява», «так» і «ні». Він робив усе нові й нові спроби, порівнював і фіксував, водночас регулюючи точний механізм. Лише за чверть години він, нарешті, полегшено зітхнув. Здається, вдалося. Догони, які спочатку дуже зацікавлено спостерігали за його маніпуляціями, поступово почали нудитися й виказувати нетерпіння.

— Нехай буде так, — сказав Гумбольдт. — Краще за таких умов не вийде.

— А якщо не запрацює? — стривожилася Шарлотта.

Гумбольдт закрив кришку приладу й, нічого не відповівши, увімкнув його.

Усередині щось тихо загуло, спалахнула червона лампочка. Учений нахилився й промовив в апарат:

— Мене звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Радий із вами познайомитися!

Пристрій обробив його слова й видав переклад. Те, що почули всі присутні, звучало дуже дивно. Якась нісенітниця, незрозумілий набір звуків.

Догони здивовано перезирнулися й почали щось голосно кричати, звертаючись до старійшин.

— Не схоже, щоб у нас вийшло щось путнє, — сказала Шарлотта. — Можливо, ти щось не так зробив?

— Не поспішай, — відказав учений. — Краще ми трохи почекаємо. Можливо, вони дадуть на це якусь відповідь.

Догони продовжували говорити, перебиваючи одне одного. Надто багато різних слів, щоб лінгафон міг упоратися з ними. Нарешті, старійшина, який, мабуть, вважався головою ради, підняв руку вгору й жестом наказав усім замовкнути. Потім відкашлявся, нахилив голову до апарату й промовив щось догонською:

— Я… Мене звати Убіре, — почувся переклад.

Шарлотта здивовано скрикнула. Голос із апарату звучав ясно і виразно. Гумбольдт полегшено зітхнув і підстрибнув від задоволення. Широко усміхаючись, він уклонився й виразно промовив:

— Вітаю!

Старий відповів із посмішкою:

— Іве по!

«Вітаю тебе!» — почулося із розтруба лінгафону.

Члени ради прислухалися, роззявивши роти. Мешканці поселення схвильовано перешіптувалися.

Старий досить довго міркував про щось, а потім запитав:

— Як ти ся маєш?

— Дякую, добре.

— А твоя дружина?

— Теж. Правда, Елізо?

Еліза кивнула.

— А друга дружина?

Гумбольдт іронічно кашлянув і покосився на Шарлотту:

— Теж. Ми прийшли сюди для того, щоб…

— А твій син? — Убіре вказав на Оскара.

— У нього все просто здорово. Ми всі чудово почуваємося, і наші справи ідуть добре. Принаймні, я на це сподіваюся. Я хотів сказати…

— А твоя матуся?

— Моя матуся? Вона… — Гумбольдт на секунду замислився, а потім похитав головою. — Гадаю, що там, де вона зараз, їй добре.

— А твій батько?

— Теж.

— А інші дружини твого батька?

— Дякую за вашу увагу, — в голосі дослідника почулося легке роздратування.

Убіре кивнув із задоволеним виглядом. Він склав руки і схилив голову, жестом даючи зрозуміти, що тепер має говорити чужоземець.

Учений озирнувся, шукаючи підтримки у друзів.

— Що мені сказати старійшині?

Еліза підвелася і щось прошепотіла йому у вухо. Гумбольдт здивувався.

— Гадаєш, варто?

— А ти спробуй!

— Гаразд, гірше від цього не буде.

Він одразу ж звернувся до старого:

— Вітаю вас!

— Дякую.

— Як ся маєте?

— Сева (Дуже добре).

— А ваша матінка?

— Сева.

— А ваш батько?

— Сева.

Схоже, старий був задоволений. Він примружив очі й злегка кивав, відповідаючи.

Шарлотта почала здогадуватися. Ця дивна й, на перший погляд, незмістовна бесіда була частиною ритуалу, що мав якесь особливе значення для догонів. При цьому не важливо, чи дійсно всі ці відповіді правдиві. Найголовніше, щоб виконано було все, як годиться.

— А ваша родина?

— Сева.

Гумбольдт склав долоні перед грудьми.

— Красно дякую.

Убіре розплющив очі й широко усміхнувся.

— Дякую тобі. Ти привітав мене, як догон. Тепер я можу тобі довіряти. Ми розмовлятимемо з тобою як люди однієї крові. — Він також склав руки перед грудьми: — Ласкаво прошу до нашого міста!

— Сева!

Убіре обернув голову, ніби намагаючись когось відшукати поглядом:

— Йатиме!

З натовпу вийшла дівчинка. Поряд із нею, як завжди, крутився пес.

— Я хочу тебе про щось запитати. Підійди ближче.

Темношкіра дитина підійшла до старого, опустивши голову.

— Ти бачила, хто гнався за цими людьми?

Йатиме кивнула.

— І хто ж це був?

Дівчинка промовила слово, яке лінгафон не зміг перекласти. Але старий добре зрозумів, про кого мова. Зі стурбованим виглядом він обернувся до мандрівників:

— Ви побували в місіонерів?

Гумбольдт кивнув.

— Так, ми зупинялися в них. Вони допомогли нам після того, як із нами трапилося лихо.

— Але чому вони переслідували вас?

Гумбольдт помовчав.

— Це важко пояснити.

— Вони ваші друзі?

— Місіонери? Ні. Вони дали нам прихисток, а потім…

Старий уважно стежив за обличчям ученого.

— Що сталося потім?

Гумбольдт перевів погляд на Оскара:

— Можливо, ти спробуєш пояснити?

Оскар схилився до лінгафону, підшукуючи потрібні слова.

— Потім вони почали поводитися дуже дивно, — почав було він. — Коли вони думали, що ми їх не бачимо, то здійснювали вчинки, які не можна пояснити.

— Які саме? — в очах старого спалахнув загадковий вогник.

— Наприклад, зупинялись і дивилися в небо, хоча там нічого й не було видно. Або неправильно тримали книжки. А деякі здіймали руки до неба й заводили якісь дивні пісні, що не були схожими на звичайні церковні співи. Звучали вони, швидше, як скарги. Звісно, це дрібниці, якщо розглядати кожну окремо, та, зібравши все докупи, отримуємо дуже й дуже дивну картину. Та найбільш дивна річ — їхні очі. В усіх місіонерів вони зелені.

Від самого згадування про колір очей ченців-місіонерів багато які догонські жінки злякано закричали, а деякі затулили долонями обличчя. Убіре миттєво зробився серйозним і сумним.

— Виходить, це таки сталося, — поволі промовив він.

— Що саме? Що сталося? — спитав Гумбольдт.

— Те, про що попереджали наші предки. Прадавні астрономи мали слушність. Лихо все ж таки спустилося до нас.

Шарлотта глянула на своїх супутників. Ті розгублено мовчали. Здається, ніхто не зрозумів, що означають ці слова. Зрозуміло було лише одне: чогось доброго від них годі й чекати.

39

Старий жестом звелів розійтися догонам, що юрмилися на майдані. Щойно його територія майже зовсім спорожніла, він звернувся до мандрівників:

— Зайдіть у тогуну!

Покрівля споруди виявилася доволі низькою, тож Оскару довелося нахилити голову, щоб не вдаритися потилицею. Тепер, окрім членів ради й чужоземців, тут нікого не залишилося. Убіре, неквапливо ступаючи кам’яними плитами долівки, пройшов до узвишшя в центрі споруди.

— Наш народ дуже давній, — стиха сказав він. — У незапам’ятні часи ми прийшли сюди з країни, що лежить на півдні. Майже п’ять століть нам довелось переховуватися від ворогів, поки ми, нарешті, не отримали спокій. Гори давали нам надійний захист. На ту пору люди теллем були нашими сусідами, — старійшина вказав на плато з іншого боку від ущелини. — Їх також можна вважати чужинцями, оскільки прийшли вони з пустельних місць на півночі. Старійшини теллем були мудрими астрономами, вони споконвіку займалися вивченням і тлумаченням руху небесних світил. Між нами встановилися найщиріші товариські стосунки, проте одного дня ми помітили, що з теллем відбувається щось дивне. Ми злякалися, дуже злякалися. Наші розвідники повідомили, що в місті, де живуть теллем, зберігається дещо таке, що не належить до нашого світу. Такий собі магічний предмет, схожий на великий камінь…

Убіре спустився з узвишшя, мовчки вийшов із тогуни і ступив на дорогу, що вела на високий пагорб. Брукована кам’яними брилами, вона здалася мандрівникам дуже крутою.

— Теллем зовсім не подобалося те, що ми дізналися про таємничий камінь. Вони боялися. За їхніми словами, саме він колись перетворив родючу і квітучу країну на півночі на жорстоку пустелю. Саме тому вони взяли камінь із собою, щоб сховати його тут, у горах, і спорудили для нього величний храм, де він мав зберігатися довіку, надійно захищений від сонця й дощу й недоступний для людей. Теллем дали йому ім’я: Скляне прокляття… — Старійшина зупинився, щоб зібратися з думками. — Догони, які жили в ті часи, не розуміли, чому теллем завжди розповідають про свій камінь, неначе про живу істоту, але згодом розгадали цю таємницю. Камінь був здатний підкорювати собі людей і тварин. І кожен, хто доторкався до його поверхні, сам перетворювався на холодний камінь. Ні, не на кам’яну статую, — людина зовні залишалася такою само, як і раніше, та всередині в неї оселялися пустка і холод. Ця таємнича сила, як розповідає наша легенда, призначалася для того, щоб завоювати всі до одного світи. І це вже вдалося їй у випадку з нашим сусідом — червоною планетою…

— Ви говорите про Марс?

— Ми називаємо його Ару — Червоний вождь. Колись і він був квітучим і повноводим, аж поки на нього не обрушилося Скляне прокляття.

— Але ж як камінь міг потрапити звідти на Землю? Адже йому б довелося здолати величезну відстань у космічному просторі?

— Астрономи теллем говорили нашим старійшинам, що у прадавні часи він прибув із надзвичайно віддалених ділянок Всесвіту. Зелений камінь відколовся від маленької планети, що оберталася навколо маленької зірки, яка сусідить з іншою зіркою — величезною і надзвичайно яскравою. Вони мають назви Сігі-Толо і По-Толо. Планета здійснює: повний оберт навколо своєї зірки за п’ятдесят років.

— Сиріус А і Сиріус В, — задумливо пробурмотів Гумбольдт. — Виходить, ось вони звідки. Досить довгий шлях для каменя.

— Але ж це не просто зелений камінь, — похитав сивою головою Убіре. — Це жива істота, яка здатна долати величезні відстані лише силою своєї могутньої волі. І щойно вона потрапляє туди, де існують сприятливі для неї умови, з неї з’являється рослина, яка, у свою чергу, дає численне насіння. Багаторазово примножуючись, рослини пожирають воду й каміння і здатні за короткий час знищити цілий світ. Тому так важливо не випускати цей камінь на волю й позбавити його їжі та води.

Гумбольдт кивнув.

— Тепер зрозуміло, чому теллем перемістили цей камінь сюди. Небезпека, що хтось, окрім них, надибає на нього, була аж надто великою.

Убіре кивнув.

— Та згодом теллем почали змінюватися: безглуздо тинялися містом і його околицями, нікого не впізнавали, а ночами тужливо вили на Місяць. Тобто, поводилися саме так, як розповідав твій син. І очі в них зробилися того ж кольору, що й камінь. Потім вони почали нападати на наших людей. Тоді наш вождь зібрав найкращий воїнів і рушив до Заборонного міста. Почалася запекла битва. Про події, що там відбувалися, переказ не розповідає, але тепер ми дещо знаємо про те, якими саме зробилися теллем, зіткнувшись із зеленим каменем і переставши бути звичайними людьми. Гадаю, вони билися за допомогою своїх скляних зубів і щупалець, проте, хай там як, а в цій страшній битві загинула половина всіх чоловіків нашого народу.

Тим часом вони дісталися верхівки пагорба. Широкі східці, вирубані в пісковиковій породі, вели до могутнього гранатового дерева, віти якого відкидали на землю густу тінь. Поряд із ним стояла проста халупа, біля якої з розпадини струменіло джерело. На краю маленької водойми лежав дерев’яний черпак, а навколо нього стояло кілька кам’яних лав. Убіре запросив мандрівників присісти.

— Це місце є священним для догонів, — сказав він. — Тут зустрічаються Леве, Ама і Номо — боги землі, неба й води. Саме тут наш вождь отримав звістку.

— Яку звістку?

— Про те, як здолати скляних людей. Дізнавшись, чим їх можна згубити, він зібрав останніх догонських воїнів і повів їх за собою. Цей день увійшов до історії нашого народу як День Сігі. Коли вождь повернувся, скляних людей було знищено всіх до одного, й догони врятувалися. Відтоді раз на п’ятдесят років, коли Сігі-Толо завершує свій оберт навколо По-Толо, ми згадуємо перемогу над теллем і чудесне врятування нашого народу.

Гумбольдт нахилився вперед:

— Що ж дало змогу здолати скляних людей? Яку звістку отримав ваш вождь на цьому пагорбі?

Убіре скрушно похитав головою.

— Ніхто не знає. До нас дійшло кілька пісень, змісту яких ми зовсім не розуміємо. І ви теж їх почуєте… — На обличчі старійшини промайнула лукава усмішка. — Ти, певно ж, хочеш запитати, навіщо я тобі це розповідаю?

— Саме так, шановний, — Гумбольдт здивовано скинув на нього очі. — Тим більше, що мені відомо, як ви, догони, оберігаєте свої таємні знання. Знаю я й про те, що чужоземцям суворо заборонено відвідувати ваше місто.

— Так досі й було.

— Чому було? А зараз?

— Ваша поява все змінила. Подивися навколо! Що ти бачиш?

Гумбольдт озирнувся. З верхівки пагорба відкривався вражаючий краєвид. На обрії клубочилися грозові хмари.

— Я бачу неозору савану, в якій, неначе острови, височіють гори. Я бачу давній народ, якого долає страх. Страх, який не дає змоги цьому народу відкрито спілкуватися й обмінюватися знаннями з іншими людьми. Я бачу тих, хто ховає свої знання від світу й не помічає, що самі вони поступово стають заручниками цього знання. Те ж саме одного разу сталося і з теллем.

— Ти мудра людина. Серед нашого народу ти вже був би великим жерцем. Але зараз ти помиляєшся, усміхнувся Убіре. — Ми, догони, — не заручники й не бранці. Ми — останні з тих, хто залишився живим. Розглянься навколо ще раз. Наша гора — неначе корабель, серед безмежного моря. І колись вона зробиться єдиним прихистком людства, — старійшина склав руки на грудях і випростався. — Наші предки передрікали, що настане день, коли сила, що її теллем принесли з Великої пустелі знищить світ. І лише догони на своєму скельному кораблі переживуть катастрофу й повернуть людству надію на майбутнє. Боюся, що час уже настав.

Гумбольдт знизав плечима.

— Надзвичайно туманне пророцтво. В багатьох народів існують подібні міфи. Взяти хоча б історію праведника Ноя. Отримавши звістку про те, що Господь замислив покінчити з гріховним світом за допомогою Всесвітнього потопу, Ной збудував ковчег і врятувався на ньому разом із дружиною, синами та їхніми дружинами, прихопивши на додачу по парі всіх тварин. Людство, яке заблукало у гріхах, було знищено, а нащадки Ноя заселили Землю заново.

— Он як? — Убіре пильно подивився ученому в очі. — Виявляється, й тобі відома ця історія. Різниця полягає лише в тому, що нашому світу загрожує не вода, а мертва пустеля. Де б не перебував зелений камінь, він усе перетворює на пісок. Земля стає голою і випаленою пусткою. Тому ми тут і тому не пускаємо до себе чужоземців. — Старий зачерпнув у жменю піску й задумливо дивився за тим, як він струменить на землю між його тонкими, наче гілки чагарника, пальцями. — Ти вже знайомий із Йатиме?

— Ти маєш на увазі дівчинку з собакою?

— Так. Йатиме має рідкісний дар. Вона віщунка і почасти дізнається про події ще до того, як вони відбудуться. Так само, як і ти, — він проникливо глянув на Елізу й одразу ж відвів очі. — Мене ввела в оману її молодість. Я вважав, що її дар — то лише витвір хворобливої уяви або ж хвастощі, притаманні багатьом підліткам. Фатальна помилка! Коли ж я, нарешті, зрозумів, про що вона намагалася нас попередити, було вже надто пізно. — Він зітхнув. — Мабуть, те, що сталося, невідворотно мало відбутися.

— Я не розумію. Ви говорите загадками, шановний Убіре.

— Ми знайшли в передгір’ях, неподалік від міста, величезну тварину. Вона наштовхнулася на гори й залишилася висіти на скелях, тяжко поранена. Червоно-чорне чудовисько зі зміями по боках.

Гумбольдт скинув угору голову:

— «Пачакутек»?

— Це його ім’я?

Гумбольдт кивнув.

— Це не тварина, а повітряний корабель, який плаває не по воді, а по повітрю. На його бортах і справді зображено змій. — Очі вченого заблищали від щастя: — Ви чули, друзі? «Пачакутек» знайшовся!

Убіре, однак, не поділяв його радості.

— Корабель? Можливо, наш звіздар помилився, намагаючись збагнути суть цієї істоти. Та в усьому іншому він мав рацію: ми — провісники кінця світу, а ваше прибуття віщує настання темної епохи.

— Темна епоха, кінець світу… Що все це означає, як ви гадаєте?

Старійшина сумовито усміхнувся.

— Сьогодні, як і рівно п’ятдесят років тому, По-Толо завершив свій оберт навколо Сігі-Толо. Завтра розпочнеться свято Сігі, найважливіше для догонів. Повсюди на вершинах столових гір спалахнуть вогні, які сповістять про початок урочистостей. Вони безперервно горітимуть протягом п’яти років — періоду, що символізує цикл смерті й відродження. Та існує й інший цикл, набагато довший і важливіший. Він дорівнює шестиста п’ятдесяти рокам, і сьогодні він також завершується. Згідно з давнім пророцтвом, початок наступного великого циклу ознаменується прибуттям із небес чотирьох посланців на летючій тварині.

— Четверо вершників апокаліпсису… — прошепотіла Шарлотта.

— Але ці четверо, — вів далі Убіре, — то лише провісники. Слідом за ними прийдуть озброєні нездоланною зброєю люди — армія зла. Вони захоплять зелений камінь і заберуть його з собою. І якщо це станеться, то здійсниться й пророцтво. Лише за тисячоліття пітьми й хаосу світ очиститься й відродиться заново. За ці десять століть людство буде піддано найважчому випробуванню за всю його історію.

На вершині пагорба запанувало мовчання. Слова старійшини, ніби кам’яна плита, опустилися на плечі мандрівників.

Першим порушив тишу Гумбольдт:

— Залишається сподіватися, що це пророцтво не справдиться, як це трапляється досить часто. Але, правду кажучи, я вже починаю шкодувати, що ми вирушили в подорож на «Пачакутеку». — Він спробував усміхнутися, та посмішка вийшла невеселою. — Гадаю, наступного разу ми скористаємося залізницею…

Частина 3

Вершник апокаліпсису

40

Подорож верхи неабияк стомила Макса Пеппера. Сідниці пекло вогнем, руки й ноги затерпли, в голові паморочилося, а все тіло боліло, ніби його вчора добряче відлупцювали. Слід було спішитися й хоча б трохи відпочити, але про це не могло бути й мови.

Сонце піднялося над саваною і залило пагорби густо рожевим світлом. Загін перебував у дорозі вже досить, довго, та до оповитих легендами столових гір, судячи з усього, ще було далеко. Звісно, не можна було сподіватися на те, що гори Гомборі починаються одразу за Тімбукту, тим більше, що, глянувши на карту, журналіст виявив, що попереду ще двісті кілометрів стомливого шляху пустельною рівниною.

Двісті кілометрів у сідлі серед нескінченних пісків, каміння та гальки! Це забагато навіть для досвідченого вершника. А ще ця запаморочлива одноманітність ландшафту!..

Відтоді, як експедиція покинула зелені береги Нігеру, Макс втратив відчуття часу. Все злилося в нескінченну рудувато-сіру стрічку. На привалах вони поспіхом щось їли, втамовували спрагу, знову сідали в сідла і їхали далі. Іноді Уїлсон дозволяв їм перепочити кілька годин, але виспатися як слід ніколи не вдавалося. Навіть бесіди з Гаррі Босуеллом зрештою зійшли нанівець. Обидва репортери тепер їхали мовчки, похмуро втупившись у спини вершників, які очолювали караван.

Пеппер відчував, що зараз засне просто в сідлі. Нічліг знову виявився надто коротким, а його матрац надто жорстким, тож зараз йому залишалося тільки зітхати, згадуючи про рівну долівку, зручну постіль і рідний дах над головою.

Очі його вже майже заплющилися, коли спереду долинув різкий вигук. Джонатан Арчер, який зазвичай їхав в авангарді, тепер розвернув коня і прямував до них.

— Всім спішитися! Швидше!

Макс здригнувся, прокинувшись від його голосу.

— Що трапилося?

— Бербери! Близько дюжини. І їдуть просто до нас.

Уїлсон притримав свого норовливого коня за поводи.

— Озброєні?

— Ще б пак!

Макс моментально отямився. Про войовничість берберів — кочового народу, який мешкав переважно в таких країнах, як Алжир, Марокко й Туніс, — він чув, і не раз. Деякі берберські племена, такі як туареги, мешкали в глибині Сахари і славилися безприкладною відвагою та жорстокістю. Якщо туареги наважувалися здійснити розбійницький напад на караван, то не залишали живих свідків.

Репортер зістрибнув із сідла й разом з усіма побіг за високу піщану дюну. Відомо, що найголовнішою приманкою для берберів є коні. Серед кочових племен ці тварини надзвичайно високо цінуються, — особливо такі чудові чистопорідні екземпляри, як сірий у яблуках жеребець Джейбса Уїлсона.

Макс іще не встиг дістатися до дюни, коли з правого боку від них почувся перший постріл. Просвистіла куля, зметнувши фонтан піску.

— Вони вже на відстані пострілу! — гукнув Арчер. — Ідіть до мене й розбирайте рушниці, зараз ми завдамо перцю цим дикунам!

Пролунав іще один постріл, за ним іще один. Кулі лягали досить близько, однак, наскільки міг бачити журналіст, нікого не зачепило. Нарешті, Макс помітив супротивника. На гребені піщаної дюни, розташованої праворуч від них, завидніли кілька фігур у довгих темних накидках і синіх хустках, які закривали обличчя.

— Пеппере, краще б вам було сховатися й узяти рушницю. Якщо будете й далі там стовбичити, ризикуєте отримати кулю в лоба. Не забувайте, що маєте справу з першокласними стрільцями.

Журналіст пригнувся й побіг до Арчера, котрий видав йому зброю. Рушниця Генрі сорок четвертого калібру. Шістнадцять пострілів за хвилину, солідна і надійна зброя. І все ж Макс не збирався нікого вбивати. Можливо, бербери відступлять, якщо зрозуміють, що мають справу не з якимись там торгівцями, а з досвідченими вояками.

Люди Уїлсона моментально розосередилися по прилеглих схилах і повели вогонь у відповідь. Усе навколо загриміло, й незабаром над дюнами вже висіла хмара порохового диму. Сонячні промені ледве пробивалися крізь нього.

Невдовзі з’явилися перші поранені. Макс почув відчайдушний зойк Руперта, здоровезного чолов’яги, в минулому — докера в Ліверпулі. Руперт сидів на піску, тримаючись за ногу. На його світлих штанях розпливалася густо-червона пляма, поступово збільшуючись за розміром.

Бербери тим часом підповзали дедалі ближче. Становище експедиції було вкрай невигідним: доводилося стріляти вгору. Натомість, кочівники вели вогонь із гребенів піщаних пагорбів.

Раптом Макс відчув тупий удар. Невидима сила відкинула його на кілька метрів, і репортер упав на пісок. До нього одразу ж кинувся Гаррі.

— З тобою все гаразд?

— Так, усе нормально, — репортер здивовано оглядав власні ноги. — Підніми мою наплічну сумку, будь ласка. От бісові розбійники, ця штука обійшлася мені в чотири марки, а тепер у ній величезна дірка. Ти не помітив, хто в нас стріляв?

Гаррі похитав головою:

— Ні, не встиг.

Макс здивовано глянув на друга:

— А де твоя рушниця?

Гаррі винувато покосився на свій фотоапарат.

— Я вирішив, що, можливо, мені пощастить зробити пару знімків. Кожний має робити те, що в нього найкраще виходить, чи не так? — усміхнувся він. — Хтось вимагав від нас більше драматизму, а тут саме трапилася така нагода.

— Ну, якщо тобі фотоапарат дорожчий за життя, то, звісно! Але ось що я тобі скажу: всім нам треба забиратися геть, і якнайшвидше. Звідси ми в берберів як на долоні. Якщо нам пощастить прорватися крізь ряди їхніх стрільців, ми зможемо атакувати цих хлопців із тилу.

— Я готовий.

Пригинаючись, друзі короткими перебіжками рушили до неглибокої улоговини. Яр простягався на захід, і коли вони подолали метрів із триста, Макс зупинився.

— Треба добре розглянутися, щоб зрозуміти, де ми опинилися.

Спітнілі й захекані, репортери видерлися на найближчу дюну, підповзли до гребеня й почали вдивлятися туди, звідки чулися постріли.

— Що за чортівня! Ти тільки глянь! — Гаррі вказав на атакувальників, які розтяглися довгою вервечкою. — Їх набагато більше, ніж я очікував. Мінімум людей із тридцять. Гадаю, нам іще пощастило, що ми вирвалися з оточення.

— Можливо, хтось іще в Тімбукту запримітив нас і сповістив кочівників про наш загін?

Макс замислився:

— Спочатку я вирішив, що їх цікавлять лише коні, але тепер розумію, що вся справа у зброї. Для цих войовничих молодиків наш арсенал — справжній скарб. — Він похитав головою. — Бісова зброя! Через неї завжди вскочиш у якусь халепу.

— І що ж нам тепер робити?

— Чекай, ось я подивлюся.

Макс витяг із нагрудної кишені бінокль і уважно оглянув позиції супротивника. Метрів за сто нижче на схилі, за піщаним пагорком, лежав чоловік, який і за одягом, і за поведінкою дуже вирізнявся з-поміж решти воїнів. Серед коричневих і чорних накидок рядових берберів його просторий одяг сяяв сліпучою білизною, а хустку на голові було оперезано темно-синім кільцем, що нагадувало діадему. Його зброя теж була не з простих — рушниця з довгим прикладом, інкрустованим слоновою кісткою і прикрашеним коштовним камінням.

— Що то за один, як ти гадаєш? — прошепотів Макс.

Гаррі вихопив у нього бінокль.

— Схоже, це їхній ватажок. Подивись лишень, як його всі оберігають. Якби нам удалося підстрелити цього типа, то й поєдинок би виграли. Ти ж гарний стрілець, Максе. Лише один постріл — і всі проблеми позаду.

— Ти хочеш сказати, що я маю стріляти йому в спину? Забудь! Щоб я навіть і не чув про це!

Гаррі глузливо здійняв брову.

— Можливо, ти ще не помітив, але бербери ось-ось здеруть із нас шкури. Не знаю, скільки ще зможуть протриматися наші хлопці. А з власної волі ці дикуни нізащо нас не відпустять, навіть якщо ми їх дуже чемно проситимемо.

Пеппер мовчав. Він розумів, що друг правий, та все його єство заперечувало проти холоднокровного пострілу в незахищену спину людини, якою б вона не була.

Та цієї миті сталося щось незрозуміле, й це різко змінило перебіг подій. Пролунав глухий вибух. Вогняна куля спалахнула над пустелею, здійнявши вгору стовп піску. Бедуїни заметушилися. Кілька людей кинулися до проводиря, обмінялися з ним кількома словами й знову повернулися на попередні позиції.

— Що це було? — запитав Макс.

— Мабуть, містер Уїлсон вирішив удатися до більш суворих заходів. Якщо я не помиляюся, це динаміт.

Макса просто жаром обсипало. Якщо вже Уїлсон вирішив застосувати бомби з динамітом, то справи кепські.

— Навряд чи це допоможе, — пробурмотів він. — Метати їх влучно, щоб вразити ціль, майже неможливо.

— Глянь, бербери змінюють позиції! — вигукнув Гаррі. — Вони обкопуються й шукають надійніших укриттів. Так вони протримаються хоч цілий день, а тим часом перестріляють усіх наших. Якщо, звісно, ти так і не спроможешся поцілити їхнього ватажка. Та коли вже тобі так не до душі ця справа — давай-но я спробую. Щоправда, стрілець із мене нікудишній, але що поробиш — дай сюди рушницю!

— Зажди трохи, — Макс пильно спостерігав за тим, як воїни пустелі займають нові позиції. Всі бербери почали рухатися, на місці залишався тільки їхній проводир.

Нарешті, подолавши власний страх, Макс підвівся на ноги, випростався й помчав гребенем дюни.

— Ти куди? — почув він хрипкий вигук Гаррі, та відповідати було вже ніколи.

Діяти доводилося надзвичайно швидко, тож зараз від успіху його божевільного задуму залежав увесь подальший перебіг подій. Уся увага Макса була прикута до ватажка бедуїнів. Пригнувшись і стискаючи рушницю, він кинувся вперед. Якби в цю мить хтось із ворогів помітив його і спробував здійняти галас, то мимоволі довелося б застрелити їхнього проводиря. Проте через якусь незрозумілу випадковість цього разу погляди всіх бедуїнів були прикуті до підніжжя бархану, жоден із них навіть не озирнувся. Можливо, вибух динаміту справив на них дещо більше враження, ніж здалося журналісту.

Макс уже був за кілька метрів від чоловіка в білій накидці, аж раптом той озирнувся. Його пронизливі чорні очі люто втупилися в зухвалого репортера. Непомітним зміїним рухом він потягнувся до рушниці й навіть устиг схопитися за зброю, та Макс був до цього готовий. Він спрямував ствол униз і вистрілив у пісок біля ніг ватажка. Потім націлився просто йому в груди.

— Кидай зброю, швидше!

Проводир не рухався. Схоже, цієї секунди він оцінював власне становище й гарячково міркував, чи зможе випередити Макса. Зрештою ствол його рушниці опустився до землі.

— Поклади зброю на землю, або я стрілятиму!

Бедуїн недбало кинув рушницю в пісок. Поряд із Максом уже стояв Гаррі.

— Тепер ніж, — промовив Макс, указуючи на пояс чоловіка. — Тільки повільно.

Кривий кинджал із двадцятисантиметровим клинком мав досить загрозливий вигляд.

Змірявши репортерів крижаним поглядом, бербер витяг кинджал із піхов і теж кинув на землю. Гаррі нахилився й підняв зброю.

— От і добре! А тепер ми разом вирушимо в гості до наших друзів. Ти, Гаррі, підеш першим. Потім — наш впливовий друг. А я замикатиму цю ходу. Готовий заприсягнутися, таке шикування примусить берберів бути миролюбнішими й відпустити нас.

— Я тобі вже колись казав, що ти іще той відчайдух? — Гаррі підійшов до бедуїна і стягнув йому руки за спиною своїм шкіряним ременем.

Макс усміхнувся.

— Повториш це вдруге, якщо зможемо вибратися звідки. А тепер — гайда!

На той час Уїлсон і весь його загін опинилися у скрутному становищі. Трьох поранених винесли з бою ближче до коней, а решта, переховуючись за скелями й чагарниками, безладно стріляла в усіх напрямках. Побачивши Макса і Гаррі, які спускалися піщаним схилом разом зі своїм бранцем, англійці припинили вогонь. Бедуїни також дали собі перепочинок. Вони стріляли дедалі рідше, й, нарешті, постріли затихли остаточно.

Увесь той час, поки журналісти вели полоненого проводиря, їх супроводжували обурені гортанні вигуки бедуїнів. Проте нападники були настільки ошелешені тим, що сталося, що навіть не намагалися відбити свого ватажка.

І лише тоді, коли вони дісталися до своїх, Макс полегшено зітхнув. Гаррі мав рацію. Головною ланкою атаки була ця людина в білому.

Джонатан Арчер кинувся їм назустріч. За ним — решта найманців і сам Уїлсон. Знатного бедуїна також відвели в укриття за барханом, де стояли коні.

Макс коротко розповів про все, що з ними сталося. Протягом усього часу Уїлсон похмуро мовчав і був дуже схожим на повітряну кулю, з якої випустили повітря. Але на той момент, коли репортер закінчив розповідати, йому все ж удалось опанувати себе. Іридієве око сріблясто заблищало.

— Макс Пеппер! — промовив він. — Я змушений просити у вас пробачення. Правду кажучи, я вважав вас тюхтієм, зманіженим янкі з великого міста, який навіть шнурки сам собі не може зав’язати. На щастя, я помилявся. Відсьогодні я вам цілковито довіряю. Від цього моменту ви і ваш друг — повноправні члени цієї експедиції, які мають право на частку всіх скарбів, товарів і цінностей, що потраплять нам до рук. — Він обернувся до своїх людей: — Друзі! Я вимагаю, щоб ви ставилися до цих джентльменів із такою самою повагою, як і до мене. Ці хлопці врятували нам життя!

Макс мимоволі зашарівся. Він відчував страшенну незручність від таких гучних слів, і все ж вони його улестили.

— А що робити з нашим бранцем? — запитав він.

Сер Уїлсон уважно оглянув фігуру проводиря бедуїнів і покрутив у руках його коштовну рушницю і кинджал.

— Ми візьмемо його з собою. Поки він тут, його люди не зважаться напасти до нас.

— А далі?

— Іще п’ять-шість денних переходів, і ми його відпустимо. Сподіваюся, ви це хотіли від мене почути?

— Так, сер.

— Чудово! Тоді не будемо гаяти часу. По конях!

Щойно Уїлсон із Арчером, ведучи з собою бранця, рушили до коней, решта англійських найманців оточили репортерів. Тут уже вони дали волю емоціям. Журналістам тиснули руки, обіймали й дружньо плескали по плечах.

Ніколи ще Макс Пеппер не почувався таким щасливим і упевненим у собі.

41

«Пачакутек» Оскар помітив здалеку. Ніби кит, якого штормом викинуло на рифи, повітряний корабель висів на крутому виступі скелі. Оболонка балону, яка все ще зберігала залишки водню, роздулася на сонці. Гондола ліниво розгойдувалася від вітру. Тихе порипування такелажу нагадувало стогін. Це надавало йому ще більшої схожості з пораненою твариною.

Догони почали злякано перешіптуватися. Гумбольдт намагався їх заспокоїти, проте страх зростав у цих людей з кожним кроком. І лише Йатиме й Джабо, які весь час ішли пліч-о-пліч із мандрівниками, здавалося, нічого не бояться. Дівчинка зацікавлено розглядала небачене чудовисько.

— Вони дуже налякані, — ніби вибачаючись за своїх одноплемінників, промовила вона в лінгафон. — В усьому винне пророцтво.

— Забобони мають величезну силу, — усміхаючись, відповів Гумбольдт. — Навіть у тих місцях, звідки ми родом, побачивши повітряне судно, деякі люди жахаються й тікають. Тож не варто засмучуватися через це. Я намагався пояснити їм, що «Пачакутек» — це всього лише деревина, тканина й метал, але вони не полишають думки, що бачать перед собою літаючого дракона. Що ж, нехай буде так. Головне в тому, що ми повернемо собі свій корабель.

«Або те, що від нього залишилося», — подумав Оскар задираючи голову.

Навіть здалеку було помітно, що буря страшенно пошкодила «Пачакутек». В оболонці балона зяяла величезна діра, крізь яку витекла більша частина водню. Хвостові стерна безпорадно звисали й трималися лише на стернових тросах. Корпус тріснув одразу в кількох місцях, і крізь пролами було видно внутрішню частину трюму. Повітряні гвинти безнадійно зіпсовані: їхні лопаті ще так-сяк можна було б полагодити, але зігнуті й покручені сталеві осі справляли гнітюче враження. Відновити їх навряд чи було можливо навіть у сучасному ковальському цеху. З палуби покаліченого корабля до землі звисав якірний ланцюг, а сам якір застряг між кам’яних брил, не даючи літальному апарату остаточно розлетітися на тріски.

Гумбольдт не гаяв часу. Скинувши сюртук, він вдягнув рукавиці, вхопився за ланцюг і, хекаючи, почав видиратися на палубу. Це було нелегко, адже важив учений більше сотні кілограмів. Сам Оскар злетів би вгору цим товстим ланцюгом, як вивірка, та поранена рука, яка й досі остаточно не загоїлася, заважала йому це зробити.

Нарешті, вченому вдалося схопитися за поручні фальшборту, підтягнутися й перелізти на палубу. Гондола при цьому небезпечно похилилася. Лише зараз юнак помітив, що оболонка дирижабля заплуталася серед гілок старезного дерева, що росло на скелі. Тож залишалося тільки сподіватись на те, що, поки Гумбольдт порядкує на палубі, дерево витримає додаткове навантаження.

Ученому знадобилося лише кілька хвилин, щоб зорієнтуватися, після чого він скинув униз мотузяний трап. Оскар ухопився за вірьовки й поставив ногу на дерев’яну сходинку. Шарлотта, Еліза і Йатиме залізли слідом за ним. Трап розгойдувався, дерево підозріло скрипіло, проте тримало мандрівників. Тому Оскар не зупинявся.

Коли всі вони опинилися на палубі гондоли, Гумбольдта там уже не було. Мабуть, він спустився в трюм під палубою, щоб подивитися, як там справи з їхнім обладнанням.

Оскар скинув зі спини рюкзак і випустив Вілму на волю. Ківі весело пискнула й заходилася сновигати знайомою палубою, зазираючи в усі куточки. Джабо не відставав від неї. Песик, здавалося, знайшов собі подружку. Принаймні, за останні кілька днів вони ані на крок не відходили одне від одного. Збоку це виглядало досить забавно, і Оскар навіть трохи заздрив їм. Ці двоє належали до різних, дуже далеких видів, але могли бути разом. А чому ж у людей почасти все буває непросто? Навіщо самим вигадувати собі проблеми?

Він скоса глянув на Шарлотту, яка оглядала розтрощену палубу. Між бровами дівчини залягла глибока зморшка — так бувало завжди, коли вона була дуже схвильована.

Оскар не знав, у чому тут справа, тому просто спостерігав за кузиною. Як і раніше, щось гостро ворухнулося в глибині його серця. Невже це кохання? І якщо так, то чи відчуває Шарлотта те ж саме, що й він? Ох, і як же він ненавидів цей стан невизначеності й невпевненості. І якби він не був таким боягузом…

Шарлотта завершила обхід палуби й наблизилася до юнака.

— На перший погляд, усе дуже погано, — сказала вона. — Привідний вал зламано. А шестірні редуктора… — Вона вказала на коробку перемикання передач. — Таке враженим, що по них гамселили ковальським молотом. Щоб усе це полагодити, потрібен цілий завод. — Дівчина похитала головою: — Не думаю, що «Пачакутек» колись зможе злетіти.

Оскар помовчав, а потім промовив:

— Не варто зневірятися. Щось вигадаємо. Адже досі ми завжди знаходили вихід. Із найскрутніших становищ.

Він спробував усміхнутися, та посмішка вийшла невеселою.

Цієї миті на палубі з’явився Гумбольдт.

— Все ясно! — жваво проголосив учений. — Внизу повний хаос, але можу з упевненістю сказати, що всі основні агрегати й механізми вціліли, а ті, що пошкоджені, можна якось підлатати. Лінгафон теж уцілів, — він кивнув на сіру металеву коробку, яку тримав під пахвою. — Щойно я перенесу на нього магнітні стрічки, Вілма отримає назад свій «голос».

— Схоже, вона й без того цілком задоволена життям, — Еліза вказала на парочку, яка з апетитом наминала сухарі з розірваної коробки.

Джабо несамовито кришив сухий хліб своїми білими зубами, а Вілма швиденько дзьобала крихти, що сипалися на палубу.

Гумбольдт усміхнувся.

— Схожі на закохану парочку, еге ж?

Юнак похмуро зиркнув на нього. Стосовно них із Шарлоттою батько зовсім не був таким терплячим, як зараз. «Викинь її з голови!» — саме так він і сказав тоді, й Оскар ніколи не забуде цих безжальних слів.

Між тим, Гумбольдт рушив до машинного відділення в кормовій частині повітряного корабля. Він перевірив сонячні колектори та баки з пальним. При цьому його обличчя виглядало зосередженим, але задоволеним.

— Наскільки я розумію, — нарешті, промовив він, — тут усе гаразд. Дякувати Богові, сонячні батареї не пошкоджено. За них я найбільше боявся. Адже це з їхньою допомогою ми отримуємо водень, а відтак і електрику. Оскільки ці елементи в робочому стані, то ми матимемо вдосталь енергії, щоб виконати ремонт. Почнемо з того, що звільнимо корабель. Весь багаж, інструменти й продовольство треба спустити на землю й акуратно скласти. Потім відремонтуємо пробоїни в корпусі. Молоток і цвяхи в нас є, деревину роздобудемо в догонів. Втім, можна затягнути отвори й водонепроникною тканиною, — він узяв олівець і аркуш паперу й почав робити нотатки. — Трохи гірше справа полягає з горизонтальними й вертикальними стернами. Їх доведеться зняти, спустити вниз і полагодити. Відновимо каркаси й обтягнемо їх вичиненими козячими шкурами. Це має спрацювати.

— Але де ж ми візьмемо стільки вичинених козячих шкур?

— Догони — майстерні ремісники. Серед них є й теслі, й ковалі, а є й чинбарі. Упевнений, вони нам допоможуть, щойно подолають цей дурний страх. Складніше з оболонкою дирижабля. З неї доведеться випустити рештки газу. Після того як ми це зробимо, можна спробувати залатати діри. І в цьому нам також допоможуть догони.

— Чому ти так у цьому впевнений?

— Я запропоную їм обмін.

Оскар здивувався.

— Який іще обмін? Ми ж нічого не маємо!

Гумбольдт схрестив руки на грудях, очі його зблиснули.

— Ми знищимо зелений камінь!

42

Джейбс Уїлсон передав бінокль Максу. Обличчя його покривилося, зобразивши щось на кшталт усмішки.

— Ви самі побачите, якщо подивитеся на схід. Столові гори й Заборонне місто на верхньому плато. Саме так, як повідомляють у своїх документах французи. Це там, за скелею.

Макс схопив бінокль, підніс до очей і навів фокус. Професор не збрехав: серед нагромадження скель уже було видно обриси веж і куполів.

— Ну, що скажете?

— Схоже, місто непогано збереглося, — сказав Макс. — Ніби ніхто й не намагався його захопити і зруйнувати. Можливо, тому, що воно лежить в улоговині?

Уїлсон неуважно кивнув.

— Ви навіть не уявляєте, як довго я полюю на цей камінь. Я шукаю його вже половину життя. Повідомлення французьких геодезистів — перше конкретне свідчення, що потрапило мені до рук. Усе, чим я мав користуватися досі, — нескінченні міфи, всілякі вигадки, безглузді історії, що не мають під собою ніяких реальних підстав. — Уїлсон смикнув підборіддям: — Він тут, нагорі! Я це відчуваю. І я заволодію ним, навіть якщо це коштуватиме мені життя.

У душі Макса теж прокинувся мисливський азарт. Тепер, коли вони перебували так близько від метеорита, йому хотілось дізнатися, а чи не марними були всі ті неймовірні зусилля, яких їм довелося докласти під час їхньої важкої подорожі.

Після того як він, ризикуючи життям, узяв у полон берберського ватажка, репортер здобув беззаперечний авторитет серед найманців. Він зробився улюбленцем Уїлсона, весь час їхав поруч із ним і брав участь в усіх обговореннях. І слід визнати — Максу це подобалося. Раніше йому й на думку не спадало, що він може відчувати симпатію до такої суворої людини, як мисливець на метеорити. Проте факт залишався фактом.

Гаррі, навпаки, не довіряв ученому. Спочатку він іще намагався якось застерегти друга, та, зрозумівши, що все марно, поступово віддалився від нього. Макс не міг зрозуміти, чому це Гаррі так дивно поводиться, адже вони з ним залишалися старими добрими друзями. Проте, обміркувавши ситуацію, що склалася, репортер зрештою вирішив, що краще триматися ближче до Уїлсона.

— Як ми туди дістанемося? — спитав журналіст, опускаючи бінокль. — Судячи з усього, скелі майже прямовисні.

Уїлсон указав на сусідню столову гору:

— Он, бачите вузьку стежку на протилежному схилі? Цим шляхом ми й скористаємося.

— Але ж це зовсім інша гора! Між нею і плато, де розташоване місто, пролягає глибока розпадина.

— Якщо вірити французам, між цими двома горами має бути розташований кам’яний перешийок, щось на кшталт містка. Він достатньо міцний, щоб утримати кількох людей. Я його поки що не знайшов, проте абсолютно упевнений, що він існує. Досі вся інформація французьких геодезистів підтверджувалася досить точно. Що й казати — фахівці!

Макс задумливо кивнув.

— Гаразд, припустимо, що цей місток і справді існує. Але ж його охороняють догони. Навряд чи вони дозволять нам вдертися на їхню територію.

Джейбс Уїлсон ляснув журналіста по спині й розреготався:

— Із вас вийде чудовий мисливець на метеорити! Ви завжди прораховуєте ситуацію на два ходи вперед, і це добре. Але мені здається, що догони — взагалі не проблема. І якщо вони не побажають допомагати нам, то нехай начуваються. Я їм цього не подарую. Ми доберемося до своєї мети, хочуть вони цього, чи ні. А тепер — рушаймо!

Опівдні експедиція досягла підніжжя столових гір. Тут уже стало зрозуміло, що між двома горами і справді існує щось на кшталт містка. Звісно, це був не рукотворний міст, як гадав собі Макс, а природний виступ скелі, що був розташований на висоті п’ятдесяти метрів над прірвою. У Макса паморочилося в голові від самої думки, що доведеться на нього ступити. Проте журналіст розумів, що іншого шляху на плато Заборонного міста не існувало.

Однак узвишшя, яке в бінокль здавалося цілком підходящим для початку підйому, зблизька виявилося лише купою гальки та щебеню. Цей шлях був абсолютно непридатним. Якщо придивитися, на ньому збереглися деякі невиразні ознаки того, що в минулому тут існувала широка дорога, яка вела до поселень на плато. Подекуди траплялися вирубані з пісковику диски, з яких догони зазвичай роблять бруківку, а також напівзасипані дренажні рівчаки. Здавалося, це все було покинуто багато століть тому. Пустельні вітри та люті зливи, що зрідка траплялися тут, зруйнували скелі, їхні схили обсипалися, й поступово цей шлях зробився непрохідним.

Джейбс Уїлсон спішився й повів свій загін вузеньким містком.

Гаррі, Макс і Патрик О’Ніл ішли слідом за ним на деякій відстані. Вони вели коней і мулів, навантажених експедиційним скарбом, що було нелегко. Тваринам доводилося підніматися вгору слизьким схилом. Їхні копита раз у раз ковзали по камінню. Максу дісталося четверо коней, що тягли харчі, і лише надзвичайна наполегливість допомагала йому втримувати тварин від панічної втечі. Коли він наздогнав Уїлсона, то відчув, як мокра від поту сорочка прилипла до спини.

— Що сталося? Чому ми зупинилися? — захекавшись, спитав він.

— Кінцева станція, — мисливець на метеорити вказав на купу каміння заввишки близько трьох метрів. — Із кіньми нам тут не пройти.

Макс уважно оглянув перешкоду. Не схоже було, щоб вона утворилася сама по собі. Величезні брили пісковику було укладено біля скельної стіни так, що утворився скельний виступ, вилізти на який було нелегко навіть тренованій людині.

— Здається, комусь не до душі, що ми маємо намір переправитися на інший бік, — зауважив він.

— Схоже на те. — Уїлсон указав на землю: — Бачите? Стара стежка проходила саме тут. Раніше тут не було ніяких стін, але догони спробували заблокувати шлях. Крім того, за завалом ми помітили двох цих чорнопиких негідників, які доволі чітко дали нам зрозуміти, що нас тут не дуже хочуть бачити.

— І як же ви з ними порозумілися?

— А цього й не знадобилося. — Уїлсон підняв із землі бойовий спис. Наконечник був зовсім новеньким. Його гостре лезо виблискувало на сонці. Такі ж само списи валялися праворуч і ліворуч від стежки.

Макс здивовано здійняв угору брови:

— І справді, де вже там чекати якихось пояснень!

Цієї миті нагодився і Гаррі зі своїми мулами. На його розстебнутій сорочці темніли плями від поту.

— Що тут у вас? Чому ми не йдемо далі?

Макс указав на блискучі вістря.

— І що тепер?

Уїлсон витяг із жилетної кишені сигару, відкусив кінчик і виплюнув його собі під ноги. Запалив сірника, прикурив і кілька разів із насолодою затягся терпкуватим димом.

— Джонатане, приведіть-но сюди коня, який везе дерев’яні ящики. Подивимося, чи сподобається догонам, якщо ми перетворимо їхні загороди на порох і щебінь. Гадаю, зараз саме приспів час для невеликого феєрверка.

43

Шарлотта й Оскар запустили бортовий підйомник і найперше відправили вниз ящики з науковою апаратурою Гумбольдта. Там зберігалися прилади, без яких неможливо було дослідити хімічні та фізичні властивості зеленого каменю. З їхньою допомогою можна було визначити його густину, електропровідність і багато інших якостей. Гумбольдт нагадав, що, хоча він і вважає, що надзвичайний метеорит належить до рослин, та він не є рослиною у звичному розумінні слова. Перш за все, тому, що складається не з води й карбонових сполук, як усі земні рослини, а з силіцію та його сполук. Силіцій — елемент, який на Землі найчастіше зустрічається у складі гірських порід і піску, що мають тверду, подібну до скла структуру. Саме так і виглядає метеорит. Енергія та поживні речовини в цьому організмі циркулюють, найімовірніше, у вигляді електричних імпульсів і світлових хвиль.

Складалося враження, що у вченого з’явився якийсь план, оскільки останніми днями він просунувся у своїх дослідженнях далі, ніж за минулі два тижні. Тепер, коли він, нарешті, отримав свої прилади, можна починати експерименти, які він до того змушений був відкладати. А їхній результат, можливо, допоможе Оскару, стан пораненої руки якого знову погіршився. Юнак навіть не наважувався зняти пов’язку, побоюючись побачити під нею щось жахливе.

Знизу почувся голос Гумбольдта:

— На сьогодні досить, діти мої! Останній ящик і годі!

— Ходімо, Шарлотто, — сказав Оскар. — Треба принести ще один ящик, а без твоєї допомоги я не впораюся. Правду кажучи, я радий, що ми закінчили. Щось мені стало важко перебувати на сонці.

Дівчина пильно глянула на нього.

— Ти упевнений, що все це тільки через спеку?

— Що ти хочеш сказати?

Вона вказала на його передпліччя.

— Ти відмовчуєшся, але я ж бачу — з тобою щось відбувається. Еліза також це відчуває. Та вона надто делікатна, інакше вже б давно втрутилася.

Оскар зробив вигляд, що не здогадується, про що мова.

— Я не розумію…

— Я кажу про твою руку. Місіонери стверджували, що вони вилікували рану, та мені здається, що це не так. Адже запалення загострилося, правда?

Оскар стиснув губи. Шарлотта читала його думки, неначе відкриту книгу.

— Треба оглянути її, поки ми ще маємо час, — правила далі дівчина. — А раптом у тебе гостре запалення? Не вистачало нам тільки зараження крові! На щастя, зараз у нас вдосталь вати, йоду і бинтів. Я зовсім нічого не маю проти методів догонських лікарів, але в таких питаннях я більше довіряю європейській медицині.

Вона підбадьорливо усміхнулася Оскару.

Він промовчав, не знаючи, що сказати. Щось неприємне було в тому, що Шарлотта ось так мимохіть торкалася найболючіших тем. Але, з іншого боку, це йому навіть подобалося. Вона приділяє йому більше уваги, ніж можна було б очікувати. Що то за знак?

Шарлотта потягнула до себе ящик. Оскар ухопився за нього, і їхні руки зустрілися. Він швидко відсмикнув долоню й почервонів. Дівчина відвела було очі, та потім знову глянула на нього. Тепер вони дивилися просто в очі одне одному, і тривало це так довго, що обоє забули навіть дихати. Оскару здалося, ніби час зупинився. Невідомо, чи минуло всього лише кілька секунд, чи кілька днів, аж раптом Шарлотта зробила крок уперед і обняла його за шию. Юнак відчув тепло її тіла, стрункого й сильного. Здавалося, він навіть чує, як б’ється її серце. Дівчина пригорнулася до його плеча. Її волосся пахло просто дивовижно — сумішшю м’яти й лимона.

Шарлотта підняла голову. В очах у неї був такий п’янкий вираз, якого він раніше ніколи не помічав. Можна її зараз поцілувати чи ні? Думки юнака плуталися, ніби він і справді трохи захмелів.

Цієї миті до нього долинув глухий звук. Спочатку Оскар вирішив, що так калатає його серце, але Шарлотта несподівано розімкнула обійми.

— Ти чув?

— Так. А як ти гадаєш, що це було?

— Не знаю. Схоже на віддалений гуркіт грому. Та на небі ні хмаринки.

Оскар похитав головою.

— Ні, на грозу це не схоже. Я б сказав, що це артилерійський залп.

44

Уїлсон подав сигнал до атаки. Макс разом із англійськими найманцями мав подолати перешкоду, що раптом виникла на їхньому шляху. Згори й досі сипалися дрібні камінці, в повітрі пахло пилом і вибухівкою.

Він бачив, як найманці увірвалися в пролам і почали швидко підніматися стежкою на плато.

Несподівано журналіст відчув на своєму плечі руку Уїлсона. Мисливець на метеорити підбадьорливо усміхнувся й кинувся вперед. Макс підскочив із місця й побіг слідом. Він мчав, як навіжений, вимахуючи своєю рушницею. Атаку було зарані підготовлено, й невдовзі найманці почали займати нові позиції вище на схилі, ховаючись за кам’яними брилами та виступами скель.

І досить вчасно, тому що наразі настала черга догонів почати битву. На загін обрушилася смертоносна злива стріл і списів, за якою стався каменепад. Важкі каменюки засвистіли в повітрі. І раптом черевик журналіста потрапив у вузьку тріщину в скелі.

Пеппер змахнув руками й гепнувся на землю. Одразу ж із схованки вискочив один із догонів. В одній його руці була гостра бойова сокира, а в другій — щит. Обличчя воїна вкривало войовниче розфарбування. Вишкіряючи сліпучо-білі зуби, він замахнувся сокирою, і Макс закляк від страху. Рушниця лежала під ним, журналіст розумів, що врятувати його може тільки точний постріл, але продовжував безпорадно дивитися на догонського воїна, наче кролик на удава. Ще мить — і лезо сокири розпанахає йому череп!

Звук пострілу, що раптом гримнув неподалік, примусив його отямитися і спробувати витягти свою рушницю. Догон смикнувся, на секунду застиг на місці й упав на землю. Очі темношкірого воїна так і залишилися здивовано виряченими.

Звідусіль засвистіли кулі. Нагорі почулися гортанні крики та прокльони. Оборона догонів дала тріщину, в їхніх лавах почалася паніка. Іноді хтось із них зупинявся і стріляв із лука, проте жодна стріла не зачепила людей Уїлсона.

Невдовзі все затихло. Битва скінчилася.

Макс спробував підвестися зі стежки, проте його черевик міцно застряг між каміння, й витягти його було не можливо. Довелося щосили посмикати його кілька разів, щоб, нарешті, звільнити ногу. Незабаром біля нього з’явився стривожений Уїлсон. Він був увесь мокрий від поту й важко відсапував.

— Ну, приятелю, у вас усе гаразд?

— О’кей! — хрипко озвався Макс. — Але був момент, коли мені здалося, що це кінець, і читачі більше не побачать у газеті підпису Пеппер.

— Ось вони, вади професії! Але ж ви живі, й це найголовніше, — голосно засміявся Уїлсон. — Принаймні, ми таки завдали перцю цим чорнопиким, чи не так? Тікали світ за очі, як перелякані зайці! Непогана робота, хлопці!

Макс глибоко зітхнув. Він іще ніколи не брав участі в бойових діях. Серце його калатало так, що, здавалося, ось-ось вискоче із грудей. Коліна підгиналися, наче ватяні. Просто огидне відчуття!

Уїлсон щосили ляснув його по спині:

— Ви билися, як справжній чоловік. Я пишаюся вами! Проте зараз ми маємо повернутися за нашими кіньми. Догони ще не скоро оговтаються, проте дуже сумніваюся, що ми остаточно від них відкараскалися. Це гордий і войовничий народ, тож, гадаю, вони не забаряться з наступним ударом. Нам треба постаратися якнайшвидше перетнути міст і закріпитися на іншому боці ущелини. Маємо ще безліч справ!

Промовивши ці слова, він зник серед пилу й диму, що клубочився на стежці.

Макс нетямився від гордощів, але, обернувшись, побачив позад себе Гаррі. Худорляві руки фотографа стискали рушницю, а очі не відривалися від курної стежки під ногами.

— Ти чого такий похмурий? — запитав Макс. — Ми здолали їх. Хіба ти не радий, скажи мені?

Гаррі зціпив зуби. Куточки його рота здригнулися.

— Радий? Чи ти не сповна розуму, Максе? Нам варто було б соромитися. Адже вчинити таке можуть лише нелюди. І це не перемога, а справжня бійня, — він скоса глянув на нерухомі закривавлені тіла поранених і вбитих догонів. — Ніколи я ще не почувався такою нікчемною жорстокою тварюкою, як зараз.

Макс розгубився:

— Що ти таке кажеш? Адже це вони напали на нас, чи не так?

— Після того, як ми зруйнували їхнє укріплення.

Макс похитав головою:

— А до того? Уїлсон намагався вести з ними переговори, та йому відповіли метальними списами. Ти ж сам це бачив! — Макс дедалі більше гнівався. — Ти просто ревнуєш, як хлопчисько! Заздриш, що Уїлсон мені довіряє. Догони — це не добродушні дикуни з пригодницьких книжок для підлітків. І жарти з ними можуть погано закінчитися. Ось глянь, — він указав на свій черевик, щоб наочно підкріпити ці слова. — Один із цих негідників ледь не зарубав мене, коли я втрапив ногою в тріщину між камінням і впав. Він підібрався до мене впритул. Його сокира вже засвистіла в повітрі, щоб розколоти мені голову, як гнилий гарбуз. І якби не чийсь влучний постріл в останню мить, мої мізки розлетілися б по всій стежці. Нехай Господь благословить того, чия рука тоді не здригнулася.

— Згадувати ім’я Боже в таких обставинах — блюзнірство.

Максу остаточно увірвався терпець. Уїлсон врятував йому життя на даху потяга, і журналіст почувався довічним боржником керівника експедиції.

— Знаєш, що я тобі скажу? Можеш говорити про Уїлсона та його людей, як тобі завгодно, це твоє право, але краще вибирай момент, коли мене немає поряд. А то я ненароком можу забутися.

Із цими словами він обернувся спиною до друга.

45

Сонце вже хилилося до обрію, коли мандрівники в супроводі Йатиме добралися до столових гір. Хоча вони й вирішили, що проведуть ніч біля «Пачакутека», ніхто так і не зміг заснути. Всіх мучила тривога: що відбувається в місті догонів?

Ще здаля Шарлотта зрозуміла, що сталося щось жахливе. Схилами гори стелився густий дим. Перешкода, яку звели догони для захисту міста від зовнішнього світу, зникла — лише за двома кам’яними брилами характерної форми можна було визначити місце, де вона колись була. Підійшовши ближче, вони побачили, що геть усі схили вкрито кіптявою й уламками скель. Подекуди ще догоряли понівечені дерева. Йатиме, яка йшла попереду, переступила через купу щебеню і скрикнула. Землю навколо покривали відбитки підошов і сліди босих ніг. Скрізь чорніли плями засохлої крові, валялися уламки списів і щитів, розтоптаних важкими армійськими черевиками. Ті, хто напав на догонів, були далеко не новачками у військовій справі й діяли зі звірячою жорстокістю.

Гумбольдт, важко ступаючи, рушив у бік догонського міста. Губи його були міцно стисненими, брови зійшлися на переніссі. Хтозна, про що він думав цієї хвилини.

Перш ніж вони побачили вцілілих догонів, Шарлотта почула їхні голоси. Догони співали. Сумовита поховальна пісня тоскно розлягалася над хатинками. Місто неначе було оповите саваном.

Поряд із дівчиною раптом пролунав стогін. Оскар! Обличчя в нього смертельно зблідло, юнак задихався.

— Що сталося? Ти… тобі зле?

— Я… не знаю, — ледве спромігся вимовити Оскар, стискаючи зуби, щоб не закричати. — Це почалося, коли я почув… співи. Можливо, то через ці звуки…

— Твоя рука?

Він кивнув.

Шарлотта пошукала очима дядька. Гумбольдт, Еліза і Йатиме вже пішли вперед.

— Покликати Гумбольдта? — запитала вона. — Мені здається, тобі терміново потрібна допомога.

Оскар спробував її зупинити:

— Не варто, мені вже набагато краще. А батько зараз має важливіші справи. Допомога потрібна не мені, а догонам. Он, лиш поглянь.

У тіні тогуни стояли десятки нош із пораненими. Біля них метушилися жінки в чорному одязі і численні діти. Вони змінювали пов’язки, приносили пораненим воду й нехитру їжу.

— Тоді дозволь мені самій зняти пов’язку й оглянути твою рану, — запропонувала Шарлотта.

Та Оскар похитав головою.

— Не можна гаяти часу, — заперечив він. — Те, що сталося з догонами, є набагато важливішим.

Шарлотта завагалася. Вона розуміла, що, можливо робить щось не так, але ж її дядько і справді не мав жодної вільної хвилини. Він уже стояв серед поранених і бесідував зі старійшинами.

— Добре, — нарешті, вирішила вона. — Але щойно ми надамо першу допомогу пораненим воїнам, обов’язково оглянемо твою руку. Обіцяєш?

— Звісно!

У цей час до них, утомлено спираючись на ціпок, наблизився Убіре. Здавалося, старійшина ледве пересуває ноги. Його обличчя, завжди жваве та розумне, зараз здавалося сірим і виснаженим, а повіки набрякли, неначе від сліз.

— Що тут сталося? — одразу спитав Гумбольдт.

— Те, про що я й казав тобі, — старий із гіркотою глянув на поранених воїнів. — Вони прийшли з вогнем і громом. Із їхніх пальців вилітали блискавки, наші чоловіки не могли їм протистояти.

Він замовк.

— Із вогнем і громом? — спохмурнів Оскар.

— Рушниці та ручні гранати, начинені динамітом, — пояснив учений. — Схоже на добре озброєну банду. Цікаво, хто це так поспішає потрапити до Заборонного міста. Ви не запам’ятали обличчя цих людей?

Убіре кивнув:

— У них така сама шкіра, як і в тебе. Їхній проводир — великий кремезний чоловік із густим волоссям. Він має різкий голос і дуже злостивий погляд, а одне око в нього холодне і сріблясте, наче осінній Місяць.

Гумбольдт явно стривожився:

— Наче осінній Місяць?

Убіре кивнув.

— Що це означає? — Шарлотті здалося, що Гумбольдту відомо, про кого саме говорив старійшина.

— Існує одна-єдина людина, яка цілком підходить до цього опису, — стиха промовив Гумбольдт і звернувся до Убіре: — Де вони зараз?

— Засіли на протилежному боці ущелини.

Обличчя Гумбольдта залишилося незворушним, незважаючи на те, що в цю хвилину він відчував найсправжнісінький жах.

— Я повинен із ним побалакати. Судячи з усього, ми маємо справу з винятково небезпечним і безсовісним негідником.


— Здається, хтось іде!

Хорейс Баскомб вийняв люльку з рота і схопив гвинтівку. Щойно він помітив на протилежному боці ущелини якийсь рух. Від спеки повітря тремтіло, контури предметів розпливалися.

— Агов, прокидайся!

Поряд із фіговим деревом дрімав Мелвін Паркер. Стиглий інжир на обід і сюрчання цикад приспали його, та, ледве зачувши голос друга, найманець одразу скочив на ноги.

— Що там у нас?

— Гості. Там, на тому боці.

— Ти помітив, скільки їх?

Баскомб примружився. Надто яскраве світло. Африканське сонце вже починало його дратувати.

— Важко сказати. Двоє чи троє людей, а, може, й більше.

— Двоє, — невдоволено пробурчав Паркер. — Високий і трохи менший. Вони вже на містку.

Із цими словами він клацнув затвором. Баскомб і собі зробив так само.

Місце, звідкіля вони спостерігали за скельним містком, було розташоване ідеально з усіх боків. Звідси, з невеликого пагорка в тіні фігових дерев, можна було добре бачити всіх, хто наважився б наблизитися до містка. Навіть миша не могла б проскочити непоміченою.

— Дивно, — пробурмотів Паркер, коли незнайомці подолали половину шляху. — Щось вони не дуже схожі на африканців…

Баскомбу довелося визнати, що приятель має рацію. Непроханих гостей можна було б навіть прийняти за людей із їхної експедиції. Один із них, незважаючи на спеку, був одягнений у довгий сюртук, а в руці тримав ціпок. На другому була сорочка і штани на підтяжках, а на голові в нього красувався фетровий капелюх. Обидва були білими і скидалися на батька й сина років шістнадцяти. На його правій руці біліла пов’язка, а сам юнак був якимось хворобливо блідим. Обидва не мали при собі зброї, проте були досить рішучо налаштовані.

Коли до сховки найманців залишалося метрів із п’ять, Баскомб підвівся на ноги.

— Стій! Ані руш! Хто ви і що вам тут знадобилося?

46

Макс Пеппер із завмиранням серця дивився на старе місто. Воно збереглося так, ніби люди покинули його лише кілька днів тому. В кімнатах із низькими стелями вціліли столи зі стільцями, спальні було заслано солом’яною рогожею. На полицях стояли глеки та блюда, на стінах висіла зброя і прикраси, а попід ногами валялися дитячі іграшки. Лише самі мешканці, здавалося, розчинились у повітрі.

Та найсильніше враження справляв храм у центрі міста. Ні Макс, ні Гаррі ніколи не бачили нічого подібного. Вражало й те, що архітектура храму зовсім не була схожою на архітектуру інших будинків і громадських споруд. Ніби цей храм було зведено іншим народом, носієм іншої культури.

Однак, ця обставина, схоже, аніскільки не дивувала містера Уїлсона.

У душі в Макса знову заворушилися невиразні сумніви. А чи справді Уїлсон усе їм розповів? А чи був відвертий із ними? І навіщо знадобилася ця звіряча жорстокість у поводженні з догонами? Звісно, що мисливець на метеорити — людина честолюбна й рішуча, та хіба не можна було владнати справу за допомогою щедрих дарів і лестощів?

Після страшної бійні біля кам’яної загороди Макс і Гаррі навряд чи перемовилися парою слів. Фотограф уникав колишнього друга й намагався триматись якнайдалі від нього. Мовчання, що запанувало між ними, гнітило Макса. В минулому вони мали багато спільного й ніколи не сперечалися один з одним, але тепер усе було інакше.

Журналіст уже збирався було вирушити на розшуки Гаррі, але помітив, що до нього прямує Джонатан Арчер.

— А, Максе, ось і ви! Ми, здається, виявили те, що може вас особливо зацікавити.

Макс повагався, та все ж вирішив розшукати фотографа пізніше. Втім, іще невідомо, чи схоче Гаррі з ним розмовляти взагалі. Він закинув за плече свою репортерську сумку й пішов слідом за Арчером, котрий вів його до головного входу в храм.

Уїлсон заборонив усім членам експедиції не лише заходити до внутрішніх приміщень храму, а й узагалі, навіть близько до нього підходити. Мабуть, хотів зберегти всі його таємниці лише для себе. І поки Макс ішов через напівусохлий садок і піднімався широкими сходами, його супроводжували заздрісні погляди найманців.

Мисливець на метеорити чекав його на верхній сходинці.

— Радий вас бачити! Сподіваюся, ви відпочили після сутички з догонами? Ці дикуни злостиві й підступні, скажу я вам. Ви згодні?

— О так, сер.

— А як ся має ваш друг Босуелл? Він іще не втратив бажання й надалі супроводжувати нашу експедицію?

— Не беруся відповідати за нього. Гаррі не любить кровопролиття, він дуже м’який і товариський хлопець.

— Як і всі ми, — усміхнувся Уїлсон. — Проте іноді не варто цього демонструвати. А у випадку з догонами ми не мали вибору: переможцями могли стати або вони, або ж ми. Тому не переймайтеся.

— Ви маєте рацію, сер.

Розмова, здається, безглузда. То що ж знадобилося від нього цьому мисливцеві на метеорити?

Джейбс Уїлсон поплескав журналіста по спині.

— Ось і чудово! Ви, звісно, зараз запитуєте себе, навіщо я вас сюди покликав. Маю для вас сюрприз.

— Для мене?

— Звісно. На знак подяки за те, що ви врятували нас від берберів.

— Але ж це було нескладно, сер.

— Для загартованого вояка — так. Але ж ви цілком цивільна людина. Власне кажучи, це ми повинні були б захищати вас, а не навпаки. Тому я вирішив вас трохи потішити. І для цього, здається трапилася нагода.

— Правду кажучи, в цьому немає ніякої необхідності, сер.

— Не кажіть так, мій любий. Інакше й бути не може. Гляньте — храмова брама зараз відчинена. Зазирніть, будь ласка, всередину. Що ви бачите?

Максу знадобилося чимало часу, щоб очі звикли до напівтемряви за порогом храму. Тільки тоді він помітив зеленкувате, злегка присипане піском узвишшя в центрі просторої зали.

— Що це таке? — здивовано запитав він.

— Це, приятелю, саме те, заради чого ми сюди прийшли. Оспіваний у легендах зелений камінь теллем — це і є Скляне прокляття!

Макс придивився. Тепер він уже почав розрізняти деталі. Камінь був доволі масивним. Замурований у підлогу храму, він був оперезаний кільцем із чорного, як оксамит, обсидіану й золота. Звідкілясь, нібито з-під поверхні каменю, виходило смарагдове світло. Видовище було просто чарівним.

— Заворожує, чи не так? — долинув до журналіста голос Уїлсона.

— Він іще прекрасніший, ніж я міг уявити, — відповів Макс. — Вражаюча знахідка!

— Вам надається честь піднести цей камінь у дар британській короні.

Макс здивовано глянув на мисливця на метеорити.

— Мені, сер?

— Саме так!

Уїлсон витяг із кишені документ, який підтверджував, що камінь переходить у власність англійської королівської родини. Під ним стояли підписи прем’єр-міністра країни й королеви Вікторії. Але там, де мало б стояти ім’я дарувальника, залишалося незаповнене місце.

— Без вас, Максе, нас би тут не було, — Уїлсон вийняв із сумки невеликий геологічний молоток і показав його журналісту. — Тому все, що від вас зараз потрібно, — зайти до храму, відколоти з допомогою цього молотка крихітну часточку каменю, повернутися сюди й поставити свій підпис під цим документом. Стара традиція, яку й досі шанують у нашій країні. Вам належить увійти до історії науки як першовідкривач, який виявив цей чудовий артефакт і дав змогу його дослідити. — Він із викликом втупився своїм здоровим оком у Пеппера. — Ну, що скажете, згодні?

— Не знаю, що вам і відповісти…

— От нічого й не кажіть. Насолоджуйтеся моментом мовчки. Можливо, це один із найзначніших епізодів вашого життя.

Макс був зовсім спантеличений. Уїлсон виявляв йому, людині, по суті, сторонній, та й, до того ж, американцеві, нечувану честь.

— Дякую вам, сер, — ледве видушив він. — Я невимовно радий.

Уїлсон перезирнувся з Арчером і простягнув Максу молоток.

— Ну ж бо, Пеппере! Творіть історію!

Макс узяв інструмент і вже підняв було ногу, щоб переступити поріг храму, коли десь неподалік почувся тупіт чобіт. На площі перед храмом з’явився один із вартових, яким було доручено охороняти міст через ущелину — Хорейс Баскомб. Обличчя його почервоніло від напруги, сорочка прилипла до спини.

— Сер, — хекаючи, загукав він. — Новини з мосту!

Уїлсон спустився до Баскомба, й вони про щось зашепотілися. Макс помітив, що обличчя мисливця на метеорити раптом на якусь мить зробилося дуже здивованим.

— Ти впевнений? — почув репортер його слова. — Ніяких сумнівів?

Баскомб похитав головою.

Уїлсон поставив руки в боки.

— Чорт забирай! Це вже стає цікавим. Приведіть сюди обох!

— Слухаюся, сер.

Щойно Баскомб пішов, Уїлсон повернувся до Макса, який чекав на нього на верхній сходинці. При цьому вигляд у нього був дуже замислений.

— Хто б міг подумати? — час від часу бурмотів він.

— Якісь проблеми, сер?

— Ні, жодних проблем, — усміхнувся Уїлсон. — Та, боюся, Пеппере, хвилина вашої слави трохи відкладається. У нас гості.

— Гості?

— Так. І один із них — людина, з якою я вже давно хотів познайомитися особисто.

47

Оскар збентежено глянув на чорні дула, що дивилися просто йому в груди. Крупнокаліберна армійська рушниця Генрі здатна зробити в тілі діру завбільшки з кулак. Щоправда, батько встиг прошепотіти йому у вухо, що їм нічого боятися, та він нізащо б не згодивої мати будь-які справи з цією парочкою бородатих невігласів.

Здоровезні хлопці, які від голови до п’ят вкриті татуюванням і, схоже, страшенні тупаки. Бійцівські пси, такі ж самі, як Берінгер — берлінський лихвар і колишній боксер. Вони розмовляли кокні, говіркою лондонських нетрів, проте з англійською, а особливо з просторічною, у Гумбольдта проблем не було, і, врешті-решт, йому вдалося порозумітися з цими шибайголовами.

Із усієї їхньої бесіди Оскар не зрозумів жодного слова. Добре, що Шарлотта, Еліза й Вілма залишилися в догонів. Принаймні, вони будуть у безпеці, навіть якщо в них із батьком нічого не вийде.

Незабаром вартові привели Гумбольдта й Оскара до храму. Виявляється, загін англійців отаборився в садку біля підніжжя величної споруди, в тіні старих гранатів. Усі найманці були крупними, суворими на вигляд чоловіками, які багато чого бачили на своєму віку. Дехто з них ліниво лежав у наметі, інші стиха бесідували, сидячи біля вогнища. Пахло смажениною. Оскар запримітив дерев’яні ящики, поряд із якими пірамідою стояли рушниці з багнетами на кінці. Праворуч, біля корита для водопою, стояли експедиційні коні та мули.

Не було ніяких сумнівів, що військову експедицію було заздалегідь добре підготовлено. Набагато краще, ніж їхню власну.

Побачивши чужинців, найманці замовкли і провели їх недовірливими й ворожими поглядами.

— Не втрачай мужності, мій хлопчику, — вчений стиснув Оскарів лікоть. — Усе буде гаразд!

Оскар мовчав. Згодом побачимо, чи мав рацію батько.

Неподалік від входу до храму на них чекало двоє чоловіків. Один із них був високим і худорлявим, із порізаним старими шрамами обличчям. Другий — трохи нижчий на зріст, але міцний і мускулястий, неначе бик голштинської породи. Під його широкими кущистими бровами виблискували очі, причому одне було звичайним, карим, а друге — небачене, сріблясто-сіре, з металевим вилиском.

Гумбольдт, довго не роздумуючи, наблизився до кремезного чоловіка і простягнув руку:

— Сер Джейбс Уїлсон, якщо не помиляюся?

На широкому обличчі мисливця на метеорити з’явилася задоволена усмішка.

— Ви вгадали, пане Гумбольдт! Яке несподіване задоволення! Мало сказати, що я глибоко здивований, побачивши вас тут. — Німецька мова Уїлсона була дещо недолуга, та вчений досить легко зрозумів його.

— Мій подив іще глибший! — Гумбольдт секунду помовчав, а потім вимовив: — Дозвольте відрекомендувати вам мого сина й асистента Оскара Веґенера.

Оскар простягнув руку. Дивно, і як це Гумбольдту вдається зберігати цей світський тон? Враховуючи, що ці люди ладні розірвати нас на шмаття. Проте, схоже, що батько має якийсь план.

— Дуже радий, — чоловік міцно потиснув руку юнака. — Джейбс Уїлсон. А це мій ад’ютант і права рука Джонатан Арчер. Заслужений ветеран війн в Індії й Афганістані.

Гумбольдт кивнув:

— Радий познайомитися!

Чоловіки обмінялися рукостисканнями.

— Ви розмовляєте німецькою? — запитав Гумбольді у Арчера.

— Даруйте, що?

Уїлсон усміхнувся.

— На жаль, Джонатан вас не розуміє. Боюся, що я єдиний серед наших людей володію німецькою.

— То пусте, — бадьоро озвався Гумбольдт. — Тоді доведеться перейти на англійську. Можливо, мій син не все зрозуміє, та в разі потреби я йому перекладатиму.

— Дозвольте висловити вам свою глибоку повагу! — Уїлсон зібрався було продовжувати, аж тут пролунай здивований вигук. Голос видався Оскару надзвичайно знайомим.

— Карл Фрідріх! Як ти тут опинився?

Оскару довелося примружитися, щоб переконатися в тому, що він не помиляється. За кілька кроків від них стояв не хто інший, як… Гаррі Босуелл!

— Боже милий! — Гумбольдт кинувся до фотографа, і друзі обнялися. Потім Гаррі сердечно обійняв Оскара.

— Ось уже не гадав, що зустріну вас у такому місці, — усміхнувся Гаррі. — Невже немає таких куточків на Землі, куди б вас не закидала доля?

— Ні, якщо мова йде про унікальні події та факти, — відповів Гумбольдт. — Дуже радий тебе бачити, старий пройдисвіте!

— Та ви обидва, дивлюся, зовсім не змінилися. Хіба що Оскар трохи підріс. — Він поплескав юнака по плечу. — А як ся мають дами, Шарлотта й чарівна Еліза? Чи можу я їх побачити, вони з вами?

Гумбольдт кивнув:

— Залишилися на тому боці ущелини.

— І ви так само пхаєте свого носа у справи, що вас зовсім не стосуються? — засміявся Гаррі.

Оскару здалося, що фотограф сміється з відчуттям полегшення. Цікаво, яка справа його пов’язує з Уїлсоном і чим він тут займається? Що взагалі тут роблять усі ці люди? Та час відповідей іще не настав. Наразі була тільки радість від зустрічі з давнім приятелем.

— Як твої справи, хлопче? Все гаразд?

— Усе чудово, — широко усміхнувся Оскар.

Гаррі Босуелл йому завжди подобався. Разом вони пережили незабутні пригоди в Місті Заклиначів Дощу.

— А що в тебе з рукою?

— А, пусте, — відмахнувся Оскар. — Подряпина.

— Ніяк не очікував зустріти тебе тут. — Схоже, Гумбольдт був здивований не менше від Оскара. — Що ти тут робиш?

— Працюю. А ти?

— Напевно, теж… Але чим конкретно ти займаєшся?

— Усе той же Вандербільт, — усміхнувся Гаррі. — Він доручив мені супроводжувати експедицію Уїлсона, щоб зробити фотографії для журнальних репортажів і майбутньої книги. Пеппер також тут: веде регулярні записи й пише статті у «Глобал»… Аж ось він і сам іде сюди!

Із-за рогу храму з’явився сухорлявий чоловік із тонкими, ніби приклеєними вусиками, й попрямував просто до них. Оскар миттю впізнав співробітника «Глобал Експлорер», із яким доля вперше зіштовхнула його ще в Перу.

Уїлсон не пропустив жодного слова з цієї невимушеної розмови. Нарешті, він промовив:

— Я бачу, панове, що ви давно знайомі?

— Неймовірний випадок, — кивнув Гумбольдт. Обидва журналісти — наші старі друзі. Ще зовсім недавно нам довелося разом пережити безліч цікавих пригод.

— Яка забавна несподіванка… — Уїлсон на мить затнувся: — Джонатане, чи не приготуєте ви нашим гостям щось перекусити? І, будь ласка, вино з мого ящика. Не сплутайте: «Шато Петрус» номер п’ятдесят вісім. Ми просто зобов’язані відсвяткувати таку зустріч.

48

Трапеза тривала недовго, та навіть за цей короткий час Гумбольдт устиг викласти, що саме його привело сюди, — звісно, не дуже розводячись стосовно подробиць. Джейбс Уїлсон відмовчувався й уважно слухав. Якби хтось глянув на нього збоку в цю хвилину, то одразу помітив би, що вчений схожий на кішку, яка причаїлася й готується до стрибка.

— Ви розповіли нам захопливу історію, пане Гумбольдт. Але деякі питання обминули своєю увагою. Зокрема, мене цікавить, чому саме ви обрали такий складний і далекий шлях: над Французьким Суданом? Ви й справді хотіли відшукати камінь, чи існують якісь інші причини?

Гумбольдт спокійно витримав мертвотний погляд іридієвого ока.

— Ви уважний слухач, пане Уїлсон. Звісно, я мав на це дуже серйозні причини. Чи говорить вам щось ім’я Рихард Беллхайм?

— Ви маєте на увазі славнозвісного етнографа?

— Саме так. Беллхайм був другом моєї юності.

— Був? А що ж із ним сталося? Він помер?

— Навіть не знаю, чи можна це назвати смертю…

І Гумбольдт розповів історію свого старого друга починаючи з першої зустрічі й закінчуючи дивним і моторошним перетворенням під час святкування Нового року.

Уїлсон слухав із величезною увагою, проте й цього разу не зронив ані слова. Оскару чомусь здалося, що цей чоловік щось приховує. Можливо, мисливець на метеорити вже знає про все, що розповідав йому Гумбольдт. Натомість Гаррі та Макс були страшенно вражені, почувши оповідь ученого.

Особливо їх налякала подія на новорічному святі. Макс навіть налив собі ще вина, при цьому руки в нього тремтіли. Коли ж учений дійшов до описання підйому в гори, знахідки у храмі й перебування в селищі ченців-місіонерів, Макс остаточно втратив самовладання.

— О, Господи! — хрипко видушив він. — А я, йолоп, мало не зайшов прямісінько до цього клятого храму. Скажіть, Уїлсоне, ви знали, що це небезпечно?

Мисливець на метеорити знизав плечима.

— Звісно ж, ні! Звідки мені було це знати? Я вражений так само, як і ви.

Оскар спохмурнів. Схоже, тут хтось бреше. І цей хтось — Уїлсон. Його ад’ютант Арчер — теж неабиякий негідник. Оскар міг заприсягнутися, що обидва вони нишком переглянулися, коли Гумбольдт розповів історію про мишу й місіонерів.

Правду казав батько: ці люди дуже небезпечні. А те, що вони замислюють, може завдати страшного лиха.

Макс налив собі ще вина — третій чи навіть четвертий келих. Від жаху він не міг навіть слова сказати, тільки розгойдувався з боку в бік.

— Я був усього лише кроків за десять від цієї диявольської штуки! — нарешті, простогнав він. — І при цьому вважав, що це найзвичайнісінький метеорит…

— Завважте, я ніколи вам нічого такого не говорив, — не витримав Уїлсон. — Мені від самого початку було зрозуміло, що ми маємо справу з винятковим феноменом. Легенди про нього такі ж само непевні й таємничі, як і перекази про Святий Грааль. Але чого я насправді не знав достеменно, то це його страшних можливостей.

— І тому вирішили використати мене як піддослідну мишу, чи не так? — Макс почервонів від люті. — Хотіли побачити, що станеться, якщо пошкодити поверхню каменю, а самому було страшнувато, еге ж?

— Дурня! — проричав Уїлсон, причому Оскару його гнів видався дещо театральним. — Я хотів потішити вас, винагородити за хоробрість. А, крім того, готовність ризикувати — невід’ємна риса справжнього дослідника. А тим більше, коли ви виконуєте найважливіше доручення королівського дому. Тому, хто не любить чаду від плити, нема чого робити на кухні.

— Ви безчесна людина, пане Уїлсон!

— Схоже, ви передали куті меду, — Уїлсон підвівся й поплескав Макса по плечу. — Гадаю, вам краще зараз піти до свого намету і як слід виспатися. Завтра все здаватиметься інакшим, а до храму піде хтось інший.

Макс скинув зі свого плеча руку мисливця на метеорити.

— Припиніть поводитися зі мною, як із малою дитиною. Я вирушу з вами, бо маю побачити, що саме ледве не зжерло мене.

— Це неточно, — поправив Гумбольдт. — Те, що ви називаєте каменем, могло вас асимілювати, але не зжерти. Вважайте за надзвичайне везіння, що ви так і не зайшли до храму.

— Можливо, ви дещо перебільшуєте, пане Гумбольдт? — засумнівався Уїлсон. — Ви говорите про нього так, ніби мова йде про живу істоту. Я розумію, що Скляне прокляття має багато надзвичайних здібностей, проте це вже занадто.

— Ви й досі мені не вірите? — усмішка Гумбольдта стала гострою, як бритва.

Уїлсон замовк, а потім несподівано фиркнув:

— Чудово, Пеппере! Якщо ви неодмінно хочете піти зі мною, ми оглянемо метеорит разом. Не дуже довіряйте різним балачкам, які вам доводиться чути.

Група людей знову рушила до храму, й цього разу до неї приєдналася ще одна людина — рудуватий ірландський хлопець із веселими очима й відкритою сердечною усмішкою. Він відрекомендувався гостям як Патрик О’Ніл і потиснув обом руки. Оскар одразу вирішив, що цей молодик — дуже приємна й товариська людина і, якби не мовний бар’єр, то він знайшов би, про що з ним побалакати.

— Я маю до вас запитання, сер Уїлсон, — крокуючи до храму, промовив Гумбольдт. — Ми прийшли до вас із міста догонів. Там багато поранених, а є й убиті. Чи не могли б ви пояснити, як це сталося?

— Ах, ви про це… — Уїлсон вийняв із очниці своє сріблясте око й заходився протирати його носовичком. — Ці чорнопикі не побажали пустити нас далі. Все, що нам було потрібно, — просто піднятися вгору, на плато… — Він уставив око на місце. — Але тепер, гадаю, вони отримали нагоду зрозуміти, що дуже небезпечно заступати нам шлях.

— Але ж ви пересувалися по їхній території!

— Гм, що означає — «їхня територія»? Якщо так говорити, то вся Африка — територія тих чи інших племен. Якби всі були такими, як ви, пане Гумбольдт, то ніхто з європейців уже не міг би ступити сюди. Але нас навряд чи зупинять подібні забобони. Ми дослідники, а не політики чи дипломати. А скажіть, як ви самі примудрилися потрапити сюди?

— Я постарався завоювати їхню довіру. Догони — наші друзі.

Уїлсон здивовано розширив очі:

— Он як? Ну, в такому випадку, мені дуже шкода, але, як то мовиться, не ми першими почали. Я намагався завдати їм мінімальних збитків. Можете переказати це своїм друзям.

— Я повідомлю їм про це, коли вони поховають своїх загиблих.

Решту шляху вони пройшли мовчки. Вже піднімаючись сходами до храму, Гумбольдт запитав.

— Вам відомо, що догони передбачили нашу появу?

Мисливець на метеорити зупинився на верхній сходинці.

— Передбачили? Що ви маєте на увазі?

— Цей народ протягом багатьох поколінь передає з уст в уста старовинне пророцтво. В ньому розповідається про чотирьох напівбогів, які прибудуть сюди на крилатій тварині. Саме ця подія ознаменує початок нової епохи. Старий цикл закінчується, починається новий. Вам, звісно, добре знайома історія з Сиріусом?

— Авжеж, — Уїлсон випнув квадратне підборіддя. Кожен, хто потрапляє сюди, має знати її. Догони поклоняються зірці, що обертається навколо Сиріуса А. Один її оберт триває п’ятдесят років. Проте цю зірку, Сиріус В, змогли виявити лише в нашому столітті з допомогою сучасних астрономічних інструментів. Догонам же вона відома вже багато сотень років. Не розумію лиш, яке відношення це має до вас.

— А чи відомо вам, що існує ще один, більш тривалий цикл? Місцеві звіздарі переконані, що нова епоха настане по завершенні тринадцятого циклу. Тринадцять — нещасливе число для догонів. Тринадцять разів по п’ятдесят — шістсот п’ятдесят років. Від цього моменту, який припадає на сьогоднішній день, у догонів починається новий відлік часу. Згідно з давнім пророцтвом, цього дня їхній народ зазнає страшних нещасть. І найпершим стане вороже нашестя, після якого настане тисячоліття жахливої пітьми. За цей час Земля має очиститися, й почнеться новий цикл життя.

— І що з того?

Гумбольдт неуважно глянув на мисливця на метеорити.

— Ви й досі не зрозуміли? Завдяки вашому жорстокому вторгненню пророцтво збулося. Це ж є таким очевидним.

Уїлсон протягом кількох хвилин мовчав, зберігаючи незворушний вигляд обличчя. А потім щиро розреготався.

49

Сміх лунко розлігся довкола й відбився від високих стін храму, а за хвилину його підхопили Джонатан Арчер і його люди. Поряд із могутньою і загадковою спорудою, посеред мертвого міста з таємничою долею, він звучав недоречно, проте минуло чимало часу, перш ніж Уїлсону вдалося заспокоїтись.

— Їй-право, пане Гумбольдт, — усе ще відсапуючи й утираючи сльози, промовив він, — у вас, німців, особливе почуття гумору! Зовсім не таке, як у англосаксів.

Гумбольдт спохмурнів.

— Я розповів вам про все це аж ніяк не для того, щоб розважити.

— Виходить, ви й справді вірите в усі ці нісенітнитці?

— Цілком переконаний, що все це — правда.

— І після цього ви вважаєте себе освіченою людиною? Тисячоліття пітьми! Що за дурня?

— Виходить, ви не хочете зважати на факти?

— Про які факти може йти мова, пане Гумбольдт? Міфи й легенди, а, якщо вже бути зовсім точним, дикунські казки. — Уїлсон з удаваним розчаруванням похитав головою. — Якби ви знали, скільки їх мені довелося вислухати за всі ці роки, не кажучи вже про примарні пророцтва! Поява комет і падіння крупних метеоритів із глибокої давнини вважалися провісниками лиха. Так гадали мешканці Давнього Китаю та Єгипту, Месопотамії та Середньовічної Європи. Немає такого метеорита, побачивши який люди б не падали навколішки й не починали просити Бога про своє спасіння. Та якби я щоразу дослухався до цих дурних балачок, то й досі працював би лаборантом десь у пропахлих пилом запасниках Лондонського музею природничої історії, а в моєму сейфі не було б ані порошини іридію. Не кажучи вже про це… — він злегка клацнув нігтем по сріблястій кульці у власній очниці.

При цьому пролунав такий скрегіт, що Оскар здригнувся.

— Якщо я вас правильно зрозумів, сер, ви й справді намірилися забрати Скляне прокляття з храму й вивезти його за межі країни? — запитав Гумбольдт.

— Навіть не сумнівайтеся, я це зроблю. Проте, все, що ви розповіли, є дуже цікавим. Мабуть, доведеться вкотре грунтовно обміркувати нашу стратегію. Замість того, щоб викочувати метеорит із храму за допомогою похилого дерев’яного жолоба, ми, гадаю, краще діятимемо згори. Це буде навіть зручніше. Он, бачите це кругле вікно? — Він указав на верхівку храмового куполу. — Там ми змонтуємо щось на кшталт підйомного крану й просто висмикнемо метеорит із кріплень, наче морквину з грядки. Що ви на це скажете?

Учений трохи відступив назад.

— Я не можу цього допустити, й ви розумієте це не гірше за мене.

Його рука потяглася до ціпка з прихованим клинком, та Джейбс Уїлсон теж не дрімав. У його руці зблиснула шпага.

Одночасно Оскар відчув доторк холодної сталі. За його спиною стояв Джонатан Арчер, приставивши до скроні хлопця револьвер. Серед найманців почулосм глухе ремствування.

— Ну ж бо, пане Гумбольдт! Ви й справді бажаєте повоювати? — Уїлсон кивнув на Оскара. — На вашому місці я б усе ж таки передумав.

Учений озирнувся. Побачивши револьвер у руці Арчера, він зблиснув очима.

— Нікчемний боягузе!

Уїлсон скористався моментом і точним рухом вибив бойовий ціпок із рук супротивника.

— Не варто так хвилюватися через дурниці, колего. Не бачу ніяких причин, щоб так гніватися. Вірте, тут нічого особистого, мовиться тільки про справу.

— Не намагайтеся мене переконати, — проричав Гумбольдт. — Той, хто наставив зброю на мого сина, не має жодних шансів. Віднині він — мій особистий ворог, і ніщо не зможе йому зарадити.

— Тоді мені залишається одне — взяти вас під варту. Патрику, замкніть цю парочку в одній із хатин. Можливо, там вони швидше отямляться.

— Тоді заарештуйте мене разом із ними, — вийшов наперед Гаррі Босуелл. — Я більше не згоден мовчати й миритися з вашими злодіяннями. Годі вже з мене! — Його окуляри підстрибували на переніссі від гніву й обурення.

Уїлсон побуряковів.

— У вас контракт, клятий скиглій! Негайно беріться до своєї роботи!

Гаррі похитав головою.

— Фотографувати ваші безчинства? Пошукайте собі іншого дурника. Я звільняюся. І тобі слід би було зробити так само, Максе!

Оскар перевів погляд на Пеппера. Співробітник «Глобал Експлорер» цієї хвилини мав дуже збентежений вигляд. Він ремиґав ротом, наче викинута з води риба. Слова Гаррі були для нього цілковитою несподіванкою. Лише за кілька хвилин йому вдалося видушити з себе кілька слів:

— Пропоную вам усім трохи охолонути, панове! — Макс примирливо здійняв угору руки. — Гадаю, що існує чимало способів залагодити конфлікт мирним шляхом.

— Ох, Максе! — Гаррі співчутливо глянув на друга. — Можливо, нагадати тобі, про що було написано в телеграмі? Ти ж бачив її на власні очі!

— Що за телеграма? — поцікавився Гумбольдт.

— У Дакарі ми отримали телеграму від приятеля Макса, британського журналіста. У ній повідомлялося про те, що сер Уілсон під приводом дуелі прибрав зі свого шляху відомого астронома Франсуа Лакомба, щоб заволодіти матеріалами французьких геодезистів…

— Безсоромна брехня! — проричав мисливець на метеорити.

— …Крім того, там було сказано, що цей випадок було кваліфіковано лондонським судом як «образу її величності». Типовий випадок неправедного судового рішення, якщо вас цікавить моя думка.

— Але ж сер Уїлсон врятував мені життя… — відказав Макс.

— А ти — йому. Хіба цього не достатньо?

— А постріл під час поєдинку з догонами? — запитав Макс. — Якби він вчасно не застрелив дикуна, валятися б мені десь поміж скель із розтрощеним черепом. Фактично, він двічі врятував мені життя!

— Це я стріляв, бовдуре, — відповів Гаррі, сумно й водночас глузливо усміхаючись.

Макс широко відкрив очі від подиву.

— Ти?!

— Я, друже, це я застрелив того догона, який кинувся на тебе з сокирою, — фотограф співчутливо глянув на Макса. — Через тебе я вперше в житті вбив людину. І, повір мені, я б ніколи нічого подібного не зробив, але не міг же я дивитися, як тебе вбивають, і не спробувати втрутитися!

Макс Пеппер вражено застиг на місці. Самовладання остаточно покинуло його, голова опустилася, плечі затремтіли. Журналіст втупився очима в землю і лише після тривалого мовчання спромігся таки підняти голову. Очі його блищали від сліз.

— Вибач мені, Гаррі, але ж я нічого не знав про це.

— Ти й не міг знати. Я сам не хотів тобі казати, проте ситуація надто різко змінилася. Тепер ти потрібен нам.

Макс коливався лише якусь секунду, а потім твердо промовив:

— Сер Уїлсон, боюся, що й мені доведеться подати у відставку. Прошу з розумінням поставитися до того факту, що за теперішніх обставин я не можу більше на вас працювати. Якщо хочете, я особисто повідомлю містера Вандербільта, що розірвав контракт виключно з власної волі. Ви не зазнаєте ані найменших матеріальних збитків.

Уїлсон мовчав, ніяк не реагуючи на його слова. Тоді Пеппер неквапливо попрямував до своїх друзів і став поряд із ними.

Тепер усі очі були спрямовані на Уїлсона. Обличчя мисливця на метеорити поступово наливалося кров’ю — гнів душив його. Тільки Богові відомо, кого з трьох цієї хвилини британець ненавидів більше: Гумбольдта, Гаррі чи Макса.

Нарешті, він порушив мовчанку.

— Яка зворушлива сцена. Я ледве сльозу не зронив. Мені начхати на цього божевільного німця і його команду, але вам, Пеппере, я довіряв. Після вашого мужнього вчинку під час атаки берберів я вже було вирішив, що з вас вийде непоганий хлопець. Однак, тепер бачу, як жорстоко помилявся.

— Мені дуже шкода, що змушений вас розчаровувати, сер.

Уїлсон ступив уперед і зацідив журналісту важелезного ляпасу. Пеппер гепнувся на землю, як лантух із борошном.

— Патрику, заберіть цих зрадників від мене й надійно замкніть! — різко скомандував Уїлсон. — Цілодобово охороняйте. Та глядіть мені. Якщо втечуть, відповідатимете головою. Зараз я маю важливіші справи, та щойно ми витягнемо з храму цей метеорит, нехай начуваються. Отримають на повну!

50

Йатиме тихо скрикнула й схопилася за щоку. Шарлотта, яка схилилася над пораненим догоном із гарбузовою посудиною, повною свіжої води, глянула на неї й перелякалася.

Ліва половина обличчя дівчинки розпухла й почервоніла, ніби обпалена вогнем. Шарлотта кинулася до неї.

— Що з тобою? — вона спробувала обійняти Йатиме. — Що сталося?

Дівчинка мовчала, по її щоках текли крупні сльози. Джабо тихенько повискував.

— Дозволь мені глянути… Боже милий! Хто тебе вдарив?

Йатиме витерла сльози.

Шарлотта здивовано озирнулася. Окрім поранених, поблизу нікого не було. Вони з Елізою вже кілька годин поспіль надавали допомогу людям в імпровізованому шпиталі, й увесь цей час Йатиме провела, сидячи під фіговим деревом і поринувши у свої думки. Шарлотта не знала, що й подумати.

— Елізо!

Темношкіра супутниця Гумбольдта перев’язувала пораненого буквально за два кроки від неї.

— Що сталося, люба?

— Я не розумію… Ти маєш сама це побачити.

Еліза, облишивши пораненого, підійшла до Шарлотти.

— Що тут у вас?

Дівчина вказала на щоку Йатиме.

— Схоже на ляпас, чи не так?

Еліза кивнула:

— Справді. Навіть відбитки пальців добре видно, жінка вказала на виразні червоні смуги.

— Хто це зробив, дитинко?

Йатиме похитала головою. Від болю вона так стиснула губи, що вони зробилися сірими.

— Ми знаємо цю людину?

— Дивно, — сказала Шарлотта. — Йатиме весь час була тут, поруч із нами, й до неї ніхто не підходив.

Еліза задумливо схилила голову, а потім промовила

— Мабуть, вона не хоче говорити. Але є й інший спосіб.

Вона доторкнулася кінчиками пальців до скронь дівчинки й заплющила очі. Але одразу ж їх відкрила.

— Нехай Бог милує, що ж це робиться?

— Що ти побачила?

— Ходімо швидше, — Еліза скочила на ноги й побігла до тогуни, де саме перебували Убіре й інші старійшини. Вже на бігу вона кинула через плече: — Лихо, Шарлотто! Страшне лихо!..


— Геть від мене! — сердито кинув Макс Джонатану Арчеру. — Я вже багато разів казав, що не терплю, коли мене хапають. Чуєте, це вас стосується!

— А мені плювати, подобається тобі це, чи ні, — Арчер і справді плюнув просто під ноги журналісту. — Я тобі від самого початку не довіряв. Просто не доберу, як це старий примудрився взяти з собою такого тупака-янкі.

Максова щока все ще палала від ляпаса, якого заліпив йому Уїлсон.

— Мабуть, через те, що я врятував ваші смердючі дупи, — огризнувся він. — Без мене ваші кістки вже досі б валялися в піску поміж дюнами, а зі шкур бербери зробили б собі бубон. І як же я шкодую, що я чомусь здумав допомагати таким негідникам! Ви ж просто жалюгідна зграя грабіжників, мисливців на славу та гроші!

Арчер замість відповіді тицьнув Пепперу під носа револьвер.

Гумбольдт відтягнув журналіста назад:

— Поки що слід зачекати, — прошепотів він німецькою. — Успіх не на нашому боці. Та ми неодмінно виплутаємося з цієї халепи, й тоді вже, повірте мені, Максе…

— Сподіваюся, ви маєте слушність, — так само тихо озвався Пеппер. — Не можу дочекатися моменту, коли поквитаюся з цим хлопцем… — Він прикусив губу. — Та я ж і насправді самозакоханий тупак. Як я міг довіритися Уїлсону? Його слова — суцільна брехня. Якби ви вчасно не з’явилися, він би відправив мене до храму, щоб на власні очі побачити, на що здатний метеорит!

— Ви — не єдиний із тих, кого ошукали, — відповів учений. — Такі люди, як він, здатні в разі необхідності бути дуже переконливими. У них є вдосталь чарівності й сили переконання. Вони майстерно маніпулюють іншими людьми. Проте варто вам лише ковтнути приманку, — клац! — і вам пред’являть рахунок! Мені добре відомі подібні особи. Їх удосталь повсюди: в науці, в політиці, в банках і в правліннях крупних комерційний компаній. Для них важливим є одне — влада. Ніколи не слід їх недооцінювати!

Арчер і О’Ніл привели всіх чотирьох у глиняну хатину з масивними дверима з твердої деревини. Всередині було нічим дихнути, як у глечику, який виставили на сонце. В хатині не було ані стільців, ані стола чи ліжок. Лише під стіною в долівці зяяла діра, яка колись, очевидно, слугувала за вбиральню.

Арчер указав стволом револьвера на двері:

— Заходьте. І не робіть дурниць. Якщо хтось захоче втекти, отримає собі кулю. Це зрозуміло? От і добре.

— Але ж тут жарко, як у печі, — зауважив Гаррі. — Залиште нам хоча б трохи води.

Арчер відстебнув від пояса флягу й кинув її в куток.

— А тепер — ідіть!

Заходячи першим, Макс ледве не впав, спіткнувшись об поріг. Гумбольдт, Гаррі й Оскар зайшли слідом за ним. Важкі двері захлопнулися, й вони опинилися в полоні.

Макс розглянувся на всі боки. Єдиним джерелом світла й повітря тут був невеликий квадратний отвір у стіні задньої частини хижки. Він був розташований трохи нижче від даху, та невдовзі четверо бранців зрозуміли, що для вентиляції цього отвору недостатньо: вже за півгодини всі вони були мокрими від поту. Температура в хижці була не менше як п’ятдесят градусів.

Пеппер підняв із глиняної підлоги флягу і струснув.

— Тут усього лише кілька ковтків, — розчаровано промовив він. — Арчер і в цьому нас надурив.

— Та це й не дивно. Такий самий безсовісний негідник, як і його хазяїн, а, може, й гірший, — промовив Гумбольдт, продовжуючи оглядати приміщення.

Окрім отвору високо під дахом, ніяких вікон у стінах не було. Покрівлю було зроблено з міцних дерев’яних брусів і покрито товстим шаром глини. Стіни ж виявилися набагато міцнішими, ніж здавалося на перший погляд.

— Як же ми звідси виберемося? — В напівтемряві хатини фігура Оскара була схожою на тінь.

— Поки що не уявляю, — похмуро відповів Гумбольдт. — Але ми щось придумаємо. Обов’язково маємо придумати, інакше справа закінчиться найстрашнішою в історії катастрофою.

51

Шарлотта здивовано дивилася то на Елізу, то на Убіре. Розмова між ними виявилася короткою, але й цього вистачило, щоб старійшина не на жарт розхвилювався. Навколо зібралися всі мешканці поселення, і коли Убіре повідомив їм новину, у відповідь почулися страшні прокльони. Було зрозуміло, що догони налаштовані дуже войовничо.

Цієї миті з’явився батько Йатиме, коваль. Він тягнув за собою візок, навантажений щойно виготовленою зброєю. Сталь тьмяно виблискувала на сонці.

Подальші події розгорталися з шаленою стрімкістю. Убіре коротко скомандував, воїни схопили з візка списи, дротики, щити й кинулися до мосту. До них приєдналися Шарлотта й Еліза, за якими поспішали Йатиме, Джабо і Вілма. Невдовзі біля краю ущелини зібралася мало не половина населення міста.

— Що, що там сталося? — намагалася зрозуміти Шарлотта, ледве встигаючи за Елізою.

— Гумбольдта і Оскара взяли в полон. Із ними ще двох. Ці люди — наші друзі. Йатиме бачила внутрішнім поглядом, як це сталося, і я також усе відчула.

— У полон? Але чому?

— Пророцтво! — задихаючись, промовила Еліза. — Все розгортається так, як і казав Убіре. Воїни хочуть зробити останню відчайдушну спробу і примусити ворогів зректися своїх намірів.

— Намірів? Яких іще намірів?

— Ці люди прагнуть забрати з собою зелений камінь.

— Невже? Але це ж справжнє божевілля!

— Саме тому їх і треба зупинити.

Шарлотта раптом зіщулилася від пориву холодного вітру і глянула вгору. Небо вже не було глибоким і синім — із заходу наповзали темні хмари. Відчувалося, що скоро піде дощ.


Воїни затягнули бойову пісню.

Це була дивна мелодія. Вона складалася лише із п’яти нот, які раз у раз повторювалися, то затихаючи, то знов набираючи силу. Шарлотті чомусь стало страшно від цих звуків.

Перші воїни вже досягли скельного переходу. Одразу ж почулися постріли з рушниць. У повітря здійнялися фонтанчики піску. Догони розсипалися по схилу й укрилися за скелями. Крізь проміжок між каменями Шарлотта помітила фігури людей на протилежному боці ущелини. Схоже, ті вже давно чекали атаки догонів і зайняли найзручніші позиції.

Вогонь із того боку подужчав.

Догони відповідали стрілами й метальними списами, та без особливого успіху. Адже для того, щоб поцілити супротивника, їм треба було вийти з укриття. Деякі воїни спробували це зробити, але їх одразу ж було застрелено. Бідолахи впали у прірву, і поки їхні тіла, перевертаючись, летіли вздовж стіни, Шарлотта прикрила очі й устигла прошепотіти коротку молитву…


— Ворушіться! Ми маємо поспішати!

Джейбс Уїлсон, стоячи біля храмової брами й широко розставивши ноги, керував роботою імпровізованого підйомного крану. Примітивну конструкцію було поспіхом складено з кількох блоків, канатів і брусів, для яких використали стовбури дерев, що у великій кількості росли в Заборонному місті. Крану належало підняти метеорит крізь отвір у куполі й перенести його у товстелезний дерев’яний контейнер.

Усе вже було майже готове до підйому. Через відкриті навстіж ворота Уїлсон міг бачити метеорит. Зелений світний камінь був уже так близько від нього, що, здавалося, ось простягни руку — і можна доторкнутися до його граней.

Що там плів Гумбольдт? Зеленкуватий пісок біля основи метеорита — це нібито насіння, що його розсипає камінь, яке проникає крізь будь-яку речовину. Достатньо лише наступити на нього…

Він переставив ногу через поріг і спробував підошвою пісок, що вкривав плити з пісковику. Нічого не сталося. Можливо, варто зайти трохи далі? Він озирнувся. Біля нього на сходах валялася зламана вітром зелена гілка. Уїлсон підняв її, обчистив від пагонів і поколупав її кінцем зеленкуватий пісок — там, де його було найбільше. Знову нічого.

Полегшено зітхнувши, він відкинув гілку вглиб храму. Раптом почувся дивний шум. Гілка сама собою заворушилася, промайнуло зелене листя на її кінці, й наступної миті вся гілка зникла в піску. Уїлсон мимоволі відсахнувся. Схоже, Гумбольдт нічого не перебільшив.

Наразі з’явився Джонатан Арчер. Обличчя його здавалося вдоволеним.

— Як справи в наших гостей?

Арчер усміхнувся:

— Гадаю, чудово. Щоправда, вони мають до нас кілька неістотних претензій, але ж ми іншого й не очікували. Патрику вони не набридатимуть: хижка виявилася напрочуд міцною.

— Гм, — Уїлсон почухав неголене підборіддя.

— У чому справа, сер? Можливо, треба підсилити охорону?

— У цьому немає потреби. Та не слід забувати, що наш головний бранець — зовсім не звичайна людина. Я дещо чув про цього Гумбольдта. Дуже небезпечний тип.

— Якщо хочете, я особисто забезпечуватиму його охорону…

— Не варто, Джонатане. Це вже параноя. Займемося краще нашим скарбом. Як ви вважаєте, якою може бути маса цього каменя?

— Важко сказати. Мабуть, від п’ятисот до восьмисот кілограмів. Я бачу, він обрамлений чимсь на кшталт кам’яного кільця із золотими прикрасами. Крім того, там є ще кілька гострих виступів, що нагадують промені, за які можна закріпити стропи основного каната.

Уїлсон кивнув.

— Відрядіть когось зробити це. Тоді завдання стане зовсім простим: залишиться тільки витягти нашу штукенцію звідти.

— Для мене було б великою честю особисто закріпити стропи.

Уїлсон здивовано скинув брови вгору:

— Для вас?

— Авжеж, сер.

— Але ж ви знаєте, що це надзвичайно небезпечно? Ви чули все, про що розповідав Гумбольдт, і все ж наважуєтеся ризикнути?

— Так, сер. Я буду обережним і не наближатимуся до зеленого піску — спробую спуститися до каменя згори. Можете бути певні, я зайве не ризикуватиму: життя мені поки що не набридло.

— Ну, не знаю… — з сумнівом похитав головою Уїлсон.

— Я наполягаю, сер! Ви надасте мені особливої честі дозволивши доторкнутися до цього легендарного каменя першим. — Арчер відкашлявся: — Я чув, як ви всього лише кілька годин тому пропонували це зробити Пепперу. Але зараз він більше не може претендувати на роль першовідкривача, і рядок у документі залишиться порожнім. Мені здається, що це непорядок.

Уїлсону знадобилася лише мить на роздуми.

— Гаразд. І нехай вам Бог допомагає. Він міцно поплескав свого ад’ютанта по плечу: — Недарма я завжди так високо цінував вас, Джонатане. А тепер просто пишаюся вами!

52

Найперше Джонатан Арчер попросив здорованя Руперта допомогти йому видертися на купол храму. Колишній докер був напрочуд сильною людиною, а його рана, отримана в сутичці з берберами, практично загоїлася, і тепер він майстерно керував роботою імпровізованого крану.

— Дякую, — гукнув Арчер приятелю, опинившись нагорі. — Як там справи з підйомним механізмом?

— Усе готове! Залишилося змастити блоки, й можна починати, — Руперт помовчав і обережно поцікавився: — А хто з нас першим вирушить у лев’ячу пащу? Сподіваюся, це буду не я?

Нервовий сміх, яким Руперт супроводив свій жарт, видав його напруження.

— Ні, ваша допомога не знадобиться. Туди спущуся я.

— Ви, сер?

— Я не можу вимагати від своїх людей того, чого не можу зробити сам, — відповів Арчер.

— Розумію, сер…

— Крім того, мені потрібна надійна людина в тилу, на яку я можу покластися в разі виникнення непередбачуваних обставин. — Він засміявся. — Ви потрібні тут, нагорі. І якщо з’явиться небезпека, я буду впевнений, що ви мене швиденько витягнете звідти.

— Так швидко, як тільки дозволить підйомник, сер!

— От і добре, тоді не гаймо часу.

Арчер піднявся на верхівку купола й зазирнув у темне провалля. Найманці розбили засклення круглого отвору й витягли з рами осколки. Підлога храму навколо метеорита була всипана битим склом. Камінь мінився всіма відтінками зеленого і справді нагадував зірку, що спустилася з небес.

Якби помічник Уїлсона заявив, що на душі в нього спокійно, він би збрехав. Джонатан Арчер був людиною тверезою, навіть скептичною, однак за останні роки вислухав стільки історій про цю зелену брилу, що ладен був повірити у що завгодно.

Позичивши в Руперта грубі шкіряні рукавиці, Арчер зверху них іще до ліктя обмотав руки товстою вовняною тканиною. Так само він захистив і ноги, щоб жодна зелена піщинка не змогла проникнути під шкіру. Адже він зовсім не бажав бути з’їденим ізсередини. Потім Арчір вдягнув шкіряну куртку, і Руперт обв’язав його канатом навколо поясу, надійно затягнувши всі вузли.

Ось і все. Арчер узявся за канат, що закінчувався чотирма стропами з петлями, спустив ноги в отвір і кивнув докеру:

— Давай!

Руперт натиснув на важіль, і канат трохи послабився.

Арчер ковзнув униз і завис у повітрі, продовжуючи повільно спускатися. Метеорит наповнював простір під склепінням купола таємничим зеленим світлом і здавався прекрасним, як зелений оазис посеред випаленої сонцем пустелі. Вугільно-чорний обсидіан і золото вигідно підкреслювали основний колір каменю. В цьому смарагдово-зеленому сяйві хотілося повністю розчинитися. Арчер досить довго роздивлявся камінь, поки не відчув ривок канату.

— Гей, Джонатане! Чи ви там задрімали? — почувся здалеку голос.

— Що? — він здригнувся й розплющив очі.

В отворі купола чорнів силует докера. Руперт продовжував потроху витравлювати трос.

— Уже дві хвилини ви не відповідаєте на запитання.

— Як ви сказали? — схаменувся Арчер.

— Ви теліпаєтеся там, як у тім’я битий. Я вирішив, що варто поцікавитися, чи все з вами гаразд.

Арчер струснув головою. Що з ним сталося? Він цілком отямився, свідомість була ясною, та, здавалося, що з його тіла пішла половина життєвих сил. Ніби хтось усередині натиснув найголовніший вимикач. Клац! — і готово…

— Усе гаразд, сер! — гукнув він. — Просто трохи замріявся.

Замріявся? Брехня. Швидше, відключився, та зізнаватися в цьому він не хотів. Клятий камінь! Арчер пригадав, як вдивлявся в його зелену безодню, а потім…

— То що ж, продовжимо?

— Звісно, сер!..

Він протер очі. Камінь був уже зовсім близько. Звідси він міг добре роздивитися золоті промені й обсидіанове кільце. Аби лиш устигнути накинути на них петлі — і геть звідси! Залишається три метри, два… Зелений камінь сяяв просто під ним. Ну й одоробло! Чи потягне його підйомний кран?..

Ага, ось і вістря променів. Неначе блискучі списи вони тягнуться назустріч Джонатану Арчеру, чиє ім’я скоро стане відомим самій королеві Великобританії.

Він злегка розгойдався, щоб дотягтися до них і приготував першу петлю. Та не встиг Арчер накинути її на перший промінь, як щось сталося. Метеорит засяяв набагато яскравіше. Зелень змінилася червоним, а потім жовтим пульсуючим світлом. Зі свистячим шипінням із надр моноліту вирвався білий промінь, і безпорадна людина, підвішена на довгому канаті, опинилася просто на його шляху.

Арчер устиг відчути, як промінь доторкнувся до його лоба, і здригнувся. За лічені секунди перед його внутрішнім поглядом промайнули незчисленні зірки та планети потім усе поринуло в пітьму…


Оскар морочився з пов’язкою. Тепер уже було просто необхідно глянути, що ж насправді відбувається з рукою. За останні півгодини біль набагато збільшився.

Там щось було. Щось чуже. І воно прагнуло вирватися. Зовсім як тоді, коли в нього збільшувалися м’язи й на тілі в найнесподіваніших місцях починало рости волосся. Ці відчуття були дещо схожими, проте зараз боліло набагато сильніше.

Біль охопив уже всю ліву половину тіла і шпигав у ногу. М’язи були страшенно напружені, наче від судом. Іще кілька хвилин — і він просто не витримає.

Решта бранців зібралася у протилежному кутку хатини й тихо перемовлялася між собою. Швидше за все, Гумбольдт розповідав про результати проведених ним дослідів, а, можливо, мова йшла і про його стан. Час від часу хтось із них нишком оглядався, щоб подивитися на Оскара. Треба бути гранично обережним.

Раптом із боку храму почувся дивний шум. Глухий хлопок, слідом за яким пролунав здавлений крик. Усі скочили на ноги й припали до шпарин у дверях. От і добре, зараз він здихається від цієї клятої пов’язки.

Оскар розстебнув шпильки, якими було закріплено кінці бинтів, і потягнув зубами за вільний кінець. Пов’язка одразу трохи ослабла. Юнак зробив усе так швидко, що ніхто не звернув на нього ніякої уваги.

Іще мить — і пов’язка почала піддаватися. Місіонери не пошкодували перев’язочного матеріалу. Його вистачило б, щоб забинтувати його від голови й до ніг, та ще й бинти було накладено якимсь не відомим Оскару способом. З якого б це дива брати-місіонери так старалися? Може, вони намагалися щось приховати?

Юнак згадав лиховісну усмішку керівника місії. Вона ще довго ввижалася йому в кошмарних снах. Залишалось сподіватися, що нічого поганого вона йому не віщувала.

Зціпивши зуби, він продовжував розмотувати бинт. Залишалося всього кілька витків. Іще трохи — і справу зроблено. Нарешті, він зірвав пов’язку й відчув на обличчі гарячу хвилю повітря. В ніс ударив важкий сморід.

Оскару довелося трохи відсапатися, й лише після цього він наважився глянути на власне передпліччя. Шкіра на його руці стемніла і дивно вилискувала. Але тут, у напівтемряві хижки, не можна було добре побачити, що було тому причиною. Мабуть, краще підійти ближче до отвору під стелею. Вистачить навіть тонкої смужки денного світла.

Оскар простягнув руку вгору.

Те, що він побачив, примусило його відчайдушно за волати.


Джейбс Уїлсон відсахнувся.

Перед його очима все ще палав електричний розряд — синьо-біле щупальце, яке метнулося до Арчера. Потім почувся шиплячий свист, і тіло його ад’ютанта почало корчитися в конвульсіях. Могутній потік світла пронизав бідолаху наскрізь. Сині спалахи з’явилися на одязі англійця, пробігли вздовж канату кудись угору й із сухим тріском зникли. Посипалися іскри. Канат обвуглився й обірвався, нерухоме тіло його вірного друга і помічника полетіло вниз.

Кран було безнадійно зіпсовано, пісок унизу, навколо непритомного Арчера, було всипано обгорілими залізяками та розтрощеними балками, що залишилися від саморобної конструкції.

Уїлсон розширеними від жаху очима стежив за тим, що відбувалося. Він ладен був уже рвонути до храму, щоб допомогти Арчеру, проте миттю усвідомив, що це було б фатальною помилкою, і відсмикнув ногу, так і не наважившись ступити всередину.

Це його і врятувало: поверхнею піску вже пробігали хвилі, розходячись концентричними колами, ніби хтось жбурнув камінь у спокійну воду. Тіло його друга лежало під уламками крану, але тепер пісок навколо нього почав бурхливо рухатися й нуртувати. Здійнялися вгору дрібні зеленкуваті кришталики, й ця лиховісна хмара поховала під собою Джонатана Арчера. Щось зашипіло, а потім раптом загуло, ніби десь поряд утворився величезний водоспад. Пісок спучився, як у повній по вінця посудині, повітря зробилося щільним, наче збурений пісок, а з храму поповз нестерпний сморід. Уїлсону довелося затиснути носа, проте запах був таким сильним, що сльозилися очі.

Йому вперше зробилося по-справжньому страшно. Клятий метеорит! Слід було таки дослухатися до голосу інтуїції. Якби це завдання він примусив виконати бранців, тоді й Арчер був би цілим. Та що вже тепер бідкатися! Нічого не вдієш…

Минуло не більше тридцяти секунд, і все затихло. Зеленкуватий пісок знову зробився гладеньким, морок розсіявся. В повітрі залишився тільки легкий запах сірки й озону. Оце й усе. Ані Джонатана Арчера, ані уламків підйомного крану. Зникли, як і не було. Неначе їх змела невидима рука.

Мисливець на метеорити, який прославився на всю Англію завдяки своїй нездоланній мужності, відчув, як у нього тремтять і підгинаються коліна.

53

Крізь вузьку шпарину в дверях Гумбольдт марно намагався розгледіти, що діється в місті. Ну, звісно ж, щось надзвичайне відбувалося саме у храмі й навколо нього. Там раптом спалахнуло сліпучо-яскраве світло, почувся дивний свист, застугоніла земля, та наразі все стихло так само, як і почалося.

Потім учений побачив, як сходами, що вели до храму, спускається мисливець на метеорити Уїлсон, і при цьому він має такий вигляд, ніби щойно зазнав нищівного нокауту на рингу. Кілька найманців одразу кинулися до свого керівника й підхопили під руки. Однак Уїлсон швидко отямився й почав віддавати команди своїм людям, люто жестикулюючи й раз у раз указуючи на храм.

Цікаво, що там могло статися? І де це Арчер?

Тільки зараз Гумбольдт пригадав, що помічник Уїлсона щось уже досить давно не траплявся йому на очі. Він хотів було повідомити про свої спостереження решту бранців, коли в глибині хатини пролунав відчайдушний зойк.

Оскар!

Учений стрімко обернувся.

Здригаючись усім тілом, юнак зірвав із себе сорочку. Світло, що пробивалося з вентиляційного отвору під дахом, вихоплювало з напівтемряви його бліду шкіру і скривлене від страшного болю обличчя. Біля ніг юнака валялася купа бинтів.

— Погляньте лишень! — Макс указав на руку Оскара.

Гумбольдт ошелешено завмер на місці. В кількох місцях шкіра руки Оскара ороговіла, наче у змії. Проте це була не луска, а тонкий склоподібний шар, який блищав і мерехтів у тонкому сонячному промені. Зміни почалися біля зап’ястя й тяглися майже до самого плеча, захоплюючи частину шиї та грудей. Учений ледве спромігся здолати в собі жах і співчуття.

— Господи, Оскаре! Коли це почалося?

— Я… я не знаю… Ще в Берліні, — голос Оскара було важко впізнати. — Це та бійка з Беллхаймом… Можливо інфекція…

Гумбольдт вражено дивився на сина.

— Беллхайм?

Юнак кивнув. Йому було боляче навіть поворушитися.

— Це… був… осколок…

— Але чому ти мовчав?

Оскар опустив очі:

— Мені… мені було соромно…

Гумбольдт усе зрозумів. Він схопив руку Оскара й підніс її ближче до світла. Кінцівка зробилася напівпрозорою, схожою на деякі види риб із Південно-Східної Азії. Подекуди крізь склоподібні тканини було видно навіть кістки й судини. Хвороба зайшла вже надто далеко.

— Я не розумію… — пробурмотів учений. — Місіонери… Вони мали б вчасно помітити. Вони ж тебе оглядали!

— Вони… все… бачили… — відповів Оскар. — Тому… нічого не сказали.

Гумбольдт ковтнув клубок, що став у горлі. Потім знову взяв Оскара за руку і м’яко потиснув її:

— Усе буде гаразд, мій хлопчику.

Гаррі кинувся до дверей і почав гамселити в них обома руками.

— Послухайте, О’Ніл! Негайно відчиніть! Це терміново! Нашому хлопцеві потрібна медична допомога! Мерщій відчиніть двері!

Відповіддю була лише тиша.


Патрик О’Ніл із тривогою поглядав на храм. Наскільки він міг бачити звідси, справи там були досить кепські. Кран завалився, Арчер кудись зник. Найманці метушилися, неначе мурахи в розворушеному мурашнику.

Йому нестерпно кортіло зрозуміти, що там відбувається, та про нього, здається, всі забули. Він їм потрібен як хлопчик на побігеньках або ж охоронець, а як до діла, то зась. Про серйозні речі Уїлсон при ньому навіть не згадував.

Ще зовсім недавно він не втрачав надії, що вже в цій експедиції сер Уїлсон довірить йому якусь важливу місію. Але й тут він бачив, що його сподівання виявилися марними.

Доводилося зізнаватись самому собі, що його відданість хазяїну останнім часом добряче похитнулася. Він більше не довіряв Джейбсу Уїлсону. Той щось страшне приховує в душі, тепер це вже ясно. Інакше навіщо б йому брехати, вивертатися? Професор зневажав закони й безжально маніпулював людськими долями. Та ще й при цьому завжди виправдовував свої вчинки тим, що робить це лише заради науки. Але чомусь Патрик почав сумніватися, що Уїлсон говорить правду. Винищення догонів нічим не можна було виправдати. Так само, як і спосіб, за допомогою якого вчений роздобув французькі документи. А чи справді він убив французького астронома, захищаючи власне життя і честь британської королеви?

У цей момент Патрик почув, як у двері імпровізованої в’язниці хтось постукав.

— Послухайте, О’Ніле! Негайно відчиніть! Це терміново! Нашому хлопцеві потрібна медична допомога! Мерщій відчиніть двері!

Голос Гаррі Босуелла, фотографа.

У двері стукали так, що вони могли не витримати, тож Патрику довелося підвестися на ноги.

— Що там у вас сталося? Чому ви так репетуєте?

— Ви маєте нас негайно випустити! — відчайдушно заволав Босуелл. — Хлопцеві дуже зле. Він може померти якщо вчасно не втрутитися.

— Що з ним?

— Достеменно ніхто не знає. Щось із рукою та плечем. Потрібна допомога. Терміново!

О’Ніл завагався. А що коли просто хитрість?

Нарешті, він похитав головою.

— Прошу мені вибачити, проте я нічого не можу для вас зробити. Принаймні зараз. Поряд зі мною нікого немає, а сам я вам двері не відчиню.

— Тоді покличте когось, заради всього святого! І якомога швидше!

За відчайдушними інтонаціями в голосі фотографа Патрик зрозумів, що справа таки дуже серйозна, і хлопець не хитрує. Трохи поміркувавши, він промовив:

— Ну, гаразд. Я пішов по допомогу. Але обіцяйте мені не робити дурниць і не намагатися втекти, інакше Уїлсон застрелить вас на місці.

— Слово честі! — почулося з хатинки. — Тим більше, що голіруч нам усе одно не відчинити двері зсередини. Проте, заради Бога, покваптеся!

— Сподіваюсь, мені не доведеться пошкодувати про це… — пробурмотів О’Ніл і бігцем кинувся в напрямку храмового майдану.

54

Джейбс Уїлсон нетямився від гніву. Арчер загинув, кран, на який було витрачено стільки зусиль, зруйновано. Всі його справи пішли шкереберть. Ця каменюка з іншого світу неначе й не збирається зрушувати з місця й залишати своє гніздо в центрі храму, ніби вона сама має власну волю та право голосу.

Час уже було покласти цьому край, тим більше, що мисливець на метеорити не терпів ані найменшого опору. І якщо досі він був спокійним і розсудливим, то від цієї хвилини ситуація із зеленим каменем зробилася для нього питанням честі.

Він іще ніколи не зазнавав поразки і, незважаючи на те, що цей моноліт мав такі загадкові властивості, не хотів здаватися й цього разу. Зелена брила з безодні Всесвіту була тут чужою. То був прибулець, мігрант. А на планеті Земля існували свої правила. Тут не можна діяти як заманеться. А особливо це стосується чужинців.

— Принесіть сюди ящик із динамітом, — наказав Уїлсон.

Здоровань Руперт, який і без того був добряче наляканим, здивовано глянув на керівника експедиції.

— Динаміт, сер?

— Так, нехай йому грець! Ти хіба не чуєш? Я рознесу цю брилу на друзки, якщо вважатиму, що це є конче необхідним.

— Ви хочете знищити зелений камінь? — Руперт, як це часто з ним бувало, нічого не розумів і тільки здивовано кліпав очима.

— Не знищити, йолопе, а поділити! Я переконаний, що кожний його уламок матиме такі ж самі властивості, як і цілий камінь, хіба що не такі могутні. А нам для експериментів цілком вистачить уламка завбільшки з кулак. Решту ми продамо. Я стовідсотково впевнений, що найбільші музеї світу й товариства дослідників природи розкуповуватимуть їх, як гарячі пиріжки, і за тією ціною, яку ми самі призначимо. Ти отримаєш стільки грошей, що не зможеш їх і перелічити. Ми просто купатимемося в золоті!

Вираз обличчя Руперта поступово змінювався. Нарешті, він усе ж таки допетрав, про що мова. Решта теж не стояли без діла. Найманці щодуху кинулися до табору по динаміт.

Уїлсон був тут єдиною людиною, в душі якої ще жеврів деякий сумнів. Ризик був надто великий. Динаміт — новий винахід. Він став причиною вже кількох нещасних випадків із катастрофічними наслідками. Злетів у повітря навіть цех із виробництва цієї речовини. І лише через те, що якийсь невіглас не вжив елементарних заходів безпеки. Втримати ситуацію під контролем могла тільки досвідчена людина. Недбалість може коштувати життя і їм самим — для цього достатньо навіть сильного поштовху чи іскри…

Динаміту в них залишалося зовсім небагато. Уїлсон взагалі сумнівався, чи варто брати таку небезпечну речовину з собою в експедицію, адже невідомо, що може статися. Зрештою він обмежився двома ящиками, з яких дві третини вже було використано. Хто б міг подумати, що їм знову знадобляться динамітні шашки?

— Тягніть усе, що залишилося, сюди! — гукнув він до своїх людей, змахнувши рукою. — І, будь ласка, обережніше, не впустіть на землю.

Невдовзі найманці доправили динаміт до підніжжя храму й виструнчилися перед хазяїном.

— Чудово, — похвалив їх мисливець на метеорити. — Тепер несіть це до головних сходів і обережно підіймайте його вгору.

Він керував роботою доти, поки ящик не було встановлено на потрібному місці. Підійшов Руперт. Очі колишнього докера були сповнені страху, хоча невеликий дерев’яний ящик із написом «Динаміт Нобеля» був завбільшки таким само, як, скажімо, коробка з пляшками віскі.

Уїлсон підняв кришку ящика, і в ніс йому вдарив солодкуватий запах нітрогліцерину. Коричневі бруски шашок було загорнуто в кілька шарів промащеного паперу і, заради безпеки, пересипано піском. Виявилося, що динаміт був у чудовому стані, й це дещо заспокоїло професора.

Він вийняв одну шашку і зважив її на долоні. Потім додав до неї другу, третю й четверту. Чотирьох має вистачити. Запал лежав поряд: дерев’яна основа, до якої було насипано чорного пороху й уставлено бікфордів шнур. Залишалося тільки прикріпити запал до динамітних шашок — і ті готові до вибуху.

Із неба впали перші важкі краплини. Весь цей час Уїлсону ніколи було й угору глянути, тож він не помітив, як насунули хмари. Треба поспішати. Невдовзі запал було встановлено на місце, і мисливець на метеорити звелів своїм людям віднести ящик із рештою динаміту на безпечну відстань від храму.

55

— Сюди не можна. Бос зайнятий, — шлях О’Нілу заступило троє найманців із дерев’яним ящиком у руках.

— Що він намірився робити? — Патрик перевів погляд із напису «Динаміт Нобеля» на обличчя чоловіків, а потім на сходи, що вели до храму.

Поруч із ними стояв сер Джейбс Уїлсон власною персоною, і в руках у нього було щось схоже на рибальську вудку. Але куди це зник Арчер? І що сталося з краном?

— Мені необхідно з ним терміново побалакати, — він відштовхнув Руперта й кинувся вгору по сходах. — Мова йде про наших бранців! — кинув він через плече.

— Стій! — Руперт кинувся за ним, але Патрик виявився спритнішим. — Ану вертай!

Коли асистент забіг на верхню сходинку, Уїлсон обернувся.

— Перепрошую, босе! — гукнув Руперт, хекаючи іззаду. — Я попереджав хлопця, що вам не можна заважати, але він не послухався.

— Добре, Руперте, — озвався Уїлсон. — Повертайтеся до своїх, а я сам тут упораюся. Що сталося, Патрику?

— Бранці, сер… — Патрик важко зітхнув. — Босуелл стверджує, що юнак дуже хворий, може навіть померти. Чи можу я взяти двох людей, щоб відчинити двері й подивитися, що там сталося?

Уїлсон зміряв його скептичним поглядом:

— І ти в це повірив?

— Так, сер. Хлопцеві, здається, і справді зле. Його стан набагато погіршився відтоді, як ми їх замкнули.

Уїлсон на секунду замислився, та все ж заперечувально похитав головою.

— Ні. Може, трохи згодом. Ми маємо важливіші справи. Втім, це добре, що ти тут, Патрику. Мені знадобиться твоя допомога.

О’Ніл здивовано підняв брови:

— Що ви робитимете, сер? Де Арчер?

— Арчер? Так ти ще нічого не знаєш? — глаза Уїлсона люто зблиснули. — Джонатан мертвий. Загинув, коли ми намагалися витягти метеорит із його гнізда. Ось, потримай-но, — він простягнув свою наплічну сумку Патрику.

— Загинув? — Ця новина приголомшила молодого ірландця. — Але… Як це сталося?

— Зараз не дуже вдалий час для того, щоб розводити балачки, — мисливець на метеорити вказав очима вгору. — Ми маємо закінчити все раніше, ніж почнеться злива. А тоді я тобі все розповім. — Клацнула запальничка, Уїлсон підніс вогонь до ґнота бікфордова шнура. Почулося шипіння, гніт спалахнув ясно, майже без диму. Прихопивши з собою оснащений запалом динамітний пакунок, прикріплений до «вудки», Уїлсон рушив до храмової брами. — Ходімо, допоможеш мені!

Обличчя його зробилося дуже серйозним. Патрик узявся за пакунок із зв’язаних докупи чотирьох динамітних шашок. Уілсон тримав його «вудкою». Разом вони розмахнулися й за словом «три» кинули заряд усередину Він упав прямісінько на метеорит. Патрик зачаровано стежив за тим, як догоряє шнур.

— А тепер гайда звідси! — хрипко вигукнув Уїлсон.

Штовхнувши Патрика в спину, він кинувся бігти сходами вниз. Ірландець трохи забарився й устиг помітній як зеленкуватий пісок навколо метеорита почав рухатися, неначе під ним прокинулася якась жива істота. А потім йому здалося, нібито з-під поверхні піску виринула пара великих скляних щупалець, але він не повірив власним очам. Цього просто не могло бути.

— Та що з вами, О’Ніле?!!

Патрик через силу відірвав очі від того, що відбувалося у храмі, й кинувся слідом за босом. Метрів за п’ятдесят від них височів невеликий пагорб. На верхівці росло розлоге дерево, на якому, незважаючи на тривалу посуху, все ще залишилося кілька зелених листочків. Саме за його стовбуром і сховалися двоє чоловіків, очікуючи вибуху.


Вибух розітнув насторожену тишу, наче грім від одночасного удару тисяч блискавок. Оскар відчув, як від потужної вибухової хвилі здригнулася їхня імпровізована в’язниця. Зі стелі посипалася суха глина. Двері ледве встояли, та крізь їхні шпарини до хатки з такою силою увірвалися пісок і дим, що їм довелося затулити руками обличчя. Гуркіт іще не затих, а Гумбольдт уже скочив на ноги й кинувся до дверей. Припавши до шпарини, він визирнув на вулицю.

— Боже милий! — пробурмотів він, коли пил трохи влігся. — Ці люди остаточно збожеволіли. Вони рознесли динамітом храм. Від споруди майже нічого не залишилося. Ось погляньте!

Усі, крім Оскара, підбігли до дверей. Тільки юнак, прислухаючись, дивився вгору. На дах хатинки впали важкі дощові краплі, а незабаром почалася справжня злива.


Із розташованої неподалік скелі зірвалася й із гуркотом покотилася вниз купа каміння. Стовбур і гілки розлогого дерева жалісно скрипіли. Хвиля розжареного повітря здійняла хмари піску, й О’Ніл з Уїлсоном мало не задихнулися. І одразу ж їм на голову посипалися камінці. Патрик міцно притиснувся до виступу скелі, щоб каменепад його не зачепив. Уламки були завбільшки з кулак, а, може, трохи крупніші. Якщо один із них влучить у голову, то ніхто не дасть за його душу й шеляга.

Іще кілька секунд навколо них було справжнє пекло, але потроху все вляглося. У місті знову запанувала тиша. Чути було тільки шелестіння дощу по гілках.

Патрик розглянувся. Один за одним найманці виходили зі своїх схованок. У нього трусилися коліна, а мокра від поту і дощу сорочка прилипла до спини.

Молодий чоловік глянув у бік храму, й те, що постало перед його очима, змусило О’Ніла затамувати подих. Йому довелося кілька разів моргнути, щоб переконатися, що це не зорова омана.

Споруда зникла, як крізь землю провалилася. На її місці до неба здіймався стовп диму. На тлі грозових хмар він здавався надзвичайно похмурим, неначе провісник іще більших нещасть. Земля навколо була всіяна осколками каменю і трісками. Довколишні дерева вибуховою хвилею вивернуло з корінням, їхня кора почорніла від кіптяви. У повітрі пахло чадом.

Джейбса Уїлсона також вразила надзвичайна потужність вибуху. Коли він оглянув руїни храму, на його обличчі відбилося недовірливе здивування.

— Отакої тобі! — бурмотів він, переступаючи через уламки. — Оце так сила! Якби я знав, що за диявольська штука, цей динаміт, я зробив би трохи менший заряд. Хоча, з іншого боку… — він задоволено озирнувся кругом себе. — Це саме те, що я й хотів. Ось дивіться! — він указав на уламок дивного метеорита.

Патрик О’Ніл обережно наблизився до руїн. Він навіть не уявляв собі, як тепер бути, адже тут скрізь валяються шматки цього таємничого зеленого каменю. Він зупинився. Ось один із них — завбільшки з волоський горіх. Камінчик слабко блимав зеленим світлом. Господи, та їх тут сила-силенна!

Уїлсон із усмішкою обернувся до асистента:

— Ну що, Патрику? Мало у штани не наклали?

— Правду кажучи, так, сер… А онде ще осколок!

Уїлсон вийняв із сумки рукавиці та бляшану коробку з-під сигар. Захистивши руки, він нахилився й підняв із землі уламок метеорита.

Патрик завмер.

— Але, сер… Ви впевнені, що це безпечно?

— Цілком. Я запам’ятав, як цей учений-німець стверджував, що ця пошесть не може впоратися з металом, — він поклав уламок у коробку й закрив кришкою. Замок на ній тихо клацнув. — Бачиш? Тепер нікуди він не подінеться.

Він поклав сигарну коробку в сумку і глянув на своїх людей, які недовірливо стежили за його діями.

— Ну що, хлопці. Позбирайте в нас усі металеві коробки, які тільки є. Бляшанки від набоїв, фляги, портсигари, консервні банки, контейнери для сміття і все таке інше. Словом, підійде будь-яка металева тара. А після цього починайте збирати туди осколки. Вважайте, що збираєте гроші. Та будьте обережні: користуйтеся рукавичками і стежте, щоб камінь не торкався до шкіри. Вибух дуже послабив його міць, тож деякий час він буде абсолютно безпечним.

56

— Боже милий, ви лиш погляньте, що з ним відбувається!

Гумбольдт кинувся до сина. Оскар корчився від страшного болю. Обличчя його набуло якогось сірого кольору, а руки й ноги втрачали контури, неначе воскова лялька, яку поставили надто близько до вогню. Його шкірою раз у раз пробігали хвилі, плечі, руки та пальці на них, здавалося, ставали меншими, а ноги, навпаки, — видовжувалися. Штани зробилися закороткими, а черевики почали зісковзувати з ніг.

Учений гарячково міркував, чи можна якимось чином призупинити ці зміни, проте нічим не міг зарадити бідоласі. Процес трансформації вже зайшов надто далеко. Час було згаяно — за останні чверть години, відтоді, як бранці почули вибух, на Оскара майже не звертали уваги. З цього й скористався, чужорідний організм, із фантастичною швидкістю захопивши тіло юнака.

Оскар продовжував змінюватися. Його зріст досягав уже майже двох метрів, а тіло подовжилось і зробилося тонким, як жердина. Кінцівки виглядали абсолютно прозорими, ніби були зроблені з рідкого скла. Несподівано він скочив на ноги, підбіг до вузького вентиляційною отвору, схопився за його краї й підтягнувся. Ніхто й слова не встиг вимовити. Гумбольдт спантеличено стежив за тим, як в отворі зникли спочатку голова юнака, а потім — плечі й верхня частина тулуба.

Видовище було кошмарним і водночас заворожливим. Здавалося, що тіло Оскара зробилося гнучким і пластичним, неначе каучук, а відтак здатним набувати будь-якої форми. Ще мить — і він зник.

— От дідько! — Гумбольдт кинувся до вікна й гукнув: — Оскаре, не йди! Не йди, мій хлопчику! Можливо, ми зможемо тобі чимсь допомогти!

Відповіді він не почув.

— Не здавайся, синку! Будь із нами!

Тиша.

Учений іще деякий час стояв нерухомо, а потім в одну мить знітився, сів на підлогу й затулив обличчя долонями. Ним заволоділи жагучий смуток і відчуття цілковитої безпорадності. Здавалося, вчений став меншим на зріст.

Наступної миті за дверима почувся незрозумілий шум. Щось скреготіло й потріскувало. Потім на глиняну долівку хатини впала тонка смужка світла.

Макс опустив руку на плече дослідника:

— Пане Гумбольдт! Ви тільки подивіться!

Учений підняв голову:

Зірвані з петель двері прочинилися вже на кілька сантиметрів.

Макс і Гаррі метнулися до них і розширили щілину, проте далі відкрити їх хлопцям удалося лише після того, як до них приєднався Гумбольдт, щосили налігши плечем.

Небо над містом було затягнуте важкими дощовими хмарами. Це було справжнім дивом. Дощ, який траплявся в цих посушливих місцях дуже рідко, все ще тривав. Перед бранцями стояв Оскар. Незважаючи на блискучу майже прозору шкіру й на те, що на ньому тепер не було ані сорочки, ані черевиків, він виглядав абсолютно так само, як і завжди. Ось тільки очі змінилися — вони палали зеленим світлом.

Гумбольдт раптом відчув, що хоче доторкнутися до юнака, та вчасно схаменувся й відсмикнув руку.

— Це ти, Оскаре? — запитав він.

Юнак мовчав, злегка схиливши голову, ніби не міг зрозуміти, хто це перед ним стоїть. Він якось дивно усміхався, а потім промовив:

— Почалося…


Патрик О’Ніл не знав, що саме вразило його найбільше. Чи то вигляд зруйнованого храму, а чи те, що метеорит розколото вибухом на безліч уламків. І споруда і космічний камінь являли собою надзвичайну цінність для науки. А те, що вони перетворилися на руїни й купу осколків під ногами, дало йому змогу остаточно переконатися в тому, що його бос збожеволів. Ця людина неспроможна відповідати за власні вчинки. Тож не можна дивуватися, що Уїлсон здатний пожертвувати життям будь-кого зі своїх супутників заради досягнення примарної честолюбної мети.

Несподівано його пронизала ясна, як денне світло, думка: всі вони загинуть іще до того, як устигнуть заробити хоча б фунт стерлінгів. Патрик раз у раз із жахом згадував скляні щупальці, які простяглися з глибини піску на підлозі храму.

— Роби хоча б щось, — перервав його роздуми Уїлсон. — Ми маємо не так багато часу, як хотілося б. Он, дивися, в тебе під ногами аж два осколки!

Патрик неохоче відкрив металеву бляшанку з-під консервів і вийняв із сумки щипці. Доторкатися до уламків метеорита голіруч йому чомусь не хотілося.

Він нахилився вперед і вже хотів було підняти два невеликі зелені камінці, але раптом здивовано зупинився. Вони рухалися!

Патрик придивився. Немає жодних сумнівів: один із осколків швидко збільшувався. Його мокра від дощу поверхня порепалася, і раптом камінчик затремтів і розколовся на дві частини. Вони розкрилися, й на світ з’явився такий самий за формою осколок, тільки набагато крупніший. Потім весь процес повторився — з тим самим результатом.

Молодий чоловік зачаровано дивився на це, не в змозі відірватися.

— Сер! — його голос звучав неприродно. — Може ви глянете на це, сер?

Мисливець на метеорити не реагував. Його погляд був прикутий до землі, очі широко відкрилися. І не лише в нього: звідусіль чулися вигуки людей, які не приховували свого здивування і жаху. І справді, від того, що відбувалося навколо них, можна було збожеволіти. Краплини дощу падали на землю, видаючи дивний звук, ніби вистукували паличкою по дверцятах скляної шафи з кришталевим посудом.

Тим часом зелені напівпрозорі камені продовжували рости й розмножуватися. Деякі з них уже зробилися завбільшки з футбольний м’яч. Повсюди на землю сипалися все нові й нові осколки. Майданчик, на якому колись стояв храм, тепер був усіяний сотнями й тисячами мерехтливих пульсуючих камінців. Схоже, метеорит розколовся на стільки дрібних осколків, що й перелічити було неможливо.

Патрик почувався карликом у дивовижній позаземній оранжереї. Один камінець почав рости просто під підошвою його чобота. Цього страхіття він не витримав і кинувся навтьоки — туди, де стояла хатинка з полоненими. Він не міг би точно сказати, чому обрав цей напрямок, проте ноги самі несли його туди.

Пробігши метрів сто, О’Ніл згадав, що забув узяти свою сумку. Він зупинився, важко відсапуючи. І раптом побачив просто перед собою чотирьох бранців, один із яких видався йому давно знайомим — надзвичайно високий і стрункий, із загостреними рисами обличчя.

Молодий чоловік схопився за ніж — єдину зброю, що знайшлася в його кишенях.

— Гумбольдт! — мимоволі вирвалося в нього. — Як вам удалося вибратися звідти?

— Хіба зараз це так уже й важливо?

— Але… Ви ж дали слово!

— Нам повернутися назад?

— Я… О, ні! — О’Ніл сховав ніж у піхви. — Ми маємо дуже серйозні проблеми, й ви, на мій погляд, могли б…

— Я теж так думаю, — учений швидко глянув у бік пагорба. — Дощ, чи не так?

Патрик кивнув.

— Уламки метеорита під дощем ростуть і розмножуються. Я ніколи досі не бачив нічого страшнішого!

— А чого ви дивуєтеся? Я ж казав, що це і справді рослина, хоча й із далекої зірки. Зруйнувавши кристал, ви спровокували процес розмноження. Цей осколок — насінина, з якої розвивається нова рослина. Я вже розповідав вашому босу, як це відбувається. Ви що, й досі мені не вірите?

— Сер Уїлсон вважав, що…

— Сер Уїлсон — клінічний йолоп. І, до того ж, безпринципна й жорстока людина. Дуже небезпечне поєднання.

Патрик хотів було щось заперечити, та замість цього опустив голову і промовив:

— Ви мали рацію. Все так і є…

На губах Гумбольдта з’явилася скупа усмішка.

— Як приємно чути тверезу оцінку.

— Я глибоко помилявся, — вів далі Патрик. — І якби існувала хоча б найменша можливість змінити ситуацію на краще…

— Боюся, ви запізнилися. Все найгірше вже сталося. І, зауважте, все це збігається з догонським пророцтвом. Зараз я бачу для нас єдиний вихід — накивати п’ятами звідси, і якнайшвидше.

— Виходить… ви гадаєте, що нам не вдасться зупинити цей оскаженілий метеорит?

Гумбольдт похитав головою.

— Не бачу, яким чином ми зможемо це зробити. Усе, що цій істоті потрібно для розвитку, — вода, тепло і силіцій, — тут в необмеженій кількості. І так триватиме доти, поки не закінчиться дощовий сезон. Крім уламків метеорита і їхнього потомства, тут більше нічого не залишиться. Дуже шкода, що я не можу повідомити вам нічого більш оптимістичного.

Тільки зараз Патрик перевів погляд на Оскара. З ним таки сталося щось незрозуміле. Хлопець тремтів усім тілом, стоячи поруч із батьком.

— Що з вашим сином? Щось він дуже змарнів. Чи можу я чимсь допомогти?

Гумбольдт міцно стиснув губи.

— Дякую, але, боюся, що в цьому випадку вже надто пізно. Ми нічого не знаємо про подібні трансформації. Просто нам слід тікати звідси. Не можна гаяти часу.

Наступної миті з центрального майдану міста почулися відчайдушні крики, до яких приєдналися оглушливий дзвін і тріск.

57

Джейбс Уїлсон дивився, як руйнується його мрія. Напівпрозорі світні камені неухильно збільшувалися та множилися. Деякі з них уже досягали кількох метрів у діаметрі. Вони поступово сховали під собою руїни храму й продовжували захоплювати все нові й нові площі.

Цей клятий німець мав рацію, і дуже шкода, що він, Уїлсон, вчасно не дослухався до його застережень. Що ж, він покараний за свою зверхність. А поки що камені розмножуються з фантастичною швидкістю й незабаром дістануться до хатини, в якій ув’язнено Гумбольдта і його супутників. Не треба мати надзвичайну уяву, щоб зрозуміти, що тоді чекатиме на бранців. Їх буде поховано під шаром зеленкуватого каміння…

Можна вважати, що цієї проблеми більше не існує.

Залишаються догони. Чи спробують вони знову зупинити їх, коли доведеться відступати скельним містком? Xтозна. Все залежатиме від того, наскільки вони оговталися після жорстокого розгрому. Але, хай там як, а його люди хочуть якнайшвидше забратися з плато, і зброї для цього у них вдосталь.

Думки про це привели його до ще однієї проблеми. Що на сьогоднішній день залишилося від його загону? Арчер загинув, О’Ніл зник і, схоже, переметнувся до його ворогів. Решта спроможні лише виконувати накази. Тупоголові вояки, котрі не навчені думати й можуть лише хизуватися своєю силою. Вони, звісно ж, здатні захистити його від помсти догонів, але не більше.

У коробці з-під сигар, що схована в його сумці, лежить осколок метеорита. Якщо він доправить його до Лондона цілим і неушкодженим, то зможе за допомогою води та силіцію виростити камінець до необхідних розмірів. Ось тільки постає питання, як туди добратися. Його шанси набагато збільшаться, якщо він вирушить додому сам. Більшу частину запасів продовольства вже знищено зеленими кристалами, а решти не вистачить на всіх. Якщо вдасться прихопити з собою трохи харчів і непомітно зникнути, то він зможе дістатися до Тімбукту й сісти на корабель, який пливе вниз за течією Нігеру. Так і зробимо.

Відкинувши сумніви, він рушив до табору.

Відчуваючи лихо, коні неспокійно металися, фиркали і рвалися з прив’язі. Єдиним, хто зберігав спокій, був його сірий у яблуках кінь. Він спокійно жував овес із торби. Переконавшись, що за ним ніхто не стежить, мисливець на метеорити відв’язав поводи, і приторочив до сідла дві сумки з харчами й запас набоїв. Потім він закинув собі за спину дві рушниці, скочив у сідло і зник у провулках Заборонного міста…


Шарлотта ховалася за скелею, прислухаючись до дивного шуму, який долинав до неї з того боку ущелини.

Там відбувалося щось неймовірне. Все почалося з вибуху, після якого до неба здійнявся гігантський стовп диму. Обидва вартові, які охороняли підходи до скельного мосту, зникли. Але догонські воїни не залишали своїх схованок доти, поки не почався дощ, і лише після цього наважилися вийти.

Однією з перших із-за скелі з’явилася Йатиме, за котрою висунулися Джабо і Вілма. На протилежному боці при цьому не було помічено жодного руху.

— Що це таке? — запитала Шарлотта. — Ніби злетів у повітря цілий склад боєприпасів.

Еліза, стривожена всім, що відбувалося, промовила:

— Схоже на динаміт. Ти щось бачиш, Йатиме?

Дівчинка заплющила очі. А коли знову їх відкрила, на її обличчі була безпорадність.

— Не можу сказати, — прошепотіла вона. — Надто багато всього. Безліч образів. Усе відбувається одночасно. І страх. Я відчуваю страх. Чоловіки в паніці. Але там є іще щось. Голос! Він промовляє скляними словами, та я їх не розумію.

— Голос? Що за голос?

— Я його вже чула. Кілька днів тому, поряд із храмом. Але тоді він звучав набагато тихіше. Чоловіки в страшенній небезпеці.

Еліза стиснула губи.

— Ми не можемо гаяти часу. Убіре, ведіть воїнів на той бік!

Брови старійшини здивовано піднялися:

— Ти хочеш іти туди? Хіба ти не чула, що розповідає Йатиме? Там відчувається щось таке, що здатне всіх нас знищити.

— Але наші друзі в небезпеці, і ми маємо їм допомогти!

Убіре замислився, а потім підійшов до своїх воїнів, щоб порадитися. Невдовзі він повернувся.

— Гаразд, — промовив він. — Ми готові вас супроводжувати. Справжні друзі не кидають одне одного в біді.

— Дякую, Убіре.

Надзвичайно обережно жінки та воїни наблизилися до скельного мосту. Та щойно вони дісталися до його середини, знову почувся гуркіт, слідом за яким із мертвого міста долинули тріск і скляний брязкіт. Звуки досягли такої сили, що, здавалося, вся гора здригнулася, а скельний міст відчутно заколивався під ногами.

Шарлотта вже зібралася було йти далі, але старійшина зупинив її, взявши за руку.

— Ти чула?

Дівчина кивнула.

— І що це, як ви гадаєте?

— Я знаю цей звук. І чув його набагато раніше, у віщому сні. Він сповіщає про кінець світу!

Несподівано воїни почали співати. Але не хором здавалося, що кожний із них співає своє, та, зливаючись разом, їхні голоси доповнювали один одного й різко контрастували з брязкотом і гуркотом, що було чути з іншого боку ущелини. Схоже, вони абсолютно точно знали, як співати, щоб мелодія звучала сильно, енергійно й ніби врівноважувала звуковий хаос, що насувався з боку Заборонного міста.

Еліза, зупинившись поруч із Шарлоттою, уважно прислухалася.

— Дивно, — раптом промовила вона. — Я відчуваю, що в цій пісні міститься якась магічна сила.

— Хто знає, — озвалася Шарлотта. — Гадаю, що це зовсім не випадково.

58

На місці, де раніше височів храм, панувала страшенна плутанина. Найманці металися між зелених монолітів, які виростали на кожному кроці, як гриби після дощу, й намагалися упіймати і відвести в безпечне місце коней і мулів. Перелякані тварини потрапили в самісінький епіцентр катастрофи й опинилися в оточенні стіни зелених монолітів, які щохвилини зростали й загрозливо виблискували гострими кристалами.

Макс Пеппер бачив, як кінь ударив копитом у груди одного з найманців, який намагався його спіймати, і помчав геть, залишивши залитого кров’ю чоловіка лежати на піску. Його приятелям довелося поспіхом евакуювати пораненого, щоб його не стоптали оскаженілі тварини.

Єдиним, хто здавався незворушним у цьому пеклі, був Гумбольдт. Розкинувши руки, він заступив шлях коню, який мчав просто на нього.

— Стій, та стій же! Заспокойся, любий. Я виведу тебе звідси, тільки довірся мені…

Гордий сірий кінь, який раніше належав Джонатану Арчеру, струснув гривою і став дибки. Він був смертельно переляканий, та все ж таки зупинився. Коли його передні копита знову торкнулися землі, кінь опустив голову, важко дихаючи, й дозволив Гумбольдту поплескати його по шиї й упіймати поводи.

— Ну, от і добре, красунчику! Нема чого боятися. Тепер я тебе виведу звідси, та тільки не здумай вибрикувати!

Однак, найманці, судячи з усього, мали свої плани стосовно бранців і не збиралися ось так задурно їх відпускати. До них, розмахуючи своєю рушницею, кинувся Мелвін Паркер. За ним бігли його приятелі.

— Гей, хлопці, мерщій сюди! — загорлав він. — Ці типи, які припхалися до нас від догонів, вирвалися на волю і наміряються дременути звідси!

— Опусти зброю! — Патрик О’Ніл гнівно вдарив по стволу рушниці, яку тримав у своїх ручищах молодик. — Де Уїлсон?

Найманець озирнувся, неначе щойно прокинувшись, і похитав головою:

— І гадки не маю. Щось його вже давно не видно. Хтось казав, що зникли також його кінь, один із мулів і більша частина продовольства, що в нас залишилося.

— А в коробці з-під сигар у нього шматок метеорита! — втрутився один із чоловіків.

— От дідько! Ця боягузлива свиня покинула нас напризволяще! — вигукнув Патрик. — Чогось такого я й чекав.

— Не забувай, що ти говориш про сера Уїлсона, — прохрипів Паркер. — Це людина честі. Сама королева звела його в лицарську гідність!

— Це доводить лише той факт, що й королева може помилятися, — глузливо похитав головою Патрик. — Гадаю, він уже на шляху до Тімбукту, разом із осколком метеорита й усіма нашими харчами.

— Але… Що ж тепер робити?

Загін енергійних і завзятих негідників миттєво перетворився на купку безпорадних шмаркачів, які втратили няньку. Лише О’Ніл зберігав холоднокровність.

— Вгомоніться! — вигукнув він, піднявши руки над головою. — Я беру керівництво загоном на себе. Віднині ви робитимете те, що я скажу. Найперше, нам треба вибратися звідси. Повертайтеся до табору, зберіть усе, що тільки можете, і гайда до скельного мосту. Зустрінемося там, чекайте на мене.

Ніхто не наважився заперечити. Найманці поквапом кинулися виконувати наказ.

— А ви? — запитав Паркер.

— Я допоможу Гумбольдту зібрати коней і мулів. Після цього ми теж вирушимо до мосту. Беріться до справи, Мелвіне, і не раджу вам зволікати.

Якби ситуація не була такою драматичною, Макс неодмінно б розсміявся. З Патрика вийшов би непоганий ватажок розбійників. Хто б міг подумати, що в цій кучерявій голові сховано розум справжнього стратега? І тільки надзвичайна ситуація дала змогу йому розкритися повною мірою.

Гумбольдт уже вивів Арчерового коня з лабіринту зелених монолітів. Решта тварин, зрозумівши, в чому їх порятунок, побігли слідом за ними. Тим часом моноліти зробилися вже такими високими, що крізь них ледве пробивалося сонячне світло. І поки колишні бранці залишали межі міста, до них раз у раз долинав характерний тріск і дзвін, а услід їм летіли уламки кристалів, що продовжували поділятися надвоє. Тепер найголовнішим було — не втрачати пильності і своєчасно ухилятися від них.

Лише дивом їм удалося неушкодженими дістатися до краю скляних джунглів, які доходили вже мало не до скель.

— І що нам тепер робити? — поцікавився Патрик.

— Перейдемо через міст і повернемося до догонів, — відповів Гумбольдт. — Це наш єдиний шанс. І немає альтернативи.

Патрик насупився:

— Ви хочете, щоб ми сунулися просто в лігво до ворогів?

— Догони нам не вороги. — Гумбольдт кивнув у бік скляного лісу: — Он він, наш головний ворог. І, якщо в нас іще залишилася хоча б якась надія на перемогу над ним, то лише за допомогою догонів. У минулому їм уже вдалося приборкати цю страхітливу форму позаземного життя. А Уїлсон не зрозумів цього — і ось тобі маєш!

Патрик кивнув.

— Згоден! Тоді мерщій до догонів! Сподіваюся, що цього разу вони погодяться говорити з нами, а не повбивають усіх із засідки.

Вони вже майже добралися до того місця, де на них мали чекати англійці, коли попереду почулися збуджені голоси, пролунали крики, і гримнув постріл.

— Що там відбува… — ще не встигнувши договорити, Макс побачив, що найманців, які чекали біля мосту, оточив загін із півсотні догонських воїнів. Їхні обличчя закривали страхітливі маски, в руках у кожного виблискували бойові списи з довгими загостреними на конечниками.

Найманці скинули вгору рушниці, приготувавшись оборонятися.

— Зупиніться! — гукнув Гумбольдт. — Патрику, накажіть своїм людям опустити зброю.

— Але…

— Робіть, що сказано, інакше нам гаплик.

— Добре…


О’Ніл поспіхом рушив до озброєних чоловіків і почав їх переконувати. Врешті-решт, йому вдалося розтлумачити їм, наскільки складною є ситуація, й ті без зайвих слів кинули зброю на землю і здалися догонам. Наперед вийшов старий, закутаний у коричневий балахон, із різьбленим, чорного дерева ціпком у руці. Побачивши Гумбольдта, він широко посміхнувся.

— Друже!

— Убіре! — Гумбольдт кинув поводи Максу і поспіхом рушив назустріч старому. — Радий бачити вас при доброму здоров’ї.

Старий щиро зрадів.

— Ми чули гуркіт і боялися, що сталось лихо…

— На жаль, ми запізнилися. Справа полягає набагато гірше, ніж я гадав. Бачите? — Він указав на Заборонне місто. Не лише над хатинками, але й над навколишніми скелями височіли верхівки зелених монолітів. — Лихо насувається, як і передрікає пророцтво!

Макс хотів би почути, що відповість старійшина, та раптом його увагу привернув якийсь шум. Із-за спин догонських воїнів вийшли двоє жінок.

— Подивися, Гаррі! — він штурхонув друга. — Це ж Шарлотта й Еліза!

Відштовхнувши найманців, журналісти кинулися до жінок.

Зустріч вийшла сердечною. І сам цей момент був би чудовим, якби становище всіх присутніх не було таким загрозливим. До них долинав дедалі голосніший дзвін зелених кристалів, які розліталися на всі боки. І він не давав забути про страшну небезпеку.

— Не час радіти, — промовив Гумбольдт. — Нам треба діяти негайно, і діяти досить рішучо. Патрику, переведіть своїх людей через міст. Необхідно також з’ясувати, куди подівся Уїлсон. Можливо, хтось із вас його бачив?

— Я бачила, — кивнула Шарлотта. — Ми щойно збиралися перейти через міст, коли повз нас промчав вершник. Він поспішав так, ніби за ним гналася зграя голодних вовків, і миттю зник за деревами. Ми не встигли його зупинити.

Гумбольдт стиснув кулаки.

— Тоді ми маємо на одну проблему більше. Він забрав із собою один із осколків метеорита. Якщо він спроможеться добратися до Англії, станеться лихо.

— Якщо не заперечуєте, я владнаю цю справу, сер, — втрутився Патрик. — Я непоганий вершник. Крім того, добре знаю сера Уїлсона і хід його думок. Дайте мені рушницю, і я повернуся до вас разом із осколком.

— Прихопіть із собою й мене, — озвався Гаррі. Я маю до цього пана особливий рахунок.

— І я теж, — і собі промовив Макс, пригадавши, як Уїлсон мало не відрядив його на загибель у храмі. Утрьох ми матимемо набагато більше шансів.

Гумбольдт кивнув.

— Ну, гаразд. Беріть коней, зброю, і рушайте. Гадаю, що він не встиг утекти надто далеко. І бережіть себе.

— Будьте певні, — усміхаючись, відповів Макс. — Ми впораємося. А ви подбайте про хлопця. А, до речі, де наш Оскар?

Гумбольдт розгублено обернувся.

Його син зник.

59

Зрозумівши, що батько й усі інші вирушають до скельного мосту, Оскар повернувся назад. Усі були так заклопотані, що ніхто не помітив його зникнення. Чому він це зробив, хлопець і сам не міг би пояснити. Просто відчув, що так буде правильніше. Юнака кликав голос, надто владний, щоб на нього не зважати.

Місце, де стояв храм, було повністю вкрите зеленими кристалічними брилами. На їхніх блискучих гранях виблискували краплі дощу й час від часу виникали дивні візерунки з мерехтливого світла і тіней. Раз у раз склоподібні моноліти, обеліски й колони тріскалися, розколювалися і знову починали виростати аж до неба. Щоразу вони ставали вищими та масивнішими за попередні. Земля гула й здригалася під ногами, а повітря було сповнене звуків чужого життя.

Тут йому й самому схотілося заспівати. Тіло вібрувало, наче натягнута струна. У голові паморочилося, він ледве відчував власні руки й ноги. Хлопцеві здавалося, що він перетворився на білу, сповнену світлом хмаринку, яка легко ширяє у високості. Не залишилось ані звичайних слів, ані страху — лише звуки й образи, видіння з чужих світів і безмежна безодня між ними. Він відчував присутність істоти, яка прагнула гармонії та єдності. Вона шукала близькості, ба навіть більше — їй кортіло повністю злитися з ним. Тисячу років провела вона в цілковитому всамітненні, одержима тільки однією думкою — ніколи більше не залишатися на самоті. Вона прибули з неймовірно далеких світів і чекала на цей момент нескінченно довго.

— Вітаю тебе, Оскаре!

Голос прозвучав набагато виразніше, ніж раніше. Це був саме той голос, який колись врятував його від гієнових собак.

— Нарешті ти знайшов шлях до мене. Чому ти йшов так довго?

— Я не міг просто так усе кинути, — відповів Оскар. — Я зв’язаний, бо маю родину, друзів.

— Родина! — Істота видала кілька звуків позаземної краси. — Як чудово це звучить! Той, хто має родину, ніколи не буває самотнім.

— Так, це правда. Але родина створює і проблеми. Ти не можеш робити все, що тобі хочеться. Існують неписані закони та правила, і їх доводиться враховувати. Якщо ти їх порушиш, то завдаси болю іншим.

— Ти маєш слушність. Нелегкий тягар. Проте віднині тобі більше не доведеться про це думати. Тепер я — твоя родина, і ти не можеш зраджувати мене.

Оскар підійшов до найвищого зеленого моноліту й поклав на нього руку. Незважаючи на те що склоподібна речовина здавалася надзвичайно твердою, рука по лікоть занурилася всередину.

— Відчуваєш єдність?

Оскар кивнув. Йому раптом здалося, що він з усіх боків оточений людьми. У багатьох була темна шкіра, та на зріст усі були невисокими. Принаймні, не вищими за нього самого. Всі вони були вдягнені у строкаті штани й сорочки, а їхні голови захищали гостроверхі капелюшки, що нагадували дитячі ковпачки. Люди обступили хлопця, простягали до нього руки, дивлячись на юнака з гострою цікавістю.

«Мабуть, це люди теллем, — подумав Оскар. — Народ, який колись доправив метеорит із Сахари на вершину столової гори. Які вони славні — як лагідні й добре виховані діти!»

Тільки зараз він помітив, що серед темношкірих траплялися й білі люди. Гордовиті, високі на зріст чоловіки й жінки у світлому одязі. В руках у них були книги, вони жваво перемовлялися між собою. Оскар упізнав панотця-місіонера, і той схвально кивнув йому.

Його увагу привернув іще один чоловік. Майже чорне від засмаги обличчя, пісочного кольору сорочка і штани з величезною кількістю кишень. На голові крислатий капелюх, на носі — окуляри, за якими виблискують розумні, сповнені цікавості очі. Саме такий вигляд мав етнограф Рихард Беллхайм до свого перетворення. Він тільки зовні скидався на того холодного й неприступного пана, якого Оскар бачив у Берліні. Помітивши юнака, він широко розкинув руки:

— Іди до нас! Стань одним із нас!

Трохи віддалік від інших сидів хлопчик. Він був напрочуд гарним, хоча шкіра його здавалася алебастровоблідою. В руках у хлопчика була палиця, якою він креслив на піску якісь фігури. Помітивши Оскара, він підвівся й попрямував до нього.

Юнак затамував подих. Одягу на хлопчикові не було, проте й оголеним він не був. Його оповивало щось на кшталт простирадла з тонких енергій, яке приховувало від погляду більшу частину тіла. Незважаючи на свій юний вигляд, він здавався мудрим і досвідченим, а в його очах світилася вічність.

Раптом Оскар зрозумів, що цей хлопчик тут — найголовніший.

Коли дивний володар наблизився, стало зрозуміло, що він тільки здаля здавався маленьким і тендітним, а на справді ж був удвічі вищим за Оскара.

Юнак розгублено розглядав незнайомця.

— Хто ти? — нарешті, запитав він.

На блідому обличчі з’явилася посмішка.

— Хіба ти не знаєш? Моє ім’я — Сігі-По. Так називається моя батьківщина, що розташована дуже далеко звідси.

— Ти… просто хлопчик?

— Тебе це дивує?

Оскар був неначе в тумані. Цей голос, це видіння. Все це було таким дивним, що просто можна було з глузду з’їхати.

— Ти й насправді так виглядаєш?

— Мій справжній вигляд, найімовірніше, злякав би тебе. Тому я й набув такої форми. Тобі подобається?

— А ти один такий?

— У твоєму світі — так. В інших — ні. — Хлопчик-гігант указав на небо. — Я маю дуже багато братів і сестер, які мешкають у космічних сферах. Ми шукаємо спільності та єдності. Декому з них щастить, і вони опиняються в таких густонаселених світах, як ваш. Ось і я, нарешті, виявився таким щасливчиком.

Оскар теж усміхнувся. Він має бути разом із ними. В присутності цієї істоти весь світ раптом засяяв райською красою. Так, йому дуже хочеться бути з ними…

Аж тут він згадав про Шарлотту. Що ж вона робитиме, якщо його більше не буде поряд із нею? Чи сумуватиме за ним? Перед його внутрішнім поглядом постало згорьоване обличчя коханої — і воно повернуло його до дійсності.

— Чого ти хочеш від нас? — запитав він, ледве промовляючи слова.

Хлопчик злегка нахилив голову і з висоти свого зросту подивився просто в очі Оскару.

— Хіба ти ще не зрозумів? Я тут, щоб з’єднатися з тобою. І не лише з тобою, а і з усіма живими істотами на цій планеті. Я маю багато про що вам розповісти. Дуже багато. Про Всесвіт, про інші зірки та планети, про всі світи, що їх я і мої брати й сестри відвідали колись під час своїх нескінченних подорожей. Адже, як я встиг зрозуміти, ви вважаєте, що, крім вас, інших розумних істот у Всесвіті не існує. Проте це зовсім не так. Розум розсіяно скрізь більш-менш рівномірно. Зараз ви — неначе вогнище серед ночі. Та, з’єднавшись зі мною, люди більше ніколи не будуть самотніми. Ніколи, розумієш?

Оскара охопило дивовижне відчуття. Голова йшла обертом. Йому здавалося, що він зробився легким, майже невагомим, і водночас, що якась частина його «я» відділилася від тіла.

— А якщо ми цього не хочемо?

Хлопчик здивовано скинув угору брови. Оскару ще ніколи не доводилося бачити такого бездоганно симетричного обличчя.

— Що ти маєш на увазі?

— А якщо нам немає діла до ваших вигадок про спільність? Якщо світ, у якому ми живемо, подобається нам таким, який він є? — При цьому Оскар знову подумав про Шарлотту і про те, яким щасливим він іноді почувався у своїй реальності.

— Але ж ви глибоко нещасливі, і я це відчуваю. В глибині ваших душ жевріє прагнення до захищеності й гармонії. Вам потрібні родини, материнське тепло, кохання й іще багато іншого. І далеко не кожний має все це.

Оскар відчував, як його тілом починає розливатися приємне тепло. Воно піднімалося від кінчиків пальців ніг усе вище й вище. Він неначе за одну мить перемістився в теплу печеру — і водночас дуже ясно зрозумів, що хлопчик здатний маніпулювати його почуттями.

Оскар зосередився й примусив себе повернутися до дійсності.

— Певна частина наших душ сумує, це правда, — сказав він. — Проте інша прагне волі. Щоб почуватися справді щасливими й задоволеними, нам іноді конче необхідно побути сумними й самотніми. Все це разом і робить нас такими, як ми є, живими людьми. Якщо забрати в нас те чи інше, ми втратимо половину нашої душі. Лише той, хто спізнав гіркоту печалі, здатний оцінити радість.

Господи! Що він каже? Звідки у нього в голові такі думки? А, може, його вустами промовляє хтось інший? Наприклад, Еліза?

На обличчі хлопчика відобразилося страшенне здивування.

— Я не розумію, — промовив він збентежено.

— Гаразд, я спробую сказати інакше. Догони кажуть: «Якщо сонце світитиме нам і вдень, і вночі, все навколо перетвориться на пустелю». Те ж саме з нашим життям і смертю. Лише повсякчасні зміни надають змісту нашому існуванню. Ми маємо в своєму розпорядженні тільки короткий проміжок часу, тому кожна мить повинна запам’ятатися. Якби ми були безсмертними, то збайдужіли б до всього, що нас оточує, а життя б остаточно втратило будь-який сенс.

Очі хлопчика від здивування зробились величезними, як блюдця.

— Ніколи б не подумав, що в тебе можуть народжуватися такі сумні думки. Ти мене просто вразив.

Оскар зрозумів, що космічна істота вагається. Він фізично відчував хвилю її невпевненості. Виходить, вона не така вже й могутня і надрозумна, якою хоче здаватися, і її можна переконати відмовитися від лиховісних намірів.

— Знаєш, — почав він, — раніше я був дуже нещасливим. Я ріс на вулиці сам, без батька й матері. І завжди думав, що коли в мене, нарешті, з’явиться сім’я, то я одразу автоматично зроблюся найщасливішою в світі людиною. Проте це виявилося зовсім не так. Я знайшов собі сім’ю, проте мало що змінилося. В душі я так само залишився вуличним хлопчиськом, завжди голодним лахмітником.

— Чому так відбувається?

— Мабуть, через те, що в душі кожної людини від самого початку в різних пропорціях перемішані щастя й нещастя. І вони залишаються з нами на все життя, незалежно від того, що відбувається довкола. Навіть якщо засипати кожного золотом і завалити подарунками, від цього пропорція не зміниться. Тому я і побоююся, що твій план ніколи не здійсниться. Принай мні, тут, на Землі. Дай нам спокій, і це буде найкраще, що ти можеш для нас зробити.

Очі хлопчика стемніли.

— Але я не можу, і ти це добре знаєш. Я прибув сюди, щоб з’єднатися з вами, навіть якщо це відбуватиметься супроти вашої волі.

— Але чому?

— Ті, хто зараз живе на Землі, ще не здатні приймати рішення самотужки. За поняттями Всесвіту, ви ще зовсім діти. Вас треба взяти за руку й показати правильний шлях, інакше ви остаточно заблукаєте.

— А як же право на власний досвід? Право припускатися помилок і вчитися на них? Хіба це нічого не варте?

— Он воно що! — Хлопчик відмахнувся, ніби відганяючи набридливу муху. — Так може міркувати лише незрілий молодик. Повір, коли ти будеш таким само старим, як і я, то почнеш думати зовсім інакше.

— Але ж тобі було надано волю, яку ти використав для того, щоб самостійно накопичувати мудрість і досвід. Чому ж ти вважаєш, що ми не гідні цього? Де логіка? Ми маємо пройти власний шлях пізнання.

Хлопчик знову схилив голову. Його погляд змінився й уже не був привітним.

— А ти впертий, тобі вже хтось казав про це?

— Батько казав, і неодноразово.

— Неприємна якість. Ти впертий і дуже гострий на язик. Тобі слід якомога швидше позбавитися цих недоліків.

Оскар скинув угору підборіддя.

— Можу я сказати тобі відверто?

— А хіба досі ти не був відвертим?

— Не такою мірою. Але тепер скажу. Мені здається, що, в першу чергу, ти дбаєш не про нас, а, швидше, про власну персону.

— Тобто?

— Ти весь час розповідаєш мені тільки про себе. Ти не терпиш самотності, тому ми повинні весь час бути поряд, неначе хатні звірятка. Під приводом того, що бажаєш нам добра, ти намірився зачинити нас у позолочену клітку, годувати, опікувати, іноді витягати звідти, щоб погладити або погратися з нами.

— Але ж це…

— І справа зовсім не в тому, щоб ми добре почувалися. Справа в тому, що тобі потрібен контроль. Ти прагнеш контролювати нас і маніпулювати нами, нібито ми нікчемні дресировані цуцики. Хіба не так?

Оскар мало не захлинувся від тієї хвилі люті й обурення, що накотила на нього. Люди, які досі оточували його, приязно усміхаючись, після цих слів із огидою відвернулися. Хлопчик теж почав помітно дратуватися.

— Як ти можеш? Виявляється, ти такий самий, як і ці люті догони!

— А чим тобі не догодили догони?

— Вони вбили теллем, яких я любив, і замкнули мене у храм — гробницю зі скла, глини й каменю. І теж весь час твердили, що прагнуть бути вільними. Досі їм удавалося перемагати мене, проте я завжди досягаю своєї мети. Час — ось мій головний спільник.

Оскар мовчав. Він і раніше підозрював, що з цією істотою неможливо домовитися, а тепер ця здогадка підтвердилася.

— Я не можу допустити цього, — прошепотів він. — Не можу піти супроти моїх друзів і родини.

— Ти маєш зрозуміти: віднині я — твоя родина. Ми будемо разом довіку. Залишайся зі мною, і ти побачиш усі дива найвіддаленіших галактик. Крижані планети, вогненні океани, зелені супутники Умбри й фіолетоні моря Селара. Я поділюся з тобою неймовірними знаннями. Ми разом співатимемо й танцюватимемо. Ти познайомишся з цивілізаціями, які вразять твою уяву. Такого ти ніколи не бачив. І для цього тобі треба просто сказати «так».

Оскар похитав головою.

— Мені достатньо й цього світу. Мені в ньому вистачає місця. І якщо тебе цікавить моя відповідь, то я кажу «ні»!

Тієї ж миті він прибрав руки з поверхні смарагдового моноліту.

60

— Я маю вирушити на його розшуки, — роздільно промовив Гумбольдт. — Він мій син.

— Але ж ти нічим не зможеш йому зарадити! — з відчаєм у голосі заперечила Шарлотта. — Просто перетворишся на скляну людину, як і всі інші. Що ми тоді робитимемо? — Вона похитала головою. — Ми припустилися величезної помилки, одразу не звернувши уваги на те, що відбувається з Оскаром. Та якщо ми й надалі діятимемо навмання, то остаточно занапастимо хлопця. Має ж існувати якийсь спосіб його врятувати!

— Врятувати? Від чого?

— Чи відомо тобі, що догони мають намір зруйнувати скельний міст? Убіре каже, що підготовка до цього вже завершується. Вони зроблять це, щойно ми повернемося, — сказала дівчина.

Гумбольдта Шарлоттине повідомлення неабияк здивувало. Він одразу ж отямився і почав тверезо дивитися на ситуацію.

— Вони хочуть зруйнувати міст?

— Так.

Гумбольдт обернувся, щоб глянути, як догонські воїни переводять полонених скельним мостом на свій бік ущелини.

— І як же вони думають це зробити? Адже тоді їм доведеться зрушити з місця кількасот тонн каміння. А перед цим іще й розбити його на друзки.

— Вони сконструювали якийсь пристрій, складну комбінацію з канатів і важелів, — сказала Шарлотта. — Якщо механізм привести в дію, то зупинити його буде неможливо. Я бачила цей пристрій. Будь певен — він спрацює.

— Але навіщо? Тоді ж вони виявляться повністю ізольованими на верхівці своєї столової гори.

— Такий у них план, невже ти не розумієш? Згадай: ця гора — їхній Ноїв ковчег. Вони мають воду, клаптики орної землі й худобу. Тому можуть скільки завгодно часу існувати цілком незалежно. Навіть якщо зелені кристали захоплять усю земну сушу, догони залишаться в безпеці. Вони вже заходилися руйнувати всі сходи та містки, що ведуть звідси на рівнину. Скельний місток — остання ниточка, що пов’язує їх із зовнішнім світом. Якщо його зруйнувати, вони залишаться відрізаними. Тоді Оскар ніколи не зможе до нас повернутися.

— Цього в жодному разі не можна допустити.

— Я теж так гадаю. Тому так важливо, щоб ти залишився. І ще одне скажу тобі: Еліза має незвичайну ідею щодо того, як можна зупинити цю зелену пошесть. А, можливо, й повністю знешкодити. Елізо! — покликала дівчина.

Гумбольдт стрімко обернувся до своєї супутниці й подруги.

— Я вже давно ставила собі запитання: як догони спромоглися перемогти теллем, — почала жінка. — Як їм удалося здолати цей народ, якщо перевага — і в духовному, і в матеріальному плані — була на боці супротивника? Якщо вірити переказу, догони не мали ані найменшого шансу.

— Убіре стверджує, що їхній проводир отримав знак богів, — нагадав Гумбольдт.

— Саме так, — кивнула Еліза. — Але що то був за знак? Щось матеріальне, до чого можна доторкнутися чи взяти в руки? А, може, зброя? Навряд чи. Очевидно, це було якесь знання, що дало змогу догонам здобути перемогу. — Її обличчя зробилося дуже серйозним: — І, мені здається, я знаю, що саме. Звуки догонських пісень.

— Пісень? — недовірливо перепитав Гумбольдт.

Вони ступили на скельний міст, і Еліза взяла вченого під руку.

— Ось подумай, — вела далі вона. — Їхні дивні пісні — це єдине, що цілком точно збереглося протягом багатьох століть. Не існує ані записів, ані малюнків, ані будь-яких переказів, що розповідали б про те, чим насправді був цей знак богів. Це досить дивно, чи не так? Якби мова йшла про якусь надзвичайну зброю або магічне заклинання, то цей секрет зберігався б у найсуворішій таємниці й передавався від старійшини до старійшини. Та цілком очевидно, що нічого такого не було, й, тим не менше, догони примудрялися тримати ситуацію в храмі під контролем. А єдине, що вони винесли з собою з глибин минулого і зберегли в первісному вигляді, — це їхні дивовижні співи.

— Ти вважаєш, що за ними приховано дещо більше, ніж звичайні магічні ритуали?

Еліза кивнула:

— Я переконана в цьому. Згадай лишень, що сталося, коли Шарлотта наскочила на конюха у стайні місії? Вілма несподівано закричала, і цей сильний чоловік скорчився і впав на землю. Це й дозволило нам забрати коней та мулів. Ось тоді я вперше й запідозрила, що зелені кристали особливим чином реагують на деякі звуки.

— Боже милий! — пробурмотів учений. — Ти маєш рацію. Пам’ятаєш, що сталося в саду у Беллхаймів, коли несподівано почувся монастирський дзвін?

— Точно, — усміхнулася Шарлотта. — Не випадково ж догони весь час співають. Гадаю, що ці мелодії пригальмовують якісь процеси в кристалах, не завдаючи нікому, крім цих каменів, ніякої шкоди. Адже й оперні співаки, якщо вірити очевидцям, можуть розбити скляний келих, узявши високу ноту.

Вони вже стояли біля дальнього краю скельного мосту. Гумбольдт обернувся. На мить жінкам здалося, що він ось-ось кинеться назад. Шарлотта помітила, як змінився його погляд: очі вченого заблищали, в них з’явилася іскра надії.

— Оперні співаки, кажеш? — Гумбольдт зупинився, криво усміхаючись. — Якщо так, то ми влаштуємо цій тварюці такий концерт, якого ще й світ не бачив!

61

Джейбс Уїлсон витер мокре від дощу обличчя й по дивився на гору. Плоска вершина була схована за низькими хмарами.

Перша частина втечі позаду. Він обминув ворожу варту, перетнув міст і помчав через плато й ущелину, де вони підірвали динамітом зведену догонами загороду. Потім вузенькою стежкою спустився на рівнину.

Тут він дозволив собі перепочити. Схил був крутим, а ґрунт на стежці надто мокрим, щоб спускатися верхи на коні. Ризикувати він не міг, тож довелося спішитися. Не можна було допустити, щоб його кінь або навантажений скарбом мул пошкодили ноги. Обидві тварини були надто важливими для нього. Без них годі було й думати дістатися до Тімбукту.

Біля підніжжя гори він припнув тварин до старезного баобаба, вийняв із сумки флягу з водою і почав жадібно пити, закинувши назад голову. Мул невдоволеио фиркнув.

— Не отримаєш і краплі, — кинув йому Уїлсон. — Тільки коли дістанемося до місця ночівлі, чуєш?

Води з собою він прихопив літрів із тридцять — у бурдюках і флягах. Витрачати її доведеться дуже потроху, якщо він намірився перетнути спекотну савану.

Мул знову фиркнув і невдоволено тупнув ногою. Уїлсон прибрав флягу, схопив канчук і вдарив уперту тварину по спині. Мул жалісно заревів.

— Не сподобалося? Дарма, наперед поводитимешся трохи спокійніше. А як не вгомонишся, то й увечері нічого не дам. Питимеш смердючу рідину з якоїсь калюжі.

Мул заспокоївся, але тепер захвилювався сірий в яблуках кінь. Він неспокійно здригався, бив копитом і злякано озирався.

Уїлсону увірвався терпець.

— Негайно мені заспокойтеся! — гримнув він. — Що це з вами коїться? Бодай би ви поповиздихали!

Раптом він помітив якийсь невиразний рух неподалік. Хижак!

Звір був не дуже великим, проте його поява змусила мисливця на метеорити насторожитися. Жовтувате хутро, всіяне чорними плямами, великі нашорошені вуха. В ніс ударив огидний запах стерва.

Уїлсон стрімко обернувся, щоб схопити рушницю, проте мул, наляканий присутністю звіра і різким рухом хазяїна, рвонувся й поскакав геть, не чуючи під собою ніг. Разом із зброєю, продовольством і всім запасом питної води.

Одночасно й кінь заіржав і став дибки. Ратиця зі сталевими шипами на підкові майнула буквально за міліметр від Уїлсонової скроні. Той відсахнувся, а кінь перестрибнув через нього і зник у заростях.

Залишившись на самоті, Джейбс Уїлсон поволі випростався, підвів голову і розглянувся довкола. Звідусіль на нього пильно дивилися десятки безжальних непроникно-чорних очей.

«Гієнові собаки, — промайнуло в нього у голові, господарі савани…»


Макс, Гаррі й Патрик почули ці звуки ще здаля. Крізь свист вітру та заспокійливе лопотіння дощу до них долинало нестямне вищання і різке, сердите дзявкання.

Поза спиною в Пеппера поповзли мурашки. Він зупинив свого коня й запитав:

— Як ви гадаєте, хлопці, що це?

Патрик О’Ніл прислухався.

— Схоже на гієнових собак. Небезпечні звірі! Нам краще триматися від них подалі.

— Зачекай! — Гаррі Босуелл напружено прислухався. — Я впізнаю цей звук! Так вони дзявкають, коли загнали жертву. Одного разу в Південній Африці ми наскочили на цих тварюк, які оточили поранену антилопу. Цей гавкіт означає: «Мерщій сюди, бачу поживу!».

— Накиваймо п’ятами звідси, швидше! — сказав Патрик. — А то й самі зробимося їхньою поживою!

Гаррі й ірландець уже ладні були розвернути коней, коли до вух Макса долинув звук, що не був схожим на вищання собачої зграї.

— Хвилиночку! Здається, я чую голос людини. Комусь потрібна допомога.

— Людина? — вершники перезирнулися. — Чи бува там не Уїлсон?


Мисливець на метеорити опинився у пастці. Гієнові собаки не давали йому ступити й кроку. Особливо знахабнів ватажок зграї, хитрий і злостивий звір. Уїлсон уже кілька разів штрикнув його вістрям шпаги, проте або ця тварюка не відчувала болю, або шкура в неї була такою грубою, що клинок не завдавав їй ніякої шкоди.

Близько чверті години він відбивав атаки хижаків, проте сили його потроху вичерпувалися. Собаки поводилися так, як і завжди: вони здійснювали нескінченні несправжні атаки з усіх боків, чекаючи, поки жертва знесилиться, захищаючись, і лише після того збиралися завдати вирішального удару. Те, що Уїлсон знав про цих тварин, не дуже втішало. Дослідники розповідали, що ці собаки не дуже полюбляють стерво. Тож, аби м’ясо якомога довше залишалося свіжим, вони не вбивають свою жертву, а збивають її з ніг і розривають іклами черево. Після цього вже беруться до інших частин тіла. Уїлсон знав, що з розпоротим животом людина здатна прожити досить довго — кілька годин, а, можливо, й днів. Це й справді мученицька смерть!

Але з ним цього не станеться. Краще вже самому настромитися на шпагу. Принаймні, така смерть буде швидкою й не надто болючою.

Він уже приготувався було відбити чергову атаку жовтих псів, аж тут звідкілясь пролунав постріл. Почулося жалісне скавчання, один із собак упав. Наступний постріл уколошкав другого. Зграя занервувала. Ватажок принюхався, але дощ змивав усі запахи. З боку узлісся гримнули ще два постріли, й собаки почали відступати. Нарешті, ватажок коротко дзявкнув, і за цим сигналом звірі кинулися геть.

Відсапуючи, Уїлсон зіперся на шпагу.

Із-за баобабів виїхало троє вершників, і він зі здивуванням упізнав у них Гаррі Босуелла, Макса Пеппера й Патрика О’Ніла. Патрик тримав у руках рушницю, яка ще димилася. Уїлсон укинув шпагу в піхви й попрямував до своїх рятівників.

— Ви нагодилися саме вчасно, — через силу усміхаючись, мовив він. — Радий тебе бачити, Патрику. Ці тварюки, мабуть, збиралися мною повечеряти, й ви з’явилися буквально в останню хвилину. Прошу, сідайте і складіть мені компанію, хильнемо по чарочці. Якщо, звісно, нам пощастить упіймати мого коня.

— Ані руш! — Дуло рушниці дивилося точно в груди мисливця на метеорити. Очі Патрика були холодними, як сталь. — Вас заарештовано, сер. Максе й Гаррі, будьте ласкаві, зв’яжіть містеру Уїлсону руки і прив’яжіть кінець мотузки до мого сідла. І заради вашої ж безпеки, сер, не раджу вам опиратися.

Мисливцю на метеорити здалося, що все це йому почулося.

— Що ви хочете робити?

— Ми відведемо вас назад. А там уже знайдемо когось, хто вирішить, що з вами робити.

Уїлсон уже ладен був подумати, що це жарт, але обличчя Патрика О’Ніла не давало підстав для сумнівів, що він говорить цілком серйозно.

— Що за дурня? — обурився він. — І відколи ти тут розкомандувався?

О’Ніл розправив плечі й сухо усміхнувся.

— Від того моменту, як узяв на себе керування експедицією. Після загибелі Арчера й вашого дезертирства я виявився найстаршим за рангом серед тих, хто залишився.

— Дезертирство? Ти просто з глузду з’їхав! — Уїлсон і досі сумнівався, чи бува не є розіграшем усе, що тут відбувається. Ірландський гумор, як відомо, досить своєрідний. — Просто смішно сказати, — фиркнув він. — А тепер мерщій злазь на землю. Якщо допоможеш мені спіймати моїх коня й мула, то я, можливо, й не згадуватиму цей дурний інцидент. А якщо ні — молися Богу за свою шкуру. Я й досі командую експедицією, тож не сподівайся, що я подарую тобі таку нечувану зухвалість.

— Ви — нікчемний боягуз і дезертир, — незворушно заперечив Патрик. — Нікого не сповістивши, ви залишили загін, а це карається арештом і тюремним ув’язненням — це ваші власні слова. Тому не примушуйте нас застосовувати силу й будьте ласкаві підкоритися наказу.

— Нічого ви мені не зробите, — Уїлсон вихопив шпагу. — Першого ж, хто спробує мене схопити, я заколю, як свиню.

Гримнув постріл. Рука мисливця на метеорити смикнулась, а шпага відлетіла далеко вбік.

О’Ніл опустив рушницю.

— Не робіть дурниць, сер. Ви завжди вважали, що я нікудишній стрілець. Тож наступна куля може серйозно пошкодити якусь більш важливу частину вашого тіла. А тепер — руки вгору!

62

Шарлотта з сумнівом поглянула на купу дрібних деталей, над якою схилився Гумбольдт. Перед ученим лежали обидва лінгафони, розібрані до останнього гвинтика. Його чоло перетинала глибока зморшка. Вчений прикусив нижню губу. Чи вдасться йому змонтувати з цього мотлоху те, що він задумав?

Часу залишалося катастрофічно мало. Якщо нічого не вийде, зелені кристали доберуться безпосередньо до скельного мосту, й догони його зруйнують. Декілька найдужчих воїнів чекали сигналу, щоб гуртом налягти на важелі, які керували канатами й противагами механізму, що був призначений для руйнування мосту. Якщо догонам удасться привести його в дію, останній зв’язок із світом буде втрачено.

— Як справи, дядьку? — нетерплячо запитала дівчина. — Убіре щойно сказав мені, що, за даними розвідки, деякі моноліти вже займають головну стежку, що веде до мосту.

— Трохи потерпи, люба. Мені ще треба видалити один рулон магнітної плівки із пам’яті великого лінгафону й зібрати докупи інші деталі. Цей пристрій потребує забагато енергії. Все, що мені зараз потрібно, — зразки догонських співів, налаштування на необхідну частоту звуку й досить потужний динамік. Решта нам ні до чого.

— А коли все буде готове, що нам робити з твоїм приладом?

— Ти ж колись збиралася бути оперною співачкою?

— Так, але це вже в минулому.

— Пам’ятаєш підсилювач голосу, який я сконструював для Берлінського університету? Цей пристрій майже такий самий, але його завдання — відтворювати пісні догонів. Я й сам поки що не знаю, чи запрацює він зараз… Ну, ось і готово. Залишилося поставити на місце батареї, закрити кришку і…— Гумбольдт іще раз з усіх боків оглянув сірий металевий ящичок і залишився задоволеним.

Шарлотта недовірливо стежила за ним.

— Добре, давай спробуємо! — нарешті, промовила вона.

Гумбольдт натиснув червону кнопку й почекав кілька секунд. Спалахнула електронна лампа, яку вчений називав «чарівним оком». Поступово розжарюючись, вона світилася дедалі яскравіше. З ящика почулося легке шипіння й потріскування.

— Поки що все йде непогано, — зауважив Гумбольдт. — Підсилювач прогрівся. А тепер я порадив би тобі про всяк випадок затулити вуха…


Оскар здригнувся. Він дрімав, сидячи біля підніжжя гігантського моноліту, коли до нього долинув дивний звук. Та не просто звук, а ціла мелодія. Комбінація високих і низьких звуків.

Він підвів голову.

Знову!

Щось дивне було в цій музиці. Невідомо, чому, але ця проста мелодія викликала тугу й меланхолію, що віддавалися болем у серці. Перед його внутрішнім поглядом промайнули спогади дитинства й закружляли, неначе снігові пластівці, підхоплені крижаним вітром. Він побачив себе у класній кімнаті в домі Гумбольдта, за латиною. В грудях щось затріпотіло, неначе пташка, що намагається вирватися з кігтів хижака.

На очах заблищали сльози.

Похитуючись, він підвівся на ноги. Щоб не впасти, довелося спертися на моноліт, і юнак відчув, як він гуде та вібрує під його долонею…


Шарлотта затиснула вуха і здивовано подивилася на невелику сіру коробочку в руках Гумбольдта. Хіба це чувано, щоб така маленька штукенція видавала такі могутні звуки? Просто чародійство якесь!

Догони теж остовпіли від подиву. Одні з них застигли на місці й не зводили очей із лінгафону. Інші долілиць кинулися на землю й почали молитися своїм богам, благаючи про помилування.

— Я б сказав, що випробування пройшли успішно, — обережно усміхнувся Гумбольдт. — Зараз глянемо, чи впорається він із реальним завданням.

— Що ж, побачимо! — погодилася Шарлотта. — Хоча, скажу тобі, що особисто я ледве встояла на ногах. Боюся, що після цієї музики Вілма зроду віку не вилізе зі своєї схованки, — дівчина кивнула на сумку на своєму плечі, з якої було видно лише кінчик пташиного дзьоба. — Хоча слух у ківі й не дуже гострий, але й для неї це було вже занадто.

Гумбольдт кивнув.

— Хвалити Бога, мені таки вдалося збільшити потужність динаміків. Настав час випробувати, як діє пристрій на зелені кристали. Мені потрібен доброволець.

Шарлотта підвелася, витрушуючи штани.

— Можеш розраховувати на мене, дядьку.

— Тоді почнімо. — Гумбольдт підійшов до Елізи й поцілував її. — Побажай нам успіху, люба!

— Нехай удача не залишить тебе! — прошепотіла та. — Я молитимуся за вас обох!

Кілька хвилин потому дядько з племінницею вже стояли біля скельного мосту.

Зелені моноліти майже впритул наблизилися до провалля. Дощ не вщухав. Із протилежного боку ущелини чувся дедалі голосніший дзвін і тріск — там народжувалися все нові й нові камені, загрожуючи сміливцям, які вийшли на міст.

Гумбольдт подивився в бік Заборонного міста.

— Ми ще маємо час для того, щоб відмовитися від свого задуму й повернути назад, — промовив він, і не можна було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно. — Але тоді зелені кристали захоплять весь світ.

— Ну ж бо, дядьку, все у нас вийде! Заради Оскара!

Гумбольдт усміхнувся.

— Не знаю, звідки в тебе стільки оптимізму. Принаймні, не від матері. Марія, моя сестра, завжди чимсь невдоволена. Добре, що зараз зі мною ти, а не вона.

Шарлотта скривилася.

Невже варто було про це говорити саме зараз? Відтоді, як вони висадилися в Африці, вона навіть не згадувала ні про матір, ні про отриманого від неї листа. А він ставив під сумнів усе, в що вона досі так непохитно вірила і що вважала природним станом речей. Цікаво, що скажуть її супутники, коли дізнаються правду про її, Шарлоттине, минуле?

Відігнавши від себе ці сумні думки, дівчина сказала:

— Починай! Вмикай свій ящик!

Гумбольдт опустив прилад на землю, прилаштував до нього розтруб, що слугував для створення щільного потоку звукових хвиль, і спрямував його в бік зеленого війська. До загрозливої стіни кристалів залишалося метрів десять, підійти ближче він не наважився, оскільки не міг позбавитися відчуття, що іншопланетна істота спостерігає за кожним його рухом. Хтозна, як вона поводитиметься, коли запрацює прилад?

Із цією думкою Гумбольдт натиснув червону кнопку.

63

Мелодія складалася всього з п’яти нот. Соль, ля, фа, потім фа малої октави і, нарешті, до.

Могутні й чисті звуки злетіли до неба, розірвали запону хмар і відбилися від гірських схилів. Луна підхопила мелодію, перекидаючи її від скелі до скелі й багаторазово примножуючи.

Все затихло. Тільки заспокійливо шумів дощ.

Шарлотта з тривогою дивилася на моноліти. Над скельним мостом і ущелиною висіла напружена тиша. Навіть зелені камені, здавалося, прислухались.

— Ти щось помічаєш?

Шарлотта втерла сльози, що мимоволі накотилися їй на очі.

Дослідник знову натиснув кнопку, і дівчині здалося, що потужні звуки розітнули її душу. Несподівано почувся тріск. Нібито на кам’яну плиту посипалися дрібні камінці. Потім — ще, і ще.

— Ось поглянь! — Шарлотта вказала на невеликий моноліт. Він розташовувався біля самого краю обриву й мав рівну, довершену форму. Несподівано на одній із його граней утворилася тонка тріщина. Вона почалася від самої землі й миттю досягла верхівки каменю. За нею з’явилася друга, третя, а потім ще і ще…

Мерехтлива поверхня моноліту зблякла. Замість смарагдової зелені виник якийсь бруднувато-сірий тон. Врешті-решт камінь упав на землю, розсипавшись на дрібні уламки, а там, де він стояв, залишилася тільки купка піску. З рештою зелених каменів відбувалося те ж саме. Шарлотта бачила, як вони один за одним перетворюються на сіруватий пісок.

Повітря сповнилося шипіння, нібито хтось відкрив клапан парового котла. Порив вітру доніс до них неприємний запах, що нагадував запах хлору. Шарлотта затулила ніс хустинкою.

— Здається, вийшло! — пробурмотіла вона. — Неймовірно, але в нас усе вийшло! Ану, спробуй іще раз, дядьку!


Оскар надзвичайно гостро відчував, як у нього всередині щось відбувається. Неначе його відморожені руки й ноги занурили в гарячу воду, й тепер вони нестерпно сверблять. Здавалося, все його тіло спершу перетворилося на лід, а тепер потроху відтавало.

Юнак не зміг більше стримуватися й застогнав. Йому довелося щосили стиснути кулаки і зціпити зуби. Навколо нього здригалися і репалися зелені моноліти. Прибульці з космосу зазнали на собі дію невідомої, але могутньої сили. Вібрація ставала дедалі сильнішою, а заразом і Оскарове тіло нестерпно боліло і свербіло. Повітря, яке він рвучко хапав відкритим ротом, здавалося йому пекучим, як вогонь. Дихати ним було неможливо. Не в змозі й далі терпіти цю муку, хлопець закинув голову назад і відчайдушно заволав.


— Ти чув це? — Шарлотта обернулася в той бік, звідки вітер приніс відгомін протяжного крику. На мить він заглушив шум дощу й тріск кристалів, що розсипалися на порох, після чого затих.

— Який жах, — задумливо промовила дівчина. — Ніби кричить смертельно поранена тварина.

— Тварина? — в голосі Гумбольдта почувся сумнів. — Та ні, швидше, це людина.

Шарлотті не треба було довго втлумачувати, що саме криється за цими словами.

— Боже правий, — схвильовано прошепотіла вона. — Ти гадаєш, що це…

Учений кивнув:

— Це Оскар, немає ніякого сумніву.

Тримаючись одне за одного, вони ступили у ворожі кам’яні хащі. Гумбольдт знову натиснув кнопку приладу. Моноліти навколо танули, неначе лід у гарячій пустелі. В їхньому лабіринті утворилося щось на кшталт широкого коридору, всипаного сірим піском. Там, куди сягнули могутні п’ять нот, страшні прибульці з космосу розсипалися на порох. Але хто знає, що може статися, якщо ці звуки долинуть до людини, яка інфікована ворожою формою життя? Шарлотта мимоволі згадала про бідолашного Рихарда Беллхайма, від якого залишилася тільки жменька піску, і здригнулася. Їй слід було тільки молитися, щоб зміни в організмі Оскара не набули такого ж само незворотного характеру.

Попереду височів найкрупніший моноліт. Він здавався мало не вдвічі товщим за решту і здіймався у висоту не менше, ніж на двадцять метрів. Гігантська брила розташовувалася на місці зруйнованого вибухом храму, а біля її підніжжя дівчина побачила крихітну зіщулену фігурку, яка притулилася до холодного каменю. То був її кузен. Пошматований одяг на тілі юнака звисав клаптями, а шкіру суціль укривали синці й подряпини. Страх і відчай повністю заволоділи його серцем, і він нагадував матроса з розбитого штормом корабля, який з останніх сил чіпляється за уламок щогли.

— Оскаре!!!

Шарлотта була ще досить далеко від хлопця, проте навіть звідси могла роздивитися смарагдове сяйво його очей. Обличчя юнака здавалося байдужим і нерухомим, як маска. Ані усмішки, ані будь-яких ознак того, що він упізнав своїх близьких. Дівчина вже ладна була кинутися до нього, проте Гумбольдт її зупинив.

— Не роби цього! — різко промовив він, хапаючи її за руку. — Оскар усе ще перебуває під владою метеорита.

— Але ж ми зобов’язані йому допомогти. Подивися, що з ним коїться! У мене просто серце крається, коли я це бачу!

— Мені теж нелегко. Та ми не можемо відступати від нашого плану.

— А якщо нічого не вийде?

Гумбольдт спохмурнів:

— Тоді, принаймні, він назавжди позбавиться цього прокляття!

Із цими словами він іще раз натиснув кнопку приладу.

Із незворушною виразністю звуки мелодії обрушилися на Оскара, відбилися від склоподібних граней моноліту і знову повернулися до юнака.

Результат виявився жахливим. Тіло хлопця вигну лося, неначе крізь нього пропустили потужний електричний розряд. Рот роззявився, як від крику, проте з нього не чулося жодного звуку. Кулаки стиснулися з такою силою, що нігті до крові врізалися в долоні. Широко розплющені очі дивилися в небо.

Шарлотта не змогла цього стерпіти.

— Припини! — вигукнула вона. — Вимкни прилад, він же може померти!

Та вчений не зважав на її умовляння.

Шарлотта з жахом стежила за тим, що відбувалося з тілом Оскара. Воно здригалося й корчилося в судомах, стаючи дедалі довшим і тоншим. Невдовзі воно почало нагадувати гумову стрічку Коли дівчина вирішила, що гірше вже не буває, Оскар несподівано зробився прозорим. На деякий час стало видно його внутрішні органи — серце, легені, шлунок, невиразні обриси скелету.

Та вже наступної миті все змінилося. Під шаром склоподібної речовини, що вийшла на поверхню, завидніли знайомі риси. Юнак виглядав так, ніби зверху його облили густою прозорою олією. Обличчя, груди, руки й ноги заблищали, ніби вкриті глазур’ю, дивна в’язка речовина заюшила з усіх отворів. Не встигла Шарлотта по думати, що б це могло бути, як полива сповзла з Оскарового тіла і всоталася в землю, залишивши на поверхні темну пляму.

Перед ними стояв колишній Оскар, розгублений, слабкий. Він, здавалося, зовсім не розумів, що відбувається. Ще мить — і він упав непритомний.

Гумбольдт передав прилад Шарлотті, кинувся до сина й опустився перед ним навколішки.

Шарлотта поспішила за ним. Її серце страшенно калатало.

— Ну то й що?

Гумбольдт помацав пульс, прислухався до дихання і притулив вухо до грудей юнака.

— Живий! — він полегшено зітхнув. — Шкіра тепла, серце працює нормально, дихання слабке, але рівне. Тож, гадаю, він зараз отямиться.

Шарлотту трохи попустило.

— Але ж ця істота? Вона залишила його? Він тепер вільний?

Гумбольдт розгублено усміхнувся.

— Не можу сказати цілком упевнено, проте мені здається, що ми бачимо перед собою колишнього Оскара.

Він нахилився, підняв неслухняне тіло сина й підважив на плече. В очах у вченого блищали радісні сльози.

— Ходімо звідси, — промовив він. — Повернемося трохи згодом і закінчимо те, що не встигли зробити. Зараз Оскар важливіший.

Шарлотта подивилася на верхівку величезного кристалу. Звідти струменіла цівка піску. Ще трохи — і цей велет також перетвориться на порох.

Чужинців переможено!

Губи дівчини нечутно ворушилися, вона шепотіла молитву.

64

— Вони повертаються! — Еліза схвильовано вказала в бік скельного мосту.

На протилежному боці ущелини всі побачили дві фігури: Гумбольдта й Шарлотти.

Джабо з гавкотом кинувся до них. Вілма теж не змогла всидіти на місці. Почувши голос хазяїна, вона вискочила з сумки й помчала за своїм чотириногим приятелем. Еліза здригнулася — на мить їй здалося, що Карла Фрідріха поранено, та потім вона зрозуміла, що він несе на плечі щось важке.

Оскар!

Еліза притиснула руки до грудей і заплющила очі. Їй не знадобилося дуже багато часу, щоб відчути хлопця. Незважаючи на те що його життєві сили були ще дуже слабкими, жінка могла з упевненістю сказати, що час, коли він залишався примарною тінню колишнього Оскара, минув. І тепер юнак знову був живим серед живих людей.

Учений і його племінниця в супроводі Джабо і Вілми урочисто перетнули міст. На краю ущелини догони вітали їх голосними вигуками. Звернувшись до старійшин, учений коротко розповів їм про те, що сталося в Заборонному місті. Оскільки лінгафону в них більше не було, Елізі довелося перекладати його слова, а в особливо скрутних випадках їй допомагала Йатиме.

Нарешті, Гумбольдт замовк, зняв окуляри й заходився їх протирати.

— Ми знайшли нашого хлопчика біля підніжжя найкрупнішого моноліту, — пояснив він. — Але зараз нам доведеться повернутися, щоб довести справу до кінця й знищити ті камені, що випадково вціліли. Мені знову потрібні добровільні помічники.

Еліза просяяла:

— Виходить, я мала слушність? Моя ідея спрацювала!

— Спрацювала? — Гумбольдт підійшов до жінки й узяв її руки у свої. — Ти — наша рятівниця. Ці звуки і справді з якоїсь незрозумілої причини примушують кристали вібрувати, й ті розколюються зсередини. Це треба бачити: вони перетворюються на найзвичайнісінький порох. У піснях догонів криється величезна сила, набагато могутніша, ніж усі ми могли собі уявити. І ти єдина з нас змогла це зрозуміти. Якби це залежало від мене, то я присудив би тобі найголовнішу премію Берлінської академії, моя люба!

Жінка стримано усміхнулася:

— Навіщо мені якісь там нагороди? Люди набагато важливіші. А що тепер станеться з Оскаром?

— Нехай догони відведуть його до якоїсь хатини й дадуть виспатися. Згодом я огляну його. Мені здається, що його тіло вже зовсім очистилося. — Вчений глибоко зітхнув. — Але все ж таки був момент, коли мені здалося, що ми втратили його назавжди. Цього я ніколи не зміг би собі пробачити. Навіть не уявляв, наскільки він дорогий для мене.

— Ми всі відчували те ж саме, — сказала Еліза. — Але тепер із ним усе буде гаразд, я знаю точно.

Гумбольдт усміхнувся.

Усмішка все ще осявала його втомлене обличчя, коли почулися схвильовані крики догонських воїнів і десь удалині зацокали копита. До селища в’їхали троє вершників. Попереду скакав Макс Пеппер, за ним — Гаррі Босуелл. Останнім їхав Патрик О’Ніл, за яким підтюпцем біг захеканий Джейбс Уїлсон зі зв’язаними за спиною руками. Мотузкою, прив’язаною до шиї, його було припнуто до сідла О’Ніла.

Очі вченого зробилися холодними, як сталь. Він рішучо попрямував до вершників.

— Вітаю, панове! Бачу, що вам дуже поталанило!

— Нам допомогла зграя диких собак! — гукнув із сідла Пеппер. — Вони його трохи притримали й не дозволили втекти. Ми наздогнали негідника саме в той момент, коли пси вже ладні були пошматувати його на клоччя. Ось він, подивіться!

— Буду вельми вдячний вам, якщо, згадуючи мене, ви називатимете й титул, який було дано мені самою королевою! — люто прохрипів мисливець на метеорити. — Сер Уїлсон — саме так належить до мене звертатися.

— Перепрошую, вельмишановний сер, — по-блюзнірському вклонився Макс. — Щоправда, я не маю ані найменшої впевненості в тому, що вам і надалі вдасться зберегти почесне звання лицаря.

Рвонувши ремінну мотузку, він примусив Уїлсона вийти наперед. Той спіткнувся, зробив кілька кроків, щоб не впасти, й зупинився, люто дивлячись на оточуючих сповненим ненависті поглядом.

— Щойно я дістанусь до Англії, то, будьте певні, подбаю про те, щоб вас, О’Ніле, запроторили до в’язниці, — проскреготів він. — Я маю зв’язки за кордоном, у тому числі в Сполучених Штатах і Німеччині. І, гадаю, ви ще неодноразово матимете нагоду пошкодувати про те, що так поводилися зі мною.

— Не переймайтеся, пане, — відповів Гумбольдт, — ми своєчасно й докладно поінформуємо ваші «зв’язки» про те, як у критичній ситуації ви покинули своїх людей напризволяще й намагалися втекти, як жалюгідний злодюжка!

Уїлсон сплюнув. Його широке червоне обличчя було вкрите порохом і брудними розводами, а тому виглядало особливо лютим.

— Моя знахідка здатна спростувати будь-яку брехню!

— Так-так, ваша знахідка, — Гумбольдт блискавичним рухом витяг із потаємної кишені куртки мисливця на метеорити короб із-під сигар. — Боюся, мені доведеться вилучити її у вас. Це надто небезпечна річ, щоб залишатися в руках такого негідника, як ви.

Він покрутив у руках короб і відкрив її. Всередині, злегка пульсуючи, лежав мерехтливий осколок зеленого кристала. Гумбольдт поставив коробку на плескатий камінь і відступив на крок.

— Що ж, я гадаю, нам доведеться розв’язати цю проблему просто зараз.

За півхвилини від зеленого кристала залишилася лише жменька піску. Вітер швидко відніс димок і неприємний запах.

Запанувала вражена тиша. Пеппер не міг повірити своїм очам.

— Фантастика!.. — нарешті, видушив він із себе. — Як… ви… Коли?

— Трохи згодом я охоче відповім на всі ваші запитання, — усміхнувся вчений. — А зараз мені доведеться повернутися на той бік ущелини, щоб знищити решту вцілілих монолітів і окремих кристалів. Хтось із вас хоче піти зі мною?

Ніхто не встиг відповісти, тому що поряд пролунав сповнений шаленства крик. Еліза обернулася, й від того, що вона побачила, в неї похололо серце.

Уїлсону вдалося розірвати пута. Одним стрибком він опинився поруч із Патриком О’Нілом, вихопив у нього з-за поясу ніж і кинувся на Гумбольдта. В останню мить ученому вдалось ухилитися, проте лезо все ж зачепило його зап’ястя. Кров залила руку і цівкою заюшила на землю, але він устиг вихопити свою знамениту шпагу і зайняв захисну позицію.

Ніж Уїлсона знову промайнув у повітрі, і, якби вчений не відбив цей підступний удар, напевно, встромився б йому в плече.

Еліза вражено стежила за тим, що відбувається. Ремінь із сириці, яким було зв’язано руки Уїлсона, був завтовшки в півсантиметра. Це ж яку треба було мати надлюдську силу, щоб його розірвати?

Англієць знову кинувся на дослідника. Цього разу ніж влучив у клинок шпаги. Почувся брязкіт, посипалися іскри.

— Ви зруйнували мою знахідку! — Вени на шиї та лобі Уїлсона здулися так, що, здавалося, ось-ось лопнуть. — І ви заплатите мені за це, присягаюся!

Еліза бачила, що рана заважає Гумбольдту. Кілька разів шпага мало не випала в нього з рук. Учений був чудовим фехтувальником, проте, йому весь час доводилося відступати й захищатися. Тільки тоді, коли він перекинув клинок в іншу руку, йому трохи полегшало. Він почав тіснити титулованого мисливця на метеорити.

— Вперше бачу людину, яка однаково майстерно володіє правою і лівою рукою, — просопів Уїлсон. — Це щось новеньке. Вам випала честь виявитися першим із тих, кого я убив, хто однаково володіє обома руками.

— Ще надто рано підбивати підсумки, містере Уїлсон, — промовив Гумбольдт, продовжуючи насідати на супротивника. — Може, вам і вдасться мене вбити, це не виключено, але ж як ви думаєте вибиратися звідси після цього?

— А хіба ви самі не здогадуєтеся? Мої люди не звикли діяти самостійно. Таке вже в них виховання. Арчера більше немає, тож довіритися вони можуть лише мені. Щойно я вас прикінчу, вони стануть на мій бік і приповзуть до мене. Ще й скавчатимуть, неначе цуцики, — усміхнувся він. — Між нами відбувається цілком законна дуель, тож будь-який суд у цивілізованій країні мене виправдає. Ти згоден, Патрику?

Ірландець мовчав. Еліза раптом відчула, що він усе ще перебуває під впливом особистості цього харизматичного негідника. Так само, як і решта найманців.

— Не забувайте про догонів, — парирував Гумбольдт. — Невже ви сподіваєтеся, що вони так задурно вас випустять?

— Задурно? Навряд чи, — по обличчю Уїлсона рясно стікав піт. — Та я можу вбити їхнього старійшину й захопити дівчисько в заручниці, — він кивнув у бік Йатиме. — Мала, здається, має тут неабиякий авторитет. Нам уже доводилося проробляти такі оборудки в минулих експедиціях.

— Ну, звісно ж, воювати з немічними дітьми та старими — це вам до снаги, — Гумбольдт зробив блискавичний випад, та англієць, схоже, саме цього й чекав. Він стрімко нахилився, схопив жменю піску й пожбурив його вченому в очі. Гумбольдт, на мить засліплений, не помітив атаки англійця, і той завдав йому підступного удару чоботом у коліно. Негідник мав явну перевагу.

Гумбольдт опустився на землю, обличчя його скривилося від болю, а шпага вислизнула з пальців. Еліза затулила рот руками, щоб стримати крик. Учений спробував знову схопитися за зброю, та Уїлсон ногою відкинув його шпагу вбік. Потім, широко розставивши ноги, він посунув на супротивника, виставивши перед собою широке лезо ножа.

— Я ще жодного разу не програвав, — процідив він. — Хочете знати, чому?

— Хочу я чи не хочу, та, боюся, ви все одно скажете, — відповів Гумбольдт глузливо.

— Не можна виграти, не забруднивши при цьому рук. Візьміть цю пораду з собою в могилу, пане Гумбольдт!

Почувся тупий удар. Еліза вже вирішила було, що з таким звуком ніж устромився в груди Гумбольдта. Але заточився не її друг, а Уїлсон. Повільно, неначе уві сні, він обернувся.

— Що це було?..

За його спиною стояв Патрик О’Ніл із рушницею в руках. Молодий ірландець знову скинув зброю, націляючись прикладом тепер уже в перенісся Уїлсона. Знову пролунав глухий удар, і мисливець на метеорити впав навзнак і залишився лежати, широко розкинувши руки й утупивши скляний погляд у небо.

— Сер Уїлсон, я заарештую вас за звинуваченням в убивстві Франсуа Лакомба, члена Паризької академії наук, і замаху на вбивство професора Карла Фрідріха фон Гумбольдта. Крім того, ви звинувачуєтеся в таких тяжких злочинах: дезертирство, співучасть у загибелі містера Джонатана Арчера, замах на вбивство журналіста Макса Пеппера, а також у багатьох кривавих злочинах, скоєних стосовно народу догонів. Ви постанете перед французьким провінційним судом у Тімбукту, а потім у Дакарі, звідки вас перевезуть для остаточного виголошення вироку до Парижа. А щоб ви знову не спробували втекти, я накажу закувати вас у кайдани, а Макс Пеппер і Гаррі Босуелл допоможуть мені доправити вас до суду. Звісно, якщо ці джентльмени не заперечуватимуть.

— Докладу до цього всіх сил, — зблиснув очима Гаррі. — Якщо знадобиться, я особисто доправлю цього негідника до Парижа. Дуже вже мені не хочеться, щоб він знову вислизнув.

Макс коротко кивнув:

— Чим раніше ми вирушимо, тим краще.

Уїлсон продовжував лежати, обмацуючи зламаний ніс і бурмочучи прокльони, та ніхто вже не звертав на нього уваги.

— Що ж, гайда! — О’Ніл опустив зброю і полегшено зітхнув. — Стривай, ледве не забув… — він зняв із шиї жетон, який мали при собі всі люди Уїлсона, і жбурнув його під ноги мисливцю на метеорити. — Можете вважати, що я звільнився.

Пеппер допоміг ученому підвестися.

— Із вами все гаразд, містере Гумбольдт?

— Дрібниці, — той оглянув рану на руці. — Нікчемна подряпина. Жінки про це подбають. — Він усміхнувся Елізі й Шарлотті. — Мені шкода так швидко розлучатися з вами, друзі, але я впевнений, що слід якнайшвидше вивезти Уїлсона звідси. Поки ця людина тут, всі ми перебуватимемо в небезпеці. Догони допоможуть вам конвоювати злочинця. А щойно ви дістанетеся до Тімбукту, передайте його до рук французької влади. Раджу домогтися особистої зустрічі з губернатором, і, запевняю, він вам дуже дякуватиме.

— А ви ж як?

Накульгуючи, Гумбольдт зробив кілька кроків.

— Спочатку ми повністю очистимо плато від уламків метеорита. Вони можуть валятися в розпадинах і тріщинах між скель. Потім оглянемо все довкола. За сотні років у храмі побували найрізноманітніші тварини, які могли зробитися носіями інфекції. Не можна забувати й про ченців-місіонерів. Із цим космічним створінням і всім, що воно породжує, ми маємо покінчити раз і назавжди.

— Але ж як вам удасться цього досягти? — все ще не міг утямити Пеппер. — Ця зараза могла поширитися на багато миль!

Незважаючи на біль, Гумбольдт усміхнувся.

— Із повітря, любий Максе, з повітря!

65

Кілька днів потому

Ремонт «Пачакутека» було закінчено. Догони зняли кріплення, що втримували повітряний корабель на скелі, і спустили його вниз. Тепер лише канати й кілки прив’язували його до землі, і «Пачакутек» ліниво розгойдувався під легким південним вітерцем. Дощ припинився, небо вкривали легкі хмаринки, крізь які подекуди вже проглядало сонечко. Савана, щедро зрошена живильною вологою, зазеленіла й покрилася квітами.

Як і було вирішено, Макс, Гаррі й О’Ніл у супроводі невеликого догонського загону кілька днів тому покинули поселення. Прощання було коротким, та Оскар твердо вірив, що бачить кмітливого репортера й відважного фотографа не востаннє.

Тепер красень «Пачакутек» привертав до себе всі погляди. Щоправда, оболонка його балона була схожою на клаптеву ковдру, проте жінки догонів попрацювали дуже сумлінно: в ній не залишилося ані найменшої дірочки. Стернові каркаси виготовили з жердин і обтягнули козячими шкурами. Вдалося навіть відреставрувати зображення зміїв і драконів на бортах. Повітряне судно начистили до блиску.

Страх перед кораблем покинув догонів. Навіть малюки вже не тікали світ за очі, побачивши його, а залюбки гралися в затінку під корпусом судна. «Пачакутек» зробився своєрідним центром поселення, чимсь на кшталт ярмарку, де збираються всі мешканці міста.

Знову з’явилося сонце, паливні елементи запрацювали, і вироблений з їхньою допомогою водень безперешкодно заповнив оболонку балона, повертаючи величезний дирижабль до життя.

Для Оскара настав час відпочинку та спокою. Поки кілька десятків людей виконували ремонтні роботи під керівництвом Гумбольдта, він цілими днями був поруч із Шарлоттою. Відтоді, як йому було призначено постільний режим, дівчина ні на крок не відходила від хворого.

Іншопланетна істота покинула його тіло. І разом із тим до юнака повернулася радість життя. Оскару ставало страшно, коли він згадував, яким самотнім і розгубленим він почувався в останні кілька тижнів. Тепер він мав час поміркувати про те, що з ним сталося. Бесіда з чужинцем і суперечка з ним раз у раз пригадувалися йому. Це ж скільки мільярдів кілометрів, скільки років! І все заради того, щоб подолати самотність. Як це жахливо, мабуть, коли навколо тебе немає жодної рідної душі!

Оскар покосився на Шарлотту, яка поринула в читання. На губах дівчини з’явилася легка усмішка — вона усміхалася тому, що читала. Тепер йому було зрозуміло, що вони підходять одне одному. Він кохає її, а вона — його. І не важливо, що з цього приводу думає батько.

Юнакові більше не хотілося сушити голову над цим. Звісно, Гумбольдт узяв із нього слово. Та це ж усього лише слово, домовленість між двома людьми вважати ту чи іншу точку зору правильною. Такої угоди легко дотримуватися тим, хто ледве знайомий одне з одним. А що коли вони живуть зовсім поряд, в одному будинку? Навіщо себе мучити?

Оскар намацав руку Шарлотти й ніжно її потиснув. Дівчина відповіла на це стискання й відклала книжку. Незабаром має прийти Убіре.

Старійшина ще вранці присилав гінця — сповістити, що він незабаром прибуде, щоб повідомити важливу новину. Про що йтиметься, дізнатись у гінця не вдалося. Лише Гумбольдт, здається, про щось здогадувався, але уперто мовчав.

— Тоді це вже не буде новиною, — відказав він у відповідь на розпитування, як завжди говорив у подібних ситуаціях.

Оскар знову торкнувся до руки Шарлотти: з півночі до них наближалася невелика група догонів. Він уже побачив мулів Уїлсона і дерев’яну підводу. Слідом бігло кілька носильників із поклажею. Попереду простували Убіре й батько Йатиме. На мускулястому плечі коваль ніс великий джутовий мішок, у якому лежало щось важке.

— Без догонів у нас нічого б не вийшло, — зауважив Оскар. — «Пачакутек» знову в чудовому стані. Залишилося тільки знайти, чим замінити вщент розбитий привідний вал. Без нього «Пачакутек» — усього лише безпорадний балон, заповнений газом.

— Я гадаю, слід зачекати, — усміхнулась Шарлотта. — Мені здається, догони щось придумають…

Група темношкірих людей наблизилася до повітряного корабля. З палуби спустили канати й мотузяні драбинки, й чоловіки спритно видерлися нагору. На підводі залишилося лежати щось масивне, загорнуте в коричневу матерію. Цей предмет обв’язали канатами, підняли на борт і обережно опустили на палубу. Слідом піднялися Убіре й коваль.

Серед дорослих крутилися і Йатиме з незмінним Джабо, і, помітивши дівчинку, Оскар щиро зрадів. Усього за тиждень вона досягла неабияких успіхів у вивченні німецької мови й уже досить непогано розмовляла.

Шарлотта з Оскаром підійшли ближче, щоб не пропустити урочистий момент. Коли всі зібралися, Убіре зірвав із таємничого предмета простирадло. Щойно юнак побачив, що саме під ним лежало, то його очі стали круглими від здивування. Це був абсолютно новісінький, тільки-но виготовлений привідний вал. Сталь вилискувала на сонці й пахла мастилом і гарячим металом. Після цього наперед вийшов коваль і витрусив на палубу вміст свого мішка — п’ять майстерно викуваних шестерень.

— Наш подарунок людям із небес, — промовила Йатиме. — Необхідні речі, щоб повернути до життя вашу летючу тварину.

Гумбольдт опустився навколішки й зачаровано погладив деталі. Потім підніс до очей одну з шестерень і уважно її оглянув.

— Чудова робота, — похвалив він. — Навіть слідів від литва не видно. Як же це вам вдалося?

— Мій батько не лише списи вміє робити, — Йатиме з гордістю подивилася на батька. — Він — найкращий коваль у горах Гомборі. Руду ми взяли в наших кар’єрах…

— А ливарні форми?

— Він зробив зліпки з ваших деталей із воску диких бджіл. Потім обмазав їх вогнетривкою глиною і нагрів. Віск розтопився й витік, а глина затверділа. От і вийшла ливарна форма.

Гумбольдт кивнув.

— Перекажи своєму батькові, що він просто чарівник. — Учений низько вклонився: — Дякую вам, друзі! Я навіть і мріяти про це не міг. А тепер із вашою допомогою ми очистимо землю від слідів непроханого гостя. — Він підморгнув дівчинці. — Хочеш із нами?

Йатиме радісно закивала, хоча в її очах і промайнув страх.

— Гаразд. Тоді я тебе запрошую! Ми піднімемося над саваною завтра вранці, щойно зійде сонце. І ти сама все побачиш!

66

«Пачакутек» зробив крутий віраж і рушив у напрямку до столових гір.

Йатиме бачила, як збігаються всі мешканці міста, щоб подивитися на це диво й привітати летюче чудовисько. При цьому вона пильно стежила за діями вченого. Повільний рух важеля, що керує двигуном, гуркіт повітряних гвинтів, скидання зайвого газу, брязкіт якірного ланцюга під час зниження — все цікавило малу. Притискаючи Джабо до грудей, дівчинка дивилася на усміхнені обличчя людей унизу, бачила, як вони махають їй руками, і, щасливо усміхаючись, махала у відповідь.

Політ на «Пачакутеку» щось дивним чином змінив у ній. Вона бачила світ згори. Столові гори, довколишню савану, зарості баобабів, ріки й пустельні ділянки. Вона допомагала Гумбольдту зцілювати місіонерів, і в їхніх домівках, садках і церкві лунали догонські пісні. Вона пильно стежила за тим, щоб чарівними звуками було оброблено все навколо, щоб не залишилось ані найменшого шматочка зеленого метеорита, який міг би згубити все живе на Землі.

Небезпека минула. Пророцтво не здійснилося. Проте Йатиме знадобилося досить багато часу, щоб усвідомити глибоку значущість цього моменту. І лиш коли вона в усьому розібралася, то була глибоко вражена. Виявляється, нічого не може бути до кінця визначеним. Час не є застиглим монолітом, і майбутнє постійно змінюється. Тому слід навчитися розпізнавати знаки, що приходять до нас із небес, а не просто сидіти й чекати, чи, бува, не станеться чогось. Іще ніколи вона так глибоко не відчувала слушність цієї думки, як тоді, коли ширяла в небі, наче птах.

Йатиме підвела голову й поглянула на Оскара і Шарлотту. Вони були щасливі, і дівчинка це відчувала. І хоча на них чекає ще багато всіляких перешкод, але їхнє майбутнє осяває щаслива зірка.

— Обережно! Тримайтеся міцніше, ми йдемо на посадку! — прогримів голос дослідника.

Усі відчули легкий поштовх — корабель опустився на землю, а на плече Йатиме опустилася батькова рука. Кремезний мовчазний чоловік стояв біля неї й тепло посміхався.

— Ти маєш вибачити мені, — нарешті, промовив він.

— Вибачити? За віщо?

— Я не хотів, щоб ти рухалася власним шляхом, — відповів він. — Мені здавалося, що ти маєш бути такою ж само, як і решта моїх дітей: слухняною дочкою, слухняною дружиною для свого чоловіка. Мені й на думку не спадало, що в тебе якийсь особливий дар. Гріх не зважати на нього, тому я й дав Убіре свою згоду.

Йатиме здивовано дивилася на батька.

— Згоду?

— Завтра розпочнеться твоє навчання. Ти будеш жрицею. Головний звіздар чекатиме на тебе, тож не запізнюйся.

Йатиме сплеснула руками і схопилася за щоки. Їй завжди хотілося бути жрицею, та вона й не мріяла ніколи про те, що батько на це погодиться. Оце так новина!

Вона зазирнула в батькові очі й побачила там тепло й ніжність. Жорсткі зморшки навколо його рота розгладилися. Мабуть, політ на «Пачакутеку» подіяв і на нього.

— Дякую! — ледве спромоглася сказати дівчинка. — Дякую тобі за все!

Щойно «Пачакутек» було пришвартовано, вчений і всі, хто брав участь у його першому випробувальному польоті, зійшли на землю, а догони, деякі з яких прийшли у традиційних масках, щільним кільцем оточили судно і заспівали магічну пісню.

Настав час прощатися, і у Йатиме защемило серце.

Гумбольдт потиснув руки старійшинам, воїнам і жінкам, дякуючи їм за допомогу та надзвичайну мужність. Заради цього він навіть вивчив кілька слів догонською мовою і старанно промовляв їх, щоб усі його зрозуміли. Люди сміялися, співали, плакали, обмінювалися подарунками. Минуло чимало часу, перш ніж Гумбольдт, Оскар, Шарлотта й Еліза постали перед Убіре і Йатиме.

— Мої любі друзі, — почав учений. — Я не можу довго говорити. Прощатися з вами мені дуже важко. Знайте ж, що для мене було великою честю вважатися вашим гостем і другом, тому плекаю надію, що ми з вами колись іще побачимося. Небезпека минула, ворожих прибульців знищено, і вашій країні більше ніщо не загрожує. Проте перед вами лежить іще довгий і тернистий шлях. Вашому народу належить звільнитися від облудних привидів минувшини й полинути у сповнене надій майбуття. Я впевнений, що на вас чекають великі успіхи, адже саме ви — мудра старість і талановита юність — і далі стоятимете на чолі свого народу. Щасти вам, друзі мої, і згадуйте інколи про «людей із неба».

— Так воно й буде, — відповіла Йатиме. — А ви станете частиною наших переказів, і батьки розповідатимуть дітям про захмарних вершників, що з’явились, аби врятувати їх від Скляного прокляття. Ось ми стоїмо тут і розмовляємо, а легенда тим часом починає жити власним життям. Нехай не покинуть вас наші боги!

Гумбольдт склав руки на грудях і вклонився, Еліза, Шарлотта й Оскар і собі зробили так само.

— Дякую за все і прощавайте!

Із цими словами він схопив Вілму на руки й почав підійматися мотузяною драбиною. Ківі борсалася й сердито пищала, ніби не хотіла розлучатися зі своїм новим приятелем Джабо. Слідом почали видиратися вгору Шарлотта з Оскаром. Еліза трохи забарилася. Вона підійшла до Йатиме й узяла її за руку.

— Прощавай, маленька жрице, — сказала вона. — Нехай береже тебе Великий Змій Дамбала!

Вона поцілувала дівчинку і теж піднялася на палубу. Мотузяний трап прибрали, й «Пачакутек» почав неквапливо підійматися до неба.

Коли обличчя мандрівників, які дивилися вниз, перетворилися на невиразні світлі точки, почувся стриманий гуркіт моторів. Догони на землі замахали руками, й небесне чудовисько попливло на північ, зникаючи в серпанку спекотного африканського полудня.

67

Берлін, березень 1894 року

Будинок здавався покинутим. Двері було замкнено, віконниці зачинено. Садок дивився пусткою — дерева й чагарники вздовж доріжок не доглянуті. З будинку не долинало ані звуку. Поки кучер вивантажував їхні речі, Оскар устиг розглянутися.

— Що тут сталося? — пробурмотів він, простуючи до дверей усипаною гравієм доріжкою. — Таке враження, ніби всі виїхали кудись.

— Так, схоже, що вже кілька тижнів поспіль тут нікого не було, — додала Шарлотта.

Еліза торкнулася пальцями до гравію:

— Я відчуваю, що в будинку хтось є. До того ж, цей слід на доріжці залишено не більше як два дні тому.

Гумбольдт приклав долоні до рота й гукнув:

— Агов! Чи є хтось удома? Це ми, Карл Фрідріх, Еліза, Шарлотта й Оскар. Ми повернулися!

Усі застигли в очікуванні. Раптом замок на парадних дверях клацнув, і ручка опустилася вниз. Двері трохи прочинилися, й у шпарину визирнули два великі ока. Потім з’явилося юне личко: веснянки, руде волосся, задерикуватий носик.

— Лєно! — вигукнув Оскар.

Двері широко відчинилися. З них вискочило дівча й кинулося просто до нього в обійми. Якби хлопець не підготувався до цього, то гепнувся б на землю.

— Що тут сталося? — запитав він. — Чому вдень ніхто не виходить надвір? Навіщо ви зачинилися?

— Ой, усе це через ту жахливу даму, — відповіла Лєна. — Вона приходила до нас уже чотири, а, може, й п’ять разів. І щоразу, йдучи, загрожує, що повернеться з поліцією.

— Дама? — спохмурнів Гумбольдт. — Яка ще дама?

Лєна покосилася на Шарлотту.

— Вона стверджує, що вона твоя мати. Це просто жахіття якесь, а не жінка!

— Моя мати? — Шарлотта пополотніла. — А вона не казала, чого хоче?

У відповідь дівчинка похитала головою.

— Ні. Але сказала, що повернеться. Сьогодні, рівно о четвертій. І цього разу з нею буде жандарм.

Оскар здивовано подивився на Шарлотту. Дівчина розгублено глянула на годинника й промовила:

— О четвертій? Отже, я маю ще три години. Цілком достатньо, якщо поквапитися. — Дівчина скинула вгору підборіддя. — Ти дозволиш мені, дядьку, поки що залишити вас наодинці з нашими численними валізами?

— Що ти хочеш робити?

— Мені необхідно з’їздити до міста. Кучер мене відвезе.

— Навіщо?

— Не можу зараз сказати. Але це дуже важливо, повір. І, будь ласка, не кажи «ні»!

Учений здвигнув плечима.

— Ну гаразд, якщо без цього не обійтися. Ми й без тебе впораємося. Тільки ж, гляди, не запізнюйся. Ти ж уявляєш собі, що тут може влаштувати твоя матуся, якщо їй доведеться чекати?

— Саме тому я і маю поквапитися.

Із цими словами Шарлотта знову сіла в екіпаж. Оскар притримав дверцята:

— Тобі не потрібна компанія? Ми могли б з’їздити вдвох.

Дівчина нагородила його своєю найбільш світлосяйною посмішкою.

— Ні, дякую красно! Існують речі, які жінкам доводиться робити без чоловіків. Але я постараюся швидко повернутися, і з хорошими новинами. Тримай за мене схрещені пальці, щоб усі справи вдало завершилися.

Клацнув батіг — і коні помчали до міста.

Гумбольдт провів очима екіпаж:

— Що ж, можливо, так і справді краще? А зараз — до справи! Лєно, мерщій поклич усіх своїх! Треба позаносити валізи, відкрити віконниці й приготувати чай. Швидше, швидше! У нас іще безліч справ!

Рівно о четвертій гравійною доріжкою зацокали копита четвірки коней. До парадних дверей підкотило розкішне відкрите ландо. В ньому сиділи огрядний чоловік у циліндрі й із бакенбардами і витончена дама у фіолетовій сукні та крислатому капелюсі, декорованому пір’ям білої чаплі. За ними їхав на коні жандарм у синій уніформі з сяючими мідними ґудзиками.

Гумбольдт похмуро спостерігав за непроханими гостями з вікна. Коли у двері постукали, він випростався й пробурмотів:

— Що ж, час настав. До бою!

Оскар пішов слідом за батьком. Важкі двері розчинилися. На порозі стояла Марія Ритмюллер, матір Шарлотти. Висока, пишнотіла, рум’яна дама непохитно-сталевої вдачі. Досі Оскар знав про цю особу тільки з розповідей Шарлотти. Дивлячись на квітучий вигляд пані Ритмюллер, неможливо було повірити, що за станом здоров’я їй доводилося весь час перебувати під наглядом лікарів, а минулий рік провести в санаторії в Хайлігендаммі. Підозри ці тільки посилилися, коли жінка почала говорити:

— Де моя дочка?

Ніяких привітань або ввічливих слів. Вона навіть не відрекомендувала свого супутника, пана в циліндрі.

— Добридень, Маріє, — відповів Гумбольдт, холодно усміхаючись. — Радий, що ти почуваєшся непогано. Сподіваюся, дорога не видалася тобі надто стомливою?

— Облиш ці порожні балачки, Карл Фрідріх! — суворо мовила пані Ритмюллер. — Я тут задля того, щоб забрати Шарлотту. Якщо знадобиться, я вимагатиму від представника влади застосувати силу. — Вона вказала на поліцейського, який втупився в підлогу й не зводив очей із власних чобіт. Уся ця сцена, схоже, не дуже подобалася йому.

— Я тут уже вшосте, й без дочки не маю наміру зрушити з місця!

— Шарлотти немає вдома, — промовив Гумбольдт. — Термінові справи в місті, але вона обіцяла невдовзі повернутися. Ми щойно приїхали з далекої подорожі, розбираємо речі. Прошу вас, проходьте. Еліза зараз принесе чай із булочками. Моє запрошення, звісно, стосується всіх… — Гумбольдт відступив, пропускаючи гостей до будинку. Пані Ритмюллер гордовито пройшла вперед, за нею мовчки попростували чоловіки, тримаючи в руках капелюхи.

Аромат свіжозавареного чаю та щойно спечених булочок із корицею заповнив вітальню. Зайшовши до гостей, Еліза привітала всіх лагідною посмішкою. Друзів Оскара завбачливо відрядили на кухню — самим своїм виглядом вони могли ще більше розгнівати Гумбольдтову сестру. Пані Ритмюллер кинула на Елізу зневажливий погляд і повагом опустилася в одне з крісел.

Оскар нишком відвернувся й фиркнув: дуже вже ця пихата жінка нагадувала йому здоровезну курку. Та й супутник був їй до пари. Сівши до столу й час від часу підкахикуючи, він раз у раз починав витрушуватися й начищати свій циліндр. Схоже, цей чоловік не мав, що сказати, й повністю залежав від найменших примх дами у фіолетовому. Лише жандарм справляв враження досить приємної та ввічливої людини. Він із вдячністю прийняв чашку чаю й булочку і підсів ближче до столу.

— Чи не хочеш ти відрекомендувати мені свого супутника? — Гумбольдт узяв чашку з рук Елізи і зробив обережний ковток.

— Це Бернхард Ігель, мій наречений.

Гумбольдт мало не вдавився.

— Ти заручена?

На губах жінки з’явилася холодна усмішка:

— Саме так. Ми познайомилися в санаторії. Бернхард — агент із продажу нерухомості. Він живе у Бремені. За півроку ми маємо намір одружитися.

— Що ж, бажаю щастя! — Гумбольдт утер губи серветкою. — І, будь ласка, вибач мені за таке щире здивування. Я не був готовий до того, що ти вдруге вирішиш вийти заміж.

— Твій глузливий тон тут ні до чого! — верескнула пані Ритмюллер. — Я не належу до тих жіночок, які довго залишаються самотніми. — Її погляд зупинився на Оскарі. — А це що за молодик?

— Перепрошую, забув відрекомендувати! Це мій син — Оскар Веґенер. Я всиновив його кілька місяців тому, і відтоді він живе зі мною. Із хлопця вийшов чудовий помічник.

Навіть якщо пані Ритмюллер і здивувалася, то не показала вигляду.

— Веґенер? — підібгала вона губи. — Це, бува, не синок тієї нікчемної акторки?

— Саме так.

Оскар стиснув кулаки. Гумбольдт же, навпаки, поводився так, ніби нічого особливого тут не відбувалося.

— Мені знадобилося чимало часу, щоб його розшукати, але тепер він поряд, усі документи є, тож я надзвичайно радий, що все так сталося.

— Чорношкіра дівуля, вуличний хлопчисько і ківі. Чудове товариство для моєї дочки. Я не маю наміру ані на мить більше залишати її в цьому домі, годі! — жінка плеснула гладкими долоньками по гладких колінах. — Але ж де вона? Я хочу бачити Шарлотту негайно! Якщо вона не з’явиться за п’ять хвилин, я офіційно заявлю, що її викрали.

Гумбольдт відставив чашку й визирнув у вікно.

— Не бачу ніяких причин для того, щоб так хвилюватися. Здається, вона щойно під’їхала.

Оскар бачив, як відчинилися дверцята екіпажу. Звідти випурхнула Шарлотта і поквапом рушила до будинку.

Незабаром дівчина вже заходила до вітальні. Щоки її палали, а в очах світилася рішучість.

68

— Шарлотто! — пані Ритмюллер кинулася назустріч дочці, розкривши обійми. — Нарешті, я тебе бачу!

— Добридень, мамо! — Шарлотта ухилилася від обіймів і зупинилась поряд із Гумбольдтом, кинувши на стіл чорну шкіряну теку, яку принесла з собою. Еліза подала їй чашку чаю і булочку.

— Ти встигла зробити все, що хотіла?

— Звісно, — відповіла Шарлотта.

Пані Ритмюллер опустилася на своє місце. Можливо, її неприємно здивувала прохолодна зустріч із дочкою, проте вона була надто досвідченою світською дамою, щоб дозволити собі продемонструвати свою розгубленість.

— До речі, ти знайома з моїм нареченим Бернхардом Ігелем? — защебетала вона, як нічого не сталося.

— Ні. Ти ж знаєш, я тривалий час подорожувала. Проте я дуже рада, що ти, нарешті, зустріла людину, яка погодилася назавжди з’єднати з тобою своє життя. Дуже приємно, пане Ігель, — Шарлотта простягнула руку чоловіку з циліндром.

Оскар ніяк не міг позбавитися відчуття, що з Шарлоттою відбувається щось лихе. Вона поводилася так, ніби їй ледве вдавалося впоратися зі злістю й розчаруванням.

— Мені теж, — Ігель підвівся, потиснув дівчині руку і знов опустився в крісло.

На лобі в нього з’явилися зморшки. Мабуть, він напружено намагався зрозуміти, чи не глузує з нього Шарлотта. Проте, навіть якщо він і відчув себе скривдженим, то не показав вигляду. Взагалі-то, він належав до не надто балакучих чоловіків. Та й як ти будеш балакучим поряд із такою жінкою, як пані Ритмюллер?

Гарненько начистивши циліндр, він узявся до свого кишенькового годинника.

— Ти отримала листа, моє янголятко? — проспівала фрау Ритмюллер. — Того, якого я надіслала тобі у грудні?

— Так, звісно ж, мамо! — різко озвалася дівчина.

— То чому ж ти нічого не відповіла? — темні вії жінки докірливо затремтіли.

— А чому я повинна була відповідати? Ти ж мене про це не просила. Якщо я тебе вірно зрозуміла, ти наказувала мені збирати речі й вирушати до Бремена, до будинку, де ви житимете разом із паном Ігелем. Але ж я не хочу їхати до Бремена.

— Все ж таки ти… — фрау Ритмюллер замислилася, добираючи слова. — Ти моя дочка. І цілком природно, що ти маєш жити разом із нами. Я правильно кажу, пане жандарм?

Поліцейський закашлявся.

Відповісти він не встиг, тому що Шарлотта раптом запитала:

— А що тут робить поліцейський, мамо? Ти ж не хочеш сказати, що забереш мене звідси силоміць? Адже мені майже сімнадцять.

— Саме так, люба, майже. І допоки тобі не виповниться двадцять один рік, робитимеш усе, що я тобі скажу, голубонько! Збирайся, ми їдемо негайно. Ти й без того провела в цьому домі забагато часу.

Вона підвелась, але Шарлотта навіть оком не змигнула. Взявши зі столу чорну теку, вона вийняла звідти кілька документів.

Фрау Ритмюллер знову сіла. Очі в неї наразі зробилися жорсткими.

— Що це в тебе?

— А це, люба матусенько, документи, які свідчать про те, що моє походження є досить сумнівним, можеш собі уявити.

У вітальні запанувала така тиша, що можна було б почути, як зі столу впала шпилька. Оскар побачив, як ця самовпевнена й самовдоволена жінка несподівано зблідла.

— Що ти таке говориш?

— У щоденнику моєї бабусі Катарини я виявила один дуже цікавий запис, — вела далі Шарлотта. — Вона пише, що взимку сімдесят другого року ти тяжко захворіла на запалення черевини, або перитоніт, якщо я правильно її зрозуміла.

— Щоденник бабусі? — в голосі пані Ритмюллер зазвучали істеричні нотки. — Але чому я про це нічого не знала? — накинулася вона на Гумбольдта. — Чому ти ніколи не розповідав мені, що наша мати вела щоденник?

Учений здвигнув плечима.

— Я зберігаю старі документи у скрині на горищі. Вони мене ніколи особливо не цікавили. Ти ж знаєш, що мені не дуже подобається копирсатися в історії нашої родини.

— Ще б пак! — фиркнула жінка.

— Потім я вирушила до клініки Шаріте й попросила дозволу ознайомитися із записами, що стосуються твого перебування там, — розповідала Шарлотта. — Хоч я офіційно і є твоєю дочкою, та отримати доступ до цієї інформації мені було не так уже й легко. Але ж ти знаєш, що я вмію бути дуже наполегливою, якщо схочу чогось досягти. Коли я передала цю справу моєму адвокату, керівництво лікарні, нарешті, погодилося. Сьогодні вдень я туди навідалася. Документи були готові. Ось їхні копії. Запевняю, це дуже цікаво почитати. Ось подивися, — дівчина підсунула папери матері.

Марія Ритмюллер навіть не глянула на них. Вона сиділа дуже прямо й, не відриваючись, дивилася на дочку. Бернхард Ігель і жандарм зацікавилися паперами набагато більше.

— Якщо ти не проти, можу коротко викласти присутнім їхній зміст. Фактично, його можна звести до однієї фрази: ймовірність того, що я не твоя дочка, є досить великою.

— Що це означає? Чому ти вирішила, що ти не дочка Марії? — стривожився Гумбольдт. — Поясни, будь ласка, що ти маєш на увазі!

Щоки в Шарлотти розпашіли. Оскар досить добре її знав, щоб зрозуміти: ще трохи — й вона вибухне, неначе паровий котел високого тиску.

— У медичному висновку ясно сказано, що пані Марія Ритмюллер ніколи не зможе мати дітей. Гостре запалення черевної порожнини призвело до утворення непрохідності фалопієвих труб. Як мені пояснив лікар, такі зміни вилікувати неможливо. А відтак, народити будь-кого природним шляхом ця жінка, яку я вважала своєю матір’ю, не могла. Постає запитання: а звідки ж тоді взялася я?

Усі очі були прикуті до дами у фіолетовій сукні. Пані Ритмюллер розгубилася, і все ж їй удалося опанувати себе. Вона пошукала щось у сумочці, вийняла цигарки. Попросила вогню й пожадливо затяглася димом.

— Ми тебе удочерили, — коротко промовила вона.

У вітальні знову запанувала тиша.

— Удочерили? — голос Шарлотти звучав так, ніби її ця заява не влаштовувала. Разом із тим, у Оскара склалося враження, що саме на таку відповідь вона й очікувала.

— Але чому ти мені ніколи про це не розповідала?

— Не вважала за потрібне.

— Не вважала за потрібне! — обурено повторила Шарлотта. — Я гадала, ти почнеш виправдовуватися або вигадаєш іще щось новеньке, тому й підготувалася до такого повороту подій. І ось що я тобі скажу. Адже й це брехня. Не існує ані документів про удочерення, ані свідоцтва про моє народження. Все, що мені вдалося відшукати, — звіт акушерки. Дитина народилася вдома, а не в лікарні, якщо я її правильно зрозуміла… — Шарлотта сперлася на стіл і нахилилася до жінки. — Я запитую тебе, Маріє: ти можеш пред’явити докази того, що моє удочеріння було здійснено законним шляхом?

Пані Ритмюллер театральним жестом піднесла хустинку до очей.

— Документи загубилися під час переїзду. Ми з твоїм батьком усе обнишпорили, але так і не знайшли їх.

— Дуже зручно, правда? — засміялася Шарлотта. — Та навіть якщо документи зникли, то десь мали б залишитися їхні копії. У сімейного лікаря, в мерії, в акушерки. Проте їх немає. Дивно, чи не так? До речі, про акушерку. Знадобилося чимало зусиль, щоб її розшукати. Дуже неприємна пані. У мене склалося враження, що за гроші вона ладна зробити все, що завгодно. Тепер я ставлю запитання: що ж із усього цього є правдою? Я твоя дочка, чи мене удочерили законним шляхом? А, можливо, існує і третій варіант? — на очах у дівчини заблищали сльози.

Пані Ритмюллер гнівно скинула вгору брови:

— На що ти натякаєш?

— На те… — Шарлотта схлипнула, — що ти інсценувала вагітність, а мене купила за гроші, неначе річ, у якоїсь зубожілої до краю жебрачки. Це інколи трапляється в суспільстві, де люди мають достатньо грошей і влади. — Вона втерла очі.

Жінка голосно зітхнула.

— Це неймовірно! Я не дозволю висувати мені такі страшні звинувачення! А надто в присутності представника влади й мого брата. — Вона вихопила годинника з рук сторопілого нареченого й запхнула йому до жилетної кишені. — Годі вже з мене, оце й усе, що я тобі скажу! Ти ще пошкодуєш про те, що наважилася шпигувати за моєю спиною. Я тобі цього не подарую, любенька фрейлейн! А тепер притьмом збирай речі й гайда звідси!

Шарлотта високо підняла голову. Зціпивши зуби й ледве стримуючись, щоб не заридати, вона промовила:

— Нікуди я з тобою не поїду!

Пані Ритмюллер скочила на ноги, її шовкова сукня загрозливо шелеснула:

— Хочеш війни? Чудово! Тоді доведеться застосувати силу. Пане жандарм, будьте ласкаві, проведіть мою дочку до ландо. А я тим часом зберу її речі.

Поліцейський вдягнув кашкета й розгладив вуса.

— Мені дуже шкода, фрау Ритмюллер. Я не суддя, але документи і заява фрейлейн Шарлотти дають підстави сумніватися в тому, що вона ваша дочка. Єдине, що я можу вам порадити: зверніться до суду і з його допомогою проясніть усі ваші сімейні справи. Більше я нічим не можу бути вам корисний. На мене чекають невідкладні справи. — Доторкнувшись двома пальцями до кашкета, жандарм покинув вітальню, при цьому Оскару здалося, що він відверто нудився цією розмовою і дуже радий вшитися звідси.

Пані Ритмюллер провела поліцейського сердитим поглядом. Хай там як, а вона розуміла, що програла. І все ж таки, перш ніж піти, вона зупинилася й кинула на Шарлотту роздратований погляд.

— Це твоє остаточне рішення?

— Так. Я залишаюся тут.

Жінка схопила нареченого під руку.

— Ходімо звідси, Бернхарде!

З цими словами вона гордовито попростувала до дверей. Усі, хто був присутній при цій сцені, дочекалися, поки ландо від’їде від під’їзду, а потім обернулися до Шарлотти. Гумбольдт ошелешено застиг на місці, не в змозі вимовити й слова. Оскар теж розгубився.

— Це правда? — нарешті, запитав учений.

— До останнього слова, — відповіла дівчина. — Я хотіла розповісти вам усе це в спокійній обстановці, аж тут припхалася… ця дама, й мені довелося діяти більш енергійно. Шкода, що все так вийшло.

— Нема про що шкодувати, — Еліза взяла її руку й погладила. — Так набагато краще, ніж весь час носити в собі цю таємницю. Бідолашна дівчинко! Адже ти знала про це під час усієї нашої подорожі! Як, мабуть, важко, коли ні з ким не можна поділитися своєю таємницею.

— Мій батько помер два роки тому… — ледве ворушачи губами, промовила Шарлотта й розридалася. Оскару боляче було бачити її такою, як зараз. — А тепер у мене й матері більше немає. Моя поява на світ — суцільна брехня та фальш. Тепер я почуваюся ще гірше, ніж колись Оскар: ані батька, ані матері, ані сім’ї.

Оскару страшенно хотілося обійняти й утішити її, та він не наважувався.

Гумбольдт схрестив руки на широких грудях.

— Ні матері, ні батька — це, можливо, й так, — промовив він. — Проте стосовно сім’ї ти помиляєшся. Ми — твоя сім’я, і ніщо в світі це не може змінити.

Шарлотта втерла сльози.

— Виходить, я можу залишитися?

— Що за безглузде запитання, дівчинко? Звісно! Що ж ми робитимемо без такого талановитого дослідника?

На обличчі дівчини з’явилася вимучена посмішка.

— Дякую тобі, — вона поцілувала Гумбольдта в щоку.

— Але ж це цілком природно, чи не так? Адже ми всі разом, неначе пальці на руці! — і він ніяково прокашлявся.

— Я розберуся з Марією, присягаюся. Ще два-три дні, й усе з’ясується. А поки що радітиму з того, що в мене є, — вона покосилася на Оскара. — Залишилося тільки одне.

— Що ти маєш на увазі?

Шарлотта підійшла до юнака, обхопила його руками за шию і поцілувала.

Просто в губи.

У Оскара земля захиталася під ногами, а потім він відчув, ніби злітає все вище й вище в небо.


Томас Тімайєр — німецький письменник, художник і дизайнер — народився в 1963 році. Він вивчав живопис і геологію в Кельні, багато років працював у галузі книжкової графіки та дизайну для таких крупних європейських і американських видавництв, як «Харпер енд Коллінз», «Рендом Хаус», «Гейне», «Арена» та інших. Оформлені Тімайєром дитячі книжки та настільні ігри неодноразово завойовували престижні німецькі й міжнародні премії.

У 2004 році вийшов друком його дебютний роман «Медуза», що отримав міжнародне визнання. Він став першою книгою з серії наукових трилерів для дорослих, які завоювали велику популярність і перекладені багатьма мовами народів світу. Не меншим успіхом користуються і його книги для підлітків, зокрема цикл «Хроніки шукачів світів».

Томас Тімайєр мешкає з дружиною та двома синами у Штутгарті.


home | my bookshelf | | Скляне прокляття |     цвет текста