Book: Закон Хроноса



Пролог


Субота, 5 червня 1895…

— Альфонсе, зруш камеру трохи праворуч. Так, добре. Ти перевірив порошок магнію? Скільки пластинок ти підготував? Чотири? Добре, цього має вистачити. Тепер гранична концентрація. Королівська пара хоч там як вийде з музею, там нічого зірватися не може.

Фріц Фердинанд витер піт із чола. Репортер «Берлінер Моргенпост» іще раз перевірив штатив, упевнився, що камера міцно закріплена в потрібній позиції й тільки тоді звелів своєму молодому асистентові стежити, щоб ніхто з глядачів випадково не пройшов перед об’єктивом. У них є всього лише одна спроба. Юрба перед музеєм захвилювалася. Замахали прапорами, подекуди закричали «ура». Серце Фріца Фердинанда закалатало частіше. Учора він саме писав у своїй сенсаційній статті про останній винахід Гумбольдта, коли ввірвався головний редактор і доручив написати передовицю про відкриття імператором та імператрицею виставки «Пергамон» у Новому музеї. І не тільки. Він мав іще й фотографії надати. Гумбольдт — це добре, але нове замовлення було ще кращим. Можна було без перебільшення сказати, що це найважливіший репортаж у його кар’єрі. Стаття вже в нього в голові, залишилося лише записати, але ось гарної світлини не вистачало.

Фріц Фердинанд розробив сміливий план. Він вирішив, що сфотографує вінценосну пару, коли буде їм щось розповідати, а вони слухатимуть. Місце він обирав дуже ретельно. Тлом служив чудовий фасад Нового музею. Сонце світило з протилежного боку, відтак мружитися його величності не доведеться. Залишається тільки почекати, поки обидві королівські особи зроблять серйозні обличчя, і натиснути на спуск.

Усе дуже просто. Теоретично.

Бог погоди їм сприяв. Імператор любив розкіш і паради, але найбільше він цінував гарну погоду. «Імператорська погода»,— з деякого часу це поняття було в усіх на вустах. «Його величність має потребу в сонці»,— ця фраза вже стала крилатою. Необхідний порошок магнію, щоб на обличчі не було різких контрастів, адже немає нічого гіршого, ніж глибокі тіні: вони старять і підкреслюють зморшки. Імператор же був винятково марнолюбним. Якби знімок йому не сподобався, він би його заборонив.

Життя Вільгельма ІІ, імператора Німеччини і короля Пруссії, головнокомандуючого німецькою армією, адмірала морського флоту і глави лицарів ордену Підв’язки, було нелегким. Суворе виховання, перепони, внутрішньополітичні заворушення, а тепер ще й розбіжності з Англією та Францією,— труднощі слідували одна за одною. Дехто вважав його занадто млявим і слабким, але народ залишався йому вірним. Він являв собою втілення прихильного та лагідного государя. Разом із дружиною, імператрицею Августою-Вікторією Шлезвіг-Голштайн-Зондербург-Августенбург він представляв монархію так, як міг: із військовою розкішшю, пишністю й національною гордістю. Багато політиків кричали й надривали голоси, обстоюючи свої позиції, але Вільгельм залишався спокійним, як скеля серед прибою, саме це люди в ньому й цінували.

Вінценосна пара ще перебувала всередині Нового музею, але вже з’явилися перші ознаки того, що вони збираються покинути будівлю. Крізь відкриті двостулкові двері Фріц Фердинанд міг роздивитися прислугу й охоронців. Кілька озброєних до зубів солдатів особистої імператорської охорони вийшли на вулицю й зупинилися праворуч і ліворуч перед головним входом, піднявши шаблі на знак вітання. Тут усе й відбулося. Ледь відзвучали останні удари дзвона Берлінського собору, як із музею на сходовий майданчик вийшов директор доктор Шельмосер у супроводі імператорської пари.

На Августі-Вікторії була блакитна сукня з короткими рукавами й сріблясто-сірим шлейфом, що ковзав за нею по підлозі. Волосся в неї було укладене у високу зачіску й прикрашене коштовними каменями. Вільгельм був одягнений у бежеву парадну форму з чорним жилетом і підперезаний оранжевим шарфом, до якого кріпилася позолочена шабля. Ордени, еполети, начищені до блиску чоботи, а також обов’язкова гостроверха каска,— все це було звичною картиною. Щойно їхні величності з’явилися на верхній сходинці, пролунали привітальні крики й оплески.

Фріц Фердинанд замахав руками, щоб привернути до себе увагу вінценосної пари.

— Ваша величносте, сюди! Світлина для «Берлінер Моргенпост», будьте такі люб’язні.

Вільгельм повернув голову й помітив установлену камеру. Поряд із нею крутився чоловік з напомадженими вусами, що так і блищали на сонці. Монарх милостиво підняв руку й кивнув. Потім легенько штовхнув дружину, і та теж обернулася до камери. Фріц Фердинанд подав знак Альфонсові, і той зник за світлозахисною шторкою й натиснув на спуск. У цей момент пролунав несподіваний гуркіт.

Фріц Фердинанд так і підскочив. Невже щось трапилося з порошком магнію? Зазвичай він тільки сичав. Він хотів запитати Альфонса, що сталося, але побачив, як заточився імператор. Зі стукотом упала на землю гостроверха каска, Вільгельм звалився на коліна. Юрба затамувала подих. Не встигла Августа-Вікторія нахилитися до чоловіка, як іще раз гримнуло. Імператриця здригнулася й упала поруч із чоловіком. На грудях у неї розпливлася червона пляма.

Запанувала мертва тиша. Тут гвардійці, які досі стояли, немов скам’янілі, кинулися до їхніх величностей і оточили їх, виставивши зброю.

Цієї миті з іншого боку площі пролунав крик. Чоловік у капелюсі й довгополому пальто кидав у повітря листівки.

— Смерть монархії! Геть імперіалістів! Уся влада соціал-демократам! — його не було видно через паперову заметіль.

Юрба ще деякий час мовчала, але потім усі разом із криками кинулися геть. Неначе в курник укинули ракету. Кінні жандарми намагалися втримати контроль над ситуацією, але в подібному хаосі їхні зусилля були марними.

Широко розплющивши очі, Фріц Фердинанд застиг на кам’яному майданчику посеред юрби, яка в паніці розбігалася. Отямився він тільки тоді, коли малюк у коротких штанцях і безкозирці вирвався з рук матері й кинувся просто під ноги драгунського коня. Тварина злякано заіржала й стала дибки. Не гаючи ані секунди, репортер кинувся за хлопчиком і вихопив його з-під копит оскаженілого коня. Він повернув дитину матері, яка від страху нічого не могла зробити, тільки ридала.

Поки жандарми внизу намагалися вистежити того, хто вчинив злочин, гвардійці нагорі турбувалися про життя імператорської пари.

Один із них підвівся і гукнув:

— Лікаря! Потрібний лікар! Чи немає серед присутніх санітара? Потрібна допомога.

Нагору піднялося двоє чоловіків.

Фріц Фердинанд спробував відтягнути камеру в безпечне місце, але його схопили двоє людей у формі й потягли вбік.

— Ні, дайте мені спокій, я повинен камеру…

— Заткни пельку, парубійко. Не смикайся.

— Що це значить? Я репортер «Берлінер Моргенпост». Тут, у внутрішній кишені, моє посвідчення.

Жандарми повалили репортера на землю, заламали йому руки за спину й витягли з внутрішньої кишені піджака документи. У повному розпачі Фріц Фердинанд дивився, як камеру кинули на бруківку й почали шпурляти ногами. Корпус тріснув, і один із жандармів заходився уважно вивчати внутрішність підозрілого апарата. За деякий час він здався.

— Нічого не знайшов, пане полковнику. Здається, цілком звичайна камера.

— Природно,— прохекав Фріц Фердинанд.— Я фоторепортер. Я працюю в «Берлінер Моргенпост». Ви дарма мене затримали.

Тиск на спину послабився.

Журналіст підвівся на ноги й обтрусив жилет від пороху.

— Хто тепер заплатить мені за збиток? — застогнав він, дивлячись на розбиту камеру.— Це була моя особиста власність, і, до того ж, дуже дорога. Як же я тепер напишу статтю?

Полковник знизав плечима:

— Мені шкода. Ми мали переконатися, що замах вчинили не ви,— він повернув Фріцу Фердинанду репортерське посвідчення.— Ми чули, що ви щось гукнули імператорові, а потім пролунав постріл. Із приводу відшкодування збитку вам належить звернутися до головного управління карної поліції на Ратаусштрассе. А тепер ідіть звідси,— і він розвернувся до розбурханої юрби.

Фріц Фердинанд озирнувся на вхід до музею.

Імператора й імператрицю саме вкладали на ноші, щоб занести всередину будинку. Обличчя гвардійців, які дивилися на тіла, скам’яніли. Хтось крикнув, і слова пронеслися по юрбі зі швидкістю вітру.

«Імператора вбили».

«Імператора вбили».

Частина перша

Із днів прийдешніх

1


Два дні потому, понеділок, 7 червня 1895…

К арл Фрідріх фон Гумбольдт читав за сніданком понеділковий номер газети. Обличчя його було похмурим. На титульній сторінці великими літерами було написано: «Убито імператора Вільгельма II. Мерзенний замах на вінценосну пару, мабуть, учинили соціалісти. Невже Німеччина стоїть на порозі громадянської війни?»

Оскар ледве шию не скрутив, щоб прочитати, що там написано. Складно було повірити в те, що відбувається. Позавчора вони були в університеті в директора Шпренглера, і дорогою назад їх наздогнало повідомлення про вбивство. Спочатку Оскар вирішив, що це помилка, але вони ще не дійшли додому, коли з’ясувалося, що це страшна реальність. Якийсь ненормальний застрелив імператора й імператрицю, можливо, підштовхнувши цим країну до громадянської війни. Вони всі відчували, що відбувається щось жахливе. Тепер, коли про це чорним по білому написали в газеті, передчуття стали ще гіршими.

— Неймовірно,— пробурмотів дослідник.— Цього не може бути.

Еліза підлила Гумбольдту чаю.

Погляд Шарлотти був серйозним:

— Той, хто це зробив, був відмінним стрільцем. Тут сказано, що Вільгельм і Вікторія померли на місці. Прибулі лікарі тільки констатували смерть.

— Господи, як страшно,— зітхнула Еліза.

— Погано, що нікого не спіймали. Злочинець зник безвісти.

— Тут написано, що це соціалісти,— указав на заголовок Оскар.

— Може бути,— сказала Шарлотта.— Можливо, і соціалісти. На жаргоні журналістів це означає, що нічого не відомо. Подивися уважно, що насправді відбувається: ані свідчень очевидців, ані чогось подібного. Поліція рухається навмання.

— Як можна було так спокійно вистрілити? — запитав Оскар.— Злочинець же був оточений людьми.

— Загадково все це,— погодилася Шарлотта.— Ця людина зникла так само непомітно, як і з’явилася. Усе, що знайшли,— довге пальто та фальшиву бороду. Але є й інші дива.

— Наприклад?

— Судячи з описів, людина з листівками перебувала метрів за сто п’ятдесят від головного входу до музею. Це далеко навіть для досвідченого стрільця. Особливо зважаючи на те, що він ніде не міг установити й закріпити свою зброю. Йому довелося стріляти у висячому положенні. А він зробив усього два постріли,— це на межі неможливого,— на лобі в неї залягла глибока зморщечка.— І йому ще ніхто й не заважав при цьому. Але ж його оточували десятки витріщак. Він мав дістати зброю, прицілитися, вистрілити, перезарядити, знову прицілитися й вистрілити. Судячи з показань свідків, між пострілами було майже десять секунд. За десять секунд усі б зрозуміли, що відбувається. Чому ж ніхто не втрутився? — Дівчина озирнулася.— Якщо хочете знати мою думку, все це дуже загадково.

— А що було на листівках? — поцікавився Оскар.— Що там було написано?

— Ось що пишуть,— відповіла Шарлотта й узяла частину газети, яку дослідник уже прочитав.— «У розкиданих листівках містилася всіляка інформація — від любовних послуг до закликів нелегально видаваної газети «Уперед!», центрального органу соціал-демократів Німеччини. Газетні вирізки були датовані різними числами, але в усіх них було підкреслено місця, де йшлося про падіння монархії. Хоча наступний обшук редакцій не виявив ніякого зв’язку із замахом, проте, контори було закрито, і редакторів заарештовано. Рейхсканцлер і прусський прем’єр-міністр Хлодвіг Гогенлое заявив, що закон проти соціалістів знову набуває чинності й будь-які підривні й антинаціоналістичні дії будуть придушуватися збройними силами».

— Закон проти соціалістів? — насупився Оскар.

— Дослівно він називається «Винятковий закон, що забороняє діяльність соціалістів»,— пояснила Шарлотта.— У минулому цей закон викликав масу невдоволення. Він діяв від 1887 до 1890 року і забороняв усі соціалістичні організації та їхню діяльність. Отто фон Бісмарк уважав робочі партії та профспілки ворогами імперії й хотів позбутися їх за всяку ціну. Коли в 1878 році на Вільгельма І, дідуся Вільгельма ІІ, вчинили два замахи, Бісмарк обвинуватив у них соціал-демократів і використовував їх як привід заборонити партію. Природно, всі ці заяви були явною неправдою. Макс Гедель і Едуард Нобілінг, як довели, були не соціал-демократами, а звичайними злочинцями. Але все ж таки Бісмарк скористався істерією, що охопила всіх після замахів, щоб змусити рейхстаг прийняти закони проти соціал-демократів. Але він прорахувався. Заборона діяльності політичних партій спричинила до утворення нових організацій, які тільки набирали сили. Причому так швидко, що за кілька років за соціалістичну робочу партію, СРП, проголосувало найбільше виборців в імперії. Не можна більше було підтримувати закон проти соціалістів. Несподівано проти нього виступив сам імператор Вільгельм II, який і відправив Бісмарка у відставку.

Така несподівана поінформованість Шарлотти дуже здивувала Оскара.

— Хто ж тепер успадкує трон? Принц іще занадто молодий.

— Ось, унизу написано. Буде утворено тимчасовий уряд. Військовий уряд,— сказала дівчина.— Поки ще не ясно, скільки він діятиме, але якщо безлади  не припиняться, то, можливо, він буде обраний на тривалий термін. Це жахливо! — Вона розгладила газету: — Ясно одне. Соціалістам не сподобається те, що знову буде заборонена діяльність політичних партій. Вони вийдуть на барикади й захищатимуть свої права. Що скажеш із цього приводу, дядьку?

Гумбольдт відігнув куточок газети й подивився на них поверх паперу.

— Що?

— Твоя думка із приводу того, що відбувається? Як гадаєш, чи залишиться військова рада при владі? А якщо ні, то як довго вона протримається?

— Не маю ані найменшого уявлення,— відповів дослідник.— І мені байдуже. Політики однаково роблять те, що їм заманеться. Але якщо справа й справді дійде до громадянської війни, буде краще, якщо ми будемо готові. Ви вже знаєте: потрібно купити все необхідне і скласти в бункер продовольство: копчену ковбасу, кислу капусту, солонину, сухарі, консерви, рис, борошно, варення. Усе, що може довго зберігатися. Можливо, незабаром почнуться перебої з постачанням. Але якщо чесно, не це не дає мені спокою. Є дещо й гірше.

Він поклав розгорнуту газету на стіл і тицьнув пальцем у статтю, надруковану дрібним шрифтом аж унизу п’ятої сторінки.

«Невже Карл Фрідріх фон Гумбольдт побудував машину часу? Чи може він зробити так, щоб замах на нашого улюбленого імператора не відбувся?»

Оскар наморщив лоба:

— Не розумію. Що б це означало?

— Це, мій хлопчику, означає, що наш любий друг Фріц Фердинанд із «Берлінер Моргенпост» пронюхав щось у моїй лабораторії, коли був тут востаннє. Я мав це передбачити. Журналістам не можна довіряти. Їм аби тільки грошей заробити! А те, які будуть наслідки, їх зовсім не хвилює! — він підібгав губи.

— Ти будуєш машину часу?

Оскара немов грім уразив. Ось над чим батько потай працював уже кілька місяців.

— Чому ти не розповів нам?

— Якось не планував, що ви дізнаєтеся про все з газет. Але я, мабуть, сам винен. Був занадто необережним. Не варто мені його взагалі в дім пускати.

— Чому ж усе ж таки пустив? — поцікавилася Шарлотта.

Гумбольдт знизав плечима:

— Прийшов Фріц Фердинанд і запитав, чи немає в мене чогось для газети. Уже давно нічого особливого не відбувалося, та й про мене він уже давненько не чув. Я запропонував йому написати статтю про нашу експедицію на Яву й докладно розповів про поїздку. Потім його асистент захотів зробити кілька світлин Вілми і, напевно, саме тоді зазирнув у лабораторію. Вона була відчинена, адже вас нікого вдома не було, і на письмовому столі лежало кілька очевидних документів. Фріц Фердинанд — хлопець  хвацький, він, мабуть, легко здогадався, про яку машину йдеться.

Гумбольдт із зітханням підвівся.

— Ну й добре. Раз кота з мішка випустили, я можу представити вам свій новий проект. Але спочатку ви всі маєте закінчити свою роботу. Будь ласка, допоможіть Елізі прибрати зі столу, а Берт і Лєна сходять до міста за покупками. Віллі з Мициком приберуть у стайнях. Ми втрьох зустрічаємося за півгодини в мене в кабінеті. Зрозуміло? Тоді вільні. І не забудьте Вілму! Важливо, щоб вона теж була присутня.

2

П оки Оскар ніс посуд у кухню й складав у мийку, напруження в ньому дедалі зростало. Він так довго чекав, поки дослідник розповість, над чим же стільки місяців він працював за зачиненими дверима. У лісі відбувалися таємничі речі. Від минулої осені там стояла клуня, до якої вела окрема під’їзна доріжка. Час від часу туди привозили ящики, але що в них було, ніхто не знав. Деякі були маленькими, як ящики для винних пляшок, інші такими великими, що в них можна було стояти на повний зріст. Колія на м’якому путівці свідчила про те, що вміст був важким. Але що це таке, дізнатися вони не могли, як не намагалися. Гумбольдт не любив надмірної цікавості. Природно, Оскар і його друзі кілька разів намагалися зазирнути всередину, але їм не вдалося знайти ані найменшої шпаринки. Іноді з одного вікна клубочився чорний дим, що тхнув сіркою та іншими хімічними речовинами. Судячи зі звуків, дослідник розташував там кузню, і, звичайно, вони відразу почали міркувати, що б таке він міг там кувати. Тепер, нарешті, усе стало ясно. Він побудував машину часу. Неймовірно!



Коли роботу було закінчено, Оскар і Шарлотта поспішили до кабінету, де застали Гумбольдта за стосом книжок.

— Це ви? Принесли Вілму? Чудово, тоді можемо починати.

Оскар кинув оком на книги. Судячи із заголовків, усі вони були з вищої математики. Дослідник підвівся й повів їх униз, до лабораторії.

Юнак відчув легке розчарування. Власне, він сподівався, що вони підуть до таємничої споруди в лісі, але батько, очевидно, захотів показати щось інше.

Стало прохолодніше, війнуло вологою. У лабораторії Оскар не був уже давно. На самому початку свого знайомства з Гумбольдтом,— коли він не мав іще ані найменшого уявлення, що це за людина й чого від нього хоче,— дослідник саме тут показав йому металевий диск, на якому було витравлено дивний візерунок. Як з’ясувалося, то була фотографія, що вказувала шлях до міста заклиначів дощу. Згодом він брав участь у декількох хімічних і фізичних експериментах. «Природа — по-диявольському гарний гравець,— завжди казав батько.— Якщо хочеш вивідати в неї таємниці, будь готовий ризикнути».

І вони ризикували.

Оскар згадав експерименти, коли потрібно було розробити хімічну бомбу вповільненої дії. Дослідним шляхом удалося встановити, що її можна зробити з марганцевокислого калію та гліцерину,— двох зовсім нешкідливих речовин, які приблизно за хвилину після змішування викликали екзотермічну реакцію. Як детонатор вони використовували невелику кількість пороху, помістили суміш у закритий контейнер і… вибух був такої сили, що підняв у повітря два столи й знищив частину лабораторії.

Але це було давно. Відтоді як Гумбольдт зайнявся новими дослідженнями, заходити до лабораторії категорично заборонили. На дверях повісили новий замок і оснастили їх залізним засувом, щоб не пускати незваних гостей. Єдиною істотою, якій дозволялося час від часу відвідувати дослідника, була Вілма.

Гумбольдт відімкнув замок і відсунув засув.

— Прошу вас,— запросив він.

Почекав, поки молоді люди не зайшли, і знову замкнув за ними двері. Вони опинилися в приміщенні, освітленому запаленими свічками та олійними лампами. Оскар здивовано розгледівся. Якщо не вважати декількох столів уздовж стін, дослідник повністю звільнив кімнату. Між колонами та напівкруглими арками утворився майданчик приблизно десять на десять метрів, у центрі якого на кам’яному цоколі стояв якийсь складний металевий апарат.

Усередині трьох металевих кілець, які за допомогою складних механізмів могли обертатися в різні боки незалежно одне від одного, висів кулястий пристрій завбільшки з гарбуз. На верхній частині апарата розташовувалися блискучі регулятори, вимикачі та кнопки. Знизу виходили кабелі завтовшки з палець, які тяглися через усю кімнату й зникали в шести або семи ящиках уздовж стін,— судячи з усього, електричних генераторах.

Ясно було одне: ця штука витрачала величезну кількість електроенергії.

— Підходьте, не бійтеся. Вам сподобається,— Гумбольдт уже морочився з дивним апаратом на цоколі. Він відвернув вентилі й перевірив, чи добре змащені металеві кільця. Потім відкрив кулю всередині.

Усередині була порожнина, в якій містився лічильник. Такого Оскар іще не бачив. Три вільно обертові диски, на яких було викарбувано безліч цифр. Крім цього, на лічильнику були вимикачі та важелі. Внутрішня частина кулі була оброблена дрібночарунковою сіткою, що, на перший погляд, не мала особливого значення. Оскар торкнув пальцем одне металеве кільце і злегка штовхнув його. Кільце було зроблене зі сріблястого, ледь мерехтливого металу, що здавався дуже крихким.

Племінниця дослідника обійшла апарат довкола, немов кішка, що обнюхує мишу й сумнівається, чи справді та мертва.

— Це і є машина часу? Замала, чи не так?

— Це всього лише прототип,— відповів Гумбольдт.— Щось на кшталт попередника. Уявляєте, як вона діє?

— Поки точно можна сказати тільки одне,— заявила Шарлотта.— Ця штука живиться струмом. І його потрібно багато. Я налічила вісім генераторів, кожний із яких виробляє ватів триста. Вісім на триста — виходить дві тисячі чотириста ватів, які йдуть на роботу цієї штукенції.— Вона провела рукою по металевих кільцях.— Дивно, але до машини не приєднується жоден кабель. Усі вони тягнуться до цоколя,— вона вказала на дві величезні котушки, щільно обмотані мідним дротом.— Я б сказала, що це електромагніти.

— Цілком правильно, бездротова передача енергії,— вдоволено кивнув Гумбольдт.— Продовжуй.

— Далі важче,— задумалася Шарлотта.— Якщо машина не приєднана безпосередньо до джерела живлення, виходить, вона змінює своє місце розташування. Вона їздить? Літає? Не уявляю. Та й ці три кільця мені ні про що не говорять. Перше обертається вертикально, друге горизонтально, а третє закріплене вільно й може змінювати вісь обертання. Куля посередині є центром конструкції. Стабільний центр, навколо якого обертаються кільця. Як око урагану.

— Три кільця, три виміри,— сказав дослідник.— Куля посередині — це четвертий вимір, час. Те, що я хотів би перетнути.

— Але ж це неможливо,— спантеличився Оскар.— Час невидимий. Його не можна ані понюхати, ані скуштувати, ані помацати. Хіба що помітно, що ми старіємо. Але це так повільно, що можна зрозуміти тільки за багато років.

— Якщо якісь характеристики ми не можемо відчути безпосередньо, це ще не означає, що їх немає,— заперечив Гумбольдт.— Час — такий же вимір, як і будь-який інший. У нас немає для нього органу чуття, але ми можемо його виміряти. Дивіться,— він витяг із кишені жилета годинника й указав на стрілку, що спокійно здійснює свій шлях циферблатом.

— Так, час іде, ніхто не сперечається,— не здавався Оскар.— Але як по ньому пересуватися? У часу є тільки один напрямок — уперед.

— Помилка,— не погодився дослідник.— Унаслідок того, що в нього особливий вимір, ми отримуємо там свободу дій. Найкраще визначити його як четвертий вимір. Пам’ятаєте, що я розповідав вам на заняттях із геометрії про три інші виміри?

— Перший вимір — це вперед та назад,— сказала Шарлотта.— Другий — праворуч і ліворуч. Третій — угору та вниз. Положення кожного тіла в просторі можна описати за допомогою довжини, висоти й ширини.

— Правильно,— похвалив дослідник.— Однак, не вистачає ще однієї величини — тривалості. Недостатньо сказати, де перебуває тіло, якщо невідомо, коли воно там перебуває. Сьогодні цей ящик тут, а завтра він може опинитися зовсім в іншому місці. Ось іще один приклад: там, де ми зараз стоїмо, колись були моря й льодовики. А понад сотню тисяч років тому тут запросто могла перебувати пустеля або гірський масив із крутими стрімчаками й ущелинами. Час змінює простір. Це один із фундаментальних законів фізики. Хіба  вам не відомо із власного досвіду, що можна потрапити в таке місце, що сильно змінилося за вашу відсутність? Якусь місцинку з дитинства?

— Так, звісно,— погодився Оскар.

Він раптом згадав про маленьку крамничку на розі Августштрассе й Артиллериштрассе. Її хазяїн Еміль Штейнхаймер був людиною простою і жалів безпритульників. Раз у раз Оскарові та його друзям перепадали карамельки. Але одного разу старий будинок довелося знести, і Штейнхаймер перебрався в інше місце. Тепер на тому місці розташувалося вуличне кафе для багатих, і офіціанти стусанами проганяли жебраків.

Гумбольдт посміхнувся:

— Ну ось бачиш? У більшості випадків ми помічаємо зміни не швидко, але час дає нам відчути свою владу. До речі, я працював над цим проектом не сам, а в співробітництві з винахідливим доктором Юлієм Пфефферкорном. Гадаю, що можу без перебільшення стверджувати, що це один із найзначніших експериментів нашого часу. Ми ввійдемо в історію, згадаєте мої слова!

— Пфефферкорн,— задумливо вимовив Оскар.— Десь я чув це ім’я.

— Ти згадував його на борту дирижабля під час нашої подорожі на Яву,— згадала Шарлотта.

— Так, а ти сказала, що він шарлатан і аферист,— посміхнувся Гумбольдт.

— Я тільки повторила те, що писали про нього газе-

ти. Кажуть, під час одного зі своїх експериментів він

зруйнував лабораторію й кілька будинків, що прими-

кали до неї.

— Можливо, це й правда,— погодився Гумбольдт.— Але ж йому вдалося значно полегшити лінгафон. І ви самі могли переконатися, що працює він чудово. Але те, що зараз перебуває перед вами,— абсолютний шедевр. Ідея моя, а за виконання я добре заплатив. Хочете дізнатися, як вона працює? Підходьте ближче. Ви не розчаруєтеся.

3

Поки вісім генераторів набирали обертів, шум наростав дедалі більше й більше. Оскар відчув, як по тілу пробігли дрижаки, до самих кінчиків пальців. Повітря було теплим і немов пронизаним електрикою. Навіть у Шарлотти волосся стало сторчма.

Двигуни працювали на лігроїні — суміші спирту й газоліну, що у продажі називалася нафтовим бензином. Особливий вентиляційний пристрій забезпечував відведення вихлопних газів, і, все ж, дихати Оскарові було важко. Запах був огидний.

— Досі я випробовував прилад без екіпажу,— спробував перекричати шум Гумбольдт.— Сьогодні вперше в подорож вирушить пасажир.

— Хто ж буде пасажиром? — здивувався Оскар.— Куля занадто мала.

— Не для Вілми,— кивнув дослідник у бік ківі.— Вона буде першим мандрівником у часі за всю історію. Ну як, мала, готова до великої пригоди?

Пташка стояла поряд, схиливши голову.

— Вілма готова,— почулося з динаміка в неї на спині.

— А це не занадто небезпечно? — затурбувалася

Шарлотта.— А що коли… А що коли вона не повернеться?

— Вона обов’язково повернеться,— втішив Гумбольдт і погладив Вілму.— Час має дивний побічний ефект. Він схильний до інертності. Якщо не подавати нової енергії, то машина повернеться в точку, з якої почала свою подорож. Схоже на силу ваги, що знову й знову повертає все на землю. Але це тільки одна з таємниць, пов’язаних із часом. Ну що, мала, почнімо?

Оскар помітив, що порожнина за розміром розрахована точно на Вілму. Стояти на повний зріст вона не змогла б, але отвори у верхній частині забезпечували постійний приплив свіжого повітря. До того ж, це гарантувало, що пташку не кидатиме сюди-туди.

— Я вмонтував у її ранець записуючий пристрій, щоб можна було фіксувати все, що вона говорить,— пояснив Гумбольдт.— Так ми зможемо дізнатися, що вона бачить і відчуває. Якщо, звісно, вона іноді розкриватиме дзьоб, правда, Вілмо?

— Вілма розповість,— почулося з ранця.— Нагорода?

Гумбольдт розсміявся:

— Одержиш щось смачненьке, обіцяю. Найкраще й найсмачніше, що є в нас на кухні.

— Заспиртовані вишеньки.

— Ну, вишеньки, то й вишеньки,— утомлено посміхнувся дослідник.— Ти від них просто божеволієш. Не розумію, звідки в тебе це. Але тільки три, зрозуміло?

— Зрозуміло.

Оскар опустив очі на консоль біля підніжжя цоколя. Вона теж була кулястої форми й уся була поцяткована тими ж самими дивними значками.

— А це що таке? — поцікавився він.

— Наш таймер. Я можу встановити потрібний час, бачите? Роки, години, хвилини й секунди. Як я вже казав, дотепер я випробовував машину без екіпажу, і вона чудово працювала. Доказом того, що дорогою справді утворюється різниця в часі, може слугувати ось цей годинник,— він продемонстрував два хронометри, які показували абсолютно однаковий час.— Один я закріплю тут, на машині часу, а другий надягну на зап’ястя. Бачите? Тепер, поки Вілма буде в дорозі, я зможу точно визначити різницю в часі. Залишається тільки зачинити кулю й зафіксувати кришку. Готово. Якщо все піде правильно, то годинник на машині відставатиме.

— Чому ти не покладеш його всередину? — запитала Шарлотта.— Хіба там він не буде краще захищений?

— Краще захищений — так, але там він не зможе фіксувати зміну часу. Штука в тім, що внутрішня частина кулі захищена від впливу часу. Ну що, почнімо? — він видав кожному по парі окулярів із затемненими скельцями.— Заходи безпеки. Може спостерігатися яскравий спалах. Тримайте пальці, щоб усе вийшло!

Він глянув на годинника й підняв угору головний тумблер унизу на цоколі. Металеві кільця почали рухатися. Спочатку повільно, потім дедалі швидше й швидше.

Оскарові це нагадало звук, що утворюється, коли розкручуєш у повітрі пращу. Запахло електрикою. Куля в центрі кілець, що оберталися швидше і швидше, залишалася нерухомою. Зі швидкістю зростав і шум. Юнак відчув, як від кілець полинули потоки повітря. Волосся розпатлалося, обличчя обдало жаром. Про всяк випадок він зробив крок назад. Гумбольдт пересунув важіль іще далі. Тепер кільця стали ледь помітними. Вони так швидко миготіли, що око не встигало їх зафіксувати.

— Що там відбувається? — Шарлотта вказала на тьмяне світіння.

Там, де до мотора приєднувалися осі, стало світліше. Оскарові здалося, що світіння стає яскравішим. Уздовж осей проскакували синюваті іскри й спрямовувалися до кілець. Сяйво ставало дедалі інтенсивнішим. Тепер воно охопило й кулю. На сітці раз у раз спалахували електричні розряди. Залишалося тільки сподіватися, що Вілма залишиться цілою і неушкодженою.

Гудіння переросло на пекельний гуркіт.

Тепер кільця зовсім неможливо було роздивитися. Підлога під ногами завібрувала, як при землетрусі. Гумбольдт щось крикнув, але розібрати через шум було не можна. Оскар побачив, як дослідник пересунув тумблер на максимум. Добре, що він послухався поради батька й надягнув сонцезахисні окуляри: йому ніколи не доводилося бачити нічого подібного. Куля сяяла, немов маленьке сонце. Світло було таким яскравим, що затьмарювало все. Нічого не було видно — тільки сяйво. Він відчув, як Шарлотта взяла його за руку. Оскар схопив її руку й міцно стис. Разом вони дивилися на кулю, що, здавалося, ставала дедалі більшою. Контури її розмилися, а в деяких місцях куля стала майже прозорою.

Аж ось вона зникла. Не повільно й поступово, а відразу. Пролунав шум, неначе хтось зачинив двері, і куля зникла.

Тієї ж миті згасло і яскраве світло. Залишилися тільки мерехтливі свічки.

Оскарові здалося, що серце зараз вистрибне з грудей. Він почекав кілька секунд і зняв окуляри. Кам’яний цоколь, консоль, кабелі — усе було на своїх місцях.

За єдиним виключенням.

Уся машина, включаючи кільця, мотори й кулю, зникла. Її просто не було. Неначе ніколи й не було. Чути було тільки тихе потріскування. Здається, долинало воно з кам’яного цоколя. Оскар простягнув було руку, але Гумбольдт його утримав.

— Краще цього не робити.

— Чому?

Дослідник вирвав із блокнота аркуш і упустив його на камінь. Папір моментально спалахнув. Оскар відсмикнув руку.

— Екзотермічна реакція як наслідок тимчасової розбіжності,— пояснив Гумбольдт.— Одна з багатьох дивин, пов’язаних із проникненням у часовий простір. Зараз Вілма на шляху до майбутнього. Тільки на один день, зауважте. Але для неї ця поїздка триватиме всього лише кілька хвилин.

— А як вона повернеться?

— Через те, що машина зараз від’єднана від джерела живлення, її знову притягне невидимою гумовою стрічкою в нашу сучасність, коли рух уперед ослабне. Покинути кулю Вілма не зможе, тому немає жодної небезпеки, що ми її втратимо.

Для Оскара все це було вже занадто. Він подивився на кам’яний цоколь і струснув головою.

— Де ж вона тепер?

— Не «де»,— уточнив Гумбольдт.— Що стосується її положення в просторі, вона усе ще тут. Положення не змінилося. Питання має звучати «коли». І відповідь буде — завтра.

— Як таке може бути? — в Оскара голова йшла обертом.— Якщо положення не змінилося, то вона все ще має бути тут. Але тут нічого немає.— Він провів рукою над цоколем.— Бачите? Зовсім порожньо.

Гумбольдт із розумінням усміхнувся:

— Не переймайся, мені й самому знадобилося багато часу, щоб зрозуміти. Розуміння ускладнює той факт, що ми не маємо у своєму розпорядженні органа сприйняття часу. Ми позбавлені подібного почуття.  Це як ніби ти провів усе життя на рівній поверхні, а хтось спробував би пояснити тобі феномен висоти або феномен кольору для сліпого. Вілма вирушила з нашого часу в майбутнє. Оскільки за нею ми піти не можемо, нам здається, що вона зникла. Але вона усе ще тут. Тільки в інший час.

Оскар у розпачі похитав головою. Начебто, все доволі просто, та ледь він починав про це думати, голову немов лещата стискали.

Гумбольдт поплескав його по плечу:

— Спостерігай: даю тобі мій годинник. Скажеш, коли мине п’ять хвилин. Стільки потрібно, щоб машина розрядилася й повернулася до нас. А я поки займуся генераторами. Вони мають охолонути, інакше їх не можна буде більше використовувати.

Поки Гумбольдт ішов до генераторів, Шарлотта й Оскар зачаровано дивилися на циферблат. П’ять хвилин, сказав дослідник. Що станеться за п’ять хвилин? Знову пролунає клацання? Схоже, Шарлотта знала про це не більше від Оскара. Вона просто знизала плечима.

Секундна стрілка повзла страшенно повільно. Одне коло, два, три. Коли вона завершила четверте коло й подолала позначку 12, Шарлотта подала знак дядькові.



— Іще тридцять секунд,— повідомила вона.

— Краще відійдіть трохи,— порадив Гумбольдт.

Оскар і Шарлотта послухалися й продовжували дивитися на годинники.

— Три, два, один… і зараз!

Але нічого не відбулося.

Дослідник підійшов до них.

— Можна глянути? — Стрілка годинника продовжувала свій шлях, але нічого не відбувалося.— Не розумію,— задумався він.— Вона має вже повернутися.

Вони ще почекали, але машина часу так і не з’явилася.

В Оскара похололо в животі.

— Що це означає? Повернеться Вілма чи?..

Гумбольдт уважно дивився на циферблат. Обличчя в нього було серйозним.

— Нічого не можу сказати, мій хлопчику,— пробурмотів він.— Щось збилося. Напевно, таймер. Я ніколи раніше не посилав машину в майбутнє довше, ніж на кілька хвилин. Цілком можливо, що я помилився на кілька днів.

— Помилився? — Шарлотта вперла руки в талію.— Ти ж сказав, що нічого не трапиться. Що з Вілмою? Я думала, ти впевнений у цій штукенції.

— У Вілми все вийде. На одну хвилину більше або менше — для неї це не має ніякого значення. Налаштування не таке просте, як ти гадаєш. Йдеться про машину, здатну подолати сотню й навіть тисячу років. Порівняно з цим один день — це всього лише змах вій. Упевнений, що Вілма невдовзі буде з нами. Нагадую вам про принцип гумової стрічки…

Не встиг він закінчити фразу, як по кімнаті пронісся порив вітру. Повітря над цоколем завирувало. Оскар відхитнувся. По лабораторії промчав вихор, на стінах затанцювали відблиски електричних розрядів. Перед ними з нічого знову з’явилася машина часу. Там, де було порожнє місце, тепер лежала куля. Але виглядала вона тепер по-іншому.

Спочатку Оскар навіть не зрозумів, що це, але потім здогадався. Вся машина була покрита крижаною кіркою.

Гумбольдт, схоже, не здивувався. Він приніс кілька ламп і вентилятор і направив на апарат потік теплого повітря. Лід миттєво розтанув. На підлозі утворилася калюжка, що швидко просочилася між кам’яними плитами. Метал виглядав на диво пошарпаним. Поверхню вкривали подряпини. На деяких місцях залишилися темні плями, схожі на сліди від вогню. Але, напевно, так і мало бути.

Оскар не витерпів. Він хотів бути впевненим, що з Вілмою все гаразд.

— Можна відчинити? — запитав він.

— Давай,— кивнув дослідник.— Тільки бережи руки. Машина може бути ще холодною.

Оскар відкрив кулю й заглянув усередину. На нього дивилися два широко розплющених круглих ока. Пір’я птаха було покрите тонким шаром інею. Дзьоб ледве розкрився:

— Вілмі холодно.

Оскар звільнив свою маленьку подружку з ув’язнення й підніс до лампи. Вона відразу змахнула куцими крильцями.

— Ну, моя мала, все добре?

— Вілма повернулася. Нагорода. Зараз.

— Обов’язково буде.— Оскар озирнувся на батька: — Заспиртовані вишеньки, я не забув. Можна, батьку?

— Звісно. Уже йдемо. Тільки швиденько порівняю час, щоб побачити… От тюхтій!

Гумбольдт зняв із зап’ястя годинника й порівняв із тим, що був на машині. Оскар помітив, що той теж сильно постраждав.

— Що він показує?

Гумбольдт був вражений.

— Боюся, таймер доведеться кардинально змінити,— нарешті, сказав він.— Як таке могло статися? Не пам’ятаю, щоб налаштування збилося.

Шарлотта витягнула шию, щоб роздивитися циферблат.

— Скільки ж днів минуло?

— Днів? — криво посміхнувся Гумбольдт.— Років. Двадцять років, якщо точно.

— Двадцять років? — Оскар пригорнув Вілму до грудей.— Цього не може бути!

— Як не сумно, але може,— заперечив Гумбольдт.— Подивіться на машину часу. Яка корозія металу! Не уявляю, щоб це могло статися природним шляхом.

На машину щось подіяло — якась рідина або кислота. А, можливо, сильний жар.

Справді, в деяких місцях метал сильно поіржавів.

— Подорож у майбутнє, довша, ніж на кілька днів, може бути дуже небезпечною,— зауважив він.— Якщо вирушити в минуле, можна здогадатися, що на тебе очікує. Для цього достатньо перегорнути підручник історії. Але, вирушаючи у майбутнє, ніколи не можна бути впевненим, що станеться в потрібний день. Чи взагалі існуватиме цей світ. Ми із Пфефферкорном зійшлися на тому, що на подорожі в майбутнє потрібно накласти табу. Контролювати ризик можна тільки при подорожі в минуле.— Він провів рукою по металу.— Дивно,— пробурмотів він.— Дуже дивно. Існує тільки один спосіб про все довідатися. Потрібно прослухати записи Вілми. Сподіватимемося, що вони виявляться корисними.

4


Вівторок, 8 червня 1895…

Р ешту дня Гумбольдта не було видно. Однак будинок почали обкладати репортери, які прочитали звіт Фріца Фердинанда й бажали знати, що відбувається. Оскарові й усім іншим довелося докласти чимало зусиль, щоб від них відкараскатися. Кілька писак виявилися досить зухвалими, щоб влізти на стіну або пробратися через сад. Вілма теж допомагала, розганяючи настирливих відвідувачів голосними криками.

Наступного ранку до сніданку Гумбольдт теж не вийшов. Домочадці побачили, як він вийшов із будинку й кудись помчав. Повернувся він тільки в другій половині дня. Під пальто на ньому виявився брудний халат. Обличчя в нього було серйозним.

— Ось і ти! — вигукнула Шарлотта, щойно дослідник переступив поріг.— Ми думали, що вже більше тебе не побачимо. Що трапилося?

— Становище в місті гірше, ніж я побоювався,— відповів їй дядько.— Соціалісти побудували барикаду за зоопарком на Лейпцігській площі й борються з націоналістами. У результаті вуличних боїв загинуло вже з десяток людей, і, схоже, далі буде тільки гірше. Військовий уряд впроваджує суворі заходи. Повсюди зводяться блокпости, і жандарми перевіряють документи. Щоб дістатися сюди з Оранієнбурга, мені знадобилося більш ніж півгодини.

— Коли я вчора ходила за покупками, було не краще,— вставила Лєна.— Люди змітають усе, що трапляється під руку: сухий горох, сочевицю, рис, консерви, солонину. Щастя, що ми пішли раніше, а то б нам нічого не дісталося. Але якщо так піде й далі, незабаром на прилавках зовсім нічого не залишиться.

— Скуповують усе підряд,— підтвердив Віллі.— Навіть кисла капуста, на яку раніше ніхто не дивився, розлітається як пиріжки.

— У кислій капусті міститься багато цінних речовин,— докірливо подивився на нього Гумбольдт.— Мінерали, вітаміни, мікроелементи. Сподіваюся, ви її теж купили. Обожнюю кислу капусту, особливо з картоплею в мундирі й печенею.

— Не переймайся,— посміхнулася Еліза.— У нас усього вистачає. Підвал забитий під зав’язку. З тим, що в нас є, ми без особливих труднощів протримаємося місяців зо два.

— Чудово,— констатував дослідник.— Виходить, я можу не забивати цим голову і зайнятися роботою. Експерименти важливіші за все.

— Чим ти займався весь цей час? — поцікавилася Шарлотта.— Тебе було не видно й не чути.

— Потрібно було розібратися з таймером. Виявилося, проблема в тому, що ми із Пфефферкорном установили механічний пристрій. Це один із найсучасніших регуляторів, але через те, що він механічний, то не надто точний. Ми замінимо його на електричний.

— Електричний? — здивувався Оскар.— Такий існує?

Гумбольдт кивнув:

— Поки що тільки один. Про все дізнаєтеся, коли він буде готовий. Через цю кляту статтю стільки чуток! Експерименти з часом і без того сполучені з ризиком, але якщо про них пронюхають ті, кому цього знати не потрібно, апарат може стати небезпечною зброєю.

Немов на підтвердження його слів у двері постукали. Стукіт був вимогливим і наполегливим.

— Упевнений, знову журналюга,— зітхнув Гумбольдт.— Відскіпайтеся від нього, а я спущуся в лабораторію.

Із цими словами він розвернувся і зник.

Оскар стиснув зуби й попрямував у вестибюль. За матовим склом дверей він роздивився силуети двох чоловіків. Юнак відчинив двері й заступив вхід.

Хлопці були високими, широкоплечими, з різкими рисами облич. Під пошитими на замовлення костюмами, що добре облягали фігури, виділялися тверді, як сталь, м’язи. Від них походила відчутна загроза. Ясно, що це ніякі не репортери.

— Що вам потрібно? — запитав Оскар.

— Потрібно поговорити з паном фон Гумбольдтом.

— Хто його запитує?

— Просто відповідай, парубійку, вдома він чи ні?

— Я…

— Дядько зараз зайнятий,— прийшла на допомогу Шарлотта.— Якщо ви з газети, то можете йти. Професор не бажає ні з ким розмовляти.

— Ми не репортери,— відповів один із гостей, криво посміхнувшись.— Ми з таємної поліції його величності, і цього має бути достатньо.

— Ви можете підтвердити це?

— Природно,— чоловіки полізли у внутрішні кишені сюртуків, витягли два однакових документи й передали молодим людям.

Оскар і Шарлотта уважно їх вивчили.

— Тут написано, що ви пани Фогель і Штрибель,— завважила Шарлотта, повертаючи папери.— Це ваші справжні імена?

Агенти іронічно посміхнулися.

— Ще б пак, про таке не розповідають. Що ж, у всякому разі, дякую. Чим ми можемо вам допомогти?

— Я вже сказав. Нам потрібно поговорити із професором Гумбольдтом.

— Добре, я запрошу його.— Шарлотта обернулася до Оскара: — Проводиш панів до приймальні?

— Звісно. Будь ласка, ходімо за мною,— Оскар указав у внутрішню частину будинку, щоправда, без особливої привітності. Він не любив, коли його називали «парубійком».

Обидва агенти зняли капелюхи й увійшли. Аж тут із кухні вийшла Еліза. На ній був фартух, волосся високо підібране.

— У нас гості? Як мило. Чи можу я подати панам щось освіжаюче?

Обидва чоловіки вирячилися на неї, немов побачили примару.

— Дякуємо, не потрібно.

Оскар провів гостей до приймальні й запросив присісти.

— Ми постоїмо. Просто запросіть професора, і цього буде достатньо.

Оскар вийшов із кімнати, щоб зачинити вхідні двері, і помітив біля підніжжя сходів декількох вершників. На дорозі, що веде від будинку до клуні в лісі, теж перебувало кілька людей верхи. Справа повертає на небажане.

Нарешті, з підвалу з’явилася Шарлотта в супроводі дослідника.

— Де вони? — запитав той.

— Я провів їх до приймальні. Вони сказали, що з таємної поліції.

— Ходімо,— Гумбольдт повернув праворуч і зробив крок до кімнати.

Чоловіки стояли біля вікна й дивилися на вулицю. Помітивши Гумбольдта, вони обернулися.

— О, професоре Гумбольдт! Раді вас бачити,— з удаваною радістю промовили ті.

— Мені сказали, що ви з таємної поліції. Мені вже час починати хвилюватися?

— Навпаки,— відповів один.— Ми прибули за дорученням Георга Ернста Штангельмайєра, радника його величності. Вам надано честь відвідати його в міському замку. У нас наказ супроводжувати вас туди.

— Супроводжувати? — насупився Гумбольдт.— Я й сам чудово впораюся, дякую.

— Я змушений наполягти. Це для вашої ж користі.

— Схоже, у мене немає особливого вибору. Відповіддю стала натягнута посмішка.

— А якщо я відмовлюся?

— Я б вам не радив. Ідеться про питання національної безпеки. Вам доведеться приїхати. Так чи інакше.

Оскар досить добре знав батька, щоб розуміти, що зарозуміла поведінка цих таємних дослідників того страшенно дратує. Юнак побоювався, що справа дійде до сварки, але батько тільки знизав плечима й сказав:

— Що ж, якщо потрібно. Сьогодні день якийсь дивний, відтак невелика прогулянка до міського замку нічого не змінить. Звісно, я маю декілька умов.

Штрибель насупився.

— Яких?

— По-перше, мені хотілося б, щоб зі мною поїхали син і племінниця. Вони мої помічники. Потім, я хотів би скористатися власною каретою. У мене є ще деякі справи в місті, і я не хочу від вас залежати.

— Гаразд. Щось іще?

— Так, іще одне. Я страшенно хочу прийняти ванну. І ще мені потрібно все замкнути. Тому пропоную вам поки присісти й випити по чашці чаю.

За годину карета котилася до центру міста. За нею їхали верхи таємні агенти Фогель і Штрибель, а за ними —ще шість озброєних вершників. Незважаючи на цивільний одяг, у них легко можна було вгадати військових. Тільки офіцери могли триматися в сідлі так прямо. Оскар намагався встановити з ними зоровий контакт, але ті уперто дивилися прямо, немов не звертаючи на карету ніякої уваги.

— Що ти знаєш про цього Штангельмайєра? — пошепки запитала Шарлотта в дядька.— Що це за людина й чому він хоче поговорити з тобою?

На Гумбольдті, як завжди, було довге чорне пальто, чорні чоботи і циліндр. Саме так він виглядав, коли Оскар із ним познайомився, і при згадці про ту зустріч у юнака й досі по спині пробігали мурашки.

— На друге питання можу відповісти, що я, як і ти, перебуваю в повному нерозумінні. Можу припустити, що це якось пов’язане зі статтею в газеті. Але це тільки припущення. Що стосується другого питання… Старший радник Штангельмайєр раніше був шкільним учителем. За кілька років його запросили навчати принца Вільгельма Прусського.

— Тобто зараз йому вже під сімдесят? — запитав Оскар.— Підстаркуватий, щоб досі опікувати імператора, чи не так?

— У них особливі стосунки,— відповів Гумбольдт.— Якщо не знаєте, раніше було прийнято, щоб у принців були особливі вихователі-військові. Мати Вільгельма, принцеса Вікторія, вирішила, що поряд із сином має бути цивільна особа. Але коли при дворі з’явився Штангельмайєр, він виявився набагато суворішим і жорсткішим, ніж будь-який офіцер. Імовірно, ви чули, що з дитинства Вільгельм має фізичний недолік. Він з’явився на світ ногами вперед і дивом вижив. Через те, що довелося скористатися акушерськими щипцями, ліва рука так сильно постраждала, що виявилася недіючою. Як наслідок, загальний розвиток теж був уповільненим, у дитини була обмежена рухливість. Ви помітили, що на лівій руці в нього завжди була рукавичка? Як би там не було, імператриця Вікторія дуже переймалася через те, що спадкоємець престолу народився фізично неповноцінним, і докладала всіх зусиль, щоб це виправити.

— Що вона робила?

— Ну, наприклад, до руки прив’язували свіжозарізаного кроля.

Шарлотта скривилася:

— Та це ж несерйозно!

— Але це ще не все. Вільгельм постійно піддавався таким катуванням, які ще більше затримували його розвиток. Масажі, електрошок, шини на руку, ортопедичне взуття. Найгіршим був корсет із дерев’яних і металевих планок і поясів, що мав витягнути мускули шиї.

— Бідолаха.

Гумбольдт кивнув.

— Мабуть, ти права. Проте, Вільгельм виявився на диво наполегливим. Він упорався з усіма своїми недоліками, навчився стріляти з гвинтівки, плавати під вітрилом, веслувати і грати в теніс. Тільки з верховою їздою в нього нічого не виходило. Залізти й злізти з коня, прямо триматися в сідлі, натягати поводи — все це приносило йому муки.

— А Штангельмайєр?

— Штангельмайєр виховував і Вільгельма, і його брата Генріха в традиціях кальвінізму. Пригадую, що Вільгельм якось назвав свого вихователя безрадісним, педантичним і сухим. Проте, він із ним так і не розлучився. Після воцаріння Вільгельма Штангельмайєр став його радником. Це один із наймогутніших людей в імперії. Як я чув, він один із членів щойно заснованого тимчасового уряду.

— Що ж,— зітхнув Оскар.— Тоді на вечерю в замку можна не сподіватися.

5

Замок був розташований на березі Шпреє, буквально на відстані витягнутої руки від Берлінського собору. Розкішний триповерховий будинок, над головним входом якого здіймався круглий мідний купол. Сам вхід було поділено на три частини, з високою напівкруглою аркою посередині й двома меншими праворуч і ліворуч. Зовнішній фасад було прикрашено колонами з доричними капітелями. Від часу свого будівництва наприкінці шістнадцятого століття міський замок був головною резиденцією курфюрстів Бранденбургу, королів Пруссії, а також німецьких імператорів.

У порівнянні з чудовою липовою алеєю, якою снували незліченні пішоходи, палацова площа здавалася порожньою. Під’їзд до замку було перегороджено, і карети, що під’їжджали, ретельно оглядалися. Оскар помітив, що прапори приспущені. Країна була в жалобі.

— Приїхали,— оголосив Штрибель.— Приготуйте, будь ласка, ваші документи.

Їх перевірили, але ніяких запитань не виникло. Можна було їхати далі.

Після перевірки вони в’їхали за загороду й попрямували до величного будинку. Повсюди миготіли багнети, гостроверхі каски й до блиску начищені чоботи. Ще в місті Оскар помітив, що солдатів і жандармів стало більше. Всі важливі перехрестя було перегороджено, всі шляхи контролювалися патрулями. Гумбольдт не перебільшував. Схоже, країна справді стояла на порозі громадянської війни.

Перед головним входом вони зупинилися. Фогель і Штрибель спішилися й відкрили дверцята карети.

Біля дверей документи знову перевірили. Особливою люб’язністю вартовий не відзначався. Всі папери були в порядку, Фогель щось шепнув на вухо солдатові, і той відступив, звільняючи їм шлях. Увійшов посильний і відразу помчав, щоб повідомити Штангельмайєру про прибуття гостей.

Поки вони чекали, Оскар розгледівся. Тут усе було, немов у вулику. Державні службовці моторно снували по палацу, гуркочучи чоботями по мармурових сходах і переносячи стоси паперів.

— Хтось махає. Напевно, це нам,— Шарлотта вказала на широкі мармурові сходи, що вели на другий поверх.

— Ходімо,— скомандував Гумбольдт.— Тримайтеся біля мене й говоріть тільки тоді, коли вас запитують. Зрозуміло?

Їх зустрів кволий чоловічок у сірому костюмі, з віночком сивого волосся за вухами й на потилиці. Окуляри в золотій оправі сиділи на самому кінчику його носа, і Оскар злякався, що вони ось-ось упадуть.

— Пан фон Гумбольдт?

Дослідник кивнув.

— До ваших послуг. Це мої племінниця й син.

Я попросив їх супроводжувати мене.

Чоловічок відкашлявся.

— Мене звати Фердинанд Глокеншмід. Я секретар пана Штангельмайєра. Ми раді, що ви так швидко прийняли наше запрошення.

«Гарненьке запрошення,— подумав Оскар.— Скоріше вже наказ».

— На жаль, пан Штангельмайєр не може зустріти вас особисто. Він уже не молодий. Підйом сходами завдає йому чимало клопоту. Крім того, бачите, що тут діється. Убивство нашого улюбленого імператора привело до цілковитого хаосу. Ми опинилися перед купою уламків, не кажучи вже про особисту втрату. Навіть уявити не можу, кому була вигідна його смерть.— Він відкашлявся: — Але не будемо змушувати чекати пана Штангельмайєра. Будь ласка, слідуйте за мною.

Він розвернувся й повів їх на другий поверх. Звідти ще одними широкими сходами вони піднялися на третій. Потім пройшли повз низку величезних дверей і зупинилися перед кімнатою наприкінці коридора.

— За цими дверима вітальня його величності,— повідомив секретар.— Тут імператор приймав іноземних гостей, дипломатів і глав держав. Кабінет пана Штангельмайєра розташований в самому кінці. Будь ласка, зачекайте тут, я повідомлю про вас.

Їм знову довелося чекати. Оскар скористався з нагоди, щоб виглянути з вікна. Йому здалося, що солдат на площі перед замком стало ще більше.

По той бік Шпреє виднілися Бранденбурзькі ворота й купол рейхстагу. Ліворуч у передвечірнє небо здіймалися темні клуби диму, забарвлюючи його в неприємний коричневий колір. Там пролягали Кройцберг і Шенеберг. На плече юнака лягла рука Гумбольдта.

— Безладдя дедалі ближче,— сказав він.— Дісталися майже до зоопарку.

— Яка в них мета? — запитав Оскар.

— Напевно, рейхстаг і парламент. Вони хочуть домогтися скасування заборони на діяльність партії. Якщо доведеться, то силою.

— Вони мають на це право,— войовничо заявила Шарлотта.— Поліція має спочатку з’ясувати, хто насправді вбив імператора, а потім уже обвинувачувати соціалістів.

— Що це за просторікування? — пролунав праворуч сухий голос.

Вони обернулися. У дверях стояв худий високий чоловік зі сріблястим волоссям і розложистою бородою. Він спирався на ціпок й чимсь нагадував пораненого птаха. Шкіра в нього була немовби воскова, вилиці виступали, а кінчики тонких губ опускалися вниз. Справді, з таких вуст навряд чи можна було б почути похвалу або привітне слово.

— Дивні у вас уявлення, фрейлейн Ритмюллер. У бунтарів і анархістів у цій країні немає жодних шансів,— продовжив він.— Той, хто спробує похитнути основи нашої правової системи, загине.

Шарлотта зніяковіла. Схоже, радник Штангельмайєр чудово поінформований. Але ж її йому ніколи не представляли.

Аж тут приспів Глокеншмід:

— Пане головний радник Штангельмайєр. Це пан фон Гумбольдт, його племінниця Шарлотта і син Оскар.

— Дуже приємно,— чиновник наблизився й простягнув руку.— Будь ласка, заходьте,— указав він на відчинені двері кабінету.

Оскар увійшов останнім. Кімната була маленькою, темною, і в ній чимсь тхнуло. «Саме такий запах виходить від старих»,— подумав він і став поруч із батьком.

— Будь ласка, сідайте,— сказав Штангельмайєр і вказав на ряд стільців навпроти письмового стола. Головний радник опустився на своє робоче місце й звернувся до свого помічника: — Дякую, Глокеншміде, це все. Хіба тільки добродії хочуть чогось освіжаючого?..

— Ні, дякую,— відповів Гумбольдт.

Глокеншмід уклонився й зачинив двері. Кімната стала ще меншою і темнішою. Оскар відчув, як по спині скотився струмок поту.

— До мене дійшли відомості, що вам знову запропонували кафедру,— сказав Штангельмайєр.

— Це правда, але я ще не знаю, чи погоджуся,— відповів Гумбольдт.

— Чому ні, дозвольте спитати? Знання потрібно передавати молоді. Інакше, яка від них користь?

— Є ті, хто здобуває знання, і ті, хто передає їх. Кожний займається тим, до чого має хист. Я ще не визначився, до кого належу я.

— Мабуть, ви довго над цим думали. Нашу країну чекає лихоліття, і нам потрібна сильна й розумна молодь. Тільки так ми зможемо захиститися від зовнішньої загрози,— він розвів руками над полірованою стільницею.— Але давайте перейдемо до справи. Напевно, ви вже здогадалися, що причиною нашої зустрічі є стаття у вчорашній «Берлінер Моргенпост»,— він висунув шухляду стола й дістав досить пошматований номер газети.— Тут говориться, що ви працюєте над чимсь на кшталт машини часу. Над пристроєм, за допомогою якого можна подорожувати як у майбутнє, так і в минуле. Чи правда це, або ж репортер — як там його звати, дозвольте… ах, так… Фріц Фердинанд — усе вигадав? — Погляд Штангельмайєра став холодним і різким. Неначе скальпель блиснув.— Ну?

Видно було, що якусь мить Гумбольдт сумнівався, але потім усе ж таки твердо сказав:

— Правда. Ваші відомості правильні.

Брови Штангельмайєра зметнулися вгору.

— Чудово,— тихо сказав він.— І як далеко просунулися ваші дослідження?

— Якщо чесно…— Гумбольдт відкашлявся.— Я вважав би за краще поки не говорити про це. Проект перебуває на початковій стадії. Теоретично подорожі в часі можливі, я в цьому впевнений. Але от чи будуть вони колись утілені в життя — хтозна. Крім того…— Гумбольдт ніяково засовався на стільці.— Мої експерименти не можна назвати безпечними.

— Тоді ви маєте розповісти мені про них більше. До моїх обов’язків входить знати про всі небезпеки.

Дослідник мовчав.

Штангельмайєр досить довго не зводив із нього свого пильного погляду, потім знову надягнув окуляри, відсунув шухляду і дістав товсту теку. Він почав задумливо гортати документи:

— Я навів про вас довідки, пане Гумбольдт. Ваше минуле, експедиції, замовлення. Поїздка в Перу, занурення в Середземне море, розслідування справи Белхайма, експедиція в Індонезію з професором Лілієнкроном. Мені відомо про ваші переговори з директором Шпренглером, а також про вашу заяву, що в університет потрібно зараховувати жінок. Деякі ваші ідеї, особливо з приводу колоніальної політики нашої імперії та завдань учених у наших університетах, являють собою небезпеку, якщо не сказати, що підривають підвалини нашого суспільства. Природно, цей список недостатньо повний, але мені здається, що ми непогано вас знаємо. Можливо, краще, ніж багато хто інший. Ви для мене відкрита книга,— глянув він на дослідника поверх окулярів.

Оскар помітив, що на чолі батька залягла глибока зморшка.

— Ви нічого більше не хочете сказати, пане фон

Гумбольдт?

— Ви не образитеся, пане Штангельмайєр, якщо я скажу, що ви заходите занадто далеко? Як вільний учений я можу мати свої таємниці.

— Таємниці? — Знову цей каркаючий сміх.— Саме ними я й займаюся. Недарма ж я глава таємної поліції. Ми живемо в надзвичайні часи, пане фон Гумбольдт, і ви самі це знаєте. Надзвичайні часи вимагають надзвичайних заходів. Смерть імператора стала для нас тяжким ударом. Вільгельм був не тільки гарним другом, а й обачним і розумним монархом. Деякі вважали його занадто слабким, але вони просто недостатньо добре його знали. На відміну від володарів багатьох інших держав, він був уразливішим і людянішим, імовірно, внаслідок своєї немочі.


Оскар не зводив очей зі Штангельмайєра. Незважаючи на вік, розум у того був гострим, немов ніж. Схоже, він справді любив імператора. А може, просто прикидається? Може, просто хоче змусити їх повірити, що він уболіває за государя? І при чому тут винахід Гумбольдта?

— Хто не навчився переживати поразки, той рано чи пізно переоцінить свої сили,— твердо заявив Штан гельмайєр.— Стане занадто зарозумілим. У грудях Вільгельма билося людське серце. Він любив народ, шукав із ним близькості. Імовірно, це й стало причиною його смерті.— Він розкрив теку на одній із останніх сторінок.— Як я вже говорив, фон Гумбольдте, ви для мене відкрита книга. Те, що я знаю про ваш проект, не повинне вас турбувати. Я вмію зберігати таємниці. Вас має турбувати те, що я можу конфіскувати вашу лабораторію в будь-який момент. Адже ви самі сказали, що ваші досліди становлять небезпеку. Можу припустити, що деякі речовини, з якими ви працюєте, підпадають під чинність закону про зброю та вибухові речовини. Мене б не здивувало, якби там знайшлися матеріали, заборонені в Німеччині, а це дозволило б на кілька років відправити вас за ґрати. Було б краще, якби ви погодилися із мною співпрацювати.

Оскар був уражений. Штангельмайєр явно не був старим радником, що згадує на схилі віку старі добрі часи за столом свого кабінету. Перед ними сидів шеф таємної поліції, який чудово знав, на який важіль потрібно натиснути.

Обидва чоловіки довго дивилися один на одного, але потім погляд Штангельмайєра пом’якшився.

— Не дивіться на мене з таким подивом, пане фон Гумбольдт, для цього немає причин. У принципі, ми з вами на одному боці. Я думаю, вільному духу потрібен простір. Творчість не може виникнути в тісних рамках. Їй потрібно розгорнутися, причому безперешкодно, без неприємностей. Щоб одержати воістину фундаментальні дані, часом потрібно й закон обійти. Такий простір я можу вам запропонувати. Якщо ви мені повірите, то дізнаєтеся, що я виконую свої обіцянки. Будете зі мною співпрацювати, і ви отримаєте найкращі можливості. Однак якщо ви відмовитеся, усе буде зовсім інакше,— він знизав плечима.

— Що саме ви хочете знати?

— Я вже говорив. Хочу знати, чи готова машина до використання. Хочу знати, чи можливою є подорож у часі.

— Так. Теоретично,— відповів Гумбольдт.— Я провів невеликий дослід, результати якого є багатообіцяючими. Звісно, зараз ми працюємо над проблемами, які можуть нас надовго затримати.

— Що за проблеми?

— Налаштування таймера. Досі ще не вдалося правильно встановити потрібний час. Наш механічний таймер виявився ненадійним, його слід замінити на електричний. Але чи існує подібний пристрій і чи може він вирішити проблему, невідомо. Не забувайте, що ми перебуваємо тільки на початковій стадії проекту.

Штангельмайєр схрестив руки й подивився на Гумбольдта важким поглядом:

— Гадаєте, якщо ви вирішите проблему з тайме-

ром, то зможете відправити людину в подорож у часі?

— Так. Теоретично, завважте. Однак у практично-

му плані в нас є ще одна велика проблема.

— Яка?

— Енергія,— криво посміхнувся Гумбольдт.

— Енергія? Не розумію…

— Для подорожей у часі потрібна колосальна кількість енергії. Щоб відправити в минуле або майбутнє об’єкт розміром із книжку, мені потрібно приєднати відразу вісім генераторів останнього покоління. Урахуйте: якщо об’єкт буде більшим, то й енергії знадобиться більше. Якщо об’єкт буде удвічі вищим, удвічі ширшим і глибшим, мені знадобиться вже шістдесят чотири генератори. Якщо я захочу посадити в машину двійко людей, то енергії знадобиться стільки, скільки витрачає весь Берлін за цілий рік. Відтак ви самі бачите, що, незважаючи на мої успіхи, подорож людини в часі залишається справою віддаленого майбутнього.

Штангельмайєр узяв аркуш паперу й зробив кілька нотаток. Його густі брови з’єдналися біля перенісся, утворивши над очима дві круті арки. Чути було, як ручка дряпає папір. Коли він закінчив писати, то відклав ручку убік і глянув в очі дослідникові.

— Дякую за вашу відкритість, пане фон Гумбольдт. Знаєте, ми могли б отримати цю інформацію й без вашої допомоги, але мені було важливо знайти у вашій особі друга, а не ворога.

— Можливо, ви скажете, нарешті, що стоїть за вашими запитаннями?

— Хіба це не очевидно? Йдеться про можливість запобігти замаху на імператора.

6

Виникла коротка пауза.

Гумбольдт насупився.

— Я, мабуть, недочув…

— Але ж ця думка сама напрошується, вам не здається? — Штангельмайєр відкинувся назад.— Коли я прочитав у газеті про ваш винахід, то спочатку вирішив, що це жарт. Повернутися в часі? Що за дурниці! Потім у мене з’явилася думка… А що коли таке справді можливе? Чи не можна використати машину, щоб повернутися в точку перед замахом і запобігти удару? Коли я попросив надіслати мені вашу справу, то зрозумів, що така можливість є цілком реальною. Ви не та людина, щоб бавитися дешевими фокусами. Ваші пригоди, успіхи й рекомендації свідчать на вашу користь. Якщо хто й зможе сконструювати таку машину, то це ви. І ось ви тут.

Усі дивилися на Гумбольдта. Дослідник похитав головою — спочатку повільно, а потім усе сильніше.

— Ні,— відповів він.— Так не можна.

— Чому?..

— Ні за яких умов не можна змінювати минуле. Це не просто небезпечно, це… божевілля.

— Прошу, поясніть.

— Бачу, ви не розумієте сутність часу,— Гумбольдт підвівся й почав міряти кроками кімнату. Він завжди так робив, коли потрібно було подумати.

— Для вас історія — це лінія, що тягнеться, немов мотузка, від початку часів і до кінця. Так? У вашому уявленні одна подія змінює іншу й так далі.

— Хіба це не відповідає фактам?

— Ні. Те, що ми називаємо історією, є наслідком більш-менш випадкових послідовностей. Іноді достатньо незначної зміни, щоб усе пішло зовсім інакше. Наприклад, якби при народженні Вільгельма не були використані акушерські щипці, його б не покалічили, і він, цілком можливо, виріс би егоцентричним тираном-завойовником, який втягнув би увесь світ у війну. Виключно випадково його скалічили при народженні, і саме тому він став такою людиною, яку ми знаємо. Людину створюють події. І ми багато чого просто не можемо передбачати,— Гумбольдт глибоко зітхнув.— Небезпека подорожі в часі полягає в тому, що ми не можемо оцінити, які події впливають на хід історії. Сама наша присутність може стати такою подією. Уявляєте, що якби ви повернулися в часи Давнього Риму й відкрили б людям таємницю пороху. Як би це змінило історію людства? Або уявіть собі, що ви вирушили в майбутнє й дізналися, що люди можуть пересуватися в просторі зі швидкістю змаху вій. Потрібно мати надзвичайну твердість характеру, щоб не скористатися з цього знання. Розумієте, технологія не має моралі, вона всього лише інструмент. Але ми відповідаємо за всі свої вчинки.

— Так, але…

— І останній приклад: ви повернулися назад у часі й зіштовхнулися зі своїм власним я. Той ви, що молодший, виявився так вражений зустріччю, що вискочив на вулицю, і його переїхала карета. І всього того, що ви б зробили, подорослішавши, більше не буде. Виник би причинний ланцюжок, що доходить до того самого часу, коли ви сіли в машину часу. І ваше існування виявилося б неможливим. Подібний парадокс міг би призвести до незворотних пошкоджень у часовому вимірі,— Гумбольдт провів рукою по мокрому від поту чолу.— Розумієте, пане Штангельмайєр, я людина невіруюча, але все ж таки думаю, що нашому світові притаманний природний порядок речей. Усе перебуває в постійному русі, росте й процвітає. Як дерево, у якого постійно з’являються нові паростки й гілочки. Хто ми такі, щоб змінювати цей природний порядок?

— А якщо ці зміни не несуть у собі ніякої користі?

— Так, але хіба ми можемо бути впевнені, що колись вони не обернуться благом? Ми всього лише люди. Ми часто помиляємося. Ми ледь можемо впоратися із проблемами у своєму повсякденному житті, щоб намагатися ще й розпоряджатися історичними подіями. Часові конструкції не допускають необдуманих дій. Це однаково, що витягти карту з карткового будиночка,— обрушиться все. Наслідки можуть виявитися фатальними,— Гумбольдт обперся на ціпок.— Можете заарештувати мене й кинути до в’язниці, але я не братиму участі у таких ризикованих і безвідповідальних експериментах. Я краще знищу машину часу й усе, що з нею пов’язане.

Штангельмайєр досить довго мовчав і потім закрив теку.

— От і добре. Ви чудово пояснили свою точку зору. Це не та відповідь, на яку я очікував, але я розумію ваші моральні сумніви. Цим ми й обмежимося.

Гумбольдт недовірливо підняв брову:

— Виходить, ви не станете наполягати, щоб я продовжував експерименти під наглядом уряду?

— Ні. Звісно, ні. Надаю вам свободу дій. Можете безперешкодно повертатися. Мені хотілося б, щоб ви повідомляли мені про свої успіхи. Якщо ви доможетеся кардинального поліпшення, негайно повідомте мені. О, і ще дещо. Не можна, щоб ви або хтось із вашого оточення розповідав про ці дослідження. Експерименти потрібно тримати в суворій таємниці. Це в інтересах національної безпеки, природно. Я скористаюся своїм положенням, щоб цей репортер забрав свої слова назад і надрукував спростування, у якому зізнається, що він усе це вигадав. Якщо він відмовиться, посидить за ґратами, поки не передумає. Бажаю вам гарного дня.

7

К оли вони їхали назад, Гумбольдт звернув із головної вулиці й поїхав в інший бік. На запитальний погляд Шарлотти відповів:

— Зробімо невелику прогулянку в Оранієнбург.

Хочу представити вам Юлія Пфефферкорна. Зараз саме час із ним познайомитися. Крім того, мені потрібно розповісти йому про останні події. Інформація занадто важлива, щоб тримати її при собі.

— Ти маєш причини сумніватися в словах Штангельмайєра? — поцікавилася Шарлотта.— Він не найприємніший тип, але ж думка про те, щоб запобігти замаху на імператора, сама напрошується.

— Не дозволяй зовнішності ввести тебе в оману,— сказав Гумбольдт.— Він політик і скористається всіма можливими способами, щоб зміцнити свою владу. Я й гадки не маю, що він замислив, але будь певна, що він розповів нам тільки половину правди.

— Чому? — здивувався Оскар.— Смерть Вільгельма зачіпає його особисто, це зрозуміло. І нічого дивного, адже він був вихователем імператора з самого дитинства.

— Вихователем, який дошкуляв причіпками й третирував свого підопічного,— відповів Гумбольдт.— Не можу стверджувати, що він колись любив свого  вихованця. Однак ми занадто далеко зайшли. Безглуздо вести розмови про причини, якщо ми не володіємо інформацією. Зараз потрібно бути обережними як ніколи. На щастя, Штангельмайєр повірив у те, що може не вистачити енергії.

— Що ти кажеш? — здивувалася Шарлотта.

Гумбольдт посміхнувся:

— Коли я казав, що нам потрібно стільки енергії, скільки цілому Берліну на рік, я в жодному разі не перебільшував. Просто я не розповідав, що ми вже знайшли таке джерело.

— Знайшли? — брови дівчини зметнулися вгору.— Що ти маєш на увазі?

Дослідник посміхнувся.

— Пізніше. Спочатку я представлю вам Пфефферкорна. Отут він і живе.

Вони проїхали по доріжці між двома заскленими виробничими спорудами, із труб яких валив густий дим.

Оранієнбург недарма називали Вогненною Землею. Ніде більше не було стільки фабрик, заводів, кузень, прокатних цехів, друкарських пресів і скляних майстерень. Скрізь щось довбали, били, фрезерували й пиляли. Шум стояв пекельний, але було в ньому й щось заспокійливе. Те, що робітники не страйкували, означало, що до них іще не дістався безлад.

Гумбольдт махнув у бік двоповерхового будинку з червоної цегли.

— Бачите? Там розташовується лабораторія.

— Будинок із дивними дверима? — Шарлотта з подивом уп’ялася на дугоподібні ворота, обвішані не менше ніж дюжиною замків. Ланцюги, засуви, навісні замки, замки із цифровим кодом,— це, скоріше, скидалося на музейну експозицію. Схоже, цей Пфефферкорн — людина не з довірливих.

— Овва… Ледве не забув. Ще дещо про Пфефферкорна,— Гумбольдт понизив голос.— Він трохи дивакуватий хлопець, але симпатичний. Якщо знати, як із ним поводитися, не буде жодних проблем. Він уже відсидів кілька місяців за те, що застосував фізичну силу до охоронців порядку. Він ненавидить інструкції, але найбільше не любить, коли йому дуже набридають. Не терпить цікавих журналістів, жебраків і всяких комівояжерів. Йому хочеться, щоб ніхто не заважав працювати, тому й перебрався в такий негостинний район. Шум машин, гуркіт і брязкіт — музика для його вух. Для нього немає нічого кращого. Розмовляти з ним не потрібно, хіба тільки якщо він сам запитає. Говоритиму я. Так, і останнє. Ніколи, ні за яких умов не можна дивитися йому в очі. Все зрозуміло? Добре, тоді можемо йти.

Шарлотта й Оскар зістрибнули на землю, і Гумбольдт прив’язав коней. Потім він став прямо перед дверима й смикнув за ланцюг, що висів праворуч, поряд із поштовою скринькою. Пролунав низький звук, схожий на гудок корабля.

Довго чекати не довелося. Динамік поряд із дверима захрипів, засичав і ожив.

— Хто там? Якщо комівояжери або діти, то краще забратися під три чорти. Я нічого не купую.

— Це я, Карл Фрідріх. Впустиш?

— Фріц? — І після короткої паузи: — Покажи своє обличчя!

Дослідник поклав підборіддя на нижню планку віконця. Шарлотта нечутно вимовила слово «Фріц» і посміхнулася. Оскар знизав плечима й посміхнувся їй у відповідь.

Віконце у дверях засвітилося, та так яскраво, що Шарлотті навіть довелося на мить замружити очі. Потім почувся шум замків, що відкриваються.

Двері трошки прочинили, і показалося неймовірне обличчя. Розпатлана борода, пухкі червоні щоки та плаский ніс із прожилками. Волосся спадало на чоло і майже закривало глибоко посаджені очі. З кошлатої шевелюри стирчало два вуха. Спочатку Шарлотта навіть подумала, що Пфефферкорн тримає мавпу, потім помітила окуляри. Перед ними стояв сам хазяїн. Двері відчинили ще трохи.

Дівчина ледве втрималася від сміху. Чоловік ледь діставав їй до підборіддя. У нього були надзвичайно широкі плечі й тонкі ніжки, занадто слабкі для масивної верхньої частини тіла.

Пфефферкорн, накульгуючи, вийшов за двері й недовірливо оглянув гостей.

— А це хто такі?

Голос, здавалося, долинав із самої глибини його тіла.

— Дозволь представити тобі мою племінницю Шарлотту й сина Оскара. А це доктор Юлій Пфефферкорн.

Шарлотта простягнула руку, але її проігнорували. У ніс ударив сильний запах поту.

— Що таке, Фріце? Ти ж знаєш, ніяких відвідувачів.

— Вони в курсі нашої роботи, Юлію, я показував їм прототип. Ми прямо з міського замка. Є важливі новини. Можна зайти?

Пфефферкорн оглянув молодих людей із явною підозрою, але все ж таки кивнув:

— Добре.

Без зайвих слів він прошкутильгав усередину свого житла.

Гості поквапилися слідом, двері за ними захлопнулися, й заклацнулися замки. Денного освітлення не було, його заміняли лампи. Шарлотті знадобилося досить багато часу, щоб звикнути до темряви, але коли очі адаптувалися, у неї перехопило подих. Їй здалося, що вона опинилася в печері зі скарбами дракона.

8

П фефферкорн провів їх у далекий закуток залу, де, здається, було ще темніше, а пара була ще густішою. Повсюди стояли дивні машини. Таких апаратів Шарлотта ще ніколи не бачила.

— Що це? — запитала вона в дядька, указуючи на щось на кшталт парового двигуна з гусеничними ланцюгами.

— АГТЗ,— прошепотів у відповідь Гумбольдт.— Арктичний гусеничний тракторний засіб. Галузь застосування — важкодоступні місцевості, на кшталт Арктики або тундри.— Він махнув праворуч: — А там свердло, що може пробуравити навіть найтвердіші шари гірської породи. Бурова головка облицьована осколками алмазів. Керувати ним так само просто, як і автомобілем. А ось ця модель Пфефферкорна досі вважалася його найчестолюбнішим проектом — космічний корабель.

Шарлотта здивовано здійняла брови:

— Щоб літати в космос?

Гумбольдт кивнув.

— Машина набирає швидкість, рухаючись угору по дерев’яній опорній рамі, а потім вилітає нагору праворуч під гострим кутом. Бачите? Потрібно набрати гарної швидкості, щоб подолати силу земного тяжіння й вилетіти за межі гравітаційного поля Землі. Щоправда, навантаження для пілотів можуть виявитися надмірними, тому літати зможуть тільки молоді люди. Пфефферкорн іще не знайшов людей, готових вкласти гроші в його винахід, але я впевнений, що колись до нього звернуться.

— А це що? — Оскара зацікавила конструкція, що нагадує велику механічну людину.

— Механічний транспортирувальник, якого назвали МЕХ,— відповів сам винахідник.

— Це моя ідея,— додав Гумбольдт.— Я розповів йому про наші пригоди в Середземному морі. Всередині є місце для однієї людини. Її рухи один по одному передаються машині, відтак можна переносити навіть найважчі вантажі.

На Шарлотту все це справило неабияке враження. Начебто одна людина вгадала всі великі винаходи майбутнього століття. Тепер вона зрозуміла, чому дядько так високо цінував Пфефферкорна. Це була просто фантастична людина.

Потемнілі цеглини, всюдисуща пара, ланцюги й канати, що звисають зі стелі, робили приміщення схожим на середньовічну камеру катувань. Вони прямували у віддалену частину залу. Там стояло кілька столів, завалених кресленнями та планами. Грифельні дошки були поцятковані математичними формулами й рівняннями.

Досі Гумбольдт і слова не вимовив із приводу газетної статті. Схоже, Пфефферкорн із тих диваків, які не звертають уваги на те, що відбувається навколо. Та коли вони дійшли до столів, Гумбольдт усе розповів. Винахідник помітно сполотнів.

— Що ти сказав? Штангельмайєр знає про машину часу?

— А разом із ним іще півміста. Однак він завірив, що змусить Фріца Фердинанда написати спростування. Будемо сподіватися, що це спрацює.

— Та все одно це дуже прикро,— простогнав Пфефферкорн.— Цей репортерисько… Звідки… Як це могло просочитися?

— Ну, це моя провина,— пригнічено зітхнув Гумбольдт.— Я вже давно знаю Фріца Фердинанда. Симпатичний, пристойний хлопець. Завжди добре писав про наші експедиції, в той час як решта, завважте, виставляли нас шарлатанами й фантазерами. Більшістю наших замовлень ми зобов’язані його репортажам. Напевно, його асистент щось пронюхав у моїй лабораторії, поки Фріц Фердинанд розпитував мене про поїздку на Яву.

— Жах! Мене це що, має втішити? — На обличчя Пфефферкорна немов темна хмара набігла.— А що коли тепер Штангельмайєр прикриє нашу лабораторію або, що ще гірше, зажадає щоб йому віддали всі мої розробки?

— Але ж він зовсім нічого не зможе з ними зробити. Не в наш час,— утішив його Гумбольдт.— Ми єдині, хто знає, як активувати машину і як нею керувати. Я розповів Штангельмайєру тільки про дослідний зразок. Він іще нічого не знає про великий.

— Про великий? — не витримала Шарлотта.

— Саме так,— таємничо посміхнувся дослідник.— Що, на вашу думку, розташоване в лісовій хатині?

— Я… але…

Гумбольдт із ледь помітною посмішкою звернувся до Пфефферкорна:

— Бачиш, Юлію, іноді й у мене виходить зберігати таємниці. Навіть цілий загін юних шпигунів у моєму домі нічого не пронюхав. Ти маєш визнати, що іноді я буваю винятковим.

— Так,— але, схоже, Пфефферкорна це не заспокоїло.— А що заважає новому тимчасовому уряду ввірватися до тебе й забрати все силоміць?

— Те, що про це відразу дізнається преса. Репортери нас буквально обкладають. Нинішній уряд не може допустити промах, інакше це викличе невдоволення, а до цього вони ще не готові. Крім того, без джерела живлення від машини немає ніякої користі. Я обіцяв Оскарові й Шарлотті, що вони все побачать самі. Де ти їх зберігаєш?

— Там,— у повітря зметнулася могутня лапа Пфефферкорна.— Можу показати, якщо хочете.

— Звісно! — засяяли очі Шарлотти. Вона не уявляла, що це може бути, але, принаймні, дуже потужна штука.

— Чому ви встановили машину в лісі? — запитав Оскар, поки вони йшли за винахідником.— Чому не в нас у підвалі?

— На це є маса причин,— відповів Гумбольдт.— І найважливіша — я не хотів, щоб наш будинок злетів у повітря. Джерело енергії неймовірно потужне. Друга причина в тому, що машина часу має перебувати на першому поверсі. Тисячу або дві тисячі років тому ніякого підвалу ще не існувало. Ми б опинилися під землею, і довелося б із натугою прориватися нагору. Ну й, нарешті, мені хотілося б триматися подалі від усяких людських поселень. Хочу нагадати, що наш будинок раніше розташовувався на місці жвавого монастиря. От ченці б здивувалися, якби ми з’явилися просто посередині саду.

— Ми? — здивувалася Шарлотта.— Невже ти й нас вирішив узяти?

— Ну, а ти як думала? — посміхнувся Гумбольдт.— Машина часу розрахована на трьох людей, адже шість очей можуть побачити набагато більше, ніж два. Крім того, утрьох веселіше. Чисто теоретично, звісно, адже перевірити це на дослідах із Вілмою не вдалося.

— Ось,— зупинився Пфефферкорн біля величезного чорного металевого ящика, установленого на дерев’яному цоколі.

Ящик нагадував сейф, тільки от кодового замка на його дверцятах не було. Замість цього на верхній панелі було щось на кшталт поля для настільної гри. Вона складалася із трьох невеликих квадратів, на кожному з яких було по вісім кнопок.

— Ти ще не пояснив мені, Фріце,— сказав винахідник.— Якщо механічний таймер дуже неточний, як ти збираєшся встановлювати точний час? Ти казав, що похибка може доходити до двадцяти років. Ми ще не розв’язали цю проблему.

— Я над нею працюю,— заспокоїв його Гумбольдт.— Я телеграфував людині, яка може нам допомогти.

— Кому? — насупився Пфефферкорн.

— Людині, яка знає про невидимі сили більше за всіх із тих, хто живе нині. Більше тобі поки нічого не скажу, щоб ти не будував ілюзій. Незабаром про все дізнаєшся. А тепер показуй, що там у тебе в ящику.

— Як скажеш…

Швидко, так що ніхто не встиг нічого помітити, Пфефферкорн натиснув на кілька кнопок на верхній панелі. Ті спалахнули на мить і відразу згасли. Напевно, це такий замок.

Пролунав глухий тріск.

Гумбольдт стояв трохи осторонь і загадково посміхався.

Винахідник підняв кришку й відкинув її назад. Із ящика вдарив сніп темно-червоного світла. І світло це, здавалося, можна було помацати.

Від яскравого спалаху Шарлотта навіть замружилася. Вона відразу зрозуміла, про що весь час тлумачили ці люди. І зрозуміла, чому машину довелося поставити в лісі. І відчула величезну вдячність до дядька за те, що він усе передбачив.

9


У цей же час в іншому місці…

Б рати стояли навколо магічного символу на підлозі. Голови опущені, обличчя сховані за масками. На кожному був темний костюм. Темні штани, темні черевики, темні сюртуки. Білими були тільки сорочки й рукавички, та ще фартухи. Лилося приглушене світло, зовнішній світ залишився за товстими стеклами. У повітрі пахло прянощами, що догоряють.

Масонська ложа вогню та каменю розташовувалась в центрі Берліна, недалеко від будинку рейхстагу. Вхід був добре замаскований, знайти його можна було, тільки якщо цілеспрямовано шукати. Хитромудра система замкового механізму гарантувала, що члени таємного союзу могли спокійно займатися своїми справами. Зайти всередину міг тільки той, кого запросили.

Жоден звук не порушував побожну тишу. Ніхто не наважився б перервати збори, не ризикуючи тим самим викликати гнів наймогутніших і найвпливовіших людей Берліна.

Це була не просто масонська ложа. Мало хто знав, що це найстаріша й найповажніша ложа в Німеччині. Подейкували, що до неї входили найважливіші персони. Були серед членів ложі й Фрідріх Великий, і Йоган

Вольфганг фон Ґете й Готхольд Ефраїм Лессинг. Прусський принц Август, королі Фрідріх Вільгельм ІІІ, Вільгельм I і його син Фрідріх ІІІ. Художники, державні діячі, воєначальники. Той, хто хотів сюди потрапити, повинен був або мати у своєму розпорядженні величезний статок, або мати гарні зв’язки. А краще й те, й інше.

Масони зібралися біля свічника на сім свічок і тихенько ділилися новинами. Облич під масками не можна було роздивитися, але все ж таки кожний знав, із ким розмовляє. Перед всевидючим оком великого архітектора і його символами — колом, трикутником і квадратом — не було ніяких секретів. Тут було світло. Неправда заборонена. Того, кого викривали в брехливій інформації, виключали з ложі. У найгіршому разі, він навіть втрачав посаду й статок. Таким був закон ложі.

Високоповажний Майстер підняв руку.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові,—почав він.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові,— підхопили брати звичні слова вітання.

— У твоєму світлі хочу вести я життя своє, не ухиляючись від своїх обов’язків і підкоряючись внутрішній правді.

Слова повторили.

— Нехай буде так.— Майстер схрестив руки й схилив голову.— Вітаю вас, брати мої. Тема нашого сьогоднішнього засідання — час. Що є час? Звідки він приходить і куди йде? Чи зможе колись людина приручити його? — Він зчепив руки за спиною.— Ми всі читали повідомлення в газеті. У нашому місті живе людина, яка намірилася подорожувати в часі, немов по ріці, пливучи нагору або долілиць за течією.

Століття наше наближається до кінця, і славне воно багатьма чудесними й вражаючими винаходами. Деякі є настільки незвичайними, що нам їх навіть важко уявити. Карети, які обходяться без коней, кораблі, якими керують машини, електричний струм. Ми живемо в століття змін і намагаємося встигати стежити за всіма нововведеннями. Але не всі винаходи підуть на благо людства, деякі можуть, в остаточному підсумку, обернутися лихом для своїх творців. Питання, що його я хотів би сьогодні поставити: чи потрібні подорожі в часі? Чи можливі вони, і якщо так, то до яких наслідків могли б привести? Чи може цей винахід загрожувати нашим планам?

Щоб краще розібратися в цьому питанні, я попросив брата Ісмаїла представити нам більш докладну розповідь про загадку часу. Він є найбільш тямущою людиною в галузі природничих наук серед тих, хто зібрався в цьому залі, включаючи й мене,— Майстер простягнув руку до одного з присутніх.— Будь ласка, вийдіть уперед, брате Ісмаїл.

Той, на кого вказала рука Майстра, покинув коло й ступив на священний символ. Відчувалося, що ті, хто зібрався, ставляться до нього з великою повагою.

— Високошановний високоповажний Майстер, любі брати,— почала людина в масці.— Я теж прочитав повідомлення в газеті, і воно спочатку спантеличило, а потім налякало мене. Людина стверджує, що їй удалося скорити час? Як таке можливе? Які наслідки може мати подібний винахід, і чи не несе він небезпеки для всього людства? Цієї ночі я не міг заснути. Година за годиною перебирав я в голові всі книги та статті, присвячені сутності часу. Найцікавішою, мабуть, можна назвати доповідь професора Джеймса Уескота, з якою він виступив рік тому у Лондонському королівському коледжі. У ній ідеться про перетинання простору й часу. Саме там я знайшов усі відповіді на запитання, які мене турбували.

— І що це за відповіді? — запитав Майстер.

— Висновок, що його зробив професор Уескот наприкінці своєї доповіді, ясний і простий. Не існує ніяких подорожей у часі. Ні сьогодні, ні в майбутньому. Їх просто не може бути, тому безглуздо навіть міркувати про це.

— Ціка-а-во,— протягнув Майстер.— І як професор дійшов такого висновку?

— За допомогою простої дедукції. Якби подорожі в часі були можливими, ми б уже сьогодні це відчули.

— Не розумію…

— Професор довів, що не завжди буде працювати в реальності те, що можна математично розрахувати на папері.

Проведемо уявний експеримент. Уявіть, що машину часу справді винайшли. Що зашкодить винахідни кові скористатися своїм винаходом або продати його комусь? Згадайте автомобіль. Кілька років тому ніхто й повірити не міг, що це невідоме пристосування працюватиме, а тепер повсюди будуються нові заводи. За десяток років вулиці будуть загачені легковими автомобілями, а про коней ніхто й не згадає. Те ж саме відбувається з будь-якими новинками. Прогрес неможливо зупинити. Тому якщо сьогодні, завтра або в далекому майбутньому подібну машину буде сконструйовано, цілком імовірно, що нею користуватимуться. І не одна людина, ні. Багато. Сотні й навіть тисячі. Уявіть, як заманливо було б здійснити подорож у минуле, щоб переконатися в правоті істориків. Що може бути цікавішим, ніж особисто пережити великі моменти історії? Розп’яття Христа, убивство Юлія Цезаря або спалення Рима? А якщо подорожувати в часі легко й просто, то чому б комусь випадково чи навмисно не забратися й у наш час?

— Справді, це досить імовірно,— погодився Майстер.

— Саме так,— кивнув брат Ісмаїл.— Ось у цьому-то й проблема. Машина часу має бути досить великою, її не так просто буде сховати. Крім того, мандрівник, який прибув із іншого століття або навіть тисячоліття, виділявся б своїм одягом і дивною поведінкою. Він був би чужинцем. Незнайомець у чужому світі. Але ж в історії немає ніяких указівок на те, що такого мандрівника колись бачили. Ні в наш час, ні в минулі століття. Ніде немає описів дивного механізму, машини часу або мандрівника в часі. Навіть у давніх текстах, таких як Едди, Старий завіт або Епос про Гільгамеша. Ні в посланнях Гомера або Платона. Ні в переказах єгиптян, греків або кельтів. Ніде. Про що це свідчить? — Він обвів поглядом присутніх.— Немає ніяких мандрівників у часі, так само як і подорожей. Можливо, вчені й займаються подібними дослідженнями, але всі вони приречені на невдачу. Подібне є просто неможливим. Це закон природи. Час не можна контролювати, а відтак, не можна й пересуватися в ньому. І кожний, хто стверджує інакше, є звичайним шарлатаном. На нього не варто звертати уваги. Ось і все, що я хотів сказати.

Він опустив голову і повернувся до кола конспіраторів.

Брати мовчали. Усі міркували над тим, що почули щойно. Першим узяв слово високоповажний Майстер.

— Ви чули, що сказав брат Ісмаїл. Я хочу знати вашу думку. Хто хоче висловитися?

Один із чоловіків підняв руку.

— Так, брате Натаніелю?

— Я підтримую брата Ісмаїла. Ми надаємо цьому повідомленню занадто великого значення. З іншого боку, не можна забувати про обережність. Людина, яка стверджує, що може пересуватися в часі, не вискочка. Це позашлюбний син одного з видатних німецьких натуралістів і в минулому члена цієї ложі, Александра фон Гумбольдта.

Брати загомоніли.

— Але цей удаваний син усього лише аферист,— запротестував інший член ложі.— Наскільки мені відомо, батьківство так і не довели.

— Можливо,— погодився Натаніель.— Проте, громадська думка вважає його законним нащадком. На його користь свідчить і репутація. Він багато чого домігся й користується довірою високопоставлених осіб. Брате Георг, ти зібрав про нього відомості?

— Так,— відповів той, кого назвали братом Георгом.— Отримані відомості дозволяють зрозуміти, що це за людина, і підтверджують усі його подорожі. Звісно, він заперечує, що подорож у часі є можливою. Але до його досліджень варто ставитися з усією серйозністю.

— Дурниці,— фиркнув брат Ісмаїл.— Це все одно, що порівнювати яблука з грушами. Утихомирити купку тубільців — це одне,— відмахнувся він,— а тут дещо зовсім інше. Ніколи не зможе людина пересуватися в часі, і квит.

— Так само, як і літати? — поцікавився брат Георг, схиливши голову.— Пам’ятаю, що і в Отто Лілієнталі ми також сумнівалися, поки він…

— Дайте спокій Лілієнталю,— заперечив Ісмаїл.— Він не має до цього ніякого відношення.

— Любі брати,— підняв руки Майстер.— Заспокойтеся. Не забувайте, де ви перебуваєте. У храмі заборонено виявляти агресію. Ми зібралися тут, щоб тихо й мирно все обговорити. Ми вислухали обидві думки, і тепер я хотів би запитати вас, як нам слід поводитися далі. Існує три варіанти. По-перше, ми можемо проігнорувати газетну статтю й не звертати на все це ніякої уваги. Чи вважає хтось, що нам потрібно зробити саме так?

Руку підняв тільки брат Ісмаїл.

— Другий варіант — це вважати Карла Фрідріха фон Гумбольдта потенційно небезпечним і прибрати його з дороги. Прошу підняти руку тих, хто підтримує цю точку зору.

Жодної руки.

— І третє. Будемо спостерігати за цією людиною, відзначати всі її успіхи і, в разі потреби, вживемо заходів. Якщо виявиться, що побоювання брата Георга виправдані, зберемося знову й обговоримо наші дії. Прошу голосувати.

Піднялося шість рук.

— Прекрасно. Вважатимемо, що це рішення прийняте більшістю голосів. На цьому засідання закінчене. Побачимося наступної п’ятниці — як завжди.

10


П’ятниця, 11 червня 1895…

П ісля відвідування замку життя в домі дослідника знову ввійшло у звичну колію. Обов’язкові ранкові заняття, хатня робота, вільний час. Ані найменших натяків на шторм, що бушує у світі. Смерть імператора викликала в Німеччині справжню бурю. Новини доходили поступово. Цензура не дозволяла газетам писати про все, що відбувалося на вулицях, але й того, що потрапляло на сторінки, вистачало, щоб надія згасла. Говорили про страйки, демонстрації, грабунки. Повідомляли, що з метою припинення безладів і повернення озлоблених робітників на фабрики й заводи було утворено військовий уряд. Але в особняк дослідника нічого цього не доходило. Це були б чудові літні дні, якби молодих людей не долала болісна цікавість.

Щойно було перероблено всю хатню роботу, Оскар і Шарлотта йшли до озера й проводили теплі червневі вечори за бесідами з вудкою в руках. Іноді риба таки клювала, і це ставало приємною розмаїтістю до звичної вже солонини, що майже не сходила зі столу.

Побачити Гумбольдта можна було нечасто. Він перебував то у Пфефферкорна, то в лабораторії або в майстерні, а якщо вже траплявся на очі, то односкла дово відповідав на запитання й знову зникав. Це прагнення тримати все в таємниці нервувало Оскара. Сподівання зазирнути до майстерні в лісі так і не виправдалося. Що робив там Гумбольдт, було великою загадкою, і залишалося тільки чекати, доки дослідник сам не заговорить.

Оскар витягнув із бляшанки черв’яка й насадив на гачок, закинув вудку й закріпив її на спеціальному кріпленні на зарослому травою березі. По небу рухалися жовтувато-рожеві хмари, і зграя голубів летіла до будинку. Із заходу віяв м’який вітерець, дерева тихенько шуміли.

Юнак ліг на траву й схрестив руки за головою.

— А я ж було і справді вирішив, що після візиту до Пфефферкорна він, нарешті, покаже нам велику машину, що будує в лісі. Але так і не дочекався.

— Гадаю, його турбує те, що зараз відбувається,— сказала Шарлотта й намацала його руку.— Інакше навіщо йому щодня бувати в місті? Повідомляють про десятки вбитих, і ситуація з постачанням погіршується. Та й після розмови зі Штангельмайєром він став дуже недовірливим. Почекай, рано чи пізно він усе розповість.

— Ненавиджу очікування,— кинув Оскар.— Ніколи не вмів довго чекати. Але зараз краще відігнати ці думки, зараз для них не час,— він посміхнувся й хотів притягнути дівчину до себе, але та, сміючись, відкотилася вбік.

— Краще тобі стежити за рибою, а то вудку знову потягнуть. Пам’ятаєш, як тобі вже довелося пливти за вудкою?

— Невже потрібно знову про це нагадувати? — Оскар спробував підповзти до неї, але Шарлотта виявилася моторнішою.

Вона легенько штовхнула його в плече, і він скотився вниз по схилі. Відразу підскочив і кинувся до неї.

Йому вдалося схопити Шарлотту за ногу, але вона продовжувала, сміючись, вириватися. Опір був несправжнім. Він швидко обхопив дівчину й схилився над нею. Щоки в неї розчервонілися.

— Тільки спробуй,— шепнула вона.— Я перетворю тебе на жабу.

— Ну-ну,— посміхнувся він.— Якщо я стану жабою, то вночі заберуся до тебе в ліжко. Подивимося, що ти тоді скажеш.

Він наблизив до неї обличчя, але раптом у кущах пролунав шум. Звідти, пихкаючи, вибрався Мицик із мокрим від поту обличчям. Він розгублено зупинився й витріщився на парочку.

— Я заважаю?

Шарлотта сіла й заправила за вухо пасмо волосся.

— Ні, звісно.

Губи в Мицика розтяглися в широкій усмішці.

— Вам потрібно додому,— сказав він.— Гумбольдт хоче вам щось сказати.

Оскар подивився на Шарлотту.

— Щось сталося?

— Привезли якийсь великий ящик. Пан Гумбольдт побачив ім’я відправника й відразу ж послав мене по вас. Ходімо!

— Просто зараз?

— Авжеж!

— Добре,— простогнав Оскар і підвівся на ноги.— Якщо треба… Але мені здається, це фіктивна тривога.

Він допоміг Шарлотті підвестися.

З обличчя Мицика не сходила задоволена посмішка.


Ящик виявився завбільшки приблизно метр на півтора й був збитий із темних дощок. Щоб зняти його з візка й поставити на землю, знадобилося четверо людей. Коли ящик опинився внизу, «вантажники» з натугою відсапалися.

Мицик не зводив із ящика цікавих очей.

— Що там може бути?

— Навіть не уявляю,— пошепки відповів Оскар.— Але знаю точно, він важкенький.

— Розпишіться, будь ласка, отут,— сказав власник візка й сунув під ніс Гумбольдту, який важко дихав, аркуш паперу. Руки в нього тремтіли. Гумбольдт узяв папір, розписався й щедро дав на чай. На обличчі чоловіка відразу ж з’явилася посмішка.— Допомогти вам занести вантаж у будинок?

— Ні, дякую,— відмовився Гумбольдт.— Самі впораємося. Ви сьогодні й так добре попрацювали.

Він почекав, поки візок не зникне, а потім сказав:

— Берте, принеси-но зі стайні лом. Відкриємо ящик на вулиці.

— Що ж там таке? — не витримала Лєна.

— І хто відправник? — Оскар спробував прочитати напис на папері.

— Майте терпіння,— сердито пробурчав Гумбольдт.— Краще б мені допомогли! Ось і Берт із ломом,— він склав аркуш і сунув у кишеню.

Спільними зусиллями їм удалося відламати передній бік ящика. Назовні посипалася тирса. Добре всетаки, що Гумбольдт вирішив відкрити ящик на вулиці. Якби вони зробили це в будинку, відразу довелося б займатися прибиранням. Зверху лежав лист. Дослідник розпечатав конверт і пробіг очима листа. Обличчя в нього розпливлося в посмішці.

— Гарні новини? — поцікавився Оскар.

— Дуже. Віник, мерщій! Приберіть тирсу. Наш гість не повинен чекати.

— Гість? — здивувалася Шарлотта.— Там тварина? — позадкувала вона.

Гумбольдт гмукнув:

— Гадаєш, тварину відправили б у ящику без єдиної дірочки? Де віник? Ану ж бо, усі до справи, швидше буде.

За кілька хвилин вони витягли вміст і спантеличилися ще більше. Перед ними стояло щось із червонуватого блискучого металу заввишки приблизно з метр, із двома руками та двома ногами. На квадратній голові замість очей було два прорізи й кругла діра замість рота. Тіло було прямокутним, із безліччю миготливих кнопочок.

— Що це таке? — запитав Віллі.— Дуже схоже на іграшку.

— Який забавний,— розчулилася Лєна.— Маленький залізний чоловічок.

Гумбольдт посміхався.

— Іграшка! І не мрійте! Дозвольте представити, це Герон. Неповторна механічна людина Нікола Тесли. Оскаре, Шарлотто, пам’ятаєте його? Ми зустрічалися на Ейфелевій вежі.

— Звісно, пам’ятаємо,— кивнула Шарлотта.

— Він проводив експерименти з блискавками,— додав Оскар.

— Саме так. І ось вам його винахід!

— Але навіщо? — здивувався Оскар.

— Тому що я його попросив,— відповів Гумбольдт.— Подумав, що Тесла зможе нам допомогти з дослідами.

— Хто такий цей Тесла? — втрутився Віллі.— Ми маємо його знати?

— Ти що, не пам’ятаєш? — Лєна тицьнула його в бік.— Нам же про нього розповідали. Нікола Тесла — один із найбільших винахідників! Справжній геній. Дехто вважає, що він навіть важливіший, ніж Томас Едісон.

— Безсумнівно,— Гумбольдт розгладив листа.—

Саме тому я до нього й звернувся. Послухайте, що він пише:

«Шановний пане фон Гумбольдт. Отримав Ваше повідомлення й вітаю Вас із таким сміливим проектом. Я вже давно ношуся з ідеєю сконструювати подібну машину часу, але в мене просто бракує часу. Чи не іронія це? Бракує часу, щоб побудувати машину часу. Але, можливо, мені вдасться скоротити термін, якщо я надішлю Вам свого помічника Герона. Якщо випробування будуть успішними, буду дуже вдячним, якщо Ви поділитеся зі мною своїми спостереженнями. Бажаю Вам удачі! Будь ласка, будьте обережним і не наражайте на небезпеку ні себе, ні своїх друзів.

Із найкращими побажаннями, Нікола Тесла».

Гумбольдт посміхнувся.

— Фантастика, правда? Він надіслав нам Герона, щоб ми, нарешті, змогли почати наші досліди! Жест, гідний винахідника!

Хлопці оточили залізну людину, потягнулися руками до прохолодної металевої поверхні. На дотик він був дуже гладеньким і холодним. Мицик спробував підняти його руку, але нічого не вийшло. Начебто частини машини були надійно загвинчені.

— Напевно, він зламався,— розчаровано простягнув хлопчик.— Може, стукнувся під час транспортування.

— Його просто потрібно увімкнути,— втішив його Гумбольдт.— Чекайте, десь має бути інструкція. Ага, ось вона. Оскар, подивися, де там у нього кнопка пуску?

Оскар погортав книжечку. Усе виглядало неймовірно складно: маса діаграм і схем. Він відкрив зміст.

— Ось! Вимикач справді є. Він десь на потилиці. Там, де голова переходить у шию.

— Здається, це він,— клацнув кнопкою Гумбольдт.

Пролунало тихе гудіння. Очі в робота засвітилися, він зробив кілька кроків, повернув голову й підняв руку. Із квадратної голови долинуло якесь дзижчання.

Коли ніхто не відповів, Герон повторив дзижчання. Оскар із Шарлоттою перезирнулися. Схоже на якісь слова, але складно розібрати.

— Гадаєте, він із нами розмовляє? — запитав Берт.

— Незрозуміло,— відповів Оскар.— Почекайте, в інструкції дещо написано про передачу звукових сигналів.

— Дай сюди,— вихопила книжку Шарлотта.— Що тут у нас? Ага, ось список,— вона провела пальцем по буквах.— Перелік звукових сигналів,— заявила вона.— Повний словник Герона. Що він щойно сказав? Схоже на «Раттер, раттер, квич, квич»… Подивимося, чи знайдуться такі…— Вона досить довго шукала, і, зрештою, обличчя її опромінила посмішка.— Здається, він сказав «Привіт».

Оскар опустився на землю й простягнув роботові руку:

— Привіт, Героне! Як твої справи?

Герон не звернув на руку ніякої уваги й знову задзижчав. Начебто спрацював касовий апарат.

— Він говорить: «Мої справи добре»,— переклала Шарлотта й розсміялася.— Диво! Він уміє розмовляти!

— Досить складний спосіб комунікації,— зітхнув Гумбольдт.— Можливо, Тесла й вивчив ці звуки напам’ять, але для нас це занадто трудомістко. Нам потрібно щось простіше,— він потер рукою підборіддя й задумливо оглянув Герона.— Якщо не вийде спростити, все полетить у тартарари. Цікаво…

— Лінгафон! — підстрибнула Лєна.

— Точно! — погодився дослідник.— Якщо це вийшло з Вілмою, то спрацює і з Героном. Попрошу Пфефферкорна налаштувати прилад. Берте, запрягай коней. Нам потрібно до міста!

11


День потому, субота, 12 червня 1895…

— М ене звати Герон… Повністю автоматизований пристрій типу Т-301… Мене сконструював Нікола Тесла… Зданий в експлуатацію 26 березня 1892 року… Патентний номер…

— Дякую, Героне, напевно, досить,— Гумбольдт поплескав по корпусу, й залізний чоловічок замовк.— Ну, що я вам обіцяв?

— Так, слова ллються з нього струмком,— Оскар оглядав невелику чорну шухлядку, закріплену на спині робота.

Гумбольдт провів пальцями по приладу:

— Пфефферкорн поступився нам власним лінгафоном. Налаштувати його було нелегко, та кілька годин праці — й робота можна розуміти. Тільки от сумніваюся, чи добре це. Він іще той базіка.

— Чи погодиться Тесла з такими змінами? — запитала Шарлотта.

Дослідник знизав плечима.

— Якщо ні, просто знімемо лінгафон. Це займе кілька хвилин. Але щось мені підказує, що він буде в захваті. Так, більше не хочу вас мучити невіданням. Вам же кортить дізнатися, що перебуває в лісі, чи не так?

В Оскара від передчуття серце закалатало швидше.

Він схопив руку Шарлотти й міцно її стиснув.

— Звісно! — вигукнув він.— Коли йдемо?

— Як тільки будете готові. Пфефферкорн приєднається до нас трохи пізніше й займеться останніми приготуваннями. Гадаю, підемо пішки. Це буде трохи довше, але не доведеться знову вантажити Герона на візок.

— Почекайте мене, я тільки перевзуюся в міцніші черевики,— Шарлотта розвернулася й кинулася в напрямку будинку.

Еліза стояла осторонь і задумливо дивилася на Герона. Досі супутниця дослідника поводилася надзвичайно тихо. Не потрібно було володіти даром ясновидіння, щоб зрозуміти, що механічний чоловічок їй не подобається. І не сподобався від тієї самої миті, коли вона вперше його побачила.

Поки батько налаштовував лінгафон, Оскар скористався з нагоди, щоб із нею поговорити.

— Привіт, Елізо! З тобою все гаразд?

— Чому ти запитуєш?

— Ти останнім часом дуже замислена. Здається, ти єдина, кому не сподобалося збільшення у нашій родині.

Жінка слабко посміхнулася:

— Це так помітно? Мене не складно розгадати. Із цим потрібно щось робити…

— Чим тобі не подобається Герон? По-моєму, він зовсім нешкідливий. Ти боїшся, що він може заподіяти нам неприємності?

— Не те,— тихо відповіла Еліза.— Не можу навіть пояснити, але від нього виходить якесь незрозуміле відчуття небезпеки. Не від нього самого, завваж, а від того, що він може зробити.

— Незрозуміло…

Еліза посміхнулася.

— Мені теж, якщо тебе це втішить. Але ти не хвилюйся. Все це буде в далекому майбутньому.

Оскар насупився. Еліза часто відчувала подібні речі, і майже завжди вони підтверджувалися. Вона мала здатність бачити те, що перебуває далеко в минулому або в майбутньому.

— Потрібно сповістити про це батька?

Жінка похитала головою:

— Ні, не треба. Я можу помилятися.

Вона поцілувала його в щоку і вийшла в напрямку кухні. З будинку вже бігла Шарлотта. Вона перевзулася, і очі в неї сяяли від передчуття.

— Я готова,— гукнула дівчина.— Можемо починати?


Вілма бігла поряд із Героном. Обидва не відрізнялися особливою швидкістю і являли собою дивну пару. Оскар ішов просто за ними й чув, про що вони розмовляють.

— Дивна конструкція із трьома пальцями на ногах…

Яке в тебе найменування?

— Найменування? Я… Вілма.

— Саморушна наземна одиниця Вілма, хто твій конструктор?

— …Ніякого конструктора. Вилупилася… З яйця… Птах.

— Ти вмієш літати?

— Ні.

— Тоді… ніякий ти не птах.

Вілма обурено розправила свої куці крильця й затріпала ними в повітрі.

— Дзьоб, пір’я, крила… Птах!

— Ніякий не птах.

— Ні, птах,— сердито застрибала Вілма.

Оскар посміхнувся. Вілма не на жарт розхвилювалася. Вона щосили намагалася переконати робота, що є птахом, але Герон стояв на своєму. З його механічного нутра долинало гудіння несхвалення.

— Недостатньо обґрунтувань… Птах = літати… Визначення однозначне.

— Він іще не знає, що існують птахи, які не вміють літати,— шепнув Оскар Шарлотті.— Схоже, нам доведеться поповнити його короткий довідник. Бідолашна Вілма! Вона нетямиться від обурення. Мені здавалося, вони стануть друзями, але якщо так піде й далі, то до цього ще дуже далеко.

Герон обернув до них голову. Очі в нього звузилися.

— Не так голосно,— порадила йому Шарлотта.— адаю, він має дуже гарний слух. Якщо будеш і далі так говорити, можеш зачепити його почуття.

— Почуття? — посміхнувся Оскар.— Хочу тобі нагадати, що він складається із шестірень, листового заліза та складних схем. Для справжніх почуттів потрібне серце.

— Можна подумати, почуття виникають у серці,— фиркнула Шарлотта.— Хочеш, я пошию маленьке серце з оксамиту і вкладу йому в груди? Тоді він точно стане найчутливішим роботом на Землі.

Вони перезирнулися й розсміялися. Герон відвернувся й попростував далі нерівною лісовою стежкою.

Перед хатиною на них уже чекав Юлій Пфефферкорн. Він прибув на автомобілі, що димів, і привіз важенну скриню. Мотор машини тихо працював на холостому ходу.

— Знову! — пробурчав Пфефферкорн.— Ми домовлялися на п’яту годину. Я чекаю на вас тут уже не менше двадцяти хвилин!

Гумбольдт кивнув на Герона:

— На жаль, наш маленький друг не занадто швидкохідний. Схоже, доведеться постачити його ще й гусеницями.

— Краще не треба,— заперечив винахідник.— Тесла не буде в захваті, якщо ми почнемо щось змінювати в його машині. Крім того, такі речі краще обговорювати без робота. Ми ж не знаємо, що він потім розповість своєму творцеві. Як гадаєш, Героне, ти можеш мовчати?

— Повністю автоматизований виробничий пристрій Т-301 запрограмований записувати й повідомляти… Приховання інформації може привести до серйозних збоїв у системі.

На секунду здалося, що Пфефферкорн ось-ось лусне від злості, але він зовсім несподівано розсміявся.

— Ось тобі, Фріце! Балакучий, як сорока. Краще будемо обговорювати важливі речі віч-на-віч.

Пфефферкорн, Віллі, Берт і Мицик зняли чорний

ящик і обережно опустили його на землю.

— Що там таке? — прохекав Мицик.— У вас там

ціла скриня золота?

— Дещо набагато цінніше,— відповів Гумбольдт.

— Того, що перебуває всередині, у жодному разі не можна торкатися голіруч,— сказав Пфефферкорн.— А то можна легко перетворитися на пил. Повірте, я знаю, про що кажу. Я заміряв,— там усі десять гігаватів. Не обманюйтеся його зовнішнім виглядом.

— Саме для цього тобі потрібний Герон? — поцікавився Оскар.— Вантаж не заподіє йому ніякої шкоди?

— Так, це одна із причин,— відповів Гумбольдт.— Іншу назву трохи пізніше. Оскаре, допоможеш відчинити?


Юнак підійшов з іншого боку й узявся за кришку.

— На рахунок три. Раз, два, три.

Усі замружилися від червоного світла. Коли отямилися,

затамувавши подих, зазирнули всередину

ящика.

— Це рубін? — у здивованих очах Лєни відбилося

світло кристала.

— Ні, це не рубін,— відповів Гумбольдт.— Це

камінь із Атлантиди. Принаймні, його шматок. Шар-

лотта й Оскар пам’ятають, що нам його подарував

Александр Ліванос. Йому здалося, що настане день,

і камінь нам знадобиться. І він мав рацію.

— Він чудовий,— зітхнула Лєна.— Звідки він з’явився?

— Нібито з глибини землі,— сказав Гумбольдт.— Ліванос розповідав, що технологія роботи з кристалами в Атлантиді була добре розвинена. Завдяки їй вони будували літаки, одержували світло, робили зброю. Але великою була й жага мати цю енергію. Кристал тріснув. Сильний вибух зруйнував острів, зануривши Атлантиду в море й викликавши приливну хвилю, досить сильну, щоб знищити мінойську імперію. Перед нами один із останніх уламків каменю, що залишилися.

— І що ви хочете з ним зробити?

— Зараз побачите,— дослідник вийняв із кишені ключ і відімкнув двері сараю.— Заходьте, не бійтеся.

Він увійшов у півморок першим, Оскар і його друзі пройшли за ним.

Хатина була метрів чотири завширшки й метрів вісім завдовжки. Крізь маленьке віконце фасаду проникав самотній промінь світла, що освітлював дивну конструкцію посередині.

Оскарові не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що перед ним точна копія машини часу з лабораторії дослідника, тільки набагато більша. Сріблясті кола були метрів по три в діаметрі й блищали так, немов були зроблені з чистого срібла. Стінки кулі в центрі складалися з тонких переплетених дротів, завдяки чому можна було зазирнути всередину. Там були м’які крісла з ручками й панель управління. Крісла були оснащені ременями безпеки.

Гумбольдт узяв ганчірочку й протер металеві частини.

— Любі друзі, дозвольте представити вам «Хронос-1». Першу абсолютно робочу машину часу. На її розробку я витратив два роки життя й половину статку, і все ж таки без допомоги мого доброго друга Юлія Пфефферкорна я б ніколи її не закінчив. Дозвольте висловити йому величезну подяку,— він приклав руку до грудей і злегка вклонився.

Пфефферкорн гордовито підняв підборіддя.

Оскар із друзями підкралися до апарата, як миші до сплячої кішки. Ніхто не сказав ані слова. Першим отямився Мицик.

— За допомогою цієї штуки ви подорожуватимете в часі? Це схоже на ярмарковий атракціон!

— Цей ярмарковий атракціон, як ти його назвав,— найскладніша технічна конструкція по цей бік екватора,— м’яко посміхнувся Гумбольдт.— Він складніший, ніж найновіший автомобіль. Він настільки тонкий, що можна написати безліч книжок і ні на крок не наблизитися до його справжньої таємниці. Але не хочу набридати вам деталями. Факт полягає в тому, що за допомогою цієї машини один або кілька людей можуть подорожувати в часі. Уперед або назад, на тиждень, місяць або роки — зовсім неважливо. Можливо, навіть до самого початку часів, якщо знадобиться. Причому, мені здається, що світ у момент свого зародження був би не найкращим для нас місцем. Жара й отруйні випари швидко б нас погубили,— він хитро посміхнувся Мицику.— Але роботу ще не закінчено. Нам потрібно розв’язати кілька серйозних завдань, і розібратися з ними нам допоможе Герон. Героне, ти готовий?

— Автоматизований пристрій Т-301 до роботи готовий.

— Дякую,— Гумбольдт відкрив верхню частину кулі й витяг звідти драбинку.— Спробуй, чи зможеш ти піднятися.

Маленький робот переконався, що сходи витримають його вагу, і почав важко підніматися вгору. На це пішло досить багато часу.

— Ти зможеш рухатися в кабіні?

— Тут достатньо вільного місця.

— Чудово. Мені хотілося б, щоб ти пройшов до панелі управління. Бачиш механічний таймер? Він розташований в самому центрі панелі?

— Латунний диск із цифрами?

— Правильно. Це механічний таймер, який ми, на жаль, не можемо використовувати через його неточність. Твій хазяїн розповідав, що в тебе є вбудований електричний лічильник — внутрішній годинник.

— Мій хронометричний вузол.

— Точно,— посміхнувся Гумбольдт.— Ти зможеш переставити його, якщо знадобиться?

— Так.

— Чудово. Спробуй, чи зможеш ти підключити його до центрального пульта. Білий штекер у нижній частині панелі управління.

Герон знайшов штекер, відкрив клапан на грудях, витяг звідти кабель і спробував приєднати його до панелі. Після декількох спроб він похитав головою.

— Гніздо не підходить. Потрібен штекер французького стандарту.

— О, так, я забув. Ці вже мені стандарти,— зітхнув Гумбольдт.— Чи домовляться колись європейці з приводу уніфікації всіх величин? Юлій, подивися, будь ласка, чи немає в тебе в сумці із запчастинами адаптера?

Винахідник покопирсався в наплічній сумці й швидко знайшов потрібну річ. За кілька хвилин він замінив білий німецький штекер із кераміки на французький чорний металевий. Оскар не міг намилуватися, з якою швидкістю й точністю працює Пфефферкорн. Гумбольдт увімкнув допоміжний генератор. Апарат загудів: пішов струм.

— Спробуй іще раз, Героне.

Не минуло й десяти секунд, як на грудях робота замигтіли кнопки.

— Зв’язок установлено. Таймер активовано.

Гумбольдт потер руки:

— Першу проблему розв’язали. Тепер ми можемо задавати час за допомогою електричного годинника в тебе всередині. Це дозволить бути більш точними. Будемо сподіватися, що цього достатньо.

Оскар насупився:

— Це означає, що Герон подорожуватиме в часі разом із нами?

— Точно підмічено,— кивнув Гумбольдт.— Він буде нашим кучером. Спасибі, Герон, ти дуже допоміг. Можеш спускатися. У мене для тебе є ще одне завдання.— Він повернувся до хлопців: — Тепер найскладніше. Ви маєте підняти сюди ящик, щоб Герон міг використовувати кристал. Беріться кожний за ручку обома руками. Ящик обшитий свинцевими пластинами, ви вже помітили, який він важкий. Упораєтеся?

— Ясна річ,— завірив його Берт.— Куди саме його потрібно поставити?

— Найкраще тут, поряд із цоколем. Обережніше, не спіткніться. Якщо кристал розіб’ється, нас усіх уб’є вибухом.

Вислухавши таке напуття, Оскар, Віллі, Берт і Мицик затягли ящик усередину хатини й поставили на підлогу. Вони з натугою відхекувалися. Червоне світло не заспокоювало. Повітря, здавалося, було просочене енергією.

— Гарна робота, хлопчики,— похвалив Гумбольдт.— Сьогодні ви заробили додаткову порцію десерту.

Оскар підійшов до Шарлотти й почав стежити за розвитком подій із безпечної відстані.

Гумбольдт знову звернувся до Герона:

— Отже, мій маленький друже, тепер твоя черга. Тобі потрібно вставити кристал у камеру в цоколі. Камеру я відчиню. Дуже важливо, щоб ти нічого не штовхнув і ні до чого не доторкнувся. Машина часу не заземлена, і можна отримати такий розряд, що все тут перетвориться на попіл. Гадаєш, у тебе вийде?

— Автоматизований пристрій Т-301 уміє поводитися з високою напругою.

— Тоді вперед,— дослідник ляснув залізного чоловічка по плечу й відступив убік.

Схоже, єдиною істотою, яка не злякалася кристала, була Вілма. Вона залишилася поряд із Героном і з підозрою стежила за кожним його кроком.

— Не розбий світне яйце…

— Це не передбачене. Рухи Герона запрограмовані з точністю до мікрометра.

— Завжди може статися помилка…

— Не в мене.

Вілма фиркнула. Здається, упевненість Герона дратувала її. Робот вийняв кристал своїми величезними металевими руками й попрямував до цоколя. Там була камера, облицьована зсередини чорним металом. «Можливо, свинець,— подумав Оскар, а можливо, ще якийсь маловідомий матеріал». Герон помістив кристал усередину й закріпив його. Потім зачинив дверцята. Пролунало низьке гудіння.

Гумбольдт обернувся, оглянув панель управління і вдоволено кивнув.

— Зроблено,— сказав він із видимим полегшенням.— Настав важливий момент. Настав час здійснити першу пробну подорож.

12


Субота, 12 червня 1895…

Х айнц Берінгер подався вперед, вийняв із коробки сигару й запалив її. Очі кольору сталі ні на мить не випускали з виду хлопчиська.

— Стоп, стоп, стоп, не так швидко. Один по одному. Розкажи точно, що відбулося.

— Я вже говорив… Штука запалала. А потім почала обертатися. Швидше… Я взагалі… Я ще ніколи нічого такого не бачив.

Берінгер затягнувся й випустив дим просто в обличчя хлопчика. Із трактиру долинали сміх і дзенькіт склянок. Завіса трохи приглушала шум.

«Лісоруб» був другим будинком Берінгера. Тут він займався своїми справами, тут зустрічався з інформаторами. Вороги назвали б це місце штаб-квартирою злочинної організації, але сам Берінгер уважав інакше. Він займався імпортом та експортом, тобто регулював потік інформації від своїх клієнтів. Те, що в трактирі завжди було повно народу, йому не заважало — навпаки, через шум, що влаштовували відвідувачі, його неможливо було підслухати. І цю обставину клієнти дуже цінували, адже ніхто з них не хотів, щоб їхнє ім’я виявилося пов’язаним із подібною організацією. Через те, що в трактирі було багато людей Берінгера, ймовірність того, що сюди завітає жандарм або чиновник карної поліції, була невеликою. А якби таке раптом трапилося, Берінгера відразу б попередили.

Він іще раз затягнувся.

— Отже, Гумбольдт зачинив дверцята?

— Так.

— І що потім?

— Потім він повернув вимикач. Угорі панелі управління. Замигтіло дуже багато вогників,— хлопчик засовався, начебто на стільці хтось розсипав рис. Нескладно було зрозуміти, що почувається він не дуже затишно.

Берінгер посміхнувся. Потрібно знати, на який важілець надавити.

— Потім машина запрацювала?

— Так, ще й як! Можна було навіть побачити, як у повітрі з’явилися іскри. Ця штука начебто ожила.

— Що далі?

— Потім вони взяли Вілму… це пташка Гумбольдта… і дивного залізного чоловічка й посадили їх усередину. У Гумбольдта було двоє годинників. Один він залишив собі, інший поклав у футляр. І тут почалося.

— Що почалося?

— Якби я міг сказати…— хлопчик подивився убік, начебто в нього з’явилося бажання негайно розчинитися в повітрі. Можливо, йому здалося, що до трактиру завітав хтось із його друзів і помітив його. Але, швидше за все, йому просто було неприємно, що за ним стояла людина в чорному й відкидала на нього тінь.

Берінгер посміхнувся. Таке враження його людина справляла на всіх.

— Напевно, твоя пам’ять покращиться, якщо горло не буде таким сухим. Дозволь мені щось тобі замовити. Паулю!

Як хазяїн примудрявся розрізняти в такому шумі голоси, залишиться, мабуть, таємницею, яку він забере з собою в могилу. За кілька секунд крізь завісу показалася кругла голова.

— Чим можу служити, пане Берінгер?

— Пиво для мого юного друга й подвійну порцію горілки для мене.

— Дуже добре.

Не встиг хазяїн піти, як відразу з’явився знову й поставив на стіл напої.

— На здоров’я, пане Берінгер,— пробурмотів він і зник.

Хлопчик із нещасним видом подивився на пиво, потім зітхнув і зробив ковток. Берінгер узяв стопку й залпом випив. І ледве відсапався — горло немов вогнем обпалило. Але за мить печіння зникло, й по тілу розлилося приємне тепло.

— Уже краще, правда? А тепер розповідай, що ж саме там відбулося.

— А… Ця штука… Ця машина почала рухатися.

Три кільця так швидко оберталися, що в мене запаморочилася голова. Здається, вони ще й світилися…

— Червоним, як кристал?

— Ні, не так. Світло було білим. Знаєте, таким блакитнувато-білим… Таким яскравим, що на нього не можна було дивитися.

— А потім?

— Потім машина зникла. Секунди за дві від неї й сліду не залишилося. Начебто нечиста сила її забрала.

— Як так?

— Точно не знаю,— сказав хлопчик.— Її просто не стало. Ні її, ні Вілми, ні залізного чоловічка. Начебто ніколи й не було. Дивно якось. Я вже подумав було, що вони ошукують нас усіх, і це якийсь фокус. Гумбольдт і Пфефферкорн як збожеволіли. Накинулися один на одного, ляскали по плечах, називали один одного «шибайголовами», «старими мрійниками» й усякою іншою дурнею. Я дивився й думав, чого б це їм так радіти? Машини ж немає. Але їм це, мабуть, не заважало.

Коли вони заспокоїлися, Гумбольдт пояснив, що хвилюватися не потрібно, потрібно просто почекати.

— Скільки почекати?

— Невідомо. Але він сказав, що нам потрібно відійти на інший бік хатини. Це важливо, тому що допоможе відповісти на інше запитання. Про що він говорить, я не зрозумів, але відійшов разом із іншими. За десять хвилин усе знову засвітилося, і з нізвідки


з’явилася машина. Вона димілася й сичала, але, схоже,

була зовсім цілою.

— А пасажири?

— Вони почувалися досить непогано. Спочатку сходами спустилася Вілма, потім Герон. Коли Гумбольдт запитав, що вони відчували під час подорожі, ті сказали, що для них усе тривало буквально одну мить. Їм здалося дивним, що ми, глядачі, раптом опинилися на іншому боці хатини. Саме про це й хотів дізнатися Гумбольдт. Саме тому він і змусив нас поміняти місце. Поки в нас минуло десять хвилин, подорож Вілми й Герона не зайняла й секунди.

Берінгер відкинувся на спинку.

— Цікаво. А годинники?

— Вони показували різницю рівно в десять хвилин. Начебто машина просто перескочила ці десять хвилин.

— А робот?

— Із ним усе гаразд. Гумбольдт переставив внутрішній годинник на десять хвилин уперед, відтак він знову йде правильно.

Берінгер пригладив рукою жорстке чорне волосся.

— Чи не хочеш ти сказати, що ця бісова машина дійсно зробила стрибок у часі?

Хлопчик злякано озирнувся.

— А як тоді все це пояснити?

Людина за його спиною зневажливо скривилася. Очевидно, сищик не повірив жодному слову з того, що почув. Берінгер замислився. Не дарма ж він так довго очолював організацію — він завжди довіряв своїм почуттям. Передбачливість, далекоглядність і скепсис — ось причина того, що він протримався на цій посаді набагато довше за своїх попередників. Звісно, на перший погляд, ця історія здавалася чистою авантюрою. Але що коли це правда? Хіба Гумбольдт не довів, що є майстром на всілякі несподіванки? Що, коли машина часу справді працює? Берінгер відчував, що назріває гарне дільце. Він підтримував контакт із людьми, які могли б викласти за подібну інформацію кругленьку суму. Крім того, йому вже давно настав час звести рахунки з дослідником і його сином.

— Можна йти, пане Берінгер?

— Гм, що? А, так, так, іди,— відмахнувся Берінгер.— Але продовжуй тримати мене в курсі. Сам знаєш, що трапиться, якщо я не отримаю новин. Дай мені те, чого я хочу, і ми залишимося друзями.

Хлопчик пригнічено підвівся і вийшов із трактиру. Чорна людина не спускала з нього очей, поки той не зник. Потім сказала:

— Ти віриш тому, що він розповів? Якщо цікава моя думка, то я вважаю все це вигадкою. Ех, я б із задоволенням витрусив із нього правду.

— Тримай свої брудні руки від нього подалі, Поромнику. Хлопчик говорить правду, повір моєму нюху.

— А ти не боїшся, що він нас колись здасть? От замучить його нечиста совість, і він побіжить каятися.

— Чому побіжить? Він чудово знає, що йому за це буде. І не тільки від нас, але й від Гумбольдта,— він похитав головою.— Ні, ні, він уже по вуха в болоті. Він у нас у руках і буде й далі приносити нам важливу інформацію,— Берінгер потер руки.— Ах, як добре тримати в руках усі ниточки! Здається, в мене з’явилася ще одна професія. Що скажеш про лялькаря? По-моєму, непогано, хіба ні?

— Не знаю…

— Що ж ти знаєш? Сідай і допивай пиво за хлопчиськом. За нього ж сплачено. А потім біжи до Карла Штрекера. Батькові буде цікаво дізнатися, що відбувається в будинку Гумбольдта. Я впевнений у цьому.

13

О скар прокинувся серед ночі від голосного шуму. Юнак розплющив очі й розгледівся. Крізь вікно лилося місячне світло й розпливалося на дубовій підлозі світлою плямою. Йому снилося, що він упав у ріку і його несе бурхлива течія. Всі його друзі, Гумбольдт, Еліза залишилися на березі й дивилися, як його захоплює все далі й далі. Поки він боровся із хвилями, бачив, як змінюються береги. Виросли міста, до неба потягнулися будинки, серед хмар миготіли дивні літальні апарати. Потім у небо зметнулися вогненні кулі. Міста розсипалися. Усе перетворилося на попіл і дим. За деякий час стало світліше, але небо однаково залишилося на диво оранжевим.

Ріка несла його просто в море. Земля залишилася далеко позаду, і тільки хвилі оточували його. Він почу вався пішаком у грі припливів і відливів. На поверхні води гойдалася дерев’яна дошка, за яку він і вчепився. Раптом почувся легкий свист. Спочатку Оскарові здалося, що це вітер, але потім він зрозумів, що це не так. Свист ставав дедалі голоснішим і невдовзі перетворився на грім. Попереду злетіла в небо колона з вируючої пінної води. Вона розсипалася дрібними краплями води, що осіли дощем на волоссі й на обличчі. Але це був не дощ. На оранжевому небі не було ані хмарини. Оскарові здалося, що він поплив швидше, немов підхоплений невидимою силою.

І тут він побачив.

Посередині озера утворилася глибока лійка, з якої піднімалася вируюча піна. Вир був готовий поглинути всіх і кожного. Саме такий вир колись описував Едгар Аллан По. Вода захоплювала на глибину все — діжки, дерева, кораблі. Захопила вона й Оскара. Усе швидше й швидше обертався він навколо пекельної діри, у глибині якої сяяло неприродно біле світло. Спочатку юнак намагався боротися й пливти проти течії, але вона була занадто сильною. Він борсався й кричав… а потім прокинувся.

Подивився на годинника. Третя година.

Підвівся, похитуючись, і підійшов до вікна. Місяць був незвичайно світлим. Круглий диск висів на чорнильному небі, оточений тисячами зір. Яка ніч!

І який сон!

Оскар міркував, що б мали означати сновидіння, коли раптом помітив рух у саду. Промайнув темний силует із лампою в руці й пішов у бік лісу. За ним бігла маленька тінь. Довгий дзьоб, короткі лапки, ранець на спині.

Вілма та Гумбольдт.

Оскар насупився. Що вони робили в саду посеред ночі? Аж тут із будинку вийшов іще один любитель нічних прогулянок. Ноги в нього не згиналися, і він перевальцем потупав за першими двома. Герону явно нелегко було доганяти своїх супутників. Дивно. Куди прямують ці троє?

Довго чекати не довелося: вся компанія кинулася до лісової хатини.

Про сон можна було забути. Оскар одягнувся й вийшов із кімнати. Навшпиньках він спустився вниз по сходах і тільки в кухні надягнув черевики. З будинку вийшов через чорний хід. Ніч була ще гарнішою, ніж із вікна. На листі блищали крапельки роси. У повітрі відчувався запах квітів і вологи. По небу промчав метеор, залишивши за собою світлий слід. Оскар підняв комір і пішов до лісу за батьком.

Йому здавалося, що він знає дорогу, але вночі все виглядало інакше. Місячне світло спантеличувало. Тіні виглядали більш різкими, і в блакитнуватому світлі все здавалося набагато більшим за свої реальні розміри. Невдовзі він зрозумів, що заблукав. Оскар стиснув зуби. Вілма б не потрапила в таку халепу. Вона на диво вміла орієнтуватися на місцевості. Вілма була нічним птахом, тому холодне світло її не збентежило б, хоча гострим зором вона ніколи не відрізнялася. В основному, Вілма орієнтувалася за допомогою нюху та слуху й у темряві почувалася досить непогано. Але зараз вона була з Гумбольдтом.

Де ж ця хатина? Оскар закрутив головою, але не міг розрізнити нічого, крім дерев. Дідько! Залишалося тільки шукати дорогу, але чи знайде він її — це ще питання. Що забув батько в лісі о такій порі? Ясно, що прямував до машини часу, але навіщо? Що це за таємничість?

Оскар уже зібрався було повернути назад, коли це попереду раптом спалахнув жовтий вогник. Він трошки потанцював серед дерев і знову зник. Ліхтар Гумбольдта! Оскар кинувся в той бік. Вогник не можна випустити з уваги. Потім юнак зрозумів, що його можуть почути, тому сповільнив темп і намагався не наступати на сухі гілки.

За хвилину Оскар уже стояв біля лісової хатини. Він видихнув із полегшенням. Вийшло!

Ізсередини чулися приглушені голоси. Двері були нещільно причинені.

Оскар підкрався ближче. У тьмяному світлі лампи юнак побачив, що всі троє справді вирішили забратися в машину часу. Герон був уже всередині, за ним піднімалася Вілма. Останнім сходами піднявся батько. Оскар побачив, як він сів в одне з крісел і дав кілька вказівок Герону. Потім пристебнув пояс. Машина загула, її обриси потьмяніли й розпливлися. Спалах світла — і вона зовсім зникла.

Гумбольдт вирішив випробувати машину вночі й нічого їм не сказав! Оскара немов грім уразив. Чому батько зробив це вночі, як злодій?

Але не встиг він подумати, що могло змусити батька так вчинити, як у хатині спалахнуло яскраве світло і в обличчя вдарив гарячий вітер. У кімнаті заблискали іскорки розрядів, запахло електрикою та іржавим залізом. Із нізвідки перед ним матеріалізувалася машина часу. Величезні кільця оберталися з таким шумом, що стіни тряслися.

Машина була покрита товстим шаром льоду. Клубочилася пара, лунало шипіння. Пролунав голосний тріск. З’явилася тріщина й почала збільшуватися. На підлогу посипалися товсті шматки крижаної кірки. Оскар вислизнув у темряву. Із гуркотом відчинився люк.

Оскарові довелося добряче придивитися, щоб переконатися, що перед ним справді був батько. Ця людина була схожа скоріше на бурлаку. Брудний одяг, розпатлане волосся й неохайна борода. Рухи такі повільні, начебто він страшенно втомився. Потім він, нарешті, обернувся.

Оскар злякався.

Лівий рукав куртки був відірваний і щільно затягнутий навколо передпліччя. Тканина була засіяна темними плямами, схожими на засохлу кров. На штанях були такі ж самі плями. Гумбольдт поранений, але, здається, може вибратися з машини самотужки. Оскар подумав, чи не потрібна, часом, батькові допомога. Але тоді доведеться відкрити свою присутність. Юнак згадав таємничу поведінку дослідника й вирішив не показуватися тому на очі.

Гумбольдт, Вілма і Герон вийшли з машини часу. На лаковому покритті робота виднілися подряпини й діри. Виглядав він дуже пошарпаним. Загалом, усі троє здавалися стомленими, навіть Вілма. Вона дзьобнула Гумбольдта в ногу, і той узяв її на руки. Птах сунув дзьоб у згин його ліктя й відразу заснув. Дослідник узяв лампу й вийшов із хатини. Накульгуючи, він рушив у напрямку будинку слідом за Героном.

Оскар іще довго не зважувався поворухнутися, але потім пішов за ними.

14


Неділя, 13 червня 1895…

Т овсті фіранки були зшиті як зі шкіри. Крізь них не проникав жоден промінь світла. Тільки там, де вони змикалися, можна було роздивитися світлу смужку. Над робочим столом висів газовий ріжок, освітлюючи стіл. Решта кімнати потопала в темряві.

Берінгеру знадобилося досить багато часу, щоб очі звикли до тьмяного освітлення. Незабаром він міг розрізнити контури книжкових полиць, секретера й декількох великих картин на стіні. Багатий будинок, промайнуло у нього в голові, але нічого більше подумати він не встиг, тому що його запросили зайти. Радник міністерства Натаніель Штрекер сидів за столом і уважно на нього дивився. Впливова людина. Велике цабе в уряді. Права рука канцлера. З таким краще не псувати стосунки.

Його син Карл був студентом юридичного курсу. Багатенький спадкоємець, незмінна жертва бідних однокурсників, які перетворили його життя на пекло. Коли справа набувала серйозного оберту, він ховався за татуся, і той усе влаштовував. У минулому Берінгер виконав для нього кілька замовлень. Пристрахати непокірливого професора, трохи поліпшити оцінки, допомогти уламати дівчаток,— щось подібне. Але зараз справа полягала інакше. Цього разу музику замовляв Берінгер.

Штрекер був огрядним чоловіком із великою лисиною та бакенбардами. Сірі штани, сірий жилет, біла сорочка, кишеньковий годинник, запонки, ідеально зав’язана краватка — все це було найкращої якості.

Берінгер був упевнений, що його пустили тільки тому, що за нього попросив Карл.

Штрекер відкашлявся.

— Мій син сказав, що у вас до мене якась справа, пане?..

— Берінгер.

У правому оці блиснув монокль. Штрекер указав на стілець навпроти.

— Будь ласка.

Берінгер сів. Почувався він ніяково. Удома, у своєму оточенні, він був хазяїном. Там усі танцювали під його дудку, його слово було законом. Тут же він тільки лакей. Ніщо, ніхто. Струп на коліні, бруд під нігтями. Такі, як Штрекер, обертаються в інших сферах. Одна тільки картина за спиною коштує більше, ніж Берінгер заробив за все своє життя.

— Можна поцікавитися, що вас до мене привело?

— Я…— Берінгер відкашлявся. Він не знав, як почати. Штрекер не зводив із нього очей і в той же час крутив у пальцях щось на кшталт медальйона або талісмана. Таке враження, що монокль дозволяв йому бачити людей наскрізь.— Я продаю інформацію. Імовірно, вас це зацікавить.

— Інформацію? — уп’явся в нього поглядом Штрекер.— Мій син знає, про що йдеться?

— Я йому тільки натякнув. Сказав, що хочу говорити безпосередньо з вами.

— Мені не подобається, що син плутається з такими людьми, як ви, але це його справа. Зрештою, він уже досить дорослий. І досі, здається, ви справно виконували свою роботу.

— Дію, як умію,— відповів Берінгер.— І тримати язик за зубами в мене добре виходить.

Штрекер кивнув.

— Поки ви не вплутуєте моє ім’я у свої брудні оборудки, я можу це терпіти. Однак мене ви не залякаєте. У швидкому майбутньому в цій країні подме інший вітер. Настають дні хаосу, мародерів і паразитів. Але якщо бур’яни швидко розростуться, ми дуже швидко вмикаємо світло, якщо ви розумієте, про що я кажу,— він клацнув пальцями.

— Цілком і повністю,— сказав Берінгер, який завжди знав, як утриматися на плаву.— Інформація може виявитися дуже цікавою для вас і ваших друзів. І починатися вона буде іменем: Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

Штрекер деякий час помовчав, не зводячи монокля з відвідувача. Потім невдоволено фиркнув:

— Гумбольдт, гм?

— Саме так,— посміхнувся Берінгер. Він добре розбирався в людях. Незацікавленість Штрекера була вдаваною. Насправді той уже попався на гачок.

— Що з ним? Зарозумілий вискочень. Статті про нього в газетах здіймають справжню бурю, але цей галас дуже швидко стихає. Я читаю газети, наскільки вам відомо. Я знаю про те, що відбувається в його підвалі. Про це ви хочете зі мною поговорити?

— Певною мірою.

— Тоді, я сподіваюся, ви розповісте щось новеньке, адже, як виявилося, вся ця історія була просто газетною качкою. Від початку й до кінця її придумав жалюгідний репортерисько, якому потім довелося виправдовуватися.

Берінгер посміхнувся.

— А що коли я скажу, що це була не качка?

— Що ви маєте на увазі? — Штрекер випустив медальйон із пальців. Такого символу Берінгер іще не бачив. Око, коло й трикутник.

Очі Берінгера перетворилися на щілинки.

— Облишмо недомовки, пане Штрекер. Ваш син, звісно ж, повідомив вас, що йдеться про машину. Я б не приїхав сюди через якусь газетну качку,— він підвівся.— Можу розповісти вам дещо цікаве про цього птаха, але спочатку хочу довідатися, скільки ви за це заплатите. Мені не хочеться витрачати час на ігри.

Штрекер опустив очі на медальйон.

Берінгер чекав. Він розумів, що почав ризиковану гру. Такі люди, як Штрекер, слухатимуть тільки тоді, коли їм приставлять пістолет до грудей. А це неможливо. Скоріше вже вистрілять у вас.

— Я знаю, що ви й деякі інші високопоставлені особи виявляєте особливу цікавість до Гумбольдта і його винаходу. Чому, мені невідомо, та й не дуже цікавить. Те, що я прочитав у газеті, здалося мені занадто дивним, щоб бути правдою. Але потім я навів довідки, і виявилося, що цей пристрій дійсно існує. Більше того, він уже працює.

Натаніель Штрекер кинув на нього повеселілий погляд.

— Звідки ви знаєте?

— Дозвольте залишити це при собі. Те, що в Гумбольдта є машина часу, і вона успішно пройшла перші випробування,— це факт.

Штрекер засопів.

— Знаю. Але це всього лише іграшка, прототип.

Занадто мала, щоб відправити в подорож у часі людину. Що ж ви хочете мені розповісти?

— Я кажу не про маленьку машину, а про велику.

— …велику?

Берінгер посміхнувся. Тепер Штрекер був у його владі. Прийшов час випустити кота з мішка.

15


Середа, 16 червня 1895…

Гумбольдт не вийшов ні до сніданку, ні до обіду. Знову. Приходив і йшов, коли заманеться, і навіть не ставив їх у відомість. Кімната виглядала так само, як і завжди. Постіль заправлена, книги акуратно розставлені на полицях. Ані сліду розірваної сорочки або закривавлених пов’язок. Екіпажу не було, а відтак, швидше за все, дослідник умчав до Пфефферкорна. Ніхто, крім Оскара, не знав, що трапилося, навіть Еліза, яка зазвичай була в курсі всього.

Оскар не зважився видати батька. Йому було соромно підглядати за ним, але ще більше він соромився того, що гнівався на скритність батька. З Елізою поговорити він не міг — та останнім часом і без того поводилася досить дивно. Немов замкнулася в собі. Співала пісні своєї батьківщини й проводила дивні ритуали. Її кімната дедалі більше скидалася на гаїтянське культове місце: під стелею висіли жмутики сухих трав, на полицях стояли опудала тварин, банки й тиглі, у яких зберігалися порошки, мазі й усілякі екзотичні настоянки. Раніше вона запрошувала його до себе й розповідала різні історії, але це було давно.

Довіритися Шарлотті він теж не міг. Залишалося тільки чекати. Знову.

Уже продзвонило третю, коли знову з’явився Гумбольдт. Оскар почув шерех гравію під колесами й поспішив до дверей. Дослідник кинув поводи Берту й зістрибнув на землю.

— Привіт, хлопчики. Ну що, все гаразд?

Він намагався бути спокійним, але Оскар бачив, що батька долає тривога. Шрам на щоці прикривав тонкий шар пудри.

— Де ти був?

Гумбольдт поклав руку йому на плече. Рухи в дослідника були повільними, темні кола під очима свідчили про те, що останнім часом він мало спав.

— Зайнятий нашим проектом. Потрібно було неодмінно розв’язати одну проблему разом із Пфефферкорном, але ми вже розібралися.

— Наш проект? Зовсім недавно вночі мені так не здалося.

Ну, от він і видав себе. Але краще вже так, ніж приховувати все й надалі.

— Нещодавно… Вночі?

— Твоя таємна подорож. На машині часу. Твоє поранення…

Погляд дослідника моментально став холодним. Твердим. На якусь мить здалося, що він забув про Оскара, але потім на його обличчі промайнула сумна  посмішка.

— Не таке вже таємне, як мені хотілося б,— пробурмотів він.— Як ти міг подумати, що я тебе обдурюю?

— Де ти був?

— У майбутньому,— Гумбольдт відвів його у бік і знаком показав, що потрібно говорити тихіше.

— Там…— Оскар так і не закінчив фразу від подиву.— Але ти казав, що цього не можна робити. І чому потай?

— Тс-с-с,— прошепотів дослідник.— Не так голосно. Не хочу, щоб інші почули. Ти комусь розповідав?

— Ні, але дуже хотілося, можеш мені повірити.

— Оскаре, так було потрібно. Результати першої подорожі Вілми дуже мене стурбували. Мені потрібно було бути впевненим, що я не піддам вас небезпеці, розумієш?

— Ні.

Гумбольдт на мить замислився, а потім сказав:

— Можливо, тобі й не зрозуміти, але в мене були свої причини для цієї подорожі. Свого часу я тобі все розповім, але зараз прошу не говорити іншим, що ти бачив. Можна на тебе покластися?

Не встиг Оскар відповісти, як підійшли Шарлотта з Елізою. Він кивнув, і Шарлотта вигукнула:

— Ти повернувся прямо до чаю, дядьку! Ти вже поїв чи питимеш чай із нами?

Гумбольдт багатозначно подивився на Оскара й обернувся до жінок.

— Я поїв, дякую. Але із задоволенням вип’ю чаю

з булочкою,— сказав він.— Хочу вам дещо розповісти.

— Що?

— Виявилося, що перша подорож у часі може трапитися швидше, ніж ми очікували. Ми з Пфефферкорном розв’язали всі проблеми, відтак що ніщо не заважає нам вирушати в дорогу.

— Правда? Це ж здорово! Коли їдемо?

— Я думав, може… завтра вранці. Ну, задоволені?

— Ще б пак! Звісно! Не знаю куди, але вже чекаю не дочекаюся,— просяяла Шарлотта.

Вона схопила дядька під руку, і вони попрямували до будинку. Еліза з Оскаром мовчки пішли слідом.

16

С ім осіб, сім стільців. Брати розташувалися по колу. Обличчя сховані за масками. Звична картина. І все ж таки цього разу щось було не так.

Трапилося те, чого ніколи не траплялося від моменту заснування ложі в 1721 році. Великий Майстер допустив стороннього. Людину, яка не була масоном.

Непосвяченого.

Присутні явно нервували, нишком обмінювалися поглядами й жестами. Хто цей чужинець? Що йому потрібно? Як Майстер прийняв таке рішення, не порадившись із іншими?

Невідомий стояв за високоповажним Майстром, опустивши голову й схрестивши руки. Він був тут єдиною людиною без маски. Обличчя незнайомця перебувало в тіні, але можна було легко побачити, що ніс у нього був не раз зламаний, а обличчя та голову вкривали численні шрами. Про що думав Майстер, запрошуючи сюди подібну особу?

Високоповажний Майстер підняв руку. Потім підвівся і зняв маску. Ще одне нововведення.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові.

Еріх фон Фалькенштейн був прусським генералом. Командуючий піхотою та військовий радник покійного імператора. Сорока дев’яти років, із коротким їжачком волосся на голові й акуратно підстриженими вусами. Великим Майстром ложі він став зовсім недавно, але мав таку силу й авторитет, що викликав повагу й у старих майстрів.

Усе в ньому свідчило про військову дисципліну: пряма постава, форма, що бездоганно сидить, холодний пронизливий погляд. Ніщо не могло вислизнути від його очей. І погляд був швидшим, ніж у білки, холоднішим, ніж у змії. Фалькенштейн був затятим ворогом демократії й парламентаризму й не приховував від близьких друзів, що вважає Вільгельма занадто слабким і поблажливим. Захоплення й повага, що її кайзер відчував стосовно Великої Британії, сприймалися Фалькенштейном як велика загроза Німецькій імперії. Саме тому він та інші масони склали план, як прибрати Вільгельма з дороги, утворити військовий уряд і обвинуватити в убивстві соціалістів. Убити трьох зайців одним махом, як казав Фалькенштейн.

— Будь ласка, вийдіть уперед, пане Берінгер. Станьте посередині,— Фалькенштейн указав на кам’яне око в підлозі.

Чоловік був здоровий як бик, кремезної статури й, очевидно, надзвичайної сили. Його рухи були вивіреними, як у професійного боксера.

Георг Штангельмайєр, колишній вихователь імператора, відомий як брат Георг, зневажливо поморщився. Крізь аромат дешевої туалетної води виразно пробивався запах стічної канави. Дрібний кримінальник найгіршого штибу. Берінгер… Десь він уже чув це ім’я. Міністерський радник Натаніель Штрекер одного разу його згадував. У минулому вони з сином часто використовували цю людину для надання дрібних послуг. Але що могло спонукати Майстра запросити сюди дрібного злодюжку? Чи він, бува, не сповна розуму?

Але щойно чоловік заговорив, брат Георг зрозумів, як помилявся. Те, що, затинаючись і з натугою добираючи слова, повідомив Берінгер, спричинило в нього шок. Решта братів були вражені не менше, особливо брат Ісмаїл. За прикладом Майстра він теж зняв маску. В очах його світилася зневага, змішана зі страхом. По залу прокотився шепіт.

— Брати мої! — підняв обидві руки Фалькенштейн.— Будь ласка, заспокойтеся!

Але заспокоїти Ісмаїла Карренбауера, скарбника щойно заснованого тимчасового уряду, було не так легко. Він виступив уперед і заговорив, не запитавши на це дозволу.

— Які є докази того, що Гумбольдт випробував машину? Хтось брав у цьому участь? Чи є свідки? Звідки надійшла інформація? Кажіть!

— У мене є свої джерела,— спокійно відповів Берінгер.— Можете мені повірити, це все чиста правда.

— А якщо ваше джерело помиляється? Чому він не прийшов сам і не розповів усе це нам особисто?

— Він іще хлопчик, шановний пане. Він живе в будинку Гумбольдта.

— Ще хлопчик, зрозуміло,— розсміявся Карренбауер.— Он воно що. Діти схильні розповідати небилиці. У вас самого є діти? Немає? Так я й думав. Вони брешуть із ранку до вечора. Воістину свідок, гідний довіри.

Георга Штангельмайєра пожолобило від нешанобливого тону, що дозволив собі брат Ісмаїл. Але Майстра нелегко було вивести з рівноваги.

— Притримай свого язика, брате Ісмаїл,— спокійно сказав Фалькенштейн.— Не тобі ставити під сумнів показання свідка. Поки ми не маємо у своєму розпорядженні іншої інформації, будемо вважати, що хлопчик має рацію, і машина часу справді працює. Питання в тому, як Гумбольдту це вдалося? Брате Георг, я хотів би дізнатися твою думку.

Георг Штангельмайєр зробив крок уперед.

— Якщо чесно, у мене немає слів,— сказав він.— Я залишаю за братом Ісмаїлом право сумніватися в правдивості показань хлопчика. Але сам я схильний їм вірити. Мені залишається тільки припустити, що Гумбольдт мене обдурив. Пам’ятаєте, він сказав, що потрібні роки, щоб перейти до експериментальної стадії? Іще він заявив, що машині буде потрібно стільки енергії, скільки всьому Берліну на рік. Тепер все з’являється в новому світлі. Мабуть, у його розпорядженні є більша машина й джерело енергії для її роботи. Ця новина застала мене зненацька, можете мені повірити. Я просто приголомшений,— опустив він голову. Великий Майстер прийняв його вибачення легким кивком голови і знову звернувся до чужинця.

— Що відомо про джерело енергії, що живить машину?

Берінгер міцно стулив губи.

— Здається, це щось на кшталт кристала. Моє джерело каже, що Гумбольдт привіз його з однієї поїздки. Колись кристал був частиною великого екземпляра, знайденого біля острова Санторина в Середземному морі, і, кажуть, походить із загиблої Атлантиди.

— Атлантида? — голосно розсміявся Ісмаїл Карренбауер.— Це він вам розповів.

— Саме так.

— Тоді все ясно: ваш інформатор — брехун і фантазер. Хлопчисько розповідає вам казки. Смішно. Гадаю, тепер нам усім ясно, що думати про ці історії про подорожі в часі. Погодьтеся, таку машину неможливо побудувати.

Схоже, інші теж засумнівалися. Штангельмайєр відчув полегшення, що, однак, відразу зникло, щойно він глянув на Великого Майстра.

Фалькенштейн підняв руку.

— Не кваптеся, брати мої. Усі погляди кинулися до нього.

— Я телеграфував до Афін і навів довідки. На щастя, отримати інформацію про армію дуже легко. Врешті, мені повідомили, що Гумбольдт кілька років тому справді був на Середземному морі. Йшлося про зникнення декількох кораблів біля Санторина. Кажуть, що там він знайшов рештки якоїсь затонулої імперії. Багато вчених не виключають, що це може бути Атлантида. Одні вважають ці легенди вигадками, інші погоджуються, що перекази Платона засновані на правдивих подіях. Хтозна. Мій зв’язківець повідомив мене про зникнення геніального корабельного конструктора на ім’я Александр Ліванос і появу дивного повітряного засобу, що перетинав Гібралтар,— Майстер склав руки за спиною.— Що там робив Гумбольдт, нас зараз не цікавить. Важливо, що в нього була можливість роздобути шматок кристалу, і тепер у нього опинилося гарне джерело енергії.

— Але ми навіть не знаємо, чи пов’язане це з машиною часу,— не відступав Карренбауер.— Усе, що ми маємо,— слова цієї людини. А вони, вибачте мене за прямоту, найвищою мірою сумнівні. Нам потрібні докази.


Фалькенштейн кивнув і задумливо покрокував по кімнаті.

— Ти маєш рацію, брате Ісмаїл. Можливо, це всього лише газетна качка. Але ми не в тому становищі, щоб ігнорувати подібну інформацію. Я б не став генералом, якби легковажно ставився до подібних речей. Ключ до перемоги — завжди бути на крок попереду від ворога. Якщо бачиш, що хтось дістає зброю, нападай першим. Якщо на тебе націлилися, стріляй. Ця машина часу — небезпечна зброя. Ми не можемо припустити, щоб такі, як Гумбольдт, вільно подорожували по історії. Цілком можливо, додумається ще потрапити в день замаху. Наша мета — не дати Гумбольдту застосувати машину проти нас.

— Хочете заарештувати його, високоповажний Майстре? — запитав Натаніель Штрекер.

— Ні,— відповів Фалькенштейн.— Це викликало б галас у пресі. Народ і без того збуджений. Зараз на нас спрямовані всі погляди, і ми не можемо дозволити собі зробити помилку. Нам не можна бруднити руки. Зараз громадська думка коливається. Невелике зусилля, і вона зрушить у несприятливий для нас бік. А це неминуче відбудеться, якщо ми схопимо Гумбольдта й притягнемо його до суду. Він один із найшанованіших людей нашого міста й улюбленець публіки. Якщо його заарештують або заберуть машину, це відразу ж викличе шквал невдоволення. Відразу почнуть цікавитися причинами, пхати ніс у справи, які нікого не стосуються. Якщо виникне хоч найменша підозра, що за вбивством імператора стоїмо ми, весь наш план розсиплеться в порох.— Він розвернувся: — Пане Берінгер, мені, мабуть, не потрібно нагадувати вам, що все, що ви тут почули, має залишитися в таємниці?

— Можете на мене покластися.

— Заприсягніться.

— Клянуся,— підняв він руку.

— Не хочу вас лякати, але якщо я дізнаюся, що ви порушили клятву, вам не жити. Вас розірвуть на дрібні частини й розкидають шматочки по всьому місту, так що доведеться шукати з лупою.

— Розумію.

— Добре,— кивнув Фалькенштейн.— Наш план тримається на тому, що ненависть народу до соціалістів вийде з-під контролю, і парламенту не залишиться нічого іншого, як провести референдум і зробити тимчасовий уряд постійним, у такий спосіб зосередивши всю владу в наших руках. Тоді ми, нарешті, зможемо поставити наших супротивників Росію та Францію на коліна й диктувати Європі свою волю. Хто знає, можливо, машина часу виявиться нам корисною.

Георг Штангельмайєр насупився.

— Якщо ми не можемо заарештувати Гумбольдта, то як же тоді з ним вчинити?

— Так само, як зробили з Вільгельмом,— холодно посміхнувся Фалькенштейн.— Ліквідувати. Його й цю злодійську банду, що оселилася в його будинку. Зараз я хотів би ще раз від усього серця подякувати брату Натаніелю. Твій син Карл зробив нам велику послугу. Упевнений, що в нас на нього чекає блискуча кар’єра.

Названий брат вдячно кивнув.

Фалькенштейн звернувся до людини, що стояла поруч.

— Пане Берінгер, ви готові виконати для нас цю роботу? Винагорода буде більш ніж достатньою, можу вас завірити.

Обличчя чужинця, що досі залишалося безпристрасним, просяяло. І ця посмішка змусила Штангельмайєра здригнутися.

— Я вже думав, ви ніколи не попросите.


Частина друга

На березі часу

17


Четвер, 17 червня 1895…

Рано-вранці мандрівники вже стояли перед лісовою хатиною. Над землею піднімався туман. Повітря ще дихало нічною прохолодою, на листі блищала роса.

Шарлотта підняла комір. Сьогодні ліс виглядав інакше. Дерева здавалися далекими. Немов прибульці з іншого світу.

Друзі Оскара мовчали. Розуміли, що настав важливий момент, що колись увійде в історію.

Гумбольдт відчинив двері й впустив хлопців. Дерево було вологим, пахло машинним мастилом і смолою.

На них уже очікував Герон. Дослідник вирішив залишити його на ніч біля машини, щоб та перебувала під наглядом. Робот ніколи не їв, не спав, та й інших фізичних потреб, які відволікали б його від завдання, у нього теж не було. До того ж, він міг видати пронизливий звук, що примусив би тікати будь-якого злодія. Кращого сторожа годі було й уявити.

— Доброго ранку, Героне,— привітався Гумбольдт.— Добре провів ніч?

— Автоматичний пристрій Т-301 до роботи готовий!

— Радий чути,— похвалив дослідник.— Сьогодні ми посмикаємо машину, що скажеш?

— Посмикаємо? Незрозуміле слово. Будь ласка, поясніть.

— Я подумав, що можна здійснити невелику подорож у часі,— сказав Гумбольдт.— На сотень зо дві років назад. Як ти до цього поставишся?

— Позитивно.

— Чудово! Тепер, діти, допоможіть мені занести в корабель продовольство. Оскільки я не знаю, як довго нас не буде і що очікує нас на місці, я вирішив узяти хліб, воду й дещо з інших продуктів. Крім того, у нас є намет і запасний одяг на випадок, якщо доведеться покинути корабель і переночувати просто неба. Так, піднімайтеся по сходах і розташовуйтеся в кабіні. Я закріплю генератор поля,— Гумбольдт витяг із сумки невеликий пристрій. Дивний маленький апарат, із якого стирчали різнобарвні дроти.

— Що? — перепитала Шарлотта.

— Генератор поля,— повторив Гумбольдт.— Він виробляє щось на кшталт силового поля, що не дозволяє помітити машину. Таким чином, для всіх навколо апарат буде невидимим. Я вирішив, що для машини часу потрібно щось на зразок шапки-невидимки. Щоб сховати її від очей потенційних ворогів.— Він закріпив прилад на рамці машини й застромив кабелі у відповідні гнізда.— Власне, технологія досить проста.

Прилад посилає хвилі, які обтікають машину кожні кілька секунд. Такої мінливості достатньо, щоб зробити машину невидимою для сторонніх очей. Для нас же, хто знає, де стоїть апарат, знайти його буде не складно. Ми просто увійдемо у внутрішню частину захисного поля, і машина знову постане перед нами.

— А чи не краще було б просто замаскувати машину? — запитав Оскар.— Чи не трапиться так, що ми її втратимо?

— Здорова думка,— кивнув Гумбольдт.— Однак маскування повинне бути таким, щоб упізнати апарат могли б тільки ми. Не хочеться, щоб замість нас на машині полетів хтось інший.

— А що трапиться, якщо ми повернемося після розвідки й не знайдемо машини? — поцікавилася Шарлотта.

— Назад ніхто не повернеться,— сказав Гумбольдт.— Ми опинимося в пастці часу. І щоб цього не сталося, прошу вас бути дуже уважними, коли залишаєте машину. Всі сіли? Добре, вийдемо вже на іншому березі. І не забудьте Вілму. Героне, ми з тобою ще маємо обговорити додаткову вагу. Тепер нас троє, Вілма плюс продовольство. Це може вплинути на твої розрахунки?

— Необхідне нове калібрування за масою,— заявив Герон.

— Так я й думав. Я щойно зважив. Разом із продовольством наша вага становить двісті п’ятдесят кілограмів. Використай це у своїх розрахунках, будь ласка.

— Розрахунок готовий,— відзвітувався робот.— Виправлення на масу зроблені. Машина готова до старту.

— Чудово. Ніщо не заважає нам вирушити в дорогу. Оскаре, Шарлотто, пристебніться. І не забудьте Вілму. Можливо, труситиме.

Погляд Елізи затуманився.

— Карле Фрідріху?..

— Гм?

— Ця машина…

— Що з нею?

— Не треба було її будувати. Щось тут не так. Я відчуваю.

Гумбольдт насупився:

— Це просто машина. Усе під контролем.

— Але мої почуття підказують…

Дослідник узяв Елізу за руку й поцілував у чоло.

— Не хвилюйся. Я вибрав такий час, у якому точно нічого не трапиться. До чаю ми повернемося. Усе готове?

Він піднявся на борт.

— Усе готове!

Гумбольдт сів попереду, поряд із Героном, і перевірив усе востаннє. Потім кивнув.

— Усе в нормі. Гаразд, можемо вирушати в нашу маленьку подорож. Героне, запускай двигуни!

Шарлотта схопила Оскара за руку. Пальці в нього були вологими. Здається, юнак злегка тремтів. Від холоду чи від хвилювання, сказати вона не могла.

— Усе в порядку? — пошепки запитала дівчина.

— У порядку. Тільки… а, однаково.

Їй здалося, що він щось приховує, але що саме, сказати було складно.

— Ти хочеш зі мною чимсь поділитися?

Він похитав головою:

— Ні, все чудово.

Обманювати в Оскара завжди виходило погано.

Шарлотта відразу здогадувалася, що він щось приховує. Але зараз їй не хотілося ставити запитань.

Із-під підлоги почулося низьке дзижчання. Почали обертатися металеві кільця.

— Ти так і не сказав нам, куди ми вирушаємо,— крикнув Оскар батькові.— У який час ми здійснюємо подорож?

— Хіба я не казав? — Гумбольдт обернувся до них, і на обличчі в нього з’явилася хитра посмішка.— Тоді нехай це буде для вас несподіванкою. Упевнений, вам сподобається.

Кільця оберталися усе швидше й швидше. Підлога під ногами здригнулася й завібрувала.

Війнуло жаром, і в повітрі запахло електрикою. Шум зростав. Одночасно ставало спекотніше. Шарлотті здалося, що її помістили під скляний ковпак. Гаряче повітря піднімалося від підлоги й від сидінь, воно огортало пасажирів і проникало під одяг. Спочатку відчуття було приємним, але зовсім скоро піт покотився градом.

— Це тимчасово,— крикнув Гумбольдт.— Коли ми віддаляємося від власного часу, стає жарко, коли повертаємося — холодно. Краще не звертати на це уваги.

Легше сказати, ніж зробити. Від спеки неможливо було дихати. Все тіло стало гарячим.

Потім почалися зміни. Все навколо немов відгородили шматком тьмяного скла. Шарлотта бачила сарайчик, Лєну, Берта, Віллі, Мицика й Елізу, але всі вони виглядали нечіткими. Потім раптом із нізвідки з’явилося ще троє. Дівчина затамувала подих. Це був Гумбольдт. За ним Оскар… і вона сама. Шарлотта з дивним відчуттям дивилася, як вона позадкувала й вийшла з хатини. Потім усі вийшли з хатини. Дивною качиною ходою компанія пройшла до дверей і зачинила їх. Почало сутеніти. Світло, що проникало крізь слухове віконце, стало зовсім тьмяним. Ранок скінчився, настала ніч. Електричні розряди на кільцях давали трохи світла. Шум зростав, кільця оберталися швидше. Шарлотта розстебнула куртку. Але не встигла вона дістатися до нижнього ґудзика, як знову посвітлішало. Чудовий теплий вечір. У слухове віконце упав промінець світла й побіг по підлозі. Потім він згас. Не минуло й десяти секунд. Невже пройшов цілий день? Ледь у голові промайнула ця думка, знову розвиднилося. І знову стемніло.

Три секунди.

Світло й темно.

Одна секунда.

Світло й темно.

Світло й темно.

Кільця оберталися усе швидше, і усе швидше чергувалися день і ніч. Холодне електричне сяйво кілець ставало дедалі яскравішим. Зрештою, воно стало таким яскравим, що довелося замружити очі. У повітрі утворювалися вихрі. Неначе вони перебували посередині електричної бурі.

День, ніч, день, ніч, день, ніч.

Усе швидше й швидше повз них пролітав час.

Раптом, зовсім несподівано, зникла хатина. Їх оточував густий зелений ліс. Дні й ночі так швидко змінювали одне одного, що світ поринув у м’які сутінки. Потім зникло листя. Ліс потонув у густому білому кольорі. Зима. Потім настали осінь, літо й весна. П’янив аромат квітів. Увесь рік умістився в одну хвилину.

Гумбольдт повернувся до них і крикнув:

— Подобається?

— Неймовірно! — відповіла Шарлотта.— Ніколи б не подумала, що машина працює так здорово.

— Це ще не все! Що скажете, якщо побачите щось по-справжньому цікаве? Ну що, Героне, покажемо, як машина стрибає?

— Команду прийнято. Максимальна сила поштовху.

Шарлотта від подиву роззявила рота. Адже їй здавалося, що дивовижніше й бути не може. Як же вона помилялася! Поки вона розмірковувала, якою може бути максимальна сила поштовху, світ навколо них вибухнув феєрверком іскор, барв і шуму. Дівчина відчула, що пливе в потоці часу, і хвилі несуть її в невідоме минуле.

18


Четвер, 17 червня 1895 року до нашої ери…

Оскар шкереберть полетів у замет. Гарячково схопившись на ноги, він струсив із одягу білі сніжинки й оглянувся. Де, чорт візьми, він перебуває? Із рота виривалися маленькі хмаринки пари.

Тут холодно. Нереально холодно.

Із темно-синього неба на нього світило безжалісне сонце. Сніг так сяяв, що довелося заплющити очі. Виставивши перед обличчям руки, Оскар подивився крізь пальці. Сніг, сніг і нічого, крім снігу, куди не кинь погляд. Кілька низькорослих кущів, кілька беріз,— от і все. Ніяких будинків, ніякого поселення,— і ніякої машини часу.

Що це за місцевість?

Де решта?

Повітря було неймовірно холодним. Через холоднечу думати було неможливо. Юнак обхопив себе руками за плечі. Він іще пам’ятав, як Гумбольдт сказав щось на кшталт «Повний уперед», але ось далі спогади розпливалися. Сліпуче світло, оглушливий шум і сильний порив вітру,— ось і все, що пропонувала пам’ять. Мабуть, його силоміць викинуло з машини, інакше пояснити складно.

Оскар потупав ногами. Якщо це правда, він має неприємності. Як його знайдуть інші? Подорожуватимуть у часі й виглядатимуть його? Довго так чекати доведеться. На той час він уже замерзне. Зі смутком подумав юнак про намет, теплий одяг і продовольство. Усе залишилося на борту машини часу.

Юнака охопило почуття самотності. З якою радістю він зараз опинився б поруч із друзями! Йому навіть здалося, що він чує їхні голоси, але це була тільки його уява. Вони були дуже далеко. Шукати в часі — це ще гірше, ніж шукати в скирті сіна. До речі, про скирту сіна. Від нього зараз він би не відмовився. Було дуже холодно, зі сходу віяв сильний вітер. Він іще раз озирнувся. Покрита снігом рівнина викликала страх. Оскар достатньо пожив на вулиці, щоб розуміти, що за такої температури довго не протягнути. У такій куртці він не проживе й години, перетвориться на крижану бурульку.

На відстані півкілометра Оскар помітив групку беріз. Голі дерева тяглися гілками в безхмарне небо. Можливо, там він знайде захист.

Юнак швидко накидав купу снігу, щоб мати точку відліку, й покрокував у напрямку до беріз.

Рух пішов на користь. Кров побігла швидше, запрацював мозок. У якому часі він перебував? Наприкінці подорожі, незадовго до того, як усе це трапилося, йому здалося, що пролетіло кілька десятиліть. Але, судячи з навколишнього оточення, пройшло багато століть. Місто Берлін з’явилося в Середні віки. У XIII столітті заселений був тільки острів Шпреє, а тут розташовувалися тимчасові стоянки німецьких та інших племен. Та й відсутність дерев свідчила про те, що стрибок у часі був величезний. Та ще й ці берези. Він не великий фахівець із ботаніки, але хіба береза росте не в скандинавських країнах?

Розболілася голова. Напруження від думок просто нестерпне. Потрібно терміново щось зробити, щоб не втрачати тепло. Юнак натягнув куртку на голову й кинувся бігти.

Шар снігу часом досягав декількох метрів. Знову й знову Оскар провалювався ледве не по пояс і через силу вибирався. Відстань здалася нескінченною, але, зрештою, він досягнув мети, неймовірно при цьому втомившись.

Здалеку не можна було побачити, що дерева згрупувалися на невеликій височині. Сніг тут був не таким глибоким. У деяких місцях навіть проглядала суха трава. Оскар розчистив від снігу квадратний майданчик зі стороною метрів чотири. Земля була вкрита шаром гілок і сухої трави. Зігрівшись від роботи, юнак стягнув із себе куртку, сорочку й нижню сорочку і поклав їх на землю поряд із собою. Діяти потрібно було дуже швидко. Рук він майже не відчував. Обв’язавши нижню сорочку навколо голови, юнак набив її травою та сухим листям. Може, це й виглядає безглуздо, але голові буде тепліше, а на власному досвіді він уже переконався, що саме тут втрачається найбільше тепла. Тепер черга верхньої частини тулуба. Він знову надягнув сорочку й куртку й засунув усередину листя й траву. Наприкінці він напхав листя в шкарпетки та штани. Природно, було не дуже зручно. Тіло кололо й чесалося, та й виглядав він, напевно, як опудало, але все-таки сухе листя й трава втримували тепло. Холодної зими в Берліні вони використовували зім’яті газети, що було не набагато краще.

Потроху повернулася чутливість рук і ніг. Поки він урятований. Але надовго цього не вистачить. Він замерзне ще до настання ночі. Оскар порився в сумці, сподіваючись знайти свою улюблену бензинову запальничку. І справді, вона була там. Яке щастя, що він ніколи з нею не розлучався. Здобич однієї з його перших злодійських «вилазок».

Він відкинув кришку. Відразу ж здійнявся маленький язичок вогню. Із задоволеною посмішкою юнак закрив запальничку. Із цією штукою можна протриматися досить довго. Він почав збирати сухі гілки й траву. Незвичайний одяг дуже заважав, але все ж таки за кілька хвилин на галявинці височіла солідна купа палива. Він переклав шарами гілки з травою й поклавзверху кілька товщих сучків. Унизу ще залишилося сухе листя й трава, готові зайнятися будь-якої миті.

Запальничка не підвела. Листя моментально підхопило вогонь, що швидко перебрався спочатку на тонкі гілочки, а потім і на товщі сучки. Багаття потріскувало й сичало, у небо злітали іскри. Стало тепло. Тепле повітря проникло під одяг, пробралося між тканиною й листям і прогнало залишки холоду. Оскар втягнув носом приємний запах. Перед очима відразу ж виникла картина обігрітої кімнати, компанії біля каміна й копченого м’яса.

На обличчі юнака заграла посмішка. Напруження, нарешті, відступило. Деякий час він протримається. Сніг можна розтопити, відтак без води він не залишиться. А якщо вогонь згасне, можна буде запалити новий. Рано чи пізно друзі з’являться й урятують його.

Оскар оглянув білу нескінченність. Який жахливий і одночасно величний і мальовничий ландшафт! Він згадав, як батько говорив, що машина змінює тільки час, але не місце.

Невже так колись виглядало місце, на якому стояв Берлін? А що там за бірюзова смуга тягнеться на півночі уздовж обрію? Що це? Гори? Але гір тут не було. До самого Балтійського моря місцевість була рівною. І все ж таки, цілком очевидно, над засніженою рівниною піднімалася гряда гір.

Виглядали вони трохи дивно. Неначе їх підстригли. Не було ані вершин, ані ущелин, ані пагорбів, ані піків. Наче холодна синя стіна. Майже як айсберг. Думки перервав шум. Глухий звук, начебто хтось спробував завести зіпсований мотор. Серед пустельного ландшафту цей звук був зовсім недоречним. Оскар підняв голову й розгледівся.

Якби не це сяйво! Очі сльозилися від напруження. Треба буде купити собі лижні окуляри.

Але дещо помітити все ж таки вдалося. З півночі наближалася велика фігура. Праворуч і ліворуч від неї рухалися менші фігурки. Спочатку Оскар навіть не розрізнив їх через маленький зріст.

Це люди?

Він напружив зір, і переконався, що силует дійсно нагадує людський. Люди, ніяких сумнівів. Мисливці або щось на кшталт цього. У деяких були списи, в інших — щити. Але якщо це люди, то хто тоді поряд із ними? Величезна істота! Утричі вища за найвищу людину. З густою, кошлатою шкурою, з хоботом спереду. Праворуч і ліворуч на морді виступали бивні завдовжки в метр.

Хвилиночку! Хобот? Бивні?

Оскар перевів подих. Він уже бачив щось схоже. У книзі. У бібліотеці Гумбольдта. Перед ним мамонт!

19

Оскар присів за березами і почав спостерігати за тим, що відбувається.

Мамонти — вимерлий вид слонів, які багато тисячоліть тому бродили по Європі, Азії та Північній Америці. Це відомо за численними малюнками в печерах, насамперед, у Франції. Однак були знайдені ще й маленькі різьблені фігурки із глини або вапняку, які свідчили про те, що ці істоти мали для людей доісторичних часів величезне значення. Кажуть, у Росії було виявлено цілого замерзлого мамонта. Зі шкірою та м’ясом,— таким свіжим, що їздові собаки почали його їсти. Типовими для мамонта були довгі вигнуті бивні й товста кошлата шкура.

Мамонт обернувся й попрямував просто до нього. Зараз він був метрів за двісті від місця, де ховався юнак.

Від хвилювання Оскар не міг думати. Мамонтів уже цілу вічність не існує. Вони вимерли наприкінці минулого льодовикового періоду в Європі. Коли це було? Кілька десятків тисяч років тому?

Він іще раз подивився на синю смугу на обрії. І відразу зрозумів, що в цих горах було не так. Ніякі це не гори й не пагорби. Це крижана стіна. Льодовик.

Машина часу закинула його просто в льодовиковий період, за десятки тисяч років до його народження. У самісіньку середину місцевості, скутої льодом, снігом і холодом. І в самісіньку середину групи мисливців кам’яного віку, які злилися, тому що здобич прагнула від них утекти. П’ятеро мисливців із натугою просувалися по снігу за твариною. Мамонт був незрівнянно сильнішим і борознив сніг, неначе плуг. Останній із мисливців зупинився і щось крикнув іншим. Його товариші вповільнили біг і зупинилися. Вони розгублено обернулися до свого проводиря. Мамонт додав ходу й швидко втік, залишивши за собою хмару снігового пилу.

Оскар причаївся за березою. Крізь голі гілки можна було непогано роздивитися, що відбувається. Вигляд мисливців цілком міг нагнати страх. У них були кошлаті бороди й довге волосся. У деяких волосся було зв’язане вузлом на потилиці. Розглянути обличчя було майже неможливо — вони заросли до самих вилиць. Одяг складався здебільшого зі шкур, що були зшиті на кшталт грубих курток і штанів. На ногах були безформні черевики, які, однак, мали очевидну перевагу,— не провалювалися в сніг. На шкіряних ременях через плече висіли мішки, на поясах — ножі та гаки, у руках блищали сокири та списи. Різкі рухи свідчили про лють і розчарування. Один мисливець зі злістю застромив спис у сніг, інший посварився вслід тварині кулаком, вигукуючи лайку. Третій стягнув штани й виставив у напрямку мамонта свою дупу. Поки решта не зводила очей зі зникаючої дичини, він дивився точно в напрямку Оскара. Раптом мисливець скрикнув і миттю натягнув штани. Дико розмахуючи руками, він указав у напрямку юнака. Мисливці обернулися. Тепер у його бік дивилися всі.

Оскар завмер.

Навряд чи вони змогли його побачити, він був добре схований. Крім того, він сидів дуже тихо. Аж тут порив вітру приніс запах диму. Багаття. Як він міг забути? Тонкий стовп диму було чудово видно.

Втиснувшись у землю, як жук, він підповз до вогню й закидав його снігом. Багаття засичало, і в повітря зметнулися білі хмари пари.

— Ні, ні, тільки не це!

Оскар гарячково почав відгрібати зайвий сніг, але найгірше вже трапилося. Погляди п’ятьох мисливців, які нерухомо застигли на рівнині, були спрямовані прямо на це місце. Хоча його й не бачили, але чудово знали, що він там. Оскар краєчком ока помітив, як проводир висмикнув спис зі снігу й рушив у його бік.

— Ну що ж, вітаю вас, пане Вегенер,— вилаяв Оскар сам себе, поки розмірковував, що робити далі. Особливого вибору в нього не було.

Єдине, що мало сенс,— тікати.

Оглядаючись на переслідувачів, він пробрався між деревами на інший бік гайку. Не встиг відповзти далеко, як раптом наштовхнувся на щось велике. Спочатку він вирішив, що це дерево, але потім почув глибокий, добре знайомий голос батька.

— Знайшов нових друзів для гри? Оскар підвів голову. Над ним здіймався Гумбольдт.

— Батьку!

— Краще нам звідси забратися. Хлопці налаштовані досить ворожо,— він допоміг юнакові підвестися на ноги.— Ти в порядку?

Оскар кивнув.

— Але як… коли?

— Потім. Спочатку нам потрібно забратися звідси. Гарненький костюмчик. Я спочатку сприйняв тебе за ведмедя,— посміхнувся дослідник.

Оскар пробурмотів щось про теплоізоляцію, але від коментарів утримався. Яке щастя бачити батька!

Вони разом спустилися пагорбом униз.

— Де машина часу?

— Там, де трапилася аварія,— Гумбольдт указав прямо.

Оскар примружився. Він упізнав сніговий замет, що його він склав як точку відліку, і трохи далі від нього… машину часу. Поряд із нею стояла Шарлотта з Вілмою на руках.

— Ми кликали тебе. Чому ти пішов?

— Кликали? Але нікого ж не було,— заперечив Оскар.— Я дивився на всі боки. Вас не було.

— Були! Просто поряд із тобою. Але ти пішов.

— Я думав, ви продовжили подорож. Було холодно, і потрібно було щось робити,— почав виправдовуватися Оскар.

— Тоді захисне поле діє набагато краще, ніж я припускав,— посміхнувся Гумбольдт.— Ми весь час були тут. Я міг би простягнути руку й доторкнутися до тебе. Ми тебе справді кликали. Невже ти нічого не чув?

Оскар замислився. Він пригадав, що йому вчувалися голоси, але він списав усе це на уяву. Виявляється, це були голоси друзів.

— Не розумію,— пробурмотів юнак, поки вони йшли до машини.— Чому ж ви просто не відключили захисне поле?

— Не зуміли,— скрушно зітхнув Гумбольдт.— Технічна проблема. Нас відкинуло в минуле далі, ніж я планував. І, схоже, коли я спробував відключити захист, система зазнала перевантаження…

Пролунав свист. Прямо поряд із Оскаром у сніг устромилася тонка стріла й зникла під сніговим покривом. Юнак обернувся. П’ятеро мисливців дивилися в їхній бік. Один із них скинув лук, натягнув тятиву й вистрілив.

Оскар упав на землю, і стріла просвистіла на волосинку від голови. Якщо голова залишилася б там, де була секунду тому, він би вже лежав із дірою в черепі.

— Твої друзі — непогані стрільці,— сказав дослідник і допоміг синові підвестися.— Що ти зробив, щоб змусити їх спуститися з пальми?

— Зовсім нічого,— чесно відповів Оскар.— Від них саме втік мамонт. А потім вони побачили моє багаття й вирушили просто до мене.

— Що? — насупився Гумбольдт.

— Мамонт. Ну, знаєш, такі кошлаті слони доісторичних часів. Біг прямо на мене. Величезна голова, довгі бивні. Сопів, як паровоз.

Дослідник із заздрістю озирнувся.

— От би мені побачити. Мамонт! Подумати тільки…

Оскар помітив, що мисливці змінили тактику. Замість того щоб стріляти з лука, вони вирішили наздогнати чужинців. Мисливці вибігли на засніжену рівнину й великими кроками рушили до них.

— У них що там, спеціальне взуття? — заклопотано

запитав Гумбольдт.

— Схоже.

— Тоді нам краще поквапитися. Якщо, звісно, ти не хочеш перетворитися на пемікан[1].

Оскар не мав ані найменшого уявлення, що таке пемікан, але ставати ним не мав аж ніякого бажання.

— А зброї в тебе, часом, немає?

Дослідник знизав плечима:

— Навіщо? Я ж не думав, що братиму участь у збройному зіткненні. Ну, ноги в руки й тікати.— Він склав долоні рупором і гукнув: — Шарлотто, піднімайся на борт, мерщій! Готуйтеся до швидкого старту. Героне, вмикай конвертери!

Оскар помітив іще одну стрілу. Цього разу більшу.

— Обережно! Пригнися! — відіпхнув він батька убік.

— Круглий наконечник, бачиш? Їх можна метнути на більшу відстань. Дуже цікаво!

Мисливці вже були метрів за п’ятдесят. Оскар прикинув відстань до машини часу, порівняв свою швидкість зі швидкістю переслідувачів і дійшов висновку, що добігти першими практично неможливо. Батько, схоже, був такої ж думки. Він знову підніс долоні до рота й гукнув:

— Героне, код тридцять шість!

— Код тридцять шість?

Не встиг Оскар зрозуміти, що відбувається, пролунало оглушливе виття. Начебто ввімкнулася одна з сирен, які останнім часом установили на деяких будинках міста. Від цього виття навіть зуби розболілися.

Результати не змусили на себе довго чекати. Мисливці зупинилися як укопані. Один затулив вуха руками, інший упав у сніг.

— Герон молодець! Він припустив, що на наших друзів це справить враження. Уперед!

Останні метри здалися нескінченними. Кожний крок був болісним. До того ж, не покидало відчуття,  що будь-якої секунди їх могла простромити стріла. Але вони дісталися. Шарлотта простягнула Оскарові руку і втягнула на борт. Юнак відразу ж пристебнувся ременем безпеки.

Гумбольдт задав Герону нові координати, і вони рушили в дорогу.

Мандрівники встигли ще раз побачити п’ятьох ошелешених мисливців, а потім знову замерехтіли різнобарвні вогники.

20


Четвер, 17 червня 1895…

Х айнц Берінгер відчинив двері свого таємного притулку на верхньому поверсі «Лісоруба» і провів двох людей тісними сходами нагору. Там були ще одні двері, замкнені на висячий замок. За ними розташовувалося маленьке приміщення. Крізь єдине віконце, забране густою сіткою, ледве проникало сонячне світло. Саме тут проходили бесіди з винятковими людьми. Боржники та інші упертюхи ставали тут слухняними і швидко переконувалися, що затримувати повернення боргу немає ніякого сенсу. Рано чи пізно Берінгер отримував те, що хотів.

Криво посміхнувшись, він витяг із кишені штанів ключ, відімкнув замок і попросив обох чоловіків зайти. Переконавшись, що на сходах нікого немає, він увійшов слідом.


За вікном виспівували популярну останнім часом пісеньку. Берінгер пройшов у задню частину приміщення, прибрав усе зі столу й запросив гостей підійти.

Берліне! Як добре бродити

Бульваром твоїм навесні!

Берліне! Пишаюсь тобою

І бачу тебе уві сні!

— Будь ласка, добродії! — поплескав він по стільниці.— Давайте спочатку подивимося! 

І співи птахів, і запах троянд,

І стукіт копит по бруківці,

І сміх дітвори — все пестить мене

І гладить мене по голівці!

Обидва чоловіки підійшли до столу й поставили на нього валізки. Обидва були одягнені в чорне й, схоже, були найвищою мірою неговіркими. Крім короткого привітання, досі вони не вимовили ані слова. Та й не було в цьому необхідності. Він і так знав, хто їх послав.

— Відкривайте!

Кремезний чоловік із червоними щоками й у капелюсі на голові відкрив замочок валізи й підняв кришку.

Берлінське повітря, повітря, повітря,

Квіток весняних аромат…

Синювато-чорний метал, хромований ствол, відполірована деревина. Курок, магазин для патронів. Поряд — чотири обойми дев’ятиміліметрових патронів. Парабелум. Зовсім нова модель пістолета. Така нова, що робити її почнуть тільки в наступному році. Це прототип, ручна робота.

Саме з цієї зброї й було вбито імператора з імператрицею. І передав її особисто Фалькенштейн. Берінгер узяв у руку пістолет і зважив. Як досвідчений стрілець він відразу оцінив, як легко й приємно тримати його в руках. Зброя, якої не можна відстежити. Ідеальна для замаху.

— Про цю штуку розповідають усілякі дива,— сказав він.— Чи не така вона гарна, як кажуть?

Ад’ютант Фалькенштейна кивнув.

— Гарний стрілець поцілить із нього мусі в око з відстані в сто метрів.

Берінгер провів пальцями по темному металу.

— А він надійний?

— Його випробовували в найсуворіших умовах, навіть у заливний дощ. Виробник гарантує якість.

— Чудово! — він поклав пістолет назад у валізку.— А що в іншій валізі?

Другий чоловік поставив свою ношу на стіл і відступив.

Берінгер відкрив замочки й відкинув кришку. Напівтемне приміщення наповнилося теплим світлом. Деякий час Хайнц Берінгер помилувався і знову закрив кришку. Мало що могло справити на нього враження, і зараз був саме такий винятковий випадок. Дві тисячі золотих марок. Таких новеньких і блискучих, немов їх щойно доставили з монетного двору.

— Перша половина гонорару,— сказав чоловік.— Другу одержите, як тільки виконаєте, що від вас вимагають.

— Не переймайтеся, замовлення буде виконане швидко й надійно. Передайте це замовникові.

Берінгер глибоко вдихнув. Дві тисячі золотих марок! Такої кількості грошей відразу він ніколи не бачив. Його нові друзі виконали свою частину угоди. Тепер справа за ним. Він закрив обидві валізки і поставив їх у куток. Потім він пройшов повз чоловіків і відчинив двері.

— Усе гаразд, добродії. Незабаром чекайте від мене новин.

Обидва чоловіки кивнули, злегка поклонилися та вийшли.

Берінгер іще досить довго стояв нерухомо й слухав пісню, що долинала знизу.

Берлінське повітря, повітря, повітря,

Квіток весняних аромат…


Так, він згодний: берлінське повітря — це щось особливе. Якщо людина має честолюбство й амбіції, в цьому місті вона доможеться багато чого. З тими грошима, які він заробить на замовленні, можна сміливо йти у відставку. Від сонячного боку життя його відокремлював тільки один постріл, один легкий рух пальця.

По лісі пролетів шум. Злетіло кілька птахів, стрімко піднялася на верхівку дерева білочка, а козуля, що стояла на галявині, нашорошивши вуха, кинулася в хащу. Усередині хатини спалахнуло яскраве світло, потім усе знову заспокоїлося. Відчинилися двері, і вийшов хлопчик.

Оскар розслабився й блаженно посміхнувся. Ось вони й удома.

На вулиці почався дощ. Ліс був оповитий сірим півмороком. Важкі краплі падали вниз і розм’якшували лісову землю. Зустрічати мандрівників не прийшов ніхто.

Він повернувся й допоміг зійти іншим.

— Скільки часу минуло від нашого від’їзду?

Гумбольдт подивився на годинник:

— За моїм, не більше десяти хвилин. Але це не схоже на правду. Судячи з того, що зараз день і йде дощ, нас, мабуть, не було трохи довше. Героне, можеш уточнити?

Маленький робот видав кілька високих звуків і сказав:

— Різниця становить три години, двадцять чотири хвилини й шістнадцять секунд.

Дослідник кивнув.

— Відчутне відхилення, і це незважаючи на те що ми встановили електронний таймер. Але ми зробили великий стрибок у часі. З огляду на дальність подорожі, така різниця в часі цілком прийнятна. Не буду поки займатися подальшим налаштуванням. Уявляєте, що було б, якби ми користувалися механічним таймером?

— Імовірно, вийшли б у Середньовіччі,— посміхнулася Шарлотта, що допомагала дядькові вивантажу ватися.— Сподіваюся, наші не дуже засмутилися, що довелося так довго чекати.

— Я теж,— погодився Гумбольдт.— Еліза терпіти не може, коли її страви остигають. Беріть по сумці й біжимо додому. Погода просто жахлива.



Біля порогу вони обтрусилися, як мокрі собаки. Дослідник вийняв із сумки ключ і відімкнув двері.

— Ми вдома!

Ніякої відповіді.

— Чи є хтось?

За деякий час з’явився Мицик.

— О, привіт! Ну й довго ж вас не було. Ми вже почали турбуватися.

— Де всі?

— Не знаю. Лєна з Бертом у стайні, ми з Віллі зібралися до міста, а де Еліза, невідомо, можливо, нагорі.

— Є щось підкріпитися? Ми голодні як вовки. Стомлююча була подорож.

Мицик засмучено подивився у бік кухні.

— Боюся, нічого. Щойно ви виїхали, Еліза пішла до своєї кімнати. Покликати її?

— Не треба, я сам до неї піднімуся,— Гумбольдт зняв пальто й повісив його на вішалку. Оскар і Шарлотта зробили так само, а потім зняли й брудне взуття.

— Ну і як? Де ви були? — відчувалося, що Мицику уривається терпець.

— Оскар тобі розповість,— сказала Шарлотта.— Я теж піду до Елізи.

— Я б теж до вас приєднався,— швидко запропонував Оскар, не звертаючи уваги на розчарований погляд Мицика.

— Тоді ходімо,— посміхнулася дівчина.— Сподіваюся, вона не розсердилася, що ми так спізнилися.

Вони разом піднялися по сходах.

Нагорі було дуже тихо. Було таке враження, що будинок неначе вимер. Кімната Елізи розташовувалася у кінці коридора. Це було найсвітліше приміщення у всьому будинку. І не тільки через еркер і декілька вікон: цей бік будинку виходив на південь, і сюди цілий день світило сонце.

Гумбольдт уже стояв біля дверей.

— Елізо?

Ніхто не відповів. Підійшов Оскар і уважно прислухався.

— Вона там, я чую. Здається, вона співає.

Гумбольдт постукав іще, цього разу більш наполегливо.

— Елізо, ми повернулися. Можна зайти?

Однаково ніякої відповіді.

Дослідник обережно натиснув на ручку дверей. У кімнаті було темно й задушливо. Пахло кіптявою та прянощами. Ставні були зачинені, штори запнуті. Тільки на вівтарі Елізи горіли свічки. Язички полум’я тремтіли від протягу.

Еліза стояла на колінах перед вівтарем і розгойдувалася. Секретер праворуч вона перетворила на щось на кшталт священної скриньки. Там вона зберігала свої молитовники, магічні зілля, суміші й еліксири. Вона прикрасила цей предмет меблів хустками й вишивками зі своєї батьківщини, тому вони й охрестили його вівтарем. Гаїті, батьківщина жінки, розташовувалася біля західної частини острова Еспаньйола в Карибському морі. Дика й первісна країна. Жителі цього краю спеціалізувалися на магії всяких сортів як білій, так і чорній. Еліза була справжньою знахаркою й займалася зціленнями та пророкуваннями. Пісня, що її вона зараз співала, звучала похмуро та зловісно.

Очі жінки були заплющені. Вона відкрила їх, коли відчула присутність гостей.

— Ми повернулися,— повторив Гумбольдт.— Я думав, тобі буде цікаво. Нам багато чого потрібно розповісти.

Вона підвелася й розгладила одяг.

— Ви зголодніли?

Гумбольдт посміхнувся:

— Ти читаєш мої думки.— Він озирнувся: — Що ти тут робиш? Чому зачинені вікна?

— Я намагалася встановити контакт із богами моєї батьківщини,— похмуро відповіла Еліза.— Але їхні думки оповиті хмарами.

— Хіба не завжди так буває?

— Не для мене. Віднедавна вони більше зі мною не розмовляють. Я немовби осліпла. Перепробувала все можливе, але постійно натикаюся на стіну мовчання.

Вона потерла очі. Оскар помітив, що жінка плакала. Дослідник узяв її за руку.

— Ти нічого не хочеш нам розповісти?

— Ні,— відповіла вона.— Усе йтиме своєю чергою, як було визначено від початку часів. Ніщо не може цього змінити.

— Про що ти говориш?

Еліза опустила голову й тихо сказала:

— Про пророцтво.

— Пророцтво?

Жінка кивнула.

— Ти, звісно ж, пам’ятаєш, як ми познайомилися,— сказала Еліза.— Коли ти вперше приїхав на мою батьківщину.

— Природно,— відповів дослідник.— Це було дев’ять років тому,— повернувся він до Оскара й Шарлотти.— Тоді я вирушив у експедицію на Гаїті. Я досліджував місцеву магію, що називається вуду. Через те, що я дуже цікавився цим чаклунством, мені розповіли про Елізу. Вона — мамбо, жриця й була чаклунка. На відміну від чорних, бокорів, вона використовує свої здібності винятково в добрих цілях. Чужоземців рідко запрошують узяти участь у ритуалах, але мені пощастило. Я був присутній на церемонії на честь богині змій Дамбали. Ось там я вперше й побачив Елізу.

Еліза посміхнулася:

— Пам’ятаю, як ти до нас прийшов. Високий, гордий і зарозумілий — такий самий, як і сьогодні. Видно було, що ти не віриш у те, що ми робили.

— Ти маєш рацію,— розсміявся Гумбольдт.— Мені було цікаво, але налаштований я був скептично. Уважав, що все це просто трюки. Щоправда, недовго.

— Я проникла у твої думки. Побачила, що в тебе є невиконані справи. Справи, які потрібно завершити.

— Оскар,— кивнув Гумбольдт.

Шарлотта перевела погляд з Елізи на дядька.

— Ти знав про Оскара?

— Ні,— відповіла жриця.— Але я побачила образ хлопчика в думках Гумбольдта. І не просто тінь. Він був присутній десь на задньому плані, але ніколи не зникав.

— Так вийшло, що я до пуття нічого й не знав,— кивнув Гумбольдт.— Були деякі відомості, на які можна було обпертися. Листи, записи в щоденнику, копія свідоцтва про народження. Зустріч з Елізою підштовхнула мене повернутися до Берліна й почати пошуки.

— І я поїхала з ним,— продовжила Еліза.— Я побачила, що моє місце поряд із цим чоловіком, і зрозуміла, що маю покинути батьківщину. Отже, я вирушила слідом за ним.

— Ось так просто?

— Так просто,— Еліза підійшла до вікна й відсунула штори. Кімнату залило бліде денне світло.— Я просто знала. Мені потрібно супроводжувати цю людину, за однієї умови, звісно.

— Саме так,— погодився Гумбольдт.— Ти сказала, що повернешся до свого народу, коли завдання буде виконано.

— І ти погодився.

— Так,— відповів дослідник. Він помовчав.— Зачекай. То чи не це ти називаєш пророцтвом?

Еліза кивнула.

— А що це за завдання? — В Оскара раптом заканудило в животі. Йому дуже не хотілося почути відповідь.

— У тому-то й уся проблема,— сказала жінка.— Я не можу цього сказати. Поки що не можу. Я ще не знаю, що це. Знаю тільки дату.

— І коли це трапиться?

Еліза підняла голову й подивилася просто в очі

Гумбольдта:

— Завтра.

21


П’ятниця, 18 червня 1895…

Б ерінгер розглядався довкола. Земля за стайнями лежала перед ним немов на блюдечку. Можна було вільно стріляти в будь-якому напрямку. Добре. Ліс у цьому місці був не таким густим. Навіть озеро можна побачити.

«Багатий будинок,— подумав він.— Тут, напевно, можна щось прихопити. Такий дослідник, як Гумбольдт, напевно, привозить із експедицій незліченну кількість скарбів.

От тільки б погода була трохи кращою. Вчора почався дощ і досі не припинився. Верхівки дерев згиналися від вітру. Тут, у низині, вітер не такий сильний, але й такого достатньо, щоб вплинути на траєкторію кулі. На такій відстані не враховувати вітер ніяк не можна, інакше в ціль він не влучить. Земля в лісі волога та слизька, тому потрібно ще подбати про стійке положення.»

Берінгер узяв коробку і вийняв із неї оптичний приціл. Клац — і той уже прикріплений до пістолета. Потім дістав глушитель і прикрутив до дула. Коли все було готове, він прицілився. Кепська видимість. Краплі дощу стікали з капелюха за комір і текли вниз по спині.

Берінгер міцно стулив губи. Якщо не виходить вистрілити здалеку, доведеться стріляти в Гумбольдта з короткої дистанції. У відкриту. Він і без того не був прихильником скритності. Лицар, що бореться з відкритим забралом, може роздивитися супротивника, чого ніяк не можна зробити на відстані. Звісно, це суперечило бажанню замовника, що наполягав на пострілі з засідки.

Він сунув пістолет у кишеню куртки й запалив сигарету. Залишалося тільки чекати.

Оскар відставив чашку з чаєм і подивився у вікно. За склом супилося небо, у дворі розлилися величезні калюжі.

— Що за погода,— пробурчав він.— Гарний хазяїн і собаку на вулицю не вижене.

— А мені потрібно до міста,— сказав Гумбольдт.— Пфефферкорн хоче знати, як пройшла подорож і чи працювало захисне поле. Хтось хоче зі мною? — Він обвів усіх поглядом.— Ніхто? Шкода. Я був би радий невеликій компанії,— він надпив ковток із чашки.

Шарлотта похитала головою.

— Чесно кажучи, не розумію тебе, дядьку. Ти не переймаєшся? Ти ж чув, що вчора сказала Еліза. Як ти можеш залишати її саму?

— Ти про пророцтво?

— Саме так.

— І що мені, по-твоєму, робити?

— Залишитися з нею. Охороняти.

— Від чого? Ми ж не знаємо, від чого вона може постраждати. Як же ми її захистимо? Як вам відомо, пророцтва — це така штука… Вони або збуваються, або ні. Якщо збуваються, то всі кажуть: «Це неминуче, і запобігти цьому було неможливо». Якщо не збуваються, заявляють: «Ми неправильно витлумачили знаки». Мої дії нічого не змінять. Із таким самим успіхом я можу займатися своїми справами.

— Ти ж сам не віриш у те, що говориш.

— Правильно. І це дозволяє сформулювати третю причину, чому із пророцтвами завжди бувають проблеми: ті, хто в них не вірить, автоматично вважаються поганими,— він поставив чашку й замовк.

Оскар теж мовчав. Усі мовчали. Що ще можна було сказати?

Еліза гриміла посудом на кухні, її не було видно. Оскар подумав, що іноді дорослі поводяться зовсім як діти.

Коли Гумбольдт закінчив сніданок, він витер серветкою рот і підвівся.

— Берте, підготуєш Пегаса?

— Звичайно, пане фон Гумбольдт. Я його осідлаю, і ви зможете вирушати в дорогу за чверть години.

— Добре. Всі інші займаються історією про Ефес. Щоб до мого повернення її було пропрацьовано. Можете користуватися моїм картографічним матеріалом, тільки обережно. Коли я повернуся, кожний має вже бути фахівцем із цієї теми. І щоб ви не розслаблялися, скажу, що буду ставити оцінки.

Над столом пронеслося загальне зітхання.

— Тобі справді потрібно їхати? — у дверях стояла Еліза й дивилася на дослідника сумними очима.— Можливо, сьогодні ми б улаштували вихідний і зайнялися чимсь приємним? Почитаємо, улаштуємо костюмовану виставу або зіграємо в карти. Така жахлива погода! Як вам моя пропозиція? Я б показала кілька ігор із моєї батьківщини.

— О, так! Із задоволенням! — вигукнула Лєна.— Будь ласка, пане Гумбольдт, можна?

— Про це й мови бути не може. Що ви собі думаєте? Елізо, що за неподобство? Сьогодні такий самий день, як і всі інші. У нас маса роботи, хто її робитиме за вас?

— Ну, як виняток,— попросила вона.— Завтра все знову буде як завжди. Гадаю, всім цього хочеться.

— Будь ласка, пане Гумбольдт!

Дослідник довго дивився в стіл, потім кивнув:

— Ну гаразд, не хочу бути лиходієм. Але мені потрібно ненадовго з’їздити до Пфефферкорна. Маю розповісти йому, як усе пройшло. А ви поки підготуйтеся. Не встигнете й оком моргнути, як я повернуся.

— Будь ласка… залишися,— Еліза не зводила з дослідника величезних очей.

Гумбольдт здивовано знизав плечима:

— Невже я не можу відзвітувати перед своїм другом? Що таке?

— Просто в мене лихі передчуття…

Погляд дослідника спохмурнів:

— Ми вже це обговорили.

— Так, але…

Він підійшов до неї, і вираз обличчя в нього пом’якшився. Він ніжно взяв жінку за руку.

— Послухай, Елізо, я знаю, що ти зараз відчуваєш.

У мене теж був випадок, коли я на короткий час втратив здібності. Осліп на кілька днів через отруєну стрілу індіанців на Амазонці. Неприємне відчуття. Але це не привід здаватися. Якщо тебе втішить, я візьму зброю.

— Але…

— Обговорення закінчене,— він підвівся.— Чекайте мене до обіду, і тоді я зіграю в будь-яку гру, яку захочете.

Із цими словами він надягнув пальто й пішов до дверей.

Хайнцу Берінгеру довелося двічі подивитися в оптичний приціл, щоб переконатися, що він не робить помилки. Все правильно: дослідник щойно вийшов із будинку. Високий, міцний, енергійний.

Народжений перемагати. Гумбольдт надягнув циліндр і підняв комір.

Про цього чоловіка ходили найдивовижніші чутки. Коли Берінгер його побачив, відразу пригадав усілякі історії. До цього він уважав його найзвичайнісіньким кар’єристом. Утім, тепер це байдуже. Людині перед ним залишилося жити кілька митей. Берінгер вийняв із рота сигарету й викинув її.

Цієї миті двері ще раз відчинилися. Надвір вийшла ще одна особа. Відьма.

Розпущене волосся, золоті кільця у вухах, шкіра кольору ебенового дерева. На ній були прості черевики й довга сукня, гаптована кольоровими візерунками. Справжня красуня, якби не темна шкіра. Вона кинулася в дощ за Гумбольдтом і почала йому щось говорити. Схоже, вони сварилися. Палець із курка Берінгер не прибрав. У ньому наростав мисливський азарт. Тихенько, навіть сам того не розуміючи, він почав наспівувати пісеньку. Це пісенька з його рідних місць, йому ще бабуся її наспівувала.

Десь був гусар вусатий,

Він дівчину кохав.

За це щодня завзято

Він долю прославляв.

Гумбольдт зробив крок убік. Берінгер чекав. Позиція в нього була вигідна.

Колись на бій поїхав,

А вдома всі ці дні

Подруга його мила

Хворіла в самоті.

Тепер усе йшло саме собою. По венах побіг адреналін, і стрілець став одним цілим зі своєю зброєю. Віддався у владу інстинкту. Востаннє перевірив вітер, подумки прикинув відхилення кулі, подивився, в якому напрямку рушив Гумбольдт, і вирахував, куди потрібно цілитися.

Скоріше передайте їй

Від милого привіт,

Інакше світлі вічка

Закриються навік.

Він натиснув курок.

Час начебто завмер на мить, а потім куля з глухим клацанням почала свій шлях.

22

Г умбольдт обернувся.

— Послухай-но, Елізо. Вибач, що я був таким різким удома. Мені б не хотілося, щоб ти думала, що я жорстокий і холодний. Я й сам від себе страждаю. Просто цього не видно. Обіцяю, що як тільки я повернуся, ми…

Еліза підняла голову й прислухалася. Потім обернулася. Схоже, вона втратила до розмови будь-який інтерес.

— Елізо, я…

Нічого не пояснюючи, вона ступнула убік.

— Елізо?

Її тіло здригнулося, як від удару струмом. Вона обернулася до дослідника, простягнула до нього руки й упала вперед. Тільки завдяки гарній реакції той підхопив жінку.

— Що?..

Він нахилився вперед, щоб подивитися. Тієї ж миті почув, як у повітрі щось просвистіло. Із дверей стайні бризнули друзки. Немов із нізвідки в деревині утворилася діра.

Це ж по них стріляли!

Замах!

Еліза лежала на спині, очі її були широко розплющені. Немов зломлена квітка.

Знову пролунав свист, потім голосний тріск. Дивно, що не чути звуків пострілу. Той, хто стріляв, був або дуже далеко, або користувався глушителем. Гумбольдт подумки провів пряму від себе до дверей стайні й прикинув, звідки міг бути зроблений постріл. Швидко відтягнув Елізу за вазон із квітами. Рухи в неї були повільними, вона відкривала й закривала рота, але не могла видати ні звуку.

— Тобі погано? Ти в порядку?

Дурне запитання. Будь-який ідіот помітив би, що з нею аж ніяк не все в порядку.

Аж тут двері відчинилися. На порозі стояв Оскар. За ним, у тіні, виднілися обличчя інших.

— Що трапилося? Ми чули шум. Що з Елізою?

— Арбалет і сумку з боєприпасами, швидко! Від дверей не відходити!

Пістолет у нього був, але скористатися ним при такому дощі й на такій відстані неможливо.

Не гаючи часу, Оскар схопив усе, що потрібно, і кинув дослідникові. Гумбольдт спритно перехопив.

Той, хто вчинив замах, мабуть, ховався в лісі. Сховався за деревом і чекав, поки дослідник не з’явиться знову. Гумбольдт вирішив, що зробить саме те, чого від нього чекають.

Оцінив стан зброї й вирішив, що запросто зробить три постріли.

Разів зо два глибоко вдихнув і почав зворотний відлік:

— Три, два, один!

І вискочив.

Берінгер стер з обличчя краплі дощу. Клята баба! Як вона могла вискочити просто перед дослідником! Начебто передбачала, що може трапитися. Тепер ефект раптовості втрачений. Гумбольдт зник за вазоном із квітами й вибереться звідти нескоро. Доведеться діяти брудним способом. Хвилинку. Що там таке? Поки Берінгер розмірковував, що робити далі, Гумбольдт вибрався зі свого укриття й дивився прямо на нього. У руці в нього було щось на кшталт арбалета.

Арбалет? Хто, чорт забирай, ще користується цим мотлохом?

Швидко й точно, як і личить справжньому снайперові, Берінгер звів курок і вистрілив. Два рази. Три.

Мінімум один постріл улучив у ціль. Гумбольдт здригнувся й зупинився.

Берінгер подивився крізь оптичний приціл. Гумбольдт перебував точно на мушці. Дослідник притискав арбалет до плеча й цілився просто в нього. Хоча видимість була поганою, Берінгер побачив хмарку, що виникла після пострілу. Потім ліс довкола нього зайнявся.

Оскар побачив, як Гумбольдт скинув арбалет. Один за одним пролунали два коротких постріли. Сліпучий спалах світла, за ним тріск. Хвиля гарячого повітря збила його з ніг. Звук був таким голосним, що з легенів вибило повітря. Він кинувся на землю поряд із батьком. Гумбольдт стояв. Він був рішуче налаштований покарати стрільця. Ще один постріл у ліс. Цього разу Оскар був готовий. Він обхопив голову руками і втиснув обличчя в болото.

БУМ!

У повітря бризнули гілки, листя, кора. Дерева охопив вогонь. У повітрі запахло димом і хімічними речовинами. Утворилася вогненна куля і з шипінням і свистом кинулася до верхівок дерев. Злетіли птахи і з переляканими криками полетіли геть. Потім усе заволокло темним димом. Дощ загасив вогонь і приглушив жар. Усе, що залишилося,— дим, уламки й гнітюча тиша.

Чекали вони досить довго, але ніхто не поворухнувся. Ворог або був мертвий, або втік.

Гумбольдт розвернувся й, накульгуючи, попрямував до Елізи.

Із будинку висипали інші — Шарлотта, Лєна, Мицик, Віллі й Берт. Вілма кинулася щодуху і найпершою опинилася поруч із подругою.

Еліза була при тямі, але їй було зовсім погано. І без лікаря все було зрозуміло. Жовта сукня із зеленою вишивкою просочилася кров’ю. Незважаючи на темну шкіру, жінка була зовсім блідою. Очі болісно блищали.

Гумбольдт схопив Берта за руку.

— Швидко їдь у місто й привези лікаря. Їдь верхи до Шаріте, прямо до хірурга Брауштейна. Нехай кидає все і мчить сюди. А я робитиму все можливе, щоб вона протрималася. Упораєшся?

Берт кивнув. Він був найкращим наїзником. За бажання мчав швидше за вітер.

— Так,— сказав він.

— Не можна втрачати ані хвилини, поквапся!

— Ні,— прошепотіла Еліза й підняла руку.— Нахилися.

Гумбольдт нерішуче оглянувся на Берта, потім опустився на коліна поруч із жінкою.

— Ну ось, Елізо. Допомога незабаром буде.

Вона похитала головою:

— Усе… в порядку.

— Нічого не в порядку. Ти…

— Тс-с-с! — Вона приклала палець до губ.— Зі мною все в порядку. Якщо потрібний лікар, то не мені,— вона намацала його руку й провела пальцями вгору, до плеча.— Ти поранений.

Гумбольдт покосився на рану.

— Подряпина,— відмахнувся він.— Із цим я й сам упораюся. А ось ти…

Оскар бачив, що в очах у нього блищали сльози.

— Потрібна термінова допомога. Але я не хірург.

— Ти набагато більше,— сказала Еліза.— Ти мій друг, мій супутник, мій чоловік… Я любила тебе. Але я казала, що мені треба буде тебе покинути.

— Але не так.

— Яка різниця? Неважливо, скільки ти живеш. Важливо як… Як ти проводиш відведений тобі час. Мій час минув… І він був чудовим.

Гумбольдт стиснув губи.

Вона провела рукою по його мокрому волоссю.

— Ти не винен. Ми разом… І це головне.

Вона пригнула його до себе й щось прошепотіла на вухо. Оскар не зрозумів, що саме, але, мабуть, слова справили на Гумбольдта глибоке враження. Дослідник заспокоївся. На обличчі в нього з’явився серйозний і замислений вираз. Він опустив погляд у землю.

Сидів він так досить довго.

Навіть коли рука Елізи безсило впала на землю, він продовжував тримати жінку у своїх руках. Шарлотта й інші сіли поруч на мокру землю. Час зупинився. Вітер обдував будинок і розганяв дощові хмари. Серед хмар майнув самотній сонячний промінець і дістався до землі. Стало холодно, але вони сиділи не ворушачись.

Оскар, опустивши плечі, стояв поряд із батьком.

— Чи їхати Берту по лікаря?

Гумбольдт поклав голову Елізи на землю й закрив їй очі. Потім підвівся й підняв свою супутницю на руки.

— Ні,— відповів він і, не кажучи ні слова, поніс Елізу до будинку.

23


За три дні, понеділок, 21 червня 1895…

Гумбольдт сидів у напівтемній бібліотеці, підперши голову рукою. На столі остигала чашка чаю. Штори запнуті. Запах такий, немов кімнату не провітрювали цілу вічність.

— Батьку?

— Заходь, мій хлопчику.

Оскар увійшов до кімнати й зачинив за собою двері. Очі довго звикали до напівтемряви. Він би із задоволенням підійшов до вікна й розсунув штори, щоб впустити чудовий червневий ранок, але батько віддавав перевагу темряві. Оскар зрадів, що Гумбольдт покликав його до себе. Після смерті Елізи батько не показувався на очі.

— Сідай,— указав дослідник на стілець.

Оскар проковтнув клубок у горлі й сів навпроти батька, майже торкаючись його. Таке відчуття, начебто вдарили під дих. Стілець був твердим і незручним. Шкіряна оббивка скрипіла при кожному русі. Підлоговий годинник цокав голосніше, ніж звичайно. Тиша тривала нескінченно, потім Гумбольдт, нарешті, заговорив.

— Ми маємо поговорити про дещо,— тихо сказав він і знову замовк.

— Так? — подався вперед Оскар.

Гумбольдт відкашлявся.

— Від тебе не сховалося те, що останнім часом я іноді усамітнювався.

«Іноді — це ще м’яко сказано,— подумав Оскар.— Скоріше зовсім зникав із виду». Але вголос, природно, нічого не сказав, не хотів перебивати батька.

— Мені потрібен був час подумати. Мене вибили з колії останні події.

— Усе в порядку,— сказав Оскар.— Нам її теж дуже не вистачає.

Гумбольдт сумно посміхнувся.

— Але тепер настав час приймати важливі рішення.

— Рішення?

Дослідник кивнув.

— Похорон завтра об одинадцятій. Я хочу, щоб ти разом з усіма іншими перевірив, чи є в шафах підходящий одяг. Черевики, сорочки, штани, піджаки. У крайньому разі, потрібно буде купити. Похорон на цвинтарі Веддінг. Потім я замовив стіл у «Старій пошті».— Він зітхнув.— Багато людей не буде. У нас із Елізою невелике коло друзів. Ми воліли проводити час одне з одним і не занадто часто показувалися на публіці. Будуть директор Шпренглер і, звичайно, Юлій Пфефферкорн. І ще кілька друзів і знайомих, яких ви не знаєте. На жаль, мені не вдалося зв’язатися з Гаррі Босуеллом, Максом Пеппером і Римбаулца. Загалом, буде осіб із тридцять.

— Не хвилюйся. Я поговорю з друзями, і ми всім приділимо увагу.

— Добре. Я знав, що можу на тебе покластися.

Дослідник знову поринув у мовчання. Здавалося, що розмова давалася йому на превелику силу.

— Якби не ви, я б замкнув будинок і виїхав. Кудись далеко. Але це справа майбутнього,— він зітхнув і опустив очі в підлогу.

— Що ти хочеш сказати? — Оскар із тривогою подивився на батька.

— Це пов’язане з тим, що я бачив тієї ночі. Коли ти за мною стежив.

Оскар нашорошив вуха. Можливо, зараз він дізнається, що сталося. Схоже, Гумбольдт прочитав його думки.

— Я не забув, що маю тобі це розповісти. Але не зараз. Почекай іще трохи, і ти про все дізнаєшся. Тепер потрібно розібратися з поточними справами. Я повинен улаштувати Елізі гідний похорон, а потім знайду вбивцю,— він склав руки на колінах.— Вона пожертвувала своїм життям, щоб урятувати мене. Борг, що його я ніколи не зможу повернути. Вона зробила це зовсім безкорисливо. Можливо, навіть передбачала всі ці роки, що загине, але нічого мені не казала, тому що розуміла: ця інформація отруїла б наше спільне життя. Я знаю, коли повинна піти, завжди говорила вона. Я, природно, думав, що мова йде про повернення на батьківщину. Звідки ж мені було знати, що вона…

Він замовчав. Утер чоло тильним боком долоні. Оскарові не хотілося роз’ятрювати рану, але питання так і крутилося в нього на язиці.

— А що вона тобі прошепотіла? — запитав він.— Вона щось сказала тобі на вухо, перш ніж померти.

— Знаєш, слова були загадковими. Вона сказала: «Я бачу чорне дзеркало». Ось і все.

— Чорне дзеркало? Що вона мала на увазі?

Гумбольдт знизав плечима:

— Не уявляю. Але дізнаюся, будь певен. Годі про це. Я покликав тебе не для того, щоб скаржитися. Життя триває, і ми повинні дивитися вперед. Еліза хотіла б саме цього. У мене новини з поліції.

Він указав на листа, що лежав на столі перед ним.

Оскар підвів брови.

— Вони дізналися, хто вбивця?

— Ні. Вони вивчили всі сліди, але нічого не знайшли. Хто б не завдав цього боягузливого удару, йому вдалося вислизнути. Ми можемо розраховувати тільки на себе.

— Жахливо,— засмутився Оскар.— Виходить, він може повернутися в будь-який час.

— Можливо. І це ще одна причина дізнатися, хто ж так прагне позбавити мене життя й чому. Незважаючи на те що ліс дуже постраждав від моїх стріл, злочинець утік. Жандарми знайшли кілька куль біля дверей стайні. Звичайні дев’ятиміліметрові кулі, які застосовуються для особистої вогнепальної зброї. Комісар карної поліції Обендорфер сказав, що йому потрібні гільзи для балістичної експертизи. Але їх і досі не знайшли. Оскільки мене дуже турбує це питання, сьогодні вранці я вирушив до лісу, туди, де приблизно перебував убивця, і ще раз усе ретельно оглянув. Я взяв із собою Вілму, і ми обшукали кожний квадратний сантиметр лісу. Ось що вона знайшла,— він вийняв із шухляди стола два матер’яні мішечки й поклав їх на стіл. Відкрив один і витяг мідну трубочку.

— Патронна гільза?

Гумбольдт кивнув.

— Це може бути тільки та зброя, з якої стріляли. Дощ змив усі сліди, тому-то шукачі так нічого й не знайшли. Але Вілмі вдалося розшукати її під шаром листя й попелу.

— Потрібно послати її Обендорферу. Напевно, це допоможе слідству.

— Принаймні, це один кінець ниточки. Є ще один…— Він відкрив другий мішечок.— Це лежало поряд із гільзою. Гадаю, це належить убивці. Ти випадково не здогадуєшся, хто курить такий сорт?

Оскар нахилився ближче. Схоже на залишок сигарети. У мундштуці залишився кінчик, на якому можна було розрізнити мікроскопічний торговельний знак: «Кабальєро».

Його немов ударило струмом. Він упізнав марку. Він ненавидів цей запах. Мало хто курив такий тютюн.

— Берінгер.

24

В іллі зійшов на зупинці на Крауснікштрассе і швидким кроком попрямував на північ.

Уже починало сутеніти. Засвічувалися газові ліхтарі. Він крокував, насунувши на очі кепку й засунувши руки глибоко в кишені. Звернув на Велику Гамбурзьку вулицю. Там, на розі із Софінштрассе стояв трактир «Лісоруб», що був місцем збору банди. Сміх і музику можна було почути здалеку. З вікон лилося затишне світло. Неподалік від входу Віллі ще раз зупинився й озирнувся. Потім зник за дверима.

Із укриття вийшли Гумбольдт із Оскаром.

Дивне відчуття виникло в Оскара. Навіщо Віллі прийшов сюди? Трактир — штаб-квартира Берінгера, того ще упиря. Власник ломбарду, здирник, розбійник, ватажок зграї,— список можна продовжувати нескінченно. Оскар раніше на нього працював, як і всі інші. І Віллі в тому числі. Вони забирали коштовності в пішоходів, тягали гаманці з кишень і забиралися до будинків,— і все це тільки для того, щоб віднести здобич Берінгеру. Невідомо, скільки добра набралося за весь цей час, але можна точно сказати, що накопичився невеликий статок. Берінгер, у свою чергу, забезпечував їм житло й виручав, якщо хлопці потрапляли в халепу. Звісно, тільки доти, поки йому крапали грошики. Берінгер нічого не робив із чистої любові до людей. Поки ти приносив користь, був його найкращим другом. Але горе тобі, якщо від тебе не було ніякої користі. Спочатку сипалися погрози, потім доходило й до рукоприкладства. Оскар потер підборіддя. Він іще не забув, як Берінгер його бив.

На щастя, тривало це недовго. Оскар виплатив усі борги і сподівався, що більше ніколи не почує про цю тварюку. Коли Гумбольдт дав притулок у себе його друзям — Віллі, Берту, Мицику й Лєні,— вони теж звільнилися від гноблення Берінгера. Що ж тут робить Віллі?

— Заходимо?

Гумбольдт кивнув.

Як же дивно повертатися на старе місце, особливо з такими спогадами. В ніс ударив запах пива, диму й поту. Усе було таким знайомим: потемніла від кіптяви деревина, мерехтливі свічки, блискучі масляні картини у сточених рамах і, звісно, важка шкіряна завіса, що відокремлювала задню частину приміщення від загального залу.

Незважаючи на кризу в країні, заклад процвітав. Оскар навіть не уявляв, звідки тут стільки народу. Неважливо, вранці, опівдні чи ввечері, тут завжди була сила-силенна людей. Були тут і художники, і поети, і безробітні, і бездомні, бурлаки, альфонси, чиновники й, природно, гравці. Тут сварилися, сміялися, сперечалися про політику, грали в карти, лаяли начальство, але, у першу чергу, пили. Пауль, хазяїн, уважався в цій частині міста важливою людиною. Це був лисий чоловічок із таким величезним черевом, що шкіряний фартух облягав його, як друга шкіра. Завсідники його просто обожнювали. Завжди люб’язний, завжди готовий ковтнути чарочку, він завжди мав напоготові якийсь паскудний жарт. Коли Оскар із Гумбольдтом увійшли до «Лісоруба», він саме розповідав один зі своїх улюблених. Про перукаря й балакучого папугу. «Одноокий виродок»,— почув юнак його слова, за якими почувся вибух реготу гостей, мабуть, знайомих із цим анекдотом.

— Куди подівся Віллі? — Гумбольдт зупинився на порозі й розгледівся.

— Навіть не уявляю. Ніде не видно,— сказав Оскар.— Можливо, у кімнаті за фіранкою? Бачиш? — указав він праворуч.

Гумбольдт обвів поглядом присутніх. За винятком двох чоловіків, він був найвищим у цій кімнаті. Одного з цих двох звали Грегором, він вивозив сміття, і від нього завжди смерділо. Другий був давнім знайомцем — Чорний Поромник, права рука Берінгера. Стояв він поряд із групкою підозрілих типів — зграєю Берінгера. Поромник помітив тих, що зайшли, і його обличчя відразу стало серйозним. Із похмурим виразом обличчя він зник за завісою.

На коротку мить Оскарові здалося, що він помітив зелену куртку Віллі. «То, виходить, правда»,— майнуло у нього в голові. Віллі їх зрадив. Але чому? Що вони йому зробили?

Дослідник не барився ані секунди. Він виставив уперед ціпок і став прокладати шлях серед відвідувачів, немов криголам серед дрейфуючого льоду. Пауль помітив їх і закричав:

— Агов, там! Туди не можна! Тільки для своїх. Чуєте?.. Дідько мене роздери! Так це ж Оскар!

До них одразу обернулися десятки голів.

— Сто років тебе не бачив! Як ся маєш? Ні, ні, туди не можна, там зараз Берінгер…

Він хотів додати щось іще, але не встиг.

Гумбольдт розсунув завісу й опинився в заборонній кімнаті.

За далеким кінцем круглого стола сидів Берінгер. Поряд із ним розмістилися шестеро чи семеро найвищою мірою підозрілих особистостей. Перед ними стояв Віллі, на обличчі в нього застиг жах. Компанія про щось перешіптувалася, і було ясно, що задумали вони щось негарне. Берінгер глянув на Гумбольдта, і посмішка застигла в нього на губах. Шепіт стих. Дослідник був людиною відомою. Його портрети досить часто миготіли на сторінках газет. Розповіді про морські чудовиська, підземних чортів і гігантських комах наробили багато галасу. Люди любили ці історії, хоча й не вважали їх правдивими. Багато хто називав його сучасним бароном Мюнхгаузеном, але той факт, що йому запропонували кафедру в університеті, викликав загальну повагу.

За спиною гостей виріс Пауль, який витирав руки рушником.

— Вибачте, будь ласка, сюди не можна. Стороннім вхід заборонений. Давайте-но я почастую вас пивом. Природно, за рахунок закладу. Пане Берінгер, даруйте за вторгнення,— він відкинув завісу, але Гумбольдт і з місця не зрушив.

— Мабуть, буде краще, якщо ви попросите гостей залишити заклад,— похмуро заявив дослідник.— Ми можемо трохи пошуміти.

— Бійка в моєму трактирі? — вигукнув Пауль.— Ще й півроку не минуло, як я зробив ремонт. Маю просити вас залишити приміщення. У разі непокори я викличу жандармів.

Звісно, він лякав. Поліцію кликати він не збирався, та й ніякого ремонту не робив. «Лісоруб» залишався незмінним.

Коли Пауль зрозумів, що погрози не подіяли, він почав ховати в безпечне місце пляшки та глечики й підштовхувати відвідувачів до дверей. Гумбольдт схилив голову й уп’явся очима в людину перед ним.

Праве вухо Берінгера було перев’язане, через щоку тяглася свіжа рана. Віллі застиг на місці, не в змозі зробити й кроку.

— Ну, мій хлопчику? Нова інформація для вбивці Елізи?

Він відкинув полу сюртука. У тьмяному світлі свічок блиснув золотий набалдашник ціпка.

— Я… Ні, пане фон Гумбольдт. Я… я можу все пояснити…

— Заткни пельку,— гаркнув Берінгер.

Ватажок банди штовхнув ногою найближчий стілець. Оскар помітив, як на коротку мить у його очах промайнув страх. Але Берінгер із тих людей, які швидко опановують себе.

— Хто ви й що вам треба? Ви не чули, що сказав Пауль? Ця розмова не для сторонніх.

— А що, коли і я візьму в ній участь? — Гумбольдт вибив стілець із-під одного бандита, і той гримнувся на підлогу.

— Це вже…— кинувся той на дослідника, але Берінгер його зупинив.

— Облиш, Герде. Нехай пан фон Гумбольдт посидить на твоєму стільці. А сам не відходь далеко.

Злодій стиснув зуби, але стілець віддав.

— Я гадав, ви мене не впізнали.

Гумбольдт сів.

Берінгер посміхнувся.

— Невелика хитрість. У нашому місті немає нічого, чого б я не знав. Привіт, Оскаре, давно не бачилися.

Юнак нічого не відповів, тільки з ненавистю дивився на свого колишнього роботодавця.

— Сподіваюся, напруження ми зняли,— підкреслено невимушено зауважив Берінгер.— Продовжимо бесіду. Паулю, принеси-но ще по кухлику твого знаменитого. Нам треба промочити горло!

— Гаразд, пане Берінгер,— долинуло через стійку.— По кухлику пива для панів. Миттю.

— Чудово. Що ж, пане фон Гумбольдт,— Берінгер провів руками по дерев’яній стільниці, немов розгладжуючи скатертину.— Найперше хочу зробити вам комплімент. Фотографії в газетах спотворюють дійсність. На них ви старший і не в такій гарній формі, як наживо. Знаєте, я сам уже багато років займаюся спортом і можу оцінити рівень фізичної підготовки тільки за тим, як людина рухається. Чим ви захоплюєтеся? Бокс, боротьба, легка атлетика?

— Теквондо.

— Не чув. Але, на відміну від вас, я особливо не подорожував. Можливо, у майбутньому. У мене зненацька з’явилася кругленька сума. Ну, а тепер перейдемо до того, що привело вас у мою скромну обитель.

— Ви самі чудово знаєте,— обперся на ціпок Гумбольдт.— Інформація.

25

— І нформація? Ну й справи,— розвів руками Берінгер.— Випадок розпорядився так, щоб ви потрапили за потрібною адресою. Насмілюся стверджувати, що я найбільш поінформована людина в цьому місті. Правда, хлопчики? — посміхнувся він товаришам по чарці.— Ось тільки відомості коштують грошей,— він блиснув золотим зубом.

— Я не збираюся нічого платити.

Берінгер глузливо підняв брову:

— Отакої! І що змушує вас думати, що я надам вам свої послуги безоплатно?

— Хоча б те, що я можу здати вас поліції, а не скрутити в’язи прямо тут і зараз.

— Хо-хо! Чули, хлопці? Пан фон Гумбольдт вирішив пустити в хід важку артилерію. Вам удалося розбудити мою цікавість. Про що йдеться?

Гумбольдт вийняв із кишень пальто два матер’яні мішечки, які показував Оскарові. Першим він відкрив мішечок із гільзою. Вийняв її й передав Берінгеру. Потім простягнув одну з деформованих куль, знайдених біля стайні.

— Як людина, яка вміє стріляти, ви, напевно, знаєте, що ці кулі випущені з пістолета. Можливо, ви навіть скажете, що це за пістолет і хто зробив постріли. Мені б дуже хотілося про це дізнатися, тим більше що я й сам би із задоволенням користувався такою зброєю.

Берінгер узяв гільзу й підніс до світла.

— Що в ній особливого? І чому ви вирішили, що стріляли саме з пістолета?

— По-перше, довжина гільзи свідчить про короткий ствол. По-друге, подряпини розташовані перпендикулярно. Це вказує на те, що патрон подається зі знімного магазина. Знімні магазини використовуються для гвинтівок, але от для пістолетів?.. Подивіться й на кулю. Парабелум, дев’ять міліметрів. Такі беруть тільки для ручної вогнепальної зброї. Пістолет зі знімним магазином? Вам це буде цікаво.

Берінгер похмуро дивився на гільзу. Оскар зрозумів, що він гнівається через те, що залишив сліди. Можливо, саме зараз він міркує про те, як краще усунути Гумбольдта.

— Ви мали віднести їх фахівцям,— нарешті, сказав Берінгер.— Найкраще балістам або детективам. Що вам треба від мене?

— Виходить, ви не можете мені допомогти?

— Ні…

— А як щодо ось цього? — Дослідник відкрив другий мішечок і витяг залишок сигарети.— «Кабальєро». До речі, зовсім як ваші,— указав він на коробку поряд із попільницею.

Берінгер мовчав.

— Подивіться уважніше і зверніть увагу на вм’ятину за сантиметр від мундштука. Ви знаєте, що в кожного курця є свої унікальні звички, особистий стиль, так би мовити? Деякі стискають сигарету між указівним і середнім пальцями, інші тримають її великим і вказівним. Одні захоплюють міцно, інші зовсім легенько.

Точно так само відрізняються й ступінь натиснення й відстань до мундштука. Я знайшов цей недопалок неподалік від нашого будинку. На ньому збоку чималенька вм’ятина, що може залишитися тільки від каблучки. Такої, як у вас на середньому пальці. Як гадаєте, перевірити недокурки у вашій попільниці? Мені здається, що на них знайдеться така ж сама вм’ятина.

Посмішка Берінгера зникла. Від коренів волосся на скронях до вилиці скотилася крапелька поту.

— Хочете сказати, що я маю відношення до замаху на вас? Але у вас немає ніяких доказів.

— Замах? Хіба я говорив щось про замах? — Погляд Гумбольдта став холодним як лід.— Не пригадую такого. І в газетах нічого про це не писали. Але ви маєте рацію, на мене зробили замах. Із причин, які мені не відомі, хтось хоче позбавити мене життя. Він сховався в лісі й боягузливо стріляв із засідки. Звісно, він не тільки зробив дурість, залишивши сліди, він ще й промахнувся, і замість мене вбив мою супутницю життя. Втім, ваша рана…— указав він на шрам Берінгера.— Я часто використовую червоний фосфор для своїх снарядів. Від нього залишаються потворні шрами, якщо не обробити рани правильно. Не можна залишати їх необробленими, найкраще змастити спеціальною маззю, а ще краще звернутися до лікаря. Тільки не забудьте сказати про фосфор.

Берінгер пополотнів від гніву.

 — Досить. Я не бажаю більше вислуховувати вашу балаканину. Ми обидва знаємо, про що йдеться, тому облиште верзти нісенітницю. Ви зробили дурість, прийшовши сюди, і самі це розумієте. На перший раз вам це минеться, але більше такого не повториться. Шкода, що я влучив тільки у вашу служницю. Власне, постріл призначався вам. Але це ще не кінець. Пропоную виставити хлопчаків за двері й вирішити питання по-чоловічому.

— Нарешті, чую від вас хоч щось розумне,— підвівся Гумбольдт.— Оскаре, Віллі, вийдіть на вулицю. Ми поговоримо трохи пізніше,— багатозначно подивився він на сина.— А що стосується вас, пане Берінгер, то навряд чи ви стріляли з власної ініціативи. Перш ніж тут стане спекотно — а це я вам можу гарантувати,— хотілося б знати, за чиїм замовленням ви дієте й чому. Запитую про це зараз, тому що потім ви, ймовірно, відповісти не зможете.

— Ви занадто багато на себе берете, пане Донхаузер,— Берінгер виплюнув прізвище Гумбольдта, начебто це була грудка смердючого слизу.— Вважаєте, що вам усе дозволено? Уриваєтеся до мене, загрожуєте перед моїми людьми. Ви або дурніші, ніж здаєтеся, або історії про вашу манію величності — найчистіша правда. Чесно кажучи, мені це байдуже. Я завжди вважав вас пихатим індиком. Від того самого дня, коли ви забрали в мене Оскара.

— Я нічого не робив. Хлопчик залишився в мене добровільно. Незважаючи на те що він мій син, йому було б краще в будь-якому іншому місці, ніж у цьому свинарнику.

Оскар потягнув Віллі до виходу, але краєчком ока встиг помітити, як руки чоловіків потягнулися до зброї. Блиснули ножі й кастети. Настав вирішальний момент. Оскар виштовхнув Віллі на вулицю, а сам швидко повернувся й замкнув за собою двері.

Пауль пригнувся за стійкою й позадкував до чорного ходу. На щастя. Щоб витримати те, що трапилося потім, потрібно було мати міцні нерви.

Берінгер теж підвівся. З його обличчя зникла дурнувата усмішка. Напевно, розумів, що Гумбольдт не звичайний супротивник. Хоча він і був безсовісним негідником, за всі ці роки інстинкти в нього не притупилися. Рука потягнулася до пояса. Гумбольдт вихопив свою зброю. Два бруски темного дерева, з’єднані один із одним ланцюгом.

Побачивши нунчаки, присутні розреготалися.

— Що це, чорт забирай? — вигукнув один із шибеників Берінгера.— Та це іграшка, а не зброя! Ось спорядження справжніх чоловіків,— витяг він ніж із халяви чобота.— Для бійки потрібні правильні інструменти. Таким ножем дорослому бикові…— але домовити йому так і не вдалося.

Майже непомітним для ока рухом Гумбольдт крутонув нунчаки. Пролунав сухий тріск, крик, деренчання металу — і ніж покотився по дерев’яних мостинах. Хлопець упав на підлогу поряд із ножем і зі стогоном схопився за зап’ястя.

На кілька секунд запанувало недовірливе мовчання. Іграшка всіх здивувала. Нунчаки визнали серйозною зброєю.

Гумбольдт привіз їх зі своєї поїздки до Китаю. Спочатку селяни використовували їх як палиці, але невдовзі вони перетворилися на дешевий, але ефективний ударний інструмент. Маленькі, легко ховаються, досвідченому бійцеві дозволяють виконати найрізноманітніші прийоми: ударити, штовхнути, розкрутити, задушити. Зрозуміло, недосвідчена людина могла легко травмувати себе сама, тому для майстерного володіння були потрібні багаторічні тренування. Але Гумбольдту вдалося стати чемпіоном у цьому виді бойових мистецтв. Коли всі з виттям на нього кинулися, почався смертельний танець. В одній руці він стискав ціпок, в іншій — нунчаки. Він кружляв і завдавав ударів по руках, ногах і зап’ястях.

Настала черга Оскара.

Він поліз у сумку і вийняв три циліндри, запечатані воском, прицілився в задню частину кімнати й кинув їх під ноги бійцям. Приміщення заповнилося їдким димом. Гумбольдт скористався замішанням, щоб відсапатися й вийняти з кишені пальто респіратор, Оскар — теж.

Атака на дослідника послабшала й, нарешті, припинилася. «Лісоруб» наповнився стогонами та лайкою. Похитуючись, бандити навпомацки вибиралися на вулицю. Один виявився спритним і відчинив вікно, але цього було недостатньо, щоб звільнити кімнату від їдкого диму.

Незважаючи на клуби диму, Оскар кинувся вперед. Очі в нього сльозилися, але довелося терпіти. Гумбольдта оточили. Іззаду його схопив Чорний Поромник, а спереду на нього накинувся лиходій із кастетом. Дослідник високо підстрибнув, обхопив ногами шию нападника й немов струбциною притиснув його до підлоги. Але Поромник не відступав. Оскар схопив пляшку й ударив його по голові. Із глухим стогоном супротивник повалився на землю.

Юнак допоміг батькові піднятися.

— Де Берінгер?

Оскар оглянувся. Ватажка й сліду не було.

— Двері там! — махнув Гумбольдт праворуч.— Мерщій!

26

З адні двері, що вели на сходову клітку, були відчинені. Берінгер утік.

— Боягузливий пацюк,— прошипів Оскар.

— Я за ним, а ти залишайся.

— Я з тобою. Тут уже нема чого робити.

— Ходімо, якщо хочеш. Тільки будь обережним. Він як звір у засідці, його не можна недооцінювати.

— Можеш мені не розповідати,— криво посміхнувся юнак, поринаючи в темряву слідом за батьком.

Через засмальцьовані вікна першого поверху проникало похмуре вечірнє світло. Газові ліхтарі ще не запалили, тому бігти в півтемряві було важко, довелося перейти на крок.

Тиша. Оскар зняв респіратор і почав підніматися скрипливими сходинками. Повітря просочилося запахом пива й горілого жиру. В животі заканудило. Тільки одного разу він був у потаємній кімнаті Берінгера. Дуже давно, але спогади були яскравими, неначе це було вчора. Сусідня банда відібрала в нього двадцять дві золоті марки, і він кілька тижнів ховався. Але Берінгер знайшов його й привів сюди. Звів із типами, які його обікрали. Після короткого допиту його відпустили, не торкнувши й волосинки на голові. А тих трьох він більше ніколи не бачив і не чув.

— Обережніше,— шепнув він, коли вони піднялися на другий поверх, і вказав на двері.

За нею розташовувалися дві потаємні кімнати Берінгера. Гумбольдт кивнув, дав знак і знову надягнув респіратор. Потім вийняв із пальто ще два циліндри.

Вони стали по обидва боки дверей і уважно прислухалися. Не почувши ні звуку, дослідник обережно натиснув на клямку. Замкнено.

Він махнув Оскарові, щоб той відійшов, і став перед дверима, широко розставивши ноги.

— Відкривайте, Берінгер! Це ваш останній шанс. Якщо скажете, хто замовив мене, я збережу вам життя. Я тримаю своє слово.

— Забирайся, виродку!

Пролунали постріли. Кулі пробили двері й просвистіли поряд із головою Гумбольдта. Але замість того, щоб відхитнутися, дослідник влучним ударом підкованого чобота збив замок. Вискочили шурупи, металева клямка з гуркотом упала на підлогу, і двері відчинилися.

Хайнц Берінгер засів у задній частині кімнати за перекинутим столом і цілився в дослідника крізь щілину в стільниці. Пролунав іще один постріл і вирвав шматочок тканини з пальто Гумбольдта. Дослідник і оком не змигнув. Спокійно, немов шукаючи смерті, він розмахнувся й кинув обидва циліндри в кімнату. Пролунало шипіння, і повалив дим. Мить — і кімнату огорнув їдкий туман. Оскар почув кашель і хрипи, гуркіт і дзенькіт скла. Серед диму він розрізнив ледь уловимий рух, потім почувся глухий удар.

— Він хоче втекти! Швидко!

Гумбольдт рвонувся слідом за Берінгером. Оскар кинувся за ним. Вони зупинилися посередині кімнати й побачили, що Берінгер зник. Вікно розбите, вітер колише фіранки. Юнак підійшов до вікна й виглянув. Між будинком і сусіднім будинком залишався прохід, метрів чотири завширшки. Унизу стояло кілька сміттєвих баків, уздовж стіни тягнулося залізне поруччя балконів і пожежні сходи, що з’єднували поверхи. Вони почули скрип.

— Він там! Я бачу!

На два поверхи вище по сходах видирався темний силует. На тлі фіолетового вечірнього неба чітко проступав контур людини. Берінгер перестрибнув на балкон будинку навпроти. Оскар прикинув відстань і похитав головою. Відчайдушний стрибок. Він обернувся, щоб поділитися спостереженням із батьком, але повз нього промчала величезна тінь і з гуркотом приземлилася на балконі навпроти. Гумбольдт зі стогоном піднявся й продовжив переслідування. У своєму пальто, поли якого розвівалися, він нагадував чорного ворона. Оскар відступив до кімнати й зібрав усю свою мужність.

— Помилитися не можна,— прошепотів він.— Інакше — смерть. Валятимешся на бруківці між пацюками й старими пляшками.

Але відступати було пізно. Він розігнався й побіг.

Начебто уві сні побачив розбите скло у віконній рамі, сміттєві контейнери внизу, куті ґрати, що насувалися прямо на нього. Обличчя обдало вітром.

Потім він упав.

Удар вибив із легенів повітря. Ноги зірвалися вниз. Ще мить, і він полетів би на землю, але йому вдалося схопитися за поруччя й підтягнутися. Тремтячи й задихаючись, він сів на балкон. Він не зірвався, залишився живий. Легені качали повітря, як міхи в кузні. Раз, два. Раз, два.

Паніка минула, мозок знову запрацював. Де Берінгер? Почувся скрип. Супротивники вже дісталися до самого верху. Оскар опанував себе й побіг по сходах. Стрімко, немов білка, злетів він по пожежним сходам. Третій поверх, четвертий, п’ятий. Серце готове було вискочити з грудей. Він завжди вважав, що перебуває в гарній формі, але такий темп був занадто жорстким. Сходи закінчувалися на шостому поверсі. Далі тільки дах. У блідому вечірньому світлі Оскар побачив ринву. Давненько не лазив він по трубах!

Юнак стиснув зуби. Геть сумніви. Він зайшов уже так далеко, що якась ринва не зможе його зупинити. Але ж раніше він часто бував на дахах. Кому, як не йому, почуватися тут як риба у воді?

Оскар набрав у легені якнайбільше повітря, підстрибнув, схопився за трубу, підтягнувся на руках, уперся ногами в стіну й повільно поліз нагору. На щастя, вправність не зрадила. На дах він потрапив без особливих турбот. Ні сліду Гумбольдта й Берінгера. Він обійшов димар і обережно пройшов краєм даху до кінця будинку. Помітив на розі темний силует. Хтось сидів і дивився вниз. Батько!

Оскар із полегшенням поспішив до нього. Від краєвиду, що розстелявся перед ним, перехопило дух. Під ногами простирався весь Берлін.

— Де Берінгер?

— Утік. Йому вдалося обхитрувати мене й перестрибнути на інший дах. Більше я його не бачив.

— Він непогано тут орієнтується,— помітив Оскар.

Гумбольдт кивнув. Виглядав він втомленим і пригніченим.

Юнак сів поруч і подивився вниз. Із кожною хвилиною ставало темніше.

— Ходімо, батьку. Упевнений, жандарми вже давно приїхали.

Він поклав руку на плече дослідника. Той щось крутив у пальцях.

— Що це?

Гумбольдт простягнув йому предмет:

— Маленький сувенір від нашого друга. Пістолет. Берінгер упустив його під час втечі.

Вечірнє світло забарвило незграбну на вигляд зброю в криваво-червоний колір.

— Комісара це зацікавить.

— Ще б пак,— із натугою підвівся Гумбольдт.— Ти правий, нам потрібно повертатися. Тут ми більше нічого не можемо зробити.

У сутінках він став схожим на старого.


Комісар Обендорфер був низеньким огрядним чоловічком із уважними світлими очима й ідеально підстриженою борідкою. Він зі своїми жандармами вже обшукував таємну кімнату Берінгера. Запалили лампи, і тепер вона була добре освітлена.

Обендорфер саме збирався відкривати ящики й вивчати їхній вміст. Коли ввійшли Гумбольдт із Оскаром, він перервався.

— Спіймали його?

Дослідник похитав головою.

— Вислизнув. Усе ж таки він майстер по замітанню слідів.

— Берінгер — той іще шибеник. Я б здивувався, якби ви його спіймали. Але, принаймні, ви його налякали. Сюди він не повернеться, занадто вже тут гаряче. Доведеться йому ховатися, а ледь висуне ніс — клац! — і ми його схопимо,— він уважно подивився на дослідника.— Що у вас із плечем? Покликати лікаря?

— Ні, все в порядку. Невелика травма.

— Це було дуже хоробро з вашої сторони. Зазвичай я не схвалюю подібні дії, але вам удалося знайти лігвище шахрая. Ми заарештували всю банду Берінгера. Що ви з ними зробили? Ніколи ще я не бачив стільки сліз.

— Трохи сльозогінного газу мого власного виготовлення. Якщо хочете, охоче поділюся рецептом.

— Це могло б дуже допомогти в майбутньому,— задумався Обендорфер.— Але, боюся, буде складно переконати начальство застосувати такі сучасні засоби. Повернімося до Берінгера. Як пройшла розмова? Удалося вирвати в нього визнання?

Гумбольдт поліз у потаємну кишеню й вийняв невеликий прилад.

— У нього рот не закривався,— передав він Обендорферу лінгафон із записуючим пристроєм.— Гадаю, цього достатньо, щоб засадити його за ґрати, якщо, звісно, ми його піймаємо.

— Не сумнівайтеся, пан фон Гумбольдт. Немає такого місця в місті, де б він почувався в безпеці. З огляду на те, яку нагороду за його упіймання ми призначили. До речі, мої люди підібрали на вулиці вашого юного друга. Я подумав, що ви самі з ним розберетеся.

Один із жандармів підвів Віллі до дверей і підштовхнув до Гумбольдта. Дослідник відхитнувся від нього, як від прокаженого.

Оскар схопив друга за руку й тицьнув у бік:

— Що на тебе найшло? Чому ти зрадив нас? Чому пішов до Берінгера?

Хлопчик готовий був розплакатися. Він схрестив руки й уп’явся в підлогу.

— Я… Це все через мої карткові борги.

— Карткові борги?

Віллі кивнув.

— Дуже нерозумно. Мені здавалося, я контролюю ситуацію, але Берінгер мене обдурив. Він заплатив за моє пиво, потім ми зіграли ще разок, і ще… Я намагався сказати, що так не чесно, і що не буду платити, але він пригрозив, що всім розповість. Мені стало так соромно…

— І замість того, щоб розповісти мені правду, ти нас зрадив?

— Він випитував тільки дріб’язки. Де ми живемо, над чим працює пан Гумбольдт. Я нічого не вигадував. Звідки ж мені знати, що він Елізу…

— Скільки ти йому винен? — насупився Оскар.

Віллі розплакався.

— Воруши язиком! Скільки?

— П’ятсот…

— П’ятсот чого? Ґудзиків від штанів?

— Золотих марок.

Оскар широко розплющив очі:

— Жартуєш? Віллі, ти ж чудово знаєш, що він шахраює. Як ти дозволив втягнути себе в гру?

— Але це ж не відразу! Спочатку я навіть вигравав. А потім пішла смуга невдач. Борг зростав і зростав… Ну от, а ще й пиво…

Гумбольдт обурено фиркнув.

— Геть із моїх очей, хлопче. Я більше не хочу тебе бачити,— утомлено сказав він.

Віллі розвернувся й пішов за жандармом, який його привів.

Гумбольдт відкашлявся.

— Тепер ми маємо зібрати тут усі докази. Оскаре, віддай пану Обендорферу пістолет.

— Пістолет? — обернувся до юнака комісар.

Оскар вийняв зброю та гільзу з сумки й обережно поклав на стіл. При світлі ламп холодна сталь блищала як скло.

Обендорфер розглянув пістолет ближче й присвиснув.

— Сюди, хлопці! Таке не щодня побачиш,— він підняв зброю й роздивився з усіх боків.— Що в нас тут? Маузер, тип С-96. Не знаю такого. Напевно, прототип. Ану ж бо, Еріху, подивися, чи немає там серійного номера?

Жандарм наблизився й покрутив пістолет у руках.

— Еріх — наш експерт,— пояснив комісар.— Він знає всі марки й усі моделі. Закладаюся, ти такого ніколи не бачив, га?

— Точно, пане комісар. Штука справді унікальна.

— Таку зброю не просто роздобути,— задумався Гумбольдт.

Експерт похитав головою.

— Мабуть, це прототип. Виробники бережуть такі екземпляри, як золоті яйця. Дістати таку річ можна, тільки підключивши впливових людей. Звідки він у вас?

— Берінгер упустив, коли тікав.

Комісар здивовано підняв брову.

— Що ж, гадаю, можемо вважати, що в Берінгера є гарний приятель у компанії «Маузер». Можливо, він навіть налагодив контакти з командуванням армією. Дивно. Просто дивно! — Обендорфер задумливо потер підборіддя.— У мене таке відчуття, що за всім цим ховається щось набагато більше. Справа набуває політичного забарвлення.

Поки він це говорив, його помічник перевірив магазин і вийняв звідти останню кулю. Він порівняв її з гільзою, що її Оскар поклав на стіл, і присвиснув. Юнак подався вперед, щоб краще роздивитися.

— Гляньте, пане комісар,— підсунув він докази Обендорферу.— Вам вони нічого не нагадують?

Комісар підніс предмети до світла й уважно оглянув кожний міліметр.

— Дідько мене забирай! — пробурмотів він.— Невже це те, що я думаю?

Еріх кивнув.

— У чому справа? — підійшов Гумбольдт.

Обендорфер криво посміхнувся.

— Не було б щастя, так нещастя допомогло, пане Гумбольдт. Ваша знахідка вивела нас на дуже гарячий слід.— Він підняв пістолет і патрон.— Природно, нам доведеться перевірити все в лабораторії, але я впевнений, що перед нами зброя, з якої був убитий наш шановний імператор і його дружина.

27


Тієї ж ночі…

На вулиці було темно, вирувала гроза. Вітер розгойдував дерев’яні стіни лісової хатини й так свистів під дахом, що здавалося, хоче підняти будинок у повітря.

Оскар схилився над книгою в кутку під газовим світильником і намагався зосередитися на оповіданні. Але з голови не виходили події минулого дня. Втеча Берінгера, зрада Віллі й відкриття комісара Обендорфера. Занадто багато, щоб усе зрозуміти. Виходить, Берінгер не тільки в Гумбольдта стріляв, він ще й імператора вбив. Але чому? Ватажок зграї досить хитрий, звичайно, але він не терорист. Навіщо вбивати імператора? Гумбольдт переконаний, що Берінгер діяв не сам, а виконував чиєсь замовлення. І хто б не був замовником, він уже знав, що замах на дослідника зазнав невдачі. Що тепер? Що потрібно цьому невідомому? А якщо він не сам? Можливо, замішана ціла група. Невже Гумбольдт представляє для них загрозу? І якщо так, то чому? А раптом хтось виявляє цікавість до машини часу?

Питання за питанням.

Тепер, коли супротивники знають, що існує велика машина, вони, напевно, спробують прибрати її до рук. Гумбольдт вирішив цілодобово не зводити з неї очей,  і Оскарові випала черга чергувати першим. Він тут до опівночі, а потім його змінить батько.

Які неприємності їх підстерігають?

Щільніше загорнувшись у вовняну ковдру, він спробував стежити за пригодами Леонарда й Тома Оутрама в пошуках народу туманів. У романі розповідалося про скарб, про вогненно-червоні коштовні камені, які охороняло чудовисько, що пожирає людей. Книгу написав Генрі Райдер Хаггард і називалася вона «Копальні царя Соломона».

До нього пригорнулася Вілма. Вона зарилася дзьобом у пір’я й міцно спала. Оскар і сам відчував, що втомився, але спати було не можна. Він глянув на годинника й відзначив, що терпіти залишилося всього лише півгодини.

Хатина знову затремтіла від пориву вітру й дощу, на дах посипалися гілки й листя. Удалині почувся гуркіт грому.

— Що за ніч,— похитав головою Оскар.— Якби я не знав, де я, вирішив би, що потрапив на шабаш відьом. Як ти можеш так спокійно спати? Добре, нумо ж я розімну ноги й подивлюся, чи все в порядку. Ти спи, я сам з усім упораюся.

Він ніжно погладив Вілму по голові, підвівся й покульгав до Герона, засунувши руки в кишені. Права нога затекла від сидіння.

Маленький робот, як завжди, стояв на посту в носовій частині машини часу й байдуже дивився на юнака.

Напевно, був зайнятий якимись складними математичними обчисленнями. Можна подумати, що він вимкнений, але ледве помітне світіння очей свідчило про те, що він усього лише перебуває в режимі очікування.

Стіни знову здригнулися. Дощ із такою силою періщив по даху, що будь-хто інший на місці Оскара давно б злякався.

«Боже, боже, боже,— думав Оскар.— Мерзенна погода. Чи прийде в таку грозу Гумбольдт? І взагалі, хто зможе викрасти машину часу? Вона занадто громіздка, щоб її можна було кудись перемістити».

Іззовні зарипіло дерево. Потім пролунав гуркіт. Напевно, гілка впала на дах. Чи це Гумбольдт?

Оскар підійшов до дверей. Подивився в замкову шпарину. Небо розірвала блискавка, і на коротку мить яскраво освітила ліс. Нікого.

— Агов?

У відповідь тільки шум грози.

— Є тут хтось? — Оскар відчинив двері й висунув голову.

Справжній шабаш відьом! Темні силуети дерев моторошно виділялися на тлі мерехтливого неба. Хмари простромлювали незліченні блискавки.

Юнак зачинив двері, засунув засув і повернувся в тепло. Як же приємно, коли між тобою та розбурханою природою розташовано кілька сантиметрів дерева. Розвідка пішла на користь: утоми він більше не відчував. Ще трохи, і його змінить батько. Він уже  не може дочекатися, коли вляжеться в постіль і натягне на голову ковдру.

Оскар ішов за книгою, коли знову сяйнула блискавка. Вона була яскравішою, ніж попередні. Начебто вдарила прямо за вікном. На підлозі відбився світлий прямокутник. Прямокутник із жирним павуком посередині. Руки витягнуті в боки, ноги впираються в нижні кути. Готовий кинутися на нову жертву. Підлога під ногами Оскара затремтіла від грому. Крижаний страх скував усе тіло. Таких великих павуків не буває. Він підняв погляд. Саме вчасно, щоб побачити, як на нього насувається чорна тінь. Удар. Він із такою силою впав на підлогу, що з легенів вибилося повітря. Начебто з ходу наштовхнувся на стіну. З очей посипалися іскри. Юнак лежав на підлозі й ледве дихав. Нарешті, за цілу вічність, легені наповнилися живлющим киснем.

— Ну, малий, не думав, що ми так скоро побачимося?

Тінь нависла прямо над ним. Міцна, мускулиста, сильна.

Берінгер.

Скрививши губи в усмішці, на нього дивився сам ватажок зграї. Не встиг Оскар відповісти, як у майстерні пролунало оглушливе виття.

ТРИВОГА… ТРИВОГА!

Берінгер обернувся.

Високо на машині стояв Герон, і очі його палали, як дві червоні вуглинки.

ТРИВОГА… ТРИВОГА!

— Що це?

— Герон,— прохекав Оскар.— Програма захисту… активована.

У грудях немов вогонь горів. Добре, якщо він нічого не зламав.

— Зроби так, щоб шум припинився. Негайно.

— Не можу…— похитав головою Оскар, який іще не оговтався після падіння.

Берінгер схопив його за комір і добряче трусонув.

— Я сказав, зроби так, щоб він замовк. Ворушися!

— Ця… захисна система… автоматична… не можна відключити,— видавив Оскар.— Батько сконструював її так… на випадок, якщо хтось захоче украсти машину часу…

ТРИВОГА… ТРИВОГА!

— Споримо, я її вимкну? — Берінгер відкинув Оскара й метнувся до машини. Дорогою він підхопив важкий гайковий ключ.

— Ні! — крикнув Оскар.— Цього робити не можна! Він незамінний, машина без нього не працює.

Він важко підвівся, перемагаючи біль.

— Мені однаково,— крикнув Берінгер.— Якщо ця штука не припинить шуміти, я розтрощу їй череп. Ти чуєш мене, бляшаний ящику? Замовкни!

Берінгер підбіг до машини часу й забрався по сходах у кабіну. Стиснувши в руці важкий гайковий ключ, наблизився до панелі управління.

ТРИВОГА… ТРИВОГА!

Оскар зібрався з силами і рвонувся за Берінгером. Треба щось робити! У грудях горів вогонь. Він схопився пальцями за поруччя і, перемагаючи біль, почав підтягуватися по сходах. Берінгер замахнувся гайковим ключем.

— Якщо ти негайно не припиниш цей спектакль, бісів…

Більше сказати він нічого не встиг. Оскар обхопив його іззаду й ударив у підколінну западину. Цьому трюку його навчив батько. Бойовий прийом із Далекого Сходу, призначений саме для того, щоб обеззброїти могутнього супротивника. Берінгер упав як підкошений. Він розкинув руки, намагаючись повернути рівновагу, але вдарився об Герона. Виття припинилося. Очі робота швидко заморгали. Пролунав глухий гул. Тривожний сигнал, але зараз Оскар не міг нічого вдіяти. У нього була більш важлива справа.

— Відпусти мене, ідіоте,— кричав Берінгер, намагаючись звільнитися.— Клянуся, я переламаю тобі всі…

«Кістки»,— напевно, хотів він сказати, але тут Оскар ударив його ліктем у живіт, тому почулися тільки хрипи. Черевні м’язи в колишнього боксера були немов відлиті із заліза. Він швидко отямився, руками — як сталевими лещатами — обхопив шию Оскара й міцно стис. Юнак спробував звільнитися, але це однаково, що намагатися вирвати із землі корінь дерева. Знову з очей посипалися іскри, цього разу вони  були набагато яскравіші. Мерехтливі вогні, щось на кшталт електричного гудіння. Характерний запах нагрітих дротів. Оскар скосив очі й помітив, що маховик почав рухатися. Дуги здригнулися й плавно рушили вниз. Гудіння поступово перетворювалося на гул. Підлога під ногами завібрувала. Повітря зробилося нестерпно гарячим, огорнуло, немов ковдрою, і проникло під одяг.

Берінгер теж це помітив і послабив хватку.

— Якого дідька?..

І тут їх поглинув хаос. Вереск, як від мільйонів звільнених душ. Нестерпно яскраве світло, таке, що довелося міцно заплющити очі. Оскар зрозумів, що вони перетинають час. Але відчуття були не такі, як минулого разу. Щось підказувало йому, що зараз вони рухаються уперед. Назустріч майбутньому.

28

Г умбольдт востаннє глянув на наручний годинник. Незабаром дванадцята. Настав час виходити. Якби тільки негода трохи вщухла!

За дверима бушувала гроза. Кілька годин тому він подивився на барометр і побачив, що наближається негода, але ніяк не припускав, що все буде так погано. Взяти парасольку? Ураганний вітер однаково вирве його з рук. Найкраще довге пальто й крислатий капелюх. І не забути індукційну лампу, на вулиці темно — хоч око стрель.

Він невдоволено подивився в небо, що опромінила блискавка, і пішов. На півдорозі зупинився перепочити. Двері стайні відчинилися й ляскали на вітру. Поки він їх зачиняв і засовував засув, коні стежили за ним своїми великими очима.

Час. Інакше Оскар подумає, що про нього забули.

При світлі лампи злива нагадувала метеоритний дощ. Вітер рвав поли пальто й пригинав траву та кущі до землі. Піднявши комір і низько насунувши капелюха, дослідник важкою ходою рухався в темряві. Спалах блискавки залив ліс сліпучим світлом. По небу прокотився глухий гуркіт грому. На щастя, дерева в деяких місцях були позначені, інакше знайти дорогу було б важко. Знову сяйнула блискавка. Цього разу грім пролунав за коротший проміжок — явна ознака того, що гроза наближається. Він стер із обличчя краплі дощу. Доведеться переконати Оскара почекати, поки гроза не скінчиться. З такою швидкістю, як вона наближається, це буде зовсім недовго. За півгодини все вгамується.

Знову спалахнуло світло. Але цього разу це був цілий каскад спалахів. Небо влаштувало справжню виставу. Гумбольдт втяг голову в плечі. Він згадав історії про корів, у яких влучала блискавка, коли ті стояли під деревом, і вони залишалися там лежати, прямі, як ціпок. Просто валилися на бік і витягали ноги. Не хотілося б, щоб життя скінчилося саме так. Швидше під дах!

Він пробіг кілька кроків і зупинився. Де ж грім?

Світло було таким яскравим, що він був упевнений: блискавка вдарила зовсім поряд. Дослідник підняв криси капелюха й подивився в напрямку хатини. Ліс освітив іще один каскад спалахів. На сітківці залишився темний контур майстерні. Коли Гумбольдт зрозумів, що саме він щойно побачив, у нього перехопило подих. Промені світла проникали зі стиків між дошками й зі слухового вікна. У хатині було дуже видно. Тепер він почув і сигнал тривоги, якого раніше не чув, напевно, через грозу.

ТРИВОГА, ТРИВОГА.

Гумбольдт побіг. Вітер віяв в обличчя, начебто хотів затримати. З натугою боролася людина зі стихією, потопаючи ногами в сльоті. Ціла вічність минула, поки він дістався до хатини.

Важко дихаючи, наліг на двері. Замкнено. Вогні усередині згасли, сигнал тривоги замовк.

— Оскаре? З тобою все гаразд? Відчини двері. Це я, батько.

Жодної відповіді.

Крізь щілини проникало тільки слабке світло газового світильника. Гумбольдт почав гамселити кулаками по дерев’яних дверях.

— Оскаре, відчиняй! Я прийшов тебе змінити.

Із ненавистю подивився він на дверний замок. Нова модель, яку неможливо відімкнути ззовні. Був би в нього ключ! Із міркувань безпеки від майстерні був тільки один ключ, і він зараз усередині.

Раптом він відчув запах. Він помиляється, чи запахло електрикою? Він занепокоївся.

— Відчиняй, Оскаре! — закричав Гумбольдт.— Я знаю, що ти всередині. Рахую до трьох і ламаю двері. Раз, два, три.

Коли нічого не сталося, він зняв пальто й капелюх і перейшов від слів до справи. Легше було сказати, ніж зробити. Побоюючись крадіжки та шпигунства, він добряче зміцнив хатину. Ніколи б не подумав, що доведеться вламуватися туди самому. Після двох невдалих спроб він як слід розігнався й ударив п’ятою. Майстерня захиталася, але двері залишилися на своєму місці. Дослідник наскрізь промок, плече боліло. Він сердито підійшов ближче й замислився. Як туди потрапити? Може, крізь слухове вікно? У дерева неподалік деякі гілки майже торкалися будиночка. Тільки от як на них забратися? Але, якщо він хоче дізнатися, що трапилося в хатині, нічого іншого не залишається. Він обхопив стовбур руками й ногами і підтягнувся. Стомлюючий прийом, але працює. Він бачив щось схоже в деревних людей Папуа-Нової Гвінеї. Вони проробляли це з легкістю. Але, щоправда, лазити під заливним дощем їм не доводилося. Нарешті, метрів за два йому вдалося вхопитися за товсту гілку й зайняти більш зручну позицію. Далі буде легше. Наступну гілку вже можна було обхопити. Він уже зібрався підтягнутися, коли небо знову освітила блискавка.

Прямо перед ним, на зламаному сучку висів шматочок тканини. Товста щільна сіра вовна, яку використовують для курток і штанів. Гумбольдт остовпів. Взяв шматок і підніс до самих очей. Такий матеріал він уже бачив. Куртка Берінгера!

Знахідка так його вразила, що він заточився й упав униз. Боляче вдарився об землю. Ні, благав він. Будь ласка, тільки не це. Тільки не Оскар.

Його охопив розпач. Але раптом зі щілин хатини знову просочилося сяйво й мерехтіння вогнів. Темряву прорізали промені світла. Почулося характерне гудіння.

Машина часу! Оскар повернувся!

Або Берінгер?

Накульгуючи й кривлячись від болю, Гумбольдт поспішив до дверей. Одяг позеленів від деревної кори, руки й ноги покрилися шаром бруду. Ніякої зброї в нього не було, тому він підхопив міцний сук і став у бойову стійку. Якщо двері відчинить Берінгер, на нього чекає розчарування.

Машина всередині заспокоїлася. Гудіння поступово стало тихішим і невдовзі зовсім замовкло. Гумбольдт почув, як спустилася драбинка. Хтось вовтузився біля дверей. Відсунувся засув, і відчинилися двері. Гумбольдт напружив усі м’язи.

У світлі з’явилася темна тінь. Розпатлане волосся, подертий одяг. Коротка мить напруження, і він почув голос:

— Батьку? Це ти?

— Оскаре!

Дослідник кинувся вперед і схопив сина в обійми.

— Ти живий! Боже мій, я так за тебе хвилювався. Я почув сигнал тривоги Герона й бачив вогні. А потім знайшов ось це,— він передав шматочок тканини Оскарові.— Берінгер?

Юнак кивнув.

— Де він? Тут? Я його на порох зітру!

— Заспокойся,— сказав Оскар, і Гумбольдт помітив у куточках його рота слабку посмішку.— Він зник.

29


У той же час, в іншому місці…

Д звін Берлінського собору пробив дванадцяту. Північ. Над містом танцювали вітер і дощ, палахкотіли блискавки.

Члени поважної Ложі вогню та каменю зібралися у своєму храмі й схилили голови. По куполу над ними тарабанили краплі дощу. Зал потопав у мерехтливому світлі безлічі свічок.

Натаніель Штрекер ледве приховував занепокоєння. Щось трапилося. Інакше навіщо Великому Майстрові скликати їх о такій порі? Втомлений і неголений, він надягнув костюм, закрив обличчя маскою й поспішив до храму. Всі інші вже зібралися.

Поважний Майстер привітав Штрекера кивком голови й дав зрозуміти, що той може зайняти своє місце. Потім підняв руку.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові.

— Підносимо хвалу всевидючому архітекторові.

— У твоєму світлі хочу вести я життя своє, не ухиляючись від своїх обов’язків і підкоряючись внутрішній правді.

Великий Майстер обвів поглядом тих, хто зібрався. Здавалося, він хотів випробувати віру кожного. Те, що він побачив, схоже, його задовольнило.

— Мої любі брати,— почав він низьким голосом.— Обставини змусили мене покликати вас сюди сьогодні вночі. Знаю, вам було нелегко, але виходу не було. Наша місія під загрозою. Замах на Карла Фрідріха фон Гумбольдта зазнав невдачі, як ви вже знаєте. Хайнц Берінгер, якого рекомендував брат Натаніель, не зміг завершити завдання й запустив цілий ланцюжок подій, які більше не дозволяють нам діяти потай.

Натаніель Штрекер здригнувся. Що він каже? Берінгер відмовився? Що, чорт забирай, трапилося?

Великий Майстер знову обвів усіх поглядом. Складно було сказати, про що він зараз думав.

— Ми всі зробили помилку, недооцінивши нашого супротивника,— продовжив він.— Як мене повідомили, поряд із будинком Гумбольдта відбулася перестрілка. Дослідникові не тільки вдалося ухилитися від куль Берінгера, він змусив того тікати й при цьому випалив половину лісу. Мої інформатори в поліції кажуть, що сьогодні ввечері в «Лісорубі» було заарештовано всю банду Берінгера. Сам він зник, але залишив жандармам важливі докази. Один із них — мій автоматичний пістолет.

Почулися перелякані вигуки.

— Саме так. Тепер зброя, з якої було вбито імператора, перебуває в руках поліції.

— Це жахливо! — вигукнув Георг Штангельмайєр.— Увесь наш план під загрозою зриву!

— Тепер ви розумієте всю терміновість нашого засідання? — запитав Фалькенштейн. І немов для того, щоб підсилити його слова, над дахом пролунав гуркіт грому.

— Бий мене лиха година! — не вгавав Штангельмайєр.— Що ж тепер робити?

— Перш ніж сипати прокльонами,— прикрикнув на нього Фалькенштейн,— не забудь, де ти перебуваєш, брат Георг. Ми повинні зберігати спокій. Є запитання?

— Що трапилося з Берінгером? — запитав Ісмаїл Карренбауер.— Його схопили?

— Ні, його місце розташування невідоме,— відповів Великий Майстер.— Ніхто його не бачив. Імовірно, він заліг на дно або втік за кордон.— Він схрестив руки за спиною: — Як бачите, положення важке. Але не безнадійне. У нас іще залишається певна свобода дій, щоб завершити гру на свою користь. Гадаю, всім зрозуміло, хто зараз наш супротивник. Відомості про Гумбольдта правдиві, якщо не сказати, дещо применшені. Навіть якщо нам не загрожує безпосередня небезпека з його боку, завжди краще як слід пізнати супротивника й бути готовими до його методів. Гумбольдт — видатний супротивник. Але він сам. А нас багато. Ми — організація зі зв’язками у всіх важливих установах. Нам вистачило розуму, щоб не залишати компрометуючих документів, відтак вийти безпосередньо на нас неможливо. Мене турбує тільки зброя. Рано чи пізно балістики з карної поліції дізнаються, що саме з цієї зброї було застрелено імператора. Треба проникнути в приміщення, де зберігаються речові докази, і викрасти цей доказ. Наш шановний начальник поліції брат Фердинанд подбає, щоб усе обійшлося без інцидентів.

Згаданий брат схилив голову.

— Але навіть якщо нам і вдасться замести сліди, не можна ставитися до цієї невдачі легковажно. Проблема залишається. Гумбольдт живий, і в нього діюча машина часу.— Фалькенштейн задумливо покрокував по кімнаті.— За останні дні в мене був час подумати. І в мене з’явилася цікава думка,— він повів плечима.— Досі ми виходили з того, що апарат представляє для нас загрозу. Те, що Гумбольдт може повернутися й запобігти замаху, так затуманило наші голови, що ми навіть не подумали, що машина дає нам величезні можливості. Тільки подумайте, скільки всього можна зробити! Можна цілеспрямовано змінювати минуле. І ці зміни привели б нас до керування всією Європою, та що вже там — усім світом. Уявляєте, якби в 1492 році Новий світ відкрив німець, і північноамериканський континент першими заселили б німці. Англія, Франція та Росія плазували б перед нами. Можливості цього апарата необмежені. Там, де були виявлені коштовні корисні копалини, першими з’явилися б німці. Алмазні розсипи, золоті жили, нафтові родовища. Територія німецької держави. Ми змогли б стати першими й у галузі винаходів. Не кажучи вже про ті можливості, які ще тільки мають бути в майбутньому. Цілком правильно, любі мої масони: у майбутньому. Неосяжні перспективи. Чи можна уявити, які технічні досягнення на нас чекають? Зброя — не найголовніший засіб для перемоги. Машини, автомати, літальні апарати, про які сьогодні можна тільки мріяти. І все це під німецьким прапором,— він значуще подивився на присутніх.— Захоплююче, чи не так? Однак від нас буде потрібно дещо змінити. Замість того, щоб і надалі діяти потай, потрібно про себе заявити.

Штрекер ковтнув клубок у горлі:

— Але ми не найманці. Ми члени уряду, державні службовці.

— Ні, брате Натаніель,— заперечив Фалькенштейн і похитав головою.— Ми набагато більше. Ми військова рада нового зразка. Ми еліта керівництва імперією. Хто, крім нас, має владу нанесення удару Карлові Фрідріху фон Гумбольдту? Ця людина щойно перетворилася на найголовнішого ворога держави. Настав час рішуче виступити проти нього.

— На якій підставі, високоповажний Майстре? — запитав хтось.

Фалькенштейн відмахнувся:

— Неважливо. Щось придумаємо. Конспірація — завжди гарний аргумент. Хто знає, чи справді зброю впустив Берінгер? Може, вона весь час була в Гумбольдта, і той просто хотів перевести підозру на іншого. Може, імператора вбив саме він? Поки справа не дійде до судового розгляду, всі ниточки у нас у руках, і ми можемо диктувати, що потрібно робити, а що — ні. Маючи у своєму розпорядженні машину, ми зможемо підсунути будь-який компрометуючий матеріал,— він розправив плечі.— Завтра вранці я навідаюся до нього із загоном моїх найкращих людей, заарештую всіх і, звісно, конфіскую машину часу. Потім залишу достатньо доказів, щоб обвинуватити Гумбольдта в державній зраді й убивстві нашого улюбленого імператора, що дозволить передати справу до суду. Якщо в нас буде те, що ми хочемо, ми ґрунтовно вивчимо теорію подорожей у часі й з’ясуємо всі можливості апарата. За умови, що машина справді в робочому стані,— Штрекер міг би заприсягтися, що під маскою Фалькенштейн посміхається.— Так, друзі мої, сьогодні особливий день. Сьогодні ми відмовляємося від таємного життя й відкрито заявляємо про себе. Кажу вам: наш час настав! Ми достатньо діяли в тіні. Ми бачили, як зійшло насіння наших зусиль, як воно проросло й розквітло, тепер же настав час збирати врожай. Від завтрашнього дня починається нова ера. Ера, якій буде відведене почесне місце в хроніці нашої ложі.— Він повернувся і сів на стілець. Очі його блищали в темряві.— Любі брати, тепер усе залежить тільки від вас. Вам вирішувати. Хто за те, щоб приступитися до виконання плану, підніміть, будь ласка, руки.

Усі руки зметнулися в повітря.

30

Т их, що зібралися, освітлювало бліде світло кухонної лампи. Усі розсілися навколо Оскара. Гумбольдт, Берт, Лєна й Мицик. Навіть Герон був присутній.

Шарлотті здавалося, що Оскар жахливо виглядає. Їй хотілося взяти юнака за руку, але тоді б він не зміг їсти. Але ж він падав із ніг від утоми. Щоки запали, тіло було вкрите синцями й подряпинами, одяг забруднився. Але щось з’явилося в його очах, через що він здавався більш дорослим і зрілим. Поки він поглинав свою улюблену їжу — смажену картоплю з салом, цибулею та яєчнею,— вони не зводили з нього очей.

— Ну, ти й зголоднів,— зауважила Лєна.— Таке відчуття, що кілька днів нічого не їв.

— Не їв,— погодився Оскар.— Принаймні, як слід. Тільки якісь крихти, якими й не наїсися.

— Розповідай уже, що трапилося,— не стерпів Берт.— Ти подорожував у часі? А куди?

— Що з Берінгером? Розповідай! Ми хочемо знати все до подробиць.

— Дайте йому спокій,— заявила Шарлотта і м’яко торкнулася руки друга.— Не бачите, він зовсім без сил? Хочеш іще яєчні, Оскаре?

— Велике спасибі, дуже мило з твого боку,— погодився Оскар і посміхнувся дівчині. Багатообіцяюча посмішка для Шарлотти, а ось для інших, котрим доведеться ще почекати,— справжнє катування.

Наступні п’ять хвилин було чути тільки жування й ковтання. Нарешті, він наситився. Він ковтнув чаю, витер рот і видав мимовільний звук відрижки.

— Вибачте,— відкинувся він на спинку стільця.

— Наївся?

— Ще й як! Більше ані шматочка не влізе.

— Тоді розповідай,— звелів Гумбольдт.— Я вже знаю, що на тебе напав Берінгер, і знаю, що ви активували машину часу. Що трапилося потім?

— Спочатку я знепритомнів,— відповів Оскар.— Можливо, через те, що машина зробила сильний стрибок, а може, я вдарився головою — не можу сказати. Знаю тільки, що в очах стемніло, і я нічого не відчував.

— А потім?

— Оговтався тому, що хтось ляскав мене по щоках, а потім почув голос. Голос Берінгера. «Розплющуй очі, або я тобі вперіщу! Я знаю, ти мене чуєш!» Я розплющив очі й побачив луг, оточений кущами й деревами. Над моєю головою змикалися густі гілки. І раптом я все згадав. Гроза, блискавка, напад. Щось загуло. Ми боролися, боролися. Згадав, як наелектризувалося повітря, як запахло гарячим металом. Я запитав, де машина часу, де ми, але Берінгер не знав. Він якось змінився. Уже не був таким зарозумілим і самовпевненим.

Одяг на ньому був брудний, рукав куртки розірваний, а на правій холоші — величезна діра. Щось таке було в нього в очах… Паніка? Чого він злякався? Загалом, нічого гарного це не обіцяло.

«Що це за штука? — запитав він.— Відповідай! Машина часу?» Я пояснив, що ми щойно зробили стрибок у часі й, мабуть, зазнали аварії корабля. Хотів підвестися, щоб розгледітися, але відчув, що руки зв’язані тонким шпагатом. «Що, чорт забирай, відбувається?» — обурився я й попросив мене розв’язати. Замість цього Берінгер зацьковано озирнувся. І знову цей дивний погляд… Я продовжив розпитувати, і він відповів, що коли ми тут опинилися, нас обстріляли якимись дивними штуками. На доказ він сунув руку в кишеню й витяг шматок металу, схожий на морську зірку з приробленим рибальським гачком. Берінгер розповів, що стріляли з металевої машини з довгими крилами. І дзижчала ця машина, як бабка.

Я погодився, що це небезпечно, але нам усе ж таки потрібно до машини часу. Я пояснив, що без неї ми не зможемо повернутися в наш час. Можете уявити мій жах, коли я дізнався, що він і гадки не має, де машина зараз. Берінгер розповів, що навмисне відійшов подалі й не запам’ятав місця, де вона стояла. І заявив, що ніякої машини часу там зовсім не було. Довелося мені розповідати про захисне поле, але, схоже, він так нічого й не зрозумів.

Оскар розвів руками.

— Загалом, ми не уявляли, в якому часі перебуваємо, і ніякої надії на швидке повернення не залишалося. Берінгер послабив мотузку на моїх зап’ястях, але зовсім розв’язувати не захотів. Мені здалося, що ми були досить далеко від свого часу, тому що місце не викликало в мене ніяких асоціацій. Я бачив ліс і луг, але не було навіть і сліду озера. І скрізь виднілися якісь траншеї й котловани, занадто акуратні і явно штучного походження. Та й сам пейзаж. Пагорбів було набагато більше, ніж я пам’ятав. Які сили над ним попрацювали? Раптом Берінгер підвів голову й прислухався. Тепер і я почув. Дзижчання, як від крил гігантських комах.

Берінгер схопив мене за зв’язані руки й потягнув за собою. Я ж то знаю, яке в цього негідника чуття. Якщо він говорить, що справа пахне смаженим, то так воно і є.

Пригнувшись, ми добігли до найближчого котловану й сховалися. Я обережно підвів голову. Між пагонами рослин помітив, що в лісі миготить щось сріблясте.

Начебто метрів за п’ятдесят від нас пересувалася комаха. Вона дзижчала й снувала туди-сюди, піднімалася й знову опускалася, і звуки нагадували гудіння двигунів дирижабля.

На галявині була ще одна така штука, метрів зо два заввишки.

— І що це було? — не витримала Шарлотта.

— Про це я дізнався потім. Спершу я тільки розглянув, що в неї витягнуте тіло, яке складається з декількох сегментів, кілька пар ніг і куляста срібляста голова. Коли я побачив ряд довгих зубців ізнизу, у мене морозом обсипало спину. Можете уявити, як я злякався. Ми тихо сиділи в котловані, поки шум не припинився, і тільки тоді насмілилися вибратися. Небезпека минула. Але мені дуже хотілося дізнатися, що ж це таке.

«Є бажання дізнатися більше? — шепнув я.— Що скажете, якщо ми підемо за цими штуками? Подивимося, звідки вони?» Ох, і обурився Берінгер. «Ти з глузду з’їхав? Вони нас спіймають, як малих дітей!» «Тоді потрібно бути дуже обережними!» — не відступав я. До того ж, це була єдина можливість дізнатися, де ми і як можна вибратися звідси. Скрегочучи зубами, Берінгер погодився. І ми пішли.

31

— К упол був великий,— вів далі Оскар.— Як Ейфелева вежа й рейхстаг разом узяті. Або як підводне місто Александра Ліваноса. Найбільша штучна споруда, яку я бачив. Гігантська блискуча бульба, поряд із якою дерева здавалися іграшковими. Хоча купол був за кілометр від нас, він закривав половину неба. Я занімів. Стояв як зачарований і, примруживши очі, дивився на гору зі скла й сталі, що зненацька постала перед нашим поглядом.

«Це Берлін,— пробурмотів я.— Впізнаю цей вид крізь верхівки дерев. Якщо врахувати місце розташування сонця, то це саме той напрямок. Місто має міститися під куполом, а це означає, ми в майбутньому».

Берінгер щось пробурчав, але зі мною погодився. Навіть розв’язав мені руки. Дивно, як незвичайні ситуації можуть згуртувати людей.

Оскар посміхнувся Шарлотті, і та посміхнулася у відповідь.

— Іти виявилося довше, ніж ми припускали,— розповідав він далі.— Я вже думав, що ми ніколи туди не дістанемося, коли ліс раптово скінчився. Перед нами до самого купола пролягав зелений луг і оточував конструкцію кільцем. Бездоганна смужка свіжої трави, завширшки метрів п’ятдесят. Порожня, як футбольне поле.

Ні кротячих нір, ні прогалин. Усі стеблинки однакової довжини, начебто під лінійку підстрижені. Та й ліс виглядав дивним. Жодна гілочка не стирчить, жодного жовтого листочка. Природна стіна з пишної зелені. Схоже…— Оскар задумався: — …на штучне. Як англійський сад.

Я зібрався з мужністю й ступив на ідеальну зелень. З’явилося дивне відчуття. Начебто я потрапив на заборонену територію. У голові промайнуло, що має бути якийсь захист, міни або щось таке інше, але ніяких слідів не було видно. Спочатку я йшов дуже обережно, але коли зрозумів, що нічого не трапиться, пішов сміливіше. Садівник не з’явився, сигналізація не ввімкнулася. Нічого страшного.

Я обернувся й подав Берінгеру знак рушати за мною.

Він був таким блідим, що обличчя його буквально світилося на тлі лісу. Видно було, з яким небажанням залишає він укриття лісу і йде до мене. Коли він підійшов зовсім близько,— тремтячий, обірваний,— я здивувався, як міг його боятися. Але потім згадав про його боягузливий постріл, як він вистежував нас і застрелив Елізу, і моє співчуття випарувалося.

Купол височів перед нами, як величезна стіна зі скла й сталі. Окремі елементи так майстерно з’єднувалися один із одним, що нагадували аркуш паперу.

Скло, метал, метал, скло й далі те ж саме. Я простягнув руку й торкнувся поверхні. Тепла. Можливо, від сонця, а може, від внутрішнього джерела енергії. Кінчиками пальців я вловив легку вібрацію. Приклав вухо до стіни й прислухався. Нічого. Тільки ця вібрація. Неначе вухо торкалося живота величезного кита. Ми пішли уздовж купола, але не знайшли ні отвору, ні дверей. Конструкція була цілком бездоганною. Бездоганною, одноманітною та нудною.

Нарешті, Берінгер отямився й заговорив.

«Десь має бути вхід,— сказав він.— Не може бути, щоб не було жодних дверей». Не встиг я його втримати, як він розмахнувся і впечатав черевик у стіну.

— Ні! — вирвалося в Шарлотти.

— Так,— посміхнувся Оскар.

— Як можна бути таким дурним?

— Я теж задавався таким питанням, але непоправне вже трапилося.

— Що саме?

— На узліссі я помітив рух. Штовхнув Берінгера й указав нагору. За двадцять-тридцять метрів від нас із хащі виринула фігура. У розфарбованій червоно-чорній масці, обвішана шкурами, листям і шматочками кори, так що більше нагадувала тварину. Але було ясно, що це людина. Дуже маленька людина.

Незнайомець досить довго стояв, потім підняв руку й помахав. Коли ми не відреагували, він відкинув маску. Виявилося, що це не він, а вона. Дівчинка. Років десяти або одинадцяти. Круте чоло, кирпа з ластовинням. Очі перелякані. Коли вона підійшла ближче, я помітив, що в неї дуже світла шкіра, майже як в альбіноса.

— Хто такий альбінос? — поцікавився Мицик.

— Жива істота, у шкірі якого відсутні пігменти,— відмахнувся Гумбольдт.— Мене цікавить, що було під куполом. Дівчинка вам нічого не розповіла?

— Зачекай,— відповів Оскар.— Я саме до цього підходжу. Вона розмовляла нашою мовою, хоч і з дивним акцентом. Крім того, вона дуже гнівалася через те, що ми влаштували. Дуже боялася чогось, що називала «друули».

— Друули? — Насупився дослідник.— Ніколи не чув.

— І я теж. А вона навіть здивувалася, що ми не знаємо такого. Дівчинку, до речі, звали Тецц.

— Дивне ім’я.

Оскар розсміявся:

— Вона теж уважала, що ми дуже дивні, повірте. Особливо, коли я сказав, що хочу потрапити в купол. «До друулів? Ви з глузду з’їхали,— вигукнула вона.— Продовжуйте, якщо хочете, але я йду. Не хочу, щоб мене знову замкнули».

Я її утримав. Сказав, що ми не місцеві й не знаємо, хто такі друули. Вона видала ще кілька дивних назв: наноботи, трекери, женці, збирачі, будівельники й охоронці. Можете уявити, як нерозумно я виглядав.

— Ще як можемо,— посміхнулася Шарлотта.

— Погляд у Тецц став недовірливим. Вона уважно мене оглянула й запитала, чи не птахи ми. Аж тут пролунало виття. Начебто сирена ввімкнулася. Потім почувся тріск. У Тецц від жаху очі стали круглими. Не кажучи ні слова, вона розвернулася й кинулася в ліс. Тепер мені стало по-справжньому страшно. Ми з Берінгером перезирнулися й побігли за нею. Коли добігли до узлісся, я озирнувся. Мене долала цікавість. На куполі з’явилася тріщина, потім метрів за двадцять від неї — ще одна. Вони йшли зверху вниз і ділили купол на три частини. Поки я дивився, тріщини стали ширшими, середня частина висунулася вперед, як шматок торта. Я стояв, як паралізований. Усередині цього торта були якісь величезні істоти. Я так здивувався, що забув про те, що потрібно ховатися.

Одна істота вийшла з тіні купола. Пересувалася вона на чотирьох ногах, причому задні кінцівки були значно коротшими від передніх. Майже як у горили. Заввишки вона була метрів із десять, але зовсім без хутра. Між величезними передніми лапами я помітив осі, шестірні, гвинти й пропелери, придаткові механізми та зчленування. Голова в нього була напівкруглою, на передній частині розташовувалися два розрізи, схожі на очі, і отвір для носа. Рота в цієї істоти не було. На плечах були дві лампи, які починали світитися, щойно вона починала рухатися. Це видовище мене так заворожило, що я не звернув уваги на двох бабок, що вилетіли з верхньої частини купола.

Я б так і стояв, якби не повернувся Берінгер і не схопив мене за руку. «Що ти робиш? — кричав він.— Ми маємо тікати». І ми побігли. Повз пролітали кущі й дерева, по обличчі хльоскали гілки, я падав, підхоплювався й знову біг по лісі. Навколо почалося пекло. Чулося оглушливе дзижчання та гуркіт, величезні стовбури ламалися як сірники. Чудовисько, схоже на мавпу, прокладало собі шлях, знищуючи все, що траплялося на шляху. Ми бігли щодуху, але це створіння було швидшим. Бабки літали так низько, що я відчував потоки повітря від їхніх крил. Мене схопили й підняли в повітря. Берінгер біг поперед мене й петляв, як заєць. Але це йому не допомогло. Його схопили. І Тецц теж, хоча вона й випереджала нас на кілька метрів. Усіх нас кинули в кошик на спині машини. Зробивши це, істота пішла з лісу й видралася на купол. Не встигли ми зрозуміти, що відбувається, як уже були всередині. Запрацювали важелі, і отвір зачинився. Ми опинилися в пастці!

32

— О т тобі й на!

— І що трапилося потім?

— Розповідай!

Усім хотілося дізнатися, що ж було далі.

Шарлотта навіть забула, що хотіла пити, і помітила тільки тепер, коли в роті зовсім пересохло. Вона швидко налила собі склянку води й залпом її проковтнула.

— Видовище було просто дивне,— продовжив Оскар.— Уявіть собі, що ви стоїте під освітленим куполом і дивитеся вниз на місто. І не просто місто, а місто майбутнього. Саме в такій ситуації я й опинився. Спочатку я подумав, що це Берлін,— бачив Шпреє, рейхстаг, собор, університет і замок. Але, придивившись, помітив, що місто дуже відрізняється. Замість піщанику, граніту й мармуру всі будинки були побудовані з металу. Залізні будинки, мідні мости й сталеві вежі, по яких раз у раз пробігали електричні розряди. Я побачив статуї, в яких були увічнені механічні створіння. Напевно, роботи, які зробили щось видатне. Вулиці, алеї, провулки й набережні, по яких снували металеві істоти,— усе було з металу. Через таку кількість металу складно було зорієнтуватися. Повсюди відблиски, відбиття, сяючі поверхні. Важко сказати, де починався один будинок і закінчувався інший.

Я розгубився. Незабаром зрозумів, що людей тут зовсім не було. Все це машини. Двоногі, чотириногі й шестиногі машини. Були навіть кулясті механізми й механічні багатоніжки. Вони йшли на роботу, ходили по магазинах, розмовляли одне з одним. Начебто звичайне місто, тільки от людей у ньому не було.

— Не може бути! — прошепотів Берт.

— Тс-с-с! — шикнув на нього Гумбольдт.— Помовчи, Берте. Дай йому розповісти.

— Берінгер щось побачив і показав мені,— говорив далі Оскар.— Поки нас тягла по місту гігантська мавпа, перед нами пройшла дивна група. Той, хто йшов попереду, безсумнівно, був роботом. Він тримався на двох ногах, був одягнений у костюм і капелюх, що його він піднімав на знак вітання, та ще й із ціпком у руках. Поряд із ним було ще одне створіння. Мені довелося гарненько придивитися, щоб зрозуміти, що ж привернуло увагу Берінгера. Це була людина. Дівчина, ненабагато старша від мене. На ній була рожева сукня, білі черевички й шалик. Можна було б прийняти їх за добрих друзів, якби не мотузка, на якій робот вів дівчину.

— Мотузка?

— Вона була свійською твариною,— багатозначно подивився на Шарлотту Оскар.— Щоразу, коли вона йшла занадто повільно або хотіла поговорити з кимсь зі своїх родичів, механічний хлопець смикав мотузку.

Я був вражений. «Що тут відбувається? — запитав я в Тецц.— Це друули?»

Власне, відповідь і так була зрозумілою. Тецц поділилася зі мною інформацією. Друули не тільки полювали на людей, ловили й продавали їх, але й використовували їх для власного задоволення. Деяким, звісно, доводилося працювати, але більшість служила для декоративних цілей. Іноді їх навіть змушували виконувати дурні трюки. Деяких використовували як прислугу або рабів.

— Як таке може бути? — пробурмотів Гумбольдт.— Це місто від самого свого заснування було населене людьми.

— Тецц розповіла, що ці істоти перевершують людей. Для них ми щось на кшталт пацюків. Ми живемо в дикій місцевості, риємо землянки або печери і ховаємося там. Наш світ — під землею, на поверхні людей майже не видно. Поверхню контролюють друули,— Оскар ковтнув води й продовжив розповідь.— Усе почалося з того, що машини повстали проти людей. Десятиліттями їх змушували воювати один проти одного, але, зрештою, вони розвинули інтелект і обернулися проти своїх творців. Вони домовилися між собою й почали воювати з людьми. Згодом захопили й місто. А потім створили світ за своїми уявленнями. Світ, у якому немає місця людям. Машини дійшли висновку, що всі лиха на світі від людей і що в планети буде шанс тільки тоді, коли вона раз і назавжди звільниться від нашої влади. Отже, вони почали переслідувати нас, замикати в клітки й використовувати як свійських тварин. Можливо, вони б зовсім винищили людський рід, якби деякі світлі голови не додумалися піти під землю. Як сказала Тецц, люди дуже рідко піднімалися нагору, тільки у разі гостроЇ потреби.

— Тому в них така світла шкіра,— задумливо вимовила Лєна.

Оскар кивнув.

— У мене був час, щоб розповісти їй про нас. Я сказав, що ми з міста під назвою Берлін, але це ім’я їй ні про що не говорило. Не знала вона й що таке Німеччина. Потім вона розповіла, що її батько вчитель. Він викладав математику, релігієзнавство й історію. Розвиток людини й машин був його улюбленою темою. Він навіть написав про це книгу й плекав мрію, що колись між людьми та роботами буде укладено мир.— Оскар потягнувся.— Уявляєте, як я сторопів? Хіба так має виглядати світ майбутнього? Та це просто кошмарний сон! Я не міг орієнтуватися в цьому незнайомому місті. Не міг запам’ятати дорогу. Коли я поцікавився в Тецц, як їй вдавалося так легко розбиратися у вулицях, вона відповіла, що вже тричі була тут, але щоразу їй вдавалося втекти. Вибратися з міста друулів було не так уже й складно, якщо знати, як, і не боятися забруднитися. Потрапити за купол можна було по каналізації.

«Чому ж тоді тут живе стільки людей? — запитав я.— Якщо все так просто, чому вони не тікають?»

«А навіщо їм тікати? — відповіла Тецц.— Більшості цілком достатньо. Тут у них є і їжа, і дах над головою, тепло й комфорт. А назовні їм доведеться жити в землянках, терпіти холод, голод і хвороби й звикнути до думки, що смерть близько. Друули придушували кожну спробу заснувати поселення на поверхні землі. Ледь з’являлися житла, їх відразу знищували. Багато хто здався друулам добровільно. Але ті брали тільки хлопчиків і дужих. Старих, хворих і слабких брати не хотіли, тому що на них не знайшлося б покупців. Крізь прути клітки я побачив зовсім чорний будинок, що піднімався високо в небо. Наша в’язниця. Можете собі уявити, яким жалюгідним я себе відчув. Мені схотілося повернутися назад. Потрібно було знайти машину часу й розповісти вам, що я пережив. Я мав застерегти батька, але застряг тут. Час витікав між пальців.

33

— Я к же тобі вдалося втекти з міста?

— Де була машина часу і що трапилося з Берінгером?

Запитання посипалися на Оскара з усіх боків, і Шарлотті довелося підняти руку.

— Тихо! Упевнена, Оскар нам усе розповість.

А якщо запитання залишаться, то він і на них відповість.

— Точно,— підтвердив Оскар і сунув у рот шматок хліба.

На кухні знову стало тихо.

Оскар відкинувся назад і зчепив руки за головою.

— Історія з нашою втечею буде найдивнішою,— почав він.— Сам дивуюся, як усе вийшло. Але маю визнати, що зобов’язаний життям цьому маленькому бляшаному ящику,— поплескав він Герона по корпусу.

— Як це? — запитав Гумбольдт.

— Зараз розповім. В’язниця була дуже зручною, там були столи, стільці, ослони й лежаки. Але не такі, як у наших в’язницях, а сучасні, акуратні й чисті. Нас відправили в камери, і ми провели кілька днів разом із іншими бранцями, чистими й акуратно одягненими.

Там були різні ігри, маленькі рамки, на яких показували живі картинки, ванна й засоби особистої гігієни, регулярна їжа — на жаль, одноманітна. Схоже, друулам було важливо, щоб свійські тварини ні в чому не відчували нестачі. Найкраще було те, що крізь скляні стіни можна було бачити все місто. Ми милувалися не тільки будинками, але й статуями, які роботи спорудили на честь своїх полководців. Вони увічнювали видатних одноплемінників точно так само, як і ми своїх. Тільки розміри були більшими. Найбільший пам’ятник стояв на палацовій площі. Сорокаметровий гігант із чорної сталі із золотими вкрапленнями. В одній руці він тримав книгу, іншу приставив до чола, немов удивлявся вдалину. Героїчна поза, тільки от на відміну від інших статуй із довгими й тонкими кінцівками ця виглядала масивною й незграбною. Начебто її дитина побудувала.

Я запитав у Тецц, і вона відповіла, що це засновник імперії друулів. Перший друул, як вони його називали.

Свого роду прототип. Їй про нього розповідав батько. Один геніальний винахідник сконструював його як першого робота ще в доісторичні часи й подарував йому життя. Це була перша думаюча й розмовляюча машина у світі, прообраз усіх друулів. За його подобою будувалися нові й більші машини. Розміри статуї вводили в оману, адже насправді він був не більше дитини.

Найперший. Ця думка весь час крутилася в мене в голові. Захоплююча історія. Цей світ, такий небезпечний, холодний і відразливий, але, з іншого боку, він таємничий і чудовий. Тут було стільки нового, що я не помічав, як минає час. Ішли дні. У мене була мож ливість відпочити від труднощів і подивитися живі історії у світних картинних рамках. Вони виявилися дуже цікавими. Одні пригодницькі, інші сумні, але здебільшого дуже дивні. Я дивився їх годинами й не міг відірватися. Увечері рамки вимикалися, я сідав біля вікна й дивився на мерехтливі вогні міста, думав про вас і тужив за батьківщиною. І в такі моменти я розумів, що обов’язково маю повернутися.

На третій день ситуація змінилася. Ми прокинулися від пронизливого звуку. Я підхопився й протер очі. Інші бранці теж прокинулися. Я бачив їхні утомлені й розгублені обличчя. Тецц була вже біля вікна й указувала назовні. «Мерщій сюди! Подивіться!» — кричала вона. Із заходу до в’язниці наближалася хода. По алеї марширували роботи всіх форм і розмірів. Із боків юрмилися цікаві, вони махали прапорцями. Крізь товсті стекла чулися крики. Схоже, машини дуже розхвилювалися. Вони кричали, жестикулювали й метушилися, як мурахи. Наш співкамерник указав на рамку. Замість звичних історій там показували те, що відбувалося ззовні. Чотири великі машини на чолі колони несли щось на кшталт паланкіна, на якому сидів крихітний робот. Упізнати його на такій відстані було важко, але мені здалося, що це стара модель.

Процесія повільно наближалася. Спочатку я подумав, що вони пройдуть повз нас, але роботи розвернулися й попрямували до в’язниці.

Ми притиснулися носами до скла й спостерігали, як хода зупинилася, і чотири машини обережно опустили паланкін на землю. З будинку вийшов поважний робот, судячи з усього, офіційна особа, і привітав прибулого. Я вирішив, що маленький робот негарний. Він був занадто незграбним, та й фарбу можна було б поновити. Загадково все це.

За деякий час двері нашої камери відчинилися, і зайшла група озброєних роботів-охоронців. Вони утворили коридор, яким пройшла делегація поважних на вигляд машин. Першим ішло створіння з металевим вінком на голові.

«Чи є тут хтось на ім’я Оскар?» — запитав робот.

Усі подивилися на мене. Але ж у мене були гарні відносини з усіма в’язнями!

«Тебе хочуть бачити»,— продовжив він і ступнув убік. За ним перебував маленький робот, якого я бачив із вікна. Він пройшов повз машини, і ті йому вклонилися. Раптом мені сяйнуло. Це подібність…

Я підійшов і запитав: «Герон?»

Маленький металевий чоловічок загудів і сказав знайомим голосом: «Автоматизований пристрій Т-301 до роботи готовий».

Оскар замовк і ніжно погладив маленького робота по голові.

У кухні запанувала тиша. Ніхто не сказав ані слова.

Оскар широко посміхався. Він явно насолоджувався ефектом, що його справили ці слова.

— Герон — справжній герой цієї історії,— сказав він.— Без нього в мене нічого б не вийшло.

— Герон? — примружився Гумбольдт.— Але як?..

— Він ішов за нами,— пояснив Оскар.— Увімкнув захисне поле й пішов нашими слідами. Пройшов по лісі два кілометри й ходив навколо купола, поки на нього не звернули увагу.

— А потім?

— Механічні істоти розгубилися від такої зустрічі. Як я зрозумів, вони перевірили його уздовж і впоперек, піддали всіляким тестам. Отримавши результати, центральний комп’ютер міста розхвилювався, відразу ж звелів призупинити роботу й видав офіційний указ. Вірите чи ні, наш любий Герон, цей маленький робот, цей непримітний автоматизований пристрій, виявився предком усіх роботів у місті. Він прототип, перший, як назвала його Тецц. Він загинув під час однієї з машинних воєн, але в пам’яті центрального комп’ютера збереглися документи про нього. За його зразком у минулому,— тобто в нашому майбутньому,— створювалися численні копії, які потім удосконалювалися. Спочатку їх робили люди, потім самі роботи. Машини програмували машини. Початок занепаду людства. І тоді в мене немов завіса з очей спала. Статуя на палацовій площі, ця сорокаметрова скульптура зі сталі й золота,— Герон! — Оскар посміхнувся: — Уявляєте?

Усі мовчали. Можливо, Оскар пожартував? Навіть після всього, що вони почули, повірити в це складно.

— Це божевілля! Бути такого не може! — вигукнув Гумбольдт.— У голові не вкладається. Чому саме Герон?

— Якщо не віриш мені, запитай у нього,— запропонував Оскар.— Він записав усю нашу подорож і може підтвердити. Ти знаєш, що брехати він не здатний. Запитай у нього. Усе, що я розповів, правда.

Усі погляди звернулися на маленький автоматизований пристрій, що стояв поряд і дивився на присутніх своїми очима-прорізами. Герон виглядав таким безневинним, таким непримітним, і не можна було навіть уявити, що він колись виявиться винуватцем занепаду людства.

Гумбольдт не знав, що й думати. Але Шарлотта вірила, що Оскар каже правду. Вона знала його досить добре, щоб визначити, коли той починає прибріхувати.

— Добре,— нарешті сказав дослідник.— Перш, ніж я послухаю запис Герона, розкажи свою історію до кінця. Цікаво знати, як машини відреагували на цю рятувальну операцію.

— Залишилося зовсім небагато,— кивнув Оскар.— Герон повідомив друулам про нашу подорож, про те, що мене треба повернути в мій час. Він нічого не додав і нічого не пропустив. Приховати від своїх родичів він нічого не міг, тому що вони його вже перевірили й знали, що відбулося. Вони поцікавилися, чи хоче він повернутися разом зі мною, і Герон відповів ствердно. Відповідь викликала велике хвилювання. Машини просили його залишитися, але він сказав, що не може порушувати порядок речей і хотів би уникнути збоїв у структурі часу. У технічному плані розклав усе по поличках. Роботи погодилися й відвели нас на те місце, де стояла машина часу. Зовсім недалеко від того місця, де ми з Берінгером намагалися її знайти. Ми не бачили її через захисне поле. Машини терпляче чекали, поки ми поринемо, і помахали нам на прощання. Не без жалю, як мені здалося. Гадаю, на них справила враження зустріч із засновником машинного світу. Не хочу приписувати роботам ніяких релігійних почуттів, але вони поставилися до Герона з великою повагою.

— А Берінгер?

— Коли з’ясувалося, що Герон не хоче брати його із собою, Берінгер, природно, вибухнув прокльонами. Та марно. Довелося йому залишитися у в’язниці, щоб згодом стати хатнім звірятком друулів. А може, він утече з Тецц і приєднається до опору. Гадаю, можливо й те, й інше. Але що б він не зробив, мені його не шкода. Після всього, що він накоїв, він заслужив такої долі. Почекайте, я дещо згадав. Мені Тецц дала. Маленький сувенір із майбутнього.

Він поклав на стіл предмет, загорнений у брудну носову хустку, і підсунув до друзів.

— Що це? — запитав Гумбольдт.

— Відкрий.

Дослідник розгорнув хустку й схилився над столом. Сторінка за сторінкою були пописані дрібним почерком. Папір нагадував найтоншу алюмінієву фольгу.

— Книга про друулів, що її написав батько Тецц.

Досить цікава, як мені здалося.

Гумбольдт погортав книгу. На деяких сторінках були приклеєні побляклі газетні статті.

— Подивіться на дату цієї статті,— вигукнув він.— 15 квітня 1918. А от 20 вересня 2012. Ти розумієш, Оскаре, що це таке? Ти приніс історію нашого майбутнього.— Він опустив погляд і досить довго дивився в підлогу, потім підвівся: — Послухайте, ходімо зі мною до класної кімнати. Випийте ще по чашці какао. Мені потрібно повідомити вам дещо важливе.

34

Д ослідник мовчки стояв біля дошки, схрестивши руки й наморщивши лоба. Шарлотта сиділа поруч із рештою й чекала. Незважаючи на пізню годину, втоми вона не відчувала. Нарешті, Гумбольдт заговорив. Голос у нього був напруженим, начебто він через силу витискав із себе слова.

— Спочатку я хотів би сказати, який я щасливий, що Оскар повернувся живим і неушкодженим. Ви знаєте, що я завжди був проти подорожей у майбутнє через небезпеку не повернутися. Проте, маю зізнатися, що кілька днів тому я й сам здійснив поїздку в майбутнє.

Посмішка Шарлотти зникла.

— Що?

— Будь ласка, повірте, у мене на те були поважні причини,— він провів кінчиками пальців по краю стола.— Можливо, ви пам’ятаєте першу подорож Вілми? Мене дуже цікавило, що трапилося з нашим маленьким другом, і я витратив кілька днів на те, щоб розібрати її записи. На жаль, вийшло погано. Лінгафон записав багато сторонніх шумів, відтак дуже складно було розібрати голос Вілми. Після аналізу записів з’явилося більше запитань, ніж відповідей, і я вирішив виставити таймер на 1915 рік і вирушити в дорогу самому,— обличчя в нього було дуже серйозним.— Оскільки Вілма повернулася з того часу неушкодженою, я припустив, що ризик невеликий. Але те, що спочатку було неясною підозрою, виявилося жорстокою реальністю. Я висадився в місцевості, що не дуже скидалася на ту, якою ми її знаємо. Звідси до озера було зовсім порожньо. Дерева, кущі, будинки, мости, церкви — усе зникло. Дикий, жалюгідний ландшафт, засіяний кратерами та лійками, з яких піднімалася жовтувата пара. Запах стояв нестерпний. Ніколи не зустрічав такого огидного смороду. У легенях палило вогнем, але я вирішив побути довше й дізнатися, що сталося. Цілком очевидно, йшла війна. Удалині виднілася пожежа, піднімалися стовпи диму. Я обернувся, щоб подивитися, що стало з містом. Не уявляєте, яке полегшення я відчув, коли побачив купол рейхстагу! Місто залишилося цілим. Звісно, довкола нього виросла стіна. Метрів із п’ять заввишки, вона захищала місто, як середньовічна кріпосна стіна. Гриміли гармати. Потужна артилерія була спрямована назовні й оглушливо стріляла в оранжеве небо. Вони несли смерть і спустошення. На рівнині боролися дві військові машини на гусеничному ходу. У небі була сила-силенна дирижаблів і літальних апаратів, що посипали землю градом бомб. Не знаю, з ким воювала Німеччина, але це було страшно. Через газ було важко дихати, і я повернувся до машини. Але замість того, щоб повертатися додому, я вирішив спробувати щастя в більш віддаленому майбутньому. Хотілося дізнатися, що сталося після війни і що трапилося з людьми в Берліні. Я дав Герону команду вирушити в 2015 рік, на сто років у майбутнє.

— І що?

Гумбольдт стиснув губи. Схоже, він ледве підбирав потрібні слова. Коли він заговорив, голос його був тихим і повним скорботи.

— Жахливо,— сказав він.— Минуло стільки років, а війна усе ще тривала. А може, це була нова війна? Продовжували гриміти гармати. Тільки от масштаб, схоже, змінився. Стіна навколо міста виросла до тридцятисорока метрів, і машин довкола було на порядок більше. Вони стали більш досконалими. Броньовані дирижаблі, швидкі, немов стріли, ракети, величезні літальні апарати. Поряд із механічними чудовиськами люди виглядали карликами. Не встиг я вийти, як на мене напали. Не знаю що, але ця штука була швидкою та маневреною. Металева комаха з розмахом крил метрів зо два. Вона дзижчала й гула, а потім засипала мене градом гострих як ніж металевих осколків. Ось, подивіться,— він сунув руку в кишеню й кинув на стіл кілька металевих пластин.

Очі в Шарлотти стали великими, як блюдця.

— Війна триває?

— Так,— зітхнув Гумбольдт.— Далі в майбутнє я зазирати не став, визнав безглуздим. Мені вистачило  того, що я побачив. Подорож підтвердила, що нашу історію очікують страшні зміни. Я не знав, чи варто розповідати про все вам, тому й відкладав так довго. Розповідь Оскара наштовхнула мене на думку. Здається, я знаю, що викликало війну,— він зробив драматичну паузу.— І повірте, це найсумніше відкриття в моїй кар’єрі вченого. Усе через мене. Я відповідаю за всі безлади, і я повинен щось зробити, щоб їм запобігти.

— Ти? — Шарлотта так і залишилася з відкритим ротом.— Але… як таке може бути?

Гумбольдт посміхнувся. Але посмішка його була сумною.

— Так, визнати правду нелегко, але це єдиний вихід. Хоч іноді правда здається неймовірною. Ви самі чули, що Герон — прототип машин, які затіяли війну. Наш Герон, якого ми відправили в майбутнє на машині часу. Будівництво цього апарата змінило наше майбутнє. Навіть якщо ми будемо дотримуватися правил подорожей у часі, немає ніяких гарантій, що машина не потрапить у непотрібні руки. Упевнений, що й убивство імператора якось із цим пов’язане. Інакше, чому Штангельмайєр запросив нас у замок, щойно дізнавшись про існування нашої машини? Якщо з’єднати ці факти, то історія зміниться, настане занепад людства й верховенство машин. Якщо я заберу обидві події, то, можливо, розвиток піде своїм первісним шляхом, куди б він не завів.

— Якщо, якщо, якщо…— обурився Оскар, який досі не зронив ані слова.— Звідки ти знаєш, що саме створення машини часу стало причиною війни машин? Немає ніяких доказів!

— Безпосередніх доказів, імовірно, й немає, але досить простого логічного мислення. Не знаю, що точно трапиться, але Герон стане чимсь на кшталт прототипу для військових машин майбутнього. Вибухне війна, у якій переможуть машини, і люди перестануть бути господарями землі. Не потрібно знати деталі, щоб зрозуміти, що створення мого апарата вплинуло на хід війни. Убивство імператора й створення машини часу стали поворотним пунктом. Зміна влади викликала потужну реакцію в нашій імперії, що переросла в нескінченну війну,— потер він чоло.— Дивіться, яку величезну проблему треба буде розв’язати.

— Я намагаюся зрозуміти, але в мене починає паморочитися в голові,— поскаржився Мицик.— Іще трошки, і мізки у вузлики зав’яжуться.

— Гадаєш, Герон і справді перший? — запитала Лєна.

Гумбольдт кивнув.

— Я щойно зрозумів, що може статися. Наш маленький друг потрапить не в ті руки й зіграє вирішальну роль у майбутніх війнах. Якісь безсовісні ділки вдосконалять його й створять нове покоління військових машин, які й призведуть до занепаду людства. Я не можу цього допустити.

— Що ти збираєшся робити? — насупилася Шарлотта.

Гумбольдт відкашлявся.

— Завтра вранці, у вівторок, 22 червня 1895 року, я зміню історію. Я ввійду в машину часу й повернуся в певне місце й у певний час і внесу зміни, які, я впевнений, порушать ланцюг подій і повернуть хід історії в нормальне русло. Я роблю це всупереч своїм переконанням. Але вважаю за потрібне.

Стало тихо. Чулося тільки цокання годинника та стукіт дощу по склу.

Шарлотті здалося, що вона недочула. Вона озирнулася на інших, але на їхніх обличчях теж була розгубленість.

— Чого ти хочеш?

— Змінити історію,— відповів дослідник.— Природно, я не можу ручатися, що все зміниться на краще, але дуже сподіваюся, що мої розрахунки вірні, і результати будуть позитивними.— Він зупинився біля вікна й подивився вслід грозі, що віддалялася.— Розповідь Оскара підтвердила, що іншого виходу немає.

35

Ш арлотта провела пальцем по губах.

— Виправ мене, якщо я помиляюся, але чи не ти казав, що ніколи — ні за яких умов — не можна втручатися в хід часу? Я особисто була присутня, коли ти розповідав, що небезпека подорожі в часі полягає в тому, що можна піддатися спокусі вирішувати, яка подія може вплинути на хід історії. Чи не твої слова, що до часу не можна ставитися нерозважливо? Якщо витягти карту з карткового будиночка, то обрушиться вся конструкція.

— Це було до того, коли я зрозумів, що створення машини часу вже змінило хід подій. Крім того, тут головне слово — нерозважливо. Я твердо впевнений, що ми маємо змінити тільки одну подію, й історія повернеться у своє русло.

— І що це за подія?

— Убивство імператора.

Шарлотта ледве не задихнулася.

— Убивство…

— Імператора, цілком правильно. Дивіться,— Гумбольдт підійшов до дошки й витер латинські слова минулого заняття. Він узяв крейду й провів зліва направо довгу риску. Поділив її вертикальними рисками на нерівні відрізки, так що малюнок став схожий на нотну партитуру.

— Уявіть собі, що це пряма часу. Від початку часів і до кінця світу. Немає відгалужень, розривів, затримок. Час завжди тече однаково, безупинно. Минуле ліворуч, майбутнє праворуч. Ми перебуваємо тут,— поставив він галочку посередині прямої часу й своїм упевненим почерком написав: «Сьогодення». Потім поставив другу галочку й підписав: «Замах».— Імператора вбили п’ятого червня, десь тут. Майже одночасно в «Берлінер Моргенпост» з’явилася стаття про нашу машину часу. Потім ситуація почала виходити з-під контролю. Безлади в місті, повторне прийняття закону про соціалістів, скликання тимчасового уряду, замах на мене й убивство Елізи. Такі різні події, але всі вони починаються з певної дати. Тут! — поставив він жирну крапку.— Спочатку я вважав, що це все випадковості, але тепер думаю, що події пов’язані одна з одною. Можна назвати їх причинним ланцюжком. Ланцюг подій, які випливають одна з одної. І я переконаний, що за Берінгером стоїть таємна сила, що хоче прибрати до рук наш апарат.

— Що за таємна сила? — запитав Оскар.

— Гадаю, підпільна організація. Коло змовників, які спочатку вбили імператора, а тепер і нас намагаються позбавити життя. Постріл, яким убили Елізу,— безпосередній результат цих подій.— Він намалював іще одну риску, зобразив маленький хрест і обвів його сердечком.— Ми не будемо впевнені у своїй безпеці, якщо машина перебуватиме в руках людей, яких я поки не можу назвати. Тому охороняти її потрібно цілодобово. І швидко діяти. Єдиний шанс зупинити цю спіраль смерті — повернутися в минуле й запобігти замаху на імператора,— Гумбольдт поставив найостаннішу риску в ряду.— Загалом, убивство імператора запустило всі інші події. Не трапся цього, не було б безладів, політичних розбіжностей, громадянської війни. Ніхто не зацікавився б тим, що ми будуємо, ні в кого не було б причин позбавляти нас життя. Тому потрібно зробити саме те, від чого нас намагаються утримати. Потрібно подбати, щоб замах не відбувся і щоб змовників було викрито. Після цього, і це найголовніше, треба знищити машину часу. Це потрібно для того, щоб ніхто інший з її допомогою не зміг маніпулювати часом. Якщо мої розрахунки правильні, то всі наступні події не відбудуться, включаючи військові конфлікти в майбутньому й убивство моєї коханої Елізи.

Він покрокував по кімнаті.

— Мені потрібно всього кілька фактів, а потім я піднімуся в машину часу й повернуся у двадцять шосте травня.

— Але ж імператора вбили п’ятого червня,— заперечила Лєна.

— Так, але мені потрібен час, щоб зібрати інформацію. Нам знайомий пістолет, ми знаємо, де його зробили. Невелике розслідування, і дізнаємося, хто його замовив. Я дуже сподіваюся, що це виведе мене на головних змовників. Залишиться лише запобігти замаху. Необхідно оглянути місце проведення заходу. Потрібно дізнатися, де стояв той, хто стріляв. Такий план, і я погоджуся з кожним, хто назве його повним божевіллям,— сумно посміхнувся дослідник.

Шарлотту його слова переконали не до кінця.

— Припустимо, що все вийде,— сказала вона.— Ми повернемося й запобіжимо замаху. Ти впевнений, що це допоможе запобігти і війні?

— Не на сто відсотків. Але, принаймні, не буде причини для громадянської війни. Ніхто не зможе обвинуватити робітників в убивстві імператора, не введуть закон проти соціалістів, не буде барикад на вулицях. Не можу гарантувати, що це вбереже країну від війни в майбутньому, але, на мою думку, наші шанси покращаться.

— А як же небезпека зустріти самих себе? — не витримав Оскар.— Хочу нагадати, як ти казав, що, зіштовхнувшись із самим собою, ми можемо запустити ланцюжок подій, що змінить хід часу.

Шарлотта здивовано підняла брову:

— Ти запам’ятав? Я здивована!

Оскар знизав плечима, і дівчина посміхнулася. Він такий милий, коли соромиться.

— Хвилиночку! — зупинив його дослідник.— Хто сказав, що йдеться про нас? Досі я говорив тільки про те, що вирушу в минуле сам-один.

— Забудь,— заперечив Оскар.— Ми з Шарлоттою їдемо з тобою, і це не обговорюється.

— Хіба? — глузливо поцікавився Гумбольдт.

— Природно,— підтвердила Шарлотта.— Ми тобі потрібні. Шестеро очей побачать більше, ніж двоє. А в компанії двох запальних чоловіків жінка буде дуже доречною. А краще дві, тому що Вілма вирушає з нами.

Гумбольдт посміхнувся.

— Я сподівався, що ви поїдете зі мною. Але не хотів тиснути, тому нічого не говорив.

— Але ми хочемо з тобою! — вигукнула Шарлотта.

— Правда,— погодився Оскар.— І тепер, коли ми все з’ясували, можна перейти до технічних деталей. Я ще не зовсім зрозумів, як нам удасться запобігти вбивству імператора.

— Поясню. Ідіть сюди,— Гумбольдт знову обернувся до дошки.

Можливо, їй тільки здалося, але Шарлотта помітила, що до дядька повернулася колишня енергія. З посмішкою вона підсунула стілець ближче до дошки.

36


У лісі, 22 червня 1895…

К оли надвечір утомлений Оскар прийшов у майстерню, підготовка йшла на повний хід. Гумбольдт розпорядився, щоб машину часу вроздріб винесли з хатини й установили трохи далі в лісі, серед беріз. Вони планували вирушити на чотири тижні в минуле. Тоді машина часу вже існувала. Вони б матеріалізувалися в приміщенні, де вже був один такий апарат. Згідно з Гумбольдтом, два однакові предмети не могли розташовуватися в той самий час у тому самому місці. Інакше це серйозним чином порушило б хід часу. Із цієї причини дослідник вибрав місце, що, з одного боку, було поблизу, а з іншого боку, досить далеко, щоб уникнути ризику. Оскар разом з усіма іншими розібрали передню частину клуні й спорудили щось на кшталт доріжки з дощок, якими можна було пересунути машину часу.

Щось лиховісне витало в повітрі. Оскар відчував невидиму небезпеку, але сказати, у чому саме вона полягала, не міг.

Була вже майже дев’ята, коли вони за допомогою роликів і канатів установили машину на потрібному місці й закріпили якорем. Після утомлено попадали на землю. Вони просиділи досить довго, аж раптом Гумбольдт несподівано обернувся. Схоже, він щось почув і вдивлявся в напрямку будинку. Почув і Оскар. Шум, якого бути не повинно.

— Що це? Схоже на туристів.

— Туристи? — Гумбольдт похитав головою.— Дев’ята година, звичайний робочий день. У такий час туристів не буває.

Гумбольдт уважно прислухався. Тепер і інші почули.

— Здається, коні,— помітив Берт.— Ваговози, і багато.

— Дивіться! — указала Лєна у бік узлісся.— Це Віллі?

— Скаче як заєць,— прокоментувала Шарлотта.— Начебто сам чорт за ним женеться.

— А що в нього в руці? — запитав Мицик.— Ціпок? Гумбольдт вийняв із кишені пальто підзорну трубу й приклав до ока.

— У нього моя гвинтівка! Хіба я не заборонив чіпати мою зброю? Звідки він взагалі узявся? Я думав, що він іще в жандармів.

Більше нічого сказати він не встиг, тому що цієї миті пролунав постріл. Ще один. І ще один.

Серед дерев заметалася луна.

Із-під ніг Віллі бризнуло листя й земля, а він пригнувся й кинувся до друзів.

— У нього стріляють! — закричала Лєна.— Дивіться, позаду. У лісі повно людей!

— Бачу, бачу,— не відривав очей від труби Гумбольдт.— Схоже, нам настав час поквапитися. Героне, готуй усе для старту!

— Чому? — запитав Оскар.— Що за люди?

— Солдати,— опустив дослідник підзорну трубу.— Щонайменше, чоловік двадцять.


Оскар дивився, як його друг петляє, немов кролик, намагаючись ухилитися від пострілів. Кулі свистіли все ближче й ближче. Ніколи б він не сказав, що Віллі може так швидко бігати.

— Давай! — підбадьорив він хлопчика.— Ти вже майже добіг! Залишилося всього кілька метрів.

Віллі подолав цю відстань і звалився поруч із ним у листя, стискаючи в одній руці гвинтівку, а в іншій сумку.

— Вони… з’явилися… як із нізвідки…— задихаючись, сказав він.— Просто… почали… стріляти.

— Що трапилося? — Гумбольдт забрав у Віллі гвинтівку й перевірив патрони. Тупіт копит став голоснішим.

— Мене… відпустили сьогодні вранці,— прохекав Віллі.— Я пішов сюди. Іншого дому в мене немає. Хотів попросити вибачення. З моєї вини Еліза… Мені дуже шкода… Я побачив, як вони наближаються. Побіг… до будинку… схопив рушницю. Думав… ви, напевно, в майстерні. Ось…— він розкрив сумку й висипав уміст на землю. Крім гвинтівки, він прихопив іще два пістолети й купу патронів. Правда, різного калібру, але можна було вибрати підходящі.

— Молодець,— поплескав його по спині Гумбольдт.— Дуже добре.

Оскар помітив, як на обличчі хлопчика промайнула слабка посмішка.

Дослідник забрав зброю й велів усім сховатися за деревами. Зробив попереджувальний постріл у бік солдатів. Ті відразу ж спішилися, упали на землю й відкрили зустрічний вогонь. У повітрі засвистіли кулі. Вони впивалися в дерева, збивали листя і з легким дзенькотом відскакували від металевої рамки машини часу. На голову Оскара посипалися друзки, листя й кора. Час від часу чулося скиглення куль, що відскакували рикошетом. Немов розверзлися ворота пекла.

Це тривало досить довго, потім пролунав голос:

— Відставити! Припинити вогонь!

У лісі стало тихо.

Оскар наважився підняти голову. У повітрі танцювала курява. Пахло вогнем і сіркою. Крізь пил проступали гостроверхі каски піхотинців. Одні обкопалися в землі, інші сховалися в коренях дерев. Удалечині на весь зріст стояв чоловік. Широкі плечі, гордо піднята голова. Напевно, головний.

— Пане фон Гумбольдт? — продзвенів глибокий голос, що звик віддавати команди.— Це ви?

— Хто запитує? — клацнув затвором дослідник.

Командир наблизився на кілька кроків. Схоже, він не боявся.

— Еріх фон Фалькенштейн. Генерал прусської піхоти. Я хочу поговорити з вами.

Оскар обернувся до Шарлотти й нечутно повторив слово. Генерал? Шарлотта кивнула. В очах у неї застиг страх.

— Киньте зброю й виходьте з піднятими руками.

Тепер Оскар міг роздивитися його краще. Блакитнувато-сірий формений камзол, двобортна застібка. Гаптовані золотом еполети й застебнутий комірець. Голос, вираз обличчя,— усе в цій людині демонструвало гордовитість. Цікаво, що генерал забув у лісі?

— Гарантую, що з вами нічого не трапиться.

— Ви перебуваєте на моїй землі,— заперечив Гумбольдт.— Ви незаконно вдерлись у мої володіння й зважилися відкрити по нас вогонь. Я маю право пристрілити кожного, як паршивого собаку. Відішліть своїх людей, тоді ми зможемо поговорити.

Фалькенштейн сухо розсміявся.

— Ви не в тому становищі, щоб висувати вимоги, пане фон Гумбольдт. Ви оточені моїми людьми, і вони будуть стріляти, якщо ви негайно не припините опір. Ви становите небезпеку для імперії, тому всі ваші дії вважаються незаконними. Я маю право вторгнутися у ваші володіння й заарештувати вас. Не збільшуйте й без того важку ситуацію,— підняв він підборіддя.— Чи правильно я розумію, що це ваша машина часу?

— Дозвольте заперечити, Фалькенштейне. Ви самовільно оголосили мене поза законом. Ви й ваш щойно скликаний уряд. Цікаво, ваші люди знають, хто їхній проводир? Учасник перевороту й революціонер? Убивця імператора? — губи дослідника скривилися в злій усмішці.— Цілком правильно, Фалькенштейне, я в курсі. Зброя, з якої були вбиті імператор і його дружина,— з ваших запасників. Тільки високопоставлений військовий може добути такий пістолет. Так, мій винахід припав би вам дуже до речі. Машина, за допомогою якої можна змінити історію. Які необмежені можливості для деспота, одержимого жагою влади.

— Замовкніть,— закричав Фалькенштейн, від гордовитості якого не залишилося й сліду. Гумбольдт явно влучив у саме яблучко.— Це вас не виправдовує. Ваші неправдиві обвинувачення тільки погіршують ситуацію. Повторюю востаннє: здавайтеся, або я наказую стріляти,— і він підняв руку.

Оскар обернувся. На пагорбі за ними з’явилися ще солдати й ланцюжком розтяглися серед дерев.

Вони оточені.

— Будь ласка, дайте мені зброю,— прошепотів Віллі Гумбольдту.— Я їх затримаю, поки ви добіжите до машини. Ви хочете в минуле? Тож дійте! Я маю спокутувати ту шкоду, що заподіяв. Запобіжите замаху й покінчите з усіма цими неприємностями. Це найбільше моє бажання!

Дослідник тепло посміхнувся.

— Ти гарний хлопчик, Віллі. Коли я подам знак, постарайся затримати їх на кілька хвилин. Коли ми з Оскаром і Шарлоттою зникнемо, можете здаватися. Чуєш? Ніякого непотрібного ризику. Здавайтеся й чекайте, про інше ми подбаємо. Якщо все вийде, нічого цього ніколи не трапиться.— Він передав гвинтівку Віллі: — Я тебе прощаю.

Обличчя Віллі просяяло. Гумбольдт підповз до Оскара й Шарлотти.

— Покваптеся. Нам час.

Двигун машини часу вже гудів. Герон виставив час і чекав тільки команди Гумбольдта. Тепер діяти потрібно дуже швидко. Найменша помилка, і місія приречена на невдачу.

— Ну що, Гумбольдте? — почули вони голос Фалькенштейна.— Моє терпіння закінчується.— Рахую до трьох і наказую стріляти. Один, два…

Дослідник кивнув Віллі.

Хлопчик підняв гвинтівку, прицілився й випалив у густе листя над головами солдатів. Лєна з Бертом схопили пістолети й теж почали стріляти. Фалькенш тейн укрився за найближчим деревом. Гумбольдт, Оскар і Шарлотта не барилися ані секунди. Пригнувши голови, вони кинулися до машини часу, злетіли по сходах, пристебнулися ременями безпеки й втягли голови. Дослідник дав команду до старту.

Очі Герона спалахнули червоним, почали рухатися кільця, по них забігали сині вогники. Машина завила. Кільця миготіли над головами, як розпечені ножі. У ніс ударив їдкий запах нагрітого металу. Підлога під ногами стала прозорою.

Оскар побачив, як зі свого укриття вискочив Фалькенштейн. Обличчя його почервоніло від люті. Віллі із хлопцями зробили ще по кілька пострілів, але це вже не могло обдурити досвідченого вояка. Він знав, що перед ним не гідний супротивник.

Генерал підняв руку. Солдати піднялися й скинули рушниці.

— Гвинтівки до бою,— почули вони голос Фалькенштейна.— Цілься! — І потім: — Готуйся!

У них націлилися десятки стволів.

Оскар замружився. Крізь вії він бачив, як опустилася рука Фалькенштейна.

— Вогонь!

Частина третя

Закон Хроноса

37


У будинку біля озера, п’ятниця, 4 червня 1895…

— Оскаре, не передаси мені масло?

Через розгорнуту газету з’явилася рука Гумбольдта, помацала на столі й наштовхнулася на баночку з варенням.

— От, дідько…

Дослідник опустив газету й облизав пальці. Обвів очима накритий до сніданку стіл.

— Де це кляте масло?

— Несу,— пролунало з кухні.— Чекаю, поки завариться чай. Ще хвилинка!

Мелодійно задзвеніли браслети, і з кухні з’явилася Еліза. В одній руці вона несла масельничку, в іншій — глечик із чаєм. Оскар відсунув кошик із булочками й допоміг поставити глечик. Дослідник налив чаю, додав у чашку цукор і молоко, а потім ще й своїх улюблених східних прянощів. Зробивши перший ковток, він із задоволенням прицмокнув.

— Чудово,— похвалив він.— А тепер, будь ласка, булочку з варенням. Інші теж потягнулися до їжі. Лєна з Бертом узяли яйця, Мицик і Віллі — шинку, Оскар із Шарлоттою — варення. Попереду — недільний похід за покупками, тому, перш ніж іти в продуктові магазини й до торговців овочами й напоями, потрібно як слід підкріпитися.

— Що пишуть у новинах? — запитав Оскар, киваючи на титульну сторінку «Берлінер Моргенпост».

На ній красувався заголовок: «Підготовка до врочистого відкриття виставки в повному розпалі. Метеорологи обіцяють імператорську погоду».

— Нічого особливого,— відповів Гумбольдт із набитим ротом.— Внутрішньополітичні лайки, зовнішньополітичні скарги й загальне обговорення майбутнього підвищення податків. Ах так, і ще відкриття грандіозної виставки в Новому музеї завтра вранці. Маю зізнатися, ця виставка мене зацікавила. Правда, іти краще, коли пройде перша юрба. Не люблю я дві години штовхатися, щоб потім оглянути всі експонати за п’ятнадцять хвилин. Кому подобається, будь ласка, але мене звільніть!

— Завтра обіцяють гарну погоду,— зауважила Лєна.— Можна було б прогулятися на Шпреє. Пофліртуємо трошки, подивимося, які сукні зараз у моді.

Гумбольдт похитав головою:

— Завтра о дев’ятій у нас зустріч в університеті, не забули? Директор Шпренглер очікує нашого звіту про подорож на Яву. Крім того, ви сьогодні досить накаталися. А тепер дайте мені спокійно поснідати. Лєна засопіла, але Берт на знак розради поклав руку їй на плече, і вона заспокоїлася. Еліза налила їм іще по чашці чаю й теж сіла за стіл.

Вони саме взялися до другої булочки, коли з вулиці почувся гуркіт. Із вікна було видно, як у двір в’їхав чоловік на одному з новомодних автомобілів.

— Ого,— присвиснув Оскар.— Ми чекаємо гостей?

— Начебто, ні, але…— насупився Гумбольдт.

— Я подивлюся,— запропонував Оскар. Шарлотта підхопилася:

— Я перша!

Вони разом кинулися до дверей і так швидко їх відчинили, що відвідувач від несподіванки позадкував. Перед ними стояв елегантно одягнений пан у казанку на голові, пенсне на носі й темному жилеті з кишеньковим годинником. На ньому були штани зі стрілками й підтяжками, відполіровані до блиску черевики, дуже дорогі на вигляд. Під пахвою чоловік затиснув портфель. Коли він отямився, то відкашлявся й покосився на табличку з ім’ям.

— Чи правильно я розумію, що це будинок Карла

Фрідріха фон Гумбольдта?

— Правильно,— відповіла Шарлотта.— Дядько саме снідає. Передати йому щось?

— Кхе-кхе, у мене для нього термінова посилка. Особисто в руки. Не були б ви такі люб’язні запросити його?

Оскар обернувся й прокричав:

— Батьку, для тебе пошта!

Почувся дзенькіт блюдечка, потім звук стільця, що пересувається, і важкі кроки дослідника наблизилися до дверей. За коміром у нього була серветка, навколо рота ще залишилися крихти й краплі варення.

— Що ви хотіли?

— Я представляю компанію з доставки «Клаас і Йохансон», у мене для вас посилка.

Чиновник відкрив портфель і дістав теку. Була вона досить пухкою. Зверху лежав документ, на якому було щось написано. Оскар витягнув шию. «Своєчасна доставка в п’ятницю, 4 червня 1895, 10:00». Кур’єр звірився з годинником і поставив навпроти галочку.

— Чи не будете ви такі люб’язні розписатися? — подав він Гумбольдту золоту авторучку.

— «Клаас і Йохансон»? Я вже чув цю назву.

— Дочірнє підприємство «Вестерн Юніон». Діємо по всьому світі. Будь ласка, підпишіться тут і тут,— він указав потрібні місця.

Оскар милувався моторним візком. Подібні машини час від часу зустрічалися в Берліні, але такої красуні він іще не бачив. Шкіряні сидіння, деталі з вишневого дерева, мідне кермо — дорога штука.

Гумбольдт не звернув на машину ніякої уваги. Він узяв ручку, підписався, де потрібно, і взяв теку. Та була перев’язана шпагатом і запечатана воском.

— Хто може відправити мені посилку таким дорогим способом? Важлива, напевно. Від кого?

— Про відправника, на жаль, сказати нічого не можу. Ми тільки зобов’язалися доставити вам цю теку в зазначений день і в зазначений час. Копія для вас, оригінал я залишу собі. Доставку вже оплачено. Бажаю чудових вихідних,— він торкнувся крисів капелюха, сів в автомобіль і з гуркотом зник у хмарі вихлопних газів.

Гумбольдт помахав рукою перед особою.

— Жалюгідні отруйники повітря! Сподіваюся, ця мода незабаром мине. Ходімо закінчимо сніданок.

Решта сніданку пройшла поспіхом. Усім хотілося знати, що привіз кур’єр. За мить хлопці прибрали зі столу й розсілися навколо дослідника. У Гумбольдта втупилися цікаві погляди.

— Ну, що дивитеся? Наскільки я пам’ятаю, посилка була особисто для мене.

— Давай уже, батьку,— відповів Оскар.— Цікаво ж, що криється за такою загадковою доставкою!

— Можливо, нове замовлення? — у Лєни заблищали очі.

— Або пошта від Босуелла й Пеппера,— припустила Шарлотта.— Вони можуть скористатися «Вестерн Юніон».

Гумбольдт зітхнув:

— Гаразд. Тільки не насідайте на мене, терпіти цього не можу. Давайте подивимося.

Він узяв ніж для хліба й зламав печатку. Потім зняв шпагат і розкрив шкіряну теку. Звідти посипалися фотографії, ескізи, газетні вирізки й написані від руки листочки, що відразу розлетілися по столі. Більша частина, очевидно, була написана поспіхом: дуже нерозбірливим був почерк. Були там два конверти й товста, добряче пошарпана книга, зміст якої, треба сподіватися, усе пояснив би. На одному конверті було написано «Карлу Фрідріху», на іншому — «Шарлотті».

— Загадково,— пробурмотів Гумбольдт і покрутив у руках призначений йому лист.— Почерк мені не знайомий. Цікаво, хто це написав?

— Відкрий і дізнаєшся,— порадив Оскар.

Гумбольдт докірливо подивився на нього поверх окулярів:

— От спасибі! Сам би я ніколи не здогадався.

— Охоче вірю,— посміхнувся син.

Гумбольдт іще раз потягнувся за ножем і провів тонким металевим лезом по краю конверта. Зазирнув усередину й дістав три пописані дрібним почерком аркушики. За столом стало тихо.

Оскар витягнув шию. Очі в нього ледве не вискочили з орбіт. Якщо це не жарт і не помилка, то перед ними лист із майбутнього!

38

«Любий Карле Фрідріху, якщо ти читаєш ці рядки, то я мертвий або в полоні. Що, втім, одне й те саме, тому що я занадто небезпечний, щоб мене можна було залишити живим. Ти навіть не уявляєш, якої праці мені коштувало вмовити Оскара й Шарлотту піднятися в машину часу й повернутися в наш час, де на нас чекає загін озброєних до зубів солдатів, готових перестріляти нас, тільки-но вгледять. Ця подорож — вірна смерть, але вона є неминучою, якщо ми не хочемо порушити перебіг часу. Який же він жорстокий, бог часу.


Ти вже, напевно, здогадався, хто я — ти в майбутньому. Я пишу тобі, тому що потребую допомоги. Поясню, про що йдеться. Ми повинні змінити майбутнє. Або, якщо точніше, це маєш зробити ти. Завтра трапиться те, що змінить історію нашої країни й усього світу катастрофічним чином і призведе до найпохмурішого майбутнього. Хоча я клявся, що ніколи не втручуся в хід історії, але зараз саме той випадок, коли переконаннями варто зневажити. Дивно? Можливо. Але ти не бачив того, що бачив я.


Ти запитуєш себе, чи це не жарт. Можливо, чийсь злий розіграш? Дозволь тебе запевнити, це не жарт.


Те, що відбудеться, відбудеться. Ти знайдеш докази у вигляді хронологічно впорядкованих фотографій і газетних вирізок, і книги, що її привіз Оскар із майбутнього, відтак зможеш скласти власну думку. Повір мені, йдеться не більше не менше, як про існування самого людства.


Завтра вранці, у суботу, п’ятого червня 1895 року, рівно о десятій годині відбудеться те, що змінить хід історії. Ця подія викличе реакцію доміно. Неминучу, безперервну й невимовну.


Наша єдина можливість — не пропустити цей маленький поштовх в історії й направити його в інший бік. Якщо мої розрахунки правильні — а ти знаєш, я рідко помиляюся,— то всі жахи, які мають статися, не трапляться, і ми допоможемо людству ступити на більш щасливий і більш мирний шлях.


На жаль, я не можу зробити цього сам. Моє завдання полягає в тому, щоб усе описати й задокументувати, і залишити тобі якомога повнішу інформацію, щоб ти і твої помічники змогли б зробити потрібні дії в потрібний час. Як тільки це трапиться, колишня пряма часу перестане існувати. Замість неї виникне нова. Реальність, у якій не вб’ють Елізу, Віллі не стане зрадником, і люди не перетворяться на рабів машин. Так, ти прочитав правильно. Все це відбудеться, якщо ти нічого не зміниш. Як тільки запобіжиш замаху, ти повинен знищити машину часу. Це неминуче. Подорожей у часі бути не може, про машину часу ніхто не повинен знати. Обіцяй, що усунеш усі сліди. Фріц Фердинанд із «Берлінер Моргенпост» відрядив свого асистента в лабораторію, поки брав у тебе інтерв’ю. Він знає, чим ти зараз займаєшся, і збирається опублікувати свій матеріал. Заборони йому. Ніхто не повинен знати про твій винахід.


Любий Карле Фрідріху, не хочу приховувати, що ця подорож без зворотного квитка. Якщо ти відмовишся, то ти відмовишся від усіх. Якщо ви зазнаєте невдачі, то невдачі зазнає все людство. Ти об’їхав багато країн і пережив багато пригод, але це найважливіша твоя місія.

Не розчаровуй мене. Я в тебе вірю.

Твій Карл Фрідріх».


Гумбольдт опустив листа. Обличчя його пополотніло. Губи тремтіли, але він не видав ні звуку. Життя змінилося в одну мить. Написане в листі — написане власною рукою дослідника — не вкладалося в голові.

Потрібен був час, щоб усе прийняти.

Два аркуші, що залишилися, були тісно пописані вказівками, вказівками й іще раз вказівками, а також цифрами — посиланнями на малюнки та схеми. Все разом це склало план, продуманий до дрібних деталей і враховуючий усі подробиці. Епохальна подія мала відбутися завтра. Це перестало бути таємницею. У руки впала газетна вирізка, датована понеділком, сьомого червня. Убито імператора Вільгельма ІІ, гово-

рилося в ній. Жахливий замах на кайзера, імовірно,

здійснено соціалістами.

— Постріл пролунає завтра о десятій ранку на сходах Нового музею, під час урочистого відкриття виставки,— зауважила Шарлотта.— Це знаменна подія. Перша ланка в ланцюжку. Крок, що призведе до занепаду людства. І ми маємо йому запобігти. Ось іще одна,— дівчина узяла ще одну статтю.— Послухайте: «Невже Карл Фрідріх фон Гумбольдт побудував машину часу? Чи може він зробити так, щоб замаху на нашого улюбленого імператора не відбулося?» Репортаж спеціального кореспондента Фріца Фердинанда.

— Що? — вигукнув Гумбольдт.— Дай сюди! — Він схопив статтю, і брови в нього зметнулися вгору.— Це… це дивовижно! Що цей репортер собі уявив? Ми ж домовлялися…

В Оскара голова пішла обертом. Довелося сісти.

— Це лист справді з майбутнього? — пробурмотів він.— Ти особисто написав його й повернувся в машині часу, щоб вручити собі теперішньому?

— Передай мені книгу, що лежить у теці.

Оскар кивнув, піднявся зі стільця й тремтячими пальцями вийняв зі стосу документів книгу. Гумбольдт відкрив її на першій-ліпшій сторінці. Там стояла дата 28 травня 2015 і красувався заголовок: «Канцлер Меркель наказує підвищити Берлінську стіну ще на двадцять метрів». Нижче було написано: «Під час масового обстрілу французьких військ на початку місяця було пробито стіну в районі площі Ернста Рейзера й іще в декількох місцях на західному фланзі. У виступі перед військовою радою канцлер висловилася за збільшення оборонного бюджету, а також за збільшення стіни. «Берлін — бастіон волі й права,— заявила вона.— Він не повинен потрапити до рук французів. Навіть якщо вся країна порине в темряву, Берлін повинен залишитися маяком права та моралі. Ми станемо надією для всіх вільних країн цього світу. Тільки з однієї цієї причини ми маємо за будь-яку ціну захистити нашу улюблену батьківщину. Збільшення оборонного муру на шістдесят метрів стане третім будівельним проектом від початку війни. Це рішення багатьом не припаде до смаку. Але чи може така середньовічна форма захисту стримати створення усе більш досконалих військових машин і чи посприяє вона закінченню конфлікту між Росією, Францією та Німеччиною, досить сумнівно».

Друге повідомлення, датоване 15 листопада 2020, було не таким сенсаційним, але лякало не менше.

«Код Тесли розгаданий»,— говорив заголовок.

«Ученим з інституту Штутгарта вперше вдалося розгадати легендарний код фізика Ніколи Тесли 1890 року. Тесла, якого поряд з Ісааком Ньютоном і Альбертом Ейнштейном можна назвати найбільшими геніями минулого тисячоліття, розробив цифровий код для моделі робота Герона на основі так званих риманових положень, які досі залишалися нерозв’язаною математичною загадкою. Над її розв’язанням билося не одне покоління вчених. Два тижні тому група математиків здійснила прорив. Тепер, маючи ключ до коду Тесли, можна зрозуміти складні процеси всередині автоматів і відтворити їх. Робот може стати предком цілого покоління машин зі штучним інтелектом».

Гумбольдт захлопнув книгу.

— Дивовижно! — заявив він.

— Герон? Чи не той це маленький залізний чоловічок, якого ми бачили у Тесли в Парижі?

Дослідник кивнув.

— Я попросив Теслу надіслати його мені,— тихо сказав він.— Думав, що маленький робот допоможе мені розв’язати деякі проблеми, що виникли при роботі над машиною часу. Тепер, мабуть, доведеться відмовитися…

— Ти й правда будуєш машину часу? — Тепер Оскар зрозумів, у чому справа. Металева стружка в лісі, загадкові посилки, дивний шум…

— Це цілком секретна інформація,— відповів Гумбольдт.— Свого часу я б вам усе розповів, повірте.

— Я думала, ти вирішив не продовжувати дослідження в цій галузі,— випалила Шарлотта.— Ти ж казав, що небезпечно віддалятися занадто далеко в часі.— Вона схрестила руки на грудях.— Після того як я прочитала твою статтю в «Популар Сайєнс» за минулий місяць, я вирішила, що ти розпрощався з цією ідеєю.

Гумбольдт винувато знизав плечима.

— Я вчений, Шарлотто. Взагалі-то, я сам собі обіцяв, що не буду продовжувати дослідження в галузі подорожей у часі. Занадто великий ризик. Але бесіди з моїм партнером і компаньйоном Юлієм Пфефферкорном дозволили мені зрозуміти, що існує ще один спосіб подорожей, при якому можна обмежитися лише спостереженнями. Той факт, що через мене змінився хід історії, мене дуже лякає. Це означає, що мої побоювання підтверджуються, і побудувати машину часу не можна,— ляснув він рукою по столі.— Як шкода, що інший Я дав нам так мало часу. Одного дня для запобігання замаху неймовірно мало.

Шарлотта розклала всі документи й подивилася малюнки та креслення.

— Цікаво, чому він не зробив цього сам? Чому ти з майбутнього передав усе нам, а не зайнявся справою сам?

Гумбольдт похитав головою.

— Напевно, занадто великий ризик для нього. Уяви, якби його заарештували під час цієї спроби. Або машину часу б виявили, і вона потрапила б у чужі руки. Тоді все було б марно. Все ж таки правильно спостерігати, а не втручатися в хід історії. У такий спосіб можна звести небезпеку до мінімуму. Крім того, спочатку потрібно було встановити, де перебував той, хто скоїв злочин, якою зброєю він скористався тощо,— дослідник потер чоло.— Бачите, як все складно. Саме з цієї причини я так довго боявся впритул займатися цією темою. Як це не парадоксально, але час спливає. Нам слід поквапитися. Потрібно скласти план і розробити стратегію. Ми маємо продумати всі деталі. Завтра о десятій годині ранку настане наш час. Вирішиться доля імператора, нас і всього людства.

39


Берлін, субота, 5 червня 1895…

Фріц Фердинанд із «Берлінер Моргенпост» здригнувся від дзенькоту дзвонів собору неподалік. Підлічив: годинник продзвонив тричі. Господи, невже за чверть десята? Він витяг кишенькового годинника й подивився на циферблат. Дійсно. Незабаром з’явиться імператор. А він іще штатив не встановив!

Репортер піднявся на кам’яний цоколь музею й обвів поглядом юрбу. Зібралося вже кілька сотень людей, і з кожною хвилиною їх ставало більше. Ішли із заходу, з Мусоймсштрассе, зі сходу, з боку мосту Фрідріха, й із півдня, від Берлінського собору. Фріц Фердинанд оцінив погоду й вид, прикинув, як виглядатиме імператор і яка юрба збереться біля музею. Серце закалатало частіше. Якщо імператор з імператрицею вже покинули виставку й ось-ось з’являться перед народом, потрібно бути готовим. Природно, вони могли затриматися. Вільгельма не можна квапити. Якщо йому щось сподобалося, він може розглядати експонат цілу вічність. Тоді він залишатиметься всередині годинами, незважаючи на те, чи чекають його на вулиці, чи ні. Якщо ж щось пішло непередбачувано, наприклад, шнурок на касці затягнутий занадто туго, візит міг виявитися значно коротшим. Імператор звик сам розпоряджатися часом, а не навпаки.

— Альфонсе, штатив! Якщо ми встановимо його тут, нагорі, вийде чудовий кадр. Десять метрів — оптимальна відстань. Можливо, вдасться ще й телеоб’єктив прикрутити й зробити гарний портрет, як гадаєш?

— Із задоволенням, пане Фердинанд.

Альфонс Штеттнер — парубок сімнадцяти років. Чорне волосся, гострі очі, приємна зовнішність. Батько його працює в друкарні, але сина потягнуло в журналістику. У повідомлення, репортажі, інтерв’ю він вкладав багато пристрасті й удосконалювався просто на очах. Давно вже у Фріца Фердинанда не було такого розумного асистента. Уже зараз було шкода, що колись доведеться з ним розлучитися. Надто вже приємним було те, що не доводилося тягати все устаткування самому. Альфонс подав штатив, Фріц Фердинанд прийняв його й установив нагорі. Апарат було зроблено з кедру й латуні, й важив він не менше дванадцяти кілограмів. Подарунок старого майстра, що дістався йому, коли той виходив у відставку. «Вибирай важкий штатив,— перестерігав фотограф.— Легкі завжди підводять у найважливішу хвилину». Це золоте правило підтверджувалося дуже часто.

Фріц Фердинанд розставив ніжки штатива й відрегулював висоту. Потрібно ще кілька хвилин, щоб налаштувати камеру.

— Альфонсе, стань, будь ласка, на вході, щоб я зміг навести різкість,— він витягнув міхи, пірнув під світлозахисну шторку й подивився у видошукач. У кадрі з’явився Альфонс, зробив крок праворуч, підняв руки над головою, потім упер їх у стегна, як це зазвичай робив імператор. Фріц Фердинанд із посмішкою піднявся з-під шторки. Підняв угору великий палець.

— Повертайся! Допоможеш мені поміняти касету.

Він уже відкрив сумку, щоб дістати планку з порошком магнію, як раптом помітив на краю площі людей, які сердито спостерігали за тим, що відбувається. Від стань до нього була занадто великою, щоб добре розглянути, але Фріцу Фердинанду здалося, що це Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Таке враження, що він на когось чекає.

Репортер відчув докір сумління. У конторі ще лежала стаття про машину часу. Власне, він планував її надрукувати, але дав слово Гумбольдту не робити цього. Якщо розповідь з’явиться в газеті, дослідник більше ніколи не довірятиме йому. З іншого боку, нічого цікавого зараз не відбувалося. Нічого вартого уваги.

Журналіст він, зрештою, чи ні? Він уже зовсім зважився було надрукувати статтю, але головний редактор доручив йому написати розповідь про відвідування виставки імператором для титульної сторінки. Історія про машину часу зачекає.

На деякий час його відволік плач дитини, а коли він повернувся поглядом до Гумбольдта, того вже  й сліду не було. Репортер іще довго шукав його очима, але марно.

Шарлотта помітила дядька й помахала йому рукою, запрошуючи укритися за сходами музею.

— Ну що? Знайшов? — запитала вона, коли той підійшов ближче.

Гумбольдт похитав головою.

— Ані сліду терориста. Щоправда, при такому скупченні народу важко визначити точне місце. Можна стояти за два метри від нього й не впізнати. Поки не буде занадто пізно.

— Що ж робити?

— Залишається тільки тримати очі розплющеними й сподіватися, що схема точна. Де Оскар і всі інші?

— Неподалік від входу. Вони спостерігають, що відбувається.

— Сподіваюся, поводяться не занадто підозріло. До речі, я помітив Фріца Фердинанда з «Берлінер Моргенпост». Он там, на цоколі, бачиш? Схоже, він теж мене побачив, але я швидко зник. Нам у жодному разі не можна привертати уваги. Котра година?

— Іще сім хвилин,— відповіла Шарлотта, глянувши на годинника.

— Тоді мені вже час. Ти знаєш, що робити.

Шарлотта кивнула.

— Гадаєш, він пунктуальний? Я б не сказала, що він опиниться біля дверей у зазначену годину.

— Опиниться, будь певна,— заспокоїв її Гумбольдт.— Час не робить помилок.

Оскар піднявся на цоколь колони й подивився поверх голів тих, що зібралися. На площі зібралося не менше тисячі людей. Жандармерія та кінна поліція намагалися втримати масу народу під контролем. У такій плутанині важко помітити підозрілу особу. У місці, що на схемі було позначене червоним хрестом, було особливо тісно. Юнак помітив трьох-чотирьох чоловіків, дуже схожих один на одного. Залишається сподіватися, що за допомогою Шарлотти вони впізнають терориста. Хлопця в крислатому капелюсі й довгому пальто, який мав розкидати листівки після замаху й кричати «Смерть монархії!» і «Геть імперіалістів!», навпаки, впізнати було дуже легко. Чи має він відношення до того, що відбувається, або ж це просто занадто завзятий демонстрант, який опинився в непотрібному місці в непотрібний час,— належало ще з’ясувати. Віллі й Берт перебували зовсім поряд із цим типом і займуться ним, щойно той почне розкидати листівки.

Оскар подивився на наручний годинник. Іще чотири хвилини. Можна повільно просуватися до зазначеного місця. Глянувши на фасад Старого музею на протилежному боці площі, він завмер. За балюстрадою музейного даху його гострі очі вловили якийсь рух. На частку секунди щось блиснуло в променях сонця. Метал!

Він озирнувся в пошуках допомоги. Гумбольдт розчинився в юрбі й не міг допомогти. Юнак глянув нагору ще раз. Цілком правильно, на даху хтось був. Людина добре сховалася за статуєю, але з позиції Оскара її можна було побачити.

Що, коли людина в юрбі — не єдиний снайпер? Що, коли в разі необхідності стрілятимуть і з даху? Чи враховував Гумбольдт таку можливість?

Іще три хвилини.

Час летів. Потрібно було прийняти рішення. Оскар заплющив очі.

40

Г умбольдт побачив, як Оскар покинув свій пост і щодуху кинувся на південь по Мусоймсштрассе. Він вбіг у юрбу витріщак, при цьому натрапив на одного забіяку й мало не отримав від нього прочуханки. Над площею пролунали сердиті крики. У їхній бік почали обертатися голови особливо цікавих.

Оскар біг так, начебто за ним сам чорт гнався. Тепер на нього звернули увагу кілька поліцейських і попрямували за ним.

— Що він робить? — прошипів Гумбольдт.

— Начебто від когось утікає,— припустив Мицик, який стояв поруч.— Піти за ним?

— У жодному разі! Залишайся там, де стоїш. Імператор може вийти з музею в будь-який момент.

— Цікаво, чому це Оскар так поспішає?

— Незабаром дізнаємося. Сподіваюся, він не накоїть дурниць.


Площа залишилася за спиною, він завернув за Старий музей. За ним ішли троє жандармів — двоє пішки, один на коні. Він чув сердиті крики й тупіт копит.

У напрямку Нового музею йшли ще люди, але, побачивши Оскара й поліцейських, із жахом відскакували з дороги.

— Стій! Тримайте хлопця!

Але ніхто не зважувався перепинити Оскарові дорогу. Він подолав п’ятдесятип’ятиметровий фасад за рекордний термін, звернув праворуч і забіг по двадцяти п’яти сходинках, обрамлених кінними статуями, до головного входу.

Двері музею були відчинені, відтак було видно чудову ротонду з колекцією античних скульптур. Сонце проникало в приміщення крізь скляне вікно на даху.

Хоча вхід був безкоштовним, відвідувачів у цю суботу було мало. По залу бродило всього кілька людей. Решта перебувала біля музею, щоб подивитися на імператора. Ну й здивувалися ж вони, коли побачили ще дещо!

Коли у святу святих увірвався мокрий від поту юнак, а за ним захекані жандарми, доглядач музею застиг перед ротондою.

— Зупинися, хлопче! — крикнув один із службовців, і його слова луною прокотилися по порожніх залах.— А то спіймаю й ноги повисмикую! Стій, тобі кажуть!

Доглядач музею, літній пан у синій формі й із пишними бакенбардами, довго не міг повірити своїм очам, але, нарешті, отямився і втрутився:

— Попрошу вас! Ви не в себе вдома, тут музей. Поводьтеся, як цивілізовані люди!

Жандарми пригальмували, і Оскар скористався з нагоди збільшити дистанцію між собою й переслідувачами. Він кинувся на сходи ліворуч і злетів нагору.

На другому поверсі він зупинився й розгублено озирнувся. Порожньо. Нікого. Куди не кинь погляд — картини та статуї, жодних відвідувачів. Навіть служителя, якого можна було б розпитати, немає. Де сходи на дах? Мають же вони десь бути. Час витікав крізь пальці.

Фріц Фердинанд витер піт із чола. Репортер «Берлінер Моргенпост» іще раз перевірив штатив, упевнився, що камера міцно закріплена в потрібній позиції, й тільки тоді велів своєму молодому асистентові стежити, щоб ніхто із глядачів випадково не пройшов перед об’єктивом.

— Альфонсе, ти перевірив порошок магнію? Скільки пластинок ти підготував? Чотири? Добре, цього має вистачити. Тепер гранична концентрація. Королівська пара однаково вийде з музею, там нічого зірватися не може.

Кілька озброєних до зубів солдатів особистої імператорської охорони вийшли на вулицю й зупинилися праворуч і ліворуч перед головним входом, піднявши шаблі на знак вітання. Всередині можна було побачити імператора й імператрицю. Навколо них моторно снували музейні службовці й прислуга. На сходовий майданчик у супроводі імператорської пари вийшов директор доктор Шелльмосер. Щойно їхні величності з’явилися на верхній сходинці, пролунали привітальні крики й оплески. Люди кричали «Ура!» і розмахували прапорцями. Вільгельм привітально підняв руку, і його начищена до блиску каска блиснула на сонці.

Фріц Фердинанд замахав руками, щоб привернути до себе увагу вінценосної пари.

— Ваша величносте, сюди! Фотографія для «Берлінер Моргенпост», будьте такі люб’язні.

Вільгельм помітив газетного репортера й посміхнувся. Чудовий буде кадр! Журналіст натиснув на спуск, і гримнув постріл.

Постріл пролунав із зовнішніх сходів національної галереї. Спочатку один, за ним другий.

Відволікаючий маневр Шарлотти.

Китайська ракетниця, що її дослідник зазвичай тримав у себе в лабораторії.

Голови присутніх закрутилися в пошуках джерела.

Пролунали крики. Усі дивилися в напрямку національної галереї. Всі, крім одного.

Гумбольдт примружився.

Чоловік стояв метрів за два від нього.

Поки всі виглядали передбачуваного терориста, справжній убивця поліз у сумку й дещо звідти дістав. Блиснув метал зброї. Гумбольдт відреагував миттєво й кинувся до цієї людини. Вони були на відстані витягнутої руки один від одного.

Ледь Оскар виявив двері на мансарду, вискочили жандарми.

— Стій, хлопче! — прохекав один червоновидий пан, у якого на ребрах було кілька зайвих кілограмів жиру.— Це тупик. Сходи ведуть…

«На дах»,— імовірно, хотів він сказати, але Оскар уже зник.

— Облиш ці дурощі! Рано чи пізно ми тебе спіймаємо! — почув він за спиною, коли вже біг нагору, перестрибуючи через сходинки. У цю мить пролунали постріли. Один, другий, третій. Шарлотта. Має бути Шарлотта. У документах було зазначено, що терорист зробив тільки два постріли. Один в імператора, другий в імператрицю. Обидва смертельні. Це мають бути піротехнічні ефекти Шарлотти. Ще не пізно.

На соборі пробило десяту. Час настав. Оскар відчинив двері й вивалився на майданчик. Зупинився, засліплений яскравим світлом. Там, у північно-східному крилі стояв чоловік. Темний костюм, темний капелюх, гвинтівка напоготові, спрямована в юрбу.

— Кинь зброю,— Гумбольдт учепився в підозрілого типа й зірвав із нього фальшиву бороду.

Однак супротивник виявився сильним. Він так швидко вдарив дослідника ногою по коліну, що той навіть відреагувати не встиг, тільки застогнав від болю. Тоді нападник ударив зверху і змусив Гумбольдта опуститися на коліна. Хлопець явно пройшов гарну  бойову підготовку. Справжній майстер! Утримуючи однією рукою супротивника на землі, другою він цілком спокійно підняв зброю. Маузер, як і зазначено в документах. Дослідник спробував піднятися, але залізна рука міцно притискала його до землі. З очей посипалися іскри. Хлопець натиснув на нерв або артерію, а може, і на те, і на інше. Але не встиг він зімкнути хватку, як у боротьбу втрутилася третя сила. Мицик! Із шипінням дикої кішки хлопчик підстрибнув і завис на руці з пістолетом. Він так дряпався й кусався, що чоловік закричав від болю. На мить хватка навколо шиї Гумбольдта послабилася. Цього виявилося достатньо, щоб звільнитися від смертельних обіймів. Він ударив терориста під коліно й застосував давньокитайський захват «важіль». Чоловік упав як підкошений і вдарився головою об бруківку. Дослідник блискавично схопив зброю і сховав її під пальто. Для контролю натиснув іще на одну важливу точку на тілі, щоб злочинець залишався непритомним, і підвівся.

Деякі з присутніх помітили: щось не так.

— Що трапилося? — захвилювалася жінка з маленьким хлопчиком у матросці. Хлопчик тримав у руці брязкальце й не зводив круглих оченят із терориста.

— Нічого страшного,— заспокоїв її Гумбольдт.— Непритомність. Напевно, через сонце. Не переймайтеся. Я лікар. Простежу, щоб його швидше віднесли в тінь. Агов, хлопчику! — звернувся він до Мицика.— Допоможи мені перенести потерпілого під дерева. Бери його за ноги, а я підніму верхню частину тулуба. Розступіться, будь ласка. Цю людину потрібно винести в тінь, щоб я зміг із нею поговорити. Звільніть дорогу, будь ласка. Агов, ви там! Чи не могли б ви відійти? Дякую.

Гумбольдт із Мициком винесли терориста туди, де, відповідно до плану, їх чекала Шарлотта із машиною.

Чоловік на даху ще не помітив Оскара. Він зосередився на тому, що відбувалося внизу. Скорчившись за однією зі статуй, націлився й очікував вирішального моменту. Знизу чулися сердиті голоси.

— Просто хлопавка,— крикнув хтось.— Піротехніка. Нічого небезпечного.

— З новим роком! — почулося в іншому місці.

— Де шампанське?

Задзвенів сміх. Аж тут пролунав голос, що змусив усіх замовкнути:

— Хай живуть імператор та імператриця!

Угору полинули радісні вигуки.

Оскар помітив, як чоловік пригнувся. Відстань між ними була метрів із п’ять. Смертельний постріл міг пролунати будь-якої секунди. Тепер усе залежало від нього: життя імператора й імператриці, доля його родини, та й доля всього світу. Вирішальна мить настала.

Цього разу він не барився ані секунди.

Глибоко вдихнув і побіг. Не замислюючись і не сумніваючись. Знав тільки, що він єдиний може зупинити неминуче. І він це зробив.

Із лютим криком накинувся він на стрільця. Удар був таким потужним, що Оскар не втримався на ногах. Упав, голова звісилася вниз. В останній момент йому вдалося схопитися пальцями за поруччя. Над головою прогримів постріл. Куля з гуркотом вилетіла із дула й ударилася в стіну навпроти. Бризнула штукатурка і посипалася на глядачів. Знову пролунали крики.

— Боже! Подивіться, вгорі!

— Там висить людина! Вона може зірватися будьякої хвилини.

— Іще один! У нього гвинтівка!

— Снайпер! Відведіть імператора й імператрицю в безпечне місце, мерщій!

— Чому ніхто нічого не робить?

Оскар невиразно розумів, що відбувалося внизу. Він був занадто сконцентрований на тому, щоб утриматися. Мармурове поруччя було таким гладеньким, що пальцям не було за що зачепитися. І щоразу, коли він намагався вхопитися міцніше, сповзав іще більше.

Над поруччям з’явилося обличчя стрільця. На тлі неба воно виділялося темним силуетом. Гвинтівка загрозливо націлилася на юнака.

— Хто ти такий? Як ти насмілився на мене напасти?

Оскар замружився. Обличчя незнайомця закривала хустка. А що в нього на голові? Чи не студентський кашкет?

— До… допоможіть мені,— сили танули з кожною миттю. Ще трохи, і він зірветься в прірву.

— Я? Тобі? Не сміши мене,— чоловік підняв гвинтівку й ударив Оскара по пальцях. Рука вибухнула від болю. Немов вогнем обпалило.

Юнак закричав. Ніколи в житті не було йому так боляче. Пальці розтиснулися. Рука відпустила поруччя й мляво зависла. Тепер він тримався тільки однією рукою. З очей бризнули сльози. Крізь завісу сліз незнайомця було ледь видно. Здається, під хусткою він посміхався.

— Ну, хлопчику мій, як ти почуваєшся? — глузливо промовив злочинець.

Оскар зрозумів, що це його остання мить. Неспроможний щось змінити, він збожеволів від болю і дивився, як снайпер приготувався до наступного удару. Усе відбувалося немов у тумані. Він почув крики людей унизу, відчув, як вітер тріпає одяг,— але останньої миті його втягли нагору дві дужі руки.

— Тримаєте його! Є? Гаразд.

Він розслабився. Поряд двоє жандармів притискали снайпера до підлоги. Двоє міцних чоловіків ледве втримували злочинця, який звивався всім тілом. Заспокоїти його було нелегко. Начебто злий дух у нього вселився.

— Ми однаково дізнаємося, хто ти. Тримайте його, я перевірю документи,— один із жандармів витяг посвідчення з кишені снайпера й розкрив.

— Нічого собі! Карл Штрекер. Студент юриспруденції. Що ти робиш тут нагорі з гвинтівкою? Зібрався стріляти?

— Відпустіть мене, свині. Мій батько — важлива людина в уряді. Він подбає, щоб ви провели решту життя за ґратами! Ви… А-а-а! Боляче!

— Тихо ти, пацюче! Ім’ям імператора тебе заарештовано. Ти обвинувачуєшся в спробі вбивства, державній зраді й замаху на життя нашого улюбленого монарха.

— Надягніть наручники й зірвіть із нього цю маску,— наказав інший жандарм, власник червоних щік і блискучої гостроверхої каски.— Ми передамо тебе карній поліції. Вони з тобою розберуться. А що стосується тебе…— звернувся він до Оскара.— Потрібно перевірити твою особистість, але спочатку ми відвеземо тебе до лікарні. Чи потрібно повідомити когось?

Оскар кивнув.

— Гум… больдта… Карла Фрідріха фон… Гумбольдта.

— Гумбольдта? — насупився служака.— Я вже чув це ім’я. Почекай-но, чи ти не той юний Оскар, про якого так багато писали в газетах?

Юнак розгублено посміхнувся.

— Точно! Я заарештував не ту людину,— жандарм оглянув руку Оскара.— Схоже, з рукою в тебе зовсім кепсько, потрібна термінова допомога. Сподіваюся, невдовзі ти зможеш потиснути руку імператорові, якщо він вирішить особисто віддячити тобі за спасіння життя.

— Дякую,— сил більше не залишилося, і Оскар знепритомнів.

41


За три дні, вівторок, 8 червня 1895…

Н а вулиці було прохолодно й мрячно. З’явилися люди принца-наступника й, не доходячи до Кенігсплац, звернули ліворуч, на Бісмаркштрассе. На розі Хіндерсіннштрассе вони зупинилися. Для ранку вівторка було дуже тихо. Можливо, тому, що не було ще й восьмої ранку, та й квартал був не торговельний.

Парламентарії, юристи, службовці й дипломати, які населяли прилеглі вулиці, виповзали зі своїх дір не раніше десятої ранку. Додому вони поверталися вже до п’ятої вечора, у той час як усі інші ще старанно працювали. Привілей чиновників, якому заздрив увесь світ.

Випадковий перехожий, який вигулював свого собаку, не помітив нічого підозрілого, адже для цього йому довелося б підійти дуже близько. Тому він і не побачив тонкого клинка, що блиснув між людиною в чорному пальто й іншим, із акуратно підстриженими вусами.

Найтонша найгостріша шпага, що зазвичай ховалася в ціпку із золотим набалдашником. Тепер вона покинула свої піхви й націлялася в живіт, загрожуючи серйозним пораненням, якщо людина зважиться втекти.

Обоє чоловіків були приблизно однакового зросту й статури, але в одного з них зовсім чорне волосся було заплетене в коротеньку кіску, а волосся другого було коротко підстрижене, до того ж, в останнього були вуса. Пряма постава й наказовий погляд видавали військове минуле, а якщо зазирнути в очі, можна було побачити й іще дещо. Гордовитість, холодність і повну зневагу до людей. Людина, що звикла командувати. Але зараз командували нею, і це було для неї чимсь незвичним.

Двоє інших були значно нижчими й молодшими. Парубок вісімнадцяти років із рукою на перев’язі в супроводі дівчини з солом’яним волоссям, одягненої в світло-коричневе пончо. Вони підійшли до Роонштрассе й сповільнили крок.

Чоловік із вусами підняв підборіддя.

— Ви не сказали, що вам, власне, від мене потрібно, пане фон Гумбольдт. Чому ви не передасте мене в руки жандармів? Штрекер був усього лише запасним варіантом на випадок, якщо в мене не вийде.

— Цілком правильно, пішак, яким можна легко пожертвувати,— відповів дослідник.— Упевнений, ви досить добре граєте в шахи, щоб мене зрозуміти.

— План був чудовим. Утертися в довіру до супротивника й напасти на нього тоді, коли він найменше цього очікує.

— Саме так. Я знаю, що у вас є друзі у вищих ешелонах влади. Для вас не важко було б натиснути на потрібні важелі, і вже завтра ви б знову ходили по Берліну вільною людиною.

— Що ви хочете зробити, щоб цього не допустити?

Холоднокровне вбивство в тумані? Чому тут? На вашому місці я б заколов мене на мосту й кинув труп у Шпреє.

Гумбольдт похитав головою.

— Ви розчаровуєте мене, генерале Фалькенштейн. Можливо, ви б так і вчинили, але не я. Що дасть ваша смерть? Відрубана голова гідри? Не встигнеш відрізати одну, як на її місці відразу з’являються дві інші. Ні, це не метод. Таке чудовисько не знищити одним ударом меча. Потрібно озброїтися як слід і зруйнувати його зсередини.

— Ви говорите занадто заплутано, Гумбольдте.

— Невже? Чому ж ми тоді тут? — Дослідник указав на імпозантний будинок на протилежному боці вулиці. У ньому засідала одна з адвокатських колегій міста. У такий час тут ще нікого не було.

— Канцелярія? — насупився Фалькенштейн.— Ви що, хочете, щоб я написав визнання на папері? Можете спробувати, але я ні з чим не погоджуся й нічого не підпишу. Крім того, сюди потрібно приходити за дві години. Зараз тут нікого немає.

Погляд дослідника став суворим.

— Не грайтеся із мною у ваші ігри, Фалькенштейне. Ви чудово знаєте, що це за будинок. Хочете оглянути його зблизька? Будь ласка. Давайте перейдемо на інший бік вулиці.

У спину генерала вперся кінчик шпаги. Не небезпечно, але досить болісно, щоб нагадати, хто контролює ситуацію.

— Задовольніть мою цікавість,— сказав Гумбольдт, поки вони перетинали Роонштрассе.— Чому ви зробили замах особисто? Чому не найняли професійного вбивцю? Так було б простіше й безпечніше. Чому ви зі Штрекером так ризикували? Вас схопили, і план зійшов нанівець.

— Це однаково, що розповідати сліпому про колір. Для мене це справа честі. Я люблю Німецьку імперію. Люблю й імператора. Він чудова людина. Відвертий, чесний і шляхетний.

— Так сильно любите, що хочете вбити? — насупився Гумбольдт.— Це занадто складно для мого розуміння.

— Бачите? Я так і знав, що ви не зрозумієте. Так, я саме так люблю імперію й імператора, що не можу дивитися, склавши руки, як наша горда нація дедалі ближче наближається до прірви. У зовнішній політиці її пригноблюють Росія та Франція, у внутрішній політиці завдають турбот соціалісти. Країна слабшає на очах. Їй потрібна сильна рука. Уряд, що може приймати неприємні й болісні рішення. Вільгельм занадто м’який. Він друг людей, йому подобається, щоб ним захоплювалися, щоб його любили. Але як керівник він нічого не вартий. Потрібна сила, що міцно затисне в руці поводи.— Він понизив голос до шепоту: — Загравання з Британською імперією — це образа для кожного справжнього патріота. Я розумію, що хочеться справити враження,— все-таки королева Вікторія — його бабуся,— але ж настав час іти власною дорогою. За Бісмарка це стало можливим, але відтоді, як Вільгельм його звільнив, корабель мчить у світовому океані зовсім без керування.

— І ви вирішили, що вбивство?..

Фалькенштейн обернувся, обличчя в нього налилося кров’ю.

— Убивство? Що ви знаєте? Ви… Це було не вбивством, а актом милосердя й проявом національного сумління. Але таким зманіженим демократам, як ви, цього ніколи не зрозуміти. Імператора позбавила б життя рука друга, та ще й у момент радості. Яскраве сонячне світло, радісні люди — такий кінець припав би йому до смаку.

— Ви справжній друг.

— Ми, націоналісти, єдині, хто може підняти країну із болота,— закричав Фалькенштейн, втрачаючи терпіння.— Як ви не розумієте? Дозвольте мені піти й зробити свою роботу. Невже у вас немає й іскри патріотизму?

Гумбольдт приставив шпагу до грудей генерала. Він заговорив, і голос його був твердим, як алмаз:

— Не будьте таким самовпевненим, Фалькенштейне. Хто знає, до чого призведе ваш так званий патріотизм? Люди вашого штибу псують і перекручують реальність доти, поки не скалічать країну. Залишаться попіл і руїни, самотужки вона не підніметься. Буде війна, барикади на вулицях, військові машини й кораблі. Можу завірити, що все, що потрапить до ваших рук, розсиплеться на порох. Ви — занепад людства, Фалькенштейне. Ви та ваші прихильники.

— Чому попіл і руїни? Хіба ви ясновидець? — Оскар уперше помітив в очах генерала вогник.

Гумбольдт опустив шпагу, але в піхви її не прибрав. Ні, Фалькенштейну не можна пояснювати, у яку прірву вони із соратниками штовхають країну, адже тоді вільно чи ні доведеться розповісти й про подорожі в часі.

— Цілком правильно, пане генерал. Мабуть, я ясновидець.— Він приклав руку до теплої стіни будинку з жовтого пісковику.— Будете заперечувати, що вам знайомий цей будинок? Так? Добре, тоді дозвольте нам знайти потаємні двері, і ми побачимо, чи не зможемо ми змусити ваших друзів змінити свої погляди.

42

Я кщо двері й були, то їх добре замаскували. Фалькенштейн провів їх крізь вузький прохід у задній двір, засаджений каштанами. Ззаду будинок був уже не таким гарним, але досить величним, щоб в Оскара по спині побігли мурашки. Невже це місце зустрічей найтаємнішої та наймогутнішої ложі Німеччини? Пісковик тут замінили на цеглу, ані колон, ані еркерів не було, стіни були повиті диким виноградом, що надавало будинку ще більшої таємничості. Але й тут дверей не було.

Поки Гумбольдт і Фалькенштейн стояли осторонь, Оскар із Шарлоттою досліджували стіну, але нічого не виявили.

Вони розгублено обернулися до дослідника.

— Нічого,— констатував юнак.— Напевно, це не той будинок. Генерал завів нас не туди, куди потрібно.

— Завважте, парубче. Я ніколи не стверджував, що це місце зустрічей нашої ложі.

— Це я стверджував,— втрутився Гумбольдт, утримуючи шпагу біля грудей генерала.— І переконаний у своїй правоті. Підійдіть до мене й розповідайте, що бачите.

Шарлотта розгублено знизала плечима. Разом вони підійшли до того місця, де стояли дослідник із головою.

— Подивіться на стіну. Вам нічого не впадає в око?

Оскар нахилив голову й примружив очі. Вусики винограду створили на цегляній стіні мудрований візерунок. Пагони вилися праворуч і ліворуч і піднімалися по стіні метрів на п’ять-шість. При цьому середня частина стіни не заросла. Якщо подивитися крізь вії, трохи примруживши очі, можна було побачити, що за формою ця прогалина нагадувала червоний трикутник. Оскар розповів про своє спостереження. Батько кивнув.

— Гадаю, це не випадково. У певних місцях виноград обрізали. Хтось хотів, щоб рослина обрамляла трикутник. А тепер подивіться на цеглини. Не всі одного кольору.

— Тепер і я бачу! — вигукнула Шарлотта.— Деякі жовтуваті. Вони утворюють смугу, бачите? — прокреслила вона пальцем по повітрю. На цегляній стіні явно проступала буква V.

— Трикутник і V,— підтвердив Гумбольдт.— Інакше кажучи, стоять циркуль і косинець. Священні символи масонів. Не думаю, що це випадково. Підійдіть, Фалькенштейне. Подивімося, що трапиться, якщо ми розглянемо один із фрагментів ближче.

Оскар торкнувся до місця, що вказав батько. Точно! Група з чотирьох-п’яти цеглин, що була приблизно на рівні очей. Помітити їх нелегко, адже розходження в кольорі майже несуттєве, а нерівна поверхня стіни згладжувала всі несхожості. Але якщо стати навпроти, їх можна було безпомилково визначити.

— Тут! — юнак провів пальцями по каменях. Ті були шорсткуватими й прохолодними.

Гумбольдт оглянув стіну, ні на секунду не випускаючи супротивника з виду.

— Чи є щось незвичайне? Відбитки, заглиблення, мітки? Навіть зовсім дрібні? Огляньте кожну цеглину. Сантиметр за сантиметром. Готовий сперечатися, ви щось знайдете. Чи не так, Фалькенштейне? Найбільше масони люблять таємниці.

Генерал стулив губи, але нічого не відповів.

— Тут щось є,— заявила Шарлотта.— Маленьке коло з геометричним знаком посередині. Його можна помітити, тільки якщо дивитися збоку.

— Спробуй на нього натиснути,— запропонував Гумбольдт.

Шарлотта доклала всіх зусиль, але камінь не зрушив ані на міліметр. Оскар теж спробував щастя, але і його спіткала невдача. Він подивився на значок із відстані.

— Не схоже на вимикач або кнопку,— сказав він.— Скоріше на печатку. Начебто хтось поставив на камінь штамп.

— Штамп? — перепитав Гумбольдт.— Ага. Генерале, можна глянути на вашу руку, будь ласка? Ні. Ліву. Подивіться, яка гарна каблучка! Не могли б ви її позичити?

Генерал неохоче віддав каблучку дослідникові. Той покрутив її перед очима.

— Гм. Це не золото, правильно? Принаймні, не чисте. Відчувається за вагою. Залізний сердечник із золотим покриттям. Занадто дешева для вашого стану, хіба тільки…— він перекинув каблучку Шарлотті.— Спробуй, не підходить?

Шарлотта підхопила каблучку й приклала її до заглиблення. Малюнок ідеально збігся. Раптом пролунало глухе клацання. Шматок стіни метрів у два всунувся всередину, звільнивши вхід, досить широкий, щоб крізь нього спокійно пройшла людина. Гумбольдт посміхнувся.

— Магнітний замок! Реагує на залізний сердечник у середині каблучки. Я бачив таке в південноамериканському храмі. Дуже винахідливо. Не заперечуєте, якщо я залишу каблучку собі? Гадаю, вона мені ще стане в пригоді. Після вас, генерале. І тільки спробуйте втекти або подати знак. Це лезо може виявитися смертельним.

— Заколоти беззахисну людину — це у вашому стилі.

— Уважайте це проявом патріотизму, Фалькенштейне. Я думаю тільки про благо нації, як і ви. Уперед!

Щойно вони опинилися всередині, отвір із тихим шумом зачинився. Вони вступили в темний коридор, що привів у кругле приміщення з куполоподібною стелею. На стінах мерехтіли відсвіти полум’я свічок. У нішах між шафами висіли портрети видатних особистостей, що стемніли від часу й нестачі сонячного світла. Один із зображених на них здався Оскарові знайомим.

— Це не?..

— Александр фон Гумбольдт, мій батько.

— Упевнений, він перевернувся б у могилі, якби побачив вас зараз,— заявив Фалькенштейн.— Ви — ганьба для своєї родини.

— Ви так гадаєте? — на губах дослідника промайнула посмішка.— Можливо, так, а може, й ні. Наскільки я знаю, він був людиною знань і принципів. І відчував відразу до сліпого націоналізму. Насмілюся припустити, що він би схвалив те, що ми робимо, але міркування на цю тему марні. Краще скажіть, що це за приміщення.

— Це наша роздягальня. Тут ми перевдягаємося перед роботою в храмі.

Гумбольдт відчинив кілька шаф і виявив там довгі чорні плащі, білі фартухи й такого ж кольору рукавички. На верхніх полицях лежали майстерно виготовлені маски.

— Здається, ми перші. Чудово. Збори призначено на дев’яту, а відтак, у нас іще…— він підніс годинника до світла,— …двадцять п’ять хвилин.

— Звідки ви знаєте, коли ми зустрічаємося?

— Членом цієї ложі був мій батько, вже забули? Мені знайомі ваші традиції. Яка з цих шаф ваша?

Фалькенштейн недовірливо подивився на дослідника й указав на останню в ряду. Та була набагато більшою за інші й прикрашена більш вишуканим різьбленням.

— Що ви задумали?

— Незабаром про все дізнаєтеся.

Гумбольдт підвів бранця до шафи й відчинив дверцята. Всередині був плащ, пара рукавичок і церемоніальна шпага. Гумбольдт вийняв предмети й уважно оглянув.

— Меч високоповажного Майстра, я вражений. Схоже, дійсно старий. Тепер потрібно трошки змінити зовнішність. Шарлотто, подбаєш про нашого підопічного, поки я перевдягаюся?

— Із великим задоволенням! — Вона взяла шпагу й направила її на груди генерала.

Фалькенштейн криво посміхнувся.

— Обережно, дівчинко, це не пилочка для нігтів. Ти й сама можеш поранитися.

Шарлотта швидко приставила клинок до його горла.

— Не кажіть так. А то я починаю нервувати. На жаль, я не володію шпагою так само добре, як мій дядько. Якщо злякаюся, можу натиснути надто сильно. Ну як, хочете такого?

Фалькенштейн промовчав. Схоже, погрозу він сприйняв всерйоз. Оскар посміхнувся. Він-то знав, що Шарлотта чудово поводиться зі шпагою. У маленьких дуелях, які вони регулярно влаштовували, вона майже завжди виходила переможницею.

Тим часом Гумбольдт накинув на плечі плащ і надяг рукавички. Поверх них надяг каблучку Фалькенштейна й оперезався мечем. Перетворення було разючим. Із маскою на обличчі його неможливо було впізнати. Справжній тамплієр або розенкрейцер. Видати міг тільки голос, але про це Гумбольдт подбав заздалегідь. Він прилаштував під коміром лінгафон і настроїв прилад так, щоб той надавав його мові регістру Фалькенштейна. Чудове й абсолютно переконливе маскування, якщо він не видасть себе якимсь дріб’язком. Але дослідник не планував продовжувати виставу довго. Усе залежатиме від отриманого ефекту, і він був упевнений, що точно влучить у ціль, якщо підірве бомбу.

43

П оступово зібралися шановні члени ложі. Приходили по одному, перевдягалися й заходили у великий храм, де вже був Гумбольдт.

Дослідник сидів на стільці, що належав великому Майстрові, склавши руки на мечі й насунувши маску нижче, щоб ніхто не впізнав його обличчя.

Оскар і Шарлотта причаїлися в ніші трохи подалі.

Сховані однією з тринадцяти колон, вони спостерігали за розвитком подій. Фалькенштейн сидів за ними й дрімав. За допомогою маленької ін’єкції Гумбольдт вивів генерала з ладу. Інакше була неабияка небезпека того, що він виявить себе на церемонії. Притулившись спиною до стіни і звісивши голову вбік, Майстер мирно похропував.

До залу зайшли останні із запрошених. Усі були в масках, але в Оскара було таке відчуття, що кілька людей він точно знав. Якщо вірити Фалькенштейну, тут зібралися наймогутніші люди імперії.

Поки все йшло як слід.

Дізнатися про ритуали й традиції масонів було не так просто. Братство залишалося надто закритим для зовнішнього світу, але друг Гумбольдта Юлій Пфефферкорн, який тривалий час сам був масоном, надав компанії важливі відомості та поради. У тому числі й слова присяги Майстра, які дослідник і продекламував перед тими масонами, що зібралися, замість вітання.

— Урочисто клянуся в присутності всемогутнього

Бога й святого Іоанна приховувати знання каменярів, не відкривати їх нікому в усьому світі, навіть учням, хіба тільки членам законної ложі, що пройшли суворі випробування.

— Хай буде так,— хором відповіли масони.

— Клянуся виконувати всі завдання, якими вшанує мене Майстер ложі. Також зобов’язуюся зберігати таємниці братів, які мені довіряють, як свої власні,— крім убивства й державної зради.

— Хай буде так.

— Зобов’язуюся не завдавати шкоди нікому з братів і завчасно попереджати про небезпеки, що наближаються, якщо такі мені відомі. Також готовий я служити своїм братам всіма силами, не завдаючи при цьому збитку собі й своїй родині. Надалі обіцяю не спокушати ні сестри, ні братової, не видавати того, що відбувається в ложі, і залишатися вірним усім законам. Клянуся бути твердим і непохитним, відкинути нерішучість і внутрішні сумніви, а якщо порушу клятву, то нехай тіло моє розірвуть надвоє, і одну половину кинуть на південь, іншу на північ, кістки спалять ущент і розвіють по всіх сторонах світу, щоб не було серед каменярів такої підлої й жалюгідної людини. Хай зміцнить мене Бог і допоможе виконати свій обов’язок перед Майстром.

— Хай буде так,— вимовили брати втретє й востаннє і сіли.

Гумбольдт поцілував Біблію й зайняв своє місце.

— Любі брати! Високошановні члени ложі вогню й каменю! Сьогодні ми зібралися тут, щоб порадитися із приводу подій останніх днів.— Він понизив голос: — Як ви знаєте, замах на імператора закінчився невдачею.

Багато хто кивнув. Почувся шепіт.

— Воістину чорний день для братства. Я вражений тим, що відбулося. Але найбільше мене мучить питання, як нашим ворогам удалося дізнатися про наші плани. Кожний із нас давав клятву, що все, про що ми тут говоримо, не вийде за межі храму. Але хтось клятву порушив. Як це пояснити?

Брати знову зашепотілися, цього разу вже голосніше.

Гумбольдт підняв руку:

— Розумію ваше хвилювання, але прошу зберігати порядок. Якщо хочете сказати, підніміть руку й підведіться.

Один із присутніх підняв руку, зняв маску й підвівся. Ісмаїл Карренбауер, державний скарбник. Оскар бачив його на фотографії в газеті.

— Перш ніж шукати винного, потрібно почати з докладної інформації. Що трапилося вчора під час замаху, високоповажний Майстре? Ми чули, тебе схопили.

— Ні, брате Ісмаїл,— похитав головою Гумбольдт.— На мене накинулися, це правда, але мені вдалося зникнути. Я вважав доцільним причаїтися на деякий час і почекати, поки все заспокоїться.

Підняв руку ще один член ложі й зняв маску. Огрядний чоловік із лисиною й бакенбардами. Його Оскар теж упізнав. Міністерський радник Натаніель Штрекер уважався одним із найвпливовіших людей імперії. Він був правою рукою канцлера, і краще було з ним не сперечатися. Крім того, він був батьком Карла Штрекера. Хлопця, з яким Оскар побився на даху і якого схопили жандарми.

— Подейкують, що вас вистежив дослідник Карл фон Гумбольдт.

— Я теж це чув,— підтвердив Карренбауер.— А ще кажуть, що твого сина спіймав син Гумбольдта. Чи не так це?

— Не сам син Гумбольдта, а жандарми, які забралися на дах. У Карла не було ані найменшого шансу. Якимось чином цьому Оскарові вдалося заманити їх нагору.

— Що з ним тепер?

— Мій син заарештований. Його обвинувачують у навмисному замаху на імператора.

— Це складно спростувати,— сказав Гумбольдт голосом Фалькенштейна.— Є десятки свідків. Крім того, у Карла було вилучено зброю. Як я вже казав, це чорний день для братства.

— Це все, що ти можеш сказати, високоповажний Майстре? — почервонів Штрекер.— Мій Карл у жандармів. Його допитує комісар Обендорфер, надзвичайно досвідчений криміналіст і один із небагатьох, чиє ім’я не значиться в наших платіжних відомостях.

Підвівся ще один чоловік і зняв маску. Обличчя його теж виявилося знайомим. Голова верховної ради Штангельмайєр, учитель і вихователь імператора, про якого в рукописі Гумбольдта було багато написано. Його тверда й рішуча манера розмови була досить характерною.

— Не хочу ображати тебе, брате Натаніель, але твій син — дурень. Я вважаю, що доручити йому таке завдання було великою помилкою. Після його арешту на наших шиях затяглася петля.

— Мій син — чудовий стрілець,— заперечив Штрекер.— Так, він, можливо, й не найрозумніший, але слухняний помічник і виконавець. Замість того, щоб обвинувачувати його, краще запитати себе, чи не були ми занадто необачними, плануючи цей замах.

— Твій син дурень, і ти це знаєш.

— Але…

— Будь ласка, будь ласка, брати мої…— підняв руки Гумбольдт.— Не забувайте, де ви. Ми всі дуже засмучені, але не повинні дозволити, щоб емоції взяли гору.

— Я тільки сказав, що вважаю Карла неправильною людиною для такого завдання,— не відступав Штангельмайєр.— Я говорив тоді й повторюю ще раз.

— Але це не означає, що він винен у тому, що план не здійснився,— захищав Штрекер сина.— Він чудово впорався б, якби не втрутився Гумбольдт. І, на довершення всього, цей Оскар ще й медаль за хоробрість отримав із рук самого імператора. Просто ніж у серце.

— І це знову повертає нас до запитання, звідки дослідник дізнався про наш план,— вступив Гумбольдт.— Можливо, серед нас перебуває Іуда?

— Є в нас і ще одна проблема,— підняв руку четвертий брат і зняв маску. Обличчя його Оскарові відоме не було, але Шарлотта, схоже, його знала.

— Це Фердинанд фон Кронштедт, начальник поліції,— прошепотіла вона.— Та ще тварюка.— Дівчина похитала головою: — Схоже, тут зібралися всі найближчі радники імператора. Я б сказала, що тут не один Іуда.

— При огляді місця події,— вів далі начальник поліції,— було знайдено пістолет, прототип маузера. Не хочу ні в чому тебе обвинувачувати, високоповажний Майстре, але як твоя зброя опинилася в жандармів?

— Загубив,— відповів Гумбольдт.— Випав у мене з рук, коли довелося тікати. Занадто пізно помітив я втрату. Кіннота вже перекрила площу.— Він знизав плечима.— Знаю, це промах, але він нічого не змінить у нашій ситуації.

— Промах? — зло розсміявся Кронштедт.— Це не промах, це катастрофа. Як ви можете сидіти й стверджувати, що це нічого не змінить? У зброї немає номера, але вона унікальна. Є документи виготовлення, накладні, показання свідків.

— Людині твого чину не складно було б зробити так, щоб пістолет зник без сліду, любий начальнику поліції.

— Не так це просто,— відповів Кронштедт.— Справою займається комісар Обендорфер, а він один із тих небагатьох, які мені не підкоряються. Він як свиня, навчена на трюфелі: якщо взяв слід, не зупиниться, поки не дістанеться до мети. Тим більше з таким пістолетом. Таке дилетантство буде всім нам коштувати голови, високоповажний Майстре.

Слова пролунали як образа.

У залі зависла перелякана тиша.

— Як ти розмовляєш із шановним Майстром? — накинувся на начальника поліції Натаніель Штрекер.

— Я маю право так говорити,— заперечив Кронштедт.— У нашому колі я маю свободу слова. Ми всі маємо свободу слова, не забули?

— І все ж таки. Потрібно дотримуватися певної ввічливості. Образи можуть призвести до виключення з ложі.

— Я нікого не ображав. Ця зустріч тільки підтверджує те, що я вже знав раніше: ложа припустилася помилки, і наш план із захоплення керування імперією зазнав невдачі. Я не бачу сенсу шукати винних. Навіть якщо ми їх знайдемо, яка від цього користь?

— Ти щось приховуєш? — вимушено посміхнувся

Штрекер.— У цьому причина того, що ти хочеш так швидко від усього відмовитися?

— Саме так,— погодився Кронштедт.— Не хочу більше мати справи з тобою і з твоїм недоумкуватим сином. Це не для мене. Я виходжу з ложі й уважаю, що кожний, хто зберіг хоч краплю розуму, повинен зробити так само!

Усі разом заговорили. Деякі підхопилися, почали штовхати один одного. Раз у раз чулися обурені крики. У будь-яку хвилину в хід могли піти кулаки.

І раптом пролунав глибокий гортанний сміх. Набагато голосніший від звичайного, сперечальники замовкли. Високоповажні члени ложі закрутили головами в пошуках джерела. Довго шукати не довелося.

Великий Майстер підвівся і зняв маску.

Пролунав переляканий вигук. Один із братів застонав. Багато хто позадкував. Це був не Еріх фон Фалькенштейн. І навіть не член ложі.

44

Ш тангельмайєр указав на дослідника своїм кощавим пальцем:

— Я знаю цю людину. Це Гумбольдт. Карл Фрідріх Гумбольдт.

— Гумбольдт? — пробурмотів брат Ісмаїл.— Як ви сюди потрапили? Чому на вас одяг Великого Майстра?

Батько Оскара злегка нахилив голову.

— Де… Фалькенштейн?..— затинаючись запитав Штрекер.

— Живий ваш голова, не переймайтеся,— фамільярно відповів Гумбольдт.— Принаймні, фізично.

У духовному плані я б за нього не поручився. Там справи йдуть гірше.— Він підвівся і зробив кілька кроків. Масони розступилися перед ним, немов побачили привид. Гумбольдт упер руки в боки: — Що ж ви дивитеся на мене з таким жахом? Гадаєте, державні перевороти можна планувати цілком безкарно? На жаль, це не так. Я змушу вас відповісти, зачекайте.

Першим вийшов із заціпеніння Кронштедт.

— Як вийшло, що ви говорили голосом Фалькенштейна? Ви пародист? Умієте імітувати голоси?

— Змушений вас засмутити, такого таланту в мене немає,— посміхнувся Гумбольдт.— Натомість є деякі технічні навички. Ось вони-то й дозволили мені сконструювати модулятор голосу,— він підняв комір і продемонстрував дроти, що йдуть у записуючий пристрій у сумці.— За основу взято прилад-перекладач, технологія вдосконалена. Серце пристрою — мовний процесор, що сприймає мої слова й відтворює їх голосом пана Фалькенштейна. Хоч на словах це звучить і просто, потрібна була величезна робота з калібрування. На щастя, пан Фалькенштейн кілька днів був моїм гостем, відтак із проблемою я впорався.— Він вийняв із потаємної кишені маленьку сіру коробочку, до якої теж тяглися дроти: — Сподіваюся, ви не ображаєтеся, що я взяв на себе сміливість записати нашу бесіду. Невелика страховка на випадок, якщо ви вирішите відмовитися від того, що тільки що сказали. Судді досить педантичні, коли йдеться про показання свідків. У цьому випадку ви самі будете свідками.— Він загадково посміхнувся: — Але можна обійтися й без цього. Упевнений, ми зможемо домовитися й без суду. За умови, що ви поступитеся моїм вимогам. За кожним пунктом.— Дослідник поклав пристрій назад у сумку.— Що скажете? Хочете вислухати мої умови?

Замість відповіді в руці одного з масонів блиснув метал. Двоствольний деррінджер! І був спрямований точно в серце Гумбольдта.

Оскар упізнав зброю. Така сама була в Макса Пеппера. Ідеально для пострілів на близькі відстані.

— Руки вгору, Гумбольдте! — прохрипів Штангельмайєр.— Ви ж не думали, що виберетеся звідси живим?

Дослідник підняв руки.

— А ви не подумали, що я підготувався до несподіванок, пане головний урядовий радник? — знову ця загадкова посмішка.

Із власного досвіду Оскар знав, що нічого гарного вона не провіщає.

— Я знаю, що зброя в ложі заборонена. Але знаю й те, що ви не такі вже й педантичні. Наприклад, ви, пане Штангельмайєр: зовні відданий і турботливий вихователь імператора, а насправді — предмет заздрості й невдоволення учасників перевороту, яким доставило б величезну радість побачити ваше падіння.

Оскар зрозумів, що слова влучили в ціль. Ствол пістолета почав тремтіти.

— Звідки ви знаєте?..

— О, мені дещо про вас відомо. Про всіх,— він обвів поглядом усіх присутніх.— Візьмемо, наприклад, пана Штрекера. У нього гарні зв’язки зі злочинним світом. Зокрема, з особою на ім’я Хайнц Берінгер. У моєму розпорядженні є фотографії, на яких ваш син перебуває поряд із цим злочинцем. Навів я довідки й про пана Фалькенштейна. У мене є документи, за якими можна визначити, як до нього потрапив маузер і скількох людей потрібно було для цього підкупити. Це стосується й вас, пане Карренбауер, адже саме ви відповідаєте за фінанси. А ви, пан фон Кронштедт, хотіли непомітно поцупити пістолет і підкупити потрібних людей, щоб ті тримали рота на замку. Тільки, на жаль, не врахували комісара Обендорфера, який і займеться з’ясуванням цих обставин. Бачите, ви всі в моїх руках.

— Ось і найголовніша причина пристрелити вас,— прошипів Штангельмайєр і знову націлився.— Ви дурніші, ніж я гадав, коли розповіли нам усе це. Приготуйтеся постати перед творцем.

Гумбольдт знизав плечима.

— Що ж, чому бувати, того не минути. Чи можна дізнатися, котра година?

— Котра година? — здивувався Штангельмайєр. Кронштедт вийняв кишеньковий годинник і повідомив:

— За п’ять хвилин десята.

— Навіщо вам це? — очі Штангельмайєра перетворилися на щілинки.

— Сьогодні рівно об одинадцятій ранку кілька кур’єрів принесуть конверти за певними адресами. Поліцейські ділянки, видавництва, редакції газет. Повірте, такого скандалу в імперії ще не було. Відразу семеро найважливіших і найвисокопоставленіших членів уряду обвинувачуються в державній зраді й присуджуються до розстрілу. Вся ваша власність і нерухомість конфіскується на користь держави, а імена навіки зітруть із документів і підручників історії. Вашим родинам пощастить, якщо їм удасться зникнути за кордон від гніву правосуддя. Я єдиний, хто знає, де конверти з компрометуючим матеріалом і куди вони мають потрапити. Навіть якби ви зараз же кинулися шукати документи, однаково б не знайшли — занадто добре вони заховані.

Мовчання, що запанувало після цих слів, Оскарові здалося голоснішим за гуркіт грому. Неначе масонам прочитали смертний вирок.

— Ви брешете,— заявив Штрекер, який почервонів як помідор.— Це просто дешевий трюк.

— Не вірите? Дивіться самі. Дозволите? — його рука потягнулася до внутрішньої кишені пальто. Він вийняв маленький записничок і кинув його Штрекеру під ноги.— Ваш особистий щоденник, якщо я не помиляюся. У ньому дуже точно й акуратно зазначено всі адреси, весь переворот розписаний по пунктах. Починаючи з підготовки, убивства імператора й приходу до влади нового військового уряду. У мене такі фотографії й документи на всіх вас. Ваші будинки не такі безпечні, як ви вважаєте.

Штрекер уп’явся в записник немиготливим поглядом. Він пополотнів. Бурмотів якісь слова, але настільки тихо, що ніхто не чув. Штангельмайєра ж, здавалося, це переконало не до кінця. Він звів курок.

Гумбольдт утомлено посміхнувся.

— Облиште ваші дурощі, Штангельмайєре. Якби ви справді хотіли мене вбити, уже давно б це зробили.

— Опусти зброю, Георге,— ледь чутно вимовив Штрекер. Коли старий приятель не відреагував, він повторив голосніше: — Я сказав, опусти зброю.

— Він хоче нас шантажувати. Потрібно його позбутися.

Замість відповіді Штрекер вибив зброю в нього з рук. Пролунав постріл. На протилежній стіні залу посипалася штукатурка. Куля влучила прямо в центр всевидючого ока. Там, де раніше була зіниця, тепер зяяла діра. Штангельмайєр втупився в Штрекера божевільним поглядом. Цієї миті за спиною Оскара й Шарлотти пролунав стогін. Фалькенштейн опритомнював.

— Дуже до речі,— вдоволено зауважив Гумбольдт.— Ваш проводир прокинувся. Не хочете його привітати? — Не чекаючи відповіді, він попрямував до Оскара з Шарлоттою, схопив Фалькенштейна за комір і витяг на світло. Генерал був блідим і ледве тримався на ногах. Оскар із Шарлоттою влаштували його на стільці, де він і залишився сидіти, похилившись.

Кронштедт насупився.

— Хто… Хто ці двоє? І що ви зробили з генералом Фалькенштейном?

— Дозвольте представити,— відповів дослідник.— Шарлотта Ритмюллер, моя племінниця, і Оскар Вегенер, мій син. Вони брали участь у запобіганні замаху.

— Це той хлопець, через якого мій Карл потрапив до в’язниці? — просипів Штрекер.

— Ваш син-телепень сам у всьому винен,— різко сказав Гумбольдт.— Між іншим, він поранив мого сина в руку. Вони більш ніж квити.

— Шкода, що зовсім не скинув його з даху,— Штрекер нетямився від гніву.— Цікаво було б довідатися, чи вміє ваш нащадок літати.

— Мовчи, Натаніелю,— застеріг його Кронштедт.— Не треба підливати олії у вогонь. Що з Фалькенштейном? Чому він поводиться так дивно?

— Маленька ін’єкція, дія якої мине за кілька хвилин.— Гумбольдт поплескав Майстра по щоці.— Агов, пане Фалькенштейн, ви мене чуєте?

— Щ-щ-щ-о? — з рота голови потік тонкий струмок слини.

Гумбольдт задоволено кивнув.

— Бачите, він знову при тямі. Чудесна штука цей опіум. Ніякий інший наркотик не забезпечує такого солодкого сну. Щоправда, потім у нього скажено болітиме голова на світлі, але в півтемряві це минеться.

— Ви збиралися щось запропонувати,— сказав начальник поліції, який єдиним із усіх присутніх зберігав спокій.

Гумбольдт кивнув:

— Ви маєте рацію. Час минає, і ми не хочемо, щоб документи потрапили в непотрібні руки. Я вимагаю, щоб ваших людей не було в жодній із установ нашого міста. Ви йдете у відставку й передаєте посаду своїм спадкоємцям. І спадкоємці, завважте, не повинні значитися у ваших платіжних відомостях, а мають бути незалежні й безсторонні. Ви обґрунтуєте своє рішення особистими або політичними правдоподібними при-

чинами. Ви, пане Штангельмайєр, наприклад, можете послатися на свій вік. Пана Штрекера може підштовхнути до відставки скандал навколо сина. І так далі.

Кожному з вас я приготував конверт, у якому міститься точна дата й підстава відставки. Якщо хоч один спробує ухилитися, я вживу заходів, що стосуються всієї групи. Ви маєте зробити саме так, як я кажу, ніяких самостійних дій.

— Але… адже це шантаж,— поскаржився Штангельмайєр.— Ви всіх нас шантажуєте без усякого докору сумління.

— А що казало ваше сумління, коли ви намагалися вбити імператора? — холодно посміхнувся Гумбольдт, роздаючи конверти.— У порівнянні з цим мої вимоги цілком безневинні. О, тут конверт і для пана Фалькенштейна. Чи не може хтось його потримати, поки високоповажний Майстер повністю не отямиться?

— Я візьму,— озвався Кронштедт.— Що ви для нього придумали?

— Еміграцію,— відповів Гумбольдт.— Оскільки він диригент і очільник банди, йому найсуворіший вирок. Кілька років за кордоном підуть йому на користь. Краще подалі. Ідеально підійшов би Китай,— він простягнув конверт Фалькенштейна начальникові поліції.— Так, ми все з’ясували. Ви одержали вказівки. Виконуйте. І викиньте з голови думки помститися мені або моїй родині. Документи, про які я говорив, залишаться там, де вони зараз, і в будь-який час можуть «вистрілити». Зрозуміло?

Оскар розгубився. Наймогутніші люди імперії опустили голови й згорбилися, немов групка учнів, що їх спіймали за бійкою на перерві. Гумбольдт суворо оглянув їх і сказав:

— Ходімо, діти. Ми свою роботу зробили. Упевнений, що панам кортить побалакати один з одним без свідків. Моє шанування! — він ледь схилився в уклоні, і вони вийшли із храму.

Досить довго вони йшли мовчки. Майже біля самої карети Оскар наважився запитати:

— Що буде з машиною часу? Ти справді хочеш її знищити?

— Так,— зітхнув Гумбольдт.— Розберу до останнього гвинтика. І навіть думати про неї більше ніколи не буду.

45

М инали дні. Наближалася дата, що її всі так чекали й боялися. П’ятниця, 18 червня 1895. День, у який, відповідно до документів, Елізу мали вбити. Було зазначено й час — 9 година 10 хвилин ранку. І ця година неминуче наближалася.

Щоб упоратися з нервовістю, всі занурилися в роботу. Доглядали за садом, прибирали в будинку й у дворі, підновлювали стайню. Гумбольдт демонтував машину часу, залишив кілька частин, а решту перетворив на уламки, включаючи й менший прототип із лабораторії в підвалі. Як він і сказав, знищив усі документи й написав своєму другові Нікола Тесла, що маленький механічний чоловічок Герон йому більше не потрібний. Працював мовчки, і тільки одного разу помітив Оскар, як він потай втирає сльозу. Це було важке рішення, але батько не та людина, що піддається почуттям. Лист, що змусив його й тих, кого він любив, рятувати майбутнє, змусив дослідника зруйнувати свій найважливіший винахід і облишити всі думки хоч колись його відтворити. Він займав себе щоденним читанням газет, візитами до міста, розмовами з друзями та знайомими. Повідомлення давали надію. Ніяких ознак нового замаху, невдоволення народу і ніяких чуток про громадянську війну та інші жахи. Радник Штангельмайєр, шеф таємної поліції й вихователь імператора, цілком несподівано заявив про свою відставку, пояснивши рішення поважним віком і проблемами зі здоров’ям. Міністерський радник Штрекер також заявив про свій відхід із політичної арени. Скандал за участі сина підірвав його авторитет і унеможливив подальше перебування в міністерстві. Дехто здивувався. Процес проти сина починався за кілька тижнів, але всім було ясно, що його визнають винним. Перед судом мав постати й Хайнц Берінгер за обвинуваченням у серйозних правопорушеннях: крадіжках, приховуванні й вимаганні. Оскар привів комісара Обендорфера в потаємний притулок, і знайденого там краденого добра було вже достатньо, щоб засадити цього пройдисвіта за ґрати років на десять. Про генерала Фалькенштейна майже нічого не було чути, але подейкували, що з фінансових причин і з міркувань кар’єрного росту він збирається в наступному році переїхати до Китаю, де служитиме військовим радником.

Схоже, план Гумбольдта вдався.

Що стосується особистих питань, то й тут новини були найсприятливіші. Зустріч із директором університету Шпренглером, на яку вони не змогли потрапити через подію перед музеєм, відбулася й закінчилася якнайкраще. Оскар і Шарлотта були допущені в університет і могли починати навчання в зимовому семестрі. Гумбольдт прийняв пропозицію й радів, що зможе почати все заново. Усе було гарно, крім одного. Залишався один день, що затьмарював радість. Якщо міркувати логічно, то нічого не могло трапитися. Хід подій змінився. Імператор залишився живий, групу змовників викрито, Берінгер сидів у в’язниці. Ніщо не могло зіпсувати їм життя. Але тінь сумніву все ж таки залишалася. Чи не було це помилкою? Чи все вони обміркували? Чи немає ще когось, хто бажає позбавити дослідника життя? Запитувати Елізу не мало сенсу. Її здібності почали проявлятися гірше — зовсім так, як написано в документах Гумбольдта. Вона більше не могла бачити майбутнього. Бачила тільки розпливчасті образи, які могли означати все або нічого. Всі спроби одержати відповідь закінчувалися розчаруванням. Отже, вони очікували зазначеної дати й сподівалися на краще.

День почався так, як і описував Гумбольдт із майбутнього: вітром і дощем. Дощ розпочався ще напередодні ввечері й не припинився досі. Гарний заливний дощ, як описав його дослідник, щоб підняти настрій. Оскар дивився у вікно й тремтів. Листя на деревах похмуро обвисло, у дворі блищали калюжі.

Усі сиділи за столом і снідали, але бесіда не клеїлася. Із сусідньої кімнати чулося цокання підлогового годинника.

— Котра година? — запитав Оскар. Горло в нього пересохло. Їжа сьогодні здавалася несмачною.

— Восьма година п’ятдесят три хвилини,— відповів Гумбольдт, глянувши на кишенькового годинника.— Ще сімнадцять хвилин.

Оскар застогнав. Схоже, час завмер на місці. Начебто хвилини загрузли в банці з медом. Він ковтнув іще молока, щоб пом’якшити горло. Не допомогло. Тоді він відсунув тарілку.

— Я не голодний.

— Я теж,— підтримала його Лєна.— Шматок у горло не лізе.

— Не переживайте так,— посміхнулася Еліза.— Усе буде гаразд. За чверть години все минеться. Ви ще посмієтеся над своїми страхами.

— Можливо,— погодився Оскар.— Скоріше б уже все скінчилося. Ненавиджу чекати.

Еліза розсміялася.

— Ще в когось немає апетиту?

Тарілки відсунули всі, крім Мицика. Навіть Вілма нічого не з’їла.

— Ну якщо так, то я приберу зі столу,— заявила Еліза.— Немає ніякого сенсу сидіти за столом із сумними обличчями.— Вона ляснула в долоні: — Кінець трагедії. Хто допоможе мені прибрати?

Усі підхопилися, зрадівши, що з’явилася можливість хоч щось зробити. З гуркотом і дзенькотом Лєна з Бертом понесли тарілки на кухню.

Гумбольдт кинув іще один погляд на годинник і підвівся.

— Почекаю на вулиці. Хочу переконатися, що нічого не станеться.

— Можна, я з тобою? — попросився Оскар.— Одна голова добре, а дві краще.

— Ходімо. Тільки вдягни щось стійке до атмосферних впливів. Чекаю тебе за дверима.

За кілька хвилин Оскар вийшов із дому. Гумбольдт стояв із арбалетом у руках. У крислатому капелюсі й довгому пальто він був дуже схожий на мисливця. На Оскарі була непромокальна куртка з каптуром. Краплі дощу тихо тарабанили по цупкій тканині.

— Куди йдемо?

— До лісу,— указав батько ліворуч.— Відповідно до записів, постріли було зроблено звідти. Потрібно перевірити, чи все в порядку. Щоб знати напевно. Він вимушено посміхнувся, але Оскар добре його знав. Батько завжди так посміхався, якщо не хотів, щоб помітили, що він нервує точно так само, як і всі інші.

Годинник на церкві у Веддингу продзвонив дев’яту.

Іще десять хвилин.

Вони перетнули двір і попрямували на схід. Увійшли в підлісок, що у цьому місці, на щастя, був негустим. Піднялися на невисокий пагорб і пройшли дубовим гайком до місця, де стояли поряд могутні старі дуби, немов охороняючи свої таємниці. Гумбольдт ненадовго зупинився, перевірив, чи все в порядку, й повернув праворуч. Поклав руку на дерево й подивився вгору.

— Мабуть, тут. Ось дерево, що я описав. Потовщення на стовбурі. Бачиш? — указав він нагору.

Оскар подивився й кивнув. Дерева були схожі на шаманів, що схилилися над ними.

— Здається, тут нікого,— озирнувся він довкола.— Що робитимемо далі?

— Порадіємо й вип’ємо ще по чашечці кави, коли повернемося,— відповів дослідник.

Оскар підійшов ближче до дерева, сподіваючись знайти суху місцинку.

— Звідси добре проглядається двір,— задумливо сказав він.— Зручно стріляти. Але відстань пристойна.

— Берінгер гарний стрілець, не забувай. І в нього був оптичний приціл. Але ти маєш рацію. Звісно, це підлий і боягузливий постріл, але місце тут дуже вигідне. Якби не вітер.

Гілки захиталися, чіпляючись одна за одну, на них посипалися краплі. Оскар невдоволено подивився вгору. Скоріше б минули ці десять хвилин, і вони повернулися б додому.

46

— Ш арлотто, перевір, будь ласка, чи залишилася ще кава в банці? Може, потрібно докупити? — Еліза стояла на драбинці в коморі й сортувала продукти на полиці, як завжди перед тим, як вирушати за покупками. Вона єдина орієнтувалася в запасах продовольства.

— Хвилинку, зараз подивлюся,— Шарлотта вийшла з комори, пройшла до буфета біля вікна кухні й пошукала потрібну банку.

Еліза запровадила цілу систему баночок різного розміру й з різнобарвними ярличками, у яких вона зазвичай зберігала прянощі, чай, каву та борошно. На жаль, написів не було, і Шарлотті довелося відкрити кілька банок, поки вона не знайшла потрібну.

— Тільки третина,— крикнула вона.— Краще купити кілограм свіжої.

— Добре, занотую собі. А як справи з чаєм?

Шарлотта знайшла банку з чаєм: підозри Елізи підтвердилися.

— Потрібно купити ще чаю з бергамотом,— повідомила вона.— Залишилося зовсім трошки. Куди він тільки дівається! Запиши в список.— Вона прислухалася.— Елізо, ти мене чуєш? Нам потрібен чай!

Ніякої відповіді.

Шарлотта попрямувала до комори, коли раптом пролунав гуркіт. Затремтіла підлога. Начебто частина будинку обрушилася.

Дівчина на секунду завмерла й кинулася до комори.

— Елізо, це в тебе? Відповідай, Елізо!

Те, що вона побачила, змусило її закричати від жаху.

Еліза лежала на кам’яній підлозі під купою пакетів, згортків, банок і пляшок. Упала драбинка й захопила за собою три ущент заповнені полиці.

Шарлотта пробралася через уламки й поспішила на допомогу подрузі. Еліза лежала животом на підлозі, повернувши обличчя вбік. Очі в неї були широко розплющені. З рани на лобі стікав струмочок крові.

— Боже, Елізо! Ти мене чуєш? Скажи щось!

Жодної реакції. Супутниця Гумбольдта не подавала ніяких ознак життя. Шарлотта уважно прислухалася до подиху, але не почула ні звуку. Вона взяла руку й помацала пульс. Ледь помітна пульсація. Еліза ще жива!

Дівчина підхопилася й кинулася до дверей.

— Рятуйте! — крикнула вона.— Всі сюди! Трапилося жахливе!

Ніхто не відповів. Шарлотта відчинила двері. Берт саме тягнув тюк сіна в стайню.

— Рятуйте!

— Що трапилося? — перелякався хлопчик.

— Еліза впала. Вона без тями, терміново потрібний лікар. Вона впала з драбинки, коли я була на кухні.

— Що ти кажеш? Як упала?

— Їдь верхи до доктора Деліуса, він у такий час уже не спить. Де Гумбольдт із Оскаром?

Берт відкинув тюк і махнув рукою:

— Десь у лісі. Здається, я їх бачу. Вони спускаються по пагорбі.

Ще здалеку Оскар помітив, що трапилося щось жахливе. Шарлотта розмахувала руками, Берт кинувся до стайні й за хвилину вилетів звідти верхи на Пегасі. Не встигли вони запитати, що сталося, як хлопчик уже умчав геть.

— Що трапилося? — захвилювався дослідник.— Ходімо. У мене лихе передчуття.

Коли вони підбігли до Шарлотти, та була в повному розпачі.

— Що трапилося? — крикнув Гумбольдт.— Куди поскакав Берт?

Замість відповіді дівчина схопила дядька за руку й потягла за собою.

— Еліза впала,— бурмотіла вона.— Упала з драбинки.

Утрьох вони побігли до дверей, де на них уже чекали інші.

— Пане Гумбольдт, пане Гумбольдт! Еліза, вона…

— Я чув. Де вона?

— У коморі.

Дослідник поспішив на кухню. Біля дверей він на мить завмер. Оскар побачив, що батько пополотнів і ступнув до кімнати. Оскар почув гуркіт, до дверей полетіли уламки полиць і зім’яті консервні банки.

— Допоможіть! Потрібно звільнити прохід,— звелів дослідник.— Відкиньте дошки й інший мотлох до стіни й відкрийте двері до вітальні. Віднесу туди Елізу.

— Як вона? Вона жива?

— Жива, але більше нічого сказати не можу.

Потрібна гаряча й холодна вода, чисті ганчірки й перев’ язний матеріал. Усе нагорі, у ванній. Покваптеся!



Коли хлопці спустилися, Гумбольдт уже переніс Елізу до вітальні й уклав на диван. Він зробив так, щоб ноги перебували в піднятому положенні, і розстебнув верхні ґудзики на сукні, щоб жінці легше було дихати.

— Ось вода та ганчірки,— Оскар поставив усе на маленький столик.— Яка жахлива рана на голові. Будемо сподіватися, що лікар незабаром приїде.

Гумбольдт кивнув.

— Потрібно накласти шви. Але мене найбільше хвилює, що вона не приходить до тями.

Він узяв ганчірку, занурив у воду, підняв голову Елізи й приклав компрес до потилиці. Ніякої реакції. Очі Елізи закотилися, рот відкрився.

Гумбольдт раз у раз підносив вухо до рота жінки й мацав пульс.

— Ну що?

— Пульс і дихання знову з’явилися, але свідомість не повертається. Як це трапилося?

— Не можу сказати точно,— зітхнула Шарлотта.— Ми були на кухні й складали список продуктів. Еліза запитала мене про каву. Ми завжди зберігаємо її на самому верху. Я перевірила ще й банку з чаєм і саме говорила їй, що чай закінчується, коли раптом…— Дівчина замовкла.

— Що трапилося?

Шарлотта схилила голову.

— Здається, мені щось почулося. На вулиці.

У дворі пролунав шум. Тупіт копит по гравію. Берт повернувся. Він супроводжував екіпаж, у якому сидів маленький чоловічок у циліндрі й окулярах у золотій оправі.

— Доктор. Зачекайте, я йому відчиню,— Оскар підхопився й побіг відчиняти двері.

Поки Берт допомагав поставити екіпаж у зручному місці, доктор із валізкою в руках піднявся по сходах.

— Добрий день, моє ім’я Деліус,— представився лікар із явним південно-німецьким акцентом.— Ваш юний колега сказав, що йдеться про серйозний випадок?

— Саме так. Дякую, що приїхали так швидко. Будь ласка, ходімо за мною.

Оскар провів медика до вітальні, де на нього вже чекали Гумбольдт і всі інші. Обоє чоловіків тепло привітали один одного, і Деліус зайнявся пацієнткою. Він працював швидко і професійно. Оглянув, порахував пульс, прислухався до дихання, перевірив очні рефлекси. Одночасно розпитав Шарлотту, як стався нещасний випадок. Вираз його обличчя був серйозним. Усе це зайняло досить багато часу, нарешті, він відклав стетоскоп.

— Скільки вона вже в такому стані? — звернувся він до Гумбольдта.

— Майже півгодини,— відповів той, звірившись із кишеньковим годинником.

— Хм,— задумливо кивнув Деліус.

— Що скажете? Кепська справа?

— Не подобається мені це,— погодився доктор.— Можлива травма черепа другого, якщо не третього ступеня. Вона не просто без тями, вона в комі. Бачите, відсутні очні рефлекси й реакція на біль? Жінку потрібно помістити до лікарні. Усе, що я можу зробити, це зашити рану. Все інше від мене не залежить.

— А коли вона прийде до тями?

— Не можу сказати. Може, через півгодини, а може, і через кілька тижнів або місяців. Я читав про пацієнтів, які перебували в такому стані цілий рік.

Але не будемо думати про найгірше. Везіть її до лікарні, до професора Вайсшаупта. Він головний лікар і мій гарний друг. Фахівець у галузі ушкоджень мозку. Вона буде в гарних руках. Якщо хочете, я поїду з вами.

— Я був би вам дуже вдячний.

Деліус співчутливо подивився на Елізу.

— Бідолашна. Як вона могла так упасти?

— Якби я знав,— пробурмотів Гумбольдт.— Я подбаю про ноші. Діти, попередьте Берта, щоб він готувався їхати.

— Я це зроблю,— озвалася Шарлотта.— Почуваюся винною в тому, що сталося.

— Дурниці,— відрізав дослідник.— Нещасний випадок, нічого більше.

— Ти впевнений? — Оскар уже давно поглядав у передпокій.— А може, і ні.

— Чому?

— Подивися…— юнак указав на підлоговий годинник на півдорозі до кухні.

— Не розумію…

— Годинник. Він зупинився. Але ж сьогодні вранці я його заводив.

— Можливо, зупинився під час падіння,— припустила Шарлотта.— Навіть підлога затремтіла.

— Так, але подивіться на циферблат,— Оскар показав на римські цифри.

По його спині стік струмочок поту. Це не може бути випадковістю. Стрілки вказували час, що у записах Гумбольдта з майбутнього позначався як час смерті.

Дев’ята година десять хвилин.

47

С тан Елізи не змінився. Друзі щодня проводили по кілька годин біля її лікарняного ліжка, іноді разом, іноді по одному. Гумбольдт майже не відлучався. Тільки робота й потреба в нічному відпочинку могли відволікти його від супутниці, та й то лише на короткий час.

Еліза начебто спала. Пов’язку з голови вже зняли, рану зашили. Невеликий шрам на лобі — от і все, що залишилося від нещасного випадку. Ніхто не міг пояснити, чому ж вона не опритомнює, навіть головний фахівець із травм мозку. Він сказав, що одного падіння недостатньо, щоб пацієнтка опинилася в такому стані, але людський мозок занадто мало досліджений, щоб знати відповіді на всі запитання.

У Гумбольдта була інша теорія.

Оскар дізнався про неї, коли приїхав до лікарні в середу разом із Шарлоттою.

Стояв чудовий ранок. Вікна були відчинені, по кімнаті гуляв теплий вітерець. Щебетали птахи, навколо троянд під вікнами гули бджоли та джмелі. Гумбольдт сидів біля ліжка Елізи. Поряд із ним лежала газета й аркуш паперу, на якому було кілька діаграм і формул.

«Він жахливо виглядає»,— подумав Оскар. Неголений, із темними колами під очима. Але вголос, звісно ж, юнак нічого не сказав. Гумбольдт помітив їх, коли вони вже були в кімнаті.

— О, привіт! — стрепенувся він.— Заходьте. Зараз звільню стільці.

Усі вільні поверхні були покриті книгами, розрахунками, кресленнями й документами. Щоб сісти, чекати довелося досить довго. Оскар вийняв Вілму із сумки, поставив на підлогу, і птах із цікавістю заходився досліджувати всі закутки.

— Вирішив, що поки чекаю тут, можу трошки попрацювати,— сказав дослідник із ніяковою посмішкою.— Самі знаєте, яким нестерпним я стаю, якщо мені нема чим зайнятися.

— Скільки ти вже тут? — запитала Шарлотта.

— Від учорашнього дня.

— Ти провів тут ніч?

— Я… Ох, і не помітив, що сонце зійшло, поки не ввійшла сестра, щоб поміняти крапельницю.

— Як стан Елізи?

— Незмінний. Трохи пізніше зайде професор Вайсшаупт і огляне її ще раз.

— Ти зовсім не спав? — поцікавився Оскар.

— Зовсім трошки. Тут дуже незручно,— Гумбольдт указав на крісло в кутку.— Самі знаєте, мені достатньо години зо дві сну. Крім того, мені спало на думку… Проходьте, сідайте, я вам зараз розповім,— він схопив аркуш паперу й накреслив кілька горизонтальних ліній.— Це має відношення до того, що я назвав законом Хроноса.

— Ніколи не чула про такий закон,— зауважила Шарлотта.

— Тому що досі його ще ніхто не сформулював,— відповів Гумбольдт.

Оскар схилив голову, щоб краще розглянути, що зобразив батько.

— Хто такий Хронос? Або що таке? — запитав він.

— Хронос — це бог,— пояснив Гумбольдт.— Бог часу в грецькій міфології. Породжений з темного хаосу, він створив срібне світове яйце, з якого з’явився бог сонця Геліос. У деяких документах Хроноса дорівнюють до титана Кроноса, батька Зевса. Найдавніше його зображення — елліністичний барельєф із безбородим обличчям та крилами. Але з середини чотирнадцятого століття його представляють бородатим старим із косою та пісковим годинником. Я знайшов ілюстрацію в одній із моїх книг,— він повернув том так, щоб вони змогли розглянути картинку.

— Володар часу і смерті,— пробурмотіла Шарлотта.

— Ми думали, що перемогли його,— сумно додав

Гумбольдт.

— Думали? — насупився Оскар.— Але ж перемогли. Ми змінили історію.

На губах дослідника промайнула ледь помітна посмішка, що зникла так само швидко, як і з’явилася.

— Ми домоглися часткового успіху, це правда. Але чи вдалося нам змінити історію надовго, це ще питання.

— Ти говориш загадками.

— Правда? — Дослідник знову захлопнув книгу.— Напевно, ти маєш рацію. Можливо, позначається втома. Попрошу поставити мені розкладне ліжко, щоб можна було хоч трохи витягнути ноги. Але спочатку хочу показати, що я знайшов.— Він узяв папір: — Ось пряма часу, по якій ми рухаємося. Пряма, на якій спочатку загинули імператор з імператрицею, а потім убили Елізу.— Він поставив позначки на лінії. Після цього все закрутилося шкереберть, дійшло до громадянської, а потім і до світової війни, що охопила увесь світ і знищила все у вогні. Все це витікає з документів, які я сам собі відправив. Підтверджується подорожами, які я здійснив на машині часу. Тут, тут і тут,— поставив він іще три позначки.— Ти, Оскаре, забрався ще далі в майбутнє. Ось сюди,— поставив він штрих із правого краю аркуша.— У цей час уже панували машини, а люди, немов пацюки, животіли під землею. Але це не повинне нас хвилювати. Як і доля Берінгера, якого ти залишив у майбутньому. Ця пряма часу обрізана завдяки нашому втручанню. Ґрунтуючись на теорії, що час можна змінити, через те, що історичні події утворюють причинний ланцюг, ми повернулися в момент, що передує вбивству імператора, і запобігли йому. Виникла нова пряма часу, наша пряма. Ви стежите за моєю думкою?

Оскар кивнув. Незважаючи на велику кількість інформації, він приблизно розумів, про що йдеться.

— Хочеш сказати, що ми змінили майбутнє?

— Не тільки змінили,— відповів Гумбольдт.— Стерли. Ми видалили стару пряму і замість неї створили нову. Імператор урятований, убивство Елізи відвернене, Берінгер сидить у в’язниці, а не застряг у майбутньому, людство отримало надію на мир… Принаймні, ми в це вірили.

Шарлотта наморщила чоло.

— Хіба це не так?

— Я більше не впевнений,— зітхнув Гумбольдт.— Випадок із Елізою змусив мене сумніватися, чи справді все так просто.

— Що ти хочеш сказати? Не розумію.

Гумбольдт зобразив дві вертикальні лінії, що розрізали обидві горизонтальні прямі у правому кутку. Одну лінію в тому місці, коли був убитий імператор, іншу — коли померла Еліза. Поряд із місцями перетинань він надряпав «Подія 1» і «Подія 2». Оскар не мав ані найменшого уявлення, що він хоче цим сказати.

— Першу подію ми спочатку не визнали вирішальною,— вів далі дослідник.— Проте, заднім числом мені стало ясно, що основний принцип працює навіть тут. Відповідно до документів, які я послав сам собі, смертельні постріли пролунали з останнім ударом дзвона Берлінського собору. Це підтверджують газетні статті. Вільгельм і Августа Вікторія загинули о десятій годині, три хвилини й тридцять секунд. До цього часу в нашій реальності ми вже обеззброїли терориста, і ніякої трагедії не трапилося. Оскар у цей момент був на даху й бився з Карлом Штрекером. Не найкращий розклад для тебе. Ти тримався на одній руці й неодмінно впав би, не схопи тебе жандарм останньої миті. Ти нічого не міг зробити — саме в той момент, що на першій прямій часу позначений як час смерті імператора.

Оскар знизав плечима:

— Випадок.

— Зачекай,— підняв руку дослідник.— Друга подія обрисовує проблему більш чітко. Тринадцять днів потому. День убивства Елізи.— Він постукав по червоній прямій.— У цей момент ми вже змінили історію. Берінгер перебував у в’язниці, група змовників роз’їхалася. Існували всі передумови для змін на краще в історії. Власне, ми мали розслабитися й отримувати задоволення. Але замість цього нас долало занепокоєння, пам’ятаєте? — У його погляді промайнула тривога.— Те, що сталося потім, настільки нез’ясовно, що в мене мурашки по спині біжать, коли згадую той день. Смертельний постріл пролунав о дев’ятій годині десять хвилин, саме в цей момент Еліза й упала з драбинки. Я ще раз перевірив підлоговий годинник у передпокої. Він був заведений, ніяких поломок не було. Його міг зупинити тільки сильний удар. Можна виходити з того, що він зупинився в ту мить, коли підлога затремтіла від падіння Елізи. Вібрація була досить сильною, щоб зупинити механізм.— Він зітхнув і вказав на другу вертикальну лінію: — І тут уже здивувалася б будь-яка людина, що володіє логічним мисленням. Чи може статися, що між чотирма подіями існує зв’язок?

Оскар уп’явся на аркуш паперу, сподіваючись побачити все так, як уявляє батько. Але для нього події однаково виглядали як випадковість.

Шарлотту теж не переконали слова дослідника.

А вже хто, як не дівчина, мав чудове логічне мислення.

— Прекрасно,— обережно почала вона.— Припустимо, дійсно існує певний закон. Як його можна сформулювати?

Гумбольдт підвівся.

— Кожна подія залишає слід у континуумі часу. Щось на кшталт луни, що проноситься по безлічі паралельних часових прямих. І чим ближче розташовуються прямі, чим більш значуща подія, тим дужча луна. Дивіться: оскільки ми змінили всього одну подію, а саме вбивство імператора, прямі розташовані зовсім поряд. Ми врятували життя двох людей. У порівнянні з історією людства це мінімальне втручання. Якби змін було більше, то луна була б відчутнішою. Спочатку я теж поставився до цього скептично. Бачив паралелі, але ще не міг повірити, що існує закономірність,— так само, як і ви зараз. Потім я знайшов ось це,— він витяг конверт зі стосу документів і високо його підняв.— Лист Елізи. Прощальний лист. Те, що вона в ньому пише, стовідсотково збігається з моєю теорією, я більше не вірю у випадковість. Закон Хроноса реальний, і в майбутньому доставить нам прикрощі.

— Що вона пише? — запитала Шарлотта.

— Прочитай сама,— простягнув дослідник листа.— Краще вголос.

Шарлотта розкрила конверт і витягла аркуш паперу. Один аркушик, пописаний з обох боків. Вигадливі завитки заголовних букв підтверджували, що лист написаний дійсно Елізою. До того ж, вона єдина писала особливим темно-червоним чорнилом. Коли Шарлотта розгорнула аркуш, запахло м’ятою та миррою.




«Мій коханий, якщо ти читаєш цього листа, виходить, мене вже немає з вами. Не запитуй, чому. Тільки боги можуть відповісти на це запитання. Усе, що я можу сказати, мені потрібно було йти за тобою, але потрібно й покинути тебе. Дамбала вказала мені шлях, і я маю коритися їй як її жриця. Пам’ятаєш, колись я могла бачити серця людей. Майбутнє й минуле не були таємницею, я читала долі, як відкриті книги. Не завжди я розуміла, що бачила, і не завжди могла керувати своїми здібностями. Але цей дар, яким я володіла від народження,допоміг нам у багатьох пригодах. Я його втратила. Мені його дали, а потім забрали. Замість нього з’явилося щось інше. Дар, що у моїй культурі відомий як «чорне дзеркало». Він проявляється тоді, коли закінчується один цикл і починається інший. Символ зміни часів. Замість того, щоб дивитися з часу, я могла глянути з боку. Побачене мною схоже на те, що бачать на ярмарках, коли стоять між двома дзеркалами. Нескінченний ланцюжок картин, що йдуть усе далі й далі, поки не стануть ледь помітними. Але в моєму випадку «чорне дзеркало» показувало сцени, які не були ідентичні одна одній, а трохи відрізнялися одна від одної. То на мені були штани з жилетом, то темна сукня. То в мене було розпущене волосся, то зібране в зачіску. В одних сценах я була веселою, в інших — сумною. Це була я. У той самий час, але в різних світах. І завжди картинки кінчалися в тому самому місці. 18 червня 1895 о дев’ятій годині десять хвилин дзеркало чорніло. Порожнеча. Темрява. Забуття.


Коханий мій, я нічого не розповідала тобі про це бачення, щоб не засмучувати тебе. Така чутлива людина, як ти, однаково відчула б, але в тебе було складне завдання, що потребує всіх твоїх сил. Тепер, коли я зустріла свій кінець, я можу, нарешті, розповісти тобі. Чорне дзеркало розбите. Моє завдання виконане. Я пробула з тобою стільки, скільки змогла, настав час прощання. Збережи мене у своїй пам’яті такою, яка я була, і не плач про минулі роки. Вони були занадто прекрасними, щоб затьмарювати їх сумом. Допоможи мені повернутися додому. Я написала листа своїй родині, щоб вони були готові. Із їхньою допомогою я повернуся до свого колишнього життя.


Гумбольдте, коханий мій, час настав.

Не можна записати на папір усе, що я хочу тобі сказати, тому залишаю його у спокої. Гадаю, ти зрозумієш, що я відчуваю. Будь щасливим, коханий мій. Ми знову зустрінемося в наших снах».



Шарлотта опустила листа.

— Не розумію,— схлипнула вона.— Що виходить, вона не з нами? Вона ж тут.

— Її тіло,— відповів Гумбольдт.— Але дух уже в іншому місці.

— Що це означає? Невже вона більше ніколи не прокинеться?

Гумбольдт обійняв дівчину за плечі.

— Не можу сказати, моя дівчинко. Це нікому не відомо. Але поки вона жива, залишається надія.— Плечі в нього поникли.— Я довго думав, чи показувати вам листа, все-таки це прощальний лист, і адресований він мені. Але в ньому міститься важливе послання. Мені здається, щось на кшталт ключа.

— Що за ключ? — запитав Оскар, у якого на душі було кепсько.

— Вказівка, що я не помилився у своїх припущеннях про закон Хроноса. Задумайтеся: описане Елізою збігається з тим, про що я вам зараз розповів. Це доводить, що закон Хроноса — невід’ємна частина природи. Події не відбуваються довільно. Вони розташовуються одна за одною, випливають одна з одної. Вони залишають луну в пам’яті нашого світу,— його очі сумно заблищали.— Це фундаментальне положення, оскільки означає, що майбутнє не є визначеним, але воно йде за певною схемою або планом. Ми не можемо змінювати факти так, як нам заманеться. У певний час мають трапитися певні події. Єдине, що ми можемо змінити,— їхню інтенсивність.

— Що це означає у нашому конкретному випадку? — запитала Шарлотта, щоки якої ще були вологими від сліз.

Гумбольдт склав руки і втупився в підлогу.

— Як би краще пояснити? Важко мені це дається. І не тільки тому, що теорія нова й незвичайна, але й тому, що вона стосується всього нашого життя. Найкраще говорити ясно, без двозначностей. Хоч я й сподівався, що наше втручання зробить світ кращим, на жаль, повністю усунути загрозу війни неможливо. Імовірно, у нас іще є кілька десятиліть до її початку, але вона буде. Можливо, не така жахлива й тривала, як описується в документах, але вона неминуча. Луна війни розноситься по всьому Всесвіті. Вона залишила сліди. Тому потрібно бути готовими. Можна будувати плани, але деяких речей не можна обминути. Ось що виніс я з нашого досвіду. Не зважуюся пророкувати, чи дійде справа до панування машин. До цього ми однаково не доживемо,— він опустив руки.— Мені шкода, що не можу повідомити вам нічого гарного, але краще знати, якщо наближається щось неприємне, правда?

Оскар і Шарлотта перезирнулися, але промовчали.

Можливо, попереду справді війна? Або ж Гумбольдт помиляється? Раптом лист Елізи говорить про інше? Збіги, звичайно, вражаючі, але чи не занадто далеко зайшов дослідник, намагаючись приписати цей закон природі? І якщо в найближче десятиліття вибухне війна, що стане з ними? З будинком, із дослідженнями, з навчанням?

Якщо Оскар і засвоїв щось під час подорожей, так це те, що майбутнє не можна вгадати. Воно постійно змінюється. Можна формувати або змінювати, якщо докласти зусиль. І він сам — найкращий тому доказ. Усього кілька років тому він був простим вуличним хлопчиськом, тепер його знає увесь світ. Людина, що врятувала життя імператорові.

Він підвів голову й подивився на Шарлотту. Та посміхнулася у відповідь. Здається, вона думала про те ж саме. Не будемо здаватися, здається, хотіла вона  сказати. Будемо робити те, що робимо, поки не переможемо. І все буде добре.

Її пальці намацали руку парубка. Та була теплою і сильною.

Шарлотта хотіла її потиснути, аж тут раптом розплющила очі Еліза.

— Еде! Мі ла оу йє?

48

Х ірург, фахівець із травм головного мозку, головний лікар найбільшої й найповажнішої лікарні Берліна сидів за значним письмовим столом біля вікна й виглядав досить розгубленим. Шарлотті здалося, що він скидався на студента, який не склав державного іспиту.

— Так…— простягнув він, вивчаючи теку з результатами обстеження.

Тека була досить значною.

— Не знаю, як вам сказати…

— Найкраще просто й навпростець,— сказав Гумбольдт.— Повірте, ми звикли до дивних новин.

— От і добре,— професор Вайсшаупт опустив теку на стіл.— Тоді почну з гарного. Пані Молін вийшла з коми. Судячи з того, що ми бачимо, у неї нормальні психічні й моторні реакції. Вона розмовляє, реагує на подразнення органів чуття — на світло, звуки й дотики. Може піднести до рота чашку, їсти й пити, підвестися й відчинити вікно. Наразі все в повному порядку. Природно, їй іще необхідний догляд, але за тиждень її вже можна відпустити з лікарні.

— Чудові новини! — сказав Оскар із відчуттям безмежного полегшення.— Виходить, після падіння в Елізи не буде ніяких серйозних ускладнень?

— У фізичному плані ні,— відповів доктор.— Рана на голові вже загоїлася, від неї залишиться тільки маленький шрам. Ми наклали шину на зап’ястя, але там тільки невелика тріщинка, і оскільки пані Молін іще молода, ця травма швидко загоїться. Ні, мене турбує її розумовий стан.

— Наскільки все складно? — поцікавився Гум-

больдт.

— Як виявилося, падіння викликало тяжку амнезію. Порушення пам’яті, що стосується спогадів про минуле. Розмовляти з нею дуже важко, тому що пані Молін розмовляє мовою, яку я розумію тільки частково. Іноді мені здається, що вона розмовляє французькою, тільки якоюсь місцевою говіркою, якої я ніколи не чув. Чи правда, пане фон Гумбольдт, що ваша супутниця життя родом із острова Еспаньйола?

— Із його західної частини, цілком правильно. Вона народилася в Гаїті й виросла там. Ми зустрілися дев’ять років тому, і вона зважилася піти за мною.

— Виходить, вона вивчила німецьку мову за короткий час.

— Правда. В Елізи був талант до мов.

Професор засмучено покивав:

— Це підтверджує моє припущення. Розумієте, людина, яка може швидко й добре вивчити мову, у більшості випадків має яскраво виражений музичний слух. У таких людей особлива пам’ять на слова, заснована на конотації, вимові, мелодійності. Вони вивчають мову, як пісню або мелодію. Зовсім не так, як люди, які вивчають мову за допомогою візуальної пам’яті. Ті читають тексти й намагаються зв’язати їх із тим, що вже знають. Таке навчання набагато триваліше, тому що доводиться зв’язувати різні поняття, ґрунтуючись на значеннєвих зв’язках.

— Еліза не дуже добре читала,— підтвердив Гумбольдт.— Але вже коли щось почула, запам’ятовувала відразу.

— Бачите? Саме тут і криється проблема. Якщо аудитивні спогади зникли, у більшості випадків зникає й здатність розмовляти іноземними мовами. Залишається тільки рідна мова.

— Гаїтянська? — втрутився Оскар.— Те, що ми почули, було сказано гаїтянською?

— Припускаю, що так,— сказав лікар.— Але це ще не все. Хоча дослідження в цій галузі перебувають іще на ранній стадії, гадаю, що тут є зв’язок із відчуттям часу. Людині від природи властиве сприйняття часу. Без сприйняття змін часу ми б не змогли ловити м’яч або грати на музичному інструменті, або правильно оцінювати повсякденні події,— ми виявилися б нежиттєздатними. Ми з колегами думаємо, що центр сприйняття часу перебуває на ділянці, що її ми називаємо аудитивною корою головного мозку,— у слуховому центрі. Саме ці ділянки в пані Молін і постраждали найбільше від падіння. Відтак, не лякайтеся, якщо вона нічого не згадає.

— Із нею можна поговорити?

— Так. Але ви зрозумієте її, якщо тільки володієте гаїтянською.

Гумбольдт ледве помітно посміхнувся.

— Нехай вас це не хвилює. З іноземними мовами ми розберемося.

Еліза лежала біля вікна й дивилася на зелений каштан. По його гілках стрибали дві білки, розполохуючи птахів. На губах жінки вигравала посмішка, що зникла, щойно зайшли відвідувачі. Вона підвелася й із цікавістю почала їх розглядати.

— Вітаю вас, пані Молін,— сказав професор Вайсшаупт.— Із вами хотіли б поговорити гості. Ви не будете проти, якщо я поставлю біля ліжка стільці?

— Кийєс йо йє?

— Гадаю, вона хоче знати, хто ви,— припустив доктор.

Посмішка Гумбольдта змінилася стурбованим виразом.

— Виходить, вона справді нас не впізнає?

— Боюся, що ні.

— О, коли так…— він відкашлявся.— Мене звати

Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Пам’ятаєш? Ми разом живемо в моєму будинку біля озера,— він потягнувся до жінки рукою, але та відсунулася назад і підтягнула ковдру до підборіддя.

— Карл Фрідріх? Па янм мішурі палі де чи. Муєн па конпран.

Дослідник насупився.

— Ви маєте рацію. Це креольською. Точніше, мовою фаблас.

— Фаблас? — перепитала Шарлотта.

— Рідна мова Елізи. Друга мова на Гаїті.

— Не пам’ятаю, щоб Еліза розмовляла з нами своєю рідною мовою,— зауважив Оскар.

— Тому що це мова рабів,— відповів дослідник.— Не те, щоб вона її соромилася, але нею розмовляють тільки місцеві.— Гумбольдт обперся на ціпок: — Усе почалося з того, що власники плантацій купували африканських рабів, які розмовляли всілякими мовами. Це дозволяло їм сподіватися, що раби не будуть спілкуватися між собою, і це запобіжить бунтам. Природно, така ситуація тривала недовго. Із суміші французької лексики й африканських діалектів виникла гаїтянська мова.— Він дістав із сумки світлу стрічку й підняв її, щоб усі побачили: — Схоже, настав час скористатися лінгафоном. Я дещо розумію креольською, але потрібно, щоб і нас зрозуміли.

Він заправив стрічку під комір сорочки й увімкнув прилад. Пролунало тихе попискування.

Дослідник звернувся до Елізи:

— Еске в ка мішурі метр, коулйє а? — Зараз ти мене розумієш?

В Елізи округлилися очі. Вона так і залишилася сидіти з відкритим ротом, здивовано дивлячись на дослідника.

— Уї,— нарешті, кивнула вона.

Гумбольдт посміхнувся.

— Чудово. Добре, що я вже настроїв лінгафон на фаблас. Це значно полегшить спілкування.

— Сиб а рє мажик.

— Чарівництво? — посміхнувся Гумбольдт.— Ні. Усього лише маленька технічна штучка. Бачиш, ця стрічка приймає твої слова, перекладає їх, і мені здається, що розмовляєш ти. Згодний, технічні подробиці складно зрозуміти, але в принципі, ця стрічка не що інше, як модулятор голосу. Ми використовували її в нашій останній експедиції, пам’ятаєш?

Еліза недовірливо на нього подивилася й похитала головою.

— Зараз це не важливо. Головне, ми можемо розмовляти одне з одним. Ти не проти, якщо я й тобі стрічку надягну? Тоді всі інші теж зможуть тебе розуміти.

— Муєн вле крейє фанта а? Мін, чи ап аншанте.

Нан чи рете йон леспрі.

— Ніяких духів. Це зовсім нешкідливо,— він передав їй стрічку.

Жінка взяла річ у руки й підозріло оглянула. Вона прошепотіла кілька слів, але перекладач не відреагував.

— Так він не працює. Потрібно надягти на шию, ось так,— показав дослідник.— Бачиш? — Він хотів їй допомогти, але Еліза відмовилася.

— Нон, муєн ка фе чи тет у.

— Прекрасно, спробуй сама. Ззаду є дві кнопки. Бачиш? Молодець. Залишилося взяти навушник і вставити у вухо, тоді ти розумітимеш, про що ми говоримо. Так, правильно,— посміхнувся він.— Спробуємо. Ти мене розумієш?

Еліза подивилася на нього з-під нахмурених брів і кивнула:

— Так.

49

— Я Карл Фрідріх. Це Шарлотта й Оскар. Десь іще тут ходить Вілма. Подивимося, чи знайду я її. Вілмо, ти де?

Пташка ківі вискочила з-під ліжка й із цікавістю подивилася нагору.

— Іди сюди,— сказав Гумбольдт.— Сідай до нас.

Вілма покрутила головою й заплигнула на ліжко.

— Привітайся з Елізою.

— Привіт. Я Вілма. У тебе є щось смачненьке?

Еліза відхитнулася.

— Вона вміє розмовляти.

— Точно,— підтвердив Гумбольдт, докірливо подивившись на птаха.— У Вілми є власний перекладний пристрій. Бачиш? Втім, вона все ж таки дівчинка, і мені здається, із задоволенням поласувала б,— він указав на шматочок булочки на столику біля ліжка.

Еліза подала булку Вілмі й хихикнула, дивлячись, як пташка поділила його дзьобом на дрібні шматочки і з’їла.

Професор Вайсшаупт нахилився до Оскара.

— Навіть уявити не міг такого! У вас такі стрічки й у поїздках були?

— Так. Спочатку, щоправда, це був великий ящик,

але згодом його вдосконалили.

— Удосконалили, це ще м’яко сказано, мій юний друже,— сказав професор.— Сенсаційно! Якщо пустити в серійне виробництво, ми всі станемо мільйонерами. Ви думали про те, щоб запатентувати пристрій?

Оскар похитав головою.

— Батько не женеться за грішми. Він достатньо заробляє на замовленнях, щоб займатися подальшими дослідженнями. Більше йому не потрібно. Збирати гроші винятково заради грошей йому б і на думку не спало.

Вайсшаупт підвівся.

— Гадаю, ви маєте над цим подумати. Ви б зробили людству велику послугу, полегшивши взаєморозуміння народів. Але я, природно, не хочу на вас тиснути. Гадаю, в моїй подальшій присутності немає необхідності. Пане фон Гумбольдт, пані Молін, фрейлейн Ритмюллер. Якщо знадобиться моя допомога, покличте сестру, вона мені передасть. Радий був вас бачити,— схилив він голову.

— До побачення.

Ледь доктор покинув кімнату, усі розсілися на стільцях. Гумбольдт спробував торкнутися руки Елізи, але жінка відсунулася. Дослідник кашлянув:

— Так… Я не знаю, з чого почати,— він завагався, уважно дивлячись на Елізу.— Ти й справді не пам’ятаєш, хто ми?

Вона похитала головою.

— Гм,— потер він підборіддя.— Зізнаюся, це несподівано… Можливо, нам удасться розбудити твої спогади. Яку останню подію ти пам’ятаєш?

Еліза вп’ялася в стелю й глибоко задумалася.

— Вогонь,— сказала вона й поворухнула пальцями.— Великий вогонь. Багато людей. Чую музику: барабани й кастаньєти. Я танцюю, мої ноги злітають над землею.

— Танцюєш?

— На землі щось намальоване білим. Величезна змія.

— Дамбала.

Еліза схвильовано закивала.

— Дамбала! Богиня змій. Я маю служити їй.— Обличчя в неї просвітліло: — Я жриця!

— Так. Що ти ще пам’ятаєш?

— На мені напівпрозорий білий одяг. У руці я тримаю куряче перо, просочене кров’ю. Час від часу я малюю на землі символи. Криваві символи. Місце ритуалу освітлене свічками. Навколо сидять люди й розгойдуються в такт музиці. Я танцюю зміїний танець і співаю.

— Танцювальні заклинання твоєї батьківщини. Я бачив цей танець.

— Дамбала говорить зі мною,— вела далі Еліза.— Вона розповідає про те, що відбулося в давньому минулому, і про те, що трапиться в майбутньому. Мені здається, начебто я сама у Всесвіті. Дамбала говорить, що дуже скоро я познайомлюся з чоловіком, який змінить усе моє життя. Він приїде здалеку, з іншої країни. Я танцюю далі, і раптом…— вона замовкла.

— Раптом?

Еліза ворухнула губами, але нічого не сказала. За деякий час вона знизала плечима.

— Нічого,— прошепотіла вона.— Мої спогади на цьому закінчуються.

Дослідник підняв брови:

— Це все? Це останнє, що ти пам’ятаєш?

— Так.

Гумбольдт помітно засмутився.

— Ти не пам’ятаєш, як я підійшов до вас біля багаття? Як літній чоловік узяв мене за руку й представив тобі? Як від тієї хвилини ти вирішила супроводжувати мене й надалі подорожувала зі мною?

Жінка замислилася, але потім похитала головою.

— Зовсім нічого,— зізналася вона.

Гумбольдт відкинувся назад. Він поник і зблід. На щастя, стілець був зі спинкою, інакше б він упав.

— Погано,— сказав дослідник, помовчавши.— Набагато гірше, ніж я думав.

— Чому? — запитала Еліза, але відповіді не отримала.

Гумбольдт склав руки й задумливо вп’явся в підлогу.

— Тепер і я можу поставити кілька запитань,— виявила нетерпіння Еліза.— Як я сюди потрапила? Що це за приміщення і що там за дерево й тварини? Дивні птахи й ці руді деревні кролики,— я таких ніколи не бачила.

— Ми називаємо їх білками,— розгублено відповів учений.

— Ну добре, білки. А все інше? Чому ти розпитуєш мене про спогади? Адже набагато важливіше питання, що я роблю тут, серед білих людей.

— Те, що ти щойно описала, трапилося дев’ять років тому,— схвильовано сказав Гумбольдт.— Твоєму останньому спогаду дев’ять років. Тоді ти була трохи старшою від Шарлотти.

Еліза здивовано підняла брови.

— Це було в 1886 році,— продовжив Гумбольдт.— Тоді я вирушив в експедицію на Гаїті. Моєю метою було вивчити прийоми мамбо й бокорів, білих і чорних магів, і задокументувати їх для майбутніх поколінь.

— Я мамбо,— зауважила Еліза.

— Знаю. Я вже давно працюю над довідником, що назвав «Гумбольдтианською енциклопедією», до якого вношу все, чого немає у звичайних підручниках і словниках. При цьому особливий наголос роблю на тому, що є специфічним або занадто загадковим, щоб привернути увагу «нормальних» учених. У зв’язку з цим магія вуду представляла для мене великий інтерес. Але я не був готовий до того, що в моє життя раптово ввійдеш ти й будеш супро воджувати мене у всіх подальших поїздках. Ти стала моєю супутницею життя.

— Ні.

— Це правда,— підтвердила Шарлотта.— Ще до того, як ми потрапили в дім до дядька, там уже була ти.

— Я… маю йти… з ним?..— похитала головою Еліза.— Виходить, ми одружені?

Гумбольдт відкашлявся.

— Шлюбу ми не брали, але…— він замовк. Слова застрягли в горлі.

Шарлотті стало його шкода, і вона спробувала перевести бесіду в інше русло.

— Ти більше нічого не пам’ятаєш? — запитала дівчина.— Наші подорожі по небу, у місті поглиначів дощу, під водою, спуск у країну чортів — зовсім нічого?

Еліза тільки головою похитала.

— Догони, гігантські комахи, підводне місто, Александр Ліванос?..— у голосі Шарлотти задзвеніло розчарування.

Еліза відхитнулася. Погляд її став підозрілим. «Ні, підозра — неправильне слово»,— подумав Оскар. Жінка злякалася, жахнулася.

— Подорожі по небу? — перепитала вона.— Підводні міста, чорти? Хто такий Александр Ліванос? Я вам не вірю. Що ви за люди? Я хочу знати, де я і що тут роблю. Чому я в цій кімнаті? Що це за місце? Що ця розмовляюча пташка робить у моїй постелі? Де моя родина? Хочу до своєї родини! — вона майже кричала.

Гумбольдт підвівся і спробував її заспокоїти, але нічого не вийшло. Жінка скулилася й притиснула до грудей подушку. Чим більше її заспокоювали, тим більше вона хвилювалася. Дослідник зрозумів, що справи кепські, й гукнув:

— Мерщій, Оскаре! Поклич сестру. Нехай принесе заспокійливе. Квапся!

Оскар вибіг у коридор і кинувся до першої ж медсестри. За хвилину до палати зайшов професор Вайсшаупт із двома медбратами.

Елізу ледве заспокоїли. Вона кричала й борсалася, так що поодинці впоратися з нею було неможливо. Щоб утримати її, знадобилася сила двох чоловіків.

— Будь ласка, відійдіть,— звелів головний лікар, поки сестра набирала рідину в шприц.— Ми вколемо їй заспокійливе. Будь ласка, дайте руку, все гаразд.

Оскар відвернувся. Він не терпів вигляду голок. Крім того, у нього серце розривалося, коли він дивився на Елізу.

— Готово,— сказав доктор.— Зараз вона заспокоїться й трохи поспить. Що трапилося?

Гумбольдт сумно похитав головою.

— Із її спогадів випало дев’ять років життя. Я намагався освіжити її пам’ять, але, схоже, дуже невдало. Вона злякалася.

— Цілком звичайна справа,— відповів Вайсшаупт.— Напевно, ви занадто на неї тиснули.

— Тільки із благих намірів,— засмучено погодився Гумбольдт.— Згодний, у мене немає досвіду поводження з тими, у кого амнезія.

— Це особливий випадок,— заспокоїв його лікар.— Зазвичай проміжок, що зникає з пам’яті, від тижня до місяця. Ніколи ще не чув, щоб забулися дев’ять років.

— Чи не можете ви якось повернути спогади назад? Можливо, допоможуть тривалі бесіди, зустрічі з іншими людьми, звукові або візуальні ефекти, запахи?

Професор похитав головою:

— Успіху не обіцяю. Спогади зникли через шок, і тільки шок здатний повернути їх назад.

— Гадаєте, її потрібно налякати?

— Гм… Ні.— Доктор завагався.— Хочу запропонувати трохи радикальніший метод.

— Кажіть.

Вайсшаупт склав кінчики пальців.

— Хоча дослідження мозку й перебувають на ранній стадії, за останні десять років ми домоглися значних успіхів. Кілька незвичайних методів допомогли нам краще зрозуміти складний апарат, що його ми називаємо пам’яттю. Став очевидним такий зв’язок: мозок реагує на електрику,— він багатозначно подивився на дослідника.— Інформація обробляється за допомогою електрохімічних реакцій і передається далі. При втраті пам’яті ці ланцюжки обриваються.

Інформація існує, але її не можна витягти. Може допомогти тільки сильне «пробивання».

— Пробивання?

— Електрошокова терапія, любий колего. Електрошокова терапія. Ми домагалися гарних результатів, щоправда, не завжди й не на сто відсотків. Деяким зовсім не вдалося відновити пам’ять, деяким лише частково. Але все ж таки це шанс. Якщо ви зважитеся використати цей метод у випадку з пані Молін, маю попередити, що процедура не з приємних. Може призвести до сильних судом, і більше того…

— Ні,— рішуче покачав головою Гумбольдт.— Я цього не хочу.— Він так стиснув набалдашник ціпка, немов хотів стати з ним одним цілим.— У жодному разі не стану піддавати Елізу подібному.

— Упевнені? Як я вже казав, ми домоглися певного прогресу…

— Ні, ніколи.

— Можна поцікавитися, чому?

Гумбольдт задумливо вп’явся в підлогу. Всі погляди були спрямовані на нього. За деякий час він підвів голову й відповів:

— Із двох причин. По-перше, хочу позбавити Елізу від мук. Я знаю, що таке електрошок. Такого болю й ворогові не побажаєш. По-друге, я майже впевнений, що процедура не дасть результатів.

— Про це можна буде говорити тільки після того, як ми її випробуємо.

— Можливо. Але мої відчуття підказують, що все

буде марне. Занадто голосно було б заявляти, але Елі-

за підготувала мене до своєї втрати пам’яті. Вона зна-

ла про це. Вона залишила вказівки, як діяти в такому

разі.

— Як це?

— Занадто довго пояснювати. Еліза володіла даром, якого нам із вами не зрозуміти й не пояснити з погляду природних наук. Вона могла бачити те, що перебуває в минулому або в майбутньому, і вона знала, що цей день настане. Вона написала про це в листі. Моїм обов’язком є виконати її бажання й відвезти на батьківщину в Гаїті. Таким є, якщо можна так сказати, її заповіт. Тому я почуваюся зобов’язаним його виконати. Як би важко мені не було. Дякую вам, пане професор. Велика честь для нас, що ви подбали про Елізу особисто. Я цього не забуду. А тепер нам час іти. Діти, впакуйте, будь ласка, речі Елізи, і в дорогу.

50


Два тижні потому…

П ропелери «Пачакутека» працювали на холостому ходу, потоки повітря тріпали траву внизу. Тихе гудіння моторів і м’яка вібрація корпусу свідчили про швидке відправлення в дорогу.

Біля стартового майданчика зібралися люди, яким хотілось подивитися зліт дирижабля і які заради цього відклали всі свої справи. Голови родин, діти, бабусі,— всі хотіли бути присутніми при цій сенсаційній події. Оскарові хотілося, щоб їм із Елізою та батьком дали спокій, але з цілком зрозумілих причин це було неможливо. Дослідник і його літаючий корабель були такі популярні, що про майбутню подію написали всі денні газети. «Карл Фрідріх фон Гумбольдт на шляху до нових пригод?» — так звучав заголовок статті, що її Фріц Фердинанд поспіхом надряпав для «Берлінер Моргенпост». Гумбольдт вибачив репортера, адже той добровільно відмовився друкувати статтю про машину часу. Таким чином, ніхто крім Гумбольдта, Оскара, Шарлотти й Пфефферкорна не знав про драматичні події, що відбулися за останні кілька тижнів.

Великому скупченню публіки сприяла також і погода — кращої в останній вихідний червня годі було й побажати. Яскраве сонячне світло й пухнасті хмаринки, що розтяглися в небі, як череда ягничок, немов запрошували на пікнік або прогулянку. А якщо при цьому можна ще помилуватися й дирижаблем, то чому б і ні? Зібралося понад двісті глядачів, які бажали стати свідками небувалої вистави. Жандарми й робітники докладали всіх зусиль, щоб утримати юрбу на відстані.

— Іще один ящик, Оскаре, і ми готові.

Гумбольдт стояв нагорі й крутив дерев’яну ручку лебідки, що повинна була підняти вантаж на канаті із залізним гачком. Оскар підхопив канат, закріпив його на петлі на ящику й подав знак. Дослідник підняв вантаж на борт і поніс у трюм. Його не було досить довго, нарешті він з’явився й спустився до них. Оскар притримував мотузяні сходи й чекав, поки батько ступить на землю. Нагорі біля поручнів стояла Еліза й дивилася вниз. На ній була жовта сукня з червоною вишивкою та зелена хустка, що її вона обернула навколо голови, як чалму. Вона побачила друзів і кивнула.

— Муєнкитену. Ореуа!

Вілма сиділа поруч із нею й насолоджувалася тим, що відбувається.

Гумбольдт відкашлявся. Дивний це був момент.

— Отже… Час прощання настав. Можна ще раз обнятися. Гадаю, ви впораєтеся без мене й не спалите дім. Власне, я в цьому не сумніваюся,— він вимушено розсміявся, але спроба розвеселити присутніх явно не вдалася. Ніхто не радів. Оскар бачив, що Шарлотта ледве боролася зі сльозами й, схоже, програвала цю боротьбу. Він обняв дівчину за плечі.

— От дідько,— схлипнула та.— Я ж клялася, що не ревтиму.

— Усе гаразд, я почуваюся точно так само,— у нього самого на очі навернулися сльози.

— Ми впораємося, батьку. Не переймайся. Ми вже не вперше залишаємося самі.

Гумбольдт кивнув.

— Звісно, впораєтеся, я не сумніваюся. Я поклав гроші в банку, Берт і Віллі подбають про будинок і стайні, а Лєна виконуватиме роботу Елізи. Та її дечого навчила. Час від часу я буду телеграфувати, щоб дізнатися, як у вас справи. А в іншому ви вже досить дорослі, і мені більш нема чого вас навчати. Згадав, і не забудьте, що першого вересня починається семестр. Рівно за два місяці. На той час ви маєте записатися й завітати до декана. Директор Шпренглер завірив, що в усякому разі для вас будуть місця на факультеті природничих наук.

— Ми впораємося, дядьку, не хвилюйся.

Дослідник посміхнувся.

— Ти маєш рацію. Я весь час забуваю, якими самостійними ви стали. Усе здається, що ви прийшли в мій дім тільки вчора. А минуло вже два роки. Але які два роки! Можу стверджувати, що це були найцікавіші та найдовші два роки мого життя. Скільки пригод ми пережили, а? Але, як кажуть англійці, все гарне колись закінчується.

Тепер Оскар помітив, що й в очах батька блищали сльози.

— Коли ти повернешся? — запитала Шарлотта.

— Точно не знаю. Спочатку відвезу Елізу до родини й ближче познайомлюся з Карибськими островами.

Можливо, додам іще кілька тижнів на Північну Америку й зроблю візит нашим друзям Максу Пепперу й Гаррі Босуеллу. Що буде потім,— хто знає? Можливо, вирушу подорожувати по світу. Як раніше, у супроводі Вілми. Розумієте, щоб попрощатися з Елізою, серцю знадобиться тривалий час. Подорож піде мені на користь: розвідаю незнайомі країни, познайомлюся з ритуалами, пірну в пригоди.

— Будь обережним і повертайся цілим і неушкодженим,— попросила Шарлотта.

— Я завжди так і роблю,— Гумбольдт змусив себе посміхнутися й обняв племінницю.

Потім обійняв сина, який щосили намагався не розплакатися. Нарешті, батько відійшов, і він залишився сам. Ні, не сам. У нього були Шарлотта і його друзі: Лєна, Берт, Віллі й Мицик, які попрощалися з Гумбольдтом та Елізою ще вдома. Оскар із Шарлоттою відійшли ще далі, дослідник поставив ногу на мотузяні сходи.

— Агов, батьку! Гарненько стеж за Вілмою, ти ж знаєш, яка вона цікава. І… подбай про Елізу. А що коли пам’ять до неї повернеться?

Гумбольдт знизав плечима.

— Не знаю. Можливо, колись. Але я не можу так довго чекати. Потрібно поважати її бажання.

— Розумію,— зітхнув Оскар.— Повне божевілля, звісно, але я до останнього моменту сподівався, що все знову буде як колись. Але час розставання настав, а нічого не змінилося.

Дослідник поплескав його по плечу й знову взявся за сходи.

— Час. Тривалі прощання не для мене. Бувайте, діти. Поводьтеся добре. Я повідомлятиму, де я. Обіцяю. А тепер у дорогу!

Він піднявся мотузяними сходами і втягнув їх на борт.

— Повний уперед!

Робітники внизу відв’язали чотири канати, які втримували «Пачакутек» біля землі. Коли корабель почав повільно підніматися, серед глядачів пролунали вигуки подиву й захоплення. Люди підкидали капелюхи й бажали дослідникові щасливої дороги. Він махав їм у відповідь і дякував. Потім корабель рвонув уперед. Усе заглушило гудіння моторів.

Вони побачили, як дослідник пройшов до штурвалу, і дирижабль поплив геть. Жовта сукня Елізи світилася на носі, немов вогник, поки не перетворилася на ледь помітну цятку.

Оскар і Шарлотта почекали, поки «Пачакутек» не зник у хмарах, потім розвернулися й мовчки пішли до карети.

Тільки коли вони від’їхали, Оскар зміг заговорити.

— Знаєш, над чим я весь час сушу голову? — запитав він.— Про що вже давно хочу тебе запитати?

Вона кивнула головою:

— Викладай.

— Лист.

— Який лист?

— Лист із теки, що його надіслав Гумбольдт із майбутнього. Один був адресований батькові, інший тобі. Не пам’ятаю, щоб ти про нього щось розповідала.

Ти його відкривала?

Дівчина посміхнулася.

— Звісно! А ти як думав? Прочитала за кілька годин, коли повернулася до себе в кімнату.

— І що?

Вона ненадовго замовкла, а потім сказала:

— Це стосується подорожі в часі, в яку я вирушила разом із Гумбольдтом.

Оскар насупився.

— Що це за подорож у часі? Не пам’ятаю нічого подібного. Машину розібрали відразу після невдалого замаху й упакували в ящики. Коли ви встигли нею скористатися?

— Не я,— заспокоїла його Шарлотта.— Моя копія. Шарлотта з майбутнього. Пам’ятаєш, Гумбольдт писав, що після вбивства імператора вони здійснили кілька невеликих подорожей, перш ніж знову повернутися у свій власний час?

— Він згадував про це в листі,— кивнув Оскар.

— Остання відбулася на моє прохання. У ній брали участь тільки я й Гумбольдт.

— І що? Розповідай, не муч мене.

Дівчина зчепила руки й задивилася у вікно.

— Ну гаразд,— погодилася вона.— Тепер, коли машину розібрано й документи знищені, нічого не зміниться, якщо я тобі розповім. Ідеться про мою родину.

Оскар так і роззявив рот.

— Про твою родину? Але я думав… тебе вдочерили.

— Я теж так думала. Але дуже переживала, що не знаю, звідки я родом, хто мої біологічні батьки тощо. На відміну від тебе, я не знаю, хто мої батько й мати. Гадаю, Марія й сама не знає, хто вони.

— І про що ти дізналася?

— Тобі це цікаво?

— Так, звісно.

— Це довга історія…

— До дому ще далеко.

Вона схопила його руку й потисла.

— Чудово,— розсміялася дівчина.— Отже, слухай…

Епілог


Шотландія, вересень 1985…

Д октор Юлій Пфефферкорн відчинив двері й вийшов у сад. Стояв теплий день бабиного літа. З моря віяв легкий вітерець, розгойдуючи тополі. За верхівками дерев у небо здіймався Единбурзький замок. Зі швидкістю, від якої захоплювало подих, над дахами сновигали стрижі, злітаючи високо в небо.

Будиночок розташовувався на околиці міста, на верхівці невеликого пагорба, серед інших таких же маленьких будинків. Навскоси від нього жив чоловік на ім’я Філбі — рудий шотландець із чудовим почуттям гумору й запальним темпераментом. Йому належав магазин одягу, у вітрині якого красувався одинєдиний манекен. Залежно від температури або пори року на манекені змінювали одяг, але відбувалося це не надто часто.

Пфефферкорн рідко виходив із дому. Його економка, місіс Уотчіт, постійно бурчала, що йому потрібно більше бувати на свіжому повітрі, але робота зовсім не залишала на це часу. Крім досліджень, була ще й кафедра в університеті. Називалася вона досить мудровано: прикладна механіка й інженерна справа.

І йшлося не просто про фізику й арифметику, на яких він чудово знався. Його здібності в цій галузі, особливо його успіхи в Німеччині, допомогли керівництву університету зробити висновок, що він — саме та людина, яка може очолити кафедру. Та й гроші зараз будуть дуже до речі. Особливо якщо врахувати всі ті величезні суми, які були потрібні для його майбутнього винаходу.

Пфефферкорн без жалю покинув Німеччину. З одного боку, міжнародні відносини стали дуже напруженими, що провіщало в найближчому майбутньому війну. З іншого боку, в імперії зростав антисемітизм. Учений був євреєм, і чудово відчував небезпеку, що наближається.

Але основною причиною було те, що хотілося замести сліди, а найкраще — змінити ім’я. Карл Фрідріх фон Гумбольдт припинив роботу над машиною часу й знищив усі документи. Буквально в останній момент Пфефферкорну вдалося зробити кілька копій. Ці розрахунки вкрай необхідні, якщо він хоче продовжувати дослідження. Звісно, займатися цим напрямком доводилося з найбільшою обережністю. Але ясно було одне: якби Гумбольдт повернувся до Берліна, він рано чи пізно дізнався б, що вчений продовжує працювати над проектом на свій страх і ризик. Не залишалося нічого іншого, як переселитися, найкраще за кордон, і стати іншою людиною. Для такого наукового експерименту це не найбільша жертва.

За будиночком розташовувалася дерев’яна клуня, що виконувала роль лабораторії. Експерименти, про які йшлося, були спрямовані на те, щоб вивчити феномен часу. Шкода, що машина й документи виявилися жертвою моральних сумнівів Гумбольдта. Щодо цього дослідник був до непристойності сумлінним. Саме та якість, що у Пфефферкорна геть-чисто була відсутня. Особливо якщо йшлося про найбільший винахід в історії людства. Тут уже можна порушити пару правил. Йому не залишалося нічого іншого, як почати дослідження від самого початку. Чотири роки витратив він на те, щоб побудувати робочу модель другої машини часу. Довелося обходитися без кристалу Атлантиди, що його Гумбольдт нізащо б не віддав. Чотири роки поту, сліз і розчарувань, але в нього вийшло. Припущення, що необхідну енергію можна отримати від Сонця, було просто геніальним. Якщо удача буде до нього прихильна, то машина буде готова вже в цьому столітті, і почнеться новий етап подорожей у часі. Це стане тріумфом Пфефферкорна, або, точніше, Александра Джорджа Хартдегена. Учений посміхнувся. Сонце востаннє освітило його обличчя, він розвернувся і зник у лабораторії.

Гумбольдтианська

енциклопедія


Автомат

Автомат — машина, що самостійно виконує задані операції. Слово походить від латинського «automatus», що означає «діючий самостійно, за власною ініціативою». Машина, що діє самостійно, «автоматично».



Андроїд

Андроїдом називається машина або штучна форма життя, що виглядає і діє як людина. При цьому особлива увага приділяється зовнішньому вигляду, що повинен якомога більше нагадувати людський. Досі андроїди зустрічалися тільки у світі наукової фантастики, але успіхи в технології роботів дозволили розробити функціональні та схожі на людей машини. Дивіться також автомат, кіборг, робот.



Герберт Уеллс

Герберт Джордж Уеллс (21 вересня 1866 — 13 серпня 1946) — англійський письменник, який працював у жанрі наукової фантастики. Поряд із Жулем Верном  і Хьюго Гернсбеком Уеллса часто називають «батьком наукової фантастики». З-під його пера з’явилися такі твори, як «Війна світів», «Машина часу», «Людинаневидимка» і «Острів доктора Моро».



Годинник

Годинник — пристрій, за допомогою якого можна дізнатися точний час або виміряти проміжок часу. Спочатку як вимірювальний інструмент виступали Сонце й сонячний годинник, сьогодні ми використовуємо електронний годинник. Удосконалення годинника тісно пов’язане з культурним, технічним і суспільним розвитком людства. Перший механічний годинник датується чотирнадцятим століттям.



Кальвінізм

Йоган Кальвін — французький реформатор, народився в 1500 р. Він запровадив поняття призначення, відповідно до якого кожній людині від народження визначено, чи потрапить вона на небо, чи в пекло. Це вирішує Бог. Але через те, що людині не дано дізнатися волю Бога, потрібно вести якомога доброчесніший спосіб життя, начебто кожний є обранцем Бога. Ретельність, успіх і аскетичне життя — явна ознака обраності.



Кіборг

Скорочення від «кібернетичний організм». Поняття кіборг означає комбінацію людини й машини,  за якої фізичні здібності людини підсилюються за рахунок механічних елементів. Фахівці вже обговорюють, чи не є кіборгами люди з серцевими стимуляторами або механічними протезами. Цікава в цьому плані й залежність багатьох людей від електронних засобів спілкування, таких як телефони, смартфони та комп’ютери.



Льодовиковий період

Під льодовиковим періодом мається на увазі геологічний період, коли середня температура у світі булаприблизно на 7–13 °C нижчою, ніж зараз. Під час найтривалішого льодовикового періоду (плейстоцену) льодом було покрито 44 млн квадратних кілометрів (що відповідає 32 % усієї земної поверхні). Сьогодні ця цифра відповідає 10 %. Останній льодовиковий період закінчився майже 12 000 років тому.



Масон

Фримасони, або каменярі,— релігійний союз із гуманістичним світоглядом. Масони вважають, що постійна робота над собою веде до більш людяного поводження. Основними ідеалами союзу є воля, рівність, братерство, терпимість і гуманність, яких потрібно дотримуватися в будь-якій ситуації. Масони організували ложі по всьому світі, займаються роботою із громадськістю в багатьох країнах. Вони дотримуються таємності й не виносять свої звичаї й традиції на загальний огляд. Фримасони ведуть своє походження від середньовічних братств ремісників, мулярів і художників.


Маузер

Компанія «Маузер» — одна з найстаріших зброярських компаній Німеччини, розташована в невеликому селі на Неккарі. Заснована в 1811 році як «Королівський збройовий завод Вюртемберга».



Машина часу

Досі машини часу, або пристрою, що дозволяють пересуватися вперед і назад у часі, не винайдено. Хоча експерименти й підтвердили, що висока швидкість веде до відносного вповільнення часу, але все ж таки за сьогоднішнього рівня технічного розвитку створення такої машини не уявляється можливим. Все ж таки наука, ґрунтуючись на теорії Альберта Ейнштейна про мінливість часового простору, розробляє можливість передачі інформації в минуле. Але подібні експерименти потребують великої кількості енергії й не можуть бути реалізовані в найближчому майбутньому.



«Машина часу» (роман)

«Машина часу» — класика наукової фантастики. Автор — Герберт Уеллс. Роман було написано в 1895 р., він є найпершим літературним описом подорожі майбутнє, що здійснилася за допомогою машини часу. Роман було екранізовано в 1960 і 2002 рр. В інших романах так само розкривається тема подорожей у часі. Тут треба, насамперед, згадати «Листи в Давній Китай» Герберта Розендорфера, «Стрілу часу» Майкла Крайтона, «Останній день творення» Вольфганга Ешке, «Кінець вічності» Айзека Азімова.



Націоналізм

Націоналізм — ідеологія або світогляд, у якому звеличуються ознаки власної етнічної спільності (наприклад, мова, культура й історія), що веде до посиленої — і , як правило, агресивної — вимоги відокремити народ або країну. Часто націоналізм використовує національні ідеології, а також культурні, релігійні й політичні групи. У такому випадку певні нації вважаються кращими за всі інші раси або народи, що часто спричиняє порушення прав на життя інших народів.



Робот

Поняття робот (чеською robot) уперше з’явилося у футуристичній п’єсі письменника Карела Чапека на початку двадцятого століття. Слово походить від слов’янського робота, панщина, або примусова праця. Робот — стаціонарний або мобільний пристрій, запрограмований на виконання певних завдань. Дивіться також кіборг, андроїд, автомат.



Хронос

У грецькій міфології Хронос — бог часу. Він символізує послідовну та мінливу природу часу. Деякі джерела бачать у ньому титана Кроноса, батька Зевса. Від чотирнадцятого століття його зображують у вигляді літнього чоловіка з пісковим годинником. Від його імені походять такі слова, як хронометр (прилад для вимірювання часу), хронологія (перебіг часу), хроніка (письмовий твір, що представляє події в тій послідовності, як вони відбувалися) і хронограф (прилад для реєстрації часу).



Час (визначення, вимір)

Час — фізична величина для визначення подій або руху швидкоплинного характеру та їхніх змін. Одиниця часу — секунда (с), для великих періодів використовуються хвилини, години, дні, тижні, місяці й роки. Визначення часу бере початок в астрономії й пов’язане з обертанням Землі навколо своєї осі — день, і навколо Сонця — рік. Цей час називається ще астрономічним часом. Точне сучасне визначення часу засноване на коливаннях атомів, і порівняльною величиною служить випромінювання атомів цезію.



Томас Тімайєр — вивчав мистецтво й геологію в Кельні. Протягом декількох років працював ілюстратором і художником. Успішно співпрацював із такими видавництвами, як «Курд-Лассвіц Прес» і «Дойчен Фантастик Прес». В останні роки він усе більше й більше пише.

У 2004 році з’явився його дебютний роман «Медуза», перший у серії трилерів для дорослих читачів. У 2009 році видавництво «Леві Верлаг» надрукувало його першу книгу для юнацтва «Місто заклиначів дощу». Всі романи стали бестселерами і були перекладені багатьма мовами. Історії Томаса Тімайєра стали сучасною класикою пригодницького роману. І дуже часто в них ідеться про культури, що вважалися втраченими, та про небезпеки з боку таємничих сил.


Примечания

1

Пемікан — харчовий концентрат у північноамериканських індіанців, наприклад, в’ялене м’ясо (прим. перекладача).




home | my bookshelf | | Закон Хроноса |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу