Book: Книга дзеркал



Книга дзеркал
Книга дзеркал

Кіровіц Юджин Овідіу

Книга дзеркал

Книга дзеркал

Книга дзеркал

Моїй дружині, Мікаелі, яка ніколи не забуває, ким ми є і звідки походимо


Здебільшого люди бувають не собою, а кимось іншим.

Оскар Вайльд

Частина перша

Пітер Кац

Спогади як кулі. Деякі просвистять повз вас і тільки злякають. Інші пошматують вас і залишать стікати кров’ю.

Річард Кадрі. Вбити мерця

Я отримав рукопис у січні, коли всі працівники агентства все ще намагалися оговтатися після похмілля, що тривало від різдвяних свят.

Повідомлення спритно оминуло мою папку «Небажана пошта» й опинилося у вхідних листах, де чекало своєї черги з кількома десятками інших. Я глянув на лист, і він заінтригував мене, тому я роздрукував його разом зі вкладеними сторінками частини рукопису і поклав їх у шухляду столу. Заклопотаний закриттям угоди, я забув про листа аж до кінця місяця. Аж на вихідні, подовжені святкуванням Дня Мартіна Лютера Кінґа[1], я знову натрапив на ті папери, що лежали разом з іншими рукописами, які я планував перечитати впродовж вихідних.

Лист із запитом було підписано «Річард Флінн», і там було написано приблизно таке:


Шановний Пітере!

Мене звати Річард Флінн, і двадцять сім років тому я вивчав англійську в Принстоні. Я мріяв стати письменником, опублікував кілька оповідань у журналах і навіть написав роман на триста сторінок, який закинув, після того як його відхилили кілька видавців, і який тепер і мені видається посереднім і нудним. Згодом я отримав роботу в невеликому рекламному агентстві в Нью-Джерсі й у цій сфері працюю понині. Спочатку я обманював себе, переконуючи, що рекламу можна прирівняти до літератури й одного прекрасного дня я знову стану письменником. Звісно, нічого подібного не сталося. Гадаю, для більшості людей дорослішання означає знайти в собі сили замкнути свої мрії в скриньку й кинути її в Іст-Ривер. Я не виняток із цього правила, як могло здатися.

Але кілька місяців тому я виявив щось важливе, що воскресило в пам’яті низку трагічних подій, які відбулися восени та взимку 1987 року, у мій останній рік навчання у Принстоні. Ви, напевно, знаєте, як це: думаєте, що щось забули — подію, людину, ситуацію, — а потім раптом розумієте, що спогад знемагає в якійсь потаємній кімнаті вашого мозку і що він завжди був там, так, наче це сталося тільки вчора. Це як відкрити стару комірчину, повну непотребу, і якщо пересунути лише одну коробку, на вас усе обрушиться.

То було неначе детонатор. Через годину після того, як я дізнався цю новину, я все ще думав про її значущість. Отож сів за стіл і, охоплений спогадами, почав писати. Коли спинився, було далеко за північ, і я написав понад п’ять тисяч слів. Я почувався, наче раптом знову зрозумів, хто я, після того, як абсолютно себе забув. Коли я пішов у ванну, щоб почистити зуби, то здалося, ніби з дзеркала на мене дивилася інша людина.

Уперше за багато років я заснув без пігулок, а завтра, повідомивши агентство, що на наступні два тижні беру лікарняний, продовжив писати.

Подробиці тих місяців тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого повернулися в мій мозок із такою силою та ясністю, що вони швидко стали яскравішими та сильнішими, ніж усе інше в моєму теперішньому житті. Неначе я прокинувся від глибокого сну, під час якого мій розум мовчки готувався до тієї миті, коли можна почати описувати події, головними дійовими особами яких були Лора Бейнз, професор Джозеф Вайдер і я.

Звісно, з огляду на трагічний результат свого часу історія потрапила в газети, принаймні частково. Та й сам я довго потерпав від переслідування з боку детективів поліції і репортерів. То був один із факторів, які змусили мене покинути Принстон, продовжити навчання в магістратурі Корнелльського університету й жити впродовж двох довгих сірих років в Ітаці. Але ніхто ніколи не дізнався правду про всю цю історію, ту, яка назавжди змінила моє життя.

Як уже було сказано, я натрапив на правду три місяці тому і зрозумів, що повинен поділитися нею з іншими, хоча гнів і розчарування, які я відчував і досі відчуваю, нестерпні. Але іноді ненависть і біль можуть бути настільки ж сильним стимулом, як кохання. Результатом такого наміру є рукопис, який я недавно закінчив, праці, яка фізично та розумово виснажила мене. Додаю зразок відповідно до інструкцій, які знайшов на вашому сайті. Рукопис завершений і готовий до відправлення. Якщо захочете прочитати повністю, надішлю його вам негайно. Як робочу назву я вибрав «Книга дзеркал».

Мушу завершувати, адже мій ноутбук каже, що я вже перевищив обмеження для запиту на п’ятсот слів. Хай там як, а про мене багато й не скажеш. Я народився та виріс у Брукліні, ніколи не був одружений і не мав дітей, почасти, гадаю, тому що я насправді ніколи не забував Лору. У мене є брат, Едді, який живе у Філадельфії та з яким ми дуже рідко бачимося. Моя кар’єра в рекламі не багата ні на події, ні на видатні досягнення, ні на неприємні інциденти — разюче сіре життя, заховане серед тіней Вавилону.

Сьогодні я старший копірайтер у посередньому агентстві на Мангеттені, зовсім недалеко від Челсі, де я прожив понад два десятки років. Я не воджу «порше» і не бронюю п’ятизіркові готелі, але й не турбуюся про те, що принесе прийдешній день, принаймні, коли йдеться про гроші.

Спасибі за ваш час і, будь ласка, дайте мені знати, якщо захочете прочитати рукопис повністю. Моя адреса та номер телефону нижче.

Щиро ваш, Річард Флінн

Далі слідувала адреса біля Пенсильванського вокзалу. Я добре знав той район, тому що й сам жив там деякий час.

Запит був досить незвичайним.

Я прочитав сотні, якщо не тисячі запитів упродовж п’яти років роботи агентом на «Бронсон енд Меттерз». Агентство, де я починав працювати молодшим помічником, завжди мало відкриту політику щодо прийому рукописів. Здебільшого листи з пропозиціями були кострубаті, бездушні, їм бракувало того, що дозволяло припустити: до вас пише потенційний автор особисто, а не хтось із сотень агентів, чиї імена й адреси ви можете знайти на літературному ринку. Деякі з них були занадто довгі та сповнені недоречних подробиць. Але лист Річарда Флінна не підпадав під жодну з цих категорій. Він був короткий, добре написаний, і передусім від нього йшло людське тепло. Річард не вказав, що зв’язався лише зі мною, але я був майже впевнений, хоча й не міг пояснити чому, що це саме так. З якоїсь причини, яку він не вважав за потрібне відкрити у своєму короткому посланні, він вибрав мене.

Я сподівався, що рукопис сподобається мені так само, як і лист, і я зможу дати позитивну відповідь чоловіку, який його відправив, чоловіку, до якого я вже відчував якимось майже незбагненним чином потайну приязнь.

Я відклав інші рукописи, які планував переглянути, зробив собі каву, всівся на дивані у вітальні й почав читати той уривок.

Один

Для більшості американців тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий був роком, коли фондовий ринок захмарно виріс, тільки щоб різко рухнути, історія з «Іран-контрас»[2] продовжувала трясти крісло Рональда Рейґана в Білому домі, і «Зухвалі та красиві»[3] почали вдиратися в наші будинки. Для мене це був рік, коли я закохався і дізнався, що диявол існує.

Я вже понад три роки навчався у Принстоні й жив у старій потворній будівлі на Баярд-лейн, між художнім музеєм і бібліотекою духовної семінарії. На першому поверсі будинку були вітальня та відкрита кухня, а нагорі — дві двомісні спальні, кожна з прилеглою ванною кімнатою. Це було всього за десять хвилин пішки від «Мак-Кош-гол», де я відвідував більшість курсів англійської.

Одного жовтневого полудня, коли я повернувся додому й увійшов у кухню, з подивом виявив там високу, струнку молоду жінку з довгим світлим волоссям із проділом посередині. Вона дружньо глянула на мене крізь свої окуляри в товстій оправі, у яких видавалася одночасно строгою та сексуальною. Жінка намагалася витиснути з тюбика гірчицю, не розуміючи, що спочатку треба відірвати пломбу з фольги. Я відкрутив кришку, зняв пломбу і повернув їй тюбик. Вона подякувала мені й почала наносити густу жовту пасту на велетенський хот-доґ, який щойно розігріла.

— Гей, спасибі, — сказала вона з акцентом, який привезла з собою із Середнього Заходу та який, здавалося, не збиралася приховувати, просто щоб іти в ногу з модою. — Хочеш?

— Ні, дякую, я не голодний. До речі, мене звати Річард Флінн. А ти нова квартирантка?

Вона кивнула. Відкусила великий шматок хот-доґа і тепер намагалася швидко проковтнути його, перш ніж відповісти.

— Лора Бейнз. Рада знайомству. Особа, що жила тут переді мною, мала домашнього скунса? Там такий сморід, що аж волосся з носа повипадало. У будь-якому разі доведеться перефарбовувати кімнату. І там щось не так із котлом? Мені довелося чекати півгодини, щоб нагрілася вода.

— Затятий курець, — пояснив я. — Я про того типа, а не про котел, і не тільки цигарки, якщо розумієш, про що я. Але в усьому іншому він хороший хлопець. Він раптово вирішив узяти академічну відпустку, тому повернувся додому. Йому пощастило, що власниця помешкання не змусила його заплатити орендну плату до кінця року. Щодо котла, три різних сантехніки приходили, щоб полагодити його. Безуспішно, та я досі живу з надією.

— Щасливої дороги, — сказала Лора, не припиняючи їсти, звертаючись до колишнього орендаря. Потім указала на мікрохвильову піч на столі. — Я приготую попкорн, а потім дивитимуся телевізор. Джессіку покажуть у прямому ефірі на «Сі-ен-ен».

— Хто така Джессіка? — запитав я.

Мікрохвилівка дзеленькнула, оповіщаючи нам, що попкорн готовий висипатися у велику скляну миску, яку Лора витягнула з надр креденця над мийником.

— Джессіка Мак-Клур, маленька дівчинка, l’il gal, яка впала в шахту колодязя в Техасі, — пояснила вона. — «Сі-ен-ен» транслює рятувальну операцію в прямому ефірі. Як так вийшло, що ти про це не чув? Усі про це говорять.

Вона насипала в миску попкорн і махнула мені, щоб я прямував за нею в кімнату.

Ми сіли на диван, і вона увімкнула телевізор. Деякий час ми обоє мовчали, спостерігаючи за подіями, що розгорталися на екрані. Це був м’який, теплий жовтень майже без звичних дощів, тихі сутінки заповзали крізь розсувні скляні двері. За нами виднівся парк, що оточував церкву Святої Трійці, темну та таємничу.

Лора доїла свій хот-доґ, потім узяла з миски жменю попкорну. Здавалося, вона зовсім забула про мене. На екрані телевізора інженер пояснював репортерові, як триває робота над паралельною колодязною свердловиною, яку копали, щоб дати рятувальникам доступ до дитини в підземній пастці. Лора скинула туфлі й підібгала під себе ноги на дивані. Я помітив, що нігті на її ногах були пофарбовані фіолетовим лаком.

— Що вивчаєш? — запитав її зрештою.

— Отримую ступінь магістра з психології, — сказала вона, не відриваючи очей від екрана. — Це мій другий. У мене вже є один із математики, Чиказький університет. Народилась і виросла в Еванстоні, штат Іллінойс. Бував там? Там народ жує листовий тютюн і спалює хрести[4].

Я зрозумів, що вона десь на два-три роки старша, що трохи лякало. У моєму віці така різниця здавалася великою.

— Гадав, це десь у Міссісіпі, — сказав я. — Ні, ніколи не був у Іллінойсі. Я народився та виріс у Брукліні. На Середньому Заході був тільки якось улітку, коли мені виповнилося п’ятнадцять. Здається, ми з батьком вирушили на риболовлю в Озарк, штат Міссурі. Ми також відвідали Сент-Луїс, якщо я не помиляюся. Психологія? Після математики?

— Ну, в школі мене вважали своєрідним генієм, — сказала вона. — У старших класах я вигравала всілякі міжнародні математичні олімпіади, а в двадцять один здобула ступінь магістра й готувалася отримати доктора наук. Але відхилила всі стипендіальні програми і вступила сюди, щоб вивчати психологію. Мій ступінь магістра допоміг потрапити в дослідницьку програму.

— Добре, але ти й досі не відповіла на моє запитання.

— Май терпець.

Вона струсила крихти попкорну зі своєї футболки.

Я чудово це пам’ятаю. На ній були джинси-варьонки, такі з кількома блискавками, що саме ввійшли в моду, та біла футболка.

Вона підійшла до холодильника, щоб принести кока-колу, запитала, чи захопити й мені одну банку. Відкрила банки, встромила в кожну по соломинці та, повернувшись на диван, простягнула одну мені.

— Улітку після випуску я закохалася в одного хлопця, — вона вимовила це як «хлопца», — з Еванстона. Він приїхав додому на канікули. Він здобував ступінь магістра з електроніки в Массачусетському технологічному інституті, щось там пов’язане з комп’ютерами. Вродливий і, очевидячки, розумний хлопець, Джон Р. Фіндлі. Він був на два роки старший за мене, і ми ледь пам’ятали одне одного зі старших класів. Але через місяць його в мене вкрала Джулія Крейґ, одне з найдурніших створінь, яких я зустрічала у своєму житті, така собі людиноподібна істота, яка навчилася вимовляти з десяток слів, робити воскову епіляцію ніг та користуватися ножем і виделкою. Я зрозуміла, що хоча чудово справлялася з рівняннями та інтегралами, та не мала найменшого поняття про те, як думають люди загалом і чоловіки зокрема. Я зрозуміла: якщо не буду обачною, то, врешті-решт, проводитиму своє життя в оточенні кішок, морських свинок і папуг. І от тієї осені я опинилася тут. Мама хвилювалася й намагалася мене переконати змінити свою думку, але вона знала мене досить добре, щоб зрозуміти: простіше навчити мене літати на мітлі. Я вже на останньому курсі та ще ні разу не пошкодувала про своє рішення.

— Я теж на останньому курсі. Ти дізналася те, що тебе цікавило? — запитав я. — Тобто, як саме думають чоловіки?

Уперше вона подивилася мені просто в очі.

— Не впевнена, але гадаю, я роблю успіхи. Через кілька тижнів Джон розійшовся з Ґодзиллою. Після того я не відповідала на його дзвінки, хоча він кілька місяців намагався зі мною зв’язатися. Можливо, я просто прискіплива, знаєш.

Вона допила кока-колу та поставила порожню банку на стіл. Ми продовжували спостерігати по телевізору за порятунком li’l gal із Техасу й базікали майже до півночі, попиваючи каву та час від часу виходячи надвір, у сад, щоб покурити «Марлборо», яке вона принесла зі своєї кімнати. Якоїсь миті я допоміг їй перенести всередину решту речей із багажника її старого «хюндаю», припаркованого в гаражі.

Лора була мила, з почуттям гумору і, як я зрозумів, дуже ерудована дівчина. Як і в будь-якому новоспеченому дорослому, у мені вирували гормони. Тоді в мене не було дівчини і я відчайдушно хотів сексу, але добре пам’ятаю, що спершу навіть не думав про можливість затягнути її в ліжко. Я був упевнений, що вона мала хлопця, хоча ми ніколи не говорили про це. Але мене приємно схвилювала перспектива ділити будинок із жінкою — досі я ще ніколи такого не робив. Це було так, наче раптом мені відкрився доступ до раніше заборонених таємниць.


Дійсність виявилася такою: в коледжі мені не сподобалося, і я не міг дочекатися його закінчення й від’їзду. Я народився й виріс у Брукліні, у Вільямсбурзі, недалеко від Ґранд-стрит, де будинки були набагато дешевші, ніж тепер. Мама викладала історію в середній школі в районі Бед-Стай, а тато працював фельдшером у лікарні округу Кінґз. Іншими словами, я не належав до робочого класу, але почувався таким з огляду на робочий район, у якому жив.

Я виріс без будь-яких серйозних матеріальних проблем, але водночас мої предки не могли собі дозволити багато речей, які б хотілося мати. Мене цікавили бруклінці, і я почувався як риба у воді серед цього стовпотворіння різних рас і звичаїв. У сімдесяті для міста Нью-Йорка настали важкі роки, і, пам’ятаю, народ дожився до того, що не мав нічого. Було поширене насильство.

Коли я приїхав у Принстон, то приєднався до кількох наукових товариств, став членом одного з тих відомих «клубів їжі» й зависав із самодіяльними артистами з клубу «Трикутник».

На літературному вечері гуртка з якоюсь екзотичною назвою я прочитав кілька оповідань, які написав у старших класах. Ледь відомий автор, що викладав як запрошений професор, керував гуртком, а його члени змагалися один із одним у катуванні англійської мови, складаючи безглузді вірші. Коли вони зрозуміли, що мої розповіді були у «класичному» стилі, а я живився романами Гемінґвея та Стейнбека, то почали поглядати на мене, як на дивака. У будь-якому разі через рік свій вільний час я проводив у бібліотеці чи вдома.



Студенти — здебільшого вихідці зі Східного узбережжя, з середнього класу, який у шістдесятих роках зазнав великого переляку, коли весь світ, здавалося, розвалювався, і який виховав своїх потомків у такий спосіб, щоб це безумство більше не повторилося. Шістдесяті роки мали музику, марші, «літо кохання», експерименти з наркотиками, Вудсток і протизаплідні засоби. Сімдесяті бачили закінчення кошмару у В’єтнамі й введення диско, штани-кльош і расову емансипацію. Тому в мене виникло таке відчуття, що у вісімдесятих не було нічого епічного й наше покоління не встигло на потяг. Містер Рональд Рейґан, як хитрий старий шаман, зібрав дух п’ятдесятих, щоб збити з пантелику мозок нації. Гроші зносили жертовники всіх інших богів, одного за одним, готуючись виконати свій танок перемоги, тоді як пухкі ангели у стетсонах, накручуючи свої біляві пасма волосся, виспівували гімни вільному підприємництву. Іди, Ронні, йди!

Я вважав інших студентів снобістськими конформістами, незважаючи на бунтівні пози, у які вони ставали, без сумніву, вірячи, що це вимагалося Лігою Плюща як своєрідний невловимий спомин про попередні десятиліття. Традиції відігравали значну роль у Принстоні, але для мене вони були лише облудою — час позбавив їх будь-якого сенсу.

Я вважав більшість професорів посередностями, які зачепилися за неординарну роботу. Студенти, які вдавали з себе марксистів і революціонерів, живучи на гроші своїх багатих батьків, ніколи не втомлювали себе читанням таких томищ, як «Капітал», тоді як ті, хто вважали себе консерваторами, поводилися так, наче вони прямі нащадки того пілігрима на «Мейфлавер», який видерся на верхню частину щогли і, затуливши очі від сонця, закричав: «Земля!» Для перших я був міщанин, клас, який потрібно зневажати і чиї цінності треба втоптати в землю; для останніх я був просто малим із Брукліна, «білим сміттям», якому якимось дивом удалося проникнути в їхнє прекрасне студмістечко з підозрілими і, безсумнівно, згубними цілями. Принстон мені здавався переповненим зарозумілими роботами, які говорили з бостонським акцентом.

Але цілком можливо, що всі ці речі існували тільки в моїй уяві. Після того як вирішив стати письменником перед закінченням школи, я поступово вибудував для себе похмуре та скептичне бачення світу, з неоціненною допомогою містерів Кормака Мак-Карті, Філіпа Рота і Дона Делілло. Я був переконаний, що справжній письменник повинен бути сумним і самотнім, отримуючи при цьому жирні гонорари та проводячи відпустку на дорогих європейських курортах. Я сказав собі: якби диявол не довів Йова до того, що той сидів розбитий та виснажений на купі гною, про Йова ніхто б не чув і людство було б позбавлене літературного шедевра.

Я намагався не проводити більше, ніж потрібно, часу в університетському містечку, отож на вихідні зазвичай повертався до Нью-Йорка. Я блукав букіністичними крамницями Верхнього Іст-Сайду, дивився п’єси маловідомих театрів у Челсі й ходив на концерти Білла Фрізела, Сесіла Тейлора та Sonic Youth у нічному клубі «Нітінґ Фекторі», який щойно відкрився на Г’юстон-стрит. Я ходив у кафе на Міртл-авеню або перетинав міст у Нижньому Іст-Сайді й вечеряв із батьками та молодшим братом Едді, який і досі вчився в школі, в одному з тих сімейних ресторанів, де всі знають одне одного на ім’я.

Я складав іспити завиграшки, зручно влаштувавшись у зоні комфорту оцінок «добре», отож у мене не виникало труднощів, щоб знайти час писати. Я написав десятки оповідань і почав роман, хоча вистачило мене лише на кілька розділів. Я користувався старою друкарською машинкою «Ремінґтон», яку тато знайшов на горищі будинку, відремонтував і вручив мені як подарунок, коли я їхав до коледжу. Перечитуючи свої тексти і повсякчас редагуючи їх, здебільшого я відправляв їх у смітник. Щоразу, коли я відкривав для себе нового автора, я підсвідомо наслідував його, як шимпанзе, переповнений радістю від споглядання жінки в червоному.

З певних причин мені не подобалися наркотики. Уперше я курив «травку» в чотирнадцять років, під час поїздки з класом у ботанічний сад. Хлопець, якого звали Мартін, привіз дві цигарки, які п’ятеро чи шестеро нас передавали по колу в прихованому місці з відчуттям того, що каламутні води злочинності назавжди затягували нас у свої глибини. У старших класах я знову курив декілька разів, а також нализався дешевого пива на кількох вечірках у тінистих квартирах на Дріґґз-авеню. Але на радість предкам я не отримав ніякого задоволення ні від «кайфу», ні від сп’яніння. У ті дні, якщо ви були ладні відхилятися від праведного шляху, вас швидше б зарізали чи ви б померли від передозування, ніж знайшли б гідну роботу. Я наполегливо вчився в школі, отримував найвищі бали, одержав пропозиції від Корнелльського та Принстонського університетів, вибрав другий, який за тих часів вважався прогресивнішим.


Телебачення ще не стало нескінченним шоу-парадом, у якому різних невдах силують співати, ображають вульгарні ведучі шоу та змушують лізти в басейни, закишілі зміями. Американські телевізійні шоу ще не перетворилися на казку, розказану ідіотом, галасливу і сміховинну, але беззмістовну. Але в лицемірних політичних дискусіях того часу або в безбарвних жартах і малобюджетних фільмах про несправжніх підлітків нічого цікавого я не виявив. Кілька пристойних продюсерів і журналістів із шістдесятих і сімдесятих років, які й досі керували телестудіями, здавалися незграбними і такими самими неспокійними, мов динозаври, які помітили метеорит, що ознаменував кінець їхньої епохи.

Але, як я пізніше виявив, Лора любила ночами отримати дозу низькопробного телебачення, стверджуючи, що то єдиний спосіб, щоб її мозок опинився у стані спокою, що дозволяло йому класифікувати, систематизувати і зберігати всі дані, які він накопичив за день. Так, восени року Божого тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого я дивився телевізор більше, ніж завжди, знаходячи своєрідне мазохістське задоволення в тому, щоб завалитися на диван поруч із Лорою, коментувати всі ток-шоу, історії з новин і щотижневі драми, подібно до двох саркастичних стариганів на балконі в «Маппет-шоу».

Вона не одразу сказала мені про професора Джозефа Вайдера. Десь після Гелловіна Лора згадала в розмові, що знає його. Він був однією з найважливіших персон, що викладали в Принстонському університеті в ті роки, його вважали таким собі Прометеєм, який спустився до простих смертних, щоб поділитися з ними секретом вогню. Ми дивилися «Шоу Ларрі Кінґа», на яке запросили Вайдера, щоб поговорити про наркоманію, — троє молодих людей померли від передозування напередодні, у хатині біля міста Юджин, штат Орегон. Лора і професор були, за її словами, «хорошими друзями». На той час я вже був закоханий у неї, хоча і не підозрював цього.

Два

Наступні тижні, ймовірно, були найщасливіші в моєму житті.

Курси з психології переважно проводили у Ґрін-гол, всього в декількох хвилинах ходьби від Мак-Кош-гол та Дікінсон-гол, де я відвідував заняття з англійської, тому ми майже завжди були разом. Ми ходили в університетську бібліотеку, проходили повз Принстонський стадіон дорогою додому, зупинялися ненадовго в художньому музеї та одному з кафе неподалік чи сідали на потяг до Нью-Йорка, де дивилися такі фільми, як «Брудні танці», «Космічні яйця» та «Недоторкані».

Лора мала багато друзів, переважно — однокурсники з факультету психології. Вона познайомила мене з кількома, але вважала за краще проводити свій час зі мною. Щодо музики — у нас були різні смаки. Їй подобалася найсучасніша музика, на той час це були Лайонел Річі, Джордж Майкл та Fleetwood Mac, але стійко слухала зі мною касети та компакт-диски з альтернативним роком і джазом.

Іноді ми могли проговорити аж до світання, підбадьорюючи себе нікотином і кофеїном, а потім сонно йти на лекції після дво- чи тригодинного сну. Хоча в Лори була машина, вона рідко використовувала її, і ми обоє вважали за краще ходити пішки або їхати велосипедом. У ті вечори, коли їй не до снаги було дивитися телевізор, Лора викликала дух, який причаївся в гральній консолі «Нінтендо», і ми стріляли качок або грали рибкою Баблз у країні Клу-Клу.

Якось, коли ми впродовж кількох годин грали в ігри, вона сказала мені:

— Річарде, — вона ніколи не скорочувала моє ім’я до Річі або Дік, — ти знаєш, що ми — я про наш мозок — здебільшого не можемо відрізнити вигадку та реальність? Тому ми можемо плакати над одним фільмом і сміятися над іншим, хоча знаємо, що бачимо просто гру акторів, а історія вигадана письменником. Без цього нашого «дефекту» ми були б такі ж, як РОБи. РОБ означало Роботизований Оперативний Брат, ґаджет, винайдений японцями для самотніх підлітків. Лора мріяла купити такий пристрій, назвати його Арманд і навчити його приносити їй каву в ліжко і купувати квіти, коли вона сумувала. Та вона не знала, що я б з радістю робив усі ці речі й багато іншого для неї без будь-якого навчання.


Ти не знаєш, що таке біль, поки не отримаєш таку глибоку рану, що розумієш: попередні рани були тільки подряпинами. З настанням весни мої проблеми з адаптуванням до життя в Принстоні посилилися трагічною подією — я втратив тата.

Серцевий напад убив його майже миттєво, коли він був на роботі. Навіть негайне втручання його колег не врятувало його, тата визнали мертвим менш ніж через годину після того, як він упав у коридорі хірургії на третьому поверсі лікарні. Мій брат повідомив мені цю новину телефоном, у той час як мама дбала про дотримання формальностей.

Я заскочив у перший потяг і поїхав додому. Коли приїхав, у будинку вже було повно родичів, сусідів і друзів родини. Тата поховали на цвинтарі Евеґрін і невдовзі, на початку літа, мама вирішила переїхати до Філадельфії, забравши з собою Едді. Там жила її молодша сестра Корнелія. У наступні тижні для мене стало страшним шоком усвідомлення: все, що пов’язувало мене з дитинством, мало зникнути, і я ніколи знову не увійду в квартиру з двома спальнями, де доти минало все моє життя.

Я завжди підозрював, що мама ненавиділа Бруклін, і єдина причина, чому вона там залишилася, — тато. Завдяки своєму вихованню вона була педантичною, меланхолійною жінкою; її батько, Райнґардт Кнопф, був лютеранським пастором німецького походження. У мене залишилися неясні спогади про наші відвідини його тільки раз у рік, у день його народження. То був високий і суворий чоловік, який жив у Квінзі, у бездоганно чистому будинку з невеликим заднім двором. Глянувши навіть на крихітну грядку чи газон, у вас складалося враження, що кожна травинка ретельно зачесана. Його дружина померла під час пологів, коли народилася моя тітка, і він так ніколи й не одружився вдруге, ставлячи своїх дочок на ноги без сторонньої допомоги.

Він помер від раку легенів, коли мені виповнилося десять років, але час від часу, поки дідусь був ще живий, мама вимагала, щоб ми переїхали у Квінз — чисте, достойне місце, як казала вона, — пояснюючи, що хоче стати ближче до свого батька. Зрештою, вона відмовилася від ідеї, розуміючи, що це безнадійно: Майкл Флінн, мій тато, був упертий ірландець, який народився та виріс у Брукліні й не мав жодного наміру переїжджати в інше місце.

Тому мій від’їзд у Принстон на початку нового навчального року в коледжі збігся з переїздом мами та брата до Філадельфії. Коли я вперше зустрів Лору, то почав усвідомлювати, що ніколи не зможу повернутися в Бруклін, хіба що як гість. Я почувався, наче в мене відібрали все. Речі, які я не взяв із собою в Принстон, переїхали у двокімнатну квартиру на Джефферсон-авеню у Філадельфії, неподалік від центрального залізничного вокзалу. Я відвідав матір і брата незабаром після їхнього переїзду й одразу ж зрозумів, що те місце ніколи не стане мені домом. Ба більше, дохід сім’ї скоротився. Мої оцінки не були досить гарними, щоб отримувати стипендію, тому довелося шукати роботу на неповний робочий день, щоб забезпечувати себе до випуску.

Тато помер раптово, тому важко звикалося до того, що його не стало, і довший час я думав про нього так, наче він усе ще був із нами. Іноді покійні мають сильніший вплив, ніж коли вони були поруч. Пам’ять про них — або те, що ми гадаємо, що пам’ятаємо про них, — змушує нас намагатися догодити їм так, як вони ніколи б не переконали нас зробити, якби були живі. Татова смерть змусила мене почуватися більш відповідальним і менш схильним поринати в нездійсненні мрії. Живі постійно роблять помилки, але мертвих швидко огортають ореолом непогрішності ті, кого вони покинули.

Тому моя нова дружба з Лорою розквітала в той час життя, коли я почувався найсамотнішим, і саме тому її присутність стала ще важливішою для мене.


За два тижні до Дня подяки, коли погода почала псуватися, Лора запропонувала відрекомендувати мене професору Джозефу Вайдеру. Вона працювала під його керівництвом над дослідницьким проектом, який збиралася описати у своїй дипломній роботі.

Лора спеціалізувалася на когнітивній психології, яка в ті дні, коли комп’ютери тріумфально в’їхали в наші будинки та наше життя й у всіх на слуху був термін «штучний інтелект», залишалася чимось на зразок нерушеної цілини. Багато людей вірили, що через десяток років ми говоритимемо зі своїми тостерами і радитимемося з пральною машинкою щодо кар’єри.

Вона часто розповідала мені про свою роботу, але я розумів небагато, а з егоїзмом, типовим для всіх молодих чоловіків, я навіть не намагався зрозуміти. У пам’яті збереглося лише те, що професор Вайдер — який також навчався в Європі й здобув у Кембриджі докторський ступінь у галузі психіатрії, — наближався до кінця монументального дослідницького проекту, який, за словами Лори, стане справжнім переломним моментом, коли досягне розуміння того, як працює людський розум і який зв’язок існує між психічним подразником і реакцією. З того, що сказала Лора, я зрозумів: те щось пов’язане з пам’яттю і тим, як формуються спогади. Лора стверджувала: її знання математики було для Вайдера справжньою золотою жилою, оскільки точні науки завжди були його ахіллесовою п’ятою, а його дослідження містило використання математичних формул для кількісного визначення змінних.

Вечір, коли я вперше зустрів Вайдера, запам’ятався мені, але не з тої причини, про яку можна подумати. Одного суботнього полудня, десь у середині листопада, ми вивернули свої кишені й купили пляшку рожевого вина «Кот дю Рон», яке нам порекомендував працівник гастрономії, й вирушили до будинку професора. Він жив у Вест Віндзор, тому Лора вирішила, що ми поїдемо машиною.

Хвилин через двадцять ми припаркувалися перед будинком у стилі королеви Анни, біля невеликого озерця, яке таємниче світилося у світлі заходу сонця; дім оточував низький кам’яний мур. Ворота були відчинені, і ми спустилися стежкою, посипаною гравієм, яка перетинала доглянутий газон, обрамлений трояндовими та ожиновими кущами. Ліворуч височів величезний дуб, і його безлиста крона розкинулася над черепичним дахом будівлі.

Лора натиснула на ґудзик дзвінка, і високий, статний чоловік відчинив двері. Він був майже повністю лисий і мав сиву бороду, що сягала його грудей. Одягнений у джинси, кросівки і зелену футболку «Тімберленд» із засуканими рукавами, він скидався на футбольного тренера, а не на відомого викладача вишу, який своїм дивовижним одкровенням збирався занурити науковий світ у хаос, і в ньому був той дух самовпевненості, який мають люди, коли все йде по-їхньому.

Він міцно потис мені руку, а потім поцілував Лору в обидві щоки.

— Радий знайомству, Річарде, — сказав він несподівано молодим голосом. — Лора часто розповідала мені про вас. Зазвичай, — продовжував він, коли ми увійшли в передпокій із високою стелею, стіни якого були прикрашені картинами, і повісили наші пальта на вішалку, — вона насмішкувата та єхидна щодо всіх людей, які трапляються на її шляху. Але про вас вона розповідала тільки хороше. Мені було дуже цікаво познайомитися з вами. Будь ласка, друзі, проходьте за мною.

Ми увійшли у величезну дворівневу вітальню. В одному кутку були зона кухні з масивною стільницею посередині й різноманітні мідні каструлі та сковорідки, що звисали над нею. Біля західної стіни стояв старий стіл із бронзовими шарнірами, з кріслом, обтягнутим шкірою; на його поверхні — розкидані аркуші паперу, книжки та олівці.

У повітрі приємно пахло їжею і тютюном. Ми сіли на диван, накритий тканиною, прикрашеною східними мотивами, і чоловік поставив перед нами джин із тоніком, повідомивши, що вино, яке ми принесли, він прибереже на вечерю.

Інтер’єр будинку трохи збентежив мене. Він був ущерть заповнений творами мистецтва — виробами з бронзи, картинами та антикваріатом — як справжній музей. Поліровану підлогу повсюди вкривали килими ручної роботи. Це вперше я потрапив у такий будинок.



Вайдер зробив собі віскі з содовою і сів на крісло перед нами, підкурюючи цигарку.

— Річарде, я купив цей будинок чотири роки тому і два роки працював над ним, щоб він мав такий вигляд, як зараз. Озеро було суцільним смердючим болотом, над яким кишіли комарі. Але гадаю, це того варто, навіть якщо тут трохи відлюдно. Один чоловік, який на такому розуміється, казав мені, що за цей час його вартість подвоїлася.

— Він справді чудовий, — запевнив я його.

— Пізніше я покажу вам бібліотеку на другому поверсі. Оце моя гордість і радість; а все інше — просто дрібниці. Сподіваюся, що ви прийдете знову. Я іноді влаштовую вечірки по суботах. Нічого надзвичайного, всього кілька друзів і колег. А в останню п’ятницю місяця ввечері я граю в покер із кількома приятелями. Ми граємо тільки на дріб’язок, не хвилюйтеся.

Розмова повільно розгорталася, і через півгодини, коли ми сіли за стіл (він зробив спагеті «Болоньєзе» за рецептом колеги з Італії), здавалося, що ми знаємо один одного вже достатньо часу, і моє початкове зніяковіння повністю зникло. Лора майже не брала участі в розмові, оскільки вона виступала в ролі господині. Лора подавала їжу, а в кінці трапези прибрала тарілки та столові прилади, помістивши їх у посудомийну машину. Вона не зверталася до Вайдера «професоре», «сер» чи «містере Вайдер», а просто «Джо». Здавалося, Лора в себе вдома, і було очевидно, що вона вже грала цю роль раніше, у той час як професор ораторствував на різні теми, смалячи цигарки одну за одною і супроводжуючи свої слова широкими жестами.

Якоїсь миті я зацікавився, наскільки вони насправді близькі, але потім сказав собі, що це не моя справа, оскільки тоді я й не підозрював, що вони могли бути більше, ніж просто хороші друзі.

Вайдер похвалив вино, яке ми принесли, і, відхилившись від теми, почав довгу розповідь про французькі виноградники, пояснюючи мені різні правила подавання вина відповідно до сорту винограду. Якимось чином йому вдалося зробити це, не скидаючись на сноба. Потім він розказав мені, що замолоду кілька років жив у Парижі. Він здобув ступінь магістра в галузі психіатрії у Сорбонні, а потім вирушив до Англії, де отримав ступінь доктора наук й опублікував свою першу книгу.

Невдовзі він устав і десь із надр будинку виніс іще одну пляшку французького вина, яке ми випили. Лора все ще пригублювала свій перший келих, бо, як пояснила вона професору, мусила вести машину дорогою додому. Здавалося, вона рада, що ми так добре порозумілися, спостерігаючи за нами, як няня, щаслива від того, що діти, за якими вона приглядає, не ламають свої іграшки і не б’ються одне з одним.

Як я пам’ятаю, розмова з ним була досить хаотична. Він багато говорив, перескакуючи з однієї теми на іншу з легкістю фокусника. У нього на все була своя думка, починаючи з ігор «Гігантів» минулого сезону і закінчуючи російською літературою дев’ятнадцятого століття. Правда, мене вразили його знання, і було очевидно, що він багато читав і вік не притупив його інтелектуальну допитливість. (Для тих, хто ледь вийшов із підліткового віку, дорослі, яким було ледь не шістдесят, здавалися старезними.) Але водночас він справляв враження свідомого місіонера, який уважав своїм завданням терпляче просвіщати дикунів, чиї розумові здібності видатними не вважав. Він ставив сократівське навідне запитання і, перш ніж я встигав відкрити рот, щоби щось сказати, сам на нього відповідав, а опісля наводив контраргументи, щоб спростувати все сказане кількома хвилинами раніше.

Насправді, як я пригадую, розмова нічим не відрізнялася від довгого монологу. Через кілька годин я був переконаний, що, можливо, він продовжить говорити навіть тоді, коли ми поїдемо.

Упродовж вечора телефон, який він тримав у холі, кілька разів дзвонив, і він відповідав, перепрошуючи і швидко закінчуючи розмови. Однак одного разу він таки довго розмовляв, говорячи тихо, щоб його не підслухали з вітальні. Я не міг розібрати слів, але голос видавав роздратування.

Вайдер повернувся, схоже, засмучений.

— Ці хлопці несповна розуму, — сказав він сердито Лорі. — Як можна просити такого науковця, як я, зробити щось подібне? Дай їм палець, то вони й руку відгризуть. Сплутатися з тими ідіотами було найдурнішою річчю, яку я зробив у своєму житті.

Лора не відповіла і зникла десь у будинку. Я задумався, про кого він говорить, але Вайдер вийшов і приніс ще одну пляшку вина. Коли ми її випили, він, здавалося, забув про неприємний дзвінок і жартома зауважив, що справжні чоловіки п’ють віскі. Він знову вийшов і приніс пляшку «Лаґавулін» і чашу з льодом. Коли пляшка була вже наполовину порожня, він передумав. Вайдер сказав, що найкраща випивка для святкування початку прекрасної дружби — горілка.

Я зрозумів, наскільки сп’янів, коли встав, щоб піти у ванну, — до цього я героїчно тримався. Мої ноги не слухалися, і я мало не впав сторчголов на підлогу. Я не був тверезником, але ще ніколи так багато не пив. Вайдер уважно спостерігав за мною, немов за кумедним щеням.

У ванній кімнаті я глянув у дзеркало над мийником і побачив два знайомі обличчя, що дивилися на мене, змусивши розсміятися. У коридорі я згадав, що не помив руки, тому повернувся. Вода була надто гаряча, і я ошпарився.

Лора повернулася, пильно на нас подивилася, а тоді зробила обом по горнятку кави. Я намагався зрозуміти, чи й професор був п’яний, але мені він здався тверезим, ніби я напився сам. Я почувався, наче став жертвою якогось злого жарту, коли помітив, що в мене виникли проблеми з артикуляцією. Я викурив забагато цигарок, і моя грудна клітка боліла. Сірі хмари диму носилися кімнатою, мов примари, хоча обидва вікна були відчинені навстіж.

Ми продовжували точити ляси ще десь із годину, але не пили нічого, крім кави та води, а потім Лора дала мені знак: час іти. Вайдер провів нас до машини, розпрощався з нами та сказав, що щиро сподівається побачити мене тут знову.

Коли Лора виїхала на Колоніал-авеню, яке було майже безлюдне в цей час, я сказав їй:

— Хороший він чоловік, правда? Ніколи не стрічав людини, яка так добре переносить стільки алкоголю. Нічого собі! Ти хоч уявляєш, скільки ми випили?

— Може, він щось прийняв заздалегідь. Я про таблетки чи щось таке. Він зазвичай стільки не п’є. І ти ж не психолог, тому й не зрозумів, що він викачував із тебе інформацію, не розповівши геть нічого про себе.

— Він розповів мені багато всього про себе, — сказав я, суперечачи їй і намагаючись зрозуміти, чи варто нам зупинитися, щоб я виблював десь за деревом на узбіччі. У мене паморочилося в голові, й від мене певно тхнуло, наче я щойно прийняв ванну з алкоголю.

— Він нічого тобі не сказав, — обрізала вона, — крім загальновідомої інформації, яку можна дізнатися з суперобкладинки будь-якої з його книжок. А ти, з іншого боку, розповів йому, що боїшся змій, що в чотири з половиною роки тебе ледь не зґвалтував божевільний сусід, якого твій батько тоді побив майже до смерті. Ти розповів про себе вагомі речі.

— Я це розповів? Не пригадую.

— Його улюблена гра — порпатися в мозку інших людей, наче він досліджує будинок. У нього це більше, ніж просто професійна звичка. Це майже патологічна допитливість, яку йому рідко вдається втримати під контролем. Ось чому він погодився керувати тою програмою, що…

Лора зупинилася на півслові, наче раптом схопилася, що збиралася сказати надто багато.

Я не питав, що вона хотіла сказати. Я відчинив вікно і відчув, як у голові почало прояснюватися. У небі висів блідий півмісяць.

У ту ніч ми стали коханцями.

Це сталося просто, без попередніх лицемірних дискусій типу «я не хочу зруйнувати нашу дружбу». Після того як вона загнала машину в гараж, ми кілька хвилин стояли на задньому дворі, який купався в жовтуватих відблисках вуличного світла, ми мовчки закурили одну на двох цигарку. Увійшли всередину і, коли я спробував ввімкнути світло в будинку, вона зупинила мене і, взявши за руку, повела до себе в спальню.


Наступного дня була неділя. Ми провели в будинку весь день, кохаючись та відкриваючи одне одного. Пригадую, ми майже не говорили. Пополудні ми пішли в трактир «Пікок Інн», де поїли, тоді, поки не стемніло, трохи погуляли в Ком’юніті-Парк-Норт. Я вже казав їй про свій намір знайти роботу, і коли знову завів про це розмову, вона одразу запитала, чи спокусила б мене робота у Вайдера. Він шукав когось, щоб упорядкувати книжки в бібліотеці, про яку згадував, але так і не зміг показати мені ввечері напередодні. Я був здивований.

— Гадаєш, він погодиться?

— Я вже говорила з ним про це. Тому він і хотів зустрітися з тобою. Але, як типові чоловіки, ви не спромоглися обговорити це. Думаю, ти йому сподобався, тому труднощів не виникне.

Я запитав себе, чи й він сподобався мені.

— У такому разі мене це влаштовує.

Вона нахилилася і поцілувала мене. Під її лівою ключицею над груддю була коричнева родинка розміром із четвертак. Я детально її вивчив того ж дня, наче хотів переконатися, що ніколи не забуду якусь частину її тіла. Її щиколотки були незвично тонкі, а пальці ніг дуже довгі; вона називала їх «баскетбольна команда». Я відкривав для себе кожну плямку та прищик на шкірі, де й досі залишалися сліди літньої засмаги.

У ті дні швидка любов стала такою самою звичною, як і ресторани швидкого харчування, і я не виняток із цього правила. Я втратив невинність у п’ятнадцять, у ліжку, над яким висів великий плакат Майкла Джексона. Ліжко належало дівчині на ім’я Джоел, що була на два роки старша за мене і жила на Фултон-стрит. У наступні роки я мав багато партнерок і двічі чи тричі навіть думав, що закоханий.

Але в той вечір я зрозумів, що помилявся. Може, деколи я відчував звабу, пристрасть або прив’язаність. Та з Лорою все було зовсім по-іншому, все це разом узяте і щось більше: сильне бажання перебувати поруч з нею щохвилини та щосекунди. Можливо, я туманно відчував, що ми проведемо разом небагато часу, тому поспішав зібрати достатньо спогадів про неї, щоб пронести через усе своє життя.

Три

Я почав працювати в бібліотеці Вайдера наступних вихідних, діставшись до будинку автобусом зі станції Трініті. Ми випили по пиву на лавці поряд із озером, і він пояснив мені, як потрібно організувати його кілька тисяч книжок.

Професор купив новий комп’ютер, який поставив у кімнаті нагорі. Там не було вікон, а стіни вкривали довгі дерев’яні полиці. Він хотів, щоб я сформував кодифіковані записи так, щоб пошукова система змогла вказати місце розташування кожної книжки. Це означало ввести в комп’ютер дані: назву, авторів, видавців, номер Бібліотеки Конгресу і тому подібне та розмістити книжки за категоріями. Ми обоє зробили приблизний розрахунок і прийшли до висновку: на це підуть усі мої вихідні впродовж наступних шести місяців, хіба що я зможу проводити за роботою кілька додаткових днів кожного тижня. Я почав писати мою дипломну роботу, але сподівався, що знайду і протягом тижня зайвий полудень, щоб закінчити записи в бібліотеці, для яких мене Вайдер найняв.

Він запропонував платити мені щотижня. Сума виявилася більш ніж щедрою, і він дав мені чек за перші три тижні авансом. Я помітив, що, коли Лори не було, він ставав менш балакучим і говорив більше по суті.

Він сказав мені, що працюватиме в підвалі, де розташовано невеликий тренажерний зал, і залишив мене на самоті в бібліотеці.

Дві чи три години я провів, знайомлячись із комп’ютером і програмним забезпеченням, та протягом цього часу Вайдер не повернувся. Коли я нарешті вийшов з бібліотеки, то виявив його на кухні — він робив бутерброди. Ми поїли разом, говорячи про політику. На моє здивування, він був дуже консервативний у своїх думках і вважав «лібералів» такими самими небезпечними, як комуняк. Він думав, що Рейґан упорався якнайкраще, вимахуючи кулаком в обличчя Москви, тоді як його попередник, Джиммі Картер, лише цілував росіянам дупи. Ми курили у вітальні, а на кухні саме бурчала кавоварка, коли він запитав мене:

— Ви з Лорою просто приятелі?

Його запитання застало мене зненацька, і мені було незручно сформулювати відповідь. Я ледь не буркнув, що наші з Лорою стосунки — не його справа. Але я знав, що Лора дуже цінувала їхню дружбу, тому намагався залишатися незворушним.

— Просто приятелі, — збрехав я. — Так трапилося, що вона переїхала в той самий будинок, як і я, і ми потоваришували, хоча спільного в нас небагато.

— У тебе є дівчина?

— Так вийшло, що наразі я самотній.

— Що ж тоді? Вона красива, розумна і приваблива в усіх планах. Лора говорила мені, ви проводите багато часу разом.

— Я не знаю, що й сказати: або почуття є, або його немає.

Вайдер приніс горнята кави і простягнув мені одне, потім закурив і серйозно подивився на мене.

— Вона щось розповідала про мене?

Я відчував, що розмова стає напруженою.

— Вона ставиться до вас із великою повагою і щаслива бути поруч. Наскільки я розумію, ви обоє працюєте над спеціальним проектом, що докорінно змінить те, як ми сприймаємо людський розум, — щось пов’язане з пам’яттю. Це все.

— Вона розповідала тобі якісь подробиці, про що саме той проект? — швидко запитав він.

— Ні. На жаль, я спеціалізуюся в зовсім іншій галузі, і Лора відмовилася від спроб посвятити мене в таємниці психології, — сказав я, намагаючись здаватися розслабленим. — Ідея копирсатися в людському мозку не заводить мене. Без образ.

— Але ти ж хочеш стати письменником, так? — сказав він роздратовано. — Як ти збираєшся розвивати свої персонажі, якщо не знаєш про те, як люди думають?

— Це все одно, що стверджувати: ви повинні бути геологом, щоб змогти насолоджуватися скелелазінням, — сказав я. — Джо, я думаю, ви мене не так зрозуміли. — Він наполягав, щоб я називав його на ім’я, хоча мені було незручно робити це. — Іноді я просто сиджу в кафе й спостерігаю за людьми, вивчаю їхні жести та вирази. Іноді намагаюся уявити, що приховано за жестами й виразами. Але це те, що вони хочуть показати, свідомо чи ні, і…

Він не дав мені закінчити речення.

— Гадаєш, я якийсь вуаєрист, що підглядає через замкову щілину? Зовсім ні. Люди часто потребують підтримки, щоб краще себе зрозуміти, тому треба знати, як простягнути їм руку допомоги, без якої їхні особистості почнуть руйнуватися. У будь-якому разі мета тут зовсім інша. Розумієш, такий предмет дослідження — або, може, й не розумієш, але повір мені на слово — потребує, щоб до нього підходили конфіденційно, допоки я не оприлюдню результати. Я вже підписав контракт із видавцем, але не нашого університету, тому рада правління аж гуде. Не думаю, що треба тобі розповідати про заздрість у науковому світі. Ти вже досить давно студент, то знаєш, як усе працює. Існує ще одна причина, чому поки що потрібна конфіденційність, але я не можу посвятити тебе в це. Як справи в бібліотеці?

Це так у його стилі раптово змінювати тему, наче він завжди намагався застати мене зненацька. Я сказав, що ознайомився з комп’ютером і програмним забезпеченням, і, здавалося, все гаразд.

Чверть години потому, коли я саме збирався йти, Вайдер зупинив мене біля вхідних дверей і сказав, що нам потрібно поговорити про дещо іще.

— Після того як ви відвідали мене минулого тижня, хтось підходив до тебе й намагався розпитувати про те, над чим я працюю? Колега? Друг? Може, навіть незнайомець?

— Ні, особливо зважаючи на те, що ніхто, крім Лори, не знає, що я сюди приходив.

— Чудово. І в майбутньому також нікому не кажи. Справа з бібліотекою залишиться тільки між нами. До речі, чому Лора сьогодні не прийшла?

— Вона в Нью-Йорку, з подругою. Обіцяла піти з нею на шоу і залишиться в неї на ніч. Батьки повертаються завтра вранці.

Якийсь час він пильно дивився на мене.

— Чудово. Мені цікаво, як їй те шоу. Як звати її подругу?

— Да́рма, якщо не помиляюся.

— Такі імена, як Дейзі й Ненсі, були недостатньо гарні для тих хіпі двадцять років тому, правда? Бувай, Річарде. Побачимося після Дня подяки. Я б запросив тебе відсвяткувати зі мною, але завтра збираюся в Чикаго і до п’ятниці не повернуся. Лора має запасний комплект ключів, можеш ним скористатися. Ти знаєш, що потрібно зробити, і якщо маєш час, можеш приходити, поки мене не буде. Бережи себе.


Замість того, щоб піти на автобусну зупинку, я тинявся вулицями неподалік Вайдерового будинку, курив і думав про нашу розмову.

Отже, Лора мала запасний комплект ключів від будинку Вайдера. Це здалося мені дивним, адже я ніколи не знав, що вони настільки близькі. Якщо я правильно зрозумів, то Вайдер натякав: Лора збрехала мені, коли сказала, що збирається в театр зі своєю подругою. І він дуже обережно розпитував мене про характер наших із Лорою стосунків.

Я повернувся додому в кепському настрої, поклав чек у шухляду гардеробу в моїй кімнаті з неприємним почуттям, що то була плата за сумнівну справу, яку я не розумів. Уперше від зустрічі з Лорою я мав провести суботній вечір на самоті, і будинок здавався темним і ворожим.

Я прийняв душ, замовив піцу та подивився одну серію «Одружені… та з дітьми», не знайшовши нічого смішного в діяннях сімейства Банді. Я відчував запах Лори, ніби вона сиділа поруч зі мною на дивані. Минуло всього кілька тижнів, відколи я вперше зустрів її, але склалося враження, що ми знаємо одне одного багато років, — вона вже стала частиною мого життя.

Я послухав касету Б. Б. Кінґа, погортав роман Нормана Мейлера і задумався про неї й професора Вайдера.

Він добре до мене ставився, запропонував мені роботу, за яку я мав би почуватися вдячним. Він був провідною постаттю в науковому світі, тому мені пощастило, що він узагалі звернув на мене увагу, навіть коли й за пропозицією його протеже. Проте, попри цей образ, я відчув щось темне і дивне в його поведінці, те, що я не міг визначити, але воно там було, ховаючись за люб’язністю і майже безупинним потоком слів.

І найгірше — мене вже почало цікавити, чи казала правду Лора. Я продумав усі види сценаріїв, за допомогою яких можна перевірити правдивість її слів, але на той час уже було занадто пізно, щоб устигнути на поїзд до Нью-Йорка. І до того ж, я би почувався смішним, шпигуючи за нею здалеку, як у поганому дешевому кіно.

З такими думками я заснув на дивані, тоді прокинувся посеред ночі й піднявся у свою спальню. Мені снилося, ніби я був поруч із величезним озером, береги якого вкривав очерет. Я дивився в темні води, і раптом у мене виникло сильне відчуття небезпеки. Я побачив лускатий, замулений силует величезного алігатора, який підкрадався до мене через зарослі.

Але коли рептилія розплющила очі та втупилася в мене, я побачив, що вони були такі самі водянисто-блакитні, як у професора Вайдера.


Наступного дня Лора повернулася. Я провів весь день, тиняючись навколо університетського містечка з двома знайомими, а на обід пішов до їхнього будинку на Насса-стрит поїсти піцу і послухати музику. Коли я почув, що під’їхав її автомобіль, то саме робив собі каву.

Лора здавалася втомленою, у неї були темні кола під очима. Вона якось сухо поцілувала мене, а потім рвонула в свою кімнату, щоб переодягнутися і прийняти душ. Чекаючи на неї, я налив два горнятка кави й розтягнувся на дивані. Коли Лора спустилася, вона подякувала мені за каву, схопила пульт дистанційного управління і почала перемикати канали. Не схоже, що вона була в настрої говорити, тому я дав їй спокій. У якийсь момент вона запропонувала вийти надвір покурити.

— Шоу було дурне, — сказала вона, спрагло затягуючись цигаркою. — Батьки Дарми діставали нас увесь вечір. А коли я поверталася назад, у тунелі перед нами сталася аварія, тому я на півгодини застрягла в заторі. Ця клята машина почала видавати дивний шум. Гадаю, треба її комусь показати.

Надворі мрячило, і крапельки води в її волоссі виблискували, як діаманти.

— Як називалося шоу? — запитав я. — Якщо хтось запитає мене, я допоможу їм заощадити тридцять доларів.

— «Зоряний експрес», — швидко відповіла вона. — Відгуки хороші, просто я була не в тому настрої.

Вона знала, що я ходив до Вайдера, тому запитала мене, як усе пройшло і чи дійшли ми згоди відносно бібліотеки. Я розповів їй: він дав мені чек, яким я збирався розрахуватися за квартиру, і я вже відпрацював кілька годин.

Коли ми повернулися всередину й сіли на диван, вона запитала:

— Щось не так, Річарде. Поговорімо про це?

Я вирішив, що безглуздо намагатися приховати все, тому сказав:

— Вайдер розпитував мене про наші стосунки. І…

— Що саме?

— Дивні запитання… Він також хотів дізнатися, чи не підходили до мене щодо нього, і питав, що ти розповіла мені про дослідження, яке ви з ним робите.

— Ага!

Я чекав, що вона продовжить, але Лора мовчала.

— Ба більше, він натякав, що ти, можливо, збрехала мені й що в Нью-Йорк поїхали з якоїсь іншої причини.

На якусь мить вона замовкла, а тоді запитала мене:

— І ти повірив йому?

Я знизав плечима.

— Я вже й не знаю, що думати. Я не знаю, чи маю право розпитувати тебе про те, що ти робиш чи не робиш. Ти не моя власність, і не думаю, що я підозріливий хлопець.

Вона тримала горня в долонях, немов птаху, яку збиралася випустити.

— Добре, то ти хочеш, щоб ми це з’ясували?

— Звісно.

Вона поставила горня на стіл і вимкнула телевізор. Ми домовилися не палити в будинку, але вона закурила. Я вважав це винятковою обставиною, тому правила тимчасово діяти припинили.

— Гаразд, не все зразу. Коли я переїхала сюди, мені навіть на думку не спадало починати стосунки з тобою чи з кимось ще. Наприкінці першого курсу я почала зустрічатися з хлопцем з економічного факультету. Ми провели літо окремо; обоє повернулися додому. Відновили стосунки восени, і деякий час усе здавалося добре. Я закохалася в нього або так принаймні думала, хоча й знала, що почуття невзаємне — він був непостійний, не брав на себе жодних емоційних зобов’язань. Я підозрювала, що він зустрічається з іншими дівчатами, тому злилася на себе за те, що терплю його. Саме тоді я почала працювати на Вайдера. Спочатку як волонтер, так само, як ще зо двадцять чи тридцять інших студентів, але незабаром, коли ми взялися обговорювати його роботу, гадаю, я йому сподобалася. Я перейшла на вищий рівень. Стала його асистенткою, якщо можна так сказати. Хлопець, про якого я говорила, приревнував. Він почав стежити за мною, розпитував про стосунки з Вайдером. Декан отримав анонімного листа, у якому мене і професора звинувачували в тому, що ми коханці.

— Як звали того хлопця?

— Упевнений, що хочеш знати?

— Звісно.

— Його звати Тімоті Сандерз. Він і досі тут вчиться, у магістратурі. Пам’ятаєш, коли ми були в барі «У Роберта», на Лінкольн-стрит, одразу ж після того, як уперше зустрілися?

— Пам’ятаю.

— Він був там із дівчиною.

— Гаразд, продовжуй.

— Після того листа до декана Вайдер оскаженів. Я дуже хотіла продовжувати працювати з ним, оскільки вже була залучена в його дослідницьку програму. Йшлося про мій шанс зробити собі кар’єру в цій галузі. Я не збиралася дозволити Тімоті зруйнувати такий шанс. Я зізналася Вайдеру в певних підозрах щодо того, хто відправник того листа. Він змусив мене пообіцяти розірвати свої стосунки з Тімоті, що я й так збиралася зробити. Ми з Тімоті поговорили, і я сказала йому, що не хочу продовжувати зустрічатися з ним. Як не дивно, саме тоді, здавалося, він щиро закохався в мене. Він слідував за мною, куди б я не пішла, надсилав листи з довгими сопливими історіями, попереджаючи, що серйозно налаштований покінчити з життям, і я житиму з почуттям провини. Він надсилав мені додому і в університет квіти, випрошував зустрітися з ним хоча б на кілька хвилин. Я дотримала свого рішення і відмовилася розмовляти з ним. Вайдер запитував мене зо два рази, чи той хлопець ще присутній у моєму житті, і, здавалося, залишився задоволений, коли я сказала йому, що порвала з Тімоті назавжди, і, що б не трапилося, ніколи не зміню свою думку. Тоді Тімоті застосував іншу тактику і почав завуальовано погрожували. Здавалося, він одержимий. Якось я бачила його неподалік Вайдерового будинку, він сидів у своєму автомобілі, припаркованому під вуличним ліхтарем на розі. Через нього я переїхала сюди. На деякий час Тімоті зник, і я зустріла його знову, як уже казала, того вечора в барі. Після того він підійшов до мене в студмістечку, і я зробила помилку, погодившись випити з ним горнятко кави. Я була переконана: він змирився з тим, що все скінчилося, враховуючи те, що він припинив переслідувати мене.

— Вибач, що перебиваю, — сказав я. — Але чому ти не звернулася в поліцію?

— Я не хотіла неприємностей. Тімоті не був жорстоким. Він жодного разу не спробував вдарити мене, тому я не почувалася в якійсь фізичній небезпеці. І я сумніваюся, що поліціянти зацікавляться закоханим хлопцем, що гине за аспіранткою, допоки той не порушить закон. Але після кави разом усе почалося знову. Він сказав мені, що я все ще кохаю його і, хоча не визнаю, рано чи пізно зрозумію це. Що він був настільки засмучений, коли ми розійшлися, що тепер проходить курс терапії в Нью-Йорку. Я хвилювалася, що він може прийти сюди й улаштувати сцену, а ти розгніваєшся. Коротко кажучи, я погодилася поїхати з ним на один із сеансів, щоби продемонструвати психологу, що я людина з плоті й крові, а не плід його уяви, видумана подруга, у чому, як він підозрював, був переконаний психолог. Тому я й вирушила в Нью-Йорк. Він уже дізнався мою нову адресу. Після візиту до психолога я зустріла Дарму і провела ніч у її батьків, як уже тобі розповідала. Це все. Тімоті обіцяв ніколи не намагатися знайти мене знову.

— Чому ти не сказала мені правду? Хіба це не було б простіше?

— Бо довелося б розповісти тобі все, що я тільки-но розповіла, а я не хотіла. Цей хлопець не що інше, як тінь із мого минулого, і я хочу, щоб він там і залишався, з іншими тінями. Річарде, в усіх нас є речі, які хочеться забути, та ми нічого не можемо з цим удіяти. І речі з минулого не варто виставляти напоказ, бо іноді їхнє значення занадто складне чи надто болюче. Краще їх приховувати.

— І це все? Ти пішла з ним на один сеанс, поспілкувалася з психіатром, а потім ви просто розійшлися?

Вона здивовано глянула на мене.

— Так, я ж сказала тобі, що це все.

— А що сказав лікар?

— Він був переконаний, що Тімоті вигадав усю цю історію про наші стосунки. Що колишня дівчина — це своєрідна проекція, яку він створив для себе, і що це, ймовірно, не має ніякого зв’язку з реальною людиною на ім’я Лора. Це якось пов’язано з вихованням мачухою, яка не любила його, а він не міг витерпіти думку, що його відштовхують. Але чому тебе цікавить усе це лайно?

Сутеніло, але ніхто з нас не встав, щоб увімкнути світло. Ми сиділи в напівтемряві, як на полотні Рембрандта під назвою «Лора випрошує прощення в Річарда».

Я хотів її, не міг дочекатися, щоб зняти з неї одяг і відчути її тіло поруч із моїм, але водночас почувався, наче мене обдурили й зрадили. Мене загнали в глухий кут, і я не знав, що робити далі.

— Вайдер знав про це? — запитав я. — Він знав справжню причину, чому ти збиралася до Нью-Йорка?

Вона підтвердила, що знав.

— І чому він відчував потребу привернути до цього мою увагу?

— Тому що саме так він і робить, — відрізала вона сердито. — Тому що йому, напевне, не подобається, що в нас стосунки. Може, він ревнує і не може опиратися спокусі підкинути дров у вогонь, тому що це він уміє робити найкраще: маніпулювати, гратися з розумом інших людей. Я попереджала тебе, що ти не знаєш, який він насправді.

— Але ти описала його як генія, якогось напівбога і сказала мені, що ви хороші друзі. А зараз…

— Ну, здається, іноді навіть геній може стати справжнім придурком.

Я знав, що страшенно ризикую, запитуючи це, проте продовжив.

— Лоро, у вас із Вайдером були якісь стосунки?

— Ні.

Я був вдячний, що вона дала мені пряму відповідь, без жодного лицемірного обурення або (майже) неминучого «як ти міг навіть подумати таке»?

Але все ж за якусь мить вона додала:

— Мені прикро, Річарде, що така думка промайнула в твоїй голові. Але з огляду на обставини я розумію.

— Я був трохи здивований, коли дізнався, що в тебе є ключі від його дому. Вайдер сказав мені.

— Якби ти запитав мене, я б теж тобі сказала. Це не секрет. Він сам, не має співмешканки. Жінка приходить кожної п’ятниці прибирати, а також його колишній пацієнт, який живе поруч, приходить щоразу, коли йому потрібен домашній майстер. Він дав мені ключі про всяк випадок. Я ніколи їх не використовувала, повір мені. Я ніколи не приходила, коли його не було вдома.

Її обличчя ледь виднілося в присмерку вітальні, і мене непокоїло, хто ж така Лора Бейнз насправді, та Лора Бейнз, яку я зустрів лише кількома тижнями раніше і про яку, зрештою, нічого не знав. Тоді я відповів на своє власне питання: вона — жінка, яку я кохав, і це все, що справді важливо.


Того ж вечора, після того як ми домовилися більше ніколи не говорити про цей випадок — а я був досить молодий, щоб давати обіцянки, яких неможливо дотриматися, — Лора розповіла мені про експерименти, які робив Вайдер. Навіть вона не знала всіх подробиць.

Зв’язок професора з владою почався близько семи років тому, коли його вперше викликали як свідка-експерта у справі про вбивство. Адвокат обвинуваченого наполягав на тому, що його клієнт не міг постати перед судом через неосудність. У таких випадках, як пояснила Лора, збирається команда з трьох експертів, і вони разом складають звіт про психічний стан обвинуваченого, а потім суд вирішує, чи версія захисту обґрунтована, чи ні. Якщо експерти підтверджують, що обвинувачений страждає на психічне захворювання, яке робить його нездатним зрозуміти природу обвинувачень, висунутих проти нього, то його переводять у судово-психіатричну лікарню. Пізніше на прохання адвоката пацієнта можуть перевести у звичайну психіатричну лікарню або навіть звільнити, якщо суддя прийме рішення на його користь.

Вайдер, який на той час викладав у Корнелльському університеті, засвідчив, що такий собі сорокавосьмирічний Джон Тібурон, якого звинувачували у вбивстві сусіда, вдає хворого на амнезію, хоча два інші експерти вважали, що він психічно хворий, страждав на параноїдальну шизофренію й що його передбачувана втрата пам’яті справжня.

Зрештою, було доведено: Вайдер мав рацію. Дослідники виявили журнал, який вів Тібурон, де він описував свої справи до найменших подробиць. Сусід був не єдиною жертвою. Крім того, Тібурон збирав інформацію про симптоми різних психозів, які могли б бути підставою для виправдання. Іншими словами, злочинець упевнився: в тому разі, якщо його спіймають, він зможе досить переконливо прикидатися, щоб експерти повірили, що він психічно хворий.

Після цього випадку Вайдера продовжували викликати як консультанта, і він дедалі більше зацікавлювався вивченням пам’яті й аналізом пригнічених спогадів, які були в моді після публікації книжки «Мішель пам’ятає», написаної психіатром і ймовірною жертвою сатанинського ритуального насильства в дитинстві. Вайдер розглянув сотні таких випадків, навіть використовував гіпноз для подальшого просування дослідження. Він відвідував в’язниці й судово-психіатричні лікарні, говорив із небезпечними злочинцями і вивчав незліченні випадки амнезії.

Урешті, він дійшов висновку, що деякі випадки пригнічення спогадів, особливо коли суб’єкти зазнали серйозної психологічної травми, виникають, коли вмикається свого роду автоімунна система — суб’єкт досить легко стирає травматичні спогади або очищає їх, щоб зробити прийнятними, так само, як біла кров’яна клітина атакує вірус, що проникнув у тіло. Отже, наш мозок укомплектований і кошиком для сміття.

Але якщо такі процеси розгорталися спонтанно, чи можна було розшифрувати їхній механізм, щоб терапевт міг запустити його та керувати ним? Оскільки спонтанне спрацьовування механізму досить часто спричиняло незворотні пошкодження і безпечні спогади могли стертися разом із травматичними, спроба пацієнта уникнути травми призводила до нової травми, у деяких випадках більшої, ніж попередня. Це неначе вирішити проблему потворного шраму чи опіку, відрізавши всю руку.

Вайдер продовжив свої дослідження, на той час перебравшись до Принстона.

Саме там до нього звернулися представники одного агентства, як він загадково висловився в розмові з Лорою, щоб запропонувати йому місце керівника програми, розробленої цією установою. Лора більше нічого не знала, але підозрювала, що проект містив видалення чи «очищення» травматичних спогадів, від яких страждали солдати та таємні агенти. Вайдер не хотів говорити про це. Справи йшли не надто гладко, і стосунки між ними й професором ставали дедалі напруженішими.

Від її слів мороз пішов по спині. Здалося дивним відкрити для себе, що безсумнівні, на мою думку, уривки реальності, ймовірно, насправді були тільки результатом суб’єктивної точки зору про певну річ чи ситуацію. За її словами, наші спогади, немов кіноплівка, яку досвідчений редактор зображень здатен склеїти за власним бажанням, або немов желатин, який можна залити в будь-яку форму.

Я сказав, що мені важко погодитися з такою теорією, але Лора заперечила мені.

— Хіба в тебе ніколи не складалося враження, що ти вже пережив щось чи був у певному місці, а потім з’ясовуєш, що ніколи не був там, тільки чув розповіді про це в дитинстві? Твоя пам’ять просто стерла спогад про те, як тобі розповіли історію, і замінила його подією.

Так, протягом тривалого часу, я гадав, що дивився Супербоул 1970 року по телевізору і бачив, як «Вожді з Канзас-Сіті» побили «Міннесотських Вікінґів». Але насправді тоді мені було тільки чотири роки, і я думав, що бачив це лише через неодноразово почуту татову розповідь про ту гру.

— От бачиш! Це один із типових прикладів, як важко дослідникам розібратися із заявами очевидців. Зазвичай вони пропонують суперечливу інформацію, навіть очевидні подробиці, такі як, наприклад, колір автомобіля, який збив людину та втік. Дехто каже: автівка червона, інші готові присягнути, що вона синя, а зрештою з’ясовується, що вона жовта. Наша пам’ять — не відеооператор, який записує все, що відбувається перед об’єктивом, Річарде, а радше сценарист і режисер в одному наборі, які роблять власні фільми з уривків реальності.


Не знаю, чому, але того вечора я приділяв її словам більше уваги, ніж зазвичай. Зрештою, мені було байдуже, над чим там працював Вайдер. Але я дуже хотів знати, чи вона розповіла правду про Тімоті Сандерза.

Лора казала правду про силу імен, і саме тому його я пам’ятаю майже тридцять років потому. Також я вкотре задумався того вечора, чи її стосунки з професором були строго професійні. Сексуальні домагання стали модною темою у вісімдесятих роках, і університети теж були не захищені від скандалів. Іноді вистачало простого звинувачення, щоб зруйнувати кар’єру або принаймні кинути тінь. Тому я не йняв віри, що Вайдер за його положення здатний ризикувати всім заради брудної інтрижки з ученицею, незалежно від того, як його могло тягнути до неї.

Тоді ми обоє ночували на дивані у вітальні, і довгий час після того, як вона заснула, я не спав, дивлячись на її оголене тіло, довжезні ноги, вигин стегон, прямі плечі. Вона спала, як дитинка, зі стиснутими кулачками. Я вирішив повірити їй: іноді нам необхідно беззаперечно повірити, що слона можна витягти з циліндра.

Чотири

Наступного четверга ми провели День подяки разом. Ми купили готову індичку в маленькому сімейному ресторанчику на Ірвінґ-стрит і запросили пару приятелів-студентів, друзів Лори. Мій брат Едді хворів — у нього була застуда, і мама дуже злякалася, коли знайшла його одного ранку в агонії від сильної лихоманки — і я поговорив із ними телефоном більш ніж годину, повідомивши новину про те, що знайшов роботу з неповним робочим днем. Ні Лора, ні я не згадували про Тімоті Сандерза чи Вайдера. Ми не лягали спати майже до ранку, розважаючись, а потім поїхали до Нью-Йорка, де провели вихідні в невеличкому готелі в Бруклін-Гайтс.

Наступного тижня я двічі ходив до будинку Вайдера, користуючись ключами, які він залишив Лорі, доки сам він перебував в університеті.

Мені подобалося те спокійне просторе місце, яке було майже магічним для таких, як я, хто проводив усе своє життя в темних шумних халупах. Тиша всередині будинку здавалася майже неприродною, і вікна вітальні виходили на озеро. Я міг стояти там годинами, дивлячись на обриси верб, що схилилися над водою, наче на картині пуантиліста.

Я провів таємне дослідження оточення.

Унизу були вітальня, кухня, ванна і комірчина. Нагорі — бібліотека, дві спальні, ще одна ванна кімната і гардеробна, достатньо велика, щоб за потреби її використовувати як додаткову спальню. У підвалі був маленький винний льох і спортзал із гирями, розкиданими по підлозі, зі стелі спускався червоний підвісний мішок для боксу «Еверласт», а пара боксерських рукавиць звисала з гвіздка на стіні. У спортзалі тхнуло потом і чоловічим дезодорантом.

Я завжди був педантичним хлопцем, тому організація бібліотеки Вайдера здавалася радше привілеєм, ніж роботою. Полиці заповнювалися рідкісними виданнями та назвами, про які я навіть ніколи не чув. Більш ніж половина з них — підручники з медицини, психології та психіатрії, а решта — література, мистецтво та історія. Я так спланував свій час, щоб половина залишалася на читання, оскільки сумнівався, що професор захоче позичити мені будь-який із його цінних томів.

Я був тут вже вдруге за тиждень і зробив невеличку перерву на обід. Смакуючи сандвіч, який приніс із собою, і, дивлячись через вікно на озеро, я усвідомив, що будинок, як і його власник, мав на мене дивний вплив. Він водночас і приваблював, і відштовхував.

Він приваблював мене, бо то був саме такий будинок, у якому я хотів би жити, якби був успішним письменником і якби той успіх заповнив мої кишені купою грошей. Оскільки моє навчання у Принстоні добігало кінця і я почав серйозно задумуватися про те, що робитиму далі, я надзвичайно хвилювався, що все піде не так, як того хотілося. Кілька оповідань, які я на той час розіслав у літературні журнали, дістали відмови, хоча деякі з них супроводжувалися словами заохочення від редакторів. Я працював над романом, але не зовсім розумів, чи справді він вартий напруженої роботи.

Альтернативою могло б бути нудне життя жалюгідного відлюдькуватого вчителя англійської мови в якомусь маленькому містечку, в оточенні глумливих підлітків. Я б докотився до життя у твідових піджаках зі шкіряними латками на ліктях та з папкою, у якій зберігав би чернетку книжки, яку ніколи не закінчу, і яка була б ярмом на моїй шиї.

Будинок видався мені загальновизнаним символом успіху, і на декілька хвилин я уявив, що він мій, що я живу там із жінкою, яку кохаю і яка вже стала моєю дружиною. Я зробив перерву перед написанням наступного бестселера і спокійно й розслаблено чекаю на Лору, щоб разом провести вечір у «Таверн» на Ґрін-стрит чи в «Фор Сізонз», де нас би впізнавали та зацікавлено й захоплено спостерігали за нами.

Але цей образ швидко почав танути, наче від контакту з руйнівною хімічною субстанцією, коли я згадав: дім належить чоловіку, якому я не зовсім довіряю. Хоча я був схильний вірити, що Лора казала мені правду і їхні стосунки були суто професійні, щоразу в тому будинку я не міг приборкати свою уяву. Наче я бачив, як вони паруються просто на дивані у вітальні або як піднімаються в спальню, вже голі, й розважаються там, допоки не впадуть на простирадла. Я уявляв всі збочені ігри, до яких докотилася Лора, щоб роздражнити старого, повзаючи під його столом зі спокусливою посмішкою на обличчі, у той час як він розстібав штани й робив непристойні натяки.

Навіть коли його там не було, Вайдер позначав свою територію, неначе кожен предмет був частиною його особистого вівтаря.


Того ранку я погодився зустріти Лору біля військового меморіалу в парку о третій пополудні, щоб ми встигли на поїзд до Нью-Йорка. О другій я замкнув двері бібліотеки й спустився, щоб приготуватися до виходу. Я ледь не зомлів, коли побачив високого хлопця — він сидів посеред вітальні. Він тримав предмет, що я миттєво ідентифікував як молоток.

Район уважався спокійним, але в ті роки газети були завжди переповнені історіями про пограбування і навіть убивства.

Хлопець, одягнений у парку, бавовняну толстовку та джинси, зупинився і подивився на мене. Моє горло пересохло, і коли я спробував заговорити, то ледь впізнав свій голос.

— Чоловіче, хто ти в біса такий?

Якусь мить він стояв непорушно, наче не знав, що відповісти. У нього були велике кругле неприродно бліде обличчя, скуйовджене волосся та кількаденна щетина на щоках.

— Я Дерек, — нарешті відповів він, наче я мав чути про нього. — Джо, я маю на увазі професора Вайдера, попросив мене відремонтувати отой ламбрекен.

Він показав своїм молотком на одне з вікон, і я помітив на підлозі ящик з інструментами.

— Як ти зайшов? — запитав я.

— У мене є ключі, — відповів він, показуючи на кавовий столик біля дивану, на якому лежала в’язка, про яку йшлося. — А ти з бібліотеки, правильно?

Я здогадався, що це той колишній пацієнт, про якого згадувала Лора та який відповідав за ремонт у будинку Вайдера.

Я поспішав, тому не затримався, щоб запитати його ще дещо, і не зателефонував Вайдеру, щоб перевірити Дерекові слова. Зустрівши Лору десь через годину, я розповів їй про зустріч, що ледь не спричинила серцевий напад.

— Того чоловіка звати Дерек Сіммонз, — сказала вона мені. — Він у професора вже декілька років. Насправді саме Вайдер піклується про нього.

Дорогою до станції Принстон Джанкшн, де ми збиралися сісти на поїзд до Нью-Йорка, Лора розповіла мені Дерекову історію.


Чотири роки тому його звинуватили у вбивстві власної дружини. Вони жили в Принстоні, були одружені п’ять років і не мали дітей. Дерек працював механіком, а його дружина Анна була офіціанткою в кав’ярні на Насса-стрит. Як пізніше заявляли сусіди та друзі сім’ї, вони ніколи не сперечалися і, здавалося, у них щасливий шлюб. Одного ранку Дерек викликав із дому швидку допомогу, сказавши оператору, що його дружина у важкому стані. Працівники швидкої знайшли її у вітальні без ознак життя, у калюжі крові, з численними колотими пораненнями в шию і груди. Помічник лікаря констатував смерть, на виклик прибули криміналісти.

Дерекова версія трагедії виявилася такою. Він повернувся додому близько сьомої вечора, зробивши покупки в крамниці неподалік. Він поїв, подивився телевізор, а потім ліг спати, знаючи, що Анна працюватиме в нічну зміну і повернеться пізно.

Прокинувся о шостій ранку, як завжди, і побачив, що в ліжку поряд із ним дружини не було. Вийшовши зі спальні, він знайшов її закривавлену на підлозі у вітальні. Він не знав, жива вона чи мертва, тому викликав швидку.

Спочатку слідчі подумали, що, можливо, чоловік говорить правду. Двері були незамкнені й ознак зламу не побачили, отже, можливо, хтось переслідував її, напавши, коли вона заходила до квартири. Можливо, злочинець усвідомив, що в будинку є ще хтось, тому втік, нічого не вкравши. (Сумочку жертви, у якій було приблизно сорок доларів готівкою, знайшли поряд з її тілом.) Слідчий визначив, що вона померла приблизно о третій ранку. У Сіммонза не було мотиву вбивати свою дружину, і він здавався спустошеним через її втрату. Дерек не мав ні боргів, ні інтрижок на стороні, не ліз у чужі справи на роботі й загалом уважався працьовитим і спокійним.

Лора дізналася всі подробиці від Вайдера, який був одним із трьох експертів, що оцінювали психічний стан Дерека після звинувачення у вбивстві дружини; його адвокат вимагав, щоб його визнали невинним через божевілля. З тієї чи іншої причини Вайдер подав цю справу як украй важливу.

Згодом детективи виявили низку речей, що виставили Дерека в дуже поганому світлі.

По-перше, Анна Сіммонз розпочала любовний зв’язок за декілька місяців до вбивства. Особу її коханця так і не встановили, — принаймні це не набуло розголосу, — але здавалося, що стосунки були серйозними, і ті двоє планували одружитися після того, як Анна подасть на розлучення. У вечір убивства Анна закінчила зміну і замкнула кафе близько десятої. Потім коханці пішли до дешевої двокімнатної квартири, яку Анна орендувала протягом двох місяців, на тій же вулиці, де сталося вбивство. Вони залишалися там до опівночі, після чого жінка замовила таксі й поїхала додому. Згідно зі свідченнями водія та інформацією, записаною на лічильнику, Анну Сіммонз висадили перед її будинком о 1:12 ночі.

Дерек заявив, що навіть не підозрював про любовний роман дружини, але слідчі вважали це малоймовірним, тому тепер у них був мотив — ревнощі — й убивство могло легко стати злочином на ґрунті пристрасті.

По-друге, жінка мала рани на руках, що слідчі називають «захисними ранами», іншими словами, вона підняла руки, намагаючись захиститися від злочинця, який, імовірно, використовував великий ніж. Навіть якщо Дерек спав нагорі в той час, коли його дружина боролася за своє життя, навряд чи він нічого не чув би. Анна, напевно, кликала б на допомогу. (Двійко сусідів пізніше засвідчили, що чули її крики, але не зателефонували до поліції, оскільки крики припинилися, перш ніж їм удалося цілком прокинутися.)

По-третє, подруга жертви підтвердила, що з кухні Сіммонзів зник ніж, який вона запам’ятала, бо лише кількома тижнями раніше допомагала Анні готувати страви до дня народження. Дерек лише знизав плечима, коли під час слідства його запитали про ніж, опис якого вказував на те, що саме він — знаряддя вбивства. Так, ніж існував, але Дерек не знав, що з ним трапилося, бо про кухню дбала його дружина.

Урешті детективи також виявили, що багато років тому підлітком Дерек страждав від сильного нервового розладу. Його помістили у психіатричну клініку Марлборо і протримали там два місяці, він пропустив останній рік навчання в школі. У нього було діагностовано шизофренію, і він вживав ліки відтоді, як його випустили. Хоча доти він був дуже хорошим учнем, однак припинив навчання в коледжі й натомість отримав кваліфікацію електрика та знайшов низькокваліфіковану роботу в «Сіменс».

Отож, детективи побудували викривальну теорію і зробили висновок, що події розвивалися так. Анна прибула додому о 1:12 ночі, й почалася сварка. Чоловік звинуватив її в любовному зв’язку, а вона, можливо, повідомила йому про свій намір розлучитися. Через дві години Дерек узяв ніж із кухні й убив її. Потім позбувся знаряддя вбивства і викликав швидку. Так, наче він щойно виявив тіло своєї дружини. Можливо, у нього був нервовий розлад чи напад шизофренії, але висновок про це могли зробити тільки лікарі.

Після того як Сіммонза заарештували за підозрою у вбивстві, його адвокат замкнувся на теорії нервового розладу і попросив, щоб його клієнта оголосили невинним через божевілля. У той час звинувачений уперто продовжував стверджувати, що він невинний, відмовляючись від усіляких угод.

Оглянувши його декілька разів, Джозеф Вайдер дійшов висновку, що Дерек Сіммонз страждає від рідкісної форми дисоціативного розладу, і замолоду в нього було помилково діагностовано шизофренію. Психоз спричиняв періодичні випадки так званого стану фуги, коли пацієнт повністю втрачає самоусвідомлення, пам’ять і почуття ідентичності. У надзвичайних випадках такі особи можуть зникати з дому, а потім їх відшукують через роки в іншому місті чи штаті, де вони живуть під іншим ім’ям, не пам’ятаючи нічого про старе життя, деякі повертаються до свого старого «я», але повністю забувають про ті, які тим часом створили; а інші залишаються повністю охоплені своїм новим життям.

Якщо діагноз Вайдера був правильним, можливо, Сіммонз не пам’ятав нічого про те, що робив тієї ночі, коли через стрес і змінену свідомість, спричинену раптовим переходом від сну до пробудження, він діяв так, наче був зовсім іншою особою.

Доповідь Вайдера переконала суд, і суддя постановив, щоб Сіммонза відправили до психлікарні у Трентоні, поряд з іншими потенційно небезпечними хворими пацієнтами. За згодою цього закладу та адвоката пацієнта Вайдер продовжував лікувати Сіммонза, використовуючи гіпноз і революційну методику, що містила і суміш ліків проти конвульсій.

На жаль, через декілька місяців у лікарні на Сіммонза напав інший пацієнт і поранив йому голову, що врешті погіршило його стан. Дерек Сіммонз повністю втратив пам’ять, не відновивши її. Його мозок міг формувати і накопичувати нові спогади, але відновити старі було неможливо. Лора пояснила мені, що такий вид травми називається ретроградною амнезією.

Через рік, за наполяганням Вайдера, Дерека перевели до психлікарні в Марлборо, де режим був не настільки суворий. Там професор допоміг йому відновити його особистість. Фактично, за словами Лори, це була лише напівправда: пацієнт став Дереком Сіммонзом ще раз лише в тому сенсі, що він мав те саме ім’я і фізичну зовнішність. Він знав, як писати, але навіть не припускав, де він навчився це робити, він не пам’ятав навіть того, що ходив до школи. Дерек міг працювати електриком, але знову ж таки поняття не мав, як він навчився ремесла. Усі його спогади до того, як на нього напали в лікарні, були замкнені десь у його підсвідомості.

Навесні 1985 року суддя підтвердив прохання адвоката про звільнення Сіммонза з психлікарні через складність справи та цілковиту відсутність у пацієнта будь-яких жорстоких схильностей. Але, як сказала Лора, було зрозуміло, що Дерек Сіммонз не зможе потурбуватися про себе. Він не мав жодних перспектив щодо працевлаштування і рано чи пізно все скінчилося б психлікарнею. Він не мав ні братів, ні сестер, його мати померла від раку, коли він був ще малим. А батько, з яким Дерек ніколи не був близьким, виїхав із міста після трагедії, не залишивши нової адреси і не цікавлячись долею сина.

Тому Вайдер орендував для нього невеличку двокімнатну квартиру недалеко від свого власного дому і платив йому щомісяця за утримання будинку. Дерек жив сам, сусіди вважали його диваком. Час від часу він замикався і не з’являвся днями чи тижнями. Протягом цих періодів саме Вайдер приносив йому їжу і переконувався, що той вживає ліки.


Історія Дерека Сіммонза зворушила мене, як і ставлення Вайдера до нього. Саме з допомогою Вайдера цей хлопець, убивця він чи ні, зміг жити достойно. І він був вільний, навіть якщо його свобода й обмежена хворобою. Без Вайдера він закінчив би в божевільні, як нікому не потрібна руїна, в оточенні брутальних охоронців і небезпечних пацієнтів. Лора розповіла мені, що декілька разів вона з професором відвідувала лікарню в Трентоні, щоб виконати польові дослідження; вона гадала, що психлікарня — це, можливо, найзловісніше місце на світі.

Наступного тижня, коли почав падати перший сніг, я тричі відвідав будинок Вайдера й щоразу виявляв там Дерека, який робив дрібний ремонт. Ми розмовляли і курили разом, дивлячись на озеро, що здавалося розтрощеним під похмурим небом. Якби я не знав про його стан, то подумав би, що він нормальний чоловік, хоч і сором’язливий, самотній і не дуже розумний, у будь-якому разі він здавався м’яким і нездатним завдати якоїсь шкоди. Він говорив про Вайдера з благоговінням і розумів, чим завдячує професорові.

Він розповів мені, що недавно взяв цуценя з притулку. Він назвав його Джеком і щовечора водив його на прогулянку в парк неподалік.

Я згадав тут Дерека і його історію, тому що він відіграє важливу роль у трагедії, що мала трапитися.

П’ять

На початку грудня я почув одну з найважливіших новин у своєму житті.

Один із бібліотекарів Файрстоуна, знайома, яку звали Ліза Вілер, сказала мені, що редактор нью-йоркського літературного журналу «Сіґніче» читатиме лекцію в Насса-голі. Попри обмежений наклад, журнал, якого вже не існує, тоді досить добре сприймався. Ліза знала, що я хочу надрукуватися, тому дістала мені запрошення і порадила після лекції поговорити з редактором та попросити його почитати мої оповідання. Я не був ні сором’язливим, ні наполегливим, тож протягом наступних трьох днів розмірковував, що робити. Зрештою, здебільшого через наполегливість Лори я вибрав три оповідання, поклав їх у конверт разом із резюме і з’явився на лекції з пакетом під пахвою.


Я приїхав заздалегідь, тож чекав навпроти будівлі й курив. За межами зали повітря було свинцево-сірим й наповнене криками ворон, що гніздилися в довколишніх деревах.

Знову падав сніг, і два бронзових тигри, що охороняли вхід у зал, скидалися на марципанові фігурки на якомусь величезному торті, посипаному цукровою пудрою. Худий чоловік, одягнений у вельветову куртку зі шкіряними латками на ліктях і краватку, що пасувала до його одягу, підійшов до мене і попросив прикурити. Він скручував собі сигарети і курив крізь кістяний мундштук (чи, може, то була слонова кістка), який він тримав між великим і вказівним пальцями, наче денді з Едвардіанської епохи.

Ми розговорилися, і він поцікавився моєю думкою щодо теми лекції. Я зізнався, що насправді не знаю, про що йтиметься, але сподіваюся показати деякі свої оповідання лектору, який є редактором журналу «Сіґніче».

— От і чудово, — сказав він і видихнув хмару сизого диму в повітря. У нього були тонкі вуса-олівець, як у часи реґтайму. — І про що ваші оповідання?

— Важко сказати. — Я знизав плечима. — Я б волів, щоби їх читали, а не говорили про них.

— Знаєте, Вільям Фолкнер сказав те саме. Хорошу книжку треба тільки читати, а не говорити про неї. Дуже добре, дайте їх мені. Закладаюся, вони в тому конверті.

Від подиву я роззявив рота.

— Джон М. Гартлі, — сказав чоловік, переклавши мундштук у ліву руку і простягаючи праву.

Я потиснув йому руку з почуттям, що невдало почав знайомство. Він помітив моє збентеження і підбадьорливо усміхнувся мені, оголивши два ряди пожовтілих від тютюну зубів. Я вручив йому конверт із моїми оповіданнями і резюме. Він узяв його і запхав у пошарпаний шкіряний портфель, який опирався на металеву ніжку попільнички між нами. Ми докурили і, не промовивши більше ні слова, пішли в зал.

У кінці лекції, відповівши на всі запитання із зали, він обережно кивнув мені і, коли я підійшов до нього, вручив мені візитку і сказав, щоб я зв’язався з ним через тиждень.

Я розповів Лорі про те, що сталося.

— Це знак, — переможно сказала вона, переконана в цьому.

Вона сиділа гола, вилізши на імпровізований стіл, який я склав в одному з кутків вітальні. Лора махала ногами, щоб висушити свіжонанесений на нігті лак, і одночасно протирала лінзи окулярів шматком шкіри.

— Ось як буває, коли щось написано зірками, — продовжувала вона. — Все складається, плине природно, неначе уривок хорошої прози. Ласкаво просимо у світ письменників, містере Річард Флінн, сер.

— Просто почекаймо і подивімося, що буде, — скептично відповів я. — Цікаво, чи я вибрав добрі оповідання і чи він хоча б гляне на них. Можливо, вони вже в смітнику.

Вона була короткозора і, коли не носила окулярів, то примружувала очі, щоб щось бачити, тому видавалася сердитою. Лора подивилася на мене, насупилася і показала язика.

— Не будь таким упертим песимістом! Песимісти мене нервують, особливо молоді. Щоразу, ще дитиною, коли я пробувала щось нове, мій батько постійно втовкмачував мені, які непереборні труднощі стояли між мною і моєю мрією. Думаю, саме тому я в п’ятнадцять покинула живопис, хоча мій учитель казав, що я дуже талановита. Коли я поїхала на свій перший міжнародний математичний конкурс у Франції, він попередив мене, що журі може бути упередженим на користь французьких учасників, отож не варто й сподіватися.

— І сказав правду? Вони були упереджені на користь сироїдів?

— Швидше за все, що ні. Я посіла перше місце, а хлопець із Меріленду — друге.

Вона поклала шматок шкіри на стіл, натягнула на носа окуляри й притисла коліна до грудей, обхопивши їх руками, наче раптом змерзла.

— Річарде, у мене відчуття, що все буде добре. Ти народився, щоби бути письменником, я це знаю, і ти теж це знаєш. Але тобі нічого не подадуть на блюдечку. Після того як тато помер, коли мені було шістнадцять, я передивилася всі ті речі, які він тримав під замком у шухляді столу, а я завжди хотіла поритися там. Серед його паперів я знайшла маленьку чорно-білу фотокартку дівчини приблизно мого віку, її волосся було прибране назад обручем. Вона не була дуже красивою — звичайна дівчина, — але очі мала красиві. Я показала фото мамі, і вона бовкнула, що то татова дівчина шкільних часів. Він чомусь зберігав фото всі ці роки. Знаєш, що я маю на увазі? У нього хтозна чому не було сміливості залишитися з цією дівчиною, і він зібрав у собі стільки нещастя, що поширював його на всіх навколо, він став мов каракатиця, що бризкається чорнилом, щоб сховатися. А тепер, знімай штани, кеп. Хіба не бачиш, тебе чекає гола дама?


Виявилося, що Лора мала рацію.

Через тиждень ми їли піцу в італійському ресторані на Насса-стрит, коли мені раптом спало на думку негайно зателефонувати в офіс «Сіґніче».

Я зайшов у телефонну будку біля дверей у туалет, кинув у щілину кілька четвертаків і набрав номер із візитки, котру носив з собою ще з лекції. Мені відповіла молода жінка, я відрекомендувався і попросив покликати містера Гартлі. Через кілька секунд на іншому кінці лінії я почув голос редактора.

Я нагадав йому, хто такий, і він одразу зрозумів.

— Гарні новини, Річарде. Я ставлю вас у наступний номер, який вийде в січні. Це буде потужний номер. Після свят у нас завжди збільшується кількість читачів. Я не змінив навіть коми.

Я був приголомшений.

— Яке оповідання ви вибрали?

— Вони короткі, тому я вирішив опублікувати всі три. Виділяю вам п’ять сторінок. До речі, нам знадобиться ваша фотографія, чорно-біла, портретного формату. Також нам потрібна коротка біографія.

— Це звучить неймовірно… — сказав я і вслід пробурмотів якісь слова вдячності.

— Ви написали дуже хороші оповідання, і цілком природно, що їх повинні прочитати. Я б хотів зустрітися з вами після свят, щоб краще познайомитися. Річарде, якщо ви так продовжуватимете, вас чекає гарне майбутнє. Веселих свят! Радий повідомити вам хороші новини.

Я побажав йому веселих свят і поклав слухавку.

— Ти сяєш, — сказала Лора, коли я сів за стіл. — Гарні новини?

— Вони планують у січні опублікувати всі три оповідання, — сказав я. — Всі три, уяви! «Сіґніче!»

Ми не святкували з шампанським. Ми навіть не пішли в ресторан. Ми провели вечір удома, тільки вдвох, будували плани на майбутнє. Здавалося, зірки були так близько, що можна було протягнути руку і торкнутися до них. Такі слова, як «журнал «Сіґніче», «три оповідання», «чорно-біла фотографія» й «опублікований письменник», кружляли в моїй голові, як карусель, формуючи невидимий ореол слави та безсмертя.

Сьогодні я розумію, що був вражений раптовою зміною, яка сталася в той момент у моєму житті, і що в усіх аспектах я перебільшував своє значення — «Сіґніче» — це не «Нью-Йоркер», і авторам видавали не чеки, а безкоштовні примірники. Що я тоді не зрозумів: за ті кілька днів Лора теж змінилася. Коли я озираюся назад, то бачу: вона здавалася віддаленою, завжди була чимось заклопотана і дедалі менше говорила зі мною. Двічі чи тричі я застав, як вона приглушеним голосом розмовляє по телефону, і щоразу вона клала слухавку, щойно помічала мене.

Майже щодня я ходив до дому Вайдера, працював по три-чотири години в бібліотеці, де повільно починав вимальовуватися порядок, і я проводив вечори з Лорою, відмовившись від будь-якої іншої діяльності. Але переважно вона приносила додому роботу, і, згорбившись, сиділа на підлозі посеред книг, купи паперу і ручок, наче шаман, який проводить таємний ритуал. Якщо я правильно пам’ятаю, ми навіть не кохалися. Хоча я вставав дуже рано, здебільшого помічав, що вона вже пішла, не розбудивши мене.


А тоді одного дня в бібліотеці Вайдера я наткнувся на рукопис.

Під полицями навпроти дверей стояла невелика шафка, яку я ніколи раніше не відчиняв. Я шукав якийсь папір, щоб зробити схему остаточного розставлення полиць біля дверей, а саме звідти я починав роботу, тому замість того, щоб спуститися вниз і принести папір із професорового письмового столу, вирішив заглянути в ту шафку. Я відчинив її й знайшов пачку паперу, кілька старих журналів, багато олівців, кулькових ручок і маркерів.

Коли я витягував папір із шафки, він упав й аркуші розлетілися по всій підлозі. Ставши навколішки, щоб їх зібрати, я помітив, що кінчик одного з олівців у шафі, здавалося, врізається у стіну, протикаючи те місце, де дві стінки повинні з’єднуватися між собою. Я нахилився, щоб краще роздивитися, відсунув інші предмети вбік і виявив, що ліва сторона шафки мала фальшиву стінку, за якою був простір розміром із телефонний довідник. І в цій ніші я знайшов пачку паперу в картонній теці.

Я витягнув її та побачив, що на обкладинці немає надпису, котрий би ідентифікував рукопис. Гортаючи його, я помітив: це праця з психіатрії чи з психології, але сторінки з назвою чи автором не виявилося.

Сторінки, здавалося, написані щонайменше двома різними почерками. Деякі з них були надруковані, інші написані чорним чорнилом і дуже дрібним почерком, а решта — синьою кульковою ручкою іншим почерком, великими нечіткими літерами з нахилом ліворуч. І машинописні, й рукописні сторінки мали виправлення, і подекуди до них були скотчем приклеєні додатки з одного чи двох абзаців.

Я подумав, що це, напевне, чернетка (або одна з чернеток) відомої книги професора Вайдера, про яку мені розповідала Лора, або ж це рукопис старої, вже опублікованої праці.

Швидко прочитавши перші кілька сторінок, що рясніли незнайомими мені науковими термінами, я потім поклав рукопис назад, намагаючись розташувати речі більш-менш так, як їх знайшов.

Мені не хотілося, щоб Вайдер помітив, що я виявив його сховок або рився в його будинку.


Одного разу пополудні я геть забув про час, і спустившись униз, наткнувся на професора, який розмовляв із Дереком. Дерек пішов, і Вайдер запросив мене залишитися на вечерю. Він був стомлений і здавався похмурим та заклопотаним. Мимохідь він привітав мене з публікацією оповідань, про що він, імовірно, дізнався від Лори, однак не розпитував про це детальніше, хоча я б з радістю розповів. Почався сильний снігопад, і я подумав, що мені було б краще піти, позаяк дороги можуть перекрити, проте не наважився йому відмовити.

— Запросимо Лору приєднатися? — запропонував він. — Ну ж бо, я наполягаю. Якби я знав, що ти ще тут, я би й сам запросив її. Сьогодні ми працювали разом.

Поки він шукав у холодильнику стейки, я пішов у вітальню і зателефонував додому. Лора відповіла майже одразу. Я сказав, що Вайдер запросив нас обох на вечерю.

— Він сам запропонував зателефонувати мені? — пробурчала Лора. — Де він зараз?

— На кухні. А що?

— Річарде, я недобре почуваюся. Погана погода, і я б радила тобі якомога швидше йти додому.

Я не наполягав. Сказав їй, що повернуся, як тільки зможу, і поклав слухавку.

Коли я повернувся до покою, Вайдер здивовано на мене подивився. Він зняв піджак, на ньому був білий фартух із червоною вишивкою на грудях: «Я не знаю, що роблю». Здавалося, він схуд, і кола під очима стали темнішими, ніж раніше. Освітлене різким неоновим кухонним світлом, його обличчя здавалося старшим на десять років, а впевнена манера поведінки того вечора, коли ми зустрілися, здавалося, поступилася місцем майже зацькованому вигляду.

— Ну, що вона сказала?

— Вона сказала, що їй не хочеться виходити в таку погоду. І…

Він зупинив мене жестом.

— Могла б придумати кращу відмовку.

Вайдер узяв один зі стейків і кинув його назад у холодильник, голосно грюкнувши дверима.

— Жінки можуть сказати, що хворі, не вдаючись у подробиці, хіба не так? Це одна з основних переваг у житті. Спустися-но в погріб і візьми пляшку червоного вина, будь ласка. У нас сумна, самотня парубоча вечеря. Жоден із нас не футбольний фанат, але ми можемо подивитися гру, пиво, відригати, робити все, що повинні робити задоволені чоловіки.

Коли я повернувся з погреба з вином, у великій сковороді вже шкварчали стейки, а Вайдер готував картопляне пюре швидкого приготування. Одне з вікон було відчинене, і вітер задував всередину великі сніжинки, які миттєво танули на теплому повітрі. Я відкрив пляшку вина і, слухаючись його, налив вино в пузату карафку.

— Без образ, але якби рік тому я попросив Лору прийти, вона б миттєво опинилася тут, навіть якби там була жахлива злива, — сказав він, зробивши великий ковток віскі. — Послухай пораду старого, Річарде. Як тільки жінка відчуває, що ти до неї не байдужий, вона починає усвідомлювати свою силу і намагатиметься домінувати над тобою.

— Що ви маєте на увазі під «не байдужий»? — спитав я.

Він не відповів, а просто пильно на мене подивився.

Ми їли в тиші. Вайдер поспіхом приготував стейки, і вони були практично сирими, а в картопляному пюре виявилося повно грудок. Він сам випив майже всю пляшку вина і, коли ми перейшли до кави, влив туди велику чарку бурбона і випив її. Надворі буря перетворилася на завірюху.

Після вечері він поставив тарілки в посудомийну машину і запалив сигару, яку дістав із дерев’яної коробки. Запропонував і мені, та я відмовився і запалив «Марлборо». Деякий час він курив із відсутнім виглядом, і, здавалося, забув про мене. Я саме збирався подякувати йому за вечерю і сказати, що йду, коли він почав говорити.

— Річарде, який твій найдавніший спогад? Я маю на увазі хронологічно. Зазвичай людина починає пам’ятати з віку від двох із половиною до трьох років.

На кухні горіло неонове світло, але у вітальні було напівтемно. Він говорив, розмахуючи руками, і запалений кінчик сигари залишав складні візерунки в темряві. Довга борода робила його схожим на біблійного пророка, у якого більше не було видінь, а він усе ще намагався почути голос із небес. На безіменному пальці правої руки професор носив червоний дорогоцінний камінь, який загадково сяяв, коли він виймав сигару з рота. Стіл між нами, накритий великою білою скатертиною, скидався на поверхню глибокого, холодного озера і розділяв нас сильніше, ніж стіна.

Я ніколи не думав про свій перший спогад «у хронологічному порядку», як він висловився. Але через усього лише кілька хвилин він почав виринати з пам’яті й складатися в моїй голові в цілісну картину, тож я ним поділився.

— Я навідував тітку Корнелію у Філадельфії. Ви маєте рацію: мені було три роки, це сталося десь за місяць до мого третього дня народження, початок літа 1969 року. Я стояв на балконі, який видавався дуже великим, і намагався відірвати від зеленої шафки дерев’яну планку. На мені були шорти та білі сандалі. Потім прийшла мама і забрала мене звідти. Я не пам’ятаю, як ми їхали в поїзді або в машині, і не пам’ятаю будинку своєї тітки чи які вона з чоловіком були на вигляд. Я просто пам’ятаю ту планку, шафку і балкон із плиткою масляного кольору, а також сильний запах їжі, який, мабуть, доносився з кухні, десь біля балкона.

— Тож тобі було приблизно три роки, коли Армстронґ ступив на Місяць, — сказав він. — А у вас був телевізор у той час? Ти ж розповідав про літо.

— Звичайно. Це був маленький кольоровий телевізор на підставці у вітальні біля вікна. Пізніше ми купили більший, «Соні».

— Твої батьки, найімовірніше, дивилися приземлення на Місяць — один із найважливіших моментів у світовій історії. Ти пам’ятаєш щось про це?

— Я знаю, що батьки дивилися, адже вони говорили про це впродовж багатьох років. Того дня батько був у стоматолога, і мама зробила йому настій ромашки для полоскання. Він якось примудрився ошпарити чаєм рот. Я чув цю історію десятки разів. Але я не пам’ятаю, як Ніл Армстронґ сказав свої знамениті слова, і не бачив, як він підстрибував на поверхні Місяця, наче велика біла лялька. Звичайно, пізніше я це подивився.

— От бачиш? У тому віці для тебе висадка на Місяць взагалі нічого не означала. Шматок деревини був для тебе важливішим. А якби ти дізнався, що насправді ніколи не їздив у Філадельфію, і це лише образ, який створив твій власний розум, а не справжній спогад?

— У мене були подібні розмови з Лорою. Можливо, якісь спогади відносні, можливо, наші спогади дещо замовчують чи навіть змінюють, але думаю, що вони тільки до певної міри відносні.

— Вони відносні не тільки до певної міри, — заперечив він мені. — Дозволь навести тобі приклад. Маленьким ти губився в торговому центрі, коли батьки ходили по крамницях?

— Нічого такого не пригадую.

— Ну, у п’ятдесяті і шістдесяті роки, коли скрізь почали з’являтися торгові центри, які замінили навколишні крамниці, один із постійних страхів матерів у всьому світі був загубити своїх дітей у натовпі. Діти цього покоління не раз чули таку страшилку, і їм завжди наказували триматися ближче до своїх мам. Страх заблукати чи бути вкраденому в торговому центрі закарбований у глибині їхніх спогадів, навіть якщо свідомо вони не можуть нічого про це згадати.

Вайдер устав і налив два келихи віскі, один із яких поставив переді мною, а потім знову сів. Він затягнувся сигарою, зробив ковток віскі, поглядом запрошуючи мене зробити те саме, а тоді продовжив.

— Кілька років тому я провів експеримент. Я взяв зріз студентів, що народилися в цей період. Ніхто з них не міг згадати, чи дитиною вони губилися в торговому центрі. Тоді я під гіпнозом навіяв їм, що насправді вони губилися. Що ви думаєте, сталося? Три чверті з них згодом заявили, що вони згадали, як заблукали в торговому центрі, й навіть описали свій досвід: які налякані вони були, як співробітники знайшли їх і привели до мами, як по гучномовцю оголошували, що Томмі чи Гаррі знайшли в кафе. Вони здебільшого відмовлялися вірити, що це всього лише гіпнотичне навіювання в поєднанні з давніми дитячими страхами. Вони надто добре «пам’ятають» ті події, щоб повірити: насправді такого не було. Якби ж я сказав комусь, хто народився і виріс у Нью-Йорку, що на нього в дитинстві напав алігатор, наприклад, результат був би нульовим, адже в них дитячого страху перед алігаторами немає.

— На що ви натякаєте? — запитав я.

Я не хотів більше пити і самого лише запаху алкоголю було достатньо, щоби мене знудило після вечері, яку я змусив себе з’їсти. Я втомився і думав про те, чи їздять ще автобуси.

— Натякаю? Ну, я маю на увазі, що коли запитав про дитячі спогади, ти розповів мені про щось безпечне і звичайне: дитина грає на балконі шматком деревини. Але мозок не так працює. Мусить бути дуже вагома причина, чому ти згадав це, а не щось інше, коли припустити, що це правда. Імовірно, у планці був цвях і ти поранився, навіть якщо більше нічого не можеш згадати. Імовірно, балкон був на верхньому поверсі, ти міг упасти, і твоя мама аж крикнула, коли побачила тебе там. Коли я почав працювати з…

Він замовк, ніби замислився, чи варто продовжувати. Мабуть, вирішив, що таки варто, і продовжив.

— Деякі люди переживають дуже травматичні моменти, які з часом перетворюються на серйозні блокування. Це так званий «синдром боксера»: коли життя вибиває тебе за межі рингу, ти не можеш знайти в собі достатньо мотивації, щоб стати чемпіоном. Інстинкт самозбереження стає сильним сповільнювачем. Отож, коли групу студентів можна переконати, що вони колись губилися в торговому центрі, то когось, із ким це справді трапилося, не можна переконати, що насправді такої травматичної події ніколи не було і що того дня мама просто купила йому нову іграшку? Нереально скасувати наслідки травми, можна видалити лише саму травму.

— Іншими словами, ви грубо латаєте чиюсь пам’ять, — сказав я, але одразу пошкодував про свою прямолінійність.

— Якщо багато людей підставляють себе під скальпель заради більш привабливих грудей, носа і сідниць, то що може бути поганого в пластичній хірургії для пам’яті? Особливо якщо ми маємо справу з людьми, котрі нічим не кращі, аніж зламані іграшки, які не в змозі виконувати свою роботу чи правильно функціонувати.

— Тобто ви говорите про промивання мізків? А що відбувається, коли спогади зринають у найбільш недоречний момент? Що робити, якщо в альпініста ця блокада раптово повертається, коли він висить на мотузці, а висота — три тисячі футів?

Він подивився на мене зі здивуванням і легкою стривоженістю. Досі його тон був ледь поблажливим, але опісля я вловив нотку страху, що змішалася зі здивуванням.

— Дуже хороше запитання. Бачу, ти розумніший, аніж я вважав, — не ображайся. Тож що станеться в такому разі? Очевидно, дехто вважатиме винною людину, яка, за твоїми словами, халтурно полатала мізки альпіністу.

Задзвонив телефон, але він не відповів, і я подумав, чи це часом не Лора.

Потім він, застосувавши вже знайому тактику, раптово змінив тему. Напевно, подумав, що і так забагато розповів про свої експерименти.

— На жаль, Лора не змогла прийти. Можливо, тоді наша розмова була би приємнішою. Знаєш, я і так знаю про ваші стосунки, тому немає потреби більше брехати. У нас із Лорою немає жодних секретів одне від одного. Вона ж розповідала тобі про Тімоті, так?

Я знав, що він не блефує, тому підтвердив його здогад. Я навіть зніяковів, позаяк був спійманий на місці злочину, і сказав собі, що в них із Лорою виявився глибший зв’язок, ніж я уявляв, у них існувало своє таємне місце, куди, попри мої ілюзії, мене не допускали навіть як гостя.

— Коли я запитав тебе про ваші стосунки, я вже знав, що ви разом, — сказав він. — Це був просто тест.

— Який я провалив.

— Припустимо, ти вирішив проявити обережність, а моє питання було нетактовне, — заспокоїв він мене. — Що Лора означає для тебе? Тобто, як ти гадаєш, що вона означає?

— Багато.

— Ти не вагався з відповіддю, — промовив він. — Тож сподіватимуся, що у вас усе буде добре. Хтось розпитував тебе про візити сюди?

— Ні.

— Якщо хтось спитає, то одразу скажи мені, хто б це не був, гаразд?

— Звичайно.

— Дуже дякую.

Я вирішив зіграти за його правилами, тому цього разу тему раптово змінив я.

— Ви коли-небудь були одружені?

— Річарде, моя біографія повністю доступна для всіх. Я здивований, що ти ніколи не читав її. Ні, я ніколи не був одружений. Чому? Адже, коли був молодим, то тільки вчився й робив кар’єру, що сталося зовсім не скоро. Якщо дві людини зустрічаються, коли вони молоді та дорослішають разом, для них легко миритися з примхами і звичками одне одного. Коли ти стаєш старшим, це майже неможливо. Чи, ймовірно, я просто не зустрічав потрібної людини. Якось я був по вуха закоханий у симпатичну панянку, але це скінчилося досить погано.

— Чому?

— Може, сказати тобі ще й код від сейфа? На сьогодні досить. Хочеш знати, який мій найперший спогад?

— Щось мені підказує: зараз я про це дізнаюся.

— Твої відчуття правильні, друже. Ти природжений медіум. Ну, я не сидів на балконі, намагаючись відламати дерев’яну планку. Я був на великому подвір’ї, повному троянд; початок одного прекрасного літа. Я стояв біля трояндового куща, він цвів великим, червоним цвітом, а в мене під ногами лежав смугастий кіт. Високий і красивий чоловік — усі дорослі здаються дуже високими, коли ти малий, — нахилився і щось мені говорив. Він був одягнений у темну уніформу, і в нього на грудях висіло кілька медалей, одна з яких привернула мою увагу більше, ніж інші, напевно, через блискучість. Думаю, вона була срібна, у формі хреста. Молодий чоловік із русявим волоссям та короткою стрижкою приділив мені увагу, чим я дуже пишався.

Це мої спогади, які я все ще бачу перед очима. Я народився в Німеччині, якщо ти не знав, я єврей. Коли мені виповнилося чотири роки, я з мамою і сестрою приїхав в Америку. Моя сестра Інґе була ще дитиною. Пізніше мама розповіла мені, що того дня нас «відвідали» військові, які дуже сильно побили мого батька; через кілька днів він помер у лікарні. Але в моїй голові залишився спогад, що замаскував ті болючі події. Я б хотів зберегти свої спогади, якими болючими вони б не були. Іноді я використовую їх так, як католики використовують волосяницю: вона жорстка, і її пов’язують навколо талії чи стегон. Це допомагає мені не забувати, на що здатні деякі з вигляду нормальні люди і що за зовнішністю іноді ховаються монстри.

Він підвівся і ввімкнув світло, яке засліпило мене, і я здригнувся. Він підійшов до вікна і запнув штори.

— Надворі пекло, — сказав він. — І вже майже північ. Упевнений, що не хочеш залишитися на ніч?

— Лора хвилюватиметься, — відповів я.

— Можеш їй зателефонувати, — запропонував він, показуючи в бік вітальні. — Я впевнений, вона зрозуміє.

— Ні, все гаразд, я впораюся.

— Тоді я викличу таксі. Я оплачу проїзд. Це моя провина, що ти затримався до такої пізньої години.

— Це була цікава розмова, — сказав я.

— Як я вже казав, не треба брехати, — мовив він і вийшов, щоб викликати таксі.

По суті, я не брехав. Він був, мабуть, найбільш загадковим дорослим, яких я зустрічав, і не тільки через його репутацію й популярність, але й через безперечну харизму. Але водночас завжди здавалося, наче він застряг усередині своєрідного скляного куба, і його замкнула там нездатність погодитися з тим, що інші люди — це не просто маріонетки в його викривлених іграх розуму.

Я підійшов до вікна. Сніг скидався на групу примар, що кружляли в тьмяному світлі балкона. Потім у темряві футів за десять від вікна я раптово побачив постать; постать метнулася ліворуч, сховалася за високу магнолію, на гілках якої лежав сніг. Я був майже впевнений, що не вигадав її, хоча через темряву видимість виявилася дуже поганою, але я вирішив не казати про це Вайдеру: він і без того здавався знервованим.


Після кількох спроб йому таки вдалося викликати таксі, а поїздка додому зайняла майже годину. Таксі виплюнуло мене в сніг десь біля пам’ятника, звідки я пішов пішки, по коліна провалюючись у кучугури, а морозний вітер бив мені в обличчя.

Двадцять хвилин потому я з Лорою сидів на дивані, загорнутий у ковдру і з чашкою гарячого чаю в руках.

Раптом вона сказала:

— Тімоті приходив три години тому. — Вона ніколи не вживала скороченої форми — Тім або Тіммі — так само, як ніколи не називала мене Діком чи Річі. — Думаю, він і надалі мене переслідуватиме. Не знаю, що робити.

— Я поговорю з ним. Чи, може, таки варто зателефонувати в поліцію, як я й казав раніше?

— Я не думаю, що є сенс, — швидко відповіла вона, не уточнивши, який саме варіант має на увазі. — Шкода, тебе не було вдома. Ми могли б з’ясувати все на місці.

— Вайдер наполіг, щоб я залишився на вечерю.

— І тобі довелося до нього приєднатися, чи не так? Про що ви говорили?

— Про пам’ять і таке інше. Може, поясниш, чому останнім часом ти повстала проти нього? Якби не ти, я б ніколи з ним не познайомився. Він запропонував мені роботу. Він поважний професор, і я просто намагався бути ввічливим, от і все, крім того, я знаю, ти цінуєш ваші стосунки. Це ти наполягала на моїй зустрічі з ним, пам’ятаєш?

Схрестивши ноги, вона сиділа на невеликому килимі перед ліжком, наче збиралася медитувати. Вона була одягнена в одну з моїх футболок, із логотипом «Гігантів», і я вперше помітив, що вона схудла.

Лора перепросила за свій тон, а потім сказала, що її мама виявила ущільнення в лівій груді. Вона пішла до лікаря і тепер чекала результатів мамограми. Вона дуже мало розповідала мені про свою сім’ю — нічого, окрім маленьких клаптиків і уривків спогадів, — і я б ніколи не зміг скласти цілісну картину зі шматочків мозаїки, яку вона мені подала, хоча про своїх рідних я розповів їй усе. Я хотів провести свята з мамою і братом — це наше перше Різдво без тата. Я запросив її, але вона сказала, що краще поїде в Еванстон. Залишалося кілька днів, і вже я відчув присмак розлуки: відколи ми зустрілися, це мала бути наша найдовша розлука.


Наступного дня в невеликому фотоательє в центрі міста я сфотографувався для «Сіґніче». Через кілька годин забрав фотокартки й дві з них відправив на адресу журналу, а дві залишив собі: одну для Лори й одну для мами. Але перш ніж поїхати у відпустку, я забув дістати їх з моєї сумки, отож у мене не було можливості віддати Лорі фото, зроблене спеціально для неї. Пізніше, в Ітаці, коли я згадав про фотографії, їх не виявилося.

У кінці січня, коли вийшов журнал, мене вже переслідували детективи та журналісти, тож я змінив адресу, і безкоштовні примірники журналу, які відіслали поштою, до мене не дійшли. Протягом п’ятнадцяти років я так і не бачив того випуску, аж поки друг не подарував мені примірник. Він побачив його в комісійному магазині на Міртл-авеню у Брукліні. Я більше ніколи не говорив із редактором. Лише на початку 2000-х років випадково дізнався, що він загинув в автомобільній катастрофі на Західному узбережжі влітку 1990 року.

Як би сказала Лора, можливо, в тому, що журнал і літературна кар’єра вислизнули мені з рук, був якийсь знак. Після цього я більше ніколи ніде не друкувався, хоча протягом деякого часу й продовжував писати.

Професор Джозеф Вайдер був убитий у своєму будинку через кілька днів після того, як ми вечеряли разом, у ніч з двадцять першого на двадцять друге грудня 1987 року. Попри численні розслідування, поліція так і не знайшла злочинця, але з причин, які ви побачите нижче, я був одним із підозрюваних.

Шість

Якось хтось сказав, що не існує початку і кінця розповіді. Це просто моменти, які суб’єктивно вибирає оповідач і дозволяє читачеві подивитися на події, які почалися трохи раніше і закінчаться трохи пізніше.

Через двадцять шість років моя точка зору змінилася. Я повинен був дізнатися правду про події тих місяців — я не прагнув перегляду цих подій, однак події самі шаленою кулею вернулися до мене.

Невдовзі мене зацікавило, коли саме мої стосунки з Лорою розбилися на друзки, а з ними, можливо, і все моє життя або принаймні те життя, яким я завжди мріяв жити. У певному сенсі це сталося тоді, коли вранці після вбивства Вайдера вона, не прощаючись, зникла з дому, і я більше ніколи її не бачив.

Але насправді все почало погіршуватися вже після того вечора, коли я вечеряв у будинку професора.

Так само, як на снігових гірських вершинах, де якийсь простий звук чи падіння каменя може спричинити величезну лавину, яка змітає все на своєму шляху, здавалося б, банальна подія зруйнувала все, що, як я гадав, знаю про Лору, а також і про себе.

У ті вихідні я вирішив поїхати до Нью-Йорка з одним знайомим, Бенні Торном, який попросив мене допомогти йому перевезти деякі речі й переночувати в нього. Він переїжджав у двокімнатну квартиру і змушений був позбавитися від надлишків майна, які він не встиг продати. Лора сказала мені, що не хоче ночувати сама, тому збиралася залишитися в подруги і працювати над дисертацією. Її подругу звали Сара Гарпер, і вона жила в Рокі-Гілл. Я швидше, аніж сподівався, впорався в бібліотеці Вайдера, тому подумав, що у вихідні перед Різдвом можу собі дозволити не піти туди.

Але сталося так, що за годину до того, як Бенні повинен був заїхати за мною, він вантажив речі в найнятий фургон, підсковзнувся на льоду, впав і зламав ногу. Тому він не приїхав за мною, і, коли я йому телефонував, не відповідав на дзвінки. Я залишив повідомлення, повернувся додому і чекав його дзвінка. Через годину, після того, як лікарі наклали йому гіпс, він зателефонував із лікарні й сказав, що нам доведеться відкласти наш від’їзд і вдатися до плану «Б», а саме: орендувати склад в аеропорту і відвезти речі туди.

Я зателефонував на склад компанії і з’ясував, що можна орендувати блок за двадцять баксів у місяць, відтак провів більшу частину дня, вантажачи коробки в машину, відносячи їх на склад, а потім повертаючи фургон у службу оренди. Тим часом Бенні повернувся додому на таксі, і я запевнив його, що все в нормі. Я обіцяв пізніше занести йому продукти.

Лора не залишила номера телефону своєї подруги, тому я не зміг повідомити їй, що не їду до Нью-Йорка. Я шукав її в університеті, але вона вже пішла. Єдине, що я міг зробити, — це повернутися додому. Повернувшись, я вирішив піти до Вайдера і залишив їй записку на випадок, якби вона прийшла додому. Ключі від будинку професора зберігалися разом із якимись дрібними монетами, п’ятаками і четвертаками в порожній банці на серванті, і я вже збирався йти, коли хтось подзвонив у двері.

Відчинивши, я побачив чоловіка приблизно мого віку, високого, худого і виснаженого. Хоча було дуже холодно і падав сніг, він одягнувся тільки у твідовий піджак і довгий червоний шарф, що робило його схожим на французького живописця. Здається, він здивувався, що двері відчинив я, і якусь мить не казав нічого, просто дивився на мене, засунувши руки в кишені вельветових штанів.

— Я можу вам допомогти? — спитав я, впевнений, що він, мабуть, помилився адресою.

Він зітхнув і сумно подивився на мене.

— Я так не думаю…

— Є лише один спосіб з’ясувати.

— Я Тімоті Сандерз, — сказав він. — Я шукаю Лору.

Тепер прийшла моя черга не знати, що далі робити. У моїй голові промайнула низка варіантів. Перший — це грюкнути перед ним дверима; другий — перш ніж грюкнути, дати йому на горіхи; останній — запросити його всередину, зайняти його чимось, спокійно викликати поліцію і, коли приїде патруль, звинуватити в домаганнях.

Але, на мій подив, я просто сказав:

— Лори немає вдома, але якщо хочеш, можеш зайти. Я Річард, її хлопець.

— Думаю, що… — почав він, знову зітхнув, оглянувся, — вже сутеніло — а потім зайшов, струсивши на килимок сніг із черевиків.

Він зупинився посеред вітальні.

— Гарне місце, — сказав він.

— Кави?

— Ні, дякую. Не заперечуєш, якщо я закурю?

— Ми не палимо всередині, але можемо вийти у двір. Я й сам не проти покурити.

Я відчинив скляні двері, і він пішов за мною на вулицю, порпаючись у кишенях у пошуках цигарки. Нарешті він витягнув зім’яту пачку «Лакі страйк», вийняв сигарету і нахилився, щоб прикурити її.

— Хлопче, — сказав я, — Лора розповідала мені про тебе.

Він подивився на мене якось стримано.

— Гадаю, що так.

— Вона розповіла мені про ваші стосунки і скаржилася, що ти її переслідуєш. Я знаю, ти приходив сюди кілька днів тому, коли мене не було вдома.

— Це неправда, — сказав він обачно.

Він так глибоко затягувався цигаркою, що майже докурив її за чотири чи п’ять затяжок. Його руки видалися мені неприродно білими, з довгими, тонкими, наче восковими, пальцями.

— І я знаю, що ви були разом у Нью-Йорку, — додав я, але він похитав головою.

— Гадаю, це якась помилка, тому що ми ніколи не були разом у Нью-Йорку. Сказати чесно, я не потрапляв туди з минулого літа. Я не спілкуюся зі своїми предками й тепер мушу сам дбати про себе. Два місяці я був у Європі.

Коли він це сказав, то дивився мені в очі. Його голос був таким самим нейтральним, наче він розповідав про очевидні речі, такі самі очевидні, як і те, що земля не плоска.

Раптом до мене дійшло, що він казав правду, а Лора брехала. Мене знудило, і я загасив цигарку.

— Я краще піду, — сказав він, дивлячись у бік кухні.

— Може, так буде краще, — сказав я, розуміючи, що не готовий до приниження, щоби витягувати з нього інформацію, хоча й була спокуса це зробити.

Я провів його до вхідних дверей. На порозі він зупинився і сказав:

— Мені дуже прикро. Гадаю, у цьому є і моя провина. Я впевнений, що це просто непорозуміння.

Я збрехав йому, сказавши, що теж так думаю. Ми попрощалися, і я зачинив за ним двері.

Я одразу вийшов у задній двір, де, не відчуваючи холоду і не уявляючи нічого, окрім обличчя Лори, коли вона говорила мені всю цю брехню, одна за одною викурив кілька цигарок. Не знаю, чому, але я згадав один із перших вечорів, що ми провели як коханці, коли обоє сиділи на дивані, і я пробігав пальцями по її волоссю, дивуючись, наскільки м’яким воно було. Тепер я кипів зі злості й думав про те, як дізнатися, де живе Сара.

Утім, насправді Лора пішла в будинок Вайдера і розповідь те, що вона деінде, — це просто ще одна брехня.

Однак вона не взяла ключів від будинку професора. Я знайшов їх на серванті й поклав у кишеню ще до того, як Тімоті Сандерз подзвонив у двері. Не знаю, чому, але я був твердо переконаний у тому, що вона з Вайдером, і коли я піду туди, то знайду їх разом. І все, абсолютно все — це одна величезна брехня, і мене використали для якоїсь певної мети, мені так і не вдалося докопатися для якої. Можливо, я просто жертва збоченого, мерзенного експерименту, що вона приготувала зі своїм професором.

Можливо, весь цей час вони з мене сміялися, коли вивчали мене, як якусь нетямущу морську свинку. Може, справа з бібліотекою — ще одна брехня, привід, щоб утримати мене там із якоїсь збоченої причини. Раптом я побачив всю цю історію в іншому світлі. Мабуть, я був сліпий, не зрозумів: усе, що вона колись казала мені, виявилося брехнею, і вона навіть не доклала жодних особливих зусиль, щоб це скидалося на правду.

Я повернувся всередину і викликав таксі. Тоді поїхав у будинок професора, у той час як снігопад ставав дедалі сильнішим.


Частковий рукопис скінчився. Я зібрав сторінки і поклав їх на журнальний столик. Годинник на стіні показував 1:46 ранку. Я читав безперервно понад дві години.

Чим була книжка Річарда Флінна?

Це було запізніле зізнання? Невже я дізнаюся, що саме він убив Вайдера і зміг скинути з себе підозри поліції, а тепер вирішив зізнатися? В онлайн-заявці, яку він відправив разом зі своїм запитом, указано, що рукопис має 78 000 слів. Щось важливе трапилося після вбивства, оскільки саме вбивство сталося не в кінці книги, а в її перших розділах.


Частково я втратив хронологію подій, але здавалося, що фрагмент, навмисно чи ні, обірвався тоді, коли Флінн вирушив у будинок професора, переконаний, що Лора брехала йому про все, навіть про істинну природу їхніх стосунків, у ту саму ніч, коли чоловіка вбили. Навіть якщо Флінн не робив цього, у вечір убивства він однозначно був у будинку Вайдера. Він застав їх разом? Це був злочин на ґрунті пристрасті?

Чи, можливо, він не вбивав його, але через стільки років прийшов, щоб розкрити таємницю, і рукопис мав викрити справжнього злочинця, хто б це не був. Лора Бейнз?

Я сказав собі: немає сенсу захоплюватися цією справою, тим більше, що незабаром про все дізнаюся від самого автора. Я вирішив попросити Флінна надіслати мені повний рукопис, допив каву і ліг спати. Детективи користувалися популярністю, особливо добре написані детективи про незвичайні та загадкові випадки. Свого часу Вайдер був знаменитістю, до того ж, за інформацією з «Ґуґл», він досі вважався важливою фігурою в історії американської психології, а Флінн написав плавну, захопливу історію. Тому я був майже впевнений, що це хороший здобуток, за який видавець буде готовий підписати солідний чек.

Однак, на жаль, усе склалося не так, як я хотів. Наступного ранку дорогою на роботу я послав Річарду Флінну електронного листа зі своєї особистої адреси. Того дня він не відповів мені, але я подумав, що він скористався довшими вихідними у зв’язку з Днем Мартіна Лютера і поїхав у коротку відпустку, отож не перевіряв своєї пошти.

Коли через два чи три дні відповіді так і не надійшло, я зателефонував на номер мобільного, який він указав у своєму листі. Мене переадресували на автовідповідач, але я не зміг залишити йому повідомлення, оскільки голосова пошта переповнилася.

Минуло ще кілька днів, а відповіді не надходило, і після декількох спроб додзвонитися йому на телефон, який чомусь вимкнули, я вирішив піти за адресою, яку він указав у листі, недалеко від Пенсильванського вокзалу. Це була незвичайна ситуація — маю на увазі пошуки автора — але іноді, якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори.

Квартира розташовувалася на другому поверсі будинку на сході 33-ї вулиці.

Я подзвонив у домофон, і мені відповів жіночий голос. Я відрекомендувався як Пітер Кац і сказав, що шукаю Річарда Флінна. Жінка коротко відповіла мені, що містера Флінна нема. Я пояснив, що є літературним агентом, і сказав їй, для чого прийшов.

Якусь мить вона вагалася, а потім домофон задзижчав і двері відчинилися. Я піднявся ліфтом на другий поверх. Вона вже стояла у дверях квартири і назвалася Данною Олсен.

Міс Олсен мала близько сорока років, її непримітне обличчя було з таких, які забуваєш одразу після зустрічі. Вона була у блакитному халаті і мала чорне волосся, очевидно, фарбоване, і зачесане назад пластиковим обручем.

Я залишив своє пальто на вішаку в передпокої й зайшов у невелику, але дуже охайну вітальню. Сів на оббитий шкірою диван. Колір килимів та гардин і різні дрібнички, розкидані повсюди, вказували на те, що квартира належала не парі, а незаміжній жінці.

Коли я знову розповів їй свою історію, вона глибоко вдихнула і швидко заговорила.

— П’ять днів тому Річарда забрали до лікарні Всіх Святих. Минулого року йому діагностували рак легенів, це була третя стадія захворювання, тому оперувати вже не могли й довелося почати хіміотерапію. Деякий час він позитивно реагував на лікування, але два тижні тому захворів на запаленням легенів і його стан різко погіршився. Лікарі дають небагато шансів.

Я промовив безглузді банальні слова, які слід сказати в таких ситуаціях. Вона сказала, що в місті в неї немає родичів. Вона була звідкись із Алабами і кілька років тому на семінарі з маркетингу зустріла Річарда. Деякий час вони переписувалися, їздили на екскурсію в Ґранд- Каньйон, а потім він наполіг жити разом, тож вона переїхала в Нью-Йорк. Данна зізналася мені, що місто їй не подобається, а робота, яку вона знайшла в рекламному агентстві, була гіршою, аніж рівень її підготовки. І працювала там тільки заради Річарда. Якщо вона втратить свого Річарда, то повернеться додому.

Кілька хвилин жінка плакала, тихо, без ридань, витираючи очі й ніс паперовою серветкою, яку дістала з коробки на кавовому столику. Коли вона заспокоїлася, то наполягла, що зробить мені горнятко чаю, і попросила розповісти їй про рукопис. Вона, здавалося, не знала, що її співмешканець написав книгу про своє минуле. Вона пішла на кухню, зробила чай і принесла його на таці разом із горнятами і цукерницею.

Я розказав їй, про що йдеться в тій частині, яку отримав електронною поштою. У мене була копія листа, яку я показав їй, і вона уважно його прочитала. Данна дедалі більше дивувалася.

— Річард не говорив мені про це, — гірко сказала вона. — Він, напевно, спершу чекав відповіді від вас.

— Я не знаю, чи був єдиний, кому він писав, — сказав я. — З вами зв’язувалися інші агенти чи видавці?

— Ні. У перший день після того, як він потрапив у лікарню, я переадресовувала Річардові дзвінки на свій телефон, потім припинила. Едді, брат із Пенсильванії, й хлопці з його компанії знають про важкий стан, і в них є мій номер телефону. Я не знаю пароля до його електронної пошти і не можу читати його повідомлення.

— То ви не знаєте, де решта рукопису? — спитав я. Вона підтвердила, що не знає.

Однак вона запропонувала подивитися в ноутбуку, який залишив Річард. Жінка взяла з шухляди невеликий «Леново», приєднала його до електромережі й увімкнула.

— Мабуть, він зберігає там багато інформації, якщо надіслав вам того листа, — зауважила вона, поки ноутбук завантажував іконки на робочий стіл. — Очевидно, навіть якщо я і знайду рукопис, тож ви розумієте, мені доведеться поговорити, перш ніж я зможу дати його вам.

— Звичайно.

— Що це означатиме у фінансовому плані? — запитала вона, і я пояснив: агент — це лише посередник, і саме видавець приймає рішення щодо попередньої пропозиції та роялті.

Вона одягла окуляри і почала порпатися в комп’ютері. Я зрозумів, що пропускаю наступну зустріч, тож зателефонував, перепросив і переніс її.

Міс Олсен повідомила мені, що ані на робочому столі, ні в папці «Документи» рукопису немає: вона перевірила кожен файл, неважливо, під яким ім’ям його збережено. Також не було жодних файлів, захищених паролем. Можливо, сказала вона, документ у його офісі або на флешці. У шухляді, де вона знайшла ноутбук, було кілька флешок. Данна збиралася відвідати Річарда в лікарні, тож обіцяла запитати його, де він зберігав рукопис. Вона запам’ятала мій номер у телефоні й обіцяла зателефонувати, щойно дізнається.

Я допив чай і ще раз їй подякував. Я вже збирався йти, як вона раптом сказала:

— Лише три місяці тому Річард розповів мені про цю справу, тобто про Лору Бейнз. Якось увечері хтось зателефонував йому на мобільний і я почула, що він сперечається. Річард пішов на кухню, щоб я не почула розмови, але я була здивована його тоном, бо зазвичай він ніколи не втрачає самовладання. Він лютував, я ніколи не бачила його таким раніше. Коли він повернувся у вітальню, у нього тремтіли руки. Я запитала його, з ким він говорив, а він сказав мені, що це його стара знайома з принстонських часів, якась Лора, що вона зруйнувала його життя і що він змусить її за таке заплатити.


Через п’ять днів після мого візиту Данна Олсен зателефонувала й сказала, що Річард помер. Вона дала мені адресу похоронного бюро, якби раптом я хотів попрощатися. Коли вона приїхала в лікарню в день мого візиту, її співмешканець вже був без свідомості через заспокійливе, і незабаром після цього він упав у кому, тому вона не могла запитати його про рукопис. Також вона перевірила всі флешки та диски в будинку, але рукопису там не виявилося. Цими днями компанія, у якій він працював, мала вислати його особисті речі, тож вона також їх перевірить.

Я пішов на похорон, що відбувся пополудні в п’ятницю. Місто вкрив глибокий сніг, як і того дня наприкінці грудня, коли професор Джозеф Вайдер віддав Богу душу.

Кілька людей у жалобі сиділи на ряді крісел перед похоронним столом, на якому в закритій труні лежав покійний Річард Флінн. Поруч стояла фотографія в рамці з чорною стрічкою в кутку. З неї дивився чоловік років сорока і сумно всміхався в камеру. У нього були довге обличчя з виразним носом і ніжні очі, його ледь хвилясте волосся спадало на лоб.

Міс Олсен подякувала за мій прихід і сказала, що це улюблене Річардове фото. Вона не знала, коли і хто його зробив. Він тримав його в нижній шухляді столу, який жартома називав «вовче лігво». Також вона сказала: їй страшенно шкода, адже вона так і не змогла знайти рукопис, який, мабуть, був дуже важливим для Річарда, враховуючи те, що він працював над ним в останні місяці життя. Потім вона подала знак похмурому чоловікові й відрекомендувала його мені як Едді Флінна. Його супроводжувала невисока жвава жінка в безглуздому капелюшку на вогненно-рудому волоссі. Вона потиснула мені руку і назвалася Сюзанною Флінн, дружиною Едді. Ми кілька хвилин поговорили всього за декілька кроків від труни, і в мене виникло дивне відчуття, що ми вже давно знайомі, і я просто зустрів їх після довгого розставання.

Коли я пішов, то подумав, ніби вже ніколи не дізнаюся кінець цієї історії. Незалежно від того, що Річард хотів викрити. Зрештою, він забрав свою таємницю з собою.


Частина друга

Джон Келлер

Коли ми молоді, то вигадуємо різні варіанти свого майбутнього; коли ж ми постаріли — вигадуємо різні варіанти чужого минулого.

Джуліан Барнс. Відчуття закінчення [5]

Один

Я почав говорити з мертвими, щоб віднайти правду.

Як сказав би Курт Воннеґут-молодший, був дві тисячі сьомий рік, і Джон Келлер потрапив у скрутні життєві обставини. Це про мене. Радий знайомству. Я пройшов курс письменницької майстерності в університеті Нью-Йорка, і, чесно кажучи, мене вабили власні ілюзії, немов метелика небезпечний блиск електричної лампочки. Я винаймав невеличку квартиру на мансардному поверсі в Нижньому Іст-Сайді разом із фотографом-початківцем, Нілом Бовманом, і надсилав довгі та марні листи в літературні журнали, сподіваючись, що хтось із редакторів нарешті запропонує мені роботу. Але, здавалося, ніхто з них не зміг помітити мою геніальність.

Дядько Френк, мамин старший брат, знайшов золоту жилу в середині вісімдесятих, інвестуючи в індустрію інформаційних технологій, яка саме тоді почала нарощувати свою масу. Дядькові було ледь за п’ятдесят, і жив він у шикарних апартаментах у Верхньому Іст-Сайді. Здається, в ті дні він нічим іншим не займався, лише скуповував антикваріат і зависав із чарівними панянками. Він був стильно вдягненим красенем, із засмагою із солярію. Час від часу він запрошував повечеряти в нього вдома або в ресторані й презентував мені дорогі подарунки, які пізніше я продавав за півціни хлопцю на ім’я Макс, що мав домовленість із власниками якоїсь підозрілої крамниці на заході 14-ї вулиці.

Антикварні меблі в дядьковій вітальні купили в Італії багато років тому. Стільці з різьбленого дерева були оббиті коричневою шкірою, а дотик часу надавав їм вигляду зморшкуватих щік. Спинка одного злощасного стільця відвалилася, чи щось там таке, — не можу згадати деталей.

І от мій дядько викликав відомого реставратора з Бронкса, до якого була розписана черга на кілька місяців наперед. Коли ресторатор почув, що Френк заплатить удвічі більше, коли той прийме його поза чергою, узяв свій ящик із інструментами й поїхав просто до дядькової квартири. За збігом обставин того дня там був і я. Реставратор, паруб’яга середнього віку, з поголеною головою, широкими плечима і допитливими очима, одягнений у чорне, як кілер, оглянув зламаний стілець, пробурчав щось, а потім отаборився на терасі. День був прекрасний, світило сонце, і будівлі Іст-Сайду в районі сімдесятих вулиць скидалися на гігантські блоки кварцу, що купалися в ранковій імлі. У той час як реставратор показував свою майстерність, я пив каву з дядьком Френком, обговорюючи дівчат.

Френк помітив, що майстер приніс із собою журнал, який залишив на столі. То був «Амперсанд», глянцевий журнал на сорока восьми сторінках. На третій сторінці, де було перелічено штат працівників редакції, виявилося, що видавала журнал компанія, якою керує Джон Л. Фрідман.

Дядько сказав, що вчився з Фрідманом в університеті Ратґерс. Вони приятелювали, але втратили зв’язок кілька років тому. Як щодо того, щоб дядько зателефонував йому і запитав про співбесіду? Я знав: зв’язки, як і гроші, керують світом, але був надто молодий і гадав: зможу знайти власний шлях, тому відмовився від пропозиції. І до того ж, сказав я йому, ретельно гортаючи журнал, у виданні писалося про окультизм, паранормальні речі та «Нью Ейдж», що мене зовсім не цікавило.

Френк попросив мене не бути настільки впертим. Він довіряв фінансовому досвіду свого старого приятеля, — ще в коледжі той міг вичавити гроші з сухої каменюки, — і хороший репортер повинен уміти написати про будь-яку річ. Зрештою, підсумував він, цікавіше писати про піраміду Хеопса, ніж про гру з м’ячем або побутове вбивство, і в будь-якому разі в наші дні всі читачі — недоумки.

Якоїсь миті до розмови долучився реставратор, коли ми запросили його випити з нами кави. Приглушеним голосом він повідомив, що, на його переконання, старовинні меблі зберігають у собі позитивну або негативну енергію людей, які багато років володіли ними, і що іноді він міг відчути цю енергію, торкнувшись певної речі: його пальці поколювали. Я пішов після того, коли Френк витягнув із бару пляшку бурбона, а реставратор почав розповідати йому про буфет, який приносив нещастя своїм власникам.

Через два дні Френк зателефонував мені на мобільний і повідомив, що Фрідман чекає мене у своєму офісі наступного дня. Йому потрібен був хтось, хто хоч трохи на тому знався. Головний редактор, трохи чудний чоловік, наповнив офіс диваками, що насправді не знали, як писати. Журнал запустили кілька місяців тому, але й досі не могли рушити з мертвої точки.

Але не тягнутиму кота за хвіст.

Я не хотів сваритися з дядьком Френком, тому наніс Фрідману візит. Він мені сподобався, і це почуття було взаємним. Він і двох слів не міг стулити про паранормальні явища, не вірив у привидів, але такий журнал мав свою нішу, особливо серед повоєнного покоління.

Він запропонував мені набагато більшу зарплату від очікуваної, тому я прийняв пропозицію на місці. Моя перша опублікована історія була про реставратора, оскільки я відчував, що завдячую йому своєму залученню до окультної журналістики. Я працював на «Амперсанд» два роки, протягом яких зустрів половину всіх диваків міста. Я відвідував спіритичні сеанси вуду в Інвуді, будинки з привидами у Східному Гарлемі. Я отримав листи від читачів, які здавалися більш причмеленими, ніж Ганнібал Лектер, і від священиків, які попереджали мене, що я прямую в саме горнило пекла.

Затим Фрідман вирішив закрити журнал і допоміг улаштуватися репортером у газету «Нью-Йорк Пост», де я пропрацював чотири роки, допоки друг не переконав мене приєднатися до нового видання, задуманого якимись інвесторами з Європи. Два роки потому, коли онлайн-газети винищили більшу частину того, що залишилося від маленьких друкованих щоденних газет, а також друковані видання зникали одне за одним, я опинився без роботи. Я започаткував блог, а потім сайт новин, який майже не приносив прибутку, і намагався заробляти на життя різними підробітками, озираючись на старі добрі часи, і був вражений тим, що в мої ледь за тридцять почуваюся динозавром.


Саме в той час друг, Пітер Кац, літературний агент із «Бронсон енд Меттерз», розповів мені про рукопис Річарда Флінна.

Ми познайомилися, коли я навчався в університеті Нью-Йорка, і заприятелювали. Він здавався надто сором’язливим і відлюдним — таких на вечірці можна помилково прийняти за фікус — але з дуже витонченим розумом, у нього можна було багато чого навчитися. Він уміло обходив усі хитромудрі пастки, які закладала його мама, змовляючись із сім’ями дівчат на виданні, й уперто залишався холостяком. Більше того, він вибрав професію літературного агента, хоча походив із давньої династії адвокатів, що зробило його в родині своєрідною білою вороною.

Пітер запросив мене на обід, і ми пішли в «У Кандіси», місцину на cході 32-ї вулиці. Незважаючи на початок березня, вже кілька днів мело, і вуличний рух був просто жахливий. Небо кольору розплавленого свинцю майже стікало на місто. Пітер був у настільки довгому пальті, що постійно спотикався, як один з семи гномів із мультику «Білосніжка». Він ніс старий шкіряний портфель, що похитувався у його правиці, коли той ухилявся від калюж на тротуарі.

Коли принесли салати, він розповів мені історію рукопису. Річард Флінн помер місяцем раніше, і його супутниця, дама на ім’я Данна Олсен, стверджувала, ніби не знайшла жодних слідів книжки.

Коли нам принесли стейки, Пітер виклав свою проблему. Він знав, що в мене достатньо репортерського досвіду, щоб зв’язати воєдино зовсім відмінні шматки інформації. Він розмовляв із керівництвом, і там уважають, що на ринку ця книжка матиме великий потенціал. Але сам по собі фрагмент рукопису вартістю в мільйон доларів не вартий навіть копійки.

— Я готовий поговорити з пані Олсен і домовитися, — сказав він мені, витріщившись. — Здається, то практична жінка, і хоча я впевнений, що переговори будуть важкими, та не думаю, що вона відхилить хорошу пропозицію. У заповіті Флінн залишив їй усю свою власність і майно, за винятком кількох предметів, які заповів своєму братові, Едді. З юридичної точки зору угода з пані Олсен захистить нас, розумієш?

— І як же ти думаєш, я зможу розшукати рукопис? — запитав я. — Гадаєш, я виявлю якусь секретну карту на звороті серветки? Або полечу на острів у Тихому океані й копатиму під пальмами-близнюками, які ростуть на північному заході острова?

— Слухай, не будь таким скептичним, — сказав він. — Флінн у тому уривку дав багато підказок. Ми знаємо основних персонажів, час та місце подій. Якщо не зможеш знайти рукопис, то відтвориш решту головоломки, а той фрагмент буде уведено в нову книгу, яку напишеш ти або замовний письменник. Зрештою, читачі зацікавлені в історії Вайдерового вбивства, а не в якомусь невідомому хлопцеві, що звався Річард Флінн. По суті, потрібно відтворити те, що відбулося в останні декілька днів життя Вайдера, зрозуміло?

Ця його вербальна звичка — постійне повторення «зрозуміло?» — викликала неприємне відчуття, наче він сумнівається в моїх розумових здібностях.

— Зрозуміло, — запевнив я його. — Але все це може бути марною тратою часу. Флінн, ймовірно, знав, що хотів сказати громадськості, коли розпочав написання книги, але в нас немає підказки, що саме шукати. Ми намагатимемося розкрити вбивство, яке сталося понад двадцять років тому!

— Лора Бейнз, інша головна героїня, ймовірно, все ще жива. Ти можеш знайти її. І я переконаний, що справа й досі в поліційних файлах. Це «висяк», як кажуть поліціянти, але я впевнений: файл зі справою ще зберігся в їхніх архівах.

Тоді він загадково підморгнув мені та стишив голос, мовби боявся, що хтось може підслухати нас.

— Кажуть, професор Вайдер проводив секретні психологічні експерименти. Тільки уяви, що ти можеш там нарити!

Останнє речення він вимовив тоном матері, яка обіцяє малому впертюху поїздку в Діснейленд, якщо той виконуватиме завдання з математики. Я був заінтригований, але ще не визначився.

— Піте, чи не спадало тобі часом на думку, що той хлопець, Флінн, може, просто все це вигадав? Не хочу говорити погано про мертвих, але, можливо, він вигадав історію про смерть когось відомого, щоб продати свою роботу, перш ніж помре. От тільки не встиг закінчити її.

— Знаєш, я думав про таку можливість. Але як ми матимемо впевненість, якщо не проведемо розслідування? З того, що я зміг з’ясувати на той момент, Річард Флінн не був патологічним брехуном. Він справді знав Вайдера і працював у нього, у нього були ключі від будинку, і якийсь час він проходив як підозрюваний у справі, — все це я дізнався з Інтернету. Але мені потрібен хтось такий, як ти, щоб викрити решту історії.

Він майже переконав мене, та я змусив його ще трохи попотіти. На десерт я замовив еспресо, а він — тірамісу.

Я допив каву і припинив його страждання. Сказав, що пристав на пропозицію, підписав контракт із пунктом про нерозголошення, який Пітер привіз із собою, а тоді він дістав паку паперів зі свого портфеля. Вручаючи їх мені, Пітер сказав, що це копія першого фрагмента рукопису Річарда Флінна з помітками, які він написав, що стане відправною точкою мого розслідування. Я засунув папери разом з копією контракту в сумку, яку постійно носив із собою ще з часів свого репортерства та яка була оснащена купою відділень і кишень.

Я провів його до метро, повернувся додому й увесь вечір провів, читаючи рукопис Річарда Флінна.

Два

Наступного дня я вечеряв зі своєю подругою Сем. Вона була на п’ять років старша за мене, закінчила Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі зі спеціалізацією «Англійська мова» і переїхала до Нью-Йорка, пропрацювавши на кількох телестанціях на Західному узбережжі. Вона була продюсером ранкових новин на «Першому каналі новин Нью-Йорка», відтак її день починався о п’ятій годині ранку і зазвичай закінчувався о восьмій вечора, тоді вона «вирубалася», незалежно від того, чи був я поруч, чи ні. Ми рідко могли говорити більше п’яти хвилин без того, що вона повідомляла мені про потребу відповісти на важливий дзвінок, запихаючи у вухо кліпсу з гарнітури hands-free.

Раніше вона вже була заміжня за хлопцем на ім’я Джим Салво, ведучим програми новин на невеликій телевізійній станції в Каліфорнії, бабієм, у якого після того, як йому стукнуло сорок, не залишилося нічого, крім шкідливих звичок і печінки, що заплила жиром. Шлюб цей тривав три роки. Ось чому вона одразу попередила мене, що не має ані найменшого бажання повторно виходити заміж до сорока, і доти вона не хотіла жодних зобов’язань.

Поміж телефонних дзвінків, дорікань офіціантці за те, що так пізно взяла в нас замовлення, та розповіді мені про сварку, яку вона мала зі своїми редакторами, Сем слухала мою розповідь про рукопис Річарда Флінна, що, здавалося, схвилювала її.

— Джоне, це може стати сенсацією, — сказала вона. — Щось у стилі Трумена Капоте, так? Читачі із задоволенням смакуватимуть подібну річ.

Це був найкращий вердикт, що Сем могла висловити на будь-яку тему. Для неї все, що не мало шансів зробити «сенсацію», не мало сенсу: чи то телевізійні новини, чи проект книжки, чи секс.

— Так, може, якщо тільки я знайду рукопис або якесь пояснення цьому вбивству.

— Якщо ні, то напишеш книжку, яка ґрунтуватиметься на тій частині, що в тебе є. Хіба ви не про це домовилися з Пітером?

— Так, справді, але я не фахівець у подібних речах.

— Часи змінюються, і люди повинні змінюватися разом із ними, — повчально сказала вона. — Гадаєш, теперішнє телебачення схоже на те, що було п’ятнадцять років тому, коли я вперше увійшла в студію новин? Урешті-решт всім нам доводиться робити те, що ми раніше ніколи не робили. Чесно кажучи, якщо ти не знайдеш той рукопис, десь через рік я б хотіла побачити твоє ім’я на обкладинці книжки у вітрині книгарні Ріццолі.

Коли ми вийшли з ресторану, я повернувся до свого лігва і став до роботи. Мої батьки переїхали до Флориди два роки тому, і моя старша сестра, Кеті, вийшла заміж за хлопця зі Спрінґфілда, штат Іллінойс, і переїхала туди після закінчення коледжу. Я жив у Пекельній кухні, або Клінтоні, як тепер називають район агенти з нерухомості, у трикімнатній квартирі, де і виріс. Це була стара будівля з маленькими, темними кімнатами, але моя власна, і принаймні мені не доводилося непокоїтися про оренду.

Я почав заново перечитувати фрагмент, підкреслюючи уривки, що здавалися мені важливими, маркерами різних кольорів: синій для Річарда Флінна, зелений для Джозефа Вайдера і жовтий для Лори Бейнз. Я підкреслив ім’я Дерека Сіммонза синьою ручкою, тому що наприкінці Річард стверджував, що той відіграв важливу роль у всій історії. Я зробив окремий список усіх інших імен, які були згадані в рукописі, бо ці люди, якщо пощастить, можуть стати джерелами інформації. Як репортер я знав: люди здебільшого люблять поговорити про своє минуле і навіть прикрашати його.

Я намітив три основних напрямки для мого розслідування. Перший і найпростіший — зануритися у глибокі води Інтернету, щоб побачити, що можна витягнути на поверхню відносно вбивства та причетних до нього осіб.

Другий напрямок — розшукати людей, згаданих у рукописі, особливо Лору Бейнз, і переконати їх розповісти мені все, що їм відомо про цей випадок. Пітер згадав у своїх примітках: співмешканка Річарда Флінна розказувала: незадовго до смерті Річард мав напружену телефонну розмову з жінкою на ім’я Лора, що, як він стверджував, «зруйнувала його життя», і «він збирався примусити її заплатити за це». Чи була це «Лора» з рукопису?

І третій — піти в поліційний архів у Вест Віндзор, округ Мерсер, і спробувати переглянути свідчення, рапорти та протоколи допитів, зібрані тоді детективами. Вайдер був резонансною жертвою, і розслідування, ймовірно, проводилося за всіма правилами, навіть, якщо поліція нічого не знайшла. Мій статус позаштатного кореспондента не допомагав мені, але якщо я зав’язну в цьому, то попрошу Сем зробити кілька дзвінків, натякаючи на могутню тінь «Першого каналу новин Нью-Йорка».

І тому я почав із Річарда Флінна.

Уся інформація, яку я вже на нього зібрав, відповідала знайденій мною в Інтернеті. Він працював у «Вулфсон і партнери», невеликому рекламному агентстві, і на сайті цієї компанії я знайшов коротку біографію, що підтвердила деякі деталі з рукопису. Він вивчав англійську мову в Принстоні, який закінчив 1988 року, й отримав ступінь магістра в Корнелльському університеті два роки потому. Трохи пропрацювавши на нижчих посадах, він піднісся до керівника середньої ланки. З інших сайтів я дізнався, що Флінн тричі перераховував гроші в Національний комітет Демократичної партії, був членом спортивного стрілецького клубу і ще 2007 року висловив глибоке незадоволення сервісом у якомусь чиказькому готелі.

Після того як у Санти-Ґуґла закінчилися подарунки, які стосувалися Флінна, я перемикнувся на пошуки Лори Бейнз і здивувався, що не зміг знайти нічого… чи майже нічого. Було кілька людей із таким самим іменем, але ніхто з тих, про кого я знайшов інформацію, не нагадували жінку, яку я шукав. Я знайшов її в списку випускників математичного факультету Чиказького університету 1985 року й студентів-магістрів психології в Принстоні 1988 року. Але після того не було й найменшого натяку на те, що вона робила чи де жила. Вона немов розчинилася в повітрі. Я подумав про себе: ймовірно, вона вийшла заміж і змінила своє прізвище, тому я мав знайти інший спосіб простежити її, припустивши, що вона й досі жива.

Як я й очікував, найбагатше джерело інформації було на професора Джозефа Вайдера. У «Вікіпедії» існувала деталізована сторінка, його біографія посідала почесне місце серед усіх чільних постатей, які викладали у Принстонському університеті протягом багатьох років. Я виявив, що на Google Scholar розміщувалося понад двадцять тисяч посилань на його книжки та статті. Деякі з його книжок усе ще публікували, і їх можна було придбати в мережі книгарень.

З усього прочитаного я дізнався ось що: Джозеф Вайдер народився в Берліні 1931 року, в єврейсько-німецькій родині середнього класу. У кількох інтерв’ю він повідомив: навесні 1934 року батька, лікаря, перед очима вагітної дружини побили штурмовики загону СА, і невдовзі той помер.

Через рік після народження всі три сестри переїхали в Штати до родичів. Спочатку вони жили в Бостоні, а потім у Нью-Йорку. Його мати знову вийшла заміж, за архітектора, що звався Гаррі Шенберґ, старшого за неї на чотирнадцять років. Він усиновив її дітей, але вони залишили прізвище свого біологічного батька як шану його пам’яті. На жаль, Джозеф і його сестра, Інґе, стали сиротами всього через десять років після закінчення Другої світової війни, бо Гаррі та Міріам Шенберґ загинули під час подорожі на Кубу. Гаррі був ентузіастом-аматором вітрильного спорту, і яхта, якою вони пливли разом з іншою парою з Нью-Йорка, зникла під час шторму. Їхні тіла так ніколи і не знайшли.

Отримавши в спадок великі статки, двоє сиріт переїхали в будинок свого дядька, що жив на півночі штату, і провадили зовсім різне життя. Джозеф був охочий до навчання і відвідував спершу Корнелльський університет, потім Кембридж і Сорбонну. Інґе стала моделлю, досягла певної популярності наприкінці п’ятдесятих років, а опісля вийшла заміж за багатого італійського бізнесмена і переїхала до Риму, де оселилася назавжди.

За час своєї професійної діяльності Джозеф Вайдер опублікував одинадцять книжок, одна з яких мала надто автобіографічний зміст. Вона називалася «Пам’ятаючи майбутнє: десять нарисів про подорож до себе» і була опублікована видавництвом Принстонського університету 1984 року.

Також я виявив купу повідомлень про вбивство.

Тіло Вайдера виявив Дерек Сіммонз. Він згадувався в історії як різноробочий, що працював у будинку жертви, і як потенційний підозрюваний. О 6:44 ранку двадцять другого грудня 1987 року він зателефонував у службу «911» з будинку професора і повідомив оператору, що знайшов Вайдера в калюжі крові у вітальні. Лікарі швидкої, які прибули на місце події, не могли нічого зробити, і черговий судмедексперт швидко зробив офіційну заяву: професор мертвий.

Під час розтину трупа коронер визначив, що Вайдер помер близько другої години ранку, і дійшов висновку, що причиною смерті були внутрішні крововиливи та втрата крові в результаті ударів тупим предметом, ймовірно, бейсбольною битою, нанесених злочинцем близько опівночі. За результатами судмедекспертизи, перший удар, імовірно, нанесли, коли жертва сиділа на дивані у вітальні, а вбивця підкрався ззаду, прямуючи від вхідних дверей. Оскільки професор був у хорошій фізичній формі, йому вдалося встати з дивана і він спробував бігти до вікна з видом на озеро, захищаючись від ударів, які зламали обидва його передпліччя. Потім посеред кімнати він розвернувся, щоб оборонятися, і під час боротьби з нападником телевізор упав із тумбочки на підлогу. Саме там професор отримав смертельний удар у ліву скроню. (Через це слідчі прийшли до висновку, що вбивця, ймовірніше, правша.) Вайдер помер двома годинами пізніше внаслідок зупинки серця і важкої мозкової травми, спричиненої останнім ударом.

Дерек заявив, що вхідні двері були замкнені, коли він прийшов до будинку професора наступного ранку, що вікна також були зачинені, без ознак насильницького проникнення. За таких обставин виникли підстави припустити: вбивця мав ключі від будинку, які він використав, щоб потрапити всередину, захопивши Вайдера зненацька, а пізніше — щоб замкнути за собою двері після скоєного вбивства. Перш ніж піти, він рився у вітальні. Проте пограбування не могло бути мотивом. Професор носив «Ролекс» на лівому зап’ясті й перстень із коштовним каменем на безіменному пальці правиці. У незамкненій шухляді поліціянти знайшли близько сотні доларів готівкою. Не вкрали нічого з цінного антикваріату в будинку.

Виявивши у вітальні дві чарки, якими недавно користувалися, слідчі припустили, що потерпілий випивав того вечора з іншою особою. Судмедексперт виявив, що незадовго до вбивства професор споживав значну кількість алкоголю. Рівень вмісту алкоголю в його крові становив 0,11 проміле, та жодних слідів наркотиків або ліків у його тілі не побачили. Не було відомо, щоб Джозеф Вайдер мав стосунки з жінкою. Він не жив зі співмешканкою чи коханкою, ні з ким не зустрічався, і ніхто з його друзів та колег не змогли пригадати про якісь його стосунки останнім часом. Тому, як дійшли висновку слідчі, навряд чи то був злочин на ґрунті пристрасті.


Використовуючи звіти, які підготувала преса, я приблизно реконструював те, що сталося після вбивства.

Ім’я Лори Бейнз не згадувалося в газетах жодного разу, хоча Річард Флінн кілька разів таки з’являвся. Я вже знав із рукопису: певний час Флінна вважали підозрюваним, після того, як із розслідування виключили Дерека Сіммонза з огляду на його «залізне алібі». Про причетність Вайдера до підпільних психологічних експериментів ніде не згадувалося. Але постійно підкреслювалося, що Вайдер був відомою постаттю в поліції Нью-Джерсі та Нью-Йорка, оскільки виступав свідком-експертом у багатьох висновках про психічне здоров’я людей, яких обвинувачували у скоєнні тяжких злочинів.

Відносно його статусу як свідка-експерта в кримінальному судочинстві, слідчі розглядали це як потенційну зачіпку з самого початку. Вони вже розглянули справи, у яких свідчив Вайдер, особливо ті, результат яких був несприятливий для обвинуваченого. Але така версія швидко зайшла у глухий кут. Жодного із засуджених через Вайдерові показання не було випущено протягом цього часу, за винятком чоловіка на ім’я Жерар Панко, якого випустили і звільнили з в’язниці Бейсайд, штат Нью-Джерсі, за три місяці до вбивства. Але майже одразу ж по звільненні Панко переніс серцевий напад. Він вийшов із лікарні лише за тиждень до вбивства професора, тому, як дійшли висновку лікарі, фізично не зміг би здійснити напад, і гіпотезу відкинули.

Річарда Флінна кілька разів допитували, але ніколи офіційно не визнавали підозрюваним чи обвинуваченим. Він найняв Джорджа Гокінза, адвоката, який звинуватив поліціянтів у цькуванні, й припустив, що вони намагалися перетворити Флінна на цапа-відбувайла, прикриваючи свою некомпетентність.

Якою була Фліннова версія подій? Що саме він заявив слідчим і журналістам? Зі статей, які я знайшов, здавалося: сказане ним у той час відрізнялося від написаного в рукописі.

По-перше, він не згадав про те, що саме Лора Бейнз відрекомендувала його Вайдеру. Він просто сказав: його представив професору «спільний знайомий», адже Вайдер шукав когось підходящого для бібліотечної роботи на неповний робочий день. Флінн працював у Бібліотеці Файрстоуна в університетському містечку, а Вайдеру була потрібна людина, здатна організувати його бібліотеку за допомогою комп’ютерної системи. Вайдер дав йому набір ключів у разі, якщо Флінн захоче працювати там, коли професора немає вдома, позаяк він часто виїжджав із міста. Флінн використовував ключі кілька разів, заходячи в будинок професора, коли того не було. Двічі чи тричі професор запросив його залишитися на вечерю, завжди на двох. Якось у п’ятницю він грав у покер із професором і двома його колегами. (Цього моменту в рукописі не було.)

Він зустрів Дерека Сіммонза, і Вайдер сам розповів йому історію Дерека. У нього не виникало жодних конфліктів із професором, і взаємини між ними можна було описати як «теплі та дружні». Професор ніколи не казав йому, що хтось чи щось йому загрожувало. Зазвичай Вайдер був товариський і любив жартувати. Він із задоволенням говорив про свою нову книжку, яка мала вийти наступного року та яка, на його думку, мала б величезний успіх — як науковий, так і комерційний.

Та, як на гріх, у Флінна не було алібі на ніч убивства. Наприкінці рукопису він зазначав, що вирушив до будинку професора приблизно через двадцять хвилин після візиту Тімоті Сандерза, а це означало близько вісімнадцятої години. Я відзначив: йому б коштувало ще двадцять хвилин, щоб дістатися туди, можливо, більше, через погоду, і стільки ж, щоб повернутися. Але він сказав слідчим, що пішов до Вайдера близько двадцять першої, оскільки хотів поговорити з професором про деякі деталі роботи в бібліотеці, перш ніж поїде на різдвяні канікули. Також Флінн сказав, що повернувся додому о двадцять другій годині, після бесіди з професором, і невдовзі після цього ліг спати. Чи збрехав він під час слідства, чи тоді, коли писав рукопис? Або його підвела пам’ять?

У ті роки, як Флінн сам підтвердив у рукописі, рівень злочинності в Нью-Джерсі був досить високий, особливо після раптового припливу «мету»[6] та «креку»[7] в передмістя. Через кілька днів після смерті Вайдера, між Різдвом і Новим роком, усього в двох кварталах від його будинку, сталося подвійне вбивство. Літня пара, містер і місіс Істон, сімдесяти восьми та сімдесяти двох років відповідно, були вбиті у своєму будинку. Слідчі виявили, що злочинець увірвався о третій ранку, вбив пару, а потім пограбував будинок. Зброєю вбивства стали обробний ніж і молоток. Беручи до уваги, що вбивця взяв готівку та коштовності, які він знайшов у будинку, мотивом, безумовно, було пограбування, і насправді там виявилося небагато спільного зі справою Вайдера.

Та це не завадило поліціянтам. Вони скористалися тим, що тижнем пізніше підозрюваного заарештували, коли він намагався здати викрадені з будинку літньої пари коштовності в ломбард у Принстоні. Тому Мартін Лютер Кеннет двадцяти трьох років, афроамериканець, що стояв на обліку в поліції та знаний як наркоман, став офіційним головним підозрюваним у справі про вбивство Джозефа Вайдера.

Відтоді, а це було на початку січня 1988 року, Річарда Флінна лише мимохідь згадували в друкованих статтях про вбивство. Вайдерова сестра, Інґе Россі, успадкувала все його майно, за винятком невеликої суми грошей, яку померлий заповів Сіммонзу. «Будинок із привидами на продаж» — саме так називалась історія, опублікована двадцятого квітня 1988 року в «Принстон ґазет», у якій ішлося про будинок покійного професора Вайдера. Репортер стверджував: після трагедії маєток мав репутацію зловісного, і кілька людей у районі були готові заприсягтися, що бачили всередині дивні вогні та рухомі тіні, тому агенти з нерухомості, ймовірно, мали достатньо проблем з його продажем.

Мартін Лютер Кеннет відхилив угоду, запропоновану прокуратурою округу Мерсер, хоча він би уникнув смертного вироку, якби його визнали винним, і наполягав на своїй невинності до самого кінця. Він визнав, що був дрібним торговцем наркотиками в районі університетського містечка та на Насса-стрит і що один із випадкових клієнтів, імені якого він не знав, залишив йому коштовності, вкрадені в Істонів, як гарантію в обмін на дозу шмалі. Мартін не мав алібі на ніч убивства подружжя, тому що він був удома один і дивився якесь відео, що взяв у відеопрокаті напередодні. Коли чоловік, який залишив йому коштовності, не повернувся за ними, Мартін (не знаючи, що їх украли) відніс їх у ломбард. Якби він знав, звідки вони, то хіба б виявився настільки дурним, щоб намагатися продати їх серед білого дня, у місці, яке було відоме своїми доносами копам? Щодо Вайдера, Мартін ніколи навіть не чув про нього. Якщо він добре пам’ятав, то вечір убивства професора він провів за гральними автоматами, повернувшись додому рано-вранці наступного дня.

Але в нього був громадський захисник, призначений судом, із іменем, відповідним для відважного борця з несправедливістю, — Генк Пелікен[8]. Усі хотіли покінчити з цією справою якомога швидше і зекономити долари платників податків, тому всього через кілька тижнів присяжні сказали «винен», а суддя додав «довічне ув’язнення». У той час у штаті Нью-Джерсі ще існувала смертна кара, — її скасували 2007 року, — але репортери казали, що суддя взяв до уваги вік Кеннета, коли вирішив не виносити смертний вирок, на якому наполягав прокурор. Я собі подумав, що докази, надані стороною обвинувачення, ймовірно, взагалі не переконали суддю Ральфа М. Джексона, старого стріляного ковбоя з великим досвідом роботи. На жаль, доказів виявилося цілком достатньо для присяжних засідателів. У будь-якому разі прокуратура вирішила не звинувачувати Кеннета у вбивстві Вайдера. Не знайшлося в них й інших зачіпок. Інші історії стали предметом газетних повідомлень, і пристрасті вщухли. Вест-Віндзорське вбивство залишилося «висяком».


О 23-й годині я дивився новини на «Першому каналі Нью-Йорка», звичка тих днів, коли працював репортером, опісля зробив собі горня кави та випив її біля вікна, намагаючись поєднати інформацію з Фліннового рукопису з тим, що я дізнався з міжмережжя.

Стосунки між професором Вайдером і його протеже Лорою Бейнз, які, ймовірно, виходили за рамки професійних, мали б були добре відомі поміж професорів кафедри психології, тому я запитав себе, чому її не допитувала поліція. Лора могла в будь-який момент зробити собі інший набір ключів, навіть коли ті, що дав їй професор, у той вечір мав при собі Річард Флінн. Але, здається, ніхто не привернув увагу копів та преси до неї: ні Флінн, ні професорові колеги, ні її власні, ні Дерек Сіммонз, якого також кілька разів викликали на допит. Складалося враження, що стосунки між тими двома будь-якою ціною намагалися вберегти від широкого загалу.

Професор був міцний чолов’яга, який замолоду тренувався та займався боксом. Він пережив перший удар і навіть намагався боротися зі своїм нападником зі зламаними передпліччями. Якщо тут була замішана жінка, то вона мала б виявитися надзвичайно сильною, щоб витримати удар у відповідь від цього чоловіка, тим паче він боровся за своє життя. Ба більше, сама жорстокість вбивства, здавалося, вказувала, що вбивцею став чоловік. Малоймовірно, що Лора Бейнз, яку Флінн описав вельми тендітною й у той час не в надто хорошій формі, могла бути винною. І найголовніше: який у неї мотив? Чому б Лора Бейнз хотіла вбити чоловіка, який допоміг їй і від якого, швидше за все, й досі залежала її кар’єра?

Утім, Флінн сказав своїй співмешканці, що Лора «зруйнувала його життя» і він «змусить її заплатити за це». Підозрював він її у вбивстві чи просто дорікав за те, що кинула його й залишила самого нести покарання? Але його дії здавалися мені не надто логічними. Якщо ж Лора винна в тому, що залишила його в біді, чому Флінн не помстився під час слідства, коли був підозрюваним і навіть не мав алібі? Чому він не викрив її пресі чи не намагався перекласти принаймні частину провини на неї? Чому він захищав її тоді, а змінив свою думку аж майже через тридцять років? Чому він уважав, що Лора зруйнувала його життя? Врешті, він же втік із лещат прокуратури. Щось ще трапилося опісля?

Я заснув, ще думаючи про все це, майже впевнений: під поверхнею справа приховує щось набагато темніше та таємничіше, ніж те, що Флінн описав в уривку рукопису чи поліція виявила в той час. Я був вдячний Пітеру за довіру до мене провести розслідування.

Існувала ще одна деталь, яка привернула мою увагу: чи то дата, чи ім’я, та щось узагалі не вписувалося. Але я був виснажений, засинав, тому не міг визначити. Це було, наче ви щось помітили кутиком ока на частку секунди, а потім не були впевнені, чи справді щось бачили, чи ні.

Три

Наступного ранку я склав список людей, яких повинен був знайти та, якщо це можливо, переконати поговорити зі мною. Лора Бейнз очолювала список, але я не уявляв, як її відстежити. Водночас я почав переглядати мої старі записники, намагаючись знайти знайомого чи якийсь зв’язок у департаменті поліції Вест Віндзора, що залишився там із моменту інциденту наприкінці вісімдесятих.

Добрих кілька років тому в ході розслідування, виконуваного мною для «Пост», я зустрів хлопця на ім’я Гаррі Міллер. То був приватний детектив із Брукліна, який спеціалізувався на пошуку зниклих безвісти осіб. Невисокий, із надмірною вагою, у пом’ятому костюмі та такій тонкій краватці, що її ледь можна було розгледіти, з цигаркою за вухом, він скидався на персонажа чорного детективу сорокових. Він жив у районі Флетбуш, завжди шукав заможних клієнтів з огляду на те, що сам постійно банкрутував. Як гравець він регулярно робив ставки на коней і переважно програвав. Я зателефонував на його мобільний телефон, і він відповів із галасливої забігайлівки, де клієнти повинні були підвищувати голос, щоб їх розчули крізь старі ритми.

— Привіт, Гаррі, що там у тебе? — запитав я.

— Келлере? Давно не бачилися. Ще один день на планеті мавп, — відповів він похмуро. — Я намагаюся вдавати, що я не людина, тому не опинюся в клітці. Роби те саме. А тепер скажи мені, що там у тебе сталося, синку.

Я загалом проінформував його про справу і попросив записати два імені: Дерек Сіммонз і Сара Гарпер, і розповів те, що я знав про цю пару. Поки він занотовував, я почув дзенькіт тарілки, яку поставили на його стіл, і він подякував комусь із іменем Ґрейс.

— На кого ти працюєш зараз? — підозріливо запитав він.

— На літературне агентство, — сказав я.

— І відколи це літературні агенції беруть участь у таких розслідуваннях? Певне, там має бути ласий куш, га?

— Звісно, що так, не хвилюйся відносно цього. Можу перекинути трохи червінців просто зараз. У мене є й інші імена, але хочу, щоб ти почав із тих двох.

Здавалося, йому відлягло від серця.

— Подивимося, що можна зробити. Схоже, з Дереком буде легко, та все, що ти дав мені на ту жінку, Сару Гарпер, — це, що вона отримала ступінь магістра психології в Принстоні, ймовірно, 1988 року. Небагато, щоб рухатися далі, синку. Я зателефоную через кілька днів, — запевнив він мене і, надиктувавши мені деталі його рахунку «Пей Пел», поклав слухавку.

Я відкрив ноутбук, перекинув йому трохи грошей і, зручніше всівшись, знову почав думати про Лору Бейнз.

Шістьма чи сімома місяцями раніше, перш ніж Флінн почав працювати над своїм рукописом, мало статися те, що підштовхнуло його в цьому напрямку, щось незвичне та дуже істотне, щоб повністю змінити його бачення подій, які сталися 1987 року, як він і натякнув у листі до Пітера. Під час зустрічі з Пітером Данна Олсен була надто стривожена хворобою Флінна і могла не помітити деякі подробиці, які виявляться вельми важливими для мого дослідження. Я вирішив, що варто почати з розмови з нею, і набрав номер, який отримав від Пітера. Відповіді не було, тому я залишив Данні повідомлення на її голосову пошту, пояснивши, хто я, і сказавши, що ще передзвоню. Та не довелося, бо буквально за кілька хвилин по тому вона сама зателефонувала мені.

Я назвав своє ім’я й дізнався: Пітер уже зателефонував їй, оповістив про мене і розповів, що я збираю інформацію про смерть Джозефа Вайдера для правдивого детективу.

Данна все ще була в Нью-Йорку, але планувала виїхати звідти через кілька тижнів. Вона вирішила не продавати квартиру, тому зв’язалася з агентом із продажу нерухомості, щоб здавати її в оренду. Тим не менше Данна попросила агентів виставити її на огляд тільки після від’їзду. Вона не могла пережити одне: поки вона у квартирі, там ходитимуть люди й встромлятимуть свої носи в кожну дірку. Вона пожертвувала дещо на благодійність і почала складати в коробки речі, які збиралася взяти з собою. Двоюрідний брат із Алабами, у якого був пікап, мав приїхати і допомогти їй з переїздом. Вона розповідала мені всі ці речі, начебто розмовляла з приятелем, хоча її голос був монотонний і роботизований, і вона робила довгі паузи між словами.

Я запросив Данну на обід, але вона сказала мені, що краще зустрінеться зі мною в себе вдома. Я вирушив пішки на Пенсильванський вокзал і хвилин через двадцять набирав код на домофоні її будинку.

Квартира стояла догори дриґом подібно до будь-якого будинку напередодні переїзду. Зала переповнена картонними коробками, запечатаними клейкою стрічкою. Вміст кожної було написано чорним маркером, тому я бачив, що здебільшого вони наповнені книжками.

Вона запросила мене у вітальню і зробила чай. Ми пили та базікали про те про се. Данна розповіла мені, якою обуреною була, коли під час урагану Сенді якась молода жінка провокувала сварку, поки вони стояли в черзі на заправній станції. А вдома, в Алабамі, їй розповідали про колишні повені та урагани, але то були епічні сказання про сусідів, які ризикували своїм життям, рятуючи людей, а також про героїчних поліціянтів і пожежників. У великому місті, сказала вона мені, переймаєшся тим, чого слід боятися більше в таких випадках: шаленства природи чи реакції інших людей.

У Данни була добре вкладена зачіска та здорова шкіра, все це підкреслювала проста чорна сукня. Мене зацікавило, скільки ж їй років. Вона здавалася молодшою від свого покійного співмешканця. Від неї віяло провінційністю в хорошому сенсі цього слова. Її мова та жести натякали на виховання ще в ті часи, коли люди, запитуючи одне одного, як минув ранок, і справді мали це на увазі.

З самого початку вона попросила мене називати її Данна, що я й зробив.

— Данно, ви знали містера Флінна набагато краще, ніж я, прочитавши фрагмент його рукопису. Він колись розповідав вам про професора Вайдера чи Лору Бейнз, або про його навчання в Принстоні, коли вони зустрілися?

— Річард ніколи не був надто відкритою людиною. Завше відлюдний і похмурий, він тримав інших на відстані, тому в нього було мало знайомих і жодного близького друга. Він рідко бачився з власним братом. Він втратив тата, коли навчався в коледжі, а мама померла від раку в кінці дев’яностих. За ті п’ять років, що ми були разом, ніхто не відвідував нас, і ми ніколи нікуди не ходили в гості. Його стосунки на роботі залишалися строго професійними, і він не підтримував зв’язок із однокурсниками по коледжу.

Вона зробила паузу і долила чаю.

— Якось Річард отримав запрошення на захід у Принстонському клубі на заході 43-ї вулиці. Це був своєрідний вечір випускників, і організатори знайшли його адресу. Я намагалася переконати його піти разом, але Річард відмовився. Він обмовився, що в нього не було жодних приємних спогадів за роки навчання в коледжі. Він говорив правду. Я знаю, я прочитала той фрагмент рукопису — Пітер дав мені копію. Хоча, можливо, що саме через епізод із тією жінкою, Лорою Бейнз, він переглянув усі свої спогади, що зазвичай і трапляється, а його погляд на ті часи забарвився в темні кольори. У нього не було жодних сувенірів, фотографій та інших дрібничок, які б нагадували йому про ті дні. Нічого, крім копії журналу «Сіґніче», де він опублікував кілька коротеньких оповідань, про який згадував у рукописі та який презентував старий знайомий, коли випадково наткнувся на журнал у книгарні. Я вже поклала журнал в одну з коробок, але якщо хочете, можу відшукати його. Не претендую на експерта з літератури, але його розповіді — виняткові, і мене вразили. У будь-якому разі я розумію, чому люди зазвичай трималися на відстані від Річарда. Ймовірно, більшість із них бачили в ньому мізантропа, і, мабуть, ним він певною мірою залишався. Але коли ви справді пізнали б його, то зрозуміли б, що під загрубілою шкірою, яку він наростив за багато років, насправді приховувалася дуже хороша людина. Він був культурною людиною, з ним можна було обговорювати майже все. Він вирізнявся принциповою чесністю і спішив на допомогу кожному, хто б його попросив. Саме тому я закохалася в нього і переїхала сюди. Я погодилася жити з ним не через самотність чи бажання втекти з невеличкого містечка в штаті Алабама, а через справжнє кохання. Пробачте, та більше нічим не можу допомогти, — підсумувала вона. — Я розповіла вам трохи про Річарда, але ви ж цікавитеся професором Вайдером, так?

— Ви сказали, що прочитали той уривок…

— Так, я читала його. Я спробувала відшукати решту рукопису, тим більше, що мене зацікавили подальші події. На жаль, я не змогла його знайти. Єдине пояснення полягає в тому, що, зрештою, Річард змінив свою думку й стер файл із комп’ютера.

— Як гадаєте, жінка, що телефонувала йому того вечора, була Лорою Бейнз? Жінка, що, як він сказав вам пізніше, «зруйнувала його життя»?

Певний час вона мовчала. Вона загубилася у своїх думках, ніби забула, що поряд був я. Її очі подорожували кімнатою, наче вона щось шукала, тоді без зайвих слів встала і пішла в сусідню кімнату, залишивши двері відчиненими. Вона повернулася через кілька хвилин і сіла у те саме крісло, з якого щойно встала.

— Імовірно, я зможу допомогти вам, — сказала вона досить офіційним голосом. Раніше вона так не говорила. — Але пообіцяйте мені дещо: в тому, що ви напишете, не образите пам’ять Річарда, незалежно від результатів вашого розслідування. Я розумію, що ви зацікавлені у Вайдері, тому Річардовий характер не надто актуальний для вас. Упустіть деякі речі, які стосуються його та тільки його. Обіцяєте?

Я не святий, а іноді як репортер набріхував цілий мішок лайна, намагаючись отримати шмат інформації, необхідної для історії. Але, подумав я про себе, вона заслужила, щоб я був із нею чесний.

— Данно, як журналісту мені практично неможливо обіцяти вам подібне. Якщо я дізнаюся щось важливе про Вайдерові життя та кар’єру й інформація буде безпосередньо пов’язана з Річардом, тоді ніяк не вийде упустити це. Але не варто забувати: він писав про ті події, щоб зробити їх надбанням громадськості. Ви кажете, що він передумав і натиснув на кнопку «Видалити». Я так не думаю. Я вважаю, ймовірніше, він десь сховав рукопис. Він був практичною людиною. Не думаю, що він працював над рукописом багато тижнів, обмірковуючи всі аспекти, а це випливало з його намірів, щоб потім просто все стерти. Я майже впевнений: рукопис і досі десь існує, і Річард хотів аж до свого останнього подиху побачити його опублікованим.

— Мабуть, ваша правда, та все одно він нічого не казав мені про цю роботу. Ви могли б принаймні тримати мене в курсі того, що дізналися? Не люблю набридати і в будь-якому разі я їду з міста, але ми можемо поспілкуватися телефоном.

Я обіцяв зв’язатися з нею, якщо виявлю щось істотне про Флінна. Вона взяла зім’ятий аркуш паперу із записника, розгладила і поклала на стіл між нашими кухлями, вказуючи туди пальцем.

Я взяв аркуш зі столу і побачив на ньому ім’я та номер мобільного телефону.

— Увечері, коли Річард отримав дзвінок, про який я вам говорила, я дочекалася, коли він засне, а потім перевірила журнал викликів його мобілки. Я записала номер, що відповідав часу виклику. Мені було соромно чинити, як ревнивиця, але я дуже непокоїлася, побачивши, у якому стані він перебував.

— Наступного дня я зателефонувала за тим номером, відповіла якась жінка. Я сказала їй, що живу з Річардом Флінном і маю передати їй дещо важливе від нього, те, що не варто обговорювати телефоном. Вона вагалася, але потім пристала на мою пропозицію, і ми зустрілися недалеко звідси, в ресторані, де й пообідали. Вона назвалася Лорою Вестлейк. Я перепросила, що звернулася до неї, й сказала, що непокоїлася про Річарда, адже побачила його поведінку після їхньої розмови того вечора. Вона порадила мені не хвилюватися: Річард і вона — старі знайомі з Принстона, і в них виникла незначна суперечка з приводу якоїсь події з минулого. Лора розповіла мені, що вони жили в тому ж будинку кілька місяців, але залишалися тільки друзями, нічого більше. Я не насмілилася повідомити, що сказав про неї Річард того вечора. Однак зізналася: Річард розповів мені, що вони були коханцями. На це Лора відповіла, що так, імовірно, у Річарда багата уява, або, можливо, його пам’ять жартує з ним, і ще раз підкреслила, що їхні стосунки були абсолютно платонічними.

— Вона сказала вам, де працює?

— Вона викладає психологію в Колумбійському університеті. Ми вийшли з ресторану, наші шляхи розійшлися, і все. Якщо Річард і розмовляв із нею після того ще раз, він зробив це без мого відома. Номер телефону, може, все ще дійсний.

Я подякував їй і пішов, укотре пообіцявши тримати її в курсі ролі Річарда в усій цій історії.


Обідаючи в кафе у Трайбеці, я приєднав свій ноутбук до бездротової мережі. На цей раз Ґуґл був набагато щедрішим.

Лора Вестлейк працювала професором у Медичному центрі Колумбійського університету та керувала спільною дослідницькою програмою з Корнелльським університетом. Вона отримала ступінь магістра в Принстоні 1988 року та докторський ступінь у Колумбійському університеті чотирма роками пізніше. У середині дев’яностих викладала в Цюриху, перш ніж повернутися в Колумбійський університет. Її біографія містила багато технічних подробиць про підготовку спеціалістів та науково-дослідні програми, якими вона керувала багато років, і про головну премію, що вона отримала в 2006 році. Іншими словами, у психології вона стала видатною.

Я вирішив випробувати свою удачу і зателефонував у її офіс, щойно вийшов з кафе. Слухавку підняла її асистентка Бренді і повідомила мені, що доктор Вестлейк наразі недоступна, але записала моє ім’я і номер телефону. Я попросив її сказати доктору Вестлейк, що я телефонував у справі, пов’язаній із містером Річардом Флінном.


Я провів вечір у моєму лігві з Сем, кохаючись і розповідаючи їй про розслідування. Пізніше в неї був ностальгійний настрій; вона хотіла більше уваги, ніж зазвичай, і мала терпіння вислухати все, що я хотів сказати. Вона навіть поставила свою мобілку на беззвуковий режим, що було дуже рідко, і встромила її в сумочку, що лежала на долівці поруч із ліжком.

— Може, вся ця Річардова історія — безглуздий жарт, — сказала вона. — А якщо він узяв реальний випадок і вигадав події, що стосувалися його, як зробив Тарантіно в «Безславних виродках», пам’ятаєш?

— Можливо, але репортер має справу з фактами, — наполягав я. — Наразі я припускатиму, що все, написане ним, — правда.

— Спустімося на землю, — мовила вона. — «Факти» — це те, що редактори і продюсери вирішили розмістити в газетах, на радіо або показати по телевізору. Без нас усім би було байдуже, що люди ріжуть один одного в Сирії, що в сенатора — коханка чи що в Арканзасі вчинили вбивство. Вони не знали, що все це відбувається. Джоне, люди ніколи не цікавляться реальністю, тільки історіями. Може, й Флінн хотів написати історію, і крапка.

— Ну, існує тільки один спосіб дізнатися, так?

— Точно.

Вона перекотилася й опинилася на мені.

— Знаєш, сьогодні співробітниця розповіла мені, що дізналася про вагітність. Вона була така щаслива! Я пішла до вбиральні й проплакала там десять хвилин, просто не могла стриматися. Я уявила себе стару та самотню, що марнує своє життя на речі, які через двадцять років нічого не вартуватимуть, поки я обходжу увагою справді важливі речі.

Вона поклала голову мені на груди, і я злегка пестив її волосся. Я зрозумів, що вона стиха схлипувала. Її зміна в ставленні застала мене зненацька, і я не знав, як реагувати.

— А зараз ти мав би мені сказати, що я не самотня і що ти кохаєш мене, принаймні хоч трішки, — сказала вона. — Так зазвичай відбувається в жіночих романах.

— Аякже, любко. Ти не самотня, і я тебе трішки кохаю.

Вона підняла голову і подивилася мені в очі. Я відчував її тепле дихання на моєму підборідді.

— Джоне Келлер, ти невиправний брехун. У давні часи тебе би повісили за це на найближчому дереві.

— Важкі часи були, мем.

— Добре, опаную себе, вибач. Знаєш, здається, тебе справді захопила ця історія.

— Інакше вони б це на мене не повісили, правда? Хіба не ти говорила, що це чудова історія?

— Так, казала. Але через декілька місяців ти ризикуєш опинитися в якомусь забитому старому будинку на Нічийній вулиці, не в змозі ні в чому розібратися. Ти думав про це?

— Це просто тимчасова робота, яку я роблю на прохання друга. Може, я не знайду нічого надзвичайного, що спричинить резонанс, як ти любиш казати. Чоловік закохався в жінку, але з певних причин йому це вилізло боком, і він, імовірно, все життя жив із розбитим серцем. Ще один чоловік був убитий, і я навіть не знаю, чи ці дві історії так уже й пов’язані між собою. Але як репортер я навчився прислухатися до свого внутрішнього голосу і слідувати своїм інстинктам, і щоразу, коли я не робив цього, все котилося до дідька. Можливо, ця історія як одна з тих російських мотрійок, кожна з яких приховує в собі іншу. Ну, трохи безглузда, так?

— Кожна хороша історія трохи безглузда. У твоєму віці ти мав би вже це знати.

Ми довго лежали там, обійнявшись, не кохалися, не говорили, кожен із нас загорнувся у власні думки, поки в квартирі зовсім не стемніло, а вечірній шум автомобілів, здавалося, долинав з іншої планети.


Лора Бейнз зателефонувала мені наступного ранку, я саме сидів у машині. Вона мала приємний, злегка хрипкий голос, у який можна було б закохатися, навіть не бачачи його власника. Я знав: їй за п’ятдесят, але її голос звучав набагато молодше. Лора сказала про отримане від мене повідомлення і запитала мене, хто я та як пов’язаний із Річардом Флінном. Вона знала, що він недавно помер.

Назвавши своє ім’я, я сказав їй, що справа, яку я хотів викласти, була надто особиста для обговорення телефоном, і запропонував зустрітися.

— Пробачте, містере Келлер, але в мене немає звички зустрічатися з незнайомцями, — сказала вона. — Я не знаю, хто ви і чого хочете. Якщо ви наполягаєте на нашій зустрічі, то мусите пояснити мені докладніше.

Я вирішив сказати їй правду.

— Докторе Вестлейк, перш ніж містер Флінн помер, він написав книжку про час, коли навчався в Принстоні, та про події, що відбулися восени та взимку 1987 року. Гадаю, ви розумієте, про що я. Ви та професор Джозеф Вайдер — головні герої його історії. На прохання видавця книги я розслідую правдивість того, що стверджує рукопис.

— Чи мені розуміти, що видавець уже купив рукопис?

— Ще ні, літературна агенція прийняла його в роботу, але…

— А ви, містере Келлер, приватний детектив або щось таке?

— Ні, я репортер.

— У яку газету дописуєте?

— Я фрілансер уже два роки, та до цього я працював на «Пост».

— І ви гадаєте, що згадка назви цього таблоїда є хорошою рекомендацією?

Вона говорила абсолютно спокійним і виваженим тоном, майже позбавленим перепадів інтонації. Середньозахідний акцент, про який згадував Флінн у своєму рукописі, цілком зник. Я уявив її в лекційному залі: спілкується зі студентами, окуляри з такою самою товстою оправою, яку вона носила замолоду, її світле волосся туго закручене в гульку, педантична й упевнена. Привабливий образ.

Я промовчав, не впевнений, що казати далі, тому вона продовжувала:

— Річард використовував у книжці справжні імена чи ви просто зробили висновок, що там описано Джозефа Вайдера та мене?

— Він використовував справжні імена. Певна річ, він назвав вас вашим дівочим іменем: Лора Бейнз.

— У мене виникає дивне відчуття, коли я чую це ім’я, містере Келлер. Я не чула його дуже багато років. А чи літературний агент, той, який найняв вас, усвідомлює: судовий процес може зупинити публікацію рукопису Річарда, якщо його зміст завдасть мені будь-якої матеріальної чи моральної шкоди?

— Чому ви гадаєте, що рукопис містера Флінна може зашкодити вам, докторе Вестлейк?

— Не вдавайте розумника, містере Келлер. Єдина причина, чому я з вами говорю, тому що мені цікаво дізнатися про написане Річардом у своїй книжці. Я пригадую: в ті дні він мріяв стати письменником. Гаразд, тоді я пропоную угоду: ви даєте мені копію рукопису, а я погоджуюся зустрітися з вами та кілька хвилин поговорити.

Якби я зробив те, що вона попросила, то порушив би пункт про нерозголошення договору, який уклав із агентством. Якби відмовився, то був би впевнений, що вона поклала б слухавку. Я вибрав варіант, який на той момент здався мені найменш руйнівним.

— Згода, — сказав я. — Але ви повинні знати, що агентство надало мені тільки надрукований уривок із рукопису Річарда, перші кілька розділів. Історія починається в момент, коли ви з ним вперше зустрілися. Там приблизно сімдесят сторінок.

Вона обдумувала це декілька хвилин.

— Чудово, — сказала нарешті. — Я в Медичному центрі Колумбійського університету. Що скажете, якщо ми зустрінемося тут через годину, о десятій тридцять? Можете принести той фрагмент із собою?

— Авжеж, я буду там.

— Ідіть до павільйону Мак-Кін і в приймальні попросіть покликати мене. До побачення, містере Келлер.

— До побачення, і… — вона поклала слухавку, перш ніж я встиг подякувати.

Я швидко подався додому, у думках проклинаючи Пітера за те, що не дав мені рукопис в електронному вигляді. Удома взяв рукопис і пішов шукати крамницю, де роблять копії, врешті знайшовши таку за три квартали від дому.

У той час як сонний хлопець зі срібним кільцем у лівій ніздрі та купою татуювань копіював сторінки на старому «Ксероксі», я замислився, як підступитися до неї. Лора здавалася холодною і прагматичною, і я нагадав собі: ні на мить не можна забувати про те, що її робота — колупатися в людській свідомості, як багато років тому вона попередила Річарда про професора Вайдера.

Чотири

Медичний центр Колумбійського університету був у районі Вашинґтон-Гайтс, тому я обігнув парк до 12-ї авеню і звернув на нью-йоркську автомагістраль 9А, тоді поїхав 168-ю вулицею. Через півгодини зупинився перед парою хмарочосів, сполучених між собою скляними проходами.

Павільйон Мак-Кін був на дев’ятому поверсі лікарні Мілштейн. У приймальні я назвався і сказав, що мене очікує доктор Вестлейк, секретарка подзвонила їй по внутрішній лінії.

Лора Бейнз спустилася через кілька хвилин. Висока жінка, доглянута. Її волосся не було затиснуте в гульку, як я уявляв, натомість вона мала доволі просту зачіску: хвилясті пасма спадали їй на плечі. Лора була приваблива, у цьому не виникало жодних сумнівів, та вона не належала до тих жінок, за якими ви б повернули голову, щоб краще роздивилися на вулиці. Лора Бейнз не носила окулярів, і я замислився, чи перейшла вона на контактні лінзи за ті роки.

Я був єдиною людиною в приймальні, тому вона підійшла просто до мене і простягла руку.

— Я Лора Вестлейк, — сказала вона. — Містере Келлер?

— Радий знайомству, і спасибі за згоду зустрітися зі мною.

— Хочете кави або чаю? На другому поверсі є їдальня. Ходімо?

Ми спустилися сім поверхів ліфтом, а потім, пройшовши кілька коридорів, дісталися їдальні, одна зі стін якої була зроблена зі скла і звідки відкривався чудовий краєвид на річку Гудзон. Лора йшла рішуче і здавалася замисленою. Ми не сказали одне одному ні слова. Наскільки я міг визначити, вона не користувалася косметикою, але від неї віяло легкими парфумами. Її обличчя було гладким, майже без зморшок, злегка засмагле, з чіткими рисами. Я купив собі капучино, а вона вибрала чай. У їдальні було практично порожньо, а інтер’єр у стилі модерн послаблював відчуття того, що ми в лікарні.

Я ще не встиг відкрити рота, як вона заговорила знову.

— Рукопис, містере Келлер, — сказала вона, віддираючи фольгу від капсули з молоком і вливаючи її вміст у свою чашку, — як ви обіцяли.

Я витягнув уривок із сумки й передав їй. Вона погортала його протягом декількох секунд, а потім знову засунула у папку та обережно розмістила на столі праворуч. Я витягнув невеликий диктофон і увімкнув його, але вона несхвально похитала головою.

— Вимкніть це, містере Келлер. Я не даю інтерв’ю. Я погодилася тільки поспілкуватися з вами протягом декількох хвилин, і все.

— Неофіційно?

— Абсолютно.

Я вимкнув диктофон і поклав його назад у сумку.

— Докторе Вестлейк, можна запитати, коли та як ви познайомилися з Річардом Флінном?

— Ну, це сталося так давно… Наскільки я пам’ятаю, восени 1987 року, коли ми обоє були студентами в Принстоні і якийсь час ділили невеликий будинок на дві спальні, неподалік від військового меморіалу. Я виїхала звідти перед Різдвом, тому ми прожили разом приблизно три місяці.

— То ви познайомили його з професором Вайдером?

— Так. Я сказала йому, що добре знаю професора Вайдера, і він наполіг, щоб я познайомила їх, оскільки на той час професор був дуже відомим громадським діячем. Під час бесіди з Річардом професор згадав про бібліотеку. Якщо я не помиляюся, він хотів створити електронний каталог. Флінну були потрібні гроші, тому він запропонував свої послуги, і професор прийняв пропозицію. На жаль, після цього, як я розумію, у нього з’явилося багато проблем, його навіть вважали підозрюваним у справі. Професора по-звірячому вбили. Ви ж це чудово знаєте, так?

— Так, знаю, і насправді саме тому агентство, на яке я працюю, настільки зацікавлене цим випадком. Чи були ви з Флінном у певний момент трохи більше, ніж сусіди по кімнаті? Не хочу, щоб моє запитання звучало зухвало, але Річард у своїй книжці дуже чітко вказує: у вас були сексуальні стосунки, і ви кохали одне одного.

Між її бровами з’явилася зморшка.

— Мені смішно говорити про подібні речі, містере Келлер, але так, я пам’ятаю, що Річард закохався в мене, точніше, став одержимий мною. Але між нами ніколи нічого не було. У той час я мала хлопця.

— Тімоті Сандерза?

Здавалося, вона здивувалася.

— Тімоті Сандерза, саме так. Ви дізналися ім’я з рукопису? Це означає: у Річарда була фантастична пам’ять або, ймовірно, тоді він робив нотатки чи вів щоденник. Я б і не подумала, що він міг згадати такі дрібниці після стількох років, але певною мірою я не здивована. Хай там як, а я була закохана у свого хлопця, ми жили разом, але він мав поїхати в Європу на декілька місяців у межах дослідницької програми, а орендна плата за квартиру виявилася надто високою для мене однієї, тому я знайшла інше місце. Поки Тімоті не було, я ділила будинок із Річардом. Коли він повернувся, ми знову з’їхалися, якраз перед Різдвом.

— Ви ніколи не використовуєте коротші форми імен, навіть коли говорите про близьких людей, — помітив я, згадавши, що Флінн писав про це в рукописі.

— Саме так. Я вважаю, що зменшувальні форми — несерйозно.

— Річард згадує в рукописі, що трохи ревнував вас до професора Вайдера та якийсь час підозрював про роман із ним.

Вона здригнулася. На мить я відчув, що маска на її обличчі починає тріскати, але враз її обличчя знову набуло відчуженого виразу.

— Містере Келлер, це одна з нав’язливих ідей Річарда, — сказала вона. — Професор Вайдер не був одружений, не мав співмешканки, тому деякі люди припускали, що в нього роман, та він тримає це в секреті. Його сприймали як дуже харизматичного чоловіка. Він дбав про мене. Я вважаю, що зрештою він був не дуже зацікавлений у романтичних стосунках, оскільки повністю віддавався своїй роботі. Відверто кажучи, Річард мав підозри, але між мною та Джозефом Вайдером не було нічого подібного, нормальні стосунки типу «студент-професор». Я стала однією з його улюблених учениць, студенток, це зрозуміло, але це все. Також я допомагала йому з проектом, над яким він у той час працював.

Я запитав себе, наскільки далеко можу зайти без ризику, що вона закінчить нашу розмову, а тоді розпустив язик.

— Річард також описує, що професор дав вам запасний комплект ключів до свого дому і ви часто ходили туди.

Вона похитала головою.

— Не пригадую, щоб він узагалі давав мені ключі від свого будинку, може, не пам’ятаю. Але, гадаю, Річард мав ключі, щоб працювати в бібліотеці, коли професора не було вдома. Тому в нього й виникли проблеми з поліцією.

— Гадаєте, Річард зміг би вбити Вайдера? Якийсь час його вважали підозрюваним.

— Містере Келлер, я вибрала для себе галузь, у якій, окрім усього іншого, дізнаєшся, якою оманливою може бути зовнішність. Після того як я переїхала з будинку, Річард постійно переслідував мене. Він чекав мене після занять, написав десятки листів, телефонував мені десятки разів на день. Після смерті професора Тімоті кілька разів говорив із ним, прохаючи його не пхати носа в чужі справи та дати нам спокій, але це нічого не змінювало. Я не подавала на нього скаргу в поліцію, тому що в Річарда й так було достатньо проблем, та й зрештою я швидше жаліла його, ніж боялася. З часом усе погіршилося… Але в будь-якому разі не варто говорити погано про мертвих. Тому, ні, я не думаю, що він був здатний на вбивство.

— Ви щойно сказали, що з часом усе погіршилося. Що ви маєте на увазі? З рукопису я дізнався, що він був ревнивий. Ревнощі — традиційний мотив у таких випадках, правда?

— Містере Келлер, у нього не було жодних причин для ревнощів. Як я сказала, ми лише ділили будинок. Але він був просто одержимий мною. Наступного року я перевелася в Колумбійський університет, але він дізнався мою адресу і продовжував писати та телефонувати мені. Одного разу він навіть опинився тут, у місті. Тоді я на деякий час вирушила до Європи і в такий спосіб відірвалася від нього.

Мене дуже здивувало почуте.

— У рукописі Річард Флінн писав зовсім інше. Він стверджував, що то Тімоті Сандерз був одержимий вами і постійно переслідував вас.

— Я збираюся прочитати рукопис, тому я й попросила його у вас. Містере Келлер, для таких, як Річард Флінн, межі між вигадкою і реальністю або не існує, або вона дуже тонка. У той період були часи, коли я справді страждала через нього.

— У той вечір, коли професора вбили, ви ходили до нього додому?

— Я була в будинку професора загалом разів зо три чи чотири за той рік. Принстон — невелике містечко, і в нас обох виникли би проблеми, якби почали з’являтися плітки. Тому ні, того вечора мене там не було.

— Чи допитувала вас поліція після вбивства? Я не зустрічав у пресі ваше ім’я — всюди тільки Флінн.

— Так, один раз мене допитували. Гадаю, я сказала їм, що провела весь вечір із моїм другом. — Вона подивилася на годинник, що прикрашав ліве зап’ястя. — На жаль, мушу йти. Було приємно поспілкуватися з вами. Можливо, ми поговоримо ще раз, коли я прочитаю рукопис та освіжу свою пам’ять.

— Чому ви змінили своє прізвище? Ви вийшли заміж? — запитав я, коли ми встали з-за столу.

— Ні, ніколи не було часу на щось подібне. Чесно кажучи, я змінила своє ім’я, щоб триматися подалі від Річарда Флінна та всіх цих споминів. Я піклувалася про професора Вайдера і була спустошена, дізнавшись, що з ним сталося. Флінн ніколи не проявляв жорстокості, просто був таким собі шкідником, але мені остогидло його переслідування. 1992 року, перш ніж вирушити до Європи, я стала Лорою Вестлейк. Насправді це дівоче прізвище моєї матері.

Я подякував їй, а потім вона взяла копію рукопису, і ми вийшли з їдальні, у якій саме збиралися люди.

Ми попрямували до ліфта, зайшли всередину та почали підніматися на дев’ятий поверх. Я запитав її:

— Співмешканка Флінна, Данна Олсен, сказала мені, що якогось вечора вона застала його, коли він розмовляв із вами телефоном. Вона зателефонувала вам, і ви зустрічалися з нею. Можна запитати, про що ви говорили з ним телефоном? Він знову розшукав вас?

— Від Річарда не було звісток понад двадцять років, і от минулої осені він раптом опинився біля дверей моєї квартири. Я не з тих, кого легко роздратувати, але й справді була приголомшена, особливо коли він почав белькотати всілякі дурниці, і стало зрозуміло, що він дуже збуджений. Це навіть змусило мене замислитися про те, що він, можливо, психічно хворий. Він погрожував мені якимись викриттями, природа яких була не дуже зрозуміла, але, здавалося, це мало якийсь стосунок до професора Вайдера. Чесно кажучи, мені майже вдалося забути, що колись я знала молодого чоловіка на ім’я Річард Флінн. Зрештою, я попросила його піти. Після цього він двічі чи тричі дзвонив мені, але я відмовилася зустрітися з ним, а потім припинила відповідати на телефонні дзвінки. Я не знала, що Річард тяжко хворий, — він про це не згадував. Потім я дізналася про його смерть. Можливо, коли Річард прийшов у мою квартиру, він був знервований через свою хворобу і нездатний міркувати. У разі раку легень часто виникають ускладнення, з метастазами в головному мозку. Не знаю, чи саме так сталося в Річардовому випадку, але скидається на це.

Ми вийшли на вулицю, і я запитав її:

— Річард ще стверджував у своєму рукописові: професор Вайдер проводив секретні дослідження. Чи є у вас якісь здогади, про що йдеться?

— Якщо вони секретні, то це означає: ми не мали б нічого знати про це, правда? Чим більше ви говорите мені про цей рукопис, тим більше я переконана: ця робота — вигадка. Багато відділень кожного великого університету проводять науково-дослідні проекти, деякі з них для федеральних агентств, інші — для приватних компаній. Такі проекти переважно конфіденційні, тому що люди, які платять за них, хочуть пожинати плоди своїх інвестицій, правда? Гадаю, професор Вайдер працював над чимось подібним. Я просто допомагала йому з книжкою, яку він писав у той час, і не була в курсі, що ще він міг робити. До побачення, містере Келлер, я й справді мушу йти. Приємного дня.

Я вкотре подякував їй за зустріч зі мною і спустився ліфтом на перший поверх.

Поки йшов до стоянки, мене непокоїли питання — скільки з того, що вона сказала, правда, а скільки брехня, і чи насправді Флінн нафантазував про їхні ймовірні стосунки. Складалося враження: за її відносною спокійністю ховався страх того, що саме Флінн зміг розкрити її минуле. Швидше це було відчуття, ніж мова тіла або вираз обличчя: як віддалений запах, що вона не могла приховати навіть під парфумами.

Її відповіді вирізнялися точністю — можливо, занадто великою точністю, — навіть якби вона повторювала кілька разів, вона б не змогла запам’ятати всі деталі. І як вона могла майже забути, навіть після стількох років, хлопця, з яким вона ділила квартиру, який переслідував її декілька місяців і якого звинувачували у вбивстві її наставника і друга?

П’ять

Гаррі Міллер зателефонував кількома годинами пізніше, одразу після моєї зустрічі з одним з моїх старих джерел, відставним детективом, який пообіцяв мені спробувати зв’язатися з кимось із відділка поліції Вест Віндзор у Нью-Джерсі. Я запросив його на обід в «Орсо» на заході 46-ї вулиці й саме повертався до своєї машини, яку припаркував за два квартали звідти. Дощило, небо було кольору капусняку. Я відповів на дзвінок, і Гаррі повідомив про новини. Я сховався під навісом якоїсь забігайлівки й запитав його, що там доброго.

— Бінґо, — сказав він мені. — Сара Гарпер закінчила навчання у вісімдесят дев’ятому, і їй не дуже пощастило. Після коледжу вона отримала роботу в школі для дітей із особливими потребами в Квінзі й провадила звичайне життя протягом десяти років. Тоді в неї виникла жахлива ідея побратися з джазовим співаком Джеррі Лаундесом, який перетворив її життя на пекло. Вона підсіла на наркотики і врешті загриміла на рік у в’язницю. 2008 року вона розлучилася і тепер живе в Бронксі на Касл-Гілл. Здається, вона готова пригадати старі часи.

— Шикарно. Кинеш мені повідомлення з її адресою та номером телефону? Що ти дізнався про Сіммонза?

— Дерек Сіммонз досі живе в Нью-Джерсі, з якоюсь леді, Леонорою Філліс. Насправді я говорив із нею, бо того типа не було вдома. У певному сенсі то вона дбає про нього; вони живуть переважно на соціальні виплати. Я пояснив, що ти репортер, який хоче поговорити з чоловіком про справу професора Вайдера. Вона не знає, що там таке, але чекає від тебе дзвінка. Не забудь прихопити з собою трохи готівки. Ще щось?

— У тебе є якісь джерела в Принстоні?

— У мене джерела всюди, я істинний геній, синку, — хвалився він. — Як ти думаєш, у який спосіб я розшукав Сару Гарпер? Зателефонував 911?

— У такому разі спробуй дістати мені імена декого з вісімдесятих років, людей, які працювали на кафедрі психології та були близькі до професора Джозефа Вайдера. І не тільки його колеги. Мене цікавлять люди, які були в його групі, ті, хто добре його знали.

Він пообіцяв спробувати з’ясувати те, що я попросив, а тоді ми ще кілька хвилин поговорили про бейсбол.

Я забрав машину з гаража і поїхав додому. Зателефонував Сем, і коли вона відповіла, її голос звучав так, начебто вона була на дні колодязя. Сем сказала, що в неї клята застуда і що після того, як вона попленталася вранці в офіс, шеф відправив її прямісінько додому. Я обіцяв ввечері заскочити, але вона сказала про намір краще рано лягти спати, і в будь-якому разі вона не хоче, щоб я бачив її такою. Коли ми закінчили розмову, я зателефонував до флориста й замовив букет тюльпанів, що їй мали доправити. Я намагався не захопитися нею, як ми згодилися, але з часом виявив, що сумую за нею дедалі більше, коли ми не бачились одне з одним упродовж дня чи двох.

Я зателефонував Сарі Гарпер за номером, який мені надіслав Гаррі, але вона не піднімала слухавку, тому я залишив їй голосове повідомлення. З Дереком Сіммонзом мені пощастило більше. Його співмешканка, Леонора Філліс, відповіла на дзвінок. У неї був сильний каджунський акцент, як у персонажа з реаліті-шоу «Люди боліт». Я нагадав їй, що вона вже розмовляла з хлопцем на ім’я Гаррі Міллер, про моє бажання поговорити з Дереком Сіммонзом.

— З того, що ваш колега сказав, я зрозуміла: нам заплатять трохи «зелених», так?

— Так, трохи грошей заробите.

— Добре, містере…

— Келлер. Джон Келлер.

— Ну, то могли б до нас зайти, а я піду скажу Дері, у чому річ. Він не любить багато балакати. Коли прийдете?

— Просто зараз, якщо ще не надто пізно.

— Котра ж воно година, любку?

Я сказав їй, що вже 15:12.

— Як щодо п’ятої вечора?

Я погодився та нагадав її ще раз, щоб вона вмовила Дері поговорити зі мною.


Трохи пізніше, коли я в’їжджав у тунель, пригадуючи розмову з Лорою Вестлейк, то раптом згадав деталь, що не спала мені на думку в той перший вечір, після чого я почав розслідувати справу Вайдера, — книжка, над якою в той час працював професор і яка мала бути опублікована через кілька місяців. Як писав Річард у своєму рукописі, Лора Бейнз вважала, що це сколихнуло б світ науки. Як сказала б Сем, — «сенсація».

Але коли я спробував віднайти книжку на «Амазоні» та інших сайтах, де розміщувалися праці професора, про неї не було жодної згадки.

Остання книжка, опублікована Вайдером, — дослідження штучного інтелекту на сто десять сторінок, видана в «Принстон Юніверсіті Прес» 1986 року, за рік до його вбивства. Вайдер розповів Річарду, що підписав видавничий контракт на книжку, над якою працював, породжуючи чутки серед його колег. Отже, Вайдер уже відіслав рукопис або пропозицію видавцю перед смертю і, можливо, отримав принаймні частину авансу. Чому ж тоді книжку не публікували?

Я подумав про два можливих пояснення.

Перше — видавець змінив свою думку і вирішив не публікувати рукопис. Це було малоймовірно, враховуючи, що існував контракт, і, цинічно кажучи, таємниця, яка оточувала насильницьку смерть професора, ймовірно, спричинила б зростання продажів. Тільки своєрідне силове втручання змусило б видавця відмовитися від такого проекту. Хто ж міг втрутитися? І що ж було в тому рукописі? Чи пов’язано це якось із секретними дослідженнями, над якими працював Вайдер? Чи планував він розкрити подробиці досліджень у своїй новій книзі?

Іншим варіантом був такий: виконавець заповіту Вайдера — а з газет я зрозумів, що заповіт існував і що він залишив усе своїй сестрі, Інґе, — виступив проти публікації книги і зміг зібрати необхідні правові обґрунтування. Я знав: варто спробувати поговорити з його сестрою, хоча вона перед тим багато років проживала в Італії, тому, можливо, небагато знала про події в період убивства.

Я звернув на Веллей-роуд, потім ліворуч на Візерспун-стрит і незабаром досяг Рокдейл-лейн, де неподалік Принстонської поліційної дільниці жив Дерек Сіммонз зі співмешканкою. Я приїхав раніше, ніж очікував. Припаркувався поруч зі школою і пішов до сусіднього кафе, де за горням кави спробував розмістити нові зачіпки, які несподівано виникли в моєму розслідуванні, в певному порядку. Чим більше я думав про книжку професора, тим більше був заінтригований тим фактом, що її так і не опублікували.


Дерек Сіммонз і Леонора Філліс жили в невеликому будиночку в самому кінці вулиці, поруч із бейсбольним полем, що заросло бур’янами. Перед будинком був невеликий садок з кущами троянд, які тільки-но почали розквітати. Ліворуч від вхідних дверей до мене щирився своєю гіпсовою посмішкою брудний садовий гном.

Я натиснув на ґудзик дзвінка і почув його теленькання десь у задній частині будинку.

Двері відчинила невисока шатенка зі зморшкуватим обличчям, черпаком у правиці та недовірою в очах. Коли я сказав їй, що мене звати Джон Келлер, її обличчя трохи просвітліло, і вона запросила мене до будинку.

Я увійшов у темний, вузький коридор, а потім у вітальню, заповнену старими меблями. Сів на диван, і з набивки під масою мого тіла піднялася помітна хмара пилу. З іншої кімнати долинув плач дитини.

Жінка перепросила і зникла десь у задній частині будинку.

Я розглянувся довкола. Усі речі були старі й не пасували одна до одної, ніби їх випадково купили на гаражному розпродажі чи підібрали на вулиці. Дошки на долівці місцями деформувалися, кутики шпалер поскручувалися. Старий каретний годинник астматично цокав на стіні. Здавалося, що невелика сума готівки, згадана в заповіті професора, вже давно пішла в небуття.

Леонора повернулася, тримаючи в руках малюка, якому на вигляд було десь півтора року та який смоктав великий палець лівої руки. Малюк одразу ж помітив мене і пильно дивився вдумливими, серйозними очима. У нього були на диво зрілі риси обличчя, і я б не здивувався, якби він почав говорити зі мною голосом дорослого, зухвало запитуючи, що, чорт забирай, я там робив.

Леонора Філліс сіла навпроти мене, на вбоге бамбукове крісло. Вона ніжно погойдувала малюка на руках і сказала мені, що то її онук, Том. Мама хлопчика, дочка місіс Філліс на ім’я Тріша, поїхала в Род-Айленд, щоб зустрітися з якимось хлопцем, із яким познайомилася в Інтернеті, і попросила Леонору приглянути за хлопчиком, поки вона не повернеться. Це сталося два місяці тому.

Жінка повідомила мені, що вмовила Дерека поговорити зі мною, але було б краще спершу домовитися про гроші. Вона поскаржилася, що вони з Дереком ледве зводять кінці з кінцями. Три роки тому їм удалося отримати невелику допомогу по безробіттю, і це становило більшу частину їхніх прибутків, крім разових робіт, що час від часу траплялися Дереку. Крім того, вони мали дбати про її онука. Жінка тихо схлипувала, розповідаючи мені про це, і весь час Том кидав на мене ті дивні дорослі погляди.

Ми домовилися щодо суми, і я передав їй банкноти, які вона ретельно перерахувала, перш ніж покласти їх у кишеню. Вона встала, посадила малого на стілець і попросила мене слідувати за нею.

Ми пішли коридором і вийшли на своєрідну веранду, брудні шибки якої фільтрували світло заходу сонця, як вітражі. Площу веранди майже повністю займав величезний верстак, де лежали в ряд усі види інструментів. Перед верстаком стояв стілець, на якому сидів високий, ставний чоловік, одягнений у засмальцьовані джинси та толстовку. Побачивши мене, він піднявся, потиснув мені руку і назвався Дереком. Його зелені очі майже вилискували в тьмяному світлі, а руки були великі та зашкарублі. Хоча йому було за шістдесят, він тримався прямо і здавався здоровим. Зморшки так глибоко прорізали його обличчя, що скидалися на шрами, а волосся видавалося майже білим.

Співмешканка повернулася в будинок, залишивши нас у спокої. Дерек сів на стілець, а я оперся на верстак. Задній двір, за розміром такий самий малий, як і передній, був огороджений парканом, зарослим бур’янами. Стояла там і невелика гойдалка, іржавий металевий каркас якої маячив, немов примара з голої землі, покритої клаптиками трави та калюжами.

— Вона мені сказала, що ви хочете поговорити про Джозефа Вайдера, — сказав Дерек, не дивлячись на мене. Він витягнув пачку «Кемел» із кишені й прикурив до жовтої пластикової запальнички. — Ви перша людина, що розпитує мене про нього за більш ніж двадцять років.

Здавалося, він змирився зі своєю роллю, як старий утомлений клоун, що вичерпав усі хороші трюки та жарти і змушений стрибати над тирсою бідного циркового манежу, щоб розважити купу байдужих дітей, які жують гумки та грають на своїх мобільних телефонах.

Я коротко розповів про те, що мені було відомо про нього та професора Вайдера, про Лору Бейнз і Річарда Флінна. Поки я говорив, Дерек курив і дивився наче крізь мене. Він загасив цигарку, запалив іншу і запитав:

— А чому ви цікавитеся речами, що трапилися так давно?

— Мене попросили перевірити інформацію, і мені платять за роботу. Я працюю над книжкою про загадкові вбивства, у яких злочинців так і не спіймали.

— Я знаю, хто вбив професора, — сказав він буденним голосом, начебто йшлося про погоду. — Я знав це і сказав їм ще тоді. Але моя заява копійки щербатої не варта. Будь-який юрист відхилив би її, бо кількома роками раніше мене звинуватили у вбивстві й замкнули в психлікарні, я ж був «тю-тю», ну, ви в курсі? Я приймав купу різних таблеток. Вони б сказали: я це вигадав або в мене галюцинації. Але я знаю, що саме бачив, і я не божевільний.

Здавалося, він був глибоко переконаний у своїх словах.

— То ви знаєте, хто вбив Вайдера?

— Розказав їм усе до грама, сер. І опісля так і не зрозумів, чи хоч хтось зацікавився цією історією. Ніхто мене більше нічого не розпитував, то я й не сунув носа до чужого проса.

— Хто ж його вбив, містере Сіммонз?

— Називайте мене Дерек. То був той хлопець, Річард. А та розбещена кицюня, Лора, стала свідком, якщо не співучасником. Тепер дозвольте я розповім вам, що ж сталося.


Упродовж наступної години, у той час, як надворі повільно сутеніло, безперестанку курячи цигарки, Дерек розповідав мені про все, що він бачив і чув увечері двадцять першого грудня 1987 року, забезпечуючи мене такими деталями, що я здивувався, як він так добре це пам’ятає.

Того ранку він пішов до будинку професора, щоб відремонтувати унітаз у ванній на першому поверсі. Вайдер був удома, пакував свій багаж для подорожі на Середній Захід, де планував провести свята з кількома друзями. Він запропонував Дереку залишитися на обід і замовив страви китайської кухні. Він здавався втомленим і стурбованим і зізнався Дереку, що виявив на задньому дворі якісь підозрілі сліди — впродовж ночі падав сніг, і вранці сліди було чітко видно. Він пообіцяв і надалі дбати про хлопця, навіть коли на якийсь час його не виявиться в країні, й нагадав Дереку, що йому важливо продовжувати вживати ліки. Приблизно о другій пополудні Дерек покинув будинок професора і попрямував у студентське містечко, де збирався пофарбувати квартиру.

Того ж вечора, після заходу сонця, Дерек повернувся додому і повечеряв. Його непокоїв стан Вайдера, тому хлопець вирішив навідати його. Прибувши до будинку професора, Дерек побачив машину Лори Бейнз, припарковану неподалік. Він збирався подзвонити у двері, коли почув голоси людей, що сперечалися всередині.

Дерек пішов за будинок, уздовж озера. Було близько дев’ятої вечора. Світло у вітальні ввімкнули, штори були підняті, тому він міг бачити, що там відбувалося. Там перебували Джозеф Вайдер, Лора Бейнз і Річард Флінн. Професор і Лора сиділи за столом, а Річард стояв над ними й, говорячи, жестикулював. Він найгучніше кричав, дорікаючи двом іншим.

Через кілька хвилин Лора піднялася й вийшла. Жоден із чоловіків не спробував зупинити її. Річард і Вайдер продовжували сперечатися після того, як вона пішла. Зрештою, Річард, здавалося, заспокоївся. Вони обидва курили, випили кави, кілька склянок алкоголю, і, здавалося, атмосфера стала спокійнішою. Дерек замерзав надворі та саме збирався йти, коли сварка вибухнула ще раз. Наскільки Дерек міг згадати, то було якраз по десятій годині вечора.

Якоїсь миті Вайдер, що досі намагався зберігати спокій, розсердився і підвищив голос.

Тоді Річард пішов, і Дерек швидко обійшов будинок, щоби наздогнати його й запитати, що сталося. Щоб дійти до парадного входу, Дереку знадобилося не більше ніж двадцять або тридцять секунд. Річарда ніде не було. Кілька хвилин Дерек вичікував на нього на вулиці, але Річард як крізь землю провалився.

Урешті йому набридло чекати і він сказав собі, що Річард, імовірно, бігцем побіг, коли вийшов із будинку. Дерек повернувся до задньої частини будинку, щоб переконатися: з професором усе гаразд. Вайдер й досі був у вітальні, і, коли він устав відчинити вікно і впустити трохи повітря, Дерек пішов, боячись, що його там можуть побачити. Ідучи, він зауважив, що повернулася Лора, бо її машина була припаркована приблизно на тому самому місці. Дерек вирішив, що вона повернулася, щоб провести ніч із професором, отож йому краще піти звідти.

Наступного дня він прокинувся з самого рання і вирішив повернутися до професорового будинку, щоб ще раз перевірити, чи з ним усе гаразд. Дерек подзвонив у двері, але ніхто не відповів, тому він відчинив двері своїми ключами і знайшов тіло професора у вітальні.

— Я впевнений, що малий не пішов тієї ночі, а сховався десь поруч, а потім повернувся і вбив його, — сказав Дерек. — Лора теж тоді перебувала в будинку. Професор був сильним чоловіком, і вона б не змогла сама уколошкати його. Я завжди вважав, що то Річард його вбив, а вона стала або співучасницею, або свідком. Я не розповів про неї в поліції; боявся, що газети цим скористаються й заплямують професорове ім’я. Але я мав щось сказати, тому розповів про малого і його суперечку з професором.

— Як думаєте, Лора і професор були коханцями?

Він знизав плечима.

— Не знаю точно, не зловив їх на гарячому, та іноді вона залишалася на ніч, ну, ви в курсі? Той малий страшенно її любив. Я в цьому впевнений, тому що він сам мені розповідав. У ті часи, коли він працював у бібліотеці, я часто з ним спілкувався. Розказував мені багато всього про себе.

— І поліціянти вам не повірили?

— Можливо, вони й повірили мені, може, й ні. Як я вже сказав, мої слова не вартували би виїденого яйця перед судом присяжних. Прокурор не купився б на це, отож поліціянти відкинули зачіпку. Якщо ви перевірите, побачите: заява, яку я зробив у той час, була така сама, як і те, що я тільки-но вам сказав. Гадаю, документи ще зберігаються.

— Але ви пам’ятаєте багато деталей, — сказав я. — Я думав, ви втратили пам’ять.

— Мій стан вплинув на минуле. Це називається ретроградна амнезія. Після цього триклятого досвіду в лікарні я не міг згадати нічого, що сталося раніше, але з моєю пам’яттю завжди все добре, коли справа доходить до того, що трапилося після травми голови. Я мусив заново відкривати своє власне минуле, наче дізнаєшся про іншу людину: коли і де вона народилася, хто її батьки, у яку школу вона ходила, і все таке. Це й справді було дивно, але я звик. Зрештою, вибору немає.

Він устав і ввімкнув світло. Сидячи на веранді, у мене було відчуття, наче ми — дві мухи, закриті в банці. Я роздумував, вірити йому чи ні.

— Я хочу запитати вас ще дещо.

— Будь ласка, слухаю.

— У підвалі професорового будинку був тренажерний зал. Він тримав там чи деінде в будинку бейсбольну биту? Ви нічого такого не помічали?

— Ні. Хоча знаю, що він мав кілька гир і грушу.

— Копи казали, що, ймовірно, його вбили бейсбольною битою, та знаряддя вбивства так і не знайшли. Якщо в будинку професора бити не було, отже, вбивця приніс її з собою. А таке непросто приховати під пальтом. Ви не пригадуєте, у що був одягнений Флінн тієї ночі, коли ви бачили його через вікно?

На якусь мить він задумався, а потім похитав головою.

— Не впевнений… Він майже завжди носив куртку, і, можливо, так було й у ту ніч, але я б не наполягав на цьому.

— Останнє запитання. Я знаю, що спершу й вас підозрювали, але потім виключили з розслідування, адже на момент вбивства у вас виявилося алібі. Але ви кажете, що близько одинадцятої години вечора ви все ще були на задньому дворі Вайдера, а потім пішли додому. Наскільки мені відомо, тоді ви жили сам. Скажете, що то у вас за алібі?

— Звісно. Біля дому я зайшов у бар, який працював допізна. Я хвилювався і не хотів залишатися сам. Напевне, я прийшов туди кілька хвилин на дванадцяту. Власник — мій приятель; колись я допомагав йому з дрібним ремонтом. Тому хлопець підтвердив поліціянтам, що я там перебував, і це була правда. Поліція ще якийсь час діставала мене, але потім мені дали спокій, тим паче я — остання людина, яка хотіла б, щоби з професором щось трапилося. Який у мене був мотив для вбивства?

— Ви кажете, що сиділи в барі. Хіба в час, коли ви приймали всі ті таблетки, вам дозволили пити спиртне?

— Я не пив спиртне. Я й досі його не торкаюся. Коли я йду в бар, то замовляю кока-колу або горня кави. Я пішов туди, щоб не проводити час наодинці.

Він загасив цигарку в попільничці.

— Ви шульга, Дереку? Ви тримаєте цигарку лівою рукою.

— Так.

Я поговорив із ним ще декілька хвилин. Він сказав мені, що життя взяло своє, і врешті він з’їхався з Леонорою. Він більше не мав жодних проблем із законом, і останні дванадцять років йому вже не потрібно було щорічно проходити психіатричну комісію.

Ми попрощалися, і він залишився у своїй імпровізованій майстерні. Я повернувся у вітальню, де на дивані Леонора дивилася телевізор, а в неї на руках спала дитина. Я ще раз подякував їй, побажав на добраніч і пішов.

Шість

Лора Бейнз зателефонувала через два дні, у той час, коли я стояв у черзі в бюро на заході 56-ї вулиці, щоб поновити свої водійські права, а також фотографію на них, і гортав журнал, який хтось залишив на стільці поруч зі мною.

— Містере Келлер, я прочитала рукопис, який ви мені дали, і це підтвердило мої підозри. Річард Флінн усе вигадав, або майже все. Можливо, він намагався написати роман. Свого часу письменники стверджували: історія, яку вони розповідали, не плід їхньої уяви. Вони або виявили анонімний рукопис, або оповідач був реальною людиною, що вже покинула наш світ, або щось такого роду. Це допомогло підготувати читачів до виходу книжки. І, можливо, після всіх цих років Річард дійшов висновку, що такі речі сталися насправді. Ви отримали решту рукопису?

— Ще ні.

— Флінн не зміг закінчити його, так? Він, мабуть, зрозумів, наскільки це ницо і, можливо, матиме неприємні юридичні наслідки, тому й закинув рукопис.

Її голос був спокійний і якийсь тріумфальний, що розлютило мене. Якщо розказане мені Дереком — правда, то вона брехала мені в обличчя, навіть не кліпнувши.

— Докторе Вестлейк, той факт, що професора Вайдера забили до смерті бейсбольною битою, не був плодом уяви містера Флінна, як і той факт, що ви вирішили змінити своє прізвище після цього. Гаразд, у мене ще немає повного рукопису, але є багато інших джерел, отож дозвольте запитати вас дещо: ви ж бачилися з Вайдером того вечора, коли його вбили, правда? Тоді з’явився Флінн. Ви збрехали йому, що проведете ніч із подружкою, і він улаштував скандал. Я все знаю напевно, тому прошу не намагатися брехати мені знову. Що сталося після цього?

Вона на мить затихла, і я уявив її борцем, який розтягнувся на рингу, у той час як рефері веде рахунок. Імовірно, вона не очікувала того, що я зможу викрити такі деталі про тодішній вечір.

Професор помер, як і Флінн, і я майже впевнений: вона взагалі не знала, що впродовж кількох годин там перебував Дерек Сіммонз. Мені було цікаво, чи заперечуватиме вона це, чи витягне іншого кролика зі свого чарівного капелюха.

— Ви дуже підла людина, так? — сказала вона нарешті. — Ви хоча б знаєте, куди вас заведе вся ця історія, чи просто граєте детектива? Ви очікували, що я згадаю такі подробиці після стількох років? Ви збираєтеся шантажувати мене?

— А мені відомо щось таке, що дає змогу шантажувати вас?

— Келлере, я знаю багато людей у цьому місті.

— Ви змусили це звучати як погрозу зі старого детективного фільму. Тепер я повинен сказати: «Просто роблю свою роботу, мем», сумно всміхнутися вам, натягнути на очі капелюха і підняти комір мого пальта.

— Що? Ви верзете нісенітниці. Ви п’яний?

— Ви заперечуєте, що були там у вечір злочину і що Річард Флінн покривав вас, брешучи поліції?

Ще одна довга пауза, а тоді вона запитала мене:

— Келлере, ви записуєте нашу розмову?

— Ні.

— Ймовірно, ви несповна розуму, як і Флінн. Ваше медичне страхування, якщо воно у вас є, повинно охоплювати кілька терапевтичних сеансів, то, може, зараз саме час, щоб ви цим скористалися. Я не вбивала того чоловіка, отож, кому яке діло, де я була в той вечір, коли минуло понад двадцять років?

— Мені, докторе Вестлейк.

— Що ж, продовжуйте, робіть усе, що вам заманеться. Але не намагайтеся знову зв’язатися зі мною, я не жартую. Я намагалася бути ввічливою і сказала все, що мала сказати, але в мене більше немає часу на вас. Коли ви знову зателефонуєте мені чи наблизитеся до мене, я подам на вас позов через переслідування. До побачення.

Вона поклала слухавку, і я засунув мобільний телефон назад у кишеню. Я злився на себе, адже втратив надзвичайно важливе джерело інформації для своєї історії, — я був упевнений, що вона дотримає своїх погроз і ніколи більше не говоритиме зі мною після цієї розмови. Чому я занадто гостро відреагував, і чому треба було викласти всі свої карти на стіл через дурну телефонну дискусію? Дерек Сіммонз дав мені кілька тузів, а я їх змарнував.

Мене покликали до фотографії через кілька хвилин, і фотограф сказав:

— Трохи розслабся, чоловіче. Не зрозумій мене неправильно, але здається, на твоїх плечах тяготи всього світу.

— Ну, лише деякі з них, — сказав я йому. — І мені за це ще навіть не заплатили.


Упродовж наступних трьох тижнів, коли місто починало весніти, я розмовляв із багатьма людьми, які добре знали Джозефа Вайдера і чию контактну інформацію потроху діставав Гаррі Міллер.

Грип Сем ускладнився пневмонією, тому більшість часу вона перебувала в ліжку. Її молодша сестра, Луїза, яка вивчала образотворче мистецтво, приїхала з Каліфорнії, щоб піклуватися про неї. Я наполягав на її відвідуванні, але Сем щоразу відмовляла, бо не хотіла, щоб я бачив її такою.

Пітер перебував здебільшого за містом або надолужував свої справи, тому я спілкувався з ним тільки телефоном, щоб тримати його в курсі ходу розслідування. Він повідомив, що Данна Олсен досі не знайшла жодних слідів інших розділів Фліннового рукопису.

Я кілька разів телефонував колишній однокласниці Лори Бейнз, Сарі Гарпер, але вона не відповідала. Мені також не вдалося зв’язатися з сестрою професора Інґе Россі. Я дізнався її адресу і номер телефону, тому подзвонив і поговорив із економкою, яка й двох слів англійською не могла зв’язати. Зрештою, я зрозумів, що синьйор і синьйора Россі на два місяці поїхали у тривалу подорож Південною Америкою.

Гаррі відшукав Тімоті Сандерза, але новина була погана. Колишній хлопець Лори Бейнз помер у грудні 1998 року у Вашингтоні. Його розстріляли біля свого будинку, він загинув на місці. Поліція так і не знайшла злочинця, але дійшла висновку, що то було збройне пограбування, яке перетворилося на вбивство. Він викладав суспільні науки в «Школі без стін» і ніколи не був одруженим.

Моя телефонна розмова з Едді Флінном була короткою і неприємною. Його дуже розгнівало рішення покійного брата заповісти свою квартиру пані Олсен, і він сказав мені, що нічого не знав про професора коледжу Джозефа Вайдера. Едді попросив більше ніколи не контактувати з ним знову і поклав слухавку.

Я поговорив із кількома колишніми колегами Вайдера після вигаданої історії про те, що проводжу дослідження для видавця, який працює над біографією Вайдера і намагаюся з’ясувати більше подробиць у людей, які його добре знали.

Я познайомився з професором на пенсії, що колись працював у тому самому відділенні в Принстоні, сімдесятитрирічним чоловіком на ім’я Ден Т. Ліндбек. Він жив у графстві Ессекс, штат Нью-Джерсі, у пишній садибі посеред лісу. Ліндбек сказав мені, що в будинку є привид Мері, жінки, яка померла 1863 року під час громадянської війни. Я згадав ті дні, коли писав для «Амперсанд» і розповідав йому про випадок, коли мені довелося відвідати будинок із привидами, у той час як він ретельно записував деталі у старомодному блокноті на пружині.

Ліндбек описав Джозефа Вайдера як нестандартну людину, чоловіка, добре обізнаного у власній значущості й повністю відданого своїй роботі, разючого інтелігента, але з важким характером і замкнутого, коли справа доходила до особистих стосунків.

Він погано пам’ятав, що Вайдер збирався видати книжку, але не міг пригадати, який видавець купив рукопис. Ліндбекові було важко повірити, що між Вайдером і опікунською радою міг виникнути конфлікт із питання відносно видавця, зважаючи на те, що професори могли вільно публікувати свої твори будь-де, і будь-який їхній бестселер — плюс для інституту. Він не пригадував жодних спеціальних науково-дослідних програм, над якими працювало відділення за часів Вайдера.

Ще двоє людей надали мені цікаву, хоча й суперечливу інформацію.

Першим був професор Монро, один із асистентів Вайдера. Наприкінці вісімдесятих він готував докторську дисертацію. Іншою була жінка за шістдесят, Сюзанна Джонсон, колишня асистентка Вайдера, яка дуже добре знала професора. Монро й досі викладав у Принстонському університеті. Джонсон пішла на пенсію 2006 року й проживала в Асторії, у Квінзі, з чоловіком і дочкою.

Джон Л. Монро був приземкуватим, похмурим чоловіком, зі шкірою, сірою, як і костюм, який був на ньому, коли він прийняв мене у своєму кабінеті, після довгого і ретельного допиту по телефону. Він не запропонував каву або чай, впродовж усієї нашої розмови кидав підозрілі погляди і вернув ніс від порваних колін моїх джинсів, коли вони потрапляли в його поле зору. У нього виявився млявий голос, ніби він мав проблеми з голосовими зв’язками.

На відміну від інших, він описав Вайдера як безсоромного ренегата, що присвоїть роботу інших людей, щоб завжди залишатися в центрі загальної уваги. Теорії Вайдера, як стверджував Монро, були сміттям, просто шаманською наукою для неосвіченої публіки, такі собі псевдошокувальні одкровення, які ви чуєте на радіо та телевізійних ток-шоу, але і тоді наукова спільнота розглядала їх із обачністю. Після смерті Вайдера з роками досягнення неврології, психіатрії та психології лише підкреслили, наскільки хиткими були його теорії, але тепер ніхто не витрачатиме свій час, щоб продемонструвати очевидний факт.

Слова Монро настільки просякли отрутою, що він помер би, щойно прикусивши язика. Стало зрозуміло: до Вайдера він прихильним не був, і йому навіть подобалося те, що хтось готовий слухати, як він плямує пам’ять професора.

Однак Монро пригадав видавця, що планував опублікувати книжку Вайдера: то було видавництво з Меріленду під назвою «Олмен енд Лімпкін». Він підтвердив: рада дискутувала щодо цього питання. Вайдера звинуватили у використанні ресурсів університету для збору даних, які він збирався опублікувати суто у своїх власних інтересах.

Монро сказав мені, що нічого не знав про те, чому книга не вийшла. Може, Вайдер ще не закінчив її, або, можливо, видавець попросив його внести зміни, на які той не погоджувався. Він пояснив, що взагалі подібні речі прописують у так званій «пропозиції» — документі, у якому автор надає видавцю всю необхідну інформацію про свій проект, — від змісту до цільової аудиторії. Такий документ зазвичай містить не більше двох або трьох розділів реального книжкового проекту, решта рукопису має бути доправлена в пізніший термін, погоджений обома сторонами. Остаточний контракт підписують тільки після того, як закінчений рукопис показано видавцеві та допрацьовано відповідно до його пропозицій.

Він ніколи не чув про Лору Бейнз, але сказав, що Вайдер був відомим бабієм, який мав незліченні романи, зокрема й із деякими студентками. Рада не планувала продовжувати його контракт на наступний рік. Усі знали, що Вайдер збирався поїхати з Принстона влітку 1988 року, і факультет психології вже почав шукати професору заміну.


Я запросив Сюзанну Джонсон пообідати зі мною в ресторані під назвою «Егнанті» у Квінзі. Я прибув завчасно, сів за столик і замовив каву. Коли через десять хвилин з’явилася місіс Джонсон, я здивувався, побачивши її в інвалідному кріслі. Як вона пізніше пояснила, у неї паралізувало нижню частину тіла. Місіс Джонсон була в супроводі молодої жінки, яку представила як Вайолет, свою дочку. Переконавшись, що все добре, Вайолет пішла, повідомивши, що повернеться за мамою через годину.

Попри свій стан, місіс Джонсон виявилася оптимістичною жінкою. Десять років тому, під час поїздки до Нормандії, шляхами свого батька, що в день висадки союзних військ воював як морпіх, вона потрапила у страшну аварію на машині, взятій напрокат у Парижі. На щастя, її чоловік, Майк, який сидів на пасажирському сидінні, відбувся незначними пошкодженнями.

Вона сказала мені, що була не тільки асистенткою Вайдера, але і його довіреною особою. Професор, за словами місіс Джонсон, — справжній геній. Так трапилося, що він вибрав сферою своїх досліджень психологію, та вона була впевнена: він би відзначився в будь-якій галузі. І як справжнього генія його ненавиділи посередності, що не змогли досягти такого самого рівня. В університеті він мав лише кількох друзів і постійно терпів нападки під різними приводами. Незмінні вороги періодично поширювали всілякі безпідставні чутки, наприклад про Вайдера — п’яницю та бабія.

Сюзанна Джонсон часто зустрічала Лору Бейнз; вона знала про професорову протеже, але жінка була переконана, що роману між ними не було. Вона підтвердила, що в той час професор тільки-но закінчив книжку про пам’ять. Оскільки саме вона друкувала рукопис, бо Вайдер не користувався ні друкарською машинкою, ні текстовим процесором, то знала напевно, що рукопис був готовий ще за кілька тижнів до смерті Вайдера, та аж до цього моменту вона не замислювалася, чи отримав його видавець до Вайдерової смерті та чому книжку не опублікували.

За десертом я запитав, чи знала Сюзанна щось про секретний проект, до якого могли залучити Вайдера. Якусь мить вона вагалася, але зрештою зізналася, що знала.

— Наскільки мені відомо, він працював над проектом, який був пов’язаний із терапією для солдатів, які страждають на посттравматичний стрес, але це все, що я пригадую. Моя спеціалізація — економіка, а не психологія чи психіатрія, тому я механічно переписувала документи, не замислюючись над їхнім змістом. Не приховуватиму від вас той факт, що, на мою думку, до кінця тих експериментів, які б вони там не були, психічний стан професора Вайдера залишав бажати кращого.

— На вашу думку, існує зв’язок між його смертю та проектом, над яким він працював?

— Відверто кажучи, на той час у мене виникали подібні думки. Хоча про такі речі я знаю лише з детективних романів та фільмів, але, гадаю, якщо це запланували через його роботу, то злочинці спробували б приховати свої сліди, обставивши все як крадіжку зі зломом чи навіть нещасний випадок. Я вважаю, що вбивця — дилетант, якому досить пощастило уникнути покарання. Але, здається, між професором та людьми, на яких він працював, виникло непорозуміння. Упродовж приблизно двох місяців перед своєю смертю він більше не давав мені документів для друку. Ймовірно, припинив працювати з тими людьми.

На кілька секунд вона затихла, а потім додала:

— Я закохалася в професора Вайдера, містере Келлер. Я була заміжня, і, хоча це здасться вам парадоксальним, любила свого чоловіка і дітей. Я ніколи не говорила професору, і не думаю, що він узагалі здогадувався. Напевне, сприймав мене як просто приязну колегу, готову допомагати йому навіть у неробочий час. Я сподівалася, що однієї чудової днини він погляне на мене інакше, та цього так і не сталося. Я була прибита горем після його вбивства, і протягом тривалого часу мене не полишало відчуття, начебто життя закінчилося. Він виявився, певне, найдивовижнішою людиною, яка трапилася на моєму шляху.

Саме в цей момент розмови підійшла Вайолет Джонсон і прийняла моє запрошення приєднатися до нас на кілька хвилин. Вона була спеціалістом із антропології, але працювала ріелтором. Вайолет розповіла, що ринок нерухомості почав відновлюватися після фінансової кризи, яка тривала останні кілька років. Вайолет разюче походила на свою маму: коли я дивився на них, то здавалося, бачив ту саму особу на різних етапах її життя. Я провів їх до стоянки, де Вайолет залишила свою машину, і ми розійшлися, після того, як, наполігши, Сюзанна обійняла мене і побажала успіху.


Я зателефонував на багатоканальний телефон «Олмен енд Лімпкін» наступного ж ранку.

Мене з’єднали з редактором, відповідальним за підбір для видавництва книг із психології, дуже милою жіночкою, яка уважно вислухала мене, а потім дала номер їхнього архівного відділу. Професор Вайдер був відомою постаттю в академічному світі, тому, за її словами, можливо, його пропозиція книги збережена в архіві, особливо, коли врахувати те, що в ті дні електронної пошти не існувало і листування з авторами велося поштовими відправленнями.

Але з архівним відділом мені пощастило не так. Співробітник, з яким мене з’єднали, кинув слухавку, повідомивши, що йому не можна спілкуватися з пресою без попереднього дозволу керівництва.

Я зателефонував редакторці, з якою говорив перед тим, пояснив, що сталося, і ще раз озвучив запитання, відповіді на які намагався знайти: чи існувала пропозиція Вайдера насправді, чи надав він рукопис повністю і чому книжку так і не надрукували. Я зібрав усю силу особистого шарму, і здавалося, це подіяло: вона обіцяла спробувати пошукати відповіді на мої запитання.

Я ні на що не сподівався, але через два дні до поштової скриньки прийшов електронний лист від редакторки.

Вайдер спрямував пропозицію редактору в липні 1987 року, додатково вона містила перший розділ книжки. Вайдер згадав у листі, що рукопис завершено і він готовий для розгляду. Через місяць, у серпні, видавець надіслав контракт. Крім усього іншого, було передбачено, що Вайдер повинен почати перегляд тексту з редактором у листопаді. Але в листопаді професор попросив ще кілька тижнів, посилаючись на те, що хоче ще раз відшліфувати свій рукопис через свята. Його прохання задовольнили, а тоді втрутилася трагедія. Увесь рукопис так і не дійшов до видавця.

У додатку до листа була копія пропозиції, відсканований оригінальний документ, надрукований на машинці. У ньому було майже п’ятдесят сторінок. Я почав друкувати його, спостерігаючи, як сторінки одна за одною падали з принтера в пластиковий лоток. Нарешті я погортав їх, охопив скріпкою і поклав на стіл, щоб прочитати пізніше.


Того ж вечора я спробував підбити підсумки, чого досяг у своєму розслідуванні на цей час і які шанси в мене були дійти хоч якогось результату.

Через півгодини, дивлячись на намальовану діаграму, я дійшов висновку, що, по суті, загубився у своєрідному лабіринті. Я вирушив слідами книжки Річарда Флінна і не тільки не знайшов її, а мене засипало купою подробиць про людей і події, які відмовлялися об’єднуватися в цілісну картину. У мене виникло відчуття, наче я блукаю навпомацки на темному горищі, повному старого мотлоху, не розуміючи істинного значення речей, що накопичувалися там упродовж багатьох років людьми, яких я не знав і про яких не вдалося виявити нічого конкретного.

Багато деталей суперечили одна одній, як лавина спотвореної інформації, неначе дійові особи та події того часу вперто відмовлялися розкривати мені правду. Ба більше, коли я почав розслідування, центральним персонажем був Річард Флінн, автор рукопису, але поступово він почав зникати з поля зору, відсунувся на задній план, а на авансцені з’явилася патріархальна постать професора Джозефа Вайдера, як зірка, якою він був упродовж усієї своєї кар’єри, заштовхуючи бідного Флінна в темний куток і зменшуючи його майже до розміру незначної другорядної ролі.

Я спробував пов’язати персонаж Лори Бейнз у рукописі Флінна та жінку, яку зустрів у Медичному центрі Колумбійського університету, але не зміг цього зробити. То були немов два різні образи: один — справжній, інший — вигаданий; їх виявилося нереально накласти один на одного.

Я спробував порівняти Флінна, якого побічно знав із рукопису, — молодий, життєрадісний студент Принстону, що мріяв стати письменником і вже опублікував свої перші оповідання, — із затвірником, самітником, що провадив нудне життя з Данною Олсен у скромному помешканні, з відлюдьком, у якого вирвали його мрії. І я намагався зрозуміти, чому чоловік, який ось-ось помре, витратив останні місяці свого життя на написання рукопису, який він зрештою забрав із собою в могилу.

Я спробував зобразити Вайдера, якого одні описували як генія, а інші — як самозванця, замкнутого зі своїми привидами в тому величезному, холодному будинку, розтривоженого невідомою провиною. Вайдер залишив після себе таємницю зниклого безвісти рукопису, і, за іронією долі, те саме сталося й із Річардом Флінном майже тридцять років по тому. Я вирушив на пошуки зниклого рукопису, не знайшов його і замість цього наштовхнувся на слід іще однієї зниклої книжки.

Я намагався систематизувати всіх дійових осіб, яких моє дослідження повернуло з минулого, але то були лише розмиті тіні, що хаотично переміщалися в історії, початок, кінець та значення якої я не зміг розкрити. Переді мною лежала складанка, але жодна частина не пасувала до інших.

Як це не парадоксально, та чим більше я занурювався в минуле, керуючись багатою, але суперечливою інформацією, тим важливішим для мене ставало теперішнє. Неначе я спускався в тунель, і кружало світла, що зменшувалося над моєю головою, стало життєво важливим елементом, який нагадував: я повинен знову піднятися на поверхню, адже звідти я прийшов і туди, рано чи пізніше, повернуся.

Я телефонував Сем майже щодня, і вона сказала мені, що їй стає краще. Я зрозумів, що сумую за нею більше, ніж гадав перед початком розслідування і перш ніж нас розлучила її хвороба. Чим більш оманливими виявлялися тіні біля мене, тим реальнішими, здавалося, ставали наші стосунки, вони стали міцнішими.

Саме тому подальші події просто приголомшили мене.

Я саме збирався вийти з дому на зустріч із Роєм Фріманом, одним із детективів поліції, тепер пенсіонером, що працював над справою Вайдера, коли в мене задзвонив телефон. То була Сем, і тут-таки вона сповістила, що хоче розійтися. За її словами, можливо, «розійтися» — не зовсім правильний термін, враховуючи, що вона ніколи не вважала наші стосунки «серйозними», радше дружба без зобов’язань.

Вона сказала мені про прагнення вийти заміж і мати дітей, а один знайомий досить давно проявляє до неї інтерес. Скидається на те, що він може стати для неї підхожим супутником на все життя.

Усе це вона розповідала мені таким тоном, наче була відповідальна за кастинг і повідомляла кандидату-невдасі, що інший актор більше підходив на роль.

Я задумався, чи не зраджувала вона мене з тим своїм колегою, але потім зрозумів марність запитання: Сем — людина, яка ретельно продумає всі варіанти, перш ніж приймати рішення.

Коли вона пояснила, що використала дні, які хворою провела в ліжку, думаючи про свої справжні бажання, я зрозумів: швидше за все, її стосунки з тим хлопцем уже певний час тривали.

— Це ти говорила, що хочеш несерйозних стосунків без зобов’язань, — сказав я. — Я поважав твоє бажання, але це не означає, що я не прагнув чогось більшого.

— Тоді чому ти досі не сказав мені? Що тебе зупиняло?

— Може, я саме збирався.

— Джоне, ми дуже добре знаємо один одного. Ти, як і всі інші чоловіки, розумієш, що для тебе означає жінка тільки в той момент, коли втрачаєш її. А ти знаєш, що в той час, коли ми були разом, я боялася: одного прекрасного дня ти зустрінеш молодшу і побіжиш за нею? Ти знаєш, наскільки це боляче, що ти ніколи не запрошував мене зустрітися з друзями, що ти так і не познайомив зі своїми батьками, начебто хотів зберегти наші стосунки в таємниці? Я для тебе була просто старшою жіночкою, з якою ти час від часу любиш займатися сексом.

— Сем, мої предки у Флориді. Щодо моїх друзів, не думаю, що вони б тобі дуже сподобалися: кілька хлопців із «Пост» та пара тепер уже розжирілих приятелів із коледжу, які після кількох келихів розповідають історії про те, як зраджують своїх дружин.

— Я про те, як воно в принципі.

— А я про те, як воно насправді.

— Я не думаю, що є сенс звинувачувати одне одного. Це найгидкіша частина завершення стосунків, коли пригадуєш усі розчарування і починаєш поливати іншого брудом.

— Насправді я ні в чому не звинувачував тебе.

— Добре, пробач. Я просто…

Я почув, як вона кашляє.

— З тобою все добре?

— Мені сказали, що цього кашлю я позбудуся через два-три тижні. Мушу вже класти слухавку. Можливо, ми підтримуватимемо зв’язок. Будь ласка, бережи себе.

Я хотів перепитати Сем, чи й справді вона не хотіла, щоб ми зараз зустрілися для розмови віч-на-віч, але не мав можливості.

Вона поклала слухавку, і, на якусь мить втупившись у телефон, наче не розуміючи, що він робить у моїй руці, я зробив те саме.

Підходячи на місце зустрічі з Роєм Фріманом, я зрозумів, що хотів би якомога швидше закінчити це розслідування.

Якби все-таки я не намагався зіграти детектива, то вчасно помітив би ознаки навислої бурі в моїх стосунках із Сем. Її рішення порвати зі мною стало останньою краплею, хоча я не міг пояснити, чому.

Я не забобонний, але мав чітке відчуття того, що історія Річарда Флінна приховувала якесь закляття, щось на кшталт прокляття гробниці фараона. Я сповнився рішучості зателефонувати Пітеру й сказати йому про вихід із гри, адже стало зрозуміло, що я так ніколи й не докопаюся до суті того, що сталося тієї ночі з професором Джозефом Вайдером, Лорою Бейнз і Річардом Флінном.

Сім

Рой Фріман жив в окрузі Берґен, за мостом, але він сказав, що мав уладнати якісь справи в місті, тому я замовив столик у ресторані на Вест-авеню, 36.

Рой був високий і худий, скидався на актора, що грає другорядні ролі, такий собі підстаркуватий поліціянт, який непомітно підстраховує альфа-самця в поєдинку з поганими хлопцями і справляє на вас враження, — але ви не знаєте чому, адже говорить він у фільмі лише одну чи дві репліки, — що на нього можна покластися.

Його волосся було майже повністю сиве, як і акуратно підстрижена борідка, яка покривала всю нижню частину його обличчя. Він відрекомендувався, і ми почали розмову.

Рой сказав, що протягом майже двадцяти років був одружений із жінкою на ім’я Діана. У них є син, Тоні, з яким він дуже рідко бачиться. Його колишня дружина і син переїхали в Сіетл після розлучення, у кінці вісімдесятих. Його син закінчив коледж і вів новини на місцевій радіостанції.

Фріман без вагань сказав мені, що саме він винен у розлученні, адже надто захоплювався роботою й забагато пив. Він був одним із перших детективів поліції у Нью-Джерсі, які вступили до силових структур одразу після закінчення коледжу, 1969 року, й деякі хлопці у відділку мали на нього зуб через це, особливо враховуючи його афроамериканське походження. І що б там не казали, нібито що расизм у середині сімдесятих років у силових структурах майже викорінили, особливо у відділках невеликих містечок, це була маячня. Звісно, і раніше знімали фільми з чорношкірими акторами в ролі суддів, прокурорів, викладачів коледжів та начальників поліції, але реальність виявилася іншою. Проте платили добре — хороший патрульний отримував тоді майже двадцять тисяч на рік, — а він мріяв стати поліціянтом змалечку.

Департамент поліції Вест Віндзор на початку вісімдесятих років мав близько п’ятнадцяти поліціянтів, переважно віком приблизно сорок років. В управлінні працювала лише одна жінка, прийнята недавно, і, крім іспаномовного офіцера, Хосе Мендеса, всі інші були білі. Для Нью-Джерсі та Нью-Йорка настали не найкращі часи: почалася епідемія вживання кокаїну, і хоча її хвиля ще не накрила Принстон, це не означало, що поліціянтам там жилося легко. Фріман працював у Принстонському поліційному відділку протягом десяти років, а 1979 року його перевели у Вест Віндзор, округ Мерсер, в управління, створене декількома роками раніше.

Він був радий поговорити зі мною і зізнався, що жив досить усамітнено від свого виходу на пенсію і що поліціянтові у відставці властиво не мати багато довірених осіб.

— Джоне, чому тебе цікавить ця справа? — запитав він.

Він запропонував перейти на «ти». І хоча щось, чого я не в змозі пояснити, у його голосі й зовнішності трохи мене лякало, я погодився і розказав йому всю правду. Мені набридло вигадувати історії про уявні біографії й детальні історії нерозкритих убивств, і я був упевнений, що чоловік переді мною настільки люб’язний, що, навіть не знаючи мене, погодився на зустріч і поділився болючими подробицями зі свого життя, заслужив мою цілковиту чесність.

Отже, я сказав йому, що Річард Флінн написав книжку про той період і надіслав її літературному агенту, а іншу частину рукопису ніде не можна знайти. Мене найняв відомий нам обом агент, і я досліджував, чи то, можна сказати, розслідував справу з метою відновити факти. Я вже поговорив із великою кількістю людей, але й досі не прояснив нічого конкретного і не міг зрозуміти, про що тут ішлося.

Він указав на великий темно-жовтий конверт, який приніс із собою.

— Я був із візитом у відділку і зробив кілька копій для вас, — сказав він. — Ми не почали переносити наші записи на комп’ютери до початку дев’яностих років, отож я мусив прочесати ящики в архіві. Всі не під грифом секретності, тому це було нескладно. Бери документи з собою, прочитаєш їх, — переконав він мене, і я поклав конверт у свою сумку.

Потім він коротко розповів те, що пам’ятав: як він приїхав із криміналістами до будинку Вайдера, про бурю в пресі та про відсутність будь-яких правдоподібних зачіпок, які б дозволили їм сформувати робочу теорію.

— У цій справі багато речей не сходилися, — сказав він. — Професор жив спокійно, не приймав наркотики, не плутався з повіями і не тинявся в поганих місцях. У нього ні з ким не виникало недавніх конфліктів, він жив у хорошому районі, і його сусіди були гідні люди: науковці, великі птиці з акціонерних компаній, які роками знали одне одного. І потім, ні з того ні з сього, його забивають до смерті у власному будинку. Усередині було багато цінних речей, та нічого не зникло, навіть готівка і коштовності. Але я пригадую, що хтось поспіхом обшукував місце. Шухляди були відкриті, а документи розкидані по всій підлозі. Єдині відбитки пальців, які ми знайшли, належали особам, яких ми знали: малому, що доглядав за бібліотекою професора, й працівнику, який мав доступ у дім і часто туди приходив.

— Про ті папери на підлозі, — запитав я. — Хоч якісь із них узяли як потенційні докази?

— Я не пам’ятаю аж таких подробиць… Усе в тих ксерокопіях. Але я пам’ятаю, що ми знайшли невеликий сейф у будинку, і ніхто не знав комбінації, тому ми змушені були викликати слюсаря. Він зламав його, але все знайдене там — це трохи грошей, письмові документи, фотографії, такого типу речі. Ніщо не мало стосунку до справи.

— Професор тільки-но закінчив писати книгу, і, здається, рукопис зник.

— З його речами розбиралася сестра. Вона приїхала з Європи через декілька днів. Я добре її пам’ятаю. Вона поводилася, немов кінозірка. Носила дороге хутро і багато коштовностей, наче оперна співачка, і розмовляла з іноземним акцентом. Це було видовище, дозволю собі сказати. Ми поставили їй кілька запитань, але вона лише розповіла, що вони з покійним братом не були дуже близькі й вона нічого не знала про його життя.

— Її звати Інґе Россі, — сказав я. — Вона вже тривалий час проживає в Італії.

— Можливо… Може, це вона взяла рукопис, про який ви говорите, а може, хтось інший. Через декілька днів ми забралися звідти. Сестра не скаржилася на відсутність чогось, але я сумніваюся, чи вона добре знала, що зберігав там брат. Як я вже сказав, сестра повідомила мені: вони не відвідували один одного близько двадцяти років. Вона поспішала покінчити з усім цим якомога швидше та поїхала назад одразу ж після похорону.

— Я знаю, що одним із підозрюваних був молодий хлопець, Мартін Лютер Кеннет, згодом засуджений за вбивство літньої пари.

— Сім’ї Істонів, це справді жахливе вбивство… Кеннет забрав життя, та він і досі на острові Райкерз. Але його не звинуватили у вбивстві професора.

— Знаю, але він деякий час проходив головним підозрюваним у справі Вайдера, чи не так?

Він знизав плечима.

— Знаєш, як воно часом трапляється… Вайдер був знаменитістю, преса вхопилася за історію, яка стала на деякий час народною, отож на нас тиснули, щоб розкрити справу якомога швидше. Ми також працювали з офісом шерифа, і прокуратура округу Мерсер призначила детектива з відділу вбивств, хлопця на ім’я Ян Френсіс. Він був кар’єристом, коли ти розумієш, що я маю на увазі, з дуже сильною політичною підтримкою. Ми, тутешні поліціянти, здавалися просто нікчемами, отож той хлопець і прокурор використовували свої зв’язки. Моя позиція, яку я не боявся висловити тоді, полягала в тому, що малий, Кеннет, не мав нічого спільного ані з убивством Істонів, ані зі справою Вайдера, і я кажу надзвичайно серйозно. Прокурор теж намагався зробити його головним підозрюваним у справі Вайдера, як ви сказали, так що від всіх інших зачіпок поступово відмовилися. Але це видавалося нерозумним, і ми всі це знали. Може, хлопчина був не надто тямущим, але й не настільки дурним, щоб спробувати продати камінці, вкрадені в жертв, у ломбард просто за декілька миль від місця злочину. Чорт забирай! Чому він не поїхав у Нью-Йорк чи Філадельфію? Він виявився дрібним дилером, це правда, але в нього не було попередніх арештів за насильство. Він також надав алібі на ніч убивства професора, отож імовірність його причетності до справи Вайдера не мала б навіть розглядатись.

— Я трохи читав про це в газетах, але ви впевнені, що…

— Це було саме так, як я тобі кажу, він грав на гральних автоматах. У ті дні не було камер відеоспостереження, але два чи три хлопці спочатку підтвердили, що бачили його там у час скоєння вбивства. Опісля Ян Френсіс зустрівся з ними, і вони змінили свої первинні показання. На додачу громадський захисник Кеннета був ідіотом, який не хотів ні з ким сперечатися. Розумієш?

— Тому варіант Річарда Флінна досить швидко залишили?

— Так, правильно, то теж була зачіпка. І його не залишили «досить швидко», як ти висловлюєшся. Я не можу пригадати всі деталі, але гадаю: він остання людина, яка бачила професора живим, тому ми допитували його кілька разів, але ні на чому не впіймали. Він зізнався, що був там у ту ніч, але стверджував, що пішов звідти за дві чи три години до вбивства. Він зізнається в чомусь у тій книжці?

— Як я вже сказав, більша частина рукопису відсутня, отож я не знаю, до чого він вів у своїй розповіді. А от чого ви не знали тоді, бо інші свідки, Річард Флінн і Дерек Сіммонз, тримали рот на замку, — це те, що аспірантка на ім’я Лора Бейнз теж могла бути там у той вечір. Робітник повідомив мені: вона і Флінн зустрічалися з професором, і в них виникла сварка.

Він усміхнувся.

— Ніколи не варто недооцінювати поліціянта, Джоне. Я знаю: люди іноді думають, що ми просто ідіоти, які поїдають пончики та які навіть не можуть знайти свій член у штанах. Звичайно, ми все знали про дівчину, про яку ти говориш, і, очевидно, вона щось «крутила» з професором, але зрештою нічого не можна було довести. Я допитував її, але вона мала переконливе алібі на весь вечір, наскільки я пам’ятаю, тому не могла опинитися на місці події. І знову глухий кут.

— Але той хлопець, робітник…

— Щодо заяви того робітника… Як же його звали?

— Сіммонз. Дерек Сіммонз.

Фріман раптом замовк і втупився на декілька секунд у порожнечу. Потім дістав із кишені маленьку пляшечку з ліками, відкрив її й проковтнув зелену пігулку, запивши ковтком води. Він здавався збентеженим.

— Пробач, але… Так, його звали Дерек Сіммонз, правильно. Я не пригадую, що він заявляв, але його свідчення нам небагато давали. Хлопець хворів, страждав на амнезію, і гадаю, що він був несповна розуму, коли ти розумієш, про що я. Але так чи інакше, окрім пліток, ми не мали жодних доказів того, що професор і та дівчина були коханцями, і її алібі здавалося переконливим.

— Ти можеш згадати, хто підтвердив його?

— Це все в тих документах, які я тобі дав. Здається, то була однокласниця, якась дівчина.

— Сара Гарпер?

— Я ж казав, що не пригадаю всіх подробиць, але всі імена можна знайти в паперах.

— У Лори Бейнз був хлопець, Тімоті Сандерз. Можливо, він ревнував, підозрюючи свою подругу та професора в романі. Його хтось допитував?

— Лора Бейнз не виступала підозрюваною, як я сказав, тому навіщо нам було допитувати її хлопця? Навіщо тобі це? Ти щось знайшов про нього?

— Нічого, що стосувалося б справи. Багато років тому його знайшли застреленим у Вашингтоні. Сказали, що це пограбування, яке закінчилося вбивством.

— Прикро це чути.

Ми закінчили їсти й замовили каву. Фріман здавався втомленим, ніби наша розмова забрала всі його сили.

— Але чому Флінну не висунули офіційне звинувачення? — продовжував я.

— Не пам’ятаю, але гадаю, що такий мисливець за головами, як Френсіс, мав вагомі причини для того, щоби не показувати його присяжним. Хлопець був студентом без судимості, він займався своєю справою. Він не вживав наркотики або надміру не випивав, наскільки я пам’ятаю, не виявляв жорстокості, тому не підходив на роль потенційного вбивці. І він пройшов поліграф, ти це знав? Подібні люди зненацька не виходять на вулицю і не вбивають, навіть під посиленим емоційним тиском. Деякі просто не здатні вбити іншого, навіть для порятунку власного життя. Я прочитав дослідження декілька років тому, де стверджувалося: під час Другої світової війни солдати здебільшого стріляли в повітря, а не в німців чи японців. Це в біса тяжко забити когось палкою до смерті, не як у кіно. Навіть коли вважаєш, що той хлопець зґвалтував твою дочку. Я думаю, це був не наш знайомий.

— Рою, гадаєш, це могла зробити жінка? Я маю на увазі фізично.

Він декілька хвилин думав.

— Розбити голову бейсбольною битою? Гадаю, що ні. Жінки вбивають набагато рідше, ніж чоловіки, і вони майже ніколи не здійснюють насильницькі вбивства, як оце. Убиваючи, жінки використовують отруту або інші некриваві методи. Можливо, пістолет. Однак у судово-медичній науці є закономірності, але жодних достеменних фактів, так що детектив ніколи не повинен виключати будь-яку гіпотезу. Наскільки я пам’ятаю, Вайдер був сильним чолов’ягою, у хорошій формі й досить молодим, щоб чинити опір, коли це необхідно. Так, перед убивством він пив. Рівень вмісту алкоголю може багато показати про стан жертви в момент нападу, але не все. З однаковим вмістом спиртного одна людина може мати практично нормальні рефлекси, тоді коли інша не в змозі захистити себе. Люди індивідуальні в цьому.

— Сіммонза розглядали як підозрюваного?

— Хто такий Сіммонз? О, вибач, робітник, хлопець, у якого дах поїхав…

— Так, у минулому його звинувачували у вбивстві своєї дружини та визнали невинним у зв’язку з психічним розладом. Чому він не був підозрюваним?

— Він співпрацював із нами і мав алібі, тому потенційним підозрюваним виступив лише спочатку, як і кожен, хто хоч побічно був пов’язаний із постраждалим. Його допитували декілька разів, але він видавався безпечним, і ми відкинули цей варіант.


Він приїхав поїздом, і я підвіз його назад додому до Нью-Джерсі. Поки ми їхали, він розказав мені про життя поліціянтів у ті часи. Він жив у одноповерховому старому будинку, оточеному соснами в кінці ґрунтової дороги, недалеко від платної магістралі. До мого від’їзду він попросив мене повідомляти про перебіг розслідування, і я пообіцяв дати йому знати, як тільки знайду щось цікаве. Але на той момент я вже знав, що залишу цю справу.

Хоча ввечері я перечитав папери, які мені приніс Рой, але інформація здебільшого була мені відома.

Річарда допитували тричі, і на кожному допиті він давав зрозумілі та прямі відповіді. І, як сказав Фріман, він навіть погодився на тест на поліграфі, який пройшов.


Ім’я Лори Бейнз згадувалося лише в загальному звіті про зв’язки та знайомих Вайдера. Її не викликали до суду як підозрювану чи свідка та допитували лише один раз. Здається, існували деякі підозри, що вона була на місці злочину того вечора та залишила будинок близько двадцять першої години, коли приїхав Річард. Але і Річард, і вона заперечували це. Флінн тоді випивав із професором і заявляв, що Лори там не було.

Пізніше, шукаючи інформацію в Інтернеті, я подумав про Сем: про те, як вона всміхалася мені, про мінливий колір її очей і маленьку родиму плямку на її лівому плечі. Мене не полишало дивне відчуття, що мої спогади про неї вже почали поступово тьмяніти, потроху ховаючись у потаємну скриньку з втраченими можливостями, ключ від якої я викинув, адже спогади там були надто болючі.

Я не заснув до ранку. Я слухав глибоке дихання міста, де мільйони мрій та історій перепліталися й утворювали велетенську кулю, що повільно піднімалась у небо, готова вибухнути будь-якої миті.


За останні кілька тижнів я неодноразово намагався зв’язатися з Сарою Гарпер. Зрештою, вона сама зателефонувала наступного дня після моєї зустрічі з Фріманом, я саме збирався подзвонити Пітеру і згорнути розслідування. У Гарпер був приємний голос, і вона сказала мені, що хотіла б зустрітись якнайшвидше, оскільки збиралася на деякий час поїхати з міста. Вона пригадала розмову з Гаррі Міллером декілька тижнів тому і прагнула дізнатися, що я від неї хотів.

Правду кажучи, зустріч із нею мене не цікавила. Я вже поспілкувався зі стількома людьми, які розповідали протилежні історії, та й розрив із Сем був надто великим потрясінням, щоб я міг зосередитися на тому, що трапилося так давно і до чого я практично втратив інтерес. Раптом події стали ніби поверхневими малюнками, двовимірними ілюстраціями з дитячої книги і не викликали ентузіазму. Мені було нецікаво їхати аж у Бронкс зустрічатися з наркоманкою, яка, швидше за все, розповість мені чергову порцію брехні, з надією отримати швидкі гроші, щоб дістати наркотики.

Але вона запропонувала приїхати на зустріч зі мною в місто, тому я погодився. Я дав їй адресу пабу за рогом, і вона сказала, що буде там через годину і я впізнаю її по зеленій дорожній сумці.

Сара Гарпер спізнилася на десять хвилин, саме коли я допивав еспресо. Я помахав їй, вона підійшла, потиснула мені руку й сіла.

Вона була зовсім не такою, якою я її уявляв. Невисока на зріст, тендітна, з підлітковим тілом і білою шкірою, якраз під колір її абрикосового волосся. Сара була одягнена просто: джинси, футболка на довгий рукав із написом «Життя чудове» і потерта джинсова куртка, але вигляд мала дуже чепурний, і від неї долинав легкий аромат дорогих парфумів. Я запропонував їй випити, та вона сказала, що вже рік не вживає алкоголю, після останнього перебування на реабілітації. Сара запевнила мене, що відтоді не вживає й наркотики. Вона показала на сумку, яку поклала поруч себе на стілець.

— Уже вам казала під час телефонної розмови: я їду на деякий час. І подумала, що краще нам поговорити перед цим.

— Куди їдете?

— У штат Мен, із моїм хлопцем. Житимемо там на острові. Він улаштувався на роботу в організацію, яка опікується заповідниками. Я тривалий час чекала можливості зробити щось подібне, але до поїздки хотіла переконатися, що зі мною все добре, і готова, коли ви розумієте, про що йдеться. Я сумуватиму за Нью-Йорком. Я прожила тут майже все своє життя, але це також новий старт, правда?

Здавалося, їй добре говорити зі мною, навіть попри те, що ми тільки-но зустрілися, і я вважав, що вона, мабуть, усе ще відвідувала групу анонімних алкоголіків. На її обличчі майже не було зморщок, але під бірюзовими очима залягли глибокі кола.

— Дякую, що погодилися поговорити зі мною, Саро, — сказав я після того, як стисло розповів про рукопис Річарда Флінна та своє розслідування навколо подій кінця 1987 року. — Передусім маю повідомити вас, що агенція, на яку я працюю, не має багато коштів для такого типу розслідування, тому…

Вона перервала мене, помахавши рукою.

— Я не знаю, що вам сказав той хлопець, Міллер, але мені не потрібні гроші. Я змогла зібрати трохи готівки, а там, куди я їду, грошей багато не треба. Я погодилася на зустріч із іншої причини. Це пов’язано з Лорою Бейнз, чи Вестлейк, як вона тепер себе називає. Я подумала, що краще вам дізнатися дещо про неї.

— Я замовлю ще одне еспресо, — сказав я. — Вам також?

— Не відмовлюся від кави з вершками, без кофеїну, дякую.

Я пішов до бару, замовив нам каву і повернувся за столик. Була п’ятниця, пополудні, й паб потрохи заповнювали галасливі люди.

— Ви говорили про Лору Бейнз, — сказав я.

— Як добре ви її знаєте?

— Я ледве її знаю. Ми розмовляли з півгодини і кілька разів по телефону, це все.

— І яке враження вона на вас справила?

— Не дуже добре, коли бути відвертим. Коли я запитав про те, що трапилося тоді, виникло відчуття: вона брехала мені. Це лише відчуття, але гадаю, вона щось приховувала.

— Ми з Лорою були добрими подругами; деякий час жили разом у квартирі, поки вона не переїхала до свого хлопця. Хоча вона і походила із Середнього Заходу, Лора була вільнодумна, дуже освічена і мала свій шарм, що робило її привабливою як для хлопців, так і для дівчат. Вона з багатьма заприятелювала, її запрошували на кожну вечірку, її поважали викладачі. Вона була найпопулярнішою студенткою в нашій групі.

— Які стосунки в неї були саме з Вайдером? Вам щось відомо? Мені казали, що в них був роман, і саме на це натякав Річард Флінн у своєму рукописі. Але вона стверджує, що між ними ніколи не виникало романтичних стосунків.

Вона на декілька секунд задумалася, покусуючи верхню губу.

— Як вам це краще пояснити… Не думаю, що в них виник фізичний контакт, але вони багато значили одне для одного. Професор був не з тих, хто захоплювався молодшими жінками. Але від нього випромінювалася така енергія. Ми всі обожнювали його і турбувалися про нього. Його лекції були дивовижні. Він відрізнявся чудовим почуттям гумору, й у всіх було відчуття: він розумів, про що говорить, і справді хотів навчити чогось, а не лише за оплату виконував роботу. Дозвольте навести вам приклад. Одного разу на якихось осінніх феєрверках — у ті часи були різні нерозумні ритуали, і деякі з них існують і досі — майже вся наша група з декількома професорами пішла на поле перед Художнім музеєм, чекаючи, поки стемніє і почнеться стрілянина. Через півгодини майже всі студенти стояли групкою навколо Вайдера, який навіть і слова не промовив.

— Дехто з його колишніх колег заявляє, що він був бабій і забагато пив.

— Я так не вважаю, та й Лора ніколи мені нічого подібного не розповідала. На мою думку, це просто плітки. Як би там не було, Лора тоді мала хлопця…

— Тімоті Сандерза?

— Мабуть, так його звали. У мене ніколи не було хорошої пам’яті на імена, але гадаю, ви маєте рацію. Здавалося, Лора насправді турбується про нього, якщо вона взагалі могла про когось турбуватись. Але якщо облишити її стосунки з тим хлопцем чи з Вайдером, Лора почала показувати себе з іншого боку, що поступово мене лякало.

— Що ви маєте на увазі?

— Вона була надто, надто… люта. Точніше, розлючено цілеспрямована, але водночас дуже розважлива. У тому віці майже ніхто з нас, я маю на увазі студентів, не сприймав життя серйозно. Загравання з хлопцем було важливіше для мене, ніж, наприклад, моя майбутня кар’єра. Я змарнувала багато часу на неважливі речі, купуючи дрібнички чи відвідуючи кінотеатр; я багато вечорів допізна обговорювала з друзями всілякі дурниці. Але Лора була не така. Якось вона сказала мені, що покинула атлетику у вісімнадцять років, коли зрозуміла: нагороди, які вона здобула на той час, не гарантували їй місце в олімпійській команді Лос-Анджелеса, а через чотири роки вона вже буде надто стара, щоб отримати шанс опинитися в команді. Я запитала її, як одне стосується іншого, і вона здивувалася моєму запитанню. «Який сенс наполегливо працювати, коли в тебе немає можливості довести, що ти найкраща?» — відповіла вона. Розумієте, про що я кажу? Зрештою, для Лори спорт був лише засобом, що давав загальне визнання. Це те, чого вона прагнула понад усе, чи єдине, чого вона коли-небудь хотіла: заявити іншим про те, що вона найкраща. З того, що я могла зрозуміти, у неї ще з дитинства виробилося надто розвинене відчуття суперництва, і з часом воно переросло в одержимість. Не важливо, що робила Лора, вона мала бути найкращою. І чого б вона не прагнула, вона мала досягти якнайшвидше. І цього навіть не усвідомлювала. Вона вважала себе відкритою, щедрою людиною, готовою пожертвувати собою заради інших. Але всі, хто стояв у неї на шляху, були перешкодою, якої треба позбутися. Думаю, саме тому стосунки з Вайдером стали важливі для неї. Лору тішило, що її помітив харизматичний професор, геній, якого всі обожнювали. Його увага давала їй відчуття винятковості — вона почувалася обраною, унікальною серед зграї дівчат, що дивилися на Вайдера як на бога. Тімоті був лише хлопцем, що ходив за нею слідом, як цуценя, і з яким вона час від часу спала.

Здавалося, розмова виснажувала Сару, на її щоках з’явилися дві червоні плями. Вона прокашлялася, ніби в горлі пересохло. Сара допила свою каву, тому я запитав, чи не бажає вона ще, але жінка запевнила, що з нею все добре.

— Думаю, саме тому вона спершу заприятелювала зі мною. Хоч я народилась і виросла в місті, однак була наївна, і Лора справила на мене сильне враження. Це переконало її: не варто турбуватися, що вона провінціалка, яка переїхала на Східне узбережжя. Як би там не було, вона взяла мене під своє крило. Як Санчо Панса, я слідувала за нею, незважаючи ні на що, їдучи на віслюку, поки вона прокладала свій шлях до слави. Одного разу я купила взуття, не запитавши її поради. Вона зуміла переконати мене, що ті черевики були найгірші у світі, й тільки людина, у якої повністю відсутній смак, одягнула б такі. Я їх повернула.

— Добре, вона сприймалася холодною корисливою сучкою, але таких багато. Думаєте, вона могла бути причетною до смерті Вайдера? Який у неї міг виявитися мотив?

— Книжка, яку написав Вайдер, — сказала вона. — Та клята книжка.


Вона розповіла мені, що Лора допомагала професору з книжкою, а він скористався її знаннями з математики для створення моделей, за допомогою яких можна оцінювати зміни поведінки під впливом травматичних подій.

У Сари склалося враження: Лора дійшла до того, що почала переоцінювати свій внесок. Вона була переконана: якби не її допомога, професор Вайдер ніколи б не завершив проект. Тому вона попросила віддати їй належне як співавтору, і професор, як вона радісно повідомила Сарі, погодився. У той час Тімоті поїхав у Європу робити дослідження в тамтешньому університеті, а Лора переїхала до будинку Річарда Флінна, після того як трохи пожила у двокімнатній квартирі, орендованій Сарою. Пізніше Лора розповіла Сарі: Флінн, хлопець, із яким вона ділила будинок, був до нестями закоханим у неї мрійником, якого вона обкрутила довкола пальця, і вважала цю ситуацію кумедною.

Одного дня Лора, що відвідувала будинок професора досить часто, знайшла копію пропозиції, яку він надіслав видавцю. Її ім’я в документі не згадувалося, тому вона зрозуміла, що професор збрехав їй, він не мав ані найменшого наміру зробити її співавтором.

Ось тоді, сказала Сара, її подруга показала себе з геть іншого боку. У неї не було нападів істерики, вона не ламала речі, не кричала — краще б вона це зробила. Натомість Лора попросила Сару залишитись у неї на ніч і мовчки просиділа кілька годин. Потім вона почала придумувати план битви, як генерал, що повністю готовий знищити противника.

Лора знала: між професором і людьми, що працювали з ним над проектом, виникали непорозуміння, тому вона почала заплутувати його, змушуючи думати, що за ним стежать і що за його відсутності в будинку були обшуки. Насправді все робила Лора — перекладала речі, залишала інші помітні знаки вторгнення. Це скидалося на садистську гру.

А ще Лора змусила професора думати, ніби закохана в Річарда Флінна, з яким вона його познайомила, намагаючись змусити ревнувати. Вона прагнула затримати Вайдера з надсиланням рукопису і водночас переконати його повернутися до попередньої домовленості.

За словами Сари, професор, мабуть, розумів, що вимоги Лори абсурдні. Вона ще навіть не здобула ступінь магістра і якби з’явилася на обкладинці головної наукової праці, це здійняло би багато галасу навколо його імені, внаслідок чого його кар’єра могла серйозно постраждати.

Я пригадав, що Флінн написав у своєму рукописі про першу зустріч із Вайдером. Коли Сара Гарпер казала правду, він був просто невдахою. Його єдина місія — маріонетки в Лориному шоу — змусити професора ревнувати.

— У ніч, коли професора вбили, Лора прийшла в мою кімнату, — продовжувала Сара. — Було близько третьої ночі. Я лягла спати рано, тому що наступного дня збиралася їхати додому на вихідні й друг запропонував підвезти мене до Нью-Йорка. Вона здавалася наляканою і сказала мені, що посварилася з Річардом Флінном, який серйозно сприйняв її загравання і захопився нею. Вона зібрала всі свої речі з будинку і поклала до багажника машини. Так чи інакше декількома днями раніше повернувся Тімоті, і вони збиралися знову жити разом.

— Річард казав, що Лора збиралася провести той день із вами і залишитись у вас удома на ніч.

— Як я сказала, вона приїхала рано-вранці. Де вона була доти, я не знала. Але вона благала мене сказати, що ми провели разом весь вечір, якби хтось питав. Я пообіцяла, гадаючи, що вона мала на увазі Річарда Флінна.

— Де ви тоді жили, Саро?

— На Рокі-Гілл, близько п’яти миль від студмістечка.

— Скільки часу, на вашу думку, треба було витратити на дорогу від будинку, де Лора проживала з Флінном?

— Небагато, навіть якби це було вночі й у погану погоду. Вони жили десь на Баярд-лейн. Приблизно двадцять хвилин.

— І десь півгодини, щоб доїхати від професора у Вест Віндзор до будинку Флінна, зважаючи на погоду. І ще година, щоб спакувати речі, — тобто всього дві години. Якщо в мене правильна інформація і вона таки повернулася до будинку Вайдера тієї ночі, це означає, що вона поїхала близько першої ночі, а не о дев’ятій годині вечора, як сказав Флінн у поліції. Іншими словами, після того, як на Вайдера напали.

— Я ще тоді зрозуміла: щось не так, і Лора брехала. Зазвичай вона дуже самовпевнена, але тієї ночі була налякана, як би це точніше сказати. Мене просто розбудили, і я не могла дочекатися, щоб знову лягти в ліжко, тому не хотіла слухати всі подробиці її розповіді. Чесно кажучи, я більше не хотіла дружити з нею. Я постелила їй на канапі та пішла спати, повідомивши, що збираюся поїхати зранку наступного дня. О сьомій ранку її вже не було в моєму домі. Я знайшла записку, у якій Лора повідомляла, що поїхала до Тімоті. Я виїхала приблизно о восьмій і дізналася про те, що трапилося, по радіо в машині мого друга. Я попросила його звернути з головної дороги — ми були на шосе платної магістралі Нью-Джерсі, — і я пригадую, як вийшла і виблювала. Я раптом подумала, чи може Лора бути причетною до смерті професора. Друг хотів відвезти мене в лікарню. Я намагалась заспокоїтись і після того, як повернулася додому, всі вихідні пролежала в ліжку. Мені зателефонували з поліції між Різдвом і Новим роком, і я повернулась у Нью-Джерсі й дала свідчення. Я сказала їм: Лора була того дня зі мною, від полудня до наступного ранку. Чому я збрехала для неї, усвідомлюючи: вона може бути вплутана у щось серйозне? Не знаю. Гадаю, вона домінувала наді мною, і я справді не могла ні в чому відмовити їй.

— Ви спілкувалися з нею після цього?

— Ми ходили на каву одразу після того, як мене допитували в поліції. Лора повсякчас дякувала і запевняла, що не причетна до вбивства. Вона сказала, що просила мене дати свідчення, щоб її не переслідували копи та репортери. Ба більше, вона сказала, що професор зрештою погодився з її внеском у книжку, пообіцявши згадати її ім’я як співавтора, що прозвучало трохи дивно. Чому б йому раптом змінювати свою думку, якраз перед убивством?

— Тому ви їй не повірили?

— Не повірила. Але я була розбита і фізично, і морально, тому все, чого прагнула, — поїхати додому і забути про все. Я вирішила взяти творчу відпустку й відновила навчання аж восени 1988 року. Коли повернулася, Лори вже не було там. У той час вона телефонувала мені додому кілька разів, але я не хотіла говорити з нею. Вона брехала моїм батькам, що в мене був тяжкий зрив і я проходила реабілітацію. Наступного року, коли я повернулась у Принстон, вся ця історія з убивством Вайдера стала минулорічним снігом, про неї майже не згадували. Ніхто більше не цікавився тим випадком.

— Ви ще колись бачили її чи говорили з нею?

— Ні, — відповіла вона. — Але минулого року я випадково знайшла ось це.

Вона розстібнула сумку і дістала книжку в палітурці, яку кинула на стіл переді мною. Книжка написана Лорою Вестлейк, доктором наук. На звороті обкладинки над короткою біографією було чорно-біле фото автора. Я поглянув на фото і побачив, що Лора не надто змінилася за останні двадцять років: ті самі риси об’єднувались у вираз цілеспрямованості, що робило її надто зрілою на вигляд.

— Я знайшла цю книгу в бібліотеці реабілітаційного центру, де перебувала. Її видали 1992 року. Я впізнала фото на обкладинці та зрозуміла, що Лора змінила ім’я. Це була її перша книга. Пізніше я дізналася, що вона дістала одноголосне схвалення і вся її подальша кар’єра вибудовувалася на книжці. Не маю сумнівів — саме цю книжку збирався видати Вайдер.

— А я задумувався, чому ту книжку так і не видали, — сказав я. — Скидалося на те, наче рукопис зник після вбивства професора.

— Я не знаю, чи він відіграв певну роль в убивстві професора, але допускаю, що перед убивством вона вкрала рукопис, про який говорила. Може, вона маніпулювала тим хлопцем Флінном, щоб він учинив убивство, а сама вкрала книгу. Ось чому я зробила ще дещо…

Залишивши слід помади, вона витерла губи серветкою, яку взяла з підставки на столі, й прокашлялася.

— Я дізналася адресу Флінна. Це було нелегко, бо він жив у великому місті, а там багато Фліннів, але я знала, що він вивчав англійську в Принстоні та закінчив університет 1988 року, тому, зрештою, натрапила на нього. Я поклала копію книги в конверт і відправила йому, не додаючи жодних пояснювальних записок.

— Імовірно, він не знав, що Лора вкрала рукопис Вайдера, і все ще думав, ніби то любовний трикутник, який для всіх мав кепські наслідки.

— Я теж так подумала, а пізніше дізналася, що Флінн помер. Не знаю, чи то книжка, що я надіслала, змусила його про все написати, та, можливо, це була помста Лорі за брехню.

— Отже, Лора вийшла сухою з води завдяки вам і Річарду, який покривав її. — Я знав, що мої слова звучали різко, але це була правда.

— Вона була такою людиною, яка вміла використати почуття інших, не байдужих до неї людей. Робіть, що хочете, з інформацією, яку я вам дала, проте з мого боку офіційних заяв не буде.

— Не думаю, що є така необхідність, — сказав я. — Поки немає решти рукопису Флінна, вся ця справа — просто мильна бульбашка.

— Гадаю, так навіть краще, — відповіла Сара. — Це стара історія, яка вже нікого не цікавить. Чесно кажучи, навіть мене. У мене є власні історії, про які я роздумуватиму в прийдешні роки.

Ми попрощалися з Сарою Гарпер, і мені спало на думку, що я зумів би розплутати клубок у цій справі, якби вона була хоч трохи важливою для мене.

Мене не цікавило, чи правосуддя перемогло. Я ніколи з фанатизмом не служив так званій правді й був достатньо розумним, щоб усвідомлювати: правда і правосуддя не завжди означають одне і те саме. Принаймні стосовно одного я погоджувався з Сем: люди здебільшого надають перевагу простим і гарним історіям, а не заплутаній і непотрібній правді.

Джозеф Вайдер помер майже тридцять років тому, та й Річард Флінн вже в могилі. Можливо, Лора Бейнз зробила кар’єру на брехні, може, й на убивстві. Але люди завжди боготворили, молились і називали героями птиць їхнього польоту — для доказів достатньо подивитись у підручник історії.

Дорогою додому я уявляв, як Лора Бейнз нишпорила в будинку, шукаючи рукопис, у той час як Вайдер лежав у крові на підлозі. Що тим часом робив Річард Флінн, який, можливо, тримав у руках бейсбольну биту? Він усе ще був там чи пішов геть? Чи намагався він позбутися знаряддя вбивства? Але якщо він зробив це для Лори, чому вона покинула його, і якщо так, то чому він продовжував покривати її?

Чи, може, ланцюг подій існував лише в голові Сари Гарпер, жінки, життя якої поступово котилося вниз, у той час, як її колишня подруга будувала блискучу кар’єру? Чи багато з нас може насправді порадіти успіхам інших і таємно не мріяти, що рано чи пізно вони заплатять за отримане? Друзі, подивіться новини.

Але мої запитання, як усі інші подробиці, були вже неважливі. Можливо, мені просто подобалося вірити, що Лора Бейнз, та холодна, розважлива жінка, розіграла один із тих трюків у більярді, коли, вдаряючи по кулі, ти зачіпаєш наступну, а потім ще одну і так далі. Річард Флінн, Тімоті Сандерз і Джозеф Вайдер для неї були нічим іншим, як більярдними кулями, які вдарялися одна об одну, поки Лора не досягла своєї мети.

І найіронічнішим в усьому було те, що такому чоловіку, як Вайдер, людині, яка, якщо вже на те пішло, так любила порпатися в чужих думках, поставила фатальний мат одна з його студенток. У цьому випадку Лора Бейнз насправді заслуговувала на свій подальший успіх, довівши, що вона — більш досвідчений вівісекціоніст, ніж її наставник.


Наступного дня я зустрівся з Пітером у «Абрачео», в Іст-Вілидж.

— Як справи? — запитав він. — У тебе стомлений вигляд, друже. Щось трапилося?

Я відповів, що завершив роботу, для якої мене найняли, і подав йому письмовий звіт. Не надаючи цьому особливої уваги, він просто поклав конверт у свій дурнуватий дипломат. Я також дав йому копію книжки Лори Бейнз.

Він більше нічого не питав мене. Скидалося, ніби його думки займали інші справи. Тому я почав говорити, розказуючи йому про можливу версію того, що сталося восени і взимку 1987 року. Він неуважно слухав мене, граючись пакетиком цукру й час від часу посьорбуючи чай.

— Може, ти і маєш рацію, — сказав нарешті він, — але чи розумієш, як складно видати щось подібне без переконливих доказів?

— Я не говорю про публікацію, — відповів я, і, здається, йому полегшало. — Я порівняв розділ у варіанті Вайдера, надісланому до «Олмен енд Лімпкін», із першим розділом Лориної книжки. Вони практично однакові. Імовірно, це могло б стати доказом її крадіжки рукопису в професора чи, з іншого боку, могло показати те, що над книжкою вони працювали разом та її внесок виявився значним. У будь-якому разі це не стало би доказом того, що вона зі співучасником Річардом Флінном вбили професора для викрадення рукопису. Письмові свідчення з боку Флінна були б іншою справою.

— Мені важко повірити, що чоловік, який послав мені рукопис, був убивцею, — сказав Пітер. — Я не кажу, що він не міг убити, але… І він подивився вбік. — Думаєш, його рукопис був сповіддю?

— Так. Жити йому залишалося недовго, він не надто турбувався про свою репутацію, й у нього не було спадкоємців. Можливо, Лора Бейнз збрехала йому і використала для вбивства Вайдера, а потім залишила самого розплачуватися за скоєне, одночасно будуючи кар’єру завдяки вчиненому ним убивству. Коли Річард отримав книжку, йому стало зрозуміло, що стояло на кону, він зрозумів, що ж відбувалося протягом останніх місяців. Флінн зруйнував своє життя через брехню. Його розігрували з самого початку до кінця. Можливо, тоді вона пообіцяла повернутися до нього, мовляв, їхній розрив — лише запобіжний захід, щоб не викликати подальших підозр.

— Добре, цікава історія, але рукопис зник, і, здається, ти не готовий написати книгу, — сказав Пітер, повертаючись до теми.

— Якось так. Мабуть, я змарнував твій час.

— Нічого. Правду кажучи, не думаю, що якийсь видавець хотів би взяти на себе всі юридичні труднощі публікації такого проекту. Почувши це, адвокати Лори Бейнз зробили б із нього м’ясний фарш.

— Згодний, друже. Дякую за каву.

Я пішов додому, зібрав усі документи щодо розслідування за останні кілька тижнів, поклав їх у коробку і жбурнув у комірчину. Після цього зателефонував Данні Олсен і сказав, ніби не зміг дізнатися нічого нового і погодився покинути ту справу. Вона сказала, що так буде найкраще: хай мертві спочивають у спокої, а живі планують власне життя. Її слова прозвучали як епітафія для Річарда Флінна.


Того вечора я відвідав дядечка Френка у Верхньому Іст-Сайді й розказав йому всю історію.

Знаєте, що він сказав, уважно вислухавши мене цілу годину? Що я відкинув найцікавішу справу, про яку він чув. Але дядько завжди був надто завзятим.

Ми теревенили, випили по декілька пляшок пива та подивилися матч по телевізору. Я намагався забути Сем і всі історії про зниклі книги. Здавалося, спрацювало, тому що тієї ночі я спав, наче немовля.


Декілька місяців потому мій давній колега з «Пост», який переїхав до Каліфорнії, зателефонував мені та запропонував роботу сценариста для нового телесеріалу. Я погодився і вирішив здати свою квартиру, перш ніж вирушити на Західне узбережжя. Намагаючись звільнити трохи місця в комірчинах, я знайшов папери по справі Вайдера і зателефонував Рою Фріману, щоб запитати, чи вони йому не потрібні. Він сказав, що має новини.

— Дякую, що подумав про мене. Я теж збирався подзвонити тобі, — промовив він. — Здається, маємо зізнання.

Моє серце завмерло.

— Що ти маєш на увазі? То була Лора Бейнз, так? Вона зізналася?

— Наскільки мені відомо, це була не вона. Слухай, чому б тобі не приїхати на горнятко кави? Привези мені папери, а я розповім тобі усю історію.

— Звісно. Коли?

— Коли завгодно, я вдома і нікуди не збираюся. Пам’ятаєш, де я живу? Добре, і, будь ласка, не забудь ті папери, бо там є дещо, що досі непокоїть мене.

Частина третя

Рой Фріман

…який визначено вказує, що він бачив на власні очі, а що чув від інших. Щоб ця книжка була правдивою.

Марко Поло. Подорожі. Книга 1, Пролог 1

Один

Метт Домініс зателефонував мені в один із тих вечорів, які змушують шкодувати, що у вас немає кота. Після завершення розмови я вийшов на ґанок і затримався там на кілька хвилин, намагаючись зібрати докупи думки. Темніло, у небі сяяли декілька зір, а вдалині було чути шум транспорту на автомагістралі, наче дзижчання рою бджіл.

Коли нарешті дізнаєшся правду про справу, яка деякий час не давала тобі спокою, почуваєшся так, наче втратив компаньйона в подорожі. Балакучого, допитливого і, можливо, навіть із поганими манерами, але ти звик, що він поруч, коли прокидаєшся вранці. Такою для мене була справа Вайдера протягом минулих декількох місяців. Але те, що розповів Метт, звело нанівець усі мої гіпотези, які виникли протягом тих довгих годин, проведених у невеличкому офісі, що я влаштував у вільній спальні. Речі не можуть просто закінчуватися ось так, щось тут не складається, навіть коли всі слова мого друга — правда.


Я повернувся всередину, зателефонував Меттові й запитав його, чи можна мені якось поговорити з Френком Споелом, який зізнався у вбивстві професора Джозефа Вайдера за кілька місяців перед своєю стратою. Метт був старожилом у виправному центрі Потосі, і директор зробив йому послугу після того, як дізнався, що запит на відвідування надійшов від детектива, який працював над цією справою в кінці вісімдесятих. Я хотів побачити того типа на власні очі, почути на власні вуха його історію про вбивство у Вест Віндзор. Я не вірив його словам і підозрював, що він, мабуть, лише намагався привернути увагу, після того як почув про намір автора з Каліфорнії згадати його ім’я у своїй книжці. Вайдера вбили, щойно Споела випустили з психіатричної лікарні. Споел на той час перебував у Нью-Джерсі, отже, мабуть, читав про вбивство в газетах.

Джон Келлер навідав мене, принісши всі папери, які він мав по цій справі. Він не знав, що я почав знову ритися у справі вбивства Вайдера після нашої розмови навесні, тож за кавою ми говорили про зізнання Споела. Він сказав мені, що через цю історію втратив дівчину.

— Я не вірю в чаклунство, але в цій справі є те, що приносить нещастя, — сказав він, — отож тобі варто бути обережним. Я радий залишити цю історію і не хочу знову долучатися до неї, ні тепер, ні колись узагалі. Що б там не було, здається, все закінчилось, еге ж?

Я погодився й побажав йому успіху в новій роботі. Але я зовсім не був упевнений, що нарешті відкрилася правда про справу Вайдера. Тому через два тижні, коли мені зателефонував Метт і сказав, що все домовлено, я через Інтернет замовив собі квиток на літак на наступний день і спакував сумку.

Таксі заїхало о п’ятій годині ранку і через півгодини я був у аеропорту. Метт чекав мене у Сент-Луїсі, готовий завезти в Потосі.

Під час польоту я сидів поряд із торговим агентом, хлопцем, який, мабуть, і перед стратою переконав би розстрільну команду купити новий пилосос. Він назвався Джоном Дабсеком і аж через десять хвилин помітив, що я надто зосереджений на газеті, щоб справді слухати його.

— Б’юсь об заклад, що ви шкільний учитель.

— Ви програли. Я не вчитель.

— Я ніколи не помиляюся, Рою. Історія?

— Навіть не близько, вибачте.

— Ей, я знаю: математика.

— Ні.

— Добре, здаюся. Я знаю тихе маленьке місце біля аеропорту, я куплю вам сніданок. Б’юсь об заклад, що ви сьогодні не снідали. Я не люблю їсти на самоті, тому будете моїм гостем.

— Дякую, але по мене заїде друг.

— Гаразд, але ви не сказали мені, чим заробляєте на життя.

— Я колишній поліціянт, детектив у відставці.

— Ого, я б ніколи не вгадав. Знаєте той жарт про трьох офіцерів поліції, які заходять у бар?

Він розповів мені один із нудних жартів, та я не вловив гумору.

Коли ми приземлилися, він дав мені свою візитку, яка була настільки барвистою, що більше скидалася на маленьку різдвяну листівку, і гордовито сказав мені про можливість дістати все, про що б я тільки не подумав. Я маю тільки зателефонувати йому і сказати, чого саме потребую. Уже на виході я побачив, як він розмовляв із дівчиною, одягненою, наче співачка кантрі, у джинси «Левіс», картату сорочку, шкіряний жилет та ковбойський капелюх, насунутий на її довге біляве волосся.


Метт чекав на мене біля газетного кіоску.

Ми вийшли з аеропорту й зайшли в кав’ярню поблизу. Мене не чекали у виправному центрі Потосі в найближчі декілька годин.

Ми були колегами протягом восьми років у міському департаменті поліції у Вест Віндзорі. На початку дев’яностих Метт поселився в Міссурі, але ми залишилися друзями й час від часу розмовляли по телефону, тримаючи один одного в курсі того, що відбувалося, а двічі чи тричі я відвідував його, і ми їздили на полювання. Метт працював у виправному центрі Потосі впродовж одинадцяти років і от-от мав виходити на пенсію. Усе своє життя він холостякував, а одружився двома роками раніше, і мене запросили на весілля. Відтоді ми один одного не бачили.

— Скидається на те, що одруження тобі до душі, — сказав я йому, висипаючи пакетик цукру в горня кави, розміром наче супова миска. — Ти здаєшся молодшим.

Він сумно посміхнувся. Метт завжди мав вигляд пригнобленої людини, переконаної, що її спіткає якась катастрофа. Оскільки він був із себе високим і статним, ми прозивали його в департаменті Фоззі, як ведмедя в «Маппет-шоу». Це було дружнє прізвисько, не жорстоке — Метт Домініс усім подобався.

— Я не можу скаржитися. Джулія — чудова, і все добре. Але я зараз у такому віці, коли все, що я хочу, — хороша пенсія, щоб насолодитися своїми золотими роками. До того, як, знаєш, може трапитися інсульт, і я мочитимуся, наче немовля. Я хочу з’їздити в Луїзіану або надовго поїхати у відпустку у Ванкувер. Можливо, ми навіть подамося в Європу, хтозна. Мені набридло охороняти тих мудаків увесь час. Але вона каже, що варто почекати.

— Я вже три роки на пенсії, приятелю, та, окрім поїздки в Сіетл, коли народилася моя внучка, і ще двох поїздок сюди, ніде не був.

— Гаразд, я розумію, про що ти. Можливо, я не поїду в Луїзіану чи клятий Ванкувер. Але хочу вставати вранці, пити каву і читати газету, не думаючи, що маю провести решту дня із засудженими в тій проклятій бетонній коробці. До речі, про Сіетл. Як там Діана й Тоні?

Діана була моєю колишньою дружиною, яка переїхала в Сіетл після розлучення, а Тоні — мій син, якому саме мало виповнитися тридцять вісім років. Очевидно, Тоні вважав, що в розлученні винний я, і ніколи не припиняв критикувати за це. Він завжди казав: «Ти все зіпсував». Тоні мав рацію, я справді все зіпсував. Але мені подобається думати, що людям варто інколи прощати іншим. Щодо мене, то я заплатив високу ціну за тодішню дурість і прожив самотньо майже тридцять років.

Тоні одружився три роки тому, і моїй онуці Ерін уже півтора року. Я бачив її лише один раз, одразу після народження.

Я розповів Меттові кілька почутих від Діани кумедних історій про онуку, а тоді він несподівано змінив тему.

— Як ти думаєш, що трапилося з тим хлопцем, Френком Споелом? Після всіх цих років…

— Трапилося так, що три місяці тому через цю саму історію зі мною зв’язався репортер, отож я почав переглядати справу знову.

— Який збіг…

— Що на нього найшло, раз він ні сіло ні впало проговорився? Скільки в нього залишилося до страти?

— П’ятдесят вісім днів. Але за тридцять днів до ін’єкції його переведуть до в’язниці Бонне Терре, саме там здійснюють страту в штаті; це півгодини їзди звідси. Що на нього найшло? Я тобі казав, що його відвідав чоловік із Каліфорнії, професор, який пише книжку про злочинний умисел чи щось таке. Цей чоловік цікавився, як Споел дійшов до того, що став убивцею. Доти було відомо: Споел здійснив своє перше вбивство 1988 року, в окрузі Керролл, штат Міссурі, коли вбив ножем старого, який підібрав його на трасі 65. У той час Споелу було двадцять три, він уже провів два роки в психіатричній лікарні Трентона й повернувся у Джерсі. Споела затримали за розбійний напад і визнали божевільним. Хлопцеві нема чого втрачати — він у в’язниці з 2005 року, Верховний суд Міссурі відхилив його апеляцію два місяці тому, а губернатор Ніксон швидше б уставив пістолета собі в рот, ніж пробачив подібній істоті. Він вирішив усе владнати по справі, так щоб історія записала лише правду і нічого, крім правди, про його велике життя… Вибач, будь ласка, я на хвилинку.

Він вивільнив величезне тіло між стільцем та столом і пішов до вбиральні. Я почувався втомленим і попросив офіціантку принести ще кави. Наливаючи, вона всміхнулася. На бейджику було написано ім’я Елліс, і на вигляд їй було стільки років, як моєму синові. Я глипнув на настінний годинник у формі черепашки ніндзя — все ще залишалося багато часу.

— Як я казав, — продовжив Метт після того, як знову сів до столу й офіціантка налила йому ще одну чашку кави, — Споелу спало на думку переконати того хлопця з Каліфорнії, що все почалося з якогось божевілля, яке чинив із ним колись професор Вайдер.

— Ти маєш на увазі, він каже, що убив Вайдера, але звинувачувати в цьому треба жертву?

— Ну, це трохи складно. Як я говорив, у двадцять років Споел посварився з якимись хлопцями, украв у одного з них готівку і дуже сильно його побив. Адвокат попросив психіатричну експертизу, яку зробив Вайдер. Споела визнали неспроможним постати перед судом і запроторили до лікарні. Адвокат запевнив, що через два чи три місяці він попросить Вайдера протестувати повторно і доб’ється звільнення. Але Споела закрили на два роки, тому що Вайдер виступив проти.

— Я нещодавно переглянув справу, після того, як зі мною зв’язався репортер. Таку версію я припускав раніше. Але ім’я Френка Споела там не з’являлося.

— Хтозна, можливо, через те, що він був тоді лише дрібним шахраєм, двадцятиоднорічним малим? Ти не думав, ніби він важливий. Але він тобі розкаже, що там було. Мені абсолютно байдуже, які історії розказують такі ідіоти, як він. Хай там як, а я радий, що ти приїхав. Ти залишишся в нас ночувати?

— У мене вдома саме ремонт, і я хочу закінчити його до початку дощів. Іншим разом, друже. Ходімо, еге ж?

— У нас багато часу, розслабся. У цей час на трасі І-55 машин небагато. Десь піде півтори години, щоб дістатися туди. — Він глибоко зітхнув. — Споел скаржиться на те, що його відіслали в дурку, коли він був при повному розумі, але зазвичай усе навпаки. Чи ти знав, що третина хлопців за ґратами в в’язницях суворого режиму трохи несповна розуму? Два місяці тому я потрапив у Чикаго на тренувальну сесію зі злочинності. Там були різні аси з агентств у Вашингтоні. Очевидно, що після двох десятиліть, коли злочинність дещо втихомирилася, ми розпочали протилежний цикл. Відколи психіатричні лікарні стали переповнені, цілковитий псих має шанси бути кинутим до в’язниці до звичайних ув’язнених. І люди такі, як я, хто охороняє їх, мусять мати справу з такими екземплярами, як цей, практично щодня.

Він кинув погляд на годинник.

— Час сідлати коней!


Коли ми їхали дорогою міжштатного сполучення, я задумався про Френка Споела, чию справу вивчив, перш ніж вирушити в Сент-Луїс. Він був одним із найнебезпечніших убивць у камері смертників. Він убив семеро людей — вісім, якщо правда те, що він убив Вайдера, — у трьох штатах. Він також скоїв чотири зґвалтування та численні пограбування. Його останніми двома жертвами були жінка тридцяти п’яти років та її донька дванадцяти років. Чому він це зробив? За його словами, жінка заховала від нього готівку. Споел підчепив її в барі двома місяцями раніше, й вони жили разом у трейлері біля річки.

Як сказав Метт, слідчі трохи пізніше виявили, що Френк Споел скоїв своє перше відоме вбивство 1988 року, коли йому було лише двадцять три роки. Він народився і виріс у окрузі Берґен, Нью-Джерсі, й здійснив перший серйозний злочин у двадцять один рік. Через два роки його випустили з психіатричної лікарні, і він вирушив у Мідвест, де якийсь час працював на різних роботах. Його першою жертвою був сімдесятичотирирічний старий із округу Керролл, Міссурі, який підвозив Споела у своїй вантажівці по шосе 65. Пограбування? Кілька баксів, старий шкіряний піджак і пара черевиків, які йому підійшли.

Споел вирішив переїхати в Індіану, де скоїв своє друге вбивство. Тоді зв’язався з бандою в Маріоні, що спеціалізувалася на нічних крадіжках із зломом. Після того як члени банди розійшлися своїми шляхами, він повернувся у Міссурі. Цікаво, що впродовж восьми років потому Споел не вчинив жодного злочину, працюючи в піцерії в Сент-Луїсі. Згодом поїхав у Спрінґфілд і ще три роки працював на заправці. Але раптом почав усе знову. Його арештували 2005 року, після того, як його зупинила звичайна дорожня поліція.


У час убивства Вайдера в мене закінчувався процес розлучення і я виявив, що живу сам у будинку, який став надто великим для одного. Подібно до справжнього алкоголіка, я використовував це для приводу залити ще більше пляшок собі у горло і плакати на плечі в будь-кого, хто готовий слухати. Усіма залишками здорового глузду я намагався робити свою роботу, але завжди припускав, що наламав дров у справі Вайдера й ще у кількох справах того часу. Начальник поліції, Елі Вайт, був дуже хорошим чоловіком. Якби я опинився на його місці, то вигнав би мене зі служби з такими поганими рекомендаціями, що мене б не взяли навіть нічним сторожем у торговому центрі.

Метт відчинив вікна і запалив цигарку, поки ми їхали шосе І-55 через прерії. Був початок літа.

— Коли ти востаннє навідувався у в’язницю? — голосно запитав він, перекрикуючи Дона Вільямса, що на радіохвилі музики кантрі оплакував дівчину, яка ніколи його не знала.

— Гадаю, востаннє — восени 2008 року, — сказав я. — Я брав свідчення у хлопця в Райкерз у зв’язку зі справою, над якою працював. Погане було місце, друже.

— Думаєш, те, куди ми їдемо, чимось краще? Щоранку, коли я починаю свою зміну, у мене таке відчуття, наче я щось ламаю. Чому в біса ми не стали лікарями чи адвокатами?

— Не думаю, Метте, що ми були достатньо розумні. І мені б не сподобалося розрізати людей.

Два

Виправний центр Потосі, велетень із червоної цегли, оточений колючим дротом із електричним струмом, лежав посеред прерії, наче великий звір, який потрапив у пастку. Це була в’язниця суворого режиму, у якій близько восьмисот в’язнів відбували свій термін поряд із сотнею охоронців та обслуговуючим персоналом. Декілька прив’ялих дерев обабіч стоянки для відвідувачів були єдиною кольоровою плямою в цьому сумному пейзажі.

Метт припаркував машину, і ми пішли до службового входу із західного боку, пройшли двором, вимощеним червоним, наче кров, щебенем, а тоді пішли коридором, який вів усередину будівлі. Метт віддавав честь чоловікам у формі, котрих ми зустрічали. Ці суворі чоловіки бачили занадто багато.

Ми пройшли крізь металошукач, зібрали особисті речі з пластикових лотків і увійшли до кімнати без вікна, вистеленої лінолеумом, у якій ряд столів та стільців були прикріплені до підлоги.

Офіцер Гаррі Мотт, що дав мені звичні інструкції, розмовляв із сильним південним акцентом:

— Зустріч триватиме рівно годину, коли хочете закінчити її швидше, скажіть офіцерам, що супроводжуватимуть ув’язненого. Фізичний контакт під час зустрічі заборонений, і будь-який предмет, що схочете дати ув’язненому чи який він схоче дати вам, треба попервах оглянути. Під час зустрічі ви полишатиметеся під постійним наглядом камери, будь-яка інформація, що ви отримаєте, може бути використана під час судового розгляду.

Я послухав промову, яка мені вже була відома, і він вийшов. Ми з Меттом сіли.

— Отже, тут ти працюєш, — сказав я.

— Це не найщасливіше місце у світі, — мовив він похмуро. — І завдяки тобі один із моїх вихідних пропав задарма.

— Я куплю тобі хороший обід, коли вийдемо звідси.

— Мабуть, тобі варто купити мені щось випити.

— Тоді тобі доведеться пити самому.

— Ти можеш подати сигнал ось так, — сказав він, кивнувши підборіддям у кут, з якого була спрямована на нас камера. — Джулія сьогодні на службі в моніторинговому центрі.

Він піднявся.

— Мушу бігти за покупками. Я повернуся за годину, щоб забрати тебе звідси. Поводься гарно і зроби так, щоб ніхто не постраждав.

Перш ніж вийти, він помахав рукою у відеокамеру, і я уявив його дружину, яка сидить на стільці, дивлячись на ряд відеоекранів попереду. Вона була сильною жінкою, майже такою високою, як Метт, народилася і виросла десь у Північній чи Південній Кароліні.

Я зачекав кілька хвилин і почув рипіння дверей. Френк Споел увійшов у супроводі двох озброєних офіцерів. Він був одягнений у сірий комбінезон. Ліворуч на грудях у нього виднілася біла табличка з його іменем. Руки залишалися за спиною, у наручниках, а на ногах висіли кайдани з ланцюгом, які сповільнювали його крок і брязкали з кожним рухом.

Він був низьким і кістлявим, і якби ви зустріли його на вулиці, не глянули б на нього двічі. Але багато хлопців, які закінчують за ґратами за виняткові вбивства, на вигляд саме такі, як він — майже звичайний чувак, як-от механік чи водій автобуса. До вісімдесятих можна було впізнати злочинців за татуюваннями, які вони зробили у в’язниці, але потім усі почали розмальовувати чорнилом свої шкури.

Споел сів на стілець навпроти мене, посміхнувся, вишкіривши зуби, жовті, наче яєчня. У нього були вуса пісочного кольору, які спадали по обидва боки рота і з’єднувалися з бородою. Він лисів, і кілька пасом волосся, яке покривало його череп, прилипли від поту.

Один із офіцерів сказав:

— Ти ж будеш хорошим хлопцем, правда, Френкі?

— В іншому разі я можу попрощатися зі своїм умовно-достроковим звільненням, так? — відповів Споел, не обертаючись. — Що, на твою думку, я збираюся робити? — продовжив він риторично. — Витягти свій член і відімкнути наручники?

— Стеж за ротом, принцесо, — відповів офіцер. — Ми будемо за дверима, коли щось потрібно. Коли він почне грати вар’ята, ми тут за секунду.

Обоє чоловіків вийшли, залишивши мене з ув’язненим наодинці.

— Ей, — сказав я. — Я — Рой Фріман. Дякую, що погодився поговорити зі мною.

— Ти коп?

— Колишній коп. Я у відставці.

— Міг би заприсягтися, що ти коп. У дев’яносто сьомому я зустрів дивака, якого звали Боббі, там в Індіані. У нього був собака Чілл, він міг занюхати копа, навіть коли той не вдягав форму, розумієш, про що я? Чудовий дворняга. Ніколи не міг зрозуміти, як він це робив. Він починав гавкати, щойно відчував запах копа.

— Чудовий собака, — погодився я.

— Атож… Я чув, ти цікавишся тією старою історією у Нью-Джерсі?

— Я був одним із детективів поліції, призначених до справи Вайдера, професора, якого побили до смерті.

— Так, я пам’ятаю його ім’я… Маєш цигарку?

Я не курив протягом п’ятнадцяти років, але за порадою Метта приніс пачку «Кемел» із собою. Я знав, що у в’язниці цигарки були головною валютою після наркотиків та снодійних таблеток. Я витяг із сумки пачку, показав йому, а потім заховав назад.

— Ти отримаєш її після того, як я піду, — сказав я. — Хлопці повинні перевірити її.

— Дякую. У мене нікого немає за межами в’язниці. Я не бачив своїх рідних понад двадцять років. Навіть не знаю, чи вони все ще живі. Через чотири тижні мене не буде, і я б збрехав, якби сказав про відсутність страху. Отже, ти хочеш знати, що трапилося, правильно?

— Френку, ти стверджуєш, що вбив Джозефа Вайдера. Це правда?

— Так, сер, це я. Якщо чесно, я не хотів, я не був убивцею. Принаймні в той час. Я лише хотів його побити трохи, якщо розумієш, що я маю на увазі. Я маю на увазі лікарню, не морг. Той чувак зробив мені погану послугу, і я хотів відомстити. Та це закінчилося погано, і я став убивцею. Але після двох років у тій божевільні нічого не мало би мене більше дивувати.

— Як щодо того, щоб розповісти мені цілу історію? У нас година.

— Хлопці назовні тим часом митимуть мій «Ягуар», — сказав він, криво посміхнувшись, — то чому б і ні? Я розкажу тобі те саме, що й іншому хлопцеві, тому що збирався написати книжку.


У п’ятнадцять років Френк Споел вилетів зі старшої школи і почав тинятися з типами, які керували гральними автоматами. Він виконував роль їхнього хлопчика на побігеньках. Його тато працював на заправці, а мама була домогосподаркою; він мав на п’ять років молодшу сестру. Через два роки після того його сім’я виїхала з Джерсі, і Френк її ніколи більше не бачив.

У двадцять Френк уже бачив себе аферистом і був утягненим у різні дрібні злочини: він доправляв крадені товари в притони Брукліна, продавав контрабандні цигарки та підроблені електротовари. Інколи збирав невеликі суми готівки для лихваря або ж шукав клієнтів для повій.

У бандах завжди багато неважливих хлопців, таких, як він: дрібна риба у складному ланцюзі, який веде від вулиць бідних районів і аж до будинків із басейнами за мільйони доларів. Цих хлопців чекає не дуже гарне майбутнє — ганяючись за наступною двадцятидоларовою купюрою, вони дорослішають і стають менш важливими для своїх «друзів». Деякі з них піднімаються крізь ряди і починають носити дорогі костюми та годинники. А небагато, скоївши важкі злочини, зрештою згнивають у в’язниці — всіма забуті.

Восени 1985 року Споел продав дві коробки цигарок кільком хлопцям із Принстона, а вони заплатили за них якимись французькими парфумами. Пізніше він виявив, що більше ніж половина флаконів із парфумами були фальшивими, тому почав вимагати свою готівку назад. Споел знайшов одного з хлопців, виникла бійка, він його побив і забрав усю готівку, яку виявив у кишенях, але повз проїжджав поліційний патруль і його арештували за грабіж із насильством. Він нічого не розказав про цигарки, тому що проблем би примножилося.

Суд призначив Споелу громадського захисника на ім’я Террі Дуейнн. Так склалися обставини, що побитий хлопець не був судимий. Це виявився тридцятивосьмирічний власник маленького магазину, одружений, із трьома дітьми. Споела вигнали зі школи, він уже отримав кілька попереджень за порушення закону. Дуейнн намагався домовитися з жертвою, але нічого не вдалося.

З огляду на альтернативу бути засудженим як дорослий, що означало від п’яти до восьми років тюремного ув’язнення, або бути оголошеним медичним експертом як тимчасово неосудний, адвокат порадив Френкові другий варіант. Дуейнн натякнув, що добре знає експерта в цьому питанні й через декілька місяців Френка випустять із лікарні. Психіатрична лікарня Трентона була не найприємнішим місцем у світі, але кращою, ніж в’язниця Бейсайд.

Джозеф Вайдер оглянув Френка Споела, дійшов висновку, що той страждає на біполярний розлад, і порекомендував доправити його до психіатричної лікарні, отож кілька днів по тому його забрали до Трентона, впевненого, що за декілька місяців він буде вільний.

— Чому тебе не звільнили?

— Коли-небудь був у божевільні?

— Ні.

— Ніколи не йди туди. Це було жахливо, чоловіче. Незабаром після того, як я туди потрапив, вони змусили мене випити чашку чаю, і я прокинувся через два дні, навіть не знаючи свого довбаного імені. Там були типи, які вили, наче дикі звірі, або накидалися на тебе і били без жодної причини. Один чувак відкусив зубами вухо медсестрі, коли вона намагалася його нагодувати. Речі, які я там бачив, чоловіче… Я чув, що аж до шістдесятих вони виривали всі зуби пацієнтам, стверджуючи, що це для запобігання інфекції. Інфекції? Ага…

Він розповів свою історію. Його били й охоронці, і ув’язнені. Наглядачі, як стверджував він, були корумповані, тому, коли ти мав готівку, то отримував усе, що хотів, але коли ні, — ти мрець.

— Люди думають, що коли ти ув’язнений, то у твоїй голові максимум жінки, — сказав він. — Скажу тобі, це не так. Звичайно, тобі бракує того, щоб із кимось переспати, але найважливіша річ — це готівка, повір мені. Якщо в тебе немає грошей, то ти практично мертвий, ніхто не цікавиться тобою, крім тих, хто збирається надерти тобі зад. А я не мав навіть копійки, чоловіче. У в’язниці ти можеш працювати, щоби заробити собі трохи готівки, навіть якщо родичі не присилають тобі грошей. Але в божевільні ти проводиш цілий день, лише дивлячись на стіни, коли в тебе немає нікого назовні, щоб переказати грошей. А мені ніхто не надіслав ані копійки.

Через три тижні після прибуття, як розповідав Споел, його забрали у спеціальну палату, де було ще близько десяти ув’язнених, усі віком від двадцяти до тридцяти, всі здійснювали насильницькі злочини. Як він пізніше з’ясував, йому та іншим давали експериментальні ліки, що були частиною програми, яку координував професор під іменем Джозеф Вайдер.

— Я говорив зі своїм адвокатом кілька разів, але він лише дурив мене. Наприкінці він відверто сказав: через рік він зможе подати апеляцію судді, щоби мене звільнили або перевели в лікарню з менш суворим режимом. Я не міг повірити в те, що відбувалося. Двоє типів обікрали мене, я побив одного з них і забрав вісімдесят доларів із його гаманця, гроші, які навіть не покрили мої витрати на цигарки, і ось я замкнений у божевільні, щонайменше на рік.

— Ти не мав можливості поговорити з професором Вайдером?

— Звісно, він інколи заходив у нашу палату. Він ставив нам різні запитання, змушував нас вибирати кольори, заповнювати анкети, щось типу цього. Ми були лише морськими свинками, чоловіче, білими пацюками, знаєш? Я тому типу так і сказав: «Цей сучий син Дуейнн сказав мені, що знає вас, тому я й погодився на божевільню, тільки б уникнути чогось серйознішого. У мене така сама ясна голова, як і у вас. У чому проблема?» Цей тип тільки дивився на мене своїми очима, схожими на очі здохлої риби, — я можу уявити їх навіть зараз — і знаєш, що він сказав? Нібито не знає, про що я говорю, я там, бо в мене психічні проблеми, я маю бути зацікавлений у лікуванні, і я залишатимуся там стільки, скільки він уважає за потрібне. Маячня.

Далі Споел розповів, що в нього почалися страшенні жахіття, навіть не впевнений, чи наяву, чи уві сні, і таблетки, які йому давали, зробили більше шкоди, ніж добра. Хлопці в палаті скаржилися на жахливий головний біль, і оскільки лікування продовжувалося, багато з них були прив’язаними до ліжок через галюцинації. Більшість вибльовували все, що їли, і мали висипання на шкірі.

Через рік Споела відвідав інший адвокат Кеннет Болдвін. Хлопець сказав, що забрав справу в Дуейнна, який виїхав із Нью-Джерсі. Споел розповів йому, як він тут опинився та якою була початкова угода. Він не знав, чи новий адвокат повірив, але все ж подав прохання до судді переглянути справу його клієнта. Споел знову зустрівся віч-на-віч із Вайдером, який відхилив прохання про звільнення та відмовився погодити перехід у психіатричну лікарню Марлборо з легшим режимом. Споела було відправлено назад у Трентон.

— Приблизно за півроку до того, як я вибрався з пекла, — продовжував він, — нас перевели в інші палати, і експериментальна палата закрилася. Моє лікування змінилося, і я почав почуватися краще. У мене більше не було кошмарів і головного болю, але я все ще прокидався, не знаючи, хто я. Мої нерви не витримували, навіть якщо я намагався приховати це і ставитися до кожного прихильно, щоб показати, що я не божевільний. Як вони змогли це зробити зі мною, чоловіче? Добре, я не був хорошим хлопцем, але я нікого не вбивав і навіть не побив би того типа, якби він мене не обібрав. Вони поводилися зі мною, наче з твариною, і нікого це не гребло.

Коли його справу переглядали ще раз, Споел зауважив, що Вайдера більше не було в комісії. Його прохання про звільнення під правовим наглядом пройшло, і кількома тижнями пізніше він покинув лікарню.

Це було в жовтні 1987 року. Вийшовши на волю, Споел навіть не знав, де житиме. Усе його майно було продане в рахунок оренди власником сміттєзвалища, на якому він жив до схоплення. Хлопці з банди не хотіли більше його знати, побоюючись привернути увагу копів. Лише один тип, американець китайського походження, змилувався і дав йому їжу та притулок на кілька днів.

Кількома тижнями пізніше Споел зумів отримати роботу посудомийника в забігайлівці біля Принстон Джанкшн, і власник, хороший чоловік, дозволив йому спати у складському приміщенні. Споел одразу почав стежити за Вайдером, який жив поблизу, у Вест Віндзор. Він мав намір виїхати і почати нове життя, але не хотів від’їжджати, не помстившись професору. Він був переконаний, що Вайдер разом із Дуейнном та ще кількома спільниками працювали за якоюсь схемою і постачали об’єкти для секретного дослідження і що він потрапив у їхню пастку. Він збирався змусити їх заплатити. Але оскільки Дуейнна неможливо було знайти, то оплатити рахунок мав Вайдер.

Споел відшукав адресу Вайдера і зауважив, що той жив сам, в окремому будинку. Спочатку планував побити його на вулиці, під прикриттям ночі, але, вирахувавши будинок професора, вирішив, що це найкраще місце для атаки. Споел укотре наголосив, що не мав наміру вбивати професора, а лише хотів вибити з нього всю дурість, тому він забрав у якихось дітей бейсбольну биту і замотав її у старий рушник, щоб пом’якшити удари. Він заховав биту на березі озера біля професорового будинку.

У той час, як сказав Споел, він заприятелював з одним із барменів, хлопцем із Міссурі на ім’я Кріс Слейд. Слейд шукав можливість виїхати з Джерсі й знайшов роботу в парку трейлерів у Сент-Луїсі, отож запропонував Споелу поїхати з ним. Він хотів поїхати одразу після зимових свят, тому це пришвидшило всі події.

Споел почав стежити за будинком Вайдера впродовж кількох вечорів. О десятій вечора забігайлівка зачинялася, то десь о пів на одинадцяту він уже ховався в саду поза будинком. Помітив, що двоє людей приходили до професора досить часто — хлопець, схожий на студента, і високий, доброї статури тип, із нечесаною бородою, який, схоже, був майстром. Але жоден із них на ніч не залишався.

— Двадцять першого грудня я звільнився з бару й сказав власнику, що прямую на Західне узбережжя. Він віддав мою платню та дві пачки цигарок. Я не хотів, щоб мене бачили неподалік, тому попрямував до Ассунпінк-Крік, де переховувався у дровітні, допоки не стемніло, а тоді вирушив до будинку професора. Гадаю, я дістався туди близько дев’ятої, але професор був не сам, а з хлопцем. Обидва випивали у вітальні.

Я запитав Споела, чи він пам’ятає вигляд юнака, але той відповів, що не зміг би його описати, бо він був такий самий, як інші зіпсовані діти, що жили коштом своїх батьків в університетському містечку. За три дні до нападу, коли він стежив за домом Вайдера, юнак майже побачив його у вікно; він дивився просто на Споела, перш ніж той встиг заховатися. На щастя, падав сніг, отож хлопець, мабуть, подумав, що помилився.

— То, певне, Річард Флінн, — сказав я. — Ти впевнений, що з ними не було жінки?

— Цілком. Лише ті двоє. Як я сказав, я дістався туди близько дев’ятої. Хлопець не йшов аж до одинадцятої вечора, опісля професор залишився в будинку сам. Я зачекав ще хвилин із десять, аби переконатися, що хлопець пішов. Я думав подзвонити у дзвінок і вдарити Вайдера, коли він відчинить двері, але він полегшив мені роботу — відчинив вікна, які виходили в задній двір, і пішов нагору. Отже, я прокрався в будинок і заховався в коридорі.

Вайдер повернувся вниз у вітальню, зачинив вікна і сів на диван, переглядаючи якісь папери. Споел підкрався позаду нього і вдарив по голові бейсбольною битою. Удар був не дуже сильний, мабуть, тому, що професор зумів піднятися й обернутися до нападника. Споел обійшов диван і почав несамовито бити професора, десять чи дванадцять разів, перш ніж той упав на підлогу. Споел одягнув маску, отож не боявся, що Вайдер упізнає його. Він уже намірився пошукати в будинку гроші, коли почув, як хтось відчиняє передні двері. Тому Споел миттю відчинив скляні двері, оббіг будинок і зник у заметілі.

Він кинув биту в напівзамерзлий потік і заховався в дровітні біля Ассунпінк-Крік на ніч. Наступного ранку він зустрів Слейда в Принстон Джанкшн і вони вирушили в Міссурі. Пізніше він дізнався, що професор помер.

— Мабуть, я вдарив його сильніше, ніж думав, — зробив він висновок. — От так я й став убивцею. Знаєш, що? Не можу повірити, що саме я це зробив. Я завжди був переконаний, ніби втратив глузд через таблетки, які мені давали в божевільні. Я не кажу так лише для того, щоб довести, що мене не треба звинувачувати; у будь-якому разі зараз це немає ніякого сенсу.

— Ти ж був умовно-достроково звільненим, — сказав я. — Хіба ніхто не підняв тривоги, коли ти покинув Нью-Джерсі? Невже тебе не шукали?

— Не знаю, чоловіче. Я просто поїхав. Після того ніхто не ставив мені жодних запитань, і я не вляпувався у проблеми із законом до 2005 року, коли мене зупинили на трасі за перевищення швидкості. Я сказав своєму адвокатові, що був дуже давно пацієнтом у Трентоні, тому він попросив психіатричний тест. Експерт, призначений судом, постановив, що я достатньо свідомий, щоби постати перед судом, тому мене допитали і засудили. І ти знаєш, у чому іронія? Коли в мене був здоровий глузд, а я кажу тобі, у мене таки був здоровий глузд, я закінчив у божевільні. Але коли навіть я був переконаний, що в мене не все добре з головою, мене відмовилися посилати в божевільню і вирішили натомість зробити мені ін’єкцію.

— Відтоді минуло досить багато років, і, можливо, ти не все пам’ятаєш надто добре, отож дозволь мені запитати ще раз: ти впевнений, що професор провів той вечір із білим хлопцем років двадцяти й більше ні з ким? Можливо, ти не надто добре бачив — на вулиці падав сніг, ти ховався на задньому дворі, й, можливо, у тебе був не надто хороший ракурс…

— Я — точна людина. Ти сказав, що тебе було призначено до цієї справи…

— Правильно.

— То, можливо, ти пам’ятаєш, яке те місце на вигляд. Вітальня мала два великих вікна і скляні двері, що відкривалися в задній двір та на озеро. Коли світло ввімкнене і гардини в кімнаті відкриті, можна було все чудово бачити. Професор із хлопцем їли за столом. Вони розмовляли, хлопець пішов, а професор залишився сам.

— Вони сварилися?

— Не знаю. Я не міг чути, про що вони розмовляли.

— Ти кажеш, що хлопець пішов об одинадцятій годині вечора?

— Десь близько одинадцятої. Я не дуже впевнений. Могло бути о пів на дванадцяту, але не пізніше.

— А десятьма хвилинами пізніше ти напав на Вайдера?

— Так, як я сказав, спочатку я зайшов у будинок і заховався, тоді він повернувся в кімнату і саме тоді я його вдарив. Може, це тривало не десять хвилин, можливо, двадцять, але не довше. Мої руки були все ще замерзлими, коли я вдарив його уперше, тому я спартачив удар, отже, не міг ховатися всередині довго.

Я дивився на нього і дивувався, чому його ім’я зовсім не спало мені на думку, коли я розслідував імовірність убивства як акту помсти, здійсненого кимось із колишніх пацієнтів професора.

Справді, список справ, де Вайдер свідчив як експерт, був дуже великим. А прокурор був тупуватий і неорганізований. Він розсилав нас у різні боки, а тоді наступного дня змінював свою думку про те, за якими напрямками ми мали стежити, тому, мабуть, у мене не було шансу перевірити все до останньої деталі. Репортери вимотували нас, пишучи різний божевільний матеріал у газетах. А я роз’їжджав із пляшкою випивки, захованою в машині, роздумуючи, чи достатньо п’яний, щоб мене викинули з поліції. Подумки повертаючись у той час, завжди запитую себе, чи справді мене цікавили пошуки вбивці Джозефа Вайдера. Усе, що мене непокоїло тоді, — жаль до себе та пошук виправдання власної поведінки.

— Отже, ти не маєш найменшого уявлення, хто саме ввійшов у будинок після того, як ти побив професора.

— Ні, я одразу втік. Я не очікував, що хтось з’явиться в такий час, отож вибрався звідти настільки швидко, наскільки зміг, і не оглядався назад. Гадав, що просто добре його відлупцював. У районі було багато наркоманів, тому копи повірили б у спробу крадіжки. Я не думав, що це відіграватиме вагому роль, коли когось поб’ють, і в будь-якому разі до того часу я мав опинитися далеко. Але він помер, і це змінило все, так?

— Ти не знаєш, скільки осіб було біля дверей?

Він похитав головою.

— Вибач, я розповів тобі все, що знаю.

— Вайдер не помер одразу, а двома чи трьома годинами пізніше, — сказав я. — Якщо хтось таки з’явився біля опівночі, то він повинен був викликати швидку, але не зробив цього. Можливо, ти лише подумав, що почув двері. Тієї ночі був сильний вітер, і, можливо, вони гриміли на завісах.

— Ні, — рішуче мовив він. — Було так, як я сказав. Хтось відчинив двері й увійшов у будинок.

— І той хтось залишив його помирати на підлозі?

Він уважно на мене подивився, зморщивши лоба, і став схожим на збентежену мавпу.

— Я не знав, що… Отже, він не помер одразу?

— Ні. Невідома особа могла врятувати його, викликавши швидку. Цього не сталося аж до наступного ранку, а до того часу було надто пізно. Коли працівник зателефонував 911, Вайдер уже декілька годин як помер.

— Тому ти цікавишся тим, хто з’явився?

— Так. Чи говорив щось Вайдер під час нападу? Чи кликав він на допомогу, чи питав, хто ти, чи щось таке? Чи вимовляв він якісь імена?

— Ні, він не кликав на допомогу. Імовірно, він щось бурмотів, я не пам’ятаю. Спочатку він намагався захищатися, а потім упав і спробував прикрити голову. Але він нічого не викрикував, я впевнений. Не було нікого, хто б його почув.

Увійшли два озброєних офіцери, один із них дав мені знак, що наш час закінчився. Я хотів сказати Споелу, що ще побачимося, а потім зрозумів: це поганий жарт. Через вісім тижнів хлопець помре. Я ще раз йому подякував за те, що погодився зі мною поговорити. Ми піднялися, і він зробив рух, наче хотів потиснути мені руку, а тоді розвернувся на п’ятці й, із офіцерами по обидва боки, поволік свої кайдани.


Я залишився сам у кімнаті. Витяг із сумки цигарки і тримав їх, щоб не забути віддати офіцерам, коли піду.

Хто з’явився в будинку професора опівночі, знайшов його на підлозі, але не викликав швидку? Та людина не подзвонила у дзвінок і не постукала у двері, а скористалася ключем, якщо Споел говорив правду. Після стількох років пам’ять може обдурити. Хай там як, одне було напевне — те, що він мені розповів, точно не збігалося з тим, що Дерек Сіммонз сказав мені тоді та повторив репортеру кілька місяців назад.

У кінці розслідування Джон Келлер написав своєрідне резюме всієї отриманої інформації; у паперах, принесених мені додому, була його копія. Він підозрював: Лора Бейнз перебувала в будинку під час убивства і вкрала рукопис професора, який він щойно закінчив і збирався надіслати видавцю. Келлер уважав: Лора та Річард могли виявитися спільниками тому, що Лора фізично не була спроможна сама вбити Вайдера. Він вірив, що Флінн орудував битою, але Лора Бейнз стала моральним автором убивства, натхненником, вона була єдина готова отримати вигоду з цього.

Але якщо Споел говорив правду, тоді Лора Бейнз не потребувала Флінна за спільника у вбивстві. Прибувши туди випадково після нападу, вона знайшла професора, який лежав на підлозі, й могла, скориставшись ситуацією, вкрасти рукопис, зачинивши скляні двері, крізь які вибіг Споел. Дерек Сіммонз стверджував, що вранці, коли він потрапив у будинок професора, двері й вікна були зачиненими.

І тоді я пригадав ще одну важливу деталь, згадану в рапорті судмедексперта. Слідчого збентежило таке: зі всіх ударів, від яких постраждав Вайдер під час боротьби, лише один став фатальним. Це, мабуть, той останній удар у ліву скроню, коли жертва вже лежала на підлозі й, можливо, була непритомна. Споел сказав, що він загорнув бейсбольну биту в рушник. Бита, загорнута в рушник, не була такою небезпечною зброєю. А що, як останній удар, той, який убив Вайдера, нанесла інша людина?


Через кілька хвилин прийшов Метт, і ми вийшли тим шляхом, що й зайшли. Я залишив цигарки для Френка Споела біля хвіртки, і ми попрямували на стоянку. Небо прояснилося й протяглося над прерією без жодного натяку на хмарки. Високо в повітрі ширяв яструб і час від часу пронизливо кричав.

— З тобою все добре, друже? — запитав мене Метт. — Ти блідий, наче смерть.

— Усе добре. Мені, мабуть, не підходить повітря. Знаєш якийсь хороший ресторан поблизу?

— Є «Кафешка у Білла», біля трьох миль звідси, на І-55. Хочеш поїхати туди?

— Казав, що куплю тобі обід, хіба ж ні? У мене все ще є чотири години до польоту.

Він їхав у тиші до місця, про яке говорив, у той час як я обмірковував історію Споела.

Для мене було дивним те, що його зізнання не збігалося з історією Дерека Сіммонза. Сіммонз теж стверджував, нібито переховувався на задвірках. Якщо справді все так відбувалося, то нереально, щоб вони не бачили один одного. Задній двір був великим, але єдиним місцем, де можна заховатися, щоб зсередини вас не помітили, і в той час бачити вікно вітальні, розташоване ліворуч навпроти озера, де тоді росли карликові декоративні сосни заввишки близько десяти футів і кущ магнолії.

— Ти думаєш про те, що сказав тобі той хлопець, так? — запитав Метт, коли ми заїжджали на стоянку навпроти кафе.

Я кивнув.

— Не можна бути впевненим у тому, що він це все не вигадав. Вони набрешуть три мішки вовни, щоб лише отримати цигарки. Можливо, Споел усе це вигадав лише, щоб привернути увагу, або сподівається на відкладення вироку, якщо завдяки йому знову відкриють справу Вайдера. Убивство було в іншому штаті, тому він, мабуть, сподівається, що його відправлять у Нью-Джерсі судити за вбивство, що означає затягнення судової справи й більше грошей із податків піде за водою. Його адвокат вже намагався зробити щось схоже, але нічого з того не вийшло. Як на мене, теж непогано.

— А якщо він не обманює?

Ми вийшли з машини. Метт зняв бейсболку і провів рукою по сивому волоссю, перш ніж одягнути її знову.

— Знаєш, я думав про того типа з Каліфорнії, того, що пише книжку про вбивства. Я жив серед злочинців усе своє життя. Спочатку намагався посадити їх у в’язницю, а потім хотів їх тримати там настільки довго, скільки вирішать присяжні та суддя. Я їх добре знаю, і про них немає що говорити: деякі такими народилися, як хтось народжується з талантом до малювання чи баскетболу. Звісно, у них усіх є сумна історія, яку можна розповісти, але мені на те начхати.

Ми зайшли в закусочну і замовили обід. Обідаючи, ми розмовляли про те про се, не згадуючи Споела. Опісля Метт запитав мене:

— Хай йому грець! Невже в тебе нема ніякого клопоту, окрім цього? Нащо тобі це?

Я вирішив розповісти йому правду. Метт не був тією людиною, котра заслуговує на брехню.

— Півроку тому я ходив до лікаря, — сказав я. — Я почав забувати речі, особливо назви вулиць, попри свою завжди хорошу пам’ять. Я намагався робити вправи: який актор знімався в якому фільмі, хто співав певну мелодію, який рахунок був у якійсь грі із м’ячем, та ін. Я помітив також проблеми з іменами, тому пішов до лікаря. Він проводив тести, ставив різні запитання і через два тижні видав мені велику новину.

— Тільки не кажи мені…

— Добре, я не скажу.

Він глянув на мене, тому я продовжив.

— Це хвороба Альцгеймера, на ранній стадії. Я ще не почав забувати сходити в туалет або що я їв минулого вечора. Лікар сказав тримати мій мозок в активному стані, робити вправи; він дав мені книжку і декілька відео, щоб допомогти. Але я згадав того репортера, який цікавився справою Вайдера. Я був у відділку і взяв для нього деякі папери з архіву. Він надіслав мені те, що знайшов, тому я сказав собі: це гарна ідея, щоб зайняти свій мозок чимось таким, чимось справді цікавим і важливим, краще, ніж намагатися запам’ятати старовинні ігри з м’ячем. Усвідомлюю, що завжди думав: я продув справу, бо в той час був лише паршивим п’яницею. Тому після того я зателефонував тобі й прибув сюди.

— Я не впевнений, що добре зробив, розкопуючи мертвих. Я лише розповів тобі заради розмови, між іншим, я не очікував, що через це ти приїдеш сюди. Мені справді прикро чути…

— Для мене важливо дізнатися, що тоді трапилося та як я дозволив убивці утекти. Через рік чи два, але не більше ніж через три, я більше не знатиму, хто такий Вайдер, чи навіть не пам’ятатиму про те, що був копом. Я намагаюся довести до ладу справи, які робив, усю дурню, яка трапилася через мене, за яку все ще розплачуюся.

— Я думаю, що ти надто жорстокий до себе, — сказавши, він махнув офіціантці й попросив принести ще кави. — У нас усіх були хороші й погані періоди. Я не пригадую, щоб ти колись не виконував своїх обов’язків. Ми всі тебе поважали, Рою. Добре, ми всі знали, що ти любиш випити, але ми мали якнайкраще прикривати себе від того, що відбувалося довкола, хіба ж ні? Дозволь минулому залишитися минулим і починай дбати про себе.

Він замовк, перш ніж запитав.

— Він призначив тобі курс лікування? Лікар? Я маю на увазі таблетки, мікстури?

— Я приймаю таблетки. Я виконую все, що говорить мені лікар, але не втішаюся цим. Я читав про хворобу Альцгеймера в Інтернеті, тому знаю: ліків немає. Це просто справа часу. Коли я більше не буду здатний дбати про себе, піду в будинок для людей похилого віку.

— Упевнений, що не хочеш залишитися у нас на ніч? Ми могли би вдосталь поговорити.

— Я б утратив гроші, якби поміняв зараз квиток. Та, можливо, я якось повернуся сюди. Мені вже небагато залишилося робити.

— Ласкаво просимо в будь-який час, ти це знаєш. Але більше жодних візитів до в’язниці.

— Обіцяю.


Метт відвіз мене в аеропорт. Мене охопило дивне відчуття, що, попри нашу розмову, я його бачу востаннє, і тому, коли Метт почав іти назад до входу, я дивився, як він розчинявся крізь натовп, наче крейсер серед човнів, аж поки не вийшов назовні.

Через три години я приземлився у Ньюарку і взяв таксі додому. Дорогою водій поставив диск із піснями старої групи Creedence Clearwater Revival, і, слухаючи, я намагався пригадати наші перші дні з Діаною: як ми зустрілися на пікніку, як я загубив її номер, а тоді випадково зустрівся з нею, коли повертався з товаришами після кіно; як ми вперше кохалися в мотелі на Джерсі-Шор. Ті спогади на диво видавалися яскравішими за візит, який я щойно здійснив у Потосі.

Я давно помітив: коли ти сильно чимось захоплений, одна частина мозку починає це пережовувати, навіть якщо ти думаєш ще про щось. Я заплатив таксисту і, відчиняючи вхідні двері, вирішив, що історія Споела про вбивство ним Вайдера правдива — вона має бути правдивою, йому нічого втрачати — і що з якоїсь причини Дерек Сіммонз обманював мене, коли я допитував його тридцять років тому. Тепер мені необхідно з’ясувати, чому.

Три

Я відвідав Сіммонза через два дні, спочатку йому зателефонувавши. Я знайшов його адресу серед паперів, які отримав від Джона Келлера. Сіммонз жив біля поліційного відділка Принстона, і я дістався туди близько третьої пополудні, якраз коли дощові хмари проливали свій вантаж на покриті гонтом дахи будинків.

Перед зустріччю я намагався пригадати його обличчя, але не зміг. Йому виповнилося сорок, коли я розслідував справу, тому я очікував зустріти старого чоловіка. Проте помилився: якщо проігнорувати глибокі зморшки на його обличчі та сиве волосся, у нього був набагато молодший вигляд.

Я відрекомендувався, і він сказав, що трошки мене пам’ятає — хлопця, схожого на священика, а не на копа. Я запитав його, де та жінка, про яку я читав у записах Келлера, Леонора Філліс, на що він відповів, що вона поїхала в Луїзіану доглядати свою маму після операції.

Ми зайшли у вітальню, я сів на диван, а Сіммонз приніс мені каву з корицею. Він пояснив, що таку каву його навчила готувати Леонора, — це був каджунський спосіб. Він поставив горня кави для себе та запалив цигарку, підсунувши ближче вже майже заповнену попільничку.

— Не думаю, що впізнав би вас, якби випадково зустрів на вулиці, — сказав він. — Якщо чесно, я намагався забути все, що трапилося. Приходив репортер і розпитував мене про все кілька місяців тому.

— Так, знаю, я теж із ним розмовляв.

Я розповів йому історію Френка Споела, користуючись записами, зробленими у блокноті, який використовував для впорядкування всієї інформації, що в мене була, як у старі часи. Він уважно мене вислухав, не перебиваючи, час від часу сьорбаючи каву та запалюючи цигарки одна за одною.

Коли я закінчив, він не зробив жодного зауваження, лише запитав, чи я хочу ще кави. Попільничка була переповнена недопалками, які заледве не випадали на стіл із червоного дерева.

— Тепер ви розумієте, чому я хотів поговорити? — запитав я.

— Ні, — спокійно відповів він. — Ніхто нічого не питав мене про це впродовж майже тридцяти років, а тепер, здається, всім цікаво. Я не розумію, ясно? Розмова про те, що трапилося тоді, не приносить мені ніякого задоволення. Професор був єдиним моїм приятелем.

— Дереку, ви пам’ятаєте, що говорили у своїх свідченнях у той час? І що недавно розповіли репортеру?

— Звичайно.

— Те, що ви сказали, не збігається з тим, що сказав мені Споел. Він стверджує, нібито у вечір злочину він переховувався на задньому дворі. Ви стверджуєте, що теж ховалися там у той самий час, о дев’ятій вечора. Як ви могли розминутися? Ви казали, що професор там був із Лорою Бейнз і Річардом Флінном, який почав сваритися з Вайдером; тоді ви сказали, що Лора пішла, хоча пізніше ви бачили її машину, припарковану поблизу. Але Споел нічого не говорив про Лору Бейнз. Він стверджує, що професор був із Річардом Флінном і що не помітив між ними суперечки.

Я записав у блокноті всі розбіжності між двома версіями, пункт за пунктом.

— І що? — сказав він, хоча й не здавався хоч трохи зацікавленим. — Може, хлопець забув, що трапилося в той час, або обманює вас. Чому маєте вірити йому, а не мені? І взагалі, що ви хочете від мене?

— Нескладно відгадати, — відповів я. — Хтось із вас не говорить правди, і тепер я схильний думати, що це ви. Мене цікавить, чому ви збрехали мені.

Він посміхнувся, але без жодного сліду здивування.

— Можливо, я не обманюю, а просто недобре пам’ятаю ту ніч. Я старий, і це нормально забувати, коли старієш.

— Я не говорю тільки про те, що ви сказали Келлеру кілька місяців тому, але також і про те, що ви розповіли поліції одразу після вбивства, — уточнив я. — Два звіти практично ідентичні. І ви сказали Келлеру, що у Вайдера та Лори був роман, пам’ятаєте?

— Можливо, і так. Як мені знати, що не було?

— Ви — єдина людина, яка тоді стверджувала: Лора Бейнз і професор — коханці. І закоханість Флінна дала слідчим підстави вважати, що він убив Вайдера в пориві ревнощів, — можливий мотив.

— Я завжди думав, що вони були коханцями. І я все ще вірю в те, що Річард лише вдав, нібито йде тієї ночі, а тоді повернувся й убив професора. Якщо ви нічого не зуміли довести, тоді це ваша проблема, зрозуміло? А щодо їхніх стосунків, можливо, ви не запитали потрібних людей.

— Ви не ховалися за будинком тієї ночі, правда, Дереку? Чому ви намагалися звинуватити Флінна?

Він розгнівався.

— Я нікого не намагався звинуватити, чоловіче. Усе було так, як я сказав. Я був там і бачив їх утрьох у вітальні.

— Отже, ви кажете, що стояли на снігу впродовж майже двох годин? Як ви були одягнені?

— Звідки в біса мені це знати? Не пам’ятаю.

— Як так могло статися, що ви не бачили Споела, а він не бачив вас?

— Може, він обманює і його там не було або, можливо, був у інший час. Чому я повинен цим перейматися?

— Чому ви стверджуєте, що Лора Бейнз була там?

— Тому що я її бачив і її машина була припаркована поблизу. Ви мене постійно запитуєте одне й те саме, наче папуга.

Він рвучко піднявся.

— Вибачте, але я обіцяв клієнтові завершити ремонт машини до вечора. Вона в гаражі. Мені потрібно йти. Мені не до розмов із вами, не ображайтеся, але мені не подобається ваш тон. Час грати в бейсбол. Дякую за співпрацю.

— Що ви сказали?

— «Янкіс» проти «Балтімор Оріолс»: я був там, коли диктор сказав це, після того як приймаючий — Турман Лі Мансон — загинув у тій авіакатастрофі. Тепер, до вашого відома, я не збираюся розмовляти ні з ким про Вайдера, якщо в цієї людини немає ордера. Я вас проведу.

Я пішов, почуваючись кепсько, наче дитина, яка грає в детектива та яку щойно викинули з будинку одного «підозрюваного». Колись я був копом, але ті часи давно минули. Тепер я лише старий чоловік, який бозна-що робить, без бронежилета чи пістолета на поясі. Я сів у машину й кинув записник на спіралі в бардачок.

Коли я повернув на Веллей-роуд, двірники ледве могли впоратися зі зливою. Мене непокоїло питання, куди вся ця історія мала мене привести. Я майже був упевнений, що Дерек обманює і що він також обманював у свідченнях, які дав одразу після вбивства, але я не міг нічого зробити. Метт сказав мені, що адвокат Споела намагався знову відкрити справу, але марно.

Упродовж наступних декількох днів я працював над ремонтом даху свого будинку, фарбував вітальню й одночасно розмірковував над справою.

Тієї суботи я прибрав задній двір, а в неділю перетнув річку і відвідав колишнього колегу в місті, Джима Фостера, який пережив серцевий напад і якого виписали з лікарні кількома тижнями раніше. Була чудова днина, тому ми пішли на прогулянку, а потім зайшли пообідати до ресторану біля Лафайєт-стрит. Джим розповів мені все про ефективну дієту, якої дотримувався. Я запитав, чи він щось пам’ятає про справу Джозефа Вайдера, і Джим був трохи вражений, бо це ім’я йому нічого не нагадувало.

— Він був тим професором у Принстоні, якого вбили у власному будинку в грудні 1987 року. Ув’язнений смертник у Потосі стверджує, що то він його вбив. Хлопця звати Френк Споел, і на той час йому було лише двадцять два. Я працював із тією справою тоді.

— Мені таки ніколи не подобалося ім’я Френк, — сказав він, дивлячись на італійські ковбаски на моїй тарілці. — Дитиною я читав «Віднесені вітром», і там був герой Френк, у якого смерділо з рота. Не знаю, чому така деталь засіла в мою голову, але я завжди це згадую, коли чую ім’я. Чому ти все ще цікавишся тією історією?

— У тебе коли-небудь була справа, яка тобі повсякчас не давала спокою та яку пам’ятаєш постійно, навіть через роки?

— Рою, у мене було багато справ.

— Так, знаю, але я зрозумів після всіх років, що ця справа все ще непокоїть мене. Тобто в мене відчуття, що там ще щось є, щось важливе, що чекає мене, розумієш? Я не кажу про таку дурню, як закон і порядок, а про справедливість, про відчуття: якщо я провалюся, то це назавжди.

Він подумав кілька хвилин.

— Я знаю, про що ти говориш… Після переходу в поліційний відділок Нью-Йорка в дев’яностих я деякий час працював на наркотиках. Це сталося тоді, коли ми працювали з федералами, борючись з гангстерами Вестіс у районі Пекельної кухні та з хлопцями Готті. Не було часу нудьгувати. Колишня коханка ірландського боса, молода леді Міра, сказала, що готова злити інформацію, коли ми надамо їй захист. Я домовився зустрітися з нею в барі «Повний місяць» на заході 43-ї вулиці. Я пішов із колегою, Кеном Фінлі, якого вбили через рік у перестрілці з якимись хлопцями із Нікарагуа в Нью-Джерсі. Отже, та панянка прийшла, ми замовили напої, і я розповів їй, що містить програма захисту свідків, якщо виявить готовність працювати з нами. Жінка відійшла до туалету, я залишився чекати. Моя команда і я сиділи хвилин десять, а потім ми зрозуміли: щось пішло не так. Я попросив офіціантку піти в жіночий туалет і пошукати, але там нікого не було. Нарешті я сказав менеджеру, і ми здійснили обшук. Нічого, чоловіче. Там не передбачалося вікон, і єдиний шлях назовні пролягав через унітаз або крізь вентиляційний отвір, який не був достатньо великим навіть для малюка. Ми не могли зрозуміти, що відбувалося: наш стіл стояв біля туалетів, і якби вона виходила, ми б її побачили. До того ж бар був майже порожній, і більше ніхто не заходив і не виходив із туалету в той час.

— Оце історія… Ти колись дізнався, що трапилося?

Він похитав головою.

— Мабуть, я навіть не хочу згадувати. Це змушує моє волосся ставати дибки навіть тепер. Це було так, наче вона розчинилася в повітрі, за кілька футів від мене, а я нічого не зробив. Її ніколи не знайшли ні живою, ні мертвою. Роками я ламав голову, намагаючись зрозуміти, як це могло трапитися. Мабуть, кожен коп має таку проблему, яку неможливо забути, Рою. Імовірно, тобі не варто думати надто багато про твою.

Провівши Джима додому, я пішов на стоянку, де залишив машину. Проходячи повз книгарню «Мак-Неллі Джексон Букс», я побачив невеликий плакат, на якому було написано: «Доктор Лора Вестлейк даватиме лекцію в середу після обіду», тобто через три дні. Я б не наважився наблизитися до неї у приватній обстановці, отож подумав, що, мабуть, міг би перемовитися з нею кількома словами після підписування книжок. Факт, що я натрапив на плакат, був наче знак для мене, і я вирішив скористатися шансом.

На плакаті не було фото, тому того вечора я намагався знайти його в Інтернеті. Я заледве пам’ятав її — висока, струнка, самовпевнена молода леді, яка під час допиту тоді відповідала спокійно на всі мої запитання — але я не міг пригадати її обличчя. Я відшукав декілька нещодавніх фото і декілька хвилин вивчав їх, помітивши її високий лоб, холодний погляд і суворий рот. Можна сказати, що Лора Бейнз не була красивою, але я міг зрозуміти, чому Річард Флінн так шалено закохався в неї.


Три місяці до цього, на прохання Джона Келлера, я навідувався до архівів поліційного відділка Вест Віндзор і зробив декілька копій документів зі справи Вайдера. Тепер я ходив у поліційний відділок Принстона і попросив справу Сіммонза, коли Дерека звинуватили в убивстві своєї дружини. Річард Флінн мимохідь згадував про справу в своєму рукописі, кажучи, що він чув подробиці від Лори Бейнз. У тому, щоби поглянути на файл, проблем не було. Убивство сталося 1982 року, через кілька років після того, як я перейшов у відділок Вест Віндзор.

Я поговорив по телефону з начальником поліції Брокато, якого знав давним-давно, коли ми ще працювали разом, і він дозволив мені передивитися архіви, не ставлячи надто багато запитань. Хлопець у приймальні дав мені значок відвідувача, отож я спустився у підвал, де зберігалися архіви, поряд із кімнатою доказів.

Щодо розташування архівів, нічого не змінилося відтоді, як я там працював. Старший офіцер Вел Мінскі, якого я теж знав, дав мені стару картонну коробку і привів мене в імпровізований офіс, де були стіл із лампою, зношений старий «Ксерокс», два стільці та кілька порожніх поличок. Він порадив не поспішати й переглянути папери, які я просив, і залишив мене з ними, зазначивши, що курити заборонено.

Протягом наступної години я переконався, що звіт Флінна, хоч і короткий, але точний.

Дерек Сіммонз не зізнався в убивстві, а рішення судді про невинність пов’язувалося з неосудністю, яка була визнана після здійсненого професором Джозефом Вайдером огляду. Після арешту Сіммонза тримали в державній в’язниці Нью-Джерсі й направили у психіатричну лікарню Трентон, у якій трапився випадок, що спричинив його амнезію.

Через рік він став фізично здоровим і його перевели у психіатричну лікарню Марлборо, звідки випустили через два роки. Саме Джозеф Вайдер написав експертні оцінки, які привели до того, що суддя вирішив перевести Сіммонза у Марлборо, а пізніше звільнити його. Після документа про звільнення під нагляд у файлі був ще один документ — 1994 року, наказ судді на основі експертної оцінки зняти нагляд.

Я занотував імена інших двох експертів, які разом із Вайдером підписали звіт, що врятував Сіммонза від в’язниці 1983 року. Одну з них звали Ліндсі Ґрафф, іншого — Джон Т. Кулі.

А тоді я помітив список телефонних номерів.

Сіммонза заарештували не одразу; його забрали через вісім днів після смерті дружини. Список містив безліч телефонних дзвінків, зроблених і отриманих у сімейному будинку Сіммонзів за тиждень до вбивства та арешту Дерека. Я зробив копію списку і поклав у портфель.

Один із моїх товаришів, котрий вів справу Дерека, Ніколас Квінн, помер від серцевого нападу в дев’яностих. Інший хлопець, що займався паперовою роботою, мабуть, прийшов у відділок після того, як я звільнився. Його звали Ян Крістодулос.

Я віддав коробку з паперами офіцерові Мінскі, котрий поцікавився, чи я знайшов те, що шукав.

— Ще не знаю, — відповів я. — Ти знаєш детектива Крістодулоса, одного з хлопців, які працювали над цією справою? Я знав іншого, Квінна, але він помер десь п’ятнадцять років тому.

— Звичайно, я його знаю. Він перейшов у поліційний відділок Нью-Йорка десь п’ять років тому.

— Як мені отримати його номер?

— Дай мені секунду.

— Веле, дуже дякую.

— Усе для друга.

Мінскі зробив декілька дзвінків, посипав анекдотами про обманщиць дружин та мам-п’яниць, моргаючи до мене в той час, наче його зводили судороги. Нарешті його зморшкувате, червоне обличчя набуло тріумфального виразу, і він написав телефонний номер на папері для нотаток і подав мені.

— Очевидно, він ще не звільнився. Він у районі шістдесят сьомої вулиці в Брукліні, на Снайдер-авеню. Ось його номер.

Я ввів номер Крістодулоса в пам’ять мого мобільного телефону, подякував Мінскі й пішов.


Я домовився зустрітися з Яном Крістодулосом пополудні в кафе біля Проспект-парку і тим часом намагався знайти сліди двох експертів.

Провівши багато часу онлайн, я виявив, що психіатр на ім’я Ліндсі Ґрафф мала клініку в місті на сході 56-ї вулиці. Клініка мала інтернет-сайт, де я проглянув біографію міс Ґрафф. Я був на дев’яносто дев’ять відсотків упевнений, що натрапив на необхідну людину, — між 1981 та 1985 роками Ліндсі Ґрафф працювала експертом у Бюро судово-медичної експертизи штату, після чого шість років викладала в університеті Нью-Йорка. Вона відкрила клініку з двома колегами 1998 року.

Я зателефонував у клініку і спробував записатися на прийом, але асистентка повідомила, що доктора Ґрафф не буде приблизно до середини листопада. Я сказав їй, що в мене особлива проблема, тому хотів би поговорити з доктором Ґрафф по телефону. Я залишив свій номер, і мені пообіцяли передати повідомлення.

Я так і не розшукав Джона Т. Кулі, коли прибув на зустріч із Крістодулосом того полудня. Він виявився низьким, кремезним брюнетом. Упродовж наступної години він розповідав мені непривітним голосом, що пригадував про справу Сіммонза.

— Це була моя перша важлива справа, — сказав він. — Я вже півтора року працював у тому відділі, проте досі мав справу тільки з незначними випадками. Я попросив Квінна взяти мене партнером, коли це сталося. Знаєте, як іноді трапляється — ти ніколи не забудеш свою першу справу про вбивство, так само, як ніколи не забудеш свою першу дівчину. Але той покидьок Сіммонз вийшов сухим із води.

Він сказав, ніби ніколи не сумнівався в тому, що Дерек Сіммонз убив свою дружину, мотивом була її інтрижка на стороні. Сіммонз здавався нормальним, але дуже хитрим, тому результат психіатричної експертизи обурив увесь відділ.

— Докази були переконливими, тому, якби дійшло до суду, він отримав би довічне, без права дострокового звільнення, можете не сумніватися. Але ми нічого не могли вдіяти. Це закон — ніхто не може анулювати вердикт експертів. Його забрали в лікарню, і він вийшов звідти через кілька років. Але гадаю, Бог не спить, адже в лікарні якийсь тип ударив його по голові, і тоді він справді з’їхав з глузду, як я чув. Закон змінили роком пізніше, 1984 року, після того, як тип, що спробував убити президента Рейґана, був визнаний невинним через неосудність, коли Конгрес прийняв Закон про реформування визнання неосудності.

Попрощавшись із Крістодулосом і повернувшись додому, я продовжив шукати хоч якийсь слід Кулі, але безуспішно. Ліндсі Ґрафф не телефонувала, але я надто й не сподівався.

Близько десятої години вечора, коли я саме дивився старий епізод «Два з половиною чоловіки», зателефонувала Діана.

— Ти обіцяв зробити мені одну послугу, про яку я просила, — сказала вона після того, як ми обмінялися звичайними люб’язностями. Востаннє ми говорили два чи три тижні тому.

Я згадав, про що вона говорить. Я мав узяти посвідку в компанії, у якій Діана працювала багато років тому; вона збирала документи для виходу на пенсію. Я пробурмотів виправдання й обіцяв їй зробити це наступного дня.

— Я просто перевіряла, чи ти не забув, — сказала вона. — Не поспішай. Може, я прилечу десь на тиждень і зроблю це сама. З тобою все гаразд?

Щоразу, чуючи її голос, я почувався, наче ми розійшлися лише кілька днів до цього. Я підтвердив, що зі мною все добре, і я візьму ту посвідку, але просто забув про неї та щойно от згадав. А тоді я зрозумів, чому насправді вона телефонує, і запитав її:

— Метт дзвонив тобі, так?

Декілька секунд вона мовчала.

— Той базіка не має ніякого права…

— Рою, це правда? Сумнівів немає? Ти консультувався в іншого лікаря? Я можу тобі чимось допомогти?

Я почувався ніяково, неначе Діана дізналася про мене щось ганебне. Я сказав їй, що мені її жалість ні до чого. Ба більше, я вважаю, що для неї немає сенсу провести свої останні роки із зомбі, який навіть не пригадуватиме свого імені.

— Ді, я не хочу про це говорити. Ні зараз, ні надалі.

— Я хотіла б приїхати на кілька днів. Мені нема що робити, крім заповнення тієї триклятої пенсійної заявки, і навіть це може зачекати.

— Ні.

— Рою, будь ласка.

— Ді, я живу не сам.

— Раніше ти нічого про це не говорив.

— Вона переїхала на минулому тижні. Ми зустрілися два місяці тому. Її звати Леонора Філліс, вона з Луїзіани.

— Леонора Філліс, із Луїзіани… Міг би і сказати Мінні Маус із Діснейленду. Я тобі не вірю, Рою. Ти живеш сам відтоді, як ми розлучилися.

— Я серйозно, Ді.

— Рою, чому ти це робиш?

— Мушу покласти слухавку, пробач. Я візьму ту посвідку, обіцяю.

— Я їду, Рою.

— Не роби цього, Ді. Будь ласка.

Я поклав слухавку, ліг на диван, стиснувши повіки, поки вони не почали боліти й очі не почали сльозитися.

Міжрасові пари не були звичним явищем на початку сімдесятих років, навіть на північному сході. Я пам’ятав погляди, якими нас обдаровували, коли ми заходили в бар, деякі з них ворожі, деякі — обурені. Були також підозріливі погляди, ніби ми з Діаною закохалися, щоб щось довести. Ми обоє мали з цим змиритися, і я принаймні втішав себе тим, що мені ніколи не доведеться проводити Різдво з родичами дружини в штаті Массачусетс. Але пізніше я втратив все, коли приклався до пляшки. Коли я пив, то був не просто брутальний, а підлий. Я любив ображати її, звинувачувати, казати те, що, як я знав, вразить найболючіше. Мій шлунок і досі верне від огиди, коли згадую ті часи.

Забути все це — певне, єдина хороша річ, яку принесе моя хвороба: я припиню думати про ті роки, бо навіть не пам’ятатиму, що таке було насправді.

Я зміг кинути пити через три роки після розлучення за допомогою численних зустрічей анонімних алкоголіків, коли опинився в одній із клінік у Олбані; було важко повертатися до себе, після того як я двічі зривався. Але я знав, що залишився алкоголіком і що буду алкоголіком до кінця свого життя. Я знав, що в момент, коли увійду в бар і замовлю холодне пиво чи склянку віскі, то вже не зможу зупинитися. Іноді в мене виникала спокуса зробити це, особливо після того, як я пішов на пенсію і вважав, що вже більше нічого не має значення. Але щоразу переконував себе, що то, певно, був би найогидніший вид самогубства, існували й інші способи, швидші, чистіші.

Я одягнувся і пішов на прогулянку в парку десь за триста метрів від мого будинку. Він розташувався на пагорбі, а посередині була велика галявина з дерев’яними лавками, на яких я любив сидіти. Звідти я бачив вогні міста — і почувався, немов ширяю над дахами будинків.

Я пробув там близько півгодини, спостерігав, як люди вигулювали собак чи зрізали шлях на автобусну зупинку біля підніжжя пагорба. Потім повільно пішов додому, розмірковуючи, чи не втнув, бува, найбільшої у світі дурниці, коли сказав Діані не приїжджати до мене.

Чотири

У середу о 16:45 я прийшов у Мак-Неллі Джексон Букс, за чверть години до початку заходу. Місяцем раніше Лора Бейнз опублікувала свою нову книжку з гіпнозу, і лекція була частиною її промотуру. Я купив книжку й сів у залі. Майже всі місця виявилися зайняті.

Того ранку я зайшов у компанію, бо Діані була потрібна посвідка. Працівниця обіцяла відправити її наступного дня у вигляді вкладення електронною поштою, тому я повідомив Діані, що її проблема вирішена. Діана не відповіла, тож я вирішив, що, мабуть, вона вимкнула свій мобільний.

Лора була на вигляд кращою, ніж на фотографіях, які я знайшов в Інтернеті, до того ж вона, очевидно, була досвідченим промовцем. Я зацікавлено її слухав, хоча сидів як на голках, гадаючи, скільки секунд їй знадобиться, щоб викинути мене звідти, коли вона зрозуміє, хто я і чому я там.

Вона закінчила лекцію, і після невеликої серії запитань і відповідей біля неї вишикувалася черга за автографами. Я стояв останній, дав її свій примірник, і вона запитально подивилася на мене.

— Фріман, Рой Фріман, — сказав я.

— Для Фрімана, Роя Фрімана, — з усмішкою сказала вона, а потім підписала книгу.

— Дякую.

— І я дякую вам. Ви часом не психолог, містере Фріман?

— Ні, я колишній детектив поліції, відділ убивств. Майже тридцять років тому я розслідував загибель професора Джозефа Вайдера. Ви, напевно, не пам’ятаєте мене, тоді ми з вами розмовляли.

Лора втупилася на мене, вже розтулила рота, щоби щось сказати, потім передумала, пригладивши волосся лівою рукою. Потім озирнулася і побачила, що я був останній, хто стояв за автографом. Натягнула ковпачок на авторучку, поклала її в сумку на стільці поруч. За кілька метрів на нас дивилася жінка середніх років із пофарбованим у бузковий колір волоссям.

— Пройдуся трохи з містером Фріманом, — сказала вона бузкововолосій жінці, яка здивовано дивилася на неї.

— Ти впевнена…

— Абсолютно впевнена. Зателефоную тобі завтра вранці. Бувай.

Я допоміг їй одягти пальто, потім вона взяла сумочку, й ми вийшли. Уже стемніло і в повітрі пахло дощем.

— Деббі — мій агент, — пояснила Лора. — Іноді вона поводиться як дбайлива матуся. Містере Фріман, вам сподобалася лекція?

— Було дуже цікаво, справді.

— Але ж це не те, за чим ви прийшли?

— Я сподівався дістати нагоду кілька хвилин поговорити з вами.

— Зазвичай я не погоджуюся говорити з кимось після лекції, але цього разу я наче й чекала на вас.

Ми проходили повз кафе «У Занеллі», і вона прийняла моє запрошення зайти всередину. Лора замовила келих червоного вина, а я попросив кави.

— Слухаю, містере Фріман. Коли я погодилася поговорити з журналістом про цю історію кілька місяців тому, то зрозуміла: листоноша завжди дзвонить двічі. Я знала, що зустріну ще когось, хто розпитуватиме мене про давні часи. Уважайте це жіночою інтуїцією. Ви знали, що Річард Флінн намагався написати книгу про справу Вайдера?

— Так, я знаю. Я читав уривок цього рукопису. Джон Келлер, репортер, дав мені копію. Але дещо сталося, отож я хотів поговорити з вами.

Я розповів їй про Френка Споела та його версію. Вона уважно слухала, не перебиваючи.

— Репортер, напевно, не повірив, що в мене не було роману ні з Річардом Флінном, — сказала Лора, — ані, звичайно, з професором Вайдером. Але все, що той чоловік говорить, скидається на правду, чи не так?

— Докторе Вестлейк, я не думаю, що Френк Споел убив професора. Той, хто мав ключі від будинку, увійшов тоді, коли Френк ще не пішов. Професор був ще живий. Ця людина майже віч-на-віч зіткнулася зі Споелом, якому в останній момент вдалося втекти через скляні двері. Повторюю: професор був ще живий. Споел просто хотів дати йому урок. Але коли людина лежить непритомна на підлозі й ви сильно б’єте її по голові бейсбольною битою — отже, хочете її вбити. У будь-якому разі той, хто прийшов, не викликав швидку допомогу. Чому? Гадаю, та людина діяла як хижак-опортуніст, що скористався ситуацією. Вайдер лежав на підлозі непритомний, скляні двері були відчинені, отже, цілком можливо, що хтось удерся, побив його і зник. Цього чоловіка звинуватили б у вбивстві.

— І ви хочете спитати мене, чи часом не я була тією людиною, тим хижаком-опортуністом, як ви висловилися?

Я не відповів, і вона продовжила:

— Містере Фріман, того вечора я не пішла в будинок професора. Я не була там декілька тижнів.

— Міс Вестлейк, ця ваша подруга, Сара Гарпер, забезпечила вас фальшивим алібі та збрехала нам. І ви теж брехали нам. Джон Келлер говорив із нею і віддав мені свої записи. Зараз Гарпер у штаті Мен, але за потреби вона дасть свідчення.

— Я підозрювала, що ви це знаєте. Містере Фріман, Сара — дуже вразлива людина. Якби на неї натиснули, вона одразу б розкололася й розказала вам правду. Я пішла на ризик, коли попросила її сказати, що ми були разом. Але я намагалася не потрапити в газети, не хотіла, щоб журналісти переслідували мене. Я не хотіла жодних брудних інсинуацій щодо професора. Це все. Я не боялася, що мене звинуватять у вбивстві, це була лише спроба уникнути скандалу.

— Де ж ви пропали того дня після лекцій? У рукописі Річард Флінн стверджував, що ви з ним не зустрічалися. І, напевно, не зі своїм хлопцем, Тімоті Сандерзом, інакше попросили б засвідчити його…

— Того дня я поїхала у клініку в Блумфілді, де зробила аборт, — коротко сказала вона. — Я завагітніла від Тімоті, перед його поїздкою в Європу. Коли він повернувся, я розповіла йому цю новину, та, здається, Тімоті не надто зрадів. Я хотіла вирішити проблему перед тим, як їхати додому на канікули, адже мала впевненість: мама помітить, що відбувається. Я навіть не сказала Тімоті, куди їду, і поїхала в клініку. Я пізно приїхала додому і сильно посварилася з Річардом Флінном. Він не пив, але, думаю, що тоді добряче напився. Того вечора він був із професором, який нібито сказав йому, що я була його коханкою. Я зібрала речі та поїхала до Сари. У будь-якому разі після свят я збиралася переїжджати. Тепер розумієте, чому я не хотіла розповідати вам, де була того дня, і чому попросила Сару сказати, що ми були разом? Я завагітніла, люди говорили про мій роман із професором, і преса могла знайти зв’язок між…

— Той репортер, Келлер, зробив висновок, що ви вкрали рукопис Вайдера та опублікували його під своїм іменем.

— Який рукопис?

— Рукопис вашої першої книжки, яка вийшла через п’ять років після тих подій. У своєму проекті Флінн наголосив, що ви розказали йому про дуже важливу книжку, над якою працював Вайдер, що значно б змінила хід гри, щось про зв’язок між психічними стимулами і реакціями. Насправді це було предметом вашої першої книжки, так?

— Так, було, але я не крала рукопис професора, — заперечила вона. — Містере Фріман, рукопису, про який ви говорите, не існує. Я дала професору план своєї дисертації й кілька перших розділів. Він був у захваті від моєї ідеї та дав мені деякі нові матеріали, після чого все поступово змішалося, і він почав вважати це власною працею. Я знайшла заявку, яку він послав у видавництво та в якій стверджував, що рукопис готовий до видання. Насправді в нього не було справжнього проекту книжки, а тільки ті кілька розділів із моєї роботи і непоєднувана суміш частин із його старих книжок…

— Можна запитати, коли та як ви знайшли заявку, про яку говорите?

Вона відпила вина, прокашлялася, а потім сказала:

— Гадаю, тоді, коли він попросив мене навести лад у паперах, не знаючи, що серед них була і ця заявка.

— І коли це сталося? Ви сказали, що давно не навідували його.

— Ну, я не можу згадати, коли знайшла цю заявку, але це була головна причина, чому я почала уникати відвідувань. Він розірвав стосунки з людьми, з якими працював, і не зміг зосередитися на завершенні книги. Разом з цим, він хотів справити враження на університет, у якому він із наступного року мав розпочати роботу. Професор хотів повернутися в Європу.

— І який це університет?

— Думаю, Кембридж…

— А хто були ці загадкові люди, з якими він працював?

— Ну, вони не настільки загадкові, як уважав професор. Наскільки я знаю, він співпрацював із науково-дослідним відділом військового відомства, яке хотіло вивчати довгострокові наслідки психологічних травм у суб’єктів, змушених діяти в екстремальних умовах. Улітку 1987 року контракт закінчився. Але іноді професор був схильний впадати в істерику. Деякою мірою йому подобалося вважати, що на нього тисне агентство, залучене до різноманітних таємних справ, і його залякують, бо він надто багато знає. Можливо, це була несвідома компенсація факту, що його кар’єра занепадала. За кілька років до трагедії радіо- і телевізійні ток-шоу та інтерв’ю в газетах стали для нього важливішими, ніж наукова кар’єра. Йому подобалося, коли його впізнавали на вулиці, й в університеті він почувався вищим за інших викладачів. Іншими словами, він став зіркою. Але проігнорував істинно важливу частину його роботи, і це мало свої наслідки — він не міг сказати нічого нового, що почав усвідомлювати.

— Але Сара Гарпер…

— Містере Фріман, у Сари були серйозні проблеми! Не думаю, що вона взяла академічну відпустку, бо вбили професора Вайдера. Ми прожили разом рік, і я добре її знала.

— Гаразд, отже, опублікована книга — не проект Вайдера?

— Звичайно, що ні! Я опублікувала свою книжку, щойно змогла її закінчити, після кандидатської дисертації. Тепер я думаю, що вона структурована доволі кострубато, і дивуюся, чому тоді вона була такою популярною.

— Але перший розділ вашої книги на сто відсотків схожий на той розділ, котрий професор надіслав у видавництво. Келлер отримав заявку професора. Ви сказали, що ви це бачили.

— Це тому, що він украв його в мене, я ж вам казала.

— Отже, Вайдер збирався вкрасти вашу роботу… Чому ж ви не пробували нічого зробити? Коли ви знайшли той примірник, заявку відправили у видавництво. Якщо б його не вбили, ймовірно, він опублікував би книгу під своїм іменем. Я маю на увазі вашу книгу.

— Якби я звинуватила таку важливу особу в інтелектуальному шахрайстві, мене би вважали параноїчкою. Я була ніким; він був одним із найвідоміших психологів країни.

Лора мала рацію. Але, з іншого боку, вона здавалася дуже цілеспрямованою людиною і йшлося про працю всього її життя, її шанс отримати визнання. Мені було неважко уявити, що б вона зробила, якби хтось намагався якось завдати їй болю, особливо якщо це стосувалося її кар’єри.

— Отже, повернімося до ночі, коли вбили професора. Того вечора, коли ви посперечалися з Флінном і пішли геть, він залишився вдома?

Вона відповіла не одразу.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Він узяв своє пальто і вийшов із дому раніше за мене.

— Пам’ятаєте, о котрій годині?

— Я повернулася додому близько двадцятої, а він прийшов одразу після двадцять другої. Гадаю, він знову пішов о двадцять третій.

— Отже, Флінн устиг би повернутися у Вест Віндзор близько півночі.

— Так.

— Перед виходом він викликав таксі?

— Мабуть. Я не пам’ятаю.

— Того вечора він сперечався з професором?

— Я не дуже добре пам’ятаю… Він був розгніваний. Пішов, грюкнувши дверима, бо я сказала йому, що якби професор попросив мене переспати з ним, я б, напевно, так і зробила, але він ніколи не просив. Це була правда. По-перше, мені видавалося кумедним, що Річард закохався в мене, але це втомлює. Він ставився до мене так, ніби я його зрадила чи щось таке. Я хотіла раз і назавжди покласти цьому край. На жаль, мені не вдалося. Згодом він ще довго мене переслідував, навіть після того, як ми обоє закінчили Принстон.

— Скрізь були розкидані папери, і шухляди були відкриті, наче вбивця або ще хтось щось поспіхом шукав. Але це не Споел, адже він, почувши, що хтось заходить, утік через скляні двері. Гаразд, може, це був Флінн, який устиг туди повернутися. Але якщо так, чому його зацікавили документи?

— Я не знаю, містере Фріман. Я розповіла вам усе, що пам’ятаю.

— У чому він зізнався, коли торік вам телефонував? Він розповів вам про ту ніч щось, чого ви не знали?

— Ні, не зовсім. Річард був засмучений, і його слова були беззмістовні. Я зрозуміла лише те, що він звинувачував мене в причетності до смерті Вайдера і що я використала його для досягнення своєї брудної мети. Він був жалюгідний, але не страшний.

Вона жодного разу не сказала, що шкодує через трагічну смерть Флінна чи через смерть професора. Її голос був сухий та аналітичний, тож я припустив, що її кишені наповнені ретельно підготовленими відповідями.

Ми покинули бар, і я допоміг їй зловити таксі. Я ледь не залишив підписану книжку на столі, але вона посміхнулася і зауважила, що це непідхоже чтиво для клієнтів такого місця.

— Що ви плануєте робити з цією історією? — спитала вона мене, перш ніж сісти в машину.

— Не знаю, — сказав я. — Мабуть, нічого. Після того як Споел зізнався, його адвокат намагався відновити справу, але марно. Його стратять через декілька тижнів — кінець дороги. Здається, справа залишиться невирішеною.

Здавалося, вона відчула полегшення. Ми потиснули одне одному руки, і вона сіла в таксі.

Я перевірив телефон і помітив отримане повідомлення від Діани. Вона дала знати, що приїде наступного вечора, і дала мені номер рейсу. Я відповів, що заберу її з аеропорту, попрямував у гараж, де раніше залишив автомобіль, і поїхав додому.


Наступного ранку я майже випадково натрапив на телефонний номер.

Я зробив копію списку вихідних і вхідних дзвінків із телефону Дерека Сіммонза до і після вбивства його дружини і вирішив глянути на нього. Було двадцять вісім викликів, і у п’ять стовпчиків вказувалися номер, адреса, номер абонента, а також дата і тривалість дзвінка.

Одна з адрес здалася знайомою і привернула мою увагу, але ім’я Джессі Е. Бенкс ні про що мені не говорило. Дзвінок тривав п’ятнадцять хвилин і сорок одну секунду. Потім я згадав, де адреса, тому перевірив ще дещо. Очевидно, що тоді, 1983 року, ці ім’я та номер для слідчих не стосувалися справи, але для мене вони були дуже важливі. Та в грудні 1987 року, коли я почав розслідування смерті Вайдера, мені навіть на думку не спало пов’язати цей випадок із іншим, який стався чотири роки перед тим.

Потім мені спало на гадку дещо інше. Я згадав вираз Дерека Сіммонза в день, коли він обірвав нашу розмову, заінтригувавши мене цим, тому я перевірив деякі деталі у «Вікіпедії».

Наступні дві години я намагався пов’язати воєдино всі деталі цих двох справ — Сіммонза і Вайдера, і все почало сходитися. Я зателефонував співробітнику прокуратури округу Мерсер, ми зустрілися і довго говорили, розклавши на столі мої папери. Він зателефонував начальнику поліції Брокато, узгодив деталі, і потім я пішов додому.

Удома в шафці на першому поверсі я тримав пістолет Beretta Tomcat 32. Я дістав його з коробки, перевірив запобіжник і спусковий гачок і вставив обойму на сім куль. Це був прощальний подарунок від відділу перед моїм виходом на пенсію. Я ніколи його не використовував. Витерши ганчіркою мастило, я поклав пістолет у кишеню куртки.


Я припаркував машину біля поліційної дільниці й хвилин десять чекав за кермом, переконуючи себе, що ще маю час передумати, повернути назад, забути про все це. Через кілька годин приїде Діана, і я вже замовив столик у корейському ресторані в районі Палісейдз-парк.

Але залишити це просто так не міг. Я вийшов із машини і попрямував дорогою до будинку. У голові крутилася стара пісня Персі Следжа «Темний кінець вулиці». На кожному кроці пістолет у кишені стукався об моє стегно, через те в мене виникло відчуття, що станеться щось погане.

Я піднявся дерев’яними сходами і подзвонив. Через кілька хвилин Дерек Сіммонз відчинив двері й зовсім не здивувався, побачивши мене.

— А-а-а, знову ви… Заходьте.

Він повернувся і зник у коридорі, залишивши двері відчиненими.

Я пішов за ним і, коли зайшов у вітальню, то помітив дві великі валізи і сумку поряд з диваном.

— Кудись їдете, Дереку?

— У Луїзіану. Вчора померла Леонорина мама, і жінка має бути там на похороні, а потім хоче продати будинок. Вона сказала, що не хоче залишатися там сама, і я подумав, що зміна обстановки мені не зашкодить. Кави?

— Дякую.

Він пішов на кухню, приготував каву і приніс два великих горнятка, одне з яких поставив переді мною. Потім він запалив чергову сигарету і пильно дивився на мене порожнім виразом гравця в покер, який намагається вгадати карти інших хлопців.

— Чого ви від мене хочете цього разу? — запитав він. — Маєте в кишені ордер чи просто раді мене бачити?

— Дереку, я ж казав, що давно на пенсії.

— Ніколи не можна передбачити.

— Дереку, коли ви все пригадали? У вісімдесят сьомому? Раніше? Чи не втрачали пам’яті, а просто все вигадали?

— Чому питаєте?

— «Час грати в бейсбол. Дякую за співпрацю». Ви сказали, що були на стадіоні, коли диктор оголосив це після восьмихвилинних аплодисментів у пам’ять про Турмана Лі Мансона, який загинув у авіакатастрофі в штаті Огайо. Але це сталося в сімдесят дев’ятому році, Дереку. Звідки ви знаєте, що в сімдесят дев’ятому ви були у Бронксі на стадіоні й що чули це власними вухами?

— Я вам казав, що після аварії намагався дізнатися все про себе і…

— Нісенітниця, Дереку. Ви не можете дізнатися про щось подібне, це можна тільки запам’ятати. У сімдесят дев’ятому ви вели щоденник? Ви це записали? Не думаю. І ще. Чому ви телефонували Джозефу Вайдеру того ранку, коли нібито знайшли тіло дружини? Коли ви насправді зустрілися з ним уперше? Коли та як ви з ним домовилися отримати висновок експерта на вашу користь?

Деякий час він просто сидів, курив, уважно на мене дивився і нічого не казав. Він залишався спокійним, але зморшки на його обличчі були глибшими, аніж я пам’ятав. Потім він запитав:

— Вас прослуховують?

— Ні.

— Можна перевірити?

— Зараз покажу, що я чистий.

Я встав, відвернув лацкани мого піджака, опісля повільно розстебнув сорочку і повернувся.

— Бачите, Дереку? Жодних дротів.

— Добре.

Я знову сів на диван і чекав, поки він заговорить. Я був упевнений, що він довго чекав, щоб розповісти комусь усю історію. Покинувши місто, сюди він більше не повернеться. Я зустрічав багатьох таких хлопців, як він. Настає момент, коли розумієш: людина перед тобою готова розповісти правду, і в той момент наче чуєш клацання, ніби набираєш правильну комбінацію, щоб відкрити сейф. Але поспішати не можна. Треба, щоб це сталося само собою.

— Ви з біса хороший… — Він замовк. — Як ви дізналися, що того ранку я розмовляв із Вайдером по телефону?

— Подивився на список викликів. Вайдер тільки-но купив будинок і номер телефону ще не перевели на його ім’я. Колишній господар, Джессі Е. Бенкс, помер, і будинок продали через агентство нерухомості. Поліціянт, який перевірив дзвінки, зайшов у глухий кут, тож у них не було зачіпок. Навіть якщо б вони знайшли ім’я Вайдера, на той момент це не мало ніякого стосунку до справи. Однак ви вчинили нерозважливо. Дереку, навіщо ви телефонували Вайдеру з домашнього телефону? Невже поблизу не було телефонних будок?

— Я не хотів виходити з дому, — сказав він, загасивши сигарету, яку викурив до фільтра. — Я боявся, що мене помітять. І мені швидко треба було поговорити. Я не знаю, чи не арештували би мене на місці, як тільки би приїхав патруль.

— Ви вбили її, так? Маю на увазі вашу дружину.

Він похитав головою.

— Ні, не я, навіть якби вона цього заслуговувала. Все було саме так, як я сказав, — я знайшов її в калюжі крові. Але я знав, що вона мене зраджує…

І в наступні півгодини він розповів мені таку історію.

Коли він потрапив у психіатричну лікарню під час останнього року в школі, його життя пішло шкереберть. Усі думали, що він божевільний, а коли Дерек вийшов, однокласники почали його уникати. Він відмовився від ідеї вступити до коледжу, пішов на низькооплачувану роботу. Батько знявся з місту, а його залишив. Оскільки мати померла, коли Дерек був надто юний, він залишився абсолютно сам і близько десяти років жив, як робот, проходячи курс лікування. Йому сказали, що він повинен вживати ліки до кінця життя, але були неприємні побічні ефекти. Зрештою, він перестав приймати таблетки.

Через дев’ять років після закінчення школи він зустрів Анну, і все змінилося, принаймні спочатку. Він закохався в неї, і вона, здавалося, теж була в нього закохана. Дерек розповів, що Анна до вісімнадцяти років жила в дитячому будинку в Род-Айленді. Вона спала на вулиці, зв’язалася зі шпаною і в дев’ятнадцять стала повією в Атлантик-Сіті. Вона опустилася на саме дно, а потом зустріла Дерека в Принстоні на стоянці біля мотелю, у якому він лагодив опалювальну систему.

Дівчина переїхала до нього. Приблизно через два тижні їх навідали двоє озброєних дужих хлопців, які повідомили, що дівчина заборгувала їм гроші. Дерек нічого не сказав. Він пішов у банк, зняв п’ять тисяч баксів — усі свої заощадження — і віддав їм. Хлопці взяли гроші й пообіцяли дати їй спокій. Приблизно через два місяці, перед Різдвом, Дерек освідчився Анні.

Деякий час, за словами Дерека, все було добре, але через два роки все пішло шкереберть. Анна напивалася і зраджувала його за першої-ліпшої нагоди. Це були просто випадкові сексуальні контакти з незнайомцями, і, здається, її не цікавило, дізнається Дерек про це чи ні. На публіці вона трималася, але коли залишалися вдвох, все кардинально змінювалося — ображала і принижувала, називала божевільним і невдахою, дорікала через їхнє бідне існування, бо він не заробив більше грошей. Анна постійно погрожувала піти.

— Чоловіче, вона була справжнім стервом. Знаєте, що вона відповіла мені, коли я сказав, що хочу дітей? Що не хоче мати таких дебілів, як я. Це вона сказала хлопцеві, який підібрав її на стоянці й одружився з нею. Чому я все терпів? Адже не було вибору — вона зводила мене з розуму. Вона могла робити що завгодно, але я все одно не кинув би її. Фактично я завжди боявся того, що Анна кине мене заради якогось придурка. Мені ввижалося, що на вулиці всі з мене глузують.

Згодом її поведінка змінилася. Анна почала краще вдягатися, робити макіяж. Припинила пиячити і здавалася щасливішою, ніж будь-коли. А ще почала ігнорувати Дерека. Пізно приходила додому і йшла рано-вранці, тому вони майже не бачилися і зовсім не говорили. Вона навіть не хотіла з ним сваритися.

Невдовзі стало зрозуміло, що відбувається.

— Я пішов за Анною і побачив, як вона зі старшим чоловіком заходить у готельний номер. Вірите чи ні, та я нічого їй не сказав. Я просто молився, щоб він її кинув і щоби все закінчилось. Я згадав, як жахливо було мені самому, до зустрічі з нею.

— І що то виявився за чоловік?

— Джозеф Вайдер. Багатий, владний і знаменитий. І він не знайшов нічого кращого, ніж сплутатися з моєю дружиною, жінкою, на тридцять років молодшою за нього. Я так і не дізнався, як, чорт забирай, вони зійшлися. Багато професорів та студентів із університету зависали в кафе, де вона працювала, отож, імовірно, там вони й зустрілися. Я був трохи божевільним, це правда, але ж не ідіотом. Я знав, що Вайдер зробить усе можливе, щоб не вплутуватися в скандал.

Отже, того ранку, коли вбили його дружину, Дерек зателефонував професору. Він ще раніше знайшов його домашній номер, коли порпався в речах Анни. Дерек розповів про вбивство і припустив, що поліція намагатиметься зробити його цапом-відбувайлом у такій ситуації. Погрожував затягнути в цю справу й Вайдера, адже знав, що ті були коханцями. Він також сказав, що давно є пацієнтом психіатричної лікарні, тому Вайдер із легкістю зможе організувати все в такий спосіб, щоб його визнали невинним через неосудність і направили в судово-психіатричну лікарню.

Нарешті його заарештували і звинуватили у вбивстві своєї дружини. Дерека офіційно визнали неосудним і відправили в психіатричну лікарню Трентон. Під приводом особливого професійного інтересу в цій справі Вайдер неодноразово відвідував його. Він обіцяв, що протягом трьох місяців Сіммонза переведуть у лікарню Марлборо, у набагато кращі умови. Але перш ніж це сталося, у Трентоні на Сіммонза напав один із пацієнтів.

— Коли я вийшов із коми, то нікого не впізнавав, навіть не знав, як опинився в лікарні. Я не міг пригадати свого власного імені. Вони зробили всі аналізи та дійшли висновку, що моя амнезія справжня. Я справді нічого не пам’ятав. Вайдер видавався мені доброзичливим, турботливим лікарем, зворушеним цією жахливою ситуацією, у якій я опинився. Він обіцяв безкоштовне лікування, й мене перевели в Марлборо. Мене вразила його доброта. Проте декілька місяців провів у Марлборо, а пам’ять не відновлювалася. Звичайно, довелося з’ясувати, хто я, хто мої батьки, у яку школу ходив і таке інше. Ніщо з цього не тішило — смерть мами, психлікарня, нікудишня робота, зрада дружини і звинувачення у вбивстві. Я не захотів з’ясовувати далі. Я був невдахою. І вирішив, що коли вийду, то почну все спочатку.

Саме Вайдер очолював комісію, яка погодилася мене виписати. Навіть не довелося нікуди їхати, оскільки він знайшов мені житло неподалік свого будинку і взяв мене до себе на роботу різноробочим. Будинок мав непоганий вигляд, але був старий, і я завжди мусив щось лагодити. Не знаю, чи вам відомо, але з ретроградною амнезією ви забуваєте про те, що пов’язано з вашою особистістю, однак уміння і навички залишаються. Ви не забуваєте, як їздити на велосипеді, однак згадати, де і коли навчилися це робити, не можете. Отже, я вмів ремонтувати речі, але не уявляв, коли, чорт візьми, навчився це робити.

Для Дерека Джозеф Вайдер був святим. Він стежив за його лікуванням, щомісячно платив йому пристойну зарплатню за ремонти, брав його на риболовлю, тож вони разом проводили вечір принаймні один раз на тиждень. Якось він узяв його в університет і провів сеанс гіпнозу, але не повідомив результат.

Одного разу ввечері в середині березня 1987 року Дерек був удома, клацав каналами і шукав, який би фільм подивитися. Невдовзі він наткнувся на новини на «Першому каналі новин Нью-Йорка» про хлопця з округу Берґен, який наклав на себе руки. «Та це ж Стен Маріні», — сказав собі Дерек, побачивши на екрані фото хлопця. Він уже збирався увімкнути інший канал, коли зрозумів, що Стен був у команді технічного обслуговування, коли Дерек працював у «Сіменс». Стен одружився приблизно тоді ж, коли і Дерек, та переїхав у Нью-Йорк. Він також зрозумів, що це означало. Він згадував те, чого йому ніхто не сказав і про що він не читав.

— Це було, як у Техасі, коли там відкривають нове нафтове родовище і нафта високо б’є з-під землі. Кришка, що закривала мою підсвідомість, відкрилася, і тут (бац!) усе вийшло на поверхню. Чоловіче, я не міг описати свого почуття. Це було схоже на перегляд фільму зі швидкістю, у сто разів більшою, ніж звичайна.

Дерек одразу захотів зателефонувати чоловіку, якого вважав своїм благодійником, але потім вирішив: уже занадто пізно його турбувати. Він боявся, що знову все забуде, тому знайшов зошит і почав записувати все згадане.

Він встав і спитав мене, чи не хочу я вийти надвір. Я хотів залишатися там, де був, позаяк не знав, чи в нього часом нема захованого десь пістолета, але не хотів його засмучувати, тому пішов. Він був майже мого зросту, однак значно сильніший. У разі бійки в мене не залишалося жодних шансів, хіба що застосувати пістолет, який я тримав у кишені. Цікаво, чи він його помітив.

Я пішов за ним у неохайний двір, на ділянках голої землі проростали пучки трави, а посеред двору валялися шматки бруківки і стояла іржава гойдалка. Дерек глибоко вдихнув тепле післяполудневе повітря, знову закурив, а потім, не дивлячись мені в очі, продовжив свою розповідь.

— Я згадав усе, так ніби це трапилося вчора: як зустрів Анну, як було добре спочатку та як потім вона почала мене зраджувати, як дізнався про її роман із клятим професором коледжу, як вона виставила мене дурнем, згадав, що сталося того ранку, розмову з Вайдером, мій арешт і важкі часи в лікарні. Я вивчив назви таблеток, які прописав мені Вайдер, потім пішов у аптеку і запитав, чи вони від амнезії. Мені відповіли, що таблетки від грипу та розладів шлунка. Тип, якого я багато років уважав своїм приятелем і благодійником, був, по суті, всього лише охоронцем, який боявся, якби якось одного дня я згадав, що ж насправді відбулося. Він тримав мене неподалік, щоб приглядати за мною, розумієш? Чоловіче, мені здавалося, що моя голова вибухне… Кілька днів я навіть не виходив із дому, а коли прийшов Вайдер, то поскаржився на нездужання. Я майже шкодував, що позбувся триклятої амнезії.

— Невже Вайдер відчув?

— Не думаю. У нього була купа своїх справ. А мене він сприймав просто як старий мотлох. Насправді для нього я став невидимим. Він більше не боявся, що я можу щось сказати чи зробити. Він хотів поїхати в Європу.

— І тоді ви його вбили.

— Після повернення пам’яті я постійно про це думав, але не хотів потрапити до в’язниці чи божевільні. Того дня я забув інструменти в його будинку. Спочатку ремонтував туалет на першому поверсі, і ми разом пообідали. Наступного ранку мав роботу недалеко від місця, де жив, отож вирішив зайти до Вайдера й забрати інструменти. Перш ніж подзвонити у двері, я пішов на задній двір і побачив, що у вітальні горить світло. Професор сидів за столом із тим студентом, Флінном.

— Ви бачили хлопця, про якого я говорив, Френка Споела?

— Ні, але з розказаного вами випливає, що я ледь з ним не зіткнувся. Я обійшов будинок, відчинив двері й побачив інструменти біля вішалки; Вайдер, імовірно, знайшов їх у ванній і поставив їх там для мене. Я забрав інструменти і пішов. Він навіть не зрозумів, що я приходив. Вони обоє розмовляли у вітальні. Дорогою додому я сказав собі: коли щось станеться, той малий стане головним підозрюваним. Він по вуха закоханий у ту саму дівчину, що й старий, отже, це стане мотивом. Близько одинадцятої я зайшов до бару, щоби просто там засвітитися, — це було б моїм алібі. Я поговорив із власником, який мене знав. Він вже збирався закриватися. Я знав, що він ніколи не носить годинника, і, до того ж, на стіні годинника теж не було. Перш ніж піти, я сказав йому: «Ей, Сіде, вже північ. Я краще піду».

Коли він давав свідчення, то мовив: була північ, згадавши, що це я йому сказав, розумієте? Я ще не знав, як чинити. Це було як уві сні — не знаю, як описати. Я не був певен, що студент поїхав; погода, як і раніше, була поганою, і я подумав: можливо, Вайдер запропонує йому переночувати. У мене зберігся невеликий шкіряний кийок — я знайшов його кількома місяцями раніше в бардачку машини, яку ремонтував. Не знаю, чи ви колись мали з таким справу, але це дуже гарна зброя.

— У мене був такий ще в 1970-х.

— Отже, я пішов туди, тихо відчинив вхідні двері й увійшов усередину. Світло все ще горіло, і коли я зайшов, побачив його на підлозі, всюди була кров. Професор лежав із розбитим обличчям. Вікна були широко відчинені. Я їх зачинив і скрізь вимкнув світло. У мене був із собою ліхтарик.

Він повернувся до мене.

— Я був упевнений: це зробив Флінн. Гадав, що коли я пішов, то вони посварилися і побилися. Коли ви так сильно когось б’єте, то завжди є ризик вбити, чи не так? Один сильний удар, бац! Кінець! Я не знав, що робити. Одна справа вдарити типа, який зробив із мене дурня і прикидався другом після того, як трахнув дружину, а мене посадив у божевільню, тільки щоб стати моїм тюремником, але зовсім інше — вдарити когось, хто лежить на підлозі, швидше за все, мертвий, аніж живий. Знаєте, гадаю, я б пішов і залишив його там або викликав би швидку, хтозна… Але коли я схилився над ним із ліхтариком, він розплющив очі й подивився на мене. І я побачив його очі, і згадав, як прямував за ним у той вечір, коли Анна пішла в готельний номер, як я піднявся сходами і, наче придурок, прикладав вухо до дверей. Ніби я не знав, що відбувається всередині, я мусив іти і слухати, як він трахає її. Згадав сучку, що сміялася і називала мене імпотентом, і це після того, як я врятував її. Це було останньою краплею. Я взяв кийок і сильно його вдарив один раз. Замкнув двері, викинув кийок в озеро і пішов додому. Перш ніж лягти спати, я думав про Вайдера, який лежав там мертвий, весь у крові, й мушу сказати: я почувався добре. Я взагалі не шкодував про скоєне, точніше, про те, що закінчив розпочате іншим чуваком. Уранці я повернувся додому, а решту ви знаєте. Я думав, його побив Флінн, поки кілька днів тому тут не з’явилися ви. Поки сюди не приїхав той репортер, я про це навіть не думав. Для мене все травою поросло. І це все, чувак.

— Вайдер помер через дві години, принаймні так сказав патологоанатом. Ви могли би врятувати його, якби викликали швидку.

— Я знаю, що вони казали, але впевнений: він помер на місці. Це не має значення.

— Перш ніж вийти з будинку, ви повідкривали шухляди і порозкидали папери на підлозі, намагаючись інсценувати пограбування?

— Ні, чоловіче, я просто пішов.

— Ви впевнені?

— Так, я абсолютно впевнений.

На кілька хвилин я замислився, чи варто продовжувати.

— Знаєте, Дереку, я тут думав… Ви так ніколи й не дізналися, хто тієї ночі вбив вашу дружину?..

— Ні, я так і не дізнався.

— І вас це не непокоїло?

— Може, й непокоїло. То й що?

— Кохання всього вашого життя лежало на підлозі в калюжі крові, і спершу ви зателефонували її коханцеві й попросили його врятувати ваш зад. Ви подзвонили 911 через вісім хвилин після розмови з Вайдером. Досить дивно, вам так не здається? Просто цікаво: чи професор справді вам повірив? Ви обговорювали з ним це вбивство віч-на-віч?

Він витягнув із кишені пачку цигарок і побачив, що вона порожня.

— У мене є ще одна в майстерні, — сказав він, показуючи на скляну веранду.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся втнути дурницю, — сказав я, і він із подивом подивився на мене.

— А, ви про… — сказав він і почав сміятися. — Вам не здається, що ми занадто старі, щоб грати в ковбоїв? Зброї тут нема, не хвилюйтеся. Я ніколи в житті не тримав зброї.

Коли Дерек пішов у майстерню, я засунув праву руку в кишеню і великим пальцем повільно зняв пістолет із запобіжника. Потім звів курок і тримав його, затиснувши в руці. Я працював поліціянтом понад сорок років, але мені ніколи ні в кого не доводилося стріляти. Через брудну шибку я побачив, як Дерек нишпорив на верстаку, де були порозкидані всілякі речі. Потім він нахилився і почав ритися в коробці. Через кілька хвилин повернувся, тримаючи між великим і вказівним пальцем правої руки пачку «Кемел».

— Бачите? Можете вийняти руку з кишені. У вас там пістолет, правда?

— Так і є.

Він закурив, засунув пачку назад у кишеню і запитально на мене подивився.

— Ну що? Думаю, ви розумієте, що я не повторюватиму все це поліціянтові. Маю на увазі, справжньому.

— Я знаю.

— Але ви думаєте, що я вбив Анну, так?

— Так, гадаю, ви вбили її. У той час слідчі ретельно дослідили її минуле, шукаючи потенційних клієнтів. Я читав звіт. Дереку, вона не була повією. До зустрічі з вами вона приблизно два роки працювала барменкою в Атлантик-Сіті в місці під назвою «Рубіз Кафе». Її описували як гарну дівчину, порядну і розумну. Напевно, це все було у вашій голові — маю на увазі поганих хлопців і вимагання грошей, її важке минуле, те, що вона спала з великою кількістю людей і сміялася над вами за вашою спиною. Насправді цього всього не було, ви це вигадали. Я навіть не впевнений, що в неї був любовний зв’язок із професором. Може, вона просто попросила його про допомогу. Коли повернулася пам’ять, ваші нічні жахіття повернулися, так?

Він дивився мені просто в очі, облизуючи нижню губу.

— Думаю, вам краще піти. Це не моя справа, вірите ви чи ні. Я збираю речі.

— Дереку, час грати в бейсбол, хіба ні?

Він тицьнув указівним пальцем лівиці на мене, закручуючи великий палець так, щоб рука мала форму пістолета.

— Ви тямите в цьому, я серйозно.

Він показав мені на двері.

— Дереку, коли Леонора поїхала в Луїзіану?

— Десь два тижні тому. Чому питаєте?

— Та просто. Бувайте.

Я відчував його погляд у себе на спині, аж поки не повернув за ріг. Дерек, здавалося, не знав, що тепер усе робиться без дротів. Просто в нагрудну кишеню куртки ставлять спеціальний олівець.

Через кілька хвилин, коли я виїжджав із Візерспун-стрит, почув поліційні сирени. Десь у досьє на Сіммонза було вказано, що його батько давно переїхав в інший штат і зник. Цікаво, чи хтось перевірив цю історію. Він сказав мені, що Вайдер якось його загіпнотизував. Чи ж дізнався професор, на що здатний його пацієнт? Якого біса він дав такому збоченцю ключі від свого будинку? Чи ж він був упевненим, що його амнезія незворотна і що Сіммонз назавжди залишиться бомбою без детонатора? Але детонатор був там весь час.

Тільки дорогою в аеропорт я згадав назву Фліннової книжки і лабіринти кривих дзеркал, які бачив на карнавалах, коли був малим, — все, що ти бачив, потрапивши всередину, здавалося одночасно й істинним, і хибним.

Коли я під’їхав до платної магістралі, вже темніло. Я почав думати про зустріч із Діаною і до чого вона призведе. Нервував, ніби перед першим побаченням. Згадав про пістолет, дістав його з кишені, поставив на запобіжник і сховав у бардачок. Зрештою, я закінчив своє поліційне життя, не використавши пістолет, і добре, що так сталося.

Я знав, що забуду про цей випадок, як забув багато інших, з яких складалося моє життя, ці історії, напевно, були ані кращі, ані гірші за будь-які інші. Якби мені довелося вибрати тільки один зі своїх спогадів, історію, яку я запам’ятаю до самого кінця, спогад, який містер Альцгеймер ніколи не зможе в мене відняти, то хотів би запам’ятати цю спокійну, тиху, багатообіцяючу поїздку до аеропорту, коли знав, що знову побачу Діану і, можливо, вона вирішить залишитися.

Я бачив, як вона проходить через вихід і помітив, що в неї була тільки одна невелика сумка, ручний багаж, який беруть у дуже коротку поїздку. Я помахав їй, і вона помахала у відповідь. Кілька секунд потому ми зустрілися біля кіоску з книжками, і я поцілував її в щоку. У неї були інший колір волосся, нові парфуми й пальто, якого я раніше не бачив, але всміхалася мені так, як завжди.

— Це все, що ти захопила з собою? — запитав я, взявши сумку.

— Я найняла фургон, наступного тижня він привезе мої речі. Я збираюся на деякий час залишитися, отже, краще скажи своїй дівчині вимітатися, і то швидко.

— Ти говориш про Мінні Маус? Ді, вона пішла від мене. Думаю, що вона все ще закохана в того хлопця Міккі.

Ми йшли до стоянки, тримаючись за руки, сіли в машину і покинули аеропорт. Вона розповідала мені про нашого сина з дружиною та нашу онуку. І, слухаючи її голос, я відчував, що всі спогади про злочин, який не давав мені спокою вже кілька місяців, відлітають один за одним, зникаючи десь на шосе, як розвіяні вітром сторінки старого рукопису.

Епілог

Історія Дерека спричинила такий сплеск, що хвилі дісталися і до невеликого містечка в Алабамі. Данна Олсен зателефонувала мені через кілька днів, я саме прямував у Лос-Анджелес, щоб зустрітися з телевізійним продюсером. Також я мав зустрітися з Джоном Келлером, який недавно переїхав на Західне узбережжя й орендував будинок в окрузі Орендж, у Каліфорнії.

— Привіт, Пітере, — сказала вона. — Це Данна Олсен. Пам’ятаєте мене?

Я сказав, що пам’ятаю, й ми обмінялися кількома словами, перш ніж вона перейшла до суті.

— Пітере, я збрехала вам тоді. Я знала, де інша частина рукопису, я прочитала його ще до смерті Річарда, але не хотіла віддавати ні вам, ні комусь іншому. Я була зла. Читаючи його, зрозуміла, наскільки Річард кохав ту жінку, Лору Бейнз. Навіть коли видавалося, що він злий на неї, у мене не виникло жодних сумнівів: він помер, кохаючи її. Річард учинив нечесно. Я почувалася старою шкапою, яку він тримав поруч тільки тому, бо не знав, що ще робити. Я дбала про нього, мирилася з усіма його дивацтвами, а, повірте мені, їх було багато. Він використав останні місяці свого життя, щоб написати книжку, у той час як я була поруч. Я почувалася зрадженою.

Я був десь на Роузвуд-авеню, у Західному Голлівуді, перед рестораном, де мав зустрітися зі знайомим.

— Міс Олсен, — сказав я, — зважаючи на останні події, я маю на увазі арешт Сіммонза, не думаю, що…

— Я не звертаюся до вас із діловою пропозицією, — сказала вона, щоб одразу ж усе прояснити. — Я сподівалася, що рукопис більше не становитиме для вас як агента значного інтересу. Але все одно останнім бажанням Річарда було опублікувати рукопис. Якщо забути історію з Бейнз, ви знаєте, як він хотів стати письменником, і я гадаю, він був нестямно радів, якби ви взяли його роботу. На жаль, він не дожив до цього. Але тепер розумію: відправити його вам було б хорошою думкою.

Я не знав, що й сказати. Зрозуміло, я не збирався зв’язуватися зі справжньою історією злочину, оскільки вся теорія Флінна розбилася на друзки останніми подіями, які довели, що уява автора прикрасила реальні події. Джон Келлер довго розмовляв по телефону з Роєм Фріманом, відставним детективом, який став зіркою ЗМІ, — «КОЛИШНІЙ ДЕТЕКТИВ РОЗГАДУЄ ТАЄМНИЦЮ ДВАДЦЯТИВОСЬМИРІЧНОГО ВБИВСТВА» — і тимчасово переїхав у будинок своєї колишньої дружини в Сіетлі, щоб уникати репортерів. Джон надіслав мені електронного листа, у якому стисло пояснив, що в історії взагалі не залишилося таємниць.

Але я не міг сказати це Данні, вона й сама все чудово розуміла.

— Було б добре, якби я міг проглянути його, — сказав я, махнувши продюсеру, який ішов до ресторану. Його обличчя майже повністю було сховане під величезними зеленими сонцезахисними окулярами, що робило його схожим на гігантського цвіркуна. — У вас же збереглася адреса моєї електронної пошти, правда? Завтра я повернуся додому і знайду час перечитати його.

Продюсер помітив мене, але він не потрудився пришвидшити крок чи помахати рукою у відповідь. Він видавався спокійним, байдужим, у такий спосіб намагаючись підкреслити свою важливість.

Міс Олсен запевнила, що мала адресу моєї електронної пошти, і негайно відправить мені рукопис.

— Останні кілька тижнів були важкими для нього. Пітере, гадаю, це помітно з кінцевих розділів. Там є дещо… Та в будь-якому разі побачите, про що я.


Того ж вечора я зустрівся з Джоном Келлером, який підібрав мене біля готелю. Він був засмаглий і з двотижневою бородою, яка йому личила.

Ми пообідали в японському ресторані «Шуґафіш» на заході Сьомої вулиці, який, за словами Джона, був найновішою модною місциною і де він замовив нам столик. Кожні п’ять хвилин офіціанти підносили нам різні страви, вмісту жодної з яких я не зміг визначити.

— Це ж треба! — вигукнув він, коли я переказав йому розмову з Данною Олсен. — Подумати тільки! Якби вона тоді віддала тобі рукопис, ти б не підсадив мене на цю історію, я б не знайшов Фрімана і він не почав би ритися в старих файлах. І ми, ймовірно, ніколи б не дізналися правду про вбивство.

— З іншого боку, я б опублікував книжку, — сказав я.

— Книжку, яка не була б правдивою.

— Чий це клопіт? Знаєш що? Річарду Флінну не щастило аж до кінця. Навіть після смерті він утратив свій шанс видати книжку.

— Якщо так на це подивитися, — сказав він, піднімаючи свою маленьку чашку саке. — За Річарда Флінна, невдаху.

Ми підняли келихи в пам’ять про Флінна, а потім Джон почав натхненно розповідати мені про своє нове життя і про те, як йому пощастило працювати на телебаченні. Пілотна серія, у якій він виступав співавтором, мала хороший рейтинг, отож він сподівався, що з легкістю протримається принаймні ще один сезон. Я був радий за нього.


Я й досі не читав рукопис. Я знайшов його у своїй поштовій скриньці, коли повернувся в Нью-Йорк. Роздрукував усі 248 сторінок дванадцятим кеглем Times New Roman через два інтервали і помістив їх у папку у верхній частині мого столу. Тримаю його там, як монахи в Середньовіччі зберігали людські черепи, ніби нагадування, що життя коротке та швидкоплинне, а суд приходить після смерті.

Швидше за все, Річард Флінн помилявся до самого кінця. Лора Бейнз, імовірно, все-таки викрала рукопис професора. Вона залишила його помирати на підлозі, проте не була його коханкою. Дерек Сіммонз помилився, коли гадав, що Річард Флінн вибіг через скляні двері, побивши Вайдера. Джозеф Вайдер помилково вважав, що Лора Бейнз і Річард Флінн були коханцями. Вони всі помилялися, не бачачи нічого, крім власних нав’язливих ідей; усі вікна, через які вони намагалися виглянути, насправді виявилися дзеркалами.

Видатний письменник якось сказав, що спогади про минуле — необов’язково спогади про те, як усе було насправді. Гадаю, він казав правду.

Подяки

Я хотів би висловити подяку всім, хто допоміг мені з цією книжкою.

Мій літературний агент, Марілія Саввідес з «Пітерс, Фрайзер + Дюнлоп», не тільки виловила мою історію з купи рукописів у найкоротші терміни, а й допомогла мені ще раз відшліфувати рукопис, чудово з цим упоравшись. Спасибі за все, Маріліє.

Франческа Патак із «Сенчирі» та Меґан Рейд із «Емілі Бестлер Букс» редагували текст — процес, який пройшов надзвичайно органічно та приємно. Працювати з ними було привілеєм. Я також дуже вдячний чудовій команді «Пінґвін Рендом Гауз» із Великобританії та «Саймон енд Шустер» із США. Франческо і Меґан, я також дякую вам за всі ваші мудрі пропозиції — вони збагатили рукопис і зробили його блискучим.

Рейчел Міллс, Александра Кліфф і Ребекка Веармаут продали книжку по всьому світу всього за кілька тижнів, і яким незабутнім святом став для нас цей час! Дякую, леді.

Мій добрий друг Алістер Ян Блайт допоміг мені пуститися в плавання бурхливими водами англійської мови, не потопивши себе, а це було нелегким завданням. Спасибі, чоловіче.

Найважливішу особу я залишив насамкінець. Це моя дружина, Мікаела, якій фактично і присвячена ця книжка. Якби не її довіра до мене, я б, імовірно, давно відмовився від літератури. Вона завжди нагадувала мені, хто я та до якого світу насправді належу.

І мої заключні слова вдячності тобі, читачу, який вибрав цю книжку серед багатьох інших. Тепер, як казав Цицерон, діти більше не слухаються своїх батьків, і всі пишуть книжки.

Від автора

Шановний читачу!

Я народився в сім’ї румунського, угорського та німецького походження й виріс у Феґераші, невеликому містечку на півдні Трансільванії, у Румунії. Я пишу різні історії приблизно з десяти років, хоча й багато чого перепробував, перш ніж три роки тому прийняв рішення все покинути і стати професійним письменником.

Я опублікував своє перше оповідання 1989 року, а перший роман «Бійня» — двома роками пізніше. Роман мав величезний успіх у той час, понад 100 000 екземплярів було продано менше ніж за рік. Через кілька місяців за ним слідував інший бестселер «Командо для генерала» — політичний трилер, дія якого відбувалася в Італії. Я опублікував п’ятнадцять книжок, перш ніж покинув Румунію та оселився за кордоном чотири роки тому.

Ця книжка — перший мій роман, написаний англійською мовою, чернетку я написав у період із лютого по травень 2014 року. Я відшліфовував рукопис чотири або п’ять разів, перш ніж відправити його до десятка літературних агентів, що відмовили мені, не пояснивши причини. Я ще двічі відшліфовував його і вирішив продати невеличкому видавництву.

Роберт Пітт, засновник і керівник «Голленд Гауз Бук» у Ньюбері, відгукнувся дуже швидко, повідомивши, що моя книжка йому сподобалася, але нам треба зустрітися та поговорити, перш ніж укладати угоду. Ми зустрілися через два тижні, і за кавою він сказав мені, що книжка, можливо, занадто хороша для його друкарні — він не міг собі дозволити заплатити аванс, наклад буде скромним і т. д. Я поцікавився, чи не жартує він зі мною. Своєю чергою, Роберт запитав, чому я не надіслав рукопис літературним агентам. Я відповів, що надсилав, але мені постійно відмовляли. Він переконав мене спробувати ще раз.

Це було в четвер. Уже наступного дня я надіслав рукопис ще трьом британським агентам, одна з них, Марілія Саввідес із «Пітерс, Фрайзер + Дюнлоп». Двома днями пізніше вона попросила весь рукопис, а через три дні зателефонувала і запропонувала представляти мене.

Я зустрів Марілію, і вона сказала, що цей твір стане сенсацією. Звісно, я був на сьомому небі від щастя, але з дрібкою скептицизму. Та вона мала рацію, і менш ніж через тиждень ми отримали надзвичайні пропозиції від понад десяти країн. Я більше не був налаштований скептично, але трохи боявся, тому що все розгорталося надто швидко. Нехай благословить вас Господь, Роберте Пітт, за чесність і доброту! На цей момент права на рукопис купили більше ніж тридцять країн.


Ідея цієї книжки почала проростати три роки тому, коли ми говорили з мамою і старшим братом, які відвідали мене в Редінґу, де я жив у той час. Я сказав їм, що пригадав похорон місцевого футболіста, який загинув юним у автомобільній аварії, коли я був дитиною. Вони сказали, що я був зовсім малюк у той час, тому не міг перебувати там, на кладовищі, разом із ними. Я наполягав, кажучи, ніби можу згадати навіть таке, що труна була відкрита, а на грудях покійного лежав м’яч. Вони підтвердили: так і було, але я, напевно, чув це від них або від батька, оскільки вони усі ходили на похорон. «Але тебе з нами точно не було», — додала мама.

Це виявилася просто безглузда історія про величезну здатність людського розуму прикрашати і навіть фальсифікувати свої спогади, але вона підготувала ґрунт для мого роману. А якщо ми справді забули, що сталося в якийсь момент, і створили помилковий спогад про подію? Що робити, коли наша уява здатна трансформувати так звану об’єктивну реальність у щось інше, у нашу власну окрему реальність? Що робити, коли хтось не просто брехун, а радше його розум здатний переписувати певну подію, як сценарист і режисер в одному наборі? Про це «Книга дзеркал», за винятком того, що тут ідеться про вбивство, вчинене в Принстонському університеті в кінці вісімдесятих років.

Я б сказав, що моя книга не з серії «хто-це-зробив», а «чому-це-зробили». Я завжди думав, що після трьох сотень сторінок читачі повинні отримати щось більше, ніж просто з’ясувати, хто вбив Тома, Діка чи Гаррі, незалежно від того, наскільки складні та дивні викрути могли там бути. Я був певен: автор повинен прагнути відкрити те чарівне місце в історіях, яке характеризується сильним відчуттям містики, але водночас зі справжнім літературним нахилом.

Ю. О. Кіровіц
Книга дзеркал

Юджин Кіровіц — автор п’ятнадцяти книжок, одна з яких розійшлася накладом у 100 тис. примірників; журналіст, нагороджений кількома професійними відзнаками. Його детективний роман став справжньою сенсацією серед видавців багатьох країн і однією з найочікуваніших подій взимку 2017 року; його вже перекладено майже 40 мовами.


Напередодні Різдва 1987 року улюбленця студентів Принстону було жорстоко вбито в його будинку. Нова книжка харизматичного й геніального професора Вайдера мала змінити уявлення людства про можливості мозку, а натомість безслідно зникла. Убивця так і залишився невідомим.

Двадцять сім років по тому до видавця Пітера Каца потрапляє уривок мемуарів учасника тих подій. Чому колишній студент Принстону взявся це написати? Через пізнє каяття? Або через щось, усвідомлене тільки зараз? Пітер ризикує ніколи не дізнатися про це, бо автор мемуарів помирає, а продовження рукопису зникає. Вже друга книга у цій химерній, загадковій історії. Тепер Пітер, журналіст Джон Келлер і колишній детектив Рой Фріман будь-що хочуть довідатися, чому всі причетні суперечать один одному. Тим часом чиїсь спогади, у яких заховано ключ до правди, виявляються смертельно небезпечними...

Примітки

1

Державний вихідний у США. Відзначається щорічно в третій понеділок січня. (Тут і далі прим. пер.)

2

Інша назва «Іранґейт» — один із найбільших політичних скандалів у США.

3

Американський серіал, який транслюється з 1987 року і до сьогодні.

4

Натяк на «Ку-клукс-клан» — терористичну расистську організацію.

5

Переклад В. Кузнєцова.

6

Метамфетамін.

7

Дешева суміш кокаїну з домішками.

8

Pelican — проститутка (англ.; сленг.).


home | my bookshelf | | Книга дзеркал |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 3
Средний рейтинг 3.7 из 5



Оцените эту книгу