Book: Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)



Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Нам воно святе!

Пісні січових стрільців

Упорядкування Михайла Маслія

© В. В. Павлів, післямова, 2016

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2016

Особлива подяка і шана телевізійному каналу «Еспресо», Миколі Княжицькому та Ларисі Княжицькій (за допомогу і сприяння у написанні книжки)

Кому прикре наше діло, нам воно святе!

Коли 1 серпня 1914 року знахабніла, вишколена і озброєна російська орда почала війну на галицьких землях і спалахнула Перша світова війна, уперше прозвучав патріотичний заклик: «Гей ви, хлопці січовії…» Добровольців не лічили на «раз, два, три!»: 28 тисяч юних українців записалося до війська! Австрійський уряд злякався, адже ця могутня сила могла знести і їхню владу. Тому дозволила українцям мати армію в 2,5 тисячі чоловік.

Тогочасний напіввійськовий рух у Галичині був представлений товариствами «Сокіл», «Січ» і «Січові стрільці». Саме вони з перших днів Першої світової війни стали основою і монолітом легіону Українських січових стрільців. Провідну роль у формуванні та діяльності усіх трьох товариств відіграли представники української інтелігенції, особливо її літературної гілки: письменники, публіцисти та редактори провідних українських видань. Їх знали, шанували, кожен мав свій авторитет і популярність, адже займалися активною громадянською діяльністю, були світочами і гордістю нації. До таких належали І.Франко і М.Павлик, В.Стефаник і А.Чайковський, О.Маковей і С.Яричевський, К.Малицька і Т.Галіп. Посильну допомогу їм надавали представники нової української еліти: окремі священики, учителі, адвокати.

І.Франко завжди стояв на боці українських патріотів, захоплювався їх героїзмом. У складних умовах Першої світової війни, незважаючи на свою малочисельність, стрільці протистояли московським окупантам, керуючись у своїй боротьбі, перш за все, національними інтересами. Поезії Каменяра «Не пора, не пора!», «Розвивайся, ти, високий дубе» і «Гімн селян-радикалів» (вони уособлювали головні постулати української національної ідеї: «…Нам пора для України жить…для України наша любов»), стали невід’ємним атрибутом усіх заходів, що їх постійно проводили січові товариства.

Глибоку шану І.Франка до січового руху засвідчує його поезія «Гей, Січ іде, красен мак цвіте», яка відразу ж стала популярним січовим гімном. Поет у віршованій формі влучно й доступно висловив сутність січової ідеї, її головні засади та принципи: «…Разом руки, разом серця, і гаразд буде», «…В нашій хаті наша воля, а всім зайдам зась», «…Кому прикре наше діло, нам воно святе!»

Разом з російською мовою і російськими законами в Галичині вводилася російська система хабарів, громадського безправ’я та утисків «інородців». Українці разом з німцями й євреями були визнані «неблагонадійними» елементами. Російська влада закрила українські громадські установи, школи і гімназії. Під заборону потрапляли видання українських газет, а також продаж або ж позичання з бібліотек будь-яких українських видань… Русифікація мала доповнюватися наверненням місцевого населення у православ’я… У Львові було пограбовано майно Наукового товариства імені Т.Шевченка та інших українських організацій.

Зі вступом російської армії-«визволительки» до Львова, у місті почалися суцільні арешти українських діячів. Вислані до Сибіру В.Охримович, В.Шухевич, опинилися в Росії як заложники С.Федак, К.Паньківський, углиб Росії вивезено митрополита А.Шептицького разом з іншими провідниками греко-католицького духовенства. Початок цих антиукраїнських імперських наступів застав Франка у Криворівні на Гуцульщині. Як свідчить у спогадах М.Заклинський: «Франка московська охранка, мабуть, лише тому не арештувала, що він був важкохворий».

Підґрунтя стрілецьких пісень треба шукати в гімнастичних організаціях і напіввійськових формаціях молоді, що існували в Галичині до 1914 року. У численних гуртках «Січей», «Соколів», стрілецько-пожежних товариствах і створеного напередодні війни Пласту одним з основних завдань було плекати знання і прилучення до історичних традицій українського народу. Там назрівали ідеї відродження української державної самостійності і, як її передумови, створення свого власного війська. В цих осередках вироблялось і звідти поширювалося замилування історичними, похідними та бойовими піснями.

Українські січові стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військового словництва, термінології, військового фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка).

Першим кроком до створення свого гласного поетично-музичного надбання було приспособлювання текстів народних пісень до нових обставин. Стрільці актуалізували ці тексти і, за висловом Миколи Голубця, – «мілітаризували». Притому не обходилося без жартів: їдучі відкритими вагонами із Стрия на Закарпаття, що було тоді під Угорщиною, стрільці співали пісню про своїх старшин «Гей ви, хлопці січовії», вживаючи до неї розмашисту угорську мелодію.

Згадуючи той час і замилування до пісень, у яких «чути було запах стрільного пороху», Михайло Гайворонський писав: «Такі тексти я вибирав і писав до них музику. Мою увагу приковували образи, які постали пізніше – під час війни і революції. Не дивуюся тепер, бо всі, такі як і я, були одної думки, усі були вже готові до світової завірюхи. Бойову пісню творило саме життя: такої саме пісні треба було тоді, за нею питали, її найрадше співали». Пісня стала невідлучною товаришкою стрілецького життя від самого початку.

Ідея заснування «Пресової квартири» Українських січових стрільців зародилася в 1914 році завдяки ініціативі сотника Никифора Гірняка, четарів Петра Герасиміва та Юліана Буцманюка, Івана Іванця, підхорунжого Миколи Угрина-Безгрішного, лікаря Івана Рихла. Як формація січового стрілецтва цей осередок сформувався з початком 1915 року. Головним завданням оригінальної допоміжної культурно-просвітньої структури було збирання, поширення та збереження матеріалів з історії Легіону Українських січових стрільців, збереження традицій стрілецтва. З часом її функції поширилися на духовне, культурне й просвітницьке життя. Стрілецьку музику творили підхорунжі М.Гайворонський, Р.Купчинський, Л.Лепкий, А.Баландюк, Ю.Шкрумеляк та інші. Духовий оркестр під керівництвом підхорунжого М.Гайворонського на весну 1917 року нараховував до 30 музикантів. Працювали струнний та смичковий оркестри, хор під керівництвом підхорунжого Леся Гринішака.

Стрілецькі поезія та музика поєдналися в такому феномені, як стрілецькі пісні, у яких звучали патріотичні, журливі, любовні, жартівливі мотиви.

Із її статуту («Правильника „Пресової квартири УСС“», написаного у лютому 1916 року) бачимо чітко окреслену мету: «…піднести українську свідомість і честь». Шлях до цього забезпечували відділи: історичної хроніки, прикладного мистецтва, видавництва, музики, співу, які мали «представити докази чинної участі українського народу у війні перед судом історії». Поставлене, зокрема перед відділом музики і співу, конкретне завдання: творити нові пісні та нові мелодії – було успішно зреалізовано народними і професійними поетами та композиторами. Народженню стрілецьких пісень сприяли реальні події, факти, імена, випадки з життя усусів, ставали темами поетичного оспівування, водночас передаючи нащадкам «живі спогади про славне минуле стрілецтва, про бої, смерть та любов, про геройство й жертви, про веселі й сумні переживання товаришів зброї».

Коли почалася Перша світова війна, Р.Купчинському йшов 20 рік, М.Гайворонському – 22-ий, Л.Лепкому – 26-ий… Свідомі та безстрашні юнаки вступили у загін січових стрільців і пройшли з ним всі воєнні шляхи. Як не парадоксально це прозвучить: не було би війни, не народилися б найвідоміші та найпопулярніші пісні Першої світової.

Воістину бояном стрілецтва став Р.Купчинський, який пройшов славний і тернистий шлях з УСС від першого до останнього дня. Хто на Західній Україні не знав і не знає його чудових пісень «Ми йдемо в бій», «Не сміє бути в нас страху», «Вдаряй мечем», «Готуй мені збрую», «Ой там, при долині», «Заквітчали дівчатоньки», «Пише стара мати», «Накрила нічка», «За твої, дівчино», «Ой шумить, шумить», «Ой чого ж ти зажурився», «Ой зацвіла черемха», «Як з Бережан до Кадри», «Як стрільці йшли з України», «Зажурились галичанки», «Пиймо, друзі», «Човник хитається», «Мав я раз дівчиноньку».

Блискучістю і багатогранністю обдарування увійшов в історію УСС і Лев Лепкий, який прибув до легіону в 1915 році. Надзвичайно плідний його січовий пісенний слід: «Гей видно село», «Коби скоріше з гір Карпатських», «Ми йдем вперід», «І снилося з ночі дівчині», «Колись дівчина мила», «Маєва нічка», «Бо війна війною», «Казала дівчина», «Ой поїдем, товариші», «Хай живе».

Поезія, що стала стрілецькими піснями, народжувалась і з-під пера цілої галереї самобутніх поетів, таких як Ю.Назарак («Слава, слава, Отамане», «Нема в світі», «Хлопці, алярм»), П.Карманський («Сповнилась мрія»), Ю.Шкрумеляк («Питається вітер»), М.Голубець («Ой нагнувся дуб високий»), А.Лотоцький («Гімн Коша»), К.Гутковський («Гей ви, хлопці січовії»), М.Гайворонський («Йде січове військо», «Ой впав стрілець», «Ой казала мати», «Пройшли гори»).

Велика кількість пісень безвісних авторів, серед них «Гаразд Горук», «Гей зі Львова до Мукачева», «Стрілець – то нині великий пан», «Зелений дубочку», «Коло млина яворина», «Ой з-за гори чорна хмара стала», «Ой чути, чути ревуть гармати», «Повіяв вітер степовий», «При каноні стояв», «Прощай, дівчино», «Розпрощався стрілець», «Там під львівським замком», «Там на горі, на Маківці» («Хлопці підемо!»).

Характерною особливістю Р.Купчинського і Л.Лепкого було те, що обоє створювали і музику до власних пісень. Та основним музикою УСС був орудник оркестру М.Гайворонський. Музичного життя він надав як і власним віршам, так і віршам Ю.Назарака, П.Карманського. Ю.Шкрумеляка, М.Голубця, Р.Купчинського («За рідний край», «Гей там при долині»). Крім названих, він створив ще «Перший стрілецький похід», «Другий стрілецький похід», «Стрипа», «В дорогу», «Їхав стрілець на війноньку».

З легкої руки Лева Лепкого у широкий стрілецький і народний лет знялися вірші його брата Богдана – «Журавлі» та жартівлива «Кладочка».

Народна основа творчості Р.Купчинського і Л.Лепкого особливо проявилась у піснях «Човник хитається», «Пиймо, друзі» – першого і «Гей видно село», «Журавлі» – другого.

В складні часи нашої історії, які мали місце після 1939 року, ці пісні в устах народу пережили усіх тиранів і сьогодні, в часи перебудови урочисто повертають нам їх авторів: Р.Купчинського і Л.Лепкого. Музику на вірші Р.Купчинського («Ой зацвила черемха») і А.Лотоцького («Гімн Коша») написав А.Баландюк.

Проте величного, урочистого гімну УСС так і не вдалось створити. Фактично ж ним стала «Ой у лузі червона калина» (вірш С.Чарнецького, музика народна). 1918 рік став завершальним у змаганнях УСС, проте їхня справа жила увесь час у «Червоній калині»: літописах, календарях, видавництві. У самій пісні.

Крім цієї похідної пісні, були ще дві, без яких стрілецтво не було стрілецтвом. Це – «Журавлі» (слова Б.Лепкого, музика Л.Лепкого), якою стрільці прощались зі своїми товаришами, що загинули в боях. «Чуєш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнурком журавлі у вирій» – і сьогодні здіймається над долами і горами України.

А пісня «Зажурились галичанки» (Р.Купчинський) відбила справжній біль і смуток українців Галичини, яких історія розбила на дві частини: одні пішли на Схід (УСС), а другі залишилися у горі беззахисні (галичанки).

Про бойові звитяги УСС писали В.Бобинський, А.Баландюк, М.Угрин-Безгрішний.

Українські січові стрільці вважали себе духовними спадкоємцями кращих традицій українського війська, зокрема запорізького козацтва. Тому невід’ємною частиною їхнього життя стала рідна пісня. Спочатку залюбки співали народні творіння, а невдовзі в стрілецькому середовищі народилися десятки своїх пісень.

«Стрілець і пісня, – зауважував підхорунжий Юрко Шкрумеляк, – то брат і сестра, то любчик і любка; в одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття».

«Якби не пісня, були би ми подуріли, а так зійшлися на хвильку, заспівали і легше стало…» – продовжував думку побратима підхорунжий Михайло Гайворонський.

Підхорунжий Р.Купчинський у своїй «Оді до пісні» писав:

Пісне! Велична, рідна пісне!

В тобі є все: і древня наша слава,

Володимира хист, і мудрість Ярослава,

І наших прабатьків ворогування злісне,

І Богдана розвага,

І Богуна відвага,

І Дорошенка ум, і хитрощі Мазепи,

І гомін гір,

І блиски зір,

І шум лісів, і розговори степу…

А все ж таки які талановиті були композитори в січових стрільців і як тонко вони відчували настрої вояків! Стрілецькі пісні поділяються на похідні (маршові) та ліричні. Серед них є авторські й народні. Похідні пісні відзначаються почуттям патріотизму, відданості Україні, готовності покласти за неї своє життя.

Кожна пісня, яка народжувалася січовими поетами і композиторами, вистраждана у боях за рідну землю, ставала народною, кожна вселяє оптимізм і віру в перемогу. Свідченням їх сили стало те, що, незважаючи на страшні репресії, вони збереглися в народі, стали загальнонаціональним надбанням української культури. Світла пам’ять про Українських січових стрільців і досі жива в нашому народі, як є живим символом їхні незабутні та феноменальні пісні, які стали традиційними та фундаментальними для елітарної частини української армії.



Олесь Бабій

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український письменник та літературознавець (псевдонім Хмелик), автор гімну ОУН «Зродились ми великої години» Олесь Бабій народився 17 березня 1897 року в с. Середні (нині Калуського р-ну Івано-Франківської обл.), в багатодітній, але заможній родині Йосипа і Катерини Бабіїв. З ранніх літ батьки побачили в синові хист до науки. Після закінчення однорічної парафіяльної школи в рідному селі обдарований хлопчина прагнув надалі здобувати освіту, заради цього батько навіть продав поле. Олесь продовжив своє навчання у Войнилівській чотирикласній школі, а згодом – у Стрийській гімназії.

З початком Першої світової війни сімнадцятирічний юнак добровільно записується у Легіон січових стрільців в Стрию.

Своє бойове хрещення Олесь Бабій пройшов у Карпатах проти російської армії. У складі 9 полку піхоти був переправлений на італійський фронт. Після запалення легень був звільнений від проходження фронтової служби і в середині листопада повернувся в Україну.

Після завершення війни в 1918 р. розпалась Австро-Угорська імперія, і на її місці почали утворюватись нові держави. 1 листопада була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. На захист ЗУНР стала Українська Галицька армія, в її ряди разом з побратимами УСС вступив Олесь Бабій. Він стає заступником військового коменданта у Войнилові та бере активну участь в мобілізації чоловіків до рядів УГА. В 1919 Бабій разом з УГА відступає на територію УНР, де та об’єднується з Армією УНР С.Петлюри. Олесь став учасником знаменної Київської наступальної операції. Армійські корпуси очистили від більшовицьких військ майже все Правобережжя і 31 серпня увійшли в Київ.

Під враженням Олесь Бабій пише два вірші «На Київ!» і «Привіт Січовим Стрільцям», які згодом опублікували у військовій газеті «Стрілецька думка».

Пізніше довелося вступити у бойові дії ще й з військами генерала Денікіна. Восени 1919 р. боями на два фронти і масовою епідемією тифу (яка вивела з ладу близько 15 тис. вояків) армія була доведена до катастрофи. Уряд ЗУНР емігрував до Австрії, і, щоб врятувати знекровлену армію, її командувач генерал М.Тарнавський уклав перемир’я. Внаслідок чого армійці були інтерновані в таборах під Вінницею, де опинились в сумнозвісному «чотирикутнику смерті», в якому вдалось вижити лишень частині вояків УГА, в тому числі і Олесеві Бабію.

12 лютого 1920 р. він разом з залишками УГА змушений тимчасово стати в ряди Червоної Української Галицької Армії. На цьому закінчується боротьба Олеся Бабія зі зброєю в руках. Він змінює її на перо. Майже щороку в нього виходить книга.

1921 р. О.Бабій разом з В.Бобинським, Р.Купчинським і Ю.Шкрумеляком у Львові засновують літературну групу «Митуса», організовують літературні вечори, благодійні заходи. Як відзначали тогочасні журнали «Поступ» і «Шляхи мистецтва», вони викликали резонанс серед громадськості. Захоплення митусівців ідеями німецького експресіонізму, символізму «Музагету», власні модерністські спроби стали тією платформою, на якій базувалася їх світоглядно-естетична програма. Незабаром після заснування літературна група почала випускати журнал з одноіменною назвою – «Митуса». Виходять поетичні збірки О.Бабія «Ненависть і любов» (1921 р.) та «Поезії» (1923 р.)

Після закінчення воєнних дій і чергового розподілу України Західна Україна опинилась під польською окупацією, де активно переслідували колишніх вояків Українських січових стрільців та творчу інтелігенцію. Тому молодому поетові доводиться емігрувати в Чехословаччину, де після війни знайшли собі прихисток багато української інтелігенції.

У Празі в 1924 р. О.Бабій вступає до місцевого університету. Уже через рік навчання молодий поет входить до складу редакції «Національної думки», а згодом стає редактором цього видання (1926–1927 рр.) А в січні 1928 р. на зміну цьому часопису починає виходити орган Проводу українських націоналістів «Розбудова нації», де в одному з перших номерів поет друкує статтю «Революція чи контрреволюція». В 1929 р. закінчує навчання в празькому університеті зі ступенем доктора філософії.

У січні-лютому 1929 р. О. Бабій бере участь в установчих зборах І-го Конгресу українських націоналістів, де очолює культурно-освітню комісію і виголошує промову «Література і мистецтво». За участь в конгресі та за антипольські настрої польська влада пред’являє Бабію звинувачення в антидержавницькій діяльності і в листопаді 1931 р. заарештовує. На початку вересня 1932 р. суд виніс вирок: 4 роки тюрми, які він відбував у Дрогобицькій тюрмі.

Перебуваючи під слідством, пише «Марш націоналістів», який був надрукований в журналі «Розбудова нації» за січень-лютий 1932 р. з таким повідомленням: «Із надісланих проектів тексту гімну ОУН прийнято проект, поданий одним з наших найвизначніших поетів, що запроторений у ворожу тюрму». По виході з тюрми працює шкільним інспектором на Підляшші та вчителем гімназії в Холмі. Після окупації німцями України повертається в Середнє. В 1941 р. працює в редакції «Золотого колоса». В 1943 р., не маючи засобів для існування, змушений повернутися назад в рідне село. Востаннє він відвідав Середнє літом 1944 р. Зі сходу наступала радянська армія, і Бабій розумів, що вжитися з новим режимом йому не вдасться, тому переходить на Захід.

Емігрантське життя О.Бабія розпочалося в Німеччині в таборах для переміщених осіб в Карльсфельді та Мюнхені, де він прожив чотири роки. Після чого переїхав у США. Тут, у місті Чикаго, він влаштовується в редакцію українського часопису при місцевому університеті та продовжує свою поетичну діяльність. Зазвичай пише про Україну.

2 березня 1975 року Олесь Бабій помер. Останніми його словами були: «Прощай, Україна і моя Родина». Поховали його на цвинтарі св. Миколая в місті Чикаго, а до гробу на труну поклали грудку землі з рідного села.

Гей, волинськими шляхами

Вірш Олеся Бабія. Музика М. Празького

Гей, волинськими шляхами

І безмежними степами

Горде військо в бій іде.

То стрільці йдуть січовії,

Мов орлята степовії,

Громом пісня їх гуде!

Гей, бій буде!

Йдуть стрільці, ідуть герої,

Йдуть до волі золотої,

Шлях свій трупами значать.

Не страшна їм смерть-могила,

Не грізна ворожа сила!

В Київ волю здобувать,

Орли летять!

Антін Баландюк

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український композитор, скрипаль, педагог, січовий стрілець, стрілець УГА Антін Баландюк народився 12 січня 1893 року в Княгинині (нині – в адміністративних межах м. Івано-Франківська). 1911 р. закінчив учительську семінарію в Станіславові (нині Івано-Франківськ). У 1914–1920 роках був учасником Першої світової війни та Української революції в лавах Українських січових стрільців і Української Галицької армії. Був активним членом «Пресової квартири УСС». Ініціатор та учасник мандолінового гуртка УСС та один із учасників струнного (смичкового) квартету УСС, до складу якого увійшли також Михайло Гайворонський, Ярослав Барнич та Роман Лесик.

Пережив гіркоту братовбивчої українсько-польської війни і голгофу польського табору Тухоля серед інтернованих 1200 стрільців ЧУГА, які навесні 1920 року перейшли з Червоної армії на польський бік для спільної боротьби з більшовиками, але яких поляки підступно роззброїли і запроторили до концентраційного табору.

1923 року закінчив Львівський музично-педагогічний інститут по класу скрипки в Йосипа Москвичева. Працював учителем із класу скрипки та співу в школах Станіславова.

Автор мелодій до стрілецьких пісень. Серед них – «Ой зацвила черемха» на вірш Романа Купчинського, «Гімн Коша» (ще відома під назвою «За сімома горами») на вірш Антона Лотоцького.

Михайло Гайворонський писав: «Між стрільцями був талановитий пісняр Антін Баландюк. Але він соромливий, нерадо показував свої пісні. І від нього стрілецтво дістало лише кілька пісень». Антін Баландюк мав багато побратимів у Легіоні УСС, зокрема, стрільця, талановитого маляра і карикатуриста Осипа Сорохтея, зятя письменника Андрія Чайковського, культурно-освітнього діяча і редактора Івана Ставничого.

Автор хорових і сольних творів, частину яких уперше опубліковано 1918 року у Львові у збірнику «Червона калина». Більшість рукописних творів Баландюка зберігається у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника (фонд 163, справи 5/1–5/6).

Помер самодіяльний композитор-стрілецький пісняр 13 грудня 1953 року в рідному Княгинині. Похований на сільському цвинтарі.

Гимн Коша

Вірш Антона Лотоцького. Музика Антона Баландюка

За сімома десь горами,

За сімома десь ріками,

Кажуть, є там божий рай,

Та вір, брате, поза нами,

За січовими стрільцями,

Нігде раю не шукай.

Бо немає ліпше,

Бо немає ліпше,

Як у нашому Коші.

Тут гармат не чути,

Тут не свищуть кулі,

Тут безпечні ми усі!

Ой зацвила черемха

Вірш Романа Купчинського. Музика Антона Баландюка

Ой зацвила черемха, зацвила ярим цвітом.

Там прощався та й стрілець січовий з білим світом. (2)

Там прощався та й стрілець січовий слізоньками,

Що немає кому прокопати йому ями. (2)

Нема кому труни тисової зготовити.

Буде тіло чорне гайвороння розносити. (2)

А черемха тую скаргу тиху зрозуміла,

Чисту душу стрільця січового пожаліла. (2)

Спи спокійно, стрільчику січовий, спи, мій сину.

Бо я тебе чесно поховаю як дитину. (2)

Рано-вранці прийшли за ним друзі поглядіти.

А за нічку стрільця січового вкрили квіти. (2)

Василь Бобинський

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український поет, журналіст, перекладач Василь Бобинський народився 11 березня 1898 р. в м. Кристинополі Львівського воєводства (нині Червоноград Львівської обл.). Його батько, залізничний сторож, прагнув дати освіту обдарованому синові, планував відіслати його на навчання до гімназії спершу у Львові, потім – у Відні. Бобинський досконало знав західноєвропейські літератури, повністю опанував французьку, німецьку, польську та російську мови та дав чимало поетичних перекладів з них.

1916 р. їде до Українських січових стрільців, складової частини австро-угорської армії, що під час революції стала зав’язком української армії в Галичині. Воює в рядах УСС до 1920 р. Невдовзі опиняється в Києві, де знайомиться з українськими поетами-модерністами, зокрема з Я.Савченком та Д.Загулом. Повернувшись 1921 р. до Львова, редагує разом із Ю.Шкрумеляком, Р. Купчинським і О.Бабієм модерністичний журнал «Митуса» (вийшло чотири числа). Захоплюється французькими поетами-модерністами. До речі, Бобинському належать найкращі переклади поезій А.Рембо.

1925 р. з’являється перший у радянській пресі вірш Бобинського «Стежка». У той час поет уже співпрацював з західноукраїнськими комуністами, почав редагувати їхній двотижневик «Світло». 1 травня 1926 р. поліція закриває журнал, а Бобинський опиняється на п’ять місяців у львівській тюрмі – тій самій, де сидів колись Іван Франко. Тут Бобинський пише поему «Смерть Франка».

З 1923 р. Бобинський редагує комуністичний літературно-громадський журнал «Вікна», залучивши до співробітництва в ньому С.Тудора, П.Козланюка, Я.Галана. Журнал цей був типовим витвором Бобинського, що сполучав літературно-мистецький модернізм і комуністичну ідеологію; завдяки останньому допускався також на радянську Україну.

У червні 1930 р. Бобинський, переслідуваний польською поліцією, переїжджає в УРСР – до Харкова, повний віри у свій новий шлях, в соціалізм і в його українське відродження в УРСР. Ця віра надавала тодішнім його поезіям самовпевненості й пристрасті.

Цей витончений інтелектуаліст, войовничий гуманіст, естет і в особистому житті скромний джентльмен потрапив у радянську Україну запізно – коли там уже шаліла московська поліційна машина і заносилось віко над домовиною молодого відродження.

В УРСР Бобинський входив до спілки письменників «Західна Україна», що з 1925 р. об’єднувала щирих патріотів радянської України – вихідців із західноукраїнських земель і була ліквідована в 1930-их органами НКВД разом із більшістю її членів, у тому числі й таких видатних, як комуніст М.Ірчан, визнаний прозаїк В.Ґжицький, Д.Загул та інші.

25 грудня 1933 р. Бобинський був заарештований і посаджений до тюрми НКВД у Харкові. Його вивезли 1934 р. з ешелоном в’язнів у заґратованих телячих вагонах на російську північ. За ним помандрувала шукати його молода крихітна мила дружина з малятком на руках. Чутка про них пропала. Кажуть, Бобинський, людина слабкого фізичного здоров’я, помер на каторзі від виснаження. Двадцять три роки його ім’я було заборонено згадувати навіть лайкою, але 1957 р. посмертно «реабілітовано». В «Історії української літератури», т. 2 (Київ, Академія наук, 1957) докладно описано заслуги Бобинського як комуністичного письменника-пропагандиста. Ні словом не згадано, де, коли, за що, ким і як він був знищений. В «Антології української поезії» (Київ, Держ. в-во художньої літератури, 1957, том ІІІ), де вміщено кілька поезій Бобинського, «реабілітація» виглядає так: «В 1930 році приїхав до Радянського Союзу, жив у Харкові. Помер 8 січня 1939 року». Реабілітований 1956-го.

Синя чічка

Вірш Василя Бобинського. Музика Михайла Гайворонського

Ой, упали сніги білі на Поділлі,

Ой, пішов та у походи хлопець смілий.

Як пішов, лишив дівчині синю чічку,

Та й пішов, пропав донині: камінь в річку.

Як пішов, лишив дівчині синю чічку,

Та й пішов, пропав донині: камінь в річку.

Ой, зацвіли сади білі на Поділлі,

Повертають із походу хлопці смілі.

Як пішов, лишив дівчині синю чічку,

Та й пішов, пропав донині: камінь в річку.

Як пішов, лишив дівчині синю чічку,

Та й пішов, пропав донині: камінь в річку.

Михайло Гайворонський

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Композитор і диригент, поет і педагог, музично-громадський діяч і критик Михайло Гайворонський народився 15 вересня 1892 р. у Заліщиках (нині Тернопільської обл.) Мати знала багато українських пісень, сама гарно співала, батько любив грати на сопілці. Наука гри на скрипці і музичної теорії почалася, коли Михайлу було 8 років. Після закінчення народної школи вступив на навчання в Заліщицьку учительську семінарію. Там поширив свої знання музичних інструментів. На формування музично-естетичних поглядів, композиторської творчості Михайла Гайворонського мали вплив заліщицькі вчителі В.Цалинюк, органіст Ф. Коньор, священик І. Туркевич та професор Е.Старжинський. 17-літнім Михайло вів мішаний та чоловічий хори семінарії та семінарський оркестр. Працював також з сільськими оркестрами у Старих Заліщиках, Добровлянах і в Блищанці.

Перші композиторські спроби й успіхи Гайворонського пов’язані з 1910 роком. До його ранніх творів належать: хорова композиція на слова зі збірки М.Шашкевича «Ой, вилетів орел». Її виконав заліщицький хор 1911 року. У тому ж 1910-му диригує оркестром товариства «Січ».

1912 р. як випускник семінарії Гайворонський почав працювати учителем в с. Зашкові неподалік Львова. Одночасно студіював музику у Вищому музичному інституті імені Лисенка. На великому концерті у Львові, присвяченому 100-річчю від дня народження Т.Шевченка, М.Гайворонський диригував учительським хором, котрий, у тому числі, виконав його перші твори на слова О.Олеся.

Як свідомий українець вступив до лав Українських січових стрільців з вибухом першої світової війни 1914 р. та розпадом Австро-Угорської імперії, брав участь у карпатських боях у сотні В.Дідушка. Варто відзначити, що Січове військо було військом не тільки високої дисципліни, але й розвиненої духовної культури. У його лавах М.Гайворонський став підхорунжим, композитором-диригентом, організатором духового оркестру Січових стрільців, інспектором військових оркестрів Української Галицької Армії. Йому допомогав Роман Лесик – підхорунжий, диригент стрілецького оркестру, автор музичних творів «Легіон УСС», «Вечір в Україні», секстетів для кларнетів і саксофонів. Репертуар оркестру поповнювався музичними творами А.Баландюка – підхорунжого, музиканта, композитора; Я.Барнича – композитора-диригента, учасника струнного квартету, Б.Крижанівського, Р.Купчинського, Л.Лепкого – авторів багатьох стрілецьких пісень.

М.Гайворонський згадував: «При Українських Січових Стрільцях були три трубні орхестри. Першу вів я і Роман Лесик; від початків створення її аж до листопадових подій 1918 р. Друга орхестра повстала навесні 1918 р. при вишколі УСС під проводом Богдана Крижанівського». Після декількох місяців самостійного існування цей оркестр (вже на Великій Україні) об’єднався із першим духовим оркестром. Третій оркестр УСС розпочав своє існування на початку 1919 р. під орудою музиканта першого оркестру Осипа Кухтина. Подальший творчий шлях Гайворонського насичений і плодотворний: візитатор військових оркестрів при УГА, керівник оркестру Українського театру в Кам’янці-Подільському, театру М.Садовського (1919 р.).



Першим музичним твором, який виконав оркестр, був «Сокільський марш». Також виконували «Французький марш» та «Коломийковий похід», котрий записав Роман Лесик. Михайло Гайворонський створив власні марші: «1-ий Стрілецький Похід», «2-ий Стрілецький Похід», «Стрипа-марш», «В дорогу», «Їхав козак», «За рідний край» («Ми йдемо в бій»), «Народний» (на мотив «Дівча в сінях стояло»), «Похоронний похід». Пізніше розучили гімн «Ще не вмерла Україна», «Salvator marsch», «Молитву „Похоронний марш“», «В’язанку народних пісень», тощо.

Публікує низку своїх музичних творів в збірниках «Стрілецька антологія» (1915 р.), «Стрілецькі бойові пісні» (1916 р.), «Співанки УСС».

Чимало пісень написано М.Гайворонським на вірші видатного стрілецького поета і прозаїка Р.Купчинського: «Їхав стрілець на війноньку», «За рідний край», «Ой видно село, широке село».

З багатьох причин композитор змушений був у 1923 р. емігрувати до США. Помер М.Гайворонський 11 вересня 1949 р. у Нью-Йорку, де й похований.

Їхав стрілець на війноньку

Вірш і музика Михайла Гайворонського

Їхав стрілець на війноньку,

Прощав свою дівчиноньку:

«Прощай, миленька, чорнобривенька,

Я йду в чужу сторононьку.

Прощай, миленька, чорнобривенька,

Я йду в чужу сторононьку.

Подай, дівчино, хустину,

Бо як у бою загину:

Накриють очі темної ночі,

Легше в могилі спочину.

Накриють очі темної ночі,

Легше в могилі спочину».

Лихії люди насилу

Взяли нещасную милу,

Там серед поля гнеться тополя

Та й на стрілецьку могилу.

Там серед поля гнеться тополя

Та й на стрілецьку могилу.

Йде січове військо

Вірш і музика Михайла Гайворонського

Йде січове військо

Та співає стиха:

Як поборем вороженьків —

Не буде в нас лиха.

Як поборем вороженьків —

Не буде в нас лиха.

Йде січове військо

В боротьбу криваву:

Як поборем вороженьків —

Добудемо славу.

Як поборем вороженьків —

Добудемо славу.

Йде січове військо

Пісня степом лине:

Як поборем вороженьків —

Слава не загине.

Як поборем вороженьків —

Слава не загине.

Накрила нічка

Вірш і музика Михайла Гайворонського

Накрила нічка, тай тихесенька,

Земленьку кругом, —

Лиш вітер мряки жене злегенька

Над сонним лугом.

І до любови накликає

Чарівниченько соловій,

А місяць срібний розтягає

Чарівну пряжу мрій.

Там при окопах на долині

Стоїть поручник молодий.

Йому щохвилі вилітає

Зітханнячко з грудей:

«Спи, дівчино, спи, кохана,

Злоті мрії-сни.

І про мене, голубонько,

Не забудь спімни».

А там у Львові музики грають,

Танець жваво йде.

Дівочі очі, як зорі сяють,

Любка всім вперед веде.

І усміхається чарівно,

І клонить голову на грудь.

А сотник просить, сотник молить:

«Кохана! Не забудь!»

Сіріє ранок, світла гаснуть,

Тяжіє сонна голова.

А сотник шепче ще до ушка

Прощальнії слова.

«Спи, дівчино, спи, кохана,

Злоті мрії-сни.

І про мене, голубонько,

Не забудь спімни».

Ударив гранат, як грім гримучий,

Землю розгорнув.

Збудив окопи і ліс дрімучий,

І ставок, що вже заснув.

Там при окопах на долині

Лежить поручник молодий.

Йому потічком випливає

Червона кров з грудей.

І знову стихло все довкола,

Ставок заснув, здрімнувся ліс.

А тільки вітер по соснині

Зітхання тихо ніс.

«Спи, дівчино, спи, кохана,

Злоті мрії-сни.

І про мене, голубонько,

Не забудь спімни».

Ой впав стрілець

Вірш і музика Михайла Гайворонського

Ой впав стрілець у край зруба,

Коло зламаного дуба

І не встане вже, і не встане вже.

Йшов до бою опівночі,

Смерть закрила йому очі…

Від трьох куль на все, від трьох куль на все.

І хто йому заспіває,

І хто його поховає?

Хіба вітер й сніг, хіба вітер й сніг.

Ой за тебе, рідний краю,

Наші стрільці умирають…

І він теж поліг, і він теж поліг.

Ой казала мати

Вірш і музика Михайла Гайворонського

Ой казала мати та не банувати

За стрільчиком молоденьким,

Бо стрілець покине, а самий полине

На конику вороненькім,

Бо стрілець покине, а самий полине

На конику вороненькім.

Дівча не зважало і з туги зівяло,

За стрільчиком молоденьким,

Бо стрілець покинув, а сам полинув

На конику вороненькім,

Бо стрілець покинув, а сам полинув

На конику вороненькім.

Ой покрились білим снігом полонини

Вірш Василя Бобинського, Левка Лепкого, Михайла Гайворонського. Музика Михайла Гайворонського

Ой покрились білим снігом полонини,

Десь поїхав хлопець миленький з Буковини.

На прощання дав дівчині синю чічку,

Сам пропав, неначе камінь в бистру річку.

Ой заплачеш, моя мила, ой заплачеш,

Бо мене уже ти більше не побачиш.

Йшов шукати ліпшу долю в чужім краю,

А тепер тут на чужині пропадаю.

Ой між горами трембіта трембітає,

Із-за гаю гайвороння вилітає.

Дівчинонька плаче, хлопця виглядає,

Тільки милий із чужини не вертає.

Розцвіла весняним цвітом Буковина,

Довго ждала – не діждалася дівчина,

Залишив на згадку милий синю чічку,

Сам пропав, неначе камінь в бистру річку.

Пройшли гори, пройшли доли

Вірш і музика Михайла Гайворонського

Пройшли гори, пройшли доли,

Темні бори перейшли,

А кращого отамана

Над нашого Василечка не знайшли.

Бо наш славний Василечко

З нами все тримає,

Разом з нами йде до бою

І разом гуляє.

Слава, слава, отамане

Вірш Юліана Назарака.

Музика Михайла Гайворонського

Слава, слава, отамане,

О, ти, батьку наш!

Ми з тобою на ворога

Підемо всі враз!

Ми з тобою на ворога

Підемо всі враз!

Коні твої осідлані,

Ми від рання ждем;

Вийди, батьку отамане,

І скажи: ми йдем!

Вийди, батьку отамане,

І скажи: ми йдем!

І як та хмара, як та туча,

Вдарим на врагів,

І з тобою в трудах, славі,

Вертаємось домів.

І з тобою в трудах, славі,

Вертаємось домів.

Не час, ореле, горювати, —

Глум забудь і біль;

Краще згинуть, як так жити,

В бій веди, у бій!

Краще згинуть, як так жити,

В бій веди, у бій!

Та ж ми твої соколята,

Ти ж отаман наш;

Ми до бою за тобою

Підемо всі враз!

Ми до бою за тобою

Підемо всі враз!

Микола Голубець

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український історик, архівіст, краєзнавець, мистецтвознавець, поет, прозаїк, публіцист, редактор, перекладач, бібліограф Микола Голубець (літ. псевд.: Микола Вілонський, М.Вільшина; 15 грудня 1891, Львів – 22 травня 1942, Львів) закінчив Львівську академічну гімназію і Академію мистецтв у Кракові. Навчався на філософському факультеті Львівського університету та у Віденському університеті.

У роки Першої світової війни від 1914-го – доброволець Легіону Українських січових стрільців. Мав ранг підхорунжого, активний член «Пресової квартири УСС» у Відні. Наприкінці 1918 р. – командир чоти новоствореної Української Галицької армії, учасник бойових дій українсько-польської війни 1918–1919 років.

Від 1920-их займався науковою, літературною і культурологічною діяльністю: член комісії Наукового товариства імені Шевченка у Львові з історії мистецтва, один із організаторів Асоціації незалежних українських митців.

Після вересня 1939 р. – працівник Львівського міського архіву. Під час німецької окупації Львова заснував Літературно-мистецький клуб, працював над тритомною історією української культури.

Як дослідник історії українського мистецтва та історії України, Львова та регіону був автором 84 книг і брошур, понад 1500 статей. З-під його пера вийшла серія брошур і статей про українських митців: О. Архипенко (1922), Т.Шевченко (1924), Л.Долинський (1924), П.Холодний-старший (1926), М.Гаврилко, Л.Ґец (1934), Т.Копистинський, О.Кульчицька, Ю.Нарбут, О.Новаківський, І.Труш і П.Ковжун (1939), про міста і села: Львів (путівник, 1925), Лаврів (1926–1927), Белз, Буськ, Звенигород (1927), Перемишль, Теребовля (1928), Сокаль (1929), Жовква і середньовічний Галич (1937).

Видавець та редактор 14 тижневиків і щоденних газет, зокрема: «Світ» (1917–1918), «Шляхи», «Життя і мистецтво» (1920), «Маски» (1920), «Українське мистецтво» (1926), «Неділя» (1928–1931), «Час» (1931) та ін.

Редагував також «Українську Бібліотеку», яку видавав Іван Тиктор.

Художню творчість почав як поет збіркою позначених мінорними настроями віршів «Фрагменти» (1909) та «Бувають Хвилі» (1910). Автор поеми на біблійні теми «Мойсей Безумний» (1914). У віршах «Апострофа», «Михайлові Яцкову» та ін., поетичному циклі «Весняні води», драматичній сцені «Стріча» зі збірки «Поезії» переважають мотиви непокори тяжкій долі, прагнення до суспільної та душевної гармонії.

Ой нагнувся дуб високий

Вірш Миколи Голубця. Музика Михайла Гайворонського

Ой нагнувся дуб високий

Понад став;

Ой по тобі жаль глубокий позістав.

Жовкне, в’яне дуб високий

Тут, то там,

Ти далеко – світ широкий,

А я… сам…

Ой дивлюся, як щорана

Дуб ся гне…

Чи часом тобі, кохана,

Жаль мене?

Листя в’яне, ворон кряче,

Сірі дні…

Кажуть люде, що ти плачеш

По мені.

Клим Гутковський

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Громадський діяч, активіст спортово-патріотичних товариств «Січ» та «Сокіл-Батько», командант Гуцульської сотні УСС, редактор часопису «Праця» Клим Ґутковський, або Гутковський, народився 18 серпня 1881 р. у Тернополі, де й закінчив реальну школу. У 1908 р. разом з доктором Мечиславом Орловичем вдруге відкрив Кришталеву печеру у Кривчому (Тернопільщина). Гутковський вперше зробив її фотографії та склав топографічний план привхідної ділянки. Завдяки цьому науковці зацікавилися печерою і організували ряд наукових досліджень. Також Гутковський, досліджуючи підземні проходи Кривчого, давав їм імена великих українців. Наприклад: Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Іван Богун, Тарас Шевченко та інші.

Будучи студентом Львівської політехніки, у 1909 році, Клим Гутковський був запрошений для редакторської роботи в тодішніх газетах. У 1910 та 1911 роках працював редактором часопису «Праця», який видавав комітет Народної друкарні в Куритибі (Бразилія).

У 1911 р. повернувся до Галичини. Коли в 1913 р. по всій Галичині утворювалися стрілецькі товариства, Клим Гутковський виступає одним з керівників першої організації стрільців у Бориславі. У серпні 1914 р. як старшина австрійської армії переведений до Легіону УСС. Призначений командантом Гуцульської сотні (ранг – сотник). Брав участь у боях під Вишковом. Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Ґутковський у жовтні-грудні 1914 р. у Страбичеві та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 р. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року.

Помер 29 травня 1915 р. у лікарні Будапешта.

Гей ви, стрільці січовії

Вірш і музика Клима Гутковського

Гей ви, стрільці січовії, раз, два, три,

В наших дівчат серце мліє, раз, два, три.

Ви вперед все поступайтесь, ні на що не оглядайтесь.

Раз, два, раз, два, раз, два, три!

Ви вперед все поступайтесь, ні на що не оглядайтесь.

Раз, два, раз, два, раз, два, три!

Попереду сотник іде, раз, два, три.

Він до пекла з вами піде, раз, два, три,

Сам із себе хлопець бравий, під ним коник дуже жвавий,

Раз, два, раз, два, раз, два, три.

Ви вперед все поступайтесь, ні на що не оглядайтесь.

Раз, два, раз, два, раз, два, три!

Пане сотник, що то стало, раз, два, три,

Що в нас грошей дуже мало, раз, два, три,

Три дні хліба вже не їли, лиш холодну воду пили,

Раз, два, раз, два, раз, два, три.

Три дні хліба вже не їли, лиш холодну воду пили,

Раз, два, раз, два, раз, два, три.

Пам’ятайте, командири, раз, два, три,

Щоб не злетіли ковніри, раз, два, три.

Бо стрільці все добре знають, але вас ще поважають,

Раз, два, раз, два, раз, два, три.

Бо стрільці все добре знають, але вас ще поважають,

Раз, два, раз, два, раз, два, три.

Петро Карманський

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український поет, перекладач (псевдоніми – Петро Гіркий, Лесь Могильницький), представник «Молодої музи» Петро Карманський народився 29 травня 1878 року в польському містечку Чесанові, що в Любачівському повіті. Освіту здобував в українській гімназії у Перемишлі. Потім бажання вчитися несе його до Львова. Там він вступає до Університету на філософський факультет. Саме в студентські часи він і познайомився з молодомузівцями. Навчався в богословській колегії Ватикану. Працював журналістом, викладачем Тернопільської гімназії (1912–1913, 1917–1918). Друкуватися почав 1899 р.

У роки Першої світової війни працював у таборах військовополонених українців російської армії у Німеччині та Австрії. Згодом виконував дипломатичну місію Української Народної Республіки у Ватикані. Збирав кошти для підтримки Західноукраїнської Народної Республіки.

У 1922–1932-их проживав у Бразилії та Аргентині. У 1922–1925-их був у Бразилії як представник ЗУНР. 25–26 грудня 1923 р. у місті Порто-Уняйно відбувся ІІІ з’їзд делегатів Союзу українців Бразилії. Президентом обрано П.Карманського, заступником О.Ананевича, секретарями – С. Кобилянського, Т. Петрицького. В лютому 1924 р. почав видаватися орган Української народної спілки «Український хлібороб» під редакцією Карманського.

Після повернення на батьківщину працював учителем гімназій Самбора, Сокаля, Дрогобича (1931–1939). Від 1939 р. (після початку Другої світової війни та встановлення радянської влади в Західній Україні) викладав у Львівському університеті.

1940 року став членом Спілки радянських письменників України.

Відомостей про діяльність Карманського під час окупації України гітлерівськими військами немає. Однак 16 серпня 1947 р. Львівський обком КП(б)У видав довідки для ЦК КП(б)У про діяльність доктора філософських наук Б.Барвінського, лікаря О.Барвінського, поета П.Карманського, професора Львівської консерваторії Ю.Криха у зв’язку з необхідністю їх арешту; усі охарактеризовані як націоналісти з антирадянськими настроями.

Вже 18 серпня Львівський обком КП(б)У надав інформацію ЦК КП(б)У про інтелігенцію Львівщини та контингент вступників у львівські вищі навчальні заклади. Відзначено, що місцева інтелігенція вийшла з середовища дрібної буржуазії й перебувала у стані ідейного ламання своїх старих поглядів. «Відвертими українськими фашистами» визнані Богдан та Олександр Барвінські, П.Карманський, Ю.Крих. Ставилось питання про необхідність їх арешту, що допомогло б партійним органам розкрити їх «антирадянську діяльність» і підштовхнуло інтелігенцію, яка «вагалася», швидше «розірвати» з минулим.

У 1944–1946-их був директором меморіального музею Івана Франка у Львові. П.Карманський – представник раннього українського модернізму. Створив цикли проникливої любовної лірики, екзотичних пейзажів. Його ранні поезії пронизані смутком, пізніші – іронією та сарказмом. Переклав «Божественну комедію» Данте. Перша частина («Пекло») вийшла 1956 р. у співавторстві з Максимом Рильським. Також переклав окремі твори Ґете, Де Амічіса та інших авторів.

Помер 16 квітня 1956 р. у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Сповнилась міра

Вірш Петра Карманського. Музика Михайла Гайворонського

Сповнилась міра, кров братів,

Нелюдські злочини катів

І зганьблена народна честь

Зродила месть, криваву месть.

Най громи грянуть в нашу скрань,

Нехай займеться в грудях грань,

Настав вже час, прийшла пора,

Ура у бій! Ура! Ура!

Най громи грянуть в нашу скрань,

Нехай займеться в грудях грань,

Настав вже час, прийшла пора,

Ура у бій! Ура! Ура!

Олександр Колесса

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український літературознавець, мовознавець, громадсько-політичний діяч, дійсний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (з 1899 р.), батько відомої піаністки Любки Колесси, брат Філарета Колесси та Івана Колесси, Олександр Колесса народився у Ходовичах Стрийського повіту (тепер Стрийський р-н, Львівська обл.). Був доцентом (з 1895 р.) і професором Львівського університету (1898–1918). Належав до Української Національно-Демократичної Партії. Учасник з’їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу в світ «Енеїди» Котляревського, 1898 р. разом з: М.Павликом, Є.Ярошинською, Н.Кобринською, О.Кобилянською, С.Лепким, В.Гнатюком, О.Маковеєм, М.Грушевським, І.Франком, Б.Лепким, Ф.Колессою, І.Трушем, Д.Лукіяновичем, М.Івасюком.

У 1907–1918-их був депутатом австрійського парламенту, на засіданнях якого послідовно обстоював інтереси українського населення Галичини в шкільництві та вищій освіті.

Колесса був співзасновником і заступником голови Загальної Української Ради у Відні та фактичним керівником Української культурної ради.

У 1921 р. очолював дипломатичну місію Західно-Української Народної Республіки у Римі. З 1921 р. і до кінця життя жив і працював у Празі. Був дійсним членом Слов’янського інституту в Празі.

У 1923–1939-их – професор Карлового університету, заступник голови чесько-українського комітету (голова – Я.Бідло). Колесса надавав стипендії українським студентам для навчання у Чехо-Словаччині, став одним із засновників Українського Вільного Університету, його професором і кількаразовим ректором (1921–1922, 1925–1928, 1935–1937, 1943–1944).

Досліджував пам’ятки давньоукраїнської писемності («Південноволинське Городище і городиські рукописні пам’ятки 12–16 ст.», 1923–1925), фольклор («Головні напрями й методи в розслідах українського фольклору», 1927 р.), вивчав історію української мови («Погляди на історію української мови», 1924 р.), проблеми українського літературознавства («Погляд на сучасний стан історії розслідів української літератури» (1901 р.), нову українську літературу (творчість Т.Шевченка, М.Шашкевича, Ю.Федьковича).

Автор пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати» (1889).

Помер 23 травня 1945 р. у Празі.

Грають труби над Дністром

Вірш і музика Олександра Колесси

Грають труби над Дністром,

Кров жива пливе руслом,

Славні стрільці січовії

Ворогам несуть погром.

Гей, гей, гей, гей! —

Москалям несуть погром,

Смерть – погром!

Понад Волинь грім гремить,

Галич вільний гомонить,

Гей! Коли ж озветься Київ,

Дніпро кров’ю зашумить?!

Гей, гей, гей, гей!

Дніпро море зчервонить.

Зчервонить!

Ой заграє в Лаврі дзвін

Радісно в цілий розгін…

І воскресне Україна

Від хвиль Сяну аж по Дін,

Гей, гей, гей, ой!

Аж до моря, аж по Дін,

Аж по Дін!

В крови Велет підросте,

Сила духа розцвіте,

І заблисне над народом

Волі сяєво святе.

Гей! Гей! Гей, гей!

Щастя сонце золоте!

Золоте!

Роман Купчинський

Талановитий хлопець змалку мав виплекане чуття до образності рідної пісні, адже виховувався у родині, де знали і любили народну музику, зростав у середовищі сільської інтелігенції, у гармонійному світі галицького люду. Народжені Романом Купчинським пісні (24.09.1894 с. Розгадів Зборівського р-ну Тернопільської обл. – 10.06.1976, м. Оссінінг, США) відразу стали дорогими і рідними мотивами понад Золотою Липою та по всій Галичині, ніби як народні. І майже ніхто десятками років не здогадувався навіть у його родинному селі, що це витвори їх славного земляка. Ті пісні пахли незнаними стрілецькими походами, ніжністю, вкладеною поетом у такі прості, щирі й гострі слова. Пахли рідною м’ятою з-над берегів Дністра, травами і розпростертими аж до Збруча лісами, таємничо неприступними, як і колись. «Зажурились галичанки через тую зміну, Що відходять наші стрільці десь на Україну: – Хто ж нас поцілує в уста малинові, В карі оченята, в чорненькії брови?..», «Човен хитається серед води, Плеще о хвилі весло, В місячнім сяйві біліють сади, Здалека видно село…», «Як з Бережан до кадри січовики манджали, То краялось серденько Із горя та печалі…» і десятки інших, слова і музика яких належать перу Романа Купчинського. Радянська влада наклала на них багаторічне табу. Але їх співали. Насамперед у краях, де й народився їх автор. Співали на родинних святах, не надто гучно й голосно, щоб чули тільки свої, ті, котрі не зрадять. Легендарний стрілець, здавалося, став легендою. Попри те – він ще був живим у ці смутні часи і мешкав в Америці, коли його творіння співала Україна, ховаючись сама від себе… Лише із постанням незалежності України, на початку 1990-их, повернулися до нас насамперед з голосу І.Мацялка та гурту «Соколи» ім’я і творчість Р.Купчинського – поета, прозаїка, журналіста, композитора, критика, громадського діяча.

1914 р. Р.Купчинський записався до легіону УСС (рядовик, командант чоти, сотні, ад’ютант полку в ранзі поручника). В сотні В.Дідушка брав участь у боях на Маківці, згодом на Тернопільщині біля р. Стрипи у селах: Семиківці, Багатківці, Панталиха, Соколів, Раковець, Соснів. У 1918 р. командував сотнею Вишколу УСС на румуно-буковинському кордоні, в січні 1919 р. – пішим полком УГА у боях за Львів, разом з цією армією пройшов її шляхом перемог і поразок. Із середини 1920 р. до лютого 1921 р. був інтернований у польському таборі для старшин УГА в Тухолі. Перший вірш Р.Купчинський опублікував 1915 р. у Відні в часописі «Вісник Союзу визволення України»; в рукописі передавали з рук у руки стрілецьку хроніку Р.Купчинського «Новініяда», яку називали початком стрілецької преси. З 1915 р. належав до «Пресової Квартири УСС» (разом із поетами, композиторами Л.Лепким, Ю.Назараком, М.Гайворонським, А.Лотоцьким, Ю.Шкрумеляком та ін.) й Артистичної горстки УСС, які збирали різноманітні матеріали, документи, фотографії для увічнення пам’яті стрілецького чину, випускали періодичні видання, компонували архіви УСС. Активно публікував свої твори у стрілецькій періодиці, львівських часописах «Шляхи» і «Діло».

Після звільнення з польського полону (1921) Р.Купчинський студіював філософію у Віденському університеті (1921–1922), невдовзі продовжив студії з гуманітарних наук у Львові в Українському таємному університеті (1922–1924). Працював у цьому місці професійно як журналіст, поєднуючи журналістику з літературою. У 1924–1939 рр. був співробітником редакції газети «Діло», де вів постійну рубрику «Відгуки дня», під якою друкував фейлетони, підписуючись псевдонімом Галактіон Чіпка, підготував книжку цих фейлетонів (її виходові перешкодила війна), також співпрацював з редакціями часописів. У 1922 р. разом із В.Бобинським та П.Ковжуном організував літературно-мистецьку групу «Митуса», яка видавала однойменний місячник літератури й мистецтва; всі троє були співредакторами. Тут публікував і свої твори. Автор роману-трилогії зі стрілецького життя «Заметіль» («Курилася доріженька», «Перед навалою» (обидві частини, 1928 р.), «У зворах Бескиду» (1933 р.). Писав тексти для лялькового театру гумору і сатири «Вертеп наших днів», який у 1926 р. організував у Львові Л.Лепкий; у 1946 р. знову разом з Л.Лепким створив сценарії до «Вертепу», відновленого зусиллями останнього у таборі для переміщених осіб в с. Бльомгофен (Баварія, Німеччина). Як повідомила газета «Діло» 26 червня 1929 р.

У 1933–1939 рр. Р.Купчинський – голова Товариства письменників і журналістів ім. І.Франка у Львові (ТОПІЖ). З ініціативи Р.Купчинського ТОПІЖ проводив літературні конкурси з грошовими нагородами, влаштовував вечори лауреатів конкурсу; в лютому 1935 р. започаткував Бал Української Преси – найбільшу в країні імпрезу такого роду. 1939 р. Р.Купчинський переїхав до Кракова, де працював в Українському видавництві. Наприкінці Другої світової війни виїхав до Німеччини, де продовжував займатися літературною творчістю.

У 1949 р. Р.Купчинський емігрував до США (м. Оссінг поблизу Нью-Йорка). У 1952–1954 рр. вів свою рубрику «Відгуки дня» в україномовній газеті «Свобода». У 1952 р. належав до ініціативної групи, яка організувала Спілку Українських Журналістів Америки (СУЖА), був її головою у 1958–1960 рр. (відмовився від цього поста внаслідок погіршення стану здоров’я). Почесний член СУЖА з 23 грудня 1966 р. Протягом тривалого часу працював у дирекції та редакційній колегії відновленого у 1950 р. за львівським зразком видавництва «Червона Калина». У 1950–1960 рр. – член управи Літературно-Мистецького Клубу в Нью-Йорку; діяльний в Об’єднанні Колишніх Вояків Української Армії та інших українських товариствах; працював у головній редакційній колегії журналу комбатантських об’єднань Канади і США «Вісті Комбатанта» (Нью-Йорк). Можливості творчої та громадської діяльності митця були сковані хворобою. Помер 10 червня 1976 р. в м. Оссінгу.

Боже великий, Творче всесвіту

Вірш і музика Романа Купчинського

Боже Великий, Творче всесильний,

На нашу рідну землю споглянь!

Ми були вірні Твому завіту,

Вислухай нині наших благань,

Ми були вірні Твому завіту,

Вислухай нині наших благань.

Люд у кайданах, край у руїні,

Навіть молитись ворог не дасть…

Боже Великий, дай Україні

Силу і славу, волю і власть,

Боже Великий, дай Україні

Силу і славу, волю і власть.

Боже Великий, Творче всесильний,

Пісню подяки нині прийми,

За дар свободи рідного краю,

Вірні все будуть Твої сини,

За дар свободи рідного краю,

Вірні все будуть Твої сини.

Ти воскресив нам нашу Вкраїну,

Двигнув з неволі і дав життя.

Боже Великий, дай Україні

Силу і славу, многі літа,

Боже Великий, дай Україні

Силу і славу, многі літа.

Вдаряй мечем!

Вірш і музика Романа Купчинського

Вдаряй мечем, вдаряй, вдаряй,

Великий Комтуре Закона,

Щоб з нього честь була для нас,

А для Вкраїни – оборона!

Щоб з нього честь була для нас,

А для Вкраїни – оборона!

Готуй мені збрую

Вірш і музика Романа Купчинського

Готуй мені збрую,

Готуй мені коня,

Бо я серцем похід чую,

Дівчинонька моя.

Бо я серцем похід чую,

Дівчинонька моя.

Дай уста рожеві

Ще поцілувати,

Нім заграють нам крицеві

Ворожі гармати.

Нім заграють нам крицеві

Ворожі гармати.

Піду я, піду я,

А де – сам не знаю,

Може, люту смерть знайду я

В далекому краю.

Може, люту смерть знайду я

В далекому краю.

Прийдуть вірні друзі,

Прийдуть, заспівають,

Під явором, в темнім лузі

Мене поховають.

Під явором, в темнім лузі

Мене поховають.

Не плач же, дівчино,

Серденько кохане,

А заплачеш в ту хвилину,

Як мене не стане.

А заплачеш в ту хвилину,

Як мене не стане.

За рідний край

Вірш Романа Купчинського. Музика Михайла Гайворонського

За рідний край, за нарід свій,

За волю України,

Ми йдемо в бій, ми йдемо в бій

Крізь згарища, руїни.

Ми йдемо в бій, земля дуднить,

Радіють гори, степи,

Бо в нас у бій благословить

Могучий дух Мазепи.

За твої, дівчино, личенька пишні

Вірш і мелодія Романа Купчинського

За твої, дівчино, личенька пишні,

За твої, дівчино, устонька-вишні,

Віддав би, любонько,

Моя голубонько,

Всі свої мрії колишні.

Мила, очі твої сині,

Незабудки при долині…

Віддав би, любонько,

Моя голубонько,

Всі свої мрії колишні.

За твої, дівчино, чорнії брови,

За твою, дівчино, каплю любови,

Віддав би, любонько,

Моя голубонько,

Всі свої юні розмови.

Люба, очі твої сині,

Незабудки при долині…

Віддав би, любонько,

Моя голубонько,

Всі свої юні розмови.

Зажурились галичанки тай на тую зміну

Вірш і музика Романа Купчинського

Зажурились галичанки тай на тую зміну,

Ой виходять наші стрільці десь на Україну:

«Хто ж нас поцілує в уста малинові,

І карі оченята, в чорненькії брови?

Хто ж нас поцілує в уста малинові,

Карі оченята, в чорненькії брови?»

«Не журіться, галичанки, є ще і військові

Ті ще краще обіймають ніж стрільці січові.

Ті вас поцілують в уста малинові,

В карі оченята, в чорненькії брови.

Ті вас поцілують в уста малинові,

В карі оченята, в чорненькії брови».

«Ой не будуть більш військові з нами приставати

І не будуть нас військові за стан обіймати;

Ні, не поцілують в уста малинові,

В карі оченята, в чорненькії брови.

Ні, не поцілують в уста малинові,

В карі оченята, в чорненькії брови.

Аж як ви із України вернетеся знову

І, як перше, знов підете з нами на розмову,

Тоді вже цілуйте в уста малинові,

В карі оченята, в чорненькії брови.

Тоді вже цілуйте в уста малинові,

В карі оченята, в чорненькії брови».

Заквітчали дівчатонька

Вірш і музика Романа Купчинського

Заквітчали дівчатонька

Стрільцеви могилу,

Замість мали заквітчати

Стрілецькую милу.

Невисокий хрест з берези

Заплели віночком,

Замість мали заплітати

Косу барвіночком.

І пісочком висипали

Стежечку довкола,

Замість мали постелити

Рушник до престола.

Схилилися дві черешні

Наліво й направо,

А на віттях вітер грає

Про стрілецьку славу.

Засумуй, трембіто

Вірш і музика Романа Купчинського

Засумуй, трембіто,

Та й по всьому світу,

Що пропало галичанам

Сорок тисяч цвіту.

Що пропало галичанам

Сорок тисяч цвіту.

Засумуй, трембіто,

Та на всі Карпати,

Щоб не ждали сина з войни

Ні отець, ні мати.

Щоб не ждали сина з войни

Ні отець, ні мати.

Засумуй, трембіто,

Та на все Поділля,

Щоб не ждала дівчинонька

Хлопця на весілля.

Щоб не ждала дівчинонька

Хлопця на весілля.

Засумуй, трембіто,

Що галицька сила,

Та від Збруча по Славуту

Трупом застелила.

Та від Збруча по Славуту

Трупом застелила.

Ірчик (Мирославу Ірчанові)

Вірш і музика Романа Купчинського

Чи є в світі краща зірка, як кохана моя Ірка,

Чи є в світі де царівна, щоб була така чарівна.

Приспів:

Гей, гей, Ірчик, Ірчик, личко в тебе як папірчик.

Чи є в горах краща квітка, як Ірчанова сусідка?

Чи є в раю де дзвіночок, як сусідки голосочок?

Приспів.

Поцілує, як ангелик, затанцює, як метелик,

Приголубить, як голубка, але тільки свого любка.

Приспів.

В неї коси золотисті, як на сонці води чисті,

В неї устонька – коралі, і так далі, і так далі.

Приспів.

Лети, моя думо

Вірш і музика Романа Купчинського

Лети, моя думо, в вечірню годину

Далеко-далеко звідсіль.

Лети, моя думо, у тую хатину,

Що слухає казки топіль.

У хатці жила там дівчина кохана,

А, може, живе – поклонись!

І скажеш їй слово болюче, як рана,

Що я вже не той, що колись.

Що гасне мій погляд і тихне мій голос,

І скиби зорали чоло,

Що з волі й неволі посивів мій волос

І терня у серце вросло.

І шепнеш їй, думо, хай душу роздружить,

А серцеві скаже: «Корись!»

Хай дармо не б’ється, хай марно не тужить,

Бо я вже не той, що колись.

Мав я раз дівчиноньку

Вірш і музика Романа Купчинського

Мав я раз дівчиноньку чепурненьку,

Любу щебетушечку, рум’яненьку.

Приспів:

Гей, гей, га, уха-ха,

Дівчино, рибчино молода!

Посилав я старостів у неділю,

Думав, погуляємо на весіллю.

Приспів.

Мали повернутися з рушниками,

Але повернулися з гарбузами.

Приспів.

Всьому супротивився батько рідний,

Бо вона багатая, а я бідний.

Приспів.

Думав я втопитися з тої злості,

Та вода холодная, ломить кості.

Приспів.

Мій край

Вірш і музика Романа Купчинського

Україна – край мій рідний

Від Кавказу по Карпати,

І веселий, і свобідний,

І великий, і багатий.

Де є в світі кращі ріки,

Як Дністер, Дніпро-Славута?

Хто покине їх навіки,

Тому в серці вічна смута.

Де є в світі кращі гори,

Де таке повітря свіже?

Де шумлять так гарно бори

І хвилює спіле збіжжя?

Де ясніше сонце світить,

Де гарніше зорі сяють?

Де ж солодше пахнуть квіти —

Як у нашім любім краї?

Най жиє Великий Комтур наш

Вірш і музика Романа Купчинського

Най жиє Великий Комтур наш!

Ми добра, добра йому бажаєм,

І в піснях його все величаєм,

Най жиє великий Комтур Наш!

Накрила нічка

Вірш і музика Романа Купчинського

Накрила нічка, тай тихесенька,

Земленьку кругом.

Лиш вітер мряки жене злегенька

Над розіспаним лугом.

І до любови накликає

Чарівниченько-соловій.

А місяць срібний розтягає

Чарівну пряжу мрій.

Там при окопах на долині

Стоїть поручник молодий.

Йому щохвилі вилітає

Зітханнячко з грудей.

«Спи, дівчино, спи, кохана,

Злоті мрії-сни.

І про мене, голубонько,

Не забудь спімни».

А там у Львові музики грають,

Танець жваво йде.

Дівочі очі як зорі, сяють,

Любка всім вперед веде.

І усміхається чарівно,

І клонить голову на грудь.

А сотник просить, сотник молить:

«Кохана, не забудь».

Сіріє ранок, світла гаснуть,

Тяжіє сонна голова.

А сотник шепче ще до вушка

Прощальнії слова.

«Спи, дівчино, спи, кохана,

Злоті мрії-сни.

І про мене, голубонько,

Не забудь спімни».

Ударив гранат, як грім гримучий,

Землю розгорнув.

Збудив окопи і ліс дрімучий,

І ставок, що вже заснув.

Там при окопах на долині

Лежить поручник молодий.

Йому потічком випливає

Червона кров з грудей.

І знову стихло все довкола,

Ставок заснув, здрімнувся ліс.

А тільки вітер по соснині

Зітхання тихо ніс.

«Спи, дівчино, спи, кохана,

Злоті мрії-сни.

І про мене, голубонько,

Не забудь спімни».

Не сміє бути в нас страху

Вірш і музика Романа Купчинського

Не сміє бути в нас страху,

Ні жодної тривоги,

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги.

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги.

Не страшать нас і в цісарів

Високії пороги,

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги!

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги!

А до дівочих ніжних серць

Ми знаєм всі дороги,

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги!

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги!

Не святкуватиме ніхто

Над нами перемоги,

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги!

Бо ми є лицарі грізні

Залізної Остроги!

Ода до пісні

Вірш і музика Романа Купчинського

Пісне! Велична, рідна Пісне!

В Тобі є все: і древня наша слава,

Володимира хист і мудрість Ярослава,

І наших прабатьків ворогування злісне.

І Богдана розвага, і Богуна відвага,

І Дорошенка ум, і хитрощі Мазепи.

І гомін гір, і блиски зір,

І шум лісів, і розговори степу.

І матерня любов, і чар палкий кохання.

За свободою жаль і мрії про свободу,

І весь наш біль, всі наші сподівання.

Ти, зеркало душі Країни та Народу!

Устами матері у пісню колискову

Вливаєш Ти любов до племени, до краю.

І донесе дитя Твою таємну мову

І донесе вражіння незатерті

Аж до самої смерті.

Хоч би забув хто мову та звичаї,

Хоч би на вік припав чужою плісню,

Хоч би вже душу й ум чужа земля забрала,

Як вчує до Тебе – журливу пісню,

Скаже: – Матуся так співала!

Ти мов лицар стоїш все на сторожі

Твоїх дітей!

Ти вибранцям під ноги стелиш рожі!

Твій звук святий!

Наказує хитких, мов заповіді Божі.

Твоїх таємних, рідних, любих чарів

Не видержать серця й запеклих яничарів…

В турецьких пивницях, у зимному Сибірі,

Потіхою була невольницьким страждущим…

Облегшувала жаль, піддержувала в вірі

І муки їх за край нащадкам Ти грядущим

Передала, щоб ті учились на примірі,

Як рідний край і як народ кохати,

Як задля них і жити й умирати.

Ти лицарям сталила серце в груді

На бій кривавий.

Ти їх вела крізь смерть, пожар і труди

До лаврів слави.

Розрадою була в годинах суму,

Підоймою – в часи зневіри та розпуки,

Щоб їх самих потім закласти в думу,

А діла їхні в теорбана звуки.

Ти не дала наїздникові злому

Святих ідей.

Проповідником була народові сліпому,

Як той Мойсей.

І довела до тих часів,

Аж він прозрів на ново

І до історії віків

Своє докинув слово.

Пісне! Велична, рідна Пісне!

Розправ свої високолетні крила

В великий день!

Без тебе серце в грудях трісне.

З тобою викрешемо з серця, як з кресила

Святий огень.

І підемо, через побіду в полі,

Омиті з крови й ран, на зустріч волі.

Ой, гори ж мої, гори

Вірш Романа Купчинського. Музика невідомого автора

Ой, гори ж мої, гори

Високі, зелені!

Чи заплачете ви, гори,

По мені, по мені?

Чи заплачете ви, гори,

По мені, по мені?

Чи заплачеш, засумуєш

За мною, смереко,

Як поїду я від тебе

Далеко-далеко?

Як поїду я від тебе

Далеко-далеко?

Чи заплачеш, засумуєш

За мною, ялице,

Як мене чужа команда

На войну закличе?

Як мене чужа команда

На войну закличе?

Чи заплачеш, засумуєш

За мною, дівчино,

Як побачиш край дороги

Червону калину.

Як побачиш край дороги

Червону калину.

Ой, гори ж мої, гори

Високі, зелені!

Чи заплачете ви, гори,

По мені, по мені?

Чи заплачете ви, гори,

По мені, по мені?

Ой там зажурились стрільці січовії

Вірш і музика Романа Купчинського

Ой там зажурились стрільці січовії,

Як Збруч-річку проходили,

Що стільки народу впало за свободу,

Встояти не було сили.

Що стільки народу впало за свободу,

Встояти не було сили.

Ой там зажурились стрільці січовії,

Стали дрібні сльози лити.

Буде ворог клятий батьками орати,

Матерями волочити.

Буде ворог клятий батьками орати,

Матерями волочити.

Ой не тішся, враже, що по Збруч, то наше,

Ще живе стрілецька слава.

Вернуться ще тії стрільці січовії,

Задрижить Москва й Варшава.

Вернуться ще тії стрільці січовії,

Задрижить Москва й Варшава.

Ой, там при долині

Вірш Романа Купчинського. Музика народна

Ой, там при долині, гарматами зритій,

Лежить невідомий січовик убитий.

Козацькеє тіло від вітру зчорніло,

А личко розцвіле зів’яло, змарніло.

Не заплаче мати та й над головою,

Не посадить м’яти на могилу твою.

Береза не зронить листків на могилу,

А дзвін не задзвонить, не сповістить милу.

Не викує, брате, літ твоїх зозуля,

Закує з гармати ворожая куля.

Один бір заплаче нишком серед ночі,

І ворон закряче, виймаючи очі.

Один рано-вранці вітри заголосять,

Вовки-сіроманці кістки порозносять.

І кров на долині накриє мурава,

Та слава не згине, стрілецькая слава!

Ой шумить, шумить

Вірш і музика Романа Купчинського

Ой шумить, шумить та дібровонька,

Негодоньку віщує.

Ой чому ж, чому молодий стрілець

Та дома не ночує.

Ой шумить, шумить дібровонька,

Чи не буря надходить?

Молодий стрілець до дівчиноньки

На розмовоньку ходить.

Дівчино, рибчино, подай же ручину,

Подай же другую, най поцілую.

Білую рученьку, устонька гожі, як тії рожі,

Поцілуй в серці біль заворожить.

І ручку подала б, і поцілувала б

Та ну ж хто чатує – поцілуй вчує!

Піде обмовонька зараз лукава, піде неслава,

Що ж би матуся на це сказала?

Кохана, сплять люди, хто ж слухати буде?

Заснула калина ген коло тина!

Ще соловейко лиш милу розважить і спати ляже,

Він хоч почує, та не розкаже.

Дам руку на хвилю, та уст не нахилю,

Боюся погуби, мій ти голубе!

Видная ніченька, милий козаче, ще хто побачить.

Хто ж сиротині таке пробачить?

Не бійся, миленька, хоч нічка видненька,

І місяць світить – він не помітить!

Яснії зіроньки лягають спати. Хто ж буде знати?

Дай же устонька поцілувати!

Ой чого ж ти зажурився

Вірш і музика Романа Купчинського

Ой чого ж ти зажурився,

стрільче молодий,

Чом зітхання вилітають

Із твоїх грудей?

Чи дівчину полюбив,

Чи калитку загубив,

Чи на вправах пан отаман

був на тебе злий?

Чи калитку загубив,

Чи на вправах пан отаман

був на тебе злий?

«Ні, на вправах пан отаман

Мене не сварив,

Ні калитки дорогої

Я не загубив.

Тільки на біду

Дівчиноньку молоду

Безнадійно, але вірно,

Щиро полюбив.

Дівчиноньку молоду

Безнадійно, але вірно,

Щиро полюбив».

«Не журися, молод стрільче,

Бо жура зведе!

Друг для друга добру раду

Завсігди найде!

Очком-бочком заверни,

Острогами подзвони,

А за місяць дівчинонька

Вже твоя буде!

Острогами подзвони,

А за місяць дівчинонька

Вже твоя буде!»

Ой послухав тої ради

Січовий стрілець,

Своїй журі безконечній

Він зробив кінець.

Очком-бочком завертав,

Обіймав і цілував,

А теольог дівчиноньку

Повів під вінець.

Обіймав і цілував,

А теольог дівчиноньку

Повів під вінець.

Пиймо, друзі

Вірш і музика Романа Купчинського

Пиймо, друзі, грай, музико,

Нам вже все одно.

Бо правдиві тільки в світі

Пісня і вино.

Був собі стрілець, що дівчину мав.

Як цвітки, весну, він її кохав.

І кохав її, і любив її,

В своїх думах, в своїх мріях золотив її.

Приспів:

Був собі стрілець, ха-ха,

що дівчину мав, ха-ха.

Як цвітки, весну, ха-ха

Він її кохав.

Пиймо, друзі, грай, музико,

Нам вже все одно.

Бо правдиві тільки в світі

Пісня і вино.

Та зайнялось раз небо від гармат.

В боротьбі страшній йшов на брата брат.

І стрілець пішов, як пристало всім,

Та постріляний, побитий, повернувся в дім.

Приспів.

Він до матінки рідної прийшов,

Перше дівчину свою віднайшов.

Та як стрінув лиш мрію своїх мрій,

То жорстоке впало слово: «Ти тепер не мій!»

Був собі стрілець, що дівчину мав.

Як цвітки, весну, він її кохав.

Пиймо, друзі, грай, музико,

Нам вже все одно.

Бо правдиві тільки в світі

Пісня і вино,

Пиймо, друзі, грай, музико,

Нам вже все одно.

Бо правдиві тільки в світі

Пісня і вино.

Пише стара мати

Вірш і музика Романа Купчинського

Пише стара мати,

Пише приїжджати

Чим скоріш до дому.

Що робити, що почати,

Мені, молодому?

Що робити, що почати,

Мені, молодому?

Ой ходжу я, блуджу,

Білим світом нуджу

З вечора до рана.

Хіба піду та потруджу

Пана отамана.

Хіба піду та потруджу

Пана отамана.

Гарно приберуся,

Остро поклонюся,

Та й просити стану:

«Пусти, батьку, до матусі,

Най на ню хоч гляну».

«Пусти, батьку, до матусі,

Най на ню хоч гляну».

Пан отаман моргне,

Сиві вуса торгне,

Походить, подише,

Далі книжечку розгорне,

Дозвілля напише.

Далі книжечку розгорне,

Дозвілля напише.

Поїду до свої

Матусі старої

На одну годину,

А до свої миленької

На цілу годину.

А до свої миленької

На цілу годину.

Поїду до свої

Матусі старої,

Щоб поклін віддати,

А до свої миленької,

Щоб поцілувати.

А до свої миленької,

Щоб поцілувати.

Чи знаєш ти

Вірш і музика Романа Купчинського

Чи знаєш ти найкращу в світі пісню,

Як ліс шумить і грає темний бір?

Чи знаєш ти цю тишу благовісну,

Як ліс мовчить і молиться до зір?

Чи знаєш ти прекрасну ту картину,

Як місяць-князь зійде на дерева,

Як срібний шовк обгорне всю долину

І заблищить брильянтами трава?

Чи знаєш ти ті пахощі весняні,

Як перший лист на вітрі затремтить,

Як зацвітуть фіялки на поляні

І сік беріз на сонці закипить?

Той шум лісів, ті пахощі весною,

І місяць-князь, і сонячне тепло

Ходитимуть до віку за тобою,

Куди б тебе життя не занесло.

Човен хитається серед води

Вірш і музика Романа Купчинського

Човен хитається серед води,

Плеще о хвилю весло.

В місячнім сяйві біліють сади,

Здалеку видно село.

Люба дівчино прийди, прийди,

Забудем деннеє зло,

Люба дівчино прийди, прийди,

Забудем деннеє зло.

Човен серед води

Вихитується,

Козак дівчини

Випитується:

– Чом в тебе, дівчино, очка чорнесенькі?

– Від темної нічки, мій ти милесенький.

– Чом в тебе, дівчино, очка чорнесенькі?

– Від темної нічки, мій ти милесенький.

Човен хитається серед води,

Плеще об хвилю весло.

В місячнім сяйві біліють сади,

Здалеку видно село.

Люба дівчино прийди, прийди,

Забудем деннеє зло,

Люба дівчино прийди, прийди,

Забудем деннеє зло.

Човен серед води

Вихитується,

Козак дівчини

Випитується:

– Чом в тебе, дівчино, уста солоденькі?

– Щоб їх цілував, мій милесенький.

– Чом в тебе, дівчино, уста солоденькі?

– Щоб їх цілував, мій милесенький.

Як з Бережан до кадри

Вірш і музика Романа Купчинського

Як з Бережан до кадри січовики манджали,

То краялось серденько із горя та печалі, (2)

То краялось серденько хорунжого Осипа,

Як нам з очей зникала та Золотая Липа. (2)

Кервавилось серденько, не тихло й на хвилину,

Бо в Бережанах кидав коханую дівчину. (2)

«Прощай, моє Олятко, дівчино чорнобрива,

Нас нині розлучає та доля нещаслива. (2)

Чи прийде час веселий, чи прийде зла година,

Я все тебе згадаю, що ти моя єдина». (2)

Як дівчина почула такі слова закляття,

Склонила головоньку і впала ув обняття. (2)

Як з Лісник до кадри січовики манджали,

Кервавилось серденько від горя і печалі. (2)

Кервавилось серденько в хорунжого Осипа,

Коли з очей зникала та Золотая Липа. (2)

Кервавилось серденько, не тихло й на хвилину,

Бо в Лісниках він кидав коханую дівчину. (2)

«Прощай, моя Стефуню, мій сонячний проміню,

Моя ти осолодо в воєнному терпінню. (2)

Чи прийде час веселий, чи прийде зла година,

Я все тебе згадаю, що ти моя єдина». (2)

Як дівчина почула такі слова любови,

То в поцілуй зложила устонька коральові. (2)

Як стрільчики січові до кадри доїжджали,

То спомини їх серця у грудях розривали. (2)

Згадав і наш хорунжий зайняту вже Надвірну,

А в ній і одиноку свою дівчину вірну… (2)

Як стрільці йшли з України

Вірш і музика Романа Купчинського

Як стрільці йшли з України,

То сльози тремтіли в очах,

Бо кождий кидав дівчину

На тих широких, на тих розлогих степах.

Приспів:

Розвіялись мрії рожеві, мрії мої, ах, мої,

На спомин про хвилі давнії, остався мені, остався мені.

В городі Єлисаветі

Тужили дівчата в той день,

І нило серце з розлуки,

І гас у грудях, і гас в очках огень.

Приспів.

Поїзд помчався стрілою

На призабутий Запад,

А тільки пісня крилата

З димом буяла, з димом вертала назад.

Михайло Курах

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Сотник Армії УНР (полковник в еміграції), поет Михайло Курах народився 19 вересня 1895 р. в с. Сердиці під Львовом. Закінчив Львівську гімназію. У серпні 1914 р. був викликаний до австро-угорської армії, служив в артилерії (отримав звання лейтенант). Потрапив до російського полону. У серпні 1917 р. таємно залишив самарський табір військовополонених разом з ешелоном вояків-українців, що прямували на поповнення 34-го армійського корпусу (1-го Українського). Після прибуття до корпусу був призначений начальником канцелярії.

У грудні 1917 р. вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, один із організаторів Січової артилерії. З кінця лютого 1918 р. – командант передків 1-ої батареї УСС. Після розформування січових стрільців з наказу німецького командування 30 квітня 1918 р. разом із кадрами батареї виїхав до Запорізької дивізії Армії Української Держави. Був помічником командира 4-ої батареї Запорізького легкого гарматного дивізіону, сформованої з галичан. Наприкінці вересня 1918 р., після отримання дозволу гетьмана П.Скоропадського на формування Окремого пішого загону січових стрільців, разом із батареєю виїхав до Білої Церкви – місця формування загону.

Був помічником командира 1-ої батареї січових стрільців. З 21 листопада 1918 р. – командир 2-ої гарматної батареї січових стрільців. З середини січня 1919 р. і до розформування Корпусу січових стрільців 6 грудня 1919 р. очолював 1-ий (з середини липня – 28-ий) гарматний полк січових стрільців дієвої армії УНР.

У грудні 1919 р. з наказу Січової Ради вступив до Української Галицької армії. Згодом повернувся до Галичини. З 1921 р. жив у Львові, був керівником відділу пропаганди Української військової організації.

У 1939 р., після окупації Галичини радянськими військами залишився у Львові за завданням ОУН. У червні 1940 р. висланий разом із родиною до Архангельської області. У 1941 р. відправлений на поселення до Казахстану, в колгосп «Жана-Туратс» Красногорського району. Був довіреним польського посольства у цьому районі, головою обласного правління Союзу польських патріотів. Заарештований 27 листопада 1944 р. за звинуваченням у польській націоналістичній діяльності. Повністю зізнався щодо своєї участі в УВО та ОУН. У лютому 1945 р. переданий із НКВС Казахстану до НКВС УРСР, втратив у в’язницях дружину та двох дітей.

У 1946 р. як польський громадянин згідно з угодою між радянським урядом та головою польського еміграційного уряду відпущений до Польщі.

У 1947 р. виїхав до Австрії. Восени 1956 р. переїхав до США, був активним громадським діячем. Помер від серцевого нападу у Нью-Йорку 18 червня 1962 р., у помешканні рідного брата Івана.

Коли ви вмирали

Вірш Михайла Кураха. Музика Михайла Гайворонського

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,

Ніхто не заплакав за вами.

Лиш в чистому полі ревіли гармати,

І зорі вмивались сльозами.

Лиш в чистому полі ревіли гармати,

І зорі вмивались сльозами.

Коли хоронили у темну могилу

Від крови земля почорніла!

Під хмарами круки стадами літали,

І бурею битва гриміла.

Під хмарами круки стадами літали,

І бурею битва гриміла.

На ваших могилах хрести похилились,

Калина нагнулась додолу.

Спіть, орли-соколи, стрільці січовії,

Гармати розбудять вас знову

Спіть, орли-соколи, стрільці січовії,

Гармати розбудять вас знову

Богдан Лепкий

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

За кількістю написаного в українській літературі Богдан Лепкий (09.11.1872, с. Крегулець, нині Гусятинського р-ну Тернопільської області – 21.07.1941, м. Краків, Польща) поступається лише Іванові Франку. Його творча спадщина складає понад 80 книг, серед яких цикл романів «Мазепа», повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках. Богдан Лепкий приятелював з найвідомішими митцями та письменниками свого часу, його твори перекладені різними мовами світу. Для мільйонів українських патріотів стало життєвим кредо, яке проголосив Лепкий: «Жав, не жав, а сіяти треба!» Вірш «Журавлі» Б.Лепкого («Чуєш, брате мій…», 1910 р.) став народною піснею (музика Л.Лепкого). Такого ж успіху набув інший пісенний текст «Час рікою пливе» (музика народна). На жаль, а правди ніде діти – й досі більшість не лише поза межами Тернопілля, а й вони самі, вважає, що Б.Лепкий нерозривно та найтісніше пов’язаний з Бережанщиною. І так справді є, адже свідомі роки письменник провів у Бережанах, Поручині та Жукові. Але вперше білий світ майбутній геній слова і думки побачив у Крогульці, саме в гусятинській землі закопана його пуповина:

«Колисав мою колиску

Вітер рідного Поділля

І зливав на сонні вії

Степового запах зілля.

Колисав мою колиску

Крик неволеного люду

І – так в серце вколисався,

Що до смерті не забуду…»

Маленька батьківщина Богдана Лепкого – Поділля, край благословенний, щедрий і мальовничий, овіяний легендами. Перших шість рочків життя у Крегульці – саме так українською, а не сучасно, тобто зроблено на російський манер радянською владою «Крогулєц», звучить назва його родинного села. Тут у сім’ї священика Сильвестра Лепкого народилося п’ятеро з восьми дітей. Правда, троє малолітніми померли від дифтерії і поховані на крогулецькому цвинтарі. А інших троє – брат Левко і дві сестри – народжені на Бережанщині.

Широкому загалові України відома пісня «Чуєш, брате мій». У вірші лише кілька строф. Та яка гама переживань міститься у такому маленькому творі! Відліт журавлів на зимівлю в чужі краї є яскравим поетичним символом. Тяжка подорож лету над морем нагадує про поневіряння сотень тисяч західних українців, які вік тому змушені були залишити рідну землю в пошуках кращої долі за океаном. Відліт птахів осінньої пори може також сприйматися як прощання з теплою порою року, кращим періодом життя.

Але до того часу, коли молодший брат «підібрав музику» минуло майже чотири роки. Видається, що сам Господь сприяв цьому, щоб старший брат написав для молодшого пісенний текст, а той – створив до нього таку ж геніальну мелодію.

Коли б Богдан і Левко не написали нічого, крім цієї пісні, то цього вистачило б, щоб їхні імена були навічно вписані золотими літерами в історію української музичної культури. Здається, й кам’яне серце здригнеться, почувши щемну мелодію, що разом зі словами зливається в єдиний високомистецький моноліт. Пісня, в якій стільки невимовного болю, бездонного жалю, глибокого відчаю… Вона завжди була на вустах українців у хвилини жалоби і туги. Співали її над могилами полеглих січових стрільців як останнє прощання. Ця пісня нині є окрасою репертуару багатьох професійних і самодіяльних хорових колективів в Україні та далеко за кордоном.

А як звучить «Чуєш, брате мій» з унікального голосу і тембру Квітки Цісик!? Вона надала їм нового життя, другого дихання. Тепер же зрозуміло, чому пісня й надалі тріумфально живе в серцях українців. Бо народилася з великої любові до свого народу. «Журавлі» братів Лепких будуть доти літати над Україною та українством, доки буде жити наш народ.

Журавлі (Чуєш, брате мій)

Вірш Богдана Лепкого. Музика Левка Лепкого

Чуєш, брате мій,

Товаришу мій:

Відлітають сірим шнурком

Журавлі у вирій.

Приспів:

Кличуть: кру, кру, кру…

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру,

Крилонька зітру.

Мерехтить в очах

Безконечний шлях,

Гине, гине в сірій мряці

Слід по журавлях.

Приспів.

Заспів

Вірш Богдана Лепкого.

Музика Михайла Гайворонського

Отсе тая червона калина,

Що повік не зів’яне, —

Спогадає її Україна,

Як із мертвих повстане.

Спогадає її Україна,

Як із мертвих повстане.

Буде тую калину дитина

До серденька тулити —

Хоч і чорна настала година,

Є чим серце кріпити.

Хоч і чорна настала година,

Є чим серце кріпити.

Будуть тую червону калину

Поза образом класти —

Хоч пропали шаблі і рушниці,

Славі не пропасти.

Хоч пропали шаблі і рушниці,

Славі не пропасти.

Кладочка

Вірш Богдана Лепкого. Музика Левка Лепкого

Кладочка, кладочка вузесенькая,

Милая, милая, милесенькая.

До милої мені близько,

Йно через стависько.

Вчора дощик, нині дощик,

Завтра буде слизько.

Вчера дощик, нині дощик,

Завтра виллють ріки,

Либонь ми ся, дівчинонько,

Розійдем навіки.

Ой яке ж ти, дівчинонько,

Лихо учинила,

Що та кладочка вузенька

Вже ся заломила.

А вже тої кладочки

Сліду не видати…

До моєї дівчиноньки

Не каже йти мати.

А я річку і ставочок

Візьму перескочу,

До моєї дівчиноньки

Піду, коли схочу.

Спіть, хлопці, спіть…

Вірш Богдана Лепкого. Музика народна

Спіть, хлопці, спіть, спіть, хлопці, спіть,

Про долю, волю тихо сніть!

Про долю-волю Вітчизни,  —

Чи ж можуть бути кращі сни?

За рідний край, за край святий

Ви віддали вік молодий,

Ви віддали юнацькі сни,

Вишневий світ життя-весни.

І ви пішли в далеку путь,

Пішли на те, щоб не вернуть,

Червоний штик, кривавий шлях,

Стоять могили на полях.

Боролись ви, мов ті орли,

Ні мамин крик, ні плач сестри

Не зупинили вас на мить.

– Цить, мамо, цить, цить, сестро, цить…

Покликав Вас Господній глас,

Ви йшли боротися за нас,

За чарів-чар, за мрію мрій,

Ви йшли на смерть, ви йшли у бій.

Та прийде день, великий день,

День радості і день пісень,

І загуде свободи дзвін, —

До вас прийдемо на поклін.

І там, де ви лягли кістьми,

Приляжем вільними грудьми,

Й на ваших тихих могилах

Замає синьо-жовтий стяг.

Чи то буря, чи то грім

Вірш Богдана Лепкого. Музика народна

Чи то буря, чи то грім,

Чи реве хмаролім,

Що земля на сто миль грає грізно,

То зібрався в похід

Український нарід,

В ряд вставай, щоб не було запізно,

То зібрався в похід

Український нарід,

В ряд вставай, щоб не було запізно.

В ряд вставай, готовись,

Ні на що не дивись,

Чи до пекла підеш, чи до неба,

Кидай неньку стару,

Кидай любку і сестру,

Бо настала велика потреба,

Кидай неньку стару,

Кидай любку і сестру,

Бо настала велика потреба.

Бо настав такий час,

Що помре кожен з нас

Не на печі, а в полі у бої,

І в годину страшну

Пом’янеш Вітчизну,

Щоб за неї поляг ти з любови,

І в годину страшну

Пом’янеш Вітчизну,

Щоб за неї поляг ти з любови.

Наше тіло – то гній,

Для квіток ясних мрій,

Наша кров – то росиця над ранок.

Наша думка то грім,

А душа – хмаролім,

На ворога підем гураганом,

Наша думка то грім,

А душа – хмаролім,

На ворога підем гураганом.

Хай усім нам лягти

Не дійти до мети,

Та про нас говоритимуть внуки…

Так боролись колись,

Полягли й не здались,

А кайдани пірвали на штуки,

Так боролись колись,

Полягли й не здались,

А кайдани пірвали на штуки.

Чи то буря, чи то грім,

Чи реве хмаролім,

Чи земля на сто миль грає грізно.

Від Кубані аж до гір

Чути голос з позір

В ряд вставай, щоб не було запізно,

Від Кубані аж до гір

Чути голос з позір

В ряд вставай, щоб не було запізно.

Левко Лепкий

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Багатогранний та всебічно талановитий, як і його старший брат Богдан, Левко Лепкий (07.12.1888, с. Поручин Бережанського р-ну Тернопільської обл. – 28.10.1971, м. Трентон, США) був композитором і художником, прозаїком і драматургом, журналістом, редактором і видавцем, громадським діячем і патріотом-державником, невтомним трудівником. Доля розпорядилася так, що на відміну від Богдана, народженого на Гусятинщині, Левко вперше побачив білий світ у патріотичному Бережанському районі, який дав світові так багато українського цвіту, був ареною національної трагедії і став її тріумфом.

Величезну роль відіграло родинне оточення, яке сформувало з раннього дитинства високу людську сутність, де в епіцентрі була національна ідея, а засобом – невсипуща щоденна праця для її досягнення. У бурхливому тлі суспільного контексту Левко Лепкий ніколи не був стороннім споглядачем, він був творцем. За справу «горів, і яснів, і страждав».

У боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави, його душею, виразником нового типу людини епохи українського ренесансу: надзвичайно багатогранної, винятково обдарованої і духовно красивої. Стрілецьку музику творили підхорунжі М.Гайворонський, Р.Купчинський, Л.Лепкий, А.Баландюк та інші. З початком Першої світової війни у серпні 1914 р. Л.Лепкий як доброволець австрійської армії стає одним з перших організаторів протиросійського Легіону Українських січових стрільців та переходить усі митарства тодішньої австро-угорської монархії. Командантом усусів став директор приватної української гімназії в Рогатині професор М.Галущинський, резервовий поручник австрійської армії, а стрілець Л.Лепкий очолив «Пресову Квартиру УСС». Творив Левко й вірші та прозові оповідання.

«Різдво 1915 на 1916 рік провели січові стрільці над Стрипою – в Соснові та Тудинці. Не виглядало на зиму і Різдвяні Свята. Тепло було. І так тепло, як на весну, на Великдень», – писав Левко Лепкий у своєму оповіданні «Святий вечір між стрільцями». – В хатах блимають світла. Ніби червоні вогники, ледве просівають через крізь мряку. Стрільці їдять вечерю. Стіл накритий вояцьким коцом, на середині в хлібі свічка. Стрільці одного рою засіли довкола столу, а командант, десятник, на покуті. Чути як калатають ложки, як хтось «віншує» і мече на стелю кутю. Добрий справник і кухарі всього пристаралися. Є кутя, голубці, колач і борщ. Є і чарка запаленого цукром руму. Старим звичаєм, як Бог приказав. Під хатою, де команда сотні, хтось колядує «Нова радість стала». Крізь вікно заглядає сотник. Чути, як дякує за побажання: «Дай Боже, і вам, хлопці, щасливо рік опровадити, другого Різдва та Нового Року діждати – а нам усім побачити ще Вільну Незалежну Соборну Україну»…

Завдяки Л.Лепкому та його побратимам, маємо правдиву історію УСС – описи боїв, світлини, картини, романтичну стрілецьку поезію та вічно нев’янучі і невмирущі стрілецькі пісні. Вони стали улюбленими військовими піснями не лише серед січових стрільців та австрійських вояків-українців, але й здобули популярність серед народних мас, а найбільше під час польсько-української війни 1918 р.

Шалену популярність мали ті пісні, до яких Левко написав і вірші, і музику: «Ой видно село, широке село під горою, ой там ідуть стрільці, січовії стрільці до бою…», «І снилося з ночі дівчині, що маки в гаю процвітали…», «Колись дівчино мила, А був це чудний час, Як ще любов носила, Десь попід небо нас…», «Ішов відважний гайовий До лісу темного…»

Після закінчення війни Л.Лепкий активно займався літературною, редакторською роботою. У 1931–1939 рр. працював директором українського курорту «Черче» біля Рогатина, був одним із його співзасновників. У 1939 р. – виїхав до Кракова, де жив і працював його брат Богдан, а відтак – до США.

В Америці включився в громадське життя української діаспори, відновив видавництво «Червона Калина», публікував спогади, оповідання, вірші та нові пісні.

А у Черчі добре жити

Вірш і музика Левка Лепкого

А у Черчі добре жити,

Бо немає чим журитись.

Дають їсти, дають пити,

Тож немає що робити.

Дають їсти, дають пити,

Тож немає що робити.

Лиш лікуйся від недуги,

І здоров’я знов прибуде.

Час мине і ти згадаєш,

Що бадьорість знову маєш.

Час мине і ти згадаєш,

Що бадьорість знову маєш.

А на той рік, як весною

Вкриється земля травою,

Приїжджайте лікуватись,

Будем знову зустрічатись.

Приїжджайте лікуватись,

Будем знову зустрічатись.

Блоха

Вірш і музика Левка Лепкого

Предвічний сотворитель на всякого віку

Сотворив чоловіку товаришку блоху.

Щоб йому докучала в дорозі все життя,

Від розкошів спиняла товаришка блоха.

Ха-ха, ха-ха! Товаришка блоха!

Пані Кібель з панев Манев в сальоні раз сидів,

Солодкі речі правив… при тім аж занімів:

«А в тім перепрошаю, до мамці мушу я».

– Що сталось? – Ніц не сталось, —

Вкусила ’го блоха.

Ха-ха, ха-ха! Вкусила ’го блоха.

«Аб ахт!» – крикнув капітан, – і всьо, як мур стоїть,

Ніхто не ворухнеться, ніщо не шелестить,

Тільки Семен Партика щось задом заверта:

– Що сталось? – Ніц не сталось, —

Вкусила ’го блоха.

Ха-ха, ха-ха! Вкусила ’го блоха.

Професор на катедрі виклади раз тримав

І так він розходився, з нагоди користав.

– А в тім, – заметушився, виклад перерива:

– Що сталось? – Ніц не сталось, —

Вкусила ’го блоха.

Ха-ха, ха-ха! Вкусила ’го блоха.

Бо війна війною

Вірш і музика Левка Лепкого

Бо війна війною, вісьта, вйо!

В тім є Божа сила, гайта, вйо!

Як не заб’є тебе гостра куля,

То копитом місто кулі вб’є кобила.

Або, не дай Боже, вісьта, вйо!

Як заснеш на возі, гайта, вйо!

Впадеш з воза, впадеш та й заб’єшся,

Впадеш з воза та й заб’єшся на дорозі.

А що ще найгірше, вісьта, вйо!

Прийдесь помирати, гайта, вйо!

Бо не можна собі із бабами,

Із жінками, і з дівками ради дати.

Попереду Цяпка, вісьта, вйо!

Під ним шпак дрімає, вісьта, вйо, гайта, вйо!

А як гляне, серце в дівчат в’яне,

А як гляне, серце в’яне, страх збирає.

Попереду Цяпка, вісьта, вйо!

В мапу заглядає, гайта, вйо!

«Чи далеко наша славна кадра,

Чи далеко славна кадра?» – всіх питає.

А позаду сотник, вісьта, вйо!

Руками махає, гайта, вйо!

«Чи далеко славний город Київ,

Чи далеко город Київ?» – всіх питає.

– Ой ти, пане сотник, – вісьта, вйо!

Щось-то не до ладу – гайта, вйо!

Раз ідемо просто на Вкраїну,

Раз ідемо на Вкраїну, раз до заду.

Гей там у Вільхівці

Вірш і музика Левка Лепкого та Романа Купчинського

Гей там у Вільхівці, там дівчина жиє,

Від неї, мов від сонця, проміння ясне б’є.

Сміються карі очі,

Як зорі серед ночі,

Від неї, як від сонця, проміння ясне б’є.

До тої дівчиноньки хорунжий заходив

І в синіх оченятах спокій душі втопив.

Чи в хаті, чи у полі

Він кляв нещасній долі,

І в злості дві ворожі дивізії розбив.

Аж раз у темну нічку, як світ безжурно спав,

Таємними стежками москаль на полк напав.

Як лев, наш Черник бився

Та й він вкінці зморився

І разом з товариством в неволеньку попав.

Тепер він машерує в далекую Сибір,

І очі все звертає до ясних, ясних зір.

А скільки разів гляне,

То Вільховець спом’яне

І дивиться так сумно в синіючий простір.

Горобці

Вірш і музика Левка Лепкого

Сиділи раз на стрісі

Два сірі горобці,

Приятелі сердешні,

Були вони собі.

Гарненькі чепурненькі

Два сірі горобці —

Приятелі сердечні

Були вони собі.

З високого гніздечка

Злетіла раз вона

І поміж ними сіла

Пташина молода.

І хвостиком тріпоче,

І крильцями лопоче,

Пташина – горобчина,

Пташина молода.

В хвилину цю друзяки

Узялися за чуб,

До крові покусались,

Забули дружбу всю.

А всьому цьому винна —

Вина лиш є одна —

Пташина – горобчина,

Пташина молода.

– А звідси вам наука,

Ви, хлопці молоді:

Ніколи не кохайтесь

У дівчині одній.

Бо з цього всього

Вийде історія одна:

Пропаде ваше щастя,

Пропаде, як вода!

Група «Схід»

Вірш і музика Левка Лепкого

Від Сяну аж до гір Кавказу

Пройде преславна

Група «Схід»,

Група «Схід».

Замає прапор наш відразу,

А все вперід, вперід, вперід.

І снилося з ночі дівчині

Вірш і музика Левка Лепкого

І снилося з ночі дівчині,

Що маки в саду процвітали,

Що коні вороні сідлали —

І снилося з ночі дівчині.

І снився сон дивний, нежданий,

Приснився той коник буланий,

І стрільчик приснився коханий

Ах, снився сон дивний, нежданий.

І снився сон дивний, нежданий,

Приснився дівчині коханий,

Що другу цілує, мов п’яний —

Поганий сон снився, поганий.

Із-за гори високої

Вірш Левка Лепкого. Музика Романа Купчинського

Із-за гори високої

Вітер повіває.

Гей! Гей! Молод козаченько

Дома не буває.

Прийшов вже він над Збруч-річку,

Каламутні води.

Гей! Гей! Річко невеличка,

Тяжкі в тебе броди.

Оглянувся позад себе —

Горять наші села.

Гей! Гей! Рідна Україно,

Сумна, невесела.

Йде піхота, йде кіннота,

Котяться гармати.

Гей! Гей! А все галичани —

Кінця не видати.

Поспішають галичани,

Піт їм очі виїв.

Гей! Гей! Генерали кажуть:

«На Київ, на Київ!»

Аж над’їхав сам Тарнавський,

Вдарили з гармати.

Гей! Гей! А вже з комуністів

Сліду не видати.

А в Києві галичанів

Цвітом обкидали.

Гей! Гей! «Слава Україні!»

Гуртом заспівали.

Ішов відважний гайовий

Вірш і музика Левка Лепкого

Ішов відважний гайовий,

До лісу темного.

Ішов відважний гайовий,

До лісу темного.

Назустріч їм дівчинонька,

Така гарна як зіронька,

Він взяв її за рученьку,

До лісу проводив.

Назустріч їм дівчинонька,

Така гарна як зіронька,

Він взяв її за рученьку,

До лісу проводив.

Назустріч їм сарна біжить,

Стежкою попід ліс,

Назустріч їм сарна біжить,

Стежкою попід ліс.

Він вимірив, він вицілив,

В саме серце їй вистрілив,

Ох темна ніч майовая,

Як він її убив.

Він вимірив, він вицілив,

В саме серце їй вистрілив,

Ох темна ніч майовая,

Як він її убив.

Пішов відважний гайовий,

Дивитись, що він вбив.

Пішов відважний гайовий,

Дивитись, що він вбив.

Його мила в крові лежить,

Останні слова говорить:

«Ой милий мій, щось наробив,

Що я вмирать мушу».

Його мила в крові лежить,

Останні слова говорить:

«Ой милий мій, щось наробив,

Що я вмирать мушу».

Набив відважний гайовий,

Рушницю другий раз,

Набив відважний гайовий,

Рушницю другий раз,

Він вимірив, він вицілив,

В саме серце собі встрілив,

Ох темна ніч майовая,

Як він себе убив.

Він вимірив, він вицілив,

В саме серце собі встрілив,

Ох темна ніч майовая,

Як він себе убив.

А соловей малесенький

На гілці щебетав,

А соловей малесенький

На гілці щебетав,

Він бачив все і не сказав,

Як милий з милою прощавсь,

Ох темна ніч майовая,

Як він з нею прощавсь!

Він бачив все і не сказав,

Як милий з милою прощавсь,

Ох темна ніч майовая,

Як він з нею прощавсь!

Казала дівчина

Вірш і музика Левка Лепкого

Казала дівчина, казала,

Що буде вірно кохала,

Що, що, що буде,

За другого не піде.

Що, що, що буде,

За другого не піде.

Як їхав, то вмлівала,

А поїхав – другому дала

Рученьку білую,

Сама пішла під вінець.

Рученьку білую,

Сама пішла під вінець.

Казав мені курат на сповіди,

Щоби я не шукав собі біди:

– Жий, жий, так як я

Все жию без гріха.

– Жий, жий, так як я

Все жию без гріха.

Казав мені курат уважати,

Молодиць не зачіпати:

– Жий, жий! Уважай!

Молодиць не зачіпай!

– Жий, жий! Уважай!

Молодиць не зачіпай!

Коби скоріше з гір Карпатів

Вірш і музика Левка Лепкого

Коби скорше з гір Карпатських з’їхати в долину

І у славі повітати рідну Україну.

Приспів:

Гей, нумо хлопці, враз

Гей, нумо на приказ

Шабельки поострім,

Кульбаки наложім.

Трублять труби на тривогу,

Час нам, вже час у дорогу.

Засвітило ясне сонце, нарід вибігає,

Українське славне військо весело вітає.

Приспів.

Вийшов батько, вийшов рідний, вийшла стара мати,

Вийшла вірна дівчинонька коня напувати.

Приспів.

Ой не можу, родинонько, з тобою остати,

Мій кінь рветься, вперед преться та й не хоче стати.

Приспів.

Колись, дівчино мила

Вірш і музика Левка Лепкого

Колись, дівчино мила,

А був це чудний час,

Як ще любов носила

Десь попід хмари нас.

Ми мріяли, зітхали,

Кохання присягали,

А соловейко тьохкав,

Все тьох, тьох, тьох.

І був би я дівчину

Вірненько так кохав,

І був би я єдину

До серця пригортав,

І був би соловейко,

І був би малесенький

Нам тьохкав на калині

Все тьох, тьох, тьох.

Та десь війна взялася,

І ось який кінець:

Дівчина віддалася,

Я – січовий стрілець.

Таке то в нас кохання,

Закляття, сподівання,

Що в серденьку осталось

Лиш ох, ах, ох.

Маєва нічка

Вірш і музика Левка Лепкого

Маєва нічка леготом дише,

Ген співа соловейко,

Пісня кохання до сну колише,

Ой люлі, моє серденько.

Приспів:

Ой люлі, люлі, люлі,

Спи, серце моє, спи.

До сну колишуть туї,

Ой люлі, серце моє.

Вечора блакит в тіні сховався,

Листя шепоче легенько.

Сон тихий в мрію душі зіллявся,

Ой люлі, моє серденько.

Приспів.

Люлі, серденько, тільки думками

До тебе з поля прилину,

Невинна пісня моя вколише

Тебе в вечірню годину.

Приспів.

Ми йдем вперед

Вірш і музика Левка Лепкого

Ми йдем вперед. Над нами вітер віє,

І рідні нам вклоняються жита.

Від радості аж серце мліє.

За волю смерть нам не страшна!

Від радості аж серце мліє.

За волю смерть нам не страшна!

Ми йдем вперед. Здалека чути гуки.

Гармати б’ють – там воля або смерть,

Не буде більш терпінь, ні муки!

Вперед! Там воля або смерть!

Не буде більш терпінь, ні муки!

Вперед! Там воля або смерть!

Дзвенять шаблі, як ясне сонце, сяють,

Гримлять пісні, аж земленька свята

Дрижить під нами дорогая.

За волю смерть нам не страшна.

Дрижить під нами дорогая.

За волю смерть нам не страшна.

Молитва

Вірш Левка Лепкого.

Музика Михайла Гайворонського

Хай буде слава на висотах,

Хай буде правда на землі!

Благаємо Тебе, Всесильний,

Всевишній Отче Непомильний:

У цей важкий недолі час

Зглянься на нас.

Молоді ми

Вірш Левка Лепкого.

Музика Івана Недільського

Молоді ми і світ нам відкрито,

Перед нами сміється земля.

У житті нам дано полюбити

Верховини, ліси і поля.

Не схиляй голови у знемозі,

Бо зірок не побачиш тоді.

Уперед нам іти по дорозі, —

Світ є гарний, і ми молоді.

Усміхається ніжно до тебе

Та країна, що сповнена див:

Там на горах, поближче до неба

Хтось небачені квіти зростив.

Як орлята, туди ми полинем,

По морях поведем кораблі.

І ніколи у мандрах не згинем —

Світ є гарний, і ми молоді.

Несися мій смутку

Вірш і музика Левка Лепкого

Несися, мій смутку, з вітрами,

Так тихо, тихенько пливи,

Де гори сніжними верхами

Весняні снять любії сни.

Приспів:

Несися, жалю мій, жалю,

Спомином пестливих мрій;

Кохання і муки зажду я розпуки,

Ах, тяжко жить без надій!

Там десь серпентинкою в’ється

Доріжка в сутінню сосон,

Від снігу перлиться і склиться,

А зорі над нами кругом.

Приспів.

А вечір ген, ген горою,

Там зірка алмазом блестить,

Ще гірше такою порою

І з тоски серденько щемить.

Приспів.

Спокою, мій милий, спокою,

Де ти дівся з моєї душі?

Забравсь хтось безслідно з тобою,

А в серцю оставив знімілі пісні.

Приспів.

Ой був то раз веселий час

Вірш Левка Лепкого. Музика запозичена з німецької пісні «O, тannenbaum» («О, ялиночко»)

Ой був то раз веселий час,

Як молодість буяла,

Було в мене щастя-рай,

Недовго то тривало.

Приспів:

В зеленім гаю раз в маю

Сидів я разом з нею…

Місяць світив ген високо

Наді мною і над нею.

Вона мені любов щиру

До серця промовляла.

Тулилася, немов дитя,

І ручку простягала.

Приспів.

Тоді би я був щасливий

В її обіймах вмерти,

А нині в жалю-розпуці

Не можу сліз обтерти.

Приспів.

Ой видно село

Вірш і музика Левка Лепкого

Ой видно село, широке село під горою,

Ой там ідуть стрільці, січовії стрільці до бою.

Іде, іде військо крізь широке поле,

Хлопці ж бо то хлопці, як соколи!

Приспів:

Ха-ха, ха-ха,

Ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!

Дівчино, рибчино, чорнобривко моя,

Вийди, вийди, подивися

Чим скоріше до вікна,

Хлопці ж бо то, хлопці, як соколи!

Ой видно село, широке село під горою,

Ой там ідуть наші стрільці січовії до бою.

Попереду ідуть старші отамани,

Хто охоту має, най йде з нами.

Приспів.

Ой видно село, широке село під горою,

Ой там ідуть наші січовії стрільці до бою.

А хто піде з нами, буде славу мати,

Ми йдем за Вкраїну воювати.

Ой поїхав стрілець

Вірш і музика Левка Лепкого

Ой поїхав стрілець на страшну війну

І поліг у бою він за Україну.

Його вірні друзі, що з ним разом йшли,

Взяли мертве тіло, в Черче принесли.

– Взяли б, товаришу, тебе з собою,

Але спішимося разом до бою.

А старенький батько окопи копав,

Він здалеко бачив, як стрілець упав.

Почав виглядати хто це за один,

Пильніше поглянув, – а то рідний син.

Як пішов до дому, сперся він на тин,

Дружина питає: «Де наш рідний син?»

Назбирав дощечок, збив домовину,

І гірко заплакав: «Сину мій, сину…»

У селі, у Черчі, висока могила,

Ой там спочиває рідная дитина.

А на тій могилі червона калина,

За стрільцем ридає мати і дівчина.

А на тій могилі хрест березовий,

Ой там спочиває стрілець січовий.

А на тій могилі терновий вінець,

Ой там спочиває січовий стрілець.

Прийди до мене

Вірш і музика Левка Лепкого

Бачиш – вже прийшов той час,

Доля розлучила нас,

І осталися надії,

Сподівання, мрії,

Осталася туга.

Скільки чарівних хвилин

Разом ми пережили,

Не забуду я ніколи

Тебе, мій соколе,

Мріє ти моя.

Приспів:

Прийди до мене, як тільки сонечко зайде,

Прийди до мене, як місяць чари розішле.

За всі страждання я відповім тобі коханням,

Прийди до мене – я жду тебе.

Ти приснися хоч у сні,

Пам’ятаєш як у гаї

Ми останній раз ходили

І про щастя снили,

А тепер – дарма.

Скільки чарівних хвилин

Разом ми пережили,

Не забуду я ніколи

Тебе, мій соколе.

Мріє ти моя.

Приспів.

Приїдь до Черча

Вірш і музика Левка Лепкого

Приїдь до Черча, моя кохана,

Тут є чудесна вода сірчана:

Лікує горло, лікує руки,

Щоби не було болю і муки.

Приспів:

Як згадаю тебе, Черче,

То радіє моє серце.

Розцвітай, Опільський краю, —

Кращого, ніж ти, не знаю.

Приїдь до Черча, моє золото,

Бо тут лікує ще і болото.

Чи болить спина, чи болять ноги —

Не буде більше журби й тривоги.

Приспів.

Приїдь до Черча, поп’єш водиці

З джерельця «Льоні» – Левка криниці,

Походиш парком, де ростуть туї,

Тут липи й квіти – усе лікує.

Приспів.

Приїдь до Черча у літню пору

І підіймися на скелю-гору.

Може всміхнеться зіронька рання,

І ти зустрінеш своє кохання.

Прощаюсь, Ангеле, з тобою

Вірш і музика Левка Лепкого

Прощаюсь, ангеле, з тобою,

Прощаюсь, світе мій ясний,

Бо не судилось нам з тобою

Ділити щастя, ночі й дні.

Любив, люблю, любити буду,

В якій не буду стороні.

Повік тебе я не забуду,

Бо ангел щастя ти мені.

А там, ген-ген далеко в полі

Могила заросла травов,

А в гаю соловей щебече

Про нашу першую любов.

А як будеш мене шукати —

Шукай мене серед могил.

Там кожен камінь озоветься

І скаже, хто тебе любив.

Табор «Карпати»

Вірш Левка Лепкого. Музика Ярослави Мазурак

«Карпати» – зветься наш табор,

Бо гори є в таборі.

Нам ясне сонце світить вдень,

Вночі – над нами зорі.

Вночі, вночі, вночі над нами – зорі.

А в спек, жар правдивий чар

Із лісу поспіває:

Отой вітрець – про холодець,

Як десь у ріднім краю.

Як десь, як десь, як десь у ріднім краю.

Є і ставок, а нім вода

Блищить і манить очі,

Дозвілля, справжня свобода, —

Купайсь, як тільки хочеш.

Купайсь, купайсь, купайсь, як тільки хочеш.

Тож пам’ятай, не забувай,

Наш юний милий брате,

Ти літом дім свій покидай

Мандруй в табор «Карпати»,

Мандруй, мандруй, мандруй в табор «Карпати».

Фіалки сині

Вірш і музика Левка Лепкого

Фіалки сині, білі бози,

Гнуться лози,

І любощів, кохання час настав,

Та тільки в мене смуток, біль,

Туга і сльози,

Бо хтось мені дівчину

Любу вкрав.

Гей, гніться, лози,

Смутку сльози!

Нема мені, нема краси,

Нема весни!

І плачте, очі, плачте, сині,

Лийтесь, сльози!

Минули сни,

Весняні любі сни.

Колись весна така була —

Черемха цвіла;

Кущами цвітів гнулася до нас.

Від запаху, від любощів

Душа п’яніла,

Як в казці, був такий

Чудовий час.

Гей, ти дрожала, дрожав і я.

Казала ти: мене бери,

Я вся твоя, я вся твоя,

Життя своє за тебе дам,

Бо смерть разом

Була б розкішна нам!

І місяць, зорі і тумани сині,

Так, як нині,

Я тямлю все цю незабутню ніч.

Де нісся соловейка спів

Тужний в долині.

Спадали роси, наче

Сльози з віч.

Гей, роси, роси!

Коси, коси,

Коси мої, любі мої,

Чорні коси!

Лиця мої, очі мої,

Гей, раю мій,

Як жалко тих,

Як жалко нам надій.

Хай живе великий комтур

Вірш Левка Лепкого. Музика Нестора Нижанківського

Хай живе Великий Комтур наш!

Ми добра, добра йому бажаєм!

І в піснях його все величаєм,

Хай живе Великий Комтур наш!

Антін Лотоцький

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український громадський діяч, учасник національно-визвольних змагань 1914–1920-их років, активний діяч «Пресової Квартири Українських Січових Стрільців», учитель, дитячий письменник, журналіст і видавець Антін Лотоцький народився 13 січня 1881 р. у с. Вільховець, нині Бережанський р-н Тернопільської обл. у родині педагога і письменника Л.Лотоцького. У сім’ї панувала творча атмосфера та український патріотичний дух. Це вплинуло на світогляд хлопчика, сформувало любов до України, до її історії, до свого народу.

Змалку почав складати казки, писати оповідання, віршував. Навчався у Бережанській гімназії, в якій разом із братом Володимиром видавав гумористичний журнал «Небелиці». Під час навчання в гімназії був членом таємного гуртка «Молода Україна». Згодом продовжив навчання у Львівському університеті на філософському факультеті, де історичну тему його літературній творчості прищепив український історик М.Грушевський. Співпрацював з газетою «Діло».

За студентських часів (1907–1910) з’явилися перші друковані літературні твори А.Лотоцького, які були видані Товариством «Просвіта». З 1911 р. викладав у Рогатинській приватній гімназії. У 1946 р. прийнятий до Спілки письменників України.

У його доробку близько 13 книг оповідань, сценічних картин, віршів, повістей.

Перші друковані літературні твори побачили світ за сприяння Товариства «Просвіта» – «Цвіти з поля» (1907 р.), «Ведмедівська попівна» (1909 р.), історична повість з часів Хмельниччини «Триліси» (1910 р.). У творах проявилося життєве кредо молодого письменника – розповідати дітям про події героїчної та складної історії українського народу, виховувати любов до рідного краю.

Разом з М.Угрином-Безгрішним видав «Коротку граматику української літературної мови» (1936 р.). У 1930-их роках твори А.Лотоцького поширювались серед української діаспори, зокрема у США через українську газету «Свобода» (наприклад, книжки для дітей «Роксоляна», «Козак Байда», «Мандрівка Мишки-Гризикнижки по Львові»).

Помер 28 травня 1949 р. у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Засяло сонце золоте

Вірш Антона Лотоцького. Музика Михайла Гайворонського

Засяяло сонце золоте,

Народ збудивсь зі сну,

Усе піднялось, що живе,

Вкраїну боронить свою.

Приспів:

Шумлять, шумлять прапори малинові,

Твої прапори, краю мій,

Ідуть у похід козаченьки,

Ідуть вони у славний бій

Вставаймо, браття, як одни,

Свій край оборонить,

Бо ми не хочемо в ярмі

Під жодним паном жить.

Приспів.

Лунає клич, зове грімкий

Вірш і музика Антона Лотоцького

Лунає клич, зове грімкий,

Вперед у бій, у бій святий,

У бій, у бій за рідний край,

За нарід свій в ряди ставай.

Приспів:

Україно! Спокійна будь.

Україно! Спокійна будь:

Тверда, як сталь, стрілецька грудь,

Тверда, як сталь, стрілецька грудь.

Пройшли Дністер, Дніпро пройдем,

Не станем, поки не дійдем,

Де Дону і Дінця береги,

Й Кавказу гордії верхи.

Приспів.

І станем там, ми – Січ нова,

Стрілецька «Січ», кріпка, сильна,

І муром там будем тобі,

Стрільці, Вкраїно, січові.

Приспів.

За муром сим безпечна ти,

Дріжати будуть вороги,

Бо поки кріс у нас в руках,

Все ворог мати буде страх.

Приспів.

За муром цим щаслива ти,

Україно, по всі віки,

Вітать будеш лиш волі рай,

Лиш щастя квіт, краси розмай.

Осип Маковей

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український поет, прозаїк, публіцист, критик, літературознавець, перекладач, редактор багатьох періодичних видань, педагог, громадсько-політичний діяч Осип Маковей народився 23 серпня 1867 року в м. Яворові, нині Львівської області, в сім’ї кушніра. Після початкової школи у рідному місті навчався у 1879–1887 роках у Львівській ґімназії. В 1887–1893 роках студіював філософію у Львівському університеті. На цей час припадають його перші літературні спроби. Створені ще на шкільній лаві переклади з Овідія і Гайне, як і вірш «Заказані яблука», Іван Франко опублікував у газеті «Зоря». Відтоді Маковей друкується у провідних українських журналах і альманахах.

1895 року з’явилася його перша збірка віршів «Поезії». За нею виходять у світ збірка «Подорож до Києва» (1897), спрямована проти псевдопатріотичних галицьких політиків сатирична поема «Ревун» (1911 р.) і багато поетичних циклів у періодиці («Сум і глум», 1896 р., «Гірські думи», 1899 р., «Строфи», 1911 р.).

Після закінчення університету О.Маковей присвятив себе журналістиці: був співробітником львівської «Зорі» в 1895–1897 роках, працював головним редактором газети «Буковина», яка набула під його керівництвом широкого резонансу у слов’янському світі. Тут публікувалися буковинські автори О.Кобилянська, Є.Ярошинська, І.Бажанський та інші.

Наприкінці 1897 р. запрошений на посаду редактора новоствореного львівського часопису «Літературно-науковий вісник», де співпрацював з І.Франком, М.Павликом, В.Гнатюком, М.Грушевським.

Навесні 1899 р. отримав державну стипендію для молодих письменників у Віденському університеті, де слухав лекції відомих славістів і займався науковими дослідженнями.

1899 р. письменник повернувся на Буковину: викладав україністику в учительській семінарії, в Чернівецькому університеті. Тут захистив дисертацію про українського поета і прозаїка П.Куліша, сприяв популяризації буковинських поетів Ю.Федьковича, С.Воробкевича, О.Кобилянської та інших («Матеріали до життєписі Осипа-Юрія Гординського (Федьковича)», 1910 р., «Життєписа Осипа-Юрія Гординського (Федьковича)», 1911, упорядкування зібрання творів Федьковича і Воробкевича). З кінця XIX століття Маковей творив переважно як прозаїк («Весняні бурі», 1895 р., «Клопоти Савчихи», 1896 р., «Наші знакомі», 1901 р., «Оповідання», 1904 р., «Ярошенко», 1905 р., «Пустельник з Путни», 1909 р., тощо).

У повісті «Ярошенко» описано події Хотинської війни 1620–1621 років. 1907 р. у газеті «Діло» Осип Маковей писав: «Ся війна описана майже день по дневі в різних пам’ятках і студіях. Усе це я уважно прочитав, а крім того, їздив ще в Бессарабію над Прут та над Дністер і в Кам’янець-Подільський подивитися на терен війни. Се дало основу повісті, і сю основу я міг лише у дрібничках змінити». Серед першоджерел, які використав Маковей у роботі над повістю, одне з найголовніших місць належить «Історії Хотинського походу» (1646) Якова Собеського – безпосереднього учасника Хотинської війни, одного з комісарів польської армії. В оповіданнях і новелах письменник змальовував важке життя галицьких і буковинських селян, будні мешканців маленьких містечок, картини української історії.

Він зробив вагомий внесок у вивчення історії українського суспільного руху та громадської думки. Брав участь у заснуванні багатьох буковинських «Січей». Його перу належить і низка поезій, що стали згодом січовими та стрілецькими піснями. Зокрема, ще в 1901 р., перебуваючи під враженням перших успішних кроків січового руху в Галичині, написав високоідейний патріотичний вірш «Ми гайдамаки», який за короткий час став однією з найпопулярніших січових пісень. У ньому поет намагався показати неперервність зв’язку поколінь борців за волю України рядками «…йшли діди на муки, підуть і правнуки. Ми за народ життя своє дамо!» У творі чітко сформульована національна ідея: «…Воля Вкраїни, кривджених добро…» – одна з головних засад січового руху, а також наголошується на засобах її досягнення: «…Наша присяга, Бог, честь, відвага» і «…Не боїмось куль, ножів, ні огня».

1910 р. через напружені стосунки з деякими духовними провідниками українських кіл (викривав у сатиричних творах) покинув Чернівці; жив до 1913 року у Львові, викладав у жіночій гімназії (семінарії).

З 1913 р. до своєї смерті письменник обіймав (за винятком воєнної цезури) посаду директора вчительської семінарії у галицько-подільському містечку Заліщики. Під час Першої світової війни служив військовим кореспондентом, поштовим цензором в австрійському війську.

У віршах, новелах, нарисах воєнних і повоєнних літ Маковей показував жорстокість фронтових боїв, трагічну долю російських і австрійських українців, які почувалися етнічно спорідненими, проте мусили стріляти один в одного («Кроваве поле», 1921 р.). Письменник вірив у краще майбутнє українського народу і своєю багатогранною діяльністю наближав його. В лютому 1921 р. польська влада заарештувала Маковея за «українізацію» своєї гімназії й на декілька тижнів ув’язнила в Чортківській тюрмі.

Маковей перекладав з багатьох мов, збагатив українську літературу своїми інтерпретаціями творів польських (Адам Міцкевич, Генрик Сенкевич, Еліза Ожешко, Стефан Жеромський), німецьких (Генріх Гейне, К.Ф.Майєр), австрійських (Г.Зудерман, М.Ебнер-Ешенбах), данських (Й.П.Якобсен), французьких (Гі де Мопассан, Альфонс Доде, Еміль Золя, Е.М.Прево), англо-американських (Марк Твен, Джером Клапка Джером) авторів.

Помер Осип Маковей 21 серпня 1925 р. у м. Заліщиках, нині Тернопільської області, де й похований.

В горах грім гуде, хоч зима паде

Вірш і музика Осипа Маковея

В горах грім гуде, хоч зима паде,

Землю спороли гармати.

Гримить війна, дуднить луна,

Дрожать ранені Карпати.

Хто живий, вставай боронити край,

Вкритий огнем і мерцями,

Не буде тобі сумно у борбі

Між Січовими стрільцями.

Лютий кат прийшов проливати кров,

Взяти народ наш в неволю.

І море сліз у край приніс,

Розбій і смерть, і недолю.

Та вступився кат із верхів Карпат,

Втік, наче вовк, манівцями,

Або тут і впав, як у бій попав,

Із Січовими стрільцями.

Січові стрільці за свій край борці,

За свою рідню і свободу

За них борба – се їх журба

І дорогого народу

І ряди могил не візьмуть їх сил,

Ворог тут б’ється з серцями,

Лицаря уб’є, думка ожиє

Між Січовими стрільцями.

Хто ж бо там іде і перед веде?

Диво! Се наші дівчата!

Личко, як мак! Кругом козак —

Душа стрілецька завзята.

Не цілуйте їх! На війні се гріх,

Ви уберіть їх вінцями!

Слава тим дочкам, щирим козачкам,

Між Січовими стрільцями.

Ми гайдамаки

Вірш і музика Осипа Маковея

Ми гайдамаки, ми всі однакі,

Ми ненавидим вороже ярмо,

Йшли діди на муки, підем і правнуки,

Ми за народ житє своє дамо.

Не тішся, враже! Сотня поляже,

Тисяч натомість стане до борби.

За чорну зневагу склали ми присягу:

Вести борбу – поневолені раби.

Наша присяга: правда, відвага.

Воля Вкраїни, скривджених добро —

Ними ся клянемо, пок живі будемо,

Ломить, палить кайдани й ярмо.

Пірвем кайдани, які тирани

Кріпше і кріпше сковують щодня,

Бо ми гайдамаки местники завзяті.

Не боїмося куль, ножів, ні огня.

Дмитро Макогон

Український письменник, культурно-освітній діяч, батько Ірини Вільде, Дмитро Макогон народився 28 жовтня 1881 р. у м. Хоросткові, тепер смт Гусятинського р-ну Тернопільської обл. Навчався в гімназії Тернополя, 1902 р. виключений за агітаційну підтримку І.Франка під час виборів до Райхсрату Австро-Угорщини. 1902 р. закінчив учительську семінарію в Заліщиках (екстерном). У 1914−1918 роках перебував на італійському фронті. На буковинській царині української літератури перших десятиріч XX ст. був великим приятелем січового руху. Завдяки його активній допомозі було засновано «Січі» у сільських громадах Чорнівки, Лукавця, Веренчанки. У цих та багатьох інших буковинських громадах письменник неодноразово влаштовував безкоштовні курси для неписьменних січовиків. Д.Макогон був одним з найвідоміших авторів популярних січових пісень. Його поезії здебільшого відзначалися високою ідейністю та патріотизмом, закликом до боротьби за кращу долю свого народу: «…Гей до борби, народе мій, За давну честь, за волю! Одна борба лиш поліпшить Твою незавидную долю», і користувалися підтримкою серед буковинського січового селянства.

Д.Макогон став автором січової пісні-маршу «Гей, у „Січ“!», яка виконувалася на мелодію знаменитого Франкового гімну «Не пора, не пора!» Її лаконічна відповідність сутності січового руху: «„…Гей, у „Січ“, гей, у „Січ“, гей, у „Січ“!“ Приступаймо старі й молоді! Хай щезає недоля народная пріч, Як той камінь у бистрій воді!..» Маршовий піднесений ритм, героїчність імпонували січовій молоді, і пісня стала народною. Більшість січових пісень Д.Макогона служила своєрідною січовою агіткою та доступним для селян роз’ясненням програмних документів січового руху. Вони були яскравим виразником української національної ідеї, яка полягала в прагненні побудови українцями власної державності в найближчому майбутньому, закликом до самопожертви за українську справу.

У 1913 р. за прикладом поляків було створено у Львові ще одне українське парамілітарне об’єднання-товариство «Українські січові стрільці». Базою для створення й діяльності «Січових стрільців» були «Січі», з якими українських письменників єднали тісні взаємини. Тому вони активно підтримали й пішли на співпрацю з новоствореною парамілітарною організацією. Зокрема, 16 грудня 1912 р. до комісії з розробки статуту товариства було залучено відому поетесу К.Малицьку, а серед організаторів стрілецьких товариств на Бориславщині варто відзначити Л.Лепкого. На прохання К.Трильовського, доставкою січових і стрілецьких одностроїв та іншої амуніції займався громадський діяч Я.Вінцковський, відомий як січовий поет Я.Ярославенко.

На Буковині Д.Макогон був співзасновником педагогічного журналу «Каменярі» (виходив 1911–1914, 1921–1922 років), співвидавцем журналу «Іскра» (1907 р.), сатиричного журналу «Щипавка» (1922 р.). Співпрацював з журналами «Жало», «Оса», «Зеркало» та іншими. До 1956 р. працював учителем на Буковині (1903–1914, вчитель Української гімназії у Чернівцях, 1919–1922) та Галичині (1923–1956 роки; зокрема, в Ходорові, де вчив української мови).

Разом з дружиною Адольфіною був діяльним членом читальні «Просвіти» в Княгинині. 23 листопада 1924 р. обраний головою читальні та членом філії в Станіславові.

Помер 7 жовтня 1961 в Івано-Франківську, де й похований.

Гей, наш батько кошовий

Вірш Дмитра Макогона. Музика народна

Гей, наш батько кошовий, добру славу має,

Про Січ свою день і нічку по-козацьки дбає.

Приспів:

Січ наша, на всі гори,

На всі доли товариство, гей!

Галагігі, галагігі, галагігі, га!

Як лиш вийдем на майдан, козаки добірні,

Сивоусі і безвусі, – всі у Січи рівні.

Приспів.

Як лиш вийдем на майдан, станемо рядами,

Чорні духи утікають перед козаками.

Приспів.

Най втікають вороги в свої темні нори,

Бо Січ наша плугом правди Україну зоре.

Приспів.

Переоре рідний край, засіє пшеницю,

Тоді зложить топірці всі в хаті на полицю.

Приспів.

Від Кубані зоре край аж до ріки Сяна,

Україну побудує без попа, без пана.

Гей у Січ

Вірш Дмитра Макогона. Музика народна

Прийде пора, народний кате,

Добро загарбане віддаш…

Не знає наша Січ прохати!

Хто проти Січи, – воріг наш.

Наша Січ, славна січ!.

Гей у Січ, гей у Січ, гей у Січ!

Приступаймо старі й молоді.

Най щезає недоля народная пріч,

Як той камінь у бистрій воді.

Гей у Січ, гей у Січ, гей у Січ!

Хто бажає позбутись біди.

Хто зазнав вже нещастя і злиднів безліч

На пораду до Січи іди.

Гей у Січ, гей у Січ, гей у Січ!

Там завзяття сталить нашу грудь,

Як лиш хочеш прогнати безпросвітну ніч,

Рідний брате, січовиком будь.

Гей у Січ, гей у Січ, гей у Січ!

Хто Україні хоче служить

І утерти слезу з темних народніх віч,

Під прапор січовий най спішить,

Гей хлопці-молодці ступаймо у Січ,

Січовиком бути – найкращая річ!

Там всі козацькі діти,

До жерела просвіти,

До Січи йдуть гуртом.

Чи ж то теє товариство

Вірш Дмитра Макогона. Музика народна

Чи ж то теє товариство

Що піп виклинав?

Та й староста з жандармами

Його розганяв?

Приспів:

Гей! Гей! тримаймося,

Вороженькам не даймося,

Побіда буде!

Один дав би нас у пекло,

Другий в кримінал,

А знов інший з глузду сходить,

Що хлоп радикал.

Приспів.

Най всі темні й чорні духи

Дадуть нам спокій,

Хлоп вже нині не худоба,

Має розум свій.

Приспів.

Ми лиш хочемо для себе

Право се найти,

Що його нам зрабували

Вороги-кати.

Приспів.

Ми не можемо держатись

Всіх попівських рад,

Ми самі завести хочем

В світі кращий лад.

Приспів.

Знайте наші вороженьки,

Що ми козаки,

І за нарід український

Віддамо й життє.

Як Січ наша повстала

Вірш Дмитра Макогона. Музика народна

Як Січ наша повстала,

Чорних духів злякала…

Гей-же ви, вороги,

Знищим вас до ноги, —

Ми козаки!

Довго ми вам терпіли,

Аж нас злидні присіли!

Та тепер не пора

Пити кров козака, —

Гей вороги!

В нас, нащадків козацтва,

Хороброго юнацтва,

Та сама кров пливе…

Наша Січ най живе,

Слава її!

Костянтина Малицька

(Віра Лебедова)

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Українська письменниця, педагог, діячка культурно-освітніх товариств у Галичині Костянтина (Констанція) Малицька народилася 30 травня 1872 р. у с. Кропивнику (тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл.) у родині греко-католицького священика. Працювала під псевдонімами та криптонімами: Горський Стефан; Кропивницька Віра; Лебедів Віра; Лебедова Віра; Лужанська Віра; Чайка Дністрова; Растик; Vanellus; Кр. Софія; В. Л.; К.; К. М.; К. М…; к. м.; М.; М-а; М-ка К.; Віра Л.

К.Малицька була яскравим, незламним та відданим прихильником товариства «Січ», заснованого 1900 року К.Трильовським – адвокатом, доктором права, депутатом віденського парламенту, послом Галицького сейму, засновником січового руху в Галичині. Січові поети-піснярі компонували тексти власних творів на відомі й популярні серед рідного народу мелодії. Такі вірші були не просто відмінними від прототипу, а підкреслено конфронтуючими з ним. Господь щедро наділив К.Малицьку й поетичним даром, вона проявила себе ще й талановитою пісняркою, яка більшість своїх січових пісень створила на основі інших, тоді популярних. Первістком стала знаменита «Чом, чом, чом, земле моя…», написана на мотив тогочасної салонної пісні «Чом, чом, чом, дівчино, знов…» Вірш поетеса створила 32-річною, в 1904-му, працюючи у Лужанах. Він покладений на музику композитором і хоровим диригентом Д.Січинським, який натхненно працював тоді у Станіславові. З цією піснею вже через десяток літ учні К.Малицької ставали до лав Українських січових стрільців.

Перша світова війна стала поворотним моментом в долі К.Малицької. Ще будучи зачинателем фонду «На потреби України» в 1912 році спільно з М.Білецькою вона помагала багатьом творчим та суспільним діянням української громади, а з часів війни цей фонд став матеріальною допомогою для Українських січових стрільців. Воєнна кампанія, а особливо участь в ній першої суто української військової формації, надихнула Костянтину на чималий пласт патріотичних пісень, які миттєво розійшлися поміж «січовиків». Але короткотермінове захоплення Галичини російськими військами – перервало життєвий запал Малицької. Якимсь чином, вона не встигла виїхати з прифронтової смуги й була захоплена царськими посіпаками, які довго не панькалися з українською учителькою та відомою поетесою-січовичкою – миттєво спровадили її подалі від українських терен. Закинувши палку українку за тисячі верст від України – вони мали намір Сибіром зломити її морально – але не на ту напали. Енергійна будителька народних мас й тут знайшла собі раду – згуртувавши численних українських переселенців навколо їх духовного стрижня – мови. І зорганізувала однодумців на заснування української школи в далекім Сибіру і стала першою вчителькою «Української школи імені І.Котляревського».

Саме за своє українство 1915 року її арештували «московські брати» і після трьох місяців допитів вислали до Сибіру: «українізуй там ведмедів, якщо виживеш!» Не лише вижила ця енергійна та мужня жінка, а й почала українізовувати Сибір, заснувала 16 українських шкіл!

Але й творчість свою вона не полишала, хоча все те написане було в щоденник та пройняте тугою за Батьківщиною. А в 1921 році заходами К.Малицької та її українських учнів школа дала в Красноярську перший український Шевченківський концерт, від якого були в захваті всі його учасники. І того ж, 1921 року, доля усміхнулася до Костянтини й вона отримала змогу повернутися в Галичину.

К. Малицька, сильна духом жінка, має власний погляд щодо мети людського існування:

Сильні тілом, завзятущі духом,

Викуємо плем’я молоде,

Що не впаде під катів обухом

І на службу зраді не піде.

Розіб’є кайдани, відворожить тьму,

Верне Україні свободу!

У радянський час, з 1939 р. вона працювала старшим бібліографом Наукової бібліотеки імені В. Стефаника, укладала універсальний покажчик дитячої літератури. Зацькована владою, вона померла самотньо 17 березня 1947 року в Львові, похована на Личаківському цвинтарі.

«Пора! – писала в одній зі своїх статей К.Малицька, звертаючись, насамперед, до українського жіноцтва. – Великий час настав зараз, щоби з’єдналися усі серця жіночі в могутню силу, пора подати руку до великої боротьби і великої праці за народ». Як не дивно, сказане актуально досі.

Вгору прапор!

Вірш Віри Лебедової (Костянтини Малицької). Музика народна на мотив пісні «Забудь же, доню, про нього»

Високо стяг наш піднесім,

Прапор наш малиновий,

Ставаймо в гурт усі при нім

До бою всі готові.

Хто хоче щастя, свободи,

У кого орла крила,

До нас у Січ, до нас в ряди,

У злуці міць і сила.

Як скріпне тіло й дух зросте,

Могутньою Січ стане,

Колишня слава оживе,

Рабства пірвем кайдани.

Сини катованих батьків,

Під стяги Січовії!

Не зломлять з’єднаних борців

Ворожих сил затії.

У карних кадрах наша рать

Готова щохвилини

Боротися, життя віддать

Для щастя України.

І щастя те добудем ми

Роками трудів, бою,

Щоб наших нащадків сини

Втішалися свободою.

Взяв би я бандуру

Вірш Віри Лебедової (Костянтини Малицької). Музика народна

Взяв би я бандуру, настроїв, заграв,

Щоби голос пісні до небес лунав.

Нивами, водами понад лугів цвіт,

Гей летіла б пісня у далекий світ.

Линула би пісня, мрій моїх дитя,

Між зневіру внесла новий клич життя.

До борби кріпила за добро, красу,

За бездольний нарід, за справу святу.

Линула би пісня, гей той цвіт вишень,

Солодка як мрія, палка як огень.

А де б не торкнулась крайчиком крилець,

Там спливала б радість, до сумних сердець.

З новим роком

Вірш Віри Лебедової (Костянтини Малицької). Музика народна

Новий рік! Новий рік!

Сходить в хмарці з неба,

Кому щастя, кому втіхи,

Нам любови треба.

Щоб у братній збиті гурт

Всі за одно стали,

Разом руки, разом серця

Долі добували.

Новий рік! Новий рік!

Розпускає крила,

Кому сниться на них слава,

А нам духа сила.

Сили духа, гарту серць!

Щоб не впасти в бою,

А упавши, встати знов

З силою новою.

Щоб у пітьмі, хоч би нас

Вража сила жерла,

Серед громів в небо бив

Гимн наш: Ще не вмерла!..

Марш соколів

Вірш Віри Лебедової (Костянтини Малицької). Музика Ярослава Ярославенка

Соколи, соколи, ставаймо в ряди,

Нас поклик «Борімось!» взиває.

В здоровому тілі здорові душі

Де сила, там воля вітає.

Як славно бувало, козацькі сини,

Боролись до смерти, загину,

Боротись будемо, Соколи всі ми,

За нашу святу Україну! Як ну!

Гей, хлопці-молодці, як мур всі тверді,

Погляньте на стяг наш угорі:

«Усі за одного, один за усіх!»

Сіяє на нашім прапорі.

Доволі ходили в ярмах вже діди,

Доволі згинали нам спину,

Лиш смілим завзяттям поставлять сини

Вільну, самостійну Вкраїну!

Марш січовий

Вірш Віри Лебедової (Костянтини Малицької). Музика Ярослава Ярославенка

У «Січі»! У «Січі»! Гуртуймось, брати,

Най слава козацька востане,

Най клич наш побудить дрімучі хати,

Взиває зривати кайдани.

Боролись завзято колись-то діди,

Кістками степи укривали,

В котлах розжарених палились вони,

На палях у турка конали.

До бою! До бою зве поклик і нас,

Та не на рушниці, шаблюки,

Інакша днесь збруя, інакший бо час —

В нас збруя просвіти і злуки.

Доволі сварились колись-то діди,

Пора нам єднатися нині,

Лиш в лучності сильні добудугь сини

І волі, і щастя Вкраїні.

Гей, хлопці-молодці, як мур всі тверді,

Погляньте на стяг наш там вгорі;

«Усі за одного, один за усіх!»

Сіяє на нашім прапорі.

Доволі ходили у ярмах діди,

Доволі згинати й нам спину,

Лиш смілим завзяттям поставлять сини

Вільну, самостійну Вкраїну!

Ой там, на Вкраїні

Вірш Віри Лебедової (Костянтини Малицької). Музика Михайла Гайворонського

Ой там на Вкраїні,

В степу над шляхом,

Чорніє могила

З похилим хрестом.

А вдома дівчина

В’яне вся з журби, з туги:

«А де ж ти, козаче?

Вернися, вернись!»

А шепче з-за вітру

Трава молода:

«Нехай не ридає

Дівчина сумна.

Бо хто за свій нарід

Дав життя дороге,

Той в Бога щасливий

І славен буде».

Поставали козаченьки

Вірш Віри Лебедової (Костянтини Малицької). Музика народна

Поставали козаченьки

Довгими рядами,

Загриміли сурми, труби

На бій з ворогами.

А як ішли козаченьки

До славного бою,

Зашуміли всі прапори

їм над головою.

А як в бій йшли волі, слави

Славно добувати,

Присягали краще згинуть,

А стяг не віддати!

Присягали за Вкраїну

Життя положити

І кайдани ворожії

З Матери здоймити!

Пішли в похід козаченьки,

Тільки стяг ще мріє…

А за ними буйний вітер

По могилах віє…

Січовий поклик

Вірш Віри Лебедової (Костянтини Малицької). Музика народна на мотив «Мир вам браття»

Не миритись, милі братя,

А боротись нині нам,

Бо шаліє кат завзятий,

Смерть голосить козакам.

Гей, у бій ставаймо разом,

Грудь при груди до ряду!

Кров життя не жаль віддати

За народ і Вітчину.

Гей, у «Січи» товариство!

Кличе сурма кошова,

Най воскресне запорожців

Давна слава та грімка.

Разом, братя, під прапор наш,

Най нас клич єго веде;

Тілько смілі пут не знають,

Тілько смілих воля жде!

Січ в поході

Вірш Віри Лебедової (Костянтини Малицької). Музика Дениса Січинського

Сурма грає, в ряд ставай!

Червоніє ленти цвіт.

Позір молод хлопче май!

Вправо! Вліво! Січ в похід!

Маршерують, піснь лунає,

Підоймає в жилах кров,

В такт оден всім серце грає,

Спільна думка морщить бров.

В’ються наче довгий змій,

Курінь в похід! Крок держи!

Мов герої йдуть на бій

Та не крови, не з людьми.

Як ударить дзвін тривогу,

Як затліє стріха хат,

Линуть хлопці на підмогу,

Чи там ворог, чи там брат.

Наче в танець Січовик

У огнисту скаче піч,

Бо до жару з діда звик,

Бо страху не знає «Січ».

А за труд свій, за посвяту,

Лаврів слави не беруть.

Бо найкращу дасть їм плату

Власне серце, власна грудь.

Чом, чом, чом, земле моя

Вірш Костянтини Малицької. Музика Дениса Січинського

Чом, чом, чом, земле моя,

Так люба ти мені,

Так люба ти мені?

Чом, чом, чом, земле моя,

Чарує так мене

Краса твоя?

Чим, чим, чим манить мене

Пташні твоєї спів,

Пахучий цвіт лісів?

Чим, чим, чим манить мене

Вода річок твоїх,

Що тут пливе?

Тим, тим, тим, дитино, знай,

Що тут ти вперше світ

Уздріла з ранніх літ.

Тим, тим, тим, дитино, знай,

Що води ті й ліси —

Твій рідний край!

Чом, чом, чом, земле моя,

Так люба ти мені,

Так люба ти мені?

Тим, тим, тим, дитино, знай,

Що води ті й ліси —

Твій рідний край!

Юліан Назарак

Український поет і художник, хорунжий війська Українських січових стрільців, учасник «Пресової квартири УСС» Юліан Назарак народився 1893 р. у с. Черкавщині (нині Чортківського р – ну Тернопільської обл.) у селянській родині. Ще малим хлопчиною навчився читати і любив малювати. На нього звернув увагу парох сусіднього села о. Маріян Крушельницький. За його настановою та підтримкою Юліан навчається у Станіславській гімназії (тепер – м. Івано-Франківськ). Після успішного завершення навчання вступає до Краківської академії мистецтв. Будучи студентом, цікавиться життям в Галичині. Одним із перших відгукнувся на заклик Головної української ради, що представляла інтереси українського народу в Австрійській імперії, до створення військового формування для боротьби за волю України. У складі Українських січових стрільців Юліан вирушає на фронт і бойове хрещення отримує в Карпатах. Тут, на Бескидах, він написав пісню, що пізніше стала закликом до бою:

Хлопці, алярм! Гей, ставаймо!

Вже найвищий час!

Наступають на три шляхи

Москалі на нас.

Першим і важливим успіхом легіону була битва на горі Маківці. У цьому бою Українські січові стрільці воскресили бойову славу козацької доби, показали стійкість стрілецького духу і глибоку віру у власні сили. Дорогою ціною заплатили стрільці за цю перемогу. Вони втратили 42 убитими, 76 пораненими і 35 полоненими. Серед поранених був і десятник Ю.Назарак.

Після одужання Юліан є активним учасником «Пресової квартири УСС», що об’єднувала в своїх рядах людей з літературно-мистецьким хистом, організовувала і спрямовувала духовне, культурне та творче життя легіону. Він написав гумористичну стрілецьку оперу «Штурм на полукіпки», ряд пісень, як от: «Слава, слава, отамане», «Нема в світі кращих хлопців», «Ми до штурму багнети наложім» та інші. Мелодію до них склав диригент духового оркестру підхорунжий Михайло Гайворонський, уродженець Заліщиків. Юліан також написав низку художніх полотен, серед них – картина на тему боїв під Семиківцями, що над річкою Стрипою. Хорунжий Українських січових стрільців Юліан Назарак нагороджений двома медалями за хоробрість.

Загинув на фронті у 1916 році.

Нема в світі…

Вірш Юліана Назарака. Музика Михайла Гайворонського

Нема в світі кращих хлопців

Над січових добровольців.

Як йдуть в бій, то співають

І зі співом умирають,

Гей, гей, наші славні добровольці!

Йдуть на приступ гострим крісом

Поборотись навіть з бісом.

Хоч їм кулі в очі свищуть,

Рій ворожий вістрям нищуть,

Гей, гей, рій ворожий вістрям нищуть!

Нема в світі кращих хлопців

Най січових добровольців.

Добровольці добре знають,

За що б’ються і вмирають,

Гей, гей, наші славні добровольці!

Хлопці, алярм!

Вірш Юліана Назарака. Музика Михайла Гайворонського

Хлопці, алярм! Гей, вставаймо,

Вже найвищий час!

Наступають на три шляхи

Вороги на нас.

Най повстане Україна,

Як море заграє,

І прапор блакитно-жовтий

Вгорі засіяє.

Іван Петришин

Іван Петришин (Любомир Селянський, 1850–1912) був народним учителем в селах Почапи, Білий Камінь, Кути Золочівського і в Підбірцях – Львівського повіту. Про те, як бідувало наше учительство, ілюстрацією став випадок в житті: одного разу занедужала його дитина, а грошей – жодної копійки… Ні що продати, ні десь позичити!.. Останнім маєтком була гарна коса дружини учителя… Не було іншої ради: жінка відтяла косу, продала її та купила для хворої дитини ліки.

Учителював у приватній «Рідній школі» в Яблунові, Печеніжині, Коломиї… 1912 р. зорганізував Виставу Домашнього Промислу.

Окрім своєї фахової праці, редагував у Коломиї журнал для вчителів «Прапор», співпрацював у гумористичних і громадсько-політичних часописах «Комар», «Дзеркало», «Хлопська правда», «Зоря», «Календар для народу», «Запорожець», популяризував козацько-січові ідеї, створив низку січових пісень із характерними мотивами соціального спрямування та ідеї соборної державності України. Він знаний як поет, народний учитель, січовий пісняр, автор поезії у стилі співомовок Степана Руданського, а також оповідань і наукових статей. Оповідання Любомира Селянського «Орлеанська дівчина» складається з 12 частин, в яких автор спершу коротко характеризує Жанну д’Арк та її подвиг, так би мовити, ознайомлює читача із героїнею, а потім розповідає історію її життя та смерті.

Писав поезії в стилі співомовок Степана Руданського, також оповідання і наукові статті, був співробітником гумористично-сатиричних газет «Зеркало» і «Комар» у Львові, дописував до «Хлопської правди» і «Зорі». Написав до «Січей», під псевдонімом Любомир Селянський, гарні вірші до відомих мелодій.

Родинного щастя він не зазнав, найближча рідня (дружина і двоє діточок) повмирали. На схилі віку перебрався з Золочівщини в Коломийщину, де ним опікувалася, наче батьком, молода вчителька. Вона й поховала його у Гвіздці в 1912 р.

Наш меч і клич

Вірш Івана Петришина. Музика на мелодію пісні «Де згода в сімействі»

У Січі! У Січі!

Єднаймось, брати!

Лиш в них красшу долю

Ми зможем найти…

За правду і волю,

За красшую долю

Віддаймо життя…

Наука і праця —

Се наші мечі!

А правда і воля —

Се наші кличі.

А в правді, в науці,

У січовій злуці

Побіда буде!

Нумо, братя, поки час

Вірш Івана Петришина. Музика народна

Нумо, братя, поки час

Закладаймо «Січ» у нас!

Щоб і з нашого села

Всяка нужда утекла.

Щоб з села, щоб з села

Всяка нужда утекла.

Бо найкраща нині річ

Закладати всюди «Січ»,

Перед нею має страх

І кацап і гордий лях!

Ах, ах, ах, має страх

І кацап і гордий лях!

Січ нам силу тіла дасть,

В своїй хаті свою власть,

На погибель ворогам,

А на славу козакам!

Ой нам, нам! Ой нам, нам!

Невмиручим козакам!

Січ хоронить від огню

Рідну хату і сім’ю,

І рознесе світла грань

Від Попраду за Кубань.

Світла луч, світла грань

Від Попраду за Кубань!

Січ розжене темноту,

Запакуєм там і ту,

Як лиш єдність злучить нас,

То настане волі час.

Бо вже час! Бо вже час!

Щоб настала воля в нас!

В нас є сила, лише спить,

Натерпілись ми досить:

Пробудім ю з сего сну,

А поборем всю біду!

Ой ду, ду! Ой ду, ду!

А поборем всю біду.

Най нас згорне всіх любов

Під січову хоругов,

З нею підем і в огень

В темну нічку, в білий день!

Гень, гень, гень! І в огень!

в темну нічку, в білий день!

Заспіваймо пісні

Вірш Івана Петришина. Музика на мелодію пісні «Прогуляєм цю ніч»

Заспіваймо пісні, товариші мої!

Заховаймо журбу на самім серця дні…

Приспів:

Заспіваймо пісні, товариші мої!

На журбу ворогам, на радість Вітчині.

Скиньмо смуток з душі, любі товариші!

Заспіваймо пісні на розраду собі.

Та згадаймо давну нашу бувальщину,

Наших славних борців за рідню Вітчину.

Гей, згадаймо борців, лицарських козаків,

Що поклали життя за свободу братів.

Най же пісні пливуть, най гріють нашу грудь!

Всьо нам взяли враги, пісні лиш не возьмуть.

Най лунає наш спів і про тих кобзарів,

Що будили зі сну України синів.

Помянім Тараса, Генія-кобзаря,

Що неволю терпів за свій люд від царя.

Та згадаймо ще тут і весь робочий люд,

Пошануймо єго піт кровавий і труд!

Слава чесним борцям! Ганьба лютим катам!

Що п’ють кров їх і піт, а не знимуть кайдан…

Ми ж єднаймось усі, діти одной сім’ї!

А буде сила в нас, побідимо в борбі.

А як вже побідим, заспіваєм наш гимн:

Ще не вмерла! – а враг щезне тоді мов дим…

Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,

Ще нам братя молодії усміхнеться доля…

Кирило Трильовський

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Відомий галичанин, адвокат, доктор права, громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, основоположник і один із засновників Української радикальної партії та Селянсько-радикальної партії Східної Галичини, депутат віденського парламенту, посол Галицького сейму, публіцист, журналіст, видавець, засновник товариства «Січ» і січового руху в Галичині Кирило Трильовський (6 травня 1864, с. Богутин, повіт Золочів (Галичина) —16 жовтня 1941, Коломия) походив із священичої родини: батько Йосиф Трильовський був греко-католицьким священиком, а мати Гонората Левицька була донькою греко-католицького декана в Золочеві.

Проживаючи у діда по материній лінії о. Г.Левицького, майбутній політик 1872 р. закінчив перший клас Золочівської польської школи.

1875–1876 – навчання у Золочівській гімназії, де в червні 1876 р. став одним із організаторів таємного шкільного гуртка, метою якого була пропаганда творів українських письменників.

У травні 1893 «січовий батько» став одним із засновників політичного товариства «Народна воля» у Коломиї, створеного в рамках радикальної партії. Зокрема, був присутнім на організаційному вічі товариства, яке відбулося в Коломиї у липні 1893 р. Мережа товариства охоплювала Снятинський та Коломийський повіти. К.Трильовського, як представника Української Радикальної Партії (наступниці РУРП, далі – УРП), було двічі обрано, у 1907 р. та 1911 р., до австро-угорського парламенту від виборчого округу Коломия-Косів. У 1907. р політик отримав рекордну кількість голосів – 44000. Кирило Трильовський виголосив з трибуни Віденського парламенту понад вісімнадцять великих промов, які тривали від двох до десяти годин.

Згодом К.Трильовський став одним із засновників нової Селянсько-радикальної партії. На з’їзді 16 лютого 1919 р., який проходив у приміщенні коломийської ратуші за участю 321 делегата, було обрано нову управу Селянсько-радикальної партії, яку очолив К.Трильовський; було прийнято рішення про організацію боротьби проти більшовизму, зміцнення військової організації. У відповідь на такі дії 22–23 березня 1919 р. на загальнокрайовому з’їзді УРП К.Трильовського було виключено з партії.

Після поразки національно-визвольних змагань українців К.Трильовський 1920-го року виїхав до Відня. Перебуваючи в еміграції, він переживав великі фінансові труднощі, а тому восени 1927 «січовий батько» повернувся в Галичину, зокрема у селище Гвіздець Коломийського повіту. Маючи намір взяти участь у чергових польських виборах до сейму та сенату, призначених на весну 1928 р., К.Трильовський спробував відновити членство в Українській соціалістично-радикальній партії, наступниці УРП, проте йому було відмовлено. Тому за ініціативою політика 1 січня 1928 у Львові було створено Українську соціалістично-радикальну партію – Лівицю.

Незважаючи на активну політичну діяльність К.Трильовського, найбільшим його внеском у громадське життя Галичини, що безсумнівно відіграв чималу роль у процесі формування національної свідомості галицького селянства, є заснування та керівництво січовим рухом. Зокрема, 5 травня 1900 у с. Завалля, що на Снятинщині, політик заснував перше руханково-пожежне (спортивно-протипожежне) товариство під назвою «Січ». Спортивно-пожежна діяльність цієї організації була формальним приводом її створення, справжньою ж метою її існування було пробудження національної свідомості українців шляхом відродження історичних традицій, виховання патріотичної молоді, освіти селянства.

Про велику народну любов до «Січей» свідчить їхня кількість. 1914-го налічувалось 1056 «Січей», членами яких було близько 66 тис. осіб. Центром січового руху стала Коломия, зокрема адвокатська канцелярія К.Трильовського. У період ЗУНР К.Трильовський також спробував відродити січовий рух. З його ініціативи 8 листопада 1918 у Печеніжині було відновлено першу «Січ». На 23 березня 1919 політик скликав до Коломиї Крайовий січовий з’їзд. Згідно з рішенням з’їзду було обране нове керівництво Українським Січовим Союзом, Кирило Трильовський став отаманом.

Помітний вплив на громадське життя Галичини, зокрема Снятинщини й Коломийщини, кінця ХІХ – початку ХХ ст. мала також культурно-просвітницька діяльність К.Трильовського.

На початку 1890-их у Коломиї К.Трильовський був одним із засновників просвітницького товариства «Народна спілка», метою якого було піднесення добробуту і просвіти народу через заснування читалень, бібліотек, видання популярних часописів і книжок неполітичного змісту, заснування позичкових кас, торгово-промислових спілок. На початку ХХ ст. на Покутті було близько п’ятдесяти «Народних спілок».

Чимала заслуга К. Трильовського у літературно-публіцистичній роботі, початок якої припадає на кінець 1870-их. Зокрема, у 1878 р. були опубліковані його перші поезії в «Газеті школьній» та «Букварі» О.Партицького.

У 1896–1897 роках у Коломиї, в друкарні Я.Брука, К.Трильовський видавав часопис «Громада». Це видання стояло на радикальних засадах і було призначене широкому загалу читачів. У першому його числі було задекларовано, що назва газети є згадкою про «Громаду» М.Драгоманова.

На початку ХХ ст. К.Трильовський здійснював активну видавничу діяльність, яка була насамперед спрямована на популяризацію січової ідеї. Видавничим центром січових часописів була Коломия. Тут К.Трильовський у друкарні В.Бравнера видавав популярний місячник «Зоря», двотижневик «Хлопська правда». У 1903 р. політик заснував видавництво газети «Хлопська правда», що була фактично друкованим органом Коломийського осередку радикальної партії. Для популяризації січового руху він також щорічно видавав у Коломиї календарі із символічними назвами «Отаман» (1904–1908) та «Запорожець» (1902–1913).

Активною публіцистичною діяльністю К.Трильовський також займався у період національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях. В середині листопада 1918 він заснував у Коломиї видання часопису «Січовий голос», що був друкованим органом Українського січового Союзу. Редактором газети спочатку був Я.Навчук, а згодом – «січовий батько».

У 1927 р. К.Трильовський повернувся в Галичину, проживаючи у селищі Гвіздець Коломийського повіту.

Найбільшим здобутком у публіцистичній діяльності К. Трильовського наприкінці 1920-их рр. було видання історичних нарисів. У 1927 р. видав у Коломиї брошуру «Російська цариця Катерина ІІ», у якій описав її колоніальну політику, зокрема зруйнування Січі. У 1928 р. за його редакцією у Коломиї вийшла монографія «Боротьба італійців за свободу та соборність». У 1934 р. політик видав брошуру, написану спільно з С.Яричевським, «Про велику Французьку революцію».

К.Трильовський написав понад 2000 статей, присвячених актуальним суспільно-політичним, соціальним, культурно-освітнім проблемам, підписуючись власним прізвищем, а також псевдонімами. Політик видав понад 80 популярних брошур, зокрема календарі «Запорожець» і «Отаман», літературу для січових товариств – підручник для січових вправ, січові співанки, колядки, парламентські промови, історичні нариси, монографії.

Кирило Трильовський був також відомим у краї поетом. Частина з його пісень стали народними ще за життя автора. Зокрема, він написав пісні «Гей, там на горі „Січ“ іде», «Гей, Чорна Гора зраділа», «Про Січ славну, Запороже», «Хлопська пісня».

Таким чином, К.Трильовський був самобутньою постаттю у Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. Але найбільшу славу йому принесло заснування та керівництво січовим рухом.

Кирило Трильовський помер 19 жовтня 1941 р., похований на старовинному коломийському українському цвинтарі «Монастирок».

Гей, там на горі січ іде

Вірш Клима Обуха. Музика Кирила Трильовського

Гей, там на горі січ іде,

Гей, малиновий стяг несе,

Гей, малиновий… Наше славне товариство,

Гей, марширує, раз, два, три!

Гей, попереду кошовий,

Гей, як той орел степовий,

Гей, як той орел… Наше славне товариство,

Гей, марширує, раз, два, три!

Гей, отамане, батьку, наш,

Гей, веди, батьку, вперед нас,

Гей, веди, батьку… Наше славне товариство,

Гей, марширує, раз, два, три!

Гей, повій, вітре, із степів,

Гей, дай нам силу козаків,

Гей, дай нам силу… Наше славне товариство,

Гей, марширує, раз, два, три!

Гей, дай нам силу, відвагу,

Гей, Україні на славу,

Гей, Україні… Наше славне товариство,

Гей, марширує, раз, два, три!

Гей, Чорна Гора зраділа

Вірш і музика Кирила Трильовського

Гей, Чорна Гора зраділа,

Гей, як «Січ» славну – узріла.

Гей, як «Січ» славну – Наше славне товариство

Гей, маршерує раз, два, три.

Гей, і Черемош звеселів,

Гей, як почув козацький спів.

Гей, і той гуцул не той став,

Гей, як червону ленту вбрав.

Гей, гуцул коня сідлає,

Гей, на гуцулку моргає:

Гей, ти гуцулко, зазулько,

Гей, йди до «Січи» голубко.

Гей, бо «Січ» славна встанова,

Гей, нашой слави обнова.

Гей, чи ти гуцул загорів,

Гей, полонини заподів?

Гей, чи ти гуцул не здоров,

Гей, що в годованці пішов?

Гей, ще ти гуцул не здурів,

Гей, щоб боятись паничів.

Гей, ти гуцуле – стороже,

Гей, кинь любаску, небоже.

Гей, пильнуй жінки і хати,

Гей, та учися читати.

Гей, кинь горівку палену,

Гей, та й пий воду студену.

Гей, та й горячий пий чайок,

Гей, щоб був добрий голосок.

Гей, гуцул чести стережи,

Гей, рук нікому не лижи.

Гей, та нікому не кланяйсь,

Гей, та до «Січи» пригортайсь!

Гей, радикалом кріпким будь,

Гей, батьків слави не забудь!

Гей, з «чорнов хмаров» поборись,

Гей, чорноризцям не корись.

Гей, та заграйте в трембіту,

Гей, пустіть голос по світу!

Гей, пустіть голос горами,

Гей, що і гуцул з долами!

Гей, щоби світ до того звик,

Гей, що і гуцул січовик!

Гей, славний Довбуш, пробудись!

Гей, на гуцулів подивись!

Гей, ти Довбуше, ватажку,

Гей, дай нам силу юнацьку!

Гей, дай нам ясний твій топір,

Гей, щоб він волю вніс до гір.

Гей, та не бити-рубати,

Гей, та до купи скликати!

Верховино

Вірш Миколи Устияновича і Кирила Трильовського. Музика народна

Верховино, світку ти наш!

Гей, як у тебе так мило!

Як ігри відпливе тут час,

Свобідно, шумно, весело.

Пане брате, товаришу, ой пара, з нас пара!

Як пристанемо до Січи буде панам вара!

З верха на верх, а з бору в бір

З легкою в серцю думкою,

В чересі кріс, в руках топір,

Буяє легінь тобою.

Тече вода з під города попри нашу хату,

Підем завтра, пане брате, на січове свято.

Ей, що ми там Поділя край!

Нам полонина – Поділє,

А бори – степ, ялиця – май,

А звіря голос – весілє!

Ой, дівчино, дівчинонько, не запишнюй губи,

Як вберу січову ленту, то мене полюбиш.

Не вабить нас баришів лесть,

Коби лиш порох та цівка,

У Бога світ, у людий честь,

Та овець турма, сопівка.

Пане брате, осавуло, постав нас до звіту,

Піде слава козацькая по цілому світу.

Та коби пирс хребет із від

І медвідь шибнув лісами,

Завіяв юг, заграв Бескид,

Черемош гукнув скалами.

Ой ти, батьку отамане, піднеси булаву,

Щоби стали козаченьки у одную лаву.

То ми то час, то ми то піснь,

Молодче, нуже в розтвори;

Овечці сплав з кучерей пліснь

І далі, далі на гори!

Ой затруби, сурмаченьку, в сурму голосненько,

Най зрадуєсь засмучене козацьке серденько.

Літом цілим, би ніч би день,

Хлопці гуляють там наші;

Свобідна там вода, огень,

Доволі ліса і паші.

Ой, димно ся в Чорногорі, ой димно ся, димно,

Як пристанем до козаків, не буде нам стидно.

Там пан не клав ланцухом меж,

Ворог не станув стопою:

Буйная, там землі одеж,

Плекана пісней росою.

Ой, у лісі гриби, гриби у лузі підпеньки,

Які ж у вас, січовички, личка румяненькі.

Там то бренить трембіти звук,

Щебече любо сопівка;

А як звіря завиє гук,

В челюсти плюне му цівка.

Ой ти, жвава січовичко, такась ми миленька

Як у літі на нивонці вода студененька.

Як у літі на нивонці води ся налити,

Так з тобою постояти, та й поговорити.

На вулиці сурма грає

Вірш і музика Кирила Трильовського

На вулиці сурма грає,

Гей, там Січ в похід виступає.

– Пусти мене, моя мати,

Гей, та й за Січев вандрувати.

Буду тобі день орати,

День орати, день косити,

Гей, три дни ціпом ляхів бити.

Летить орел небесами,

Гей, та й над нами, козаками.

Кожний хлопець – як та перла,

Гей, заспіваймо «Ще не вмерла…»

Ой зацвила черемшина

Вірш і музика Кирила Трильовського

Ой зацвила черемшина, з неї цвіт приупав,

Гей-ей! Гей! З неї цвіт приупав!

Маршерують козаченьки, бо такий приказ впав,

Гей-ей! Гей! Бо такий приказ впав.

Подивися, моя мамо, тай у ту кватиру,

Гей-ей! Гей!

Спускаєся «Січ» преславна з гори на долину.

А мій милий, чорнобривий, в сам перед ступає

І ясною булавою на всі боки махає.

За ним славне товариство, як той мак, як той мак,

Ніженьками вибиває в оден такт, в оден такт.

Межи ними пан хорунжий, хоругов як той цвіт.

За нев підуть козаченьки аж за море, на край світ.

А преславний осавула чогось бров насупив

І козацькі свої вуса аж за вуха закрутив.

Ой ти, славний осавуло, не сумуй, не сумуй!

А із нами козаками погарцюй, погарцюй.

Ой ти, славний осавуло, не вдавайся в тугу,

Вийде слава козацькая з Великого Лугу!

Лиш ставаймо, милі браття, в оден ряд, в оден ряд.

І наперед поступаймо, ані кроку назад!

Переймімся, милі браття, братським духом новим.

І за наше право стіймо з огнем в груди святим.

А пропадуть вороженьки, мов туман, мов туман,

І хлоп руський в своїй земли стане пан, стане пан.

І засяє нова зоря на весь край, на весь край

І від Тиси до Кубаня стане рай, стане рай!

Про Січ славну

Вірш і музика Кирила Трильовського

Про Січ славну, Запороже,

Співав батько наш Тарас,

А ми тепер заложили

Над Черемшем «Січ» у нас.

Хоч упала Січ Дніпрова

Й веселяться вороги,

То ми тепер над Черемошем

Кіш козацький завели.

Нехай знають вороженьки,

Що козацький дух не вмер,

Що як давно процвитав він,

Так цвите він і тепер.

Шуми ж, бистрий Черемоше,

Неси вістку нічю й днем,

Що ми хочем поборотись

Із неправдов і вогнем.

І ти шуми, синий Пруте,

Нехай знають браття всі,

Що ми поміч найти можем

Лиш в козацькому коші.

Тож єднаймось, милі браття,

Заведім життя нове,

Нехай росте і кріпшає

Товариство січове.

А що батькам не удалось,

Ми довершим залюбки,

Впаде ворог коли грянуть

Радикали-козаки.

Микола Угрин-Безгрішний

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український прозаїк, поет, драматург, видавець, фотограф, педагог, а також активний учасник національно-визвольних змагань та громадський діяч Микола Угрин-Безгрішний (18 грудня 1883, с. Куп’ятичі, Перемиський повіт, (тепер Польща) – 18 січня 1960, м. Новий Ульм, Німеччина) народився в селянській родині.

У 1903 р., навчаючись у п’ятому класі Перемиської гімназії, Угрин надрукував у Львівському «Літературно-науковому віснику» декілька нарисів під спільною назвою «З життя гімназистів». Тоді ж вийшла збірочка віршів «Перші проби», підписана псевдонімом Тарас Вірний, та драматична картина з життя гімназистів «Красний примір направив» під іменем Микола Чорнило.

Один з псевдонімів (Венгжин) – це його справжнє прізвище, перероблене на польський лад. Ось що писав з цього приводу сам Угрин: «Хрестив мене парох села Курманичі граф Таврський, поляк із походження, який у моїй метриці латинською мовою переклав мою родинну назву Угрин на Венгжин. Метрику поправив я вже в УСС через австрійське намісництво у Львові 1917 року».

Навчаючись у Тернопільській гімназії, Микола Венгжин був редактором учнівського журналу «Ідея». Згодом у Чернівцях редагував часописи «Бджола» та «Будучність», окремими книжечками видав оповідання Ганни Барвінок і вірші Ірми Остапівни (Ольги Дучимінської).

З 1909 р. мало не щороку бував на Наддніпрянщині, підтримував зв’язки з українськими громадськими діячами і письменниками, допомагав у виданні журналу «Українська хата». Після навчання, у 1911 р., переїхав у Рогатин. Тут працював викладачем української, латинської, німецької і польської мов в Українській гімназії. З початком Першої світової війни до майбутнього національного війська зголосилося багато рогатинських гімназистів, яких було організовано в окрему Рогатинську сотню під керівництвом викладачів гімназії Н.Гірняка та М.Угрина.

З появою Легіону Українських Січових Стрільців було створено «Пресову Квартиру» (орган розповсюдження та збереження інформації про УСС), при якій діяли: етапна гімназія, курси для неписьменних стрільців, читальня з бібліотекою. Слід зазначити, що саме Микола Угрин був одним з організаторів «Пресової Кватири УСС». Невдовзі тут зібралась плеяда талановитих письменників, журналістів, художників, музикантів. У 1915 р. при «Пресовій Квартири УСС» М.Угрин започаткував видання гумористично-сатиричного журналу «Самохотник», а в травні 1916 р. у Свистільниках з’явились журнали «Вісник Пресової Квартири УСС» та «Самопал». Редактори місячника «Вісник Пресової Квартири УСС» М.Угрин та А.Лотоцький свою програму роз’яснювали так: «Бути дзеркалом життя стрілецької „новітньої“ Січі, де попри звідомлення з життя в коші та полі, містилися б літературні твори, що були б також дзеркалом життя стрілецтва, його думок, ідей, змагань».

Тут друкувалися вірші, різноманітні інформаційні замітки, нариси та невеликі новели. На жаль, другий, подвійний номер за червень-липень, в основному присвячений пам’яті І.Франка, став останнім. В 1917 р. вийшли журнали «Бомба», «Будучина», «УСУСУ». З початку 1918 р. почав виходити часопис «Червона Калина».

Після гетьманського перевороту М.Угрин повернувся в Галичину та вступив до Української Галицької Армії. Виконуючи директиви уряду ЗУНР в 1919 р., намагався підняти повстання проти румунів на Покутті. Тоді через зраду потрапив до рук ворогів і чудом уник розстрілу. В тому ж 1919 р. М.Угрин знову перебував у лавах УГА, потім воював у загоні отамана Шепеля проти більшовиків. Визволяв Київ. Пізніше зголосився до Шостої стрілецької дивізії генерала Безручка під командуванням полковника Сушка.

Деякий час перебував у Станіславові на посаді консула при польському уряді. Згодом – знову на фронті, де йому було присвоєно чин сотника. Після поразки національно-визвольних змагань потрапив у польську неволю, з якої він утік і дістався до Рогатина. Працюючи в гімназії, М.Угрин також очолював повітові відділи Української Військової Організації (УВО) та «Просвіти». У тогочасній пресі один за одним з’являлися його прозові твори («Нарис історії Українських Січових Стрільців», «Етапна гімназія УСС», «Коротка історія живця Черче») та драматичні («Лицарі Залізної Остроги» та «Софія Галечко») за підписом «Микола Угрин-Безгрішний». З того часу псевдонім Безгрішний став складовою частиною його прізвища.

З січня 1923 до кінця 1924 року, з піврічною перервою, у Рогатині видавався місячник «Рогатинець». Редагували журнал викладачі гімназії М.Угрин-Безгрішний та А.Лотоцький. У журналі друкувалися історичні, просвітницькі та краєзнавчі матеріали, багато статей з’являлося під своєрідним підписом «МУБАЛ» (Микола Угрин-Безгрішний, Антін Лотоцький).

Окрім часопису «Рогатинець» та «Самопал», Микола Угрин редагував гумористично-сатиричний журнал «Око», друкувався в журналах «Світ дитини» та «Рідна школа», «Літопис Червоної Калини», «Діло». Зокрема, в одному з номерів «Рідної школи» було вміщено історичний нарис «Українська гімназія Рідної Школи в Рогатині» з нагоди її 25-літнього ювілею. У 1936 р. разом з А.Лотоцьким видав «Граматику української літературної мови». З його ініціативи засновано видавництво для дорослих «Журавлі» і для дітей – «Сині дзвіночки».

З приходом радянської влади М.Угрин-Безгрішний працював директором Рогатинської середньої школи освіти дорослих.

Під час німецької окупації викладав у Рогатинській учительській семінарії, а також з липня по грудень 1941 р. – був головним редактором та видавцем газети «Рогатинське слово». Спочатку часопис навіть закликав до створення Української держави. Адже М.Угрин-Безгрішний належав до тієї когорти колишніх старшин Українських січових стрільців та УГА, які хотіли за допомогою німців створити свою регулярну армію, тому й підтримав ідею створення дивізії «Галичина». Більше того, сам вступив у її ряди. 19 липня 1944 р. з наближенням фронту емігрував на Захід.

Після війни деякий час жив у Байройті (Баварія), де вчителював і видавав журнали «Обрій», «Грім», видрукував «Молитву УСС». Пізніше поселився у Новому Ульмі. Тут він теж продовжував видавничу справу. На зламі 1953–1954 рр. відредагував новітній номер «Вісника Пресової Квартири УСС». Тоді ж, за декілька років до смерті, написав автобіографічний твір «Мій життєпис».

Помер у 1960, похований на цвинтарі німецького міста Новий Ульм.

Прийшла пора велика

Вірш Антона Лотоцького. Музика Миколи Угрина-Безгрішного

Прийшла пора велика,

Грізна мов грім дика.

Весь світ в страшнім огні стоїть,

Валяться мури й скали,

Тріщить стіна й зі стали,

У бій, молодці, жваво йдіть!

Дрожить престол вже царський,

Народе мій лицарський,

Пора позбутися кайдан!

А дух Шевченка з вами

І славні всі гетьмани

Ідемо враз в кровавий тан.

Гей ми, стрільці січовії,

Стяги в нас малинові,

Ми перші в бій за волю йдем,

Червоную калину

На все, не на хвилину,

Високо, гордо піднімем!

Одна нас думка лучить,

Ніщо нас вже не змучить,

Нам всім доріженька одна!

За волю України,

За кривди, кров, руїни,

Ніяка праця не трудна!

Бо ми – стрільці одважні,

Ми не раби продажні,

Народ за нами весь піде!

Очистимо Вкраїну,

Усунемо руїну,

Царів, деспотів всіх зметем!

Гей ми, стрільці січові,

Стяги в нас малинові,

Ми перші в бій за волю йдем!

Червоную калину,

На все, не на хвилину,

Високо, гордо піднімем!

Іван Франко

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Українського письменника, поета, публіциста, перекладача, ученого, громадського і політичного діяча Івана Франка (27. 08. 1856, с. Нагуєвичі Дрогобицького п-ту – 28.05.1916, м. Львів) ще за життя любили і ненавиділи водночас. Але ненавиділи все-таки більше, ніж любили. Очевидно тому, що був він вічним нонконформістом (non-conformism – «незгода»). Ще з глибокого дитинства майбутній поет не мав звички схилятися перед чужим авторитетами. А якби навіть тоді пристав на численні пропозиції австро-угорського уряду про співпрацю, у нього не було б жодних матеріальних клопотів. Проте Іван Якович натомість вибрав тернистий шлях: він завжди боровся з державною системою. Через це мав постійні арешти і нестачу грошей. Його цькували поляки та австрійці і, що найболючіше, свої – українці. І все це за небажання Франка миритися і коритися.

У душі він завжди залишався селянином, який мав унікальний розум, дивовижну енциклопедичну пам’ять і впертий, твердий характер, що не сприймав подвійної моралі того середовища, яке то влаштовувало пишні овації, то завдавало удару в найболючіше місце. Франко своїми творами й взірцевим прикладом особистого громадсько-політичного життя надихає борців за вільну, незалежну Україну. І коли затріщали, наближаючись до розвалу, Австрійська й Російська імперії, а Українські січові стрільці піднялись на визвольні змагання за Українську державність, то великий Каменяр душею і серцем знаходився разом з ними, самовідданими борцями за волю і незалежність України. У лавах Українських січових стрільців був і його син Петро Франко, який спільно із своїми побратимами здійснював ту самостійницьку програму, яку проповідував і яку все життя відстоював його батько.

З перших днів війни син І.Франка Петро вступає добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців, де спільно зі своїми шкільними товаришами – Є.Коновальцем та А.Мельником, що пізніше стануть лідерами і організаторами ОУН, намагається втілювати у життя батьківські заповіти.

У 1916 році Петро Франко закінчує льотну школу в Сараєво. У часи влади УНР був одним із перших літунів в Українській Галицькій Армії (УГА). До бойових підрозділів УГА належав авіаційний загін із 20 літаків, який було створено в грудні 1918 року у м. Красне. Очолював цей загін сотник УСС Петро Франко. Згодом аеродром УГА перебазували в Тернопіль, пізніше – на околицю Чорткова. У ході воєнних операцій, учасниками яких були загони усусівців, П.Франко проявив себе як активний та сміливий вояк, створений ним авіаційний полк збив 16 ворожих польських літаків. Головний Отаман військ Директорії УНР С.Петлюра присвоїв П.Франкові за його бойові заслуги військове звання полковника.

Та не тільки світоглядна, ідейна спорідненість, рідний син та історична доля України міцно пов’язали І.Франка з товариством Українських Січових Стрільців, але й тяжка хвороба: з 13 листопада 1915 р. І.Франко потрапляє під опіку і захист стрілецької установи, до «Приюта для хорих і виздоровців Українських Січових Стрільців у Львові», що містився на вулиці П. Скарги, 2а. Як згадує В.Щуровський, «прийшов Франко в дуже лихому стані здоров’я. Ноги пухли. Серце відказувало послуху.

Приходилось піддержувати сили впорскуванням ліків. За кілька тижнів здоров’я помітно покращало. Поет почав ходити, читав, віршував, диктуючи стрільцеві або списуючи особисто немічними руками». Для Франка як і для багатьох інших пацієнтів Приют став не просто лікарнею, місцем оздоровлення і підтримки сил, але й другою домівкою, своєрідним оазисом національної стихії. «Приют був не лише місцем для лікування і відпочинку знеможених воєнними трудами і хворобами стрільців, тут гуртувалися майже всі активні елементи тодішнього інтелектуального життя у Львові. Реституція української преси (Назарук, Голубець, Когут), віднова українського театру (Лесь Новіна, Розлуцький, Онуфрак, Демчишин) вийшли якраз з рядів петлюрівців. У приюті знайшов приміщення митецький маляр Новаківський».

Стрілецьке товариство поважно й прихильно ставилося до Франка як до духовного батька, старшого наставника, національного, громадського діяча. «Стрільці відносились з глибоким пієтизмом до особи І.Франка, улегшували йому долю по своїх силах. Піклувались ним, немов рідним батьком. Найнижчі послухи виконували з власної охоти і радо».

Найбільшим свідченням ідейної та духовної близькості і єдності І.Франка й Січового Стрілецтва є його поетичні твори 1914–1916 рр., де відображено ставлення письменника до вторгнення російських військ у Галичину, які окупували Львів у вересні 1914 р. після перемоги у битві під Равою-Руською.

Росіяни, які ступали на галицьку землю, дивились на українців не як на братів хрестових, а як на ворогів, звідси – стає зрозуміла їхня жахлива поведінка по відношенню до місцевого галицького населення.

І.Франко у роки Першої світової війни у діях і наступальній тактиці російських військ бачив істинну суть їхньої «миротворчої» політики. Адже православ’я, яким так прикривалася російська політика, по суті, як свідчить історія, поширилося на російські території з півдня, з України, бо коли Володимир охрестив руські (українські) землі у 988 р., коли Київ уже мав свою митрополію, Російської держави ще не було й на карті світу.

Коли перестало битися серце Українського Мойсея, на сторінках стрілецького часопису «Шляхи» з’явилися слова, які свідчать про те, що стрільці сприймали Франка як рівного вояка, що мав замість зброї в руках силу слова: «Тепер, коли тисячі падуть і гинуть ми знаємо тільки одне: на боєвому шляху України упав перший жовнір першого ряду, не з крісом, – а з молотом».

Українським Січовим Стрільцям випала скорботна честь проводити в останню путь Великого Українця. Слова голови української Бойової управи Кирила Трильовського, виголошені на похороні І.Франка, переконливо говорять про значення постаті І.Франка в житті українського стрілецтва: «І.Франко був не лише пророком суспільної справедливості й борцем за свобідну думку. Він поклав рівночасно величезні заслуги для української національної справи… Поминувши сотні його праць на полі українства. Чи ж не він дав українському народові славний гімн „Не пора, не пора, не пора“, гімн, за котрий ще 15 роками карано молодіж в українських гімназіях, а котрий став тепер справді найбільш популярною піснею нашого загалу? І той гімн був, певно, одною з головних причин того запалу, з яким на поклик Головної Української Ради та Боєвої Управи вже протягом місяця теперішньої світової війни – 30000 охотників зголосилося під синьо-жовтий прапор Українських січових стрільців».

Гей, Січ іде

Вірш Івана Франка. Музика на мелодію народної пісні «Ой сніг плющить і мороз тріщить»

Гей, Січ іде,

Красен мак цвите!

Кому прикре наше діло, —

Нам воно святе.

Гей, Січ іде,

Топірцями брень!

Кому люба чорна пітьма,

А нам ясний день!

Гей, Січ іде,

Мов пчола гуде…

Разом руки, разом серця,

І гаразд буде.

Гей, Січ іде,

Підківками брязь;

В нашій хаті наша воля,

А всім зайдам зась!

Степан Чарнецький

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Найвідоміша пісня Степана Чарнецького (21.01.1881, с. Шманьківці, нині Чортківський район Тернопільської області – 02.10.1944, м. Львів) народилася в період зародження січового стрілецького руху. У вдячній народній пам’яті Чарнецький залишився як автор пісні «Ой у лузі червона калина…», що досі є другим, неофіційним гімном українців. Усе почалося 1914 року, коли Степан, як режисер львівського театру «Руська бесіда», оновив виставу свого товариша і однодумця Василя Пачовського «Сонце руїни». Ось тоді для військового хору Чарнецький замість пісні «Гей не дивуйтесь, добрії люди» пише оригінальний текст «Ой у лузі червона калина…» Сам же Чарнецький як мелодію використав мотив пісні «Розлилися бережечки». Уже тоді своїм найближчим сказав: «Це буде сильна пісня!»

І він не помилився. Виставу з успіхом показали в Самборі, Дрогобичі, Стрию, Чернівцях, Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Її полюбили і визнали за свою на окружному з’їзді січових стрільців у червні 1914 року. За словами самого Чарнецького «Ой у лузі…» облетіла ціле Поділля. Як поетичний символ визвольної боротьби твір заслужено став гімном.

Січові стрільці, для яких вона була своєрідним національним гімном, разом з іншими піснями понесли її дорогами визвольної війни. Де були вони, там була й «Ой у лузі…» На крилах революційно-патріотичних устремлінь січового стрілецтва під час Першої світової війни ця пісня розлетілася Україною, ввійшла в духовне життя широких кіл громадськості, стала народною, відомою всьому світові. Воскресаючи нині із забуття, пісня полонить серця людей своєю щемливою любов’ю до рідної Вітчизни, її вірних синів, наснажуючи нас незламною вірою в те, що, об’єднавшись, відродимо славну Україну. Для радянського режиму «Ой у лузі червона калина…» була небезпечнішою навіть від пам’яті про січових стрільців. Для стрілецьких пісень характерні також образність і ліризм. Образ червоної калини підсилює патріотичне звучання пісні. Золотистий лан пшениці символізує багатство України. Для січових стрільців бажання розвеселити Україну означає вибороти для неї волю і незалежність. Січові стрільці вірили в те, що про них пам’ятатимуть нащадки.

Воєнна ідилія

Вірш Степана Чарнецького. Музика Михайла Гайворонського

Погоріла наша стріха, погоріла,

І стодола з вітром, з димом полетіла.

Осталися на подвір’ю стіни голі.

Вітер ходить по світлиці й по стодолі,

Осталися на подвір’ю стіни голі.

Вітер ходить по світлиці й по стодолі.

А мамуню положили на дно ями,

А татуньо поїхали з москалями,

А ми ходим цілу днину коло хати,

А смерком йдем до сусіда ночувати,

А ми ходим цілу днину коло хати,

А смерком йдем до сусіда ночувати.

Погоріла наша стріха, погоріла,

І стодола з вітром, з димом полетіла.

А у нашім огороді діл копали,

Молодого жовнярика поховали,

А у нашім огороді діл копали,

Молодого жовнярика поховали.

Ой у лузі червона калина

Вірш Степана Чарнецького. Музика народна

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Марширують наші добровольці у кривавий тан

Визволяти наших добровольців з ворожих кайдан.

А ми наших братів українців визволимо,

А ми нашу славну Україну гей, гей розвеселимо!

Ой у лузі ярої пшенички золотистий лан,

Розпочали стрільці українські з ворогами тан!

А ми тую ярую пшеничку ізберемо,

А ми нашу славну Україну гей, гей розвеселимо!

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,

Та й прославить по всій Україні січових стрільців.

А ми тую стрілецькую славу збережемо,

А ми нашу славну Україну гей, гей розвеселимо!

Юрій Шкрумеляк

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український журналіст, поет, перекладач і дитячий письменник (псевдоніми: Іван Сорокатий, Юра Ігорків, Ю. Підгірський, Смик, Гнотик, Олекса Залужний, Максим Цимбала), січовий стрілець Юрій Шкрумеляк (18 квітня 1895, с. Ланчин, нині смт Надвірнянського району Івано-Франківської області —20 листопада 1965, Львів) народився в селянській сім’ї. 1901–1907 рр. навчався у сільській школі, 1907–1914 – у Коломийській гімназії, 1922–1924 – у Львівському університеті і на філософському факультеті Празького університету. Пішов у світ широкий, знаючи кілька європейських мов. Згодом вільно перекладав з німецької, англійської, чеської, російської та польської мов.

Під час Першої світової війни воював у складі Українських Січових Стрільців, був підхорунжим. Належав до найвідоміших поетів-усусів і найвідоміших активістів «Пресової Квартири УСС».

Після кривавих боїв на Маківці М.Гайворонський на слова Ю.Шкрумеляка написав пісню «Питається вітер смерті». «Стрілець і пісня, – зауважував Шкрумеляк, – то брат і сестра, то любчик і любка; в одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття». Учасник визвольної війни. Працював із М.Євшаном у архівах Начальної Команди УГА.

1920–1930 рр. – співробітник і редактор часописів «Дзвіночок» і «Світ дитини», до співпраці з якими запрошував відому дитячу поетесу М.Підгірянку.

1928–1939 – співробітник видавничого концерну І.Тиктора, головний редактор і фейлетоніст (псевдонім Іван Сорокатий) газети «Народна справа» та журналу для дітей «Дзвіночок».

1945 р. був засуджений на 10 років ув’язнення в радянському концтаборі. Покарання відбував у Печорських таборах. Після повернення з ув’язнення (1956 р.) реабілітований.

Помер у Львові, похований у на Личаківському цвинтарі.

Ой у мого кониченька золота підкова

Вірш і музика Юрія Шкрумеляка

Ой у мого кониченька золота підкова —

А як сяду, то поїду до самого Львова.

Гей, ще півні не співали, не димилось з хат,

Як ми коні посідлали, на сідельце посідали,

Стали всі підряд!

Приспів:

Гей, сідельце, в нас сідельце,

Ти, конику, скач —

Гей, дівчино, серце, серце,

Дівчино, не плач.

Вже пан сотник виїжджає, наперед стає,

«Чи охота є?» – питає, – того хвалить, того злає,

«Швунґу» додає.

Приспів.

«Пане сотник, ми з тобою! – загули усі —

Як до чарки, так до бою, крівавого перебою,

Дужі ми й міцні!»

Приспів.

Ми у бій підем кервавий за своїх братів, —

Не для почести, для слави – ми зітнем ляцькії лави

Наших ворогів.

Приспів.

А як з бою нам вертати по трудах усіх —

Муть дівчата нас вітати, ціловати, пригортати

Лицарів своїх.

Питається вітер

Вірш Юрія Шкрумеляка. Музика Михайла Гайворонського

Питається вітер смерти,

Кому треба нині вмерти?

Гей, гей, гей, гей, кому треба нині вмерти?

Гей, гей, гей, гей, кому треба нині вмерти?

Треба вмерти молодцеві,

Та січовому стрільцеві,

Гей, гей, гей, гей, та січовому стрільцеві.

Гей, гей, гей, гей, та січовому стрільцеві.

Треба вмерти, спочивати,

Воскресення волі ждати,

Гей, гей, гей, гей, воскресіння волі ждати.

Гей, гей, гей, гей, воскресіння волі ждати.

Сопілка

Вірш Юрія Шкрумеляка. Музика народна

По бою було. Крик затих

І стріли притихали,

Той вмер, а той остав в живих,

Ті ранені конали.

Пришитий кулею лежав

Син країв із узгір’я, —

При ньому друг його кричав —

Оба сини Підгір’я.

– Вмираю, каже – каже він —

Тебе і світ прощаю —

На смерть мені не вдарить дзвін,

До тебе просьбу маю.

Візьми сопілку і заграй,

Заграй мені востаннє,

Хай ще присниться рідний край

І молодість-кохання.

І друг схиляється над ним,

Сопілочку виймає —

Дрожачим голосом, сумним,

Тужливу нуту грає.

І бачить ранений в півсні

Усю свою родину, —

І Прут, і гори, і ліси —

І луг, і полонину.

Сопілка плаче, то рида,

Пестить, лестить, лікує, —

Він слуха, слуха, завмира

І болю вже не чує…

Товариш нагло гру урвав

І дивиться тривожно:

– Ти спиш, Василю? Ах! Сконав

За долю люду свого.

Ярослав Ярославенко

Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник)

Український композитор, хоровий диригент і громадський діяч Ярослав Ярославенко (справжнє прізвище Вінцковський) народився 30 березня 1880 року в Дрогобичі. Його батько – професор Львівської гімназії, український письменник і громадський діяч Дмитро Вінцковський народився на Тернопільщині. Про нього в одному з листів згадав І. Франко як про одного з тих товаришів, які допомогли йому прилучитися до літературної діяльності. Ярослав від природи був обдарованою дитиною і мав потяг до творчості. У 1886 р. пішов навчатися до української школи у Львові й показував відмінні успіхи в навчанні. Вже у 1889 р. почав брати уроки гри на фортепіано, але через два роки через відсутність коштів у батьків змушений залишити ці заняття.

З 1892 р. майбутній композитор брав уроки музики у професора Мар’яна Пігня – вивчав гру на фортепіано, техніку хорового та вокального співу. Одночасно навчався в гімназії.

Восени 1898 року Ярослав вступив на інженерний відділ львівської політехнічної школи, де успішно навчався і в 1904 році отримав диплом інженера шляхів. Одночасно навчався у Львівській консерваторії (1898–1900), а ще був активним учасником громадського життя.

У 1894 р. у Галичині виникло спортивне товариство «Сокіл». 27 жовтня 1898 року Я.Вінцковський вступив до нього. В 1900 р. разом зі своїм вчителем Г.Врецьоною ввійшов до складу старшини товариства. Будучи писарем «Сокола», вів ретельний облік засідань старшини товариства, реєстрував навіть запізнення. Відомо, що він вносив між старшину українські настрої, наприклад, почав писати протоколи без російського «ы» та твердих знаків. А ще він був вчителем у школі вправ, де навчав дітей спортивних ігор. Серед його учнів у цій школі в 1900 р. були діти І.Франка – Тарас, Петро та Андрій.

У цей же період Ярославенко став членом «Русько-українського драматичного товариства ім. І.Котляревського». Одночасно до товариства вступили Ф.Колесса, М.Кордуба, І.Вахнянин, С.Шухевич.

Навесні 1900 р. Ярославенко також був секретарем студентського товариства «Основа», яке серед інших вимог ставило вимогу викладання в інституті предметів українською мовою.

В 1903 р. Я.Вінцковського обрали головою прапорової комісії «Сокола», яка займалася питаннями створення прапора товариства.

В цей же час Ярославенко починає свою діяльність як композитор і поет. Коли рада «Сокола» звернулася до українських композиторів із закликом написати «Сокільський марш», Ярославенко, який керував тоді хором товариства «Сокіл», також відгукнувся на цей заклик. 6 квітня 1902 року на сокільському святі вперше був виконаний «Марш соколів», а хор проспівав «Гімн сокільський», музику до слів В.Корженка написав Я.Ярославенко, який в той час ще підписувався власним прізвищем Вінцковський.

У 1905 р. Я.Ярославенко першим зробив фортепіанну і оркестрову транскрипції, а також власне хорове трактування Гімну України «Ще не вмерла Україна!» В цьому ж році він став одним з організаторів і директором спеціалізованого музичного видавництва «Торбан», яке проіснувало до 1944 року і накладом якого вийшло близько 350 більших і менших музичних творів. У 1927 році у видавництві «Торбан» був виданий збірник січових стрілецьких пісень.

1914–1918 рр. працював на посаді молодшого інженера технічного відділу залізничних шляхів, тобто перебував на службі царської влади в Галичині. До війська його не брали, бо ще перед війною пошкодив праву ногу і до кінця життя накульгував на неї. Пізніше продовжував службу при Центральній Раді.

В 1911 р. Ярославенко написав музику до пластового гімну «Цвіт України і краса», автором тексту якого був пластун О.Тисовський, а в 1923 році на замовлення провідників закарпатського «Пласту» пісню «Гей, пластуни, гей, юнаки», вірш до неї написав С.Черкасенко. Вона й нині загальновідома у пластовому середовищі як «гімн закарпатських пластунів». Він поклав на музику вірш І.Франка «Сонце по небі колує», і ця пісня стала спортивним гімном на Галичині. З-під його пера вийшли обробки стрілецьких пісень для фортепіано, марші для «Січей» і «Соколів» для духового оркестру.

Я.Вінцковський був активним діячем січового руху. Серед іншого він займався організацією виготовлення та розповсюдження предметів січової атрибутики, а також січових і стрілецьких одностроїв. Свідченням цього стали численні подяки з боку Головного січового комітету, а також особисто К.Трильовського.

В різні роки Я.Ярославенко керував хорами товариств «Сокіл» і «Основа», українськими хорами «Боян» і «Зоря», а також польськими – «Ехо» і «Лютня».

28 лютого 1935 р. був заарештований і засуджений польською владою до двотижневого арешту за видання революційних пісень.

Після звільнення Я.Ярославенка зі служби на залізниці видавнича справа стала єдиним джерелом доходів для родини. Їх будинок став редакцією та головним складом «Торбану», звідки видання розсилалися замовникам.

У 1939 або на початку 1940 року 60-річний композитор переніс операцію на око, внаслідок чого втратив зір одного ока, а другим став погано бачити.

Радянська влада ліквідувала видавництво «Торбан», і Ярославенко фактично став безробітним композитором без жодних засобів до існування. 18 березня 1941 року Ярославенко 6ув прийнятий на посаду музикознавця у львівську філію бібліотеки АН УРСР. Після окупації Львова німцями Ярославенко робив спроби відновити своє видавництво. 1945–1948 рр. працював завідувачем музичного кабінету львівської бібліотеки АН УРСР, директором якої був В.Щурат.

2 жовтня 1948 року 68-річний композитор був прийнятий на посаду вчителя хорового співу в львівську школу для сліпих дітей, де він працював до 1951 р.

26 червня 1958-го його життя закінчилося в рідному Львові, на лавці на вулиці Академічній (тепер пр. Т.Шевченка). Рідня поховала митця поруч з дружиною на Личаківському цвинтарі і встановила скромний пам’ятник.

За Україну

(О, Україно! О, люба ненько)

Вірш Миколи Вороного. Музика Ярослава Ярославенка

За Україну,

З огнем завзяття,

Рушаймо, браття,

Всі вперед!

За Україну,

З огнем завзяття,

Рушаймо, браття,

Всі вперед!

Слушний час

Кличе нас:

Ну ж бо враз

Сповнять святий наказ!

За Україну, за її долю,

За честь і волю, за народ!

За Україну, за її долю,

За честь і волю, за народ!

Ганебні пута

Ми вже порвали

І зруйнували

Царський трон!

З-під ярем,

Із тюрем,

Де був гніт,

Ми йдем на вільний світ!

За Україну, за її долю,

За честь і волю, за народ!

За Україну, за її долю,

За честь і волю, за народ!

О, Україно!

О рідна Ненько,

Тобі вірненько

Присягнем!

О, Україно!

О рідна Ненько,

Тобі вірненько

Присягнем!

Серця кров

І любов,

Все тобі

Віддати в боротьбі!

За Україну, за її волю,

За честь і волю, за народ!

За Україну, за її волю,

За честь і волю, за народ!

Б’ють літаври гучні

Вірш Василя Пачовського. Музика Ярослава Ярославенка

Б’ють літаври гучні, ясні сурми гремлять,

Іде Січ, грають полки, як море,

Бунчуки піднялись, хоругви шамотять

Через гори і доли, і бори!

Приспів:

Січ іде! Січ іде! Січ іде, стяг несе,

Україна встає, Україна гуде,

Україна клекоче, як море!

Січ іде! Січ іде! Січ іде, стяг несе,

Україна встає, Україна гуде,

Україна клекоче, як море!

Довбуш трубить з верхів: зруйнував цар нам Січ,

Ми втекли в сині гори з трубою…

Двіста літ спали ми, – стрепенулася ніч,

Ми зірвались і трубим: до бою!

Приспів.

В нашій Січи давні Запорожці встають,

Голос труб кличе: в лави ставати!

Ми стаєм, в бій ідем, перші стріли гудуть,

Заревуть в Україні гармати!

Приспів.

На нас дивляться всі: наш Хмельницький Богдан,

Дорошенко, Мазепа, Виговський,

Всі гетьмани за нас, всі кріваві від ран,

Гей, Ляхи, і ти, царю московський!

Приспів.

Інші автори

Вперед, хлопці, ми вандрівники

Вірш Івана Плешкана. Музика народна

Раз, два! раз, два! Вперед, хлопці, ми вандрівники!

Ідем через ліси-гори, гейби козаки!

Нас не мучать труди, радість нас кріпить,

Де лиш глянем всюди піснь життя звенить!

Раз, два! раз, два! Вільним кроком, дуже не спішім,

Розглядаймось на всі боки, в села повернім!

Там жиє наш нарід, рідні гуцули,

Довідаймось братя, що роблять вони.

З верха на верх і в долину звернім до колиб,

Довідаймось, чом в тих горах схне гуцул, як гриб!

Даймо йому раду, щоб збудивсь зі сну,

Щоб лучивсь в громаду і гнав з гір біду.

Шумять води, гучать струї, садять з скал, мов грім,

Ідем, несем гнів, месть в серцю гнобителям всім!

Ненько Україно, сліз не проливай,

Ми за тебе згинем, засвитає рай!

Гей, козаче, встати час

Вірш Осипа Шпитка. Музика народна

Гей, козаче, встати час,

Глянь, весь світ давно встає,

Чом же бракнуть має нас?

Покажімо, хто ми є!

На Вкраїні засвитає,

Лиш подаймо собі руки —

«Січ» велику силу має,

Зникнуть хлопські горя й муки.

Гей, міщани, гей, хлопи,

Чом розбились ви в розтіч?

Чом, гей струхлії снопи,

Гниєте всі день і ніч?

Доста, брати, в нужді гнити,

Брать заплату нагаями,

Час життєм вже власним жити

І зірвати з шахраями.

Що болить нас, що пече,

Знаєм братя з хлопських віч;

Сон дрімота не втече,

Перш усього: книжка й «Січ»

Тож всі, братя, до одного

В самостійну «Січ» вступаймо,

Від старого до малого —

України бить не даймо.

Хоч з «високих» ген «кругів»

Йде на «Січи» кепська вість —

То ми сміймось з ворогів,

Бо нас в купці враг не з’їсть.

«Січ» на тих лиш ворогує,

Що осьвіту проч кидають,

«Січ» таких лиш бойкотує,

Що мужицтво обкрадають.

Гей, хто твердий є мужик,

Кинь дрімоту власну в піч,

За зубами скрий язик,

Та й гайда у славну «Січ»

В «Січи» щасте, радість маєм,

В «Січи» воля й добра міна,

Тут весело заспіваєм:

«Ще не вмерла Україна!»

Дай нам, Боже, добрий час

Вірш Гриця Бутинського. Музика народна

Дай нам Боже добрий час,

Як у людий, так у нас,

Розводити слушну річ,

В реверенду вбрати Січ,

Ясна річ, така Січ

Буде темна як та ніч.

В нас той добрий січовик,

Що поклонів не відвик,

Парастаси наймає

Радикалів не знає.

Хоть би й хрунь – друг нам є

Бо не дбає за своє.

Той порядний є у нас,

Хто шанує наш приказ:

«Кланяйсь тому, хто тя б’є,

В нас так Богом дано є».

Так в нас є, так в нас є,

Не думати про своє.

Як нам «біскуп» приказ дасть,

Мусим йти хоть би й в пропасть

І завзятий бій вести,

Радикалів щоб змести.

Бій вести, бій вести,

Радикалів щоб змести.

А політика у нас

Йде звичайно не все враз,

Раз з кацапом, раз з ляхом,

Се не є у нас гріхом.

З кацапом і з ляхом

Нам брататись не гріхом.

А найліпша для нас річ

Паламарська наша Січ;

В ній усі ся помістять,

Попи й дяки всі, що хтять.

Нема в нас лиш одних,

Радикалів проклятих.

Паламар в нас «кошовим»,

Як «осавул» дяк за ним,

«Справник й скарбник» дзвонарі,

Старші братя «чотарі».

Дзвонарі й лямпарі

Й хоругов з попом в горі.

Хоч ледачий сей наш шал,

Та не варта він похвал —

Но ми мусим так іти

До попівської мети.

Мусим йти в наймити,

До попівської мети.

Січовий марш

Вірш Христі Алчевської. Музика народна

Наша Січ нам – рідна мати,

А убогий край – наш батько,

Ми придбать їм волі хочем

І осьвіти й сил багацько.

Наш народ братерство любить,

Вбогим він за оборонця,

Сповнен віри він сьвятої

В царство правди, царство сонця!

Хор січової ватаги

Вірш Сильвестра Яричевського. Музика народна

Горе приспало рідну хатину —

Неволя тисне нашу родину…

Приспів:

Марш! Марш! Козаки всі враз —

Раз, два, три! Вже бо слушний час!

Край посмутнів наш, села завмерли —

А вороженьки духа нам сперли…

Приспів.

Чи сліз гіреньких плистимуть ріки,

Чи вже пропали всі ми на віки?

Приспів.

Гейже до праці: бурян полоти,

Горе-неволю нам поборити!

Приспів.

Серцем боротись, ділом ділати,

На все прогнати ворога з хати:

Приспів.

І запалити світло просвіти,

Братнюю душу теплом огріти…

Приспів.

І укріпити єдности діло,

Стати всім разом, як одно тіло…

Приспів.

А як здобудем нову хатину —

Трівай здорова, наша родино!..

Приспів.

Рідна Вкраїно, трівай здорова:

Наша задача уже готова!

Приспів.

Як я, браття, раз сконаю

Вірш і музика Юрія Федьковича

Як я, браття, раз сконаю,

Занесіть мя там, де знаю,

Занесіть мя на Вкраїну,

Де-м родився, най там згину.

Ви мя, браття, поховали

Та й додому повертали,

Аж приходить моя мила,

Дивить, дивить, тут могила.

І вона си погадає:

«Хто ж в могилі спочиває?

Ані плити, ані рути,

Тутки мусить стрілець бути».

Ой помалу, помаленьку

Піде сльоза по личеньку…

«Урви, мила, яворини,

Як для мене, сиротини…»

На могилі зеленіє,

Сонце світить, сонце гріє,

Люди ходять зілля рвати,

Миленької не видати.

У могилі добре бути,

Там не видно і не чути,

Ні пташини, ні дівчати

У могилі не видати.

Народні пісні

Народні пісні про січових стрільців – це твори із ознаками суміжних жанрів, що виникли внаслідок пережитих простою людиною сильних суспільно-історичних потрясінь та політичних змін початку XX ст. Вони створювалися майже одночасно із літературними стрілецькими піснями у середовищі рядових стрільців, жовнірів-українців австро-угорської армії, які вболівали за долю українського війська, та членів їх родин. Без сумніву, це важливий емпіричний матеріал для висвітлення багатьох питань історичного та культурологічного характеру. Щодо фольклористики, то вона дає відповідь на те, які особливості фольклорної новотворчості на соціально-побутову тематику, зокрема щодо розвитку поетики історичної пісні на тлі інших жанрових структур, а саме: пісень-хронік, баладних, ліричних пісень.

Невелику підгрупу, що доволі неоднорідна, складають фольклорні новотвори із стрілецького середовища – сатирично-жартівливі пісні та пісні-хроніки. На жаль, багато пісень безповоротно втрачено..

Входження і закріплення стрілецької теми у календарно-обрядову, сімейну традицію українців вже у 1915 р. передбачив Б.Лепкий. «Що буде завтра, – писав відомий письменник і вчений, знавець української історії й культури, захоплений героїкою українського війська нової доби, – не знаю. Але в будучности бачу, як на перше весняне свято хороводи наших дівчат ідуть з вінками зеленої рути і синіх незабудьків до стрілецьких самотних могил, як в наших кедрових хатах поміж святими образами висять ваші пощерблені шаблі, як молоді мами учать своїх маленьких дітей разом з першою молитвою вимовляти імена ваші…»

Слід зауважити, що більшість стрілецьких пісень маршового характеру і громадсько-патріотичного звучання поширювались у 1940–1960-их рр. через пісенний репертуар стрільців Української Повстанської Армії, членів їх родин та симпатиків. Не випадково, що чимало виконавців стрілецьких пісень – це люди, які зазнали репресій, мужньо здолали жорстокі дороги сибірських заслань. У їх виконанні стрілецька пісня набула особливо проникливого звучання.

У наші дні стрілецькі пісні і за інтенсивністю відтворення, і за поширеністю займають важливе місце серед інших жанрів героїчної тематики. Із проголошенням незалежності їх почали виконувати не тільки під час календарно-обрядових, родинних свят, але й у дні національно-державних свят: День Незалежності, Злуки, утворення ЗУНРу, роковин Т.Шевченка, І.Франка, Л,Українки чи на місцях вшанування бойової слави стрілецтва (Маківка, Лисоня, Крути та ін.). Очевидно, що традиція життя стрілецьких пісень у природних формах сильніша у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Волинській областях, оскільки це терени, де народилася вони. Саме звідси стрілецькі пісні у різних фольклорних формах (первинний та вторинний фольклор, фольклоризм) поширюються далі, по Україні і за її межі, повсюдно де живуть українці.

Своїм фольклорним життям стрілецькі пісні руйнують донедавна нав’язувані стереотипи щодо їх меншовартості серед інших жанрів народної пісні (козацьких, рекрутських, солдатських), а разом з тим і комплекс провінційності, який виявляється у ставленні до власних традицій та сучасної народної творчості. Вони, як невмируща пам’ять вдячних нащадків про стрілецький подвиг, боронили твердість духу українців, готували для нового етапу національно-визвольної боротьби, а отже, заслуговують на уважне прочитання і вивчення. У пам’яті поколінь переважно затримуються події, які мають виняткове значення для сучасності. Феномен стрілецьких пісень полягає у тому, що вони сьогодні є одним із скарбів серед пісенних оберегів духової спадщини XX ст., які стоять на варті української ідеї. Протягом столітньої історії вони великою мірою сприяли консолідації української нації, утвердженню її державної незалежності через властиву їм потужну енергетику патріотизму.

Бистра вода

Народна пісня

Бистра вода, бистра вода

Беріжечки зносить,

Молодий стрілець, молодий стрілець

Отамана просить,

Молодий стрілець, молодий стрілець

Отамана просить.

«Пусти мене, отамане,

Із поля додому,

Бо заплакала, бо затужила

Дівчина за мною,

Бо заплакала, бо затужила

Дівчина за мною».

«Пущу тебе, пущу тебе,

Але не самого —

Скажу осідлати, скажу осідлати

Коня вороного,

Скажу осідлати, скажу осідлати

Коня вороного.»

В Січ ставай

Народна пісня

В кого стане сили і охоти,

В кого чесним жаром серце б’є,

До борби за волю, до роботи

В Січ новітну з нами хай стає.

У здоровім тілі дух могутний птах,

Підійме високо волі стяг.

А хто рабськи спину вниз хиляє,

Хто ворожій силі йде під лад,

Для такого місця в нас немає;

Трус і зрадник підлий нам не брат.

Наше товариство не згинає пліч,

Вільна була й буде славна Січ!

Сильні тілом, завзятущі духом

Викуємо племя молоде,

Що не впаде під катів обухом

І на службу зраді не піде.

Розіб’є кайдани, підворожить тьму,

Верне Україні свободу!

Гаразд, Горук, іще гаразд!

Народна пісня

Гаразд, Горук, іще гаразд!

Гаразд, гаразд, гаразд, гаразд!

Горук веде свої ряди,

За Москалем йде до води.

Москаль заздрів, що йде Горук,

Від Стрипи втік, як зайчук.

Ножі, набої, кріс згубив,

Горук його за карк імив.

Гаразд, Горук, іще гаразд!

Гаразд, гаразд, гаразд, гаразд!

Гей, зі Львова до Мукачева

Вірш і музика народні

Гей зі Львова до Мукачева,

З Мукачева до Києва.

Приспів:

Кожен теє буде знати,

Що значить українських стрільців зачіпати.

Кожен теє буде знати,

Що значить українських стрільців зачіпати.

На далекій скрізь чужині

І на славній Україні.

Приспів.

На Маківці чи на Липі,

Над Дністром чи вже на Стрипі.

Приспів.

Клич, що знає наша лава,

«Є українська держава!»

Приспів.

Гей зі Львова до Мукачева,

З Мукачева до Києва.

Приспів.

Зелений дубочку

Народна пісня

Зелений дубочку, чого похилився?

Стрільчику січовий, чого зажурився? (2)

Стрільчику січовий, чого зажурився?

Чи коні пристали, чи з дороги збився? (2)

Коні не пристали, з дороги не збився.

Без щастя, без долі на світ народився. (2)

Зелений дубочку, чого похилився?

Стрільчику січовий, чого зажурився? (2)

Коло млина яворина

Народна пісня. Обробка мелодії Михайла Гайворонського

Хлопці:

Коло млина яворина,

Зацвіла калина,

Полюбила молодого

Стрільчика дівчина,

Полюбила молодого

Стрільчика дівчина.

Дівчата:

«Пусти мене, моя мати,

В садок погуляти,

Як запіють перші півні,

Йду додому спати,

Як запіють перші півні,

Йду додому спати».

Хлопці:

Піють перші, піють другі,

Курка ся кокоче,

Кличе мати вечеряти,

А дочка не хоче,

Кличе мати вечеряти,

А дочка не хоче.

Дівчата:

Виряжала дівчинонька

Стрільчика в дорогу.

Дала йому на прощання

Хусточку шовкову,

Дала йому на прощання

Хусточку шовкову.

Ой з-за гори чорна хмара стала

Народна пісня

Ой з-за гори чорна хмара встала.

То не хмара – ворожа навала.

То не хмара – ворожа навала.

Від гарматів земля застогнала.

Ой, збирайтесь, хлопці молодії,

Ой, збирайтесь, стрільці січовії.

Та підемо горами-ярами,

Та будемо биться з ворогами.

Та й покинем неньку і дівчину,

Та за нашу славну Україну.

Ой з-за гори чорна хмара стала.

По всім світі йде стрілецька слава.

По всім світі йде стрілецька слава.

Ой у полі верба

Народна пісня

Ой у полі верба, під вербою вода,

Гей, там дівчина пізно воду брала,

Дівчина молода,

Гей, там дівчина пізно воду брала,

Дівчина молода.

На доріжку глядить, а доріжка коптить,

Гей, там їдуть стрільці січовії

На конях вороних,

Гей, там їдуть стрільці січовії

На конях вороних.

Аж один під’їжджа, на дівчину гука:

«Гей, ти, дівчино, мила чорнобрива,

Напій же мені коня,

Гей, ти, дівчино, мила чорнобрива,

Напій же мені коня».

«Не великий ти пан та напій собі сам,

Гей, зимна роса, а дівчина боса,

Ніженьки зросить собі,

Гей, зимна роса, а дівчина боса,

Ніженьки зросить собі.»

«І по світу блукав, в Україні бував,

Та ще такої гордої дівчини

На очі не видав,

Та ще такої гордої дівчини

На очі не видав…»

Ой чути, чути ревуть гармати

Народна пісня

Ой чути, чути ревуть гармати,

Ой чути, чути уже ревуть,

А битим шляхом по Україні

Стрільці до бою вже ідуть,

А битим шляхом по Україні

Стрільці до бою вже ідуть.

А там прощає вже мати сина,

А там прощає вже брат сестру,

А там прощає козак дівчину

Навіки вірнує свою,

А там прощає козак дівчину

Навіки вірнує свою.

Виїхав козак у чисте поле, —

Назустріч йому вороги,

Ой коню, коню, вороний коню,

Тепер розстанемося ми,

Ой коню, коню, вороний коню,

Тепер розстанемося ми.

А гостра куля прошила груди

І кров зросила навкруг траву

А товариші похоронили

Тай насипали могилу,

А товариші похоронили

Тай насипали могилу.

Тай поставили хрест березовий,

Сотенний букви написав:

Тут спочиває герой Вкраїни

Провідник Славко-партизан,

Тут спочиває герой Вкраїни

Провідник Славко-партизан.

Повіяв вітер степовий

Народна пісня

Повіяв вітер степовий,

Трава ся похилила,

Впав в бою січовий стрілець —

Дівчина затужила.

Він був ще досить молодий,

Пора лишень кохати,

Він впав, як той сухий листок,

Повік буде лежати.

Летів горою чорний крук

І жалібненько кряче:

– Вставай, козаче молодий,

Твоя дівчина плаче.

Козак, як ті слова почув,

З могили обізвався:

– Ходи, Марусечко, зі мнов,

Нічого не лякайся.

Пішла Маруся з козаком,

Земленька їх прикрила,

А слава все про них буде,

Що вірно го любила.

При каноні стояв

(Фурт-фурт)

Народна пісня

Приспів:

При каноні стояв, і фурт-фурт ладував,

І фурт-фурт, і фурт-фурт, і фурт-фурт ладував,

Гостра куля летіла – йому руку відтяла

А він все ще стояв і фурт-фурт ладував.

Приспів.

Гостра куля летіла – йому ногу відтяла

А він все ще стояв і фурт-фурт ладував.

Приспів

Вороги вже давно оточили його,

А він все ще стояв і фурт-фурт ладував

Приспів.

В сиру землю його закопали давно

А він все ще стояв і фурт-фурт ладував.

Приспів.

Хробаки вже його підточили давно,

А він все ще стояв і фурт-фурт ладував.

Прощай, дівчино

Народна пісня. Обробка мелодії Михайла Гайворонського

Прощай, дівчино, бо я вже йду, (2)

Благослови м’я на ту війну. (2)

Ударить куля і грудь проб’є, (2)

Згадай же мене, дівча моє. (2)

Прощай, дівчино, прощай, прощай, (2)

Бо я іду в бій за рідний край. (2)

Летіла куля понад гору, (2)

Та й ударила у грудь мою. (2)

Потекла кровця річенькою, (2)

Аж до тихого Дунаю. (2)

В тім Дунаю чиста вода, (2)

Вже мого хлопця в світі нема. (2)

Розпрощався стрілець

Народна пісня

Розпрощався стрілець із своєю ріднею,

Сам поїхав в далеку дорогу.

За рідний свій край, за стрілецький звичай,

Впав в бою за свою перемогу.

А вітер колише зелену траву,

Молодий дуб додолу схилився,

Листя шелестить. Вбитий стрілець лежить —

Hад ним коник його зажурився.

Ой, коню, мій коню, не плач наді мною,

Я тим часом полежу в степу…

Біжи, коню мій, скажи мамі моїй,

Що я в степу лежу вже убитий.

Hехай брати і сестри та рідная мати,

Hехай вони за мною не плачуть.

Я в степу лежу за Вкраїну свою.

Чорний крук наді мною вже кряче.

Стрілецькая слава не вмре, не загине,

Будуть про неї внуки співати,

Що були козаки, та й за волю лягли,

Тепер можемо тільки згадати…

Синя дивізія

Народна пісня

Заграли сурми золоті,

Лунають кличі бойові,

Земля дрижить, а степ гуде —

Синя дивізія іде!

В сонці горять прапори України,

Тризуб державний нас у бій веде,

Жупани сині вітер розвіває —

Синя дивізія іде!

Здригнувся Київ золотий,

Запінився Дніпро старий,

А Володимир князь святий

Благословив нас йти у бій.

Радість, свята Покрова наша мати

Козацьку волю на шаблях несе.

Дрижить Москва, бо вже її карати

Синя дивізія іде!

Стрілець – то нині великий пан

Народна пісня

Стрілець – то нині великий пан,

Найбільший в цілім світі.

Йому чудесно всюди йде —

На войні й при кобіті.

Відзнака синя УСС,

Що понад вухом носить,

І славу, гроші, і любов —

Стрільцеві все приносить.

А весь вкраїнський наш народ

Симпатію до нас чує,

Бо каждий наш старий стрілець

З народом все воює.

Все наше братство кадрове —

Компанія достойна,

Та прім тут водить майже все,

Преславна стара война.

Чи на кватирі при жінках,

Чи в Мрочка на забаві —

Сидить стрілець наш молодий

В гуморі та й у славі.

Нераз між братство січове

Зла вістка пролітає,

Що наш отаман всіх старих

На войну висилає.

Тоді до гурту всі біжім

Грудь вельми напинати,

За правду, волю, за спокій,

За наші теплі хати.

Гарматні кулі не страшні,

Ані велика бочка,

«Алярм» лиш кликнуть уночі —

Ми всі на збірці в Мрочка.

Там на горі, на Маківці, зацвіла калина

Народна пісня

Там на горі, на Маківці, зацвіла калина,

Б’ються стрільці на Маківці, ціла Україна.

Там Олена Степанівна з стрільцями воює,

Б’ються стрільці на Маківці, вона бандажує.

Бандажує, завиває всі стрілецькі рани.

Вона краща товаришка від рідної мами.

Україна, Україна, а ми твої діти,

Забрали нас вороженьки – мусимо терпіти.

Там на горі, на Маківці

(Хлопці підемо!)

Народна пісня

Ой, на горі, на Маківці

Там ся били січовії стрільці.

Приспів:

Хлопці підемо, всі, браття, Слава,

За Україну, за вольную державу.

Наші хлопці добре б’ються,

Йдуть до бою, ще й сміються.

Приспів.

Бились-бились стрільці на славу:

Здобували Вкраїні Державу.

Приспів.

А в Києві злота брама,

На тій брамі – синьо-жовта фана.

Приспів.

Ой, на горі на Маківці

Там ся били січовії стрільці.

Приспів.

Там під львівським замком

Народна пісня

Там, під Львівським замком, старий дуб стоїть.

Там, під Львівським замком, старий дуб стоїть.

А під тим дубочком січовик лежить.

Там, під Львівським замком, старий дуб стоїть.

А під тим дубочком січовик лежить.

Він лежить не дише, він неначе спить.

Золоті кучері вітер шелестить.

А над ним старенька матінка стоїть.

І до нього стиха слова говорить:

«Сину ж ти, мій сину, дитино моя.

Були б тя не вбили, якби не війна.

Було вас у батька п’ятеро синів.

Ти був наймолодший, сину мій Андрій.

Як ти був маленьким, батько воював.

Він за Україну голову поклав».

А позаду неньки отаман стоїть.

І до неї стиха слова говорить:

«Hе плач, стара мати – син героєм став,

Він за Україну голову поклав».

Висока могила, хрест березовий.

А на тому хресті тризуб золотий.

Примітки

Олесь Бабій

Гей, волинськими шляхами. Подано за зб. В дорогу! Пластовий співаник. Молоде життя, Аугсбурґ, 1949.

Антін Баландюк

Гимн Коша. Подано за зб. Стрілецькі пісні. Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ, видавництво «Музична Україна». 1992. – 27 с.

Ой зацвила черемха. 1917–1920 р., м. Тухоля (тепер Битгоське воєв., Польща). Мелодію до вірша автор підібрав, перебуваючи у польському полоні. У нарисі про історію пісень Р.Купчинський зазначив, що вона була останньою піснею стрільців, на якій властиво й закінчилась стрілецька пісенна творчість. Однак, поширившись серед полонених українських вояків, ця пісня незабаром вкорінилась у Галичині і в позастрілецькому середовищі, покликавши до життя фольклоризовані варіанти.

Подано за зб. Стрілецькі пісні. Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ, видавництво «Музична Україна». 1992. – 61 с.

Василь Бобинський

Синя чічка. Першу редакцію вірша поет, тоді жовнір австрійської армії В.Бобинський опублікував у складі диптиху «Синя чічка» у газеті «Буковина». Пісня поширилась серед січових стрільців, очевидно, після публікацій в «Українському слові» (1916 р., 30 вересня) та стрілецькому місячнику «Червона калина».

Подано за першодруком у газеті «Буковина» (Чернівці, 1916 р., ч. 17).

Михайло Гайворонський

Їхав стрілець на війноньку. У пісеннику «Сурма» і в реєстрі стрілецьких пісень М.Гайворонського позначено: «слова УСС». Тлумачення абревіатури знаходимо у спогадах Р.Купчинського, який описав історію появи пісні. Він стверджував, що слова «Їхав стрілець…» йому допомагали складати М.Гайворонський, Л.Лепкий, І.Іванець, Т.Мойсейович, а остаточну форму строф підібрав він сам до готової мелодії (див.: Купчинський Р. Невиспівані пісні: Вибрана лірика і проза. – Нью-Йорк, 1983. – 14 с.). Незадовго перед тим у гуртку своїх друзів М. Гайворонський наспівав згадану мелодію, яка походила із його «Стрілецької увертюри». Композитор пояснював, що створений мотив в’яжеться у нього з образом виїзду стрільця «на війноньку». Відтак з’явилась пісня, яку масово прийняли стрільці.

Подано за зб. «Повік не зів’яне». Стрілецькі пісні Михайла Гайворонського. – Тернопіль. Редакційно-видавничий відділ облполіграфвидаву. – 1990. – 22 с.

Йде січове військо. Текст і ноти подаємо за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 24–25 с. Історія появи пісні подібна до обставин написання «Їхав стрілець на війноньку». При її складанні брало участь більше співавторів, що відобразилось на публікаціях, де був характеристичний запис «слова УСС». У 1920–1930-ті роки входила у збірники до переліку найбільш відомих стрілецьких пісень. Однак, це не вплинуло на її подальше поширення у позастрілецькому середовищі.

Подано за зб. «Пісні УСС на однорідний хор». Вип. ІІІ. М.О.Гайворонський. – Нью-Йорк, 1936. – 4–5 с.

Накрила нічка. Пісня складена на вічну пам’ять поручика УСС Осипа Яремовича, що загинув під Конюхами на Тернопільщині в 1917 р.

Подано за зб. «Пісні УСС на однорідний хор». Вип. ІІІ. М.О.Гайворонський. – Нью-Йорк. 1936. – 3–4 с.

Ой впав стрілець. Вірш автор написав ще у 1915 р. під впливом гірких спогадів про смерть товариша-сотенного УСС Михайла Суха. Пісня публікувалась у всіх більших збірниках і реєстрах стрілецьких пісень: «Тим, що впали», 1917, с. 58; «Сурма», 1922, с. 26–27; Матіїв-Мельник, [1923]. – 36 с.; «Хлопці ж бо то, хлопці», 1937. – 5.27 с.; Ковальчук, Шкрумеляк, 1939. – 30 с.; Лепкий, 1940. – 9 с.

Подано за зб. «Пісні УСС на однорідний хор». Вип. ІІІ. М.О.Гайворонський. – Нью-Йорк, 1936. – 10–11 с.

Ой казала мати. Подано за зб. «Стрілецькі пісні». Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ, Музична Україна, 1992. – 36 с.

Ой покрились білим снігом полонини. Подано за зб. Українські січові стрільці у піснях. Упор. М.Крищук. – Тернопіль. Редакційно-видавничий відділ обласного управління по пресі. 1990. – 53 с.

Пройшли гори, пройшли доли. Зима 1914–1915 рр. Вважається, що пісня є присвятою командирові 1 сотні УСС Василеві Дідушку і була першою поетичною спробою композитора. У ній автор висловив свою повагу до старшини, стиль командування якого знав особисто. Сотня В.Дідушка 10 вересня 1914 р. першою з УСС вийшла на фронт, де відзначилась славними бойовими подвигами. У її складі воювали талановиті стрільці, відомі згодом старшини УСС та митці: Ф.Черник, А.Мельник, Р.Сушко, Р.Купчинський, М.Голубець, М.Гайворонський, М.Гайврилко та ін. (див.: Голубець М. Рік грози і надій 1914. – Львів, 1934. – 109–128 с.).

Подано за зб. «Сьпіваник УСС», 1918. – 100 с.

Слава, слава, отамане. Написана 1914 року в Карпатах.

Подано за зб. «Стрілецькі та патріотичні пісні». – Львів. 1944. – 5 с.

Микола Голубець

Ой нагнувся дуб високий. Р. Купчинський прокоментував обставини появи надто загально: «постала при УСС». Однак, за даними дослідників творчості М.Гайворонського, пісню виконував знаний оперний співак М.Голинський (1890–1973) уже в 1913 р. Це спростовує думку І.Іванця, який вказував на 1917 р. Вибір вірша М.Голубця був не випадковий. За спогадами, М.Гайворонський як композитор-початківець та майбутній січовий стрілець, організатор хору й духових оркестрів УСС, свідомо озвучував тексти, образи з яких виявились незабаром в суворій реальності війни.

Подано за зб. «Пісні УСС на однорідний хор». Вип. ІІІ. М.О.Гайворонський. – Нью-Йорк, 1936. – 9–10 с.

Клим Гутковський

Гей ви, стрільці січовії. Написана восени 1914 р., на Закарпатті. Ноти із «Сьпіваника УСС» (Відень, 1918. – 27 с.), де текст надруковано під назвою «Гей, ви, хлопці січовії». За інформацією із статті І.Боберського «Стрілецькі пісні і труби», слова уклали січові стрільці з ініціативи сотника УСС К.Гутковського під час переїзду легіону УСС з міста Стрия на Закарпаття. Пісня оформилася дещо пізніше, взимку 1915 р. Правдоподібно, виникла після того, як ім’я К.Гутковського прославилось в операціях на карпатському фронті. Вмотивовує припущення і тип мелодії, що подана у згаданому пісеннику із приміткою «угорська». Стосовно цього І.Боберський писав, що стрільці навмисне вибрали її, щоб «мадярам заспівати». Однак, переконливішою видається думка музикознавця В.Витвицького, який вважав, що саме на Закарпатті у стрілецькі пісні (серед яких згадує «Ой ви, стрільці січовії») проникають «мадярські мотиви». Це логічно з огляду на факт популярності серед усусусів деяких угорських народних пісень.

Подано за першодруком «Діло». – Відень, 1916, ч. 71, 15 березня.

Петро Карманський

Сповнилась міра. Найбільше виконували хори в 1916–1918 роках.

Подано за зб. «Повік не зів’яне». Стрілецькі пісні Михайла Гайворонського. – Тернопіль. Редакційно-видавничий відділ облполіграфвидаву. – 1990. – 18 с.

Олександр Колесса

Грають труби над Дністром. Подано за зб. Може вміститися сльоза… / Упорядник І.О. Голубенко. – Київ: Інститут громадянського суспільства. 2002. – 180 с.

Роман Купчинський

Боже великий, Творче всесвіту. Подано за зб. «Ми йдемо в бій». Упор. І.Соневицький, 1977. – 60 с.

Вдаряй мечем! Подано за зб. Стрілецькі пісні. Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ, видавництво «Музична Україна». – 1992. – 29 с.

Готуй мені збрую. Березень 1917 р., по дорозі з Вишколу УСС до м. Бережани. Пісня виникла під впливом настроїв стрільців, які після тривалого постою знову виходили на передову позицію (під назвою «Пращання» друкувалася у Літописі ЧК (1930, ч. 10, с. 21)). Вона ввійшла до реєстру відомих пісенників 1920–30-их рр.

Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 85 с.

За рідний край. Написана 1917 року. Подано за зб. «Пісні УСС на однорідний хор». Вип. ІІІ. М.О.Гайворонський. – Нью-Йорк. – 1936. – 2–3 с.

За твої, дівчино, личенька пишні. Подано за зб. Стрілецькі пісні Романа Купчинського «Як з Бережан до кадри», упор. В.Подуфалий. – Тернопіль, 1990 р.

Зажурились галичанки тай на тую зміну. Подано за зб. Стрілецькі пісні. Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ, видавництво «Музична Україна». – 1992. – 47 с.

Заквітчали дівчатонька. Появу пісні-присвяти зумовила геройська смерть у бою за гору Лисоня підхорунжого 3 сотні УСС, уродженця с. Дзвиняч Чортківського пов. (тепер Заліщицького р-ну Тернопільської обл.) Василя Мальованого (1894–1916), похованого під Вільхівцем (тепер Бережанського р-ну Тернопільської обл.). У головних боях 2–4 вересня 1916 р. біля с. Потутори над річкою Ценівкою, відомих як бої на Лисоні, усусуси втратили більше половини бойового складу, в основному, серед старшин і підстаршин. Новостворена пісня стала своєрідним пам’ятником сотням жертв, що життям довели вірність обов’язку та глибокому почуттю національної честі. Вона, як і «Видиш, брате мій», за визначенням автора, виконувала функцію похоронної пісні. До того ж органічна близькість із поетикою народних пісень та елегійна мелодія, очевидно, посприяли значному поширенню.

Подано за зб. Стрілецькі пісні. Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ, видавництво «Музична Україна». – 1992. – 64 с.

Засумуй, трембіто. У спогадах про передумови появи пісні Р.Купчинський згадував: «Кінчився 1919 р. рік, повний трагічних подій. Дієва Армія подалася на захід, Галицька армія лишилася на місці і догоряла на тиф. Тоді постала пісня „Засумуй, трембіто, та по всьому світу, що зів’яло галичанам сорок тисяч цвіту“. Ця пісня має дві мелодії: перша – Купчинського, а другу скомпонував Н.Нижанківський у Відні». Ці слова тільки підтверджують думку І.Іванця, який назвав «Засумуй, трембіто» «лебединою» піснею автора (УСС. – 128 с.). Пісня не раз слугувала промовистою ілюстрацією до спогадів про один з найтрагічніших відрізків стрілецької історії: «Постій цілої армії перемінився в одну, неупорядковану трупарню. Поставали нові цвинтарі з десятками тисяч березових хрестів. Деражня, Браїлів, Жмеринка, Бар, Винниця… Засумуй, трембіто».

Подано за зб. Стрілецькі пісні. Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ, видавництво «Музична Україна». – 1992. – 65 с.

Ірчик (Мирославу Ірчанові). У Пістині (село в Косівському районі Івано-Франківської області), цікавою і неординарною особою був о. Августин Арсенич (1872–1939 pp.). Дочка Августина Ірина була нареченою січового стрільця Андрія Баб’юка, який називав її Ірчик і, правдоподібно, від її імені взяв свій літературний псевдонім Мирослав Ірчан. На запрошення її брата Романа в гостинному домі о. Арсенича перебували українські січові стрільці – відомі композитори Р.Купчинський, М.Гайворонський, Л.Лепкий, які скомпонували пісню «Ірчик» про красиву дівчину з личком як папірчик. Згодом Ірина вийшла заміж за інженера лісів з Шешор Д.Бурачинського і переїхала на проживання до чоловіка. В гості до інженера державних лісів приїжджали відомі композитори Я.Барнич та І.Сімович. У домі Бурачинських і була створена Романом Савицьким пісня «Гуцулка Ксеня», присвячена дочці Ірини, – Ксенії Бурачинській.

Подано за зб. Стрілецька Голгофа. Спроба антології. Упорядник, автор вступної статті і приміток Т.Ю.Салига. – Львів: Каменяр. – 1992. – 400 с.

Лети, моя думо. Автор написав пісню в Тухольському таборі для інтернованих. Перебуваючи у польському полоні до лютого 1921 р., він не раз линув думками до коханої – Олени (Галини) Ходоровської, з якою одружився ще у 1919 р. (див.: Кедрин, 1965, с. VII). Особисті переживання знайшли найкраще втілення у пісні, яка стала надзвичайно популярною у Галичині, незважаючи на те, що не друкувалася впродовж 1920–1940-их років. Пісня належить до групи фольклоризованих творів, які мають цікаві різножанрові варіанти. Зафіксована у радянський час як ліричний народний романс, вона, насправді, зазнала значного поширення саме у періоди каральних акцій, спрямованих проти національно-визвольної боротьби УПА. Це відоборазилось на характері її повстанських версій, що демонструють кардинальну зміну смислової інтонації літературного тексту, в якому домінували песимістичні ноти. Завдяки доповненню у текст пісні входять нові мотиви, що передають вияв гордої внутрішньої непокори ув’язненого, підживленої твердою вірою в повернення додому, до матері й рідних.

Подано за публікацією у зб. Ми йдемо в бій. Упор. І.Соневицький, 1977. – 53–54 с.

Мав я раз дівчиноньку. Подається за зб. Жартівливі пісні. Родинно-побутові / Упорядники О.І. Дей, М.Г. Марченко, А.І. Гуменюк. – Київ: Наукова думка, 1967. – 800 с.

Мій край. Подано за зб. Рости на щастя України-мами: Галицька читаночка / ред. – упоряд. Б.Мельничук, Б.Проник. – Тернопіль, 1991. – 44–45 с.

Най жиє Великий Комтур наш. Січень-березень 1917 р., Вишкіл УСС, с. Розвадів (тепер Миколаївський р-н Львівської обл.). Пісня створена на прославу «Великого комтура ЛЗО» («Лицарі Залізної Остроги», голови товариства), роль якого відігравав І.Цяпка-Скоропад.

Подано за зб. Стрілецькі пісні. Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ, видавництво «Музична Україна», 1992. – 30 с.

Накрила нічка. Подано за зб. Повік не зів’яне. Стрілецькі пісні Михайла Гайворонського. Упор. В. Подуфалий. – Тернопіль, 1990. – 42 с.

Не сміє бути в нас страху. Гімн лицарів Залізної Остроги. Січень-лютий 1917 р., Вишкіл УСС, с. Розвадів (тепер Миколаївський р-н Львівської обл.) Наприкінці 1916 р. у Вишколі УСС (с. Розвадів, тепер Миколаївського р-ну Львівської обл.) молоді старшини Вишколу і Коша УСС зорганізувались у гурт під назвою «Лицарі Залізної Остроги» (ЛЗО). Головна мета – виховувати товариську культуру й формувати характер українських січових стрільців на засадах вояцького лицарства Середньовіччя. Ініціатором, як і автором термінів та похвальної пісні на честь старшини ЛЗО, був Л.Лепкий. Його ідею гаряче підтримав колишній кошовий Січових Стрільців II д-р В.Старосольський (1878–1942) – відомий правник, соціолог, активний діяч визвольних змагань. Р.Купчинський для зібрань товариства спеціально написав дві пісні: «Не сміє бути в нас страху» та «Вдаряй мечем».

Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 113 с.

Ода до пісні. Написано 1919 року в Кам’янці.

Подано за зб. Стрілецькі пісні Романа Купчинського «Як з Бережан да кадри», упор. В.Подуфалий. – Тернопіль, 1990 р.

Ой, гори ж мої, гори. Записано на слух. Альбом: «З криївки. Повстанська лірика», 2011 рік. Дует «Курінь». Славко Нудик, Сергій Самолюк.

Ой там зажурились стрільці січовії. Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 135–137 с.

Ой там при долині. Весна-літо 1915 р., Карпати. Поштовхом до написання першої стрілецької пісні Р.Купчинського (на невідому народну мелодію) стала смерть товариша, десятника УСС Ромуальда Луцика, у минулому студента Політехніки, який загинув у бою в Карпатах. Пісня швидко фольклоризувалася, про що свідчить рукопис тексту із архіву В.Гнатюка. Властиво, це перший фольклорний запис, опублікований із деякими редакційними поправками ще у 1916 р.

Подано за зб. Пісні маминого серця / Упорядник Р.П. Радишевський. – Київ: Видавничий центр Просвіта, 2006. – 351 с.

Ой шумить, шумить. Весна 1916 р., с. Тудинка над рікою Стрипа біля с. Соснів (тепер Теребовлянський р-н Тернопільської обл.) На підставі різних мелодій і, очевидно, спогадів автора пізнішого часу, І.Соневицький розділяє цей текст на дві пісні – «Ой шумить, шумить» (мелодія Р.Купчинського) та «Дівчино, рибчино» (мелодія запозичена, наспівав Л.Лепкий).

Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 37–39 с.

Ой чого ж ти зажурився. Зима 1917 р., Вишкіл УСС, с. Розвадів (тепер Миколаївський р-н Львівської обл.) Пісня, яку склав Р.Купчинський під акомпанемент гітари, виникла під час проживання автора у бараках Вишколу УСС. В її основі правдива історія кохання січового стрільця.

Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 55–56 с.

Пиймо, друзі. Літо 1918 р., Вишкіл УСС, с. Грузьке (тепер Голованівський р-н Кіровоградської обл.). Передісторія пісні така ж, як і в «Мав я раз дівчиноньку чепурненьку». Автор зазначав, що співали її у певні моменти «при чарці як був антифеміністичний настрій». Пісня поширилась здебільшого у студентському середовищі 1920–1930-их рр., важливу роль у цьому відіграла ситуація сценічного виконання твору. Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 91–92 с.

Пише стара мати. Весна 1917 р., с. Куропатники (тепер Бережанський р-н Тернопільської обл.).

Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 70–71 с.

Чи знаєш ти. Подається за зб. Пісневир. Молодіжний співаник. – Львів, 2001.

Човен хитається серед води. Пісня зложена весною 1917 р. над розлитою Ценівкою в Куропатниках коло Бережан, під впливом місячної ночі та тужливих зітхань. Хор УСС Василя Соловчука.

Подано за зб. Стрілецькі пісні. Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ, видавництво «Музична Україна», 1992. – 41 с.

Як з Бережан до кадри. Подано за зб. Українські січові стрільці у піснях. Упор. М.Крищук. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ обласного управління по пресі, 1990. – 66–67 с.

Як стрільці йшли з України. Жовтень 1918 року. м. Чернівці (Кіш УСС).

Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 126–127 с.

Михайло Курах

Коли ви вмирали. Подано за Літописом «Червоної калини», 1930, ч. 5. – 11 с.

Богдан Лепкий

Журавлі («Чуєш, брате мій»). Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 96 с.

Заспів. Подано за збірником «Пісні УСС на однорідний хор». Вип. ІІІ. М.О.Гайворонський. – Нью-Йорк, 1936. – 1 с.

Кладочка. Весна 1917 р., с. Куропатники (тепер Бережанський р-н Тернопільська обл.). Вимушена зупинка в наступальних діях на фронті, спричинена революцією в Російській імперії (березень 1917 р.), породила надію стрільців на можливість розв’язання політичних завдань і завершення війни. Закономірно, виникали думки про впорядковане, спокійне сімейне життя. Вважаємо, що саме реакція на несподівані і надзвичайні зміни на наддніпрянській Україні спонукали стрілецьких піснярів вдатися до лірики. У той час виникають стрілецькі романси, серед яких «Кладочка» Л.Лепкого. Основою тексту пісні стала поезія брата Богдана. Завдяки особливій популярності у стрілецькому середовищі пісня зазнала ранньої фольклоризації.

Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 81 с.

Спіть, хлопці, спіть. Подано за зб. За волю України / Упорядник Євген Гіщинський. – Луцьк: Навчально-методичний центр культури Волині, 2007. – 391 с.

Чи то буря, чи то грім. Подано за зб. До волі з неволі. Пісні на слова Б.Лепкого. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль, 1991. – 17–18 с.

Левко Лепкий

А у Черчі добре жити. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 73 с.

Блоха. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 79 с.

Бо війна війною. Написана у жовтні 1916 року дорогою переїзду УСС з-під Бережан до Коша і Вишколу УСС (тепер с. Пісочна Миколаївського р-ну Львівської обл.). Попереду Цяпка… – мова йде про Івана Цяпку-Скоропада (1884–1920) – четаря 7 сотні УСС, поручника УСС, команданта Будівельної сотні УСС. У той час, виконуючи функції генерального обозного куреня УСС, він керував переїздом УСС з-під Бережан до коша і вишколу. Колишній студент права Віденського університету, син незаможних селян з с. Хишевичі Рудківського повіту (тепер Городоцького р-ну Львівської обл.), він добровольцем вступив до лав УСС. Як учасника визвольних змагань 1917–1920 рр., разом із С. Горуком (див. «Гаразд, Горук, іще гаразд!») його знищили більшовики у концтаборі близько Архангельська на Білому морі. За життя прославився талантом творити гумористичні оповідання, об’єктом яких часто ставав сам. Стрілецькі анекдоти, що витворили оригінальний жанрово-тематичний пласт прозової народної творчості, часто стосувалися кумедних ситуацій із цим реальним і водночас міфологізованим стрільцем-жартівником. Це, безперечно, відобразилось на поетиці пісні, як і на характері її, можливо, колективного компонування. Припущення ґрунтується на основі коментарів І.Рудницького до романтичної поеми Р.Купчинського «Скоропад», яка вперше з’явилась у друці влітку 1919 р. Критик стверджував, що І.Цяпка був співавтором подробиць, що ввійшли в основу тексту поеми. Він «був дивним типом людини – доброї, порядної, відважної, яка водночас могла давати притоку своїм зовнішнім виглядом і своїми розповідями до насмішок» (Кедрин, 1965, с. IV–V). Образ Цяпки став центральним персонажем у літературних творах повоєнного часу. Гумористичну поему про Цяпку написав А.Лотоцький. А у п’єсі Л.Лепкого «Сон Івасика» (Львів, 1922) зазвучала ще одна коротенька пісня про стрільця-жартівника (музика М.Гайворонського).

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 36 с.

Гей там у Вільхівці. Написана у жовтні 1916 року у боях під селом Потуторами (нині Бережанського р-ну Тернопільської обл.). Присвячена хорунжому УСС Федькові Чернику, що тоді разом з цілим полком УСС потрапив у російський полон. Пісня виконувалася у супроводі гітари. У своєму нарисі «Дещо про стрілецькі пісні» Р.Купчинський так пише про створення цієї пісні: «Серпень 1916 року. Відворот з-над Стрипи під Бережани, бої зі змінним щастям за село Потутори і за гору Лисоню, вкінці російський прорив. Майже всі фронтові частини УСС попали в полон. Попав і славний вояк хорунжий Федь Черник. Обоз і рештки куренів подались до коша». З побуту під Бережанами залишається пісня про Черника «Гей там у Вільхівці».

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 39 с.

Горобці. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 78 с.

Готуй мені збрую. Березень 1917 р., по дорозі з Вишколу УСС до м. Бережани.

Пісня виникла під впливом настроїв стрільців, які після тривалого постою знову виходили на передову позицію (під назвою «Пращання» друкувалася у Літописі ЧК (1930, ч. 10, с. 21)).

Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 85 с.

Група «Схід». Написана у січні 1919 року у селі Куровичах (нині Золочівського р-ну Львівської обл.) при групі «Схід» під час облоги Львова.

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 29 с.

І снилося з ночі дівчині. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 49 с.

Із-за гори високої. Написана у вересні 1919 року у Києві. У пісні відтворено історичний момент трагічного переходу за Збруч армії УГА, зокрема періоду серпня-вересня 1919 року, що ознаменувався наступом на Київ об’єднаних армій УГА – УНР. Річка Збруч – ліва притока Дністра до 1917 року була кордоном між Росією та Австрією, у 1921–1939 роках – між УРСР та Польщею. Протягом першої половини 1919 року вздовж неї проходила східна лінія фронту УГА та армії УНР проти більшовиків. «Аж над’їхав сам Тарнавський» – йдеться про сотника УСС, команданта Вишколу УСС Мирона Тарнавського (1869–1938), знаного генерал-четаря УГА, команданта групи «Схід», потім 2-го корпусу УГА, що уславився багатьма блискучими перемогами на Правобережній Україні. Про нього як «вояка холодної крови й гарячого серця» писав Л.Лепкий: «Генерал Тарнавський був вояк впертий і завзятий. Йшов уперед не заслонюючись ніким і нічим, не зважав на небезпеку. Верховодив сміло й уміло. Дбав про людей і ними дорожив. Все мав на оці добро Батьківщини і її синів».

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 32 с.

Ішов відважний гайовий. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль, Збруч, 1999. – 65 с.

Казала дівчина. Пісня із тематичного циклу про нещасливе стрілецьке кохання. Як більшість таких пісень, вона виникла внаслідок конкретної події. Написана в 1917 р. Співали її найбільше старшини УСС, у їдальні, як було добре настроєні до свого полевого духовника. За свідченнями Б.Гнатевича – сотника УСС, згодом керівника Вишколу СС (1918 р.), осередком товариського життя ставала в час бойових перепочинків (особливо взимку) старшинська їдальня. Там, очевидно, січові стрільці мали можливість й ближче познайомитися, щоб поділитися особистими проблемами.

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 48 с.

Коби скоріше з гір Карпатів. Пісня кінноти УСС виникла під час походу із Карпат за розбитими москалями, написана на початку літа 1915 року.

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 28 с.

Колись, дівчино мила. Пісня користувалася величезною популярністю в інтелігенції по обох боках Збруча, чи не відразу стала народною та улюбленою. Написана навесні 1917 року на вишколі УСС у селі Пісочній (тепер Миколаївський р-н Львівської обл.). Існує версія, що твір народжений ще 1914 року, а не 1917, як зазначав Р.Купчинський. У її основі романтична історія кохання Л.Лепкого до Ольги Захарясевич (доньки Антона Захарясевича (1865–1916), греко-католицького священика, одного із засновників «Спілки для господарства й торгівлі» у Перемишлі. Аналіз вірша дозволяє припускати, що автор справді міг написати початок свого творіння швидше, ніж останні дві строфи пісні, у яких йдеться про минуле з відстані трирічної давності. Дещо іронічний настрій кінцівки й особлива любов пісні у 1920-их роках. Друге дихання і популярність творові надало виконання його Квіткою Цісик.

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 41 с.

Маєва нічка. Написана 1916 року в селі Тудинці (тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.) над річкою Стрипою.

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 40 с.

Ми йдем вперед. Пісня з часів чортківської перемоги у червні 1919 року.

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 31 с.

Молитва. У 1922 р. у Львові вийшла сценічна картина Л.Лепкого «Сон Івасика» з нотним додатком. Це п’єса для дітей про стрілецьке життя.

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 84 с.

Молоді ми. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 56 с.

Несися мій смутку. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 61 с.

Ой був то раз веселий час. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 71 с.

Ой видно село. В кінці кожного приспіва повторюється останній рядок попереднього куплету. Маршова пісня «Ой видно село» написана в кінці 1915 – на початку 1916 років у селах Тудинці та Соснові (тепер Теребовлянський р-н Тернопільської обл.) над річкою Стрипою.

Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 25 с.

Ой поїхав стрілець. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 55 с.

Прийди до мене. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 67 с.

Приїдь до Черча. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 74 с.

Прощаюсь, Ангеле, з тобою. Окрім стрілецьких Левко Лепкий писав і любовні пісні-романси, які були дуже популярні серед стрілецтва. Після першої світової війни вона перейшла у народну творчість. Хоч не друкувалась, стала улюбленою піснею воїнів УПА. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 62 с.

Табор «Карпати». Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 59 с.

Фіалки сині. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 67 с.

Хай живе великий комтур. Подано за зб. Лев Лепкий. Журавлі. Упор. В.Подуфалий. – Тернопіль: Збруч, 1999. – 29 с.

Антін Лотоцький

Засяло сонце золоте. Подано за зб. Українські січові стрільці у піснях. Упор. М.Крищук. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ обласного управління по пресі, 1990. – 14 с.

Лунає клич, зове грімкий. Літо 1916 р. У «Сурмі» (1922. – 128 с.) зазначено, що стрільці поклали авторський текст на мелодію німецької пісні «Сторожа на Рейні». За свідченням Юрія Шкрумеляка, стрільці коша співали цю пісню вже на Закарпатті, тобто від поч. 1915 р. (див.: Шкрумеляк Ю. Слідами пісні УСС // Вістник СВУ, 1916, ч. 93–94. – 274 с.). Причина, очевидно, у популярності мелодії. За оцінкою Богдана Заклинського, цей гімн знав і співав тоді кожний німець, а з німецькими військовими підрозділами усусуси не раз здобували спільні перемоги на фронті.

Подано за першодруком «Шляхи», 1916, верес. – жовт. – 660 с.

Осип Маковей

В горах грім гуде, хоч зима паде. Із листа О. Маковея, як старшини австрійської армії, до команди Українських січових стрільців від 19 березня 1915 р.: «Посилаю нашим стрільцям новий марш. Слова мої, мелодія народна, з лемківської пісні „Я до леса не пуду“. Рефрен дороблений мною, але я не композитор і тому поправки, або й зміни можливі. Буду тішитися, коли марш сподобається». Або тут і впав, яку бій попав – автор написав пісню під впливом наступальних карпатських боїв УСС у лютому 1915 р. Як згадував колишній стрілець Василь Левицький, «карпатський похід зробив з УСС справжню бойову одиницю, а карпатські бої були для стрільців найкращою воєнною школою, з якої перший іспит вони зложили на Маківці» (Левицький В.С. На Бескидах // УСС, 1935, – 29 с.). Се наші дівчата – серед січових стрільців воювали дівчата і жінки, чимало з яких пройшли підготовку ще у довоєнних стрілецьких гуртках. Першими вступили в ряди українських стрільців студентки, майбутні хорунжі УСС Олена Степанів (1892–1963) та Софія Галечко (1891–1918). Згодом до них приєдналися Павлина Михайлишин, Ганна Дмитерко (десятниця УСС), Ірина Кузь, Павлина Рисівна, Василина Ощипко та інші. Жінки-стрілкині відзначилися бойовим вмінням, рішучістю і відвагою. Зокрема, фронтові санітарки Стефанія Сірякова та Стефанія Новаківська були нагороджені срібними медалями Червоного Хреста. «Наше „я“ і виплекане почуття обов’язку змусило нас іти на війну», – писала О. Степанів, характеризуючи українське жіноцтво у лавах УСС й на полях Першої світової війни.

Подано за першодруком у газеті «Діло», Відень, 1915, 29 травня.

Ми гайдамаки. Написана 2 грудня 1901 р., з нагоди сецесії українських студентів у Львові.

Від часу створення «Гайдамацька пісня» зазнала значного поширення, а відтак і переробок. Уже в автографі, на картці, рукою автора було написано: «Сей вірш перероблений на гірше, надруковано – в „Гайдамаках“ 1905 ч. 125 з 4/4 без мого відома і підпису. Цікаво, як він туди дістався». Відомо, що пісню часто друкували із суттєвими відмінностями у тексті в різних виданнях 1920–1930-их рр. Буковини, Харківщини, західної діаспори та збірниках рад. періоду. Однак, задовго до цього, пісня вже достатньо була відома саме в Галичині у середовищах січових товариств (Січ. співаник, 1912, – 68 с.; Січ. співаник, 1921, – 56–57 с.), національно-патріотичного студентства, звідки потрапила у репертуар січових стрільців, про що свідчать публікації у пісенниках воєнного часу («Наша пісня», 1916, – 10 с.; «Наша слава», 1917, – 2 с.; «Сьпіваник УСС», 1918, – 11–12 с.).

Усі ці тексти є варіантами авторського вірша, бо більшою (скорочення другої і доповнення нової строфи у закінченні) чи меншою мірою фіксують анонімні поправки. Здебільшого вони ведуть до вдосконалення як змістового (наголошуються політичні цілі української нації), так і стилістичного. Важливо, що фольклоротворчої актуалізації літературний текст зазнав саме у час стрілецького чину. Це помітно при порівнянні тексту пісні «Ми гайдамаки» із календаря американських українців «Дніпро» (1921) та фольклорними записами з Тернопільщини. Останні є майже ідентичними до друкованого варіанту.

Подано за зб. Січовий. співаник, 1921, – 56–57 с.

Дмитро Макогон

Гей, наш батько кошовий. Співається на мелодію пісні «Гей, поїхав Ревуха».

Подано за виданням: Січовий співаник / Зібр. К. Трильовський. – Відень, Адрія, 1921. – 64 с.

Гей у Січ. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень, Адрія, 1921. – 16 с.

Чи ж то теє товариство. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Адрія, 1921. – 66 с.

Як Січ наша повстала. Співається на мелодію пісні «На порозі стояла».

Подано за виданням: Січовий співаник / Зібр. К. Трильовський. – Відень: Адрія, 1921. – 58 с.

Костянтина Малицька

Вгору прапор! Подано за виданням: Січовий співаник / Зібр. К. Трильовський. – Відень: Адрія, 1921. – 12 с.

Взяв би я бандуру. Подано за виданням: Січовий співаник / Зібр. К. Трильовський. – Відень: Адрія, 1921. – 21 с.

Марш соколів. Пісня спортивної організації «Сокіл», яка існувала в Україні від 1894 року аж до другої світової війни. Це була спортова організація всіх слов’янських народів, яка постала 1862 року в Чехії і об’єдналася в 1907 році в Всеслов’янський Сокільський Союз. До «Сокола» належало багато пластунів, зокрема в 1930 роках, коли польська влада заборонила існування Пласту. Метою «Сокола» було виховувати в народі єдність, народну силу і почуття чести шляхом плекання фізкультури а разом з тим – витривалість, рухливість і розуміння праці в спільному гурті.

Марш січовий. Уперше надруковано у часописі «Громадський голос» (1904, ч. 2). Передруковано: Отаман. Калєндар для народа на рік звичайний 1906. – Коломия: Отаман, 1905. – 17–18 с.

Подано за виданням: Січовий співаник / Зібр. К. Трильовський. – Відень: Адрія, 1921. – 29 с. Підписано Віра Лебедова. Передруковано також у хрестоматії «Письменники Буковини другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття» (Упор. Б.Мельничук, М.Юрійчук. – Чернівці: Прут, 2001. – 513–514 с.).

Ой там, на Вкраїні. Подано за зб. Українські січові стрільці у піснях. Упор. М.Крищук. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ обласного управління по пресі, 1990. – 97 с.

Повставали козаченьки. Надруковано: Січовий співаник. – Нью-Йорк, 1916. – 49–50 с. Подано за виданням: Січовий співаник / Зібр. К. Трильовський. – Відень: Адрія, 1921. – 60 с. Передруковано у хрестоматії «Письменники Буковини другої половиниХІХ – першої половини ХХ століття»/ Упор. Б.Мельничук, М.Юрійчук. – Чернівці: Прут, 2001. – С.513.

Січ в поході. Надруковано: Січовий співаник. – Нью-Йорк, 1916. – 34–35 с.

Подано за виданням: Січовий співаник / Зібр. К. Трильовський. – Відень: Адрія, 1921. – 37–38 с. Підписано Віра Лебедова.

Січовий поклик. Подано за виданням: Січовий співаник / Зібр. К. Трильовський. – Відень: Адрія, 1921. – 33 с.

Чом, чом, чом, земле моя. Подано за зб. Пісенний вінок: Українські народні пісні / Упорядник Андрій Михалко. – Київ: Криниця, 2007. – 400 с.

Юліан Назарак

Нема в світі. Пісня створена восени 1914 року в Карпатах.

Подано за зб. «Повік не зів’яне». Стрілецькі пісні Михайла Гайворонського. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ облполіграфвидаву, 1990. – 22 с.

Хлопці, алярм! Сатирична пісня, написана 1914 року в Карпатах. Входила в склад комічної опери «Штурм на полукіпки».

Подано за зб. Стрілецькі пісні. Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ: Видавництво «Музична Україна», 1992. – 31 с.

Іван Петришин

Наш меч і клич. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 12 с.

Нумо, братя, поки час. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 68 с.

Заспіваймо пісні. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 13 с.

Кирило Трильовський

Верховино. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 93 с.

Гей, там на горі січ іде. Написана з нагоди першого січового свята, 6 червня 1902 р., м. Коломия. Як гімн січовиків, текст цієї пісні регулярно з’являвся на сторінках народного календаря «Запорожець», який редагував Кирило Трильовський (під псевдонімом «Максим Залізняк»); та пісенників довоєнного і міжвоєнного часу (під псевдонімом «Клим Обух»). Масовий характер виконання пісні в Галичині протягом першого десятиріччя XX ст. і пізніше, коли по селах відновили діяльність громадські товариства «Січ», «Луг», «Каменярі» (1920–1930-ті рр.), зумовили її довголіття. Пісня стала справжнім бойовим славнем «руханково-протипожежного», а насправді військово-спортивного, товариства «Січ», заснованого в селі Завалля (Снятинщина) 5 травня 1900 року адвокатом Кирилом Трильовським.

Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 38–39 с.

Гей, Чорна Гора зраділа. Співається на мелодію пісні «Гей, там на горі Січ іде».

Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 25 с.

Ой зацвила черемшина. Автор зробив переробку народної жовнірської пісні, особливо поширеної у XIX ст. (записи І.Колесси, І.Франка, О.Маковея). Численні публікації тексту в усіх січівських, а також стрілецьких («Сьпіваник УСС», 1918. – 41–42 с.), просвітянських пісенниках спричинилися до входження січової пісні у активний репертуар селян, а відтак і до появи фольклоризованих варіантів, серед яких є контаміновані. Відомо, що «Ой зацвила черемшина» була дуже популярною в стрілецькому середовищі. Так сотник УСС Д.Вітовський ставив її на перше місце серед інших пісень, які органічно вросли у стрілецький репертуар (див.: Календар-альманах, 1926. – 84 с.).

Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 24 с.

Про Січ славну. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 84 с.

На вулиці сурма грає. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 31–32 с.

Микола Угрин-Безгрішний

Прийшла пора велика. Написано 2 травня 1915 р., Замкова Палата (Закарпаття).

Подано за першодруком «Червона калина» (1917, ч. 2 (червень). – 10 с.).

Іван Франко

Гей, Січ іде. Уперше надруковано в газ. «Новий громадський голос», 1905 р., № 30, 12 жовтня, с. 237. До збірки «Давнє й нове» увійшов як 3-ій номер циклу «Гімни й пародії», твір уміщено на с. 258. Під текстом Франко подає довідку, але припускає в ній помилки щодо часу написання та місця першої публікації твору: «Написано в Бергометі 1906, друковано тоді ж у коломийськім „Поступі“. Передруковую тут із окремого видання „Січовий співаник“, Коломия, 1910, стор. 7–8». Московські начальники боялись цієї бадьорої стройової пісні – і правильно робили. Вони все уявляли собі, як під звуки цієї пісні українці вишикуються в ряди і виженуть окупантів (як воно зрештою і сталось). Тому вона не була включена до 50-томного «академічного» видання творів І.Франка. Вона була опублікована у виданні «Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах» (Львів.: Каменяр, 2001 р.).

Подано за зб. «Сьпіваник Українських Січових Стрільців». – Відень, 1918. – 38–39 с.

Степан Чарнецький

Воєнна ідилія. Написана в 1917 році. Подається за зб. «Пісні УСС на однорідний хор». Вип. ІІІ. М.О.Гайворонський. – Нью-Йорк, 1936. – 6–7 с.

Ой у лузі червона калина. Подано за зб. Стрілецькі пісні. Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ: Видавництво «Музична Україна», 1992. – 5 с.

Юрій Шкрумеляк

Ой у мого кониченька золота підкова. 15 березня 1919 р. Мелодія запозичена із народної пісні, з якої автор використав зачин. У приміт. зазначено – «1 сотні козаків УСС».

Подано за першодруком у часописі «Стрілець» (1919, 3 квітня).

Питається вітер. Літо 1915 р. Ю.Шкрумеляк трактує мотив «стрілецька смерть» як уособлення стану приреченості в ефемерному очікуванні волі («треба вмерти, спочивати, Воскресіння, волі ждати»). Ймовірно, що саме стрільці змінили кінцівку тексту цієї пісні, більш відповідним мотивом – геройська смерть стрільця. Цю думку обґрунтовує тематична подібність рядків з іншою авторською редакцією, яка з’явилася значно пізніше, у п’єсі «Стрілецька слава в піснях»: Треба вмерти молодцеві та січовому стрільцеві, / Бо найкраща смерть у бою, за край рідний і за волю.

Подано за першодруком «Вістник СВУ», 1916, 6 лютого. – 87 с.

Сопілка. Подано за зб. Світ дитини, 1921. – 25 с.

Ярослав Ярославенко

За Україну (О, Україно! О, люба ненько). Подано за зб. «Стрілецькі пісні». Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ: Музична Україна, 1992. – 6 с.

Б’ють літаври гучні. Подано за зб. Пісні Українських Січових Стрільців. – 1990 (Самвидав).

Інші автори

Вперед, хлопці, ми вандрівники. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 86 с.

Гей, козаче, встати час. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 73 с.

Дай нам, Боже, добрий час. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 74 с.

Січовий марш. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 46 с.

Хор січової ватаги. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 85 с.

Як я, браття, раз сконаю. Подано за зб. Українські січові стрільці у піснях. Упор. М.Крищук. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ обласного управління по пресі, 1990. – 92 с.

Народні пісні

Бистра вода. Подано за зб. «Стрілецькі пісні». Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ: Музична Україна, 1992. – 31 с.

В Січ ставай. Подано за зб. Січовий співаник / Упорядник Кирило Трильовський. – Відень: Друкарня «Адрія», 1921. – 71 с.

Гаразд, Горук, іще гаразд! Пісня присвячена Семенові (Сеню) Горукові (1873–1920) – уродженцю м. Снятина (тепер районний центр Івано-Франківської обл.), легендарному ватажкові січових стрільців, отаману 5 сотні легіону УСС, герою Лисонської битви (1916 р.). Під час польсько-української війни він був членом військового комітету, що готував Листопадовий зрив 1918 р. Як начальник штабу УГА С.Горук був знищений більшовиками. Подано за зб. «Сьпіваник УСС», 1918. – 24 с.

Гей, зі Львова до Мукачева. Гей зі Львова до Мукачева – йдеться про легіон УСС, сформований у Львові наприкінці серпня 1914 р., внаслідок евакуції австрійської армії переведений з перших днів війни на Закарпаття. Там стрільці перебували аж до січневого наступу 1915 р., прославившись як здібні розвідники.

Клич, що знає наша лава, українська є держава – факт проголошення Центральною Радою (ЦР) у м. Києві незалежної Української Народної Республіки (УНР) на підставі Четвертого Універсалу від 22 січня 1918 року. Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця виступав охоронцем ЦР.

Подано за зб. «Сьпіваник УСС», 1918. – 28–29 с.

Зелений дубочку. Подано за зб. Перлини української народної пісні / Упорядник Микола Гордійчук. – Київ: Музична Україна, 1991. – 383 с.

Коло млина яворина. Подано за зб. «Пісні УСС на мішаний хор». Вип. ІІ. М.О.Гайворонський. – Нью-Йорк. – 14–15 с.

Ой з-за гори чорна хмара стала. Пісню, слова якої переробили в УСС, дуже любили співати усусуси, а потім й стрільці УГА завдяки «бадьорій і виразній» мелодії.

Першодрук («Тим, що впали», 1917, с. 31) та інші публікації й муз. обробки мають ідентичні тексти, за винятком рядка, де є редакційні заміни «орли степовії» на «стрільці січовії».

Подано за публікацією у пісеннику «Сурма», 1922. – 22–23 с.

Ой у полі верба. Подано за зб. «Стрілецькі пісні». Пісенник. Упорядник І.Щербаков. – Київ: Музична Україна, 1992. – 35 с.

Ой чути, чути ревуть гармати. Подано за зб. Стрілецькі пісні / Упорядник Оксана Кузьменко. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2005. – 640 с.

Повіяв вітер степовий. Подано за зб. Українські січові стрільці у піснях. Упор. М.Крищук. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ обласного управління по пресі, 1990. – 85 с.

При каноні стояв. Український варіант є народним переспівом відомої чеської жартівливої пісні, написаної у 1888 році про каноніра Франца Ябурека (Kanonýr Franz Jabůrek). У ній події відбуваються під час Австрійсько-Пруської війни 1866 року. А точніше – під час битви при Садовій (при Кьоніггреці). У чеському варіанті жартівливо розповідається як хоробрий солдат Австро-Угорської армії Ябурек постійно стріляє по ворогові з гармати, не зважаючи на руки, ноги, голову, що поступово відриваються надлітаючими кулями, аж доки не летить на небо… Пісня швидко набула широкої популярності серед народів Австро-Угорщини. Також вона виконується і у «Швейку» Ярослава Гашека. Так як багато українців були солдатами Австро-Угорської армії, то під час Першої світової війни та Визвольних змагань, і після війни її вже виконували українською мовою.

Прощай, дівчино. Подано за зб. «Повік не зів’яне». Стрілецькі пісні Михайла Гайворонського. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ облполіграфвидаву. – 1990. – 51 с.

Розпрощався стрілець. Найпоширеніший варіант. Він є основою для інших варіантів, доповнених у повстанському середовищі, з характерною кінцівкою про партизанів.

Подано за зб. Стрілецькі пісні / Упорядник Оксана Кузьменко. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2005. – 640 с.

Синя дивізія. Подано за зб. ОУМ «Спадщанський пісенник», 2009.

Стрілець – то нині великий пан. Близький варіант («Стрілець – то велий нині пан») ще у 1916 р. вперше записав й опублікував Ю.Шкрумеляк. Він подав важливий коментар: «Повстала питома пісня в Коші, – оригінальна своїм добротним змістом. Сеї пісні певно не приймуть у полі й назвуть її „маркирантською“. Се потягне за собою нову „полеміку пісень“, овочем якої будуть нові питомі пісні в полі та в Коші» («Вістник СВУ», 1916, ч. 93–94. – 275 с.). Відзнака синя УСС, що понад вухом носить – у російському полоні січові стрільці вперше зробили на своїх шапках синьо-жовті відзнаки.

Подано за зб. «Сьпіваник УСС», 1918. – 109–110 с.

Там на горі, на Маківці, зацвіла калина. Зап. Н. Швед, Б. Паньків 08.05.1994 р. у с. Добрівляни Жидачівського р-ну Львівської обл. від Медвідь Михайлини, 1923 р.н. та Блажко Михайлини, 1924 р.н. (Архів ПНДЛМЕ, ГНЗ-381, арк. 14)

Там під львівським замком. Подано з розшифрування CD «Йшли селом партизани», ПТ «GroLis Records». – Тернопіль, 2002.

Там на горі, на Маківці (Хлопці підемо!) Маківка – гора на Бойківщині. Її висота над рівнем моря 958 м. Бій був з 22 квітня по 5 травня 1915 р., де січові стрільці отримали важливу перемогу над регулярною армією царської Росії.

Подано за зб. За волю України / Упорядник Євген Гіщинський. – Луцьк: Навчально-методичний центр культури Волині, 2007. – 391 с.


home | my bookshelf | | Нам воно святе! Пісні січових стрільців (збірник) |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу