Book: Старий пан



Старий пан

новеля Олекси Гринюка зі збірочки «Весняні вечері»

Коли старому радникові сказали, що його син, пострілений підчас розрухів, лежить у шпиталі, то старий прийняв цю вістку на око грубо байдуже. Сина він здавна відрікся й не любив, коли про нього було згадати. Так і тепер. Але як сам лишився у своїй кімнаті, почув нараз, ніби на нього валиться тяжкий камінь.

Він упав безсильно на крісло і дзоркнув чи колонками до стола.

— Ось тобі – мученик за ідею! – подумав старий і усміхнувся гірко.

— Але хто стукає, тому відчиниться, хто собі шукає, той найде…

І він похитав головою і вдивився без думки в вікно. І, вдивившись в нього, він бачив несвідомо, що одвах (гавптвахта – прим.) з акаціями й вояки на варті відсунулися геть-геть далеко, як би глядіти на них крізь лорнету (бінокль – прим.), обернену віддалюючим склом. Намісць того, станув перед ним, як живий, образ його сина і спомин шпитальної кімнати, яку бачив раз на судовій комісії. Спомин був такий ясний і виразний, що старий відвернувся від нього з острахом, але стрітив очима образ Христа з терновим вінком на голові та й уже не знав, що з собою почати. Схопив чоло в долоні, і жаль, і гнів без міри сповнили по береги його душу.

Жаль мав на сина, але цілу силу гніву й ненависти звернув на тих, що сина йому видерли. На тих, на тих… Та на кого? Коби знати, на кого…

Він розкинув усі думи, аби виловити ними своїх ворогів і чиновників; але не найшов ані одного чоловіка, тільки найшов прокляту науку, що полонила йому сина, і великий світ голодних поза нею. Ще від самого початку він осудив сей рух із цілою строгістю. Але день-у-день мусів дивитися й він, і його однодумці, як той рух усе набирав сили, як нова наука захоплювала зі собою їх синів і внуків. І, нарешті, сталося те, чого він найбільше боявся – його одинак, покінчивши школу, кинувся й собі в нову струю. Тоді на старого впав таємний страх, і той світ стався для нього без міри ненависний та грізний і загадковий.

І як це було, як це сталося, що він вирікся одинокого сина? Ах, не сина він вирікся, не сина, а тої думки в нім, що його опанувала. Не сина він зненавидів, але через сина той світ обкинув глибокою ненавистю. Сина він прийняв би назад, ой, тото приняв би, аби лише прийшов, аби покорився. Най би і словом не виправдовував себе, лиш аби вернувся сам, добровільно. Бо він перечував через людей, що хлопець бідує сильно, і все надіявся, що от день, от година, і він вернеться, верне. А син таки не вертався. Відтоді старий незамітно і крадьки перед самим собою зачав розбирати синову вдачу. Шукав у нього струни синівської любови, але находив перед усього лагідну й мовчазну рішучість, і вона являлася для нього непростимою впертістю. І він не злюбив синоа частиною тої ненависти, що нею огорнув нову науку.

— А, нехай пропадає! – старався він вмовити себе й силкувався не думати ніколи ані про сина, ані про той світ, що полонив його. Властиво, боявся думати. Бо десь у такі хвилини виринали в його душі сумніви й вагання, і він боявся їх і намагався перед ними утекти. Усе те накипіло у душі, як незгоєна рана, що трохи присохла, але все готова роздертися й боліти.

А от вістка доконала того. Розворушила його душу, нагадала все й поклала, як живе перед очі. До жалю й болю піднялися ще сумніви й обпали його, як рій докучливих мух. Старий аж минався з безпорадності й безсилля.

— Господи милосердний, я ціле своє життє йшов простою дорогою й лукавити не лукавив, а робив, як мені сумліннє веліло, і невже ж усе те, мої думки і праця – одна помилка?

І був, як той чоловік, що бачить, як його одинока будівля, праця всіх сил і цілого життя, зарисовується, от-от розпадеться в руїни, і він ловиться останніх ниток рятунку, і чує, добре чує, що його зусилля даремні.

— Бо нині не треба нікому ані віри, ані влади. Усе, що було давно – недобре, але, що буде, всього вони не кажуть. І в ім.`я того ворохоблять сина проти батька, дочку проти мами, брата проти брата, толочать щастє родин, розбивають найбільше добро – спокій. І женуть, як безумні, за маревом хорої душі. Шукають правди…

— Правди шукають! А то ж правда, кинути зерно незгоди поміж родину, витерти батькові одинокого сина й лишити одного на поталу самотній старости, а другому зломити вітку молодости, й силу відобрати й здоровлє?

— Адже він був одиноким сонцем моєї душі, ясним цвітом на сірій ниві мого життя. Ним жив я і до нього. А ви вирвали його з мого серця, відобрали моїм очам, і я самотний стою над могилою.

— Ой, сину, сину, — хотів щось промовити, але жаль і гордощі скривдженого батька перервали ланцюг його слів і не дали докінчити.

— Ой, не прошу, не прошу, — крикнув він і схопився за голову, бо почув, що уста сказали неправду, бо вже його душею заволоділа иньша сила. Отже, попався на колесо тортур, ударив головою до стіни й очі, повні болю, впялив у простір. І шукав ними, чого б ухопитися, на чім би відпочити…

З образу на стіні дивилося на нього сумовите, повне резиґнації лице й милосердні очі Ісуса…




home | my bookshelf | | Старий пан |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу