Book: МІСТОрія однієї дружби



МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія

однієї дружби

Намалювала

Марися Рудська

Львів – 2016

пригодницька повість для дітей

молодшого шкільного віку

Ірина Цілик

МІСТОрія  однієї дружби


Ірина Цілик © текст, 2016

Марися Рудська © художнє оформлення, 2016

Видавництво Старого Лева © 2016

УДК 82-3-93

ББК 84(4УКР)

Ц 60

Кожен пізнає рідне місто по-своєму. Можна читати історичні розвідки, можна дозволити гіду розповідати тобі про давнє й минуле. А можна самому вирушити в мандри міс­том, прислухатися до його таємничого голосу і вивчати зна­ки, які воно тобі подає. Саме так і зробила десятирічна Та­ня – ­героїня по­-


вісті письменниці та кінорежисера Ірини Цілик. Таня знайомиться з Києвом і дізнається чимало його таємниць, адже її гід – голос самого міста. Справді кінематографічну та містерійну «МІСТОрію» намалювала Марися Рудська.

ISBN 978-617-679-168-3

Розділ перший

Метелики в голові

Здається, ця історія почалася ще тоді, коли в Тані з’явилася таємниця. Але всьому свій час.

Спершу знайомтеся – цю десятирічну дівчинку з дещо кирпатим носом у ластовинні звати Танею Хорошун. Ніс собі як ніс, але довкола нього часом точиться багато суперечок. Найчасті­ше їх розпочинає Танин тато.

– Очевидно, що ніс мій! – надміру голосно доводить він і смикає себе за борідку. Це трапляється з татом щоразу, коли він хвилюється.

– Ха-ха, – починає сміятися тоді мама. – Згадай іще Софійчині вуха.

– Відчепіться від моїх вух! – фиркає Софійка, старша Танина сестра, і грюкає дверима своєї кімнати.

– Я собі думаю, – замислено мовить бабуся, – цей ніс дійшов до нас від баби Гані…

– Дійшов! Теж мені Гоголь-моголь*! – відбивається тато, й окуляри кумедно підстрибують в нього на переніссі.

І лише дідусь мовчить та насмішкувато хекає, але з усього видно, що й у нього є своя версія.

Таня шморгає носом, який ні з того ні з сього опинився в центрі загальної уваги. Насправді, в неї є ще багато чого примітного. От, приміром, зеленкуваті очі та смарагдові коліна й лікті – до них у тон. Вас дивує таке забарвлення? Значить, ви просто виросли і забули, що в Києві багато асфальту, на який так неприємно гепатися посеред якої-небудь захопливої гри. Танина мама часто скаржиться, що невдовзі їй доведеться купувати зеленку літрами. Таня ж мовчки слухає і терпить. Лише іноді вона дозволяє собі подмухати на змащені бойові рани. Боляче все-таки, знаєте.

Все решта в Тані Хорошун, як у більшості дівчат її віку: худющі ноги, вічно розчухрана коса, короткі сукні і різноманітні витівки та – як каже Танина бабуся Оля – вибрекеньки. Отож…

Усе почалося того дня, коли Мирослава Адамівна, вчителька 4-Б класу, влаштувала культпохід замість уроків. Це сподобалося всім її учням, серед яких була також і наша героїня. Ранок видався незвичним: клас зібрався не в класі, а біля школи і вирушив пішки до метро, щоб доїхати ним до станції «Театральна». Всі хихотіли, тихо перегукувалися у вагоні поміж дорослих пасажирів, шурхотіли обгортками від шоколаду та почувалися напрочуд добре.

Не минуло й півгодини, як клас дістався кінцевої мети: школярі галасливо ввалилися до вестибюля науково-природничого музею.

– Шановні, опануйте себе, – сказала Мирослава Адамівна. – Слухайте і дивіться, зараз буде цікаво.

Таня та її однокласники принишкли. І, дійсно, все тут здавалося незвичайним, але й справжнісіньким водночас. Одразу при вході до зоологічного відділення височів каркас житла первісної людини з дерева і кісток мамонта. Клас охнув. А попереду були ще велетенські кістяки вимерлих тварин, опудала птахів і ссавців, діорами та чимало інших несподіванок. Школярі ходили різними залами, продовжували охати, ойкати, липнути носами до скляних вітрин, і Таня Хорошун так само охала, прилипала та слухала пояснення Мирослави Адамівни.

А на третьому поверсі на неї чекав сюрприз. Там іще здалеку Таня помітила невеличкі барвисті плямки, викладені акуратними рядами під склом. Її серце одразу закалатало, й вона наблизилася до вітрини. Так, це були вони, метелики!

Можливо, комусь і невідомо, що в тих лускокрилих таке особливе. Але тільки не Тані. Рік тому вона захопилася цими винятковими створіннями, відпочиваючи в літньому дитячому таборі. З тих пір Таня перелопатила купу енциклопедій в пошуках своїх улюбленців. Тато навіть почав жартома називати її лепідоптерологом**.

У музеї ж були зібрані сотні різних метеликів – від зовсім простеньких, яких можна зустріти на будь-якій лісовій галявині, до рідкісних тропічних франтів з ядучим обарвленням. Тонкий пилок сріблився на оксамитових крильцях і мінився.

Відставши від усього класу, який дружно прямував уже до зали ссавців, Таня заворожено притислася до скла.

– Хорошун! – раптом штурхнула її легенько за плече Мирослава Адамівна. – Не відставай від колективу.

Зітхнувши, Таня попленталася за однокласниками, твердо пообіцявши незабаром повернутися сюди.

Вся сім’я Хорошунів із задоволенням вислухала розповідь про похід до музею. Але щойно Таня попросила піти ще раз найближчими днями, як з’ясувалося, що це не так просто.

– Я зараз не можу, – знизав плечима тато. – «У наших бегемотиків животики болять».

Він працював ветеринаром у клініці й не мав зайвого часу на прогулянки містом.

– Катрусю, може, ти? – невпевнено додав тато.

– Толю, в мене здача номеру! – блиснула очима мама і з винуватим виглядом повернулася до Тані. – Сонечко, ти ж розумієш.

Таня чудово її розуміла: з ранку до ночі мама працювала в редакції журналу про відпочинок і розваги в місті Києві, а тому не відпочивала й не розважалася сама уже досить давно.

– Навіть не дивіться в мій бік. У мене незабаром іспити, – озвалася Софійка та демонстративно витрусила купу підручників зі своєї сумки на стіл.

– У мене також іспити. Заочників*** тьма-тьмуща, і по п’ять пар**** на день! – вигукнула бабуся Оля, і Таня втратила будь-яку надію. Вона добре знала, що взимку й на початку літа бабуся майже не буває вдома.

Дідусь Женя промовчав, але з усього було видно, що й у нього особливі плани на найближчі дні.

– Іншим разом обов’язково сходимо, обіцяю, – підсумував тато.

Але Таня все одно насупилася, взялася гортати якусь книжку і так просиділа в похмурому настрої до самого вечора.

Наступного ж дня ранок почався, як і всі інші ранки. Таня прокинулася, поснідала, зібрала наплічник і вийшла з дому рівно о восьмій: так у неї було заведено.

Ще з другого класу вона ходила до школи самостійно; сімейна рада постановила, що Тані Хорошун, як і будь-кому з Хорошунів, можна повністю довіряти. І, дійсно, Таня не підводила батьків, завжди встигала на перший урок і ніколи не переходила дорогу на червоне світло.

Але цього дня все пішло шкереберть. Надворі травневе сонце сліпучо виблискувало в калюжах, грайливо цівікали горобці, пахли квітучі яблуні. Тані навіть здалося, що літо врешті настало. Вона дійшла до першого перехрестя на своєму шляху й раптом зупинилася від зухвалої думки, яка промайнула у неї в голові.

«А що, а що… як я не піду сьогодні до школи?» – подумала Таня. Десь в животі її залоскотало тривожне, але й дуже приємне відчуття. Всі її однокласники вчитимуться, виконуватимуть вправи у зошитах, бігатимуть на уроці фізкультури. І лише вона не займатиметься цими дурницями, а піде… до музею!

Така приваблива ідея одразу надала їй сил, і Таня Хорошун, не зволікаючи, рушила до станції метро.

На свої кишенькові гроші вона придбала в касі жетон та спустилася на платформу. Незабаром приїхав поїзд. Таня діловито зайшла до вагона, і двері зачинилися.

– Наступна станція «Золоті ворота». The next station is «Zoloti vorota», – повідомив пасажирів голос із репродуктора. Поїзд стрімко пірнув до темного тунелю.

Таня стала біля дверей і приготувалася до виходу: вона доб­ре пам’ятала, що саме на цій станції потрібно перейти на іншу лінію метро.

– І куди ж це їде така доросла дівчинка? – раптом почула вона у себе над головою.

Таня похолола і звела очі: поряд стояв старенький незнайомий дідусь та розглядав її з цікавістю.

– А я… а я… – Таня затнулася від несподіванки, аж раптом її язик сам почав говорити замість неї. – Я їду до мами. Вона працює в театрі. Везу їй сніданок, бо мама не встигла навіть і кави попити зранку.

Як до речі згадала вона про театр біля виходу з метро!

– Гм, треба ж таке, – чомусь гмикнув дідусь. – Ну, біжи, біжи… Тільки ж обережніше, щоб не перестрів тебе якийсь сірий вовк. А як звати твою маму?

Таня відчула, що в неї запашіли щоки, але цієї миті двері вагона прочинилися. Чимскоріш вона шуснула на платформу і протиснулася серед натовпу до ескалатора. Вже на сходинках Таня озирнулася. Унизу було дуже багато людей. Вони потихеньку просувалися вперед, смішно переступаючи з ноги на ногу, ніби зграя пінгвінів. Поміж них Таня раптом побачила і старенького дідуся, з яким розмовляла у вагоні. Він стояв під стінкою, зводячи дух і пропускаючи інших, молодих і нетерплячих. Неприємний холодок залоскотав Таню, але вона відмахнулася від нього й поспішила вперед…

Музей був ще зачинений. Таня зітхнула, всілася на сходах біля дверей і, дочекавшись відкриття, стала врешті першим відвідувачем. Всередині музею панувала тиша, наглядачам було до дівчинки байдуже, і вона кілька годин роздивлялася улюблених махаонів, адміралів та інших метеликів з незвичними назвами.

«Коли я виросту, то неодмінно працюватиму в музеї», – вирішила Таня дорогою додому.

Повернувшись, вона якраз встигла на обід. Вдома її ніхто ні про що не запитав, і, доїдаючи свій суп, Таня відчула, що в неї з’явилася таємниця.

От тільки Мирослава Адамівна поцікавилася наступного дня причинами її відсутності у школі. Таня, може, і сказала би правду, але зухвалий язик знову несподівано випередив її і змолов на цей раз таке:

– В моєї мами був день народження. Знаєте, в нас так давно не було справжнього свята. А тут тато нарешті взяв відгул, бабуся спекла торт, а ми з Софійкою прикрасили всю квартиру і зробили листівки…

Мирослава Адамівна лише усміхнулася. Секрет лишився нерозкритим.

І все б нічого, адже кілька днів по тому Таня справно ходила до школи й виконувала домашні завдання, як годиться. Але якось зранку їй закортіло глянути на деяких метеликів з родини парусникових*****, а їх не було в її енциклопедії…

Лише вчетверте, коли Таня знову вирушила знайомим поза­шкільним маршрутом, сталася катастрофа. Саме цього дня ма­ма несподівано звільнилася з роботи по обіді. Вона зайшла за донькою до школи, але там її не знайшла. Натомість, мама зустріла Мирославу Адамівну. Хтозна, про що вони говорили, але ввечері на Таню чекала позапланова сімейна нарада.

– Мій день народження в жовтні, якщо ти раптом забула! – ображено дорікала їй мама.

– Неправдою весь світ перейдеш, а назад не вернешся, – повчально додавала бабуся.

– Ну ти і брехло, – реготала тим часом Софійка.

Дідусь Женя мовчав і курив свої пахучі цигарки на балконі.

А тато засмутився більше за усіх.

– І ніяка ти не Хорошун, а справжній плохун, – похмуро сказав він. – Самі метелики в голові...

Тут Таня нарешті не витримала й заплакала.

– Можеш ревти, скільки завгодно, – незворушно продовжив тато, – але я вирішив, що вся ця історія має закінчитися покаранням. Оце збирався придбати для тебе путівку до дитячого табору, але завтра ж відмовлюся від заяви.

– Але, Толику, – засмучено спробувала заперечити мама, – літо в місті…

– Вердикт****** не обговорюється! – суворо сказав тато і смикнув себе за борідку.

В кімнаті запанувала тиша. Бабуся з дідусем попрощалися й пішли додому: вони мешкали в сусідньому будинку. Всі інші мовчки розбрелися у своїх справах.

А пізно ввечері тато відкрив мамі свою таємницю.

– Катрусю, ну, не сердься, – тихо вмовляв він її. – Насправді зараз просто немає вільних путівок. Але ж це не кінець світу. Поїде трохи пізніше, я вже домовився.

От тільки Таня цього не знала. Вона лежала у своєму ліжку і гірко плакала, впершись носом до подушки.

Розділ другий

Дивне знайомство

Ранкове сонце м’яко лоскотало молоді листочки на деревах і прослизало на дитячий майданчик. З під’їзду вийшов сивовусий дідусь у спортивних штанях. «Ґаво?» – гукнув він кудись позад себе, й надвір вискочило чорне кудлате собача та помчало за своїм господарем з верескливим гавкотом. Повз майданчик подрібцювала сусідка Валентина з великою рибою у прозорому пакеті. Голос веселої радіоведучої з чийогось вікна сповістив, що в місті настала одинадцята година дня. Об одинадцятій годині дня в місті не відбувалося нічого цікавого. Принаймні Тані, яка сиділа на дитячій гойдалці й сердито копала ногою пісок, саме так і здавалося.

Вчора сталося непоправне: Вітусю Ільницьку, її приятельку з їхнього двору, відвезли в село до бабусі. На все літо. Без варіан­тів. Так сказала Вітуся напередодні, і було незрозуміло, чого в її голосі більше – радості чи жалю. «Село в нас, як село, – розповідала вона Тані, – маленьке, нічого особливого. Корови там, комарі, хлопці сусідські… Якось полуниці в нас покрали, то баба за ними аж до центру з ковінькою гналася!»

Таня слухала її із заздрістю. В Хорошунів «села» не було. Друга Танина бабуся мешкала в Житомирі, і корів там не побачиш. Ну, може, десь вони і були, але не в неї точно.

Що ж до комарів і хлопців, то такого добра вистачало і в Києві. Але перших Таня Хорошун, авжеж, не любила, а з другими приятелювати їй якось не випадало. У дворі було кілька хлопців її віку, але їхні ігри здавалися їй нікчемними. Одного ж разу Таня просто-таки побилася з їхнім ватажком і своїм сусідою Марком Захарченком. Ні, ви подумайте: сам – нижчий навіть за найдрібнішого хлопця з її класу, а її, Таню, цілий місяць дражнив курдупликом! Ну, от і вийшло. Побилися – аж пух летів з Маркової куртки. Правда, й Таня дістала на горіхи; мама навіть ахнула з розпачу, коли вгледіла величенький синець на її руці. Що й казати, то була неприємна історія, і про неї згадувати зайвий раз зовсім не хочеться.

Отож сталося так, що теплого сонячного ранку, на самому початку канікул, Таня Хорошун сиділа у дворі сама-самісінька та страшенно нудилася. Більшість її шкільних друзів також не забарилися роз’їхатися з міста, і, як на лихо, у дворі сьогодні не було жодної живої душі.

«Який дурний день», – подумала Таня, сповзла з гойдалки й, не довго думаючи, попрямувала з двору на вулицю.

Вглибині душі її раптом щось легенько штриконуло, адже хоч батьки і дозволяли Тані виходити за межі двору, та лише у виняткових випадках. Ще не забувся той прикрий інцидент з музеєм… Але ноги самі вже несли Таню в невідомому напрямку.

Між тим, вулиця, на якій мешкала наша героїня, була мальовничою. Зусібіч височіли старовинні поважні будинки, тулячись один до одного своїми кремезними статурами. Куди лише не глянь – тут тобі і черевасті пихаті балкони, і граційні брами, і ліпні прикраси, а подеколи навіть і маленькі башточки. Сонце ліниво блукало охристими, червоними, блідо-блакитними стінами, від чого ті враз ставали ошатними. Щоправда, Таня цього не бачила; вона повільно брела вулицею, втупивши ­погляд у асфальт, і щось невдоволено мимрила собі під ніс.

Не можна сказати, що їй тут не подобалося. Мабуть-таки, подобалося. Але впевнено відповісти на це питання Таня не змогла б. Ну, що путнього можна сказати про вулицю, якою щодня доводиться простувати то до школи, то до магазину, то до бабусі, то на заняття танцями? Так тільки й носишся цілий день, нема коли голову підняти на ті химери******* чи там іще які каріатиди********. Та й чого, зрештою, підіймати? Тисячу разів уже все бачили, а будинки як стояли собі спокійнісінько останні років сто, так і стоять – не падають. Нічого цікавого.

От трохи далі, вже за кілька кварталів, виднілися нові висот­ні будівлі. Щороку вони розросталися навкруги, випинаючи свої кольорові боки, виблискуючи дзеркальними поверхнями та задираючи носи аж до самого неба. Але тут, де мешкала Таня, таких будинків було ще зовсім мало. Правду кажучи, тато інколи похмуро говорив, що чекати на них доведеться не довго. Таня ж не розуміла його занепокоєння. Ну що поганого в тім, якщо і на їхній вулиці з’явиться кілька таких сучасних будинків?

Міркуючи так, вона дійшла до чергового перехрестя, звернула і попрямувала іншою вулицею. Назустріч Тані рушили перехожі, а зовсім поряд чмихали машини, стоячи в заторі. Таня ковзнула поглядом по їхніх лискучих дашках, аж раптом… раптом по інший бік вулиці вона зауважила свого дідуся Женю!

Миттю Тані стало холодно в руки і гаряче в животі. Низько нахиливши голову, ніби якась шпигунка, вона ступила кілька повільних кроків і стрімко шуснула до найближчої брами. Деякий час Таня лише важко дихала й обережно позирала на вулицю. Але, здається, цього разу її пронесло: дідусь, неспішно гортаючи на ходу газету, нічого не помітив і посунув собі далі.

– Фух, – сказала вголос Таня.

– Фурррх, – зафурчало щось луною неподалік від неї, і вона обернулася.

Посеред цього незнайомого їй двору, оточеного високими будівлями, стояв дивний маленький зелений будиночок. Він був дуже старий – фарба на стінах полущилася, вікна і двері трохи перекосилися, але, ­водночас, будинок ряснів усілякими дерев’яними прикрасами, асиметричними терасами та веселими віконницями. Либонь, саме в ­такій хатинці міг би мешкати Карлсон, якби можна було її зменшити та перемістити на один з дахів багатоповерхівок.



Неподалік від цього милого будинку стояв екскаватор (то він, мабуть, і фурчав). Ще трохи осторонь кілька будівельників у яскравих касках і круглий дядько в костюмі голосно про щось гомоніли. Все це було доволі цікаво, і Таня непримітно завмерла попід стіною, спостерігаючи за ними.

Раптом із сусіднього двору вибіг худий пес-безхатько. Він потрюхикав до екскаватора, презирливо підняв задню ногу на його колесо та побіг собі далі у своїх псячих справах.

Товстий дядько вилаявся на бешкетного пса і пробубонів щось до рації. Екскаватор завівся. Вітрець легенько дмухнув Тані у волосся.

І саме цієї миті відбулося щось надзвичайне.

– Татаро-монгольска орда, – прошелестів чийсь глухий голос десь поблизу Тані.

Це й видавалося надзвичайним, адже поруч з нею нікого, зовсім нікого не було!

– Ну, ніякої совісті! – вдруге промовив таємничий голос, і Таня аж підскочила на місці, але, як і раніше, нікого не побачила.

– Це ви… мені? – обережно спитала вона.

Вітер жваво хукнув, смикнув її за сукенку і зашурхотів листям десь угорі.

– От іще, – дещо роздратовано відповів голос. – Важко уявити, що з тебе може бути якась користь в цьому питанні.

Таня спалахнула.

– Не знаю, з ким розмовляю, – сказала вона, – та все одно ви дуже помиляєтеся.

– Я рідко помиляюся, – відрізав голос, і вітер пройшовся по деревах, ламаючи їхні гілки.

Цієї ж миті екскаватор зафурчав гучніше й почав наближатися до зеленого будиночка.

– Хто ви? – прошепотіла Таня. Несподівано стало дуже холодно, ніби за комір їй сипонули снігу, але піти звідси так просто тепер вона не могла.

– А ти подумай… До речі, можеш звертатися й «на ти», – заворкотіли голуби на козирку найближчого під’їзду.

– Ви… Ти… може… привид якийсь? – здогадалася Таня і трохи злякалася такого припущення.

– Здрасьтє-приїхали, – мовив голос. – Ні, я всього лише старе втомлене Місто, яке не потрібне своїм мешканцям.

– Місто? Моє місто?

Дівчинка ніколи й не думала, що міста можуть розмовляти з людьми.

– Мабуть, і твоє також, – десь далеко зітхнув скрипучий тролейбус.

Зненацька будівельники засперечалися з товстим дядьком у костюмі. Один з них щось сказав по рації водієві екскаватора. Той зупинився, виліз з кабіни і попрямував до своїх товаришів.

– А чому ти не потрібне своїм мешканцям? – нарешті пошепки спитала Таня.

– Якби вони любили мене таким, яким я є, то, мабуть, їм не спало б на думку руйнувати мої кращі будинки.

– Які будинки?

– Далеко ходити не треба, – зашепотіло Місто. – От візьмемо цей будиночок. Йому, між іншим, більше, ніж сто тридцять років. Можеш повірити мені, це дуже багато і, водночас, дуже мало часу, але його якраз достатньо, щоб зберегти трохи пам’яті про своє місто. Тут мешкали різні цікаві люди. Бачиш оте вік­но з надбитою шибкою? Я пам’ятаю, там жив один відомий художник. Він, щоправда, пив забагато… ммм… лимонаду, але які міські пейзажі з натури писав! Того художника вже давно нема на світі, і все навколо змінилося, але на його картинах все ж таки залишилося трохи моїх спогадів.

Таня підвела голову, замислено роздивляючись старі вікна у візерунчастих обрамленнях.

У той же час водій екскаватора, домовившись про щось з ко­легами, повернувся на водійське місце, сердито хряпнув дверцятами і знову завів свою техніку.

– То невже цей будинок тепер хочуть зруйнувати? – ахнула Таня, нарешті усвідомивши те, що тут відбувалося.

– Тю, знала б ти, скільки їх розтрощили на моїй пам’яті, – сказало Місто.

– Але навіщо?

– Побудують новий бізнес-центр або готель. Все, як завжди.

– То чого ж ти нічого не зробиш?! – вражено вигукнула Таня.

Місто помовчало трохи.

Десь далеко зайшлася виском сирена швидкої допомоги.

У сусідньому дворі голосно завив пес.

– Та, мабуть же, зроблю, – нарешті неохоче зашурхотіли камінчики, осипаючись під гусеницями екскаватора.

І зразу почалося щось дивовижне.

Все навколо потемнішало. Знагла налетів сильний буревій, жбурляючи сміття та гілки дерев у лобове скло екскаватора. Таня затисла вуха долонями. Здавалося, торнадо упало на місто! Все захиталося, заворушилося навколо, і раптом величезне старе дерево поблизу будівельників із голосним хрускотом упало просто перед екскаватором, перегородивши йому шлях. «Ууууа-га-га!» – загоготав вітер і скинув картуза з голови товстуна та жбурнув його до калюжі.

Переляканий водій, блідий мов крейда, випорснув з кабіни та кинувся навтіки, залишивши свій екскаватор напризволяще. Його товариші теж не пасли задніх: так швидко вони не бігали вже, мабуть, дуже давно, ще з часів уроків фізкультури у школі.

Що вже казати про їхнього череватого керівника! Важко сапаючи та підтримуючи свого великого живота обома руками, він чимдуж тікав з того двору і лише примовляв: «Кінець світу! Кінець світу настав!»

Таня Хорошун дивилася на все це і сміялася. Вітер вщух, сонце знову засяяло, і на душі було дуже легко. Навіть дерево знову стояло цілісіньке на своєму місці, весело тріпочучи листочками!

– Ну, нічого собі! – вигукнула в захопленні Таня.

Втім, Місто, здається, не раділо. Воно довго мовчало, поки не озвалося тихим голосом:

– Пусте. Вони знову прийдуть, хіба ти не розумієш?

– Але ж ти таке могутнє! – здивувалася Таня. – Тобі ж нічого не бракує їх перемогти.

Місто знову помовчало деякий час.

– Таню, – спитало воно раптом дуже серйозно. – А ти сама як думаєш, що таке місто?

Питання було несподіваним.

– Ну, – замислилася Таня, – місто – це вулиці, дороги, будинки…

– А ще?

– Дерева, магазини, театри, ринки...

– Подумай про головне!

– Не знаю...

– Головне – це люди, – сухувато відказало Місто. – Ці будівельники, кілька мільйонів інших городян, твої мама і тато, й навіть ти сама – то і є місто. І поки мої мешканці не знайдуть спільної мови, я ніколи не зможу бути по-справжньому могутнім. Ось в чому річ.

– Я ніколи не думала про це...

– Хто би сумнівався. Добре, завтра о пів на п’яту ранку чекаю на тебе у дворі твого будинку. Буде екскурсія. А зараз – марш до бабусі! З її вікна останні півгодини так пахне суп з фрикадельками, що всі мої пси собі язики проковтнули.

Таня вже відкрила рота, щоб спитати, чому завтрашня зустріч призначена так рано, але несподівано все довкола пістряво замерехтіло перед її очима, і вона від подиву й думати забула про питання. За мить цей дивний вихор вщух, а сама Таня чомусь стояла вже не у дворі зі старовинним будинком, а перед під’їздом дому, в якому мешкали її бабуся з дідусем.

– Ей? – несміливо гукнула вона.

Та кругом було тихо, і лише горобчики жваво цвірінькали на клумбі.

Розділ третій

Незвичайна

екскурсія

Чи знаєте ви, як важко прокинутися о четвертій ранку? Скільки потрібно докласти зусиль, аби розліпити неслухняні очі? Яка необхідна внутрішня витримка, щоб не жбурнути будильник подалі? Скільки терпцю має бути у звичайної людини, якщо їй треба відкинути ковдру, сповзти з ліжка і відчути на собі ранкову прохолоду?!

Але цього ранку чи не вперше в житті Таня Хорошун прокинулася о такій порі легко й радісно. Щось приємне мало з нею статися, от тільки вона ніяк не могла пригадати, що саме. За вікном було ще сіро, місто спало. І раптом Таня згадала.

Вона натягнула шорти і футболку, застелила поспіхом ліжко й навшпиньки вийшла з квартири, навіть не почистивши зуби і не випивши ранкового чаю.

Кулею Таня злетіла сходами донизу, вискочила у двір і завмерла.

Таким своє місто вона ще ніколи не бачила.

Сіруватий серпанок ніжно овіював сонну вулицю.

Невпевнено блимнули і згасли ліхтарі.

Чорний кіт з облізлим хвостом гримнув кришкою смітника.

І знову стало тихо й порожньо.

– А ти… тут? – розгублено спитала Таня, переступаючи з ноги на ногу.

Щось невидиме зітхнуло, і порожня бляшанка з-під лимонаду з гуркотом покотилася асфальтом.

– Хто це ще? – прошелестіло Місто млявим голосом.

– Ти обіцяло… екскурсію. Пам’ятаєш? – дещо розчаровано протягнула Таня.

Місто знову позіхнуло, зашурхотівши оголошеннями на дверях Таниного під’їзду.

– А-а-а, це ти, – ліниво прошепотіло воно. – Ну, яка ще екскурсія…

Але все-таки Місто почало прокидатися. Солодко ковтаючи позіхи, воно раптом заворушилося всіма своїми широкоплечими проспектами, круглобокими площами, старими вулицями і веселими бульварами із зеленими чубчиками каштанів.

– Добре, з чого почнемо? Авжеж, з ранкових процедур, – сказало Місто.

Таня згадала про свої нечищені зуби і промовчала. А дов­кола неї уже відбувалося щось дуже цікаве і ніколи не бачене.

Бадьорі рум’янощокі жіночки в яскравих безрукавках взялися відчищати велике тіло Міста. Вони завзято скребли мітлами суху порепану шкіру асфальтів і замітали пляшки, обгортки від гамбургерів, недопалки, чужі сліди, відбитки шин...

– Ха-ха, ой, хі-хі, – зовсім несерйозно здригалося від лоскоту Місто. Все це йому подобалося.

На зміну двірничкам з’явилися поливальні машини. Вони зрошували Місто холодним душем, і вода бігла прудкими струмками до каналізації.

– А от і сонце, – задоволено промовило Місто.

Насправді сонця ще не було видно, але десь далеко воно вже замалювало вершечки хмарочосів жовтою барвою.

Разом з тим, весело задеренчали перші трамваї, поволі випов­зли з депо автобуси й тролейбуси, привезли на вокзал бабусь з клумаками міжміські електрички. Трохи згодом у порожньому череві Міста загурчало метро й почало розвозити перших пасажирів.

Місто остаточно прокинулося.

Зашелестіли розмовами прочинені вікна, випускаючи назовні запахи кави та яєчні. Авта повезли гарячий хліб до крамниць. Забрязкали посудом кав’ярні. Десь на околицях Міста запахкали нечистим подихом труби великих заводів. А продавці на ринку встигли зняти накривки із сиру та молока.

– А що це там таке? – спитала Таня, спостерігаючи, як із воріт великої кондитерської фабрики вирушила ціла низка автівок у різних напрямках.

– Ммм, торти повезли, – замріяно пробурмотіло Місто.

Довкола фабрики солодко пахло ванільною здобою.

– Торти? – здивувалася Таня. – А коли ж їх спекли?

– Вночі, – відповіло Місто. – Щоночі робітники однієї лише цієї фабрики випікають близько п’ятнадцяти тонн різних тортів, аби вдень мої мешканці змогли купувати їх свіжими. Ти знаєш, скільки це – п’ятнадцять тонн?

– До речі, – вирішила змінити тему розмови Таня, – з ранковими процедурами не все зрозуміло. Як щодо гімнастики, наприклад?

– О, чекай, зараз така гімнастика почнеться! – захихотіло Місто, пускаючи сонячним промінням веселі зайчики у шибки вікон.

І, дійсно, не минуло й кількох хвилин, як майже водночас залементували тисячі будильників. Увімкнулися крани, чайники, тостери, фени. Почали втікати духмяні напої й каші. Настав час комусь вдягати панчохи, а комусь – краватки. Незабаром уже прочинилися двері і дверцята, загуркотіли мотори, й вулиці заповнив багатоголосий автомобільний гомін. Одночасно ж із тим пішли, побігли, почеберяли мільйони людських ніг до інститутів, офісів, крамниць, бібліотек, поліклінік… Звідусіль залунали голоси:

«Доброго ранку!»

«Передайте, будь ласка, на талончик…»

«Прошу, два без цукру…»

«Не тисніть, бо я за себе не ручаюся!»

В Тані голова йшла обертом від усього цього. Але Місто лише заходилося дивувати її.

– Хочеш побачити, хто як починає свій день? – лукаво спитало воно.

Таня не встигла і подумати про це, як раптом все навколо заряхтіло в неї перед очима вже знайомим вихором. Вулиці, будинки, люди, їхні яскраві сукні і сірі піджаки змішалися в чарівному калейдоскопі. Таня міцно заплющила очі.

– Діти, їжте! – раптом зовсім близько почувся чийсь голос.

Таня Хорошун обережно розплющила одне око, а вже за тим роззявила й рот від здивування. Де б ви думали, опинилася наша героїня? В дитячому садочку. І потрапила вона туди якраз до сніданку.

Посеред світлої сонячної кімнати стояли низенькі столики. За ними сиділи малюки і неохоче колупали ложками у своїх тарілках.

– Діти, їжте кашу! – з розпачем умовляла їх зовсім молоденька вихователька.

– Їсте касу, – слухняно змавпувала її дівчинка з великим бантом і відсунула від себе тарілку.

А маленький рудий хлопчик взагалі підвівся з-за столу і попрямував до іграшок.

– Ей, малий, вертайся бігом на місце, – зашепотіла йому Таня, що стояла якраз поряд.

– Бр-р-р, – сказав хлопчик, возюкаючи іграшковою вантажівкою по підлозі.

Тані Хорошун він не чув. Отже, під час «екскурсії» Містом вона для інших людей була невидимкою.

– Ну, що за ранок! – сплеснула руками вихователька.

Цієї ж миті все знову замиготіло в Тані перед очима, і дитячий садочок разом із дітлахами, іграшками та розгубленою вихователькою зникли. Таня Хорошун, натомість, опинилася в іншому, незнайомому приміщенні.

Навколо неї чорніла пітьма, і лише один куточок був яскраво освітлений. Там, за маленьким столиком сиділа гарна жінка в чепурному костюмчику і весело щебетала, звертаючись до кількох камер, якими керували оператори у великих навушниках.

«Та це ж телестудія!» – здогадалася Таня.

Ніколи раніше їй не доводилося бувати на телебаченні.

– Відучора в нашому місті триває фестиваль шоколаду. Його відвідувачі можуть побачити та скуштувати сотні солодких експонатів. От щасливці! А тепер – реклама.

Договоривши, телеведуча відкинулася на своєму крісельці, і посмішка миттю сповзла з її губ. На великому моніторі у студії побігли яскраві рекламні ролики. До ведучої кинулася дівчина з великим пензликом і почала пудрити їй обличчя. Це була гример.

– Я сьогодні не спала ані хвилини! – поскаржилася їй телеведуча. – В мене депресія.

– Вам би на фестиваль шоколаду, – посміхнулася гример.

– Ненавиджу солодощі! – скривилася ведуча.

– Десятисекундна готовність, – попередив присутніх металевий голос з гучномовця.

Всі заворушилися, оператори приготувалися до зйомки.

– Пі-пі-пі-ефір!

– А тепер про погоду, – враз знову засяяла телеведуча. – Сьогодні в Києві синоптики прогнозують… – на якусь мить вона забарилася, але враз знайшла підказку на моніторі, – прогнозують дощі і грози.

– Та ну! – не витримала Таня. – Сьогодні чудова сонячна погода.

Але її ніхто не чув, адже не минуло й секунди, як чарівний калейдоскоп знову змішав усе навколо, і замість телекамер й освітлювальних приладів Таня Хорошун побачила великий кабінет. Куди це вона потрапила?

Посеред кабінету стояв довжезний стіл. За столом сиділи різні серйозні чоловіки. Це було схоже на якусь раду поважних керівників. Вони неспішно пили каву й розмовляли, і Таня тихенько зачаїлася, прислухаючись до їхньої бесіди.

– Отже, які в нас плани на сьогодні? – повільно спитав найповажніший поміж усіх дядько й умочив великого бублика до своєї чашки.

Його колеги розгублено перезирнулися.

– Будувати нові мости? – спитав невпевнено чийсь голос.

– Лагодити дороги? – додав ще хтось і закашлявся, злякавшись власного припущення.

З усіх боків посипалися різні ідеї.

– Ремонтувати театри? Купувати нові трамваї? Відкривати книгарні?

– Отримувати зарплатню? – весело пожартував хтось.

– Я знаю! Я знаю! – підскочив зненацька один з чоловіків, і його велике черевце саме собою вклалося на стіл поруч


з ним.

– Ой! – прохопилося у враженої Тані. Адже це був він, вчорашній будівельник, чи то вірніше, руйнівник у картузі, який так ганебно втік з місця їхньої зустрічі.

– Ми будемо працювати на благо нашого міста! – виголосив він урочисто.

– Молодець, – хрумк­нувши уламком бублика, похвалив йо­го найповажніший чоловік.

Будівельник аж почервонів від задоволення.

– Та який він молодець! – закричала Таня. – Він же руйнує пам’ятки архітектури!

Але, на жаль, і тут вона не могла затриматися довше, ніж їй дозволяла ця дивна подорож. Раз! – і невідомі чари перенесли Таню вже до іншого місця. Вона звела дух, розплющила очі, й одразу перед її лицем промайнули блакитно-сині глянсуваті крильця. Це був морфо, один з найбільших метеликів у світі, Таня впізнала його! «Де це я?!» – прохопилося


в неї.

– Де це я! Хто це я! – заверещав зовсім поруч чийсь скрипучий голос.

– Ой! – з несподіванки сахнулася наша героїня.

– Де це я! Тут це я! – знову закричав голос, і Таня врешті зрозуміла, що він належить великому папузі-какаду, що гойдався на жердинці посеред кімнати.

У приміщенні, в якому опинилася Таня, по периметру були розставлені великі прозорі бокси з різними птахами й комахами, але в деяких з них дверцята були прочинені. Кімнатою пурхали екзотичні метелики, безбоязно пролітали поруч із Танею, і вона вражено спостерігала за цим видовищем.

– Ну що, як ви тут? – раптом до кімнати зайшов молодий хлопець у білому халаті.

– Як ми тут! Так ми тут! – зайшовся криком папуга.

– Молодці... О, а в нас поповнення, – мовив хлопець, дивлячись до одного зі скляних боксів.

Таня обережно підійшла і зазирнула туди також. Там, на спеціальній конструкції, висіли кілька десятків коконів, з яких незабаром мали з’явитися на світ нові метелики. З однієї ж лялечки щойно вилупився метелик і сидів тепер, чекаючи, поки обсохнуть та розпрямляться його крила.



– Ну що, друзі, вже час відкриватися, – сказав хлопець, насипаючи корм папузі. – Зараз прийдуть діти.

– Діти! Діти! Куди вас подіти! – захвилювався какаду.

Це була виставка екзотичних метеликів і птахів, Таня вже здогадалася. Звісно, за живими істотами значно цікавіше спостерігати, ніж за експонатами в науково-природничому музеї. Але, дивлячись на малюка, який щойно вилупився з кокона, Тані раптом стало трішки сумно – все ж тропічні ліси Болівії, Перу або Еквадору пасували би йому значно більше за це маленьке приміщення. Колись Таня читала: ловці полюють на самців морфо, приманюючи їх хустинками або прапорцями такого ж відтінку, як і колір їхніх крилець...

І зразу ж один з метеликів підлетів близько-близько до Таниної синьої футболки. Але щойно вона простягнула до нього руку, як усе знову замиготіло перед її очима яскравими плямами, і не минуло й кількох секунд, як Таня стояла вже у дворі свого дому.

Світило яскраве сонце.

Чорний кіт мружився і пирхкав, відвертаючи морду від його променів.

Десь на дорозі сумно перегукувалися авта, стоячи в черговому заторі.

На дитячому майданчику гралися дітлахи та гомоніли їхні мами й бабусі.

Кожен починав цей ранок по-різному…

– Ну, як? – запитало Місто. – На сьогодні вже досить?

– Я й не думала, що... – замислено почала говорити Таня Хорошун і раптом замовкла. Вона не помітила, як поряд з нею опинилася мама!

– З ким ти розмовляєш? – спитала вона. – І куди це ти так рано втекла? Не снідавши! Знаєш, я хвилювалася, коли не знай­шла тебе зранку в кімнаті! Мобільний вдома лишила, хіба ж так можна? – стривожено сказала мама.

– А я… а я… – затнулася Таня і швидко знайшла потрібні слова, – а я бігала на стадіоні. І займалася гімнастикою.

– Нічого собі, ну, молодець, – здивувалася мама. – І все ж, краще б ти попереджала про таке заздалегідь. Добре, тоді я спокійно побігла на роботу. Довго не гуляй на сонці, пообідай вчасно і… ну, ти все знаєш.

Мама поцілувала Таню, усміхнулася і швидко зникла за ро­гом будинку.

– Ей, Місто? – невпевнено гукнула Таня.

Але цього разу ніхто їй не відповів.

– Ти мене чуєш? – марно перепитала вона ще раз.

Отакої...

Розділ четвертий

День народження

Ще не розплющивши навіть очей, Таня принюхалася: в кімнаті пахло полуничним пирогом. Значить, сьогодні був вихідний: в інші дні мама не мала часу возитися з випічкою.

– Чи хтось тут готовий для зустрічі з прекрасним? Там на кухні є какао і пиріг, – зазирнув до кімнати тато.

У смішній майці і шортах він зараз зовсім не був схожим на поважного лікаря.

– Ура! – вискочила з ліжка Таня й побігла на запах.

Мама, ранкова й ніжна, сиділа на кухні з великою чашкою в руках.

– Де пиріг? – з порогу спитала Таня, але зразу виправилася. – Ой, мам, доброго ранку!

– Не заважай мамі медитувати за кавою, – підморгнув тато. – Тут уже не тільки пирога, яйця вареного не допро-


сишся.

– Ще одне слово, і моя медитація може піти зовсім в іншому напрямку, – загрозливо сказала мама.

– Як тут па-ахне, – з’явилася раптом у дверях Софійка в піжамі.

– Якби дехто повернувся вчора з гульок трохи раніше, – замислено протягнув тато, – то, можливо, цей дехто також міг би жити тепер у чудовому передчутті своєї порції пирога.

– Свободу – пригнобленим! – вигукнула Софійка і засміялася, отримавши чималий кусень.

Аж раптом десь за вікном почулися дивні звуки. Гомін веселих голосів, музики і гучних барабанів долинав здалеку і ставав все чутнішим кожної миті.

– Фо це таке? – спитала Таня, жуючи пиріг.

– Та вже, мабуть, святкування почалося, – припустив тато.

– Яке святкування?

– Ти смішна, – хмикнула Софійка, наливаючи собі какао. – Сьогодні ж День міста.

Таня надула губи. Як це вона проґавила?

– Мно-огая літа, літа, многая літа-а-а! – весело проспівав тато й урочисто підняв свою чашку. – З днем народження, наше рідне місто.

– А хіба люди знають, якого дня воно… народилося? – спитала Таня.

– Все це дуже умовно, – сказав тато і знову набрав поважного вигляду. – Люди не знають точно, навіть якого року було започатковано наше місто. Я гадаю, якби воно могло до нас заговорити, ми були б немало подивовані… Але ж день народ­ження – це така приємна штука. Якби я міг, то святкував би власний хоч кожного дня!

З цими словами тато голосно розреготався і відкусив великий шматок пирога.

– Скажи краще, що ми будемо сьогодні робити? – втрутилася мама. – Дівчата, є ідеї?

– Тільки без мене! – сказала Софійка, поквапливо допиваючи своє какао.

– Навіть не сумніваюся, – махнула рукою мама.

– Мабуть, і без мене також, – винувато мовив тато. – Будь-якої миті мене можуть викликати на одну важливу операцію…

– І без мене, – пискнула Таня. – Я б із задоволенням погуляла у дворі.

– Які ж ви всі зануди, – зітхнула мама. – Але як хочете. В мене є новий роман, плитка шоколаду та кава. Обійдуся без вас.

Так, поснідавши, всі розійшлися у своїх справах.

Не довго зволікаючи, Таня швиденько зібралася і вже за якісь кілька хвилин стояла у дворі. Повз неї безперестанно проходили люди. Всі вони були веселі, гарно вбрані, голосно розмовляли та сміялися і цілими компаніями прямували на святкові гуляння.

– Місто? – тихенько прошепотіла Таня.

Але в такому галасі годі було почути його голос.

«Бам-бам-бам», – десь вдалині знову загупало. Таня вийшла на вулицю і швидко попрямувала туди, звідки лунала музика.

Місто видалося їй сьогодні незвичайно ошатним. Воно пахло солодощами і парфумами, шелестіло повітряними кульками й гірляндами, сліпило яскравими рекламними щитами зі словами привітань. Навіть квіти на клумбах – і ті перепліталися своїми різнобарвними голівками, утворюючи вигадливі візерунки.

Так, роздивляючись все навколо, Таня й не помітила, як дісталася Софійської площі, звідки долинав святковий гамір.

Що там робилося! Біля пам’ятника гетьману Богданові Хмельницькому встановили сцену, з якої поважні політики вітали городян. Ті їх не дуже слухали, їли морозиво і купували сувеніри на ярмаркових ятках. «Як тебе не любити, Києве мій!» – здалеку долинав голос відомої співачки. А люди все прибували і прибували, клацали фотоапаратами, реготали, гомоніли, і чомусь здавалося, що висока старовинна дзвіниця Софійського собору дивиться на все це згори вниз дещо здивовано.

Таня стояла розгублена і не знала, куди їй далі йти.

– Привіт, – зашелестіли раптом кольорові намиста в руках вуличного торгівця.

– Це ти? – радісно підскочила Таня.

– Я, – дзенькнула кришка у продавця хот-догів.

– Ура! – Таня перейшла на шепіт. – Ой, тобто з днем народ­ження.

– Ж-ж-жахливе свято, – втомлено задзижчав міксер у найближчому кафе, збиваючи молочні коктейлі.

– Але чому? – дуже здивувалася Таня.

– Уря-я-я! – цієї ж миті заверещав якийсь надміру веселий хлопець у натовпі.

– У моїх прибиральників завтра буде багато роботи, – прошелестіли барвисті афіші на кіоску. – Витоптані клумби, купа битого скла, сліди від чиїхось рук і ніг на свіжопофарбованих стінах моїх будинків… Ну, все, як завжди.

Таня трохи помовчала.

– А я забула, що в тебе сьогодні свято. І не маю подарунка, – нарешті мовила вона.

– О, не турбуйся, – сказало Місто. – Мабуть, з мене вже досить подарунків на сьогодні. Але, знаєш… Може, ми разом утечемо звідси?

– А куди? – спитала Таня.

– Зовсім недалеко. Іди праворуч, прямо...

Таня слухняно попрямувала за підказками Міста, пробираючись між людей, вийшла з площі до вулиці, проминула яскраву пожежну частину, пройшла ще трохи та опинилася врешті біля художньої торговиці. Вона добре знала це місце, бо гуляла тут з мамою багато разів, і щоразу їй діставалася якась цікавинка на згадку про похід на Андріївський узвіз. Але сьогодні туди годі було проштовхатися. Вже починаючи з Володимирської вулиці, все навкруг було захаращено сотнями продавців з їхніми картинами, сувенірами і прикрасами та тисячами покупців, що прийшли сюди за цим товаром. І ті, й інші були галасливі та радісні. Всі навколо перемовлялися, торгувалися, вітали один одного зі святом, і в Тані аж голова запаморочилася.

– Монголо-татарська навала! – забриніла раптом дримба вуличного музики. – Я й забуло, що сьогодні цей Бабин торжок краще оминати десятою дорогою.

– Який ще Бабин торжок? – здивувалася Таня. – Це ж Володимирська вулиця.

– Може, пам’ять у мене кепська, але не настільки! – забурчала бруківка під ногами перехожих. – Та ж Володимир і привіз тих мідних баб із Корсуня******** й поставив статуї якраз на цьому місці, перед Десятинною церквою! Звідси – й назва.

– А де церква? – закрутила головою Таня.

– Ех ти, і цього не знаєш-ш-ш? – розчаровано зашипів чийсь старий патефон.

Таня збентежено промовчала. Якось вони ходили сюди на екскурсію з класом, але саме тоді батьки подарували їй напередодні музичний плеєр. Здається, все, що Таня почула під час тієї екскурсії, то були пісні її улюбленого гурту… Цікаво, чи Місто знало про це?

– А тепер звертай наліво! – прошепотіли ляльки-мотанки на розкладці одного з продавців і весело гойднулися, буцаючи одна одну своїми круглими м’якими боками.

– А як же…? – вихопилося в Тані, але вона швидко сховала язик за зубами і звернула з цієї веселої вулиці до найближчого проходу.

Як не дивно, тут, усього за два кроки від ярмарку, було зов­сім малолюдно. Навколо зеленіла молода травичка, тихо шелестіла листям старезна товста липа, а неподалік виднілася сіра будівля, схожа на палац.

Таня ступила кілька кроків уперед і раптом помітила дивні купки каміння посеред галявини за прозорим парканчиком.

– Що це таке? – спитала вона.

– А це і є Десятинна церква, – сумно всміхнулося Місто.

– Як це? – здивувалася Таня.

– Колись дуже давно на цьому місці стояла перша моя кам’яна церква, – зашелестіло листя над її головою. – Збудував її Володимир Великий. А Десятинною церкву назвали тому, що князь виділив на її будівництво десяту частину своїх прибутків, тобто десятину. Але тоді були дуже важкі часи. Скільки всякої нечисті полювало на мене, тьху! То князьки наші між собою чубилися і мене грабували, то монгольський хан Батий зі своїми кровожерними ордами. Скільки століть минуло, а мені й досі шрами ниють від тих ран...

– Ну, а до чого ж тут церква? – нетерпляче втрутилася Таня.

– Монголо-татарські орди знищили багато моїх церков, – продовжило Місто. – Але з Десятинною церквою пов’язана особ­лива історія. Як дізналися мої мешканці, що наближаються во­роги, то почали вони відступати до укріплення навколо церкви – тікати ж було вже нікуди. І набилися сотні бідних переляканих киян до цього храму. Вже і місця в ньому не було, а все більше й більше людей намагалися сховатися тут. Вже хори******** і дах тріщали, а все нові й нові городяни шукали у церкви захистку. Та, на жаль, вона не змогла їм його дати і обвали-


лася…

– А люди? – прошепотіла вражено Таня.

– А люди… Ті люди назавжди залишилися під нею. Майже вісім століть минуло з того дня. Кілька разів на цьому місці проводилися розкопки, ставили інші храми. Але другої Десятинної церкви вже ніколи, мабуть, не буде. Тепер поруч є хіба що вулиця Десятинна, названа на її честь.

Десь зовсім поруч лунав веселий гомін святкового ярмарку. Але Таня його вже не чула. Вона сиділа навпочіпки, замислено торкаючись долонею розігрітого сонцем каміння.

– Ходімо, Таню, – лагідно скуйовдив вітрець її волосся.

І Таня підвелася та слухняно попрямувала вперед. Вона пройшла зовсім трохи й опинилася на вершечку гори, з якої раптом побачила ціле Місто як на долоні. То було особливе видовище. Там, унизу, зеленіла Замкова гора, звивистими згинами прозирав Андріївський узвіз, випиналися барвисті будинки Воздвиженської вулиці. Подалі зринав старовинний Поділ, зблискував на сонці Дніпро, і ясно виднівся його лівий берег...

– Яка краса, – вихопилося в Тані. – Я розумію, чому саме тут ми святкуємо твій день народження.

– Цей пагорб, на якому ми стоїмо, називається Старо­київ­ською горою, – мовило Місто. – Не скажу тобі точно, коли я народилося… Старість, знаєш, не радість; я вже багато чого забуваю. Але головне, що саме тут все і починалося.

– Знаю, знаю! – весело вигукнула Таня. – Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь заснували Київ. Ми це вчили у школі.

– Може, й вони, – лукаво мовило Місто. – Може, й інші… Дозвольте мати й мені власні таємниці.

– Мабуть, все тут було тоді трохи по-іншому? – спитала Таня.

– О, це вже точно, що трохи по-іншому! Думаю, мої старі друзяки були б немало здивовані, якби могли побачити, наскільки по-іншому все тут тепер виглядає. Я і не знаю, що б сказали бодай кожум’яки і гончарі, ха-ха, – засміялося раптом Місто, – якби дізналися, яку панську вуличку збудували на місці їхніх цехів.

Таня подивилася на кольорові, дещо лялькові на вигляд будиночки, що визирали поміж схилів унизу. Невже тут могли колись мешкати прості ремісники?

– Прошу звернути увагу на цю велику сіру будівлю праворуч від тебе, – додало Місто. – Чи ти знаєш, що це?

– Ні.

– Це, Таню, історичний музей. Раджу тобі поцікавитися цією наукою – історією********.

– А ти? – гарячково спитала Таня. – Навіщо мені читати підручники, якщо ти можеш все розповісти!

– Підручники, знаєш, серйозні люди писали. А я вже старе луб’я, можу щось і наплутати, – гмикнуло Місто. – Але ти звертайся… Може, щось разом і згадаємо.

Ще довго Таня Хорошун стояла і дивилася згори вниз на своє Місто. Їй здавалося, що ніколи раніше вона не бачила його таким гарним, як тепер. І вже анітрохи не було шкода того, що їй так і не довелося сьогодні поїсти морозива чи пройтися святковим ярмарком на Андріївському узвозі.

Раптом щось колихнулося на її шиї. Таня несамохіть торкнулася її долонями та – це ж треба! – виявила гарненьке намисто.

– Це з ярмарку, тобі на згадку про сьогоднішній день, – сказало Місто.

Близько до обіду Таня попрощалася зі своїм другом і пішла додому. Вона повільно брела, уважно роздивляючись все нав­коло. Свято було в розпалі, голосно звучала музика, весело гомоніли перехожі.

Нарешті Таня звернула з вулиці до свого двору. Вже біля під’їзду вона раптом зупинилася. Клумба з квітами виглядала зовсім не такою, якою вона бачила її вранці: кілька маргариток зламалися, а одну квітку взагалі було вирвано з цибулинкою.

– Монголо-татарська орда, – похитала головою Таня й обережно поправила квітки.

– Дякую за подарунок! – несподіваним гуркотом десь далеко в небі раптом пролунав перший із салютів.

А Таня щасливо засміялася й побігла додому.

Розділ п’ятий

Велика депресія

Одного літнього ранку Місто прокинулося в надзвичайно поганому настрої. «Іпохондрія********, – мляво визначило воно. – Депресія звичайна». Місто похмуро спостерігало за тим, як у залишених поливальниками калюжах чистять пір’ячко безтурботні горобці, і роздратовано думало: «Іч, поналетіли». Раптом йому стало так сумно й так гірко, що небо над ним не втрималося і захлипало сірою мжичкою, а невдовзі ще й розплакалося важким дощем.

– Ну й погода сьогодні, – невдоволено сказала мама Тані Хорошун, збираючись на роботу.

Дзвінкі краплі тарабанили без упину.

Таня мовчки зітхнула. Ще з вечора вона не могла дочекатися сьогоднішнього дня, сподіваючись нових пригод. І от тепер таке розчарування. Здавалося, Місто зовсім не помічало сьогодні ані її, ані хоча б її носа, яким Таня похмуро притислася до вологої шибки.

А злива все не минала. Сірий, майже синій дощ падав і падав, стікаючи мокрими стінами будинків і брудними асфальтами.

Вже по обіді в Місті почалися легкі заворушення. Першою запротестувала одна з найгоноровіших центральних вуличок.

– Шановне Місто, – сказала вона, – я, звісно, розумію, що ви шановне. Але ж не можна так уперто підмочувати всім репутацію! Тепер плакали мої косметичні ремонти. Що ви собі думаєте?!

Місто глибоко зітхнуло й заплакало ще дужче.

– Депресія, – невпевнено прокашлялися по черзі кілька мікрорайонів, розташованих у низині, – дуже серйозна штука. Та чи можливо врегулювати небо над вами трохи швидше? Як ви розумієте, не всім судилося бути пагорбами.

Місто вперто мовчало.

Увечері, коли городянам настав час вертатися додому, вже почався справжній потоп. Всі вулиці запістрявіли парасольками. Зупинилися в заторах авта. Вдома на їх власників чекали теплі вечері, затишні канапи й віддані телевізори, які тепер гули стривоженими голосами ведучих.

– Зовсім місто здуріло, – буркотіли його мешканці і тьопали додому пішки по коліно у воді. – Хоч би дощ скоріше скінчився!

Але дощ не скінчився. Два дні лило, як із відра.

Таня Хорошун, сумна і розгублена, сиділа під цупкою ковд­рою, пила чай та уважно стежила за останніми теленовина-


ми.

– Фотографії міста з супутника, – сповіщали всі сюжети, – передають надміру високий рівень осадів. Метеорологи вивчають причини виникнення таких процесів в атмосфері.

Таня шморгнула носом, злізла з ліжка, підійшла до вікна і відчинила кватирку.

– Місто, чого ти плачеш? – спитала вона.

Місто промовчало. Можливо, воно просто не почуло голосу Тані за стіною холодного дощу.

А між тим, всі мешканці Міста уже всерйоз перелякалися.

– Що з тобою? – шелестіли книгарні сторінками історичної літератури. – Ти пережило таку кількість набігів різних ворогів, війни, окупації********, бомбардування, революції. То як можна тепер піддаватися цим занепадницьким настроям через дурниці?!

– Ех, нічого ви не розумієте, – думало Місто, не припиняючи плачу.

– Сьогодні в тобі народилися сорок два хлопчики і п’ятдесят сім дівчаток! – боролися лікарні з недугою Міста власними методами. – Хіба це не причина для радості?

– Що з того, – міркувало Місто. – Скоро всі вони виростуть і почнуть запльовувати жуйкою та бруднити крейдою мої чисті асфальти…

– «Місто, я люблю тебе»! – грайливо підлещувалися новими фільмами кінотеатри.

– Сором! Сором! Сором! – своєю чергою роздратовано цокали касові апарати, продаючи тисячі дощовиків змученим городянам.

– Пф, здається, нам би вже не завадили вітрила, – ображено пихкали автобуси і тролейбуси, пробираючись у плавнях міського смутку.

І лише люди розгублено мовчали: вони не звикли розмовляти з Містом.

А дощ все падав і падав.

Дуже скоро новина про такі невеселі події поширилася настільки, що нарешті пролунав дзвінок близького родича нашого Міста.

– Любий братику, що за бздури? – спитало його місто Львів зі щирим співчуттям, хоча й трохи насмішкувато. – Мусиш тямити, жи то є смішне.

– Дурниці, – відповіло місто Київ. – Просто в мене поганий настрій. Розумієш?

– Я тойво… гадаю, правду казали наша неня, – зітхнув його брат, – жи ти просто нечемний і розбещений!

Місто Київ промовчало, і лише жваві потічки води заструменіли ще рясніше його сірими бетонними щоками.

Час минав, а дощі не припинялися.

У вже відомому нам кабінеті великих начальників відбувалася позачергова нарада.

– Шановне панство, – поважно сказав їхній голова, – всі ці обставини в місті виходять з-під контролю. Кілька районів затоплені водою. Що ви можете сказати у зв’язку з цим?

– Потоп!.. Екстрена ситуація!.. Рятівні роботи!.. – заговорили всі разом, але невдовзі замовкли, адже ніхто не знав, як можна зарадити Місту.

– Мабуть, нам доведеться закуповувати гондоли! – нарешті стривожено розвів руками один з начальників.

– Чудова ідея! В нас буде друга Венеція! Карнавал… – підхопив хтось з його колег, але всі засміялися, і він знічено замовк.

– Карнавал! – передражнив його голова. – Якщо далі так піде, скоро тут такий карнавал почнеться.

– А я думаю, – поважно сказав ще один з товстунів-начальників, – що ми просто недостатньо добре дбали про наше місто.

– Як це? Як це, недостатньо? – знову загомоніли всі навколо.

– Гм, нічого собі! Що ви маєте на увазі? – зацікавлено зазирнуло Місто до їхнього вікна і на якусь мить навіть забуло про своє рюмсання.

Товстун його не почув: він був надто захоплений промовою.

– Наше місто – не просто місто! Наше місто – СТО-ЛИ-ЦЯ! А столиця – адже це слово жіночого роду – вимагає особливо вишуканих прикрас! – урочисто виголосив товстун.

– Точно! Це правда! – загаласували його колеги.

– От молодець! – схвально кивнув головний начальник.

А винахідливий оратор уже натхненно обіцяв Місту перстеники майбутніх кільцевих доріг, діаманти п’ятизіркових готелів та елегантні хутра нових скверів і парків.

– Ой, годі заливати. Ви мені хоч старе хутро не довискубуйте! – пхикнуло Місто і знову гірко заплакало.

В той же час у родині Хорошунів також відбувалася позачергова сімейна нарада.

– Якщо і далі йтимуть ці дощі, то вже ніхто не купуватиме нашого журналу, – сумно сказала мама. – Кого цікавлять відпочинок і розваги, коли надворі по коліно води?

– Ні, ви лише подумайте! – вигукнув тато і смикнув себе за борідку. – Тут куди не глянь – хворі пацієнти, а її цікавлять якісь там журнали.

– Зате на іспити можна не ходити, – засміялася Софійка.

– Нічого веселого, – суворо заперечила бабуся Оля. – В моїх студентів тепер – суцільні «хвости»********!

– І роги, – несподівано пожартував дідусь Женя, і всі замовкли та повернули до нього голови, а бабуся раптом запо­лум’яніла.

– Смішні ви всі, – сказав спокійно дідусь і зі смаком ковтнув чаю зі своєї чашки. – Просто Місто думає, що ніхто його не любить. От і все.

– Що ти верзеш, розумнику?! – розсердилася бабуся.

І всі знову загомоніли про своє.

– Журнал… розваги… – щось розповідала мама.

– Запалені вуха… інфекції… застуди… – невдоволено вторив їй татів голос.

– Фейсбук… новий серіал… – щебетала Софійка.

– Контрольні… заліки… – продовжувала бабуся.

І лише Таня не брала участі в їхніх розмовах, адже її цікавило дещо інше.

– Дідусю, – тихо спитала вона в діда Жені, – про що ти казав?

– А що? – перепитав він, і швидка усмішка миттю сховалася десь під його сивими вусами.

– Хіба Місто може думати… що його ніхто не любить?

– Гм, – мовив дідусь. – Пам’ятаєш, як у п’ять років ти одного разу сказала, що тебе ніхто не любить, зібрала своїх ляльок до сумочки і втекла з дому? Як ми тебе зловили вже біля ліфта, пам’ятаєш?

– Так то я, – хмикнула Таня.

– Ти знаєш, у дорослих все майже так само, як і у дітей, – усміхнувся дід Женя і дістав з кишені свої пахучі цигарки.

– Про що це ви там шепочетеся? – раптом підозріло спитала бабуся.

– Та так, про любов… – задумливо сказала Таня, а дід Женя надіслав дружині повітряний поцілунок і пішов курити на балкон.

Таня підійшла до вікна і визирнула надвір. Все там виглядало зовсім нещасним. Квіти на клумбах схилили свої голівки, а по ринвах дзюркотіла вода і стікала на асфальт. На дитячому майданчику в пісочниці якийсь малюк забув свою іграшкову лопатку й відерце, і тепер вони сумно стирчали у розбухлому піску.

Раптом Тані дещо спало на думку.

– Я ненадовго на вулицю, – пробурмотіла вона й побігла до коридору.

– Добре, сонечко, піди почитай, – ні в тин ні в ворота сказала мама і знову продовжила свою запальну розмову з татом.

Таня швиденько взула ґумаки, вдягла теплу куртку і вибігла з дому.

У дворі було сіро й мокро. Скулившись від прохолодного вітру, Таня попрямувала до пісочниці. Там вона сховалася під грибком і зразу взялася до справи. Кимось забута лопатка добре згодилася в її занятті, і незабаром Тані стало вже навіть жарко.

– Що це ти робиш? – дзвінко заторохкотіли раптом краплі дощу зовсім близько від неї.

– Хіба ти не бачиш? Я ліплю, – зосереджено відповіла Таня, розрівнюючи пісок.

– Це я бачу, – запузирилася калюжа. – Але що ти ліпиш?

– Я будую місто, – сказала Таня Хорошун.

І, дійсно, перед нею вже височіло ціле піщане королівство із замками, містками, фортецями й глибокими рівчаками.

– Навіщо тобі це? – фуркнула зграйка мокрих голубів, злетівши раптом на дерево.

– Ну, не знаю, – сказала Таня, – просто так. Побудую і буду його любити.

– Любити? – перепитало Місто.

– Ага.

– Але це нонсенс! – роздратовано відказало Місто. – Ніхто не будує міста для того, щоби просто любити їх! Можеш повірити моєму досвіду.

– Вибач, ти заважаєш мені працювати, – ввічливо, але твердо мовила Таня, вирізаючи мокрим відерцем гарненьку піщану башточку.

Невідомо, про що саме говорили далі наші герої, але вже незабаром дощ скінчився…

Змучені мешканці Міста невпевнено позирали угору. Обережно зафурчав транспорт, заводячи мотори. Радісно обтрусили мокре листя дерева. Ахнули парасольки, згортаючи свої широкі спідниці.

А Таня Хорошун ще довго сиділа на бортику пісочниці і говорила з Містом про все на світі.

– Як шкода, – розслаблено думало Місто при цьому, – і вона колись подорослішає, втомиться від власних емоцій, стане думати, що я на неї тисну… Але це потім, потім...

– Як шкода, – думала Таня, – я не знаю, що таке нонсенс********. Але, проте, я точно знаю, що коли виросту, то будуватиму великі міста.

– Як добре, – думав товстий начальник і весело позирав у вік­но, – що я такий молодець!

А на вулиці сонце несміливо пробивалося крізь похмурі постаті багатоповерхових будинків, підбадьорюючи всіх, хто так довго на нього чекав...

Розділ шостий

Що не літо,


то зима!

– Хотіла б я хоч на мить побачити, як усе тут було сто років тому, – сказала Таня.

– Сто років тому все було так само, але зовсім по-іншому, –відповіло Місто і продовжило перервану розповідь.

Цього спекотного літнього ранку Таня гуляла вулицями Міста і слухала його цікаві історії. Чого тільки воно не згадувало про своїх колишніх мешканців і їхнє життя. Тепер важко уявити, як виглядали в минулому різні куточки столиці. Ще так недавно тут не було жодних висотних будівель, метро, тролейбусів і швидкісних трамваїв, модерних банків та офісів. Звісно, центр Міста виглядав дуже гарно: тут будували театри, вишукані будинки і ресторації. Але далі, в інших районах, прості люди мешкали в маленьких дерев’яних будиночках, які не мали навіть каналізації.

Таня слухала Місто, не перестаючи дивуватися.

– Пощастило тобі, – нарешті сказала вона. – Ти стільки всього бачило.

– Це, Таню, спірне питання, – пробуркотіли колеса автобуса неподалік від неї.

Так, розмовляючи з Містом, Таня проминула чепурну будівлю Оперного театру, головну браму стародавнього Києва – Золоті Ворота, Михайлівську площу із золотоверхим собором. Нарешті вона дісталася Пейзажної алеї з безліччю сучасних веселих скульптур та дитячих майданчиків і звернула до своєї улюбленої вулиці – Андріївського узвозу.

Спускаючись донизу розігрітою сонцем бруківкою, Таня крутила головою на всі боки. Тут, як завжди, можна було побачити стільки всього цікавого – різні малюнки, прикраси, коробки зі старими листівками, старовинні вишиванки, плетені смугасті шкарпетки і навіть малесеньких кошенят у кошику.

Дивлячись на все це, Таня замислилася. «Коли я виросту, – міркувала вона, – то краще, мабуть, все-таки стану художницею і продаватиму свої вироби на Андріївському узвозі». Щоправда, продавці нині не виглядали дуже щасливими: вони обмахувалися журналами, робили собі капелюшки з газет і жадібно пили охолоджувальні напої. Пекуче сонце шкварило на повну силу.

Таня спустилася майже донизу, звернула за черговий поворот звивистого узвозу і раптом… раптом зупинилася, не вірячи своїм очам. На маленькій вуличці Боричів Тік, що перетинала узвіз, усе навкруги запорошило пухнастим снігом – і бруківку, і дерева, і дахи невеличких будиночків. Вдалині якісь люди в кожухах, шинелях і теплих шапках палили вогнище та гріли над ним руки, а поблизу від них стояло кілька коней… Що за маячня!

– Місто, це ти накоїло? – підозріло прошепотіла Таня.

Але Місто промовчало. Спантеличена Таня постояла трохи і раптом усвідомила, що посеред цієї засніженої вулиці їй зовсім не холодно. Вона ступила кілька кроків уперед, присіла й торкнулася снігу під своїми сандалями. Він був м’яким, пухнастим і… теплим.

– Приготувалися до зйомки… камера! – раптом залунав чийсь голос.

Таня підвела голову, вгледіла чоловіка з великою камерою і нарешті зрозуміла, що ж тут відбувалося. Це були кінозйомки! І як то вона раніше не здогадалася?

В той же час уся кіногрупа завмерла. Камера увімкнулася. Засніженою вулицею пішли похмурі солдати з гвинтівками. На їхні обличчя падали сніжинки – це художники увімкнули великі вентилятори-вітродуї й запустили штучний сніг літати понад вулицею.

Раптом із дверей одного з будиночків обережно визирнув зовсім старенький сивий дідусь. Але не встиг він ступити і кроку, як один з солдатів помітив його. «Моя дружина хвора... я за ліками... лекарствами», – щось розгублено белькотів дідусь, але солдати лише грубо сміялися і не давали йому пройти. Лише тепер Таня підійшла трохи ближче й помітила, яким безрадісним виглядало все довкола. Деякі вікна в будинку були забиті дошками або зяяли розбитими шибками, на бруківці валялися уламки меблів, посуду.

– Сто-о-оп! А де сирітка?! – раптом закричав чийсь незадоволений голос.

– Стоп! – повторила висока дівчина в мегафон, камера зупинилася, і вся кіногрупа заворушилася, ніби мурашки в розтривоженому мурашнику.

Актори миттю розчахнули свої шинелі, постягували шапки і почали ними обмахуватися. Мабуть, не солодко в таку спеку зніматися в зимовому одязі.

– Я питаю вас, де наша сирітка?! – тим часом верещав якийсь сердитий дядько в окулярах, і Таня здогадалася, що це, мабуть, режисер.

– Не приїхала… Нас не попередили, – щось белькотіли його помічники.

– То дістаньте мені її! – знову закричав режисер і кудись швидко попрямував, мало не збивши з ніг Таню, що причаїлася біля знімального майданчика.

– Ти що тут крутишся?! – гримнув він на неї, ступив ще кілька кроків і раптом зупинився й обернувся.

– Ммм… А ти хто? – повільно спитав режисер, примруживши одне око й оглядаючи Таню з голови до ніг.

– Таня, – невпевнено пробурмотіла вона.

– Ледарі, налітайте, домовляйтеся. Це моя сирітка! – гукнув режисер й пішов далі, миттю забувши про Таню.

Але її вже оточили його помічники.

– Перевдягти, підфактурити********… І вік той самий… Пощастило, – загомоніли вони всі одночасно, і Таня розгубилася.

Нарешті висока дівчина з мегафоном цитьнула на своїх колег і широко усміхнулася до Тані.

– Дівчинко, а чи не хотіла б ти знятися в нашому фільмі? –вкрадливим голосом спитала вона.

Мабуть, це було досить безглузде питання, адже важко собі уявити десятирічну людину, яка б не хотіла знятися в кіно.

– Хотіла б, – схвильовано сказала Таня.

– От і добре! – зраділа дівчина, і всі навколо з полегшенням зітхнули. – Тобі не доведеться робити нічого особливого, просто потрібно зіграти дівчинку, яка жила сто років тому в Києві, на цій самій вулиці. Як тобі така ідея?

– Та я з радістю! – заусміхалася Таня.

– Дівчата, займіться нашою новою сиріткою! – крикнула дівчина з мегафоном гримеру і костюмеру та зразу кудись побігла.

А Танею вже зайнялися. За кілька хвилин її перевдягли в старе пальтечко, розплели їй коси, замурзали гримом обличчя, і от уже з дзеркала на Таню дивилася не Таня Хорошун, а якась зовсім незнайома брудна дівчинка.

– Грим-костюм, що ви там, готові? – голосно захрипів раптом голос режисера із рації, і Таня здригнулася від несподіванки.

– Підем, актрисо, – усміхнулася їй костюмер і легенько підштовхнула Таню до виходу з гримерки.

Таня схрестила пальці в кишенях. Якесь тривожне, але водночас святкове відчуття підмлоювало в животі.

Невпевнено Таня підійшла до режисерського крісла і стала трохи осторонь, навіть не дихаючи. Але режисер згадав про неї сам.

– Ну, що… як тебе звати? Таня?.. – піднявся він і присів перед нею навпочіпки. – Та-ак, скажи, а чи доводилося тобі коли-небудь жити на вулиці?

– Та ні, – здивовано всміхнулася вона.

– І мені не доводилося. Що вже казати про цих ледарів, – махнув рукою на кіношників режисер.

Таня знічено захихотіла, не знаючи, як реагувати, але дів­чина з мегафоном за спиною режисера весело їй підморгнула.

– Не всі люди у світі живуть і, тим паче, жили добре, – продовжив режисер. – Заплющ на мить очі та уяви собі таке: тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік, війна, холод, голод, твоїх батьків більше нема на світі. І все, що залишається маленькій сироті, так це блукати зруйнованим Києвом, шукаючи для себе якусь їжу.

Таня слухняно зімкнула повіки і спробувала уявити собі таке життя. Як це – не мати чого поїсти, не знати, де ночуватимеш наступної ночі, а, головне… жити без мами й тата? Від такої думки Таня розплющила очі.

– Ну що, зрозуміла? – спитав режисер, нахилившись до неї впритул, і вона раптом побачила за товстими скельцями окулярів приязний погляд.

– Здається, – кивнула Таня.

– От і добре, – одразу перейшов на діловий тон її співрозмовник. – Стань там, під стіною, і перебирай уламки меблів та лахміття. Коли солдати підійдуть до будинку, тобі треба злякатися і втекти за стіну. Ясно?

– Ясно! – відказала Таня.

– От і добре, – засміявся режисер і поправив окуляри. – Ну що, поїхали, ледарі.

«Ледарі», тобто кіногрупа, одразу заворушилися. Кожен тут мав свою роботу, і всі разом діяли чітко, ніби гвинтики складного механізму. Освітлювачі швидко вмикали свої спеціальні лампи, художники розкладали весь той мотлох, що в кіно гордо називається реквізитом, костюмери спритно поправляли одяг героям…

Таня так зацікавлено стежила за всім довкола, що й незчулася, як почалася зйомка.

– Приготувалися, – раптом крикнула в мегафон асистентка режисера, – мотор, камера, і-і-і… почали!

І всі одразу почали робити те, що їм належало.

Таня на мить розгубилася, але швидко згадала про те, що їй говорив режисер, і почала перебирати сміття, ніби шукаючи під ним щось корисне. Вона підіймала відламані ніжки стільців, стоси старих газет, кавалки розбитого посуду і грамофонних платівок. Десь там, далеко біля вогню, чоловіки в шинелях іржали мов коні, і хтось наспівував пісеньки-частушки. Таня глянула на них. Лише тепер вона помітила, що вогнище розпалювали не дровами, а звичайними книгами!

– Сто-о-п! – раптом залунав голос режисера на весь майданчик, і Таня аж зіщулилася. – Сирітко, ти що приклеїлася до того місця?!

Таня збентежено застигла: вона й думати забула, що треба робити.

– Знімемо дубль! – голосно крикнула асистентка режисера і знову підморгнула Тані. – Приготувалися, мотор, камера.

І все знову почалося. Увімкнулися вітродуї, полетів лапатий несправжній сніг, яскраво загорілося багаття, зафуркали коні, пішли солдати...

Скільки було тих дублів – і не злічити. Але Таниної провини вже в цьому не було: вона слухняно робила все те, що велів режисер. Усе більше їй здавалося, ніби вона вже зовсім не Таня Хорошун, а маленька нещасна дівчинка, яка залишилася сама у розгромленому Києві. Таня й думати забула і про спеку, і про камеру, і про глядачів, що з цікавістю скупчилися навколо знімального майданчика. Вона кулилася від холоду, на її обличчя падав сніг, а Таня перебирала й перебирала дрантя під своїми ногами та вчасно тікала за будинок від солдатів.

Їй дуже кортіло почути, про що вони говорять з дідусем. А, головне, чому там на вулиці лунають звуки пострілів і голос­ний сміх. Але з-за рогу будинку їй не було нічого видно як слід.

Між тим, поки вона думала про це, зненацька пролунав голос режисера: «Ця сцена знята! Молодці, спасибі. Переставляємося на інший об’єкт********…»

Невже це було все? Таня розгублено спостерігала за тим, як кіношники знову забігали, розбираючи світло, реквізит…

– Не сумуй, Тетянко. Все хороше завершується лише для того, аби почалося щось інше й також хороше, – раптом почула вона чийсь голос і підвела очі. Поруч з нею стояв актор – старенький дідусь.

Зблизька його обличчя раптом видалося Тані дуже знайомим. Ой, та це ж був той самий дідусь, з яким вона колись розмовляла в метро! Так, значить, він був справжнім актором...

– Дякую... А ви знаєте, моя мама не працює в театрі. Вона не актриса, – раптом наважилася сказати Таня і почервоніла. – Ви мене впізнали?

– Упізнав, – лукаво усміхнувся дідусь. – Зате з тебе точно доб­ра актриса росте.

Таня зашарілася ще більше.

– А чому вогнище палили книгами? – вирішила спитати вона про те, що її хвилювало.

– Чому... – раптом дідусь став серйозним. – Всяке бувало в нашому рідному місті. Часом і книги палили українські. Що вже казати про людей... Усе в історії повторюється... Побіг я, Тетянко, бач, прийшли по мою душу.

Нетерплячі асистенти здалеку гукали актора, й він, погладивши Таню наостанок по голові, подріботів до них. Він був зов­сім старенький, цей симпатичний дідусь.

Таня довго ще сиділа біля будинку і спостерігала за тим, як збирається кіногрупа. Якоїсь миті до неї підбігла помічниця режисера й вручила їй конверт з гонораром********; так було заведено, що всі актори, навіть і діти, отримували гроші за свою гру. Таня сховала конверт до кишені й миттю про нього забула. На душі в неї було трохи сумно.

– Ну що, кінозірко, – прошурхотіла раптом спідниця якоїсь перехожої дівчини, – як настрій?

– Навіть і не знаю, – сказала Таня. – Хоч я і розумію, що все це не насправді, але чомусь дуже неприємно було бачити цю вулицю такою зруйнованою.

– Угу, – тихо війнув вітрець, – в ті часи вона виглядала зов­сім кепсько.

– А чому буває війна?

– Ну, і питаннячко. Просто люди іноді не вміють домовлятися, от чому. І річ зовсім не в тому, якими мовами вони розмовляють чи пишуть книги...

Говорячи так із Містом, Таня йшла додому знайомими вулицями і скверами, минала перехрестя й маленькі провулки та раз за разом намацувала у своїй кишені жменьку штучного снігу, яку взяла з собою на пам’ять про зйомки.

Майже діставшись свого будинку, Таня попрощалася з Містом і попрямувала до двору, але раптом на іншому боці вулиці вгледіла дівчинку.

Бідно вбрана, худенька, вона стояла біля крамниці і тримала руку долонькою догори. Дівчинка була, мабуть, трохи мен­-


шою від Тані, але її обличчя виглядало по-дорослому втомленим і байдужим. Раптом з магазину вийшов дядько і тицьнув дівчинці в долоню монетку, а вона кивнула, дякуючи, і знов опустила голову.

Миттю згас весь святковий Танин настрій. Як же так... Ні, звісно, вона знала, що і в її Місті живе чимало безхатніх або просто дуже бідних людей, та все ж зараз мало би бути все по-іншому. Сучасне Місто виглядає таким гарним, люди тут обідають в ресторанах, ходять до театрів і кіно, вулицями їздить стільки дорогих авт, і так легко забути, що зовсім поруч є ті, хто не має навіть притулку та їжі. Несподівано Таня згадала про сьогоднішні зйомки…

Не довго роздумуючи, вона перейшла дорогу, витягла з кишені конверт з грошима і поклала дівчинці в руку. Таня хотіла щось сказати при цьому, але зніяковіла і кинулася стрімголов до свого двору.

Вже добігаючи до дверей під’їзду, Таня відчула, як хтось її раптом шарпонув за футболку. Це була та сама дівчинка.

– Ну, ти швидко бігаєш, – захекано сказала вона.

– Вибач, – знітилася Таня.

– Ти що? – спитала дівчинка, вказуючи на конверт. – Тебе ж батьки будуть лаяти.

– Не будуть. Я сама заробила.

– Ну, добре, – гмикнула жебрачка і раптом зовсім по-дитячому всміхнулася. – Хочеш, давай разом накупимо всякого?

– Давай, – несміливо сказала Таня.

І вони пішли до крамниці й купили булок, сиру, шоколаду, цукерок та черешень. «А тепер іди за мною», – скомандувала дів­чинка, і Таня слухняно поспішила за нею. Вони швидко йшли невідомими дворами, пролазили через дірки в парканах, завернули до якогось старого під’їзду з перекошеними дверима і там, піднявшись аж до самого верху, опинилися врешті на даху будинку. «Ого», – лише й спромоглася сказати Таня, побачивши Місто згори.

Відтак дівчата зручно вмостилися на розігрітій сонцем просмоленій поверхні даху, довго сиділи, смакували їжею, трохи говорили про життя, і Таня думала, що ніколи в неї ще не було такого незвичного пікніка.

А верхівки високих дерев, що сягали останнього поверху, весь час схвильовано й ніжно шелестіли листочками, з чого могло видатися, що хтось чи то сміється, чи то схлипує, а може, щось шепоче цим двом таким несхожим маленьким мешканкам великого Міста.

Розділ сьомий

Справи амурні

Одного сонячного дня Таня сиділа на гойдалці у сквері, позирала на перехожих і відчувала себе невимовно щасливою.

На це були вагомі підстави.

По-перше, година катання на різних атракціонах може ощасливити будь-яку людину. Ну, може, крім отієї старенької бабці, яка човгає зі своїм песиком до гастронома.

По-друге, в роті Тані Хорошун було холодно, липко й ванільно від щойно з’їденого морозива, а в її кишенях грайливо шурхотіли цукерки.

І на додаток до всього сталося ще дещо надзвичайно приємне.

Отож, по-третє, з півгодини тому, накатавшись досхочу, Таня нарешті прямувала до виходу з парку розваг. В її руці була ще ціла купа вхідних квитків, адже Місто сьогодні тішило Таню дуже щедрими подарунками. Щоправда, кататися вже не було сил – в голові аж паморочилося від задоволення. Легенько похитуючись, Таня пробиралася крізь натовп і раптом зауважила біля кас свого сусіда Марка Захарченка. «Ага!» – сама собі сказала Таня і єхидно всміхнулася. Що не кажіть, але, відкатавши вже з десяте коло на американських гірках, дуже приємно зустріти запеклого ворога у довжелезній черзі за квитками.

– Захарченко! – весело вигукнула Таня і недбало помахала заповітними папірцями. – Хочеш квиточок?

Марко стрепенувся, наче його спіймали на якомусь злочині. Невеличкий на зріст, худющий, з великими сірими очима і збитими ліктями, він нагадував настовбурченого горобця.

– Йди собі, куди йшла, – сердито сказав він і чомусь зашарівся.

– Який ти грізний! – засміялася Таня.

Марко насупився ще більше.

– Чеши звідси, курдуп… – почав говорити він і раптом затнувся.

– Марку? – залунав згори жіночий голос. – Ой, і Таня тут, здрастуй!

Біля них стояла Маркова мама, Вікторія Валеріївна, і щиро усміхалася.

– Добрий день, – чемно привіталася Таня.

– А ти тут сама? – здивувалася Вікторія Валеріївна, і Маркове обличчя раптом набуло зовсім бурякового кольору.

– Так, сама… Мене мама вже відпускає, – мовила Таня і не змогла втриматися від ледь помітної глузливої посмішки. – Слухайте, візьміть ці квитки! Я вже додому йду, а Марко брати не хоче.

– Що ти… Незручно якось, – розгубилася Маркова мама і полізла до сумочки за гаманцем. – Хіба що от, візьми…

– Ні! – замотала головою Таня. – Беріть. Вони мені все одно в подарунок дісталися. Беріть, беріть!

– Ну, якщо так… – усміхнулася Вікторія Валеріївна. – Спасибі тобі. Марку, а ти чого мовчиш? Подякуй Тані.

Марко засопів, як чайник. Здавалося, ще трохи – і він вибухне. Але Тані вже і цього було достатньо.

– Бувай, малий! – прошепотіла вона одними губами й весело попрямувала парком.

І от тепер задоволена Таня, сидячи на гойдалці, метляла ногами та святкувала свою маленьку перемогу, а на її язику танули залишки вершкового морозива.

– Ох і спека! – гримнув десь неподалік дитячий паровозик.

– А я чудово провітрилася, – сказала Таня. – Дякую тобі!

– Тоді підйом, – процокали чиїсь підбори. – Підемо гуляти, тут суцільна нудьга.

– Із задоволенням, – відгукнулася Таня і злізла з гойдал-


ки.

Але не встигла вона пройти й кількох метрів, як помітила дещо, що змусило її зупинитися від несподіванки. На одній з яскраво-червоних паркових лав сиділа Софійка, так-так, її рідна сестра Софійка, і гірко плакала!

На мить Таня завмерла, але вже за секунду, забувши про обачність, побігла до неї.

Скільки разів на тиждень, та що там – на день, вони з Софійкою сварилися, навіть і билися часом! Скільки сліз проливала Таня в цих нерівних поєдинках! Скільки образливих слів вона вигадувала, щоб помститися сестрі! Але цієї миті Таня враз ­забула про всі ці громадянські війни, як називав їх тато.

– Софійко, що сталося?! – кинулася Таня і вже хотіла була всістися поруч із сестрою на лаву, як Софійка несподівано закричала:

– Стій!

– Чого?! – відсахнулася Таня.

– Стій, кажу! – крикнула її сестра. – А то будеш смугастою зеброю, як я.

При цьому вона лише засмучено махнула рукою на якийсь папірець, що висів на бильцях лави, і знову заплакала.

«Обережно, пофарбовано!» – прочитала Таня. То, виходить, Софійка так засмутилася, бо зіпсувала сукню? Хоча, що не кажи, сукенка була гарною.

– Тю, – закотила очі Таня. – І чого плакати через таку дурницю.

Софійка вмить забула про сльози, і обличчя в неї стало дуже сердитим.

– Та що ти в цьому розумієш! – обурилася вона. – Що – сукня! Може, в мене побачення за п’ятнадцять хвилин! Може, я про нього два роки мріяла! Може, я тепер взагалі нікуди не піду! І, до речі, що ти робиш у цьому парку?

– Якби в мене було побачення за п’ятнадцять хвилин, – мовила Таня, обережно оминаючи Софійчине останнє запитання, – я би подбала хоч би про туш. Не плач, ну, не плач!

– Та не піду я нікуди, – витерла сльози Софійка. – Значить, так і треба мені.

– І нічого не треба! – раптом затуркотів неподалік чийсь мопед. – Хай іде! Я про все подбаю.

– І нічого не треба! – зразу підхопила Таня. – Іди на побачення. Я про все под… Тобто все буде добре, я це точно знаю.

– Думаєш? – задумливо перепитала Софійка і шморгнула носом. – Усе ж таки перше побачення.

– А ти просто не повертайся до цього твого... спиною, він нічого й не помітить, – захихотіла Таня. – Ну, давай уже, діставай серветки, витирай сльози. В тебе лишилося п’ять хвилин.

Голосно зітхнувши, Софійка взялася за люстерко.

«От смішна, так побиватися через невідомо кого», – подумала Таня, але вголос цього не сказала.

Нарешті Софійка підвелася.

– Нічого страшного, – мовила Таня, критично оглядаючи її сукню. – Кілька червоних смужечок… Можна подумати, що так і треба.

– Добре, піду я, – не надто впевнено сказала Софійка і ще раз глянула на себе в маленьке люстерко. – А ти марш додому. Негайно!

– Ну, і будь ласка, – показала язика Таня й попленталася доріжкою геть.

Та, дійшовши до першого ж кіоску з морозивом, вона несподівано гайнула за нього й обережно визирнула, по-шпигунськи стежачи поглядом за сестрою. От іще не вистачало – піти звідси тепер, коли починалося все найцікавіше.

– Ну, Таню, приготуйся, будемо рятувати твою Софійку, – весело зашурхотіла обгортка від морозива в руках якогось малюка.

Таня визирнула ще раз зі свого укриття і побачила, як її сестра підходила вже до високого рудоволосого хлопця. В руці він тримав букет ромашок.

– Що вона в ньому знайшла? – скептично гмикнула Таня.

– Любов, Таню, хитра штука, – весело засюрчав дзвінком чийсь велосипед. – Ми ще з тобою поговоримо колись про це.

– Та ні за що, – прошепотіла Таня.

Поступово наближаючись до об’єктів свого спостереження, вона вимушена була стишити голос і ховатися то за деревами, то за лотками із солодощами. Але Софійка й так думати про неї забула. Вона грайливо посмикувала квіти у своїх руках і про щось щебетала з рудоволосим.

– Якщо хочеш, покатаємося на атракціонах? – нарешті невпевнено запропонував її кавалер.

– Та ні, краще іншим разом, – зніяковіла Софійка.

Мабуть, вона добре уявила собі, як маятиме на вітрі її поплямована сукня.

– Тоді, може, я пригощу тебе кавою? – пробурмотів хлопець, і в нього почервоніли вуха.

– Чудова ідея, – всміхнулася Софійка, і в неї порожевіли щоки.

Але не встигла ця парочка ступити й кількох кроків, як ні з того, ні з сього якийсь хлопчик, не зладнавши зі своїм скейтом, з розгону налетів на Софійку і збив її з ніг – ах!

– Вибачте! – гукнув винуватець.

– Софійко! – кинувся до Таниної сестри її друг.

– Не треба! – скривилася Софійка, поправляючи свою багато­-


страждальну сукню.

– Упс, – закусила губу Таня.

– Будь спок! – засміялося Місто легкими перегуками зацікавлених глядачів.

І цієї ж миті сталося щось справді чудове. «Шурррххх!» – зненацька з усіх боків, прямо-таки з натовпу, до неба полетіли повітряні кульки. Різнокольорові, веселі, великі й маленькі, вони грайливо порипували своїми бочками, невпинно пробираючись крізь усі перешкоди нагору. Повітряні тигри, зайчики, пуделі, скручені з довгих кульок, схожих на віденські сосиски, та ціла купа інших веселих створінь заповнили парк.

– Ах! Ох! Ну, нічого собі! І хто таке зробив?! – почулося звідусіль.

– Як гарно! – в захопленні вигукнула Таня, задерши голову.

– От бачиш, це тобі знак, аби ти не засмучувалася, – всміхнувся рудий хлопець до Софійки, яка вже встигла спокійненько розправити свою сукню.

– А я й не засмучуюся, – всміхнулася вона у відповідь.

Хлопець обережно взяв Софійку за руку, і вони вдвох попрямували парком.

– От і добре, – задоволено захвилювалися над ними крони каштанів.

До пізнього вечора Місто невідступно супроводжувало цю пару. Закохані гуляли сутінковими скверами, а над ними весело загорялись ліхтарі та ніжні лампочки гірлянд, десь ­далеко ­лунали звуки чарівливих мелодій, і зусібіч розливалися пахощами квіти на міських клумбах.

Щосили Місто намагалося діяти так, аби це перше побачення назавжди їм запам’яталося. І в нього це добре виходило, позаяк в усі часи воно славилося своїм умінням бути надзвичайно романтичним.

Уже зовсім увечері, коли на вулиці остаточно поночіло, Таня чатувала на балконі, очікуючи на свою сестру. Дуже їй кортіло дізнатися, чим же все закінчилося.

Нарешті в порожньому дворі почулися лункі кроки, і до під’їзду підійшли Софійка зі своїм хлопцем. Вони ще деякий час про щось тихенько розмовляли, а Таня згори, геть забувши про делікатність, за ними спостерігала.

– От я дурний! – раптом сказав хлопець. – Ти ж, мабуть, за­­мерзла.

З цими словами він скинув піджак, щоб одягти його Софійці на плечі.

Софійка вже звично хотіла була від нього відсахнутися, як раптом передумала і тихенько засміялася.

– А знаєш, – продовжуючи сміятися, мовила вона, – я сьогодні сіла випадково на свіжопофарбовану лавку в парку, зіпсувала собі сукню і цілий день хвилювалася, аби ти цього не зауважив.

– Ну ти даєш, – всміхнувся їй у відповідь хлопець. – Та я сьогодні взагалі нічого не помітив, окрім того, яка ти гарна.

– Пфф, – розчаровано пирхнула Таня і відхилилася до стіни, щоб не бачити ніяких дурнуватих поцілунків. І варто було Місту старатися задля цих двох, якщо все так просто закінчилося?!

Розчарована Таня вже хотіла піти до кімнати, як раптом двері сусіднього балкона рипнули, й вона побачила свого сусіда Марка Захарченка. Той одразу помітив її також, миттю ­насупився і хотів був сіпнути назад, але вже було пізно. Кілька секунд одвічні вороги лише дивилися один на одного.

– Ну що, задоволена собою, курдуп… – заговорив сердито Марко.

– Слухай, ти не ображайся, – раптом перебила його Таня.

Вона й сама не знала, чому, але сваритися такого гарного вечора зовсім не хотілося.

Марко застиг, не знаючи, як реагувати.

– І знаєш, мама мене не відпускала саму до парку, – додала Таня. – Тільки ти нікому не кажи. Добре?

– Ну… буде видно.

Але Таня вже цього не почула, бо шмигнула до кімнати.

Тієї ж миті десь далеко над Містом, густо поцяткованим вогниками жовтих вікон, залунала музика. Хтось грав на фортепіано, і звуки тремтливої мелодії розливалися з прочиненого вікна.

– Ах, любов, любов! – весело зашурхотів вітер десь на даху Таниного будинку.

Щоправда, цього ніхто не зауважив, окрім двох котів і пов­ного місяця в темному нічному небі.

Розділ восьмий

Місто страшне


і таємниче

– Аа-а-ах, – голосно позіхнуло Місто вже вдесяте за цей ранок, і квіти на клумбі гойднулися від теплого вітру. – Вибач, що ти там казала?

– Я казала, що ти мене сьогодні зовсім не слухаєш! – дещо ображено вигукнула Таня.

– А-а-а-ах! – знову перервало Місто її своїм позіхом. – Просто я не виспалося.

– І чим же ти займалося вночі?

– Чортзна-чим.

– Що ти маєш на увазі? – підозріло спитала Таня.

– Та нічого такого, все, як завжди, – мляво прошелестіло Місто свіжими газетами на вуличній розкладці. – Дві пожежі, кілька автомобільних аварій, з десяток бійок, пара сотень розбитих сердець, двадцятерко новонароджених малят, кілька­надцять крадіжок… А потім ще цих привидів дурноголових довелося до ранку мирити.

– Кого мирити? – не зрозуміла Таня.

– Ну, привидів. Духів.

– А що, – похолола Таня, – привиди хіба бувають?!

– Ну звісно, хай їм грець! – здивувалося Місто. – Як же без них?

Вражена Таня присіла на лавку.

– А де були… ці привиди? – запитала вона. – Часом не в нашому будинку?

– Ні, то був інший дім. Як не смішно, новобудова. На її міс­ці, щоправда, раніше стояла старовинна садиба. Гарна була. Але скільки в ній водилося всякої босоти! Й ухало там все, й ахало, й гиготало, ще й каміння з будинку розкидало. А потім дім згорів.

– А привиди?

– Що їм станеться! – засміялося Місто. – На тому місці тепер симпатичну висоточку звели. От правда, не знають її нові мешканці, що їхні щойно збудовані, аж лискучі квартири вже мають власників.

– І багато в тебе таких будинків?

– Та є трохи.

Ну, нічого собі! Тато якось розповідав Тані, що Київ – місто зі своїми таємницями. І про загадковий Зелений театр розказав тоді, і про Замок Річарда на Андріївському узвозі, і про Лису гору, на якій збираються київські відьми на свої збіговиська. Але бабуся Оля, послухавши його, так голосно гмикнула і пожартувала про марновірних людей, що тато тільки махнув рукою та й замовк.

– А що, і відьми є? – опам’яталася від своїх роздумів Таня.

– О, добре, що нагадала! Мені вже давно треба листя ­диво­-


силу******** надерти на Лисій горі. Клятий кашель замучив. То що, складеш старому компанію?

– А там не страшно? – спитала Таня.

– Страшно, звісно. Але зі мною нічого не бійся, – сказало Місто. – Хоча сама не думай туди свого носа потикати. Це місце особливе, до нього треба з повагою ставитися. Ну що, по­-


їхали?

Таня зітхнула, приготувалася, слухняно заплющила очі, і вже знайома чарівна сила понесла її назустріч пригодам.

«Кар! Кар! Кар!» – зненацька зайшовся хрипким голосом крук зовсім близько від неї і затріпотів крилами.

Таня здригнулася й розплющила одне око. Дивною, навіть трохи моторошною видалася їй місцевість, до якої вона перенеслася. Сама-самісінька Таня стояла на галявині і роззиралася навкруги. Довкола такі самі дерева і така сама трава, як і в будь-якому міському парку, але чомусь тут було дуже незатишно.

– То це і є та сама Лиса гора? – спитала Таня тихо.

– Що значить та сама? – дряпонули їй голі коліна колючки чортополоху. – Я маю не одну лису гору.

– Правда? – здивувалася Таня.

– Ха, питаєш. Без цих гір і мене б не було такого, яким я є.


Звісно, люди люблять казки. І чого тільки не вигадали про моїх бідних лисочок! Хоча гори ці, звісно, непрості.

– Розкажи! – попросила Таня, повільно прямуючи вперед та роззираючись на всі боки.

– Що, що, що тобі розказати? – зашепотів вітер далекими перегуками. – Теж, може, казочку яку? Ну, то слу-у-ухай. Дуже давно жили в цім світі твої слов’янські предки. Наївні вони ще тоді були, зелені зовсім, але дещо про всесвіт знали, чи то пак, відчували. Отож вірили твої праотці, що земну кулю оперізує велика змія, яка кусає сама себе за хвіст. А місце цього укусу припадає якраз на розташування міста Києва…

– Ну, це вже якась фантастика, – розчаровано перебила його Таня.

– Фантастика! – ображено передражнило її Місто. – Тю, не хочеш, не слухай.

– Вибач, будь ласка, – благально перепросила Таня. – Я не хотіла тебе образити. Розкажи про лисі гори.

– То я і розказую, – знехотя прошелестіло велике дерево над її головою. – Як би там не було з тією зміюкою, але трохи її космічної отрути на мене таки нацяпало. А з тих цяпок вийшли гори, не прості, а дуже особливі й сильні. Лисуваті, правда: мало що на них росте. Але це не псує їхньої краси. До речі, на одній з таких гір ми вже з тобою були. Пам’ятаєш нашу подорож на Старокиївську гору?

– Пам’ятаю, – підтвердила Таня, зриваючи мимохідь тоненькі квіти. – Ну, а відьми?

– А що, відьми?

– Люди кажуть, що вони на Лисій горі влаштовують свої відьомські гуляння.

– Людям видніше, – відповіло Місто. – Кого-кого, а людей з яскравою фантазією на цій горі, дійсно, вештається забагато.

– То все це вигадки? – розчаровано спитала Таня.

– Вигадки. Або не вигадки, – туманно відповіло Місто. – Чи ти, знаєш, Таню, що одна з моїх головних лисих гір у давнину називалася Києвицею? А чи відомо тобі, що це слово озна-


чало?

– Що?

– Відьма! – лунко зареготав вітер десь далеко в гілках дерев.

Таня перелякано притисла свій букетик до грудей.

– Щось мені тут зовсім не подобається, – мовила вона.

– От і правильно, – погодилося Місто. – Побрехеньки побрехеньками, але ця гора, на яку ми потрапили, і справді нехороша. Скільки всього тут сталося на моїй пам’яті... В дохристиянські часи язичники******** поклонялися тут своїм богам, проводили обряди, здійснювали жертвоприносини. А падлючий хан Батий! Той, взагалі, як приперся сюди 1240 року, то замурував у печерах під цією горою сотні безневинних душ. От вони і не знаходять спокою. Це було дуже давно, звісно. Але й у сучасному світі цій горі ніяк не дадуть спокою: всього сто років тому тут, наприклад, було місце страти...

– І навіщо ми тільки сюди прийшли! – скривилася Таня. – Підемо звідси?

– Угу, угу, – запугукав якийсь великий птах у густому чагарникові. – Підемо вже. Дивосилу все одно не видно. Будуть, значить, мої вітри поки що бухикати. А приходили ми сюди недаремно. Коли виростеш, то вже тобі не спаде на думку тут швендяти. Ну, а тепер полетіли на іншу лису гору.

– Іншу?!

Але ніхто Таню ні про що не запитував. Усе вмить замаяло перед нею кольоровим вихором, і не минуло й кількох секунд, як вона залишила незатишну гору й опинилася… біля входу до київського фунікулера!

Місто тут було таким гамірним, що Таня з несподіванки завмерла. Все довкола – і перехожі з морозивом та цукровою ватою, і розкладки з сувенірами, і величезний яскравий батут, на якому весело стрибали дітлахи, здалося їй раптом надміру барвистим і галасливим.

– А ми каталися багато разів на фунікулері з татом і мамою, – мовила вона нарешті. – Місто, ти ж казало, що ми полетимо на іншу лису гору?

– То це і є інша відома лиса гора, Таню. А називається вона тепер Володимирською гіркою, – зацокотав фотоапарат в руках якогось туриста. – Ідем, пройдемося.

Таня стисла міцніше букетик квітів і слухняно попрямувала парковою доріжкою вперед. Все навколо дихало літом, свіжістю. Звісно, Таня не раз гуляла Володимирською гіркою, але сьогодні, уважно слухаючи Місто і його історії, їй здалося, що вона дивиться на цей парк новими очима.

Чого лише варті альтанки, з яких відкривається винятковий вид на Поштову площу, Річковий Порт, Дніпро і Лівий берег Києва!

– А тут колись були виноградники Михайлівського монастиря, – продовжувало розповідати Місто про одну зі своїх найвідоміших гір.

Таня спустилася тінистою доріжкою поміж дорідних дерев, що нічим уже і близько не нагадували виноград, і ­нарешті ­побачила те, за чим приходили сюди більшість туристів зі своїми великими фотоапаратами. Пам’ятник Володимиру Великому з хрестом у руках височів посеред невеличкого майданчика, схованого в парку. Князь гордо дивився зі свого постаменту в далечінь, ніби намагаючись охопити поглядом рідне


місто.

Таня спустилася ще нижче і подивилася разом з Володимиром на Дніпро. На душі в неї було тепер дуже легко. Здавалося, якась таємна сила цього духмяного літа і великого Міста бриніла в повітрі ледь чутними далекими голосами.

– Я теж їх чую, – заколихалися хвилями унизу крони пишних дерев.

– А що це?

– Це голоси всіх тих, хто хоч колись просив тут про щастя.

– Кого просив? – спитала Таня і присіла під монументом на сходи.

– Хто в кого вірив, у того й просив, – сказало Місто. – Як би там не було, але ця лиса гора, на відміну від попередньої, – місце особливої хорошої сили. Вона може багато дати, якщо правильно попросити.

– А як – правильно? – спитала Таня.

– Та хто ж його знає, – зітхнуло Місто.

Ще довго Таня сиділа під пам’ятником Володимиру. Десь далеко внизу гули машини й автобуси, ворушився цятками ­перехожих Пішохідний міст через Дніпро, цвірінькали в буйних головах дерев птахи. Таня дивилася на все це трохи очужілим поглядом і зосереджено ворушила губами. Може, вона щось просила в чарівної гори також?

– Ну що, Таню, збирайся. Хочу показати тобі ще одне не­прос­те місце, – зненацька озвалося до неї Місто.

– Ще одну лису гору?

– Та ні… Досить пагорбів на сьогодні.

– То що, до якогось тунеля поліземо, може? – спитала з надією Таня. Тато розповідав їй колись про безліч старовинних підземних печер і ходів під Києвом. Кажуть, в одному з них і досі заховані скарби й коштовні книги князя Ярослава Мудрого, але ніхто не може їх знайти...

Втім, Місто, як завжди, Таню не дослухало. Не встигла вона й завершити своєї фрази, як її вже понесло до наступних вражень. Таня звично затамувала подих, перечікуючи трохи млосне відчуття, ніби під час катання на атракціонах. Коли ж вона нарешті розплющила очі, опинившись на новому місці, то нічого цікавого навколо себе не побачила.

Перед Танею був звичайний вхід до станції метро, кіоски, люди. Поруч на великому проспекті важко дихали тролейбуси й авта. Неподалік виднівся парк і якийсь дивний пам’ятник з дитячими фігурками. Нічого цікавого, загалом.

Мимохіть Таня ковзнула поглядом донизу і побачила у своїх руках уже трішечки зів’ялий букетик квітів. От шкода, а вона ж хотіла лишити його біля пам’ятника Володимиру!

– І де це ми? – спитала вона, намагаючись приховати своє розчарування.

– Ходімо, Таню, – сказало Місто, і Таня попленталася вглиб парку.

Вона йшла якийсь час мовчки, потім їй це набридло. Як і раніше, довкола не було нічого бодай трохи привабливого.

– Далеко ще йти? – спитала вона.

– Як хочеш, – дуже серйозно сказало Місто, і це її трохи спантеличило.

Таня зупинилася. Посеред парку було видно дитячий майданчик. Там гасали з веселим криком діти, і вона їм навіть позаздрила.

– То що, це хороше чи погане місце? – нарешті спитала Таня.

Місто трохи помовчало.

– Ти, як і всі люди, любиш вигадки про чарівні місця, про відьом, про привидів, – несподівано сказало воно. – Це зрозуміло, хто ж не любить.

– Ага, то про нічні витівки привидів ти все вигадало?! –втрутилася Таня.

– Вигадало. А може, й ні. Я не пам’ятаю, – ухильно відповіло Місто. – Привиди, повір мені, Таню, не найгірше, що є


у світі.

– А що ж може бути страшнішим?

– Люди, – сказало Місто.

– Люди? – здивувалася Таня.

– Знаєш, я маю безліч особливих, загадкових чи дуже лячних місцин, всі і не покажеш за один раз. Але це місце, де ми зараз, мабуть, одне з найстрашніших. І таким воно стало не з примхи відьом або чортів. Звичайні люди в тому винні, – тихо прошепотіло Місто.

Таня знову роззирнулася довкола себе. Так само весело бігали в квача діти, прогулювалися парком молоді мами з возиками, наздоганяли м’яча собаки.

– Але чому? – вигукнула вона.

Місто довго не відповідало.

– Чи ти чула, Таню, колись про Бабин Яр? – нарешті спитало воно.

Щось вона чула, але що саме, ніяк не могла враз згадати.

– Це старе місце. Колись тут був величезний яр. Ним протікав струмок. Зеленіли, як і тепер, дерева, – продовжило Місто. – Багато всього бачили кручі цього яру за своє життя. Та і я багато чого пережило. Але того, що сталося тут під час Другої світової війни, ніяк не можу забути.

– А що тут сталося? – чомусь перейшла на шепіт Таня.

– Я не хочу тебе лякати чи засмучувати, – ніби знехотя сказало Місто. – Але кожен має знати про такі речі. Навіть діти. Сталося ж, Таню, таке. Була війна, мене окупували німецько-фашистські загарбники. І от їхня ненависть до моїх мешканців була такою сильною, що зібрали вони восени 1941 року різних людей... багато їх було, тисячі, а серед них – старі, жінки, діти... і відвели всіх до Бабиного яру. А потім – розстріляли.

– Як розстріляли?!

– Так, Таню, в це важко повірити, – сумно прошелестіли дерева. – Але, на жаль, люди на таке здатні. Цілих два роки окупанти в цьому яру страчували моїх киян – переважно євреїв, але й українців, росіян, ромів також. Саме тут розстріляно чимало українських патріотів, і серед них поетесу Олену Телігу. Це на її честь назвали вулицю, яку ти бачиш поруч...

Таня довго мовчала. Раніше вона нічого не знала про це страш­не місце, а відтепер вже не зможе забути про нього.

– Ти мені вибач за цю сумну екскурсію, – зовсім винувато прошепотів вітер десь біля її вуха. – Але я гадаю, ти мусиш мене знати і таким. Місто – це ж не лише атракціони, лялькові теат­ри, крамнички з морозивом та казкові нісенітниці. Саме тому я привело тебе сюди. Деякі сторінки моєї історії такі трагічні, що й говорити про них мені важко. Але зовсім не говорити – не можна. Людям властиво все забувати, на жаль...

Уже вертаючи зі своєї невеселої прогулянки до метро, Та­ня раптом знову зауважила пам’ятник з дивними фігурками і підій­шла до нього ближче. На постаменті стояла маленька дів­чинка, а біля її ніг примостилися дві сумні зламані ляльки. «Пам’ятник розстріляним у Бабиному Яру дітям», – прочитала Таня.

Вона довго дивилася на цей напис, не в силах рушити з місця. А потім нарешті поклала свій букетик квітів біля маленьких бронзових ніжок і швидко побігла до метро.

Розділ дев’ятий

Бідна багата Таня

Якось за сніданком мама не витримала.

– Бідна Таня, – сказала вона, наливаючи каву, і її рука смикнулася та не поцілила до татової чашки.

Таня, що вже з десять хвилин похмуро колупала ложкою вів­сянку, завмерла з несподіванки.

– Бідний бутерброд, – мовив тато, розглядаючи свій заляпаний бризками сніданок.

– Бідна Таня! – зі значенням повторила мама, витираючи кавові калюжки.

– А чого це я бідна? – не витримала Таня.

– А чого це вона бідна? – перепитала Софійка.

– А того, що надворі літо, а дитина тиняється сама у дворі, – сказала мама.

– Гм, – вхопив себе за борідку тато.

– А я не бідна? Сиджу з ранку до ночі над підручниками, – скривилася Софійка.

– В тебе незабаром вступні іспити, – відрізала мама. – А у Тані зараз законні канікули.

– Що ж ти пропонуєш? – невпевнено спитав тато.

– Та все у мене чудово, не хвилюйтеся, – мовила Таня, але її ніхто навіть не почув.

– Сьогодні я запрошую Таню до себе в гості – на роботу. Все ж таки якісь нові враження, – урочисто виголосила мама.

День починався несподівано.

Дорогою до маминої роботи Таня ніяк не могла вирішити, чи їй подобається вся ця затія, а чи, може, й ні. Загалом, вона вже була кілька разів у редакції журналу, де працювала мама, і щоразу це було цікаво. Але ж сьогодні Таня збиралася знову погуляти Містом, вони напередодні якраз домовилися про це...

– Ти спиш на ходу, – сказала мама і підморгнула Тані, нарешті прочиняючи двері редакції. – Ласкаво прошу до нашої…

– Божевільні! – підхопила секретарка на рецепції її слова. – Доброго ранку, Катерино Олександрівно. Привіт, Таню!

– Здрастуйте, – усміхнулася Таня у відповідь. – А чому божевільні?

Хоча й було не дивно почути таке: повз рецепцію ганяли різні люди із заклопотаними обличчями та шаленими поглядами, ніби під час пожежі.

– А тому що тут і є справжній дурдом, – закотила очі секретарка і конспіративно стишила голос. – Катерино Олександрівно, здається, в нас сьогодні будуть незаплановані збори.

– Що ти кажеш, – враз посерйознішала мама. – Таню, посидь біля мого столу, а я зараз…

І з цими словами вона також миттю кудись побігла.

– Може, хочеш чогось? – спитала секретарка.

– Ні, спасибі, – зітхнула Таня і попленталася до великої кімнати, в якій працювали журналісти та редактори журналу.

Прочинивши двері, вона зайшла й одразу ж застигла.

– Доброго ранку, – мовила Таня дещо зніяковіло, але її майже ніхто не почув і навіть не помітив.

Вся кімната гула немов вулик: одні журналісти розмовляли по телефону, інші швидко барабанили пальцями по клавіату­-


рах, треті – голосно про щось сперечалися.

– Океанаріум? Океанаріум ставимо до номера? – бігав якийсь


хлопець від одного столу до іншого й чомусь тицяв усім свій ноутбук під очі.

– Ну, це ж тобі не Паваротті!******** – щось презирливо доводив бородатий дядько своєму співрозмовникові.

– Мені потрібен матеріал про морозиво! Де в Києві годують кращим морозивом, зрозуміло? – емоційно пояснювала у слухавку розпашіла редакторка, від чого здавалося, що їй самій зараз би не завадило щось прохолодне.

– Таню? – нарешті зауважив нашу героїню один із маминих колег. – Що ж ти стоїш? Сідай! Хочеш лимонаду? От тільки не зараз…

– Дякую, не турбуйтеся, – пробурмотіла Таня і всілася за стіл своєї мами.

Тієї ж миті до кімнати забігла вона сама.

– Ну, будь ласка, ти ж розумієш, такі обставини, – схвильовано говорила мама у слухавку. – Толику, май совість! Отже, за півгодини?..

– Катерино Олександрівно, ставимо океанаріум?! – радісно кинувся до неї надокучливий журналіст.

Мама невизначено махнула йому рукою та підсіла до Тані. Вимкнувши телефон, вона невпевнено усміхнулася.

– Сонечко, – сказала мама, і її обличчя стало винуватим, – тут така непередбачувана ситуація…

– Я все зрозуміла, – перебила її Таня.

Вона добре знала цей вираз обличчя.

– От і чудово, – видихнула мама з полегшенням і швидко заторохтіла. – Просто такі справи… Ніхто не чекав… Але іншим разом неодмінно! Зараз я відвезу тебе до тата на таксі.

Що поробиш, така вже в мами була робота: що не день, то сюрпризи. І хто б подумав, що розважальний журнал може робитися в такій напруженій атмосфері.

Отож не встигла Таня навіть і оговтатися, як за півгодини вона вже заходила з мамою до клініки, в котрій працював її


тато.

– Толику, ти наше все! – дзвінко цмокнула мама його в щоку і зразу ж побігла назад до свого таксі.

– Все, – почухав тато потилицю, усміхнувся Тані і вони пішли до татового кабінету, в якому він приймав своїх незвичайних пацієнтів.

– Доброго ранку, – ввічливо привіталася Таня з медсестрою та старенькою бабусею, яка чекала на її тата разом зі своєю кицею.

– Здрастуйте, – сказав тато і строго звернувся до Тані. – Вимий руки та сядь, будь ласка, за мій стіл.

Таня поспіхом виконала його прохання і завмерла тихенько, як мишка. Все їй тут було страшенно цікаво.

– Пане лікарю, – зітхнула раптом бабуся й театральним жестом притисла руку до своїх грудей, – Кассандра більше не їсть


м’яса!

– Скільки років нашій вегетаріанці? – спитав тато, чухаючи пацієнтку за вушками.

– Вісімнадцять, Анатолію Євгеновичу, – поспішно підказала медсестра.

– Поважна дама, нічого не скажеш, – прокоментував тато і нахилився до киці. – Пані Кассандро, а відкрийте, будьте ласкаві, свого рота.

– Мррняв, – здивовано відказала киця і ви­пустила кігті у лискучу поверхню новенької канапи.

– Кассандрочко, солоденька, відкрий ротика! – защебетала бабуся.

– Шшш! – зашипіла у відповідь її улюблениця.

– А так? – лагідно спитав тато, вправно взяв кицю за підборіддя, десь притиснув і вже за мить спокійно її оглядав.

– Ну, що я можу сказати. Зуби з віком стесалися, на них утворилося зубне каміння, от вашій киці і не вистачає сил на жування.

– Зубне каміння! – ахнула бабуся. – То невже їй потрібен стоматолог?

– Як не дивно, так, – сказав тато. – А ще – м’ясорубка. На жаль, сама Кассандра вже не зможе підтримувати репутацію справжнього хижака.

– Таню, запроси, будь ласка, до кабінету наступного пацієн­та, – попросила Таню медсестра.

Таня схопилася з місця і спалахнула від задоволення. Вона визирнула в коридор. Там сиділи кілька людей зі своїми ­чотири-


­ногими вихованцями. Перші виглядали схвильованими, другі – переляканими. Пси підгортали під себе хвости, тремтіли і не звертали ані найменшої уваги на своїх вічних ворогів – котів, які тепер стали їхніми не менш сумними сусідами.

– Будь ласка, хто наступний? – спитала Таня.

Наступним було дуже симпатичне щеня, якому зробили щеплення. Після нього – ще одній киці призначили укол від алергії на блощиць. Потім – настав час для огляду немолодої вівчарки з дуже розумними очима.

Тані здавалося, що вона могла би спос­-


терігати за татовою роботою цілий день. Але несподівано все змінилося. Хтось зателефонував, медсестра щось шепнула татові, він кудись вибіг і знову повернувся.

– Таню, – мовив він до неї з дуже серйозним виразом обличчя, – на жаль, ­вийшло так, що на мене чекає непроста операція. Але тебе незабаром забере бабуся.

– Я можу й сама! Тут усього дві тролейбусні зупинки, – обурено вигукнула Таня, але поглянула в татові очі і зразу знітилася. – А що за операція? – додала вона.

– Будемо витягувати з того світу одного надміру сміливого ердельтер’єра, – сказав тато і смикнув себе за борідку. – Ну, біжи, почекай бабусю в коридорі.

Тані зразу стало сумно, і вона рвучко поцілувала тата й вийшла з кабінету. Як шкода, що у світі безперестанно хтось хворіє. І нехай її тато лікує не людей, а тварин, але, як він часто каже, страждають однаково й ті, й інші.

– Бабусю, – спитала Таня, щойно побачила її нарешті біля себе, – чому у світі стільки несправедливості?

Бабуся Оля віддихалася, здивовано звела брови, але при­сіла до Тані й обійняла її за плечі.

– Пташечко моя, це філософське питання. Мабуть, без несправедливості не могло би бути повного відчуття гармонії, все взаємозалежне. От мої студенти, наприклад, – зненацька засміялася бабуся, – сприймають свої низькі оцінки як страшну несправедливість. Але ж вони ніколи не виб’ються в люди, якщо не вчитимуться добре!.. Ну що, підемо тепер до мене на роботу?

І вони залишили клініку та попрямували до університету, в якому бабуся Оля, вірніше Ольга Павлівна, викладала дисципліну, дуже далеку від філософських теорій, а саме – вищу математику.

Що таке вища математика, Таня до кінця досі не розуміла, але колись давно бабуся пояснила їй це так: «Уяви собі, що ма­тематика, яку ти зі своїми однокласниками вивчаєш у школі, – це така собі низенька дівчинка. А та математика, яку я викладаю в університеті, – це великий двометровий дядько, на кілька голів за неї вищий. Ясно?»

Ясно, не ясно, але те, що бабуся Оля була на «ти» з таким двометровим здоровилом, викликало повагу не лише в Тані, а й у її тата, мами, дідуся та, найголовніше, всіх студентів, яких у бабусі було дуже й дуже багато.

Щойно Ольга Павлівна з Танею увійшли до будівлі університету, як опинилися поміж сотень хлопців і дівчат. Усі вони кудись поспішали, про щось одночасно говорили, галасували, пили каву з пластикових стаканчиків, гортали поспішно підручники.

Таня схопилася за бабусину сумку, щоб не загубитися, а бабуся Оля поважно йшла посеред всього цього натовпу і, ­здавалося, хвилі бурливого океану розступалися перед нею самі собою.

«Здрасьтє, Ольго Павлівно!.. Вітаю… Ольго Павлівно, доб­рого дня!» – тільки й чулося зусібіч.

Нарешті вони дійшли до потрібної їм аудиторії. Там уже на бабусю чекала група її студентів.

– Добрий день, Ольго Павлівно! – привіталися вони. – А хто це з вами?

– Це моя асистентка, – дуже серйозно сказала бабуся, розкладаючи нотатники на своєму столі. – Тетяно Анатоліївно, сядьте, будь ласка, за останню парту. Вам там буде зручно і всіх чудово видно.

Всі студенти захихотіли, а Таня зніяковіла і слухняно всілася на запропоноване місце.

– Ну що ж, вітаю вас усіх з цим чудовим сонячним днем та нашим іспитом, – сказала бабуся.

Таня принишкла. Дивно їй було, що у школі вже давно почалися канікули, а бідні студенти й досі вчилися та складали іспити і заліки. Хоча, подумала Таня, оскільки студенти більші від школярів, то і вчитися їм доводиться більше. «Інтеґрали… диференціали… екстремуми», – раз у раз промовляли вони чудернацькі слова, про які у четвертому, ой, вірніше, вже п’ятому, класі нормальні люди не чували.

А бабуся все ставила й ставила свої каверзні запитання, гортала студентські контрольні, слухала їхні плутані або жваві відповіді і то всміхалася, то насуплювалася, в залежності від того, що їй доводилося чути. Таня не вперше була присутньою на бабусиних заняттях, і щоразу вона дивувалася, як її ніжна, добра, іноді зовсім домашня бабуся перетворювалася в університеті на серйозного і навіть грізного викла-


дача.

Нарешті іспит завершився, і Таня з бабусею пішли пити чай з бутербродами до кімнати, де збиралися викладачі перепочити між своїми парами.

– Зараз у мене буде ще кілька заліків, – сказала бабуся Оля. – Можеш залишитися зі мною, якщо тобі цікаво, а як хочеш, то дідусь тебе забере. В нього якраз закінчилися лекції, і він пропонує скласти тобі компанію.

– Знаєш, мені дуже цікаво на твоїх заняттях, – подумала й відповіла Таня, – але, мабуть, я піду з дідусем.

– Ну, і правильно, – сказала бабуся. – Оскільки в тебе вже такий екскурсійний день… Та й що математика! В дідуся, мабуть, тобі цікавіше буде, – трохи ревниво продовжила вона.

– Бабусю, ну що ти, – засміялася Таня і поцілувала її в що­ку. – Ви з дідусем такі смішні фізики-лірики********.

Такий вислів вона багато разів чула від тата, хоча й не знала напевно, що саме це означає, окрім вічного жартівливого глузування бабусі й дідуся щодо того, чия робота краща й важливіша.

Дідусь Женя, вірніше Євген Петрович, займався фотографією. Що тут такого, скажете ви, адже практично кожна людина цим займається. Так воно так, але не кожен ставиться до цього як до особливого мистецтва. Дідусь Женя фотографував усе своє життя, викладав цю непросту науку для студентів, майбутніх кінематографістів, і навіть мав власну невеличку фото-


студію.

Саме туди він і запросив Таню після відвідин бабусиного університету.

Оговтуючись від яскравого червневого сонця і міського шуму, вона довго мружила очі і звикала до затемненого тихого приміщення студії. Довкола неї височіли освітлювальні прилади на довгих ногах, а по кутках студії притулилися спеціальні фони, запилюжені гіпсові бюсти, на яких дідусеві студенти вчилися робити свої перші фотоетюди, гори книжок і купа всякої всячини невідомого призначення.

«Клац!» – раптом увімкнув дідусь Женя свої лампи, і кімнатка заграла чарівними смугами світла.

– Сідай на той стілець, якщо вже завітала до мене в гості, – сказав дідусь, налаштовуючи свою фотокамеру. – Давно я тебе не знімав, Тетянко. Скільки особливих митей ми з тобою не зупинили.

– Як це? – засміялася Таня.

«Ток! Ток! Ток!» – затокотів невидимими щелепами фотоапарат.

– Дуже просто, – відповів дідусь, продовжуючи знімати Та­ню. – Кожна фотографія зупиняє одну-єдину неповторну мить. Такої більше ніколи не буде – ні вчора, ні завтра, ні навіть наступної хвилини. Тому треба цінувати те, що є просто


зараз.

– Цікаво, – сказала Таня. – Виходить, ти ловиш різні життєві моменти.

– Так само, як ти сачком – метеликів, – усміхнувся дідусь. – Щоправда, ловити час – це, знаєш, особлива честь. Не кожному такий «сачок» дається в руки.

– А чому ти почав це робити? – спитала Таня.

– А це не я почав, це твій прадід Грицько почав, – сказав дідусь. – Він же хлопець був невгамовний, все йому хотілося схопити синього птаха за хвіст. Де він його тільки не шукав. Був військовим кореспондентом, попоїздив фронтами. Але найбільше твій прадід фотографував за часів війни своє рідне місто Київ, цілу колекцію унікальних знімків зробив.

– А потім? – спитала Таня.

– А потім… Потім, Тетянко, ворожа куля назавжди його спинила.

Таня зітхнула.

– А фотографії? – спитала вона раптом. – Де його фотографії лишилися?

– Та багато де лишилися. І в альбомах, і у книгах. Дещо в ме­не тут є, можу показати. Ти ж раніше, наче, не просила, – сказав дідусь, перебираючи альбоми на своїх полицях. – Ну, от, хоча б ці.

Він дістав грубезний альбом з чорно-білими світлинами і поклав його на стіл. Таня обережно погладила пальцями вицвілу оксамитну обкладинку, перегорнула її і затихла.

Зі сторінок альбому на неї дивилися різні люди. Дивні зачіски, сукні з мереживними комірцями, військові шинелі й кашкети, діти у смішних капчиках та кудлатих шапках, веселий дядько в майці і з акордеоном... Та ще більше в альбомі було фотографій воєнного Міста. Тут траплялися знайомі, але зовсім уже інші вулиці і площі, заводи, ринки, музеї, улаштовані під госпіталі, підірваний Хрещатик… В Тані серце стислося від цих кадрів з понівеченими будинками, театрами, церквами.

– Бідне Місто, – прошепотіла вона.

– Бідне… багате Місто, – погодився і не погодився водночас дідусь.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла Таня.

– Якби не кияни, ніколи після всіх цих бід наше Місто не стало би знову таким гарним, яким ти бачиш його сьогодні. Все ж таки головне в кожному місті – це люди. А люди в нас хороші.

Таня вражено застигла над альбомом. Якось вона вже чула такі слова!

– Дідусю, – вигукнула вона, – хто тобі це сказав?!

– Ну, – всміхнувся дідусь, – по-перше, я сам собі це сказав. А, по-друге, може, і в нас з тобою є спільні друзі. Я ж теж колись був маленьким і також умів чути й бачити трохи більше за дорослих. Але хай це буде нашою таємницею, домовилися?

– Домовилися, – прошепотіла Таня.

Цієї миті, саме цієї миті, якої не було вчора, не буде завтра, але яка була просто зараз, вона почувалася дуже щасливою.

Розділ десятий

МiСТОрія однієї…


і ще однієї дружби

А вже наступного дня Тані Хорошун здавалося, що розмова з дідусем відбулася зовсім навіть не вчора, а колись дуже давно. Стільки всього сталося звідтоді. Всього й не розкажеш одразу.

Таня стояла у своєму дворі. Жовте сонце пускало їй у вічі своїх веселих зайців. Але на душі в Тані було щось незрозуміле.

– Привіт! – упав на асфальт перед нею воланчик.

– Здрастуй, – кинула вона його назад до дітлахів, які грали в бадмінтон.

– Якась ти невесела.

– Невесела, – погодилася Таня.

– А даремно, – сказало Місто. – Ти ж подивись, сьогодні:


а) сонячна погода, б) липи зацвіли, в) у мене хороший настрій, і я не проти розважитися.

– Але є ще «г», – похмуро сказала Таня.

– Знаю, знаю, – перебило її Місто. – А також є ще всі інші літери, включаючи навіть і «я». Так от, я хочу, щоб цей день тобі надовго запам’ятався. А все інше – дрібниці.

– І що ми будемо робити? – спитала Таня.

– Пустувати, що ж іще.

– Пустувати?

– Ніколи не повірю, що ти не знаєш, що це таке, – посміхнулося Місто, здійнявши вітром легку куряву над асфальтом.

– І з чого ж ми почнемо? – нарешті всміхнулася Таня.

– Я думаю, з об’їдання.

– З чого? – перепитала дівчинка.

Звісно, Місто не відповіло. За мить все розцвіло кольоровими плямами перед її очима, замерехтіло швидкими проблисками вулиць, доріг, парків, будинків і дерев, й уже незабаром Таня Хорошун, замість того, аби стояти у дворі власного дому, опинилася в улюбленій цукерні.

Іноді, коли Таня довгий час добре себе поводила, батьки приходили з нею сюди.

Дзинь! – лагідно бринів дзвіночок на вхідних дверях цукерні, і густий аромат ванілі, гарячого шоколаду й мигдалевого печива зустрічав нових відвідувачів.

– Вітаю! – одразу привітно всміхалася до Тані та її батьків господиня в білому фартушку. – Що на вас сьогодні дивиться? Шоколадний кекс з кавовою помадкою, вершковий десерт з полуницями або, може, яблучні струдлі?

Таня притискалася носом до скляної вітрини, в якій неспішно кружляли підсвічені ніжним світлом десерти, і на неї однаково привітно дивилися й повітряні-аж-прозорі тістечка, й товстобокі шматки вершкових тортів, й елегантні печивця з шоколадним крихтами.

І от тепер вона стояла посеред цієї, саме цієї прекрасної цукерні.

– В мене ж немає грошей, – раптом розчаровано згадала


Таня.

– Пф, в мене теж немає грошей, – весело чмихнула паром кавоварка. – Але ти не хвилюйся, я тебе пригощаю. Ану, сідай швидше.

Невпевнено роззирнувшись, Таня присіла за один зі столиків. «Ой, що буде», – з тривогою подумала вона. Але цукерня була порожньою, ніхто на неї не дивився, і продавчиня за стійкою, здавалося, зовсім її не помічає.

«Дзззеньк!» – раптом з’явилася просто перед Танею тарілочка з величеньким куснем запашного фруктового торта. «Дззеньк, дззеньк, дззеньк!» – зараз же оточили її кілька блюдечок з тістечками і суничним морозивом, склянка молочного коктейлю та ще й ціла коробка шоколадних медальйонів у кольоровій фользі.

– Ого! – тільки і спромоглася вимовити на це Таня.

– Пригощайся, – весело дзвякнула десертна ложечка.

Довго вмовляти не довелося.

– Смакота, – за кілька хвилин сказала щаслива Таня, витираючи серветкою залишки крему на обличчі.

– На здоров’ячко, – задоволено відгукнулося Місто.

Десь за стійкою весело брязнули склянки у вправних руках господині кондитерської.

– Слухай, – раптом стривожилася Таня, – а це ж ми, мабуть, наробили тут шкоди?

– Не хвилюйся, в них цього добра навалом. А якщо серйозно, то невже ж таке Місто, як я, не може почастувати свою подружку, як годиться?

– Спасибі тобі, – заусміхалася Таня.

Все ж таки, що не кажіть, а приємно бути подружкою такому Місту.

– Ну, що? Готова до наступного пункту нашої програми? – змовницьки запитало воно.

– Якого? – загорілися в Тані очі.

Цієї ж миті її закрутив знайомий вихор, і не минуло й кількох се­-


кунд, як раптом бризки води весело хлюпнули їй в обличчя.

«Де це я?» – не встигла й подумати Таня, як її вже понес­ла кудись донизу невідома сила.

– А-а-а! – зарепетувала­ во­на чи то з переляку, чи з захвату і зненацька ­голосно


шубовснула до ­бірюзової води, опинившись посеред ба-


сейну.

Виявляється, Таня перенеслася волею Міста до аквапарку!

– Ура-а-а! – відчайдушно вигукнула вона й весело ляснула долонею по воді, але знову ніхто навколо її не почув і не помітив.

Стрімголов видершись на іншу гірку, Таня плюхнулася з розгону до її пластмасового нутра, і нашу героїню знову закрутило звивистою кольоровою бовтанкою.

«Хлясь!» – вилетіла вона кулею до басейну і відчула себе настільки щасливою, наскільки це було можливо.

Так, досхочу плюскаючи, ляскаючи і бовтаючись у воді, Таня врешті навіть трішки втомилася.

Вона вилізла на бортик басейну, сіла й раптом помітила неподалік веселу зграйку дітей. Вони так само весело пустували у воді, вилазячи один одному на голови, плещучись і регочучи на весь аквапарк. Серед них вона раптом впізнала свою одно­класницю. «Ей!» – гукнула до неї Таня, але, звісно, її ніхто не почув. «От і добре, – трохи сердито подумала вона. – Зате я можу робити, що мені тільки заманеться, і ніхто мені й слова не скаже».

Але чомусь гасати з гірок самій їй уже більше не хотілося.

– Ну що, навеселилася? – лунко прохляпали чиїсь гумові в’єтнамки повз Таню.

– Звісно. Чудово покаталася! Дякую тобі, – поспішно відповіла вона.

– Щось ти дуже веселою не виглядаєш. Гм… Ну тоді тримайся! – захвилювалася вода перед нею.

– Але… – хотіла було щось сказати Таня, та вже звичні чарівні сили мерщій змішали все навколо – і водяну блакить, і барвисті боки гірок, і кольорові смужки чиїхось купальників. Не встигла Таня й оком кліпнути, як аквапарк щез, а сама во­на, суха, одягнена і навіть зачесана, опинилася посеред величезного іграшкового магазину.

– Мама! – враз мовила до неї велика лялька на полиці і кліпнула віями.

– Я тобі не мама, – фиркнула Таня.

Але її ніхто не почув, і все навколо раптом загуло, заторохкало, задзеленчало та заговорило до неї ляльковими голосами.

– Бери нас! Бери нас! – зашепотіли навколо м’які іграшки.

– Ні, мене! Мене! – задерикувато заблимав дитячий планшет.

– Чух-чух-чух, чух-чух-чу! Як захочеш, прокочу! – запихкали вагончики паротягу, кружляючи дитячою залізницею.

– Облиште ці вірші! Ми також не гірші! – цитьнули на них коробки з конструкторами.

– Ой! – взялася Таня за голову, відступаючи поміж полиць назад.

Але й там усе до неї тягнулося своїми пластмасовими рученятами і плюшевими лапами.

– Візьми нас! Візьми нас! Мене! – благали іграшки.

– Таню, хіба ти вже не бавишся ляльками? – здивовано спитав її величезний слон добре знайомим голосом.

Таня зітхнула і подумала про Кікі, свою найкращу ляльку з чудовим білявим волоссям, з якою вона вже трохи соромилася бавитися і тому останнім часом ховала її у шафі. Лише іноді Таня діставала Кікі зі схованки, шила їй нову сукенку або просто по-іншому зачесувала та переховувала ляльку до нових зустрічей.

– Щось я, мабуть, зовсім постаріло. Вже й не знаю, чим догодити дитині, – зітхнуло Місто.

– Та ні, що ти! – гарячково вигукнула Таня.

– Тоді негайно вибирай собі подарунок! А то в мене зараз тиск підвищиться.

Схвильована Таня пішла швидше вперед, роздивляючись все навколо, але подарунок все одно ніяк не хотів вибиратися. Тут було стільки чудових іграшок і, мабуть, їх було би так приєм­но мати. І все ж, і все ж…

Раптом Таня зупинилася посеред магазину.

– Місто? – покликала вона несміливо.

– Мм? – відгукнувся плюшевий ведмідь із сумними очима.

– Я люблю подарунки…

– Хто ж не любить подарунки.

– Але мені нічого не потрібно. Правда-правда. Я і так тебе люблю. Без будь-яких подарунків, – сказала Таня.

– Але ж це наша прощальна прогулянка, – розчаровано відповіло Місто, і все миттю розвіялося.

Таня Хорошун знову стояла у дворі свого дому. Тут так само, як і раніше, сліпучо сяяло сонце, співали птахи і пахло розквітлою липою. От тільки на душі в Тані було не зовсім радісно.

– Прощальна прогулянка, – повторила вона.

Тут, мабуть, варто ненадовго відволіктися і повернутися до того, що сталося з нашими героями напередодні.

…Отож увечері все почалося для Тані розмовою з дідусем, а завершилося сімейною нарадою, яку влаштував тато.

Після роботи він прийшов додому виснажений, але задоволений, та ще й із тортом у руках.

– Ти, жінко, став чайник! – суворо сказав він одразу з по-


рога.

Мама спершу хотіла було обуритися, але раптом передумала, розсміялася і пішла на кухню.

– А ви, дівчатка, телефонуйте бабусі й дідусю, бо вода ж закипає швидко, – додав тато.

І такий він був при цьому дивний, що заінтриговані сестри лише перезирнулися, й Таня кинулася до телефону.

Вже незабаром родина зібралася за чаюванням.

– Дорогенькі, – сказав нарешті тато, – розпочнімо нашу чергову нараду Хорошунів. Що маємо на порядку денному?

– Здається, це ти все затіяв. Ти і починай, – мовила мама.

– В такому разі, перш за все я хочу поділитися з вами своєю радістю, – втомлено усміхнувся тато. – Сьогодні мені пощастило вря­тувати життя одному відчайдухові. І це, знаєте, надзвичайно приємне відчуття.

– Супер! – зраділа Таня, згадавши про бідного пса, що опинився на татовому операційному столі.

– Але це ще не все, – продовжив тато. – Сьогодні ж таки мені хотілося б повернутися до нашого сімейного суду над іншою легковажною особою й реабілітувати її добре ім’я.

– Толику, ти про що? – здивувалася бабуся Оля.

– Я думаю, – урочисто сказав тато, – що дехто вже повні­стю відбув своє жорстоке, але справедливе покарання. Таню, – ­звернувся він до доньки, – мені здається, ти достатньо усвідомила свою провину. А оскільки ти добре себе поводила протягом цих кількох тижнів, думаю, саме час лишати місто і вирушати на відпочинок. Пам-па-ра-рам!

І з цими словами тато радісно дістав з кишені якийсь кольоровий буклет та помахав ним перед усіма присутніми.

– Путівка до дитячого табору! На море, – роздивилася мама.

– На дві зміни, до кінця літа, – із задоволенням підтвердив тато.

– Чудово, – зраділа бабуся.

– Круто, – погодилася Софійка.

Дідусь Женя лише весело крякнув. А Таня… Всі повернулися до неї і нарешті помітили, як в неї тремтить підборіддя.

– Таню, ти що, не рада? – розгубилася мама.

Але Таня вже не змогла стримувати сльози і кулею вилетіла з-за столу до своєї кімнати.

Так соромно, як тепер, їй ще ніколи не було! Таня кинулася на ліжко й нарешті гірко розплакалася. Їй раптом стало дуже шкода тата; мабуть же, вибирав для неї путівку якнайкращу, хотів зробити приємне. А мама… Як вона світилася від радості, як усміхалася... І от тепер, тепер…

Таня довго плакала, плакала, а коли нарешті проплакалася і підвела голову, то побачила біля себе свою сім’ю. Всі вони – і мама, і тато, і бабуся, і дідусь, і навіть Софійка – дивилися на неї співчутливо та схвильовано, але ніхто ні про що не запи-


­тував.

– А знаєте, – різко сіла на ліжку Таня і зрозуміла цієї ж миті, що їй про все доведеться розповісти без якихось там запитань. – Мені не можна давати ніякої путівки! Мені не можна її давати, тому що…

І Таня все розповіла. Все-все. І про старовинний будинок, і про екскаватор, і про машину з тортами, і про подорож на телестудію, і про Десятинну церкву, і про товстих начальників, і про зйомки в кіно, і про маленьку дівчинку, в якої не було ні мами, ні тата, і про багато інших пригод у Місті.

Таня довго говорила, не даючи нікому можливості докинути ані слова. Правду кажучи, ніхто й не намагався. Всі уважно слухали, охали, швидко перезиралися, але мовчали. Нарешті Таня замовкла теж.

Повна тиша повисла в кімнаті. Всі не знали, що сказати.

– Таню, – нарешті мовив тато. – Таню, а ти молодець.

Не повіривши своїм вухам, Таня підвела голову.

– Я можу це повторити ще раз, – спокійно підтвердив та­то. – Мабуть, ти все ж таки молодець. Кожен з нас безліч разів ­помиляється, але не кожному вистачає духу визнати це.

– То Таня все ж поїде до табору? – несміливо спитала мама.

– Поїде. Цього разу поїде. Але, думаю, з осені наші родинні правила поведінки доведеться трохи відкоригувати.

– Ура!

Тата вже ніхто не слухав. Це був чудовий вечір. Вся родина Хорошунів мала надзвичайно піднесений настрій. Щоправда, тато з мамою все ж таки мали серйозну розмову на кухні.

– Що за вигадки, вся ця неймовірна дружба з… містом, – схвильовано шепотіла мама.

– Як би там не було, а, проте, в голові у неї явно проясніло, – тихо заперечував тато і смикав себе за борідку.

В той же час у кімнаті велася інша бесіда.

– Хороші в тебе друзі, – по-доброму кепкувала Софійка з Тані. – А твій… ммм… впливовий друг не міг би допомогти мені скласти вступні іспити?

– Це що за вибрекеньки! – обурилася бабуся Оля. – Треба покладатися на власні сили. І не займай дитину, кожен має право на фантазії.

Тільки дідусь Женя нічого не сказав. Але вже пізно ввечері, перед тим, як іти додому, він підійшов до Тані і мовчки погладив її по голові.

Як би там не було, але їхня і тільки їхня таємниця лишилася нерозкритою…

І от тепер Таня стояла у своєму дворі, прощаючись з Містом перед довгою розлукою до осені.

– Ти, давай, зберися, – хвилювалося над нею листя великого каштана. – Попереду у програмі ще відвідини розважального комплексу, музею води, крамнички зі ста видами морозива, потім – екскурсія за лаштунки цирку і…

– Дякую тобі ще раз за всі твої чудові подарунки! – поспішно перебила Місто Таня. – Але, мабуть, в мене просто немає сьогодні настрою для розваг.

– Може, річ у тім, що в тебе просто нема хорошої компанії? – дзвінко вдарився баскетбольний м’яч у сітку неподалік від


неї.

Таня повернула голову й побачила Марка Захарченка. Всі інші діти кудись розбіглися, і він грався з м’ячем на майданчику сам-один.

– Що ти, – заперечила Таня. – Мені з тобою дуже весело.

– Не сумніваюся, – сказало Місто. – Але я вже старе луб’я, як не крути. Хочеш, можемо взяти з собою цього малого?

– Та ну, – почервоніла Таня. – От іще.

Все ж вона повернула голову і зауважила, як Марко забрав свого м’яча та повільно пішов з майданчика. Може, й, дійсно, було б непогано запросити його з собою. Але ж тоді в неї не буде її таємниці...

– Ти роби, як хочеш, – загуркотіли голуби біля лавки, дзьобаючи залишки чиєїсь булки, – але, як на мене, гріш ціна будь-якій радості, якщо нею ні з ким поділитися. Можеш повірити мені, такі великі міста, як я, дещо знають про самотність.

– Ей, Захарченко! – несміливо гукнула Таня, але той її не почув. – Марко-о! – крикнула вона гучніше, і хлопець повернувся.

– Чого тобі? – підійшов він ближче і глянув на неї спід-


лоба.

– А хочеш, – зібралася з духом Таня, – а хочеш дізнатися щось дуже-дуже цікаве?

– Залежно, що.

– Та ти послухай! – махнула рукою Таня і заторохтіла.

У той же час десь далеко дзвінким гудком засигналила машина, інша відгукнулася, і вони надовго засперечалися посеред вулиці, немов дві лайливі торговки. В кущах акації затьохкало молоде пташеня, але злякалося власного голосу і замовкло. Сусідка Валентина вийшла з під’їзду із сапкою в руці, немов справжня селянка, та попрямувала до вуличного квітника. Голос веселої радіоведучої з чийогось вікна сповістив, що в місті настала одинадцята година дня. Саме тоді в місті відбувалося стільки всього цікавого. Особливо для тих його мешканців, які уміли побачити й почути хоч трішечки, зовсім трішечки більше за інших.

кінець



* Відповідь на запитання, як звичайні людські носи можуть кудись ходити, варто пошукати в повісті видатного письменника Миколи Гоголя «Ніс» (тут і далі – примітки автора).

** Лепідоптероло́гія – наука, що вивчає метеликів.

**** Заочниками називають тих, хто навчається на заочній формі навчання. Такі студенти займаються самостійно, але двічі на рік їм доводиться демонструвати свої знання викладачам.

**** Пара – це урок у вищому навчальному закладі.

***** Одна з родин денних метеликів.

****** Вердикт – вирок, рішення суду.

******* Химери (в цьому випадку) – скульптурні зображення міфічних страховищ.

******** Каріатиди – вертикальні скульптурні підпори, що мають вигляд жіночих постатей.

******** Корсунь – давньоруська назва Херсонеса, міста, яке заснували давні греки в Криму.

******** Хори (в цьому випадку) – відкриті балкони у верхній частині церкви.

******** Якщо читач цієї книжки знайшов для себе щось нове з історії Києва в цьому розділі, автор може порадити читачеві разом з Танею поцікавитися ще й іншими книгами, в яких написано про заснування Києва та його перших правителів.

******** Іпохондрія – пригнічений стан, туга.

******** Окупація - тимчасове захоплення частини або всієї території однієї держави збройними силами іншої держави.

******** «Хвостами» дорослі школярі і студенти називають не складені вчасно іспити, заліки абощо.

******** Нонсенс – безглуздя, нісенітниця.

******** Фактурити – розмовне слово, яке в даному випадку означає: зробити щось або ко­гось більш справдешнім, переконливим. Таке поняття часто вживають художники, кінематографісти та інші люди творчих професій.

******** Об’єкт (у кіновиробництві) – місце зйомки.

******** Гонорар – грошова винагорода за якусь роботу.

******** Дивосил (також оман, старівник) – лікарська рослина, цілющі властивості якої наші праотці вважали магічними.

******** Язичництво – традиційна «народна» релігія певного народу. На Русі слов’яни до X ст. були язичниками і вірили в різних богів.

******** Лучано Паваротті – один з найвидатніших оперних співаків у світі.

******** «Фізики і лірики» – колись виникла велика суперечка, що важливіше – наука чи мистецтво? А ви як думаєте?

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби


МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

«...Таня проминула чепурну будівлю Оперного театру, головну браму стародавнього Києва – ­Золоті Ворота, Михайлівську площу із золотоверхим собором. Нарешті вона дісталася Пейзажної алеї з безліччю сучасних веселих скульптур та дитячих майданчиків і звернула до своєї улюб­леної вулиці – Анд­ріївського узвозу».

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби


МІСТОрія  однієї дружби


МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби


МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби


МІСТОрія  однієї дружби


МІСТОрія  однієї дружби


МІСТОрія  однієї дружби


МІСТОрія  однієї дружби

МІСТОрія  однієї дружби


МІСТОрія  однієї дружби


МІСТОрія  однієї дружби

Розділ перший

Метелики в голові 5

Розділ другий

Дивне знайомство 16

Розділ третій

Незвичайна екскурсія 27

Розділ четвертий

День народження 39

Розділ п’ятий

Велика депресія 52

Розділ шостий

Що не літо, то зима! 62

Розділ сьомий

Справи амурні 77

Розділ восьмий

Місто страшне і таємниче 87

Розділ дев’ятий

Бідна багата Таня 100

Розділ десятий

МІСТОрія однієї… і ще однієї дружби 114

ЗМiСТ

Літературно-художнє видання

Для молодшого шкільного віку

Художнє оформлення Марисі Рудської

Головний редактор Мар’яна Савка

Літературний редактор Оксана Думанська

Художній редактор Назар Гайдучик

Макетування Андрій Бочко

Коректор Ольга Горба

.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців


ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування:

а/с 879, м. Львів, 79008


lev@starlev.com.ua, www.starylev.com.ua

Львівський офіс:

вул. Лемківська, 15-А

тел./факс: (032) 240-47-98,

моб. тел.: (067) 502-75-12

zbut@starlev.com.ua

Київський офіс:

метро Контрактова площа

вул. Нижній Вал, 3-7

моб. тел.:


(067) 341-03-10


МІСТОрія

однієї дружби

Партнер видавництва

Ірина Цілик



home | my bookshelf | | МІСТОрія однієї дружби |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 2
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу