Book: Крихка імперія. Як Росія полюбила і розлюбила Владіміра Путіна



Крихка імперія. Як Росія полюбила і розлюбила Владіміра Путіна

БЕН ДЖУДА

КРИХКА ІМПЕРІЯ

ЯК РОСІЯ ПОЛЮБИЛА І РОЗЛЮБИЛА ВЛАДІМІРА ПУТІНА

ПОДЯКИ


У Росії я хотів би насамперед подякувати Єкатєріні, Олегу та Антону Зиковим. Ваша гостинність дозволила мені провести в Москві достатньо часу, щоб почати розуміти Росію. Я глибоко вдячний вам. За те, що став журналістом, дякую Ільї Архіпову, який наставляв мене, як писати про Росію, з того часу, як ми познайомилися під час безладів у Киргизстані. Поліна Єрьомєнко організовувала зустрічі, подорожі та інтерв’ю, завдяки яким цей проект було реалізовано. Я безмежно вдячний їй за це. Нарешті, хочу подякувати Ґаретту Паппасу. Якби не його гостинність, я не мав би змоги висвітлювати зимовий протестний рух і його долю в рік повернення Путіна. Я дуже ціную цю допомогу.

У Британії я хотів би подякувати своїй матері Розі Вайтгаус — не лише як редакторці, але і як людині, котра з раннього віку заохочувала мене подорожувати і вивчати Росію. Вона найбільше допомогла мені й більше, ніж будь-хто, навчила письменницької праці. Дякую своєму батькові Тіму Джуді за те, що він завжди був поруч і показав мені — через сотні деталей — що значить бути справжнім журналістом. Ці дрібниці надзвичайно багато важать. Мої брат і сестри довгий час жили разом із цим проектом та моєю одержимістю ним. Їхня доброта і терпіння допомогли йому відбутися. Я також хочу подякувати Клер Джуда, Мері Ґілберт та Меріон Джуда, які допомогли розпочати роботу над книгою.

Я хотів би подякувати всім, хто допоміг мені дійти до цього моменту. За сприяння Дена Перрі я дістався Москви, Деніел Джонсон посилав мене в різні куточки Росії, Деніел Корскі привів мене до Європейської ради з міжнародних відносин і надихнув на глибоку аналітичну роботу. Також дякую Ніку Попеску, чий ентузіазм зробив із нього найкращого вчителя, який у мене коли-небудь був. Я дуже вдячний Єлєні Гнєдіній за уважну вичитку рукопису та коментарі до нього. На всіх етапах роботи Едвард Лукас постійно заохочував мене і давав безцінні вказівки. Я глибоко вдячний Фібі Клепем та Роберту Бедлоку за те, що вони ризикнули підтримати мою працю. Без них ця книга не з’явилася б.

Серед своїх друзів хочу подякувати Джеймсу Шнайдеру, який допоміг мені формулювати ідеї, протягом років ставлячи правильні питання. Ця книга почалася із наших з ним розмов. Ділан Чадха проявив дивовижну здатність скеровувати мої думки у правильному напрямку. У процесі роботи над книгою Мак Седдон завжди знаходив час поділитися своїми блискучими спостереженнями. Тео Ґіббонс був невичерпним джерелом підтримки, а Девід Патрікаракос завжди був поруч, коли я потребував поради. Особливі подяки Вільяму Райсу, який ділився зі мною не тільки аналітичними записками, але і власним часом для наших зустрічей. Розмови з ним у пабі «Скарлсдейл теверн» були настільки ж важливими для формування логіки цієї книги, як і репортерство. Я неймовірно вдячний.


Лондон, грудень 2012




ПЕРЕДМОВА ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ


Якби я завершував написання цієї книжки сьогодні, після початку війни, я назвав би її — «Як Росія розлюбила Владіміра Путіна і почала його боятися». Бо процеси, про які тут ідеться, нині досягли свого піку. Однак не в Росії, а в Україні.

Це видання — російська прелюдія, наростання причин, через які Владімір Путін відповів на українську революцію 2014 року з такою військовою люттю. Книжка розповідає про те, як Путін почав боятися, що править «крихкою імперією». Через історії, портрети та численні подорожі цей аналіз показує, що Путін досяг тріумфу як політик і зазнав поразки як державник, створивши неефективну, корумповану і некомпетентну систему, популярність якої стрімко вичерпали протести.

Розділ за розділом ми стаємо свідками злету й падіння першої путінської командно-управлінської системи, поки нарешті не доходимо до страхітливого моменту, коли Кремль, із очевидних причин, побачив у падінні Віктора Януковича нічний кошмар свого власного майбутнього і вирішив напасти на Україну й анексувати Крим — і завдяки цій війні зміцнити режим і повернути популярність своєму правителю.


Лондон, серпень 2015



Двісті років тому історик Карамзін побував у Франції. Російські емігранти запитали його:

— Що ж, двома словами, відбувається на батьківщині?

Карамзіну і двох слів не знадобилося.

— Крадуть, — відповів Карамзін...

Справді, крадуть. І щороку з більшим розмахом.

Із м’ясокомбінату несуть яловичі туші. З текстильної фабрики — пряжу. Із заводу кіноапаратури — лінзи.

Тягнуть усе — кахлі, гіпс, поліетилен, електродвигуни, болти, шурупи, радіолампи, нитки, скло.

Часто усе це набуває метафізичного характеру. Я говорю про геть загадкові крадіжки без жодної розумної цілі. Таке, певно, трапляється лише в російській державі.

Сєргєй Довлатов «Валіза» (1986)


Передмова

НАЙСЛАБШИЙ ДИКТАТОР


Здавалося б, такі речі більше просто не повинні відбуватися. У листопаді 2010 року російська родина святкувала у своєму новому респектабельному цегляному будинку на Зеленій вулиці. То були успішні люди, фермери, та й місцина була спокійною — станиця Кущевська, відома плодючими південними чорноземами. Святкувати було що: вони зібралися всі разом на День народної єдності, онуці незабаром виповнювався рік. Компанія за столом якраз хотіла підняти тост, коли надворі хтось уцілив транквілізатором у вартового пса. І до будинку одразу ж вдерлися. Всередину ввірвалися одинадцятеро озброєних чоловіків. Вони почали всіх убивати. Спершу чоловіків, потім узялися за жінок і дітей. Їх душили й різали. Незабаром навколо святкового столу лежало дванадцять трупів, чотири з них — дитячі. Убивці полили тіла бензином і підпалили. Тікаючи, кинули на гору трупів дев’ятимісячну дівчинку, що кричала у полум’ї й задихалася димом. І, наче нічого не сталося, пішли на пиво до тамтешнього генделика.

Місцевий губернатор знизав плечима: «На жаль, такого роду банди існують у кожній області та в кожному місті».

Він мав рацію. То були дуже типові російські злочинці. Не просто психопати, а й бандити, які у змові з чиновниками наводнили цілу державу. Не був поза законом і їхній ватажок. Його звали Сєргєй Цапок, і він представляв закон — депутат районної ради, зі зв’язками у податковій, поліції та прокуратурі. Саме ці органи сотні разів рятували Цапка від правосуддя. Він любив вихвалятися, що побував на інавгурації президента в Кремлі. Він теж був у тому будинку, дивився, як душили дітей.

Вбивство шокувало Росію, бо росіяни відчули сморід держави, яка гниє, гірший навіть, ніж запах убитих дітей. Убитий фермер відмовлявся платити Цапкові феодальну «данину». Він опирався здирницькому рекету, яким займався Цапок на «своїй» території. А держава, зрощена з мафією, нічого не зробила для його захисту.

Уряд у Москві намагався з’ясувати, що сталося, і заспокоїти істерику в жовтій пресі, та, зрештою, не знайшов жодного місцевого чиновника, вартого довіри. Бюрократів із незаплямованою репутацією там годі було шукати. Обставини здавалися такими підозрілими, а держава такою слабкою, що Кремль не мав вибору, крім як відправити головного прокурора на місце злочину вести розслідування «вручну».

Владіміру Путіну довелося визнати, що в Кущевській «всі органи влади провалилися». Однак ідеться не про поодинокий випадок. То були лише одні з останніх жертв путінського провалу. Він пообіцяв покласти край «буремним 90-м» за допомогою «диктатури закону» та «вертикалі влади». Проте його стабільність виявилася згубною. Своєю заявою він визнав, що корупція і свавілля 1990-х нікуди не зникли. Це злякало сильних світу цього на кшталт Валерія Зорькіна, голови Конституційного суду. «Занадто глибоко — і це треба визнати чесно — зайшла у нас на Батьківщині хвороба організованої злочинності», — написав він. «Питання про ефективність боротьби з криміналізацією — це питання про те, чи вистоїть Росія в найближчі десять років».

Ця книга ставить питання, як такі вбивства досі можуть траплятися в Росії 21-го століття. У пошуках відповіді лампа слідчого освітлює не лише обличчя Путіна, але й націю та путінську систему в цілому. Це дослідження політичного тріумфу Путіна та його неспроможності побудувати сучасну державу. Що не так із путінською Росією? Як така слабка держава примудряється нещадно обкрадати свій народ, і чому народ дозволяє їй це робити? Попередні книжки розказували історію побудови путінської системи, ця ж повідає початок історії занепаду режиму. У ній досліджується, як халтурне державотворення не породило ані «диктатури закону», ані «вертикалі влади». Натомість було посіяно зерна повільної втрати Путіним його раніше беззаперечної популярності.

Фіаско Путіна перетворило Росію на дуже суперечливу країну. У суспільному плані вона модернізувалася, а в державному — виродилася. Росія стала багатшою, але й більш фрагментованою та феодалізованою. Реальні прибутки в глобалізованій Росії зросли більш ніж на 140%, але інституції загрузли в рекеті та шахрайстві. Мене цікавило, як люди дивляться на політику в країні, де у Москві мільярдерів більше, ніж у Нью-Йорку; де економіка протягом 2000-х років зростала швидше, ніж бразильська; де найбільша кількість користувачів інтернету в Європі і найактивніші в світі користувачі соціальних медіа. Разом з усім тим це країна, де в 2010 році рівень корупції був таким самим, як і у Папуа-Новій Гвінеї, де ситуація з правом власності нагадувала кенійську, де вести бізнес було так само просто, як в Уганді, а конкуренція наближалася до рівня Шрі-Ланки.

І це стражденне розколоте суспільство Путін не збирає докупи. Його об’єднавчі ініціативи, як-от молодіжний рух «Наши» та ідеологія «суверенної демократії», провалилися. Всупереч державі ця нація іде своїм шляхом, шукаючи себе у нових церквах і супермаркетах, викристалізовуючись у викривлене громадянське суспільство, яке вшановує народних месників та демонізує корумпованих чиновників. Це країна, яку розриває культурна війна: російський патріарх називає епоху Путіна «божим дивом», але героїнями шаленого московського андеґраунду, найцікавішого з усіх в Європі, є дівчата з Pussy Riot, які, вбравшись у яскраві балаклави, служать «панк-молебень» у головному храмі країни.

Так було не завжди. У цій книзі я ставлю питання, чому Путін колись був настільки ж популярним, як і справжній російський герой Юрій Гагарін, і чому, здобувши величезний політичний капітал, він його змарнував. Я розповім, як витончено Путін «керував демократією» та цензурував ЗМІ — і спокусив мільйони росіян, кажучи їм саме те, що вони щиро прагнули, ба навіть потребували почути. Ця книга ілюструє, наскільки корумпованим і неефективним від самого початку був путінський двір, але також роз’яснює, чому росіяни підтримували президента, котрий не спромігся розбудувати сучасну повноцінну державу, якої вони так відчайдушно прагнули.

Я бачив пік путінізму. Наприкінці війни в. Грузії, 2008 року, я дивився, як російські війська оплакували загиблих та святкували перемогу в Південній Осетії, коли рейтинг «національного лідера» сягнув 83%. Вони вірили, що Путін відновив велич російської держави. Однак наприкінці 2011 року я вже спостерігав велелюдні мітинги в Москві, на яких протестувальники закликали ліквідувати створену Путіним систему. На думку мітингарів, Путін вкрав у людей не лише вибори, а й державу. Здавалося, він втратив контроль над ситуацією.

У період російської історії між 2008-м і 2011-м стали очевидними наслідки панування режиму і почався процес його дестабілізації. Тут розказано про це. Книга ставить питання, як Путін міг змарнувати запаморочливу популярність, що сягнула піку після його перемоги 2008 року, а також демонструє, як він закріпив свою царську владу, коли взимку 2011–2012 років демонстранти вийшли на вулиці, засуджуючи нелегітимність президентської «партії шахраїв та злодіїв».

Починається нова ера. Стара путінська модель збанкрутіла, а путінізм, який спирається на загальну згоду, повільно добігає кінця. Щоб зрозуміти, що відбувається з Росією, виявити наслідки путінського режиму та окреслити контури нової епохи, я подорожував від Санкт-Петербурга до Владивостока. Я прагнув зрозуміти опозицію та її непростих героїв. Які обіцянки, які тривоги пов’язують вони з майбутнім Росії? Я намагаюся з’ясувати походження цього руху, котрий підриває режим, проте є не настільки потужним, як того можна було б очікувати. Хоча невдоволення по всій країні величезне, спротив лишається маргінальним. Я хотів дізнатися, чому, попри те, що регіони потерпають від статусу-кво, почуваючись колоніями Москви в цій «вертикалі влади», навіть у найбільш віддалених і стражденних містах люди досі не бачать альтернативи Путіну. Режим втратив легітимність, але в серцях людей заміни йому ще не знайшлося. Книга закінчується вивченням російського страшного сну на Далекому Сході — запитуючи, чи стане сил цій занепалій системі протистояти сходженню Китаю.

Щоб написати цю книгу, я проїхав 30 тис. кілометрів протягом п’яти років. Я двічі перетнув Росію від Балтики до Тихого океану і опитав сотні людей там, куди більшість західних журналістів ніколи не доїжджає: мандрував на попутних вантажівках із нелегальними золотошукачами по крижаній дорозі між Якутськом і Магаданом, подорожував сибірськими річками зі старообрядцями у пошуках неелектрифікованих сіл, спілкувався з тувинськими шаманами та відьмами. Я навіть їздив російською військовою вантажівкою наприкінці російсько-грузинської війни за лінію припинення вогню в Південній Осетії. Я намагався проводити якомога більше часу зі звичайним росіянами у непоказних місцях — від засмальцьованих забігайлівок Калінінграда до придорожніх кафе Нижнього Тагіла та мінімаркетів Хабаровська; саме їхні погляди та страхи виявилися визначальними для моєї розвідки. Я інтерв’ював злочинців, призовників і партійців, намагався дізнатися думку представників усіх верств суспільства про їхню країну. Коли я говорю про Росію або регіони, я спираюся на сукупність цих тисяч інтерв’ю.

Поспішаючи на зустрічі з лідерами опозиції, аналітиками, політиками і чиновниками, я сотні разів перетинав Москву в сталінському гуркітливому метро. Я відкрив місто, яке нагадувало Берлін і Чикаго 1930-х років, приправлені Парижем 1960-х — місце, де моє покоління виступило проти своїх батьків із тим романтично-бунтівним запалом бейбібумерів 1960-х, якого в Європі годі й шукати. Вони неодмінно здобудуть владу. Я не можу пригадати «холодної війни» чи Союзу — я родом із нового покоління, покоління антипутінських вуличних протестувальників. Сподіваюся, моя перспектива віддзеркалює їхню: не пострадянську, а не-радянську.

По цей бік влади мені випала нагода поговорити з міністрами, губернаторами, офіцерами і навіть агентами Федеральної служби безпеки (ФСБ), які, затримавши мене і конфіскувавши чернетку рукопису, мимоволі стали першими читачами цієї книги. Тримаючи в руках чернетку, співробітник ФСБ, який мене допитував, поцікавився, чи я усвідомлюю, наскільки Росія насправді нестабільна та близька до розпаду («Росія може розвалитися знову! Опинитися без нас у кривавій бані громадянської війни...»). Моя книжка — про цей апокаліптичний страх, який структурує Росію, про те, як він привів Путіна до влади, а той скористався ним, аби при владі залишитися; і про те, як цей страх нині обернувся проти Путіна.

Лише тоді, коли щось починає розпадатися, ми можемо збагнути, як воно насправді працювало. Щоб відповісти на запитання, що не так із Росією 21-го століття, нам необхідно знати, чому Росія закохалася в Путіна, ім’я якого зараз уособлює всі проблеми в країні та є синонімом держави. Чому Путін? Якою була та Росія, що сотворила його? Наскільки кепською була ситуація, якщо такий, як він, отримав владу? Ким, зрештою, був цей похмурий підполковник із санкт-петербурзьких боліт?






ЧАСТИНА ПЕРША

СХОДЖЕННЯ ПІДПОЛКОВНИКА

Розділ 1

ПРЕЗИДЕНТ НІЗВІДКИ


Мати Путіна померла. Батько також. Насторожує відсутність його дружини Людмили. Вона вже давно не супроводжує чоловіка на нескінченних полюваннях і військових парадах. Зрідка, коли вона таки з’являється на людях, демонструючи, що досі жива, жінка ледь тримається на ногах і здригається від його доторку. Доньки Путіна — державна таємниця. Наш телецар здається одинаком, тренується, немов нажаханий наближенням старості, на самоті у лунких спортзалах.

Тим часом у Санкт-Петербурзі літня пані з материнським зацікавленням роздивляється його бундючні пози у вечірніх новинах. Вєра Гурєвіч, немолода, але міцного здоров’я жінка, найкраще пам’ятає дитинство Путіна. Її голос тремтить, раптом зривається на сміх, після чого вона починає говорити швидше. Очі жіночки світло-блакитні, такого бляклого кольору, що буває, либонь, тільки у глибокій старості. Він уособлює державу для всіх, окрім неї. У 2012 році, коли вщухли протести після переобрання Путіна президентом, я відчув, що мушу поговорити з такою людиною, як вона. Цілком можливо, що одного дня вже не буде нікого, хто справді знає Путіна.

Пізно по обіді, одного погожого літнього дня ми сиділи на лавці в парку Перемоги та розмовляли. Надворі, тільки надворі, бо в приміщенні хтось може підслуховувати. Ми в Санкт-Петербурзі, в оточенні бридкої бруталістської архітектури. Ці проспекти — нещодавня лінія фронту, уздовж якої твориться справжня сучасна історія. В полі зору немає ні цукрових будиночків, ні туристичних груп німецьких пенсіонерів, лише бетонний конформізм радянських кварталів та гнітюче сталінське бароко, однакове по всій Росії.

Вєра була вчителькою Путіна і згадує його щодня. Віддана йому, вона по-старечому плутано розповідає про Путьку так, немов це її власний син. Ми сидимо й розмовляємо. Неподалік на лавці куняє пом’ятий п’яничка. «Влада не повинна втручатися у ваше життя... вона має бути практично невидима. Ця влада тримається осторонь та нічого від мене не вимагає... Мабуть, така влада найкраща», — каже вона.

Вєра ділиться усім, що пам’ятає. Дорогою до метро — інтерв’ю вже завершено — я цікавлюся, чи голосувала вона за правлячу партію «Единая Россия» на сфальсифікованих парламентських виборах 2011 року, що спричинили масові протести. «Тьху! Я голосувала не за “Единую Россию”, а за “Справедливую Россию”... бо вірю в справедливість».

Розмова не клеїться. Вєра підозрілива, її думки плутаються, проте вона чіпляється за спогади про маленького — від дев’яти до сімнадцяти — Путіна, класною керівничкою якого тоді була. «Я так ним пишаюся, пишаюся, наче сином». Смикає рукою. Як же вона хоче, щоб він справді був її сином. «Ви маєте зрозуміти, як воно було насправді». Однак закрадається думка, що її побляклі спогади п’ятдесятирічної давнини про хлопчика змішалися з образом чоловіка з телевізора.

Вєра дивиться на мене з підозрою, вдягає бейсболку з написом CHESS, і ми рушаємо в бік дорожнього шуму. А Путін? Невже для неї він і досі маленький хлопчик? Вєра голосувала за нього, не за його партію, та було щось таке, що вона перестала розуміти. На хвильку вона спиняється. «Нині я бачу смуток в його очах... Через жорстокість усього цього. Так було не завжди».



Маленький Путін


Коли вони зустрілися, Путіну було майже десять. Минав 1962 рік, і здавалося, що Радянський Союз полетить на Місяць раніше за Америку. На педраді молоду вчительку Вєру Гурєвіч призначили класною керівничкою в клас Путіна, де — як її вже встигли застерегти — навчалося чимало розбишак. Найбільше їй радили пильнувати такого собі Путьку, як його охрестили однокласники. У 1960-х роках радянським педагогам пропонували приділяти більше уваги індивідуальності окремих учнів, а не «класу в цілому». Маючи це на думці, вона бачила в непокірному хлопцеві дитину, яка потребувала особливої уваги. «Він був такий упертий. Ще той бешкетник!» Ганяв із класу та в клас, вигукуючи: «Ку-ку, це я!» — і, здавалося, ніколи не виконував домашнє завдання. Ба навіть не усвідомлював, що мусив.

«Байдикував. Не цікавився оцінками. Черкне щось у зошиті на контрольній і... тікає! Йому було байдуже. Просто тікав. Про наслідки ніколи не думав».

Його били, і він бив у відповідь: «Як зашибуть, реагував миттєво, наче кіт... І тузився, як той кіт, притьма — руками, ногами, зубами».

Турбуючись про хлопця, вчителька регулярно навідувалася до нього додому, щоб умовити батьків наставити його на праведний шлях. З’ясувалося, що мати в Путьки була така собі:

Вона була не надто освічена. Середньої освіти не здобула. Закінчила лише початкову школу. Тож я мусила іти й перевіряти його «домашку», часом двічі-тричі на тиждень, і щоб заразом пересвідчитися, що батьки приділяють хлопчині увагу. Мати Путіна завжди казала: «Це батьків клопіт. Він хлопець, і це чоловіча робота». Виховання для неї — не жіноча роль. Знаєте, вона ж із села. А Росія завжди була патріархальна.

Хлопчик народився 1952 року та зростав у повоєнному Ленінграді, де панували розруха та голод. «Місто-герой», де кожен дорослий мешканець, якого знав Путін, пережив блокаду. Облога стала визначальною для його дитинства, навіть на фізичному рівні. Він був худий, як і інші хлопці, матері яких також недоїдали. Дід Путіна куховарив для Сталіна, Леніна та навіть божевільного ченця Распутіна, фаворита при дворі Ніколая II. Був, либонь, не просто кухарем, а шпигуном. Кухарські посади на державних дачах закріплювали за агентами політичної поліції — НКВС (майбутнього КДБ), щоб шпигувати за гостями. У дитинстві Путін навідував діда, який продовжував куховарити вже в пансіонаті для московської партійної еліти. Батько Путіна працював майстром на заводі, а під час війни воював у ворожому тилу в загоні НКВС. Війна не полишала батька все життя. Він отримав важкі поранення на фронті, але, вірогідно, лишився резервістом запасу НКВС до кінця своєї кар’єри. То була зовсім не дисидентська родина. Путіни — конформісти.

У радянському Ленінграді, місті комунальних квартир, плітки ширилися зі стрімкою швидкістю, фактично унеможливлюючи приватне життя. У багатоквартирних будинках сім’ї жили квазісільським життям: разом сушили прання, знали все про всіх, а літніми вечорами сиділи на сонці у дешевеньких шезлонгах. Путіни мешкали у тісній квартирі зі спільною кухнею та ванною кімнатою. За західними, але не радянськими, стандартами, Путін виростав у злиднях. «Серед моїх учнів, — згадує Гурєвіч, — його квартира була не найгіршою. Він навіть мав невеличкий письмовий стіл для домашніх завдань. Багато хто не мав і такого. У нього ж було все, що потрібно». Типове пролетарське дитинство. У цьому світі комуналок не існувало міської анонімності. «Мати Путіна не хотіла дитину, — усміхається Гурєвіч. — Вона народила його в сорок два роки. Інші діти померли. Вона казала чоловікові, що більше не хоче дітей, а той відповідав: “Хто ж буде поряд, хто опікуватиметься нами у старості, ми повинні мати дитину”. Вона балувала хлопця. Годувала малого груддю до двох років».

Як учителька Путіна Гурєвіч хвилювалася, що батько не прищеплював хлопцеві дисципліну. Вона поважала Владіміра Спірідоновіча Путіна («Він був такою розумною людиною»), але вважала його диваком і стовідсотковим інтровертом. «Якось я запитала його: “Чому ви такий замкнутий?” — На що отримала відповідь: “Ми відкриті за потреби, але тільки бовдур розкриє свою душу всьому світові. Треба знати, з ким говориш”». То були мудрі слова людини, що зростала за сталінського терору, добре знайомої з НКВС. Його ж син виростав у жорстокому місті. Вуличні діти заповнили Ленінград, голодні та жорстокі банди малограмотних підлітків влаштовували бійки і воювали, заграючи із законом. Гурєвіч серйозно непокоїлася, що Путін от-от приєднається до банди: «Його ніхто й ніколи не бив. Я знаю, бо колись схопила Путіна за комір, а він пробурмотів: “Як ви смієте, це не ваше діло, мій батько ніколи мене не бив”. Побачивши його у дворі, я сказала, щоб він ішов робити домашнє завдання. А він залишився грати з хлопцями саморобним ганчірним м’ячем. Путін був наймолодший — одинадцятирічним — у компанії підлітків п’ятнадцяти та сімнадцяти років. То були хлопці з вулиць, які вже пили пиво й курили. Гуляти з ними було небезпечно. Вони змагалися, хто плюне якнайдалі. Я запитала, нащо він зійшовся з вуличними хлопаками, і Путін відповів: “У житті треба пізнати все”».

Саме тоді Путін повівся дуже дивно; то був найбезглуздіший вчинок його дитинства. Либонь, таки хотів «усе» пізнати. Він пішов до штаб-квартири КДБ і попросився на службу. Може, він мавпував батька або діда? Малому чемно порадили гарувати в школі та вчити право в університеті. «Розумієте, він був одержимий патріотичними шпигунськими фільмами, які тоді скрізь крутили. Вони просто в печінки в’їлися, — пригадує Гурєвіч, — Але він приховав від мене свій вчинок. Тримав усе в таємниці, доки не виріс».

Вуличною шпаною Путін не став. Натомість так зблизився з учителькою, що навіть свята проводив у її родині. Підлітком Путін відкрив для себе дві майбутні пристрасті — дзюдо та німецьку мову. Відтак він поводився дедалі краще, став чемним, але замкненим юнаком. Бойові мистецтва прищепили Путіну необхідну дисципліну. Невдовзі він став захоплюватися спортом і почав одна за одною здобувати нагороди на міських змаганнях. Німецьку він студіював не так охоче. Лише наполегливість Гурєвіч, яка власне і викладала німецьку, подолала супротив Путіна.

Якось він заявив: «Я більше не хочу вивчати німецьку!» «Чому?» — запитала я. «Мій дядько загинув на фронті, німці скалічили мого батька. Я не можу вчити німецьку. Краще я вивчатиму англійську», — відповів він. А я сказала, що всі німці різні, і пояснила, що вони просто виконували наказ і патріотичний обов’язок на фронті. Сказала, ідеться не лише про війну, а й про німецьку культуру, філософію; що Німеччина завжди була вельми культурною країною. Сказала, якщо він вивчить німецьку, то стане більш освіченою людиною. На що він відповів: «Ясно, не всі німці однакові, розкажіть мені тоді про цікавих». І я розповіла про німецьких комуністів. «Ти колись чув про Карла Маркса? Знаєш, що він був німцем?» — поцікавилася я. «А я думав, він єврей», — здивувався Путін. «Так, — сказала я, — Але жив він у Німеччині».

Путіна просто зачарував народ, воєнні злочини якого затьмарили його ленінградське дитинство. Набагато пізніше, виступаючи перед аудиторію, він скаже: «У мене дві природи, і одна з них німецька»[1]. Німецька — тобто впорядкована, акуратна, організована та філософська. До кінця школи Путька перетворився на дисциплінованого, подекуди суворого кар’єриста. Ніби дослухавшись до порад КДБ, вступив на правничий факультет Ленінградського державного університету. Він ставав дедалі амбітнішим. Гурєвіч — уже не вчителька, а друг сім’ї — навідалася до свого колишнього учня, побачити, як той управляється самотужки.

Я навідала його, коли йому було двадцять три. На стіні висіла політична мала світу. Я запитала: «Що означають всі ці прапорці, які ти прикріпив?» Він відповів: «Що більше я вивчаю, тим швидше дорослішаю». Я й не здогадувалася, що він учиться на адвоката й водночас хоче піти служити в КДБ. Сам він твердив, що готується стати міліціонером. Та якось я побачила лампаси на формі і запідозрила, що він мітить у КДБ. І я подумала — не такий ти простий міліціонер, як про себе стверджуєш.

Конформісти його покоління вважали Радянський Союз успішною, навіть заможною країною, дарма що з фундаментальними проблемами. Вони знали про погане продуктове забезпечення, жахливий дефіцит та неякісні споживчі товари, одначе вірили, що ці проблеми можна вирішити. Росіяни не усвідомлювали, що країна, де проживала чверть науковців світового рівня, країна з космічними станціями та війною в Афганістані — то крихка імперія на краю прірви. Вони не знали, що центральне планування зробило бюджет настільки залежним від зростаючих цін на нафту, що їхнє падіння спершу обернеться кризою платіжного балансу, а згодом фінансовою та продовольчою кризами. Оскільки СРСР не міг прогодувати свої міста за допомогою імпорту, йому залишилося випрошувати західні кредити — для погашення яких він готовий був піти на все. Ба більше: навіть на піку кризи ті конформісти були настільки впевнені у першорядності Росії, що думали, ніби всі заживуть «по-американськи» уже через кілька років після розпаду СРСР в 1991-му. Розпад Радянського Союзу був сюрреалістичним та іронічним. Науково-технічна інтелігенція, нечисленний середній клас, що покладав на цей розпад великі надії, десять наступних років житиме наче в тій антиутопії Джеймса Балларда із турбоспоживацтвом на тлі суспільного занепаду. Кінцева мета, на яку всі так сподівалися, омріяна економічна програма та жадане скорочення бюрократичного апарату ледь не перетворили Росію на країну третього світу, лишивши одні лише спогади про космічну еру.



Подвійне лихо


Ось на зернистому відео 1996 року молодий держслужбовець, сидячи на незручному стільці, ніяково дивиться в підлогу, потім убік, аби лиш не в об’єктив. Ковтає перші слова, а потім чітко вимовляє: «Як це не сумно та, ймовірно, страшно звучить... На мій погляд, у нашій країні на деякий час можливе повернення до тоталітаризму». Він зітхає. На секунду, на якусь зайву секунду здається, що він не може дібрати слів. «Ця небезпека криється не в органах правопорядку, безпеки, міліції, ба навіть не в армії. Ця небезпека у нашій ментальності, нашого народу, нашого населення... нашій власній ментальності». Різкий монтажний перехід переносить нас до іншого кадру:

Ми всі думаємо... ніде правди діти — і я також так мислю, мовляв, якби тверда рука навела лад у країні, усі жили би краще, комфортніше та безпечніше. Насправді... такий затишок швидко мине, бо скоро тверда рука почне нас душити... Це одразу ж зачепить кожного особисто, згодом кожну сім’ю... Лише у демократичній системі, коли співробітники правоохоронних органів, як би ми їх не називали — КДБ, МВС, НКВС, — байдуже... коли вони знатимуть, що завтра або через рік може змінитися політичне керівництво країни, регіону або міста, і їх запитають: «А чи дотримувалися ви законів країни, в якій живете?»[2]

Кінець інтерв’ю. Очі молодого Путіна втуплені у підлогу. Світогляд цієї людини — чистий продукт подвійного лиха. Він — людина, чия кар’єра визначена досвідом роботи в дрезденській штаб-квартирі КДБ під час розпаду авторитарного блоку, а згодом — діяльністю на посаді високопоставленого чиновника у мерії Санкт-Петербурга під час кризи російської демократії.

Рідне місто Путіна дістало нове ім’я; як і більшість російських міст у 90-ті, воно перебувало у соціальному хаосі. Ейфорія змінилася гнітючим відчуттям анархії. Обіцяний і очікуваний добробут не настав. Натомість Росія зневірилася й розгубилася настільки, що кинулася в обійми шарлатанів-цілителів наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років один такий мовчазний цілитель — який начебто «заряджав» креми, рідини та мазі — змушував покірні повні зали переляканих і хворих людей піднімати вгору банки води, яку він буцімто насичував своєю «цілющою» силою. Цей екстрасенс вів навіть щоденну ранкову програму на телебаченні, під час якої десятки тисяч сімей у вітальнях за його наказом підносили каструлі та слоїки до екранів. А сталося так тому, що Санкт-Петербург, як і безліч інших російських міст, взимку 1992 року тремтів, настраханий голодом, — уперше з часів режиму Сталіна.

Навіть зважаючи на шахрайську специфіку радянської статистики, ситуація здавалася жахливою. Офіційний показник ВВП зменшився на 44% — більше, ніж в Америці за Великої депресії 1930-х років, ба навіть у Ваймарській Німеччині[3]. У масштабах країни скоювалося 30 500 убивств на рік, а рівень бідності населення сягнув 49,7%[4]. Найбільш похмурою виявилася продовольча статистика. За десять років споживання м’яса впало на 40%[5]. Ці роки дотепер називають «буремними дев’яностими». Для більшості росіян вони стали синонімом десятиліття злиднів, невиплачених зарплат, економічного приниження та втраченого статусу. Санкт-Петербург бідував, навіть за тодішніми мірками. Колишній морський центр військово-промислового комплексу втратив засоби до існування. Економічна функція, покладена на місто радянським планувальниками, втратила актуальність — практично припинилося фінансування будівництва крейсерів та підводних човнів. І найгірше — 1991 року місто повірило у швидкий прихід заможної «демократії», як колись їхні діди вірили в обіцянки справжнього комунізму і його добробуту.

Санкт-Петербург початку 1990-х — це те місто, що зробило з Путіна політика, ба навіть сформувало всю путінську еліту, адже той влаштував у російський уряд та в олігархат своїх друзів і колег. Майбутній «національний лідер» повернувся додому 1990 року після служби у розвідці у Східній Німеччині без статусу і влади, на які сподівався від КДБ. Завершення омріяної служби в зовнішній розвідці було для Путіна гіршим ударом, ніж просто втрата роботи батьком двох маленьких доньок. Він ніби сам втратив батька, втратив мету всього життя.



У Дрездені Путін вів життя другорядного шпигуна, зловживав алкоголем і набирав вагу. Перші тридцять п’ять років життя виявилися доволі неуспішними. Він був кепським оратором та втік з-під вівтаря. Путін так і лишився підполковником. Тож, мабуть, і не дивно, що його спогади про ті часи вкрай беземоційні. За одним винятком — коли 1989 року натовп антикомуністів зібрався під дрезденським штабом КДБ. Тоді Путін усвідомив, що все довкола котиться під три чорти. Непевний щодо того, як слід реагувати, але переконаний, що діяти необхідно, Путін почав відчайдушно надзвонювати:

А мені відповідають: «Нічого не можемо зробити без розпорядження з Москви. А Москва мовчить». Згодом, за кілька годин, наші військові все ж приїхали. Натовп розійшовся. Однак це «Москва мовчить»... Тоді я відчув, що країни більше не існує. Що вона зникла. Стало ясно, що Союз хворий, і це смертельна, невиліковна хвороба — параліч влади[6].

Шокованими й осиротілими почувалися мільйони радянських держслужбовців під час тої величезної та незворотної катастрофи. На Путіні та його поколінні — людях, що не належали до інтелігенції, вірили офіційним даним про успішність наддержави СРСР, не сумнівалися у пропаганді і не бажали того, чого не мали, — ті події лишили глибокий шрам. Усю свою кар’єру Путін намагатиметься подолати цей параліч. Проте тієї дрезденської ночі його жах був не суто філософським. Тоді він усвідомив, що от-от втратить роботу в зовнішній розвідці, що завжди була його дитячою мрією, а разом з нею — і своє місце у світі. Криза перетворювала привілейованого агента розвідки на пересічного невдаху, ба навіть морального парію нової Росії.

Путін — представник втраченого покоління. Не всі радянські люди були дисидентами, демократами або ж почувалися пригнобленими. Путін — один із багатьох мільйонів громадян, які ніколи не сумнівалися в системі, не подумували про її демонтаж — один із тих, хто з розпадом Союзу втратив свої привілеї та сенс життя. Він визнає, що не замислювався про репресії КДБ, вступаючи на службу, та пишається своєю дитячою витівкою: «Моє уявлення про КДБ склалося на основі романтичних оповідань про розвідників. Я був успішним продуктом патріотичного виховання радянської людини»[7]. На той час ішлося уже не так про аномалію, як про пережиток минулого. У 1961 році лише 25% радянської молоді вважали «побудову комунізму» однією зі своїх життєвих цілей[8].

Наслідком такого успішного вишколу, який наразі було викрито, став цинічний світогляд Путіна та його покоління. Колапс системи розвінчав усі ідеї, що їх влада втовкмачувала в голови людей. Путіна, як і мільйони росіян, відданих радянській державі, було викинуто на узбіччя і висміяно за «радянську ментальність»; кадебешників стали цуратися, мовляв, ті завжди були «ворогами народу». Звідси відчуття зрадженості та вороже ставлення до ідеалізму й моралізаторства демократів. Досить дивно, що повну дезорієнтованість цього втраченого покоління виразив ніхто інший, як колишній дисидент Андрєй Сінявскій, суд над яким у 1960 році згуртував перших радянських правозахисників:

Що радянська влада дала обивателю? Свободу, землю, багатство і їжу? Нічого подібного. Вона давала лишень відчуття справедливості, враження, що ми живемо в добре керованому та впорядкованому світі. Нині ж ми опинилися поза впорядкованим радянським космосом, опинилися в хаосі й гадки не маємо, у що вірити. Кілька поколінь просто втратили сенс життя. Здається, що вони жили та страждали дарма. Зрештою, важко повірити у світанок капіталізму, тим більше такого злочинного та дикого капіталізму з присмаком кримінального свавілля[9].

Путін повернувся до Петербурга, де ночами лунали постріли: «розборки» добре озброєних банд штовхали місто у прірву анархії. Тихе, пошарпане, трохи моторошне місто кінця радянського періоду, місто із низьким рівнем злочинності та нерозвинутою індустрією розваг після розвалу Союзу пережило справжній бум злочинності, дискотек, повій, стриптизерок, убивств кулеметними чергами і корупції. Вбивства на замовлення стали буденністю, бандитів обирали до міської ради, а місцеві олігархи, не без застосування сили, ставали політичними верховодами. Протягом 1990-х Санкт-Петербург опинився під владою мафіозних угруповань, які швидко загнали міську культуру в рамки низькопробних нічних клубів, жінконенависництва й антиінтелектуалізму. Подейкували, що навіть гробокопачі займалися рекетом. Після серії гучних убивств Санкт-Петербург зажив слави «бандитської столиці»: постріл із гранатомета в годину пік розірвав на шматки керівника нафтової компанії, в організації мережі кілерів звинуватили члена міськради, а його колегу підірвали у автівці. У тому середовищі Путін упевнився, що «Росія потребує сильної державної влади й мусить її мати»[10].

Такі разючі та сумні зміни зневірили однолітків Путіна, зробили їх одержимими стабільністю. То було десятиліття шалених випробувань. Радянський Союз відкинув сучасність та опинився в пастці індустріальних фантазмів 30-х років і марень про поліцейську державу. Тож у дев’яності Росія була змушена пережити усі спазми постмодерну заразом — сексуальну революцію 1960-х років, споживацьку революцію 1970-х, «жадібність — це добре»[11] 1980-х та електронну революцію двотисячних. Саме тому генерацію Путіна охрестили «поколінням пустоти»[12]. Ці люди формувалися під впливом купівельного цунамі, піару і розвалу держави, їхнє мислення спотворене постмодерністською філософією в умовах кризи ідеології. Надто багато представників цього покоління розучилися розрізняти правду і кривду, а разом з тим втратили всі життєві установки, окрім цинізму.



Слуга Путін


Нікому з петербуржців 1990-х років, мабуть, не жилося так, як Аркадію Крамареву, очільникові міського управління міліції з 1991 по 1994 роки. Він добре знав Путіна: «Ми були сусідами, жили поряд, щоранку віталися, питали про справи, і, з огляду на мою роботу, тісно співпрацювали». У рідкому сивому волоссі ще вгадуються сліди колишньої золотавої шевелюри. Верхня губа відвисає, вкриті плямами щоки позападали, а блакитні очі вже страждають на катаракту. Крамарєв — літній чоловік, що постійно курить. Він добре пам’ятає, як «хвиля злочинності накрила місто». Пізні 1980-і були «спокійними», йому доводилося розслідувати якихось сто вбивств на рік. «Кумедно, але одразу після розпаду Союзу я почувався таким піднесеним». Та вісімнадцять місяців по тому на його столі накопичилося вже шістсот-вісімсот справ за звинуваченнями у вбивстві. «Спершу ми й гадки не мали, що з цим робити. Ми були радянськими міліціонерами. Як боротися з організованою злочинністю, знали лише в теорії».

Захід вітав виведення радянських військ із Берліна, Праги, Кабула, а мільйони тамтешніх «калашнікових» почали продаватися на товчках по всій Росії. Кількість убивств зростала, підлеглі Крамарева розгубилися. Інфляція знецінила зарплати. Досвідчені офіцери масово звільнялися. Йому й досі прикро, що не дозволили організувати військові або громадські патрулі: «Суди, в яких мали би вирішуватися конфлікти нових капіталістів, просто не функціонували. Тож головним суддею став «калашніков». Друзів, які подалися в бізнес, убили. Крамарєв сміється: «Ми жартували про чотирирічний бандитський життєвий цикл». Якось кілери розстріляли з автомата бізнесмена та втекли. Доки міліціянти знайшли їхню зрешечену кулями машину, кілерів уже вбили. Щоранку розгніваний Крамарєв забігав у відділок із єдиним бажанням — знайти звідси вихід.

Політичний стиль Путіна сформувалася під час роботи в тому Санкт-Петербурзі на місцевого Боріса Єльцина — «демократа» Анатолія Собчака, із імені якого відлунюють всі тодішні сподівання і провали міста. Улюбленець інтелігенції часів перебудови, він відзначився як оратор на організованому Горбачовим напівобраному З’їзді народних депутатів, різко засуджуючи «жадібних і некомпетентних лідерів, які перетворюють наше життя на абсурд», проте завалив іспит на демократію під час перебування на посаді[13]. Собчак керував містом так само, як Єльцин правив Росією. Той самий чоловік, що стояв на сходах Зимового палацу в 1991 році, кидаючи виклик путчистам, користувався адміністративним ресурсом, з презирством ставився до Законодавчих Зборів та привласнив собі право роздавати майно міста. Міській раді під його керівництвом інкримінували хабарництво та шалені корупційні схеми. «Він стверджував, що був великим демократом, але дотримувався авторитарних методів управління», — згадує Крамарєв. «Якось він попросив мене заборонити книжку, написану про нього депутатом, який зараз перебуває у в’язниці за звинуваченням у вбивстві. Я рішуче відмовився... окрім того, то робота не для міліції, а для КДБ».

Петербурзькі демократи сумнівно тлумачили демократію та нашпиговували свої офіси кадебістами. Вони поводилися подібно до Єльцина в Москві. Коли підтримка президента почала танути у часи економічної депресії, він, як і Собчак у Санкт-Петербурзі, зійшовся у двобої з парламентом. Ситуація виявилася настільки кепською, що у звіті Міжнародної організації праці зазначалося: «У мирний час російська економіка та життєві стандарти населення, безсумнівно, постраждали найбільше за всю історію індустріальних країн світу»[14].

Столична ліберальна інтелігенція закликала «великого демократа» скористатися надзвичайними повноваженнями, силоміць приборкати бунтівних парламентарів та відстрочити вибори. Якби в 1992 році Путін взяв до рук «ліберальну» «Литературную газету», то, ймовірно, натрапив би на такі листи відомих добродіїв:

Пане президенте!

Як громадяни Росії, ми вважаємо своїм обов’язком висловити нашу рішучу підтримку політиці радикальних реформ. Не дозвольте зупинити себе істерії тимчасових фаворитів, які, стоячи на узбіччі російської історії, відчувають минущість власного існування. Пьотр Аркадієвіч Столипін не вагався поставити добробут країни вище за пошану до парламентських форм, форм, які жоден народ не засвоїв відразу. Ми віримо, що росіяни підтримують уряд республіки. Ми переконані, що вкрай важливо звернутися безпосередньо до них. Не можна зволікати[15].

У 1992 році, коли Путін і Собчак сиділи у міськраді Санкт-Петербурга, парламент, який раніше аплодував Єльцину, а після розвалу СРСР просто-таки влаштував йому овацію, перейшов до відкритої конфронтації. Парламентарі хотіли спинити радикальну реформу після катастрофи, спричиненої лібералізацією цін. Ситуація нагадувала воєнні часи: середньомісячна заробітна плата впала до 6 доларів, а заборгованість із її виплати сягнула 60%[16]. За даними Міжнародної організації праці, 85% населення перебували за межею бідності[17]. Росія, здавалося, от-от розвалиться. Третина всіх губернаторів не сплачувала податків, а в Санкт-Петербурзі на референдумі з надання місту статусу «республіки» 74,43% мешканців сказали «так»[18].

Коли ж бойові дії між лояльною до парламенту міліцією та прокремлівськими силами розпочалися в Москві, Єльцин переконав військових штурмувати парламент. Обстріл перетворив будівлю у тліючу руїну; швиденько «протягнули» Конституцію, що наділяла президента величезними повноваженнями, звільняючи його від обмежень взаємного контролю різних гілок влади. У своєму ставленні до Законодавчих Зборів Санкт-Петербурга Собчак наслідував манеру Єльцина, замінивши їх тимчасовим і беззубим органом. Ліберали та демократи вітали ці зміни, й лише деякі непопулярні мислителі на зразок Дмітрія Фурмана збагнули, що відбувається:

Що має статися, більш-менш зрозуміло — нова авторитарна система на чолі з Єльциним, якого не можна буде ні в чому звинуватити, оскільки його несе хвиля історії; вона стрімко пронесла його крізь демократично-популістську стадію, а зараз штовхає до ролі «великого князя», який спирається на демократичний рух, відданий йому та дедалі більше укорінений у риторичному антикомунізмі та російському націоналізмі[19].

Оскільки на початку 1990-х років влада Єльцина за межами Москви була слабкою, можновладцям на місцях доводилося імпровізувати. Нижній Новгород, наприклад, виявився форпостом антикомуністичних демократів, тоді як деякі регіони, як-от Башкортостан, стали жорстко авторитарними. Між тим в інших частинах країни, наприклад, у Якутії, владу захопили місцеві етнічні клани, витіснивши росіян. А Собчак мавпував Москву.

Заходу подобалося думати, що Єльцина оточували хвацькі «молоді реформатори», та направду він привів в уряд військових і ефесбешників. За Горбачова, у 1989 році, вони обіймали лише 5% керівних державних посад, та вже у 1993 році цей показник зріс до 33%, сягнувши 46% під кінець президентства Єльцина[20]. Він вважав їх за гарних товаришів по чарці. Подібно до Єльцина, Собчак вирішив зміцнити свою «ліберальну» владу тісною співпрацею з місцевими органами КДБ-ФСБ. Багатьох співробітників цих установ Собчак — аби не налаштовувати їх проти себе — взяв до своєї адміністрації. Так Путін став його правою рукою. Він був одним із колишніх студентів Собчака на правничому факультеті Санкт-Петербурзького державного університету, де Собчак ще викладав, коли Путін повернувся туди вже як кадебешний «куратор». Либонь, принизливо нікчемна робота для людини, яка мріяла стати радянським Джеймсом Бондом. Саме тут вони вперше здибалися на політичній ниві. Отак розпочалося друге Путінове життя впливового, утім всього лиш муніципального службовця, заступника мера з питань зовнішніх економічних зв’язків. Незабаром він став ефективним універсальним заступником Собчака і офіційно отримав крісло першого заступника мера. Ці двоє працювали в тандемі майже від самого початку. Собчак настільки довіряв заступнику, що за відсутності мера той, шокуючи колег, виконував його обов’язки. Путін став зіркою місцевого телебачення. Далекий як від риторики давніх партійців, так і моралізаторства нових демократів, він віщав просто з «буремних 90-х». Якось на камери Путін холоднокровно заявив: «Якщо злочинці знахабніли настільки, що підняли руку на співробітника міліції, то покарання має бути відповідним. Правоохоронці зобов’язані реагувати жорстко, навіть жорстоко. Це єдиний спосіб зменшити злочинність — єдиний. Наша мета — ліквідувати десять злочинців за одного вбитого міліціянта... звісно, в межах закону»[21].

Очільник міської міліції Крамарєв упевнений, що Собчак вважав це успішною політикою: «Він гадав, що заступник-кадебешник підніме йому рейтинги, забезпечить підтримкою своєї структури та стане свідченням готовності співпрацювати з нею. Тоді Крамарєв і почав тісно співпрацювати з Путіним. «Я мав його за другосортного чиновника, який завжди підводився, коли я заходив до кабінету, відверто питаючи: “Чи Собчак збожеволів? Що це, чорт забирай? Ти можеш це зупинити?” Однак молодий Путін знав, що відбувається насправді. На відміну від Собчака, він не втрачав ґрунту під ногами. Він бачив розвал економіки та хвилю злочинності, він розумів, що країна на порозі смерті. Він усвідомив цей... суттєвий факт», — пригадує Крамарєв.

Він, як і багато інших людей, які працювали з Путіним — від демократів-опонентів команди мера у міських Законодавчих Зборах до суперників-кандидатів у мери, — пам’ятає його як тихого та компетентного чоловіка. Хтось згадує: «Він казав “так”, коли мав на увазі “так”; “ні”, коли ішлося про “ні”, і завжди обґрунтовував це “ні”». На відміну від багатьох непослідовних управлінців[22], він справляв враження набагато компетентнішого за інших чиновника. Красномовний та відданий Путін ніколи не пускав слів на вітер. Крамарєв пам’ятає безліч випадків, коли той залагоджував його конфлікти із Собчаком — зокрема, переконавши того не забороняти політично шкідливих книжок. Він пам’ятає хорошого посередника, який вмів заводити друзів. Але ж заводити друзів, як і викликати довіру — навички шпигунські. «Я фахівець із людських стосунків», — так Путін натякатиме друзям на свою службу в КДБ[23].

«Від самого початку подейкували, що КДБ приставило Путіна стежити за Собчаком», — авторитетним голосом стверджує Ігорь Кучєрєнко, заступник голови Законодавчих Зборів у часи головування там Собчака, який згодом став мером[24]. Надії Кучєрєнка — справжнього революціонера та антирадянського ліберала — розбилися об 1990-ті. У його тісному кабінеті висить портрет колишнього неоліберального прем’єр-міністра Єгора Гайдара, ревного онука жорстокого радянського воєначальника. У шафі виставлена напоказ тритомна «Новітня історія Росії», на обкладинці якої знов-таки красується Гайдар. Кучеренко вперше зустрівся з Путіним буремного 1989 року, незабаром після того, як той став заступником Собчака. «Та це всього лиш чутки», — зазначає Кучєрєнко.

Слід пам’ятати, що КДБ — як і все суспільство — криза не оминула. У комітеті відбувся розкол на фракцію молодих співробітників, які найкраще розуміли, що країна має змінитися, потребує реформ, фракцію старих консерваторів, які нічого не хотіли міняти, та фракцію, де бачили неминучість приватизації, тож прагнули її контролювати. Коли я зустрів Путіна, він належав до перших, та зрештою опинився по один бік із третіми.

Кучєрєнко замовкає, щоб вказати на обрамлене фото заввишки у 15 сантиметрів, яке стоїть праворуч на його заваленому паперами столі. «Це ми з Борісом Ніколаєвічем Єльциним». Складається враження, що він частенько дивиться на цю світлину протягом робочого дня. Вони перед залізничним вокзалом, Єльцин усміхається, трохи розмитий та незвично здоровий на вигляд. Він енергійно дивиться в кадр і навіть за його межі. «Служба Путіна у КДБ — одна з причин, чому його обрав Собчак. Він знав, що спецслужби протистоятимуть йому, і сподівався, що Путін допоможе порозумітися з ними».

Він затято курить, намагаючись витягти з задвірків пам’яті образ молодої людини, яка стала всезнаючою. «Путін уникав фотографій. Коли його обрали президентом, я зазирнув у свій фотоальбом, хотів побачити нас разом — я знав, що він має бути поруч зі мною, хоча б на одному з багатьох заходів, які ми відвідували. Але не знайшов його на жодній зі світлин. Він зник з усіх знімків. Часом мені цікаво, а чи він узагалі відображається у дзеркалі?»

Чимало типових депутатів-демократів — ентузіастичних піонерів перебудови — дивувалося, що мер Собчак, такий «бездоганний демократ», узяв собі в заступники агента КДБ. На урочистостях із нагоди першої річниці відвертий демократ із Законодавчих Зборів Санкт-Петербурга опинився за одним столом із молодим Путіним. Пропустили кілька чарок. Свою Путін лише підносив до губ. Вдовін же щиро зізнається, що хильнув тоді зайвого. «Владіміре Владіміровичу, а чи не здається вам дещо дивним, що ви, агент КДБ, працюєте в демократичній мерії Санкт-Петербурга?» Він озирнувся та заперечив:

Передусім, Юрію Інокентієвічу, я працював у зовнішній розвідці та ніколи не шпигував за жодним дисидентом, не переслідував їх та не пильнував. Ми, офіцери іноземної розвідки, і ви маєте про це знати, володіли всією інформацією про реальний стан справ у нашій країні та світі. А найбільш прогресивними та ліберальними були агенти у Східній Німеччині. І я був одним із них! Ось чому я обстоюю демократію та ліберальну економіку.

Тоді правозахисник Вдовін не побачив у Путіні особливих вад: «Він умів ладнати з людьми. Він домагався свого».

Та що б там не казав Путін про свої наміри, яке би враження не справляв, постає питання, чи доносив він на Собчака в КДБ? А що як Собчак, призначивши Путіна, не лише зробив реверанс у бік КДБ, але й обрав собі власного куратора? Раптом Крамарєв знічується: «Можливо. У мене немає такої інформації. Утім, варто пам’ятати, що офіцер КДБ завжди лишається офіцером КДБ. Цілком імовірно, що Путін... завжди шпигував за мною». Колишній очільник міліції не виказує поваги до таких агентів: «Вони ніколи не боролися зі справжніми злочинцями, а просто марнували час на людей, які розказували анекдоти про Брєжнєва. Увесь КДБ кинули, щоб зупинити розповсюдження книжок Солженіцина... та вони й тут не впоралися».

Але якщо Путін і справді був куратором — і працював на дві сторони, на кшталт багатьох інших таємних демократів, які інфікували КДБ настільки, що комітет судомило та зрештою паралізувало саме тоді, коли в ньому була найбільша потреба, що не дозволило запровадити військовий стан під час серпневого путчу — він справді зблизився з Собачком. Путін плакав на його похороні. Це пояснює те, чому протягом багатьох років донька Собчака Ксенія, перш ніж стати гламурною антипутінською активісткою, могла з такою легкістю вдавати російську Періс Гілтон, і це попри її пересічну зовнішність у країні, багатій на супермоделей. Її ніколи не кривдили. «Ніколи не розумів, чому Путін бачив у Собчаку лідера, — зітхнув Крамарєв. — Коли мої хлопці стежили за олігархами-злочинцями та фотографували їх, дружина Собчака частенько з’являлася на тих світлинах — як бачите... вона вела світське життя».

Одного дня Путін правитиме так, як колись режим Собчака, страшенно корумпований та неймовірно клановий. Більшість радянських чиновників мали привілеї — відпустку на Чорному морі у відомчому санаторії або ж хорошу автівку — однак вони ніколи не володіли шаленими статками. Видовище того, як «новые русские» не на жарт збагатилися протягом 1990-х років, тільки озлоблювало народ. Стало очевидно, що перехідний період не виправдав сподівань навіть у місцевому масштабі. «У міськраді Собчака завжди тхнуло корупцією, він навіть не контролював діяльність своїх заступників», — пригадує очільник однієї з комісій[25] міськради у 1990-х роках.

Блакитноокий та худорлявий Яг’я Ватаняр ледь не щодня бачив Путіна у міськраді. Поки Путін був першим заступником Собчака, він виконував обов’язки головного радника. «Розумієте, ми почувалися оточеними, — стверджує Яг’я. — Ми боялися, що варто нам розділитися, розійтися, як комуністи повернуться та все занапастять». Яг’я затинається, через вік забуває слова. «Це відчуття облоги породило в Собчака і Путіна відданість і вірність тим, хто на них працював. Навіть негідників вони позбувалися дуже довго. Усе це досі помітно в поведінці Путіна». Цей м’який чоловік носить на лацкані значок правлячої партії «Єдина Росія». Він був другом Путіна. Двадцять років по тому він обіймає непевну посаду «радника із закордонних справ», неабищо для людини похилого віку, яка й англійської не знає, серед царської величі Маріїнського палацу в Петербурзі. Ми зустрілися якраз у відповідній залі, по-царському розкішній, що лише підкреслило тендітність Яг’ї і його незначну роль:

О, в Путіна дивовижне почуття гумору. Якось я звернувся до нього, коли ми вже довгенько працювали разом і бачилися ледь не щодня: «Владімір Владіміровіч, виникла проблема. Мені тут не дають спокою бізнесмени, добиваються хорошої угоди, але я ж лише радник і не виконую адміністративні функції». Він відповів: «Скажіть, що ви обідаєте з нами».

Навіть сьогодні Яг’я вважає цей жарт страшно веселим, проте ескалація безкарності та розкрадання майна на державному рівні доводила колишнього дисидента Андрєя Сінявского до відчаю: «В очах людей демократія стала синонімом бідності, казнокрадства і злодійства. Таке розчарування в демократії вкрай небезпечне для країни без тривалої демократичної традиції»[26].

Один із імовірних випадків казнокрадства та зловживання владою безпосередньо пов’язаний із молодим Путіним. Як посадова особа, відповідальна за торгівлю та інвестиції, він у 1991 році виплекав план «порятунку Санкт-Петербурга від голоду» та, виступивши посередником, підписав угоди на 122 млн. доларів з дев’ятнадцятьма іноземними компаніями. За цими домовленостями, місто мало отримати іноземні продукти харчування в обмін на російську сировину. Зрештою, місто так і не побачило продовольчих товарів, а члени Законодавчих Зборів стали домагатися відставки Путіна.

Законодавчі Збори очолював тоді Алєксандр Бєляєв. Занепокоєний харчовим скандалом, він закликав звільнити та покарати Путіна. Двадцять років по тому цей сивий чоловік із незвично довгими ногами й неспокійними очима намагається ретельно добирати слова. Він пам’ятає першу виправдальну промову Путіна, плутану та з численними паузами. Бєляєв намагався добитися його звільнення, а Путін нервово захищався. Ми бесідуємо не в його кабінеті, а в похмурому коридорі — мабуть, Бєляєв остерігається жучків. Він курить Marlboro Reds, цигарка за цигаркою, неуважно затягується й хрипло шепоче: «Обговорюючи це питання в міськраді, ми вирішили, що йдеться або про корупцію, або про непрофесіоналізм. Саме тому ми закликали пана Собчака звільнити Путіна. Він відмовився. Собчак боронив Путіна, а нам бракувало влади позбутися його. Ці факти, швидше за все, свідчили про корупційну схему».

Бєляєв пригадує, що Путін не був непрофесійним дурнем. «Розумієте, були у нього і гарні риси. Він майстерно заводив дружбу та віддано дружив. Він блискуче розбирався в людській психології та був хорошим тактиком». Був Путін казнокрадом чи ні, для Бєляєва, він не вельми відрізнявся від інших посадовців:

Зрозумійте, не існувало антикорупційних законів, не було жодних чітких правил, жодного кодексу поведінки для державних чиновників. Вони літали за кордон за рахунок банків, брали коштовні, без цінових обмежень, «подарунки», їздили у відпустки за чийсь кошт. То були часи «приватизації», і Путін також насолоджувався ними.

Собчак захистив Путіна від міськради. Заступник мера заявив, що його, мовляв, переслідують, «бо він агент КДБ»[27]. Такі події демонструють, наскільки дискредитувала себе команда Собчака-Путіна. Закінчилося все тим, що їх почали зневажати, подібно до єльцинської кліки, а в 1996 році Собчак програв вибори мера іще більш корумпованим політикам, пов’язаним із мафією. Що важливіше, Собчак посварився з побратимом та товаришем по чарці Єльцина, начальником президентської охорони кадебістом Алєксандром Коржаковим, якій мав впливові зв’язки в Кремлі. Той кинув проти них всі свої сили. Антисобчаківські листівки скидали з гелікоптерів.

Ті вибори стали для Путіна, голови виборчого штабу Собчака, єдиним справжнім травматичним досвідом участі у конкурентній виборчій кампанії на боці переможеного кандидата. Він відмовився служити новому меру і похмуро ретирувався на свою дачу, тренувати собак. Така от особиста невдача.



Операція «Наступник»


Того ж року як Собчак програв вибори, Боріс Єльцин, ледь тримаючись на ногах після п’яти інфарктів, але відчайдушно хапаючись за владу, заходився перетворювати Росію на «керовану демократію». П’яний у дим, він схопив диригентську паличку та почав розмахувати нею перед духовим оркестром, стоячи поруч із канцлером Гельмутом Колем у прямому ефірі під час церемонії виводу російських військ із Німеччини. Вдома дружина його охоронця розплакалась від сорому, побачивши таке. Потім Єльцин відправив на смерть 7500 солдат — воювати у невдалій війні проти чеченських повстанців, яку він зрештою програв, принизивши рештки армії, котру тренували для перемоги над НАТО шляхом вторгнення через Фульдський коридор. Його рейтинг обчислювався однозначними числами і, якби вибори 1996 року пройшли чесно, він би ніколи не переміг.

Президент забув про свою обіцянку керувати тільки один термін, але знаючи, що він ненависний людям, вагався і впав у депресію. Та одного ранку він прокинувся і ледь чутно сказав охоронцю Коржакову: «Я вирішив балотуватися»[28]. Щоб здобути Кремль, він домовився з новими магнатами — олігархами. Уособленням цих грубих, напівбандитських мультимільйонерів став Боріс Бєрєзовскій, який стверджував (неточно), що він і ще сім банкірів контролюють більше 50% російського ВВП[29]. Прозваний кометою за швидкість думки, Бєрєзовскій за часів пізнього соціалізму скнів математиком, який мріяв про Нобелівську премію. У житті він схожий на хвору на СДУР[30] дитину. Як і чимало інших, він пригадує: «Спочатку ніхто не розумів, що таке бізнес».

Країна котилася в прірву, але Бєрєзовскій та інші олігархи потурбувалися про себе. Ці люди щойно почали їздити в Давос, на щорічні збори світової бізнес-еліти в Альпах, як збагнули, що Єльцин таки може програти вибори. Вони бачили, що західні еліти поспішають поручкатися з Геннадієм Зюгановим, лідером опозиційної Комуністичної партії Російської Федерації (КПРФ), яка, здавалося, вже готова була повернутися до влади, як це після невеличкого ребрендингу зробили колишні правлячі комуністичні партії в окремих країнах Східної Європи.

«У Давосі ми були приголомшені», — пригадує Бєрєзовскій, сидячи у напівтемряві лондонського офісу, прикрашеного портретами Леніна, Горбачова та Хрущова. Тут також є і його зображення: усміхнене обличчя визирає з-за колони, тоді як Єльцин виступає на трибуні.

«Наш досвід сприйняття Заходу був дуже коротким, і ми були шоковані. Ми сподівалися, що Захід нам допоможе. Тепер ми усвідомили, що вони бояться нових суперників». Бєрєзовскій втупив очі у відразливу срібну статуетку Пікассо в конференц-залі, якою він, схоже, особливо пишається. У неї відкривається шлунок, всередині мініатюрна срібна жінка купається в золотих монетах. Він говорить із кумедною швидкістю:

Ми не думали про інших. Про тих, хто не був готовий до перехідного періоду або взагалі міг його не пережити. Тоді ми не помічали, наскільки небезпечно розколювати суспільство, скільки заздрості й насильства це спричинить. Позаду нас лишилися не такі розумні чи креативні, як ми, але ж вони не були поганими. Ми, прогресивніший у відчуттях, креативності та розумінні майбутнього клас, не взяли на себе відповідальності. Ми зосередились лишень на зароблянні дедалі більших грошей.

Під альпійськими вершинами найбагатші олігархи уклали «Давоський пакт». Якщо Захід не порятує Єльцина, це зроблять вони. Саме тієї миті Кремль почав будувати владну систему, засновану на покровительстві. В обмін на фінансування медійної кампанії, впровадження усіх передвиборчих технологій, які вони могли оплатити, і зняття з ефіру їхніх телеканалів будь-яких матеріалів, де позитивно висвітлювався Зюганов, олігархам за таку лояльність дозволили за демпінговими цінами «приватизувати» перлини російської економіки через корумповану схему так званих «заставних аукціонів». Саме так майже 60% промислових активів держави передали — попри опір лівої парламентської більшості — олігархам[31]. Ішлося, зокрема, про гігантську Сибірську нафтову компанію («Сибнефть») та гірничо-видобувні комплекси — серце радянської економіки.

На цей час повага до демократичної процедури виявилася для Єльцина другорядною порівняно зі збереженням влади. Він так боявся програти на виборах, що був за крок до прийняття указу, який відтерміновував вибори на два роки, забороняв Комуністичну партію та вводив надзвичайний стан. Єльцин підготував тексти указів, але останньої миті, коли вже розпочався перший етап цієї змови і «тривога через загрозу вибуху» в парламенті вивела переляканих депутатів на вулиці, президента напоумили не оприлюднювати їх.

У ніч першого туру президентських виборів, після декількох тижнів істеричної пропаганди, що застерігала про небезпеку громадянської війни та більшовицької загрози, надійшли тривожні новини з провінції. Результати здавалися статистично малоймовірними та свідчили радше про численні фальсифікації. Перед другим туром у Єльцина стався черговий серцевий напад. Бєрєзовскій заперечував безпосередні фальсифікації, однак стверджував: «Якщо ви запитаєте, чи використовував уряд Єльцина адмінресурс, аби виграти вибори, я відповім ствердно». Ідеться про те, що уряд користувався бюрократичним апаратом для агітації за кандидата від влади.

Достеменно невідомо, хто насправді виграв вибори 1996 року, адже фальсифікації сягнули величезних масштабів, ними не гребувала навіть опозиція. Єдине, що відомо напевне, — то були нечесні вибори, які ознаменували нову епоху «виборів без вибору». Порушення правил мало свої наслідки. «Навряд чи можна сумніватися щодо переможця президентських виборів, — нібито ( казав майбутній президент Дмітрій Мєдвєдєв, відкидаючи звинувачення у фальсифікаціях парламентських виборів 2011 року, — то був не Боріс Ніколаєвіч Єльцин»[32].

Росія вже перетворилася на президентську монархію, де все вирішували лише політичні ігри при дворі Єльцина, який встояв після виборів, кастрував парламент та оточив себе колишніми офіцерами КДБ, неоліберальними економістами та військовими. Інституції були зруйновані або втратили своє значення.

Другий президентський строк Єльцина став кризовим майже від самого початку, дискредитувавши російський лібералізм для прийдешнього покоління. У Росії «ліберали» ніколи і не були при владі. Вони мали вплив у єльцинському Кремлі, але зіштовхнулися з кадебістами-адептами вільного ринку та зорієнтованими на бізнес військовими. Лише раз вони відчули реальний смак влади, коли у 1998 році в уряді «молодих реформаторів» домінували Сєргєй Кірієнко, Анатолій Чубайс та Боріс Нємцов — найбільш імовірний, на тодішню загальну думку, наступник Єльцина. Цей уряд активно просував радикальні реформи, але уособлюваний ним неоліберальний порядок денний без партійної підтримки здобув лише 4% підтримки на парламентських виборах[33].

За цих управлінців дефіцит бюджету зріс, а економічна ситуація в Росії погіршилася настільки, що на 17 серпня 1998 року не лишилося жодних альтернатив, окрім як оголосити дефолт. Того вечора вони запросили та попередили всіх олігархів, одного за одним. Мільйони ж людей, які от-от втратять свої заощадження, ніхто так і не попередив, як, власне, і не підстрахував. Прокинувшись, вони дізналися, що голова Міжнародного валютного фонду Мішель Камдесю відрізав країну від подальшого кредитування й оголосив: «Я доніс до відома президента Єльцина, що відтепер ставлення МВФ до Росії таке, як і до Буркіна-Фасо»[34].

Тієї ночі держава народилася вдруге. Коли Єльцин втратив контроль над ситуацією. Саме в ту мить нажахані еліти схилилися в бік авторитаризму. За словами Грігорія Сатарова, колишнього помічника Єльцина, президент тоді відкинув думку про наступництво Нємцова та вирішив, що Росії потрібен жорсткий військовий. Інтелектуали почали обговорювати потребу в «російському Піночеті», який би спромігся захистити ринок. Відомий телеведучий Міхаїл Лєонтьєв навіть поїхав до Чилі, щоб взяти для національного телебачення інтерв’ю у підстаркуватого генерала — прикладу для Росії. Дефолт змив рештки надій на демократичний капіталізм. Десятки банків збанкрутіли, мільйони людей втратили свої заощадження, інфляція сягнула 84%, а ціни на продукти харчування стали просто захмарними[35]. На Заході Калінінград призупинив грошові перекази до Москви; на Сході Владивосток обмежив поставки продовольства за межі міста.

З точки зору пересічних росіян, «перехідний період», здавалося, вів у нікуди — ніщо не підриває віру в демократію сильніше, ніж втрата усіх заощаджень. Шахтарі заблокували залізницю; страх уряду відчули всі. Найвідоміший антирадянський дисидент та моральний авторитет країни Алєксандр Солженіцин відмовився прийняти нагороду від уряду Єльцина, який, за його словами, «довів Росію до теперішнього згубного стану»[36]. Якось в пориві чесності прем’єр-міністр Єльцина Віктор Чєрномирдін озвучив те, що насправді відчувало чимало людей в Кремлі: «Ще є час зберегти обличчя. Проте потім доведеться рятувати інші частини тіла»[37].

Гнітюче відчуття, що Росія прямує до катастрофи, стало повсюдним. Мер Москви Юрій Лужков і колишній прем’єр-міністр Євгеній Прімаков, якого Єльцин, стурбований зростанням популярності урядовця, відправив у відставку, залучили на свій бік губернаторів і забезпечили собі підтримку національного телеканалу НТВ. Найближче оточення президента, відоме як «сім’я», щиро боялося, що вони, щойно здобудуть владу, відправлять Єльцина під суд.

Цьому «родинному» колу потрібен був захисник, переможець наступних виборів. Саме в такому Кремлі вперше почав працювати Владімір Путін, на цей час молодий та імпозантний чиновник і екс-кадебіст із Санкт-Петербурга. Потрапити в Кремль Путіну допомогли друзі. Анатолій Чубайс, впливовий і льцинський міністр, відповідальний за приватизацію, працював на Собчака в Санкт-Петербурзі та привів за собою друга-собчаківця — економіста Алєксєя Кудріна. Коли Путін залишився з Собчаком і відмовився служити його наступнику, «санкт-петербурзька група» допомогла йому працевлаштуватися в Кремлі. Він швидко зробив кар’єру, однак обіймані посади — заступника голови сумновідомого через свою корумпованість департаменту управління справами президента Російської Федерації, керівника Головного контрольного управління президента Російської Федерації, першого заступника керівника Адміністрації президента Російської Федерації, відповідального за роботу з регіонами, директора Федеральної служби безпеки Російської Федерації — навчили Путіна одного: російська «федерація» виявилася, здебільшого, фікцією.

Через вісімнадцять місяців після дефолту ситуація була фатальна, і в «сім’ї» це розуміли. Навіть лояльний Боріс Нємцов, відчуваючи зміну політичного клімату, підштовхував Єльцина «виставити з Кремля всіх олігархів»[38]. «Російська економіка перебувала на межі банкрутства», — згадував Бєрєзовскій, викрикуючи, для більшої переконливості, цю тезу у залі засідань свого мейферського офісу. Дочка Єльцина, її чоловік, голова його штабу та їхній улюблений олігарх Бєрєзовскій почали шукати наступника. Вони потребували людини, яка б не ув’язнила Єльцина, не конфіскувала би їхніх активів, але була би, водночас, досить сильною, аби зупинити розвал Росії. Розпочалася операція «Наступник».

Бєрєзовскій трохи знав Путіна. У Санкт-Петербурзі їх познайомив олігарх Пьотр Авєн. Путін, на ту пору нова бюрократична зірка, вразив Бєрєзовского тим, що показово відвідав день народження олігархової дружини саме тоді, коли той змагався за вплив із Євгєнієм Прімаковим — першим із трьох прем’єр-міністрів Єльцина, які прийшли з КДБ. Бєрєзовскій вирішив, що цьому колишньому агенту можна довіряти. Однак «сім’я» мала деякі побоювання щодо Путіна: незначне звання і невисокий зріст. І все ж Путін мав безперечні переваги. Бєрєзовского вразила відданість Путіна своєму колишньому шефові, «санкт-петербурзькому Єльцину». Щойно Собчака звинуватили у корупції та відкрили кримінальну справу (яка б, імовірно, зачепила і його заступника), Путін знайшов йому урядовий літак та допоміг утекти до Франції.

Бєрєзовскій сприйняв це як беззаперечний доказ, що цей вірний слуга захищатиме господаря, наче той бульдог. Путіна призначили головою ФСБ, і він став користуватися своїм службовим становищем, виконуючи обов’язки охоронця «сім’ї». Він знешкодив її ворогів у ФСБ, звільнив з посад ледь не третину співробітників і убезпечив організацію від витоків компромату. Він також загнав розслідування корупції в Кремлі у глухий кут. Путін навіть оприлюднив відеозапис еротичного характеру, який дискредитував державного прокурора, що розслідував діяльність дочки Єльцина. Щойно прокурор побачив себе у компанії повій на національному телебаченні, то зліг із серцевим нападом.

Тим краще, що такий ефективний Путін зовсім не мав власних джерел фінансування, цілковито залежачи від грошей «сім’ї». І Єльцину він подобався дедалі більше. На Бєрєзовского поклали обов’язок переконати Путіна стати наступником. Олігарх навідався до нього кілька разів, зокрема, під час відпочинку Путіна з родиною на півдні Франції. Путін здавався відданим. Бєрєзовскій згадує: «Ми не були друзями, але Путін зробив чимало вражаючих і несподіваних кроків — коли Собчак програв вибори, він відмовився працювати на нового мера». А найважливіше, Путін влаштовував різні еліти — колишній кадебешник, він працював на демократа Собчака, зарекомендував себе відданим помічником, здатним вести перед. Це вразило олігарха, і той забув, що незнайомці бувають небезпечними:

Він здавався сміливим. Був хорошим командним гравцем. Дотримувався правил. Не грав у брудні політичні ігри та не загравав із опонентами Єльцина, як попередній прем’єр-міністр Сєргєй Стєпашин. Він був молодий, і чимало людей воліли бачити молодь у владі після багатолітнього правління підстаркуватого та немічного Єльцина. Він чітко дотримувався домовленостей. Путін скидався на нормального щирого росіянина.

На той час Бєрєзовскій уже активно переконував Путіна стати наступником Єльцина. «Я запитав: “І що ви думаєте?” Ми були на його дачі, і Путін відповів: “Я не хочу бути президентом... Я хочу бути Бєрєзовскім”».



Мрії про Піночета


Операцію «Наступник» поклали на музику масштабної апокаліптичної психодрами та пустили по російському телебаченню — «Страх розпаду, друга серія»: почастішали атаки повстанців на Кавказі, і гості у студії верескливо вимагали античеченських етнічних чисток та уповали на російського Піночета, який відкрив би Москву для бізнесу за допомогою військової поліції.

Путін успадкував монархічне президентство, яке зазнавало трансформації у «керовану демократію» (термін, винайдений начебто керівником єльцинської адміністрації Алєксандром Волошиним). Він також отримав країну на межі війни, державу, що, на його думку, от-от мала захлинутись у крові. Бої на Кавказі посилювалися, і Москва втрачала контроль над регіонами внаслідок численних дрібних актів непокори. У сибірській Якутії з її чвертю світового запасу діамантів офіційною мовою визнали англійську[39]. Були навіть спроби проголосити Уральську Республіку. У Кемерово, сибірському вугільному регіоні, вирішили запровадити власну тверду валюту та створити власні золотовалютні резерви. Регіони запроваджували між собою торгові кордони, характерні зазвичай для міждержавних відносин. Президент мусульманського Татарстану на Волзі не лише виборов право на спеціальні російські паспорти з окремою «татарською» сторінкою, а й відкрито погрожував: якщо російських добровольців у 1999 році відправлять воювати в Косово на боці православних сербів, його татари стануть проти них пліч-о-пліч з мусульманами албанцями[40].

Оскільки дефолт, безлад і депресія відбулися під стягом демократії, прагнення реакції було неминучим. Саме тому більше трьох чвертей росіян жалкували про розпад СРСР, а 70% були ладні пожертвувати демократією заради порядку[41]. Між 1991 і 2000 роками в Росії було вбито 150 тис. осіб — четвертий показник у світі; щороку викрадали 150 тис. автівок[42]. Демографічна ситуація виявилася найпохмурішою — захмарні показники смертності та падіння народжуваності призвели до кризи, стрімкішої, ніж за часів Громадянської війни. Середня тривалість чоловічого життя скоротилася до 57 років: підліток мав менше шансів дожити до 60 років, ніж його прадід, народжений 1900 року[43].

Та найбільші проблеми чекали Росію не в містах, що занепадали, а на холодних рівнинах та в болотах Західного Сибіру — в її нафтових родовищах. Криза держави віддзеркалювала проблеми нафтової промисловості Росії. Через жорстокий збіг геологічних факторів, ситуації на фінансових ринках та стану свердловин у галузі, від якої залежали прибутки держави, все пішло шкереберть. Порівняно з радянським максимумом, видобуток нафти скоротився майже на 50%, ціна на неї впала на 60%, а інвестиції в родовища скоротилися на 70%[44]. Нафтові вишки та свердловини Західного Сибіру, яким колись заздрив Захід, перетворилися на брухт, що вкупі із застарілими методами роботи призводило до деградації самих родовищ. Росія не лише почала видобувати набагато менше нафти; ця нафта тепер і коштувала менше. Щоб не занепасти остаточно, галузь терміново потребувала хоч якихось інвестицій. До того ж нові нафтові магнати майже не сплачували податків, а свої прибутки виводили в офшори через податкові діри в регіонах, які заслабка Москва просто не могла полатати. Навіть родовища здавалися вичерпаними з геологічної точки зору, вони наче помирали. Галузь, від якої залежала вся Росія, виглядала зруйнованою.

Однак не все перебувало у стані колапсу. Понівечену в соціальному плані країну охопив сюрреалістичний вибух споживацтва, телебачення та реклами. Колись заборонений Захід хлинув у країну у вигляді Pepsi, Levi’s та Veuve Clicquot. Різко збільшилася кількість телефонів, квартир, холодильників, автомобілів, радіоприймачів та закордонних поїздок, але також зросли показники убивств, проституції, насильства, нарко- та алкозалежності. Попри суспільну кризу, спричинену реформаторами, вони заклали технічно-правове підґрунтя суспільства споживання на тлі різкого падіння загального рівня життя. У 1990-х нечисленний російський середній клас опинився в дивній ситуації: він накопичував дедалі більше матеріальних благ, але система не могла забезпечити захист цих статків. Аби вберегти свої холодильники та закордонні відпуски, люди все більше спокушалися думкою про російського Піночета.

Більшість росіян перебували на межі зубожіння. Цілих 40% населення опинилося по той бік офіційної межі бідності, яку, до слова, занизили порівняно з радянськими стандартами, аби приховати той факт, що, за мірками Союзу, за межею бідності нині опинилася більшість людей[45]. Вони розпачливо очікували виплат зарплат та пенсій і боялися, що органи державного управління геть перестануть функціонувати. Колишнє невдоволення радянськими чергами та бюрократами затьмарило обурення Єльциним. Для цих людей розпад СРСР став водночас і крахом держави загального добробуту.

Фінальний шалений виверт полягав у тому, що з вибухом комерційного телебачення інтелігенція, газети, журнали і «товсті журнали» — втілення російської культури — вилетіли у трубу. Клас, що прагнув революції, зазнав невдачі, а злочинні ділки та олігархи — люди, яких вони зневажали, — видерлися на вершину. Наклад усіх російських видань скотився з більш як 37 млн. у 1990 році до менш ніж 7,5 млн. у рік дефолту. Аудиторія «Аргументов и фактов», головного радянського напівінтелектуального видання, скоротилася з понад 30 млн. читачів у 1990 році до 3,5 млн. п’ять років по тому[46]. Популярні програми новин зображали Єльцина старезним пияком, створюючи ще більший попит на російського Рональда Рейгана, який би став першим справжнім актором-політиком на екрані, який би знав, як поводитися з глядачем. Між тим, ледь чи не в кожній квартирі радянські телевізори переналаштували на какофонію більш ніж десятка нових каналів, які без цензури транслювали розпусну рекламу. Дисиденти-інтелектуали поступилися телеведучим, навіть Солженіцин почав вести власне ток-шоу.

Як наслідок, маємо істеричну, понівечену Росію, небезпечно вразливу до впливу збочених месій та психопатів із добрими намірами. Не дивно, що найулюбленішим фільмом десятиліття в Росії став «Брат». Це суворий портрет кримінальної епохи. Даніла, демобілізований солдат строкової служби, приїздить до Санкт-Петербурга, щоб розпочати нове життя, натомість стикається з розваленим містом, де царює беззаконня і сильний гнобить слабкого. Тут, у місті Путіна, місті полущеної фарби, зруйнованих будівель та клаустрофобних квартир, Даніла починає «бізнес» зі своїм братом, найманим убивцею. Даніла — головний герой фільму. Він змушує північнокавказьких «зайців» платити в автобусах за проїзд. Він вистежує гангстера за гангстером, вбиваючи «чеченців» та інших бандитів, які тероризують забитих етнічних росіян. Євреям він не приятель. Він бандит, але, на відміну від інших, заступається за слабких. Цей фільм 1997 року став сенсацією. Наче несвідомо країна хотіла, щоб такий собі Даніла учинив суворе правосуддя над безладдям Єльцина.



Нервовий зрив


«Вибори, та я їх просто ненавиджу», — відповів Путін Єльцину, коли президент запропонував йому стати прем’єр-міністром і наступником. 9 серпня 1999 року стариган призначив свого улюбленця, якому довіряв, однак популярність якого наближалася до статистичної похибки: 1%[47]. Російським політикам поведінка Єльцина здавалася божевільною, смішною чи абсурдною. У політичному таборі Єльцина багато хто з його найближчих помічників вжахнувся. Здавалося, що людина, яка встигла змінити трьох прем’єр-міністрів за три роки, остаточно з’їхала з глузду. Навіть помираючий батько Путіна був вражений сходженням сина: «Мій син наче цар!»[48]

Путін був людиною нізвідки, та попри це побоювався, що його кар’єра піде вогнем. Адже Єльцин прийняв рішення наступного дня після того, як бійці ісламу під проводом арабів перейшли з бунтівної Чечні до підконтрольного Росії Дагестану. Новий прем’єр-міністр був переконаний, що країна стоїть на порозі повномасштабного християнсько-мусульманського конфлікту, схожого на ситуацію в Югославії. За його словами, після того, як на Кавказі знову спалахнув озброєний конфлікт, він спробував підрахувати, скільки російських біженців спроможні прийняти Сполучені Штати Америки та Європа:

Моя оцінка серпневих подій, коли бандити напали на Дагестан, була такою: якби ми одразу, негайно цього не зупинили, Росії як держави, у її сьогоднішньому форматі, не існувало би... Нам загрожувала югославізація Росії[49].

В останній рік єльцинського режиму Кремль почав готуватися до повторного вторгнення в Чечню. Росія у стані параної готувалася до війни. Чутки про глобальну змову між «сім’єю» та бойовиками на чолі з Шамілем Басаєвим, які атакували Дагестан, живила популярна думка, нібито Першу Чеченську війну було розпочато, аби примножити популярність Єльцина[50]. Деякі дослідники надують начебто підтверджену зустріч на віллі у південній Франції, де відбулося «погодження» вторгнення, що допомогло самозваному правителю взяти Грозний, а «сім’ї» дало потрібний привід для утвердження свого наступника[51]. Антон Суріков, військовий розвідник, нібито причетний до організації тієї зустрічі, сказав мені: «Ви маєте усвідомити, що всі нинішні російські політики — лишень бандити із Санкт-Петербурга». Через кілька місяців він помер. Факти не дають чіткої картини, однак теорія змови вказує на щось цілком реальне: не так офіційне потурання, як цілковиту кризу довіри до російської влади.

Бої в Дагестані, які обернулися Другою Чеченською війною, знаменували початок путінської кампанії, але почалося все це як отриманий ним спадок. Єльцину подобалося, що той завзято підтримував воєнні плани. Громадськість, утім, була іншої думки. На середину вересня тільки 5% виборців збиралися підтримати Путіна на президентських виборах 2000 року, менше, ніж планували голосувати «проти всіх»[52].

Вторгнення активізувалося лише тоді, коли росіяни почали вмирати у своїх домівках. Та бійня перетворила маловідомого Путіна на найпопулярнішого політика в країні. Між 4 і 16 вересня 1999 року країна здригнулася від серії вибухів житлових будинків у спальних районах. Як наслідок, 305 осіб загинуло та більше 1 тис. мешканців Москви та провінційних Волгодонська та Буйнакська було травмовано.

Внаслідок цих загадкових вибухів уві сні загинули родини з міських околиць. Протягом декількох напружених тижнів пересічні люди почали патрулювали будинки та подвір’я, гуртуючись у громадські варти, щоб пильнували ворога, який зазіхнув на найбільш непоказні спальні райони на околицях міста. Хто стояв за тими вибухами, досі неясно. Пильні мешканці Рязані упередили ще один імовірний вибух. Вони помітили людей «слов’янської зовнішності», які підозріло нишпорили у підвалі. Під багатоквартирним будинком невідомі нібито закладали вибухівку в мішках з-під «цукру». Місцева міліція заявила про знешкодження бомби. Проте через кілька днів глава ФСБ Ніколай Патрушев зробив заяву — щонайменше дивну — про планові «навчання» для перевірки громадських варт. ФСБ заявило, що то вони закладали мішки з «цукром». Міліція та місцеві ефесбешники були шоковані: вони ж бо вірили, що виявили бомбу. Що, як Патрушев, розпачливо намагаючись дати позитивну картинку, бовкнув зайве — або викрив якийсь зловісний план?

Вибухи не стали цілковитою несподіванкою. Упродовж тижнів бульварна преса — ворожа режиму — лементувала на тему підготовки «державного терору»[53]. У країні запанувала атмосфера змови та страху. Один з депутатів Держдуми навіть стверджував, що джерела у ФСБ попередили його про існування змови[54]. Вороги Єльцина, зокрема, генерал Алєксандр Лєбєдєв, звинуватили «сім’ю» в організації вибухів з метою «масового терору, дестабілізації, яка дозволить їм нині казати, що вам не слід іти на виборчі дільниці, інакше ви ризикуєте підірватися разом із урною для голосування»[55].

Майже 40% опитаних росіян запідозрили Кремль[56]. Після обстрілу парламенту в 1993 році та спроби скасування виборів 1996 року люди зрозуміли: кліка Єльцина ладна вбивати, аби залишитися при владі. Загадка вибухів і теорії змови довкола них такі ж важливі, як правда про організаторів та винуватців. Вони свідчать чи то про кепський стан, неорганізованість та клоунський не-професіоналізм спецслужб, чи то про щось значно похмуріше: повну зневагу до життя російських громадян. Поширена серед російських журналістів думка, що ФСБ, Путін і «сім’я» причетні до вибухів, є показовою. Вона демонструє, що під кінець 1990-х Кремль настільки втратив довіру власного народу, що, як видавалося, здатен був піти на масове вбивство, аби забезпечити собі перемогу на виборах. У всіх імовірних версіях подій, — байдуже, чи ішлося про шантаж Єльцина-Путіна частиною еліт, оманливий маневр Путіна і «сім’ї», яка сама заклала бомби у боротьбі за голоси виборців, про владу, яка зумисне зігнорувала попередження, чи то про агентів, які зімітували знешкодження бомби, аби відновити свою підмочену репутацію, чи навіть про виняткову некомпетентність спецслужб — переповідалася та сама історія: історія занепаду держави.

У центрі скандалу опинився гексоген: вибухова речовина, що її знайшли в рязанському підвалі. Дослідники стверджують, що в тодішній Росії дістати його можна було тільки в добре пильнованих установах ФСБ. Та чи свідчило це про оманливий маневр ФСБ — чи радше про те, що спецслужби не вберегли власних складів?[57]

Головні учасники розслідування інциденту померли за підозрілих обставини. Загинули страшною смертю. Кількох членів слідчої комісії явно вбили, хтось загинув у ДТП, один сконав від тропічної хвороби, внаслідок якої його шкіра просто облізла[58]. Однак у всіх можливих версіях до «покривання» правди мали бути причетні спецслужби. Вони ж бо були зацікавлені як зберегти власне обличчя, так і уникнути викриття змови.

Ці питання залишаються без відповіді, але наслідки подій були очевидні. Почалася нова непевна ера, підважена між некомпетентністю та аморальністю, які її й визначали. Внаслідок вибухів житлових будинків виграла одна особа — вибраний Кремлем наступник. Росія вдруге вторглася в Чечню; на камери Путін грав роль мачо-спасителя і зажив неймовірної слави. «Будемо мочити їх у нужниках», — погрожував він «терористам» автентичним блатним жаргоном. На момент, коли він це казав, у грудні 1999 року, його популярність сягнула 79%, а прокремлівська фракція «Единство», нашвидку організована для підтримки Путіна, поступилася у парламентських виборах лише комуністичній партії[59].

На президентських виборах 2000 року Путін увірвався в Кремль на хвилі націоналістичних фобій, на піку подвійного лиха — підмурках нової російської держави. Вибухи, здавалося, змінити геть усе, навіть політичну риторику. Тепер ліберальні телеведучі закликали до «килимових бомбардувань» Чечні, вимагали від армії палити «напалмом»[60]. Така от інверсія того цунамі ліберальної ейфорії, на хвилі якого було короновано Єльцина в 1991 році. Страх тероризму в Росії виявився настільки сильним — набагато масштабнішим за істерію в США після терактів 11 вересня 2001 — що Путін завиграшки встановив контроль над урядом.

Маска спокійної люті, яку носив Путін під час цих кривавих злочинів, підвищила його рейтинг майже до 80%, а Єльцин пішов у відставку 31 грудня 1999 року. Запинаючись, він попросив у Росії пробачення за те, «що багато наших мрій не здійснилося». Тієї ночі Бєрєзовский мав усі підстави відкоркувати імпортне шампанське. Він знайшов людину, яка влаштовувала і ваших, і наших: вірного і разом з тим хороброго, кадебіста та демократа єльцино-собчаківського штибу, войовничого за духом, але з ліберально-економічними поглядами. На безбарвного Путіна просто було проектувати свої сподівання. Згодом виявиться, що саме цим Бєрєзовский і займався...

Путін не так поривав з Єльциним, як увінчував його погляди та помилки. Чи існував тоді бодай шанс уникнути могутнього авторитаризму? Чи людина, яку так палко підтримували російські демократи, прирекла їх до путінізму? Радник із найближчого оточення нинішнього уряду (який побажав залишитися невідомим) тільки зітхає:

Так, думаю, шанс уникнути повернення до повного авторитаризму ще був. Путін успадкував напіввибудовану систему. Усе залежало від нього, він мав визначити її долю — уявіть собі Путіна хорошою, незіпсутою людиною, яка не хоче правити вічно. Вихід усе ще був. Усе залежало від того, ким насправді був Путін.

Відповіді на це питання не знав ніхто, навіть Бєрєзовский. Не вельми її шукали і в ніч проти 31 грудня 1999 року, коли Путін став виконувачем обов’язків президента. Внутрішні кола надто переймалися його телевізійним образом. У першому ж популістському ТВ-сюжеті Путін помчав до Чечні, на передову, щоб відсвяткувати прихід нового тисячоліття разом із військами. Дорогою він пив шампанське з пляшки. Цей сюжет ретельно ставили політтехнологи, проводячи протягом декількох тижнів репетиції: Путін підіймає пластиковий стаканчик горілки з солдатами, демонструючи цим свою безстрашність, те, що він людина з народу, але потім натякне, що, мовляв, вони не доп’ють, доки не завершать розпочате. Нехай усі бачать, що він не Єльцин, не пияк, що він, кінець-кінцем, не стерпить поразки. Усе це глибоко запало в голови вразливої і наляканої нації, котра відчайдушно благала про порятунок.

Наскільки далекою від правди була спроба політтехнологів зобразити обраного Єльциним спадкоємця як «розрив із минулим», настільки ж чужими здавалися народні настрої телевізійному хизуванню Путіна. У душі росіяни мали більше спільного із героями видатного та усамітненого письменника Віктора Пєлєвіна, ніж з новим президентом. Пєлєвін — це письменнику пошуку метафори, метафори Росії. У його ранніх творах СРСР постає або замкненим потягом, що мчить у нікуди[61], або ракетою, екіпаж якої мусить вручну відділяти усі модулі ракети і згоріти потім при входженні в атмосферу, якщо взагалі хоче дістатися Місяця та йти в ногу з американцями, які, на їхнє ж щастя, автоматизували весь цей процес[62]. У 1999 році для нестабільної та зневіреної країни, що змінювала форму, Пєлєвін обрав метафору «Життя комах»[63]. На краєчку російського лісу тендітні, паразитичні маленькі істоти, чиї крильця так легко вирвати, намагаються вести бізнес з американською комахою. Гордовита Радянська Росія, що страшила Захід, обернулася пораненою та жалюгідною мухою.




Розділ 2

ВІДЕОКРАТІЯ


29 грудня 1999 року, коли Путін от-от мав очолити країну, його команда оприлюднила маніфест, в якому окреслила бачення майбутнього Росії новим президентом. Насичена стаття повідала народу, що путінізм — це проект. Згідно з ним, «Росія була і залишатиметься великою державою»[64]. «Це обумовлено невід’ємними характеристиками її геополітичного, економічного, культурного існування. Вони визначали умонастрої росіян і політику держави впродовж усієї історії Росії. Не можуть не визначати їх і тепер»[65]. Але в останньому абзаці йдеться про загрозу зникнення цієї Росії як держави. «Росія переживає один із найтяжчих періодів своєї багатовікової історії. Мабуть, уперше за останні 200–300 років вона стоїть перед реальною небезпекою опинитися в другому, а то і в третьому ешелоні держав світу. У нас залишилося небагато часу для подолання цієї небезпеки. Щоб цього не сталося, необхідне величезне напруження всіх інтелектуальних, фізичних і моральних сил нації»[66].

Путін успадкував не лише Кремль і кризу. Він успадкував команду Єльцина, його ж порядок денний та війну в Чечні. Перше президентство Путіна, між 2000 і 2004 роками, не так належало йому, як зумовлювалося спадщиною Єльцина. На Путіна, схоже, чекала сізіфова праця — але з усім тим Єльцин лишив по собі суттєвий бонус. Путіну пощастило прийти до влади разом із початком економічного буму. Коли його призначили прем’єром, економічний приріст сягнув 10% завдяки 75%-му падінню валютного курсу після дефолту. Російський експорт знову став конкурентоспроможним, а державу вже не обтяжували непомірні борги. Країна піднялася з глибокого дна. Цей спадок і визначив специфіку «раннього путінізму». Тож від призначення прем’єром і до 2003 року політичні маневри Путіна не завжди залежали від його особистого вибору.

Для російської громадськості втіленням того періоду став Міхаїл Касьянов, згасла політична зірка. Звільнений з посади в 2004 році, а нині взагалі відсторонений від влади, перший прем’єр Путіна так і не позбувся звичок міністра. Або ж — як натякає обрамлена антикварна мала імперії над його столом — він має амбіції знову ним стати. Сьогодні на вході до офісу Касьянова висить підсвічене фото на всю стіну, де він на опозиційному мітингу стоїть за банером «Росія без Путіна!». Його шанобливі й мовчазні працівники створили в офісі — чи то «штаб-квартирі партії», як вони його називають, — пишну атмосферу уряду в вигнанні. Він любить називати себе «провідником опозиції», та мені не трапилося жодної людини, яка б «слідувала» за ним.

Касьянов не сподівався піднятися так високо і не очікував так раптово впасти. За десять років до того, як усістися в міністерське крісло, він працював у системі Держплану РРФСР[67]. Касьянов, як і чимало інших, був до кінця упевнений, що Радянський Союз настільки ж непохитний, як і США. «Разом з більшістю я вважав, що Радянський Союз непорушний, що ніхто і ніколи не зможе його розвалити. Як зразковий бюрократ на високій посаді, я думав, що Держплан і тіло Леніна житимуть вічно. Аж раптом все розвалилося за три дні!»[68] — пригадує він.

Тоді Касьянов зробив дві речі, характерні для його покоління вищих посадовців. Спершу він замінив одну доксу іншою — категорична віра у центральне планування поступилася класичним неоліберальним поглядам. Потому Касьянов спробував обміняти своє місце в радянській номенклатурі на найбільш політично (тоді казали, економічно) вигідну позицію в новій Росії Єльцина. На відміну від переважної більшості, йому це вдалося. Він був ґречним, володів необхідним для придворного шармом. Касьянов припав хворобливому вождю до душі. Єльцин любив «золоту молодь» на кшталт Касьянова, у якій бачив лише крихту «радянської ментальності».

Це допомогло Касьянову швидко піти вгору: він став заступником міністра фінансів у 1995 році, відповідав за зовнішній борг Росії і кредити МВФ. В уряді Єльцина — із боргом, що сягнув 140% ВВП у 1998 році, — було небагато настільки ж впливових посад. Касьянов завідував допомогою від МВФ, яка тримала державу на плаву. «Проголошення дефолту було убивчою новиною. Я був шокований. Я відчайдушно боровся проти цього». Як і решта молодих урядовців, він стверджує, що анічогісінько не знав, бо рішення прийняла «крихітна група людей, ні з ким не радячись». Однак це не зашкодило кар’єрі Касьянова. Того ж місяця, коли президент призначив Путіна своїм прем’єр-міністром, Міхаїл Касьянов став останнім міністром фінансів Єльцина. Коли Касьянов рік по тому отримав від Путіна пропозицію очолити уряд, він, очевидно, виглядав як кандидат-продовжувач єльцинської політики. Обравши його, Путін сигналізував, що «молодий реформатор» Єльцина здійснюватиме щоденне управління урядом. Касьянов практично вільно володів англійською та мав майже десятилітній досвід тісної співпраці з МВФ, тож був заспокійливою кандидатурою для іноземних кредиторів. Інакше його сприймали у самій Росії. Касьянов зажив собі двоякої репутації у Кремлі — людини компетентної та водночас корупціонера.

Касьянову дали чіпке прізвисько — «Міша-Два-Відсотки». У Росії він так і не спромігся позбутися слави відкатника та неплатника податків. Прізвисько дали, коли Касьянов домовлявся з МВФ про надання Росії кредитів. Подейкували, що позичені гроші переказувалося до потрібних банків, «хабарних фондів» або просто зникали[69]. Ті гроші були конче потрібні, щоб виплачувати зарплату — кількамісячна заборгованість ввергала цілі промислові мономістечка в кризу безгрошів’я — та вберегти комунальне господарство від цілковитого занепаду. Чиновник Касьянов, імовірно, знав, куди поділася сила-силенна грошей. Звинувачення його в корупції — так ніколи і не доведені — згадувалися в доповіді для американського Конгресу як «правдоподібні»[70]. Касьянов відкидає усі докори, списуючи їх на «чорний піар». Однак коли Путін призначив Касьянова головою антикорупційного бюро, Грігорій Явлінскій, лідер ліберальної партії «Яблуко», що виступала проти Чеченської війни, ремствував, що це як «довірити вампіру банк крові»[71].

Путін обирав кандидатуру власноруч. Ці двоє миттєво домовилися, як ділитимуть владу. Касьянов пам’ятає той вирішальний дзвінок:

Він запитав, чи хочу я стати його прем’єр-міністром. Я сказав «так» і виклав свої умови. Перерахував нагальні для розвитку країни економічні реформи. «Згоден, — відповів Путін, — тільки не лізьте в мій город». Так ми на словах домовилися про поділ влади. Я керуватиму державними фінансами та впроваджуватиму економічні реформи, а він тим часом зосередиться на Чечні, питаннях національної безпеки, зовнішньої політики та контролю за діяльністю певних угрупувань всередині країни.

Касьянов також попросив Путіна не повторювати приклад Єльцина та не відправляти уряд у відставку без вагомих на те причин та публічних роз’яснень. Той погодився.

Путін потребував професіонала, який би взяв управління економічною діяльністю уряду в свої руки. Він не лише не орієнтувався в цих матеріях, а й мусив зосередитися на Чечні протягом перших місяців свого правління. Поразка у війні одразу перетворила б його на невдаху. Воєнне планування та подальше вторгнення на бунтівну територію стали нагальними пріоритетами уряду. Упродовж перших шести місяців президентства Путін кинув на війну на Північному Кавказі всі сили. Тут або пан, або пропав. Касьянов стверджує: попервах Путін зосередився головно на Чечні, що дало Касьянову та його міністрам можливість працювати над програмою реформ. Стихія раннього Путіна — війна. Уся його увага була прикута до танкових колон і наземних військ, що наступали на Грозний. Ці події значною мірою вплинули на його світогляд. Вибухи житлових будинків та Чеченська війна сформували Путіна — так само, як теракт 11 вересня та війни в Іраку й Афганістані сформували Джорджа Буша-молодшого. Саме це мало найбільше значення для Путіна у його перший рік при владі. «Моя місія, — заявив він, — історична місія — звучить пишномовно, але це правда — полягає у розв’язанні ситуації на Північному Кавказі»[72].

Путін заходився воювати до останнього, впевнений, що без нього Росія опиниться на порозі війни за югославським сценарієм. У перші місяці правління Путіна російська армія обложила Грозний. У підсумку, ООН доповідала про «найбільш зруйноване місто на землі»[73]. Путіну постійно надавали оперативні зведення з фронту на всіх етапах операції. Війна нависла над його розумом і над його урядом. Андрєй Ілларіонов, колишній економічний радник президента, згадує: коли Путіну під час щоденної наради повідомили, що армія взяла один із останніх чеченських форпостів, він вигукнув: «Ми розкатали Шатой!»[74]

Касьянов пригадує: «Зрозумійте, ми справді вірили, сподівалися, що Путін, прийшовши до влади після вибухів житлових будинків, зможе зупинити терористів, які вбивали людей прямо на вулицях. Саме тому ми толерували заходи, які сьогодні здаються надмірними та жорсткими». У результаті перші політичні кроки подавали країні під соусом «надзвичайного стану». Але ж терпимість до «тимчасових» заходів із наведення ладу в державі, що стають зрештою постійними, є класичним механізмом виникнення авторитарних режимів.

Війна накинула на ЗМІ перші пута. Нові правила спершу випробували на російських військових кореспондентах. Їхні натуралістичні, сміливі і при цьому сенсаційні репортажі налаштували громадськість проти першої Чеченської війни. Путін не міг такого допустити. Журналістів і редакторів спершу просили, а потім змушували ставати «патріотичними». А потім почали застерігати. Ось як це озвучив кремлівський речник у ліберальній газеті «Коммерсант»: «Коли мобілізуються зусилля всієї нації задля розв’язання певної задачі — це накладає зобов’язання на всіх, у тому числі на ЗМІ»[75].

Невдовзі було організовано показовий судовий процес над запальним прочеченським репортером Андрєєм Бабіцкім. Виправдовуючи злодіяння повстанців, той страшенно розлютив владу. Бабіцкий, уродженець Москви та громадянин Росії, працював над репортажем про облогу Грозного і був затриманий там російськими солдатами; його взяли під варту, а потім віддали чеченцям, як ворожого комбатанта, в обмін на полонених російських солдатів. Новий президент лиш знизав плечима: «От ви кажете, що він російський громадянин. Тоді дотримуйся законів своєї країни, якщо хочеш, щоб тебе захищали її закони»[76].

За словами Путіна, на цій війні йшлося не тільки про Чечню, а про всю Росію, про кінець епохи: «По суті, що таке сьогоднішня ситуація на Північному Кавказі та в Чечні? Це продовження розпаду СРСР»[77]. Цього разу армія досягла мети. Російські війська увійшли до Грозного в лютому 2000 року. На травень Москва відновила свою владу в Чечні. До наступної зими Росія захопила останні населені пункти, контрольовані чеченськими бойовиками. Ті відступили в гори, щоб розпочати тривалу партизанську війну. Та вже на час сфальсифікованого «референдуму» 2003 року, після якого владу в Грозному здобув московський ставленик Ахмад Кадиров, здавалося, що Путін досяг успіху там, де Єльцин дав маху. Він зупинив розпад Росії.



Путінський консенсус


Перші місяці при владі Путін з Касьяновим воювали за легітимність на двох фронтах: один із них — битва за Чечню, інший — намагання втілити економічні реформи, загнані в глухий кут наприкінці 1990-х. Швидкі перемоги першого «тандему» Путіна на обох фронтах забезпечили новому режиму визнання серед еліт. Путіна уже не сприймали як «людину нізвідки». Він багато досяг. Касьянов пригадує:

Консенсус ґрунтувався на двох підмурках: порядок і реформи. Ми відчували, що Путін досить сильний, що він саме та людина, яка знайде вихід і наведе лад у країні. Іншою умовою була реалізація заблокованих реформ. Путін дійсно уособлював тодішні сподівання на порядок і реформи.

Сам Касьянов непокоївся з приводу політики Путіна, та не настільки, щоб піти. У нашій розмові він не каже, чому залишився в уряді, але визнає, що утиски медіа його справді тривожили. «У деяких випадках я міг би зробити більше»,-зізнається Касьянов. Можливо, він просто не зауважив перших ознак прийдешніх змін. Касьянов каже, що уперше почувся ніяково на бенкеті в штаб-квартирі ФСБ, сумнозвісній Луб’янці, в 1999 році. З «великим ентузіазмом» Путін запропонував тост та урочисто виголосив: «Шановні товариші, група таємних агентів ФСБ виконала першу частину завдання із проникнення у владу»[78].

Зала вибухнула оплесками. «Там, на бенкеті, я сприйняв це як не дуже вдалий жарт у традиційному для аудиторії стилі. Але пізніше того ж дня у мене промайнула думка: “А що, як у словах президента закладено глибший смисл?”»[79]

Недивно, що Касьянов не пішов тоді у відставку і не виступив проти авторитарних тенденцій. Він відчував, що отримав владу, якої просив. Касьянов стверджує, що Путін дотримувався їхньої попередньої угоди: президент опікувався високою політикою, питаннями безпеки та зовнішньої діяльності, а Касьянов зосередився на економічних реформах — до другої половини 2003 року. «У 90% випадків Путін не втручався в мої справи. Решта 10% припадали на газову галузь. Він наполегливо виступав проти реформи газової галузі та «Газпрому». То була його основна вимога». Травмований дефолтом Касьянов відчував, що економічна ситуація була такою ж критичною, як і становище на Кавказі:

Скарбниця була порожня, ціна на нафту ледве досягла позначки в двадцять доларів за барель. Зберігався високий рівень відтоку приватного капіталу. Чимало експертів вважали, що в умовах відсутності доступу до зовнішніх джерел фінансування нова девальвація рубля неминуча. Усі ці поточні проблеми слід було терміново вирішувати. А головне — стало очевидним, що суспільно-економічний державний механізм безнадійно застарів і потребував оновлення[80].

На прохання Путіна Касьянов мав просувати реформи у тісній співпраці з Алєксандром Волошиним, головою тодішньої президентської адміністрації, який займав цю посаду і при Єльцині. Очолити ж експертну групу реформаторів мав Герман Грєф, новопризначений міністр економічного розвитку, якого Путін знав ще по Санкт-Петербургу. Грєф — голова Центру стратегічного розвитку, «мозкового центру», створеного спеціально до виборів 2000 року — підготував 200-сторінковий звіт — програму нагальних реформ. То був амбітний, хоча подекуди туманний план. Разом з економістом Алєксєєм Кудріним, з яким Путін працював у мерії Собчака, ці люди сформували в уряді ядро групи реформаторів. «Путіну варто віддати належне, — стверджує Касьянов. — Я міг зв’язатися з ним будь-коли. Якщо мені треба було щось уточнити чи про щось йому повідомити, з цим не виникало проблем; ми могли все обговорити на особистій зустрічі або ж телефоном».

Після похміллів і зникнень Єльцина трудова етика Путіна дуже тішила бюрократів. До того ж два вектори урядової політики спрямовувалися на різні верстви суспільства — кампанія з наведення ладу на Кавказі заспокоїла перелякану країну. «Жорсткі заходи» Путіна завоювали прихильність робочого люду, що жадав приборкання «хаосу», тоді як президентські реформи здобули підтримку великого бізнесу та крихітного середнього класу. Росіяни, які розпочали власний великий чи малий бізнес (від крамарів до олігархів), боролися за виживання в напівреформованому бізнес-середовищі. Запроваджені путінським урядом реформи мали відчутні наслідки, а деякі принесли дивіденди чи не одразу.

Перший термін правління Путін продемонстрував вражаючі статистичні результати. «Понад усе, ми хотіли впроваджувати ті реформи, яких не могли просувати за Єльцина», — пояснює Міхаїл Касьянов. І це здебільшого вдалося. Так званий максимальний соціальний податок було знижено з 36% до 26% у 2001 році. Наступного року податок на прибуток підприємств знизили з 35% до 24%. Особливо уряд тішився тим, що замінив високу ставку прогресивного оподаткування, що складала 35%, на пропорційний податок у 13%. Оскільки таку суму податків росіяни справді могли сплатити, це дозволило урядові збільшити доходи та покращити стан економіки. Після довгих зволікань нарешті прийняли новий земельний кодекс Російської Федерації. У 2004 році було створено стабілізаційний фонд та знижено ставку ПДВ з 20% до 18%. Гой час минав під гаслом сприятливих для бізнесу ініціатив. Уперше за багато десятиліть сільське господарство пішло вгору, країна знову стала чистим експортером зерна.

Путін завоював довіру істеблішменту як тямуща у своїй справі людина. Це збіглося з позитивними економічними наслідками дефолту. Девальвація рубля зробила експорт дешевшим і більш конкурентоспроможним. Нарешті почалося відродження та зростання: найгірше вже було позаду. Уряд уже не мусив витрачати до чверті бюджету на погашення боргу. «Зараз більшість вважає, що вплив дефолту був благотворним», — визнає Міхаїл Касьянов. Збалансований бюджет став найяскравішим доказом відновленої платоспроможності. Ступінь відновлення економічної упевненості вимірювався високими темпами зростання ВВП: більш ніж на 7% щорічно, аж до 2008 року. Як наслідок, знизився рівень інфляції та зросли обсяги зовнішніх і внутрішніх інвестицій. У цілому це дозволило уряду повернутися до фінансування соціальних виплат — заробітна плата, пенсії та державні субсидії тепер виплачувалися вчасно. Зарплати уже не затримували на кілька місяців поспіль. Це стало найважливішим підмурком путінської легітимності.

Проте поряд із розвитком ліберальної економіки відбувалося встановлення контролю над телебаченням. Касьянов стверджує, що не передбачав цього. Під час бесіди з ним я запитував себе, наскільки вагомою насправді була його частка історичної провини. Зовсім не дурний Касьянов був прем’єр-міністром з 2000 по 2004 рік, саме у період становлення авторитарної держави. Він фактично нічого не робив, щоб зупинити цей процес, надаючи пріоритет порядку та реформам, владі та зростанню над правами росіян. Ні, подумав я, було б неправильно виділяти саме Касьянова. Його помилки характерні для всієї тогочасної російської еліти. І багатії, і бідняки вважали тоді, що Путін обстоює їхні інтереси. Встановився крихкий консенсус. Утім, було незрозуміло, до чого він може призвести.



Розбій і відеократія


Телебачення згубило попередників Путіна. Радянські вечірні новини демонстрували глядачам старечу дегенерацію Брєжнєва. Створивши Горбачову імідж харизматичного спасителя, телебачення згодом виставило його політичним невдахою, нездатним конкурувати з гучним і тоді ще тверезим Єльциним. Воно занапастило репутацію і цього «великого демократа», показавши сотні відеозаписів, де той ледве тримається на ногах і говорить, як сільський п’яничка. Сила телебачення перетворила Єльцина на «п’яного Брєжнєва» епохи збанкрутілої демократії. Ось чому вже через кілька тижнів по інавгурації Путін взявся розбудовувати «відеократію» — автократичну владу над мовленням для значущої для нього аудиторії.

Олігархи-телемагнати усвідомлювали свою впливовість — достатню, щоб шантажувати державу. Ідеться, у першу чергу, про Владіміра Гусінского, нереалізованого театрального режисера та емоційного власника НТВ — каналу, який мав понад 100 млн. глядачів і транслювався майже по всій Росії. НТВ мав змогу вирішувати долю виборчих кампаній, а його «експерти» та «коментатори» — сторожові пси інтересів господаря — змушували політиків іти на поступки. Безсторонніми журналістами вони не були. Гусінскій думав, що те саме можна витворяти з Путіним, зацькувавши його найближче оточення: «Я його знищу»[81]. Він навідався пообідати до офісу небагатослівного нового прем’єр-міністра у жовтні 1999 року. Гусінскій лютував, бо уряд щойно надав телеканалу Бєрєзовского ОРТ 100 млн. доларів фінансової підтримки, щоб допомогти пережити кризу на ринку телевізійної реклами. Гусінскій вважав себе досить впливовим, щоб отримати те саме. За обідом, як стверджують представники Кремля та соратники Гусінского, той заявив: «Наскільки я розумію, шансів стати президентом у вас небагато, але якщо ми працюватимемо разом і ви робитиме те, що вам кажуть, ми спробуємо здобути для вас перемогу. Нам потрібен кредит на 100 млн. доларів»[82].

Гусінскій заперечує цю версію подій, але зізнається, що вже наступної зустрічі попросив у Путіна «фінансування» на рівні ОРТ[83]. Очевидно, Гусінскій вимагав щось на зразок хабаря в обмін на підтримку розгубленого наступника, адже саме так він ладнав із Єльциним. Неприглядний господар Кремля так відчайдушно хотів залучити на свій бік «медіа-магнатів» та виграти вибори 1996 року, що фінансував їхні імперії. Ішлося про величезні суми, як для збанкрутілої країни. Один лише Гусінскій отримав понад 1,5 млрд. доларів державної підтримки протягом кількох років[84]. «Газпром» почав скуповувати акції його компанії «Медиа-Мост» у останні місяці перед виборами 1996 року[85]. Відтоді державна компанія надала Гусінскому низку економічно невиправданих кредитів на суму більш ніж 1 млрд. доларів. Врешті-решт держава заволоділа 30% компанії «Медиа-Мост». Здавалося, що державний газовий гігант інвестував заради підтримки режиму в що завгодно, окрім власних трубопроводів та сховищ. «Газпром» тоді виконував функції величезного «хабарного фонду», а не видобувної компанії. Він годував олігархів замість того, щоб рятувати занепалі шахтарські містечка на півночі країни. Коли Путін уперше опинився в кріслі Єльцина, Кремль жив у страху перед двома великими «медіа-магнатами»: Владіміром Гусінским, власником НТВ, і Борісом Бєрєзовским з ОРТ. Обидва мали Путіна за провінційного чиновника, яким легко попиратимуть. Архетипові олігархи — обидва надзвичайно розумні, обидва євреї, обидва виключені зі «слов’янського» клубу — святая святих КДБ, найкращих радянських науково-дослідних інститутів та вищих партійних ешелонів. Доки Путін готувався до омріяної роботи офіцера іноземної розвідки, вони зогнивали від безвиході напередодні перебудови. Гусінскій нелегально таксував, а зневірений математик Бєрєзовскій навіть не мав власної автівки.

Та все перевернулося. Обидва скористалися з фінансового потенціалу посткомунізму, поки приголомшений Путін спостерігав у Дрездені крах радянської влади. До того часу, коли Єльцин почав розглядати Путіна як наступника, радянські політичні порядки уже встигли змінитися. Колишні маргінали тепер володіли телевізійними каналами, за допомогою яких могли як підтримати, так і занапастити політику уряду, маніпулюючи мільйонами своїх глядачів у такому масштабі, що думали, ніби можуть дерти носа в державних установах та вимагати по 100 млн. доларів. Путін побоювався цих телеканалів. Маючи величезну аудиторію, вони могли розхитати крихкий режим, якщо той зіпсує з ними відносини. Привівши Путіна до влади, Бєрєзовскій почувався достатньо впевнено, аби публічно вихвалятися, що маніпулює Кремлем. «Прийнятно, — заявив він, — ба навіть необхідно безпосередньо втручатися в політичний процес заради захисту демократії»[86]. Але вже за кілька тижнів після інавгурації новий президент озвучив протилежну позицію. Заява збентежила Москву. «Людей, що сприяють зрощенню влади з капіталом, таких олігархів не буде як класу»[87]. Звучало це якось дуже по-сталінськи. Така собі обіцянка «ліквідувати олігархів як клас»[88]. Здивувалося і пошарпане місто, де олігархи, які все ще ходили у таких же костюмах, що й бандити, очікували, що спадкоємець Єльцина захистить Бєрєзовского та інших багатіїв від тих, кого вони зображали невиправними комуністами чи кадебістами-реваншистами. «Хоробрість» Путіна захопила Бєрєзовского. Він не зрозумів, що той був іще й безжальним. Поза телеекраном Путін поводився інакше. Він усвідомлював межі своєї влади над олігархами. Вони профінансували його кампанію і сподівалися впливати на нього, як і на Єльцина перед тим. Разом з тим звичайні люди фактично вважали їх злодіями. У службі безпеки, яка виховала нового президента, вважали, що віддавати за безцінь купці бізнесменів контроль над природними ресурсами країни злочинно і навіть абсурдно. Як би Путін не ставився до олігархів, у липні 2000 року він запропонував їм компроміс. Зібравши в Кремлі двадцять одного олігарха, президент запропонував просту угоду: вони збережуть свій бізнес, якщо лишатимуться поза політикою. Двох магнатів — Бєрєзовского та Гусінского — не запросили.

Подальша доля цих незапрошених багатіїв стала яскравим прикладом того, як дорого може обійтися відмова від пропозиції Путіна. Той уже взявся за Гусінского. Він зневажав його. Гусінскій відмовився підтримати Путіна на виборах, а його телеканал присвятив прокремлівській фракції «Единство» тільки 5% ефіру, та й то переважно у негативному контексті, під час Думських виборів 1999 року[89]. Окрім того, за два дні до президентських виборів канал Гусінского показав документальний фільм, в якому натякали на причетність ФСБ до вибухів житлових будинків[90]. А ще він попросив більше грошей.

Путін хотів пояснити найдоступнішою мовою фінансів, що держава надалі не субсидуватиме олігархів. Тож він попросив компанію Гусінского відати «Газпрому» позику 1996 року, тобто, по суті, повернути хабар Єльцина. Олігарх спершу не збагнув, що відбувається. Його заарештували, кинули у переповнену людьми та блохами Бутирську в’язницю і під тиском змусили передати акції НТВ «Газпрому»[91]. То був початок правової атаки з метою захопити канал через його боргові зобов’язання перед державою. У червні 2000 року, через п’ять неповних тижнів після інавгурації Путіна, Гусінскій утік з країни — і олігархи, вже наступного місяця запрошені до Путіна, щоб дізнатися умови його «угоди», зважили на цей факт. Здавалося, усі, окрім Бєрєзовского, збагнули, що помилялися. Путін не обстоював інтереси жодного класу. Однак у Бєрєзовского з’являлися все більш фантастичні ідеї. Він міркував про Росію — конфедерацію незалежних держав[92]. Бєрєзовскій розпочав боротьбу з Путіним, критикуючи його політику та готуючись кинути ОРТ у бій проти президента. Так само олігарх діяв за Єльцина: надавав підтримку, а потім розвертався в протилежний бік і розхитував його позицію. Колишній президент навіть шкодував колись, що не може відправити Бєрєзовского у закордонне відрядження — «назавжди»[93]. Проте Бєрєзовскій недооцінив Путіна. Олігарх догрався, коли його телеканал допік Путіну, виставивши нового лідера кепським оратором. Усього через рік після інавгурації, у серпні 2000 року, Путін спотикнувся вперше. Ця помилка ледь не стала для нього останньою. «Курск» — гордість російського флоту, один із найсучасніших підводних човнів країни, який лише рік тому вистежував Шостий флот США під час бомбардувань Косово — вибухнув ізсередини та пішов на дно Баренцового моря. Моряки кликали на допомогу, але не отримали її й задихнулися. Неможливість зарадити катастрофі приголомшила країну — підводний човен всього лише проводив навчання. Росію охопила масова скорбота, не менша від туги Великобританії за загиблою в автокатастрофі принцесою Діаною. Але коли човен тонув, Путін перебував у відпустці; він об’явився тільки через п’ять днів. Уявіть, що Тоні Блер протягом тижня по смерті Діани відмовляється повертатися до Лондона. ОРТ Бєрєзовского висвітлювало ситуацію вкрай негативно. Запанікувавши, головні піарники Кремля переконали Путіна діяти. Він прилетів на місце катастрофи, але, без підібраної заздалегідь масовки, просто не зміг дати собі раду зі справжніми родинами загиблих. Убраний у жалобу, але схожий при цьому на верткого бандюгу в джемпері, Путін здавався напруженим і виявився кепським оратором. Зробивши великі очі, він озвучив найжалюгідніше з усіх можливих виправдань: «Трагедії у морі бували й раніше, коли нам здавалося, що ми живемо в успішній країні. Трагедії були завжди. Річ у тім, що важко було собі уявити, і мені зокрема... ви ж знаєте, що у нас країна в скрутному становищі і що у нас збройні сили в скрутному становищі, але що настільки скрутному, я теж собі не уявляв»[94].

Камери ОРТ зняли все це. Канал звинуватив Путіна у смерті ста вісімнадцяти моряків, закидаючи, що він дозволив їм померти, не прийнявши запропоновану допомогу з-за кордону. Демонстрація сили каналом Бєрєзовского стала справжнім медійним лихом для Путіна. Останній мав упевнитися, що жоден телеканал уже ніколи йому не зашкодить. Після такого приниження Путін вирішив піти на конфлікт зі своїм колишнім покровителем, уїдливо заявивши в жовтні 2000 року: «За необхідності ми знищимо ці інструменти шантажу». Так і сталося. Саме тоді Лєонід Парфьонов, обличчя російського телебачення, один із найвідоміших журналістів країни, усвідомив, що кожен телевізор країни от-от перетвориться на рупор Кремля:

Десь поміж «Курском» і справою НТВ я раптом зрозумів, що ми котимося в бік авторитарного режиму, підмурком якого є контроль над телебаченням. Ті події довели, що можна критикувати погану та недієздатну владу. Однак не можна було надалі казати, що влада може помилятися.

Бєрєзовскій востаннє зустрівся з Путіним у кабінеті голови президентської адміністрації Алєксандра Волошина. Путін звинуватив олігарха: начебто ролі дружин та подруг моряків зіграли на камери телеканалу повії. І сказав Бєрєзовскому: «Я хочу керувати ОРТ. Я керуватиму ОРТ особисто».

Щойно Путін вийшов, пригадує олігарх, він повернуся до бородатого та лисого Волошина й мовив: «Ну що, Саша, привели ми на свою голову чорних полковників?» Бєрєзовскій стверджує, що Волошин відмахнувся від порівняння колишнього полковника КДБ Путіна з південноамериканськими та грецьким режимами полковників, які захопили владу під час «холодної війни». Однак саме подібні до Волошина люди колись жадали приходу «російського Піночета». Правдива ця історична аналогія чи ні, Путін не хотів бути вразливим надалі. Крок за кроком нейтралізувавши Гусінского і Бєрєзовского, він змусив обидвох телемагнатів тікати з країни. Вкрай несподіване захоплення влади — запорука успіху Путіна. Ніхто не був готовий до такого. «Ти був одним із тих, хто просив мене стати президентом. На що ж ти скаржишся?» — то було останнє, що Путін сказав тоді Бєрєзовскому в Кремлі.

Такого від підполковника не очікував ніхто. Наступним епізодом недружнього поглинання ЗМІ було завершення історії з НТВ. У вересні 2000 року «Газпром» подав до суду на «Медиа-Мост» за неповернення «хабаря» 1996 року. Після тривалих судових маневрів уже до квітня 2001 року телеканал олігарха у вигнанні перейшов під повний контроль «Газпрому» через непогашені борги. До офісу каналу в Останкіно, московській телевежі, вищій за Емпайр-Стейт-Білдінг у Нью-Йорку, вдерлися силою. І тоді нова «редакція» здихалася всіх популярних критиків уряду. Легкість, з якою Путін захопив усі основні телеканали, свідчила про слабкість суспільства, журналістики та олігархів. На тлі економічної кризи 1990-х, що роз’їдала громадянське суспільство, сформоване у часи перебудови, було створено лише кілька потужних неурядових громадських організацій та громадських рухів. Московська журналістика була незгуртованою спільнотою, а розпорошеним, фрагментованим півсвітом найнятих оглядачів, істеричних телеведучих і проплачених агітаторів. Громадськість зневажала олігархів на кшталт Бєрєзовского настільки, що навіть коли ті почали говорити їй правду про наближення авторитаризму, вона не повірила. Не існувало ядра, навколо якого міг би сформуватися опір. У листопаді 2000 року Бєрєзовскій втік спершу до Франції, а потім до Великобританії. Саме там він дізнався, що людина, для якої він стільки зробив, видала міжнародний ордер на його арешт. «Коли я вперше почув цю новину, я подумав: наскільки Путін ниций, якщо так поводиться? Я думав, він вищий за важелі тиску та гноблення, не такий слабкий. Що він може використовувати силу переконання, пояснення, а не примусу». Одначе те, що він замовчав, і пафос того, що таки сказав, вказували: Бєрєзовскій почувався ошуканим. Людина, яку Бєрєзовскій вважав охоронцем «сім’ї», пограбувала його та позбавила майбутнього у російській політиці. Путін утвердив свою незалежність украй сміливим чином. Він зжер свого покровителя. Проти Бєрєзовского відкрили кримінальну справу, і він мусив продати свій пакет акцій ОРТ Роману Абрамовічу, який миттєво передав його державі. Загарбавши ОРТ та НТВ, Путін досяг саме того, чого так прагнув — він став Бєрєзовским. Розпочався масштабний перерозподіл активів. На 2008 рік майже 90% ЗМІ, так чи інакше, контролювалися Путіним[95]. Загарбання активів Путін охрестив «війною з олігархами». Після вигнання двох олігархів Кремль легко взяв усі федеральні телеканали під контроль. Новини або сатиричні репортажі, які могли зашкодити режиму, зникли з телеекранів. Ішлося, втім, не лише про закриття шоу маріонеток, де висміювали Путіна, — в Росії встановлювався модернізований авторитарний режим.

Путін створив «відеократію» — устрій, за якого гегемонія у національному телевізійному мовленні є основою політичного панування; стиль управління, який не покладається на крупні політичні партії та не вдається до арештів за антирежимні анекдоти та розповсюдження листівок. Росія не була в цьому самотньою: нові технології викликали зміни у системі влади по всій Європі. Сільвіо Берлусконі заправляв у Римі, контролюючи найпотужніший медіа-холдинг Італії; у Лондоні Тоні Блер тримався при владі майже такою ж мірою завдяки впливу на ЗМІ, як і контролю над Палатою громад. Путін, подібно до Блера та Берлусконі, збагнув, яку владу дає можливість цілодобово контролювати новини. Різниця в тому, що за його режиму телевізійним редакторам дзвонитимуть «згори», визначаючи порядок денний; спецслужби викликатимуть журналістів, сповіщаючи, що ті зайшли надто далеко; і журналістів час від часу вбиватимуть.

На початку 2000-х нові люди в Кремлі мали всі підстави почуватися задоволеними. На радість їм народ, здається, погоджувався із політикою влади: 50% опитаного населення визнали, що телеканали олігархів-вигнаців переслідували Путіна, обстоюючи фінансові інтереси своїх власників[96]. Без зайвої метушні та незграбної радянської цензури влада пустила свій меседж в теле-ефір. Її позиція здавалася продуманою і майже недосяжною для критики. У березні 2000 року більш ніж 83% росіян стежили за передвиборчою кампанією по телебаченню, і тільки 19% з них отримували інформацію з національної преси[97]. У ситуації, коли доступ до супутникового телебачення або інтернету мали менш ніж 2% росіян, Кремль, здавалося, досяг неможливого: запровадив цензуру для мас і забезпечив медійну свободу для інтелігенції. А це означало, що масові арешти були Путіну ні до чого[98]. Він ніколи не кидав за ґрати стількох журналістів, як його сучасник Таїп Ердоган у Туреччині. Адже технології не стоять на місці.



Культ особи


Кремль монополізував ефір і за допомогою медіа-популізму створив образ телевізійного царя. Путіним не «народжуються», а «стають». Лєонід Парфьонов, старійшина російської журналістики, зауважує:

Путін справді продукт колективної творчості провідного спеціаліста зі зв’язків із громадськістю Глєба Павловского, заступника голови президентської адміністрації Владіслава Суркова, прес-служби, редакторів національного телебачення, що ізолювали його від світу. А найяскравіший образ цього Путіна — коли той перед телекамерами журить міністрів та закликає вжити заходів — це ж цілковита постановка.

Не завжди все було так гладко. У перших телевізійних виступах разом і Єльциним Путін здавався бридкою сірою мишею. Через брак харизми та «сірість» піарники та «політтехнологи» мусили добряче погарувати, аби створити з нього образ хвацького героя. Після кількох проколів вони досягли шаленого успіху. Парфьонов гадає, що одним із таємних інгредієнтів цього досягнення стали нескінченні перетворення Путіна:

Успіх Путіна в тому, що він ніколи не повторював помилки Брежнєва, який старішав перед камерами — незмінний телевізійний образ, що ілюстрував занепад держави. Путін розумів, що має існувати кілька Путіних: Путін пірнає в море та рятує амфори; Путін за кермом жовтого авто їде через Сибір; Путін ганяє на гоночному боліді. Усе, аби не бути Брєжнєвим, не бути Єльциним. Аби не дати образу закостеніти.

Сумнозвісний спеціаліст Кремля зі зв’язків із громадськістю Глєб Павловскій згадував: «Путін нас, звісно, розпестив. Точніше, ми скористалися Путіним, щоби розпеститися. Простір його президентства так швидко заповнився газом харизми, що відповіддю на будь-яке питання стало — любіть Путіна[99]». Під розпещенням Павловскій мав на увазі винайдені ним і чимдалі екстравагантніші елементи масштабної медіа-кампанії, що інфікували чи не всі формати російського телебачення. Крок за кроком створювалися майже абсурдні образи Путіна на зразок цього: Путін виходить на сцену з фальшивою усмішкою у синій кофті на блискавці, напнутій поверх бежевого гольфа; він, за задумом підлеглих Павловского, наче щойно зі спортивної зали. Вихід Путіна відбувається під U Can’t Touch This MC Hammer’a; натовп підлітків плескає та кричить, вітаючи його на найпопулярнішому хіп-хоп-шоу країни «Битва за Rеспкт». Стоячи на тлі величезного екрану, Путін звеличує виховальне значення репу. За цим вражаючим видовищем — уявімо Маргарет Тетчер на Top of the Pops[100] — спостерігають глядачі по всій Росії з її дев’ятьма часовими зонами. «Респект Владімір Владіміровіч, уважуха!», — лунають вигуки. «Ця людина — легенда, це наш кумир. Нумо, голосніше! Він наш поводир!»[101] — волає підстрижений наголо репер-переможець. А глядачі перед телевізорами, переважно молодь із віддалених від Москви індустріальних містечок, відчувають, що Путін — «свій».

Телепопулізм, цей засіб невтомної та нескінченої піар-кампанії, наступав по всіх контрольованих державою телеканалах, виряджаючи «національного лідера» в різні личини, щоб догодити різним верствам розколотого російського суспільства. Путін з’являвся на телебаченні як захисник ощадливої домогосподарки: вдирався до супермаркету з перевіркою цін, потім принижував власника, вимагаючи знизити ціни на сосиски. Для безробітних він грав роль приятеля робітників: прилітав на гелікоптері, вимагаючи, щоб олігарх відновив роботу заводу. Ностальгуєш за СРСР? Тоді фотосесії Путіна на відпочинку саме для тебе: у камуфляжній формі він крадеться десь у російській глибинці, демонструючи силу Росії. Селянам пропонували ототожнювати себе із роздягненим по пояс Путіним, який плаває в річці. Військові могли вподобати зображення лідера в образах льотчика-винищувача чи моряка. Різноманітні календарі з фото Путіна-дзюдоїста продавалися буквально скрізь, а для шанувальників екстриму були світлини Путіна, на яких той стріляє у сибірського тигра транквілізатором. Симптоматично, що після вибухів у московському метро Путін вирішив зміцнити свій імідж, чіпляючи супутникового ошийника на білого ведмедя.

Але чому позування Путіна мало такий успіх? Справа в тому, що його популярність у 2000-х була наслідком не лише маніпуляцій, але також — про це не слід забувати — і щирого захвату. Так, держава редагувала випуски телевізійних новин. Пропутінські молодіжні групи переслідували критично налаштованих журналістів, а подеколи останніх навіть вбивали. Влада репресувала опозиційних активістів та фальшувала вибори, але з усім тим Путін 2000-х справді користався повагою простих росіян. Вони захоплювалися йото умінням говорити. Пияк Єльцин мимрив, Горбачов по-селянськи розтягував слова, Брежнєв по-старечому шепелявив, Хрущов балакав, як той селюк, а Сталін говорив із таким сильним грузинським акцентом, що боявся звертатися до народу[102]. Телепопулізм спрацював, бо Путін утілював мрії понівеченої Росії про своє майбутнє: спортивне, здорове та горде — повну антитезу до нації, що потерпала від демографічної кризи, наркозалежності та суспільного занепаду. Така собі російська версія рецепту популярності Берлусконі, який успішно підігрував образу Il Cavaliere[103], відповідати якому мріяло багато італійських чоловіків. У подібний спосіб улюбленим політиком Британії став самовпевнений мер Лондона Борис Джонсон — він бо телевізійна зірка, з якою кожен хотів би дружити. Увінчували дійство телемарафони Путіна. Засновані на російській традиції листописання до царів або ж Сталіна, ці телешоу представляли Путіна президентом, який прислухається до кожного росіянина, варто лише встигнути поставити запитання. Павловскій писав, що у створеному Путіним світі ЗМІ «телевізійні новини пропахли ладаном, миро ллялося на дії влади та її глави»[104]. Після «буремних 90-х» Росія хотіла вірити в героїв, тому популярність Путіна, дивуючи соціологів, трималася на рівні 60% протягом дванадцяти років поспіль. Про таку популярність Блеру, Бушу, Берлусконі та іншим сучасникам російського президента лишалося тільки мріяти. Навіть золота молодь із елітного МДІМВ[105] сказала мені, що виступ Путіна на реп-змаганні хоча і здавався їм трохи неоковирним, однак аж ніяк не кумедним. Коли я усміхнувся, мовляв, «кремлівський герой бойовиків» Путін здався мені недоладним, один відмінник огризнувся: «Середня тривалість життя чоловіків у Росії становить п’ятдесят дев’ять років — менше, ніж у Пакистані! Президент має пропагувати здоровий спосіб життя за всяку ціну. Тож якщо він муситиме оголитися по пояс для календаря, фотографуватися у воді, займатися дзюдо або відвідати реп-шоу — нехай так». Інша причина його популярності у тому, що Путін завжди був, за даним йому опозицією прізвиськом, «великим обіцяльником». Подібно до обіцянок радянської пропаганди про «світле майбутнє», він заявляв, що його місія — створення «держави, яка б гарантувала однакові правила для всіх». У трьох зверненнях президента до народу — в 2003, 2007 і 2012 роках — які увінчували кожні чотири роки його правління, Путін ледь не дослівно повторював свої обіцянки: подвоїти ВВП, реформувати армію, зміцнити громадянське суспільство, розбудувати ефективну державу, подолати корупцію та створити країну, в якій процвітатимуть демократія, конкурентоспроможність, захист прав людини та приватної власності. Він обіцяв усе, чого росіяни могли хотіти. Його партія вимагала в 2003 році:

Росія має стати рівноправним членом світового співтовариства. А це означає, що мінімально допустимий рівень життя всього населення Росії мусить бути в середньому приблизно таким, як у країнах Євросоюзу. Ідеться не тільки про європейський рівень зарплат, а і про рівень забезпечення громадян Євросоюзу житлом, медичними послугами та соціальними гарантіями[106].

Цей безупинний шквал пропаганди та обіцянок заспокоював тих, хто чекав на зарплати в сибірських автосервісах та арктичних гірничодобувних колоніях, і переконував людей протягом десяти років грати на боці Путіна. Тоді Кремль не усвідомлював, що надмірне захоплення особистістю лідера робило режим напрочуд вразливим до ситуації, коли «фокус Путіна» перестане спрацьовувати. Походжаючи наче той альфа-самець, він наслідував образ супергероя. Через якийсь час цей образ мав почати працювати проти Путіна. Але тоді, звісно, завсідники Кремля не сприймали Путіна у такий спосіб. «Ні, ні, альфа-самець — це все фігня. Це важило тільки на перших порах на тлі Єльцина: той — слабкий, хворий та старий, а цей — молодий, спортсмен тощо»[107].



Путінська більшість


Хоча в дитинстві Путін мріяв стати кимось на зразок радянського Джеймса Бонда, його пропагандистська машина ґрунтувалася не лише на марнославстві, а й соціології. Президентські поплічники використовували телепопулізм, аби перетворити Росію на «путінську більшість». Оглядаючись на своє минуле, вони бачили там Єльцина. Вони визнавали, той втратив підтримку мас і став маріонеткою олігархів, МВФ і Заходу. Росія, як і колись Радянський Союз, потребувала «абсолютної більшості». Телепопулізм мав стати основним інгредієнтом цієї вишуканої страви, згадує Павловскій. Одеський єврей, дисидент, він зламався на допиті та здав КДБ своїх однодумців. Потім його заслали до Республіки Комі на три роки, звідти він писав гнівні листи до влади, які читав лише тамтешній слідчий-пияк. Втративши віру в демократію, Павловскій був упевнений, що саме Путін має стати президентом упосліджених:

Що уможливило створення довготривалої путінської більшості? Переможна більшість 2000-х років ґрунтувалася на реванші озлоблених невдах — бюджетників, пенсіонерів, робітників, щедро засипаної прокльонами, зневаженої бюрократії. І найголовніше, забутих демократами жінок — найвірніших прихильниць Путіна. Переможені 90-х стали переможцями нульових, хай соціальне дно піднесеться до стовпів державності! Так поєдналися в путінській більшості вчорашні вигнанці та знедолені. Пам’ять про нікчемність змусила їх зубами вгризтися в новий статус-кво. Зчіпку цю охрестили стабільністю[108].

Для забезпечення «путінської більшості» скористалися всіма хитрощами та перевагами монополії, які чиновники полюбляли називати «керованою демократією». За словами ідеолога режиму Сєргєя Маркова, йдеться про систему, в якій «ті проблеми, які можна вирішити демократичним шляхом, вирішуються демократичним шляхом. Ті ж проблеми, які не можна вирішити демократичними методами, вирішуються іншими методами»[109]. На ділі ж це означало, що передвиборчі кампанії проводилися ніби демократично, але з усіма шахрайствами авторитарного режиму. Спершу потрібно було, щоб Путін зазвучав в унісон зі своїми виборцями, а єдиний соціальний клас, що існував в Росії на початку 2000-х років, — це аморфний нижній середній клас, який жив від зарплати до зарплати і балансував на межі злиднів. Жестам, міміці та інтонаціям Путіна, які створювали враження максимальної близькості до народу, приділяли першочергову увагу. Часом Путін навіть зривається на «фєню» — блатний жаргон. Це знайшло відгук у здичавілому російському суспільстві. За даними Владіміра Радчєнка, колишнього заступника голови Верховного суду, у період між 1992 і 2007 роками більш ніж 15 млн. росіян — а це майже 30% дорослого чоловічого населення — мали судимість. Загалом 142-мільйонна країна, більше 5 млн. громадян якої провели хоча б якийсь час під вартою або у місцях позбавлення волі, посідала друге місце в світі за кількістю ув’язнених на душу населення[110].

У читачів «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина, либонь, мурашки побігли спинами, коли вони спостерігали, як Путін здобував популярність, погрожуючи переслідувати чеченських повстанців та «мочити їх у сортирах». Солженіцин попереджав: якщо табірний жаргон пролунає в Московському державному університеті, значить, Росія перетворилася на великий табір. Туалетний гумор Путіна ще виб’є з колії столичний дипломатичний корпус. Дізнавшись, що екс-президент Ізраїлю Моше Кацаве постав перед судом за сексуальне насильство, Путін зауважив: «Десять жінок зґвалтував! Від нього я такого ніколи не очікував! Він нас усіх здивував! Усі ми йому заздримо!»[111]

Бути людиною з народу, ба навіть оратором, важливо, однак цього недостатньо. Єльцин завжди, в тому числі протягом останніх років алкоголічного тремору, був набагато більшим «мужиком», селянином, «сином землі», ніж його наступник, а на піку свої слави — і значно харизматичнішим за Путіна. На яких же опорах трималася популярність останнього більше десяти років?

На одному позуванні далеко не заїдеш. Єльцин доносив до росіян те, що сам хотів сказати: Радянський Союз виявився провалом, а все тодішнє життя було ошуканством. Путін перевернув цю схему. Він почав розповідати росіянам те, що більшість звичайних людей відчайдушно хотіла і навіть потребувала почути[112]. Розповідав, що десятиліття їхнього життя пройшли не марно. Якими б жорстокими не були втрати, якими безглуздими не здавалися б радянські культи та мрії — це аж ніяк не дурні помилки, які нині треба висміювати. Радянські герої та перемоги лишалися уславленими і без Радянського Союзу. Ось чому Путін заявив: «Хто не жалкує про розпад СРСР, у того немає серця. А в того, хто хоче його відновлення в колишній подобі, немає голови»[113]. Кремль також нарешті почав платити людям зарплати, яких ті потребували найбільше. Путінська більшість була просто вдячною, що завдяки економічному підйому та стабілізації державних фінансів заробітну платню та державну допомогу тепер виплачували вчасно. І це принципово покращило життя у країні, де понад 53% населення складали «бюджетники», які отримували від держави зарплати, пенсії і соціальні виплати[114]. За перші два-три роки президентства Путіна протести проти затримок зарплат та субсидій ущухли. «Стабільність», якої так гостро потребували росіяни, було забезпечено. Наслідки цих змін для пересічних громадян важко переоцінити — востаннє держава стабільно виплачувала зарплати та субсидії в перші роки правління Горбачова.

І телебачення весь час про це нагадувало. Пропаганда створила «щедрого Путіна». Щоб мати підтримку путінської більшості, режим послідовно проводив широко розрекламовану політику зі збільшення державних видатків. Таким чином режим протиставляв себе «безсердечному» правлінню Єльцина. Зокрема, на це витрачалися податки, які надійшли від енергетичного сектора. Така політика подавалася простим росіянам як захист інтересів нижчого середнього класу. Від початку 2000-х у Росії почали підвищувати пенсії, зарплати держслужбовцям, а також збільшувати інвестиції в систему освіти та охорони здоров’я.

Тим часом як відеократія набувала чітких рис, політтехнолог Глєб Павловскій та заступник голови президентської адміністрації Владіслав Сурков перетворили образ Путіна на символ, який мав небагато спільного з миршавеньким Владіміром Владіміровічєм із Санкт-Петербурга. Від ідеалізації президента як батька, друга, борця та гордості країни тривожно віяло минулим. Опозиція волала, що Росія повертається до сталінського культу особи. Але прославлялася не лише окрема людина — створювалося уособлення держави, причому з тих самих міркувань, які були у творців «агітпропу» 1930-х. Звеличуючи державу в образі людини, можна було приховати її слабкі місця. Відчувалися також тривожні відголоски культу особи, який постав у 1930-х. Історик Саймон Сібаг-Монтефйоре розповідає:

Прийомний син Сталіна Артьом Сєргєєв згадував, що Сталін гнівався на свого рідного сина Васілія через експлуатацію ним прізвища батька. «Але я теж Сталін», — казав Васілій. «Ти не Сталін, і я не Сталін. Сталін — це Радянська влада! Сталін — це те, що про нього пишуть в газетах і як його зображають на портретах. Це не ти і навіть не я!»[115]

Боріс Мєжуєв, блідий та гостроокий філософ-консерватор із МДУ, тільки зітхає, озираючись на те, що наробили Павловскій із Сурковим. Десять років по тому Мєжуєв, сидячи зі склянкою дешевого віскі у брудному мережевому кафе в небагатому торговому центрі над станцією метро, часто відвідуваному його студентами, намагається чи то підсумувати, чи то виправдати те, що з ними трапилося: «Бачте, людині мого покоління в 1990-ті роки залишали тільки два шляхи: перший — до європейського кордону, другий — стати персонажем «Generation “П”».

«Generation “П”» — що російською може означати як «пропаще», так і «просране» покоління — книжка письменника-відлюдника Віктора Пєлєвіна. Її згадують щоразу, коли пересічні росіяни намагаються розтлумачити пострадянський життєвий досвід. У Росії її мають за автопортрет покоління ідеалістів, демократичних мрійників перебудови, яке виродилося у путінських циніків, схиблених на піарі. Новий режим став для них верхівкою їхніх невдач та зневір’я. Саме вони сотнями тисяч збиралися на Красній площі, виступаючи проти комунізму. Тепер же, дезорієнтовані, спустошені та розчаровані у своїх мріях, вони тільки упівсили обстоювали незалежне телебачення, втративши волю до боротьби. За що боротися? «Generation “П”» оповідає про обивателя Вавілена Татарского, який одного літа в селі захопився Пастернаком і вступив до Літературного інституту імені Горького, але з розвалом Союзу поетом не став, влаштувавшись натомість продавцем у комерційний ларьок. Випадковість відкриває йому справжнє покликання — підганяти західну рекламу під радянські смаки. Мізкуючи, на запит свого боса, над рекламним слоганом для сигарет «Парламент», Татарскій раптом збагнув, що його дипломна робота про російський парламентаризм — лише прелюдія хаосу посткомуністичного консьюмеризму.

Татарскій зрозумів: історія парламентаризму в Росії увінчується тим простим фактом, що слово «парламентаризм» може стати в пригоді хіба що для реклами сигарет «Парламент» — та й там, якщо чесно, можна обійтися без усякого парламентаризму.[116]

Він — символ усіх розчарованих московських медійників, що починали як «поденники» Бєрєзовского, а закінчили як гримери Путіна. Мєжуєв, звісно, не мав на увазі, що він і Павловскій перетворилися на обкурених недоумків, котрі пожирали горілку та кокаїн, як в романі Пєлєвіна Татарскій, який раптом відкрив, що всі російські політики — це лише 3D голограми, створені рекламниками, які зійшлися у смертельному двобої за контракти. Жоден із них не намагався поспілкуватися з Че Геварою через планшетку і не закидувався (наскільки ми знаємо) ЛСД, аби придумати рекламну стратегію і заробити більше грошей. Мєжуєву йшлося про те, що телевізійний переворот Путіна відбувся так легко, бо після 1990-х його покоління почало сповідувати мораль, суть якої в романі розкривається у таких двох реченнях:

Татарскій, звичайно, ненавидів радянську владу в більшості її проявів, але все ж йому було незрозуміло — чи варто було міняти імперію зла на бананову республіку зла, яка імпортує банани з Фінляндії. Утім, Татарскій ніколи не був великим моралістом, тому його займала не так оцінка того, що відбувається, як проблема виживання[117].





Розділ 3

ВЕЛИКИЙ ПОВОРОТ


Історія Росії пульсує в ритмі великих поворотів, спричинених її лідерами. Сталін докорінно змінив вектор розвитку країни в 1929-му, спрямувавши партію на шлях надіндустріалізації та терору. Горбачов став радикалом в 1988-му, коли проголосив «гласність» — відкритість, яку система не змогла пережити. Єльцин, цей «бездоганний демократ», зробив свій поворот 1993-го, коли наказав бійцям спецпідрозділу «Альфа» штурмувати парламент, в якому він сам барикадувався в 1991-му в ім’я «демократії», захищаючись від тих самих спецпризначенців.

Рік великого путінського повороту — 2003. Закінчився період, коли він правив як спадкоємець Єльцина, і саме цього року Росія остаточно схилилася в бік авторитаризму. Це рік, коли ті, хто йшов пліч-о-пліч із «російським Піночетом», вперше відчули, що це насправді означає; коли ті, хто вірив у правильність рішення Єльцина, вперше відчули шок. Навіть Боріс Нємцов був приголомшений: «Спочатку я думав, що, будучи людиною Єльцина, він такий же, як я! У мене й гадки не було, на кого він перетвориться».



Хуліган-консерватор


Путін — не інтелектуал і не романтик. Він не походить, на відміну від багатьох російських політиків, із середовища інтелігенції. У помешканні його сім’ї в ленінградській комуналці не було місця для книг, стишених бесід про репресії або дисидентського перешіптування. Його мати працювала двірничкою. Одного разу, описуючи своє дитинство, він згадав ортодоксального єврея, який читав Талмуд у своїй кімнаті в комуналці, але додав, що йому «такі речі нецікаві»[118]. Його старший брат помер ще немовлям, а другого брата забрала дифтерія в роки війни. Його батько пережив війну, зазнавши численних поранень. Путін бився на вулицях; узагальнюючи свій дитячий досвід, він згадував, що був «справжнім хуліганом»[119].

Путін має жорсткий, безкомпромісний погляд на світ. Джерела, близькі до німецьких розвідувальних служб, котрі відстежували діяльність Путіна в Дрездені, стверджують, що той бив свою жінку[120]. Час від часу назовні пробивається його презирливе ставлення до доктринерства радянських комуністів та російських лібералів — ані перших, ані других він не вважає здатними вирішувати проблеми, натомість звинувачує їх у подвійному лихові, що спіткало Росію. Путін вважає себе практичною людиною.

Він одержимий історією і вважає себе російським консерватором. Йому подобається цитувати слова авторитарного реформатора Петра Столипіна, міністра внутрішніх справ у 1906–1911 роках: «Дайте уряду двадцять років спокою... і ви не впізнаєте нинішню Росію». Столипін не терпів жодної незгоди, і на тогочасному сленгу катівський зашморг прозвали «краваткою Столипіна». Цьому діячу російської історії Путін звів у Москві пам’ятник. Після століття, що минуло під знаком пасіонарних комісарів та дисидентів, космонавтів та романістів, героєм для себе Путін обрав неемоційного бюрократа, чиєю життєвою місією було стримувати ідеологічні вирування та бурхливі інстинкти Росії, щоб вона змогла досягти успіху в своєму розвитку. Для того, хто, відкидаючи революційний дух 1917 та 1991 років, повертається до царистського консерватизму, стабільність священна.

Погляди Путіна близькі до ідей Алєксандра Солженіцина — улюбленця Заходу і спадкоємця російської консервативної традиції. Під кінець свого життя письменник, якому після інсульту паралізувало та скрутило праву руку, знайшов нарешті лідера, яким міг би захоплюватися. У 1990-х він вів телевізійне ток-шоу, в якому разом із гостями оплакував розпад СРСР та обурювався пануванням безладу та хаосу в постсоціалістичній Росії. Цей критик СРСР, який ні в що не ставив Горбачова, Єльцина та Захід, захоплювався Путіним навіть попри його кадебістське минуле. За словами Солженіцина, під владою Путіна Росія «заново відкриває, що значить бути собою»[121]. Колишній дисидент повернувся в 1994-му на батьківщину з американського вигнання, в якому опинився під тиском радянської влади, і почав подорож чи, скоріше, паломництво з Далекого Сходу Росії до її європейської частини. Зустрічаючись на своєму шляху із наляканими та голодними людьми, він побачив «бідну та деморалізовану країну», якій, на його думку, не підходить західна демократія[122]. Як і Путін, він прийшов до переконання, що тільки тривала виразно російська форма ліберального авторитаризму, в якому церква та держава будуть партнерами, здатна відновити велич держави. «Путін успадкував пограбовану та спантеличену країну, — каже Солженіцин, — і почав робити все можливе, щоб поволі та поступово її “реставрувати”»[123].

Він прийняв з рук Путіна найвищі державні нагороди, відмовившись від аналогічних почестей в роки Єльцина. Саме тоді в Кремлі Солженіцин відверто висловив свої думки: «Звісно, Росія поки не є демократією, вона тільки почала її розбудовувати, тому всім так легко докоряти Росії численними недоглядами, порушеннями та помилками». Його бачення реставрації Росії надзвичайно близьке до часто згадуваної Путіним фрази царського міністра 19-го століття Алєксандра Горчакова «Росія не сердиться, Росія зосереджується», вимовленої в роки, коли імперія відновлювала сили після принизливої поразки у Кримській війні.

Як і Путін, Солженіцин вважав розвиток партійної системи недоречним для Росії та вірив, що «обов’язки людини» так само важливі, як і її права[124]. Закінчивши свою подорож Росією, Солженіцин написав статтю «Як нам облаштувати Росію», видану окремою брошурою більш ніж мільйонним накладом. У ній він твердив, що Росія має відбудувати себе навколо слов’янсько-православного ядра, до якого мають увійти Україна, Білорусь та північний Казахстан, але не решта колишніх радянських республік, бо у Росії «нема сил на околиці»[125]. Цю брошуру прочитав — або говорить, що прочитав — ледь не кожен політик того покоління. Намагання поєднатися саме з цими країнами, ігноруючи мусульманські республіки колишнього СРСР, але водночас і не випускаючи їх з російської сфери впливу, домінувало в зовнішній політиці Путіна. Світогляд Путіна, як і Солженіцина, застарів. Путін стверджує, що не користується інтернетом, бо вважає, що в ньому «50% вмісту — це порно», упевнений, що Росії потрібна «сильна рука», і переконаний, що його обожнюють у глибинці — у міфічній «справжній» Росії[126]. Путін однаково недовірливо ставиться до міжнародних організацій та ліберальних москвичів. Звісно, через свої політичні погляди пострадянського періоду Солженіцин не користується загальною пошаною в Росії: його антисемітизм, квазімонархістська риторика та образ псевдомудреця стали предметом глузувань.

Одного разу на обіді в Парижі Путіна спитали, хто його герої. Він відповів, що у нього в кабінеті висять портрети двох легендарних постатей царської Росії — Петра Великого та Алєксандра Пушкіна, і однієї європейської — Шарля де Голля[127]. Ці слова — не просто лестощі. Як і де Голль, котрий намагався поєднати суперечливі французькі традиції революційного республіканства та монархізму, Путін, за свого правління, прагне поєднати царистські та радянські традиції. У цьому він бачить свою роль.

В економічному мисленні Путіна радянські та ринкові підходи також тісно переплетені. Це зрозуміло з єдиної написаної ним об’ємної роботи політекономічного змісту — кандидатської дисертації. Путін, утім, насправді її не писав. Частково вона є плагіатом і майже напевне писалася кимось на замовлення. Текст цей з’явився в останні роки перед його переїздом із Санкт-Петербурга до Москви. Він був тоді безробітним, а тому прагнув покращити власну кваліфікацію і знайти нову роботу. Після поразки Собчака на виборах 1996 року він потрапив на роботу до Гірничого інституту Санкт-Петербурга, де впродовж 1990-х разом із колегами брав участь у дискусіях про шляхи розвитку пострадянської економіки. Там він із деким заприятелював. Тож Путін використав свої знайомства, щоб написати кандидатську дисертацію.

У цьому 140-сторінковому дослідженні, підписаному іменем Путіна, принаймні 16 сторінок є дослівним перекладом тексту американського підручника «Стратегічне планування та політика» Вільяма Кінга та Девіда Клеланда, виданого 1978 року. Хоча ця дисертація із заголовком «Стратегічне планування відтворення мінерально-сировинної бази регіону в умовах формування ринкових відносин (Санкт-Петербург та Ленінградська область)» швидше за все не є оригінальним дослідженням, це не так і важливо для розуміння економічних поглядів Путіна. Вона є найбільш чітким викладом його економічної програми ще до приходу до влади. Цієї програми він на диво послідовно дотримується і досі. Путін пише:

Мінеральні та сировинні ресурси являють собою найважливіший потенціал для економічного розвитку держави... У 21-му столітті, принаймні в його першій половині, російська економіка збереже свою традиційну ресурсоорієнтованість... За умови ефективного використання, ресурсний потенціал стане найважливішою передумовою для вступу Росії до світової економіки[128].

У дисертації Путін пропонує йти до цієї мети, користуючись не лише механізмами вільного ринку, а й не гребуючи втручанням держави: «Розвиток видобувного комплексу має регулюватися державою із використанням виключно ринкових методів; однак держава має право регулювати процеси їхнього розвитку та використання, діючи в інтересах суспільства в цілому»[129]. Російському уряду слід вдатися до «всебічної державної підтримки та створення великих промислово-фінансових корпорацій, що охоплюють кілька галузей промисловості, [з акцентом] на видобувних підприємствах, які повинні [згодом] на рівних конкурувати із західними транснаціональними корпораціями»[130]. По суті, аргументація Путіна зводиться до таких засад:

Росія залишатиметься ресурсоорієнтованою економікою, але з вільним ринком;

держава має сприяти утворенню велетенських сировинних корпорацій;

ці корпорації конкуруватимуть на вільному ринку із Заходом;

ці корпорації повинні діяти в інтересах Росії в цілому;

російський капіталізм базуватиметься на сировинній економіці та регулюватиметься державою.

Це схематичне бачення російської економіки. «Світогляд Путіна можна уявити як графік, на якому є вісь X та вісь Y, — говорить Сєргєй Алєксашенко, колишній заступник директора Центрального банку Росії. — Цей графік дозволяє передбачити реакцію Путіна на наявну загрозу. Навіть якщо ви не погоджуєтеся, треба визнати, що він оперує цінностями та принципами». Найголовніші з них — це те, що коли йому кидали виклик власники величезних статків, чи то телеканалів, чи нафтових компаній, Путін зненацька завдавав удару і конфісковував ці активи. Ось як говорить він сам:

Ніколи не треба боятися таких загроз. Знаєте, це як із собакою. Собака відчуває, що її бояться, і кусає. Якщо ви панікуватимете, вони думатимуть, що сильніші. У таких ситуаціях спрацьовує лише одна тактика — наступ[131].



Супротивник


Щоб стати президентом направду, Путін мав пограбувати Бєрєзовского. Щоб стати беззаперечним господарем Москви, він мав знищити найбагатшу людину Росії — Міхаїла Ходорковского, який, маючи більше нафти, ніж уся Норвегія, намагався повести країну в іншому напрямку[132]. Битва із Гусінскім та Бєрєзовскім визначила, що Путін, а не бізнесмени, є власником телебачення. Конфлікт із Ходорковскім визначив, хто матиме вирішальний контроль над нафтою.

Путін вважав, що прибуткову нафтову промисловість треба обкласти високими податками, аби фінансувати державну могутність, і що бізнесмени-нафтовики повинні коритися його наказам. Ходорковскій із цим не був згодним і спробував шляхом лобіювання заблокувати плани Кремля зі створення фінансової бази потужної держави.

Коли олігарх не відступив, почалася битва, яка надала пострадянській державі її остаточного вигляду. Це була справжня війна за реальний контроль над ресурсами Росії, в якій мало вирішитися, чию могутність живитиме неочікуваний нафтовий бум 2000-х років — держави чи приватних корпорацій. Ходорковскій був найбагатшим із олігархів; він хотів задавати тон в політичному житті Росії і за впливом зрівнятися з Путіним. Але натомість Путіну вдалося стати «Ходорковскім», забравши в олігарха його нафту та запроторивши його до сибірської колонії — на «зону», де подекуди панує «блатний» закон, а іноді беззаконня.

Ходорковскій ніколи не був дисидентом. Він був розумним, амбіційним, безжалісним, але водночас і темпераментним аж до примхливості. Завжди більше схожий на актора, ніж на управлінця, він до кінця поводився дещо нерозсудливо попри свою незмінно гордовиту й дражливу усмішку. Та дисидентом він ніколи не був.

Він представляв іншу Росію. Наполовину єврей, Ходорковскій походить із московського середнього класу. Він завжди мріяв, що стане промисловим лідером, що буде босом. Путін просувався нагору завдяки лояльності та розважливості; Ходорковскому ж завжди щастило в азартній грі. Путін міг би стати на коліна і сказати щось супротивне своїм поглядам, тому що для нього це лише тактичний хід; Ходорковскій ніколи б так не вчинив, йому не дозволила б гордість. Путін лишався вірним своїм керівникам; Ходорковскій ніколи не уникав ризику.

Наприкінці 1980-х років майбутній олігарх не поширював копії «Архіпелагу ГУЛАГ», а займав посаду головного агітатора в університетському осередку комсомолу — комуністичної молодіжної організації, що постачала партії нових членів. Ця організація була настільки непопулярною, що згідно з опитуваннями вона викликала у радянської молоді більшу відразу, ніж партія, КДБ або навіть неофашистські вуличні банди, які саме почали виникати. «Зараз я знаю, що мої батьки завжди ненавиділи радянську державу», — пригадував Ходорковський, але в нього не виникало жодних докорів сумління через своє членство в організації, яка займалася тим, що фотографувала для відповідних державних органів євреїв-«відмовників» на виході з синагоги[133].

Розпад Радянського Союзу — колапс влади, який, зокрема, означав і втрату урядом контролю над державною власністю. Ходорковскій, як людина розумна, чудово це усвідомив. Тоді партійну молодь заохочували до експериментів із самоокупним бізнесом в ім’я ринкового соціалізму. Тож Ходорковскій відкрив невеличке кафе, яке стало одним із тисяч маленьких підприємств, заснованих по всій Росії членами комсомолу. А все чиновництво навколо них, псі бюрократичні очі, що мали б приглядати за державними активами в ім’я народу, почали дивитися в інший бік. Поки Ходорковскій експериментував із бізнесом, партійні апаратники, відчувши анемію влади, відсутність її контролю над тим, чим вони керували в ім’я держави, зрозуміли, що перед ними відкрилися широкі можливості: якщо поквапитися, можна встигнути незаконно привласнити державні об’єкти.

Поки тривав розвал радянської адміністративної системи, Владімір Путін у Дрездені щодня піднімав слухавку телефону і чув, що «Москва мовчить». СРСР зазнав не ядерного удару; натомість, радянські державні органи стали, як пише політолог Стівен Солнік, «жертвою організаційного еквіваленту колосальної “втечі вкладників”»[134]. Поки Путін потроху усвідомлював, що державу охоплює параліч влади, партійні кадри на іншому кінці телефонного дроту поспішали відхопити собі якомога більше майна.

На останньому всесоюзному з’їзді комсомолу панував такий хаос, що його делегати забули заспівати гімн СРСР. Найяскравіші представники комсомольської еліти не були присутні на цьому зібранні. У цей час вони разом зі своїми очільниками перетворювали державну власність, до якої мали доступ, на приватну. Ходорковскій був одним з тих, хто по шматках розкрадав державу. Дедалі більше чиновників відчували наближення катастрофи, і цей перспективний молодий партієць отримав від партії привілей, а від вищих ешелонів влади підтримку, на проведення операцій із переведення бартерних розрахунків міждержавними підприємствами в готівкову форму. Він отримав можливість створити банк та право робити гроші з повітря в країні, де майже 50% населення от-от опиняться за межею бідності. Подейкували, що він був «капіталістичним експериментом партії», а дехто пов’язував його із КДБ. Тим часом провальний путч 1991 року перетворив «бюрократичний відтік вкладників» на панічну втечу. Два останні скарбники Комуністичної партії загадково загинули, випавши з вікна, а готівка та золото, якими вони завідували, безслідно зникли. Пліткували, що Ходорковскій знав, куди поділися ці кошти; він ці закиди спростовував.

Комсомол зник, а от його власність — ні. Це збагатило Ходорковского; ще багатшим він ставав, продаючи комп’ютери та підроблений контрабандний алкоголь. Кажуть, масштаби торгівлі Ходорковского та його друзів, здебільшого євреїв, загалом були значно ширшими. Того року, коли підполковник Путін повертався пригнічений до Санкт-Петербурга з двома малими доньками та без жодної упевненості у своїй можливості забезпечити їхнє майбутнє, Ходорковскій вже був по вуха закоханий у новий світ. Він навчився жити в країні, де всі інші йшли на дно. Ніщо не демонструє його задоволеності новою Росією більше, ніж його маніфест 1993 року «Людина з рублем», де він захоплено сповіщає: «Наш кумир — Його Фінансова Величність Капітал»[135].

Ходорковскій ніколи не був схожим на антирадянського дисидента Сахарова. Він не ріс в опозиції до системи, що витворила Путіна; навпаки, він був одним з її архітекторів. Ходорковскій — один із тих олігархів, які зробили для дискредитації ліберальної та прозахідної політики в Росії більше, ніж уся подальша пропаганда. Він один із винуватців історичної поразки російського лібералізму. Частий гість Кремля, наближений до вищих діячів єльцинського режиму, Ходорковскій обіймав посади радника прем’єр-міністра в 1991 році та заступника міністра з палива та енергетики в 1993, коли Путін був лише провінційним держслужбовцем. Озираючись на минуле вже після того, як він усе це втратив, Ходорковскій пригадував 1990-ті роки:

Вони [ліберали] відокремили себе від народу прірвою. Прірвою, в яку інформаційно-бюрократичною помпою закачали рожеві ліберальні уявлення про дійсність та маніпулятивні технології. До речі, саме в 90-ті виникло уявлення про всесилля таких собі політтехнологів — людей, які нібито здатні заповнити відсутність реальної політики в тих чи інших галузях віртуальними продуктами одноразового використання[136].

Ходорковскій говорив про політтехнологів із власного досвіду. Саме він уперше найняв Владіслава Суркова — найкращого з них. Він відкрив талант цього циніка у вельветових штанях, який, посівши згодом посаду керівника адміністрації президента Росії та ставши ключовим путінським наглядачем над внутрішньою політикою, спрямував свої здібності на створення віртуальних партій, фальсифікацію результатів виборчих перегонів та забезпечення «правильного» голосування депутатів Державної Думи. Сурков починав працювати на Ходорковского як охоронець, коли той розпізнав в ньому серйозніші обдарування. Разом вони запустили першу на радянському телебаченні рекламу.

Такий спосіб ведення політики не був нетиповим і не вважався неприйнятним. По-справжньому Ходорковского ненавидять за його причетність до сумнозвісної ваучерної приватизації — фальсифікованого аукціону, на якому в 1996-му більшу частину нафто-, газо- та гірничовидобувної інфраструктури Росії за безцінь продали людям Єльцина. Продали не просто компанії, а велетенські радянські виробничі та видобувні комплекси, збудовані руками цілих армій геологів, «героїв праці» та рабів ГУЛАГу.

Ходорковскій був одним із тих шахраїв, які за безцінь стали власниками величезного майна. За якісь 350 млн. доларів він придбав компанію «Юганскнефтегаз» в Західному Сибіру, із доведеними запасами нафти значно більшими, ніж в Мексиці, Анголі чи Норвегії. Усього за два роки цей актив подорожчав удвадцятеро. Щодо решти населення держави, то вона вважала таку приватизацію злочином.

Це дискредитувало демократів в очах росіян і заплямувало лібералізм, право на який олігархи застовпили за собою. Більше того, через такі дії і сама демократія стала надто вразливою перед критикою. Той факт, що бізнес-ділки зловживали своїм доступом до доведеного до відчаю хворого президента слабкої держави, щоб приватизувати сировинні багатства за мізерну частину від їхньої справжньої вартості, став одним із ключових пунктів путінської пропаганди. Значно пізніше Ходорковскій усвідомить своє «грішне єство» і те, що він — лідер союзу капіталістів та неоліберальних реформаторів — втратив зв’язок із народом. У відкритому листі, сповненому жовчного сарказму, він пише про російських лібералів:

Вони обдурили 90% населення, щедро пообіцявши, що за ваучер можна буде придбати дві «Волги». Так, підприємливий фінансовий гравець, який має доступ до закритої інформації та не позбавлений здатності цю інформацію аналізувати, міг би зробити з приватизаційного чеку і десять «Волг». Але ж обіцяли всім[137].

Вони заплющували очі на російську соціальну реальність, коли широким мазком проводили приватизацію, ігноруючи її негативні соціальні наслідки, манірно називаючи її безболісною, чесною та справедливою. Що сьогодні думає народ про ту «велику» приватизацію, відомо[138].

Уже виборчі жнива 1995–96 років продемонстрували, що російський народ відкинув ліберальних правителів. Кому, як не мені, одному з крупних спонсорів президентської кампанії 1996 року, пам’ятати, які воістину титанічні зусилля знадобилися, щоб змусити російський народ «обирати серцем»[139].

Але він збагнув це занадто пізно. Олігархів та ліберальних політиків почали вважати не лише безсердечними, а й некомпетентними. Не схоже, що молодий олігарх діяв тоді з абсолютним розумінням цих «неймовірних зусиль». Чи, можливо, нам просто слід припустити, що він все розумів від початку?

За два роки після привласнення Ходорковскім та його спільниками неймовірних нафтових запасів, які стали ядром компанії ЮКОС, Росія збанкрутіла. У країні відбувся дефолт, рубль було девальвовано, а заощадження середнього класу вмить знецінилися. У ніч напередодні дефолту ніхто і не подумав поінформувати мільйони потенційних жертв цього фінансового катаклізму, але Ходорковскому в Білому домі розповіли про зміст урядової постанови. Коли для Ходорковского все скінчилося, він зміг напрочуд чітко побачити помилки єльцинської еліти, до якої і сам належав. Він пише:

Вони не змусили себе задуматися про катастрофічні наслідки знецінення вкладів в «Сбербанке». Але ж тоді було дуже просто вирішити проблему вкладів — через державні облігації, джерелом погашення яких міг би стати податок на приріст капіталу (або, наприклад, пакети акцій найкращих підприємств держави, переданих у приватну власність). Але лібералам у владі шкода було дорогоцінного часу, ліньки рухати мозковими звивинами[140].

Чи він відстоював цей план тієї ночі в Білому домі? Ані Ходорковскій, ані будь-хто з виконавчих директорів ЮКОС не діяв у 1998-му із соціальною відповідальністю. Після дефолту вони миттю вивели свої капітали в офшори, а міноритарних акціонерів компанії змусили задешево продати свої акції, погрожуючи у разі незгоди повністю знецінити вартість акцій компанії. Купу важливих фінансових документів знищили, скинувши в річку.

Така поведінка сформувала компанії поганий імідж. У бізнесових колах ЮКОС став зразком жорсткого корпоративного управління. Ходорковского у 1998 році вважали в моральному сенсі таким же, як інші олігархи, і нічим не кращим за Бєрєзовского. Компанія мала величезні борги, а сам Ходорковскій — репутацію карткового шулера. У 1998-му в день народження Ходорковського хтось убив мера Нєфтєюганска — міста нафтовиків неподалік від нафтових родовищ ЮКОС. На Ходорковского відразу впала підозра, бо в російської мафії є традиція робити, «подарунок» на день народження замовника вбивства. Але можливо, як стверджували люди олігарха, проти нього намагалися сфабрикувати справу, а вбивство було справою місцевих чеченських бандитів?

У наступні після дефолту місяці Ходорковскій постав перед непростим вибором. Він міг нічого не змінювати і далі жити з експорту нафти ЮКОС, але оскільки ціна на нафту впала до найнижчого за десятиліття рівня, цей шлях не виглядав аж надто привабливим для надзвичайно амбіційної людини. Але він також міг розпіарити компанію, переконати акціонерів та інвесторів у її відродженні, в покращенні виробничих технологій, підвищенні вартості акцій і, відповідно, його власних статків. Він обрав другий варіант. Інтуїція підказувала Ходорковскому, що компанія була страшенно недооціненою лише через її російськість. Якби такі запаси нафти належали західному бізнесові, вони б вартували в десять або двадцять разів дорожче. Із цього й почалися зміни ЮКОС.

Безрозсудність, схильність до швидких змін настрою та світогляду, ба навіть до акторства, залишалися характерними для Ходорковского. Він різко змінив смаки в одязі: у новому тисячолітті на зміну характерним для 1990-х окулярам із товстими оправами, вусам та кумедній радянській моді прийшли стильні окуляри без оправи, «водолазки», джинси, бурхливий ентузіазм у боротьбі з корупцією та програма перетворення ЮКОС на зразкову компанію. Спочатку Москва з цього сміялася. Чи справді Ходорковскій змінив світогляд? Чи він лише грав головну роль у дорогому та ретельно продуманому піар-шоу? І перше, і друге. Він справді доклав чимало зусиль, аби по-справжньому покращити компанію, але він також зрозумів, що навіть репутацію можна відмити, і в цьому йому щасливі були допомогти західні фінансові консультанти, адвокати та іміджмейкери. Задля покращення іміджу ЮКОС він став клієнтом глобальних фірм із управлінського консалтингу та почав дедалі більше часу проводити у Лондоні, Вашингтоні та Нью-Йорку, обговорюючи свою благодійну діяльність.

Людина, діяльність якої починалася як капіталістичний експеримент комсомолу, висунула нове гасло: «Чесність, відкритість, відповідальність». Він був не єдиний, хто намагався створити собі новий образ, і відмінність між ним та іншими олігархами полягала лише в тому, що він і сам повірив у власний піар. Ходорковскій щиро повірив у те, що він був моральним діячем, творцем цінностей, генієм стратегії, що він «створив» ЮКОС, а не просто «отримав» його.

На те були вагомі підстави. Одержимість Ходорковского питаннями ефективності та переконаність у власній величній геніальності ґрунтувалися на чудових виробничих результатах, яких він досяг в найважливішій частині Росії — на нафтових полях Західного Сибіру. Руйнівні та застарілі радянські технології завдали нафтовим родовищам такої шкоди, що у 1990-х видобуток скоротився майже вдвічі. У Росії просто не було технологій та знань для експлуатації решти нафтових ресурсів. Саме Ходорковскій був першим, хто всупереч традиціям російської нафтової промисловості почав масово залучати західних фахівців та західні технології.

Завдяки впровадженню нових технологій гідророзриву, затоплення та відкачування ЮКОС вдалося зупинити падіння обсягу видобутку в Західному Сибіру. Втрати нафти на старих радянських родовищах зменшилися, а нові стали давати значно більше нафти. Результати вражали. Об’єм видобутку на родовищах Ходорковского подвоївся в період 1997–2002 років[141]. ЮКОС став локомотивом революції, оскільки його технології почали копіювати на інших підприємствах галузі. Зростання видобутку нафти в Росії було настільки стрімким, що становило половину світового зростання в 1998–2004 роки[142]. Країна, що експортувала в 1998-му лише 3,3 млн. барелів нафти на день, в 2005-му постачала на експорт вже понад 6 млн. барелів щоденно[143].

Ходорковскій чудово розумів, що уряд не зміг би цього досягнути. У приватних компаніях нафтовидобувної галузі зростання виробництва склало понад дві третини, а в державних — лише чверть[144]. Росія не лише почала більше виробляти, а й більше заробляти. Тепер ніщо не могло зупинити одержимості Ходорковского питаннями ефективності та його стрімко зростаючої самовпевненості. У 1998-му Росія заробила на продажі газу та нафти лише 28 млрд. доларів, у 2005 — вже 243,6 млрд[145]. Ходорковскій відчував, що саме він змінює долю Росії.

Впевнений у собі та гордий за свої досягнення Ходорковскій був чи не першим, хто розпізнав у телевізійному популізмі Путіна чистої води піар, а в його програмі державного будівництві — лише яскраві спецефекти. Путін не зробив нічого, щоби збільшити видобуток нафти. Ходорковскій був першим, хто зрозумів, що хоч Росія і вийшла з економічної кризи, проте залишилася в кризі управлінській. Ситуація покращувалася там, де проблеми можна було вирішити завдяки економічному зростанню, але там, де для вирішення проблем, таких як корупція, тероризм та рекет, необхідним було втручання уряду, все залишалося без змін на краще. Коли Ходорковскій дивився на те, як Путін управляє Росією, він бачив ЮКОС десятилітньої давності. Він бачив у президентові лише неефективного менеджера.

Це дратувало Ходорковского, оскільки він на той час був охоплений манією підвищення ефективності на фоні підйому цін на нафту. У нього виникло бажання зробити з державою те, що він зробив із компанією. Тим паче, він точно знав, що відбувається в Кремлі. Він мав там, прямісінько в кабінетах Путіна, свої джерела — колишніх співробітників та друзів. Керівництво ЮКОС та чимало кремлівських високопосадовців були також і сусідами, мешкаючи на розкішних віллах в ексклюзивному закритому селищі Жуковка, такому собі російському Беверлі-Гіллз убік від Рубльовского шосе на захід від Москви. Тут жив і Путін. Ходорковскій скаржився, що через ранкові перекриття траси для проїзду президентського ескорту він запізнюється на роботу. Ким себе, зрештою, вважає цей Путін, перекриваючи дороги, — царем?



Хто контролює нафту?


Ходорковскій думав, що він кращий за цього петербурзького чиновника, за цього сірого бюрократа. На той момент він був найбагатшою людиною Росії зі статками у 8 млрд. доларів і найбагатшим мільярдером у світі, молодшим за 40 років. Спершу він висловлював критичні думки лише приватно, згодом почав дозволяти собі й публічну критику. Олігарха вже не цікавили гроші — йому все більше хотілося влади. Ходили чутки, що він прагнув стати президентом. Потім він заявив, що піде з бізнесу, коли йому виповниться 45, тобто у 2008-му, саме в рік перших президентських виборів після Путіна. Ширилася думка, що він хоче посісти крісло Путіна, а його спростування зовсім не переконували людей. Говорячи про себе та свого давнього партнера по бізнесу, Ходорковскій зауважував:

Лєонід Нєвзлін і я дійшли висновку, що в нас достатньо особистих коштів для щастя. У цьому сенсі гроші не відіграють жодної ролі. Гроші — інструмент для досягнення інших цілей. Це такий самий інструмент, як боєприпаси в армії, — а їх треба постійно поповнювати[146].

Вони вже націлилися на місця в Думі та почали здобувати вплив у цій палаті парламенту, сумно відомій своєю хаотичністю та безладністю. У 2003-му путінський клан, як і команда Єльцина раніше, боровся за контроль над нею. Тоді в Путіна не було більшості. У 1999-му за урядову партію проголосували лише 23,32% виборців, що дозволило їй отримати 64 з 450 думських місць. Тоді Кремль почав збільшувати партію «Единая Россия» за рахунок різних фракцій і домігся контролю над 235 депутатами, але й ця більшість була хиткою. Символом слабкості контролю над Думою в роки першого президентського терміну Путіна був випадок, коли комуністи почали там бійку, щоб завадити Герману Грєфу презентувати з парламентської трибуни законопроект про приватизацію землі.

Відсутність президентського контролю над Думою відкрила для олігархів, особливо для Ходорковского, можливість підкуповувати депутатів або брати їх на фінансове утримання. Для Думи Кремль був не єдиним джерелом політичного фінансування, оскільки Ходорковскій створив альтернативну систему покровительства. Так, ЮКОС фінансував ліберальні та проамериканські опозиційні партії — «Яблоко» Грігорія Явлінского та «Союз правых сил» Боріса Нємцова, але Ходорковскій робив чималі внески і в скарбницю партії Путіна. Завдяки пожертвам у фонд «Родины» — провладної партії, що мала протистояти «Союзу правых сил», — один із топ-менеджерів ЮКОС Владімір Дубров став депутатом за її партійним списком. Невдовзі він очолив думський комітет із податкової політики.

Московська еліта бачила в цьому спроби Ходорковского реалізувати свою політичну програму, але це водночас дискредитувало його імідж, адже така політична діяльність нагадувала не публічну ліберальну політику, а радше чисту політику великого капіталу. Ходорковскій, звісно, визнавав, що не цурається «лобіювання», але в Кремлі на цю діяльність дивилися зовсім інакше — там були розлючені, а спікер парламенту скаржився, що коли доходить до нафтового законодавства, виглядає так, ніби «в Думі засідає 250 Владіміров Дубрових»[147].

І це не була істерика. Уряд щоразу зазнавав поразок у спробах підвищити ставки оподаткування прибутків нафтової галузі. Путін та його команда прагнули максимально збільшити частку держави в нафтових прибутках, а Ходорковскій хотів бачити її такою ж низькою, як у 1990-ті. Міністр-реформатор Гєрман Грєф був дуже розчарований, підрахувавши, що через збереження низьких ставок оподаткування в нафтогазовому секторі державний бюджет щороку втрачає понад 2 млрд. долалів[148]. Проте помилково розглядати справу ЮКОС лише як гостру реакцію Путіна на агресивний лобізм. Те, що робив Ходорковскій, було не простим лобіюванням, а війною, в якій визначалося, хто буде збагачуватися за рахунок нафтового буму: держава чи приватні компанії.

Ходорковскій використовував схеми ухилення від податків та робив усе можливе, щоб зупинити підвищення податків на нафтові прибутки. Його пафосні промови про благодійну діяльність, завдяки якій він зможе давати освіту 2–3% російських учнів, покинутих напризволяще «неефективною державою», змушували уряд гнівно скреготати зубами. Навіть стара людина Єльцина Міхаїл Касьянов, який не бачив нічого поганого у планах Ходорковского злити ЮКОС із однією з провідних західних нафтових компаній (Chevron або ExxonMobil), пригадує: «Про те, що Ходорковский нібито скуповує депутатів, мені одного разу роздратовано заявив сам Путін»[149].

Путін попередив олігархів, що вони мають залишатися поза політикою, якщо хочуть спокійно займатися бізнесом. Ходорковскій був серед тих бізнесменів, яких у 2000-му Путін зібрав у Кремлі, щоби це повідомити. Приклади Бєрєзовского та Гусінского наочно продемонстрували, що станеться з тими, хто порушуватиме цю домовленість. Більшість олігархів не розцінила це як напад. Вони зітхнули з полегшенням і робили все, щоб дотримуватися правил гри; то були капіталісти, які не цікавилися політикою. Так слухняно вони поводилися ще й тому, що були не справжніми бізнесменами, які самотужки розбудували власний нафтовий бізнес, а придворними, які жили в постійному страху перед втратою своїх надприбуткових підприємств.

Ходорковскій був іншим. Він усіляко намагався заблокувати спроби Путіна скерувати прибутки від нафтового буму на посилення державної влади. Його лобістська діяльність мала показати Путіну, що він має права власності на ЮКОС, що він достатньо сильний, аби не дати оподатковувати свої прибутки, що він є хазяїном нафти. Ходорковскій завжди був іншим. Із самого початку його попереджали, що коли в 1960-х молодим комсомольцям дозволили пограти у бізнес, зрештою дехто з них опинився у в’язниці. «Я забув про це», — хизувався він, радісно згадуючи про мить, коли прислухався до свого інстинкту[150]. Він не з тих, хто прислухається до попереджень, особливо, коли кожен ризикований крок приносить величезний прибуток. Для нього вже було занадто пізно відмовлятися від небезпечної гри.



Я достатньо могутній, щоб завдати тобі удару


Тоді олігархи, як і більшість росіян, більше остерігалися слабкої держави, аніж занадто могутньої. Москва панічно боялася, що Росія може повторити долю Радянського Союзу. Твердження Путіна «слабка держава є загрозою для демократії» звучало цілком обґрунтовано[151]. Якщо точніше, більшість олігархів була переконана, що слабка держава становить більшу загрозу для їхніх прав власності, ніж авторитарна, з якою вони могли уживатися. Переважна частина із задоволенням проміняла свободу маневру на посилені гарантії безпеки власних активів.

Але не Ходорковскій. 2003-го все виглядало так, ніби він порушує угоду, за якою мав би залишатися поза політикою в обмін на багатство. Він дедалі наполегливіше просував порядок денний, який суперечив путінізму. На території усіх 12 часових поясів Росії почав активно діяти заснований ним фонд «Открытая Россия». Як Кремль намагався кооптувати еліти, так і Ходорковскій розбудовував альтернативну інституційну мережу «мозкових центрів» і благодійних організацій, фінансував політичні партії та платив усе більшій кількості депутатів Думи. Він хотів навчати 2–3% учнів Росії в своїх благодійних школах. Виникало логічне запитання про кількість родичів цих 2–3% учнів і про те, яку кількість потенційних виборців це може забезпечити Ходорковскому.

Як голова найбільшої компанії Росії Ходорковскій був єдиним бізнесменом, який відчував, що може зверхньо дивитися на державу. Справді, у 2003-му він, безсумнівно, був найвпливовішим бізнесменом в історії Росії. Ані за Єльцина, ані за часів царизму жоден олігарх не смів так відкрито нехтувати найвищими інтересами Кремля. І все це завдяки нафті, яку, на думку чиновників, вони віддали йому за 350 млн. доларів в обмін на лояльність!

Президент не ліквідував олігархів як клас. Їхні багатства зростали експонентно в роки його першого президентського терміну. У 2000-му в списку мільярдерів журналу Forbes не було жодного росіянина, в 2003-му їх у цьому списку було вже 17. Якби Путін не зміг продемонструвати свою перевагу в силі над найбагатшими з них, він би опинився у вразливому становищі. «Ходорковскій грав у політику за старими правилами, — зауважує Сєргєй Алєксашенко, колишній заступник голови Центрального Банку Росії. — І він очікував, що огримуватиме такі самі результати, як і раніше». Крокуючи по російській політиці самовдоволеною ходою царетворця, хизуючись своїми пригодованими депутатами, Ходорковскій цілив на лаври нового Бєрєзовского.

Путіна вважали слабким. Саме тому президент відчував, що має зробити те, що в підсумку завдасть репутації Росії величезної шкоди і викличе бурхливі суперечки в самому Кремлі. Якби Путін схибив, то завершальна фаза війни і Ходорковскім могла стати його власним кінцем. У Росії кажуть: якщо зграя вовків женеться за тобою в лісі, пам’ятай, що досить вбити лише одного, інакше вони зжеруть тебе.

Нерви в уряді були вкрай напружені, свідченням чого стала стаття пов’язаного з Кремлем публіциста Станіслава Бєлковского, в якій стверджувалося, що олігархи не лише стали неймовірно могутніми, але й планують державний переворот. Спочатку вони нібито підкуплять Думу, потім перетворять Росію на парламентську республіку, а тоді назавжди усунуть від влади пов’язані з ФСБ еліти й проголосять Ходорковского новим всемогутнім прем’єр-міністром. Це «дослідження» було проявом реального занепокоєння. Коли Бєлковскій опублікував свою «аналітичну розвідку», Путіна вважали всього лише «черговим президентом». Читаємо в статті:

...за умов, коли в країні майже немає справжніх політичних партій, інститути громадянського суспільства в зародковому стані або в загоні, основні системи масових комунікацій контролюються олігархами, не можна говорити про те, що радикальна трансформація владної машини відповідає інтересам Росії та її народу. Скоріше, ідеться про подальше послаблення залежності олігархів (правлячого прошарку) від будь-яких зовнішніх інститутів та об’єктивних інтересів країни/нації. Обмеження повноважень президента на нинішньому історичному етапі означатиме перетікання влади безпосередньо до великого бізнесу, вільного від будь-якого реального контролю... фактично, ми можемо говорити про перспективи олігархічного перевороту в Росії[152].

Це було попередження для олігарха. Ходорковскій, можливо, і не позиціонував себе безпосередньо як кандидата на посаду президента, але він безперечно був лідером проамериканських та ліберальних сил у Росії. Його залученість у політику була настільки сильною, що в 2003-му йому довелося виголошувати спеціальну заяву про відсутність у нього намірів балотуватися на президентських виборах 2004 року. Чарльз Краузе, речник Ходорковского в США, який у той час повсюди супроводжував його, так пояснює мотиви олігарха:

Він ніколи не мав наміру балотуватися на посаду президента. Це абсолютна вигадка. Я часто чув, як він повторював: «У мене єврейське прізвище, я ніколи не зможу стати президентом». Але якщо ви спитаєте, чи мав він намір брати участь у політичному житті після 2008-го, коли повинна була закінчитися ера Путіна, то, думаю, відповідь ствердна.

Влада відчула атаку на себе, і це відчуття відповідало дійсності. Ходорковскій почав публічно ображати Путіна, звинувачуючи уряд у корумпованості та некомпетентності. 19 лютого 2003 року прихована доти боротьба між найбагатшою та наймогутнішою постатями Росії була винесена на загал на зустрічі, що транслювалася в прямому ефірі національних телеканалів. Путін скликав найбільш впливових бізнесменів до Кремля, щоб обговорити з ними загрозу зростання корупції. Ходорковскій підготував презентацію, в якій виклав результати опитувань громадської думки з цього приводу. У вкритій куполом залі засідань зміст цієї презентації справив вибуховий ефект.

Слайд 2. 27% росіян вважають, що корупція є найсерйознішою небезпекою для держави.

Слайд 3. 49% росіян вважають, що корупцією вражено більшість державних чиновників включно з «найвищими щаблями федеральної влади».

Слайд 4. 32% росіян вважають, що політичні лідери виявились безсилими у боротьбі з корупцією; 29% росіян вважають, що лідери не мають наміру протистояти корупції; 21% росіян вважає, що лідери не мають ані бажання, ані можливості боротися із корупцією.

Слайд 5. Незалежні аудитори вважають, що 30% державного бюджету втрачається через корупцію.

Слайд 6. 72% росіян думають, що розгляд позовів в офіційній судовій системі є марнуванням часу з огляду на її корумпованість або через те, що вони не можуть собі дозволити заплатити хабар.

Слайд 7. Серед студентів низькооплачувані професії, такі як податковий інспектор, є найбільш популярними, оскільки вважаються привабливими з точки зору можливостей отримувати корупційні прибутки.

«Будь ласка..., — перебив Путін, — давайте не застосовувати загальну презумпцію вини до наших студентів». На це Ходорковскій відповів останнім найсерйознішим звинуваченням:

Ми маємо зробити так, щоб корупції всюди соромилися. Візьмемо як приклад придбання державною нафтовою компанією «Роснефть» фірми «Северная нефть»... Усі знають, що за цією угодою стоять приховані мотиви. Я повинен сказати, що корупція розповзається по країні. Можна сказати, що вона почалася прямо тут. І зараз час зупинити її.

Ходорковскій не просто заявив про це в самому Кремлі, він говорив у прямому телеефірі, і це стало для нього — людини, захопленої власними досягненнями та впевненої, що вона має силу ображати будь-кого без будь-яких наслідків, — найбільшою помилкою. Він недооцінив Путіна, який після спокійного захисту «Роснефти» заявив із посмішкою, що личила би гадюці:

Але деякі компанії, такі як ЮКОС, отримали фантастичні, неймовірні запаси нафти. Я думаю, справжнє питання полягає в тому, як вони їх отримали. Ваш хід. І ще одне. Мені здається, в ЮКОС є певні проблеми зі сплатою податків. Ви можете сказати, що вирішуєте ці проблеми. Але питання, на яке слід в першу чергу дати відповідь, це як такі проблеми виникли[153].

Дивлячись телевізор удома разом із дружиною, відставний генерал КДБ, найнятий Ходорковським у службу безпеки ЮКОС, вигукнув: «Нам кінець!»[154] За кілька днів олігарх зібрав своїх людей і попередив їх, що настають тяжкі часи. Він розпочав війну.



Взяття у полон генерала ЮКОС


Ходорковський ставав дедалі зухвалішим, а його бізнес-плани — все більш грандіозними. Олігарх хизувався своїми кишеньковими думськими депутатами перед топ-менеджерами західних нафтових компаній і обговорював плани побудови власного нафтопроводу до Китаю, абсолютно не переймаючись тим, що, з точки зору Кремля, такі проекти є справою зовнішньої політики, а не приватного бізнесу. Він прагнув перетворити ЮКОС на найбільший у країні конгломерат, хотів проковтнути нафтову компанію «Сибнефть», планував злиття з однією з провідних західних нафтових компаній. Він вважав, що могутність власника такої великої компанії, до того ж глибоко інтегрованої в глобальну капіталістичну систему, гарантуватиме йому недоторканість.

Поки Ходорковскій тримався цього курсу, у Путіна був ворог, а путінізм не був повністю убезпеченим. Останнім «злочином» олігарха було те, що Путін повірив, нібито він збирається продати контрольний пакет акцій ЮКОС — перлину російської нафтової галузі — американському нафтовому гіганту ExxonMobil. Це б вивело величезні запаси російської нафти з-під впливу Кремля і зробило самого Ходорковского недосяжним. В уряді обурювалися та почувалися зрадженими. З погляду Кремля, величезні сировинні компанії були продані за безцінь таким людям, як Ходорковскій, щоб із них постав клас лояльних капіталістів, якого так бракувало Росії. Вважалося, що в часи, коли лише закордонний бізнес міг би викласти справжню вартість за ці велетенські підприємства, було доцільно передати їх надійним російським бізнесменам. А зараз Ходорковскій хотів продати свій бізнес американцям. За кілька днів до наказу про арешт норовливого олігарха Путін сказав керівнику однієї західної корпорації: «Ця людина вилила на мене занадто багато бруду»[155].

Почалися арешти керівників ЮКОС. В останні тижні перед арештом Ходорковского два найбагатші олігархи, Міхаїл Фрідман та Міхаїл Потанін, просили його зупинитися. Вони попереджали, що він ставить під загрозу себе, їх та всю країну. Він не зупинився. Чому Ходорковскій почувався так впевнено? Бєрєзовскій та Гусінскій вже перебували у вигнанні. Путін вже тримав телебачення в лещатах. Режим продемонстрував, що реагує на загрози закручуванням гайок.

У самому уряді виклик, кинутий Ходорковскім, спричинив розкол та напругу: чимало хто на самій верхівці, включно з прем’єр-міністром Міхаїлом Касьяновим, виступав проти радикальних заходів щодо Ходорковского. Упродовж кількох місяців Касьянов відчував зміни у своїх стосунках із Путіним: «Крах нашої угоди [про поділ влади] відбувся у 2003-му. Спочатку почався тиск на бізнес, потім змова проти ЮКОС паралельно з розгортанням тиску на всю нафтову промисловість в цілому».

Ходорковскій вважав себе кращим за Бєрєзовского та Гусінского. Думав, що краще поінформований. Наближені до нього люди кажуть, що він почувався в безпеці, оскільки мав джерела в самому серці Кремля, які довели свою надійність. За словами сім’ї та радників олігарха, його джерелом був ніхто інший, як Алєксандр Волошин, голова путінської адміністрації, та сама людина, яка колись радила Бєрєзовскому не хвилюватися через те, що вони «дозволили прийти до влади чорним полковникам».

Син Ходорковского Павєл звинувачує Волошина в інтригах, що зрештою привели до арешту батька: «Волошин намагався використати мого батька у внутрішньокремлівській боротьбі за владу». Він стверджує, що саме Волошин запропонував Ходорковскому представити Путіну ті слайди про корупцію. «Мені відомо від кількох людей, що Волошина зараз мучить сумління. Він не збирався доводити справу до арешту», — наполягає Павєл.

Ходорковский був кращим за інших олігархів. У нього була жінка, і він не був, на відміну від інших багатіїв, безсоромним розпусником. Заради розваги пін не вантажив на свій літак повій, аби розважитися в гірському шале, а віз своїх дітей до Парижа, де в Луврі пояснював їм значення кожного експонату. Саме тому розповідь Павла про його батька зворушує. Те, що мало невдовзі статися, було не лише політичною, а й особистою катастрофою однієї людини.

На людях олігарх не виказував страху, але в приватному колі його погляд на майбутнє ставав дедалі похмурішим. У 2003-му Ходорковскій здійснив останній, як виявилося, візит до США, щоб продемонструвати свої проамериканські вподобання. Незадовго до цього американські війська штурмом взяли Багдад. У США він відвідав свого сина Павла в коледжі Бебсон, де той навчався. Павєл пригадує: «Батько сказав мені: “Останнім їхнім кроком буде мій арешт”. Здавалося, він знав, що це має статися».

Проте Ходорковскій ще мав вдосталь часу, щоб утекти з країни, як це зробив свого часу Бєрєзовскій. На питання, чому він цього не зробив, він ніколи не давав вичерпної відповіді. У своїх листах з в’язниці він називає себе мучеником і говорить, що свідомо йшов на арешт, що подолав спокусу втекти і пройшов очищення в’язницею.

Я міг би це передбачити. Але коли я все зрозумів, було вже занадто пізно. У мене був вибір — стати на коліна чи піти до тюрми. І, можливо, я міг би стати на коліна. Спокуса була дуже великою[156].

Чи прагнув він стати мучеником? Чи ця гра в мучеництво — лише самовиправдання ув’язненого себелюбця, нездатного визнавати власні помилки? Багатьом здавалося, що у нього розвинувся майже месіанський комплекс. Його листи з в’язниці сповнені посилань на Біблію та натяків на власне переродження:

Так, це солодке слово «свобода» багатозначне. Але дух, який у ньому присутній, незнищенний, незламний, невикорінний. Дух титана Прометея, який подарував людям вогонь. Дух Ісуса Христа, який говорив, бо мав право, а не як книжники та фарисеї.

Отже, причина кризи російського лібералізму — не в ідеалах свободи, хай вони і усвідомлюються кожним по-своєму. Справа, як частенько казав останній прем’єр-міністр СРСР Валєнтін Павлов, не в системі, а в людях. Ті, кому долею та історією було довірено стати хранителями ліберальних цінностей в нашій країні, зі своїм завданням не впоралися. Сьогодні ми повинні визнати це з усією відвертістю. Бо часи лукавства минули — і з каземату СІЗО № 4, де я зараз перебуваю, це видно, мабуть, трохи краще, ніж з інших, більш комфортабельних приміщень[157].

Близькі колеги та партнери олігарха не вірять, що він мав намір стати мучеником. Це відчуття прийшло до нього пізніше. Його тодішній речник Краузе згадує:

Я думаю, він неправильно оцінив ситуацію. Він знав, що його арештують, але його джерела в Кремлі, які він вважав дуже надійними, повідомили, що арешт триватиме 2–3 дні, а потім його відпустять під заставу. Тож у той момент він міг обирати: залишатися і боротися або тихенько піти. Думаю, тоді він прийняв хибне рішення. Він переоцінив власний вплив. У нього були, як він думав, дуже надійні джерела. Питання в тому, чи ці джерела були кимось введені в оману, чи самі навмисно вводили в оману Ходорковского.

Після новини про арешт Волошин подав у відставку. Але вся історія Ходорковского — це не просто розповідь про інтриги чи повчальна драма. Це історія про російську владу, а також — як і всі російські політичні історії — про піар. Ходорковскій відрізнявся від інших олігархів тим, що вкладав величезні гроші у власний імідж, особливо в США. Це означало, що його арешт спричинив напруження між Росією та Заходом, на відміну від справ Гусінского та Бєрєзовского, які залишились непоміченими в Брюсселі та Вашингтоні. Колишній речник олігарха Краузе оцінює його співпрацю із найнятою ЮКОС піар-компанією як дуже успішну:

Робота, яку ми зробили разом із «АРСО», — дуже важлива частина цієї історії. Якби з ним не почали працювати на початку 2000-х і якби до західної аудиторії не було донесено думку, що він дійсно змінює власні правила гри, його арешт сприйняли б як давно очікуване покарання урядом чергового шахрая. Його подорож до США незадовго до арешту була дуже успішною. Настільки успішною, що дружина Президента Барбара Буш розпитувала мене про його справу.

Влітку 2012-го я зв’язався з людьми Ходорковского в Лондоні. Вони погодилися попросити його адвокатів передати мого листа до нього в колонію. Коли я сів писати листа, я почувався дивно, ніби збирався писати привиду або міфічній постаті. Найбільше мене мучило питання: чи олігарх розумів, що ризикує провести у в’язниці багато років, а не просто відсидіти кілька ночей у смердючій камері, як Гусінскій у 2000-му? Кілька місяців від представників Ходорковского не було жодної звістки, а потім мені подзвонили і сказали: «Він написав Вам». Зачіпаючи питання, яке так сильно непокоїло мене, він дав половинчасту відповідь: «Мені вже на початку 2003-го казали, що Путін хотів, аби мені дали 8 років. Але відразу я в це не повірив».

Ніч напередодні арешту олігарх провів у власному літаку, яким пересувався по Росії для зустрічей із політиками та для інспекції нафтових родовищ. Офіційною метою його туру по країні була «реклама компанії в регіонах». Але для чого російській нафтовій компанії рекламувати себе в регіонах через виголошення її керівником політичних промов в університетах та зустрічі з губернаторами? Члени фінансованих ним партій знали, що це лише прикриття.

Боріс Нємцов неофіційно стверджує, що голова ЮКОС хотів поговорити з місцевими лідерами про їхні політичні розчарування та згуртувати навколо себе студентів. Бюрократ на кремлівському троні, цей сірий чиновник, вже віддав наказ, який, як думала більшість, він ніколи не насмілився би віддати з огляду на потенційну реакцію Заходу.

У ніч напередодні арешту виліт літака Ходорковского до Сибіру затримувався. Він напівжартома спитав в пілота, чи вистачить в них пального, щоб долетіти до Фінляндії. Наступного ранку за ним прийшли до літака. «Ані руш!» — обвішані зброєю люди були в зимовому камуфляжі з нашивками «ФСБ». Тієї ночі його дружині в Москві наснилося, що вона заблукала у місті, яке руйнується. «Опустіть зброю!» У листі Ходорковскій пригадує свої емоції в ту мить, коли до його літака увірвалися співробітники ФСБ: «Коли озброєні люди піднялися на борт літака, я відчув спокій. Нарешті виснажливе очікування скінчилося, і з’явилася визначеність».

У Сибіру найбагатшу людину Росії кинули в неопалювану камеру, згодом вдягнули в чорну робу та провели зі скутими наручниками руками на борт військового літака. Його співкамерники пригадують, що перший свій тиждень у в’язниці Ходорковскій провів у стані шоку, лежачи на койці та відмовляючись від їжі. «Здавалося, він щось дуже серйозно обдумував»[158].

Це був кінець. Політичні справи позбавлені верховенства права; право тут не існує, допоки не стає зброєю в чиїхось руках. Московська біржа змушена була припинити торги на годину раніше, щоб стабілізувати котирування. У редакціях ЗМІ та політичних колах всі були приголомшені. Єдиними, хто нічого не розумів, були наймолодші діти олігарха — хлопчики-близнюки.

Прем’єр-міністр Касьянов висловився проти ув’язнення. Ніхто, навіть він, не міг до останньої хвилини повірити, що Путін буде утверджувати свою владу в такий обурливий та безжальний спосіб. Але Путін зробив це. Показовий процес почався за кілька місяців. Колись усемогутній олігарх сидів у клітці в судовій залі, чекаючи на вирок. Уже не в стані шоку — він здавався спокійним, навіть елегантним за ґратами. Ходорковскій написав мені про свої відчуття від перебування в тій клітці: «Формально арешт відбувся пізніше в залі Басманного суду Москви, де я вперше заглянув у боягузливі шахраюваті очі бюрократа в суддівській мантії».

Ходорковскій пише, що коли посміхався, схрестивши руки в позі розслабленої демонстративної непокори і дивлячись прямо в об’єктиви фото- та відеокамер всієї Росії, то: «...думав лише про своїх близьких. Я дивився на свою маму, на свою дружину. Я намагався вловити їхній погляд і втримати його, передати їм свій спокій. Мені здавалося, що для них це дуже важливо».

Для інших олігархів це було страхітливою політичною виставою. Телебачення постійно демонструвало образ безпорадного Ходорковского, щоб чітко дати іншим олігархам зрозуміти, хто реально має в владу в Росії. Наступного дня після його арешту з Москви втекли сім найбагатших людей країни. Такі урядовці, як Касьянов, були у відчаї:

Не буду приховувати, я відчував, що після арешту Лєбєдєва, а потім історії з Ходорковскім у моїх колег з уряду поменшало ентузіазму щодо проведення реформ. Усі сприйняли це як сигнал, що ліберальні перетворення будуть згортатися. Кудрін, Грєф, інші міністри були в похмурому настрої, були морально пригнічені[159].

Кажуть, що Путін відповів відмовою на прохання Касьянова надати пояснення з цього приводу. Навіть прем’єр-міністр не розумів, для чого треба було арештовувати Ходорковского.

Я тричі просив Путіна пояснити мені причину арешту Ходорковского. Коли він нарешті відповів мені, то сказав, що Ходорковскій фінансував партії в Думі, зокрема Комуністичну партію, що було неприйнятно. Це й стало, за словами президента, причиною арешту. З цього можна зробити логічний висновок, що Путін боявся Ходорковского.

Багато хто в Москві вважав, що хтось цей страх у Путіні підживлював. У Кремлі не бракувало підступних інтриганів, котрі намагалися обернути владну гру Ходорковского собі на користь: вказували, зокрема, на Ігоря Сєчіна, заступника голови президентської адміністрації. Цій людині із кадебістським минулим Путін довіряв. Він взяв Сєчіна на роботу ще 1991-го в Санкт-Петербурзі. Упродовж багатьох років Сєчіну вдавалося контролювати доступ до «боса» і навіть складати ранкові звіти, які Путін читав у першу чергу. Ходорковскій у листі до мене написав, що вважає Сєчіна винуватцем своїх поневірянь:

Ніхто в нашій країні не сумнівається, що «добро» на мій арешт було отримане особисто від Владіміра Путіна... Але ініціатором усього, що сталося, а сьогодні про це можна говорити з майже повною впевненістю, був пан Сєчін, який справді дуже добре знає свого патрона і здатний маніпулювати ним та значною частиною його оточення.

З мене зробили найбільш небезпечного політичного суперника та, на додачу до цього, ще й виразника інтересів американців... Схильна до конспірології ментальність із легкістю підхопила ідею про масштабну змову з огляду на такі факти, як фінансова допомога політичним партіям, діяльність фонду «Открытая Россия», знову таки, широке обговорення проблеми необхідності переходу від суперпрезидентської до парламентської республіки; заклик відмовитися від системної корупції, яка сьогодні стала однією із підвалин режиму, і так далі.

Неможливо точно сказати, який із тих аргументів, які Сєчін поширював через різних людей, став вирішальним для Путіна. Найімовірніше, він боявся здатися слабким.



Наслідки справи Ходорковского


Арешт став визначальним моментом. Він остаточно нав’язав олігархам умови Путіна. Було покінчено з опозиційною системою політичного покровительства. Раз і назавжди було продемонстровано, що Путін не толеруватиме відкритих викликів вищій владі. Стало зрозуміло, що влада президента набула рис царської всемогутності. Для Путіна це було його 1929, 1988 та 1993 роками. В уряді не всі були в захваті від такого повороту: зокрема, Касьянов до січня 2004-го продовжував висловлювати свою незгоду з арештом. Путіну це не подобалося:

Після завершення чергової суботньої наради із членами Ради безпеки президент доручив генпрокурору Устінову зачитати всі наявні звинувачення. Вочевидь, він вважав, що міністри переймуться розумінням, і ні в кого не буде й краплини сумніву, що я міг бути в чомусь правий у своїй критиці. Устінов монотонно зачитував сторінку за сторінкою впродовж, здається, години... Члени Ради безпеки, не зовсім розуміючи, для чого все це робиться, незворушно сиділи із кам’яними обличчями. Я один час від часу не стримував усмішки, реагуючі на всілякі нісенітниці та очевидні вигадки. Увесь цей час Путін уважно слідкував за реакцією присутніх. А реакції було лише дві: мої посмішки та кам’яні обличчя інших членів Радбезу. Питань, зрозуміло, ні в кого не було, коментарів також. Отак мовчазно всі й розійшлися[160].

У Західному Сибіру тим часом тривали арешти. Щоб показати, що Ходорковскій ніколи вже не повернеться, понад 370 співробітників ЮКОС було викликано на допити до міліції. Потім почалася націоналізація. Причина, за Путіним, була така: «Я знову хочу підкреслити, що держава повинна управляти лише тією власністю, яка їй потрібна для виконання своїх державних функцій, забезпечення державної влади, безпеки та оборони держави». Насправді все було значно банальніше. Коли Путін відчув загрозу з боку Бєрєзовского і Гусінского, він загарбав те, що робило їх могутніми — їхні активи. Зараз він націоналізував ресурси Ходорковского.

Це повністю змінило Росію і як державу, і як економіку, що доводило до розпачу ліберальних політиків на кшталт Касьянова. Ставленики Путіна невдовзі зайняли найвищі посади в радах директорів великих державних компаній. Усі розмови про приватизацію державного нафтового гіганта «Роснефть» ущухли. За два наступні роки доля ВВП Росії, виробленого приватними підприємствами, впала з 70 до 65%[161]. За чотири роки доля приватних компаній у видобутку нафти в Росії знизилася вдвічі — з 90 до 45%[162].

А головне, справа ЮКОС остаточно визначила, що прибутки від нафтового буму будуть насамперед посилювати уряд. Більше не буде ніякого лобізму. До 2005-го уряд вийшов на рівень оподаткування доходів нафтових компаній в обсязі 83,5%, тоді як у 1999-му ставка цього податку складала лише 45,1%[163]. До кінця десятиліття масштабне ухиляння нафтових компаній від сплати податків залишилося в минулому, а Кремль забирав уже понад 90% їхніх прибутків у вигляді податків[164].

Путіну не лише вдалося відібрати нафтову ренту в олігархів, уряд також конфіскував величезні активи. Частка корпоративного капіталу, контрольованого державою, зросла з 11% в 2003-му до 40% в 2007[165]. Бєрєзовскій колись вихвалявся тим, що сім олігархів контролюють понад 50% ВВП Росії (насправді — лише 15%), але в 2006-му п’ять державних службовців очолювали компанії, що виробляли понад 33% ВВП[166]. Чиновники самі стали олігархами.

Невдахами в уряді виявилися прибічники вільного ринку та чиновники єльцинської ери, такі як Касьянов та Волошин. Тріумфаторами стали «силовики» — представники військових та правоохоронних відомств, а також санкт-петербурзька команда Путіна, яка прикипіла до свого начальника, наче магніт. До неї належали навіть деякі неоліберали, як Алєксандр Кудрін. Радикальне послаблення позицій лібералів у Кремлі було очевидним Ходорковскому:

Головним завданням Сєчіна було різке послаблення демократичного крила в оточенні Президента і одночасне посилення ролі репресивних механізмів в управлінні державою. Тож виглядає так, що саме він найбільше виграв внаслідок тих змін, що стали результатом справи ЮКОС.

Колишній олігарх — не єдиний, хто стверджує, що консервативні сили в Кремлі хотіли відібрати його особисті активи та повернути їх до рук держави, з яких вони могли би з легкістю розкрадати їх. Відомі консерватори визнають, що колишні співробітники КДБ в уряді просували ідею націоналізації. «Більшою або меншою мірою, але ті, хто виступав за посилення державного контролю над економікою, були силовиками», — пригадував Грігорій Рапота, генерал-лейтенант зовнішньої розвідки Росії в минулому і тодішній міністр.

І все ж олігарх неодноразово зазначав, що майже до самого кінця йому залишали шанс «стати на коліна» та зберегти компанію. Його відмова робити це дала зелене світло Сєчіну та його команді. Ренаціоналізація компанії «Севнефть», яку Ходорковскій критикував у Кремлі, стала лише першою ластівкою.

Великий поворот дав чіткий сигнал: олігархам — що не слід втручатися в політику, а зарубіжним інвесторам — що в Росії не діють однакові правила гри для всіх. Арешт став попередженням західному бізнесу, щоб він надалі навіть і не думав про великі угоди в нафтовій галузі без прямого дозволу на це Путіна. У грі з енергетичними ресурсами західні бізнесмени можуть виконувати лише підпорядковану роль.

Після усунення Ходорковского в Кремлі відчули, що встановили повну владу над енергетичним сектором. Росія заговорила про себе як про енергетичну наддержаву, «Саудівську Аравію Півночі», де енергетичні ресурси стали потужним інструментом досягнення геополітичних цілей. І це не були безпідставні фантазії, адже країна мала найбільші запаси газу в світі й мала от-от обійти Саудівську Аравію як найбільший світовий виробник нафти.

Але Путіна непокоїли прояви незгоди, ба навіть нелояльності, в уряді. Більшість міністрів виступали проти цього курсу, що створювало небезпеку урядової кризи. За шість місяців після арешту Ходорковского, навесні 2004-го, увесь уряд Касьянова був відправлений у відставку. Прем’єр-міністр був тоді на відпочинку разом із Борісом Нємцовим, лідером опозиції, якого фінансував Ходорковский, і, як подейкують, обговорював можливість виступу проти Путіна. Ці чутки Касьянов коментує ухильно:

Коли Путін оголосив мені про відставку, він нічого такого не говорив. Але вже ввечері того ж дня цю саму історію мені розповіли люди, які мали серйозну інформацію про настрої та мотивацію глави держави. Вони переконали мене, що це і є справжня причина відставки.

Я відразу згадав, як напередодні, 23 лютого, був разом з іншими керівниками на святковому концерті в Кремлі. Президент у той вечір поводився якось незвично. Під час перерви переважно перешіптувався в куточку з Патрушевим, уникаючи інших. Наступного дня, 24-го, Путін несподівано скасував традиційну нараду з членами уряду та попросив мене приїхати одного[167].

Звільнення Касьянова стало апогеєм чистки, яка почалася в «Газпромі» t нижніх чинів; вже у 2003-му до 70% всіх чиновників у Кремлі було призначено особисто Путіним[168]. Така практика тривала до кінця його президентського терміну. Станом на 2008-й 80% 825 найвищих посад в державі, здебільшого в армії та розвідці, обіймали люди, схвалені особисто Путіним[169].

Знищення Ходорковского спричинило тектонічний зсув. Говорити, що саме його амбіції порушили балансу російській еліті та призвели до перемоги сил реакції, і що йому не слід було навіть намагатися щось змінити, означало би звинувачувати жертву. А проте саме таким і був результат. Хороший генерал вибирає для себе битви, в яких збирається перемогти. Зарозуміла захопленість Ходорковского власною владою призвела до витіснення проамериканских прихильників вільного ринку на узбіччя політичного життя. Він хибно оцінив свого суперника і неправильно зрозумів суть конфлікту. Підсумком стало знищення в країні головного альтернативного джерела покровительства для політиків.

Путін і досі вбачає в ньому ворога. За десять років після арешту погляди президента не змінилися. Коли Путіна в 2010-му спитали про долю колишнього голови ЮКОС, він огризнувся: «Злодій повинен сидіти у в’язниці»[170]. На момент написання цієї книжки відомо, що термін ув’язнення Ходорковского має добігти кінця в 2014-му, але це ще зовсім не є очевидним[171].

Проблема Ходорковского, яку він, за його словами, з болісною чіткістю усвідомив у своїй камері, полягала в тому, що внаслідок вчинених під прапорами лібералізму злочинів 1990-х країна в переважній своїй більшості, за винятком ліберальної столичної інтелігенції, підтримувала Путіна. Для більшої частини Росії Ходорковскій був майже тим самим Бєрєзовскім, лише елегантніше вбраним. Популярність президента, з іншого боку, стрімко зростала.

Іронія (і несправедливість) для всіх тих простих росіян, які зловтішалися з поневірянь олігарха, який, на їхню думку, отримав по заслугах, полягає в тому, що, з огляду на масштаб корупції в оточенні Путіна, націоналізовані в олігарха ресурси все одно використовуються для збагачення окремих людей, як і тоді, коли вони належали приватній компанії.

Людина, в якої була ціла армія охоронців і колишні генерали КДБ в штаті, опинилася за колючим дротом у прикріпленій до уранових рудників виправній колонії в Східному Сибіру неподалік від кордону із Китаєм, звідки в радянський час мало хто повертався живим. Там він змушений був шити рукавички разом з іншим ув’язненими, втратив усі шанси на дострокове звільнення за відмову шити їх понаднормово, а однієї ночі співкамерник вдарив його шевським ножем в обличчя. Там він також писав, що зрозумів: до в’язниці його привів авторитарний проект Путіна, який був безпосереднім наслідком його власного проекту «Єльцин-1996».

Це не «мораліте». Згадки про моральне очищення в тюрмі слугують не для оцінки наслідків дій Ходорковского для Росії, а тільки для оцінки його особистості. Якщо ми приймаємо його слова за чисту монету, якщо ми повіримо, що він не хотів бути президентом, але прагнув згуртувати демократичні сили Росії, нам слід оцінювати його як політика. Тож до чого призвели його дії? Менше ніж за рік після ув’язнення Ходорковского в Сибіру його компанію прибрав до рук уряд, ліквідувавши тим самим головне джерело фінансування опозиції. Ліберальним партіям, які підтримував Ходорковскій, не вдалося пробитися до Думи на виборах 2004 року, і оскільки фінансової підтримки в них більше не було, ця поразка занурила табір демократичних партій у вир чвар і сум’яття.

Підсумок такий: величезна компанія ЮКОС, що підтримувала прозахідну Росію, зникла. Ходорковскій у результаті допоміг не Нємцову чи Явлінскому, навіть не Зюганову, а лише Сєчіну.

Тож давайте запитаємо себе: «генерал» демократичних сил Росії, який вважав свою нафтову компанію зброєю, завів свої сили в глухий кут, відмовився ставати на коліна (незалежно від того, чи це хороша тактика), був оточений і захоплений в полон; його набої викрали, людей розсіяли, а сам він зрештою став в’язнем ГУЛАГу, Такий генерал є героєм чи невдахою?

Коли я вперше читав лист Ходорковського із далекої в’язничної камери, я побачив слова, які мене вразили. Їх написала людина, яка вважала себе водночас і героєм, і невдахою:

Мої враження про Росію особливо не змінилися в тюрмі. Власне, я і раніше не плекав якихось ілюзій. Це величезна відстала країна із вкрай сегментованим, слабким суспільством та атомізованим населенням, більшість якого відчуває себе не громадянами, а кріпаками різних феодалів.

Нове для мене відчуття зараз — це моя особиста відповідальність за речі, які відбуваються, і ця відповідальність дуже мене гнітить. Відповідальність людини, яка могла і може щось змінити, а це значить, вона повинна принаймні спробувати. Чим старшим я стаю, тим страшніше мені стає дивитися в обличчя Творця. Я все більше вірю: Він дав нам силу і він спитає в нас, чому ми так бездумно змарнували її на другорядні речі. Тому, хто не вірує, в цьому сенсі, мабуть, легше.



Авторитаризм — це слабкість


Оточення Путіна ніколи не почувається в повній безпеці. Щойно виникає загроза його владі, воно переходить до оборони і незграбно намагається мобілізувати систему, імпровізуючи та приймаючи рішення на ходу. Цей уряд функціонує в режимі кризового менеджменту набагато частіше, ніж Білий Дім.

Під час криз на перше місце виходить особистість лідера. Коли раптом постає серйозна проблема, витісняючи всі інші питання на задній план, важать не переконання чи програма лідера, а його владні інстинкти та здатність до імпровізації. За стресових умов у політиці найголовніше — не втілювати в життя заготовлені плани, а вміти швидко реагувати на ходу. Інстинкти Горбачова були в кінцевому рахунку демократичними, інстинкти Єльцина — типовими для людей із манією величі. Путінські інстинкти виявилися антидемократичними, параноїдальними та авторитарними. Їх можна навіть назвати чекістськими, притаманними світогляду співробітників таємних спецслужб.

За роки перебування Касьянова на посаді прем’єр-міністра режим Путіна еволюціонував в очах російської еліти від ліберального до жорстко авторитарного. Касьянов не вважає, що ця еволюція відбувалася за планом, вона радше була результатом реакції на певну послідовність подій:

Авторитаризм Путіна полягає в усуненні ризиків для його влади: вільне телебачення стало ризиком, і його знищили, коли вибори стали ризиком, їх скасували, коли парламент став ризиком, його придушили — це все тому, що Путін боїться справжньої змагальності. Все розвивалося поступово: щойно поставала загроза, він реагував силою. Путін боїться бути вразливим.

Касьянов має рацію — поворотні моменти для Путіна наставали тоді, коли він відчував, що на нього полюють. Телебачення та Ходорковскій, два фактори ризику, що ставили його під удар, були знищені. Але чому тоді режим, до якого на початку 2000-х практично не залишилося дієвої опозиції, так панічно боявся критики? Чому неймовірно популярний президент, який підкорив Чечню та провів ефективні реформи, остерігався відкритої конкуренції?

Відповідь полягає в тому, що Ходорковскій мав рацію. Криза минула в економіці, але не в державному управлінні. Путін настільки злякався опального олігарха, бо той розповідав про реальний стан речей. Уряд виявився неспроможним виконувати навіть елементарні завдання, і за межами популістської телекартинки тоді було розгледіти прогрес у боротьбі з корупцією, тероризмом та беззаконням. Ходорковскій знав: якби справжні показники роботи Путіна обговорювали на національному телебаченні, вони б виявилися далеко не ідеальними. Популярність президента ніяк не співвідносилася з його реальними досягненнями. Попри те, що казали громадянам в роки першого президентства Путіна, в країні насправді було більше вбивств, терористичних актів та корупції, ніж у часи Єльцина. Саме тому цензура на телебаченні та слухняні олігархи набули для Кремля такого значення.

Попри бравурні заяви про те, що «терористів мочитимуть у нужниках», зростаюча кількість жертв терористичних актів у Росії вивела країну в світові лідери за цим сумним показником. У 2001–2007 роки в країні внаслідок терактів загинуло 1170 осіб, і Росія посіла третю сходинку після Іраку та Афганістану в переліку країн з найвищим ризиком тероризму. За цей самий період в Ізраїлі загинуло «лише» 158 осіб, а в Пакистані — 222[172].

За кожним терактом так чи інакше стояли чиновницька некомпетентність, корупція та змови. У 2002-му захоплення театру на Дубровці в центрі Москви шокувало всю Росію як через некомпетентні дії славетних спецпідрозділів, так і тому, що, попри всі зусилля військових на Північному Кавказі, близько сорока терористів із великою кількістю зброї все одно могли спокійнісінько роз’їжджати столицею. У театрі на Дубровці понад 1000 відвідувачів стали заручниками чеченських терористів, 140 осіб було вбито під час хаотичного штурму. Тіла непритомних людей, які втратили свідомість під дією невідомого газу, використаного під час штурму російськими спецпризначенцями, просто звалювали біля театру. Чимало з цих людей захлинулося власним блювотинням. Цей кошмар вже не можна було прибрати з екранів телевізорів. Один експерт зробив висновок, що через побачене понад 30 млн. осіб потребувало психологічної допомоги[173].

І це ще був не кінець жаху. Теракти, вплив яких можна порівняти з вибухами 7 липня 2005-го в Лондоні, продовжувалися. У 2004-му відразу після зльоту і головного аеропорту Москви вибухнули два пасажирських літаки. Огидною причиною провалу в системі безпеки став хабар у 140 доларів, якого терористи дали співробітникам аеропорту, щоб незаконно потрапити на борт літаків.

І все ж найбільш наочним прикладом фіаско Путіна стала подія, яка відбулася в маленькому християнському містечку на Північному Кавказі. Беслан став у Росії синонімом масового вбивства. Тут вітер приносить дощ із гір, а повітря насичене напругою замороженого конфлікту. Місцеві північноосетинські сили безпеки ненавидять сусідів — чеченців та інгушів. Їх вважають не співвітчизниками-росіянами, а радше ворожими племенами. Про Москву тут говорять не як про сучасний федеральний центр, а як про центр імперії — озброєного миротворця, поліціанта та повелителя гір в одній особі. Місцеві говорять «коли я був у Росії» або «там в Росії все інакше».

На могильних плитах великого цвинтаря викарбувані обличчя сотень убитих дітей. На самих могилах залишені промоклі м’які та вицвілі пластикові іграшки. А також пляшки з водою, десятки пляшок з водою. Як для маленького сонного містечка, цвинтар просто величезний. І недарма — тут поховано ціле покоління.

У вересні 2004-го, майже за рік після арешту Ходорковского, чеченські та інгуські бойовики захопили в цьому бідному осетинському містечку школу, в якій плакати із написами «Братерство та єдність для народів Російської Федерації!» натякають, що насправді і братерства, і єдності народам Росії бракує. Бойовики взяли школярів у заручники. Коли російські спецпідрозділи атакували школу, загинуло понад 385 заручників. Ціле покоління бесланців померло мученицькою смертю — впродовж кількох днів заручники не отримували води. Ось чому на їхніх могилах лежать пляшки з водою. «Вони не будуть спраглі в загробному житті», — говорить осетинській чиновник на вході до цвинтаря. Сліди використаних російськими спецпризначенцями вогнеметів у стінах школи засвідчують не просто некомпетентність, але й варварство[174].

На п’ятому році правління Путіна Беслан став доказом того, що президент не впорався із завданням гарантувати безпеку росіян. Історія масового вбивства дітей у Беслані, в яку вплетено побічні сюжетні лінії помилок представників влади, бездушної байдужості та втрачених нагод для переговорів, ще сильніше штовхнула Путіна в бік авторитаризму як способу обмеження загроз його авторитету. Після бесланської трагедії урядова риторика почала дрейфувати в бік похмурого антизахідництва, натякаючи на те, що за спинами терористів стояли іноземні сили. Говорячи про західні держави тоном, який у Росії вже встигли підзабути з ранніх 1980-х, Путін застерігав:

Дехто хотів би відірвати собі ласі шматки від нашого пирога. Інші допомагають їм. Вони допомагають їм, оскільки усвідомлюють, що Росія досі залишається однією з найбільших ядерних держав у світі, а отже, є загрозою для них. Вони вважають, що цю загрозу слід усунути. Тероризм — лише інструмент для досягнення цих цілей.

Це звучало як істерика, але Путін насправді поводився цілком раціонально. Він намагався відволікти увагу країни від очевидного факту: ФСБ постійно зазнає невдач. Нездатність уряду викорінити загрози могла зробити його вразливим до критики з боку опозиції, тому потрібні були превентивні заходи.

«Після Беслана Путін злякався справжньої конкуренції, — каже Касьянов. — Саме тому він започаткував низку антиконституційних реформ, щоб усунути будь-який ризик для своєї влади». Спочатку Путін скасував прямі вибори губернаторів областей. Тепер вони мали призначатися безпосередньо президентом і формально затверджуватися обласними законодавчими зборами. Для незалежних кандидатів був закритий доступ до Думи, оскільки відтепер всі депутати обиралися виключно за партійними списками.

Разом з тим більш жорсткими стали правила реєстрації партій. Згідно з новими вимогами, партія мала надати понад 40 тис. підписів, які влада могла легко відкинути на підставі їхньої «несправжності». Мінімальний бар’єр для проходження партій до Думи був підвищений із 5 до 7%. Ці закони означали, що Дума припинила існування як місце кулачних боїв та змістовних дебатів. Спікер Думи Боріс Гризлов дуже влучно підсумував ці зміни: «Парламент — не місце для дискусій»[175].

Путін обіцяв Росії «диктатуру закону», і саме через неї, як казав президент, Ходорковскій потрапив до Сибіру. Але всі, хто був у курсі подій, знали, що це лише піар. У 2006-му всі головні посади, як і раніше, купувалися і продавалися. Ціна міністерського крісла — 10 млн., а губернаторського — 8 млн. доларів. Місця в Думі коштували приблизно 2 млн., а в Раді Федерації — від 1,5 до 5 млн. доларів[176]. Різниця полягала лише в тому, що оскільки Ходорковскій сидів у в’язниці, то не існувало відкрито ворожої до Кремля системи фінансування політичних сил. А за межами кабінетів на вулицях міст так само панувало беззаконня: середня кількість умисних вбивств на рік за правління Єльцина та Путіна практично не відрізняється — 26 та 27 вбивств на 100 тис. осіб відповідно[177].

«Ми продемонстрували слабкість, — бурчав Путін після Беслана, — а слабких б’ють». Після кожного приниження Путін винуватив бюрократію, слабку федеральну владу, навіть іноземців. Він відчував, що від нього приховують факти, що його чиновники навмисно вводять його в оману. Хронічна нездатність впоратися з корупцією та злочинністю переконали його в тому, що слід посилювати контроль та могутність держави.

Найбільша загроза, яку становив Ходорковскій для Путіна, — це не якась міфічна змова олігархів, а те, що найбагатша людина Росії, яка користувалася величезною повагою, відкрито заявила про некомпетентність режиму, про те, що Путін — не сильний лідер, а некомпетентний чиновник, бюрократ, якому не до снаги взяте ним на себе завдання.



Колапс керованої демократії по сусідству


«Росія завжди була і буде великою державою». Із цих слів почалося президенство Путіна. Але що то за «наддержава», якщо вона не може взяти те, що їй хочеться, — в Україні? Ця країна для росіян не зовсім окрема. Поїхати туди — це не те саме, що поїхати за кордон, бути звідти родом не означає бути іноземцем. Змішаних шлюбів між росіянами та українцями так само багато, як між англійцями та шотландцями. Росіяни ставляться до України, як німці ставилися б до суверенної Баварії — як до чогось неприродного, але, безперечно, тимчасового. У Кремлі так само багато уродженців України, як у Вестмінстері — шотландців. Тут, у Києві, була хрещена Русь — спільна історична батьківщина росіян та українців.

Ніхто в Росії сьогодні не ностальгує за тими днями, коли російські танки стояли в Будапешті. «Але Україна... — розмірковує Алєксандр Вєрховскій, провідний експерт з російського націоналізму, — це не Тбілісі або Єреван. Ці місця завжди були іншими. Але Україна... У Радянському Союзі ми були практично єдиним цілим! Поява кордону стала справжнім шоком, і навіть сьогодні, якщо ви спитаєте пересічного росіянина, з якого боку кордону знаходиться якесь прикордонне місто, скажімо, Бєлгород, більшість людей й гадки не матимуть, в Росії він чи в Україні. Ментальна мапа кордонів дуже розмита».

Влада над Україною вважається настільки важливою для Москви, що останні акти великого повороту, який почався зі справи Ходорковского, були зіграні в Україні, а не в Росії. До Києва надіслали впливових кремлівських чиновників, щоб вони, використовуючи всі можливі інструменти керованої демократії, допомогли проросійському кандидату виграти на президентських виборах. Провал їхніх зусиль — і це в країні, яку росіяни не вважають по-справжньому незалежною — був таким повним, що його можна назвати зовнішньополітичним еквівалентом економічної катастрофи 1998-го.

Кремлівські емісари використали з арсеналу політичних технологій все, що лише можна купити за гроші. Їхній кандидат, Віктор Янукович, отримав іміджмейкерів і телерекламу путінської якості, в той час як «мандрівний цирк» молодиків спортивної зовнішності блокував головні площі міст, аби завадити опозиції проводити свої заходи. Надія опозиції — Віктор Ющенко — був загадковим чином отруєний велетенською дозою діоксину. Пізніше з’явився пов’язаний з отруєнням загадковий запис, у якому містилися натяки на участь у цій справі кремлівських чиновників. У розпал кампанії до України приїхав сам Путін. У ніч після виборів грандіозна фальсифікація забезпечила кандидату Путіна перемогу з потрібним результатом, який відрізнявся від результатів екзит-полів на цілих 11%.

Опозиція заявила про фальсифікацію результатів виборів і відмовилася визнавати їх, а в Києві почалися масові акції протесту, яким надали опору і підтримку фінансовані Заходом неурядові організації. Невдовзі місто було паралізоване. Путін був у шоці; він натякнув українському лідеру, який складав президентські повноваження, що тому слід було би ввести в місто танки. Коли дійшло до переговорів між двома сторонами, Путін навіть запропонував відкликати із відпочинку Боріса Єльцина і надіслати його як свого представника.

Протестувальники перемогли, коли на вулиці вийшов мільйон осіб. Приниження ставленика Путіна викликало захоплення в адміністрації Буша та у тих, хто мріяв, що ЄС зможе подолати вплив Москви у колишніх братніх республіках, які в Брюсселі почали називати «спільним сусідством». Араби з огидою відкинули неоконсервативну «Програму свободи», але у Східній Європі назрівало щось схоже на старі добрі дні «оксамитових революцій». На якусь мить Україна забула, що вона перебуває у тіні Росії, як Мексика перебуває у тіні США, та почала фантазувати про членство в НАТО. Лондон, Брюссель та Вашингтон цим фантазіям потурали.

Москва була налякана. Київ, втрата якого була для Росії найглибшою раною, американці хотіли затягнути до НАТО! Українці бачили в цьому своє право незалежної держави, проте Кремль охопив справжній жах. «Це було нашим 11 вересня», — говорить Павловскій про ту мить, коли Москва зрозуміла, що вона беззахисна. Якщо повернутися до 1991-го, коли інтелігенція аплодувала Єльцину, який відпускав у вільне плавання інші радянські республіки, коли вся країна лише знизала плечима після проголошення незалежності України — бо ніхто не хотів платити зо утримання тих людей — тоді панувало загальне переконання, що проголошення незалежності нічого не змінить, що все залишиться по-старому. У зовнішньополітичних колах вважали, що дорога в утриманні імперія перетвориться на економічно вигідну сферу впливу, в рамках якої нові держави будуть позбавлені справжньої незалежності. Якби росіяни тоді бодай уявили, що українці можуть захотіти членства в НАТО на чолі з Джорджем Бушем, вони б пішли на війну, щоб залишити Україну в складі СРСР.

Не лише зовнішня політика Путіна зазнала невдачі — поразка спіткала ключових представників політичної еліти, людей, які мали б утримувати на плаву і сам кремлівський режим. Результат київських подій був настільки важливим для Кремля, щодо столиці України були відряджені найбільш досвідчені агенти, куратором яких був сам голова кремлівської адміністрації Дмітрій Мєдвєдєв (тоді невпізнанно огрядніший). Він відрядив до Києва найкращих піарників, які забезпечили перемогу Путіну на президентських виборах, — Глєба Павловского та його помічника Сєргєя Маркова.

Провал путінських політтехнологів був настільки ганебним, що в 2005-му Павловскій змушений був тікати зі свого готелю в Києві, як злодій. Кремль відправив його до столиці України, щоб повернути перебіг виборів на користь промосковського кандидата, але зазнав нищівного фіаско, а прозахідна опозиція тріумфувала. То була Помаранчева революція, Київ перебував в екстазі, Павловскій же був нажаханий. З України, країни, де він народився, треба було якомога швидше тікати. Але він не хотів залишати свою втечу на розсуд долі. Тож він начепив на себе помаранчевий шалик і капелюх та розчинився у велетенській юрбі людей, яка скандувала проамериканські гасла, в натовпі, сп’янілому від перемоги над фальсифікацією виборів. Саме тоді Павловскій зробив логічний висновок — Кремлю потрібний власний масовий рух.



Идущие вместе


Москва змінила курс. Із шухляди витягнули стару платівку з радянськими пропагандистськими штампами. На зміну пропаганді проти «міжнародного тероризму» прийшла кампанія проти «внутрішнього ворога». Потім почалося відновлення комсомолу — молодіжної організації, яка забезпечувала притік нових членів до партії та мобілізовувала комуністичну молодь для вуличних парадів.

У Кремлі люблять мати запасні плани на всі випадки життя, і в січні 2005-го на світ божий раптово витягнули невеличкий проплачений молодіжний рух, а піарники, які схибили в Україні, отримали завдання розкрутити його. Ідеться про рух «Идущие вместе» («Ті, що йдуть разом»), експеримент часів першого президенства Путіна, про який влада то згадувала, то знову забувала. Рух очолювали справжні мерзотники. Його лідер Васілій Якємєнко, фаворит уряду в молодіжному русі, виріс у підпільних качалках і в бандах Люберців, робітничого спального району в передмісті Москви, в 1990-ті відомого як батьківщина славнозвісного організованого злочинного угруповання. За словами колишнього голови російського відділення Інтерполу, цей друг Кремля був активним учасником банд із середовища качків, тренувальні зали яких були обклеєні портретами Гітлера[178]. Колишній поліціант упевнений, що деякі члени цих банд ґвалтували місцевих дівчат та вчиняли пограбування в Москві.

Виходячи з наших знань про методи роботи російських спецслужб, у КДБ, а згодом і ФСБ завжди знаходили застосунок таким бандитам. Ми напевне знаємо, що в 2000-му Якємєнко став головою руху «Идущие вместе» — молодіжної організації, яка мала виводити «молодиків спортивної зовнішності» на вулиці для прославляння Путіна. Спочатку вона отримувала небагато уваги та незначне фінансування, але попри це їй вдалося здобути собі сумну славу. Якємєнко, якому згодом судилося стати міністром, та його найближче оточення, до якого входили кілька майбутніх членів парламенту, ініціювали кампанію цькування письменників. Зокрема, вони виступили проти Владіміра Сорокіна, enfant terrible московського постмодернізму, який пише про безкінечні черги, в яких ніхто не знає, для чого саме черга зібралася, про Росію, від громадян якої вимагають щоденно з’їдати порцію запакованих у поліетилен людських фекалій, або про сцени гомосексуального кохання між Хрущовим та Сталіним.

За підтримки Кремля «Идущие вместе» подали судові позови проти провідного сатирика країни, звинувачуючи Сорокіна у поширенні порнографії. На вулицях вони роздавали листівки із «образливими» уривками з його творів. Під час акції сорокінського розмаху путінська молодь звела на площі величезний унітаз із пап’є-маше, по край заповнений піною, до якого церемоніально вкинули близько 6700 книжок «порнографічних» авторів, таких як Владімір Сорокін, Віктор Пєлєвін та Карл Маркс. Наступного ранку цей «книжковий унітаз» підірвали за допомогою 400 грамів тротилу. Незважаючи на такі яскраві перформанси, організація виявилась не надто корисною для мобілізації молоді та зажила поганої репутації. Виявилося, що деякі її активісти в Санкт-Петербурзі займалися поширенням порнографічного відео.

Одначе Кремль був доведений до такого розпачу, що подібними дрібницями вже не переймався. І тому те, що на початку 2000-х було маргінальним експериментом, після Помаранчевої революції стало масштабним політичним рухом. На цей скандальний проект виділили бюджет у 17 млн. доларів і перетворили його на масову організацію під назвою «Наши»[179], яка сьогодні є синонімом путінізму. Проте після українських подій атмосфера в Росії була настільки напруженою, що Сурков особисто організував зустріч із найвідомішими зірками російського року, на якій попросив їх залишатися принаймні нейтральними у випадку, якщо в Росії почнуться «помаранчеві» заворушення.

Побоювання політичних протестів не було параноєю вищого керівництва держави. У країні дійсно назрівали протестні настрої. У 2000-му державна статистична служба зафіксувала лише 80 акцій протесту, їхня кількість знизилася до 67 в 2003-му, але стрімко зросла до 5993 наступного року[180]. Оскільки 1 січня 2005-го вся увага уряду була прикута до Києва, мало хто пам’ятав про те, що того ж дня чинності набував федеральний закон № 122 про монетизацію пільг, згідно з яким пенсіонери втратили своє радянське право на вільний проїзд у громадському транспорті. Це спричинило небачену з 1990-х хвилю протестів. Кількість протестувальників була величезною — за деякими оцінками, понад 300 тис. осіб вийшли на акції протесту по всій країні[181]. На перший погляд, ці протести були спрямовані проти федерального закону № 122, але насправді їхньою мішенню була пострадянська соціальна несправедливість і ті жалюгідні умови, в яких опинилося покоління переможців у Великій вітчизняній війні. У Москві, Санкт-Петербурзі та центрі автомобільної промисловості Тольятті тисячі літніх людей та молодих радикалів вийшли на площі (підозріло відсутнім було лише «путінське» покоління), вимагаючи менше реформ і більше соціального захисту. Неорганізована юрба двадцятирічних ліваків, старих комуністів та скривджених пенсіонерів навіть ненадовго заблокувала трасу, що з’єднує Москву із аеропортом Шерємєтьєво.

Кремлю нічого серйозно не загрожувало, але побачивши, як стрімко розвалився режим керованої демократії в Києві, він запанікував. Щоб убезпечити себе, Кремль створив рух «Наши». Нервозність уряду призвела до негайного уповільнення економічних реформ та відмови від структурних змін, які могли б мати болісні соціальні наслідки. «Нам здавалося, що вороги десь поряд», — пригадує Павловскій. «Нам потрібна була зброя для боротьби з ідеологією кольорових революцій, які ґрунтувалися на прозахідних, антикорупційних та націоналістичних ідеалах», — каже Сєргєй Марков, його помічник під час подій у Києві, а зараз також один з кураторів руху «Наши».

Армія Якємєнко була готова в березні 2005-го. У День Перемоги, коли Росія вбирається в червоне і згадує про 30 мільйонів загиблих у війні з гітлеризмом, самозвана «Антифашистська група молоді» пройшла 60-тисячним маршем вулицями Москви[182].

По всій країні 17 млн. доларів із бюджету витрачалися на розбудову нового комсомолу, який би рекрутував та згуртовував молодь навколо партії влади. Ззовні це виглядало як робота зі створення мережі регіональних комісарів, розгортання агітації у великих містах, проведення лекційних турів, конференцій та відродження ідеї піонерських таборів, реінкарнованої у вигляді щорічного фестивалю на озері Селігер. Але в тіні цієї офіційної діяльності створювалося також бойове крило організації, готове в будь-яку мить розтрощити «помаранчеву загрозу». Спочатку задумувалося, що ці бандити мали жити від Кремля на відстані всього однієї поїздки нічним автобусом, щоб у разі потреби мати змогу зранку взяти його під свій захист. Попри всі спроби виглядати як амбіційний проект для путінської молоді, за більш прискіпливого вивчення «Наши» виявилися лише примітивною фінансовою схемою для завезення в Москву бандитів, профінансованих людьми, які явно підозрювали, що легітимність уряду занадто низька, щоб він міг розраховувати на армію або поліцію у випадку настання «помаранчевої години». Почалася кампанія проти внутрішніх ворогів.



Страх порожнечі


Росія змінилася, стала похмурішою після Ходорковского, Беслана та Києва. Уряд Касьянова замінили кабінетом слухняних виконавців. Реформи сповільнилися. Проте колишній прем’єр-міністр плекав надію, що Путін обере його кандидатуру на посаду мера Москви. Але оскільки ці мрії швидко розвіялися, Касьянов все більш озлоблювався через свою ізоляцію від російського політичного життя, особливо з огляду на те, що вважав своє прем’єрство періодом успішних реформ. Касьянов почав часто навідувати свого давнього наставника, старіючого та хворого Єльцина, на його державній дачі — «золотій клітці», яку, на переконання колишнього президента, постійно прослуховували.

Як колишньому президенту йому забезпечили дуже високий рівень життя на цій офіційній державній дачі. Але Єльцин не повинен був критикувати Путіна. Уже після першого року Путіна в президентському кріслі Єльцин дуже розчарувався в ньому. Він зовсім не підтримував заходи проти свободи преси, щодо парламенту, губернаторів, порушення Конституції та вдавання, що вона не змінилася. Це по-справжньому завдавало болю Єльцину. Його надзвичайно гнітило, морально та психологічно, те, що робив Путін. І ця внутрішня напруга стала, на мою думку, однією з причин його смерті.

Не тільки для Єльцина, але й для більшості московської еліти було зрозуміло, що режим зовсім не був таким успішним, як показувало телебачення. Так чи інак більшість погоджувалася з діагнозом Ходорковского: держава не є ефективною. Чому ж російська еліта продовжувала так завзято підтримувати Путіна в його перші роки на посаді президента — попри те, що його невдачі в утвердженні верховенства права та в боротьбі з тероризмом і корупцією були помітні неозброєним оком? Судовий вирок Ходорковскому налякав олігархів, але це не пояснює єдності, навіть пристрасності, в середовищі інтелігенції, рядових членів «Єдиної Росії» та жителів глибинки, у яких не було причин боятися арештів.

Путінізм апокаліптичний. Цей проект подається як ледь чи не останній шанс держави Росії вижити: «Росія буде великою державою або її не буде зовсім». Страх, що за умови поразки Путіна країна порине в анархію, згуртував впливові кола. Тоді все ще поширеним було побоювання, що Росія знову може розпастися. У приватних розмовах багато людей висловлювали тривогу, що за кілька десятиліть Росія може зникнути. Демографія, Китай, мусульмани, падіння цін на нафту... підстав для цього чимало.

Таке апокаліптичне бачення долі Росії — неминучий наслідок розпаду Радянського Союзу та катастрофи 1990-х — було притаманне не лише росіянам. На Заході користувалися подібним словником. Прогнози Національної розвідки США «Світ у 2015 році» та «Світ у 2025 році» холоднокровно передрікають Росії ризик розпаду, демографічної нестабільності та втрати стратегічної важливості. Ось як одного разу прокремлівській інтелектуал Вячеслав Глазьєв висловився про путінську більшість: «Horror vacui — страх порожнечі — це, мабуть, найважливіша причина непохитності цього переконання»[183].

У самому Кремлі чиновники використовують той самий пафосний тон, коли говорять про Путіна, у зв’язку з чим виникає побоювання, що вони справді вірять у свої апокаліптичні видіння. «Ви повинні розуміти, що Путін не може залишити Росію. Росія — це його проект. Він повинен продовжувати його», — кричав мені один урядовий радник із виряченими очима, нахиляючись уперед і торкаючись моєї руки, щоб краще донести свою думку. «Уперше за сто років країна розвивається як слід. Вісімдесят років ми жили в умовах марксистського експерименту, а потім були десять років повного хаосу. Він приніс порядок та стабільність. Він порятував нас... Путін порятував нас... І лише за двадцять років його оцінять по заслугах. Ви можете собі уявити, якою була би Росія без нього?»




Розділ 4

ВЕРТИКАЛЬ ВЛАДИ


Ось який краєвид відкривається з вікна його кремлівського кабінету.

Під древньою осяйно білою дзвіницею Івана Великого видно найбільший у світі дзвін, який тріснув і ніколи не видав ані звуку. У затінку золотих бань Успенського собору стоїть найбільша в світі гармата, з якої ніколи не стріляли через виробничий дефект. За стрункими башточками Патріаршого палацу видніються бетонні колони Державного Кремлівського палацу, а за червоними мурами височіють шпилі сталінських висоток, але п’ять золотих бань Успенського собору знову і знов притягують до себе погляд. У Москві переказують легенду про те, що коли під час завірюх 1941 року німецькі армії дійшли до околиць Москви, а їхні передові загони наблизились до цих мурів на відстань ближчу, ніж віддаль від центру міста до аеропорту Шерємєтьєво, виснажені солдати з Мюнхена або Дюссельдорфа присягалися, ніби бачили вкриті золотом бані собору, і що начебто саме в цьому соборі Сталін наказав провести таємну службу, на якій священики просили Бога врятувати Радянський Союз, названий у легенді «Росією».

Саме такий краєвид відкривається з вікна кабінету людини, яку називають «сірим кардиналом» російської політики. Його ім’я — Владіслав Сурков — стало синонімом путінської системи. Він займав посаду першого заступника голови адміністрації Президента в 1999–2011 роки[184], і в його обов’язки входило управляти чи, радше, маніпулювати, внутрішньою політикою від імені Путіна. На десять років його кабінет став нервовим центром російської керованої демократії. Або, якщо бути точним, нервовим центром були телефони захищеного зв’язку — шість пристроїв бежевого кольору, що символізують статус «апаратника» і здаються радянською ретро-екзотикою. У січні 2011 року на кнопках швидкого набору найбільшого з шести телефонів великими літерами було написано кілька прізвищ. Деякі з них опинилися тут цілком очікувано, з огляду на посади їхніх власників: РАПОТА — вповноважений представник у Приволзькому федеральному окрузі; КУДРІН — міністр фінансів; ЗОРЬКІН — голова Конституційного суду; ШУВАЛОВ — перший заступник прем’єр-міністра.

Інші прізвища також не дивують, але сама їхня присутність на кнопках цього телефону — сумний факт для країни, яка вдає демократію з опозиційними партіями в Думі: МІРОНОВ — лідер «Справедливой России»; ЗЮГАНОВ — лідер Комуністичної партії Російської Федерації; ЖИРІНОВСКІЙ — лідер Ліберально-демократичної партії Росії.

Це не найдивніша річ у кабінеті Суркова, всі ж бо завжди підозрювали, що десь у Кремлі є спеціальний відділ для роботи з прирученою думською опозицією. Натомість тривогу викликає незвичайна добірка фотографій, яка прикрашає кабінет. І я маю на увазі не портрет по-батьківськи усміхненого Путіна у в’язаному светрі і не портрети Че Гевари, Хорхе Луїса Борхеса та Іосіфа Бродского поруч із каліграфічним написом китайськими ієрогліфами, котрий можна перекласти як «суверенна демократія». Те, що людина, яка домагалася від політиків «правильних» результатів голосування, цензурувала ефіри телеканалів, створювала віртуальні партії, інспірувала рух «Наши», наглядала за вкиданням бюлетнів, керувала кампаніями під час безальтернативних виборів, була керівником Глєба Павловского та всіх політтехнологів Путіна, вважає себе душею, спорідненою з революціонером, письменником та гнаним радянською системою поетом, зрештою те, що ця людина вважає себе митцем, — це не дивина[185].

Будь-яка людина з певними мистецькими здібностями прагне ідентифікувати себе із цими геніями або ще, наприклад, із Джоном Ленноном, обрамлений портрет якого також висить в кабінеті Суркова. Занепокоєння вселяє група портретів біля підвіконня, поруч із каталогами сучасної архітектури: їхній вибір демонструє тривожно глибокий ступінь проникнення в природу слави та її зв’язку з владою в сучасному телепопулізмі. Тут і обрамований портрет Вернера Гейзенберга, нацистського фізика, якому не вдалося створити для Гітлера атомну бомбу, але вдалося сформулювати принцип невизначеності; і світлина широко всміхненого Тупака Шакура — зірки хіп-хопу 1990-х, якій вдалося продати 75 млн, дисків, — у накинутому на голову капюшоні, а поруч — фотографія Барака Обами із двома пальцями, притиснутими до вуст. Чи слід нам припустити, що ці люди надихають «альфа-самця»?

Усі вони, безперечно, відчули б огиду, дізнавшись, що їхні портрети використано як символи іронічного самоусвідомлення в офісі людини, яка створила партію-гегемон «Единая Россия», проголосила ідеологію «суверенної демократії» та регулярно згодовувала країні порції пропаганди, параної та обману; людини, яка перевершила всіх у пануванні за допомогою покровительства та корупції; людини, ім’я котрої стало синонімом аморальності та брехливості путінської Росії.

Ці фотографії дозволяють зрозуміти стрижень особистості Суркова та нещирість основ всього путінського проекту. Вважається, що Сурков написав під псевдонімом (дівочим прізвищем своєї дружини) роман «Біля, нуля», в якому відкидає створену ним самим систему. У передмові до цього твору він пише: «Це найкраща книжка з усіх, що я коли-небудь прочитав»[186]. Головний персонаж роману вигукує: «Бути бандитом у Росії — це і є конформізм»[187].

Історія Владіслава Суркова, сірого кардинала, який упродовж десяти років «керував» демократією зі свого кабінету, — це історія не лише будівництва путінської системи, але й того, як відбувається управління Росією.

Сили, які зумовлювали слабкість єльцинської адміністрації, — це галасливе телебачення та некерована Дума. Щоб підкорити їх Путіну, «сірий кардинал» провів у своєму кабінеті сотні коротких зустрічей із політиками. «Він спитав, чого я хочу від нього в матеріальному плані в обмін на вступ до партії «Единство», — пригадує Владімір Рижков, тодішній віце-спікер Думи. — Коли я сказав йому, що мені від нього нічого не потрібно, він був щиро здивований»[188].

Сурков створював свою мережу, підсаджуючи посадовців та політиків на хабарі. Його кабінет був одним із центрів корупції, схему якої в звіті американського посольства описує анонімне джерело. Невідомий інформатор вказує, що чиновники приходять до Кремля з охоронцями та великими валізами, повними грошей, а губернатори збирають хабарі настільки систематично, що це нагадує своєрідну податкову систему[189].

Саме з цього кабінету Кремль організовував найважливіші «вибори без виборів». Будь-який справді небезпечний опозиційний кандидат позбавлявся шансу потрапити в ефір національних телеканалів, підконтрольних владі, а тим паче — можливості зареєструватися для безпосередньої участі у виборах. Це означало наступне: для тих, хто живе у регіонах і не читає кількох ліберальних газет із мізерними накладами або демократичних блогів, опозиція не існує.

Власне, і сама опозиція як така фактично зникла, адже режим активно заохочував потенційних конкурентів або навіть колишніх ворогів до входження в правлячу політичну еліту, оплачуючи їхню лояльність прибутковими, хоч і позбавленими реальної влади посадами. Опозиційні лідери, які продовжували на словах змагатися з Кремлем — люди з кнопок швидкого набору Суркова — перетворилися на блазнів Путіна. Серед них: клоун Владімір Жиріновскій — напівєврей, антисеміт та націоналіст, «політична програма» якого включала пропозицію запровадити в Росії полігамію, вимогу повернення Аляски або скромну ідею підірвати атомну бомбу в Атлантичному океані, щоб затопити Велику Британію; а також незмінний лідер російських комуністів Гєннадій Зюганов, який закликав до «ресталінізації Росії». Образи цих «опозиційних лідерів» закріплюють у головах більшості погано поінформованих росіян враження, що будь-хто, хто виступає проти Путіна, є повним ідіотом.

Так була створена система, «налаштована» на перемогу лише однієї політичної сили — партії влади «Единая Россия».



На арену виходять «ведмеді»


Це була ще одна ідея мимовільного засновника путінської Росії — Боріса Бєрєзовского. Минав 1999 рік, і операція «Наступник» наближалася до завершення, проте настрій олігарха був зовсім не святковим. Він підхопив гепатит і лежав, підключений до крапельниці, у лікарняному ліжку «в стані марення», страждаючи від гострого болю в нижній частині хребта та фантазуючи про кремлівську партію, нову партію влади[190]. «У мене була температура 39 °С, але в такі моменти думається якраз краще. Спочатку я міркував про символ цього руху... Мені спала на думку ріка Волга, береза... в підсумку я зупинився на ведмеді»[191].

Бєрєзовского в лікарні відвідував, зокрема, новий перший заступник голови президентської адміністрації Владіслав Сурков — велика зірка московського піару; її увів у сім’ю Волошин, керівник президентської адміністрації. У Кремлі знали, що їм потрібен найкращий політтехнолог, і шукали його серед тих, хто працював на олігархів. Надворі були 90-ті, і мрії Суркова також типові для 90-х. «Я хотів виглядати, як герой фільму “Кралечка”», — резюмує він свої тодішні устремління[192].

Владіслава Суркова звали так не завжди. Він — природжений піарник, оскільки звик до напівправди. Він народився у чеченському селі Дуба-Юрт в 1964 році і отримав ім’я Асламбек Дудаєв. Мати-росіянка була вчителькою, а батько-чеченець пішов від сім’ї на навчання до військового училища і не повернувся. Коли його мати зрозуміла, що її та маленького сина кинули напризволяще, то повернулася до Рязані в Центральній Росії, де й змінила прізвище сина на власне — Сурков. Тоді йому було п’ять років.

Суркова пам’ятають ефектним юнаком, який користувався неабияким успіхом у дівчат. Поки Росія позбувалася комунізму, який Сурков якось назвав «величезним паразитом», він у неймовірному темпі випробовував себе в різних галузях[193]. Спочатку металургійний завод, потім два роки в армії у соціалістичній Угорщині (кажуть, у військовій розвідці), потім знову Москва, театральний інститут і виключення з нього за бійку. У віці 23 років його порекомендували Міхаїлу Ходорковскому як охоронця, але олігарх майже відразу підвищив його до статусу члена бізнес-команди. Як пригадують його колеги, він був «справжнім стилягою» і часто з’являвся на роботі вже по обіді[194]. Але Сурков володів непересічним талантом: йому, зокрема, вдалося запустити першу на радянському телебаченні рекламу — рекламу банку Ходорковского «Менатеп». Щоправда, згодом він посварився з молодим олігархом, бо той відмовився зробити його своїм партнером, і опинився у конкуруючій «Альфа-Груп», де займався піар-підтримкою бізнесової діяльності компанії. Саме там його і знайшла «сім’я».

«Нема меж людській гнучкості», — знизуючи плечима, відповів Сурков на зaпитання про арешт Ходорковского, свого колишнього друга[195]. На той час Сурков уже став відомим у Москві як уособлення постмодерного цинізму, завзятий курець, поціновувач творчості Алена Ґінзберґа та завсідник найкращих виставок. Але попри все це саме він будував для Путіна народжену в мареннях Бєрєзовского партію «Единая Россия».

Напівреальна-напіввигадана загроза з боку ЮКОС навчила Кремль того, що йому треба забезпечити собі надійний контроль над Думою. Напівреальна-напіввигадана «помаранчева» загроза навчила Кремль того, що йому потрібна пропаганда та величезна підтримка, аби ніколи не допустити в Москві повторення київських подій. Сурков довів свою вірність Путіну тим, що не звільнився, як його старий патрон Волошин, під час справи Ходорковского. Після справи ЮКОС та Помаранчевої революції Путін зрозумів, що керовані Сурковим проекти є не просто потрібними, але життєво важливими. Вони отримали найвищий пріоритет, а самого Суркова в 2004 році підвищили до посади радника президента.

Тепер він очолив кампанію з протидії «помаранчевій загрозі» та будівництва партії влади. «Ведмеді», як прозвали «Единую Россию», були вже не такими кволими, як у 1999-му. Того року на своїх перших виборах партія здобула лише 27 місць, отримавши трохи більше 23% голосів і посівши друге місце після Комуністичної партії. Тепер, коли пройшла більша частина першого президентського строку Путіна, в Кремлі заговорили інакше. «Мета цієї партії, — говорить Сєргєй Марков, тодішній голова “Единой России”, — створити політичну силу, здатну правити Росією 50 років, як Ліберально-демократична партія в Японії або християнські демократи в Італії». Саме тоді кар’єра Суркова стрімко пішла вгору. Хоча його ніколи не призначали на офіційні партійні посади (можливо, чеченське походження закрило йому дорогу до високих виборних посад), але в середині 2000-х саме його вважали куратором «Единой России».

Цей проект розрісся до велетенських масштабів: щоби «правити 50 років», Кремль витрачав величезну енергію на розбудову членської бази «Единой России», її інфраструктури та партійних союзів. Політтехнологи та співробітники Суркова повсюди поширювали членські картки і за один лише рік залучили 300 тис. нових членів, довівши їхню загальну кількість до 2 млн. у 2008 році[196]. Кількість «ведмедів» на місцях зростала й надалі, оскільки влада неофіційно заохочувала кожного чиновника, поліціанта або амбітного бізнесмена вступати до партії. Поверталися часи, коли існувала правильна та неправильна партійна приналежність. Поступово осередки «ведмедів» з’явилися в усіх куточках країни; так виникла розгалужена мережа для проведення кампаній під гаслами «В майбутнє з Путіним!» або «Путін — сила!». Було відкрито не менше 2597 районних та 53 740 місцевих осередків по всій країні від Атлантичного до Тихого океану[197].

Кремль прагнув почепити етикетку «Единой России» на будь-що популярне. Тож партія уклала угоди з 70 організаціями всіх можливих «кольорів» та орієнтацій: навіть потенційно проблемні «Асоціація чеченців» та «Союз грузинів Росії» потрапили в обойму Суркова[198]. Найважливішими новобранцями стали профспілки. Спочатку було укладено угоди із Союзом робітників нафтогазової промисловості та будівництва, а потім із Федерацією незалежних профспілок Росії[199]. По суті, всі 48 загальноросійських робітничих організацій та 79 регіональних профспілок долучились до популяризації бренду «Единой России» та були інтегровані до її мережі[200].

Щоб продемонструвати Росії щедрість, але так, щоб ця щедрість асоціювалася з партією влади, «Единая Россия» ініціювала понад 60 соціальних та благодійних проектів; зокрема, «ведмеді» підтримували «Бібліотеки Росії», «Наші міста» та «Наших батьків»[201]. Можна сказати, що «Единая Россия» майже відразу підхоплювала будь-які популярні соціальні ініціативи. До фінансування партійної благодійності активно заохочувалися комерційні компанії: у 2009 році 57 компаній зробили пожертви у фонди партії на суму від 15 тис. до понад 1 млн. доларів[202]. Для бізнесменів ці пожертви були, з одного боку, способом публічно виявити свою лояльність, а з іншого — своєрідним страховим полісом на випадок, якщо їм коли-небудь доведеться звернутися до чиновників, більшість із яких були «ведмедями».

Ці зусилля з розбудови партії втягували до її орбіти регіональні еліти. У 2007 році на чолі 65 із 83 регіональних урядів стояли члени партії, а в 2010-му, за даними журналу «Форбс», у списку 100 найбагатших і найвпливовіших людей Росії вражаюча кількість — 60 — належала до «ведмедів»[203]. Але партія дбала також і про майбутнє. До «Наших» — молодіжної групи, яку за дорученням Суркова створили Павловскій та Марков, — та до партійної молодіжної ліги «Молодая гвардия» перестали ставитися як до організованих бандитів; з них намагалися створити модернізовану версію комсомолу для підготовки прийдешніх поколінь партійців. Кількох лідерів цих організацій просунули в Думу, щоб подати хороший приклад. Сурков нарікав, що «ми майже повністю втратили молодь 90-х»[204] і хотів, аби цим молодим людям у віці 20 з чимось років дали правильне виховання, а не таке, яке отримав сам він.

Ці зусилля принесли плоди. У 2008 році Мєдвєдєв назвав «Единую Россию» «правлячою партією», а Путін, який до того часу не надто переконливо вдавав, що стоїть «над партійною політикою», швиденько став її лідером[205]. Усього десять років знадобилося, аби «Єдро», як називали партію, стало в Росії всюдисущою силою. Ця сленгова назва початково була жартівливою, але поступово набула нового значення, адже «єдро» звучить майже як «ядро» — основа атомів і всього сущого.

«Единая Россия» намагалася вдавати, що в неї є якась велика мета, а не лише завдання слугувати інструментом для консолідації влади президента в рамках «плану Путіна». Коли голову партії Боріса Гризлова, сивого вусатого пана з Санкт-Петербурга, журналісти у 2007-му таки змусили роз’яснити суть цього плану, він, захищаючись, сказав: «План Путіна — це просто обраний поточним президентом курс... Путін — лідер, відповідальний за поточну стратегію, ось чому ми назвали його ідеї “планом Путіна”»[206].

Іншими словами, план — це те, чого хоче Путін. Утім, пан Гризлов приховував не якісь потаємні цілі партії, але сам той факт, що «ведмеді» — це насправді ніяка не партія. Політтехнолог і депутат Сєргєй Марков одного разу зізнався мені в перерві між своїми виступами в прямому радіоефірі, в яких він нападав на опозицію: «“Единая Россия” — це не партія, або поки що не партія. Це просто механізм контролю над людьми».

Він казав правду. «Единую Россию» було створено як інструмент, як кремлівський придаток, не більше. Партія не мала жодного управлінського впливу на Кремль або близьке оточенням Путіна. Політичне значення організації наближалося до нуля. Хоч на поверхні «Единая Россия» і скидалася на партію, мала партійну організацію та проводила виборчі кампанії як партія, ішлося насправді про бюрократичну патронажну мережу, замасковану під масову партію, а її лідери не мали ніякої влади, бо вся вона була зосереджена в кабінеті Суркова. Іншими словами, перед нами рецепт корупції.

Одного разу я чекав на Ольгу Криштановскую, інтелектуальну зірку партії, в холі московського готелю «Националь». Це жахливе, «розкішне» місце прямо навпроти Думи, із потворними товстими коричневими килимами, із нещасними сивими вусатими коридорними та конференц-залами, в яких нафтові компанії оголошують про великі угоди, але все ж таки варте того, щоб його побачити.

Від Криштановскої — лідерки ліберального крила «Единой России», соціологині, авторки серйозних досліджень про склад політичної еліти — я чекав на більш тонке і глибоке розуміння партії порівняно з тим, яке виказав Марков. Крикнувши офіціантці готельного ресторану «Готуйте це!», вона закотила очі, щойно почула мої запитання про внутрішньопартійні дискусії в «Единой России»:

Ви не розумієте. Ми не така партія, як партії на Заході, в яких центр прийняття рішень знаходиться всередині організації. Наш центр прийняття рішень — за межами партії, тож коли ми отримуємо накази, ми щось робимо. Коли не отримуємо — не робимо нічого.

Якщо навіть найвищі члени партії так про неї говорять, то поява знущальних відео-сюжетів про те, як виглядає нова Дума, була лише питанням часу. Керована демократія зробила обидві палати парламенту настільки анемічними, що дедалі більше депутатів не утруднювало себе навіть простим відвіданням засідань. За підрахунками, 57 депутатів у 2003 році відвідали сесії парламенту менше 3 разів; через два роки нарахували вже 93 таких парламентарів[207]. «Просто соромно дивитися на порожні крісла, — публічно сварив депутатів Мєдвєдєв у 2010 році. — На роботу треба ходити!»[208] Мабуть, він бачив те ганебне відео, де під час голосування у майже порожній Думі кілька депутатів обходять порожні місця і натискають за відсутніх колег кнопки «за», в той час як інші народні обранці сплять, незграбно вмостившись у своїх кріслах, як пияки в метро.

Після створення Кремлем «Единой России» як системи політичного покровительства та отримання цією партією більшості в Думі активність парламенту зійшла нанівець і він перестав бути вагомим органом влади. Більшість його нових членів мають слабкий інтерес до політики, нечасто дають інтерв’ю і проводять якомога менше часу в залах законодавчого зібрання. З кожним роком зменшується кількість депутатів, яких знають поіменно навіть зацікавлені спостерігачі, оскільки все менша кількість депутатів бодай вдає якусь політичну активність. Навіть самі члени партії були змушені визнати, що щось пішло не так.

«Я знаю, це доволі парадоксальна ситуація, що в нас так багато членів парламенту, які не є публічними людьми», — неохоче констатував молодий депутат від руху «Наши» Роберт Шлєгєль, одна з нових зірок Суркова.

Ці тривожні симптоми не пройшли повз увагу самого «великого ляльковода». На закритих засіданнях Сурков сварив «ведмедів», як невдах та спекулянтів:

Не можна увесь час жити на штучному диханні, під крапельницею!.. Треба бути розумними, щоб вижити. Найголовніше — активізувати процес мислення... Інтелектуальне життя партії — на нульовому рівні. Хоча б якісь цікаві висловлювання. Хоча б «хотіли як краще, а вийшло як завжди». Але ж нічого... Однак, колеги, якщо ви будете спати, нічого жахливого не трапиться. Ми вважатимемо вашу партію причіпним вагоном, а кочегарити будемо самі[209].

Можливо, Сурков, зрештою, не був таким уже розумним. Партія, створена як причеп, не може бути водночас і двигуном. Він прекрасно знав, чому партія некомпетентна, бо навмисно спроектував її так, щоб вона виявляла не компетентність, а слухняність, виконуючи команди з Кремля.



Провал вертикалі


Ось як країні пояснювали необхідність сконцентрувати величезну владу в одних руках. У 1990-х Росія занурилась у хаос, але в 2000-х Путін почав будувати в ній «вертикаль влади». Він приборкав бюрократію, зробив її підконтрольною та підзвітною. Росія стане міцною. Ця вертикаль, як він обіцяв, дасть росіянам те, чого вони так розпачливо потребували, — сучасну державу.

Сурков, звісно, ніколи не вірив, що туманна путінська ідея вертикалі влади має бодай якийсь сенс. Він занадто розумний для цього. «Наш пересічний бюрократ має архаїчне уявлення про технології влади, — відверто заявив він німецькій пресі в 2005 році. — Він уявляє собі вертикальну лінію з телефоном на самій вершині... ось так і управляється країна»[210].

Саме цього і хотів Путін. Його найбільшою амбіцією було не відновлення партійної держави. Його не лякала відсутність ідеології або навіть втрата імперії. Що насправді нажахало Путіна, коли він уперше прийшов у Кремль, так це практична фіктивність Російської «Федерації». Однією з його перших посад при Єльцині була посада куратора регіонів. Путін краще за всіхзнав, наскільки слабким насправді був контроль Москви над рештою територій у 1999 році. Це, здавалося, завдавало йому справжнього болю. Один опозиційний лідер пригадує, як прийшов зустрітися з цим молодим і тоді лише багатообіцяючим урядовцем, щоб поскаржитися на вбивство свого партійного активіста в буддійській Республіці Калмикія. У вибуху путінських емоцій читалися страждання і розпач від безсилля: «Чого Ви від мене чекаєте? Усі в Калмикії тотально корумповані! Що я можу зробити? Система повністю корумпована!»[211]

Путін систематично руйнував російський федералізм, оскільки травматичний досвід роботи чиновником з регіональних справ при Єльцині нікуди не зник. Від самого початку це було одним із його ключових завдань, на відміну від більшості інших авторитарних політичних ініціатив, на які Путін ішов лише у відповідь на виклики, що йому загрожували.

Хибними чи правильними були підходи Путіна, проблеми, з якими він намагався боротися, існували насправді. Серед урядовців не тільки «силовики», але й ринкові ліберали погоджувалися з цим. «Ми завжди розглядали відновлення контролю над губернаторами, які загравали з сепаратизмом та незаконно збагачувалися, як одне з найголовніших завдань», — пригадує Касьянов. Колишній прем’єр-міністр вважає, що управлінська криза в Росії за глибиною не поступалася кризі фіскальній:

Тоді всі ці заходи здавалися мені дійсно необхідними, оскільки після кризи 1998 року існували величезні проблеми з губернаторами, які «проковтнули» так багато суверенітету, що заледве могли його перетравити, і фактично руйнували єдиний економічний та правовий простір Росії. Країна фактично поділилася на удільні князівства, в яких губернатор став царем і богом, далеко не завжди підкорюючись федеральним законам та вказівкам із центру. Губернатори затримували чи не давали експортувати ті чи інші види продукції за межі своєї області або, навпаки, забороняли імпорт сільськогосподарських продуктів або алкоголю з інших регіонів[212].

Путін цілковито поділяв цю думку. Саме в цьому початковому хаосі й винайшли гасло «вертикаль влади», щоб відкинути звинувачення в тому, що в адміністрації панує безлад. Цей туманний слоган став синонімом централізації влади навколо особи Путіна.

Найбільшим джерелом обурення Путіна на початку його першого президентського терміну стало те, що хоч Москва видавала накази й ухвалювала закони, але в регіонах їх не виконували. Ось чому він запровадив посади представників президента в регіонах. Їхні посадові інструкції були нечіткими, але завдання — вельми простими. Цих людей направляли на місця, щоб переконувати губернаторів та перевіряти, чи очільники місцевих відділень ФСБ, МВС, місцевого телебачення, прокуратури та податкової служби знають, хто в країні справжній господар.

Ці президентські посланці також боролися із хронічною проблемою недотримання в регіонах федерального законодавства. Упродовж 1990-х регіони приймали місцеві закони без щонайменшої уваги до думки Москви або норм Конституції. Ця зневага до вищості центрального законодавства сягнула епічних масштабів: у 1997 році урядове дослідження виявило, що близько половини з 44 тис. регіональних законодавчих актів не відповідали федеральним законам[213]. Було вжито заходів, щоб виправити ці закони та внести поправки до тих регіональних конституцій, які суперечили федеральній. Грігорій Рапота, один із тих, чиє прізвище було на кнопках швидкого набору на телефоні Суркова, колишній представник президента у Волзькому та Північнокавказькому федеральному округах, пояснює мету вертикалі влади так: «Ми добре відчували, що повинні повернути цю правову плутанину під вплив одного центру».

У столиці також вирішили, що треба послабити губернаторів фінансово. Найголовнішим заходом у цьому напрямку було скасування ст. 48 Конституції, яка давала губернаторам доступ до 50% національних податкових зборів. Новий податковий кодекс та новий закон про ПДВ централізували платежі, відрізаючи регіонам доступ до цих фінансових потоків. Уже в 2002 році ера фінансової рівності закінчилася — тепер Москва отримувала 62% всіх податків.

Губернатори не лише стали значно біднішими. Їхній політичний вплив обмежився лише теренами відповідних регіонів після прийняття в 2000 році закону, який унеможливлював використання губернаторами вищої палати парламенту, Ради Федерації, як інструменту впливу на владу. Цей закон забороняв губернаторам обіймати одночасно посади сенаторів, які раніше давали їм недоторканість; натомість вони мали надсилати до вищої палати своїх представників. Скасування Путіним виборності губернаторів у 2004 році завершило трансформацію Ради Федерації в слухняного провідника рішень уряду, а губернаторів із конкурентів Кремля перетворило на його клієнтів. Тепер ані члени Ради Федерації, ані губернатори не обиралися і не могли розпоряджатися владою від власного імені.

На завершення Кремль позбувся останніх залишків регіональних впливів у Думі, перейшовши на чисто партійну виборчу систему. Відмова від мажоритарної системи і 7%-бар’єр для потрапляння в Думу означали, що для місцевих лідерів, які обстоювали насамперед місцеві інтереси, потрапити до Думи стало практично неможливо, якщо тільки вони не були членами «національних партій», прізвища лідерів яких виднілися на кнопках швидкого набору телефону Суркова.

Назва «Единая Россия» вказує на очевидне — партія також мала відіграти ключову роль у побудові вертикалі влади. Три покоління еліт цієї величезної країни були організовані в Комуністичну партію. Москва використовувала партію як інструмент для контролю та дисциплінування всіх політичних діячів у своїх володіннях. Після колапсу радянської імперії відсутність успішної «партії Кремля» в єльцинські роки призвела до появи регіональних політиків усіх можливих ідеологій, масштабів та ґатунків, і в Москви залишилося дуже небагато важелів впливу на них.

«Единая Россия» стала головним інструментом «ренаціоналізації» всіх цих політиків у єдину структуру, яку Кремль міг би використовувати для встановлення контролю та дисципліни Це мало покласти край періоду, коли Москва нічого не могла зробити, щоб вплинути на якогось регіонального депутата в сибірському Красноярську чи губернатора в арктичній Чукотці. На час написання цієї книжки «Единая Россия» мала більшість у 80 з 83 регіональних законодавчих органах, контролюючи в них 2480 із 3787 місць, а з 83 губернаторів — 74 були «ведмедями». Беручи участь в партійному житті, всі вони грали свою роль у путінському сценарії.

Тепер регіональні політики мали ставитися до Москви як підлеглі до начальника. Глєб Павловскій пригадує, як їм почали давати прямі накази, наче вони були простими бюрократами, а не обраними народом посадовцями: «Зверху надходили такого типу вказівки: “Не обирайте того хлопця, оберіть цього”, “дайте X% для партії Y” та “виконуйте з використанням усіх доступних на місці засобів”»[214].

У роки Єльцина сила губернаторів означала слабкість федерального центру. Тепер, коли до них знову почали ставитися як до «апаратників», будівництво вертикалі влади було завершене. Путінська централізація та піднесення «Единой России» вихолостили справжнє значення цих регіональних інституцій. Замість поліцентричної автономної федеральної системи, здатної швидко реагувати на виклики у динамічному постмодерному світі, вертикаль породила неповоротку імперську бюрократію, неспроможну діяти самостійно та критично залежну від Кремля, що по суті була лише мережею покровительства.

Тоді Путін та Сурков ще не розуміли, що будують механізм, який знищить їхню популярність. Встановлення незграбної, неефективної вертикалі влади на тлі зростаючої корупції не тільки закладало на майбутнє управлінську міну сповільненої дії, але й являло собою претензію на всі права, а отже й відповідальність, на всю владу і, як наслідок, на всі проблеми Росії. Боріс Єльцин відмовився вступати до будь-якої партії і використовував цю дистанцію, щоб ухилятися від критичних закидів та з позиції «батька нації» спрямовувати їх на губернаторів, чиновників та навіть власних міністрів. А Путін, заохочуючи всіх чиновників, від корумпованого податківця з Удмуртії до губернатора Краснодарського краю, вступати до лав «Единой России», ставав в очах жителів цих регіонів не лише пов’язаним із грішками податківця та злочинами губернатора, але й безпосередньо відповідальним за них.



Розбудова бюрократії


Зміцнення держави означало не лише відновлення радянської структури управління, а й стрімке збільшення кількості чиновників: за період 2000–2010 років їхня чисельність зросла на 2/3 і сягнула 1,7 млн[215]. Зокрема, більше стало і так званих силовиків — співробітників силових та правоохоронних органів. Витрати на них зросли з 2,8 млрд. доларів у 2000 році до 36,5 млрд. доларів у 2010 році[216].

ФСБ як організація не здобула великого впливу, проте була винагороджена за лояльність. Розвал структури КДБ — справу рук Єльцина — було частково компенсовано: ФСБ почала опікуватися електронною контррозвідкою проти іноземних держав, попередженням потенційних заколотів у армії, контролем над прикордонною службою, а також повернула під своє крило бюро зовнішньої розвідки. Агенти ФСБ отримали славу єдиних надійних кадрів, які могли координувати процес консолідації владної вертикалі, оскільки людей з «корпорації» ніколи не підозрювали в служінні регіональним інтересам. Чиновники почали оспівувати службовців ФСБ як «нашу нову аристократію»[217].

Службові скорочення припинилися, і ФСБ залишилася величезною силою: маючи 350 тис. співробітників, вона за чисельністю перевершує армії багатьох західноєвропейських держав. За розрахунками, в СРСР один співробітник КДБ припадав на 428 громадян, а в сучасній Росії на кожних 297 громадян припадає один співробітник ФСБ[218]. Співвідношення кількості поліціантів до кількості населення так само напрочуд високе. На 100 тис. осіб в Росії припадає 611 поліціантів — порівняно з 244 в США або 292 в Німеччині[219]. Загалом, в країні понад 3 млн. осіб працюють у кільканадцяти різних силових відомствах, від ФСБ до поліції[220].

По всій Росії відбулося непомітне повернення до радянських методів боротьби з інакомисленням, таких як закриття газет, конфіскація «небезпечних» імпортних книжок, викуповування накладів газет, залякування інакодумців, інфільтрація в опозиційні групи, дзвінки з погрозами, затримання учасників несанкціонованих акцій протесту, силові розгони демонстрацій, спорадичне використання психіатричних медичних закладів для ув’язнення дисидентів та фабрикування проти них звинувачень у невиконанні батьківських обов’язків, щоб залякати їх перспективою розлучення з дітьми. На Північному Кавказі почастішали позасудові розправи.

ФСБ дедалі пильніше слідкує за населенням Росії. Уже станом на 2007 рік ФСБ мала в своїх базах даних понад 70 млн. досьє із відбитками пальців, і це в країні з 142 мільйонним населенням[221]. Регулярні вбивства журналістів (убивць ніколи не знаходять) створили атмосферу заляканості та самоцензури. Відколи Путін прийшов до влади, як мінімум 26 журналістів — за оцінками Комітету захисту журналістів — було вбито за виконання своїх професійних обов’язків, ще 14 — «із невстановлених мотивів»[222].

Рівень смертності внаслідок терактів у країні вищий, ніж в Ізраїлі чи Пакистані, а силові органи не змогли ані передбачити, ані попередити кольорові революції в найближчих сусідніх державах. Тож напрошується питання, чи отримують російські платники податків якусь користь в обмін на гроші, що витрачаються на силовиків. Сурков не оминув увагою таку неефективність. «Загалом, наша проблема в тому, що політичним лідерам треба більше мотивувати бюрократів», — казав він[223].



Суверенна демократія


У 2007 році Сєргєй Іванов, тодішній міністр оборони, відчув, що нові часи вимагають нових гасел, і сформулював для Росії ідеологічну тріаду «Суверенна демократія, сильна економіка та військова потужність»[224]. Прозорий натяк на царистську ідеологічну формулу часів Ніколая I «Православ’я, самодержавність, народність» був настільки очевидним, що в Москві дотепники негайно почали кепкувати з Іванова, змагаючись у вигадуванні найбільш чудернацьких гасел на кшталт «Нафта, цензура і газ» або «Путін, партія, бензин».

Та владу це не спиняло. До 2007 року путінізм достатньо еволюціонував для того, щоб Кремль уже міг конкретизувати свою ідеологію. І ця ідеологія була дзеркальною протилежністю мріям 1990-х про зближення із Заходом. Нова «доктрина» вперше з’являється в програмній промові самого Суркова під назвою «Погляд з утопії». У його вишуканих, але пустих словах було мало утопічного. Росія не перетвориться на західну демократію, і Захід не має права судити російську політичну систему. Це єдине, що пропонувала «суверенна демократія». Погляд з утопії обернувся лишень на декларацію про три унікальні риси російської політичної культури: «По-перше, це прагнення політичної цілісності шляхом централізації владних функцій. По-друге, ідеалізація цілей політичної боротьби. По-третє, персоніфікація політичних інститутів»[225].

Іншими словами: продовження традицій царистсько-радянської централізації, наслідування комуністичних молодіжних рухів та пропаганди і, зрештою, «персоніфікація політичних інституцій», тобто особиста влада Путіна. У «Погляді з утопії» Кремль заявив, що він, як і Китай, прокладає власний «суверенний» курс. Наскільки далеко Москва відійшла від надій на побудову демократичної Росії, відображено в мемуарах одного вищого посадовця, анонімно опублікованих під псевдонімом. Автор пише:

Отже, імперія знову на порядку денному. Імперський проект в суперечці з іншими державотворчими концепціями вчергове бере гору. Програма будівництва національної держави, «нової Росії», згорнута і відкладена в шухляду... Їхніми [постєльцинської бюрократії] руками влада збирається будувати імперію. Очевидно, нового типу[226].

На практиці ідеологія Суркова виявилась настільки ж порожньою, як і його програмні заяви. Неймовірна популярність Путіна досі означала, що режим не відчуває потреби та насправді й не здатен сконструювати для себе сильну ідентичність, що вийшла би за межі обожнення Путіна. Але те, що здавалося тоді силою, насправді виявилося слабкістю. Одне з досліджень виборчих матеріалів «Единой России» показало це з усією безжальністю. Понад 70% партійних гасел виявилися лише риторичними фігурами, наприклад, «ми прагнемо побудувати сучасну економіку»[227]. Не дивно, що лише 3% членів партії, згідно з опитуваннями, вступили до неї з ідеологічних міркувань[228]. Не викликає подиву і те, що понад 60% потенційних членів заявили, що вступити в партію їх мотивувала можливість вирішити власні матеріальні клопоти, а понад 50% — заробити гроші на стороні[229].

Ці цифри, а також, мабуть, ще більш гнітючі дані, до яких Сурков має доступ, без сумніву, стояли перед його очима, коли він на невеличкому політичному прийомі заявляв: «Найбільша вада нашої політичної системи, це те, що вона тримається на ресурсі однієї особи, і як наслідок — однієї партії... Це робить систему хиткою»[230].



Тріщина в диктатурі закону


Коли наприкінці першого президентського терміну Путін попросив Суркова «не хвилюватися», йому можна було це пробачити. Бюрократ, який зайняв позицію кризового менеджера збанкрутілої Росії, прийшовши нізвідки, піднявся на вершину. Він не тільки здолав ворогів, регіональних князьків і повстанців, але й накопичив величезні політичні ресурси в найціннішій політичній валюті. Він мав владу, популярність та безліч нафтодоларів. Ризикована гра з арештом Ходорковского окупила себе. Повага, яку виказали йому приголомшені олігархи, забезпечила путінський консенсус. Пропаганда і виплата зарплат бюджетникам стали основою пропутінськоїбільшості. Контроль над ЗМІ та популістська політика зробили його не просто популярним, а (з постійним рейтингом у понад 60%) одним з найпопулярніших політичних лідерів Європи.

Обставини, за яких Путін прийшов до влади, були не просто сприятливими для розбудови держави. Вони були значно кращими, ніж ті, за яких Ден Сяопін в Китаї або Лі Кван-Ю в Сінгапурі починали авторитарну модернізацію. У Путіна були всі ресурси та амбіції, щоб відродити Росію. Проте держава не тільки залишилась неефективною, недієздатною та продажною, вона ще й стала більш корумпованою, ніж десять років тому. Що пішло не так?

Путін, вочевидь, — не Лі Кван-Ю. Його державотворча програма зазнала невдачі, бо оповила Росію плетивом некомпетентних та неефективних інституцій-розсадників корупції. «Ренаціоналізована» влада посилила не федеральні структури, а непрозорі кола чиновників та бізнесменів навколо Путіна та його «друзів». Примітивна механіка влади, а не модернізація, урухомлювала «придворну» політику. Державу затято в гниле болото неспроможності, адже систему розбудовували не з огляду на ефективність, а щоб віддати її під контроль Путіна.

Одне з перших правил менеджменту полягає в тому, що вливання великих сум грошей та залучення великої кількості людей не зробить організацію успішнішою, якщо її стратегія недієва, а керівництво — некомпетентне. Витрачаючи все більше фінансових та людських ресурсів на якусь проблему, можна, насправді, її поглибити: непрацездатна структура стане ще більш неповороткою, ні на крок не наблизившись до підвищення ефективності. Це якраз те, що почало відбуватися з російським урядом.

Коли Путін ішов до влади, він дав амбітну обіцянку, заявивши, що «демократія — це диктатура закону». Це гасло повторювалося знову і знову. Бюрократичний розпад 1990-х мав припинитися. Очікувалося, що російські чиновники стануть менш корумпованими, система управління — більш результативною, ФСБ — більш ефективною у боротьбі з бандитами, а держава в цілому — менш грабіжницькою щодо власних громадян. Постійне збільшення потужності держави виправдовувалося обіцянкою підвищення її ефективності.

Кремль вважав, що рецентралізація і означала встановлення «диктатури закону». Але насправді все було не так. Рецентралізація при Путіні не призвела до посилення федеральних інституцій за рахунок регіональних. На практиці вона означала владну кастрацію всіх конкуруючих із Путіним інституцій. Один за одним незалежні центри влади, які могли б стримувати уряд, були нейтралізовані. Здатність ЗМІ, парламенту, незалежних губернаторів та змістовного виборчого процесу кидати виклик Кремлю та вимагати його відповідальності за неефективну роботу була знівельована. А проте ці інституції існують саме для таких завдань: вони слугують своєрідною системою стримування та противаг для обмеження абсолютної влади, демонстрації некомпетентності та викриття суттєвих недоліків.

Влада ставала персоналізованою в умовах системи, яка не функціонувала належним чином. Тож величезні суми грошей, вкладені Кремлем у різні органи правопорядку, не виправдали себе. Основне свідчення державної неефективності в Росії — це корупція. «Зловживання службовим становищем для особистого збагачення» залишилося рутинною практикою на кожному щаблі державної влади.

Існує різниця між корупцією, можливо, бажаною для Путіна заради зміцнення його влади, і небажаною корупцією, яка підважує його легітимність. Він не хотів, щоб дрібні службовці, поліція та місцеві силові органи продовжували негідно поводитися та грабувати росіян, але це тим не менш відбувалося — не тому, що Путін «хотів» цього, а як випадковий побічний продукт його невдалої політичної стратегії.

Путінська система створила якраз повну протилежність «диктатури закону», обіцяної Путіним. Її фатальна вада полягає ось у чому: здобувши лояльність національних та регіональних еліт, Путін розширив бюрократію та силовиків і зробив їх опорами режиму. Це здійснювалося як на риторичному рівні (звідси постійне публічне прославляння ФСБ), так і на практичному (всі амбітні державні службовці залучалися до лав «Единой России»), А оскільки режим покладався на ці соціальні групи та асоціювався з ними, то виявилося, відповідно, що їм не можна докоряти, не можна принижувати їх та агресивно контролювати.

Посилюючи бюрократію та силовиків, режим паралельно знищував усі інституції, які могли б притягти їх до відповідальності. Ті з дрібних службовців, хто міг би боротися з корупцією від імені Москви, були нейтралізовані. ЗМІ, вибори, місцеві політики та національний парламент de facto більше не існували як інструменти для боротьби зі зловживаннями.

У результаті Путін створив систему, в якій будь-хто здатний боротися з корупцією в бюрократії був усунутий, а імідж самого Путіна став залежним від бюрократії. Це дало чиновниками можливість безкарно грабувати та зловживати владою. Путін і сам не був прикладом чесності та прозорості, але він вірив, що контроль над телебаченням дозволить йому приховати кремлівську корупцію від громадськості. Більшою або меншою мірою це справді вдалося зробити. А от заохочення бюрократів вступати до лав «Единой России» було величезною помилкою. Мірою того, як дедалі більшими ставали корупційні апетити бюрократів, пересічні росіяни почали асоціювати Путіна з поліціантом, який бере хабарі, або з місцевим чиновником, який вимагає частки в бізнесі.

Навіть парламентські лідери «Единой России», такі як обережний Владімір Бурматов, обізнані із сумним станом справ. Попиваючи фруктовий сік у кафе за будівлею Думи, ми мали з ним відверту розмову. «Головна проблема нашої країни — це стосунки між людьми та владою. У людей немає претензій до Путіна. У них є претензії до податкового інспектора, дорожнього поліціанта та співробітника ЖЕКу. Потім люди пов’язують їхні злодіяння з Путіним та “Единой Россией”. І це все псує». Проте у партійних лідерів немає ідей, як дати цьому раду. Допивши сік, депутат кинув на стіл 1000 рублів, щоб оплатити рахунок на суму втричі меншу; так він хотів показати, що занадто багатий, щоб думати про решту.

Через тотальну корумпованість чиновників серед російських бізнесменів виникло правило закладати в бюджет будь-якого проекту 30% на хабарі потрібним чиновникам. Шокує те, що так роблять мільйони. За оцінками дослідницького центру ІНДЕМ,[231] з 2001 по 2005 роки обсяг хабарів, отримуваних чиновниками, зріс у 10 разів і сягнув позначки 316 млрд. доларів[232]. В ІНДЕМ підрахували, що середній розмір хабаря за ці ж роки зріс у 13 разів — із 10 тис. доларів до 136 тис. доларів[233]. За роки першого президенства Путіна Росія стрімко скотилася в Індексі сприйняття корупції, який щороку укладає неурядова організація Transparency International. У 2001 році країна посідала 79-е місце поруч із Пакистаном[234], у 2006 році — вже 121-е, поруч із Руандою[235]. Вести бізнес чесно та уникати «правила 30%» стало ще складніше.

Власне тому вислів «диктатура закону» почали сприймати як невдалий жарт. Хижість бюрократії переконала інвесторів, що Росія — погане місце для бізнесу. Опитування демонстрували зростання рівня корупції на всіх щаблях державної адміністрації. Безсиле «верховенство права» означало, що бізнесмени могли за потреби «орендувати» суди для зведення рахунків із конкурентами. Про поширеність цього явища свідчать результати дослідження, згідно з яким кожний шостий російський бізнесмен притягався до відповідальності за економічні злочини. У більшості цих справ відсутній позивач, а процент виправдальних вироків дорівнює нулю, що певною мірою допомагає пояснити і те, чому близько 30% дорослих чоловіків у Росії мають судимість[236]. І це не просто продовження практики Єльцина, але наслідування прикладів із самої верхівки. Те, що Кремль зробив із Ходорковскім, незліченні бюрократи на місцях зробили зі своїми Ходорковскіми.

Путін посилив ФСБ та бюрократію, але корупція й далі зростала, бо він не відповів на одне просте питання. Хто в середині 2000-х контролював тих, хто при владі? Відповідь — Путін або ніхто. Як наслідок, за оцінками Європолу, 20% членів російського парламенту, 40% керівників приватних компаній, 50% директорів банків і 60% менеджерів та директорів державних компаній мають кримінальні зв’язки[237]. «Диктатура закону» на практиці обернулася диктатурою продажного чиновництва.



Солдати Суркова


У бестселерах завжди є щось від медичного діагнозу. У 2006 році в мережі з’явився роман «Санькя». Після публікації він входив до числа 20-ти найпопулярніших творів російських авторів упродовж трьох років. Пліткували, що навіть Путін його прочитав. Ця російська книга десятиліття була написана Захаром Прілєпіним — людиною, від якої годі було сподіватися, що вона стане романістом.

Його голова поголена, він служив в ОМОНі і воював у Чечні під час обидвох війн у цій республіці. Коли Путін прийшов до влади, Прілєпін отримував 26 доларів на тиждень і брав додаткові зміни на контрольно-пропускних пунктах, збудованих, щоб не випускати повстанців з Кавказу. «У них ніколи не було належних транзитних документів, — згадує він. — Я дозволяв їм проїхати, а вони давали мені банани, яблука, а інколи 50 рублів. Мені не було соромно»[238].

Його роман «Санькя», дія якого відбувається в атмосфері «диктатури закону», — це історія Саші, невдалого панка-націоналіста, чий батько впився до смерті. Він починає тусуватися з групою жалюгідних революціонерів, інфантильних бандитів, які навряд чи здатні зав’язати шнурки на взутті, годі й казати про бійки з поліцією. Саша потрапляє в цю компанію не за власним вибором, а тому, що повністю втратив життєві орієнтири, як і ціле покоління вихованих без батьків хлопців. Знайомий добродушний професор, стурбований бійками та скандалами за участі Саші, запрошує його на розмову. Він добре знає, як панки розбивають собі голови, марно б’ючись об стіну державної машини. Професор підвищує голос:

Ви не маєте жодного стосунку до батьківщини. А батьківщина до вас. І батьківщини вже нема. Все, розсмокталася! Тим більше не варто нікого провокувати на всі ці ваші паскудства з биттям шибок, писків, і що ви там ще б’єте... Тут порожнє місце. Тут навіть ґрунту нема. Ані патріархального, ані такого, в якому держава зацікавлена, як модно зараз казати, геополітично. І держави нема... Думаєш, цьому народу, що наполовину складається з пенсіонерів і наполовину з алкоголіків, потрібний ґрунт?[239]

Злий настільки ж, наскільки й неосвічений, Саша огризається у відповідь: «Що тоді — жити тут? У країні, яка за тридцять років вимре і буде заселена чеченцями та китайцями?»[240]

Сурков і Путін прекрасно знали про повсюдний гнів низів суспільства, особливо молоді, спрямований на корупцію в цілому, але тоді ще не на Путіна особисто. Ось чому Сурков всіляко намагався залучити таких людей на свій бік, щоб уникнути повторення «помаранчевого сценарію», коли втомлене від корупції молоде покоління масово відкинуло кремлівського кандидата. Ось чому, щоб приховати некомпетентність системи, уряд дедалі сильніше тиснув на молодь, стимулюючи її вступати до лав «Наших», де вони мали знайти сенс життя в путінізмі.

Читачі «Санькі» — це ті самі люди, які вступали до «Наших». Вони належать, як тоді казали, до «невловимого покоління», народженого в період між останніми роками Брєжнєва та початком перебудови[241]. У Росії люди цього віку, від 25 до 35 років, занадто молоді, щоб мати зруйновані ілюзії (комуністичні чи демократичні), і с основною «спустошеного покоління» Путіна та Суркова. Ця генерація, сформована в жорстоких умовах, вийшла на ринок праці саме в роки катастрофи і стала свідком моральної пустки 1990-х.

У їхньої Росії ніколи не було мрій, і саме життя в індустріальних містах штовхало їх до озлобленої хуліганської поведінки. Ці молоді люди бачать себе поколінням без батьків, без людей, гідних поваги, адже смерть тоталітарної держави, яка означала і загибель держави добробуту, вбила життєву силу мільйонів батьків, які, місяцями не отримуючи зарплату, спивалися, через що життєве виховання молоді потрапило до рук пропащих циніків, ностальгуючих «совків» та алкашів.

Як наслідок, у країні розквітнув широкий спектр банд та угруповань, які обіцяють кровне братство всім блудним душам, — від футбольних фанатів і ультрас до неофашистів, навіть антипутінських психоделічних панк-фашистів і арт-груп, що влаштовують публічні політичні оргії. Ніхто в Кремлі не знає, у що вірить «невловиме покоління», крім того, що воно почувається відчуженим від влади. Що й не дивно. КДБ і комсомол, критиковані радянські структури, в рамках яких почалося сходження до вершин Ходорковского та Путіна, все ж, попри ідеологічну обробку та репресії, виховували лояльність, оскільки вони справді слугували соціальними ліфтами. Партія перетворила Горбачова та Єльцина із селян на володарів Москви. Але якби вони народилися в пострадянській Росії, то так і залишалися б селянами, адже владна еліта трансформувалася у віддалену від народу та закриту для «чужинців» аристократію.

Сурков та Павловскій були переконані, що для святкування дня народження національного лідера їм за будь-яку ціну потрібно вивести на вулиці достатньо велику кількість молоді, яка могла б залишитись на ніч в імпровізованому таборі на Красній площі, та попередити матеріалізацію відчутного незадоволення у «помаранчеву революцію». Таємний інгредієнт у цій політичній страві — надання «Нашим» атрибутів романтичного революційного руху: звідси літні табори, залучення секс-символів, концерти рок-зірок тощо.

У середині 2000-х я мав насолоду спостерігати за амбівалентною та негативною реакцією своїх друзів-студентів з елітного університету МГИМО[242] — саме тієї вікової групи, на яку цілив Сурков, — на мобілізованих владою за гроші молодиків. У цьому університеті, одному з найбільш престижних навчальних закладів Москви і найпопулярнішому «відстійнику» для дітей олігархів другого ешелону, яким не дозволяло вчитися за кордоном їхнє знання англійської, якість освіти деградувала мірою того, як збільшувалася кількість дорогих авто з водіям на університетських парковках. Тут навчалися вже не внуки представників партійної еліти, а сини та доньки ханти-мансійських нафтових бандитів, офіцерів ФСБ, що подалися в податкові інспектори, або алюмінієвих баронів, які стали поважними членами парламенту від «Единой России», — тобто нащадки представників нового вульгарного правлячого класу, який замінив радянську інтелігенцію. Соромлячись таких неотесаних батьків, вони пнуться зі шкіри, щоб здатися більшими європейцями, ніж самі європейці, цитують фрази з фільмів Жана-Люка Годара та кидаються назвами берлінських галерей, прекрасно при цьому знаючи, що їхні батьки мають на них плани у бізнесі (але це не стосується дівчат). Однак ідея вступу до лав «Наших» викликала в них огиду. «Це комсомол для грубіянів та кар’єристів із найнижчих прошарків», — фиркнула донька одного генерала, який подався у бізнес. Вона мала рацію — так насправді й було.

Переважна більшість молодих росіян, тих, кому не пощастило мати батьків із числа ділків, які заробляли на нафті в 1990-х, хто не міг купити собі місце в МГИМО або не входив у 10–20% населення, котрі так гордо заявляли про свою належність до «нової буржуазії», складали групу, яку на Заході назвали б «соціально виключеною». У середині 2000-х близько 70% населення не належало до середнього класу, живучи в державі, де всі соціальні ліфти Радянського Союзу згнили або обірвалися. Доступ до можливостей, великих грошей та великих ресурсів, фінансових або політичних, існував лише для вузького московського кола навколовладної еліти. Якщо ви ходили в школу в пострадянській Росії десь за Уралом, то думка, що старанне навчання відкриє вам шлях до успіху в житті, була б для вас такою ж сміховинною, такою ж недосяжною, як десь у найгіршому чорному гетто Америки. І там, і тут процвітав культ гангстерів, а кримінал сприймався як єдиний шлях до багатства та поваги.

Для таких людей «Наши» були даром небес. Якщо ви живете в такому місті як Іваново, де в 2005 році 40% населення перебувало за офіційною російською межею бідності, то «Наши» — це шанс потрапити у поважну структуру, що могла би привести вас до Москви з усіма її можливостями: конференціями, бейджиками, заходами, навіть кар’єрою[243]. Ось чому 120 тис. молодих росіян стрімголов приєдналися до святкування дня народження Путіна і пройшли маршем по бульварах навколо Кремля із сотнями дещо комічних барабанщиків на чолі колон.

Ключовою подією в річному календарі «нашиста» є табір «Селігер». Тут радісно вітають промови Путіна та інших кремлівських чиновників, які читають гостьові лекції, але насамперед це просто розважальний табір із безкоштовною випивкою, наметовим містечком та заохоченням «розмножуватися на благо Росії». Павловскій переживав, що учасники табору насправді більше хотіли безкоштовного пива, а не боротьби, і задирав молодих «нашистів», закидаючи, що їм, мовляв, бракує «брутальності». Але лідеру «Наших» Якємєнко все подобалося; він навіть провів ніч разом із дівчиною-підлітком в її наметі[244].

Той тип дівчат, які збираються на Селігері, — це бідні вразливі люди. Одну з них, Свєту Куріцину, журналісти загнали в кут на офіційній конференції та примусили пояснити, чому вона підтримує Владіміра Путіна. Дівчина, вдягнута у пальто з коміром зі штучного білого хутра, у відповідь пафосно виголосила настільки приголомшливо нескладну маячню, що миттю стала інтернет-сенсацією:

Нашистка: Мене звуть Свєта, я з міста Іваново. «Единая Россия» дуже багато зробила досягнень. Вони підняли економіку, ми стали більш краще вдягатися... Не було того, що є зараз! Це дуже великі досягнення. У сільському господарстві все дуже добре.

Журналіст: Що саме в сільському господарстві вони зробили?

Нашистка: Мм... стало більше земель... ну... Я не знаю навіть, як сказати... засівають більше земель... мм... овочі, там, жито, все таке[245].

Цю бідну дівчину висміювали як символ невігластва та неотесаності «Наших» новий середній клас, московське телебачення та тисячі блогерів. Вона не могла пояснити на свій захист, що живе в кімнаті гуртожитку, єдиною прикрасою якої є вицвілий постер з Анджеліною Джолі на порожній вогкій стіні, у занепалому постіндустріальному місті з величезною кількістю алкоголіків та наркоманів. Для неї, як і для п’яти сотень інших молодих людей з Іваново, поїздка до Москви, щоб бити в барабани для Путіна та Якємєнко, — яскрава життєва сторінка. «Він [Путін] чудовий керівник, він розуміє молодь, — заявила Свєтлана журналісту. — І взагалі — мені подобаються старші чоловіки»[246].

Такі люди могли би скандувати будь-які лозунги, і політтехнологи прекрасно це розуміли. Тому гасла, які вони заохочували «антифашистську молодіжну групу» скандувати, були підібрані в такий спосіб, щоб видобути з історичного травматичного досвіду росіян якомога більше запалу та ненависті. Заради відвернення «помаранчевої загрози» кремлівські піарники вирішили впорснути країні паралізуючу дозу істерії та параноїдальних страхів, від яких Росія тільки-но почала одужувати: атомні страшилки часів «холодної війни», нацизм, іноземні агенти, що тільки й мріють розвалити державу (як їм це вдалося зробити в 1991-му), змовники, які чекають, поки Росія засне, щоб вдарити зненацька (як у 1941-му). Іншими словами: ворог серед нас. Павловскій пише: «Видобуваючи з пам’яті та активізуючи досвід колишнього насильства, страх підгодовує невпевненість, від якої страхує влада»[247].

Але внутрішніх ворогів під рукою не було, тому «Наши» почали переслідувати тих, хто міг би стояти за цією примарною загрозою, — послів держав, з якими в Москви були напружені стосунки. «Наши» провели акцію, розмахуючи плакатами із написами «Розшукується поССол еССтонії». Після того, як британський посол Тоні Брентон виголосив, за його оцінкою, «доволі нудну промову», «Наши» розпочали кампанію проти нього. «Ви починаєте краще розуміти психологію параної, — зітхає Брентон, — коли щось подібне трапляється з вами». Людей, подібних до Свєти з Іваново, послали стояти під його резиденцією з дивними плакатами, типу «Ентоні Брентон: невдаха», або відверто сміховинними, на зразок «Врятуйте російську демократію від Тоні Брентона». Ще більше нашистів постійно переслідували його, вистрибуючи на конференціях, у літаках, практично всюди, де для цього була нагода, розмахуючи кулаками та викрикуючи щось типу «Б-рр-ентоне! Вибачся! Б-рр-ентоне, вибачся!» або «Б-рр-ентоне! Фашисти завжди тікають першими... Б-рр-енто-не! Повернись!»



Посипаючи сіллю російські рани


Уся ця кампанія насправді розігрувалася не для того, щоб змусити Брентона відчути параною або приниження. Безперервно трансльована національним телебаченням, вона мала навіювати ці відчуття росіянам. Багатомісячна анти-брентонівська кампанія була спрямована на те, щоб відволікти телеглядачів від «заманливого співу помаранчевих сирен» — голосів ворога, який спочатку переміг Росію в «холодній війні», а потім «принизив» її в 1990-ті.

На розбурхування залишкового неврозу в країні, яку десятиліттями аж до Горбачова безперервно годували такою пропагандою, не знадобилося багато часу. І знову телебачення стало головним інструментом. Студії телепрограм заполонили «експерти» з антизахідних, націоналістичних або «євразійських» аналітично-дослідницьких центрів; їхньою метою було не проводити дослідження або писати звіти, а істерично коментувати будь-які новини про примарних недругів Росії. Цих «інтелектуалів», таких як Алєксандр Дугін, просували на ток-шоу, де вони з піною біля роту закликали до відновлення імперії. Згаданий «мислитель» ідентифікує себе з євразійськими архітекторами Голокосту і вважає, що для протистояння Вашингтону потрібен російсько-арабський союз. Вмикаючи новини на російському телебаченні, потрапляєш під бомбардування виступами чиновників із шовіністичними коментарями про грузинів, естонців, українців та «документальними фільмами» про утиски етнічних росіян у цих країнах. У телепрограмах небажані фігури на зразок організацій із захисту прав людини звинувачують у співпраці із МІ6 або ЦРУ, щоб очорнити їх. Стверджувалося навіть, що загадкові іноземні держави фінансували заворушення на Північному Кавказі.

Для Павловского та майстрів чорного піару адміністрація Дж. Буша була справжнім подарунком. Обливати брудом Америку, яка дійсно вторгалася в країни третього світу, створила систему таємних в’язниць для «ворожих комбатантів», захоплених у «глобальній війні з тероризмом», закликала до бомбардувань Іраку в той час, як Дік Чейні закликав до «підтримки демократії» в Києві та Тбілісі, було не важче, ніж ловити рибу в діжці. Кремлівські пропагандисти не могли би вигадати кращих негідників.

Захід, з яким Росія так палко бажала контакту в тоталітарні часи, Путін тепер чорнив. Британія, казав він, «забуває, що не є колоніальною державою», а поки тривала піар-кампанія навколо закону про обмеження для таких самих фінансованих Заходом неурядових організацій, як ті, що виставили Кремль дурнем у Києві, лідер нації заявив, що вони крутяться під «іноземними посольствами як шакали»[248]. Розпад СРСР був, за словами Путіна, «найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття»[249]. Він публічно скаржився, що влада вирішила не битися за порятунок СРСР[250], а на одній з найбільш завантажених станцій московського метро знову з’явився напис, демонтований у 1956 році: «Сталін виховав нас у вірності до народу. Він надихав нас на працю та героїзм».

Сурков намагався створити тип людини, яка, на відміну від нього самого, не розуміла, що тоталітарна держава з її гігантською імперією, лицемірством та виправними таборами, держава, яка спонукала росіян йти на такі великі жертви і так мало давала взамін, насправді була схожа на паразита. Навколо Якємєнко він створював згуртовану групу майбутніх політиків, які думали про тоталітарний Союз лише як про зниклу наддержаву.



Буденний путінізм


У таких місцях, як Калінінград або Іваново, «буремні 90-ті» поступово відходили у минуле, а разом з ними минав і шок від колапсу СРСР. Держава, яка надавала безкоштовну освіту, безкоштовну медицину, повну зайнятість та навіювала страх на весь світ, ніколи вже не повернеться. Але дещо радянське таки відродилося — усюдисуще відчуття тиску і прихованої інформації, тиха параноя та несвідоме розуміння того, що не слід казати певні речі в обличчя владі.

Це проявилося у безлічі дрібниць. П’яниці в електричках, щоб видурити в пасажирів гроші на пляшку горілки, починають погрожувати, ніби вони є таємними агентами ФСБ. Межі висловлювань, прийнятних у світській розмові, відчутно зсунулися в бік шовінізму («Естонія — есесівська держава»). Коментарі, які раніше лунали лише з вуст радикалів, стали загальноприйнятими після того, як їх озвучив Путін («Неурядові організації поводяться як шакали біля іноземних посольств»). Ідеї, які колись озвучували лише диваки, почали обговорювати напівсерйозно («Як думаєте, чи існує американо-грузинська змова проти Росії?»).

Коли набирає обертів політика страху, звичайні люди найперше відчувають це у школах. У путінській Росії була скасована одна з реформ Горбачова з демілітаризації суспільства — до шкіл повернувся обов’язковий радянський день війська. Для більшості це виглядало комічно — зображення орд німецьких та американських танків на старих мапах як нагадування про загрозу із Заходу — але зміст послання був цілком очевидним: у Росії є вороги, Росія має пильнувати. Час від часу з’являлися повідомлення, що у найбільш репресивних регіонах дітей змушують читають хвалебні вірші на честь Путіна та «Единой России». Підручники змінювалися, в них вставлялися згадки про Сталіна як про «ефективного менеджера»; провідні історики назвали їх «культурно расистськими», але напруга знімалася тим, що «Архипелаг ГУЛАГ» Солженіцина увійшов до списку читання[251]. Переважно, однак, це було тільки формальністю.

Усе ставало серйознішим після закінчення школи. Росіяни хочуть мати повністю демілітаризоване мирне життя та професійне військо, як у «цивілізованої країни», проте пострадянська армія досі комплектується шляхом загального призову. Якщо є бодай якась можливість його уникнути — хоча б найменший шанс скористатися знайомствами або заплатити хабар, отримати довідку про непридатність або вступити до університету — будь-який вісімнадцятирічний зробить заради цього все можливе. Рік служби в російській армії проходить для підлітків із бідних родин як брутальний період дорослішання. Найменше щастить тим, кого направляють у «внутрішній закордон» на Кавказ, але сьогодні найбільша кількість призовників з числа етнічних росіян гине не від рук чеченських бойовиків, а від знущань своїх старших товаришів.

Це явище, що має назву «дідівщина», є ендемічним відгомоном практики радянської або навіть царської армії, офіцери та старшини якої жорстоко муштрували новобранців. Дідівщина — найстрашніший жах російських матерів. Сьогодні вона не така повсюдна, як колись, але й досі побиття, приниження та травми солдатів у їхніх військових частинах трапляються доволі часто. Зґвалтування та вбивства також мають місце. Цифри приголомшують. У нічим не примітному 2006 році було зафіксовано понад 3 500 випадків зловживання силою, 292 призовників наклали на себе руки або ж були вбиті[252]. Для порівняння, того ж року в Чечні загинули лише 36 солдат[253]. Це більше смертей за один рік, ніж сумарні втрати контингентів Франції, Німеччини та Італії за 10 років операції НАТО в Афганістані. Але, звісно, більшість випадків замовчуються. Навіть якщо вас не б’ють, то рік в армії — це все одно час, проведений у негуманній інституції, де підлітки в найбільш чутливому віці виявляються зануреними у культуру п’янства, бійок та кровного братства, учасники якого налаштовані проти всього світу. Не дивно, що чимало молодих росіян з найбідніших верств добре володіють зброєю, схильні до алкоголізму та вороже налаштовані до кавказців.

Ті, кому пощастить, ідуть до університетів, але не до МГУ або МГИМО. Навчальні заклади, розкидані по всій країні від Смоленська до Камчатки, почали забороняти все «помаранчеве» в студентських містечках. Як далеко вони готові зайти в ім’я стабільності, насправді залежить від ректора. В одному московському технічному інституті натовпу студентів, що заповнив зали в перший день навчання, було категорично повідомлено: «Жодній політичної діяльності тут не місце. Будь-хто, залучений в політичну діяльність, буде виключений». В елітних закладах за кілька кілометрів, де нащадки нової еліти паркують свої «Мерседеси» біля університету, ходять на побачення з іноземцями та зверхньо поглядають на дітей, що живуть на одну стипендію, прагнучи потрапити до кола бюрократів, ректори практично нічого не роблять, щоб залякати опозиційні групи. Проте шанс, що сюди запросять якогось відомого антипутінського спікера, а не високопосадову фігуру з владної партії, мізерний.

За межами Москви, в провінції, де живе 120 млн. росіян, студенти-учасники антипутінських та ультра-націоналістичних груп почали нервувати. Якщо вони не будуть обережними, то їхню політичну активність використають проти них. У балтійському Калінінграді я провів вечір, випиваючи зі студентами факультету хімічної інженерії та їхніми дівчатами з педагогічного інституту та вислуховуючи від них типовий набір страхів і скарг. Хоч вони і не могли вказати на конкретні випадки або назвати прізвища тих, з ким таке траплялося, але знали, що ректори їхніх ВНЗ були членами «Единой России» і що в разі перетину невидимої антипутінської лінії їм можуть винести догану за хуліганство або вигнати зі студентського гуртожитку, чого не переживе їхній гаманець. В інших містах — Уфі, Владивостоку, Єкатеринбурзі — я чув те саме.

Ніхто не знає, де проходить така лінія та скільки людей її перетнули, але уявлення про неї закоренилося у свідомості. Раніше її там не було. «Для чого? Втратити житло? Втратити шанси на хорошу роботу? Для чого? Я хочу бути вчителем у державній школі, — сказала мені 24-річна Євгенія того вечора у підвальному барі в Калінінграді. — Я не хочу ризикувати усім цим, беручи участь в протестах. Тим більше, у безрезультатних протестах».

Ця невидима лінія почала впливати і на вибір фаху. Журналізм, знищений відеократією, почали вважати дешевою піар-діяльністю, фахом для нещирих. Журналістські розслідування дедалі більше вважаються небезпечними, і батьки відмовляють своїх дітей від цього професійного вибору. Телебачення підказувало: Путін зневажливо прокоментував убивство знаменитої журналістки Анни Політковской у 2006 році, а в 2011-му Якємєнко обізвав «зомбі» побитого невідомими журналіста Олега Кашина, який лежав на той момент в реанімації. Зате професії по інший бік лінії набули популярності: професори, опитування та навіть (пророчим чином) Міхаїл Ходорковскій відзначали, що бюрократична кар’єра ставала дедалі популярнішим вибором. У віддалених регіонах академії ФСБ переживали справжній наплив абітурієнтів.

Однієї ночі 2009 року я їхав по Транссибірській магістралі у плацкартному вагоні разом із інженером-залізничником із сибірського Омська, шкільною вчителькою з далекосхідного Хабаровська та її чотирнадцятирічною донькою, яка збиралася йти до школи-інтернату. «За комунізму мені б не треба було платити так багато...» — пояснювала бліда жінка. Але донька раптово перервала її: «А що таке комунізм, мамо?»

Хвиля жаху пробігла по обличчю матері та на якусь мить паралізувала чоловіка з Омська. «Це країна, в якій багато речей безкоштовні», — пробурмотів інженер. Жінка різко втрутилася: «Ні, не так. Це країна, де... де...» На якусь долю секунди я відчув, що спостерігаю дещо важливе, потім задав дівчинці кілька питань про її школу-інтернат. Сором’язлива дитина гордо відповіла: «Це школа-інтернат ФСБ...» «Вона краща від того, що при ФСБ?» — спитав я. «Усі знають, що ФСБ найсильніша», — сказала чотирнадцятирічна дівчинка, яка не знала, що таке комунізм.

Піарники Путіна завиграшки провели цю невидиму лінію в головах літніх людей — тих, хто народився в сталінські часи. Нескладно було повернути їх до радянських моделей поведінки. Одного дня я сидів із другом у його хрущовці на півдні Москви, а його бабця, яку звали Нінель («Ленін», якщо читати навспак), дивилася телевізор у сусідній кімнаті. Через відчинені двері вона чула прізвища політиків (Путін, Сурков, Нємцов) і намагалася сказати внуку, щоб він був обачним: «Не розмовляй так про політику з іноземцем». «Сталін був п’ятдесят років тому, ти, нерозумна стара, — бурчав у відповідь мій друг, кадровий дипломат. — Я можу говорити про політику з іноземцем, якщо хочу».

Його бабця була нерозумною, але не дурною. Хоч у 2005 році країна ще не повернулася до репресій, проте всюди знову лунала стара пісня про внутрішнього ворога, яка раніше супроводжувала кожен крок у СРСР. До ГУЛАГу потрапив лише Ходорковскій. Утім, він був єдиним членом владної еліти, який перетнув невидиму лінію Путіна.

У 2005 році на борту літака, що прямував із сибірського міста Барнаула до Москви, президент, в якого за плечима вже були Ходорковскій, Беслан та Київ, запросив свого улюбленого журналіста пообідати разом. Доки літак летів над неозорими просторами Росії, зніяковілий журналіст Андрєй Колєсніков почав натякати Путіну на тривожні симптоми, що почали виявлятися в системі:

«Мені не подобається, що за певний час після того, як ви арештували Ходорковского, я втратив відчуття, що живу у вільній країні. Я ще не почав боятися...»

Путін перервав: «Тобто відчуття абсолютної свободи пройшло, а відчуття страху ще не виникло?»

«Так, відчуття, що було за вашого попередника, зникло», — сказав Колєсніков.

«Але відчуття страху ще не виникло?» — спитав Путін, ніби про щось розмірковуючи.

«Ні, ще ні», — сказав Колєсніков.

На що Путін відповів: «А ви не думали, що це саме те, чого я прагнув досягнути: щоб одне відчуття зникло, а інше не виникло?»[254]




Розділ 5

ПУТІНСЬКИЙ ДВІР


Коли Путін успадкував єльцинську посаду, він опинився на самоті у кремлівському замку. У Москві в нього не було надійних кадрів. У парламенті домінували комуністи, у ФСБ він не користувався належним авторитетом, а в регіонах величезні фінансові потоки керувалися «баронами», яких він, на відміну від колишнього президента, аж ніяк не міг назвати «своїми олігархами». У Путі на не було двору.

Еволюція його правління до практично царської влади проходила в три етапи. На першому етапі Путін привів до Москви свій клан. Горбачов та Єльцин провели в Москві багато часу, розбудовуючи фундамент для своєї влади, і не мали потреби залучати земляків зі Ставрополя чи Свердловська. У Путіна на це зовсім не було часу, тож він перетягнув своїх підлеглих із Санкт-Петербурга. Хай це були всього лиш провінційні чиновники, не готові до роботи у федеральному уряді, але це були єдині люди, яким він міг довіряти.

На другому етапі Путін ужив заходів, щоб його двір був єдиним у країні. Олігархи, які контролювали небезпечні для його правління інституції, такі як незалежне телебачення або приватні нафтові компанії, втекли, а їхні активи були націоналізовані. Починаючи з вигнання Бєрєзовского та Гусінского і закінчуючи ув’язненням Ходорковского, Кремль послідовно знищував всі інші небезпечні для нього системи покровительства в російській політиці.

На третьому етапі, коли політичні загрози було нейтралізовано, а Путіна переобрали на посаду президента, його друзі перетворилися на олігархів. Поєднуючи ренаціоналізацію та роздачу державних замовлень, Путін передав лояльним до нього людям контроль над найбільшими фінансовими потоками від видобутку та продажу природних ресурсів. Ця схема була точнісінько такою ж, як і схеми 90-х, і полягала в наданні права отримувати ренту від природних ресурсів в обмін на політичну підтримку. Міністри стали мільйонерами завдяки поєднанню своїх державних посад із кріслами в радах директорів державних корпорацій. Це зробило російську еліту однією з найбагатших у світі правлячих каст і зацементувало путінський консенсус готівкою.

Сімон Кордонскій, наразі провідний російський соціолог, а з вигляду пияк, спостерігав зі свого кремлівського кабінету процес консолідації монархічного президенства з жахом і захопленням. Радянський маргінал і певний час волоцюга, у 2000-х він опинився у самому вирі подій як голова «експертної контрольної ради» в президентській адміністрації, а згодом став головним консультантом та спічрайтером самого Путіна. На цих посадах пан Кордонскій почав усвідомлювати, що є свідком історичного регресу. Переконаний, що залежність царської Росії від експорту збіжжя та СРСР від експорту нафти та газу не лише прирекла ці держави, але й визначила їхнє єство, він прийшов до думки, що побудова диверсифікованої ринкової економіки звільнить Росію від цього політичного прокляття. Але у 2003 році здавалося, що історія рухається навспак. Кордонскій роз’яснює:

Росія завжди була ресурсним суспільством. Це суспільство структуроване не так, як західне. Держава годується з природних ресурсів, які потім розподіляються Кремлем або як субсидії, або як права на контроль ренти. Могутність держави — це її здатність спрямовувати такі потоки, а політика — змагання за доступ до них, тому те, що схоже на корупцію, корупцією, в значенні системного недоліку, не є. Це суть самої системи.

У 2005 році Кордонскій залишив уряд, щоб викладати у Вищій школі економіки і писати академічні дослідження про те, якою стала Росія. За чашкою зеленого чаю у вподобаному співробітниками ФСБ кафе він пояснював мені, водночас поїдаючи ложкою цукор із цукорниці:

Власне ринок уже не є ядром економіки. Економіка заснована на сировинних ресурсах, які прямо чи опосередковано контролюються урядом. Тож те, що схоже на бізнес, насправді є лише системою перерозподілу... і це означає, що нагорі є людина, яку називають президентом, генеральним секретарем, монархом — титул не має значення — яка вирішує, які люди і які прошарки суспільства повинні отримувати прибутки від цих ресурсних потоків. Усі скарги також спрямовуються нагору, до цієї людини — верховного арбітра. Все почалося зі справи Ходорковского та передачі контролю над всіма ключовими ресурсами під нагляд Путіна.

Російське посткомуністичне майбутнє виявилося політично ретроградним. Помічник одного з мільярдерів якось зітхнув у розмові зі мною: «Ставлення наших олігархів до влади таке феодальне!» Словник, що ним користуються при обговоренні лідера, став уже навіть не радянським, а середньовічним. Так, в одному з інтерв’ю Сурков сакральним тоном, з посмішкою на обличчі заявив: «Я вважаю, чесно кажучи, Путіна людиною, посланою долею та Господом Росії в тяжку для Росії годину, посланою для нашої великої спільної нації»[255].



Палац казнокрада


Я стою перед вкритим дощовими краплями вікном разом із Сєргєєм Колєсніковим. За вікном сіре та гнітюче місто, але, здається, йому воно подобається. «Ось російська православна церква, бачите?» Кабінет пустий. Єдиний відступник із числа наближених до Путіна пітерських друзів намагається зробити мені каву в машині, яка миготить різними кольорами: «Вибачте, я ніколи не користувався такими раніше». Сіре місто за вікном — це Таллінн, столиця Естонії, місце його вигнання.

Понад двадцять років тому в Санкт-Петербурзі Колєсніков і Путін опинилися в однаковій ситуації. Їхнім радянським кар’єрам настав кінець. Колєсніков, чодовік із лагідним голосом, працював біофізиком у приреченій на занепад галузі військово-промислового комплексу. Прокинувшись одного ранку, він зрозумів, що держава більше не зацікавлена у фінансуванні його досліджень щодо пом’якшення наслідків біологічної війни: «Я усвідомив, що фінансування більше не буде і що за кілька років програму згорнуть».

Тож він почав бізнес із продажу медичного обладнання разом із колишнім агентом КДБ Дмітрієм Горєловим, якого він добре знав і який, у свою чергу, знав іншого колишнього агента КДБ Владіміра Путіна, хлопця з мерії, через якого і вдалося домовитися про постачання ними медобладнання місту. Це була звичайна для 1990-х комерційна схема, але за 20 років вона переродилася у справжнього монстра. Використання будь-якого зв’язку або дружби — так тоді вели бізнес по всій Росії: всі намагалися конвертувати в готівку будь-яке знайомство, будь-який зв’язок у системі старих радянських інституцій. Солдати ставали охоронцями, математики — фінансистами, біофізики — представниками фармацевтичних компаній, а агенти КДБ — демократичними політиками. Саме так частина комуністичної номенклатури стала капіталістичною елітою. Оскільки держава ледве функціонувала, то не було нічого важливішого за мережі зв’язків та здатність підтримувати їх і маніпулювати ними. Якщо запитати Колєснікова, яким був Путін, коли вони вперше зустрілися і почали бізнес, його обличчя напружується, ніби він не зовсім розуміє, що відбулося. Він говорить, що й гадки не мав, до чого призведе спільний бізнес із цією «сірою» людиною:

Я вперше зустрівся з Путіним в 1991 році... і він був абсолютно нормальною людиною. Він був абсолютно нормальним. У нього був нормальний голос... не грубий, не високий. Нормальний характер... нормальний інтелект, не надто високий. Вийдіть на вулицю — і ви знайдете в Росії тисячі й тисячі таких, як Путін... Я був здивований, коли він став президентом. Звісно, я був здивований, усі були здивовані. Спочатку я справді хотів підтримати його, допомогти йому, чим міг. 1990-ті були злочинним, небезпечним часом. Я сподівався на якісь зміни.

Колєсніков стверджує, що невдовзі після інавгурації Путіна до нього звернувся Ніколай Шамалов, один із тих путінських «друзів», для яких почався період фантастичного збагачення. Він попросив Колєснікова зробити президентові послугу:

Пан Шамалов пояснив, що олігархи приходять до Путіна, пропонуючи різні послуги. «Як я можу допомогти Вам, пане Путін?» «Що Вам потрібно, пане Путін?» І президент вирішив, що було б дуже добре, якби вони допомогли лікарням. Посередником мала виступити наша компанія з постачання медичного обладнання «Петромед». Першим до нас прийшов Роман Абрамовіч.

Але в цього прохання Путіна був також інший, менш шляхетний бік:

Шамалов сказав нам, що Путін хоче, аби частину цих грошей ми переказали на офшорний рахунок. Я спитав: «Для чого? Для особистих потреб?» На що він відповів: «Він хоче інвестувати ці гроші в російську економіку». Тож я подумав, що після закінчення свого президентства він просто хоче мати трохи грошей для себе, своєї сім’ї, своєї жінки. А частина цих грошей піде в російську економіку, допоможе Росії... звісно, я знав, що це корупція. Але це була нормальна корупція, не безглузда чи шкідливо корупція.

За словами Колєснікова, схема працювала так: Путін визначив, що 35% коштів, виділених на придбання першочергового медичного обладнання, має триматися на офшорних рахунках. Наприклад, із 203 млн. доларів, які перший спонсор Роман Абрамовіч пожертвував на допомогу лікарням, «Петромед» витратив лише 130 млн., а решта опинилася на рахунках у швейцарському банку. Колєсніков каже, що Абрамовіч не знав, куди пішли гроші. До 2005 року цей фонд акумулював вже понад 200 млн. доларів, для управління якими створили компанію «Росинвест», де 94% акцій належали Путіну[256].

Влада та багатство — одне й те саме в Росії. Після консолідації режиму Путіна почалася фінансова консолідація статків його «друзів». Пригадуючи сходження Путіна до влади, Колєсніков стверджує, що путінські «друзі» остаточно сформувалися як окрема бізнес-група приблизно в 2002–2003 роках. Однак лише після арешту Ходорковского та виборів 2004 року вони вийшли на максимальні оберти і почали збагачуватися вибуховими темпами:

Зміни почалися після арешту Ходорковского. Змінилося і звертання до Путіна. Спочатку його називали «бос», але згодом усе частіше його почали називати «царем». Попервах жартома, потім серйозно, бо швидко стало очевидним, що без його відома нічого не вирішується. Ви вже не могли піти до губернатора, щоб почати якийсь проект, тому що губернатори мають піти напряму до Путіна, щоб все узгодити. Але найважливішим етапом були вибори 2004 року, вони все це зацементували.

Як стверджує Колєсніков, в 2005 році Шамалов попросив його ще про одну послугу для «царя». Спочатку йшлося про «маленький» будиночок площею 1 тис. м2 і вартістю 14 млн. дол. на березі Чорного моря. За словами Колєснікова, він одразу зрозумів, що йдеться про корупцію, але сума не здалася йому значною, бо на той час нікого вже не дивували будинки вартістю 10 або навіть 20 млн. доларів вздовж Рубльовского шосе за Москвою, де оселилася російська еліта:

Я розумію, для західної ментальності це неприйнятно, але ми думали, що за три роки його президентський строк закінчиться і йому цього вистачить. Коли все це почалося, я був переконаний, що ми будуємо будинок для Путіна-пенсіонера. Я думаю... Шамалов також був у цьому впевнений. Ми думали, йому [Путіну] там буде добре.

Будуючи собі палац на півдні, Путін лише повторював примхи радянської еліти. Правителі Росії завжди проводили літо на Чорному морі. Субтропічний берег Абхазії усипаний схожими на мавзолеї дачами генеральних секретарів, у яких час завмер. Вхід до літнього будинку Сталіна на озері Ріца закритий, а навколо прогулюються місцеві міліціонери. Всередині будинок оздоблений дерев’яними панелями, всі меблі низькі, зроблені під зріст господаря. Кімнати обставлені скупо. Викладені звичайною плиткою ванні кімнати прості, тісні та нічим не примітні, як у провінційному готелі. Спальня обставлена скромно; якщо увімкнути світло, виконані німецьким військовополоненим різьблення на панелях із темного дерева за ліжком відкидають моторошні тіні на кімнату, як завихрений морок в «Иване Грозном» Ейзенштейна. Золота тут не видно; втім, із часом дачі радянської еліти стають дедалі більш пишними. Резиденція Горбачова криклива, схожа на розкішний готель. Але маєток Путіна, розташований північніше, на території власне Росії, перевершує все, що було збудовано з часів Ніколая II. Часи знов змінилися. Колєсніков пригадує:

Уже в 2006 році почало складатися враження, що Путін збирається правити довічно. У 2006-му план будинку на Чорному морі був повністю перероблений. Путін захотів палац. Я думаю, саме в 2006 році він вирішив залишитися і зрозумів, що йому ні до чого приватний будиночок на березі моря.

Влада Путіна зміцнювалась, статки його «друзів» збільшувалися, а паралельно зростала і самовпевненість президента. Проект роздувся. Площа приміщень змінилася з початкової 1 тис. м2 до 4 тис. м2. Спроектований за зразком Петергофа, найграндіознішої резиденції Петра I неподалік Санкт-Петербурга, «будиночок» Путіна перетворився на справжній палац в італійському стилі, де мало бути все, чого міг би зажадати «цар». Для нього тут збудували казино і церкву, плавальні басейни та злітно-посадочний майданчик для гелікоптерів, літній амфітеатр та зимовий театр, а також, звісно, приміщення для персоналу і прислуги.

«Це фантастичне місце. Чудовий клімат. Це в лісі. Там набагато красивіше, ніж у Сочі», — каже Колєсніков. У Таллінні падає дощ. Господар кабінету пригощає мене цукерками. Увесь цей час, за словами Колєснікова, він використовував офшорні фонди не тільки для проекту «Південь», але й для інвестицій у низку різних підприємств по всій Росії, включно із фабриками та портами. Ці оборудки, власне, і забирали в нього більшість часу. «Принаймні частина грошей поверталася в Росію та залишалася в ній». Потім Колєсніков наголошує: «Але ви повинні розуміти, що Путін за цей період насправді не змінився... його голос став трохи жорсткішим, але він залишався тією самою людиною. Проте двір зробив “царя”. Вони створили цю дуже вразливу систему, в якій всі бізнесові та політичні контакти зав’язані на ньому. Востаннє я говорив з Путіним про палац на початку осені 2008 році. У нас була зустріч у науково-дослідному центрі, після якої Путін підійшов до мене і тихенько спитав: “Як там ситуація на Півдні?”»

За кілька місяців фінансова криза відправила Росію в рецесію. Колєсніков каже, що йому потрібні були гроші для інвестицій у симпатичні йому проекти, на які він витрачав більшість свого часу. Проте Путін заявив, що на інші проекти грошей більше не буде: все має йти лише на палац. Колєсніков визнає, що якби Путін продовжував виділяти кошти на інші проекти, він, можливо, і не став би викривати режим: «Усе могло скластися інакше».

Але йому довелося працювати лише над палацом, що йому зовсім не подобалося. Тож у 2009 році він пішов до Шамалова та пояснив, що не зацікавлений у цій справі: «Його відповідь шокувала мене. “Хіба ти не розумієш? Він цар, а хто ти? Ти лише... його кріпак!”»

Колєсніков був глибоко вражений:

Після того, як Шамалов сказав, за кого нас мають насправді, я почав міркувати. Не тільки я кріпак! Я провів 20 років свого життя в Радянському Союзі, вся моя освіта вчила мене не бути кріпаком... і я усвідомив, що якщо я кріпак, то й усі інші теж. Я зрозумів, що Путін — не цар. Це ми так його назвали. Цар має династію і дбає про країну, бо одного дня вона належатиме його сину. Цар дбає про людей. Я зрозумів, що Путін — диктатор. Він не може створити династії. Зрештою, всі диктатори закінчують однаково.

Сьогодні Колєсніков стверджує, що мав серйозну суперечку із Шамаловим із цього приводу:

Я думав, що можу просто вийти з системи. Але я не міг. Вони хотіли зробити мене прикладом для інших. Вони хотіли знищити мене. Тому я втік до Туреччини, а згодом до Сполучених Штатів. Я чув від своїх друзів, які залишились у «системі», що планувалося підкинути мені в машину наркотики і заарештувати мене. Я знаю, якби це сталося... мене б зрештою вбили.

Речник Путіна та пан Шамалов заперечують ці твердження. Згідно з Колєсніковим, вартість палацу складає 1 млрд. доларів. Влада, звісно, спростовує будь-яку причетність до цього розкішного маєтку, можливо, через те, що проект «Південь» вказує нам на справжню сутність Путіна. Зовсім не дивує, що для Путіна часів роботи в Пітері в 1990-ті межа між багатством та політикою була розмитою. У цьому він просто був людиною свого часу.

Але свідчення Колєснікова, здається, вказують нам на те, що Путін із тих пір не мінявся. Навпаки, чим більшою ставала його влада, тим більш корумпованим ставав він сам. Він ніколи не припиняв поводитися як політик із 90-х. Він не може змінитися, і допоки він при владі, не може змінитися ані Росія, ані цей згубний зв’язок між владою та корупцією, що вийшов з-під контролю в роки Єльцина.



Що значить мати друзів


Путін — сімейна людина. Хоч він і прийшов до влади, обіцяючи «ліквідувати олігархів як клас», але за його правління друзі президента самі стали олігархами. Усі, хто працював із Путіним, відзначають його неймовірну відданість людям, яким він довіряє. Кажуть, він такий із дитинства, а його шкільна вчителька Вєра Гурєвіч вважає, що вірність — це, можливо, одна з визначальних рис його особистості:

Знаєте, в школі він ніколи не зраджував своїх друзів. Він був найсильнішим у школі, і всі його боялися. Він завжди був лідером, але таємним, прихованим, він завжди міг організувати людей і зібрати їх для якихось справ. Він ніколи не галасував, як деякі інші хлопці.

Російська опозиція стверджує, що близькі знайомі Путіна із Санкт-Петербурга сьогодні процвітають. Боріс та Аркадій Роттенбєрги разом із Путіним займалися дзюдо — а він обожнює цей вид спорту — в клубі «Явара-Нева». Аркадій Роттенбєрг був особистим тренером та спаринг-партнером Путіна. Сьогодні брати — мільярдери, вони постачають труби державній монополії «Газпром». Гєннадій Тімченко теж був членом цього дзюдоїстського клубу. Сьогодні він очолює «Ганвор» — третю в світі нафтотрейдингову компанію, яка певний період контролювала приблизно третину всієї шельфової нафти Росії[257]. Тімченко заперечує, що отримав якісь переваги після сходження Путіна до влади, спростовує інформацію про свою близьку дружбу з Путіним і не визнає свою спонсорську допомогу клубу «Явара-Нева» ознакою близьких стосунків[258]. До речі, Путін — президент цього клубу. «Це відносини просто знайомих, а не близьких друзів», — твердить речник Тімченка[259]. Однак, коли «Ганвору» надали право продавати нафту, яку «Роснефть» отримала від ЮКОС, не було проведено публічного тендеру для виявлення компанії з найкращою ціновою пропозицією[260]. На превелику шкоду для російських платників податків, центральний офіс «Ганвору» розташований у Швейцарії.

Ці люди не зробили нічого незаконного, але опозиція вказує на те, що більшість нових олігархів, знаних як «друзі» Путіна, заробили свої гроші на державних контрактах або в партнерстві з державними корпораціями під прямим контролем президента або прем’єр-міністра. Кар’єри людей, які разом із Путіним заснували в 1996 році таємничий дачний кооператив «Озеро» для спільної оплати рахунків за комунальні послуги, вражають іще більше: всі вісім перших членів кооперативу неймовірно збагатіли за роки президенства Путіна. Один із колишніх друзів-дачників Владімір Якунін сьогодні очолює «Российские железные дороги» — державну компанію з величезними річними оборотами. Юрій Ковальчук — мільярдер і головний акціонер «Банка России» разом з іншими дачниками Ніколаєм Шамаловим та Віктором Мячіним: їхня фінансова установа збільшила свій капітал завдяки низці угод за участі «Газпрому». Владімір Смірнов виконував різні фінансово вигідні завдання, такі як нагляд за експортом у комерційному відділенні Міністерства атомної енергетики. Сєргєй Фурсєнко став медіа-магнатом, очоливши «Национальную медиагруппу», власником якої є вже згадуваний «Банк России». Головними активами медіагрупи є провідні телеканали НТВ та «Первый канал», а також газета «Известия». Його брат Андрєй Фурсєнко посідав кілька міністерських посад, а зараз є помічником Путіна. Опозиція стверджує, що «Банк Россия» очолюється цією «бандою» і що це насправді не банк, а інструмент для контролю та збагачення в руках Путіна та його друзів.

Якщо порахувати статки друзів Путіна з дачного кооперативу, його знайомих із дзюдоїстського клубу і кількох їхніх родичів, а також друзів та колишніх агентів КДБ, то разом вони складуть понад 180 млрд. доларів[261]. Саме тому поширеною стала думка, що Путін накопичив величезне особисте багатство через цю мережу друзів та їхні частки в російській нафтогазовій промисловості. Згідно з одним фінансовим дослідженням, він став найбагатшою людиною в Європі.

Російські фінансисти приймають рішення щодо інвестицій виходячи з того, які компанії вважаються «активами Путіна», а отже, отримують привілейоване юридичне та політичне ставлення. У вищих ешелонах московських бізнесменів звична практика обрахування потенційних прибутків та збитків компанії неодмінно включає з’ясування того, якими активами володіють міністри і сам Путін. А коли когось запрошують увійти до складу ради директорів, стандартна процедура передбачає розкриття для цієї людини особи «справжнього власника».

Корупція в пострадянській Росії — це не лише привласнення коштів, це також і складова боротьби за владу, яка широко використовувалася для консолідації режимів Єльцина та Путіна. Російська опозиція стверджує, що сьогодні економіка настільки деформована на користь «дачного кооперативу», що його членів слід звинувачувати не лише в корупції, а й у захопленні цілої держави. У незалежному експертному звіті «Путін. Корупція», в якому розкриваються механізми збагачення Путіна, опозиційні політики Владімір Мілов та Боріс Нємцов нарікали:

Для путінської системи характерне повсюдне та відкрите зрощення чиновників та бізнесу, участь родичів, друзів та знайомих в освоєнні бюджетних коштів та державної власності, незмінність влади та закритість її функціонування[262].



Його придворні


Кремль — це радше двір, ніж адміністрація. Як і будь-який двір, це продажне та деідеологізоване місце, в якому особисті зв’язки та покровительство, клани та чвари є арифметикою влади. Хоча всі міністри є придворними, не всі придворні — міністри. Путінський двір — місце, де за вплив борються нафтові олігархи та гірничі магнати, а за омріяне покровительство змагаються «друзі» та «сім’ї» фаворитів. У цьому світі є палаци за МКАДом, династійні шлюби, «сірі кардинали», нажиті грабунком багатства, непотизм та параноя — а також замахи на вбивство, інтригани у вигнанні та ув’язнений олігарх.

Цей двір — повна протилежність демократичним або соціалістичним мріям Росії. Ми бачимо пишний палац в стилі рококо, збудований на гроші, вкрадені з пожертв на придбання першочергового медичного обладнання. Кліку «ліберальних модернізаторів», кожен з яких звивистими і не завжди законними стежками прийшов до багатства, та клан антизахідних силовиків, які звикли проводити вихідні на Лазуровому березі та купувати маєтки у Мейфері[263]. Ідеолога режиму, який із посмішкою заявляє телебаченню, що Путін — «посланий Богом», а наступного дня не може заперечити своє авторство п’єси, в якій «вульгарний Гамлет» засуджує руйнівну корупцію в країні[264]. Бачимо уряд, в якому колишній продавець меблів може бути міністром оборони, де міністри одружують своїх дітей між собою, а більшість високопосадовців з числа колишніх агентів КДБ у роки «холодної війни» були лише другорядними персонажами. Це двір, набитий найбільшою з часів Романових кількістю вихідців з Санкт-Петербурга; майже всі вони — колишні партнери людини, яку вони інколи називають «цар». Це двір Путіна — місце, де будь-яке важливе рішення вимагає його прямого схвалення або принаймні мовчазної згоди.

Справжні двори, які постають перед нашою уявою, як-от двір Тюдорів у Англії, тільки тоді сягають вершин своєї величі, коли короні вдається підпорядкувати собі всі конкуруючі феодальні центри влади та лояльності. За правління Єлизавети I успіх при дворі уже був необхідною умовою політичної кар’єри. Доступ до монарха став валютою впливу. Виродження російської політичної системи до нових форм палацової політики почалося в 1993-му, коли Єльцин зруйнував партію, усунув від влади «органи» та нейтралізував парламент, а цілковито завершилося в 2003-му, після знищення конкуруючої системи політичного покровительства, очолюваної Ходорковскім.

Поява нової форми російської палацової політики змусила західних аналітиків ліниво повертатися до методів кремлезнавства[265], розроблених у роки «холодної війни» для відстеження ідеологічних коливань у Політбюро. Типовим підходом цього новітнього кремлезнавства є поділ оточення Путіна на «лібералів» та «силовиків», а вже на підставі цього поділу західні посольства та «мозкові центри» проектують на палацові сутички та кадрові призначення напіввигадану ідеалістичну боротьбу за політичний курс Росії між консервативними чекістами та ліберальними економістами-«реформаторами». Однак ця схема невдала, настільки невдала, що розмови про кремлівські «клани» зазвичай відображають лише надії та упередження кожного окремо взятого аналітика. Песимісти схильні бачити засилля загрозливого клану «силовиків» на чолі з Ігорем Сєчіним, у той час як оптимістам властива віра в гідне підтримки Заходу «ліберальне» угруповання, очолюване у різні періоди Дмітрієм Мєдвєдєвим, Алєксєєм Кудріним або, віднедавна, Ігорем Шуваловим.

Кремлезнавство безпорадне, бо Кремль Путіна має більше спільного з двором Єлизавети I, ніж із Політбюро епохи застою. У радянській Москві кульмінацією здебільшого ідеологічної запеклої боротьби між різними течіями стало обрання Горбачова генеральним секретарем Комуністичної партії Радянського Союзу. Влада та корупція були складовими стратегічних розрахунків членів Політбюро, але в основі їхніх розбіжностей лежали все ж таки принципи. У путінському Кремлі все інакше. При дворі Єлизавети I суть політики полягала в постійній штовханині між фракціями та фаворитами. Ці фракції мали певне ідеологічне забарвлення, але їх не можна порівнювати із ревними прихильниками ідеологій у 20-му столітті. Фракції єлизаветинської епохи були нестійкими неформальними угрупованнями, спільнотами друзів та мережами, які змагалися, в першу чергу, за покровительство та владу заради них самих. Попри деякі ідеологічні розбіжності, їхні чвари велися все-таки заради вигід, а не принципів. Путінські «ліберали» та «силовики» мають більше спільного із придворними фракціями епохи Відродження, ніж із консерваторами та демократами часів перебудови. Ідеться не про різні партії. «Ми одна команда, — посміхаючись, каже мені один із кремлівських радників. — Ми тримаємося разом... Але бачили б ви, як ми б’ємося!»

Найкращий спосіб скласти схему російської еліти — заглянути в список найбагатших людей Росії за версією журналу «Форбс», додати перелік міністрів, високопосадовців та директорів державних корпорацій, долучити список особистих друзів Путіна, а потім розширити цю павутиноподібну діаграму за рахунок сімей та персональних мереж всіх перелічених вище осіб. На отриманій схемі ми не побачимо чітко розмежованих політичних таборів.

Попри всю браваду Путіна про «ліквідацію» олігархів, вони досі могутні. Серед них можна виділити дві головні групи. Перша — це олігархи 1990-х, які не завдячують своїм багатством особисто Путіну, а друга — це нові путінські олігархи, які стали мільярдерами за правління Путіна і завдяки йому. Після процесу над Ходорковскім олігархи згуртувалися навколо президента, який став для них арбітром та верховним третейським суддею. Вони відмовилися від систематичного втручання в політику, проте нікуди не зникли. Навпаки, кількість російських мільярдерів зростала вибуховими темпами: від 0 в 2000 році до 87 у 2008-му[266].

Вони виробили виразні стратегії взаємодії із Путіним. Перша стратегія, яку найбільш успішно використовував Роман Абрамовіч, полягала в наданні максимальної допомоги Путіну з метою захисту себе та своєї власності. Друга стратегія — це вибір олігархів, які намагалися триматися осторонь від інтересів Путіна, здобувати його особисту прихильність, водночас консолідуючи власні бізнес-імперії та зберігаючи незалежне чітке бачення перспектив розвитку путінізму. Головними прихильниками цієї стратегії є олігархи з групи «Альфа», такі як Міхаїл Фрідман та Віктор Вєксєльбєрг. Останньою олігархічною стратегією була власне путінська стратегія, результатом впровадження якої став успіх його друзів.

Путін нав’язав консенсус олігархам після атаки на Бєрєзовского та знищення Ходорковского. Саме тоді він став для олігархів незамінним як арбітр, переговорник та посередник. Якщо ви опинилися на правильній стороні, то могли сподіватися на його сприяння. Ці люди справді почали потребувати Путіна. Більшість із них вперше відчула справжню стабільність, бо попри те, що вони заробляли мільйони і мільярди, в 90-ті олігархи почувалися гнаними. Пошепки сказані кимось на вухо Єльцину слова або несподівана владна інтрига — і фортуна могла від них відвернутися. Усвідомлення того, що Владімір Владіміровіч завжди там, на верхівці владної піраміди, діє на російських мільярдерів заспокійливо. Дехто дійшов думки, що Путін був потрібен завжди, навіть у 90-ті. Знаючи, в чиїх руках зосереджена вся влада, олігархи могли нарешті почуватися в безпеці.



Дорога на Рубльовку


За правління Путіна панівна каста Росії стала однією з найбагатших груп у світі. Наприкінці 2000-х Путін винагороджував своїх міністрів, призначаючи їх у ради директорів державних корпорацій. Російська опозиція стверджує, що президент обплутував їх павутинням корупції, щоб гарантувати їхню лояльність. Це багатство наочно проявляється в маєтках та вишуканих особняках, розсипаних уздовж Рубльовского шосе, що тягнеться від Москви через ліси на захід. Це завжди жваве шосе має історичне значення. Тут Іван Грозний полював із соколами; цією дорогою монархи, серед них Пьотр та Єкатєріна Велика, йшли на прощу до святого монастиря. І саме тут — подалі від заводів, що отруювали річки на схід від міста — Сталін та його наближені жили на комфортабельних, але доволі скромних, порівняно з майбутніми, дачах. Коли в 1950-ті почалася «холодна війна», Рубльовка стала закритою для простих смертних територією, заповідником резиденцій генеральних секретарів. Тут жили Брєжнєв та Андропов. У 1989 році, у переломний історичний період, Єльцин стверджував, що якісь невідомі бандити намагалися скинути його з Рубльовского мосту. Насправді він просто напився.

У роки правління Єльцина та його наступника ця територія перетворилася на російське Беверлі-Гіллз[267]. Відгороджений від світу населений пункт, колись збудований для вищої касти СРСР, сьогодні є домом для найбагатших; це закрита територія зі справжніми палацами під охороною озброєних людей та систем відеоспостереження. На Рубльовці, де живуть Путін та Мєдвєдєв, двічі на день перекривається шосе, коли вони ідуть до Кремля чи Білого дому та коли повертаються звідти. Рубльовка — це ще й ціла спільнота з елітними школами, з династійними шлюбами, як-от між донькою Ігоря Сєчіна та сином повноважного посланця до Південного федерального округу; це місце, де московська реальність майже не відчувається.

Необмежені у фінансових можливостях діти рубльовскої еліти практично щоночі повертаються додому в стані п’яного ступору на машинах із особистими шоферами. Вони не мають жодного уявлення про те, що значить жити в аварійних радянських будівлях або стояти в черзі за хлібом. «Боюся думати, яке майбутнє чекає на Росію з цими дітьми, — зізнається помічник одного з найвпливовіших олігархів. — На відміну від своїх батьків, які є справді сильними людьми і самостійно зуміли пробитися нагору, вони тупі, легко спокушаються всім іноземним, постійно п’яні або одурманені наркотиками, в них більше грошей, аніж глузду. Але батьки хочуть, щоб вони успадкували їхню справу». Відповідно, придворні Путіна дарують своїм синам добре оплачувані посади в державних корпораціях. «Якщо ці діти успадкують все, то буде справжня катастрофа», — каже один із наближених до олігархів людей.

Рубльовка — це не лише місце, а й спосіб життя. Кажуть, що придворні полюбляють італійські костюми від Brioni і що їх зрідка можна побачити без пишних прикрас. Статус мешканця Рубльовки підтверджується годинниками на зап’ястях кремлівської еліти. На кількох фотографіях 2009-го помітно, що голова Центрального банку Алєксєй Улюкаєв носить годинник вартістю 78 тис. доларів, тодішній заступник президентської адміністрації Сєргєй Наришкін — за 29,5 тис. доларів, тодішній міністр фінансів Алєксєй Кудрін — за 14,9 тис. доларів, а вартість годинника тодішнього заступника мера Москви Владіміра Рєсіна оцінили в 1 млн. доларів[268]. Путін теж носить дорогі годинники, а також щедро їх роздарює: того року він подарував годинники вартістю 10,5 тис. доларів сибірському пастуху та провінційному теслі[269]. Наступного року такий самий годинник він кинув у цемент при закладанні фундаменту нової гідроелектростанції — на щастя[270]. Звісно, це не найдорожчі з путінських годинників. У 2009 році на його руці бачили золотий годинник за 60 тис. доларів, а за інших нагод — «прості» хронометри за 20 тис. доларів. Загальна ж вартість його годинників склала близько 160 тис. доларів[271]. У цьому нема нічого поганого, але чому ж тоді в офіційній декларації Путіна за той рік вказаний скромний прибуток у заледве 170 тис. доларів?[272]

Путін справді живе, як цар. Станом на 2011-й загальна вартість помічених на його руці годинників зросла до 687 тис. доларів, а президентська власність збільшилася до понад 20 резиденцій, 15 гелікоптерів та 4 яхти[273]. 43 кремлівські літаки Путіна разом коштують понад 1 млрд. доларів[274]. Так живе не тільки він. Багатство і комфорт можна знайти і за межами Рубльовки. У Москві проживає більше мільярдерів, ніж у будь-якому іншому місті в світі, — 78; таким чином, Москва залишає далеко позаду навіть Нью-Йорк, де проживає лише 57 таких багатіїв[275]. Пересічні члени правлячої еліти також почуваються непогано. У 2010 році «звичайний» член ради директорів заробляв у «Газпромі» 2,9 млн. доларів, а в «Сбербанке» — 2,4 млн. доларів[276], що відповідно у 400 та 325 разів перевищує середню річну заробітну плату[277]. Путін завжди був відвертим із цього приводу — він не егалітарист. Навіть тоді, коли він балотувався на посаду президента, він чітко висловлював цю думку:

Наше суспільство повинно зрозуміти, що меншість — певна категорія людей — повинна дуже добре оплачуватися державою, щоб гарантувати стандарти життя для більшості. Коли ми нарешті зрозуміємо це? Наші люди не дурні. Їм просто не пояснили це правильно[278].

Але все це багатство невіддільне від глибокої, всеосяжної і безпричинної тривоги. Олігархи пнуться у «нові аристократи», але, на відміну від справжніх аристократів, ніхто з них не успадкував багатство, вони продерлися до нього, інколи з допомогою зброї. Усе, що вони мають, незалежно від обсягів, залишаться незахищеним. Чиєсь багатство може зникнути без Путіна; інші можуть тратити свої статки, якщо Путін розізлиться. Усі бояться високопосадової кримінальної схеми перерозподілу активів, підтримуваної бюрократією. Насправді, чим ти багатший у Росії, тим вразливіший. «Покуривши одного разу дуже хорошої “трави”, він випадково відкрив основний економічний закон постсоціалістичної формації: первинне накопичення капіталу є в ній також і остаточним»,[279] — написав колись письменник Віктор Пєлєвін; саме так і почувається еліта.

Певний час я знав одну «бензинову принцесу», яку на Рубльовку возив схожий на гангстера водій. Гроші зробили її фінансово незалежною і вільною від більшості турбот, але не від цієї глибокої тривоги. Я мав три довгі розмови з цією дівчиною на лавці в Парижі. А потім ще кілька в Москві у якомусь незатишному, як на мене, барі, обставленому як «квартира інтелігента 30-х років», із недоречним піаніно. Вона завжди пила і курила набагато більше за мене, але при цьому майже нічого не їла. Тоді вона розповіла мені свою коротку історію. Ми стали чимось на зразок друзів.

Чверть свого життя вона провела так: сім’я з кількома дітьми й відсутність грошей у сибірському місті Сургут епохи розвалу. Вона розповіла мені про китайських торговців, які купували паспорти людей, загиблих на чеченській війні, про брак їжі, про те, якою тісною була їхня квартира для такої кількості дітей. Одного разу вона заявила, що її дідусь був китайцем, потім передумала і сказала, що збрехала. Думаю, вона просто не знала, як пояснити свої дещо азійські риси обличчя. Точно їй було відомо те, що вони переїхали до Москви, коли її батькові вдалося стрибнути із Сургута в стратосферу пострадянського багатства. Подейкують, що його підприємство є однією з «особистих нафтових компаній» Путіна.

Вона не соромилася цим хизуватися. Амбітні провінціали, жадібні представники середнього класу віком за двадцять із записниками Moleskine, оточували дівчину, як двір у мініатюрі, намагаючись «розвести» її на гроші. Перед ними вона любила виставляти напоказ свої глибокі знання про культуру чи про що завгодно інше. Але вона не любила говорити про політичні погляди батька або запрошувати гостей до батьківського дому. Мабуть, вона також трохи соромилася того, що її мама спроектувала цей дім для своїх дітей так, щоб він виглядав як дерев’яний пряниковий будиночок. «Вона така тупа. Вона думає, що Путін великий і що все це завдяки йому. Але мій батько... коли я питаю його, він каже, що це катастрофа і що через Путіна все, що ми маємо, під загрозою».

«Найгірше, що трапилося, поки я росла на Рубльовці, сталося після арешту Ходорковского, коли мої однокласники почали зникати. Я приходила в школу і бачили там порожні стільці... а вчителі казали: “Не хвилюйтеся, він поїхав до Ізраїлю... він поїхав до Лондона... він поїхав до Нью-Йорка... він поїхав ще кудись... але не хвилюйтеся, він у безпеці”».



Вузьколобі чекісти та кволі ліберали


Разом мешканці Рубльовки утворюють соціальний світ, що вабить навіть лідерів опозиції. Кремлівські фракції слід розглядати як різні обличчя одного двору — деякі використовують, щоб звабити, інші — щоб залякати, деякі є масками, а інші видно лише в дзеркалі. Представники нечітко визначеної ліберальної фракції люблять приправляти свої промови дрібками неоліберальних термінів, закликами до покращення ситуації в сфері захисту прав людини та роздутими похвалами на адресу технологічних інновацій. Відчути смак цієї риторики можна було в Давосі у 2012-му, коли Аркадій Дворковіч[280], гравець у шахи та активний користувач Twitter, скаржився на «надмірний та постійний тиск з боку держави», а впливовий перший заступник прем’єр-міністра Ігорь Шувалов зауважив, що уряд повинен «врахувати чіткі й суворі попередження, що ситуація має змінитися»[281]. Проте цей лібералізм дуже поверховий. Ідеалом кремлівських «лібералів» є авторитарна модернізація за зразком Сінгапуру, а не демократія за польським прикладом. Вони хочуть повільної та поступової лібералізації на умовах режиму, як це сталося на Тайвані, а не раптового та загрозливого перелому.

До того ж більш прискіпливий розгляд виявляє в пані Шувалові радше придворного, ніж реформатора. У свиті Путіна Шувалов став гофмейстером[282], неперевершеним у паперовій роботі та відповідальним за владнання суперечок. В одному повідомленні американського посольства йшлося навіть, що Путін переклав на Шувалова такий об’єм адміністративної роботи, що той став «справжнім прем’єр-міністром»[283]. Як і будь-який член путінського уряду, він тримається зверхньо і може навіть демонстративно не впізнавати тих, кого вважає нижчими за себе. На церемонії нагородження FIFA молодий лисіючий англієць підійшов до нього, щоб привітати Росію з отриманням права на проведення Чемпіонату світу з футболу в 2018 році. Шувалов навіть не глянув йому в очі, а руку потиснув настільки зневажливо, що пізніше мусив вибачатися. Цим англійцем був принц Вільям.

Навіть після побіжного погляду на офіційну декларацію Шувалова про доходи за 2010 рік ми бачимо урядовця, який розкошує, наче король. Його сім’я за два попередні роки заробила 48 млн. доларів,[284] володіє двома ділянками землі площею понад 16 гектарів, квартирою площею 175 м2, винаймає квартиру площею 643 м2, а також має у власності нерухомість площею 1479 м2 в Австрії та квартиру площею 424 м2 в Лондоні[285]. Сім’ї Шувалових належить колекція дорогих автівок, включно зі спорткаром «Ягуар», трьома «Мерседесами», лімузином ЗИЛ та іншими ексклюзивними автомобілями[286]. Смішно, що заробляє в сім’ї не політик, а його дружина, яка отримує прибуток від «операцій із цінними паперами»[287]. І попри поговори в посольствах — мовляв, Шувалов реформатор — документи доводять, що він накопичив справжнє багатство, інвестувавши понад 200 млн. доларів разом із олігархами Сулєйманом Кєрімовим та Романом Абрамовічем[288]. Опозиція бачить у цьому ознаки якщо не кумівства, то хабарництва[289]. Нe дивно, що, маючи такі статки, люди, подібні до Шувавова, обстоюють реформи не так уже й наполегливо. Зазвичай в ідеологічних чварах переконання переважають над матеріальними інтересами ворогуючих фракцій. Але не в Кремлі Шувалова. Подейкують, що два найпомітніших ліберали, які закликали до реформ, — Алєксєй Кудрін, міністр фінансів у 2000–2011 роках, та Дмітрій Мєдвєдєв — ненавидять один одного. Кудрін зрештою пішов у відставку, частково через те, що відмовився працювати в уряді під керівництвом прем’єра Мєдвєдєва після виборів 2012 року.

Путінський двір — провінційне місце. Найвпливовіші міністри та магнати — старі колеги та друзі Путіна з Санкт-Петербурга. Більшість так званих лібералів походять із «пітерських цивільних», а так звані консерватори — це здебільшого пітерські силовики. Ідеться про дві сторони місцевої політичної мафії, яка виросла навколо мера Анатолія Собчака. Двома цивільними, які справили найбільший вплив на економічну політику як справжні «канцлери» Путіна, є Гєрман Грєф, вусатий етнічний німець, та Алєксєй Кудрін, консервативний економіст, який працював в одному кабінеті з Путіним за Собчака. Завжди трохи занадто відвертий, Грєф працював в уряді до 2007 року, а Кудрін — до 2011. Обидва були причетні до збалансування бюджету, запровадження фіксованої схеми оподаткування та лібералізації законодавства, завдяки яким вдалося досягнути макроекономічної стабільності.

Проте їхній лібералізм має межі. Вони ведуть розкішний спосіб життя. Грєф одружувався, як царський аристократ, в одному з найбільш вишуканих місць Санкт-Петербурга. Кудрін схвалив встановлення контролю державного нафтового гіганта «Роснефть» над найбільшими корпораціями в енергетичному секторі, в тому числі над активами ЮКОС. Його звинувачували в тому, що він не міг або не хотів викорінити корупцію в своєму міністерстві. Вважають, що група чиновників Федеральної податкової служби у зв’язці зі злочинцями вкрала наприкінці 2000-х сотні мільйонів доларів під виглядом «податкових відшкодувань». Однією з жертв цих злочинців став фонд «Эрмитаж Капитал», тоді найбільший зарубіжний інвестор у Росії. У підсумку цієї шокуючої справи іноземний інвестор, який розслідував корупцію в державних компаніях, був вигнаний з Росії, а 230 млн. доларів, які ця компанія сплатила як податки, отримали рейдери з міністерства фінансів. Це була банда злочинців та чиновників. Справа зрештою призвела до смерті Сєргєя Магнітского, юриста «Эрмитаж Капитал». Коли Кудріна запитали, чому він майже нічого не робив, щоб викорінити цю практику, він непереконливо відповів, що «не мав повноважень» розслідувати крадіжки[290].

Інший бік двору представляють пітерські силовики — колишні співробітники силових відомств; їхній «прапороносець» Ігор Сєчін, на переконання багатьох, очолює боротьбу за вплив проти «лібералів». Сєчін — людина з міської ради Санкт-Петербурга, так само, як Кудрін або Мєдвєдєв. Певний час він був настільки близьким до сім’ї Путіна, що, коли дружина Путіна потрапила у ДТП під час закордонного відрядження свого чоловіка, їй треба було тільки сказати: «Подзвоніть Сєчіну». Зараз він очолює «Роснефть», а раніше займав різні посади в уряді та Кремлі. Сєчіна важко назвати людиною приємної зовнішності. Його посмішка виглядає майже потворною, а великі вуха додають певної комічності до неприємного образу. Перед поверненням у Санкт-Петербург він служив агентом КДБ, виконуючи функції «перекладача» в Мозамбіку, де, за чутками, був причетний до торгівлі зброєю. Як ворог Ходорковского, він був безпосередньо й особисто задіяний у змові проти ЮКОС, активи якої зрештою поглинула державна нафтова компанієя «Роснефть», де в раді директорів тоді працював Сєчін.

Сьогодні його ім’я вже стало міфом. Після розправи над ЮКОС новітні кремлезнавці призначили Сєчіна на роль лідера консервативної фракції. Його вважають провідником ідей авторитарної модернізації, державного капіталізму, мегапроектів та антизахідної зовнішньої політики. Прийшовши до влади з нижчих щаблів радянських органів безпеки, Сєчін та подібні до нього люди при дворі шкодують про розпад Союзу (але не про зникнення планової економіки) та захоплюються китайською політичною системою. Вони менше за лібералів схильні до публічних промов, але іноді їхні ідеї все ж таки стають відомими публіці. Так, Владімір Якунін, голова «Российских железных дорог» та один із перших членів дачного кооперативу «Озеро», заявив у 2010-му в листі до журналу The Economist, що «державний капіталізм просто краще працює»[291].

Однак не варто вважати Сєчіна ідеологічним консерватором на кшталт тих, яких можна побачити в Тегерані. Біографії пітерських силовиків не вражають. Ніхто з них не обіймав важливих посад в останні роки «холодної війни». Ігорь Сєчін працював у Мозамбіку, який не можна назвати центральним місцем протистояння; колишній міністр оборони Сєргєй Іванов перебував у Східній Африці, і за чутками, завалив свою роботу; колишній голова ФСБ і нинішній секретар Ради Безпеки Ніколай Патрушев очолював службу безпеки в провінційній Карелії. Анатолій Сєрдюков, міністр оборони в 2007–2012 роках, ще в 2000-му працював директором меблевої фабрики в Санкт-Петербурзі. Він піднявся до міністерських посад у роки прем’єрства Віктора Зубкова, свого тестя. Боріс Гризлов, багаторічний спікер парламенту, є співвинахідником шарлатанського «фільтру від радіації», використання якого Російська академія наук визнала небезпечним.

Отож Росією керують не наступники андроповського КДБ. Для порівняння, ми не можемо назвати британський уряд, у якому всі посади займають агенти МІ5 та поліцейські констеблі з Бірмінгема, державою МІ5-МІ6. Відповідно, і віра в державний капіталізм, і антизахідна риторика кремлівських можновладців неглибокі. Вони ніколи серйозно не пропонували справжню масову мілітаризацію та патріотичну мобілізацію населення. Стиль життя «силовиків» та «лібералів» на Рубльовці не надто різниться. Просто сталося так, що традиційний бюрократичний вплив КДБ та «силових міністрів» опинився в руках наближених до Путіна людей, яких він призначив на керівні посади в силових відомствах.

Люди Путіна — це придворні, а не віддані агенти. Помилково думати, що силовики в уряді поділяють кодекс честі КДБ. Можна порівняти їхні методи, але не їхнє почуття обов’язку. КДБ вбивав і репресував, але, за великим рахунком, не був непристойно корумпованою організацією. Ленінська НК зневажала матеріалізм та Захід. Один із гордих публічних прихильників чекізму, Віктор Чєркєсов, високопосадовець служби безпеки, висловив у 2007 році гостру критику поверхового чекізму при путінському дворі:

Країна на початку 1990-х років пережила повномасштабну катастрофу... Дехто швидко відпав, вийшов із професійної спільноти. Хтось зрадив. Хтось стрімко «скурвився». Але певна частина спільноти все ж таки встояла... Падаючи в безодню, пострадянське суспільство вчепилося за той самий «чекістський» гак. І повисло на ньому... Каста [чекістів] руйнується зсередини, коли воїни починають ставати торговцями[292].

Чєркєсов пішов на пенсію в 2008 році. Які б внутрішні мотиви не стояли за цими словами, він мав рацію. Чекісти при путінському дворі — радше бізнесмени, ніж борці з Заходом. Інформатори з цього середовища стверджують, що під контролем Ігоря Сєчіна та силовиків відбуваються незаконні захоплення прибуткових підприємств. Їхні бізнес-інтереси та контакти із західним капіталом вгамовують їхнє антизахідництво. За інформацією американського посольства, з численних джерел випливає, що Сєчін усвідомив значущість співпраці з західним капіталом та технологіями в газовій та нафтовій галузі. Силовики, на відміну від перших чекістів або тегеранських консерваторів, також не виказують особливої зневаги до західного способу життя. Окрім того, вважається, що вони мають величезні активи, розкидані по всьому ЄС, — банківські рахунки, нерухомість, компанії; у них можна помітити й виразну схильність навчати своїх дітей у британських школах та університетах.

Символічним у цьому сенсі є випадок Юрія Лужкова, який, будучи мером Москви, часто вдавався до гучної націоналістичної риторики, вимагав повернення Криму Росії та спонсорував будівництво будинків у Південній Осетії. Коли ж його змусили піти з посади мера в 2010 році, він обрав для життя схожу на палац лондонську резиденцію в Гемпстед Гіс, яка є одним з найдорожчих об’єктів нерухомості на всю Британію. Таке ставлення до життя робить тиловиків не менш загрозливими, ніж ідеологи різних сортів, які керували Росією в 20-му столітті. Володарі Кремля 21-го століття прагнуть особистої влади заради влади і грошей заради грошей. Розмірковуючи про двір Путіна, опозиційний аналітик Владіслав Інозємцев саркастично пише: «На жаль, КДБ не править у Росії. Цій країні не могло так пощастити!»[293]

У тюдорівській Англії правитель міг зайняти або байдужу, або зацікавлену позицію у ставленні до придворних. Остання означала швидке тасування при дворі фаворитів та міністрів, різкі зміни та політику, що в цілому відображала слабкості монарха. Двір Єльцина був таким. Стратегія Єлизавети I полягала у дистанціюванні від двору, що уможливлювало стабільні кабінети міністрів, тривалі строки перебування службовців на різних посадах та делікатне управління фракціями, кожна з яких відчувала, що колись може настати її час. У результаті правитель був ізольований від фракційної боротьби, він не мав виразних фаворитів та наступників. Це стратегія Путіна. Він був змушений вдатися до управління фракційною політикою. Подібно до Єлизавети I і на відміну від диктаторів 20-го століття, він може мати достатньо влади, щоб знищити або упокорити лідера фракції, але занадто слабкий, щоб усунути всю фракцію або групу. Підхід Путіна до управління фракційною політикою проявляється у тенденції триматися над виром політичних суперечок. Його точка зору з політичних питань сприймається як голос верховного арбітра. «Геніальність Путіна, — каже помічник одного з олігархів, — у його фракційній політиці. Він підтримує постійну невпевненість. Жоден ворог не є вічним ворогом, жоден друг не є другом навіки. Так у нас підтримується певна стабільність».

Як наслідок, російські уряди відзначаються винятковою тяглістю. В особовому складі двох урядів, призначених після виборів 2004-го, у межах їхньої каденції фактично не було змін. Спроба Путіна створити у фракцій враження, що «прийде й їхня черга», проявилася в тому, що він заохочував і Мєдвєдєва, і міністра-силовика Сєргєя Іванова думати, ніби кожен з них стане путінським кандидатом на президентських виборах 2008 року. Іванов був настільки переконаний у прихильності Путіна, що в очікуванні свого висунення повністю оновив гардероб. Щоб відволікати увагу від цих інтриг, Кремль залучив харизматичних політиків-окозамилювачів.

При дворі Путіна, як і при будь-якому іншому, є блазні. Головний з них — херувимощокий Дмітрій Рогозін, палкий націоналіст та на даний момент заступник голови кабінету міністрів з питань військово-промислового комплексу. Він той, кого англійці назвали би «типом», схильним до епатажних витівок. Рогозін ніколи не втрачає нагоди скаламбурити і завжди сміється з власних дотепів, ніби здивований ними. Як і Путін, він вдається до кримінального сленгу, коли вважає це доречним. Університетські однокурсники згадують його як кмітливого кар’єриста, геть не дурного. Рогозін — син відомого військового історика, і як і чимало інших людей, занурених у минуле, він усвідомлює себе націоналістом. Він пишається своїм рівнем гри в гандбол, а як політик спеціалізується на некоректних висловлюваннях, які обстоює пристрасно і з нотками популізму. Він став відомим у правих націоналістичних колах, спочатку — коли в 1992 році оскаржував у суді законність розпаду Радянського Союзу, а згодом — коли вимагав, щоб «сміття», під яким він мав на увазі мігрантів, було прибрано з Москви. Готовність Рогозіна грати на почуттях виборців-ксенофобів зрештою перетворила його на одного з найпопулярніших політиків Росії.

Саме тоді Кремль і знайшов йому застосунок. Бажаючи гарантувати лояльність таких виборців до двору, Кремль кооптував Рогозіна, невдовзі надіслав його в Брюссель послом при НАТО і зробив його завсідником вечірніх випусків новин. Навіть дружина Рогозіна — поп-співачка — створювала інформаційні приводи, як-от тоді, коли співала про свого чоловіка у викладеному на Youtube відео: «Я знаю, чого ти хочеш, я знаю, про що ти думаєш. Кохатися зі мною — це ніби випити келих вина»[294].

У 2012 році Рогозіна підвищили до рівня контролера одного з найбільших фінансових потоків — ВПК, бо вважали, що його націоналістичну риторику життєво важливо залучити на бік влади, аби підтримувати популярність уряду. Як і будь-який блазень, Рогозін не визначає політику, а відволікає від неї. Будучи популістським проектом, після років у ролі путінського блазня Рогозін перетворився, за словами колишніх однокурсників, на озлобленого циніка. Дипломати стверджують, що «великий націоналіст» часто використовує приватний літак одного кавказького мільярдера.

У Кремлі Путін — самотня, завжди одинока фігура. Його придворні, як і їхні західні колеги, намагаються якомога частіше з’являтися на екранах телевізорів, посміхаючись і в супроводі дружин; жінка Путіна практично не буває на публіці. У політичних колах поширена думка, що в Путіна вже немає можливості насолоджуватися сімейним затишком. Цим Путін більше нагадує Єлизавету I, ніж люблячого батька Ніколая II. У той час як Обама, Мєдвєдєв чи Кемерон регулярно відвідують конференції, зібрання і відкриття лікарень, тримаючи своїх дружин за руку, використовуючи їх як виборчий ресурс та джерело підтримки, Путін працює на самоті. На зібраннях він сам. На самітах він сам. На бенкетах також.

Путіна нечасто можна було побачити разом із дружиною Людмілою. Один із таких випадків — коли вони разом заповнювали форму перепису населення в 2010 році. Тоді вона трималася нервово, ніби присутність чоловіка непокоїла її. У Москві вважають, що Людмілу відправили в монастир. Пліткують також, що в неї стався нервовий зрив. Доньки Путіна не живуть у столиці, а місце їхнього перебування тримається в секреті, наче державна таємниця. Журналісти надто налякані, щоб питати про це на прес-конференціях, але одного разу, коли Путін разом із Сільвіо Берлусконі відповідав на питання преси, журналіст «Московского корреспондента» насмілився запитати, чи він справді кинув дружину, щоб одружитися із 24-річною гімнасткою. Путін не стримав роздратування, а Берлусконі жестом показав, наче стріляє з кулемета[295]. Видавець швиденько закрив «Московский корреспондент». Також твердять, що в результаті стосунків Путіна та гімнастки народився хлопчик. При думці, що в Путіна може бути син, люди, які міркують про майбутнє, здригаються.



Мертві душі


Обличчя путінізму, яке проглядає крізь масову корупцію, — це не лібералізм і не державно-капіталістична авторитарна модернізація. Припущення, що російська еліта може спрямовувати кошти, виділені на придбання медичного обладнання, на будівництво палацу (в країні, де стан системи охорони здоров’я катастрофічний, а середня тривалість життя чоловіків така ж, як і у злиденних Папуа-Новій Гвінеї чи Пакистані) справді вражають. Вони демонструють, що хоч путінський режим і має певну ідеологічну платформу та амбіції з модернізації та зміцнення держави, його політика нівелюється зажерливістю.

Суть режиму, якщо на неї подивитися крізь призму таких звинувачень, — це не будівництво авторитарної китайської моделі і не «європейська» модернізація, бо його політичні амбіції тісно переплетені з фінансовими інтересами. Це режим, керівники якого ніколи по-справжньому не виступлять проти Заходу через страх втратити свої активи і не покращать державу до рівня західних стандартів через ризик втратити над нею контроль. Найгірше для Путіна те, що здійснений ним грандіозний перерозподіл власності може бути проведений кимось іншим заново після того, як він залишить владу.

«Хай мертві ховають своїх мерців і оплакують їх, — писав молодий Маркс, — бо наша доля — стати першими людьми, які почнуть нове життя»[296]. Ця фраза передає дух єльцинського та путінського дворів, що стали сценою лялькових вистав Суркова в Москві — столиці країни, де олігархи та сірі кардинали з несподіваними біографіями не успадкували, а відхопили собі величезні шматки радянського видобувного комплексу. Вони відчували, що виграли в грі, в якій всі інші програли, вони думали, що зрозуміли, як жити в країні, в якій всі інші пішли на дно, — тому що вважали себе геніями. Путінський двір, ті, хто вижив, хто тріумфував, відчували не лише неймовірну зарозумілість, але й право на неймовірні привілеї. Процитуймо Суркова:

Ми маємо погодитись із твердженням, що геній завжди в меншості, але його дії роблять більшість багатшою. І більшість має розуміти, що є привілеї, які ми надаємо талановитим людям...[297]




Розділ 6

ЗАПАМОРОЧЕННЯ ВІД УСПІХУ


2006 року російська художня література набула похмуріших відтінків. Письменник Владімір Сорокін був настільки шокований очевидним сповзанням країни до диктатури, що написав роман «День опричника». Рік 2028, монархію нарешті відновлено. Народ спалив свої паспорти на Красній площі. Росія відгороджена від світу великою стіною, а віддані слуги государя, відомі як опричники, нишпорять Москвою, ґвалтують жінок своїх ворогів, беруть хабарі, безупинно вживають імпортні наркотики, а потім палко розкаюються у своїх вчинках, молячись Господу. Але гордовита, імперська, свята Росія — просто ілюзія. Економіка країни залежить від Китаю. Переселенці з Азії заполонили Сибір і навіть домінують у московській торгівлі. Дітей государя виховують китайською мовою. За наказом Кремля один із опричників має доставити заборонені твори класичної літератури сибірській ясновидиці для спалення. Він благає провидицю відкрити йому майбутнє країни, але вона, жбурляючи «Анну Карєніну» у вогонь, лише бурчить: «Буде нічого»[298]. Цей роман — прозора сатира на державу Путіна. Уявлення про країну, керовану пихатою, а інколи й злочинною елітою, — це не просто витвір письменницької фантазії. Сорокіна переслідували: прокремлівська молодіжна група притягла його до суду за «порнографію», а його твори кидали до величезного унітазу з пап’є-маше, який потім підривали. Утім, поза межами тісних і тьмяно освітлених кабінетів невеличкого кола підстаркуватих і забутих борців за права людини нікому, здавалося, не було до цього діла. Чому?

На питання, чому росіяни не звертали уваги на сповзання Росії до авторитаризму, коротка відповідь така — супермаркети. Розгорнута відповідь полягає в тому, що у 2000-х Росія вперше з 1980-х змогла насолодитися тривалим періодом макроекономічної стабільності, а народні маси змогли нарешті отримати вигоди від дерадянізації. Макроекономічна стабільність спричинила соціальні трансформації. У період між дефолтом 1998 року та початком кризи 2008-го Росія перестала бути економікою дефіциту і перетворилася на суспільство споживання. Перше десятиліття 21-го століття для пересічних людей було не лише десятиліттям слабких інституцій та повзучого авторитаризму, але й періодом глобалізації. Відкритість до світу, масові подорожі за кордон та зарубіжні інвестиції — всі ті тенденції, що змінювали Китай та Бразилію, трансформували й Росію. Цей бум допоміг утворитися середньому класу, який, озброївшись доступними мобільними телефонами та комп’ютерами, переживав стрімкий перехід до споживацького способу життя, якого так жадали росіяни ще з тих часів, коли СРСР у 1960-х перестав задовольняти зростаючі очікування населення. Людям це подобалося, і вони пов’язували це з Путіним. Одна домогосподарка з московського району Зюзіно відверто заявила мені: «Я втратила інтерес до політики, коли змогла купувати продукти в супермаркеті, а не на базарі». Її думку поділяють мільйони.

Матеріальні труднощі, які росіяни пережили в роки економіки дефіциту на схилі епохи Радянського Союзу та під час єльцинської депресії, безмежно контрастують із суспільством споживання, яке постало в путінській Росії. Наприклад, у 1980-ті в Москві місяцями не можна було купити презервативи; через дефіцит із полиць магазинів зникав також туалетний папір. Економічний колапс останніх років СРСР призвів до того, що в 1989 році середньостатистична людина проводила в чергах від 40 до 68 годин на місяць[299]. У квітні 1991-го лише кожен восьмий опитаний зміг пригадати, коли востаннє бачив м’ясо на полицях державних магазинів, і менш ніж кожен дванадцятий зміг сказати те саме про масло[300]. У 1990-ті мільйони бюджетників часто зовсім не отримували платні. Інші регулярно отримували свою зарплатню у вигляді горілки чи м’яса (в кращому разі). Тодішній масштаб нестачі хліба востаннє спостерігався у Західній Європі відразу після Другої світової війни. Економіка перебувала в такому жахливому безладі, що в 1998 році великі підприємства понад 73% своїх операцій проводили за бартерними схемами[301].

У перші роки правління Путіна Москва, якою я її знав, була брудним занедбаним містом. Вона справляла враження зруйнованого сателіта Європи, мешканці якого постійно просять тебе привезти щось недосяжне із Заходу, при цьому перепрошуючи знову і знову за «свою російську бідність». Квінтесенцією московського стилю стали леопардові принти та шкіряні піджаки. Московські вулиці заполонили цілі зграї помираючих — заплаканих безпритульних дітей на вокзалах, хирлявих бабусь на входах до станцій метро, задубілих від холоду проституток на бульварах. Двічі, обидва рази взимку, я бачив на підлозі у переходах метро тіла літніх жінок. Похмурий натовп одноманітно вдягнутих людей байдуже переступав через них. Я зробив так само, хоч і був впевнений, що ці жінки померли.

У цьому не було нічого дивовижного. Саме до метро взимку приходили безхатьки, щоб померти, померти в теплі. У тій Москві, яку я вперше побачив, було стільки спотворених безхатьків-алкоголіків, що здавалося, ніби ціла раса зомбі живе пліч-о-пліч із москвичами. Загорнуті у товсті, смердючі, гнилі нашарування брудного темного одягу, вони, хитаючись, тинялися між пам’ятниками полеглим або ж розчинялися в метушні імперських залізничних вокзалів (Білоруського, Казанського, Київського, Курського, Ленінградського, Ярославського...). Ці люди, прозвані бомжами, — жертви депресії єльцинських часів та провалу антиалкогольної кампанії Горбачова. Їх завжди було багато, але жодного разу, коли я питав про цей упосліджений прошарок помираючих, ніхто так і не зміг пояснити мені, як така величезна кількість людей скотилася до ницого існування.

Взимку, коли температура може впасти до -30 °С, коли в світлі автомобільних фар або вуличних ліхтарів сніг сяє як повний місяць, бомжі збиралися біля вентиляційних шахт і намагалися цілу ніч рухатися, щоб не зупинитися, не впасти від виснаження, бо неминуче замерзнеш. Удень вони намагалися поспати в метро, особливо у вагонах потягів кільцевої лінії або ж у збудованих за Сталіна та схожих на великі печери станціях, прикрашених мармуром, біля їхніх барочних мозаїк, під строгими колонадами, у тьмяному світлі, під ревіння потягів на платформах, спроектованих червоним архітектором Алєксєєм Душкіним після вивчення малюнків давньоєгипетських гробниць. Саме тут, у цьому підземеллі, населеному тисячами коричнево-рудих бездомних собак, чимало безпритульних здавалися, здебільшого у лютому, та помирали.

Таке й досі трапляється, але наприкінці першого десятиліття 21-го століття я вже бачив такі випадки або чув про них набагато рідше. Раніше ж бачити стареньких із жалюгідними медалями, які продавали власне майно на маленьких блошиних ринках зовсім неподалік від червоних зірок кремлівських веж, було звичною справою. Бідні продавали свої нагороди, зовсім нужденні продавали все. У слабкому світлі лютневого сонця я гортав сторінки сімейного альбому чорно-білих фотографій часів Союзу, який на сходинках Ленінської бібліотеки продавала жінка в селянській хустині із сірим, глибоко поораним зморшками обличчям. Сторінки переповідали прості історії: огрядний чоловік посміхається на різних радянських урочистостях, батьки позують із новонародженою донькою, ось світлини з весілля, а ось більш ранній знімок молодих хлопців у формі на фоні танку. «Це мій чоловік», — каже жінка. Кожна з фотографій коштувала 1 долар. Коли я передавав жінці купюру, я побачив її діряві рукавиці та посинілі від холоду пальці.



Путінський бум


У 1996 році колишній московський кореспондент журналу Economist разом із професором Лондонської школи економіки видали книжку «Прийдешній бум Росії»[302]. За два роки, коли Росія збанкрутіла, книга зникла з продажу, її автори зазнали приниження, а зарубіжні інвестори тікали з країни. Але потім бум таки відбувся і кардинально змінив економіку, суспільство та навіть етнічний склад населення Росії.

У 2000 році за середнім показником ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС) російська економіка посідала 10 місце в світі відразу після Бразилії, та за Путіна вона зміцніла, а разом із нею виріс рівень життя[303]. У 2005 році Росія за економічними показниками стала восьмою в світі, обійшовши Італію та Бразилію.[304] У 2010 році Росія займала вже шосту позицію, залишивши позаду Велику Британію. Повернення на четверте місце попереду Франції, яке Союз посідав у 1990 році, здавалося цілком імовірним[305].

Темпи зростання економіки під час першого президенства Путіна вражали навіть за стандартами російської історії. Усі фактори, що могли зіграти на користь президента, тоді зійшлися докупи. Завдяки заходам із підвищення ефективності, ініційованим Ходорковскім, станом на 2008 рік видобуток нафти зріс на дві третини порівняно з показниками кризового 1998 року[306]. Видобувалося більше нафти, але і продавалася вона за більші гроші, оскільки ціни на чорне золото зросли за цей період у 13 разів[307]. У 2007 році річний прибуток від продажу нафти склав 173 млрд. доларів порівняно зі скромними 36 млрд. у 2000 році[308]. Усунення Ходорковского дозволило уряду вдесятеро збільшити податки на нафту, щоб утримувати державу[309].

Кремль зажив на широку ногу. Споживацький бум гарантував більшу кількість податкових надходжень, а нафтовий бум спричинив збільшення кількості прямих прибутків. У результаті держава зміцніла фінансово, оскільки нафта та газ забезпечують дві третини російських експортних прибутків та майже половину прибутків федерального бюджету. Держава також стала безпосереднім гравцем на цьому ринку, адже перлини паливно-енергетичного комплексу контролювалися державними монополіями: «Газпромом» та збільшеною за рахунок поглинання ЮКОС «Роснефтью».

Критично налаштований до режиму олігарх Алєксандр Лєбєдєв частково мав рацію, коли описав те, що сталося з цим неочікуваним даром небес. «Третина пішла на збагачення 200 людей. Третину витратили на покращення заробітних плат бюджетникам, але це зростання було з’їдене підвищенням цін. А третину викинули на вітер, скажімо, на Олімпіаду [2014 року]»[310]. Проте бум був настільки потужним, що більшість олігархів, інвесторів та простих громадян не звернули на ці речі уваги.

Зростаючий попит спричинив не лише подорожчання вуглеводневої сировини — ціни на інші сибірські природні багатства також злетіли до небес. Золото подорожчало на 225%, нікель — на 69%, а алюміній — на 30%[311]. Оскільки російська економіка вкрай залежна від успіху цих ключових експортних галузей, то сировинний «суперцикл» забезпечив зростання сукупного ВВП і дав поштовх розвитку промисловості; навіть простим споживачам дещо від нього перепало. В економічному сенсі це був чи не найбільший в історії Росії джекпот, який, за звітом Світового банку 2007 року, забезпечив країні «безпрецедентну макроекономічну стабільність»[312].

Пришвидшене завдяки зростанню цін на нафту виконання урядової політики з виплати зовнішнього боргу і скорочення внутрішнього, балансування бюджету, накопичення резервів та лібералізації економіки принесло плоди для пересічних громадян. ВВП країни в роки президентства Путіна зростав у середньому на 7% щороку, а борг уряду до 2010 року був скорочений до якихось 9% від ВВП[313]. У країну хлинули іноземні інвестиції, фондовий ринок зростав вибуховими темпами — від 74 млрд. доларів у 2000 році до 1 трлн, доларів у 2006-му[314].

У житті пересічних росіян бум цін на сировину викликав споживацьку революцію. Реальні доходи зросли на 140%, а рівень безробіття, навпаки, стрімко впав[315]. ВВП на душу населення за ПКС складав у 1999 році 5 951 долар, а в 2008 році — вже 20 276 доларів[316]. Кількість росіян, що живуть за межею бідності, зменшилася з 30% населення в 1999 році до 13% в 2008 році[317]. Приватний житловий фонд зріс більш ніж на третину[318]. Мобільні телефони та ноутбуки, колись майже невідомі в Росії, стали неодмінною складовою щоденного життя. Кількість зареєстрованих нових автомобілів зросла на дві третини[319]. Завдяки глобалізації практично в кожній дозволеній законом галузі економіки і в кожному великому місті Росії почали працювати іноземні компанії, в той час як російські компанії вийшли на ринки практично всього світу. Тож не дивно, що Путін був популярним: будь-який політик на його місці зажив би такої слави, а політик, який при цьому ще й розвивав би демократичні інститути та боровся з корупцією, викликав би загальне захоплення.

Росіяни мали всі можливості для задоволення своїх зростаючих споживацьких потреб. Дотепер більшість із них має невеликі борги і без жодних іпотек володіє власним житлом, «успадкованим» від Радянського Союзу. Тож зростання реальних доходів можна було відразу витрачати на споживання. Перша з великих закордонних мереж супермаркетів з’явилася в Росії в 1997 році, проте лише в середині 2000-х вони стрімко поширилися по всій країні. Європейські гіганти, як-от «Ашан» чи «ІКЕА», стрімголов кинулися на російський ринок, що обіцяв рекордні прибутки. Мережа «ІКЕА» зросла від 1 магазину в 2000 році до 14 в 2011-му[320]. Сучасні торгівельні центри невдовзі з’явилися майже в усіх великих містах, від Краснодара на півдні до Якутська у Східному Сибіру. Середній рівень витрат споживачів у цих мережах був настільки високим, що іноземні інвестори швидко зрозуміли: показник ВВП на душу населення в Росії явно був суттєво заниженим, а приблизно третина економіки досі перебувала в тіні. І ми ще не враховуємо вивезені з країни або вкрадені гроші.

Завдяки буму Росія повернулася на міжнародну арену як платоспроможний гравець. На превелике задоволення Москви, 31 січня 2005 року уряд виплатив усі борги МВФ, випередивши графік погашення на три з половиною роки. Влітку 2006-го погасили заборгованість Росії перед «Паризьким клубом», що становила 23 млрд. доларів. Проурядові коментатори всіх федеральних каналів гордо вихвалялися, що держава, яка з моменту єльцинского дефолту 1998 року практично перебувала в стані банкрутства, знову стала «незалежною». Проте найпроникливіші спостерігачі, включаючи Суркова, розуміли, що це несподіване піднесення залежить від ненадійних цін на сировинні ресурси:

Ми не Кувейт, ми дуже великі, з великим населенням, ми дуже широко розкинулися, в нас гігантська та дуже витратна інфраструктура. Ми — північна країна, про це теж не слід забувати. Наші видатки дуже великі, ми не зможемо бути маленьким квітучим еміратом, ми — велика країна, нас нафта не прогодує. Ми повинні навчитися заробляти гроші своїм розумом[321].

«Сірий кардинал» не згадав, утім, що в роки правління Путіна за показником залежності бюджету від продажу вуглеводневої сировини Росія — світовий лідер з видобутку нафти — залишалася набагато більш схожою на Саудівську Аравію (2 місце в світі), ніж на США (3 місце) з їхньою диверсифікованою економікою. У 2001 році нафтові прибутки складали лише 34% в структурі експортних надходжень, але в 2010-му їхня частка зросла до 52%[322]. За ті ж роки частка прибутків від нафти та газу в структурі доходів уряду зросла від 20 до 49%[323]. Така ситуація не є наслідком помилкової економічної політики Путіна. Ресурсну залежність він успадкував; упродовж століть цикли російської історії змінювалися в залежності від коливань цін на сировину. За Романових урядова політика гойдалася від репресій до реформ в унісон із цінами на стратегічно важливий експортний товар — збіжжя. У 1929 році саме обвал цін на зерно порушив хиткий баланс ленінської «нової економічної політики» та підштовхнув Сталіна до колективізації, терору та тоталітаризму. Радянська наддержава вдерлася до Афганістану, коли ціни на нафту перебували на історичному піку в 1979–1980 роки, і розвалилася, коли ціни впали, що спочатку спричинило фіскальну кризу, потім кризу платіжного балансу, потім продовольчу кризу, а потім змусило уряд просити Захід про кредити, щоб нагодувати свої міста. Такою є доля держав, що отримують прибутки з сировинного експорту. Режим став зарозумілим, як це завжди буває на початку циклу високих цін на сировину. Зміни, що відбулися з країною, можна побачити в міському пейзажі столиці. Московські будівлі 1990-х років — скляні, прогресивні, хоч і вторинні за дизайном — виглядають так, ніби вони чужі в цьому місті, ніби вони — передові загони західного вторгнення. Проте непомітно для загалу впродовж 2000-х архітектура зазнала змін. Російські нафторублі витворили власний стиль: навколо кільцевих доріг виросли прикрашені готичними башточками над фасадами із затемненого скла, увінчані похмурими шпилями вежі, що імітують сталінські хмарочоси центру, їхній зарозумілий вигляд та повну зневагу до архітектури старої Москви з її кривими вуличками та білими церквами. Бум докорінно змінив не лише Москву, але й усю Росію. Він запустив чотири тенденції. Завдяки ньому постав середній клас, мільйони людей занурилися в інтернет, у Росію хлинув величезний потік мігрантів, переважно мусульман. Але, як не дивно, в культурному сенсі найбільше виграли від буму не проекти Путіна, а відроджена православна церква. Змінився і стиль поведінки представників правлячого політичного класу, амбіції яких зростали паралельно до підвищення цін на нафту; однак їхні діти уникали «Наших», любили гламурні журнали, блоги та хіпстерський стиль життя.



Зростання середнього класу


Вони — ані «нові росіяни», ані «старий радянський люд». Вони зневажали як сумні пережитки минулого і старше покоління, яке досі носило медалі «Герой праці» на лацканах піджаків, і бандитів у шкірянках, яких бачили на вулицях. Ці люди читали російську версію журналу Elle, купували меблі в «ІКЕА», мріяли про iPhone та відпочивали в Туреччині. Саме цей прошарок росіян почав процвітати при Путіні — представники стрімко зростаючого, освіченого та глобалізованого споживацького класу, постання якого було чи не найкращим, що трапилося з цією країною.

Найбільший міф московської еліти та західних аналітиків про Росію 2000-х стосувався саме «нового середнього класу» — мовляв, він є лише тоненькою плівкою над величезною масою ретроградних і вічно п’яних «урбанізованих селюків», готових голосувати за Путіна, Жиріновского чи навіть Гітлера. Ця елітистська точка зору, якої дотримувався Путін і яка зображала ситуацію, цілком відповідну цілям керованої демократії, не враховувала швидкість та глибину соціальних змін, що відбувалися в країні. Новий середній клас за 2000-ні роки швидко виріс до чверті всього населення, третини всього дорослого населення та половини населення найбільших міст країни[324]. Спершу це спантеличило людей, а суперечки про те, як власне називати цей новий прошарок, не вщухали впродовж другої половини 2000-х. Чи він справді був середнім класом, складаючи меншість населення? Чи, може, його слід називати «незалежним класом» або «самодостатніми людьми»? Або ж «креативним класом», як наполягали його окремі художньо налаштовані, представники? Аналітики дійшли згоди лише щодо одного: перед ними нечітко окреслений, проте виразний і новий тип росіянина.

Блогер Дмітрій Дробніцкій упродовж 2000-х вів суперечку зі своїм другом Борісом Мєжуєвим, викладачем філософії Московського державного університету, про сутність нового середнього, креативного або незалежного класу. Він наполягав, що цей клас існує і що йому відповідає також нова ідентичність, ширша і важливіша за «середній клас», визначений лише рівнем доходів. Працюючи в сфері менеджменту, пакування та поліграфії, Дробніцкій постійно контактував із представниками цього класу, а його друг — ні. Обидва вели колонки в несамовито проурядовій газеті «Известия», належній «Газпрому» — найбільшому союзнику Путіна. Плутанина їхніх думок віддзеркалювала загальне спантеличення, що панувало у путінізмі. Двоє друзів зустрічалися в кав’ярнях «Кофе-Хаус», прокуреному російському клоні мережевих кафе Starbucks, де й продовжували свою суперечку. Одного дня я натрапив на них у цьому закладі і став свідком того, як Дробніцкій викладав Мєжуєву своє бачення типової нової, хоча не зовсім пострадянської жінки:

Що це за людина? Що це за новий середній клас? Уявімо цю особу так. Їй 38, вона приїхала до Москви із провінційного міста разом зі своєю подругою. Спочатку вони жили разом, було доволі складно. Її подруга не змогла пробитися і повернулася в провінцію. Зараз вони нечасто спілкуються. Вона працює бухгалтеркою в невеличкій приватній компанії, працює наполегливо, знімає помешкання та підробляє бухгалтеркою на стороні, в іншій фірмі.

Їй важко, бо в неї є син, але немає чоловіка. Тому її життя сповнене стресу. Вечорами вона сидить у соцмережах, щоб розслабитися. Однак є кілька речей, на які вона очікує із задоволенням. Минулого року вона провела відпустку в Туреччині разом із колегою з офісу. Наступного року вона планує поїхати в Ізраїль. У її школі вчилася єврейка, яка в 1990-ті емігрувала і яка каже, що життя в цій країні хороше, а рівень злочинності невисокий. Зараз між двома країнами діє безвізовий режим, тож наша героїня хоче поїхати туди і подивитися на все сама.

І ще дещо. Коли на початку 2000-х життя почало покращуватися, вона будувала великі плани стосовно синового майбутнього, коли в Росії все остаточно налагодиться. Останнім часом її трохи напружує те, що цього не відбувається. Ще дещо змінилося... Вона завжди платила хабарі поліціантам. Але зараз вона думає, що це вже «неприкольно», і перестала це робити. О, і вона виглядає бездоганно. Для неї дуже важливо бути охайною, а не брудною або «совковою».

Ні, вона не цікавиться політикою. Але її подобається проводити час у ВКонтакте. Її друзі постять посилання, а вона їх «лайкає», це «прикольно»... інколи вона натикається на кумедні картинки, що висміюють поліцію... або навіть Путіна.

Міста на кшталт сонних раніше Химок, міста-сателіта Москви — а це саме те місце, де така типова російська жінка знімає нову квартиру із «євроремонтом», — зазнали трансформації. З’явилися десятки величезних будівель зі сталі, де продавалося все — від імпортних сирів до м’яких меблів. Місцеві мешканці отримали можливість без обмежень купувати високоякісні західні продукти, техніку та ліки. Виникла Росія постіндустріальних міст, таких як Химки; у ній проживала п’ята частина всього населення країни[325]. Для тих, кому пощастило жити в таких містах, роки Путіна стали періодом, коли їхнє життя нарешті модернізувалося.

У той час як Путін почав відмовлятися від зближення з Заходом, росіяни дедалі більше глобалізовувалися. Стрімко зростала кількість авіарейсів із провінційних міст Росії до інших країн. З Єкатеринбурга, колись закритого міста, яке в 1990-ті зажило сумної слави столиці горілчаних рекетирів, тепер щотижня здійснювалися десятки авіаперельотів до популярних курортів Туреччини, Ізраїлю, Єгипту, Тайланду та ЄС. Туристичні компанії почали працювати навіть у Магадані, колишньому таборовому містечку ГУЛАГу на далекосхідному узбережжі Тихого океану.

Туристів «із глибинки» побільшало настільки, що вони стали об’єктами жартів. В одному з сюжетів російського комедійного шоу «Наша Раша», що копіює британську «Маленьку Британію», фігурують Гена і Вован — робітники із забрудненого танкобудівного міста Нижній Тагіл на Уралі. «Тагііііл! — ревуть вони, нажлуктавшись алкоголю на турецькому курорті і випорожнюючись у загальний басейн, — Тагіііл!» Цей вульгарний жарт, утім, також є ознакою прогресу: в 20-му столітті думка про туриста з Нижнього Тагіла здалася би безглуздою.

Відбулися докорінні зміни. У 1999 році росіяни часто подорожували за кордон ще за старими радянськими паспортами. Наприкінці 2000-х вже понад 10 млн. росіян щороку подорожували за кордоном — на 50% більше, ніж на початку правління Путіна[326]. З огляду на те, що в СРСР через «залізну завісу» пересічна людина мала лише мінімальні шанси побачити Східну Азію чи Захід, збудження, яке відчули звичайні туристи від закордонних поїздок, важко навіть передати. Упродовж століть у Росії ходила приказка «Побачити Париж та померти». Тепер же мільйони побували там і повернулися до Омська, Томська чи Красноярська, щоб розповісти про побачене. Російські жінки почали жартувати, що раніше вони (ті з небагатьох, хто міг виїжджати за кордон) виділялися в Європі тим, що завжди були дуже кепсько вдягнуті, зате тепер вони виділяються — на прикрість європейцям — тим, що завжди вдягнуті занадто розкішно. Уже не можна було сказати, що Росія знає про світ менше, ніж світ знає про Росію.

Але так живуть не всі. Новий середній клас складає меншість. Більшість росіян залишилися бідними та соціально виключеними. Приблизно 25% росіян живуть у промислових містах та понад 38% — у сільській або напівсільській місцевості, що досі повністю не оговталася від розпаду колгоспної системи[327]. Проте бідність перестала бути такою кричущою. Частка населення із доходами менше 15 доларів на день впала з 64,4% в 1999 році до 30,6% в 2010 році[328]. Навіть серед бідних росіян 15% мають плазмові телевізори та понад 35% — холодильники[329]. Це, можливо, і не велетенський стрибок до європейських стандартів життя, але все ж таки помітне покращення.

Росія ставала багатшою, при цьому покращувалося і здоров’я населення. Офіційні оцінки середньої тривалості життя чоловіків зросли від 59 до 64 років за 2005–2012 роки. Вдалося приборкати і демографічну кризу, бо молодь нарешті відчула себе досить впевненою, щоб мати більше дітей, а літні люди почали жити трохи довше. Згідно з урядовими оцінками, в 2005 році населення зменшилося на 700 тис., але до 2012 року скорочення населення нарешті припинилося.

Зростання заможності нового середнього класу, що становить приблизно 20–30% населення країни, спричинило поглиблення класових відмінностей та дисбалансу між регіонами, але обурення воно не викликало, принаймні, до початку фінансової кризи. Іронія в тому, що якщо серед нового середнього класу путінізм став популярним, бо дозволив його представникам здійснити революцію свого способу життя, то серед біднішої більшості населення він саме тому і користувався популярністю, що революційним не був.

Опозиція та ліберальна інтелігенція ставилися до нового середнього класу майже з презирством, звинувачуючи його представників у тому, що вони мислять лише як споживачі, а не як громадяни. Причина полягає в тому, що життя цих людей позначене повним відкиданням політики. Песимісти вказували на той факт, що в 2008 році практично 50% середнього класу працювало на державу[330]. Але справа, перш за все, у ментальності цього прошарку. Вона була наполовину сформована відчуттям втечі від злиденності 1980-х та проблем 1990-х до переповнених товарами супермаркетів, які обіцяв Єльцин, а наполовину відображала задоволення лідером, який забезпечив ці блага в обмін на ігнорування ними того, як Путін розтоптував права «інших». Я проводив довгі вечори, сидячи на нових диванах у нових стильних квартирах своїх друзів із московського нового середнього класу, і коли я питав їх про авторитаризм Путіна, то почувався так, ніби ми обговорюємо щось дуже віддалене, непричетне до їхнього життя. Це нагадувало нью-йоркську розмову про причетність американських військ до військових злочинів в Іраку. Новий середній клас не думав про Кремль — його думки були десь між апатією та «ІКЕА».



Втрачений шанс Путіна


Економічне процвітання зміцнило путінський консенсус та путінську більшість. Апатія нового середнього класу стала фундаментом «стабільності» режиму. Але що спричинило цей економічний бум — випадок чи Путін? Насправді, всупереч думці багатьох, уряд чимало зробив для економічного успіху. Згідно з одним дослідженням, не більше 50% зростання ВВП за цей період було результатом підвищення цін на нафту[331]. Інші 50% забезпечили політичні рішення. Дослідження доводять, що фіксоване оподаткування збільшило пропозицію праці та зменшило рівень ухилення від сплати податків, а отже, стимулювало економічне зростання. Корисним було й рішення про створення «єдиного вікна» для реєстрації бізнесу, яка тепер займала не більше тижня. Ключовою реформою стала заборона наглядовим органам проводити перевірки підприємств частіше, ніж один раз на два роки. Встановлення 5-річного строку чинності ліцензій та патентів покращило клімат для малих та середніх підприємств. Рішення звільнити від ліцензування 90% видів підприємницької діяльності також стимулювало зростання[332]. Вибір Кремлем консервативної макроекономічної політики, реформа фінансового сектору та рішення про створення резервів заспокоїли інвесторів та стабілізували процентні ставки, водночас створивши достатній рівень ринкової впевненості для підтримки інвестиційного буму. Це дало змогу стабілізувати фінансові операції та їхній зв’язок із будівельним та споживчим сектором, даючи додатковий поштовх для економічного зростання. Усе це зміцнило середній клас.

Не всі, звісно, погоджувалися з таким баченням економічного успіху. Впливовий економіст Сєргєй Алєксашенко, заступник директора Національного банку Росії під час кризи та дефолту 1998 року, з прикрістю дивиться на бум як на величезну втрачену можливість. «Жодна з цих реформ, які ви перерахували, не може вважатися значною... чи реформований податковий кодекс насправді є значною реформою? Коли я озираюся назад, мене охоплює сум через те, що Путін змарнував найкраще десятиліття в економічній історії Росії заради своєї згубної політичної програми».

Дослідження підкріплюють цю думку. Звіт престижного Центру стратегічних досліджень, очолюваного колишнім заступником міністра фінансів, демонструє, що в 2010 році лише 36% реформ, передбачених урядовою «Стратегією-2010» десятиліттям раніше, дійсно втілили в життя[333].

Можна було зробити набагато більше, але Росія й так почала забувати про бідність. Уряди Путіна вважали споживацьку революцію своїм найкращим досягненням, однак зрештою вона стала їхньою найбільшою проблемою. Стара політика підтримки пропутінської більшості виходила з того, що існує єдина величезна аморфна маса людей, які живуть на межі бідності і яких легко мобілізувати під гаслом «стабільності». Тепер російське суспільство стало більш різноманітним, і гамівна сорочка «Единой России» невдовзі змусить новий середній клас відчути задуху та немічність. Кремль усвідомив це занадто пізно.



Виникнення «Рунету»


Величезний успіх інтернету в Росії на початку 21-го століття здався би майже утопією тим, хто знавав Радянський Союз епохи занепаду. Технологічне відставання у сфері персональних комп’ютерів просто вражало. Жарт «Радянські мікросхеми — найбільші мікросхеми в світі!» відображав реальність. В офісах кінця 1980-х комп’ютерів практично не було.

До 2010 року все ніби перевернулося з ніг на голову. Росія стала найбільшим інтернет-ринком в Європі, з найвищим рівнем інтернет-покриття серед держав ВРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), найбільш активними користувачами соціальних мереж у світі, а також величезною і розгалуженою блого-сферою, в якій сполучних ланок між різними політичними полюсами більше, ніж у США[334]. Цей «Рунет» генерує трафік переважно через російські пошукові системи, російських провайдерів електронної пошти та блогові платформи, якими володіють росіяни. Частково причина полягає в тому, що держава дозволила інтернету розвиватися без втручання уряду. Але головним двигуном цієї революції були інновації, завдяки яким інтернет та комп’ютери стали достатньо дешевими для більшості людей у світі. Ці технології, на відміну від модернізації всієї промисловості або бюрократичного апарату, відносно легко міг запровадити у Росії будь-хто.

Режим «відеократії», створений Путіним, вирішив не наслідувати Китай та не зводити «велику інтернет-стіну», хоча такі пропозиції й лунали від представників силових відомств. Спроби ФСБ здійснювати нагляд за активністю користувачів мережі були поодинокими. Рівень поширеності мобільного зв’язку та інтернету був тоді мінімальним, як і можливості російського уряду їх моніторити. За умов, коли практично все населення отримувало інформацію з випусків новин національних телеканалів, підконтрольних Кремлю, існування інтернет-форумів для дискусій здавалося радше корисним, а не шкідливим. Авторитарні режими зазвичай мусять якось давати собі раду із парадоксом: з одного боку, їм потрібно цензурувати інформацію про проблеми країни, але з іншого — їм потрібна надійна неупереджена інформація про ці ж проблеми. Інтернет вважали саме таким джерелом достовірної інформації, з якого вище політичне керівництво дізнаватиметься про реальний стан справ. У Кремлі також вважали, що цей невеличкий світ вільних дискусій може бути корисним як механізм випуску пари для потенційних опозиціонерів та незгодних з режимом. Ці міркування, а також наголос на розвитку науки і техніки як способі «наздогнати Захід» і вплинули на доленосне рішення Путіна залишити інтернет вільним.

Розвиток інтернету в Росії має три визначальні особливості. По-перше, на відміну від інших східноєвропейських країн, його найбільш популярні сервіси — це локальні сервіси, адже Росія користується кирилицею. Це дозволило Росії стати одним із полюсів інтернет-світу поруч із Китаєм, в якому також домінують локальні сервіси. Найбільша пошукова система «Яндекс» — російська, так само, як і найбільші соціальні мережі «ВКонтакте» та «Одноклассники» або найпопулярніший електронний поштовик «Mail.ru». Кремль із радістю заохочував національних лідерів інтернет-бізнесу і не заважав їм розвиватися. У цій сфері, не пов’язаній з путінською державою, чимало інтернет-компаній стали острівцями гідного корпоративного управління. За словами Антона Носіка, одного з батьків-засновників «Рунету» та відомого блогера, у віддаленості від уряду і полягала таємниця успіху цих компаній:

Інтернет у Росії перетворився на реальність, альтернативну щодо решти економіки. Коли почався його бум, в ньому не було втручання ФСБ, рейдерських захоплень, державних монополій або міністерств, яким треба було платити хабарі. Інтернет у Росії розвивався ніби в утопії без держави. Це був єдиний сектор економіки, в якому, щоби бути гравцем та переможцем, не потрібно було мати політичні зв’язки, членську картку «Единой России» та регулярно відвідувати Кремль. Його тріумф став можливим, бо це була єдина частина Росії без бюрократів.

Другою визначальною рисою російського інтернету є неймовірний успіх соціальних мереж. За щасливим збігом, у 2006–2007 роки «ВКонтакте» почав принаджувати студентів до онлайну саме тоді, коли «Одноклассники» затягували в мережу тих, кому, здавалося, там нема що робити, — пятидесяти- та шістдесятирічних. Обіцяючи цим людям відновлення зв’язків із колишніми однокласниками, а отже, і з радянським минулим, цей сайт блискуче інтернетизував ту вікову групу, яку ніхто не очікував побачити серед користувачів соціальних мереж. Єдиним винятком серед найбільш популярних сервісів російського походження був лише американський Livejournal («Живий журнал»), який на початку 2000-х користувався доволі обмеженою популярністю на Заході, але по-справжньому «злетів» у Росії. Цей сервіс дозволяє блогам мати «друзів» або «фоловерів», що об’єднало блогінг та соціальні мережі. Спочатку до цього сервісу можна було долучитися лише за «інвайтами» (запрошеннями), що імпонувало першим членам блог-спільноти в Росії — розбірливим заможним московським журналістам та письменникам, які знали один одного і в реальному житті. Цей сервіс став серцем російської блогосфери.

Упродовж першого десятиліття 21-го століття опозиціонери — націоналісти, ліберали чи природозахисники — мігрували в блогосферу. Тоді як скуте цензурою телебачення занепадало, втративши 40% аудиторії між 2000 та 2006 роками, онлайновий світ процвітав, а соціальні мережі росли як на дріжджах. Станом на 2010 рік країна мала найактивнішу в усьому світі спільноту користувачів соціальних медіа, члени якої все частіше слідкували за блогами та підписувалися на них. Політичний сегмент російської блогосфери через свій елітизм та претензію на причетність до «московської тусовки» є більш дружнім та відкритим порівняно з американською блогосферою, в якій блогери з близькими переконаннями просто посилаються один на одного. У Росії ж, як демонструє проведене Гарвардським університетом дослідження, блогери з різними політичним вподобаннями більш схильні посилатися один на одного. Те саме дослідження з’ясувало, що в російській блогосфері є «націоналістичний» та «ліберальний» кластери, але нема «путінського» кластеру, що є цікавим індикатором політичних вподобань прийдешніх поколінь росіян[335].

Третьою особливістю «Рунету» є те, що він став масовим у другій половині 2000-х років, безпосередньо перед кредитною кризою, на відміну від Західної Європи, де інтернет-бум відбувся десятиліттям раніше. Через це культурний вплив російського інтернету обумовлювався фінансовою кризою. Утім, наприкінці 2000-х років мало хто вірив, що інтернет зможе принести реальні зміни. У назві статті «Мережа, яка провалилася» відображено песимістичну експертну думку щодо політичного потенціалу мережевої активності[336].

Кремль ще не почав усвідомлювати, що загнав себе в онлайн-пастку. У 1999 році він ще міг би запровадити в інтернеті цензуру без серйозного спротиву, адже тоді лише 1% населення користувався мережею. У 2005 році, коли вже 15% росіян мали доступ до інтернету, будь-які спроби запровадити тотальні обмеження свободи в мережі були вже неможливими. У 2010 році в більшості російських родин був персональний комп’ютер і приблизно 43% росіян користувалися інтернетом[337]. Путінська відеократія, критично важлива для режиму керованої демократії, працювала лише тоді, коли переважна більшість населення отримувала новини з підконтрольних урядові телеканалів. У міру того, як усе більше росіян переходили на онлайнові джерела інформації, мільйони блогерів почали невпинно підточувати підвалини режиму.



Поява мігрантської Росії


Росія 2000-х ставала не тільки багатшою, але й менш російською. Економічний бум привабив до країни стільки дешевої робочої сили, що сьогодні кавказьких або середньоазійських мігрантів можна побачити буквально на кожному кроці, навіть у загальному вагоні потягу до сибірського Омська. Саме під час подорожі туди я зустрів Хаміда — єдиного чоловіка, який не пив у цьому нічному потягу. Йому треба було їхати ще дуже далеко, бо шахтарське містечко, в якому він працював водієм на розваленому радянському автобусі, знаходилося далеко за Полярним колом, у місцях, де температура взимку нерідко опускається нижче -40 °С. Проте цей виходець із пустельного Узбекистану не шкодує про імміграцію до Росії. «У моїй країні більше людей, ніж роботи, а в Росії більше роботи, ніж людей», — пояснює він.

Хамід нікого не дивував у цьому потягу, адже в інших вагонах їхало ще щонайменше 60 узбеків. Він і подібні на нього — це прикмета нинішньої Росії, яка в 2000-х стала мігрантською країною. Цей наплив іноземних робітників суперечив усталеним на Заході поглядам про те, що демографічна катастрофа буцімто обумовлює занепад Росії. Хоча населення Росії справді суттєво скоротилося в 1990-ті роки, втрати компенсувалися величезним і заниженим в офіційній статистиці припливом таких людей, як Хамід. Сьогодні за популярністю для мігрантів Росія є другою країною в світі після США.

Із початку 2000-х Москва та інші великі міста змінилися. Мігранти хлинули в Росію з колишніх радянських республік Кавказу, Середньої Азії та Східної Європи і зайняли ті робочі місця, від яких відмовлялися місцеві росіяни. Унаслідок цього постав расиалізований нижчий клас представників «братніх народів» колишньої радянської імперії. Сьогодні таджики підмітають вулиці, азербайджанці працюють офіціантами, а узбеки будують будинки. До них ставляться як до когось середнього між майже непомітними нижчими істотами, дітьми та рабами.

Ніщо краще не ілюструє цю ситуацію, ніж прогулянка засніженою Москвою в пізню нічну годину. У цю найтемнішу частину доби всі, хто ще не спить у Москві, — це азіати, переважно групки киргизьких мігрантів. Тремтячи від холоду, вони на хвилинку відриваються від розчищення засніжених вулиць, щоб викурити одну сигарету в оранжевому світлі вуличних ліхтарів. Більшість із них живе або в задрипаних підвалах, ділячи смердючі матраци, або в дерев’яних бараках за межами міста, або тулиться в тісних квартирах, де десятки чоловіків сплять на підлозі. Вони всюди, навіть під розкішними будівлями царистського центру міста, де киргизи самовільно заселили підвали, узбеки тісняться на горищах під дірявими дахами, а таджики масово селяться в уже переповнені гуртожитки.

Оскільки між Росією та більшістю її колишніх колоній діє безвізовий режим, а російські чиновники страшенно корумповані, мало хто з мігрантів переймається дотриманням формальних процедур. Ніхто точно не знає, скільки ж мігрантів проживає в Росії, але чиновники визнають, що їх понад 10 млн., а реальна кількість (якщо врахувати ще й нелегалів) складає близько 15 млн. і швидко зростає[338]. За період з 1992 по 2008 роки Росія офіційно втратила 7 млн. осіб, і це попри повернення етнічних росіян або російських громадян із колишніх радянських республік[339]. Але якщо додати до цих розрахунків мігрантів, то виявиться, що населення Росії зросло. Коротше кажучи, попри скорочення етнічно російського населення, в Росії нема демографічної кризи; є криза етнічна.

Етнічний склад країни докорінно змінюється. Експерти вважають, що мусульмани складатимуть 20% населення вже у 2020 році; це означатиме, що частка мусульманського населення з 1989 року збільшилася на 40%[340]. Двадцять років еміграції євреїв, волзьких німців та прибалтів і одночасний наплив мігрантів можна розглядати як «деєвропеїзацію», що вперше з 18-го століття почала змінювати расовий склад Росії на користь тюркських народів. Розрахунки провідного російського демографа Анатолія Вішнєвского демонструють, що за умови збереження поточних тенденцій 15% населення в 2025 році та 35% в 2050 році буде представлене мігрантами першого покоління[341]. Більшість із них буде мусульманами. Усе більше оголошень про здачу квартир в оренду містять умову: «Тільки для слов’ян». Одного разу я відгукнувся на таке оголошення і спитав, чи має значення, що я не слов’янин, а єврей, якщо я хочу винайняти однокімнатну квартиру на восьмому поверсі. «Це можна обговорити», — відповідь, яку я отримав, демонструє, що після двохсот років фіксації на євреях міфологія російської ненависті все більшою мірою зосереджується на мусульманських мігрантах.

Наприкінці 2000-х Кремль опинився у дуже дивній ситуації. Він апелював до націоналізму, але не мав можливості підтримувати економічне зростання без 10 млн. мігрантів. За оцінками демографів, для збереження темпів зростання економіки потрібно залучити ще як мінімум 700 тис. іноземних робітників[342]. Крім того, уряд не може по-справжньому контролювати кордони з пострадянськими республіками. Через це він змушений демонструвати антишовіністичні погляди і виступати на захист величезної й переважно мусульманської хвилі мігрантів. Путін навіть почав обережно заохочувати росіян до побудови мультикультурного суспільства, заявивши, що для тих, хто хоче пов’язати своє майбутнє з Росією, «двері завжди будуть відчинені». А керівник Федеральної міграційної служби визнав, що мігранти відіграють ключову роль у поліпшенні демографічної ситуації.

Але нажива на мігрантах полягає не лише у наданні їм дозволу в’їжджати в країну. Життя мігрантів неймовірно ускладнилося; більшість із них живе в злиднях і часто зазнає переслідувань з боку скінхедів. По всій Росії викривають випадки, коли узбеків, киргизів та таджиків фактично утримували в рабстві, обманом або силою змушуючи за копійки або ж зовсім задарма працювати в сільському господарстві чи на будівництві[343]. Неодноразово виявлялося, що навіть у Москві десятки похмурих середньоазіатів, яких люди щодня бачили за касами магазинів, зазнавали побоїв і перебували у рабському становищі[344]. Із таких людей, зовсім не захищених трудовим законодавством (яке, власне, і так ігнорують у Росії), утворився етнізований нижчий клас. Ця ситуація не тільки загрожує зниженням рівня заробітної платні та скороченням трудових прав робітників, але й зменшує для підприємців стимули до інновацій та підвищення ефективності виробництва. Якщо роботодавці можуть імпортувати майже рабську робочу силу за мінімальні кошти, для чого їм дбати про модернізацію або захищати права робітників? Тоді ніхто не помітив, що через слабкість верховенства права мігранти хоч і сприяють економічному зростанню, але водночас уповільнюють модернізацію Росії, а також знецінюють вартість російського громадянства.

Ця проблема, як і безліч інших невдач уряду, залишалася в роки економічного буму неусвідомленою. Путін, схоже, ще не розумів, що, дозволяючи імпорт мільйонів кавказьких та середньоазійських мігрантів, він розколює «путінський консенсус». Якщо на початку десятиліття націоналісти бачили в ньому героя, який знов підкорив для Росії Кавказ, то зараз вони вважають, що заради дешевої робочої сили він наводнив Росію мігрантами-мусульманами. Путін залишився без підтримки націоналістів, коли вони, втративши інтерес до євреїв, знайшли для себе нового ворога в образі ісламу.

Економічний бум витворив нову Росію — країну споживачів, блогерів та мігрантів. Запаморочена змінами країна намагалася триматися за якісь цінності. І рука, яка повела росіян крізь часи бурхливих трансформацій, була не рукою путінських утворень — «Единой России» чи «Наших» — ні, то була рука Російської православної церкви. Прикрістю для російських лібералів стало те, що від стрімких змін найбільше виграла найконсервативніша сила в Росії. Стаючи менш російською в етнічному сенсі, країна перетворювалася на більш російську в сенсі культурному.



Сходження «святої Росії»


Революціонери, які боролися за повалення соціалізму і прийшли до влади після розвалу СРСР, так і не побачили, як здійснюються їхні мрії про Росію. Окрім одного — Московського Патріарха Алєксія II. Єльцин та Гайдар, помираючи, вочевидь жалкували про нереалізовані мрії: Росія не стала демократичною, а її економіка не була відокремлена від державного нафто- та газовидобувного комплексу. А от Патріарх незадовго до своєї смерті в грудні 2008 року міг почуватися тріумфатором, бо йому вдалося досягнути своєї революційної мети, визначеної ще під час помазання на патріарший престол в 1989 році, — вивести РПЦ із забуття та зробити її рушійною силою суспільства.

За час патріаршества Алєксія ІІ у РПЦ не лише стало більше вірян — вплив, багатство та інфраструктура церкви також зросли. У 1988 році, за рік до помазання Алєксія, в усій країні було лише 22 монастирі та 6893 священики. За два роки по його смерті в Росії діяло 804 монастирі та справжня армія з 30 670 священнослужителів[345]. По всій країні утворені сотні православних братств. Понад дві третини населення сьогодні визначає себе як віруючих православних — порівняно з менш ніж половиною в середині 1990-х років[346]. Дивовижно відродившись після жорстоких гонінь у роки радянської влади, до життя повернулася «свята Росія». Неймовірно зросли багатства РПЦ. У 2001 році, за приблизною оцінкою, яку вважають дуже заниженою, вона володіла активами на суму понад півмільярда доларів[347]. Сьогодні бюджет РПЦ — таємниця, але, за деякими оцінками, вона розпоряджається власністю на суму щонайменше кілька мільярдів доларів. Із того часу список власності церкви тільки розширювався, особливо після прийняття в 2010-му закону, згідно з яким вся церковна власність, експропрійована в роки ленінської революції, мала повернутися до РПЦ. Це може зробити її найбільшим землевласником Росії[348]. Могутність та престиж церкви також злетіли до небес: Патріарх живе в Кремлі, благословляє президентів після кожної інавгурації, регулярно з’являється з Путіним та його міністрами в ефірі телеканалів, священики інтегровані до армії, а православ’я стало de facto релігією партії та держави.

Церква виграла тому, що чітко розуміла свої політичні цілі, у той час як ліберальний та націоналістичний проекти зазнали поразки. Алєксій II та його найближче оточення почувалися як риба у воді в політичній грі при дворах Єльцина та Путіна. Чутки про зв’язки Алєксія II з КДБ та можливу участь його наступника Кірілла I в шпигунстві породили хвилю коментарів, що, мовляв, церковні ієрархи мають всі навички та інструменти для того, щоб кооптувати кремлівську еліту та залучати її для виконання власної релігійної програми. Після вступу на патріарший престол Алєксій II зробив все можливе для підтримки Єльцина під час путчу 1991 року, закликавши росіян не проливати кров заради вигнання демократів з Білого Дому. Він надав урядові підтримку, а отже, і легітимність, коли в критичний момент схвалив балотування Єльцина на президентських виборах 1996 року.

Церква з усіх сил намагалася включити знесилену армію Росії до своєї сфери впливу. Почалося все з підписання угод про співпрацю з армією, прикордонниками та Міністерством надзвичайних ситуацій з метою посилення релігійних почуттів серед військовослужбовців. Армії дуже дошкуляли атаки з боку засобів масової інформації в роки першої Чеченської війни, тож вона з радістю прийняла допомогу церкви, яка, пропагуючи культ російських військових святих, стала на її сторону в цій культурній війні. Як наслідок, уже при Путіні Алєксій II здійснив свою мрію: в 2005 році у військових частинах відновили каплиці, а заклики до повернення посад військових капеланів почали лунати звідусіль. Алєксій II прекрасно знав, як виручити політичні дивіденди від підтримки Єльцина. Після того, як він підтримав переобрання хворого лідера в 1996 році, уряд почав працювати над проектом нового закону про обмеження того, що РПЦ називала «вторгненням сект». Цим законом визначалися привілейований статус та особливі права для православ’я, ісламу, іудаїзму та буддизму, причому в цьому документі містився тонкий натяк на те, що православна церква є «рівнішою» за інші.

Патріарх також умів заробляти для церкви гроші в буремні 90-ті. Коли бандитська економіка визначала спосіб життя, йому вдалося отримати право торгувати сигаретами без сплати акцизів, що дало РПЦ контроль над 10% тютюнового ринку країни[349]. Коли ж новою тенденцією стали державні корпорації, він успішно позиціонував РПЦ як щось на зразок духовної версії «Роснефти» чи банку ВТБ. Номінально ця корпорація мала бути незалежною, але Алєксій заохочував Путіна «інвестувати» в неї та вважати себе її головним політичним та економічним акціонером. Вважається, що «Газпром» і «Роснефть» зробили величезні пожертви РПЦ. Близькі помічники Путіна ще з часів Санкт-Петербурга Сєргєй Іванов, міністр оборони в 2003–2008 роки, та Владімір Якунін, голова «Российских железных дорог», виступають в ролі політичних покровителів цього релігійного відродження. Церква процвітала ще й тому, що її погляди чудово узгоджувалися з ідеологією путінізму: під час одного з опитувань серед церковників 37% єпископів висловили думку, що демократія «не для Росії». Церковні лідери швидко зрозуміли, що таке путінський проект і як з ним працювати[350]. Перетворившись на своєрідну «державну корпорацію», Церква нагромадила величезні фінансові ресурси для своєї масштабної будівельної діяльності. Проте храми та каплиці — не єдине, що будувала церква; РПЦ розбудовувала також і власну медіа-мережу. У 2010 році вона видавала 20 журналів, вела мовлення на 6 радіостанціях та 2 супутникових телеканалах[351]. Священики-блогери утворили кластер популярних православних інтернет-ресурсів, тісно пов’язаний із великим націоналістичним сегментом «Рунету». У церкви є власні речники в медіа, а представники прес-служби Патріарха неодмінно беруть участь у головних ток-шоу країни.

Відродження православ’я відчувається навіть у ліберальній Москві. Спершу заборонили гей-паради. Потім над барочними обрисами радянської Москви здійнявся величезний золотий купол Храму Христа Спасителя. Цей храм знищили за наказом Сталіна, аби звільнити місце для омріяного вождем Палацу Рад — височезної споруди, яка, за проектом, мала увінчуватися гігантською статуєю Леніна і домінувати над всією Москвою, столицею соціалізму. Акт руйнування храму — лише уявіть собі, що Муссоліні підриває флорентійський собор Санта-Марія-дель-Фйоре або що Наполеон нищить Нотр-Дам, — в очах російських консерваторів ознаменував фінальну жахливу атаку на православ’я. Але це місце згодом стало також символом краху сталінських утопічних замислів. Болотистий ґрунт під храмом виявився непридатним для будівництва омріяної Сталіним вежі. Після війни будівництво зупинили, а на його місці спорудили велетенський відкритий плавальний басейн, над яким, ніби примара сталінської мрії, здіймався взимку стовп пари.

Для вірян відновлення Храму Христа Спасителя, збудованого за Романових на відзначення перемоги над Наполеоном, символізувало перемогу над Сталіним. Це радше політичне, ніж сакральне місце. Здається, віруючі відчувають це й рідко приходять сюди, щоб помолитися або знайти розраду. Зате Храм приваблює протестувальників — учасників культурної війни за «святу Росію» або проти неї, як-от дівчат із сумнозвісного гурту Pussy Riot. Окрім того, що цей храм є свідченням політичної перемоги церкви, він знаменує і її надто тісний зв’язок із Путіним. Кажуть, що тільки 7% площі храму використовуються для релігійних потреб, а решта виділена для підземної парковки та конференц-залів, що здаються в оренду. Ця неприваблива будівля, зведена за півмільярда доларів, перетворилась на символ візантійського симбіозу Патріарха і Кремля[352].

Новий Патріарх Кірілл, власник годинника Breguet за 30 тис. доларів, їздить по Москві лише в супроводі охоронців на розкішних автівках із синіми мигалками, призначення яких — розчищати шлях у потоці машин[353]. Ті, хто в роки «перебудови» були бородатими маршалами, сьогодні стали політиками національного масштабу. Втім, пересічні росіяни у своєму щоденному спілкуванні з церквою не стикаються з пишністю цієї відродженої влади. У будь-якому провінційному місті, від Абакана до Южно-Сахалінська, місцевих жителів розпирає від гордості за їхні нові увінчані золотими куполами храми, що постали як ознаки пострадянського періоду. У зруйнованій країні, ослабленій колапсом верховенства права та держави добробуту, новостворена армія ченців та священиків запропонувала життєві орієнтири, ініціювала благодійність та простягла руку людям, яким конче був потрібен хтось, щоб боротися з моральною пусткою, котра спричинила в країні епідемію наркоманії, алкоголізму, вбивств, корупції та проституції. Церква заснувала клініки для реабілітації наркоманів, благодійні кухні та сиротинці, і люди в Сибіру чи на Уралі відчули, що церква робить щось для них.

Московська інтелігенція спочатку глузувала з церкви як пережитку середньовіччя, потім засуджувала її як пережиток середньовіччя, а проте на тлі історичної поразки російського лібералізму виявилося, що РПЦ втілює найбільш успішний соціальний проект на всю країну. Росія майже непомітними кроками поверталася до традиційної культури. Під кінець першого президентства Путіна в більшості російських домівок, як і в більшості російських авто, з’явилися ікони. Невеличкі золоті хрестики, які нечасто можна було зустріти в СРСР, тепер настільки звичні, що вже не привертають до себе уваги, а кількість людей, які регулярно відвідують церкву, дарма, що менше 10% населення, є все ж таки найвищою за останні 80 років[354].

Проникнення церкви у повсякденне політичне життя країни стало настільки звичайним, що його вже не помічають. Безкінечні телесюжети демонструють глядачам, як Патріарх запрошує Путіна або Мєдвєдєва відвідати службу в храмі, а ті люб’язно погоджуються. Вигадані традиції — такі як благословення Президента Патріархом у Благовіщенському соборі Кремля після інавгурації (цей ритуал тривожним чином нагадує церемонію інтронізації царів) — стали новою нормою. Про тріумф церкви говорить те, які юрби народу вона збирає. У 2011 році понад 285 тис. росіян — більше, ніж на будь-якій акції протесту проти нечесних виборів того ж року — зібралися, щоб прикластися до Поясу Пресвятої Богородиці, який урочисто проносили по Москві[355]. Загалом понад 2 млн. осіб зустрічали святу реліквію під час її подорожі по Росії[356].

Посилення Російської православної церкви, з одного боку, допомогло Путіну, але з іншого — дещо розхитало його режим. Церква повернула росіянам відчуття того, що Росія має бути російською за своєю суттю, а не «повторенням західної моделі», за словами Патріарха Кірілла[357]. Вона підкреслювала в своїх проповідях, що Росія є центром православно-слов’янської цивілізації, яка рано чи пізно стане не лише «третім Римом», але й «другим Брюсселем», навколо якого об’єднаються втрачені колись землі. Усе це було на руку Суркову та його проекту «суверенної демократії». Проте церква також доносила до громадськості чітке відчуття того, що у країні моральний занепад, що Росія дезорієнтована, хвора, що їй треба очиститися, стати менш корумпованою та більш праведною.

Безперечно, ідучи на союз із Патріархом, Путін бачив у ньому політика. І це справді так. Але своїми діями президент відкривав двері культурному проекту, що ставив питання, на які в нього не було іншої відповіді, крім «стабільності». Чи Росія лише для росіян? Чому уряд не бореться з наркоманією і не допомагає сиротам? Як Росія може жити без брехні? Церква розбудовувалася для культурної війни проти ліберальної Росії, а це означало, що рано чи пізно Путіну доведеться відкинути політику консенсусу та обрати сторону в цьому конфлікті.



Перемога Кудріна, поразка Суркова


Уряд не переймався зростанням кількості споживачів, блогерів, віруючих та мігрантів. У 2007 році Путін заявив у своєму зверненні до народу, що «Росія не лише повністю подолала довгий період скорочення виробництва, але тепер входить до числа 10 найбільших економік світу». Того ж року він хизувався перед Європою:

Історики ще дадуть оцінку тому, чого мій народ і я досягли за вісім років. Ми відновили територіальну цілісність Росії, зміцнили державу, рушили в бік багатопартійної системи та відродили потенціал наших збройних сил[358].

Хвалькувата та самооманлива пропаганда корумпованого режиму? Чи гарячкувата, але в цілому чесна оцінка дій російського уряду, який вперше за ціле покоління досяг макроекономічної стабільності? Насправді — і перше, і друге. Чимало з того, що робив міністр фінансів Алєксєй Кудрін, мало успіх. Хоч макроекономічна стабілізація та розвиток суспільства споживання мають певне значення, вони не дорівнювали повномасштабній модернізації. Успіх путінського режиму в досягненні фінансової стабілізації відображає той факт, що йому найкраще вдавалося давати собі раду з технічними завданнями, які можна виконувати з чиновницьких кабінетів у столиці за мінімальної кількості учасників, а отже, і конфліктуючих інтересів. Уряд досяг успіху в стабілізації рубля, але не зміг спрямувати корпорації в напрямку диверсифікації економіки; вдало боровся з інфляцією та бюрократичною тяганиною, але не зміг розірвати зв’язки між поліцією та організованою злочинністю або змусити ради директорів корпорацій поводитись не як «Політбюро», тобто без жодної поваги до міноритарних акціонерів. Чим вужче завдання, наприклад, виплатити борги або створити резерви, тим кращі результати уряду.

Успіх уряду в стабілізації макроекономічних показників обумовлювався якраз тим, що вони жодним чином не залежали від російської специфіки, а були однаковими в усьому світі. Путін і Кудрін могли проводити правильну політику щодо Центрального банку, але при цьому бути не в змозі подолати злиття влади та бізнесу, величезну корупцію в державних закупівлях, хронічне розкрадання бюджетів крупних будівельних проектів, погану організацію державної служби та персоналізацію влади навколо самого Путіна. Не дивно, що за умов корумпованості режиму цілі, досягнення яких вимагало суттєвих змін політичної культури та методів управління людьми, залишалися недосяжними, попри успішну макроекономічну стабілізацію.

Найбільше протиріччя полягало в тому, що поки плани Кудріна та Грєфа приносили плоди, керовані Сурковим проекти зазнавали краху. Концепцію «суверенної демократії» ніхто ніколи серйозно не сприймав як ідеологію, й ані «Единая Россия», ані «Наши» так і не стали кузнею якісних кадрів. Жодна з цих ініціатив, які мали б підвищити якість державного управління в Росії, не досягла мети. Вони просто породили нові синекури та широкі мережі покровительства, що, навпаки, перешкоджали досягненню поставлених цілей. Створивши такі інституції як інструменти Кремля без будь-якої автономності, Путін та Сурков не змогли заповнити пустку, утворену затиканням рота парламенту, національному телебаченню та губернаторам: вони повернули Кремлю всю повноту контролю, але не покращили його систему управління.

Це означало, що російський економічний бум 2000-х приховав серйозні недоліки системи, що становили довгострокову загрозу для розвитку країни. Але більшість кремлівських політиків не розуміли, наскільки вразливими їх робили ці упущення, адже в кінці 2000-х вони вірили, що є найуспішнішим урядом Росії принаймні з 1961 року — року радянського тріумфу, коли Юрій Гагарін став першою людиною в космосі. Опитування підкріплювали цю віру. Зростання рівня життя в умах росіян асоціювалося з Путіним. Глєб Павловскій пригадує, що в той час:

Важливо було, що він страхувальник, гарант повільно, але впевнено зростаючого рівня життя. Взагалі в путінській системі — саме тому, що вона в підсумку виявилася радше фінансовою, ніж адміністративно-політичною (з адміністрацією тут все досить погано), — дуже важливі страхові гарантії[359].

Проте загострення суперечності між економічним успіхом, пов’язаним з Кудріним, та бюрократичними невдачами, які асоціювали з Сурковим, зрештою мало відбутися. Бідність та загроза дезінтеграції держави, актуальні у 1990-х, відійшли у минуле; натомість набули гротескних та грандіозних масштабів корупція та монархічне президентство, народжені того ж десятиліття. Через це путінський консенсус та пропутінська більшість виявилися вразливими. Суркову не вдалося створити інструменти контролю за напрямком розвитку суспільства. Тепер воно йшло своєю дорогою, кероване глобальними тенденціями, якими Сурков міг би лише спробувати управляти: зростанням споживацького середнього класу, поширенням інтернету, неконтрольованою міграцією та релігійним відродженням. Росія трансформувалася, але рушієм цієї трансформації була не держава.

Однак в уряді не відчували особливого занепокоєння. Поки економіка процвітала напередодні краху 2008 року, і новий середній клас, і політична еліта воліли не помічати проблем. У Росії, як і в Китаї, консьюмеризм виявився набагато суміснішим із авторитаризмом, ніж продовольчі картки. Путін здавався настільки успішним, що впродовж десятиліття більше незадоволення можна було час від часу спостерігати у внутрішніх районах Китаю, ніж у провінційній Росії[360]. «Путін — це стабільність», — стверджували рекламні щити з фотографією усміхненого президента.



Нестямна Москва


Смаки змінюються. Найпопулярніші романи десятиліття описували не діяння героїчних мас, а подвиги відважного царського агента. Детективні трилери, відомі як «Фандорінська серія», описували події, що відбувалися за царювання Ніколая II. Було продано понад 20 млн. примірників цих романів, таких успішних через те, що відповідали умонастроям країни, котра мріяла про «золоту епоху» без жодного тиску з боку «колективу». Імперія, в якій волею автора Боріса Акуніна відбуваються пригоди Фандоріна, — це Росія 1880-х, яку росіяни можуть легко упізнати: влада тут водночас авторитарна і крихка, атмосфера в країні оптимістична й параноїдальна У найпопулярнішій книзі серії — романі «Статський радник» — герой-детектив після порятунку царя звільняється з державної служби на знак незгоди з її методами боротьби з терористами. Акуніну важливо було підкреслити: кожен з нас має діяти як автономна індивідуальність.

Популярність цієї літератури відображає й спричинені економічним зростанням зміни в способі мислення росіян. Традиція «спільності» почала зникати в 2000-ті. Представники середнього класу не рятували Росію від комунізму, а дбали про себе. Ці нові споживачі уникали реальності. Виказуючи мінімальний інтерес до своїх співвітчизників та до інтересів держави, російські родини тихо ремонтували квартири, купували сучасні автомобілі та встановлювали нові телевізори. Молодь тішилася, що їй не доводиться, як колись поколінню батьків, марнувати час, роздаючи на масових зібраннях листівки про політичні злочини. Не дивно, що ці царистські фантазії припали росіянам до смаку.

Змінилося і московське суспільство. У розмовах уже ніхто не панікував щодо ймовірної балканізації. Стало модним багато подорожувати та йти нога в ногу з останніми лондонськими чи то манхеттенськими віяннями. Настали роки «гламуру». Бандитський шик 1990-х змінився модою на оксамитові піджаки та розкішні клуби з агресивним фейсконтролем. То була доба мрій про італійську моду, вишуканість та шампанське Cristal. Найкращий комплімент — це назвати людину «успішною», а от сказати, що хтось «політик», було практично відвертою образою.

У провінції стало «круто» копіювати Москву. На тлі скромної відвідуваності опозиційних сайтів вражають дуже популярні фан-сайти, присвячені Парижу чи Лондону. У Москві зусиллями Васілія Есманова була популяризована «теорія малих діянь» — філософська доктрина царських часів, яка закликала росіян зосередитися на малих громадянських вчинках і забути про докорінні зміни політичної системи. Есманов заснував присвяченій моді портал, сама назва якого — lookatme.ru — резонувала з духом часу. Молоді відвідувачі сайту відчували, що залишили 1990-ті позаду. «Ми інші, — казав Есманов. — Ми перше покоління росіян, виховане глобальною культурою».

Москва вже втратила відчуття вільного падіння та нульової гравітації 1990-х. Могло здатися, що вона гарячково проносилася крізь три різні історичні епохи одночасно: Берлін початку 1930-х, Чикаго середини 1930-х та Париж середини 1960-х з їхніми, відповідно, масовим маршами, повсюдною злочинністю та мрійливо-глузливим відкиданням постімперського режиму схильним до експериментів новим поколінням.

Одним із молодих людей, які вловили це пострадянське збудження, виявився Філіпп Дзядко. Волею долі він став головним редактором московського безкоштовного журналу «Большой город» у 2007 році, на піку економічного буму. На той час журнал уже досить довго видавався, але не мав чіткої оригінальної концепції. Дзядку вдалося її розробити. Журнал став спробою формувати нову естетику, його можна було безкоштовно брати у «вільних кав’ярнях» міста. Дзядко хотів боротися з путінською сірістю, з химерним та бридким символізмом режиму, в якому змішалися банальні радянські символи та практики — від схожих на блюдця капелюхів поліцейських, серпа та молота на прапорі армії або рекламних оголошень із закликами народжувати більше дітей до зображення гідроелектростанції на сторубльовій купюрі. «Большой город» протиставив цьому вибух кольорів, редизайн кирилиці та захоплення соціальним активізмом.

Нова мода прокотилася Москвою. «Гламур» поступився хіпстерському шику та культу «креативності». Зміни зародилися у «вільних кав’ярнях», такому собі новому «підпіллі». Його ключовими осередками стали псевдобістро «Жан-Жак», стилізований під «житло інтелігенції 1930-х» «Маяк» та «Мастерская». «Ми ніби створювали власний простір, — каже Есманов з lookatme.ru, — але ми шкодували, що не можемо телепортуватися між цими просторами, щоб не ходити брудними неохайними вулицями, які, ми відчували, не мали нічого спільного з нами». У цих закладах «Большой город» відігравав для молодих москвичів роль важливого індикатора певної ідентичності, ознаки того, що вони не «сірі» кремлівські люди; журнал поширювали в таких місцях як знак альтернативи. Головна мета полягала, за словами Дзядка, у боротьбі з «часом без ідеології, сірою добою без ідей».

У Москві виник цілий архіпелаг «вільних кав’ярень», в яких, однак, не було місця для політики. Дзядко пояснює: «Увесь цей рух не був політичним. Його можна узагальнити в популярних фотографіях того часу, наприклад: жінка сумно дивиться в далечінь, скажімо, в Токіо. А люди подивляться на неї і скажуть: “О, як сумно, як прекрасно”... Значення тут годі й шукати. Але була певна туга». Дзядко вважає, що вирішальний вплив мало різке збільшення кількості закордонних подорожей. «Люди почали їздити до Європи і побачили, яке там життя. Вони поверталися з бажанням створити власні гарні, привабливі місця в Москві. Бум подорожей дозволив молодим москвичам глобалізуватися та модернізуватися попри некомпетентність інститутів режиму».

Здавалося, Путіну нема про що переживати. Ці люди складали сміховинну меншість, а їхня нова мода не мала політичного виміру. «У цьому не було нічого від бунтарства рок-н-ролу, — пригадує Дзядко. — Ішлося не про протести та голосні заяви, а про м’які висловлювання. Не було “гучності” — були лише танці в тиші».

Але в Москві поставала ціла мережа нових засобів масової інформації, пов’язана з цією зорієнтованою на естетику молодіжною культурою. Ці видання, а не «Наши», є справжніми переможцями 2000-х, саме їм вдалося визначити ціле покоління. Матеріалістичні, стильні, інтровертні та аполітичні, вони відтворювали типові риси нового середнього класу, який хотів бути «успішним». Надзвичайної популярності зажив журнал «Афиша», коли в 2008 році його власник зробив ставку на талановитого 21-річного редактора, що дозволило збільшити наклад до 183 тис.[361] Російська версія журналу Esquire почала видаватися в 2005 році. Королем «хіпстерських ЗМІ» став незалежний онлайн-телеканал «Дождь», запущений у 2010 році. Через стильний дизайн його студій можна було подумати, що канал веде мовлення з Шоредіча в Лондоні чи навіть Вільямсбурга в Нью-Йорку, але аж ніяк не з Москви.

Цей рух підконтрольні Кремлю ЗМІ висміювали як «демшизу» — демократичну шизофренію. Але до початку фінансової кризи 2008 року здавалося, що кремлівські пропагандисти марнують свій час. «Вільні кав’ярні» залишалися майже порожніми, а говорити про Путіна чи Ходорковского вважалося в них «неприкольним». Таке ставлення для Кремля було значно зручнішим, ніж будь-яка цензура. Навіть один із наймодніших та найбільш політично ангажованих завсідників таких кафе відомий журналіст Лєонід Парфьонов говорив: «Я професійний журналіст, а не професійний революціонер. Моя справа — робити репортажі, а не дертися на барикади»[362]. Характерною ознакою глибинних змін, яких у майбутньому зазнає московська культура, стане те, що і Парфьонов, і письменник Боріс Акунін будуть провідними ораторами протестного руху в грудні 2011 року.

У найуважніших спостерігачів суспільні зміни починали викликати хвилювання. Скажімо, Глєб Павловскій якось сказав мені: «Хіпстери дуже цікаві... з’явився новий “молодіжний” стиль поведінки... Я думаю, Москва змінюється». Але люди з університетського середовища, приміром, Вячеслав Глазьєв, який часто писав про «непохитну природу» «пропутінської більшості», відчували ознаки змін і в світі «золотої молоді», що так тісно співіснував зі світом влади в Москві. Проте він не був певний щодо суті цих змін. Сидячи під фотографією міста Дубровник у своєму «лігві», заповненому дивними предметами, Глазьєв зітхав і казав мені:

Покоління, яке увійшло в доросле життя за Горбачова чи Єльцина, геть втрачене. Ніхто не знає, що відбувається з новим поколінням. Наразі вони просто безпомічні діти. Але це покоління буде іншим. Так відбувається завжди.

Він мав рацію. Саме у «вільних кав’ярнях» Москви почали проростати пагони нової опозиції, хоч вона ще і не постала на повну силу. Одного вечора я сидів на потрісканому балконі разом із подругою. Ми курили цигарки, названі на честь радянських космічних місій. «Я сита Москвою, — скаржилася вона, скидаючи недопалки цигарок “Аполлон-Союз” із запиленого карнизу. — Я більше не можу зносити це середовище. Суцільний гламур, нічого по суті. Ніякий смисл тут не з’явиться». До кінця десятиліття все так і було.



Мріючи про БРІК


Соціальні зміни в Москві тягли за собою зміни політичні. Наприкінці першого десятиліття 21-го століття відчуття вразливості зникло. Натомість у настроях володарів міста запанувала зарозумілість, адже стабільність була забезпечена. Тепер Росія відродилася. Еліта, виходячи з підвищення цін на нафту, зростання середнього класу та високих темпів розвитку, вирішила, що Росія зростає разом з Китаєм. Приймаючи на віру брошуру Goldman Sachs, видану в 2001 році, яка називала Росію четвертою найбільшою зростаючою економікою світу разом із БРІК, політична еліта повірила, що стрімке зростання триватиме, аж поки країна не наздожене Захід[363]. Інтелектуальний журнал «Эксперт» передбачив навіть, що рубль стане поруч із американських доларом та євро ще однією глобальною резервною валютою, а Путін прогнозував у 2009 році, що невдовзі Росія за розміром ВВП обійде Велику Британію та Францію[364].

Російські інтелектуали та політики почувалися цілковито комфортно, а дослідники присвячували цілі конференції ідеї, що ресурсна економіка Росії позбулася залежності від Заходу. Цей оптимізм щодо перспектив глобального зростання не був властивий виключно росіянам. Напередодні кризи 2008 року більшість аналітиків дивилися на майбутній потенціал зростання ВВП крізь рожеві окуляри. Західні спостерігачі — від авторів абревіатури БРІК в Goldman Sachs до директора відділення Deutsche Bank в Москві, який вважав, що Росія здійснила «макроекономічний прорив»[365], — поділяли ентузіазм щодо російського ринку.

Цілком зрозуміло, чому це переконання було таким сильним. Аж ніяк не унікальне, воно підтримувалося новим глобальним суперкласом, для якого Давоський форум як справжнє зібрання наділених силою людей затьмарив Генеральну Асамблею ООН. У Брюсселі еліти ЄС були впевнені в собі як новій «нормативній наддержаві», а у Вашингтоні «проект нового американського століття» здавався цілком реалістичним. Широко поширеною була ідея, висунута американським економістом Беном Бернанке, що глобальна економіка увійшла в епоху «великої поміркованості», а деякі аналітики стверджували, що економіст Мільтон Фрідман мав рацію, коли заявив, що світова економіка «стійка до депресії»[366].

Москву виокремлювало те, що її еліта вперше з кінця 1970-х відчула смак успіху, зростання впливу та економічний бум. У цьому передкризовому світі, в якому до розміру ВВП ставилися як до синоніму сили, а західні банки вважали зразком ефективності та прозорливості, кремлівським придворним можна вибачити їхнє шалене збудження. Їм показували розрахунки, згідно з якими за умов збереження річних темпів зростання хоча б на рівні 3,9% за показником номінального ВВП Росія обійде Італію в 2018 році, Францію в 2024-му, Британію в 2027-му та Німеччину в 2028-му[367].

Економічна самовпевненість тісно переплелася зі змінами у сприйнятті місця Росії як міжнародного гравця. Москва ідентифікувала себе з державами БРІК та почала вважати себе зростаючою силою. У Європі її політика ставала дедалі більше ревізіоністською. Зовнішньополітичні дискусії в Москві все частіше оберталися навколо ідей про неминучий зрештою занепад Заходу і про необхідність відновлення впливу Росії в колишніх радянських республіках. Російські дипломати люблять згадувати, що почувалися бідними родичами або небажаними гостями на Заході в роки Єльцина та на початку правління Путіна. Їхня поведінка помітно змінилася під час його другого президентства.

Росія більше вже не зосереджувалася на «приєднанні до Заходу на його умовах», а підкреслювала, що вона «незалежний», «суверенний» гравець на міжнародній арені. Еліти все частіше говорили про прийдешній кінець американського однополюсного світу. Сєргєй Лавров, міністр закордонних справ Росії, почав дозволяти собі сказати, що владі Заходу приходить кінець. У 2007 році на Мюнхенській конференції з питань безпеки Путін почувався достатньо сильним, щоб відкрито кинути Заходу виклик. Він звинуватив США в тому, що вони «переступили свої національні кордони в усі можливі способи»[368]. Упевненість Путіна та його нахабна манера поведінки занепокоїла американських чиновників. Після «мюнхенської промови» зазвичай життєрадісний міністр оборони Роберт Гейтс вигукнув: «Однієї “холодної війни” було цілком достатньо»[369].

Репутація Путіна всередині Росії зростала, його вже перестали сприймати як звичайного політика. Впливові гравці закликали його «наслідувати приклад Рузвельта» та змінити Конституцію, щоб отримати можливість балотуватися на третій строк, а політичні коментатори розмірковували, чи можна вважати його великою історичною постаттю[370]. За кремлівськими стінами поширювалася ідея про довічне правління Путіна. Навіть демократичні аристократи Москви, такі як Міхаїл Горбачов, публічно вихваляли його за те, що він «витягнув Росію з хаосу та заслужив місце в історії», що дозволило Росії «відродитися»[371].

Путін почав змінюватися. Його західні гості першими це помітили. Джонатан Пауелл, голова адміністрації прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера, пригадує, як вони були зворушені під час свого першого візиту до Росії, коли Путін дорогою після офіційного прийому в колишньому царському палаці Санкт-Петербурга з автомобіля вказав гостям на обшарпаний будинок, в якому він провів дитинство. Пауелл пише в своїх мемуарах:

Щоразу, коли Тоні відвідував Путіна на його дачі, він помічав у президента все більше конюхів та більшу розкіш. Ангела Меркель описувала зустріч німецького та російського урядів в Сибіру 2006 року. Вона сказала, що ледь переконала Путіна ставитись до членів кабінету з повагою, а не презирством. Зарозумілість Путіна частково була наслідком величі його посади, частково — результатом високих цін на нафту[372].

Влада любить будувати, адже володарі помирають, а архітектура залишається. У путінській Москві почався найбільший будівельний проект з часів брєжнєвскої Олімпіади-1980 — «Москва-Сити». Величезні, найвищі в Європі хмарочоси — «Імперія», «Місто столиць», «Федерація», «Росія» або «Євразія» — збудували один за одним між 2003 та 2007 роками. Планувалося, що «Москва-Сити» стане «глобальним фінансовим центром», у якому одночасно зможе працювати або перебувати понад 200 тис. осіб. Ці майже утопічні скляні фрагменти мрії про БРІК приваблювали москвичів. Вони називають будівлі, що, мов ікла, височіють на околиці міста, зубами або пазурами. Для фінансистів, які напиваються у барах на дахах висоток, ці хмарочоси виглядають як посмішка Чеширського кота над Кремлем. Проте новий лад заспокоював не всіх. У популярному в 2007 році московському політичному жарті Путін та Мєдвєдєв обговорюють поточні проблеми:

«Ми вибороли право на проведення зимової Олімпіади 2014 року, економіка зростає, ціни на нафту теж, рівень бідності серед Ваших підданих скоротився з 30 до 12%, ми навіть виграли пісенний конкурс «Євробачення» на вашу честь», — каже Мєдвєдєв. Путін схвально киває головою, думаючи про ще незавершені урядом справи, а потім виголошує: «Значить, саме час виграти Третю світову війну».



Коротка «холодна війна»


Кольорові революції в Україні, Грузії та Киргизстані збіглися з економічним бумом у Росії та достроковою виплатою нею міжнародних боргів. Це дало Москві впевненість та ресурси для контрудару. Зовнішня політика Росії ставала дедалі агресивнішою. Кремлівські ідеологи почали просувати ідею «Східноєвропейського союзу» для врівноваження «занепадаючого Європейського Союзу»[373]. Кремль почав підтримувати «антипомаранчеві» рухи в Україні, Грузії та Киргизстані та заснував цілу мережу дослідницьких центрів для пропагування своєї політики.

Політичне сум’яття, ініційоване Росією, ширилося регіоном. Москва навіть вдалася до кібер-атак на Естонію та перекриття газу Україні, щоб нав’язати свою позицію. У Європі Росія улещувала Німеччину та Італію перспективами особливих відносин з метою підриву єдності Заходу, застосовуючи принцип «поділяй та владарюй» в ЄС. На глобальному рівні Росія намагалася руйнувати західні проекти в Раді Безпеки ООН, активно інвестувала в поглиблення стосунків із Китаєм для протистояння США, вимагала виведення військових баз США із Середньої Азії, вдаючись до спроб підкупу киргизьких високопосадовців, щоб ті відмовились від розміщення в країні американської бази, а також зміцнювала зв’язки з ворогами США у Венесуелі, Ірані та Сирії.

Багато хто злякався нової «холодної війни». Однак кажуть, що історія повторюється двічі: спочатку як трагедія, потім — як фарс. Це спостереження описує те, що відбувалося між Росією та Заходом у 2007–2008 роки під час «короткої холодної війни». Власне «холодна війна» була глобальним суперництвом майже в усіх можливих сферах, від культури, промисловості, космічної гонки до опосередкованих війн та гонки озброєнь. «Коротка холодна війна» була значно меншою за масштабом. Десь у 2007–2008-му російські еліти вирішили, що стратегічним імперативом Росії є недопущення членства України та Грузії в НАТО. Більше того, вони думали, що мають ресурси для того, аби зупинити розширення НАТО, тоді як за Єльцина та в перші роки правління Путіна їх змусили мовчки його проковтнути.

На цих двох фронтах і розігралася обмежена конфронтація, яка на Кавказі переросла у війну. Для росіян Україна — це не зовсім зарубіжжя. Мови, історія та культури близькі та переплетені, а сім’ї дуже часто змішані, тому подорож до України не вважається навіть поїздкою «за кордон». Через це в колах еліти виникло переконання, що Україна не є «справжньою» державою і що не можна допустити її «відриву від Росії». Міркують навіть і про майбутнє об’єднання. Як написав в своїх мемуарах, виданих під псевдонімом, один колишній російський чиновник:

«Російські еліти знають, що СРСР більше нема, але ж ніхто не довів, що його не можна в тому чи іншому вигляді реанімувати. <...> Ідея відновити СРСР в колишніх кордонах, звісно, нереалістична, але ідея відновлення слов’янського компоненту Радянського Союзу виглядає цілком життєздатною»[374].

Недопущення вступу України в НАТО життєво важливе для мрій Росії про збереження своєї сфери впливу або реінтеграції двох слов’янських республік колишнього СРСР. Без сфери впливу Росія є, як скаржаться російські інтелектуали, «лише великою державою». На практиці такий підхід знаходить вираження у твердженнях російських дипломатів, що «Україна в НАТО так само неприйнятна для Москви, як членство Ірландії в Організації Варшавського договору для Британії», або у відвертому зізнанні близького до Кремлю аналітика Дмітрія Суслова: «Ми вважаємо це неможливим, оскільки Україна і Росія — це не Австрія і Німеччина, а радше Баварія і Німеччина». Це почуття підсилюється ще й тим, що чимало представників кремлівської еліти народились в Україні, навчались там або мають батьків українського походження. Зворотний бік цієї ситуації полягає в тому, що успішна прозахідна демократія в Україні підірвала би привабливість путінізму. Ось чому на саміті НАТО в Бухаресті 2008 року Путін погрожував США і заявив, що «Україна — це навіть не держава», намагаючись відмовити НАТО від надання їй, а також Грузії, Плану дій щодо членства — угоди, з підписання якої починається інтеграція основних структур країни до Альянсу.

Грузія теж становила виклик, але іншого типу. Президент Міхаїл Саакашвілі, який прийшов до влади на хвилі «революції троянд», пропагував «грузинську модель» серед пострадянських держав. З ідеологічної точки зору вона була сплавом реформістського економічного лібералізму та прозахідного націоналізму. Вона також загрожувала путінській моделі, бо Саакашвілі вдалося досягти приголомшливих успіхів у боротьбі з хабарництвом та бандитизмом. На відміну від Росії, у Грузії показники зниження корупції, захищеності прав власності та легкості ведення бізнесу стрімко покращувалися. Після переворотів в Україні та Киргизстані грузинська модель стала прикладом розвитку. Опозиційні групи по всьому колишньому СРСР, але тільки не офіційна Москва, захоплювалися грузинськими реформами як успішним варіантом завершення пострадянської трансформації.

У серпні 2008 року «коротка холодна війна» стала гарячою на Кавказі. У ніч відкриття Олімпійських ігор у Пекіні грузинська влада прийняла рішення атакувати та зайняти Південну Осетію. Саакашвілі вірив, що приєднання (якщо треба, то й силою) цього бунтівного регіону Грузії, який відпав на початку 1990-х, було його місією та імперативом для всієї нації. Однак родичі південних осетин переважно проживають поруч у російській Північній Осетії. Москва заохочувала місцевих жителів приймати російське громадянство, що чимало з них і зробили в 2000-х роках. Російські чиновники стверджують, що «грузинський Гітлер» атакував російських миротворців з наміром влаштувати «геноцид»[375]. Більшість росіян, серед них і опозиційний активіст Алєксєй Навальний, поділяли цю думку.

Тодішній голова Ради національної безпеки Грузії Алєксандр Ломая каже, що провокації з боку Росії та пересування її військ для посилення позицій в Південній Осетії поставили грузинський уряд у «цуґцванґ — ситуацію в шахах, коли ти вимушений робити хід». У Тбілісі стверджували, що ввели війська до Південної Осетії тоді, коли обстріли та насильство в підконтрольних Грузії поселеннях біля сепаратистського анклаву набули таких масштабів, що почали загрожували колапсом влади уряду за умов його невтручання. Змушені до цього чи ні, грузини зробили свій хід і програли. Виголошені під час війни заяви про «російське вторгнення» коштували уряду Саакашвілі не тільки територій, але й репутації чесного гравця у сфері міжнародних відносин.

По суті, війна була зіткненням амбіцій трьох сторін. По-перше, це зарозумілість Грузії, що вона може безкарно розчавити два міні-сателіти Росії. По-друге, самовпевнена віра Америки в можливість розбудувати мережу держав-сателітів, які в минулому були республіками СРСР, та інтегрувати їх до НАТО без серйозних наслідків. По-третє, непохитна переконаність Росії в тому, що вона має право вето на зовнішньополітичні рішення Грузії та України і що вона може вдиратися до держави-сателіта США та усувати її лідерів без наслідків для себе. Тоді лише кілька людей за межами урядових кабінетів Росії та Заходу усвідомлювали, наскільки близько ворожнеча «короткої холодної війни» наблизилася до переростання у війну повномасштабну. Якби «помаранчевий» президент України вирішив втілити в життя свою погрозу не дозволити російським кораблям, що брали участь у війні, повернутися на свої кримські бази, то перспектива вторгнення російських військ до українського Донецька і до грузинського Горі стала б цілком реальною.

У барі тбіліського готелю Marriott тієї ночі, коли президент Франції Ніколя Саркозі прилетів із Москви з умовами припинення вогню, один європейський дипломат задумливо сказав мені, що «сила — як вода, завжди знаходить свій рівень». Схоже, серед трьох сторін саме амбіції Росії найточніше відповідали реальному рівню її сили як гравця. По всій Москві на підтримку південних осетин були розвішані величезні плакати з написами «08.08.08» (дата початку війни) та «Цхінвалі, ми з тобою!». Хоча кремлівські інтелектуали стверджували, що Росія не підштовхувала грузин до війни, але почали за закритими дверима говорити, що «Путін силою зброї завдав історичної поразки планам розширення НАТО» або про «першу пряму перемогу Росії над американським сателітом». За кілька тижнів після війни Путін у східносибірській тайзі приспав тигра пострілом зі спеціальної рушниці та надів на нього ошийник. Крокуючи до приспаної транквілізатором тварини, він самовпевнено усміхався: «Вона нас не забуде». Рейтинг популярності Путіна зріс до 83%[376]. Смисл був ясний: Росія повернулася. Популярність Путіна сягнула піку.

Після припинення вогню я поїхав до прифронтової лінії в Південній Осетії на борту російської військової вантажівки. Дорогою я бачив спалені села, пограбовані поштові відділення та понищені ферми, а в повітрі висів гнилий запах смерті.

У великому селі, а за сумісництвом столиці Південної Осетії Цхінвалі щойно наклеєні плакати вимагали: «Визнайте союз із Росією!». Викликані короткою і огидною війною пошкодження і руйнування видно скрізь. Чоловіки у погано підігнаних камуфляжних костюмах стоять навколо автівок, викрадених у південних грузинських селах. Із пагорбів, де російська армія виконує останні завдання, доноситься рев та гуркіт. Ще далі чути радісні вигуки та подеколи тріскотню пострілів у повітря. Ополченці пропихаються вперед: «Ми всипали їм. Вони ніколи не повернуться».

У сутінках ополченці рухаються вулицею Сталіна, обсадженою тополями, на звук мегафонів, до утвореного російськими танками півкола біля типової радянської міської ради. Вона в руїнах, як усе в Цхінвалі. Ще кілька тижнів тому тут засідали керівники невизнаної міні-держави, а невдовзі засідатиме визнаний Росією уряд. Фактично це означає анексію. Прожектори висвітлюють юрбу, що зібралася за танками. Посадовці в поганеньких костюмах займають свої місця перед броньованими машинами. «Невже приїде Путін?» — пошепки шириться чутка. Натовп рушає до зруйнованих будинків, щоб запалити свічки у пам’ять про загиблих. Російські солдати пов’язують на зап’ястя стрічки в кольорах російського та осетинського триколорів. Я видираюся на танк і питаю молодого російського десантника, як він почувається. «Втомленим», — усміхається він.

Тоді я ще не усвідомлював, що спостерігаю за апогеєм путінізму. Знімальні групи федеральних телеканалів штовхаються, щоб ідеально подати події: концерт пам’яті, але також і концерт на честь перемоги. Чути скорботні звуки «Ленінградської» симфонії Шостаковича у виконанні оркестру під керівництвом тодішнього диригента Лондонської філармонії Валерія Гєргієва. Цей друг Кремля і власник персонального літака передає оркестру і натовпу послання: «Росія поважає своїх полеглих. Росія повернулася. Росія перемогла». Солдати тремтять від емоцій та перевтоми. Молодий хлопець у камуфляжі, що стоїть біля мене на танку, повертається і шепоче мені: «Я почуваюся так, як, певно, почувався мій дід».

Переможець у патріотичній війні. Уперше з того дня, коли генерал Алєксандр Громов у лютому 1989 року перетнув міст через Амудар’ю, залишаючи Афганістан, Росія не відступала. Упродовж тижнів випуски теленовин усіх каналів демонстрували відеозаписи того, як танкові колони сунуть на одну з європейських столиць. У Росії і на Заході почалася політична істерика. Дипломати передавали з Москви своїм урядам депеші про наміри Росії щодо Криму. Газети публікували карти з нанесеними на них — знову синіми та червоними значками — військовими підрозділами та їхньою чисельністю.

По телефону я сперечався зі своїми російськими друзями. «НАТО неправе. Росія права». «Ні, НАТО праве. Росія неправа».

Упродовж кількох тижнів війна здавалася вкрай важливою для подальшого розвитку Росії. Однак насправді вона такою не була. Те, що в 2000-х здавалося другорядним, — мігранти та супермаркети, консьюмеризм та туризм, нав’язлива церква та хіпстери — виявилося згодом неймовірно важливим для суспільного перетворення Росії. А зовнішньополітичне позування кінця 2000-х, як з’ясувалося, було випадковим щодо того курсу, який зрештою обрала для себе країна.

Поки західні дипломати нервово сперечалися, чи російські війська вдеруться до Криму, зі світових фінансових ринків почали надходити тривожні сигнали. В офісі Ради національної безпеки Грузії я чув, як чиновники спочатку стверджували, що обвал російського фондового ринку стався «через їхній напад на нас». Проте на той момент, коли вони зрозуміли, що валиться не лише російська економіка, але й глобальна фінансова система, уже стало очевидним, що західні політики зовсім забули про Грузію. Криза раптово і неочікувано розбила амбіції Європи, США та Росії. У мить найбільшої перемоги Путіна вже почали працювати сили, які роздеруть путінський консенсус і виявлять неадекватність російських претензій на місце поруч із Китаєм.




ЧАСТИНА ДРУГА

ПИЛЬНУЮЧИ ТРОН

Розділ 7

СЛУГА МЄДВЄДЄВ


Кажуть, Путін чимало часу проводить за читанням біографій російських царів. Схоже, це наклало відбиток на рішення, які він приймає, бо чимало з них тривожно перегукуються з історичними подіями. Поведінка Путіна нагадує, як у 1574 році, коли російська держава ще була молодою, цар Іван Грозний вирішив формально зректися трону. Він вимагав, щоби бояри стали на коліна перед хрещеним татарським князем Сімеоном Бєкбулатовічем і визнали його своїм государем. Сам Іван наголошував, що він лише звичайний аристократ. За одинадцять місяців Іван повернуся на трон, довівши всім, що влада — це він, що не має іншого государя, окрім нього, навіть якщо хтось всівся на царський трон та вдягнувся в монарші шати. Коли Путін проігнорував заклики частини еліти змінити Конституцію та втретє балотуватися на президентську посаду в 2007 році, він «помазав» на президентство свого найздібнішого придворного Дмітрія Мєдвєдєва. Сам Путін мав вірно служити йому як простий прем’єр-міністр. Цей вибір зробив легенду про слугу Бєкбулатовіча знов актуальною для Москви, допоки Путін, як колись Іван, не повернувся до Кремля в 2012 році.

Співпраця в управлінні Росією легко давалася Путіну та Мєдвєдєву, яких невдовзі прозвали «тандемом»: вони уже впродовж багатьох років були колегами. Як і більшість провідних кремлівських політиків, вони познайомилися в ту пору, коли Путін працював у мерії Санкт-Петербурга. Його молодий підопічний був справді «своєю» людиною і наймолодшим членом пітерської кліки. Мєдвєдєв рано довів свою відданість — ще в 1988 році він керував виборчою кампанією Анатолія Собчака на виборах Верховної Ради СРСР. Він ніколи не переходив до антисобчаківської опозиції. Служба у «великого демократа» Собчака була його першою роботою після закінчення університету, де в нього викладав той самий Собчак, котрий відразу і скерував Мєдвєдєва на посаду юрисконсульта в очолюваний Путіним Комітет із зовнішніх зв’язків мерії. Тож Мєдвєдєв — людина, яка все своє доросле життя так чи інакше працювала на пітерську «сім’ю». На відміну від старших членів путінської еліти, у яких до початку роботи на Путіна були радянські кар’єри (а інколи й кілька) в КДБ, в армії або навіть у менеджменті мережі меблевих магазинів, у Мєдвєдєва не було ніякого іншого політично значущого професійного досвіду. Йому можна було довіряти. Зрештою, з початку 1990-х років, коли йому було ледве за двадцять, він регулярно проводив вихідні разом з Путіним і його родиною на дачі в кооперативі «Озеро».

«Мєдвєдєву, здається, подобається працювати в нашій команді, а де конкретно — подивимося», — сказав Путін задумливо в 2000 році про молоду людину, яку він взяв із собою до Москви[377]. Але йому знайшли роботу: спочатку посаду керівника виборчого штабу Путіна на президентських виборах 2000 року, потім — голови ради директорів «Газпрому», зрештою, очільника адміністрації президента. На всіх цих посадах Мєдвєдєв був неперевершеним, але не як політик чи адміністратор, а як придворний, чим і заслужив собі прізвисько «візир». Він потайливий, як і будь-який інший представник «вузького кола». Одним із перших його наказів після призначення головою адміністрації президента (він зайняв цю посаду після того, як на знак протесту проти арешту Ходорковского у відставку пішов Алєксандр Волошин) стала заборона співробітниками адміністрації контактувати з пресою. Він чітко дав зрозуміти, що за певних обставин його підлеглим слід визначитися, з Путіним вони чи проти нього. Після того, як Андрєй Ілларіонов, економіст-неоліберал та радник Путіна, публічно відвідав судовий процес над Ходорковскім, Мєдвєдєв заявив йому, що той перейшов межу: «Ви самі зробили вибір, із ким зустрічатися»[378]. За чотири дні Ілларіонова звільнили.

Мало хто вірив, що вибір Путіна впаде на Мєдвєдєва, якого на тлі інших кремлівських можновладців різко виділяли манери технократа, вільне володіння англійською та приправлений слівцями з лексикону давоської супереліти жаргон менеджера-консультанта. Його кар’єра почалася вже після Радянського Союзу. Вибір Путіна з ентузіазмом прийняли економічні ліберали в уряді, західні посольства та чимало олігархів. Здавалося, що це перемога певного стилю — усмішок та розслабленості над похмурими кадебістськими поглядами, вправності у веденні відеоблогів над повним відкиданням Путіним інтернету, і, що більш важливо, перемога особистості не просто пострадянської, а майже провокативно антирадянської.

Мєдвєдєв став першим після Ніколая II політичним лідером Росії, який не був членом Комуністичної партії або агентом КДБ. Він вийшов не з гнаного в роки сталінізму селянства, як Горбачов або Єльцин, чи з переповненої щурами післявоєнної комуналки, як Путін, а з похмурого, але гарно облаштованого багатоквартирного будинку та з сім’ї науковців, яких СРСР продукував чимало в останні десятиріччя свого існування. Він був єдиною дитиною в сім’ї і мав дуже щасливе дитинство. Дивлячись на дитячу фотографію Мєдвєдєва з його веб-сайту, розміщену там на видноті, важко уявити собі дитину з ширшою посмішкою. Він виріс в іншу епоху історії Санкт-Петербурга: на зміну шпигунським фільмам, які ніхто вже не хотів дивитися, прийшло захоплення рок-музикою, яку із задоволенням слухав і Мєдвєдєв. Він любив Black Sabbath та Deep Purple. Але він старанно навчався. Те, що Мєдвєдєв розповідає про своє дитинство, дуже відрізняється від наповненого вуличними бійками життя маленького Путіна, типового представника робітничого класу. Це історія старанної, працелюбної, не надто креативної, але розумної молодої людини з хорошої родини, із дещо незграбним мовленням та мисленням, без того містичного ореолу, що огортає Путіна або Ходорковского. Ось як він сам пригадує своє перше кохання:

У другому та третьому класах я дуже цікавився динозаврами. Ми вивчали їх, малювали, обговорювали. Я вивчив усі періоди еволюції Землі, починаючи з архею і закінчуючи кайнозоєм... У четвертому та п’ятому класах мене захопила хімія... Я проводив різні експерименти. Потім був спорт. Ми тренувалися три-чотири рази на тиждень. А потім усе це скінчилося в одну мить. Почалося нове життя[379].

Він зустрів Свєтлану, коли йому було сім років. Почав зустрічатися з нею у школі, і лише того року, як він стверджує, його шкільні оцінки погіршилися. Одружилися вони, коли йому було двадцять чотири.

Дотепер на околиці Санкт-Петербурга серед типових для Росії одноманітних сірих спальних районів стоїть обшарпана, але діюча школа, в якій Мєдвєдєв вчився і де він зустрів Свєтлану. Його стара вчителька математики Іріна Грігоровская згадує про нього щодня. «Свєтлана була дуже популярною дівчиною, їй подобалися багато хлопців. Ми всі бачили, як це нервувало, навіть пригнічувало Діму», — відповідає вона з тремтінням у голосі, намагаючись захистити «Діму» у відповідь на моє питання, чи він коли-небудь здавався слабким хлопцем. «Він виглядає таким м’яким, але в ньому є твердість». З-за спини пані Іріни з обрамованого фото на мене позирав тандем Путіна та Мєдвєдєва. «Там раніше висіло прекрасне фото Діми та його жінки», — зауважила вона таким тоном, наче її зачепило те, що фото привернуло мою увагу. Вона сором’язливо продовжила розповідь:

Він був дуже рухливий і веселий. Проте досить було тільки глянути на нього чи сказати одне слово, і він зупинявся і робив те, що було треба... але він був дуже цілеспрямований. Завжди думав про свої плани та про те, як досягати своїх цілей. Він не був найрозумнішим у класі... Був один більш здібний учень, але той був лінивий і нічого не досягнув.

Вона обережно добирає слова: «Так... Діма завжди робив те, що йому казали. Але в нього завжди були свої ідеї. На нього можна було покластися».

Легко уявити собі, що сталося б, якби ця симпатична молода людина зробила інший вибір і не пішла відразу після університету працювати в мерію Санкт-Петербурга. Мєдвєдєв міг би стати блискучим юристом, можливо, в якій-небудь американській юридичній фірмі. В іншому житті він міг би стати кимось на зразок Сєргєя Магнітского, адвоката у західній юридичній компанії, який помер в тюрмі після тортур та відмови у наданні медичної допомоги, ставши жертвою справи щодо фонду «Эрмитаж Капитал». Однак цього не сталося, бо з 23-річного віку він працював на Собчака, а потім на Путіна. Спочатку він був консультантом, який працював неповний робочий день у комітеті мерії із зовнішніх зв’язків, очолюваному Путіним. Щотижня, а інколи частіше, Мєдвєдєв зустрічався з Путіним і працював з ним над юридичними питаннями. Із 24-х років він завжди працював із Путіним, окрім короткого періоду після 1996 року, коли той переїхав до Москви. Коли «цар» вирішив, що Мєдвєдєв потрібний йому в Кремлі, не хто інший, як «силовик» Ігор Сєчін подзвонив йому і сказав збирати речі. Мабуть, найважливіше, що слід знати про Мєдвєдєва — не те, що він міг би бути нормальною людиною (це і так очевидно), а те, що Мєдвєдєв був вихований вовками.



Тандем


Після того, як Путін заявив, що Мєдвєдєв балотуватиметься на посаду президента в 2008 році, підконтрольні Кремлю російські ЗМІ почали присвячувати непомірну кількість часу репортажам про його кота Дорофєя породи невська маскарадна. Немов віщуючи майбутню кар’єру свого власника, Дорофєй переоцінив власні сили і став жертвою кота Міхаїла Горбачова, який тоді жив по сусідству. Він одужав від ран завдяки лікуванню антибіотиками, але в підсумку його довелося каструвати.

Самого Мєдвєдєва людям презентували на рекламних щитах крокуючим пліч-о-пліч із Путіним. Молоді росіяни з невдоволенням дивилися на цю незграбну рекламу, що нагадувала про «велику дружбу» між Леніним та Сталіним. Образ був дуже зрозумілим: владу не передають, а ділять. Майже миттєво виник термін «тандем».

Від початку Мєдвєдєва не розглядали як повністю незалежного політика, наділеного всією повнотою влади. Саме коли Путін уже не був президентом, він по-справжньому став лідером, від якого все залежало. «Це особиста хімія, я довіряю йому, просто довіряю, — казав Путін про Мєдвєдєва. — Ми з ним однієї крові»[380]. Мєдвєдєв видавався ідеальним зятем, тим типом розумного та безпечного чоловіка, за якого надмірно турботливі мамусі мріють видати своїх донечок. Кінець кінцем, у його кабінеті стояв акваріум! Ба більше — він сам доглядав за рибками. Серед представників Заходу в Москві він мав великий успіх. Як задоволено відзначали дипломати, Мєдвєдєв, на відміну від Путіна, завжди був чемним на офіційних вечерях.

У суті політики Путіна та Мєдвєдєва більше схожості, ніж у її зовнішніх проявах. Мєдвєдєв апелював до тих самих тем модернізації та покращення, але відвертіше обговорював урядові помилки та недогляди. Він наголошував на важливості технологій, правової реформи та боротьби з корупцією, тоді як Путін більше говорив про могутність, ворогів та посилення держави. Багато людей, включаючи і джерело у військовій розвідці, бачили в Мєдвєдєві радше віце-президента, спікера або міністра закордонних справ: «Путін знає, що він особисто неприйнятний для Заходу. Ось чому він створив Мєдвєдєва. Він може говорити те, що сам Путін не може озвучити переконливо». У період путінського консенсусу президент виголошував здебільшого впевнені оптимістичні заяви. В останньому зверненні до нації Путін вихвалявся поверненням Росії до десятків найпотужніших економік світу, тоді як Мєдвєдєв у своїй інавгураційній промові скаржився на «правовий нігілізм»[381]. Мєдвєдєв надихав та захоплював частину інтелігенції. Він говорив як політик-ліберал, дарма що його риторика подеколи кульгала: «Свобода краща за несвободу. Цей принцип повинен стати ядром нашої політики. Я маю на увазі свободу в усіх її проявах, особисту та економічну свободу, і зрештою, свободу самовираження»[382].

Песимісти стверджували, що режим, попри свою корумпованість (або, радше, саме через неї), намагався витворити видимість законності. Чимало аналітиків вважали, що Мєдвєдєв, який з осудом говорив про те, що «в жодній іншій європейській країні немає такого рівня неповаги до закону», є лише сміховинним трибуном, який прикривав словами грандіозні економічні зловживання еліти[383]. Песимісти казали, що еліту цілком задовольняла урядова антикорупційна риторика, аби лиш вона не стала зброєю в руках когось іншого, і що заради збереження легітимності еліта ладна говорити майже будь-що. Це політичний фарс, говорили вони, озвучений фарсовим президентом, який отримував накази від свого прем’єр-міністра Путіна.

Оптимісти ж стверджували, що з допомогою Мєдвєдєва Путін переступить через себе та зможе безпечно зійти з політичної сцени. Саме оптимісти задавали загальний тон політичним настроям у Москві. Навіть після того, що зробили з Ходорковскім, після Беслана та Києва обрання Мєдвєдєва заспокоїло «балакучий клас», якому здалося, що Росія нарешті припинила сповзання до диктатури. Новий президент здавався таким незагрозливим — зрештою, він майже одержимо викладав на своєму веб-сайті жахливо банальні фотографії: сніговиків, морських краєвидів, заходів сонця. Молодий дипломат, який супроводжував президента під час оглядової екскурсії після одного з головних міжнародних самітів, так підсумував свої враження про нього: «Він не дурний... Він претензійний, ось слово для нього. І одержимий своєю фотокамерою. Постійно трохи комічно фотографував нею... Але він найгірший фотограф у світі». У Мєдвєдєві дуже мало агресії, всі помічали в ньому щось майже дитяче, і це безперечно допомогло йому в непримітному сходженні на вершину влади. За його власними словами:

Я не відчуваю, що став особою, залежною від публічності, як від наркотиків. Я не відчуваю фізичної потреби завжди бути в центрі уваги. Але разом з тим я певною мірою змінився. Інакше я не зміг би робити те, що роблю зараз. Такі правила політики; нація має знати про діяння людей у владі — ми не приходимо зі своїми правилами і не нам їх змінювати, і це, мабуть, на краще[384].

Насправді це маріонеткове президентство одночасно і підкреслило, і підважило владу Путіна. Найбільш небезпечний момент для будь-якого авторитарного режиму виникає тоді, коли він намагається реформуватися. Мєдвєдєв розбудував навколо себе групу підтримки, інтелектуальну інфраструктуру та породив очікування реформ — а тоді гірко розчарував своїх прихильників відмовою від начебто обіцяних змін, заявивши: «тандем» «роки тому» вирішив, що Путін має повернутися на посаду президента в 2012-му. Після років наполягання на тому, що він «президент» і що збирається знову балотуватися на цю посаду, такий коментар означав, що Росію ошукали. Людям, які надавали Мєдвєдєву перевагу перед Путіним, було завдано образи. До того ж це сталося після років поганих новин. Саме за Мєдвєдєва фінансова криза виявила кризу врядування в Росії. Заяви Путіна — про замирення Чечні, встановлення «диктатури закону», «ліквідацію» олігархів, перетворення Росії на швидкозростаючу економіку в клубі БРІК — одна за одною виявлялися лише хвалькуватими ілюзіями.



Хвилі сум’яття


Оскільки Путін дуже успішно закріпив за Росією ярлик держави БРІК, а економічне зростання (друге місце після Китаю в цьому квартеті в 2000-ні) справді вражало, російська еліта, здавалося, забула про слабкі місця, притаманні зростаючим сировинним економікам. У 2008 році в Давосі на першій зустрічі, присвяченій наростаючим економічним проблемам, російська делегація виглядала зарозумілою. Беручи участь у панельній дискусії, названій «Якщо Америка чихне, чи підхопить застуду решта світу?», зазвичай тверезий в оцінках міністр фінансів Алєксєй Кудрін вихвалявся, що Росія залишиться «острівцем стабільності» і що «інтерес до Росії зростатиме»[385]. У грудні 2008 року, три місяці по тому, як колапс Lehman Brothers запустив механізм фінансової кризи, Путін у своїй першій промові на посаді прем’єр-міністра заявив, що криза ніколи не зачепить Росію. Він сказав, що «економіка, а найголовніше, люди» країни зазнають лише мінімальних втрат. За зачиненими дверима еліта майже раділа кризі, вважаючи, що вона завдасть шкоди Заходу, а «відокремлену» в економічному плані Росію лише зміцнить.

За рік не хто інший, як Сурков уже застерігав щодо «хвилі бідності та сум’яття, що накочується із Заходу». Замість мінімальних втрат Росія у 2009 році пережила найбільшу економічну кризу серед усіх країн Великої двадцятки. Економіка впала на 8,9% — більше, ніж у збанкрутілій Греції в 2009–2010 роках[386]. Центральний банк Росії витратив третину своїх шестисотмільярдних резервів, щоб відвернути колапс рубля[387]. Фондовий ринок обвалився на 80% своєї вартості, а ціна на нафту ненадовго впала на 70%[388]. Уряд стикнувся з бюджетним дефіцитом, а приватні компанії — з неможливістю отримання кредитів, бо західні банки обмежили їхню видачу. На ринках нерухомості й роздрібної торгівлі банкрутували компанії, котрі були критично залежними від іноземних кредитів, доступ до яких суттєво ускладнився. Стрімко зросло безробіття, а витік капіталу з країни прискорилася, досягнувши лише за третій квартал 2008 року неймовірних 131 млрд. доларів, що приблизно дорівнювало третині тогорічних урядових надходжень від експорту вуглеводневої сировини[389].

Фінансовий крах став холодним душем для російської самовпевненості. Те, що економіка Росії знаходиться на рівні економік держав БРІК, уже не було таким очевидним. Настрої змінилися настільки різко, що на зустрічі в Brookings Institution, впливовому вашингтонському «мозковому центрі», Мєдвєдєв визнав перед впливовою американською аудиторією свою «приголомшеність» системними недоліками Росії, які виявила криза[390]. Паніку еліти найкраще передає повідомлення про те, що на комп’ютерах Мєдвєдєва, Суркова та Сєргєя Наришкіна, одного з головних кремлівських радників, встановили спеціальну програму, в якій кризові явища в регіонах Росії вимірювалися згідно з індексом небезпеки, що визначався за 60 показниками, включно з місцевим рейтингом Путіна[391]. За словами близького до уряду аналітика: «Ми думали, що ростемо разом із Китаєм, а тепер знаємо, що занепадаємо разом з Європою». Вловивши це нове відчуття неспокою серед олігархів, мільярдер Пьотр Авєн попереджав (хоча і в обережній формі в публікації, виданій одним дослідницьким центром): «Останнім російським урядом, якому довелося зіткнутися з такими важливими питаннями, був уряд Міхаїла Горбачова. Падіння цін на нафту восени 1985 року нагадуєте, що сталося в 2008 році»[392].

Ці схвильовані кризові розмови про нестійкість системи лунали не тільки в Росії — навіть Financial Times в роки президентства Мєдвєдєва видав серію «Капіталізм у кризі» — проте вони похитнули впевненість міністрів Путіна у його «стабільності»[393]. У путінському консенсусі з’явилися перші тріщини. Деякі урядові голоси зазвучали опозиційно.

Люб’язний міністр зв’язку та масових комунікацій Ігорь Щоголєв якось пояснив у розмові: «У цій економічний структурі закладено величезні ризики. Щойно ринки починає трусити, ціна на нафту падає, а всі наші соціальні проблеми стають загрозами». Для нього це стало шоком: «Під час кризи Росія нарешті усвідомила, що вона глобалізована, що динаміка ринку в США може справді завдавати шкоди простим росіянам і робити їх вразливими». Повернення до часів страху перед економічною нестабільністю переконало деяких міністрів у необхідності зміни курсу. За лаштунками однієї міжнародної конференції Щоголєв сказав мені: «Ми побачили, що економіка занадто сильно залежала від сировинних матеріалів. Ми зрозуміли, що нам треба розвивати наукові, комерційні вміння. Це ключова ідея — ми просто занадто залежні від сировини».

Саме в такій атмосфері Мєдвєдєв почав підважувати путінізм, обіцяючи реформи. Як президент він дав обіцянку модернізувати «Чотири “І”»: інституції, інвестиції, інновації та інфраструктуру. Хоча ця обіцянка залишилася загалом невиконаною, Мєдвєдєв дав сильний поштовх для розвитку п’ятої «І»: ідей. Він зумів визначити проблеми Росії, але не зміг зробити нічого суттєвого для їх вирішення. Вирішальним моментом президентства Мєдвєдєва стала публікація у вересні 2009 року його статті «Росія, вперед!», яка дала старт кампанії за модернізацію. На сторінках цього твору президент риторично запитує: «Чи повинні ми і далі тягнути в наше майбутнє примітивну економіку, хронічну корупцію, застарілу звичку покладатися у вирішенні проблем на державу, “закордон”, на якесь “всесильне вчення”, на що завгодно, лише не на себе? Чи є у Росії, обтяженої такою ношею, власне завтра?»[394] Деякі пасажі звучать так, ніби їх написав активіст опозиції: «Світова економічна криза показала: наші справи далеко не в найкращому стані. Двадцять років бурхливих перетворень так і не позбавили нашу економіку принизливої сировинної залежності. Наша нинішня економіка перейняла в радянської найбільшу ваду — вона значною мірою ігнорує потреби людини»[395]. Автор із прикрістю пише про «напіврадянську соціальну сферу», зруйновану інфраструктуру та слабку демократію[396]. Мєдвєдєв стверджує, що політичні інституції Росії є занадто слабкими і не можуть підтримувати темпи розвитку, необхідні, щоб наздогнати Захід.

Коротше кажучи, всі ті провальні наслідки путінізму, які раніше аналізувалися лише на шпальтах елітних газет на зразок «Коммерсанта», у «мозкових центрах» типу Інституту сучасного розвитку (Институт современного развития, ИНСОР) або в серії опозиційних памфлетів «Путін: підсумки», він несподівано вивів на рівень загальнонаціональної дискусії. Стаття «Росія, вперед!» започаткувала політичну кампанію з побудови реформістського крила еліти. Мєдвєдєв продовжив засуджувати «правовий нігілізм», корупцію та «ознаки стагнації»; як президент він заохочував нове мислення, взявши під свою опіку ИНСОР та дослідницький центр «Сколково». Офіс ИНСОР розташований посеред невеличкого парку у величезному аристократичному будинку царських часів на розкішній та дорогій вулиці Маяковского. Ця установа — не якийсь пересічний «мозковий центр»: один лише величезний хол, у якому відлунює кожен звук, більший за офіс будь-якого європейського дослідницького центру. Велич цього закладу відображає те, що головою його ради є Мєдвєдєв.

Голова ИНСОР економіст Ігорь Юргенс, елегантний чоловік з чорними, як сажа, бровами та білосніжним волоссям і завжди в окулярах без дужок, пояснює, як Мєдвєдєв вийшов на них: «Він подзвонив нам — хотів, щоб наша ліберальна група стала частиною ширшого кола однодумців. Але він ніколи не обіцяв, що буде керуватися тільки нашою точкою зору. Тож ми видали тридцять книжок про те, чим може бути корисний лібералізм. Вони використали частину цих порад, але не всі».

Інститут неофіційно виконував для Мєдвєдєва функції дослідницького підрозділу: писав аналітичні записки, політичні програми та порядки денні, доносив його точку зору до західних дипломатів. Тим часом президент мріяв про створення в Сколково російського аналогу «Кремнієвої долини». Відповідальний за цей проект міністр назвав його «точкою росту» для економіки, в якій для високотехнологічних проектів, спільних із західними партнерами, будуть встановлені низькі податки. «Сколково» мало стати альтернативою державному капіталізму мегакорпорацій, таких як «Роснефть» чи «Газпром».

Мєдвєдєв також схвально ставився до новітніх тенденцій у російських мас-медіа. Він почав вести блог та писати у Twitter, навіть відвідав хіпстерський телеканал «Дождь». Мєдвєдєв також засудив побиття відомого журналіста Олега Кашина. Подейкують, що він дав таємну вказівку не чіпати антикорупційного активіста Алєксєя Навального, який згодом стане провідним лідером опозиції. Більше того — здійснювані Навальним (із залученням через інтернет широкої громадськості) розслідування корупційних механізмів у державних закупівлях уможливив Мєдвєдєв: саме він наказав оприлюднювати всі державні угоди. Ця реформа відразу ж спричинила в пресі обговорення підозрілих оборудок та дала змогу Навальному і його армії волонтерів досліджувати на предмет корупції сумнівні закупівлі та тендери, як-от замовлення на хутро, розміщене відділом освіти уряду Санкт-Петербурга, чи запит на антикварне ліжко від міністерства внутрішніх справ.

Реформістська кампанія Мєдвєдєва бумерангом вдарила по путінському консенсусу. Мєдвєдєв підкреслив структурні проблеми путінізму та збудував базу підтримки, яка прагнула змін та чекала на них. А коли йому не вдавалося виконати свої обіцянки, він ставив під сумнів здатність Кремля проводити модернізацію. Після амбіційних промов Мєдвєдєва Москвою пішли чутки про початок путінської «перебудови», але невдовзі вони поступилися місцем розмовам про «брєжнєвізацію». Модним політичним слівцем стало слово «застій», яким у Росії називають еру Брєжнєва, що передувала розпаду СРСР.

Ця дискусія відбувалася не у вакуумі, а в напружених для всієї держави умовах. Економічна криза з усією гостротою виявила хронічну кризу врядування. Уряд прийняв правильні управлінські рішення для сприяння економічному зростанню в 2000-х, але після десятиліття при владі виявився нездатним покращити дуже слабкі інституції Росії. У 2010 році за показником корумпованості Росія знаходилась поруч із Папуа-Новою Гвінеєю, за рівнем захисту прав власності — поруч із Кенією, за конкурентоспроможністю — біля Шрі-Ланки, а за рівнем довіри до поліції — поруч із Мавританією[397]. Швидке зростання та самовпевненість утвердили в 2000-х думку, що ця слабкість скоро зникне сама по собі, проте в 2009 році все вказувало на те, що вона нікуди не поділася.

На буденному рівні ці неймовірно низькі місця в рейтингах означали, що в Росії у всього був свій цінник. Журнал «Большой город» жартівливо прикинув, що хабар поліціанту за відмову від висунення обвинувачення у «хуліганстві» складає 30 доларів, у випадку вживання наркотиків він зростає до 340 доларів. Відкупитись від призову коштує 680 доларів. Хабарі в судах можуть зруйнувати бізнес: перекваліфікація кримінальної справи може коштувати до 34 тис. доларів; за перекваліфікацію або закриття кримінальної справи слідчим треба заплатити від 3 тис. до 1 млн. доларів; отримання різноманітних послуг від прокурора обійдеться від 5 тис. до 5 млн. доларів; подання апеляції до арбітражного суду коштує 20–25 тис. доларів, а сприятливий вирок — 100 тис.[398] Навіть міністерство внутрішніх справ визнало, що середній розмір хабаря зріс від 292 доларів у 2008 році до понад 7670 у 2011-му[399].

В інтелектуальному ж плані дискусії про «новий застій» зводилися до трьох страхів. Перший стосувався того, що влада вже настільки персоніфікована в Путіні, що система більше не може змінюватися. Часто повторювали, що не було ніякої наскрізної корупції, яка начебто заражала систему: система сама і була корупцією. Цей страх найкраще ілюструє мультфільм, у якому риси Брєжнєва проступають на обличчі старого Путіна в 2024 році, коли — за умови обрання у 2012 році — він має піти з посади президента. Інший страх — економічного характеру. Як і в Радянському Союзі, в Росії економіка та національний бюджет прив’язані до природних ресурсів та високих цін на нафту. Почало ширитися занепокоєння з приводу навислого над Росією «ресурсного прокляття», яке за умов величезних нафтових прибутків не створює для еліти стимулів та інтересу до реформ. Третій страх — це страх відсутності змін у повсякденному житті. Поліціанти так само вимагатимуть хабарі, загроза рейдерства або зловживань податкової інспекції і далі нависатиме над бізнесом, а перспективи щодо гідної медицини та гарних доріг, годі й казати про суди, залишаться примарними.

Путінський консенсус та путінська більшість почали розкладатися, коли ті, хто виграв від економічного буму, стали почуватися невдахами. Їхні здобутки — за відсутності вищезгаданих покращень — були лише піщаними замками. У Москві буржуазія знайшла для себе нову улюблену тему — еміграцію. Згідно з опитуваннями, частка людей, що хотіли б виїхати з країни, перевищувала показники часів розпаду СРСР. За деякими оцінками, кількість росіян в облюбованому ними для еміграції Лондоні сягнула понад 50 тис.[400] Але по-справжньому відчуття застою я зрозумів лише після суперечки з однією подругою, якій дорікав її одержимістю емігрувати та відсутністю інтересу до опозиції. Вона — не провінціалка, а представниця саме того типу добре освічених багатомовних москвичів, від яких залежить модернізація. «Ти не розумієш, — кричала вона. — Ти просто не розумієш, як це — народитися і жити в країні, де поліціант із посмішкою на обличчі може вкрасти у тебе все після одного стуку в двері. Тут все вже вкрадене і кожна перепона — нездоланна. Ти просто не розумієш». Здається, після цього вона розплакалася.



Привид застою та ручне управління


У росіян середнього віку з’явився гострий страх застою. Це покоління ще пам’ятало такі принизливі моменти, як новорічне звернення Брєжнєва в 1979 році. У цьому безславному відео — вся суть застою: генеральний секретар нависає над невеликим столом, за його спиною — темно-зелена завіса. Генсек виглядає абсолютно розгубленим, гучно прочищає горло і, здається, не зовсім розуміє інструкції, які виразно промовляє його молодий помічник — тоном, котрий використовують у розмові зі старими людьми. Після заміни двох однакових пар окулярів Брєжнєв бурмотить «зараз вже краще» і намагається прочитати наперед записаний текст, що рядком біжить по екрану перед ним. Ковтаючи слова, він просить про допомогу, бо збився з тексту, а потім жалібно питає: «Де мій хлопчик?» Помічник швидко повертається до щедро прикрашеного медалями хворого лідера — втілення хворої держави. Популярність цього відео на Youtube суттєво зросла в роки кризи, а коментарі під ним переважно стосувалися сучасної Росії: «Уявіть Путіна через 10 років», — саркастично зауважував один із коментаторів.

Для тих, хто пам’ятав брєжнєвські роки, в 2010 році в повітрі зависло відчуття, що історія повторюється. Як і Путін, Брєжнєв не завжди був синонімом застою — навпаки, в молодості його вважали динамічним лідером, бо він забезпечував вражаючі показники зростання реальних доходів та промислового розвитку. Режим почали сприймати як політично та інтелектуально скам’янілий після 1972 року. Тоді в розпал параноїдальної «холодної війни» Москву вкрили хмари диму від пожеж в навколишніх лісах, але всі ЗМІ мовчали про лихо. Радянська влада намагалася впоратися з вогнем, вдавшись навіть до масштабних бульдозерних робіт та спорудження бетонних загорож, бо пожежі наближалися вже до передмість столиці. Того ж року на півдні вибухнула епідемія холери. Уряд гарячково запровадив карантин у Криму, Казані та Астрахані. Кремль, здавалося, був нездатний захистити своїм громадян, а мовчання влади лише посилювало образу та хвилювання населення. Як і у випадку Брєжнєва, репутація Путіна постраждала внаслідок його нездатності ефективно відповідати на природні лиха та провали у функціонуванні інфраструктури в роки президенства Мєдвєдєва. Як і в останні роки існування СРСР, ці шокові події створили образ уряду як недієвої, непрофесійної та непідготовленої організації.

Лісові пожежі в 2010 році стали поворотним моментом у репутації Путіна. По всій країні палали ліси, навіть столиця кілька днів була вкрита густим отруйним та смердючим смогом від палаючих торфовищ. Смог був настільки густим, що з краю Красної Площі не можна було розгледіти куполи Собору Васілія Блаженного. Чиновники відмовилися розкривати справжній масштаб катастрофи розлюченій громадськості, але, згідно з незалежними оцінками, того літа близько 56 тис. росіян померли від перегріву, смогу та вогню[401]. Вогонь охопив навіть військові об’єкти, попри заяви чиновників, що все під контролем, і це ще більшою мірою переконало росіян у їхній некомпетентності. У масштабах всієї держави пожежні служби виявилися настільки неспроможними, що групам небайдужих громадян довелося сформувати пожежну варту, щоб рятувати свої дачі та села, а молодь створювала групи підтримки та гарячі лінії, щоб компенсувати недієздатність державних служб. Паніка охопила і найбагатших москвичів. Закордонні рейси були переповнені, еліта почала звинувачувати путінську команду: слова «цього разу вони навіть нездатні захистити нас» стали звичними. Інші бурчали: «У нас зараз азійські смоги завдяки нашій азійській системі». На цьому тлі шалений путінський телепопулізм — Путін на відео особисто пілотує пожежний літак або дзвонить Мєдвєдєву з місця пожеж, щоб добитися компенсацій для жертв, — вперше почав сприйматися як оманлива пропаганда.

Росіяни все чіткіше бачили, що вертикалі влади не існує в реальності. Теперішня ситуація нагадувала не СРСР, який страждав від надміру управління, а швидше слабку царистську Росію. Під час президенства Мєдвєдєва тандем, як виявилося, мав постійно вдаватися до ручного управління для вирішення промислових суперечок, боротьби з лісовими пожежами та проведення антитерористичних навчань. Західні ЗМІ глузували з того, що Путін особисто гасить пожежі, але кремлівським керманичам було не до жартів. Справді, бюрократія виявилася жахливо неефективною: подейкували, ніби Путін змушений був взяти керування вогнегасною операцією на себе, щоб довести її до кінця. Він настільки сильно сумнівався у тому, що без його персонального контролю над місцевими чиновниками і будівельниками спалені будинки відбудують, що навіть наглядав за виконанням робіт за допомогою спеціально встановленого відеоканалу. Як і під час трагедії «Курска» та облоги школи в Беслані, Путін думав, що чиновники вводять його в оману, стверджуючи, що ситуація під контролем.

Відмінність між цією кризою та попередніми полягала в тому, що цього разу більшість росіян вже мала доступ до інтернету. Цей величезний потенціал чекав використання і зрештою був ефективно задіяний — але не Мєдвєдєвим. На іншому краю світу, в Гарварді, Грігорій Асмолов, молода людина віком двадцять з чимось років, син колишнього міністра освіти при Єльцині, а тепер громадянин Ізраїлю, дивився на свою палаючу батьківщину:

Вони казали, що все контролем, але пожежі палали повсюди. В інтернеті було безліч свідчень... відео, фотографії, блоги і Youtube... і деякі з цих матеріалів стали дуже відомими, як-от зйомки людей, що тікають від вогню в своїх автомобілях, в останню мить рятуючись від пекла. Дим бачили навіть у Москві. Явно існувала прірва між послугами, які міг надати уряд, і тією допомогою, якої потребували громадяни. Блогосферою поширювалася інформація... Були прохання про допомогу, пропозиції допомоги, люди просили їжі або роздавали ковдри... можна назвати це спонтанною масовою комунікацією... І в мене з’явилася ідея. А що, як все це нанести на карту?

Асмолов звернувся до свого друга, який мав «технічні здібності», з ідеєю використати платформу, вже випробувану для координації волонтерів після землетрусів на Гаїті та в Чилі. Написавши десятки електронних листів, вони знайшли двох чи трьох програмістів. У Москві було створено імпровізований штаб, в якому спочатку працювали 5–7, а згодом — 10–15 волонтерів. Невдовзі сайт russian-fires.ru став майданчиком для людей, які могли надати якусь допомогу.

Мені допомога не була потрібна. Я пам’ятаю, як сидячи в квартирі друга, оточеній хмарами смогу за вікном, просто витріщався на значки пожеж на цьому сайті. Було жарко, ми пили щось бридке і відчували жах від того, що вся Росія горить, немов після ворожого нападу, але нас вразило, що хтось створив таку карту. Я пригадую, як мій друг, переходячи на цьому сайті з пожежі на пожежу, бурмотів: «До того, як я побачив ці мапи, я думав, що живу тут в Москві ніби в апокаліпсисі... просто ніде нема належної інформації про те, що коїться... ТБ показує нам, як Путін каже, що все гаразд... це смішно».

Із вікна квартири не видно було ні землі, ні іншого боку вулиці. Робітники-мігранти з Середньої Азії здавалися особливо знервованими. Увечері ми пішли танцювати. Смог просочився до клубу. Ми сміялися. Але дим не розсіявся і до ранку. Усі вже ходили з наспіх начепленими на обличчя хірургічними масками для фільтрації забрудненого повітря. Асмолов пригадує:

Пожежі в Росії стали яскравим прикладом нездатності держави надавати людям навіть базові послуги... Я просто відчув, що хочу допомогти. Ми мали можливості для цього і ми це зробили. Але вам слід розуміти, що продемонстрований користувачами інтернету в Росії рівень креативності є насамперед свідченням масштабу тих проблем, з якими вони змушені боротися.

Намагаючись зробити уряд більш відкритим, Мєдвєдєв запросив Асмолова (у складі невеликої групи) на відверту розмову з президентом. Подібне ніколи не траплялося при Путіні, а коли такі «експерти» і зустрічалися з ним, то сиділи тихенько, чекаючи на свою чергу виступити. Асмолов каже: «Він [Мєдвєдєв] виявився цікавою в спілкуванні особистістю... Він поводився дуже неформально, був, можна сказати, «прикольним»... дуже дружнім. Він не казав жодних дурниць і справді виглядав дуже зацікавленим».

Мєдвєдєв пообіцяв групі кілька речей, зокрема, розслідування хакерських атак на антиурядові сайти, в ініціюванні яких підозрювали очільників Кремля та «Наших». Асмолов сміється: «Нічого з хакерськими атаками не змінилося, звісно... але ні, я не був розчарований. У мене нема жодних очікувань щодо Росії, тому як я міг розчаруватися?»

Лісові пожежі були лише найгіршим інцидентом з низки подій, які зробили все більш помітною слабкість вертикалі влади. Із початком фінансової кризи Путін був змушений посилити «ручне управління». Вибух протестів у мономісті Пікальово змусив його негайно туди прибути. То був не просто телепопулізм, але й мікроменеджмент, який видавав нервозність і побоювання, що невирішена проблема може перерости у значний конфлікт. Ручне управління дійшло до того, що протестуючим робітникам надіслали смс-повідомлення про виплату заробітної плати. Американські дипломати дали волю уїдливості, описуючи в своїх каблограмах, що виявив цей інцидент:

Той факт, що ця ситуація вимагала втручання прем’єр-міністра Путіна — людини, «відповідальної за все» в Росії — ілюструє слабкість федеральної системи... жоден з інститутів, призначених для захисту громадян, не функціонував: профспілки, політичні партії або навіть державні установи, такі як Федеральна антимонопольна служба, не могли дати раду з ситуацією (навіть після того, як президент Мєдвєдєв, як повідомляють, в березні наказав губернатору Ленінградської області Сєрдюкову розібратися з проблемою)[402].

Протести в Пікальово були не єдиним подібним інцидентом. Після смерті 46 людей внаслідок вибуху на гігантській греблі Саяно-Шушенської ГЕС Путін знов полетів на місце аварії. Його промова із закликами до олігархів інвестувати більше в інфраструктуру може на перший погляд здатися гідною сильного лідера, але насправді вона виказує слабкість: олігархів довелося вмовляти за допомогою телепопулізму.

Потреба в «ручному управлінні» та відсутність вертикалі влади є наслідком як нездатності, так і небажання корумпованої системи впроваджувати накази з Кремля. В одній із каблограм американського посольства повідомлялося, що на піку могутності Путіна в 2006 році «в адміністрації президента говорять, що 60% його наказів не виконуються»[403]. Через п’ять років Путін визнав, що в регіонах регулярно ігноруються або блокуються 80% кремлівських наказів[404]. Навіть Глєб Павловскій погодився з тим, що в межах путінської держави «всі зацікавлені в нинішній системі — і всі до неї нелояльні! Усі працюють провокаторами конфліктів, за які розраховуються бонусами з кишень інших учасників»[405].

Мєдвєдєв не міг натиснути на владні важелі заради покращення ситуації. Він раз за разом скликав зустрічі, щоб виплеснути своє роздратування тим, що його накази не виконувалися, не давали ніякого ефекту або мали бути виданими повторно. Прикметно, що у 2010 році, намагаючись заспокоїти Мєдвєдєва, один із міністрів зауважив, що кількість виконаних вчасно президентських указів зросла на 68% і склала аж 20% від їх загальної кількості[406]. У роки свого президентства Мєдвєдєв також змушений був вдаватися до «ручного управління», аж до інспектування залізничних вокзалів та аеропортів з метою перевірки стану виконання антитерористичних заходів. Йому доводилося навіть зі злістю випитувати «Хто тут власник?» біля напівзруйнованих провінційних фабрик. Він гірко нарікав:

Що не координується президентом, не координується ніким. Коли всі сигнали повинні надходити лише з Кремля, це демонструє, що сама по собі системи нежиттєздатна і її треба налаштовувати[407].

Потреба в «ручному управлінні» прирікає Путіна та Мєдвєдєва на виснажливий графік поїздок по Росії, значно інтенсивніший, ніж у більшості європейських лідерів. Ця практика не обмежується лише найвищим рівнем. Інші високопосадовці теж змушені контролювати власні відомства в ручному режимі. Головний прокурор Росії регулярно подорожує країною, відвідуючи місця найбільших надзвичайних подій. Одного разу він був навіть поранений другим вибухом на місці скоєння терористичного акту. Серед безлічі провалів уряду, що невпинно підточували міф про «вертикаль влади», найбільш визначним в очах громадської думки було масове вбивство в Кущевській, описане у вступі до цієї книги. Під час розслідування з’ясувалося, що бандити проникли в місцеві органи влади і підкупали місцевих чиновників, що й давало їм можливість безкарно безчинствувати. Ватажок банди, депутат місцевої ради, хизувався навіть, що був запрошений на інавгурацію Мєдвєдєва. Путін і сам визнав, що в Кущевській «всі органи влади провалилися»[408].

Чимало представників еліти здригнулися від справи про вбивства в Кущевській. Вона чітко демонструвала: попри заяви Путіна про завершення «хаосу 90-х років» і попри зміни, у значній частині країни 90-ті тривали. Голова Конституційного суду Валерій Зорькін вирішив опублікувати в державній газеті статтю, зміст якої різко контрастував із риторикою Путіна про «диктатуру закону». Зорькін стверджував, що такі випадки трапляються регулярно і що зрощення мафії та органів державної влади становить загрозу існуванню Росії. «Занадто глибоко — і це треба визнати чесно — зайшла у нас на Батьківщині хвороба організованої злочинності, — писав він[409]. — Кримінал підриває тканину нашої крихкої правової системи... розкладає тканину нашого вельми незрілого громадянського суспільства»[410]. Зорькін наголошував, що «злиття влади та криміналітету» вже відбулося в багатьох регіонах країни і що розрізнити дії влади та мафії стає майже неможливо[411]. Стаття, котра непомітно натякала на неспроможність путінського режиму, завершувалася суворим попередженням: «Питання про ефективність боротьби з криміналізацією — це питання про те, чи збережеться Росія в найближчі десять років»[412].

Усвідомлення хронічної слабкості вертикалі влади було таким сильним, що навіть державні чиновники, уповноважені використовувати «ручне управління», не вважали за потрібне приховувати неспроможність системи. До таких належав і Грігорій Рапота, колишній заступник голови зовнішньої розвідки. За Путіна йому велося добре. Після терміну на посаді міністра він був призначений на посаду президентського посланця спочатку в Приволзькому, а згодом — у Південному федеральному окрузі, до складу якого входить Північний Кавказ. Рапота стверджував: «Усі розуміють, що ручне управління — поганий спосіб керувати державою. Але всі також розуміють, що це єдиний метод боротьби з нашою кризою». Але вину за це Рапота прагнув перекласти з уряду на російський народ: «Не лише цей спосіб управління, але й державне регулювання всіх аспектів життя спирається на російську ментальність. Не тільки бюрократів, але й народу, частиною якого є бюрократи. Лише коли в нас при владі буде нове покоління — ті, кому зараз 15–20 років — ми зможемо управляти Росією інакше». Рапота, схоже, не дуже уважно слідкував за часом, адже на момент нашої розмови в 2012 році будь-якому росіянину, що досяг повноліття в СРСР, мало б виповнитися щонайменше 39 років.

За зачиненими дверима представники еліти говорили інше. Вислів одного урядового радника «Ми — океан неефективності» часто повторювався у найвпливовіших кабінетах Москви. Некомпетентність вертикалі призводила не лише до того, що урядовці та чиновники набивали собі кишені та забували про кремлівські накази, в той час як навколо вирували лісові пожежі. Безпорадна система управління призводила до незліченних втрат у кожному з державних відомств, які мали б займатися модернізацією країни. Погляд з будь-якого вікна, навіть у розкішному центрі Москви, дотепер падає на ознаки відсталості, наприклад, на давно зниклі в більшості європейських країн сплутані електричні дроти над вулицями, не кажучи вже про ліс димарів, які вивергають дим прямо біля головної будівлі уряду.

Найганебнішим та найбільшим «океаном неефективності» була державна система охорони здоров’я. Згідно з Конституцією, громадянам РФ послуги з охорони здоров’я мають надаватися безкоштовно, але насправді через неймовірну корумпованість та незграбний менеджмент 30–40% коштів надходило з кишень громадян, а 50–70% росіян відмовлялися від лікування, оскільки воно їм не по кишені[413]. «Вертикаль здоров’я», за підрахунками МВФ, досягала результатів, характерних для країн, які витрачали на охорону здоров’я на 30–40% менше[414]. І це все в країні, де медицина є неймовірно розвиненою, — в Росії вдвічі більше лікарів у перерахунку на кількість населення та втричі більше ліжко-місць у лікарнях, аніж у США, але цей потенціал використовується настільки неефективно, що смертність немовлят на 40% вища, а середня тривалість життя чоловіків тримається на рівні африканських країн[415]. Але в цій країні з 18 млн. ветеранів та 39 млн. пенсіонерів влада чомусь вирішила, що важливіше вкласти величезні гроші в зимову Олімпіаду в Сочі в 2014 році. «Ми — океан неефективності», як люблять казати представники еліти[416].



Чому вертикаль зазнала невдачі


Причина невдач вертикалі влади — не менталітет керованих, а її перетворення на «вертикаль лояльності», тісно пов’язану з «вертикаллю корупції». Злодійська верхівка піраміди лише давала приклад нижчим щаблям аж до самої своєї основи. Кремль, який цінував відданість понад усе і був готовий заради її збереження закривати очі на незаконне збагачення, поступово знищив стимули до підвищення ефективності. Тож наприкінці 2000-х у вертикалі склалася ситуація, коли губернатори більше не боялися ані «звільнення» знизу, бо їх більше не обирають на виборах, ані «звільнення» згори — за умов демонстрації лояльності. Вихолощення теленовин та залякування представників розслідувальної журналістики також зменшили стимули до ефективного урядування. Окрім цього, Кремль ніколи не відмовлявся від політичного контролю над «Единой Россией» чи «Нашими» і не дозволяв їм розвинутися у справжні політичні організації, надійно гарантуючи цим їхнє перетворення на мережі покровительства. Усі ці фактори працювали проти інституціалізацїї путінської вертикалі влади.

Більшість провалів у впровадженні політичних рішень стаються тоді, коли закони чи проекти потрібно виконувати за межами Москви. Ця проблема не постала б, якби Кремль перетворив губернаторів та провінційних чиновників на професійних управлінців. Вертикаль влади частково заснована на китайській моделі, в якій провінції жорстко прив’язані до Пекіна, але їй бракує ключового елементу китайської системи. У КНР комуністичні партійні функціонери працюють у рамках структури, де діють чіткі стимули до розвитку економіки та перевиконання п’ятирічних планів. Успішні партійці отримують підвищення, а невдалі ризикують втратити посаду. У Росії все інакше. Одне дослідження з’ясувало, що жодного зв’язку між повторними призначеннями губернаторів та економічним зростанням нема. Більше того, виявилася навіть невелика негативна кореляція[417].

На думку Павловского, ця початкова вада системи частково є наслідком компромісів, на які Кремль змушений був піти у відносинах з місцевими елітами в 1999 році, щоб здобути достатню підтримку для управління державою: «Підбір регіональних та федерального урядів був зроблений на чітких умовах: грайте за правилами, але грайте у футбол Москви. Порядок денний визначається в столиці, але вона не втручається у ваші місцеві політичні технології». Однак у 2012 році, після понад десяти років централізаторських заходів, він буде гірко скаржитися: «У Росії нема вертикалі влади, лише вертикаль лояльності. Навіть в Україні бюрократична вертикаль здатна виконувати накази більш ефективно».

Ключова проблема вертикалі влади полягає в тому, що загарбання центром всієї влади не дорівнює покращенню врядування. Путінські накази надмірно централізували владу, знищили потенційно небезпечні інституції та обмежили владу регіональних еліт. Це призвело до того, що лише Кремль мав владу, а здатність державних органів нижчих щаблів самостійно виконувати накази суттєво зменшилася. Тож, відмовляючись делегувати повноваження, вертикаль влади мимоволі створила потребу в «ручному управлінні». Надмірно централізована вертикаль уповільнила необхідні горизонтальні бюрократичні зв’язки: відносини між відомствами слабкі, міжрегіональні контакти обмежені, особиста ініціатива придушена, і все це живить бюрократичні війни за вплив. У результаті надцентралізації місцеві губернатори також виявилися відрізаними від джерел промислової та фінансової могутності в московських конгломератах. Скорочені податкові повноваження регіонів означали, що в них стало менше грошей на виконання різних програм. Наприкінці 2000-х років виникла проблема, протилежна тій, яка існувала в Росії останніх років єльцинського правління. Тоді занадто слабка централізація означала, що регіони беруть справи в свої руки; нинішня надцентралізація означає, що ніщо не координується і не впроваджується без постійного мікроменеджменту з боку Кремля.

Ще більше викривило систему управління відродження Путіним радянської системи ротації. За Єльцина місцеві еліти стали автономними, за виключенням керівництва регіональних управлінь ФСБ, щодо якого застосовувалася сталінська система ротації, коли голів управлінь постійно пересувають по Росії як римських проконсулів, щоб не дати їм пустити коріння на місцях. Ще до скасування виборів губернаторів Путін запровадив систему ротації регіональних прокурорів, потім керівників поліції, потім суддів. У 2011 році жоден із шести найвищих чиновників у якомусь Краснодарському чи Іркутському краї не був місцевим[418]. Це зміцнило контроль Москви над регіонами, але не поліпшило якість управління ними. Чиновникам, які перебували на «службі» в регіонах, часто не вдавалося розбудувати необхідні мережі зв’язків для управління бюрократичною машиною, внаслідок чого вони поводилися майже як іноземці, розглядаючи свої посади лише як тимчасову роботу перед підвищенням на столичну посаду. А це створювало живильне середовище для корупції. Виникла також тенденція, що заслані в провінцію чиновники щотижня повертаються на вихідні до Москви, до своїх сімей. По всій Росії ця система посилила лояльність коштом ефективності.

Перспективи встановлення справжньої вертикалі влади підважувалися ще й через утвердження по всій Росії нової моделі поведінки путінської еліти. На національному, урядовому, регіональному і навіть сільському рівні виникла путінська політична культура, характерними ознаками якої є монополізація державних ресурсів, конвертація політичної влади у бізнес-вплив, безкарне насадження непотизму та нагромадження привілеїв. З одного боку, це відображає квазіноменклатурну сутність російських бюрократів. Як і в радянські часи, вони часто мають особливі привілеї, як-от спеціальні мисливські угіддя, відомчі санаторії, податкові пільги та посвідчення, якими розмахують перед поліціантами в транспортних корках і які часом навіть допомагають уникнути арешту. З іншого боку, сьогодні Росія має квазірадянську систему бюрократії, проте без жодних притаманних їй за Союзу стримувань та противаг. Раніше Комуністична партія та КДБ постійно контролювали один одного. А от у путінській системі більше не застосовуються ані внутрішні механізми контролю, ані зовнішні, бо Москва систематично послаблювала демократичні механізми контролю знизу.

За Мєдвєдєва ця тенденція поглибилася настільки, що виник і став дуже популярним жарт про монополізацію елітою ресурсів: «Росії потрібно більше успішних підприємців — отже, Росії потрібно, щоб міністри народжували більше дітей». Яскравою ілюстрацією влучності цього дотепу була спроба Мєдвєдєва покінчити з практикою, коли міністри одночасно посідали місця в радах директорів державних корпорацій, що призводило до конфлікту інтересів. Прикладом обмеженості можливостей вертикалі стала заміна на посаді голови Російського сільськогосподарського банку міністра Віктора Зубкова на сина його політичного союзника Сєргєя Іванова — Сєргєя-молодшого[419]. Така ж схема простежується всюди. Наприклад, син голови Ради безпеки посів посаду радника Ігоря Сєчіна в «Роснефти» і отримав від Путіна орден за «роки сумлінної праці», хоча пропрацював на тій посаді менше року[420]. Син голови «Роснефти» спочатку працював у цій корпорації, а потім у компанії Гєннадія Тімчєнко «Новатек», у той час як сини голови Ради Федерації та колишнього директора ФСБ отримали посади в керівництві державних банків[421].

Процес дефедералізації та побудови вертикалі влади в рамках всієї країни не підвищив впродовж 2000-х років ефективності функціонування держави. Натомість він укорінив у державі корумповану еліту, олігархічну манеру поведінки та практику монополізації ресурсів, що лише погіршило якість управління Росією. Свобода дій, дана місцевим правителям, обумовила нерівномірне поширення в Росії лібералізації та різний рівень впровадження федеральної політики. Ігнорування Кремлем регіональних «політичних технологій» у 2000-х роках найбільш очевидно проявилося у волзьких мусульманських республіках Татарстан та Башкортостан, де місцевим «маленьким путіним» дозволили консолідувати контроль над урядовим апаратом та нафтовими прибутками.

За президенства Мєдвєдєва велика кількість губернаторів була замінена. Однак уважне вивчення антикорупційної логіки, що стояла за усуненням багаторічного мера Москви Юрія Лужкова — найбільшого трофею в антикорупційній кампанії — не вказувала на зменшення значення «місцевих політичних технологій». Політика нинішнього мера Сєргєя Собяніна майже нічим не відрізняється від політики його попередника. Лужкова широко засуджували, оскільки його дружина стала найбагатшою жінкою Росії завдяки московській будівельній компанії. Але невдовзі після дивного рішення Собяніна замінити асфальтове покриття столичних тротуарів на плитку виявилося, що його жінка є власником заводу з виробництва тротуарної плитки. Регіональні губернатори виявляли таку ж спритність у працевлаштуванні свої дітей. У квітні 2010 року солідне видання «Ведомости» опублікувало розслідування про успішну бізнес-діяльність дітей калінінградського, воронезького, свердловського губернаторів та президента Калмикії. Репортаж мав сатиричну назву «їм просто пощастило»[422].



Втрата контролю над сценарієм


В облуплених стінах Російського державного гуманітарного університету в Клубі Джона Локка збираються мислителі, що підтримують «Единую Россию». Знуджені студенти та бліді блондинки, занурені в екрани своїх планшетів, ігнорують дискусію. Жовте світло. У повітрі висить типовий запах бюджетних установ Росії: пахне вологим одягом, вареним м’ясом з їдальні та дешевими мийними засобами. Професори чекають на свою чергу виступити, вбиваючи час смс-перепискою під столом, а потім читають нудні промови на тему дня: «Як зробити “Единую Россию” справжнім політичним гравцем». Відомий консервативний філософ Боріс Мєжуєв виходить на сцену, хоча мало хто звертає на це увагу: «Але ж звісно, — говорить він, — “Единая Россия” не може бути справжнім політичним гравцем. У цій країні є тільки один політичний гравець, і ми всі знаємо його ім’я». Брижі здивування пробігають аудиторією, а за ними нервовий сміх та приглушені схвальні вигуки.

«Проблема цього режиму, попри те, що він тут уже так довго, в тому, що їм нічого не вдалося інституціалізувати в своїй системі, — звіряється мені Мєжуєв опісля. — Партії фальшиві. Тут політика вже не має жодного значення».

Влітку 2010 року внаслідок фінансової кризи та оголених нею хронічних проблем уряду такі от маленькі жести незгоди та презирства до правлячої кліки стали в Москві звичним явищем. Сьогодні складно навіть уявити, але того літа дедалі гірший публічний образ Путіна та нагнітання теми стагнації грали на руку Мєдвєдєву. Якось на вечері в дослідницькому центрі популярний радіоведучий, якому я дуже симпатизую, а тому не називатиму його, щоб не викликати у нього збентеження, проголосив: «Він [Мєдвєдєв] у чудовій ситуації. Або він знову стане президентом, або — першим лідером російської опозиції». Інтелектуали зі знанням справи кивали головою.

Але він не став ані тим, ані іншим, і це лише підтвердило той факт, що «тандем» був просто останнім пропагандистським трюком сурковських років. Із 2008 року ілюзія «тандему» майстерно відволікала увагу від невдач режиму та не давала можливості порівнювати його з опозицією, фокусуючи всю увагу ЗМІ на кремлівській політиці. Чи буде Мєдвєдєв утверджуватися як самостійний політик? Чи Мєдвєдєв просто не здатний виконувати свої обіцянки, чи, можливо, йому не дають це зробити? Наприкінці 2011 року питання наступництва стало настільки всепоглинаючим, що в середовищі російських журналістів та західних дипломатів жартували про «проблему».

«Людина, яка думає, що може необмежено довго залишатися при владі, становить загрозу для суспільства, — попереджав Мєдвєдєв, додаючи, — надмірна концентрація влади є небезпечною річчю»[423]. Відданість президента проголошеній ним, як видавалося з промов, амбіційній програмі модернізації фінансові аналітики сприймали як доказ блокування реформ. Мірою того, як дискусія про стагнацію ставала дедалі гучнішою, вона одночасно захопила і програму модернізації. ИНСОР видав документ, який вочевидь був амбіційним виборчим маніфестом, а сам Мєдвєдєв, як повідомляли, намагався заручитися підтримкою промисловців та ВПК. Однак до літа 2011 року прірва між риторикою та фактами почала ширшати. Тон московських розмов про Мєдвєдєва з обережно оптимістичного став занепокоєним. Кілька цитат із мого записника:

Мєдвєдєв достатньо сильний, щоб казати про проблеми Росії, але недостатньо сильний, щоб змінити Росію.

Мєдвєдєв міркує правильно, але його стримує Путін.

Мєдвєдєву потрібний другий строк, щоб стати Мєдвєдєвим.

Мєдвєдєв слабкий, але слабкий Хрущов здолав Берію.

Зараз вони б у цьому не зізналися, але тоді більшість спостерігачів та інвесторів очікували, що Мєдвєдєв повернеться в президентське крісло в 2012 році. Не лише тому, що таке коротке президентство — евфемізм для слова «поразка», але й тому, що Мєдвєдєв контролював політичний наратив такого змісту: єдина відповідь на стагнацію — це модернізація, а в «азійському столітті» потрібна авторитарна модернізація, а не хаос демократизації.

В авторитарних державах важливі навіть дрібні деталі. Найбільш малозначущі призначення у вищих ешелонах влади можуть зрештою призвести або до заморозків, або до відлиги. Для інтелігенції Путін та Мєдвєдєв майже випадково стали символами двох можливих сценаріїв майбутнього. Мєдвєдєв: слабкий лідер та авторитарна модернізація. Путін: сильний лідер та авторитарна стагнація. Але редактори все одно боялися Мєдвєдєва. Нижче наведена строфа з вірша, що був знятий з ефіру онлайн телеканалу «Дождь», бо його розцінили як занадто образливий або влучний:

И пусть порой он смотрит злобно,

Серьёзный парень, но не царь,

И вышло как бы неудобно...

Но мы подружимся, как встарь[424].


Коли в Кремлі почала розігруватися класична політична інтрига, путінський телепопулізм, що здавався таким ефективним у 2000-ні роки, перетворився на несосвітенну дурість. Хоч Путін та Мєдвєдєв не конфліктували, їхні ненадійні фракції почали конкурувати. За публічну підтримку переобрання Мєдвєдєва звільнили Павловского; останній також стверджує, що усунення Суркова сталося з тієї ж причини. Позбавившись цих двох, Кремль втратив своїх найкращих політтехнологів. Зате з’явилася онлайн-реклама, в якій молодих росіянок закликали роздерти свої футболки для Путіна, а напівоголені дівчата з «Армії Путіна» на камери мили автомобілі. Керівник кампанії Путіна Сєргєй Марков намагався пояснити мені суть цих роликів: «Розумієте, ми намагаємося поєднати сильний сексуальний образ із сильним політичним посланням». Це могло б і спрацювати, але послання не містили жодних вказівок на політичну програму Путіна. Молоді росіяни бачили ці трюки наскрізь. Дуже популярним стало поширення іронічних віршів на зразок цього, написаного в 1956 році. Зважаючи на імена героїв, він не потребує жодних пояснень.

Мы сегодня в цирк поедем!

На арене нынче снова

С дрессированным медведем

Укротитель дядя Вова.

От востога цирк немеет.

Хохочу, держась за папу,

А Медведь рычать не смеет,

Лишь сосет потешно лапу,

Сам себя берет за шкирки,

Важно кланяется детям.

До чего забавно в цирке

С дядей Вовой и медведем![425]


Режим не лише втрачав контроль над тим, яку історію розповідає країні — він сплутував ролі для інших. Двозначність послань Мєдвєдєва, який здавався слабким і водночас закликав обстоювати модернізацію, почала заохочувати непередбачений протест. Майже десять років знадобилося для того, щоб публічна особа нарешті засудила придушення свободи слова на ТБ у присутності наділених владою, а не на сторінках маргінальних опозиційних газет. За іронією долі, це сталося в 2010 році там, де кремлівські агенти почувалися найбільш упевнено — на щорічній церемонії присудження телевізійних нагород, за якою з-за дюжини столиків спостерігали високопосадовці, їхні супутниці та редактори державних телеканалів, тобто багаті переможці путінізму, кожен з багаторазовою шенгенською візою в кишені та карткою Star-Alliance у гаманці.

Слова осуду пролунали з вуст суперзірки Лєоніда Парфьонова, найвідомішого московського журналіста. Організатори попросили його виголосити промову про найнагальнішу, на його думку, проблему. Боятися Парфьонова не було ніяких підстав. У нього відібрали телешоу ще в 2004 році, після чого він тихенько займався іншими проектами. В екстравагантному фіолетовому освітленні студії було видно, що перед початком промови журналіст зробив великий ковток, руки в нього трусилися. Він знизав плечима, підняв руку до рота і втупився в підлогу. Не відриваючи очей від папірця, почав говорити:

Після справжніх та вигаданих гріхів 1990-х у 2000-ні в два етапи — спочатку заради викорінення медійних олігархів, а потім заради єдності рядів у контртерористичній війні — відбулося одержавлення «федеральної» телеінформації. Журналістські теми, а разом із ними все життя, остаточно поділилися на прохідні на ТБ і непрохідні. За будь-яким політично значимим ефіром вгадуються цілі й завдання влади, її настрої, стосунки, її друзі та вороги. Інституційно це вже зовсім не інформація, а владний піар чи антипіар...[426]

За кілька секунд здалося, що його голос почав зриватися:

Для кореспондента федерального телеканалу вищі посадові особи — не ньюсмейкери, а начальники його начальника. Інституційно кореспондент тоді зовсім не журналіст, а чиновник, що дотримується логіки служіння та підпорядкування. Із начальником начальника неможливе, наприклад, інтерв’ю в його істинному сенсі — як спроба розкрити того, хто не хотів би розкриватися... У федеральному телеефірі про них не чути критичних, скептичних чи іронічних суджень. Вища влада постає дорогим небіжчиком: про неї лише або хороше, або нічого[427].



Час перемкнути на спортивний канал

Станом на вересень 2011 року голоси прихильників програми модернізації Мєдвєдєва ставали дедалі гучнішими. Члени напряму підзвітних Путіну та Мєдвєдєву фракцій, а також ті, хто прагнув здобути їхню прихильність, здавалося, чубляться між собою. «Якщо стабілізація триває вічно, вона призводить до стагнації», — попереджав Ігорь Юргенс, голова ИНСОР[428]. Утім, напередодні щорічної конференції в Ярославлі, на якій у 2011 році головував Мєдвєдєв, стало очевидним, що він не збирається боротися за свою посаду. Його промова на цьому заході — це промова бюрократа, а не політика, який бере участь у виборах. Ще більшим приниженням для президента і свідченням жалюгідного стану російської інфраструктури стала аварія літака з хокейною командою «Локомотив» на борту, що відбулася за два дні до того в аеропорту міста і забрала життя 43 з 45 пасажирів.

Оголошення від тандему не забарилося. Воно прозвучало на річній партійній конференції «Единой России» 24 вересня 2011 року. «Ніщо не може спинити нас... Я не втратив командного голосу», — впевнено заявив Владімір Путін з трикутного подіуму, встановленого перед екраном з мерехтливим російським прапором. Із цього ж подіуму кілька хвилин тому змучений Дмітрій Мєдвєдєв проголосив, що підтримує балотування колишнього і майбутнього президента на посаду, яку той зможе займати до 2024 року[429]. Аудиторія в складі делегатів від «Единой России» аплодувала, як колись депутати на з’їздах КПРС, — екзальтовано. Цей момент запам’ятають як мить повної влади Путіна над російською елітою.

За кілька хвилин радник уряду Аркадій Дворковіч написав два зболені твіти: «Немає приводу для радості» та «Час перемкнути на спортивний канал»[430].

Дехто в Санкт-Петербурзі здригнувся. «Він мені як син», — каже колишня вчителька Мєдвєдєва Іріна Грігоровская, яка досі захоплюється своїм учнем. Вона явно не хотіла розповідати про почуття, котрі викликав у неї той день. Вона дивилася на нього разом із мільйонами інших росіян, але, на відміну від них, відчувала жаль до дитини, яка колись малювала динозаврів та любила хімічні експерименти:

Інколи мені буває шкода Діму... бо Путін ставиться до нього занадто жорстко. Мені так здалося, коли я дивилася трансляцію з конгресу «Единой России», де він оголосив, що Путін таки буде президентом... Я була трохи розчарована, але перед президенством я очікувала, що це буде лише відпочинок для Путіна... Я знаю, як це мало бути важко, я майже фізично відчуваю жаль до Діми.

Тим не менше, вона все одно збиралася голосувати за «Единую Россию» на парламентських виборах і, звісно, за Путіна. «А за кого, якщо не за нього?» — питає вона і дивиться на мене з виразом глибокої стурбованості. Питання прозвучало цілком щиро.

Путін сказав, що питання про участь у виборах «було вирішене між нами кілька років тому», ніби обмовившись про те, що вся невизначеність у тандемі була лише брехнею[431]. То була помилка, яка глибоко образила тих, хто серйозно повірив у ці слова. За президентства Мєдвєдєва виникла інтелектуальна інфраструктура для реформ, та запит на зміни. У цей період гостро проявилася слабкість політичних та економічних претензій режиму, а економічні переможці путінізму почали боятися стагнації. Путін невдовзі зрозуміє, що недооцінив настрої заможних. Повертаючись без чіткої програми й усуваючи кандидата-модернізатора Мєдвєдєва, в очах виборців Путін став ототожнюватися із застоєм.

Причини повернення Путіна водночас і самоочевидні, і незрозумілі. Він натякав, що на його рішення вплинула фінансова криза, проте до кінця 2011 року найгірше для Росії вже залишилося позаду[432]. Хтось вважає, що під час кризи його налякав дрейф окремих сегментів еліти до Мєдвєдєва або що він боявся втратити контроль над активами та можливість захищати своїх друзів. Якось у дешевому ресторані швидкого харчування неголений Павловскій, напихаючись пельменями, розповів мені, що влітку 2010 році Путіна охопила «фізіологічна зміна», і його робочі стосунки з Мєдвєдєвим погіршилися. «Це природно, що ви працюєте з кимось і ваші стосунки погіршуються...» Але він визнав, що не знає справжньої причини. «Думаю, щось там сталося з Мєдвєдєвим, але це неясно. Доведеться дочекатися його біографії». Ймовірно, Путін став підозріливим щодо свого придворного, який в останню мить усе ж таки зробив кволе зусилля заручитися підтримкою для переобрання. Але навряд чи мотиви Путіна носили матеріальний характер: посада прем’єр-міністра й так чудово захищала його інтереси.

Один кремлівський радник стверджував: його керівника, провідного міністра, поінформували, що «угода, досягнута роки тому», означала — на вибори піде той, у кого буде вищий рейтинг. Це пояснює, чому було вправляння у спецефектах і навіть змагання команд, але не було реальної боротьби. Втім, той самий чиновник визнає, що він і його керівник дізналися новину лише на з’їзді «Единой России». «Я й гадки не маю, чому Путін зробив це, — повільно говорить він, намагаючись підібрати правильні слова. — Але вам слід усвідомити — він не зовсім політик. Він не може випустити Росію зі своїх рук».

Що стосується Мєдвєдєва, то з моменту того виступу його почали зневажати ліберальні еліти, які раніше були ним зачаровані. Я поїхав на зустріч з Ігорем Юргенсом. Слова цього ліберала на службі режиму звучали похмуро та параноїдально:

Я почувався пригніченим. То не був шок. Ми всі знали, як важко там, за лаштунками. Як і косигінські зміни в 1960-х, що так і не відбулися, нереалізовані зміни Мєдвєдєва — це історичні помилки, геополітична характеристика нашої російської реальності та частина нашої парадигми.

Поки ми розмовляли, небо затягнуло хмарами і кабінет занурився в пітьму. Юргенс не увімкнув світло. «Політична система не здатна адаптуватися до постмодерних сил, які вже діють у Росії. Політична система феодалізується, а виробничі сили, принаймні найкращі з них, уже вступили в постіндустріальну епоху. Ми чекаємо на шок, щось за Гегелем. Цим шоком може стати і подія, і якась особа.

Зміни зазнали поразки, оскільки нові сили консолідації середнього класу — інтелігенція, молоде покоління — були неготові й надто слабкі. Старі сили — окремі особи, церква, ВПК, силовики, консерватори — мали достатньо сил. Це зміна генерацій, яка не відбулася. Якщо ви перечитаєте Тургєнєва, то побачите те саме в «Батьках і дітях»: батьки не хочуть поступатися владою, а сини занадто боягузливі або недостатньо сильні, щоб змусити їх до цього».

Путін досяг успіху, бо всі інші зазнали невдачі. Досі всі його опоненти були занадто легковажні, слабкі, корумповані або непопулярні, щоб викрити його. Мєдвєдєв ніколи й не був опонентом. За його правління опозиція в рядах еліти зазнала поразки, проте за її межами, на певній відстані від кремлівських інтриг, ставав дедалі чутнішим голос нових опозиційних лідерів із блогів та антипутінських кафе. Вони не збиралися так просто задкувати, лише зачувши «командний голос» Путіна.




Розділ 8

НАВАЛЬНИЙ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ОПОЗИЦІЇ


У богемному барі «Гоголь» у спокійній, навіть веселій атмосфері завершувалася вечірня політична дискусія. Тут — неподалік від престижного московського проспекту, усипаного дорогими бутіками, — невеличке зібрання опозиціонерів обговорювало на сцені звичні теми: Путіна, політику та протести. Половина аудиторії вже, мабуть, була знайома — в жовтні 2007 року опозиція становила мікросоціум, ексклюзивний через брак охочих до нього долучитися. На сцені симпатична політикиня Маша Гайдар, донька радикального єльцинського прем’єр-міністра, розмовляла з висхідною зіркою опозиції, антипутінцем із націоналістичним ухилом. Хтось із задніх рядів почав галасувати. Кілька відвідувачів, які цілий вечір заливалися горілкою (один з їхньої компанії щойно проблювався в туалеті), почали перебивати виступаючих. Спочатку хулігани кричали, що Гайдар спить з іншим учасником дискусії, потім почали вигукувати на її адресу інші непристойності. Розлючений активіст вилив пиво на голову одного з хуліганів, у відповідь у нього полетіла пивна пляшка. Розмова закінчується, і співрозмовник Гайдар сходить із сцени. Він на межі. Ситуація загострюється. Він починає битися з відвідувачем, який вигукував образи. Бійка продовжується на вулиці. Чути постріли. Людину поранено. У Алєксєя Навального кров на обличчі. У повітрі промайнули пластикові дробинки. Він вистрілив у хулігана чотири рази з травматичного пістолета.

«Так... так, це сталося, — пригадує він цей епізод у розмові зі мною. — Кремль надіслав цих бандитів зірвати нашу подію, в кінці більшість із них пішла. Такі хлопці працюють лише за гроші. Тому вони просто пішли. Лише один до останнього був там, кричав мені, щоб я підійшов і бився з ним. На мене тоді дивилося 300 людей, я мусив це зробити, тож я вийшов битися з ним. Я вистрілив у нього з травматичного пістолету. Але, як і вся російська травматична зброя, він виявився абсолютно недієвим... і все звелося до нормальної російської бійки».

Людина, яка стріляла з травмату, — той самий підбурювач натовпу, який за кілька років вперше кине справжній виклик Путіну. Повернення Владіміра Путіна зробило Навального лідером іншої Росії. Він став лідером, якого потребувала опозиція. Саме його гасла запалювали протести, саме він був їхньою рушійної силою. Навальний збудував нову опозицію, а його боротьба проти корупції надзвичайно багато зробила для демонстрації банкрутства «диктатури закону».

Те, що опозиція перетворила цю неспокійну людину на героя, свідчить про відчай від повернення Путіна. Навальний, шоумен із запальним характером, є чистим продуктом путінізму. Він виглядає ніби зліпленим на замовлення телебачення: витончений блондин із блакитним очима, упевнений і харизматичний, щось на зразок молодшого і симпатичнішого Путіна. Його інстинктивна параноя, націоналізм та кавказофобія — ознаки часу. Його називають «експертом із маніпулювання інтернет-натовпом»[433]. Це правда: він справді один із перших інтернет-політиків Європи. У тому, що інтернет-популіст з’явився саме в репресивній Росії, а не, наприклад, у технологічно просунутій Британії, немає жодної іронії. Вихолощення Путіним телебачення і de facto заборона на появу потенційних опонентів у програмах головних телеканалів поступово перетворили блогосферу з маргінальної діяльності на альтернативне медіа. Як у сліпих розвивається гострий нюх, так і Навальний обернув цю надзвичайно розвинену сферу російських ЗМІ на базу своєї підтримки.

Навальний є для опозиції тим, чим десять років тому був Путін для всієї Росії. Скарбник ліберального протестного руху Ольга Романова бачить у ньо