Book: Вовчий легіон



Вовчий легіон

Вовчий легіон (Вовчий легіон – 4)

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.


Йоган Кроне нишком спостерігав за своїми компаньйонами. Його обличчя, яке перетинав грізного вигляду шрам забіяки, виглядало втомленим, однак очі дивилися пильно і уважно, аналізували кожну дрібницю. Всі місця в комфортабельно обладнаному купе люкс-торпеди Київ-Варшава були зайняті. Красива, темноволоса жінка, яка сиділа навпроти Йогана, читала газету. Дещо темна, тривожна врода незнайомки вже певен час займала увагу Кроне. Може це вона? – подумав. Збоку похропував трохи повненький пасажир в елегантному костюмі з габардину. Подвійне підборіддя надавало сплячому вигляд перерослого немовляти. Важко запідозрити, що він може бути російським шпигуном. Однак диспетчер ПКП, який співпрацював з II Відділом Головного Штабу, розмістив усіх підозрюваних в третьому купе. Хтось з них був совіцьким агентом, відправленим до Варшави з місією, яку росіяни назвали “Чума”. Мережа польської розвідки “Горін” в Ленінграді, яка в цілому працювала прекрасно, цим разом не змогла передати жодної інформації, крім кодової назви операції й фамілій кількох підозрюваних. Вони здобули ці дані ціною життя трьох працівників відділу “Схід”. Один з них – Альфред Жабіцький – був другом Кроне. Саме тому майор Кроне сидів зараз на вкритому чорною шкірою кріслі люкс-торпеди, намагаючись не виявляти надмірного зацікавлення присутніми. Насправді він сприймав цю справу, як особисту, дуже особисту…

Він перевів погляд на двох інших пасажирок. Жінка під п‘ятдесятку подорожувала з дев‘ятнадцятирічною донькою. Ольга і Тетяна Розбіцькі. Дружина і донька полковника Воєнкомату Владіміра Розбіцького. Дуже сумнівно, щоб котрусь з них відправили з таємним завданням, однак багаторічна служба в контррозвідці навчила Кроне обережності. Росіяни були вимогливим противником і часто діяли нешаблонно.

Молодик, який досі дрімав під вікном, зняв з очей окуляри сомнолета і вимкнувши апарат, кинув його недбало на збірку партитур Мусоргського.

-- Папєроску? – запропонував по-російськи, протягуючи пачку “Октябрьських” в напрямку майора.

-- Охоче, -- посміхнувся Кроне, відчиняючи двері купе. Вони вийшли в коридор і певний час мовчки курили.

-- Тетяна… -- кивнувши нишком в бік молодшої з Розбіцьких, шепнув нарешті молодик, що вдавав студента московської консерваторії. – Здається це вона.

Кроне легко підняв брови, дивлячись на підвладного з сумішшю іронії та зацікавлення. Владек Барський був зіркою технічного відділу, однак коли йшлося про роботу в польових умовах, йому бракувало досвіду. Це була його перша поважна операція.

-- Чому? – запитав.

-- Ви знаєте, майоре, як діє сомнолет?

-- Знаю, що він викликає сон за бажанням. З допомогою електричних імпульсів і якихось там спалахів, -- буркнув байдуже Кроне.

-- Це не зовсім так…

-- Тільки без технічних подробиць. Розповідай, що ти довідався, бо, наскільки я розумію, ти підглядав за її снами?

Барський енергійно кивнув головою. Його обличчя вкрилося рум‘янцем.

-- Було неприємно, -- він проковтнув слину, уникаючи погляду Кроне.

-- Так?

-- Вони її ґвалтували…

-- Заради Бога, хто?!

-- Наші, улани… Прилад біля мого крісла тільки виглядає, як стандартний сомнолет, насправді це вдосконалений телетроскоп об‘єднаний з… Не має значення, -- він махнув рукою. – Зображення було доволі чітким, хоча інколи пропадав колір. По мундирах я впізнав, що це креховецький полк. Може вона тепер хоче помститися?

Кроне важко зітхнув, помасував змученим рухом шрам.

-- Який зараз рік? – запитав з вимушеним спокоєм.

-- Тисяча дев‘ятсот тридцять сьомий, -- відповів послушно молодик.

-- Тетяна має дев‘ятнадцять років, тобто її мали б зґвалтувати, коли їй було два роки…

-- Але я сам бачив…

-- Ти бачив еротичні фантазії молодої дівчини, -- пояснив майор. – Подумати тільки, креховецькі улани! – фиркнув гидливо. – Щось банальніше годі й вигадати.

-- Бойова ефективність нашої кавалерії… -- почав обурений Барський.

-- Бойова ефективність нашої кавалерії ні в чому не перевищувала ефективності піхоти, -- обірвав його Кроне. – Я був там, -- нагадав. – Тільки коли йдеться про справи сердечні, то улани мали значно більший успіх. Дідько знає чому. Може справа в сідлах? Постійний натиск на яйця викликав пріапізм?

Барський відвернувся, намагаючись приховати усмішку.

-- Я пошився в дурні? – запитав.

-- Ні, -- заперечив після короткого вагання Кроне. – Ти вчишся, а я твій вчитель. Помилки це нормальна справа. Було б гірше, якби ти втнув щось з власної ініціативи, або зі страху затаїв від мене якусь підозру. Я наперед можу сказати, що більшість твоїх ідей будуть повною дурнею, однак коли-не-коли ти матимеш рацію. Розумієш? Ми не можемо проґавити цей виняток, бо дорого за це заплатимо. Може навіть життям.

Технік енергійно кивнув.

-- Розумію, -- запевнив. – Однак не думаю, що цей товстун може становити якусь загрозу. Про жінок навіть згадувати не буду…

-- Так?

-- Я працював з апаратом доктора Йодко-Наркєвича, знаєте, тим, що зміцнює одичну силу людини. Однією рукою я можу підняти сто кілограмів.

Майор повільно видихнув дим, сформувавши його в ідеальне кільце.

-- Ах так…

-- Ви не вірите в науку? Адже навіть Маршал…

-- Що Маршал?

-- Одичний випромінювач Наркєвича і лікування током вже кілька років не дають йому померти, не дивлячись на останню стадію рака. Сучасна наука чинить чудеса.

-- Ага, особливо той одичний апарат…

-- Адже Ви теж провели сесію?

-- Провів.

-- І що? – запитав зацікавлено Барський. – Жодних ефектів? Це неможливо.

-- Еге ж, ефекти були. На жаль, одичний апарат, -- підкреслив іронічно Кроне. – викликав у мене тільки посилення нюху. Відразу після цього мене відправили на маневри. Тільки тоді я довідався, скільки брудних трусів валяється навколо…

-- Може колись, під час якоїсь операції цей нюх Вам стане в пригоді? – припустив несміло молодик.

-- Може, -- заскрипів зубами майор, гасячи цигарку. – Проте якби Наркєвич не був таким старим, я б вислав до нього секундантів…

Коли вони повернулися в купе, Кроне знов зосередив свою увагу на красивій сусідці. Від самого початку подорожі якимось дивним, незрозумілим чином вона зацікавила його самою своєю присутністю, фактом свого існування. Жінка поклала газету і відкрито придивлялася до нього. Здавалося, що вона про щось інтенсивно розмірковує.

Пахне конвалією і ромашковим милом, ще раз переконався офіцер. Він навіть не намагався ошукати себе, що це професійна цікавість. Мускусна, жіноча нотка, яка вчувалася в запаху незнайомки, викликали в ньому доволі однозначні почуття. Надто давно ти не мав жінки, подумав Кроне. А це всього лиш молода вчителька Київської Пластичної Школи, Катя Туліна. Двадцять сім років, незаміжня, підказав впертий голос.

-- Ваш шрам… -- обізвалася вагаючись Туліна. – Ви бували колись в Києві?

Її очі дивилися тепло й поважно. Не виглядало, що вона питає просто з цікавості.

-- Був, -- признав Кроне. – З нашою армією.

-- Маленька вуличка неподалік Хрещатику, -- промовила вона швидко. – Три солдати вдерлися до будинку… Молодий підпоручик наказав їм забиратися, один з них рубанув його шаблею, той витягнув револьвер і…

-- … І виконав свій обов‘язок, -- закінчив різко майор. – Захистив цивільних. Жінку з дитиною.

-- Мені було десять років, -- сказала незнайомка м‘яко. – Моя тітка до кінця своїх днів молилася за Вас.

Кроне перехопив погляд Барського і легко скривився. В нього не було сумнівів, що після повернення до Варшави, юнак все розпатякає. Народиться ще одна легенда. Він зиркнув на інших пасажирів, на щастя обидві жінки користувалися сомнолетами, а ритм дихання товстуна свідчив, що він теж перебуває в обіймах Морфея.

-- Ця зустріч… -- він покрутив недовірливо головою. – Ви…?

-- Катю, для Вас я Катя, -- сказала вона, подаючи йому руку.

Він відчув під пальцями тонке зап‘ястя, торкнувся вустами гладкої, еластичної шкіри з запахом конвалії. З неохотою відпустив її руку.

-- Маєте закурити? – звернулася несподівано вона до нього. – Я свої забула.

-- До Ваших послуг, -- схилився майор, відчиняючи перед нею двері. Вони вийшли в коридор і Кроне витягнув срібний портсигар.

-- Цигарки доволі міцні, турецькі, -- сказав виправдовуючись.

-- Дякую, але це був тільки претекст, щоб виманити Вас в коридор, -- засміялася вона безтурботно. – Той молодий чоловік так дивно до нас придивлявся…

Офіцер не відповів. Мовчки дивився на чарівне, бліде обличчя, зелені очі в темній оправі, всіяний веснянками носик. Він намагався вийти з заціпеніння. Марна річ. Катя схилила голову набік і непослушне пасмо порушило ідеальний лад віртуозно вкладеної зачіски. Коли до Кроне дійшов запах її волосся, він з усіх сил затиснув руку на портсигарі й опустив погляд. В його житті було багато жінок – вони приходили та йшли – переважно з власної волі, дорікаючи йому, що він “надто віддалений”, не здатні знести емоційного холоду, а інколи праці, що обмежувала особисте життя. Однак йому було важко порівняти приємне збудження, яке він відчував у їхній присутності, до пасії, викликаної в ньому Катею.

-- Я Вам не подобаюся? – запитала вона спокійно. – Моя настирливість Вам неприємна?

-- Швидше навпаки, -- буркнув Кроне. – І це мене турбує…

Вона засяяла, подарувавши йому чарівну посмішку. Взяла його за руку, мимохідь бавлячись, огрубілими від занять фехтуванням, пальцями офіцера.

-- Отже, я не така дурепа, як мені здавалося, -- сказала Катя з полегшенням. Він запитально підняв брови. -- Рада, що не тільки я почуваюся… дивно.

Майор механічно пересунув два пальці на внутрішній бік зап‘ястка Каті.

-- Я не почуваюся дивно, -- пробурмотів. – А точно знаю, наскільки непристойні мої почуття.

-- Так?

-- І вже напевно не личить, щоб я їх докладно описав, -- кинув Кроне різко. Зусиллям волі він зупинив себе, щоб не торкнутися її обличчя, вуст…

Млявим, безпорадним рухом спробував припинити пестити долоню Каті. Вона зігнорувала це, підсунулася ближче.

-- Я готова вбити, щоб Ви відчували до мене те, що здається, відчуваю я …

Шалений пульс на зап‘ясті. Правда, правда! Кроне міцно стиснув дрібну долоню.

-- Це якесь божевілля, -- прошептав.

Вона зойкнула від болю, проте не відсунулася ані на сантиметр.

-- Так, божевілля. Таке, яке трапляється раз в житті, -- відповіла, майже торкаючись його обличчя вустами.

І знов він відчув кінчиками пальців швидкий барабанний бій її серця. Правда, правда!

Грюкнули двері сусіднього купе і в коридор вийшла худорлява, жвава бабуся. Зиркнула на них з-під ока і енергійним кроком направилася в бік буфета. Майор дещо відсунувся від Каті й опер чоло на холодну шибку. Якийсь час дивився незрячим поглядом, як за вікном миготіли дерева. Ті, найближчі до вагона утворювали розмиту лінію, люкс-торпеда розвивала швидкість понад сто кілометрів на годину. Не дивлячись, він відчув, що Туліна знов присунулася.

-- Це потрібно припинити, -- гаркнув. – Якби не та старенька…

-- Хай їй чорт! – вигукнула Катя зі сміхом. – Тепер я ніколи не довідаюся, що було б, якби…

Губи Кроне мимоволі затремтіли.

-- Ви просто нестерпна, -- ствердив.

-- Катя, -- нагадала вона. – Катя.

-- Через три години ми будемо в Варшаві, -- зітхнув Кроне.

-- Ти в якому готелі зупинишся, Йогане? – запитала Катя прямо.

-- Звідки ти знаєш, як мене звати?

-- Тітка розповідала, -- відповіла вона лагідно. – І дня не минало, щоб ми про тебе не розмовляли.

-- Ти відчуваєш щодо мене вдячність, але я не можу цим скористатися, -- сказав він неспокійно, намагаючись пояснити її поведінку.

Вона насупила темні брови, надула губки.

-- Якби я відчувала до тебе вдячність, то попросила би номер твого рахунку в банку.

-- Рахунку в банку?

-- Тебе не зацікавило, яким чудом скромна дівчина з країни загального пролетарського щастя опинилася в люкс-торпеді, що мчить в Польщу?

-- Мене займали дещо інші справи, -- відповів Кроне роздратовано.

Катя засміялася, як маленька дівчинка.

-- Я отримала спадок, доволі великий спадок. Ти навіть не уявляєш собі, як багато можна зробити серед робітничого люду, коли маєш трохи грошей. Всі відразу стають страшно люб‘язними.

-- Готель Бристоль, -- кинув він, уважно дивлячись на неї. Вона не відвела погляд.

-- Отже, в нас побачення, -- вона ніжно торкнулася шраму на його щоці. – Хіба що ти мене не хочеш. Якщо так, скажи це зараз, голосно і виразно.

-- Хочу.

Вона посмутніла, її очі пригасли.

-- Що трапилося?

-- Нічого, -- вона опустила голову.

-- Скажи, благаю.

-- Це не ти сказав “Хочу”. А вовк.

-- Вовк?

-- Звір. Вбивця. Чудовисько створене для бою. Холодне і підступне, воно захопило контроль, правда?

Кроне мовчав, неохоче, наперекір собі – спрацювали правила, які роками втовкмачували йому в голову – вирішив перевірити її щирість. Він доторкнувся Каті до шиї, натиснув кулаком на артерію, спочатку легко, потім щораз міцніше. Вона захиталася, ледь не втрачаючи свідомість, пульс під пальцями майора почав слабнути, однак утримував регулярний ритм.

-- А якщо це правда? – шепнув він їй до вуха. – Що ти дозволиш чудовиську?

-- Все, -- відповіла вона просто. – Ви неподільні, ти та чудовисько. Воно тебе береже. Воно мені не подобається, бо робить тебе холодним і бездушним, але завдяки йому ти живий. Зрештою, -- Катя знизала плечима. – майже кожен з нас має в собі якесь чудовисько.

-- Красуня і чудовисько, -- сказав Кроне з посмішкою. Її пульс прискорився, запахло конваліями й мускусом.

-- Ти дійсно вважаєш, що я красуня?

-- Поглянь в дзеркало, -- запропонував він здивований. – Ти красуня.

-- Я хочу побачити себе в твоїх очах. Цілу.

-- Годі! – Кроне закрив їй вуста рукою. – Це не найкраще місце для таких…

Він замовк, коли Катя вкусила його палець зубами. Повільно, делікатно, поступово посилюючи тиск. Провела язиком по долоні. Стримавши прокляття, він забрав руку і вдарив кулаком в стіну вагона. Катя тихо крикнула, перелякано дивлячись на виразну вм’ятину. Кроне різким рухом відчинив вікно, спіймав ковток морозного, нічного повітря. Дихав глибоко, діафрагмою, так, як його вчив японський інструктор. Намагався відірватися від всіх відчуттів, звести всесвіт до цієї єдиної дії. Повернути контроль над собою. Вперше в житті ця техніка підвела його. Дихання заспокоїлося, Кроне чув у вухах, як серце ліниво качає кров, проте йому не вдалося цілковито відірватися від дійсності, він і далі розумів, що його внутрішній простір змінився. Щось до нього приєдналося. Катя.

***

Кероване ад‘ютантом майора Кроне BMW326 швидко рухалося вулицями Варшави. Холодну, осінню ніч змінював сірий світанок. Барський, що сидів поруч, нервово вовтузився. Він не знав, чи продовжувати дотримуватися конспірації й поводитися як звичайний супутник, якого підвозить випадковий знайомий, чи можна вільно розмовляти. Майора це влаштовувало. Він вдавав, що дрімає. Подорож до Варшави не дала жодного результату, справа “Чуми” не зрушила з місця. Агенти “Двійки” повинні були спостерігати за всіма пасажирами, встановити, де в столиці вони зупиняться. Кроне знав, де зупиниться один з них. Як і він, в Бристолі.

Офіцер далі утримував неприродно повільний ритм дихання, намагався відбудувати свій світ, як дитина, що складує кубики. Не виходило. Розрізане аеродинамічним кузовом повітря співало – Катя, Катя. Катя – вторували колеса, підскакуючи по бруківці. Кроне був наляканий. Йому хотілося вірити, що емоції, які він переживав – немов незайманий підліток – це тільки ефект давно незаспокоєного бажання. От, фізіологія… Думка, що жінка, яка викликала в нього таке сильне почуття, може бути російським шпигуном, анітрохи не покращувала йому гумор. З іншого боку, він сумнівався, що неправдоподібну зустріч з Катею влаштувала ворожа розвідка. Ну, й вона сама… Певних речей вдати неможливо. Голосом, жестами – можна керувати, пульс майже не залежить від волі людини. Запах… Солодко-гіркий запах збудженої жінки. Її реакція, а швидше брак реакції, коли він натискав на шийну артерію. Якщо вона була досвідченим агентом, то повинна була знати, що тільки кілька секунд відділяють її від непритомності, небагато більше від смерті. Однак, вона поводилася так, ніби була готова без протестів прийняти смерть від його руки. Це точно не схоже на поведінку зосередженого на виконанні місії професіонала. А особа, яку відправили росіяни, повинна бути професіоналом найвищого класу, про це свідчили заходи безпеки, до яких вдалася їхня розвідка та підтверджував статус операції. Кроне безпорадно зітхнув і відкрив очі. Вони їхали по Краківському Передмістю, вже було видно характерний фасад готелю. Коли машина зупинилася перед входом, він виліз і кивнув Барському.

-- Коли Розбіцькі й той купець, як йому там…?



-- Зарін, -- підказав хлопець.

-- Коли вони вийдуть в місто, допильнуй, щоб обшукали їхні речі. Сам знаєш, на що звертати увагу.

-- А Туліна?

-- Спостерігайте за нею. Якщо вона поселиться не в Бристолі, негайно дайте мені знати. Не дивлячись на пору дня. Якщо не буде несподіванок, я сам тебе повідомлю, коли можна перевірити її кімнату.

Барський поглянув на командира з турботою в очах, але не прокоментував отриманих наказів.

-- І з цієї миті тримайся від мене подалі. Ми не знайомі. Контакт тільки телефоном, або через наших людей. Хтось з підозрюваних міг запам‘ятати тебе під час подорожі.

Вони мовчки зайшли в славетний кришталевий ліфт. Ліфтер шанобливо привітав їх, перевірив чи добре закриті двері. Вони рушили вгору. Катя – зашумів ліфт. Катя…

***

Він побачив її, як тільки зайшов у їдальню. Вона сиділа, повернувшись боком до заставленого на дві особи стола. Чекала.

Якийсь час він поглинав поглядом струнку постать в костюмі від Жана Пату, дрібні ступні в елегантних черевичках, спокусливу лінію ніг. Підійшов, коли вона нетерплячим жестом поглянула на годинник.

-- Йоган! – Катя зірвалася з крісла.

Коли вона подала йому руку, майор поцілував їй долоню. Катя затремтіла, ледь зберігши байдужий вираз обличчя.

-- Давай сядемо, -- прошептала.

Обидвоє замовили суп з раків, потім він смакував перепілку з грибами, в соусі з червоної смородини, а Катя замовила вегетаріанське равіолі. Закінчили вечерю суфле з лайма і кармелізованими яблуками запеченими в тісті. Піднявши до рота чашку капучино, він відчув, що до його щиколотки доторкається нога обтягнена тонкою панчохою. Кроне стиснув губи, віддавшись щораз наполегливішим пестощам. Скатертина, що звисала низько, заслоняла ноги Каті від очей гостей і кельнерів. Коли вона поклала ногу йому на коліно, він непомітним рухом засунув руку під столик і погладив її литку. Потім його пальці сковзнули вниз і почали масувати чуттєву верхню частину стопи. З безпристрасним обличчям спостерігав, як набухають її губи, прискорюється дихання, розширюються зіниці.

-- Якби ці столики були вужчими, я б досягнув вище, значно вище, -- прошептав. Вона закусила губи, вгамовуючи крик, що наростав у неї в горлі.

-- Ходімо звідси, -- попросила Катя, відкидаючи волосся машинальним жестом.

-- Знаєш, де я живу? – Вона кивнула.

-- Зустрінемось у мене, -- запропонував. – На моєму поверсі портьє сидить в такому місці, що не зауважить в які апартаменти ти зайдеш.

Кроне встав і відсунув її крісло, якусь мить дивився, як вона йде до виходу. Кинув на стіл жменю банкнот і енергійним кроком пішов геть, не звертаючи уваги на поклони приголомшеного такими чайовими кельнера. Він не скористався ліфтом, піднявся по сходах і поспіхом відчинив двері в свої апартаменти.

Майже підбіг до телефона. Барський негайно підняв слухавку.

-- Доповідай! – кинув коротко.

-- Триває обшук в помешканні Розбіцьких, -- повідомив збудженим тоном юнак. – Вони пішли по магазинах, тож часу нам вистачить. Роботи на кілька годин, бо вони залишили страшний безлад, не виключено, що навмисне, спочатку доводиться фотографувати й…

-- Владзю… повір, я дещо знаю про процедури, -- перебив його нетерпляче Кроне. – Далі!

-- Торгаш поки що сидить у себе, поселився в Полонії, доведеться почекати. Пані Катя щойно зайшла в свою кімнату. Не знаю, як довго її не буде, тому…

-- Довго, -- сказав майор холодно. – Починайте обшук.

-- Слухаюсь, пане майоре, -- відповів ревно Барський.

Кроне мовчки поклав слухавку і пішов до дверей. З коридору долинув звук швидких кроків. Він натиснув клямку і затягнув Катю всередину, перш ніж вона встигла постукати.

-- Йогане, -- прошепотіла вона, кидаючись йому в обійми.

Він з грюком зачинив двері й прокрутив ручку замка. Нетерплячим рухом потягнувся до її волосся, на килим посипалися шпильки.

-- Так, так… -- поквапила вона його, коли він розстібав маленькі ґудзички, звільняв від білизни. – Благаю, не чекай, не дай мені чекати…

Вона залилася сльозами, конвульсивно обіймаючи його, притискаючись стегнами. Її крик остаточно перевернув весь світ майора, розбив немов скло впевненість в собі, правила, якими він керувався роками. Коли він поцілунками осушував її сльози, то спробував викликати роками тренований холод, інстинкт самозбереження, те, що вона раніше назвала чудовиськом. Намарно. Кроне не знав, як довго вони лежали обійнявшись, прислухаючись до власного дихання і биття сердець.

-- Варто би тебе відлупцювати, -- обізвався він нарешті. – Чому, до біса, ти не сказала, що це твій перший раз?

-- Що було – загуло, -- відбуркнула вона невиразно. – Що б це змінило?

-- Я був би делікатнішим.

-- Ти був таким, як треба.

-- Ти ще поговори, і я не відповідаю за себе.

-- Правда? – Катя виклично торкнулася його грудьми. – Кохайся зі мною, Йогане, -- попросила тихо. – Кохай мене…

Через годину він заніс її під душ і продовжуючи любовну гру, намилив кожен сантиметр її тіла в повільному, розкішному до болю ритуалі, витер рушником, розчесав волосся. Коли Катя доторкнулася його щоки, Кроне наморщився.

-- Ти сьогодні не побрився, -- заявила вона.

-- Сердечно перепрошую, -- пробурмотів Кроне. – Якось вилетіло з голови.

-- Я тебе побрию, -- плеснула вона в долоні. – Сідай он там, на крісельце, а я займуся рештою.

-- Ти вже когось брила? – запитав майор непевно, дивлячись на бритву в її руці. Катя ляснула його намоченим в піні пензлем, змусивши закрити рота.

-- В цьому немає нічого складного, -- заявила вона безтурботно.

Майор прикрив очі, відчуваючи, як холодна сталь сковзає по його щоці, обережно минає шрам, з легеньким хрускотом ліквідує заріст на шиї, проходить над захованою під шкірою артерією. Коли він поглянув у дзеркало, Катя, наче дитина висунувши кінчик язика, закінчувала брити район верхньої губи.

-- Готово! – проголосила.

-- Як мені тобі віддячити? – запитав Кроне, витираючи обличчя.

-- Що ж… Може в тебе ще щось залишилося, -- натякнула, красномовно дивлячись йому на сповитий рушником пояс.

-- Я вже знаю, хто ти, -- він ніжно поцілував її в губи.

-- Так?

-- Більшовицький шпигун, який хоче довести мене до смерті з виснаження.

-- Зізнаюся, -- Катя підняла руку, наче для присяги. – І не соромно тобі так ухилятися?

-- Ухилятися?

-- Сам знаєш… Вільний світ проти більшовизму, демократія проти тоталітаризму, наш хлопець проти їхньої дівчини, -- під‘юджувала. – Нехай переможе кращий.

-- Гаразд, -- здався Кроне. – Але перш ніж я зніму рушник, поклади бритву.

-- Досі ти не боявся.

-- Так, але тоді йшлося тільки про життя.

Він схопив усміхнену жінку на руки й відніс до ліжка.

-- То як, ще щось залишилося? – запитала.

-- Щось знайдеться, -- прошептав він.

Знайшлося. Потім вони довго розмовляли. Йоган розповідав їй про своїх рідних, про своїх протестантських предків, що походили з Німеччини, вона описувала життя в Києві, розповідала про тітку, про залишений далекою родичкою спадок.

***

Зарін цілий тиждень майже не залишав свій номер в Полонії, виходив з нього тільки щоб поїсти. Розбіцькі несподівано повернулися до готелю, перервавши обшук, молодшій з них раптово стало погано. Трус в апартаментах, які займала Туліна, нічого не виявив, вони зайшли в глухий кут. Приділені до справи агенти “Двійки” майже з нелюдським терпінням спостерігали за всіма підозрюваними. Всіма, за винятком Каті, нею займався майор. Вони проводили разом більшість дня і цілі ночі, дізнавалися про свої вподобання, звіряли одне одному таємниці, шептали солодкі дурниці, які забавляють тільки закоханих. Вперше в своєму житті Кроне не відчував нетерплячки мисливця, інстинкт ловця було приспано. Він зовсім не поспішав розв‘язати справу, йому було достатньо свідомості, що здобич знаходиться десь недалеко, майже на відстані витягнутої руки. Й нікуди не втече. Його не до кінця заспокоювала думка про негативний результат обшуку в Каті, він хотів бути впевненим, абсолютно впевненим. Через тиждень після приїзду до Варшави Кроне наказав провести повторний трус, перевірити її рахунок і банківську скриньку.

***

Кроне прокинувся з головою на колінах Каті. Відчув ніжну ласку її руки, почув пісню, яку вона наспівувала притишеним голосом. Катя співала про жінку, що чекала на солдата, про сон без воєнних кошмарів, про відпочинок… Мелодія западала в душу, заколисувала, гоїла рани. Ті найгірші, невидимі. За якусь мить він знов заснув.

Коли задзвонив телефон, майор одним, спритним рухом зірвався з ліжка. Чудовисько повернулося.

-- Так? – кинув притишеним голосом. Катя спала згорнувшись клубком і пригорнувшись до подушки.

-- Нарешті ми закінчили обшук в Розбіцьких і повторний в Туліної, -- доповів Барський.

-- Результати?

Майор стиснув зуби, підсвідомо напружив всі м‘язи.

-- Пані Катя чиста, а в тих баб ми знайшли невелику контрабанду. Золото, -- уточнив юнак. – І найкраще! – вигукнув тріумфально. – Зарін заховав у валізці скляний стилет. Дуже добре заховав. Ми продовжуємо обшук, бо він вийшов лише пів години тому.

-- Коли повернеться?

-- Не раніше, як за півтори години. В нього на хвості двоє наших людей. Взяти його?

-- В жодному випадку! Негайно збільшити групу спостереження до чотирьох осіб, приготувати засідку в його кімнаті, чекати на мене. Якщо спробує втекти, перш ніж повернеться в готель, затримайте його. Будь-якою ціною!

-- Зрозуміло.

-- Ще п‘ятнадцять хвилин я біля телефону, потім їду до вас.

Кроне коротко попрощався і набрав номер одного з поблизьких магазинів. Коли він зав‘язував краватку, в двері постукав посланець з невеличкою коробочкою в руці. Йоган заплатив одягненому в уніформу готелю хлопцеві й підійшов до ліжка. Обережно відхилив постіль і надів Каті на палець перстень з смарагдом.

-- Тобі личить, Зеленоока, -- пробурмотів.

Вона легко зітхнула крізь сон, але не прокинулася. Офіцер ніжно поцілував коліно, що виглядало з-під простирадла і вийшов, тихо закриваючи за собою двері.

Ще прийде час на пояснення, в них буде на це багато часу, ціле життя… Кроне збіг по сходах, як підліток і сів у машину, що чекала перед готелем, вони рушили до Полонії.

***

-- Ви мені не довіряєте, -- закинув йому надутим тоном Барський.

Кроне зітхнув і ще раз перевірив розташування кольта в кобурі під пахвою.

-- Справа не в довірі, -- сказав. – Якщо це наш тип, то нам пощастить, як дамо собі раду вп‘ятьох, з усіма тут присутніми.

-- Ви жартуєте…

-- Не жартую, -- гаркнув майор. – Інколи випромінювачі Наркєвича викликають такий приплив витривалості, що можна впакувати у ворога цілий магазин, а він б‘ється далі. Існують також наркотики. Хіба ти не чув, що після конфлікту на Філіппінах американці змінили калібр особистої зброї з 0.38 на 0.45 дюйма? З простої причини: 0.38 не вистачало. Крім того є ще САМ.

-- САМ?

-- Самозащіта, тобто самооборона.

-- Ми теж навчаємося у найкращих, -- вигукнув обурено юнак.

-- Росіяни вигадали щось безпрецедентне. Об‘єднали традиційні стилі єдиноборств з найновішими досягненнями науки. Чув про Теорію вправності Бернштайна? Ні? Нічого дивного, мало хто чув. Це дослідження на тему біомеханіки руху людини. Піонерська галузь. Росіяни в ній далеко попереду. Я зіткнувся з навченим таким чином агентом тільки раз за все життя. З триособової групи вижив лише я…

-- Йде, -- перервав їхню розмову агент, що спостерігав за вулицею.

-- По місцях, -- скомандував майор. – Якщо не схопимо відразу, стріляти на враження!

Вони чекали якийсь час, стискаючи зброю в спітнілих руках. Стихнули звуки вулиці, світ звузився до прямокутника дверей готелю. Кроки, брязкіт витягнених з кишені ключів. Заскреготав замок і до кімнати зайшов Зарін. Кинув у кут подорожню сумку, направився у ванну. З грюкотом відчинилися двері в туалет, з них вилетів Барський і вдарив росіянина тридцяти сантиметровою, обшитою шкірою палкою. Зарін дико заревів, копнув хлопця під коліно, вдарив правим серповим.

З залитим кров‘ю обличчям кинувся до виходу, коли дорогу йому заступив Кроне, а два агенти схопили під руки. Майор вдарив кінчиками пальців у сонячне сплетіння противника. Тільки раз, цього було достатньо. Зарін моментально зм‘як і осунувся на килим. Вони стояли над поваленим, важко дихаючи, один з агентів надів росіянинові наручники, інший приводив до тями Барського.

-- Одичні апарати, -- кинув насмішкувато, плескаючи юнака по щоках. Мабуть, Барський встиг похвалитися йому своїми досягненнями. Кроне мовчав. Приголомшено вдивлявся в безпорадного торговця.

-- Це не САМ, -- сказав нарешті. – Який з нього агент! – гаркнув.

-- Але скляний стилет… -- зауважив низький, шпакуватий чоловік, допомагаючи Барському встати.

-- Стилет, стилет, -- майор забарабанив пальцями по столі. – Можливо, хтось відвертає нашу увагу. Під час подорожі кожен міг підкинути.

-- Ні, -- заперечив Барський, масуючи щелепу. – Це була фахова схованка, вони імітували фабричний шов. Ми ледь її зауважили. Хіба що йому підмінили сумку раніше…

-- Він не агент, -- вперто повторив Кроне. – У непоганій фізичній формі, так. З доброю реакцією, дивовижно доброю, як на його тушу, може колись займався боксом, знайомий з якоюсь системою єдиноборств, але це все.

В кімнаті запанувала тиша. Було чути запах поту і крові.

-- Повідом в штаб-квартиру, що ми взяли Заріна, -- майор кивнув Барському. – І скажи, що існують сумніви, що ми спіймали кого треба.

Юнак підійшов до телефону і без ентузіазму повідомив про завершення операції. Раптом він напружено випрямився і кинув у слухавку кілька швидких запитань.

-- Прийшла наступна шифрограма від “Горіна”! – вигукнув. – Вони вияснили, що це жінка. Вона повинна привести в дію якийсь прилад біля Бельведера.

-- Бомбу? – запитав швидко Кроне.

-- Ні, швидше якийсь одичний апарат.

-- Де Розбіцькі?

-- Вже дзвоню, -- Барський знов підняв слухавку. – Не може бути! – гаркнув з раптово побілілим обличчям. – За ними перестали слідкувати після того, як довідалися про стилет, -- пояснив. – Востаннє їх бачили, як вони йшли в бік Лазєнковського парку…

-- Цього прикуй до батареї й виклич підмогу! Нехай охорона Бельведера вирушає з боку палацу, ми заблокуємо парк.

Вони вискочили з кімнати й з карколомною швидкістю збігли вниз, розштовхуючи гостей та прислугу. Коли рушали, до них приєднався Барський. Хлопець явно продовжував шукати героїчних вражень…

-- В парку вони можуть загубитися, складний ландшафт, -- сказав з турботою в голосі шпакуватий агент. -- Готовий посперечатися, там гуляє купа людей.

Кроне мовчав, витягнув і перезарядив зброю. За ним всі без наказу зробили те саме.

-- Триматися близько один одного, в межах видимості, -- наказав відсутнім голосом.

Їх закинуло на повороті, почулися тихі прокльони. Вони доїжджали. Водій зупинив машину, всі вийшли. За ними зупинилася друга машина. Разом з ад‘ютантом Кроне і агентами, які оточували готель назовні, їх було восьмеро.

-- Чекаємо! – наказав майор, після коротких роздумів. – Нас надто мало, щоб прочесати парк.

За кілька хвилин під‘їхало ще чотири машини. Загалом двадцять п‘ять осіб.

-- Розсипатися в цеп! – гаркнув Кроне. – Дистанція не більша ніж тридцять метрів.

Рушили. Не приховуючи зброї, як зграя вовків.

Перелякані відвідувачі парку втікали з дороги, просочувалися крізь дірки в неводі. Майор крокував всередині облави, постійно вислуховуючи доповіді з обох флангів шеренги.

Він розстібнув піджак, щоб у разі потреби блискавично вихопити пістолет. Знав, що зробить це швидше, ніж інші натиснуть на гачок. Єдина шеренга швидко розпалася на менші групки, які прочісували закамарки парку.

Раптом зліва завирувало, пролунали постріли. Кроне зірвався на біг, краєм ока побачив людей, що оточували місцевість. Вони не бігли прямо до місця події, а утворювали петлю.

Тоді він її побачив. Вона скинула плащ, була в коричневому пуловері, ансамбль доповнювали темні штани й практичні черевички на плоскому каблуку. Катя… Троє чоловіків лежали в алейці, як покинуті, дитячі забавки, неприродно викривлена голова одного з них свідчила, що він вже ніколи не встане.

-- Стріляйте! – крикнув Кроне несвоїм, глухим голосом.

Задерев‘янілими руками вихопив зброю, кольт двічі плюнув вогнем. Катя перекотилася по землі, майстерно змінюючи напрямок руху. Ніжняя акробатіка, розпачливо подумав майор. САМ. Всупереч наказові агенти намагалися схопити її. Блиснув ніж і перший сміливець повалився на землю з лезом в горлі. Другий, якого вона копнула в коліно, пах і підборіддя, саме падав з сухим тріском зламаного хребта.

Інший хотів вистрелити впритул. Не встиг. Катя швидким як блискавка рухом виламала йому пальці й на льоту перехопила револьвер. Тоді Кроне схопив її за плече, прикладаючи пістолет до голови. Не стрілив, не зміг.

Він почув прискорене дихання, поглянув у потемнілі, немов сповиті туманом очі. Жінка опустила руки, розслабила м‘язи, без опору дозволила надіти на себе наручники. Її оточили розпалені боєм чоловіки зі зброєю напоготові.



-- З Вами все гаразд, шефе? – видихнув побілілий Барський. Кроне апатично махнув рукою.

-- Заберіть її, -- промовив. – Заберіть…

Він сів на лавочці, незграбно заховав пістолет. Пориви гострого, осіннього вітру підхоплювали з землі сухе листя, опускали його на обличчях вбитих. В повітрі було чути запах смерті. Все минає – шелестіли голі гілки дерев. Все.

***

У в‘язниці смерділо фенолом і капустою, час від часу лунали різкі голоси вартових. Розташовані під стелею лампочки давали ілюзію світла, однак насправді ледь роз‘яснювали темряву. Вартові на службі були озброєні рушницями з багнетами, наче в будь-яку мить могло дійти до рукопашної. Вони зберігали невпинну пильність, здавалося б дивну в ситуації, коли від в‘язнів їх ділили потужні, сталеві двері, грати й складні замки. Однак, люди, яких тут тримали, вважалися особливо небезпечними, а стандартні засоби безпеки не завжди становили достатню охорону. Тому Кроне не здивувався, побачивши пов‘язку на голові керівника “об‘єкту Л-125” полковника Дістергоффа. Вочевидь, якийсь з в‘язнів знов вигадав щось, чого не передбачили творці систем безпеки карних закладів. Таємнича назва, “об‘єкт Л-125”, становила типове для військової бюрократії поєднання бажання приклеїти до всього ярлик з тотальним браком уяви. Літера “Л” означала “ліс”, а число 125 – відстань в кілометрах від Варшави до об‘єкта.

Заскреготали наступні двері, вони зайшли в коридор Б-2. Тут знаходилися камери смертників.

Кроне поклав руку на плече полковника.

-- Я б хотів поговорити з нею сам на сам, -- сказав вагаючись. – Однак зрозумію, якщо з огляду на регламент…

-- Звичайно, Янку, -- негайно погодився Дістергофф. – Я тебе тільки відведу.

Камеру, в якій розмістили Катю, можна було назвати розкішною: напіввідкриті, позбавлені замків двері вели в туалет, дерев‘яний, прикручений до підлоги столик, вигідне, м‘яке крісло і шафка з книжками грубо порушували в‘язничні норми.

-- Пані Катю, -- легко вклонився Дістергофф. – У Вас гість.

Жінка відступила на крок, в її погляді з‘явився страх.

-- Це тільки розмова, ніхто не збирається нічого… вимагати, -- заспокоїв він.

Кроне насупив брови, вочевидь Дістергофф хотів передати ув‘язненій якесь повідомлення, так щоб тільки вона зрозуміла, про що йдеться. Здається, йому це вдалося, бо Катя явно розслабилася.

-- Потім постукаєш, -- звернувся до майора начальник в‘язниці.

Він вийшов, з голосним грюком зачинивши двері. Заскреготав засув і вони залишилися самі. Довгі хвилини мовчки дивилися одне на одного. Нарешті Кроне сів і заховав обличчя у долонях.

-- Вбий мене, -- попросив тихо. – Послужи перемозі пролетарської революції. Це я вбив полковника Рєтунського, ліквідував Потапова і Мухіна, громив червоні банди в Україні, схопив понад п‘ятдесят російських шпигунів… Вбий мене! – гаркнув.

Коли він зірвався з крісла, Катя відступила перед ним з витягнутими в захисному жесті руками. Кроне схопив її й кинув об стіну, як шматяну ляльку.

-- Вбий! – заревів. – Як тих в парку. Адже ти можеш!

Вона осунулася на підлогу, опустила голову.

-- Не приходь сюди більше, -- попросила тихенько. – Але перш, ніж підеш, пригорни мене ще раз…

Її рука розпочала несміливу подорож, простягаючись до майора, зупинилася на півдорозі, немов чекаючи його рішення. Кроне з глухим стогоном кинувся до виходу і вдарив кулаком в двері.

-- Відчиняйте! – крикнув. – Відчиняйте!

***

Від страти Каті минуло шість годин. Шість годин, дванадцять хвилин і сорок п‘ять секунд, поправив себе педантично Кроне, дивлячись на годинник. Він підняв стаканчик горілки й перехилив, не відчуваючи смаку алкоголю. Не дивлячись на звичний під час вечері натовп, майор сидів біля столика сам. Його оточувала невидима бульбашка депресії й розпачі, які відштовхували бувальців казино.

Десь, на межі поля зору, маячили знайомі постаті, стурбовані обличчя. Він не звертав на них уваги. Пив.

Чутки пов‘язані з арештом Каті описували щораз ширші кола, раніше чи пізніше дійдуть до керівництва. Катя – Істрєбітєль. Агентів такого класу росіяни називали “Винищувачами”. “Шваб” Кроне переспав з совіцькою сукою. Весело! До чого призведуть ці чутки? Понизять в званні чи виженуть з армії? Йому було байдуже.

-- І як, Швабе, тобі їбалося з тою сукою?

Тільки за мить Кроне зрозумів -- те, що він щойно почув, не було відгомоном його власних думок. В казино запала тиша. Перед столом майора стояв, легко похитуючись, незнайомий капітан. Від нього пахло алкоголем, який походив в основному з облитого горілкою мундира. Нахаба тільки вдавав п‘яного. За ним таїлося більше десятка інших офіцерів, серед них один в чині підполковника.

-- Пішов на хуй, виблядок, -- обізвався без гніву Кроне.

-- А може, все-таки, ні? – неприємно посміхнувся той.

-- Мої секунданти…

-- Поєдинки заборонені законом, -- заявив солодко низький, огрядний підполковник, який вочевидь керував всією сутичкою. – Неправильно, щоб через бійку з таким лайном, як Ви, майоре, комусь затримали просування по службі чи викинули з армії.

-- Гадаю, у Вас, полковнику, є готовий розв‘язок цієї проблеми, -- промовив глузливо Кроне.

-- О, так. Якби Ви не ховалися за пагонами, ми могли б вирішити це більш… безпосереднім чином.

-- Я так розумію, Ви хочете, щоб я зняв мундир і вдався до мордобою з Вашим чемпіоном? – уточнив майор.

-- Саме так.

-- А вся решта, глядачі чи підтримка?

-- Ці патріотично налаштовані офіцери зроблять те саме, що й капітан, якому не сподобалася Ваша поведінка.

-- Тобто, всі будуть лупцювати Янка? – запитав здивовано славетний дуелянт, ротмістр Нарбутт-Одоланицький.

-- Самі розумієте, пане ротмістре, що за цих обставин важко визнати пана майора людиною честі, -- відповів раптово почервонівши товстий підполковник. – Але звичайно поодинці…

-- Гаразд, знімайте мундири, -- закінчив дискусію Кроне.

Одним різким рухом зірвав з себе гімнастерку і підійшов до так само роздягненого противника.

-- Секундочку! – сказав хтось різко. – Може залагодимо це гуртом?

Поряд з майором став шеф шифрувального відділу, полковник Єжевський в майці, майже відразу за ним Нарбутт-Одоланицький і відомий своєю любов’ю до стрибків з парашутом капітан Дубіч. Приєдналися й інші. Всі, як і Кроне, під сорок років, з порубаними шаблями плечима, слідами від ножів і куль, вони нагадували зграю вкритих шрамами вовків. Досвідчених, посивілих і смертельно небезпечних.

-- Чекаємо вже тільки на Вас, полковнику, -- з хрустом стискаючи кулаки, підігнав іронічно м‘язистий капітан першого рангу, якого Кроне зовсім не знав. Десь позаду командир жандармерії Варшавського гарнізону лаяв на чому світ стоїть, бо йому не личило долучитись до бійки. Червоний від люті гладкий підполковник нарешті зняв верхню частину мундира і став у шеренгу своїх поплічників.

-- Тільки без нетрадиційної зброї, -- заявив рішуче Нарбутт-Одоланицький. – Жодних ніжок від стола, крісел і тому подібного. Як кажуть росіяни: стєнка на стєнку. Только кулачний бой. Звичайно без якихось жорстких правил…

-- Хай буде стінка на стінку, -- задоволено видихнув Єжевський. – Давай! – вигукнув, замахуючись кулаком розміром з велику шинку.

Кроне танцювальним рухом ухилився від удару капітана і завдав три сухих, коротких удари в корпус. Навколо вирувало понад десяток тіл, кілька осіб вже лежало непритомно на підлозі серед залишків розбитих меблів. Він поглянув навколо в пошуках наступного противника, але скидалося на те, що в основному бійка закінчилася. Вовки перемогли. Тільки в кутку зали Нарбутт-Одоланицький ще глумився над жирним підполковником, раз за разом вдаряючи його головою в обличчя.

-- Що за хамські методи, -- нарікав, ламаючи ніс опонента. – Але як треба, то треба… Signum temporis, курва.

Нарешті товстун обм‘як і впав на підлогу. Кроне здивовано поглянув на Дістергоффа, який потирав підбите око. Через пов‘язку на чолі полковника просочилася червона пляма.

-- Дякую, -- сказав запинаючись. – Дякую всім, але чому ви так…?

-- Бо ми всі з однієї зграї, -- буркнув Єжевський. – Вовчий Легіон, і як би то виглядало, якби ми залишили свого?

-- Вовчий Легіон?

-- Так Маршал назвав колись нас,”двієчників”, -- пояснив ротмістр Одоланицький. – Ти не знав? Не має значення. Давайте вип‘ємо, -- запропонував.

-- Давайте вип‘ємо, -- підтримав його Дістергофф. – Я повинен… Я повинен тобі дещо передати.

Він шепнув кілька слів своєму ад‘ютанту, послав його кудись. Раптове передчуття паралізувало Кроне. Дістергофф, як начальник в‘язниці, напевно був присутнім при страті Каті.

-- Ми вже забираємося, -- сказав непевним тоном Єжевський. – Залишимо вас самих…

Кроне похитав головою, спостерігаючи, як кілька молодших офіцерів допомагає вийти з казино жертвам бійки.

-- Залиштеся, -- попросив. – Може мені буде… легше.

Роздягнені по пояс або з недбало накиненими на плечі гімнастерками вони оточили майора, немов хотіли захистити його від світу. До зали зайшли ад‘ютант Дістергоффа і Барський. Технік ніс плоский пакунок.

-- Вона тебе обдурила, -- сказав обережно Дістергофф.

-- Оце Ваша несподіванка? – засміявся гірко Кроне.

-- Це не те, що ти думаєш… Йдеться про її тітку. Вона не померла. Жилін пригрозив Каті, якщо вона не виконає це завдання, то стареньку вб‘ють. Катя погодилася. Її тренували вісім років. Останніх три роки вона активно працювала в нас і в Румунії.

Хтось тихо свиснув. Генерал В‘ячеслав Жилін був легендою. Чорною легендою.

-- Звідки ти це знаєш? – запитав різко майор.

-- Вона добровільно все розповіла. Поставила тільки одну умову, щоб ти не був присутнім під час допитів… Ми, звичайно, перевірили всю інформацію. Вона правдива. Її тітка вже їде до Польщі. Такою була умова. Жилін змушений дотримати її, бо Катя підстрахувалася, приховавши певні документи. Вона дала нам інформацію про банківську скриньку, як тільки її тітка опиниться в нас, ми їх заберемо.

Дістергофф глибоко вдихнув, стиснув кулаки.

-- Вона тебе кохала. Якби ти не підбіг до неї в парку, вона б втекла від облави. Вбила б кожного іншого… Здалася, бо хотіла спокутати за зраду. Не могла вибрати між тіткою і тобою, тому… У в‘язниці… Найбільше вона боялася, що ти накажеш їй віддати перстень. Тоді вона б втратила все. Тому я нічого тобі не сказав… Бо Катя просила мене, щоб я спитав, чи вона повинна повернути його.

Полковник нервово сіпнув манжет мундира.

-- Коли її обшукували, сам знаєш, не надто делікатна процедура… Вона не реагувала, поки один з вартових не протягнув руку за цим дріб‘язком. Троє моїх людей опинилися в лікарні, та і я теж… моя голова… Я мусив пообіцяти, що її поховають разом з ним. Я знав, щоб забрати перстень, нам довелося б вбити Катю. Її не повісили, а розстріляли, кару змінили за особистим наказом Маршала. Її поховають на православному кладовищі у Варшаві. Це теж розпорядження Коменданта. І ще це… Вона намалювала по пам‘яті.

Кроне як автомат розмотав пакунок, поглянув на своє обличчя. Однак на портреті був не змучений життям сорокарічний чоловік зі шрамом. Його очі іскрилися мудрістю, гумором і теплом. Риси, хоча й схожі на ті, що він бачив кожен день в дзеркалі, належали комусь особливому. Комусь коханому, єдиному. Намальованому великою артисткою, яка вклала в картину все своє вміння і всю свою любов. Тільки один єдиний раз. Тільки для нього.

Майор встав наче уві сні й вийшов з казино. Його ніхто не зупинив. Ніхто не посмів.

Наступного дня він подав рапорт про звільнення з війська.

***

Грюкіт в двері вирвав майора з п‘яного сну. Наскільки він міг судити хтось використовував кулаки, чоботи і приклади рушниць. І не мав наміру перестати. Кроне сповз з постелі, непевним кроком перейшов у коридор. Від страти Каті минуло два тижні. Більшість цього часу він не просихав. Механічно потягнувся до комода по свій Кольт M1911, однак зрештою знизав плечима і відчинив двері непрошеним гостям. На порозі стояв полковник Єжевський в товаристві чотирьох жандармів.

-- Ну, нарешті, -- видихнув з полегшенням.

Кроне перейшов у салон і всівся у м‘яке крісло, млявим жестом запрошуючи Єжевського зайняти місце біля стола.

-- Прийшов арештувати мене? – запитав апатично.

-- Арештувати? За що? – здивувався криптолог.

-- А жандарми…?

-- Комендант хоче порозмовляти з тобою, а я не знав, в якому ти будеш стані. Якби тебе було потрібно знести… -- він красномовно замовк.

-- Чого старий хоче?

-- Мені звідки знати? – Єжевський знизав плечима. – У війську ти просто виконуєш накази, пане полковнику, -- буркнув він з іронією.

-- Здається, ти ще більше п‘яний ніж я, -- констатував Кроне з легкою недовірою. – Коли я останній раз перевіряв, то був майором, якого мали понизити в званні, а то й вигнати з війська.

-- Отже, хтось помилився і минулого тижня вніс тебе в реєстр в званні підполковника. Однак наразі ця помилка – закон. Тому пропоную, пане полковнику, піти у ванну, побрити зарослу пику, надіти мундир і сісти в машину, що чекає перед будинком.

Кроне послушно пішов у ванну, роздягнувся і став під душ. Стоячи під струменями гарячої води, він здивовано відчув, що алкогольне отупіння минає. Побрився, ні разу не порізавшись, і в самій білизні повернувся в салон. На одному з крісел був розложений новенький, парадний мундир підполковника.

-- Мені його справді надягати? – запитав непевно.

-- Справді.

Застібаючи ґудзики кітеля, він побачив у дзеркалі повний набір орденських планок: золотий хрест Virtuti Militari, Хрест Хоробрих, Медаль Незалежності, Пам'ятна медаль учаснику війни 1918-1921 років…

-- Без цього ніяк? – скривився Кроне невдоволено.

-- Що вдієш? Такі правила, пане полковнику, -- відповів солодким тоном, Єжевський. – Можемо їхати?

Кроне кивнув головою і вони вийшли з квартири. Перед будинком стояли дві машини, він сів у товаристві криптолога в чорний Опель, жандарми розмістилися в джипі.

-- Ми в ГІЗС чи Бельведер?

-- ГІЗС, -- буркнув Єжевський. – На жаль, його стан…

Він не договорив. Не було потреби. Всі бувалі легіонери знали, що маршал Пілсудський перебував з сім‘єю, яка жила в Бельведері, тільки тоді, коли йому краще, в періоди слабості квартирував у штаб-квартирі Головного Інспекторату Збройних Сил. Останнім часом Бельведер він відвідував щораз рідше.

Коли машина зупинилася перед комплексом будинків ГІЗСу, свіжоспечений підполковник здивовано поглянув на більше десятка офіцерів, що витягнулися струнко, в них він легко впізнав противників з казино.

-- Ну, ні, -- простогнав. – Повертай, -- звернувся до водія. – Я не проти невеличкої бійки, але ж не під вікнами Коменданта.

-- Може не все так погано, -- Єжевський ледь стримав посмішку. – Не думаю, що вони хочуть битися.

До щойно прибулих підійшов капітан, який розпочав бійку в казино. Було видно, що він хоче щось сказати, але коли побачив орденські планки Кроне, очі в нього зробилися круглими, його заціпило.

-- Я… хотів попросити пробачення від свого імені та від імені своїх товаришів, -- нарешті промовив він затинаючись. -- Ми не знали певних аспектів тої справи. Я вважаю Вас справжнім джентльменом, пане полковнику, і взірцем для наслідування.

За мить всі віддали честь. Кроне відсалютував і спопеляючи сердитим поглядом Єжевського, пішов у кабінет Маршала. Пілсудський очікував їх в товаристві свого ординарця. Змарнілий дід, що сидів в інвалідному кріслі не виглядав, як хтось, хто має доступ до сучасної медицини.

-- Йобані одичні апарати, -- вирвалося у Кроне під носом.

-- От, от, -- підтакнув жваво Пілсудський. Видно хвороба не вплинула на слух Маршала.

-- І я їм те саме, а вони знають своє. Дякую Вам, -- звернувся він до ординарця і Єжевського.

Ті вийшли, тихо закривши за собою двері.

-- Сідай, -- Пілсудський вказав на крісло. Без церемоній, як завжди.

-- Навіщо Ви мене викликали, Коменданте? Я вигорів. Йду геть.

-- Образився через Катю? – запитав напруженим голосом Маршал. – Що я її не помилував…?

-- Можливості помилувати не було, -- відповів позбавленим емоцій голосом Кроне. – Вона вбила наших. І той апарат біля Бельведера… Від нього сил у Вас точно не прибавилося б.

-- Ні. Але не я був ціллю. Правда значно гірша.

-- Так? Може пора щоб я врешті довідався? – поквапив Пілсудського Кроне.

-- Катя не знала, як він діє, -- наголосив Маршал. -- Вона була благородною жінкою, якби довідалася… я вірю, що не зважаючи ні на що, вона не виконала б завдання. Що за бардак! – вибухнув він раптово. – Коли в 1909 році у Львові Охорович прочитав лекцію на тему “твердих променів” та іншої маячні, здавалося, що справа затихне сама собою. Частина науковців вийшла з зали й оголосила його божевільним. А потім прийшов час одичних апаратів, флюїдів, магнетизму… Навіть лауреати нагороди Нобеля зайнялися цим, а далі пішло-поїхало. Деякі з цих конструкцій почали діяти й тепер ми сидимо по вуха у лайні! Наші експерти плетуть щось про “прокляття Прялі”. Пам‘ятаєш той міф?

-- Клото, пряла нитку життя людини. Разом з сестрами визначала його довжину.

-- Так, Клото. Подейкують, це може стосуватися цілих народів. Вона… Той апарат скоротив нитку.

-- Я в таке не вірю! – фиркнув зневажливо Кроне. – Не заперечую, щось в тих флюїдах і одичній силі є, однак…

-- Повір, -- перебив його змученим голосом Пілсудський. – Розвідка доповідає, що російсько-німецькі переговори, які досі знаходилися в глухому куті, зрушили з місця. Саме тоді, коли Катя задіяла той апарат. Наші сусіди планують одночасний напад з двох боків.

-- Чого Ви хочете? – гаркнув Кроне.

-- Читав “Книгу джунглів” Кіплінга? Одне з оповідань розповідає про сутичку вовчої зграї з дикими псами із Декану. У псів чисельна перевага. Коли доходить до бійки, в першу шеренгу стають мисливці. Загартовані в боях вовки. Однак захисне коло проривають, бо їх надто мало, тоді доводиться битися вовчицям і вовченятам. На смерть, до кінця, бо йдеться про виживання.

-- Чого Ви хочете? – повторив полковник.

-- Ти мисливець, один з найкращих, я хочу попросити тебе, щоб ти не йшов. Це все.

-- Ви просите мене як маршал, головнокомандувач збройних сил? Я подав рапорт на звільнення.

-- Ні, Ясю, -- відповів тихо Пілсудський. – Я не посмів би. Прошу як ватажок зграї, старий вовк, якому вже бракує сил. В якого зменшується кількість мисливців, а ворогів стає щораз більше.

Довгі години вони сиділи мовчки. Коли стемніло Кроне вийшов з кабінету маршала. Не прощаючись, без слова.

***

Через кілька місяців на православному кладовищі хтось відновив скромну, самотню могилу, поклав нову плиту. Напис майже не змінився, під іменем: “Єкатєріна Туліна” додали одне слово – “кохана”. А російські газети повідомили про нечуваний злочин імперіалістів – одного ранку знайшли повішеним генерала Жиліна. Він висів на колючому дроті, недалеко від своєї підмосковної дачі. Газета “Правда” приписувала вбивство агентам Пілсудського. І цим разом це була правда. Посивілий, вкритий шрамами вовк вступив у свій смертельний танок. Заради зграї. До останнього подиху.


(Далі буде)

Adam Przechrzta

Wilczy Legion (Wilczy Legion – 4)

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.



home | my bookshelf | | Вовчий легіон |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу