Book: У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна



У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна
У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Генрі Райдер Хаґґард

У СЕРЦІ АФРИКИ,

або Пригоди Аллана Квотермейна


У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна


У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна


У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна




Ілюстрації Н. КОЗЛОВА





У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна


ТАЄМНИЧІ СИЛИ

РОЗДІЛ І


У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна
Моє дитинство минуло в Оксфордширі, де мій батько був священиком. Усього він мав чотирьох дітей, і я з них — наймолодший. Наш старий будинок, примарно збережений моєю пам’яттю, давно вже зрівняний із землею, інакше я неодмінно з’їздив би подивитися на нього. Добре тільки пам’ятаю, що на воротах сиділи два кам’яних леви, такі страшенні, що я боявся їх. Можливо, у них був прихований натяк на моє майбутнє.

Неподалік від нас розташувався замок ексвайра1Херсона. Власне, це був простий, хоча красивий і великий будинок, але його завжди називали замком.

Одного разу, на останнє Різдво перед тим, як мій батько емігрував, — інакше я б не пам’ятав цього, — нас, дітей, вирядили до замку на ялинку.

Було багато гостей, яких зустрічали лакеї в червоних жилетах. Ялинку прикрасили в їдальні, оздобленій старовинним чорним дубом. Перед нею — ексвайр Керсон і місіс Херсон.

Побачивши мене, місіс Керсон звернулася до високого джентльмена, який стояв біля неї, і, привітно доторкнувшись золотим лорнетом до його плеча, сказала:

— Погляньте, кузене, на цього кумедного хлопчиська: у нього волосся — неначе… як це називається… неначе жорстка щітка!

Високий джентльмен, покрутивши вуса і взявши руку місіс Керсон, почав водити нею по моєму волоссю, доки вона не шепнула йому:

— Облиште мою руку, кузене.

Джентльмен насупився.

Знічений від влаштованого мені прийому, я сховався за стілець і спрямував усю свою увагу на маленьку Стеллу Керсон, єдину дочку есквайра, яка роздавала дітям різдвяні подарунки. Вона була вбрана Дідом Морозом; м’яка біла тканина облямувала її гарненьке личко і шию, а її великі карі очі здалися мені прекраснішими за все, що я будь-коли бачив.

Нарешті підійшла і моя черга одержати свій подарунок — вельми знаменний стосовно наступних подій життя мого і Стелли: це була велика мавпа. Стелла дістала її з нижніх гілок ялинки і, подаючи мені, сказала:

— Хлопчику Аллане Квотермейне, ось вам різдвяний подарунок.

При цьому легка тканина її рукава зачепила одну зі свічок і вмить спалахнула. Від руки полум’я швидко піднялося до шиї.

Стелла, затерпла від переляку, стояла нерухомо. Люди, які її оточували, голосно закричали, але нічого не робили.

Керований якимсь інстинктом, я кинувся до Стелли і збив вогонь руками.

Руки мої сильно постраждали і довго боліли, зате в маленької міс Керсон був лише незначний опік шиї.

Ось єдиний спогад, що зберігся у мене про різдвяне свято в замку. Все інше зітерлося в моїй пам’яті, але покірливе, ніжне личко маленької Стелли я й досі іноді бачу вві сні, бачу жах в її темних очах і вогонь, що охопив її.

Наступною подією, яку я добре пам’ятаю, була хвороба моєї матері і трьох братів. Усі вони померли від зарази.

У той час, коли вони захворіли, до нас якось навідався есквайр Керсон. Погода була холодною, і в кабінеті батька горіло яскраве полум’я в каміні. Я сидів перед вогнем і малював, а батько ходив по кабінету, розмовляючи вголос.

Обличчя есквайра Керсона, який увійшов, було бліде й похмуре, а очі так яскраво виблискувати, що я аж злякався.

— Вибачте мені, Квотермейне, що турбую вас у такий час, але завтра я від’їжджаю назавжди, і мені необхідно поговорити з вами.

— Чи не попросити Аллана вийти? — запропонував батько.

— Ні, він нічого не зрозуміє.

Тоді я, звичайно, нічого не зрозумів, але слова розмови залишилися в моїй пам’яті і за кілька років я осягнув їхній зміст.

— Як здоров’я ваших? — запитав Керсон, піднімаючи палець угору.

— Моя дружина і двоє хлопчиків безнадійні. Про третього я нічого не можу сказати. Але в усьому хай буде так, як ти хочеш, Боже мій!

— Як ти хочеш, Боже мій! — урочисто повторив есквайр. — Квотермейне, моя дружина втекла від мене.

— Втекла! З ким!?

— З іноземцем-кузеном. Розтратила моє майно і втекла. На щастя, Стеллу вона залишила мені.

— Не варто одружуватися з папісткою! — вигукнув батько. — Але що ж ви збираєтесь робити? Переслідувати її?..

— Навіщо?.. Життя мене втомило. Прощавайте…

— Керсоне!.. Що?..

— Ні!.. Не це!.. Смерть і так скоро прийде. Але я хочу покинути цей сповнений брехні цивілізований світ. Ми зі Стеллою приховаємо нашу ганьбу, де немає білих облич і не чутно брехливих фраз… Відтепер я буду для всіх померлим. Прощавайте!

Він пішов.

За кілька днів батько взяв мене за руку і повів у спальню моєї матері. Мертва, вона лежала в домовині з квітами в руках, а вздовж стін, на трьох маленьких ліжечках, завмерли тіла трьох моїх братів. Хоча мені було моторошно, та я, за наказом батька, поцілував їх усіх.

Далі я згадую тільки постаті чорних людей, які відносили на цвинтар важкі ноші…

Потім пам’ять малює мені картину розбурханого моря і величезний корабель; після своєї страшної втрати батько вирішив емігрувати до Південної Африки і зайнятися місіонерською діяльністю.

Серед диких кафрів2, там, де тепер стоїть містечко Кердок, минули роки мого дитинства і ранньої юності. У двадцять років я говорив голландською та кількома кафрськими говірками і навряд чи хто-небудь краще за мене знав традиції і звичаї Південної Африки. Я зробився найкращим стрільцем і чудовим наїзником. Хоча я був невисокий і худий, але не знав утоми і вмів переносити всілякі незгоди. Навіть лютий зулус3із гвардії короля Чаки4не міг змагатися зі мною у витривалості.

Мій батько передавав мені всі свої знання протягом довгих вечорів, проведених нами на веранді нашого будинку, звідки виднілася маленька сіра церква та хрести могил.

На веранді мій батько і помер. Він довго нездужав і ввечері напередодні своєї смерті, коли я збирався на розшуки конокрадів-кафрів, сказав мені:

— Чи пам’ятаєш ти, Аллане, містера Керсона і маленьку Стеллу? Мені вже не доведеться побачити їх. Але, Аллане, я передбачаю, що з тобою мають статися дивні речі… Ти побачиш обох, і тоді передай їм мою любов. Хай благословить тебе Господь, мій сину! Я сподіваюся, що ти житимеш добре і щасливо й іноді згадуватимеш старого батька!..

Я приписав цю розмову нападу меланхолії, від якої іноді страждав батько, і вирушив в нічну експедицію, оскільки ніч для мене була все одно, що день; недарма охрестили мене тубільці “Макумазан”, що означає “Той, що спить з одним розплющеним оком”.

Повертаючись додому з першим промінням світанкового сонця, я здалеку помітив постать батька, який сидів у своєму кріслі на веранді. Я подумав, що він заснув… Він заснув, справді, але вічним сном людини, яка жила з Богом у серці…



РОЗДІЛ II


Після смерті батька я надумав здійснити давню мрію і відвідати країни, відомі тепер під назвою Трансваалю, або Вільних земель, і проникнути якомога далі на північ Африки. Це був надзвичайно ризикований намір, але я був самотній і мене охоплювала жага пригод, які, врешті-решт, стануть, можливо, причиною моєї смерті, хоча я вже старий і немічний. З усього нашого майна я залишив лише два фургони і запряжених волів. Інше я продав і на виручені гроші купив товару для обміну, рушниці та провізію. Побачивши ці рушниці, сучасний мандрівник неодмінно розсміявся б, але вони добре прислужилися мені. Я взяв із собою шістьох кафрів і трьох добрих коней. Серед кафрів був такий собі Індаба-Зімбі, що означає “Залізний язик”. Він дістав це прізвисько за свій пронизливий голос і чудове красномовство. Він вважався чаклуном і одного разу сказав мені, де я можу знайти усіх зниклих волів. Якось, за найвинятковіших обставин, про які я колись розкажу, якщо старість не затьмарить мого розуму, я врятував життя Індаба-Зімбі, і наступного дня першою особою, яку я побачив, був урятований чаклун.

— Як справи, Макумазане? — запитав він мене, доброзичливо хитаючи білим завитком своєї чуприни. — Я хочу спробувати вашої християнської релігії, тому що моя мені здається недоброю відучора, коли мене хотіли вбити дурні, а ти врятував мене.

Минув рік відтоді, як Індаба-Зімбі оселився у нас, коли прийшли посли від одного кафрського племені просити великого чаклуна повернутися і жити з ними.

Слухаючи їх, Індаба-Зімбі згрібав ногою пісок у маленьку купку. Коли ж вони закінчили, він сказав їм, показуючи на купку піску:

— Ось ваше плем’я тепер.

Потім він підвів ногу і п’ятою зрівняв купку.

— І ось що буде з вашим плем’ям, — додав він, — коли мине три місяці!

Через три місяці це плем’я знищили зулуси.

Коли я остаточно зібрався у свою експедицію, я зайшов до Індаба-Зімбі, щоб попрощатися з ним. Я застав його за згортанням у вовняні ковдри ліків, асегаїв5та різних дрібниць.

— Прощавай, Індабо-Зімбі, — сказав я йому. — Я вирушаю на північ.

— Так, Макумазане, — сказав він, нахиливши голову, — і я теж вирушаю. Ти маєш запросити мене із собою, а як ні — то не повернешся живим. Тепер, коли старий вождь (мій батько) подався туди, звідки приходять грози, — він указав на небо, — я відчуваю, що злі духи заволоділи мною знову. І ось учора я кидав кістки, і я скажу тобі, що ти помреш, якщо не візьмеш мене з собою. Крім того, доля примусить тебе втратити особу, яка для тебе дорожча за життя…

— Не кажи дурниць! — перебив я його.

— О, Макумазане, пригадай, що шість місяців тому сталося з одним плем’ям! Що я напророчив їм? Ти помреш!..

Він хитав своїм білим завитком і посміхався. Слова Індаба-Зімбі справили на мене враження.

— Гаразд, — вирішив я, — ти призначаєшся чаклуном експедиції, але без утримання.

— Мені приємно бачити, — сказав він, — що в тебе, Макумазане, достатньо уяви, щоб не бути дурнем, як більшість людей, що вважають себе розумними і досвідченими. О так, люди не можуть повірити в те, чого вони не розуміють, тільки тому, що їм бракує уяви. Проте час вирушати. На твоєму місці, Макумазане, я б узяв один фургон, а не два,

— Це чому?

— Тому що краще втратити один фургон, а не два.

— Що з а дурниці!

— Поживеш — побачиш.

Не кажучи більше жодного слова, Індаба-Зімбі пішов до першого фургона і заліз на лаву.

Ми вирушили в дорогу. Понад місяць ми прямували кордоном, що проходить нині між Вільними Штатами, Оранжевою річкою, Грінвелендоном та землею бечуанів.

На всьому шляху ми відчували тільки звичайні негаразди з нестачею води та важкою дорогою. Із Кемберлею ми мали поспіхом вибиратися якраз через нестачу води. Чи могло мені тоді спасти на думку, що на цьому місці я побачу величезне місто?..

Країна була майже спустошена: незадовго перед тим тут пройшов Мозилікатце, вождь Чаки, страшного короля зулусів. Він усюди залишив за собою сліди. Я дійшов до містка, за яким розташовувалися раніше селища кафрів, перетворені тепер на купи попелу, каміння й кісток убитих асегаями зулуських воїнів.

Ми рухалися за течією річки Колочек, як раптом стривожений табунець антилоп перетнув нам дорогу. Я вистрілив в одну з них. У неї вистачило сил пробігти близько тисячі ярдів. Я поїхав до неї, але тільки-но наблизився до тварини, вона схопилася і сховалася за вершиною гори. Я досяг всіяної купами каміння вершини; зазирнув на протилежний бік і побачив загін зулусів!..

Вони були біля води за тисячу ярдів. Одні з них відпочивали, інші метушилися коло багать, деякі, зі списами і щитами в руках, гордо походжали туди-сюди. Їх було більше двох тисяч.

Поки я спостерігав, з правого ліворуч від мене пролунав різкий крик. Я швидко озирнувся. З обох боків готувалися напасти на мене двоє величезних зулусів. Вони тримали напоготові свої широкі страшні списи і чорні щити. Праворуч від мене зулус був ярдів за шістнадцять, ліворуч — за десять. Я чітко бачив їхні блискучі очі, що ніби викотилися з орбіт.

У такому стані немає часу для роздумів і доводиться діяти інстинктивно. Я попустив поводи і вистрілив у зулуса з лівого боку. Куля пробила щит і ввійшла в тіло. Він упав на землю.

Другий зулус був у цей час майже біля мене, і коли я натискав курок лівого ствола, його щит ледве не торкався дула. Гримнув постріл, і зулуський воїн, високо підстрибнувши, впав на мого коня.

Я розвернув коня і вп’явся шпорами йому в боки. Спустившись з гори, я повернув праворуч, напереріз фургонам. Не проїхав я і трьохсот ярдів у цьому напрямку, як побачив сліди коліс і підкованих волів. Сліди свідчили, що фургонів було вісім і при них кілька сотень худоби.

Тоді я зрозумів, що зулуси йшли слідами попереднього обозу, що належав, можливо, бурам-переселенцям.

Оскільки сліди йшли в потрібному мені напрямку, я тримався їх і за чверть милі побачив табір і мої фургони, що спускалися до нього.

За п’ять хвилин я вже був там.

Бури стояли поза табором, стежачи за наближенням моїх фургонів. Я гукнув їм, і вони обернулися до мене. Я впізнав Ганса Бота, з яким був знайомий у Капштадті.

— Як справи, містере Боте? — звернувся я до нього. Він поглянув на мене і крикнув:

— Ходи-но сюди, жінко. Ось приїхав Аллан Квотермейн. Як життя, хеєре6Квотермейне, і що нового в Кастабрі?

— У мене є новина, — серйозно вимовив я, — загін зулусів переслідує вас і перебуває за дві милі звідси. Я це знаю добре, оскільки щойно вбив двох їхніх воїнів.

Я показав йому розряджену рушницю.

Усі завмерли. Я бачив, як зблідли засмаглі обличчя чоловіків. Пролунали зойки жінок, а діти притулилися до матерів.

— Боже! — вигукнув Ганс Бот, — це, мабуть, загін племені утетва, який послав Дінгаан проти басутосів. Він не міг продертися через болота і, боячись повертатися додому, пішов на північ, щоб з’єднатися з Моселекатсе.

— Укріплювати табір! Тікати!.. — пролунали вигуки.

Тут підійшли мої фургони. Індаба-Зімбі сидів на козлах переднього фургона, загорнувшись у ковдру. Я гукнув його і повідомив новину.

— Погано, Макумазане, — сказав він. — Завтра вранці бурів уб’ють і весь табір буде зітертий з лиця землі. Зулуси нападуть на світанку.

— Не каркай, білоголова вороно! — зупинив я його, хоча усвідомлював справедливість його слів.

Справді, чи могло встояти слабке укріплення з десяти фургонів проти двох з лишком тисяч найхоробріших воїнів?

— Макумазане, чи цього разу дослухаєшся ти моєї поради? — перервав мої думки Індаба-Зімбі.

— Якої?

— Облиш свої фургони, сідай на коня й тікаймо якнайшвидше. Зулуси не будуть нас переслідувати, оскільки вони нападуть на бурів.

— Так чинять тільки боягузи, — заперечив я. — Я не покину білих людей, і якщо мені судилося померти разом із ними, я помру.

— Дуже добре, Макумазане, — сказав Індаба-Зімбі і понюхав тютюну, — залишайся, якщо хочеш бути вбитим. Ходімо, погляньмо на фургони.

Ми попрямували до табору.

Там панував цілковитий безлад. Відшукавши Ганса Бота, я запропонував йому кинути вози і рятуватися втечею.

— Як ми можемо це зробити? — заперечив він. — У нас є жінки, які не пройдуть навіть милі. А коней у нас тільки шестеро. До того ж ми помремо з голоду в пустелі. Ні, ми маємо битися, і хай допоможе нам Бог!

— Хай допоможе вам Бог! Подумайте про дітей, Гансе!

— Не кажіть краще, — тремтячим голосом відповів він, дивлячись на свою маленьку дочку, гарненьку блакитнооку Тоту. — Аллане, якщо ви переживете мене, врятуйте мою дитину від цих чорнопиких чортів, а якщо вже не можна буде, то вбийте її.

Він схопив мене за руку.

— До цього ще не дійшло, Гансе, — сказав я.

Ми укріпили табір, розташувавши фургони квадратом і заклавши всі проміжки гілками колючого чагарнику, відомого під назвою “зачекай трохи”. За годину з лишком все було зроблено як слід, і почалася суперечка про те, що робити з худобою. Дехто з бурів хотів помістити її посеред табору. Я був проти цього, доводячи, що тварини оскаженіють від перших пострілів. Я запропонував, щоб кілька чоловіків із тубільної прислуги погнали їх через надрічкову долину до стоянки якого-небудь мирного племені. Розташування місцевості давало змогу надіятися на втечу від переслідування зулусів.

Пропозицію прийняли, і, крім того, вирішили, що з ними піде один голландець та здатні витримати дорогу жінки й діти.

Ті, хто залишився в таборі, готувалися до бою.

Індаба-Зімбі, усміхаючись і киваючи своїм завитком, із таємничим виглядом походжав табором.





РОЗДІЛ III


День уже хилився до вечора, а зулуси все ще не з’являлися. Нас охопила божевільна надія, що вони пішли і не повернуться. Коли Індаба-Зімбі почув, що ці зулуси належать до племені умтетва, він глибоко замислився. Потім він підійшов до мене і запропонував піти в розвідку. Я порадився з Гансом Ботом, і, хоча той дещо не довіряв “чорній тварюці”, було вирішено, що Індаба-Зімбі вирушить.

Він пішов. Я думав, що він ніколи вже не повернеться, і не міг припустити, що він ризикує своїм життям не заради бурів, яких ненавидів, а заради мене.

Близько одинадцятої години, коли трохи задрімав, я почув тихий свист за табором. Вмить прокинувся; по всій лінії пролунало клацання зведених курків.

— Макумазане! — пролунав голос Індаба-Зімбі, — ти тут?

— Так.

— То посвіти мені, щоб я міг потрапити в табір. Я запалив для нього ліхтар.

— Ось які вісті, білі люди, — сказав Індаба-Зімбі, з’явившись в огорожі. — Коли стемніло, я підповз до місця, де розташувалися зулуси, і почав дослухатися. Вони справді з племені умтетві. Три дні тому вони напали на слід фургонів і пішли по ньому. Вони налаштовані проти бурів, оскільки пам’ятають битву на Кривавій річці та інші битви, тому вони й пішли не на північ для з’єднання з Моселекасе, а за вами.

Ми повернулися до своїх постів.

Важка ніч поволі наближалася до світанку. Хто у змозі передати знемогу цих нескінченних годин?

Світла більшало, і ми могли вже дещо розрізняти у світанковому тумані. — І ось почалося!..

З іншого боку табору, на відстані тисячі або й більше кроків від нього, пролунало якесь гудіння. Воно ставало голоснішим і голоснішим, і, нарешті, перейшло у спів. Я невдовзі зміг розібрати приспів. Дуже простий приспів:

— Ми вбиватимемо, вбиватимемо! Чи не так, братове?

На вершині з’явилися щити. Дикуни йшли групами по дев’яносто чоловік. Усіх груп було тридцять одна. Піднявшись на вершину, вони утворили потрійну лінію і почали спускатися. За сто ярдів, поза досяжністю пострілу, вони зупинилися і заспівали:

— Ось крааль7білих людей, яких ми вб’ємо. Але де ж худоба білих людей, братове, де їхні воли?

Питання це, мабуть, дуже спантеличувало їх і, нарешті, наперед вийшов їхній представник і запитав нас, куди ми поділи нашу худобу.

— Ми тепер підемо шукати худобу, — кричав він, — а потім уб’ємо вас.

Мені це здалося дивним, але поки я міркував, що б це могло означати, зулуси швидко пробігли повз нас до річки і зникли.

— Хотів би я знати, чи справді дияволи пішли геть, — звернувся до мене Ганс Бот.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Я піду і дізнаюсь, — запропонував Індаба-Зімбі, — якщо ти підеш зі мною, Макумазане.

Я погодився, і ми вирушили. Я захопив із собою свою велику слонову рушницю і патрони. Ми дійшли до підйому і почали повзти.

— Я нікого не бачу! — сказав я, підіймаючись.

Але не встиг я підвестися, як із-за кожного каменя, із-за кожного куща трави постав зулуський воїн. Мене схопили і повалили.

— Тримайте його! Тримайте Білого Духа! — кричав чийсь голос, — не забийте його, тримайте міцно, а то він вислизне. Хай Індаба-Зімбі йде з ним!

Я обернувся до Індаба-Зімбі.

— Ти мене виказав! — закричав я.

— Почекай, Макумазане, і побачиш! — холоднокровно відповідав він. — Тепер почнеться бій.

Я задихався від люті. Заради чого мене виманили з табору, схопили, але не вбили? Чому вони називають мене “Білим Духом”? Чи не для того мене помилували, щоб приготувати з мене ліки? Я чув, що у деяких племен існує подібний звичай. Кров похолола у мене в жилах: бути зваженим, перетвореним на ліки і з’їденим?

Але мені ніколи було думати, оскільки весь загін висипав із-за берегового насипу, де він ховався, і вишикувався на схилі. Мене поставили в центрі резервної лінії під наглядом величезного зулуса на ім’я Бомбіане. Ця тварюка розглядала мене з цікавістю. Іноді він обмацував мене своїм списом, неначе бажаючи дізнатися, з чого я зроблений… І кілька разів просив мене проректи, скільки буде вбито зулусів, перш ніж бурів винищать.

Я роздратувався і напророчив йому, що він помре через день.

Він тільки голосно засміявся.

— О, Білий Духу, — сказав він, — невже це правда? Та байдуже, я далеко пішов від землі зулусів і хочу відпочити.

І він пішов спочивати, як дізнаємось згодом…

Зулуси рушили на табір бурів. Бій не був тривалим. Усіх бурів перебили. Переможці заходилися грабувати фургони.

Я побачив Бомбіане, який тягнув Тоту. Він підійшов до начальника загону, сивого вождя Сусузе, і передав йому маленьку дівчинку.

— Помацай палицею, чи не мертва вона! — крикнув Сусузе.

Бомбіане підняв дубця, але я кинувся вперед і так сильно вдарив його кулаком в обличчя, що він упустив Тоту.

— Уф! — закричав Бомбіане, хапаючись за носа, — у Білого Духа важкий кулак. Я готовий з ним битися за дівчинку.

Воїни засміялися.

— Так, так, — кричали вони, — хай вони б’ються на списах!

Хвилину я вагався. Я не сподівався на перемогу над велетнем, але присягався Гансу охороняти його дочку. Я передав із поважним виглядом через Індаба-Зімбі, що я готовий убити Бомбіане, але в цьому разі нехай дитину віддадуть мені.

Індаба-Зімбі переклав мої слова. Говорячи про мене, він закривав обличчя руками і називав мене “Духом” і “Сином Духа”.

Начальник дав згоду на бій.

Нам простягнули списи, і всі воїни оточили нас колом.

Бомбіане, глузливо поглядаючи, стояв навпроти мене. Індаба-Зімбі обійшов коло і, минаючи мене, шепнув:

— Чекай, Макумазане, доки він не нападе. Я владнаю справу.

Тільки-но Індаба-Зімбі відійшов, Бомбіане мовчки кинувся на мене. Я побачив, як рушив його величезний тулуб і як блиснув його спис. Неначе за якимось навіюванням або під дією чарів Індаба-Зімбі я став навколішки, нахилився і швидко, наче блискавка виставив свого списа. Спис Бомбіане пролетів над моєю головою, а сам він усією вагою навалився на вістря мого списа і звалив мене на землю.

Я підвівся й озирнувся — велетень зі списом у ребрах лежав мертвий. З хвилину стояла тиша, а потім пролунали крики:

— Білий Дух убив Бомбіане! Смерть Духові!

Натовп оточив мене. Крізь галас пролунав дзвінкий, деренчливий голос Індаба-Зімбі.

— Назад! Хіба Духа можна вбити?

— Заколи його! — ревли голоси. — Ми подивимося, чи Дух він!

— Назад! — знову закричав Індаба-Зімбі. — Я сам заколю його, і він знову оживе. Але горе вам!..

— Макумазане, — шепнув він мені на вухо, — довірся мені, стань навколішки переді мною і впади, коли я вдарю тебе списом, і вдавай померлого. Коли ж почуєш мій голос, устань!

Галас трохи стих, і воїни відступили назад.

— Великий Білий Дух, Дух перемоги! — гучно й урочисто заговорив Індаба-Зімбі. — Ці діти осліпли у своєму безумстві і вважають тебе смертним. Зроби милість, опустися на коліна переді мною і дозволь проколоти твоє серце ось цим списом. Коли ж я покличу тебе, постань неушкодженим.

Ми так і зробили.

Зулуси були цілком задоволені. Із ревом жаху весь загін кинувся бігти вгору, і ми залишилися одні з тілом убитого та з непритомною дитиною.

— Яким чином ти зробив усе це, Індабо-Зімбі? — запитав я.

— Не питай, Макумазане, — насилу відповідав він. — Ви, білі люди, хоча й дуже розумні, але багато чого не знаєте. Є на світі люди, які можуть примусити людину бачити речі, яких вона не бачить. Але ходімо звідси, доки вони не схаменулися і не повернулися.

Я прислухався до поради Індаба-Зімбі. За двісті ярдів від табору був маленький видолинок, де я сховав двох коней. На щастя, вони вціліли. Поки Індаба-Зімбі ходив у табір пошукати запаси їжі, Тота оговталася і плакала, питаючи, де батько. Я втішав її, кажучи, що ми скоро його наздоженемо, умив її і дав напитися.

Індаба-Зімбі повернувся, і ми поїхали. Я тримав Тоту на руках. Цілий день ми їхали вздовж річки. Сонце зайшло; коли ми злізли з коней, Тота поїла і заснула. Я лежав, роздумуючи, і бачив, що Індаба-Зімбі сидить біля багаття і робить якісь штуки з кістками і попелом, змоченим водою. Я спитав його, що він робить, і він відповів мені, що вибирає шлях, яким ми маємо їхати. “Дурниці”, — мало не сказав я, але пригадав усе, що сталося і, обійнявши крихітку Тоту, заснув.

Коли розвиднилося, ми побачили, що наших коней немає; вночі їх уполювали леви. Довелося далі йти пішки.

Ми йшли страшною пустелею без їжі і майже без води. Удень, бредучи глибоким піском, ми по черзі несли дитину; ночі проводили, пережовуючи траву і вилизуючи росу з листя. Наставала третя ніч. Ми вмирали від спраги. У пляшці залишалося лише з чарку води. Ми змочили собі губи та язики, а решту віддали дитині.

Світало. Миль за вісім перед нами виднілися гори — вони були в зелені, отже, там була вода.

Індаба-Зімбі поклав Тоту в мішок, і ми побрели пісками. Тота прокинулася і знову попросила пити. Та в нас не було води. Язики не вміщалися в роті, і ми ледве могли говорити.

Минула ще година. До величезного піку залишалося не більше двох миль. За двісті ярдів від нас ріс величезний баобаб. Чи доберемося ми до його тіні?.. Як ми допленталися до нього — я не пам’ятаю. Під густим шатром його листя було темно і холодно, як у льоху. Я ліг і подумав, що добре було б тут померти, і знепритомнів.

Я отямився, тому що мені здалося, ніби дивний дощ падає на моє обличчя і голову. Я майже розплющив очі, але побачив привида і знову закрив їх.

— Хай помирає, міс Стелло, — говорив чийсь грубий голос. — Він принесе вам нещастя! Хай помирає!..

Я знову розплющив очі і побачив молоду дівчину.

Вона була висока й струнка, як очеретинка. Вона сердилася. Очі її виблискували і гнівний погляд був спрямований на жінку в якомусь дивному вбранні, що стояла перед нею. Ця жінка була молода, приземкувата, з вигнутими широкими плечима. Її лоб, підборіддя й вуха виступали вперед. Загалом вона надзвичайно нагадувала мавпу.

— Принеси горілки! Як ти смієш, Гендріко, — сердито заговорила дівчина.

— Не треба горілки! — прошепотів я англійською, ледве ворочаючи розпухлим язиком. — Дайте води!..

— Ах, він живий! — вигукнула чарівна дівчина. — Він говорить англійською! Сер, ось ваша пляшка — вона повна чистої води зі струмка, який протікає тут, за деревом!..

Я ледве підвівся, підніс до губ пляшку і напився. Я відчував, як з кожним ковтком поверталося до мене життя. Але молода дівчина зупинила мене.

— Досить, досить! — сказала вона і майже силоміць забрала у мене пляшку.

— Що з дитиною? — запитав я. — Вона померла?

— Я не знаю! Де вона?

Я сяк-так доплентався до того місця, де лежали Тота і Індаба-Зімбі. Важко було сказати, померли вони чи знепритомніли.

Молода леді змочила водою обличчя Тоти, а Гендріка вчинила так само з Індаба-Зімбі.

Незабаром, на превелику мою радість, Тота розплющила очі і хотіла, мабуть, закричати, але не змогла, бо язик у неї розпух. Леді влила їй у рот кілька крапель води, і це відразу підбадьорило бідолаху. Індаба-Зімбі теж опритомнів, застогнав, розплющивши очі, і відразу зрозумів свій стан.

— Що я говорив тобі, Макумазане? — прошепотів він, підносячи пляшку до губ.

Поглянувши ліворуч, я побачив двох прекрасних коней, на одному з яких було жіноче сідло.

Чарівна дівчина взяла Тоту і тримала її на руках, заколисуючи.

— Дозвольте запитати ваше ім’я, — сказав я.

— Стелла! — відповіла вона.

— Стелла… а далі?

— Стелла — і більше нічого. Мого батька звати Томас, ми живемо онде… — вона показала на підніжжя величезного піка.

— Давно ви живете там?

— Мені було сім років, коли ми поселилися тут. Раніше ми жили в Англії, в Оксфордширі, у містечку Гарзингелі.

Я знову подумав, що бачу сон.

— Знаєте, міс Стелло, — сказав я, — це так дивно, так дивно, що здається надприродним. Багато років тому я приїхав також з Оксфордшира. Моє ім’я Аллан Квотермейн.

Обличчя її зблідло, губи розтулилися, вона подивилась на мене здивовано.

— Дивно!.. — прошепотіла вона. — Я часто чула це ім’я. Мій батько розказував мені, як маленький Аллан Квотермейн урятував мені життя, загасивши вогонь, коли в мене загорілося плаття.

— Я пам’ятаю, — сказав я, — гасячи вогонь, я обпалив собі руки. Ми замовкли, дивлячись одне на одного.

— Це знак провидіння, — заговорила, нарешті, Стелла. — Ви врятували мені життя, коли я була дитиною. Тепер я врятувала ваше життя і вашу дівчинку. Це ваша дочка?

— Ні. Я розповім вам її історію.

— Ви розкажете дорогою. Гендріко, приведи коней!

— Сер, — сказала Стелла, — ви поїдете на моєму коні, чорношкірий старий на другому. Я піду пішки, а Гендріка понесе дитину.

Я сказав, що ми можемо йти пішки та Стелла не хотіла й чути про це. Ми абияк здерлися на коней, а Гендріка взяла Тоту. Ми рушили. Стелла йшла поряд зі своїм конем.

— Скажіть мені, міс Стелло, — запитав я, — хто така Гендріка?

— Її історія дуже дивна. Уявіть, цю дівчинку невідомо де вкрали мавпи і виховали. Я випадково знайшла її серед зграї мавп і за допомогою свого слуги-готтентота, якого звали Гендріком, викрала її в них. Ми назвали її Гендрікою. Вона людина, а не мавпа, хоча має багато властивостей мавп і схожа на них. Вона обожнює мене і якось урятувала мене. Але вона ревнива і ненавидить усіх людей. Погляньте, як вона гнівно дивиться на вас тільки тому, що я розмовляю з вами.

Поки я роздумував над дивною долею цієї жінки, стежина, якою ми їхали, повернула вбік.

— Погляньте, — закричала Стелла, — он там наш будинок. Правда ж, красиво!

Вид був справді чудовий. Із західного боку величезної гори відкривалася велика западина, близько тисячі ярдів завширшки і майже на милю вглиб. Позаду міжгір’я на кілька сот футів угору підіймалася круча, а за нею і над нею височів величезний пік. Увесь простір, замкнений горами, був розділений на три тераси, що підносилися одна над одною і здавалися творінням людських рук. Із кожної тераси лився водоспад, а з боків протікали два струмки. На березі одного з них, з лівого боку, виднілися краалі8кафрів, збудовані правильними групами, на зразок споруд басутосів, і значна частина землі була оброблена. В очі зразу впадала надзвичайна родючість ґрунту, що століттями змивався з гірських вершин. У центрі верхньої тераси, під купами помаранчів, блищали будівлі, схожих на які мені ніколи не доводилося бачити. Усі вони будувалися за одним планом і розташовувалися кількома групами. У центрі височіла споруда у вигляді вулика, схожа на звичайну зулуську хатину, але вона була принаймні вшестеро більша за звичайну хату. Споруджено цю будівлю було з величезних глиб білого мармуру, складених надзвичайно майстерно, так що сліди скріплення важко було знайти.

Натовп тубільців помітив наше наближення і кілька чоловіків підбігли взяти нашого коня.

— Тепер, — сказала Стелла, підтримуючи мене, — я відведу вас до мого батька.

Ми ввійшли до центральної хатини, де на кушетці лежав чоловік.

— Це ти, Стелло! — промовив він. — Я вже думав, що ти заблукала.

— Ні, батьку, я навіть привела гостей.

— Ласкаво просимо, сер, — озвався господар. — Давно вже ми не бачили білої людини, а ви навіть, судячи з обличчя, англієць.

Він подав мені руку. Тут я раптом пригадав його прізвище.

— Як життя, містере Керсоне? — запитав я.

Він відсахнувся, як ужалений.

— Хто сказав вам моє прізвище? — закричав він. — Стелло, ти сказала його, незважаючи на мою заборону?

— Я не говорила, батьку.

— Сер, — втрутився я, — я поясню вам, звідки мені відоме ваше прізвище. Чи пам’ятаєте, як багато років тому ви прийшли прощатися зі священиком в Оксфордширі?

Він кивнув головою.

— А пам’ятаєте, що там був маленький хлопчик?

— Пам’ятаю.

— Це був я, Аллан Квотермейн. Мене випадково знайшла і врятувала міс Стелла.

— Випадково, кажете ви? — заперечив Керсон. — Ні, це сталося волею провидіння. Але ви втомилися і голодні. Поговоримо потім. Стелло, вже час їсти.

Більше я нічого не пам’ятаю з того, що було цього вечора. Прокинувся я наступного дня в дуже зручному ліжку й, одягнувшись, вийшов до центральної кімнати, де вже був накритий стіл. У дверях з’явилася Стелла, ведучи за руку Тоту.

— Вам доведеться снідати одному, — сказала вона. — Ваш приїзд так схвилював мого батька, що він ще не вставав.

Позаду мене почулося бурчання.

Я обернувся і побачив Гендріку.

Якесь неясне відчуття підказало мені в цю хвилину, що я переживу надзвичайно велике горе. Я здригнувся від її лютого погляду, спрямованого на мене. І Гендріка сама зробила поривчастий рух, трохи розплескавши каву.



— Обережніше, Гендріко! — зупинила її Стелла.

За сніданком Стелла розповіла мені, як їм пощастило влаштуватися з таким комфортом у цій пустельній, дикій місцевості.

Під кінець сніданку вийшов містер Керсон, і ми вирушили оглядати його господарство.

Польові роботи ми застали у повному розпалі. Завдяки надзвичайній родючості ґрунту колонія багатшала. Тубільці називали себе “дітьми Томаса”. “Батько” вирішував усі їхні суперечки, судив і карав винних.

Спираючись на руку своєї дочки, містер Керсон із гордістю дивився на все довкруги.

Час, проведений мною від дня приїзду і до одруження зі Стел-лою, важко піддається опису. У моїх спогадах він пахне квітами і запнутий серпанком літнього вечора. Серед квітів звучить голос Стелли, крізь серпанок блищать її очі…

У вечір нашого освідчення ми гуляли коло гори. Місяць виплив з-за гори і його проміння далеко прослизнуло в туманній долині, поблискуючи на воді, сягнувши найвіддаленіших закутків серед скель, огорнувши всю околицю сріблястою фатою нареченої…

Стелла поглянула на мене. Краса ночі відбилася на її обличчі, ароматом ночі пахло її волосся, таємнича ніч світилася в її очах… У серцях наших пишно розпустилася квітка кохання. Ми не промовили жодного слова, але наблизилися одне до одного, і наші губи з’єдналися, скріплюючи поцілунком наші заручини.

Містер Керсон, коли я попросив у нього руку його дочки, зразу ж погодився й оголосив, що сам нас повінчає, оскільки він був місіонером, а місіонерам на далеких околицях надається право благословляти шлюби, навіть якщо вони і не є пасторами. Весілля призначили через день.

Переддень нашого весілля ми провели зі Стеллою в хаті, оскільки йшов дощ. Ми мовчали, зате містер Керсон говорив багато: він згадував свою молодість, розповідав про країни, які відвідав. Потім прочитав уривок із Біблії і попрощався з нами. Я поцілував Стеллу і також пішов спати.

Я ліг у ліжко і розмріявся. Безмірність мого щастя страхала мене, і мені спало на думку сумне пророцтво Індаба-Зімбі. Він досі передбачав правильно. А якщо його передбачення збудеться і цього разу? Жах охопив мене, і я почав молитися про щастя і продовження нашого життя. Молячись я заснув і побачив страшний сон.

Мені наснилося, що ми стоїмо зі Стеллою поряд в очікуванні обряду вінчання. Вона зодягнена в усе біле і сяє вродою. Але краса її незвичайна — вона неземна і лякає мене. Очі Стелли блищать, як зорі, її обличчя світиться білцм, жодна волосинка на голові не ворухнеться. І мені здається, що її біле плаття — саван, що вівтар, перед яким ми стоїмо, — земля зі свіжовикопаної могили, і що сама могила зяє перед нами. Ніхто не приходить нас вінчати, але раптом із глибини могили з’являється Гендріка. У її руці ніж, яким вона пронизує серце Стелли. Стелла без крику падає в могилу, але, падаючи, дивиться на мене. Слідом за нею і Гендріка кидається в могилу, і я чую, як її ноги вдаряються об землю…

— Прокинься, Макумазане, прокинься!.. — пролунав голос Індаба-Зімбі.

Я схопився з ліжка. Холодний піт покрив моє тіло. З іншого кінця кімнати до мене долинув шум боротьби. Я швидко схопив сірника і запалив свічку. При слабкому світлі я розглянув контури двох постатей, що борсалися. Між ними виблискувала сталь. Але недогарок сальної свічки розтанув, і світло згасло. Індаба-Зімбі і Гендріка боролися і, незважаючи на всю силу чаклуна, жінка долала його. Я кинувся до них. Гендріка встигла вирватися. У її руках виблискував ніж. Але я був уже біля неї і міцно обхопив її ззаду. Вона впала їв боротьбі впустила ніж. Господи, якою сильною була ця чортиця! Вона билася, вищала, дряпалася, кусалася і мало не здолала нас, двох сильних чоловіків. Нарешті вона вирвалася, схопилася на ліжко і стрибнула до стелі. У стелі були отвори, які пропускали світло. Схопившись за край такого отвору, вона збиралася пролізти в нього, але її сили, виснажені боротьбою, зрадили її, і вона впала на підлогу, знепритомнівши.

— Уф, — промовив Індаба-Зімбі, — треба зв’язати диявола, поки він не прокинувся.

Ми міцно зв’язали ременем руки і ноги Гендріки так, що вона не могла ворухнутися. Індаба-Зімбі з ножем у руці залишився вартувати її. Оговтавшись, вона борсалася і марно силкувалася розірвати міцний ремінь. Індаба-Зімбі без церемоній усі вся на неї. Нарешті вона вгамувалася, і ми її замкнули в проході. Я одягнувся в найкраще вбрання, яке тільки міг дістати в краалях, але обличчя моє виявилося подряпаним нігтями Гендріки. Я, як міг, замаскував подряпини і пішов гуляти.

Повернувся я до сніданку. В їдальні мене зустріла Стелла, одягнена в білу сукню, з квітами помаранчів на грудях. Із сором’язливим виглядом вона підійшла до мене, але відсахнулася, побачивши моє обличчя.

— Аллане, — вигукнула вона, — що з тобою сталося?

У цей час увійшов містер Керсон і поставив мені таке саме запитання. Я розказав їм усе, змовчавши тільки про свій віщий сон. Обличчя Стелли сполотніло, як її квіти.

— Треба було розповісти про це раніше, Аллане, — суворим тоном сказав містер Керсон. — Я сьогодні ж покінчу з цим звіром.

— Батьку, не вбивай її! — заступилася Стелла. — Вона так любила мене! До того ж сьогодні день мого весілля!

— Її не вб’ють, хоча вона заслуговує на це. Але вона повернеться туди, звідки прийшла…

Після сніданку містер Керсон покликав управителя і дав йому необхідні розпорядження.

Вінчання мало відбутися після недільної служби, яку правив містер Керсон у краалі-каплиці. Всі тубільці у святковому одязі зібралися, щоб бути присутніми на весіллі Зірки, як місцеві жителі називали Стеллу, перекладаючи її ім’я буквально. Після служби містер Керсон сказав, що бажає повінчати нас просто неба у присутності всього народу. Ми стали в затінку величезного дерева, обличчям до натовпу тубільців.

Містер Керсон місцевою говіркою повторив, що хоче повінчати нас за християнським обрядом у присутності всього народу. Урочисто й чудово він прочитав увесь обряд. Ми склали обітницю, і вінчання завершилося.

— Народе мій, — сказав містер Керсон, коли ми підписали шлюбну угоду й обмінялися поцілунком. — Макумазан і моя дочка Зірка тепер чоловік і дружина. Вони житимуть в одному краалі, їстимуть з однієї чашки і разом ділитимуть все аж до могили. Тепер слухайте. Чи знаєте ви цю жінку?

Він указав на щойно приведену Гендріку.

— Так, ми знаємо її! — відповів хтось із групи індун, які склали первісний суд і за тубільним звичаєм всілися навпочіпки в коло перед нами.

— Підійди ж, Індабо-Зімбі, — продовжував містер Керсон, — і розкажи, що скоїлося сьогодні вночі.

Індаба-Зімбі виступив наперед і, сівши навпочіпки, з великою виразністю й артистичною жестикуляцією передав те, що сталося, і показав великий ніж, від якого мене врятувала його пильність.

Потім я стисло підтвердив його розповідь.

— Макумазан украв у мене любов моєї пані, — несподівано вимовила Гендріка, — якби я вбила його, Зірка забула б про нього. Я вб’ю його.

— Смерть їй! — закричали індуни, і двоє з них підійшли до неї, щоб негайно виконати вирок. Але тут заступилися Стелла і я. Тоді головний індун наказав Гендріці йти, погрозивши вбити її, як шакала, якщо хтось зустріне біля краалів.

Проходячи повз мене, Гендріка прошепотіла мені: “До наступного місяця!” — і зникла.

— Пішла! — сказав Індаба-Зімбі, — ах, Макумазане, навіщо ти помилував її!..

Але Стелла, моя кохана дружина, була біля мене, й одна її усмішка розсіювала всі мої тривоги.



РОЗДІЛ IV


Повного щастя не буває на цьому світі, навіть упродовж однієї години. Як день нашого весілля затьмарила описана сцена, так і наш медовий місяць затьмарила печаль.

За три дні після нашого весілля містера Керсона розбив параліч. Ми прийшли обідати до кімнати-їдальні і знайшли його паралізованим. Дня за чотири він почав говорити і трохи рухатися, але свідомість не поверталася до нього, хоча він і впізнавав Стеллу, а іноді й мене. Так тривало близько семи місяців.

Помер він раптово. Ми сиділи одного вечора біля ліжка містера Керсона, коли раптом, на наш подив, він сів і гучно промовив:

— Я чую тебе! Так, так, я прощаю тобі. Бідна дружино, ти також страждала!

І він упав мертвий.

Ми поховали містера Керсона наступного дня на маленькому цвинтарі біля водоспаду. Це була сумна церемонія, і Стелла гірко плакала, незважаючи на всі мої старання заспокоїти її.

Цієї ж ночі, коли я сидів і палив біля дверей хатини (погода була спекотна), а Стелла лежала в хаті, підійшов Індаба-Зімбі, вклонився і сів навпочіпки біля моїх ніг.

— Що тобі, Індабо-Зімбі? — запитав я.

— Ось що, Макумазане. Коли ти маєш намір їхати звідси?

— Не знаю, — відповів я. — Зірка ще надто слабка, щоб подорожувати. Треба зачекати.

— Ні, Макумазане, тобі не можна чекати, ти маєш негайно виїжджати, і Зірка мусить ризикнути. Вона сильна. Це дурниці, минеться.

— До чого ти це говориш? Чому ми маємо їхати?

— А ось чому, Макумазане… — він обережно озирнувся і тихо промовив: — З’явилася величезна кількість мавп. Уся гора кишить ними.

— Я не знав, що вони пішли, — сказав я.

— Пішли, — відповідав він, — вони відразу після весілля сховалися, а тепер повернулися всі, здається, скільки їх є на світі. Уся круча кишить ними.

— Мене не злякає натовп мавп.

— Жінка-мавпа, Гендріка, з ними.

Я пройшов до Стелли і, нічого не кажучи про мавп, мовив, що ми маємо сліпо скоритися інструкції її батька і негайно покинути краалі. Я вважаю зайвим переповідати нашу розмову, але кінчилася вона тим, що Стелла погодилася і заспокоїла мене, що чудово перенесе подорож, і що тепер, коли помер її батько, вона залюбки полишить ці місця.

Я піднявся рано-вранці. Відчай народу, коли вони дізналися про наш від’їзд, викликав жаль. Я сказав, аби їх утішити, що ми виїжджаємо не назавжди і за рік повернемося.

Я пішов у крааль тубільців, щоб відокремити їхню худобу від худоби, що належала містеру Керсону, яку я брав із собою. Стадо було величезне, і це зайняло багато часу. Незадовго до заходу сонця я доручив Індаба-Зімбі завершити розділ, сів на коня і поїхав додому.

Передавши коня одному з конюхів, я увійшов до центральної хатини. Стелли не було там, хоча речі, які вона складала, лежали на підлозі. Я пройшов спочатку до спальні, потім до інших кімнат, але слідів Стелли не було. Гукнувши із саду кафра, я запитав, чи не бачив він свою пані.

Так, він бачив, як вона несла квіти на цвинтар, тримаючи за руку білу дівчинку, коли сонце стояло “там”, — і він показав місце на обрії, де сонце було півтори години тому.

— З ними було двоє собак, — додав він.

Я побіг на цвинтар, до якого було чверть милі.

Біля цвинтаря я зустрів тубільця, котрий, за моїм наказом, сторожував крааль; він тер очі і позіхав. Очевидно, він щойно прокинувся. Я запитав його, чи не бачив він свою пані, і він відповів, що не бачив, і це було дивно. Вважаючи за марне лаяти його, я наказав йому йти за мною і зайшов на цвинтар. На могилі містера Керсона лежали квіти, які принесла Стелла, і на м’якому ґрунті виднілися сліди шкіряних черевичків Тоти. Мою дружину і Тоту викрали. Вони не були вбиті, інакше їхні трупи знайшлися б. Їх було викрадено. Мавпи, що діяли за вказівками Гендріки, відвели їх у якесь потаємне лігво, щоб тримати там, доки вони не помруть.

Я повернувся назад. Мій гонець уже підняв усе населення; тубільці зі списами і палицями в руках поспішали до краалів. Біля хатин я зустрів Індабу-Зімбі; у нього був дуже серйозний вигляд.

— Отже, сталося нещастя, Макумазане, — сказав він. — Вона жива, і дівчинка також жива. Гендріка любить її і не завдасть їй шкоди, вона не дозволить скривдити її. Вона тільки постарається приховати її від тебе. От і все.

— Дай Боже, щоб ми знайшли її, — простогнав я. — Уже скоро стемніє.

— Місяць зійде за три години, — відповів він. — Ми шукатимемо при місячному світлі. Тепер немає сенсу йти, дивися, сонце заходить. Зберемо людей, закусимо і приготуємо все в дорогу. Поспішай повільно, Макумазане.

Нарешті зійшов місяць, і ми вирушили. Нас було близько сотні, і ми мали тільки п’ять рушниць — моя слонова гвинтівка і чотири рушниці, що належали містеру Керсону.

Ми цілу ніч блукали порожніми, освітленими місяцем долинами, порушуючи тишу криками, які луна тисячократно повторювала. Марно наші погляди ковзали прірвами, марно обстежували ми нескінченні яри і балки, порослі папороттю.

Зоря застала нас смертельно втомленими майже біля того самого місця, звідки ми прийшли.

Я сидів на камені з розбитим серцем. Поруч розташувався Індаба-Зімбі і пильно вдивлявся вперед, неначе щось бачив. Ця людина володіла таємничою силою. Багато разів під час наших мандрів його передбачення збувалися.

— Індабо-Зімбі, — звернувся я до нього, — ти говорив, що можеш бачити те, чого ми не бачимо. Ти можеш робити дивні речі, я це знаю. Чи не допоможеш мені? Якщо ти повернеш мені мою дружину, я подарую тобі половину нашої худоби.

— Я не говорив нічого подібного, Макумазане, — відповів він. — Я роблю багато чого, але мовчу про це. І я не прошу платні за те, що роблю. Ти добре зробив, Макумазане, що звернувся до мого мистецтва, бо що б я чинив, якби мене не просили, навіть заради Зірки і тебе, хоча вас люблю; мій Дух розсердився б. Утім, марно було просити мене раніше: я тільки тепер знайшов потрібну траву.

І він показав незнайому мені рослину: вона мала колюче листя, дуже схоже на листя звичайної англійської кропиви.

— Тепер, Макумазане, — продовжував він, — накажи людям залишити нас наодинці і йди за мною он до тієї маленької прогалини біля води.

Я так і зробив. Коли я вийшов на прогалину, Індаба-Лімбі запалив невелике багаття під деревом на березі.

— Сідай сюди, Макумазане, — сказав він, показавши на камінь біля багаття. — Нічому не дивуйся і не лякайся того, що побачиш. Якщо ти ворухнешся або крикнеш, ти нічого не дізнаєшся.

Я сів і став чекати. Коли вогонь яскраво розгорівся, старий роздягся і пірнув у воду; потім він вийшов із води, тремтячи від холоду, і, нахилившись над багаттям, узяв у рот листя і почав жувати його, щось бурмочучи. Великий жмуток листя він кинув у вогонь. Пішов густий дим, старий втягував його у свої легені, поки не почав задихатися. Жили в нього на шиї і грудях роздулися, він голосно дихав, і з очей в нього текли сльози. Раптом він упав і лежав нерухомо. Я страшенно злякався і хотів було кинутися на допомогу, але пригадав його застереження і залишився на місці.

Індаба-Зімбі лежав на землі, наче мертвий. Його тіло закоцюбло. Це було дуже схоже на смертне ціпеніння. Потім, на мій подив, тіло обм’якнуло, і на грудях з’явилася пляма; вона збільшувалася і збільшувалася, і хвилини за три чоловік став трупом, який уже розклався. Я сидів уражений, спостерігаючи це надзвичайне видовище і чекаючи подальшого розвитку процесу розкладання. Я чекав, що Індаба-Зімбі на моїх очах перетвориться на порох. Продовжуючи свої спостереження, я помітив, що ознаки розкладання поступово пропадали. Спочатку плями зникли на кистях рук і ступнях, потім на інших частинах тіла і, нарешті, на животі. Після цього Індаба-Зімбі спокійно прокинувся.

Я від здивування не міг говорити і дивився на нього з роззявленим ротом.

— Ну, Макумазане! — промовив він, схиливши голову набік, як птах, і кумедно хитаючи своїм білим завитком. — Усе добре. Я бачив її

— Бачив кого? — запитав я.

— Зірку, твою дружину, і маленьку дівчинку. Вони налякані, але здорові. Їх вартує жінка-мавпа. Вона божевільна, але мавпи слухаються її і не посміють нічого зробити твоїй дружині. Зірка спала, і я прошепотів їй на вухо, щоб вона не боялася, бо ти скоро звільниш її, і я порадив їй вдавати, ніби їй приємно бути з Гєндрікою.

— Ти прошепотів їй на вухо! — промовив я. — Та як ти міг це зробити?

— Це було небезпечно, Макумазане. Забарившись хоч трохи, не був би я тепер живим. У вас, білих людей, так багато різних знань, що ви уявляєте, що вам здається, начебто ви вже все знаєте. Ви дивитеся на хмари і не бачите того, що у вас під ногами. Ти віриш, Макумазане? Чи немає в тебе якоїсь речі Стелли?

У мене в записнику зберігалося її пасмо, яке я дав йому. Він підійшов до багаття, запалив волосся і, коли воно перетворилося на попіл, змішав із соком згаданої рослини. — Тепер, Макумазане, заплющ очі, — сказав він. Я послухався його, і він потер мої повіки одержаною пастою. Вона обпалила мене, і голова в мене запаморочилася. Стан цей тривав недовго; голова моя знову стала свіжа, але я не відчував землі під ногами. Індаба-Зімбі повів мене до струмка.

— Дивися на воду, Макумазане, — сказав він, і голос його звучав глухо, неначе оддалік.

Вода потемнішала, потім посвітлішала, і я побачив у ній підземелля, де горіло багаття. Біля стіни лежала Стелла. Одежа на ній була розірвана, вона виглядала блідою і стомленою, повіки в неї були червоні, ніби вона плакала. Поряд із нею, поклавши голову їй на груди, лежала маленька Тота; вона була прикрита звірячою шкурою. Дитина не спала і, здається, стогнала від страху. Стелла ж спала, і мені здалося, що її губи шепочуть моє ім’я. Біля багаття, щось помішуючи в грубому дерев’яному горщику, сиділа жінка-мавпа, Гендріка. Світло падало їй на обличчя. На ній була шкура мавпи і лице її вкривала темна фарба, яка де-не-де посходила. Час від часу вона поглядала на Стеллу своїми дикими безтямними очима з виразом ніжності, майже благоговіння. Вона також зиркала на бідну дитину і скреготіла зубами від ненависті. Біля входу в підземелля виднілися голови мавп. Гендріка зробила знак одній із них. Мавпа підскочила до неї, і Гендріка тицьнула їй дерев’яного горщика. Мавпа взяла його і сховалася. Видіння почало блякнути, останнє, що я побачив, була примарна постать мавпи, що повернулася з горщиком, повним води.

Раптом усе зникло. Переді мною — вода, а поряд усміхався Індаба-Зімбі.

— Тепер ти бачив? — сказав він.

— Бачив, — відповів я. — Ти знаєш дорогу до підземелля?

Він кивнув головою.

— Так ходімо; люди підобідали й відпочили.

За три години ми дісталися величезної долини на північному схилі високого піку. З одного боку в цій долині тяглося пасмо кам’яних круч, а з другого — підносилася суцільна скеляста стіна. Ми йшли вздовж цієї стіни близько двох миль. Раптом Індаба-Зімбі зупинився.

— Тут! — сказав він, показавши на отвір у скелі.

Отвір знаходився на висоті сорока футів від землі, мав форму еліпса і був не більше двадцяти футів заввишки та десяти завширшки; його прикривали папороті й кущі.

Незважаючи на свої гострозорі очі, я навряд чи помітив би його, бо на скелястій поверхні високої гори було багато таких тріщин.

Ми уважно оглянули місце. Я помітив, що скеля була вичовгана від постійного лазіння мавп; помітив також, що на кущі біля самого входу висіло щось біле. Це був носовичок.

Подальші сумніви були зайвими. Із прискореним биттям серця я поліз угору. Перші двадцять футів підніматися було легко, тому що скеля мала виїмки; наступні десять футів долалися дуже важко, але все-таки були доступні спритній людині, і я піднявся у супроводі Індаба-Зімбі. Але останні десять або п’ятнадцять футів можна було здолати тільки за допомогою мотузки, перекинутої на стовбур змиршавілого дерева, яке росло посеред отвору. Ми ледве здолали цей підйом. Футів за два над моєю головою висіла носова хустинка, яку гойдав вітер. Повиснувши на мотузку, я схопив її. Це була хустинка моєї дружини. І тут я помітив морду мавпи, що визирала з тріщини. Мавпа заверещала і зникла. Сховавши на грудях хустинку, я вперся ногами у скелю і поліз уперед. Часу гаяти було не можна, тому що ця зграя мавп могла швидко зібратися. Нарешті я досяг отвору. Це була промита водою галерея зі склепінням. Вона закінчувалася проходом у широкий відкритий грот. Я зазирнув у прохід: він кишів мавпами. Я спустив з плеча свою слонову рушницю і крикнув своїм людям, аби вони поспішали… Я вистрілив прямо в середину нападаючого натовпу; у вузькому просторі проходу штук двадцять мавп було поранено і вбито. Індаба-Зімбі опинився вже біля мене і двома пострілами зупинив юрбу. Мавпи відступили, тягнучи за собою своїх поранених, і дали моїм людям час піднятися на скелю. В цю хвилину з’явилася Гендріка, що бігла до нас з нерухомим тілом маленької Тоти на руках.

Почався справжній бій. Гендріка з виском кидалася на всі боки, замість щита прикриваючись тілом Тоти. Після нетривалого, але кровопролитного бою мавп охопила паніка, і вони відступили.

Гендріка зрозуміла, що битва програна. Кинувши дитину, вона з лютим завиванням рвонула до нас. Вона повалила Індаба-Зімбі і сховалася в проході, супроводжувана кількома вцілілими мавпами.

У нас виявилося семеро вбитих і кілька небезпечно покусаних. Шлях був вільний, і ми піднялися на самісінький вершечок амфітеатру. На повний голос я гукав Стеллу. Ледь чутний звук долинув мені у відповідь. Серце моє завмерло. Я знову покликав… Так, тепер я почув голос моєї дружини, що линув зі скелі. Я розсовував повзучі рослини, але не знаходив входу.

— Відсуньте камінь! — промовив голос Стелли.

Я увіткнув списа в скелю, звідки йшов звук. Відгорнувши мох, я побачив камінь, що затуляв отвір. Відкрився вузький прохід, куди я ввійшов із завмерлим серцем. Прохід вів до другого підземелля, того самого, яке я бачив у воді. При світлі, що падало звідкись згори, я побачив на купі шкур напівлежачу постать. Я кинувся до неї. Це була Стелла — Стелла, зв’язана ременями, обірвана, побита, але жива!

Побачивши мене, вона скрикнула і, коли я обняв її, знепритомніла. Узявши її на руки, я виніс дружину на повітря, поклав у затінок дерева і розрізав ремені, якими її було зв’язано.

Виходячи з підземелля, я озирнувся — все було так, як я бачив у воді: горіло багаття, стояли дерев’яні горщики, і один з них був із водою…

Стелла і Тота були дуже стомлені і тому ми провели тут ніч. Ще напередодні вранці послані мною по драбини люди чекали нас біля гори, і ми легко спустилися.

Ми благополучно дійшли до краалів. Якби я розказував вигадану історію, я закінчив би такими словами: “І зажили ми чудово!” Але — на жаль! — моя історія має інший кінець, і чи вистачить у мене сил переповісти її!..

Наступного дня після повернення я бачив, що стан здоров’я моєї дружини не припускає й думки про від’їзд. Пережита нею жахлива ніч знесилила її… Вона усвідомлювала, що помирає, оскільки вона завжди говорила про моє майбуття, але не про наше. Не можна висловити, наскільки вона була покірна і терпляча.

Фатальна година наставала. У мене народився син Гаррі; мати встигла поцілувати його і поблагословити… Зажевріла зоря і зійшло сонце… Проміння його, падаючи на них, відбилося на західному боці неба. Стелла опритомніла і побачила сонце. Знаком вона показала мені, щоб я відкрив двері. Я виконав це. Вона спрямувала свій згасаючий погляд на небо, потім поглянула на мене і посміхнулася усмішкою ангела. Останнім зусиллям вона підняла руку і промовила, вказуючи на небо, що яскравіло світанком:

— Там, Аллане, там!.. До побачення!.. Усе скінчилося.

Другої ночі після її похорону я не міг заснути і вийшов на повітря. Підійшовши до могили Стелли, я при яскравому місячному світлі побачив Гендріку. Вона лежала на могилі. Помітивши мене, вона зареготала божевільним сміхом і, витягнувши з-за пояса величезного ножа, загнала собі в груди і впала на землю…

Через кілька років мені довелося знову відвідати місця мого щастя. Який жаль!.. Усе було тут зруйноване і винищене, тільки блищали мармурові краалі, які не можна було спалити…

Через вирубаний сад я пройшов на цвинтар. Він також заріс травою, але на могилі моєї дружини височіло помаранчеве дерево, і його ароматні пелюстки дощем падали на могилу.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Звідси я пішов шукати ту місцинку, де ми вперше заговорили про наше кохання. Помаранчевий гай перетворився на непрохідну гущавину. Але дерево, під яким ми іноді відпочивали, квітло, як і раніше… Уцілів і камінь, на якому ми іноді сиділи. І раптом на цьому камені переді мною з’явився образ моєї дружини Стелли! Так, це вона сиділа на камені, її обличчя сповнював той натхненний вираз, як тоді, коли ми вперше обмінялися поцілунками. Місяць сяяв у її темних очах, вітер розвіював її кучеряве волосся, її груди дихали, і покірна усмішка грала на її вустах… Я підійшов ближче. Її погляд упав на мене, її очі зустрілися з моїми очима і сказали мені так багато-багато…

І раптом вона зникла, зникла без сліду. Місячне світло продовжувало тремтіти на тому місці, де вона сиділа, водоспади співали свою сумну пісню, непорушна гора, як і раніше, кидала тінь, але колишню похмуру печаль мого серця осявало яскраве проміння надії…





У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна



ЧУДОВИСЬКО

Розділ І

БУРЯ

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна
Мені, видавцю цих записок, судилося долею як виконавцеві духівниці покійного ознайомити світ із пригодами мого любого друга, Аллана Квотермейна, Нічного Вартового, як його називали тубільці Африки, нині я починаю найцікавішу і найнадзвичайнішу з цих пригод. Аллан розказав мені про неї багато років тому, коли я гостював у нього на “Мизі” в Йоркширі, незадовго до його від’їзду із сером Герні Куртісом і капітаном Гудом у його останню експедицію в серце Африки, звідки він більше не повернувся.

Свого часу я детально записав розповідь, що так вразила мене, але маю зізнатися, що згодом утратив свої нотатки і, не довіряючи своїй пам’яті, не міг відновити хоча б їхньої суті з точністю, бажаною для мого покійного друга.

Але днями, риючись у себе в комірчині, я натрапив на портфель, що зберігся з мого далекого минулого, коли я практикувався як юрист. З певним хвилюванням, яке охоплює нас, коли на схилі віку ми раптом стикаємося з предметами, що нагадують нам про давно минулі події, підніс я його до вікна і не без зусиль відімкнув іржавий замок. У портфелі виявилася невелика колекція різного непотребу: папери одного з процесів, на якому колись я працював, як чорт, для одного свого друга — видатного вченого, який став згодом суддею, синій олівець зі зламаним грифелем, та інший непотріб.

Я переглянув папери, перечитав свої помітки на полях і, зітхнувши, розірвав їх та кинув на підлогу. Потім я вивернув портфель, щоб вибити з нього пил, і при цьому з внутрішньої кишені вислизнув дуже товстий записник у чорній цератовій палітурці. Я відкрив його, і мені в очі впав заголовок.


Конспект надзвичайної розповіді Ал. К-на про бога-чудовисько,

або фетиша, Хоу-Хоу, якого він і готтентот Ханс

відкрили в центральних областях Південної Африки.


Миттєво все спливло в моїй пам’яті. Я побачив себе, в ті дні ще хлопця, який швидкуруч складає ці нотатки під свіжим враженням Алланової розповіді пізно вночі на “Мизі” і потім на ранок у потязі, щоб згодом на дозвіллі послідовно і докладно викласти їх у своєму кабінеті на Ільм Коурті в Темплі.

Пригадав я також своє засмучення, коли виявив, що записник безслідно зник, хоча я чудово знав, що заховав його в надійному місці. Я ще бачу, як нишпорю по всіх закутках кімнати в передмісті Лондона; нарешті, зневірившись, я змирився з пропажею. Роки минали, і нові події затерли в моїй пам’яті і нотатки, і саму розповідь. І ось тепер вони спливли з минулого, сколихнули спогади, і нині я починаю викладати цю чудову розповідь із такого багатого пригодами життя мого любого друга Аллана Квотермейна, який так давно чекає на мене в царстві тіней.

Одного разу ввечері ми, тобто старий Аллан, сер Генрі Куртіс, капітан Гуд і я, зібралися в кабінеті у Квотермейна на “Мизі”, палячи люльки і розмовляючи про різні речі.

Я згадав у розмові, що якось я надибав передрук з американської газети про те, що в басейні Замбезі якісь мисливці бачили нібито величезного допотопного плазуна, і запитав Аллана, чи можна цьому вірити. Аллан похитав головою і обережно відповів, що Африка велика — можливо, що в її глибинах ще водяться доісторичні тварини.

— Я натрапив одного разу, — поспішно додав він, ухиляючись від ширшої теми, — на величезну змію, завбільшки з південноамериканську анаконду, яка, кажуть, сягає шістдесяти фунтів у довжину. Ми її вбили, тобто не я, а мій слуга, готтентот Ханс. Тубільці шанували цю змію, як божество. Вона могла б дати привід для розмов про допотопних плазунів. А одного разу я бачив слона, який настільки перевищував звичні розміри, що, можливо, він належав доісторичній ері. Він був відомий кілька сторіч і звався Джана.

— Ви його вбили? — поцікавився Гуд.

Аллан крізь засмагу і зморшки зарум’янів і різко відповів, втрачаючи свою звичну добродушність:

— У мисливця не питають про результат полювання, якщо він сам не розповідає. Але якщо вам хочеться знати, — ні, я не вбив цього слона. А вбив його Ханс і цим урятував мені життя. Я ж промахнувся в нього обома зарядами на відстані в кілька кроків.

— Ну, Квотермейне, — вигукнув невгамовний Гуд, — це ви промахнулися у великого слона з відстані кількох кроків? Отже, занадто перелякалися.

— Хіба я не сказав, що промахнувся, Гуде? Втім, ви знаєте, я ніколи не міг похвалитися особливою хоробрістю. Під час зустрічі з цим Джаною кожен би злякався — навіть ви, Гуде. Проте за деякою великодушністю ви погодилися б, що в мене є й інші причини, з яких я не можу байдуже згадувати про це мерзотне — так, саме мерзотне видовище: зустріч із Джаною призвела до смерті старого Ханса, якого я любив.

Гуд знову приготувався заперечувати, але сер Генрі випростав свою довгу ногу і штрикнув його в підборіддя, після чого капітан замовк.

— Зате, — поспішно додав Аллан, змінюючи неприємну тему, — я зустрівся одного разу, правда, не з допотопним плазуном, з плем’ям, яке поклонялося богу-чудовиську, або фетишу, який був, мабуть, пережитком стародавнього світу.

Він замовк, показуючи, що питання вичерпане, але я жадібно запитав:

— Що ж це був за фетиш, Аллане?

— Це довга історія, друже мій, — заперечив він, — якщо її розказати, то Гуд, звичайно, не повірить, до того ж пізно, і я боюся вам набриднути. Далебі, я не закінчив би за одну ніч.

— Для Гуда і Куртіса тут є віскі, содова й тютюн; я ж повартую між вами і дверима й не рушу з місця, поки ви мені всього не розкажете, Аллане. Неввічливо йти спати раніше від своїх гостей, так що, будь ласка, починайте, — додав я, усміхаючись.

Старий забурчав, але ми в урочистому мовчанні з’юрмилися біля нього, і він, нарешті, почав свою розповідь.

— Гаразд, якщо вам неодмінно хочеться. Багато років тому, коли я був порівняно молодим, одного разу я зупинився на привалі в Драконових горах. Їхав я в Преторію з товаром, який сподівався розпродати серед тубільців, щоб потім вирушити на північ полювати на велику дичину. В широкій долині, міжгір’ї, нас застала найсильніша гроза. Якщо не помиляюся, відбувалося це в січні, а ви, друзі мої, знаєте, що таке натальські грози в спекотну пору року. Гроза насувалася на нас відразу з двох протилежних боків.

Повітря немов згустилося, потім налетів крижаний вітер і стало майже темно, хоча було близько першої години дня. Над вершинами навколишніх гір почали спалахувати блискавці.

Окрім візника і погонича, зі мною був Ханс, про якого я щойно говорив, — маленький, зморщений готтентот, мій вірний товариш у подорожах і пригодах, невизначеного віку й одна з найрозумніших людей в Африці. У полюванні на дичину з ним ніхто не зміг зрівнятися, проте у нього, як у всякого готтентота, були свої вади — при кожній слушній нагоді він пив, як віл; були у нього і свої готтентотські чесноти — він був відданий, як пес. Так, він любив мене, як собака свого господаря, який узяв його сліпим щеням і виростив біля себе. Для мене він зробив би все: збрехав, украв, убив би і визнав би це за свій священний обов’язок. Так, будь-якого дня він був готовий померти за мене, як це і сталося, врешті-решт.

Аллан замовк, вдаючи, що вибиває люльку, в чому абсолютно не було потреби, оскільки він її тільки-но набив. Гадаю, він просто хотів стати спиною до світла, щоб приховати хвилювання.

Потім своїм характерним легким рухом він швидко обернувся на каблуках і продовжував:

— Я йшов перед візком, оглядаючи вибоїни і каміння гірської стежини, що називалася дорогою хіба що із чемності, а за мною, як тінь, відданий своїй місії, ішов Ханс. І ось я почув це глухе кахикання, яке означало, що він хоче привернути мою увагу, і я запитав через плече:

— Що таке, Хансе?

— Нічого, баасе10, — відповів гуттентот. — Ось тільки велика буря насувається. Дві бурі, баасе, не одна; а коли вони зіткнуться, відбудеться битва — небом літатимуть списи, і обидві хмари стануть плакати дощем і градом.

— Так, — сказав я. — Але я не бачу можливості сховатися, отже, нічого не вдіяти.

Ханс порівнявся зі мною і знову кашлянув, бгаючи в кістлявих пальцях брудну ганчірку, яку він величав капелюхом.

— Багато років тому, баасе, — сказав він, указуючи підборіддям на купу каміння під схилом гори за милю від нас, — там була печера. Хлопчиком я в ній ховався з кількома бушменами. Це було після набігу зулусів — коли в Наталі стало нічого їсти і люди їли одне одного.

— А чим годувалися твої бушмени?

— Здебільшого слимаками і кониками, баасе, а іноді вдавалося застрелити отруєною стрілою антилогіу. За відсутністю кращого, баасе, смажена гусінь буває дуже непогана і сарана теж. Пам’ятаю, я вмирав з голоду, а на них розжирів.

— Отже, Хансе, ти вважаєш, що нам краще сховатися в цій печері, якщо вона там є?

— Так, баасе, печера не може втекти, а я не забув місця, де прожив два місяці.

Я озирнувся на хмари — вони були надзвичайно чорні. Збиралася диявольська гроза. Становище було тим більше неприємним, що під нашими ногами лежали пласти залізняку, що притягує електрику.

Поки я розмірковував, нас наздогнав натовп кафрів, які мчали щодуху, мабуть, сподіваючись знайти притулок від грози. Судячи зі вбрання, вони, мабуть, вирушали на весілля. Пробігаючи повз нас, один із них крикнув мені:

— Швидше, швидше, Макумазане, блискавки люблять це місце.

Це припинило мої вагання. Я наказав візникові підхльоснути биків, а погоничу рухатися за Хансом, який добре пам’ятав цю місцевість.

У повітрі панувала тиша, а морок так згустився, що передній віл здавався примарою; на додачу стало дуже холодно, над гребенями гір танцювали зірниці, але грому було ще не чутно. В природі коїлося щось дивне й аномальне, навіть воли це відчували і рвалися із збруї, так що їх не доводилося поганяти. Нерви мої нагадували натягнуті струни. Я з нетерпінням чекав, коли ж ми, нарешті, доберемося до печери.

Моя тривога посилилася, коли хмари зустрілися і краї їх, торкнувшись, ніби в поцілунку, спалахнули вогнем, і земля задвигтіла від громового удару. Блискавка вдарила за п’ятдесят ярдів від візка — якраз у тому місці, де ми перебували за хвилину перед тим. Одночасно вибух грому показував, що гроза висить над самісінькою головою.

Це було відкриття балу — перший несподіваний грім оркестру. Потім почався танок — вогняні стрічки і полотна танцювали на паркеті неба.

Важко описати цю пекельну бурю, але ви, друже мій, бачили натальські грози і знаєте, що вони сильніші за будь-які описи. Блискавки, всюди найрізноманітніші блискавки. Одна, я пам’ятаю, нагадувала вогняну корону, що вінчає чоло гігантської хмари. Здавалося, вони не тільки падають з неба, а й стрибають у небо з землі під безперервний акомпанемент суцільного громового гуркоту.

— Та де ж, чорти б тебе забрали, твоя печера? — проревів я у вухо Хансу.

Він щось крикнув у відповідь, чого я не розібрав через гуркіт грози, і вказав на підніжжя гірського схилу, тепер уже за двісті ярдів від нас. Воли помчали вскач, мало не перекидаючи воза. На щастя, вони бігли в потрібному напрямі.

Погонич працював батогом, не даючи змоги волам розбігтися в різні боки, і, судячи з руху губ, скажено лаявся голландською і зулуською. Нарешті біля крутого схилу гори тварини зупинилися і збилися в купу, за звичаєм переляканих волів, які не можуть везти далі свій вантаж.

Ми вискочили з візка і заходилися якнайшвидше їх розпрягати — нелегка, скажу вам, робота, тим паче, що її доводилося виконувати буквально під вогнем. Блискавки так і падали довкола нас, і щомиті я чекав, що одна з них ударить у віз і покладе край нашій пригоді. Я так боявся, що насилу подолав спокусу кинути волів напризволяще і бігти до печери, якщо тільки там така була — бо я ніякої печери не бачив.

Проте гордість утримала мене від утечі. Бійтеся скільки вам завгодно, але не показуйте свого страху тубільцю. Інакше кінець вашому впливу на нього. Тоді ви вже не велкий Білий Вождь якоїсь вищої раси; ви такий же простий смертний, як і він, навіть, можливо, нижчий за нього, якщо вирізняється він випадково сміливістю серед цього взагалі сміливого народу.

Отже, я вдавав байдужість до блискавок навіть тоді, коли одна з них ударила в терновий кущ за тридцять кроків від нас. Кущ спалахнув, і за хвилину на його місці постав стовп пилу. Одна тріска влучила мені в обличчя.

Нарешті, збруя була розплутана, і воли відпущені на волю. Вони розбіглися, шукаючи укриття серед навколишніх скель. Двох останніх дуже цінних дишлових волів було особливо важко розпрягти, оскільки вони валися за іншими, і довелося нарешті розрізати ремінь. Тоді вони помчали за іншими, але надто пізно: у мене на очах обидва воли впали, неначе підстрелені. Один не рухався. Другий якийсь час хвицав, лежачи на спині, і, нарешті, затих, як і його товариш.

— Що ж ви на це сказали? — недовірливо запитав Гуд.

— А що б ви, Гуде, сказали на моєму місці? — сердито озвався Аллан. — Усі ми знаємо, як “міцно” ви вмієте висловлюватися, а тому, думаю, не маю потреби відповідати.

— Я сказав би… — почав Гуд, зрадівши випадку, але Аллан жестом зупинив його і продовжував:

— Без сумніву, що-небудь про Юпітера-Громовержця. Ну, а мої слова почув хіба що який-небудь янгол-гультяй, хоча Ханс, мабуть, вигадав їх, бо він забурчав на мене і зауважив:

— Могло б ударити в нас, баасе. Коли небо сердиться, йому треба зірвати на комусь свій гнів. Краще хай на биках, ніж на нас, баасе.

— До печери, ідіоте! — заволав я. — Заткни пельку і веди нас до печери. Починається град!

Ханс усміхнувся і, підігнаний градом, з дивовижною швидкістю подерся схилом, запрошуючи нас за собою. Навпомацки пробиралися ми за ним у темноті, що все густішала. Раптом за величезною кручею він пірнув у кущі і протягнув мене між двох каменів, що створювали щось на зразок природних воріт, у заглиблення, яке відкривалося за ними.

— Сюди, баасе, — сказав він, обтираючи кров, що струмувала його лобом з ранки, яку зробила велика градина.

Яскравий спалах блискавки освітив пащу печери невідомих розмірів. Проте про великі її розміри можна було здогадатися і за тривалим відлунням, багато разів повтореним гуркотом грому. Здавалося, на нього озивалися бездонні надра гір.



Розділ II

ЗОБРАЖЕННЯ В ПЕЧЕРІ


Ми дісталися до печери саме вчасно. Не встигли мої зулуси ввійти до “воріт” слідком за мною і Хансом, як град сипонув не на жарт, — а ви, друзі мої, знаєте, що таке африканський град, особливо ж у горах Берга. Мені траплялося бачити, як градини, немов кулі, пробивали листи гальванізованого заліза. Якщо потрапиш під такий град серед відкритого поля, не маючи воза, під який можна було б заповзти, або сідла, — прикрити голову, то вже ніколи не побачиш знову ясного неба.

Погонич і так мало не плакав над втратою Капітана і Німця (так звали дишлових биків), зовсім збожеволів, побоюючись, що град уб’є інших, і збирався вибігти з печери в безглуздій надії загнати тварин в який-небудь затишок. Я наказав йому сидіти тихо і не бути дурнем — все одно лихові не допоможеш. Ханс, який ставав під час грози релігійним, повчально зауважив, що “Великий-Великий” на небесах, поза сумнівом, подбає про худобу, бо його “преподобний батько” (що навернув його в якусь змішану віру, яка у Ханса скидалася на християнство) говорив йому, що у Господа худоба пасеться на тисячі пагорбів, — а не чи на тисячі пагорбів розбрелися наші воли? Але погонич-зулус, який ще не “знайшов істину” і був простим дикуном, уїдливо заперечив, що в такому випадку “Великому-Великому” не завадило б виявити своє високе заступництво до Капітана і Німця, чого він, проте, не зробив. Потім, щоб відвести душу, зулус, як сварлива шавка, накинувся на Ханса, назвав його жовтим шакалом і додав, що готтентот з усіма своїми тельбухами не вартий бичачого хвоста і що краще б град пробив його нікчемну шкуру замість шкіри благородних тварин.

Цей зухвалий натяк на його зовнішність розгнівив Ханса. Він вишкірив зуби, неначе злий собака, і не зовсім шанобливо висловився про батьківщину зулуса, зокрема ж про його матусю. Якби я не втрутився в цю сварку, справа дійшла б до ножів. Але я рішуче заявив, що той, хто скаже ще хоч слово, буде вигнаний із печери під град і блискавиці, і після цього запанував мир.

Довго тривала гроза. Град змінився зливою, було зрозуміло, що доведеться заночувати в печері, тим більше, що хлопці, відправлені розшукувати волів, повернулися ні з чим. Це мало вельми невтішний вигляд, оскільки в печері панувала холоднеча, а ночувати в наскрізь промоклому візку годі було й думати.

Але знову нас виручила пам’ять Ханса. Позичивши у мене сірники, він поповз углиб печери і повернувся, тягнучи за собою кілька запорошених, поточених дрівець, але цілком придатних для багаття.

— Де ти роздобув дрова? — запитав я.

— Баасе, — відповів готтентот, — давним-давно, коли тут я жив з бушменами, а ці чорнопикі хлопчиська (ця образа стосувалася моїх зулусів, Мавуна й Індуки) навіть були ще не зачаті своїми невідомими батьками, я заготовив великий запас дров. Думав, стане в нагоді на зиму або ж на той випадок, якщо знову коли-небудь доведеться поселитися в цій печері. І ось запас цей уцілів під камінням і піском. Так мурашки, що повзають землею, запасають їжу для своїх нащадків. Отже, тепер, якщо ці кадри допоможуть мені притягнути дрова, у нас буде вогонь і ми зігріємося.

Уражений завбачливістю хлопчика-готтентота, я наказав зулусам піти з Хансом у “льох”, на що вони охоче згодилися, зігріті думкою про багаття. Потім я дістав з візка пляшку грогу і шматок свіжої баранини, який ми підсмажили над жаром, і незабаром зайнялися знищенням чудового обіду. Багато хто повстає проти споювання тубільців спиртними напоями, але особисто я вважаю, що коли зулус замерз і втомився, ковток горілки не зашкодить йому і навіть, навпаки, збадьорить. Але щоб Ханс не випив зайвого, мені довелося лягти спати з пляшкою.

Наївшись, я запалив люльку і почав розмовляти з Хансом, який після граду зробився дуже балакучим. Він запитав мене, чи стара наша печера, і я відповів, що вона так само стара, як гори Берга. Ханс сказав, що він і сам такої самої думки, оскільки бачив у глибині печери відбитки слідів, які не могла залишити жодна відома йому тварина. Крім того, там валяються дивні скам’янілі кістки, що належать, можливо, велетням. Ханс вважав, що рано-вранці, коли сонце зазирне до печери, він зуміє їх знайти.

Тоді я пояснив Хансу і кафрам, що тисячі років тому, коли людей ще не було на світі, землю заселяли величезні тварюки — гігантські слони і гади, такі великі, як сто крокодилів разом, а також, на думку деяких учених, величезні мавпи — набагато більші за горилу. Дикуни уважно слухали, а Ханс заявив, що відносно мавп він готовий повірити, оскільки сам бачив таке зображення — чи то гігантська мавпа, чи то мавпоподібний велетень.

— Де? — запитав я. — У книзі?

— Ні, баасе, тут, у печері. Його зробили бушмени десять тисяч років тому (мовою Ханса це означало невизначене давнє минуле).

Я пригадав про нечувану тварину, названу нголоко, яка нібито водиться десь у болотах Східного Берега. Ця тварина, в існування якої я, до речі, не вірив, досягає зросту у вісім футів, вкрита сірим волоссям і замість пальців має пазурі. Один мій знайомий португалець, старий дивак, мисливець, присягався, що бачив на мулі сліди цієї тварини і що воно скрутило в’язи одному його супутнику. Я запитав Ханса, чи чув він про нголоко.

Ханс відповів, що чув, але під іншим іменем — мульхоу. Щоправда, чорт, намальований у печері, набагато більший.

Вирішивши, що Ханс, за звичаєм тубільців, розводить теревені, я запропонував йому негайно показати мені картину.

— Краще дочекатися сходу сонця, баасе, — заперечив той, — коли буде хороше світло. До того ж на цього диявола не годиться дивитися перед сном.

— Покажи мені його, — суворо сказав я. — У нас є ліхтарі.

Ханс неохоче пішов уперед з ліхтарем у руках; я взяв ліхтар, а зулуси озброїлися свічками. Дорогою я помічав на стінах багато малюнків бушменів, а також різьблення, що належало цьому цікавому народу. Деякі малюнки здавалися зовсім недавніми, а інші ж вицвіли або, можливо, стерлася вохра, що використовується примітивними художниками. Малюнки переважно відтворювали полювання.

Один, що зберігся, як не дивно, краще за всіх, надзвичайно мене схвилював. На ньому були зображені білолиці люди в чомусь на зразок панцирів і в загострених головних уборах, здається, відомих під назвою фригійського ковпака; воїни нападали на тубільний крааль; очеретяний паркан і круглі хатини за ним ретельно вимальовувані. Ліворуч кілька чоловіків тягнули жінок, мабуть, до моря, яке було грубо позначене рядом хвилястих ліній.

Я завмер від здивування: переді мною було, поза сумнівом, зображення фінікіян, що чинили один із тих набігів з метою викрадення жінок, про які ми читаємо у стародавніх авторів. Малюнок зроблений бушменом, який жив дві тисячі років тому, а може, й більше. Було чому дивуватися. Але Ханс поспішав уперед, неначе бажаючи швидше покінчити з неприємним дорученням, і я, побоюючись заблукати, змушений був хутко йти за ним.

Раптом Ханс зупинився перед однією розколиною, яка нічим не відрізнялася від багатьох інших.

— Сюди, баасе, йдіть за мною, — сказав він, — і дивіться під ноги — тут є тріщини в підлозі.

Я протиснувся у вузенький прохід, у якому товстіша людина не змогла б іти. Це був тісний тунель заввишки вісім-дев’ять футів, можливо, промитий водою, але, швидше за все, він утворився внаслідок вибуху газів сотні тисяч років тому. Підлога була абсолютно гладенькою, неначе протягом багатьох поколінь її втоптували людські ноги, в чому я аніскільки не сумнівався.

Не пройшли ми і двадцяти кроків тунелем, як Ханс наказав мені зупинитися і в жодному разі не рухатися. Я з подивом скорився, а мій провідник, повісивши ліхтаря на шию за спину, притиснувся лицем до кам’яної стіни проходу, немов не бажаючи бачити, що робиться за ним, і обережно, боком, почав пробиратися вперед, чіпляючись за виступи скелі. Він проповз таким чином двадцять або тридцять футів, обернувся і сказав:

— Тепер, баасе, зробіть те саме, що й я.

— Навіщо? — запитав я.

— Опустіть ліхтаря, і ви побачите, баасе.

За два кроки переді мною зяяла прірва невідомої глибини — світло ліхтаря не досягало її дна. Ширина виступу, що послужила Хансу мостом, не перевищувала дванадцяти дюймів, а місцями не досягала і шести.

— Тут глибоко? — запитав я.

Замість відповіді Ханс кинув у прірву уламок каменя. Я довго прислухався, поки до мене не донісся звук його удару об дно.

— Я говорив баасові, — зауважив Ханс повчальним тоном, — що краще йому почекати дня, але баас не захотів мене слухати, і, поза сумнівом, він знає ліпше. Тепер чи не хочеться баасу піти спати, а повернутися сюди на ранок, що я вважаю наймудрішим?

Правду кажучи, це було моїм найбільшим бажанням, бо місце виглядало вельми непривабливо. Але я так розізлився на Ханса, який розіграв зі мною комедію, що був швидше готовий зламати собі шию, ніж принести йому задоволення посміятися наді мною.

— Ні, — спокійно відповів я, — я піду спати тільки тоді, коли побачу твою картину.

Тут Ханс не на жарт збентежився і почав мене умовляти не переходити через прірву.

— Як я розумію, — заперечив я йому, — ніякої картини тут немає, і це просто твоя мавпяча витівка. Добре, я піду подивлюся, і якщо виявиться, що ти збрехав, ти пошкодуєш, що народився.

— Картина є або принаймні була в дні моєї молодості, — вперто сказав Ханс, — а щодо іншого, то баасу ліпше знати. Якщо він переламає всі кістки, хай на мене не нарікає і хай розкаже всю правду своєму преподобному батькові на небесах, який залишив бааса на моє піклування. Хай баас скаже йому, що Ханс просив бааса не ходити, а баас назло не послухався. До речі, хай баас зніме краще чоботи, оскільки дорога дуже слизька. Бушмени багато ходили нею.

Я мовчки сів і зняв чоботи, думаючи про себе, що я з радістю віддав би всі свої заощадження в Дурбанському банку, аби тільки позбутися справжнього випробування. Дивна річ — самолюбство білої людини, особливо ж англосакса! Що примушувало мене піддавати своє життя такому ризику? Тільки страх насмішок Ханса і двох моїх кафрів. У глибині душі я проклинав готтентота і печеру, і яму, і картину, і грозу, яка завела нас сюди, і все, що тільки міг пригадати. Проте, взявши в зуби олов’яну ручку свого ліхтаря, я пішов містком, неначе мені дуже подобалася моя витівка.

Зізнаюся, я погано пам’ятаю, як здійснив перехід. Пригадую, тільки, що ці кілька хвилин здалися мені годиною; і ще пам’ятаю, як доносилися тужливі голоси моїх зулусів, які зворушливо прощалися зі мною і серед інших проявів ніжності, називали мене своїм батьком і матір’ю, і всіма предками за чотири коліна.

Я сяк-так здолав проклятий місток і, коли дістався вже благополучно до самого краю, раптом підсковзнувся і розкрив рота, бажаючи щось сказати, внаслідок чого ліхтар полетів у безодню, захопивши із собою передній зуб, який хитався. Але Ханс простягнув свою шорстку руку і, намагаючись ухопити мене за комір, вчепився мені в ліве вухо, і з такою допомогою я вибрався, нарешті, на твердий ґрунт, лаючи його на всі заставки. Багатьом моя мова здалася б дуже різкою, але Ханс не відчув образи, дуже радіючи моєму благополучному прибуттю.

— Про зуб не журіться, баасе, — сказав він, — так навіть краще — тепер ви можете їсти сухарі і жорстке коріння. Інша справа — ліхтар. Втім, ми, можливо, дістанемо новий у Преторії, чи куди ми там вирушили.

Отямившись, я зазирнув у прірву. Далеко-далеко внизу виднів-ся мій ліхтар. Резервуар зламався, і олія палала, розлившись якоюсь білою поверхнею.

— Що це там за біла речовина? — поцікавився я. — Вапно?

— Ні, баасе, це уламки людських кісток. Коли я був молодий, одного разу звив канат з очерету та шкур і за допомогою бушменів спустився туди на дно — просто, щоб. подивитися, баасе. Там внизу ще одна печера, але я в неї не пішов, тому що побоявся.

— А як туди потрапили скелети, Хансе, їх там цілі сотні?

— Так, баасе, багато сотень, і потрапили вони ось як: від початку світу в печері жили бушмени. Вони влаштовували тут пастку, прикриваючи яму гілками так, що вона здавалася скелею — зовсім як роблять пастку для дичини, баасе, — так, бушмени це робили, поки їх не перебили всіх до останнього бури і зулуси, у яких вони крали овець і биків. Коли на них нападали вороги — що траплялося дуже часто, тому що вбити бушмена завжди вважалося доброю справою, — вони тікали у глиб печери цим проходом і повзли вузьким краєм скелі, що вони завжди могли здійснити із заплющеними очима. А дурні кафри, які переслідували їх, щоб убити, провалювалися крізь гілки у прірву і гинули на смерть. Це траплялося часто, баасе, тому що там маса черепів і багато хто абсолютно почорнів від старовини і перетворився на каміння.

— Але кафри могли б порозумнішати, Хансе.

— Так, баасе, тільки мертві бережуть при собі свою мудрість; мабуть, я думаю, коли всі нападаючі входили в прохід, то решта бушменів, які ховалися в печері, заходила в тил і стріляла в них отруєними стрілами, так що жоден не вибирався назад. А якщо і вдавалося кому-небудь врятуватися, все одно через два покоління урок забувався і траплялося знову те ж саме, тому, баасе, на світі завжди безліч дурнів і новий дурень нітрохи не розумніший за попередника. Смерть ллє воду мудрості на пісок, а пісок жадібний і швидко висихає. Якби це було інакше, баасе, чоловіки невдовзі перестали б закохуватися в жінок, а тим часом навіть великі, як ви, баасе, — закохуються.

Прорікши цю історію, Ханс почав лаятися через прірву з Мавуном та Індукою.

— Хутчіш переходьте, гей, ви, там, хоробрі зулуси, — сказав він, — ви затримуєте вашого пана і мене теж.

Зулуси, висуваючи свічку, зазирнули вниз у безодню ями.

— Ой, — крикнув один із них, — що ми — кажани, щоб літати через такі ями, або павіани, щоб лізти виступом не ширшим за спис, або мухи, щоб повзти по стіні? Ой! Ми не підемо, ми почекаємо вас тут. Цей шлях тільки для такої жовтої мавпи, як ти, або ж для білого чарівника, як Макумазан.

— Ні, — розсудливо відповів Ханс, — ви не можете назватися жодним із цих славних створінь. Ви тільки пара низькородних боязких кафрів — чорні шкури, надуті за людською подобою. Я — жовтий шакал — пройшов через прірву, а ви, дуті міхури, навіть перелетіти через неї не можете зі страху, аби не луснути на півдорозі. Гаразд, дуті міхури, летіть назад до фургона і дістаньте зв’язку мотузок. Вони нам можуть знадобитися.

Зулус пробурчав, що готтентот їм не господар, на що я заперечив:

— Ідіть, дістаньте мотузок і повертайтеся швидше.

Вони пішли, пригнічені думкою, що знову останнє слово залишилося за Хансом. Насправді вони були обидва дуже сміливі, але в підземеллі жоден зулус нічого не вартий — особливо ж у темряві, та ще в такому місці, де водиться нечиста сила.

— Тепер, баасе, — сказав Ханс, — ми підемо дивитися картину. Ви, втім, упевнені, що я брешу і що ніякої картини немає і не було, що не варто так трудитися і гаяти часу і краще вам сісти тут і зайнятися підстриганням зламаних нігтів, поки Мавун та Індука не повернуться з мотузками.

— Ах ти, маленька єхидно! — вигукнув я роздратовано, супроводжуючи свої слова грізним стусаном.

Тут, проте, я припустився великої помилки, бо абсолютно забув, що був без чобіт. Не знаю, чи носив Ханс у своїх штанях цілу колекцію твердих предметів, чи ж зад у нього був кам’яний, але тільки я преболяче забив пальця, а йому не завдав анінайменшої шкоди.

— Ах, баасе, — сказав Ханс із солодкою усмішкою, — запишіть, чого навчав мене ваш покійний батько: не надівши черевиків, не пхай ноги в колючки; у мене в кишені шило і кілька цвяхів, якими я нині вранці лагодив вашу скриню.

Тут він стрімголов побіг уперед, щоб я не випробував також на його голові, чи немає там цвяхів, а оскільки єдиний ліхтар був у нього, мені довелося бігцем наздоганяти його.

Утоптаний тисячами ніг коридор ішов спершу прямо на десять кроків, а потім вів праворуч. На повороті я помітив над головою світло і переконався, що стою на дні начебто вирви, що починається на поверхні гори футів у сто над нами і має в поперечнику близько тридцяти футів. Не знаю, як вона могла утворитися, — зовсім такої форми, як лійки для розливання пива в бочки, причому ми, звичайно, стояли у вузькому її кінці. Чисте, обмите грозою небо було всіяне зірками.

— Чудово, Хансе, — сказав я і роззирнувся у цій дивній природній пастці, — де ж твоя картина? Я щось її не бачу.

— Почекайте трохи, баасе, — місяць вийде з-за хмари, тоді ви побачите картину, якщо тільки її ніхто не зітер із часів моєї молодості.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Я дивився на хмару, спостерігаючи видовище, яке мені ніколи не могло набриднути, — схід прекрасного африканського місяця з його потаємних чертогів мороку. Вже срібні стріли світла пробивали небесну твердь, гасячи зірки. І раптом виплив гнутий край місяця і почав рости з незвичайною швидкістю, поки вся блискуча куля не встала зі свого чорнильного ложа. Хвилину він ще спочивав на краю хмари — чудовий, досконалий! За мить наша яма наповнилася таким сильним і яскравим світлом, що при ньому можна було прочитати листа.

Я все забув, захоплений красою цього видива. Нарешті Ханс хрипко кашлянув і сказав:

— Тепер, баасе, оберніться і помилуйтеся цією чудовою картинкою.

Його простягнута рука вказувала на східний схил скелі. Скажу без перебільшення, друзі мої, я ледве не впав. Чи траплялося вам у кошмарному сні бачити себе в пеклі і раптом зіткнутися tete-a-tete з дияволом? Так ось, переді мною був диявол, якого не могла б витворити найбуйніша, найбожевільніша уява.

Уявіть собі чудовисько у два людських зрости, тобто десяти-дванадцяти футів, блискуче написане тією чудовою вохрою, що складає таємницю художників-бушменів, — білою, червоною, чорною і жовтою. Очі були зроблені з відшліфованого гірського кришталю. Уявіть собі істоту, схожу на величезну мавпу, перед якою найбільша горила здалася б дитиною, — і все-таки то була не мавпа, а людина, і не людина, а чорт.

Як мавпу, його покривала довга сіра шерсть, яка росла жмутками. У нього була червона кудлата борода, як у людини; але найжахливішими у нього були… кінцівки. Руки ненормально довгі — як у горили. Пальці неначе сполучалися перетинками, і лише на місці великого стирчав величезний пазур.

Згодом мені спало на думку, що це могло зображати істоту в безпалих рукавичках, які використовуються в цій країні під час зрізання очерету для парканів. Однак ноги, зображені босими, були такими ж і так само з пазурами на місці великого пальця. Тулуб був величезний. Якщо його малювали з натури, оригінал мав важити не менше десяти пудів: могутні груди вказували на гігантську силу. Живіт був опуклий, і шкіра на ньому збиралася в складки.

Проте була й одна людська риса — чудовисько оперезало стегна чимось на зразок негритянської “мучі”.

Таким був тулуб. Тепер про голову і обличчя. Не знаю, як їх описати, але спробую: на бичачій шиї сиділа огидна маленька голівка, яка, незважаючи на довгу руду бороду на підборідді і великий рот з павіанячими іклами, що стирчать на верхній щелепі, мала дивно жіночий вигляд. Це було обличчя старої чортиці з орлиним носом; масивний, навислий, неінтелектуальний лоб був непропорційно великий, а під ним горіли страшні, неприродно широко розставлені кришталеві очі.

Це ще не все, бо чудовисько жорстоко сміялося, і художник показав причину цього сміху. Однією ногою воно топтало тіло людини; величезний пазур глибоко уп’явся в м’ясо. В одній руці воно тримало чоловічу голову, мабуть, щойно відірвану від тулуба. А друга рука волочила за волосся живу голу молоду дівчину, намальовану недбало, нібито ця деталь мало цікавила художника.

— Хороша картинка, баасе? — посміхнувся Ханс. — Тепер баас не скаже, що я брешу, цілий тиждень не скаже.



Розділ III

ВІДКРИВАЧ ДОРІГ


Я дивився і дивився, поки в знемозі, майже в нестямі, не опустився додолу.

— Ви смієтеся наді мною, молодий чоловіче (цей зворот стосувався мене, автора цих рядків), оскільки, без сумніву, ви вже вирішили, що картина була роботою якого-небудь бушмена з палкою уявою, який збожеволів і відтворив на скелі пекельне видіння свого хворого мозку. Звичайно, наступного ранку я й сам дійшов цього висновку, хоча згодом відмовився від нього.

Місце було дике і усамітнене — жахливе місце, поряд із ямою, повною людських кісток; мертва тиша порушувалася лише віддаленим завиванням гієни і шакала, а я мав цього дня стільки випробувань. До того ж, як, мабуть, ви помітили, місячне світло відрізняється від денного, і ми, тобто деякі з нас, уночі більше схильні до страху перед таємничим, ніж удень. Як би там не було, мене занудило і я сів.

— Що це, баасе? — запитав спостережливий Ханс, все ще сміючись. — Якщо вас нудить, баасе, на мене, будь ласка, не звертайте уваги, я повернуся спиною. Мене самого вивернуло, коли я вперше побачив Хоу-Хоу — ось саме тут, — додав він, указуючи пальцем на певний камінь.

— Чому ти називаєш цю тварюку Хоу-Хоу, Хансе? — запитав я, прагнучи упоратися із природним рефлексом свого кишечнику.

— Тому що це пестливе ім’я, баасе, яким, мабуть, його назвала матуся, коли він був маленьким.

Тут усерйоз мене мало не знудило; думка, що у цієї тварюки була мати, доконала мене, як вигляд і запах шматка жирної свинини під час морської хитавиці.

— Звідки ти знаєш? — буркнув я.

— Тому що мені говорили бушмени, баасе. Їхні батьки тисячу років тому бачили здалека цього Хоу-Хоу і через нього залишили цю місцевість, оскільки не могли ночами спокійно спати, зовсім як який-небудь бур, коли приходить іншій бур і селиться за шість міль від нього, баасе. Бушмени говорили, що прабатько їхній навіть чув Хоу-Хоу; він бив себе в груди і розмовляв — за кілька миль було чутно. Але я думаю, що вони брехали; можливо, вони нічого не знали ні про Хоу-Хоу, ні про те, хто намалював на скелі його портрет, баасе.

— Ти абсолютно маєш рацію, Хансе, — відповів я. — А на цей вечір із мене досить твого приятеля Хоу-Хоу, ходімо спати.

— Так, баасе, все-таки погляньте на нього ще раз на прощання, не щоночі побачиш таку картину, а ви самі, баасе, схотіли прийти подивитися.

Мені знову захотілося дати Хан су стусана, проте я вчасно пригадав про цвяхи в його кишені; я підвівся і дав знак вести мене назад.

Більше я не бачив цього “портрета” Хоу-Хоу, або Вельзевула, назвіть його як хочете. Правда, я збирався повернутися ще раз, щоб докладніше роздивитися чудовисько при денному світлі; проте на ранок з думкою про перехід через прірву я вирішив задовольнитися спогадами про перше враження. Воно, говорять, завжди найкраще — схоже на перший поцілунок, як зауважив Ханс, коли я навів йому ці міркування.

Але я не міг забути Хоу-Хоу, це породження пекла переслідувало мене. Я не міг пояснити виникнення картини тільки бурхливою дикунською уявою. За сотнею ознак я вважав її (помилково, як я потім переконався) витвором мистецтва бушмена; і я не сумнівався, що жоден бушмен, навіть у білій гарячці, не міг би витягнути таке чудовисько з надр власної душі — якщо тільки є душа у бушмена. Ні, хто б він не був, художник відтворив те, що бачив насправді.

На це вказувало багато деталей. Так, у Хоу-Хоу на правому лікті була пухлина, як від удару. Один пазур на руці — здається, на лівій — був зламаний і розщеплений на кінці. Далі на скроні виднівся рубець, і якраз над ним кучма іржаво-сірого волосся роздвоювалась посередині і навішувався на обидва боки диявольської жіночої пики. Художник, мабуть, помітив цю ваду і зобразив її точно за оригіналом. Звичайно, думав я, він не міг вигадати сам ці деталі.

Що ж тоді послужило йому моделлю? Я згадував про нголоко, які, якщо припустити, що вони існують, були страшними мавпами невідомого зоологам виду. Тоді Хоу-Хоу міг би бути найрозвиненішим і досконалим представником цих мавп. Але навряд, тому що це чудовисько було швидше людиною, ніж горилою, незважаючи на свої пазурі. Або, можливо, мені варто було б сказати, що швидше за все це був чорт.

Нова думка осяяла мене: можливо, це був бог бушменів, тільки я ніколи не чув, щоб бушмени поклонялися іншому богу, окрім власного шлунка. Згодом я запитав про це у Ханса, але він не знав, оскільки бушмени, з якими він жив у печері, нічого йому із цього приводу не говорили. Проте до картини вони наближалися, лише ховаючись від ворога, і не любили ні марно про неї говорити, ні дивитися на неї. Проте, додав Ханс зі звичною своєю проникливістю, Хоу-Хоу міг бути богом якого-небудь іншого народу, що не має нічого спільного з бушменами.

Ще питання: до якого часу належить цей твір? Фарби збереглися, але все-таки він міг бути дуже давнім. Бушмени не знали, хто намалював картину, або що вона зображує, і лише стверджували, що вона існує “давно, давно, давно!”. Але у народу без писемності п’ять-шість поколінь вважається глибокою старовиною. Одне було беззаперечне, що картина, яка зображує набіг Фінікії на крааль, намальована до Різдва Христового — в цьому я впевнений, оскільки на ранок уважно її роздивився. А фарби на ній були такі ж свіжі, як на “Чудовиську”.

Далі, на його зображенні над лівим коліном обломився уламок каменя, і я помітив, що нова поверхня, яка утворилася, була так само вивітрена, як і скелі, що оточують картину.

З іншого боку, картина з фінікіянами була в закритішому приміщенні і менше зазнавала дії повітря, ніж Хоу-Хоу, який, отже, мав старіти швидше.

Усю ніч я” бачив уві сні жахливого Хоу-Хоу. Мені снилося, що він живий і викликає мене на бій; снилося, що хтось благає мене визволити її (саме її, а не його) від влади звіра; снилося, що я б’юся з чудовиськом, і воно здолало мене і має відірвати мені голову. Але тут раптом щось сталося — не знаю, що… І я прокинувся в холодному поту.

Треба сказати, що перебував я на той час недалеко від зулуських кордонів, здійснюючи свою звичну торгову експедицію. До грози я збирався залишити зулусів осторонь і вирушити на північ від Преторії, до менш досвідчених дикунів, які без вагань дали б за мої товари вищу ціну. Проте після візиту до Хоу-Хоу я змінив свій план з двох причин. По-перше, блискавка вбила двох моїх кращих биків, і я хотів придбати замість них нових без зайвих витрат — за старі борги зулусів.

По-друге, через прокляту ману — цього Хоу-Хоу, Я був переконаний, що тільки одна людина могла б повідомити мені що-небудь про нього (якщо тільки взагалі це можна було), а саме старий Зікалі, чаклун Чорного Яру, Марно Народжений, як називає його Чака, великий зулуський вождь.

Це був наймогутніший знахар у країні зулусів. Ніхто не знав, коли він народився, але був він, поза сумнівом, дуже старий. Його ім’я Відкривача Доріг протягом кількох поколінь наводило страх на тубільців. Багато років, мало не з мого дитинства, ми з ним були друзями, хоча, звичайно, я розумів, що він використовує мене в особистих цілях, як це з’ясувалося, коли все було зроблено і чаклун запанував над зулуським королівським домом і спричинив його загибель.

Проте Зікалі, як мудрий купець, завжди тією чи іншою монетою щедро розплачувався з тим, хто йому служив, як і з тими, кого він ненавидів. Мені він платив історичними довідками і відомостями, що стосуються таємниць цієї країни, яку ми, білі, зі всією нашою наукою так мало знаємо. Отже, я вирішив податися до Зікалі за відомостями про картину в печері і її походження. Я, як ви здогадуєтеся, завжди грішив цікавістю до подібних речей.

Ми ледве зібрали наших чотирнадцятьох волів, що розбрелися у пошуках укриття від грози. Нарешті всіх розшукали — цілих і неушкоджених, незважаючи на деякі поранення від граду; дивно, як ці тварини, кинуті напризволяще, інстинктивно знаходять захист проти ворожих сил природи.

Отже, ми запрягли волів і поїхали геть від цієї чудової печери. Багато років потому, коли Ханса вже не було в живих, я намагався відшукати її знову і не знайшов. Можливо, гірський обвал засипав гирло “вирви”, де була картина, а можливо, що я помилився і шукав не на тому схилі гори — в цій місцевості безліч абсолютно однакових схилів. Проте я не мав достатньо часу. І нікого я не зустрічав, хто б знав цю печеру. Можливо, що вона була відома тільки бушменам і Хансу, які вже померли, на превеликий жаль, адже там були такі чудові малюнки.

Пам’ятайте, я говорив вам, що перед самою грозою ми зустріли натовп кафрів, що вирушали на якісь урочистості. Проїхавши майже півмилі, ми знайшли труп одного з цих кафрів, убитого блискавкою, а може, градом — не знаю. Очевидно, супутники його так налякалися, що кинули товариша без поховання. Отже, печера стала у пригоді, укривши нас від грози.

Я не буду детально описувати свою поїздку країною зулусів; від звичайних поїздок відрізнялася вона тільки повільністю, оскільки мої чотирнадцять волів ледве тягли важезний віз. Одного разу ми застрягли, переправляючись через річку Білу Умфулозу, біля Ненгельської скелі, що здіймається над затоном. Я ніколи не забуду цього випадку, що зробив мене мимовільним свідком жахливого видовища.

Застрягши серед броду, ми раптом побачили на вершині Ненгельської скелі натовп чоловіків, душ двісті, які тягли двох молодих жінок. Я навів на них бінокль і дійшов висновку, що жінки сліпі, або, швидше, осліплені.

Не встиг я нічого зробити, як кати схопили жінок за руки і зіштовхнули їх із кручі. З тужливим стогоном нещасні покотилися урвищем у глибокий вир, де їх схопили крокодили. Я чітко бачив цих гадів — вони тут завжди вартують здобич, оскільки ця скеля — улюблене місце страти у зулуських царів.

Виконавши свою жахливу справу, кати — їх було п’ятнадцятеро — спустилися до броду мені назустріч.

Зізнатися, я навіть зрадів можливості зіткнення, бо це звірство обурило мене. Аж дізнавшись, що віз належить мені, Макумазану, вони перетворилися на втілену люб’язність, увійшли у воду й, ухопившись за колеса, благополучно витягнули нас на другий берег.

Я запитав їхнього ватажка, хто були ті страчені дівчата. Він сказав, що це були дочки Панди, самого царя. Я не сперечався, хоча, знаючи добросердя Панди, не повірив, щоб він так повівся зі своїми дітьми. Потім я запитав, за що їх осліпили. Отаман відповів, що це було зроблено за велінням князя Сетевайо, фактичного правителя зулусів, за те, що злочинниці “дивилися, куди не слід”.

Із подальшого розпитування виявилося, що нещасні дівчата закохалися у двох хлопців і втекли з ними всупереч наказу короля або, вірніше, Сетевайо. Їх зловили, перш ніж вони встигли досягти кордонів Наталя, де вони були б урятовані; хлопців убили на місці, дівчат віддали під суд із вищеописаним результатом. Так закінчився їхній медовий місяць!

Отаман весело розказував мені, що вже вислано загін убити батьків винних хлопців, з усіма, кого знайдуть у їхньому краалі. Треба покласти край подібним спокусам “вільної любові”, додав він, просто незрозуміло, що зробилося із зулуською молоддю: вони стають дуже незалежними, розбещуються прикладом натальських зулусів, яким білі дозволяють безкарно робити, що завгодно.

Отже, позітхавши над сучасною звироднілістю, цей затятий старий консерватор, узявши дрібку тютюну, сердечно зі мною розпрощався і пішов, наспівуючи пісеньку, можливо, власного творіння, оскільки в ній мовилося про дочірню любов. Я із задоволенням всадив би йому пару куль у спину, але це було небезпечно. До того ж він був тільки виконавцем-урядовцем, типовим породженням залізного режиму зулуських царів того часу.

У зулусів мені ніяк не вдавалося дістати волів. Чув я, ніби один білий торговець обміняв своїх волів на молодих, оскільки його тварини почали кульгати або захворіли — не пам’ятаю. За чутками, вони невдовзі одужали; але ніхто не знав, де вони тепер. Нарешті, один дружній вождь порадив мені звернутися до Відкривача Доріг, тобто Зікалі, оскільки він був всезнайком, а волів продали в його краях.

Усе ще перебуваючи під враженням від Хоу-Хоу, я на той час уже облишив було думку відвідати старого знахаря; я помітив, що кожного разу він мені неодмінно нав’язував яку-небудь важку і неприємну пригоду. Проте остання новина примусила мене повернутися до попереднього плану, тим паче, що й у решти моїх волів з’явилися ознаки хвороби. Отже, порадившись із Хансом, я вирушив до Чорного Яру, куди було їхати два дні.

Під’їхавши до гирла цієї пустельної улоговини, я залишив Мавуна та Індука піклуватися про худобу, а сам, у супроводі Ханса, пішов до чаклуна.

Яр, звичайно, аніскільки не змінився, та все ж він, як завжди, вразив мене, неначе я побачив його вперше. Навряд чи в усій Африці знайдеться дикіша і похмуріша улоговина. Колись вірили, що кожна місцевість має свого генія або духа; в Чорному Яру мені завжди згадувалося це повір’я. Але який же геній мешкає в цій страшній розколині? На мою думку, якесь втілення — якесь невідчутну єство Трагедії, окаянна душа, чиї крила опустилися під тягарем неспокутуваного, несподіваного злочину.

Але навіщо вдаватися до міфів і уявляти невидимого мешканця, коли Зікалі — той, що Марно Народився, був жителем цієї могилоподібної прірви. Звичайно, він утілював Трагедію, і його сиву голову вінчали “несповідимі злочини”. Багато кого цей огидний карлик довів до загибелі і багато кого ще прирік на смерть, з року в рік обплітаючи ворогів своєю павутиною. Та все ж цей грішник тільки мстив, тільки віддавав за перенесені страждання; жінки й діти його були вбиті, а плем’я роздавлене жорстокою п’ятою царя Чака, і він поставив собі за мету знищити ненависну йому династію. Навіть для Зікалі можна було знайти виправдання.

Розмірковуючи так, я йшов угору ущелиною. За мною чимчикував вірний Ханс, ще більше за мене пригнічений довкіллям.

— Баасе, — сказав він раптом глухим шепотом, — баасе, чи не здається вам, що Відкривач Доріг — сам Хоу-Хоу, що зіщулився від старості на карлика, або що в нього переселився дух Хоу-Хоу?

— Ні, не думаю, — відповів я, — тому що у Зікалі пальці як у всіх людей, але я думаю, що він один може вказати, де знайти Хоу-Хоу, він або ніхто.

— Тоді, баасе, я сподіватимуся, що й він це забув, або що Хоу-Хоу відійшов на небо, де багаття горять без дров. Тому що, баасе, мені дуже не хочеться зустрітися з Хоу-Хоу; від однієї думки про нього у мене холоне в животі.

— Так, ти охочіше поїхав би в Дурбан і зустрівся б з пляшкою горілки, яка зігріла б тобі нутрощі, Хансе, а також і голову та відправила б тебе на тиждень до царства хмелю, — зауважив я принагідно.

Тут ми повернули за ріг і підійшли до краалю старого Зікалі… Як завжди, виявилося, що він на мене чекав, бо на варті стояв високий охоронець, який віддав мені честь, піднявши списа. Мені здається, Зікалі розсилав довкола розвідників: він завжди був чудово обізнаний, коли, звідки і навіщо я приходжу до нього.

— Батько Духів чекає на тебе, владико Макумазане, — сказав охоронець. — Він запрошує жовту людину, що носить ім’я Світло-в-темряві, супроводжувати тебе — і прийме вас негайно.

Я хитнув головою на знак згоди, і мене повели до воріт в огорожі, що оточувала великий будинок Зікалі. Він штовхнув їх держаком списа, і вони відчинилися, немов самі; ми зайшли у двір. З мороку вискочила якась тінь, закрила за нами ворота і зникла. Перед дверима будинку, зіщулившись біля багаття, сидів карлик. Він загорнувся в хутряний плащ. Його велика голова із сивим волоссям, що звисало на обидва боки, — зовсім як на зображенні Хоу-Хоу — нахилилася вперед. Вогонь, на який він пильно дивився, відбивався в його запалих очах. Десь півхвилини чаклун не помічав нашої присутності. Нарешті, не піднімаючи очей, він заговорив глухим, одному йому властивим голосом.

— Чому ти завжди так пізно приходиш, Макумазане, коли сонце вже Заходить і стає холодно в степу? Ти знаєш, я не переношу холоду, як усі старі, і я навіть не хотів тебе прийняти.

— Я не міг прийти раніше, Зікалі, — відповів я.

— Ти мав би почекати до ранку; або, можливо, ти боявся, що я помру за ніч, але я цього не зроблю. Я проживу ще багато ночей, Макумазане. Отже, ти тут, маленький білий блукачу, непосидючий, неначе блоха.

— Так, я тут, — відповів я роздратовано, — у тебе, Зікалі, який сидить на одному місці, немов жаба на камені.

— Хо-хо-хо! — засміявся карлик тим гучним реготом, що відлунював у скелях, від якого мене завжди мороз поза плечима пробігає. — Хо-хо-хо! Як легко тебе роздражнити. Стримуй свою злість, щоб вона не понесла тебе, як твої воли днями під грозою. Що тобі потрібно? Ти завжди приходиш, коли тобі щось потрібно від того, кого ти назвав одного разу старим шахраєм. Отже, я сиджу на місці, як жаба на камені? Звідки ти знаєш? Хіба блукає тільки тіло? Хіба дух не може блукати далеко-далеко — навіть на “небі Всевишнього” і в тій підземній країні, де, кажуть, можна знову зустріти померлих? Чудово, чого ж тобі треба? Стій, я сам скажу тобі, Макумазане. О, ти так погано пояснюєш, уявляючи, що говориш зулуською не гірше за тубільця; щоб говорити цією мовою, треба думати нею, а не вашою дурною тарабарщиною, в якій немає слів для багатьох понять. Гей, моє зілля!

Із будинку виринула чиясь постать, поставила перед карликом мішок із котячої шкури і подалася знову. Зікалі опустив у мішок свої пазуристі пальці, витягнув пожовклі від старості кості, недбало кинув їх перед собою на землю і лише тоді поглянув на них.

— Ба, — сказав він. — Я бачу щось щодо худоби; так, тобі потрібні воли, і ти сподіваєшся дістати їх тут. Який же ти приніс мені подарунок? Фунт солодкого заморського тютюну? (Тютюн я справді приніс, але тільки чвертку, а не фунт.) Тепер — маю рацію я щодо волів?

— Так, — сказав я здивовано.

— Це тебе дивує? Добре, я тобі поясню, звідки старий шахрай знає, що тобі потрібно. Адже в тебе волів убило блискавкою. Природно, що ти хочеш роздобути нових, тим паче, ті, що залишилися, — тут він кинув погляд на кістки, — поранені градом і хворі, здається, на червону водянку. Так, старому шахраю неважко здогадатися, що ти хочеш дістати волів. Тільки дурні тулузи пояснюють такі припущення чаклунством. А тютюн ти мені завжди приносиш. Знову — ніякого чаклунства.

— Ніякого, Зікалі, але як ти дізнався, що блискавка вбила волів?

— Як дізнався я, що блискавка вбила твоїх дишлових волів, Капітана і Німця? Хіба ти не велика людина, про яку всі говорять? Перед грозою ти зустрів натовп весільних гостей, а потім знайшов одного з них мертвим. До речі, він помер не від блискавки, а від граду. Блискавка його оглушила, а помер він уночі від холоду. Адже ти цікавий, тобі, мабуть, хотілося це дізнатися. Звичайно, кафри все мені розказали. Знову — ніякого чарівництва… Ось як ми, знахарі, досягаємо слави: треба тільки вміти бачити і чути. До старості, Макумазане, ти можеш стати майстерним знахарем, — кажуть, ночами ти займаєшся нашим ремеслом.

Підсміюючись наді мною таким чином, чаклун згріб кістки, поглянув на них і сказав:

— Що нагадують мені ці дрібниці? (Це, Макумазане, знаряддя мого ремесла; ними ми, знахарі, відволікаємо увагу дурнів, які приходять, — так легше читати в їхніх серцях.) Вони нагадують мені нагромадження скель, гірський склеп. Дивися! Ось тут посередині яма, немов паща печери. Ти сховався від бурі в печері. О, так! Як вправно я це вгадав! Ніякого чарівництва — просто здогад! Але що ж ти побачив у цій печері? Щось надзвичайне, мабуть. Цього кості мені не скажуть. Я повинен здогадатися якось інакше. Постараюся вгадати, щоб дати великому мудрецю урок нашого мистецтва — показати, як ми, пройдисвіти, знахарі, морочимо дурнів. Але, можливо, ти сам скажеш мені, Макумазане?

— Не скажу, — одрізав я, розуміючи, що старий карлик знущається.

— Що ж, здогадаюся сам. Ходи-но сюди ти, жовта мавпо, сідай між мною і багаттям, щоб світло проходило наскрізь, я читатиму, що відбувається в твоїй міцній голові; о, Світло-в-темряві, пролий промінь світла в мою темряву.

Ханс неохоче підійшов і сів навпочіпки, ретельно уникаючи торкатися чаклунських кісток. Свій роздертий капелюх він притиснув до живота, немов захищаючись від свердлячого погляду Зікалі, під яким він неспокійно совався і навіть почервонів крізь зморшки, як молода жінка під випробовуючим поглядом майбутнього чоловіка, охочого переконатися, чи годиться вона йому бути п’ятою дружиною.

— Хо-хо! Мені здається, що ти й до грози знав цю печеру; втім, це зрозуміло — інакше, як би ви знайшли її похапцем, і вона сама якось причетна до бушменів — як усі печери цієї країни.

Що ж там виявилося — ось у чому питання. Не кажи, я сам дізнаюся. Дивно, мені спала на думку картина. Втім, нічого дивного — бушмени часто розмальовували стіни печер. Не хитай головою, жовта людино, це дуже полегшує завдання. Дивися мені в очі і ні про що не думай. Багато картин, і одна головна, так; до неї важко дістатися… навіть небезпечно… Твоє власне зображення, зроблене бушменом, давно-давно, коли ти був молодий і красивий, жовта людино?

Знову ти хитаєш головою. Тримай її тихо, щоб думки не скаламутилися, як вода на вітрі. Принаймні це було зображення чогось огидного, значно більшого, ніж ти. Ах, воно росте, росте! Тепер я знаю це. Маку мазане, стань поряд зі мною, а ти, жовта людино, обернися спиною до вогню! Ба! Він погано горить, а в повітрі холодно! Я його роздую яскравіше.

З цими словами він вийняв з мішка дрібку якогось порошку і висипав його на попіл. Потім він простягнув свої кістляві пальці, немов гріючи їх над вогнем, і поволі підняв руки. Вогонь спалахнув, підстрибнувши на три-чотири фути. Карлик опустив руки, і полум’я спало. Знову він підняв руки, і полум’я спалахнуло, але цього разу набагато вище. Це зробив так тричі. Вогонь піднявся стовпом на п’ятнадцять футів і так залишився горіти, рівно, як у лампі.

— Тепер дивися на цей вогонь, Макумазане, і ти теж, жовтий чоловічку, — сказав Зікалі новим незнайомим голосом, немов уві сні, — і скажи, що ти в ньому бачиш, бо я нічого не можу роздивитися. Мені нічого не видно.

Я дивився і першу хвилину нічого не помічав. Потім з вогню виріс якийсь примарний образ. Він гойдався, мінявся, приймаючи певні контури, чіткі й реальні. І ось перед собою у вогні я побачив Хоу-Хоу — таким, яким він був зображений на печерній скелі, тільки, як мені здалося, живим, тому що очі його зблискували. Хоу-Хоу, що дивиться, як демон у пеклі. У мене перехопило подих, проте я вистояв твердо. Але Ханс вигукнув своєю понівеченою голландською мовою:

— Всемогутній! Це ж потворний старий біс! — і з цими словами впав навзнак і тихо лежав, занімівши з жаху.

— Хо-хо-хо! — засміявся Зікалі. — Хо-хо-хо!

І дванадцять разів стіни ущелини озивалися “хо-хо-хо!”



Розділ IV

ЛЕГЕНДА ПРО ХОУ-ХОУ


Зікалі замовк і дивився на нас своїми запалими очима.

— Хто перший сказав, що всі чоловіки дурні? — запитав він. — Вірогідно, вродлива жінка, яка ними гралася і переконалася в їхній дурості. А я додам: кожен чоловік колись буває боягузом, який би він не був сміливий в усьому іншому. Більше того, всі чоловіки однакові. Яка різниця між тобою, Макумазане — Білий Мудрецю, який сотні разів дивився в очі смертельної небезпеки, — і ось цією жовтою мавпою? — тут він вказав на Ханса, який лежав на спині, викотивши очі і бурмочучи молитви всіляким богам. — Обидва ви однаково злякалися, але тільки білий владика прагне приховати свій страх, а жовта мавпа цокає зубами за звичаєм усіх мавп.

Ти злякався простого фокуса: я показав вам картину, про яку ви обидва думали. Зваж — знову не чарівництво, а простий фокус, доступний будь-якій дитині, якщо її навчити. Сподіваюся, ти поводитимешся пристойніше під час зустрічі з самим Хоу-Хоу — інакше я розчаруюся в тобі, і скоро в печері чудовиська додасться ще два черепи. А може, в тебе вистачить хоробрості. Так, звичайно. Адже ти не схочеш померти, знаючи, як довго і голосно я сміятимуся, почувши цю звістку.

Щоб виграти час для роздуму, старий чаклун узяв дрібку принесеного мною тютюну. Він промацував нас поглядом до самих кісток!

Аби тільки сказати що-небудь, щоб він не подумав, що налякав мене своїми маніпуляціями, я відповів:

— Ти маєш рацію, Зікалі, стверджуючи, що всі чоловіки дурні, бо ти сам щонайперший і найбільший дурень.

— Я часто сам про це думав, Макумазане, з причин, які залишаю при собі. Але мені цікаво знати, чому ти це говориш, — чи збігаються твої підстави з моїми?

— По-перше, тому що ти стверджуєш, ніби Хоу-Хоу насправді існує; по-друге, ти сказав, що Ханс і я зустрінемося з ним віч-на-віч — чого ми ніколи не зробимо. Отже, облиш це безглуздя і покажи нам, як робити картини у вогні. Ти сказав, кожна дитина може оволодіти цим мистецтвом.

— Якщо її навчити, Макумазане. Але я все-таки не настільки дурний. Я не хочу створювати собі суперників. Ні, хай кожен залишає собі свої знання, а то ніхто не платитиме за них. Але чому ти думаєш, що ніколи не зустрінешся із живим Хоу-Хоу?

— Тому що його не існує, — люто відповів я, — а якщо й існує, то, мабуть, його житло далеко звідси, і мені туди не дістатися без нових волів.

— Ох, — сказав Зікалі, — я знав, що ти поспішиш до Хоу-Хоу, як наречений до нареченої, і все приготував. Завтра ти одержиш волів білого купця — здорових і жирних.

— У мене немає грошей на нових волів, — заперечив я.

— Слово Маку мазана дорожче за гроші. Це знає вся країна. Більше того, — додав старий, стишуючи голос, — з поїздки до Хоу-Хоу ти повернешся з великими грошима, вірніше — з алмазами, що одне й те саме. Якщо це неправда, я зобов’язався сам сплатити за волів.

При слові “алмази” я нащулив вуха, оскільки тоді вся Африка марила цим камінням, навіть Ханс піднявся із землі і знову почав цікавитися земними справами.

— Це прекрасна пропозиція, — сказав я, — але облиш здіймати куряву (тобто верзти нісенітниці), а краще, поки не стемніло, скажи відверто, до чого ти хилиш. Я не люблю цієї улоговини вночі. Хто такий Хоу-Хоу? Якщо він — або воно — існує, то де він живе? І чому ти, Зікалі, хочеш, щоб я зустрівся з ним?

— Я відповім спершу на останнє запитання, Макумазане.

Зікалі плеснув у долоні, і миттєво з будинку з’явився високий на зріст слуга, якому він віддав якісь накази. Слуга кинувся геть і негайно повернувся з кількома шкіряними мішечками. Зікалі розв’язав один із них і показав мені, що він майже порожній, — лише на самому дні була щіпка дрібка порошку.

— Ця речовина, Макумазане, — найчудодійніше зілля, воно краще навіть за траву тадука, яка відкриває дороги минулого. За допомогою ось цього порошку я. виконую більшість своїх фокусів; наприклад, щойно, завдяки йому, я зумів показати тобі і твоїй жовтій мавпі зображення Хоу-Хоу у вогні.

— Це, виходить, отрута!

— Так, між іншим, підкладаєш до нього інший порошок і можна одержати смертельну отруту, таку смертельну, що однієї порошинки її на вістрі шпильки досить, щоб убити найсильнішу людину. Але цей порошок має й інші властивості: він дає владу над волею і Духом людини; я пояснив би, але ти не зрозумієш. Так ось, древо Видінь, з листя якого готується це зілля, росте тільки в саду Хоу-Хоу і більше ніде в усій Африці; тим часом останній мій запас зроблено багато років тому, коли тебе ще не було на світі, Макумазане. Тепер мені треба ще листя або Відкривач Доріг втратить свою силу чаклуна, і зулуси шукатимуть іншого знахаря. Кого мені послати? Хто наважиться проникнути в країну Хоу-Хоу і пограбувати його сад? Тільки ти, Макумазане. Ох, я читаю твої думки. Ти дивуєшся, чому я не накажу, щоб листя доставив мені хто-небудь з уродженців країни Хоу-Хоу? А ось чому, Макумазане: тамтешні жителі не сміють покидати втаємниченої країни — такий їхній закон. А якби могли, то за жменьку цього порошку вони загадали б надто високу ціну. Одного разу, сто років тому (тобто дуже давно), я заплатив таку ціну. Але це давня історія, я не буду тобі нею надокучати. Ох, багато хто вирушав до Хоу-Хоу, але тільки двоє повернулися, та й ті збожеволіли; те саме відбудеться з кожним, хто побачить Хоу-Хоу, та не вб’є його. І ти, Макумазане, якщо побачиш Хоу-Хоу, убий його з усіма його вічними; інакше його прокляття тяжітиме над тобою до кінця твоїх днів. Лежачий він безсилий; але поки він стоїть, сильна його ненависть і далеко тягнеться влада — або влада його жерців, що одне й те саме.

— Дурниці! — сказав я. — Хоу-Хоу, якщо він існує, просто велика мавпа, а я не боюся мавп, ні живих, ні мертвих.

— Радий чути це, Макумазане, і сподіваюся, що ти не забудеш цих слів. Поза сумнівом, тільки його зображення на скелі або у вогні лякає тебе, як часто сон страшніше за дійсність. Коли-небудь ти мені перекажеш, Макумазане, що гірше, — зображення Хоу-Хоу чи він сам. Але ти питав у мене ще одне: хто такий Хоу-Хоу? Цього я не знаю. Повір’я свідчить, що колись, від початку світу, далеко на півночі жив бідний народ. Цим народом правив тиран, жорстокий і грізний, і до того ж великий чаклун або, як ти висловлюєшся, шахрай. Такий жорстокий і грізний, що народ повстав проти нього і, який він не був сильний, змусив його бігти на південь із купкою прихильників або ж тих, хто не міг визволитися від його чар.

Він ішов далі й далі на південь — тисячі миль, поки не знайшов утаємничене місце, придатне для поселення. Це місце відзначене горою, з якої вивергався вогонь, коли світ був молодий; ще й досі над нею іноді куріє дим. Там цей народ, що називається веллу, побудував собі місто за північним зразком із чорного каменю, виверженого горою за минулі століття. Але їхній цар — великий чаклун — продовжував свої жорстокості і примушував їх удень і вночі працювати на себе і на свій Великий Двір; нарешті, народ не витримав — одного разу вночі тирана вбили. Але він помер не відразу, і перед смертю сміявся над своїми вбивцями і сказав, що так вони його не позбудуться, бо він повернеться в новому образі і володарюватиме над ними з покоління в покоління. І він віщував прокляття і загибель кожному, хто спробує вийти за гірське кільце і покинути країну. Це пророцтво справдилося. До країни можна потрапити тільки річкою з боку пустелі. І кожен, хто наважувався спуститися річкою вниз і вступити в пустелю, гинув від раптової хвороби або ж його з’їдали дикі звірі, що мешкають у пустелі і в болоті, яке обрамовувало річку там, де вона витікає в пустелю; звірі ходять туди на водопій.

— Нещасних, можливо, вбиває болотяна лихоманка?

— Можливо. А може, — отрута або прокляття. Отож, рано чи пізно вони вмирають, і тепер ніхто не покидає країни.

— А що сталося з цими веллу після того, як вони покінчили зі своїм милим царем? — запитав я, зацікавлений романтичною оповіддю знахаря. Я знав, що в тубільних переказах завжди ховається зерно істини. До того ж Африка велика, і багато в ній дивних місць і народів.

— Їм жилося дуже погано, Макумазане. Тільки-но помер їхній цар, як гора почала вивергати вогонь і попіл. Багато хто загинув, інші переправилися на човнах через озеро, що перетворює гору на острів, і поселилися в лісах навколо озера. Там живуть вони досі на березі ріки, тієї самої, що протікає через гірський прохід, утворюючи за ним болото і далі гублячись у пісках пустелі. Так сказали мені сто років тому мої посланці, що принесли мені зілля із саду Хоу-Хоу.

— Веллу, мабуть, побоялися повернутися до свого міста на острові?

— Так, і це не дивно. Їдкий дим із гори убив багатьох із них і перетворив їх на каміння. Так, Макумазане, до цього дня сидять вони там, скам’янілі, і з ними їхні собаки і худоба.

Тут я голосно розсміявся, і навіть Ханс усміхнувся.

— Я помітив, Макумазане, — сказав Зікалі, — що спочатку ти завжди смієшся з мене, але останнім сміюся я. Говорю тобі, вони там сидять, обернуті на каміння, а якщо це брехня — ти не платиш мені за волів, скільки б ти не приніс звідти алмазів.

Я пригадав долю Помпеї і перестав сміятися. В цьому не було нічого неможливого.

— Гора заснула, але вони більше не повернулися на згарище. Бо була у них інша, сильніша причина. На острів прибули гості.

— Гості? Хто ж? Кам’яні люди?

— Ні, ті сплять достатньо міцно. З’явився вбитий цар, обернувшись гігантською мавпою, — Хоу-Хоу.

Я знав, що тубільці вірять в перевертнів. Не було нічого дивного, якщо веллу уявили, що над їхньою країною тяжіє прокляття легендарного тирана, який перетворився на чудовисько.

Але в саме чудовисько я не вірив, припускаючи, що на острів продерлася яка-небудь велика мавпа, скажімо, горила.

— А що робить дух? — недовірливо запитав я карлика. — Кидає в народ горіхами і камінням?

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Ні, Макумазане. Іноді він навідує материк, перебираючись через озеро: одні говорять — на стовбурі, інші — вплав, а хто говорить — дорогою, доступною тільки духам. На березі всім стрічним він відриває голови (тут я пригадав картину в печері). Жінок, якщо вони старі й непривабливі, чекає та ж доля; якщо ж вони молоді і гарні, то він тягне їх до себе. Острів повний подібних полонянок, які обробляють сад Хоу-Хоу. Говорять навіть, що у них є діти, які перепливають озеро і селяться в лісі, — страшні волохаті істоти, напівмавпи, напівлюди; вони вміють видобувати вогонь і володіють зброєю: палицею і луком зі стрілами. Це дике плем’я зветься хоу-хойа. Вони живуть у лісах, і між ними та плем’ям веллу точиться постійна війна.

— І це все? — запитав я.

— Ні, не все. У визначений час веллу мають вибрати найвродливішу і знатну дівчину і в ніч повного місяця прив’язати її до скелі на березі острова. Потім вони мають відплисти, залишивши її одну, а вдосвіта повернутися.

— А що ж далі?

— Одне з двох, Макумазане: якщо дівчини не знаходять, значить, жертва прийнята, і веллу тріумфують.

Хоу-Хоу зі своїми жерцями дає їм спокій, і посіви їхні процвітають. Або ж жертва знехтувана, і дівчину знаходять розтерзаною на шматки. Тоді веллу плачуть і стогнуть — не за нею: Хоу-Хоу і слуги його будуть їх переслідувати весь рік, викрадаючи інших жінок і насилаючи на народ хвороби і голод. Тому Жертва Діви — у них велика урочистість.

— Весела релігія, Зікалі! Скажи, вона подобається цим веллу?

— А хіба яка-небудь релігія подобається хоч одній людині, Макумазане? Хіба сльози, нужденність, мор, грабіж і смерть подобаються тим, хто народжений на землі? Я чув, наприклад, що й ви, білі, терпите те саме, у вас є ваш власний Хоу-Хоу або диявол, що відкидає жертви і помщається вам. Подобається він вам чи ні, а ви йому на догоду влаштовуєте війни і ллєте кров, чините беззаконня, стверджуючи таким чином його владарювання на землі; ми чинимо так само, як і ви. А от якби ви і всі ми за вами повстали проти диявола, скинули його владу, він був би вбитий. А ми продовжуємо приносити йому в жертву чистих дівчат, чим же ми кращі за шанувальників Хоу-Хоу, які роблять те саме, рятуючи своє життя?

Віддаючи належне цьому запереченню, я покірно відповів:

— Я зовсім не вважаю, що ми кращі за них, — і, щоб перевести розмову на конкретнішу тему, додав: — А як же алмази?

— Алмази! Ага! Алмази, які, до речі, я вважаю одним із предметів вашого жертвопринесення вашому Хоу-Хоу. Чудово, у веллу дуже багато алмазів. Але цей народ не займається торгівлею і тому не знає їм ціни. Жінки використовують їх для прикрас, вплітають їх у волосся і вмазують у глиняне начиння, складаючи красиві узори. Здається, це каміння і ще інше — червоне — наноситься річкою. Діти збирають їх у прибережному піску. Стривай, я тобі зараз покажу їх — багато років тому мій посланець приніс мені, — і Зікалі плеснув у долоні.

Одразу ж, як і раніше, з’явився слуга і за наказом карлика приніс потертий шкіряний мішечок. Зікалі розв’язав його і подав мені.

У ньому справді були алмази, дрібні, але, зважаючи на їхній колір, найчистішої води. Траплялося серед них й інше каміння, мабуть, рубіни. На око я оцінив їхню вартість у двісті-триста фунтів. Роздивившись каміння, я простягнув їх назад Зікалі, але він замахав рукою і сказав:

— Залиш їх собі, Макумазане, мені вони не потрібні. А коли ти будеш в країні Хоу-Хоу — порівняй їх з тубільними, і ти переконаєшся, що я не збрехав.

— Коли я буду в країні Хоу-Хоу? — з обуренням перепитав я. — Де ж ця країна і як мені до неї потрапити?

— Це я скажу тобі завтра, Макумазане, не сьогодні, бо перш ніж витрачати даремно час і слова, я маю заздалегідь з’ясувати дві речі: по-перше, чи згоден ти туди рушити і по-друге, чи приймуть тебе веллу?

— Коли я отримаю відповідь на друге запитання, ми поговоримо про перше, Зікалі.

— Але що ти дуриш мене, Зікалі? Ці веллу, як я розумію, живуть далеко. Як же ти до ранку одержиш відповідь?

— Є шляхи, є шляхи, — відповів він неначе уві сні; його важка голова опустилася на груди, і він задрімав.

Я дивився на нього, поки це не набридло мені, і тоді, озирнувшись навколо, помітив, що вже стемніло.

У цей час почувся в повітрі писк, різкий, тонкий писк, який належить щурам.

— Дивися, баасе, — прошепотів Ханс переляканим голосом, — летять його духи, — і він показав угору.

Високо над моєю головою, немовби спускаючись з неба, ширяли якісь ширококрилі тварюки. Їх було три. Вони спускалися колами, дуже швидко, і незабаром я роздивився, що це були кажани — величезні зловісні миші. Вже вони кружляли над нами так низько, що двічі зачепили крилом моє обличчя; огида охоплювала мене при таких дотиках. Вони пронизливо пищали над самим моїм вухом. Я зціпив зуби.

Ханс пробував відбитися від однієї з них, але вона вкусила його за палець, він скрикнув, напнув капелюха на голову і засунув руку в кишеню. Тоді ми звернули свою увагу на Зікалі. Стрімкою спіраллю закрутилися вони над ним, звужуючи кола, і, нарешті, два опустилися йому на плечі і запищали йому щось у вуха, а третій підвісився до його губ.

Зікалі прокинувся. Очі його горіли. Кістлявою рукою він гладив кажанів, немов маленьких пташок. І мені здалося, що з тварюкою, яка повисла на його підборідді, він розмовляє якоюсь незрозумілою мовою, а вона цвірінькає у відповідь.

Раптом карлик змахнув руками, і всі знялися і зникли в мороці.

— Я приручаю кажанів, — пояснив він і додав: — Приходь завтра вранці, Макумазане, можливо, я зможу повідомити тобі, чи згодні веллу на твій приїзд; якщо так, то я покажу тобі шлях до їхньої країни.

Коли ми пробиралися в темряві похмурою логовиною, Ханс запитав:

— Що це за тварюки висіли у Зікалі на плечах і на підборідді?

— Кажани — дуже великі. А що? — поцікавився я у свою чергу.

— О, баасе, я думаю, що це його слуги, яких він посилає до племені веллу.

— Значить, ти віриш у веллу і хоухойа, Хансе?

— Так, баасе, і більше того — я вірю, що ми вирушимо до них, тому що Зікалі цього хоче, а хто може опиратися волі Відкривача Доріг?



Розділ V

АЛЛАН ДАЄ ОБІЦЯНКУ


Мені не спалося тієї ночі. Годину за годиною в нічній тиші, що лише зрідка переривається випадковим криком нічного яструба або гучним звуком павіана, я обмірковував незвичайну розповідь про веллу і Хоу-Хоу. Вона була якоюсь безглуздою. І все-таки — все-таки, в таємничій Африці так багато дивних народів, і багато хто дотримується найдикіших релігій і марновірств. Правда, чому не припустити можливості, що віковічні марновірства породили щось конкретне?

А якщо Хоу-Хоу існує — чи хотів я зустрітися з ним віч-на-віч? і так і ні. Я завжди усім цікавився, і мені видавалося вельми принадним побачити щось таке, чого не бачила жодна біла людина, і ще привабливіше битися з чудовиськом і його вбити. В моїй уяві поставало чучело Хоу-Хоу, виставлене в Британському музеї з написом на п’єдесталі:


Застрелений у Центральній Африці

Алланом Квотермейном, есквайром.


Зі скромного невідомого мисливця я відразу стану знаменитим. У “Графіку” буде поміщений мій портрет. Я стою на повний зріст, поставивши ногу на груди переможеного Хоу-Хоу.

Оце слава! Але тільки, здається, не завжди буває приємно зустрічатися з Хоу-Хоу, і справа може обернутися інакше; його нога може опинитися на моїх грудях, і він відірве мені голову, як на картині в печері. Що ж, у такому разі ілюстровані видання нічого не надрукують із цього приводу.

Ох, про що я думаю? Зікалі просто все придумав. Проте розповідь чаклуна примарно нагадувала мені щось чуте в дитинстві. І раптом я відразу пригадав. Мій освічений батько мав книгу грецьких оповідей. Там була легенда про одну пані, на ім’я Андромеда, дочку царя, який під тиском народу, аби уникнути біди, прив’язав її до скелі в жертву морському чудовиську. Але в критичний момент з’явився Персей — герой, якому допомагали чарівні сили, — і вбив чудовисько, а царівну взяв собі за дружину.

Ця розповідь про Хоу-Хоу була абсолютно тотожна. Дівчину прив’язували до скелі; з моря — або, точніше, з озера — з’являється чудовисько, захоплює її, і всі убезпечені від біди. Мабуть, думав я, стародавній міф потрапив якось до Африки. Тільки тут не було Персея, і роль героя, очевидно, призначалася мені. Якщо так, що ж мені робити з дівчиною? Повернути вдячним родичам, тому що одружуватися на ній зовсім не входило у мої наміри. Ох, я зовсім очманів від дурних думок! Треба спати, сп…

За дві хвилини (або так мені здалося) я знову прокинувся, думаючи вже не про Андромеду, а про пророка Самуїла, дивуючись, чому мені спав на думку цей суворий патріарх і священик? Проте, добре знаючи Старий Заповіт, я пригадав обурення державного провидця, коли він почув рев амаликитянських биків, яких Саул побажав віддати з’їсти народу. Як описували б цю подію зулуси?

У вухах моїх теж пролунало ревіння волів. Я висунув голову і побачив вісімнадцять прекрасних упряжних биків, яких приганяли до моєї стоянки двоє незнайомих кафрів. Тут, звичайно, я пригадав обіцянку Зікалі продати мені тварин на пільгових умовах, і навіть за певних обставин подарувати їх мені, і подумав, що чаклун поки дотримується свого слова.

Натягнувши штани, я виліз із фургона оглянути волів і залишився цілком задоволений. Вони уже зовсім одужали, і навіть такий суворий критик, як Ханс, висловив повне своє схвалення.

Я снідав у прекрасному настрої; тепер, коли я мав упряжних тварин, можна було подумати про принадний замір, і я вирішив негайно вирушити до Зікалі. Ханс, під приводом нагляду за новими биками, пробував ухилитися від неприємного обов’язку супроводжувати мене; проте я взяв його із собою, оскільки, коли маєш справу з Зікалі, чотири вуха завжди краще.

Відкривач Доріг сидів перед будинком біля палаючого багаття, яке він незмінно підтримував навіть у найбільшу спеку.

— Як тобі воли, Макумазане? — відразу запитав він.

Я обережно озвався, мовляв, дам відповідь, коли випробую їх.

— Хитрий, як завжди, — сказав Зікалі. — Добре, Макумазане, бери їх і можеш, як я говорив, заплатити за них, коли повернешся назад.

— Повернуся — звідки? — запитав я.

— Та куди б ти не поїхав. Але ти сам не знаєш, куди поїдеш.

— Не знаю, — сказав я і замовк.

Він теж довго мовчав, так довго, що терпець мій урвався, і я саркастично запитав, чи одержав він новини про свого приятеля Хоу-Хоу через своїх посланців-кажанів.

— Так, одержав, тільки не через кажанів; я скажу тобі правду. Не так я спілкуюся з тими, хто далеко; їм я посилаю свою думку, і вона летить на край землі, так що вся земля може її читати. Але лише один з мільйона розуміє це. А для невтаємничених, навіть для Білого Мудреця, це незбагненно, і для них залишається символ кажана — посланця. Невже ти вічно пояснюватимеш природне чарівництвом, Макумазане?

Я подумав, що у мене і в Зікалі дещо різні погляди на природне, але, знаючи, що він, як правило, просто дражнить мене, я сказав, що не хочу суперечок:

— Усе це так просто, що не варто на це марнувати слова. Я тільки хочу знати, чи одержав ти відповідь на свій запит, як би ти його не посилав, і якщо так, то яка це відповідь.

— Так, Макумазане, одержав. І ось його думка: вождь веллу, з яким говорило моє серце, буде радий вітати тебе у своїй країні, але жерці Хоу-Хоу, вважає він, не будуть раді. Якщо ти приїдеш, вождь дасть тобі алмазів, скільки ти можеш відвезти, і зілля, потрібне мені. Але за ці дари він вимагає платні.

— Якої платні, Зікалі?

— Ти маєш власноруч побороти Хоу-Хоу.

— А якщо я не зможу його перемогти?

— Тоді, звичайно, Хоу-Хоу переможе тебе, і справі кінець.

— Он як? Добре, Зікалі, скажи, якщо я поїду, мене вб’ють?

— Хто я, щоб розпоряджатися життям і смертю, Макумазане? Але, — тихо додав він, — я думаю, що ти залишишся живим. Інакше я не віддав би тобі у борг своїх волів. І я вірю, що тобі належить виконати багато завдань, Макумазане, — моїх завдань. А раз так, я не посилав би тебе на смерть.

Я подумав, що це, мабуть, правда. Старий чаклун часто натякав на якісь великі майбутні задуми, в яких мені відводилася помітна роль, до того ж, мене раптом охопило бажання пригод і новизни. Проте я це приховав, якщо тільки що-небудь можна приховати від Зікалі, і запитав діловим тоном:

— Куди ти хочеш послати мене, чи далеко це і як туди дістатися?

— Тепер ми переходимо до справи, Макумазане. Слухай, що я тобі скажу.

Говорив він цілу годину, але я не надокучатиму вам утомливими географічними подробицями. Досить сказати, що їхати треба було триста миль на північ, потім переправитися через Замбезі і потім їхати ще триста миль на захід. Далі треба було повернути на північний захід і їхати невизначену відстань до якогось гірського проходу. Там слід залишити воза і йти два дні безводною пустелею до болота і річки, що губиться в пісках, звідки в ясний день видно дим вулкана, про який Зікалі говорив напередодні. Перейшовши через болото або обігнувши його, я маю знайти другу ущелину, через яку річка з країни Хоу-Хоу виривається в пустелю. Тут, за словами Зікалі, мене зустріне загін веллу з човнами і відвезе мене до своєї країни, а там усе піде, як судилося долею.

— Так ось яка поїздка, — озвався я, коли Зікалі закінчив. — Прекрасно! Скажу тобі відверто: незнайомою країною я не поїду. Як я знайду дорогу без провідника? Я поїду в Преторію на твоїх волах або без них.

— Невже це так, Макумазане? Я починаю вважати себе дуже розумним. Я передбачав, що ти це скажеш, і вже знайшов провідника, який доставить тебе прямо до Хоу-Хоу. Провідник тут. Я зараз пошлю по нього. — І своїм звичним способом Зікалі викликав слугу.

— Звідки він, хто і як давно він тут? — запитав я.

— Я не зовсім знаю, хто він, Макумазане, тому що він не любить багато розказувати про себе, знаю, що звідкільсь із тих країв, а тут він уже досить давно, так що я встиг його навчити трохи зулуської мови — це, втім, неістотно, оскільки ти знаєш арабську?

— Так, я говорю арабською, Зікалі, і Ханс теж — трохи.

— Чудово, Макумазане, це полегшує справу. Попереджаю тебе, що він дуже дивна людина, в чому ти сам зараз переконаєшся.

Я нічого не відповів, а Ханс шепнув мені, що провідник, поза сумнівом, один із синів Хоу-Хоу і, мабуть, схожий на велику мавпу. Він сказав це дуже тихо і на великій відстані, проте Зікалі почув і зауважив:

— Отже, ти почуватимешся, немов зустрів нового брата, Світло-в-темряві?

Ханс замовк, не бажаючи показувати Відкривачу Доріг, що скривджений цим порівнянням себе із мавпою. Я теж мовчав, замислившись. Тепер завіса містики спала, і фокус відкрився: до Зікалі прийшов посланець із якоїсь далекої землі просити у нього допомоги на не відомих мені умовах.

Зікалі вирішив скористатися для цього мною. Історія з волами була частиною його плану. Але не міг же Зікалі влаштувати грозу або зробити так, щоб я сховався в певній печері.

Як би там не було, а я відповідав його невідомим цілям. Я розумів, що справа не в одному тільки листі.

Мабуть, далекий, таємничий народ збуджував допитливість карлика, а можливо, Хоу-Хоу був його суперником і стояв на його дорозі.

Поки я так розмірковував, а Зікалі читав мої думки, повернувся слуга і завів високого незнайомця, мальовничо загорнутого з-головою в хутряний плащ. Він підійшов, скинув плаща, і вклонився, привітавшись спочатку до карлика, потім до мене і у своїй чемності пошанував також Ханса, правда, не так низько.

Я дивився на нього і дивувався — і було чому: переді мною стояла така красива людина, якої я ще в житті не бачив. Він був високий — шести футів з гаком — і чудово збудований. Широкі груди, округлі лінії тіла, руки і ноги — він міг змагатися із грецькою статуєю.

Дещо сумне обличчя, майже біле, з великими темними очима, було досконало виточене, і щось мало те, що свідчило про благородну і стародавню кров. Здавалося, він з’явився немов з минулих століть. Він міг би бути жителем загиблої Атлантиди або загорілим на сонці стародавнім греком; каштанове волосся великими кільцями спадало на плечі, але на підборідді і над зігнутими тонкими губами рослинності не було. Можливо, він був поголений. Словом, це був прекрасний зразок виду Homo sapiens, що відрізнявся від усіх, кого я будь-коли бачив.

Одяг його був також незвичайний, хоча весь обшарпаний. Убрання могло б бути викраденим з тіла єгипетського фараона. Стан його обвивало полотно, краї якого були вишиті бляклим пурпуром, а на голові висілася якась споруда з полотна у вигляді перекинутої і загостреної нижньої половини сифона для зельтерської води. До колін спускався вузький, донизу розширений шкіряний фартух, теж вишитий; сандалі із того самого матеріалу довершували костюм. Здивовано дивився я на нього, не знаючи, чи належить він до якого-небудь невідомого мені народу, або це нове, створене карликом, видіння. А в Ханса очі на лоба полізли, і він запитав пошепки:

— Це людина, баасе, чи дух?

На шиї у незнайомця було просте золоте намисто, і він був оперезаний мечем з хрещатою рукояттю слонової кістки у червоних піхвах.

Якийсь час ця чудова людина стояла перед нами, склавши руки і покірно схиливши голову, хоча схилитися було б варто мені, беручи до уваги фізичний контраст між нами. Мабуть, він вважав непристойним самому почати розмову, а тим часом Зікалі сидів похмуро, підібгавши під себе ноги, і не приходив мені на допомогу. Нарешті, я встав зі свого місця і простягнув руку. Після хвилинного вагання прекрасний незнайомець узяв її, але не потиснув, а шанобливо торкнувся моїх пальців губами, немов він був французький придворний, а я — вродлива пані. Я ще раз вклонився якомога витонченіше, сунув руку до кишені і сказав англійською:

— How do you do11.

— О, Макумазане, — сказав він, — прийди, заклинаю тебе, і врятуй Сабілу Прекрасну.

— Чому вас так цікавить ця пані? — запитав я.

— Пане, вона любить мене не як брата, і я її люблю. Сабіла, велика володарка моєї землі і моя троюрідна сестра, заручена зі мною. Але, якщо бог не буде переможений, моя наречна, яка найпрекрасніша з наших дів, буде віддана богу.

Він схилив голову в непідробленому хвилюванні, і сльози наповнили його очі.

— Слухайте, пане, — продовжував він, — живе в нашій країні стародавнє пророцтво, що бог наш, у чиїй потворній оболонці ховається дух давно вбитого вождя, може бути переможений тільки людиною іншої раси, що бачить уночі, чоловіком великої доблесті. Через наші сновидіння звернувся я до, Володаря Духів, на ім’я Зікалі, бо я був у відчаї. Від нього дізнався я що є на півдні така людина, про яку говорить пророцтво, і що ім’я його Нічний Вартовий. Тоді я знехтував прокляттям, залишив свою батьківщину і подався тебе шукати — і ось я знайшов тебе.

— Так, — відповів я, — ви знайшли такого чоловіка, але він не відважний герой, а простий торговець і мисливець на диких звірів. І я вам говорю, містере Іссикоре, що не хочу вплутуватися у справи вашого племені, ваших богів і жерців або вступати в поєдинок з якоюсь великою мавпою, якщо вона існує, заради жмені блискучих камінчиків або жмутка листя, потрібного цьому знахарю. Шукайте краще іншу білу людину з котячими очима і сильнішу та хоробрішу.

— Як можу я шукати іншого, коли ти — цей обраний, о, Макумазане! Якщо ти не підеш, я повернуся і помру разом із Сабілою, і все буде скінчено.

Він замовк і за хвилину заговорив знову:

— Владико, я не можу багато тобі запропонувати, але благородний дар сам таїть у собі нагороду, і спомин про нього живить серце в житті і смерті. Я звертаюся до тебе, тому що ти благородний, зроби це не заради нагороди, а заради доблесті твоєї.

— Чому ти сам не приніс Зікалі його проклятого листя? — запитав я в шаленстві.

— Владико, я не можу ввійти до саду Хоу-Хоу, де росте Дерево Видінь, і я не знав, що Володар Духів потребує листя його. Владико, зроби, як велить твоє відважне серце, слава про яке проникла в далекі краї!

Зізнаюся, друзі мої, це мені лестило. Тоді мені не спало на думку, що цей привабливий син Хама, якого уявляв переодягнутим казковим принцом, здатним читати в серцях, просто повторював урок, викладений йому карликом, який теж умів читати в серцях.

До того ж пропонована авантюра вабила мене, як магніт, своєю незвичайністю. Як буду в старості, подумав я, озиратися на минуле з усвідомленням, що я упустив такий блискучий шанс і зійду в могилу, так і не дізнавшись, чи існує Хоу-Хоу, гроза чарівних Андромед і Сабіл, об’єднуючий у своєму огидному вигляді якості бога-фетиша, привида, демона і супергорилу?

Чи мав право я заривати в землю два свої скромні таланти — шукача пригод і влучного стрільця? Звичайно, ні. Як інакше зумів би я дивитися в обличчя моєї совісті? Але, з іншого боку, стільки було заперечень, про які не варто переповідати. Врешті-решт, не в змозі у чомусь визначитися, я вирішив покластися на долю. Так, я вирішив вдатися до ворожіння, використавши Ханса замість пробної монети.

— Хансе, — сказав я голландською (окрім нас двох, ніхто не розумів цієї мови), — ми вирушимо до країни цієї людини чи залишимось тут? Ти все чув; говори, і я скорюся твоєму вироку. Розумієш?

— Так, баасе, — Сказав Ханс, бгаючи капелюха. — Розумію. Баас, за звичаєм, потрапивши до ями, шукає допомоги у Ханса, який виховував його з дитячих років і якому він зобов’язаний майже всіма своїми знаннями; у Ханса, на якого батько бааса, преподобний проповідник, любив спиратися, як на палицю, тобто після того, як зробив з нього доброго християнина. Але справа ця серйозна, і, перш ніж винести свою ухвалу, я маю поставити кілька запитань.

Він крутнувся дзиґою і, звернувшись до терпляче чекаючого Іссикора, своєю жалюгідною арабською вичавив із себе:

— Довгий баасе — Горбатий Носе, скажи, чи знаєш ти зворотну дорогу до своєї країни, і якщо так, то до якого місця туди можна проїхати волами?

— Дорогу я знаю, — відповів Іссикор, — а на волах можна їхати до першого гірського проходу. Дичини і води буде вдосталь усю дорогу, окрім пустелі, про яку я згадував. Вся подорож триватиме три місяці — хоча один я впорався б за два.

— Добре, а якщо мій баас Макумазан прийде у вашу країну, як він буде прийнятий?

— Більшістю народу доброзичливо, а жерцями Хоу-Хоу — вороже, якщо вони дізнаються, що з’явився він убити їхнього бога. І, звичайно, він має приготуватися до війни з Волохатим Народом, що живе в лісах. Втім, пророцтво говорить, що Білий Вождь їх переможе.

— А їжі достатньо у вашій країні? Чи є у вас тютюн і для пиття що-небудь поцікавіше води, довгий баасе?

— Усіх благ у нас удосталь, о, раднику Білого Вождя, і всі вони будуть надані йому й тобі.

— Втім, — багатозначно додав він, — хто має справу із жерцями, тому краще пити просту воду, щоб не застали його уві сні.

— Є там у вас рушниці? — запитав Ханс, указуючи на мою гвинтівку.

— Ні, наша зброя — мечі і списи, а Волохатий Народ володіє лише луком і стрілами.

Ханс зітхнув, немов йому набрид цей допит, і втупився у небо, де ширяло кілька яструбів.

— Баасе, — сказав він, скільки там яструбів: сім чи вісім? Я не рахував, але думаю, що сім.

— Ні, Хансе, вісім; один вище за всіх залетів за хмару.

— Ви впевнені, що вісім, баасе?

— Упевнений, — відповів я сердито. — Чому ти питаєш такі дурниці — не можеш полічити сам?

Ханс знову зітхнув і сказав:

— У такому разі, ми їдемо з цим прекрасним горбоносим баасом до країни Хоу-Хоу. Вирішено.

— Що за чортівня, Хансе? До чого ж тут кількість яструбів?

— Дуже навіть до чого, баасе. Вага вибору тиснула на мене, і я підвів очі до неба, підносячи молитву до вашого преподобного батька, і ось побачив яструбів. Це ваш преподобний батько послав мені відповідь: “Якщо парне число яструбів, Хансе, тоді вирушай; якщо непарне — залишайся. Але ти, Хансе, сам не рахуй яструбів, а хай їх перелічить мій син, баас Аллан, щоб він не лаяв тебе згодом, стверджуючи, що ти помилився при лічбі”. А зараз, баасе, з мене досить, я краще піду займуся волами.

Від обурення я онімів. Від своїх побоювань я вдався до ворожіння, зваливши на Ханса вибір, а цей шахрай, у свою чергу, загадав на чіт і непарне число, та ще й мене ж примусив підраховувати! Я так розсердився, що підняв загрозливо ногу до копняка, але Ханс вчасно відскочив і не з’являвся мені на очі до самого мого повернення на стоянку.

— Охо! Охо! — сміявся Зікалі. — Охо!

Величний Іссикор із гідністю і покірним подивом спостерігав цю сцену.

Потім я обернувся до Зікалі і сказав:

— Як раніше називав я тебе шахраєм, так і тепер скажу, що ти шахрай, з усіма твоїми нісенітницями. Ось він, твій кажан, що приносить звістку. Він увесь час ховався під твоїм дахом. — І я вказав на Іссикора. — Заплутали мене, примусили дати обіцянку вирушити в цю безглузду подорож, і тепер, оскільки я не можу відступитися від слова, мені доводиться їхати.

— Ти дав слово, Макумазане? — наївно запитав Зікалі. — Ти говорив зі Світлом-у-темряві голландською — так що ні я, ні ця людина не зрозуміли твоїх слів. Але з благородності серця твого ти нам пояснив їх, і ми, звичайно, знаємо, як це знає кожний, що твоє слово значить більше, ніж усі письмові зобов’язання всіх білих людей, разом узяті, і що тільки смерть або хвороба можуть тепер утримати тебе від поїздки з Іссикором на його батьківщину. Охо-хо! Все йде, як я хотів, з причин, якими я не надокучатиму тобі, Макумазане.

Тут я зрозумів, що двічі обдурений — і Хансом, і старим знахарем. Щиро кажучи, я майже забув, що Зікалі не розумів голландської. Але принаймні карлик розумів людську природу і вмів читати думки, оскільки він продовжував:

— Не кипи всередині себе, як прикритий каменем горщик, Макумазане, про те, що могутня твоя нога посковзнулася і ти відкрито повторив однією мовою сказане таємно іншою і таким чином дав обіцянку нам обом. Все одно, Макумазане, обіцянку ти дав, і твоє біле серце не дозволило б узяти його назад — саме тому не потерпіло б, що ми не зрозуміли його. Ні, це велике біле серце піднялося б і стало б тобі впоперек горла. Отже, прибери головешки, що горять, з-під киплячого казана твого гніву і вирушай у дорогу, як ти обіцяв. Ти побачиш дивовижні речі, здійсниш чудові подвиги, і вирвеш невинних із рук злих богів або людей.

— Так, і обпалю пальці, загрібаючи для тебе жар, Зікалі, — пирхнув я.

— Можливо, Макумазане, можливо: бо як же інакше заварив би я всю цю кашу? Але що тобі до моєї каші, Макумазане — Білий Вождь, який прагне істини, як жадає ворожого серця кинутий спис? Ти відкриєш нові істини, Макумазане, і не біда, якщо спис злегка забарвиться червоним, проникнувши в серце речей. Його можна очистити, Макумазане, а ти надаси ще одну послугу своєму старому другові — шахраєві Зікалі.

Тут Аллан поглянув на годинник і зупинився.

— А знаєте, котра година? — сказав він. — Двадцять хвилин на другу, присягаюся головою Чаки. Якщо вам, друзі мої, хочеться закінчити розповідь сьогодні ж, переповідайте самі на свій смак. З мене досить, а то завтра на полюванні я і в стіг сіна не влучу.



Розділ VI

ЧОРНА РІЧКА


Наступного вечора, приємно втомлені після цілого дня полювання і чудового обіду, ми четверо, тобто Куртіс, Гуд, я (видавець цих нотаток) і старий Аллан, зібралися біля каміна в його затишній барлозі на “Мизі”.

— А зараз, Аллане, — сказав я, — продовжуйте вашу розповідь.

— Яку розповідь? — запитав Квотермейн, вдаючи, що забув; його завжди було важко розгойдати, коли справа стосувалося його особистих спогадів.

— Про людину-мавпу і аполлоноподібного незнайомця, — відповів Гуд. — Вони мені снилися всю ніч: я врятував пані — смагляву красуню у блакитному — і лише приготувався одержати в нагороду цілком заслужений поцілунок, як вона завередувала і перетворилася на камінь.

— Так їй і варто було вчинити щодо вас, якщо вона не дурепа, — сердито перебив Аллан і додав: — Це ви через сон сьогодні стріляли ще гірше, ніж завжди. Я помітив, що ви промахнулися у вісім фазанів поспіль.

— А я бачив, як ви підстрелили вісімнадцять поспіль, — жваво заперечив Гуд, — так що спільний підсумок не постраждав. Отже, продовжуйте вашу романтичну повість. Увечері, після неабиякої дози грубої повсякденної дійсності, я люблю трохи романтики в образі небаченого фазана.

— Романтика! — обурився Аллан. — Це я романтик? Будь ласка, не суди мене по собі, Гуде.

Тут утрутився я, благаючи Аллана не гаяти часу на суперечки з Гудом, який не гідний його уваги; нарешті старий змилосердився і почав:

— Мені доведеться поквапитися, аби швидше закінчити цю справу, яка сушить мені горлянку — я довго жив наодинці і не звик говорити як політик — і змушує випивати зайве. Ви теж усі поспішаєте — особливо Гуд, якому хочеться хутко дістатися до кінця розповіді, щоб висловитися, як учинив би він сам на моєму місці, а ви, мій друже, завтра вранці виїжджаєте, і вам потрібно спакуватися перед відходом до сну, — тому я багато що пропускатиму — пропущу, наприклад, всю нашу поїздку, хоча це була найцікавіша подорож, і почну розповідь з нашого благополучного прибуття до першого гірського пасма, за яким, за словами Зікалі, починалася пустеля. Тут нам необхідно було залишити віз, оскільки неможливо переправлятися на волах через гори і піски.

На щастя, ми могли це зробити в мирному селищі, що чарівно розташувалося над водою. Я залишив свого воза під опікою Мавуна та Індуки, яким цілком довіряв, і пообіцяв місцевому вождю гарний подарунок, якщо після нашого повернення все буде неушкодженим.

Той обіцяв зробити все від нього залежне, але сумно додав, що вирушаючи до країни Хоу-Хоу, ми ніколи не повернемося, тому що це земля дияволів. І він запитав, як на цей випадок розпорядитися моїм добром. Я відповів, що наказав моїм зулусам, у разі, якщо я не повернуся через рік, вирушати назад туди, звідки ми приїхали, і повідомити, що я загинув, але що йому, мовляв, нічого побоюватися, оскільки я великий чарівник і знаю, що повернуся задовго до призначеного терміну.

Він знизав плечима, із сумнівом дивлячись на Іссикора, і на цьому бесіда закінчилася. Все-таки мені вдалося умовити його дати нам трьох чоловіків провідниками і водоносами, за умови, що ми їх відпустимо, як тільки забачимо вдалині болото. Ніщо не могло б їх примусити підійти ближче до країни Хоу-Хоу.

Отже, у встановлений час ми вирушили в дорогу, залишивши Мавуна та Індуку майже в сльозах, бо похмурі передчуття вождя передалися їм, і вони вже не сподівалися побачитися з нами знову. Про Ханса, правда, вони не пошкодували б, тому що ненавиділи його так само, як він ненавидів їх, але мене вони по-своєму любили. Поклажа наша була неважка: рушниці (я взяв двостволку), деякі ліки, ковдри, кілька змін білизни і взуття для мене, пара револьверів і різний посуд для води; прихопили ми також тютюн, сірники, свічки і сушене коріння, на випадок, якщо не натрапимо на дичину. Нібито трохи, але, ще не діставшись до пустелі, я був готовий половину кинути; не знаю, як би ми перевалили зі всім цим через гори, якби не було з нами трьох водоносів.

Підйом і перевал через гребінь гори забрав у нас дванадцять годин; ми зупинилися тут на ніч, а наступного дня спускалися шість годин. Біля підніжжя гір росли миршава трава і рідкий чагарник, поступово зникаючи в міру того, як гола рівнина переходила в пустелю. Останній наш привал біля води випав на другу ніч; на ранок, наповнивши весь свій посуд, ми вступили в область безплідних пісків.

Три дні ми йшли проклятою спекотною пустелею. На щастя, завдяки економії і стриманості нам вистачило води до полудня третьої доби, коли, змучені спекою, з гребеня бархана ми побачили вдалині густу зелень, що позначала початок болота. Тут, за домовленістю, наші провідники могли повернутися додому, і ми зберегли для них воду на зворотний шлях.

Проте після короткої наради вони вирішили піти з нами далі, і коли я запитав чому, обернулися і вказали на густі хмари, що збиралися позаду нас на обрії. Ці хмари, пояснили вони, провіщали піщану бурю, при якій у пустелі не виживе жодна людина. І вони переконували нас рухатися якнайшвидше. Ми зібрали останні сили і три милі, що відділяли нас від краю болота, бігли. Тільки ми досягли чагарників очерету, як почалася буря; проте ми продовжували бігти, поки не дісталися місця, де очерет ріс особливо густо і де, розкопуючи руками мул, можна було черпати з ямок воду, яку ми жадібно пили. Тут ми просиділи навпочіпки кілька годин, перечікуючи ураган.

Видовище було жахливе. Пустелі не було видно за густими хмарами здійнятого піску, який навіть крізь очерет осідав на нас густими шарами, і часом доводилося вставати і струшувати з себе його вагу. Він душив нас, подразнював шкіру. В пустелі ми були б живцем поховані. Очерет став нашим порятунком.

Так просиділи ми всю ніч; до світанку буря вгамувалася, сонце зійшло на безхмарному небі. Напившись удосталь, ми повернули назад до краю болота і з гребеня піщаного горба почали оглядати місцевість. Іссикор простягнув руку на північ і торкнув мене за плече. Вдалині темною плямою на ніжній синяві неба малювалася грибоподібна димна хмара.

— Знову хмариться, — сказав я. — Ураган повертається?

— Ні, пане, — сказав він, — це димить Вогненна гора моєї батьківщини.

Отже, слова Зікалі досі виправдовувалися. Але якщо існує не. відомий жодному досліднику вулкан, то чому не бути також і похованому місту зі скам’янілими людьми і навіть Хоу-Хоу? Але ні, в Хоу-Хоу я не вірив.

Тим часом наші троє тубільців запаслися водою і розпрощалися з нами, твердо повіривши в мою магію: адже якби ми вийшли на кілька годин пізніше, загинули б усі до одного.

Після того як провідники пішли, ми розташувалися на відпочинок в очеретах. Але нам не судилося відпочити: як тільки зайшло сонце, до болота з усіх околиць почала сходитися на водопій звірина.

При світлі місяця я бачив, як виступали з темряви великі стада слонів і велично прямували до води. З чагарників, де ми ховалися вдень, підіймалися буйволи, вискакували антилопи, а з води долинало ревіння повільних бегемотів і чувся важкий плюскіт, учинений, мабуть, наполоханими крокодилами.

Але це ще не все, бо на таку велику кількість дичини вийшли полювати леви, які хрипіли, ревли і вбивали, як годиться царям звірів. Варто було хижаку кинутися на яку-небудь безпорадну антилопу, як увесь табун сахався вбік з таким неймовірним шумом, що неможливо було заснути.

До того ж не виключалася можливість, що леви заради зміни дієти спробують напасти на нас. Довелося відмовитися від сну і розкласти багаття з торішнього очерету.

Навкруги нас був справжній рай для спортсмена, але мисливцю тут нічим було спокуситися: слонову кістку не перевезеш через пустелю, а тільки хлопчисько вбиває дичину безцільно, на поживу черв’якам. Правда, вдосвіта я застрелив до сніданку антилопу, але це був єдиний постріл, який я собі дозволив.

Я скористався вимушеним безсонням, щоб розпитати Іссикора про його країну. Під час подорожі він був мовчазний і стриманий і всю свою енергію зосередив на тому, щоб якнайшвидше просуватися вперед. Тепер момент здався мені сприятливим для бесіди. Я питав про місто веллосів і його мешканців. Іссикор відповідав, що місто велике і населення його численне, хоча не таке, як за минулих поколінь. Плем’я вироджувалося, частково внаслідок споріднених шлюбів, частково через тяжкий терор, що відбирав у жінок бажання народжувати дітей, яких у будь-який момент могли віддати в жертву жорстокому богу. В Хоу-Хоу Іссикор, безумовно, вірив, оскільки, за його словами, одного разу бачив його здалека — і був він такий жахливий, що не вистачить слів переказати.

Я настирливо витягав з нього відомості про чудовисько, оскільки Іссикор неохоче зупинявся на цій темі. Я тільки дізнався, що зростом воно перевищує людину і “ходить прямо”, що воно ніколи не покидає острова і лише жерці Хоу-Хоу бувають на березі.

Іссикор перевів розмову на державну систему веллосів. Верховна влада, була спадкова і могла передаватися як чоловічою, так і жіночою лінією. Вождь носив за іменем свого народу титул Веллу, який водночас був ім’ям споконвічного царського роду.

Теперішній Веллу був старий; у нього залишилася одна тільки дочка-спадкоємниця, панна Сабіла. Сам Іссикор доводився їй троюрідним братом: його дід був рідним братом її величного діда.

— Отже, якщо ця панна помре, ви станете вождем, Іссикоре? — зауважив я.

— Так, пане, за правом спадку. Але може статися інакше. Жерці Хоу-Хоу сильніші за вождя. Головний жрець Деча теж прямий нащадок Веллу, і в нього є спадкоємці-сини.

— Отже, Деча зацікавлений у смерті Сабіли?

— Так, пане, йому потрібно усунути з дороги нас обох.

— А як же її батько, Веллу, погоджується на смерть своєї єдиної дочки?

— Він любить її, пане, і хоче нас одружити. Та, як я вже казав, він старий і боязкий. Він боїться бога, який узяв уже його старшу дочку; боїться жерців, оракулів бога, які, говорять, убили його сина, як тепер вони прагнуть знищити мене. Проте таємно від жерців він послав мене, нареченого своєї дочки, шукати допомоги у великого чаклуна, з яким колись мав справи його батько. І заради Сабіли я порушив велику заборону і вирушив розшукувати Білого Вождя, про якого говорить пророцтво. Дорого заплачу я за це діяння.

Мовчки слухав я плутану мову Іссикора. Лише пізніше я запитав його, коли станеться фатальне жертвопринесення; з неприхованим хвилюванням він відповів:

— У ніч повного місяця в місяць жнив — отже, за чотирнадцять днів. Ми маємо поспішати — ще п’ять днів триватиме наша подорож: три дні візьме обхід болота і два дні підійматися річкою. Благаю тебе, пане, не барися, бо ми прийдемо надто пізно і Сабіла загине.

— Я не спізнюся. Заспокойся, мій друже Іссикоре. Я сам хочу якнайшвидше покінчити цю справу. А зараз, оскільки звірина в болоті нібито вгамувалася, спробую трохи поспати.

На щастя, мені це вдалося.

Кілька годин я проспав здоровим міцним сном, а вдосвіта Ханс мене розбудив; я встав, узяв рушницю і, розгледівши у стаді антилоп молоду жирну самку, поклав її влучним пострілом. Ми тут же з’їли її за сніданком, бо, як ви знаєте, м’ясо цих тварин треба смажити, поки воно не захололо. Дивна, між іншим, річ: звук пострілу аніскільки не збентежив решти тварин; мабуть, він був їм абсолютно незнайомий, і інші подумали, що їхня подруга просто лягла на землю.

За годину ми вже почали обхід болота. Не описуватиму подробиці цього нудного шляху. Ми грузли то в піску, то в мулі, вдень знемагаючи від спеки, а вночі від москітів. Третього дня ми підійшли зовсім близько до гірського кряжа, не дуже, правда, високого, але надзвичайно прямовисного: кручі здіймалися суцільною стіною від п’яти до вісімнадцяти футів заввишки.

Цього дня перед заходом сонця ми, за наполяганням Іссикора, склали на гребені піщаного горба велику купу сухого очерету і, коли стемніло, підпалили його; за чверть години полум’я вже яскравіло високим стовпом. Іссикор не дав ніяких пояснень, але, за здогадкою Ханса, то був, мабуть, сигнал. Наступного ранку ми вирушили в дорогу до зорі; світанок застав нас біля самих скель, про які я щойно говорив.

Ми йшли кам’яним берегом невеликої бухти і раптом на повороті побачили на вершині високої кручі людину в білому одязі, зі списом в руках. Мабуть, він стояв на варті. Угледівши нас, він вправно збіг, перестрибуючи з каменя на камінь, і попрямував нам назустріч.

Окинувши мене цікавим поглядом, незнайомець підійшов прямо до Іссикора, став перед ним на коліна і притиснув його руку до свого лоба. Мабуть, наш провідник користувався у себе на батьківщині великою шаною. Обмінявшись кількома словами зі своїм співвітчизником, Іссикор обернувся до мене і повідомив, що поки все благополучно: сигнал своєчасно помітили і вже приготували човен.

Ми пішли слідом за вартовим і раптом за поворотом побачили перед собою широку річку. Ліворуч тихо котився глибокий повноводний потік; праворуч же, за якихось сто кроків, він перетворювався на болото. Високий красивий папірус покривав затони, з оглушливим клекотанням підіймалися над водою зграї болотяних птахів. Але недаремно велласи називали цей потік Чорною річкою: не одне тисячоліття пробивав він свій шлях на дні прірви. З обох боків його тиснули кам’яні стіни, такі високі і прямовисні, що, здавалося, вгорі вони майже сходилися, тому поверхня води здавалася чорною. Мені здалося, що ми підходимо до похмурого Стіксу, через який човен Харона відвезе нас на підземні поля. Мимоволі в моїй пам’яті зринули слова поета:


У Країні Тіней біжить струмок

Печерою, темною для людей,

В невідоме сонцю море.


Втім, не гарантую точність цитати. Зізнаюся, мені було страшно у цьому похмурому сумному місці. Яке “невідоме сонцю море” — дивувався я — лежить за цими брамами пекла? Якби я був сам, можливо, підібгав би хвоста і пішов би назад болотом, над яким принаймні світило сонце, і далі через пустелю до своїх волів і воза. Але в присутності прекрасного Іссикора і його миримідона моя англосакська гордість не давала змоги відступити. Я мав іти до кінця.

Але Ханс перелякався ще більше, ніж я, у нього клацали зуби від страху.

— О, баасе, — сказав він, — якщо це двері, то який же будинок за ними?

— Це ми побачимо свого часу, — відповів я, — нічого загадувати наперед.

— Іди за мною, пане, — сказав Іссикор після повторної наради з нашим новим супутником.

Я скорився запрошенню. Ханс тримався якомога ближче до мене. Ми обминули кручу, і перед нами відкрилася маленька бухта; на піщаній мілині стояв великий човен, де сиділо шістнадцятеро веслярів, — мені запам’яталося це число тому, що; за зауваженням Ханса, воно збігалося із кількістю волів нашої упряжки, внаслідок чого він іменував цих веслярів “водяними волами”.

Як тільки ми наблизились, вони підняли весла. Це почесне вітання стосувалося, мабуть, Іссикора; мене ж і Ханса вони обійшли увагою і лише крадькома позирали на нас.

Іссикор мовчки вказав нам, куди сісти, і сам сів у човен, тим часом як вартовий сів за стерно; веслярі дружно взялися за весла, і ми відчалили.



Розділ VII

ВЕЛЛУ


У безгомінні, що порушувалось лише розмірними сплесками весел, ми швидко линули тихою річкою. У всій нашій дивній подорожі ніщо ще так не вражало мене, як цей спокій. Тихо котилися хвилі кам’яним коридором у пустелю, щоб там загубитися у пісках, — так мирно котиться до смерті життя старого. Тихо стояли скелясті стіни; вони були до того прямовисні, що жодна жива істота не знайшла б на ній точки опори, окрім хіба кажанів, але ті не літають удень. Виднілася тиха сіра стрічка неба над нами, хоча іноді з тужливим стогоном ущелиною проносився вітер — немов подих невидимих крил. Але тихіше за все поводилися наші веслярі; годину за годиною вони в напруженому мовчанні підіймали і занурювали весла, лише зрідка пошепки обмінюючись необхідними зауваженнями.

Поступово мене охопив жах. Мені здавалося, що я уві сні беру участь у драмі, яка комусь наснилася. Титанічна прірва, якою плив наш човен, жахливі можливості, що таїлися в прийдешньому, — все це пригнічувало мій дух усвідомленням руху зі звичної реальності в диявольську область невідомого.

Стіни ущелини здіймалися все вище, і невдовзі так стемніло, що вродливі суворі обличчя веслярів виступали з мороку лише при нахилі вперед на початку кожного дружного удару весел, знову потім занурюючись у темряву. Ця рівномірна зміна вражень діяла гіпнотично. Немов обличчя привидів зазирали під запону ліжка, зникали і знову виглядали.

Мабуть, під кінець я справді заснув. Мені снився тривожний сон: неначе я входжу до німого похмурого Гадеса, де все реальне замінено безсилими настирливими тінями.

Мене розбудив голос Іссикора, який говорив, що ми прибули до місця ночівлі. Тут ущелина розширялася, залишаючи вузьку берегову смугу по обидва боки річки. Ми причалили і висадилися. Користуючись останнім промінням світла, що пробивалося до нас, ми повечеряли всухом’ятку, не розпалюючи вогню. Не встигли ми закінчити, як запанувала повна темрява, навіть світло місяця не проникало до ущелини. Залишалося тільки лягти на пісок і заснути під завивання нічного вітру в розколинах.

Ніч була нескінченно довгою. Мені вважалося, чи снилося, що я помер і чекаю наступного перевтілення; а коли я прокидався, то тільки сонне мурмотіння Ханса повертало мене до дійсності: готтентот молився своєму старому батькові, щоб той допоміг йому розжитися півпляшкою горілки! Нарешті зірка, що горіла на чорній стрічці неба над нами, згасла; стрічка стала блакитною, чи, швидше, сірою; десь на землі світало. Ми підвелися, сіли в човен і попливли далі. За півмилі від місця нашої ночівлі стіни, що тіснили річку, раптом широко розступилися; кручі тепер здіймалися на відстані двох миль від кожного берега, замикаючи плоску рівнину. Круті береги поросли невисокими розлогими деревами, що майже так само затінили річку, як і кручі нижче за течією. Ми продовжували плисти в мороці, тим паче, що сонце ще не зійшло. Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я почав помічати високі темні постаті, що рухалися між деревами. Вони то стояли і ходили, як двоногі, то швидко бігли рачки.

— Дивися, Хансе, — прошепотів я, — павіани!

— Павіани, баасе? Такі величезні? Ні, це біси!

Тоді за моєю спиною почувся шепіт Іссикора:

— Це Волохаті люди, що живуть у лісі, пане. Благаю вас не говорити голосно, а то вони на нас нападуть.

Веслярі налягли на весла. І ось у лісовій напівтемряві почувся невимовний страшний звук — чи то звіряче гарчання, чи то людський крик, в якому розрізнилися слова: “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” Миттєво весь ліс відгукнувся ревом: “Хоу-хоу!” — так жахливо, що у мене волосся стало сторч. Я зрозумів, звідки взялося ім’я бога, до якого я їхав у гості в таку далечінь.

Потім донісся важкий сплеск води — немов метушня крокодилів — і в густій тіні під навісом дерев я побачив потворні голови, що наближалися до нас.

— Волохаті нас почули, — з жахом прошепотів Іссикор. — Нічого не вдіяти, пане. Вони дуже допитливі. Можливо, вони подивляться і подадуться геть.

— А якщо ні? — запитав я.

Запитання залишилося без відповіді. Веслярі щосили гребли до середини річки. Тут було світліше, і я розрізнив на поверхні води звіроподібну бородату голову, поза сумнівом, людську, з жовтими очима, товстими губами і блискучими міцними зубами. Чудовисько наближалося до нас із великою швидкістю, оскільки ввійшло у воду вище нас і тепер пливло за течією. Порівнявшись із нами, воно підняло могутню руку, суцільно вкриту бурим волоссям, як у мавпи, схопилося за борт прямо біля мене і виставило плечі з води, показуючи, що і тіло у нього теж майже все покрите довгою шерстю. І раптом воно так близько підсунуло голову, що смердюче дихання війнуло мені в обличчя; зізнаюся, мені зробилося моторошно: я зроду не бачив такої тварюки. Все-таки з хвилину я висидів спокійно.

Нарешті я не витримав і, втративши самовладання, витягнув міцний мисливський ніж, ось цей самий, що ви бачите тут на стіні, друзі мої, і вдарив ним волохату руку. В човен упав відрубаний палець, і з тужливим ревом людина-звір пірнула у воду і попливла, махаючи над головою скривавленою лапою.

Переляканий Іссикор щось хотів сказати мені, як раптом Ханс вигукнув:

— Ще один! — і з води вистромилася друга морда, цього разу біля Ханса.

— Не чіпайте його! — вигукнув Іссикор.

Але Ханс уже схопився за револьвер і вистрілив. Чудовисько гепнулося у воду і заборсалося, завищавши тонким голосом. Я вирішив, що то була самка, і не помилився.

Ще не завмер звук пострілу, як знову лісом прокотилося “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” та інші крики, такі ж грізні й дикі. На дюйм від моєї голови просвистів великий камінь, і вслід за ним встромилася в борт груба стріла з наконечником із риб’ячої кістки.

Під дощем цих люб’язних посилочок, які, на щастя, не завдали нам шкоди, ми вибралися нарешті на середину річки, де вони не досягали нас, і мирно продовжували подорож. Проте Іссикор не заспокоївся. Він сів коло мене і сказав:

— Біда, пане! Ти оголосив війну Волохатим, а Волохаті ніколи не забувають. Це буде війна до кінця!

— Що ж я можу зробити? — відповів я ледь чутним голосом, тому що мене нудило від згадки про вигляд цих тварюк. — Багато їх? Вони водяться скрізь у вашій країні?

— Дуже багато, пане, більше тисячі, але живуть вони тільки в лісах. Ніколи не ходіть до лісу, пане, або принаймні не ходіть один. І не ходіть на острів, де живе їхній цар Хоу-Хоу.

Гір більше не було видно. Річка текла незайманим мирним лісом. Дерева сягали величезної висоти і були вельми товстими. А попереду чітко вимальовувався конус вулкана, над яким висіла грибоподібна хмара диму.

Увесь день ми пливли вниз тихою річкою, і лише надвечір за вигином русла відкрився краєвид із широким озером, в якому, мабуть, річка брала свій початок (згодом я переконався, що вона впадала в озеро з іншого боку, а витоків її ніхто не знав). Озеро оточувало досить великий острів, у центрі якого підіймався вулкан. Біля його підніжжя я роздивився в бінокль якісь будівлі, споруджені, очевидно, з лави.

— Це руїни, — пояснив Іссикор, — там колись стояло велике місто моїх прабатьків, доки вогонь з гори не поруйнував його.

— І тепер ніхто не живе на острові? — запитав я.

— Там живуть жерці Хоу-Хоу, пане. А сам Хоу-Хоу живе у великій печері на схилі гори, і з ним його слуги з Волохатого народу. Мій дід був у печері і бачив його там. Я сам одного разу бачив його; але не питайте мене, який він, бо я забув, — поспіхом додав він. Перед печерою в саду росте чарівне дерево, листя якого потрібне Володарю Духів для його зілля: це дерево посилає сни і видіння.

— Хоу-Хоу їсть листя цього дерева? — запитав я.

— Не знаю, можливо. М’ясо тварин він їсть, це я знаю, тому що ми маємо приносити йому жертви. А іноді й людей — принаймні так говорять. Перед садом горять вічні вогні, а між ними круча Пожертвувань.

Мені хотілося дізнатися, що це за “вічні вогні”, мабуть, вони мали якось стосуватися вулкана. Я вже приготувався запитати про це в Іссикора, але в цей час ми в’їхали в бухту, на березі якої лежало місто, що займало площу в кілька сотень акрів. Будинки стояли переважно в окремих садах, але були й вулиці, утворені маленькими будиночками східного типу, тобто низькими, з плоскими дахами. Але східні будиночки зазвичай вибілюють, а ці були суцільно чорні. Пізніше я дізнався, що вони побудовані з лави. Із суші місто було обнесено стіною з такого самого чорного каменю. Ця стіна, як мені сказав Іссикор, захищала місто від нічних нападів Волохатого племені.

Я зроду не бачив такого похмурого міста: чорні будинки, чорна, неначе тюремна, стіна, чорні води озера, чорний конус вулкана попереду, чорні, кущі лісу навколо.

— О, баасе, якби я жив у цьому місті, я швидко б збожеволів! — сказав Ханс, і, слово честі, я був із ним згодний.

Ми причалили до невеликого кам’яного молу і висадилися. Очевидно, наше наближення помітили, оскільки перед молом зібралося кілька десятків мешканців. Я з першого погляду переконався, що всі вони — чоловіки і жінки різного віку — нагадували нашого провідника Іссикора. Високі на зріст, стрункої статури, зі світлими, вродливими обличчями. Всі одягнені в біле. На деяких чоловіках були такі ж єгипетські тіари, як у Іссикора. Жіночі головні убори складалися зі щільно прилеглих полотняних шапочок із звисаючими з боків довгими лопатями.

Цей убір надзвичайно пасував їхній суворій вроді. Від якої раси походив цей народ? Мені він уявлявся залишком якоїсь стародавньої культури.

Натовп розступився перед нами, утворюючи два ряди — чоловіки праворуч, жінки ліворуч; вони мовчки стояли, пильно дивлячись на нас великими сумними очима. Жодного слова не сказали вони, коли ми пройшли між ними, — тільки дивилися й дивилися. Мені було ніяково. Навіть до Іссикора не звернулися вони з привітанням, а він, здавалося б, заслужив почесті, здійснивши таку далеку і небезпечну подорож.

Але до Іссикора підійшов якийсь смаглявий чоловік із суворим обличчям, одягнений інакше, ніж інші, сказав йому кілька слів і кинув йому щось на долоню. Іссикор поглянув на подарунок, затремтів і смертельно зблід. Потім він мовчки заховав його.

Ми попрямували берегом озера і підійшли до огорожі з міцними, зробленими з колод воротами. При нашому наближенні ворота відчинилися, і ми опинилися у великому гарно доглянутому саду. Я побачив квіти на клумбах — єдина барвиста пляма в цьому місті. У кінці саду стояв довгий будинок із плоским дахом, збудований все з тієї самої лави.

Ми ввійшли до просторої палати, освітленої лампадами у вигляді витончених таганів на високих підставках із цільних слонових бивнів.

Посеред кімнати стояли два великі крісла чорного дерева з високими спинками і підніжками; тут сиділи чоловік і жінка, воістину гідні подиву. Чоловік був старий; сиве волосся срібними хвилями падало на плечі, а худе сумне обличчя краяли глибокі зморшки.

Із першого погляду я переконався за його величною, хоча й старечою, поставою, що він цар або вождь. Його вбрання з пурпурним оздобленням мало вигляд королівської мантії; із шиї звисав важкий, золотистого кольору ланцюг, а рука тримала чорну паличку із золотим набалдашником — поза сумнівом, скіпетр. Проте очі його дивилися залякано, і вся зовнішність справляла враження слабкості та нерішучості.

Жінка сиділа в другому кріслі так, що світло від лампади прямо падало на неї, і я відразу зрозумів, що це панна Сабіла, кохана Іссикора. Не дивно, що він її любив, бо вона була майже надприродно прекрасна: висока, струнка, як очеретинка, великі очі, витончені риси обличчя, жіночно-круглі і дивно милі ручки і ніжки. Її одяг також був оздоблений пурпуром. Талію обвила стрічка, суцільно розшита самоцвітним камінням, мабуть, рубінами, а густе волосся, що лягало на стан довгими хвилястими пасмами, каштановими з мідно-червоним полиском, — утримувала проста золота пов’язка. Окрім червоної квітки на грудях, на ній не було ніяких прикрас; мабуть, вона усвідомлювала, що не потребує їх.

Залишивши нас біля дверей, Іссикор підійшов до трону і став на коліна перед старим, який торкнувся його скіпетром і потім поклав руку на лоба. Тоді він підвівся, підійшов до панни і також опустився перед нею на коліна; вона простягнула йому пальці для поцілунку, і я здалека побачив, що її обличчя осяялося усмішкою радості й надії. Він поговорив із нею пошепки, потім приступив до серйозної розмови з її батьком. Нарешті він повернувся до нас через усю кімнату і повів мене представляти. Ханс чимчикував за мною.

— О, Макумазане, — сказав Іссикор, — перед тобою Веллу, вождь мого народу, і його донька, панна Сабіла. О, мій царствений брате, перед тобою благородний Білий Вождь, він почув мої благання і за добротою свого серця прийшов урятувати нас від загибелі.

— Дякую йому, — сказав Веллу тим же арабським діалектом, яким говорив Іссикор. — Дякую йому від себе особисто і від імені нині єдиної моєї доньки, і від імені мого народу.

І він підвівся зі свого трону і вклонився мені з дивною чужоземною чемністю, панна теж підвелася і вклонилася, або, швидше, присіла. Потім він знову опустився на трон і сказав:

— Без сумніву, ти втомився; відпочинь і втамуй голод, а тоді ми говоритимемо.

І нас відвели до іншої кімнати, мабуть, навмисне приготованої для мене. Було в ній також і місце і для Ханса — щось на зразок алькова.

Дві жінки середнього віку спокійно внесли великий глиняний глек з підігрітою водою — що зовсім не за звичаями африканців — і поклали на ложі рушник із тонкого полотна.

Я помився, переливши теплу воду в кам’яний чан, надів чисту білизну і куртку і за допомогою Ханса і пари кишенькових ножиць підстриг волосся і бороду. Не встиг я з цим покінчити, як знову з’явилися жінки — цього разу зі смаженою бараниною на дерев’яних тацях і з глеком місцевої браги. Цей напій виявився солодким на смак, але приємним і досить міцним, так що мені довелося пильнувати, щоб Ханс не випив зайвого.

Коли ми потрапезували, за нами прийшов Іссикор і повів нас знову до великої зали. Веллу зі своєю дочкою сиділи на тих же місцях; на підлозі навкруг них розсілися навпочіпки кілька старих. Мені подали стілець, і почалася аудієнція.

Не передаватиму її в усіх подробицях, оскільки оповідь Веллу зводилося до того, що я вже чув від Іссикора: на острові живе щось або хтось, хто вимагає щорічного жертвоприношення прекрасної дівчини. Переговори ведуться через головного жерця, який живе біля бога чи фетиша. Цей бог (якщо він тільки існує) — Цар Волохатого племені, котре живе в лісах. Подейкують, що він є перевтіленням стародавнього вождя веллосів, загиблого від рук обурених підданих.

Я був упевнений, що ця легенда не що інше, як варіант вельми поширеного африканського повір’я. Хоу-Хоу уявлявся мені правителем диких, волохатих аборигенів цього краю, підкорених колись веллосами, які вдерлися до країни з півночі або із заходу і були нащадками якогось культурного народу. Я тепер не бачу підстав сумніватися в цьому висновку. Африка — країна дуже стародавня, і колись у ній жило багато племен, що нині зникли або вироджуються з покоління в покоління.

Імовірно, веллоси є таким вимираючим плем’ям; їхні предки, судячи з їхньої мови, походили із Західної Африки і були висококультурним народом. Так, веллоси не знають писемності, а тим часом я бачив у них вирізані на камені написи, що нагадують єгипетські ієрогліфи.

Вони знають деякі ремесла, можливі лише на певному етапі цивілізації: вміють ткати тонке полотно, різьбити дерево і мармур, уміють виплавляти метали, на які так багата їхня земля, і знайомі з гончарським кругом.

Проте все це поступово занепадає. Я звернув увагу, що вищими ремеслами і мистецтвом займалися здебільшого старі. Оскільки веллоси ніколи не брали шлюбів із племенами іншої крові, вони зберегли свою чудову спадкову красу, але з тієї ж причини їхній народ вироджувався. На пам’яті старих населення зменшилося вдвічі. Властива їм меланхолія навіювалася, вочевидь, похмурою природою й усвідомленням, що плем’я приречене на загибель від рук диких аборигенів, які колись були їхніми рабами.

Збереглися у них сліди колишньої, піднесенішої релігії — вони молилися Великому Духу, — але тепер її витіснив грубий фетишизм. Вони приносили жертви дияволу і вірили, що інакше він віддасть їх на розтерзання Лісовим жителям. Та з їхнього середовища відділилася секта жерців їхнього диявола, іменованого Хоу-Хоу, і ця секта підтримувала мир між веллосами і Волохатим народом Хоу-Хоу.

Але на цьому не кінчилися їхні біди. Тепер жерці, за звичаєм жерців усього світу, прагнули захопити у свої руки абсолютну владу над народам, як мені вже говорив Іссикор.

Своє сумне оповідання Веллу закінчив такими словами:

— Тепер ти розумієш, о Макумазане, чому в нашій біді ми звернулися до великого південного вождя, благаючи його прислати до нас рятівника, про якого говорить стародавнє пророцтво. І ось ти тут, і нині я благаю тебе: врятуй мою дочку від загибелі! Ти вимагаєш у винагороду білого і червоного каміння, а також золота і слонової кістки. Бери, скільки схочеш. Каміння у мене повні глеки, а зі слонових бивнів у мене побудовані паркани скотарень; правда, кістка почорніла від старості, і я не знаю, як ти її повезеш через пустелю. Але знай, все моє багатство я віддам тобі. Бери, що схочеш, тільки врятуй мою дочку.

— Потім говоритимемо про нагороду, — сказав я, глибоко зворушений горем старого. — А зараз скажи, що я можу зробити?

— Пане, я не знаю, — відповів він, заламуючи руки. — Третьої ночі від цієї буде повний місяць, що означає початок жертвоприношення. Тієї ж ночі ми маємо відвести мою дочку на острів гори, що курить, і прив’язати її до стовпа на скелі Жертвоприношень між двох невгасимих вогнів. Там ми маємо її залишити, а вдосвіта Хоу-Хоу або схопить її і потягне до своєї печери, звідки їй немає виходу, або, якщо не прийде до неї сам Хоу-Хоу, жерці потягнуть її до бога. Тільки ми її більше не побачимо.

— Але навіщо нам відвозити її на острів? Чому ви не скличете народ на битву і не вб’єте цього бога або його жерців?

— Пане, ніхто серед нас, окрім хіба Іссикора, який один нічого не може зробити, не підніме руки заради порятунку Сабіли. Народ переконаний, що тоді гора вибухне вогнем, обертаючи на камінь усіх, на кого впаде попіл, і вода рине з берегів і знищить посіви, і ми помремо з голоду, а хто врятується від вогню, води і поневірянь, той загине від руки лютих Лісових бісів. Якщо я накажу веллосам іти війною на Хоу-Хоу заради порятунку дівчини, вони мене вб’ють, а її віддадуть жерцям, бо так велить закон.

— Розумію, — сказав я і замовк.

— Пане, — заговорив знову старий Веллу, — тут зі мною ти в безпеці, ніхто з моїх підданих не чіпатиме ні тебе, ні тих, хто з тобою. Але я дізнався від Іссикора, що ти поранив ножем Волохату людину, а твій слуга вбив їхню жінку з чарівної зброї. Тому бійся Лісових бісів; вони, якщо зможуть, уб’ють вас обох і бенкетуватимуть на ваших тілах.

“Весела історія!” — подумав я, але нічого не відповів, не знаючи, що сказати.

Веллу підвівся, заявивши, що треба піти помолитися душам своїх предків і що на завтра знову призначається бесіда. Потім він побажав нам доброї ночі і вийшов у супроводі старійшин, які за весь час не промовили жодного слова і лише похитували головами, як фарфорові китайські боввани.



Розділ VIII

СВЯЩЕННИЙ ОСТРІВ


Як тільки зачинилися за ними двері, я обернувся до Іссикора і прямо запитав, чи є в нього план дій. Він заперечно похитав головою і додав, що неможливо йти одночасно і проти волі народу, і проти законів жерців.

— Для чого ж ви привели мене сюди? — запитав я обурено. — Так-таки нічого не можете придумати? Ну, а чом би вам із вашою панною не втекти разом із нами вниз річкою з цієї диявольської країни?

— Це неможливо, пане, — відповів він сумним голосом. — За нами стежать удень і вночі. Ми й милі не пройдемо, як нас спіймають. І потім, як же вона залишить свого батька, а я всю свою рідню? Їх уб’ють через нашу втечу. Тільки загибель Хоу-Хоу і його жерців може врятувати панну Сабілу. Білий Визволитель з півдня знайде шлях і повалить бісівську владу. Так говорить пророцтво.

— Під три чорти ваше пророцтво! Багато від нього користі! — вигукнув я англійською, дивлячись на цю прекрасну, але безпорадну пару. Потім я додав арабською: — Я втомився і піду спати. Сподіваюся, уві сні я знайду більше мудрості, ніж у тебе, Іссикоре.

Мені здалося, що я помічаю в ньому якусь ледь помітну зміну, якийсь напад фанатичної покори, навіть відчай.

Тоді Сабіла, побачивши, що я розсердився, сказала;

— О, пане, не гнівайся, бо ми тільки мухи в павутині, і нитки цієї павутини — жерці Хоу-Хоу, і опора її — народна віра, а сам Хоу-Хоу — павук, і в мої груди впиваються його пазурі.

Слухаючи ці алегорії, я подумав, що дівчина швидше нагадувала пташку і загіпнотизовану поглядом змії.

— Пане, — сказала вона, — ми зробили все, що могли. Іссикор порушив заборону і здійснив велику подорож, щоб знайти мого рятівника, він прийняв на себе прокляття.

— Так, — відповів я, — і, як ти бачиш, панно, він повернувся живий-здоровий. Прокляття не завдало йому анінайменшої шкоди.

— Так, тіло його здорове… Але… проте… — і вона замислилася, неначе вражена новою думкою.

— Добре, Сабіло, а не спадало тобі на думку, що могутність Хоу-Хоу — просто дурниця і брехня? Скажи, ти бачила коли-небудь Хоу-Хоу, розмовляла з ним?

— Ні, пане, але якщо ти мене не врятуєш, я його скоро побачу.

— А хто-небудь інший?

— Ні, пане, з богом говорять тільки його служителі, наприклад, мій далекий родич Деча, головний жрець.

Переконавшись, що про Хоу-Хоу нічого не вивідаєш, я запитав, скільки у нього жерців.

— Близько дванадцяти, пане, це без жінок і родичів; кажуть, вони живуть не в печері з Хоу-Хоу, а в будинках довкруг неї.

— А чим вони займаються, окрім служіння дияволу, Сабіло?

— О, вони обробляють землю й управляють Лісовими жителями, дітьми Хоу-Хоу. А крім того, вони приходять сюди і стежать за нами.

— Он як, — зауважив я, — а правда, що вони сподіваються захопити правління над веллосами?

— Так, говорять; якщо помре мій батько і я, Деча оголосить війну веллосам і стане вождем, усунувши або вбивши мого брата і нареченого Іссикора. Деча завжди прагне бути першим.

— Значить, ти добре знаєш Дечу, панно?

— Так, я зустрічалася з ним, коли була зовсім юною, а він був ще не покликаний богом. А одного разу, — додала вона, почервонівши, — я бачилася з ним вже після того, як він став жерцем.

— Що ж він тобі говорив?

— Він говорив, що, обравши подружжя з ним, можливо, позбавлюся Хоу-Хоу.

— І що ти відповіла, панно?

— Пане, я відповіла, що краще піду до Хоу-Хоу.

— Чому?

— Тому, що у Дечі, говорять, вже багато жінок. І він мені осоружний. А від Хоу-Хоу я завжди можу знайти порятунок.

— Як?

— У смерті, пане. У нас у країні є швидкодіючі отрути; я заховала отруту у волоссі, — врочисто додала вона.

— Розумію, чудово, але, панно Сабіло, оскільки ти вже зробила мені честь і покликала мене на допомогу, я дозволю собі дати тобі пораду: не вдавайся до отрути, поки не переконаєшся остаточно, що надії немає. Поки ми дихаємо, вона ще живе; часто, коли нам здається, що все загинуло, є несподіваний порятунок; але мертві не оживають, панно Сабіло.

— Слухаюся і скоряюся, — відповіла вона, ридаючи. — Все ж таки непробудний сон краще, ніж Деча або Хоу-Хоу.

— А життя краще за все разом узяте, — заперечив я, — а особливо життя в коханні.

Потім я попрощався і пішов до своєї спальні в супроводі Ханса, який став теж кланятися, як мавпа на ярмарку, збираючи монетки. У дверях я озирнувся: нещасні закохані обіймалися, поза сумнівом, думаючи, що вже їх ніхто не бачить, Сабіла схилила голову на плече нареченого; за судомними здриганнями її плечей я бачив, що вона ридає, тоді як він намагався її втішити стародавнім способом, який не потребує слів. Сподіваймося, її він міг порадувати більше, ніж мене.

Мені він здавався в той момент чудовим, але безпорадним представником звироднілої раси.

Коли ми, нарешті, замкнулися в нашій кімнаті, я пригостив Ханса тютюном і вказав йому місце на підлозі по той бік світильника, і він слухняно сів, підібгавши ноги, неначе жаба.

— А зараз, Хансе, скажи мені всю правду про цю справу: як нам допомогти прекрасній панні і старому вождю, її батькові? — сказав я.

Ханс подивився в стелю, де був отвір, який заміняв вікно, подивився на стіни і потім сплюнув на підлогу, за що отримав від мене належну догану.

— Баасе, — сказав він нарешті, — я думаю, нам найкраще набити кишені блискучими камінчиками і вшитися з цієї країни дурнів і дияволів. Я впевнений, що красуні буде краще за жерцем Дечею або навіть за самим Хоу-Хоу, ніж за Іссикором, який став тепер просто боягузом і дерев’яним бовваном, розфарбованим під людину.

— Можливо, Хансе, але у жінок дивні смаки, і Сабілі подобається цей дерев’яний бовван; врешті-решт, він сміливий у всьому, поки справа не дійде привидів і духів. Інакше він не поїхав би заради неї через пустелю. Але є й інші причини. Як ми з’явимося на очі Відкривачу Доріг без його листя? Ні, Хансе, треба довести гру до кінця.

— Так, баасе, я так і думав, що баас за своєю дурістю це скаже. Якби я був сам, я вже давно сидів би в човні і плив униз за течією. Проте баас вирішив, що треба врятувати красуню і віддати її в дружини Дерев’янці. Тому я можу спати, а завтра або післязавтра баас може рятувати панну. Не до душі мені тутешнє пиво, баасе, — дуже солодке; та й клімат тут поганий і дуже сирий. Мені здається, баасе, знову збирається на дощ.

За відсутністю під рукою чогось іншого я кинув Хансу в голову свою табакерку. Він вправно спіймав її на льоту і з розсіяним виглядом запхав собі до кишені.

— Якщо баасу справді хочеться знати, що я думаю, — сказав він, позіхаючи, — так, здається, знахар Деча прагне дістати красуню для самого себе і хоче одноосібно управляти цим дурним народом. А Хоу-Хоу, можливо, просто один із цих Волохатих, які прийшли сюди з початку світу. Найкраще, баасе, завтра вранці узяти човна і вирушити на острів: там ми самі розвідаємо всю правду. Можливо, Дерев’яний зі своїми людьми доставить нас туди. А зараз, якщо баас не заперечуватиме, я ляжу спати. Приготуйте револьвери, баасе, на випадок, якщо Волохаті надумають відвідати нас — поговорити про вбиту красуню.

Він подався у свій куток, загорнувся в хутряну ковдру і негайно захропів, але я чудово знав, що одне око в нього завжди розплющене. Хто б не підкрався, Ханс почує. Він спить, як пес, що стереже господаря.

Наступного ранку, чудово виспавшись за ніч, я вийшов у сад і почав оглядати квіткові клумби. Багато квітів я зовсім не знав. Небо вкривали важкі низькі хмари. Раптом відчинилися ворота У високій садовій огорожі, і з’явився Іссикор, утомлений і засмучений. Мені спало на думку, що він допізна сидів із Сабілою. Їм хотілося, мабуть, удосталь надивитися одне на одного перед близькою розлукою. Проте я відразу перейшов до справи.

— Іссикоре, — сказав я, — можеш ти зараз же після сніданку приготувати човна, щоб відвезти мене з Хансом на острів на озері?

— На острів на озері, пане? — вигукнув він з подивом. — Він же священний!

— Припускаю; але я теж священна персона, так що, коли я дістануся на острів, він стане вдвічі священним.

Іссикор висував усілякі заперечення і, нарешті на підкріплення своїх доказів викликав Веллу з його сивочолими старійшинами. До наради приєдналися Ханс і Сабіла. Вдень вона мала ще прекрасніший вигляд, ніж напередодні при світлі лампад.

Проте Сабіла мене підтримала; коли всі наговорилися до хрипоти, вона сказала:

— Білий Вождь з’явився сюди, щоб ми, в нашому невіданні й сліпоті, випили з чаші його мудрості. Якщо мудрість його велить йому плисти на острів — хай буде так, батьку мій.

Мабуть, цей аргумент нікого не переконав. Я стояв мовчки, не знаючи, з чого почати. Тоді взяв слово Ханс і сказав ламаною арабською мовою:

— Баасе! Іссикор, хоч він такий довгий і сильний, боїться Хоу-Хоу і його жерців. Але ми — добрі християни і не боїмося ніяких дияволів, бо знаємо, як із ними впоратися. І гребти ми вміємо; а тому хай вождь дасть нам зовсім маленький човник і покаже дорогу; ми самі поїдемо на острів.

Коротше, як мовиться, поцілили прямо в око; Іссикор спалахнув і відповів:

— Хіба я боягуз, щоб вислуховувати такі слова від твого слуги, владико Макумазане? Я підійму людей, і ми доставимо тебе до острова; але ми не ступимо ногою на священну землю і не порушимо закону. Тільки, пане, якщо ти не повернешся назад — на нас не нарікай.

— Отже, вирішено, — спокійно відповів я, — а тепер дозвольте нам доповісти, що моя святість зголодніла.

Дві години потому ми відчалили від пристані, прихопивши з собою все наше скромне майно, аж до запасної порохівниці з порохом, оскільки Ханс категорично відмовився залишити що-небудь у веллосів без нагляду; екіпаж нашого човна (до речі, видовбаного з цілого стовбура, як і той, на якому ми прибули до міста Чорною річкою) складався з Іссикора — стернового, і чотирьох гребців-веллосів; усі вони були на вигляд сильні та сміливі хлопці. Переїзд тривав близько двох годин, оскільки ми, щоб не викликати підозр, підпливли до острова з протилежного боку.

Коли ми наблизилися до південного берега, я уважно оглянув місцевість у бінокль і переконався, що острів значно більший, ніж я припускав — він мав у окружності кілька миль. Конус вулкана немовби оперезаний широкою смужкою плоскої землі, що підіймалася всього на яких-небудь пару футів над рівнем води. Схили гори, кам’янисті і безплідні, були всіяні глибами лави, викинутої під час останнього виверження.

Але Іссикор повідомив мене, що в північній, ближчій до міста частині, де жили жерці, острів не постраждав від. лави і дуже родючий.

День був похмурий; чорні дощові хмари доторкалися гребеня гори, приховуючи від наших поглядів широкий потік лави, яка пливла з кратера. Та коли ми під’їхали надто близько, щоб це побачити, наші веслярі вельми стривожилися; за словами Іссикора, це означало щось абсолютно надзвичайне, бо гора “спала сто років”.

— Проте уві сні вона весь час курила, — заперечив я.

Між камінням я розрізняв поховані під лавою споруди, про які, здається, уже згадував. То були, за словами Іссикора, руїни міста його предків, де в будинках і досі сидять окам’янілі люди.

Забувши про Хоу-Хоу і його жерців, я наказав моїм веллосам гребти до берега. Після деякого вагання вони підкорялися, і ми в’їхали в невелику бухту.

Ми з Хансом висадилися, захопили свої мішки і рушниці і пішли обстежувати місцевість. Проте заздалегідь ми домовилися з Іссикором, що він дочекається нашого повернення і потім повезе нас назад, обігнувши острів, щоб ми могли роздивитися з поселенням жерців.

Він, зітхаючи, згодився і, відпливши ярдів сто від берега, кинув якір, тобто просто просвердлений камінь, прив’язаний до каната.

Легко підіймаючись природними сходами скель, ми з Хансом підійшли до найближчої групи руїн.

— Погляньте, баасе, он собака! — вигукнув раптом Ханс.

Я подивився у вказаному напрямі і справді побачив великого гостромордого собаку, який, здавалося, міцно спав. Ми підійшли ближче. Він не рухався. Ханс кинув у нього камінь і влучив йому в спину. Він і тепер не ворухнувся. Тоді ми підбігли і роздивилися на нього.

— Це кам’яний собака, — сказав я, — народ, що жив тут, умів робити статуї, — я все ще не вірив у легенду про скам’янілі створіння.

— Якщо так, баасе, значить, вони в свої статуї вставляли кістки. Дивіться, — і він торкнувся зламаної передньої лапи собаки. З неї стирчала скам’яніла кістка. Я зрозумів усе.

Тварина бігла до берега, коли під час виверження її наздогнала хвиля отруйних газів. А потім на неї впав дощ фосфоресціюючої рідини і перетворив її на камінь. Це було дивно, але я не міг не вірити очевидному.

Ми попрямували до наступної групи споруд, що стояла віддалік під захистом навислої скелі. Судячи з великих кам’яних колон, тут колись був храм або палац. Через велику залу ми пройшли до задньої кімнати; надзвичайне видовище відкрилося нашим очам.

Тут з’юрмилося двадцять-тридцять осіб — чоловіків, жінок, дітей, перетворених на камінь. Деякі стискали одне одного в обіймах. Поза сумнівом, фосфоресціююча рідина потрапила крізь тріщини у скелі, що була дахом у цій кімнаті, і зробила свою справу. Люди були голі всі до одного. Мабуть, одяг або обгорів на них, або згнив, перш ніж закінчився процес скам’яніння. Перше припущення підтверджувалося тим, що ні в кого не було на голові волосся. Обличчя важко було розібрати, але спільною статурою вони дуже нагадували веллосів.

Із мовчазним подивом ми вийшли з цього склепу і почали блукати околицями. То тут, то там траплялися нам на очі тіла загиблих у великій катастрофі. Ми натрапили на руку, що стирчала з лави; мабуть, багато було поховано глибше. У краалі ми знайшли скам’янілих кіз. Яке місце для розкопок! Нові Геркуланум і Помпеї.

І я задумався про тлінність нашої слави. Раптом Ханс штовхнув мене під ребра і вигукнув своєю вбивчою бурсько-голландською мовою одне тільки слово: “Кек” (що, як вам, можливо, відомо означає “дивися!”) і кивнув на озеро.

Наш човен щосили гріб до веллоського берега.

— Чому вони тікають? — запитав я.

— Може, хтось женеться за ними, баасе, — спокійно відповів Ханс і, скоряючись долі, сів на камінь, дістав люльку, набив її і закурив.

Ханс, як завжди, мав рацію: не минуло й півхвилини, як із-за повороту з’явилися ще два човни, дуже великі, і з неприховано ворожими намірами погналися за ними.

— Мабуть, жерці помітили наше судно і вирішили його спіймати, — зауважив Ханс і глибокодумно сплюнув. — Утім, Іссикор уже далеко, можливо, їм це й не вдасться. Що ж ми тепер робитимемо, баасе? Не поселятися ж нам тут із мертвяками? Кам’яними козами не наїсишся.

Я злякався. Становище було відчайдушне. Ще хвилину тому я був захоплений скам’янілим містом, а зараз мені було страшно думати про нього. А щоб воно провалилося на дно озера! Так обставини впливають на мінливий наш настрій. Раптом мені прийшла в голову одна ідея, і я хоробро сказав:

— Тільки одне можна зробити: ми вирушимо з візитом до Хоу-Хоу і його жерців.

— Так, баасе. Але баас пам’ятає картину в горах Берга. Якщо портрет не бреше, Хоу-Хоу знає, як відривати людям голови!

— Я не вірю в існування Хоу-Хоу, — твердо сказав я. — Ти ж помітив, Хансе, ми багато почули теревенів про Хоу-Хоу, але ніхто не бачив його настільки близько, щоб точно його описати. Як би там не було, краще відразу позбутися голови, ніж поволі помирати від голодного шлунка. Ці веллоси, звичайно, ніколи не приїдуть до нас сюди.

— Так, баасе, я теж так вважаю. Іссикор відтоді, як повернувся на батьківщину, зробився боягузом. Тільки, баасе, якщо хочете завидна туди потрапити, треба іти негайно.

Ми пішли, тримаючись східного схилу вулкана. Пройшовши деяку відстань, ми озирнулися на озеро: вдалині маленькою цяточкою виднівся наш човен, переслідувачі були зовсім близько; але з туману веллоського берега з’явилися нові цяточки: поза сумнівом, веллоси вислали кілька кораблів на виручку Іссикорові, оскільки жерці припинили гонитву і повернули геть.

— Іссикор розкаже панні Сабілі кумедну історійку, — сказав Ханс, — тільки навряд чи вона поцілує нареченого, вислухавши його.

— Він зробив дуже розумно, що втік. Яка користь тут залишатися? — заперечив я і, коли ми попленталися далі, додав: — Проте ти маєш рацію, Хансе, Іссикор став зовсім іншим.

Ми йшли без дороги, прямо цілиною. Йти було важко. Але ми обігнули вулкан, і характер місцевості різко змінився. Ми опинилися на родючому обробленому полі, можливо, штучно зрошуваному.

— Мабуть, рілля лежить дуже низько, баасе, — зауважив Ханс, — а то як би в неї потрапляла вода з озера?

— Не знаю, — відповів я різко, оскільки почався дощ і в моїх думках була не озерна вода, а небесна. Однак зауваження Ханса запало в мою свідомість, і згодом я мав із нього користь. Ми ввійшли до пальмового гаю, який перетинала дорога.

Дорога ввела нас до селища, що складалося з кам’яних будинків. Посередині стояв великий будинок, який заднім фасадом майже впирався в підніжжя гори. Ми ввійшли до селища непоміченими, оскільки всі жителі сховалися від дощу. Але невдовзі загавкали собаки; на порозі одного будинку з’явилася жінка і, побачивши нас, здійняла крик. З усіх боків витнулися бритоголові чоловіки в білому жрецькому вбранні і побігли на нас, погрожуючи довгими списами.

— Хансе, — сказав я, — тримай рушницю напоготові, але не стріляй без потреби. У цьому випадку не кулі стануть у пригоді, а слова.

— Так, баасе, тільки думаю, що нам ні те, ні інше не допоможе.

І він сів у чеканні на стовбур зрубаного дерева, що лежав край дороги.

Я вчинив за його прикладом і, скориставшись нагодою, запалив свою люльку.



Розділ ІX

БЕНКЕТ


За кілька кроків від нас жерці зупинилися, мабуть, уражені нашою зовнішністю, що справді не могла зрівнятися з їхньою, бо всі вони були веллоського типу. Але ще більше здивував їх засвічений мною сірник і люлька, що курилася, бо цей народ вживав тільки нюхальний тютюн.

Сірник догорів, і я запалив нового: побачивши вогонь, що раптово з’явився, вони відступили на два кроки. Нарешті, вказуючи на вогник, один із них запитав на тому ж арабському діалекті, який використовували веллоси:

— Що це, о чужоземцю?

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Чарівний вогонь, — відповів я інтуїтивно, — який я приношу в дар великому богу Хоу-Хоу.

Це повідомлення, мабуть, заспокоїло їх; вони опустили списи і заговорили з новою людиною, що з’явилася на сцені у цей момент. До них приєднався красивий ставний чоловік величної зовнішності з горбатим носом і чорними блискучими очима. На голові у нього була також жрецька тіара, і білий одяг його був розшитий золотом.

— Він у них велика людина, баасе, — прошепотів Ханс, я хитнув головою і помітив, що жерці низько кланялися, звертаючись до нього.

“Сам Деча, власною персоною”, — подумав я і не помилився. Він підійшов і, дивлячись на сірник, запитав:

— Де живе твій чарівний вогонь, чужоземцю?

— У цій клітці, покритій священними таємними письменами, — відповів я, показуючи йому коробочок з ярличком: “Wax Vestas, Made in England”12, і урочисто додав: — Горе невтаємниченому, якщо він чіпатиме його, бо вогонь вискочить і зжере божевільного, о, Дечо.

Деча, за прикладом своїх товаришів, відступив на крок і зауважив:

— Звідки ти знаєш моє ім’я і хто посилає самозаймистий вогонь у подарунок Хоу-Хоу?

— Хіба ім’я Дечі не прогриміло до краю землі? — запитав я, і це зауваження, здається, дуже сподобалося жерцю. — А посилається вогонь великим волхвом (хоча й не таким великим, як Деча) — старим, на ім’я Зікалі, на ім’я Відкривач Доріг, на ім’я Марно Народжений.

— Ми чули про нього. Його посланці були тут у дні наших батьків. Чого ж від нас хоче Зікалі, о чужоземцю?

— Він хоче листя дерева Видінь, що росте в саду Хоу-Хоу.

Деча кивнув головою, і за ним вся решта жерців.

Мабуть, всі вони знали про дерево Видінь, як його називав Зікалі.

— Чому ж Зікалі сам не шукає листя?

— Тому що він старий і немічний. Тому що в нього інші великі справи. Тому що йому було зручніше послати мене, який у любові до всього святого хоче віддати данину шани Хоу-Хоу і познайомитися з великим Дечою.

— Розумію, — відповів жрець, видно було з його обличчя, вельми вдоволений. — А як тебе звуть, о віснику Зікалі Великого?

— Мене звуть швидкокрилий Вітер, бо я приходжу без доріг, і ніхто не бачить ні приходу мого, ні відходу. А цього мого маленького супутника з великою душею, — і я вказав на усміхненого Ханса, — звуть Володар Вогню і Світло-в-темряві (абсолютна істина, яка справила належне враження), бо він вартовий чарівного вогню (теж правда, оскільки у Ханса всі кишені були, напхані накраденими у мене сірниками); якщо його образити, він може спалити дощенту цей острів; він могутніший, ніж надра цієї гори.

— Невже! Рятуй нас, Хоу-Хоу! — сказав Деча, дивлячись на Ханса з великою повагою.

— О, так! Навіть я при всій своїй могутності боюся прогнівити його, щоб він не перетворив мене на попіл.

Але тут Деча засумнівався і запитав:

— Скажіть, о швидкокрилий Вітре і Володарю Вогню, як з’явилися ви на нашому острові? Ми помітили човен із нашими бунтівними підданими, слугами старого узурпатора Веллу; за ними женуться, щоб їх убити за блюзнірське наближення до святині. Чи не цей човен вас привіз?

— Він, — відповів я сміливо. — Коли ми прийшли в те місто, я зустрів панну, дуже вродливу панну, на ім’я Сабіла, і запитав її, де проживає великий Деча. Вона сказала, що знає тебе і що ти найвродливіший і найшляхетніший з усіх відомих їй чоловіків. Потім вона сказала, що візьме кількох слуг, у тому числі простака Іссикора, від якого ніяк не може відкараскатися, і сама відвезе нас на острів, надіючись зайвий раз побачити тебе. Отже, вона привезла нас сюди і висадила спершу біля руїн стародавньої столиці, щоб я міг подивитися на них. Але твої люди грубо прогнали її, і нам довелося йти пішки до твого міста. Ось і все.

Деча занепокоївся.

— Благатимемо Хоу-Хоу, щоб ці дурні не вбили її з іншими.

— Приєднуюся до твоєї молитви, — відповів я, — бо вона надто гарна, щоб померти. Але стривай, я скажу тобі, що сталося. Володарю Вогню, дай вогонь.

Ханс запалив сірника об те місце, на якому сидять, — єдине сухе місце у всій його персоні — і підніс його до мене, склавши долоні човником. Я з таємничим бурмотінням дивився на полум’я.

— Все благополучно, — вимовив я нарешті. — Човен Сабіли Прекрасної позбувся переслідувачів; сім, ні, вісім човнів встигли їй на виручку з міста, коли твої люди вже наздоганяли її.

У цей момент, дуже вчасно, з’явився вісник і з церемонними поклонами доповів точнісінько те саме.

— Дивно! — вигукнув жрець. — Дивно! Перед нами справжні чарівники! — він із благоговійним страхом втупився на нас.

Але потім знову засумнівався.

— Пане, — сказав він, — Хоу-Хоу — правитель Волохатого племені. До нас дійшла чутка, що якісь мандрівники таємничим чином убили громом жінку з племені Хоу-Хоу. Чи не ти зробив це, пане?

— Так, — відповів я, — вона залицялася до Світла-в-темряві, і він її убив.

— Але як він це зробив, пане?

Тепер доречно буде сказати, що один мешканець селища зустрів нас далеко не доброзичливо, а саме — великий злий собака, що весь час гарчав на нас, а зараз шарпав Ханса за полу.

— Стріляй, Хансе! Застрель його на смерть! — шепнув я голландською, і Ханс із властивою йому кмітливістю засунув руку до кишені, схопився за револьвер, притиснув голову тварини до дула і вистрілив через тканину. Собака пішов до всіх псів.

Серед жерців сталося повне сум’яття. Один упав як мертвий від страху. Усі інші, крім Дечі, підібгали хвости.

— Це чарівний вогонь, — недбало зауважив я. — А зараз, благородний Дечо, дай нам дах і їжу, бо тут вогко і ми зголодніли.

— О, звичайно, звичайно, пане! — вигукнув Деча і пішов-з нами вперед, пропускаючи мене і Ханса.

Інші, оговтавшись від переляку, урочисто понесли дохлого собаку.

Ми піднялися на голу кам’яну терасу гори, в правому кутку якої я помітив за садом пащу великої печери. А на краю тераси, над самим озером горіли на відстані двадцяти кроків одна від одної дві вогняні колони, яких раніше не було видно за деревами. Між вогняними колонами височив кам’яний стовп.

“Вічні вогні”, — подумав я про себе, але, про всяк випадок, запитав, що це за багаття.

— Ці вогні горять з початку світу, — байдуже відповів Деча, — вони не гаснуть навіть у найбільшу зливу.

“А! — подумав я, — вулканічні гази, як у Канаді”.

Повернувши праворуч, ми пішли вздовж зовнішньої стіни саду і зупинилися біля рядка красивих одноповерхових будинків, що притулилися до прямовисної скелі. Тут жили жерці Хоу-Хоу зі своїми гаремами. Треба сказати, що жерці користувалися привілеєм мати кількох дружин.

Нас увели в найбільший із цих будинків, мешканці якого, мабуть, були попереджені про наш прихід, оскільки ми їх застали в клопотах; метушилися вродливі жінки в білих сукнях, чулися квапливі розпорядження. В печі палав вогонь, оскільки вечір був сирий і прохолодний. Ми вмилися і сіли до вогню обсушитися й погрітися. Трохи згодом жрець запросив нас вечеряти і вийшов.

— Хансе, — сказав я, — поки все йде гладко: ми прийняті як друзі Хоу-Хоу, а не як вороги.

— Так, баасе, завдяки мудрій вигадці бааса з сірниками та іншим. Але до чого баас це говорить?

— А ось до чого: наша мета — врятувати панну Сабілу. Тому ми маємо уважно пильнувати і бути напоготові. Хансе, тут нас пригощатимуть дивними напоями, щоб розв’язати нам язики. Але поки ми тут, ми не маємо пити нічого, окрім води. Зрозумів, Хансе?

— Так, баасе, зрозумів.

— Присягнися.

Ханс задумливо почухав потилицю і відповів:

— У шлунку в мене дуже холодно, баасе; добре б випити чого-небудь тепленького після того, як змокнеш і надивишся на кам’яних людей. Проте, баасе, я присягаюся. Так, і присягаюся нашим преподобним батьком, що питиму тільки одну воду або ж каву, якої, на жаль, тут не дістанеш.

— Чудово, Хансе. І пам’ятай, що коли ти порушиш свою клятву, мій преподобний батько поквитається з тобою на тому світі.

— Знаю, баасе. Але хай баас не забуває, що пляшка горілки не єдина приманка у диявола. У різних людей різні смаки. Так ось, якщо яка-небудь хороша пані прийде до бааса і почне запевняти, що він о! який красивий, і вона о! як любить його — як та Мамина, наприклад, про яку завжди згадує Зікалі, — хай баас присягнеться своїм преподобним батьком…

— Мовчи і не дурій, — серйозно заявив я, — тепер не час базікати про хороших жінок.

— Уклавши цю угоду, ми вийшли з кімнати.

Жрець чекав нас за порогом. Він повів нас коридором у розкішну яскраво освітлену залу, де стояло кілька накритих столів. Нас запросили до головного, за яким у святковому вбранні сиділи ще кілька жерців і жінок, всі як одна вродливі, в химерному одязі. Одна з них була дивовижно схожа на Сабілу, тільки виглядала на кілька років старшою.

Моє місце виявилося між Дечею і цією пані, яку звали Драманою. Бенкет почався, і я признаюся, що багато років не їв таких смачних страв, які нам тоді подавали.

Мені з Хансом довелося сказати, що ми склали обітницю не пити нічого, окрім води, хоча бідний мій готтентот зітхав щоразу, як кругову чашу з пивом проносили повз нього. Маю ще додати, що відбувалося це частенько і випито було вельми багато. Усі більш-менш сп’яніли, зі звичними неприємними наслідками, які немає потреби описувати. Проте я помітив, що Драмана майже не пила. Другий її сусід, глухий старий жрець, задрімав над своєю чашею. Деча був зайнятий красивою сусідкою. Такий збіг обставин давав мені змогу побесідувати з Драманою, чого вона сама, мабуть, прагнула. Ми обмінялися кількома зауваженнями загального характеру. Раптом вона знизила голос і сказала:

— Я чула, пане, що ти бачився із Сабілою, донькою Веллу. Розкажи мені про неї, бо вона моя сестра; аде давно не бачилася з нею — нам не дозволено покидати острів, а жителі материка не відвідують нас, якщо тільки їх до того не примушують, — багатозначно додала вона.

— Сабіла прекрасна, але живе під гнітом страшної думки, що, заручившись із коханою людиною, буде віддана як дружина богу.

— Їй є чого боятися, пане, тому що цей бог сидить поряд із тобою, — з огидою вона ледь помітним кивком голови вказала на Дечу, який зовсім захмелів і в цей момент обіймав сусідку зліва.

— Ні, — відповів я, — того бога звуть Хоу-Хоу, а не Деча.

— Хоу-Хоу, пане! Ти все дізнаєшся про Хоу-Хоу, перш ніж мине ця ніч. Сабіла стане дружиною Дечі.

— Але ж Деча твій чоловік, пані.

— У Дечі багато дружин, пане, — і вона вказала поглядом на кількох, найвродливіших із присутніх жінок, — бо бог поблажливий до свого верховного жерця. Відтоді, як мене прив’язали до скелі між вічних вогнів, було вісім таких весіль; утім, деякі наречені були віддані іншим жерцям, а деяких пожертвували за спробу втечі або іншу провину. Пане, — продовжувала вона, знижуючи голос до того, що я ледве розібрав її слова, — стережися. Якщо ти не бог, який сильніший за Хоу-Хоу, що б ти тут не побачив — не піднімай руки, навіть голосу. Інакше тебе розтерзають на шматки! Шшш… Говорімо про інше… Він стежить за нами… О, пане, якщо можеш, врятуй мене і мою сестру!

Справді, Деча залишив свою пані і підозріло дивився на нас, мабуть, спіймавши якесь слово. Але Ханс не ловив ґав, він то з шумом упускав свою чарку, то гуркотів стільцем, що відволікало від нас напівп’яну увагу Дечі і приглушувало нашу розмову.

— Тобі, здається, подобається пані Драмана, о швидкокрилий Вітре, — усміхнувся Деча. — Нічого, я не ревнивий і охоче надаю моїм гостям все найліпше. Але пані Драмана сама знає, що чекає того, хто вишіптує таємниці, а тому ти можеш говорити про що завгодно з нею, о, маленький швидкокрилий Вітре, — і він кинув на мене косий погляд, від якого мені зробилося вельми ніяково.

— Я розпитував пані Драману про дерево Видінь, — невинно відповів я.

— Он як? Мені здалося, що ти питав зовсім про інше. Добре, в цьому немає ніякої таємниці; завтра Драмана покаже тобі дерево і все, що тебе цікавить, бо я і мої побратими займемося іншими справами. До речі, зараз з’явиться Чаша Видінь — відвар із плодів цього дерева; його ти маєш покуштувати, о, непитущий, і ти, і твій жовтий карлик, — в ім’я бога, перед лицем якого ми невдовзі з’явимося.

Я поспішив заявити, що втомився і не хотів би тепер турбувати бога своїми подяками.

— Кожен, хто з’явиться сюди, має постати перед богом, — відповів Деча, пильно дивлячись на мене. — Вибирай: живим ти хочеш з’явитися перед Хоу-Хоу або мертвим?

Я подумав про те, що тепер саме час нагадати про те, хто я такий, і, дивлячись в очі цій нечемній тварюці, тихо запитав:

— Хто тут говорить мені про смерть, мабуть, не знаючи, що я сам володар смерті? Або він хоче розділити долю своєї собаки? Знай, о служителю Хоу-Хоу, що небезпечно лякати нас — мене або Володаря Вогню, — бо ми на загрози відповідаємо блискавками.

Це зауваження справило належне враження. Деча відразу затих; його рухи зробилися майже запопадливі, особливо ж коли Ханс став поряд зі мною, тримаючи в простягнутій руці коробочок із сірниками; все товариство боязко дивилося на таємниче вмістилище вогню, не підозрюючи, що друга рука, безтурботно засунута до кишені, стискала ствол чудового кольта. (До речі, рушниці, які ми не могли взяти із собою на бенкет, ми заховали в ліжку зарядженими, зі зведеними курками, так що якби хтось надумав їх помацати, вони б вистрілили в необережного злодія).

— Вибач, пане, — сказав Деча. — Якщо мої слова образили мого могутнього гостя, це все пиво винне.

Я приязно вклонився, але мимоволі пригадав стародавнє латинське прислів’я, що вино відкриває правду. Потім, щоб змінити небезпечну тему, він вказав жестом на куток кімнати, де з’явилися двоє чарівних дівчат у легкому одязі та з вінками на головах; вони несли велику чашу із зеленкуватою рідиною, в якій плавали червоні квіти. Граційним розміреним рухом подали вони чашу Дечі; бенкетуючі, хто тільки не був дуже п’яний, підвелися, схилилися над чашею і двічі вигукнули хором:

— Кубок мани! Кубок мани!

— Пий, — сказав мені Деча. — Пий за славу Хоу-Хоу. — Потім, помітивши, що я вагаюся, додав: — Ні, я відіп’ю першим, щоб довести тобі, що це не отрута, — і, прошепотівши: — О дух Хоу-Хоу, зглянься на жерця твого! — випив чималу порцію.

Дівчина піднесла чашу до моїх губ: я відпив, показуючи рухами горла, неначе роблю великий ковток, насправді проковтнув тільки крапельку. Напій на смак нагадував шартрез. За мною була черга Ханса. Я шепнув йому через плече “Вінле”, що бурською говіркою означає “трішки”, й оскільки я повернув голову, стежачи за ним, думаю, що він виконав мою пораду. Чаша обійшла всіх присутніх. Дівчата, які принесли її, допили залишки.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Це було останнє, що я побачив. Хоч і мало я випив, ця крапля вдарила мені в голову і неначе затьмарила свідомість. У моєму мозку виникли дивні видіння-марення: образи, прекрасні і потворні; пильно дивилися на мене обличчя моїх знайомих і ще інші, ніколи раніше не бачені мною лиця. Постаті рухалися, сходилися, і ось між ними почали розігруватися всілякі драми — драми війни, кохання, смерті, і все це було виразно, як у кошмарі.

Аж раптом марення минуло і змінилося відчуттям великого спокою; до мене повернулася здатність спостереження, неначе ще загостреніша.

Оглядівшись навколо, я переконався, що напій на всіх подіяв так само. Спершу всі виявляли ознаки сильного збудження, потім вгамувалися і сиділи нерухомо, неначе статуї, спрямувавши очі в порожнечу.

Перші частувальники вже почали прокидатися і тихо розмовляти одне з одним. Усі ознаки сп’яніння минули; жерці дивилися тверезо, неначе судова колегія; обличчя випромінювали урочистість, в очах читалася холодна фатальна рішучість…



Розділ X

ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ


Після урочистої паузи Деча підвівся і сказав крижаним тоном:

— Я чую, бог кличе нас; з’явімося перед богом і принесімо щорічну жертву.

Утворилася процесія. Попереду йшов Деча з Драманою, за ними Ханс і я, а за нами всі бенкетуючі — загалом осіб п’ятдесят.

— Баасе, — прошепотів Ханс, — після цього напою, якого ви, на жаль, не дали мені випити більше, до мене з’явився ваш преподобний батько і розмовляв зі мною.

— Що ж він тобі сказав, Хансе?

— Він сказав, баасе, що ми потрапили до дуже підозрілої компанії, і порадив пильнувати і не лізти в справи, які нас не стосуються.

Я пригадав, що годину тому отримав ту саму пораду з абсолютно земного джерела. Можливо, Ханс підслуховував застереження Драмани. Як би там не було, я йому сказав, що таким велінням слід підкорятися, і наказав бути сумирним, що б не сталося, і не пускати в хід револьвера без крайньої потреби.

Процесія залишила залу через бічні двері і вступила в якийсь освітлений лампадами тунель; пройшовши ним кроків сорок, ми опинилися у великій печері, теж осяяній лампадами, що здавалися просто світлими плямами в навколишній чорноті.

Звикнувши до напівсвітла, я побачив, що всі жерці, враховуючи Дечу, покинули нас. У печері залишилися тільки жінки; вони стояли навколішки поодинці, віддалік одна від одної.

Драмана підвела мене і Ханса до кам’яної лави, на яку ми всі троє сіли. Драмана не молилася. Так ми сиділи мовчки, втупивши очі в абсолютну темряву, перед нами не горіло жодної лампади. Зізнаюся, усе це діяло мені на нерви. Нарешті я не витримав і пошепки запитав у Драмани, що має відбутися.

— Жертвоприношення, — шепнула вона у відповідь. — Мовчи, бо у бога всюди вуха.

Я скорився; минуло ще хвилин десять нестерпної тиші.

— Коли почнеться п’єса? — прошепотів мені на вухо Ханс (він був якось зі мною в дурбанському театрі).

Я його штовхнув у коліно, щоб він замовк, і тієї ж миті вдалині почувся спів. То була дика і сумна музика. Мені здавалося, що перегукуються два хори і кожна строфа й антистрофа — якщо можна застосувати ці терміни — закінчувалися якимось стогоном або криком відчаю, від якого у мене холола кров. Потім я став розрізняти постаті, що рухалися перед нами в мороці. Ханс, мабуть, бачив те саме, бо він прошепотів:

— Тут Волохаті, баасе.

— Ти їх бачиш? — так само тихо запитав я.

— Здається, баасе. Принаймні, я розрізняю їхній запах.

— Так тримай напоготові револьвер, — відповів я.

За хвилину я побачив світло факела, що коливалося в повітрі, хоча того, хто його ніс, не було видно; смолоскип нахилився вниз і спалахнуло полум’я, освітивши складені для багаття дрова, а за ними високу постать Дечі в химерному головному уборі і білому жрецькому вбранні, але не в тому, яке було на ньому під час бенкету. Він тримав перед собою в простягнутих руках перекинутий білий людський череп.

— Гори, прах Видінь, гори! — вигукнув він. — Покажи нам наші Жадання! — і з цими словами він висипав із черепа на дрова якийсь порошок.

Густий дим наповнив печеру, а коли він розвіявся, яскраве багаття освітило жахливе видовище.

За багаттям на відстані приблизно десять кроків стояла страшна, як жах, чорна постать, завбільшки футів дванадцять на вісім — постать Хоу-Хоу, яким він зображений у печері Берга; тільки там художник дуже полестив оригіналу. Перед нами був образ диявола, що з’явився божевільному ченцю, його очі палали червоним вогнем.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Чудовисько, як я говорив раніше, скидалося на велику горилу, але все-таки це була не мавпа, а людина, і не людина, а диявол. Довга сіра шерсть пучками росла на тулубі; велика червоно-руда кудлата борода, огрядний тулуб, довгі руки і кисті з пазуром і перетинками між пальцями; на бичачій шиї сиділа маленька жіноча голівка із гачкуватим носом, величезним ротом і павіанячими іклами. Опуклий важкий лоб, глибокодумні палючі очі, що тепер світилися червоним вогнем, жорстока усмішка — все було різко підкреслено. І тіло мертвої людини, груди якого топтала пазуриста ступня, і в лівій руці відірвана голова.

О, мабуть, картина в Берзі не бушменом була написана, як я колись вважав, а якимось жерцем Хоу-Хоу, якого доля занесла туди в давні часи. Побачивши чудовисько, я голосно скрикнув і мало не впав із страху, але Ханс ухопив мене за руку і сказав:

— Не бійся, баасе. Він не живий. Це розмальований камінь, а всередині засвічений вогонь.

Я глянув іще раз. Ханс мав рацію.

Хоу-Хоу був просто ідол! Хоу-Хоу існував тільки в серцях своїх шанувальників!!!

Але чия сатанинська уява породила цей образ?

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Я полегшено зітхнув при цьому й почав придивлятися до деталей. А подивитися було на що. Обіруч від боввана вишикувалися в ряд огидні Волохаті — чоловіки праворуч, жінки ліворуч, а на столі біля підніжжя ідола, який, як я тепер роздивився, стояв на п’єдесталі, лежало тіло мертвої жінки з Волохатого племені.

— Баасе, — знову заговорив Ханс, — мені здається, що це та сама горилиха, яку я застрелив на річці. Я неначе впізнаю її чарівне личко.

— Якщо так, то сподіватимемося, що нам не доведеться лягти з нею поряд на цей стіл.

І раптом я збожеволів і всі з’їхали з глузду. Мабуть, пари цього проклятого порошку отруювали мозок. Деча назвав його “Прахом Видінь”. І справді, переді мною постали видіння — зловісні, кошмарні. Я не маю сил їх описати. Ви читали, друзі, про переживання курців опіуму; це було щось подібне, тільки ще гірше.

Мені здавалося, що Хоу-Хоу зійшов з п’єдесталу і заходився танцювати в залі; він схилився наді мною і поцілував мене в лоба. (Насправді мене, можливо, поцілувала Драмана.) Волохаті почали перед ідолом бісівський танець. Жінки шаліли і кричали зі спотвореними обличчями; жерці в несамовитому захваті розмахували руками, як прихильники Ваала у Старому Заповіті. Коротше кажучи, то було буквальне служіння дияволу.

Потім мана минула так само раптово, як і почалася. Я отямився. Моя голова спочивала на плечі Драмани, або, можливо, її голова на моєму плечі — не пам’ятаю; Ханс захоплено цілував мої черевики, уявивши, що це ніжний лоб якої-небудь чорношкірої діви, яку він знав тридцять років тому. Я вдарив його ногою в носа, після чого він винувато підвівся, бурмочучи на своє виправдання, що він ніколи не пробував такої міцної “данка” (одурманюючі коноплі, які палять тубільці).

— Так, — відповів я, — тепер зрозуміло, на чому ґрунтується магія шахрая Зікалі. Не дивно, що він нас послав у таку далечінь здобути жмуток листя.

Багаття все ще яскраво горіло, хоча не чаділо отруйно, і при його світлі я побачив, що Деча звертається до ідола з пристрасною молитвою, хоча не міг розібрати слів, оскільки у мене у вухах усе гуділо. Але він відвернувся і вклонився нам.

— Чого він хоче від нас? — запитав я у Драмани, що сиділа поряд зі мною з найцнотливішим виглядом.

— Він говорить, щоб ви підійшли і віддали богу свою данину.

— Яку данину? — запитав я, вважаючи, що малося на увазі щось криваве.

— Жертвопринесення священного полум’я, яке носить із собою Володар Вогню, — і вона вказала на Ханса.

Я був спантеличений.

— Вона має на увазі сірники, баасе, — підказав мені Ханс.

Я зметикував, у чому справа, й, озброївшись непочатою коробкою “Best Wax Vestas”, ми підвелися, велично підійшли до вогню, обійшли довкруг нього і вклонилися звіроподібному боввану Хоу-Хоу. Потім, за вказівкою Дечі, Ханс урочисто поклав коробку із сірниками на кам’яний стіл, після чого нам дозволили повернутися на своє місце.

Неможливо уявити собі що-небудь кумедніше за цю сцену. Серед фантастики всього оточуючого я ледве стримувався від істеричного реготу. Я швидше потягнув Ханса на місце, відчуваючи, що з ним відбувається те саме, що й зі мною. На щастя, готтентоти не звикли відкрито висловлювати свою веселість.

Заспокоївшись, я побачив, що погляди всіх присутніх спрямувалися праворуч.

— Іде жертва, — прошепотіла Драмана, і в залі з’явилася висока жінка в білому покривалі, яку підвели до кам’яного столу, де лежав труп і сірники.

— Хто вона? — запитав я.

— Торішня наречена; жерцям вона більше не потрібна, і вони передають її у володіння богу, — відповіла Драмана з кам’яною усмішкою.

— Нещасну вб’ють? — запитав я з трепетом.

— Бог приймає її у своє володіння, — загадково відповіла Драмана.

У цей момент один із волохатих дикунів зірвав із жертви покривало, і перед нами постала красива жінка в білій туніці, з глибоким вирізом на грудях, яка ледве досягала колін. Вона стояла перед нами нерухомо, висока і струнка, з чорним волоссям, що спадало на плечі. Потім, за сигналом, усі присутні жінки встали і закричали:

— Вінчання з богом! Вінчання з богом! Прилучімося до бога через неї.

До дівчини підійшли двоє Волохатих, тримаючи в руках щось, що я не міг роздивитися, і зупинилися, неначе очікуючи знака. Обличчя оточуючих мене жінок спотворила мерзотна хіть. Я ненавидів їх усіх, окрім Драмани, яка одна не кричала.

Що я мав побачити? Який-небудь огидний акт культу вуду, що практикується неграми на Гаїті і на Східному березі? Можливо; якщо так; я не витримав би, чим би це мені не загрожувало. Моя рука майже автоматично схопилася за револьвер.

Деча приготувався щось сказати — мабуть вирок. Я зміряв очима відстань між ним і мною, готуючись принести богу жертву, якої він не чекав.

Але в цей момент дівчина здійняла руки і сказала гучним, чистим голосом:

— Я вимагаю стародавнього права піднести молитву богу перед тим, як буду віддана йому.

— Говори, — сказав Деча, — тільки не тягни.

Вона вклонилася чудовиську, і, напіввідвернувшись від нього, почала промову, адресовану швидше аудиторії, аніж ідолові.

— О дияволе Хоу-Хоу, — говорила вона, і голос її звучав гірким глузуванням. — О чорте, якому мій народ вклоняється на свою погибель! Я, відірвана від свого народу, приходжу до тебе, бо не побажала жодного з твоїх первосвящеників, і за те маю заплатити кров’ю. Хай буде так, але спочатку я щось скажу тобі, о Хоу-Хоу, і твоїм жерцям, що розжиріли в гріхах. Слухай мене! В мені говорить дух, що відкриває зір! Я бачу — вода наповнила острів. Бачу: полум’я проривається крізь воду і обертає на прах твою огидну статую і спалює твоїх злих служителів; жодного не залишиться! Настане час стародавнього пророцтва!

Вона подивилася на мене і на Ханса і простягнула руки, неначе збираючись звернутися до нас. Та якщо й хотіла, то змінила свій намір.

Жерці слухали, занімівши від подиву, а може, й страху. Але потім пролунав залп лютих проклять, і, коли він завмер, я почув голос Дечі:

— Смерть богохульниці! Хай станеться жертвоприношення!

Двоє дикунів підійшли до неї ближче, і тепер я роздивився, що в руках у них були мотузки. Поза сумнівом, вони збиралися її зв’язати. Але вона їх випередила й одним стрибком опинилася на столі, де лежало тіло Волохатої і сірники. В її руці зблиснув ніж (мабуть, захований в одязі). Вона махнула ним і вигукнула:

— Хай ляже на вас кров моя, о жерці Хоу-Хоу!

Вона встромила його в серце; її тіло каменем упало на стіл. У сум’ятті, що запанувало, я розрізнив голос Ханса:

— Хоробра вона була жінка, і все, що вона сказала, справдиться. Можна мені застрелити того жерця, баасе, чи ви самі це зробите?

— Ні, — почав я, але мої слова заглушив вибух диких вигуків:

— У бога викрали жертву! Бог голодний! Віддати в жертву цих чужоземців!

Деча нерішуче дивився на нас. Я зрозумів, що настав час діяти, встав і вигукнув:

— Знай, о Дечо! Якщо хоч одна рука підніметься на нас, я зроблю з тобою те, що зробив мій товариш із вашим собакою!

Деча негайно принишк і запопадливо сказав:

— Не бійся, пане! Ти у нас почесний гість і посланець Великого. Ходи собі!

За його знаком яскравий вогонь пригасили, і в печері майже зовсім стемніло.

— За мною, швидше! — сказала Драмана і, схопивши мене за руку, повела геть.

Оговтавшись удома, ми насамперед кинулися оглядати рушниці і переконалися, що їх ніхто не чіпав. Потім, бачачи, що ми зовсім одні, оскільки всі пішли на святкування жертви, я сказав:

— Пані Драмано, чи правду говорить моє серце, чи мені це тільки сниться, що ти хочеш піти від примари Хоу-Хоу?

Вона обережно подивилася довкруги і тихо відповіла:

— Пане, це моє найбільше бажання — навіть якщо порятунок означає смерть. Слухай: сім років тому я була прив’язана до скелі Пожертв, де завтра стоятиме моя сестра. Я була обрана богом і віддана йому, тобто це означає — обрана Дечою і віддана Дечі.

— Як же ти досі ще жива? — запитав я. — Обрана ж приноситься в жертву наступного року перед новим весіллям.

— Пане, я донька Веллу. Деча через мене може одержати цей титул. Титул Сабіли вище — вона донька старшої дружини Веллу, я ж народжена від молодшої дружини. Але й я можу стати в нагоді Дечі, ось чому я ще жива.

— Які ж задуми у Дечі, пані Драмано?

— А ось які, пане: досі протягом багатьох століть — відтоді, як великий вогонь знищив місто на острові — у нас було дві влади: влада жерців Хоу-Хоу, пануюча над душею народу, і влада роду Веллу, що розпоряджається тілом народу. Деча честолюбний. Він хоче володарювати над тілом і духом; він хоче влити в країну свіжу кров інших племен і створити великий народ, яким були веллоси, коли прийшли сюди з півночі. Одружившись із моєю сестрою, законній спадкоємиці Веллу, він її ім’ям захопить владу. Жерці нечисленні й не можуть втілити цей план самотужки. Але вони правлять дикунами, яких звуть дітьми Хоу-Хоу. Дикуни тепер роздратовані вбивством на річці, яке приписують Іссикору. Тому вони готові йти війною на веллосів на чолі із жерцями Хоу-Хоу, якого називають своїм батьком, оскільки його зображення схоже на них. Нині всі чоловіки дикого племені хоухойа збираються на острові, перепливаючи озеро на колодах і очеретяних плотах. Завтра до ночі всі зберуться. Потім, після святого весілля, коли Веллу прив’яже мою сестру Сабілу до стовпа на скелі Пожертв між вічних вогнів, Волохаті на чолі із Дечею атакують місто на березі. Місто здасться, і Деча вб’є мого батька, Іссикора й увесь наш рід і оголосить себе вождем. А потім він отруїть лісовий народ і, як я чула, вливши в країну свіжу кров, утвердить своє царство.

— Масштабний задум, — сказав я, відчувши певну повагу до цього негідника Дечі, який різко контрастував із безпорадними і марновірними підданими старого Веллу.

— А що, пані, чекає на мене і мого супутника?

— Не знаю, пане. Та гадаю, він вас боїться. А можливо, він розраховує, що ви будете йому корисні при виконанні його задумів, і тому схоче залишити вас при собі і вб’є вас лише у разі спроби втекти. З іншого боку, коли лісовий народ дізнається, хто насправді вбив на річці їхнього одноплемінника, він може зажадати вашої смерті. Тоді може статися, що на великому святі, так званому Завершенні Святого Весілля вас прив’яжуть до жертовного вівтаря і жерці вип’ють вашу кров вустами Хоу-Хоу. Мабуть, завтра ж на раді священиків буде винесена така ухвала.

— Дякую тобі, — сказав я. — Подробиці не істотні.

— Але поки що ми в безпеці, — продовжувала вона, — і мені доручено віддати тобі усілякі почесті і завтра, поки жерці будуть готуватися до Святого Весілля, показати тобі все, що ти побажаєш побачити, і дати тобі гілку від древа Видінь для пророка Зікалі.

Я ще раз подякував їй і додав, що із задоволенням прогуляюся з нею, навіть якщо буде проливний дощ.

— Наскільки я розумію, — сказав я, — ти хочеш утекти звідси і хочеш урятувати свою сестру. Маю попередити тебе, Драмано, що під нашою непоказною зовнішністю ховаються великі волхви. Мабуть, ми спроможні врятувати тебе і Сабілу і здійснити інші, ще величніші подвиги. Але нам може знадобитися твоя допомога, бо сильні світу цього діють через малих. Я хочу знати, чи можемо ми розраховувати на тебе?

— Я твоя до смерті, пане, — відповіла вона.

— До смерті, Драмано, бо, якщо ти нас зрадиш, ти помреш.



Розділ XI

ШЛЮЗИ


Усю ніч ішла злива, надзвичайна навіть для тропіків. Здавалося, дах не витримає. Вранці, коли ми встали і визирнули за двері, все було затоплено і пливло, а від землі до неба підіймалася суцільна водяна стіна.

— Буде повінь, баасе, — зауважив Ханс.

— Так, — відповів я, — і якби ми зараз були в іншому місці, я бажав би, щоб вона затопила всю наволоч на цьому острові.

— На жаль, баасе, у гіршому разі вони врятуються на вершині гори; але вода може затопити печеру і влаштувати Хоу-Хоу лазню, якої він дуже потребує.

— Через печеру вода може проникнути в надра гори, — почав я і зупинився, вражений новою ідеєю.

Я помітив, що печера йшла похило вниз до підніжжя вулкана, у напрямку до центру. Можливо, що вона була проходом, пробитим у скелях під час колишнього виверження. Припустімо тепер, що повінь заливає печеру, і потік води проникає в надра вулкана; тоді станеться щось надзвичайне! Вода і вогонь — сварливі сусіди. Вони дають пару, а пара прагне розширення. Ця думка весь час не давала мені спокою. Але з Хансом я нею не поділився — будучи дикуном, він нічого в цьому не розумів.

Незабаром прийшла Драмана і відразу заговорила про нічну зливу; такого, за її словами, не пам’ятають. Вона додала, що жерці поставили на місце великі кам’яні ворота, які загороджують повені доступ на орні землі.

Я почав її розпитувати про влаштування цих шлюзів. Вона сказала, що погано в цьому розбирається, та обіцяла показати їх мені, щоб я міг вивчити їхню систему.

Драмана мені пояснила, що озеро поки що піднялося трішки, але розливу чекають наступної ночі, коли переповнена річка принесе воду з півночі. Тому вирішено було закрити шлюзи — нелегка робота, оскільки кам’яні ворота дуже важкі. Одну зацікавлену цим жінку зачепило важелем (як зрозумів я з пояснення Драмани) і вбило на місці. Її тіло ще лежить біля шлюзів, бо закон забороняє торкатися трупа між святкуванням Видінь і святкуванням Весілля, яке відбудеться завтра вночі, тоді жерці натішаться над трупами досхочу.

— Так це буде свято Крові? — поцікавився я.

— Так, свято Крові і, можливо, нашої крові, пане.

— Цього не бійся, — відповів я недбало, хоча насправді дуже збентежився.

Я розпитав її про всі подробиці обряду Святого Весілля. За її словами, наречену привозили опівночі, жерці приймали її і прив’язували до стовпа; потім човен веллосів відпливав, і жерці також відходили, залишаючи наречену одну. Вдосвіта з печери вийде верховний жрець, одягнений у шкури, щоб бути схожим на зображення бога. Під тріумфуючі вигуки жінок, які його супроводжують, і Волохатих він відв’яже наречену і відведе її в печеру. Там вона зникне для світу.

— Ти думаєш, Сабілу привезуть? — запитав я.

— Звісно, інакше марновірний народ, побоюючись бід, уб’є мого батька, Іссикора і Сабілу. Якщо ти не врятуєш її своїм мистецтвом, пане, Сабіла дістанеться Дечі.

— А ти, Драмано, чи хочеш ти справді покинути острів?

— Пане, я вже присягнула тобі, а зараз додам: Деча мене ненавидить; коли в його руках опиниться Сабіла, справжня спадкоємиця, мене чекає доля тієї нещасної, що минулої ночі вбила себе, щоб уникнути гіршого. О пане, врятуй мене, якщо можеш.

— Якщо зможу — врятую, — відповів я; і справді, я думав про її порятунок не менше, ніж про свій.

Вона присяглася беззастережно підкорятися всім моїм наказам; тоді я запитав, чи не можна дістати нам човен.

— Неможливо, — відповіла вона. — Деча розумний. Він здогадається, що ти хочеш втекти. Усі човни перегнали на той бік острова під охорону дикого племені. Він тому й дозволив тобі вільно блукати берегом, що вибратися звідси можна тільки на крилах. Озеро вплав не перетнеш — воно дуже велике, а, головне, веллоський берег кишить крокодилами.

Ви, друзі, розумієте, як це мене приголомшило.

Проте я і виду не подав, що збентежений, і запитав, неначе між іншим, чи водяться крокодили біля цієї частини острова. Виявилося, що ні: мабуть, їх відлякували вічні вогні або дим над горою.

Нарешті ми вийшли, незважаючи на дощ, який тут, в Англії, ми назвали б зливою, тоді ж, у порівнянні з тим, що робилося вночі, мені здавалося, що тільки накрапає. Для нас дощ був дуже до речі, оскільки навіть найцікавіша жінка не вистромила б носа на вулицю. Ми могли вільно, ніким не помічені, розглядати селище.

Воно було невелике, оскільки жрецька колегія, якщо можна так її назвати, налічувала не більше п’ятдесяти осіб, не рахуючи дружин і наложниць, у середньому по чотири на кожного.

Добре, що на острові абсолютно не було дітей і старих. Можливо, клімат тут згубно впливав на дітей або їх позбувалися, приносячи в жертву Хоу-Хоу. Під тиском постійної небезпеки я так і не знайшов цьому пояснення. Можливо також, що дітей і старих вивозили на материк.

Зауважу, що за винятком Драмани і кількох опальних дружин, яким загрожувала небезпека заклання, жінки були фанатичнішими і жорстокішими прихильницями Хоу-Хоу, ніж самі жерці. У цьому я переконався на святі Видінь у печері.

Ми незабаром вийшли з селища й опинилися серед доглянутих полів, які обробляли раби з Волохатих, так званих хоухойа. Ґрунт тут був надзвичайно родючий, судячи з урожаю, вже доспілого для жнив. Поля оточувала кам’яна огорожа і перетинали зрошувальні канали, які наповнювалися в посушливу пору року і регулювалися згаданими вже шлюзами. Існування цієї зрошувальної системи служило в моїх очах зайвим доказом, що веллоси належали за походженням до якоїсь висококультурної раси.

Ми повернули назад стежиною вздовж берега і дісталися скелі Пожертв. Обабіч неї горіли дві дивні вогняні колони, а між ними, дещо відступаючи від берега, стояв кам’яний стовп із кам’яним же-кільцем, до якого прив’язувалася наречена бога. На кільці вже висіли нові мотузки, приготовані для Сабіли.

Оглянувши на скелі Пожертв усе, що можна було оглянути — аж до сходинок пристані, якою поведуть жертву, ми попрямували до довгої повітки з крутим очеретяним дахом, що прикривав, так би мовити, апарат для регулювання шлюзів. Драмана відкрила міцні дерев’яні двері кам’яним ключем, який, за її словами, одержала від Дечі із найсуворішим наказом повернути його після закінчення огляду.

У повітці було справді на що подивитися. Ближче до краю через повітку проходив зрошувальний канал, що мав футів дванадцять завширшки; таким чином, на всю довжину повітки під серединою даху пролягав рів, заповнений водою, що не давало змоги визначити його глибину. З обох боків рову, перпендикулярно до нього, йшли дуже глибокі жолоби, видовбані в кам’яній підлозі; ці жолоби були закладені точно підігнаною кам’яною плитою, шести-семи дюймів завтовшки, яка мала виїмку у верхній своїй частині. Коли плита підіймалася вище рівня кам’яного дна каналу, де зазвичай вона лежала у своєму гнізді, утворюючи частину русла, вона перешкоджала притоку води з озера і була достатньо висока, щоб зупинити натиск води навіть під час повені.

Гуд здивовано дивився на Аллана.

— Уявіть собі, — пояснив Аллан, — театральна завіса, яка замість того, щоб падати з гори, виростає з-під землі, тобто з води. Я б намалював вам, якби не було так пізно.

— Розумію, — сказав Гуд, — а підіймалися ці ваші кам’яні двері підйомним краном?

— А чому не прямо паровим двигуном? Ні, підйомних кранів веллоси не знали. Вони піднімали двері найпростішим і найдавнішим способом — важелем. У верхньому краю кам’яних дверей був просвердлений отвір. У нього отвір вставлявся кам’яний болт, який другим кінцем вставлявся в зарубку в підмурівок важеля, утворюючи своєрідну передачу. Сам важіль був товстим кам’яним брусом двадцяти футів завдовжки. Коли двері повністю опускалися в гніздо на дно каналу, кінець важеля, природно, підіймався високо в повітря — майже до даху повітки. Коли ж треба було підняти двері, то важіль опускався за допомогою мотузок і закріплювався на необхідній висоті. Для цього в скелі були видовбані кам’яні скоби.

Тепер же, аби запобігти повені, двері були зовсім підняті. Вони стирчали на п’ять-шість футів над рівнем води, тоді як плече важеля закріплено було під найнижчою скобою на один фут від підлоги.

Ми з Хансом ретельно оглянули цей примітивний апарат. Припустімо, розмірковував я, що знадобилося опустити важіль, так, щоб двері впали на дно, і вода ринула б у канал — як це зробити? Відповідь: по-перше, вивільнити кінець важеля з-під скоби, для чого потрібні спільні зусилля кількох чоловіків; по-друге, зламати навпіл самий важіль. Звичайно, удвох із Хансом я не зміг би зробити ні того, ні іншого. Це й десяти чоловікам було б не під силу. Можливо, за допомогою мармурової пилки, але такої ми не мали.

Проте з кожної безвиході можна знайти вихід.

Моя винахідливість вичерпалася, але залишався Ханс із його інстинктом дикуна, що нерідко вів його до мети швидше, аніж усі мої мудрування цивілізованої людини.

Кажучи спокійно голландською, щоб Драмана не вгадала мого внутрішнього збудження, я окреслив Хансу цю проблему так:

— Припустімо, Хансе, що нам необхідно самотужки зламати цей брус, щоб упустити сюди воду з озера, як нам це зробити тими засобами, які маємо зараз?

Ханс подивився навколо, бгаючи капелюха, і відповів:

— Не знаю, баасе.

— Так подумай, цікаво, чи збігається твій здогад із моїм?

— Я думаю, що в такому випадку він не збігається ні з чим, — сказав Ханс із таким дерев’яним виразом крайньої тупості, що ніяк не можна було дати йому стусана.

Потім, не промовивши жодного слова, він відійшов від мене і почав уважно оглядати важіль, особливо скобу. Потім, сказавши арабською, що хоче подивитися глибину рову, він спритно поліз важелем і всівся на нього верхи біля кам’яної “передачі”, вдаючи, що дивиться в канал.

— Темно, нічого не видно, — вимовив він нарешті і спустився. Потім він звернув увагу на труп жінки в тіні біля самої стіни, убитої під час закріплення важеля. Ми підійшли до неї. Як усі жителі острова, вона була молода і вродлива. Нахилившись над трупом, Ханс сказав мені знову голландською:

— Баас пам’ятає, як він мене лаяв, що я прихопив дві бляшанки пороху?

Я заперечив, що не пригадую цього інциденту, але, звичайно, не потрібно було тягти з собою на острів зайву вагу.

— А як баас вважає, — продовжував Ханс, — кому краще відомо, що може відбутися, — баасу чи преподобному батькові бааса на небесах?

— Моєму батькові, Хансе, — відповів я без вагань.

— Баас має рацію. Батько бааса знає більше, ніж баас. Але в деяких випадках Ханс розуміє більше за них обох — принаймні в земних справах.

Я мовчки дивився на маленького нахабу, а він незворушно продовжував:

— Зовсім я не забув залишити порох на березі, я його взяв із собою передбачаючи, що він нам знадобиться, оскільки порохом можна висадити в повітря і людей, і багато чого іншого.

— Гаразд, так до чого ж тут порох?

— Можливо, й ні до чого, баасе. Тільки ось що: ці веллоси не дуже майстерні в свердлінні каменю. Отвори у них виходять ширші, ніж потрібно. В ту дірку у водних воротах можна вставити під болт дві фунтові порохівниці.

— До чого класти туди порох? — запитав я недбало, оскільки мої думки були зайняті мертвою жінкою.

— Ні до чого, баасе, абсолютно ні до чого. Тільки, здається, баас мене запитав, як опустити цю кам’яну руку? Я думаю, якщо закласти в цей отвір два фунти пороху та підпалити його, то або розлетиться вся верхня частина кам’яної плити, або вискочить болт, а можливо, відбудеться й те, й інше. Кулак розтулиться, і двері впадуть на дно; озеро рине в канал і затопить поля жерців Хоу-Хоу, якщо тільки баас у своїй мудрості і доблесті вважає, що вони ще потрібні жерцям після такого дощику напередодні жнив.

— Ах ти, шахраю, — вигукнув я. — Розумне, маленьке чортеня! Молодчина! Тільки цю справу треба докладно обмізкувати.

— Так, баасе, і краще нам піти в дім. Треба звідси вибиратися, баасе, поки нашу пані не почули щури. А перед відходом подивіться звідси на той отвір і на болт.

Потім Ханс, що весь час не відводив погляду від тіла жінки, вклонився і сказав арабською:

— Аллах, тобто Хоу-Хоу, хай прийме тебе до лона свого, — і шанобливо відійшов.

Ми вийшли з повітки.



Розділ XII

ЗМОВА


Драмана ретельно замкнула повітку і, поклавши ключ назад у кошіль, повела нас подивитися на сумнозвісне дерево Видінь. Воно стояло посеред великої, обнесеної стіною ділянки землі, названої садом Хоу-Хоу, хоча там нічого іншого не росло. Драмана запевняла, ніби дерево отруює будь-яку рослину, що росте поряд.

Пройшовши у хвіртку, ключ від якої також був у кошелі Драмани, ми опинилися перед знаменитим деревом, якщо можна його так назвати. Воно, швидше, скидалося на кущ, верхні його гілки височіли на якихось двадцять футів над землею. Проте воно затінювало велику площу і мало стовбур трьох футів завтовшки; від стовбура відходило безліч гілок, кінці яких стелилися землею і пускали нове коріння, як це буває, якщо не помиляюся, у дикого фігового дерева.

То був нечистий витвір природи. Замість листя воно мало тільки темно-зелені м’ясисті стручки, як у молочаю, можливо, це й був якийсь різновид молочаю. Стручки закінчувалися яскраво-бузковими квітами, що поширювали огидний трупний запах; а під квітами — оскільки, мабуть, дерево, неначе апельсин, мало властивість одночасно давати цвіт і плід — висіли жовті колючі зерновники, завбільшки з грушу. Для повноти картини залишається тільки додати, що стовбур покривала зморщена сіра кора і що стручкувате листя було наповнене молочною смолою, як у всього сімейства молочайних. За словами Драмани, це був єдиний екземпляр й іншого не існувало ні на острові, ні на березі, спробувати ж його розмножити вважалося великим гріхом. Словом, дерево було монополізоване жерцями.

Ханс узявся за роботу і нарізав цілий віник листя і стручків, щоб переправити його старому карлику, якою б не була слабкою надія коли-небудь побачитися з ним. То була дуже неприємна робота, оскільки з дерева бризкала біла смола, як скипидар, обпалюючи шкіру.

Дорогою назад Драмана звернула нашу увагу на небувалий високий рівень води в озері: вода стояла вище за поля, відвойовані колись у озера і обнесені стіною, і навіть вище входу до печери. Але, за її словами, боятися було нічого: стіна достатньо висока, шлюзи міцні, а в крайньому разі люди можуть сховатися на схилах гори.

Удома вона попрощалася з нами, сказавши, що повернеться перед заходом сонця. Я її попросив неодмінно виконати цю обіцянку. Самому мені було тепер байдуже, прийде вона чи ні, оскільки я вже довідався від неї все, що міг. Але я задумав влаштувати катастрофу і тому непокоївся, чи зможе вона врятуватися. Все-таки вона виявилася вірним другом, ненавиділа Дечу і Хоу-Хоу і любила свою сестру Сабілу.

Ханс провів її до порога і з незграбною старанністю допоміг їй надіти плащ від дощу, який вона скинула і несла на руці. І справді — дощ, який було ущух, знову полив як із відра.

Залишившись наодинці, ми з Хансом поїли і почали радитися.

— Що ж робити, Хансе? — запитав я.

— А ось що, баасе: перед північчю ми сховаємося на березі поблизу сходинок, що біля скелі Пожертв, потім, коли прийде човен і висадить панну Сабілу, і її прив’яжуть до стовпа, ми дістанемося до човна вплав, вліземо в нього і поїдемо назад до міста веллосів.

— Але це, Хансе, не врятує панну Сабілу.

— Не врятує, баасе; та я й не сушив голови над долею панни Сабіли, яка насолоджуватиметься щастям із Хоу-Хоу. Це врятує нас, баасе, хоча, можливо, нам доведеться залишити Хоу-Хоу і дещо з наших речей. Якщо Іссикор та інші хочуть врятувати панну Сабілу — то хай не будуть боягузами і перестануть боятися кам’яного боввана і жменьки жерців і нехай самі стараються.

— Слухай, Хансе, ми прийшли сюди, щоб добути жмуток смердючого листя для Зікалі і щоб урятувати панну Сабілу. Перше завдання виконане, залишається друге. Я врятую нещасну або загину, спробуючи це зробити.

— Так, баасе, я так і думав, що баас це скаже. Всі ми божевільні, кожен на свій лад. Як може людина вирвати зі свого серця дурощі, закладені її матір’ю туди до її народження? А через те, що баас з’їхав з глузду або закохався в панну Сабілу, бо вона така красива, ми так чи інакше маємо розробити інший план і постаратися, щоб нас убили, коли ми втілюватимемо його в життя.

— Який план? — запитав я, пропускаючи повз вуха зухвале кепкування.

— Не знаю, баасе, — сказав він, дивлячись у стелю. — Якби в мене був ковток горілки, я б що-небудь придумав; а то в мене від цієї вогкості туман у голові і шлунок повен води. Проте баас, здається, говорив, що коли зламати кам’яні ворота, то озеро затопить усю місцевість разом із печерою Хоу-Хоу, де зберуться на поклоніння всі жерці з усіма своїми дружинами?

— Так, Хансе, і дуже швидко: як тільки вода увірветься, вона знесе стіни шлюзів і рине могутнім потоком, тим паче, що знову полило.

— Тоді, баасе, ми маємо спустити камінь, а оскільки самі ми неспроможні це зробити, то нам допоможе ось хто, — і він витягнув з мішка два фунти пороху в міцно запаяних бляшанках, як їх випустив англійський фабрикант. — Оскільки мене звуть Володарем Вогню, то жерці Хоу-Хоу подумають, що це цілком природно, — додав він, усміхнувшись.

— Так, Хансе, — підтвердив я.

— Тільки, баасе, нам потрібен гніт.

Я подивився навколо. У кімнаті стояли на полиці глиняні лампадки, а біля них лежав моток гніту місцевого виготовлення.

— Якраз те, що нам треба! — сказав я.

Ми зняли його, просмолили сумішшю тубільної олії з рушничним порохом, вибитим мною з патрона, і за півгодини у нас був чудовий гніт. Випробувавши його, я переконався, що він прогорить п’ять хвилин, поки вогонь не досягне пороху. Це було все, що ми могли тоді зробити.

— А зараз, баасе, — сказав Ханс, коли ми закінчили свої приготування і поклали гніт сушитися, — припустімо, що все піде добре, ворота впадуть і вода заллє печеру, — але як же ми самі заберемося з острова? Якщо ми потопимо жерців Хоу-Хоу (втім, я думаю, що ми їх не потопимо, бо вони полізуть на гору, як кролики), ми тим самим потопимо і себе, і доведеться нам вирушати з ними разом до місця біля Вогнища, про яке так любив говорити ваш преподобний батько. Потопити жерців Хоу-Хоу, звичайно, хороша справа, а й панні Сабілі будуть непереливки, якщо ми її залишимо прив’язаною до стовпа.

— Ми її не залишимо там, Хансе, тобто якщо все піде, як я сподіваюся; ми залишимо когось іншого.

У Ханса просяяло обличчя.

— О, баасе, тепер розумію! Ви думаєте прив’язати до стовпа пані Драману, яка старша панни Сабіли і не така гарна! Ось чому ви їй веліли залишатися з нами весь вечір! Прекрасний план! і він нас позбавить від метушні згодом. Тільки, баасе, доведеться злегка гепнути її по довбешці, щоб вона не зчиняла галасу і не виказала нас у своєму себелюбстві.

— Хансе, ти просто тварюка! — вигукнув я з обуренням.

— Так, баасе, звичайно, я худобина, яка раніше дбає про вас і про себе, ніж про інших. Але тоді кого ж залишить баас? Адже не думає ж він прив’язати до стовпа мене у вбранні нареченої? — додав він із непідробною тривогою.

— Хансе, ти тварюка і дурень, бо, незважаючи на всю твою тупість, як же я обійдуся без тебе? Я прив’яжу до стовпа мертву жінку, що лежить у шлюзній повітці.

Ханс подивився на мене явно захоплено і сказав:

— Баас остаточно порозумнішав! Нарешті баас придумав щось, чого я не придумав перший. Це хороший план, якщо тільки нам вдасться зробити все непомітно і якщо панна Сабіла на радощах одночасно не плакатиме і не сміятиметься, як дурна. Але, припускаючи, що все вдасться, як же ми вчотирьох проберемося до човна, баасе, якщо тільки ці боязкі веллоси так довго нас чекатимуть?

— А ось як, Хансе: якщо Драмана говорить правду, то човен, привізши наречену, очікує світанку неподалік від берега. Ти дістанешся до нього вплав, тримаючи пістолета над головою; все інше залишиш. Потім ти піднімешся у човен, назвавшись веллосам та Іссикору або хто там буде ще. Потім, коли все затихне, ми з пані Драманою притягнемо до стовпа мертву жінку і прив’яжемо її замість Сабіли. Тоді ти приженеш човна до малої пристані, що ми бачили поблизу шлюзів, пам’ятаєш?

— Так, баасе.

— Як тільки ти під’їдеш, я підпалю гніт, і ми побіжимо до човна. Сподіваюся, жерці зі своїми дружинами не почують вибуху; а коли вони вийдуть із печери і побачать, що їх затопило, їм буде не до переслідування (човни у них десь же то заховані, хоча Драмана і не знає де). Тепер зрозумів?

— Так, баасе. Як я вже сказав, баас раптом порозумнішав. Але баас не звернув уваги на одну дрібницю: припустімо, що я благополучно дістануся до човна, як я примушу цих боягузів гребти до вас до пристані? А раптом вони побояться, баасе, і заявлять, що це проти звичаю або що там їх схопить Хоу-Хоу, або ще щось таке?

— Ти їх попросиш добром, Хансе, а якщо вони не послухаються, тоді ти Надаси слово своєму кольту. Але, сподіваюся, в цьому не виникне потреби: Іссикор сам захоче відняти Сабілу у Хоу-Хоу. А тепер усе влагоджено, і я лягаю спати. Тільки спочатку візьми он ту рогожу і накрий нею смердючий віник проклятого Зікалі — хай йому всячина! Послати людей на таке!

“Усе залагоджено”, — з внутрішньою іронією промовив я в думках, простягшись у ліжку. Успіх нашої відчайдушної справи залежав від ланцюжка гіпотез, такого довгого, як звідси до Капштадта. Мимоволі згадалася давня приказка: якби та якби, та виросли в роті гриби.

Якщо човен припливе; якщо він чекатиме поблизу; якщо Хансу вдасться непомітно до нього підпливти; якщо його пустять у човен; якщо він умовить марновірних веллосів наблизитися до пристані і забрати нас; якщо не відкриється наша витівка з порохом; якщо порох благополучно вибухне і поруйнує шлюз; якщо ми зможемо відв’язати Сабілу від стовпа; якщо вона не влаштує істерики; якщо негідники-жерці не переріжуть нам горлянок під час усіх цих операцій і ще двадцять “якщо” — тоді, можливо, “все владнається”. Проте, покладаючись, за звичаєм, на долю, я помолився і вирішив, що час спати. Я, на щастя, можу спати у будь-який час і за будь-яких обставин. Без цього я б давно помер.

Мене розбудив прихід Драмани. Було вже зовсім темно. Я глянув на годинника — виявилося, одинадцята година.

— Що ж ти не розбудив мене раніше? — спитав я Хансу.

— А яка користь від того, що я розбудив би вас, баасе? Нудно никати, коли нічим промочити горло.

Так він виправдовувався, а насправді просто міцно спав, як і я. Проте я був радий, що позбавився кількох годин виснажливого очікування.

Тепер я зважився розказати Драмані все. У цій жінці було щось таке, що викликало до неї довіру.

Вона вислухала і пильно дивилася на мене, вражена сміливістю мого задуму.

— Усе це, можливо, закінчиться благополучно, — сказала вона нарешті, — але варто остерігатися чаклунства жерців, яке відкриває їм те, що очі не бачать.

— Я теж чаклун, — заперечив ваш покірний слуга.

— І ще одна обставина, — продовжувала вона. — Ми не можемо пройти до кам’яних воріт, які ви хочете поруйнувати: за наказом, я повернула Дечі кошіль з ключами. Жерці ще раз заходили в повітку упевнитися, що ворота надійно закріплені. Двері міцно замкнені, нам її не відкрити.

Я був приголомшений. Про ключ я й не подумав. І раптом я почув здавлене ідіотське хихотіння Ханса.

— Чого смієшся, віслюче? — закричав я. — Хіба час сміятися, коли всі наші плани провалюються?

— Ні, баасе, тобто так, баасе. Розумієте, баасе, я передбачив, що може статися що-небудь подібне, і про всяк випадок вийняв ключа з мішка пані Драмани і підмінив його каменем тієї ж ваги. Ось він, — і Ханс витягнув з кишені важкуватий архаїчний ключ.

— Ти вчинив мудро. Але ти сказала, Драмано, що жерці ще раз заходили в повітку. Як же вони ввійшли без ключа? — запитав я.

— Пане, є два ключі. Один зберігається у того, хто має титул Вартового Воріт. Згідно з присягою, він весь день носить його біля пояса і спить із ним уночі, А мені дав свого ключа верховний жрець, у якого є всі ключі, щоб він міг прийти з дозором куди і коли захоче. Але він це рідко робить.

— Чудово. У тебе є які-небудь новини, Драмано?

— Так, пане. На нараді ухвалили принести в жертву Хоу-Хоу тебе і твого супутника. Це подачка лісовим жителям; вони вивідали, хто вбив їхню одноплемінницю, і заявили, що коли вас залишать живими, то вони не підуть на війну з веллосами. Можливо, і мене принесуть у жертву разом із вами.

— Он як? — промовив я, подумавши, що тепер можу з чистою совістю топити всю цю наволоч і пригостити завбачливих жертвувальників хорошою дозою їхніх власних ліків. З цієї миті я зробився безжальний, як сам Ханс.

Тепер стало зрозуміло, чому з нами так чемно обходилися і дозволяли оглядати все, що нас зацікавить. Це робилося, аби приспати підозру.

Ми взялися за вечерю, за якою Драмана обмовилася випадково, що було ухвалено вкрасти у нас зброю, що “вивергає вогонь”, щоби певніше нас схопити. Треба було діяти невідкладно.

Я їв, скільки влізе, виходячи з того, що їжа додає сил, те саме робив і Ханс. Драмана принесла нам тубільної наливки, і я не відмовився від випивки, вважаючи, що помірна доза алкоголю буде нам обом на користь, особливо ж Хансу, якому випадала холодна ванна.

Повечерявши, ми упакували якомога зручніше наш невеликий багаж: половину я дав нести Драмані. Ханс же ніс тільки пістолет і в’язку смердючих гілок, яка під час плавби мала служити йому підтримкою і прикриттям.



Розділ XIII

СТРАШНА НІЧ


Злива перейшла на мжичку; густий туман стелився полями і над озером, сприяючи нашій утечі. Жоден собака не загавкав на нас, бо ті нечисленні представники цих тварин, які були на острові, через холод і вогкість усі спали. Але крізь туман сяяв з неба великий повний місяць, віщуючи зміну погоди.

Ніким не помічені, досягли ми шлюзної повітки і, на свій подив, виявили, що двері незачинені. Приписавши це недогляду жерців, ми тихо ввійшли і прикрили за собою двері. Потім я запалив свічку, підняв її над головою і вражено відступив: над каналом сиділа людина з довгим списом у руці.

Поки я дивувався, що мені робити, і дивився на вартового, напівсонного і, мабуть, ще більше наляканого, ніж я сам, Ханс із властивою дикуну швидкістю дій поклав край моїм роздумам. Як леопард, стрибнув він на ворога. Я почув удар ножа, і наступної миті відблиск свічки впав на п’яти, що стирчали з води. Людина зникла назавжди — принаймні з нашого життя.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна
— Що це означає? Ти говорила, що тут нікого не буде! — люто закричав я на Драману, запідозривши пастку.

Вона впала на коліна, подумавши, мабуть, що я її збираюся вбити списом вартового, який я підняв із землі, і відповіла:

— Пане, я не знаю. Мабуть, у жерців з’явилася підозра, і вони виставили варту. Або, можливо, їх стривожив небувалий підйом води.

Заспокоєний її поясненнями, я їй велів підвестися, і ми взялися за справу. Замкнувши двері зсередини, Ханс піднявся на важіль і вставив порохівниці в дірку в підйомних воротах, якраз під болт. Потім ми добре зашпаклювали щебенем усі щілини, щоб порохівниці не вискочили, і все разом замазали товстим шаром глини, яку я нашкріб із вогкої стіни повітки. Лише безпосередньо під болтом ми залишили невеликий отвір, щоб сконцентрувати силу вибуху на болті і на верхньому краю дірки в підйомних воротах. Гніт ми провели в просвердлені в порохівницях дірочки, вставивши їх у порожнисті очеретини, щоб вони не відсиріли. Кінці їх висіли на шість футів від землі, так що похапцем їх неважко було запалити.

Тепер було вже чверть на дванадцяту, і ми приступили до найстрашнішої і найнебезпечнішої частини нашого завдання. Ми з Хансом підняли тіло вбитої під час закриття шлюзу жінки і понесли його з повітки. Драмана, відмовившись торкатися трупа, йшла за нами, навантажена всім нашим багажем, який ми ні на хвилину не наважувалися залишати, передбачаючи, що відступ буде відрізаний. З величезним зусиллям пронесли ми важкий труп якихось п’ятдесят ярдів до місця, яке я помітив ще вранці на краю скелі Пожертв; у тій частині скеля здіймалася футів на шість над довколишнім рівнем і спереду в ній було промите водою заглиблення — начебто невеликий грот без даху, якраз достатній, щоб умістити нас трьох і труп.

Тут ми сховалися і чекали.

Через деякий час, перед самою північчю, ми почули на озері плескіт весел. Човен наближався! Ще за хвилину ми розрізнили людські голоси зовсім близько від нас.

До пристані, тобто до того місця, де мала бути пристань, оскільки всі сходи, крім першої, були залиті водою, підпливав великий човен. А майданчиком скелі Пожертв простували назустріч човну чотири жерці в білому вбранні; обличчя їхні затуляли покривала з прорізами для очей, що робило їх схожими на ченців на старовинних зображеннях іспанської інквізиції. Жерці і човен одночасно підійшли до пристані. Потім з носа зіштовхнули високу жінку, з головою загорнуту в білий плащ, яка за зростом цілком могла бути Сабілою.

Жерці прийняли її мовчки — вся ця драма розігрувалася в абсолютному мовчанні — і повели або, швидше, потягли її до кам’яного стовпа між двох вогнів і там, наскільки можна було розгледіти крізь туман (цієї ночі я благословляв туман, як це мовиться в одному нашому церковному псалмі — або там, здається, навпаки: туман виславляє Господа), вони її прив’язали. Потім, так само мовчки, жерці рушили назад схилом скелі і сховалися в пащі печери.

Човен теж відплив на кілька ярдів — недалеко, як можна було судити за звуками ударів весел, — і зупинився.

Далі все йшло, як говорила Драмана. Я пошепки запитав, чи повернуться жерці. Вона відповіла, що ні, ніхто не прийде до самого світанку, коли Хоу-Хоу в супроводі жінок вийде з печери прийняти свою наречену. Драмана присягалася, що це правда, оскільки найбільший злочин дивитися кому б то не було на Святу Наречену з моменту, коли її прив’яжуть до скелі, до появи сонця над обрієм.

— Отже, що раніше ми візьмемося за справу, то краще. Мерщій, Хансе, поки туман не розвіявся.

Швидко піднялися ми на скелю, тягнучи за собою мертву. Обійшовши з нашою жахливою ношею найближчий із двох “вічних вогнів”, ми підійшли до стовпа ззаду. Тут завдяки туману і диму вулканічних вогнів, ми були майже невидимі. До стовпа прив’язана, з опущеною головою, немов непритомна, стояла Сабіла. Ханс присягався, що то була вона, оскільки він упізнав її “за запахом”, який йому вельми подобався. Я ж, не такий обдарований щодо нюху, не був у цьому впевнений. Я ризикнув заговорити, не наважуючись подивитися на дівчину. Чесно кажучи, я побоювався, що вона виконала свою погрозу і, як до останнього засобу, вдалася до отрути, захованої у волоссі.

— Сабіло, не лякайся і не кричи. Сабіло, це ми — Нічний Вартовий і Світло-в-Темряві. Ми прийшли тебе врятувати, — сказав я і тривожно чекав відповіді.

Нарешті я полегшено зітхнув: вона злегка хитнула головою і прошепотіла:

— Це сон, сон!

— Ні, Сабіло, ти не спиш, а якщо спиш, прокинься, щоб нам усім не заснути навіки.

Потім я прокрався кругом стовпа і запитав, де вузол її мотузка. Вона нахилила голову і прошепотіла:

— Біля моїх ніг, пане.

Я став на коліна і намацав вузол. Якби я розрізав мотузок, нам нічим би було прив’язати до стовпа тіло. На щастя, вузол був затягнутий не туго — це вважалося зайвим, оскільки не бувало випадку, щоб Свята Наречена намагалася тікати. Хоча руки в мене замерзли, я без зусиль розв’язав мотузок. За хвилину Сабіла була вільна, і я перерізував пута на її руках. Набагато важче виявилося прив’язати на її місце мертве тіло, яке всією вагою навалювалося на мотузку. Проте ми якось упоралися з нашим завданням, заздалегідь накинувши на крижане обличчя мертвої білий плащ Сабіли.

— Сподіваюся, пану Хоу-Хоу полюбиться наречена! — пробурмотів Ханс, коли ми тривожно оглянули свою роботу.

Нарешті, оскільки все було зроблено, ми подалися геть так само, як прийшли, низько припадаючи до землі, щоб не виходити зі смуги туману, який тепер став рідкішим і стелився всього футів на три над землею, як осіння мла над англійським болотом.

Ми досягли нашої ями, і Ханс безцеремонно зіштовхнув Сабілу через край, і вона впала на спину своїй сестрі Драмані, яка з жаху притиснулася до землі. Важко уявити дивовижнішу зустріч двох трагічно розлучених родичок. Я йшов останнім і перед тим, як спуститися до нашої ями, ще раз озирнувся.

Ось що постало переді мною: з печери вийшли двоє жерців і швидко побігли схилом гори, доки не досягли двох колон природного газу або гасу (далебі, не знаю, що це було); тут вони зупинилися кожен біля однієї колони, обернулися на п’ятах і крізь прорізи у своїх масках або покривалах подивилися на прив’язану до стовпа жертву. Мабуть, вигляд її цілком їх задовольнив, оскільки, подивившись трохи, вони знову побігли до печери дуже швидко, але з методичністю, що виключала думку про здивування або тривогу.

— Що це означає, Драмано? — вигукнув я. — Ти говорила, що закон забороняє дивитися на Святу Наречену до сходу сонця.

— Не знаю, пане, — відповідала вона. — Звичайно, це проти закону. Мабуть, віщуни почули, що не все благополучно, і вислали гінців. Як я говорила тобі, жерці Хоу-Хоу майстерні в чародійництві.

— Отже, вони погані мастаки, оскільки нічого не відкрили, — зауважив я спокійно.

Але в душі я благословляв долю, що наполіг і прив’язав мертву жінку до стовпа на місце Сабіли. Коли ми тягнули її з повітки, Ханс говорив, що це зайве, оскільки Драмана присягається, що ніхто не здійме очей на Наречену до самого світанку, — потрібно тільки відв’язати Сабілу. Якби я поступився тоді, ми б усі загинули.

— Тепер, Хансе, — сказав я, приховуючи внутрішнє хвилювання, — час тобі плисти до човна; туман розсіюється, поспішай, а то тебе побачать.

— Ні, баасе, мене не побачать; я покладу на голову в’язку гілок з дерева Видінь і здаватимуся плавучою водорістю. Але чи не хоче баас поплисти сам? Він плаває краще за мене і не так боїться холоду, До того ж він розумніший, і цей дурень у човні швидше послухається його, ніж мене; а якщо дійде до стрільби, то стрілець він кращий. А доглянути за панною Сабілою та другою пані я цілком зумію сам і гніт підпалю не гірше, ніж баас.

— Ні, — відповів я, — пізно нам змінювати план, хоч я й сам хотів би потрапити в човен, де почувався б набагато спокійніше.

— Добре, баасе. Баасу краще знати, — відповів він покірно. І потім, не соромлячись, Ханс роздягся і загорнув свій брудний одяг в рогожу з-під в’язки гілок дерева Видінь, зауваживши, що із задоволенням надіне сухе плаття, коли дістанеться до човна або на той світ — одне з двох.

Покінчивши з цими приготуваннями, він прив’язав до голови віник за допомогою мотузків, знятих із рук Сабіли, і рушив — жалюгідна, зморщена жовта мавпочка. Проте спочатку він поцілував мені руку і запитав, чи немає у мене доручень до мого преподобного батька. Потім він проголосив, що, на його думку, панна Сабіла не варта стількох клопотів, тим паче, що вона виходить заміж за іншого. І, нарешті, він сказав із притиском, що коли вибереться з цієї країни, то нап’ється, як віл, на дві доби в першому ж місті, де можна буде купити горілки, — обіцянка, яку він не забув виконати. Потім він зісковзнув зі скелі і, тримаючи над головою револьвер і шкіряний патронташ, пірнув у воду, тихо, як видра.

Крізь поріділий туман я розрізняв на відстані ста ярдів примарний силует човна.

І ось із завмиранням серця я помітив, що там щось відбувається. Човен повернув, і мені вчулися здивовані голоси. Хтось підвівся на повний зріст. Потім почувся плескіт, і знову все стихло.

Мабуть, Ханс благополучно дістався човна, але пустили його на борт чи ні, цього я не знав. Я міг лише припускати і сподіватися.

Оскільки нам ні до чого було залишатися довше в нашому далеко не безпечному притулку, я вирішив повернутися в шлюзну повітку. Сабіла, здавалося, ще не зовсім прокинулася, і я не розпитував її. Драмана взяла її за ліву руку, а я за праву, і ми пішли. Залишивши обох жінок у повітці, я вийшов на маленьку рибальську пристань і почав чекати човна.

Човен не з’являвся. Протягом кількох годин, що здавалися нам вічністю, до самого світанку, я дивився і чекав, чекав і дивився, навідувавшись час від часу до жінок. Я дізнався від Сабіли, що і батько її, і Іссикор, обидва були в човні, що робило абсолютно нез’ясовною його непояву, тобто якби Ханс загинув, тоді розгадка була б проста: адже екіпаж не знав, у якому ми становищі, і не знав навіть, що нас можна врятувати. Нарешті, залишалася можливість, що марновірні веллоси за релігійними мотивами відмовилися брати участь у викраденні Священної Нареченої.

Чим більше зважував я всі можливості, тим більший відчай мене охоплював. Поза сумнівом, щось сталося, але що, що?

А вода все прибувала. Здавалося, вона ось-ось переллється через берегову стіну і тоді, звичайно, не можна буде залишатися в шлюзній повітці.

Не пам’ятаю, чи згадував я, що за кілька ярдів праворуч над стіною височіла велика круча футів на вісім, яка мала вигляд уламка, викинутого з кратера вулкана. На цю кручу неважко було б піднятися, і вона була достатньо широка, щоб усім трьом поміститися на ній. Найсильніший приплив не досяг би його вершини, оскільки для цього вода мала залити всю рівнину, що лежить за нею, на багато футів глибини.

Зважуючи подумки всі обставини, я дійшов висновку, такого несподіваного і твердого, що мені самому здалося, неначе його підказало навіювання ззовні.

Я виведу жінок і покладу їх на вершині кручі, темний плащ Драмани приховає їх від спостереження навіть цієї яскравої місячної ночі (туман давно розвіявся). Сам я повернуся в повітку, підпалю гніт і приєднаюся до моїх пані, і ми спостерігатимемо з кручі все, що відбудеться після вибуху, і чекатимемо наближення човна; втім, на останнє я вже майже не сподівався.

Залишивши всі сумніви і вагання, я взявся за виконання плану з холодною, але шаленою енергією. Я схопив за руки обох сестер, які, уявивши, що порятунок близький, ішли досить швидко, піднявся з ними на кручу і, велівши їм лягти ниць, накинув на них темний плащ Драмани. Потім я повернувся в повітку, запалив сірник і підніс його до кінця гніту. Вогник побіг угору. Я вискочив геть, замкнув важкі двері і помчав назад на кручу.

П’ять хвилин минуло, і, коли я вже почав думати, що нічого не вийшло, пролунав глухий гуркіт. Він був неголосний. Не думаю, щоб можна було почути його на відстані п’ятдесяти ярдів, не напружуючи спеціально слуху. Повітка була ґрунтовно збудована, а дах поглинав звуки. Гуркіт нагадував не рушничний постріл, а, швидше, звук якогось важкого падіння.

Після цього спочатку наче нічого особливого не відбувалося. Але я помітив, що вода, досі стримувана кам’яними підйомними дверима, раптом побігла каналом під повітку. Внутрішньо радіючи, я зрозумів, що вибух вдався.

Шлюзи впали й озеро увірвалося за огорожу!

За хвилину я помітив, що з відгалуження каналу вийшов камінь — один, другий, третій; уся споруда наче танула. Вже зяяв пролом, який усе збільшувався. Ще за хвилину повітка розвалилася, мов картковий будиночок, оскільки вода розмила фундамент. Канал перетворився на справжню річку, яка бурхливо затоплювала низинні поля за береговою стіною.

Я поглянув на схід; він світився; край неба — там, де воно поєднується з поверхнею озера — з чорного ставав сірим. Світало.

Із невблаганним ревом через пролом, що ширшав у стіні кожної миті, вода бігла в поля — нестримна, невичерпна; це було жахливо. Наша круча вже перетворилася на оточений морем острівець. І ось на сході зажеврів перший промінь сонця, яке ще не встало, пронизуючи гігантським списом обмите дощами небо. То було дивне видовище, і з думкою, що, можливо, я востаннє присутній при ньому на землі, я жадібно дивився на нього.

Тим часом жінки поряд зі мною плакали від жаху, чекаючи, що нас ось-ось затопить. Я вважав так само, оскільки скеля тремтіла під нами, ніби зараз перекинеться, підмита водою, і зануриться в безодню, та вдавав, що не звертаю уваги на їхній страх, і вперто дивився на схід. І раптом разом із першим сонячним променем з туманної імли над озером виринув човен. Ревіння води заглушало плескіт весел. На кормі, приставивши дуло револьвера до лоба керманича, стояв Ханс.

Я підвівся, і він мене побачив. Я знаками вказував йому, куди підпливти. Човну загрожувала небезпека перекинутися або бути понесеним течією у вир на місці шлюзного каналу. Але веллоси були майстерними веслярами, а пістолет Ханса додавав їм хоробрості.

Нарешті човен пристав носом до нашої кручі, і Ханс, пробравшись уперед, кинув мені кінець каната. Я його схопив однією рукою, а другою зіштовхнув униз тремтячих жінок. Ханс схопив їх і жбурнув у човен, немов мішки з борошном. Потім я перекинув наше спорядження і сам відчайдушно стрибнув, відчувши, що круча перевертається. Я гепнувся до пояса у воду, але Ханс і хтось іще підхопили мене і втягли в човен. А ще за мить круча зникла під жовтим спіненим потоком!

Човен гойднувся і закрутився веретеном; на щастя, він був великий (на двадцять пар весел) і стійкий, оскільки був видовбаний з одного величезного стовбура. Ханс вигукував команди, веслярі гребли щосили. Першої хвилини наша загибель здавалася неминучою, течія затягувала, і ми зовсім не просувалися. Нарешті ми трохи рушили вперед, у напрямку до скелі Пожертв, і ще за хвилину були поза небезпекою.

— Чому ти не прийшов раніше, Хансе? — запитав я.

— О, баасе, та тому, що ці дурні не їхали, поки не з’явиться перший промінь; а коли старий Веллу й Іссикор пробували наполягати, веслярі заявили, що вб’ють їх. Вони сказали, що це порушення закону, баасе.

— Хай вони будуть прокляті на десять поколінь! — вигукнув я і замовк, бо який сенс сперечатися з цією марновірною бандою?

Марновірство панує ще над більшістю світу, називаючи себе релігією. Веллоси, звичайно, пишалися своєю релігійністю. Так скінчилася страшна ніч.



Розділ XIV

КІНЕЦЬ ХОУ-ХОУ


Човен зупинився біля самого берега, проти скелі Пожертв. На моє запитання, навіщо це, старий Веллу, якому зсунута набік тіара додавала вигляду п’яного, боязко відповів:

— Такий закон, пане. Закон повеліває нам чекати, поки не з’явиться сонце і Хоу-Хоу не вийде в славі своїй прийняти Святу Наречену.

— Чудово, — відповів я, — оскільки Свята Наречена сидить у човні, поклавши голову мені на коліно (це була правда — Сабіла, не довіряючи нікому іншому, притулилася до мене, і так само вчинила Драмана, голова якої покоїлася на моєму другому коліні), — я не раджу його величності Хоу-Хоу йти до неї або в голові у нього з’явиться діра завбільшки з мій кулак! — додав я, виразно ляснувши шкіряний футляр своєї рушниці-двостволки.

— Усе-таки ми маємо чекати, пане, — покірно заперечив Веллу, — бо я бачу, що біля стовпа ще прив’язана Свята Наречена, а поки її не відв’яжуть, закон забороняє нам віддалятися.

— Так, — відповів я, — то найсвятіша наречена, бо вона мертва, як камінь, а всі мертві святі. Гаразд, хочеться подивитися, що відбудеться.

Ми склали весла і в належний момент, ледве з’явився над обрієм червоний край сонця, що сходило, з печери вийшов Хоу-Хоу, “в очікуванні своєї Святої Нареченої”.

— Як він міг вийти? — злорадно запитав Гуд. — Ви сказали, що Хоу-Хоу був просто статуєю — як же він міг вийти з печери?

— А вам, Гуде, не спало на думку, — відповів Аллан, — що зі статуями іноді буває, що їх везуть? Але в цьому випадку було не так: Хоу-Хоу сам вийшов із печери у супроводі кількох жінок. За ними рухався натовп Волохатих. Дивлячись на чудовисько, як воно виступало, потворне і величезне, я зрозумів дві речі. По-перше, чому Сабіла присягалася, що багато хто, в тому числі Іссикор, на власні очі бачили Хоу-Хоу, що “йде прямо”. По-друге, для чого за законом човен має чекати до світанку, коли наречену відведуть: для того, щоб веслярі і родичі нареченої могли побачити Хоу-Хоу і, повернувшись, свідчити про тілесне існування бога.

— Але ж Хоу-Хоу не було, — знову запротестував Гуд.

— Гуде, — сказав Аллан, — справді, Ханс назвав би вас “зовсім розумним”. Із надзвичайною проникливістю ви дійшли істини. Хоу-Хоу не було. Але, Гуде, коли ви проживете довше, — продовжував він із люб’язним сарказмом, де вчувалася нудьга, — так ось, коли ви поживете довше, дізнаєтеся, що цей світ повний брехні і що дерево Видінь росте (або, точніше, росло) не тільки в саду Хоу-Хоу. Як ви влучно зауважили, ніякого Хоу-Хоу не існувало, зате існувала його чудова подоба, майстерно виконана гідним першокласного артиста пантоміми. Правда, так чудово, що на відстані п’ятдесяти ярдів не можна було відрізнити його від великого оригінала, тобто боввана у печері.

В усій своїй волохатій красі, усміхаючись, ішов Хоу-Хоу дванадцятифутовим чудовиськом. Або, переходячи до фактів, ішов Деча на ходулях, артистично вбраний у мавпячі шкури і несучи над головою ликовий витвір із полотняною маскою, майстерно розмальованою під чарівного бога.

Побожний екіпаж нашого судна побачив його, і класичні голови благоговійно схилилися перед божеством. Навіть Іссикор схилився, що змусило Драману і навіть саму люблячу Сабілу подивитися на нього з обуренням і презирством.

Тим часом Хоу-Хоу крокував уперед своєю в буквальному розумінні ходульною ходою; свита одягнених у біле жінок ішла за ним зі співом весільного гімну, а за жінками пхалися кудлаті пажі. Проте мій бінокль показував мені, що прекрасні пані зовсім не тріумфували. Вони тривожно поглядали на воду, що підіймається, а одна хотіла позадкувати, але супутниці її не пустили: мабуть, під час цієї урочистої церемонії втеча вважалася великим гріхом. Так дійшли вони до стовпа, де за звичаєм “подружки” кинулися до нареченої, щоб зірвати з неї покривало, а кудлаті пажі вишикувалися за ними.

Ще мить, — і перша подружка здивовано зупинилася; потім з її грудей вирвався дикий крик, що розкотився озером, немов ревіння сирени. Подивилися інші й у свою чергу почали волати. Тоді сам Хоу-Хоу задріботів навкруги стовпа і поглянув на наречену. Він, мабуть, добре роздивився, бо хтось зовсім зірвав покривало з трупа. Він не став довго милуватися, а тієї самої миті з усіх ніг (тобто з усіх ходуль) кинувся до печери. Більше я не витримав спокуси. Під рукою у мене лежала рушниця — моя двостволка, заряджена розривними кулями. Я її вийняв з футляра, підняв і прицілився трохи вище того місця, де, за моїм розрахунком, мала бути голова людини, що сиділа всередині чучела, — бо я не хотів убивати цю істоту, а тільки налякати. Секунда — і розривна куля змела до біса кошика з іклами павіана. Не було ще в історії такого раптового викриття духовного князя, одягненого в усі свої ризи.

Отже, все мало тепер іти благополучно, оскільки Деча зійшов з ходуль і подався пішака — прекрасний вінценосець, що розбива собі носа об брилу застиглої лави. З хвилину він лежав на землі, потім схопився і, кинувши ходулі, побіг за настраханими жінками і їхніми мавпоподібними пажами назад до печери.

— Тепер, — звернувся я тоном оракула до старого Веллу і решти команди, переляканої рушничним пострілом, — друзі мої, ви бачите, з чого зроблений ваш бог?

Веллу не намагався заперечувати; він був вельми вражений — ви розумієте, крах ілюзій часто завдає душевного болю; але один з команди, очевидно, офіційний охоронець часу, сказав, що сонце зійшло, священний обряд відбувся, хоча, правда, дещо незвичайно, і тепер, згідно із законом, треба повертатися додому.

— Ні, — відповів я, — я вас довго чекав, а тепер ви почекаєте трохи мене, оскільки я хочу подивитися, що буде далі.

Проте “охоронець часу” — закостенілий рутинер, абсолютно позбавлений цікавості, — занурив у воду весло як сигнал решті веслярів робити те саме, у відповідь на що Ханс ударив його пальці ручкою револьвера і потім приставив дуло до його скроні.

Цей аргумент переконав його в необхідності покори, і він, вибачаючись, підняв весло. Інші вчинили так само.

Отже, ми залишилися спостерігати на місці. І було на що подивитися: вода вже заливала скелю Пожертв. Хвилі досягли “вічних вогнів”, унаслідок чого вони перестали бути вічними і розпливлися на хмару диму й чаду. Ще за три хвилини хвилі бурхливим водоспадом хлинули в пащу печери. Не долічив я й до ста, як із печери в паніці почали вибігати люди, немов оси з потривоженого кубла. Серед них я впізнав Дечу, якого здолала блискуча думка подбати перш за все про власну персону.

Він і ще кілька чоловіків кинулися вперед і, вибравшись із води, полізли вгору схилом гори за печерою. Іншим пощастило менше. Потік досяг уже значної глибини, і вони не змогли його подолати. Їх понесло назад, до велелюбного лона Хоу-Хоу.

Мить — і разом усі будинки, як і той, що був нам притулком, завалилися і зникли в піні. Здавалося, то був кінець. Я розмірковував, Чи пустити мені кулю в Дечу, який тепер стояв на краю кручі і ламав руки, дивлячись на розорення свого храму — на загибель свого бога і міста, і гарему, і слуг. Але якийсь голос підказував мені залишити цього грішника своїй долі, і я вже приготувався дати команду гребти геть, як Ханс гукнув, щоб усі подивилися на вершину гори.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Величезні клуби пари валили з кратера, як із тисячі паровозів; і ревіння, схоже на пихтіння тисячі тисяч паровозів, роздирало наші вуха.

— Що це, Хансе? — прокричав я.

— Не знаю, баасе. Мабуть, вогонь і вода розмовляють усередині гори, баасе, й освідчуються у взаємному коханні, як сварливе подружжя, замкнуте в тісній хатині: дружина шипить, плюється, кидається; чоловік сікається і лупцює дружину. — Він зупинився, витріщивши очі на вершину гори, і тихо повторив: — Так, чоловік здорово лупцює дружину! Гляньте на нього, баасе!

Цієї миті з оглушливим гуркотом, схожим на жахливий грім, вулкан немов розколовся надвоє, а вершина його розлетілася в повітрі.

— Баасе, — сказав Ханс, — мене звуть Володарем Вогню, чи не так? Проте над цим вогнем я не владний, і нам краще триматися від нього подалі. Дивіться! — і він простягнув руку, указуючи на могутній потік лави, що хлинула, здавалося, з хмар прямо в озеро на відстані якихось двохсот ярдів від нас, піднімаючи фонтани піни і диму, Це як торпеда, що вибухнула.

— Гребіть! Щосили! — крикнув я веллосам, які вже з поспіхом повертали човен.

Поки човен описував своє коло — мені ці хвилини здавалися вічністю, — я був свідком дивного і страшного видовища. Деча залишив свій уступ і біг в озеро, переслідуваний потоком розплавленої лави, пританцьовуючи, немов від болю, мабуть, його обпалило парою. Він пірнув у воду, і тієї ж миті виросла величезна хвиля, що утворилася, поза сумнівом, від підземного вибуху. Вона мчала на нас, а на гребені нсла Дечу.

— Я думаю, жерцю хочеться до нас на борт, баасе, — сказав Ханс, — йому набрид його рідний бережений богом острів, і тепер він бажає поселитися на материку.

— Ти думаєш? — відповів я. — Так у човні немає місця, — і я витягнув пістолета.

Хвиля донесла Дечу зовсім близько. Чи плив він, чи його підтримував тиск знизу, але тільки здавалося, що він майже стоїть на гребені хвилі. Він обсипав нас прокляттями і, потрясаючи кулаками, погрожував Іссикору і Сабілі. Страшне було видовище.

Але на Ханса воно не справило належного враження, бо у відповідь він вказав спершу на мене, потім на Сабілу і, нарешті, на самого себе, після чого в незнищенній своїй вульгарності приставив великого пальця до своєї пики і показав довгого носа верховному жерцю, який борсався у воді.

Хвиля перетворилася на яму, і Деча сховався, “вирушивши в гості до Хоу-Хоу”, як пояснив Ханс. Такий був кінець цієї лихої, але далеко не пересічної людини.

— Я радий, — сказав Ханс після певних роздумів, — що Деча-проповідник перед тим, як податися до Хоу-Хоу, дізнався, хто його туди посилає. А чи подумав баас, які ми з ним розумаки, що всі наші плани так добре вдалися? Свого часу я вже боявся, що все пропало: коли я вліз у човен і ці бовдури відмовилися забрати вас і жінок, оскільки, мовляв, закон цього не дозволяє. Надягаючи свою суху одежу, я розмірковував, чи не застрелити мені одного з них. Проте я вирішив, що краще почекати, баасе, а то якби я застрелив одного, інші зробилися б ще тупішими і впертішими і, можливо, попливли б геть, а мене вбили б. Отже, я дочекався, і все благополучно скінчилося, безперечно, завдяки заступництву вашого преподобного батька, що поглядає на нас із небес.

— Правильно, Хансе. Але якби ти обрав інше рішення, кого б ти застрелив? — запитав я. — Старого Веллу?

— Ні, баасе, він старий і дурний, як дохла сова. Я застрелив би Іссикора, бо він мені дуже набрид і хотілося б позбавити панну Сабілу від довгих років нудьги. Хіба це добра людина, яка, знаючи, що його наречену віддають дияволу; сидить у човні і канючить про непохитність стародавніх законів? Так він поводився, баасе, коли я просив наказати команді гребти до пристані.

— Не знаю, Хансе, це їхня справа. Хай розбираються самі.

— Так, баасе, і коли пані оговтається і настане година розплати, мені буде шкода Іссикора. Він не надиматиметься індиком, коли вона його покине. Мені здається, коли він попросить “поцілуй мене”, вона відповість йому “бац, бац!” по обох щічках, баасе. Дивіться, вона вже й тепер повернулася до нього спиною. Проте, баасе, це не стосується ні мене, ні вас, оскільки нам доведеться мати справу з пані Драманою. Вона не повертається спиною, баасе. Вона пожирає нас очима і говорить у своєму серці, що, нарешті, знайшла справжнього Хоу-Хоу, хоч він малий і білий, і непоказний, і волосся у нього їжачком. Важливо, що всередині людини, а не його зовнішність, як часто говорили мені жінки, коли я був молодий, баасе.

З вигуками, які тут недоречно повторювати, бо ніхто з нас не любить, коли відданий, щирий друг критикує нашу зовнішність, я замахнувся прикладом, маючи намір люб’язно опустити його на Ханса. Та цієї миті увагу від висловлювань готтентота радості з приводу нашої втечі відвернула нова розплавлена глиба, що впала поряд із нашим човном, а безпосередньо за нею розгорнулася страхітлива фінальна сцена виверження.

Не можу сказати точно, що сталося, проте зненацька танцююче полум’я і хмари диму злетіли в небо. Це супроводжувалося стрясаючим землю гуркотом і оглушливими вибухами, що відлунювали немов найсильніші удари грому, і за кожним ударом лився дощ палаючого каміння і потік розплавленої лави з шипінням падав у вир. Човен гойдався, і нас затягувало густими хмарами попелу і якимось гарячим дощем, котрий так затемнював повітря, що ми не бачили нічого перед самим носом. То була грізна демонстрація сил природи, і за якимось примарним зв’язком образів я подумав про судний день.

— Хоу-Хоу помщається нам! — застогнав старий Веллу, — за те, що ми у нього викрали Святу Наречену.

Але тут його балачка урвалася, і з вагомої причини — бо великий гарячий камінь поцілив йому в голову, і, за виразом Ханса, прибив його, як худобину.

Коли за голосіннями супутників Сабіла зрозуміла, що її батько вбитий, вона зовсім отямилася, немов відчувши, що на неї лягла порфіра13влади.

— Викиньте з човна розжарений камінь, — сказала вона, — а то він пропалить наскрізь дно, і ми потонемо.

Іссикор виконав наказ, і, накривши плащем тіло вождя, ми скорботно попливли вперед. Дякувати долі, сильний вітер піднявся з берега і затримав чи відігнав убік гарячий дощ і пемзові хмари, і ми знову мали можливість усе бачити. Тепер єдину небезпеку несло каміння, що падало у воду навкруг нас, здіймаючи фонтани піни. Ми пливли неначе під таким бомбуванням, але, на щастя, більше жоден камінь не потрапив у човен, і в міру наближення до пристані ризик зменшувався. Втім, згодом ми дізналися, що каміння долітало і до берега.

Проте нам довелося пройти ще через одне випробування, бо раптом ми врізалися в цілу флотилію примітивних пірог або просто зв’язок з очерету і бурелому, на яких сиділи верхи волохаті дикуни, управляючи дволопатевими веслами.

Вважаю, то була армія Дечі, яку він зібрався вислати на місто Веллу. Як не низько стояли волохаті дикуни на ступені розвитку людства, вони здавалися достатньо проникливими, щоб установити зв’язок між нами і катастрофою, що відбувається: з виском і гамором, як великі мавпи, вони тицяли пальцями то на пекельне видовище вулкана, що клекотав, то на нас.

Потім зі своїм страшним бойовим кличем “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” вони кинулися в наступ.

Залишалося одне: відкрити вогонь, що ми з Хансом зробили вельми успішно, і в той же час рятуватися, користуючись нашою чудовою швидкістю. Маю сказати, що ці потворні жалюгідні тварюки виявили чудову відвагу: незважаючи на смерть своїх товаришів, яких вражали наші кулі, вони наполегливо прагнули наблизитися до нас упритул, з явним наміром перекинути човна і потопити нас усіх.

Ми з Хансом стріляли якнайшвидше, але все-таки цим шляхом ми справлялися лише з десятою частиною нападників, і головна надія була на швидкість і спритність. Сабіла стояла в човні і віддавала команди веслярям, тоді як Ханс і я стріляли спершу з рушниць, потім з револьверів.

Усе-таки один горилоподібний велетень із зарослим волоссям звіриним лобом схопився за корму і почав перетягувати човна. Ні рушниці, ні револьвери не були заряджені. Стусани не допомагали — він не відпускав нас. Човен гойдався все дужче й дужче і почав зачерпувати воду.

Коли я вже подумав, що настав кінець, оскільки й інші нападники були зовсім близько, Сабіла зі сміливістю відчаю врятувала становище. Біля неї лежав важкий спис того жерця, якого Ханс скинув у канал біля шлюзів. Сабіла схопила його і з несподіваною силою пронизала звіроподібного велетня. Він відпустив човна і занурився у воду. Майстерним маневруванням ми вислизнули від інших і через три хвилини були вже недосяжними.

— Попрацювали ми цю ніч, баасе! — розпатякався Ханс, обтираючи піт з лоба. — Можливо, якщо біля самого берега нас не проковтнуть крокодили, якщо ці дурні не принесуть нас у жертву примарі Хоу-Хоу і якщо нас не вб’є блискавкою, баас дозволить мені випити тутешнього пива, коли ми повернемося в місто? Від усього цього вогню у мене остаточно пересохло в горлянці.

Нарешті ми допливли. Здавалося, минули десятки років відтоді, як я покинув цю пристань, яку ми знайшли загаченою смертельно наляканим населенням. Вони прийняли тіло вождя в шанобливому мовчанні, але без особливого засмучення. Далебі, цей народ немов пережив усі людські пристрасті; час разом із гнітом ницого фетишизму згладив їхні характери і перетворив їх на автомати, які прислухаються, нагостривши вуха, до голосу бога, вловлюючи його в кожному природному звуці. Правду кажучи, при всьому інтересі до їхнього походження я відчував презирство до цих виродженців.

Повернення Сабіли їх вельми здивувало, але не викликало ніякого захоплення.

— Вона дружина бога, — розібрав я чийсь голос, — вона втекла від бога, тому й сталися всі ці біди.

Сабіла теж це почула і натхненно обернулася до народу. Дівчина вже цілком опанувала собою, чого в жодному разі не можна було сказати про Іссикора, який замість того, щоб очманіти від радості, був мовчазний і пригнічений.

— Які біди? — запитала вона. — Правда, мій батько помер, убитий розжареним каменем, що потрапив у нього, і я його оплакую. Але він був дуже старий і мав скоро відійти. А хіба не щастя, що, завдяки хоробрості і силі чужоземних гостей, я, його дочка і спадкоємиця, звільнилася від пазурів Дечі? Говорю вам, бог — це Деча; Хоу-Хоу, якому ви поклоняєтеся, бовван, що не більше як розмальована лялька. Якщо не вірите, запитайте мою сестру Драману, забуту вами, мою сестру, яку колись ви віддали богу Святою Нареченою. Хіба не щастя, що ненависна димляча гора тане, обійнята полум’ям, і більше не буде печери, що вселяла жах? Нині збувається пророцтво, що нас звільнить Білий Вождь із півдня!

Ця сильна промова примусила замовкнути збентежений натовп. Сабіла поглянула на пониклі голови і продовжувала:

— Іссикоре, наречений мій, вийди вперед і сповісти народу свою радість. Щоб урятувати мене від Хоу-Хоу, ти прислухався до моїх благань і вирушив у далекі землі прохати допомоги у великого Південного Волхва. Він прислав рятівника, і я врятована, і кінець жорстоким законам, бо переможений Хоу-Хоу і жерці його вбиті силою і мудрістю Білого Вождя. Сповісти ж народу, наречений мій, яка велика твоя радість, що ти не марно їздив і не марно слухали вони твоє прохання допомогти; ось стою я перед вами, вільна і незаплямована, і відтепер земля наша позбавлена від прокляття Хоу-Хоу. Так, сповісти це народу і подякуй доблесним іноземцям.

Який не був я стомлений, проте не без хвилювання чекав, що скаже Іссикор. І що ж? Після деякої паузи він вийшов уперед і почав, запинаючись:

— Я радію, кохана, що ти врятована, але, коли я запрошував Білого Вождя з півдня, я сподівався, що він урятує тебе якось інакше — не скоюючи блюзнірства і не вбиваючи жерців бога вогнем і водою. Ти виголошуєш, панно Сабіло, що Хоу-Хоу помер, але як ми можемо це знати? Він дух, а чи може дух померти? Чи мертвий бог уразив каменем Веллу? І чи не може він уразити камінням багатьох із нас — і перш за все тебе, моя панно, яка стояла на скелі Пожертв у покривалі Святої Нареченої?

— Баасе, — задумливо промовив Ханс, порушуючи тишу, що запанувала за цими боязкими запитаннями. — Як ви думаєте, Іссикор справжній чоловік, чи зроблений з дерева і розфарбований під людину, як Деча був розфарбований під Хоу-Хоу?

— Я думаю, що він був людиною в Чорному Яру, Хансе, але тоді він був далеко від Хоу-Хоу. А нині я не поручився б. Та, можливо, він тільки дуже переляканий і потроху оговтається.

А Сабіла тільки зміряла поглядом свого вродливого нареченого і не вимовила жодного слова, принаймні йому. Потім вона обернулася до натовпу і владним голосом сказала таке:

— Хай буде вам відомо: мій батько помер, і відтепер я Веллу, і мені ви маєте скорятися. Продовжуйте свою роботу і нічого не бійтеся, бо більше немає Хоу-Хоу, і лісовий народ розбитий. Я ж іду відпочивати і беру з собою їх, моїх гостей і рятівників, — і вона вказала рукою на мене і на Ханса, — а потім я говоритиму з вами, і з тобою також, пане мій Іссикоре. Понесіть тіло покійного Веллу, мого батька, до родової гробниці всіх Веллу.

Вона обернулася і в супроводі нас і присутніх членів своєї свити попрямувала до палацу.

Тут вона з нами попрощалася, оскільки ми всі були ледве живі від утоми і надто потребували відпочинку. Перед відходом вона поцілувала мені руку і зі сльозами, що набігли в її прекрасні очі, подякувала мені за все, що я зазнав заради неї. Драмана не забула зробити те саме.

— Чому це, баасе, — сказав Ханс, коли ми перед тим, як лягти, знищували принесену нам їжу і тубільне пиво, — чому ці пані не поцілували мені руки? Адже я теж дещо зробив для їхнього порятунку.

— Тому що вони дуже втомилися, Хансе, — відповів я, — і відпустили по одному поцілунку на нас обох.

— Розумію, баасе. А завтра вони все ще будуть дуже втомленими, щоб поцілувати бідного старого Ханса?

Промовивши це, він вилив до своєї чарки все, що залишалося в глеку, і одним ковтком спорожнив її.

— Так-то, баасе, — сказав він, — все справедливо: вам поцілунки, а мені пиво.

Яким я не був виснаженим, я не міг утриматися від сміху, хоча, правду кажучи, не завадило б випити ще скляночку. Потім я впав на ліжко і вмить заснув.

Я проспав усю решту дня і всю наступну ніч і прокинувся лише, коли перше проміння сонця освітило нашу кімнату крізь отвір у даху. Коли я розплющив очі, відчуваючи себе зовсім іншою людиною і благословляючи небо за цей подарунок — сон, Ханс був уже на ногах і чистив рушницю та револьвер.

Я дивився на маленького потворного готтентота і думав про те, як це чудово, що стільки відваги, розуму і відданості криється в цій жовтій шкурі і шишкуватому черепі. Якби не Ханс, я, безперечно, загинув би разом з обома жінками. Це йому спало на думку зруйнувати порохом шлюзи. Всіма грізними наслідками цього натхнення ми зобов’язані тільки Хансові.

Хоча деякі міркування і спадали мені на думку, все-таки я розраховував найбільше наповнити низинні поля і, можливо, печеру, щоб відвернути жерців від переслідування. А ми випустили на волю могутні сили природи, і ось вони розігралися. Вода проникла внутрішніми ходами “вічних вогнів” у надра вулкана і породила пару, спресоване дихання якої виявилося таким великим, що воно розірвало гору, як гнилу ганчірку, і назавжди зруйнувало кубло Хоу-Хоу і всіх його шанувальників.

У цій грізній події мені здавалося, що це воля долі, що вона вибрала Ханса своїм знаряддям. І ось кмітливість маленького готтентота змела з лиця землі зле тиранство і вбила боввана-кровопивцю і всіх його служителів. А як розсудливо поводився Ханс у човні! Спробуй-но він силоміць примусити цих боязких фетишистів негайно взяти нас на борт, як я йому наказував, вони, мабуть, побоюючись порушити свій безглуздий “закон”, чинили б опір і прибили б Ханса веслом по голові, попливли б геть, кинувши нас напризволяще. Але у нього вистачило терпіння чекати, хоча серце розривалося від тривоги за мене.

Від Ханса думки мої перейшли до Іссикора. Чому характер цієї людини докорінно змінився відтоді, як він прибув на батьківщину? Його подорож за сотні верст, яку він здійснив абсолютно один, була справжнім подвигом. Але від дня повернення додому Іссикор перетворився на звичайну нікчему. Яких зусиль коштувало переконати його відвезти нас на острів! А за першої ознаки небезпеки він кинув нас і втік.

Далі він покірно повів свою кохану на страту, не ворухнувши й пальцем, аби її врятувати. Нарешті, кілька годин тому він виголосив малодушну промову, що обурила його наречену, яка після свого порятунку і смерті батька немов знайшла всю ту мужність, втрачену ним, і навіть більше.

Це непосильне для мене завдання я доручив розв’язати Хансові.

Він уважно вислухав мене і відповів:

— Баас не тримає очі відкритими — принаймні вдень, коли не підозрює небезпеки. Якби у бааса очі були відкриті, він би зрозумів, чому Іссикор став м’який, як розжарений брус заліза. Що робить людей м’якими, баасе?

— Кохання, — відповів я.

— Так, іноді кохання робить людей м’якими — таких людей, як баас. А ще що, баасе?

— Пияцтво, — люто відбив я удар.

— Так, і пияцтво робить людей м’якими. Таких людей, як я, ба-асе, котрі знають, що іноді наймудріше — перестати бути мудрим, щоб небо не позаздрило нашій мудрості і не схотіло б її применшити. Але що робить м’якою будь-яку людину?

— Не знаю.

— У такому разі, я знову дозволю собі повчити бааса, як мене наставляв його преподобний батько, сказавши мені перед смертю: “Хансе, коли ти побачиш, що мій син потрапив у калюжу, ти його витягуй, Хансе”.

— Ах ти, брехунець! — вигукнув я, але Ханс незворушно продовжував:

— Баасе, всіх людей робить м’якими страх. Іссикор гнеться, як розпечений шомпол, бо всередині нього горить вогонь страху.

— Страху перед чим, Хансе?

— Як уже я сказав, якби у бааса очі були відкриті, він би знав. Чи помітив баас, коли ми вперше висадилися на пристані, що до Іссикора підійшов високий темнолиций жрець, перед яким розступався натовп?

— Помітив. Він шанобливо вклонився і, мені здалося, привітав Іссикора і зробив йому якийсь подарунок.

— А чи роздивився баас, що це був за подарунок, і чи почув слова вітання? Баас хитає головою. Добре, зате Ханс роздивився і почув. Той подарунок був маленький череп, вирізаний із чорної слонової кістки або мушлі, чи, можливо, зі шматка полірованої лави. А слова були такі: “Дар від Хоу-Хоу панові Іссикору, дар, який Хоу-Хоу посилає кожному, хто порушить закон і наважиться покинути країну веллосів”. Потім жрець відійшов, а що зробив Іссикор з подарунком, я не знаю. Можливо, він носить його на шиї, бо в нього немає ланцюжка для годинника, як у бааса, на якому баас носить звичайні дрібниці, даровані йому пані, або їхні портрети в маленькій срібній табакерці.

— Так, а що означає череп, Хансе?

— Баасе, я наводив довідки у старого весляра в човні — щоб згаяти час, баасе, поки Іссикор був на другому кінці і не міг нас почути. Череп означає смерть, баасе. Згадуєте, баасе, в Чорному Яру нам говорили, що той, хто наважиться залишити країну Хоу-Хоу, неодмінно помре від якої-небудь хвороби. Іссикор благополучно вибрався і не захворів, мабуть, через те, що жерці не знали про його від’їзд. Але він зробив помилку, баасе, і повернувся назад, зваблений коханням до Сабіли, — зовсім як рибу приманка заманює на гачок, баасе. І гачок міцно встромився йому в горлянку, оскільки жерці чудово знали про повернення Іссикора, баасе, і, звичайно, чекали на нього.

— Що ти говориш, Хансе? Як можуть жерці переслідувати Іссикора, коли вони всі мертві?

— Так, баасе, вони всі мертві і нікому більше не можуть завдати шкоди, але Іссикор має рацію, кажучи, що Хоу-Хоу не помер, бо диявол не вмирає, баасе. Його жерці загинули, але все-таки Хоу-Хоу зумів убити старого Веллу і так само він може вбити Іссикора. В справах фетиша, баасе, багато є такого, що не зрозуміле для праведних християн, як ви та я. Фетиш не владний над християнами, баасе. Ось чому Хоу-Хоу не може вбити вас, але хто поклоняється Чорному, того Чорний врешті-решт ухопить за горлянку.

Я подумав, що Ханс, сам того не усвідомлюючи, висловив одну з якнайглибших і найістотніших істин. Проте, не вдаючись до роздумів, я тільки запитав, як він собі уявляє, що саме відбудеться з Іссикором. Він відповів:

— Те, що я вже сказав: Іссикор помре. Старий весляр пояснив мені, що “Чорний череп” приносить смерть протягом місяця, а іноді й раніше. Судячи з вигляду, Іссикор не протягне й тижня. Він хоча й вродливий, та надто дурний, баасе, так що великої біди в цьому немає. Сабіла довго не горюватиме. Так, баасе, Іссикор змінився, оскільки його точить страх смерті. Так само і Сабіла змінилася, бо для неї страх смерті минув.

— Нісенітниця! — вигукнув я, хоча й погоджувався з цим.

Я дещо розумівся на фетишизмі. Звичайно, ця релігія — дурниця, але дурниця вкрай шкідлива. Ми не знаємо, яка згубна влада спадкових забобонів над душею дикуна або взагалі примітивної неосвіченої людини. Якщо жертві такого марновірства передбачити з усією урочистістю звичаїв від імені бога, що вона має померти, то в дев’яти випадках із десяти людина справді вмирає. Ніхто не вбиває її, але вона скоює якесь етичне самогубство. За виразом Ханса, страх робить її м’якою. Якась недуга виснажує її, розхитуючи всю нервову систему, і в призначений час обривається фізичне життя людини.

Такою була доля нещасного Іссикора.



Розділ XV

ПРОЩАННЯ САБІЛИ


Тепер лише трохи залишається переповісти, й оскільки вже пізно і я бачу, друзі мої, що ви позіхаєте (це була неправда, ми слухали з глибоким інтересом — особливо ж нас зацікавила загадка душевного стану Іссикора), буду якомога лаконічнішим. Тож слухайте.

Того ранку ми з’явилися до Сабіли, яку застали дуже схвильованою. Це було цілком природно, беручи до уваги всі перенесені нею випробування. Після душевної напруги і подолання великої небезпеки незмінно настає нервова реакція. До того ж вона таким страшним і несподіваним чином втратила батька, якого ніжно любила. Але справжня причина її скорботи полягала в іншому.

Іссикор був дуже хворий. Ніхто не знав, що з ним, але Сабіла була впевнена, що він отруєний. Вона попросила мене негайно вирушити до хворого і вилікувати його — вимога, що надзвичайно мене обурила. Я пояснив їй, що абсолютно не компетентний у тутешніх отрутах, що маю при собі лише зовсім мало ліків, з яких тільки одні стосуються отрут — протиотрута при зміїних укусах. Проте вона наполягала і я згодився піти до нього і зробити все, що в моїх силах, попередивши, що навряд чи зможу чимось зарадити.

Отже, у супроводі одного старійшини, або радника (у зулусів їх називають індуна), ми з Хансом подалися до Іссикора, який займав своєрідний красивий будинок на іншому кінці міста. Дорога вела вздовж озера, що дало нам змогу помилуватися островом — точніше тим, що колись було островом.

Тепер там була тільки низька темна маса, над якою висіли густі хмари диму. Перед нами постали червоні потоки лави, що бігли в озеро. Там більше не було ніякого підвищення — вулкан зник. Попіл усе ще падав дощем. Він густим шаром лежав на дорозі і покривав дерева і землю, забарвлюючи сірим увесь ландшафт.

Нас завели до кімнати Іссикора, де він лежав на ложі зі шкур, оточений жінками, які доглядали хворого, його родичками, як дізнався я згодом. Коли ми з’явилися, жінки вклонилися і вийшли, залишивши мене і Ханса наодинці з хворим. Одного погляду було достатньо, щоб переконатися, що переді мною людина, яка помирає. Прекрасні його очі були спрямовані в простір, він переривчасто дихав; пальці машинально стискалися і розтискалися, і час від часу його охоплювала жорстока судома. Я подумав спершу, що це якась форма лихоманки, поки не поміряв йому температуру термометром, що був у моїй аптечній скриньці. Він показував на два градуси нижче норми. На запитання він сказав, що в нього нічого не болить, а тільки відчуває дивну слабкість і запаморочення.

Я запитав, з чим пов’язує він свою хворобу. Іссикор сказав:

— Це прокляття Хоу-Хоу, пане Маку мазане. Хоу-Хоу вбиває мене.

Я запитав, за що, оскільки було б марно доводити хворому безглуздість його твердження, і він відповів:

— Із двох причин, пане: по-перше, я покинув країну всупереч забороні, і по-друге, привіз тебе і жовту людину на ім’я Світло-в-темряві на священний острів, відвідувати який без запрошення — великий гріх. За цей останній злочин я помираю раніше, але все одно загибель моя була неминуча, бо я покинув країну і вирушив шукати допомоги для Сабіли. Ось доказ.

І він витягнув звідкись зі свого одягу маленький чорний “череп смерті”, про який мені говорив Ханс. Потім, не дозволивши мені торкатися жахливої речі, він заховав його знову. Я намагався висміяти ці переконання, але Іссикор тільки сумно посміхнувся і сказав:

— Я знаю, що ти вважаєш мене боягузом; але прокляття Хоу-Хоу змінило мій дух. Благаю тебе, поясни це Сабілі, яку я кохаю, але яка теж вважає мене боягузом: я вчора прочитав в її очах презирство. А зараз, поки я в силах говорити, слухай мене. По-перше, дякую тобі і твоєму другу, Володарю Вогню, за те, що доблестю або чарами — не знаю чим — врятували ви Сабілу від Хоу-Хоу і знищили його будинок і жерців його і, як мені говорили, його образ. Хоу-Хоу — воістину живий, бо він не може померти, але відтепер тут у нього немає ні житла, ні статуї, ні шанувальників, а тому влада його над душами і тілами людей минула, і помре його культ серед веллосів. Мабуть, більше ніхто з мого народу не загине від прокляття Хоу-Хоу.

— Чому ж ти маєш померти, Іссикоре?

— Бо прокляття впало на мене раніше, пане, коли Хоу-Хоу ще царював над веллосами, як він владарював над ними споконвіку, він, який ніколи не був їхнім законним царем.

Я почав заперечувати, але він підняв руку на знак протесту і продовжував:

— Пане, часу в мене мало, а я маю тобі сказати щось іще. Швидко я відійду, і я буду всіма забутий, навіть Сабілою, якій сподівався стати чоловіком. Тому я прошу тебе одружитися із Сабілою.

Я сторопів, але стримався і дав йому закінчити.

— Я вже велів їй сповістити, що така моя остання воля. Я також сповістив про це всіх старійшин народу, і сьогодні на вранішній нараді вони схвалили цей шлюб, який справедливий і мудрий, і послали вісника сказати мені, щоб я помер якнайшвидше, щоб не затримувати вашого весілля.

— Великі небеса! — вигукнув я, але він знову зупинив мене і продовжував:

— Пане, хоч Сабіла не твоєї раси, все ж таки вона дуже вродлива і розумна. З таким чоловіком, як ти, вона перетворить веллосів на великий народ, яким, за переказами, вони були в давнину, поки не лягло на них те црокляття Хоу-Хоу, яке нині зламане. Бо ти мудрий і сміливий, і знаєш багато того, чого не знаємо ми. Народ тобі служитиме як богу, і, можливо, стане поклонятися тобі замість Хоу-Хоу, і ти започаткуєш могутню династію. Спершу ця думка може здатися тобі дивною, але скоро ти зрозумієш її велич. Як би там не було — якщо навіть ти не згоден — буде так, як я сказав.

— Чому? — запитав я, вже не маючи сили стримуватися.

— Тому, пане, що ти тепер полонений у цій країні, і попри всю твою хоробрість, тобі звідси не піти, бо ніхто не повезе тебе вниз річкою і за тобою буде нагляд. Мало того, повернувшись до будинку Веллу, ви не знайдете своїх зарядів, окрім тих небагатьох, які маєте зараз при собі, отже, ви майже беззбройні. А тому, оскільки ти маєш залишатися тут до кінця життя, тобі краще побратися із Сабілою, ніж з якою-небудь іншою жінкою, бо вона найпрекрасніша і найрозумніша за них усіх. За правом крові вона правителька, і, одружившись з нею, ти станеш Веллу, як став би я, згідно з нашим звичаєм.

Тут він заплющився і хвилину, здавалося, лежав непритомним. Але він знову підвів повіки і, дивлячись на мене впритул, простягнув свої слабкі руки і вигукнув:

— Хай живе Веллу! Довгі літа і слава великому Веллу!

На цьому не скінчилося, бо, на мій жах, через перегородки, які розділяли світлицю, озивалися, немов луна, жіночі голоси:

— Хай живе Веллу! Довгі літа і слава великому Веллу!

Іссикор знепритомнів; ніщо, здавалося, не доходило до його свідомості. Почекавши трохи, ми з Хансом вийшли, вважаючи, що настав кінець. Але ми помилилися, бо він прожив до ночі і, як мені говорили, перед смертю на кілька годин опритомнів. У цей час його відвідала Сабіла у супроводі найзнатніших радників. Тоді, мабуть, цей нещасний, але самовідданий Іссикор, найвродливіший з усіх бачених мною людей, якщо не для мого, то для свого власного задоволення, зробив усе, що йому під силу, для блага своєї батьківщини і володарки серця.

— Що ж, баасе, — сказав Ханс, коли ми вийшли нарешті за поріг, — я вважаю, треба нам іти додому? Тепер це ваш будинок, чи не так, баасе? Ех, баасе, марно тепер дивитися на річку, бо, як ви бачите, ці веллоси такі передбачливі, що вже прислали вам царську свиту, як годиться вождю.

Я озирнувся. Ханс сказав правду. Замість одного старійшини, що проводжав нас до будинку, біля дверей чекали двадцять здорованів, озброєних списами. Вони вітали мене вельми шанобливо і наполягали на тому, щоб іти за мною невідступно. Так ми пішли назад під конвоєм. Ханс усю дорогу пасталакав.

— Я цього чекав, баасе. Коли чоловік за своєю натурою дуже любить жінок, баасе, вони це розуміють без слів, баасе, і готові, зі свого боку, полюбити його. Так воно й сталося в нашому випадку, баасе. Панна Сабіла з тієї миті, як побачила вас, нітрохи не думає про Іссикора, хоч він такий вродливий і так далеко їздив заради неї. Ні, баасе, вона побачила, що у вас є щось таке, чого вона не знайде у двох з гаком ярдах пана Іссикора, який, по суті, просто надутий барабан і лише зчиняє шум, якщо по ньому вдарити. — маленький шум при легкому ударі і великий шум при стусані. А втім, чим би він не був, тепер із ним покінчено, і не варто витрачати часу на розмови про нього. Що ж? Країна непогана — жити можна, тим паче тепер, коли майже всі хоухойа померли, — он скільки їх тіл прибило до берега, а пиво, без сумніву, можна буде зварити міцніше, і тютюн тут є. Нам тут буде непогано, поки не набридне, баасе. А тоді втечемо. Все ж таки я радий, що мене тут не примусять одружуватися, баасе, або працювати як віл, щоб витягнути з твані тутешніх дурнів.

Так він ішов, базікаючи про різні дурниці, а я був до того пригнічений, що не міг слова вимовити. Правда, завжди трапляється те, чого не чекаєш. Яких тільки небезпек не передбачав я за останні кілька днів і скільки небезпек подолав! Але це мені й не снилося! Дрібниці долі! Посадять тебе полоненим до позолоченої клітки та ще примусять заробляти на життя, як дресировану мавпочку. Чудово, я пролізу між пруттям ґрат або моє ім’я не Аллан Квотермейн! Проте в цей момент ґрати видалися дуже щільними і міцними, тим паче, що за нами крокували ці джентльмени зі списами.

Належним чином ми прибули у палац Веллу і пройшли прямо до своєї кімнати. Ханс негайно провів обстеження в кутку і вигукнув:

— Іссикор мав рацію, баасе! Всі патрони зникли і рушниці теж. Тепер у нас залишилися тільки револьвери і двадцять чотири заряди на двох.

Я подивився — немає рушниць! Поглянув у вікно — і що ж! У саду двадцять моїх охоронців уже розмічали відстань, де поставити сторожові будки!

— Вони хочуть влаштуватися поблизу, щоб бути під рукою, коли знадобляться баасу або коли баас знадобиться їм, — багатозначно вимовив Ханс і додав: — Я думаю, куди б Веллу не йшов, йому завжди належить свита з двадцяти чоловіків.

Найближчими днями я зовсім не бачив ні Сабіли, ні Драмани, оскільки вони були зайняті урочистим похованням спочатку Веллу, потім нещасного Іссикора. Мене і Ханса з якихось релігійних мотивів на похорон не запрошували.

Незмінно мене пильно вартували кілька старійшин. Варто було мені висунути носа за двері, як вони з’являлися з-за рогу і з низьким уклоном виступали вперед, не упускаючи нагоди наставляти мене в історії і звичаях веллосів. Мені здавалося, що я знову перетворився на школяра, читаю “Сендфорда і Мертона” і засвоюю науки за допомогою бесід. Набридали мені ці джентльмени до смерті. Щоб відкараскатися від них, я робив довгі прогулянки швидким кроком, але вони відважно дріботіли підтюпцем зі мною поряд, поки не падали з ніг, і говорили, говорили безугавно. А якщо мені вдавалося ухилитися від старих радників, то ескорт двадцяти опинявся тут як тут. І коли моїм охоронцям здавалося, що я заходжу куди не слід, то десятеро з них кидалися вперед і чемно заступали мені дорогу.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Нарешті, на третій чи четвертий день всі похоронні церемонії скінчилися і мене викликали до Сабіли.

Як Ханс сказав згодом, усе мало дуже красивий вигляд. Сцена не була позбавлена пафосу зі своїм дещо облудним напівзабутим церемоніалом, успадкованим від висококультурної раси.

Сабіла була прекрасна у своєму пишному варварському вбранні. З гідністю розігрувала вона роль королеви, як це робили її прабабусі протягом тисячоліть. Її оточували сивочолі придворні індуна — ті самі, що так отруювали мені прогулянки.

Проте процедура здалася мені дуже нудною, бо всі старійшини по черзі виголошували промову, в якій повторювали все сказане попереднім оратором, розказуючи з деякими варіаціями те, що відбулося в країні відтоді, як нога моя вперше ступила на їхній берег, і додаючи до цього фантастичний звіт про скоєне мною і Хансом на острові.

Із цих промов я дізнався, що дикий Волохатий народ, іменований хоухойя, загинув у великій катастрофі і живими для продовження племені залишилася тільки жменька старих, жінок і дітей. Тому, за їхніми словами, веллосам на два-три покоління не загрожує небезпека від диких сусідів, як це доводить плач, що чувся в лісі ночами (я сам чув його, страшний трагічний хор майже тваринного горя). Цей плач, говорили безжальні мудреці, приносив веллосам велике щастя; і тепер саме час вистежити лісовий народ і перебити їх до останнього немовляти. На їхнє переконання, я був саме тією людиною для виконання цього завдання!

Коли всі вони висловилися, настала черга Сабіли. Вона підвелася зі свого трону і звернулася до мене із витонченим пишнослів’ям. Перш за все вона згадала про своє особисте горе — втрату батька і нареченого, що загострювало почуття її слабкого жіночого серця. Потім вона дуже зворушливо дякувала Хансу і мені за все, що ми зробили заради її порятунку. Тільки завдяки нам уникла вона смерті або ще гіршої долі зробитися жалюгідною рабинею в Хоу-Хоу, якого ми знищили і тим визволили і її, і всю країну. Далі вона проголосила заздалегідь підготовленими фразами, що тепер їй не час думати про минулі жалі і загиблу любов, бо вона має дивитися в майбутнє. Для людини, подібної до мене, може бути лише одна гідна нагорода — царський скіпетр і на додачу її власна чарівна персона.

Тому, за бажанням своїх радників, вона призначила наше весілля на чотирнадцятий ранок від нинішнього дня, після чого за шлюбним правом я буду всенародно проголошений законним Веллу. При цьому вона запросила мене сісти поряд на спеціально для цього випадку приготований порожній стілець, щоб ми могли обмінятися поцілунком заручених.

Можете собі уявити, як я був приголомшений. Я не знаходив, що сказати, мені наче заціпило. Я сидів нерухомо; ці старі мавпи втупилися в мене, а Сабіла скоса стежила за мною і чекала. Мовчання ставало ніяковим. Ханс кашлянув і прошепотів:

— Поступіться, баасе, і кінець. Не так це страшно, як здається, і, далебі, багатьом би навіть сподобалося. Краще поцілувати красуню, ніж щоб вам перерізали горлянку. Якщо жінка публічно просить її поцілувати, а чоловік відмовляється — вона цього ніколи ні за яких обставин не прощає, баасе.

Я зрозумів справедливість цього доказу і, коротко кажучи, сів на знаменитий стілець і зробив… ну, словом… те, що від мене вимагалося. Господи, яким дурнем я почувався, коли ці ідіоти зраділи, і Ханс посміхався до мене знизу, ніби зграя павіанів у клітці. Втім, то була лише церемонна проста формальність — легкий дотик губами до лоба прекрасної Сабіли і такий же дотик у відповідь. Після поцілунку ми якийсь час сиділи поряд і слухали, як ці старі бовдури співали смішну пісню про одруження героя з богинею, складену на такий випадок. Користуючись шумом, який був вельми сильний, бо легені вони мали чудові, Сабіла тихо промовила, не повертаючи до мене голови і навіть не дивлячись на мене:

— Пане, спробуй не здаватися таким нещасним, щоб ці люди нічого не запідозрили і не почали б нас підслуховувати. Згідно із законом, — продовжувала вона, — ми не будемо зустрічатися до дня весілля, але мені потрібно побачитися з тобою наодинці сьогодні вночі. Не бійся, — додала вона із саркастичною усмішкою, — хоча я мимоволі прийду одна, ти можеш привести із собою свого товариша, бо те, що я скажу, стосується вас обох. Чекай на мене в коридорі, що веде з цієї кімнати до твоєї, рівно опівночі, коли всі сплять. У коридорі немає вікна і стіни там товсті — нас не побачать і не почують. Не забудь замкнути за собою двері, а я замкну двері до цієї кімнати. Ти зрозумів?

Розлючено плескаючи в долоні, щоб висловити своє захоплення музичним антрактом, я шепнув у відповідь, що зрозумів і прийду неодмінно.

— Чудово. Коли закінчиться спів, оголоси, що маєш до мене прохання. Ти побажаєш, щоб завтра тобі дали човна і веслярів для поїздки на острів. Скажи, що ти маєш обстежити, чи не залишилося на його берегах кого-небудь із лісового племені. Якщо так, то ти, мовляв, вживеш заходів, щоб покінчити з ними і не дати їм утекти. А зараз більше жодного слова.

Нарешті пісню доспівали, і цим завершилася вся церемонія. На знак закінчення Сабіла підвелася з трону і вклонилася мені. Я зробив те саме. Потім ми публічно розпрощалися до щасливого весільного ранку. Проте перед тим, як розійтися, я привселюдно попросив, як особливої милості, щоб мені дозволили відвідати острів або хоча б об’їхати його, і навів вказані Сабілою причини. Сабіла сказала у відповідь: “Хай буде так, як хоче мій пан”. І, перш ніж хто-небудь устиг заперечити, вийшла у супроводі кількох придворних Дам і Драмани, якій, мабуть, не подобався несподіваний хід подій.

Переходжу до нічного побачення. У визначений час я вийшов у коридор разом із Хансом, що намагався ухилитися, посилаючись на голландське прислів’я, що двоє — пара, а третій завжди зайвий. Кілька хвилин ми прочекали в темряві. Але в кінці коридору відчинилися двері, і назустріч нам з’явилася Сабіла в білому одязі, з факелом у руках. У цій обстановці, в цьому освітленні, вона здавалася такою прекрасною! Не витрачаючи часу на вітання, вона сказала:

— Пане мій, Нічний Вартовий, я бачу тебе на сторожі вночі, за моїм проханням. Це прохання могло здатися тобі дивним, але вислухай мене. Ти, звичайно, не можеш припускати, щоб я хотіла нашого шлюбу, не бажаного тобі. Я належу до іншої раси, і ти в мені бачиш тільки напівдику жінку, яку волею долі ти врятував від ганьби або смерті. Ні, не заперечуй, благаю тебе, бо іноді правда буває хороша. Я також відверто висловлю причину, чому мені самій не бажаний цей шлюб, точніше, найголовнішу причину: я кохала Іссикора, який з дитинства був товаришем моїх ігор, поки не став для мене більше, ніж товаришем.

— Так, — перебив я її, — я знаю, що і він тебе любив. Але чому ж на смертному одрі він сам наполягав на нашому шлюбі?

— Тому, пане, що у Іссикора було благородне серце. Він вважав тебе найбільшою людиною — напівбогом, як говорив він мені. І він думав, що ти зробиш мене щасливою і будеш мудрим правителем і збудиш країну від сну. Нарешті, він знав, що, якщо ти не одружуєшся зі мною, будеш убитий разом із твоїм другом. Мабуть, він судив неправильно, але не варто забувати, що дух його затьмарила отрута, бо я переконана, що не тільки від страху він помер.

— Розумію. Честь йому і слава, — сказав я.

— Дякую. Знай, пане мій, що, хоча і неосвічена, я вірю в нове життя за брамами смерті. Мабуть, ця віра перейшла до мене від моїх прабатьків, які поклонялися іншим богам, окрім диявола Хоу-Хоу; але така моя віра. І я сподіваюся, що, коли я переступлю поріг смерті (чого, мабуть, мені не довго чекати), за порогом я зустріну Іссикора — того Іссикора, яким він був до прокляття Хоу-Хоу й отрути жерців. І з цієї причини я не стану дружиною жодному живому.

— Честь і слава тобі також, — пробурмотів я.

— Дякую, пане. Тепер перейдімо до інших справ. Завтра пополудні буде готовий човен, і в ньому ти знайдеш вкрадену у вас зброю і всі ваші речі. На веслах сидітиме четверо веслярів — люди, відомі в місті за донощиків, поставлених жерцями Хоу-Хоу. Тепер, коли Хоу-Хоу немає, вони приречені на смерть — не раптову, але на смерть від хвороби або нещасного випадку, бо радники Веллу бояться, щоб ці люди не відновили владарювання Хоу-Хоу. А тому вони прагнуть покинути цю країну, поки не пізно.

— Ти бачилася з цими людьми, Сабіла?

— Ні, але Драмана бачилася. А тепер, пане, я маю тобі дещо повідомити, якщо тільки ти сам не здогадався, бо я говорю це не без сорому. Драмана не хоче нашого шлюбу, пане. Ти врятував Драма-ну так само, як і мене, і Драмана, неначе Іссикор, бачить у тобі напівбога. Достатньо тобі сказати, що з цієї причини вона хоче тобі свободи, вважаючи за краще, щоб ти був утрачений для нас обох, аніж залишився тут моїм чоловіком. Чи досить того, що я сказала?

— Цілком, — відповів я, знаючи, що Сабіла говорить правду.

— Отже, мені залишається тільки додати, що я сподіваюся, що все пройде благополучно, і вдосвіта наступного дня ти і жовта людина, твій слуга, будете за межами цієї проклятої країни. Потім я прошу тебе — у своїй рідній країні згадуй іноді Сабілу, нещасну царицю приреченого народу, яка день за днем, підводячись з ліжка і лягаючи спати, думатиме про того, хто врятував її від загибелі. Прощай, пане мій, щасливої дороги, і тобі, Світло-в-темряві, щасливої дороги!

Вона взяла мою руку, поцілувала її і вийшла так само плавно, як увійшла.

Так востаннє я бачив Сабілу Прекрасну. Відтоді я не чув про неї. Не знаю, чи довго вона прожила. Але думаю, що ні, тієї ночі в очах її я побачив смерть.



Розділ XVІ

НА ЖИТТЯ І СМЕРТЬ


Тепер як шотландський пастор я, нарешті, приступаю до того натхненного слова, з якими прокидається найдрімотніша паства. Весь ранок після опівнічного побачення ми з Хансом просиділи в нашій кімнаті, бо, за веллоським етикетом, за кілька днів до весілля наречений не має виходити з будинку без спеціального дозволу — щоб не спокусила його очей чужа врода.

Опівдні ми поїли — тобто, оскільки йдеться про мене, зробили вигляд, що їмо, бо стурбованість позбавила мене апетиту. Потім з’явився начальник нашої тюремної варти — назвімо мою свиту її справжнім ім’ям — і доповів, що йому доручено провести нас до човна, який повезе на оглядини того, що залишилося від острова. Я відповів, що ми йдемо. Отже, зібравши наше скромне майно, аж до вузлика зі зміною білизни і в’язки гілок з древа Видінь, ми вийшли і вирушили на пристань під конвоєм тюремників, обличчя яких набридли мені до нестями. Біля пристані на нас чекав невеликий човен. Четверо веслярів із закритими обличчями — всі четверо міцні хлопці — підняли весла на знак вітання. Мабуть, берег попередньо очистили від роззяв. На пристані була тільки одна людина — жінка в довгому чорному плащі, що приховував її обличчя.

Коли ми сідали у човен, жінка підійшла до нас і скинула капюшон. Це була Драмана.

— Пане мій, — сказала вона. — Мене прислала сестра, нова Веллу, сказати тобі, що ти знайдеш залізні труби, що плюють вогнем, і все інше, під рогожею на носі човна. Вона просила побажати вам від її імені щасливої дороги до острова, який колись називався Священним, який вона не хотіла б іще раз побачити.

Я подякував Драмані і просив передати уклін Веллу, моїй нареченій, і голосно додав, що сподіваюся незабаром вітати її особисто, коли з неї “спаде покривало”.

Потім я обернувся, щоб сісти в човна.

— Пане, — сказала Драмана, судорожно стискаючи пальці. — У мене до тебе прохання. Візьми мене з собою подивитися востаннє на острів, де я так довго жила рабинею, і який мені хочеться побачити ще раз тепер, коли я вільна.

Я інстинктивно відчув, що назріла криза і потрібно бути твердим, навіть грубим.

— Ні, Драмано, — відповів я, — звільненому рабу не варто спокушати щастя і відвідувати свою в’язницю, бо знову її ґрати закриються за рабом.

— Пане, — сказала вона, — випущеному на волю в’язню часто заважка свобода і серцю його не вистачає полону. Пане, я добра рабиня і любляча, візьми мене з собою!

— Ні, Драмано, — відповів я, стрибаючи в човен. — Човник переобтяжений. Це не привело б ні до твого щастя, ні до мого. Прощавай!

Вона пильно дивилася на мене, і вираз скорботи на її обличчі поступово змінився гнівом, як це часто буває в ображеної жінки. Потім, прошепотівши щось подібне до “зневажена”, вона залилася злими сльозами і пішла геть. Я, зі свого боку, дав знак відчалювати, почуваючись злодієм і зрадником. Та що мав удіяти? Правда, Драмана була добрим другом, я був їй вдячний. Але ми відплатили їй за допомогу — ми врятували її від Хоу-Хоу. А в іншому треба ж було покласти цьому край. Тільки-но вона сіла 6 у човен, висловлюючись метафорично, вона вже не вийшла б із нього.

Ми вийшли у відкрите озеро. Яскрава вода весело фала брижами, і я був радий, що розквитався з усіма цими болісними ускладненнями і міг відпочити серед чистої природи. Ми дісталися до острова і зупинилися поблизу того місця, де колись стояло стародавнє місто зі скам’янілими мешканцями. Але ми не зійшли на берег; навколо лише збігали струмки гарячої лави, стікаючи в озеро, а руїни зникли в морі попелу. Не думаю, що хтось побачить знову ці страшні реліквії минулого, невідомо наскільки віддаленого.

Тихо обминали ми острів і ось під’їхали до місця, де була скеля Пожертв. Вона зникла, а з нею і паща печери, і сад Хоу-Хоу з деревом Видінь, і всі родючі оброблені поля. Води озера, каламутні і пінні, билися тепер лише об купу каміння, що була єдиним залишком Священного острова. Катастрофа розгорнулася грандіозна: на місці вулкана підіймався лише уламок охололої лави, вмираюче серце якої ще стікало червоними потоками вогненної крові.

Коли ми закінчували Наш об’їзд берегів, де не залишалося жодної живої істоти, і лише раз чи двічі ми бачили роздутий напівмавпячий труп хоухойа, що гойдався на хвилях; сонце вже сідало, і перш ніж ми опинилися знову з боку міста, стало зовсім темно. Поки світло дозволяло нам бачити, ми гребли прямо на пристань.

Та ледве згас останній промінь, наші четверо веслярів — екс-неофіти Хоу-Хоу — пошепки почали радитися. Потім наш напрям змінився, і човен пішов паралельно берегу, поки ми не досягли гирла Чорної річки. Було так темно, що я не помітив, як ми залишили за собою озеро й увійшли до річки. Я відчув цей перехід лише за зростанням сили течії. А течія була дуже стрімка після розливу, і несло нас з великою швидкістю. Я боявся, як би нам у темряві не наштовхнутися на скелі або на навислі гілки дерев, але наші веслярі, очевидно, знали кожну п’ядь на річці. Ми весь час не відхилялися від середини, де течія була особливо сильною.

Так ми пливли, потроху гребучи, побоюючись нещасного зіткнення, поки не зійшов місяць, що пролив достатньо світла навіть у це затінене місце, оскільки нещодавно був повний місяць. Веслярі налягли на весла, і ми стрілою понеслися повноводою рікою.

— Тепер, баасе, все прекрасно, — сказав Ханс, — при такій швидкості дурні веллоси навряд чи нас спіймають, навіть якщо спробують. Ми маємо вважати себе щасливими: ви — оскільки втекли від двох дам, які розтерзали б вас на шматки в суперечці через вас, я — через те, що покинув країну, де тубільний дурень до того надокучав мені, що я б незабаром помер.

Він замовк і раптом відчайдушно промовив:

— Зовсім ми не такі щасливчики! Ми дещо забули!

— Що? — запитав я з тривогою.

— Та як же, баасе, а ті червоні й білі камінчики, по які ми сюди приїхали? Сабіла наповнила б ними наш човен, якби ми тільки попросили її про це, і нам би не довелося більше працювати, а сиділи б ми в найпривітніших будинках та пили б кращий джин з ранку до ночі.

Із цими словами мені остаточно зробилося погано. Істина була очевидна. Серед невідкладних справ, що стосуються життя і смерті, одруження і свободи, я зовсім забув про алмази і золото. Втім, я не уявляю собі, як би я при прощанні попросив їх у Сабіли. Це означало б із найвищих гірських висот упасти в глибочезну безодню. Таке прохання залишило б у неї неприємне відчуття. Людина, яку вона вважала — ну, абсолютно неабиякою, раптом нагадує їй, що залишається владнати деякі грошові справи і їй треба заплатити кругленьку суму за надану послугу. Далі, мішки з коштовностями неодмінно викликали б підозру. Звичайно, Сабіла могла б покласти їх у човен разом зі зброєю. Але їх важко і незручно було б везти, як я пояснив Хансові. І все-таки мені було прикро — ще раз мої надії на багатство, тобто солідне забезпечення до кінця моїх днів, розсіялися димом.

— Життя дорожче за золото, — повчально сказав я Хансові, — а велика шана ліпше того й іншого.

Це звучало цитатою з книги прислів’їв, але я навів її не зовсім правильно, розраховуючи, що Ханс може не помітити неточності. Але він знав більше, ніж я думав, бо відповів:

— Так, пане, ваш преподобний батько, бувало, мовив це і ще додавав, що краще жити на порожній юшці, як би від неї не здувало живіт, але зі спокійною душею, ніж у багатих хоромах з двома безглуздими бабами, що сталося б із вами, баасе, якби ви залишилися у веллосів. А зараз ми спокійні, баасе, хоча й не набили собі кишень золотом та алмазами, які, за вашими словами, занадто важкі, — такі спокійні, що я думаю поспати, баасе. Але, баасе, це що таке?

— Нічого. Це виють у лісі нещасні волохаті жінки за своїми мертвяками, — відповів я безтурботно, оскільки крики відчаю, що гучно лунали в тиші над річкою, ще дзвеніли. До того ж думки мої були зайняті втраченими алмазами.

— Добре, коли так, баасе. Хай виють, поки не набридне, не мій це клопіт. Але це не крики, це плескіт весел. Веллоси женуться за нами.

Я прислухався і з жахом почув удалині розмірені удари весел — їх було багато, мабуть, п’ятдесят. За нами гнався великий човен.

— О, баасе! Це знову ваша вина. Без сумніву, пані Драмана так любить вас, що не хоче розлучатися і послала за нами навздогін великий човен. А можливо, — додав він, знову сподіваючись на краще, — це панна Сабіла присилає нам як прощальний дар коштовності, щоб ми іноді згадували про неї.

— Це прокляті веллоси посилають Нам у подарунок списа, — похмуро відповів я і додав: — Заряди рушницю, Хансе. Я не здамся живим.

Яка б не існувала причина, але було зрозуміло, що нас переслідують, і в глибині душі мені хотілося знати, чи винна в цьому Драмана. Звичайно, я повівся з нею грубо, а дикунки бувають іноді дуже мстиві. Але все-таки мені хочеться вірити, що вона була непричетною до цього. Істини я так і не дізнався.

Наша команда з чотирьох утікачів-шпигунів теж почула весла і посилено взялася за роботу. Великі небеса! Як вони гребли! Годину за годиною ми линули вниз за швидкою річкою, а за нами з кожною хвилиною все ближче лунали удари невпинних весел. Стрімко летів наш човен, але в наших переслідувачів було п’ятдесят веслярів, а в нас лише четверо — як могли ми сподіватися на успішну втечу?

Ми якраз проходили мимо місця ночівлі, коли їхали сюди — ліс ми вже залишили позаду і тепер мчали ущелиною, — коли я розрізнив переслідувачів на відстані півмилі вище. Це був один із найбільших човнів веллоського флоту. Потім місяць перемістився і протягом кількох годин я човна не бачив. Але було чутно, що він. до нас усе ближче й ближче, як вірний шукач, що наганяє раба-втікача.

Наші веслярі почали втомлюватися. Ми з Хансом узялися за весла, щоб двоє з них могли відпочити і поїсти. Потім ми змінили другу пару. Наш човен втратив при цьому деяку відстань, оскільки ми непризвичаєні були до веслування. Втім, завдяки швидкості течії, брак спритності великої ролі не відігравав.

Нарешті почало світати, відблиск дня проник до ущелини, і при слабкому непевному світлі я побачив переслідувачів за якихось сто ярдів позаду. То було чарівне у своєму роді і незабутнє видовище. Круті схили кам’яного громаддя; вузька смуга синього неба між ними. Темний бурий потік, а його поверхнею ковзає наш вутлий човник із чотирма змученими веслярами, а за ним мчить велике бойове судно, присутність якого видає чорний силует остова і білі смужки збитої веслами піни.

— Вони швидко йдуть, баасе, а нам ще далеко. Вони нас скоро наздоженуть, баасе, — сказав Ханс.

— Отже, ми маємо затримати їх трохи, — відповів я похмуро. — Подай мені рушницю, Хансе, а сам бери вінчестера.

Лежачи на дні човника, вперши руки в корму, ми вичікували зручного моменту. Та ущелина розширилася, і ми досить чітко могли бачити наших переслідувачів уже за п’ятдесят ярдів від нас.

— Цілься нижче, Хансе, — сказав я і випустив обидва заряди з рушниці у двох передніх веслярів.

Ханс не змусив себе чекати, й оскільки вінчестер був на п’ять зарядів, продовжував ще стріляти, коли я вже закінчив.

Результат позначився миттєво. Кілька чоловік полягло, кілька весел упало у воду — не скажу скільки, — і здійнявся стогін і крик поранених та їхніх супутників. Серед полеглих був, мабуть, керманич. Човен закрутився і якийсь час стояв упоперек течії, підставляючи під постріли дно і ризикуючи перекинутися. Я зарядив рушницю і всадив у неї дві розривні кулі, надіючись пробити дно. Мабуть, я досяг мети, оскільки, виправивши курс, вони пішли значно повільніше, і мені здавалося, що один з веслярів вичерпував воду.

А ми летіли вперед, користуючись затримкою ворога. Але наші люди були дуже стомлені. Руки у них покрилися пухирями, і лише страх смерті змушував їх веслувати. Наше просування сповільнювалося — ми рухалися тільки завдяки течії, тому човен веллосів, що мав, мабуть, запасних веслярів, знову почав наздоганяти нас.

Тепер річка звивалася ущелиною, так що ми лише зрідка могли бачити наших переслідувачів. Але щоразу, як випадала нагода, я хапав вінчестер і стріляв, поза сумнівом, завдаючи ворогу втрат і затримуючи його хід.

Зрештою, ми досягли повороту, від якого річка бігла близько милі абсолютно прямим руслом, наприкінці якого розливалася вже знайомим нам болотом.

До цього часу обидва човни йшли зовсім тихо, оскільки і переслідувачі і переслідувані знесиліли. Щоразу, коли була змога прицілитися, я стріляв у ворогів, але вони йшли вперед, уперто і мовчки. Вже нас відділяло якихось двадцять кроків. Пролетіло кілька списів, і один із них встромився у дно нашого човна, трохи зачепивши мою ногу. Але в цьому місці ущелина була така тісна, що мені довелося припинити стрільбу; я вирішив приберегти заряди для останньої сутички. Нарешті, ми досягли кінця ущелини і врізалися в першу мулисту мілину болота.

Ті переслідувачі, хто був іще неушкоджений, робили останні зусилля, щоб нас наздогнати. При яскравому світлі, що падало позаду нас, я бачив їхні очі і висунуті язики, що пересохли.

— Хапай, що в нас є, і біжи! — крикнув я, згрібаючи в оберемок рушницю і все, що було під рукою, не забуваючи патронів, які ще залишилися.

Інші вчинили так само — не думаю, щоб у човні залишилося що-небудь, окрім весел. Потім я вискочив на берег і побіг праворуч краєм болота. Ханс і наші веслярі мчали за мною. Пробігши ярдів шістдесят, я в повній знемозі опустився на пагорбі, бо зомлілі ноги не могли нести мене далі, і чекав, що станеться. Далебі, я так змучився, що швидше був готовий померти на місці, ніж намагатися бігти вперед.

Ми сіли всі рядком, чекаючи нападу. Але його не було. Поблизу мілини веллоси склали весла і якийсь час сумно сиділи у своєму судні, поки не відсапалися.

Потім уперше за весь час переслідування ці німі нишпорки дали волю язикам, і на нас полилися прокляття, особливо ж на наших чотирьох веслярів, неофітів Хоу-Хоу. Веллоси кричали, що закон забороняє їм далі переслідувати втікачів, а вони (тобто втікачі) помруть, як помер Іссикор, що покинув країну. Один із наших не стримався від спокуси і в’їдливо заперечив, що дехто з переслідувачів помер, спробувавши затримати нас у країні, в чому вони можуть переконатися, перерахувавши своїх веслярів.

На цю очевидну істину переслідувачі нічого не відповіли, як і на запитання, хто послав їх у погоню за нами. У наш маленький човен вони склали тіла своїх убитих і тихо рушили вгору за потоком, потягши його за собою. Більше я не бачив цих прекрасних фанатичних облич — останній привіт проклятої країни, де я мало не помер, або, ще гірше, мало не зробився полоненим на все життя.

— Баасе, — сказав Ханс, закурюючи люльку. — Ми ж здійснили велику подорож, про яку приємно згадувати тепер, коли вона закінчилася, хоч мені шкода, що ми не вбили більше цих людоловів веллосів.

— А я не шкодую, Хансе; навпаки, мені гірко, що я в них був змушений стріляти, — відповів я, — і не хотів би згадувати про ці перегони на життя і смерть, хіба що мимоволі привидиться в нічному кошмарі.

— Не хотіли б? А мені, баасе, приємні такі думки, коли небезпека минула, і ось ми живі, а інші померли і тепер розказують казки містеру Хоу-Хоу.

— У кожного свій смак, — пробурчав я. Ханс попихкав своєю трубкою і продовжував:

— Дивно, баасе, чому ці каналії не вийшли із човна і не напали на нас зі своїми списами? Побоялися, мабуть, наших рушниць.

— Ні, Хансе, — відповів я. — Вони сміливі воїни, і кулі б їх не зупинили. Їх затримало щось більш сильніше — страх прокляття, що тяжіє над кожним, хто переступить межі їхньої землі. Хоу-Хоу надав нам велику послугу, Хансе.

— Так, баасе, в Країні Вогнів він став християнином і віддячує добром за зло, підставляючи другу щоку, баасе. Адже часто люди, вмираючи, стають святими, баасе. Я це відчував на собі, коли веллоси мало нас не спіймали. Пам’ятайте, баасе, ваш преподобний батько говорив, бувало, що коли ти любиш небеса, то й небеса піклуються про тебе і витягують тебе з брудної ями, в яку ти потрапив. Ось чому я тепер сиджу і покурюю, баасе, замість того, щоб служити їжею крокодилам. Якби ми ще не забули алмази, я б сказав, що небо зовсім добре турбувалося про нас; але було стільки клопотів, і небо забуло про коштовності.

— Ні, Хансе, — відповів я, — небо передбачило, що якби ми надумали витягувати з човна мішки з камінням на додачу до зілля для Зікалі і всього іншого, то веллоси наздогнали б нас, перш ніж ми кинулися бігти. Адже вони були дуже близько, Хансе.

— Так, баасе, розумію, і це було дуже люб’язно з боку небес. А тепер, я вважаю, нам час вирушати. Веллоси можуть забути на якийсь момент про прокляття і повернутися шукати нас. Небо примхливе, баасе. Іноді воно зовсім несподівано змінює своє обличчя і раптом стає сердитим, точнісінько, як пані Драмана, коли ви вчора відмовилися взяти її з собою.

Аллан зупинився, щоб налити Собі трохи слабкого віскі з водою, і різко сказав:

— Ось і кінець усієї історії. Не знаю, як ви, а я йому радий, бо в мене пересохло в горлі. Ми благополучно дісталися до мого воза після втомливого переходу безводною пустелею, і саме вчасно, оскільки ми прибули в село з трьома патронами на нас обох. Адже нам довелося розстріляти масу зарядів у цих хоухойа, коли вони напали на нас на озері, а потім у веллосів, щоб затримати гонитву. Але у возі їх у мене були ще багато, і дорогою назад я вбив чотирьох слонів. У них були вельми великі бивні, які я згодом продав за добру ціну, чим майже покрив витрати на поїздку.

— А примусив вас старий Зікалі платити за биків? — запитав я.

— Ні, бо я йому сказав, що якщо він тільки спробує, то не отримає в’язки гілок, які ми зрізали з дерева Видінь і дбайливо везли всю дорогу. А оскільки він дуже хотів одержати своє зілля, то віддав мені волів задарма. Мало того, своїх власних я знайшов гладкими і слухняними. Зікалі їх вилікував. І що дивно, старий шахрай уже знав майже все, що сталося з нами. Можливо, йому все розказали ті служителі Хоу-Хоу, що втекли з нами з країни веллосів. Я забув сказати, що ці пани — вельми неговіркі люди — зникли під час нашої зворотної подорожі. Раптом їх не стало. Я думаю, вони влаштувалися самостійно і зробилися знахарями. Якщо так, абсолютно можливо, що хтось із них зустрівся із Зікалі, перш ніж я досяг Чорного Яру.

Перше, що він запитав у мене, було:

— Чому ти не привіз із собою ні золота, ні алмазів? Ти міг зробитися багатим, а ти залишився бідним, Макумазане?

— Тому що я забув попросити їх, — відповів я.

— Так, я знаю, ти забув попросити їх. Ти був такий зайнятий думкою про те, як важко сказати “пробач” тій прекрасній пані, імені якої я не знаю, що забув попросити алмази. Це дуже схоже на тебе, Макумазане, е-ге-ге! Дуже на тебе схоже! — потім він втупився на вогонь, перед яким сидів, як завжди, і додав: — Все-таки мені здається, що алмази зроблять тебе багатим одного прекрасного дня, коли не буде жінки, з якою міг би ти попрощатися, Макумазане.

То був вдалий випад з його боку, бо, як ви знаєте, друзі мої, цей прогноз збувся в копальнях царя Соломона, чи не так? “Коли не було більше жінки, з якою міг би я попрощатися”.

Гуд відвернувся, а Аллан поспіхом продовжував, мабуть, пригадавши Фаулату і помітивши, що його мимовільний натяк завдав болю.

— Зікалі дуже зацікавився всією нашою історією і залишив мене на кілька днів у Чорному Яру, щоб я міг йому все розповісти.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Я знав, що Хоу-Хоу — ідол, — сказав він, — але хотів, щоб ти сам у цьому переконався, і я бачив, що той красень Іссикор помре. Але я нічого йому не сказав, бо тоді б він міг померти дуже рано, не довівши вас до своєї країни, і я не одержав би цього листя. А як би я без них показував картини у вогні? А тепер у мене багато листя з дерева Видінь. Мені вистачить до кінця своїх днів. Нині дерево згоріло, й іншого такого немає на землі і не буде. Я радий, оскільки не хочу, щоб з’явився інший волхв, такий же могутній, як і Зікалі. Поки росло дерево Видінь, верховний жрець Хоу-Хоу був майже такий самий великий, але нині він мертвий, а дерево його згоріло, а я, Зікалі, владарюю один. Ось чого я добивався, Макумазане, і ось навіщо я тебе послав до країни хоухойа.

— Хитрий ти, старий шахраю! — вигукнув я.

— Так, Макумазане, я хитрий, а ти простий, і серце моє чорне, як моя шкіра, а твоє серце біле, як шкіра твоя біла. Ось чому я великий, Макумазане, і простягаю владу свою над тисячами, і бажання мої виконуються, а ти, Макумазане, малий і не маєш влади і помреш, не виконавши своїх бажань. Але — хто знає? Мабуть, на тому світі буде інакше. Хоу-Хоу був великий, а нині де Хоу-Хоу?

— Ніякого Хоу-Хоу ніколи не було, — сказав я.

— Так, Макумазане, ніякого Хоу-Хоу ніколи не було, але були жерці Хоу-Хоу. Хіба не так буває з усіма богами, яких люди створюють собі? Їх немає і не було, але є їхні жерці, і вони піднімають спис могутності і пронизують серце людей великим страхом. Що таке боги, яких ніхто не бачить, коли є жерці, що стрясають списом і пронизують серця своїх шанувальників? Бог є жрець, або жрець є бог — як тобі більше подобається, Макумазане.

— Так, Зікалі. — І, не розводячи з ним теревені про це, я запитав: — Хто створив статую Хоу-Хоу в печері Мани? Веллоси цього не знають.

— І я не знаю, Макумазане, — відповів карлик. — Світ дуже старий, і були в ньому народи, про які ми нічого не чули, — так говорить мені мій дух. Можливо, один такий народ і створив статую багато тисяч років тому — який-небудь народ, що вдерся туди і був нащадком вимерлої раси, яка сховалася в тому втаємниченому місці серед орди дикунів, таких огидних, що, здавалося, їх мають переслідувати дияволи. Там, у печері посеред озера, де ніхто їх не міг потривожити, створили вони зображення свого бога або, можливо, бога тих дикунів, на яких бог схожий.

Можливо, дикуни одержали своє ім’я від Хоу-Хоу, а може, Хоу-Хоу від дикунів. Хто знає? Але завжди, коли людина шукає бога, вона створює його за своєю подобою, тільки більшим, потворнішим і злішим — принаймні в цій країні, — а як в інших країнах — не знаю. І часто люди говорять, що бог був колись їхнім вождем, бо всі ми в глибині серця завдячуємо нашим предкам, що дали нам життя, і часто, оскільки предки дали нам життя, ми їх вважаємо за богів. Великі предки були першими богами, Макумазане, а якби вони не були злі, вони б не були великими. Поглянь на Чака, Зулуського Лева. Його звуть великим, бо він злий і жорстокий. Так було, і так буде.

— Неприваблива це віра, Зікалі, — сказав я.

— Неприваблива, Макумазане. Але у світі мало є красивого, окрім самого світу. Хоухойа некрасиві, точніше, не були красивими, бо, я думаю, ти убив їх майже всіх, висадивши гору, що було доброю справою. Ні Хоу-Хоу не був красивий, ані його жерці. Тільки веллоси, особливо ж їхні жінки, ще красиві, завдяки стародавній крові, що тече в них, високій стародавній крові, яку Хоу-Хоу висмоктував з їхніх вен.

— Але Хоу-Хоу більше немає, Зікалі, що станеться тепер із веллосами?

— Не можу сказати, Макумазане, але думаю, вони підуть за Хоу-Хоу, який володіє їхніми душами і захопить їх за собою. Якщо так — не велика біда, Макумазане, бо вони лише гнилий пень дерева, яке колись було високе і чудове. Порох часу приховує багато таких пнів, Макумазане. Але що з цього? інші зростають дерева, які теж стануть пнями свого часу, і так до кінця віків.

Зікалі продовжував у тому ж дусі, хоч я й забув багато що зі сказаного ним. Він прорікав істини, але пам’ятаю, що їх сумний песимізм мене пригноблював, і я постарався якомога швидше обірвати цю мову. І нічого вона мені не роз’яснила — Зікалі не знав, ні хто такі веллоси і Волохатий народ, ні того, як стали вони поклонятися Хоу-Хоу, ні яке їхнє походження, або яким буде їхній кінець.

Усе це й досі покрите таємницею. Відтоді я нічого не чув про них. Якщо і добирався який-небудь пізніший дослідник до веллоських меж, що вельми малоймовірно, то навряд чи вдавалося йому піднятися річкою; а якщо вдавалося, то назад він уже не повертався. Отже, якщо ви хочете дізнатися ще щось, то маєте самі вирушити туди. Тільки, як я вже попереджав, я вам не попутник.

— Так, — сказав капітан Гуд, — дивна казка. Чорт забирай, я й сам би кращої не вигадав!

-. Правильно, Гуде, — відповів Аллан, запалюючи свічку, — я цілком упевнений, що ви таку не вигадаєте, бо, розумієте, факти — це одне, а те, що ви називаєте “казками”, — зовсім інше. На добраніч усім вам, на добраніч.

І він пішов спати.




У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна



ДИТЯ ЗІ СЛОНОВОЇ КІСТКИ

Розділ І

АЛЛАН ДАЄ УРОК СТРІЛЬБИ


У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна
Я хочу розповісти про одну з найнезвичайніших пригод свого життя, яке навряд чи можна назвати безбарвним. Початок її стосується того часу, коли я приїхав до Англії з молодим джентльменом на ім’я Скруп, частково для того, щоб провести його додому після одного випадку на полюванні, частково в інших справах.

Там я прожив якийсь час у Скрупа, чи точніше у рідних його нареченої в їхньому красивому будинку в Ессексі.

Під час свого перебування в цих краях я мав нагоду бачити прекрасний старовинний замок з баштовими воротами, майстерно відреставрований і обернений на сучасний житловий будинок. Називатимемо цей замок “Регнолль-Кестлем” за ім’ям його власника.

Я багато чув про лорда Регнолля. Подейкували, що він дивовижно красивий, має великі наукові знання, хороший спортсмен — був капітаном в оксфордських човнових перегонах, — незрівнянний оратор, уже відзначений в Палаті Лордів, сміливий мисливець, який застрелив багато тигрів та інших великих звірів у Індії, поет, який видав під псевдонімом збірку своїх віршів, що мали значний успіх, хороший офіцер у минулому на військовій службі і, врешті, володар колосального майна; окрім величезних маєтків, він мав кілька кам’яновугільних копалень та ціле містом на півночі Англії.

— Господи! — вигукнув я, коли цей довгий перелік був, нарешті, завершений, — мабуть, ця людина родилася в сорочці. Та, можливо, він нещасливий у коханні?

— У цьому саме він найщасливіший, — відповіла міс Маннерс, наречена Скрупа, з якою я розмовляв, — мені говорили, що він заручений з наймилішою, найвродливішою і найрозумнішою дівчиною в усій Англії, і що вони обожнюють одне одного.

— Господи! — повторив я, — дивно, чому доля така щедра до лорда Регнолля і його коханої?

Згодом мені судилося дізнатися це…

Коли наступного ранку мені запропонували оглянути примітні місця Регнолль-Кестля, я охоче погодився.

Проте мені цікавіше за все було побачити, якщо випаде нагода, самого лорда Регнолля, оскільки всі перераховані позитивні якості його справили на мене, бідного колоніста, вельми сильне враження.

Часто стикаючись у житті з демонами в людській подобі, я ніколи не зустрічав ангелів, принаймні чоловічої статі.

Окрім того, могла випасти нагода побачити наречену лорда, яку, як я дізнався, звали міс Хольмс.

Отже, ніщо не могло надати мені більшого задоволення, ніж відвідини цього замку.

Був уже грудень; стояла тиха морозна погода.

Коли ми приїхали в Регнолль-Кестль, Скрупові повідомили, що лорд Регнолль (з яким він був добре знайомий) стріляє десь у парку, але що містер Скруп може показати своєму другові замок. Ми ввійшли втрьох, оскільки з нами була міс Маннерс, яка привезла нас у своїй колясці, запряженій поні. Сторож передав нас біля головного входу чоловікові, якого він назвав містер Саведж, шепнувши мені, що це особистий слуга його ясновельможності.

Це ім’я абсолютно не відповідало зовнішності його власника14. Він здавався мені переодягнутим герцогом, оскільки я уявляв собі герцогів, але ніколи не бачив жодного.

Його вбрання — на ньому був чорний вранішній костюм — було бездоганне; манери вишукані, чемність межувала з іронією з відтінком прихованого гонору. Він був красивий зі своїм тонким носом і сміливими яструбиними очима. Років йому було, можливо, тридцять п’ять-сорок, і манера, з якою він відібрав у мене палицю і капелюх, виказувала рішучий характер. Мабуть, він вважав мене здатним пошкодити палицею картини й інші витвори мистецтва.

Згодом містер Самуель Саведж зізнався мені, що я не помилився у своєму припущенні, судячи про мене із зовнішності, він прийняв мене за “ханархіста”, про яких він читав у газетах.

Ця людина, така бездоганна в іншому, дивно перекручувала деякі слова.

Показуючи нам картини, він говорив про них мовою хорошого художнього критика, та раптом так переінакшував яке-небудь слово, що складалося враження, ніби вилили на голову цебро холодної води.

Він водив нас парадними кімнатами замку, показуючи нам безліч рідкісних, коштовних речей і принаймні сотні дві картин кращих майстрів.

При цьому йому випала нагода знайти своє, правильне, мінливе розуміння історії. Правду кажучи, мені невдовзі набридло вислуховувати нескінченні подробиці, тим паче, що в парадних кімнатах було дуже холодно.

Дорогою з великої галереї до меншої ми проходили через невелику кімнату, досить затишну і добре натоплену.

То була студія лорда Регнолля.

Затримавшись на хвилину біля вогню, я помітив на стіні картину, закриту полотном, і запитав Саведжа, що на ній зображено.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Це, сер, — відповів він з гордою скромністю, — портрет майбутньої дружини його ясновельможності; портрет, так би мовити, тільки для очей його ясновельможності.

Міс Маннерс стримала усмішку, а в. мене промайнула думка, що приховувати портрет таким чином — зовсім інша прикмета.

Потім, побачивши у відкриті двері передпокій, де залишилися мій капелюх і палиця, я уповільнив кроки і, коли мої супутники сховалися в галереї, забрав свої речі і вийшов у парк, розраховувавши зігрітися, походивши туди-сюди терасою до повернення Скрупа і його нареченої.

Я чув кілька пострілів, що долітали з невеликого дубового гаю, ярдів за п’ятсот від мене. Стріляли, очевидно, з маленької недробової рушниці.

Стрільба — моя професія: я не міг стримати своєї цікавості і попрямував до гаю кружним шляхом через чагарник. Незабаром я опинився біля одного краю галявини і за величезним старим в’язом побачив неподалік двох чоловіків.

Один із них був молодий єгер, який тримав і заряджав запасну рушницю, в другому я відразу впізнав лорда Регнолля. Це був справді дуже красивий, широкоплечий чоловік високого зросту, з гострою борідкою, привітним обличчям і великими темними очима. На його плечі був накинутий плащ, і в усьому, за винятком рушниці в руках, він був схожий на одного зі своїх предків часів Карла І, портрет якого, написаний Ван-Дейком, я бачив у великій галереї замку.

Стоячи за дубом, я бачив, як він марно намагався підстрелити одного з лісових голубів, що спускалися поласувати жолудями.

Коли перед спуском на землю вони неначе затримувалися в повітрі, мисливець стріляв, і вони відлітали.

Тарах! Тарах! Знову пролунали два постріли з рушниці двостволки. Голуб полетів цілий і неушкоджений.

— Чорт забирай, — весело вигукнув мисливець, — це ж дванадцятий промах, Чарльзе!

— Ваша ясновельможність поцілили у хвіст. Я бачив, як пролетіло перо. Але хіба може хто-небудь, та ще при вітрі, влучити в голуба кулею, навіть коли той збирається сісти на землю?

— Я чув про одну таку людину, Чарльзе. У містера Скрупа гостює його друг з Африки, який з шести разів поціляє чотири.

— У такому разі друг містера Скрупа — брехун, — заперечив Чарльз, подаючи нову рушницю.

Це було занадто. Я виступив уперед, ввічливо підняв капелюха і сказав:

— Даруйте, сер, що я перериваю вас, але ви неправильно стріляєте в голубів. Те, що вони неначе затримуються в повітрі, — тільки здається нам. Насправді вони дуже швидко опускаються на землю. Ваш єгер помиляється, стверджуючи, що ви влучили у хвіст останнього птаха, в якого ви стріляли з обох стволів. У тому й іншому випадку ваша куля пролетіла принаймні на фут вище цілі, і впав дубовий листок, а не перо голуба.

На хвилину запанувала мовчанка. Лорд Регнолль, який спочатку сердито подивився на мене, посміхнувся і сказав:

— Сер, дякую вам за пораду, яка мені вельми корисна, оскільки я весь час промахувався, стріляючи в голубів із цих маленьких рушниць. Та, може, ви самі покажете, як це робиться, що, без сумніву, ще збільшить цінність вашої поради. Це було сказано не без легкої іронії.

— Дайте мені рушницю, — сказав я, знімаючи пальто.

Лорд Регнолль, уклонившись, передав мені свою двостволку.

Чарльз презирливо пирхнув.

Я зміряв його очима, але він продовжував зухвало дивитися на мене. Ніколи в житті мене так не дратувало лакейське нахабство.

Зненацька я засумнівався. А раптом я промахнуся? Адже це може трапитися, оскільки я погано знаю політ англійських лісових голубів. Як тоді пережити лакейське презирство Чарльза і чемну глузливість його знатного господаря?

Я благав Бога, щоб голуби більше не прилітали, але марно: незабаром вони знову почали злітатися, шукаючи ласі жолуді.

Я почув як Чарльз пробурмотів:

— Ну ось тепер у цього вчителя є нагода показати своє мистецтво. Його ясновельможність — кращий стрілець у наших краях!

Поки він говорив, з’явилося двоє голубів, що летіли один за одним. Перший почав знижуватися ярдів за п’ятдесят від мене, другий приблизно за сімдесят. Я вибрав першого, ретельно прицілився і вистрілив. Куля влучила йому у воло, звідки дощем посипалися з’їдені ним жолуді.

Птах каменем упав на землю. Другий голуб, відчувши небезпеку, швидко піднімався вгору майже вертикально. Я вистрілив: куля відбила йому голову. Потім я взяв із рук Чарльза заряджену ним другу рушницю і знову побачив наближення двох голубів. Я ризикнув зробити складний постріл і на льоту влучив одному з них у хвіст. Проте він швидко спустився і забився на землі. Прицілившись у другого, я натискував гашетку; курок клацнув, але пострілу не було. Тут мені захотілося провчити Чарльза.

— Молодий чоловіче, — сказав я в той час, як він, роззявивши рота, дивився на мене, — вам варто навчитися уважно обходитися зі зброєю. Якщо ви подали стрільцю незаряджену рушницю, ви здатні зробити й небезпечнішу помилку.

Потім, обернувшись до лорда Регнолля, я додав:

— Я маю вибачитися за свій третій постріл, який осоромив мене, оскільки, взявши мало вперед, я зробив помилку, від якої застерігав вас. Проте цей постріл може показати вашому слузі різницю між голубиним хвостом і листком дуба.

Пір’я бідолашного птаха все ще кружляло в повітрі.

— Це сам чорт! — пробурмотів Чарльз.

Але його господар суворо поглянув на нього і, піднявши капелюха, звернувся до мене.

— Сер! Ваша практика далеко перевершує теорію. Я вітаю ваше таке дивне мистецтво, що майже межує з чудом, якщо це тільки не випадковість…

Тут він затнувся.

— Цілком природно, що ви так вважаєте, — відповів я, — але якщо ми почекаємо ще голубів, і містер Чарльз акуратно заряджатиме рушниці, я сподіваюся переконати вас.

Проте гучний вигук Скрупа, який шукав мене, пролунав у цей момент і розігнав усіх голубів принаймні на півмилі. Втім, за цим я не дуже жалкував.

— Я маю побажати вам доброго ранку, — сказав я, — мене кличуть мої друзі.

— Хвилиночку, — вигукнув мисливець, — можу я просити вас назвати своє ім’я? Мене звуть Регнолль — лорд Регнолль.

— А мене Аллан Квотермейн, — сказав я.

— О, — здивувався лорд Регнолль, — тоді все зрозуміло. Чарльзе! Цей джентльмен — друг містера Скрупа. Ви дозволили собі сказати, що він… перебільшує. Вам варто вибачитися.

Але Чарльза вже й слід прохолов.

У цей час з’явилися Скруп і його наречена, які чули наші голоси.

Довелося все пояснити.

— Містер Квотермейн показував мені, як треба стріляти по лісових голубах із дрібнокаліберних рушниць, — сказав лорд Регнолль.

— О, він вельми компетентний у цьому, — зауважив Скруп.

— Це єдине, що я вмію робити, — скромно заперечив я, — але, безперечно, його ясновельможність набагато майстерніший за мене в стрільбі з рушниці дробом, у якій я мав дуже мало практики.

— Так, — сказав Скруп, — я не раджу вам змагатися з ним, оскільки лорд — один із кращих стрільців Англії.

— Ви перебільшуєте, — сміючись, зауважив лорд Регнолль, — але знаєте, у мене виникла ідея. Завтра ми збираємося влаштувати велике полювання в гаї, де досі ніхто не полював. Може, містер Квотермейн не відмовиться приєднатися до нас?

— На жаль, це неможливо, — відповів я, — оскільки у мене немає з собою рушниці.

— Це нічого, у мене є пара зайвих централок, і я прошу вас їх узяти.

Нічого не вдієш — залишалося прийняти запрошення.

— Мені шкода, містере Скрупе, — продовжував лорд Регнолль, — що не можу запросити вас, оскільки в полюванні може брати участь тільки семеро стрільців. Але, можливо, ви і міс Маннерс не відмовитеся завтра пообідати і провести день у Регноллі. Я познайомлю вас зі своєю майбутньою дружиною, — додав він, ледь почервонівши. Міс Маннерс, під’юджувана цікавістю, відразу прийняла запрошення, перш ніж її наречений встиг відкрити рота.

Скруп запропонував заряджати для мене під час полювання рушниці, що вельми втішило мене, оскільки я боявся якої-небудь каверзи з боку Чарльза.

Дорогою назад із замку ми заїхали в збройову крамницю, замовити патронів. Господар запитав, скільки мені їх треба, й одержавши відповідь “сто”, здивовано подивився на мене.

— Наскільки я зрозумів, сер, — сказав він, — ви берете участь у завтрашньому полюванні в Регноллі. Здається, вам принаймні потрібно триста п’ятдесят патронів.

— Добре, — погодився я, побоюючись продемонструвати своє незнання місцевих умов полювання, — приготуйте мені їх і спорядіть їх трьома драхмами пороху.

— Так, сер; і унцією з восьмого дробу номер п’ять?

— Ні, — заперечив я, — візьміть номер три. До побачення.

Зброяр знову здивовано подивився на мене, і йдучи я чув, як він сказав своєму помічникові:

— Цей африканець, мабуть, збирається стріляти страусів.



Розділ ІІ

АЛЛАН Б’ЄТЬСЯ ОБ ЗАКЛАД


Наступного ранку ми зі Скрупом о десятій годині прибули в Регнолль, прихопивши дорогою замовлені напередодні патрони, за які мені довелося заплатити неабияку суму.

“Так, — подумав я, — урок стрільби фазанів обійдеться мені недешево…”

Коли ми вийшли з коляски, до нас наблизилася якась велична персона в оксамитовій куртці і червоному жилеті у супроводі Чарльза, який ніс дві рушниці.

— Це головний єгер, — шепнув мені Скруп.

— Якщо не помиляюся, містер Квотермейн? — запитав поважний єгер, холодно і несхвально оглядаючи мене.

— Так, це я.

— Його ясновельможність доручив мені передати вам ці рушниці. Чарльз супроводжуватиме вас під час полювання і носитиме за вами рушниці і патрони.

Я узяв одну із централок і оглянув її. Це була прекрасна дорога зброя.

У цей час з-за рогу будівлі з’явився сам лорд Регнолль. Після взаємних привітань він провів нас до просторої зали, де зібралася решта учасників полювання. То були відомі стрілці, більшість яких я знав за мисливськими журналами.

На мій подив, серед них виявився мій, можна сказати, давній знайомий.

Це нікчемне лице, маленькі блудливі очі і гострий червонуватий ніс не могли належати нікому іншому, окрім Ван-Купа, колись уславленого в Південній Африці великими, невловимими для закону аферами, через які і я став жертвою на двісті п’ятдесят фунтів стерлінгів — суму, досить значну для мене.

Ван-Куп обернувся і, побачивши мене, вигукнув:

— Кого я бачу! Аллан Квотермейн!

Тон його вигуку привернув увагу лорда Регнолля, який стояв поблизу.

— Так, містере Ван-Купе, — відповів я, — ви не помилилися, це я. Я теж радий бачити вас, як і ви мене.

— Я думаю, тут непорозуміння, — сказав лорд Регнолль, здивовано дивлячись на нас. — Це сер Юніус Фортеск’ю.

— Я, далебі, не можу пригадати, — заперечив я, — щоб він називався цим ім’ям. Але принаймні ми давні знайомі.

Лорд Регнолль відійшов убік, ніби не бажаючи продовжувати цю розмову.

Ван-Куп упритул наблизився до мене.

— Містере Квотермейне, — тихо сказав він, — обставини дуже змінилися відтоді, як ми зустрічалися з вами востаннє.

— Ваші, можливо, так, — заперечив я, — але в мене все залишилося по-старому, і я буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви сплатите мені двісті п’ятдесят фунтів, які ви мені винні.

На хвилину він замислився.

— Ось що я вам запропоную, — сказав він трохи згодом, — ви завжди були спортсменом. Якщо я сьогодні вб’ю більше за вас птахів, ви триматимете язика за зубами щодо моїх африканських справ. Якщо ж ви вб’єте більше за мене, ви також будете мовчати, але я сплачу вам ваші двісті п’ятдесят фунтів із відсотками за шість років.

Звичайно, я міг відмовитися від цієї пропозиції і вивести Ван-Купа на чисту воду. Але вийшов би скандал, а це не входило в мої розрахунки і все одно не наблизило б мене до отримання двохсот п’ятдесяти фунтів.

— Я згоден, — сказав я.

— Що це за парі, сер Юніус? — запитав лорд Регнолль, знову підходячи до нас.

— Це довга історія, — поспішив відповісти Ван-Куп. — Містер Квотермейн вважає, що я заборгував йому п’ять фунтів, і ми погодилися вирішити це питання результатом сьогоднішнього полювання.

— Добре, — сказав лорд Регнолль, очевидно, не зовсім вірячи сказаному: — Оскільки справа стосується грошей, я поставлю кого-не-будь рахувати вбитих птахів і доповідати мені про їхню кількість.

— Згоден, — сказав Ван-Кугі, або сер Юніус.

Я мовчав: зізнаюся, я соромився всієї цієї історії. Дорогою в гай, що стояв усього на милю від замку, ми з лордом Регноллем випадково залишилися вдвох.

— Ви раніше зустрічали сера Юніуса? — допитливо поцікавився він.

— Так, — відповів я, — близько дванадцяти років тому перед тим, як він зник з Південної Африки, де був відомий, як успішний… спекулянт. ¦

— Десять років тому він купив маєток по сусідству зі мною, а за три роки він зробився баронетом.

— Як же така людина, як Ван-Куп, могла одержати такий титул? — здивувався я.

— Купив.

— Купив? Хіба в Англії титули продаються?

— Ви надзвичайно наївна людина, містере Квотермейне. Ваш друг…

— Вибачте мені, ваша ясновельможносте, — перебив я його, — я надто маленька людина і тому не можу назвати сера Юніуса, колишнього Ван-Купа, своїм другом.

— Мені самому несимпатична ця людина, — усміхаючись, сказав мій співбесідник, — але він чудовий стрілець, хоча я впевнений, що ви повернете собі свої п’ять фунтів.

— На це мало шансів, оскільки мені ніколи не доводилося стріляти фазанів, — заперечив я.

— Тепер, містере Квотермейне, моя черга дати вам маленьку пораду. Зважте, що фазани літають набагато повільніше, ніж це нам здається… Але ми вже прийшли на місце. Чарльз покаже вам, де треба стати. Бажаю вам успіху.

За десять хвилин мисливці стояли на місцях, щоб бачити один одного. Мене так поглинуло нове для мене видовище попередніх приготувань до полювання, що я пропустив зайця і фазанову курочку, які дісталися Ван-Купові, який стояв через дві рушниці праворуч від мене.

Тим часом пролунав вигук єгеря, що попереджав про птаха, що летить.

— Стріляйте, — сказав Скруп, — це кулик.

Цієї хвилини я побачив дуже близько від себе коричневого птаха. Я прицілився і вистрілив. Від птаха залишилася тільки хмара пір’я. При гучному реготі оточуючих Чарльз підібрав голову і дзьоб моєї здобичі.

— Вам варто давати птаху відлетіти подалі від вас із вашим дробом номер три, — зауважив Скруп.

Цей випадок так вплинув на мене, що я зробив підряд три промахи, тоді як Ван-Купові вдалося застрелити ще пару фазанів.

Скруп похитав головою, а Чарльз навіть важко зітхнув. Тепер, бачивши, що я не змагаюся з його паном, він був цілком на моєму боці. Історія мого парі якимось чином набула широкого розголосу, а мій супротивник, очевидно, не користувався симпатією серед єгерів.

— Увага, — сказав Скруп, указуючи на фазана, що наближався.

Птах летів дуже високо. Пролунало три постріли, у тому числі й Ван-Купів, але жоден не зачепив фазана. Я вистрілив, пригадавши пораду лорда Регнолля. Птах змінив свій політ і раптом каменем упав на землю ярдів за п’ятдесят від мене.

— Це вже трохи краще! — вигукнув Скруп. Удалий постріл повернув мені впевненість, і я знову застрелив пару фазанів. Але Ван-Куп, який був прекрасним стрільцем, не відставав від мене.

Лорд Регнолль, який стояв по сусідству зі мною, запропонував мені стати з ним дещо позаду решти мисливців.

— Я бачу, що ви краще стріляєте у птахів, які летять високо, — сказав він.

Ми розташувалися між двома гайками ярдів за триста від попереднього місця. Тут справи пішли значно краще.

Та коли ми за годину з гаком зібралися снідати в лісовій сторожівці, виявилося, що я вбив на тридцять фазанів менше, ніж мій супротивник.

Поки ми снідали, погода різко змінилася. Небо затягли хмари, подув сильний, різкий вітер.

Полювання мало продовжуватися на новому місці, в гайку біля озера. Лорд Регнолль вирішив відмовитися від подальшої участі в ньому і стати на час стрільби за мною і Ван-Купом, вважаючи, що й шести стрільців буде забагато за змінених, завдяки погоді умов полювання.

— Випийте склянку шеррі-бренді15, — порадив він мені, — це зміцнить ваші нерви.

Я скористався його порадою, і ми пішли. Гай, де ми збиралися стріляти і куди перелетіли розігнані нами вранці фазани, був приблизно за милю від сторожки. Він мав вигляд підкови, що оздоблювала один кінець невеликого озера ярдів п’ятдесят завширшки. Четверо стрільців було розставлено вздовж найближчого боку озера, а нам з Ван-Купом були призначені місця на протилежному піднятому боці, де ми були на очах у всіх. Із жахом неподалік я побачив цілий натовп глядачів, серед яких я впізнав зброяра, що набивав мені патрони.

Дорогою до човна, який, перевозив нас через озеро, трапився випадок, який покращив мені настрій і викликав бурхливі оплески інших.

— Куріпки! — раптом проголосив “червоний жилет”, який ішов на деякій відстані попереду нас.

Чарльз швидко подав мені заряджену рушницю. За мить над деревами з’явилися птахи, що ледве летіли проти сильного вітру. Я вистрілив у першого — він упав до моїх ніг. Із другим пострілом іще один приєднався до нього. Я схопив запасну рушницю й убив третього, який пролетів майже над самою моєю головою. Четвертий постріл наздогнав останнього.

Чотири куріпки підібрали під схвальні вигуки і привітання.

Сідаючи у човен, я помітив у Чарльза під пахвою, окрім сумки, ще ящик із патронами. На моє запитання звідки це, Чарльз відповів, що містер Пофем (зброяр) приніс їх про запас. Я нічого не заперечив, оскільки з моїх трьохсот п’ятдесяти патронів за ранок була вже розстріляна добряча половина.

Поки ми всідалися, вітер ще дужче посилився. Стогнучи, гойдалися величезні дуби, неподалік від мене зламана сосна з плескотом упала у воду. Незважаючи на це, полювання почалося. Спершу вітер дув нам у спину, масами женучи фазанів, диких качок та іншу дичину над самими нашими головами. Але незабаром він змінив напрям, люто задув на північ і збільшувався кожної миті.

Проте фазани продовжували свій переліт. Протягом подальшої години з гаком відбувалася найчастіша стрільба.

Єгері ледве встигали заряджати рушниці. Потім птахи стали з’являтися поблизу все рідше й рідше. Доводилося здебільшого стріляти в далеких. Але я стріляв дедалі краще й краще. Один за одним падали фазани то в озеро, то у віддалені кущі. Стволи рушниць так нагрілися, що їх не можна було торкнутися.

Справи Ван-Купа також ішли добре, але на решту рушниць припадало дуже мало, і бідолашні мисливці були змушені задовольнятися роллю глядачів.

До кінця полювання я так пристрілявся, що останніми тридцятьма п’ятьма пострілами убив тридцять фазанів.

Завершальний постріл затьмарив усі попередні.

Високо і дещо осторонь пролетів фазан, що здавався чорною цяткою на темному небі.

— Не варто, дуже високо, — сказав лорд Регнолль, бачивши, що я підіймаю рушницю. Але я все-таки вистрілив; фазан перекинувся, полетів униз і впав у озеро далеко від нас.

Постріл був такий вдалий, що всі присутні схвально закричали. Навіть величний “червоний жилет” щось прихильно пробурчав. Лорд Регнолль наказав ретельно зібрати убиту дичину і покласти здобич Ван-Купа окремо від моєї.

— На другій стоянці ви вбили сто сорок три штуки, — сказав він, — мої підрахунки збігаються з Чарльзовими.

Коли я переїхав на протилежний бік озера, решта мисливців зустріла мене найпалкішими поздоровленнями. Через погоду було неможливо далі полювати, і ми вирушили в замок пити чай.

Тільки-но я спорожнив чашку, як лорд Регнолль запросив мене подивитися на вбиту дичину. Ми вийшли. На ледь покритій снігом траві правильними рядами лежали вбиті птахи.

— Дженкінсе, — звернувся лорд Регнолль до “червоного жилета”, — скільки дичини на рахунку сера Юніуса Фортеск’ю?

— Двісті сімдесят сім фазанів, ваша ясновельможносте, дванадцять зайців, дві курочки і три голуби.

— А в містера Квотермейна?

— Двісті сімдесят сім фазанів, стільки ж, скільки й у сера Юніуса, ваша ясновельможносте, п’ятнадцять зайців, три голуби, чотири куріпки, одна качка і один дзьоб, мабуть, кулика.

— Тоді вас можна привітати з виграшем, містере Квотермейне, — сказав лорд Регнолль.

— Дозвольте, — втрутився Ван-Куп, — парі стосувалося тільки фазанів. Інша дичина не враховується!

— Ви говорили “птахів”, — зауважив я, — втім, якщо…

У цей момент всі обернулися. У двір, захекавшись, убіг Чарльз у супроводі чоловіка з собакою. У руках Чарльза був мертвий фазан

без хвоста.

— Ми ледве знайшли його, ваша ясновельможносте, — почав Чарльз, важко дихаючи, — він упав у твань… Це той, якого містер Квотермейн убив останнім. Ми з Томом витягли його палицею,

— Тоді все вирішується на користь містера Квотермейна, — сказав лорд Регнолль. — Сер Юніус, вам трефа сплатити свій борг.

— Я протестую, — люто вигукнув Ван-Куп. — Справа йде про суму, більшу за п’ять фунтів. Звідки я знаю, що цей фазан убитий містером Квотермейном?

— Мої люди засвідчують це, сер Юніусе. Втім, який номер дробу використовували ви сьогодні?

— Четвертий.

— Містер Квотермейн користувався номером три. Хто ще, панове, використовував сьогодні номер три?

Всі заперечно похитали головами.

— Дженкінсе, перевірте, будь ласка, — наказав лорд Регнолль.

Дженкінс вправно виколупав складаним ножиком із голови фазана дробину.

— Номер три, ваша ясновельможносте, — сказав він.

— Сер Юніусе, — твердо вимовив лорд Регнолль, — ви повинні сплатити свій борг.

— У мене немає з собою грошей, — похмуро заперечив Ван-Куп.

— У нас із вами один і той самий банкір, — сказав лорд Регнолль, — і ви можете підписати чек на необхідну суму з моєї чекової книжки. Але тут холодно. Ходімо, панове, до будинку.

Ми попрямували в курильню, куди лорд Регнолль приніс чековий бланк і подав його Ван-Купові.

— Скільки ж я вам винен з відсотками? — запитав той у мене.

— Минуло вже дванадцять років, — сказав я, — як на мене, то не треба відсотків. Я задовольнюся первинною сумою боргу.

Ван-Куп підписав чек на двісті п’ятдесят фунтів і кинув його на стіл переді мною… Я взяв чек у руки… Зненацька у мене з’явилася думка, що мені не варто брати цих грошей.

— Лорде Регноллю, — сказав я, — цей борг я давно вважав утраченим. Я не хочу залишати собі ці гроші. Дозвольте передати вам цей чек на справи доброчинності.

— Що ви скажете, сер Юніусе, про таку щедрість містера Квотермейна? — вигукнув лорд Регнолль, побачивши, що чек був не на п’ять, а аж на двісті п’ятдесят фунтів.

Відповіді не було, оскільки Ван-Куп поспіхом пішов. Відтоді ми ніколи не зустрічалися.

Приблизно за рік я одержав повідомлення, що на моє пожертвування при одній із відповідних установ влаштовано ліжко імені Аллана Квотермейна для хворих дітей.

Помітивши Ван-Купове зникнення, лорд Регнолль нічого не сказав, але підійшов до мене і міцно потиснув мою руку. З цієї миті почалася наша довголітня дружба.

Мені залишається додати, що хоча я й одержав багато задоволення від стрільби, проте радий, що наступними днями полювання не поновлювалося, оскільки зрозумів, що ця розвага була мені не по кишені. Ось виписка з мого записника:


Так, полювання на фазанів в Англії — розвага, доступна тільки для багатих!



Розділ III

МІС ХОЛЬМС


Подальші дві з половиною години я присвятив відпочинку, лежачи у відведеній мені кімнаті, оскільки часта стрілянина і безперервний шум вітру викликали у мене невеликий головний біль. Потім з’явився Скруп і запропонував мені приєднатися до решти товариства. Ми спустилися вниз і ввійшли до розкішної вітальні, де зібралося близько тридцяти сусідів лорда Регнолля, запрошених на обід. Міс Маннерс тайкома повідомила Скрупу, що “вона” вже тут. У цей час бездоганний містер Саведж оголосив, широко розкривши двері:

— Леді Лонгден, міс Хольмс!

Усі обернулися до дверей, де з’явилася немолода леді у супроводі дівчини років двадцяти двох. Дівчина була не дуже висока, вельми витончена і граційна, як лань. Темно-каштанове волосся, тонкі риси обличчя, яскраво-червоні губи і великі темні очі вказували швидше на іспанське або італійське, ніж на англосаксонське походження. Одягнена вона була у світлу відкриту сукню, й, окрім нитки перлів і червоної камеї, інших прикрас на ній не було. Мені впала в око дивна біла пляма на її грудях, що мала вигляд півмісяця. Але найбільше враження справило на мене її обличчя. Вираз його був м’який, привітний, навіть щасливий; але чим більше вдивлявся я в нього, тим таємничим мені воно здавалося. Часом ним пробігала якась особлива тінь. Що це було — я не знав…

Лорд Регнолль, що здавався ще вродливішим у своєму вечірньому костюмі, поспішив назустріч своїй нареченій і її матері. Мою; увагу на деякий час відвернули сусіди, аж тут я почув поблизу себе голос, який говорив:

— Покажіть мені його. Втім, я вже впізнала його за вашим описом.

— Так, ви маєте рацію, — відповів лорд Регнолль своїй нареченій (це була вона), — я зараз познайомлю вас. Проте скажіть, кого ї ви хочете мати своїм кавалером за обідом? Я не можу, бо маю бути біля вашої матері. Візьміть доктора Джеффріса.

— Ні, — відповіла міс Хольмс, — я віддаю перевагу містеру Квотермейну. Мені хочеться почути від нього що-небудь про Африку.

— Добре, — сказав лорд Регнолль, — він, мабуть, найцікавіший з усіх гостей разом. Але чому, Місяцю, ви постійно думаєте і говорите про Африку? Можна подумати, що ви збираєтеся там жити.

— Це може колись статися, — задумливо сказала вона, — хто знає, де він жив і де житиме.

І знову щось таємниче промайнуло на її обличчі.

Кінця їхньої розмови я не чув. Правду кажучи, я хотів уникнути сусідства з міс Хольмс за обідом, оскільки я байдужий і не люблю бути на видноті, тому я попрямував у протилежний кінець вітальні. Але це було даремно: лорд Регнолль наздогнав мене і підвів до мене свою наречену.

— Дозвольте вас познайомити з міс Хольмс, — сказав він мені, — вона хоче бути вашою сусідкою під час обіду. Вона дуже цікавиться…

— Африкою, — підказав я.

— Містером Квотермейном, про якого мені говорили, як про найбільшого мисливця в Африці, — поправила мене міс Хольмс із чарівною усмішкою.

Я вклонився, не знаючи, що сказати. Лорд Регнолль посміхнувся і пішов, залишивши нас удвох. У цей час лакей оголосив, що обід подано. Ми попрямували в середині довгої процесії до розкішної їдальні, яка ще зберігала свій середньовічний стиль.

Містер Саведж провів нас на наші місця ліворуч від лорда Регнолля, що сидів біля головного кінця довгого столу з леді Лонгден праворуч. Старий священик, доктор Джеффріс прочитав коротку молитву, і обід почався.

— Я чула, — звернулася до мене міс Хольмс, — що ви сьогодні перемогли сера Юніуса Фортеск’ю в стрільбі і пожертвували купу грошей на доброчинність. Я не люблю парі і тих, хто б’ється об заклад. Дивно, що ви пішли на це: ви зовсім не схожі на таких людей. Але мені огидний сер Юніус, і в цьому наші думки збігаються.

— Я нічого не говорив про свою антипатію до сера Юніуса, — заперечив я.

— Так, але ваше обличчя змінилося, коли я згадала його ім’я.

— Тоді мені доведеться зізнатися, що ви маєте рацію. Але я маю додати, що я теж не любитель парі.

Тут я розказав усю історію з Ван-Купом і його боргом.

— Я завжди вважала його жахливою людиною, — зауважила міс Хольмс, коли я закінчив свою розповідь.

Потім наша розмова перейшла на майбутнє весілля, і я поспішив висловити міс Хольмс свої щирі побажання і впевненість, що її щастя завжди буде так само безхмарне, як і тепер.

— Дякую вам, — сказала вона, — але чи не здається вам, що ця безхмарність — погана ознака. Адже майбутнє так само приховане від нас, як і мій портрет у робочому кабінеті лорда Регнолля, в чому ви теж бачите погану ознаку.

— Звідки ви це знаєте? — запитав я, вражений цим зауваженням.

— Не знаю, містере Квотермейне, але мені це відомо. Адже ви так думали, правда ж?

— Навіть якщо й так, — сказав я, ухиляючись від прямої відповіді, — то що з цього випливає? Хоча портрет і прихований від сторонніх очей, але завжди можна відсмикувати завіску…

— А раптом одного разу за цією завіскою виявиться пустка?

На деякий час ми замовкли.

— Я не схожа на інших… — знову почала міс Хольмс. — Щось спонукає мене говорити з вами… Я ніколи ні з ким не говорила так. Мене б усе одно не зрозуміли. Моя мати, можливо, вважала б за потрібне показати мене лікарю. Змалечку мені здавалося, що я — якась таємниця серед інших таємниць. Із дев’яти років ця думка раптово охоплювала мене ночами. У мене були якісь видіння, але вони швидко забувалися. Тільки дві речі я відчуваю більш-менш чітко. Одна — це якась дивна, несвідома тривога… Інша — те, що я або частина мене якось причетна до Африки, про яку я знаю тільки з книжок. Ось звідки в мене інтерес до вас і до Африки.

— Я думаю, що ваша матінка мала б рацію щодо лікаря, — зауважив я, -

— Ви так говорите, але не вірите в це, містере Квотермейне.

Тоді я, щоб перевести на інше цю щонайменше дивну розмову, почав розказувати про Африку і, між іншим, згадав про одне легендарне плем’я арабів чи напіварабів, що нібито живе в східній частині Центральної Африки і поклоняється вічно юному Дитяті.

— До речі, про арабів, — перервала мене міс Хольмс. — Я розповім вам вельми дивну історію. Коли мені було вісім чи дев’ять років, я якось бавилася в Кенсінгтонському саду (ми тоді жили в Лондоні) під наглядом бонни. Вона розмовляла з якимось молодим чоловіком, якого називала кузеном, а я катала обруч по траві. І раптом з-за дерева вийшли двоє одягнених у біле вбрання чоловіків із тюрбанами на голові. У старшого були блискучі чорні очі, гачкуватий ніс і довга сива борода. Обличчя молодшого я пам’ятаю погано, їхня шкіра була коричневого кольору, але принаймні вони не були неграми. Раптом мій обруч упав біля ніг старшого чоловіка; я зупинилася, не знаючи що робити. Старий нахилився, підняв обруч, але не повернув його мені. Він щось сказав іншому, вказуючи на родимку у вигляді півмісяця на моїй шиї (через цю родимку батько називав мене Місяцем). “Як твоє ім’я, маленька дівчинко?” — запитав мене старий ламаною англійською мовою.

— Місяць Хольмс, — відповіла я.

Тоді він дістав із кишені скриньку і дав мені з неї щось на зразок цукерки. Я дуже любила солодощі і поклала одержане у рот. Потім старий покотив обруч і сказав мені:

— Лови його, — я побігла за обручем, аж раптом усе зникло з моїх очей, неначе сховавшись у тумані. Я прокинулася на руках бонни, люди в білому вбранні зникли. Всю дорогу додому бонна лаяла мене за те, що я взяла ласощі від незнайомих людей і погрожувала поскаржитися на мене батькам. Я ледве вблагала її мовчати про те, що сталося. Незабаром вона покинула нас і вийшла заміж, мабуть, за “кузена”. Але з часу цієї пригоди я почала думати про Африку.

— Ви більше ніколи не зустрічали цих людей?

— Ніколи.

У цей час я почув сердитий голос леді Лонгден:

— Мені дуже шкода, Місяцю, переривати вашу цікаву розмову, але ми всі чекаємо на тебе.

І тут я побачив, що всі, окрім нас, уже встали з-за столу.

Я був вельми збентежений. Пригадавши, що я нічого не їв, я потихеньку сів ближче до портвейну і, підкріпившись фініками, пройшов за іншими до вітальні, де всівся якнайдалі від міс Хольмс і заходився розглядати альбом із видами Єрусалима.

Незабаром до мене підсів лорд Регнолль, який завів розмову про полювання на великого звіра і, між іншим, запитав мою постійну африканську адресу. Я вказав Дурбан і у свою чергу поцікавився, навіщо йому моя адреса.

— Тому що міс Хольмс постійно марить Африкою, і я чекаю, що мені одного прекрасного дня доведеться потрапити туди, — сумно відповів лорд Регнолль.

Це були пророчі слова. У нашу розмову втрутилася леді Лонгден, яка підійшла побажати доброї ночі своєму майбутньому зятеві, оскільки вона почувалася не зовсім здоровою.

Більшість гостей, незважаючи на те, що була всього десята година, зібралася їхати додому.



Розділ IV

ХАРУТ І МАРУТ


Лорд Регнолль провів гостей, повернувся до мене і запитав, що я вважаю за краще: грати в карти чи слухати музику. Тільки-но я відповів, що не терплю навіть вигляду карт, як до нас підійшов містер Саведж і шанобливо довідався у його ясновельможності, хто з гостей носить ім’я “Хікомазан”.

Лорд Регнолль здивовано подивився на нього і висловив підозру, чи не п’яний він.

— Двоє якихось іноземців у білому одязі, — сказав ображено Саведж, — стоять біля замку і бажають говорити з містером “Хікомазаном”. Я їм сказав, щоб вони йшли геть, але вони всілися на сніг і оголосили, що чекатимуть “Хікомазана”.

— Перепрошую, — втрутився я, — моє африканське тубільне прізвисько Макумазан. Мабуть, містер Саведж неправильно передає це ім’я. Чи можу я глянути на цих людей?

— Надворі дуже холодно, містере Квотермейне, — відповів лорд Регнолль, — але стривайте. Чи не говорили вам, Саведже, ці люди, хто вони такі?

— Мабуть, чаклуни, ваша ясновельможносте. Коли я сказав, щоб вони забиралися геть, я почув у своїй кишені шипіння і, поклавши туди руку, знайшов там велику змію, яка зникла, коли я кинув її на землю. Потім у дівчини, яка працює на кухні, з волосся вискочила жива миша. Дівчина перед цим сміялася над їхнім убранням, а зараз вона в істериці.

У цей час до нас підійшла міс Хольмс і запитала, про що ми так жваво говоримо. Дізнавшись у чому справа, вона почала просити лорда Регнолля покликати цих людей до вітальні.

— Добре, — погодився лорд Регнолль, — покличте сюди ваших чаклунів, Саведже. Скажіть їм, що Макумазан чекає на них, і що все товариство хоче подивитися на їхні фокуси.

Саведж вийшов, неначе осуджений на важке покарання. З його блідості можна було дійти висновку, що бідолаха надто переляканий.

Ми очистили місце посеред кімнати і поставили довкола крісла для глядачів.

— Без сумніву, це індійські фокусники, — зауважив лорд Регнолль, — вони виростять мангове дерево на наших очах. Я, пам’ятаю, бачив це в Кашмірі.

У цей час двері широко відчинилися і через них із незвичайною поспішністю пройшов Саведж, боязко тримаючись за свої кишені.

— Містер Хірут, містер Мірут, — оголосив він.

— Мабуть, Харут і Марут16, — зауважив я, — я десь читав, що це були найбільші маги. Очевидно, ці фокусники привласнили собі їхні імена.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Слідом за Саведжем до вітальні увійшли двоє людей. Перший був високий із поважним обличчям східного типу, довгою білою бородою, гачкуватим носом і блискучими яструбиними очима. Другий був нижчий і значно молодший. Він мав веселе, жваве обличчя, маленькі чорні очі і був гладенько поголений. Шкіра в обох не дуже темна; мені доводилося зустрічати смаглявіших італійців.

У всьому їхньому вигляді відчувалася якась особлива сила.

Я пригадав історію, розказану мені міс Хольмс, і крадькома глянув на неї. Вона була надзвичайно бліда і трохи тремтіла. Але ніхто не помічав цього, увага всіх була прикута до прибульців. Через деякий час міс Хольмс опанувала себе і, зустрівшись зі мною поглядом, поклала палець на губу на знак мовчання.

Незнайомці зняли свої хутряні плащі, поклали їх на підлогу і залишилися в сліпучо-білому вбранні і з білими тюрбанами на головах.

“Сомалійські араби вищого класу”, — подумав я.

Один із них замкнув двері. Після цього, на превелике моє здивування, обидва попрямували до мене, поставили свої кошики на підлогу і, піднявши руки догори, низько вклонилися мені. Потім заговорили не арабською, як я чекав, а говіркою банту17, якою я володів досконало.

— Я, Харут, перший жрець і вчитель білих людей кенда, вітаю тебе, о Макумазане! — сказав старший.

— Я, Марут, жрець і вчитель білих кеда, вітаю тебе, о Той, хто не спить уночі! — сказав молодший.

— Ми обидва вітаємо тебе, який здається малим, але великий, о пане з великим майбутнім! — разом сказали вони.

— О, той що вбиває злих людей і звірів! — монотонно продовжували вони. — Ти, кому призначено долею визволити нашу землю від страшного лиха, ми вклоняємося тобі і обіцяємо тобі безпеку серед нас і в пустелі. Ми обіцяємо тобі велику нагороду.

Вони знову тричі вклонилися мені і завмерли, схрестивши руки.

Я запитав їх на банту, чого їм, власне, потрібно від мене.

— О Макумазане! — відповів старший. — Я прийшов просити тебе надати послугу нашому народу, — послугу, за яку ти отримаєш велику нагороду. Ми, білі кенда, народ Дитяти, воюємо з чорними кенда, нашими рабами, які перевершують нас кількістю. Чорні кенда шанують бога зла, дух якого живе в найбільшому слоні на світі. Ніхто не може вбити його, а він убиває багатьох і зачаровує ще більше. Поки живий цей слон, — ім’я його Джана, — жах панує серед нас, народу Дитяти, бо день за днем Джана винищує нас. Якщо ти вб’єш його, ми покажемо тобі місце, куди слони йдуть умирати; ти візьмеш собі скільки захочеш слонової кістки і будеш багатий. Коли ти матимеш потребу в золоті або слоновій кістці, — яка те саме, що й золото, — йди на північ того озера, де живуть понго, зупинися на краю пустелі і назви імена Харута і Марута.

— І назви імена Харута і Марута, — луною повторив молодший.

Перш ніж я встиг зібратися з думками, щоб відповісти що-не-будь, загадковий Харут заговорив ламаною англійською мовою, як рядовий фокусник.

— Багаті леді і джентльмени чекають вистави від бідного фокусника з Центральної Африки. Добре, я покажу їм, що вмію. Ви хочете, щоб виросло дерево? Можна. Тільки пам’ятайте, що тут немає ніякої магії; це прості фокуси. Дайте мені таріль.

Вистава почалася. На покритій покривалом тарелі чудодійно виросло дерево, палиці танцювали самі собою. Марут свиснув, і з кишені Саведжа, який стояв на шанобливій відстані від фокусників, знову виповзла змія, яка потім перетворилася на вогонь. Видовище було цікаве, але, сказати правду, воно мало цікавило мене: я раніше бачив багато таких фокусів. Я думав про слова Харута…

Нарешті фокусники закінчили виставу і під оплески присутніх почали збирати свої речі.

— Наш пан Макумазан має рацію, вважаючи все це дурницями, — зауважив Харут, — просто фокуси і тільки. Але що з цим джентльменом? — додав він, показуючи на Саведжа, що корчився осторонь. — Брате Марут, подивися, в чому справа.

“Брат Марут” підійшов до Саведжа і визволив його від двох змій. Потім під спільний регіт витягнув з його напомадженого волосся великого дохлого щура.

— А! — вигукнув Харут. — Змії люблять цього джентльмена. Але все це дурниці. Може, Макумазан хоче подивитися що-небудь цікавіше? Слона Джану, якого він уб’є?

— Охоче, — відповів я, — але як ти мені покажеш його?

— Це дуже легко, Макумазане. Треба вдихнути трохи диму тютюну кенда, і ти побачиш багато чого, якщо у тебе є дар. Я впевнений, що ти його маєш, як і ця леді, — додав він, указуючи на міс Хольмс.

— Дака, — презирливо сказав я, пригадавши про один сорт індійських конопель, яким одурманюють себе тубільці в багатьох частинах Африки.

— О ні, це не дака. Це тютюн, що росте тільки на землі кенда. Ти вважаєш це дурницею. Стривай, ти побачиш, що це не так. Дайте мені сірника.

Він узяв дрібку тютюну, поклав його в невеликий дерев’яний кубок, який разом із тютюном дістав із кошика і сказав щось своєму товаришу Маруту. Той дістав зі свого вбрання очеретяну флейту і заграв на ній якусь тужливу мелодію. Харут у свою чергу заспівав тихим голосом пісню, з якої я не зрозумів жодного слова, і запалив тютюн. Блідий синюватий димок піднявся з кубка, поширюючи довкруж досить приємний запах.

— Вдихни і розкажи нам, що побачиш, — сказав Харут, — не бійся, в цьому немає небезпеки. Дивися!

Він сильно вдихнув у себе дим, після чого його обличчя набуло особливого виразу.

Я нерішучо стояв. Нарешті, цікавість і страх стати посміховиськом за свою боязкість перемогли. Я взяв кубок і підніс його до свого носа, тоді як Харут накинув мені на голову покривало, з-під якого він вирощував мангове дерево.

Раптово переді мною постав туман. Потім він розвіявся, і перед очима відкрився африканський пейзаж: озеро, оточене густим лісом. Небом, ще червоним від сонячного заходу, плив повний місяць. Східний берег озера був без будь-якої рослинності, суцільно всіяний скелетами багатьох сотень слонів. Довкола стирчали жовті бивні, багато з них поросло вже мохом, пролежавши тут, можливо, цілі сторіччя. Це був цвинтар слонів, про існування якого я чув упродовж усього свого мисливського життя, місце, куди слони приходять помирати, як це робив вимерлий птах моа в Новій Зеландії. Ось з’являється, розмахуючи хоботом на всі боки, вмираючий слон. Він зупиняється. Потім поволі опускається на коліна і завмирає без руху. Раптом на віддаленій скелі вимальовуються контури величезного слона. За все своє життя я не бачив такого гіганта. Він тримає хоботом мертве тіло жінки, волосся якої розвівається за вітром. У її руках дитина, яка ще, здається, жива. Чудовисько кидає тіло на землю, вихоплює хоботом дитину і, розгойдавши її в повітрі, підкидає вгору. Покінчивши з дитиною, він прямує до вмираючого слона і топче його ногами. Потім підіймає свого хобота, неначе тріумфуючу, сурмить і зникає в лісі.

Знову туман приховав усе перед моїми очима, і я прокинувся.

— Що ви бачили? — запитав мене цілий хор голосів.

Я розповів про все, окрім останньої частини. Виявилося, що все моє видіння тривало не більше десяти секунд.

— Бачив Джану? — запитав Харут. — Він убив жінку і дитину, так? Це він робить щоночі. Ось чому білий народ кенда хоче вбити його. Так, Джана живий! Це нам потрібно було дізнатися. Дякую тобі, Макумазане! Тепер, мабуть, прекрасна леді теж хоче подивитися… — звернувся він до міс Хольмс.

— Так, — відповіла вона.

— Я вважав би за краще, Місяцю, щоб ви не робили цього, — збентежено сказав лорд Регнолль.

— Ось сірники, — сказала міс Хольмс Харуту, який узяв їх, уклонившись.

Потім, підклавши в кубок тютюну, Харут запалив його, обережно накрив голову міс Хольмс покривалом і дав їй кубок. За кілька секунд кубок і покривало впали на підлогу і міс Хольмс, широко розплющивши очі, тихо заговорила:

— Я пройшла довгий шлях і перебуваю в іншому світі. Довкруж каміння. Темно. Мені світить вогонь кубка. Тут немає нічого, окрім статуї голої дитини, вирізаної з жовтої слонової кістки і крісла з чорного дерева. Я стою перед Дитятком зі слонової кістки. Воно оживає і всміхається мені. На його шиї намисто з червоного каміння. Дитя знімає намисто і надягає його мені на шию. Потім вказує на крісло. Я сідаю. Усе зникло.

Я чув як Харут, напружено слухаючи ці слова, тихо прошепотів Маруту:

— Священне Дитя одержує Хранителя. Дух білих кенда знову знайшов голос.

Потім обидва благоговійно схилилися перед міс Хольмс.

— Що за дивне видіння, — сказав лорд Регнолль, — дитя зі слонової кістки… намисто… Що за дурниця! А тепер, я вважаю, виставу закінчено. Скільки я вам винен за неї?

— Нічого, о великий лорде, нічого. Це ми вам багато чим зобов’язані. Тут ми дізналися про те, що хотіли знати вже давно, бо тютюн кенда діє тільки на новий дух. Прощай, великий лорде! Прощай, прекрасна леді! Прощай, о Макумазане, до нової зустрічі, коли ти прийдеш убити Джану. Благословення вам Небесного Дитяти, що посилає дощ, захищає від небезпеки, дає здоров’я й їжу! Благословення його на вас усіх!

Із цими словами Харут і Марут наділи свої плащі і попрямували до дверей. Я пішов провести їх, оскільки Саведж дуже налякався змій.

— Скажіть, о люди з Африки, що все це означає? — запитав я, коли ми опинилися на дворі.

— Ти сам собі відповіси на це запитання, коли стоятимеш перед Джаною, — озвався Харут. — А тепер не намагайся дізнатися більше, ти, який у призначений час знатимеш усе.

— Не намагайся дізнатися більше, щоб не сталося нещастя, — луною повторив Марут, — ти, о Макумазане, який знає вже надто багато.

— Тепер повернися в будинок, — продовжував Харут, — тут страшний холод. Передай прекрасній леді цей весільний дар Дитяти.

Із цими словами він вручив мені згорток і зник у темряві разом зі своїм товаришем.

Я повернувся до вітальні.

— Вони пішли, — сказав я лордові Регноллю, — і, йдучи, передали весільний подарунок для міс Хольмс.

Хтось подав ножиці, пакунок розгорнули і в ньому виявилося намисто з червоного каміння. Це було рубінове намисто і, судячи з роботи, вельми стародавнє. Мабуть, воно прикрашало шию якоїсь знатної єгиптянки або статую Дитяти Горуса, сина Ізіди.

— Це те саме намисто, яке Дитя зі слонової кістки дало мені під час видіння, — спокійно сказала міс Хольмс, надягаючи подарунок на шию.



Розділ V

НЕВДАЛЕ ВИКРАДЕННЯ


Цієї ночі я не міг склепити очей. Це могло бути від збудження, викликаного стрільбою, в якій я змагався з неприємною мені людиною, або від враження, залишеного дивною парою, Харутом і Марутом, які шукали мене за сім тисяч верст від свого дому, або від образів, викликаних тютюном кенда. А, можливо, все це разом вплинуло на мене.

Принаймні я ніяк не міг заснути.

Час спливав; я лежав із розплющеними очима, прислухаючись до удару баштового годинника Регнолля (я ночував у замку). Різні думки снували у мене в голові.

То мені здавалося, що Харут і Марут — лише пара простих шах-раїв-арабів, яких я багато бачив у африканських портах. То я думав про цвинтар слонів і про величезну вартість слонової кістки, що там є.

Потім мої думки перейшли на стародавніх єгиптян (я завжди цікавився їхньою історією), які поклонялися Дитяті Горуса, мати якого, Ізіда, “володарка таємниць”, символізувалася щербатим місяцем. І за дивним збігом, у міс Хольмс на грудях був знак, схожий на такий місяць.

Раптом мене охопив якийсь неусвідомлений страх. У мене з’явилося передчуття, що з міс Хольмс неодмінно щось трапиться. Це відчуття настільки оволоділо мною, що я встав, запалив свічку і поспішно вдягнувся. У мене була звичка завжди мати при собі заряджений двоствольний пістолет. Я оглянув зброю, вийшов у коридор і став за великим годинником, дивлячись на освітлені місяцем двері кімнати, де перебувала міс Хольмс. Минув якийсь час. Я вже почав думати, в якому дурному стані я ризикую опинитися, якщо хтось випадково мене побачить. Раптом двері кімнати відкрилися, і на порозі з’явилася міс Холмс у пеньюарі. Світло місяця впало на її обличчя і я побачив, що вона йде уві сні.

На її шиї було рубінове намисто — подарунок таємничої пари. Міс Хольмс, наче тінь, перетнула коридор і пішла далі. Я крався за нею, прагнучи якнайменше шуміти. Ми спустилися гвинтовими сходами і вийшли в сад, де міс Хольмс, начебто покликана вперед якоюсь таємничою силою, прискорила кроки і попрямувала до гайка, в якому я за день до цього стріляв голубів, Я крався за нею, користуючись прикриттям чагарників. На мить я згубив її з очей. Потім я знову побачив, як вона стоїть під дубом, простягти руки у напрямку до двох загорнутих у плащі постатей, котрі поволі наближалися до неї. У них легко можна було впізнати Харута і Марута. Осторонь змальовувалися контури карети; чулося нетерпляче тупання кінських копит об мерзлу землю.

Я кинувся вперед і став між міс Хольмс і Харутом з Марутом.

Ми не промовили жодного слова, оскільки всі троє боялися розбудити дівчину, знаючи, що її пробудження може спричинити за собою небезпечні для неї наслідки.

У руках моїх супротивників блиснули криві ножі.

Я спрямував пістолет у серце Харута. Перевага була на моєму боці: я міг застрелити обох, перш ніж їхні ножі дістануть мене.

— Ти переміг цього разу, Безсонний Уночі! — тихо сказав Харут. — Іншим разом ти програєш. Ця прекрасна леді належить нам, білому народу кенда, бо на ній знак молодого місяця. Її серце почуло поклик Небесного Дитяти. Вона повернеться до нього. Тепер, поки вона спить, відведи її звідси, о хоробрий і розумний, так добре названий Безсонним Уночі!

Вони пішли і незабаром почувся стукіт коліс карети, що віддалялася.

Спершу в мене з’явилася думка бігти за ними і підстрелити одного з коней. Але після цього у мене залишився б тільки один заряд проти двох людей і, вбивши одного з них, я був би беззахисним від ножа другого. Крім того, постріли могли розбудити міс Хольмс. Довелося відмовитися від переслідування.

Я підійшов до дівчини, обережно взяв її за руку і повів назад у замок. Провівши її до кімнати, я замкнув за нею двері і, прислухавшись, переконався, що вона лягла.

Тепер, упевнений, що міс Хольмс у безпеці, я сів за стіл, що стояв у коридорі, і почав міркувати, що ж робити далі. Моїм обов’язком було негайно повідомити про те, що сталося, лордові Регноллю.

Але як це зробити, не сполохавши весь будинок і не викликавши зайвих розмов? Спершу треба розбудити містера Саведжа. Я не знав, де його кімната, але пригадав, що, проводячи мене спати і поговоривши зі мною про змій, він про всяк випадок вказав мені дзвінок, проведений до нього.

Тримаючись дроту, проминувши ряд сходів і різних переходів, я, врешті, дістався до дверей його кімнати і злегка постукав у них.

— Хто там? — запитав містер Саведж із легким тремтінням у голосі.

— Я.

— Хто це “я”? “Я” може бути Харум і Скарум або ще гірше!

— Я, Аллан Квотермейн, ідіот ви такий, — прошепотів я в замкову щілину.

— Анна? Яка ще Анна? ідіть. Поговоримо завтра.

Я постукав у двері енергійніше. Нарешті, Саведж обережно прочинив їх.

— Господи! — вигукнув він. — Що ви робите тут, сер, у такий час із пістолетом у руках? Чи, може, це голова змії? — закричав він, перелякано відсахнувшись.

— У мене важлива невідкладна справа до його ясновельможності, — нетерпляче сказав я, — скоріше проведіть мене до нього.

Ми попрямували в спальню лорда Регнолля.

— У чому справа, містере Квотермейне, — запитав той, позіхаючи і підводячись у ліжку, — у вас був кошмар?

— Так, — відповів я, і коли Саведж вийшов, розповів лорду Регноллю про все.

— Господи, — вигукнув він, коли я закінчив свою розповідь. — Якби не ваше передчуття і не ваша хоробрість…

— Не про те мова, — перервав я його, — питання в тому, що нам робити тепер. Спробувати затримати цих людей чи мовчати про все і бути насторожі?

— Не знаю, як бути, — відповів лорд Регнолль, — якщо ми їх спіймаємо, вся ця історія буде якось дивно звучати на суді.

— Звичайно, — згодився я, — але, здається, варто зараз же оглянути місце події, доки дощ або сніг не знищив сліди.

— Добре, — сказав лорд Регнолль, — ми візьмемо з собою Саведжа. Це віддана людина й уміє мовчати.

Поки лорд Регнолль поспішно одягався, я розказав Саведжу про те, що трапилося. Він слухав мене, затамувавши подих.

Переконавшись, що міс Хольмс у своїй кімнаті, ми спустилися і вийшли в сад, ретельно замкнувши за собою всі двері.

Уже світало. Ми без особливих зусиль роздивилися сліди черевиків міс Хольмс, моїх ніг, кінських копит і коліс карети. Крім того, ми знайшли полотняний мішок, у якому був повний костюм арабської жінки, що призначався, очевидно, для міс Хольмс.

Коли Саведж відкрив мішок, звідти, жахаючи його, виповзла змія, мабуть, учасниця вчорашньої вистави.

Опис усього цього, занесеного з усіма подробицями у записник лорда Регнолля, був засвідчений усіма нами.

Надалі справу доручили досвідченим сищикам, яким тільки вдалося встановити, що Харут і Марут із двома жінками їхнього племені (мабуть, вони мали наглядати за міс Хольмс) відпливли на пароплаві “Антилопа” до Єгипту, де їхні сліди губилися.

Але повернімося до міс Хольмс.

Наступного ранку вона вийшла до сніданку, неначе нічого не сталося, але була дещо блідіша, ніж зазвичай.

За столом я сидів неподалік від неї і при слушній нагоді довідався у неї, як їй спалося минулої ночі. Вона відповіла, що спала, як ніколи, міцно і бачила якісь химерні сновидіння.

— Дивно те, — додала вона, — що вранці мої черевики виявилися брудними, неначе я виходила з дому уві сні, чого зі мною ніколи не бувало.

За допомогою лорда Регнолля я поспішно змінив тему цієї розмови.

Незабаром після сніданку мені передали, що коляска міс Маннерс чекає на мене, і я зібрався їхати.

Прощаючись, лорд Регнолль записав мою англійську й африканську адреси у свій записник.

— Хоча ми всього три дні знайомі, містере Квотермейне, — сказав він, — мені здається, що я вас знаю вже багато-багато років. Коли ви наступного разу приїдете до Англії, я сподіваюся, що ви зупинитеся у мене.

— А якщо вам доведеться бути в Південній Африці, — сказав я, — прошу вас мати у своєму розпорядженні мій скромний будинок в Дурбані як свій власний.

— Мені було б це вельми приємно, — відповів він, — але, зізнаюся, мені набридли подорожі. Крім того, обставини викликають у мене особливе ставлення до Африки. Скажіть, що ви думаєте про все те, що сталося вчора?

— Справді, не знаю, що вам відповісти, — сказав я, — можу порадити одне: оберігайте вашу майбутню дружину. Можливо, ці люди знову зроблять спробу викрасти її. Це терплячі, рішучі люди.

— Ви мене трохи лякаєте, — сказав, лорд Регнолль, — але, звичайно, матиму на увазі вашу пораду.

Після цього ми розпрощалися.

— Прощавайте, містере Квотермейне, — сказав Саведж, подаючи мені пальто, — я ніколи не забуду вас. Не забуду і цих нероб Харума і Скарума з їхніми проклятими зміями!



Розділ VI

ЗОЛОТОПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ “ЩИРОЇ ДОВІРИ”


Минуло аж два роки відтоді, коли я бачився з лордом Регноллем і міс Хольмс. За цей час я двічі мав про них звістки. Одного разу я одержав від Скрупа листа, в якому той повідомляв мені про їхнє одруження. Це було найфешенебельніше весілля всього лондонського сезону. До листа додавалася вирізка з газети з описом усіх подробиць аж до сукні нареченої включно.

Усе це було неважливе для мене, проте одне зауваження викликало у мене сильний інтерес. Наведу його повністю:

“…Багато чуток викликала та обставина, що наречена не вдягла ніяких коштовностей, окрім рубінового намиста з маленьким, теж рубіновим, зображенням єгипетського бога, хоча родинні діаманти Регноллей, яких уже давно не бачив світ, відомі як одні з найвитонченіших і найцінніших у всій країні. Слід зауважити, що ця прикраса дивовижно пасувала нареченій. На запитання одного із друзів про причину такого вибору, леді Регнолль відповіла, що це намисто має принести їй щастя…”

Другу звістку я отримав через рік за допомогою старого номера газети “Таймс”, де було повідомлення про народження у лорда і леді Регнолль сина і спадкоємця.

Що стосується мене, то я багато пережив за ці два роки. Беручи участь в експедиції в Понголенд, я не раз долав спокусу пройти на північ у місце, вказане Харутом і Марутом, які обіцяли провести мене туди, де живе гігантський слон, якого, за їхніми словами, мені судилося вбити.

Проте я втримався від цього і, повернувшись у Дурбан, вирішив більше ніколи не брати участі в ризикованих експедиціях. Завдяки обставинам, що вдало склалися, я зробився власником невеликого капіталу, який приніс мені можливість покинути мисливські поневіряння в диких місцях Африки. Незабаром мені випала нагода помістити свій капітал у торгове підприємство.

Один єврей на ім’я Джекоб запропонував мені половину прав на володіння золотою копальнею, відкритою ним на кордоні Землі зулусів, якщо я внесу капітал, необхідний для розробки підприємства. Разом із Джекобом і його приятелями я вирушив оглянути це місце.

Узятий для випробування кварц свідчив про багатий вміст золота і, врешті-решт, утворилася акціонерна компанія для розробки золотої копальні “Щирої довіри” з Алланом Квотермейном, есквайром, на чолі.

Ох, ця компанія!

Досі я пам’ятаю про неї. Наш основний капітал був невеликий — десять тисяч фунтів, із яких Джекоб і його приятелі взяли собі половину як купівельну вартість їхніх прав. Згодом з’ясувалося, що ці права були придбані всього за три дюжини джина, зламаний віз, четвірку старих корів і п’ять фунтів грошима.

Особисто я, перш ніж прийняти головування в правлінні з платнею сто фунтів на рік (якої я ніколи не одержував), купив на тисячу фунтів шер18готівкою.

Було встановлено баланс у чотири тисячі фунтів, і робота почалася. Ми взялися промивати одну піщану ділянку. Відразу після цього досягли такого неймовірного результату, що наші шери піднялися аж на десять шилінгів, причому Джекоб і його приятелі скористалися нагодою продати половину своїх, запевнивши мене, що це необхідно для розширення справи. Через вельми короткий час піщана ділянка виявилася ні до чого не придатною; було вирішено придбати машину для роздрібнювання кварцу, в якому передбачався багатий вміст золота. Ми сторгувалися з однією машинобудівною фірмою.

Потім наші шери впали спершу до своєї номінальної вартості (один фунт), потім до п’ятнадцяти шилінгів, потім до десяти.

Джекоб — один із директорів правління, сказав, що на мені як на голові лежить обов’язок підтримати престиж нашої компанії. Я знову накупив шер на свої останні п’ятсот фунтів.

Але як похитнулася моя віра в людей, коли я дізнався, що тисяча шер, куплених мною на останні п’ятсот фунтів, були власністю Джекоба, який продав їх мені за допомогою підставних осіб. Нарешті настала криза. Перш ніж дробильну машину нам доставили, всі наші капітали були вичерпані і постало питання про ліквідацію компанії. Були скликані загальні збори акціонерів, і після кількох безсонних ночей я посів на них своє належне місце головуючого.

Яке ж було моє здивування, коли я бачив, що з п’яти директорів, окрім мене, з’явився тільки один чесний старий, відставний морський капітан, який купив триста шер.

Джекоб і його два приятелі рано-вранці відпливли на пароплаві в Капштадт.

Збори спочатку були досить бурхливими.

Я, як міг, окреслив становище, і коли закінчив, з усіх боків посипалися запитання, на які ні я, ні будь-хто інший не міг дати задовільної відповіді.

Тоді один (явно нетверезий джентльмен, власник десяти шер, прямо оголосив, що я обдурив акціонерів.

Я люто схопився і, хоча він був удвічі більший за мене, запропонував йому поговорити зі мною про це за будинком.

Він поспіхом подався геть.

Після цього інциденту, що закінчився загальним сміхом, уся правда вийшла назовні.

Одна “кольорова” людина розповіла, що Джекоб найняв його “посолити” ґрунт, підсипавши золото в пісок, який ми промивали спочатку.

Усе розкрилося.

Я безсило опустився у своє крісло.

Тоді один добродій, що сам утратив гроші в цій справі, піднявся і виголосив коротку промову, якої було достатньо, щоб відновити втрачену мною віру в людей. Він говорив, що Аллан Квотермейн, який працював, неначе віл, для користі акціонерів, сам нарівні з іншими розорений цим злодієм Джекобом, і насамкінець запропонував прокричати тричі “ура” “на честь нашого чесного друга і нещасного товариша, Аллана Квотермейна”. На мій подив, зібрання виконало це вельми охоче.

Я піднявся і зі сльозами на очах дякував усім, кажучи, що радий залишити цю кімнату таким же бідним, яким я був завжди, але з незаплямованою репутацією чесної людини. Потиснувши руку джентльменові, який виручив мене, я з легким серцем вирушив додому. Правда, я втратив усі свої гроші, але честь моя була врятована, а що таке гроші порівняно з честю! Я перебрався на другий бік брудної вулиці і йшов молодими хащами, що тягнулися вздовж неї.

Вулиця була майже порожня.

Якась пара людей привернула мою увагу. В одному з них я впізнав напівп’яного суб’єкта, який обвинувачував мене в обмані; другий був зморшкуватий готтентот, який нагадав мені такого собі Ханса.

Цей Ханс, маю сказати, спочатку служив у мого батька, місіонера в Капській колонії, а потім став моїм компаньйоном у багатьох пригодах. Це була хоробра, випробувана людина, єдиною слабкістю якої залишалася пристрасть до алкоголю. Він мав до мене найпалкішу прихильність.

Назбиравши трохи грошей, він придбав невелику ферму неподалік від Дурбана, де його шанували за минулі подвиги.

Білий і готтентот лаялися голландською мовою.

— Брудний готтентоте, — кричав білий, — що ти прив’яз до мене, як шакал?

— Син білої жирної свині, — відповідав Ханс (то був він), — ти наважився назвати бааса злодієм? Ти не вартий нігтя бааса, чия честь світліша за сонце, чиє серце чистіше за білий пісок у морі!

— Він привласнив собі мої гроші.

— А навіщо, свинюко, ти втік від нього, коли він хотів поговорити з тобою?

— Я тобі покажу “втік”, жовтий собако! — закричав білий, замахуючись палицею.

— Ти хочеш битися? — запитав Ханс і з незвичайною спритністю відскочив назад. — Так отримуй.

Він низько нахилив голову і, як буйвол, кинувшись уперед, ударив білого в живіт так, що той перекинувся навзнак і полетів у канаву, наповнену брудною водою. Після цього Ханс спокійно обернувся і зник за рогом.

Я з полегшенням помітив, як за хвилину білий виліз із канави весь брудний і, тримаючись за місце, означене медичною мовою діафрагмою, поволі пішов уздовж вулиці. “Якими відданими можуть бути готтентоти, яких вважають найнижчими істотами людського роду”, — подумав я.

Прийшовши додому, я всівся в розхитане очеретяне крісло на веранді, закурив люльку і замислився, що мені робити, маючи всього, на триста фунтів майна і хороший запас зброї.

Комерцію в усіх її різновидах я раз і назавжди відкинув.

Залишалася тільки моя стара професія мисливця.

Слони — ось єдино вигідна у плані заробітку дичина.

Але найближчі місця полювання вже давно спустошені. Крім того, довелося б змагатися з молодими професіоналами-бурами.

Якщо вже полювати на слонів, доведеться йти у віддалені краї. Роздумуючи про переваги і вади різних місць для полювання, я почув за великим кущем гарденії козляче кахикання. Проте я знав, що ці звуки видає людина, оскільки не раз вони служили мені сигналом в небезпечну хвилину.

— Хансе, ходи-но сюди, — гукнув я, і з групи алое з’явилася постать старого готтентота. Я не розумів, чому він вибрав такий шлях для свого візиту, але це цілком узгоджувалося з його таємничістю, успадкованою від предків. Він умостився навпочіпки переді мною, як шуліка, поглядаючи на сонце, що вже заходило.

— У тебе такий вигляд, Хансе, — сказав я, — ніби щойно бився. Капелюх у тебе зім’ятий, весь ти забризканий брудом.

— Так, баасе. Баас має рацію, як завжди. Я посварився з однією людиною через шість пенсів, які він мені винен, і вдарив його головою, забувши зняти спершу капелюха. Мені шкода, це хороший капелюх. Він майже новий. Два роки тому баас подарував мені його, коли ми повернулися з Понголенда.

— Навіщо ти брешеш? — сказав я. — Ти бився з білою людиною зовсім не через шість шилінгів. Ти зіштовхнув його в канаву і забризкався брудом.

— Так, баасе. Це так. Я бився з білим не через шість шилінгів. Я бився з ним за відданість, яка варта меншого або нічого не варта. Я прийшов до бааса позичити фунт. Біла людина поскаржиться в суд. Мене примусять заплатити фунт або сидіти в скрині19чотирнадцять днів. Білий ударив мене перший, але суддя не повірить бідному готтентоту, а в мене немає свідків. Скажуть: Ханс був п’яний, Ханс бреше. Плати, Хансе, плати фунт і десять шилінгів або йди в скриню на чотирнадцять днів плести кошики для великої королеви. Баасе! У мене є гроші заплатити за правосуддя, яке коштує десять шилінгів, але мені потрібен іще фунт.

— Я думаю, Хансе, що швидше ти мені міг би позичити фунт, аніж я тобі. Мій гаманець порожній.

— Це нічого, баасе. Якщо необхідно, я можу чотирнадцять днів робити кошики і рогожі для великої білої королеви. Хай вона витирає об мої рогожі ноги. Скриня зовсім непогане місце, баасе.

— Навіщо ж тобі йти до в’язниці, коли ти багатий і можеш заплатити штраф хоч у сотню футів?

— Місяць або два тому я був багатий, баасе, а зараз я бідний. У мене нічого немає, окрім десяти шилінгів.

— Хансе, — суворо сказав я, — ти знову пиячив і грав на гроші. Ти продав ферму і худобу, щоб заплатити програш і купити джину?

— Так, баасе. Тільки я не пив і не грав. Я продав землю і худобу за шістсот п’ятдесят фунтів і купив інше.

— Що ж ти купив? — поцікавився я.

Ханс поліз спочатку в одну кишеню, потім у другу і, нарешті, витягнув звідти брудний зім’ятий аркуш паперу, схожий на банківський квиток.

Я узяв його у руки, глянув і мало знепритомнів. Цей аркушик засвідчував, що Ханс був володарем шер компанії “Щирої довіри” на суму шістсот п’ятдесят фунтів, тієї самої компанії, де я був нещасним головою!

— Хансе; — слабким голосом сказав я, — у кого ти купив це?

— У бааса, у якого ніс гачком, баасе. Його звуть Джекоб20. Так само, як і ту велику людину з Біблії, яка дала своєму брату юшку, коли той повернувся з полювання, і одержав за це ферму і худобу, а потім пішов на небо сходами. Так розповідав нам наш батько, баасе.

— А хто тобі сказав купити їх, Хансе?

— Саммі, баасе, той Саммі, який був вашим кухарем, коли ми ходили в Понголенд. Джекоб жив у готелі Саммі і сказав йому, що коли він не купить цих паперів, бааса посадять у скриню. Саммі купив їх трохи, але в нього було мало грошей. Джекоб платив Саммі за все, що їв і пив, цими паперами. Саммі прийшов до мене і нагадав, що покійний батько бааса залишив його на ваше піклування. Я продав ферму і худобу другові Джекоба, дуже дешево продав. Ось і вся історія, баасе.

Я слухав це і, правду кажучи, майже плакав, думаючи, яку жертву приніс для мене цей старий готтентот за намовою шахрая.

— Хансе! — сказав я. — Коли ти спіймав работоргівців у ними ж розставлену пастку, вмираючий вождь зулусів назвав себе Світлом-у-темряві. Він точно назвав тебе, бо ти, як світло в мороці, засяяв у темряві мого серця. Я вважав себе мудрим, але виявився дурнем, і був, як і ти, і Саммі, обдурений звичайним шахраєм. Але цей шахрай, демонструючи, наскільки ницою може бути людина, примусив тебе показати, наскільки може бути людина благородною. Світло-в-темряві! Ти дав мені більше, ніж усе золото на світі. Я постараюся заплатити тобі за це своєю вічною любов’ю!

Ханс узяв мою простягнуту руку і приклав її до свого лоба.

— Не треба говорити так, баасе. Це наводить на мене сум, коли я такий щасливий. Скільки разів баас не карав мене, коли я чинив недобре, коли я пив і за інше? Баас не покарав мене навіть тоді, коли я вкрав порох, щоб продати його і купити собі джину. Правда, порох нікуди не годився.

— Але чому ти тепер щасливий? — запитав я.

— О, баасе! — відповів Ханс і очі його заблищали. — Хіба баас не здогадується чому? Тепер у бааса немає грошей і у мене немає. Зрозуміло, що ми підемо шукати заробітку. Я такий радий, баасе. Мені набридло сидіти на фермі і доїти корів. Великий Небесний Батько знав, що робив, пославши нам Джекоба!

— Ти маєш рацію, Хансе, — сказав я, — але куди ми підемо? Нам потрібні слони.

Ханс назвав цілу низку різних місць і, закінчивши їхній перелік, сів навпочіпки переді мною і, жуючи тютюн, питально поглядав на мене, схиливши голову набік, як старий допитливий птах.

— Хансе, — запитав я, — ти пам’ятаєш історію, яку я розповідав тобі торік чи раніше, — історію про народ кенда, в країні якого, кажуть, є цвинтар слонів, які з усіх усюд ідуть туди вмирати? Ця країна лежить десь на північному сході від того озера, біля якого живуть понго. Ти говорив, що нічого не чув про народ кенда?

— Ні, баасе, я багато чув про них.

— Чому ж ти раніше нічого не розповідав мені?

— Навіщо було говорити? Баас тоді шукав золото, а не слонову кістку. Коли ми були в місті Беза, я розмовляв з усіма, з ким було варто поговорити. Там жила одна жінка. Чоловік і діти в неї померли, і вона була завжди одна; всі боялися її, оскільки вона була мудра, вміла ворожити і знала лікувальні трави. Я розповів їй про понго і про їхнього бога-горилу. Вона сказала, що це ніщо порівняно з іншим богом, якого вона бачила, коли була дуже молодою. Вона говорила так: далеко на північному сході живе народ кенда, яким править султан. Це великий народ, що населяє родючу землю, їхню країну оточує пустеля, де ніхто не може жити. Ніхто нічого не знає про кенда. Хто перейде через пустелю в їхню землю, той ніколи не повернеться, бо його вб’ють. Вона говорила мені, що походить із цього народу, але втекла від них, коли султан хотів забрати її у свій гарем. Вона щасливо перейшла через пустелю і потрапила до мазиту, які шукають страусині пера. Вона нічого не говорила їм про свою землю, оскільки боялася покарання свого бога.

— А що вона тобі говорила про народ кенда і їхнього бога?

— Вона сказала, що у кенда не один бог, а два, не один правитель, а два. Вони мають доброго бога-дитя, яке говорить вустами жінки-оракула. Якщо жінка вмирає, бог не говорить, доки не знайдуть іншу жінку, позначену міткою бога. Перед смертю жінка-оракул говорить, у якій країні живе та, яка замінить її. Священики вирушають до тієї країни на пошуки. Іноді вони довго не можуть знайти нову жінку; тоді Дитя втрачає мову, і народ стає здобиччю іншого бога, який ніколи не вмирає. Той бог — величезний злий слон, якому приносять у жертву людей. Султан і більша частина народу, всі чорні пошановують того слона. Ім’я його Джана. Багато років тому, коли світ був іще молодим, з півночі туди прийшов інший світлий народ, котрий схиляється перед Дитям, якого вони принесли з собою. Цей народ поселився поряд із чорним народом. Дитя — добрий бог, слон — злий. Дитя посилає дощ і гарну погоду і зцілює хвороби. Джана посилає зло: війну і жорстокість. Ось що розказала мені стара, баасе.

— Чому ж ти тоді нічого не розповідав мені про це?

— Тому що я боявся, що баас піде шукати цей народ, а мені тоді набридло подорожувати і хотілося повернутися в Наталь на відпочинок. Крім того, всі мазиту говорили, що ця жінка велика брехуха.

— Вона не брехала, — сказав я і переповів Хансу про Хару-та й Марута і їхнє прохання, про бачений мною цвинтар слонів і Джану.

Ханс незворушно вислухав це: його важко було чимось здивувати.

— Так, баасе. Стара не була брехухою. Коли ж ми вирушимо забрати цю слонову кістку і яким шляхом підемо? Через Кільву чи через Землю зулусів? Треба поспішати, доки не почалися дощі.

Після цього ми довго розмовляли. Кишені наші були порожні і вирішити питання, як податися в мандри, було вельми важко, а то й зовсім неможливо.



Розділ VII

РОЗПОВІДЬ ЛОРДА РЕГНОЛЛЯ


Цієї ночі Ханс був у мене, точніше, в моєму саду, не наважуючись іти до міста. Він побоювався арешту за бійку з білою людиною. Проте той не порушував справи, будучи, мабуть, надто п’яним, аби пригадати, хто його зіштовхнув у канаву.

Наступного ранку ми відновили обговорення всіх можливих способів, як нам за допомогою засобів, що були в нашому розпорядженні, дістатися до країни, де живе народ кенда. Така довга і повна непередбачених випадковостей експедиція потребувала великих витрат. А де взяти грошей?

Нарешті, я вирішив їхати удвох із Хансом у супроводі тільки двох зулуських мисливців, прихопивши із собою всього один запряжений волами віз для необхідних речей і запасів.

Із таким легким спорядженням ми розраховували пробратися через Землю зулусів до міста Беза, столиці мазиту, де ми були впевнені, що нас зустрінуть якнайпривітніше. Потім, якщо ми навіть не потрапимо до країни кенда, нам випаде нагода вбити певну кількість слонів у диких місцях, що лежать за Землею зулусів. Під час нашої розмови я почув гарматний постріл, що сповіщав про прибуття в гавань англійського поштового пароплава.

Я сів написати кілька ділових листів стосовно злощасної компанії “Щирої довіри”. За деякий час у вікні з’явилася фізіономія Ханса, який оголосив, що на дорозі стоять двоє “дуже вродливих незнайомих баасів”, які шукають мене.

“Акціонери нашої компанії”, — подумав я, приготувавшись вийти через задні двері.

— Якщо вони прийдуть сюди, скажи їм, Хансе, що мене немає вдома. Скажи, що я виїхав сьогодні вранці.

Я вийшов із будинку через задні двері. Мені було сумно, що я, Аллан Квотермейн, дійшов до того, що змушений ховатися від людей.

Раптом у мені заговорила гордість. Чого мені соромитися? Я маю повне право дивитися всім просто в очі. Я вирішив повернутися і, обійшовши свій маленький будиночок, зупинився біля живої огорожі з гранатових дерев, що відділяла мої володіння від дороги.

— Ікона21, — почув я протяжний голос кафра.

— Нам потрібно знати, де живе великий білий мисливець, — говорив голос, що здався мені знайомим.

— Ікона, — повторив кафр.

— Чи не пригадаєте ви, як його місцеве ім’я? — запитав інший, теж знайомий мені голос.

— Великий мисливець Хікомазані, — з тріумфом сказав перший голос і миттєво в моїй пам’яті виник прекрасний Регнолль-Кестль і його мешканці.

— Містер Саведж! — прошепотів я. — Як він потрапив сюди?

— Ну ось, — сказав другий голос, — ваш чорний приятель тепер остаточно збитий з пантелику. Я говорив вам найняти білого провідника. Це позбавило б нас від маси ускладнень.

— Я вважав це зайвим, ваша ясновельможносте, оскільки ми подорожуємо інкогніто.

— Нам недовго вдасться зберегти інкогніто, якщо ви постійно називатимете мене вашою ясновельможністю. Тут, за цими деревами є будинок; підіть і запитайте, де…

— Здрастуйте, лорде Регноллю! Як поживаєте, містере Саведже? Ви шукаєте мене? Я дуже радий вас бачити, — сказав я, виходячи з-за дерев.

— Так, Квотермейне, — радісно відповів лорд Регнолль, — щоб відвідати вас, я проїхав сім тияч верст і, дякувати Богу, мені пощастило знайти вас. Я боявся, що ви де-небудь у центрі Африки, де нам важко було б відшукати вас.

Поки він говорив, я розглядав їх обох. Від часу нашої зустрічі Саведж майже зовсім не змінився, але лорд Регнолль дуже змінився. В його очах з’явилася якась тінь. Біля уст утворилася особлива складка. На його красивому обличчі відбивалося страждання.

— За тиждень ви вже не застали б мене, — зауважив я, потискуючи їм руки.

Ми ввійшли до будинку.

— Якраз час снідати, — продовжував я, — і, на щастя, у мене є хороша тріска і нога дикої кози. Ще два набори, бой22!

— Будь ласка, один, сер. Я поснідаю потім, — збентежено сказав Саведж.

— Ну, ці церемонії в Африці доведеться залишити, — пробурмотів я, проте далі не наполягав. Для Ханса і кількох інших тубільців, які дивилися на нас у відкрите вікно, вигляд поважного мажордома, який шанобливо стояв за нашими кріслами і розливав простий джин із таким виглядом, неначе це було дороге вино, — був цікавим видовищем.

Поснідавши, ми вийшли на веранду покурити, залишивши Саведжа їсти наодинці.

Потім Саведжа послали на митницю по речі, і ми з лордом Регноллем залишилися вдвох.

— Скажіть, що привело вас до Африки? — запитав я.

— Нещастя, — відповів лорд Регнолль.

— Невже ваша дружина померла?

— Не знаю. Принаймні вона втрачена для мене.

— Одного разу вона вже була близька до цього.

— Так, коли ви врятували її. О, якби ви були з нами, Квотермейне! Тоді, мабуть, нічого не сталося б. Вісімнадцять місяців ми були щасливі, як можуть бути щасливі смертні. У нас була чарівна дитина. Часто дружина говорила, що наше велике щастя навіть лякає її. Якось я був на полюванні, а вона зібралася відвідати Скрупів, які нещодавно повінчалися. Вирушила вона без кучера в маленькій колясці, запряженій поні, взявши з собою годувальницю з дитиною.

Кінь був сумирний, як вівця. Проїжджаючи містечко, що лежало поблизу Регнолль-Кестля, вони зустріли мандрівний звіринець, що переїздив на нове місце. Попереду звіринця йшов величезний слон, який, як я дізнався згодом, був поганої вдачі і не терпів, коли йому їхали назустріч. Вигляд коляски або, мабуть, червоної мантильї, яка була на моїй дружині, розлютив тварину; вона підняла хобота і голосно затрубила. Переляканий кінь сахнувся вбік, але коляску не перекинув і нікому шкоди не заподіяв. Тоді, — тут лорд Регнолль зробив паузу, — диявол в образі цього слона простягнув свого хобота, вихопив дитину з рук годувальниці і кинув його високо в повітря. Потім тріумфуюче затрубив хоботом і продовжував свій шлях, не завдавши ні моїй дружині, ні годувальниці ніякої шкоди. За містом він збісився і був застрелений.

— Який жах, — прошепотів я.

— Далі було ще гірше. Втрата дитини так вразила мою дружину, що вона збожеволіла. Годинами вона сиділа усміхаючись і перебираючи червоне каміння, подароване їй Харутом і Марутом. Часом зверталася вона до дитини, неначе вона була біля неї. О, Квотермейне! Як важко було на неї дивитися! Я робив усе, що міг. Її оглядали найкращі лікарі Англії, але марно. Залишалася тільки надія, що хвороба пройде так само раптово, як і з’явилася. Лікарі говорили, що зміна місця може добре на неї вплинути і, зокрема, радили Єгипет. Одного разу вранці дружина запитала мене як абсолютно здорова людина:

— Джордже! Коли ж ми поїдемо до Єгипту? Їдьмо швидше!

Ці слова зміцнили надію у лікарів; вони оголосили, що це вказує на повернення у моєї дружини інтересу до життя і переконували мене не суперечити їй. Ми вирушили до Єгипту в супроводі леді Лонгден. У Каїрі я найняв великий пароплав із добірним екіпажем, і під охороною чотирьох солдатів ми подорожували Нілом. Упродовж майже місяця плавання, на превелику свою радість, я помітив, що у дружини поступово з’являлися ознаки повернення розуму. Вона виявляла велику цікавість до стародавньої скульптури і храмів, про які багато читала, коли була здоровою. Одного разу, за кілька днів до катастрофи, вона вказала мені на зображення Ізіди та Горуса і сказала:

— Подивися, Джордже, ось свята мати і святе дитя, — і вклонилася йому.

У день перед катастрофою моя дружина була незвичайно спокійною. Вона весь час сиділа на палубі, милуючись прибережним храмом, висіченим у скелі, зі статуями, які неначе охороняли його. Потім вона дивилася на простерту перед її очима пустелю, де на своїх верблюдах проїздили араби.

Послухавши суданських співаків, ми вирушили спати раніше звичайного, оскільки цього вечора не було місяця. Дружина розташувалася зі своєю матір’ю у великій каюті на кормі. Моя каюта була поряд їхньої по один бік, а з протилежного була каюта доглядальниці. Екіпаж і варта влаштувалися на носі. З пароплава на берег було перекинуто трап, на якому стояв вартовий. Уночі задув хамсин23, але я не чув його, заснувши дуже міцно, як і всі інші, і як, мабуть, вартовий. Удосвіта мене розбудив переляканий голос леді Лонгден, яка стояла біля дверей моєї каюти і питала, чи не знаю я, де Місяць. Виявилося, що моя дружина вже давно пішла з каюти. Ми обшукали весь пароплав, але вона зникла безслідно. Я передав справу до рук єгипетської поліції, почалися енергійні розшуки, та вони не змогли нічого знайти. Тоді з’явилося припущення, що моя дружина впала у воду і потонула, а тіло її понесло швидкою течією Нілу. В цьому була переконана й єгипетська поліція, яка, незважаючи на обіцяну мною винагороду в тисячу фунтів за знайдення хоча б тіла моєї дружини, відмовилася від подальших пошуків.

— Ви кажете, що тієї ночі дув вітер? Я вважаю, що він легко міг знищити будь-які сліди на піщаному березі, — зауважив я.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав лорд Регнолль.

— Хоча я не маю підстав стверджувати що-небудь абсолютно, але мені здається, що ваша дружина не потонула і жива досі.

— Але де вона?

— Про це треба запитати наших старих знайомих, Харута і Марута, — відповів я.

— Ви вважаєте, що її викрали ці негідники?

— Мені здається, що це так, хоча “негідники” — занадто сильний для них вислів. По-своєму вони чесні люди. Не забувайте, що вони служать своєму богу, та ще такому, якому загрожує інший бог.

Тут я розповів лорду Регноллю про все, почуте Хансом від старої жінки в Беза, столиці мазиту. Він слухав мене з якнайбільшим інтересом.

— Це дивна історія, — озвався він, коли я закінчив свою розповідь. — А чи звернули ви увагу на те, що наша дитина загинула від слона?

— Так, цей дивний збіг вельми вразив мене, — відповів я; але, не бажаючи довше говорити про цей жахливий випадок, я попросив лорда Регнолля продовжувати свою розповідь.

— Історія моя наближається до кінця, — сказав лорд Регнолль.

— Втрата спочатку дитини, потім дружини, яка була для мене найдорожчою за все на світі, приголомшила мене. Життя втратило для мене значення й інтерес, і я, незабаром після повернення до Англії, вирішив накласти на себе руки. Я вже написав необхідні листи і приготував пістолет, як раптом у мене з’явилася іскра надії… Я покликав Саведжа і наказав йому взяти місця на першому поштовому пароплаві, що вирушає до Африки, потім придбав у зброярів великий запас різноманітної зброї — і ось ми тут.

— Так, — задумливо повторив я, — ви тут. І з вами запас спорядження, якого, мабуть, вистачить на цілий полк, — додав я, вказуючи на величезний віз, вщерть наповнений багажем, і цілий натовп носіїв-кафрів з окремими пакунками, які з Саведжем на чолі зупинилися біля воріт мого будинку.



Розділ VІІІ

ВІД’ЇЗД


Увечері, коли багаж розібрали і замкнули в невеликій повітці, ми з лордом Регноллем продовжили нашу розмову. Перед цим ми розпакували частину зброї — чудовий набір дорогих мисливських рушниць усіх сортів, придатних для полювання на слонів включно. Вони, розставлені здовж стін моєї вітальні, викликав у старого Ханса велике захоплення. Він довго розглядав їх, погладжуючи рукою і даючи кожній із них особливу назву, неначе це були живі істоти.

— Із такою зброєю, — говорив він, — баас може вбити самого диявола. Хай баас поставить коло них Інтомбі, — додав він.

“Інтомбі” була моя стара улюблена рушниця, майже іграшкова за розмірами, та яка не раз у минулому ставала мені в пригоді. Я переклав ці слова лордові Регноллю. Він розреготався, чому я був, вельми радий, оскільки давно не бачив його навіть усміхненим.

Я маю зазначити, що на додачу до мисливської зброї в багажі було не менше п’ятдесяти військових великокаліберних гвинтівок системи Спайдерса з великим запасом патронів.

Лордові Регноллю ледве вдалося добитися їхнього пропуску через митницю.

Цього вечора я перед сном розповів лорду про своє злощасне. головування в золотопромисловій компанії “Щира довіра” і про її сумний кінець.

— Ви — найліпший у світі стрілець, мисливець і дослідник, — зауважив лорд Регнолль, — але що стосується таких справ, як комерція… Проте я певною мірою вдячний цьому шахраю Джекобу.

Потім він поставив мені низку запитань стосовно цієї справи і зробив кілька нотаток у своєму записнику. Останнє мені здалося дещо дивним, але я нічого не сказав.

За кілька днів я зрозумів причину цих запитань і нотаток.

Якось уранці я знайшов на своєму столі цілу купу листів, вигляд яких нажахав мене, нагадавши про кляту компанію. Проте нічого не вдієш, я взяв одного з них і прочитав.

Воно було від того самого акціонера, який на загальних зборах запропонував усім висловити мені довіру. Читаючи його, я мало не знепритомнів. Ось його зміст:


Шановний пане!

Коли я поміщав свої гроші в золотопромислові/ компанію “Щира довіра”, я знав, що кладу їх у надійне місце. Тепер, одержавши від вашої довіреної особи чек, за яким мені до копійки сплачується все, що я вклав у справу, я можу сказати одне: хай благословить вас Бог, містере Квотермейне!


Я взяв другого листа, третього, четвертого. Скрізь було приблизно одне й те саме.

Нічого не розуміючи, я вийшов на ґанок, де натрапив на Ханса, що тримав у руках листа, якого він попросив мене прочитати йому.

Лист був від відомого місцевого нотаріуса.


Посилаючи вам,

— писав він, —

від імені Аллана Квотермейна, есквайра, чек на шістсот п’ятдесят фунтів — така сума стоїть на вашому рахунку в книгах золотопромислової компанії “Щира довіра”, ми маємо честь просити вас підписати і повернути нам розписку”.


І до листа долучався чек на шістсот п’ятдесят фунтів!

Я пояснив Хансові, в чому справа, і додав:

— Ти одержав свої гроші назад, але я не посилав їх і не знаю, звідки вони.

— Це гроші, баасе? — запитав Ханс, підозріло розглядаючи чек. — Це дуже схоже на той папір, за який я заплатив гроші.

Я знову пояснив Хансові значення чека.

— Добре, — сказав він, — хай баас заховає цей папір у себе, інакше мені захочеться купити джину.

— Ні, — заперечив я, — ти маєш викупити свою ферму або купити собі нову. Тепер тобі немає чого йти зі мною до країни кенда.

Ханс на хвилину замислився, потім рішуче взяв чек і хотів розірвати його. Я ледве встиг стримати його.

— Якщо баас хоче прогнати мене через цей папір, я зроблю його малим і проковтну.

— Ти старий дурень, — сказав я, відбираючи у нього чек.

Нашу розмову перервала поява Саммі, мого колишнього кухаря, який урочисто почав дякувати. Я поспіхом утік, але біля воріт зіткнувся з новим акціонером, за яким ішло ще двоє. Я врятувався від них у своїй кімнаті, де серед купи одержаних листів побачив ще одного. Механічно взяв і пробіг його очима. Він слово в слово повторював листа, одержаного Хансом, тільки замість “містер Ханс Готтентот” стояло моє ім’я, і доданий до нього чек на тисячу п’ятсот фунтів, — суму, яку я вклав у справу.

Я все зрозумів.

Очевидно, феєю, яка обернула наші нічого не варті шери на банківські білети, був не хто інший, як лорд Регнолль.

Тоді я швидко розшукав його й урочисто оголосив, що в мене нагальна потреба з ним поговорити.

— Мій друже, якщо ви дозволите мені називати вас так, — весело відповів мені лорд Регнолль, — мені не було складно зробити так, бо вся сума, витрачена на це, менша за мій щомісячний прибуток. Мені надто хотілося, щоб ви, вирушаючи в нашу небезпечну подорож, були вільні від будь-яких грошових турбот. Я прошу вас більше не згадувати про такі дурниці. Дивіться на це, як на примху багатої людини.

— Мені важко погодитися з вами, лорде Регнолле, — сказав я.

— А пригадайте, Квотермейне, як ви вчинили з виграними двомастами п’ятдесятьма фунтами, які мали для вас у сто разів більше значення. Але, щоб не порушувати більше цього питання, я прошу вас вважати ці гроші подарунком, сплаченим вам наперед за участь у ризикованій експедиції.

Після цього ми почали обговорювати деталі нашої подорожі. Витрати тепер не мали значення, і нам можна було вибирати будь-який шлях.

Не зупинившись ні на жодному, я відкрив вікно і свиснув. За хвилину до кімнати ввійшов Ханс. Він усівся навпочіпки трохи осторонь. Я запропонував йому тютюну, він набив ним свою люльку і закурив. Потім я розповів Хансові про наші ускладнення у виборі шляху в Землю кенда.

Він вислухав мене уважно, потім попросив маленьку скляночку джину і, спорожнивши її одним ковтком, сказав:

— Я гадаю, баасе, що не слід іти через Кільву, де нам можуть трапитися работоргівці, які схочуть помститися нам за урок, одержаний ними останнього разу. Шлях через країну зулусів довгий, але вільніший, бо ім’я Макумазана добре там відоме. Не треба брати з собою багато людей. Потрібно взяти тільки два вози і кілька погоничів, яких можна завжди відправити назад, коли вони не будуть потрібні. Із земель зулусів можна послати послів до мазиту, які люблять бааса. Їхній король вишле нам назустріч носіїв. Із багатьма людьми шлях буде важчим, ніж із малою кількістю. Крім того, якщо з нами буде багато озброєних людей, народ кенда подумає, що ми хочемо воювати з ними. Якщо нас буде мало, вони швидше дозволять нам піти з миром. Хай баас і лорд Ігеза вибачають, якщо мої слова дурні.

Тут необхідно пояснити, що тубільці дали лордові Регноллю прізвисько “Ігеза”, що зулуською означає “вродливий”. Саведжа вони чомусь охрестили “Бена”, що означає “випнуті груди”. Мабуть, це прізвисько дали йому за гордовиту поставу. Обговоривши план, запропонований Хансом, ми погодилися, що він найліпший.

Майже за два тижні, закінчивши необхідні приготування, ми покинули Дурбан і попрямували піщаною дорогою в Землю зулусів.: Наш багаж і запаси були складені на двох міцних, напівкритих возах, які ночами були нам за спальні. Ханс сидів на місці кучера одного з цих возів. Лорд Регнолль, Саведж і я їхали верхи на витривалих конячках, добре привчених до стрільби.

Під час від’їзду сталася маленька пригода.

Саведж, який не схотів змінити свій чорний сюртук на зручніше вбрання, спробував сісти на коня не з того боку. Кінь, здивований такою поведінкою, сахнувся вбік, і бідний Саведж сторчака полетів на землю. Ми вже думали, що цим завершиться його подорож, як зненацька він схопився на ноги з незвичайною спритністю і почав стрибати і кричати:

— Зніміть її! Вбийте її!

Невдовзі з’ясувалося, в чому була справа.

Кінь злякався єхидни, яка, згорнувшись, спала на піску, а Саведж упав на неї і розчавив її вагою свого тіла.

— Я ненавиджу змій, — вигукнув він, переконавшись, що єхидна мертва й була одна, — і постійно натрапляю на них. Це, мабуть, погана прикмета, — сумно додав він.

— Навпаки, добра, — заперечив я, — оскільки ви розчавили змію, а не вона вжалила вас.

Після цього кафри дали Саведжу нове дуже довге ім’я, яке означало: “Той-який-сідає-на-зміїв-і-робить-їх-пласкими”.

Ми знову посідали на коней.

Я обернувся і кинув останній погляд на свій будиночок, де біля воріт стояв мій старий садівник Джек, який просльозився, прощаючись зі мною. Я помахав йому на прощання рукою і приєднався до лорда Регнолля, який чекав на мене.

— Я боюся, — сказав він, що вам вельми сумно покидати свій будинок і йти назустріч невідомим небезпекам.

— Не сумніше, ніж бувало раніше, — відповів я, — оскільки небезпеки — мій хліб насущний. Але ж і на вас чекають небезпеки.

— Для мене, Квотермейне, це час надії. Тому я тепер набагато щасливіший, ніж був останнім часом. І все завдяки вам, — додав він, простягаючи мені руку, яку я міцно потиснув.



Розділ IX

ЗУСТРІЧ У ПУСТЕЛІ


Я не зупинятимуся довго на подробицях нашої подорожі в Землю кенда, принаймні першої її частини. Правда, на цьому шляху в нас було кілька мисливських та інших цікавих пригод, але мені спершу належить розповісти ще багато значно цікавішого. Зауважу тільки, що, незважаючи на внутрішні розбрати в Землі зулусів, ми перетнули її без особливих ускладнень. Тут моє ім’я користувалося великою пошаною, і всі партії об’єдналися, щоб допомогти нам.

Звідси я відправив посланців до короля мазиту повідомити, що його збираються відвідати старі друзі “Макумазан” і “Світло-в-темряві”.

Знаючи, що, дійшовши до річки Луби, ми не зможемо переправити через неї наші вози, я просив короля мазиту вислати нам назустріч до визначеного місця сотню носіїв із відповідною охороною.

Посланці взялися виконати це доручення за п’ять дрібних худобин кожному. У разі їхньої загибелі, платня перейде їхнім сім’ям.

Цю худобу купили і залишили доглядати в одного вождя, їхнього родича.

Сталося так, що двоє посланців загинули в дорозі. Один із них від хвороби, одержаної під час переходу через болото, другий від зубів голодного лева.

Проте третьому вдалося подолати важкий шлях і виконати наше доручення.

Щоб дати відпочинок змученим волам, ми зупинилися на два тижні в північній частині Землі зулусів. Потім знову вирушили, відомим мені та Хансу шляхом.

Із нами було кілька зулусів-носіїв. Годувати їх було досить важко, оскільки більшість нашої худоби стала жертвою це-це, через що нам довелося кинути один віз.

Нарешті ми досягли берега річки Луби й отаборилися біля трьох високих скель, де нас мали знайти мазиту.

Через дощі річка вельми розлилася, і переправа через неї була неможлива.

Минуло чотири дні.

Щоранку я здирався на найвищу скелю і через річку дивився в бінокль на розлогий Простір, порослий чагарником, надіючись побачити мазиту.

Але ніде не було видно ні душі, і на четвертий вечір, помітивши спад води в річці, ми вирішили переправитися наступного ранку на протилежний берег. Останній віз, за неможливістю переправити його через річку, вирішили відправити з носіями назад у Наталь.

Але тут виникло нове ускладнення. Ніякі обіцянки нагороди не могли примусити зулусів омити ноги у воді річки Луби, яку вони оголосили “тагаті” (зачарованою) для народу їхньої крові.

Я вказав їм, що троє посланців до мазиту перейшли вже через цю річку. Носії заперечили мені, що то були напівкровні зулуси, і крім того, вони напевно загинули. Сталося так, як уже я згадував, що двоє з трьох посланців загинули, звичайно, випадково, а не через магічні властивості річки Луби. Проте їхня загибель, можливо, надто зміцнила наших носіїв у їхньому переконанні. Так зберігаються марновірства в Африці. Самі ми були не в змозі переправити наш вантаж, і я дуже зрадів, коли п’ятої ночі до воза, де спали ми з лордом Регноллем, з’явився Ханс і повідомив, що він чув голоси людей на віддаленому боці річки. Як він міг щось почути крізь ре; вище води? Я ніяк не міг зрозуміти.

Удосвіта ми піднялися на скелю, і коли туман розвіявся, я побачив на тому березі річки близько сотні людей, у яких за одягом і списами впізнав мазиту.

Побачивши мене, вони весело закричали і кинулися у воду, тримаючись один за одного, щоб не дати швидкій течії понести себе. Дурні зулуси схопилися за списи і вишикувалися на березі. Мені ледве вдалося відігнати їх на добрячу відстань.

— Шкода, — похмуро сказав їхній вождь, — пройти стільки доріг і не битися з цими собаками мазиту.

Коли мазиту підійшли ближче, я із задоволенням побачив на чолі них свого старого друга Бабембу, одноокого вождя, з яким Ханс і я пережили в минулому багато різноманітних пригод. Вийшовши на берег, Бабемба радісно вітав мене.

— О Макумазане, — говорив він, — мало в мене було надії знову побачити твоє обличчя. Тисяча привітань тобі і Світлу-в-темряві!

Я представив Бабембі лорда Регнолля і Саведжа під їхніми місцевими іменами “Ігеза” і “Бена”. Він якийсь час уважно розглядав їх.

— Це, — сказав він, показуючи на лорда Регнолля, — великий пан. А цей, — додав він, тицьнувши в бік Саведжа, одягнутого краще за нас усіх, — півень у пір’ї орла. ¦

Ханс крадькома засміявся на останнє зауваження, але я визнав кращим не перекладати його Саведжу.

За сніданком, приготованим “Півнем в пір’ї орла”, який був, між іншим, чудовим кухарем, я почув усі новини. Баусі, король Мазиту, помер, і його владу успадкував один із його синів, якого я знав, теж під іменем Баусі. Місто Беза було відновлено після пожежі і добре зміцнено. Работоргівці більше не з’являлися. Між іншим я дізнався про загибель двох наших посланців.

Третій повернувся разом із Бабембою.

Після сніданку я відправив назад зулусів, давши кожному подарунки і доручивши їм відвести в Наталь нашого воза. Вони проспівали прощальну пісню і пішли, люто поглядаючи на мазиту. Я був радий, що їхня зустріч обійшлася без кровопролиття.

Потім ми переправлялися. Справу було швидко налагоджено, оскільки мазиту працювали як друзі, а не як найманці.

Переправившись через Лубу, ми рушили далі і приблизно за місяць досягли міста Беза, де на нас чекав урочистий прийом.

Баусі II на чолі великої процесії вийшов нам назустріч до південних воріт міста, пам’ятних мені за однією битвою.

Вечір ми провели у великому будинку для гостей, де король, симпатичний молодик, і старий Бабемба влаштували “індаба” — бенкет на нашу честь. Король довідався, як довго ми маємо намір пробути в Безі, і висловив надію, що наші відвідини триватимуть якнайдовше. Я відповів, що ми незабаром вирушимо далі в мандри на північ у країну кенда і просив його дати нам носіїв до кордонів його володінь.

При згадці імені кенда він здивовано подивився на мене, а Бабемба вигукнув:

— О Макумазане! Хіба безумство заволоділо тобою? Справді, ти став божевільним!

— Ти те саме говорив, Бабембо, коли через озеро ми їздили в місто Ріка; проте ми щасливо повернулися звідти, — сказав я.,

— Так, Макумазане, та хіба можна порівнювати народ кенда з понго, які проти нас, неначе маленька зірка перед сонцем.

— Що ти знаєш про них? — запитав я і розповів йому, що чув від Ханса і Харута з Марутом, пропустивши, проте, все, що стосувалося леді Регнолль.

— Це все правда, — сказав Бабемба, коли я закінчив свою розповідь — кенда сильний, численний і жорстокий народ. Їхній король носив ім’я “Сімба”, що означає “лев”. У них усі королі носили це ім’я. Сімба править чорними кенда, у яких бог Джана. Білими кенда, які схожі на арабів, правлять жерці. Усіх, хто потрапляє до їхньої країни, вони вбивають помучивши або, засліпивши, відпускають у пустелю, яка оточує їхню країну, де він і гине. Я чув, що білі кенда розводять тварин, названих верблюдами і продають їх арабам, що живуть на північ від їхньої країни. Не ходи до них, Макумазане. Якщо тобі вдасться пройти через пустелю, — чорні кенда вб’ють тебе. Якщо ти уникнеш їх, тебе вб’є Сімба. Уникнеш Сімби, — вб’є Джана. Уникнеш Джану, — тебе вб’ють жерці білих кенда своїм чаклунством.

— А все-таки слід спробувати, — відповів я на це.

— Запитайте у нього, чи є там змії? — сказав Саведж.

— Так, Бено! Так, Півню в пір’ї орла! — відповів Бабемба. — Я чув, що у білих кенда є храм, який охороняє така змія, якої немає ніде в усьому світі.

— Тоді, — зауважив Саведж, — цей храм не належить до тих, де я молитимуся.

На жаль! Він не підозрював, що на нього чекало.

Потім постало питання про носіїв. Після деякого вагання Баусі II тільки з великої прихильності до нас згодився дати нам своїх людей, узявши з нас урочисту обіцянку відпустити їх, дійшовши до пустелі, “щоб вони уникли нашої долі”.

За чотири дні ми вирушили в супроводі ста двадцяти носіїв на чолі із самим Бабембою, який заявив, що хоче останнім бачити нас живими на цьому світі.

Напередодні Ханс залишив Бабембі свій заповіт, “як роблять білі люди”, стосовно шестисот п’ятдесяти фунтів, покладених на зберігання в дурбанському банку.

За годину до того, як ми пішли з міста Беза, я почув плач і стогін, що долітав із міського майдану. Вийшовши дізнатися в чому справа, я зустрів близько сотні жінок, обсипаних попелом, які вітали мене тужливим співом. За ними стояла майже вся решта населення міста.

Ханс пояснив мені, що вони співають пісню смерті, щоб попередити небо про наше швидке прибуття туди.

Зізнаюся, все це вельми дратувало мене.

Отже, ми знову вирушили в путь, і за місяць пройшли повз велике озеро, де розташований острів (якщо то був острів), на якому жили понго.

Потім ми весь час йшли на північ шляхом, відомим Бабембі, потім малонаселеною країною, мешканці якої не знали землеробства навіть у найпервіснішій його формі.

Пройшовши ще миль сто, ми бачили лише кочівників, низькорослих бушменів, які живуть винятково полюванням за допомогою отруєних стріл.

Якось вони напали на нас і вбили двох мазиту своїми стрілами, проти отрути яких немає ніяких засобів. При цьому Саведж виявив дивну хоробрість. Він вискочив із-за прикриття і, промазавши з обох стволів на відстані п’яти ярдів у бушмена, схопив його та притягнув до нас. Полонений виявився чимось на зразок вождя.

Ханс, знаючи трохи бушменську, сказав йому, що якщо нас не перестануть турбувати, ми повісимо його. Бушмен щось закричав своїм товаришам, після чого нам дали спокій.

Пройшовши землі бушменів, ми відпустили нашого полоненого.

Поступово місцевість ставала все безпліднішою, позбавленою будь-якого населення і, нарешті, ми дійшли до справжньої пустелі.

Недалеко від краю цієї неосяжної пустки була оаза з джерелом.

Далі йти було неможливо, оскільки мазиту навідріз відмовилися супроводжувати нас у пустелі. Не знаючи, що робити, ми отаборилися в оазі і чекали.

Навколишні місця виявилися просто раєм для мисливців. Вони рясніли великою й дрібною дичиною, що вдень паслася на багатій соковитій траві на краю пустелі, а вечорами приходила до джерела на водопій. Серед інших тварин траплялися слони в такій великій кількості, що я сподівався, у випадку, якщо неможливо буде продовжувати нашу подорож, добути за короткий час багато слонової кістки.

Слони абсолютно не лякалися людей і підпускали до себе на дуже близьку відстань. Я вбив кількох, аби послати їхні бивні в подарунок королю мазиту. Навіть Саведж застрелив одного слона (прицілившись у іншого) на відстані п’яти кроків.

Так минуло чотирнадцять днів. Нам набридла невизначеність, та й мазиту, харчуючись винятково м’ясом, скучили за рослинною їжею.

Ми влаштували нараду.

Старий Бабемба заявив, що не може довше тримати своїх людей, які наполягають на поверненні додому, і запитав нас, навіщо ми сидимо тут, “як каміння”.

Я відповів, що ми чекаємо провідників, яких нам обіцяли знайомі кенда.

На це Бабемба заперечив, що кенда, наскільки йому відомо, живуть за сотні миль звідси і що вони ніяк не можуть знати про наше перебування тут за відсутності сполучення через пустелю. Я попросив лорда Регнолля висловити свою думку, вказавши, що йти одним через пустелю означає йти на очевидну смерть, а зворотний шлях нездійсненний без допомоги мазиту.

Лорд Регнолль розхвилювався і, відвівши мене вбік, заявив, що хоче з відомих мені причин потрапити в Країну кеда і він, незважаючи ні на що, залишиться тут.

— Це означає, що ми всі залишимося, — сказав я. — Саведж і я не покинемо вас. Ханс не покине мене, хоча і вважає нас божевільними.

— Я залишуся один… — почав говорити лорд Регнолль, але я так подивився на нього, що він не закінчив своїх слів.

Нарешті ми дійшли такої угоди: Бабемба, поговоривши зі своїми людьми, погодився почекати ще три дні. Якщо за цей час нічого не станеться, ми підемо назад миль на п’ятдесят, зупинимося там, де багато слонів. Добудемо скільки зможемо понести з собою слонової кістки і повернемося в землі мазиту.

Три дні минули.

Я вже був упевнений, що уникнув вельми безглуздої і небезпечної пригоди, тоді як лорд Регнолль з кожною годиною ставав похмурішим.

Третій день був присвячений зав’язуванню пакунків, оскільки вдосвіта наступного дня ми, згідно з умовою, мали йти назад.

Проте долею судилося інше.

Годині о другій ночі мене розбудив Ханс, який спав за моєю палаткою.

— Хай баас розплющить очі і подивиться, — говорив він перелякано, — там зовні дві примари чекають на бааса.

Я піднявся і обережно визирнув з куреня. За п’ять кроків від нього при світлі місяця я побачив дві постаті в білому вбранні, що нерухомо сиділи на землі.

Страх охопив мене.

Я вже схопив пістолета з-під килима, що був мені за подушку, як раптом почув знайомий спокійний голос:

— Хіба твій звичай, Макумазане, о Той, що не спить уночі, зустрічати гостей кулями?

— Так, Харуте, — відповів я, — якщо гості крадькома приходять серед ночі. Але ви, нарешті, тут. Скажи мені, чому ви так довго примусили нас чекати?

— О Макумазане, — збентежено відповів Харут, — прийми наші виправдання. Коли ми дізналися про твій прихід до міста Беза, ми відразу вирушили. Але ми смертні, Макумазане, і різні перешкоди заважали нам. Знаючи, що у вас великий вантаж, ми мали зібрати багато верблюдів, потім треба було послати вперед викопати колодязі в пустелі на нашій дорозі. Ось причина зволікання. Але ми прийшли саме вчасно, бо за кілька годин ви б уже поверталися додому. -

— Це так, — сказав я, — але ввійдіть до куреня, тут надто холодно й вогко.

Вони ввійшли і, не будучи магометанами, не відмовилися від запропонованого мною джина.

— За ваше здоров’я, Харуте й Маруте, — сказав я, відпивши трохи зі склянки і віддавши решту Хансу, який за раз проковтнув пекучу рідину.

— За твоє здоров’я, Макумазане! — відповіли гості і, спорожнивши свої склянки, поставили їх перед собою з таким благоговінням, неначе це були священні посудини.

— Тепер, — сказав я, — поговорімо. Як вам удалося виїхати з Англії після того, як ви намагалися викрасти леді, якій ви подарували намисто? Куди ви відвезли її після викрадення на Нілі? В ім’я вашого священного Дитяти, або шайтана, або єгипетського Сета відповідайте мені, інакше вам настане кінець, — додав я, хапаючись за пістолета.

— Перепрошуємо, Макумазане, — посміхаючись сказав Харут, — але якщо ти так поведешся з нами, тобі самому доведеться відповісти на багато запитань, на які важко знайти відповідь. Ми подалися з Англії пароплавом і після тривалої подорожі повернулися до своєї країни. Твій натяк на викрадення на Нілі незрозумілий нам. Ми ніколи не збиралися викрадати ту леді, якій подарували намисто. Ми тільки хотіли поставити їй кілька запитань, бо вона має дар ясновидіння. Але з’явився ти і перервав нас. Навіщо потрібна нам біла леді?

— Не знаю навіщо, — відповів я, — але знаю, що ви найбільші брехуни, яких я будь-коли зустрічав.

З цими словами, які будь-кому могли здатися образливими, Харут і Марут низько вклонилися мені, неначе я їм сказав великий комплімент.

— Залишмо запитання про леді, — сказав Харут, — поговорімо про нашу справу. Ти тут, Макумазане, і ми прийшли зустріти тебе. Чи готовий ти вирушити з нами, щоб принести смерть злому слону Джані, що спустошує нашу землю, й одержати велику нагороду? Якщо готовий, твій верблюд чекає на тебе.

— Один верблюд не може нести на собі чотирьох, — ухилився я від відповіді.

— Хоробрістю і спритністю ти перевершуєш багатьох людей, о Макумазане, але тілом ти один.

— Ви помиляєтеся, Харуте і Маруте, якщо думаєте, що я піду з вами сам, — вигукнув я, — ось мій слуга, — вказав я на Ханса, — без якого я не робитиму й кроку. Крім того, мене мають супроводжувати лорд Регнолль, відомий нині тут під ім’ям “Ігеза” і його слуга Бена, з якого ви в Англії витягували змій.

При моїх словах на незворушних обличчях Харута і Марута з’явилися ознаки збентеження, і вони обмінялися репліками незрозумілою мені мовою.

— Наша країна, — сказав Харут — відкрита тільки для тебе, Макумазане, щоб убити Джану, за що ми обіцяємо тобі велику нагороду. Інших ми не хочемо бачити там.

— Тоді самі вбивайте свого Джану, а я й кроку не ступлю з вами.

— А якщо ми насильно візьмемо тебе з собою, Макумазане?

— А якщо я вб’ю вас, Харуте й Маруте? Дурні! Зі мною багато хоробрих людей. Хансе! Накажи мазиту взятися за зброю і поклич сюди Ігезу і Бену.

— Зупинися, о пане, і поклади зброю на своє місце, — сказав Харут, побачивши, що я знову схопив пістолета. — Не варто проливати кров. Ми в більшій безпеці від тебе, ніж ти думаєш. Хай твої товариші супроводжують тебе, але хай вони знають, що наражаються на велику небезпеку.

— Ти хочеш цим сказати, що ви їх потім уб’єте?

— Ні. Але, окрім нас, там живуть інші, сильніші люди, які схочуть принести їх у жертву. Твоє життя в безпеці, Макумазане, але нам відкрилося, що на двох інших чекає загибель.

— Але як ми можемо бути впевнені, що ви, заманивши нас до вашої країни, не вб’єте нас зрадницьки, щоб заволодіти нашим майном?

— Ми присягаємося тобі непорушною клятвою. Ми присягаємося тобі Небесним Дитям, — в один голос вигукнули обидва, вклонившись до землі.

Я знизав плечима.

— Ти не віриш нам, — продовжував Харут, — бо не знаєш, що буває з тим, хто порушить цю клятву. Послухай. За п’ять кроків від твоєї хатини є високий мурашник. Піднімися на нього і подивися в пустелю.

Цікавість примусила мене прийняти цю пропозицію. Я вийшов у супроводі Ханса із зарядженою рушницею-двостволкою і видерся на мурашник футів двадцяти заввишки, звідки добре оглядалася пустеля.

— Дивися на північ, — знизу сказав Харут..

Я подивився у вказаному напрямку і при яскравому світлі місяця ярдів за п’ятсот або шістсот від себе побачив сотні дві верблюдів і біля кожного з них білу постать, що тримала в руках довгого списа, до держака якого біля вістря був прикріплений маленький прапорець. Я дивився на них, доки не переконався, що не є жертвою ілюзії або міражу, після чого спустився з мурашника.

— Ти бачиш, Макумазане, — сказав Харут, — якби ми схотіли зашкодити тобі, ми легко могли б напасти вночі на ваш табір. Але ці люди прийшли охороняти, а не вбивати тебе чи твоїх друзів. У цьому ми присягнулися тобі непорушною клятвою. Тепер ми підемо до своїх, а завтра знову повернемося одні й без зброї.

З цими словами вони зникли, як тіні.



Розділ X

УПЕРЕД


За десять хвилин увесь наш табір був на ногах. Усі схопилися за зброю.

Спершу зчинилося щось на зразок паніки, але за допомогою Бабемби порядок був скоро відновлений і все було готове до захисту.

Про втечу нічого було й думати, оскільки верблюди швидко наздогнали б нас.

Залишивши Бабембу біля воїнів, ми, троє білих і Ханс, зібралися порадитися, я розповів про все те, що сталося між мною і Харутом з Марутом.

— Що ви вирішите? — запитав я. — Ці люди хочуть, щоб я їхав до їхньої країни. Але вони проти інших. Ніщо не заважає вам, Регноллю, Саведже і тобі, Хансе, повернутися назад з мазиту.

— О! — вигукнув Ханс, — я не покину бааса. Якщо треба померти, я помру. А зараз, баасе, я дуже хочу спати. Я не спав усю ніч і задовго до приходу цих примар чув верблюдів, але не знав що це таке, тому що я їх раніше не бачив. Коли все буде вирішено, хай баас розбудить мене.

Із цими словами він розлігся і відразу ж заснув, як вірний собака біля ніг свого господаря.

Я запитально подивився на лорда Регнолля.

— Я піду за вами, — коротко відповів він.

— Незважаючи на те, що ці люди заперечують свою участь у викраданні вашої дружини?

— Як і Хансові, мені байдуже, що на мене чекає в майбутньому. Крім того, я не вірю цим людям. Щось підказує мені, що вони знають правду про мою дружину. Вони вельми не хочуть, щоб я супроводжував вас.

— Ну а ви, Саведжу, що вирішили? Пам’ятайте, ці люди говорять, що двоє з нас ніколи не повернуться. Але хто — невідомо. Звичайно, не можна бачити майбутнє, але вони незвичайні люди.

— Сер, — сказав Саведж, — перед тим як залишити Англію, його ясновельможність забезпечив мою стару матір і овдовілу сестру з дітьми. Тепер від мене ніхто не залежить. Тому я піду за вами і покладатимуся на Бога.

— Отже, все вирішено, — сказав я, — тепер покличмо Бабембу.

Старий вислухав звістку про наше рішення спокійніше, ніж я припускав.

— Макумазане, — сказав він, — я чекав від тебе таких слів. Якби це сказав інший, я визнав би його божевільним. Але я вважав тебе таким, коли ти вирушав у Понго, а ти повернувся неушкодженим. Я сподіваюся, що так буде і цього разу. А тепер прощавай. Я маю відвести своїх людей, перш ніж прийдуть сюди ці араби. Може відбутися битва, а нас. мало і доведеться помирати. Якщо вони скажуть, що твої коні не можуть перетнути пустелю, відпусти їх. Ми спіймаємо і збережемо їх, доки ти не пришлеш за ними. Не треба більше подарунків. Ти вже залишив мені рушницю, пороху, куль і найдорожче за все — пам’ять про тебе і твою мудрість та хоробрість. Із того далекого пагорба я дивитимуся, доки ти не зникнеш з очей. Прощавай.

І не чекаючи моєї відповіді, Бабемба пішов, проливаючи сльози зі свого єдиного ока.

За десять хвилин інші мазиту попрощалися з нами і залишили нас самотніми в спорожнілому таборі серед наших укладених речей.

Незабаром Ханс, миючи неподалеік від нас казанок, підвів голову і сказав:

— Ідуть, баасе. Цілий полк іде.

Ми озирнулися. В нашому напрямку рівними рядами поволі рухалися вершники на верблюдах, що погойдувалися. Не доїжджаючи ярдів п’ятдесяти до нас, вони зупинилися і почали поїти в струмку своїх верблюдів по двадцять за раз.

Від них відійшло двоє людей, у яких я впізнав Харута і Марута. Вклонившись, вони зупинилися перед нами.

— Доброго ранку, пане, — сказав Харут лорду Регноллю ламаною англійською мовою. — Отже, ти вирішив відвідати з Макумазаном наш бідний дім, як відвідали ми твій багатий замок в Англії. Ти думаєш, що ми викрали твою леді. Це не так. У країні кенда немає білої леді. Вона, напевно, потонула в Нілі, бо ходила уві сні. Нам вельми шкода, але боги знають, що роблять. Вони дають і беруть, коли хочуть. Але до тебе знову повернеться твоя дружина ще прекраснішою, і до неї повернеться її душа.

Я здивовано дивився на Харута. Я нічого не говорив йому про душевну хворобу леді Регнолль. Звідки він міг дізнатися про це?

— Ми раді, пане, — продовжував Харут, — прийняти тебе, але, правду кажучи, це надто небезпечна подорож, бо Джана не любить чужоземців. Дивися, на твоєму обличчі вже лежить печатка страждання, завданого слоном.

Потім Харут звернув свою прихильну увагу на Саведжа.

— І ти йдеш, Бено? Що ж, у Землі кенда ти дізнаєшся багато що про змій та про інше.

Тут Марут, усміхаючись на весь рот і показуючи ряд сліпучо білих зубів, щось шепнув на вухо своєму товаришу.

— Еге, — продовжував Харут, — мій брат говорить, що ти зустрівся з однією змією в Наталі і сів на неї так важко, що зробив її плоскою. У Землі кенда ми покажемо тобі кращу змію, але ти не сидітимеш на ній, Бено! “

Мені, не знаю чому, всі ці жарти здавалися страшними, — чимось на зразок гри кішки з мишею. Звідки могли ці люди знати подробиці різних випадків, свідками яких вони не були і про які їм ніхто нічого не говорив? Я подивився на Саведжа. Він зблід і, очевидно, відчував те саме, що й я.

Навіть Ханс шепнув мені голландською.

— Це не люди, це дияволи, баасе! Ми прямуємо просто в пекло! Тільки лорд Регнолль сидів мовчки і абсолютно безсторонньо.

Його красиве обличчя набуло виразу сфінкса. Я бачив, що Харут і Марут відчували силу цієї людини і це викликало в них деяку стурбованість.

Години за три опісля ми їхали пустелею на чудових верхових верблюдах, озираючись на полишений табір в оазі, що виднілася на обрії.

На милю попереду нас їхав пікет із восьми-десяти вершників на найшвидших тваринах, щоб попередити караван у разі небезпеки.

Ярдів за триста за ним ішов загін з п’ятдесяти кенда, вишикуваних у два ряди..

За загоном погоничі вели вервечки верблюдів, навантажених провізією, водою, наметами і нашим багажем, у тому числі й п’ятдесят гвинтівок лорда Регнолля.

Потім їхали ми вчотирьох найкращими верблюдами. Праворуч, ліворуч і позаду нас на відстані півмилі рухалися такі ж загони, як і попереду. Таким чином, ми перебували в центрі, оточені з усіх боків охороною. Харут і Марут ішли за нами на невеликій відстані і у разі потреби їх легко можна було гукнути.

Спершу подорож на верблюді від незвички надто стомила мене. Постійне гойдання так вплинуло на мене, що до зупинки на ніч я відчував себе зовсім розбитим.

Бідолашний Саведж страждав іще більше. Тільки лорд Регнолль, який, мабуть, раніше мав справи з верблюдами, не відчував незручностей.

Що стосується Ханса — той почувався чудово. Він увесь час міняв своє положення і їхав то по-дамськи, то сидячи в сідлі на колінах, як мавпа на шарманці.

Поступово я звик до такої їзди і незабаром наші п’ятдесят миль за день майже не стомлювали мене.

Мені починало подобатися життя в цій спокійній пустелі. Удень ми їхали нескінченною піщаною рівниною, вечорами їли з апетитом просту їжу і спали під мерехтливими зірками до нової зорі. Говорили ми мало.

Мабуть, тиша пустелі накладала печатку на наші вуста. Кожен думав про своє.

Мені здавалося, що я живу в якомусь сні. З нашою охороною ми не мали ніякого спілкування. Гадаю, їм було заборонено розмовляти з нами.

Це були спокійні, мовчазні люди арабського типу, які спілкувалися між собою знаками або уривистими словами. До Харута і Марута вони ставилися з величезною пошаною і скорялися їм беззаперечно. Сталося так, що я загубив свій кишеньковий ніж. Тоді трьом із них наказали повернутися назад і відшукати його. Тільки на восьмий день вони наздогнали нас, майже зовсім знесилені і втративши одного верблюда, але з моїм ножем, який був переданий мені з поклоном. Зізнаюся, мені було вельми соромно через цю історію.

Із Харутом і Марутом аж до самих кордонів Землі кенда ми майже не розмовляли.

Так ми здолали майже п’ятсот миль, зупиняючись у маленьких оазах напоїти верблюдів і відпочити.

Нарешті місцевість змінилася.

Почала траплятися трава, потім кущі й окремі дерева і серед них навіть дикі кози.

Трохи від’їхавши, я вбив двох кіз, чим викликав велике здивування у нашої варти, яка, очевидно, ніколи не бачила стрільби з рушниці.

Цього вечора ми із задоволенням поласували дичиною, оскільки давно вже не їли свіжого м’яса.

Останнім часом ми помітили, що влаштування наших стоянок змінює свій колишній характер. Верблюдів уже не відпускали пастися далеко від табору, наш багаж складали біля самих наметів і до нього приставлялася варта.

Я запитав Харута про причину цих пересторог.

— Ми на кордоні земель кенда, — відповів він: — За чотири дні ми будемо на місці.

— Навіщо ж обережності проти свого народу? Вони зустрінуть вас…

— Списами, Макумазане. Згадай, що кенда складають два народи. Ми, білі кенда, маємо свою окрему територію. Але шлях до нас лежить через землі чорних кенда, які завжди можуть напасти на нас, особливо якщо побачать, що з нами чужоземці. Чорні кенда значно перевершують нас кількістю, але вони не нападають на нашу землю, бо бояться прокляття Небесного Дитяти. Та якщо вони зустрічають нас на своїй землі, вбивають нас; так само і ми чинимо з ними, коли вони приходять на нашу землю.

— Отже, між вами постійна ворожнеча?

— Ворожнеча, яка закінчиться великою війною, де загинуть чорні або білі кенда. Або, ймовірно, обидва народи загинуть разом. Ось чому ми просили тебе, Макумазане, бути нашим гостем, — вклоняючись закінчив Харут і пішов геть, перш ніж я встиг щось відповісти.

— Схоже на те, — сказав я Регноллеві, — що нас везуть битися за Харута, Марута і К°.

Ніч минула спокійно.

На світанку наступного дня ми подалися далі, мандруючи місцевістю, яка ставала родючішою. Вже траплялися цілі табуни антилоп, але людей не було видно.

Під час зупинки на відпочинок Харут провів нас на підвищене місце, звідки відкривався краєвид миль на п’ятдесят.

Перед нами лежала розлога рівнина, що була, мабуть, колись озером. Там розташувалося безліч сіл і окремих будиночків. Зі сходу на захід рівнину перетинала річка, що розгалужувалася на кілька рукавів. Далеко на обрії височив пагорб, укритий густою рослинністю.

— Ось земля кенда, — сказав Харут, — на цьому боці річки Гани живуть чорні кенда, а на тому — білі.

— А що це за пагорб? — запитав я.

— Це священна гора, дім Небесного Дитяти, куди не може ступити нічия нога, окрім жерців Дитяти.

— А якщо хто ступить? — запитав я.

— Він помре, Макумазане.

— Отже, її охороняють?

— Вона охороняється, але не зброєю смертних, Макумазане.

Бачачи, що Харут неохоче говорить про це, я запитав його про чисельність народу кенда.

Він відповів, що чорні кенда мають близько двадцяти тисяч воїнів, тоді як білих не більше двох тисяч.

У цей час нашу розмову перервала поява людини з передового пікету, яка повідомила Харутові щось, що вельми стривожило його.

Я спитав, у чому справа.

— Один із розвідників Сімби, царя чорних кенда, — відповів Харут, указуючи на вершника, що мчав удалині рівниною. — Він їде до міста Сімби повідомити про нашу появу на їхній землі. Повертаймося в табір, Макумазане, і поїдемо далі, коли зійде місяць.

Як тільки зійшов місяць, ми знову рушили вперед, незважаючи на те, що верблюди були вкрай стомлені.

Ми їхали всю ніч, зупинившись лише перед світанком на півгодини, щоб поїсти і підтягти мотузки нашого багажу, який оберігався тепер особливо ретельно.

Коли ми знову вирушили в путь, до нас під’їхав Марут і зі своєю звичною усмішкою сказав, що добре було б, якби ми тримали наші рушниці напоготові.

Ми озброїлися магазинними гвинтівками, що заряджаються відразу п’ятьма патронами. Тільки Ханс з мого дозволу взяв собі мою стару одноствольну шомпольну рушницю, яку він називав “Інтомбі”, що не раз прислужилася мені під час подорожі в Понголенд. Ханс чомусь вважав її щасливою.

За чверть години, коли вже зовсім розвиднілося, ми в’їхали в скелясту місцевість, що оточувала рівнину.

Раптом наш караван зупинився… Незабаром ми зрозуміли, в чому справа.

На відстані не більше півмилі попереду з’явилося близько п’яти сотень людей у білому вбранні, частково піших, частково вершників. Вони швидко рухалися назустріч, намагаючись перегородити нам шлях. Ці люди мали чорні обличчя і не носили ніяких головних уборів.

Від них відділилося двоє парламентерів з білими прапорами в руках.

Вони галопом під’їхали до нашого каравану, зупинилися біля того місця, де стояли ми з Харутом і Марутом, і відсалютували нам списами. Це були стрункі чоловіки негроїдної раси з довгим волоссям, що сягало плечей. На них було легке вбрання: з потрійного ланцюга, зробленого з металу, схожого на срібло, який звисав із шиї на спину і груди. Озброєні вони були довгими списами, як білі кенда, і прямими мечами з хрестоподібною рукояткою, що висіли біля пояса.

Як я дізнався згодом, таке було спорядження кавалерії.

Піхотинці мали коротші списи, два дротики (асегаї) і криві ножі з роговою рукояткою.

— Здрастуй, пророче Дитяти! — закричав один із них. — Ми вісники бога Джани, що промовляє вустами царя Сімби.

— Говори, шанувальнику демона Джани! Чого хоче від нас Сімба? — сказав Харут.

— Війни. Навіщо ви перейшли річку Шаву, кордон Землі чорних кенда, встановлений договором сто років тому? Хіба вам мало своєї землі? Цар Сімба дозволив вам пройти в пустелю, сподіваючись, що ви загинете там. Але ви не повернетеся назад!

— Побачимо, — відповів Харут, — це залежить від того, хто сильніший — Небесне Дитя чи Джана. Ми хочемо уникнути кровопролиття. Наша подорож мирна. Ці білі люди хочуть принести жертву Дитяті, а шлях до священної гори лежить тільки через вашу землю.

— О, ми знаємо, яка це жертва! — вигукнув парламентер. — Вони хочуть крові нашого бога Джани! Вони думають убити його своєю незвичайною зброєю, хоча проти бога Джани безсила будь-яка зброя. Віддай нам білих людей, принеси в жертву Джані. Тоді, мабуть, цар Сімба дозволить вам пройти через свою землю.

— Як! — вигукнув Харут. — Порушити закони гостинності? Повернися до Сімби і скажи йому, що коли він підніме проти нас списа, потрійне прокляття Дитяти впаде на нього! Прокляття бурі, прокляття голоду і прокляття війни! Я, пророк, сказав це. Іди!

Ці слова, виразно вимовлені Харутом, справили надзвичайне враження на парламентерів. Страх з’явився на їхніх обличчях. Не відповівши жодного слова, вони повернули коней і так само швидко, як і приїхали, помчали до своїх.

Харут віддав наказ, після якого караван перебудувався у вигляді клина. Я, Ханс і Марут помістилися посередині лівої сторони цього трикутника, лорд Регнолль і Саведж праворуч. Харут став на гострому його кінці.

В’ючні верблюди були в центрі.

Перш ніж стати на свої місця, ми міцно потиснули один одному руки.

Бідолаха Саведж мав вигляд надто поганий: це мало бути його першим бойовим хрещенням.

Лорд Регнолль здавався щасливим, як король.

Я бачив немало битв і пригадав пророцтво одного зулуського вождя, який говорив, що я помру не на полі битви. Проте мій настрій був швидше протилежний настрою лорда Регнолля.

Тільки Ханс здавався абсолютно байдужим. Він навіть устиг набити тютюном і закурити свою люльку. Якби він не сидів у своїй мавпячій позі на високому верблюді, він одержав би від мене добрячого стусана за цю браваду перед лицем Провидіння.

Проте своєю поведінкою він викликав захоплення наших кенда.

Я чув, як один із них сказав іншому:

— Поглянь! Це зовсім не мавпа, а справжній чоловік, навіть більший чоловік, аніж його пан!

Тепер усе було готово.

Харут, тричі вклонившись у напрямку священної гори, підвівся на стременах і, піднявши списа над головою, коротко скомандував:

— Уперед!



Розділ XI

АЛЛАН У ПОЛОНІ


Наш загін бадьоро кинувся вперед.

Навіть верблюдам, незважаючи на їхню крайню втому, здавалося, передалося натхнення вершників.

Не порушуючи шикування, ми швидко котилися вниз схилом пагорба.

Цілий ліс списів блищав на сонці: прапорці весело розвівалися на вітрі.

Ніхто не зронив жодного слова; чувся тільки тупіт верблюдів.

Тільки коли почалася битва, білі кенда голосно закричали:

— Дитя! Смерть Джані! Дитя! Дитя!

Чоловік чотириста ворожої піхоти з’явилися сімома-вісьмома рядами, неначе злившись в одне щільне тіло. Перші два ряди стояли навколішки, тримаючи напереваги довгі списи. Цей стрій нагадував старогрецьку фалангу. По обидва боки піхоти, на відстані майже півмилі від неї, розташувалися загони вершників, воїнів по сто в кожному.

Коли ми наблизилися до ворога, наш трикутник, ідучи за Харутом, трохи зігнувся. За хвилину я зрозумів, що це був майстерний маневр. Ми прорізали масу ворога, як масло ножем, вдаривши в нього не прямо, а під певним кутом. Промчавши повержену піхоту, білі кенда вражали ворожих воїнів списами і топтали їх верблюдами.

Я вже вважав, що справу виграно, та передчасно. Невдовзі між нами опинилося багато піших ворогів, яких я вважав мертвими, а вони намагалися, за неможливістю дістати вершників, уразити верблюдів у живіт. Крім того, я забув про ворожу кавалерію, яка ринула на наші фланги.

Ми зробили все, що могли, щоб відбити цей удар. У результаті наша права і ліва лінії були прорвані ярдів за п’ятдесят позаду в’ючних верблюдів. На щастя для нас, швидкість натиску завадила чорним кенда скористатися своїм успіхом. Обидва ворожі загони, не встигнувши стримати коней, зіткнулися і змішалися. Тоді ми спрямували на них своїх верблюдів і внаслідок цього багато ворогів перекололи списами і затоптали копитами. Я не можу сказати, як сталося, що я, Ханс, Марут і майже п’ятнадцять білих кенда опинилися відрізаними від своїх і оточеними масою люто нападаючих на нас ворогів.

Ми чинили опір, як могли.

Поступово полягли всі наші верблюди, за винятком того, на якому сидів Ханс. Цей верблюд за дивним збігом не був навіть поранений.

Ми продовжували битися пішими.

Досі я не зробив жодного пострілу, частково через складність цілитися з верблюда, що гойдається, частково через небажання вбивати цих диких людей доти, доки не з’явиться потреба в самозахисті.

Проте тепер нам загрожувала серйозна небезпека.

Нахилившись над умираючим верблюдом, що бився головою об землю, я розрядив усі п’ять патронів своєї магазинної рушниці. В результаті п’ять коней без вершників помчали рівниною.

Це справило на атакуючих сильне враження, оскільки вони ніколи не бдчили нічого подібного. На якийсь час вони відринули назад, давши мені можливість знову зарядити рушницю.

Повторно вони кинулися на нас — і знову той самий результат.

Порадившись якийсь час між собою, вони провели третю атаку.

Я зустрів їх, як і раніше, хоча цього разу впало всього троє вершників і один кінь.

Тепер наша справа була програна, оскільки у мене більше не було патронів і залишався тільки заряджений двоствольний пістолет. І все через непередбачливість!

Мої патрони були в торбинці, яку Саведж із чемності вішав на своє сідло. Я похопився, коли вже почалася битва, але нічого не міг вдіяти, оскільки ми з Саведжем перебували в різних кінцях строю. Після тривалої наради наші вороги знову попрямували до нас, але цього разу дуже повільно.

Тим часом я озирнувся і побачив, що наші головні сили йшли на північ, щасливо прорвавшись і уникнувши переслідування.

Ми були покинуті, оскільки, мабуть, нас вважали вбитими.

— Мій пане Макумазане, — сказав, усе ще всміхаючись, Марут, підходячи до мене, — Дитя врятувало більшість наших, але нас покинули. Що ти робитимеш? Стріляти, доки нас не схоплять?

— Мені нічим стріляти, — відповів я. — А якщо ми здамося, що буде з нами?

— Нас відвезуть до міста Сімби і принесуть у жертву Джані. У мене мало часу розказувати тобі, як це робиться. Тому я пропоную тобі: вб’ємо себе.

— Це, мабуть, матиме вигляд дурниці, Маруте. Поки ми живі, нам може випасти нагода уникнути Джани. Якщо нам буде кепсько, у мене залишається пістолет із двома кулями для тебе і для мене.

— Мудрість Дитяти говорить твоїми вустами, Макумазане, — сказав Марут. — Я зроблю так, як діятимеш ти.

Потім він обернувся до своїх людей. Вони деякий час порадилися між собою, після чого троє з них зважилися на героїчне рішення.

Підпустивши чорних кенда на близьку відстань, вони вийшли вперед, ніби здаючись, і раптом із криком: “Дитя!” кинулися на них і, б’ючись, як демони, знищили безліч ворогів, поки самі не загинули, вкриті ранами. Ця хитра і відчайдушна витівка, що так дорого коштувала ворогам, дуже розлютила їх.

Із криком: “Джана!” вони рушили на нас (тепер усього шістьох). Їх вів сивобородий чоловік, який, судячи за кількістю ланцюжків на грудях та інших прикрас, був важливою особою.

Коли вони наблизилися ярдів на п’ятдесят до нас і ми вже готувалися до найгіршого, раптом наді мною прогримів постріл. Тієї ж миті сивобородий чоловік широко змахнув руками, впустив списа і мертвим упав на землю. Я озирнувся і побачив Ханса з люлькою в зубах і димлячою “Інтомбі” в руках.

Він вистрілив, здається, вперше за весь день і вбив цього чоловіка, смерть якого завдала чорним кенда горя і відчаю. Вони спішилися і стовпилися коло вбитого.

До них під’їхав лютого вигляду чоловік середніх років, у якого було ще більше різних прикрас.

— Це цар Сімба, — сказав Марут, — убитий — його дядько Гору, великий вождь, який виховував Сімбу змалечку.

— Шкода, що в мене немає патрона для племінника, — зауважив я.

— До побачення, баасе! — сказав Ханс. — Мені треба йти, бо я не можу знову зарядити “Інтомбі” на спині цієї тварини. Якщо баас раніше за мене зустріне свого батька, хай баас попросить його приготувати для мене тепле місце біля вогню.

Перш ніж я встиг відповісти, Ханс повернув свого верблюда (який, як я вже згадував, був цілий і неушкоджений) і, підганяючи його ударами рушниці, помчав галопом, але не в напрямку дому Дитяти, а вгору на пагорб, у гущавину гігантської трави, змішаної з терняком, яке росла недалеко від нас.

Там він незабаром сховався разом зі своїм верблюдом.

Якби чорні кенда і бачили відхід Ханса, — в чому я дуже сумніваюся, оскільки їхню увага цілком поглинув мертвий Гору, — вони, мабуть, не переслідували б його.

Вони подумали б, що Ханс хоче заманити їх у якусь пастку або засідку.

А вороги наші радилися з очевидною розгубленістю. Вони, можливо, дійшли висновку, що ми з нашими рушницями щось більше, ніж прості смертні.

Нарешті від них відійшов один чоловік, у якому я впізнав ранкового парламентера.

Тоді я відклав убік свою рушницю на знак того, що не збираюся стріляти, хоча, якби я й хотів, то не міг би зробити цього.

Парламентер підійшов до нас і, зупинившись за кілька ярдів від нас, звернувся до Марута.

— Слухай, другий жрець Дитяти, — сказав він, — що каже цар Сімба. Він говорить, що ваш бог дуже сильний сьогодні, хоча іншого разу це може бути й не так. Тому Сімба пропонує вам здатися і присягається, що жоден спис не пронизає ваше серце і жоден ніж не чіпатиме вашого горла. Вас відведуть до міста і триматимуть, як полонених, доки не настане мир між чорними і білими кенда. Якщо ж ви відмовитеся, ми оточимо вас з усіх боків і чекатимемо, поки ви не помрете від спраги і спеки. Це слова Сімби, до яких нічого не буде додано і від яких не буде нічого забрано.

Сказавши це, парламентер відійшов від нас на певну відстань, щоб не чути нашої наради, і чекав.

— Що відповісти йому, Макумазане? — запитав Марут.

Я відповів йому запитанням.

— Чи є надія, що нас визволить твій народ?

Марут заперечно похитав головою.

— Ніякої. Те, що ми бачили сьогодні, лише мала частина війська чорних кенда. Завтра вони можуть зібрати тисячі. Крім того, Харут вважає, що ми загинули. Якщо Дитя не врятує нас, нам доведеться скоритися своїй долі.

— Тоді справа наша програна. Я вже відчуваю спрагу, а в нас немає й краплі води. Але чи дотримається Сімба свого слова?

— Я думаю, що дотримається, — відповів Марут. — Але треба вибирати. Дивися, вони вже починають оточувати нас.

— А ви що скажете? — звернувся я до трьох інших білих кенда.

— Ми в руках Дитяти, — відповіли вони, — хоча краще було б нам лягти разом із нашими братами.

Порадившись іще трохи зі мною, Марут покликав парламентера.

— Ми приймаємо пропозицію Сімби, — сказав він, — і здаємося вам у полон за умови, що нам не буде завдано ніякої шкоди. Якщо Сімба порушить умову, помста буде жахлива. Тепер на доказ своєї вірності хай Сімба підійде до нас і вип’є з нами кубок миру, бо ми відчуваємо спрагу.

— Ні, — відповів парламентер, — якщо Сімба підійде до вас, білий пан уб’є його. Хай він віддасть спочатку свою трубу.

— Візьми, — великодушно сказав я, передаючи йому рушницю, при чому подумав, що немає нічого безглуздішого рушниці без патронів.

Парламентер пішов, тримаючи далеко перед собою мою зброю. Після цього до нас під’їхав сам Сімба у супроводі кількох людей, що несли міх із водою і величезний кубок, зроблений з бивня слона.

Сімба був красивий чоловік із величезними вусами. Він мав великі чорні очі, які часом набували зловісного виразу, і був значно світлішим за своїх супутників. На голові у нього, як і в інших, не було ніякого убору, за винятком золотої стрічки, що символізувала, мабуть, корону. На лобі у нього був широкий прямий шрам від рани, одержаної, мабуть, у битві.

Він розглядав мене з великою цікавістю, і я думаю, що мій зовнішній вигляд справив на нього невигідне враження.

У запалі битви я втратив свого капелюха, волосся моє розпатлалося, куртка забруднилася пилом і кров’ю. Загалом, я був вельми непрезентабельною фігурою.

Я чув, як Сімба, розраховуючи, що я не розумію мови кенда (понад місяць подорожі я вивчав цю мову, вельми близьку до однієї знайомої мені мови), сказав одному зі своїх супутників:

— Істинно, про силу не можна судити за виглядом. Цей маленький білий дикобраз завдав нам дуже багато шкоди. Проте час, що дробить навіть скелі, скаже нам усе.

Потім він під’їхав до нас і промовив:

— Ти чув, вороже мій, пророче Маруте, запропоновані мною умови і погодився на них. Не говорімо більше про це. Я виконаю, що обіцяв, але ні на волосину більше.

— Хай буде так, — відповів Марут зі своєю звичною усмішкою, — але пам’ятай, що коли ти зрадницьки уб’єш нас, потрійне прокляття Дитяти впаде на тебе і на твій народ.

— Джана переможе Дитя, і всіх, хто шанує його! — роздратовано вигукнув Сімба.

— Хто, врешті-решт, переможе — Джана чи Дитя — відомо одному Дитяті і, можливо, його пророкам. Але глянь! За кожного прихильника Дитяти полягло більше трьох прихильників Джани. Наш караван пішов, відвізши білих людей, у яких багато труб, що несуть смерть. Джана, мабуть, заснув, дозволивши це!

Я чекав, що ці слова викличуть вибух обурення, проте вони справили протилежну дію.

— Я прийшов випити чашу миру з тобою, пророче, і з білим паном. Говоритимемо потім. Дай води, рабе.

Один зі свити Сімби наповнив кубок водою. Сімба взяв кубок, бризнув водою на землю і, відпивши з нього трохи, передав його з поклоном Марутові, який з іще нижчим поклоном передав його мені.

Майже вмираючи від спраги, я випив більше половини води і після цього відчув себе іншою людиною.

Марут випив решту.

Потім кубок знову наповнили для трьох білих кенда, і Сімба знову скуштував воду.

Коли ми вгамували спрагу, нам привели коней, маленьких слухняних тварин, з овечими шкурами замість сідел і ремінними петлями замість стремен.

На них ми протягом трьох годин їхали рівниною, оточені сильним ескортом. По обидва боки кожного нашого коня йшло по озброєному чорному кенда, який тримав його повіддя. Це була обережність на випадок нашої спроби втекти.

Ми проїхали кілька сіл, де жінки і діти збігалися Дивитися на нас.

Обабіч дороги тяглися щедрі ниви з майже достиглими зерновими різних сортів.

Жнива очікувалися щедрі. З деяких’ будинків чувся плач. Очевидно,’оплакували полеглих у ранковій битві.

Потім ми їхали через великий ліс, де росли розкішні дерева. Порід багатьох я не знав. Вийшовши з лісу і проїхавши ще якийсь час хлібними полями, ми, нарешті, увійшли у столицю чорних кенда, названу містом Сімби. Це було велике поселення, що дещо відрізнялося від інших африканських міст, оточене глибоким ровом із водою.

Через рів було перекинуто кілька мостів, які легко розбиралися в разі небезпеки.

Проїхавши через східні ворота, ми опинилися на широкій вулиці, де зібрався натовп жителів, уже сповіщених про вранішню битву.

Вони стискали кулаки і шепотіли прокляття, адресовані Маруту і його товаришам.

На мене чорні кенда дивилися швидше здивовано і не без деякого страху.

Проїхавши ще чверть милі, ми через ворота потрапили у щось, схоже на південноафриканські краалі для худоби, оточені сухим ровом і дерев’яним палісадником, зовнішня частина якого була обсаджена зеленню. Пройшовши ще одні ворота, ми опинилися біля великого будинку, спорудженого за зразком інших будинків міста.

Це був палац короля Сімби.

За палацом розташовувалося ще кілька будинків, де жила королева та інші жінки.

Праворуч і ліворуч від палацу стояли два будинки. Один був приміщенням для варти, а до іншого привели нас. Це було досить зручне житло площею близько тридцяти квадратних футів, але складалося всього з однієї кімнати. Позаду нього кілька хатин служили для кухні та інших призначень. В одну з них помістили наших трьох білих кенда. Одразу після нашого прибуття нам принесли їжу: смажене ягня і страву з варених колосків, крім того, у глеках, зроблених із висушеної на сонці глини, вода для пиття і вмивання.

Я їв із великим апетитом, оскільки майже помирав з голоду.

Потім, зрозумівши марність будь-якої остороги у разі нападу на нас, я розлігся на матраці, в кутку кімнати, натягнув на себе шкіряний килим і міцно заснув, передавши свій захист до рук Провидіння.



Розділ ХІІ

ПЕРШЕ ПРОКЛЯТТЯ


Наступного ранку мене розбудив сонячний промінь, що впав на моє обличчя через віконний отвір, загороджений дерев’яними ґратами.

Я лежав ще якийсь час, пригадуючи події попереднього дня.

Отже, я був полоненим дикого народу, що мав достатньо підстав ненавидіти мене: я вбив багатьох із них, хоча і робив це винятково з метою самозахисту.

Правда, їхній король обіцяв нам недоторканність, але хіба можна було покластися на слово такої людини?

Якщо випадок не врятує нас, без сумніву, нам зосталися лічені дні. Рано чи пізно нас уб’ють.

Єдиною втіхою було те, що принаймні лордові Регноллю і Саведжу вдалося врятуватися.

Я був упевнений, що вони врятувалися, бо ті двоє, які сиділи на верблюдах і потрапили з нами в полон, говорили Марутові, що вони бачили їх у натовпі вершників цілими і неушкодженими.

Можливо, вони тепер оплакують мою смерть, оскільки звідки їм знати про наш полон, такий несумісний із звичаєм чорних кенда?

Я не знав, на що вони зважаться, коли Регнолль побачить, що його смілива спроба виявилася марною, як, утім, я й думав. Єдине, що їм залишалося, це спробувати втікати назад; але це було надто складно.

Залишався ще Ханс. Той, звичайно, спробує повернутися нашим колишнім шляхом, оскільки він ніколи не забував дороги, якою-одного разу пройшов. За кілька тижнів від нього в пустелі залишиться лише купка кісточок. Можливо, як він і вважав, він пішов уже до мого батька і розповідав йому тепер про ці події біля веселого вогню десь у далекому невідомому краю. Бідолашний Ханс!

Я розплющив очі й озирнувся.

Перше, що я помітив, було зникнення мого двоствольного пістолета і великого складаного ножа. Я був тепер остаточно беззбройний. Потім я побачив Марута, що сидів на підлозі, поринувши в молитву чи в глибокий роздум.

— Маруте, — сказав я, — хтось був тут уночі і викрав мій пістолет і ніж.

— Так, пане, — відповів він, — і мій ніж теж зник. Я бачив, як опівночі двоє людей, крадькома, як кішки, ввійшли сюди і обшукали всі кутки.

— Чому ж ти не розбудив мене?

— Чи була б у тому користь, пане? Якби ми чинили опір, нас убили б відразу. Краще було не перешкоджати їм узяти ці речі, які все одно марні для нас.

— Пістолет міг би надати нам хорошу послугу, — багатозначно сказав я.

— Так, але і без нього ми, коли знадобиться, можемо знайти спосіб померти.

— Ти думаєш, що Харут не знає про те, що ми в полоні? Адже паління, яке ви мені давали в Англії, могло б указати йому…

— Це паління — порожня річ, мій пане: воно на мить затемнило твій розум і допомогло тобі бачити те, що було в наших думках. Ми намалювали картини, які ти бачив.

— Еге! — вигукнув я, — отже, тут було просте навіювання. Тоді, безумовно, нас вважають мертвими і нам залишається розраховувати тільки на самих себе.

— І на Дитя, — м’яко вставив Марут.

— Ну, ось! — роздратовано вигукнув я, — після сказаного про ваше паління ти чекаєш від мене віри у ваше Дитя? Хто або що це за Дитя, і що воно може зробити? Ти можеш сказати мені чисту правду, бо все одно нам скоро переріжуть горлянки.

— Хто і що таке Дитя, я не можу сказати, бо й сам цього не знаю. Але вже кілька тисячоліть наш народ поклоняється йому, і ми віримо, що наші віддалені предки, вигнані з Єгипту, принесли його до нашої країни. У нас є сувої, де все записано, але ми не вміємо їх читати. Воно має своїх спадкових жерців, глава яких — мій брат, Марут. Я вам ще не говорив, що він мій брат. Ми віримо, що Дитя — бог або, точніше, символ, у якому живе бог, і що воно може врятувати нас у цьому і в майбутньому світах. Ми віримо, що через оракула-жінку, яка називається Хранителем Дитяти, — воно може передбачати майбутнє і посилати благословення і прокляття на нас і наших ворогів. Коли оракул помирає, ми стаємо безпорадними, оскільки Дитя втрачає мову, і наші вороги нас долають. Так було донедавна, поки ми не знайшли нового оракула.

Останній оракул перед смертю оголосив, що його наступник живе в Англії. Тоді ми з братом вирушили туди, перетворившись на фокусників, і шукали того, кого нам потрібно було, протягом багатьох років. Ми думали, що знайшли нового оракула в особі прекрасної леді, яка вийшла заміж за пана Ігезу, бо в неї на шиї був знак молодого місяця. Після нашого повернення до Африки, — я можу розповісти вам усе, як я вже говорив…

Тут Марут зупинився і подивився мені просто в очі, потім продовжував щирим тоном, який, проте, не переконав мене.

— Ми зрозуміли, — говорив він, — що ми помилилися, оскільки справжній оракул був знайдений серед нашого власного племені, і тепер уже два роки посідає своє високе місце. Поза сумнівом, останній оракул помилявся, розказуючи нам, що наступник перебуває в Англії. Ця жінка могла чути про Англію від арабів. От і все.

— Добре, — сказав я, намагаючись приховати свою підозру щодо особи цього нового оракула, — а скажи-но мені, що це за бог Джана, вбити якого ви мене сюди привезли? Чи слон — бог, а чи бог є слоном — що йому до Дитяти?

— Джана серед нас, кенда, є уособленням світового зла, тоді як Дитя втілює добро. Джана те саме, що Шайтан у магометан, Сатана у християн і Сет у наших ворогів єгиптян.

“Еге ж, розумію, розумію, — подумав я, — Дитя це Горус, а Сет — зле чудовисько, з яким воно вічно бореться”.

— Між Джаною і Дитям вічна війна, — продовжував Марут, — і ми знаємо, що, врешті-решт, хтось із них переможе.

— Увесь світ знав це від самого початку, — перебив я його. — Але хто ж або що — цей Джана?

— У чорних кенда Джана, або його символ, є слон, величезна люта тварина, яка при зустрічі вбиває всіх, хто не поклоняється йому. Йому приносять жертви. Живе він у лісі, але під час війни чорні кенда користуються ним, оскільки цей демон скоряється своїм жерцям.

— Але ж цього слона, певне, змінюють?

— Не знаю. Він один і той самий протягом кількох останніх поколінь, оскільки відомий своїми розмірами, і один із бивнів його стирчить униз.

— Це нічого не доводить, — зауважив я, — слони живуть по двісті років і більше. Ти коли-небудь бачив його?

— Ні, Макумазане, — здригнувшись, відповів Марут. — Якби я зустрів його, хіба залишився б живим? Але я боюся, що мені судилося побачити його, і не мені одному, — додав він, знову здригаючись.

У цей момент нашу розмову перервала поява двох чорних кенда, які принесли нам їжу — юшку з вареної курки.

Вони стояли біля нас, поки ми їли. Що стосується мене, я не скаржився, бо я дізнався все, що мені хотілося знати, про богословські переконання і звичаї країни і дійшов висновку, що жахливий бог-диявол чорних кенда був просто слон незвичайних розмірів і незвичайної люті, за яким за інших обставин я б із задоволенням пополював.

Апетит був у нас поганий. Ми, нашвидку поснідавши, вийшли з будинку і відвідали хатину, що стояла за нашим, де розташувалися наші білі кенда. Вони сиділи навпочіпки на землі і мали дуже пригнічений вигляд. Коли я запитав їх, у чому справа, вони відповіли.

— Нічого, тільки нам доведеться померти, а життя таке гарне.

У них були дружини і діти, яких жоден із них не сподівався знову побачити. Я спробував, як міг, підбадьорити їх, але, боюся, зробив це без натхнення, оскільки в глибині свого серця відчував те саме, що й вони.

Ми повернулися назад і піднялися сходами на плоский дах будинку.

Звідси ми побачили дивну церемонію, що відбувалася в центрі ринкової площі.

На великій відстані, що відділяла нас від неї, подробиці було погано видно, а мій бінокль викрали разом із пістолетом і ножем, можливо, теж зараховуючи до розряду смертоносних знарядь.

Посеред площі був споруджений жертовник, на якому горів вогонь. Позаду нього сидів Сімба, оточений радниками. Перед жертовником стояв дерев’яний стіл, на якому лежало щось схоже на тіло козла або вівці. Фантастично одягнений чоловік із кількома іншими був зайнятий розгляданням того, що на столі. Результат оглядин був, очевидно, незадовільний, бо чоловік підняв руки і сумовито закричав. Потім нутрощі тварини кинули у вогонь, а труп кудись віднесли.

Я запитав Марута, що, на його думку, вони робили.

— Радилися з оракулом, — сумно відповів він, — мабуть, про те, жити нам чи померти, Макумазане.

У цей час жрець у дивному уборі з пір’я наблизився до Сімби, тримаючи в руці якийсь невеликий предмет.

Я розмірковував, що б це могло бути, аж раптом почувся звук пострілу, і я побачив, що жрець почав стрибати на одній нозі, тримаючись за коліно другої і голосно виючи.

— Ага, — сказав я, зрозумівши в чому справу, — він зачепив курок мого пістолета, і куля влучила йому в ногу.

Сімба щось крикнув, після чого пістолет кинули у вогонь, коло якого зібрався цілий натовп подивитися, як він горітиме.

— Стривай, — сказав я Маруту і поки говорив, сталося неминуче.

Під дією жару вистрілив другий ствол і одночасно з пострілом один із жерців, що оточували жертовник, повалився на землю, убитий важкою кулею.

Жах охопив чорних кенда. Всі бігали довкруг, попереду всіх Сімба, а позаду головний жрець, що стрибав на одній нозі.

Ця подія вельми потішила нас. Ми поспіхом спустилися вниз, побоюючись, що наша присутність на даху може дратувати цих дикунів. Хвилин за десять ворота огорожі відкрилися, і в них пройшло четверо людей, несучи труп убитого жерця, який встановили біля наших дверей.

Потім з’явився Сімба, оточений сильною вартою, а за ним головний жрець із перев’язаною ногою, якого підтримували двоє його колег.

На ньому (тільки тепер я роздивися) була огидна маска з двома іклами, схожими на бивні слона.

Сімба викликав нас із будинку. Нам довелося вийти.

Видно було, що він збожеволів від страху чи люті, чи від того й іншого разом.

— Подивіться на вашу роботу, маги! — сказав він жахливим голосом, указуючи на мертвого жерця і на пораненого в ногу.

— Це не наша, а твоя робота, Сімбо, — відповів Марут, — ти вкрав магічну зброю білого пана, і вона помстилася за себе.

— Справді, — сказав Сімба, — труба вбила цього жерця і поранила того. Але це ви, маги, наказали їй учинити так. Тепер слухайте! Учора я обіцяв вам, що жоден спис не прониже вашого серця і жоден ніж не торкнеться вашого горла, і випив із вами чашу миру. Але ви порушили договір, і його більше немає! Слухайте моє рішення! Своїм чаклунством ви відняли життя у одного з моїх слуг і поранили іншого. Якщо за три дні ви не повернете життя вбитому і не зцілите пораненого (що ви можете зробити), ви підете за вбитим, але як, я вам не скажу!

Коли я почув цю дивну заяву, я здригнувся в глибині душі, але думаючи, як і раніше, що краще було прикидатися нерозуміючим, я стримався і поступився правом-відповіді Маруту.

— О царю! — зі звичною усмішкою сказав Марут, — хто може повернути життя мертвому? Навіть у самого Дитяти немає засобів для цього.

— Тоді, пророче Дитяти, постарайся знайти цей засіб, інакше приєднаєшся до вбитого! — закричав Сімба, дико витріщивши очі.

— А що мій брат, великий пророк, обіцяв тобі вчора, Сімбр, якщо ти зашкодиш нам? — запитав Марут. — Чи не три великі прокляття, які впадуть на голову твого народу? Пам’ятай, якщо хоч один із нас буде вбитий, прокляття скоро здійсниться. Я, Марут, пророк Дитяти, повторюю це!

Тепер Сімба, здавалося, остаточно з’їхав із глузду. Він скажено стрибав перед нами, розмахуючи своїм списом. Срібні ланцюги дзвеніли на його грудях. Він вергав прокляття на Дитя і його послідовників, що принесли стільки зла чорним кенда. Він волав про помсту до бога Джани і благав його “пронизати Дитя своїми бивнями, розірвати хоботом, стоптати ногами”.

У всьому цьому через свою жахливу маску підтакував йому поранений жрець.

Ми стояли перед ними, я — притулившись до стіни будівлі і прагнучи здаватися якомога безтурботнішим, Марут — звично усміхаючись і уважно поглядаючи на небо.

Ми перемерзли, ослабли і були сповнені важких підозрінь і побоювань, щоб діяти енергійніше.

Раптом Сімба обернувся до своєї свити і наказав вирити яму в кутку нашого двору і зарити в ній мертвого, залишивши його голову вгорі, “щоб він міг дихати”.

Наказ негайно виконали. Потім він розпорядився годувати нас, як і раніше, і додавши, що за три дні ми знову почуємо про нього, подався геть з усією своєю свитою.

Убитий був сидячи заритий по шию в землю. Біля нього були поставлені посуд із їжею та водою і над ним було влаштовано прикриття, “щоб захистити нашого брата від сонця”, як сказав один із тих, хто влаштовував могилу.

Вигляд мертвого, а також голів, полеглих у бою білих кенда (я забув згадати про них), виставлених на жердинах біля палацу Сімби, справляв погане враження.

Але прикриття, зроблене над мертвим, було зайвим, оскільки сонце раптом перестало сяяти; важкі хмари вкрили небо, і стало дуже холодно, незвично, за словами Марута, для цієї пори року.

Із даху будинку, куди ми подалися, щоб бути подалі від мертвяка, ми побачили на площі міста натовп чорних кенда, які стурбовано дивилися на небо і обговорювали між собою цю незвичайну зміну погоди.

День закінчився; нам принесли їжу, та в нас не було апетиту.

Завдяки низько навислим хмарам ніч настала раніше; ми вляглися спати.

На світанку я побачив, що хмари стали ще темнішими та щільнішими, і похолоднішало ще більше, ніж напередодні. Ловлячи дрижаки, ми вирушили відвідати наших білих кенда, яким варта не дозволяла заходити до нас.

Увійшовши до них, ми із жахом побачили, що замість трьох їх залишилося тепер двоє.

Я запитав, де третій. Вони відповіли, що нічого не знають про його долю. Опівночі, розповідали вони, заявилися люди, які зв’язали і кудись потягли їхнього товариша.

Ми повернулися до свого будинку.

День пройшов без особливих подій. До нас приходили жерці, оглянули мертвяка, змінили посуд із їжею і подалися геть.

Хмари темнішали і повітря все холоднішало.

Можна було чекати снігу.

Із даху нашого будинку ми бачили, як населення міста Сімби, все більше непокоячись, обговорювало на вулицях зміну погоди.

У тих, що йшли на польові роботи, на плечі були накинуті рогожі.

Цю ніч, незважаючи на пануючий холод, ми, загорнувшись у килими, провели на даху будинку. Якби нас вирішили схопити, тут усе-таки ми могли чинити якийсь опір або принаймні кинутися вниз і розбитися.

Ми пильнували по черзі.

Близько півночі я почув шум, що доносився з будинку позаду нашого, потім приглушений крик, від якого у мене похолола кров.

За годину на ринковій площі засвітили вогонь і довкола нього рухалися якісь постаті. Більше нічого не можна було розгледіти.

Наступного ранку залишався лише один білий кенда, який майже збожеволів від страху. Бідолаха благав нас узяти його до нас, оскільки він боявся залишатися один із “чорними демонами”.

Ми спробували виконати його прохання, але звідкись з’явилася озброєна варта і перешкодила нам.

Цей день був точною копією попереднього.

Той самий огляд жерцями мертвого і зміна у нього запасу їжі, той самий холод і вкрите хмарами небо, ті самі балачки про зміну погоди на ринковій площі.

Ніч ми знову провели на даху, але цього разу не склепили очей.

Над містом неначе висіла якась загроза нещастя. Здавалося, небо опускається на землю. Місяць заховався за хмарами. На обрії то з одного, то з іншого боку спалахували яскраві зірниці. Не було анінайменшого вітру.

Здавалося, що наближався кінець світу, принаймні стосовно нашого місцеперебування. Ніколи в житті я не переживав таких жахів, як цієї сумнозвісної ночі. Якби мені сказали, що на ранок я буду страчений, думаю, я пережив би це з легшим серцем. Але гірше за все було те, що я нічого не знав. Я нагадував людину, якій наказували йти із зав’язаними очима до прірви; вона не могла знати, де закінчується подорож, де та прірва, яка поглине її, але на кожному кроці переживала муки смерті, готової поглинути її.

Близько опівночі ми знову почули шум боротьби і напівзаглушений крик у будинку позаду нашого.

— Його відвели, — прошепотів я Марутові, витираючи холодний піт, що виступив на моєму лобі.

— Так, — відповів Марут, — скоро настане і наша черга.

Мені дуже хотілося бачити його обличчя, щоб знати, чи усміхався він при цих словах.

За годину на ринковій площі, як і напередодні, з’явився вогонь, довкола якого рухалися примарні фігури.

На щастя, ми перебували надто далеко від площі, щоб крізь нічний морок розгледіти, що там відбувалося.

Раптом піднявся сильний вітер, який зазвичай передує в південних частинах Африки бурі з грозою. Він дув майже півгодини, потім затих. Блискавки з усіх боків прорізали небо і при їх світлі ми бачили майже все населення міста Сімби, що юрмилося на площі і вказувало на небо.

За кілька хвилин загримів сильний грім і щось важке вдарилося об дах біля мене. Потім я відчув сильний удар у плече, що мало не збив мене з ніг.

— Швидше вниз! — вигукнув я, — вони кидають у нас каміння.

За десять секунд ми були у своїй кімнаті. Я запалив сірника з коробки, залишеної у мене разом із тютюном та люлькою, і побачив кров, що юшила обличчям Марута.

Але те, що здалося нам камінням, виявилося шматками льоду в кілька унцій24вагою.

— Град! — сказав Марут зі своєю звичною усмішкою.

— Це якась пекельна буря, — сказав я, — бо хто коли бачив подібний град?

Сірник згас. Далі розмовляти було неможливо, оскільки через ревище раптової бурі, що вибухнула з незвичайним градом, нічого не було чутно.

До шуму бурі й ударів граду домішувалися крики і стогони людей.

Я почав побоюватися руйнування нашого будинку, але він був міцно збудований і стійко витримував скажені натиски бурі.

Я впевнений, що якби його вкрили черепицею або залізом, він би не витримав її. Величезні градини розбили б ущент черепицю і пробили б залізо, як папір. Зі мною був подібний випадок у Наталі, тоді вбило градом мого кращого коня. Але все-таки той град був схожий на сніжинки, порівняно із цим.

Град гамселив не більше двадцяти хвилин, із яких десять були найлютішими.

Потім усе стихло, небо абсолютно випрозоріло і зійшов повний місяць. Ми знову вибралися на дах.

Він на кілька дюймів був покритий осколками льоду, все довкруж, скільки сягало око, приховував глибокий сніг.

Незабаром температура нормалізувалася, і сніг із градом почали швидко танути, утворюючи потоки стрімкої води.

Ми бачили коней, які вирвалися зі своїх зруйнованих бурею стаєнь, розташованих у кінці ринкової площі. Всюди валялися тіла вбитих і поранених незвичайним градом і зірваними стихією дахами будинків.

У момент початку бурі на площі було близько двох тисяч мешканців, які зібралися дивитися на жертвоприношення.

— Дитя мале, але сила його велика! — врочисто сказав Марут. — Поглянь, ось його перше прокляття!

Я подивився на нього, але не захотів сперечатися, оскільки він був глибоко переконаний, що цей незвичайний град і буря були послані його Дитям.

Я не розумів тільки, як він міг вірити в усе це. Потім я пригадав, що подібне покарання спіткало стародавніх єгиптян у період їхнього розквіту за те, що вони не дали “народу піти”. Звичайно, ці чорні кенда були гіршими за єгиптян, і, звісно, вони нас не відпустять. Тому я перестав дивуватися фантазіям Марута.

Тільки наступного ранку ми могли оцінити розміри нещастя, що випало на долю чорних кенда.

Від їхніх жнив, що обіцяли бути багатими, не залишилося й сліду.

Ліси набули справжнього зимового вигляду. На деревах, що простягли до неба свої оголені гілки, не залишилося жодного листочка. Величезна біда прийшла у країну чорних кенда.



Розділ XIII

ДЖАНА


Наступного ранку нам не принесли сніданку, можливо, через те, що нікому було його принести. Але в нас від попереднього дня залишалося багато різної їжі. Ми поїли, скільки могли, і пішли туди, де були наші білі кенда. Вона була порожня: останній її мешканець зник слідом за своїми товаришами.

— Вони вбили їх! — сказав я Марутові.

— Ні, — відповів він, — їх принесли в жертву Джані. Те, що ми бачили вчора на ринковій площі, було обрядом жертвоприношення. Тепер настала наша черга, Макумазане!

Охоплені безсилою люттю, ми повернулися з Марутом до будинку.

У цей час залишки очеретяних воріт відкрилися, і в них з’явився король Сімба у супроводі жерця з простріленою ногою на милицях і решти свити, більшість якої була поранена вчорашнім градом.

У пориві гніву, через який мене аж тіпало, я забув, що приховував від чорних кенда знання їхньої мови.

— Де наші слуги, вбивці? — закричав я, погрожуючи кулаками, перш ніж відвідувачі зібралися щось сказати. — Ви принесли їх у жертву вашому диявольському богу? Якщо так, дивіться на плоди ваших урожаїв! Куди поділися ваші жнива? Як ви житимете цієї зими?

Від цих слів смуток охопив їх; перед їхніми очима вже постала примара голоду.

— Навіщо ви тримаєте нас тут? — продовжував я. — Чи ви хочете ще гіршого? Навіщо ви тепер прийшли сюди?

— Ми прийшли подивитися, чи повернула ти, біла людино, життя нашому жерцю, якого вбила своїм чаклунством, — похмуро відповів Сімба.

— Дивися, — сказав я, скидаючи з мертвяка накинуту мною напередодні рогожу, — дивися і будь упевнений, що якщо ти не випустиш нас, то перш ніж народиться новий місяць, усі ви будете такими. Ось яке життя ми повертаємо злим людям, схожих на тебе!

Наші відвідувачі остовпіли від жаху.

— Пане, — сказав Сімба з незвичайною пошаною, — твої чари дуже сильні для нас. Велике нещастя впало на нашу землю. Сотні людей убиті крижаним камінням, покликаним тобою. Наші врожаї винищені. З усіх кінців нашої землі приходять звістки, що майже всі вівці і кози загинули. Скоро ми помремо з голоду.

— Ви заслужили голодної смерті, — відповів я. — Тепер відпустите нас?

Сімба нерішуче подивився на мене і почав шепотітися з кульгавим жерцем. З їхньої наради я не вловив жодного слова.

Кривоногий жрець був тепер без своєї потворної маски, але його типове негритянське обличчя мало ще огидніший вигляд, ніж вона. Видно було, що це хитра, жорстока, здатна на все людина.

Я відчував, що стосовно нас він нашіптує щось лиховісне своєму повелителю.

Нарешті Сімба знову звернувся до мене.

— Ми хотіли, пане, втримати тебе і жерця Дитяти заручниками білих кенда, які завжди були нашими злими ворогами і принесли нам багато незаслуженого зла, хоча ми свято берегли угоди, укладені нашими дідами. Проте твої чари дуже сильні для нас. Тому я вирішив відпустити вас. Сьогодні на заході сонця ми відведемо вас на дорогу, що веде до броду річки Тави. яка відділяє нашу землю від землі білих кенда. Ви можете йти, куди хочете. Ми не хочемо більше бачити ваші зловісні обличчя.

Від цих слів моє серце мало не вистрибнуло з радості, яка, проте, була передчасною.

— Увечері! Чому не зараз? — вигукнув я. — У темряві важко переходити незнайому річку.

— Вона неглибока, пане, і брід можна легко знайти. Крім того, йдучи зараз, ви дістанетеся річки, коли вже стемніє, а вийшовши на заході сонця, ви до ранку дійдете до броду. Зрештою, ми не можемо відвести вас туди, поки не поховаємо мертвих.

Після цього Сімба пішов у супроводі інших, перш ніж я встиг щось сказати. У воротах кульгавий жрець обернувся на милицях і щось прошепотів своїми товстими, відвислими губами; мабуть, це було прокляття.

— Тепер нас буде звільнено! — весело сказав я Марутові, коли всі чорні кенда пішли.

— Так, пане, — відповів він, — але де вони мають намір дати нам свободу! Демон Джана живе в лісі на болотистих берегах річки Тави і, кажуть, шаленіє якраз ночами.

Я нічого не заперечив, але подумав, що таємничий слон може опинитися далеко, а вівтар для жертвоприношень — дуже близько.

Годину за годиною я стежив за сонцем, поки воно не почало ховатися за лісом на заході. Якраз у цей час біля воріт з’явився Сімба в супроводі двадцятьох озброєних вершників, один із яких вів двох коней для нас.

Закінчивши збори, що обмежилися хованням їжі в складках Марутового вбрання, ми вийшли з проклятого будинку, сіли на коней і, оточені конвоєм, виїхали на ринкову площу, де стояв кам’яний жертовник з обгорілими кістками, що стирчали з попелу.

Потім ми їхали північною вулицею міста.

Біля дверей будинків стояли їхні мешканці, які вийшли подивитися на наш від’їзд.

Ненависть читалася на їхніх обличчях; вони стискали кулаки і тихо шепотіли нам услід прокляття.

І не дивно! Усі вони були вщент розорені; попереду на них чекав голод. Вони були переконані, що ми — білий маг і пророк ворожого їм Дитяти — накликали на них усі ці біди. Гадаю, якби не варта, вони роздерли б нас на шмаття.

Оглядаючи побиті градом поля і сади, я переймався гіркою долею їхніх власників.

Проїхавши кілька миль через спустошені поля, ми потрапили до лісу. Тут було так темно, що дивно, як наші провідники знаходили дорогу.

У цій темряві мене охопив жах. Спало на думку, що нас привели сюди, щоб зрадницьки вбити. Щохвилини я чекав удару ножем у спину. Я вже зібрався надати коневі ходи і спробувати втекти, але залишив цю ідею, оскільки мене з усіх боків оточував конвой, і, крім того, недобре було покидати Марута. Нічого не вдієш; залишалося чекати, чим усе це закінчиться.

Нарешті ми виїхали з лісу. Вже зійшов місяць, і при його світлі ми побачили, що це болотиста місцевість із поодинокими деревами. Тут наш конвой зупинився.

— Злізайте з коней і йдіть своєю дорогою, злі люди, — похмуро сказав Сімба, — далі ми не поїдемо з вами. Ідіть стежиною, вона приведе вас до озера. Перейшовши через озеро, ви до ранку дійдете до річки, за якою живуть ваші друзі. Але пам’ятайте, цю дорогу охороняє хтось, із ким небезпечно зустрічатися.

Тільки-но він закінчив, його люди стягнули нас із коней, і за хвилину всі вони зникли в мороці, залишивши нас одних.

— Тепер, пане, ми маємо йти далі, — сказав Марут, — бо якщо ми залишимося тут, то вдень Сімба і його люди повернуться сюди

і вб’ють нас.

— Тоді вперед! — сказав я. — Але на що натякав Сімба, кажучи, що “хтось охороняє цей шлях”?

— Гадаю, він мав на увазі Джану, — простогнав Марут.

— Сподіватимемося, що Джана далеко. Збадьорся, Маруте! Ми, напевно, не зустрінемо тут жодного слона.

— Ні, пане, тут буває багато слонів, — заперечив Марут, указуючи на сліди на землі, — подейкують, що вони ходять умирати до озера, і це — один зі шляхів, яким вони йдуть на смерть. Це місце, яким не сміє ходити жодна жива істота.

— Еге, — вигукнув я, — отже, те, що я бачив у видінні в Англії,

було правдою?

— Так, пане. Мій брат Харут одного разу, коли був молодим, заблукав на полюванні і бачив те, що його розум показував тобі у видінні і що ми побачимо тепер, якщо виживемо.

Марут мав рацію; багато слонів проходило цією стежкою, а один із них — зовсім недавно. Я, досвідчений мисливець на цих тварин, не міг помилитися.

Ми йшли години дві, впродовж яких натрапили лише на одну живу істоту, — велику сову, що пролетіла над самими нашими головами. Ця сова, за словами Марута, була “шпигуном Джани”, Ми досягли вершини підйому, звідки нашим очам відкрився сумний пейзаж, уже знайомий мені за видінням у Регнолль-Кестлі.

Він мав ще пустельніший вигляд, ніж уявлявся мені тоді. Попереду лежало темне, меланхолійне озеро з порослими очеретом краями. Довкола великим масивом тягнувся тропічний ліс. Східніше озера простягнулася кам’яниста рівнина.

Вигляд цієї місцевості наповнив мою душу невимовним страхом.

Згадуючи подробиці свого видіння, я здригався від однієї думки про необхідність пройти берегом цього озера.

Я роззирнувся на всі боки.

Якщо йти ліворуч, ми або впремося в озеро, або маємо рухатися вздовж нього, поки не досягнемо лісу, де, напевно, заблукаємо.

Праворуч уся земля була покрита терняком і густою травою, непрохідною для пішоходів, особливо в нічний час.

Я озирнувся. Там за кілька сотень ярдів від нас за низькими мімозами, змішаними з рослинами, схожими на алое, з’являлося і зникало щось схоже на хобот слона.

Тоді, зневірившись зробити правильний вибір і бажаючи швидше щось вирішити напевно, ми спустилися до озера слоновою стежкою. Хвилин за десять ми досягли його східного краю, де шепіт очерету, який заколихуваний нічним вітром, надавав деякого живого вигляду цій місцині.

Довкола була безплідна земля, на якій, здавалося, ніщо не могло виростити. Всюди лежали останки багатьох сотень слонів, померлих уже багато років тому і зовсім недавно. Бивні свідчили, що це були всі старі тварини. Їхні кістки покривали близько чверті милі, і якби вдалося винести звідси тільки бивні, котрі добре збереглися, то можна було б розбагатіти. Та я не вважатимуся старим мисливцем, Алланом Квотермейном, якщо, уникнувши небезпеки, не спробую так і зробити!

Потім мою увагу привернуло те, що я бачив у видінні — вмираючий від старості слон неподалік від нас.

Ця старезна, змарніла тварина озиралася довкола, шукаючи зручного місця, і, знайшовши його, зупинилася на хвилину.

Потім помираючий слон підняв свого хобота, тричі протрубив і, опустившись на коліна, затих. Мабуть, він сконав. Я відвів від нього очі і раптом ярдів за п’ятдесят за ним помітив на скелі контури того самого диявольського слона зі свого видіння!

Ох, що це була за тварина! Величиною вона вдвічі перевершувала найбільших слонів, що траплялися мені досі.

Це був неприродно величезний представник особливої породи, що пережила, можливо, всесвітній потоп. Його чорно-сірі боки були позначені шрамами. Один із його жахливих бивнів яскраво блищав при світлі місяця; другий, наполовину зламаний, мав неправильну форму, будучи відігнутий не вгору, а донизу і трохи праворуч.

Перед нами стояв справжній біблійний левіафан!

Я сів навпочіпки за покритим мохом скелетом слона і, дивлячись на цю незвичайну тварину, мріяв про великокаліберну рушницю.

Що сталося з Марутом — я не помітив; здається, він лежав, розпростертий на землі.

Хвилину або й більше різні думки сновигали в моїй голові.

Я думав, що трубний звук, виданий помираючим слоном, привернув сюди цього гіганта, який, можливо, був царем серед слонів, що закликали його під час свого конання.

Постоявши хвилину і втягуючи повітря, Джана (я так називатиму його) попрямував до того місця, де лежав слон, якого я вважав уже мертвим. Насправді він був ще живий і, коли Джана наблизився, підняв свого хобота, неначе вітаючи його. Але Джана, так само, як було і в моєму видінні, кинувся на вмираючого і ударом у бік добив його.

Зробивши це, не знаю, від злості чи з бажання припинити страждання конаючого, він зупинився і неначе замислився.

У цей час я, на свій подив, помітив, що вітер, який тихо гойдав очерет біля озера, дув у напрямку від Джани до нас.

Але неначе злою долею приведена, ярдів за сто праворуч від нас, серед каміння промайнула якась тінь, схожа на слона.

Джана нашорошив свої широкі вуха, затремтів усім своїм величезним тілом і почав ретельно обнюхувати повітря.

— Господи! — подумав я, — він почув нас…

Щоб заспокоїти себе, я сподівався, що нас іще не виявили.

Але марно!

Джана був стріляний горобець.

Він захрюкав і рушив, як товарний потяг, у напрямку до нас, ретельно обнюхуючи з усебіч землю і вдихаючи глибоко повітря.

Десять разів я прицілювався в нього з уявної рушниці, роблячи це абсолютно автоматично.

“Що буде зі мною? — подумав я в цей час, — чи прониже він мене своїми бивнями, чи підкине високо в повітря або розчавить важкими ногами?”

— Жерці Джани веліли йому вбити нас, — тремтячи прошепотів Марут, — але перш ніж померти, я хочу сказати, що леді, дружина лорда…

— Тихіше, — перервав я його, — Джана почує нас.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Я подивився на Марута і лише тепер помітив, як він змінився. Уже не було звичної усмішки. Обличчя зблідло і змарніло, як у небіжчика, померлого принаймні три дні тому.

Я мав рацію. Джана почув нас. Він ішов просто до нас, витягнувши вперед свій жахливий хобот. Марут не міг винести цього видовища. Він схопився і кинувся бігти до озера, сподіваючись знайти порятунок у воді.

Ох, як він біг! За ним зі швидкістю паровоза помчав Джана, сурмлячи у свій хобот. Досягнувши озера, Марут кинувся у воду і поплив від берега.

“Тепер, — думав я, — йому вдалося врятуватися, якщо він не дістанеться крокодилам”.

Але Джана теж добре плавав. Із гучним сплеском він кинувся у воду і погнався за Марутом. Побачивши це, Марут швидко повернув до берега, таким чином вигравши трохи часу.

Вибравшись на берег петляючи між скелями Марут, на мій превеликий жах, побіг прямо до мене. Не знаю, чи зробив він це випадково або з божевільною надією знайти у мене захист…

Раптом він зупинився, обернувся до Джани, який його Наздоганяв, і крикнув йому щось подібне до прокляття, у якому я розібрав лише одне слово: Дитя!

Дивно, але це справило певне враження. Джана зупинився за кілька кроків від Марута і, здавалося зрозумів ці слова, які страшенно розлютили його.

Видаючи жахливі крики, він скажено хльостав хоботом собі боки, страшенно витріщаючи свої червоні очі. Піна стікала з його відкритого рота. Потім він кинувся вперед…

На мить я заплющив очі і, коли я знову розкрив їх, Марут уже був високо в повітрі. Наступної миті він упав униз, із жахливим звуком ударившись об землю.

Джана підійшов до нього і, переконавшись, що він мертвий, обережно підняв його своїм хоботом. Я благав Бога, щоб він швидше подався зі своєю жертвою. Але марно! Поволі крокуючи і погойдуючи тіло бідного Марута, як ніжна годувальниця дитину, чудовисько попрямувало до мене, мабуть, увесь час відчуваючи мою присутність.

Деякий час, що здався мені цілою вічністю, слон стояв наді мною, неначе вивчаючи мене.

Озерна вода освіжаючим струменем лилася з його хобота просто мені на спину. Якби не вона, я, певно, знепритомнів би.

Я визнав якнайкращим прикинутися мертвим, сподіваючись, що тоді Джана не чіпатиме мене. Трохи розплющивши одне око, я бачив, як він підняв наді мною свою величезну ногу, і в думках попрощався з життям.

Проте, злегка торкнувшись моєї спини, він поставив свою ногу назад на землю. Потім, дбайливо поклавши поряд зі мною останки Марута, Джана почав обмацувати мене з голови до ніг кінцем свого хобота.

Дійшовши до ніг, він неначе залізними лещатами ущипнув мене, мабуть, щоб переконатися, чи не прикидаюся я.

Я не поворухнувся, хоча разом зі шматком тканини він відірвав неабиякий шматок моєї власної шкіри.

Це, здавалося, спантеличило Джану; він підняв кінець свого хобота, неначе розглядаючи відірвану латочку при світлі місяця.

Результат огляду вийшов незадовільний (на тканині, мабуть, була кров); Джана підняв вуха і вже приготувався покінчити зі мною…

Раптом за кілька ярдів від мене прогримів постріл. Я подивився вгору і побачив кров, що струмувала з лівого ока чудовиська, куди, очевидно, вцілила куля…

Жахливо завивши від болю, Джана обернувся і кинувся бігти…



Розділ XIV

ГОНИТВА


Здається, на якусь мить я знепритомнів. Принаймні я пригадую дивний, тривалий сон. Мені ввижалося, що всі незліченні скелети слонів, що лежали навкруг мене, піднялися, вишикувалися в ряд і схилили переді мною голови, оскільки я був єдиною людиною, яка уникла смерті від Джани.

Потім крізь уривки цього сновидіння я почув голос Ханса, якого вважав загиблим.

— Якщо баас живий, — говорив він, — хай він прокинеться, перш ніж я закінчу заряджати “Інтомбі”, оскільки треба поспішати йти звідси. Здається, я поцілив Джані в око; але це дуже велика тварина, а куля з “Інтомбі” дуже мала, щоб убити його. Крім того, неймовірно, щоб хтось із нас знову вцілив йому в друге око.

Я підвівся і побачив перед собою самого Ханса, який мав звичайний вигляд, тільки брудніший. Він щойно закінчив заряджати невелику рушницю “Інтомбі”.

— Чого ти тут, Хансе? — запитав я його глухим голосом.

— Звісно, щоб урятувати бааса від диявола Джани, — відповів старий готтентот і, притуливши рушницю до скелі, опустився поряд зі мною на коліна, обхопив мене руками і почав плакати, примовляючи: — Саме вчасно, баасе! Слава Богу, я втиг саме вчасно. Тепер слід швидше йти звідси. У мене онде за великим каменем стоїть прив’язаний верблюд. Він може нести на собі двох, бо відпочив за чотири дні і вдосталь поїв трави. Цей демон Джана, напевно, скоро повернеться сюди.

Я нічого не заперечив, але тільки подивився на бідного Марута, який неначе заснув.

— Ох, баасе, — сказав Ханс, — про нього нічого турбуватися; у нього зламана шия, і він мертвий. Але це добре, — весело додав він, — оскільки верблюд не міг би нести трьох. Крім того, якщо Марут залишиться тут, певне, Джана, повернувшись сюди, почне гратися ним, замість того, щоб переслідувати нас.

Бідолашний Марут! Який реквієм співав над ним Ханс!

Кинувши останній погляд на останки цієї нещасної людини, до якої я встиг прихилитися за час нашого полону, я сперся на плече старого Ханса, оскільки почувався надто слабким, щоб іти самостійно, і побрів із ним через плато у напрямку на схід від озера, петляючи між камінням і незліченними скелетами слонів.

За двісті ярдів від місця трагедії стриміла група скель, схожа на ту, звідки з’явився Джана, тільки трохи менша за неї. Тут ми знайшли верблюда, що стояв навколішки, прив’язаний до скелі.

Дорогою Ханс коротко розповів мені свою історію. Застреливши одного з вождів чорних кенда, він визнав за краще залишитися на волі, ніж потрапити з нами в полон, і вирішив, якщо я буду вбитий, помститися моїм убивцям. Таким чином він, як було вже описано, непомітно втік і до настання ночі ховався на схилі горба. Потім при світлі місяця він ішов за нами, обходячи всі села, і, нарешті, знайшов притулок у печері неподалік від міста Сімби, в лісі, де ніхто не жив. Тут ночами він пас свого верблюда, ховаючи його вдень у печері. Днював він, сидячи на високому дереві, звідки міг спостерігати за всім тим, що відбувається в місті. Харчувався хлібними зернами, які збирав на сусідньому полі. Окрім того, біля сідла його верблюда виявився мішок із невеликим запасом провізії. Ханс бачив усе, що відбувалося в місті, а також спустошення, завдані бурею з градом, від якої він зі своїм верблюдом сховався в печері.

Дізнавшись, що нас із Марутом вивезуть із міста, він осідлав верблюда і вирушив за нами, ховаючись у лісі.

Конвой, який залишив нас, дорогою назад проїхав поблизу нього. Ханс подумав, що ми з Марутом приречені загинути від Джани, якому вже принесені в жертву полонені білі кенда. Потім він пішов за нами. Певно, озираючись назад, я помилково сприйняв голову верблюда, що мелькала за деревами, за хобот слона. Ханс бачив, як ми спустилися до берега озера і все, що сталося потім. Коли Джана попрямував до нас, він непомітно пробрався вперед з божевільною надією важко поранити чудовисько кулею зі своєї маленької рушниці. Він уже зібрався вистрілити в той момент, коли Марут кинувся у воду, але тоді було важко прицілитися в найуразливіше місце. Така нагода випала лише тоді, коли Джана вже заніс наді мною свою ногу і підставив під постріл ліве око. Тільки куля, всупереч надії Ханса, не дісталася мозку. Але все-таки, вибивши Джані ліве око, вона завдала йому такого сильного болю, що він забув про мене і поспішив швидше податися геть.

Такою була розповідь старого готтентота, яку він переказав мені своїм лаконічним голландським діалектом. Я не знаю, що було зі мною, якби Ханс не нагодився вчасно.

Підійшовши до верблюда, ми на хвильку забарилися. Я випив для підкріплення ковток горілки з фляги, яка знайшлася в мішку, прив’язаному до сідла верблюда.

Незважаючи на свою сильну пристрасть до міцних напоїв, Ханс зберіг її, розраховуючи, що з часом вона може згодитися мені, його пану.

Ми сіли на верблюда; Ханс попереду, щоб правити ним, я позаду на овечих шкурах, що виявилися, на щастя, досить м’якими, оскільки рана від Джани завдавала мені сильного болю.

Ми поїхали слоновою стежкою, сподіваючись, що вона виведе нас до річки Тави. Скоро кладовище слонів залишилося далеко позаду нас; за ним і озеро зникло з очей. Стежина йшла вгору до чогось схожого на хребет, що лежав за дві чи три милі попереду нас.

Ми досягли хребта без особливих пригод.

Дорогою нам трапилася старезна слониха, що прямувала, мабуть, до місця свого останнього спочинку. Не знаю, хто більше злякався; стара слониха чи наш верблюд. Вони кинулися один від одного в різні боки, і ми мало не опинилися на землі. Але незабаром наш верблюд оговтався від свого переляку. З вершини підйому перед нами відкрилася піщана рівнина, подекуди поросла травою. Миль за десять попереду при світлі місяця блищали води широкої річки.

Ми знову вирушили вперед. Проїхавши близько чверті милі, я випадково озирнувся. Господи, що я побачив!

На самому вершечку підйому, виразно вимальовуючись на небі, стояв Джана з піднятим догори хоботом. Наступної миті він люто затрубив.

— Allemagte25! — вигукнув Ханс. — Старий диявол помітив нас своїм останнім оком. Він ішов за нами слідом.

— Вперед! — відповів я, пришпорюючи верблюда. Гонитва почалася.

У нас був хороший біговий верблюд. Він справді був, як говорив Ханс, порівняно свіжим і, крім того, відчував близькість рідних рівнин. Він мчався, як вітер, несучи на собі ношу, котра фунтів на двісті перевершувала звичну. Мабуть, окрім згаданих причин, його підганяла близькість слона, що переслідував нас. Милю за милею мчали ми рівниною. Джана пересувався за нами, як крейсер за маленькою каноніркою.

Із кожною новою сотнею ярдів він на кілька ярдів наближався до нас.

За півгодини, що здалися нам довгим тижнем, коли до річки вже залишалося не більше милі, він біг ярдів за п’ятдесят за нами. Я озирнувся; при світлі місяця Джана здався мені завбільшки з величезний будинок.

— Ми маємо втекти від нього, — сказав я, дивлячись на широку річку, яка була вже зовсім близько.

— Так, баасе, — невпевнено відповів Ханс, — верблюд у нас хороший; біжить він дуже швидко, бо чує запах своїх за річкою, не кажучи вже про небезпеку позаду. Але цей диявол Джана біжить швидше за нього. Я бачу на шляху каміння; це погано для верблюда. Не знаю, чи вміє він плавати, але ми бачили, що Джана добре уміє робити це. Чи не спробувати, баасе, поранити його в хобот або в коліно?

— Замовкни, дурню, — роздратовано сказав я, — який сенс стріляти через плече у величезного слона з рушниці, придатної тільки для козла? Ліпше піджени верблюда.

На жаль! Ханс мав рацію.

Берег і дно річки були усіяні камінням і верблюд, такий швидкий під час бігу пісками, виявився безпорадним серед каміння.

Але для Джани воно зовсім не було перешкодою. Поки ми досягли берега, він був не більше, ніж за десять ярдів від нас. Я чітко бачив кров, що юшила з того місця, де у нього раніше було ліве око.

Побачивши пінистий, хоча й неглибокий потік, наш верблюд, не звиклий до води, нерішуче зупинився.

На щастя, в цей момент Джана знову затрубив у свій хобот. Це спонукало нашого верблюда рушити вперед; слон для нього був страшніший за воду.

Він поволі йшов, спотикаючись об каміння, що вистеляло дно річки, яка в цьому місці була не більше чотирьох футів глибиною. Джана був уже за п’ять ярдів від нас.

Я обернувся і вистрілив у нього з нашої маленької рушниці. Поцілив чи ні — не можу сказати, але слон зупинився на деякий час, мабуть, пригадавши дію подібного звуку на своє око.

Потім він знову, як паровоз, рушив за нами.

Коли ми були посеред річки, сталося неминуче. Верблюд спіткнувся й упав, і ми обидва через його голову полетіли у стрімкий потік. Усе ще стискаючи рушницю в руці, я кинувся убрід до протилежного берега, тримаючись за Ханса вільною рукою.

Майже в той же момент Джана наздогнав верблюда. Він пронизав його своїми бивнями, топтав ногами і, обхопивши хоботом його шию, майже витягнув його з води.

Тим часом ми вибралися на протилежний берег і піднялися на високе дерево. Там, футів за тридцять від землі, ми сиділи, затамувавши подих, і чекали, що буде далі.

Покінчивши з верблюдом, Джана пішов далі і без зусиль відшукав нас.

Якийсь час він ходив навколо дерева, неначе обдумуючи, що зробити. Потім, обхопивши хоботом стовбур дерева, він спробував вирвати його із землі. Але цей лісовий мешканець, який уже сотні років чинив опір бурям і воді, тільки стрясався. Визнавши цю спробу марною, Джана спробував підрити бивнями коріння дерева. Але й тут нічого не вийшло, оскільки воно росло серед каміння. З глухим лютим бурчанням Джанд зробив третю спробу. Ставши на задні ноги, він усією вагою свого величезного тіла обрушився на стовбур дерева передніми ногами футів у дванадцять-тринадцять над землею. Удар був дуже сильний. Спочатку я думав, що дерево буде вирване з корінням або розламається навпіл.

Але, слава Богу, воно встояло, хоча трусилося так сильно, що ми з Хансом мало не полетіли на землю, неначе яблука восени. Я, мабуть, гепнувся б, якби мене не втримав спритний, як мавпа, Ханс, здатний триматися ногами так само добре, як і руками. Тричі Джана повторював цей маневр. На третій раз я з жахом побачив, що коріння дерева почало слабшати. Вже чувся зловісний тріск.

На щастя, Джана не помітив цього… Він залишив свій план і замислено стояв, помахуючи хоботом.

— Хансе, — прошепотів я, — заряди швидше рушницю. Я виб’ю йому друге око.

— Порох підмочений, баасе, — простогнав Ханс, — вода потрапила в нього, коли ми впали в річку.

За кілька хвилин Джана вирішив зробити останню спробу. Підійшовши впритул до дерева, він став на задні ноги, передніми вперся в стовбур і, витягнувши вгору свій хобот, почав обламувати гілки, які росли між ним і нами.

— Я думаю, що він не дістане нас, якщо не принесе камінь і не стане на нього, — зауважив я.

— Ох, баасе, не треба говорити цього голосно, — відповів Ханс, — інакше Джана підслухає нас і справді принесе камінь.

Хоча це здавалося дурницею, але хто знає, мабуть, це чудовисько розуміло людську мову.

Ми піднялися якомога вище і чекали, що буде далі.

Покінчивши з гілками, Джана почав витягати у напрямку до нас свій довгий хобот.

Фут за футом він наближався до нас і невдовзі був усього за кілька дюймів від моїх ніг і повстяного капелюха Ханса.

Мить — і капелюх зник у червоному отворі рота Джани. Я вважаю, що він проковтнув його, оскільки він не повернувся назад.

Втрата капелюха розлютила Ханса.

Обсипаючи Джану прокляттями, він витягнув свого ножа і приготувався.

Знову довгий коричневий хобот простягнувся до нас. Очевидно, Джана тепер пристосувався краще, оскільки хобот наблизився до нас уже ближче, ніж раніше. Кінець його, як змія, обхопив гілку, на якій сидів я.

Ханс швидко нахилився, ніж блиснув на сонці, і за мить кінець хобота, як метелик шпилькою, був приколений до дерева.

Джана тужливо закричав і спробував обережно звільнити свій хобот.

Але марно! Ханс міцно тримав рукоятку ножа. Нарешті Джана енергійно рвонувся назад і вирвав свій хобот, розрізаючи його кінець навпіл і залишивши ніж у дереві. Потім він узяв кінець хобота в рот, почав смоктати його, як смокчуть порізаний палець, із гарчанням безсилої люті кинувся в річку, перейшов її убрід, і незабаром зник із наших очей. Посилаючи вслід Джані прокляття, Ханс вимагав у нього повернення свого капелюха.

Мабуть, за все своє життя, я не бачив такого приємного видовища, як миготіння хвоста чудовиська, що йшло геть.

— Тепер, баасе, — сміючись говорив Ханс, — старий диявол одержав достатньо, щоб не забути нас. Гадаю, нам слід швидше піти звідси, перш ніж він оговтається і повернеться з довгою палицею, щоб збити нас із дерева.

Ми подалися геть, так поспішаючи, як дозволяли мої затерплі кінцівки і загальний стан. На щастя, у нас не було сумніву щодо вибору шляху, оскільки крізь ранковий туман на обрії чітко вимальовувалися контури пагорба, який білі кенда називали “Священною Горою” чи “Будинком Дитяти”. Здавалося, що до нього не більше двадцяти миль, але насправді виявилося значно більше, оскільки години за дві ходи ми трохи наблизилися до нього. Це був жахливий шлях. Я остаточно знесилів через усі пережиті жахи. До того ж місце від щипка Джани запалилося від верхової їзди на верблюді і завдавало мені нестерпного болю.

Перші десятки миль ми йшли безлюдними місцями. Потім нам почали траплятися стада дрібної худоби і верблюдів; їхні пастухи, можливо, ховалися у високій траві. Потім ми йшли полями, засіяними зерновими, які, за моїми спостереженнями, абсолютно не постраждали від граду, що обмежився, очевидно, тільки землею чорних кенда. Далі ми побачили окремі будинки. Їхні мешканці незабаром помітили нас і втекли перелякані.

Нарешті ми підійшли (я поволі плентався, спираючись на плече Ханса) на відстань рушничного пострілу до обгородженого села.

Мабуть, жителів уже попередили про наше наближення, бо десятків зо три чоловіків, озброєних списами та іншою зброєю, кільцем оточили нас із явно ворожими намірами.

Я закричав їм, що ми друзі Харута і всіх шанувальників Дитяти. Нам відповіли, що ми брехуни, бо з країни чорних кенда, прихильників демона Джани, не можуть прийти друзі.

Я спробував переконати їх, що ми менше за всіх у всьому світі є шанувальниками Джани, який переслідував нас упродовж кількох годин, але вони й слухати нас не хотіли.

— Ви шпигуни Сімби, — кричали вони, — запах Джани на вас (це була, мабуть, правда). Ми вб’ємо тебе, білий цапе, і тебе, маленька жовта мавпо! із землі чорних кенда до нас можуть прийти тільки вороги!

— Якщо вб’єте нас, — відповів я, — ви накличете на себе прокляття Дитяти. Голод, град і війну!

Ці слова справили на нападників певне враження. Принаймні вони на якийсь час залишили свій намір убити нас.

Нарешті, після деякого вагання, прихильники вбивства перемогли, і всі воїни почали танцювати, погрожуючи списами і волаючи, що ми маємо померти як прибульці від чорних кенда.

Я сів на землю, оскільки зовсім знесилів. Мені було вже абсолютно байдуже — жити або померти.

Ханс із ножем у руках стояв біля мене, обсипаючи білих кенда тими самими прокляттями, якими обсипав Джану. Поступово вони ближче й ближче просувалися до нас. Я вже заплющив очі, щоб не бачити блиску зброї, яка вразить нас; раптом Хансові вигуки примусили мене знову розкрити їх.

Глянувши, куди він показував мені простягнутим ножем, я побачив загін вершників на верблюдах, що поспіхом мчали до нас.

Попереду у білому одязі, що розвівався за вітром, їхав бородатий чоловік, у якому я впізнав Харута. Він кричав і розмахував списом. Наші нападники теж побачили вершників і опустили зброю, скоряючись крикам Харута, яких я не розібрав. Харут спрямував свого верблюда безпосередньо на одного з нападників, який був, мабуть, головним серед інших, і в гніві ударом списа поранив його в плече, що примусило того повалитися на землю.

— Собако! — закричав при цьому Харут, — ти хотів заподіяти зло гостям Дитяти!

Далі я нічого не чув, бо знепритомнів.



Розділ XV

МЕШКАНЕЦЬ ПЕЧЕРИ


Після цього мені здавалося, що я спав довгим, неспокійним сном. Я не можу пригадати тих дивних речей, які ввижалися мені.

Нарешті я розплющив очі і побачив, що лежу у великій, прохолодній кімнаті, облаштованій на східний манер на низькому ліжку, що вивищувалося дюймів26на три над підлогою.

Кімната не мала вікон, замість них були отвори в стіні, які прикривалися рогожами, щоб їх легко можна було відкрити.

У такий віконний отвір я побачив покритий лісом схил недалекого пагорба. Він нагадав мені щось, пов’язане з Дитям. Що саме — я не міг пригадати. Розмірковуючи над цим, я почув обережні кроки і, обернувшись, побачив Ханса, який крутив у руках нового солом’яного капелюха.

— Хансе, — сказав я, — де ти взяв цей новий капелюх?

— Мені дали його тут, — відповів він, — баас пам’ятає, що диявол Джана з’їв мого старого.

Тут пам’ять поступово почала повертатися до мене. Ханс продовжував крутити свого капелюха в руках, що трохи дратувало мене. Я звелів йому надіти його на голову і запитав, куди ми потрапили.

— До міста Дитяти, куди бааса перенесли після того, як він трохи помер. Це дуже хороше місто. Тут багато їжі, хоча баас уже три дні спав і не їв нічого, окрім кількох ложок молока і супу, які баасу влили в горло, коли він на хвилину прокинувся.

— Я дуже стомився і потребую тривалого спокою, Хансе. А зараз я відчуваю голод. Скажи мені, лорд Регнолль і Бена тут чи вони загинули?

— Вони живі й здорові, баасе, і все наше майно ціле. Вони були з Харутом, коли він виручив нас, але баас знепритомнів і тому не бачив їх. Відтоді вони доглядали бааса.

У цей час до кімнати ввійшов Саведж, який приніс мені суп на дерев’яній таці.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Добридень, сер! — вітав він мене, — я дуже радий знову бачити вас із нами, особливо після того, як ми вважали вас і Ханса мертвими.

Я подякував Саведжу і, з’ївши суп, попросив його приготувати мені чогось істотнішого, оскільки майже помирав з голоду. Він пішов виконувати моє прохання. Ханса я послав розшукати лорда Регнолля.

Потім прийшов Харут. Він шанобливо вклонився мені і всівся по-східному на рогожу.

— Мабуть, сильний дух живе в тобі, мій пане Макумазане, — сказав він, — бо ти живий, хоча ми були впевнені у твоїй смерті.

— Так, ти помилився, мій друже Харуте. Твоя магія мало допомогла тобі.

— Проте магія, як ти це називаєш, зробила свою справу, Макумазане. Я був поранений у коліно і такий стомлений, що в перші два дні після прибуття сюди не міг зійти на гору і знайти світло від очей Дитяти. Але третього дня я зробив це, і оракул розповів мені все. Я поспіхом зійшов з гори, зібрав людей і якраз вчасно виїхав назустріч тобі. Тим дурням уже дісталося за намір зашкодити тобі, пане. Так, Джана виявився сильнішим за мого брата й інших. Тільки ти і твій слуга змогли здолати його.

— Це не так, Харуте. Швидше, він здолав нас. Нам удалося тільки втекти від нього, вибивши йому око і поранивши кінець хобота.

— І це багато, порівняно з тим, що вдалося зробити іншим протягом багатьох століть. Але це тільки початок. Кінець Джани близький, і впаде він від твоєї руки.

— Отже, він з’являється на землі білих кенда?

— Так, Макумазане. Він або його дух — не знаю хто. Двічі за своє життя я бачив його на Священній Горі, але як він приходив і йшов — ніхто цього не знає. Але я скажу, хай той, хто заподіяв Джані зло, стережеться!

— Хай Джана теж остерігається мене, якщо я зустріну його з хорошою рушницею в руках. Але ось що, Харуте. Перед загибеллю твій брат Марут почав говорити щось про дружину лорда Регнолля. Тоді мені було не до цього, але з його слів я зрозумів, що леді Регнолль перебуває на Священній Горі.

— Або ти не розібрав сказаного Марутом, мій пане, або мій брат марив від страху, — відповідав Харут, обличчя якого при цьому набуло кам’яного, безпристрасного виразу. — Прекрасної леді немає на Священній Горі. Але дозволь мені сказати, що ніхто, окрім жерців Дитяти, не може ступити на цю гору. Хто спробує зробити це, той помре, бо гору охороняє вартовий, страшніший за Джану. Не питай мене про нього: більше я нічого не скажу. Але якщо ти і твої друзі цінуєте життя, не намагайтеся навіть поглянути на цього вартового!

Зрозумівши, що продовжувати розмову про це марно, я перевів її на град, що побив поля чорних кенда.

— Я знаю про це, — сказав Харут, — це перше прокляття Дитяти, моїми вустами обіцяне Сімбі і його народу. Другим буде голод, а він уже близький, бо запаси хліба у чорних кенда закінчуються, і багато їхньої худоби убито градом.

— Не маючи запасу, вони спробують напасти на вашу країну, Харуте, і відібрати у вас хліб.

— Так, пане, вони, звичайно, спробують зробити це, і тоді здійсниться третє прокляття, прокляття війни. Усе це передбачено, Макумазане, і ти тут для того, щоб допомогти нам у цій війні. У вашому багажі є багато рушниць, пороху і свинцю. Ви маєте навчити наш народ стріляти з рушниць, щоб ми могли знищити чорних кенда.

— Е, ні, — спокійно відповів я, — я прийшов до вас, щоб убити великого слона і одержати за це слонову кістку, а не для того, щоб битися з чорними кенда. Цього вже досить з мене. Крім того, рушниці належать не мені, а лордові Регноллю, який, мабуть, призначить за них свою ціну.

— У лорда Регнолля, який прийшов сюди проти нашої волі, ми самі можемо вимагати платню за збереження його життя. Поки що прощай, ми поговоримо потім, оскільки ти ще хворий і слабкий. Але перш ніж піти, я ще раз повторюю: якщо ви хочете, як і раніше, бачити сонце, не намагайтеся й потикатися до лісу, що росте на Священній Горі!

Із цими словами він піднявся, шанобливо вклонився мені і пішов, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Незабаром після цього повернулися Саведж і Ханс та принесли мені чудовий обід.

Я їв з великим апетитом. Тільки-но залишки їжі прибрали, як прийшов лорд Регнолль.

Ми палко привіталися, як люди, що вже втратили надію зустрітися на цьому світі. Я запитав, що вони робили за цей час. Лорд Регнолль відповів, що нічого згадати.

Місто мале; жителів у ньому не більше двох тисяч. Займаються вони землеробством і розведенням верблюдів. Єдиною людиною, з ким вони могли спілкуватися, був Харут, який говорив ламаною англійською мовою. Він сказав, що гора — священне місце, яке відвідують тільки жерці. У місті не помітно цих жерців. Але на горі іноді видно людей, які пасуть кількох овець і кіз у лісі на її схилі. Хто живе там — невідомо. Лорд Регнолль сумно додав, що він уже поховав надію знайти тут який-небудь слід своєї втраченої дружини. Я повторив йому слова Марута, кінця яких, на жаль, не чув. Це, здавалося, задало йому нових сил. Але що зробити далі? Минув аж тиждень. ¦

За цей час я майже зовсім оговтався. Тільки одна обставина залишала мене так само безпорадним. Рана, завдана Джаною, зажила, але запалення зачепило нерв лівої ноги, колись пошкодженої левом. Це викликало такий біль, що я був змушений залишатися в ліжку і задовольнятися тим, що моє ліжко виносили в невеликий сад, який оточував глиняний, вибілений будинок, де ми жили. Там я лежав годинами, дивлячись на Священну Гору, що підносилася ярдів за п’ятсот від міста.

Починаючи від підошви впродовж милі, її схил покривала трава з розкиданими подекуди окремими деревами. У бінокль було видно, що в одному місці утворюється прямовисна стіна, яка йде футів на сто у висоту довкола всієї гори. За стіною починався густий ліс, що одягав гору до самої вершини.

Якось, коли я розглядав гору, до саду раптово ввійшов Харут.

— Пр