Book: Віннету ІІ



Віннету ІІ

Карл Май

Віннету II


Віннету ІІ

Віннету ІІ

Віннету ІІ

Карл Май у костюмі вестмена Шаттергенда та зі «срібною гвинтівкою Віннету». Фото Алоїса Шіссера, 1896 рік.


Віннету ІІ

У ролі детектива

Після тривалої та виснажливої подорожі ми дісталися нарешті до гирла річки Ріо-Боске-де-Начіточес, де мали знайти апачів, яких там залишив Віннету. На жаль, цим сподіванням не судилося здійснитися. Щоправда, ми таки знайшли сліди людей, які були на цьому місці перед нами, але що то були за сліди! Це були тіла отих двох торговців, які тоді розповіли нам про село племені кайова. Їх розстріляли. Згодом я дізнався від Віннету, що зробив це Сантер.

Сантер так швидко поплив на своєму каное, що опинився біля гирла річки Ріо-Боске-де-Начіточес одночасно з купцями, хоча вони вирушили з табору Танґуа значно раніше за нього. Йому не вдалося захопити золото Віннету, тож він залишився без засобів на прожиток, і коли побачив товари купців, то зачаївся у засідці і застрелив обох безневинних чоловіків, які й гадки ні про що не мали. А потім утік із їхніми мулами та добром. Це Віннету прочитав по слідах, які знайшов на місці злочину.

Убивця цим не полегшив собі життя, бо транспортувати стількох в’ючних тварин по савані одній людині непросто. До того ж він мусив дуже поспішати, бо знав, що його переслідують.

Як на зло, зарядив кількаденний дощ і знищив усі сліди, тож Віннету більше не міг покладатися на свої очі, а тільки на розум. Найправдоподібнішим було припущення, що Сантер, прагнучи якомога швидше позбутися краденого, подасться до найближчих поселень, тож апачам залишалося хіба об’їхати їх одне за одним.

Тільки через кілька днів Віннету знову знайшов втрачені сліди біля факторії Ґайтера. Сантер був там, продав усе, купив доброго коня і без зайвого вантажу подався далі, на Схід, уздовж річки Ред-Рівер[1]. Віннету ж попрощався з усіма своїми апачами, які тепер могли тільки заважати йому, відрядив їх назад додому і продовжив переслідування один. Він мав зі собою досить золотого піску, щоби ні в чому не мати нужди протягом тривалого перебування на Сході.

Оскільки він не залишив нам жодних знаків чи хоча б натяків на Начіточес, ми не знали, де він. Ми не могли їхати слідом за ним і повернулися до Арканзасу, щоб дістатися до Сент-Луїса найкоротшим шляхом. Мені було страшенно прикро, що не можу побачитися зі своїм другом, але я не міг нічого змінити.

Нарешті одного вечора після довгої подорожі ми прибули в Сент-Луїс. Ясна річ, що передусім я пішов до свого старого друга містера Генрі. Коли я вступив до його майстерні, він сидів на освітленій лампою лаві і працював за токарним верстатом. Він був так захоплений роботою, що й не почув, як відчинилися двері.

— Добрий вечір, містере Генрі, — привітався я, ніби лише вчора був тут. — Коли буде готовий ваш новий неймовірний штуцер?

Вимовивши це, я сів у кутку на лавці, як часто робив раніше. Він скочив на ноги, кілька секунд витріщався на мене, а потім закричав з радості.

— Це ви? Це справді ви? Ви тут? Ви — домашній учитель, ви — геодезист, ви — чортова Вбивча Рука!

Потім він обійняв мене, притис до себе і кілька разів поцілував у щоку, аж прицмокуючи.

— Вбивча Рука! Звідки ви знаєте це ім’я? — запитав я, коли його радість трохи стихла.

— Звідки? Ви ще й питаєте? Та всюди тільки про вас і говорять! Ви стали справжнім вестменом, як книжка пише! Містер Вайт, інженер сусідньої з вашою ділянки, першим приніс новини; він не міг нахвалитися вами, мушу вам сказати. Але найбільше вас хвалив Віннету.

— Віннету?

— Він розповів мені все!

— Як? Що? Він був тут?

— Звичайно ж, був!

— Коли?

— Три дні тому. Ви розповіли йому про мене, про старий флінт[2] на ведмедя, тож він не міг не побувати в мене, якщо вже опинився тут. Тому і розповів мені, що ви стали справжнім вестменом. Вполювали бізона, кидалися з ножем на ґрізлі і так далі, і таке інше! Навіть отримали звання вождя!

У такому ж стилі він провадив ще довго, і годі було його спинити, я намагався перервати його розповідь кілька разів, але марно. Він обіймав мене знову і знову, і дуже тішився, що саме він порадив мені поїхати на Дикий Захід і стати вестменом.

Віннету весь цей час гнався за Сантером і так потрапив у Сент-Луїс, а вже звідти слід вів на Новúй Орлеáн[3]. Саме через поспіх у тій погоні я й не встиг застати його у Сент-Луїсі. Віннету передав через Генрі, щоб я, коли маю охоту, їхав слідом за ним у Новий Орлеан. Я намірився вирушати негайно. Ясна річ, перед тим я повинен був залагодити свої професійні справи, що і зробив наступного ж ранку.

І ось рано-вранці я сидів із Гоукенсом, Стоуном і Паркером за скляними дверима — там я мав звітувати про виконану роботу. Мій добрий старий Генрі не міг стриматися, щоб не піти зі мною. Там було що розповісти, описати, пояснити, і тут з’ясувалося, що з усіх ділянок моя вважалася найцікавішою і найнебезпечнішою. Та й не дивно, адже з усіх геодезистів вижив лише я.

Сем доклав усіх зусиль, щоб добитися для мене додаткової платні, але марно: ми отримали наші гроші відразу, але ні на долар більше, ніж домовлялись. Зізнаюся, що коли я віддавав креслення й нотатки, врятовані ціною таких зусиль, то почував певне розчарування і злість. Ці панове найняли п’ятьох геодезистів, але заплатили тільки одному, залишивши гроші чотирьох інших у своїх кишенях, хоч отримали до рук повний результат нашої спільної роботи, а насправді результат мого надзусилля.

Сем виголосив із цього приводу доволі різку промову, але нічого не досягнув і цим, бо його висміяли, а потім разом із Діком та Віллом випровадили за двері. Я, звичайно ж, пішов разом із ними не озираючись. Зрештою, сума, яку мені заплатили, для мене й так була немаленькою.

Отже, я вирушив за Віннету, який залишив мені у містера Генрі адресу свого готелю в Новому Орлеані. З увічливості і тому, що звик до них, я запитав Сема й обох його супутників, чи не хочуть вони поїхати зі мною, але вони мали намір спершу добряче відпочити у Сент-Луїсі, і я їх розумів. А сам купив білизну та інші потрібні речі, зокрема новий костюм, який одягнув замість свого індіанського, і рушив на Південь. Кілька дрібниць, які не хотів брати з собою, я залишив у Генрі, і він поклявся берегти їх. Серед них був і важкий флінт на ведмедя. Свого жеребця я, звичайно, також залишив там, він мені більше не був потрібен. Всі ми були переконані, що я їду ненадовго.

Але сталося зовсім не так. Саме точилася Громадянська війна[4], про яку я досі навіть не згадував, бо вона не мала жодного впливу на попередні події. Міссісіпі була ще відкритою для судноплавства, бо знаменитий адмірал Фарраґут[5] знову переміг і повернув прибережні землі у підпорядкування північних штатів. Але, попри це, для поїздки на пароплаві слід було залагодити чимало формальностей, мабуть, потрібних, однак вони забирали дуже багато часу. Коли я нарешті прибув до Нового Орлеана і запитав у готелі про Віннету, мені сказали, що він вчора виїхав, але залишив для мене повідомлення, у якому писав, що вирушає до Віксбурґа[6] за Сантером, але через невизначеність обставин не може радити мені їхати слідом за ним, тож згодом скаже панові Генрі в Сент-Луїсі, де його можна буде знайти.

Що ж тепер робити? Мені хотілося чимшвидше відвідати моїх родичів на батьківщині, тепер я мав кошти на це, а родичі потребували допомоги. Інших ідей провести час у мене не виникло. Повертатися у Сент-Луїс і чекати там на Віннету було безглуздо. Хтозна, чи зможе він приїхати туди. Тож я розпитав про кораблі, які відпливали до Європи. Знайшовся один північноамериканський, який, користаючись з перемир’я, мав доплисти на Кубу, звідки я міг би знайти можливість потрапити до Німеччини або принаймні до Нью-Йорка. Недовго думаючи, я піднявся на борт.

Мабуть, мені варто було обміняти в банку готівку на чеки, але на який банк у Новому Орлеані можна було тоді покластися! Та й часу на це майже не було, бо я надумався їхати незадовго до відплиття судна, тож носив усю свою готівку в кишені.

Аби швидше проминути цей нещасливий епізод, розповім коротко. Однієї ночі почався ураган. Доти погода була похмура й вітряна, але подорож минала спокійно, і звечора не було жодних ознак наближення небезпечного урагану. Тож я, як і інші пасажири, які скористалися нагодою податися геть із Нового Орлеана, спокійно пішов спати. Після півночі я прокинувся від раптового виття та ревіння бурі і схопився на ноги. У цей момент корабель так трусонуло, що все у каюті, яку я ділив ще з трьома пасажирами, звалилося на мене. Хто думає в таку мить про гроші? Життя ось-ось могло обірватися, а на пошук плаща та гаманця у тій глибокій темряві й безнадійному хаосі могло б піти чимало часу, тож я діяв швидко і поспіхом вибрався з уламків на палубу. Корабель жахливо тріщав і скрипів.

Надворі було страшенно темно, я нічого не міг розгледіти, ураган вмить повалив мене додолу, і потужна хвиля накрила мене. Здавалося, що я чув людські крики, але виття урагану заглушало все. Одна за одною нічне небо розітнули кілька блискавок, на мить освітлюючи все довкола. У їхньому світлі я побачив перед собою бурхливе море і смужку суші вдалині. Корабель застряг між скель, а бурхливі хвилі били в корму, піднімаючи її все вище. Судно було приречене і щомиті могло розколотися на дрібні уламки. Шлюпки змило за борт. Де шукати порятунку? Тільки плисти! І знову спалах блискавки освітив палубу: по ній повзали збожеволілі від страху люди, судомно чіплялись за все підряд, тільки щоб їх не змило хвилею. Однак я зважився вчинити інакше і довіритися воді.

Але тут з’явилася хвиля, велетенська, як будинок, її було видно навіть у темряві завдяки фосфоресцентному відблиску на воді. Вона докотилася до корабля і звалилася на нас із такою силою, що судно затріщало, я був переконаний, що ось-ось воно розсиплеться на дрібні друзки. Я інстинктивно вхопився за залізний поручень, але відразу ж тиск води відірвав мене від нього. Боже, врятуй і допоможи! Хвиля підхопила мене, закрутила, як м’ячем, потягнула на дно, а потім знову винесла на поверхню. Я не поворухнув жодним м’язом, розуміючи, що всякі зусилля марні, головне — не проґавити момент, коли хвиля наблизиться до суші, тоді слід буде напружити всі сили і не дати їй забрати себе назад.

Я пробув у владі розгніваного бурхливого моря не більше ніж півхвилини, але здавалося, що цілі години. І ось раптом знову сильна хвиля підхопила мене на гребінь і різко, немов виплюнувши, жбурнула між скель на спокійну воду. Тепер треба було за всяку ціну не дати їй зловити себе знову! Я щосили запрацював руками і ногами, і плив із таким напруженням, як ніколи раніше. Ясна річ, вислів «спокійна вода», який я щойно вжив, означав лише відносний спокій. Хвиля викинула мене за межі шторму, величезні вали завбільшки з будинок залишилися позаду, проте стихія й далі бавилася мною, як легенькою пробкою на збуреній поверхні води. Мені неймовірно пощастило, що я встиг побачити сушу, інакше б я, мабуть, загинув. Та тепер я знав, у якому напрямку плисти, і навіть якщо сила хвиль дозволяла мені долати лише зовсім короткі відстані, то врешті я таки дістався до берега, хоча й не так, як планував. У цілковитій темряві важко було відрізнити берег від моря. Я довго не міг знайти зручного місця, аби вибратися на берег без ризику для життя. Аж тут я відчув, ніби хтось дав мені по голові сокирою, бо сильно вдарився головою об скелю і, вже непритомніючи, зусиллям волі змусив себе видертися по камінню. Тут і зомлів.

Коли отямився, ураган усе ще лютував. Голова розколювалася від болю, але на такі дрібниці не було коли зважати. Найбільше мене непокоїло те, що не знав, де я: на суші чи на скелі серед моря. Мертво вчепившись у мокрі, слизькі від водоростей камені, я боявся поворухнутися, щоб буря не змела мене, як друзку. Та за якийсь час вітер послабшав, а потім, як це часто буває під час таких ураганів, усе стихло раптово, ніби від удару, дощ припинився, на небі замерехтіли зірки.

У непевному світлі зірок я вже міг зорієнтуватися: скеля, на якій лежав, стояла на березі, позаду вирували хвилі, а попереду темніли якісь поодинокі дерева. Я сповз із каменів і підійшов до них. Одні дерева витримали тиск урагану, інші вітер вирвав із коренем, а деякі навіть переніс на значну відстань. Вдалині мерехтіли вогні, там мали бути люди, тож я пішов на світло.

Я знайшов людей, які зібралися довкола зруйнованих штурмом будівель, з одного будинку вітер зірвав увесь дах. Можете собі уявити, як здивувалися ті люди, коли побачили мене! Вони дивилися на мене, як на привида. Море все ще ревіло, і ми мусили кричати, щоб почути одне одного.

Це були рибалки. Ураган загнав наше судно на один з островів Драй-Тортуґас (острови Драй-Тортуґас розташовані на шельфі Мексиканської затоки[7], приблизно за 180 км на південний захід від Флориди[8] і 150 км на північ від Гавани[9]), де стояв форт Джефферсон[10]. Там тримали полонених конфедератів.

Рибалки поставилися до мене дуже доброзичливо, дали чисту білизну і потрібний одяг, оскільки те, в чому я лягав спати на пароплаві, перетворилося на лахміття. Потім вдарили у дзвін тривоги й розбрелися по березі в пошуках інших потерпілих. До ранку було знайдено шістнадцять осіб, але тільки трьох вдалося врятувати — інші померли. Зійшло сонце й освітило берег, устелений уламками розбитого судна. Ніс нашого пароплава усе ще стирчав між скель, куди закинув його ураган.

Отже, я став жертвою аварії корабля в повному розумінні цього слова, бо я не мав нічого, геть нічого: гроші, призначені на благородну мету, спочивали на дні моря. Звичайно, я шкодував про втрату, але тішив себе тим, що сам я все ж таки зостався живим, я і ще троє, а всі решта загинули, отже, мені страшенно пощастило!

Комендант форту подбав про мене і трьох інших врятованих пасажирів, забезпечив нас усім потрібним, та ще й допоміг мені, як тільки трапилася нагода, відплисти до Нью-Йорка на попутному кораблі. Я прибув туди біднішим, ніж у той день, коли потрапив уперше. У мене не залишилося нічого, крім бажання почати все спочатку.

Чому я вирушив до Нью-Йорка, а не до Сент-Луїса, де жили мої знайомі і друзі і де я міг сподіватися на допомогу містера Генрі? Тому, що він уже й так зробив для мене дуже багато, і я не хотів зловживати його добротою. Якби я міг бути певним, що зустріну там Віннету, я, звичайно, поїхав би туди. Однак такої певності я не мав, адже вождь апачів ішов слідом за Сантером, гонитва могла затягнутися на місяці, і я вже не знав, де його шукати. Я був рішуче налаштований рано чи пізно знайти Віннету, але для цього слід було їхати на захід, до селища на річці Ріо-Пекос. А перед цим треба було знову стати на ноги, і мені здавалося, що у Нью-Йорку я найшвидше зумію покращити своє фінансове становище.

І я не помилився. Мені пощастило, я познайомився з дуже поважною особою — таким собі містером Джошем Тейлором, власником приватної детективної агенції, і запропонував йому свої послуги. Детально розпитавши мене, хто я і що робив останнім часом, він погодився взяти мене стажистом на випробувальний термін, хоч я й німець. Він вважав, що німці не надто здатні до роботи за його фахом, однак незабаром я здобув його довіру, хоча мені здається, що то скоріш завдяки випадковості, ніж моїм здібностям. З часом ця довіра настільки зросла, що містер Тейлор доручав мені найвідповідальнішу і добре оплачувану роботу.

Якось після наради він запросив мене до свого кабінету. Там уже сидів незнайомий мені літній чоловік з утомленим, заклопотаним обличчям. Мені представили його як банкіра Олерта, він шукав у нас допомоги в особистій справі, яка, однак, могла дуже зашкодити не лише йому самому, а й усьому його бізнесу.

У містера Олерта був єдиний і ще не одружений двадцятип’ятирічний син, наділений настільки широкими повноваженнями, що всі його рішення з фінансових питань мали ту ж силу, що й рішення батька. Батько був німцем за походженням і одружений із німкенею. Але син мав характер мрійника, а не ділової людини, і надавав перевагу мистецьким і метафізичним книгам, а не банківській справі. Він вважав себе ученим і навіть до певної міри поетом. Його упевненість підкріплював той факт, що одна німецькомовна газета у Нью-Йорку прийняла до друку кілька його віршів. Тепер йому спала на думку ідея написати трагедію, головним героєм якої мав стати божевільний поет. Відчуваючи, що йому не вистачає обізнаності в цій темі, він придбав масу книг про психічні розлади і детально простудіював їх. Результат був страхітливий: юнак усе більше ототожнював себе з героєм своєї драми, аж поки остаточно не повірив у власне божевілля. Нещодавно його батько познайомився з одним лікарем, який мав намір відкрити приватну лікарню для душевнохворих. Лікар пройшов практику в клініках відомих психіатрів і здобув довіру Олерта-старшого, тож домігся згоди взятися до лікування Вільяма. Батько сподівався, що спілкування з лікарем піде хворому на користь.



Так почалася тісна дружба лікаря й молодого Олерта, яка завершилася несподіваним зникненням обох. Банкір кинувся збирати інформацію про психіатра і з подивом довідався, що той був звичайним шахраєм — до Сполучених Штатів таких приїжджає тисячі. Тейлор запитав банкіра, як звали псевдолікаря, і коли Олерт назвав прізвище Ґібсон і адресу, з’ясувалося, що йдеться про чоловіка, яким я вже цікавився з приводу іншої справи. Я навіть мав його фотографію, і коли я показав її банкірові, той відразу ж упізнав псевдолікаря і друга свого сина.

Ґібсон був знаним авантюристом і давно промишляв на території Сполучених Штатів та Мексики[11]. Напередодні увечері Олерт провідав власника квартири Ґібсона і дізнався, що шахрай розрахувався за житло і виїхав у невідомому напрямку. У банкірового сина була з собою велика сума готівкою, а згодом прийшла телеграма з Цинциннаті[12] про те, що Вільям зняв із рахунку п’ять тисяч доларів і попрямував до Луїсвілла[13], щоб забрати там свою наречену. Останнє було, звісно, брехнею.

Усі обставини свідчили про те, що псевдолікар викрав свого пацієнта, щоб заволодіти грошима. Адже Вільям Олерт був знайомий із найбагатшими фінансистами країни і міг отримати від них практично будь-яку суму. Слід було якнайшвидше зловити шахрая і повернути хворого додому. Справу доручили мені. Я отримав потрібні повноваження, вказівки, фотографію Вільяма Олерта і вирушив до Цинциннаті. Оскільки Ґібсон знав мене з вигляду, довелося прихопити з собою відповідний реквізит для переодягань і зміни зовнішності.

У Цинциннаті я знайшов банкіра, який сповістив старого Олерта про появу там сина, і з’ясував, що Вільяма дійсно супроводжував Ґібсон. Я негайно виїхав до Луїсвілла, де дізнався, що вони придбали квитки до Сент-Луїса. Я, звичайно ж, кинувся навздогін, але на правдивий слід напав тільки після довгих і важких пошуків. Велику допомогу в розшуку мені надав містер Генрі, якого я провідав відразу, як тільки приїхав у місто. Він дуже здивувався, почувши, що я став детективом, дуже шкодував про втрату моїх грошей під час аварії корабля, а прощаючись, рішуче зажадав, щоб я після завершення справи негайно кинув своє теперішнє заняття і переїхав на Дикий Захід. Йому дуже хотілося, щоб я випробував там його багатозарядний штуцер. Мій старий добрий флінт на ведмедя він теж обіцяв зберігати до мого повернення.

Олерт і Ґібсон попливли вниз по Міссісіпі до Нового Орлеана на кораблі, і я рушив за ними. Олерт-старший забезпечив мене списком фірм, із якими він співпрацював. У Луїсвіллі й Сент-Луїсі я побував за вказаними адресами і з’ясував, що Вільям з’являвся там і зняв із рахунків значні суми. Так само вчинив він і в Новому Орлеані. Я застеріг тих компаньйонів батька, до кого Олерт-молодший ще не звертався, і просив їх негайно сповістити мене, якщо молодий джентльмен прийде до них по гроші.

Це було все, що мені вдалося зробити. Далі я лише безпорадно кружляв у людській юрбі, яка заливала вулиці Нового Орлеана, немов морський прибій. Я чекав результатів розслідування поліції, куди звернувся першого ж дня. Але мені не хотілося сидіти склавши руки, і я блукав містом, сподіваючись на щасливий випадок.

Новий Орлеан — типове південне місто, чий своєрідний характер особливо підкреслюють старі квартали, де уздовж брудних вузьких вуличок стоять, тісно притулившись один до одного, будиночки з терасами і балконами. Там проходить приховане від чужих очей нічне життя, яке цурається денного світла. Там можна зустріти людей усіх кольорів і відтінків шкіри: від хворобливо жовтаво-білого до найтемнішого чорного. Катеринки, захриплі співаки й гітаристи тероризують вуха перехожих. Чоловіки голосно гукають один одного, жінки верескливо сваряться, розлючений моряк кричить на китайця і тягне його за косу; позаду під регіт задоволених глядачів б’ються двоє негрів. На розі стикаються двоє носильників і тут же кидають додолу свої вантажі, щоб напасти один на одного з кулаками. До них підходить третій і хоче розборонити їх, але замість цього дістає від обох.

Краще враження справляють передмістя з милими будинками, оточеними садками з трояндовими кущами, пальмами, олеандрами, грушами, інжиром, персиковими, апельсиновими і лимонними деревами. Там міщанин може знайти спокій, коли втікає нарешті від міської колотнечі.

Зрозуміло, що найбільш жвавою частиною міста є порт: туди приходять і звідти йдуть кораблі всіх можливих розмірів. Там на причалах височіють гори бавовни і бочки, поміж якими снують сотні портових вантажників. Випадковому перехожому може здатися, що потрапив на бавовняний ринок в Індії.

Я блукав містом, марно озираючись по боках. До полудня стало нестерпно спекотно. Проходячи вздовж широкої красивої Коммон-стріт, я побачив вивіску німецького шинку і подумав, що ковток пільзенського не зашкодить у таку спеку. Я увійшов.

Те, наскільки популярним цей сорт пива був уже тоді, підтверджувала велика юрба спраглих відвідувачів. Після тривалих пошуків я нарешті знайшов вільний стілець. У далекому кутку стояв невеликий стіл для двох, а одне місце вже займала людина з дуже незвичайною зовнішністю. Такий вигляд цілком міг відлякати охочих присусідитися. Але я таки підійшов до нього і запитав, чи не дозволить він мені випити кухоль пива в його товаристві.

Він посміхнувся майже глумливо, окинув мене уважним оком і запитав:

— У вас є гроші, сер?

— Звичайно, — здивувався я з такого питання.

— Отже, можете заплатити за пиво і за місце, на яке збираєтеся сісти?

— Зрозуміло.

— Значить, у вас усе гаразд? Тоді мені не зрозуміло, якого чорта питаєте мого дозволу! Відразу видно, що ви ґрінгорн. Бачу, що німець, а значить — ґрінгорн. Та я б послав під три чорти кожного, хто наважився б заборонити мені сісти куди заманеться! Сідайте, кладіть ноги куди вам буде зручно, хоч би й на стіл, а кожному, хто зробить вам зауваження, дайте поза вуха!

Зізнаюся чесно, поведінка цієї людини мені сподобалася. Я відчув, що червонію, адже я розумів, що не можу не відреагувати на його зверхньо-брутальний тон. Слід було хоч спробувати дати відсіч, тому я сказав:

— Я справді німець, тут ви не помилилися, але називати себе ґрінгорном я не дозволю. Навіть досвідченій людині не завадить ввічливість.

— Гм! — відповів він спокійно. — Про вас на перший погляд не скажеш, що ви пройшли крізь вогонь і воду. Не намагайтеся розпалити в собі гнів, це ні до чого. Я й не думав образити вас. Тому не розумію, чому так реагуєте. Вірна Смерть не боїться погроз.

Вірна Смерть! То це був Вірна Смерть! Мені вже траплялося чути про цього знаменитого вестмена. Його слава гриміла по той бік Міссісіпі, про нього ходили легенди у прерії, його ім’я було відоме навіть у містах на Сході. І якщо в тому, що про нього розповідали, була хоча б десята чи двадцята частка правди, то він був неперевершеним мисливцем і вестменом, гідним того, щоб зняти перед ним капелюха. Він провів на Дикому Заході стільки часу, скільки в середньому триває людське життя, і, попри численні небезпеки, навіть не був поранений. Тому багато забобонних людей вважали, що його не беруть кулі.

Ніхто не знав його справжнього імені. Вірна Смерть стало його бойовим прізвиськом, а дістав його, бо був дуже худющий. Височезний і згорблений, здавалось, що справді складався зі шкіри й кісток. Шкіряні штани обвисали на жилавих ногах. Стара шкіряна куртка за роки явно збіглася, і тепер з її рукавів, які ледь-ледь прикривали лікті, стирчали худі руки, на яких крізь шкіру просвічувалися кістки, наче у скелета.

З коміра куртки визирала дуже довга шия з величезним адамовим яблуком і голова, обтягнута зморщеним шкіряним мішечком: здавалося, на цій голові немає і трьох унцій[14] м’яса. Очі глибоко позападали. Череп — цілковито лисий, щоки йому повтягало, квадратні щелепи, випнуті вилиці й кирпатий ніс із широкими ніздрями довершували картину. Відомий вестмен дійсно скидався на скелет, і його можна було перелякатися. Та кістлява голова справила враження й на мене, вже не кажу про запахи: випари розпаду, аромати сірководню та аміаку. Від цього всього могли назавжди зникнути й апетит, і спрага. Його довгі худющі ноги поміщалися в недоладних, пошитих з одного шматка кінської шкіри футлярах, на які він начепив велетенські шпори з коліщатками зі срібних мексиканських песо[15].

Біля нього, сперта на стіну, стояла знаменита дубельтівка, зроблена в Кентуккі[16], сьогодні такі трапляються вкрай рідко, тому що їх витіснили гвинтівки. На підлозі лежало сідло та інша кінська збруя. З-за пояса у Вірної Смерті стирчав мисливський ніж і два великі револьвери. Пояс той був зі шкіряної смуги, обвішаної скальпами. Ці скальпи їхній нинішній власник зняв із переможених індіанців.


Віннету ІІ

Молодий Вільям Ф. Коді позує з рушницею та трофеями. Форт МакФерсон, Небраска, прибл. 1871 рік. За вид.: Wilson R. L. Buffalo Bills Wild West: An American Legend. — New York: Random House, 1998.


Шинкар подав мені замовлене пиво. Я було підніс кухоль до губ, коли старий вестмен зупинив мене і сказав:

— Не поспішайте, юначе! Стукніться кухлем зі мною. Я чув, у вашій країні є такий звичай.

— Так, але там цокаються тільки добрі знайомі, — відповів я, не наміряючись приймати пропозицію.

— До чого такі церемонії? Ми зараз сидимо удвох і не збираємося завдавати шкоди один одному. Ну ж бо, цокнімося! Я не шпигун і не шахрай, і ви можете спокійно провести півгодини в моєму товаристві.

Це прозвучало привітніше, ніж попередні слова. Я злегка торкнув його кухоль своїм і сказав:

— Я знаю, хто ви, сер! Якщо ви справді Вірна Смерть, то не думаю, що потрапив у погану компанію.

— Значить, ви про мене чули? Тоді нíчого розписувати, хто я такий і чого вартий. Краще поговорімо про вас. Скажіть відверто, якого біса вас занесло у Штати?

— Якого біса? Та того ж самого, що й усіх інших: у гонитві за щастям.

— Що правда, то правда. Там, у Європі, люди думають, що тут тільки наставляй кишеню — і блискучі дзвінкі долари самі в неї посиплються. Якщо комусь пощастить, то газети кричать про це на кожному розі, а про тисячі тих, хто тоне, гине і пропадає безвісти, усі мовчать. То ви вже знайшли своє щастя або хоч напали на його слід?

— Думаю, тільки напав на слід.

— Тоді не ловіть ґав і не згубіть свого сліду. Я й сам добре знаю, як легко збитися з дороги. Ви, напевно, чули, що я стріляний горобець, далеко не боягуз і можу позмагатися з будь-яким вестменом, але і я вже котрий рік ганяюся за щастям. Скільки разів здавалося, що воно вже зовсім близько, але в ту ж мить воно завжди чомусь зникало, як захмарний замок, який існує тільки у мріях.

Він замовк, похмуро дивлячись у простір. Я нічого не відповів, тоді він глянув на мене і пояснив:

— Ви, напевно, не зрозумієте, що я маю на увазі. Але пояснення дуже просте. Щоразу, коли я зустрічаю німця, а особливо юного, мені щемить серце, бо я знаю, що й він пропаде ні за цапову душу. Моя мати була німкеня. Від неї я навчився її рідної мови, тож, коли хочете, можемо говорити німецькою. Перед смертю вона допомогла мені досягнути такого високого становища, де щастя було мені гарантоване. Але вона померла, а я думав, що вже всі розуми поїв, — і поплатився за це, бо зробив чимало хибних кроків. Моя вам порада, сер: будьте розумнішим за мене! Судячи з вашого вигляду, з вами може статись те саме, що й зі мною.

— Невже? Але чому?

— Ви занадто вихований, на вашому одязі немає жодної плями, жодної порошинки. Від вас пахне добробутом. А зачіска! У кожного індіанця буде серцевий напад від вашого вигляду. Ні, люди з такою зовнішністю не шукають щастя на Заході.

— Я й не думаю його тут шукати.

— Справді? Зробіть ласку, розкажіть-но, хто ви за фахом.

— Я здобув університетську освіту.

У моїх словах мимоволі прозвучали гордовиті нотки. Але Вірна Смерть подивився на мене з іронічною посмішкою, яка на його потворному обличчі скидалася на знущальну гримасу, він трусонув головою і сказав:

— Університетська освіта! І тому ви так занóситеся! Але якраз таким, як ви, щастя не лягає в руки. Я сам не раз переконався в цьому на власній шкурі. Ви працюєте?

— Так. У Нью-Йорку.

— І на якій посаді?

Вірна Смерть ставив запитання таким владним тоном, що не відповісти на них було просто неможливо, а оскільки говорити правду я не мав права, довелося ухильно сказати:

— Я перебуваю на службі в одного нью-йоркського банкіра і прибув сюди за його дорученням.

— На службі в банкіра? Та ще й нью-йоркського? Та ви чудово влаштувалися, і жити вам буде набагато легше, ніж мені. Ні в якому разі не кидайте цього місця, сер. Не кожному навіть після університету вдається влаштуватися працювати до американських фінансистів. Та ще й у Нью-Йорку! Ви ж, напевно, попри молодість, вже здобули довіру вашого патрона: з Нью-Йорка на південь відряджають лише довірених осіб. Я дуже радий, що помилився щодо вас. Отже, вам довірили справу, пов’язану з грошима…

— Щось такого.

— Гм!

Він кинув на мене швидкий уважний погляд, скривився у своїй гримасі-посмішці і промовив:

— Мені здається, я здогадуюся про справжню причину вашої появи тут.

— Сумніваюся.

— Ви самовпевнені, і це навіть непогано. Але я дав би добру пораду: якщо не хочете, щоб усі довкола здогадалися, що ви приїхали шукати когось, поводьтеся стриманіше і не озирайтеся щохвилини. Ви уважно оглянули всіх відвідувачів, як тільки увійшли, а тепер раз у раз поглядаєте у вікно, вивчаючи перехожих. Отже, когось шукаєте, я вгадав?

— Так, сер. Я дійсно хочу зустрітися з однією людиною, але не знаю його адреси.

— Попитайте в готелях.

— Марно. Навіть старання поліції не дали результату.

Його обличчя знову спотворила гримаса, яку слід було вважати доброзичливою посмішкою. Він тихо пирхнув, клацнув пальцями й вимовив:

— Сер, ви найчистішої води ґрінгорн, наївний і порядний. Не ображайтеся на старого, але це щира правда.

Тільки тут я зрозумів, що мимоволі проговорився. Вірна Смерть не забарився скористатися моєю помилкою і міркував собі далі:

— Як ви самі ласкаво підтвердили, вас відрядили сюди у справі, пов’язаній із грошима. На ваше прохання, у пошуках вам допомагає поліція, а самі ви нишпорите по вулицях і кнайпах. І я буду не я, якщо не знаю, з ким сиджу за одним столом.

— З ким же, сер?

— З приватним детективом, який розслідує справу радше сімейного, ніж кримінального характеру.

Вірна Смерть і справді виявився надзвичайно кмітливим. Але ж я не міг, не мав права визнати, що він вгадав. Тому я заперечив:

— Я схиляюся перед вашою проникливістю, сер, але цього разу ви помилилися.

— Не думаю.

— Проте це так.

— Ну що ж, воля ваша. Я не можу, та й не маю ні найменшого бажання змушувати вас визнати мою правоту. Але якщо не хочете, щоб інші також вас розкусили, поводьтеся обачніше. Справа пов’язана з грошима, і довірили її ґрінгорнові, отже, потерпілі не збираються занадто суворо карати злочинця, який, найпевніше, є їхнім добрим знайомим, а можливо, навіть членом сім’ї. З другого боку, справа пахне криміналом, інакше поліція не допомагала б вам. Розшукувана особа потрапила в руки негідника, який викрав її і використовує задля особистої мети. Не дивіться на мене так здивовано, сер. Ви не можете зрозуміти, як я здогадався? Досвідчений вестмен рідко помиляється і за парою слідів може відновити шлях людини, яким би довгим він не був — хоч звідси до Канади.

— Так, уява у вас справді багата, сер.

— Подумаєш! Можете собі заперечувати! Мені байдуже. Мене багато хто тут знає, і я міг би стати вам у пригоді. Однак якщо ви аж так самовпевнені і вважаєте, що самостійно швидше досягнете мети, то Боже вам помагай, я ще й радий буду, хоча сумніваюся, що вам пощастить.

Він встав із-за столу і витяг з кишені потертий шкіряний гаманець, щоб заплатити за своє пиво. Мені здалося, що своєю недовірою я його образив. Намагаючись якось згладити ніяковість, я сказав:

— Є справи, в які не можна посвячувати сторонніх. Я зовсім не хотів вас образити і думаю…

— Облиште! — обірвав він мене, потім добув з гаманця монету, поклав її на стіл. — Про яку образу може бути мова?! Ваша зовнішність викликає доброзичливість, і мені захотілося вам допомогти.

— Світ тісний, може, якось ми знову зустрінемося.

— Сумніваюся. Сьогодні я вирушаю в Техас[17], а звідти — до Мексики. Навряд чи вам доведеться побувати там. Успіху вам, сер! І згадуйте іноді, що сам Вірна Смерть назвав вас ґрінгорном. І не гнівайтесь на мене, я не хотів образити вас, але й новачкові годилося б бути скромнішим.

Він одягнув сомбреро[18] з широченними полями, яке доти висіло на стіні, повісив на плече сідло, узяв рушницю і попрямував до виходу. Але, зробивши всього три кроки, він обернувся, ще раз підійшов до мене і пошепки вибачився:

— Не гнівайтесь на старого, сер. Я теж колись навчався в університеті і навіть тепер залюбки згадую, яким нахабним і зухвалим хлопчиськом я тоді був. Прощавайте!



Не озираючись, він вийшов із шинку. Я дивився йому вслід, поки його дивовижна фігура, яка викликала посмішку перехожих, не зникла в натовпі. Мені хотілося розізлитися на нього, я намагався викликати в собі злість, але не міг. Чомусь мені було шкода старого вестмена. Він наговорив мені чимало неприємних речей, але його голос звучав м’яко, доброзичливо і переконливо. Його поведінка свідчила про те, що він ставиться до мене прихильно. Попри свою зовнішню потворність, Вірна Смерть справив на мене приємне враження, хотілося відкритися йому і попросити поради, але я не мав права вводити стороннього в курс справи, дорученої тільки мені, хоча й усвідомлював, що такий досвідчений чоловік міг би надати неоціненну допомогу в моїх пошуках.

Старий назвав мене ґрінгорном — я мовчки проковтнув це прізвисько: Сем Гоукенс так часто вживав його, що я до нього звик і перестав ображатися. Ще менше кортіло мені похвалитися йому, що я вже встиг побувати на Дикому Заході.

Я поклав лікті на стіл, підпер долонями голову і замислено дивився вперед. Раптом відчинилися двері — і в кнайпу увійшов… Ґібсон!

Він зупинився біля входу й окинув очима відвідувачів. Я негайно ж повернувся до дверей спиною, щоб він мене не впізнав. У моїй голові миттєво визрів план. У кнайпі не було жодного вільного місця, крім… крім того, яке щойно покинув Вірна Смерть! І Ґібсон, якщо він справді зайшов освіжитися кухлем пива, неминуче повинен підійти до мого столу. Я вже передчував, як перелякається негідник, побачивши мене, але минали хвилини, а він чомусь не з’являвся.

Знову грюкнули двері, я озирнувся через плече: Ґібсона вже не було. Мабуть, він упізнав мене. Я встиг помітити, що він швидким кроком віддаляється по вулиці. Схопивши капелюха, я жбурнув на шинквас гроші за пиво і стрімголов вискочив геть. Ґібсон пішов направо, де натовп був щільнішим, явно сподіваючись загубитися в людському потоці. Він озирнувся, побачив мене і пришвидшив крок. Я не відставав, продираючись через людський мурашник, але раптом побачив його спину у вузенькій бічній вуличці. Він ще раз озирнувся, зняв капелюха і помахав мені, що, зізнаюся, страшенно мене розізлило. Я помчав за ним, не замислюючись про те, чи глузуватимуть із мене перехожі. Ніде не було видно жодного поліціянта, а звертатися по допомогу до когось із перехожих було безглуздо: ніхто мені не допоміг би.

Добігши до рогу вулички, я опинився на невеликій площі. Ліворуч і праворуч тіснилися маленькі будиночки, а навпроти потопали в садах чудові вілли. Тут теж було досить багатолюдно, але Ґібсона і слід запав, він як крізь землю провалився.

Біля входу до перукарні сперся на одвірок негр. Здається, він стояв там від ранку і, безумовно, мав би звернути увагу на Ґібсона. Я підійшов до нього, ввічливо підняв капелюха і запитав, чи не помітив він джентльмена, який вибіг із вулички. У відповідь негр продемонстрував мені усмішкою свої жовті зуби і сказав, ткнувши пальцем на одну з вілл:

— О так, сер! Я бачив його. Він біг швидко-швидко, он туди!

Подякувавши, я поспішив до вказаного будинку. Сад оточувала чавунна огорожа, масивні ворота були наглухо зачинені. Хвилин п’ять я смикав ручку дзвінка, поки нарешті негр-слуга не вийшов до мене. Я сказав, що маю справу до його господаря, і спробував увійти, але він зачинив двері у мене перед носом:

— Я спочатку запитати у пана. І якщо пан дозволяти, я відкривати двері.

Він пішов. Добрих десять хвилин я як на голках простояв під дверима. І ось чорношкірий повернувся з відповіддю:

— Не можна впускати, мій пан не дозволяти. Сьогодні двері на замок і ніхто не входити. Ви краще піти геть, бо якщо ви стрибати через огорожа, мій пан стріляти у вас з револьвер, щоб охороняти своя власність.

Збентежений таким прийманням, я не знав, що відповісти. Спроба увірватися в будинок могла закінчитися для мене погано: коли справа стосується власності, з американцями не слід жартувати. Мені лишалося тільки звернутися в поліцію.

Коли я, сповнений праведного гніву, крокував через площу, до мене підбіг хлопчисько з аркушем паперу в руці.

— Сер! — звернувся він до мене. — Зачекайте. Ви дасте мені десять центів[19] за цю записку?

— Від кого вона?

— Від джентльмена, який вийшов із того будинку, — відповів він, вказуючи не на віллу, в яку я марно намагався проникнути, а в протилежному напрямку. — Джентльмен написав записку і велів передати її вам. Але спочатку дайте мені десять центів.

Я дав йому монету і отримав записку. Хлопчисько одразу ж утік, а я прочитав на вирваній із записника сторінці таке:

«Шанований, не знаю, щоправда, ким, містере німець!

Невже ви через мене поперлися з Нью-Йорка в Новий Орлеан? Я припустив таке, адже ви переслідували мене. Я вважав вас диваком, але не аж таким, щоб намагатися зловити мене. Той, хто геть позбавлений сірої речовини в мізках, не повинен братися за такі справи. Повертайтеся до Нью-Йорка і передайте від мене привіт містеру Олертові. Я подбав про те, щоб він мене не забув. Сподіваюся, що й ви будете час від часу згадувати нашу сьогоднішню зустріч, яка, однак, честі вам не додала.

Ґібсон».

Неважко уявити почуття, які охопили мене під час читання такого послання. Я зім’яв лист, запхнув його в кишеню і пішов геть, ніби нічого не трапилося. Можливо, Ґібсон стежив за мною зі схованки, і мені не хотілося, аби він отримав насолоду спостерігати мою розгубленість.

Проте я уважно оглянув площу. Ґібсона ніде не було видно. Негр, що стояв біля перукарні, теж кудись зник, так само як і хлопчисько, який дав мені записку. Напевно, йому наказали негайно забратися геть.

Поки я розмовляв із чорношкірим слугою і намагався проникнути у віллу, Ґібсон встиг написати листа з кількох фраз. Негр обвів мене круг пальця, а Ґібсон ще й виставив на посміховисько, бо у хлопчиська був такий вираз обличчя, наче він знав, що мене хочуть пошити в дурні.

Що й казати, я був розлючений: мене щонайганебнішим чином пошили в дурні. Тож я просто пішов геть і вирішив під час наступного візиту в поліцію промовчати про те, що бачив Ґібсона.

Про всяк випадок я походúв довколишніми вулицями, але марно, бо Ґібсон, як легко здогадатися, вже покинув небезпечний для нього квартал. Можна було не сумніватися, що він за першої ж нагоди виїде з Нового Орлеана.

Така думка народилася в моїй «геть позбавленій сірої речовини» голові, і я поспішив до порту, де біля причалу стояли пароплави, готові вирушати. Мені допомагали двоє переодягнених у цивільне поліціянтів, але пошуки були марні. Я все ще злився за те, що мене обдурили, як хлопчиська. До пізнього вечора я тинявся вулицями, зазираючи в усі кафе і ресторани. Нарешті, падаючи з ніг від утоми, я повернувся в пансіон, де напередодні зняв кімнату, і звалився спати.

Уві сні я побачив будинок для божевільних. Сотні душевнохворих, які вважають себе поетами, простягали мені товсті рукописи, зрозуміло, виключно трагедії з божевільними поетами у головній ролі. Я мусив читати і читати, бо Ґібсон стояв поруч з револьвером у руці і, цілячись мені в голову, погрожував неминучою смертю, якщо я перерву читання хоч на хвилину. Піт струменів по моєму чолі, я дістав з кишені носовичок, щоб витерти його, на секунду затримав дихання, і тієї ж миті мене застрелив Ґібсон!

Звук пострілу розбудив мене. А доти уві сні, виявляється, я кидався туди-сюди на ліжку в боротьбі з Ґібсоном, намагався вирвати у нього револьвер і скинув на підлогу нічник з маленької тумбочки, яка стояла біля узголів’я. Зчинив справжній гармидер, а на ранок мені довелося заплатити господареві вісім доларів за завдані збитки.

Я прокинувся увесь спітнілий. Випив свій чай, одягнувся і вирушив скупатися на мальовниче озеро Пончартрейн[20], це допомогло мені відновити сили. Потім я знову взявся до пошуків. Зазирнув і в бар, де напередодні познайомився з Вірною Смертю. Я зайшов туди, навіть не сподіваючись напасти хоч на якийсь слід. Спека спала, і відвідувачів було значно менше. День перед цим неможливо було без бою схопити газету, а тепер кілька номерів лежало на вільних столиках, я взяв у руки «Deutsche Zeitung», яка виходила в Новому Орлеані і, здається, досі існує, хоча вже не раз, за американським звичаєм, встигла поміняти редактора й видавця. Я не мав наміру читати газету уважно від початку до кінця, а розгорнув навмання на першій-ліпшій сторінці — там був надрукований вірш. Зазвичай, переглядаючи газети, я залишав вірші «на потім» або ж узагалі не звертав на них уваги. Назва вірша, який потрапив мені на очі, нагадувала назву детективної історії: «Найстрашніша ніч». Це мене відштовхнуло. Я вже збирався перегорнути сторінку, коли помітив ініціали автора — В. О. Невже це… Вільям Олерт! Я постійно думав про нього, тож знайоме поєднання букв змусило мене замислитися. Олерт-молодший вважав себе поетом і цілком міг скористатися перебуванням у Новому Орлеані, щоб надрукувати свої вірші. Можливо, публікація з’явилася так оперативно, бо автор заплатив за це. Якщо мої здогади правильні, у мене в руках з’явиться нехай тоненька, але все ж ниточка. І я прочитав:


Найстрашніша ніч

Чи знаєш ти, як страшно серед ночі

У лісі вітер свище й дощ січе,

Як зорі ніч ковтає, ніби хоче

Сховати від пронизливих очей.

Але не бійся, скоро ранок прийде,

Ляж, відпочинь, і знову сонце зійде.

Ти ж знаєш ночі моторошну суть,

Тінь смерті не дає вона забуть.

Лякає видмами страшних примар,

Що визирають грізно із-за хмар.

Але не бійся, скоро ранок прийде,

Ляж, відпочинь, і знову сонце зійде.

Чи знаєш ти, як дух твій серед ночі

До порятунку вирватися хоче,

Але брехні отрута серце точить

І смерть страшну душі твоїй пророчить.

О, бійся ти, бо скоро ранок прийде,

Та вже для тебе сонце більш не зійде.


Маю визнати, що читання цього вірша глибоко схвилювало мене. Я не знавець поезії, і не мені судити, чи має цей текст якусь літературну цінність, але в ньому, безумовно, звучав крик жаху талановитої людини, яка стала жертвою божевілля і марно намагається боротися з хворобою. Та я недовго дозволяв собі розчулюватися, бо треба було поспішати. Ні секунди не сумніваючись, що автором вірша був саме Вільям Олерт, я кинувся гортати довідник, знайшов адресу видавця і вирушив до нього з візитом.

Редакція і відділ розповсюдження були розташовані в одному будинку. Насамперед я купив примірник газети і подався до редакції. Там з’ясувалося, що моє припущення правильне. Нікому там не відомий Вільям Олерт напередодні особисто приніс до редакції вірш і просив якнайшвидше надрукувати його. Оскільки редактор не виявив належного захоплення твором, поет дав йому десять доларів з умовою, що вірш вийде в наступному номері газети, а перед тим йому надішлють коректуру. Поет поводився цілком пристойно, і лише погляд його був трохи дивним, а ще він кілька разів наголосив, що його вірші — це крик душі; але такі пишномовні слова полюбляють вживати як талановиті, так і бездарні письменники. Олерт залишив у редакції свою адресу, куди слід було переслати коректуру. Так я дізнався, що Олерт-молодший зупинився в одному з дорогих приватних пансіонів нового району міста.

Заздалегідь змінивши свій зовнішній вигляд до невпізнання, я негайно поквапився туди. Дорогою прихопив із собою двох поліціянтів і попросив їх стати біля входу в пансіон.

Я був у чудовому настрої, коли потягнув за ручку дзвінка, над яким висіла латунна вивіска з написом «Першокласний пансіон для леді і джентльменів», і був цілковито переконаний, що цього разу шахрай зі своєю жертвою не втече від мене. Отже, я прийшов куди слід. Будинок і пансіон належали якійсь дамі. Швейцар відчинив двері і запитав, чого мені треба, а я попросив доповісти про мене господині і передав візитну картку, на якій, звісно, стояло вигадане ім’я. Мене провели до вітальні, куди незабаром увійшла елегантно вбрана статечна дама років п’ятдесяти. Кучеряве волосся і ледь помітний темний відтінок нігтів свідчили про те, що в її жилах тече негритянська кров. Вона прийняла мене дуже чемно і справила враження вихованої особи. Я представився редактором газети Deutsche Zeitung, показавши їй щойно придбаний номер із віршем, і сказав, що бажаю поговорити з автором, бо його вірші були високо оцінені фахівцями, і мені хотілося б зробити поетові нове замовлення, я навіть приніс гонорар.

Господиня спокійно вислухала, уважно дивлячись мені в обличчя, а коли я замовк, промовила:

— Отже, цей джентльмен надрукував у вашій газеті свої вірші? Як це прекрасно! А вірші справді гарні?

— Чудові! Я вже мав честь повідомити вам, що вони справили велике враження не тільки на мене, а й на фахівців.

— Дуже цікаво! Цей пан здався мені освіченою людиною, справжнім джентльменом. На жаль, він майже ні з ким не розмовляв і жив дуже усамітнено. Тільки раз вийшов із пансіону, напевно, саме тоді він і відніс вам свої вірші.

— Невже? Під час бесіди у редакції він натякнув, що кілька разів знімав тут із рахунку гроші, а для цього він мусив таки виходити з дому.

— Значить, він виходив, коли мене не було, а можливо, усі справи доручав секретареві.

— Хіба він має секретаря? Він про це не казав. Судячи з усього, він дуже заможна людина.

— Мені теж так здалося. Платив він щедро і замовляв найвишуканіші страви. Усі його фінансові справи вів секретар Клінтон.

— Клінтон? Якщо секретаря звати Клінтон, то, без сумніву, саме його я зустрів у клубі. Він із Нью-Йорка, принаймні звідти прибув. Це людина з найвищих соціальних сфер. Я зустрічався з ним… Стривайте, коли ж це було? Та вчора, близько полудня.

— Цілком можливо, — зауважила вона. — Він і справді виходив з дому в той час.

— Ви не повірите, — продовжував я, — він навіть подарував мені свою фотографію на знак симпатії. Але я при собі фотографії не мав і пообіцяв йому, що свою передам сьогодні. Так ми й домовилися зустрітися. Ось його фотографія, — я простягнув господині фото Ґібсона, яке завжди мав з собою.

— Так, це секретар містера Олерта, — сказала вона, кинувши побіжний погляд на фотографію. — На жаль, ви не скоро побачитеся, а містер Олерт, на жаль, не передасть вам більше віршів. Вони обидва поїхали.

Мені стало недобре, але я швидко взяв себе в руки і став щиро розпачувати:

— Це страшенно прикро! Напевно, їм довелося раптово змінити всі плани й виїхати.

— Ваша правда. Це неймовірно зворушлива історія. Хоч сам містер Олерт про це не говорив, бо ж ніхто не стане навмисно ятрити свої рани, а от його секретар розповів мені таємницю за умови, що я буду її берегти й нікому не скажу. Маю вам сказати, що мої постояльці завжди ставляться до мене з довірою.

— Охоче вірю вам, це цілком природно. Ваші вишукані манери, ваша поведінка відразу ж викликають довіру, — нахабно підлещувався я.

— Ну що ви таке кажете! — мої грубі лестощі явно подіяли. — Ця історія зворушила мене до сліз, і я дуже рада, що нещасному юнакові вдалося вчасно сховатися.

— Сховатися? Невже його переслідують?

— Так воно і є.

— Це якось дивно! Такий талановитий, скажу прямо — геніальний поет, і раптом йому погрожують, його переслідують! Як його редактор, а отже, якоюсь мірою побратим по перу, я згораю від нетерпіння почути більше… Можливо, містер Олерт потребує захисту? Може, варто натякнути у статті на його проблему… Адже преса — це сила. Дуже шкода, що вам розповіли цю незвичайну історію з неодмінною умовою зберегти таємницю!

Щоки дами зашарілися. Вона дістала з кишені хусточку, правда, не дуже свіжу на вигляд, яку тримала там, щоб у будь-який момент мати її під рукою, і сказала:

— Що стосується таємниці, сер, то я вважаю, що не мушу більше мовчати, оскільки ці панове вже покинули мій дім. Я була б тільки рада, якби ви змогли допомогти юнакові.

— Я зроблю все від мене залежне. Однак перш ніж щось зробити, я повинен знати, у чому, власне, річ.

Мушу визнати, що мені коштувало неабияких зусиль приховати своє збудження.

— Це будете ви. Серце наказує мені відкритися саме вам. У всьому винне вірне й нещасливе кохання.

— Так я й думав. Нещасливе кохання — це найбільша мука, вона може кому завгодно розбити серце, — пишномовно вигукнув я, хоча про любов знав тільки з чуток.

— Цими словами викликаєте в мене ще більшу симпатію. Вам уже довелося страждати від любові?

— Ще ні, — зізнався я, щоб не занадто забріхуватися.

— Тож ви — щаслива людина! А я, на жаль, натерпілася від кохання більше, ніж одне людське серце здатне витерпіти. Моя мати була мулаткою. Я заручилася з сином плантатора-француза, він був креолом. Наше щастя було зруйноване, як картковий будиночок, бо батько мого нареченого не захотів прийняти в сім’ю кольорову дівчину. Тому я дуже співчуваю цьому поетові, бо він буде нещасним з тієї ж причини, що і я.

— Він закоханий у мулатку?

— Так. І його батько теж рішуче налаштований проти шлюбу. Підступністю він домігся від молодої леді розписки про те, що вона відмовляється від щастя і ніколи не вийде заміж за Вільяма Олерта.

— Який жорстокий батько! — вигукнув я з добре розіграним обуренням, чим знову завоював схвальний погляд жінки.

Господиня пансіону повірила у вигадки Ґібсона і розчулилася до глибини душі. Напевно, ця балакуча жіночка розповіла йому історію свого кохання, а він відразу ж склав байку, за допомогою якої йому вдалося домогтися її співчуття і красиво пояснити потребу так поспішно покинути її гостинний дім. Для мене ж було дуже важливо дізнатися, що Ґібсон тепер ховається під ім’ям Клінтон.

— Так, саме жорстокий! — погодилася вона з моєю не дуже щирою думкою. — Однак Вільям лишився вірним коханій, привіз її сюди і помістив в одному з пансіонів поблизу.


Віннету ІІ

Баффало Білл Коді в одязі мисливця. Фото Наполеона Сароні, прибл. 1880 рік.


— Тоді я не розумію, що змусило його покинути Новий Орлеан.

— Його почали переслідувати.

— Батько наказав вистежити його?

— Так. Він послав детектива, німця. Ох, ці німці! Я їх ненавиджу. Їх називають нацією філософів, але кохати вони зовсім не вміють. Цей негідник-німець зі своєю злощасною розпискою у руках переслідує Вільяма і їздить за ним з міста в місто (у глибині душі я реготав з довірливої жінки, яка так тепло розмовляла з тим самим «негідником»). Він із поліції. Він повинен зловити Вільяма і відвезти назад, до Нью-Йорка.

— Секретар містера Олерта описав вам зовнішність цього негідника? — запитав я, сподіваючись почути ще щось цікаве про себе самого.

— Так, і дуже детально. Цілком можливо, що він розшукає, де мешкав Вільям, і відвідає мене. Але я влаштую йому гідне прийняття! Я вже обдумала кожне слово, яке скажу йому. Від мене він не довідається, куди поїхав бідний хлопець. Я скерую його помилковим слідом, у геть протилежному напрямку.

Господиня перерахувала прикмети детектива і навіть назвала його, тобто моє, ім’я. Опис був правдивим, хоч і не дуже хвалебним.

— Я чекаю його з хвилини на хвилину, — провадила вона. — Коли мені доповіли про вас, я була переконана, що це він. На щастя, я помилилася. Ви не здатні переслідувати закоханих, руйнувати їхнє солодке блаженство, ви не можете чинити таких підлих речей і падати на дно прірви під назвою несправедливість і зрада. У ваших вірних очах я бачу, що ви неодмінно опублікуєте у своїй газеті статтю, в якій візьмете під захист нещасних і затавруєте ганьбою їхнього переслідувача.

— Я готовий це зробити, і навіть із приємністю, але мені треба знати, де зараз Вільям Олерт. Насамперед я повинен написати йому листа. Ви, мабуть, знаєте, куди він вирушив?

— Я справді знаю, куди він поїхав, однак не впевнена, що ваш лист застане його там. Поліціянта я б послала на північний захід, але вам скажу правду: містер Олерт поїхав на південь, у Техас. Він збирається до Мексики, а там затримається у Веракрус[21]. Але оскільки жодне судно не вирушало туди, йому довелося сісти на «Дельфін», який відплив до Кінтани[22].

— Ви це знаєте напевне?

— Звичайно. Містер Олерт дуже поспішав, до від’їзду залишалося так мало часу, що вони ледве встигли зібратися. Їм допомагав мій швейцар, який відпровадив містера Олерта і його секретаря на пароплав, поговорив із матросами й дізнався, що «Дельфін» прямує тільки до Кінтани, запливаючи у Ґалвестон[23]. Вони справді попливли на «Дельфіні», бо мій швейцар чекав на набережній, поки судно не відійшло від причалу.

— А секретар і наречена містера Олерта були з ним?

— Звичайно. Хоча мій швейцар і не бачив молодої леді, бо вона відразу ж пішла до себе в каюту, щоб уникнути чужих поглядів. Він і не питав про неї, мої слуги привчені поводитися тактовно і делікатно. Само собою зрозуміло, Вільям не кинув напризволяще свою наречену. Якоюсь мірою я навіть рада, що їх переслідувач відвідає мене, тому що це буде чудова сцена. Спочатку я спробую пом’якшити його серце і схилити на бік закоханих, а якщо це не вдається, то в очі випалю йому різкі слова і поведу розмову в такому зневажливому тоні, що він згорить на місці від сорому.

Добра жінка і справді розхвилювалася, вона занадто перейнялася цією історією. Вона встала зі стільця, стиснула маленькі, пухкі кулачки, простягнула руки до дверей і надривно вимовила:

— Прийди ж, о, посланцю пекла! Я знищу тебе одним поглядом і розірву на шматки словами презирства!

Я дізнався все, що хотів, і тепер міг би піти. Хтось інший, мабуть, саме так і вчинив би, залишивши жінку в омані. Але я вирішив відкритися їй, щоб вона в майбутньому не плутала шахраїв із порядними людьми. І хоча своєю відвертістю я міг нашкодити собі, все ж таки сказав:

— Думаю, у вас не буде нагоди покарати негідника поглядами і словами.

— Чому?

— Бо він поведе розмову зовсім не так, як ви очікуєте. І вам не вдасться скерувати його помилковим слідом на північний захід, бо він поїде просто в Кінтану, щоб зловити там Вільяма Олерта і його секретаря.

— Але він не знає їхнього місця перебування!

— Помиляєтеся, ви ж самі йому все розповіли.

— Я? Це неможливо. Я б відразу його впізнала. Коли це сталося?

— Щойно.

— Сер, я вас не розумію! — здивовано вигукнула вона.

— Я допоможу вам зрозуміти. Ви дозволите у вашій присутності дещо змінити мою зовнішність?

Не чекаючи на дозвіл, я зняв накладну бороду й окуляри. Перелякана дама відсахнулася від мене.

— Боже мій! — вигукнула вона. — Ви не редактор, ви і є той самий німець! Ви підло обдурили мене!

— Я змушений був зробити це, бо знав, що вас обдурили перед тим. Любов до мулатки — суцільна брехня. Шахрай скористався вашою довірливістю і посміявся з вас. Клінтон зовсім не секретар Вільяма Олерта. Його справжнє ім’я — Ґібсон, він небезпечний шахрай, якого конче треба зловити.

Вона впала на стілець, як підкошена, і вигукнула:

— Ні, ні! Це неправда! Такий милий і чарівний чоловік не може бути шахраєм. Я вам не вірю.

— Ви обов’язково повірите, якщо вислухаєте мене. Дозвольте розповісти все детально, можливо, мені вдасться вас переконати.

Коли я розповів їй усю історію та передісторію, доброзичливість господині до «такого милого, привітного і вишуканого пана» змінилася на бурхливе обурення. Вона переконалася, що її дуже нахабно обвели круг пальця, і тепер дала зрозуміти, що більше не ображається на мене за те, що я теж обманув її.

— Якби ви цього не зробили, — хвалила вона мене, — ви ніколи б не довідались правди й пішли б на північ, у Небраску або Дакоту. А Ґібсона-Клінтона, чи як там його ще звати, треба як слід покарати за його темні справи. Сподіваюся, ви негайно вирушите навздогін, і я прошу написати мені з Кінтани, чи вам вдалося його схопити. А коли транспортуватимете його до Нью-Йорка, обов’язково привезіть його до мене, щоб я могла висловити йому просто в очі, як я його зневажаю.

— Боюся, що зробити це буде непросто. У Техасі тяжко відшукати людину, ще важче схопити і доправити її до Нью-Йорка. Я буду щасливий, якщо мені вдасться вирвати Вільяма Олерта з рук негідника і врятувати хоча б частину грошей, які він дорогою познімав з рахунків у банках. Але зараз я був би щасливий, якби ви перестали вважати німців варварами, які не вміють кохати. Мені було боляче чути таке від вас про моїх співвітчизників.

У відповідь вона попросила вибачення, запевнила, що помилялася і тепер більше так не думатиме. Ми розійшлися друзями. Поліціянтам, які чекали мене біля входу в пансіон, я заявив, що успішно залагодив справу, дав їм хороші чайові і пішов собі геть.

Тепер слід було щонайшвидше потрапити в Кінтану, і я кинувся дізнаватися про пароплави, які туди відпливають, але мені катастрофічно не щастило. Правда, одне судно їхало в Тампіко, але не заходячи в інші порти. Усі інші кораблі від’їздили в потрібному напрямку аж через кілька днів. Після довгих розпитувань я все ж знайшов швидкохідний кліпер[24], який мав везти вантаж у Ґалвестон і вирушав у рейс того ж дня після полудня. Я сподівався пересісти в Ґалвестоні на інше судно і дістатися до Кінтани, тож поспішив закінчити всі справи і вирушив у дорогу.

На жаль, я прорахувався: з Ґалвестона був тільки один пароплав, та й той не на Кінтану, а в Матаґорду[25], в гирлі Колорадо. Мене запевнили, що вже звідти я легко доберуся до Кінтани, я послухався поради і, як потім з’ясувалося, вчинив правильно.

Увага вашингтонського уряду була тоді скерована на події на півдні Мексики, де все ще тривали криваві бої між військами республіки та імперії[26].

Беніто Хуарес[27] став президентом Мексиканської республіки, уряд Сполучених Штатів його визнав і допоміг у боротьбі з Максиміліаном[28]. Штати чинили тиск на Наполеона III і домоглися обіцянки вивести французькі війська з Мексики. А коли Пруссія здобула перемогу над Австрією, імператор Франції був змушений стримати слово, яке дав урядові США, і відтоді доля Максиміліана була вирішена.

На початку Громадянської війни в Америці Техас став на бік штатів, які виступали проти скасування рабства. Розгром армії рабовласників не дав спокою. Жителі Півдня, озлоблені проти Півночі, яка перемогла, не сприймали політики уряду. Але серед населення Техасу були сильні й республіканські настрої. «Індіанський герой» Хуарес, який не побоявся протистояти Наполеонові III і став до збройної боротьби з представником найсильнішої європейської династії Габсбурґів, був популярний серед волелюбних жителів прерій. Однак йому допомагав вашингтонський уряд, а це викликало ворожість жителів Півдня і сприяло виникненню таємних змов проти Хуареса. Таким чином, серед населення Техасу відбувся глибокий розкол: одні прилюдно перейшли на бік Хуареса, інші виступили проти нього, але не так з політичних міркувань, як з почуття суперечності — що завгодно і як завгодно, аби наперекір Вашингтону. Через цей розкол подорожувати Техасом було непросто. Усі спроби приховати свої політичні переконання зазвичай були марними, бо кожного у прямому сенсі слова змушували чітко й недвозначно висловитися про них. Що ж стосується німців, які мешкали в Техасі, то серед них теж не було єдності. З одного боку, вони, як німці, симпатизували Максиміліанові, але з другого — їм не подобалося, що він прийшов до Мексики під егідою Наполеона, це ображало їхні патріотичні почуття. Вони достатньо надихалися республіканським повітрям, аби переконатися, що французи неправомірно вдерлися на землі Монтесуми[29], і то лише, щоб трохи освіжити славу французької непереможності, а фігурою Максиміліана — відвернути увагу від злочинності такого нападу. Через це німці поводилися там тихо і трималися осторонь усіх політичних демонстрацій, хоча під час Громадянської війни вони виступили на боці північних штатів проти рабовласників.

Так виглядала ситуація у Техасі, коли я, замість Кінтани, побачив сумовитий плаский острів, що відокремлював затоку Матаґорда від Мексиканської затоки. Ми зайшли з боку Пасо-Кабальо, але мусили відразу кинути якір, бо затока у тому місці настільки неглибока, що пароплави сідають на мілину.

Не гаючи часу, я вирушив до Матаґорди, щоб дізнатися, коли зможу потрапити в Кінтану, але почув, що наступне судно відпливає тільки через два дні. Отже, я застряг у Матаґорді, злий на себе і на весь світ, тому що Ґібсон випереджав мене тепер на чотири дні і міг зникнути безслідно. І тільки думка про те, що я зробив усе можливе в цих обставинах, була мені такою-сякою розрадою.

Оскільки мені не лишалося нічого кращого, ніж чекати й наздоганяти, я знайшов стерпне житло і відправив туди з кліпера свої речі.

У ті часи Матаґорда була набагато меншим містечком, ніж тепер. Порт, розташований у східній частині затоки, і сьогодні поступається за значенням Ґалвестону. Як і скрізь у Техасі, там уздовж узбережжя тягнеться низовина, хоч і не зовсім болото, але з дуже вологим і нездоровим кліматом. У таких місцях легко підхопити лихоманку, тому перспектива стирчати там два дні без діла мене аж ніяк не тішила.

Мій «готель» можна було порівняти з європейським заїжджим двором найнижчого розряду; кімната нагадувала за тіснотою каюту, а ліжко було таке коротке, що коли я витягав ноги, голова впиралася в спинку, а коли влаштовував зручніше голову, доводилося підтискати ноги.

Я розклав речі й надумав вийти прогулятися містом. У коридорі, між моїми «апартаментами» і сходами, я побачив іншу кімнату, двері до якої були відчинені. Кімната була обставлена точнісінько, як моя. Проходячи повз неї, я зазирнув туди й побачив на підлозі біля стіни сідло, а над ним — кінську збрую, яка висіла на цвяшку. У кутку, біля вікна, стояла довга рушниця з Кентуккі. Мені відразу ж згадався Вірна Смерть, хоча всі ці предмети могли належати кому завгодно.

Повертаючи за ріг готелю, я несподівано зіткнувся із чоловіком, який вилетів навпроти мене.

— Чорт забирай! — гаркнув той. — Якщо вже так з розгону повертаєте за ріг, то будьте обережніші.

— Якщо моя черепашача хода здається вам швидкою, то равлик, мабуть, видасться пароплавом із Міссісіпі, — відповів я з посмішкою.

Незнайомець відсахнувся, придивився до мене й вигукнув:

— Ба! Та це ж ґрінгорн, який приховує, що він — детектив! Що ви загубили у Техасі, до того ж у Матаґорді?

— Точно не вас, містере Вірна Смерть.

— Охоче вірю. Мені здається, що ви належите до тих людей, які ніяк не можуть знайти те, що шукають, зате плутаються під ногами там, де не слід. Напевно, ви зголодніли і не відмовитеся перекусити й випити. Ходімо, причалимо до столика в якій-небудь кнайпі та вип’ємо доброго пива. Як не дивно, навіть у цій дірі достатньо цього німецького напою. Де ви зупинилися?

— «У дядечка Сема».

— Чудово! І я поставив свій вігвам там само.

— У кімнаті на другому поверсі? Там, де лежить кінська збруя і рушниця?

— Так. Скажу вам, що я не здатен розлучитися зі збруєю — так вона мені подобається. Коня всюди можна знайти, а от стерпне сідло трапляється не так часто. Ходімо, сер. Я оце вийшов із кнайпи, в якій ще залишилося свіже холодне пиво. У червневу спеку це справжня благодать. Я готовий осушити ще кілька кухлів.

Він привів мене в невеличкий заклад, де продавалося дороге пляшкове пиво; ми були єдиними відвідувачами. Я запропонував йому сигару, але Вірна Смерть відмовився, дістав з кишені плитку жувального тютюну, відрізав чималий шматок, якого вистачило б на кілька матросів, запхав у рот, прилаштував за щокою і сказав:

— Ось тепер я готовий вислухати все. Яким вітром вас занесло в Матаґорду слідом за мною? Невже попутним?

— Ні, швидше зустрічним.

— Значить, ви не збиралися їхати сюди?

— Я хотів потрапити в Кінтану, але туди не йшло ні одне судно, і я сподівався, що звідси швидше доберуся до мети. На жаль, і тут доведеться чекати два дні.

— Змиріться, сер, наберіться терпіння, чекайте і ставтеся спокійно до того, що вам не щастить.

— Добре ж ви мене втішили! І чекаєте за це подяки?

— Ну, можна й без подяки, — розсміявся Вірна Смерть. — Поради я роздаю задурно. Втім, мені теж не щастить, як і вам: я застряг тут через власну повільність. Мені треба було дістатися до Остіна[30], а потім далі, вниз за течією до Ріо-Ґранде-дель-Норте[31]. Зараз сприятлива пора року для такої подорожі. Пройшли дощі, а це означає, що в Колорадо вода піднялася, і будь-яка плоскодонка довезе вас до Остіна. Протягом цілого року у цій річці дуже мало води. Тож варто пропустити момент, як вода спаде, а потім туди вже не доберешся.

— Кажуть, що судноплавство тут дуже ускладнене.

— Тут немає мілин або порогів, судноплавству заважають завали з затонулих дерев. Течія нагромадила їх греблею приблизно за вісім миль звідси, через це річка розділяється на кілька рукавів. Вище фарватер вільний аж до Остіна, і навіть далі. Це місце краще обійти пішки і за ним сісти на пароплав. Я так і збирався вчинити, але аж надто мені сподобалося тутешнє пиво. Я насолоджувався ним цілий день і досидівся до того, що, коли прийшов до причалу, пароплав уже відійшов. Мені довелося тягнути сідло назад у місто, і тепер я чекаю на наступне судно, яке відпливає завтра вранці.

— Отже, ми товариші в нещасті. Тіште себе тим, чим утішали мене: просто не щастить.

— Нічого страшного. Я нікого не вистежую, і мені абсолютно байдуже, прибуду я в Остін сьогодні, завтра чи через тиждень. Але мене страшенно розлютило те, що один йолоп посміявся з мене. Він випередив мене і свистів із палуби, коли я, як осел, мусив стояти на березі, обіймаючи сідло. Якщо я коли-небудь його зустріну, то відлуплю сильніше, ніж перед тим.

— Ви побилися з кимось, сер?

— Побився? Вірна Смерть ніколи не б’ється. Однак на «Дельфіні» — а я приплив сюди на цьому кориті — був негідник, який раз у раз посміювався з моєї зовнішності і гидко посміхався, коли зустрічався зі мною. Я запитав його, що йому так не подобається, і він відповів, що мій скелет. Я врізав йому так, що він звалився на зад. Потім підвівся, почав розмахувати руками, схопився за револьвер, але втрутився капітан і наказав йому вгамуватися: старий шкіпер став на мій бік і сказав, що той дістав по заслузі. Саме тому цей негідник реготав, не тямлячи себе з радості, коли я запізнився на пароплав. А от його супутника мені шкода. Мені здалося, що це був справжній джентльмен, хоча з вигляду був сумний, похмурий, якийсь нетутешній.

Почувши таке, я став дослухатися уважніше.

— Нетутешній? А ви випадково не чули, як його звати?

— Чув, звичайно. Капітан звертався до нього «містер Олерт».

У мене було таке відчуття, ніби мене вдарили по голові палицею.

— Он як. А чи знаєте ім’я його товариша?

— Якщо пам’ять мене не зраджує, його звали Клінтон.

— Та невже? — вигукнув я, від хвилювання схопившись зі стільця. — Значить, ви пливли з ними на одному кораблі?

Вірна Смерть здивовано втупився на мене.

— Що з вами, сер? Яка муха вас вкусила? Вас цікавлять ці люди?

— І навіть дуже! Саме їх я й шукаю!

На його обличчі з’явилася доброзичлива посмішка.

— Нарешті ви зізналися, — сказав він, — що розшукуєте саме цих двох. Ви дійсно ґрінгорн. Ви самі зробили все, щоб випустити з рук удачу.

— Як так?

— А ось так! Ви не довірилися мені в Новому Орлеані.

— Але я не міг вчинити інакше, — виправдовувався я.

— Людина має право сама вибирати шлях, що веде її до мети. Якби ви тоді відкрилися мені, вони обидва вже були б у ваших руках. Я б відразу впізнав їх і повідомив вам, де вони ховаються. Хіба я не правду кажу?

— Хто міг передбачити, що ви опинитеся з ними на борту одного судна? Та й збиралися вони до Кінтани, а не до Матаґорди.

— Вони тільки говорили так, щоб увести всіх в оману, а насправді й не збиралися сходити на берег у Кінтані. Звичайний трюк. Однак, якщо ви вже набралися розуму і збагнули, що мені можна довіряти, розкажіть все з самого початку, можливо, я зумію вам допомогти.

Без сумніву, Вірна Смерть ставився до мене доброзичливо. Він не збирався насміхатися, але мені було ніяково: ще вчора я щось приховував від нього і мовчав, а тепер обставини змушували мене звернутися до нього по допомогу. Самолюбство наказувало мені стояти на своєму, розум — здатися. Після хвилинних вагань я дістав обидві фотографії і простягнув їх співрозмовникові.

— Перш ніж я почну розповідь, подивіться уважно на цих людей. Ви бачили саме їх?

— Так, це вони, — підтвердив він, глянувши на фото. — Помилки бути не може.

І тоді я розповів йому всю історію моєї гонитви. Старий вестмен уважно вислухав мене, а коли я закінчив, махнув головою і заявив:

— З вашої розповіді мені все ясно. Все, крім однієї дрібниці: цей Вільям дійсно божевільний?

— Думаю, ні. Я, щоправда, не дуже знаюся на психічних захворюваннях, але тут, як на мене, маємо справу з манією. Вільям, за винятком окремих випадків, повністю відповідає за свої дії.

— Тим більше не зрозуміло, чому він дозволяє цьому негідникові маніпулювати собою. Цей Ґібсон, здається, досвідчений шахрай і дуже вправно використовує хлопця. Ми повинні дізнатися, як він досягає того, що Олерт слухається його в усьому, як няньку.

— А ви впевнені, що вони вирушили в Остін? Може, це черговий трюк, щоб заплутати сліди, а самі вони зійдуть десь по дорозі.

— Не думаю. Олерт сказав капітанові судна, що вони пливуть в Остін.

— А вас не дивує, що він відверто назвав кінцевий пункт подорожі?

— Ні. Адже Олерт, мабуть, і не здогадується, що його розшукують. Він живе у власному світі і цілком захоплений своєю ідеєю, все інше — діло рук Ґібсона. Хлопець сказав капітанові, куди пливе, а той повідомив мені. Отже, що ви збираєтесь робити?

— Негайно поїду за ними.

— Наберіться терпіння до завтрашнього дня. Раніше не відпливає жодне судно.

— А коли ми потрапимо в Остін?

— Рівень води в річці впав, це означає, що тільки післязавтра.

— Боже мій, аж післязавтра!

— З тієї ж причини вони теж прибудуть до мети пізніше, ніж сподіваються. До того ж нерідко трапляється, що пароплав сідає на мілину, і тоді минає багато часу, перш ніж вдається зрушити його з місця.

— Якби ж я знав, що на думці в Ґібсона і куди він везе Олерта!

— Це справді незрозуміло. Цей шахрай точно щось задумав. Грошей, знятих із рахунків, йому вистачить, щоб стати заможним чоловіком. Що заважає Ґібсонові забрати їх силоміць або виманити хитрістю, а Олерта просто десь покинути? Але він не робить цього, а це означає, що має далекосяжні плани щодо банкірового синка. Ви мене заінтригували цією справою, а оскільки зараз нам однаково по дорозі, пропоную свої послуги, якщо, звичайно, ви нічого не маєте проти.

— Із вдячністю приймаю вашу допомогу, сер. Я повністю довіряю вам і радий, що ви по-дружньому поставилися до мене. Сподіваюся, ваш досвід знадобиться нам.

Ми потисли одне одному руки і випили до дна. Я шкодував, що не зважився відкритися ще напередодні!

Ми знову наповнили наші келихи, але не встигли пригубити їх, бо з вулиці долинув шум. Лунали грубі голоси, гавкали собаки. З тріском розчинилися двері, і до кнайпи ввалилися шестеро добряче п’яних чоловіків. Їхній зухвалий вигляд, по-південному легкий одяг та чудова зброя відразу впадали в очі: рушниці за спиною, ножі й револьвери або пістолети за поясом. А крім того, у кожного був батіг і пес на довгому міцному повідку. Це були «мисливці на людей» — величезні пси спеціальної породи, яких використовують для полювання на рабів-утікачів.

Новоприбулі нахабно оглянули нас із ніг до голови, з шумом розсілися на стільці, які жалібно заскрипіли під їхньою вагою, виклали ноги на стіл і почали тарабанити каблуками по стільниці, що, мабуть, означало вітання і прохання підійти до них та прийняти замовлення.

— Гей ти, пиво є? — гаркнув один із них. — Німецьке пиво. — Переляканий до смерті господар тільки кивнув головою. — Давай. Ми хочемо німецького пива. А ти сам часом не німець?

— Ні.

— Пощастило. Ми любимо німецьке пиво, але самі німці мають горіти в пеклі за те, що допомогли Півночі, і тепер вони винні у тому, що ми втратили свою роботу!

Господар чимдуж кинувся по пиво для своїх гостей, а я мимоволі озирнувся і подивився на мовця. Він зауважив це. Я абсолютно впевнений, що в моєму погляді не було й натяку на образу, але він розізлився, зауваживши, що я дивлюся на нього. Може, він не любив, коли його розглядали, а можливо, просто шукав приводу для сварки, але тепер він гаркнув на мене:

— Ти чого витріщився? Чи я неправду сказав?

Я мовчки повернувся до нього спиною.

— Будьте обережні, — пошепки застеріг мене Вірна Смерть. — Не варто їх зачіпати. Це справжні бандити, колишні наглядачі за рабами з плантацій. Тепер, коли рабство скасували і їхні господарі розорилися, вони зосталися без роботи, збираються у зграї і живуть грабунком. Намагайтеся не звертати на них уваги. Допиймо своє пиво і ходімо звідси геть.

Але саме цей шепіт ще більше роздратував бандита. І він знову закричав:

— Ти чого шепочеш, старий скелет? Якщо говориш про нас, то говори голосно, а то ми самі тобі розкриємо ширше пельку.

Вірна Смерть підніс кухоль до губ, сьорбнув кілька ковтків і нічого не відповів. Тим часом новій компанії подали пиво, і хоча напій був справді смачним, вони, спробувавши, почали плюватися і вилили на підлогу вміст кухлів. Їхній ватажок, який перед тим кричав на мене і Вірну Смерть, тримаючи в руках ще повний кухоль, вигукнув:

— Стійте! Не на підлогу! Ось там сидять двоє, їм до смаку ці помиї! Пийте на здоров’я, панове!

З цими словами він вихлюпнув на нас уміст свого кухля.

Вірна Смерть мовчки витер рукавом забризкане обличчя, а я не стримався. Капелюх, комір, спина куртки — все було залите пивом. Майже весь уміст кухля потрапив на мене. Я повернувся до хама і чітко вимовив:

— Сер, я би вас застеріг від того, щоб повторювати свою витівку. Жартуйте з вашими друзями, а нам дайте спокій!

— Що ви кажете?! І що ж станеться, якщо мені спаде на думку знову пожартувати?

— Побачите.

— Ой, як мені хочеться побачити! Господарю, ще пива!

Його товариші реготали і схвально загули, задоволені поведінкою свого ватажка, і вже передчували повторення «жарту».

— Заради Бога, сер, не зачіпайте цих розбійників, — застерігав мене Вірна Смерть.

— Ви боїтеся? — запитав я.

— Анітрохи. Але вони мають погану звичку відразу хапатися за зброю. А проти кулі ніяка відвага не допоможе. І не забувайте — у них собаки.

Пси лежали на підлозі, прив’язані до ніжок столів. Я пересів на інший стілець, боком до негідників, щоб тримати їх у полі зору і перешкодити облити мене.

— Та ви тільки подивіться! — закричав ватажок. — Він збирається захищатися! Але я нацькую на нього Плутона, якщо він зробить хоча б найменший рух. І нехай потім не нарікає — я сам навчив мого пса полювати на людей.

Він відв’язав собаку від ніжки стола і тримав її на короткому повідку біля ноги. Господар ще не приніс їм пива, у нас був час кинути на стіл гроші і піти, але навряд чи бандити дозволили б нам вислизнути. Крім того, в мені закипіла огида і презирство: такі сміливці з породи «семеро на одного не боїмося» завжди в глибині душі страшенно полохливі.

Я запхнув руку в кишеню і зняв револьвер із запобіжника. Я знав, що в рукопашній сутичці легко розправився б з ними, але не був упевнений, що встою проти псів. Щоправда, колись я мав діло з собаками, яких нацьковували на людей, і знав, як вони поводяться, але впоратися з кількома такими псами одночасно було неможливо.

Повернувся господар із повними кухлями, поставив їх на стіл і звернувся до невгамовних бандитів із благанням у голосі:

— Джентльмени, я радий, що ви відвідали мій заклад, але я прошу дати спокій обом цим людям. Вони такі ж мої гості, як і ви.

— Ох, ти ж, негіднику! — закричав на нього один з бандитів. — Ти надумав учити нас? Ну постривай, ми швидко остудимо твій запал.

І господаря облили одночасно з двох чи трьох кухлів, тож він вирішив, що найрозумніше буде сховатися за шинквáсом.

— А тепер твоя черга, нахабо! — крикнув мені мій супротивник. — Зараз ти дістанеш усе, що тобі належить!

Утримуючи собаку лівою рукою, він правою хлюпнув на мене кухоль. Я чекав цього, схопився зі стільця і відскочив убік, тож встиг ухилитися. Зціпивши кулаки, я вже хотів кинутися на бандита, щоб покарати його, але він випередив мене.

— Плутоне, фас! — різко крикнув він, відпускаючи пса.

На щастя, я встиг притиснутися до стіни. Величезна тварина одним стрибком подолала зо п’ять кроків, вишкірені зуби цілилися мені в горло. Однак я ухилився, і пес носом врізався в кам’яну стіну. Удар був настільки сильний, що оглушений Плутон розтягнувся на підлозі. Я блискавично схопив його за задні лапи, розмахнувся і розтрощив його череп об кам’яну кладку стіни.

Пролунав страшний рев. Решта псів захлиналася від гавкоту і волочила за собою на повідках столи. Люди чортихалися, обсипали мене прокльонами і погрозами. Власник убитого собаки набирався духу напасти на мене. І серед цього виття пролунав спокійний голос — Вірна Смерть піднявся з місця і вже навів на бандитів два револьвери.

— Зупиніться! Охолоньте, хлопці, відпочиньте. Один порух або спроба дістати зброю — і я стріляю. Ви трохи недооцінили нас. Мене звати Вірна Смерть, ви, напевно, про мене чули, а юнак — мій друг, і він теж не боягуз. Сідайте і спокійно пийте своє пиво. Руку з кишені, швидко, стріляю! — застеріг Вірна Смерть одного з колишніх наглядачів за рабами, який раптом вирішив запхати руку в кишеню. Тим часом я теж вихопив револьвер, і тепер у нашому розпорядженні було вісімнадцять пострілів. Ми поклали б на місці кожного, хто спробував би схопитися за зброю.

Старий вестмен миттю перевтілився. Його зігнута дугою фігура випросталася, очі заблищали, а на обличчі з’явився рішучий вираз, відчувалося, що тепер він не терпітиме жодних образ. Було цікаво спостерігати, якими скромними і непомітними стали люди, ще мить тому такі агресивні. Збентежені таким поворотом подій, бандити принишкли і посідали за стіл, бурмочучи щось собі під ніс. Навіть господар убитої мною собаки не посмів підійти до мертвої тварини через страх наблизитися до мене.


Віннету ІІ

Баффало Білл Коді з легендарним вождем сіу Биком-Що-Сидить, переможцем генерала Кастера. Монреаль, 1885 рік. Фото Вільяма Нотмана з колекції Музею Нью-Йорка.


Ми все ще стояли, виставивши поперед себе револьвери, коли відчинилися двері і на порозі з’явився новий відвідувач.

Це був індіанець. Вбраний у мисливську куртку з білої замші, прикрашену червоною індіанською вишивкою, і штани з такої ж замші з френзлями зі скальпів убитих ворогів на швах. На його білому костюмі не було жодної плями. Невеликі для чоловіка ступні обтягували вишиті бісером мокасини з візерунком із голок дикобраза. На грудях висів мішечок із «ліками», люлька миру з вишуканим різьбленням, а також потрійне намисто з пазурів сірого ведмедя, найбільш небезпечного хижака Скелястих гір. На стегнах у нього був широкий тканий ремінь, а з-за пояса стирчали ніж і револьвер. У правій руці він тримав рушницю з дерев’яними вставками, густо оббитими срібними цвяшками.

Голова індіанця не була покрита, у чорне з синявою волосся, стягнуте на потилиці вузлом, була вплетена шкіра гримучої змії. І хоч його не прикрашало ні орлине перо, ані якийсь інший знак високого становища, відразу було ясно, що він — прославлений воїн. Красиве мужнє обличчя з римським профілем, вилиці не випиналися, як у більшості його земляків, м’яко окреслені губи немов трохи підпухлі, а шкіра обличчя, матова і світла, мала ледь помітний мідний відтінок. Одне слово, у дверях стояв Віннету, вождь апачів, мій кровний побратим.

Він на мить зупинився, швидко темними очима оглянув зал і відвідувачів, потім увійшов і сів ближче до нас і подалі від бандитів, які втупилися у нього.

Я вже підняв ногу, щоб підбігти до нього і привітатися, але він не звертав на мене уваги, хоча, ясна річ, бачив і точно впізнав. Мабуть, він мав вагомі причини не проявляти дружніх почуттів, і я теж стояв на місці, всім своїм виглядом демонструючи повну байдужість до індіанця.

З виразу його обличчя я зрозумів, що він умить зрозумів ситуацію та правильно все оцінив: з легким презирством примруживши очі, Віннету ще раз подивився на наших супротивників, а коли я і Вірна Смерть заховали револьвери і знову сіли до столу, на його губах промайнула ледь помітна схвальна усмішка.

Поява Віннету справила на всіх таке враження, що в залі запанувала тиша, ніби в церкві. Господар, заспокоєний мовчанням бешкетників, висунув голову в ледь прочинені двері, а переконавшись, що небезпека минула, зважився вийти в зал.

— Будь ласка, подайте мені кухоль пива. Німецького пива, — звернувся до нього індіанець приємним чистим голосом бездоганною англійською.

Ввічливість і хороші манери Віннету подіяли на бандитів, як червона ганчірка на бика. Вони схилилися головами одне до одного і почали перешіптуватися. Погляди, які вони кидали на індіанця, не провіщали нічого доброго.

Віннету принесли пиво, він підняв кухоль, подивився на рідину на світлі, скуштував і задоволено прицмокнув.

— Чудово! — похвалив він напій. — У вас справді хороше пиво. Великий Маніту білих людей навчив їх багатьох корисних речей, і пивоваріння — одна з найкращих.

— Не можу повірити, що це каже індіанець! — тихо сказав я старому мисливцеві, далі прикидаючись, ніби вперше бачу Віннету.

— Проте це індіанець, і то справжнісінький, — так само тихо відповів мені Вірна Смерть.

— Ви знаєте його? Ви з ним зустрічалися раніше. Хто він такий?

— Мені ніколи не випадало бачити його, але одяг, зовнішність, вік і, головне, рушниця дає мені можливість припустити, хто саме до нас завітав. Куля, випущена з цієї гвинтівки зі срібними цвяшками, завжди потрапляє в ціль. Вам пощастило, юначе, ви маєте честь бачити найвідомішого індіанського вождя Північної Америки, Віннету, вождя апачів і найсміливішого воїна всіх індіанських племен. Його ім’я знають і в палацах, і в хатинах бідняків, про нього розповідають легенди біля кожного багаття. Віннету справедливий, розумний, чесний, безмежно відважний, тримає своє слово, майстерно володіє всіма видами зброї, він друг і захисник усіх червоношкірих і білих, які потребують допомоги, відомий на всій території Сполучених Штатів і за їх межами як герой Дикого Заходу.

— Але де йому вдалося так добре вивчити англійську і звідки в нього манери білого джентльмена?

— Він багато часу проводить на Сході. А крім того, розповідають, що один відомий європейський учений потрапив у полон до апачів. Червоношкірі не стратили його і поводилися з ним настільки добре, що він вирішив залишитися з ними. Він був учителем Віннету, однак сумніваюся, що індіанці перейняли його філантропічні погляди, тож імовірно, що врешті-решт і сам учений загинув від рук дикунів.

Вірна Смерть говорив пошепки, так тихо, що я ледве розрізняв слова. Але індіанець, який сидів за кроків п’ять, повернувся до нас обличчям і сказав:

— Вірна Смерть помиляється. Білий учений добровільно прибув до апачів, де його зустріли гостинно. Він став учителем Віннету і навчив його відрізняти гріх від чесноти, а правду від брехні. Жодна волосинка не впала з його голови від рук апачів, які поважали й шанували його як старшого брата, і ніколи він не тужив за білими побратимами. А коли він помер, на його могилі посадили дуби. Білий учитель потрапив у вічнозелені прерії, де обрані живуть у мирі і з любов’ю споглядають Великого Маніту. Колись Віннету знову зустрінеться з ним і забуде про ненависть, яка панує на землі.

Вірна Смерть був неймовірно вдоволений тим, що Віннету впізнав його. Обличчя старого випромінювало радість, коли він запитав червоношкірого:

— Невже, сер, ви знаєте мене?

— Я ніколи не бачив вас раніше, але впізнав відразу ж, коли увійшов. Ви — той знаменитий мисливець, чиє ім’я знають навіть у Лас-Анімас (невелике селище посеред пустельної улоговини Больсóн-де-Мапíмі[32]).

Після цих слів він відвернувся, демонструючи, що обмін люб’язностями закінчився. За весь час розмови жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, немов висіченому з каменю мідного кольору. Тільки вуха час від часу посмикувалися. Тепер він сидів, занурений у власні думки, і його наче зовсім не цікавило те, що відбувалося за спиною.

Наші супротивники далі перешіптувалися, ствердно кивали головами і, здається, вже дійшли якоїсь згоди. Вони не знали, що за індіанець сидить коло них, і не спромоглися прислухатися до нашої розмови, щоб з’ясувати, хто він такий. Зазнавши поразки від нас, вони горіли бажанням відігратися на «дикунові» і всім своїм виглядом давали йому зрозуміти, наскільки вони його зневажають за червоний колір шкіри. Негідники й боягузи, вони й уявити собі не могли, що ми станемо на бік індіанця, бо за тамтешніми звичаями не слід було втручатися, якщо образа особисто вас не стосувалася. Той самий негідник, який нападав на мене, з хамовитою посмішкою підійшов до індіанця. Я непомітно дістав револьвер із кишені й поклав його на коліна.

— Це не знадобиться, — шепнув мені Вірна Смерть. — Віннету сам впорається з цілою бандою таких негідників.

Впершись руками в стегна і широко розставивши ноги, розбійник став перед індіанцем і вимовив:

— Що ти загубив у Матаґорді, червона шкуро? Зарубай собі на носі, ми тут не любимо дикунів.

Віннету навіть не глянув на негідника, підніс кухоль до губ, зробив добрячий ковток, прицмокнув язиком, смакуючи напій, і поставив кухоль назад на стіл, наче нічого не чув.

— Ти що, оглух, червономордий? — розлютився колишній наглядач. — Що ти тут загубив? Ти — шпигун. Хуарес — теж червона шкура, і всі червоношкірі шпигують на його користь, але ми — за імператора Макса і вішаємо кожного індіанця, чия пика нам не подобається. Давай, крикни голосніше, так, щоб на вулиці почули: «Хай живе імператор Макс!» — або ми підвісимо тебе на першому ж дереві.

Віннету і цього разу не вимовив ні слова у відповідь. На його обличчі не було й сліду хвилювання.

— Я до тебе звертаюся, червоний собако! Відповідай! — закричав розлючено ватажок зграї і схопив Віннету за плече.

Індіанець легко ухилився від руки негідника і схопився на ноги.

— Назад! — вигукнув він. — Я не терпітиму виття койота у своїй присутності!

Койот — це американський шакал, тварина, яку зневажають індіанці. В очах червоношкірих немає нічого більш принизливого і зневажливого, ніж порівняння з койотом.

— Койот?! — аж зайшовся від крику бандит. — Та за таку образу ти заплатиш кров’ю! Негайно! На місці!

Він вихопив револьвер, але тут сталося те, чого колишній наглядач ніяк не сподівався: одним ударом індіанець вибив у нього з рук зброю, схопив за ремінь, підняв і з розмаху жбурнув у вікно. Дерев’яна рама розлетілася на друзки, уламки скла засіяли підлогу кнайпи і бруківку, а сам негідник важко гепнувся на вулицю.

Звичайно ж, усе сталося значно швидше, ніж я розповідаю. Дзвін битого скла, виття псів і скажений рев банди заглушив дзвінкий голос Віннету. Індіанець встиг підійти до розбійників і запитав, показуючи рукою на вікно:

— Ще хтось хоче вийти на вулицю тим же шляхом? Хай скаже!

Водночас вождь апачів підійшов надто близько до однієї з собак, і та спробувала вкусити його, але він так сильно штовхнув тварину, що вона з жалібним виттям сховалася під стіл. Перелякані негідники позадкували і від страху позамовкали. Віннету без зброї в руках нагадував муштрувальника диких тварин, який сам-один заходить у клітку, одним поглядом угамовуючи хижаків.

Раптом двері різко відчинилися — і на порозі виріс викинутий у вікно громило. По порізаному уламками скла обличчю струменіла кров. Він вихопив ніж і з шаленим криком кинувся на Віннету. Апач відступив на крок убік, перехопив руку з ножем, обхопив суперника руками, підняв і гримнув об підлогу з такою силою, що той знепритомнів і лежав непорушно. Жоден зі зграї не спробував заступитися за нього або допомогти отямитися. Віннету спокійно, ніби нічого не сталося, допив пиво, жестом підкликав господаря, який тремтів за стійкою, і поклав йому на долоню маленький жовтий камінчик, який дістав з мішечка на поясі.

— Візьміть це за пиво і за розбите вікно, містере, — сказав індіанець, — як бачите, дикун платить борги. Сподіваюся, що й від цивілізованих людей ви отримаєте все сповна. Вони не можуть стерпіти біля себе «червону шкуру», тому я, вождь апачів Віннету, йду геть, але не тому, що боюся, а тому, що мені справді не місце серед людей, у яких обличчя світлі, а душі темні.

Апач взяв гвинтівку і неквапливо вийшов надвір, не глянувши більше ні на кого, навіть на мене.

Бандити знову пожвавилися. Їх мучила цікавість сильніша, ніж гнів, сором і співчуття до непритомного товариша. Насамперед вони запитали в господаря, чим розплатився індіанець.

— Золотим злитком, — відповів той, показуючи самородок завбільшки з волоський горіх. — Потягне доларів на дванадцять. Червоношкірий по-королівськи заплатив за прогнилі віконні рами і побите скло. Мені здалося, в нього повний мішечок таких камінців.

Пролунали розлючені вигуки: мерзотників обурило те, що в індіанця є стільки золота. Золото господаря передавали з рук в руки, оцінюючи його вартість. А ми, скориставшись моментом, розплатилися і вийшли на вулицю.

— Ну, і яке враження справив на вас індіанець? — запитав мене Вірна Смерть, коли ми опинилися за порогом кнайпи. — Іншого такого ви не знайдете в усій Америці. Ці бандити злякалися його, як горобці сокола. Шкода, що більше не вдасться побачитися з ним. Треба було б піти за ним назирці й розпитати, яким вітром його сюди занесло, що він робить, зупинився у прерії чи зняв номер у готелі. Адже має ж він десь залишити свого коня! Бо індіанець з апачів, тим більше сам Віннету, не буде подорожувати пішки. Однак і ви, сер, зовсім не боягуз і вмієте постояти за себе. Я трохи аж злякався за вас, бо заводитися з такими бандитами завжди небезпечно. Але з собакою ви розправилися так уміло, що незабаром вас перестануть називати ґрінгорном. А ось і наше житло! Чи підемо туди? Бо я не маю ні найменшої охоти. Такий старий мисливець, як я, лізе в кам’яні будинки лише в разі крайньої потреби. Я почуваюся там не дуже добре, і тільки блакитне небо над головою діє на мене заспокійливо. Погуляймо ще трохи мальовничими околицями Матаґорди. Дуже миле містечко, правда? Треба ж нам якось згаяти час. А може, хочете зіграти в карти?

— Ні. Я не гравець і не маю наміру захоплюватися грою.

— Дуже правильно, юначе. Але тут грають усі, і що далі в глиб Мексики, то більше й азартніше. Там чоловік грає з дружиною, і часто розплачуються ударом ножа. Та коли вже не граєте, ходімо прогуляємося. А потім перекусимо й підемо спати. У цій благословенній країні людина ніколи не знає, чи вдасться наступного вечора спокійно і вчасно лягти спати.

— Не згущуйте барви, сер!

— А ви не забувайте, що перебуваєте в Техасі, тут ще немає порядку. Ось ми, наприклад, зібралися плисти в Остін, але один Бог знає, чи потрапимо ми туди. Мексиканська війна торкнулася й території по той бік Ріо-Ґранде. Тому, коли будемо ганятися за Ґібсоном, доведеться брати до уваги не тільки його дії, а й особливості ситуації. А якщо Ґібсонові заманулося перервати подорож в Остін і зійти на берег деінде, ми повинні будемо зробити те ж саме.

— Але як ми дізнаємося, що він зійшов на берег?

— Будемо розпитувати людей. Це по Міссісіпі пароплави мчать як шалені, а тут, по Колорадо, сунуть поволі, і в кожному містечку будемо мати принаймні чверть години на розпитування. Крім того, ми повинні бути готові зійти на берег навіть там, де немає ні міста, ні готелю, в якому можна переночувати.

— А що ж буде у такому разі з моєю валізкою?

Вірна Смерть засміявся:

— З валізкою?! Та хто ж у наш час тягає за собою валізку?! Валіза — це пережиток минулого, юначе. Якби я захотів взяти з собою все, що може стати в пригоді в подорожі, я б недалеко заїхав. Візьміть тільки те, без чого абсолютно неможливо обійтися, а все інше придбаєте дорогою в разі потреби. Даруйте старому цікавість: що ж такого важливого возите з собою у валізі?

— Одяг, білизну, предмети особистої гігієни…

— Усе це прекрасні речі, але вони продаються в будь-якій крамниці, а там, де їх немає, можна обійтися й без них. Сорочку носять, доки вона не розпадеться на клаптики від старості, і тільки тоді купують нову. Предмети особистої гігієни? Нікого не хочу образити, сер, але різні щітки для волосся, ножиці для нігтів, помада для вусів і схожі дурниці принижують чоловіка. А вся та бутафорія, за допомогою якої ви міняли свою зовнішність, тут не знадобиться: у Техасі немає потреби приховувати обличчя під накладною бородою. Вся ця романтика не приведе вас до мети. Тут треба діяти обачно і серйозно.

Він зупинився, оглянув мене з ніг до голови, розсміявся і продовжив:

— Ви зараз одягнені так, що не соромно увійти й до вітальні знатної дами, і в ложу театру. Але Техас — це не вітальня і не театральна ложа, і не треба бути провидцем, щоб передбачити, що ваш прекрасний костюм незабаром перетвориться на лахміття, а модний циліндр сплюснеться. Ви знаєте, куди подався Ґібсон? У Техасі він точно не залишиться. Якщо він хоче втекти від переслідування, йому слід виїхати за межі Сполучених Штатів. А той факт, що Ґібсон обрав шлях через Техас, дає нам підстави припускати, що він збирається до Мексики, де йдуть військові дії і де в метушні легко загубитися. Звідти його ніяка поліція не зможе повернути до Нью-Йорка.

— Мабуть, правду кажете. Однак я думаю, що якби він збирався до Мексики, йому простіше було б дістатися до одного з тамтешніх портів.

— От і ні! Ви змусили його так швидко тікати з Нового Орлеана, що він сів на перший-ліпший пароплав. Крім того, всі мексиканські порти в руках французів, яких він, як мені здається, теж не дуже прагне бачити. Він не має вибору, йому лишається лише сухопутний шлях, а оскільки він дуже обережний, то намагатиметься оминати великі міста. Тож цілком можливо, що він омине й Остін, зійшовши десь дорогою. До Ріо-Ґранде йому доведеться добиратися верхи, шукаючи безлюдні місця. І ви хочете податися за ним слідом у циліндрі, сюртуку і з валізою? Не смішіть мене!

У глибині душі я визнавав правоту свого співрозмовника, але задля жарту з удаваним розпачем подивився на свій ще зовсім новий костюм. Вірна Смерть не зрозумів жарту, дружньо поплескав мене по плечу і взявся втішати:

— Не переймайтеся, сер. Ваш прекрасний одяг геть не годиться для тутешніх місць. Розлучіться з ним без жалю. Підіть-но до якогось торговця, продайте йому свій непотріб, а на виручені гроші купіть якісне спорядження для мандрівок верхи. Сподіваюся, ваші господарі дали вам з собою достатню суму на дорожні витрати.

Я кивнув.

— Отже, все гаразд, — підсумував Вірна Смерть. — Зніміть ці шати, вони не для того, хто їздить верхи і стріляє. Ви ж умієте їздити верхи і стріляти?

Я знову кивнув.

— До речі, кінь вам теж знадобиться, але купувати його тут не варто: коні тут погані й дуже дорогі. А далі у прерії будь-який фермер продасть вам недорого хорошого коня. А от сідло треба купити тут.

— Боже мій! Ви хочете, щоб я, як і ви, ходив із сідлом на спині?

— А що тут такого? Ви соромитеся з’являтися так на людях? Та кого це обходить? Якщо я ношу сідло на спині, значить, мені так подобається. А захочу, куплю диван і буду тягати його по прерії, щоб час від часу відпочивати на ньому. І змушу розкаятися кожного, хто наважиться посміятися з мене. Соромно має бути хіба через несправедливість або гріх. Уявіть собі, що Ґібсон із Вільямом Олертом зійшли на берег ще до заїзду в Остін, купили коней і вирушили далі верхи. У такому разі хороше сідло просто вкрай потрібне! Можете зробити, як вам завгодно, але якщо хочете їхати зі мною, послухайте моєї ради. Тільки вирішуйте швидше, немає часу на довгі роздуми.

Не чекаючи моєї згоди, він вхопив мене за плече, розвернув і показав на вивіску, де великими літерами було виведено: «Товари на будь-який смак». Вірна Смерть безцеремонно потягнув мене до дверей, так заштовхнув досередини, аж я налетів на бочку з оселедцями, а сам пройшов за мною із ввічливою усмішкою на вустах.

Вивіска не обдурила: там справді було все, що треба в тутешніх умовах, включно з рушницями та кінською збруєю.

Те, що відбулося потім, нагадувало сцену з учнем, якого батько привів на ярмарок і якому дозволено лише несміливо натякнути про свої бажання; отримає ж він тільки те, що вибере йому батько. Вірна Смерть відразу ж заявив господареві, що той повинен прийняти мій одяг і вміст моєї валізи в обмін на відібрані нами товари. Торговець погодився і послав по валізу, потім оцінив речі, а Вірна Смерть тим часом вибирав мені спорядження вестмена на свій розсуд. Я став власником чорних шкіряних штанів, пари високих чобіт, червоної вовняної сорочки, червоної жилетки з безліччю кишень, чорного вовняного шалика, мисливської куртки з нефарбованої оленячої шкіри, шкіряного пояса завширшки дві долоні, мішечка для куль, мішечка для тютюну, люльки, компаса. Крім того, я отримав сомбреро, онучі замість шкарпеток, вовняну накидку з отвором для голови, ласо, ріг для пороху, кресало, ніж, сідло з кобурою і вуздечку. Потім ми довго вибирали рушницю. Прихильник старих і випробуваних зразків, Вірна Смерть відкидав усе нове і нарешті зупинив свій вибір на старенькій рушниці, на яку я б не звернув уваги. Він роздивлявся її як знавець, зарядив, вийшов на вулицю і вистрілив у різьблення на даху далеко від нас. Куля влучила в ціль.

— Чудово! — задоволено промовив старий. — Ця зброя чогось варта. Вона була в добрих руках і цінніша за всі новомодні забавки, які тепер називають зброєю. Її зробив хороший майстер, і вона ще не раз підтвердить його майстерність. О, мало не забув: нам потрібна форма для куль. Тут же купимо і свинець, а вдома віділлємо добрий запас куль, щоб вистачило налякати всю Мексику.

Взявши для рівного рахунку ще кілька дрібниць, як-от абсолютно непотрібні, на думку мого товариша, носовички, я пройшов до задньої кімнати переодягнутися. Коли повернувся в обновках, старий оглянув мене і схвально крекнув.

Десь у глибині душі я сподівався, що він нестиме моє сідло, але помилився. Він закинув мені на спину вузол з усім купленим добром і виштовхав за двері.

— Отже, — промовив він із посмішкою, — подивимося, чи слід нам соромитися. Будь-яка розумна людина вважатиме вас джентльменом, а думка дурнів нас не цікавить.

Тепер я зовні нічим не відрізнявся від нього і терпляче тягнув свої пожитки в готель, а Вірна Смерть крокував поруч, підсміюючись із мене.

У готелі старий влігся спати, а я пішов шукати Віннету. Я все ще перебував під враженням від зустрічі у кнайпі, де насилу стримався, щоб не кинутися до нього з обіймами й вітаннями. Я не знав, що привело його в Матаґорду і що він там шукав, чому він вдав, ніби ми не знайомі. Напевно, він мав дуже вагомі причини, щоб вчинити саме так. Мені дуже хотілося поговорити з ним, і він, безумовно, хотів того самого, тому я сподівався відшукати його десь поблизу. Він мав би простежити за нами й бачити, що ми повернулися в готель. Отже, його слід було шукати неподалік від нашого притулку. Я обійшов будинок іззаду і справді побачив Віннету, він стояв за сотню кроків біля самотнього дерева. Помітивши мене, він покинув свій спостережний пост і повільно рушив до лісу. Незабаром він зник за деревами. Я пішов за ним, і коли дістався до узлісся, друг вийшов мені назустріч, його обличчя аж світилося від радості. Він вигукнув:

— Чарлі, брате мій, я такий радий нашій зустрічі! Так після темної ночі ранок радіє сонцю.

Він обійняв мене і поцілував.

— Ранок знає, — відповів я, — що після ночі обов’язково зійде сонце. Проте ми з тобою не сподівалися, що зустрінемося тут. Я щасливий, що можу говорити з тобою.

— Що привело тебе в це місто? У тебе тут справи чи ти їдеш звідси до нас, на Ріо-Пéкос?

— Я опинився тут волею обставин.

— Мій білий брат розповість мені про ці обставини і про те, що сталося з ним із моменту нашої розлуки на Ред-Рівер?

З цими словами Віннету відвів мене в глибину лісу, де ми могли сісти поруч і розмовляти, не побоюючись чужих вух. Тримаючи його руку в своїй, я розповів йому про всі події, які відбулися зі мною за час нашої розлуки. Він вислухав мене, не перебиваючи питаннями, кивнув головою і вимовив:

— Ми розмітили стежку для вогняного коня, щоб ти міг отримати гроші. Але ураган забрав їх у тебе. Якби ти залишився з апачами, то був би в пошані й ніколи не мав би потреби в грошах. Мій білий брат вчинив мудро, коли не став чекати мене в Сент-Луїсі у містера Генрі, бо мої справи не привели б мене туди.

— Мій брат наздогнав убивцю-Сантера?

— Ні. Злий Дух допомагає Сантерові, а добрий Маніту відвернувся від мене і дозволив йому втекти. Він пішов до солдатів у південних штатах і там загубився серед тисячі людей. Але мої очі рано чи пізно відшукають його, де б він не ховався, і тоді розплата настане. Але поки що мені довелося повернутися на Пекос, так і не досягнувши мети. Наші воїни всю зиму оплакували смерть Інчу-Чуни і моєї сестри. А потім багато племен апачів вирішили перейти до Мексики і взяти участь у боях, і я їздив по пуебло, щоб відмовити їх від цього. Мій брат чув про червоношкірого президента Хуареса?

— Так.

— І як думає брат мій, хто правий: Хуарес чи Наполеон?

— Хуарес.

— Ти думаєш так само, як і я. Прошу тебе, не питай, що привело мене в Матаґорду, навіть тобі я не можу сказати всієї правди, бо дав клятву зберігати таємницю самому Хуаресові, якого зустрів в Ель-Пасо-дель-Норте. Ти повинен наздогнати цих двох білих і ти шукатимеш їх навіть після нашої зустрічі?

— Так. Це мій обов’язок. Може, ти зможеш поїхати зі мною, Віннету? Я був би дуже радий.

— Ні, мій обов’язок — іти своєю дорогою. Ще сьогодні я буду тут, але завтра сяду на пароплав, який пливе в Ла-Ґранж[33], а звідти через форт Індж[34] поїду на Ріо-Ґранде-дель-Норте.

— Отже, ми попливемо з тобою на одному пароплаві, тільки я не знаю, де мені доведеться зійти. Ми й завтра будемо разом.

— Ні.

— Чому?

— Тому що я не хочу вплутувати мого брата у свої справи. Це може бути небезпечно. Саме тому я вдавав, що не знайомий із тобою. До того ж там був Вірна Смерть. Він знає, що ти — Вбивча Рука?

— Ні, ми ніколи не згадували це ім’я.

— Я впевнений, що він його чув. Ти весь цей час був на Сході й не знаєш, як часто твоє ім’я повторюють на Заході. Вірна Смерть не міг не чути про Вбивчу Руку, але тебе він, як мені здалося, вважає ґрінгорном.

— Це правда. Так він і вважає.

— Він сильно здивується, коли дізнається, кого називав ґрінгорном. Ти уявляєш його обличчя, коли він почує несподівану новину? Я не хочу позбавляти мого брата задоволення і не розкажу йому. А коли ти знайдеш Олерта і того шахрая, що тримає його у своїх руках, ми зустрінемося знову. Я сподіваюся, ти відвідаєш нас і погостюєш довше.

— Обов’язково.

— А тепер настала пора прощатися, мене чекають блідолиці.

Віннету підвівся. Поважаючи його таємницю, я ні про що не розпитував. Ми знову розлучалися, але, як мені здавалося, ненадовго.

Наступного ранку ми з Вірною Смертю повантажили наші пожитки на двох найнятих мулів і рушили вгору по річці, де за мілинами й за завалом із затонулих дерев чекав пароплав. Це звільнило нас від потреби нести речі. Біля трапа й на палубі зібралося чимало пасажирів. Коли ми з сідлами за спиною піднялися на борт, хтось крикнув:

— Ви тільки подивіться, два осідланих осли на двох ногах, ви таке бачили? Люди, пропустіть їх, нехай ідуть у трюм! Джентльмени не подорожують разом із худобою!

Ми впізнали голос — найкращі місця під тентом займали бандити, яких ми напередодні зустріли в шинку. Той, із чиїм псом я розправився вчора і якого викинув у вікно Віннету, знову увійшов у роль ватажка і намагався принизити нас. Я кинув швидкий погляд на Вірну Смерть, але той незворушно пропустив образу повз вуха, тому й мені лишалося тільки вдати, ніби все сказане мене не стосується. Ми сіли навпроти розбійників, а сідла засунули під стільці.

Старий вмостився зручніше, дістав револьвер, зняв його з запобіжника і поклав поруч. Я повторив його рухи. Негідники збилися в купку і почали перешіптуватися, не наважуючись більше жартувати з нами. Їхні собаки, за винятком однієї, були з ними. Ватажок зграї кидав на нас косі ворожі погляди, він накульгував і не міг випростатися на весь зріст, мабуть, добряче вдарився, коли Віннету гримнув ним об землю. Обличчя бандита було вкрите свіжими шрамами від уламків скла.

Підійшов кондуктор (унтер-офіцер, який залишився на надстрокову службу) і запитав, куди ми збираємося пливти. Вірна Смерть сказав, що до Колумбуса[35], ми оплатили проїзд до цього порту, де в разі потреби можна було взяти квитки далі. Вірна Смерть вважав, що Ґібсон так і не доїхав до Остіна.

Пролунав другий сигнал про відплиття, коли з’явився ще один пасажир — Віннету. Він приїхав на чудовому вороному скакуні, осідлавши його по-індіанськи. Віннету змусив тварину піднятися по трапу і зістрибнув із сідла тільки на палубі, де під захопленими поглядами пасажирів провів коня на ніс пароплава, там була спеціальна загорожа для коней.

Не звертаючи ні на кого уваги, червоношкірий сів неподалік від свого коня. Наглядачі за рабами не зводили з нього очей, потім почали голосно кашляти, щоб привернути його увагу, але марно. Віннету сидів, спираючись на свою прикрашену сріблом гвинтівку, і вдавав, що нічого не чує.

Пролунав останній сигнал, пароплав постояв ще кілька хвилин, чекаючи пасажирів, які запізнилися, а потім ми відпливли від берега.


Віннету ІІ

Баффало Білл Коді на рекламному фото з індіанцями пауні (праворуч від нього) та лакота (ліворуч). Стейтен-Айленд, 1886 рік. Фото з колекції Музею Баффало Білла в Денвері.


Спочатку здавалося, що подорож мине без пригод. Ми спокійно дісталися до Вортона, там на берег зійшла одна людина, зате сіло багато нових пасажирів. Вірна Смерть скористався зупинкою, щоб розпитати про Ґібсона, і дізнався, що описані ним люди в тій місцевості не з’являлися. Те саме розповіли в Колумбусі, а тому ми придбали квитки до Ла-Ґранж. Від Матаґорди до Колумбуса пароплав проходить відстань, яку пішки можна подолати тільки за п’ятдесят годин. Вже перевалило за полудень, коли ми прибули туди. За весь цей час Віннету тільки один раз покинув своє місце, щоб зачерпнути води, напоїти коня і дати йому корму.

Здавалося, бандити забули про свої порахунки з індіанцем. Вони розважалися тим, що раз у раз чіплялися до нових пасажирів і явно шукали сварки. Хвалилися тим, що ненавидять аболіціоністів[36], запитували у кожного думку з цього приводу й обсипали лайкою всіх, хто мав іншу думку. Вислови на зразок «проклятий республіканець», «родич смердючих негрів», «продажний янкі» та інші, ще гірші, сипалися з їхніх вуст без кінця. Зрештою, всі відвернулися від них, не бажаючи мати з ними нічого спільного, і, мабуть, саме це й було причиною того, що негідники не зачіпали нас. Вони не могли сподіватися підтримки від пасажирів. Однак якби вони знайшли на борту своїх однодумців, атмосфера на судні точно не була би така спокійна.

І ось в Колумбусі на берег зійшов добрий десяток спокійних пасажирів, а їхнє місце зайняли п’ятнадцять-двадцять п’яних негідників, чия зухвала поведінка не провіщала нічого доброго. Компанія бандюків зустріла їх радісними вигуками. Обидві зграї об’єдналися, і незабаром стало очевидно, що атмосфера на судні стає все більш вибухонебезпечною. Бандити штовхали всіх, хто опинявся на їхньому шляху, падали з розгону на чужі місця, не питаючи дозволу, намагалися всім своїм виглядом показати, хто там господар. Капітан дозволив їм шуміти скільки завгодно, вважаючи, що на них краще не звертати уваги. Він явно вирішив не втручатися, поки бешкетники не заважали йому вести пароплав, і залишив пасажирів самотужки захищати свої права. У його зовнішності не було жодної типової для янкі[37] риси. Статуру мав повнувату, що рідко буває в американців, а його доброзичлива посмішка на рум’яному обличчі скидалася радше на німецьку. Більшість бандитів пішли до ресторану. Звідти долинали гучні крики, дзвін битого посуду і пляшкового скла, а потім на палубу викотився негр-офіціант. Він видерся на капітанський місток і почав нарікати, що його відшмагали батогами й погрожують повісити на трубі пароплава.

Тут обличчя капітана стало серйознішим. Він ретельно перевірив курс судна і попрямував до ресторану; коли він проходив повз нас, назустріч йому вибіг кондуктор.

— Капітане, — квапливо і тривожно заговорив він, — не можна більше спокійно дивитися на те, що роблять ці люди! Висадіть на берег індіанця, а то вони повісять його за те, що він вчора побив одного з них. Крім того, на борту ще й двоє білих. Не знаю, чим вони їм не догодили, але їх збираються лінчувати[38], бо вони стали свідками бійки з індіанцем, а ще вони нібито шпигують на користь Хуареса.

— Чорт! — вилаявся капітан. — Справа серйозна. Хто ці двоє білих?

І він уважно оглянув пасажирів.

— Це ми, — сказав я, наближаючись до капітана.

— Ви? — здивувався він, уважно дивлячись на мене. — Якщо ви шпигун Хуареса, то я готовий з’їсти на сніданок мою баржу. Я не дозволю їм зачепити вас. Я — німець, і ваша політика мене не обходить.

— Німець? То ми земляки!

— Ми негайно причалимо до берега, ви зійдете й уникнете небезпеки. А завтра сядете на наступний пароплав.

— Я не згоден. Я не можу чекати до завтра.

— Справді? Спробуємо щось придумати, зачекайте.

Він підійшов до Віннету і щось йому сказав. Апач із презирством негативно похитав головою і відвернувся від капітана. Той повернувся до нас і трохи зніяковіло оголосив:

— Так я і думав. Червоношкірі — впертий народ. Він теж відмовляється зійти на берег.

— Але тоді всі троє загинуть! — жахнувся кондуктор. — Бандити не на жарт розперезалися. Екіпаж із ними не впорається.

Капітан задумливо дивився в далечінь. На його похмурому обличчі раптом з’явилася усмішка, ніби йому спало на думку щось веселе.

— Зараз я з цими негідниками зіграю такий жарт, що вони надовго нас запам’ятають, — сказав він. — Але ви, джентльмени, повинні чітко виконувати мої інструкції й у жодному разі не застосовувати зброю. Сховайте ваші рушниці під стільці, туди, де лежать сідла, і не намагайтеся чинити опір, від цього ваше становище тільки погіршиться.

— Чорт! Ви думаєте, ми дозволимо так просто лінчувати себе? — буркнув Вірна Смерть.

— Ні. Але не встрявайте в бійку, а моя хитрість спрацює у потрібний момент. Ми охолодимо запал цих негідників ваннами. Покладіться в усьому на мене, зараз немає часу на докладні пояснення. А ось і вони!

І справді, бандити вийшли з ресторану. Капітан відвернувся від нас і віддав якийсь наказ кондукторові. Той побіг до стернового, біля якого стояли двоє матросів з екіпажу, а незабаром він, швидко жестикулюючи, розтлумачував щось іншим пасажирам. Що він робив далі, я вже не міг побачити, бо ми обидва з Вірною Смертю мусили зосередити всю свою увагу на супротивниках і не спускати з них очей. Єдине, що я встиг помітити, — джентльмени, які не належали до банди, зібралися всі разом на юті[39].

Щойно добряче підпилі негідники вийшли з ресторану, як ми відразу ж опинилися у їхньому щільному оточенні. Ми послухалися наказу капітана і сховали рушниці під стільці.

— Це він, — закричав наш учорашній супротивник, показуючи на мене. — Він шпигує для північних штатів і для Хуареса, ще вчора він був одягнений джентльменом, у новесенькому костюмі, а сьогодні переодягнувся у трапера. А навіщо йому переодягатися? Це він учора вбив мого собаку, а його приятель погрожував мені револьвером.

— Так, це шпигун із Півночі, — підхопили інші. — Навіщо він переодягнувся? Це доказ того, що він — шпигун. А до того ще й німець! Судити його! Повісити! Геть північні штати! Геть янкі!

— Що сталося, джентльмени? — запитав із містка капітан. — На судні слід дотримуватися порядку, не шуміти й не порушувати спокою пасажирів.

— Не втручайтеся не в своє діло, сер! — заревів хтось із бандитів. — Ми якраз і збираємося встановити порядок. Ви краще скажіть: у ваші обов’язки входить перевезення шпигунів?

— У мої обов’язки входить перевезення людей, які заплатили за проїзд. Якщо до мене прийдуть лідери жителів Півдня, я теж пущу їх на борт, візьму плату за проїзд і обіцятиму поводитися пристойно. Я лояльний до всіх. А якщо через вас мені доведеться позбутися заробітку, я висаджу вас на берег — і пливіть в Остін по суші.

У відповідь пролунав цинічний, зверхній регіт. Бандити так тісно обступили нас із Вірною Смертю, що ми не могли й поворухнутися. Ми намагалися протестувати, але наші голоси заглушало звіряче виття натовпу. Вони напирали на нас і підштовхували до пароплавної труби, на якій збиралися повісити. Я подивився вгору і побачив на краєчку труби металевий обруч для канатів — дуже практичне пристосування для шибениці: достатньо було перекинути мотузку, обмотати нею наші шиї, потягнути за інший кінець — і готово.

Негідники утворили коло: вони збиралися судити нас. Мені раптом стало смішно: їм і на думку не спало замислитися про те, чому ми не захищаємося. Не могли ж вони не бачити, що ми озброєні револьверами і ножами, і мала ж бути якась причина, чого ми не застосовували зброї.

Вірна Смерть насилу стримувався. Його рука сама хапалася за револьвер, але він поглядав на капітанський місток і притлумлював бажання почати стрілянину.

— Ну що ж, — прошепотів він, — якщо вже я піддався на вмовляння капітана, то треба терпіти. Але якщо вони дозволять собі зайве, вмить отримають двадцять чотири кулі в животи. Стріляйте відразу ж за мною.

— Ви чули? — крикнув бандит. — Вони розмовляють німецькою, а отже, доведено, що вони німці, а саме німці найбільше шкодять південним штатам. Що вони загубили в Техасі? Це шпигуни і зрадники, не варто з ними церемонитися.

Гучними криками розбійники висловили свою згоду лінчувати нас без суду. Капітан знову спробував втрутитися і втихомирити їх, але його висміяли. Раптом хтось запропонував спочатку допитати індіанця, а вже потім повісити нас. Усі відразу погодилися, і ватажок послав двох людей привести апача.

Затиснуті в тісному кільці ворогів, ми не могли бачити Віннету і тільки почули гучний крик. Як ми потім дізналися, індіанець збив із ніг одного з бандитів, а другого викинув за борт. Потім одним стрибком подолав відстань між фальшбортом[40] і капітанським містком, сховався в рубці, виставивши у віконце рушницю. Ця пригода збентежила зграю. Всі кинулися до борту, вимагаючи від капітана спустити шлюпку на воду. Капітан не опирався, віддав команду, і один із матросів негайно спустив кормову шлюпку і поплив до викинутого за борт, який, на своє щастя, тримався на воді.

Зайняті порятунком товариша, бандити покинули нас, і ми з Вірною Смертю залишилися самі. Лінчування відкладалося. Стерновий та інші члени екіпажу не зводили очей з капітана, який тої ж миті подав нам знак і тихо сказав:

— Будьте уважні, джентльмени. Зараз я змушу їх скупатися, але ви залишайтеся на судні, що б не трапилося. Кричіть голосніше.

Пролунала команда: «Стоп, машина!» — і ми повільно попливли за течією вздовж берега, до місця, над яким вирувала вода. Там була мілина, звідки було нескладно перебратися до берега.

Стерновий з розумінням посміхнувся, кивнув головою, і на знак капітана скерував судно просто на мілину. Днище заскреготало, а корпус пароплава задрижав так, що люди насилу встояли на ногах. Бандити злякалися, вмить забувши про шлюпку і про товариша за бортом. Пасажири, попереджені кондуктором, підняли тривожний крик, на палубу раптом вискочив матрос і з перекошеним від жаху обличчям закричав:

— Капітане, вода в трюмі. Скеля розрізала судно навпіл! Ми тонемо! Через дві хвилини ми всі підемо на дно!

— Рятуйтеся хто може! — закричав у відповідь капітан. — Тут неглибоко, стрибайте у воду.

Він бігом спустився з містка, на ходу скидаючи сюртук, жилетку і кашкет, поспішно стягнув чоботи і стрибнув за борт. Вода доходила йому до шиї.

— Стрибайте! — кричав він. — Стрибайте, поки є час. Судно буде тонути й усіх потягне на дно.

Те, що капітан першим покинув судно, яке тоне, та ще й роздягнувся, змусило охоплених панікою бандитів діяти блискавично, не звертаючи уваги на всю безглуздість становища. Вони стрибали за борт, намагаючись щонайшвидше дістатися до берега і не помічаючи, що капітан обплив судно з іншого боку і по скинутому через борт трапу видерся на палубу. Пароплав спорожнів. Там, де нещодавно господарювали бандити, звучав веселий сміх.

Якраз у ту хвилину, коли перші «врятовані» дісталися берега, капітан віддав наказ продовжити плавання. Міцному плоскодонному судну мілини не могли завдати шкоди, його колеса плавно закрутилися, і воно легко зрушило з місця. Розмахуючи сюртуком, немов прапором, капітан крикнув у бік берега:

— Приємної подальшої подорожі, джентльмени! Якщо вам коли-небудь знову заманеться вершити правосуддя, то судіть і вішайте самих себе. Ваш багаж буде вас чекати в Ла-Ґранж. Заберете його там самостійно.

Читач уявляє, яке враження справили ці слова на бандитів на березі. З дикими криками вони стали вимагати, щоб капітан негайно взяв їх на борт, погрожували йому доносами, смертю та іншими карами, а деякі, у кого рушниці не намокли, почали стріляти, але, на щастя, ні в кого не влучили. Один з них у безсилій люті пригрозив капітану:

— Собако! Ми почекаємо тут твого повернення і повісимо на трубі твого ж корита!

— Буду дуже радий зустрітися з вами знову, сер! Кланяйтесь вашим генералам Мехія і Маркесу.

І судно додало ходу, щоб надолужити згаяний час.

Куклуксклáнівці

Це дивне слово донині залишається мовною загадкою, його походження по-різному й однаково неуспішно пояснюють різні лінгвісти. Цю назву одні пов’язують зі звуком, який видає замок гвинтівки. Інші вважають, що воно складається з таких смислових частин: кук — застереження, клук — ледь чутний шелест, і клан — шотландське слово, що позначає плем’я, рід або зграю. Я не беруся визначати, котре з них правильніше, втім, і самі члени ку-клукс-клану навряд чи точно знають, звідки взялася назва їхньої організації і яке було первісне значення слова. Можливо, їх це зовсім не бентежить. А може, то комусь із них просто спало на гадку вимовити таке безглузде словосполучення, іншим воно сподобалося, і його стали повторювати, анітрохи не турбуючись про наявність чи відсутність у ньому сенсу.

Значно чіткіше вимальовуються цілі цієї організації. Заснований у Південній Кароліні, ку-клукс-клан незабаром охопив територію Півнíчної Каролíни, Джóрджії, Алабáми, Кентýккі, Міссісíпі, Теннессí[41], а потім його вплив поширився і на Техас. Ку-клукс-клан об’єднав безліч непохитних ворогів Півночі, які боролися з порядками, що їх запровадили янкі після перемоги у Громадянській війні, не гребуючи жодними, навіть незаконними методами. Протягом багатьох років ку-клукс-клану вдавалося тримати в напрузі весь Південь, члени організації погрожували фермерам, гальмували розвиток промисловості й торгівлі, і навіть найжорстокіші покарання не могли припинити їхніх злочинів.

Таємна спільнота виникла як наслідок реформ, нав’язаних урядом переможеному Півдню, і гуртувала прихильників рабства, ворогів об’єднання та республіканців. Члени організації під час вступу до її лав давали сувору клятву, яка зобов’язувала їх беззаперечно підкорятися наказам і під загрозою смерті зберігати таємницю спілки. Вони не зупинялися ні перед насильством, ні перед убивствами, ні перед підпалом; регулярно збиралися, щоб ухвалити рішення або вирок, а виконувати ті вироки завжди з’являлися верхи на конях, одягнені в особливу форму, яка закривала обличчя. Вони стріляли у священиків, які проповідували з амвона, у суддів, що саме виконували службові обов’язки, нападали на шановних батьків сімейства, залишаючи після себе понівечені до невпізнання трупи.

Усіх бандитів і розбійників разом узятих не боялися так, як ку-клукс-клану, який врешті-решт почав поводитися настільки зухвало, що змусив губернатора Південної Кароліни звернутися до президента Ґранта[42] по військову допомогу, бо з цією таємною спільнотою вже не міг впоратися ніхто, крім регулярних військових підрозділів. Ґрант виніс справу на слухання Конгресу, і той видав указ, згідно з яким президент отримував повноту диктаторської влади для знищення ку-клукс-клану. Той факт, що довелося вдатися до настільки радикальних заходів, свідчить, наскільки страшна небезпека чаїлася в діяльності таємної спільноти, небезпека, яка загрожувала як кожному окремому громадянинові, так і народові загалом. З часом ку-клукс-клан став притулком для різних покидьків. Один священик, який відспівував сім’ю, вирізану серед білого дня ку-клукс-кланом, у побожному запалі і цілком правдиво назвав дії організації боротьбою дітей диявола з дітьми Бога. І тоді в церкві з’явився чоловік у масці й вистрілив священикові просто в чоло. Убивця зник ще до того, як присутні встигли отямитися.

Наш пароплав доплив до Ла-Ґранж аж увечері. Капітан сказав, що русло річки обміліло і подальший рейс скасовується. Тож ми змушені були зійти на берег. Віннету ще раніше зійшов з борту судна і, застрибнувши в сідло, зник у темряві за довколишніми будинками.

На пристані стояв чоловік, до якого Вірна Смерть відразу ж звернувся із питанням:

— Сер, чи не скажете, коли сюди заходив останній пароплав із Матаґорди? І чи всі пасажири зійшли тут на берег?

— Вчора, приблизно о цій порі. А на берег зійшли всі, бо судно мало відплисти тільки наступного ранку.

— А чи були ви тут наступного ранку, коли пасажири знову піднімалися на борт корабля?

— Звичайно, сер.

— То чи не підкажете одну річ? Ми шукаємо двох наших приятелів, які пливли на цьому пароплаві, а отже, зупинялися тут. Ми хотіли б знати, відпливли вони вранці чи ні.

— Важко сказати, сер. Були ще сутінки, пасажири поспішали, штовхалися, та й усіх не згадаєш, сер. Мені здається, виїхали всі, окрім якогось Клінтона.

— Клінтона? Його ми й шукаємо. Підійдіть, будь ласка, ближче до світла. Мій друг покаже фотографію, а ви подивитесь, Клінтон це чи ні.

Як ми і припускали, чоловік упізнав Клінтона.

— А вам часом не відомо, де він зупинився? — розпитував далі Вірна Смерть.

— Точно не знаю, але, можливо, в будинку сеньйора Кортéсіо. Принаймні туди понесли його скрині. Сеньйор Кортéсіо — агент, що займається різними торговими оборудками, іспанець за походженням. Кажуть, зараз він таємно переправляє зброю в Мексику.

— Я сподіваюся, він джентльмен?

— Сер, сьогодні кожен намагається вдавати джентльмена, навіть якщо тягає сідло на власній спині.

Цей жарт стосувався, звичайно ж, нас, бо ми стояли перед ним зі своїми сідлами за спинами, але прозвучало це не надто образливо. Вірна Смерть пропустив кепкування повз вуха і з незмінною ввічливістю поставив ще одне питання:

— А в цих ваших гостинних краях, де, як мені здалося, окрім вашого ліхтаря, немає іншого світла, існує якийсь заїжджий двір чи інше приміщення, де мандрівник міг би заночувати, не побоюючись нападу людей або комах?

— Існує, але тільки один, а оскільки ви змарнували багато часу на розмови зі мною, боюся, що вас випередили інші пасажири і зайняли ті кілька кімнат, які шинкар тримає для приїжджих.

— Гм. Не надто приємна новина, — відповів йому Вірна Смерть, який не образився і на цей жарт. — А чи можна сподіватися на гостинність у приватному будинку?

— Я не знаю вас, сер, і не можу запросити до себе — мій дім занадто тісний. Але я можу порекомендувати одну людину, яка вас не прожене на вулицю, якщо ви, звичайно, люди порядні. Це німець, коваль, він переїхав сюди з Міссурі.

— Ну що ж, — відповів старий, — мій друг також німець, та і я знаю німецьку. Ми з приятелем не розбійники. Гроші маємо й охоче заплатимо, тому мені здається, що ваш знайомий ризикне прихистити нас. Чи не підкажете, як пройти до його дому?

— Грошей він із вас не візьме. Я би сам вас відпровадив, але маю в порту ще справи. А містер Лянґе — так звати коваля — у цей час ще сидить у кнайпі, це така традиція тутешніх німців. Запитайте про нього шинкаря і скажіть, що я вас послав. Ідіть прямо, а потім повернете ліворуч. У кнайпі ще горить світло, тож усе побачите.

Ми подякували йому за люб’язність, дали на чай і пішли далі зі своїми сідлами за спиною. Світло в розчинених вікнах і шум, який долинав ізсередини, підказували, що ми наближаємося до кнайпи. Наді входом висіло зображення дивовижного звіра, схожого на двоногу черепаху з крилами, але назва — «Під соколом» — підказувала, що саме цього хижого птаха там і намальовано.

Переступивши поріг, ми опинилися у прокуреній смердючій кімнаті. Мабуть, відвідувачі мали дуже здорові легені, якщо не лише не задихалися в густому і смердючому тютюновому диму, а й, здається, почувалися цілком добре. Втім, про здоров’я їхніх легень свідчило й те, як голосно вони розмовляли: кожен не так говорив, як намагався перекричати інших, не слухаючи нікого, крім себе. Ми на кілька секунд зупинилися біля входу, чекаючи, поки очі звикнуть до диму, і намагаючись розрізнити людей і предмети в залі. У кнайпі було два приміщення: велике — для завсідників, і менше — для особливих гостей, приїжджих та місцевих. Такий поділ у Північній Америці був доволі рідкісним, бо громадяни вільної країни не визнавали жодних моральних чи станових відмінностей.

У першому приміщенні вільних місць не було, і ми пройшли в друге. Там знайшлося два стільці, які ми негайно зайняли, прилаштувавши в кутку свої речі. За тим же столом кілька чоловіків пили пиво і розмовляли німецькою. Вони озирнули нас швидкими уважними поглядами й відразу поміняли тему розмови, принаймні так здавалося з невпевненої інтонації та занадто частих пауз. Двоє з них були так схожі між собою, тож зразу можна було впізнати, що то батько й син. Високі, сильні, з виразними рисами обличчя і величезними кулаками — їхня зовнішність свідчила про те, що вони багато й тяжко працюють. Їхні обличчя були простакуваті, розпашілі від напоїв, а ще більше від збудження, і здавалося, що вони обговорюють щось неприємне.

Коли ми сіли за стіл, вони посунулися ближче до свого краю, даючи зрозуміти, що не хочуть мати з нами нічого спільного.

— Залишайтеся на своїх місцях, джентльмени, — сказав Вірна Смерть, — ми не завадимо вам і не вкусимо, хоча ще з самого ранку нічого не їли. Чи не підкажете, чим тут можна поживитися, не ризикуючи отруїтися?

Той, кого я вважав батьком, примружив праве око і з посмішкою відповів:

— Ну, проковтнути нас без боротьби буде непросто, ми ще подивимося, хто кого. Втім, ви на вигляд, як копія чоловіка на ім’я Вірна Смерть. Не думаю, щоб вам було неприємним це порівняння.

— Вірна Смерть? А хто це такий? — запитав мій друг, імітуючи здивування на обличчі.

— Відомий чоловік, відоміший за вас у всякому разі. Вестмен і мисливець. За один місяць він пережив більше, ніж тисячі інших за все життя. Мій хлопчик, Біллі, бачив його.

«Хлопчик» виглядав років на двадцять шість, мав добряче засмагле обличчя, і, здається, він легко впорався б зі щонайменше шістьма супротивниками. Вірна Смерть подивився скоса на «хлопчика» і запитав:

— Він бачив його? А де, якщо не секрет?

— У шістдесят другому році в Арканзасі, за кілька годин до того, як почалася битва під Пі-Рідж[43]. Але про ці події вам навряд чи щось відомо.

— Чому ж? Я багато подорожував по Арканзасу і, здається, саме в той час був десь поблизу від Пі-Рідж.

— Так? А кого ви підтримували? Зараз такі часи, що перш ніж сядеш із кимось за один стіл, треба з’ясувати, за кого він і чим дихає.

— Заспокойтеся, сер. Думаю, ви, як і я, не оплакуєте долю побитих рабовласників. А доказом цих моїх поглядів може, зокрема, стати і те, що я говорю німецькою.

— Ну тоді я вас радо вітаю в Ла-Ґранж, сер. Але застережу, що не завжди ті, хто говорить німецькою, є однодумцями. Дуже часто таким чином люди просто намагаються втертися в довір’я. Я вже не раз таке бачив. Та ми говорили про Арканзас і про Вірну Смерть. Ви знаєте, що на початку війни Арканзас підтримав конфедератів-південців, а потім усе круто змінилося. Усі порядні люди, яким не подобалася жорстокість плантаторів, зібралися й оголосили себе прихильниками Півночі. Але всіляка сволота, а до них я зараховую рабовласників, зуміла взяти владу в свої руки і всупереч думці розумних людей приєднала Арканзас до Півдня. Зрозуміло, що це викликало найбільше обурення саме серед німецькомовного населення. Але вони нічого не могли вдіяти і мусили змиритися, бо північна частина країни найбільше потерпіла від наслідків війни. Я жив тоді в Міссурі, в Поплар-Блафф[44], поблизу від кордону з Арканзасом. Мій хлопчик пішов добровольцем і воював у складі одного з німецьких полків північних штатів. Якось туди послали на розвідку кількох солдатів, щоб допомогти прихильникам республіканців у Арканзасі. Білл опинився серед них. Однак розвідники несподівано натрапили на сильний загін ворога, і їм довелося здатися.

— Вони потрапили в полон? Тоді в полоні було несолодко. Я знаю, як поводилися жителі Півдня з військовополоненими: вісімдесят осіб зі ста вмирали від голоду й поневірянь. Але полонених ніхто не вбивав!

— Ось тут ви помиляєтеся, наші хлопці билися не на життя, а на смерть, і коли в них скінчилися патрони, схопилися за ножі та багнети. У сутичці полягло так багато жителів Півдня, що ті від люті надумали розстріляти полонених. Білл — мій єдиний син, і я б залишився сам, але цього не сталося завдяки чоловікові на ім’я Вірна Смерть.

— Як же це трапилося? Страшенно цікаво. Цей вестмен, Вірна Смерть, чи як його там, привів підмогу і відбив полонених?

— Поки би він бігав по підмогу, всіх полонених встигли би перерізати. Він вчинив нечувану зухвалість і самотужки визволив хлопців.

— Тисяча чортів! Ну і ну!

— Він потай прокрався у табір, проповз на животі, як це роблять індіанці. Йому допоміг дощ: тієї ночі лило як із відра і згасило всі багаття. Батальйон південців стояв табором на фермі. Офіцери зайняли будинок, а солдати розмістилися хто де міг. Полонених замкнули в сараї, де стояв прес для цукрової тростини. Їх охороняло четверо вартових. На ранок їх збиралися стратити. Вночі, відразу після зміни варти, крізь шум зливи почувся гуркіт із даху. Хлопці стали прислухатися. Раптом пролунав тріск, і частина даху провалилася. Потім з’явилася діра в стелі, і в приміщення полив дощ. На кілька хвилин усе стихло, потім через отвір у стелі хтось просунув стовбур молодого дерева, ще достатньо міцний для того, щоб по ньому могла видертися вгору людина. Так полонені й вилізли на дах, а звідти зістрибнули на землю. Там лежали тіла чотирьох вартових, вони не заснули, а лежали нерухомо. Забравши у них зброю, хлопці рушили геть. Рятівник вивів їх із табору й відпровадив аж до кордону. Тільки там, прощаючись, вони й дізналися, що їх врятував, ризикуючи власним життям, знаменитий вестмен Вірна Смерть.

— Він пішов із ними?

— Ні, послався на важливі й невідкладні справи і зник у темряві, не давши їм навіть подякувати. Хлопці не встигли й роздивитися його як слід. Білл запам’ятав тільки високу худу фігуру, але йому пощастило говорити з цим чоловіком, і він на все життя запам’ятав слова цієї мужньої людини. Якщо коли-небудь Вірна Смерть опиниться серед нас, ми зуміємо довести йому, що німці — вдячний народ.

— Я думаю, він і так не сумнівається у вашій вдячності. Припускаю, ваш син — не єдина людина, яка чимось завдячує траперові на ймення Вірна Смерть. Але, сер, повернімося до наших справ: можливо, ви знайомі з містером Лянґе з Міссурі?

Чоловік пильно подивився на мого товариша.

— З містером Лянґе? — повторив він запитання. — А навіщо він вам?

— Боюся, що в шинкаря вже не зосталося вільних кімнат, а на пристані нам рекомендували містера Лянґе як людину гостинну, у якої можна переночувати. Нам сказали, що ми знайдемо його тут, у кнайпі.

Чоловік ще раз уважно подивився на нас.


Віннету ІІ

Баффало Білл Коді позує з рушницею під час його європейського туру. Париж, 1890 рік. Фото з колекції Музею Баффало Білла в Денвері.


— Знайдете, точніше, вже знайшли. Я і є Лянґе. Оскільки бачу, що ви — порядні люди, мій будинок до ваших послуг, джентльмени. Сподіваюся, я не помилився стосовно вас. Хто ваш товариш, він досі не сказав ні слова?

— Мій друг — людина дуже освічена, ваш земляк, саксонець, який приїхав сюди в гонитві за щастям.

— Господи! У Європі люди кидають усе і мчать через океан у надії, що тут їх чекає багатство і щастя і що підсмажені голуби самі падають тут у рот! Запевняю вас, сер, тут треба набагато більше попрацювати, поки досягнете хоч чого-небудь, я вже не кажу про щастя. Але, попри все, бажаю вам успіху. Ласкаво просимо в наші краї!

Він простягнув руку мені, потім моєму товаришу. Вірна Смерть узяв її у долоні, стиснув і вимовив:

— Але якщо у вас виникли сумніви, чи можна нам довіряти, запитаєте вашого «хлопчика», і він підтвердить, що ми свої.

— Білл, мій хлопчик? — здивувався Лянґе.

— Так, він. Ви ж сказали, що він говорив з Вірною Смертю і пам’ятає кожне його слово. Зробіть послугу старому, юначе, повторіть, що він вам тоді сказав?

Білл із готовністю відповів:

— Вірна Смерть ішов попереду загону. Ми таємною стежкою пробиралися до кордону. Я був поранений у руку, кров запеклася, і рукав прилип до рани. Продираючись крізь зарості, Вірна Смерть відпустив велику гілку, і вона з розмаху боляче вдарила мене по рані. Я не стримався і голосно крикнув від болю…

— За що Вірна Смерть назвав вас ослом, — втрутився вестмен.

— А ви звідки знаєте? — здивувався Білл.

А старий тим часом продовжував:

— Ви стали виправдовуватися, поскаржилися, що у вас роз’ятрúлася стрíльна рана, на що він вам порадив змочити рукав соком подорожника. Сік охолоджує рану і не дає розвинутися гангрені.

— Так усе й було! Але як ви дізналися? — вигукнув молодий Лянґе, страшенно здивований.

— Ще й питаєте? Та це я дав вам цю пораду. Згадайте, ваш батько помітив, що я схожий на Вірну Смерть. І він має слушність, ми з цим старим схожі як дві краплі води!

— Он воно що… Значить, це ви і є? — Білл схопився з місця й кинувся до вестмена.

Проте батько вхопив його за полу куртки й посадив на місце.

— Сиди! — суворо наказав він. — Право й обов’язок батька першим висловити подяку й обійняти твого рятівника. Але поки що краще утриматися від обіймів, ти сам знаєш, де ми зараз і як за нами стежать.

І додав, звертаючись до вестмена:

— Сер, я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно. Я маю свої вагомі причини так казати. Зараз тут страшенно небезпечно. Повірте, я безмежно вдячний вам, і саме тому повинен бути обережним задля вашої ж безпеки. Наскільки мені відомо і як відкрито говорять, всі знають вас як затятого прихильника аболіціоністів. Під час війни ви зробили чимало славних подвигів і завдали жителям Півдня немалі збитки. Ви були провідником і розвідником у Північній армії і проводили загони такими стежками, де ніхто не наважився б ступити і кроку. Ми всі за це дуже вас шануємо, але жителі Півдня донині називають вас вивíдачем і шпигуном, і якщо ви опинитеся в компанії прихильників рабовласництва, вас повісять на найближчому дереві.

— Та знаю, знаю, — з погордою відповів Вірна Смерть. — Але я не боягуз, містере Лянґе, хоча чесно зізнаюся, що й бажання бути повішеним не маю. Мені мало не щодня погрожують мотузкою, а я, як бачите, все ще живий. От навіть сьогодні зграя розбійників намагалася повісити нас на пароплавній трубі, але в них нічого не вийшло.

І Вірна Смерть розповів про подію на судні, а коли закінчив розповідь, Лянґе замислено почухав потилицю і промовив:

— Капітан вчинив благородно, але він бавиться з вогнем. Йому доведеться залишитися в Ла-Ґранж до ранку, а бандити — дай Боже, щоб я помилився, — з’являться сюди вночі й кинуться мститися. А з вами може трапитися і дещо гірше.

— Цих негідників я не боюся. З такими, як вони, я зустрічався не раз.

— Не будьте таким самовпевненим, сер. Їх тут підтримають. Останнім часом в Ла-Ґранж стало неспокійно. З усіх кінців сюди сходяться невідомі й підозрілі люди, вони зайняли всі місця в заїзді і в приватних квартирах, поодинці не з’являються, і все про щось таємно домовляються. У них тут немає й не може бути справ, цілий день вони тиняються містом і поводяться зухвало. Зараз вони сидять у першому залі й горлопанять щосили: пащі роззявляють так широко, що в них міг би влаштувати барліг ведмідь ґрізлі. За годину до того, як ви сюди прийшли, вони стали чіплятися до нас. І якби ми не стрималися, обов’язково трапилася б бійка, а то й кровопролиття. Я не маю охоти залишатися тут, та й ви, напевно, втомилися. Попереджаю одразу: з вечерею перспективи в нас не дуже добрі. Я — вдівець, і ми з сином ведемо парубоцьке життя, тож обідаємо у кнайпі. Я навіть будинок продав кілька днів тому, коли відчув, що земля горить під ногами. Зовсім не хочу сказати, що тутешній народ мені не до душі, ні, вони не гірші за інших. Але судіть самі: наша війна тільки-тільки закінчилася, ми ще й рани зализати не встигли. У Мексиці йдуть бої, а Техас, зауважте, якраз на кордоні. Тут, куди не глянь, неспокійно. Звідусіль з’їжджається всілякий набрід, яке вже тут життя! Тому я й надумав усе продати й виїхати до дочки. Вона заміжня і дуже щаслива. Зять підшукає мені роботу, кращого й бажати годі. До того ж я знайшов покупця, який готовий придбати моє господарство. Позавчора він заплатив мені готівкою, тож я можу поїхати, коли захочу. Я вже все вирішив — їду в Мексику.

— Як це, сер? — здивувався Вірна Смерть.

— Що означає «як»? — не зрозумів коваль.

— Ви щойно скаржилися на Мексику, вам не подобалося, що там воюють, і раптом збираєтеся туди?!

— Але так воно і є, сер. Та й не скрізь у Мексиці воюють. У Чіуауа[45], а саме туди я й зібрався, війна вже скінчилася. Спочатку Хуаресові довелося відступати аж до Ель-Пасо[46], але незабаром він здобувся на силу й потіснив французів на південь країни. Їм залишилося бути там лічені дні, потім їх викинуть із Мексики під зад коліном, а бідному Максиміліанові доведеться за все розплачуватися. Мені це прикро, бо я — німець і бажаю йому всього найкращого. Зараз всі будуть битися за столицю, а північні провінції війна обійде стороною. Саме там і живе мій зять. Він людина забезпечена, власник срібних копалень. У Мексиці він уже півтора року, і в останньому листі сповіщає про народження спадкоємця, який ніяк не може обійтися без дідуся. Що ж тут робити? Невже я залишуся тут? Нам із Біллом обіцяли хороші посади в копальнях, а крім того, я сам буду вчити маленького принца молитви й таблиці множення. Безумовно, дідусь повинен бути разом з онуком. Тому я їду до Мексики, а якщо захочете вирушити в дорогу разом з нами, то будемо тільки раді.

— Гм! — пробурмотів Вірна Смерть. — Не жартуйте так, сер, а то раптом ми скористаємося вашим запрошенням.

— Хіба ви теж прямуєте до Мексики? Це було б чудово! Дайте вашу руку, сер! Вирішено, їдемо разом!

І Лянґе простягнув руку старому.

— Та не кваптеся як на пожежу! — розсміявся Вірна Смерть. — Я справді припускаю, що ми поїдемо в Мексику, проте на сьогодні ми ще не знаємо, куди й коли саме.

— Та яке це має значення, я готовий їхати з вами коли і куди завгодно. Звідси всі дороги ведуть у Чіуауа, і мені байдуже, коли саме я туди дістануся — на день раніше чи на день пізніше. Насамперед я дбаю про себе і про власну вигоду. Ви — відомий вестмен і досвідчений провідник. Якщо я поїду разом з вами, то, без сумніву, прибуду на місце цілий і неушкоджений, а що може бути важливіше в наш неспокійний час? Ви повинні з кимось порадитися, перш ніж вирушити в дорогу?

— Чи знайомі ви з сеньйором Кортéсіо?

— Чи знайомий я з ним? Ла-Ґранж — маленьке містечко, тут всі коти між собою на «ти». Саме він і купив моє господарство.

— Насамперед мені треба знати — шахрай він чи людина честі.

— Ну звичайно, людина честі. Мене мало хвилюють його політичні погляди, для мене набагато важливіше, щоб він дотримав свого слова. Він явно має якісь справи по той бік кордону. Ночами в його дворі вантажать на мулів важкі ящики, а в будинку збираються люди, які потім їдуть на Ріо-дель-Норте. Кажуть, що він постачає Хуаресові зброю і боєприпаси, а також людей, готових битися з французами. Припускаю, що так і є. І хоч він непогано заробляє на цій справі, але й мужності вона вимагає чимало. В наш час на такий ризик йдуть тільки відчайдухи.

— Де він живе? Мені треба неодмінно ще сьогодні переговорити з ним.

— Він буде вдома о десятій. Я теж збирався зайти до нього побалакати про одну справу, але вона сама собою вирішилася, тож тепер не маю потреби йти до нього. Але він мені говорив, щоб я приходив о десятій, бо лиш тоді він повернеться.

— Хтось був під час вашої розмови?

— Двоє чоловіків, один — трохи старший, другий — молодший.

— Ви знаєте їхні імена? — втрутився я в розмову.

— Ми просиділи з ними разом близько години, а за такий час хоч-не-хоч, а познайомишся. Молодшого звали Олерт, старшого — сеньйор Ґавіляно. Старший, здається, був раніше знайомий з сеньйором Кортéсіо, бо вони згадували про свої зустрічі в Мехіко[47].

— Ґавіляно? Я не знаю, хто це. Невже Ґібсон знову змінив прізвище? — спантеличено запитав мене Вірна Смерть.

Але коваль на фотографіях без вагання упізнав обох чоловіків.

— Це вони, сер, — підтвердив він. — Худий і зі смаглявим обличчям — сеньйор Ґавіляно, а другий — містер Олерт. Він мене трохи збентежив тим, що розпитував про людей, з якими я ніколи в житті не зустрічався. Спочатку про якогось негра на ім’я Отелло, потім про одну молоду міс, здається, з Орлеана, її звали Жанна, і вона пасла овець, а потім чогось пішла воювати з королем Англії. Далі — більше, він згадав якогось містера Фрідоліна, нещасну леді Марію Стюарт, якій відрубали голову в Англії, дзвін, який нібито співав пісню на слова Шіллера, сера Людвіґа Уланда, який прокляв двох трубадурів, за що королева подарувала йому троянду, яку зняла з власних грудей. Містер Олерт був дуже радий зустріти німця і безперестанку сипав іменами та історіями, я, правда, не всі запам’ятав. У мене в голові все змішалося і шуміло, як жорна. Містер Олерт здався мені добрим і нешкідливим, але трохи несповна розуму. Потім він читав мені вірші, де була моторошна ніч, яка двічі підряд закінчувалася ранком, а на третій раз ранок не настав, морок, грім, дощ, зірки, туман, вічність, кров у жилах, дух, який прагне визволення, отрута в серці, словом, суцільні нісенітниці. Я не знав, плакати мені чи сміятися.

Сумнівів не було: містер Лянґе розмовляв із Вільямом Олертом. Ґібсон вкотре змінив ім’я. Мабуть, і прізвище Ґібсон теж було несправжнє. Можливо, він раніше справді жив у Мексиці, і тоді його звали Ґавіляно, і під цим іменем його знав сеньйор Кортéсіо. Ґавіляно по-іспанськи означає «яструб», а це дуже пасує йому. Слід було з’ясувати, як він пояснював присутність Олерта у своєму товаристві. Без сумніву, він якось незрозуміло впливав на неврівноваженого Вільяма, придушував його волю і підтримував його нав’язливу ідею написати трагедію про божевільного поета. Оскільки одержимий літературою Олерт не міг не заговорити на цю тему, я запитав:

— А якою мовою розмовляв з вами містер Олерт?

— Німецькою. Він довго говорив про трагедію, яку нібито вигадує, але спочатку йому самому треба пережити й випробувати на собі все те, про що він писатиме.

— Але це неможливо!

— Не можу з вами погодитися, сер. Божевілля в тому й полягає, що хворий береться до справ, які ніколи не спали б на думку здоровій людині. Містер Олерт постійно згадував про якусь сеньйориту Фелісу Перільйо, яку він збирається викрасти за допомогою свого друга.

— Так, він справді з глузду зсунувся. Його треба зупинити. Він усе ще тут, в Ла-Ґранж?

— Ні. Вчора вони з сеньйором Ґавіляно поїхали на Гопкінс-Фарм, а звідти збиралися вирушити на Ріо-Ґранде.

— Погано, гірше не придумаєш. Ми повинні негайно їхати за ними. Чи можна тут купити пару хороших коней?

— У сеньйора Кортéсіо завжди є коні, він забезпечує ними прихильників Хуареса. Але не раджу вам вирушати вночі. Дороги ви не знаєте, а шукати провідника вже пізно.

— І все ж ми спробуємо виїхати ще сьогодні. Нам треба негайно переговорити з сеньйором Кортéсіо. Вже одинадцята година, покажіть нам, будь ласка, де він живе.

— Охоче. Ідіть за мною.

Ми встали з-за столу й попрямували до виходу, але тут біля будинку почувся тупіт копит. Через кілька хвилин до шинку ввалилася нова компанія, і ми, на свій подив, але й з певним полегшенням упізнали негідників, яких капітан пароплава сьогодні викупав у річці й так врятував їм життя. Мабуть, їх добре знали, бо зустріли вітальними вигуками. Посипалися питання, і ми відразу зрозуміли, що на цю зграю там чекали. На щастя, вони так захопилися бесідою з приятелями, що не помітили нашої присутності. Нас це теж влаштовувало, тож ми повернулися на свої місця, щоб не привертати до себе уваги. Але тепер пройти через перший зал було неможливо: бандити, побачивши нас, без сумніву, полізли б у бійку. Лянґе, дізнавшись від нас, хто такі новоприбулі, злегка прихилив двері, щоб ми, залишаючись невидимими, могли чути, про що вони говорять. Крім того, ми сіли до дверей спиною.

— Не треба, щоб вони бачили вас, — сказав коваль. — Якщо раніше вони вважали вас шпигунами і намагалися лінчувати, то тепер точно не вдасться уникнути сутички.

— Нічого страшного, — відповів Вірна Смерть. — Ми не можемо відсиджуватися тут і чекати, поки вони підуть. Часу в нас обмаль, і ми повинні не гаючись відвідати сеньйора Кортéсіо.

— Гаразд, сер. Ми потихеньку підемо звідси, не привертаючи їхньої уваги.

Вірна Смерть обвів кімнату очима і здивовано запитав:

— Але як? Є тільки один вихід — через перший зал.

— Ні. Тут можна теж вийти.

І коваль показав на вікно.

— Ви не жартуєте? — запитав трапер. — Я починаю підозрювати, що ви боїтеся. Невже ми підемо не попрощавшись, втечемо, як миші від кота? Та нас засміють!

— Я не боягуз, але вважаю, що краще вчинити, як каже старе добре прислів’я: треба розумом надточити, де сила не візьме. І зроблю я це не з боягузтва, а з обережності. Думаю, не варто нагадувати, джентльмени, що їх разів у десять більше, ніж нас. Це самовпевнені нахаби, і без перешкод пройти нам не вдасться. А оскільки я не люблю, коли мене принижують, та й ви, думаю, з тих людей, які не дають себе образити, то хоч-не-хоч, а битися доведеться. Я не боюся хорошої бійки навкулачки або навіть ніжками від стільців. Адже я коваль, і рука у мене важка. Але револьвер — зброя непередбачувана і дурнувата. Останній боягуз і слимак може кулею завбільшки з горошину убити найвідважнішого бійця. Не треба великого розуму, щоб зрозуміти, що нам вигідніше крадькома втекти через вікно, ніж урочистим виходом спровокувати їхній напад. І хоча в сутичці дістанеться усім, і не відомо, хто переможе, вони розлютуються куди більше, коли дізнаються, що ми їх обдурили.

Я визнавав правоту розважливого коваля. Вірна Смерть помовчав трохи й зауважив:

— Взагалі, правду кажете. Ви мене переконали, я згоден взяти в руки ноги та все, що на них тримається, і стрибнути у вікно, як хлопчисько. Послухайте тільки, як вони розкричалися! Схоже, згадують, як їх провчили на судні.

Справді, наші знайомі розповідали про Вірну Смерть, індіанця, про мене, про віроломство капітана, одне слово, про все, що трапилося з ними на пароплаві. А коли вони опинилися на березі, то в них, виявляється, почалися чвари, і це їх затримало. Спочатку вони сперечалися, як краще помститися капітанові й покарати його за підступність. Потім ніяк не могли домовитися, яким шляхом іти далі: одні хотіли дочекатися наступного пароплава, інші кричали, що часу обмаль, і вимагали негайно рушати в дорогу.

— Не могли ж ми сидіти добу, дожидаючи наступний пароплав, ми ж знали, що нас чекають тут, — провадив оповідач. — На щастя, поряд трапилася ферма, де нам ласкаво позичили коней.

— Ласкаво позичили? — іронічно запитав хтось.

— Звичайно, ми ж ласкаво попросили, а вони нам ласкаво позичили, ха-ха-ха! Спочатку коней не вистачало, і довелося їхати по двоє. А потім дорогою стали траплятися інші ферми, і врешті-решт кожен мав свого коня.

Бандити на розповідь про грабіж відповіли вибухом реготу. Бесіда тривала.

— А тут усе гаразд? Ті, хто шукав зустрічі з нами, приїхали?

— Приїхали.

— Одяг привезли?

— Цілих дві скрині, усім вистачить, і навіть буде забагато.

— От і добре. Чудова буде розвага. Але зі шпигунами й капітаном теж треба поквитатися. Пароплав усю ніч простоїть біля пристані тут, в Ла-Ґранж, тож капітан від нас не втече. Індіанця і шпигунів теж довго шукати не доведеться, люди вони помітні: на одному — новенький траперський костюм, і в обох на спині сідла.

— Сідла? — радісно закричали в один голос бандити. — Невже це ті двоє, які нещодавно увійшли до сусіднього залу? У них не було…

Кінця фрази ми не розчули, бо мовець стишив голос.

— Час іти, джентльмени, — вимовив коваль. — Вони будуть тут із хвилини на хвилину. Першими виходите ви. Сідла ми вам подамо.

Більше чекати не можна було. Недовго думаючи, я вистрибнув у вікно. Вірна Смерть — за мною. Ковалі передали нам зброю і речі, а через секунду теж стояли поруч з нами.

Ми опинилися біля бокової стіни будівлі на маленькому, оточеному невисокою огорожею газоні. Перестрибнувши через паркан, ми озирнулися й побачили, що й інші відвідувачі другого залу залишають приміщення вже перевіреним нами способом, мабуть, не покладаючись на «ласку» прихильників рабовласництва.

— От здивуються негідники, — посміювався Лянґе, — коли виявлять, що здобич вислизнула з їхніх рук. Як розумно ми вчинили!

— Ганьба на мою сиву голову! — бідкався Вірна Смерть. — Я вже чую, як вони регочуть з нас!

— Нехай сміються. Ми посміємося останніми, а це, як відомо, значно корисніше для здоров’я. Я їм ще доведу, що не боюся їх, але бійок по шинках наразі досить.

Обидва ковалі, батько і син, підхопили наші сідла, а коли ми запротестували, сказали, що не допустять, аби їхні гості тягли на собі таку ношу. Незабаром ми опинилися між двох будинків. У лівому було темно, а в правому крізь щілини у віконницях пробивалося світло.

— Сеньйор Кортéсіо вже вдома, — пояснив нам Лянґе. — Це в нього горить світло. Постукайте, і вам відчинять. Коли закінчите свої справи, приходьте в будинок ліворуч від дороги, там ми й живемо. Тим часом спробуємо роздобутися на якусь вечерю.

Ковалі вирушили додому, а ми підійшли до будинку сеньйора Кортéсіо. У відповідь на наш стукіт двері прочинилися, і хтось через вузьку щілину запитав ламаною англійською:

— Хто там бути?

— Двоє друзів, — відповів Вірна Смерть. — Сеньйор Кортéсіо вдома?

— Чого хотіти від сеньйора Кортéсіо?

Судячи з усього, нас допитував негр-слуга.

— У нас до нього справа.

— Ви сказати, яке діло, інакше я не впускати.

— Ми від містера Лянґе.

— Ах, маса[48] Лянґе! Він хороша людина. Ви заходити, але трошки чекати.

Двері зачинилися, щоб відразу ж широко розчинитися, і негр-слуга запросив нас увійти.

— Заходьте. Сеньйор сказати, що зараз приймати вас.

Вузьким коридором ми пройшли в маленьку, дуже скромно обставлену кімнату: кілька стільців, стіл і конторка. Біля конторки з паперами обличчям до дверей стояв високий худий чоловік. З його зовнішності ми відразу зрозуміли, що перед нами іспанець.

— Буéнас тáрдес, — відповів він іспанською на наше чемне привітання. І відразу ж перейшов на англійську: — Вас прислав сеньйор Лянґе? Чи можу запитати про мету візиту?

Мені стало цікаво, що відповість Вірна Смерть, який залишив за собою одноосібне право вести бесіду з сеньйором Кортéсіо.

— Можливо, у нас до вас серйозна справа, а може, нам потрібні лиш деякі відомості. Ми самі ще точно не знаємо.

— Добре, побачимо. А поки що сідайте і пригощайтесь сигарилами.

Він подав нам портсигар і сірники. Важко було відмовитися від частування. Сигарили тоді тільки починали входити в моду, і Вірна Смерть, який віддавав перевагу люльці навіть перед найбільш вишуканою сигарилою, закурив одну, найтоншу, і ледве встиг зробити кілька затяжок, як вона вже закінчилася. Я свою викурив ощадливіше.

— Справа, у якій ми вас турбуємо, — почав Вірна Смерть, — не дуже важлива. А прийшли ми так пізно через те, що раніше, як нам сказали, вас не було вдома. Ми б не хотіли залишатися в місті до ранку, тому що нам не до душі тутешні нáстрої. Ми збираємося пробратися до Мексики й запропонувати свої послуги Хуаресові. Як розумієте, таке рішення приймають тільки після того, як усе обдумають і зважать. І треба бути впевненим, що нас приймуть із належною увагою. Ми дізналися, що можемо запропонувати свої послуги просто тут, у Ла-Ґранж. Нам порекомендували вас, тому ми у вашому домі. Будь ласка, скажіть, чи правильно ми зробили, звернувшись до вас.

Мексиканець відповів не відразу, а спершу уважно подивився на нас. Його очі зупинилися на мені, і, здається, він був задоволений побаченим. Я був молодший і з вигляду міцний. Вірна Смерть, здається, викликав у нього менше довіри. Худорлява, зігнута постать старого видавалась нездатною витримувати серйозні навантаження. Потім він запитав:

— Хто розповів вам про мене, сеньйори?

— Одна людина, яку ми зустріли на кораблі, — натхненно брехав Вірна Смерть. — Потім ми випадково познайомилися з містером Лянґе. І вже він нас попередив, що вас не буде вдома до десятої вечора. Ми з Півночі і воювали проти Півдня. У нас є бойовий досвід, і ми можемо стати в пригоді президентові Мексики.

— Це звучить цікаво, сеньйоре, але скажу чесно: людина ви вже немолода, чи вистачить вам сили витримати труднощі воєнного часу?

— Мені подобається ваша відвертість, сеньйоре, — засміявся старий. — Однак, коли дізнаєтеся, з ким маєте діло, то зміните свою думку і зрозумієте, що й така руїна, як я, може на щось згодитися. Зазвичай мене звуть Вірна Смерть.

— Вірна Смерть? — вигукнув здивовано Кортéсіо. — Та невже?! Ви — знаменитий вестмен і провідник, якого жителі Півдня пам’ятають досі?

— Так, це я. І моя зовнішність, що вам так спершу не сподобалась, найліпше засвідчить мою особу.

— Це правда. Але я повинен бути обережним, щоб чутка про те, що я вербую добровольців для армії Хуареса, не дійшла до чужих вух. Зараз небезпечно стати одним із підозрюваних. Але з вами мені немає чого боятися, і я заявляю прямо: ви правильно зробили, звернувшись до мене. Я готовий прийняти вас негайно і навіть пропоную офіцерський чин, який відповідає людині вашого рангу і досвіду. Послуги такої людини, як ви, слід використовувати відповідно, бо як з простого солдата з вас буде менше користі.

— Я теж так думаю, сеньйоре. А що стосується мого товариша, навіть якщо він почне рядовим, то незабаром однаково отримає офіцерський чин. Хоч і молодий, він уже став капітаном. Звати його Мюллер, але ви, напевно, чули про нього. Він служив в армії Шерідана і в чині лейтенанта командував передовим загоном під час флангового маршу на Мішенері-Рідж. Мабуть, знаєте, які славні справи чинилися там. Шерідан зробив Мюллера своїм улюбленцем і дав можливість взяти участь у ризикованих проривах. Це він командував кінним загоном, який визволив з полону генерала в битві біля Файв-Фокс[49]. Кривава була битва, але й результати її вагомі. Думаю, він вам підійде.

Старий брехав як дихав, вигадуючи барвисті деталі на ходу, але заперечувати або втручатися не можна було. Я відчував, як червонію, але Кортéсіо, на щастя, думав, що то від скромності. Він потиснув мені руку і сам, з найкращих міркувань, заходився брехати:

— Нехай вас не бентежить заслужена похвала, сеньйоре Мюллере. Я, звичайно ж, чув про ваші подвиги і дуже радий вас бачити у своєму домі. Зрозуміло, вам я теж пропоную офіцерський чин. І готовий відразу видати певну суму на ваші потреби.

Вірна Смерть уже відкрив рот, щоб прийняти пропозицію Кортéсіо, тому я став поспішно відмовлятися:

— Це зайве, сеньйоре, ми не можемо погодитися, щоб ви взяли на себе наше забезпечення. Поки що нам потрібні тільки двоє коней, і ми можемо заплатити за них. Сідла та упряж ми маємо.

— Чудово. А я маю якраз пару дуже непоганих коней і, коли ви згодні заплатити за них, продам їх за закупівельною ціною. Завтра вранці підемо до стайні. Це найкращі коні з тих, що я маю. Ви вже знайшли місце для ночівлі?

— Так, нас запросив містер Лянґе.

— Чудово. Якби не його запрошення, ви могли б залишитися в мене, хоча мій будинок і невеликий. Коли ви хотіли б залагодити формальності справи — сьогодні чи завтра вранці?

— Хоч і не знаю, що маєте на увазі під формальностями, та краще сьогодні, — відповів Вірна Смерть.

— Наразі ніяких особливих формальностей не треба, бо ви вступаєте на військову службу за власні кошти. Присягу складете, коли прибудете на місце. Зараз я тільки видам вам паспорти та рекомендаційні листи, щоб не виникло жодних перешкод для отримання офіцерського чину. Краще мати всі папери в порядку і тримати їх при собі, бо ніколи не знаєш, що трапиться наступної миті. Прошу вас, зачекайте чверть години. Ось сигарили й витримане вино, яким я пригощаю тільки дорогих гостей. На жаль, це остання пляшка.

Він подав нам сигарили і пляшку вина, став за конторку і взявся писати. Вірна Смерть скорчив смішну міну за його спиною, з чого я зробив висновок, що старий цілком задоволений досягнутим успіхом. Потім він налив по вінця склянку вина і за одним разом вихилив його за здоров’я сеньйора Кортéсіо. Але мені результати нашої бесіди здавалися не настільки радісними, бо про людей, які мене цікавили, досі не було сказано ні слова. Я шепнув про це старому, але він відповів мені заспокійливим жестом, мовляв, сам усе владнає.

За п’ятнадцять хвилин Вірна Смерть спорожнив пляшку вина, а Кортéсіо підготував папери. Він прочитав нам уголос рекомендаційні листи, зміст яких повністю нас задовольнив, поклав їх у конверти і заклеїв. Потім заповнив чотири бланки й дав кожному з нас по два примірники. На свій превеликий подив, я побачив, що тримаю в руках два паспорти: один — французькою мовою з підписом генерала Базена[50], другий — іспанською, підписаний Хуаресом. Кортéсіо не міг не помітити мого здивування і сказав, хитро посміхаючись:

— Ми не можемо покладатися на те, що якось воно буде, і вживаємо всіх запобіжних заходів. Не питайте, звідки в мене бланки з підписом генерала Базена, це моя таємниця. Хто знає, що може трапитися завтра, тож непогано мати два паспорти. Я виписую їх рідко, а більшість добровольців взагалі не отримує жодних документів.

Він замовк, і Вірна Смерть скористався паузою, щоб перевести розмову на іншу тему:

— Як давно пішли звідси останні добровольці?

— Вчора. Я особисто проводив загін у складі тридцятьох осіб до Гопкінс-Фарм. Цього разу з ними їдуть дві приватні особи, які не будуть служити в армії.

— Чи правильно я зрозумів, що ви допомагаєте переправитися до Мексики і приватним особам? — здивовано підняв брови Вірна Смерть.

— Ні, що ви. Це може призвести до дуже великих неприємностей. Але вчора я зробив виняток, бо один з мандрівників — мій давній знайомий. Втім, коні у вас будуть жваві, і якщо ви рушите в дорогу рано-вранці, то наздоженете загін до того, як він досягне Ріо-Ґранде.

— У якому місці вони будуть переправлятися через річку?

— Загін іде до Орлиної ущелини, але його не повинні там бачити, тому вони обійдуть форт Індж і переправляться через Ріо-Ґранде між його притоками Лас-Морас і Моралес, там наші провідники знають місце, де можна перейти річку вбрід. А далі — на захід і через Байю, Крусес, Сан-Вінсенте, Табаль і Сан-Карлос доберуться до Чіуауа.

Мені ця місцевість була зовсім невідома, а от Вірна Смерть ствердно кивав головою і підтакував, повторюючи вголос кожну назву, ніби знав ті краї, як свої п’ять пальців.

— Без сумніву, ми наздоженемо їх, якщо наші коні будуть не зовсім погані, а їхні — не занадто бистрі, — сказав він. — Чи дозволять вони нам приєднатися до загону?

Кортéсіо запевнив, що нас радо приймуть, але старий вестмен не вгамовувався:

— А ваші друзі не будуть проти?

— Звичайно, ні! Вони не мають права щось вирішувати в загоні, а тим більше наказувати, бо самі повинні бути вдячні за подорож під охороною. А оскільки ви з ними неодмінно зустрінетеся, скажу, що це справжні джентльмени. Один із них — корінний мексиканець, звуть його сеньйор Ґавіляно, він мій давній знайомий, з яким ми пережили чимало незабутніх хвилин у столиці. Він має молодшу сестру, таку гарну, що жоден юнак, який хоч раз побачив дівчину, вже не зміг врятуватися від її чарів.

— Мабуть, і він вродливий?

— Ні. Вони зовсім не схожі. Правду кажучи, вони не рідні брат і сестра, а зведені. Її звуть Феліса Перільйо, вона була неперевершена співачка і танцівниця, всі розум тратили від її майстерності. Я кажу була, тому що вона несподівано зникла, і тільки зараз я дізнався від її брата, що вона оселилася неподалік від Чіуауа. Але навіть він не знає точно, де саме вона живе, і тільки на місці зможе розпитати детальніше.

— А можна дізнатися, що робив раніше і при якому ділі тепер цей сеньйор?

— Він — поет.


Віннету ІІ

Шоу Buffalo Bills Wild West у Неаполі, 1890 рік. Фото з колекції Музею Баффало Білла в Денвері.


Обличчя старого мисливця мимоволі витяглося у зневажливу міну, і добрий сеньйор Кортéсіо поспішив додати:

— Він не бере грошей за свою творчість! Він дуже заможна людина і не потребує плати.

— Ну тоді залишається тільки позаздрити йому.

— Та йому й заздрили. Навколо нього було так багато інтриг і пліток, що йому довелося покинути місто і навіть країну. Тепер він повертається з американцем, який мріє з його допомогою осягнути диво поезії та познайомитися з Мексикою. Вони збираються побудувати новий театр у столиці.

— Бажаю їм успіху. А чи знав сеньйор Ґавіляно, що ви живете в Ла-Ґранж і вербуєте добровольців?

— Ні. Я цілком випадково опинився на пристані, коли прибув пароплав, і пасажири стали сходити на берег. Я відразу впізнав його й запросив разом із товаришем до себе. Тут і з’ясувалося, що вони їдуть в Остін, а звідти — до Мексики. Я пояснив їм, як можна безпечніше і швидше перетнути кордон. Чужим людям тут не варто затримуватися, особливо якщо вони не прихильники рабовласництва. У Техасі повно людей, які не проти половити рибку в каламутній воді. Не відомо звідки й не відомо навіщо цілими зграями приїжджає усілякий набрід. Повзуть чутки про збройні напади, вбивства, безпричинну жорстокість. Злочинці завжди встигають втекти, і поліція тільки безпорадно розводить руками.

— Можливо, це діло рук ку-клукс-клану?

— Багато хто вже про це говорив. А останнім часом почастішали випадки, які дають привід стверджувати це впевнено. Кілька днів тому в Ґейтсвіллі знайшли два трупи: до тіл убивці причепили папір з написом «Собаки янкі». У Шелбі мало не до смерті забили батогами цілу сім’ю — за те, що батько служив у армії генерала Ґранта. А сьогодні я дізнався, що в околицях Лайонса знайшли чорний каптур із білими нашивками у вигляді ящірок.

— Тисяча чортів! Усе сходиться! Такий одяг використовують тільки члени ку-клукс-клану.

— Ваша правда. Вони ховають обличчя під чорними каптурами з білими нашивками. За формою нашивок члени банди впізнають один одного. Імена товаришів вони тримають у таємниці навіть один від одного.

— Значить, ку-клукс-клан заворушився і хоче тепер добратися до Техасу. Будьте пильні, сеньйоре Кортéсіо. Спочатку вони побували в Ґейтсвіллі, каптур знайшли в Лайонсі, скоро вони завітають і сюди, тож неодмінно захочуть відвідати вас.

— Маєте слушність, сеньйоре. Доведеться наглухо замкнути двері та віконниці і тримати під рукою заряджені рушниці.

— І правильно. Коли розбійники нікого не шкодують, то їх теж шкодувати не можна. Ще буде каятися той, хто покладеться на їхню ласку. Я б розмовляв із ними тільки мовою пороху і свинцю. До речі, у кнайпі відбувається щось недобре, там сидить ціла зграя дуже підозрілих типів. Я раджу надійно заховати все, що може свідчити про вас як про прихильника Хуареса. І не зволікайте, зробіть це сьогодні ж. Береженого Бог береже, і ліпше перестрахуватися, ніж дістати кулю через власну недбалість. Ну ось, здається, ми все обговорили. Завтра знову побачимося. Чи маєте ще питання до нас?

— Ні, сеньйори. На сьогодні це все. Був дуже радий познайомитися з вами. Упевнений, що в армії Хуареса ви дуже швидко здобудете бойові відзнаки.

Ми потиснули один одному руки і розпрощалися. Щойно двері зачинилися за нами, я не втримався і штовхнув старого в бік зі словами:

— Ну й понабріхували ж ви! Як вам тільки все це спало на думку?

— Набрехав? Так, набрехав. Ви мене не зрозумієте. Якби не це, то він би миттю виставив нас за двері. Тому й розхвалював і себе, і вас, щоб у нього розгорівся апетит.

— Але ви навіть хотіли взяти у нього гроші. Це було б явне шахрайство!

— Ну, не зовсім явне, раз він ні про що не підозрював. І чому б не взяти, якщо він сам пропонував?

— Тому що ми не збираємося служити в армії Хуареса.

— Звідки знаєте, що буде завтра? Сьогодні не збираємося, а в майбутньому, можливо, і послужимо. Обставини можуть нас до цього змусити. Однак погоджуюся: це добре, що ми не взяли грошей. Тільки тому він нам і видав паспорти та рекомендаційні листи. Але найголовніше, що ми вивідали, куди попрямував Ґібсон. Я прекрасно знаю цей шлях. Завтра ми виїдемо раніше і наздоженемо його. Завдяки нашим паперам командир загону ні на хвилину не сумніватиметься в нашій чесності і видасть нам злочинця.

Не встигли ми постукати у двері Лянґе, як на порозі з’явився сам господар. Він провів нас до кімнати, в якій всі три вікна були завішені товстими ковдрами.

— Не дивуйтеся, джентльмени, — сказав він. — Темрява вимушена. Я навмисне завісив вікна, щоб ку-клукс-клан не пронюхав, що ви зупинилися у мене. З тієї ж причини прошу вас говорити тихо.

— Вони приходили сюди?

— Вони вислали сюди розвідників. Оскільки ви затримувалися у сеньйора Кортéсіо, мені стало нудно, і я вирішив почекати вас біля входу. І раптом почув, що хтось крадеться уздовж стіни. Я прихилив двері, залишивши тільки вузеньку щілинку, і став у неї дивитися. До дверей підійшли троє і зупинилися. Попри темряву, я побачив дивний одяг: довгі балахони з каптурами, що приховують обличчя. На темній тканині біліли якісь нашивки.

— Як у членів ку-клукс-клану!

— Саме так! Двоє зупинилися чатувати біля дверей, а третій підкрався до вікна і зазирнув досередини крізь щілини у віконницях. Повернувшись, він доповів, що в кімнаті є тільки юнак, найімовірніше, син Лянґе, а старого немає, і на столі стоїть їжа. Другий бандит відповів, що, напевно, ми повечеряємо і відразу ж ляжемо спати. Вони порадилися і надумали ще обійти будинок довкола, щоб вивідати, як краще проникнути всередину. Щойно вони зникли за рогом, я став завішувати вікна, а тут і ви підійшли. Сподіваюся, що через візит ви не втратили апетит. Ви — мої гості, сідайте і пригощайтесь. З усієї душі запрошую вас розділити з нами скромну трапезу. А за вечерею обговоримо, чого слід чекати від бандитів і наскільки велика небезпека.

— Звичайно, ми підтримаємо вас і не залишимо у важку хвилину, — сказав Вірна Смерть. — А де ваш син?

— Коли ви виходили від сеньйора Кортéсіо, хлопчик тихенько вислизнув на вулицю і пішов до моїх друзів по підмогу. Вони живуть неподалік, і я завжди можу покластися на них. Син потай приведе їх сюди. Двох із них ви вже знаєте — вони сиділи за нашим столом у кнайпі.

— Чи зможуть вони пройти в дім непомітно? Було б добре, якби бандити далі думали, що в домі, крім вас і вашого сина, нікого немає.

— Не турбуйтеся. Мої друзі бували в бувальцях і знають що робити. Втім, я про всяк випадок пояснив Біллові, як поводитися.

На вечерю була шинка, хліб і пиво. Щойно ми сіли до столу, як почули скавуління собаки.

— Це умовний знак, — повідомив нам Лянґе, встаючи з-за столу. — Мої друзі прийшли.

Він вийшов, щоб відчинити їм двері, а незабаром повернувся з сином і п’ятьма озброєними чоловіками. Кожен мав рушницю, револьвер і ніж. Вони мовчки уважно перевірили, чи добре запнуті вікна. На вигляд то були надійні люди. Один із них, уже немолодий, із посивілим волоссям і бородою, не зводив очей із Вірної Смерті.

— Вибачте мені, сер, — звернувся він до вестмена. — Білл попередив мене, кого я тут зустріну, і я дуже зрадів. Мені здається, ми вже бачилися.

— Можливо, — відповів мій товариш. — Я зустрічав безліч людей, і всі вони були дітьми Адама і Єви.

— Ви пригадуєте мене?

Вірна Смерть уважно подивився на нього і сказав:

— Ми й справді, здається, здибалися, але хоч убий, не згадаю де.

— У Каліфорнії років двадцять тому, в китайському кварталі. Грали в карти і курили опіум. Я тоді програв усе, спустив близько тисячі доларів. У мене залишилася остання монета, і хотів не програти її, а витратити на опіум. А відтак мені лишалося тільки застрелитися. Гра була моєю пристрастю, і я не бачив іншого виходу. І тоді…

— Стійте! Ні слова більше! — обірвав його вестмен. — Можете не розповідати.

— Але я хочу розповісти всім. Ви мене тоді врятували. Отримавши половину програних мною грошей, відкликали мене вбік і повернули мій програш, а тоді змусили мене поклястися всім святим, що ніколи більше не сяду за карти і кину курити опій. І я дотримав слова, попри велику спокусу. Ви врятували мене. Сьогодні я — людина заможна, дозвольте мені повернути вам п’ятсот доларів. Будьте такі ласкаві.

— Ні за що! — розсміявся у відповідь вестмен. — Я стільки років пишався цією доброю справою, може, єдиною у моєму житті, що тепер ні за які гроші не продам гідність. Коли я помру, мені нічим буде виправдати свої гріхи перед Господом, і цей благородний учинок — мій останній козир. А ви хочете, щоб я добровільно його позбувся. Та ні за що! Однак зараз маємо справи важливіші, ніж ворушити минуле. Тоді я всього лише застеріг вас і вмовив відхреститися від сатани, з яким, на жаль, сам був добре знайомий. Але своїм порятунком ви завдячуйте тільки собі, своїй силі волі, і нікому більше. Тому краще припинимо цю розмову.

Останні слова старого вестмена нагадали мені його розповідь під час нашої першої зустрічі в Новому Орлеані. Він натякнув тоді, що покійна мати зробила все, аби він став щасливим, але він вибрав іншу стежку. Тепер він постав переді мною в новому світлі: завзятий картяр і шанувальник опію. Я не міг позбутися думки, що він і раніше, і тепер готовий був усе поставити на карту в буквальному сенсі слова. Що ж до опію, то його худа, схожа на скелет фігура явно свідчила про тривалий руйнівний вплив наркотичного зілля. Невже і досі він потай курить опій? Однак я відкинув усі підозри як неймовірні: щоб курити опій, треба особливих умов і багато часу, що, зрозуміло, неможливо під час подорожі, тим більше по прерії. Може, він жує опій?

Тепер він здавався мені зовсім іншою людиною. До поваги додалося почуття жалю. Чого варті тільки його подвиги і чудеса хоробрості, які він виявляв на кожному кроці, супроти тієї боротьби, яку він вів сам із собою! Якими сильними були його тіло й душа, якщо навіть така отрута, як опій, не змогла їх зруйнувати! Прізвисько «Вірна Смерть» набуло для мене іншого, зловісного відтінку. Мабуть, славний вестмен колись був упевнений, що приречений, і смерть здавалася йому єдиним порятунком.

Останні свої слова: «Краще припинимо цю розмову!» — Вірна Смерть вимовив таким тоном, що його давній знайомий не наважився заперечити. Він відповів:

— Добре, сер. Сьогодні нам загрожує не менш небезпечний супротивник, ніж опій. На щастя, з ним упоратися легше, тож почнімо. Ку-клукс-клан — наш спільний ворог, тому й боротися з ним повинні всі. У чудовиська безліч щупалець, і будь-яка поблажливість до нього — то велика помилка. У першій же сутичці ми мусимо показати на ділі, що не маємо наміру поступатися. Нас чекає неминуча смерть, якщо ми дозволимо ку-клукс-клану захопити наше містечко. Вони візьмуться до кожного окремо і врешті передушать усіх. Тому ми повинні за всяку ціну надати непроханим гостям такий гарячий прийом і нагнати на них такого страху, щоб вони більше ніколи тут не з’являлися.

Всі присутні погодилися з ним.

— Чудово, — провадив далі старший із друзів Лянґе. — Треба підготуватися до нападу так, щоб вони, кинувшись на нас, обернулися з мисливців на дичину. Може, у когось є план?

Всі подивилися на Вірну Смерть. Він був досвідчений вестмен і краще за інших знав, що робити в такій небезпечній ситуації. Читаючи в очах чоловіків мовчазний заклик до дії і напружене очікування, Вірна Смерть, як завжди, скривився, кивнув головою, немов погоджуючись із самим собою, і сказав:

— Ну що ж, коли інші мовчать, я скажу кілька слів. Слід взяти до уваги, що вони прийдуть сюди тільки після того, як містер Лянґе ляже спати. Задні двері будинку замикаються на засув?

— Ні, на замок, як і всі інші двері в будинку.

— От і чудово. Без сумніву, вони вже все розвідали і запаслися підробленими ключами. Тільки дурень не зробить цього. У їхній зграї достатньо слюсарів чи бодай тих, хто майстерно володіє відмичкою. Тому слід сподіватися, що вони потихеньку проберуться всередину, і приготуватися до прийому гостей.

— Ми зустрінемо їх пострілами з рушниць! Як тільки вони з’являться, ми почнемо стріляти.

— Ми — в них, а вони — в нас. Щойно ми випалимо, вони за спалахами збагнуть, де ми сховалися. Тому стріляти не можна, краще заманити їх у пастку, не наражаючись на небезпеку.

— Але як ми можемо зловити їх?

— Дуже просто. Ми причаїмося в будинку і дозволимо їм увійти. Коли вони проникнуть у спальню, ми зачинимо двері. Кілька людей вартуватимуть біля дверей, інші стануть біля вікна з двору. Вони не зможуть вийти з дому, і їм доведеться здатися без бою.

Найстаріший із сусідів заперечно похитав головою. Він наполегливо пропонував перестріляти всіх лиходіїв. У відповідь Вірна Смерть примружив одне око і так скривився, що за інших обставин усі попадали б від сміху. Але в той момент ніхто і не посміхнувся.

— Як розуміти вашу міну, сер? — запитав Лянґе. — Ви не згодні?

— Зовсім ні, містере Лянґе. Пропозиція вашого друга непогана, і її легко здійснити, однак мені здається, що події розвиватимуться трохи по-іншому. Куклукскланівці не такі дурні, щоб поводитися так, як нам хочеться. Невже ви справді сподіваєтеся, що вони увійдуть усі разом і вишикуються проти наших рушниць? Я впевнений, що вони тихенько відчинять задні двері і пошлють двох, щонайбільше трьох, розвідати що і як. Цих ми, звичайно, спокійно застрелимо. Але інші підуть і повернуться з підмогою, щоб за всяку ціну покінчити з нами. Тому ми й не зробимо так, як ви пропонуєте. Нам треба впустити їх усіх у будинок і переловити. Тільки так ми убезпечимо себе від нападу і доб’ємося свого без кровопролиття. Ми — християни і хочемо боронитися від цих людей, але з якомога меншими втратами. Якщо ж ви неодмінно бажаєте перебити їх, як скажених собак, беріться до справи без нас. Ми не хочемо брати участі в бійні і йдемо геть, щоб знайти інше місце для ночівлі і не згадувати потім про цю ніч зі здриганням і докорами сумління.

Відверті слова вестмена справили потрібне враження. Всі закивали головами на знак згоди, а старий сказав:

— Ви переконали мене. Мені здавалося, що безжальний прийом раз і назавжди випровадить їх із Ла-Ґранж. Але я не подумав про відповідальність за пролиту кров. І я готовий погодитися з вашим планом, якщо наведете докази, що його вдасться здійснити.

— Будь-який, навіть найретельніше продуманий план може провалитися. Вдасться чи ні — залежить тільки від нас. Треба постаратися, щоб вдалося. Ми вчинимо мудро, благородно і великодушно, якщо впустимо їх у дім, заманимо в пастку і захопимо живцем. Зважте на те, що ку-клукс-клан буде мстити за смерть своїх людей. З усіх боків приїде підкріплення, і вони не відступляться від вас, поки всіх не переріжуть. Тому прошу вас прийняти мій план, все одно нічого кращого ви поки що не запропонували і, думаю, не запропонуєте. Щоб убезпечити нас від випадковостей, я зараз обійду будинок зовні. Хтозна, а раптом побачу таке, що потім нам знадобиться.

— Може, не варто виходити з дому, сер? — запитав Лянґе. — Ви самі сказали, що вони виставили вартового. І якщо він вас помітить, усе пропало.

— Він мене помітить? — засміявся Вірна Смерть. — От не думав, що про мене коли-небудь скажуть, що я нездатний непомітно підкрастися до вартового або піти в розвідку. Не смішіть мене, містере Лянґе. Краще намалюйте мені план будинку і розкажіть, що й де розташоване, та відчиніть мені задні двері й чекайте за порогом, зачинившись, поки не повернуся. Я не буду стукати у двері, а шкребтиму пальцями. На стукіт нікому не відчиняйте.

Лянґе взяв із полички над дверима шматок засохлого мила і намалював на стільниці план будинку. Вірна Смерть уважно придивився до креслення, а потім лише мовчки посміхнувся.

Вірна Смерть уже стояв біля дверей, коли раптом повернувся до мене і запитав:

— Ви вже хоч раз підкрадалися до людини, сер?

— Ні, — збрехав я, згадавши, про що ми домовилися з Віннету.

— У вас з’явилася чудова можливість поповзати собі на втіху. Якщо бажаєте, можете піти зі мною.

— Ні в якому разі, сер! — заперечив Лянґе. — Це занадто ризиковано. Ваш друг не приховує, що не має досвіду, в розвідку він не ходив. Найменша помилка з його боку — і вартовий вас помітить.

— Дурниці! Хоч ми з цим юнаком знайомі не так давно, але певен, що він мріє стати хорошим вестменом. Він докладе всіх зусиль, аби не зробити помилки. Якби мені треба було непомітно підкрастися до вождя червоношкірих, я, звичайно, не взяв би його з собою. Але можете мені повірити, в ку-клукс-клані немає жодного індіанця й жодного вестмена, тому можна не боятися, що вартовий виявиться спритнішим і сміливішим, ніж ми. Навіть якщо він і виявить нас, то я зумію виправити помилку, даю вам слово Вірної Смерті! Я хочу взяти з собою цього юнака, і він піде зі мною. Вперед, сер! Тільки залиште тут своє сомбреро, і я зроблю те саме, бо світлу солому видно в темряві, і вона видасть нас. Зачешіть волосся на чоло і підніміть вище комір, щоб приховати обличчя. Тримайтеся мене й робіть, як я. Побачимо, чи знайдеться такий сміливець, який зміг би проти нас встояти!

Ніхто більше не заперечував, і ми попрямували до чорного ходу. Лянґе тихенько відчинив двері, ми вислизнули в нічну темряву, і він знову замкнувся. Щойно ми опинилися на вулиці, Вірна Смерть сів навпочіпки, а я — за ним. Здавалося, він намагається просвердлити поглядом темряву. Потім я почув, як він по-собачому втягує носом повітря.

— Схоже, попереду нікого немає, — прошепотів він, показуючи на стайню в глибині двору. — Однак треба переконатися, обережність ніколи не завадить. Ви вміли хлопчиком скрекотати цвіркуном, дмухаючи на травинку, затиснуту між великими пальцями?

Я ствердно кивнув головою.

— Там, під деревом, росте трава. Зірвіть травинку і будьте напоготові, поки я не повернуся. Нікуди не йдіть, а якби щось трапилося, подайте мені негайно сигнал цвіркуном.

Він ліг на землю і, підпираючись руками, поповз у темряву. Хвилин через десять він повернувся. Про його наближення мене справді сповістили не очі, а нюх.

— Я не помилився, — шепнув він. — У дворі й перед будинком нікого немає, але на розі під вікном спальні хтось стоїть. Лягайте на землю і повзіть за мною. Тільки не на животі, як змія, а як ящірка, спираючись на кінчики пальців. Обмацуйте перед собою дорогу, щоб, боронь Боже, не хруснула гілка. І застебніть гарненько куртку, щоб поли не волочилися за вами по землі. Вперед!

Ми вже дісталися до рогу будинку, коли Вірна Смерть зупинився. Я зробив те саме. Майже хвилину він вдивлявся в темряву, потім повернув до мене голову і шепнув:

— Їх двоє. Будьте обережні.

І поповз далі, я — за ним. Він не тримався стіни будинку, а попрямував ближче до паркану. Обплетений диким виноградом чи якоюсь іншою виткою рослиною, паркан обгороджував весь сад. Ми повзли вздовж нього, і незабаром я зауважив між будинком і нами дивний темний об’єкт. Потім я дізнався, що це були складені куренем жердини для квасолі та хмелю. Поряд хтось тихо розмовляв. Вірна Смерть вхопив мене за комір, притягнув до себе так, що моя голова опинилася біля його, і прошепотів на вухо:

— Вони сидять он там. Підслухаємо, про що вони говорять. Треба було б вирушити туди мені самому, бо ви — ґрінгорн і можете все зіпсувати, але двоє чують більше, ніж один. Ви зумієте підкрастися до них безшумно?

— Так, — відповів я.

— Тоді спробуємо. Заходьте з того боку, а я зайду з другого. Коли підповзете зовсім близько, притуліть обличчя до землі, щоб блиск очей вас не видав. Якщо все ж таки з якоїсь причини — ну хоча б через занадто гучне дихання — вони помітять вас, доведеться їх знешкодити.

— Убити? — запитав я пошепки.

— Ні. Обійдемося без стрілянини, здіймати галас не в наших інтересах. Ми кинемося на них, я — на одного, ви — на другого. Збийте його з ніг і стисніть шию так, щоб він і не пискнув. Потім я скажу, що робити далі. Але запам’ятайте: без шуму. Я знаю, що силою вас Бог не обділив, але чи впевнені ви, що зможете повалити на землю того здоровила, що був на пароплаві.

— Не сумнівайтеся, сер.

— Тоді вперед!

Він поповз далі, довкола купи жердин, обходячи вартових зі спини, а я наблизився до них спереду. Негідники сиділи поруч і дивилися на будинок. Мені вдалося підібратися до них так близько, що нас розділяло не більше ніж півметра. Я ліг на живіт і прикрив обличчя руками, схиливши голову до самої землі. Потім переконався, що вчинив правильно, послухавши поради вестмена. По-перше, шпигуна завжди може видати світла шкіра обличчя, а по-друге, голоси краще чути знизу.

Вони балакали пошепки, але дуже тривожно, тому навіть за кілька кроків можна було розібрати кожне слово.

— Капітана пароплава чіпати не будемо, — шепотів той, що сидів ближче до мене. — Він висадив вас усіх на берег, це правда, але скажу відверто, він виконував свій обов’язок. Ви дозволили собі забагато. Зрозумій мене правильно, Локсміте, хоч він і клятий німець, та якщо ми розправимося з ним, нашкодимо самі собі. Ми збираємося надовго облаштуватися в Техасі, тож не варто сваритися з перевізниками по ріці.

— Гаразд, воля ваша. Ми підкоримося, хоч руки дуже сверблять. Червоношкірого, здається, і слід прохолов. Як крізь землю провалився. Жоден індіанець не ночуватиме в Ла-Ґранж, дожидаючи наступного пароплава. Але ті двоє точно десь тут. Це шпигуни з Півночі, і їх треба безжально лінчувати. За ними вже давно петля плаче. Знати б тільки, в яку щілину вони забилися. Боягузи, втекли через вікно!

— Та нічого. У кнайпі лишився Слизняк. Він кістьми ляже, але вивідає, де вони. Саме він і винюхав, що коваль уже дістав гроші від мексиканця. Тож якщо діло вигорить, то ми й потішимося, і в програші не будемо. Лянґе-молодший був офіцером в армії на Півночі, тому мотузку йому на шию, та й по всьому. І батько, що виховав такого солдата, теж заслуговує на покарання, але його ми не повісимо. Всиплемо йому батогів, та так, щоб шкіра на спині потріскала. А потім викинемо його з дому і підпалимо господарство.

— Та йому байдуже до цього, він дім уже продав, — відповів йому другий вартовий.

— Зате мексиканець розізлиться й не посилатиме більше людей в армію Хуареса. Ми відвідаємо його контору і наведемо там порядок, щоб він надовго нас запам’ятав. Але діяти будемо, як нам наказали. До речі, ти впевнений, що твої ключі підійдуть?

— Не ображайте мене, капітане. Я своє діло знаю. Жодні двері не встоять проти моєї відмички.

— Скоро почнемо, чекати вже недовго. Швидше б вони вляглися, а то наші вже непокояться. У кущах бузку, де вони сховалися, дуже незручно сидіти. А господарі ще й понакидали туди черепків від битого посуду, сміття та іншого непотребу. Зараз я ще раз зазирну у вікно, може, в будинку вже полягали спати, а тоді ти підеш і покличеш наших.

Здоровань підвівся, підкрався до вікна і припав до щілини у віконницях. Шанобливе звертання «капітане», як і вся розмова, свідчило про те, що саме він командував зграєю. Другого звали Локсміт, тобто Слюсар. Можливо, це його прізвище, а може, він справді слюсар, бо ж сам сказав, що розуміється на відмичках. Коли він ворухнувся, почулося металеве бряжчання: мабуть, у кишені в нього лежала в’язка ключів. Мої роздуми перервав Вірна Смерть, який легенько смикнув мене за штанину. Ми відповзли назад за купу жердин, і я притулився до його лиця. Він запитав, чи все я зрозумів із почутого. Я сказав, що все.

— Тепер ми знаємо, що вони задумали, — сказав Вірна Смерть. — І я втну з ними такий жарт, що вони мене на все життя запам’ятають. Можу я на вас покластися?

— Звичайно. Що я повинен зробити?

— Взяти за горло здоровила.

— З великою радістю, сер.

— Чудово, тільки спочатку я поясню, як взятися до справи, щоб ви зопалу не наламали дров. Слухайте уважно. Не хвилюйтеся, сюди, за жердини, ніхто не прийде.

У ту ж мить капітан повернувся до свого напарника. На щастя, він не став озиратися і відразу сів на землю поруч зі «слюсарем».

Вірна Смерть не вважав за потрібне підслуховувати далі розмову двох негідників і шепнув мені на вухо:

— Ви повинні зловити цього розбійника. Підповзете до нього ззаду і, коли я скрикну, хапайте за горло. Стисніть йому шию, поваліть на землю, спочатку на бік, а потім поверніть на живіт. Тоді сядьте на нього і тримайте. Впораєтеся? Стискайте його так, щоб великі пальці зійшлися ззаду, а решта вісім — по чотири з обох боків — обхопила шию. Цими пальцями якомога сильніше душіть за горло!

— Але ж він задихнеться!

— Дурниці! Задихнутися не так просто. Ці негідники належать до класу хижаків, які дуже вперто чіпляються за життя. Коли вхопите його, відразу ж поваліть на землю, щоб він не міг оборонятися, але треба зробити це правильно! Не забувайте, що ви ззаду, тому ні в якому разі не тягніть його донизу на себе, а ліворуч, щоб він спершу впав на бік, а потім на живіт, а самі наваліться на нього. Так ви точно знешкодите його. Оскільки ви не звикли до такого, може трапитися, що він видасть короткий крик. Але потім затихне, тому тримайте його, аж поки я не опинюся біля вас. Впораєтеся?

— Без сумніву. Я не раз брав участь у змаганнях з боротьби.

— У змаганнях! — презирливо хмикнув старий. — Це ще нічого не значить. Ще раз: капітан вищий на зріст за слюсаря. Зробіть ласку і не осоромте свого вчителя, сер, не допустіть, щоб з вас насміхалися. Ну а тепер — уперед. Чекайте мого сигналу.

І він зник у темряві, а я поповз на попереднє місце. Підібравшись до капітана впритул, я підігнув коліна і приготувався до стрибка.

Обидва куклукскланівці все ще розмовляли, засмучені тим, що їм доводиться так довго чекати. Потім вони знову згадали нас і висловили надію, що Слизняк зуміє рознюхати, де ми зупинилися. Раптом почувся тихий голос Вірної Смерті:

— А ось і ми, джентльмени! Бережіться!

Я вмить скочив на ноги і вчепився капітанові в шию так, як велів Вірна Смерть. Стискаючи йому горло, я повалив його на землю, притиснув обличчям до землі і сів на нього верхи. Він так і не встиг видати ні звуку, і вже нерухомо лежав піді мною. З темряви випливла згорблена фігура вестмена. Старий вдарив капітана по голові руків’ям револьвера і сказав:

— Відпустіть його, а то справді задихнеться! Для новачка ви впоралися навіть дуже непогано. Судячи з того, як починаєте, у вас достатньо хисту, щоб у майбутньому стати хорошим вестменом. Беріть свою жертву і ходімо.

Він узяв на плече одного, я — другого бандита, і ми попрямували до задніх дверей будинку. Вірна Смерть тихенько пошкрябав у двері, і Лянґе відразу ж відчинив нам.

— Що це ви принесли? — запитав він, намагаючись у темряві розгледіти наш вантаж.

— Зараз побачите, — весело відповів вестмен. — Зачиняйте двері і проходьте в кімнату.

Ми поклали наші трофеї на підлогу, і зусібіч пролунали приглушені вигуки подиву.

— Тисяча чортів! — вигукнув сусід Лянґе. — Та це ж два куклукскланівці! Вони мертві?

— Сподіваюся, що ні, — відповів Вірна Смерть. — На щастя, я взяв із собою на розвідку цього юнака, а то б сам не впорався. Він неабияк допоміг мені і навіть переміг ватажка банди.

— Ватажка? Чудово! Але де ж ховаються інші й чому ви притягли сюди цих двох?

— І вам ще треба щось пояснювати? Про це ж легко здогадатися. Ми з цим юнаком одягнемося зараз у їхні блазнівські балахони і приведемо сюди всю банду, яка вичікує сигналу у стайні.

— Чи ви здуріли? Це дуже небезпечно. А якщо вони здогадаються, що ви не ті, за кого себе видаєте?’

— Не здогадаються, — самовпевнено відповів мій товариш. — Вірна Смерть хитріший за них, та і юнак не настільки дурний, як може здатися.

І він переказав усе, що ми підслухали. Тепер за його планом я мав зіграти роль «слюсаря», піти до стайні і привести всю зграю в будинок, а сам він переодягнеться капітаном ку-клукс-клану.

— Само собою зрозуміло, — додав вестмен, — що будемо говорити лише пошепки, бо так усі голоси звучать однаково.

— Ми не будемо заважати вам, — сказав Лянґе-старший. — А що тим часом робити нам?

— Тихенько вийдіть у двір і принесіть кілька кілків, щоб можна було швидко і надійно підперти двері спальні. Потім гасіть світло і ховайтеся. От і все, що ви повинні зробити. А що треба буде робити потім, поки що важко передбачити.

Батько і син пішли по кілки, а ми з вестменом взялися знімати з бранців ку-клукс-кланівський одяг. На чорних балахонах капітана були білі нашивки. У капітана нашивка мала форму кинджала і була пришита на каптурі, на грудях і на стегнах. У «слюсаря» нашивки були у формі ключів. Мабуть, кинджал був символом ватажка. Бандита, який залишився у кнайпі, щоб вивідати, куди ми втекли, звали Слимаком, і, ймовірно, його одяг прикрашали нашивки у вигляді равлика.

Коли ми саме стягували з капітана його бриджі, він отямився, здивовано глянув на нас і спробував схопитися на ноги, простягаючи руку до порожньої вже кобури. Але Вірна Смерть миттю притиснув його назад до підлоги, приставив ніж до грудей і пригрозив:

— Тихіше, друже, навіть не думай кричати або пручатися, а то це лезо опиниться в тобі.

Капітан, чоловік років тридцяти, зі стриженою борідкою, був схожий на офіцера французької армії. Різкі риси обличчя, смаглява шкіра і сліди випробувань на обличчі видавали, що він житель Півдня. Він помацав те місце на голові, куди впав удар руків’ям револьвера, і запитав:

— Де я? І хто ви такі?


Віннету ІІ

Баффало Білл Коді серед індіанських вождів та державних службовців США в резервації Пайн-Рідж. Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


— Ви в будинку містера Лянґе, того самого, якого ви надумали пограбувати, друже. А я і он той юнак — ті самі боягузи, яких повинен був вистежити Слизняк. Тож ти знайшов те, що шукав.

Бранець стиснув побілілі губи й обвів нас дикими від страху очима. Тоді якраз повернулися обидва Лянґе з жердинами, пилкою і мотузками.

— Мотузок вистачить на всіх, — запевнив нас Лянґе-старший.

— От і добре. Наразі зв’яжіть цих двох.

— Я не дозволю зв’язувати себе! — крикнув капітан, знову намагаючись схопитися на ноги.

Але Вірна Смерть знову пригрозив йому ножем і промовив:

— Не смій рухатися! Тебе, напевно, забули попередити, на кого ти полюєш. Мене звати Вірна Смерть, і ти, звичайно, знаєш, що не кожну людину так називатимуть. А ти думав, що я найкращий друг плантаторів і мрію вступити в ку-клукс-клан?

— Ви… Вірна… Вірна Смерть? — затинаючись, перепитав капітан.

— Так, друже, саме я. Але краще повернемося до наших невеселих справ. Мені відомо, що ти збирався повісити містера Лянґе-молодшого, а старшого — сікти батогами, поки не потріскає шкіра на спині. Ти також хотів спалити його будинок. Тому на поблажливість можеш не сподіватися. Хоч, може, ми й не будемо надмірно суворі, але для цього ти повинен постаратися і поводитися тихо.

— Вірна Смерть! Вірна Смерть! — повторював блідий, як полотно, капітан. — Я пропав.

— Ще ні. Ми не вбивці і не будемо мститися, якщо ви здастеся без бою. А інакше ще до завтрашнього ранку ваші трупи попливуть вниз по річці, на втіху рибам. Слухай мене уважно. Якщо ти зробиш усе, як я хочу, ти зможеш втекти з цього міста і з Техасу, але, Боже борони, тобі повертатися. Зараз я приведу твоїх дружків. Накажу їм здатися. Якщо ви не послухаєтеся, перестріляємо вас, як качок.

Капітанові зв’язали руки і ноги, запхали в рот кляп з його ж носовика, а коли «слюсар» отямився, з ним вчинили так само. Обох бандитів перенесли в спальню, поклали на ліжко і вкрили по горло ковдрами.

— Чудово! — засміявся Вірна Смерть. — Час починати виставу. От зрадіють розбійники, коли зрозуміють, хто спить у ліжках. Скажіть, містере Лянґе, чи не можна якось влаштувати, щоб ми, розмовляючи з гостями, бачили їх, а вони нас — ні?

— Це неважко, — відповів той, показуючи на стелю. — Стеля у будинку зроблена з дощок, одну з них можна витягти.

— Тоді беріть зброю, йдіть на горище й сидіть там, поки я не подам знак. Але спочатку треба підготувати надійні підпори.

Ми відпиляли кілька кілків потрібного розміру і поклали їх так, щоб вони були під рукою. Я вбрав одяг «слюсаря» і в кишені виявив зв’язку ключів.

— Залиште їх тут, вони вам не знадобляться, — сказав Вірна Смерть. — Ви не слюсар і не злодій, тож можете видати себе своєю невмілістю. Візьміть справжні ключі і вдавайте, що орудуєте відмичкою. Захопимо з собою ножі й револьвери, а рушниці, щоб не викликати підозр, залишимо. Тим часом вам, джентльмени, слід вийняти дошку зі стелі й відразу ж погасити світло.

За його вказівками, нас випустили назовні і замкнули двері. У мене в кишені брязкали три ключі: від вхідних дверей, від вітальні і від спальні. Почувши, як скрипить дошка, яку віддирають від балок, ми з Вірною Смертю розійшлися в різні боки: він попрямував до фасаду будинку, де лежали жердини, а я пішов через двір до стайні, де мене дожидали «дружки». Я не підкрадався до них, щоб вони почули мої кроки й заговорили першими, бо боявся видати себе неправильним звертанням. Я вже повертав за ріг, коли переді мною, наче з-під землі, виріс чоловік, на якого я мало не налетів, і грізно запитав:

— Стій! Це ти, Локсміте?

— Тихіше! Ви ж усіх розлякаєте! — прошипів я у відповідь.

— Почекай тут, я зараз покличу лейтенанта.

Він зник у темряві. Отже, крім капітана, був ще й лейтенант, з чого випливало, що ку-клукс-клан був організований як військо. Через хвилину до мене наблизився інший чоловік і прошепотів:

— Чому так довго? Ці собаки нарешті заснули?

— Непробудним сном. Перед тим як лягти, вижлуктили пляшку бренді.

— Тим краще, нам буде менше клопоту. Що там із дверима?

— Все в порядку.

— Пішли! Вже за північ. Впораємось швиденько тут і відвідаємо Кортéсіо. Показуй дорогу!

Ми рушили вперед, а за нами потягнулися тіні в балахонах. Біля будинку нас очікував Вірна Смерть, якого в темряві справді було неможливо відрізнити від довготелесого капітана.

— У вас є ще якісь особливі накази, сер? — запитав його лейтенант.

— Ні, — відповів старий. — Все буде залежати від ситуації всередині будинку. Починай, Локсміте, відчиняй вхідні двері.

Стискаючи в руках справжній ключ, я підійшов до дверей. Однак відімкнув я не відразу, якийсь час вдавав, ніби намагаюся підібрати відмичку. Нарешті з легким скрипом двері відчинилися, і ми з Вірною Смертю зупинилися біля входу, пропускаючи вперед інших. Лейтенант став біля нас і, коли всі увійшли всередину, запитав:

— Накажете діставати ліхтарі?

— Рано. Наразі дістаньте тільки ви.

Ми теж увійшли в будинок. Я причинив двері, але не став замикати їх на ключ. Тим часом лейтенант дістав із кишені ліхтар і запалив. У тьмяному світлі я помітив на його балахоні білі нашивки у формі мисливського ножа. Бандитів було з півтора десятка, і в кожного був свій знак: півмісяць, хрест, змія, зірка, жаба, коло, куля, серце, ножиці й різноманітні птахи та звірі.

Усі зупинилися, не наважуючись зробити ні кроку без наказу.

Лейтенант, мабуть, полюбляв командувати, бо хазяйновито підняв ліхтар, озирнувся й запитав:

— Виставимо вартових біля дверей?

— Навіщо? — відповів запитанням на запитання Вірна Смерть. — Це зайве. Нехай Локсміт закриє двері на ключ, і сюди ніхто не зайде.

Я негайно замкнув двері, але, щоб не викликати підозр у лейтенанта, залишив ключ у дверях.

— У спальню повинні увійти всі до одного, — давав далі вказівки Вірна Смерть. — Ковалі сильні, як ведмеді, тому знадобляться всі наші люди.

— Ви сьогодні не такий, як завжди, капітане.

— Ситуація сьогодні теж не така, як завжди, лейтенанте.

Він підштовхнув мене до дверей, що вели до вітальні, і тут повторилася та ж сцена, що й біля входу: я прикинувся, що підбираю ключ, і незабаром відчинив двері. Коли всі увійшли, Вірна Смерть взяв ліхтар у лейтенанта і посвітив на двері у спальню.

— Сюди! — покликав він. — Тільки тихо!

— Запалюємо ліхтарі зараз?

— Ні. Тільки в спальні.

Вірна Смерть робив усе, щоб у спальні бандити не відразу розпізнали «сплячих ковалів». Водночас треба було встигнути завести в спальню і замкнути там усіх п’ятнадцятеро, інакше нам довелося б тримати їх під прицілом ще й у вітальні, а людей у нас було обмаль.

Украй обережно я відімкнув останні двері. Вірна Смерть посвітив ліхтарем, зазирнув до спальні і шепнув:

— Сплять як убиті. Швидко і без шуму! Лейтенанте, вперед!

І він заштовхнув лейтенанта в спальню, не давши йому часу ні збагнути, що коїться щось недобре, ні заперечити «начальникові». Всі інші поспішили за ним, і як тільки останній негідник переступив поріг, я зачинив двері, повернув ключ і вийняв його з замкової щілини.

— Кілки, швидше! — прошипів Вірна Смерть.

Кілки були такої довжини, що досягали від дверей до протилежної стіни кімнати. Тепер виламати двері могла хіба що людина з силою слона. Щойно клітка надійно зачинилися за пташками, я кинувся до сходів, що вели на горище.

— Ви не заснули? — запитав я, задерши голову. — Вони в пастці. Спускайтеся.

На мій заклик ковалі та їхні друзі скотилися до нас сходами.

— Бандити в спальні. Тепер троє з вас вийдуть у двір і підіпруть зовні віконниці. Сторожіть їх гарненько, і, якщо хто-небудь посміє запхати носа у віконце, пустіть йому кулю в чоло.

Я випустив трьох чоловіків із дому. Усі інші пройшли до вітальні. Зі спальні спочатку долинув невиразний гомін, а потім — дикий галас. Бандити виявили, що їх обдурили і замкнули, запалили ліхтарі і при світлі побачили, хто лежить у ліжку. Почулися погрози і прокляття, двері задрижали під ударами.

— Негайно відчиніть, а то вам кінець! Ми рознесемо весь дім! — кричали зі спальні.

Погрози не дали їм бажаного результату, і вони спробували вибити двері, але все ж зусилля були марні: жердини намертво заклинили двері, потім за шумом і вигуками ми визначили, що вони відчинили вікно і пориваються зламати віконниці.

— Не можу! — крикнув хтось. — Віконниці підперті ззовні!

Знадвору пролунав грубий крик:

— Гей, ви там! Ви в пастці! Геть від вікна! Перший, хто висунеться, дістане кулю в чоло!

— І вирушить просто в пекло! — голосно додав Вірна Смерть. — Біля дверей виставлено варту, і людей у нас достатньо, щоб перестріляти вас, як куріпок. Запитайте вашого капітана, він дасть вам слушну пораду, що робити!

Стишивши голос, старий звернувся до мене:

— Беріть ліхтар, рушницю і ходімо на горище. А ви, містере Лянґе, запаліть тут світло.

Ми піднялися на горище і підійшли до діри, що була якраз над серединою спальні. Без труднощів знайшли відірвані дошки. Ми замаскували ліхтар у складках балахона і зазирнули вниз. У спальні горіло кілька ліхтарів, і все було видно, як на долоні.

Бандити стояли тісною купкою. Вони вже розв’язали обох бранців, витягли їм кляпи. Капітан щось втовкмачував своїм людям, мабуть, пояснював становище, в якому всі вони опинилися, але так тихо, що ми, як не прислухалися, не могли розчути жодного слова.

— Ого! — раптом виразно почувся голос лейтенанта. — Здатися добровільно? Скільки їх тут, щоб вимагати нашої капітуляції?

— Їх достатньо, щоб за п’ять хвилин перестріляти вас усіх, якщо не здастеся! — прокричав Вірна Смерть.

Немов за командою, всі підняли голови і спрямували погляди на нас. І в ту ж мить десь іздалеку долинув грім пострілу. Спочатку один, потім другий. Вірна Смерть миттю зрозумів, що відбувається в місті, і як слід скористатися непередбаченим щасливим випадком.

— Ви чули?! — крикнув він. — Ваші приятелі пішли в гості до Кортéсіо, і він пригостив їх на славу. Все місто повстало проти вас. Ми заздалегідь дізналися, що ви збираєтеся до нас, і приготували вам такий прийом, про який ви і не мріяли. Тут не потребують послуг ку-клукс-клану, тому краще б вам здатися, панове. У вітальні, біля спальні, сидять дванадцять осіб, під вікном шість, на горищі — ще шість стволів тримають вас на мушці. Мене звати Вірна Смерть, і, якщо ви складете зброю, ми не будемо судити вас занадто суворо. Запам’ятайте, маєте ще десять хвилин, потім починаємо стріляти. Більше нам нема про що з вами розмовляти.

Він поклав дошку на колишнє місце і тихо промовив:

— А тепер бігом на допомогу Кортéсіо!

Ми прихопили з собою ще двох чоловіків із вітальні, де тепер залишалися тільки Лянґе з сином, і двох із двору, де для охорони вікна цілком вистачало однієї людини, і помчали до будинку мексиканця. Пролунав ще один постріл, і в світлі спалаху я помітив біля будинку кілька фігур у балахонах. Ще кілька людей вибігли з-за рогу й зупинилися. Один із них злякано крикнув, як мені здалося, голосніше, ніж збирався:

— Біля задніх дверей теж стріляють! Там нам теж не пройти.

Я кинувся на землю і підповз ближче. Тепер я чув усе, про що вони говорили.

— Ось тобі й маєш! Хто б подумав, що мексиканець відчує небезпеку і схопиться за зброю. Тепер він стріляниною розбудить усе місто. Дивіться, вже в інших будинках запалюють світло, а он хтось біжить вулицею. Через кілька хвилин тут збереться натовп. Часу мало. Вибити двері прикладом, і все. Згодні?

Зволікати не можна було, і я, не дослухавши їхньої розмови, поспішив до своїх товаришів.

— Швидше, джентльмени! Вони збираються нападати на будинок Кортéсіо!

— Не хвилюйтеся, сер! Зараз вони своє дістануть!

Використовуючи рушниці як кийки, ми напали на розбійників. Ті почали тікати, кинувши чотирьох своїх непритомних спільників лежати на землі. Ми негайно зв’язали їх і забрали зброю. Вірна Смерть підійшов до дверей будинку і постукав.

— Хто там? — прозвучало у відповідь.

— Вірна Смерть. Ми розігнали цих дурників, сеньйоре. Відчиніть.

Двері прочинилися. Визирнув мексиканець і впізнав вестмена, хоча той і був одягнений у балахон капітана куклукскланівців.

— Вони справді розбіглися? — запитав обережний Кортéсіо.

— Так. Чотирьох ми взяли. Це ви стріляли?

— Я. Яке щастя, що ви мене попередили, а то було б мені важкувато. Я відстрілювався звідси, а негр — із чорного ходу, тож вони не змогли підібратися до будинку. А потім я помітив, що на них хтось напав, але не знав, що це ви прийшли мені на підмогу.

— А тепер нам потрібна ваша допомога. До вас вони більше не повернуться, а в будинку у містера Лянґе сидить під замком півтора десятка бандитів, і ми не хочемо відпускати їх, не провчивши гарненько. Накажіть негру сповістити мешканців. Нехай розбудить усе місто, щоб спільно прогнати банду звідси раз і назавжди.

— Добре, сер. Я пошлю слугу до шерифа. А ось ще хтось іде до нас. Сам я буду готовий через кілька хвилин.

І Кортéсіо зник за дверима. Праворуч із темряви випливли дві неясні фігури з рушницями. Нас покликали, запитали, хто ми і що сталося, а дізнавшись про напад, відразу запропонували свою допомогу. Навіть мешканці Ла-Ґранж, які не хотіли визнавати вашингтонський уряд, виступили проти ку-клукс-клану, що вже встиг дошкулити всім.

Ми перетягли чотирьох поранених бандитів до вітальні в будинку Лянґе і дізналися від господаря, що замкнені в спальні не намагалися вирватися з пастки. Незабаром з’явився сеньйор Кортéсіо, а слідом за ним один за одним почали прибувати й інші мешканці містечка. У будинку вже не вистачало місця, щоб умістити всіх охочих брати участь у затриманні зграї, і багато хто мусив стояти надворі. Шум голосів і тупіт багатьох ніг було добре чути в спальні, і негідники, які сиділи там під замком, не могли не розуміти, що ситуація складалася не на їхню користь. Ми з Вірною Смертю знову пробралися на горище. Вийнявши ту ж дошку з перекриття, ми зазирнули всередину і побачили картину німого, але запеклого відчаю: хтось стояв, притулившись до стіни, хтось присів на ліжко і закрив обличчя руками, інші полягали на підлозі, злі і принижені.

— Ну як? — запитав Вірна Смерть. — Пройшло десять хвилин. Що ви надумали?

У відповідь прозвучала брудна лайка.

— Якщо я правильно зрозумів, здаватися ви не бажаєте. Тоді ми стріляємо.

Він засунув дуло рушниці в отвір, і я зробив те саме. Як не дивно, ніхто з бандитів і не подумав взятися за зброю, хоча в усіх були револьвери. Страх скував їхню волю, і це підтверджувало нашу здогадку про те, що ці негідники були хоробрі, тільки коли за допомогою хитрості або підлості могли напасти на беззахисну жертву.

— Відповідайте або я стрілятиму! — погрожував їм старий. — Останній раз пропоную здатися!

Відповіддю було мовчання. Вірна Смерть шепнув мені:

— Ви теж стріляйте. Цільтеся в руку лейтенанту, а я візьму на мушку капітана. Але треба обов’язково влучити, щоб вигляд крові переконав їх.

Два постріли пролунали одночасно, обидві кулі влучили в ціль. Капітан і лейтенант завили від болю, інші — від страху. Почувши постріли і подумавши, що стрілянину почали бранці, наші товариші у вітальні й на вулиці з криком кинулися до зброї. Пробиваючи двері й віконниці, до спальні посипалися кулі. Куклукскланівці кинулися на підлогу, почуваючись так у більшій безпеці. їхній капітан став на коліна біля ліжка, обмотав поранену руку простирадлом і крикнув:

— Зупиніться! Ми здаємося!

— Давно б так, — відповів Вірна Смерть. — Усі по черзі підходьте до ліжка і кидайте на нього зброю. Аж тоді ми вас випустимо. Той, у кого знайдеться хоча б щось схоже на зброю, дістане кулю. Ви мене зрозуміли? На вулиці сотні людей. У вас один шанс на порятунок — здатися на нашу милість.

Члени таємної спільноти опинилися у безвиході: про втечу годі було й думати. Хоча, з другого боку, їм нічого не загрожувало після капітуляції. Наміри вони мали злочинні, але здійснити їх не вдалося, тому, по суті, судити не було за що. І вони погодилися на наші умови: незабаром на ліжку виросла купа з ножів і револьверів.

— Чудово, джентльмени! — вигукнув Вірна Смерть. — Зараз ми відчинимо двері, і ви вийдете по одному. І запам’ятайте: око в мене пильне, і той, хто надумає простягнути руку до зброї, вирушить просто в пекло.

Вірна Смерть звелів мені спуститися вниз і передати Лянґе наказ: випустити зі спальні бандитів, зв’язати їх і тримати під наглядом у вітальні. Однак непередбачені обставини мало не перешкодили мені виконати його розпорядження.

У коридорі біля сходів юрмилися люди, на мені ж був костюм «слюсаря» ку-клукс-клану. Мене прийняли за одного зі зграї, і не було ніякої можливості втовкмачити їм, що я не маю ніякого стосунку до таємної спілки. З усіх боків на мене посипалися стусани (ще кілька днів після того мене боліло все тіло), і тут я зрозумів, що мене збираються вивести на подвір’я та повісити на найближчому дереві.

Становище ставало загрозливим: ніхто з цих людей не знав мене. Особливо розперезався один довготелесий і худий. Він, не зупиняючись, бив мене кулаком в бік і кричав на вухо:

— На вулицю його, на вулицю! Там на деревах вистачить гілок, міцних, прекрасних гілок, щоб їх усіх перевішати! Ми доберемо тобі міцнішу гілку, щоб не зламалася!

Одночасно він підштовхував мене до виходу.

— Припиніть! — пручався я. — Я — не член ку-клукс-клану, запитайте в містера Лянґе!

— Ми знайдемо для тебе найкращу гілляку в місті, — не вгамовувався довготелесий і знову вдарив мене у бік.

— Пропустіть мене до вітальні містера Лянґе! Я переодягнувся для того, щоб…

— Найкращу гілляку в місті! А які в нас у Ла-Ґранж мотузки! Міцні і красиві! Дуже вишукані.

Він знову вдарив мене, та ще й так боляче, що я втратив контроль над собою. Його крики могли розпалити натовп, і люди справді зважилися б мене лінчувати, а вже якби йому вдалося виштовхати мене у двір, то там на мене чекала неминуча розправа.

— Припиніть ваші дурні жарти! — заревів я. — Я йду до містера Лянґе з дорученням!

— Найкраща гілляка і найкраща мотузка для тебе! — ще голосніше крикнув чоловік і щосили вгатив мене в ребро.

Моє терпіння вичерпалося, і я відповів ударом на удар. Навколо мене відразу стало порожньо, я скористався цим і, розмахуючи кулаками, кинувся вперед, силкуючись прорватися до вітальні. Я біг по вузькій, відвойованій у натовпу доріжці, яка зникала відразу ж за мною, а мене звідусіль обсипали ударами. Я не заздрив справжнім куклукскланівцям, неважко було уявити, що їх чекало.

Відчинивши поштовхом двері, я увірвався у вітальню. Довготелесий чоловік із криками ввалився слідом за мною. Побачивши його, Лянґе здивовано вигукнув:

— Боже мій! Що з вами, сер? Чому ви так кричите? Чому ваше обличчя в крові?

— На дерево! На дерево цього бандита! — відповів оскаженілий здоровань, тицяючи в мене пальцем. — Він розбив мені ніс і вибив зуби! Три чи чотири! Я мав такі чудові зуби! Останні, які ще залишалися! Повісити його!

Цього разу привід для гніву у нього дійсно був: із розбитого носа й рота юшила кров.

— Повісити? Його? — здивувався Лянґе. — Але він не бандит, сер. Він наш друг, і саме йому ми завдячуємо, що вдалося зловити всю зграю. Якби не він, то і я з сином, і сеньйор Кортéсіо вже були б мертві, а наші будинки горіли б, як солома.

Довготелесий витріщив очі, роззявив рот і пробелькотів:

— Ми? Завдячуємо йому?

Він був настільки смішним, що всі довкола, попри серйозність становища, зареготали.

Він витяг носовик і витер з обличчя піт і кров. Я тим часом обмацував себе і розтирав ті місця, над якими попрацювали його кістляві кулаки.

— Тепер ви зрозуміли, сер? — гримнув я на нього. — На вас просто найшло. Чому вам так захотілося повісити? І кого? Мене! Усі кістки болять від ваших кулаків!

Від збентеження він не знав, що робити, тож відкрив рот і виплюнув на долоню два «останніх» зуби, які я йому вибив. Тут і я не витримав і розсміявся, хоча вигляд він мав справді жалюгідний.

Тільки тепер я зміг передати Лянґе розпорядження Вірної Смерті. Ми підготували мотузки, склали їх у кут, щоб ті були під рукою, і я скомандував:

— Випускайте їх по одному! І зв’язуйте відразу ж за порогом. Вірна Смерть не зрозуміє, чому ми так довго вовтузилися. Але чому тут досі немає шерифа? Слуга Кортéсіо обіцяв привести його щонайшвидше.

— Як то немає шерифа? — здивувався Лянґе. — Та це ж він і надавав вам стусанів.

І Лянґе тицьнув пальцем у довготелесого чоловіка.

— Тисяча чортів! — заревів я. — Ви ж шериф, представник влади в окрузі! На вас покладено обов’язок пильнувати порядку, і маєте для цього всі повноваження, а вам раптом заманулося самому лінчувати! Дуже погано, сер! Не дивно, що ку-клукс-клан тут так розперезався.

Через мої слова шериф засоромився, простягнув мені на долоні два свої «останні» зуби і пробурмотів:

— Вибачте мені, сер. Я ж не знав. А у вас обличчя злочинця!

— Красно дякую! Бачили б ви своє обличчя! Але беріться вже нарешті до виконання своїх обов’язків, а то люди ще подумають, що ви хотіли лінчувати мене, бо таємно допомагаєте ку-клукс-клану.

Від цих слів він отямився, з гідністю випростався й відповів:

— Щоб я, шериф всіма шанованого округу Фаєтт, допомагав банді? Дурниці, і я доведу це зараз же! Ми будемо судити банду за законом ще нині вночі. Відійдіть, джентльмени, звільніть прохід. Станьте в коридор і просуньте у двері рушниці, щоб вони добре втямили, хто тут господар. А ви відчиняйте двері в спальню і готуйтеся в’язати їх.

Наказ виконали негайно, і з півдюжини гвинтівок тут же були націлені на двері спальні. У вітальні залишилися тільки шериф, Лянґе з сином, двоє його сусідів, які допомагали нам із самого початку, Кортéсіо і я. З вулиці долинали крики натовпу, який вимагав прискорення розв’язки. Ми відчинили вікна, щоб люди могли бачити, що ми не чинимо насильства. Двері розбарикадували, і я відчинив їх. Охочого вийти першим не знайшлося, тому я покликав спочатку капітана, а потім лейтенанта. Їхні рани були забинтовані розірваними на смуги носовиками. На горищі біля виламаної дошки сидів із рушницею Вірна Смерть. Полоненим зв’язали руки за спиною і поставили всіх біля стіни в один ряд з чотирма бандитами, захопленими в будинку Кортéсіо. Біля дверей і вікон юрмилися і схвально шуміли цікаві, ті, хто не брав безпосередньої участі в подіях цієї ночі. Бранці залишалися у своїх балахонах, каптури приховували їхні обличчя. На моє прохання привели людину, яка назвалася цирульником і заявила, що готова перев’язати й вилікувати рани. Цирульник оглянув потерпілих у сутичці розбійників і послав якихось роззяв на пошуки корпії[51], ганчірок, пластиру та інших медикаментів.

Коли всю зграю зв’язали, хтось раптом поставив цілком резонне питання: що з ними робити, адже в Ла-Ґранж немає в’язниці, щоби вмістити дев’ятнадцять осіб?

— Відведемо їх до шинку, — розпорядився шериф, — і покінчимо з ними сьогодні ж. Зберемо суд, призначимо присяжних і виконаємо вирок відразу, на місці. Ми маємо справу з особливо небезпечними злочинцями, тому й діяти будемо, як у надзвичайній ситуації.

Рішення шерифа негайно передали на вулицю. Натовп заворушився й посунув до шинку: кожен хотів зайняти зручніше місце. Багатьом не вдалося потрапити в зал, і вони повлаштовувалися на сходах, у коридорі й біля вікон. Куклукскланівців «вітали» так емоційно, що охороні довелося добре постаратися, щоб уберегти в’язнів від самосуду публіки. Насилу ми пробилися у великий зал кнайпи, призначений для танців. Підвищення для оркестру вже було зайняте роззявляками; довелося їх прогнати, щоб поставити там лаву для підсудних і стіл для присяжних. З бранців зняли каптури і виявилося, що серед них не було жодного місцевого.

Сформували суд, роль голови взяв на себе шериф. Прокурора, захисника, секретаря і присяжних обрали з-поміж присутніх. Мені не дуже подобалася поспішність, із якою формувався суд, але це можна було пробачити, зважаючи на особливі обставини. Свідками виступили обидва Лянґе, Кортéсіо, ще кілька людей із місцевих мешканців, Вірна Смерть і я. Основним доказом мала була зброя бранців — усі їхні револьвери й рушниці виявилися зарядженими, Вірна Смерть подбав про те, щоб усю зброю принесли з конюшні. Відкриваючи процес, шериф заявив, що, оскільки справа нетипова, слід відмовитися від звичайних формальностей і не приводити до присяги свідків, бо «звинувачені настільки позбавлені моральних якостей, що таким шановним джентльменам, як ми, не варто обтяжувати себе клятвою». Тим паче, що, на його думку, в залі зібралися (звичайно, за винятком членів ку-клукс-клану) тільки ті, чия добропорядність і переконання не викликають ніяких сумнівів, про що він з великою радістю зазначає. Зал зустрів відверті лестощі оплесками, довготелесий розкланявся, а я помітив у залі кількох людей, чиї розбійницькі обличчя аж ніяк не підтверджували пишномовних слів шерифа.

Суд розпочався з допиту свідків. Вірна Смерть детально переповів події тієї ночі, ми ж хіба підтвердили його розповідь. Після нас виступив прокурор і, посилаючись на наші слова, робив наголос на причетності схоплених до забороненої організації, яка навмисне підриває громадський порядок, руйнує державні основи й порушує закон.

— Такі злочини, — почав він, — караються тривалим або навіть довічним ув’язненням, а іноді і стратою. Тільки за причетність до таємної спільноти закон передбачає покарання від десяти до двадцяти років тюремного ув’язнення. Крім того, є обтяжливі обставини. Було доведено, що обвинувачені вчинили замах на життя колишнього офіцера армії Півночі, мали намір покалічити двох шановних громадян і спалити Ла-Ґранж — нехай благословить Господь це місто. У їхні наміри також входило повісити двох мирних і високоповажних джентльменів, яким місто завдячує своїм порятунком, — тут він повернувся до нас і спочатку вклонився Вірній Смерті, а потім мені, — якби ці наміри були здійснені, то призвели б до смерті вищеназваних, тож покарання потрібне якнайсуворіше.

Отже, провину підсудних доведено, і прокурор вимагає «підвісити за шию мотузкою, поки життя не покине їхні тіла», кількох відібраних на розсуд суду членів клану, а іншим завдати тілесних покарань, «щоб мораль їхня зміцнилася», а потім ув’язнити за товстими стінами й міцними ґратами, щоб надалі вони не могли шкодити ні державі, ні чесним громадянам.

Прокурор відкланявся під оплески, і його місце зайняв захисник.

Голова зробив помилку, сказав захисник, не запитавши у звинувачених, хто вони і звідки, не поцікавившись навіть їхніми іменами. Він радить шерифові виправити це, бо треба знати, кого слід повісити, а кого посадити до в’язниці, хоча б для того, щоб належно оформити папери на страту і засвідчити смерть страчених (зауваження було блискуче, і я подумки погодився з ним). Він не заперечує злочинних намірів зграї і визнає, що все, сказане шерифом, правда, але ж задуми ку-клукс-клану не були здійснені. Тому ні в якому разі не можна вимагати смертного вироку або довічного ув’язнення. Він запитує присутніх, чи їхні наміри заподіяли комусь шкоду? І чи може намір взагалі заподіяти шкоду? Звичайно, ні. Оскільки ж ніхто не потерпів, він змушений просити суд звільнити обвинувачених з-під варти, що підтвердить нашу гуманність і слухняність духу і букві закону.

Промову захисника також зустріли вигуками «ура». Він поклонився так гордо, ніби йому плескав увесь світ.

Знову взяв слово голова. Він, виявляється, навмисне не запитав імен обвинувачених, бо був упевнений, що ті спробують ввести його в оману. Тому він пропонує скласти один-єдиний документ про страту з таким формулюванням: «Було повішено дев’ятнадцять членів ку-клукс-клану. Винні в цьому вони самі». Звичайно, він згоден із зауваженням захисника: ми маємо справу з нездійсненим наміром. Саме в цьому руслі й буде вестися судовий розгляд, проте слід пам’ятати, що їхні злочинні задуми так і залишилися задумами тільки завдяки втручанню двох присутніх у залі джентльменів. Наміри теж бувають доволі небезпечними, і за це винні мають бути покарані. У голови немає ні часу, ні бажання зволікати з ухваленням рішення, нескінченно зважувати докази прокурора й захисника. І взагалі, не варто приділяти так багато уваги зграї, яка, попри склад у кількості дев’ятнадцятьох осіб і цілий арсенал зброї, дозволяє взяти себе в полон всього лише двом сміливцям. Його, шерифа, звинуватили в таємному сприянні ку-клукс-клану, і він хоче зняти з себе усякі підозри та докладе всіх зусиль, щоб звинувачені були покарані, зганьблені й більше ніколи не сміли з’являтися в Ла-Ґранж. І він запитує присяжних, чи винні підсудні в тому, що мали намір вбити, пограбувати, скалічити та вчинити підпал? Він просить суддів не зволікати з відповіддю аж до кінця грудня наступного року, бо в залі зібралися поважні громадяни і з нетерпінням чекають вироку.


Віннету ІІ

Під час експедиції. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


Його саркастичну промову зустріли бурхливими оплесками. Присяжні відійшли в куток зали, порадилися кілька хвилин і оголосили: винні!

Шериф тут же наказав вивернути кишені обвинувачених і перерахувати вилучені гроші, потім пошептався з секретарем, прокурором та захисником і негайно оголосив вирок:

— Джентльмени! Підсудні визнані винними. Але зважаючи на те, що їхні наміри не були здійснені, і беручи до уваги звернення захисту до нашого почуття гуманізму, ми вирішили не карати їх за законом.

Обвинувачені зітхнули з полегшенням, зате серед публіки прокотилася хвиля обурення. Шериф, не звертаючи уваги на обурені вигуки, провадив далі:

— Як я вже зазначив, навіть сам намір вчинити злочин підлягає покаранню, і хоча ми нікого не повісимо й нікого не посадимо до в’язниці, ми все ж таки повинні на майбутнє убезпечити себе від отаких витівок. Отже, ми вирішили вигнати їх за межі штату Техас і зробити це настільки принизливим способом, щоб вони ніколи більше не наважилися з’явитися нам на очі. Тому я наказую: обстригти їм волосся і збрити бороди й вуса! Думаю, що серед вас знайдеться багато охочих зробити це власноруч. Тож усі, хто нікуди не поспішає, можуть піти додому і принести ножиці. Буде краще, якщо вирок виконуватимуть ті, хто ніколи не тримав у руках ножиць.

Зал зареготав. Хтось гукнув у відчинене вікно:

— Несіть ножиці! Ми підстрижемо їх!

Не могло бути жодних сумнівів, що всі кинуться додому по інструменти. Так і трапилося. З усіх боків із гучними криками люди несли садові та овечі ножиці.

— Суд також постановив, — говорив шериф, — силою спровадити винних на пароплав, який щойно прибув з Остіна й рано-вранці відпливає в Матаґорду. Там вони пересядуть на будь-яке інше судно й ніколи більше не повернуться в Техас. З цієї хвилини до того, як вони виїдуть за межі штату, їм заборонено знімати ку-клукс-кланівську уніформу, щоб кожен стрічний бачив, як техасці розправляються з членами банди. Весь цей час вони будуть зв’язаними й отримають хліб та воду тільки в Матаґорді. Квитки на пароплав будуть оплачені з їхніх же коштів, які становлять круглу суму — три тисячі доларів, нажитих, мабуть, грабунком. Крім того, все їхнє майно буде продане, передусім зброя. Аукціон проведемо просто зараз, а на гроші від розпродажу закупимо пива та бренді, щоб шановні леді й джентльмени могли освіжитися під час танців, які розпочнуться після суду. А на зорі під музику і похоронні пісні проведемо всю зграю на пароплав. Вони будуть на нашому балу, залишаючись на своїх «почесних» місцях. Якщо захист хоче опротестувати рішення суду, ми охоче вислухаємо його, але просимо висловлюватися коротше, бо часу обмаль. Нам ще слід здійснити стрижку та організувати розпродаж перед балом.

Радісні крики, що супроводжували оголошення рішення суду, переросли в ревіння. Знадобилося чимало часу, щоб утихомирити публіку. Нарешті захисник зміг говорити:

— Що стосується покарання, яке призначене моїм підзахисним, я повинен визнати, що воно достатньо суворе, хоч і пом’якшене обіцянкою подати пиво, бренді і почати танці, тому від імені своїх підзахисних заявляю, що повністю згоден із вироком суду, і сподіваюся, що він матиме цілющий вплив на мораль підсудних і допоможе їм повернутися до доброчесного життя. А також застерігаю моїх підопічних від необдуманих спроб знову відвідати наш штат, а надто місто, бо я відмовлюся брати їх під захист, і тоді без досвідченого адвоката вони не відбудуться так легко. Що ж стосується моєї винагороди, то я бажав би отримати по два долари з клієнта, що в результаті становитиме тридцять вісім доларів. Думаю, можна навіть обійтися без розписки, якщо потрібна сума буде мені вручена негайно і при свідках. Половину з цих грошей я візьму собі, а друга піде на оплату світла й залу для танців. Джентльмени проходять із квитками вартістю п’ятнадцять центів — із цих грошей ми заплатимо музикантам. Дам, зрозуміло, запрошуємо безкоштовно.

Він сів на місце, і шериф висловив повну згоду зі сказаним. Я почувався, мов уві сні. Невже все це відбувається насправді? Я не мав підстави не довіряти власним очам: захисник отримав свій гонорар, багато хто побіг додому, щоб привести дружин на бал, зал наповнювався людьми з різноманітними ножицями. Спочатку я обурився, але незабаром заспокоївся й почав реготати. Вірна Смерть теж сміявся, вдоволений рішенням суду. Членів ку-клукс-клану поголили, обстригли й відразу ж перейшли до аукціону. Рушниці були продані швидко й за хорошу ціну, інші предмети з арсеналу банди теж знайшли своїх покупців.

У залі стало неймовірно шумно й тісно. Одні намагалися увійти, інші — вийти, не обійшлося без штовханини і стусанів. Кнайпа не могла вмістити й десятої частини охочих. Нарешті з’явився оркестр: кларнет, скрипка, труба і старий фагот. Музиканти сіли в кутку і взялися настроювати свої допотопні інструменти, я відразу збагнув, що вони далеко не віртуози. Я збирався вже втекти, тим більше, що в залі з’явилися дами, але Вірна Смерть і чути про це не схотів, хвалькувато стверджуючи, що саме ми є героями дня, тож неодмінно повинні насолодитися життям після труднощів і небезпек. Шериф теж втримував мене, заявивши, що жителі Ла-Ґранж образяться, якщо ми відмовимося танцювати в першому котильйоні[52]. Він уже встиг представити вестменові й мені свою дружину та дочку, зауваживши, що вони чудово танцюють. Оскільки я вибив йому два «останні» зуби, а він трохи потовк мене, ми, на його думку, мали тепер пройнятися одне до одного мало не родинними почуттями. Він запевняв мене, що засмутиться, якщо я покину бал, до того ж пообіцяв нам окремий стіл. Що я міг вдіяти?

А до всього ще й прийшли обидві його дами, яким він відразу нас представив. Я зрозумів, що мені як «героєві сьогоднішнього дня» не вдасться уникнути участі в горезвісному котильйоні, а можливо, і в кількох інших танцях.

Добряга-шериф явно радів з того, що нами опікувалися берегині його домашнього вогнища. Він знайшов нам стіл, щоправда, з одним, зате суттєвим недоліком: це був столик на чотирьох, і тепер ми цілком і остаточно опинилися під владою обох дам. Особливе становище їхнього чоловіка й батька надавало дамам особливої гордовитості та гідності. Матері було за п’ятдесят, вона плела спицями вовняний светр і тільки один раз розтулила рот, щоб ні з того, ні з сього згадати про кодекс Наполеона. Дочці було за тридцять, вона принесла з собою книгу віршів і читала її, не зважаючи на неймовірний галас у залі. Вона висловила в розмові з Вірною Смертю свою думку про французького поета Беранже, що, мабуть, мало свідчити про її неабиякий розум, але коли старий вестмен цілком серйозно запевнив її, що ніколи не мав честі розмовляти зі згаданим джентльменом, панночка замовкла й не вимовила більше ні слова. Від пива наші пані відмовилися, але коли шериф приніс їм дві склянки бренді, загострені риси їхніх мізантропічних облич просвітліли.

Незабаром довготелесий шериф підійшов до нас, штовхнув мене за своїм звичаєм у бік і шепнув:

— Беріться до справи: пора танцювати котильйон.

— А дами нам не відмовлять? — запитав я, потай сподіваючись на таку можливість.

— Ну що ви? Дам я заздалегідь попередив.

Я неохоче встав, уклонився дочці, промимрив щось про велику честь, задоволення й перевагу та отримав у руки томик віршів, а на додачу й саму панночку.

Вірна Смерть взявся до справи з упевненістю бувалого чоловіка, по-свійському звернувшись до матері:

— Ну що ж, ходімо танцювати. Вам як більше до вподоби, праворуч чи ліворуч? Мені байдуже, я стрибаю в будь-яку сторону.

Краще промовчати, як ми танцювали, яких збитків завдав кнайпі мій друг, коли падав на підлогу разом із партнеркою, як джентльмени поступово напилися. Скажу хіба, що до сходу сонця запаси шинкаря вичерпалися.

Та шериф запевнив усіх, що гроші ще лишилися і що як тільки під вечір запаси поповнять, можна буде продовжити веселощі.

Коли оголосили, що час вести куклукскланівців на пароплав, дами схопилися з місць.

Хода відбувалася у строго визначеному порядку: попереду йшли музиканти, за ними — судді, потім — члени ку-клукс-клану в своїх безглуздих балахонах, далі — свідки, тобто ми, а за нами — вся інша публіка, словом, ціла юрба.

Американці — дивні люди, вони завжди домагаються свого. Не знаю, де вони так швидко роздобули стільки того, але всі учасники ходи, за винятком хіба що пастора і дам, мали з собою ріжки, сопілки та інші інструменти. Коли всі стали на місця і шериф подав знак рушати вперед, музиканти, які йшли попереду, заграли мотив відомої пісеньки «Янкі Дудл»[53], інші підіграли як могли, і врешті все це стало нагадувати котячий концерт. Від свисту, співу, ревіння і звуків інструментів аж голова тріщала, усе це годі описати. Незабаром мені вже здавалося, що я потрапив до божевільні.

Повільним кроком наша «похоронна» процесія наблизилася до річки. Куклукскланівців передали з рук у руки капітанові, і той взяв їх під варту, а пасажири, які знали про злодіяння бандитів не з чуток, виділили зі своїх лав дужих вартових. Про втечу годі було й думати. Найретельніше їх стерегли німці, які були на борту. Коли пароплав відплив, оркестр заграв бравурний марш, а публіка радісно вигукувала услід кораблю. Поки всі прощалися з «дорогими гостями» і витріщалися на пароплав, який відходив від причалу, я взяв під руку свого товариша, і ми разом із Лянґе та його сином вирушили додому, щоб трохи відпочити перед дорогою. Однак проспали довше, ніж збиралися, що мене сильно засмутило.

Коли я прокинувся, Вірна Смерть був уже на ногах. У нього боліло стегно, і через це він не міг спати. Тож заявив мені, страшенно мене цим перелякавши, що їхати верхи він не зможе. Такими були наслідки його падіння під час танцю. Ми послали по лікаря. Той прийшов, оглянув хворого і сказав, що нога вивихнута, тож треба вправити вивих. Мені хотілося дати йому ляпаса. Він чималий час вовтузився біля ноги, сказав, що почуємо хрускотіння, коли нога стане на місце. Та хоч як ми дослухалися, але марно. Врешті-решт я відсунув цього шарлатана убік і сам подивився до стегна свого товариша. Побачив синю пляму з жовтизною довкола, з чого зробив висновок, що йдеться про звичайний забій.

— Потрібно натерти його гірчицею або якимось спиртом, і це допоможе, — сказав я. — Але сьогодні вам точно не слід рухатися. Шкода, що Ґібсон за цей час утече.

— Не хвилюйтеся, сер, — заспокоював мене Вірна Смерть. — Коли такий старий мисливський пес, як я, бере слід, він уже не втратить його, поки не вийде на звіра. Покладіться на мене.

— Повністю довіряю вашому досвіду, сер, — відповів я, — але ми затрималися з від’їздом, і Ґібсон дуже випередить нас.

— Ми наздоженемо його. Хіба не однаково, чи зловимо ми його на день раніше чи на день пізніше? Не впадайте у відчай, мене недаремно прозвали Вірна Смерть. Наш любий шериф трохи напаскудив нам зі своїми дамами, але це нас не зупинить.

Це звучало обнадійливо, я довіряв своєму супутникові і знав, що він дотримає слова, тож намагався не турбуватися. Самому мені вирушати не було сенсу. Тому я зрадів, коли за обідом Лянґе запропонував їхати разом, бо йому з нами по дорозі.

— Ми не будемо вас обтяжувати, — запевняв він нас. — Ми з сином уміємо поводитися зі зброєю і доглядати за кіньми, люди ми не боягузливі і не кинемося навтьоки, якщо дорогою зустрінуться білі, червоношкірі чи сам чорт. Візьміть нас із собою. Домовилися?

Ми погодилися без вагань.

Потім прийшов сеньйор Кортéсіо, що проспав того ранку ще довше, ніж ми, і запросив нас оглянути коней. Попри біль у стегні, Вірна Смерть пошкандибав за нами. Він хотів сам подивитися на коней.

— Ось цей юнак намагається переконати мене, що знається на конях, — бурчав Вірна Смерть. — Може, він і вміє хвацько гарцювати, але я маю особливе чуття на коней. Купуючи коня, часто вибираю таку страшну на вигляд шкапу, що інші просто дивуються. Але я знаю, що роблю: мій нюх мене ні разу не підвів.

У стайнях Кортéсіо Вірна Смерть змусив мене проїхатися верхи на всіх конях, а сам уважно придивлявся і прицінювався. Зрештою, покладаючись на своє чуття, він відкинув усіх запропонованих нам коней.

— На вигляд вони набагато кращі, ніж насправді. Але через кілька днів їх довелося б кинути. Ми купимо он ту світло-гніду пару жеребців. Хоча вони і не молоді, зате коштують дешево.

— Але ж це не верхові коні, а шкапи для повозів! — з образою вигукнув Кортéсіо.

— Вибачте за різкий тон, сеньйоре, але ви в конях нічого не тямите. Ці жеребці знають прерію, просто побували в поганих руках. Вони не задихнуться і не впадуть мертвими від тривалого скакання. Їх ми й візьмемо, сперечатися тут нема про що, вирішено!

Через кордон

Через тиждень після цих подій п’ятеро вершників, четверо білих і один чорношкірий, мчали по місцевості, де проходить південна межа між техаськими округами Медина і Ворд[54]. На чолі кавалькади були двоє білих, одягнених майже, як близнюки, тільки одяг молодшого був трохи новішим, ніж у старшого, схожого на живий скелет. Їхні світло-гніді жеребці бігли жвавою риссю і час від часу весело пофоркували, немов давали зрозуміти, що довгий виснажливий біг для них не проблема. У наступній парі легко було впізнати батька й сина. Їхні міцні тіла обтягував також однаковий одяг, але не шкіряний, а вовняний. На головах у них були широкополі фетрові капелюхи, а зі зброї була рушниця, ножі і револьвери. Жилавий негр, який супроводжував білих вершників, був одягнений у легкий і зручний костюм із темного полотна, над його кучерями стримів блискучий циліндр, у руках він тримав дубельтівку, а за пояс заткнув мачете — довгий шаблеподібний ніж, яким користуються в Мексиці.

Читач уже вгадав імена перших вершників: Вірна Смерть, Лянґе з сином і я. Негр — то слуга Кортéсіо, той самий, що в пам’ятний вечір відчинив нам двері. Вірній Смерті знадобилося три дні, щоб одужати від травми, якої він зазнав таким сміховинним способом. Я підозрював, що він трохи соромиться усієї цієї історії. Дістати рану в бою — почесно, але впасти під час танцю і від того зазнати серйозних пошкоджень — ситуація вкрай неприємна для справжнього вестмена, тож мій товариш неабияк переймався із цього приводу. Йому явно боліло значно більше, ніж він показував, інакше б він не змусив мене чекати аж три дні. А з того, як часто посмикувалося його лице в дорозі, я розумів, що біль не минув.

Сеньйор Кортéсіо, дізнавшись, що обидва Лянґе вирушають у дорогу разом з нами, прийшов до нас в останній день нашого перебування в Ла-Ґранж і попросив взяти з собою свого слугу Сема.

Зізнаюся, що це прохання нас насторожило, тим більше, що далеко не кожен захоче кілька тижнів поспіль їхати поряд з якимось незнайомим негром. Але Кортéсіо розвіяв наші сумніви, пояснивши, що отримав із Вашингтона дуже важливе повідомлення, яке треба терміново передати далі в Чіуауа. Він доручив би й нам того листа, але йому обов’язково потрібна відповідь, яку ми вже не змогли би привезти йому. Тож довелося обрати посланця, а ніхто не впорається з дорученням краще, ніж Сем, відданий слуга, який чеснотами переважав не одного білого. Сем уже багато років служить своєму панові вірою і правдою, не раз переходив кордон, а також мужньо терпів труднощі небезпечної подорожі. Сем не буде для нас тягарем, запевняв нас Кортéсіо, навпаки, він може стати корисним, бо характер має поступливий, слухняний, він завжди готовий прислужитися.

Ми погодилися на прохання мексиканця і не пошкодували. Ще багато років тому Семові доводилося переганяти по Мексиці стада худоби, і відтоді він чудово їздив верхи. Ввічливий і послужливий чорношкірий, здається, симпатизував мені і кидався допомагати в усьому, до чого б я не взявся.

Вірна Смерть вважав, що шукати сліди Ґібсона в прерії — це марна трата часу: ми знали, куди попрямував останній загін добровольців, що його вислав Кортéсіо на допомогу Хуаресові. Тому вестмен вирішив не повторювати їхній шлях, а найкоротшою дорогою вийти до Ріо-Нуесес біля Орлиної ущелини, де, як він був переконаний, добровольці мали пройти обов’язково. Слід було поспішати, бо шахрай сильно випередив нас; мені не вірилося, що ми зуміємо наздогнати його, але Вірна Смерть заспокоїв мене, сказавши, що в тих місцях неспокійно і не всюди мексиканські новобранці зможуть проїхати без побоювання, тож їм доведеться уникати поселень і часто робити великий гак. У нас же не було причин петляти й ховатися, тож неважко буде надолужити згаяний час.

За шість днів ми зуміли подолати двісті миль, у що ніхто, крім Вірної Смерті, не повірив би, дивлячись на наших коней. Потрапивши у прерії, коні як переродилися. Свіжа трава й повітря, степовий простір, рух додали їм сил. Вони бадьоро бігли, оживаючи на очах, і, здавалося, молодшали. Вірну Смерть просто розпирало від гордощів: його «кінське чуття» і цього разу не підвело.

Ми минули Сан-Антоніо, перетнули навпростець округ Медина[55]. Спочатку наш шлях вів до Ріо-Леона, головної притоки річки Фріо, що неподалік від місця впадання Тарки-Крік у Ріо-Нуесес. У тамтешній місцевості вода траплялася все рідше, натомість почалася найбільш депресивна територія техаської пустелі. Гора Леоне з фортом Індж біля її підніжжя залишилася на північний захід від нас, навряд чи Ґібсон і його супутники наважилися проїхати там, ризикуючи потрапити в поле зору військових. Тож ми сподівалися незабаром вийти на слід.

Територія, якою ми їхали, була надзвичайно добре пристосованою до швидкої їзди верхи. Рівна, як тарілка, прерія, низька трава — це полегшувало коням пересування. Прозоре, чисте повітря дозволяло бачити далеку чітку лінію горизонту. Постійно просуваючись на південний захід, ми уважно вдивлялися в далечінь перед собою, не озираючись навкруги, тому занадто пізно помітили, що нас переслідують. На шостий день подорожі Вірна Смерть поставив дашком свої долоні до очей, а потім тицьнув пальцем направо і сказав:

— Погляньте туди, джентльмени. Як думаєте, що це таке?

Ми подивилися у вказаному напрямку і помітили чорну цятку, яка наближається до нас, як здавалося, дуже повільно.

— Гм! — промимрив у відповідь Лянґе-старший, прикриваючи долонею очі від сліпучого сонця. — Схоже, там пасеться якась тварина.

— Ну звичайно, — посміхнувся Вірна Смерть. — Тварина! Та ще й пасеться! Ваші очі не здатні пристосуватися до відстаней у прерії. Між нами близько двох англійських миль, а це означає, що це не одна тварина. Бо це мав би бути звір завбільшки зо п’ять слонів. Бізони тут не водяться, а якщо якесь стадо і забреде випадково, то не о цій порі року, а навесні або восени. Ви не маєте досвіду і не розрізняєте рухомі предмети. Бізони і мустанги, коли пасуться, щипають траву і йдуть повільно, крок за кроком. А я готовий побитися об заклад, що то хтось мчить до нас галопом.

— Не може бути, — заперечив Лянґе.

— Ну що ж, — сказав Вірна Смерть, — коли білі помиляються, послухаймо думку чорношкірого. Що думаєш ти, Семе?

Негр, який досі мовчав, не довго думаючи відповів:

— Це, мабуть, вершники, маса. Чотири, п’ять чи шість.

— Згоден. Може, це індіанці?

— О, ні! Індіанець прямо не ходити до білого. Він спочатку ховатися, придивлятися, а потім підкрадатися. Вершники скакати до нас навпростець, значить, це білі люди.

— Слушно кажеш, Семе. Я радий, що твій розум набагато світліший за твою шкіру.

— О, маса… — зніяковів Сем, показавши зуби в широкій посмішці. Похвала вестмена явно йому сподобалася.

— Якщо ці люди справді їдуть до нас, — сказав Лянґе, — то краще нам зачекати на них тут.

— Навіть не кажіть мені таких дурниць, — відповів вестмен. — Ви ж бачите, що вони не просто їдуть на нас, а тримаються південного напрямку. Вони бачать, що ми їдемо вперед, і намагаються перехопити нас по діагоналі. Тож продовжуймо рухатися! У нас немає часу на зупинки. Можливо, це солдати з форту Індж, які виїхали на огляд території. Якщо це справді вони, то на нас не чекає нічого хорошого від зустрічі з ними.

— Чому?

— Бо ми довідаємося чимало неприємного. Форт Індж розташований досить далеко звідси на північний захід. Якщо комендант змушений висилати патрулі аж так далеко, це означає, що існує якась серйозна небезпека. Думаю, ми незабаром про все дізнаємося.

Ми рухалися далі з тою ж швидкістю. Цятка на горизонті поступово наближалася, аж поки не розсипалася на безліч дрібних крапок, які швидко збільшувалися. Незабаром ми вже чітко бачили, що це були вершники. А ще через п’ять хвилин змогли роздивитися військові уніформи. А потім вони нарешті наблизилися на таку відстань, що ми змогли почути їхні окрики, звернені до нас. Вони веліли нам зупинитися.

Це були п’ятеро драгунів і їхній вахмістр.

— Куди ви так поспішаєте? — запитав він, зупиняючи свого коня. — Ви не помітили нас?

— Чому ж не помітили? — спокійно відповів Вірна Смерть. — Помітили. Але не зрозуміли, чому ми повинні були на вас чекати.

— Тому що нам треба з’ясувати, хто ви такі.

— Хіба ви не бачите? Ми білі люди і подорожуємо на Південь. Вам достатньо?

— Тисяча чортів! — вибухнув вахмістр. — Ви надумали жартувати зі мною?

— Мені не до жартів, — посміхнувся Вірна Смерть. — Ми — у прерії, а не в недільній школі, і ви не вчитель, щоб робити нам зауваження, наказувати і лупцювати за непослух.

— Я маю наказ начальства, і ви зобов’язані назватися.

— А якщо ми відмовимося?

— Ви ж бачите, що ми озброєні, тож зуміємо змусити вас відкрити свої імена, навіть якщо доведеться вдатися до сили.

— Ви дійсно здатні на це? Ви дуже рішуче налаштовані, тішуся з того, але не раджу навіть намагатися вдаватися до сили. Ми вільні люди у вільній країні, пане вахмістре! І я хочу подивитися на людину, яка цілком серйозно заявить мені, що я зобов’язаний — чуєте, зобов’язаний! — беззаперечно виконувати чиїсь накази. Та я затопчу його копитами мого коня!

Його очі спалахнули, він смикнув за повід, піднімаючи світло-гнідого дибки, і тварина, підкорившись вершникові, загрозливо нависла над вахмістром. Той рвонув свого коня назад і вже розтулив рот, щоб крикнути щось, але старий не дозволив йому вимовити ні слова:

— Я вже не кажу про те, що міг би бути вашим батьком, а може, і дідом, а отже, досвіду в мене більше, ніж у вас, і пережив я стільки, скільки вам і за все життя не пережити. Ви хотіли вдатися до сили? Невже думаєте, що наші ножі зроблені з марципанів, револьвери — з шоколаду, а кулі — з цукру? Повірте, наші солодощі вам не перетравити. Ви говорите, що дієте за наказом начальства. Охоче вірю і не маю нічого проти наказів. Однак скажіть, вам хіба наказували кричати на вестменів, як на новобранців? Ми не відмовляємося від бесіди з вами, але не ми вас шукали, тому завдайте собі клопоту згадати уроки ввічливості.

Вірна Смерть присоромив вахмістра. Читаючи мораль, старий змінився до невпізнання, і його промову почули.

— Не гнівайтесь, — уже значно спокійніше сказав вахмістр. — Я не хотів образити вас.

— Судячи з ваших слів, ви зовсім забули уроки ввічливості.

— Тільки тому, що тут не великосвітський салон. У прерії повно всілякої наволочі, і ми тут, на передньому краї, повинні пильнувати порядку.

— Повно всілякої наволочі? Отже, ви й нас зараховуєте до наволочі? — вибухнув старий.

— Не можу ні заперечити, ні підтвердити. Людина з чистим сумлінням без вагань називає своє ім’я. Ви ж не хочете відповідати прямо. Зараз тут на кожному кроці можна зустріти тих, хто намагається пробратися до Хуареса. Цим людям не можна довіряти.

— Наскільки я зрозумів, ви прихильники південних штатів?

— Сподіваюся, і ви теж.

— А я — прихильник усіх чесних людей, які борються з негідниками. А що стосується того, хто ми і звідки, то ми не робимо з цього таємниці. Ми їдемо з Ла-Ґранж.

— Тобто ви — техасці, а Техас завжди був на боці Півдня. Я дуже радий зустріти справжніх патріотів.

— Справжніх патріотів! Чорт забирай! Як на вахмістра, то висловлюєтеся ви занадто пишномовно. Але настав час представитися. Я не буду називати всіх п’ятьох імен, однаково їх відразу ж забудете, а назву лише своє. Мені здається, його ви запам’ятаєте. Я — старий вестмен, якого зазвичай називають Вірна Смерть.

Його ім’я справило сильне враження. Вахмістр аж підскочив у сідлі і витріщив очі на старого. Решта солдатів теж втупилися у нього з подивом та цікавістю. Нарешті вахмістр оговтався від подиву і процідив крізь зуби:

— Вірна Смерть! Шпигун Півночі!

— Сер! — загрозливо крикнув Вірна Смерть. — Думайте, що кажете. Бережіться! Якщо ви коли-небудь чули про мене, то маєте знати, що я не терплю образ. Я жертвував задля справи Півночі своїми статками, кров’ю і життям, тому що так хотів і тому що вважав, і досі вважаю, ідеї Півночі єдино правильними. Слово «шпигун» означає дещо інше. І якщо такий хлопчисько, як ви, кидає мені в очі цю образу, то я не б’ю його по фізіономії відразу ж тільки тому, що мені його шкода. Вірна Смерть ніколи не боявся ні шести, ні десяти, ні цілого ескадрону драгунів. На щастя, ваші товариші справляють враження розсудливіших людей, ніж їхній командир. Сподіваюся, вони розкажуть комендантові форту, що ви зустріли Вірну Смерть і облаяли старого. От він вам і покаже, де раки зимують.

Його слова влучили в саму точку. Вірна Смерть, мабуть, сподівався на те, що комендант буде розумніший за свого підлеглого. Вахмістр мусив би згадати в рапорті про нашу зустріч і її результат. Що ж може бути повчальніше і важливіше для командира патруля, ніж бесіда з відомим мисливцем і слідопитом? Від кого ще в прерії можна почути новини, отримати корисну пораду? Таких знаменитих вестменів, як Вірна Смерть, офіцери зазвичай вважають рівними собі і приймають їх із шаною.


Віннету ІІ

Юнак з племені оджібве вистежує здобич. Мінесота, 1908 рік. Фото Роланда Ріда.


Тупий служака нарешті зрозумів, що опинився на слизькому, почервонів і зніяковів. Вірна Смерть тим часом провадив далі, намагаючись ще більше присоромити вахмістра:

— Я поважаю ваш мундир, але моя потерта куртка варта не менше. Хто зараз комендант у форті Індж?

— Майор Вебстер, сер.

— Той самий, який ще два роки тому служив у чині капітана в форті Ріплі?

— Він.

— Передайте йому від мене вітання. Ми з ним старі приятелі і колись змагалися у стрільбі по мішенях. Дайте-но мені ваш записник, я напишу йому кілька слів. Думаю, він буде невимовно радий, що один з його підлеглих обізвав мене шпигуном.

Вахмістр не знав, що робити. Він насилу видушив із себе:

— Сер, запевняю, я не хотів вас образити. Самі знаєте, життя тут не мед, тому іноді буває важко стриматися.

— Ось це звучить набагато ввічливіше, тому почнімо нашу розмову спочатку. Як у вас у форті з сигарами?

— Гірше не буває. Тютюн, на жаль, скінчився ще тиждень тому.

— Це дуже погано. Солдат без тютюну — півсолдата. У мого товариша повна сумка сигар. Попросіть його виділити трохи з нашого запасу.

Вахмістр і його люди з пожадливістю подивилися на мене. Я дістав жменю сигар, наділив ними солдатів і підніс їм вогню. Вахмістр затягнувся з блаженністю, подякував мені кивком голови і сказав:

— Така сигара — це як люлька миру. Мені здається, я готовий пробачити образу навіть ворогові, якщо він після багатоденного тютюнового посту пригостить мене в прерії сигарою.

— Якщо для вас сигара варта більше, ніж запекла ворожнеча, то це свідчить про вас як про доволі добру людину, — засміявся Вірна Смерть.

— Я справді не дуже злий. Але нам час їхати далі. Часу мало, тому хотів би дізнатися від вас останні новини. Чи бачили сліди індіанців?

— Ні, не бачили. Та й сумнівно, щоб тут з’явилися індіанці, — відповів Вірна Смерть.

— У нас, наприклад, є вагомі підстави вважати, що вони десь тут поблизу. Червоношкірі знову викопали сокиру війни.

— Тисяча чортів! Це погано. А які племена?

— Команчі і апачі.

— Найнебезпечніші. А ми якраз на кордоні між їхніми володіннями. Коли ножиці змикаються, найбільше дістається тому, хто опиняється між лезами.

— Так, будьте обережні. Ми вже вислали людей по підмогу і новий запас продовольства. І вдень, і вночі патрулюємо околиці, доводиться підозрювати всіх і з’ясовувати, хто чесна людина, а хто — розбійник. Тому ще раз просимо вибачення.

— О, ми вже все забули. Але скажіть, чому червоношкірі стали на стежку війни?

— У всьому винен цей чортовий, вибачте, сер, може, ви про нього іншої думки, президент Хуарес. Ви, напевно, чули, що йому довелося відступити до Ель-Пасо: французи вигнали його з Чіуауа і Коауїлі. Він утік від них, як єнот від собак, а вони йшли за ним по п’ятах до самої Ріо-Ґранде і, зрештою, взяли б у полон, якби не втрутився наш президент. Всі покинули Хуареса, навіть його одноплемінники індіанці, адже він червоношкірий.

— Апачі теж?

— Ні. За порадою їхнього молодого вождя Віннету, вони не стали ні на його бік, ні на бік французів. А оскільки апачі ні в що не втручаються, агентам Базена не важко було нацькувати команчів на Хуареса. Загони команчів перейшли кордон Мексики, щоб покінчити з прихильниками Хуареса.

— Маєте на увазі, що вони прийшли грабувати, вбивати, палити й розоряти. Команчам байдуже до Мексики, їхні стоянки та мисливські угіддя розташовані по цей бік Ріо-Ґранде. Але коли вже панове французи наймають їх, то що дивного в тому, що індіанці користуються нагодою пограбувати мирних жителів. Не мені судити, хто з них більше винен.

— І не мені. Отже, команчі перейшли кордон і зробили те, що від них вимагалося. На зворотному шляху вони наткнулися на табір апачів, яких завжди вважали своїми смертельними ворогами. Вони перестріляли всіх, хто чинив опір, а решту повели в полон разом із кіньми.

— І що ж було далі?

— Далі? Далі, як завжди, сер. Чоловіків, як це заведено у червоношкірих, прив’язали до стовпів, а, як відомо, живцем підсмажуватися і терпіти леза ножів у власному тілі не надто приємно.

— Так… Панове французи заварили кашу. Апачі, звичайно, пішли в похід, щоб помститися?

— Ні, адже всім відомо, що апачі — боягузи.

— Вперше чую! Скільки я знаю, вони не ковтають образу.

— Вони вислали кількох воїнів на переговори з вождями команчів. Зустріч відбулася в нас.

— У форті Індж? Чому?

— Це була нейтральна територія.

— Розумію. І вожді команчів з’явилися?

— Так. П’ятеро вождів під охороною двадцятьох воїнів.

— А скільки було апачів?

— Троє.

— А скільки воїнів їх охороняло?

— Вони прибули без охорони.

— А ви кажете, що апачі — боягузи. Троє людей наважилися проїхати ворожою територією на зустріч із двадцятьма п’ятьма ворогами. Сер, якщо ви хоч трохи знаєте індіанців, то маєте визнати, що апачі — відважні люди. Чим же закінчилася зустріч вождів?

— На жаль, не миром. Червоношкірі посварилися, команчі напали на апачів, зарізали двох, а третій, попри рани, зумів дістатися до коня, перелетів через паркан — і зник. Команчі кинулися за ним навздогін, але не наздогнали.

— І все це відбувалося на нейтральній території, під захистом солдатів форту і наглядом майора армії Сполучених Штатів? Команчі вчинили віроломно, і чи варто дивуватися, що апачі, довідавшись від пораненого воїна про результат перемовин, зберуться у великі загони і підуть у похід, аби будь-що помститися. А оскільки вбивство послів сталося на території білих, то вони скерують зброю і на блідолицих. А як поводилися з вами команчі?

— Цілком дружньо. Перш ніж поїхати з форту, вожді запевнили нас, що білі — їхні друзі, а воювати вони будуть тільки з апачами.

— Коли сталася ця кривава зустріч червоношкірих?

— У понеділок.

— Сьогодні п’ятниця, минуло вже чотири дні. Як довго команчі залишалися у форті?

— Не більше ніж годину після того, як утік поранений апач.

— І ви їх відпустили? Вони ж потоптали божі й людські закони? Майорові слід було взяти їх під варту за вбивство й повідомити про подію у Вашингтон. Я не можу зрозуміти його.

— Вранці того дня він виїхав на полювання і повернувся у форт лише надвечір.

— Щоб не бути свідком злочину й віроломства! Десь я вже таке чув! Коли апачі дізнаються, що команчі без перешкод покинули форт, я й шеляга ламаного не дам за життя білого, який потрапить до них у руки.

— Не згущуйте барви, сер. Якби ми не дозволили команчам піти з миром, через годину апачі втратили би ще одного зі своїх вождів.

— Ще одного зі своїх вождів? — перепитав Вірна Смерть. — Он воно що! Я, здається, здогадуюсь, про кого йдеться. Сутичка у форті сталася чотири дні тому, у червоношкірого прекрасний кінь, і він випередив нас.

— Це ви про кого? — здивувався вахмістр.

— Про Віннету.

— Як ви здогадалися? Це справді був він. Не встигли команчі сховатися на заході, як ми побачили вершника, що мчав від Ріо-Фріо. Він заскочив до нас, щоб купити пороху, свинцю і револьверних набоїв. Червоношкірий не мав племінних знаків, а ми не знали його в лице. Він почув розмови солдатів, здогадався, що трапилося, і звернувся до першого стрічного чергового офіцера.

— Дуже, дуже цікаво! — вигукнув Вірна Смерть. — Як шкода, що мене там не було! І що ж сказав індіанець офіцерові?

— Нічого особливого, звичайні погрози: «Багато блідолицих поплатяться за те, що тут сталося. Ви не стали на заваді вбивства і не покарали винних». Сказавши так, він покинув склад товарів і скочив на коня. Офіцер пішов за індіанцем, щоб помилуватися його чудовим жеребцем, а той обернувся і додав: «Я буду чеснішим за вас. Тому попереджаю, що від сьогодні почалася війна апачів із блідолицими. Воїни апачів мирно жили у своїх вігвамах, коли підступні команчі раптово напали на них, взяли в полон жінок і дітей, забрали коней і пожитки, багатьох убили, а решту відвели в свої селища, щоб замучити на стовпах тортур. Попри це, старійшини апачів далі слухалися Великого Духа. Вони не відразу викопали сокиру війни, а відрядили до вас своїх послів, щоб говорити з вождями команчів. Ви відпустили вбивць на свободу і з цього моменту стали нам ворогами. Ви й будете винні у смерті ваших білих побратимів, не ми».

— Це дуже схоже на нього! У мене таке відчуття, ніби я чую його голос, — сказав Вірна Смерть. — Що ж відповів офіцер?

— Він запитав ім’я червоношкірого, і той назвався вождем апачів Віннету. Офіцер наказав негайно зачинити ворота і схопити індіанця, бо мав на це повне право: війна була оголошена, а Віннету прибув до нас у форт не як парламентер. Але той лише розсміявся, здибив коня, потоптав копитами кількох людей, зокрема й офіцера, перелетів через паркан і помчав у прерію. Ми вислали за ним загін, але солдати повернулися ні з чим.

— Ось вам і початок війни. У разі перемоги апачів вам не позаздриш: індіанці не пошкодують нікого. Більше ніхто вас не відвідував?

— Тільки одного разу, позавчора увечері, у форт заїхав самотній вершник, який поспішав до Сабіналь. Я чергував біля воріт, тому чудово пам’ятаю, що він назвався Клінтоном.

— Клінтоном?! Зараз я опишу людину, а ви скажете, чи це був він.

Вірна Смерть описав зовнішність Ґібсона, і вахмістр підтвердив, що прикмети збігаються. Я відразу ж показав йому фотографію, і він без вагань упізнав на ній Клінтона.

— Ви дали себе обдурити, — заявив Вірна Смерть. — Шахрай зовсім не збирається в Сабіналь, а заїхав до вас, щоб вивідати ситуацію у форті. Він входить до складу банди, про яку ви згадували. Поговоривши з вами, він повернувся до товаришів, які чекали його неподалік. Більше у вас нічого не сталося?

— Це все, що я знаю.

— Тоді нашу розмову закінчено. Передайте майорові, що ви бачилися зі мною. Ви — його підлеглий, тому не зможете передати йому мою думку з приводу останніх подій. Бо, як на мене, якби він сумлінно виконував свої обов’язки, то кровопролиття вдалося б уникнути. На жаль, усе навпаки. Прощавайте, хлопці!

Вестмен пришпорив коня. Ми поїхали за ним, на ходу прощаючись із драгунами, які повернули на північ. Якийсь час ми їхали мовчки. Вірна Смерть, схиливши голову на груди, замислився. Сонце котилося до заходу, до сутінків залишалося не більше ніж годину, і попереду виднілася пряма лінія горизонту, немов величезний ніж відділив небо від землі. Ми хотіли того ж дня дістатися до Ріо-Леоне, де ростуть дерева. Але темніло, а до мети було ще далеко. Це, мабуть, непокоїло і старого вестмена, бо він раз у раз підганяв коня, змушуючи його бігти розгонистою риссю. Нарешті, коли сонячна куля, яка все більшала, повисла над самою землею, ми помітили на півдні темну смугу, що дедалі ширшала, а незабаром ми вже стали розрізняти окремі дерева, які привітно похитували гілками. Пісок пустелі змінився зеленою травою.

Наш поводир дозволив коням сповільнити біг і з видимим полегшенням промовив:

— У тутешніх місцях дерева ростуть тільки поблизу води. Перед нами Ріо-Леоне. Час шукати місце для ночівлі.

Ми в’їхали в гайок, який тягнувся уздовж берега вузькою смугою. Річка була не дуже широка і не дуже повноводна, але в тому місці, куди ми під’їхали, переправлятися було би незручно, тож нам довелося проїхати вниз за течією, поки ми не знайшли зручнішого місця. Наші коні вже увійшли у воду, як раптом старий, який їхав попереду, натягнув повід і вихилився з сідла, уважно вдивляючись у дно річки.

— Так я і думав, — сказав він. — На каменях слідів не лишається, ось чому ми виявили їх лише тут. Подивіться на дно!

Ми спíшилися і відразу ж помітили круглі, трохи більші за долоню, заглиблення у піщаному дні.

— То це слід? — запитав Лянґе. — Можливо, тут дійсно пройшов кінь, але звідки ви знаєте, що на ньому хтось сидів?

— Семе, подивись-но ти на слід. Що скажеш?

Негр, який досі скромно стояв позаду, підійшов і придивився до дна.

— Тут два вершники проїхати через воду, — сказав він.

— А звідки ти знаєш, що тут проїхали вершники?

— Дикий мустанг не ходити із залізними підковами, а на конях із підковами завжди сидіти вершники. Сліди глибокі, значить, коні нести вантаж, нести люди. Коні спочатку пройти через річка один за одним і тільки потім зупинитися пити воду, значить, вони слухатися вершника.

— Ти все чудово пояснив, — похвалив вестмен негра. — Я сам краще не зміг би. Вершники дуже поспішали, тому не дали коням напитися вдосталь, напоївши їх тільки на тому березі. Зараз ми дізнаємося, чого такий поспіх.

Поки ми розмовляли, наші коні жадібно, величезними ковтками пили воду. Коли вони вгамували спрагу, ми знову вскочили в сідла і переправилися на протилежний берег. Вода не доходила до стремен. Опинившись на тому березі, Вірна Смерть вигукнув:

— А ось і причина їхнього поспіху! Придивіться уважно до тієї липи. Кора зі стовбура здерта на висоту людського зросту. А що це там на землі?

Ми подивилися у вказаному напрямку і побачили два ряди вбитих у землю кілочків, завдовжки і завтовшки з олівець.

— Чи знаєте ви, навіщо їм знадобилася кора й кілочки? — допитувався вестмен. — Погляньте, на землі лежать обрізки кори, а на кілочках залишилися петлі. Перед вами ткацький верстат. Тут виткали з кори стрічку два лікті завдовжки, а завширшки шість дюймів, судячи з кілків. Індіанці використовують такі ткані смуги для перев’язки ран. Холодний сік липи знімає біль, а пов’язка з кори, висихаючи, стягується так, що тримає купи перебиті кістки. Можна припустити, що один з вершників був поранений. Тепер же погляньте туди: на дні видно дві ями, тут коні лежали у воді; перед далекою і важкою дорогою індіанці знімають з коней сідла і дають їм скупатися. Отже, підсумуємо: два вершники, а найпевніше індіанці, так поспішають, що спочатку переправляються через річку, і тільки потім поять тварин. Один з них поранений, вони перев’язують йому рани й негайно вирушають далі. Який же можна зробити висновок, джентльмени? Спробуйте напружити свій мозок, — звернувся вестмен до мене.

— Спробую, — відповів я, — але прошу не сміятися з мене, якщо помилюся.

— Ні за що. Ви — мій учень, і я не смію вимагати від вас більше, ніж ви знаєте.

— Судячи зі звичок коней, можна припустити, що вершники належать до одного з індіанських племен. Візьмемо до уваги події у форті Індж: двох апачів убили, третій був поранений, але зумів утекти, потім там з’явився Віннету, і йому теж довелося тікати, з чого я роблю висновок, що молодий вождь наздогнав свого пораненого побратима, і вони разом продовжили шлях.

— Непогано, — похвалив мене Вірна Смерть. — Що ви ще можете сказати?

— Мені здається, що апачі прагнуть чимшвидше дістатися до своїх, щоб повідомити про вбивство у форті й попередити про напад команчів. Вони знали, що тільки тут знайдуть кору, тому поспішали переправитися через річку, і спочатку перев’язали рану, а лише потім дали напитися й відпочити коням.

— Саме так усе й відбувалося. Я задоволений вами. Упевнений, що тут проїжджав Віннету і той апач, який зумів утекти живим після сутички з вождями команчів. Зараз уже занадто темно, аби шукати їхній слід у траві, але я здогадуюсь, куди вони поїдуть. Як і ми, вони переправляться через Ріо-Леоне, щоб найкоротшим шляхом дістатися до своїх. Наш шлях лежить туди ж, тому ми ще натрапимо на їхні сліди. А зараз подбаємо про себе: виберемо місце для ночівлі. Завтра на світанку ми вже повинні бути на ногах.

Його досвідчене око швидко знайшло велику галявину серед кущів у густій траві. Ми розсідлали коней, стриножили їх і пустили пастися. Вечеряли рештками провізії. На моє запитання, чому ми не розпалюємо вогнище, Вірна Смерть хитро посміхнувся і відповів:

— Я чекав цього питання, сер. Напевно, ви прочитали не одну красиву історію Фенімора Купера[56] та інших авторів, які пишуть різні дурниці про індіанців. Сподобалися вам їхні романи?

— Захопливе читво.

— Так, звичайно, читаються вони з великою приємністю. Вмощуєшся зручніше у кріслі, кладеш ногу на ногу, закурюєш люльку і розгортаєш книгу, взяту в бібліотеці. Але коли потрапляєте в прерії на Дикому Заході, то все чомусь геть по-іншому, не так, як у романах. Купер — талановитий письменник, і мені самому приємно почитати про Шкіряну Панчоху. Він чудово поєднує поезію і дійсність, але Дикого Заходу він не знав, бо тут поезією і не пахне, навколо сама сувора дійсність. Пам’ятаю, в одному з романів Купера є чудовий опис багаття, на якому печеться соковита бізоняча вирізка. Однак, скажу я вам, якщо ми спробуємо жити, як у романах, до нас на запах диму і печеного м’яса збіжаться всі індіанці у радіусі двох миль.

— Двох миль? Це ж майже година верхи.

— У вас ще буде нагода переконатися, який тонкий нюх у червоношкірих. Та якщо навіть індіанці нас не зауважать, то це неминуче зроблять їхні коні, навчені пирханням попереджати господаря. Так загинув не один вестмен, тому сьогодні доведеться нам обійтися без поетичного багаття.

— Але мені здається, що нам нема чого боятися — індіанців поблизу немає і бути не може, команчі ще не встигли покинути свої стійбища, і пройде ще чимало часу, поки воїни зберуться в загони і вийдуть на стежку війни.

— Ви міркуєте навдивовижу мудро, як на ґрінгорна. Однак, на жаль, ви забули про три важливі обставини: по-перше, ми заглибилися у володіння команчів, по-друге, саме цим шляхом їхні воїни вчиняють набіги на Мексику, по-третє, загони команчів уже готові до початку війни. Невже ви вважаєте їх дурнями, які вбивають вождів апачів, не підготувавшись до походу? Я схиляюся до думки, що команчі напали на апачів не тому, що раптом ні з того ні з сього втратили голову від люті, а тому, що запланували цей крок. Переконаний, що команчі вже вийшли до Ріо-Ґранде, і боюся, що Віннету буде важко прослизнути між ними непомітно.

— То ви збираєтеся стати на бік апачів?

— У глибині душі — так. На них віроломно напали і, по правді кажучи, я дуже симпатизую Віннету, але все ж нам треба бути обачними і не кричати на кожному кроці, на чиєму ми боці, тим більше робити що-небудь, не подумавши як слід. Нам дуже пощастить, якщо ми доберемося до Мексики цілими і неушкодженими, а вже про те, щоб грати в хованки з червоношкірими, які вийшли на стежку війни, годі й думати. У мене немає особливих причин побоюватися команчів. Вони мене добре знають, я ніколи не робив їм нічого поганого, не раз бував у них, і завжди вони зустрічали мене по-дружньому. Один з їхніх вождів, Ойо-Колс, у перекладі Білий Бобер, завдячує мені життям, і обіцяв завжди пам’ятати про те, що я врятував його від смерті. Сталося це на Ред-Рівер, де на нього напали чікесо[57] і, якби я не прийшов йому на допомогу, точно зняли б із нього скальп. Навіть червоношкірі не забувають такої послуги, тож це стане нам у пригоді, якщо ми зустрінемо команчів і чимось їм не догодимо. Доведеться тоді нагадати їм про мою дружбу з вождем. А ще в нас є, хай невеликі, та все ж переваги: нас п’ятеро, і всі, сподіваюся, вміють стріляти. Перш ніж дикун доторкнеться скальповим ножем до залишків моєї шевелюри, десяток його родичів вирушить до Країни вічного полювання. Але що б там не трапилося, нам слід бути готовими до будь-яких несподіванок і поводитися, як на війні. Тому виставимо вартового і будемо мінятися кожну годину. Таким чином, кожному на сон залишиться п’ять годин, дорослому чоловікові цього цілком достатньо.

Старий зрізав п’ять травинок різної довжини, ми потягнули жереб і розіграли, кому й коли ставати на варту. Мені випала остання зміна. Тим часом надійшла ніч, стало зовсім темно. Але спати нікому не хотілося. Я дістав сигари, ми закурили і розговорилися. Вірна Смерть розповів нам кілька цікавих і повчальних історій про власне життя. Так поволі минав час. Мій годинник показував пів на одинадцяту, коли раптом старий вестмен замовк, вслухаючись у тишу. Тут й ми почули, як один наш кінь пирхнув, немов злякавшись чогось.

— Чого б це? — пробурмотів вестмен. — Хіба не казав я Кортéсіо, що обидві наші шкапи в прерії не новачки? Так пирхає тільки тварина, яка знала руку вестмена, а це означає, що поблизу коїться щось недобре. Не дивіться на всі боки, джентльмени, бо коли людина напружує зір, її очі починають блищати, ворожий шпигун може їх помітити. Дивіться прямо перед собою і не метушіться, а я тим часом насуну капелюха на очі й піду розвідаю, хто до нас завітав. Чуєте? Знову!

Кінь Вірної Смерті знову пирхнув, а мій почав неспокійно бити копитами, немов хотів визволитися з пут. Всі замовкли, що мені в тому становищі здалося природним і правильним, але старий шепнув:

— Не мовчіть! Якщо до нас хтось уже підповз і підслухав нашу розмову, то з раптового мовчання здогадається, що ми щось запідозрили, тому говоріть, говоріть, розповідайте що вам заманеться.

Несподівано негр тихо сказав:

— Сем знати, де ховатися чоловік. Сем бачити два ока.

— Молодчина, Семе, але більше не дивись туди, щоб і він не побачив, як блищать твої очі. Де він ховається?

— Там, де я прив’язати свого коня, біля дикої сливи. Дуже низько, біля самої землі.

— Зараз я підповзу до нього ззаду і без надмірних труднощів витягну його звідти за комір. Він один, інакше коні поводилися б трохи не так. А ви говоріть голосніше. По-перше, це відверне його увагу, і він не насторожиться, а по-друге, ваші голоси заглушать шум моїх кроків. На жаль, у такій непроглядній пітьмі просуватися безшумно неможливо.

Він підвівся, зробив крок убік і зник у темряві. Лянґе голосно запитав мене про щось, я голосно відповів. Наша бесіда стала нагадувати веселу лайку, в якій кожне слово викликало сміх.

Вілл і негр допомагали нам як могли, поки ми хвилин десять голосно сміялись, а потім почули голос Вірної Смерті:

— Досить уже вам, кричите на всю прерію, як леви. Я його схопив і зараз принесу.

Зашелестіли кущі, із заростей важким кроком вийшов Вірна Смерть і поклав коло нас на землю непорушне тіло шпигуна.

— Він і охнути не встиг, — вимовив вестмен. — Ви так галасували, що червоношкірий не помітив би й землетрусу.

— Червоношкірий? А якщо він був не один?

— Можливо, але малоймовірно. А зараз розпалімо вогнище і погляньмо, що за птаха ми спіймали. Тут неподалік я бачив сухе деревце. Попильнуйте гостя, поки я піду по дрова.

— Він не ворушиться. Може, він мертвий?

— Ні, я його тільки оглушив і стягнув руки за спиною його ж таки ременем. Я встигну повернутися, перш ніж він отямиться.

Вірна Смерть зрубав сухе деревце, ми ножами накололи трісок, і невдовзі у світлі маленького, мерехтливого багаття, що горіло майже без диму, таким сухим було дерево, змогли роздивитися бранця.

На ньому були індіанські замшеві штани, облямовані по швах, така ж мисливська куртка і мокасини. З голеної голови звисало пасмо скальпа. Густо намазане фарбою обличчя було вкрите чорними і жовтими смугами. Спорядження воїна було нехитре: ніж, люлька та шкіряний сагайдак зі стрілами. Вірна Смерть відкинув усі ці предмети подалі.

Індіанець лежав нерухомо, із заплющеними очима, немов мертвий.

— Дрібна рибка, — сказав Вірна Смерть. — Рядовий воїн, навіть не має відзнак. Немає в нього й мішечка з «ліками», а значить, він ще не отримав імені або був його позбавлений за провини. Мабуть, його послали в розвідку, щоб дати можливість довести свою хоробрість, вбити ворога й повернути собі ім’я. Тихіше, він ворушиться.

Бранець випростався і глибоко зітхнув. Відчувши, що руки зв’язані за спиною, він смикнувся, широко розплющив очі і спробував схопитися на ноги, але відразу ж звалився на землю. Він обвів нас ненависним поглядом, раптом помітив вестмена і мимоволі скрикнув:

— Коша-Певе!

— Так, це я, — відповів вестмен. — Червоношкірий воїн знає мене.

— Сини мого племені добре знають блідолицього воїна, він не раз гостював у їхніх вігвамах.

— З кольорів на твоєму обличчі я бачу, що ти з доблесного племені команчів. Як тебе звати?

— Син команчів позбувся імені й ніколи більше не зможе назватися. Він покинув табір, щоб вистежити ворога і повернути собі ім’я, але потрапив у полон до блідолицих і назавжди вкрив себе ганьбою. Тому він просить білих людей вбити його. Червоношкірий воїн заспіває передсмертну пісню, і з його вуст не вирветься жодного жалібного стогону.

— Ми — християни, тому не можемо виконати твоє прохання. Я взяв тебе в полон, але тільки тому, що в темряві не розгледів, що ти син команчів. Ми не ворогуємо з твоїм племенем. Ти будеш жити, зробиш багато великих подвигів і повернеш собі ім’я, почувши яке, твої вороги будуть падати мертвими від страху. Ти — вільний.

З цими словами Вірна Смерть розрізав ремені на руках індіанця. Мені здавалося, що червоношкірий мав би відразу ж скочити на ноги, але той так і залишився лежати на землі, немов усе ще стягнутий путами.

— Син команчів, — вимовив він, — не може бути вільним. Він хоче померти. Устроміть йому ніж у серце!

— У мене немає ні причин, ні бажання вбивати тебе. Чому ти хочеш померти?

— Тому що ти виявився хитрішим і взяв мене в полон. Воїни команчів дізнаються про це й виженуть мене з племені. Вони скажуть: «Спочатку він позбувся імені й “ліків”, а тепер потрапив у полон до блідолицих. У нього сліпі очі і глухі вуха. Він ніколи не отримає відзнак воїна».

Червоношкірий виголосив усе це таким сумним голосом, що мені стало шкода його. Правда, я розумів далеко не все, бо він говорив ламаною англійською, вставляючи у неї слова з мови команчів, проте суть його промови я вловив.

— Наш червоношкірий брат не вкрив себе ганьбою, — вимовив я, втручаючись у його розмову з вестменом. — Потрапити в полон до великого білого воїна Коша-Певе — не ганьба, та й сини команчів ніколи не дізнаються про це. Наші вуста не викажуть твоєї таємниці.

— Коша-Певе може підтвердити твої слова? — запитав індіанець.

— Блідолиций воїн мовить правду, — відповів старий. — Ми скажемо, що зустрілися й упізнали один одного. Я друг команчів, тому ти не вчинив би помилки, якби відкрито підійшов до мене.

— Слова мого уславленого білого брата втішили мене. Я вірю тобі. Тепер я можу повернутися до синів команчів, не боячись, що мене виженуть із племені. І поки мої очі бачать сонце, я буду вдячний блідолицим.

Він сів, глибоко зітхнувши, і, хоча через густий шар бойової фарби неможливо було розгледіти міміку його обличчя, ми відчули, що йому стало легше. Продовжити розмову ми довірили досвідченому вестменові. А той не забарився з наступною реплікою:

— Наш червоношкірий брат бачить, — продовжував Вірна Смерть, — що ми його друзі, і сподіваємося, що він теж не вважає нас ворогами. Тож нехай він на знак дружби відповість на наші запитання.

— Коша-Певе може питати, я скажу правду.

— Мій червоношкірий брат пішов зі стійбища, щоб убити ворога або звіра і так повернути собі ім’я. Він ішов один чи з ним були інші воїни?

— Зі мною стільки воїнів, скільки крапель у цій річці.


Віннету ІІ

Воїни племені чорноногих. Національний парк Ґлейшер (Монтана), прибл. 1913 рік. Фото Роланда Ріда.


— Мій брат хоче сказати, що всі воїни команчів покинули свої вігвами?

— Так. Вони йдуть зняти скальпи з ворогів.

— Хіба в команчів є вороги?

— Собаки-апачі. Смердючі койоти напали на вігвами команчів, і воїни сіли на коней, щоб винищити підлих тварюк.

— А перед тим вони запитали поради в найстарших воїнів?

— Воїни-старійшини на раді вирішили викопати сокиру війни. Потім шамани запитали Великого Духа, і Маніту підтвердив волю старших. Копита наших коней топчуть землі від стоянок команчів до річки, яку білі називають Ріо-Ґранде. Чотири рази зайшло сонце відтоді, як сокиру війни пронесли від вігвама до вігвама.

— Наш червоношкірий брат теж вирушив у похід у складі війська?

— Ми поставили табір вище за течією. Кілька воїнів пішли на розвідку, щоб перевірити, чи немає поблизу собак-апачів. Я піднявся вгору по річці, а почувши коней блідолицих, сховався в кущах, щоб порахувати вас, тут на мене раптом напав Коша-Певе і вбив мене на короткий час.

— Не варто згадувати те, що минуло, забудьмо про це. Скільки воїнів мужнього племені команчів у вашому загоні?

— Рівно десять разів по десять.

— А хто їх веде?

— Ават-Віла, Великий Ведмідь. Це наш юний вождь.

— Я не знайомий із ним і ніколи не чув його імені.

— Він зовсім недавно отримав ім’я. У Великих горах він убив сірого ведмедя ґрізлі і приніс його шкуру та кігті. Він син Ойо-Колса, якого блідолиці називають Білим Бобром.

— Я знаю Білого Бобра, він мій друг.

— Я знаю, я бачив тебе в його вігвамі. Ти був гостем Ойо-Колса. Його син, Великий Ведмідь, зустріне тебе з почестями.

— Як далеко звідси до вашої стоянки?

— Мій білий брат буде їхати менше ніж половину того часу, який ви називаєте годиною.

— Ну тоді ми попросимо вождя, щоб він запросив нас до свого багаття. Нехай мій брат відведе нас до нього.

Через кілька хвилин ми вже сиділи в сідлах і їхали слідом за індіанцем повз липи з обдертою корою, де раніше побачили сліди Віннету, а потім — далі вгору вздовж річки.

Минуло півгодини, і раптом перед нами, як з-під землі, виросло кілька темних тіней. Це були вартові, розставлені навколо табору. Наш провідник коротко поговорив із ними й пішов, а ми залишилися чекати. Незабаром індіанець повернувся і повів нас в глибину стоянки. Нічого не було видно. Жодна зірка не світилася на затягнутому хмарами небі. Я вдивлявся у темряву, але не міг нічого розгледіти. Проїхавши зовсім небагато, провідник зупинився і звернувся до нас:

— Нехай мої брати чекають тут. Сини команчів не розпалюють вогонь під час військових походів, але зараз вони впевнені, що поблизу немає ворогів, і розкладуть багаття для гостей.

Він зник у темряві. Через мить я побачив неподалік червону цятку завбільшки з голівку шпильки.

— Це пункс, — пояснив Вірна Смерть.

— Пункс? Що це таке? — здивовано запитав я, вдаючи, ніби не знаю, про що мова.

— Сірник прерії. Шматочок дерева і тоненька кругла паличка. У дереві роблять невелику заглибину, яку заповнюють пунксом, тобто сухим листям або зогнилою деревиною. Це найкраще у світі кресало. Паличку вставляють у дірку і швидко крутять у долонях. Від тертя труха нагрівається, починає тліти і спалахує. Дивіться!

Пункс блиснув раз, другий — і спалахнув вогник. Коли він розгорівся, до нього підкинули сухого листя й гілок, запалало багаття. Однак індіанці поспішили загасити полум’я, бо вони не люблять занадто яскравого вогню. Слід зазначити, що багаття, яке розпалюють червоношкірі, — прецікава річ: сучки складають так, щоб тільки один кінець був у полум’ї. Потім підсовують їх ближче або відсовують далі — так зменшують або збільшують вогонь.

У мерехтливому світлі багаття ми роздивилися, що стоїмо під покровом дерев, оточені воїнами зі зброєю в руках. У деяких я зауважив рушниці, інші ж мали списи, луки й томагавки — ці бойові сокири є страшною зброєю в руках спритного воїна.

Нам наказали спíшитися. Ми підкорилися, і відразу ж наших коней відвели кудись убік, тож ми опинилися в полоні червоношкірих, бо піша людина в тих краях не виживе і дня. Щоправда, нам залишили зброю, але п’ятеро проти сотні — не найліпше співвідношення сил.

Нам дозволили наблизитися до багаття, біля якого сидів лише один червоношкірий. Визначити його вік було неможливо через такі ж, як у розвідника, чорні та жовті смуги, які повністю приховували обличчя. У волоссі, стягнутому вузлом на потилиці, стирчало біле орлине перо — знак вождя. На поясі висіли два скальпи, на шиї — мішечок із «ліками» і люлька миру. Він тримав на колінах стару рушницю, виготовлену років двадцять, а то й тридцять тому. Індіанець уважно оглянув нас. Чорношкірого він, здається, не зауважив, бо висловив би своє обурення, адже індіанці зневажають негрів.

— Він пишається собою, — шепнув Вірна Смерть тихо, щоб червоношкірі його не почули. — Ми повинні показати йому, що й ми не прості воїни, а вожді. Сідайте і доручіть мені вести переговори.

Старий сів до багаття навпроти вождя, ми — також. Тільки негр залишився стояти, бо негр міг поплатитися життям, якби наважився сидіти у присутності вождя.

— Уфф! — обурено вигукнув індіанець і кинув ще кілька слів, значення яких ми не зрозуміли.

— Хіба ти не вмієш говорити мовою блідолицих? — запитав Вірна Смерть.

— Вмію, але не хочу. Мені не подобається мова блідолицих, — прозвучала відповідь вождя, яку Вірна Смерть негайно переклав нам.

— І все ж я прошу тебе говорити мовою блідолицих, — наполягав вестмен.

— Чому?

— Тому що мої товариші не розуміють мови команчів, а вони повинні знати, про що ми розмовляємо.

— Вони прийшли до команчів, тож нехай розмовляють їхньою мовою. Так велить ввічливість.

— Ти помиляєшся. Навіть старій скво зрозуміло, що людина не може говорити мовою, якої не знає. Крім того, вони гості команчів і мають право на ввічливе ставлення, якого й ти вимагаєш від них. Ти сказав, що говориш мовою блідолицих. Доведи це на ділі, інакше я подумаю, що ти брехун.

— Уфф! — вигукнув ще раз індіанець і перейшов на ламану англійську. — Я не збрехав. Ви не вірите моїм словам і ображаєте мене. За це я звелю вбити вас. За яким правом ви наважилися сісти біля мене?

— За правом вождя.

— Чий ти вождь?

— Я вождь білих вестменів.

— А он той блідолиций?

— Він вождь ковалів, які роблять зброю.

— А цей?

— Це його син, він робить ножі й томагавки, якими можна відрубувати голови.

Здається, індіанець був задоволений такою відповіддю.

— Якщо він справді вміє все це, то недарма названий вождем. А ось він? — вказав червоношкірий на мене.

— Цей славний білий чоловік прибув до нас із далекої країни, він не злякався переплисти Велику Воду, щоб познайомитися з воїнами команчів. Він володіє мудрістю і цінними знаннями, а коли повернеться у свою країну, розповість усім про славне плем’я команчів. Тому він удостоєний звання вождя.

Таке пояснення виходило за рамки розуміння індіанця, він довго і заклопотано розглядав мене, а потім промовив:

— Ти стверджуєш, що він належить до числа мудрих і досвідчених воїнів, проте волосся його ще не побіліло.

— У тій далекій країні народжуються сини мудріші за наших старих.

— Видно, Великий Дух дуже любить цю країну. Але синам команчів не потрібна мудрість блідолицих, вони самі знають, що треба робити. Цього разу, здається, мудрість покинула блідолицих, коли вони наважилися переступити нашу стежку війни. Команчі викопали сокиру війни і не потерплять присутності білих.

— Схоже, ти не знаєш, що сказали ваші посли у форті Індж. Вони запевнили всіх, що йдуть у похід тільки на апачів і залишаються добрими друзями блідолицих.

— Нехай посли самі відповідають за свої слова. Мене з ними не було.

Досі Вірна Смерть відповідав ввічливо на ворожі вихватки індіанця, але зараз він, мабуть, вирішив, що нахабу пора поставити на місце.

— А хто ти такий, що насмілюєшся так говорити з Коша-Певе? Чому ти не назвав мені своє ім’я? Чи в тебе немає імені? Тоді назви мені ім’я твого батька.

Вождь буквально остовпів від зухвалості старого, довго вдивлявся в обличчя вестмена і нарешті вигукнув з погрозою в голосі:

— Бережись, блідолиций! Варто мені тільки наказати, і мої воїни поставлять тебе до стовпа тортур.

— Я не боюся тебе. Хто ти такий, щоб погрожувати мені?

— Я Ават-Віла, вождь команчів!

— Ават-Віла? Великий Ведмідь? Ще хлопчиком я вбив свого першого ведмедя, а відтоді їх було стільки, що я міг би обвішати кігтями все своє тіло. Людина, яка вбила ведмедя, ще не герой.

— Тоді подивися на скальпи у мене на поясі.

— Якби я зняв скальпи з усіх убитих мною ворогів, то міг би обдарувати ними всіх твоїх воїнів. Скальпи не свідчать про мужність.

— Я — син великого вождя Ойо-Колса.

— А ось це вже дещо. Я викурив із Білим Бобром люльку миру, ми присягнулися один одному у вічній дружбі і в тому, що його друзі будуть моїми друзями, а мої — його, і завжди ми дотримували цього слова. Я сподівався, що син, так само, як і батько, поставиться до мене доброзичливо.

— Ти розмовляєш зі мною нахабно! Невже ти вважаєш воїнів команчів мишами, які покірно терпітимуть гавкіт пса?

— Що ти сказав? Ти думаєш, що Коша-Певе — пес, якого можна вбити палицею? Я негайно відправлю тебе в Країну вічного полювання!

— Уфф! За мною стоїть сто червоношкірих воїнів, — і він махнув рукою назад.

— Ну і що? — відповів Вірна Смерть. — А отут сидимо ми, і це рівно стільки, скільки всі твої команчі разом узяті. І мені ніхто не встигне завадити загнати тобі кулю в живіт, а потім ми ще подивимося, на що здатна сотня червоношкірих. Дивись! У мене два револьвери, і в кожному по шість патронів. У моїх товаришів теж знайдеться десяток пострілів, я вже не кажу про гвинтівки й ножі. Перш ніж твої воїни до нас доберуться, половина з них помре.

Ніхто й ніколи не говорив ще так із вождем індіанців. Ават-Віла із завзятістю дикуна намагався зрозуміти причину відчайдушної відваги старого вестмена.

— Напевно, у тебе дуже сильні «ліки».

— Так, мої «ліки» сильніші за твої, мій талісман завжди карав смертю моїх ворогів. І так буде завжди. Я питаю тебе: ти вважаєш нас друзями чи ні?

— Я повинен порадитися з воїнами.

— Вперше бачу, щоб вождь питав поради у своїх воїнів. Але коли вже так кажеш, то хай так буде. Ми, білі вожді, чинимо так, як самі вважаємо за потрібне, а тому ми важливіші за тебе, наша влада сильніша. Ми не можемо сидіти з тобою біля одного багаття, ми негайно сідлаємо коней і їдемо.

Вірна Смерть підвівся на рівні ноги, все ще стискаючи в кожній руці по револьверу. Великий Ведмідь підхопився, немов ужалений, очі його загорілися, зуби вищирилися. Загнаний у глухий кут, він гарячково шукав вихід і не знаходив його. У разі зіткнення з індіанцями ми, напевно, поплатилися б життям за зухвалість старого вестмена, але й багато команчів впало б від наших куль, чимало було б покалічено. Молодий вождь зі страхом дивився на смертоносні револьвери, він знав, що його чекає перша куля.

Син вождя відповідав перед батьком за все, що робив на власний розсуд, і хоча в індіанців ніхто нікого не силує брати участь у військовому поході, той, хто зважився вибратися, повинен неодмінно підкоритися залізній дисципліні і невблаганності закону. Батько штовхає на смерть власних синів. А хто покаже себе боягузом або невмілим воїном, хто не володіє собою і більше цінує свої пориви, ніж загальне благо, того з ганьбою виганяють, такого не прийме ні одне плем’я, і вигнанець блукатиме безлюдними просторами. Він має тільки один шлях поновити своє добре ім’я — повернутися в рідні місця і скоїти самогубство на очах одноплемінників, щоб болісною смертю довести здатність терпіти фізичні страждання. Це єдина можливість потрапити в Країну вічного полювання, тож індіанець готовий на будь-який подвиг, на який не здатна звичайна людина, аби після смерті опинитися в своєму дикунському раю.

Приблизно так, найімовірніше, думав молодий вождь. Він не наважувався наказати вбити нас, адже в разі його смерті ті, хто лишаться живими, скажуть Білому Боброві, що син не зміг опанувати себе, що він, намагаючись грати роль вождя, відмовив у гостинності старому другові батька й обізвав його та його товаришів собаками. Вірна Смерть розрахував точно і був цілком спокійний. Старий стояв навпроти індіанця з револьверами напоготові й дивився просто в блискучі від гніву очі молодого вождя.

— Ви хочете піти? — вигукнув індіанець. — Ми не повернемо вам коней. Ви у пастці!

— І ти разом із нами. Подумай про Білого Бобра. Якщо ти загинеш від моєї кулі, він не покриє свою голову і не заспіває жалобну пісню, а скаже: «У мене не було сина. Той, кого застрелив Коша-Певе, був недосвідчений хлопчик, він не поважав моїх друзів і слухався лише голосу власної дурості». Тіні воїнів, яких ми вб’ємо разом із тобою, заступлять тобі вхід до Країни вічного полювання. Старі скво роззявлять беззубі роти, щоб висміяти вождя, який не зберіг своїх воїнів, бо не вмів володіти собою. Подивись на мене! Хіба я схожий на людину, яка боїться? Я прошу тебе стати моїм другом не зі страху, а тому, що ти — син мого червоношкірого брата, якому я бажаю тільки добра. А тепер вирішуй! Одне необережне слово, один неправильний порух — і я стріляю.

Приблизно хвилину вождь стояв як укопаний. Важко було зрозуміти, що відбувається в його душі: обличчя, вкрите густим шаром фарби, було позбавлене виразу. Потім він повільно опустився на землю, зняв із шиї люльку миру і сказав:

— Великий Ведмідь викурить люльку миру з блідолицим.

— І правильно зробить. Тому, хто пішов походом на апачів, не слід сваритися з білими.

Ми теж сіли.

Великий Ведмідь витягнув із-за пояса мішечок з кіннікінніком, тобто тютюном, змішаним із листям дикорослих конопель, набив люльку, розкурив її, підвівся й виголосив коротку промову, в якій часто повторювалися слова: «мир», «дружба» і «білі брати». Потім він затягнувся шість разів, пускаючи дим струменем до неба, до землі і на всі чотири сторони світу, а тоді передав люльку вестменові. Вірна Смерть виголосив відповідну доброзичливу промову, повторив фокус із димом і вручив люльку мені, попередивши, що кожен із нас повинен затягнутися саме шість разів. Люлька обійшла всіх нас по черзі, окрім Сема, бо після чорношкірого вже ні один індіанець не взяв би її до рота, але негр само собою був учасником нашої мирної угоди.

Коли церемонія завершилася, команчі сіли трохи оддалік, утворивши живе коло, а наш провідник підійшов до вождя, щоб детально розповісти йому про нашу зустріч. Ясна річ, він промовчав про те, що Вірна Смерть узяв його в полон. Коли розвідник закінчив свою доповідь, я попросив провести мене до наших коней і приніс сигари. На жаль, я не міг пригостити нікого з червоношкірих, крім Великого Ведмедя, бо «вождь» не мав права поводитися надто фамільярно з простими воїнами і, щоб не втратити їхньої поваги.

Великий Ведмідь уже курив сигари, я помітив, як просвітліло його лице, коли він побачив подарунок, а після кожної затяжки вождь видавав звук, схожий на голос тих милих тварин, з яких виходить чудовий окіст та шинка. Він раптом став дуже ґречним і запитав про мету нашої подорожі. Хитрий вестмен не вважав за потрібне відкривати йому всю правду, повідомив лише, що ми намагаємося наздогнати декількох білих, які зараз прямують до Ріо-Ґранде, а звідти — в Мексику.

— У такому разі мої білі брати можуть їхати з нами, — запропонував вождь. — Ми рушимо в дорогу, коли знайдемо слід апача, який зумів утекти від наших воїнів.

— Хто він?

— Один з вождів. Команчі зустрілися з апачами в тому місці, яке білі називають форт Індж. Кілька куль влучили в нього, і він не зможе довго протриматися в сідлі. Найпевніше, він десь тут поблизу. Мої білі брати часом не натрапляли на його сліди?

— Ні, — твердо відповів Вірна Смерть, він не збирався зраджувати Віннету.

— Отже, цей койот ховається десь біля річки. Він не міг далеко піти через рани, до того ж берег зайнятий моїми воїнами, а повз них не прошмигне навіть миша.

Усе це звучало доволі загрозливо для Віннету. Я був переконаний, що команчам не вдасться знайти слід у річці — його затоптали копита наших коней, проте полювання на пораненого апача тривало вже чотири дні, і рано чи пізно він таки може попастися в лапи воїнів з будь-якого іншого загону команчів. А Великий Ведмідь може просто ще нічого не знати про це.

Аби хоч якось допомогти Віннету, хитромудрий вестмен зауважив:

— Завтра мої червоношкірі брати, напевно, знайдуть те місце, де ми переправлялися через річку. Там стоїть липа, з якої ми зняли кору: у мене відкрилася давня рана, і довелося перев’язати її. Немає нічого кращого за кору дерева, щоб зупинити кровотечу. Мій червоношкірий брат мабуть знає про цей засіб.

— Мій білий брат не сказав нам нічого нового. Ми завжди так перев’язуємо рани.

— Тоді я побажаю мужнім воїнам команчів, щоб їм довелося якомога рідше перев’язувати рани від удару ворога. Бажаю їм також перемоги і слави, тому що я їхній друг. Шкодую, що не можу зостатися з ними. Вони підуть шукати слід, а ми поспішаємо за блідолицими.

— Мої білі брати неодмінно зустрінуть Білого Бобра. Мій батько буде радий бачити Коша-Певе. Я дам вам воїна, щоб він провів вас до нього.

— Де зараз славний вождь Ойо-Колс?

— Я назву місця мовою блідолицих, щоб Коша-Певе правильно зрозумів мене. Якщо мої брати поїдуть туди, де сідає сонце, вони досягнуть річки Тарки-Крік, яку ще називають Плечем Індика, ця річка впадає в Ріо-Нуесес. Потім вони повинні перебратися через Чіко-Крік, за якою починається пустеля, що тягнеться до Елм-Крік. На її берегах розставлені загони Білого Бобра, щоб не пропустити через брід нікого, хто прямує через Ріо-Ґранде-дель-Норте поблизу Орлиної ущелини.

— Тисяча чортів! — мимоволі вирвалося у вестмена, але він відразу ж схаменувся і виправив свою помилку: — Саме туди ми і прямуємо. Наш червоношкірий брат дуже втішив нас цією звісткою. Я щасливий, що можу побачитися з Білим Бобром. А тепер нам час відпочивати. Ми виїжджаємо завтра на світанку.

— Я сам проведу моїх білих братів до місця, де їм буде зручніше провести ніч.

Він привів нас під величезне розлоге дерево і звелів принести туди наші сідла і ковдри. Відколи ми викурили люльку миру, він поводився гостинно й запопадливо. Коли вождь пішов, ми перевірили вміст наших сідельних торб і з радістю переконалися, що все на місці. Загорнувшись у ковдри і поклавши під голови тверді сідла, ми розтягнулися один коло одного на землі. Команчі вляглися навколо нас тісним кільцем.

— Поведінка індіанців не повинна викликати у нас підозри, — сказав Вірна Смерть. — Вони беруть нас під свій захист, а зовсім не намагаються перешкодити нам утекти. Якщо ти викурив із червоношкірим люльку миру, можеш сміливо йому довіряти. І все ж слід уникати їхнього товариства і триматися оддалік. Я набрехав їм чимало, щоб збити їх зі сліду апачів, але, судячи з ситуації, навіть Віннету буде нелегко перебратися через Ріо-Ґранде. Комусь іншому не варто було б навіть намагатися зробити це. Але становище Віннету утруднене ще й тим, що він везе пораненого. Індіанці посилають на переговори найдосвідченіших воїнів і вождів, тому, гадаю, що втікач вже зовсім не юнак. Їхати їм доведеться далеко, а у старого від ран, напевно, почнеться лихоманка. Ну все, відпочиваймо. Добраніч.

Та попри його побажання, ніч для мене не була спокійною. У тривозі за долю Віннету я не стулив очей і розбудив товаришів, ледь на сході почало сіріти. Наші піднялися без шуму, але індіанці відразу ж скочили на ноги. Тепер у світлі сонця, яке сходило, ми могли роздивитися їх краще, ніж напередодні ввечері в мерехтливому вогні багать. Від вигляду моторошно розфарбованих облич і химерно вдягнених постатей червоношкірих мені мурашки побігли по спині. Лише кілька з них мали на собі щось схоже на одяг, більшість же повбиралася у страшне лахміття; але навіть у такому одязі команчі справляли враження сильних і страшних воїнів. Я вже чув, що чоловіки з племені команчів красиві й хоробрі люди. Про їхніх жінок цього не скажеш. Скво — це зневажена чоловіками червоношкіра рабиня.

Вождь запитав, чи не голодні його білі брати, і запропонував нам на сніданок декілька шматків сутугуватої конини. Ми подякували йому і відмовилися, пояснивши, що в нас ні в чому немає недостачі, хоча насправді запаси наші вичерпалися і нам довелося задовольнятися лише кількома скибками бізонячого окосту.

Великий Ведмідь познайомив нас із воїном, який мав стати нашим провідником. Довелося вдатися до неймовірних дипломатичних хитрощів, щоб позбутися супроводу, і тільки коли Вірна Смерть заявив, що такі досвідчені вожді, як ми, вважають нижче своєї гідності користуватися послугами провідника, Ават-Віла нарешті погодився з нашими аргументами й поступився. Ми сказали, що самі знайдемо шатро Білого Бобра. Наповнивши водою шкіряні фляги і зв’язавши кілька оберемків трави для коней, ми рушили в дорогу. На моєму годиннику була четверта ранку.

Спочатку ми не квапили коней, щоб дати їм можливість розім’ятися. Якийсь час їхали по рівнині, вкритій травою, але рослинність рідшала і блякнула з кожною милею, аж поки нарешті зовсім не зникла. Тепер наш шлях пролягав через піски. Зелений рай на берегах річки давно зник з очей, і здавалося, ми потрапили в Сахару. Попереду і довкола стелилася рівна, як блюдце, рівнина, а над нами висіло сонце, промені якого палили нещадно, хоч був іще ранній ранок.

— Пришпорте ваших коней, — сказав Вірна Смерть, — треба проїхати якомога більше до полудня, поки сонце за спиною. Ми їдемо на захід, і пополудні сонце буде світити нам в очі. Ось тоді й почнеться справжнє пекло.

— Ми не зіб’ємося зі шляху? На цій рівнині немає жодних прикмет, — запитав я, все ще прикидаючись ґрінгорном.

Вірна Смерть поблажливо посміхнувся у відповідь:

— Ваші питання — це суцільна насолода, сер. У пустелі найкраща прикмета — сонце. Тарки-Крік, куди ми прямуємо, за шістнадцять миль звідси. Ми вже через дві години можемо бути на місці.

І він пустив коня спочатку риссю, а потім галопом. Ми подалися за ним. Їхали мовчки: швидка їзда не лишає нагоди для бесіди, бо вершник повинен пильнувати за конем і рухатися в ритмі його кроків, аби не утруднювати скакунові ходу.

Так ми проскакали годину, потім пустили коней кроком, даючи їм перепочити. Раптом Вірна Смерть показав рукою вперед.

— Подивіться туди, сер, а потім на годинник. Ми їхали дві години і п’ять хвилин. Я правильно оцінив час подорожі?

— Так, — погодився я.

— А це означає, що в людини годинник у голові. Навіть у найтемнішу ніч я скажу вам котра година і помилюся щонайбільше на кілька хвилин. Коли-небудь і ви цього навчитеся.

Попереду блиснула річка. На її берегах зеленіли кущі і трава, дерев не було. Незабаром ми знайшли брід для переправи і без перешкод дісталися до місця, де Тарки-Крік впадає у Ріо-Нуесес. Але на той момент води в річці вже майже не було. Звідти ми попрямували до Чіко-Крік і вийшли до неї близько дев’ятої години ранку.

Чіко-Крік у ту пору року теж пересихає і тільки подекуди поблискують брудні калюжі, з яких тонкими струмочками дзюркотить вода. Там не було ні кущів, ні дерев, а поріділа трава майже висохла. Перебравшись на протилежний берег, ми спíшилися, оскільки відрá в нас не було, ми наповнили водою величезний капелюх Білла Лянґе, напоїли коней, згодували їм наш злиденний запас трави і після півгодинного перепочинку знову рушили в дорогу до Елм-Крік. Надто коротка зупинка не відновила сили тварин, тож нам довелося перейти на крок.

Сонце наближалося до полудня і палило немилосердно. Ноги коней потопали в глибокому розпеченому піску. О другій годині дня ми віддали тваринам останню воду з наших фляг, не залишивши собі ні краплі. Так вирішив Вірна Смерть, який вважав, що люди легше зносять спрагу, ніж коні, які несуть нас через пустелю.

— Втім, — додав посміхаючись старий, — ви добре трималися. Чи знаєте, скільки ми проїхали? Я казав вам, що до вечора дістанемося до Елм-Крік, але насправді ми будемо на місці через годину-дві. Коні в нас не дуже, з такими не кожен вестмен поїде в пустелю.

Він глянув на обрій, потім на південь і продовжив:

— Неймовірно, але ми досі не натрапили на сліди команчів. Схоже, вони пройшли вздовж річки. Яке безглуздя! Втратити стільки часу на пошуки одного-єдиного апача! Якби вони відразу попрямували до Ріо-Ґранде, то вже давно захопили б своїх ворогів зненацька.

— Напевно, вони думають, що ще не пізно, — втрутився Лянґе. — Якщо Віннету з пораненим не встигли дістатися до своїх, апачі й не підозрюють, що їм оголосили війну.

— Може, це й правда, сер. Але саме те, що ми не зустріли команчів, непокоїть мене найбільше. Мабуть, команчі рухаються великим загоном, а не розбилися на маленькі групки, щоб прочесати всю місцевість. Можливо, апачів уже схопили.

— І яка ж тоді доля Віннету?

— Смерть, і то найтяжча, яку тільки можна уявити. Його не вбиватимуть відразу і навіть не стануть катувати під час військового походу: не щодня вдається взяти в полон верховного вождя апачів. Для команчів це видатна подія, і її слід відзначити відповідно, тобто вигадати найвитонченіші тортури. Вождя переправлять під надійною охороною до стійбища команчів, де зараз залишилися самі старі, жінки й діти. Там за ним будуть доглядати, жінки виконуватимуть будь-яке його бажання, він матиме все, крім свободи. Але не думайте, що це свідчить про гостинність команчів. Вони тільки будуть дбати про те, щоб бранець був здоровий і якомога довше міг згодом стерпіти тортури. Червоношкірі просто луснуть від люті, якщо жертва загине на початку обряду. Запевняю вас, Віннету приречений на смерть, але загине він не сьогодні й не завтра. Його тіло розкрають на шматки уміліше, ніж якби над ним трудилися вчені анатоми, і пройде декілька днів, поки смерть звільнить його від шкуродерів. Ось кінець, гідний вождя. Не сумніваюся, що Віннету не видасть ні стогону, мало того, він буде сміятися зі своїх катів. Але я не бажаю йому такої долі і заявляю вам, що за потреби стану на його захист і навіть пожертвую власним життям. Тому ми зараз трохи відхилимося на південь і відвідаємо мого давнього друга, від якого дізнаємося, що відбувається на Ріо-Ґранде. Там і переночуємо.

— Ви думаєте, він втішиться нашим візитом?

— Звичайно! Інакше я не назвав би його другом. Він має власне ранчо, це справжній мексиканець, але з іспанців-аристократів. Один з його предків отримав дворянський титул, тому він з гордістю називає себе «кабальєро», та й свою садибу називає «Естансія-дель-Кабальєро». Звертайтеся до нього шанобливо — сеньйоре Атанасіо.

Тим часом ми їхали далі. Коні насилу пересувалися, глибоко вгрузаючи в пісок. Однак незабаром ми завважили, що ґрунт стає твердішим, а до четвертої години пополудні з’явилася перша рослинність. Трохи згодом ми їхали вже чудовою зеленою прерією, де то тут, то там виднілися череди корів і отари овець, навколо яких кружляли верхи пастухи. Наші коні немов ожили і побігли жвавою риссю, а незабаром на горизонті з’явився гайок, крізь зелень якого проглядалося щось біле.

— Це і є «Притулок Кабальєро», — сказав Вірна Смерть, — справжня цитадель, зразком для якої стали фортеці індіанців племен моки і суньї[58]. Тільки в такому будинку можна сховатися від ворогів.

Під’їхавши ближче, ми гідно оцінили своєрідність фортеці. «Притулок» оточувала стіна заввишки майже два людських зрости, з широкими воротами, до яких вів міст, перекинутий через глибокий, але пересохлий рів. Будинок мав форму правильного шестикутника, перший поверх був суцільною стіною, а другий — дещо зміщений, так що вздовж краю даху тяглася галерея, завішена білим полотняним запиналом. Будову вінчав третій поверх такої ж форми, але з основою, меншою за попередні. І там також була галерея, запнута білим полотном.

Будинок із пофарбованими білою фарбою стінами сяяв під сонцем, він мав три поверхи, площа кожного наступного поверху була трохи меншою за площу попереднього. Під’їхавши ближче, ми помітили на кожному поверсі ряд вузьких вікон, більше схожих на бійниці.


Віннету ІІ

Індіанці племені чорноногих на озері Птаміґен. Національний парк Ґлейшер (Монтана), 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


— Чудовий замок, — засміявся Вірна Смерть. — Але всередині він ще кращий, ніж зовні. Хотілося б мені побачити індіанського вождя, який наважився піти на штурм цього будинку.

Тим часом ми в’їхали на міст і зупинилися біля воріт навпроти віконця, коло якого висів дзвін завбільшки з людську голову. Вірна Смерть без вагань ударив у нього, і почувся потужний звук. У віконці зразу з’явилася фізіономія індіанця, який запитав по-іспанськи: «Хто ви?»

— Друзі господаря, — відгукнувся вестмен. — Сеньйор Атанасіо вдома?

У віконце визирнула пара темних очей, і ми почули радісний вигук:

— Яка радість! Сеньйор Вірна Смерть! Ласкаво просимо! Уже біжу відчиняти!

Почувся скрегіт замка, ворота відчинилися, і ми в’їхали у двір. Впустив нас індіанець, одягнений у білі полотняні штани й куртку, товстун був одним із тих червоношкірих, які змирилися з приходом білих і прийняли християнство та цивілізацію. Він зачинив ворота на всі замки, вклонився нам до пояса, урочисто перетнув двір і смикнув за залізний дріт, який звисав зі стіни будинку.

— Поки він доповідає господареві, маємо час об’їхати всю будівлю й помилуватися нею, — сказав Вірна Смерть.

Стіни першого поверху, раніше сховані від наших очей, були всіяні вузькими щілинами бійниць. Об’їхавши широкий, порослий травою двір, ми не побачили ні вікон, ні дверей, через які можна було потрапити всередину.

— Як же ми увійдемо в будинок? — запитав Лянґе.

— Зараз побачите, — відповів Вірна Смерть.

Раптом із галереї другого поверху висунувся

якийсь чоловік і уважно подивився вниз. Побачивши індіанця-воротаря, він негайно спустив нам дерев’яну драбину з широкими зручними щаблями.

Якщо читач очікував, що на другому поверсі були сподівані двері, то він глибоко помилився. На галереї на нас чекав інший слуга, за сигналом якого з’явилася ще одна драбина, і незабаром ми опинилися на даху будинку, посипаному піском, у центрі якого був прямокутний отвір. Звідси у глибину будинку вели ще одні сходи.

— Ось так споконвіку індіанці будували свої пуебло, — пояснив Вірна Смерть. — Неможливо навіть проникнути у двір, але якщо комусь це вдасться, то драбину піднімають, і перед ворогом опиняється стіна без дверей. У мирний час можна проникнути всередину без драбини, ставши ногами на сідло. Але я не раджу навіть намагатися робити так у воєнний час. З даху прекрасно прострілюються і стіна, і двір, а сеньйор Атанасіо тримає не менше ніж двадцять людей, і в кожного є зброя. Двох десятків добре озброєних захисників нагорі достатньо, щоб убити не одну сотню нападників, перш ніж хоч один дістанеться догори. Будівлі такого типу дуже зручні, якщо мешкаєш на кордоні, ви ще не раз побачите такі замки дорогою, і повірте, що місцеві ранчеро[59] тільки завдяки їм змогли відбити не одну атаку червоношкірих.

Будинок стояв на березі Елм-Крік, чиї води перетворювали довколишню пустелю на родючу оазу. Річка кришталем блищала під сонцем, і мені захотілося скупатися.

Слідом за слугою ми спустилися сходами й опинилися в довгому вузькому коридорі, освітленому тьмяним світлом із двох бійниць. По обидва боки були двері кімнат, а навпроти я помітив відкритий люк, що провадив на другий поверх. Пригадую, я подумав, що кілька разів за день дертися вгору трьома драбинами, а потім із такими ж незручностями спускатися — заняття не з найприємніших, але, видно, власний скальп людині дорожчий за зручності.

Слуга зник за дверима і незабаром повернувся зі звісткою, що сеньйор «капітан» очікує нас.

— Не дивуйтеся, — сказав Вірна Смерть. — Старий Атанасіо прийматиме нас дуже церемонно. Іспанці обожнюють етикет, а мексиканці перейняли це від іспанців. Якби я був сам, він давно би вибіг назустріч. Але сьогодні я в товаристві незнайомих йому людей, тому він не пропустить нагоди влаштувати щось на зразок маленького королівського прийому. Тільки не смійтеся, якщо він з’явиться перед нами в мундирі кавалерійського капітана мексиканської армії і зі всіма регаліями. Загалом він чудова людина.

Тут з’явився слуга, і нас провели в темну прохолодну кімнату, заставлену колись дорогими, а тепер уже доволі обшарпаними меблями. Назустріч нам церемонно виступив високий худий чоловік із сивою гривою і такими ж вусами, одягнений у червоні штани з золотими лампасами, високі, начищені до блиску чоботи й камізелю з блакитного сукна, вишиту на грудях золотом. На плечах були золоті генеральські еполети. На поясі висіла шабля в сталевих піхвах і з позолоченими застібками. На зігнутій у лікті руці чоловік тримав трикутну шапку, обшиту золотим галуном і з пір’ям, приколотим блискучою шпилькою з дорогоцінними каменями. Він нагадував людину, яка вирядилася на маскарад, але його молоді добрі очі на виснаженому старому обличчі викликали симпатію. Господар по-молодецькому випнув груди, дзенькнув шпорами й урочисто промовив:

— Радий вас бачити, сеньйори. Ласкаво просимо!

Ми вклонилися у відповідь, а Вірна Смерть сказав:

— Дякуємо вам, сеньйоре капітане! Ми проїжджали повз вашу садибу, і я не міг не скористатися щасливою нагодою представити моїх товаришів знаменитому борцеві за свободу Мексики, тому набрався відваги зазирнути до вас.

Сеньйор Атанасіо всміхнувся і кивнув головою на знак згоди.

— Звичайно, сеньйоре Вірна Смерть. Я щасливий, що можу познайомитися з тими, хто подорожує разом із вами.

Вірна Смерть представив нас поіменно, а кабальєро кожному потиснув руку і запросив сідати. Але вестмен стояв на ногах і запитав про здоров’я сеньйори і сеньйорити. У відповідь господар відчинив двері у внутрішні покої, де на нас чекали пані: величава літня жінка, яка зберегла сліди колишньої вроди, і чарівна юна дівчина. Це були дружина й донька господаря, як ми довідалися згодом.

Вбрані в сукні з чорного шовку, вони, здавалося, зібралися на прийом у королівському палаці. Вірна Смерть задріботів до дам і з таким захопленням взявся тиснути їм руки, що я мало не розреготався. Батько й син Лянґе схилили голови, щоб приховати посмішки, а простодушний Сем, не стримавшись, вигукнув:

— Які красиві місіс і міс!

Я підійшов до сеньйори, вклонився й поцілував руку. У відповідь на мою поштивість господиня підставила мені щоку для «бесо де кортес», тобто почесного поцілунку. Так само вчинила й сеньйорита.

Ми повагом розсілися й почали ділитися новинами. Власник будинку запитав нас про мету нашої подорожі, і ми розповіли йому все, що вважали за потрібне, зокрема і про зустріч з команчами. Нас слухали дуже уважно, час від часу з розумінням перезираючись, а потім попросили ще раз докладніше описати зовнішність людей, яких ми розшукуємо. Коли я простягнув їм фотографії, сеньйора вигукнула:

— Точно, це вони! Правда ж, любий Атанасіо?

— Справді, — погодився з нею кабальєро, — ці люди були у мене минулої ночі.

— Як і коли вони потрапили у ваш будинок? І де вони тепер? — запитав Вірна Смерть.

— Їх зустрів уночі в прерії один із моїх людей, який і привів їх сюди. Вони були такі втомлені, що проспали до полудня і поїхали три години тому.

— Чудово! Завтра, якщо ми їх і не наздоженемо, то принаймні точно нападемо на слід.

— Ви, безумовно, маєте рацію, сеньйоре. Вони сказали нам, що вирушають до Ріо-Ґранде, до броду між Ріо-Моралес і Ріо-лас-Морас поблизу Орлиної ущелини. Не знаю, брехали вони чи ні, але незабаром це з’ясується, бо я послав слідом за ними кількох хлопців, щоб перевірити, куди вони поїдуть.

— Але навіщо вам це? Ви щось запідозрили?

— Вони заплатили за гостинність невдячністю. Зустрівши дорогою табун моїх коней, вони послали пастуха передати мені нібито дуже важливу звістку, а коли той вирушив із вигаданим дорученням, вкрали шестеро коней і втекли.

— Яка підлість! Виходить, ті двоє були не самі?

— Не самі, з ними були переодягнені найманці Хуареса, яких він переправляв до Мексики.

— Якщо так, то вашим людям не вдасться відбити у них коней. Цей загін сильніший.

— Мої пастухи — люди сміливі і вміють користуватися зброєю.

— Чи говорили Ґібсон і Олерт про свої плани?

— Ні слова. Ґібсон був веселий і торочив про різні дрібниці, а Олерт мовчав. Вони були милі, і я довірився їм, показав увесь будинок і навіть пораненого індіанця.

— Пораненого індіанця? Що він тут робить?

Кабальєро з посмішкою відповів:

— Я відчуваю, що розбудив вашу цікавість, сеньйори. У моєму будинку справді ховається поранений червоношкірий, вождь апачів на ім’я Інду-Нішо. Він був послом на зустрічі з команчами, про яку ви щойно розповіли. Це його рани перев’язав Віннету на Ріо-Леоне.

— Інду-Нішо означає Добра Людина. Я чув, що це ім’я дали йому недарма. Він найстаріший, найрозумніший і найбільш миролюбний із вождів апачів. Я повинен його побачити.

— Це можна, але мушу вас попередити, що він прибув до мене у дуже важкому стані. Ви маєте знати, що прославлений Віннету — мій добрий знайомий і завжди відвідує мене, коли його шлях пролягає через ці краї. Він уже не раз мав нагоду переконатися, що мені можна довіряти. Виїхавши з форту Індж, Віннету наздогнав Інду-Нішо і, як ви самі здогадалися по його слідах, перев’язав його рани на Ріо-Леоне. Одна куля влучила старому вождеві в плече, друга — в стегно. Попри перев’язку, рана старого запалилася через скажену гонитву, у нього почалася гарячка, навколо ж снували команчі, намагаючись напасти на їхній слід. Як Віннету зумів пройти непоміченим, лишається таємницею. Це схоже на диво, але йому дійсно вдалося привезти пораненого старого в «Естансію-дель-Кабальєро». Інду-Нішо вже ледь тримався в сідлі від втрати крові, до того ж він уже в похилому віці. Червоношкірі не ведуть рахунок прожитим рокам, але думаю, йому вже за сімдесят.

— Неймовірно! Дістатися сюди від форту Індж із двома стрíльними ранами! Вони пройшли шлях понад сто шістдесят миль, на таке здатний тільки червоношкірий. І що ж відбулося далі? Кажіть!

— Віннету дістався до нас увечері і подзвонив. Я вийшов до нього, він розповів про те, що трапилося, і попросив сховати старого вождя. Я обіцяв йому піклуватися про пораненого, поки апачі не пришлють по нього. Сам же Віннету дуже поспішав сповістити свої племена по той бік Ріо-Ґранде про війну і про наближення команчів. Я відрядив із ним двох найкращих моїх пастухів, щоб знати напевно, перебрався він через Ріо-Ґранде чи ні.

— Ну і як? — поцікавився Вірна Смерть. — Що розповіли його поводирі? Йому вдалося дістатися до своїх?

— Так. Він усіх перехитрив. Команчі чекали його біля броду вище від гирла Ріо-Моралес, а Віннету спустився вниз за течією і переплив річку. Він навмисне вибрав місце, де річка вирує і де нікому не спаде на думку лізти в воду, але він і мої хлопчики зуміли допливти до берега. Мої пастухи — хлопці терті і не кинули Віннету, поки не переконалися, що за ними не женуться. Тож я впевнений, що апачі вже знають про те, що їм загрожує небезпека, і встигнуть приготуватися до зустрічі ворога. А тепер, сеньйори, якщо, звичайно, ви бажаєте, підемо провідати старого вождя.

Ми підвелися, попрощалися з дамами і спустилися на поверх нижче. Пройшовши довгим коридором, як дві краплі води схожим на попередній, ми відчинили крайні двері й опинилися в просторій прохолодній кімнаті. Всередині на ложі з ковдр лежав старий апач. Його очі глибоко позападали, вилиці випнулися, обличчя змарніло. Про лікаря можна було тільки мріяти, але господар будинку не мусив дбати про здоров’я хворого, бо Віннету, який знався на травах не гірше, ніж знахар, сам наклав пов’язки і суворо заборонив чіпати їх, поки гарячка не спаде. Пораненого вождя вже не лихоманило, а це означало, що небезпеки для життя немає.

Коли ми покинули притулок апача і підійшли до сходів, що вели на верхній поверх, я згадав про своє бажання скупатися в річці.

— Звичайно, звичайно, але вам не варто підніматися догори, — відповів мені кабальєро. — Я випущу вас звідси просто в двір.

— Але як? Хіба тут є вихід?

— Є, але потаємний. Я особисто прорубав у стіні таємний прохід, щоб можна було втекти, якщо раптом червоношкірі захоплять будинок. Я вам повністю довіряю, тому покажу, як це робиться.

Господар підійшов до шафи біля стіни, натиснув на неї плечем, зрушив убік і провів мене підземним ходом у двір. Густий чагарник, що ріс у дворі, приховував підземний хід від цікавих очей. Вказавши на один із кущів біля самої стіни фортеці, кабальєро пояснив:

— Тут починається ще один хід, що веде просто у прерію. Його ніхто не знає і навіть не здогадується про його існування. Чи не хочете скоротити шлях і пройти до річки по ньому? Ну то почекайте тут хвилинку, я пришлю вам зручний одяг.

Цієї миті вдарив дзвін, і господар поспішив до воріт. Я пішов за ним і побачив п’ятьох вершників, сильних і високих чоловіків, які міцно, немов улиті, сиділи на прекрасних конях. Це були пастухи, які повернулися після переслідування конокрадів.

— Ну що? — суворо запитав сеньйор Атанасіо. — Ви їх наздогнали?

— Ні, — відповів один із пастухів, похнюпившись. — Ми були вже зовсім поруч. Ще чверть години, і вони опинилися б у наших руках. Але раптом ми побачили по слідах, що до них приєднався великий кінний загін. Ми все ж пішли за ними і незабаром на власні очі переконалися, що негідники зустрілися з команчами. Тільки божевільні ризикнули би опинитися на шляху червоношкірих, які вийшли на полювання за скальпами, тому ми й повернулися ні з чим.

— Ви вчинили правильно, і я вас не звинувачую. Навіть цілий табун коней не вартий людського життя. То ви кажете, що команчі зустріли їх як друзів?

— Ми були занадто далеко і не все роздивилися, але нам здалося, що вони порозумілися.

— Куди ведуть їхні сліди?

— До Ріо-Ґранде.

— Отже, до нас вони не завітають, небезпека минула. Дякую, хлопці, повертайтеся до своїх стад.

І вони поїхали. Як з’ясувалося пізніше, кабальєро серйозно помилився в розрахунках: небезпека зовсім не минула, оскільки Ґібсон, щоб втертися в довіру до команчів, повідомив їм, що в сеньйора Атанасіо ховається поранений вождь апачів. Тому один із загонів войовничих команчів уже мчав до «Естансії-дель-Кабальєро», щоб схопити Інду-Нішо і покарати господаря за допомогу апачам.

Кабальєро пішов геть і незабаром прислав слугу, який мав провести мене до річки. Коло будинку був брід, трохи нижче за течією — вир, біля якого слуга зупинився, зняв з плеча вузлик із білим полотняним одягом і сказав:

— Кращого місця для купання в околиці немає, сеньйоре. Ваш одяг я заберу з собою, а коли вилізете з води, одягнетеся у все чисте. Я буду чекати вас біля воріт, задзвоніть у дзвін, і я відчиню.

Він забрав мій одяг. Я з розгону пірнув у воду і довго з насолодою плавав після виснажливої багатогодинної їзди. Через півгодини я нарешті виліз на берег і почав одягатися. Я ненароком позирнув на протилежний берег і побачив над закрутом річки вершників, які стрибали, за звичаєм індіанців, слід у слід. Я прожогом кинувся до воріт і вдарив у дзвін.

— Швидше проведи мене до кабальєро, — наказав я слузі, який чекав мене біля входу. — Уздовж того берега до нас наближаються індіанці.

— Скільки їх?

— Близько п’ятдесяти.

Звістка про наближення червоношкірих спочатку злякала слугу, але дізнавшись, що їх не дуже багато, він заспокоївся.

— Не більше? — запитав він. — Тоді нам нема чого боятися. Ми впораємося з дикунами, навіть якщо їх буде вдвічі більше, сеньйоре, це для нас уже не вперше. Я зараз же помчу збирати всіх пастухів, а ви покваптеся до сеньйора Атанасіо. І не забудьте прибрати за собою драбину.

— А що буде з нашими кіньми? Червоношкірі до них не доберуться?

— Не турбуйтеся, сеньйоре, вони пасуться в табуні під наглядом одного з найдосвідченіших пастухів. Усі ваші речі ми перенесли в дім. А з кіньми все буде гаразд.

Він пішов. Я зачинив ворота, піднявся на галерею і прибрав за собою драбину.

На даху я ніс у ніс зіткнувся з Вірною Смертю, який вилазив із люка разом із сеньйором Атанасіо. Звістка про наближення індіанців нітрохи не збентежила кабальєро.

— Індіанці? З якого племені? — запитав він спокійно.

— Не знаю. Вони ще занадто далеко, щоб побачити кольори на обличчі.

— Та це не так важливо. Почекаємо, коли вони під’їдуть ближче. Можливо, Віннету вже дістався до свого пуебло і вислав загін по пораненого вождя, а може, це команчі, які виїхали на розвідку. Та коли й так, нам нема чого боятися, команчі обмежаться тим, що запитають нас, чи не бачили ми апачів, і негайно заберуться геть, коли ми скажемо, що не бачили.

— Мені здається, що вони налаштовані не надто мирно, — зауважив Вірна Смерть. — Я б вам радив щонайшвидше підготуватися до оборони.

— Ми вже готові. Кожен тут знає, що йому робити в разі наближення червоношкірих. Дивіться! Он полем біжить чоловік. Зараз він сяде на коня і помчить до пастухів. Не мине й десяти хвилин, як пастухи заженуть стада до обори. Двоє з них будуть стерегти коней, решта — битися з індіанцями. Мої люди досконало орудують ласо, запевняю вас, це страшна зброя в їхніх руках, та й рушниці їхні б’ють далі і точніше, ніж старі хлопавки червоношкірих. Тому ми не боїмося ні півсотні, ні сотні нападників. До того ж ми можемо сховатися в «Естансії-дель-Кабальєро», а через ці стіни не зможе проникнути жоден дикун. У крайньому разі я сподіваюся на вашу допомогу. Вас п’ятеро бувалих воїнів, я теж на дещо здатен та ще вісім слуг — всього нас буде чотирнадцять готових постояти за себе чоловіків. Хотів би я побачити індіанця, який наважиться висадити ворота! Ні, сеньйори, на штурм вони не зважаться. Червоношкірі подзвонять у дзвін, розпитають про апачів і дадуть нам спокій. Як тільки команчі зустрінуть біля воріт чотирнадцять добре озброєних чоловіків, вони відразу принишкнуть. Ніякої небезпеки немає!

На обличчі Вірної Смерті з’явився сумнів, він явно був не настільки переконаний у нашій безпеці, як його друг. Вестмен струсонув головою і сказав:

— Мені все ж здається, що небезпека є, і чимала. Я цілком певен, що до нас завітали не апачі, а команчі. Що вони тут забули? Навіщо висилати на розвідку цілий загін, та ще й туди, де немає ворога? Чому вони не шукають сліди апачів у прерії, а приїхали сюди? Розпитати нас? Ні, у них інше на думці. Їм потрібен поранений вождь апачів, якого ви переховуєте.

— Вони не знають про нього. Хто міг їм видати нашу таємницю?

— Ґібсон, той самий негідник, якого ми переслідуємо і якого ви так люб’язно прийняли. Ви самі показали йому апача, а він, не замислюючись, розповів усе команчам, щоб завоювати їхню прихильність. Я анітрохи не сумніваюся, що вас зрадив саме він.

— Може, й так. Але в такому разі команчі спробують примусити нас видати їм пораненого.

— Так воно й буде. Команчі від свого не відступляться. Що думаєте робити?

— Я не буду нікого видавати! Мій друг Віннету довірив мені життя старого вождя, і я ніколи не вчиню такої підлості! Ми будемо боротися!

— Ви ризикуєте життям! Півсотні червоношкірих нам справді нічого не зроблять, але вони приведуть підмогу, і тоді фортеця не встоїть.

— На все воля божа. Як би все не склалося, але я дотримаю слова, яке дав Віннету.

Розчулений вестмен урочисто потиснув руку сеньйорові Атанасіо і вимовив:

— Ви — справжня людина честі, сеньйоре, і можете розраховувати на нашу допомогу. Вождь команчів — мій друг, і, може, це допоможе мені врятувати життя і нам, і кільком десяткам червоношкірих. Сподіваюся, ви не вчинили подвійної помилки й не показали Ґібсонові потайні двері?

— Ні, сеньйоре.

— Чудово. Поки червоношкірі не знають про потайний хід, ми можемо захищатися. Але досить розмов, час братися до зброї.

Поки я купався в річці, моїм товаришам виділили кімнати і вони вже встигли віднести туди всі свої пожитки. Не гаючи часу, ми спустилися вниз. Знімаючи зі стіни свою стару рушницю, я визирнув у вузьке вікно-бійницю. Загін індіанців виїжджав із-за дерев, прямуючи до броду. Через мить вони вже були на другому березі і мчали до «Естансії-дель-Кабальєро». Видовище було страхітливе: розписані бойовими фарбами команчі наближалися у грізному мовчанні, замість того щоб вити і кричати, як це зазвичай роблять червоношкірі у спокійний час. Тільки в їхнього вождя, який скакав попереду, у руках була рушниця, інші були озброєні списами, луками і стрілами. Дехто тягнув за собою довгі жердини, які я в перший момент переплутав з опорами для вігвамів. Але вже за мить, здогадавшись, що вони задумали, я прожогом вискочив за двері. У коридорі я зіткнувся з вестменом, який вибігав зі своєї кімнати.

— Увага! — крикнув вестмен. — Вони привезли з собою стовбури дерев, щоб по них, як по сходах, видертися на стіни! Всі нагору! Швидко!

Однак швидко не вийшло. Слуги перебували поверхом нижче і зібрати їх виявилося не настільки просто, як здавалося. Та й ми самі, кинувшись нагору, зіткнулися з сеньйором Атанасіо та двома дамами, які, дізнавшись про напад команчів, у паніці вибігли зі своїх кімнат. Нам довелося витратити кілька хвилин на те, щоб хоч якось заспокоїти переляканих жінок, і коли ми нарешті вибралися на дах, індіанці вже дерлися на нього з усіх боків із неймовірною швидкістю. Зволікання стало згубним для нас: ми стояли в оточенні команчів і зупинити їх можна було, тільки відкривши вогонь. Завадити їм видертися нагору ми вже не могли.

— Ми повинні виграти час! — тихо вимовив Вірна Смерть і наказав: — Цільтеся в них із рушниць! Не дозволяйте їм зробити ні кроку вперед!

Поки і ми, й команчі мовчки розглядали одні одних, я швидко перерахував нападників. П’ятдесят два воїни стояли нерухомо на краю даху, стискаючи в руках луки і стріли. Мабуть, списи вони залишили внизу, щоб довгі держаки не заважали дертися через стіни. Червоношкірі застали нас зненацька і, хоча й не наважувалися кинутися в атаку, почувалися господарями становища.

Кабальєро зібрався з духом, виступив уперед і заговорив мішаниною з іспано-англо-індіанських слів, якою послуговуються у тих краях:

— Що загубили червоношкірі воїни в моєму домі? Чому вони увійшли, не запитавши мого дозволу?

Ватажок, який досі тримав рушницю на плечі, взяв її в руки, зробив крок уперед і зухвало відповів:

— Блідолиций — ворог команчів. Ми прийшли, щоб сонце, яке він побачив сьогодні, стало останнім сонцем у його житті.

— Ти помиляєшся. Я не ворог команчів і живу в мирі з усіма племенами червоношкірих.

— Вуста блідолицього брешуть. У його будинку знайшов притулок вождь апачів, наших ворогів, отже, і він сам — наш ворог. Блідолиций помре.

— Чорт забирай! То ви хочете вирішувати замість мене, кого мені приймати у себе вдома, а кого — ні. Мій червоношкірий брат не має права наказувати мені, тут я господар.

— Воїни команчів захопили будинок, і тепер вони в ньому господарі. Видай нам апача. Я знаю, блідолиций брехливий, але зараз брехня йому не допоможе. Мені відомо, що апач тут!

— Тільки боягуз бреше, а я не боюся ні команчів, ні диявола! Я відверто кажу вам, що апач…

— Стоп! — перебив його Вірна Смерть стишеним голосом. — Не робіть дурниць, сеньйоре!

— Ви вважаєте, що я повинен збрехати? — запитав мексиканець.

— Звичайно. Брехня — це гріх, я згоден, але в цьому випадку правда може стати самогубством, тож я питаю вас: що більший гріх — сказати неправду чи вбити себе?

— Самогубство? Чого варті півсотні дикунів проти наших чотирнадцяти рушниць?

— Чимало, бо вони вже тут, нагорі. Вони вмілі і сміливі воїни, подивіться, як спритно вони вилізли на дах. Ви маєте рацію, десяток-два ми можемо пристрелити, але й нам не уникнути їхніх стріл і ножів. І навіть якщо ми змусимо їх тікати, вцілілі в сутичці приведуть сюди п’ятсот осіб, і тоді не чекайте милості. Дозвольте мені поговорити з ними.

І Вірна Смерть звернувся до вождя індіанців:

— Слова мого брата здивували мене. Звідки команчам стало відомо, що в цьому будинку ховається апач?

— Вони знають це, — коротко відповів вождь.

— Тоді вам відомо більше, ніж нам.

— Ти хочеш сказати, що ми помиляємося? Тоді ти брешеш.

— А ти промовив слово, яке може коштувати тобі життя, якщо ти наважишся його повторити. Я не дозволю називати себе брехуном. Наші рушниці націлені на вас, і достатньо мені дати знак — стільки твоїх воїнів, скільки нас тут стоїть, опиняться в Країні вічного полювання.

— Рушниці не врятують блідолицих. Сюди прийдуть нові воїни команчів, набагато більше, ніж десять разів по п’ять, і не залишать від цього будинку каменя на камені.

— Ми вже знаємо, що команчі стали нам ворогами, і не дозволимо їм перелізти через стіни. Наші рушниці б’ють далеко і без промаху, жоден із тих, хто прийшов, не піде звідси живим.

— У роті блідолицього дуже багато слів, але я не маю часу вислуховувати його промови. Хто він такий, що говорить замість господаря будинку? Як його звати? Чому він насмілюється погрожувати славному воїнові й вождеві команчів?

Вірна Смерть зневажливо махнув рукою.

— Ти славний воїн і вождь команчів? Хіба рада старійшин слухається твоїх слів? Чому я не бачу в твоєму волоссі ні орлиного пера, ні навіть пера ворона? А от я — справді вождь блідолицих. З якого далекого стійбища прибули сини команчів, які не знають імені вождя блідолицих? Я Коша-Певе, і я курив люльку миру з Ойо-Колсом, верховним вождем команчів. Вчора я сидів біля багаття з його сином, Ават-Вілою. Я — друг команчів, але якщо вони назвуть мене брехуном, я відповім їм кулею.

Індіанці відразу принишкли і почали перешіптуватися. Ватажок повернувся до своїх воїнів, і вони, з повагою позираючи на вестмена, чиє ім’я справило на них неабияке враження, почали тихо радитися. Пошепотівшись кілька хвилин, команчі повернулися до нас, і їхній ватажок сказав:

— Воїни команчів знають, що Коша-Певе — великий воїн і друг Ойо-Колса, але сьогодні його слова — слова ворога. Чому він приховує, що в будинку ховається апач?

— Я нічого не приховую, а навпаки, відверто вам заявляю, що ніякого апача тут немає.

— Але ми точно знаємо, що він тут, ми знаємо це від блідолицього, який теж мав притулок у цьому домі.

— Як звати цього блідолицього?

— Це ім’я команчі не здатні вимовити. Звучить схоже на «Та-хі-ха-хо».

— Може, Ґавіляно?

— Саме так.

— Команчі зробили велику помилку. Я знаю цього чоловіка. Він — негідник і має на язиці брехню. Воїни команчів пошкодують, що взяли його під свій захист.

— Мій брат дуже помиляється. Блідолиций сказав нам правду. Ми знаємо, що Віннету привіз свого воїна сюди, а сам утік до річки Ават-Гона. Але ми наздоженемо його і прив’яжемо до стовпа тортур. Ми знаємо, що апач поранений у руку і в ногу. Ми навіть знаємо, у якій кімнаті він лежить.

— Якщо це справді так, то опиши мені шлях туди!

— Звідси треба два рази спуститися в глибину будинку, аж поки не побачиш багато дверей праворуч і ліворуч від вузького проходу. Тоді з лівого боку треба відчинити останні двері. Там лежить апач і не має сили, щоб піднятися зі свого ложа.

— Блідолиций обдурив тебе. Ти не знайдеш в описаному місці ніякого апача.

— Тоді пішли туди разом, щоб перевірити, хто каже правду: ти чи той блідолиций.

— Цього не буде. У цей будинок можна заходити тільки з дозволу господаря, а тих, хто вривається сюди силою, всередину не пускають.

— Ці твої слова ще більше переконують нас, що апач саме тут. Білий Бобер наказав нам привезти його, і ми послухаємося вождя.

— Ти знову помиляєшся. Річ не в тім, чи є тут апач, а в тому, що твоє бажання ображає мене. Якщо ви таки спробуєте увірватися у будинок без дозволу, діло ваше! Хіба не бачите, що й одного з нас вистачить, щоб захистити вхід? Якщо на сходах унизу стоятиме одна людина з рушницею, то вона спокійно перестріляє всіх, хто наважиться спускатися вниз. Ви напали на нас із ворожими намірами, тому ми будемо захищатися. Спустіться донизу, станьте біля входу, як і слід, тоді ми, можливо, і зустрінемо вас як друзів!

— Це хороша порада, але не для нас. Якщо сумління ваше чисте, то впустіть нас у дім. Коли ж ви цього не зробите, то ми стоятимемо на цьому місці і пошлемо посланця, який приведе сюди ще більше команчів. Тоді вам нічого не залишиться, тільки впустити нас до будинку.


Віннету ІІ

Нарада. Національний парк Ґлейшер (Монтана), 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


— Зовсім ні! Навіть якщо тисячі команчів прийдуть сюди, то вилазити нагору вони однаково будуть змушені поодинці, і кожному доведеться заплатити за це життям. Зрештою, посланця вам також не вдасться відправити, бо щойно він вийде з-під захисту муру, я дістану його своєю кулею. Я — друг команчів, але ви прийшли як вороги, тож я поводитимуся з вами відповідно.

Весь час, поки Вірна Смерть сперечався з ватажком загону команчів, ми тримали нападників на прицілі. Дула наших рушниць, які були скеровані просто на них, охолодили бойовий запал червоношкірих, і вони вирішили знову порадитися. Однак і наше становище було далеко не блискучим. Вірна Смерть замислено почухав за вухом і сказав:

— Ми потрапили в дурнувату історію. Команчі від свого не відступляться, а якщо будемо опиратися, вони приведуть сюди ще кілька сотень головорізів, і я ламаного цента не дам за наші скальпи. Ніяк не зміркую, де б заховати апача, щоб вони його не знайшли.

— А може, винести його з дому? — запропонував я.

— Винести? — здивувався Вірна Смерть. — Ви часом не здуріли, сер? Команчі з нас очей не спускають!

— Ви забули про потайні двері. Звідси команчі нічого не помітять. Я винесу апача і сховаю його в заростях біля річки.

— Думка справді непогана, але боюся, що червоношкірі виставили вартових навколо будинку.

— Навряд. Їх лише трохи більше ніж п’ятдесят осіб, двох, а то й трьох вони залишили з кіньми, інші тут. Малоймовірно, що їм спало на думку оточити будівлю.

— Ну що ж, тоді спробуймо. Візьміть одного зі слуг і дійте, а ми спробуємо відвернути увагу команчів, щоб вони не помітили відсутності двох із нас. І нехай жінки не забудуть поставити на місце шафу після того, як ви вийдете.

— І ще одна пропозиція. Чи не можна посадити дам у кімнаті, де лежав поранений? Коли команчі побачать жінок, вони швидше повірять, що апача там немає й не було.

— Ваша правда, — схвалив мій план сеньйор Атанасіо. — Досить буде перенести туди кілька ковдр і повісити гамаки, нехай жінки ляжуть у них і відпочивають. А ви тим часом перетягніть апача до річки і сховайте трохи вище від того місця, де сьогодні купалися. Там біля самої води ростуть квітучі кущі, і в їхніх гілках захований човен. Покладіть у нього старого вождя, там його ніхто не знайде. Візьміть із собою Педро, він малий, спритний і не боягуз. А коли повернетеся, ми дозволимо індіанцям обшукати будинок.

Ми з Педро тихенько, намагаючись не привертати уваги команчів, спустилися вниз, де вкрай схвильовані дами чекали подальших подій. Вони з готовністю взялися допомагати нам і миттю перетворили кімнату на жіночу. Старий вождь, дізнавшись, що за ним прибули команчі, тихо сказав:

— Інду-Нішо бачив багато зим, жити йому залишилося недовго. Навіщо блідолицим братам наражатися на небезпеку заради старого? Нехай вони вб’ють його, а потім тіло видадуть команчам. Інду-Нішо просить про це.

Я заперечливо похитав головою, загорнув пораненого в ковдру і з допомогою слуги виніс його з кімнати. Через потайний хід ми непомітно вислизнули у двір, через густий чагарник, який надійно приховував нас від сторонніх очей, добралися до підземного лазу, пройшли по ньому попід стіною й обережно визирнули назовні. За кілька кроків від нас сидів червоношкірий атлетичної статури, озброєний списом і луком зі стрілами. Він охороняв задню стіну будинку, тож ми не могли виконати нашого плану.

— Доведеться повернутися, сеньйоре, — шепнув мені слуга. — Ми можемо вбити його, але тоді інші не заспокояться, поки не помстяться нам.

— Треба відвернути його увагу і змусити покинути пост.

— Навряд чи нам це вдасться, сеньйоре. Він не піде звідси, поки його не покличуть.

— Стривай, я, здається, придумав. Ти залишишся тут із пораненим, а я покажуся вартовому, вдам, що злякався, і кинуся навтьоки. Він помчить за мною, а ти безперешкодно винесеш апача.

— А якщо він пустить у вас стрілу?

— Доведеться ризикнути.

— Не робіть цього, сеньйоре! Це занадто ризиковано. Команчі стріляють з луків так само влучно, як ми з рушниць. А тікаючи, ви ще й повернетесь до нього спиною і не зможете ухилитися від стріли.

— Я кинуся у воду й попливу вниз за течією на спині. Як тільки він випустить стрілу, я пірну, переберуся на протилежний берег, і йому доведеться плисти за мною. А там я його оглушу, і в нас буде достатньо часу, щоб надійно заховати апача. Ти не зрушишся з цього місця, аж поки я не повернуся. Коли я плавав тут нещодавно, я бачив кущі петунії, тож знаю, де човен. Я візьму його і прив’яжу в надійному місці.

Слуга спробував відрадити мене, але я вже все вирішив і не слухав його. Щоб не привертати уваги індіанця до лазу, я обережно проповз до кута стіни і тільки там підвівся на повний зріст. Команч сидів у тій же позі, дивлячись у далечінь, мені довелося ступити на суху гілку. Повернувши голову на шум, вартовий помітив мене і скочив на ноги. Я кинувся бігти, намагаючись приховати обличчя, щоб потім він не міг мене впізнати. Він крикнув, щоб я зупинився, але я величезними стрибками мчав до річки, і поки приголомшений червоношкірий діставав із сагайдака стрілу і натягував лук, я був уже в заростях на березі. Не гаючи ні секунди, я стрибнув у воду і поплив на спині на протилежний бік річки. Через кілька хвилин мій переслідувач з ошалілим виглядом вилетів із кущів, зупинився і прицілився. Задзвеніла тятива, стріла зі зловісним свистом здійнялася в повітря, і я пірнув.

Виринувши біля протилежного берега, я озирнувся і побачив, що готовий до стрибка червоношкірий стоїть біля самої води. У поспіху він залишив сагайдак біля стіни і сподівався схопити мене голими руками. Побачивши, що я не поранений, команч відкинув уже геть непотрібний сагайдак і стрибнув у воду. Тільки цього я й чекав. Прикинувшись, що погано плаваю, я дозволив йому наблизитися до мене і знову пірнув та поплив униз за течією, туди, де біля самої річки ріс дубовий гай. Там я вибрався на берег і запетляв серед дерев. Нарешті я побачив дуб, який чудово підходив для виконання плану. Пробігши повз нього, я обережно повернувся назад і сховався за товстим, порослим мохом стовбуром. Чекати довелося недовго: через хвилину з’явився команч, він голосно сопів від утоми, вода потоками стікала з його м’язистого тіла. Вдивляючись у мій слід, він пробіг повз мене, а я у своєрідний спосіб — навшпиньки і величезними стрибками — метнувся за ним і всією вагою тіла вдарив його в спину. Червоношкірий впав, я притиснув його до землі і блискавично вдарив двічі кулаком по голові. Він смикнувся і затих.

Перевівши подих і озирнувшись, я побачив поряд повалений бурею платан, крона якого нависла над водою. Я вирішив скористатися ним, щоб замести сліди. Пройшовши по стовбуру, я стрибнув у річку, доплив до захованого в заростях човна, про який мені говорив сеньйор Атанасіо, сів на весла і поспішив за пораненим апачем. Потім прив’язав човен до кореня дерева і вийшов на сушу на протилежному березі. Тепер нам слід було поквапитися, поки команч не отямився.

Ми з Педро поклали старого вождя на дно човна, вкрили його ковдрою, і слуга пішов охороняти підземний лаз, а я сховав апача за пологом повислих до води квітучих гілок. Я викрутив мокрий одяг і намагався видивитися, чи не опритомнів часом команч, але так нічого й не побачив. Потім ми зі слугою повернулися в дім. Нас не було максимум чверть години, але весь цей час жінки і наші товариші не знаходили собі місця від хвилювання. Господиня дому, побачивши мене, радісно скрикнула і запропонувала змінити одяг, щоб команчі не могли здогадатися, що я виходив із дому, а тим більше плавав у річці.

Отож, дами вляглися у свої гамаки, а ми знову взяли до рук свою зброю і піднялися на дах. На даху і команчі, і білі далі сперечалися. Вірна Смерть голосно стверджував, що обшук будинку рівнозначний ляпасові господарю. Та коли я коротко повідомив йому, що апач уже в безпеці, вестмен помалу став поступатися наполяганням команчів і нарешті заявив, що п’ятеро з них можуть пройти в будинок і на власні очі переконатися у повній відсутності там апачів, як поранених, так і здорових.

— Чому тільки п’ятеро? — запитав недовірливий ватажок загону. — Хіба ми всі не рівні між собою? Що робить один із нас, те можуть робити всі інші. Команчі не злодії і нічого не зачеплять.

— Гаразд, нехай буде по-вашому. Ви всі можете пройти в дім, і нехай кожен із вас переконається, що Вірна Смерть каже правду. Однак я вимагаю, щоб ви залишили зброю тут і дали мені право на місці покарати кожного, хто без нашого дозволу доторкнеться до чогось у кімнатах.

Червоношкірі знову влаштували нараду і погодилися на умови вестмена. Вони залишили на даху луки, ножі і сагайдаки зі стрілами та нетерпляче кинулися до люка.

Тим часом сповіщені про появу індіанців пастухи встигли під’їхати до «Естансії-дель-Кабальєро». Тепер перевага була на нашому боці — півтора десятка міцних, бувалих чоловіків сиділи в сідлах біля воріт, готові стріляти за першим знаком господаря.

Двоє наших залишилися на даху, інші спустилися вниз із команчами і відчинили їм двері в кімнати. Я став на нижньому поверсі біля колишньої кімнати апача, де зараз сиділи жінки, повний рішучості втрутитися у разі найменшої нешанобливості з боку червоношкірих.

Індіанці пішли просто туди, де сподівалися побачити старого вождя апачів. Вірна Смерть відчинив їм двері. Абсолютно переконані у своїй правоті, вони без вагань переступили поріг і застигли від подиву. У гамаках безтурботно лежали й читали дві жінки.

— Уфф! — не стримав вигуку розчарування вождь команчів. — Це кімната білих скво!

— Так, — з усмішкою підтвердив Вірна Смерть. — Але за словами блідолицього брехуна тут повинен ховатися апач. Заходьте і пошукайте його.

Червоношкірий обвів очима кімнату й відповів:

— Воїн не заходить до вігвама жінок. Якби тут був апач, мої очі побачили б його.

— Тоді перевірте інші кімнати.

Цілу годину індіанці обшукували будинок, заглядали в спальні, вітальні, комори. Не знайшовши ніде слідів перебування Інду-Нішо, вони повернулися до жінок, які удавано надули губи і пішли геть, щоб не заважати непроханим гостям. Червоношкірі перетрусили ковдри та постіль і навіть спробували віддерти дошки від підлоги, підозрюючи, що під ними може бути влаштований сховок. Нарешті вони переконалися, що в будинку апача немає, і їхній ватажок неохоче визнав свою помилку.

— Я ж вам казав, — тріумфував Вірна Смерть, — але ви повірили не мені, старому другу команчів, а шахраєві, чиї вуста ніколи не кажуть правди. Коли я зустріну Білого Бобра, то розповім йому, як ви мене образили.

— Якщо наш білий брат хоче бачити Ойо-Колса, нехай їде з нами.

— Це неможливо. Мій кінь втомився і повинен відпочити до ранку, а воїни команчів ще сьогодні покинуть ці місця.

— Ні. Сонце вже йде відпочивати, а ми не їздимо вночі. Тому ми залишимося тут і вирушимо в дорогу тільки на світанку. Наш білий брат може поїхати з нами.

— Добре. Але я не один, зі мною четверо моїх товаришів.

— Білий Бобер зустріне їх як друзів. Наші білі брати дозволять нам провести ніч біля стін їхнього дому?

— Звичайно, — погодився мексиканець. — Я — друг червоношкірих воїнів, якщо вони приходять до мене з миром. І на знак нашої дружби я дарую вам бика. Посмажте його на вогнищі.

Цей подарунок справив на індіанців надзвичайне враження. Команчі остаточно повірили в нашу щирість і свою неправоту, їхні грізні до тієї миті обличчя відразу ж набули дружнього виразу. Навіть більше, вони намагалися на кожному кроці демонструвати нам знаки своєї уваги. Мабуть, не останню роль зіграв і авторитет Вірної Смерті серед індіанців. Вони справді ні до чого не доторкнулися у домі і добровільно, без нагадувань, вийшли назовні. Ми опустили вниз сходи і відчинили ворота, щоб показати червоношкірим, як ми їм довіряємо. І все ж господар поставив на даху двох озброєних слуг — береженого Бог береже.

Пастухи пригнали обіцяного бика, запалало багаття. Всі команчі зібралися біля вогню, у передчутті бенкету, покликали навіть вартових, які охороняли коней, і того червоношкірого невдаху, з яким я змагався у плаванні. Він уже отямився і повернувся на свій пост, але ще не мав можливості доповісти ватажкові про те, що трапилося. Тепер він щонайперше наблизився до вождя і почав розповідати, але так тихо, що ми, білі, не могли розібрати ні слова. Раптом його погляд зупинився на мені, і хоча на його розфарбованому обличчі не здригнувся жоден м’яз, я зрозумів, що червоношкірий упізнав мене. Він змахнув рукою, показуючи на мене, і викрикнув кілька невідомих мені слів, про зміст яких, однак, неважко було здогадатися. Ватажок команчів грізно насупився і попрямував до мене.

— Чи правда, що блідолиций, — із погрозою в голосі запитав він, — переправився через річку і напав на воїна команчів?

Я удав здивування, а Вірна Смерть поспішив втрутитися і суворо запитав індіанця, у чому він мене підозрює. Той переказав усе, що трапилося, але це тільки розвеселило старого вестмена.

— Для червоношкірих усі білі обличчя однакові. Думаю, син команчів зустрів якогось волоцюгу.

— Це був він, — упевнено заявив вартовий. — Я бачив його обличчя, коли він кинувся у воду і поплив на спині. Я запам’ятав його. На ньому був той самий одяг.

— Так він плив у одязі? Але твоя сорочка все ще мокра, а його — зовсім суха. Ти щось плутаєш.

— Блідолиций міг переодягнутися.

— Але як він міг непомітно вийти з будинку, а потім повернутися? Хіба ви не залишили воїнів біля воріт? Хіба ви не стояли з нами на даху і не бачили, що проникнути в дім можна тільки по сходах?

Не погодитися з цими аргументами було неможливо, і навіть потерпілий від мого кулака вартовий, поміркувавши, визнав, що, мабуть, помилився. Кабальєро, людина, як ми вже переконалися, спритна, теж не розгубився і розповів, що в околицях з’явилася зграя конокрадів, і, найімовірніше, «той білий» був із їхньої компанії. Здавалося, команчі знову повірили нам. Однак залишалося загадкою, куди пішов той чоловік і чому ніде немає його слідів. Кілька команчів на чолі з ватажком переправилися вбрід через річку в надії відшукати сліди й уранці вирушити навздогін за нападником. На щастя, уже сутеніло, та й моя витівка з поваленим деревом виявилася вдалою: «конокрад» зник безслідно.

Тим часом хитрий вестмен запросив мене прогулятися коло річки. Поглядаючи на команчів, які снували уздовж протилежного берега, ми неспішно підійшли до квітучого куща, що навис над водою, під гілками якого ховався човен із пораненим вождем апачів. Зупинившись із виглядом людини, яка милується квітами, вестмен тихенько вимовив:

— До Інду-Нішо прийшли Коша-Певе і молодий блідолиций, який заховав вождя тут. Вождь упізнає мій голос?

— Так, — ледь чутно відповів апач.

— Команчі повірили, що вождя апачів тут немає, а на світанку вони підуть геть. Але моєму червоношкірому братові доведеться всю ніч провести в човні. Чи під силу йому це? Чи зможе мій брат протриматися до сходу сонця?

— Інду-Нішо добре почувається, біля води гарячка зникла і повітря освіжає його рани. Але вождь апачів хотів би знати, як довго Коша-Певе і його друзі залишаться в будинку.

— Ми їдемо завтра вранці разом із команчами.

— Уфф! Чому мій білий брат збирається в дорогу разом із нашими ворогами?

— Тому що ми йдемо по сліду ворогів, які знайшли притулок у команчів.

— Можливо, мої білі брати зустрінуться з воїнами апачів, які вийшли на стежку війни?

— Це можливо.

— Я би хотів подарувати тотем молодому воїну, який ризикував життям, щоб врятувати мене від ворогів, йому достатньо буде показати цей тотем, щоб апачі приймали його у своїх вігвамах як брата. Коша-Певе вміє ходити безшумно, як тінь, тому я прошу його принести мені вночі ніж і шматок білої шкіри. На світанку він забере готовий тотем.

— Я виконаю твоє бажання. Принести тобі ще щось?

— Ні. Інду-Нішо задоволений. Хай добрий Маніту береже тебе й молодого блідолицього воїна.

Так само неквапливо ми повернулися додому. Нашої хвилинної затримки біля куща ніхто й не помітив.

— Вам дуже пощастило, — сказав Вірна Смерть. — Надзвичайно рідко вождь червоношкірих дарує білому тотем племені! Тотем, зроблений і підписаний Інду-Нішо, неодмінно стане вам у пригоді.

— А ви справді збираєтеся ризикувати, щоб непомітно пронести ніж і шкіру? Якщо вартові команчів вас помітять, то й вас, і апача поставлять до стовпа тортур.

— Дурниці! Не вважайте мене невмілим хлопчиськом. Я добре знаю, де можна ризикувати, а де не варто.

Залишок дня і ніч пройшли спокійно. На світанку Вірна Смерть розбудив мене і з посмішкою дав прямокутний шматок білої шкіри. Я довго розглядав його, але не помітив нічого особливого, крім кількох надрізів, зроблених у незрозумілому мені порядку.

— Це і є тотем? — запитав я. — Не бачу в ньому нічого особливого. Звичайний шматок шкіри.

— Покажіть цей звичайний шматок шкіри будь-якому апачу, і він вам розкаже, яким скарбом ви володієте. В Інду-Нішо не було фарби, тому повністю малюнок не видно, але будь-який індіанець із племені апачів знає, як треба розфарбувати надрізи, щоб зображення проступило. Тільки заради Бога, заховайте тотем подалі від очей команчів. А тепер одягайтеся і спускайтеся вниз. Команчі вже збираються в дорогу.

Індіанці сиділи біля стіни й доїдали залишки вчорашнього бика. Потім вони зняли пута з коней і повели їх на водопій, на щастя, трохи вище від того місця, де переховувався у човні поранений вождь. Кабальєро теж був на ногах і вийшов у супроводі двох своїх дам, щоб попрощатися з нами. Побачивши наших коней, сеньйор Атанасіо скрушно похитав головою і звернувся до вестмена:

— Ці шкапи не для вас, сеньйори. Ви занадто добре знаєте, яким має бути кінь вестмена. Інші панове — батько і син Лянґе мене не цікавлять, негр — також, але ви — мій старий друг, а цей юнак теж припав мені до душі, тому дозвольте подарувати вам пару гідних конячок.

І тут же за його наказом пастухи відбили від табуна і заарканили двох напівдиких гарячих коней. Ми вдячно прийняли дар щедрого кабальєро і після короткого прощання рушили в дорогу.

Сонце ще не піднялося над обрієм, коли ми переправилися через Елм-Крік і рівним галопом помчали на захід. На чолі кавалькади був ватажок команчів і наша п’ятірка; півсотні червоношкірих невідступно йшли за нами. Ці вершники на маленьких і кудлатих конячках поводилися неспокійно і не викликали у мене довіри. Мене не залишало почуття непевності, і не давала спокою думка, що мені в спину в будь-який момент може вдарити спис або стріла. Однак Вірна Смерть зумів розвіяти ці побоювання, пояснивши, що команчі стурбовані лише тим, як знайти сліди свого головного загону. Раптом ми довідалися, що цей загін не затримався, щоб дочекатися повернення висланих за пораненим п’ятьох десятків побратимів, і тепер ватажок загону мав би відправити пораненого у супроводі десятьох воїнів до селища команчів, де на нього вже чекав стовп тортур. А решта сорок команчів повинні вирушити до Ріо-Ґранде. Білий Бобер, дізнавшись від Ґібсона, що Віннету вдалося вислизнути і переправитися через Ріо-Ґранде, вирішив не втрачати часу і напасти на апачів, поки ті не встигли підготуватися до війни. Відправивши півсотні воїнів в «Естансію-дель-Кабальєро» з наказом захопити пораненого вождя, сам він поквапився до володінь апачів. Нам же розходилося насамперед у тому, щоб зловити Ґібсона, який усе ще був із команчами.

Через дві години ми прибули на місце, де вчора індіанці відділилися від своїх головних сил. Сліди тяглися на південь, в обхід Орлиної ущелини, до форту Дункан. Минуло ще дві години, і під копитами наших коней з’явилася трава, пустеля Нуесес залишалася позаду. А незабаром на обрії стало видно темну смужку лісу — пряму ознаку того, що ми наближалися до Ріо-Ґранде-дель-Норте.

— Уфф! — з полегшенням зітхнув ватажок загону. — Великий Маніту береже воїнів команчів: ми не зустріли блідолицих з форту, і тепер ніхто не перешкодить нам переправитися через річку. Вже завтра собаки апачі завиють від страху, коли побачать нас у своїх стійбищах.

Білий Бобер був досвідченим вождем; прямий, як стріла, слід його загону привів нас до броду: широка Ріо-Ґранде була в цьому місці неглибока, подекуди виднілися піщані мілини. Однак швидка течія розмила їх, і необережний подорожній ризикував потрапити в глибоку яму.

Сліди свідчили про те, що головний загін команчів провів ніч на цьому березі річки, і тільки на світанку, так само як і ми, рушив у дорогу. Але вони не могли просуватися вперед так само швидко, як ми, бо перебували на межі з територією апачів, тож мусили поводитися обережно, а це завжди забирає час. Видно було, що через річку вони переправлялися також надзвичайно обережно. Відбитки людських ніг на піску свідчили про те, що кілька воїнів ішли попереду і відзначали безпечні для переправи і плиткі місця, встромляючи в пісок гілки. Ми скористалися залишеними передовим загоном команчів знаками і легко переправилися на другий берег, не ризикуючи вгрузнути у піщане дно. Річка розділялася на рукави, і наші коні легко перепливли через неї у неглибоких місцях. На протилежному боці ми вийшли в зелену оазу, але вона була невеликою, а потім ми знову опинилися серед пісків, на широкій рівнині, порослій кактусами. До полудня ми минули ланцюг невеликих пагорбів. Але ніщо не вказувало на те, що ми незабаром наздоженемо головний загін команчів.

Я дивувався витривалості індіанських коней. Уже давно минув полудень, а вони ще зовсім не потомилися. Лянґе з сином і негр на своїх конях насилу встигали за загоном, а наші з вестменом коні невтомно йшли рівним галопом, що підтверджувало цінність подарунка сеньйора Атанасіо. Вже сутеніло, коли ми перетнули дорогу з Сан-Фернандо на Байю, а потім слід раптово повернув на північний захід. Отже, головний загін різко змінив напрямок. Чому? Вірна Смерть і ватажок загону команчів зіскочили на землю, щоб роздивитися сліди.

— Тут вони зупинялися, — пояснив вестмен. — Прибули два вершники, найпевніше, це розвідники-індіанці, вони принесли звістку, яка змусила Білого Бобра піти в обхід.

Підганяючи змучених коней, ми повернули на південь по сліду, поки його ще було видно, бо хотіли подолати за день якомога більшу відстань. Команчі поспішали нагнати своїх, я з нетерпінням чекав зустрічі з негідником Ґібсоном. Навіть у сутінках ще можна було розгледіти чіткі відбитки копит на гладенькому піску. Але потім остаточно стемніло, і нам усе ж таки довелося зупинитися та подумати про нічліг. Ми вже збиралися спíшитися, але тут раптом мій кінь пирхнув і, жадібно втягуючи ніздрями повітря, поніс мене в темряву. Я здогадався, що тварина відчула воду, і відпустив повід; решта вершників мовчки зробила те саме. Незабаром ми вже були на березі невеликої річки.

Після такого важкого дня, як сьогодні, вода — це справжній рятунок і для людей, і для тварин. Втамувавши спрагу, червоношкірі виставили вартових навколо свого табору, а ми влаштувалися неподалік. Вірна Смерть довго намагався збагнути, до якої річки ми виїхали, і врешті дійшов висновку, що це Моралес, яка впадає в Ріо-Ґранде біля форту Дункан.

Наступного дня ми переправилися на протилежний берег, ще коли тільки ледь почало світати, тоді знову вийшли на слід і погнали коней. Близько полудня попереду з’явилися голі скелі. Обличчя вестмена спохмурніло.

— Мені це все зовсім не подобається, — пробурчав він у відповідь на моє запитання. — Я не розумію, навіщо Білий Бобер повернув сюди? Ви знаєте, де ми?

— Так, у Больсóн-де-Мапíмі.

— А ви бували у цій пустелі?

— Ніколи.

— Споконвіку пустеля Мапімі була притулком диких орд, звідки вони здійснювали набіги на сусідів. І не думайте, що ми потрапимо в рай земний із родючими полями та квітучими садами. Історія вчить, що притулком для войовничих племен значно частіше стають саме пустелі. До розбійників та головорізів, які населяють це плоскогір’я з його ущелинами і перевалами, неможливо добратися, щоб покарати їх за грабіж. Я чув від обізнаних людей, що тут є і стійбища апачів, і якщо команчам заманеться напасти на них, то навряд чи Білому Боброві вдасться втекти звідси — напевно, Віннету вже приготував їм пастку.

— О Боже! Але ж у неї потрапимо й ми!

— Нехай вас це не лякає. Ми не сварилися з апачами, не оголошували їм війни, і я сподіваюся, що вони поставляться до нас, як до друзів. У крайньому разі ви покажете їм тотем Інду-Нішо.

— Може, варто попередити про небезпеку команчів?

— Спробуйте, сер. Щиро бажаю вам успіху. Ви можете скільки завгодно повторювати їм, що вони дурні, але команчі вам не повірять. Вони завжди вірять тільки собі. Я вже говорив із ватажком загону і висловив свої побоювання, на що він мені відповів, що піде за Білим Бобром навіть у Країну вічного полювання, а блідолиці боягузи, тобто ми, можуть котитися під три чорти.

— Яке нахабство!

— Це правда, команчі не вчаться ввічливості і культури поведінки. Але відступати нам нікуди, навіть якщо в горах нам готують гарячу зустріч. Не тривожтеся, сер. Ми перетнули кордон Сполучених Штатів, але як і коли зуміємо повернутися назад? Поставтеся до майбутнього, як до книги. Щоб дізнатися, про що вона, треба прочитати її до кінця.

Через пустелю Мапімі

Досі я був переконаний, що нам вдасться наздогнати Ґібсона ще на території Сполучених Штатів, але тепер ставало очевидно, що доведеться переслідувати його в Мексиці, до того ж у найглухіших і найнебезпечніших місцях. Шлях до Чіуауа пролягає через північну околицю пустелі Мапімі, нам же довелося відхилитися на південь, де небезпека могла бути значно більша, ніж ми собі уявляли. До невеселих роздумів додавалася втома, протистояти якій не могли вже навіть команчі. Відколи ми разом із ними виїхали від сеньйора Атанасіо, то мчали безперестанку, підганяючи змучених коней. В індіанців скінчилося сушене м’ясо, основна їхня їжа, наші запаси харчів, подаровані щедрим кабальєро, також танули на очах. Дорога помалу йшла вгору, і незабаром перед нами блиснули під полуденним сонцем голі, без жодної стеблини скелі. Ми буквально протискалися вузькими проходами між розжареним камінням і прірвами, спека там була ще більшою, ніж у пустелі. Коні йшли все повільніше. Сліди показували, що й головний загін команчів там сповільнив рух. У небі прямо над нами кружляли хижі птахи, сподіваючись на поживу. Нарешті, після чергового повороту, ми помітили темну смужку лісу на обрії. Коні, немов відчувши, що пустеля незабаром закінчиться, побігли бадьоріше.

Обличчя Вірної Смерті осяяла посмішка, і він сказав:

— Ось тепер я здогадуюсь, куди ми прямуємо. Здається, ми вийшли до Ріо-Сабінас, яка витікає з Мапімі. Якщо команчі підуть за течією річки, наша подорож перетвориться на заміську прогулянку: буде вода, трава і дичина, а на цьому можна протриматися навіть у цих забутих Богом місцях. Треба пришпорити коней, незабаром вони нарешті зможуть відпочити.

Сліди повернули на схід, ми в’їхали у вузьку ущелину і, оминувши її, побачили зелену долину, через яку протікав струмок. Знавіснілі від спраги коні закусили вудила й помчали до води, навіть команчі не могли впоратися з тваринами і покірно тряслися в сідлах, відпустивши повіддя.

Коли і люди, і коні вгамували спрагу, ми знову рушили в дорогу. Незабаром струмок упадав у невелику річечку, наш загін повернув угору за течією й опинився в тісному каньйоні з прямовисними скелями, з яких подекуди стирчали кущі. Вдалині виднілася прерія, і її зелень тішила наші натомлені сліпучим сонцем очі.

Стало сутеніти, час було шукати місце для ночівлі. Ватажок команчів захотів проїхати ще трохи вперед, аж поки ми не побачимо дерева, ми поїхали услід за ним. Наші коні спотикалися від утоми об каміння на дорозі. Вже майже в повній темряві ми під’їхали до узлісся, коли раптом пролунав грізний окрик мовою команчів. Ватажок щось весело відповів, потім наказав нам зупинитися і, взявши з собою Вірну Смерть, поскакав на голос. Через кілька хвилин вестмен повернувся і сказав:

— Нарешті ми їх наздогнали. Тут неподалік команчі поставили табір. Судячи з усього, ми мали б зустрітися з ними тільки завтра, але червоношкірі, побоюючись появи ворога, вирішили зупинитися і вислати розвідників. Розвідники ще не повернулися. Їдьте за мною, зараз ми побачимо багаття команчів.

— Дивно. Я думав, що червоношкірі не розпалюють багаття у поході, — здивувався я.

— Стіни ущелини приховують вогонь від чужих очей, до того ж команчі послали вперед розвідників, а тому цілком певні, що їм нема чого і нема кого боятися.

Справді, біля виходу з каньйону горіло близько десятка багать. Навколо них безтурботно сиділи червоношкірі воїни, мабуть, почувалися в безпеці.

Червоношкірих команчів, із якими ми приїхали, відразу пропустили в табір, а нам наказали зупинитися й чекати. Через якийсь час з’явився посланець і провів нас до багаття, біля якого сидів Білий Бобер у товаристві двох найбільш прославлених воїнів племені. У зав’язаному вузлом волоссі вождя стриміла три орлиних пера, на ньому були мокасини, чорні блискучі штани, жилет і куртку з колись світлої тканини. З-за пояса стирчав старий крем’яний пістолет, на землі коло нього лежала дубельтівка. У повітрі витав запах смаженої конини. В одній руці вождь тримав шматок м’яса, в другій — ніж. Неподалік від нього било з землі джерело. Ми ще не встигли зійти з коней, а нас уже оточили колом воїни команчів, серед натовпу я побачив і кілька білих облич. Наших коней відразу забрали геть. Оскільки Вірна Смерть не виявив через це ознак занепокоєння, я теж вирішив, що ніякої небезпеки в цьому немає.

Білий Бобер перервав вечерю і підвівся. Вождь підійшов до вестмена, подав йому руку, як це заведено в білих, і серйозним, але приязним тоном промовив:

— Мій брат Коша-Певе потішив нас своїм прибуттям. Сини команчів не сподівалися на швидку зустріч. Ми вітаємо тебе і запрошуємо взяти участь у поході на собак-апачів.

Він говорив, змішуючи англійські слова та мову команчів, щоб ми теж зрозуміли суть розмови. Вірна Смерть відповів:

— Мудрий Маніту знає, якими шляхами вести своїх дітей. Щасливий той, хто на кожному з цих шляхів зустрічає друга, якому може довіритися. Ойо-Колс викурить люльку миру з моїми друзями?

— Друзі Коша-Певе — мої друзі. Кого любить він, того люблю і я. Нехай твої друзі сядуть зі мною і вдихнуть миру з люльки вождя команчів.

Вірна Смерть сів до вогню, ми за ним. Червоношкірі стояли довкола нас мовчазні й нерухомі, як статуї. Я намагався розгледіти обличчя білих, але в непевному світлі багаття було неможливо розрізнити їхні риси. Ойо-Колс зняв із шиї люльку, набив її кіннікінніком і закурив, починаючи знайомий мені ритуал. Тільки зараз я остаточно переконався, що небезпека нам не загрожує.

Ватажок загону, з яким ми прибули до табору команчів, уже встиг доповісти Білому Боброві, за яких обставин він зустрів нас в «Естансії-дель-Кабальєро». Тепер старий вождь просив Вірну Смерть, щоб і він розповів, як це сталося. Вестмен представив усе так, що ні нам, ні сеньйорові Атанасіо не можна було ні в чому дорікнути.

Білий Бобер уважно вислухав розповідь, замислився, а потім вимовив:

— Я вірю моєму братові, бо не можу знайти в його словах неправди. І все ж у мене залишилися сумніви, бо не маю причин не вірити й тому блідолицьому, який повідомив нам, де ховається поранений апач. Він знав, що за брехню заплатить життям, а отже, йому не варто було обманювати синів команчів. Тому я думаю, що один із вас помиляється.

Білий Бобер виявився хитруном, і Вірній Смерті тепер слід бути обережним. А якщо вождю спаде на думку ще раз послати загін в «Естансію-дель-Кабальєро»? Необхідно негайно щось вигадати, щоб схилити команча на наш бік.


Віннету ІІ

Очікуючи на повернення мисливців. Національний парк Ґлейшер (Монтана), 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


— Так, один із нас помиляється, але не я, а той білий, — майже не замислюючись, відповів вестмен. — Мій червоношкірий брат знає, що немає людини, здатної обдурити мене.

— Це справді так. Кажи, мій білий брате.

— Спочатку я лише скажу, що вождя команчів обдурили.

— Хто? — коротко запитав Білий Бобер з грізним виглядом.

— Мені здається, ті білі, яких ти прийняв у свій загін.

— Те, що здається тобі, ще не доводить їхньої провини. Якщо вони збрехали, на них чекає смерть, хоч я й викурив із ними люльку миру.

— То ти не просто потиснув їм руки на знак довіри, а й викурив із ними люльку миру?! Якби я був тоді з тобою, то зумів би тебе утримати від хибного кроку. Але ти хочеш, щоб я довів їхню провину. Скажи мені, ти став на бік президента Хуареса?

Білий Бобер зневажливо махнув рукою.

— Хуарес забув звичаї червоношкірих, він живе в будинку з каміння й наслідує блідолицих. Я зневажаю його. Воїни команчів виступили на боці великого Наполеона, а за це отримали від нього ковдри, рушниці, коней, і тепер можуть відібрати життя у собак-апачів. Блідолиці, з якими я викурив люльку миру, — друзі Наполеона.

— Блідолиці, з якими ти викурив люльку миру, — брехуни. Вони прибули до Мексики, щоб служити Хуаресу, і мої товариші можуть підтвердити мої слова. Згадай, кому допомагає великий білий батько у Вашингтоні.

— Він допомагає Хуаресові.

— Чи знаєш ти, що по той бік кордону в загони збираються білі воїни, щоб переправитися до Мексики і підтримати Хуареса? У Ла-Ґранж живе блідолиций на ім’я Кортéсіо. Я побував у його будинку, і він сказав мені, що набирає армію для Хуареса. Це можуть підтвердити мої супутники, вони сусіди Кортéсіо. Повторюю: люди, з якими ти викурив люльку миру, — брехуни, вони добровільно пішли на службу до Хуареса. Ти прийняв у себе друзів твого ворога.

Очі вождя грізно блиснули, обличчя його немов скам’яніло. Він спробував щось сказати, але Вірна Смерть продовжував:

— Дозволь мені договорити! Блідолиці солдати Хуареса зупинилися в асьєнді сеньйора Атанасіо, друга Наполеона. Того дня він приймав у себе в будинку відомого вождя французів, людину похилого віку та слабкого здоров’я. Якби блідолиці побачили його, то вбили б. Щоб урятувати його від смерті, сеньйор Атанасіо вирішив видати його за Інду-Нішо. Старого поклали в ліжко і пофарбували йому обличчя.

Вождь команчів здивовано підняв брови. Він вірив у слова Вірної Смерті, але з обережності все ж запитав:

— Чому вождя французів видали за Інду-Нішо?

— Аби переконати блідолицих, що старий — їм не ворог. Апачі ж, як відомо, підтримують Хуареса. А оскільки той француз такий самий старий, як Інду-Нішо, і волосся його таке ж біле від прожитих зим, то солдати Хуареса повірили сеньйорові Атанасіо й не чіпали вождя французів.

— Уфф! Тепер я розумію. Твій друг, як ти його називаєш, А-та-на-сі, дуже розумний. Він зумів обманути воїнів Хуареса. Але де ж переховувався вождь французів, коли сини команчів оглядали будинок?

— Коли блідолиці виїхали, він теж покинув будинок. Мій друг сеньйор Атанасіо справді дуже спритний чоловік, він обдурив солдатів Хуареса, сказавши їм, що Віннету залишив у нього пораненого вождя. Блідолиці повірили, а коли зустріли тебе і твоїх воїнів і, знаючи, що команчі дружать із Наполеоном, назвалися друзями французів.

— Я вірю тобі, але хочу сам переконатися, що вони на боці Хуареса. Я викурив з ними люльку миру, тому не можу стратити їх просто так.

— Я ж сказав тобі, що надам докази. Але перед тим ти повинен повідомити мені, чи серед цих блідолицих є двоє тих, яких я повинен зловити і вчинити з ними, що собі схочу.

— Чому?

— Тому що вони мої вороги, і ми вже багато днів йдемо по їхньому сліду.

Вірна Смерть не міг дати кращої відповіді. Якби він почав докладно розповідати про Ґібсона і Вільяма Олерта, то вся та заплутана й безглузда, як на індіанця, історія не справила би на вождя такого враження, як три коротких слова: «Вони мої вороги».

— Якщо вони твої вороги, то й мої теж, — негайно погодився Білий Бобер. — Я дарую їх тобі.

— Дякую тобі. А тепер накажи покликати сюди вождя блідолицих. Я поговорю з ним, і ти відразу переконаєшся, що він солдат Хуареса.

Вождь послав одного з воїнів до білих, і той через кілька хвилин повернувся, ведучи за собою високого похмурого чоловіка з кудлатою бородою.

— Чого вам від мене треба? — запитав він, кидаючи на нас недобрий погляд.

Ймовірно, Ґібсон впізнав мене й попередив своїх супутників, що нічого доброго від нашої появи чекати не можна. Я зацікавлено спостерігав за вестменом, чекаючи на новий трюк старого хитруна. Вірна Смерть привітно подивився в очі білому і дуже ввічливо відповів:

— Вітання від сеньйора Кортéсіо з Ла-Ґранж, містере.

— Ви з ним знайомі? — пожвавішав той, не здогадуючись, що вже проковтнув наживку.

— Ну звичайно, — підтвердив Вірна Смерть. — Ми з ним старі друзі. На жаль, я запізнився і не зміг зустрітися з вами до вашого від’їзду, але сеньйор Кортéсіо сказав мені, де вас шукати.

— Справді? Що ж він вам сказав?

— Що ви переберетеся через Лас-Морас і Ріо-Моралес, а потім поїдете через Байю і Табаль у Чіуауа. Але ви трохи відхилилися від шляху. Цікаво, чому?

— Тому що зустріли наших друзів команчів.

— Ваших друзів? Мені здалося, що вони ваші вороги.

Білий явно зніяковів, невизначено знизав плечима й удавано закашлявся, намагаючись дати зрозуміти вестменові, що говорити при всіх небезпечно. Але вестмен вдав, ніби не помічає його натяків, і провадив далі:

— Ви ж нібито стали на бік Хуареса, а команчі б’ються за Наполеона!

Білий не поспішав відповідати, здавалося, він ретельно зважує свої слова.

— Ви помиляєтеся, сеньйоре, ми теж підтримуємо французів.

— І ведете до Мексики добровольців зі Сполучених Штатів?

— Так, але в армію Наполеона.

— Он як! Виходить, мій друг сеньйор Кортéсіо вербує солдатів для французької армії?

— Ну звичайно!

— А я, старий дурень, думав — у загони Хуареса.

— Ну що ви, зовсім ні!

— Дякую вам за роз’яснення. Ви вільні й можете повернутися до своїх людей.

Обличчя добровольця здригнулося від гніву. Невже він повинен дозволяти цьому незнайомцеві командувати собою?

— Сер! — вигукнув він із гнівом у голосі. — Яке право ви маєте наказувати мені?

— Хіба вам не відомо, — з гідністю відповів Вірна Смерть, — що біля цього багаття можуть сидіти тільки вожді?

— Мені начхати на вождів! Я — офіцер!

— Хуареса? — швидко запитав вестмен.

— Так! Тобто ні, Наполеона.

— Ну от ви й обмовилися. І який же ви офіцер, коли не вмієте зберігати таємницю. Нам більше немає про що розмовляти. Повертайтеся до своїх людей.

Той хотів заперечити, але втрутився Білий Бобер і помахом руки наказав йому піти.

— Що тепер скаже мій брат? — звернувся вестмен до вождя команчів.

— Обличчя блідолицього видало його, — відповів Білий Бобер. — Але я ще не до кінця впевнений, що вони — вороги.

— Але тепер ти переконався, що блідолиций побував у Ла-Ґранж у якогось Кортéсіо і веде загін у Мексику?

— Так. Мої вуха чули це.

— Отже, він прихильник тих, для кого Кортéсіо вербує добровольців.

— Так. Однак звідки Білому Боброві знати, для кого той Кор-ті-сі збирає воїнів: для Хуареса чи для Наполеона? — не хотів здаватися вождь.

— Подивися на це, — урочисто вимовив вестмен, дістаючи з кишені паспорт за підписом Хуареса і простягаючи його Білому Боброві. — Я і мій молодий друг вирішили з’ясувати, кому служить Кортéсіо, а тому прийшли до нього і заявили, що хотіли б воювати на боці Хуареса. Той прийняв нас як друзів і вручив нам ці папери. Мій друг може показати тобі такий же паспорт.

Вождь обережно взяв у свої вузлуваті руки аркуш паперу, покрутив його перед очима і з усмішкою сказав:

— Білому Боброві чуже мистецтво блідолицих, він не може змусити говорити папір. Але його очі добре бачать тут тотем Хуареса, — і він тицьнув брудним нігтем у те місце, де були печатка і підпис президента. — Серед моїх ворогів є син скво команчів і блідолицього, він уміє говорити з папером. Я покличу його.

На його вигук із кола команчів виступив молодий воїн, обличчя якого було світліше за інші, підійшов до вогню, взяв із рук вождя паспорт і переклав написане. Я не зрозумів його слів, але обличчя Білого Бобра під час читання прояснялося. Червоношкірий дочитав до кінця, повернув папір вождеві й відійшов геть, гордий своїм умінням.

— Мій брат бажає побачити папір мого друга? — звернувся Вірна Смерть до вождя.

Той заперечливо похитав головою.

— Тепер Білий Бобер переконався, що блідолиці обдурили його? Чи вірить він, що я сказав правду?

— Так. Я зараз же покличу на раду вождів і найкращих воїнів, щоб вирішити, як вчинити з брехунами.

— Ти дозволиш мені взяти участь у раді?

— Ні. Мій брат мудріший за багатьох старійшин, а в бою відважніший за багатьох молодих воїнів, але зараз він уже довів те, що хотів довести. Блідолиці обдурили команчів, і команчі самі вирішать, як покарати їх.

— Дозволь мені поставити ще одне питання. Воно не стосується нашої справи, але мені дуже важливо почути твою відповідь. Чому мій червоношкірий брат іде так далеко на південь? Чому він прагне заглибитися в ці пустельні гори?

— Спочатку воїни команчів йшли на північ, але потім їм стало відомо, що Віннету зібрав загони в південних землях апачів і рушив до Ріо-Кончос, залишивши свої стійбища без охорони. Тому ми поспішили повернути на південь, щоб напасти на них і взяти велику здобич.

— Віннету рушив із загонами до Ріо-Кончос? Але що йому там робити? І хто тобі повідомив про це? Чи не ті двоє червоношкірих, яких ви зустріли вчора?

— Уфф! Ви бачили їхні сліди?

— Так, бачили. Хто вони такі?

— Воїни з племені топа, батько й син.

— Вони ще у твоєму таборі? Я хотів би поговорити з ними.

— Мій брат вільний чинити, як йому заманеться.

— Чи можу я поговорити і з тими двома білими, яких ти мені віддав?

— Мій білий брат — вільна людина, а не полонений. Ніхто не може заборонити йому це.

— Тоді, можливо, ти мені також дозволиш обійти табір? Ми в країні ворогів, і я хочу переконатися, що проведу ніч у безпеці.

— Можеш зробити це, хоч немає жодної потреби. Білий Бобер виставив вартових і вислав уперед розвідників.

Вождь команчів справді вважав старого вестмена своїм великим другом і довіряв йому, як собі самому, бо навіть не образився на прохання дозволити оглянути табір. Тим часом гінці побігли скликати старійшин і найдосвідченіших воїнів на раду, інші команчі розійшлися й почали влаштовуватися на нічліг біля своїх багать. Лянґе і Сема теж посадили до вогню й дали їм по шматку смаженої конини. Вірна Смерть узяв мене під руку й потягнув до багаття, біля якого сиділи білі люди. Назустріч нам вийшов офіцер, із яким нещодавно так неввічливо повівся вестмен, і грубо запитав:

— Навіщо ви влаштували мені іспит, та ще перед червоношкірими?

— Я утримаюся від пояснень, бо трохи згодом команчі самі все пояснять, і, клянуся Богом, дуже виразно. І не раджу вам розмовляти з Вірною Смертю таким тоном. По-перше, тому що ви конокради, по-друге, тому що команчі довіряють мені, а не вам, по-третє, тому що досить одного мого слова, щоб з усіх вас здерли скальпи.

І він із презирством відвернувся від офіцера, але стояв на місці, щоб дати мені змогу взятися до Ґібсона й Вільяма Олерта. Шахрай та його жертва сиділи біля одного багаття. Олерт здався мені хворим і надзвичайно виснаженим: щоки запали, очі горіли божевільним вогнем. Здавалося, він не помічає, що відбувається навколо. Його пальці стискали олівець, на колінах лежав зім’ятий аркуш паперу. Я зрозумів, що він усе ще залишався безвольною іграшкою в руках Ґібсона.

— Нарешті ми зустрілися, містере Ґібсоне. Сподіваюся, що продовжимо нашу подорож разом. Буду радий особисто супроводжувати вас до Нью-Йорка.

— Ви до мене звертаєтеся, сер? Але я вас не знаю, — глузливо посміхнувся мерзотник.

— Звичайно, до вас!

— Як дивно! Ви, здається, назвали прізвище Ґібсон?

— Правильно, саме так я вас і назвав.

— Але це не моє ім’я.

— Хіба це не ви втекли від мене в Новому Орлеані?

— Сер, ви щось плутаєте!

— Той, у кого стільки імен, може легко викрутитися. У Новому Орлеані ви називали себе Клінтоном, а в Ла-Ґранж — сеньйором Ґавіляно.

— Мене справді звати Ґавіляно. Чого вам треба? Повторюю, я вас не знаю, а тому дайте мені спокій.

— Я вам вірю. Бо ж, як і кожен детектив, я до слушного часу поводився так, щоб мене не впізнали. Але вам не вдасться викрутитися за допомогою брехні. Я не для того мчав за вами від самого Нью-Йорка, щоб вислуховувати ваші насмішки. Підете зі мною туди, куди я вас поведу.

— Та невже! А якщо не піду?

— То я прив’яжу вас до хвоста мого коня. Сподіваюся, тоді з вами легше буде домовитися.

Ґібсон скочив на ноги і вихопив револьвер зі словами:

— То ви мені погрожуєте? Та я…

Та не встиг він ні договорити, ні вистрілити. За його спиною виріс Вірна Смерть і прикладом рушниці вдарив по руці. Револьвер упав на землю.

— Спокійніше, Ґібсоне, — неголосно, але грізно вимовив вестмен. — Ви забули, що я теж тут, а я точно можу заткнути вам пельку.

Ґібсон схопився за вдарену руку, зігнувся від болю і крикнув:

— Невже ти хочеш, щоб я встромив тобі ножа у спину? Ти думаєш, я злякався, бо тебе звати Вірна Смерть?

— Боятися мене не треба, мене треба слухатися. Ще одна дурниця, і я пущу тобі кулю в живіт. Ти навряд чи перетравиш її. Сподіваюся, що джентльмени будуть мені вдячні за те, що я врятую їх від товариства шахрая й негідника.

Ці слова справили на Ґібсона належне враження, і він заявив уже значно спокійніше:

— Але я справді не розумію, в чому річ, панове. Ви плутаєте мене з кимось.

— Це малоймовірно. У тебе така особлива фізія, що я не сплутаю тебе ні з ким. А до того ж коло тебе сидить головний свідок звинувачення. — І Вірна Смерть показав на Олерта.

— Він буде свідком звинувачення? — перепитав Ґібсон. — Гаразд, спробуйте поговорити з ним.

Я торкнув Вільяма за плече і назвав його на ім’я. Він повільно, немов уві сні, підняв голову, безтямно глянув на мене й нічого не відповів.

— Містере Олерт, ви чуєте мене? — повторив я. — Мене послав до вас ваш батько.

Він продовжував мовчати і так само безтямно дивитися на мене. Раптом пролунав крик Ґібсона:

— Гей, ти! Як тебе звати? Відповідай негайно!

Вільям Олерт затремтів усім тілом, немов перелякана дитина, повернувся до Ґібсона і тихо відповів:

— Мене звуть Ґільєрмо.

— Хто ти?

— Поет.

Я знову втрутився в розмову, намагаючись питаннями пробудити в ньому пам’ять.

— Твоє ім’я Вільям Олерт? Ти з Нью-Йорка? Хто твій батько? Він банкір?

Вільям, не роздумуючи, заперечив. Очевидно, його добре підготували до подібних питань. У мене не залишалося сумнівів, що відтоді, як він потрапив у руки до шахрая, його хвороба помітно посилилася.

— Ось вам і свідок! — розсміявся мені просто в очі негідник. — А тепер, будь ласка, дайте нам спокій.

— Дозвольте, я поставлю йому останнє запитання, можливо, його пам’ять сильніша за брехню, якою ви його одурманили.

Мені дещо спало на гадку. Я витягнув із гаманця газетну вирізку з віршем Олерта і прочитав уголос першу строфу:


Чи знаєш ти, як страшно серед ночі

У лісі вітер свище й дощ січе,

Як зорі ніч ковтає, ніби хоче,

Сховати від пронизливих очей.


Мені здавалося, що власні вірші пропустять у затуманену душу поета тонкий промінчик світла, але він далі байдужісінько розглядав порожню чвертку паперу. Прочитавши другу строфу, я без особливої надії почав читати третю:


Лякає видмами страшних примар,

Що визирають грізно із-за хмар.

Але не бійся, скоро ранок прийде,

Ляж, відпочинь, і знову сонце зійде.


Два останні рядки я прочитав особливо виразно, і раптом Олерт підняв голову, підвівся і простягнув до мене руки. Я продовжував:


Але брехні отрута серце точить

І смерть страшну душі твоїй пророчить.

О бійся ти, бо скоро ранок прийде,

Та вже для тебе сонце більш не зійде.


Нещасний поет закричав, підбіг до мене і вихопив у мене з рук газетний клаптик. Нахилившись ближче до вогню, він голосно, від початку до кінця, перечитав вірш, потім випростався і вигукнув із тріумфом у голосі:

— Це мої вірші, вірші Вільяма Олерта! Я — Вільям Олерт, а не він!

Тільки тоді мені в голові зринула несподівана і страшна здогадка: Ґібсон заволодів документами Вільяма Олерта. Невже він, попри різницю у віці й зовнішності, міг видавати себе за нього? А може?.. Мої міркування перервала поява вождя команчів. Дзвінкий голос поета пролунав у нічній тиші раптовим криком, і Білий Бобер, забувши про власну гордість і покинувши нараду, підбіг до Вільяма й одним ударом збив його з ніг.

— Замовкни, собако! — прошипів вождь. — Якщо твій крик приверне апачів, я власними руками задушу тебе.

Вільям Олерт приглушено скрикнув від болю і безтямно втупився в індіанця. Я поспішив забрати у нього вірш, сподіваючись, що в майбутньому він знову допоможе мені привести юнака до тями.

— Не гнівайся на нього, — попросив Вірна Смерть вождя, — у молодого блідолицього затуманився розум, але зараз він заспокоїться і більше не порушить тиші. Скажи мені, ці двоє і є ті індіанці з племені топа, про яких ти мені казав?

Вестмен вказав на двох червоношкірих, які підсіли до багаття білих.

— Так, це вони, — відповів Білий Бобер. — Топа погано розуміють мову команчів, і з ними доводиться говорити змішаною мовою. І все ж нехай цей блідолиций, який втратив свою душу, більше не кричить, бо я накажу зв’язати його і заткнути йому рот.

Вождь команчів повернувся до перерваної наради, а Вірна Смерть пильно подивився на воїнів із племені топа і звернувся до старшого з них:

— Мої червоношкірі брати прибули сюди з плоскогір’я Топа? Я чув, ваші воїни живуть у дружбі з команчами.

— Так, — відповів старший індіанець, — наші томагавки допомагають воїнам команчів.

— Тоді чому ваші сліди йдуть із півночі, де живуть льанеро і тарако, які належать до апачів?

Питання збентежило індіанців аж так, що ми навіть при світлі багаття помітили, як змінилися їхні не вкриті бойовою фарбою лиця. Тільки після хвилинного мовчання один з червоношкірих відповів:

— Мій блідолиций брат розумний і сам може здогадатися. Воїни топа викопали сокиру війни й виступили проти апачів. Ми їздили на північ, щоб розвідати, куди пішли їхні загони.

— І що ж ви дізналися?

— Ми бачили верховного вождя апачів Віннету. Він повів своїх воїнів до Ріо-Кончос, щоб там зустріти Білого Бобра і дати йому бій. Тому поспішили назад, щоб розповісти про це нашим вождям і напасти на незахищені стійбища апачів. Дорогою нам зустрілися команчі, і ми відрядили гінця до топа зі звісткою, а самі пішли з ними, щоб не втратити здобич.

— Команчі, без сумніву, зуміють віддячити вам. Але відколи це воїни топа забули, що вони чесні люди?

Вірна Смерть говорив з червоношкірими зухвало, немов хотів з ними посваритися. Здавалося, він запідозрив щось недобре і намагається роздратувати індіанців, щоб вони видали себе. Старий вестмен був великим майстром хитрощів, і його слова досягли мети: очі молодшого блиснули від гніву, а старший довго мовчав, обмірковуючи відповідь, і нарешті через силу вимовив:

— Чому наш брат сумнівається в чесності топа? Чи не хоче він навмисне образити нас?

— Аж ніяк, моє серце відкрите для топа. Але я здивований, що ви сіли до багаття блідолицих, а не залишилися серед своїх червоношкірих братів.

— Коша-Певе питає більше, ніж повинен знати. Топа сидять там, де хочуть.

— Але це виглядає так, ніби команчі бридяться товариством топа, ніби хочуть використати вас, але не дозволяють сидіти поряд із собою. — Це вже була пряма образа.

— Не смій говорити так, — скипів індіанець, — бо я викличу тебе на поєдинок! Ми весь вечір сиділи біля вогнищ команчів і тільки недавно підійшли до блідолицих, щоб дізнатися, що відбувається в їхніх стійбищах із кам’яними вігвамами. Хіба це заборонено?

— Ні, не заборонено. Але я б на вашому місці поводився обережніше. Твої очі бачили сніг багатьох зим, і ти мав би здогадатися, про що я кажу.

— Ти говориш загадками, і мій розум не може зрозуміти твоїх слів. Якщо червоношкірий дурний, нехай мудрий блідолиций пояснить йому! — вигукнув індіанець, забувши про обережність.

Вірна Смерть нахилився до нього і суворо запитав:

— Ви курили з команчами люльку миру і видихали дим через ніс?

— Так.

— Тож не можете заподіяти їм шкоди.

— Невже ти думаєш, що ми збираємося шкодити нашим друзям команчам?

Вони дивилися один одному в очі. Здавалося, між ними відбувається німий, невидимий поєдинок, суті якого не розумів ніхто довкола. Після довгого мовчання Вірна Смерть промовив:

— Ти зрозумів мене і знаєш, що, якби я висловив свої думки вголос, на вас чекала б жахлива смерть.

— Уфф! — скрикнув червоношкірий, скочив на ноги й вихопив ніж.

Молодший теж схопився і заніс над головою томагавк, але Вірна Смерть одним важким, суворим поглядом зумів зупинити готових завдати удару червоношкірих.

— Я впевнений, що ви не будете зловживати гостинністю команчів і незабаром повернетеся до того, хто вас послав сюди. Передайте йому, що ми друзі з ним. Скажіть, що Вірна Смерть живе в мирі з усіма червоношкірими воїнами і не питає, до якого племені вони належать.

Індіанець від люті вишкірив зуби і прошипів:

— Ти не віриш, що ми з племені топа?

— Мій брат поводиться необачно. Я не хочу стати твоїм ворогом і не висловлював уголос те, що у мене на думці. Чому ти сам заговорив про це? Хіба ти не почуваєшся в безпеці серед п’яти сотень команчів?

Рука червоношкірого здригнулася, наче він збирався завдати удару.

— Перш ніж я відповім, скажи мені, за кого ти нас вважаєш? — зажадав він.

Вірна Смерть вхопив червоношкірого за руку, в якій той стискав ніж, відвів його убік від багаття і прошепотів, але так, щоб я теж почув:

— Ви обоє апачі.

Індіанець відсахнувся, вирвав руку і заніс її для удару.

— Ти помреш, брехливий койот!

Але старий вестмен, замість того, щоб прикритися від готового встромити в нього ножа, глянув на супротивника впритул і шепнув:

— Ти хочеш убити друга Віннету? Чи тобі показати тотем Інду-Нішо?


Віннету ІІ

Зупинка потяга біля Хот-Спрінґс. Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Гребла з Бібліотеки Конгресу США.


Важко сказати, що саме зупинило індіанця: вимовлені слова чи впевнений і гордий погляд старого, але він опустив руку й ледь чутно прошепотів:

— Мовчи.

Наступної миті червоношкірий відвернувся від нас і повернувся до багаття з кам’яним обличчям, ніби нічого не сталося. Він зрозумів, що його хитрість розгадано, але не виказав і тіні тривоги або недовіри до нас. Може, він знав, що знаменитий блідолиций воїн Коша-Певе не здатний на зраду? Його син із таким же незворушним виглядом заткнув за пояс томагавк і сів поряд із ним біля вогню. Я подумки захоплювався мужністю цих двох воїнів, що зважилися піти на вірну смерть, щоб завести ворогів у пастку.

Ми вже збиралися влаштовуватися на нічліг, коли нашу увагу привернула незвичайна метушня серед команчів. Рада завершилася — її учасники підвелися й пішли до нас, а решта червоношкірих за наказом вождя відійшли від своїх багать і тісним кільцем оточили нас. Білий Бобер вийшов на середину кола й урочисто підняв руку, закликаючи до тиші. Всі замовкли. Білі найманці запідозрили недобре і теж з тривогою схопилися, озираючись навсібіч. Тільки два індіанці «топа» й далі сиділи біля вогню, спокійно дивлячись поперед себе, немов усе, що відбувається, їх зовсім не стосувалося. Жодним жестом вони не виказали занепокоєння. Вільям Олерт теж не рушив із місця, втупивши божевільні очі в уламок олівця, який стискав у пальцях.

— Блідолиці прибули до воїнів команчів, — повільно і глухо почав вождь, — і запевнили їх у своїй дружбі. Ми прийняли їх як братів і викурили з ними люльку миру. Однак тепер команчі дізналися, що блідолиці — брехуни. Білий Бобер ретельно зважив усе, що говорить на користь блідолицих і що говорить проти них. Він порадився зі старшими і кращими воїнами і переконався, що команчів обдурили. Ми відмовляємо блідолицим у дружбі, з цього моменту вони наші вороги.

Він замовк, і тут втрутився офіцер, щоб відвести навислу небезпеку:

— Хто обмовив нас? Ті четверо білих і негр, які прибули сьогодні ввечері, чорти б їх узяли?! Команчі знають нас і вже переконалися, що ми їхні друзі. А хто вони такі? Хто знає їхні справжні імена? Якщо ви звинувачуєте нас у брехні, то дайте нам можливість захищатися. Я офіцер і вождь моїх людей, тому я вимагаю допустити мене на раду, де вирішують нашу долю!

— Хто дозволив тобі говорити? — перервав його вождь. — Усі слухають слова Білого Бобра і мовчать, поки він не закінчить. Ми вже чули тебе, коли Коша-Певе розмовляв із тобою. Ви — воїни Хуареса, а ми — друзі Наполеона, тому ми з вами вороги. Ти питаєш, хто знає справжні імена цих чотирьох блідолицих? Я знав Коша-Певе за багато зим до того, як побачив твоє обличчя, він чесний і мужній воїн. Ти вимагаєш, щоб тебе допустили на раду? Але навіть Коша-Певе не сидів біля багаття ради. Воїни команчів — чоловіки, вони вміють відрізняти мудрість від дурості, і їм не потрібна хитрість блідолицих, щоб вирішити, як вчинити. Я прийшов до вас не для того, щоб слухати тебе, а для того, щоб сказати вам…

— Ми викурили з вами люльку миру, — заверещав офіцер, перебиваючи вождя, — і якщо ви нападете на нас…

— Замовкни, пес! — вигукнув Білий Бобер. — Твої слова ображають команчів, і якщо ти не замовкнеш, я накажу воїнам убити тебе! Не забувай, що навколо стоїть п’ять сотень воїнів, і кожен з них готовий помститися за образу. Так, ми викурили з вами люльку миру, проте ви домоглися цього брехнею і хитрістю. Але ми не зробимо з вами того, на що ви заслуговуєте, ми шануємо волю Великого Духа й поважаємо наші звичаї. Дим люльки миру захищає вас. Священними є червона глина, з якої роблять люльку миру, а також червоне світло сонця і полум’я, від якого люльку прикурюють. Тому, коли знову засяє сонце, наше перемир’я скінчиться. Ви залишитеся в таборі до ранку, і ніхто не посміє вас зачепити, але коли перший промінь освітить небо, вам доведеться виїхати туди, звідки ви прибули. Ми дамо вам час, який ви, білі, називаєте п’ятьма хвилинами, а потім кинемося наздоганяти вас. Ми залишаємо вам всі ваші речі, але коли воїни команчів уб’ють вас, ті речі стануть нашими. Коша-Певе зажадав видати йому двох блідолицих, з якими ми теж викурили люльку миру. Вони залишаться в таборі, і вранці він може вчинити з ними, що тільки захоче, — вони його бранці. Ми так вирішили. Я все сказав!

Вождь замовк, відвернувся від нас і пішов.

— Що? — обурився Ґібсон. — Я маю стати бранцем цієї старої мавпи? Та я…

— Мовчіть! — втрутився офіцер. — Скільки б ви не кричали, це нічого не змінить. Я добре знаю червоношкірих. Але за наклеп білим негідникам доведеться відповісти, та й команчі ще згадають нас. До ранку ще далеко, за цей час багато що може змінитися. Часто допомога приходить звідти, звідки її не ждеш.

Заспокоєні туманними натяками на несподіваний порятунок, білі влаштувалися біля вогню, але команчі не розбрелися по табору, а вляглися просто на землю навколо солдатів Хуареса, оточивши їх кількома живими колами, вислизнути з якого не могла б навіть миша. Однак ми з вестменом без перешкод вийшли з цієї живої тюремної камери.

— Ви певні, що Ґібсон у наших руках? — запитав я вестмена, який запропонував мені оглянути табір разом із ним.

— Тепер йому від нас не втекти, якщо тільки не трапиться щось несподіване.

— Тоді треба схопити його негайно, зв’язати і взяти під варту, — захвилювався я від думки, що негідник знову вислизне від мене.

— На жаль, це неможливо. До світанку команчі не дозволять нам доторкнутися до нього. А все через люльку миру, чорт її бери! Зате потім ви можете засмажити його в сухарях і з’їсти, повністю або частинами, з ножем і виделкою або без, їм буде геть байдуже.

— Ви сказали: якщо тільки не станеться чогось несподіваного. Що ви мали на увазі?

— Що? Хіба ви не зрозуміли, що ті двоє апачів привели команчів у небезпечну пастку?

— То ви справді вважаєте, що вони апачі?

— Дозволяю вам повісити себе, якщо помилився. В мене відразу викликало підозру те, що топа прийшли з Ріо-Кончос. Такого старого вовка, як я, не так просто обдурити, як команчів. А коли я побачив їх, то зникли останні сумніви: топа належать до напівцивілізованих індіанців, у них м’які, розмиті риси обличчя. А гляньте на гострі, різкі риси цих двох індіанців і зрозумієте, що ці дикуни — апачі. А як вони поводилися, коли я навмисне провокував їх, щоб вони видали себе? Клянуся своїм життям, що не помиляюся.

— А якщо все ж таки помиляєтесь?

— Ні. Старший із них називав Віннету верховним вождем апачів. Хіба індіанець топа відгукнувся б про найлютішого ворога з такою повагою? Готовий битися об заклад, що правда за мною.

— Я починаю поважати цих людей. Заманити в пастку п’ятсот команчів — на таке здатні тільки відчайдушні сміливці!

— Так, Віннету добре знає своїх людей!

— Ви думаєте, це він послав їх сюди?

— Він, і ніхто інший. Подумайте самі: сеньйор Атанасіо сказав нам, коли і де Віннету переправився через Ріо-Ґранде. Він ніяк не міг за цей час зібрати воїнів і дістатися до Ріо-Кончос. Наскільки я його знаю, він мав би вчинити саме так: підготувати засідку в найзручнішому для нападу місці й заманити туди команчів. Яка чудова приманка — стійбища апачів залишилися без охорони! Тому я цілком певен, що він чекає їх тут.

— Тисяча чортів! Але тоді нам буде досить важко виплутатися з халепи. Розвідники-апачі вважають нас ворогами.

— Ні, вони знають, що я розгадав їхню хитрість. Варто мені хоч словом проговоритися Білому Боброві, і на них чекає смерть біля стовпа тортур. Але оскільки я мовчу, я — їхній друг.

— Тоді дозвольте ще одне питання, сер. Як ви вважаєте, чи повинні ми застерегти команчів?

— Гм! Питання дуже делікатне. Команчі стали на бік Наполеона, напали на стійбища апачів і вбили багатьох із них. За законами як білих, так і червоношкірих, їх слід покарати. Але ми викурили з ними люльку миру, і тепер зобов’язані допомогти їм.

— Це правда. Та я однаково значно охочіше допоміг би Віннету.

— Я теж. Ми стоїмо перед важким вибором: видати розвідників або допустити побиття команчів. Так чи інак проллється кров. Що ж робити? От якби Ґібсон і Олерт уже були в наших руках, ми би спокійнісінько поїхали геть, і хай ці дикуни зводять порахунки без нас.

— Може, так і буде вже завтра вранці.

— Та хтозна. Може статися, що завтра о цій порі я, ви й наші друзі червоношкірі — немає значення, команчі чи апачі, — зловимо в Країні вічного полювання кількадесят бобрів або будемо ласувати вирізкою щойно вбитого бізона.

— Хіба небезпека настільки близько?

— Думаю, що так. Маю дві причини так вважати: по-перше, до найближчих стійбищ апачів уже недалеко, а Віннету не дозволить команчам наблизитися до них. По-друге, офіцер Хуареса щось казав про можливу допомогу.

— Слушно кажете. Але хто б із них не переміг, ми можемо довіритись люльці миру команчів і тотему Інду-Нішо. До того ж Віннету знає вас, та й мене вже раз бачив із вами. І все ж безглуздо, потрапивши в жорна, думати про кожен камінь окремо. Яка різниця, котрий із них зітре тебе в порошок.

— Тоді треба намагатися не дати жорнам почати молоти, а ще краще — не потрапляти між ними. Але ми забалакались. Час піти все оглянути. Хто знає — а раптом, попри темряву, я побачу щось таке, що допоможе нам зберегти скальпи. Ідіть за мною. Здається, я колись бував у цій долині.

Ми справді були в невеликій, майже круглій долині, затиснутій серед стрімких скель. Входом і виходом служили дві вузькі ущелини, де команчі виставили вартових. Аби пройти з одного кінця долини до другого, достатньо було п’ятьох хвилин. Посеред долини розмістився табір команчів, а розвідників вони вислали назовні. Скелі з обох боків долини були такими стрімкими, що ніхто не зміг би ні видертися ними нагору, ні спуститися донизу. Ми обійшли усі вартові пости і повернулися назад, у табір.

— Просто жахливо, — бурчав старий, — кращої мишоловки годі шукати. Ніяк не збагну, як нам звідси вибратися. Ви бачили коли-небудь, як лисиця відгризає собі лапу, щоб вирватися з пастки?

— А чи не можна переконати Білого Бобра перенести табір в інше місце?

— Сумніваюся, що він погодиться. Білий Бобер упертий і навряд чи повірить у небезпеку, якщо ми не видамо йому апачів. А цього ми не зробимо.

— Мені здається, сер, що ви перебільшуєте. Долина виглядає неприступною. По скелях апачі в неї не спустяться, а біля входу і виходу стоїть охорона.

— Так, десяток людей біля входу і стільки ж біля виходу можуть захистити табір від кого завгодно, але тільки не від Віннету. Я досі не второпаю, чому Білому Боброві, завжди такому обережному і передбачливому, заманулося зупинитися на ніч у цій долині. Ті двоє апачів зуміли обвести його круг пальця. Спробую-но я з ним поговорити. Якщо він не послухає, а потім що-небудь станеться, ми будемо триматися по змозі осторонь від сутички. Ми в дружбі з команчами, але, не дай Боже, випадково вбити нам хоч одного апача.

Розмовляючи, ми знову наблизилися до табору. Біля вогнища нерухомо, немов статуя, стояв індіанець, за орлиним пір’ям можна було легко впізнати Білого Бобра. Ми попрямували до нього.

— Мій брат переконався, що ми в безпеці? — звернувся вождь до Вірної Смерті.

— Ні, — відповів той. — Схоже, ми потрапили в пастку, і вона ось-ось закриється.

— Мій брат помиляється. Долина, в якій ми зупинилися, схожа не на пастку, а на ту споруду, яку блідолиці називають фортом. Ворогові ніяк не вдасться проникнути всередину.

— Так, через проходи він, може, в долину й не проникне, вони такі вузькі, що десять воїнів відіб’ють напад цілої сотні. Але що буде, коли апачі спустяться вниз по скелях?

— Скелі такі круті і прямовисні, що навіть гірським козам не спуститися по них.

— Чому мій червоношкірий брат так упевнений в цьому?

— Тому що сини команчів прибули сюди вдень і спробували видертися по скелях догори. Жоден з воїнів не зміг піднятися.

— Спускатися легше, ніж дертися нагору. І я знаю, що Віннету вміє лазити по скелях краще, ніж гірський козел.

— Віннету тут немає, він пішов до Ріо-Кончос. Так стверджують топа.

— А якщо вони помиляються?

— Вони так кажуть. Вони вороги Віннету, і я вірю їм, — наполягав Білий Бобер.

— Але якщо Віннету справді був у форті Індж, він ніяк не встиг би зібрати своїх воїнів і переправитися через Ріо-Кончос. Нехай мій брат порахує, скільки днів минуло відтоді, і згадає, як далеко до Ріо-Кончос.

Вождь у роздумах схилив голову. Мабуть, слова старого вестмена переконали його, бо він вимовив:

— Мій брат каже слушно: шлях далекий, а дні можна порахувати на пальцях. Ми ще раз розпитаємо топа.

Він попрямував до багаття, оточеного команчами, ми мовчки пішли за ним. Солдати Хуареса зібралися разом і похмуро дивилися на нас, Вільям Олерт, глухий і сліпий до всього, що відбувалося навколо, люто дряпав недогризком олівця зім’ятий аркуш паперу. З протилежного боку вогнища сиділи батько й син Лянґе. Коло них розлігся на траві Сем. Застиглі, як статуї, псевдотопа підняли очі, тільки коли Білий Бобер звернувся до них із запитанням:

— Мої брати точно знають, що…

Він не встиг закінчити. З вершини ближньої скелі долинув тривожний писк пташеняти, а за ним почувся крик сови. Вождь і Вірна Смерть прислухалися. Ґібсон машинально поворушив сухою гілкою вугілля пригаслого багаття, і воно на мить хижо яскравим полум’ям. Очі білих у ту мить хижо блиснули, і Ґібсон хотів було повторити свій маневр, але Вірна Смерть поспішно вихопив у нього з рук гілку і грізно наказав:

— Негайно припиніть!

— Але чому? — вишкірився Ґібсон. — Хто може мені заборонити підкинути дров у вогонь?

— Не вдавайте невиннятка, Ґібсоне. Всі чули крик сови й бачили, що ви відповіли на нього умовним знаком.

— Умовним знаком? Ви збожеволіли!

— Так, я збожеволів, тому попереджаю: якщо ще хтось надумає роздмухати вогонь, негайно отримає кулю.

— Чорт забирай, сер. Ви поводитеся тут, мов господар.

— Я справді тут господар, а ви — мій бранець, і я дуже легко впораюся з вами, якщо не припините свої витівки. І запам’ятайте: мене не так-то легко обдурити.

— Невже ми справді повинні терпіти це нахабство, сеньйори? — скрикнув Ґібсон, закликаючи інших білих до відсічі.

Однак ми з Вірною Смертю були напоготові. Ми вихопили револьвери, а через мить коло нас уже стали батько і син Лянґе з Семом, готові загнати кулю в кожного, хто вихопить зброю. Білий Бобер крикнув:

— Воїни команчів! Приготуйте стріли!

Червоношкірі миттю схопилися на ноги, і сотня стріл націлилася в жменьку білих.

— Ну що? — розсміявся Вірна Смерть. — Ви ще під захистом люльки миру, і вам навіть залишили вашу зброю, але як тільки хтось із вас посміє вихопити револьвер чи ніж, мир закінчиться, а з ним і ваша безпека.

Зі скель раптом знову долинув писк пташеняти і крик сови. Рука Ґібсона мимоволі здригнулася, наче він знову хотів підкинути хмизу у вогонь, але не посмів. Вождь презирливо відвернувся від білих і повторив своє запитання до індіанців топа:

— Мої брати впевнені, що Віннету переправився через Ріо-Кончос?

— Так, ми точно знаємо, що він вже по ту сторону річки, — незворушно відповів старший із них.

— Нехай мої брати подумають, перш ніж відповідати.

— Топа не помиляються. Вони лежали в кущах, коли попри них ішли загони апачів, і на власні очі бачили Віннету.

Вождь ставив питання за питанням, а «топа» відповідали на них не замислюючись і без найменшої ознаки невпевненості. Зрештою, Білий Бобер вимовив:

— Твої слова задовольнили вождя команчів. А тепер хай мої білі брати йдуть за мною.

Його наказ стосувався мене і Вірної Смерті, але вестмен кивнув у бік наших супутників, запрошуючи їх піти з нами.

— Чому мій брат кличе з собою усіх своїх товаришів? — запитав Білий Бобер.

— Думаю, що незабаром мені знадобиться їхня допомога. Ми хочемо бути вкупі в разі небезпеки.

— Жодної небезпеки немає.

— Мені дуже шкода, але мій червоношкірий брат помиляється. Сова на скелях кричала двічі, і це був голос людини, а не птаха.

— Білий Бобер знає голоси всіх птахів і звірів і вміє відрізняти їх від людських криків. Це була справжня сова.

— А Вірна Смерть знає, що Віннету наслідує голоси птахів і звірів настільки майстерно, що нічиє вухо не може відрізнити їх від справжніх. Подумай, чому той білий підкинув дров у вогонь? Він подавав Віннету умовний знак.

— Але тоді він мав би заздалегідь домовитися з апачами, а він ніколи не зустрічався з ними.

— А якщо хтось інший домовився з апачами і передав блідолицьому наказ подати знак?

— Ти гадаєш, що серед команчів є зрадники? Уфф! Я не вірю! Але нам нема чого боятися апачів, у проходах стоять сміливі воїни, а спуститися зі скель неможливо.

— Хто знає… Зі скель можна спустити ласо, тому що… Ти чуєш?

Знову пролунав крик сови, але цього разу не згори, а з долини, немов птах злетів зі скель донизу.

— Кричав птах, — спокійно сказав вождь. — Мій брат дарма тривожиться.

— Ні. Тисяча чортів! Апачі вже внизу…

Він не договорив. Від одного з проходів долинув передсмертний крик, а за ним — страшний бойовий клич апачів, забути який я не можу досі. Почувши виття нападників, солдати Хуареса схопилися на ноги, як по команді.

— Ось тут ці пси! — заревів офіцер, показуючи на нас. — Взяти їх!

— Взяти їх! — крикнув слідом за ним Ґібсон. — Смерть їм!

Мабуть, негідники змовилися заздалегідь і діяли впевнено і злагоджено. Стріляти вони не могли, бо ми стояли в темряві і влучити було б важко, тому солдати вихопили ножі й гуртом кинулися до нас. Нас розділяло не більше ніж тридцять кроків.

— Як бачите, я мав рацію, — встиг зауважити він. — Беріть рушниці та зустрінемо їх як слід.

Перш ніж шість дул повернулись назустріч ворогові і пролунав залп, я встиг помітити, що Ґібсон не кинувся на нас разом з усіма, а лишився біля багаття, схопивши Олерта за руку й ривком намагаючись поставити його на ноги. Більше я їх не бачив, бо апачі кинулися на команчів і їхні тіла заступили Ґібсона і його безвольну жертву.

Багаття освітлювали лише малу частину долини, тому апачі не могли бачити справжньої кількості своїх супротивників. Команчі все ще стояли колом, відбиваючи шалений натиск нападників, але потім під ударами апачів розділилися на окремі групи і відчайдушно билися далі. З усіх боків гриміли постріли, зі свистом летіли списи і стріли, і все це пекло довершували сплетені у смертельній сутичці смагляві тіла і несамовите виття.

Серед апачів виділявся їхній ватажок, який був у самій гущі бою з рушницею в одній руці і томагавком в іншій. Його обличчя не було розфарбоване, і ніщо не вказувало на звання вождя, але ми відразу зрозуміли, що це Віннету. Білий Бобер теж упізнав його.

— Віннету! — вигукнув він. — Нарешті я зустрів тебе! Твій скальп стане моїм!

Вождь команчів кинувся до свого смертельного ворога, тіла зімкнулися за його спиною, і ми втратили його з поля зору.

— Що робити? — запитав я вестмена. — Команчів набагато більше, і якщо апачі вчасно не відступлять, їх переб’ють усіх до одного. Треба виручати Віннету!

З цими словами я хотів кинутися в гущавину сутички, але Вірна Смерть вхопив мене за руку і втримав.

— Чи ви розуму позбулися, сер! Ви курили з команчами люльку миру і не можете стати на бік їхніх ворогів. Віннету занадто розумний і досвідчений, щоб потребувати допомоги ґрінгорна! Ви чуєте?

Тієї ж миті я почув гучний голос мого друга:

— Воїни апачів відходять назад! Швидко! Нас зрадили!

У світлі пригаслих вогнищ ми побачили, що апачі відступають. Віннету зрозумів, що сили нерівні. Я здивувався, що він всупереч своїм звичкам не вислав попередньо розвідників, щоб дізнатися, скільки ворогів насправді. Але незабаром мені стала зрозумілою причина цього. Команчі спробували переслідувати їх, але кулі змусили їх зупинитися. Особливо часто гриміла срібна дубельтівка Віннету, яка дісталася йому в спадок від батька. Розпалений боєм Білий Бобер наблизився до нас і сказав:

— Апачі втекли від нас. Але завтра я наздожену їх, і сотня нових скальпів прикрасить пояси воїнів команчів.

— Ти справді думаєш, що це вдасться? — запитав Вірна Смерть.

— Я переконаний. І якщо мій брат думає інакше, то він помиляється.

— Хіба ти не казав, що я помиляюся, коли я намагався застерегти тебе й назвав цю долину пасткою? Може, нам і не вдасться вийти з долини.

— Апачі зникли в темряві. Але коли розвидниться, ми побачимо їх і повбиваємо всіх.

— Тоді накажи своїм воїнам зупинитися, інакше вони даремно витратять усі стріли і завтра їм не буде чим перебити апачів. У долині, щоправда, вистачає дерев, щоб виготовити нові, але де ви візьмете наконечники? І де зараз ті воїни, які мали охороняти вхід? Вони ще на місці?

— Ні, вони тут. Вони долучилися до битви.

— Тоді негайно відішли їх назад, щоб ти принаймні міг відступити!

— Тривога мого брата безпідставна. Апачі втекли через вихід. Ніхто з них не зайшов через вхід, — відповів Білий Бобер.

— Проте послухай моєї поради. Два десятки воїнів тут нічого не змінять, вони потрібніші там.

Білий Бобер неохоче погодився з доказами старого вестмена і відправив воїнів до проходів, радше з поваги до друга, ніж із переконаності у слушності його аргументів. Але Вірна Смерть виявився правий. Команчів, які повернулися охороняти вхід, зустріли шквалом куль і стріл, і з двох десятків воїнів до табору повернулися лише двоє.

— Ти далі вважаєш, що я помиляюся? — запитав вестмен вождя. — Пастку зачинили, і нам з неї тепер не вийти.

Від самовпевненості Білого Бобра не залишилося і сліду, і він скрушно промовив:

— Уфф! Що ж робити?

— Зараз не можна даремно витрачати сили. Постав двадцять чи тридцять воїнів на безпечній відстані біля проходів, щоб апачі не застали вас зненацька, а інші нехай відпочинуть перед завтрашнім боєм. Це єдиний вихід.

Цього разу вождь не сперечався. Команчі припинили стрілянину навмання, яка й так не завдавала апачам ніякої шкоди, і взялися підраховувати втрати. Ми порахували вбитих, і лише тут я знову згадав про білих. На місці залишилися лише вбиті, всі решта втекли. Разом з Ґібсоном і Олертом безслідно зникли десять осіб із групи майбутніх солдатів Хуареса.

— Це жахливо! — вигукнув я. — Негідники втекли до апачів, у безпеку.

— Так, думаю, апачі радісно зустріли білих найманців, адже це вони вчинили змову з псевдотопа і допомагали їм. Недарма ж розвідники сиділи біля вогнища білих.

— Тепер нам ніколи не бачити Ґібсона!

— Неправда. У нас є тотем Інду-Нішо, він послужить нам краще за будь-яку охоронну грамоту, а мене Віннету знає. Тож нас апачі теж зустрінуть як друзів. А потім якось домовимося з Віннету, щоб він видав нам Ґібсона й Олерта. Ми втратимо лише один день, не більше.

— А якщо Ґібсон втече разом з Олертом?

— Не думаю, що вони ризикнуть вирушити в дорогу через Мапімі без супроводу. А це що таке?

Його увагу привернув шум, що долинав від одного з вогнищ. Червоношкірі виявили пораненого білого, перенесли його до вогню і голосно сперечалися, як із ним учинити. Вестмен пройшов крізь коло команчів, опустився на коліна і оглянув рану. Бідоласі проштрикнули живіт іззаду. Мабуть, це зробив хтось із команчів, коли білі наступали на нас.

— Сер, — звернувся Вірна Смерть до пораненого, — вам залишилося жити не більше ніж десять хвилин. Не вирушайте у вічність із брехнею на серці. Ви допомагали апачам?

— Так, — простогнав у відповідь поранений.

— І ви знали, що апачі нападуть на нас цієї ночі?

— Знали. Топа навмисне привели команчів у цю долину.

— Ґібсон подавав апачам умовні знаки?

— Так, сер. Він мав розпалити яскраве полум’я стільки разів, скільки сотень воїнів налічує загін команчів. Ви завадили Ґібсону і цим ввели в оману Віннету, інакше б він не напав цієї ночі і тут. Сьогодні в нього тільки сотня воїнів, решта підійдуть завтра.

— Так я й думав, що нас заманили в пастку, хоч і сподівався, що бій буде завтра. Але тепер пізно шкодувати: апачі зайняли проходи, і нам звідси не вибратися. Ця долина стане нашою могилою.

— Ми будемо боронитися! — злісно вигукнув Білий Бобер і розлючено затопив ножа в серце нещасному пораненому. — Нехай цей зрадник іде в Країну вічного полювання! Там за ним вічно ганятимуться вовки, а з язика скрапуватиме слина.

— Це було зайве! — вигукнув вестмен. — Навіщо ти вбив цього приреченого? Він і так би помер.

— Я вбив його, і тепер його душа стала рабинею моєї. Але зараз ми зберемося на військову раду. Воїни команчів не мають охоти чекати приходу армії апачів. Ще цієї ночі ми прорвемося через виходи.

Білий Бобер звелів розпалити багаття і послав по старійшин племені. Вестмена теж запросили взяти участь у раді. Я з іншими нашими супутниками сів неподалік і напружено стежив за старим вестменом. На жаль, вожді і старійшини говорили тихо, і ми нічого не чули. Однак похмуре обличчя і різкі рухи Вірної Смерті свідчили про те, що він не поділяє думки червоношкірих і намагається переконати їх дочекатися світанку.

Врешті розлючений впертістю червоношкірих, старий схопився на ноги й закричав:

— Тоді гиньте! Я багато разів попереджав вас, але ви не слухалися моїх порад, хоча я завжди виявлявся правий. Ви вільні воїни і можете чинити, як вам заманеться, але я й мої товариші залишимося тут.

— Коша-Певе злякався, тому не хоче йти в бій разом із нами, — презирливо сказав один із вождів.

Вірна Смерть здригнувся, немов від ляпаса, але стримався і чітко вимовив:

— Нехай мій брат спочатку доведе свою хоробрість. Мене звуть Коша-Певе, і цього імені цілком достатньо, щоб вороги боялися мене.

Старий повернувся до нас і сів, мовчки чекаючи кінця ради. Через кілька хвилин червоношкірі підвелися й попрямували до нас, але раптом із темряви пролунав гучний голос:

— Білий Бобер, подивися сюди! Моя рушниця готова відібрати в тебе життя!

Ми всі повернулись на голос і в півтемряві побачили Віннету з рушницею напоготові. З обох її цівок майже одночасно вирвалося полум’я, Білий Бобер похитнувся і повільно опустився на землю. Біля нього як підкошений звалився ще один із вождів команчів.

— Так загинуть усі брехуни і зрадники! — долинуло з темряви, і наступної миті вождь апачів зник у темряві.

Все відбулося так швидко, що команчі не встигли навіть схопитися за зброю, і тільки оговтавшись від потрясіння й несподіванки, з криками кинулися в погоню за зухвалим ворогом. Ми підійшли до багаття. Вірна Смерть нахилився до вождів команчів, які нерухомо лежали на траві. Обидва були мертві.

— Неймовірна мужність! — захоплено вигукнув Лянґе-старший. — Цей Віннету — справжній диявол!

— Це тільки початок, — похмуро сказав Вірна Смерть. — Бій щойно починається.

Не встиг він договорити, як пролунали дикі крики.

— Ось, прошу, — промовив старий без тріумфу в голосі. — Віннету не лише вбив двох вождів у їхньому ж таборі, а й заманив у засідку тих, хто кинувся за ним навздогін. Стріли апачів гострі і влучають точно в ціль.

До криків червоношкірих приєднався сухий тріск револьверних пострілів.

— Це Віннету, — сказав Вірна Смерть, прислухаючись до звуків бою. — Він стріляє з револьвера. Чуєте? — до нас долинуло чотири чи п’ять револьверних постріли поспіль. — Думаю, що команчі намагаються оточити його, але йому вдалося прорватися. Ніхто не може протистояти йому.

Старий вестмен був незворушний і спокійний, наче театральний глядач, який мало не напам’ять знає зміст драми, що розгортається на сцені. Незабаром повернулися команчі — без Віннету, зате з убитими і пораненими, яких вони несли на зроблених зі списів ношах.

Білі поводилися доволі стримано, а червоношкірі кричали й голосили, ніби їх припинали до стовпа тортур, танцювали з сокирами війни довкола трупів.

— На їхньому місці я погасив би вогонь і поводився тихо, — сказав Вірна Смерть. — А вони натомість влаштовують гучні поминки.

— Яким же було рішення команчів на раді? — поцікавився Лянґе-старший.

— Не гаючи часу, пробиватися на захід.

— Це ж геть нерозумно! Так вони неодмінно зіштовхнуться з апачами, які поспішають на допомогу Віннету!

— Ви помиляєтеся. Вони хочуть пробитися, поки основні сили апачів не підійшли. Але вночі їм не вдасться вибратися з пастки. А навіть якщо вдасться, то вони опиняться між двома загонами апачів — групою Віннету і підмогою, і на них нападатимуть відразу з обох боків. Вони сподіваються на те, що апачів менше, а до них, команчів, незабаром надійде підмога під проводом сина Білого Бобра, якого ми зустріли дорогою. Але варто було б дочекатися світанку, як я їм пропонував, щоб хоч оцінити сили ворога. Нас, звичайно, їхні чвари не стосуються, ми не будемо брати участі в битві.

— Команчам це не сподобається.

— Мені зовсім байдуже, сподобається їм це чи ні, я не збираюся битися головою об стіну. Ну, прислухайтеся, що вони ще надумали?

У темряві і далі лунав гучний тужливий спів червоношкірих: команчі оплакували полеглих товаришів.

— А це таки справді дурість! — не стримався Вірна Смерть. — Ви чуєте шум біля проходів? Віннету, мабуть, скористається тим, що, поки команчі виють, вони глухі до всього, і рубатиме дерева, щоб перекрити всі виходи з долини. Готовий присягтися, що тепер жодному з команчів не вдасться піти живим. Ну але так їм і треба — вони самі винні в тому, що в мирний час напали на стійбища апачів, а в форті Індж підло вбили послів. Якщо Віннету вдасться перекрити виходи, він зможе відступити зі своїми людьми, зібрати в долині всі свої сили в один загін і напасти на необережних команчів із тилу. Думаю, так він і зробить.

Нарешті поховальні співи припинилися, і команчі обступили нового верховного вождя.

— Здається, вони все-таки збираються штурмувати виходи, — зауважив вестмен. — Містере Лянґе, візьміть вашого сина і Сема та підіть по наших коней, щоб червоношкірі зопалу не відвели їх. А ми поки що залишимося тут. Судячи з усього, новоспечений вождь захоче поговорити з нами.


Віннету ІІ

Золотошукачі біля копальні «Монтана». Південна Дакота, 1889 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


І знову вестмен мав рацію: як тільки наші товариші пішли, новий вождь команчів повільно і тріумфальним кроком наблизився до нас.

— Воїни команчів сідають на коней, а блідолиці не рушають із місця. Чому?

— Бо ми не знаємо, що вирішили команчі.

— Ми йдемо геть із долини.

— Вам не вдасться вийти звідси.

— Коша-Певе схожий не на воїна, а на старого ворона, який каркає від страху. Коні команчів потрощать на порох своїми копитами будь-яку перешкоду на своєму шляху.

— Нерозумні команчі ведуть на загибель себе і своїх коней. Ми залишаємося тут.

— Хіба Коша-Певе не викурив із нами люльку миру і не став нашим другом і братом? Хіба він не зобов’язаний битися на нашому боці? Блідолиці — відважні воїни, вони поїдуть попереду команчів.

У відповідь Вірна Смерть підвівся, підійшов до вождя і засміявся йому в очі:

— Мій брат хитріший за стару лисицю, але не хитріший за Коша-Певе. Блідолиці повинні їхати попереду, щоб ціною свого життя прокласти дорогу команчам? Так, ми викурили з вами люльку миру, але від цього вождь команчів не став нашим вождем, тому він не має влади над нами. Ми випадково пристали до вас і не зобов’язані брати участі у ваших війнах. Але мій брат має рацію: блідолиці — відважні воїни, і вони допомагають своїм друзям, коли ті чинять мудро, а не йдуть стрімголов на вірну смерть.

— Ви відмовляєтеся їхати з нами? А я думав, що ви сміливі люди.

— Ми і є сміливі. Але й обережні. Ми — гості команчів, а відколи це команчі посилають своїх гостей на вірну смерть? І якщо ти сам сміливий воїн і вождь, то ти поїдеш попереду загону, бо там твоє місце.

Червоношкірий відвів очі: Вірна Смерть здогадався про його підступний задум сховатися за нашими спинами. Розлючений через те, що йому не вдалося обдурити нас, вождь грізно запитав:

— А що робитимуть блідолиці, коли команчі підуть? Вони зрадять нас і приєднаються до апачів?

— Як ми зможемо приєднатися до апачів, якщо мій брат розтопче їх копитами свого коня?

— Але сюди прийдуть інші. Команчі не дозволять блідолицим залишитися тут і змовитися з нашими ворогами. Ви повинні піти з нами.

— Я вже сказав, що ми залишаємося.

— Блідолиці не бояться, що стануть ворогами команчів?

— Ми в дружбі з усіма червоношкірими, але якщо хтось із них оголошує нам війну, ми захищаємося.

— Ми не віддамо вам коней.

— Ми їх уже взяли. Дивись!

І справді, наші товариші вже вели за вуздечки коней. Розлючений невдачею вождь закричав:

— Тепер я впевнений, що блідолиці вирішили перейти до апачів, і накажу моїм воїнам схопити їх!

Вірна Смерть залишався спокійним, немов не розумів, чим нам загрожує недовіра команчів, та ще й у долині, з усіх боків оточеній апачами.

— Я вже казав Білому Боброві, а тепер повторюю тобі, що ми вирішили залишитися, — твердо сказав він. — Але ми не вороги команчів, і у вас немає приводу брати нас у полон.

— Проте якщо блідолиці не підуть з нами, ми схопимо вас і силою змусимо їхати попереду загону, — наполягав похмурий вождь команчів.

Вірна Смерть уважно роззирнувся на всі боки. На його обличчі блукала хитра посмішка. Ми втрьох стояли біля багаття, наші товариші тримали коней на відстані кількох кроків за нашими спинами, команчів поблизу не було видно, очевидно, всі вони пішли сідлати коней. Тоді Вірна Смерть промовив німецькою, так, щоб індіанець не зміг зрозуміти його слів:

— Як тільки я його застрелю, миттю сідаємо на коней і їдемо до входу в долину. Всі команчі зараз біля виходу, з протилежного боку.

— Нехай мій брат не говорить невідомою мені мовою. Я хочу розуміти, що він каже.

— Зараз вождь усе зрозуміє. Мої брати сьогодні багато разів нехтували моїми порадами і не порозумнішали навіть після того, як втратили двох вождів і не один десяток воїнів. Тепер ви хочете піти на вірну смерть, та ще й надумали прикритися нашими тілами. Але ти погано знаєш Коша-Певе, він ніколи й нічого не робить проти своєї волі. Я не боюся ні тебе, ні твоїх воїнів. Як можеш ти зловити мене, якщо ти в моїх руках? Поглянь сюди! Я застрелю тебе, щойно ти спробуєш рушити з місця!

З цими словами Вірна Смерть вихопив револьвер і наставив його на індіанця. Той спробував вихопити ножа, але старий був напоготові, він блискавично тицьнув гвинтівкою новому вождю в груди і з погрозою в голосі промовив:

— Руки! — вождь опустив руки. — Я не жартую. Ти поводишся, як мій ворог, тому, якщо ти зараз не виконаєш мого наказу, дістанеш кулю.

Розфарбоване обличчя вождя здригнулося. Він стривожено озирався, сподіваючись, що команчі прийдуть йому на допомогу.

— Не шукай своїх людей, вони далеко. Але навіть якщо вони прийдуть сюди, я встигну пристрелити тебе. Відгадати твої думки так само легко, як думки старої скво, у якої від прожитих років висохли мізки. Долина оточена апачами, вони сильніші й хитріші за тебе, а ти, замість того щоб шукати спільників, робиш усе, щоб нажити собі нових ворогів, можливо, ще більш небезпечних, ніж апачі. Ми вб’ємо сотню твоїх воїнів, перш ніж хоч одна ваша стріла зачепить нас. Ти дійсно хочеш послати своїх людей на смерть? Ти — вождь, і ми не можемо тобі завадити. Але нас твої накази не стосуються.

Індіанець помовчав, а потім сказав:

— Мій брат знає, що я не хотів заподіяти йому шкоди.

— Я приймаю твої слова так, як вони звучать, і мені байдуже, що ти при цьому думаєш.

— Сховай зброю, і ми розійдемося друзями.

— Нічого не маю проти, однак, перш ніж я сховаю револьвер, я мушу переконатися, що ти нас не обдуриш.

— Я так сказав, і в моїх словах — мої думки.

— Раніше твої слова звучали не так, як їх слід було розуміти. Тому мені важко повірити у твої обіцянки.

— Якщо ти не віриш на слово, то я більше не маю чим переконати тебе.

— Маєш. Віддай мені свою люльку миру.

— Уфф! — не стримався індіанець. — Команч не віддасть свою люльку нікому.

— Ти віддаси мені не тільки люльку, а й свої «ліки».

— Уфф! Подарувати «ліки»?!

— Я не прошу віддати це мені назавжди. Лише на якийсь час, а коли ми мирно розійдемося, я все тобі поверну.

— Воїни не віддають свої «ліки»!

— А ти віддаси. Я знаю ваші закони. Поки в мене твоя люлька миру й «ліки», я стаю тобою, і якщо ти поведешся зі мною вороже, то відразу ж опинишся у Країні вічного полювання.

— Я не віддам тобі нічого!

— Тоді нам більше нема про що говорити. Готуйся, зараз ти дістанеш кулю, а потім я зніму з тебе скальп. І тоді ти станеш після смерті моїм псом і рабом. Я тричі підніму і опущу ліву руку. Якщо за третім разом ти все ще не підкоришся мені, я вистрелю.

Вірна Смерть націлив дуло у серце вождя, підняв і відразу ж опустив ліву руку, змахнув нею вдруге, але коли рука піднялася втретє, червоношкірий не витримав.

— Зупинися! — вигукнув він. — Коша-Певе обіцяє мені все повернути?

— Клянуся.

— Ти отримаєш їх, але я… — Червоношкірий підняв руки вгору, немов збираючись зняти свою люльку і мішечок з «ліками».

— Стій! Опусти руки! — грізно крикнув вестмен. — Я довірятиму тобі тільки тоді, коли всі твої обереги опиняться у мене. Мій товариш сам зніме їх із твоєї шиї і повісить на мою.

Команч покірно опустив руки, я наблизився до нього, зняв із його шиї люльку миру та замшевий мішечок і повісив їх на шию вестменові. Тільки тепер Вірна Смерть зробив крок назад, сховав револьвер, і на його обличчя знову повернувся спокій.

— Ось так буде краще, — сказав він. — Тепер ми знову друзі, і мій брат може чинити як собі хоче. А ми залишимося тут і подивимося, чим закінчиться сутичка.

Новоспечений вождь команчів, мабуть, ще ніколи не почував такої сильної люті. Його рука мимоволі потяглася до ножа, але він не посмів дістати його і тільки злісно прошипів:

— Зараз блідолиці у безпеці. Але коли вони повернуть мені люльку та «ліки», ми станемо ворогами, аж поки всі вони не опиняться біля стовпа тортур на радість синам команчів.

Вождь різко повернувся і зник у темряві.

— Тепер ми в такій же безпеці, як злидар Лазар, що потрапив після смерті на лоно Авраамове, — сказав старий вестмен. — Однак обережність ніколи не завадить. Краще не залишатися біля багаття на очах у команчів, а відійти ближче до скель. Швидше, джентльмени! Коней забираємо з собою!

Кожен із нас узяв за вуздечку свого коня. Ми пішли до скель, які стіною оточували долину. Там прив’язали коней і розмістилися на траві у тривожному очікуванні. Навколо панувала глибока тиша.

— Зачекаймо, — сказав Вірна Смерть. — Думаю, незабаром почнуться танці. Зараз команчі з дикими криками кинуться вперед, але для багатьох із них цей крик стане передсмертним. Ну ось, прошу.

Долиною і справді прокотилося жахливе виття, наче стадо диких звірів вирвалося на волю.

— Чуєте? Ви чуєте хоч один крик апачів? — запитав старий. — Звичайно, що ні. Вони розумніші і зроблять своє тихо.

Скелі відлунювали бойовий клич команчів, гуком відбилися і два постріли.

— Це знову срібна рушниця Віннету, — сказав Вірна Смерть. — Певний знак, що команчів зупинять.

Якби списи і стріли у польоті видавали звуки, вся долина наповнилася б гуркотом. Однак чути було лише крики команчів і постріли Віннету. Так тривало кілька хвилин, а потім пролунав моторошний переможний клич: «І-їх-ііхх!»

— Це апачі! — радісно заявив Сем. — Вони перемогли!

Негр сказав правду. Крики стихли, і незабаром біля майже вигаслих багать команчів з’явилися вершники. Спроба команчів вирватися з пастки була таки невдалою. Протягом певного часу в таборі панував хаос, ми бачили індіанців, які несли повз нас поранених і убитих. Потім команчі знову почали співати жалобні пісні. Вірна Смерть не міг спокійно дивитися на безглузді дії команчів і лаяв їх останніми словами, похваливши тільки за те, що вони здогадалися виставити вартових.

Так минуло півгодини, команчі оплакали полеглих і знову скликали військову раду. Десять воїнів вийшли з табору і розсипалися по долині.

— Тепер вони шукають нас, — сказав Вірна Смерть. — Нарешті зрозуміли, яких дурниць наробили, і готові прислухатися до наших порад.

Один із команчів, які нишпорили навмання по долині, пройшов повз нас не помітивши. Вірна Смерть кашлянув.

— Блідолиці брати тут? — запитав індіанець. — Нехай вони поквапляться до багаття.

— Хто тебе послав?

— Вождь.

— Чого йому треба від нас?

— Зараз почнеться рада. Цього разу блідолиці можуть бути на ній.

— Можуть? Ви чуєте, джентльмени? Мудрі воїни команчів зглянулися над блідолицими і згодні нас вислухати. Але ми вже влаштувалися на нічліг і нікуди не підемо. Так і передай вождю. Ваші чвари з апачами відтепер нас не стосуються, ми не збираємося битися ні з вами, ні з ними.

Після цього червоношкірий почав просити, і вестмен сказав:

— Ну гаразд, якщо без нашої допомоги вам не обійтися, ми підкажемо що робити. Але ми не допустимо, щоб ваш вождь наказував нам. Передай йому, що якщо він хоче розмовляти з нами, то хай приходить сюди.

— Він ніколи не зробить цього. Він — вождь!

— Я теж вождь, і то ще відоміший за нього. Його імені я ніколи не чув. Так і передай йому слово в слово.

— Він не зможе прийти, навіть якщо захоче: вождь поранений у руку.

— Відколи сини команчів ходять на руках? Якщо він не захоче прийти до нас, то нехай залишається там, де він є. Нам не потрібен ні він сам, ні всі ви!

Відповідь старого прозвучала настільки рішуче, що червоношкірому не залишалося нічого, хіба погодитися.

— Я передам вождеві волю Коша-Певе.

— І скажи йому, щоб приходив один, я не хочу знову вислуховувати нескінченні промови старійшин. Іди!

Індіанець зник у темряві. Минуло чимало часу, і ми побачили, як до нас наближається фігура нового вождя з орлиним пір’ям на голові. Його ліва рука справді була перехоплена шкіряною пов’язкою.

— Ви тільки гляньте на нього! — презирливим шепотом промовив Вірна Смерть. — Він уже встиг зняти з убитого Білого Бобра відзнаку верховного вождя команчів і тепер сповнений почуття власної гідності.

Коли він підійшов ближче, то ми побачили, що його ліва рука перев’язана. Мабуть, йому дуже детально пояснили, де ми стоїмо, бо він прямував точно до нас, підійшов і зупинився, мовчки чекаючи, що ми заговоримо першими. Але ми теж мовчали.

— Мій білий брат просив мене прийти до нього, — не витримав нарешті червоношкірий.

— Коша-Певе не потребує ні тебе, ні твоїх порад. Це ти повинен просити мене. Але спочатку назви своє ім’я, бо я його досі не знаю.

— Моє ім’я знають у прерії. Мене звуть Швидкий Олень.

— Я побував у всіх преріях, але жодного разу мені не довелося чути твого імені. Може, у прерії його і знають, але вголос не вимовляють. Але тепер ми знайомі, і я дозволяю тобі сісти коло нас.

Вождь відступив на крок, немов хотів показати, що не потребує нічийого дозволу, але все ж змушений був здатися. Він повільно опустився на траву навпроти нас і непорушно застиг. Однак він помилявся, вважаючи, що Вірна Смерть першим почне розмову. Старий зовсім не звертав уваги на червоношкірого, і тому довелося заговорити самому:

— Воїни команчів збираються провести велику раду. Блідолиці повинні взяти в ній участь.

— Думаю, це ні до чого. Я вже не раз давав вам сьогодні поради, але ви ні разу не прислухалися до моїх слів, а я до такого не звик. Тепер я збережу свої думки для себе.

— Невже мій брат не знає, що ми потребуємо його досвіду!

— Та невже? Чи не апачі підказали вам, що Коша-Певе мудріший за всіх воїнів команчів, разом узятих? А як, до речі, минув ваш напад? Воїнам мого друга вдалося вирватися з долини?

— Прохід завалений величезними каменями і деревами. Ми не змогли пробитися.

— Так я й думав. Ви дуже голосно оплакували своїх небіжчиків і не чули, як апачі валили дерева. Чому ви вчасно не погасили багаття, невже не бачите, скільки шкоди це вам завдало?

— Воїни команчів мусили робити те, що вирішила рада, тепер вони щось мудріше придумають. Ти ж поговориш із нами?

— А ви потім знову не зробите цього?

— Ми зробимо все так, як скаже Коша-Певе.

— Якщо ти обіцяєш мені це, то я готовий дати вам пораду.

— Тоді ходімо зі мною до вогню! Воїни і старійшини чекають на тебе.

— Ні. Ви розвели багаття, і апачі бачать, що відбувається у вашому таборі. Я не маю ні найменшої охоти підставляти свою стару шкуру під стріли апачів. А крім того, не маю охоти знову сваритися з твоїми старійшинами. Я скажу тобі, як слід вчинити, а ти зробиш, як вважаєш за потрібне.

— Я чекаю на твою пораду.

— Апачі не тільки зайняли обидва проходи, а й проникли в долину, вони розмістилися всюди і вільно пересуваються тут, вам звідси не вийти.

— Але нас більше, і ми сильніші!

— Скількох воїнів ви вже втратили?

— Великий Дух взяв до себе багатьох синів команчів, може, десять разів по десять. І багато коней.

— Саме тому треба відкласти бій до ранку. Але й коли розвидниться, апачі будуть бачити долину як на долоні і так розставлять своїх воїнів, що ви ніде не сховаєтеся від їх стріл. А потім до Віннету прийде підмога, і апачів стане більше, ніж команчів. Вас чекає смерть.

— Мій брат справді так думає? Якщо рада Коша-Певе врятує нам життя, ми все зробимо, як він скаже.

— Тепер ти говориш про порятунок, я сподіваюся, що хоч зараз ти зрозумів, чому я називав цю долину пасткою. Коли я думаю про наше становище, то бачу два шляхи, які могли би привести до порятунку. Або принаймні варті спроби. Адже гарантувати нічого не можна. Перше — це видертися нагору по скелях, проте зробити це можна буде лише вдень: у темряві воїни повбиваються. А при світлі сонця вам не вдасться втекти непомітно — апачі наздоженуть вас і переб’ють, тому що ви залишитеся без коней. Найкраще, що ви можете зробити для власного порятунку, — просити апачів про мир.

— Ніколи! Апачі зажадають нашої смерті!

— Тебе це дивує? Вони мають на це всі підстави. Команчі напали на стійбища апачів у мирний час, убили або прив’язали до стовпів тортур їхніх воїнів, а дружин і дочок повели у свої вігвами. Команчі віроломно вбили послів апачів. Не дивно, що апачі жадають помсти.

Це прозвучало чесно. Вражений гіркими докорами вестмена, вождь мовчав. Не знаю, чи доступне каяття душам червоношкірих, але, коли він заговорив, голос команча звучав приглушено, у ньому вчувалося щось схоже на покаянну інтонацію.

— Уфф! І ти кажеш це мені, вождеві команчів?

— Навіть якби ти був Великим Маніту, і тоді я сказав би тобі, що ви підло вчинили з апачами. У чому була вина їхніх послів? Хіба вони напали на вас першими? Що вони вам зробили, що ви почали цю війну, яка принесла вже стільки горя?

— Апачі — наші вороги, — уперто вигукнув індіанець після паузи.

— Ні! Вони жили з вами у злагоді й мирі, а ви викопали сокиру війни та навіть не сповістили їх про це! Ви добре знаєте, що все це — цілком ваша провина і що милості вам не буде, тому спробуйте переконати їх відновити мир. Ваше щастя, що тут є Віннету, а він ніколи не був жорстоким, мабуть, це єдиний вождь апачів, який може пробачити вам. Може, він погодиться вислухати вас і піде на поступки. Посилайте до нього вождів і негайно починайте переговори. Якщо хочете, я сам піду до апачів, щоб вступитися за вас.

— Команчі швидше помруть, ніж стануть просити апачів зберегти їм життя.

— Це ваше діло. Я дав вам пораду, а скористаєтеся ви нею чи ні — мене не обходить.

— Хіба в мого брата немає іншої ради? Його слова говорять на користь апачів, а отже, він їхній друг.

— Я — друг усіх червоношкірих воїнів, поки вони в дружбі зі мною. Досі апачі не заподіяли мені шкоди, чому ж я повинен бути їхнім ворогом? Це ти хотів послати нас на вірну смерть, ти хотів схопити нас і силою змусити битися з апачами. То сам скажи, хто нам друг — ти чи Віннету?

— Поки в тебе на шиї висить моя люлька і мої «ліки», ти — це я, твої слова — це мої слова, тому я не можу заперечити тобі, тим більше не можу покарати тебе за зухвалість. Твоя порада нічого не варта. Ти хотів віддати нас у руки апачів, але ми самі вирішимо, як нам вчинити.

— Якщо ви це знаєте, то навіщо моя порада? Я більше не маю що сказати тобі, нашу розмову закінчено.

— Гаразд. Але пам’ятай, — перейшов до погроз вождь команчів, — що, хоч тебе й охороняють талісмани, ти — мій ворог. Ти не зможеш залишити собі мої обереги й віддаси їх, як тільки ми підемо звідси. І тоді з тобою трапиться все, до чого ти мене спонукаєш.

— Чудово! Я нічого не маю проти. І цілком спокійно чекаю на все, що зі мною може трапитися. Ти погрожуєш мені? Це смішно. Я повторюю, нашу розмову закінчено, іди геть.

— Уфф! — не стримався вождь, але тут же відвернувся і повільно пішов до багать.

— Команчі просто подуріли! — обурювався Вірна Смерть, дивлячись услід червоношкірому. — Вони не мають іншого виходу, тільки просити про мир, інакше я й ламаного шеляга не дам за їхні життя. Божевільні, вони все ще сподіваються перемогти тільки тому, що їх більше! Можете мені не вірити, адже ви новачок на Дикому Заході, але тут смілива людина варта десятка головорізів. Вони надумали змагатися з самим Віннету! Та він один упорається із сотнею команчів! Якби ви знали, які подвиги вершив вождь апачів зі своїм білим другом Вбивчою Рукою! Я не розповідав вам?

Він уперше назвав моє ім’я.

— Ні, — відповів я. — Хто це такий?

— Такий же юнак, як і ви, але зовсім іншого складу. Ударом кулака він валить із ніг будь-якого здорованя. Рівного йому немає в усій прерії.

Раптом позаду нас почувся шурхіт, Вірна Смерть різко повернувся на звук, і в його руці блиснув ніж.

— Уфф! Вірна Смерть тут? Я не знав. Я дуже радий з цього!

Старий запитав:

— Хто тут? Хто наважився підслуховувати Коша-Певе?

— Нехай мій білий брат сховає ніж і не нападає на Віннету, — прозвучало у відповідь на погрозу.

— Віннету? Тисяча чортів! Як же я, старий дурило, відразу не здогадався, що тільки Віннету здатний непомітно підкрастися до Вірної Смерті. Вождь апачів володіє майстерністю, до якої далеко навіть мені.

Віннету наблизився й шанобливо звернувся до вестмена, ні словом, ні жестом не показавши, що знайомий зі мною:

— Віннету не знав, що Вірна Смерть теж у долині разом з команчами, а то давно знайшов би спосіб зустрітися з ним і поговорити.

— Мій червоношкірий брат наражає себе на небезпеку. Він пробрався до нас через густий ланцюг вартових, а йому ще треба повернутися назад.

— Я знаю, що блідолиці — мої друзі, і можу їм довіритися. Скелі не настільки неприступні, як здається на перший погляд. Апачі вирубали в камені вузьку стежку, якою легко піднятися по ласо і вийти цілим і неушкодженим. Вже давно Віннету готував цю долину для зустрічі непроханих гостей. Тепер команчі потрапили в пастку і загинуть.

— Ти вирішив перебити команчів?

— Так, Віннету чув твою розмову з їхнім вождем і переконався, що ти на нашому боці. Ти сам сказав, що команчі винні і що ми повинні помститися за пролиту кров.

— І пролити ще більше крові!

— Ти чув, що тобі відповів вождь команчів. Вони не хочуть ні визнати своєї провини, ані виконати твою пораду. І якщо вони не захочуть здатися, нехай їхня кров впаде на їхні голови. Апачі покажуть приклад, як слід карати за зраду. Ми повинні це зробити, щоб таке більше не повторилося.

— Це жахливо! Але я не хочу повторювати свою пораду тим, хто вважає, що вона їм ні до чого.

— Тебе знову не почули. Але з твоїх слів я зрозумів, що святині вождя — у тебе. Як вони до тебе потрапили?

Вірна Смерть розповів. Коли він завершив, Віннету промовив:

— Ти пообіцяв йому віддати святині назад, тож повинен зробити це. Ти віддаси все просто зараз і підеш до нас. Ми зустрінемо вас як друзів. Через три години сюди прибудуть шістсот апачів, у багатьох із них є рушниці, у долині почнеться стрілянина. Залишатися тут небезпечно.

— Але як нам перебратися до вас?

— І це мене питає Вірна Смерть?

— Гм, гаразд! Ми сядемо на коней і поїдемо до багаття. Там я віддам святині вождю, і ми втечемо до апачів. Через пости ми прорвемося на конях. Але як перебратися через завали каміння?

— Дуже просто. Зачекайте десять хвилин після мого відходу, а потім скачіть до західного виходу. Ми вас зустрінемо.

І Віннету розчинився в темряві.

— Що скажете? — запитав Вірна Смерть.

— Незвичайна людина, — відповів за всіх нас Лянґе-старший.

— Жодних сумнівів. Якби він був білим, його б чекала блискуча військова кар’єра. А якщо він надумає об’єднати всіх червоношкірих і силою зброї боронити їхні права, білим буде непереливки. Але він не агресивний і в глибині душі з болем розуміє, що індіанці, попри опір, приречені на вимирання. Але він криє в собі це переконання, це великий тягар для його душі.

Так минули десять хвилин. У долині було тихо, команчі радилися собі біля розпаленого багаття. Вірна Смерть підвівся і легко скочив у сідло.

— Тримайтеся за мною, — наказав він нам.

Ми повільно наблизилися до багаття, навколо якого сиділа рада команчів. Коло воїнів розступилося, пропускаючи нас усередину. Якби їхні обличчя не були вкриті густим шаром фарби, на них явно читалося б здивування.

— Чому блідолиці наважилися з’явитися на раду на конях? — запитав вождь, схопившись на ноги. — Чого вам тут треба?

— Ми приїхали сюди верхи, щоб виказати мужнім і мудрим воїнам команчів належну повагу. Що ж ви вирішили?

— Рада ще не закінчилася. Нехай блідолиці спішаться, команчі не дозволять, щоб їхні вороги сиділи перед ними на конях. Чи не хочеш ти повернути мені мої «ліки»?

— Хіба ти не обіцяв мені смерть біля стовпа тортур, як тільки твої талісмани знову опиняться у тебе?

— Я сказав це і дотримаю слова. Гнів команчів знищить вас.

— Мені набридли твої погрози. Нехай наша ворожнеча почнеться негайно. Ось твої речі!

Вірна Смерть рвонув із шиї люльку миру і мішечок із «ліками» і відкинув їх далеко від себе. Тієї ж миті він пришпорив коня, пролетів над багаттям ради, розкидав остовпілих червоношкірих і помчав у ніч. Він переїхав вождя конем. Потім під копита потрапили ще десять чи п’ятнадцять червоношкірих. Ми кинулися за ним. За нашою спиною вили оскаженілі колишні друзі, а ми мчали в темряві, топчучи копитами вартових, які не встигли сховатися.

— Уфф! Зупиніться! — пролунав у темряві голос Віннету. — Я чекаю на вас!

Ми насилу зупинили коней, спíшилися, і негайно кілька апачів підхопили коней за вуздечки. Віннету провів нас крізь вузьку й похмуру ущелину, де апачі вже встигли розчистити для нас прохід.

Ми проминули барикаду й вийшли на рівнину, прохід став ширшим, і в ньому з’явилося світло. Ми попрямували до невеликого багаття, біля якого сиділи двоє індіанців, які обертали примітивний рожен із величезним шматком м’яса. Побачивши нас, червоношкірі відступили з поваги до вождя. Ми озирнулися: табір апачів мало відрізнявся від табору команчів, з якого ми щойно виїхали. Неподалік паслися коні, яких стерегли охоронці. Але цей табір більше скидався на справжнє військо: рухи апачів були дуже чіткими і впевненими.

— Нехай мої брати сядуть до вогню, — запросив нас Віннету. — Я наказав приготувати вам вечерю з бізона. Їжте, поки я не повернуся.

— Тебе довго не буде? — запитав Вірна Смерть.

— Ні. Я мушу повернутися в долину. Ваша втеча розлютила команчів, і вони можуть стрімголов кинутися на штурм. Тоді мені слід зупинити їх кількома кулями.

І він пішов. Вірна Смерть влаштувався зручніше біля багаття, дістав із-за пояса ніж, відтяв шматок м’яса, спробував і заявив, що немає нічого кращого за вирізку бізона. Ми з вестменом взагалі ще не їли, а іншим теж небагато діставалося від конини команчів. Великий шматок м’яса швидко танув. Поки ми їли, повернувся Віннету і запитально глянув на мене. Я відразу зрозумів: він хотів сказати, що більше немає потреби приховувати нашу дружбу. Я встав, простягнув йому обидві руки і вигукнув:

— Я радий, що мені не доведеться іти довгий шлях на Ріо-Пекос, щоб побачитися з моїм братом. Я щасливий знову бачити Віннету!

Ми сердечно обнялися. Вірна Смерть здивовано втупився в нас:

— Що це означає? Хіба ви знайомі?

— Коша-Певе здивований, що я радію зустрічі з моїм братом Вбивчою Рукою? — запитав Віннету.

— Вбивча Рука? — вигукнув вестмен, а обличчя його стало справді кумедним. І коли я посмішкою підтвердив слова Віннету, він вигукнув:

— І ви дурили мене весь цей час, обвели круг пальця! Вбивча Рука! І я навіть не здогадувався про це, а постійно обзивав вас ґрінгорном!

Вірна Смерть не міг надивуватися, а ми з Віннету відійшли від багаття, щоб поговорити наодинці.

— Мій брат чув, що я побував у форті Індж і там дізнався… — почав Віннету, але я перервав його:

— Так, я чув. Коли буде більше часу, то розповім тобі, що я робив, поки ми не бачилися. А зараз мені треба негайно знати, де ті десять блідолицих, які сиділи біля вогнища в таборі команчів і які під час сутички перейшли на ваш бік разом із твоїми розвідниками?

— Вони вже поїхали геть.

— Поїхали? Куди?

— У Чіуауа, до Хуареса. Вони втратили багато часу з команчами і тепер поспішають надолужити згаяне.

— Справді?

— Справді.

— Це для нас тяжкий удар, бо разом із ними втекли ті, за ким я вже місяць ганяюся по всіх Сполучених Штатах.

— Уфф! Я не знав, що вони разом із солдатами Хуареса. Апачі підтримують Хуареса, тому я дав їм хороших коней та провідників і допоміг швидше вирушити в дорогу. Блідолиці не хотіли втрачати ні хвилини.

— Тепер у них хороші коні і провідники, і мені нізащо не наздогнати Ґібсона, а він уже був у мене в руках!

Віннету на мить замислився.


Віннету ІІ

Добування золота в громаді Роквілль. Блек-Гіллз, Південна Дакота, 1889 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


— Я зробив велику помилку, але сподіваюся, що мені вдасться її виправити. Ми зловимо людину, яку ти називаєш Ґібсоном. Я закінчив свої справи в містах білих, тому, як тільки помщуся команчам за віроломство, буду вільний і зможу поїхати з тобою. Ми візьмемо кращих коней і завтра до полудня наздоженемо втікачів.

Нашу бесіду перервав апач, який прийшов із долини і повідомив, що команчі погасили багаття і покинули табір.

— Вони спробують ще раз вирватися з пастки, але їх знову чекає невдача, — спокійно відповів Віннету. — Якщо мої білі брати бажають, я покажу їм місце, звідки вони зможуть чути звуки бою.

Ми, звичайно ж, відразу підвелися. Віннету провів нас до барикади, показав кінець ласо, яке звисало зі скелі, і пояснив:

— На висоті двох людських зростів ви знайдете колючі кущі, а за ними в скелях починається стежка, якою можна обійти навколо долини. Я повинен бути з моїми воїнами, тому не можу піти з вами.

Він узяв рушницю, яка стояла біля проходу.

— Гм, — бурчав Вірна Смерть, — підніматися так високо на такому тоненькому ремінці! Я ж не мавпа, яка вміє лазити по ліанах. Але спробуємо.

Спроба була вдалою. Я поліз слідом за старим, а потім і решта нашої групи видерлися нагору, хоча це виявилося не так уже й легко. Ласо було прив’язане до стовбура дерева, яке росло на прямовисній скелі. Поряд, за кущами колючого терну, ми знайшли вузьку стежку, по якій у темряві довелося просуватися на дотик. Знайшовши місце, де можна було стояти без ризику скотитися вниз і скрутити собі шию, ми зупинилися. У долині була моторошна тиша, і, як я не напружував слух, мені нічого не вдалося розчути, крім тихого сопіння старого вестмена.

— Дурні команчі! Ви згодні зі мною, сер? — прошепотів він мені на вухо. — Я чую запах коней, які рухаються. Він відрізняється від запаху коней, які стоять. Якщо коні стоять тихо, їхній запах висить у повітрі. У нього можна просто встромитися носом, так би мовити. А щойно кінь зрушився з місця, його запах розсіюється у повітрі, стає тоншим і прозорішим. Можете мені не вірити, але вестмен може визначити за інтенсивністю чи, навпаки, легкістю цього запаху: рухаються чи стоять коні неподалік від нього. Ясна річ, якщо повітря чисте і немає вітру. Зараз я відчуваю, що справа доноситься легенький кінський запах. А мої старі вуха чують, як кінь послизнувся на траві. Зараз команчі кинуться на штурм.

Нічну тишу розірвав крик: «Нча-хо!» Мовою команчів це слово означає: «Вперед!» Тієї ж миті у відповідь пролунали два постріли з рушниці Віннету, і в долині все загуділо. Дикі крики індіанців, револьверні постріли, свист стріл і списів, томагавки з хрускотом розкраювали черепи. Однак битва тривала недовго, і незабаром шум бою та іржання коней покрило переможне «І-їх-ііхх!» апачів.

— Бачите, а що я казав! — шепнув Вірна Смерть. — Немає жодної потреби ставати до бою, апачі впораються й без нас. Вони ціляться зі своїх луків і б’ють своїми списами з надійних сховків, тож кожна стріла, кожен спис і кожна куля Віннету влучають у ціль. До того ж у них вистачає розуму не переслідувати команчів у темряві. Вони не виходять зі своїх схованок, бо розуміють, що команчі нікуди від них не подінуться. Тож навіщо пхатися у долину!

Виття затихло, команчі відійшли. Тепер вони, навчені гірким досвідом, поводилися тихо, але це була тиша поразки. Багаття більше не горіли, тож неможливо було втямити, що відбувається у таборі. Ми зачекали ще трохи. Нічого нового не відбувалося.

— Мої білі брати можуть спуститися, — долетів до нас ізнизу голос Віннету. — Битва закінчилася і вже не повториться.

Ми знову підійшли до ласо і спустилися за його допомогою. Внизу на нас чекав вождь, із яким ми пішли назад, до вогню.

— Команчі атакували тепер з іншого боку, — сказав він. — Але ми були готові до нападу, і їм нічого не вдалося. Воїни апачів проникли в долину, і тепер жоден рух команчів не сховається від нас.

Віннету схилив голову, немов прислухаючись, і наступної миті схопився на ноги. Полум’я багаття яскраво освітило могутню постать молодого вождя.

— Що трапилося? — стривожено запитав я.

— Вуха Віннету почули, як на кам’яній стежці спіткнувся кінь. До мене скаче посланець, і йому доведеться спíшитися, щоб перевірити, хто сидить біля багаття. Тому я встав, щоб він здалеку побачив мене.

Неймовірно чутливий слух Віннету не підвів його. Незабаром до нас і справді під’їхав вершник, зупинив коня й зістрибнув на землю перед вождем. Той зустрів його не надто привітно через те, що воїн не зумів наблизитися безшумно. Апач покірно вислухав неприємні слова вождя, нічим не виказавши свого невдоволення або роздратування. Це був вільний воїн, який визнавав накази начальника.

— Вони наближаються, — лаконічно сказав він.

— Скільки їх?

— Всі. На поклик Віннету відгукнулися всі воїни. З жінками ніхто не залишився.

— Як далеко вони звідси?

— Вони будуть тут на світанку.

— Добре. Пусти коня в табун і йди відпочивати.

Воїн послухався наказу. Віннету знову сів до нас, і до світанку ми розповідали йому про події в Ла-Ґранж і пригоди в «Естансії-дель-Кабальєро». Час минав швидко, про сон ми навіть не згадували. Віннету уважно слухав наші розповіді і лише час від часу ставив коротке питання або коментував щось. А коли на сході почало світати, Віннету підвівся й мовчки витягнув руку.

— Мої білі брати можуть переконатися, що апачі дуже пунктуальні. Ось вони.

Ми подивилися в той бік. Туман лежав у прерії величезним нескінченним морем, і з нього один за одним виїжджали кінні воїни. Вершник, який їхав на чолі загону, упізнав Віннету й поїхав просто до нас. У його волоссі біліли два орлиних пера — відзнака вождя. За ним, шикуючись на ходу в шеренги, скакали інші. Мене вразило те, що, хоч апачі й не користувалися сідлами і шпорами, діяли вони навдивовижу злагоджено й управляли кіньми не гірше, а може й краще, ніж солдати європейської кавалерії. У більшості з них за спинами висіли рушниці, і тільки деякі були озброєні луками та стрілами. Віннету коротко переговорив із вождем. А тоді вождь жестом наказав вершникам спíшитися, й апачі рушили в прохід, залишивши коней під охороною тих, хто не мав рушниць. Один за одним воїни дерлися по ласо на скелі і зникали на стежці, що оперізує долину. Усе це відбувалося безшумно, чітко, без жодного зайвого руху. Віннету спостерігав за своїми людьми, і коли останній із них зник з очей, звернувся до нас:

— Мої білі брати бачать, що сини команчів загинуть, якщо я накажу.

— Ми не маємо в цьому ні найменшого сумніву, — відповів Вірна Смерть. — Але хіба Віннету подобається вбивати?

— Ні, але вони не заслуговують на милість. Що роблять білі, коли один із них уб’є іншого? Хіба вони не ловлять вбивцю і не збирають раду, щоб вирішити, як його стратити? Ви не маєте права засуджувати апачів за те, що вони чинять так само.

— Але ви не чините так само!

— Мій білий брат може це довести?

— Так. Ми позбавляємо життя вбивцю, а ти збираєшся вбити всіх команчів, навіть тих, хто не брав участі в набігу на ваші стійбища!

— Вони винні, бо погодилися йти в похід на нас, погодилися палити й убивати. Це вони втішалися муками апачів, які померли біля стовпів тортур. Блідолиці страчують навіть конокрадів, а якщо в них викрадають дружину чи дочку, вони вбивають усіх, замішаних у справі. Там, у долині, ховаються викрадачі наших дружин і дочок, вони пограбували нас! Чи ти вважаєш, що ми повинні відпустити їх?

— Ні. Але ви можете пробачити їм і повернути собі вашу власність.

— Коней можна повернути, але дружин і доньок — ні. А пробачити? Мій брат говорить як християнин, який завжди вимагає від нас того, чого сам ніколи не зробить. Християни пробачили нам хоча би щось? А ми хоча б чимось завинили перед ними? Вони прийшли до нас і забрали наші землі. Як чинять білі з тими, хто незаконно розширює межі своїх володінь або вбиває звіра в чужому лісі? Його садять у будинок з ґратами, який ви називаєте в’язницею. А що ви зробили з нами? Де наші прерії і савани? Де табуни коней і стада худоби, які раніше належали нам? Ви прийшли й зі зброєю забрали в нас дах над головою і їжу. Ви відібрали в нас землі, а коли червоношкірі боронили своє, їх убивали й називали злочинцями. Тепер ти вимагаєш від мене пробачити ворогам, яким ми не заподіяли лиха. Чому ж тоді ви самі не пробачаєте нам, а лише гнобите, хоч ми не давали вам для цього жодних підстав? Коли ми обороняємося, то це наше право, але ви нас за це караєте. Що б ви сказали, якби ми прийшли до вас і поводилися так, як ви з нами? Якби ми зробили це, ви винищили би нас усіх до одного або запроторили б у божевільню. Чому ж ми не можемо чинити так само? Та ви обзиваєте нас дикунами, яких не можна шкодувати, бо вони ніколи й нічого не навчаться. Тож їх слід винищувати. Хіба ви своєю поведінкою показали, що ви освічені? Ви змушуєте нас прийняти вашу релігію. Але спершу продемонструйте нам свою набожність! Усі червоношкірі поклоняються Великому Духові однаково, а білі натомість — кожен своєму. Я пізнав християнство з його доброго боку. До нас приїхали побожні священики, які не намагалися ні вбити нас, ні пограбувати. Вони виконували християнську місію і навчали наших батьків і дітей. Вони були миролюбними та привітними, настановляли нас тільки на добро. Але тепер усе змінилося. Ці добрі отці померли, але замість них не прийшли нові такі ж добросерді. Натомість тепер з’явилися сотні іновірців усіх можливих видів. Вони забивають нам вуха своїми словами, яких ми не розуміємо. Вони обзивають одне одного брехунами і стверджують, що без них ми не зможемо потрапити до Країни вічного полювання. А коли ми втомлюємося від їхніх чвар і відвертаємося від них, вони кричать на нас, а потім кличуть інших блідолицих, вдираються до нас силою і забирають наші землі і коней. А коли ми кажемо, що вони не мають на це права, то відразу ж отримуємо наказ знову відсунутися далі зі своїх земель. Це моя відповідь. Вона не сподобається тобі, але на моєму місці ти би ще й не таке говорив. Хуґ! Я все сказав.

Віннету замовк, відійшов від нас убік і втупився в далечінь. Він був схвильований і хотів упоратися зі своїми почуттями, а потім повернувся до нас і звернувся до Вірної Смерті:

— Я довго говорив, але мій брат — людина справедлива і вúзнає, що я кажу правду. Проте серце моє не прагне крові, а душа моя милосердніша за мої слова. Я сподівався, що команчі почнуть переговори про мир, але вони не зробили цього, і я не маю вибору. Але я таки відправлю до них людину, щоб схилити їх здатися.

— Я дуже радий! — вигукнув Вірна Смерть. — Я був би дуже засмучений, якби всі ці люди загинули навіть без спроби порятунку. Адже я теж частково винен у тому, що вони потрапили в пастку.

— Ти не повинен докоряти собі, я перебив би їх і без твоєї допомоги.

— Чи знаєш ти, що ще один загін команчів прямує сюди?

— Віннету довелося пробиратися між їхніми загонами, і він перелічив команчів. Я знищу їх так само, як і воїнів Білого Бобра, якщо вони не здадуться.

— Тоді тобі слід поспішати, поки до команчів не підійшла підмога.

— Віннету нічого не боїться, але він не буде зволікати. Він просто зараз пошле людину до команчів. Чи не погодиться мій брат піти до них і схилити їх до миру?

— Я згоден. Я піду навпростець і покличу їхнього вождя на перемовини. Скажи свої умови.

— За кожного вбитого апача вони дадуть п’ять коней, за кожного померлого біля стовпа тортур — десять.

— Це небагато, але відтоді, як у прерії з’явилися білі, табуни мустангів зустрічаються все рідше й рідше.

— Ми вимагаємо повернути нам усю нашу власність і віддати нам стільки юних дівчат, скільки вони вкрали жінок і доньок у наших вігвамах. Жінок команчів ми не хочемо. Ми вимагаємо також повернути викрадених дітей. Ти вважаєш, що це багато?

— Ні.

— Нехай команчі також призначать місце, де зустрінуться вожді апачів і команчів, щоб домовитися про мир, який повинен триматися не менше ніж три літа і три зими. Поки не будуть виконані всі умови, команчі, які мали сьогодні загинути, залишаться нашими полоненими. Вони перебуватимуть тут, у цій долині. Сюди ж нехай принесуть і все награбоване.

— Мій брат добрий і великодушний. Я згоден негайно йти до команчів і передати умови.

Вірна Смерть узяв на плече рушницю, зрізав із куща зелену гілку — знак парламентера[60] в індіанців — і зник у вузькому проході разом із Віннету. Місія його була небезпечною, але старий вестмен не почував страху.

Через десять хвилин вождь апачів повернувся: переговори почалися, і йому зоставалося хіба чекати, чим вони закінчаться. Він тим часом повів нас до табуна, де обрав для нас коней у подарунок.

— Я пообіцяв своїм братам дати їм найкращих коней, — сказав він. — Тепер я виберу їх сам. Мій білий брат отримає одного з моїх власних скакунів.

Зізнаюся, доти я не бачив таких скакунів. Ковалі довго ходили навколо своїх нових коней, поплескували їх, розглядали й не могли намилуватися. Негр радів як дитина, що побачила різдвяний подарунок, і примовляв:

— Ох! Який кінь отримати Сем! Він чорний, як Сем! Ми дуже підходити один одному! Ох!

Нарешті через хвилин сорок повернувся Вірна Смерть, похмурий і стурбований. Здається, всупереч сподіванням, команчі не погодилися прийняти умови Віннету.

— Мій брат хоче мені розповісти те, що я й так передбачав, — вимовив Віннету, побачивши його. — Команчі воліють померти, але не просять про мир.

— На жаль, так і є, — скрушно похитав головою вестмен.

— Великий Дух не хоче порятунку для команчів і позбавив їх розуму за те, що вони напали на наші стійбища. То чого ж вони відмовилися?

— Команчі сподіваються перемогти вас у ранковій сутичці.

— Ти сказав їм, що сюди прибули ще п’ятсот воїнів апачів? Чи знають вони, що ми оточили всю долину?

— Вони не повірили і сміялися мені в очі.

— Вони приречені. Ніхто не зуміє їм допомогти.

— У мене волосся стає дибки, коли думаю про те, що через кілька секунд загинуть так багато молодих червоношкірих воїнів!

— Мій брат мудрий і справедливий. Віннету не знає ні страху, ні тривоги, але коли він думає, що варто йому подати рукою знак, і пролунає постріл з усіх рушниць, рука його починає тремтіти і наливається оливом. Я ще раз спробую умовити їх. Нехай Великий Маніту допоможе мені зняти їм полуду з очей! Я сам вийду до них і поговорю з ними. Мої білі друзі можуть відпровадити мене до загати з каменів. Навіть якщо вони не почують моїх слів, Великий Дух не зможе дорікнути мені ні в чому, бо зараз я виголошу його волю.

Ми пішли вслід за ним до місця, де вождь видерся по ласо на стежку й рушив по ній випроставшись, не ховаючись, щоб команчі могли бачити його. Не встиг він зробити і двох кроків, як зусібіч почали свистіти стріли, з яких, на щастя, жодна не зачепила вождя апачів. Прогримів постріл з рушниці Білого Бобра, яка тепер належала новоспеченому вождеві команчів, але Віннету спокійно крокував далі, немов не помітив кулі, яку розплющило об скелі біля його голови. Він зупинився біля величезного валуна й заговорив голосно та виразно, потім підняв руку й обвів нею долину — на його знак апачі, які ховалися у скелях, підвелися на весь зріст, і ми побачили, як їх багато. Команчі змогли переконатися, що оточені ворогами, і сили апачів переважають. Це була чесна й остання спроба Віннету дати ворогам шанс на порятунок. Потім він продовжив свою промову, але раптом замовк і кинувся на землю. За мить пролунав постріл.

— Вождь команчів знову вистрілив у Віннету. Він кулею відповів на пропозицію здатися, — з гіркотою зауважив Вірна Смерть. — Апач побачив, що в нього ціляться, і встиг ухилитися. Тепер черга за ним. Дивіться!

Так само раптово Віннету скочив на ноги, миттєво підняв свою срібну рушницю і вистрілив, майже не цілячись. У відповідь по долині прокотилося виття команчів.

— Віннету не промахнувся! Команчі знову без вождя, — сказав Вірна Смерть.

Тим часом Віннету знову випростався, підняв руку, а потім опустив її. Апачі підняли рушниці, і пролунало одночасно понад чотириста пострілів.

— Ходімо звідси, джентльмени, — сказав Вірна Смерть. — Це занадто по-індіанськи, як на мої старі очі. Краще на це не дивитися. Хоча мушу визнати, що команчі на таке заслужили. Віннету зробив усе, щоб уникнути кровопролиття.

Ми повернулися до коней, і старий почав уважно і прискіпливо роздивлятися свого нового скакуна. Ми почули ще один густостріл, а за ним — переможний клич апачів. Через кілька хвилин Віннету повернувся до нас.

— Великий плач лунатиме в усіх вігвамах команчів, — серйозно й без тріумфу в голосі вимовив він. — Жоден із воїнів не повернеться додому. Великий Дух захотів, щоб ми помстилися за смерть наших братів, і я не міг вчинити інакше. Але мій погляд не хоче повертатися в цю долину смерті. Мої воїни завершать тут усе, а я їду з моїми білими братами.

Через півгодини ми вже мчали геть у супроводі Віннету й десятьох добре озброєних апачів. Я втішився, що ми нарешті їдемо з цього жахливого місця! Мапімі — це велике плоскогір’я на висоті тисячі ста метрів над рівнем моря, охоплює дві мексиканські провінції Чіуауа і Чоауїла. З усіх боків, крім північного, Мапімі оточують прямовисні вапняні скелі, порізані численними ущелинами. Невисокі пологі пагорби вкриті піском або ріденькою травою, іноді трапляються поодинокі дерева й кущі. То тут, то там по безлюдній рівнині розкидані скелі, а земля помережана глибокими тріщинами, тому мандрівники мусять шукати об’їзд. Я помилявся, вважаючи Мапімі абсолютно безводною пустелею: там є озера, які хоч і пересихають у спекотну пору року, але залишають у ґрунті стільки вологи, що на їхніх берегах вистачає корму для коней.

Ми прямували до озера, яке читач навряд чи знайде на карті і яке називається Лагуна-де-Санта-Марія. Від долини до нього треба було проїхати приблизно десять німецьких миль[61], що після безсонної ночі було немало. Дорога петляла між скель, ми вибиралися з однієї ущелини, щоб відразу ж заглибитися в іншу, сонце з’являлося посеред скель тільки на короткі миті, іноді здавалося, що ми повернули назад, і врешті я втратив орієнтацію. Ми дісталися до Лагуни-де-Санта-Марія аж під вечір. Ґрунт під ногами був піщаний, дерев майже не було, і нам довелося поставити табір у заростях чагарів, колючих і сухуватих, я не знаю, як називається ця рослина. Озеро наполовину висохло, і його нерухоме плесо видавалося невимовно сумним. Попереду простягалася горбиста рівнина, на заході сонце сідало за горами, червоними від його променів. Земля ще дихала денною спекою, але вночі подув вітер, похолоднішало, і нам довелося загортатися у вовняні ковдри.

Удосвіта ми вирушили далі. І вже незабаром знову довелося довго петляти по ущелинах. Ми спускались усе нижче й нижче прямовисними скелями, що було б неможливо, якби сама природа не створила своєрідного спуску — небезпечно слизьких каменів, схожих на гігантські сходинки. Спуститися ними ще якось можна було, але піднятися — навряд.

Небезпека чатувала на кожному кроці. Часто дорога перетворювалася на стежку, над якою видно було лише вузьку смужку розпеченого неба, а внизу зяяла безодня з уламками скель — немов їх там громадив велетень. Вершник із конем над страхітливим проваллям щомиті ризикував зірватися донизу. І жодної краплини води довкола, тільки каміння і нічого, крім голого, сухого, гострого каміння. У небі кружляли грифи, чатували над нами і вдень і вночі. Якщо ми зупинялися на нічліг, зловісні птахи сідали десь поряд, щоб уранці злетіти в небо і супроводжувати нас далі, пронизливими криками нагадуючи про себе. Іноді в ущелині миготів силует шакала, що, як і грифи, очікував, коли мандрівник упаде без сил від виснаження або звалиться у прірву.

Опівдні ми нарешті залишили позаду небезпечний кам’яний лабіринт, виїхали на трав’янисту рівнину й незабаром виявили потрібні нам сліди: там проскакали десять підкованих і двоє непідкованих коней. Віннету не мав жодних сумнівів, що сліди «босих» кінських ніг належать апачам, яких він дав білим у поводирі. Вірна Смерть також вважав, що ми натрапили на сліди, які шукали. Однак, судячи з відбитків копит, цей загін, побоюючись переслідування, мчав без відпочинку всю ніч і випереджав нас на годин шість.

Ближче до вечора Вірна Смерть, який їхав попереду, раптом зупинив коня і показав нам нові сліди: загін невідомих нам індіанців на непідкованих конях рухався слідом за втікачами. Визначити кількість червоношкірих, які переслідують солдатів Хуареса, було важко, бо вони їхали один за одним, але було їх не менше ніж тридцять-сорок. Саме те, що вони отак пересувалися, а також відсутність підків у їхніх коней, свідчило, що це індіанці. Вони повернули ліворуч, куди й ми, а оскільки їхні сліди були приблизно тієї ж давності, що й сліди білих, то підтверджувалось наше припущення, що вони об’єдналися.

— Не подобається мені цей слід, — пробурчав Вірна Смерть. — Це точно не апачі, а тому зустріч із ними не віщує нам нічого доброго.

— Мій білий брат має рацію, — підтвердив Віннету. — Всі апачі пішли з Мапімі на битву в долині, і зараз тут можуть блукати лише ворожі нам племена. Тож треба бути обережними.

Ми поїхали далі і незабаром натрапили на місце, де індіанці наздогнали білих. Сліди свідчили про те, що обидва загони якийсь час вели переговори, а потім знайшли спільну мову, відпустили провідників-апачів і продовжили шлях разом. Сліди обох апачів відділилися від решти.

До вечора рівнина змінилася пагорбами, порослими низькими чагарниками, серед яких протікав невеликий струмок. Ми зупинилися на його березі й напоїли коней, ті, кого ми переслідували, також напували там коней. Вірна Смерть, прикривши долонею очі від сонця, довго роззирався.

— Там, нижче за течією, я бачу дві темні цятки. Схоже, це койоти. Але чому вони спокійно сидять і не тікають? Койоти — дуже боягузливі тварини і завжди тікають від людей.

— Нехай мої білі брати помовчать, — перебив нас Віннету. — Я чую чийсь голос.

У тиші до нас долетіли слабкі крики з того боку, де сиділи койоти.

— Людина! — вигукнув Вірна Смерть, скочив у сідло і помчав на поклик.

Побачивши нас, койоти підібгали хвости і втекли геть. Посередині струмка з води стирчала людська голова, над якою висіла хмара комарів, які обліпили очі, вуха, ніс і губи.

— Заради всього святого, сеньйори, допоможіть! — пролунав стогін. — Я більше не витримаю цієї тортури.

Ми, звичайно ж, відразу спíшилися.

— Що з вами? — запитав Вірна Смерть по-іспанськи, стрибаючи з коня. — Як ви опинилися у воді? Що ви там робите? Чому не виходите? Тут же плитко.

— Мене закопали.

— Тисяча чортів! За що? Хто посмів закопати живу людину?

— Індіанці й білі.

Ми озирнулися і справді помітили сліди тих, за ким гналися.

— Джентльмени, покваптеся, цього чоловіка треба визволити якнайшвидше, — наказав нам вестмен. — Лопати ми не маємо, тому доведеться лізти у воду і відкопувати бідолаху руками.

— Лопата лежить у струмку в мене за спиною. Негідники кинули її у воду і присипали піском, — сказав чоловік.

— У вас є лопата? — здивувався Вірна Смерть. — Уперше бачу, щоб людина взяла з собою у прерію лопату!

— Я шукаю золото. Тому в мене завжди з собою лопата і кирка.

Ми знайшли його лопату і взялися до роботи. Дно струмка було піщане, м’яке, і копати його було неважко. Негідники вбили за спиною незнайомця кілок і прив’язали до кілка його голову за шию так, що бідолаха не міг нахилитися. Сонце пекло немилосердно, спрага мучила його, але напитися він не міг, хоча стояв у воді. Обличчя йому натерли кров’ю свіжої дичини, що мало притягувати до нього комах, які кусали і завдавали ще більше мук. Його зв’язали за руки і ноги, щоб він не міг визволитися. Яма була доволі глибока. Коли ми відкопали чоловіка і зняли з нього ремені, він знепритомнів. Це було не дивно, адже перед закопуванням його роздягнули і до крові відшмагали.

Коли золотошукач отямився, ми віднесли його в наш табір на березі струмка. Спершу нагодували бідаку, а потім я витягнув із сумки свою запасну сорочку, щоб перев’язати його рани. Аж тоді незнайомець був здатний розповісти нам про свої пригоди:

— Останнім часом я працював у гірських копальнях, на відстані приблизно одного дня дороги звідси. Там я мав друга, янкі, його звали Гартон…

— Гартон? — несподівано перебив Вірна Смерть. — А яке його повне ім’я?

— Фред Гартон, він із Нью-Йорка, і йому вже близько шістдесяти.

— Він розповідав вам про себе?

— Його дружина померла, а син працює у Фріско. Ви знайомі з Фредом?

Незрозуміле хвилювання охопило старого, очі блищали, на запалих щоках проступив рум’янець. Зусиллям волі він узяв себе в руки і продовжив розпитування, але вже спокійніше:

— Я зустрічався з ним, але це було дуже давно. Тоді фортуна усміхалася йому, він почав торгувати і розбагатів. Ви щось чули про це?

— Дещо він мені розповідав. Він народився в забезпеченій сім’ї, здобув освіту, з часом нажив капітал і відкрив великий магазин, але його рідний брат присмоктався до нього, як п’явка, і розтратив його статки.

— А як звали цього брата-невдаху?

— Генрі.

— Все вірно. Дуже сподіваюся незабаром побачити вашого товариша.

— Не певен, що вдасться, бо негідники, які закопали мене тут, повели його з собою, тож жити йому залишилося недовго.

— Як усе сталося?

— Та я ж і почав розповідати все за порядком, але ви мене перебили. Отже, брат розтринькав усі статки Гартона, але Гартон, попри все, любить брата. Збіднівши, Гартон брався за будь-яку роботу, але нещастя переслідували його, і він далі бідує.

— Йому не можна було братися за те, що він не вміє робити!

— Легко вам казати, сеньйоре. Мільйони людей беруться не до того, до чого мають талант, а до того, до чого найменше здібні. Можливо, він має якусь таємну причину на те, щоб шукати золото. Його брат теж був колись золотошукачем, і навіть доволі успішним. Може, він сподівався, що зустріне брата на одній із копалень?

— Це якось дивно. Якщо його брат був успішним золотошукачем, то навіщо йому було розоряти Гартона? У нього й так вистачало грошей!

— Гроші швидко закінчуються, особливо якщо розкидати їх направо й наліво, а негідник був саме таким. Можливо, Гартон думав, що брат лише позичив у нього гроші, і вирушив знову пошукати щастя в копальнях. Врешті Гартон таки потрапив до Чіуауа і найнявся до мого господаря. Там ми з ним і познайомилися. Золотошукачі — народ заздрісний і недоброзичливий, але він мені сподобався, і ми з ним більше не розлучалися.

— Як звати вашого господаря?

— Дейвіс. Містер Дейвіс, — відразу виправився чоловік.

— Тисяча чортів! Сеньйоре, ви розмовляєте англійською?

— Так само добре, як іспанською.

— Тоді, будь ласка, перейдіть на англійську. Серед нас є два джентльмени, які не знають іспанської, а ваша розповідь буде для них дуже цікавою, — Вірна Смерть кивнув на батька й сина Лянґе.

— Чому? Хто вони такі? — запитав здивований золотошукач.

— Зараз дізнаєтеся. Містере Лянґе, цей чоловік — золотошукач і працює на містера Дейвіса з Чіуауа.

— Що ви кажете? Містера Дейвіса? — вигукнув Лянґе. — Та це ж господар мого зятя!

— Та ви не хвилюйтеся так, сер. Дейвісів у Штатах і в Мексиці немало, може, це інша людина.

— Якщо ви говорите про Дейвіса-золотошукача, то в наших краях один такий Дейвіс, — сказав чоловік.

— Так, це він! — не міг заспокоїтися Лянґе. — Ви його знаєте?

— Як мені його не знати? Я на нього працюю.

— То, може, ви й мого зятя знаєте?

— Як його звати?

— Він німець. Прізвище Ульманн. Він вчився у Фрайбурзі.

— Знаю! Він керівник на копальнях, а скоро стане компаньйоном господаря. Його всі дуже поважають. То він — ваш зять?

— Так. Його дружина, Аґнес, — моя донька.

— Ми називаємо її сеньйорою Інес. Ми всі її дуже добре знаємо, сер! Я навіть чув, що її батьки живуть у Міссурі. Ви вирішили провідати її? Ну тоді вам краще їхати прямо до копальні в горах, а не в Чіуауа. Ви ще не чули? Ваш зять відпочивав у горах і там випадково натрапив на золоту жилу, сеньйор Дейвіс дав йому робітників, і зараз ваш зять там із сім’єю і підлеглими. Тепер це його копальня.


Віннету ІІ

Сіу Чорна Нога, Ведмідь-Що-Стоїть, Великий Орел біля тіпі. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


— Невже це правда! Ти чуєш, Віллі?

Але Лянґе-молодший онімів від радості і тільки кивав головою. На його очах з’явилися сльози радості. Ми теж раділи за наших друзів, один Вірна Смерть насупився і щось бурчав собі під ніс. Золотошукач зачекав, поки затихнуть захоплені вигуки, і продовжив:

— Ми з Гартоном допомогли їм влаштуватися у копальні, а самі подалися в Мапімі, сподіваючись, що нам теж пощастить. Три дні ми блукали там, але не знайшли жодного сліду золота. Сьогодні вранці ми відпочивали біля струмка. Три попередні ночі ми майже не спали, тож дуже втомилися. І заснули, самі не зауваживши цього. А коли прокинулися, то побачили довкола приблизно сорок червоношкірих і десять білих.

— З якого племені були індіанці?

— Із племені чімарра.

— Чімарра? Вони дуже войовничі, але воліють не нападати на білих. Дивно. Що їм від вас було треба? Вони зараз воюють з білими?

— Та хто їх знає. Чімарра нам не друзі, але й не вороги. Їх небагато, тому вони не наважуються відкрито виступати проти поселенців, але довіряти їм не можна. А це ще небезпечніше, ніж відверта ворожнеча.

— Я однаково не розумію, чому вони вирішили напасти на вас. Ви їх образили?

— Жодним словом. Але в нас були хороші коні, зброя, провіант, інструменти та все, що треба для тривалого перебування в пустелі.

— Зрозуміло, для таких розбійників цього цілком досить.

— Вони оточили нас і запитали, що ми тут робимо. Ми не стали приховувати правди, тож індіанці обізвали нас злодіями. Вони сказали, що це їхня земля разом з усім, що лежить на поверхні або заховане в надрах. Тому вони вирішили забрати наше майно.

— І ви віддали?

— Гартон зробив розумніше за мене й віддав усе, а я схопився за рушницю, та червоношкірі накинули на мене ласо, зв’язали й пограбували, а білі не заступилися за нас. Навпаки, вони взялися випитувати нас про копальню в горах і як туди проїхати. Я відмовився говорити, і тоді вони побили мене і закопали в струмку, а Гартона шмагали батогами, поки він усе не розповів. Але все ж бандити не повірили йому і взяли з собою як провідника, погрожуючи йому тортурами, якщо він не приведе їх на родовище до завтрашнього вечора.

Вірна Смерть мав такий вираз обличчя, якого я в нього ще ніколи не бачив, хоча ми побували разом у різних ситуаціях. Він був похмурий, злий і непохитно рішучий. Це був вираз обличчя вбивці, який постановив не пробачати жертві. Голос його майже захрип, коли він запитав:

— Ви впевнені, що вони попрямували до копальні в горах?

— Так. Я чув, що вони збиралися напасти на табір золотошукачів, перебити всіх і забрати золото. Та й індіанцям там буде чим поживитися: боєприпаси, зброя і багато іншого. Там навіть срібла чимало.

— Тисяча чортів! Вони поділять здобич. Білі заберуть метал, а червоношкірі — усе решту! Як далеко звідси родовище?

— Вони будуть там завтра до вечора, якщо Гартон не виконає мого прохання.

— Якого?

— Я велів йому провести їх обхідними шляхами, бо сподівався, що хто-небудь визволить мене і я зможу вмовити мого рятівника помчати до копальні й попередити про напад. Сам я, на жаль, залишився без коня.

Старий вестмен мовчки дивився вдалину, занурившись у роздуми. Потім сказав:

— Я хотів би рушити в дорогу негайно. Чи можете ви описати мені шлях так, щоб не заблукати вночі?

Золотошукач заперечно похитав головою і категорично відраджував нас від нічної подорожі. Тож ми вирішили зачекати до ранку.

— Нас шістнадцять, — провадив вестмен, — а їх сорок індіанців і десять білих, разом п’ятдесят. Я не про те, що нам слід боятися. Як озброєні індіанці?

— Тільки луками, стрілами і списами. Але вони забрали обидві наші рушниці, — відповів золотошукач. — Хоча це й не стане їм у пригоді, бо вони не вміють користуватися такою зброєю.

— До речі, слід використати нашу несподівану затримку. Хоча б для того, аби довідатися, де саме розташована копальня. Ви сказали, що знайти її можна хіба випадково. Я не дуже зрозумів. Може, там хоч якась річка є?

— Уявіть собі ущелину серед високих вапняних скель — саме в їхніх надрах сховані незліченні багатства. Навколо розкинувся густий високий ліс, дерева ростуть навіть на скелях, з-під яких витікає струмок. У довжину ущелина простягається приблизно на дві англійські милі[62], але потрапити в неї можна лише в тому місці, де з неї витікає струмок, та й то прохід там такий вузький, що в нього ледь-ледь протиснуться двоє людей.

— У такому разі двоє-троє людей можуть захищати ущелину!

— Так. Іншого входу до ущелини немає. Принаймні для тих, хто не працює там. Золото видобувають посередині долини. Але оскільки ходити щоразу півгодини туди й назад складно, то містер Ульманн, щоб скоротити дорогу, звелів вирубати щаблі у скелі, яка піднімається зубцями, а не прямовисно, і прикрити їх від чужих очей поваленими деревами. Тож тепер можна спуститися в долину, але зверху все так, немов на скелях лежить бурелом. Ви не знайдете там жодного пня і жодної тріски. Ми підкопували дерева і валили їх разом із корінням, а потім спускали на мотузках на скельні виступи. Тож якщо не знаєш цього, нізащо не здогадаєшся, що дерева повалили люди, а не природа. Понад тридцять чоловіків тримали канати, щоб дерева не котилися вниз, а повільно сповзали і зачіплялися за виступи в скелі.

— В Ульманна працює так багато людей?

— Зараз — майже сорок осіб.

— Але тоді йому не слід боятися нападу. У такій фортеці та з таким військом він вистоїть проти тисячі розбійників. Чи має він зв’язок зі світом?

— Раз на два тижні до нього приходить караван в’ючних мулів. Він привозить усе потрібне і забирає під охороною намите золото.

— Чи є вартові біля входу в ущелину?

— Тільки вночі, а вдень там блукає найнятий господарем мисливець. Він постачає у табір дичину. Він точно нікого чужого не пропустить.

— Ви вже встигли побудувати щось у долині?

— Ще ні. Містер Ульманн із родиною влаштувався у великому наметі. У трохи меншому наметі влаштовано склад продовольства. Обидва намети стоять біля самої скелі, а навколо — збудовані з гілок курені, де живуть робітники.

— Але ж чужинець може згори зауважити світлий намет на тлі дерев?

— Ні. Намети вкриті зверху гілками і стоять під деревами, а дахи вкриті зеленою ґумовою тканиною.

— Звучить непогано. А що зі зброєю?

— Зброї вистачає: у кожного є дубельтівка, ніж і револьвер.

— Ласкаво просимо, панове розбійники! — раптом розвеселився Вірна Смерть. — На вас там чекає гарячий прийом! Але все ж нам треба випередити їх. Тому час спати, бо не витримаємо завтрашньої гонитви.

Хоч попередня ніч була безсонна, я ніяк не міг заснути. Всі мої думки крутилися навколо Ґібсона, якого я сподівався зловити наступного дня. Вірна Смерть теж не міг заснути, хоча йому таке було не властиво. Старий перевертався з боку на бік, зітхав і щось невиразно бурмотів — видно, його розтривожила зустріч із золотошукачем та розповідь про Гартона. Його поведінка була дуже нетиповою, коли золотошукач розповідав про Гартона, хоча, можливо, він поводився так лише тому, що знав цього чоловіка. Може, вони були не просто знайомі, а їх поєднували якісь ближчі стосунки. Ми отак пролежали зо три години, а тоді вестмен підвівся, прислухався до рівного дихання своїх супутників і, переконавшись, що всі міцно сплять, пішов уздовж струмка. Вартовий упізнав його і не став гукати. Минуло п’ятнадцять хвилин, півгодини. Старий не повертався, і я, стривожившись, вирушив за ним.

Він стояв на відстані приблизно десяти хвилин ходу від табору й дивився на місяць. Густа, м’яка трава приглушувала мої кроки, хоч я й не намагався наблизитися непомітно. Видно, старий цілковито поринув у глибокі роздуми, бо тільки коли я підійшов до нього впритул, він різко повернувся і скерував на мене револьвер.

— Тисяча чортів! Кому і нащо було крастися за мною? Хочете дістати кулю?

Судячи з того, що вестмен не відразу впізнав мене, його думки були занадто далеко.

— Ах, це ви! — вигукнув він нарешті, немов насилу прокинувшись від важкого сну. — Ще трохи, і ви дістали б кулю в живіт. Я ж і справді подумав, що це якийсь шпигун. Чому не спите?

— Мені не дають спокою думки про Ґібсона й Олерта.

— Справді? Розумію. Завтра вони врешті будуть у наших руках, або мене звати не Вірна Смерть. Але більше я нічим не зможу вам допомогти. Мені доведеться залишитися у копальні.

— Справді? Але чому? Це таємниця?

— Так.

— Ну що ж, я поважаю ваші почуття й не буду набридати. Я чув ваші зітхання і подумав, що зможу чимось полегшити страждання, сер. Вибачте мені, заради Бога. Добраніч!

І я повернувся, щоб піти. Але не встиг я зробити і трьох кроків, як почув голос вестмена:

— Не йдіть! Ваша правда, я страждаю, глибоко і щиро. Знаю, ви вмієте мовчати й не будете судити мене надто суворо, тому я розповім вам, що мене гнітить. Я не мушу розповідати все, досить буде лише частини, решту зрозумієте самі.

Він узяв мене під руку й повільно повів уздовж струмка.

— Що ви взагалі думаєте про мене? — несподівано запитав він. — Що думаєте про мій характер, про мої моральні якості?

— Ви — людина честі, за що я вас люблю і глибоко поважаю.

— А чи траплялося вам коли-небудь скоїти злочин?

— Гм! — пробурмотів я. — Як і всім, я не слухав учителів та батьків, крав яблука в чужому саду.

— Не меліть дурниць! Я кажу про справжні злочини, за які треба відповідати перед судом.

— Нічого такого не пригадую.

— Я вам заздрю, сер. Ви щаслива людина. Сумління, яке щодня гризе душу, — ось найстрашніше і найсуворіше покарання.

Його слова і тон, яким він їх вимовив, зворушили мене до глибини душі. Безумовно, ця людина страждала, невідомий мені злочин важким каменем лежав на його серці, інакше він не говорив би з такою скорботою. Я мовчав. Минуло кілька довгих хвилин, поки він продовжив свою розповідь:

— Я переконався, що вища справедливість існує і що страшніший за суд присяжних — суд Божий, який вершиться в душі людини, нагадує вдень і вночі про скоєне. Можливо, якщо я розповім вам усе, мені стане легше. Але чому саме вам? Хоч ви ще молодий, та я вам довіряю і поважаю вас, крім того, я передчуваю, що завтра трапиться щось, що перешкодить мені покаятися.

— Що з вами, сер? Невже ви думаєте про смерть?

— Мені справді здається, що незабаром я помру. Ви чули, що золотошукач розповів про Фреда Гартона? Що скажете про його брата?

Тут я почав розуміти, про що він, тому відповів якомога безтурботніше:

— Трохи легковажний юнак.

— Ви занадто поблажливі. Запевняю вас, легковажність значно небезпечніша за відверту агресію. Бо негідника видно здалеку, і всі його уникають, а легковажні люди, як правило, милі й виховані, і ніхто їх, на свою біду, не цурається. Тому легковажні люди небезпечніші. Крім того, лиходія можна виправити у в’язниці, а легковажного нічим не зміниш. Ось і я ніколи не був лиходієм, ні, я був лише легковажним юнаком. Генрі Гартон, який розорив свого брата, це… я!

— Але ж у вас інше ім’я!

— Звичайно! Я зганьбив своє ім’я, і мені довелося взяти інше. Ще під час першої нашої з вами зустрічі я сказав, що мати вказала мені шлях до щастя. На жаль, я злегковажив. Мені хотілося швидко й легко заробити мільйони, і я вляпався в авантюри, незабаром втратив і спадок, і довіру компаньйонів. Тоді я став золотошукачем. У Каліфорнії спалахнула золота лихоманка[63], я помчав туди, півроку нишпорив по всіх ущелинах, і мені пощастило.

Але я саме став пристрасним гравцем і за лічені дні програв у карти все: я довгі місяці важко працював у копальні, щоб потім поставити все на одну цифру і втратити за п’ять хвилин. Але й на цьому я не спинився. На місці я не міг би роздобути таких велетенських грошей, які були мені потрібні. Я хотів поставити сто тисяч доларів, щоб зірвати весь банк. І я поїхав до Мексики, де став золотошукачем. Мені знову пощастило, і знову я все втратив за картярським столом. Таке життя зруйнувало мене фізично. А до того ж я почав курити опій і обернувся на живий скелет, хоч доти я мав статуру не гіршу за вашу. Далі так тривати не могло, люди сторонилися мене, а собаки гавкали, варто було мені вийти на вулицю. І тоді я випадково зустрівся з братом. Він упізнав мене й узяв до себе додому. У нього був магазин у Фріско[64]. Краще б він відвернувся від мене і залишив подихати в курильні опіуму! Він вберіг би себе від лиха, а мене — від докорів сумління!

Вірна Смерть замовк. Мені стало шкода його.

— Спершу я поводився як слід, — з гіркотою провадив далі старий. — Брат повірив у моє виправлення і запропонував місце у своєму магазині. Але азарт гравця лише причаївся в мені, щоб одного нещасного дня спалахнути з новою силою. Я взяв гроші з каси, хотів змусити удачу послужити мені! Я підробляв векселі, а гроші програвав у карти, і коли я зрозумів, що мені ніколи не вдасться відігратися й повернути братові гроші, боягузливо втік. Фред оплатив підроблені векселі і став жебраком. Його дружина не витримала ганьби й померла, а сам він забрав маленького синочка й поїхав із Сан-Франциско. А я знову подався на пошуки золота, напав на жилу, розбагатів і повернувся, щоб віддячити братові й допомогти йому в біді, в яку сам його і втягнув. Але брата в місті вже не було. Страшна звістка і запізніле каяття змусили мене почати нове життя. Я полишив гру в карти, опій більше не курю, хіба що зрідка дозволяю собі пожувати його з тютюном. Відтоді я шукаю брата по всіх Сполучених Штатах, але марно, і лише сьогодні для мене блиснув промінь надії… Ось і все, що я хотів розповісти. Можете відвернутися від мене, я заслуговую найсуворішого осуду.

Він відпустив мою руку, сів у траву і закрив долонями обличчя. Так він сидів доволі довго. Я стояв поруч, охоплений суперечливими почуттями. Врешті-решт він скочив на ноги, пильно подивився на мене й запитав:

— Ви все ще тут? Хіба я вам не огидний тепер?

— Огидний? Ні, мені щиро шкода вас. Ви багато грішили, але й зазнали покарання. Я не маю права засуджувати вас, тим більше, що ви покаялися, а я й сам грішний, як усі смертні, і не знаю, які ще випробування готує мені життя.

— Правду кажете, життя справді суворо покарало мене. Боже мій, хіба звучить щось гучніше за голос сумління людини, яка усвідомлює всю вагу власної провини? Я мушу покаятися і виправити все, що ще можливо. Завтра я нарешті побачу брата, але маю таке відчуття, немов сонце для мене зійде завтра вже не на цій землі. Однак попрошу вас про одну послугу.

— Я готовий зробити все, що зможу.

— Тоді слухайте. Ви знаєте, що я всюди тягаю за собою сідло, навіть коли не маю коня. Я зашив у нього папери, призначені для мого брата, і більше ні для кого. Пам’ятайте про це, будь ласка, сер.

— І це все? Це дуже дрібне прохання.

— Не дуже. Колись ви обов’язково зрозумієте, як сильно я вам довіряю, повідомляючи про це. Не забудьте ж про моє прохання! А тепер ідіть. Я хочу побути на самоті і ще раз перечитати книгу моїх злочинів. Завтра, можливо, буде вже пізно. Бувають такі передчуття, що відразу розумієш: це попередження, і що вони обов’язково справдяться. Ідіть! Добраніч. Ваше сумління чисте.

Я побрів до табору й улігся, але зміг заснути тільки перед світанком. Коли ми вранці прокинулися, Вірна Смерть уже сидів у сідлі і квапив нас. Здавалося, він щосили хоче пришвидшити справдження свого передчуття близької загибелі. Золотошукач почувався цілком стерпно, йому трохи боліла спина, але він погодився супроводжувати нас. Один з апачів посадив його на коня у себе за спиною, і ми помчали слідом розбійників.

Після двогодинного небезпечного кружляння кам’яним лабіринтом каньйонів і гірських стежок ми вибралися на рівнину. Ще через годину золотошукач раптом попросив нас зупинитися, придивився до сліду і сказав:

— Далі їхати по сліду безглуздо. Гартон таки повів зграю в обхід прямої дороги. Нехай вони кружляють по прерії, а я поведу вас навпростець.

Ми їхали на північний захід. На горизонті виднілася темно-синя смуга гір. Але вони були дуже далеко, і ми лише через декілька годин зауважили, що наближаємося до цих гір. Пополудні ми ненадовго зупинилися. А потім поїхали ще швидше. Врешті побачили перші, дуже рідкі кущі. Незабаром ми в’їхали у прерію, де траплялися зарослі кущів. Ми відчули приплив сил. Наші коні викликали захоплення. Це були зовсім не ті тварини, яких дав нам сеньйор Атанасіо. Вони бігли так бадьоро, ніби щойно вийшли з конюшні. Гори все ближчали. Але й сонце вже спускалося все ближче до обрію. І тут ми побачили перше дерево. Воно стояло посеред прерії, його гілки пообламувала буря. Але ми радісно побачили в ньому підтвердження того, що ліс все ближче. Далі нам почали траплятися дерева то праворуч, то ліворуч, то просто перед нами. Долини перемежовувалися крутими пагорбами і скелями. Огинаючи глибокий яр, ми помітили вузьку смужку витоптаної трави.

— Слід! — вигукнув золотошукач і спíшився, щоб уважно роздивитися його. — Хто тут проїздив?

— Навіть не треба злазити з коня, щоб побачити, що тут проїхало не менше ніж півсотні вершників, — похмуро зауважив Вірна Смерть. — Ми запізнилися.

— Ви справді вважаєте, що чімарра випередили нас?

Віннету теж зістрибнув з коня, пройшовся по сліду і повідомив:

— Десять блідолицих і сорок червоношкірих. Вони проїхали тут годину тому.

— Що скажете на це? — запитав Вірна Смерть золотошукача.

— У нас ще є шанс проникнути першими в долину, навіть якщо це справді були вони, — відповів той. — Негідникам доведеться витратити багато часу на те, щоб зорієнтуватися на місці.

— Не вважайте їх дурнями. Вони просто силою змусять Гартона провести їх в ущелину.

— Але ж індіанці нападають тільки вночі!

— Не тіште себе марними надіями. Навіщо білим розбійникам чекати ночі? Чхали вони на звичаї червоношкірих. Готовий побитися об заклад, що до ночі табір буде вже розграбовано. Тому спробуйте привести нас туди якомога швидше.

Ми пришпорили коней і помчали шаленим галопом за золотошукачем. Гартон, наскільки ми зрозуміли, повів розбійників до прихованих під штучним буреломом і вирубаних у скелях сходів, ми ж квапилися до природного входу в ущелину. Ми пробиралися, ризикуючи зламати собі шию або налетіти на гострі, немов списи, сучки дерев, а сутінки ставали все густішими. На рівній місцевості це ще було не так страшно, але щойно ми заглибилися в ліс, то взагалі неможливо було нічого роздивитися, ми покладались лише на золотошукача й на зір наших коней. Гілки шмагали мене по обличчю, роздираючи до крові, здавалося, що й очі повибирають. Коли остаточно стемніло, нам довелося спíшитися й вести коней, тримаючи револьвери напоготові. І нарешті ми почули дзюрчання струмка.

— Ми вже біля входу, — шепнув наш провідник. — Будьте обережні! Рухайтеся вздовж скелі, залишаючи струмок праворуч.

— Хіба тут немає вартових? — здивувався Вірна Смерть.

— Ще ні. Охорону виставляють тільки після того, як табір засне, а в цей час прохід ще вільний.

— Це дуже необережно! — обурився вестмен. — Та ще й на копальні, де є чим поживитися! Де цей прохід? Темно, хоч око виколи!

— Ідіть прямо, стежка приведе вас до намету.

Ми рушили вперед у суцільній темряві. Ліворуч чорніли високі стрімкі скелі, праворуч билася об каміння вода. Пройшовши найвужче місце, ми з вестменом і золотошукачем стали на чолі загону. Раптом мені здалося, що я побачив тінь, що промайнула між каміння. Я мовчки зупинив моїх товаришів, але навіть чуйне вухо Вірної Смерті не почуло нічого підозрілого.

— Мало що може привидітися в темряві, — шепнув золотошукач. — Правда, десь тут є сходи в скелях, але вночі навряд чи хтось ризикне спускатися ними. Або це був хтось із робітників, або вам просто привиділося.

І ми рушили далі, не підозрюючи, які страшні наслідки матиме ця маленька й начебто дрібна пригода якщо не для всіх нас, то принаймні для одного з нас точно. Через кілька хвилин попереду з’явилося світло, що пробивалося крізь полотняні стіни намету, почулися приглушені голоси.

— Почекайте тут на інших, — наказав провідникові вестмен. — Нехай залишаться біля входу в намет, а ми тим часом попередимо містера Ульманна про небезпеку.

У наметі, без сумніву, чули тупіт копит коней і наші голоси, але ніхто не вийшов нам назустріч.

— Ходімо зі мною, сер, — покликав мене старий. — Нас зустрінуть із радістю, а я, грішний, люблю, коли мене приймають, як бажаного гостя.

Вірна Смерть без вагань і побоювань увійшов першим.

— Це вони! — пролунав раптом чийсь голос. — Смерть їм!

Прогримів постріл. Старий вестмен вхопився обома руками за груди і повільно сповз на землю.

— Мої передчуття… Брате, пробач… Вбивча Рука, пам’ятай — сідло… — простогнав він.

— Заради Бога, сеньйоре Ульманне, не стріляйте! Ми — ваші друзі, німці! Ваш тесть і зять із нами. Ми прийшли, щоб захистити вас від нападу, — вигукнув я.

— Боже! Німці, — відповіли зсередини. — Це правда?

— Так! Не стріляйте. Впустіть мене, хоча б мене одного!

— Добре, заходьте, але лише ви один!

Я зайшов. У наметі стояло близько двадцяти озброєних чоловіків. Під стелею світилися три лампи. Мені на зустріч вийшов якийсь юнак. Біля нього стояв обшарпаний і втомлений чоловік.

— Він був із ними, Гартоне? — запитав юнак.

— Ні, сеньйоре!

— Дурниці! — вигукнув я. — Не сумнівайтеся. Ми — друзі, але кожної миті сюди можуть вдертися вороги. Ви Фред Гартон? Це вас захопила зграя білих розбійників та індіанців чімарра?

— Так, але йому вдалося втекти, — відповів за нього містер Ульманн. — Він увійшов сюди дві хвилини тому.

— Отже, це ви прослизнули у прохід перед нами? Я помітив вашу тінь, але мої товариші не повірили мені. Хто з вас стріляв? — запитав я, здригаючись від думки, що брат міг убити брата.

— Я, — зухвало відповів один із робітників.

— Ви вбили людину, яка поспішала врятувати ваші життя.

Тут до намету увійшли обоє Лянґе, а разом із ними золотошукач, які вже не витримали стояти далі надворі. До них кинулися з радісними обіймами. З довколишніх куренів прибігли інші мешканці копальні. Мені довелося закликати всіх до порядку, щоб у наметі знову стало тихо. Вірна Смерть, мій товариш, один з найдосвідченіших вестменів, який умів вибиратися з найнеймовірніших пригод, лежав, вражений у серце геть безглуздим пострілом. Негр Сем узяв його на руки і плачучи вніс у намет. До намету зазирнула молода жінка з дитиною на руках і собі кинулася обнімати ковалів з Ла-Ґранж. У цих обставинах я міг покладатися лише на себе. Я запитав Гартона, як йому вдалося втекти. Він розповів:

— Я провів їх до східців, вирубаних у скелі, де вони поставили табір. Поки їхній вожак ходив на розвідку, геть стемніло. Вони залишили своїх коней із вартовими. Біля одного з вартових лежав я зі зв’язаними руками і ногами. Але мені вдалося визволитися й утекти. Я спустився в долину. Дорогою я бачив вас, але вирішив, що це вороги, і поквапився попередити всіх про напад. Саме тому ваш товариш, який увійшов у намет першим, дістав кулю.

— Краще б ви залишилися у полоні. Тоді не трапилося би цього лиха. Але, судячи з ваших слів, негідники можуть з’явитися тут із хвилини на хвилину. Треба подбати про захист.

З цим я звернувся, ясна річ, до містера Ульманна. Той умить зрозумів, що йому загрожує, і через кілька хвилин усі найпотрібніші приготування були завершені. Наших коней відвели вглиб долини, апачі зайняли місця за наметом, поряд з ними залягли золотошукачі. Тіло Вірної Смерті винесли надвір. До струмка підкотили бочку гасу і вибили дно, щоб у потрібний момент можна було освітити все довкола, запаливши ту бочку і скинувши у воду.

П’ятдесят чоловіків були готові зустріти півсотні розбійників. Сили були рівні, але ми були краще озброєні. Кілька робітників попрямували до проходу, щоб заздалегідь повідомити нас про наближення ворога. Жінок відвели в безпечне місце, і в наметі залишилися тільки я, Віннету, обидва Лянґе й Ульманн. Сем залишився з апачами. Минуло близько десяти хвилин напруженого очікування, і ось один з робітників, посланих у розвідку, повернувся й повідомив, що до нас ідуть двоє білих, які хочуть говорити з містером Ульманном. Але за цими білими було видно інших, які стояли напоготові. Посланців запросили увійти. Ми з Віннету сховалися в наметі.

Я побачив, як до намету увійшли Ґібсон і Олерт. Їх зустріли ввічливо й запросили сісти, вони сіли. Ґібсон представився географом на ім’я Ґавіляно і сказав, що досліджує з товаришем місцевість, щоб скласти карту. Вони стали табором неподалік, але товариш захворів, і їм потрібна допомога. На щастя, вони зустріли золотошукача на ім’я Гартон і дізналися, що в ущелині є люди. Тому вони просять містера Ульманна подбати про хворого.

Не звертаючи уваги на правдоподібність Ґібсонової брехні, я вийшов зі своєї схованки. Побачивши мене, Ґібсон закам’янів і перелякано витріщився.

— А на що хворі індіанці, з якими ви змовилися напасти на табір, містере Ґібсоне? — запитав я. — Вільям Олерт не лише залишиться тут, а й поїде зі мною. Вас я також захоплю з собою.

Спершу Ґібсон розгубився, але швидко отямився.

— Негідник! — вигукнув він. — Я відучу тебе полювати на чесних людей!

— Мовчи! — перервав я його. — Тепер ти в мене в полоні!

— Ще ні! — відповів він. — Спершу ось тобі! — він схопив рушницю і хотів було вдарити мене прикладом, але я штовхнув його, і Ґібсон промахнувся, вдаривши по голові Олерта, і той відразу впав додолу. На шум прибігли озброєні робітники.

— Не стріляйте! — крикнув я, бо хотів узяти Ґібсона живим. Але було пізно: гримнув постріл, і Ґібсон із кулею в голові впав до моїх ніг.

Мабуть, постріл був умовним знаком, бо раптом почулося виття індіанців, які кинулися атакувати табір. Ульманн і робітники повискакували назовні, я чув їхні крики й постріли. А я нахилився до Олерта, який нерухомо лежав на землі. Притиснувши вухо до його грудей, я почув, що серце поета б’ється. Це мене втішило, тож тепер я міг долучитися до битви.

Залишивши непритомного Олерта, я вибіг з намету, але моя допомога вже не знадобилася. Несподівано «гарячий» прийом збентежив розбійників, і вони бігали серед куренів, шукаючи схованки. Хтось із нападників пробував протистояти, але вже було ясно, на чиєму боці перемога. Більшість розбійників лежали на землі, деякі ще намагалися втекти, а їх переслідували переможці. Подекуди нападники ще намагалися битися з людьми Ульманна, але теж без надії на перемогу. Сам Ульманн стояв біля намету і стріляв туди, де бачив мішені. Я порадив йому відправити групу людей під проводом Гартона до коней нападників, щоб забрати коней собі, а заодно і знайти тих, кому вдалося втекти з долини. Ульманн послухався моєї поради.

Не минуло і трьох хвилин від першого пострілу, як усе завершилося. Я не буду описувати, яким був табір золотошукачів у той момент. Серце кожного християнина розривається, коли бачить людські страждання. І тут уже не має значення, на чиєму ти боці — переможців чи переможених.

Групі під проводом Гартона без перешкод вдалося заволодіти кіньми нападників. Робітники залишилися біля коней на ніч, а Гартон повернувся до табору. Він ще й не підозрював, ким був єдиний загиблий цієї ночі з нашого боку. А до того ж, через непорозуміння, ще й застрелений дружньою рукою. Я взяв його під руку і відвів убік, де ми могли поговорити без сторонніх.

Гартон ридав, як дитина, не соромлячись сліз. Він просив мене ще і ще розповідати про брата, якого дуже любив і якому давно пробачив усі його гріхи. Потім ми стали біля тіла Вірної Смерті й до ранку читали поминальні молитви.


Віннету ІІ

Найче, останній спадковий вождь племені апачі-чірікауа. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


Рано-вранці ми взяли сідло вестмена, усамітнилися в наметі й розпороли його по швах. Усередині лежав тонкий і непоказний гаманець, у якому ми знайшли цінні папери. Померлий залишив братові значну суму грошей на рахунках у банку, але, найголовніше, серед паперів ми виявили карту з планом родовища золота в Сонорі[65]. Тепер Фред Гартон знову став заможною людиною.

Які плани мав Ґібсон стосовно Вільяма Олерта, довідатися так і не вдалося. Навіть його сестра Феліса Перілльйо, до якої, імовірно, вони їхали, не знала про це нічого. При ньому були всі гроші, які він зняв із рахунків, ясна річ, окрім тих, які були витрачені на подорож.

Олерт був живий, але ніяк не міг отямитися після удару, тож мені довелося залишитися в таборі золотошукачів, щоб дочекатися, поки стан Олерта дозволить відвезти його до Чіуауа й передати в руки досвідченого лікаря. Мушу визнати, що я навіть був радий з цього, бо міг там відпочити від труднощів походу, а також побачити на власні очі життя копальні золота. Ми з почестями поховали тіло Вірної Смерті й поставили на його могилі великий, висічений із каменю хрест. Гартон звільнився з копальні Ульманна, щоб спершу відійти трохи від труднощів свого життя золотошукача в Чіуауа. Дружина Ульманна неймовірно втішилася приїздом родичів. Це подружжя — чудові люди, тож щастя їхнє було цілком заслужене. Коли Фред Гартон тепло попрощався з нами, то попросив мене супроводжувати його у пошуках родовища в Сонорі. Я не знав, що йому відповісти, і попросив дати мені час на роздуми до мого прибуття у Чіуауа. Віннету поїхав разом зі своїми воїнами додому. Вони отримали щедрі подарунки від Ульманна. Сем виїхав до Чіуауа разом із Гартоном. Доручення сеньйора Кортéсіо він виконав на славу, але я так і не знаю, чи повернувся він до свого господаря.

Через два місяці я нарешті доправив Олерта в Чіуауа та передав його в руки брата Беніто, монаха, якого вважали найкращим лікарем у північних провінціях Мексики. Як я і сподівався, йому вдалося повністю вилікувати Вільяма, як тіло його, так і психіку. Здавалося, що одним ударом приклада по голові вдалося вибити з хлопця манію стати геніальним і божевільним поетом. Він виявився веселим і цікавим юнаком, який дуже тужив за своїм батьком. Тим часом я сповістив батька, і той вирішив особисто приїхати по сина. Я попросив його привезти також папери від містера Тейлора про моє звільнення. Я таки надумав поїхати з Гартоном до Сонори. Сам Гартон приходив до нас мало не щодня. Ми з ним стали друзями, і він щиро тішився одужанням нашого підопічного. Що ж стосується самого Олерта, то він більше не міг чути слова «поет», це було якесь диво. Олерт міг пригадати кожну мить свого попереднього життя, але не період втечі з Ґібсоном. До моменту пробудження в копальні він не пам’ятав нічого.

Тож ми сідали всі разом, Олерт, Гартон і я, та розповідали одне одному про свої пригоди і плани. Одного разу під час нашої зустрічі у двері постукали — зайшов батько Олерта. Син із радісними викриками кинувся назустріч батькові. Адже він лише з моєї розповіді довідався про те, яких прикрощів і болю завдав своєму батькові. Зі сльозами на очах кинувся він обіймати свого тата. Ми тактовно вийшли з кімнати. У найближчому майбутньому на нас чекало ще багато розмов. Батько і син відтепер були нерозлучні.

Батько Олерта привіз мені звільнення, і я дав слово Гартонові, що супроводжуватиму його. Усім нам бракувало у цій подорожі лише однієї людини — покійного вестмена.

Вбивча рука

Я міг би дуже багато розповісти про те, що пережив із Гартоном, але оскільки ця книга присвячена Віннету, а він не був там зі мною, то скажу тільки, що після тривалих пошуків, труднощів, битв і небезпечних пригод нам таки вдалося знайти родовище. За допомогу Фред запропонував мені стати його компаньйоном, але я не збирався залишатися там надовго, тому продав свою ділянку і повернув собі все, а то й більше, що втратив під час аварії корабля. Потім я вирушив на Ріо-Пекос у пуебло апачів. Там мене прийняли як вождя і брата, але Віннету якраз поїхав відвідати віддалені селища апачів. Індіанці просили мене зачекати, та, оскільки поїздка Віннету була запланована щонайменше на півроку, я вирішив податися до Сент-Луїса через Колорадо і Канзас. Дорогою до мене приєднався англієць на ім’я Емері Босвелл, дуже освічений, діяльний і сміливий чоловік, з яким мене згодом, як дізнається з часом читач, доля зведе у пісках Сахари.

Все, що мені довелося пережити з Віннету, з Фредом Гартоном, а потім із Босвеллом, надзвичайно швидко поширювалося як чутки, і коли я нарешті дістався до Сент-Луїса, мене вразило, наскільки там було відоме ім’я Вбивча Рука. Старий добрий містер Генрі, зауваживши моє здивування з цього приводу, пробурчав:

— Ви тільки подивіться на нього! За один місяць із ним трапляється більше пригод, ніж з іншими за двадцять років. Він примудряється вийти неушкодженим з будь-якої небезпеки, проходить крізь вогонь і воду; втирає носа найзнаменитішим вестменам, порушує писані й неписані закони Дикого Заходу, прощає своїх найлютіших ворогів, а потім дивується, що всі тільки про нього й говорять. Даю чесне слово: перед вами меркне навіть слава Вогняної Руки, а він разів у два старший за вас. Я страшенно тішуся з ваших успіхів, бо саме я показав вам цей шлях, тож дякую за цю радість. Стривайте, зараз я вам дещо покажу.

Містер Генрі відчинив шафу з рушницями, дістав звідти свій перший власноруч виготовлений багатозарядний штуцер і попросив мене випробувати його. Я був захоплений тим, як швидко і влучно він стріляє, але зауважив, що поширення такої досконалої зброї не принесе добра ні людям, ні тваринам:

— Знаю, знаю, — пробурчав у відповідь старий. — Ви мені вже не раз про це казали. Я зроблю лише кілька таких. Наразі я виготовив тільки один і дарую його вам. Ви вже прославили мій флінт на ведмедя, а тепер зробіть те саме і з цим шматком заліза. Сподіваюся, що він вам послужить у преріях по той бік Міссісіпі.

— Безумовно, любий містере Генрі! Але зараз я не можу прийняти ваш дар.

— Чому?

— Тому що я їду не на Дикий Захід.

— А куди?

— Спочатку додому, а потім в Африку.

— Ви сказали, в Африку? — вигукнув він, забувши закрити рот від подиву. — Та ви зовсім з глузду зсунулися! Чи не хочете ви стати негром або готтентотом?

— Ні, — засміявся я. — Але я обіцяв містерові Босвеллові, що ми зустрінемося з ним в Алжирі, де живуть його рідні. А звідти ми поїдемо до Сахари.

— Щоб стати жертвою левів і гіпопотамів?

— Гіпопотами не їдять м’яса і не живуть у пустелі.

— А леви?

— Їх теж у Сахарі немає. Тваринам для життя потрібна вода.

— Я й без вас знаю, що не лимонад вони п’ють. Але, як мені відомо, в Алжирі говорять французькою?

— Так.

— А ви говорите французькою?

— Так.

— А в пустелі?

— Арабською.

— І що будете там робити?

— Професор, який учив мене, вважається найкращим знавцем арабської в Німеччині.

— У вас на все готова відповідь! Однак, думаю, є одна перешкода, яку не так просто подолати.

— Яка ж?

— Гроші.

— І тут ви помиляєтеся. Золота жила дала мені чималу суму, банкір Олерт теж щедро заплатив, та й у містера Тейлора я заробив непогано.

— Тоді бігом у вашу Сахару! — скрикнув розгніваний містер Генрі. — Я ніколи не зможу зрозуміти людину, яку тягне туди. Навколо пісок, лише пісок і мільйони піщаних бліх. Чим вам тут не подобається? А раптом ви не зможете повернутися і ми більше ніколи не побачимося?

Старий зброяр бігав по майстерні, щось обурено бурмотів і розмахував руками. Однак незабаром його вроджена доброта перемогла обурення, і він запитав:

— А в пустелі вам знадобиться флінт?

— Так.

— А штуцер?

— Тим більше.

— Тоді беріть обидва й забирайтеся геть з моїх очей! Ідіть самі, поки я не вигнав вас! Ви — впертий африканський осел!

Він увіпхав мені в руки обидві рушниці, виштовхав за поріг і зачинив за мною двері. І поки я розгублено озирався на всі боки, не знаючи, що робити, він визирнув у віконце і привітно запитав:

— Ви прийдете до мене ввечері?

— Якщо ви мене запросите.

— От і добре. Я приготую вашу улюблену пивну юшку. А тепер — геть звідси.

Коли через кілька днів ми з ним прощалися, він взяв із мене слово, що я повернуся не пізніше, ніж через шість місяців, незважаючи ні на які непередбачені обставини. Мені вдалося додержати слова, і через півроку я знову був у Сент-Луїсі. Містер Генрі дуже зрадів, коли дізнався, що обидві рушниці дуже мені придалися в битві зі знаменитою зграєю розбійників, яка лякала мешканців оаз і грабувала каравани в самому серці Сахари. Він повідомив мені, що, поки мене не було, його відвідав Віннету, який просив мене приїхати в мисливські угіддя апачів у Сьєрра-Бланка[66].

Я негайно вирушив туди й через три тижні знайшов табір апачів. Віннету штуцер містера Генрі сподобався не менше, ніж мені, але він вважав зброю своєрідним амулетом господаря, тому навідріз відмовився випробувати рушницю на полюванні. Але для мене він підготував чудовий сюрприз — подарував мені коня. Його звали Ластівка, бо він був неймовірно швидкий. Кінь був вимуштруваний найкращими індіанськими майстрами і швидко звик до мене.

Після полювання Віннету зібрався до племені навахо, щоб умовити їх укласти мир з індіанцями ніхора. Я збирався їхати разом з ним, але доля розпорядилася інакше: за два дні до від’їзду ми зустріли людей, які перевозили каліфорнійське золото. Спершу караван перелякався, опинившись в оточенні кількох сотень червоношкірих, але вони відразу заспокоїлися, почувши імена Віннету і Вбивча Рука, добре відомі навіть у тих місцях, і звернулися до мене з проханням відпровадити їх за хорошу винагороду до міста Форт-Скотт[67]. Мені не хотілося розлучатися з Віннету, але він, гордий за мене і за мою добру славу, наполіг, щоб я допоміг людям, які так мені довіряли. А вже з Форт-Скотт я міг проїхати до прерії Ґревел, на захід від Міссурі, і відшукати там Віннету, який хотів відвідати в тих краях свого старого друга Вогняну Руку.

Тож мені довелося послухатися друга й відпровадити караван. Нам вдалося щасливо дістатися до Форт-Скотт, хоча дорогою на нас чекало чимало небезпек. Я впорався з ними самотужки і не раз оцінив рушницю старого Генрі і коня, подарованого Віннету.

Далі я поїхав через Канзас і Небраску, де раніше тікав від індіанців. Віннету попередив мене, що там саме знайшли нафту, а власника родовища звати Форстер. І що неподалік є магазин, де я зможу купити собі все, що треба. Тому я відхилився трохи від шляху, щоб придбати потрібні мені речі й поповнити запас набоїв, який спустів за час моєї подорожі. Найближче до мене був Нью-Венанґо, розташований, як я знав, в одному з численних ярів, що їх там зазвичай перетинає потічок, що потім безслідно зникає в гірських ущелинах. Я довго їхав по рівнині, до болю в очах вдивлявся в далечінь, але не побачив нічого схожого на яр.

Я вже майже втратив надію знайти селище до ночі, коли раптом кінь заіржав, попереджаючи мене про наближення людей. Натягнувши повіддя, я зупинив коня й озирнувся: два вершники мчали до мене зліва. Через якийсь час вони наблизилися, і я зміг роздивитися, що одним із них був хлопчик, а це в прерії було незвично. Я запхав назад у кобуру револьвер, який про всяк випадок дістав, коли тільки побачив дві цятки на горизонті.

Може, це були поселенці, які на свій страх і ризик захопили порожні землі і тепер вимушені постійно боротися з індіанцями, на чию територію вони зазіхали? Або багаті мешканці півночі, які вирушили на пошуки пригод, щоб задовольнити власне марнославство? А може, це «дух прерій» із легенд червоношкірих, який вночі виїздить на баскому огирі, а вдень перетворюється на різні дивні постаті, щоб заманити блідолицих у згубні місця. А хлопчик — це заручник, якого викрали?

Я оглянув себе й переконався, що більше схожий на волоцюгу, ніж на джентльмена. Мокасини давно подерлися, штани були вкриті товстим шаром жиру, бо я перейняв звичай мисливців використовувати їх за їжею замість серветки. Потерта шкіряна куртка висіла на мені мішком і, хоча чудово захищала від дощу й вітру, виглядала не надто елегантно. На голові була колись розкішна боброва шапка, але з часом вона розтягнулася й витерлася, наче її топтало копитами стадо бізонів.

На щастя, я був між Блек-Гілс і Скелястими горами, а не в театральній ложі. Я ще не встиг завершити огляд, коли вершники наблизилися до мене. Хлопчик на знак привітання махнув хлистом і вигукнув тонким дзвінким голосом:

— Доброго дня, сер! Що ви так ретельно шукаєте на собі?

— Здрастуйте, юначе! Ця куртка давно вже замінює мені лати, ось я й намагаюся привести її до ладу, щоб ваш уважний погляд ненароком не поранив мене.

— Хіба на вас не можна дивитися?

— Чому ж, звичайно, можна. Але тоді я сподіваюся, що й мені буде дозволено дивитися на вас.

— Лицар у бобровому шоломі і шкіряних латах гідний поваги. Можете підняти своє моторошне забрало й дивитися на мене досхочý.

— Дуже дякую. Але ви чисті та охайні джентльмени і добропорядні громадяни, тоді як я… — не закінчивши, я підняв мустанга на диби і змусив його розвернутися на задніх ногах. — Роздивіться мене з усіх боків. Подобається?

— А ось це моя візитна картка, — розсміявся хлопчик і теж здибив коня. — Ось ми і привіталися. А тепер скажіть, чи подобаюся я вам?

— Дуже. Маю визнати, що в прерії й на коні ви маєте непоганий вигляд. А я?

— Ви теж були б нічого, якби поміняли костюм, а поки що до вас страшно навіть наближатися.

— Дивно, у такого обдертого вершника — і такий прекрасний кінь, — зневажливо пробурмотів супутник хлопчика. Я пропустив повз вуха образу і відповів хлопчикові, який видався мені більш вихованим.

— Ваші побоювання справедливі, сер. На виправдання я можу сказати тільки те, що прибув із місць далеких і диких.

— Диких? Значить, ви тут чужий?

— Настільки чужий, що цілий день марно шукаю номер потрібного мені будинку.

— Тоді йдіть за нами, і ви переконаєтеся, що ці місця не такі вже й дикі.

Він пустив коня спочатку риссю, а потім галопом. Ластівка, хоч і була на ногах від світанку, мчала слідом із незвичайною легкістю. А коли хлопчик взявся шмагати свого коня, розумна тварина відчула, що це своєрідне змагання, і полетіла, як вітер. Відставши від нас, маленький вершник зупинився й вигукнув:

— У вас чудовий кінь, сер! Може, продасте його?

— Ні за які гроші, — відповів я. — Цей кінь так часто рятував мені життя, що я не продам його нізащо.

— Я бачу, його об’їжджали індіанці, — зауважив хлопчик, зі знанням справи розглядаючи скакуна. — Звідки він у вас?

— Від Віннету. Якщо ви чули, це вождь апачів. Я з ним зустрівся на Ріо-Суанка.

Хлопчик із подивом глянув на мене.

— Від Віннету? Та це ж найвідоміший індіанець на всій території між Сонорою та округом Колумбія[68]. Дивлячись на вас, не скажеш, що ви знайомі з такими людьми.

— Чому?

— Я подумав, що ви геодезист. Правда, і серед них бувають сміливі й спритні люди, але щоб наважитися іти до індіанців, цього не достатньо. Судячи з вашого револьвера і вишуканого ножа на поясі, а також з того, як сидите на коні, ви не трапер.

— Я й не приховую, що виїжджаю на полювання тільки у вихідний. А зброя в мене дійсно непогана. Її змайстрували на головній вулиці в Сент-Луїсі. Там, якщо маєте гроші, можна купити гарну рушницю або пістолет.

— Ну, те, чи хороша у вас зброя, можна перевірити тільки на ділі. А що скажете про цей пістолет?

Хлопчик нахилився і вихопив з кобури на сідлі щось старе й іржаве. Придивившись, я зрозумів, що з цієї залізяки колись дійсно стріляли, але тепер покластися на неї міг би тільки божевільний.

— Безумовно, річ антикварна. Він дістався вам від прадіда? Але хороший стрілець і сьогодні може влучити з нього в ціль. Мені випадало бачити індіанців, які чудово стріляли навіть із крем’яних рушниць.

— А вони змогли б зробити ось так?

Він пришпорив коня, від’їхав від мене на десяток кроків і вистрілив. Куля свиснула біля мого вуха, і я, приголомшений несподіванкою, побачив, як падає на землю жовта квітка, якою я прикрасив свого потертого капелюха. Зухвалий хлопчик, мабуть, влаштував мені іспит, щоб скласти собі думку про дивного незнайомця, який приїхав із прерії.

— Влучити у квітку з відстані десяти кроків зможе багато хто, — відповів я, стримуючи роздратування. — Але ви повинні пам’ятати, що під шапкою в людини голова, і, перш ніж використовувати її як мішень, слід було запитати дозволу власника. Якщо ж не позбудетеся звички хвалитися своєю влучністю і стріляти в незнайомців, одного чудового дня вам доведеться гірко покаятися.

— Чому ж? — пролунав голос за моєю спиною. Супутник хлопчика, який сидів на масивному коні, відстав від нас під час перегонів і тільки зараз під’їхав ближче. — Голова волоцюги, який тиняється по прерії, варта не більше, ніж жменька пороху, потрібна для одного пострілу. Не кажучи вже про шапку на цій голові.

Я зиркнув на нього: худий, із довгою тонкою шиєю, на обличчі застиг злий вираз. Я вирішив не сваритися з ним у присутності хлопця, тому знову пропустив повз вуха його нахабну репліку. Проте хлопчик неправильно витлумачив моє мовчання, і на його обличчі промайнула зневажлива гримаса, мабуть, він вирішив, що я не наважився дати відсіч співрозмовнику.

Зустріч із дорослим та дитиною у прерії здалася мені дивною, і якби я прочитав про це в романі, я б запідозрив автора в нещирості і бажанні напустити романтичного туману. Проте все сталося саме так, як я описую. Імовірно, десь поблизу було велике поселення білих, і войовничі племена індіанців давно не з’являлися в цих місцях, тому, як я собі пояснив, двоє блідолицих наважилися заглибитися в прерії. І все ж хлопчик залишався для мене загадкою. Відчувалося, що він знає звичаї Дикого Заходу, що він не бавиться у вестмена, а дійсно виріс у незвичайних умовах, з дитинства увібрав дух і закони прерії, а також усі потрібні для виживання тут навички. Тож не дивно, що я стежив за ним зі щирим зацікавленням.

Він скакав на пів кінського корпуса попереду мене, і призахідне сонце освітлювало його постать золотистими променями. Смагляве обличчя з м’якими й округлими рисами випромінювало волю та енергію, а в кожному його русі вгадувалися самостійність і впевненість у собі, хоча на вигляд йому можна було дати не більше ніж шістнадцять років. Я зацікавлено позирав на нього, згадуючи прочитані в юності оповідання та повісті про мужність і силу духу жителів Дикого Заходу. У тій літературі, яка не має нічого спільного з реальністю, навіть діти здавалися титанами стійкості й безстрашно виступали назустріч небезпеці. І все ж я був переконаний, що самовпевненість юнака пов’язана не лише з його характером, а й з туго набитим гаманцем, інакше він не питав би мене з такою зверхністю, за скільки я готовий продати свого коня.

Раптом він натягнув повіддя, щоб я порівнявся з ним, і запитав:

— Ви прямуєте до Нью-Венанґо, сер?

— Так.

— І звичайно ж, ви подорожували по прерії?

— Хіба по мені не видно?

— Але ви не вестмен.

— Ви настільки проникливі, що можете все зрозуміти про людину за її зовнішністю?

— Ви німець.

— Ви хочете сказати, що я з таким сильним акцентом говорю англійською?

— Не те щоб сильним. Але можна зрозуміти, звідки ви, — у його голосі зазвучала поблажливість. — Якщо ви не проти, можемо перейти на рідну мову!

— Як, ви — мій земляк?

— Мій батько — німець, але народився я тут. Моя мати була індіанка.

То от чому він має такі своєрідні риси обличчя і смаглявий відтінок шкіри! Його мати померла, але батько мав би ще жити. Тепер я почував до хлопчика щось більше, ніж просто зацікавленість.

— Подивіться туди! — перервав він мої роздуми, піднімаючи вгору руку. — Бачите дим, який наче піднімається з-під землі?

Ми нарешті дісталися до яру, в якому розташоване знамените місто Нью-Венанґо і який я марно шукав увесь день!

— Чи знаєте ви Емері Форстера, нафтового короля тутешнього нафтового королівства?

— Трохи. Мій брат одружений із його донькою. Я саме повертаюся з Омахи, де вони живуть, і дорогою зазирнув сюди. У вас є справа до Форстера, сер?

— Та ні, я просто хочу купити дещо собі в крамниці. А про Форстера запитав тому, що його постать вважається найбільшою цікавинкою у цій місцевості, тож варто хоч одним оком поглянути на нього.

— То вважайте, що ви вже його побачили, — втрутився в нашу розмову довготелесий янкі.

— Що маєте на увазі?

— Ви його бачите навіть зараз, тому що він їде коло вас на коні. Ми не представилися один одному, але в прерії це не обов’язково. Салонні церемонії тут ні до чого.

— Не можу з вами погодитися, — відповів я, навіть не глянувши на зухвальця. — Мені якраз здається, що в прерії діє суворий етикет, за правилами якого становище людини вимірюється не туго набитим гаманцем, а її особистими якостями. Ваш юний супутник прекрасно стріляє з допотопної залізяки, яку він називає пістолетом, але навіть найсучасніша зброя не врятує нафтового короля на Дикому Заході, тим паче не врятують його мільйони доларів, які лежать у банківських сейфах. Запитайте про це в кожного стрічного вестмена, і він засміється вам в очі. Справжній вестмен спершу хапається за рушницю, а вже потім думає, скільки в нього грошей на рахунку. У прерії цінність людини визначається тим, наскільки серйозній небезпеці вона може протистояти, тому моя потерта шапка переважить півдюжини нафтових свердловин. Тут свої закони ввічливості, які написані не вчителем танців, а власником добре заточеного кишенькового ножа!

Очі хлопчика засвітилися цікавістю, коли він перевів погляд з Форстера на мене. Мабуть, йому припали до душі мої слова. Але він наполягав на своєму:

— Ви маєте рацію, сер, але тільки частково. І серед вестменів є багаті люди. Ви коли-небудь чули ім’я Вогняна Рука?

— Чому ж ні? Це найвідоміший із вестменів. Хоча особисто ми з ним ще не зустрічалися, — відповів я.

— Віннету, з яким вам пощастило познайомитися, і Вогняна Рука належать саме до тих людей, про яких кажу. Вони знають усі ущелини в горах і могли б провести вас до родовищ золота і срібла, вартість яких важко оцінити. Дуже сумніваюся, що хтось із них погодився б помінятися місцями з нафтовим королем.

— Припини, Гаррі, — перебив його Форстер. — На що ти натякаєш?

Хлопчик нічого не відповів, а я промовив, вперто не дивлячись на янкі:

— У тому, що з-під землі бризнула нафта, немає заслуги власника родовища, він ніколи не ризикне життям задля своїх скарбів. Справжній вестмен, знайшовши золоту жилу, нізащо не проміняє її на свободу, і ви самі, юначе, щойно підтвердили мою правоту. А ось ми і в яру. Ведіть же мене далі.

Ми зупинилися біля входу до ущелини й подивилися донизу, на селище, у якому було значно менше будинків, ніж я собі уявляв. Перед нами лежала схожа на круглу сковорідку долина, з усіх боків оточена скелями, посередині її перетинала річка, що ховалася поміж каміння. До стрімких схилів притискалися бараки, склади й вибудовані з претензією на розкіш оселі господарів. Тут і там виднілися свердловини і бури. Робітники метушилися, немов мурахи, навколо бурів, а поряд стояли налиті нафтою бочки.

— Ласкаво просимо, сер, — сказав Гаррі. — По той бік річки ви знайдете магазини, ресторан і кімнати для ночівлі. Десь тут починається спуск. Досить крутий, і вам доведеться спíшитися, але можете не турбуватися — небезпеки для життя немає.

Він легко зіскочив із сідла, я зробив те саме.

— Краще візьміть коня за вуздечку, — порадив хлопчик тоном людини, яка звикла до того, що до її слів прислухаються.

— Мій кінь спуститься сам, — відповів я. — Показуйте дорогу.

Гаррі вів свого коня попереду, заспокоюючи його голосом, а мій мустанг ішов за мною сам. Форстер повільно крокував позаду нас, вивіряючи кожен рух, і це виглядало контрастно на тлі впевнених і швидких рухів хлопчика. Моя цікавість до малого зростала. Спустившись, ми знову сіли на коней, і я хотів уже попрощатися, припускаючи, що Форстер і Гаррі попрямують додому, тобто вже майже приїхали. Але тут несподівано заговорив Форстер:

— Якщо дозволите, — з підозрілою люб’язністю вимовив він, — ми відпровадимо вас до магазину. Нам треба ще про дещо поговорити.

Хоч мені не було про що говорити з Форстером, я не відмовився, тим більше, що хлопчик мені сподобався і хотілося довше поспілкуватися з ним. Ні про що й гадки не маючи, я зістрибнув з коня біля входу в барак з вивіскою «Все для всіх. Нічліг і товари» і попрямував до дверей, але тут же зупинився: Форстер уже тримав Ластівку за вуздечку.

— Я купую у вас цього коня. Скільки за нього хочете? — запитав янкі з усмішкою.

— Він не продається.

— Даю вам двісті доларів.

Я засміявся йому у відповідь.

— Двісті п’ятдесят!

— Не марнуйте зусиль, сер.

— Триста, — не вгамовувався Форстер.

— Сер, я вам уже сказав: кінь не продається.

— Триста! І ще я плачу за все, що ви купите в цьому магазині.

— Невже ви справді вважаєте, що людина, яка мандрує по прерії, продасть коня, без якого їй загрожує вірна смерть?

— Я дам вам на додачу свого коня. Погоджуйтеся!

— Та кому потрібна ваша шкапа? Вона не варта навіть потертої шапки на моїй порожній голові.

— Мені подобається ваш кінь, і він має стати моїм! — Форстерові явно вривався терпець.

— Охоче вірю, що він вам подобається, але вашим він не стане. У вас не вистачить грошей, щоб заплатити за нього.

— У мене не вистачить грошей?! — він кинув на мене нищівний погляд. — Ви що, глухий? Мене звати Емері Форстер! Та тут кожен підтвердить, що я можу заплатити за тисячу таких мустангів.


Віннету ІІ

Громова Хмара з племені чорноногих. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


— Мене не обходить ваш гаманець. Якщо справді маєте достатньо грошей на хорошого коня, то йдіть до продавця коней. А мого облиште, будь ласка.

— Ви нахаба й негідник! Обідранець, у якого ноги визирають із дірок у чоботях, повинен радіти, що йому не доведеться красти або грабувати, щоб купити нове взуття!

— Шановний Емері Форстер! Висловлюйтеся, будь ласка, обережніше! Ви сказали, що ціна моєї голови й шапки на ній не вища за жменю пороху для одного пострілу. Та не варто сподіватися, що й за вашу голову ціна вища. А крім того, вважайте на те, що людина, про яку ви думаєте найгірше, може бути швидкою на розправу.

— Не так швидко, шановний! Тут вам не прерія, де кожен волоцюга або грабіжник може робити все, що йому заманеться. У Нью-Венанґо єдиний господар — я, а хто мене не слухається по-доброму, послухається з примусу. Я назвав остаточну ціну. Віддаєш коня чи ні?

Кожен поважний вестмен давно вихопив би вже зброю у відповідь на таку поведінку Форстера, але я людина миролюбна, тож лише бавився, дивлячись на його витівки. Я поводився стриманіше, ніж зазвичай, ще й з огляду на присутність хлопця. Якби ми з Форстером були сам на сам, я б із ним розмовляв по-іншому.

— Ні, — відповів я спокійно і впевнено. — Відпустіть коня!

З цими словами я простягнув руку до Ластівки, але Форстер не хотів відпустити повіддя і з несподіваною для мене силою викинув уперед ліву руку і штовхнув мене так, що я ледве встояв на ногах. У ту ж мить упевнений у безкарності нафтовий король скочив у моє сідло і крикнув:

— Емері Форстер може купити коня навіть тоді, коли його не продають. Я міг би взяти твого коня і так, але я благородна людина, тому сідай на мого коня, він — твій. У магазині можеш взяти, що хочеш, я оплачу увесь рахунок, а триста доларів чекають тебе в будь-який час. Поїхали, Гаррі, з ним більше немає про що говорити.

Не озираючись, Форстер вирушив геть, а хлопчик залишився на місці, пильно розглядаючи мене. Переконавшись, що я не кинувся силою відбивати свою власність, як, на його думку, зробив би кожен вестмен, він із презирством процідив крізь зуби:

— Чи знаєте ви, що таке койот?

— Так, — відповів я абсолютно спокійно, хоч і здогадувався, чому він поставив таке безглузде питання.

— І що ви про нього думаєте?

— Боягузлива тварина, яка тікає від собачого гавкоту.

— Ви так легко відповіли на моє запитання, тому що ви… і є койот!

Щоб висловити своє презирство до мене, він підняв коня на диби, повернувся до мене спиною і поскакав слідом за «єдиним» господарем Нью-Венанґо.

Я мовчав, бо вже мав план і знав, що Ластівка не залишиться в руках зухвальця. Потай я сподівався й на те, що, поки мустанг буде у Форстера, я зможу ще раз побачити Гаррі і, можливо, розгадати його таємницю. Вимовлені зопалу слова хлопчика годі було вважати як образу.

Чоловіки, які стояли біля входу в магазин і прислухалися до нашої суперечки, пожвавилися. Один з них, рудий ірландець з обличчям пияка, підхопив за вуздечку коня Форстера, прив’язав її до конов’язі й підійшов до мене з нахабною посмішкою.

— Не шкодуйте про свого скакуна, сер, — сказав він. — Ви на ньому добре заробите. Ви до нас надовго?

— Я не збираюся тут затримуватися. А ви часом не власник цього знаменитого магазину?

— Так, це я, сер. Чим можу допомогти? Мій заклад справді знаменитий, бо завжди знайдуться охочі випити бренді. Можливо, вам пощастило, що прибули сюди.

— Чому?

— Зараз усе поясню, сер. Ви можете залишитися в мене не тільки сьогодні, завтра й післязавтра, але й назавжди. Я саме шукаю слугу, який, діставши стусана під зад, не спішить поквитатися з кривдником. Якщо ти торговець або шинкар, то честь не завжди приносить вигоду, радше навіть шкодить. Я щойно бачив, що змовчати вам не важко. Попрацюйте у мене, стусани будете мати не кожен день, а на чайових заробите.

Звичайно, слід було б відповісти хорошим ударом на таке нахабство, але його пропозиція не так розлютила, як розсмішила мене. Я мовчки зайшов у магазин і так само мовчки вибрав потрібні мені речі. Коли я запитав про ціну, торговець із подивом втупився на мене і вигукнув:

— Невже ви не чули, що Емері Форстер обіцяв за все заплатити? Повірте, він дотримає слова, і можете взяти все, що тут у мене є, навіть якщо не маєте ні цента.

— Красно дякую, але мені доведеться відмовитися. Я звик за все платити сам. Тим більше, що я не збираюся користуватися грошима конокрада.

Крамар спробував щось заперечити, але, побачивши жменю золотих монет, які я дістав із-за пояса, подивився на мене з повагою. А потім заспівав неймовірну ціну за свій крам. Почався торг, у якому мав виграти той, у кого більше хитрощів та нахабства. Зрештою, ми домовилися, і за чималі гроші я став власником нового траперського костюма, запасу бекону, кави, бобів і важкого мішечка з порохом і кулями.

Тим часом стало сутеніти, на долину опустилася непроглядна темрява, і оскільки я не хотів зоставатися в задушливій кімнаті, яку мені запропонували, то закинув за спину мішок з усіма своїми припасами та пожитками і вийшов у двір з наміром відвідати Форстера й дати йому урок «закону прерії».

Проходячи повз річку, яка зміїлася поміж стрімких стін яру, я звернув увагу на різкий запах нафти. Що ближче я підходив до річки, то сильнішим був сморід: мабуть, вода несла величезну кількість пального.

Я пройшов через чорний шерег бараків і повернув до будинку Форстера, де з веранди лилося світло. Там, зручно вмостившись у плетених кріслах, вибране місцеве товариство проводило час за безтурботною бесідою. Підійшовши до паркану біля будинку, я почув тихе пирхання. Я знав, що ніхто чужий не зможе ввести Ластівку до стайні, тому конюхам Форстера довелося залишити коня у дворі, прив’язавши до дерев’яної веранди. Перестрибнувши через огорожу, я непомітно проповз між стіною будинку й кущами, підкрався до коня й озирнувся: за два кроки від мене в гамаку лежав Гаррі, поруч з ним у кріслі розвалився Форстер. Не зводячи з них очей, я прив’язав мішок із пожитками до сідла і прислухався. Кінь не дав скинути з себе сідло, і якби я свиснув йому в ту мить, коли Форстер сів на нього верхи, він обов’язково скинув би з себе вершника й повернувся до мене.

— Мені здається, ти помиляєшся, дядьку. Те, що ти хочеш зробити, безглуздо, мало того, це — злочин…

— Ти збираєшся вчити мене рахувати? — перебив його Форстер. — Дивися: ціни на нафту впали так низько тільки тому, що її добувають забагато. А якщо хтось із нас протягом місяця спускатиме нафту в річку, ціни різко підвищаться, і ми зробимо, повір мені, дуже хороший бізнес. Члени нашого картелю вже все вирішили, залишається виконати його й зірвати куш. Я випущу нафту просто в річку, а за той час, поки ціни будуть рости, ми наробимо нових свердловин біля верхів’їв річки. Бочок у мене достатньо, і я зможу відправити на схід стільки нафти, що ми заробимо не одну тисячу доларів.

— Але це нечесно! А конкуренти? У їхніх руках багаті родовища, і вони негайно затоплять ринок нафтою. Ви розбудите сплячого ведмедя, впоратися з ним потім буде важко. Та й запасів, накопичених у Сполучених Штатах, вистачить надовго.

— Ти перебільшуєш, Гаррі, попит на нафту великий і стане ще більшим. Тобі важко зрозуміти, наскільки слушно я зараз говорю, бо ти ще надто молодий і часто помиляєшся.

— Ти так вважаєш, дядьку?

— Але хіба ж ти не визнав, що помилився щодо того вестмена, чи хто він там? Ніколи б не подумав, що тобі може подобатися таке товариство.

Навіть у блідому світлі свічок було видно, як спалахнув Гаррі. Помовчавши, він стримано відповів:

— Я виріс саме в такому середовищі, і ти це добре знаєш. Я сам жив у глушині, в лісах і преріях, і мені довелося б зневажити власного батька, якби я гордо відвернувся від «такого товариства» тільки тому, що там не заведено носити фраки й циліндри. Згоден, вигляд у них не найкращий, але серед них зустрічаються люди не до порівняння шляхетніші за багатьох джентльменів та промислових королів. І сьогодні я не помилився, я ж сказав, що мені тільки здалося спочатку, що він справжній вестмен. А між припущенням і твердженням є чимала різниця.

Форстер хотів відповісти, але не встиг вимовити ні слова. Пролунав страшний гуркіт, земля затремтіла під ногами. Я подивився убік і з жахом побачив, що у верхній частині долини, там, де робітники бурили свердловини, в небо піднявся величезний вогняний язик. Палахтюча нафта падала на землю й розтікалася навсібіч із неймовірною швидкістю. У ніс вдарив різкий запах смаленого. Мені вже доводилося спостерігати таке моторошне видовище, коли вогненна річка пожирає все на своєму шляху, а розпечене повітря спопеляє легені. Величезним стрибком я подолав відстань, що відділяла мене від веранди, і крикнув заціпенілим від страху людям:

— Гасіть лампи і свічки! Негайно! Зі свердловини вдарила нафта, а ви не заборонили розводити вогонь поблизу. З нафтою виходить газ, і він загорівся, тому гасіть свічки, інакше через хвилину спалахне вся долина.

Я кидався від одного канделябра до іншого, але свічок було так багато, що я однаково не встиг би їх усі погасити. А то ж і в інших будинках яскраво горіли вікна. На роздуми не залишалося часу.

— Люди, рятуйтеся, тікайте звідси! Треба чимдуж вибратися з долини! — кричав я.

Не думаючи більше ні про кого, я схопив Гаррі і стрибнув з ним у сідло. Хлопець не міг оцінити розміри небезпеки, бо не розумів, що відбувається, тож завзято брикався і звивався всім тілом, аби випручатися, але я тримав його міцно, і незабаром він втих. Ластівка мчала уздовж річки, її підганяли не так шпори, як інстинкт. Я сподівався повернути на стежку, якою ми спустилися в долину, але стіна вогню вже перегороджувала нам шлях. Тепер ми могли вийти звідси лише низом, але я вдень не зауважив там жодної стежки, а самі лише скелі, поміж якими зміїлася річка, насилу прокладаючи собі дорогу серед каміння, не залишаючи навіть вузької щілини.

— Чи є інший вихід із долини? — запитав я хлопця.

— Ні, — простогнав він у відповідь. — Пустіть мене. Мені не потрібна ваша допомога, я сам упораюся.

Він знову спробував висмикнутися, але я тільки міцніше стиснув його і вдивлявся у прямовисні скелі попереду, сподіваючись знайти шлях до порятунку. Марно. Раптом я відчув якийсь рух у себе на поясі і почув голос хлопця:

— Що ви збираєтеся зробити зі мною? Негайно відпустіть мене, інакше я вб’ю вас!

У його невеликій, ще напівдитячій руці блиснув мій ніж, який він примудрився вихопити з-за мого пояса. Наступної миті гостре, як бритва, лезо вперлося мені в живіт. Умовляти й переконувати хлопчика не було часу, одним рухом я перехопив руку Гаррі і стиснув її так, що хруснули кістки.

Небезпека наростала з кожною хвилиною. Вогняний потік досяг складів, з оглушливим гуркотом почали вибухати бочки з нафтою, перетворюючи все навколо в море вогню, що розливається з величезною швидкістю і захоплює всю долину. Повітря стало гарячим і задушливим, подих перехопило. Мені здавалося, що нас кинули в казан з окропом, в легені з кожним подихом встромлялися тисячі голок. Голова йшла обертом, і я не знепритомнів тільки тому, що відповідальність за життя хлопчика несподівано додала мені сили.

— Вперед, Ластівко! — хрипким, ледь чутним шепотом підганяв я коня. Жар обпікав губи, і говорити ставало все важче. На щастя, кінь і без примусу летів стрімголов і легко виніс би нас в безпечне місце, якби на нашому шляху не виросли скелі. «У річку!» — промайнуло у мене в голові, і я, пришпоривши й так збожеволілого коня, скерував його до води. Хвилі зімкнулись над нами, освіжили наші обпалені тіла і додали нових сил. Спина Ластівки вислизнула з-під мене, але це було вже неважливо — річка несла палахку нафту, і вогонь наганяв нас. Ніколи в житті мені не доводилося плисти так швидко. Я навіть не плив, а, працюючи однією рукою і ногами, викидав тіло з води, щоб зараз же знову зануритися в неї. Другою рукою я притримував хлопчика, що знепритомнів і судомним рефлексом потопельника вчепився у мій одяг.

Вогонь просвічував річку до дна, і на дні мерехтіли неймовірно красиві відблиски, вони й нагнали на мене страху. Раптом поряд почулося пирхання. «Ластівко, мій вірний мужній товаришу, ти не кинув нас! А ось і берег… Там я знову сяду в сідло…»

Вибравшись із води, я поклав Гаррі на спину Ластівки, але застрибнути в сідло мені забракло сил. Лише з третьої спроби, закликаючи на допомогу Бога й усіх святих, я зумів навіть не сісти, а виповзти на коня.

Мені вже було однаково, куди ми скачемо, я повністю поклався на інстинкт тварини. Мої очі, здавалося, плавилися у своїх орбітах, а світло припалювало мозок. Язик вивалився з почорнілих губ, у всьому тілі було таке відчуття, ніби я обернувся в півзотлілу ганчірку, ще трохи — і стану попелом, який розвіється по світу легеньким подувом вітру. Кінь хрипів і стогнав піді мною майже по-людськи. Він мчав угору по камінню, перестрибуючи через ущелини, валуни і провалля, дивом не зриваючись донизу, а я лежав на ньому, обхопивши його правою рукою за шию, а лівою підтримуючи хлопчика. Останнім, неймовірно великим стрибком кінь виніс нас на рівнину й зупинився. Я повільно сповз на траву і завмер, жадібно ковтаючи свіже повітря, не здатен поворухнутися. Надзусиллям я втримався, щоб не зомліти. Віддихавшись, я підвівся, долаючи біль в обпеченому тілі, і обійняв вірного Ластівку за шию, кінь тремтів. Я цілував його, як наречений цілує молоду в хвилину щастя.

— Дякую тобі, дякую! — бурмотів я коневі, тремтів усім тілом від утоми. — Ти врятував нас обох! Я ніколи цього не забуду!

Небо горіло кривавими спалахами, суцільною стіною стояли над долиною густі чорні хмари з пурпуровим відблиском. Але я не мав часу роздивлятися краєвиди. Гаррі, блідий як полотно, лежав на траві переді мною, все ще стискаючи в руці мій ніж. «Він мертвий, — із жахом подумав я. — Він захлинувся у воді, коли я намагався врятувати його від вогню!»

Мокрий одяг прилип до худенького тільця. Я схилився над ним, відкинув волосся з холодного, як мармур, чола, розтер скроні і притулився ротом до його губ, щоб вдихнути повітря у груди. Я намагався робити все, що міг, але почувався цілком безпорадним.

Нарешті хлопчик здригнувся, чхнув і почав дихати. Серце билося в його грудях часто й нерівно, але все ж билося! Він повільно розплющив очі і подивився на мене поглядом вихідця з того світу. Але через хвилину його мертвий погляд ожив, і він схопився на ноги, дико озираючись.

— Де я? Що трапилося? Навіщо ви мене сюди притягли? — скрикнув він.

— У долині пожежа, але вам ніщо не загрожує. Ми в безпеці.

Від звуків мого голосу й вигляду диму та полум’я в долині він таки отямився.

— Пожежа в долині? Боже мій, там усе горить! Де ж Форстер?

Згадавши про те, що його родичам загрожує смертельна небезпека, він накинувся на мене з докорами та образами:

— Ви — підлий боягуз! Ви — койот, який тікає від гавкоту собак! Чому ви не врятували всіх? Ви цінуєте тільки власну шкуру, тому я зневажаю вас і повертаюся до них.

Він відвернувся від мене і пішов геть, але я схопив його за руку.

— Зупиніться! Ви йдете назустріч власній загибелі. Їм уже ніхто і ніщо не допоможе.

— Відпустіть мене! Я не можу мати нічого спільного з боягузливим койотом.

Він вирвав руку і кинувся бігти, залишивши в моїй долоні якийсь невеликий предмет. Я підніс його до очей. Це був перстень, який зісковзнув з його пальця. Я побіг за ним, але хлопчик уже зник серед крутих скель. Я не ображався на нього, він був ще дуже юний, і страшна картина розгулу стихії позбавила його здатності притомно міркувати, тому мені не лишалося нічого іншого, як влаштуватися на траві й дочекатися світанку, щоб не зламати собі шию під час спуску в темряві по скелях.

Від утоми й пережитого мене трусило. Долина, де все ще лютувала нафтова пожежа, здавалася мені пеклом, з якого мені дивом вдалося вирватися. Мій одяг, зачеплений вогнем, розпався на клапті. Витягнувши з притороченого до сідла мішка новий костюм, я натягнув його. Цей костюм залишився цілим, бо намок.

Ластівка лежав поруч, важко дихаючи і не доторкаючись до трави, якої там було досхочу. Тварині дісталося не менше, а може, й більше, ніж мені. Але що сталося з мешканцями долини? Це питання не давало мені заснути, хоч сон і відпочинок були вкрай потрібні перед далекою дорогою.

Я всю ніч не стулив очей, час від часу вставав і підходив до краю провалля. Вогонь трохи вщух, але від цього картина, що розгорталася переді мною, не стала менш страхітливою. Зі свердловини бив фонтан вогню заввишки зо тридцять футів, нагорі він розсипався на окремі струмені й тисячі іскор, палахким водоспадом линув донизу, просто в річку, перетворюючи її на потік полум’я.

Так тривало до ранку, і вогонь не сила було спинити, поки вся нафта не витекла зі свердловини. Аж коли напір нафти став трохи слабшим, можна було без особливої небезпеки для життя спуститися в долину, де земля і скелі були чорнішими за ніч, все було як величезна, вкрита сажею сковорідка, вміст якої обвуглився з вини неуважного кухаря. З усіх бараків, складів та інших будівель уцілів лише один невеликий будиночок, збудований на високій скелі.

Я попрямував до нього. Біля дверей стояло кілька людей, серед них я упізнав Гаррі. Відважний хлопчик не побоявся спуститися туди вночі. Раптом він махнув рукою, показуючи на мене, і відразу ж один із чоловіків зник у будинку, щоб із рушницею в руці вийти мені назустріч.

— Стійте! — наказав він загрозливо. — Що ви тут забули? Забирайтеся звідси або дістанете кулю.

— Я прийшов запропонувати вам мою допомогу, — спокійно відповів я.

— Знаємо ми вашу допомогу, — засміявся він. Його голос не провіщав нічого доброго.

— Дозвольте мені сказати кілька слів Гаррі.

— Він не хоче вас бачити, тому я не пущу вас до нього.

— Але я хочу дещо віддати йому.

— Не брешіть! Який подарунок можете ви зробити Гаррі? Ви боягуз і покидьок, це ви підпалили нафту!

Мені аж дух перехопило від такого несподіваного й несправедливого обвинувачення. Від здивування я й слова вимовити не зміг на своє виправдання, і, мабуть, моє мовчання сприйняли як визнання провини, тому що чоловік на березі додав:

— Ви злякалися розплати? Забирайтеся геть!

Він прицілився у мене, і я нарешті зумів заговорити:

— Ви геть розум стратили! Не було ніякого підпалу. Нафта вибухнула, бо у неї потрапила іскра від свічки. Нещастя сталося через ваше недбальство.

— Не намагайтеся виправдатися! Геть звідси, або буду стріляти!

— Хіба став би я з ризиком для свого життя рятувати хлопця, якби підпалив нафту сам?

— Якби ви справді хотіли нам допомогти і не втекли, як останній боягуз, вціліли б усі. Ідіть і подивіться на обгорілі трупи. Це діло ваших рук! Тож тримайте нашу подяку.

Він вистрілив у мене. Обурений до глибини душі несправедливим обвинуваченням, я стояв як укопаний і навіть не здригнувся. Саме це й урятувало мене, бо чоловік промахнувся, а якби я намагався ухилитися, то, напевно, потрапив би під кулю. Моя рука потягнулася до револьвера, щоб відповісти кривдникові влучним пострілом, але я зумів стриматися. Повернувшись до нього спиною, я повільно побрів угору стежкою, скочив на коня і поїхав. Коли людину, яка ризикувала життям для порятунку ближнього, звинувачують у злочині, їй залишається хіба мовчки піти геть.

Через кілька днів потому я дістався до прерії Ґревел, де мені ще цілий тиждень довелося чекати на Віннету. Їжі не бракувало, бо дичина там траплялася на кожному кроці, та й нудьгувати чи почуватися самотнім було нíколи: навколо нишпорили зграї індіанців сіу[69], і я час від часу мусив рятуватися втечею, заплутувати сліди й ховатися, аби вони не знайшли мене. Коли ми нарешті зустрілися з Віннету, я розповів йому, що в прерії господарюють червоношкірі ворожого племені, і він запропонував покинути негостинний край та відвідати Вогняну Руку. Я охоче погодився, бо давно мріяв познайомитися з легендарним вестменом і багато чого навчитися від нього. Але шлях був небезпечним, у чому ми переконалися вже наступного дня, побачивши сліди індіанця, імовірно розвідника. Я уважно оглянув їх. Скидалося на те, що кінь червоношкірого був прив’язаний до вбитого в землю кілочка, бо вищипав навколо всю траву. Його господар лежав поруч і бавився сагайдаком зі стрілами. Одна зі стріл зламалася у нього в руці, але він, всупереч звичаям червоношкірих, не спромігся зібрати уламки. Я підняв їх і роздивився: стріла призначалася не для полювання, а для війни.

— Червоношкірий вийшов на стежку війни, — сказав я, — але він молодий і недосвідчений, інакше постарався б зібрати всі уламки й витягнути з землі кілок. Та й сліди його ніг менші за сліди дорослого чоловіка.

Ми ще раз оглянули відбитки його ніг. Вони були чіткі, з твердими краями, які ще не обсипалися, а прим’ята трава ще не встигла випростатися, отже, він зовсім недавно подався звідси.

Ми йшли по сліду, поки тіні не подовжилися і не стало смеркати. В’їхавши на один із пагорбів, я витягнув підзорну трубу і глянув у неї. Мені пощастило — я відразу ж побачив довгу пряму лінію, що тягнеться зі сходу до найвіддаленішої точки на заході. Зрадівши, я передав трубу Віннету і показав, куди треба дивитися.

— Мій брат знає, що це таке? Це схоже на стежку, але ніяке стадо бізонів і жоден загін червоношкірих не залишить у прерії такого сліду, — запитав я.

Віннету відірвався від підзорної труби і здивовано подивився на мене:

— Це стежка для вогняного коня. Ще сьогодні ми будемо там.

Він знову підніс трубу до ока, розглядаючи наближену оптикою колію. Раптом він різко зістрибнув із коня і швидко спустився разом із конем із пагорба. Знаючи, що Віннету нічого не робить без серйозної причини, я, не замислюючись, рушив за ним.

— Там, біля дороги, по якій біжить вогняний кінь, лежать червоношкірі воїни, — пояснив він мені, коли ми зупинилися. — Вони сховалися за пагорбом, але я помітив їхніх коней.

Ми зробили правильно, коли пішли з нашого попереднього місця на пагорбі, де нас легко було помітити. І хоч відстань була занадто великою навіть для гострого зору індіанців, не можна було виключати й можливості, що й вони мають підзорну трубу. Останнім часом я бачив такі труби в багатьох червоношкірих. Технічний прогрес не стоїть на місці, і хоча він невпинно відтісняє червоношкірих, але і їм дає можливість захищатися до останку.

— Як думає мій брат: що хочуть зробити червоношкірі? — запитав я.

— Вони збираються зруйнувати дорогу вогняного коня.

— Мені теж так здається. Думаю, варто підслухати їх.

Я взяв підзорну трубу в нього з рук і попросив його зачекати мене на місці, а сам обережно поповз уперед. Хоч я був переконаний, що вони не підозрюють про нашу присутність, а все одно був дуже обережним. Наблизившись до індіанців, я зміг порахувати їх — тридцять червоношкірих у бойових кольорах причаїлися за пагорбом біля самої залізниці, вони мали не лише стріли, а й рушниці. Коней коло них було забагато, а це означало, що вони збираються напасти на поїзд і взяти щедру здобич.

Раптом за моєю спиною почулося чиєсь ледь чутне дихання. Вихопивши ніж, я блискавично повернувся, готовий схопити ворога за горло і встромити лезо йому в серце. За мною лежав Віннету — він не міг сидіти без діла й вирішив прийти мені на допомогу.

— Уфф! — ледь чутно прошепотів він. — Мій брат наважився підібратися дуже близько, але зате він своїми очима побачив індіанців понка з племені суікс[70], а також їхнього білого вождя Парраноха.

Я з подивом подивився на Віннету.

— Білий вождь?

— Хіба мій брат ніколи не чув про Парраноха, жорстокого вождя атабасків[71]? Ніхто не знає, звідки він прибув до них, але він був дуже відважним воїном, і рада старійшин вирішила прийняти його в плем’я. А коли посивілі вожді пішли в Країну вічного полювання, йому віддали люльку миру племені. Він зняв скальпи з багатьох ворогів, але потім втратив розум, став поводитися з воїнами атабасків, як білі люди поводяться з чорними, і мусив рятувати своє життя втечею. Тепер він сидить біля багаття старійшин індіанців племені понка й водить їхні загони на здобич.

— Мій брат бачив його обличчя?

— Віннету бився з Парранохом на томагавках, але віроломний блідолиций бореться нечесно й зумів уникнути смерті.

— Я відразу зрозумів, що він зрадник. Адже він збирається зупинити вогняного коня, щоб пограбувати й убити моїх білих братів.

— Убити і пограбувати білих людей? — здивувався Віннету. — Але ж він з їхнього племені! Що зробить мій брат?

— Ми почекаємо й подивимося, чи зруйнує він дорогу вогняного коня, а потім поїдемо назустріч моїм братам, щоб попередити їх про небезпеку.

Віннету кивнув на знак згоди. Тоді нерідко траплялося, що червоношкірі й білі грабіжники пускали під укіс поїзди, щоб потім пограбувати пасажирів. У моїй подальшій розповіді таке трапиться щонайменше ще двічі. Сутеніло, і спостерігати за індіанцями ставало все важче. Я попросив Віннету повернутися до коней і чекати мене там, він погодився.

— Якщо виникне небезпека, поклич мене криком куріпки, і я відразу прийду на допомогу.

Він пішов, а я вирішив скористатися темрявою і підкрастися до червоношкірих ближче. Повільно й обережно, прислухаючись до кожного шереху, я поповз до насипу, перетнув залізничне полотно і незабаром побачив тіні індіанців. Минуло чимало часу, поки я доповз до цілі. Перебрався на інший бік насипу і там зачаївся, намагаючись поводитися ще обережніше. Понка були зовсім близько, і я застав їх за роботою. У цій місцевості, на відміну від багатьох інших, довкола валялися великі камені. Індіанці саме стягували їх до залізниці, до мене долітали глухі удари кам’яних брил по рейках і важке сопіння червоношкірих. Не можна було гаяти ні хвилини. Я відповз подалі, скочив на ноги і помчав до Віннету, на ходу намагаючись визначити, звідки з’явиться поїзд. На жаль, я не знав, де ми й коли можна чекати появи потяга, а щоб застерегти машиніста й пасажирів, треба було від’їхати на безпечну відстань.

Від хвилювання я забув подати Віннету умовний знак, тож із розгону налетів на нього у темряві, а він, не чекаючи мене, ледь устиг в останній момент опустити руку з ножем. Ми зрозуміли один одного з півслова і за мить уже сиділи в сідлах і рівним галопом мчали на схід. Місяць ще не зійшов, і тільки бліде мерехтіння зірок освітлювало нам шлях. Минуло чверть години, потім ще чверть. Тож уже можна було не боятися, що поїзд приїде швидше, ніж ми встигнемо дати про себе знати. Але слід було від’їхати ще далі, аби грабіжники не побачили вогнів поїзда і не зрозуміли, що їхній задум розкритий. Американські поїзди світять поперед себе потужним променем, який добре й далеко видно на рівнині. Нарешті мені здалося, що ми достатньо від’їхали від місця засідки. Спíшившись і стриноживши коней, ми з пучка сухої трави приготували ґніт, посипали його порохом і, розташувавшись на ковдрах, почали чекати, напружено вдивляючись у темряву.

Раптом удалині з’явився відблиск вогню, який незабаром виріс у яскраве світло, і ми почули стукіт коліс. Я витягнув револьвер і пострілом запалив порох. Розмахуючи палахтючим смолоскипом, я став біля самих рейок, намагаючись привернути увагу машиніста. Той, здається, помітив мене відразу, бо, щойно я махнув смолоскипом уперше, поїзд кілька разів пронизливо свиснув, заскреготіли гальма, і ланцюг вагонів, втрачаючи швидкість, зупинився. Я зробив Віннету знак іти за мною і рушив уздовж потяга, який поволі втрачав швидкість. Врешті він зупинився. Не звертаючи уваги на кондукторів і пасажирів, які визирали у вікна і двері, я побіг до паротяга, кинув свою ковдру, яку завбачливо взяв із собою, на фари і голосно сказав:

— Негайно згасіть світло!


Віннету ІІ

Вождь Американський Кінь з племені сіу. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


Службовці залізничної компанії «Пасифік» — люди кмітливі і при доброму розумі, вони спочатку виконують те, що від них вимагають, і тільки потім ставлять запитання. Вогні погасли, а з віконця локомотива запитали:

— Якого біса ви нас зупинили, сер? Не бачу попереду жодної небезпеки!

— Темрява потрібна, бо попереду на вас чекає зграя червоношкірих, які хочуть пустити потяг під укіс.

— Що? Тисяча чортів! Якщо це правда, то кращого хлопця, ніж ви, я не знаю у всій цій клятій країні! — вигукнув машиніст і зістрибнув на землю. Він потиснув мені руку так міцно, що я ледь не скрикнув від болю.

Нас обступили пасажири.

— Що трапилося? Чому ми стоїмо? Хто ви такі? — сипалися з усіх боків запитання.

Я коротко розповів їм, що попереду на них чекає засідка.

— Чудово! — басом промовив машиніст. — Ми, щоправда, запізнимося й не прибудемо за розкладом, але зате провчимо як слід червоношкірих негідників. Нас не так уже й багато, але всі сміливі, і зі зграєю впораємося. Скільки там тих червоношкірих?

— Тридцять індіанців понка.

— Чудово! Ми з ними впораємося миттю. — він переможно роззирнувся і раптом побачив Віннету. — Боже мій, та це ж червоношкірий!

І машиніст, намагаючись на ходу дістати револьвер, кинувся до Віннету, який гордо стояв неподалік.

— Зупиніться! Це мій друг, який охоче познайомиться зі сміливими вершниками вогняного коня.

— Це вже інша річ! Покличте його сюди. Як його звати?

— Віннету.

— Віннету? — вигукнув хтось із натовпу, і якийсь чоловік, розштовхуючи всіх, протиснувся вперед. — Віннету, великий вождь апачів, тут?

Перед нами постав високий кремезний чоловік, одягнений, на відміну від інших, не як джентльмен і не в форму залізничного службовця, а в мисливський костюм. У темряві я не зміг розгледіти його обличчя. Він став перед вождем і запитав радісним голосом:

— Віннету впізнає свого друга? — радісно спитав чоловік.

— Уфф! — відповів вождь із такою ж радістю в голосі. — Хіба Віннету може забути Вогняну Руку, найкращого з мисливців у прерії? Я багато місяців не бачив мого брата, але не забув його.

— Я тобі вірю, друже, бо почуваю те саме, — відповів вестмен.

— Вогняна Рука? Невже? Неймовірно! — посипалися з усіх боків вигуки, і люди підступали з майже побожним захопленням до вестмена, про хоробрість якого ходило стільки неймовірних легенд у прерії.

— Вогняна Рука? — вигукнув машиніст. — Чому ж, сідаючи в поїзд, ви не назвали нам свого імені? Ми б улаштували вас трохи краще, ніж тих, кого ми тільки з увічливості і за їхні гроші погодилися везти на Захід.

— Дуже вдячний, сер, але я цілком задоволений своїм місцем. Час подумати, що робити з індіанцями в засідці.

Всі відразу ж зібралися довкола нього, ніби мали певність, що його план буде кращим за всякий інший. Я ще раз детально розповів про те, що бачив.

— Отже, ви — друг Віннету? — запитав Вогняна Рука, уважно вислухавши мене. — Я важко сходжуся з людьми, але той, кого поважає Віннету, може завжди покладатися й на мене. Ось вам моя рука.

— Він мій брат, — пояснив Віннету. — Ми пили кров братерства.

— То це ви… — вимовив Вогняна Рука, підходячи до мене впритул, щоб краще розгледіти мене, — той самий…

— Так, він і є Вбивча Рука, чий кулак валить з ніг кого завгодно, — закінчив за нього Віннету.

— Вбивча Рука! Він теж тут! — почулися навколо вигуки.

— Ви — Вбивча Рука? — втупився у мене машиніст. — Віннету, Вогняна Рука і Вбивча Рука зібралися тут. Троє найзнаменитіших воїнів Заходу! Троє непереможних! Червоношкірим грабіжникам не втекти від розплати. Наказуйте, джентльмени, ми чітко виконуватимемо все, що ви скажете.

— От і чудово, — сказав Вогняна Рука. — Там усього тридцять негідників. Нас досить, щоб перестріляти їх без зайвих церемоній.

— Провчити їх слід, сер, але навіщо ж убивати? — заперечив я. — Це ж люди.

— Вони поводяться, як дикі звірі, — відповів він. — Я чув, що ви, навіть коли вам завдають удару в спину, намагаєтеся виправдати ворога. Однак я з іншого тіста. Якби вам довелося пережити те, що пережив я, ви б не знали жалю до негідників. На чолі зграї стоїть Парранох, зрадник і вбивця, а у мене з ним свої криваві рахунки.

— Хуґ! Ти сказав правду, — підтвердив зазвичай не надто категоричний Віннету. Мабуть, він мав свої причини, попри мої докази, вимагати такого суворого покарання.

— Шкодувати їх не можна, тут маєте рацію, — втрутився машиніст. — Що ж ми зробимо?

— Вам доведеться залишитися в поїзді, — сказав Вогняна Рука, — бо якщо вас поранять, нíкому буде вести поїзд, але всі інші джентльмени можуть і повинні долучитися до битви, щоб показати негідникам, де раки зимують, і назавжди відучити їх грабувати поїзди. Ми підкрадемося до них у темряві й накинемося ззаду. Головне — зробити все несподівано, щоб вони не встигли навіть взятися за зброю. Як тільки ми покінчимо з ними, подамо знак вогнем, і поїзд під’їде, а самі тим часом розберемо завали каміння на рейках. Хто йде з нами, джентльмени?

— Я! Я! Я! — мало не хором відгукнулися чоловіки. Ніхто не хотів втратити виняткову нагоду битися з індіанцями, щоб потім мати змогу розповісти про свої подвиги друзям і знайомим.

— Тоді — до зброї. Вперед! У нас мало часу. Якщо ми затримаємося, Парранох може запідозрити щось, адже індіанці знають, коли має прибути потяг.

Ми з Віннету стали на чолі загону й повели його в потрібному напрямку. У прерії панувала глибока тиша, тож ми намагалися її не порушувати. Не було жодної прикмети кривавої катастрофи, яка незабаром мала там відбутися. Через годину нам довелося лягти на землю й пробиратися вздовж залізничного насипу поповзом. Тим часом зійшов місяць і осяяв усе навколо рівним блідим світлом. Це світло ускладнювало нам підповзання, але загалом так було зручно, бо можна було завчасу побачити всі заглибини й підвищення. І це зменшувало небезпеку зіштовхнутися ніс у ніс з індіанцями. Але водночас збільшувалася ймовірність, що нас виявлять. Я мало не на кожному кроці обережно підводився й озирався, і, як з’ясувалося, недарма: на вершині найближчого пагорба стояв вартовий, і якби він не вдивлявся напружено туди, звідки мав з’явитися поїзд, то неодмінно помітив би нас.

Через хвилину ми побачили й інших індіанців, які сховалися за насипом. На залізничному полотні навпроти них височіла гора з величезних валунів, зіткнувшись з якою поїзд неодмінно зійшов би з рейок. За червоношкірими, які зачаїлися в засідці, стояли їхні коні, що не дозволяло нам підкрастися до зграї з тилу: тварини неодмінно почули б нас і попередили господарів пирханням. Тому нам довелося відмовитися від початкового задуму і залягти за насипом з другого боку дороги. Ми побачили нагромаджене каміння, яке зібрали індіанці, щоб зупинити потяг. Я з жахом уявив собі, що могло би чекати пасажирів, якби ми не попередили їх. Ми просувалися, аж поки не опинилися навпроти індіанців, які лежали, тримаючи зброю напоготові.

Однак, перш ніж кинутися на негідників, треба було зняти вартового. Це завдання надзвичайно важке, бо ж червоношкірий стоїть на пагорбі й бачить у світлі місяця найменшу тінь, а також чує у глибокій тиші кожен шурхіт. Крім того, навіть якщо вдасться підкрастися непомітно, то, аби заколоти вартового ножем, треба буде підвестися й відразу ж опинитися на виду у всіх інших. Зробити це міг тільки Віннету, більше ніхто. Попри небезпеку, він відразу ж погодився виконати це. Він відповз у темряву, а я залишився з білими, напружено вдивляючись у постать вартового, який застиг на вершині. Раптом я побачив, як вартовий махнув руками і беззвучно впав на землю, але через мить знову схопився на ноги і зайняв свій пост: Віннету уколошкав його і, знаючи, що зникнення вартового насторожить індіанців, зайняв його місце. Це була одна з його неймовірних індіанських штучок, і вороги, які застигли у непорушному чеканні, не помітили нічого. Найважче вже було позаду, і тепер уже можна було нападати.

Я вже зібрався подати знак до нападу, як за моєю спиною пролунав постріл: хтось із пасажирів поїзда, незвичний до сутичок, не зумів впоратися з хвилюванням і ненароком натиснув курок. Тож ми негайно скочили на ноги й кинулися через полотно на червоношкірих, які, попри несподіванку, не втратили розважливості й метнулися до коней, щоб вирватися з пастки, в якій опинилися, щоб уже потім визначатися: тікати геть чи битися.

— Стріляйте по конях, — наказав Вогняна Рука.

Прогримів залп, індіанці змішалися з підстреленими кіньми, і в невеликій лощині почалася паніка. Я уважно стежив за рухами понка, і щойно котрийсь із них пробував рушити геть на своєму коні, я стріляв із рушниці Генрі, а тоді Вогняна Рука й Віннету, розмахуючи томагавками, кидалися на ворогів. Як я й думав, від інших білих пуття було мало, вони стріляли здалеку, здебільшого не влучаючи в ціль, і відразу ж кинулися втікати, як тільки декілька індіанців понка, дико виючи, атакували їх із флангу.

Коли я витратив усі патрони зі штуцера і флінта, відклав їх убік і побіг на поміч Вогняній Руці та Віннету зі своїм томагавком. Фактично лише ми втрьох билися зі зграєю.

Знаючи Віннету, я був упевнений, що він зуміє сам упоратися зі своїми ворогами, тому вирішив підтримати Вогняну Руку, оточеного десятком понка. Знаменитий вестмен нагадав мені старих рубак, про яких випадало читати в юності: він люто розмахував томагавком, відбиваючи численні удари, що сипалися на нього з усіх боків, грива волосся розвівалася навколо його голови, а на обличчі, яскраво освітленому місяцем, застиг жорстокий вираз, у якому читалася впевненість у перемозі.

Продираючись крізь натовп червоношкірих, я побачив Парраноха і спробував пробитися до нього, але він кинувся тікати від мене і зіткнувся з Віннету. Побачивши перед собою смертельного ворога, апач вигукнув:

— Парранох! Тепер ти не втечеш від мене! Вуста землі жадають твоєї крові, стерв’ятники розірвуть твоє тіло на частини, а твій скальп прикрасить мій пояс.

Він відкинув томагавк, вихопив з-за пояса ніж, але йому перешкодили завдати смертельного удару. І завадив не хто-небудь, а Вогняна Рука. Відбиваючись від супротивників, він раптом побачив Парраноха і впізнав у ньому людину, яку ненавидів усіма фібрами душі. Зустрічі з Парранохом він шукав довгі роки, і ось тепер доля несподівано віддавала ворога прямо в його руки. Розкидавши індіанців, немов снопи сіна, він став між Віннету та ватажком зграї і затримав занесену для удару руку апача.

— Зупинися, брате! Ця людина належить мені! — вигукнув він. Ти впізнаєш мене, Тіме Фінетті?

Почувши своє справжнє ім’я, Парранох застиг на місці. Але щойно він глянув на обличчя Вогняної Руки, як миттєво вислизнув від Віннету і, немов пущена з лука стріла, помчав у прерії. Я не мав особистих порахунків із Парранохом, але навіть якби він заслуговував на суворе покарання лише за намір напасти на поїзд, мені було б досить і того, що він є смертельним ворогом Віннету. Не роздумуючи, я кинувся навздогін. Вогняна Рука й Віннету побігли слідом, але я знав, що вони