Book: Руфін і Прісцілла



Леся Українка

Руфін і Прісцілла

Дія 1

Особи 1 дії

Руфін Емілій — молодий римлянин значного роду.

Прісцілла — його жінка, християнка.

Аецій Панса — її батько, значний римлянин, дідич.

Кай Летіцій — префект, Руфіновий приятель.

Парвус — християнин невідомого роду-племені.

Сервілія — римлянка, плебеянка.

Раб — в Руфіновій господі.

Драма діється в II в. по р[іздві] Х[ристовому].

Атріум в домі Руфіновім: велика гарна світлиця з квадратовим басейном посередині (impluvium) і такою ж великою незакритою кватиркою в стелі над ним (compluvium). Коло басейну простий хатній олтар без статуй. До світлиці притикає скілька бічних кімнат, відділених від неї не дверима, а важкими запонами з дорогих тканин; простінки межи завісами прикрашені малюванням та погруддями філософів на високих підставках. В глибині світлиці широкий з розсуненими запонами вхід до чималої і гарно врядженої кімнати (tablinum), де видно багато сувоїв пергаменту, таблиць і т. п., що робить кімнату подібною до бібліотеки; на задній стіні табліну є ще двері, теж одкриті. По обидва боки табліну широкі та короткі сіни провадять у внутрішній двір — перистиль. З атріума видко крізь сіни та крізь двері табліну той перистиль з колонадою навколо нього, ставок посеред нього з квітником та з декоративними ростинами. Сцена уряджена так, що атріума видко тільки половину, через те імплювіум приходиться на авансцені, таблін же і сіни в перистиль через те не дуже відсунені в глибину. Під час дії входиться до атріума через перистиль сіньми, а не з бічних куліс.

В атріумі є чимало скамничок, ослонів, дзигликів, столиків, ваз на підставках, що робить світлицю оздобною та захисною, хоч вона й не надміру розкішна.

Смеркає. Руфін сам. Нетерпляче ходить по атріумі. Часом виходить у перистиль і дивиться вбік на вулицю. В його поводінні видко не тільки нетерплячку, але й тривогу.

На порозі сіней, що ведуть з перистиля, показується Прісцілла, закутана в велике, з грубої тканки, покривало, вона його скидає, увійшовши, і її суворо проста одежа кидається в вічі дивним контрастом супроти оздобної оселі та й коштовного, хоч і благородно простого патриціанського убрання самого Руфіна. В руках у Прісцілли маленька лампочка (люцерна).

Руфін

(кидається їй назустріч. З докором, в якому більше чутно біль, ніж досаду)

Прісцілло! як же можна?..

Прісцілла

(спокійно)

Що, Руфіне?

Руфін

Ти знов була сьогодні в катакомбах?

Прісцілла

(трохи помовчавши)

Якби могла промовчати — охоче

промовчала б на се твоє питання,

але ще більше, ніж оця люцерна,

мене перед тобою зрадить щирість.

(Становить люцерну на один з постаментів.)

Неправди я казать тобі не хочу,

а правду перемовчать не здолаю:

так, я була сьогодні в катакомбах

і завтра знов піду, як тільки ти

мені того не заборониш.

Руфін

Люба,

ти знаєш, я ніколи не вживаю

супроти тебе ні тієї сили,

яку мені дала сама природа,

ні того права, що дає закон.

Мені бридка слухняність поневолі, —

я ж не рабиню взяв собі за жінку.

Прісцілла

У Римі небагато чоловіків

таких, як ти, а може, ти єдиний

на цілий Рим. Я тямлю се й ціную.

Бог, — всевидющий свідок почуваннів,

всю вдячність мого серця бачить ясно,

і чей же він мені колись поможе

ту вдячність виявить супроти тебе.

А поки що — коли б ти знав, як тяжко

мені невдячною здаватись…

Руфін

Годі,

лишімо се, не вдячності я хочу,

та й ні за що тут дякувать…

(Збентежено.)

Прісцілло!

дружино мого серця… я не можу

ніяким словом вимовити страху,

тривоги тої злої, що, мов яструб,

кривавить, мучить, роздирає серце

за кожним разом, як ти там буваєш.

Прісцілла

(лагідно)

Чого ж, мій друже, так уже боятись?

Руфін

Вже те одно, що ти так пізно ходиш

шляхом тим Нументанським{1}, те вже страшно.

То шлях непевний, — всякий люд бродячий,

усяке розбишацтво там буває,

а ти смерком ідеш, самотня жінка…

Прісцілла

Нащо розбійникам мене займати?

Тепер я не подібна до багачки,

та й якби мала що, дала б охоче

усякому, хто б мав потребу в грошах, —

то що ж мені боятися розбою?

Руфін

Жінкам страшний не той розбій, що прагне

срібла чи злота…

Прісцілла

Може, се й гординя, —

нехай господь простить мені за неї! —

але мені здається, що зайняти

не зважився б мене гульвіса жоден,

коли б я тільки глянула на нього

проникливо й одважно в самі очі.

Руфін

Се виховання справжньої матрони

і прирожденна чистота натури

тобі таке говорять, та обачність

мені отак впевнятись не дає.

Я б спокійніший був, якби з тобою

був провожатий.

Прісцілла

В нас нема звичаю

ходити з слугами на сі зібрання.

Руфін

Я не про слуг кажу… я б сам ходив…

Прісцілла

Але ж, мій друже… прикро се казати…

та що ж… ти знаєш сам… ти там чужий…

Руфін

(гірко)

Я знаю, я чужий… та я б лишився

стояти за порогом катакомбів

так, як стою вже здавна за порогом

душі твоєї, тільки ж боронити

тебе хоч до порога я здолаю,

дарма, що я чужий…

Прісцілла

Прости мені,

не хтіла я тебе вразити словом.

Я знаю, ти здолаєш боронити,

а хто ж тебе самого оборонить?

Руфін

Мене? Я хтів би знати, хто посміє

напасти на Руфіна?

Прісцілла

Хто? — Закон.

Коли побачить хто й подасть до суду,

що ти вчащаєш на нічнії збори

громади потайної, — не вборонить

тебе ні зброя, ні одвага знана,

ні рід патриціанський… О Руфіне!

не можу я такого допустити!..

Увіходить раб, вносить світло і говорить, наче між іншим, байдужим голосом.

Раб

Там чоловік якийсь прийшов до пані.

Руфін

До мене, може?

Прісцілла

(тихо до Руфіна)

Певно, хто з братів.

Руфін

(до раба)

Веди сюди, се ти не розібрав.

Раб іде, мимрячи щось тихо про себе. Увіходить Парвус.

Парвус

Мир сьому дому!

Прісцілла

Мир тобі, мій брате!

Чом ти не був на службі божій?

Парвус

(пошепки)

Що ж се?

Хіба Руфін вже наш?

Прісцілла

Ще ні, на жаль.

Парвус

Так що ж ти так одверто?

Прісцілла

Чоловік мій

не зрадив ще нікого і не зрадить.

Як ти непевний, то й мені не вір, —

нічого я не крию від Руфіна.

Руфін

Та я піду, щоб вам не заважати.

Парвус

Ні, все одно. Гадаєш, я за себе

злякався, як спинив твою жону?

Я дбав за спільну справу. Що ж до мене,

я ідолянам не вступаю з шляху,

не час тепер мовчати. В нас тепер

іде свята війна за оборону

небесної держави, і боротись

ми всі за неї мусим до загину,

хто чим здолає, — хто вогнистим словом,

хто вчинками проречистими. Горе

байдужому! Лиху полову спалить

господь своїм вогнем.

Руфін

Лиха полова,

то се, либонь, — такі, як я?

Парвус

Із Савла

бог Павла виявив[1]{2}, то й над тобою

ще, може, бог колись покаже чудо.

Руфін

Сказати правду, я не бачу дива

ніякого в настанні Павла з Савла.

Все, що мені доводилось читати

з листів сього тарсійського рубаки{3},

упевнило мене, що не змінилось

нічого в ньому після того «чуда»,

крім літери єдиної в іменні.

Прісцілла

Що ти говориш?!

Руфін

Тільки думку щиру.

Адже в його листах, у кожнім слові,

загонисту вояцьку вдачу видно:

він словом бив, немов вояк мечем,

дарма що про любов умів балакать.

Він бешкети чинив за справу віри,

немов преторіанець за образу

орла імперії, — єдина зміна,

що знак ягняти став замість орла…

Прісцілла

Се зміна не мала… ти мало знаєш

апостолові твори, щоб судити.

Парвус

Вся ваша ідолянська красномовність,

усе письменство ваше — порох, цвіль

проти писання праведників божих, —

ти їх коли читав?

Руфін

Признатись мушу:

мені не до душі писання ваших

учителів. Мене той стиль простацький,

безладдя в доказах і рабство думки

аж до живого серця порива!

Парвус

Якби ти прочитав хоч би оце,

(показує на рукопис)

то, певне б, не одваживсь так казати.

Руфін

Що ж се за твір?

Парвус

Се лист один… відповідь

філософові Цельзові од нас{4}.

Прісцілла се переписати має.

Я їй лишу, то можеш прочитати.

Руфін

Я дуже високо ціную Цельза

і думаю, що навіть вороги

йому відмовить шани не повинні,

бо твір його не пахне ні болотом,

ні кров’ю, як здебільшого буває

у ваших супротивників. Се ж правда?

(Не завважаючи, що Прісцілла й Парвус вмисне перемовчали.)

Дозволь мені поглянуть на листа.

(Бере у Парвуса рукопис, читає кілька хвилин, потім — до Прісцілли.)

Скажи, Прісцілло, ти читала сеє?

Прісцілла

Єпископ нам усім читав уголос.

Руфін

Не розумію, як могла ти взятись

сю погань переписувать.

Прісцілла

Руфіне!

Руфін

Та як же маю я назвать болото

як не болотом? Тут уже немає

і того талану, що в листах Павла

усе-таки просвічує крізь нелад,

і грубу форму, й забобони всякі.

Тут доказу ні одного. Ні факту,

ні рації поважної, все «чуда»

такі, як перегін в свиней бісів[2],

та ще якісь рогаті силогізми,

позичені в софістів з передмістя.

Парвус

Що з того, що у Цельза тії «факти»

нанизані на ниточку, мов перли

дешеві на торзі, — вони фальшиві!

Прісцілла

Що з тих «поважних рацій», як не можуть

вони ні одного створити дива

у людських душах так, як то створили

перекази чудові галілейські,

що цвітом невмирущим зацвіли

серед пустині людського невірства?

Руфін

(все дивлячись у рукопис)

Ти ж тільки слухай, що се за слова

(читає)

«гадючий виродку», «нащадку пекла»,

«душе смердяча»…

(Опускає рукопис.)

бридко вимовляти.

Наперчено, немов погана юшка!

То се така лагідність християнська?

То се така свята премудрість ваша?

Парвус

Ні, се такий вогонь святого гніву!

Ні, се таке святе безумство віри,

що не дає нам, християнам, бути

такими, як філософ Цельз премудрий!

Прісцілла

Він справді ні холодний, ані теплий,

як дерево, сухий, зовсім ніякий.

Парвус

Волію я мучителя Нерона

над ворога такого, що вбиває

не тіло, тільки дух, що роз’їдає

нам віру нишком, наче міль одежу.

Нерон — той був великий виноградар

в саду господнім, кетяги достиглі

давив, і з їх крові вино робилось,

насичене ферментами новими.

Руфін

Великий жаль, що стільки крові ллється

за вашу віру, бо добра не вийде,

вино ще грає, а вже оцтом чути.

Я певен, що пожар великий Риму

не християни вдіяли, та, може,

вони пожар готують нам ще більший.

Усе, що нам лишилося від славних

часів колишніх, все та віра спалить

і попіл рознесе на штири вітри.

Парвус

На пожарищі світ новий настане.

Руфін

Чи в тому світі буде й Рим новий?

Парвус

О ні, не Рим, новий Єрусалим.

Руфін

І се тебе так тішить? Хто ж такий ти?

Юдей, римлянин?

Парвус

Ні. Я християнин

і більш ніким не хочу буть.

Руфін

Се видно.

Чи й всі такі в новому світі будуть?

Парвус

Авжеж, ми всі там будем громадяни

небесної держави, а не Риму,

і не Афін, і не Александрії,

чи як там звуться ще столиці людські.

Руфін

Ну, не хотів би я дожить до сього!

Парвус

Там будуть праведні, воскреслі з мертвих,

а не такі, як ти.

Руфін

Нехай і так.

Доволі з мене, що тепер я бачу.

Як далі піде так, ми хутко станем

чужинцями у нашім ріднім краю,

вигнанцями з небесної держави,

бо їй нема на нашім світі місця,

та й ми дістатися туди не можем,

де перше треба вмерти, щоб ожити,

і втратити зовсім подобу людську,

щоб статися не людьми й не богами,

а чимсь таким, як тінь, як дим, як пара.

Прісцілла

Таким, як дух, безгрішний, чистий дух.

Парвус

Без марних клопотів, без людських злиднів.

Не будуть там ні сіяти, ні жати…

Руфін

Поки новий Єрусалим настане,

то Рим піде в старці, бо ваша віра

зруйнує працьовитість, а жебрацтво

в честь уведе, хоч і не дасть загоди

голодній черні, тільки роздратує.

Прісцілла

Се ти говориш так, бо не збагнув,

що значить боже царство — тут настане

не цезарям свавільним панування,

а богові єдиному.

Руфін

Наступить

той бог єдиний нам усім на шию,

мов східний деспот. Ні, вже я волію

державу навіть цезарів найгірших, —

хоч я республіканець, як ти знаєш.

Волію щиро пантеон великий,

де міститься республіка весела

богів Еллади гарної, що стали

в Італії сенатом при народі

богів латинських мудрих, працьовитих.

Юпітер не цурається з’явитись

Серапісом в Єгипті чи Аммоном,

Венера подає Астарті руку

так, як сестра сестрі.

Парвус

О, сим не трудно

погодитись, бо всі вони, злі духи,

однаково злочинні та розпусні,

їм легко в згоді жить.

Руфін

Так, мир і згода,

гармонія небесна панувала

в великім пантеоні. Поки дух

юдейського народу, мстивий, заздрий,

дав невидимий меч своєму сину

Ісусу з Назарета. З того часу

порушилась гармонія всесвітня

на небі й на землі. Не видно краю

великій боротьбі, що перейшла

на землю з неба, від богів на люди.

Парвус

Їй буде край, коли той пантеон

до підмурівку знищить божа сила.

Руфін

А підмурівок?

Парвус

Стане олтарем

єдиному.

Руфін

Олтар серед руїни!..

Се ідеал небесної держави?

Парвус

Так мусить буть. Не може помиритись

вода з олією.

Руфін

Поки вогонь

олію спалить, випарить всю воду

і цілий світ оберне у пустиню.

Парвус злорадо всміхається.

Прісцілла

А звідки ж ти рятунку світу ждеш?

Таж ти не поклоняєшся віддавна

нікому з тих богів, що в пантеоні.

Руфін

(показує на бюсти філософів)

Ось постаті, яким я поклоняюсь

і поклонятимусь довіку.

Парвус

Сії?

Зникомій тіні краще поклонятись,

заблуканці-кометі, ніж таким.

Руфін

Вони блукали, правда, як і всякий

одважний, хто нових країв шукає.

Прісцілла

Де ж край блуканню мандрівної думки?

Де дно в розумуванні? Де котвиця,

куди ти кинеш і за що зачепиш

ту котву, щоб спинити корабель,

утомлений одчаєм безбережжя?

Руфін

Нам рано ще котвиці закидати.

Нехай тяжка й трудна мандрівка наша,

але ж вона не так-то ще і давня,

щоб думати про край і береги.

Хто втомлений, хай спиниться з Платоном,

Зеноном, Епікуром або з іншим

ловцем коштовних перел моря думки,

а відпочивши з ними, хай рушає

від них знов далі з вдячною душею.

Парвус

Ну і куди ж він припливе нарешті?

Руфін

Якби ми знали се, нащо б і плисти?

В таких мандрівках тільки невідоме

нам може стати за мету.

Парвус

А… так!

Ну то пливіть собі на бездоріжжя,

сказати просто — на погибель душ!

Ви самохіть відкинули котвицю,

подану вам небесною рукою,

свавільно поминули певну пристань,

що вам отець предвічний урядив,

і на маяк, поставлений високо,

до зору всім, заплющили ви очі, —

так варті ж ви, щоб вас розбили скелі

підводні і безодня поглинула!

(Розпалюється все більше.)

Так варті ж ви, щоб вас пожерли змії

і люті чуда-юда океану!

О, як душа моя в долоні плеще,

ввижаючи погибель нечестивців!

Руфін

(до Прісцілли)

Любити ворогів по-християнськи

зовсім не так вже трудно, як я бачу.

Парвус

Христос дав не саму любов, а й меч!

Прісцілла

(значно збентежена)

Ненавидить він тільки сліпоту,

а не сліпих…

Руфін

Не поясняй, Прісцілло.

Він досить сам сказав. Я розумію.

(До Парвуса.)

Мій гостю, щоб тебе не дратувати,

волію я розмову залишити

про сі матерії.

Парвус

Та я вже йду,

мені немає часу на балачки.

Прощай, Прісцілло.

Прісцілла

Постривай, а лист?

Парвус

Ти ж переписувать, либонь, не будеш.

(Скоса поглядає на Руфіна.)

Прісцілла

Чому? я завтра все перепишу.

Парвус

(з притлумленим сарказмом)

Таж чоловік твій стилю не вподобав.

Прісцілла

(мовчки ховає рукопис під покривало)

Чи хто вже переписував?

Руфін, мовчки вклоняючись, виходить у свій таблін і засуває завіси на дверях.

Парвус

Аякже,

Рената, Пріск, Альбіна — всі по разу,

а я аж двічі.

Прісцілла

Двічі можу й я.

Парвус

От і гаразд. Сім списків. Розішлемо

церквам, та й Цельзові до рук один.

Цікавий, як то він цей «стиль» вподоба!

Ха-ха-ха-ха!.. Зостанься з богом, сестро!

Прісцілла

Хай бог провадить.

Парвус виходить через боковий вихід. Прісцілла сама його виводить.

Руфін

(виходить)

Вже пішов той «брат»?

Чи в вас в громаді всі такі?

Прісцілла

Він гострий,

та тільки на словах, в ділах він добрий,

він справжній християнин.

Руфін

Так, я вірю…

За сценою якийсь радісний гомін.

Стривай! Се що?

Ідуть обоє в перистиль.

Прісцілла

(бачить когось за сценою)

Мій татко!.. Любий тату!

От несподівано! так пізно!

Аецій Панса

(батько Прісціллин увіходить)

Шлях не близький,

я рано вибрався. Здоров, Руфіне!

Вітаються.

Руфін

Вітай, коханий тестю. Певне, день сей

щасливий надто, що тебе я бачу

уперше в себе в хаті.

Аецій Панса

Пробачай,

все досі я щадив старії кості,

а се не втерпів, мусив вас одвідать.

І так зрадів, як вас побачив поруч.

Питаю: «Де дочка?» — «Там, — кажуть, —

з мужем». Хвала богам! Од серця відлягло.

Руфін і Прісцілла переглянулись, трохи здивовані.

Прісцілла

А що ж тобі гнітило серце, тату?

Аецій Панса

Та так, були там поголоски різні…

Руфін

Які? про нас?

Аецій Панса

Та ніби так… про вас…

Руфін

Не розумію!..

Аецій Панса

Щось там гомоніли,

немовби ви розлуку мали брати.

Руфін

Розлуку? Ми?

(Глянув на Прісціллу, тая мимохіть схопила його за руку. У Руфіна гнівний вираз хутко зміняється в сміх.)



Аецій Панса

(пильно дивиться то на дочку, то на зятя, потім обличчя його роз’яснюється добродушним усміхом)

Тепер я бачу: брешуть.

Найкраще так, побачити на очі,

тоді ніяким брехням не повіриш.

А то балакали…

Руфін

Що, власне?

Аецій Панса

Різне…

що ти її мені вернути хочеш,

бо знеохотився бездітним шлюбом…

То знову, що вона тобі не вірна,

кудись по ночах ходить…

Прісцілла бентежиться.

Руфін

Ну, дарма,

не варто нам про теє говорити,

що там вигадують знічев’я люди.

Нам цікавіше знати, як живеш ти,

чи все гаразд у хаті й в господарстві?

Аецій Панса

Хвала Церері й Весті, все гаразд.

Лиш так, сказати правду, невесело

при старощах вдовцеві, ще й віддавши

від себе одиначку.

Руфін

Я б за щастя

вважав, якби ти в мене оселився.

Прісцілла

Ми ж, таточку, давно тебе просили.

Аецій Панса

Е ні, не вдався я до того зроду,

щоб тут у Римі жити. Не тепер

мені й звикати. Вам що інше, звісно,

ви молоді, — тебе, Руфіне, слава,

шаноба людська вабить, а тобі

(кладе Прісціллі руку на плече)

либонь, після сільської глушини

Рим очі осліпив. По правді, зятю,

тебе вона уборами руйнує?

Руфін

Ні, батьку. Ми обоє більше вдома,

при хатньому багатті сидимо.

Аецій Панса

Дочку за се хвалю. Вона у мене

поведена по-старосвітськи: вдома

найкраще місце жінці. А тебе

за се хвалить не можу, — ти повинен

ще послужити Римові чимало,

щоб заробити право на спочинок.

Се я тепер засів на господарстві,

а змолоду ж і я служив державі,

хоч і не в Римі.

Руфін

Та… служив і я…

вже дослужив…

Аецій Панса

Ще рано, сину, рано!

Прісцілла

В теперішні часи служити трудно.

Аецій Панса

Лінивий служби легкої шукає,

я за Руфіном лінощів не знав.

Прісцілла

Він не лінивий, тату.

Аецій Панса

(до Руфіна)

Не подоба

громадської роботи оминати,

ще хто готовий поговір пустити,

неначе ти вступив до тої секти,

що млявість прищепляє та байдужість,

недбайність про державу і громаду.

Руфін

Я не боюсь ніяких поговорів.

Аецій Панса

Даремне, сину. Дбати всяк повинен

про добру славу.

Руфін

Видно, любий тестю,

що ти давно вже в Римі не бував,

а то б ти знав, хто має славу в Римі

і що ту славу може дати.

Раб

(увіходить. До Руфіна.)

Пане,

оце прибув шляхетний Кай Летіцій,

за пізній час він просить пробачення.

Руфін

Для друзів час не пізній. Я прошу.

Кай Летіцій увіходить.

Кай Летіцій

Здоров’я й щастя вам.

Руфін і Прісцілла

Вітай нам в домі.

Кай Летіцій

(до Аеція Панси)

Панотче гідний, радий я спіткати

тебе так несподівано.

Аецій Панса

І я

випадком сим утішений немало.

Руфін

Перейдем, може, до мого табліну?

Кай Летіцій

Ні, вечір теплий, в хаті душно буде.

Сідає на мармуровім ослоні поруч з Руфіном і Аеціем Пансою. Прісцілла сідає на дзиглику окремо.

А я вже й так запаморочивсь трохи,

просидівши від самого полудня

в Кріспіна Секста на обіді.

Руфін

От як?

Ти був у Секста?

Кай Летіцій

Се тебе дивує?

Але ж я з ним давно знайомий.

Руфін

Так… я знаю се…

Кай Летіцій

Та він мені казав,

що і тебе він в гості сподівався.

Здається, він ображений чимало,

що не діждавсь тебе.

Руфін

Та й не діждеться.

Кай Летіцій

На бенкетах Кріспінових, се правда,

нема смаку правдивого; і сам я

ті бенкети терплю як обов’язок,

правдивої загоди з їх не маю.

Руфін

Та що за обов’язок їх терпіти?

Кай Летіцій

Бо треба ж якось, друже, з людьми жити.

Руфін

Волів би я вже без людей зовсім,

аніж з такими.

Кай Летіцій

В кожного знайдеться

негарне що в поводінні чи вдачі.

Кріспіна Секста я не похваляю —

за всі його, тобі відомі, вчинки,

але ж злочином їх назвать не можна,

і хоч який він є в житті осібнім,

а все ж він добрий римський громадянин.

Руфін

Такі-то «добрі римські громадяни»

колись наш Рим до згуби доведуть!

Аецій Панса

(з забобонним страхом)

Нехай боги не чують сього слова!

Загинути не може Рим ніколи.

Кай Летіцій

Хай в добрий час ти мовиш се, панотче.

(До Руфіна.)

Чим можеш ти довести сюю думку?

Кріспін справля громадські обов’язки

республіці і цезареві — згодься —

він чесно служить.

Руфін

Цезареві — може,

але республіці — чим прислужився?

Чи тим, що він з своїм коханим другом,

нікчемним Крустою, наводить жах

на всіх погрозою своїх доносів?

Кай Летіцій

Доносів не цурався і Катон{5},

та й Ціцерон їх уживав в потребі.

Руфін

Невже ти не для жарту порівняв

Кріспіна й Крусту з ними?

Кай Летіцій

(усміхнувшись)

Як сказати?

Звичайне, сі дрібнішого розбору.

Аецій Панса

Тепер усе дрібніше стало в світі.

Руфін

Либонь, що так! Дрібніша стала й мірка,

якою міряють і честь, і цноту,

і гідність громадянську.

Кай Летіцій

Ти, Руфіне,

і сам чимало винен з того.

Прісцілла

Як?

Кай Летіцій

(до Прісцілли)

Не ображайся, пані, бо докір мій

хоч і тяжкий, та дружній. Чом твій муж

не стане на чолі в державній службі,

не дасть прилюдно прикладу чесноти,

якій позаздрить міг би й сам Катон?

Адже Руфін се може. Певне, мірка

всіх римських цнот побільшала б ізнову,

якби такий зразок було їй дано.

Прісцілла

Хіба чеснота більшає прилюдно?

Хіба вона у схованці дрібніє?

Кай Летіцій

Жіноча — ні, а чоловіча — певне.

Аецій Панса

Отож-то й я кажу! От саме-саме

перед твоїм приходом се казав.

Руфіне, чуєш? Може, ти подумав,

що я тут мав яку таємну думку,

що, може, я дочці своїй бажав

здобути шани більше через тебе…

Кай Летіцій

Твоя дочка й найбільшої достойна.

Аецій Панса

(до Руфіна)

Але ж дивись, от чоловік сторонній,

твій приятель, тобі те саме каже.

Руфін

Щоб ви про мене гірше не гадали,

ніж вартий я, скажу по правді вам…

(Подумавши.)

Я знаю, що і приклади Катона

та Ціцерона не одмінять вдачі

Летіція, тож вимовлю щиріше

те, що звичайне змовчувати звик…

«І цезарю, й республіці служити»…

У тебе се парується так легко,

а в мене сі слова ідуть урозтіч

і ставляться, як два мечі на герці,

одно напроти одного так гостро,

непримиренно…

Кай Летіцій

Та… я вже не вперше

у тебе помічаю тую нехіть

до цезаря, хоч я не тямлю, справді,

чим він тобі спротивився. Ти ж мусиш

признати, що калігули й нерони

давно вже стали байкою страшною,

тепера цезарі в нас не тирани,

а славні тіні стародавніх римлян

братаються у всіх стоїчних цнотах

з представником республіки єдиним.

Руфін

Єдиним, кажеш? Значить, він не може

ні з ким брататись, тільки панувати

або ворогувати. Всі навколо

підніжками стоїчним цнотам служать

того єдиного республіканця.

Ні, хто живе коло таких «єдиних»,

сподліти мусить він або страждати.

Кай Летіцій

Ніхто й не радить жити паразитом

на Палатіні{6}! Діла є доволі

при війську, при уряді, аби хіть!

Руфін

Отрута з Палатіну скрізь доходить,

як те лихе повітря…

Кай Летіцій

Я дивую,

чому в тобі не відродився Брут

аж до кінця…

Аецій Панса

(з острахом)

Ой друже! що за жарти?

(До Руфіна.)

От бачиш, сину, до яких думок

призводити твоя упертість мусить.

(До Кая Летіція.)

Ти ж не бери всього вже так поважно,

Руфін таку звичайку здавна має,

що в нього жарт одягнений, мов правда.

Кай Летіцій

Панотче, не бентежся, ми ж бо друзі.

То я пожартував. Що ж до Руфіна —

він не жартує, се я добре тямлю, —

але в життя думки ті не перейдуть,

на те занадто наш Руфін філософ,

і цезар наш спокійно може спати.

Руфін

(гірко, думливо)

Так, так… спокійно може спати цезар,

бо забагато вже було тих Брутів,

щоб вірити в їх силу… Кожен Брут

новому цезарю дорогу простав,

та ще й не ліпшому.

Кай Летіцій

От сам ти бачиш —

даремне проти цезарства змагатись.

Чи друг йому, чи ні, — миритись мусиш, —

ти ж не одважишся йти напропаще,

то краще йти на щирий мир, як я,

та вже й служить республіці чим можеш

і як здолаєш.

Аецій Панса

От розумне слово!

Руфін

На щирий мир пристати з неминучим

смертельним вередом, що тіло їсть

і душу Римові гноїть? Не можу.

Від нього ліків я не знаю, правда,

але миритись не здолаю! Ні.

Хоч я дивлюся з невимовним болем,

як гине Рим…

Кай Летіцій

(нетерпляче)

Хто вигадав сю байку?!

Вже скільки раз я чув се «гине Рим»!

І скільки вже століттів Рим сей гине,

а сила римська й влада все росте

і хутко цілий світ собі підіб’є!

Та доки ж ми носитимем жалобу

по стародавніх цнотах? Може, й справді

плохіші стали римляни, та Рим,

проте, величніший, ніж був він здавна.

І знаєш ти, що нам дає ту велич?

То римське право, то закони наші,

яким нема на цілім світі рівних!

Ніякий «веред» їх не подолає,

вони сильніші в нас за всяку владу…

Руфін

А тільки самовладство ще сильніше!

Кай Летіцій

То тільки так здається, самовладства

ніколи в Римі не було й не буде.

Законові корився і Нерон.

Руфін

Бо сам його складав.

Кай Летіцій

І се неправда.

Якби тоді сенатори стояли

сторожею коло закону вірно…

Руфін

Якби ж!..

Кай Летіцій

Отут тебе ловлю на слові!

Якби Руфін і всі йому подібні

сторожею законові служили,

а не сиділи склавши руки дома,

то всякі вереди на тілі Риму

ізслизли б геть, як віспа вітряна.

Руфін

Ти так впевняєшся на ті закони?

Кай Летіцій

Ні, я одно хотів би знать, Руфіне,

чи довго ти збираєшся носити

оцю жалобу духу самовільну?

(До Аеція Панси.)

Се в їх тепер, панотче, наче пошесть,

у сих філософів високородних:

позамикались дома, наче в урни

замазались, іще й не спопелівши,

обличчя в них повитягались навіть,

пожовкли й попісніли — хто б подумав,

що всі вони вступили в тую секту,

в те мертводухе християнство…

Руфін

Друже,

ти справді запаливсь, мов Ціцерон.

Я хочу пал твій трохи пригасити.

Прісцілло, накажи вина принести

і ще чого, — бо й татко не вечеряв.

Прісцілла виходить. Незабаром раби вносять вино і столик з наїдками. Руфін частує гостей.

Кай Летіцій

Ох, теє християнство! Ось де веред!

І вирізать його ніяк не можна.

Аецій Панса

Чому?

Кай Летіцій

Не можна ж різати за віру,

хоч поміж людьми всякі поголоски

про тую секту ходять.

Руфін

Всякі брехні,

сказав би краще.

Кай Летіцій

Ні, се трудно зважить.

Ся віра зародилась в Палестині,

а в тих країнах варварських і східних

уже й самі стихії мов призводять

до безміру і дикості в злочинах.

Руфін

Та християнами ж не раз бувають

і люди, звісні цнотами своїми,

невже б вони терпіли мовчки нечесть?

Кай Летіцій

А пригадай Кріспінову Сабіну,

який страшний злочин вона зробила?

Вона ж була напевне християнка, —

сама призналась, і Кріспін посвідчив.

Руфін

Вона призналася до віри тільки.

Кай Летіцій

А чоловік і свідки довели,

що й решта правда і що все те сталось

якраз через ту віру.

Аецій Панса

Що ж там сталось?

Про се до мене чутка не дійшла.

Кай Летіцій

Та якось аж немило говорити.

Сабіну ту засуджено за зв’язок

нечистий з рідним братом.

Аецій Панса

Чи можливо!

Такого ж бо не чувано ще в Римі!

Кай Летіцій

Але ж і секта ся не так-то давня.

Руфін

То наклеп на Сабіну, то неправда.

Кай Летіцій

Але ж і суд признав її вину.

Руфін

Кріспін її навмисне оклепав,

щоб здихатись. Се ж гадина — Кріспін той.

Я проти нього виступив тоді

і все готовий повторить хоч зараз.

Така була поважна та Сабіна

і зроду мала добру славу…

Аецій Панса

Ба!

а все ж пішла, он кажуть, в християни,

як хоч, се ж для матрони неподоба.

Чи пак Сабіна та була матрона?

Кай Летіцій

Авжеж, і з роду чесного.

Аецій Панса

Се дивно!

Я просто й здумати собі не можу,

щоб то, наприклад, так моя дочка…

перейняла жидівське марновірство…

Се був би сміх і глум! Та ні, се просто

і бути не могло б.

Кай Летіцій

Не всі матрони

дорівнюють Руфіновій дружині,

Аецієвій доні.

Руфін

Я чував

про християнок родом ще значніших

і цнотою не гірших, і тому-то

я звик не вірити лихим чуткам

про тую секту.

Кай Летіцій

Друже, ми не знаєм,

які та секта наставля тенета

на неофітів; і того не знаєм,

яка клятьба і присяга тих в’яже,

що таємних містерій доступили

і до нічних зібраннів учащають.

Ті люди робляться мов одержимі,

тоді ні виховання, ні сумління —

ніщо від злої змори не рятує:

бери їх на тортури — перемовчать,

до серця промовляй — воно мов камінь,

загрожуй смертю — люди сі мов трупи,

чи мов безсмертні — їм усе не страшно.

Руфін

Чи й Муцій Сцевола був одержимий,

ти як гадаєш?

Кай Летіцій

Той страждав за цноту,

а сі за бузувірство. На тортурах

засвідкував недавно раб один,

що в християн підслухав під дверима

він сам слова такії: «Їжте тіло

і пийте кров».

Аецій Панса жахається.

Та я й від християн

чув поговори всякі про таких же

упертих сектярів, що називались

у них «єретиками», а проте

тому ж таки Христові поклонялись.

Аецій Панса

О, коли так, се небезпечна секта,

бо ми ж не знаєм, хто з них єретик,

а хто сектяр звичайний. Чи не краще б

усю ту секту враз з єретиками

узять та й викоренить раз назавжди?

Кай Летіцій

Закон карать повинен тільки вчинки.

Аецій Панса

Так сам же ти казав — злочинна секта.

Кай Летіцій

Але ж не кожний, хто сектяр, — злочинець,

він тільки легше може стать злочинцем,

ніж несектяр.

Руфін

Для мене се непевно.

Бо се ж відомо, що тих всіх злочинів

ніхто ще не посвідчив віри гідний,

а з нас ніхто не бачив оком власним.

Коли б я був суддею, не впевнявся б

на свідкування темного раба,

на поклепи Кріспіна або Крусти.

Кай Летіцій

По щирості, то й сам я не люблю

таких процесів. Завжди темне дно

буває в них, — його й збагнути трудно,

се хаос, лабіринт, а не процес.

Руфін

От бачиш!

Аецій Панса

Я вже щось не розумію…

(Задумується і повагом п’є вино, не вслухаючись в розмову.)

Кай Летіцій

Та секта ся не тим страшна. Ще зроду

ніхто не розвалив ладу в державі

злочинами такими. Та відомо,

що християни вороги державі;

закон, релігія і вища влада —

ніщо їм не святе. Богам не служать

і культу цезаря не визнають.

Руфін

Скажи по щирості — хіба ти справді

вважаєш цезаря за бога?

Кай Летіцій

(ухиляючись)

Власне,

не цезаря, а генія його.

Руфін

Та хоч і так. Чи думаєш ти справді,

що він, мов Юпітер, найвищий бог,

душа народу римського?..

Кай Летіцій

(сухо)

Руфіне,

мої думки нікому не відомі,

а ділом я закону не ламаю,

та й іншому ламати не дозволю,

поки того закону не скасує

в дорозі правній приналежна влада

і поки я зовусь префектом римським.

Ніякова мовчанка.

Аецій Панса

Я б так постановив: щоб цяя секта

зосталась для самих рабів.

Руфін

Се ж як?

Кай Летіцій

Чому?

Аецій Панса

Бо для рабів вона корисна.

Кай Летіцій здивовано дивиться на нього.

Ні, справді, я в своєму господарстві

се добре перевірив: кожен раб,

як тільки християнство те перейме,

стає покірним, чесним, роботящим,

хоч кия забувай! Я все купую

в послугу християн. Що ж до звичаїв,

то що з раба звичаїв вимагати? —

Аби корився та глядів роботи.

Ну, вільним громадянам — інша річ.

Чутно жіночий лемент у перистилі: «Пустіть мене, я мушу до префекта…» Сей голос перебивається турботним гомоном слуг. В атріум вбігає Сервілія, за нею Прісцілла.

Прісцілла

(утримує Сервілію, хотячи її заспокоїти)

Та не турбуйся, знайдеться синочок.

Сервілія

Де знайдеться? Як знайдеться? Вже ніч!

А я ж його шукаю від полудня!

Пропав! Пропав!

Руфін

(підходить до Сервілії)

Та що з тобою, жінко?

Сервілія

(до Прісцілли)

Чи се префект?

Кай Летіцій

(теж підходить)

Ні, я префект. А що там?

Чого се ти мене турбуєш в гостях?

Сервілія

У мене згинув син, єдиний син!

Кай Летіцій

Так що ж я тут пораджу?

Сервілія

Ох, мій пане!

Се християни… хутко їхнє свято…

Вони його взяли на кров!!

(Голосно ридає.)

Прісцілла

Вгамуйся!

Як можеш ти таке казати!

Кай Летіцій

Слухай!

Чи зопалу ти слово се сказала,

чи привід маєш щось такого думать?

Сервілія

Префекте! В нас сусіди християни,

напевне знаю. А мою дитину

вони раз в раз до себе закликали,

було й додому вже не йде від їх,

бо то ж вони причарували хлопця.

Прісцілла

Та не вигадуй.

Сервілія

Як то «не вигадуй»?

Відома річ, вони чарівники!

Я й то, дурна, не вірила… Ой лихо!

Якби ж я знала, що діжду такого!

Там був один… старий вже дідуган,

так той найбільше вабив… Отже, кажуть,

що він із ним кудись за Тібр подався

та більше й не вертався.

Кай Летіцій

Хто та з ким?

Сервілія

Мій син з тим дідом… Дід же християнин.

Кай Летіцій

А дід вернувся?

Сервілія

Не вернувся й дід.

Кай Летіцій

Де ж він?

Сервілія

Якби ж я знала!

(Раптом падає до ніг Каєві Летіцієві.)

Пане, пане!

Знайди мені, знайди мою дитину!

Служитиму тобі довіку, пане!

Я вільна жінка, та піду в рабині,

тобі служитиму!

Кай Летіцій

(дає їй знак встати. Сервілія встає)

Се не до діла.

Ти хто така? Як звешся?

Сервілія

Я зовуся

Сервілія, мій чоловік Фастідій,

в легіонерах служить він тепера,

в Паннонії{7}.

(Плачучи.)

Життям своїм там важить



за цезаря… А тут… з його дитини

ті людоїди… будуть пити кров…

з’їдять мого синочка…

Кай Летіцій

(з урядовою повагою)

Слухай, жінко!

Я ручуся тобі законом римським,

що син твій знайдеться, як він живий,

або ж за нього правна помста буде,

коли з ним сталось так, як ти боїшся.

Я зараз же піду розпорядити

вігілам{8} та й усім центуріонам{9},

щоб пильнували християнських зборів

по цілім Римі.

(До Руфіна.)

Мушу йти додому,

щасливі зоставайте.

(До Сервілії.)

Йди за мною.

Руфін

Іди здоров!

Прісцілла мовчки вклоняється.

Аецій Панса

Іди здоров!

(До Руфіна.)

Ну, що се

у вас тут в Римі діється? Страхіття!

Руфін

Та що ж там діється? Де не буває,

що трапиться дитині заблукатись?

Прісцілла

Авжеж, там, може, досі те хлоп’я

прийшло додому та й по мамі плаче.

Аецій Панса

А жінка ж ся казала: християни…

Прісцілла

То жінка темна, тату, і не знає

сама, що каже.

Аецій Панса

А почім ти знаєш,

які ті християни? Ти ж не знаєш!

Руфін

(перебиває, частуючи)

Там досі, татку, є тобі вечеря.

Аецій Панса

Та нам, старим, вечеряти не конче.

(Встає.)

Мені б оце якби вже на спочивок.

Прісцілла

Ходи, ходи, татусю, там для тебе

давно постелено.

(Веде Аеція Пансу через перистиль у дальші кімнати, незабаром вертається і сідає коло Руфіна. Який час вони мовчать.)

Руфін

А знаєш, люба,

мене таки не тішить ся пригода

з дитиною. Почнуться знов нагінки

за християнами.

Прісцілла

Що ж, воля божа,

ми мусим перебути сюю пробу

одважно й твердо, як годиться вірним.

Руфін

Прісцілло, раз ти вимовила слово,

якого я не смів промовить перший,

бо думав, — ти його не приймеш в душу.

Але я бачу, що й твоя душа

приступна ще земній тривозі людській.

«Не можу я такого допустити», —

се слово ти сказала, а не я,

подумай же тепер, чого коштує

не промовляти сього слова.

Прісцілла

(подумавши трохи)

Слухай,

і я б здолала заглушить се слово

на дні душі, якби я тільки знала,

що не за мене ти готов страждати,

але за те, що вище над людей.

Що б ти сказав, якби почув від мене

подібне слово в ті часи, як ти

збирався воювать за славу Риму?

Руфін

Сказав би, що не гідно се матрони,

дочки і жінки римських громадян.

Прісцілла

І не послухав би мене?

Руфін

Звичайне!

Прісцілла

Тепер скажи: що якби я була

уся у владі варвара лихого

і не було б для мене оборони,

як тільки смерть. Чи міг би ти сказати:

«Умри, Прісцілло, не давайсь на ганьбу»?

Руфін

(подумавши)

Я міг би се.

Прісцілла

Тепер же погадай:

те, за що я готова хоч і вмерти,

мені дорожче і від слави Риму,

і від моєї цноти.

Руфін

Й від Руфіна?

Прісцілла

Руфіне, ще ж сього ніхто не ставив

на пробу.

Руфін

Але стане незабаром,

як викриють тебе.

Прісцілла

Могла б я й вмерти,

ти мусив би й ту втрату пережити.

Руфін

Чи пережив би, се ще невідомо.

Прісцілла

(подавляє в собі зворушення)

Хіба ж ти вже, Руфіне, не римлянин,

що не стерпів би твердо втрати жінки?

Руфін

Ти більше маєш твердості, ніж я,

бо ти й мене готова утопити

для слави християнства.

Прісцілла

Я? Тебе?

Хіба ж не я сама тебе просила,

щоб ти мене не проводжав на збори?

Руфін

Чи проводжать, чи ні, се мало значить.

Тепер не про таємне товариство,

а про злочин кривавий буде справа

(коли до суду дійде сеє діло),

і чоловік палкої християнки

запевне здасться підозренним владі.

Прісцілла

Засуджено недавно християнку,

неначебто за чари, до спаління,

а чоловік її зоставсь безпечний.

Руфін

Бо чоловік її формально зрікся

і виявив, що відколи вона

до секти прилучилась, то не стала

всіх шлюбних обов’язків виповняти

супроти нього.

Прісцілла

(спустивши очі)

Ти в потребі можеш

те саме виявить про мене.

Руфін

Справді

ти думаєш, що я б се міг вчинити?

Прісцілла

Але ж ти виявив би тільки правду,

сказавши се.

Руфін

Буває часом правда,

якої виявляти не подоба.

Розлуки ми не брали.

Прісцілла

Взяти можем.

Се ж навіть не по правді, щоб я мала

вживати твого захисту й опіки,

спокій твій і безпечність наражати,

коли я справді не жона тобі.

Руфін мовчки відходить і спирається, закрившись тогою, на п’єдестал.

Прісцілла

(підходить до нього і кладе йому руку на плече)

Даремне ти вражаєшся, Руфіне,

я ж тільки те сказала, що повинна б

сказати вже давно, що й ти сказав би,

якби се про сторонніх річ зайшла

в подібній справі.

Руфін

(палко)

Ні! ніколи в світі!

Се, може, в християн такі подружжя,

що тільки й держаться, поки жага

загоду повну має.

Прісцілла

Тільки зрада

шлюб християнський розлучити може.

Руфін

А справжній — тільки смерть. Авжеж, Прісцілло,

хоч зрадила мене ти для Христа,

та я тебе не зраджу ні для кого

і ні для чого. Я тебе пустив би,

я б не держав тебе в неволі в себе,

якби ти раз мені сказала в вічі:

«Пусти мене, бо ти мені бридкий,

ненавидний душі моїй і серцю».

Ти можеш те сказати?

Прісцілла

(з поривом)

Ні, мій друже!

Хоч, може, се була б свята неправда,

але ні серце, ні язик не може

на неї зважитись. О ні, Руфіне!

Хоч би з тобою ми навік розстались,

а серцю був би ти найближчий завжди

з усіх людей.

Руфін

З усіх людей «невірних»?

Прісцілло, договорюй все до краю!

Прісцілла

(щиро)

Я все договорила. Знаю добре,

що ні до кого серце так не б’ється,

нікому так не вірить без вагання

і ні за кого не болить так тяжко…

Руфін

(перебиває з пекучим жалем)

Болить?!…

Прісцілла

Ти знаєш… не питай…

Руфін

Кохана!

(Пригортає її ніжно, дедалі щільніше.)

Прісцілла

(обережно, але твердо визволяється з його обіймів)

Не обіймай мене, Руфіне, так…

Мені ще тяжче від таких обіймів.

Руфін

(з болем, вражений, засоромлений)

А! я забув!.. Ніяк не можу звикнуть,

що ти ж мене зовсім вже не кохаєш!..

Прісцілла

Якби се правда, не було б так тяжко…

Руфін

Скажи ж мені… я не збагну… для чого,

навіщо мучиш ти себе й мене?

Чи се тобі громада наказала,

чи ваш єпископ шлюб наш розірвав?

Яка страшна сувора сяя віра,

що розлучає жінку з чоловіком!

Молох кривавий в хижих карфагенців,

і той таких жертов не вимагав!

Прісцілла

Не вимагає віра сеї жертви,

але моя душа забороняє

мені сей шлюб, поки твоя душа

не може з нею злитись без останку.

Я знаю, — хоч сумна оселя наша,

бо в ній не чутно голосків дитячих, —

сумніш було б, якби дитячу душу

щодня тут катували батько й мати.

Коли б я рано й вечір научала

дитину промовляти «Отченаш» —

я знаю, ти б мовчав, але дитина

завважила б, що все бракує батька

в нас при молитві хатній, і спитала б:

«Чи татко мій — «невірний»?» А коли б

ти перед ларами{10} поставив сина,

як вимага традиція латинська,

що мала б я робити? Я не знаю,

чи я б себе примусила мовчати,

і, може б, син, відданий давній вірі,

«сектяркою» назвав би рідну матір.

І певно б нам прийшлося розлучитись,

коли не тілом, то душею й серцем,

і та любов солодка до дітей,

що людям навіть старощі скрашає,

для нас була б гірка, немов полин,

а для дітей отрутна.

Руфін

Може, й так…

То, значить, вже судилося бездітним

мені дожити віку… Ти — єдина

родина в мене. Так невже й тебе

я маю втратити?.. Скажи, Прісцілло, —

якби я не наказував тобі,

а попросив як друг, як твій найближчий,

щоб ти на ті зібрання не ходила,

чи ти послухала б?

Прісцілла

Не можна, друже,

нам, християнам, слухати прохання,

бо то ж інакше половина вірних

одкинутися мусила б од віри.

Руфін

Я б не просив тебе покинуть віру,

лише не виставлятися прилюдно,

не наражатися на небезпечність.

Прісцілла

Чи добре ти збагнув, що ти говориш?

Здається, ні, а то б ти сам дійшов

до того слова, що сказав апостол:

«Без діла віра мертва»[3].

Руфін

Я те знаю.

Не раджу й сам я кидати того,

що справді доброго є в християнстві:

добро чинити, вбогих наділяти

і мати милосердя над рабами.

З маєтків наших я тобі нічого

не бороню й ніколи не спитав би,

куди та на що гроші витрачаєш.

В господі нашій старшого немає

над нас самих — то хто ж би приневолив

тебе пенатам нашим поклонятись,

коли вже ти втеряла віру в них?

Була б ти «вірна», чесна і безпечна…

Прісцілла

(переймає)

Такою можна буть хіба в раю,

я ж на землі живу, та ще й у Римі.

Яка ж то «вірність» буде, що пенатам

не поклонюсь я вдома, а прилюдно

з матронами піду богам служити,

як вимагає давній римський звичай?

Хто сміє звичай той ламать прилюдно,

крім християн? По чім же й пізнають

найбільше нас? Таж тільки християни

одвагу мають виявляти щиро

свої думки.

Руфін

(сумно)

Се правда.

Прісцілла

Не одна з нас

від того починала, що ти радиш,

але служити двом богам не можна,

а надто в ті часи, коли господь

свою пшеницю віє серед току

великого. Не можу я полинуть

легенькою половою по вітру

погожому в безпечний тихий захист

тоді, коли зерном важким, достиглим

брати мої покірно ляжуть долі

і будуть всі покладені під жорна

на муку тяжку, щоб зробитись хлібом

тим, що дає життя правдивій вірі.

З яким чолом та й як се я подам

таємну поміч, скриту під полою,

братам в той час, як на гучній арені

їх спів заглушать і затоплять кров’ю

леви та леопарди? Чи ж не більше

було б їм помочі, якби мій голос

хоч на хвилину довше всім до слуху

слова святі й правдиві подавав?

Якби моя рука дала стискання

в остатній час замученому вкупі?

Чи можу я таку велику службу

на гроші перевести? Що всі жертви,

коли любов жива у схові скніє,

а світло правди гасне, бо накрите?

Скажи, якби твої всі друзі йшли

за рідний край вмирать на бойовиську,

щоб одвернуть од Риму наглу згубу,

а ти б сидів безпечно в себе дома,

охочого найнявши замість себе

та давши дар у військову скарбницю,

чи ти б себе за чесного вважав?

Руфін

Запевне, ні!

(З подивом, повним пошани, дивиться на жінку.)

Уперше зрозумів я,

що як то тяжко склавши руки ждати,

чи вернеться одважний друг додому

з такого бою, де немає місця

тому, хто стать під корогву не може…

Мов ганьба, так гнітить оця тривога

бездільна і безсила!..

Прісцілла

Ще зарані

так турбуватись. Може, вся та справа

розвіється, немов лихий туман.

От, може, завтра знайдеться дитинка, —

ми всі про се молитись будем ревне.

Руфін

І я так сподіваюсь… А молитись

не маю я кому…

(Задумується. Погляд його з глибокою тугою звертається в далечінь.)

Мовчання.

Прісцілла

(кладе руку йому на плече)

Руфіне, любий,

про що ти думаєш?

Руфін

(стенувся)

Не знаю… так…

Повіяв вітер від садів з-над Тібру,

запахло цвітом… пташка обізвалась

досвітнім співом… Я згадав той сад

на віллі в твого батька — першу весну

з тобою вкупі там перебував я…

Така була тоді весна лагідна:

в рожевому й злотистому серпанку

стояли всі мімози, анемони,

як ті метелики в траві леліли

і мов збиралися злетіти вгору…

Ти так любила їх, так обережно

віночки вміла плести з їх, а я

бажав, щоб зацвіли скоріш гранати:

«Уквітчаю тебе вогнем!» — казав я…

І не судилось, — я в похід подався,

а ти пішла тим часом в християни…

Замість гранат блиснуло межи нами

меча Христового жорстоке лезо.

І щастя, й спокій розрубало враз.

(Замовкає і низько схиляє голову на руки.)

У Прісцілли мовчазна мука на обличчі.

Завіса.

Дія 2

Особи 2 дії

Руфін.

Прісцілла.

Кней Люцій — молодий оптимат християнин, приятель Руфіновий

Круста — римлянин, паразит і донощик (delator)

Християни:

Нартал — африканець, відпущеник Люцієвий

Єпископ

Диякон

Теофіл — пресвітер

Фавстін-Редівівус, Негріна-Рената — заручена пара, обоє християни, прості, але заможні

Аквіла — раб

Флегон, Урбан, Фортунат — ремісники

[Парвус]

Центуріон.

Вігіли.

Раби: християни і християнки.

Садок перед домом Руфіновим. Широка, обсаджена кипарисами стежка веде до дверей в літній триклініум на розі двоповерхового дому. Двері ті, зроблені широкою аркою, настежи розчинені, так що крізь них видно середину хати з гарною мозаїкою і фресками по стінах. Саме проти дверей над столом, обставленим лавами-ліжками, приходиться фреска, що ілюструє міф про Адоніса та Венеру: ранений Адоніс конає, схилившись на коліна до богині, а край ніг Венериних цвіте кривавої барви квітка, що виросла з крові Адонісової. Під фрескою мозаїка, що зображав цілу плетеницю містерій в пам’ять Адоніса, його підземну мандрівку по царству тіней і його воскресіння в постаті Діоніса, оточеного хорами вакханок. Межи деревами, серед кущів міртових та лаврових, видко ще свіжі сліди недавно повикопуваних п’єдесталів від статуй, а де-не-де порожні п’єдестали, ще не поприймані, тільки під одною маслиною стоїть спижева постать Катона Молодшого; кущі навколо сеї статуї так попідрізувані, щоб не заслоняли її — по всьому видко, що про неї хтось навмисне дбав, аби вона якнайкраще виявлялась. Руфін дуже поспішно виходить через триклініум в садок, становиться проти оплетеного гліциною та крученою рожею вікна, одчиненого на горішньому поверсі в жіночому покої, і гукає тривожно, але вмисне знижуючи голос.

Руфін

Прісцілло, чи ти дома?

Прісцілла

(подає голос, а незабаром і сама підходить до вікна)

Так, я дома,

але збираюсь вийти незабаром.

Руфін

Зійди до мене вділ і якнайшвидше.

Прісцілла

Я зараз.

(Через хвилину виходить в садок до Руфіна, одягнена як до виходу з дому і в покривалі.)

Що там сталося, Руфіне?

Ти мов стривожений? Чому так рано

вернувся з бенкету? Таж Кай Летіцій

не любить рано відпускать гостей.

Руфін

(бере її за руку і одводить в найдальший від дому куток садка)

Я вийшов звідти крадькома, нікому

чолом не давши… Ледве я почув

тривожну звістку…

Прісцілла

Що? Про нашу справу?

Руфін

Так, я довідався, що ваші збори

вже викрито і що туди сьогодні

пошлють вігілів із центуріоном,

щоб вас вхопити на гарячім вчинку.

Прісцілла

Хто се казав?

Руфін

Мені прийшлось сидіти

близенько від Кріспіна Секста й чути,

як він, сп’янівши, голосно занадто

прошепотів до свого «друга» Крусти,

пройдисвіта відомого: «Сьогодні

я пом’яну свою покійну жінку

і наловлю кількадесят «святих»,

щоб згодом їх відправити на той світ:

все ж веселіше буде їй, небіжці!»

Прісцілла

Та, може, се він так базікав сп’яну?

Руфін

Ой ні, він згадував про катакомби,

про дерево сухе, що коло входу,

по всьому видко, що напевне знає.

Прісцілла

Як міг він теє взнати?

Руфін

Ох, Прісцілло,

невже в громаді вашій всі — святі?

Прісцілла

(перше з певністю, далі з гірким сумнівом)

Я думаю… а втім… було дванадцять

коло Христа, і з тих один Іуда,

а нас далеко більше…

(Сумно задумується, але раптом стенається.)

Що ж се я?

То треба ж бігти сповістить їх швидше!

Руфін

Куди ж ти підеш?

Прісцілла

В катакомби, звісно,

остерегти їх.

Руфін

Се вже буде пізно,

бо ж там поставлено вже досі чати.

Я думав хоч тебе порятувати,

упередивши…

Прісцілла

Як? мене саму?

І ти міг думать — я на се пристану?

Нізащо в світі! Я піду туди.

Як не врятую, то загину вкупі!

Прощай, Руфіне.

(Подається йти.)

Руфін

(хапає її за край одежі.)

Стій! Стривай, Прісцілло!

Рятунок є. Я по хатах піду,

сам сповіщу їх… всіх, кого поспію…

Скажи мені, де хто живе… хоч старших…

Прісцілла

Ні, ні, се неможливо, ти не знайдеш.

Та й не впада, ти їм чужий. Ні, краще

піду сама — так, як ти радиш… правда…

ще можна… ще не пізно. Я піду!

(Іде, але обертається, припиняючись на ході.)

Як забарюся, не тривожся дуже,

то буде значити, що зберемось

деінде.

Руфін

Зберетесь? Та се ж безумство!

Прісцілла

Ми мусимо зібратись. Пильні справи

нам догарають.

Руфін

Переждіть хоч трохи.

Прісцілла

Не можна. З’їхались посли здалека

зумисне на сьогодні. Є такі,

що крадькома перебувають в Римі,

хвилина кожна дорога для них.

Руфін

І ти конечне мусиш буть на зборі?

Прісцілла

Так.

Руфін

Нащо?..

Прісцілла

Ніколи се поясняти.

Руфін

Де ж зберетесь?

Прісцілла

У кого-небудь в хаті.

Руфін

У кого?..

Прісцілла

Справді, я сього не знаю.

Єпископ зважить…

(Раптом з одчаєм.)

Боже, боже правий,

рятуй свою громаду! Тож єпископ

найдальше мешкає… Се ж треба двічі

всіх обійти… Тож сюю біганину

весь Рим завважить…

Руфін

Розішли рабів.

Прісцілла

Ні, се непевна річ. Піду сама,

і дійся воля божа!

Руфін

Стій, Прісцілло!

Я щось надумав. От що: тут зберіться.

Прісцілла

(до краю здивована, аж не розуміє)

Де тут?

Руфін

У нас.

Прісцілла

У тебе?

Руфін

В нас, кажу я.

Прісцілла хоче щось сказати, Руфін рухом спиняє її.

Немає часу на сперечки, годі!

Іди, скажи товаришам скільком,

хто мешкає найближче, і вертайся,

а ті вже сповістять, кого там треба,

що збір сьогодні в нас. Я буду тут,

щоб одчинять. Стрічатиму гостей

сам, без рабів. Нехай вони ввіходять

не через браму, а в садову хвіртку

з малої вулиці.

Прісцілла

Але ж, Руфіне…

Руфін

(суворо)

Іди в сю мить! Наказую тобі!

Прісцілла йде.

Хутко після виходу Прісцілли входить Круста, його вводить раб у триклініум з глибини сцени не через сад, а через хатні двері. Круста трохи напідпитку, але держиться ще досить твердо на ногах.

Круста

(до раба, стоячи на сходах у дверях з триклініума в сад)

А де ж твій пан?

Руфін

(озивається, не розгледівши)

А хто там? Що там треба?

Круста

Се я, коханий друже, Галлій Круста.

Руфін закушує з досади губу, але зараз же примушує себе до привітнішого виразу і підходить до Крусти.

Ми так стривожились — ти раптом зник,

ні з ким не попрощавшись. Кай Летіцій

боїться, чи тебе хто не образив

у його в хаті.

Руфін

Ні, ніхто ні словом.

Круста

Наш друг Кріспін завважив, що, здається,

ти нас покинув саме в ту хвилину,

як ми пили за цезаря.

Руфін

Неправда.

Круста

І я ж казав — неправда. Хоч і знаю,

римлянин отакої вдачі й думки,

як наш Руфін, волів би пить отруту,

аніж вино за цезаря здоров’я!

(Грубо сміється і фамільярно плеще Руфіна по плечі. Той сахається від нього мимоволі.)

А все-таки я їм казав — неправда.

Я добре бачив: не тоді пішов.

Що не тоді, то не тоді. Кажу їм:

піду довідаюсь, він, може, хворий.

Руфін

(проводить рукою по чолі)

Так, дійсно, ти вгадав, я справді хворий.

Зо мною се буває… Десь в поході

пропасницю дістав я…

Круста

Любий друже,

ти, може б, ліг в кімнаті?

(До раба.)

Постели

своєму панові вигідно ліжко

та принеси гарячого вина.

Я напою й догляну.

Руфін

Ні, не треба.

(До раба.)

Іди, як буде треба, я покличу.

Раб виходить.

(До Крусти.)

У хаті гірше, — душно, млосно якось.

У мене пал тепер.

Круста

(бере його за руку)

Рука холодна.

Руфін визволяє свою руку.

А дай чоло?

(Хоче помацати чоло Руфінові, той відхиляє голову.)

Руфін

Ні, я сього не зношу!

Круста

А якби се була рука жіноча?

(Знов грубо сміється, раптом уриває.)

Ага, до речі, я зустрів Прісціллу

на вулиці, кудись так поспішала,

що я не встиг і привітатись гідно.

Чи то ти часто так її пускаєш

ходити пізно, ще й саму, на місто?

Гай-гай, се необачно, любий друже!

До жінки ока треба, мура й кия.

(Сміється.)

Руфін

(холодно)

Ти міг би ощадити стільки слів.

Вона пішла по лікаря для мене.

Круста

(облесливо)

Яке то щастя мати жінку дбайну!

І як се ти не жалуєш дружини?

По лікаря нехай пішов би раб,

а жіночка б тебе гляділа вдома.

Руфін

(згорда і гостро)

Ти не порадив, я не догадався.

Круста

Мій бідний друже! Як тобі недобре,

аж голос міниться! Ти ліг би справді

хоч у триклінії на лаві. Дай лиш

я поможу тобі зійти на сходи.

Заточуючись трохи, бере Руфіна під руку і тягне до сходів. В сю хвилину хтось тричі стукає в садову хвіртку. Руфін кидається відчиняти, вирвавшись від Крусти, що йде слідом за Руфіном, і перше, ніж Руфін встигає відчинити, питає.

Круста

Хто там?

Голоси за хвірткою

Раби господні.

Круста

(зразу здивований, потім хитро, крізь зуби мимрить)

От так штука!

Руфін одчиняє. Увіходять: Невідомий християнин і Фортунат.

Фортунат

Прісцілла нам казала…

Руфін

(перебиває)

Так, я хворий.

Се дуже любо, дорогії друзі,

що ви прийшли одвідати мене.

Я вдячний, дуже вдячний. Вибачайте,

що, може, я прийняти не здолаю

так, як годиться дорогих гостей,

але ж я хворий… Я прошу, друзі, вас, —

ходім в триклініум. Злягти я мушу,

бо щось не встою.

(До Невідомого.)

Друже, вибачай, —

я попрошу, щоб ти мені дав руку.

Здивовані християни не встигають прийти до слова. Руфін хапає Невідомого християнина під руку і швидко подається вбік від Крусти, що було налагодився знов взяти його під руку. Фортунат іде вкупі з Руфіном і Невідомим. На ході Руфін обертається до Крусти.

Будь ласка, Крусто, зачини там хвіртку,

я не здолаю.

Круста

(до Фортуната)

Ти, либонь, молодший, —

там засуви тяжкі. Стривай, Руфіне!

Фортунат вертається й зачиняє. Круста доганяє Руфіна.

Хіба ж так можна бігти? Ще завадить!

Адже ти хворий.

Руфін

(до християн пошепки і шпарко)

Не кажіть нічого

і не дивуйтесь.

(До Крусти вголос.)

Я лягти спішуся.

Круста

(ідучи й собі до триклініума)

Як я давно казав! Коли ж не слуха!

Погіршало. А ліг би ти завчасу

та випив би гарячого вина…

(Остатні слова говорить уже на сходах.)

Руфін

Так, так, се правда. Я тебе прошу,

піди знайди кого з рабів, скажи їм,

щоб зараз же мені вина нагріли.

Круста

А нам дали холодного? Чи так?

Руфін з слабким примушеним усміхом мовчки потакує головою.

Та тільки нащо ж нам раба шукати?

Ось я пучками клясну — прийде й сам.

(Кляскає пальцями.)

Приходить раб з внутрішніх дверей. Круста звертається до нього.

Ти, слухай, панові нагрій вина,

а нам скажи холодного принести, —

коли нема кіпрійського, то й асті{11}

нам знадобиться. Швидко там справляйся.

Незабаром другий раб вносить кухоль вина і три фіали. Розставивши фіали перед гостями, наливає їм вина, далі стає в порога, налагодившись прислужувати в потребі.

Руфін

(до раба)

Іди, ми почастуємось самі.

Раб виходить.

Я не терплю, як зайві люди в хаті

під час бесіди нависають.

Невідомий

(з косим поглядом на Крусту)

Справді.

Се дуже прикро.

Круста

(випив тим часом фіал і наливає вдруге)

Але я волів би,

щоб інший хто важкого кухля двигав.

Фортунат

Дай, я тобі наллю.

Круста підставляє фіал; Фортунат наливає і становить кухля на стіл.

Круста

Що ж ти не п’єш?

Фортунат

Я не вживаю.

Круста

Дивно! Знаєш, друже,

що се образа бога Діоніса.

А ми тут під його покровом — бачиш?

(Показує на малюнок вакханалій; християни понуро спускають очі додолу.)

Руфіне, друже, гарна в тебе хата!

Мозаїка чудова!.. Тільки що се?

Куди всі статуї твої поділись?

Руфін

Та то… прийшлося нам поправить дещо…

і то ж не всі… тут деякі лишились…

Круста

(п’яніючи)

Еге ж, еге… Катон Молодший є…

колишній Рим… республіка…

(Знов тверезіше.)

Здається,

колись тут бюсти цезарів стояли?

Руфін

Ніколи!

(Схаменувшись.)

Себто… щось не пригадаю…

Круста

(знов п’янувато)

Так, так… забути легко…

Хтось стукає в хвіртку. Круста схоплюється, щоб іти одчинять. Руфін удержує його за руку.

Руфін

(до Крусти)

Не турбуйся.

Тут є молодші.

(До Фортуната.)

Одчини, мій друже,

прошу тебе.

Фортунат іде, одчиняє старому християнинові Теофілові і щось пошепки говорить йому, той невдоволено крутить головою і повагом, з суворим обличчям, іде з Фортунатом в триклініум, вітається з Руфіном і мовчки сідає коло стола.

Руфін

От несподівано, кохані друзі,

зійшлись ви всі до мене, тільки шкода,

що саме я слабий.

Раб вносить гаряче вино.

Оце ж і ліки

по наказу проречистого Крусти.

Теофіл

(нахилившись до Фортуната, стиха)

Який се Круста? Друг Кріспіна Секста?

Фортунат

Той самий.

Теофіл нічого не каже, тільки ще гірше насуплюється.

Круста

(до Теофіла)

Що се ти смутний, мій батьку?

Теофіл

Старий я веселитись.

Круста

Що там старість!

Анакреон старіший був над тебе

в той час, коли складав веселі оди.

От якби нам хто заспівав котру!

(До Руфіна.)

Чи в тебе єсть із Греції рабині,

щоб нам з Анакреона заспівали?

Руфін

Грекинь у нас нема, та й вибачай,

але мені тепера не до співів,

бо голова болить.

Круста

А правда, правда!

Як ти про цезарів, так я про слабість

зовсім забув.

Знов стук у хвіртку, дуже тихенький. Круста його не чує, а Фортунат схоплюється і непрошений біжить відчинити. Увіходять троє християн-плебеїв: Урбан, Флегон і Аквіла, вони убрані просто, по-ремісницьки.

Урбан

Чи тута дім патриція Руфіна?

нам сказано сюди прийти…

Руфін

(перебиває)

Так, так.

Тут є для вас робота.

Урбан

Як — робота?

Руфін

Там дещо…

(Підводиться, щоб іти до них.)

Круста

(удержує його)

Не трудися, ти ж бо хворий!

(Кляскає.)

Раб увіходить.

Ось покажи сим людям, де робота.

Руфін

(з досадою до Крусти)

Ти вже мене за мертвого вважаєш?

Але ж я маю ще і волю, й голос.

Я можу сам покликать слуг своїх

і дати наказ їм, коли захочу.

(До раба.)

Іди, мені нічого не потрібно.

Раб виходить. Руфін звертається до ремісників.

Ви сядьте там, під дубом, на ослоні.

Аквіла

(бурмотить)

Се щось непевне… Я не розумію…

Всі три сідають під дубом на камінній лаві.

Круста

(до Теофіла)

Страх як псує хвороба вдачу людську!

Лагідний друг мій став такий дражливий.

Чи бачив ти його коли таким?

Теофіл мовчить.

Руфін

Та він моєї вдачі ще не знає.

Се мого батька друг. Прибув недавно

з чужини, де прожив багато років.

Круста

А!

(До Теофіла.)

Де ж ти пробував, шановний батьку?

Теофіл мовчить.

Руфін

У Галлії.

(До Крусти тихо.)

Старий недочуває.

Теофіл здивовано скидає на Руфіна очима, той стрічається з ним благальним поглядом, Круста усміхається.

Увіходить молодий патрицій Кней Люцій, із ним дуже молодий відпущеник — колишній його раб-африканець Нартал, обидва християни. Руфін дивиться на Люція з непевністю, не знаючи, як має його зустріти, але побачивши, що всі християни вітають його як знайомого, стрічає і собі привітно.

Руфін

Приємна несподіванка! Не ждав я

тебе сьогодні в своїм домі бачить.

Люцій

І я не сподівався, щоб Руфін

мене сьогодні, власне, мав приймати

укупі з іншими…

Руфін

(поспішно перебиває)

Бувають часом

усякі несподіванки. Наприклад,

прийшов ось Галлій Круста, рідкий гість,

прийшов некликаний…

Круста

І небажаний?

Руфін

(збентежено)

Я не хотів зовсім сього сказати.

Круста

(сміється)

Я знаю, знаю! Звісно! Я жартую!

Адже ми друзі, приятелі здавна.

Люцій

(здержано і гордовито)

Сього вже я ніяк не сподівався.

Круста

(задирливо)

Як, власне, треба сеє розуміти?

Люцій

Не звик я пояснення додавати

до власних слів, тож розумій, як хочеш.

Руфін

(поспішно)

Але ж, кохані гості, призволяйтесь!

Ось тут вино… Ну, та й господар з мене!

(Схоплюється, щоб налити вина, дуже жваво, але раптом в’яло схиляється на лаву.)

Ох, тая слабість! От уже не в пору!..

Приймайтеся самі, шановні гості.

Круста

(підводить кухля)

Держіть фіали!

Люцій

Я не п’ю, спасибі.

Невідомий

Ні я!

Фортунат

Ні я!

[Нартал]{12}

Ні я!

Теофіл мовчки закриває свій фіал рукою.

Круста

От чудасія!

Уперше бачу стільки непитущих!

Ні, друзі, не гордуйте сим вином,

тож при беседі випити годиться.

Се, чув я, так у християн ведеться

балакати насухо! Але й тії

хоч людську кров, та п’ють-таки часами.

Плебеї, що сиділи на лаві під дубом, схоплюються при сих словах і наближаються до сходів триклінія.

Руфін

Ну, знаєш, се вже вигадки запевне

і чудно вірити в таке.

Круста

Чому ж?

Всі кажуть, що ніколи християни

на бенкеті вина не п’ють, ні співів,

ні оргій не заводять, поки крові

з дитини вбитої не покуштують.

До того часу всі сидять, як мертві,

а потім співи, й крик, і пиятика

здіймається у них і щось такеє

там чиниться на оргіях, що, кажуть,

найгіршим з нас було б навдивовижу.

З братами сестри, матері з синами,

з батьками дочки любощі заводять.

Нартал

Та се ж брехня!

Круста

(прижмуривши очі, дивиться на Нартала)

А ти ж се звідки знаєш?

Руфін

(впадає в річ)

Вже кожен, хто читає хоч би Цельза,

не може вірити сим поговорам,

таж Цельз відомий ворог християнству,

а й він доводить, що сьому неправда.

Круста

Ет, що там Цельз! Такий собі філософ,

письмак, далекий від живого світу,

та відки має поведінки знати

такого мотлоху, як християни?

Нартал

(спалахнув)

Ти кажеш, мотлоху?

Круста

Та певна річ!

Римлянин же порядний не пристане

до секти бузувірної, що богом

собі осла назвала?

Нартал

Що ти мелеш?!

Теофіл мовчки встає і подається геть. Невідомий християнин іде з ним і щось пошепки йому говорить, але той, махнувши рукою, ходить за хвіртку; Невідомий християнин теж виходить за ним.

Круста

Та се ж відомо всім, що християни

осла почитують як бога.

Урбан

(скочивши на сходи)

Брешеш!

Круста

Руфіне, що се значить?

Руфін від збентеження не знаходить одразу, що сказати, тільки хапається за голову, неначе в приступі наглого болю.

Руфін

(хворим голосом)

На богів,

прошу вас, друзі, тихше. Я не можу…

Такий страшенний біль…

На стежці до триклініума з’являється Прісцілла, з нею дівчина-християнка Рената.

Се ти, Прісцілло?

Нарешті! Де той лікар? От ти знову

якусь ворожку привела…

Прісцілла

(з жахом)

Руфіне!

Руфін

Не говори, я знаю. От і Круста

недарма про жінок так говорив,

коли прийшов, зустрівшися з тобою.

(До Крусти.)

Тепер я згоджуюсь з тобою, Крусто!

Прісцілла

Тут Круста?

(Німіє з дива і з жаху.)

Круста

Я, здається, не Медуза,

а господиня наче скам’яніла,

угледівши мене.

Прісцілла

(намагається отямитись)

Ні, ні, я просто

втомилась… Вибачай… Я не гадала,

що тут гостей застану…

(До Руфіна.)

Ти не гнівайсь.

Я думаю, що лікар зараз прийде.

А се прийшла зо мною не ворожка,

се дівчина, що в нас нитки фарбує.

Вона просила дати їй роботу.

Руфін

Гаразд, гаразд. Ось тут прийшли майстри

теж по роботу. Може, ти покажеш,

що їм робити.

(До плебеїв.)

Ви підіть за нею.

Прісцілла

Ходіть, ходіть.

Швидко подається через триклініум в дім, плебеї і Рената йдуть за нею.

У хвіртку входить старий диякон з речами, належними до ритуалу, загорненими в платину. Руфін встає назустріч дияконові.

Руфін

Ось і лікар!

(Переймає його на порозі.)

Як я тебе тут виглядаю! Пробі,

скоріше дай пораду.

(До гостей.)

Вибачайте,

що я покину вас самих на хвильку.

Коли дозволить, я вернуся хутко.

Ходім, прошу.

Бере за руку мовчащого з дива диякона і веде через триклініум у дім.

Круста

(розлягається вигідніше на лаві)

Які тепер нахабні

плебеї стали. Розпустилась чернь.

Пора б укоськати. Та що робити,

коли патриції самі призводять

до того. От я знаю сам таких,

що цезаря готові зневажати —

для них він, бач, тиран та узурпатор —

самі ж при тому за гостей приймають

усяких відпущеників, недавніх

рабів, чужинців варварської крові,

усяку темношкуру покруч.

Нартал

(з вибухом гніву)

Ти!

Сам покруч! Римське сміття! Як ти смієш?!

Люцій

(тихо до Нартала)

А хто на ближнього «рака» промовить[4],

тому що буде?

Нартал сідає мовчки на місце, важко дишучи.

Круста

(до Люція)

Я того й не знав,

що ти навчився звірів заклинати,

та ще й, либонь, по-вавілонськи?

Люцій

Нащо

у вавілонців мав би я учитись

таких звичайностів, що не годиться

не тільки зваду в гостях починати,

але й до сварки допускати інших?

Се й в Римі всяк, хто носить тогу, знає.

Круста

(удає, мов зовсім не слухає і не чує Люція, розглядає малюнки по стінах)

Хороші фрески! Гарне малювання!

Мозаїка чудова!.. Адоніс…

«великомученик» назвати можна б

його по-християнськи. Тільки де там!

Наш мученик мудріший був від тих,

що здуру розпиналися на довбнях.

Фортунат і Парвус{13} встають і виходять в садок, щось турботно шепочучи межи собою.

Бач, як розп’явся на розкішнім лоні

безсмертної Венери! На Амура!

Я б сам готовий мучитись отак,

а надто щоб воскреснути потому

веселим Діонісом, паном вин,

володарем бенкетів… От не знаю,

чи той розп’ятий християнський бог,

що нібито й собі воскрес із мертвих,

теж розуміється на винах добре?

Здається, так, бо хтось мені казав,

що за життя не був він непитущим

і вмів з води робить вино червоне[5].

Се він і Діоніса переважив,

коли не брешуть люди: з винограду

вино зробити — не велике чудо,

ні, ти зроби його з води! Не диво,

що всі п’яниці з римської голоти

охоче йдуть у християни — де ж пак

не шанувати їм такого бога?

Та що! Я сам готов на те пристати

і помирить Ісуса з Діонісом.

(Вимахує фіалом у лівій руці і ляскає пальцями правої.)

Евое, Бакхе! Гала-галалуя!

Чи як то там гукають християни

на циркових аренах проти звірів?

Нартал

(люто)

Мовчи!

Круста

Образивсь ти за Діоніса?

Нартал хапає зо стола кухля і заміряється на Крусту. Люцій удержує його за руки, Круста нагинається під стіл.

Люцій

(до Нартала)

Дай спокій! Схаменися!

(Нишком.)

Вчись терпіти!

Нартал

(блідий з надміру лютості, глухим голосом)

За себе міг стерпіти, а за святощ

не можу…

(Раптом різким високим голосом.)

Гей, пусти, бо серце трісне!

(Силкується вирвати руки.)

Диякон

(виходить з хатніх дверей)

Що тут за крик? Що сталося?

Круста

Та бачиш,

тут нове чудо бога з Галілеї —

оцей патрицій без вина сп’янів.

Диякон

(підходить до Нартала, нишком)

Ти всіх занапастиш. Ну, будь же тихо!

Нартал випускає з рук кухля і кидається на лаву, зовсім знесилений погамованим вибухом. Люцій кладе йому руку на чоло і щось шепоче, нахилившись над ним низенько.

Диякон

(звертається до інших, головно до Крусти)

Господар просить вибачить йому,

що він не вийде навіть попрощатись,

бо я його покласти в ліжко мусив,

а вас прохати мушу розійтись,

бо хворому потрібен спокій.

Круста

(підвівся, потім знову сів)

Може,

я ліг би тут собі тихенько спати?

Бо щось моїм ногам ніяк не йдеться.

Люцій

Ні, се не випадає. Ліпше я

тебе додому проведу помалу.

Круста неохоче встає, Люцій помагає йому.

Диякон

(до Нартала)

Тебе прошу, посидь коло слабого,

поки ми з панею зготуєм купіль.

Круста

(спиняється)

Я, я посиджу!

Диякон

(лагідно плескає його по плечі)

Ні вже, ти спочинь

сам краще в ліжку дома. Адже кажеш:

«Ногам не йдеться». Де ж тобі глядіти

слабих людей?

Круста

Ну, ну, бувай здоров!

(Виходить з Люцієм.)

Ледве зачинилась хвіртка за Крустою і Люціем, з-за кущів у садку виходять Фортунат і Парвус, а з ними ще кілька інших, що непомітно для Крусти увіходили в садок і, остережені через двох попередніх, перестоювали в садку.

Фортунат

Ну, слава богу, позбулися Крусти!

Парвус

(понуро)

Ще невідомо, що то далі буде.

Фортунат

Що ж може бути? Адже він пішов.

Парвус

Але куди?

Фортунат

Та вже ж додому певне.

Парвус

Се невідомо.

Диякон

Люцій з ним пішов,

то вже ж догляне й зради не допустить.

Парвус

Та так-то воно, так… А я волів би,

щоб і за Люцієм ще хто пішов.

Диякон

Навіщо се?

Парвус

Щось я не маю віри

до тих патриціїв високородних,

занадто ввічливих та делікатних

до всяких Круст.

Диякон

А як би ж ти хотів?

Так, як Нартал, із ними зачіпатись

і наражати всіх нас на погибель

вперед іще, ніж ми відбудем збори?

Парвус

Та я не знаю… Тільки ж вислухати,

як той поганин ображає бога

і перемовчувать — се теж спокуса,

се може до байдужості довести.

Диякон

(подумавши)

Се справа трудна… Сам я не здолаю

розважити її. Нехай єпископ

нам роз’яснить на зборах се питання.

Фортунат

Авжеж, найкраще так, нехай єпископ.

Дехто з новоприбулих

Так, так, єпископ! Він нам се розважить!

Парвус

Як так, то й так… Я тільки знов скажу:

мені оті патриції непевні,

не бачу я в них щирості такої,

як у плебеїв. Щось вони мудрують,

філософів спогадують поганських

та всякі панські світові звичаї,

так мов не досить їм письма святого,

слів господа Христа і заповітів

отця небесного — ще їм потрібна

усяка мудрість марна сього світу.

Фортунат

Ну, так вони вже виховані, брате,

привчені змалку.

Парвус

То ж і я кажу!

А для убогих духом се спокуса,

що книжники й пани мов верховодять

в громаді нашій, наче бог злюбив їх

понад простолюд.

Диякон

Я гадаю, сину,

що й сюю справу зважить нам несила.

Ти поспитай єпископа на зборі.

Дехто з присутніх

Авжеж! найкраще!

Парвус

Та нехай і так…

Я, власне, нагадав вам про обачність…

Не сам я се подумав, а й старий наш

подався навіть геть з тії «бесіди», —

одно, що не хотів блюзнірства слухать,

а друге, що йому здалось непевним

поводіння і Люція, й Руфіна.

Диякон

Руфіна?

Парвус

Так. Що ж, ніде правди діти,

воно й мені теж видалось непевним.

Коли б тут не було якої пастки…

Між присутніми тривожне шепотіння.

Диякон

Ти стережись так кидати словами,

зневір’я і нещирість посівати

в громаді нашій братній.

Парвус

Чесний батьку,

громаду нашу я шаную щиро,

але Руфіна в ній я ще не бачив

і що він за людина — теж не знаю.

Я говорив з ним раз, і не здалося

мені, щоб він був другом християнам.

Диякон

Усі ми здавна знаємо Прісціллу

і можемо їй вірити на слово.

Парвус

Але ж не жінка хаті голова,

а чоловік, не їй його судити,

не їй за його й ручити…

Фортунат

Та цить!

Руфін іде!

Розмова і шепотіння обривається. Мертва тиша.

З хатніх дверей виходять у триклініум Руфін, Прісцілла, Рената, Нартал, Флегон, Урбан і Аквіла.

Руфін

(зіходить з триклінія в садок до тих, що ждали там)

Шановні гості, я прошу до хати.

Парвус

(непривітно)

Ми тут не гості, ми прийшли на збори.

Руфін

(лагідно)

Я знаю. Тож прошу почати збори,

а сам я повартую коло хвіртки,

щоб знову хто непроханий не вліз.

Парвус

(крізь зуби)

Запізно трохи…

Руфін

Що?

Парвус

(не відповідає і звертається до інших)

Так що ж, ходімо?

Диякон

Нам треба ще єпископа пождати.

Руфін стає коло хвіртки і засовує її. Чутно, як хтось хутко стукнув у неї.

Руфін

Хто там?

Голос за хвірткою

Господній раб.

Руфін одчиняє. Увіходить єпископ і з ним кілька християн і християнок.

Диякон

От і єпископ!

Єпископ

Мир, браття, вам.

Громада

І духові твоєму.

Диякон

Благослови нас, отче превелебний.

Диякон, а за ним усі, крім Руфіна, підходять під благословення до єпископа.

Єпископ

(до Прісцілли, показуючи на Руфіна, що стоїть осторонь)

Чи се господар хати?

Прісцілла

Так, мій отче.

Руфін

(до єпископа)

Я сам і дім мій до твоїх послуг.

Парвус тим часом щось сказав на вухо дияконові.

Диякон

(до єпископа)

Я маю щось довести, володарю,

до твого відома зовсім зокрема.

Єпископ відходить з дияконом трохи осторонь і, перемовивши нишком кілька слів, знов приступає до гурту.

Єпископ

Ходім до хати і почнімо збори.

Всі, крім Руфіна, подаються йти, але єпископ рухом спиняє Прісціллу.

Ти поки що зостанься з чоловіком.

Ненадовго, — тебе покличуть згодом.

Прісцілла, здивована і збентежена, мовчки відходить до Руфіна попри хвіртку.

(До Редівівуса і Ренати.)

Ви теж не входьте, поки вас покличуть.

(До диякона стиха.)

Се молодим не випадає слухать.

Єпископ і громада увіходять у триклініум, диякон замикає двері від саду. Руфін і Прісцілла зостаються біля хвіртки, а молода пара проходжується по саду, тихо розмовляючи.

Руфін

Коли б ти знала, як мене тривожить

се несподіване втручання Крусти!

Прісцілла

Коли ти так боїшся, то скажи,

ми зараз підемо з твоєї хати

десь інде, може, хто притулок дасть.

Руфін

А я куди піду?

Прісцілла

Самому буде

і тут безпечно.

Руфін

Як же ти гадаєш,

за кого я боюся?

Прісцілла

(стискає руку)

Вибачай!

Я справді щось не до ладу сказала.

Руфін

Які то причандали ніс отой,

що по тобі прийшов?

Прісцілла

Він наш диякон

і ніс потрібні при відправі речі:

платину, чашу й інше.

Руфін

Нащо ж то?

Яка ж то має бути в вас одправа?

Прісцілла

Сього тобі сказати я не смію.

Руфін

(вражений)

Невже ти не впевняєшся на мене?

Прісцілла

Сього не вільно знати й неофітам,

поки вони не введені у хрест,

се божа таїна, свята встанова.

Одно сказати можу: в тім нічого

злочинного немає, ні гидкого,

і вірити мені прошу. Ти віриш?

Руфін

(просто і щиро)

Тобі я завжди вірю без вагання.

Але скажи, коли сказати можна, —

зібрались ви не тільки для відправи?

Прісцілла

Ні, єсть і другі справи. В нас тепера

велика чвара церкву роздирає,

змагання йде, коли справляти паску,

чи в той час, як юдеї, чи не в той.

Руфін

Чи се ж так важно, що для того варто

на небезпеку наражатись?

Прісцілла

Важно.

Се може церкву розколоть надвоє.

Руфін

Ви не могли пождати?

Прісцілла

Не могли,

бо паска незабаром, треба зважить.

Руфін мовчки здвигає плечима.

Ще й інша справа є нам до обради:

чи дозволять жінкам пророкувати{14}?

Руфін

Хіба сей дар від дозволу залежить?

Прісцілла

Не всякий може ним послугуватись,

хоча б і мав його, коли від того

для церкви може вийти шкода. Тим-то

і ми, жінки, повинні буть на зборах,

бо нас обходить сеє близько.

Руфін

Дивно,

невже й ця справа теж така нагальна?

Прісцілла

В єретиків жіноцтво пророкує,

і шириться та єресь, мов зараза,

вона страшна для церкви, мов чума,

і зволікати ніколи з рятунком.

Руфін

Ти щиро се говориш?

Прісцілла

Так, Руфіне, —

для мене церква дорога, як мати,

як рідна мати; все, що їй на шкоду,

болить мене, і мучить, і турбує.

На ліки їй віддати я готова

і кров свою, й життя.

Диякон

(вихиляється з дверей)

До збору, сестро!

Прісцілла йде в триклініум. Стук у хвіртку.

Руфін

Хто там?

Голос Люцієвий

Кней Люцій.

Руфін

(одчиняє йому)

Відпровадив Крусту?

Прісцілла

(з порога триклініума)

Ренато! Редівівусе! До гурту!

Рената і Редівівус входять в триклініум.

Люцій

Так, відпровадив. Посеред дороги

він мало-мало не звернув на бенкет

знов до Летіція, та я завів

його до хати, і поклав на ліжко,

та ще й приспав, як мати немовлятко.

Я сподіваюся, що Круста завтра

забуде все, що п’яним чув і бачив,

бо він напився, наче винний міх.

Я мав з ним клопіт! Та зате вже певен,

що з ним заснула наша небезпека.

Руфін

Коли б вона проспала хоч до завтра!..

Не в пору був сей гість… Мені здається,

що не мине добром гостина тая…

Люцій

Як ти так думаєш, то, може, краще

ти попроси громаду розійтися?

Руфін

Тепер се річ громадська, не моя.

Я все їм розказав, що знав, про Крусту,

була нарада при мені й без мене, —

коли вони тепера зостаються,

то, значить, зважили, що їм безпечно.

Не можу я їм показать порога,

коли їх сам до себе в хату кликав.

Люцій

Як сталося, що ти нас запросив?

Ти, може, став сьогодні неофітом?

Руфін

Сьогодні, вчора й зроду я той самий:

я римський громадянин, більш ніхто.

Люцій

Чого ж у тебе християнські збори?

Руфін

Дозволь промовчати на се питання

і вір, що я, як римський громадянин,

супроти всіх поводжуся по правді

і з ворогами звик боротись чесно.

Люцій

Як маю розуміти сі слова

про ворогів?

Руфін

Ти гість мені сьогодні —

образити тебе я не хотів би.

Люцій

Я — твій товариш, друг з дитячих літ,

і певен, що Руфін супроти Кнея

не може мати ворожнечі, — значить,

те, що сказав ти, більше або менше

від того, що образою звуть люди.

Руфін

Ти все такий розсудливий і добрий,

яким ти змалку був, яких не звик я

між християнами стрічати.

Люцій

Дивно!

Ти розуму й лагідності не бачив

у християн?

Руфін

Сього я не кажу.

В них розум є, але якийсь непевний,

немов багаття з дерева сирого,

що більше з нього кіптяви, ніж світла;

тепла теж мало. Справді, християни

лагідні понад людську міру й звичай,

а добрості в них щирої немає,

вони не людяні, вони нічого

дарма не роблять — все за надгороду,

та ще й не за малу, за вічне щастя

на небесах! На меншу не пристали б.

Нікого їм не жаль, тортури вічні

готові обіцяти з легким серцем

всім «грішникам» — так, наче бог їх кат,

що присуди виконує безумні.

Люцій

Ти помилився: бог у нас не кат,

а вищий судія. Хіба ж не краще,

якби тирани наші віддавали

всі присуди свої на розсуд божий

і «грішникам» не завдавали муки

в надії на геєну вічну?

Руфін

Може.

Люцій

Так само й з розумом. Хай наш вогонь

від дерева сирого, але згодься,

що ми й сире примушуєм горіти,

а твій вогонь саме сухе, добірне

спроможен запалити, сирина ж

гниє тим часом без ужитку, марне.

Руфін

Чи філософський розум не пройняв би

ту сирину?

Люцій

(заперечує, хитаючи головою)

Така природа людська,

що досконале може в ній прийматись

помалу і в тісному крузі тільки.

Якби всі римляни були подібні

натурою до тебе, я сказав би,

що Рим зробивсь Новим Єрусалимом

без чуда божого. Але я знаю,

що мало римлян є таких, як ти,

і вірю, що потрібне чудо боже,

щоб Рим відбудувати.

Руфін

Що тобі

тепер до Риму? Ти вже християнин,

«Єрусалим» тепер твоя столиця!

Республіка вже не лежить на серці,

монархію Христову ти будуєш.

Люцій

Тобі ввижається там розбрат, де є згода.

Я всесвітянин римський і бажав би

побачить Рим столицею всесвіта,

і щоб зруйнований Єрусалим

в Італії мов фенікс відродився

і крила розпростер на римські гори.

Коли в нас буде цар один на небі,

то на землі вже місця не достане

тиранам-цезарям, і церква наша

республіку міцну заложить в Римі.

Руфін

То вже не буде Рим, бо ваша церква

не дбає про закон, про славу Риму,

вона перейняла юдейський звичай,

і віру, і закон.

Люцій

Не так, Руфіне.

Тут п’яний Круста розумом простацьким

та грубими словами те завважив,

чого мудріші люди ще не знають,

у що тверезі голови не вірять,

чим ображаються гордливі душі,

проте ж його пророкування вірне:

Христос погодився із Діонісом,

бо Слово вже з Ідеєю з’єдналось.

Руфін

(смутно)

Ні, вір мені, боги не воскресають.

Міг Діоніс воскреснуть з Адоніса,

бо Адоніс був смертний, а по смерті

герої часто робляться богами

у пам’яті своїх нащадків. Певне,

так і герой юдейський з Назарета

дістався на почесне місце в небі.

З рук смерті люди дістають безсмертя.

Не так боги. Бог мусить жить невпинно,

бо як умре, то вже не воскресає.

Платонова ідея не вмирала,

тому її не подолало й Слово

і мусило погодитися з нею.

Коли ваш бог живий, а наші вмерли,

То згода межи ними запанує

хіба тоді, коли вже й ваш умре.

Люцій

Наш бог не може вмерти!

Руфін

Час покаже.

Тепер не ви, а ми в жалобі.

Коли вже справді вмер наш Діоніс,

то вічний жаль зостанеться по ньому,

бо він уже не встане з мертвих… Бачиш,

тут статуя стояла Діоніса,

тепер тут яма — не спіткнись на неї

як-небудь в темряві — сю порожнечу

уже ніщо заповнити не може…

Люцій

Природа ненавидить порожнечу

і завжди виповнить її. Гадаю,

що християнство виповнить і прірву,

розкриту під ногами в нас. Я вірю,

що Рим не згине, бо його врятує

новий закон, нові звичаї й віра

в нового бога. Я тобі пораджу:

в ті ями, що од статуй полишились,

ти дерева хороші посади,

і зараз твій садок повеселіє.

Бо там, де мертві постаті стояли

богів умерлих, — зацвіте весна живою,

плідною красою.

Вони який час мовчки походжають по стежках.

Руфін

Друже,

ти в мене заронив зерно надії…

Коли б ти знав, як я часами прагну

повірити, ну, хоч отак, як ти,

в те християнство! Бачу я, та віра

у тебе «з зерням солі», як то кажуть,

вона холодна…

Люцій

Ні! ти помиливсь!

Хіба холодне те ждання пекуче,

що живить нас і мучить край постелі

слабого батька? Не ладні ж хіба ми

тому і руки, й ноги цілувати,

хто верне хворому здоров’я й силу?

Чи ж ми не віддамо і срібло, й злото

за ліки, хоч вони гіркі й несмачні?

Чи ж ми самі не помагаєм ревне

слабого й одурити у потребі,

щоб тільки він зажив спасенних ліків?

Хоч у душі зринає часом сумнів

про лікаря і про корисність ліків,

але як ми не знаєм більше ради,

то ми той сумнів глушимо і пильно

ховаємо від хворого. Де ж холод,

коли душа горить від сподівання?

Руфін

Не знаю… Все ж непевні тії «ліки»

і небезпечні…

Люцій

Бо така ж і слабість!

А ти хіба які певніші знаєш?

Руфін

Я думав, що не знаю, і даремне

прогаяв стільки дорогого часу,

бо думав, що я сам на цілий Рим

і що мені товаришів немає

для замислів моїх. Але тепера

мені щось блиснуло… От ти, такий

одважний, мудрий, благородний… інші

у вашому гурті теж мають силу

терпіти все, іти на смерть за те,

що їм здається правдою. Я бачу,

що в Римі люди є ще й героїчні,

та нащо ж те геройство марне йде!

Уділено вам силу Геркулеса

для подвигів — то знищили б ви гідру{15}

преторіанську, вигнали б химеру

в одежі цезарській геть з Капітоля,

стовпи закону міцно встановили б.

Утишились би й черні нуртування,

і варварів подужать ми здолали б,

запанував би римський мир усюди.

Люцій

Хто може чернь утишити, крім бога?

Хто цезарську сваволю подолає,

пиху преторіанську погамує,

як не Христос? Хто римський мир запевнить

по цілім світі, як не добра вість

про згоду і братерство межи людьми

і про найвищу правду в царстві божім?

Заздалегідь я знаю, що ти скажеш:

традиції, законність, римські цноти.

Ох, друже, та хіба ж ти сам не бачиш,

що з того всього полишились ями,

а постатів давно нема? Попробуй

укупі з нами садівничим бути!

Коли закон умер, нехай зростає

хоч те бажання вічної заплати

та божий страх, аби вони спинили

злочини й зло. Традиції замінить

нова легенда, ще не збайдужіла,

не спрофанована. А римські цноти

нехай відродяться у християнських —

вони доволі схожі між собою.

З тим ми діждемось другого пришестя

Христа і слави римської. Руфіне!

Одважся і ходім садок садити!

Як хочеш, я введу тебе в громаду.

Ходім!

(Подається до триклінія.)

Руфін

(нерішуче)

А хто ж тут буде одчиняти?

Хто буде вартувати вас?

Одчиняються двері, і смуга світла падає на Руфіна і Люція. Виходить з триклінія Прісцілла, стиха підходить, пильно придивляючись до обох.

Прісцілла

Руфіне!

Руфін

А що?

Прісцілла

Скажи, де б нам узяти глини

або якої фарби, тільки швидше?

Нам невигідно кликати рабів.

Руфін

Навіщо се?

Прісцілла

Та… бачиш… там єпископ

та й вся громада зважили, що слід би

замазати той міф про Адоніса…

Люцій

(мимоволі)

Оті коштовні фрески? Ту предивну

мозаїку?

Руфін

Прісцілло, чи ж не досить

на жертву богові твоєму статуй?

Прісцілла

Тепер не я рішаю. Ціла церква

уражена пащекуванням Крусти,

і прикро їй дивитися на те,

що спокушає до думок блюзнірських.

Єпископ не почне для нас одправи,

поки ми не забілим тії стіни.

Він наказав мені…

Руфін

(гордо і гнівно)

Хто тут господар —

я чи єпископ? Я його не кликав

наказувать мені й моїй дружині,

як маємо держати стіни в хаті,

у нашій власній хаті!

Прісцілла

Я сама

тебе прошу, щоб ти мені дозволив

малюнки знищити.

Руфін

Сама?… Прісцілло,

«де я господар, там ти господиня»,

так говорив я, шлюб з тобою бравши,

і не ламав ніколи сього слова,

не ламлю і тепер.

(З великим болем.)

Іди руйнуй,

що хочеш і як хочеш. Та не змушуй

мене до того докладати рук —

се понад силу, я того не можу…

Диякон

(трохи відхиливши двері)

Прісцілло, ми знайшли коновку фарби

і вже брати замазують.

Прісцілла

(слабо)

Гаразд…

(Стоїть на сходах, не зважаючись ані вернутись, ані йти до Руфіна.)

Сильний стук у хвіртку.

Руфін

Хто там?

Голос

Раби господні!

Руфін одчиняє хвіртку, в неї впадає центуріон з вояками-вігілами, що зараз займають вхід, всі стежки і сходи до триклінія.

Руфін

Що се значить?!

Центуріон

Я посланий, щоб виконать закон.

З триклінія вибігає диякон і скілька християн.

Диякон

Сторожа в перистилі! Зрада, зрада!

Ховайтеся, рятуйтеся, хто може!

(Завважає центуріона з вігілами і мовчки застигає на місці.)

Нартал

(вибігає)

Де зброя? Гей, Руфіне! боронімось!

Руфін

Я зброї не здійму на слуг закону.

Його в’яжуть, він не борониться.

Прісцілла

(кидається до Руфіна)

Мене в’яжіть! мій чоловік не винен.

По знаку центуріона вігіли в’яжуть її вкупі з Руфіном.

Центуріон

Хто винен, хто не винен, суд рішить.

Єпископ повагом виходить і стає на порозі.

Нартал

(виривається і бореться з вігілами)

Не смієте в’язати! Я не злодій!

Єпископ

Нам сказано: не супротився злому[6].

Нартал кидає боротьбу і дає себе зв’язати. Єпископ зіходить вниз і сам дає собі зв’язати руки. Вся громада чинить те саме за його прикладом.

Завіса.

Дія 3

Особи 3 дії

Руфін

Прісцілла

Аецій Панса

Люцій

[Парвус]

Єпископ

Диякон

Теофіл

Редівівус

Рената

Аквіла

Флегон

Нартал

Урбан

Фортунат

Нофретіс — рабиня Прісціллина.

Ключар темничний.

Сторожа при темниці.

Християни і християнки, що були забрані в Руфіновому домі.

Темниця, чимала, тільки дуже низька, з малими, ширшими як довшими віконцями під самою стелею. Світло падає скупо, і тільки привичне око може розглядіти добре людей, що сидять та лежать долі або снуються з кутка в куток одноманітним кроком, брязкаючи кайданами. Серед в’язнів є Теофіл, Парвус, Фортунат, єпископ, диякон, Редівівус, Рената і всі, що були на зборах у Руфіна. Нартал прикований до стовпа посеред темниці на короткім ланцюгу, кайдани дуже гальмують всі його рухи, але він дуже неспокійно поводиться і скільки може ворушиться.

Диякон

Щось довго не приводять їх назад.

Фортунат

Либонь, їх знову на тортури взято.

Люцій

І нащо се? Адже Руфін сказав

все так по правді, як повинен суддям

казати чесний римський громадянин.

Парвус

(крізь зуби)

І навіть більше того…

Люцій

Що ти кажеш?

Що значать сі слова?

Парвус

(понуро)

Я так, нічого…

Одно мене дивує, що Руфін,

той «справедливий римський громадянин»,

не ознаймив так просто, як усі ми:

«я християнин», а крутив, крутив,

сюди й туди, і сяк і так…

Люцій

Неправда!

Ніяк він не крутив, сказав одразу:

«Я добре знав, які то й нащо збори,

і самохіть, не змушений ніким,

їх запросив до себе в хату». От що

префектові сказав він, я те чув

і все затямив що до слова.

Парвус

Добре,

хто має добру пам’ять! А скажи лиш,

коли ти так усе запам’ятав, —

що він сказав, коли суддя спитався,

чи признається він до християнства?

Люцій

Що ж! він сказав: «Судіть мене за вчинки».

Парвус

Хіба се просто й щиро? а згадай же,

що він сказав на запит, чом у нього

не слідно культу цезаря в господі.

«Сим нехтують не тільки християни!» —

сказав Руфін, прегордо усміхнувшись,

і більш нічого не схотів казати.

Ні, правда, ще сказав, і се найгірше,

коли його про заміри спитали,

які він мав, нас кликавши до себе, —

він відповів: «Що заміряв, те сповнив».

Люцій

Нічого тут лихого я не бачу.

Парвус

(вибухнув гнівом)

Авжеж! Бо й ти в компанії з ним був,

ті «заміри» сповняючи!

Люцій

(не розуміючи)

Що значить…

(Раптом догадуючись.)

Ти, слухай, договорюй все до краю,

коли почав, або не починай,

а то сичиш, мов гадина підступна.

Парвус

(до громади.)

Се так патрицій-християнин каже.

Лагідний, добрий, ввічливий.

Люцій

(трохи засоромлений)

Ні, справді,

коли в чім винуватий, то кажи

виразно й просто, як годиться браттям

Адже ми вкупі носимо кайдани,

однакова всіх вас чекає доля…

Парвус

Ну, се ще невідомо, хто як довго

носитиме кайдани та й яка

кого спіткає доля…

Люцій

Нам відомо,

що ми засуджені на смерть.

Парвус

Тоді вже,

як вирок збудеться, відомо буде,

хто справді з нас засуджений, хто ж тільки

про людське око. Зроду не повірю,

щоб той, хто вояків на нас привів,

міг бути справді скараний на горло.

Хіба що судді зрадою заплатять тому,

хто зрадив нас.

Фортунат

Нас Круста зрадив,

се ж річ відома вам усім, — навіщо

заводити розмови небратерські?

Парвус

Та Круста Крустою, а де ж був Люцій,

поки центуріон прийшов по нас?

Люцій

Приспавши Крусту, я назад вернувся,

і ми з Руфіном розмовляли.

Парвус

Дивно!

Патриції, замість іти на збори,

ведуть якісь балачки по кутках!

Однак ти на суді щось перемовчав,

про що була розмова межи вами.

Люцій

Я не хотів пошкодити Руфіну,

бо кожен сам про себе хай свідкує;

я навертав його на нашу віру

і мав от-от в громаду нашу ввести…

Парвус

(іронічно)

Але центуріон вам перебив?

Люцій

(не зовсім певним голосом)

Я думаю, що так.

Парвус

Все можна думать.

Люцій

(знов роздражнений)

А ти що думаєш?

Парвус

Мої думки

хай краще будуть при мені.

Люцій

(до громади)

Вас, браття,

я кличу в судді межи ним і мною.

Фортунат

(миролюбно)

Та нащо ті суди? «Ви не судіте,

щоб вас не суджено»[7], — сказав господь,

і сам він тільки спогадав про зраду

Іудину, та не судив Іуди

і не вказав апостолам його,

щоб не судили й ті.

Люцій

(тремтячим голосом)

Ти, Фортунате,

я знаю, простий духом[8] і не тямиш,

яка отрута в цих твоїх словах…

Нартал

(раптом озивається хрипким голосом)

Та що там «простий духом»? Доки будеш

ти, Люцію, тут панькатися з ними

та короводитись? Якби я був

на твому місці, якби мав я руки

хоч у кайданах, тільки не прип’яті

так до стіни, я б їм давно, сим «браттям»,

своє братерство показав, щоб знали,

як жалити спроквола та сичати!

Кубло гадюче! перед ворогами

під ноги стеляться, мов поздихали,

а перед братом сторчака стають

і раді закусати! Скорпіони!

Єпископ

(підходить повагом з дальшого кутка до Нартала)

Смирись, мій сину…

Нартал

(гостро)

Я тобі не син.

Знайшовся батько!

Єпископ

(з жахом до громади)

Що вступило в нього?

Нартал

Що? Жовч! Бо ви їй не давали волі

помалу вишуміти, от вона

тепер мене готова задушити,

хіба що виплюну тобі в лице!

Плює на єпископа, той сахається, громада з грізним брязкотом кайданів кидається до Нартала.

Єпископ

(хутко отямившись після образи)

Не зачіпайте! Я стерпів образу,

і ви стерпіть за мене, я благаю.

Одна вівця паршива хай не губить

заразою отари усієї.

Нартал, дико, проникливо крикнувши, затіпався мов у корчах.

Темничний вартовий

(впадає до темниці з ремінною тройчаткою)

Що тут у вас?

(До Нартала.)

Се знов оцей скажений?

Ти будеш тихо? Проклята почваро!

(Потягає його кілька разів тройчаткою, той хрипить, заціпивши зуби, вартовий виходить знов за двері, кілька раз оглянувшись і загрозивши на ході тройчаткою.)

Який час у темниці панує важка тиша.

Люцій

(підходить до Нартала, що якось весь опустився, немов умерлий на хресті)

Здається, він зомлів. Хто має воду?

Рената

(подає воду в глиняному кухлику і помагає Люцієві очутити Нартала)

Вже дивиться. Либонь, йому вже легше…

(Відходить знов набік до свого нареченого Редівівуса.)

Люцій

(тихо до Нартала. Вся дальша розмова ведеться впівголоса, ледве коли чутно її іншим)

Мій дорогий, коли б ти знав, як тяжко

мені, що ти за мене постраждав.

Але ж даремне ти так стурбувався,

бо я зовсім уже не так журюся

тим, що про мене Парвус той говорить,

я вірю, що як не тепер, то згодом,

а правда виявиться всім їм навіч.

І я прошу тебе, на ймення дружби,

на ймення тої влади, що колись я

мав над твоєю щирою душею…

Нартал

(тихо, але терпко)

Не говори до мене і не згадуй

про тую владу. Я ж і сам те знаю,

що був твоїм рабом, що ти, патрицій,

римлянин і багач, купив мене,

убогого та дикого номада[9],

і з тілом, і з душею.

Люцій

Любий хлопче,

я ж викупив тебе, а не купив!

Ти був моїм рабом хіба хвилину

і то формально.

Нартал

Завжди був рабом!

Римляни ж не дають ніколи, зроду

своїм рабам визволу. Ти купив

мене з душею. Поки був у пана,

я знав, що слід римлян всіх ненавидіть,

а тут я мусив полюбить тебе.

Люцій

(з лагідним усміхом в голосі)

Хіба ж се зле?

Нартал

(крутить головою, при чому кайдани стиха бряжчать)

О зле, се дуже зле!

Се щонайгірше!.. Я колись був дикий,

і щирий, і палкий, як звір в пустині.

Попавшись в клітку, гриз і сіпав грати,

як лев, як барс, і рвався у пустиню

або на ворога, на свого пана,

і, певне б, вирвався або сконав,

якби не ти.

Люцій

Тебе я не неволив,

ти міг іти додому, якби хтів.

Нартал

Якби хотіти міг! Але ж, кажу я,

тим і панує хитрий Рим над нами,

що він нам одбирає змогу хтіти.

Римлянин всяк загине сам скоріше,

ніж варвару дасть волю, — так і ти!

Ти став мені показувати зараз,

не через грати, а на вільній волі,

красу Італії, багатство Рима, —

у мене дух зайнявся! І забув я

пустиню рідну й батьківський намет

для нечесті блискучої. А потім

ти показав мені ще інші скарби, —

світ філософії, науки, хисту, —

і я, нещасний варвар, думав щиро,

що я римлянином навіки став,

що й Рим прийняв мене за свого сина…

Я помилився, хутко показали

мені сю помилку твої краяни,

патриції та запанілі хами, —

щодня вони презирством викликали

зо дна душі моєї знову звіра,

і знову я ставав номадом диким,

душею повертаючись додому.

Але ти знов на мене сплів сильце:

ти навернув мене у християнство.

Тоді-то й почалася повна влада,

безмежне панування надо мною.

Ох, як же тяжко я тоді страждав!

Не знав ти, як було ридав я гірко

по ночах, як оплакував неволю.

І жалував про ту залізну клітку,

де я був тілом раб, душею вільний.

Та вороття мені вже не було.

Краси Італії, багатства Рима

і скарбів розуму не досить стало

для відпущеника, що ти розпестив.

Зопсована душа запрагла неба,

розкоші вічної, надземних скарбів,

і я за них продав і честь, і гордість.

Люцій

Але здобув любов і спокій духу.

Нартал

Неправда! Сам ти знаєш, що неправда!

Я не навчився ворогів любити[10],

я сам себе дурив, що їх люблю,

щоб хоч обманом запобігти неба.

Але ж обманом неба не здобути,

і я зламав себе зовсім даремне,

я на безслав’ї гину — ні за віщо!

прикутий, мов собака, до стовпа, —

от надгорода за життя собаче!

Я не любив нікого, окрім тебе,

тебе ж любив, як пес той свого пана,

бо я не знав, що ти найгірший ворог,

а то б ненавидів тебе й тоді

так, як тепер. Але ж я тільки тута,

на довгому темничному дозвіллі,

збагнув усю глибінь моєї ганьби

і твій злочин.

Люцій

(з глибоким почуттям, щиро)

Моя дитина бідна!

Нартал проривається коротким риданням, але зараз гамує його в собі силоміць.

Нартал

Мовчи! Мовчи! Ти знов мене оплутать,

піймати в пастку хочеш? Знаю я

тепер всі підступи лукаві римські.

Я зрозумів тепер, що вас призводить,

вас, вояків жорстоких, переймати

релігію любові та покори, —

ви сковуєте тим ще не закутих,

без війська хочете весь світ зажерти,

всіх варварів в кормигу запрягти,

всі Карфагени зруйнувать без зброї.

Хіба ж неправда?

Люцій мовчить

Га, мовчиш, мовчиш?

Ага, я наступив тобі на горло?

Люцій

Ні, ні, пожди! Яка ж кормига буде?

Нехай над вами Рим і запанує,

але ж не зброєю, любов’ю тільки.

Нартал

Хотів би ти, щоб Карфаген тепера

над Римом панував, хоч би й любов’ю?

Люцій мовчить.

Тепер мене нічим ти не одуриш,

нічим не зв’яжеш дикої душі!

Ох, якби тільки сих кайданів збутись,

помстився б я на Римові!

Люцій

Нещасний!

що б ти зробив?

Нартал

(раптом вигукнув на всю темницю)

Пожар пустив би в Римі!

В громаді чутно крик жаху.

І римський попіл вітром би розвіяв,

і сіль посіяв би на пожарині,

щоб і трава не виросла!

Дехто з християн

О боже!

Що тільки сей безумний варвар каже?

Фортунат

Коли б там ще дозорці не почули…

Люцій

(уже трохи суворим голосам)

Ти плещеш неподобне. Се неправда.

Ти б не одваживсь на таке ніколи.

Нартал

Я б не одваживсь?!

(Раптом замовк, потім глухо застогнав.)

Адже правда! правда!

згноїв мою одвагу Рим!

Бурно ридає з лютості і з жалю. Люцій стоїть коло нього мовчки, опустивши руки, далі, зітхнувши, відходить.

Нартал

(заводить так, що нагадує орієнтальний надгробний спів-плач)

Ой горе, горе! Батьківські намети!

Нащо я зрадив вас? О ясна зброє,

чом я тебе на ворога не зняв?

Флегон

(з марновірним жахом)

Хто меч підійме, від меча загине[11].

Нартал

(з раптовим поривом, немов з радістю)

Боги мої! Яка почесна смерть!

Чом я про се давно не догадався?

(Сміється спазматично, потім уриває.)

Ех! є про що журитись! От візьмуть нас,

і варварів, і римлян, чорних, білих,

гарненько всіх засмолять і запалять,

мов скіпочки. І будем ми світити

в садах у цезаря,

(знов зо сміхом)

мов світло правди!

Єпископ

Безумний мовив мудро ненароком:

«Ми будемо світити світлом правди».

Се пам’ятаймо і радіймо серцем,

що бог сподобив нас такого щастя.

Співаймо алілуя!

Диякон

(а за ним хор християн)

Алілуя!

Осанна в вишніх! Слава в вишніх богу!..

Шалений сміх Нартала покривається голосним екстатичним співом християн.

Відчиняються двері, і сторожа вводить скованого Руфіна, в самій туніці, без тоги, він блідий, змучений, ледве переступає ногами, слідом за ним вносять Прісціллу з слабкими ознаками притомності.

Начальник сторожі

(до в’язнів)

Гей ви! Чого се так розвеселились?

Доволі галасу!

Спів утихає. Нартал тільки не втих.

(До сторожі.)

Сього замкніте

у карцер на ніч.

(Показує на Прісціллу.)

Тут її кладіть.

Вона, напевне, вмре сієї ночі.

Показує місце в ніші, де й кладуть Прісціллу на соломі, Руфін сідає коло неї долі, прихилившись до стіни.

(До Руфіна.)

А ти надумайся, натисни пам’ять,

а то як візьмем завтра на тортури,

то вже не випустим живим. Добраніч!

Виходить з сторожею і з Нарталом.

Люцій

(надходить до ніші. Пошепки до Руфіна)

Вас мучили?

По тілу Прісцілли пробігає тремтіння.

Руфін

(махає на нього рукою)

Не згадуй… не питай…

не озивайсь, нехай вона спочине.

Люцій

(ще тихше)

А ти?

Руфін

Я так… я буду коло неї…

лиши нас…

Люцій відходить набік.

Люцій

(до Парвуса, що стоїть при стіні, супротилежній ніші, поруч з пресвітером Теофілом)

Що, твоє сумління чисте?

Парвус

Чому ж бо ні?

Люцій

(показує на нішу, де лежить Прісцілла, а коло неї сидить Руфін)

Ти бачиш тих обох?

Парвус

Так що ж? Хіба то я завдав їм муку?

Люцій

А що ти говорив тут, пригадай?

Парвус

Що говорив, те й знов сказать готовий.

Люцій

Ти знаєш, за що мучили Руфіна?

Парвус

Обох їх мучили, щоб допитатись,

хто був той другий, що покинув збори

укупі з Теофілом.

Люцій

Ну, і що ж?

Ти чув, що говорив отут начальник?

Парвус

Прісцілла вже ж не скаже, хоч і знає!

Люцій

Але й Руфін…

Парвус

(перебиває)

Не знає, то й не скаже,

а якби знав, то певне б не мовчав.

Люцій

(ледве-ледве панує над собою)

Ти доведеш мене до божевілля

чи до гріха!

Теофіл

(озивається повагом)

Ти, Люцію, даремне

сам знов розпочинаєш ту розмову,

що раз уже до лиха довела.

Встрявати в неї не хотів я досі,

бо каменя на ближнього свого[12]

я кидать не люблю, хоч і за діло.

Я думав, хай тобі вже краще Парвус

«Хомою неймовірним»[13] видається,

ніж в другові пізнати Юду маєш.

Люцій

(спалахнувши)

Іуду? Теофіле, ти подякуй

своїй сивизні, що стерпів я сеє.

Теофіл

Сивизна ж та мені не дозволяє

словами розкидати необачно,

я тільки те кажу, чого я певен.

Чи знав Руфін товариша мого,

того не відаю й казать не буду,

але ж як він казав про мене Крусті,

що я вернувся з Галлії{16}, те чув я

на власні вуха.

Люцій

(здивований до краю і збентежений)

Ні, ти помилився,

тобі причулося.

Теофіл

Скажи ж ти сам,

від кого Круста міг про те дізнатись,

що «давній друг Руфінового батька

вернувся з Галлії»? По сих ознаках

знайшли мене й забрали. А раби

Руфінового дому вже до краю

мене вклепали.

Люцій

Їх же кликав Круста!

Теофіл

Раз і Руфін покликав.

Люцій

Теофіле!

Руфін тебе не знав, я запевняю,

він батька стратив ще малим хлоп’ятком

і друзів батькових з очей втеряв.

Про те, що ти вигнанцем був і де,

ніяк не міг він знати.

Парвус

А Прісцілла

чи не могла йому сказать?

Теофіл

Нічого

додати чи відняти більш не можу.

Що знав, те я сказав.

(Відходить до другої стіни.)

Парвус

(єхидно до Люція)

А ти що скажеш?

Люцій

(не вважає на нього, в задумі)

Ні, ні… се щось не так… не може бути…

(Відходить до ніші.)

Прости, Руфіне, маю щось питати.

Руфін

Не можна потім?

Люцій

Ні, нагальна справа.

Руфін

(з великим зусиллям встає. Люцій йому помагає, вони відходять трохи далі від ніші, туди, де стоїть Теофіл; Руфін прихиляється до стіни. Парвус, побачивши те, надходить ближче до їх)

Ну що там?

Люцій

(поспішно, без помислу)

Ти казав про Теофіла

що-небудь Крусті?

Руфін

(пригадує)

Теофіл? Се хто?

Люцій

(показує)

Оцей старий.

Руфін

А, сей… Стривай, згадаю.

Як се було?.. Щось Круста здивувався,

що гість мене не знає, тут я мусив

щось вигадати раптом…

(Спиняється, тре собі чоло.)

Люцій

Ну і що ж?

Руфін

Здається, я сказав, що він друг батьків

і довго в Римі не бував… здається,

сказав, що він з Германії приїхав.

Люцій

Не з Галлії?

Руфін

Чи з Галлії… тепера

вже не згадаю, що я плів тоді,

бо я й тоді не дуже теє тямив.

Та нащо се тобі?

Люцій

Так, треба знати.

(До Теофіла.)

От бачиш, се випадок нещасливий, —

він мовив навмання, не знав, що вигад

зійдеться з правдою. Бач, як се просто!

Руфін

З якою правдою? Який випадок?

Теофіл

Випадок той, що по твоїх словах

мене у Римі викрито.

Руфін

(мов ужалений)

Що кажеш?!

Теофіл

Те, що було.

Руфін

А чом же на суді

мене про те нічого не питали?

Теофіл

Бо як мене взяли, то я признався,

хто я і звідки, — що ж було зрікатись?

Парвус

(надійшов тим часом до їх)

Та шпигів добровільних не питають

прилюдно судді.

Руфін

Шпигів добровільних?!

Ти…

Люцій

(бере його під руку)

Дай, я проведу тебе назад.

Прісцілла там сама.

Руфін

Ні, я не можу

сього так залишити.

Люцій

Та нема що

про се балакати, се ж ясна річ:

випадок нещасливий, Теофіле,

адже й тобі се ясно?

Теофіл

Що я чув,

те я сказав, нічого більш не знаю.

Хай бог твоє сумління судить.

(Відходить у глибину темниці.)

Руфін

(услід Теофілові)

Слухай!

Я Римом присягаю…

Теофіл не вертається і не озивається.

Парвус

Не приймаєм

такої присяги. Лиш бог єдиний,

якби посвідчив, був би свідком певним.

Диякон

(надійшов на остатні слова)

Не спокушайте бога й не кляніться

нічим. Так — так, ні — ні[14], — без жодних присяг.

Парвус

Поганам я на слово не повірю

ніколи в світі, присяги ж поганські

для мене марні.

Диякон

Брат наш не поганин.

(До Руфіна.)

Ти ж християнин?

Руфін

(холодно і вже спокійно)

Се не йде до речі.

Парвус

Отак він завжди! Люцій говорив,

що вже Руфін до віри нахилявся,

чому ж тепер не може він признатись

до віри просто? Саме був би час!

Люцій

От, власне, що тепер не час. Образа

була б для бога, якби хто признався

до нього для хвилевої користі.

Я розумію, чом Руфін воліє

для сього вибрати хвилину іншу

в слушніший час. Я ж, давній християнин,

тобі за нього ручу.

Парвус

Певна річ!

Ви однієї спілки! Християнин

в тобі перед патрицієм сховався.

Люцій

О боже, дай терпливість! Чоловіче,

подумай же: яка б йому вигода

була в тому, щоб Теофіла зрадить?

Парвус

(затято)

Така ж самісінька була й тобі,

як ти тоді центуріона кликав

на нашу згубу! Ви обоє вкупі

там накладали!

Руфін

(спокійно)

Іншої подяки

од вас не сподівався я ніколи.

Люцій

Сим не жартуй, ми мусим оправдатись.

Руфін

Я не оправдуюсь проти безглуздя.

Щоб ти, патрицій, як він каже, друг мій,

центуріона вів до мене в хату —

се щось таке безглузде, що не варте

відповіді поважної.

Парвус

Ну, добре,

а нащо ти скликав у себе збори,

не бувши християнином? Невже ж пак,

щоб догодити жінці? Не чував я

щось про такі подружні подарунки!

Чому ж ти вже для більшої догоди

не вступиш до громади?

Руфін мовчки відходить і сідає коло Прісцілли.

Прісцілла

(слабким голосом)

Ви про що там

змагалися?

Руфін

Та так, пуста розмова,

ти не турбуйся…

Прісцілла

Голос твій тремтить.

Руфін

Я змучений.

Прісцілла

Се правда. Ляж, єдиний,

все ж буде легше.

Парвус, а за ним Люцій підходять до Прісцілли.

Парвус

Вибачай, Прісцілло,

що я турбую…

Люцій

Схаменися, брате!

Тривожити сю мученицю!

Парвус

Слова

єдиного прошу, се вже ж не тяжко.

Я хтів би знати, чи тобі траплялось

про Теофіла з мужем говорити?

Прісцілла

(байдужо)

Не пам’ятаю, може, й говорила…

Парвус

(до Люція злорадо)

Се значить, що напевне говорила,

і значить, не випадком, а свідомо

Руфін про нього Крусті розплескав!

Прісцілла

(поспішно, голосніше, ніж досі)

Що ти говориш? Бійся бога, брате!

Парвус

А ти не знаєш, нащо то Руфін

закликав нас до себе? Ти просила

його про те?

Прісцілла

Ні, не просила. Сам він

те в свому серці зважив.

Парвус

Чи не хтів він

в той вечір неофітом об’явитись?

Прісцілла

Того не знаю.

Парвус

Досить. Вибачай,

що я тебе потурбував.

(Відходить набік.)

Прісцілла

Руфіне!

Якесь нещастя! В чім нас винуватять?

Руфін

Тебе ніхто ні в чім не винуватить.

А я обвинувачень не приймаю.

Я знаю, ти без присяги повіриш,

що я не зрадник.

Прісцілла

Я, Руфіне, вірю

без присяги й без слів, та інші браття…

Руфін

Яке мені до інших діло?

Прісцілла

Правда,

тобі вони чужі, але ж мені

вони брати, вони родина близька

душі моєї! Я не можу знести,

щоб ти з іменням зрадника зостався

у пам’яті нащадків християнських!

Люцій

Прісцілло, заспокойся, я сю справу

єпископу й громаді розкажу

і суду попрошу.

Прісцілла

Іди, мій брате,

іди, хай дух святий тобі поможе!

Люцій іде в глибину темниці до єпископа.

Прісцілла

(пригнічено)

Іще одна доклалася вага

до тягару великого на серці…

О господи, дай силу донести

з покорою тягар сей…

Руфін

Що ж, єдина,

тебе гнітить, окрім сієї справи

про вигадану зраду?

Прісцілла

Сяя справа

не так би пригнітала, якби я

не знала, що єдино задля мене

страждаєш ти невинно. Якби справді

могла я відповісти на питання,

чи не хотів ти стати неофітом:

«Так, він хотів, я знаю се напевне», —

мені було б тоді на серці легше.

Руфін

Чому? Хіба ж се справу одміняє?

Прісцілла

Безмірно! Та хоч би й не відмінило

сієї справи, я б сама те звала,

що ти загоду матимеш від бога

по всіх стражданнях.

Руфін

Я тії загоди

ніколи не хотів би, хоч би й справді

пристав до християнства, — сяя думка

мене б скоріш від нього відштовхнула.

Не для користі власної я прагнув

повірити в обітниці великі

нової віри, що в одній розмові

мені відкрив і роз’яснив був Люцій.

Прісцілла

Ви говорили? Ти се прагнув щиро?

Руфін

Так, щиро!

Прісцілла

От мені тепер вже легше…

(Закриває очі і всміхається.)

Я в тілі навіть вже не чую болю…

І що ж, скажи? ти міг би прихилились

до віри нашої? Я се питаю

не для громади, не для сеї справи,

мені самій, самій се треба знати!

Скажи, ти міг би?

Руфін

(подивившись на неї, робить героїчне зусилля)

Міг би.

Прісцілла

(тихесенько)

Слава богу!

(Безгучно ворушить устами, немов проказуючи молитву, руки набожно складені на грудях, очі закриті.)

Єпископ, а за ним більшина громади наближається до Прісцілли та Руфіна.

Єпископ

Тобі не тяжко говорити, дочко?

Прісцілла

Ні, ні, не тяжко, превелебний отче!

Руфіне, підведи мене, я сяду.

Руфін підводить її так, що голова її спирається йому на груди.

Питай, мій отче, рада відповісти

я на твої питання все по правді.

Єпископ

Чи говорив твій чоловік тобі,

для чого він нас кликав до господи?

Прісцілла

Про се було б і говорити зайво,

він остеріг, що збори в катакомбах

вже небезпечні й наказав потому,

щоб я вас кликала в господу нашу.

Річ ясна: він гадав, що безпечніше

в господі нашій…

Єпископ

Досить. Ти не знаєш,

як ставився твій муж до християнства?

Прісцілла

Все знаю і нічого не втаю.

Він перше мав до нього неохоту,

хоч і не вірив поклепу на віру

і не хвалив ганьби на християн.

А потім щиро прихиливсь душею

до віри нашої і міг би зараз

пристати до громади, якби сеє

обвинувачення не заважало.

Єпископ

Ти знаєш се напевне?

Прісцілла

Так, напевне!

В громаді шепотіння. Парвус про щось пошепки перечиться з іншими.

Єпископ

Коли ж могла настати сяя зміна

в душі Руфіновій?

Прісцілла

(щось пригадує з хвилину)

Було се, певне…

либонь, в остатній вечір. Ви послали

мене шукати глини. Я застала

Руфіна з Люцієм в садку, обидва

провадили розмову, я вгадала

по їх обличчях, що розмова тая

була поважна, про високі речі

і небайдужі для душі. Гадаю,

що та розмова думку одмінила

моєму чоловікові.

Єпископ

Ти кажеш,

що Люцій був з Руфіном у садку,

як ти прийшла?

Прісцілла

Так, превелебний отче.

Єпископ

Коли вернувся Люцій, ти не знаєш?

Прісцілла

Коли мене покликано до гурту,

то саме одчиняв йому Руфін.

Редівівус-Фавстін

І я те чув.

Рената-Негріна

І я те чула.

Єпископ

(до Парвуса)

Сину,

ти мусиш Люція перепросити

за необачні та вразливі речі.

Парвус

(примушено)

Прости мені, мій брате.

Люцій

Бог простить.

Та не для себе я здійняв сю справу,

а для невинного Руфіна.

(До єпископа.)

Отче,

перепитай ще ти сестру Прісціллу,

нехай вона, сумлінно пригадавши,

нам скаже, чи вона не говорила

Руфінові про Теофіла.

Єпископ

(до Прісцілли)

Дочко,

ти чула се питання — дай відповідь.

Прісцілла

(помалу, голосом упевненим, хоч з великими паузами)

Святого духа я благала ревне

зміцнити думку… просвітити пам’ять,

розхитану й затемнену від мук…

І зглянувся господь — я серцем чую…

Як у душі моїй слова Христові,

так в пам’яті моїй усі розмови,

які я мала з чоловіком, стали,

немов написані… Я їх читаю,

мов розгортаючи пергамент…

(Довга пауза.)

Ні!

Про Теофіла там нема ні слова.

Се свідкування від святого духа

тепер мої уста його знаряддя.

Єпископ

(до Теофіла)

Що скажеш ти на се?

Теофіл

Те, що й казав:

нічого більш додати я не маю,

відняти теж не можу.

Люцій

Отче й браття,

сестрі Прісціллі можемо повірить,

як праведній душі у царстві божій.

Хто може їй не вірити?

Голоси з громади

Се правда!

Вона свята! Христос її злюбив!

Парвус

Сестрі Прісціллі вірить я готовий,

але Руфіновій жоні не можу.

Коли в подружжі є дві різні віри,

там жінка має дві душі: одна

святою може бути, але друга

за чоловіком лине хоч у пекло.

Голоси з громади

Се правда!

Влучно, влучно Парвус мовив.

Єпископ

(до Парвуса)

Не спокушай малих сих[15]. Нам Прісцілла

запевнила, що сам Руфін вже близький

до шляху в царство боже.

Парвус

Я волів би,

щоб се сказав хто інший, а не жінка

Руфінова, та ще й при чоловіку…

Та хай і так. Нехай розмова з другом

Руфінові змінила думку так,

як не могли змінити всі розмови

з дружиною, що здавна християнка.

Та Круста ж був ще до розмови тої,

тоді ж Руфін іще невірним був,

і всі оті розмови, що Прісцілла

читала нишком перед нами в думці,

велися ще з невірним чоловіком.

(До громади.)

З невірним, браття, але з чоловіком.

Нехай тепера чоловік той близько

до шляху в царство боже, але де він

стояв у ті часи, коли Прісцілла

не тільки з ним провадила розмови,

а й жінкою невірному була?

І де могла тоді Прісцілла бути,

яким шляхом її душа ходила,

коли до чоловіка серце рвалось?

Чи не було і в неї дві душі?

Котра ж із них тепера нам свідкує?

Чи свідкування се не є провина

проти святого духа? Хто се скаже?

(До Прісцілли.)

Як може бути, щоб тіла ходили

одним шляхом і вкупі, але душі

двома шляхами й врозтіч?

Прісцілла

Се питання

за нас господь рішив, і я не мушу

його рішення людям відкривати.

Руфін

(нахиляється до неї і шепоче)

Відкрий їм правду про подружжя наше

і відлучи себе від сеї справи,

за віщо маєш ти це все терпіти?

Прісцілла хитає заперечливо головою і слабо всміхається.

Парвус

Велебний отче, браття й сестри в бозі,

ви чуєте, як міниться їй мова,

коли заходить річ про чоловіка?

Хіба таке ми звикли чуть від неї,

від щирої, як золото, Прісцілли?

Як очерет, хитаються слова:

мені одно казала, вам знов інше

на всі питання.

Фортунат

Може, їй тортури

думки поплутали…

Парвус

Не знаю, може…

одначе на тортурах не сказала

нічого зайвого сестра Прісцілла,

то, значить, їй думки не потьмарились.

Люцій

(не витримує)

Та там же не було такого ката,

як ти!

Парвус

(іронічно)

Спасибі, брате!

Єпископ

Мир вам, діти!

(До громади.)

Пора нам закінчити сюю справу.

Ми ж не судити — вислухати мали.

Ми чули все, що нам сестра Прісцілла

могла й хотіла розповісти. Суд

не нам належить, а святому богу.

Той єсть найвищий судія над нами.

Колись одне подружжя провинилось

гріхом великим у христовій церкві,

той гріх перед апостола понесли

брати на суд, апостол гріх побачив,

та не судив. Сам бог скарав подружжя[16].

Ждім божого суда.

Люцій

Велебний отче,

невже оце твоє останнє слово?

Єпископ

Так, сину мій.

Відходить набік, за ним більшина громади.

Прісцілла

(до Люція)

Мій брате, не турбуйся.

Суд божий прозорливіший над людський,

і я його спокійно жду. Суд божий

не помилиться.

Руфін

(стиха до Люція)

Згадай, мій друже,

розмову в нашому садку й подумай,

чи ти б сказав ізнов усе те саме?

Люцій, похиливши голову, мовчки відходить в інший куток. Раптом одчиняються двері і вривається Нофретіс, Прісціллина єгиптянка-рабиня.

Нофретіс

Та де ж вони? Як темно! боже, боже!

Прісцілла

(стиха озивається)

Се ти, Нофретіс?

Нофретіс

Я, кохана пані!

(Кидається на голос Прісціллин і припадає їй до ніг, голосячи.)

Ох, наймиліша пані! Ой, ніжки,

ніжки, біленькі, змучені та збиті!

(Цілує ноги)

Ой, рученьки поранені!..

(Припадає до рук.)

Прісцілла

Вгамуйся,

радіть повинна ти з моєї долі.

Нофретіс

(пристрасно)

Не можу, пані!

Прісцілла

Я тебе прошу,

не завдавай тортур моєму серцю.

Нофретіс

(з величезним зусиллям гамує ридання, розсовує собі одежу на грудях і дістає звідти фігурку бога з баранячою головою)

Ось, люба пані, я тобі принесла…

Прісцілла

(з жахом)

Нофретіс! бійся бога! Знову ідол?

Невже ти зрадила Христа?

Нофретіс

(невинно)

Ні, пані,

як зрадила, хай бог мене скарає!

А се не ідол.

Прісцілла

Як же? Се Аммон{17}!

Нофретіс

Ні, пані наймиліша, се ягнятко,

ягнятко боже! Брат один з Єгипту

мені його привіз, побожний брат.

Прісцілла

Він помилився, хоч і в добрій вірі.

Ні, ні, Нофретіс, не прийму сього.

Нофретіс

То, може, ласка ось оце прийняти?

(Виймає круглий камінчик і подає Прісціллі.)

Прісцілла

Камінчик? Що ж се? Нащо?

Нофретіс

(таємничо)

О, це сила,

велика сила! Се велике слово.

Прісцілла

Тут щось написано?

(Читає напис на камені)

«Абраксас». Що за нечисть!

тебе хтось одурив, ти кинь сей камінь.

Нофретіс

(смутно)

А брат казав, що втишує се болі…

Прісцілла

Не треба втишувать, я не страждаю.

Я щось тобі скажу. Схилися ближче.

Нофретіс нахиляється.

Твій пан, Руфін, вже серцем привернувся

до господа.

Нофретіс

Ой, слава ж тобі, боже!

То се ж і пан воскресне вкупі з нами!

Не будеш ти вдовицею в раю!

Ой, як же наші всі зрадіють! Пані!

Позволь мені усім це розказати!

Прісцілла

(всміхаючись)

Як хочеш…

Нофретіс

Я піду їм всім скажу,

що й пан мій вже святий, не тільки пані!

Щаслива ж я, святих панів рабиня!..

Біжу! Лечу! Я хутко знов вернуся…

(Поривчасто падає Прісціллі до ніг і цілує їх, потім схоплюється, біжить до дверей і стукає в їх кулаками.)

Гей, варто, відчини!

1-й вартовий

(одхиляє двері)

Куди спішишся?

(Зачіпає Нофретіс.)

Нофретіс

(відштовхує його)

Ну, відчепися! Я не маю часу!

(Зручно прослизнувшись попід його руками, вибігає геть в темниці, вартовий зо сміхом зачиняє двері, не входячи в темницю.)

Прісцілла

Руфіне!

Руфін

(надходить)

Що, Прісцілло?

Прісцілла

Сядь край мене,

дай прихилитися до тебе, любий.

Руфін сідає так, що Прісцілла прихиляється до нього, їй не видно його обличчя; вона дивиться поперед себе.

Коли б ти знав, як радісно мені…

Уже давно, давно так не бувало…

Ні, так, здається, не було ще й зроду…

І знаєш… нахилися, ближче… ближче…

Руфін нахиляється зовсім близько, так що Прісцілла говорить мало не на вухо йому нишком.

Якби тепер нас визволило чудо

з темниці сеї, я була б твоя,

зовсім твоя….

(Голосніше.)

Щасливий ти?

Руфін

(знов підводить голову так, що Прісціллі не видно його обличчя)

Нас чують.

Не можна говорити.

Чутно бренькіт замка.

Хтось прийшов.

(Трохи відступає від Прісцілли.)

В одчинені двері увіходить Аецій Панса з ключарем.

Панса

(з порога)

Де тут Прісцілла?

Прісцілла

Боже! Татків голос!..

Ключар

(ввічливо, навіть облесливо, провівши Пансу до ніші)

Преславний пане, розмовляй в спокою, —

як хто з старших надійде, я скажу.

(Виходить.)

Панса

(якусь хвилину мовчить, зрушений, прислонивши трохи обличчя тогою, тимчасом як Прісцілла силкується встати йому назустріч, а Руфін мовчки стискає йому руку. Далі говорить голосом тремтячим, з видимим зусиллям удавати твердість і суворість)

До чого я дожив?! Чого діждав?!

Яка неслава на весь рід мій впала!

Від кого ж? Від єдиної дитини…

Руфін

Даремне ти її картаєш, батьку.

Панса

(до Руфіна, гостріше)

Так, справді, слід мені тебе картати,

а не її. Ти взяв її від мене

в звичаях добрих виховану, чесну,

римлянку справедливу — чим же стала

вона в твоєму дому? А тепера

яку нову господу ти їй дав?

Матрона римська — у тюрмі домує!

Подружнє ложе їй — гнила солома!

І тілові її не муж господар,

а кат…

(Голос йому переривається, і він знов закривається тогою)

Прісцілла

Мій таточку, не гань Руфіна!

Не він мені, а я йому дала

нову господу і нового пана.

Панса

(знов запанував над собою)

Сьому б то правда? Що я чую, зятю?

То се вже ти в ярмі у жінки ходиш?

Скинь те ярмо! Ти ж пан їй по закону!

Якби ще я мав право над дочкою,

я знав би, як направити її

на чесний шлях!

Руфін

Прісцілла чесна, батьку,

їй честі не уймай.

Прісцілла

Є справи, тату,

де вже ні батьківське, ні мужнє право

не мають сили.

Панса

Що ж то вже й за справи!

Руфін

Так, батьку, вір мені, — немає сили,

що змусила б до зради християнку,

душею щиру, серцем незрадливу.

Панса

(тратить свою удавану суворість. Тривожно, безпорадно)

Так що ж се? Як же се? Я не збагну…

Так чим же се скінчиться? Як же буде?..

Прісцілла

(простягає до нього руку)

Сядь, батеньку, край мене, поговорим.

Панса сідає коло Прісцілли, вона притуляється до його плеча головою.

Я, таточку, не вірю, щоб ти справді

нечесною вважав свою Прісціллу.

Панса

(розчулений)

Ні, ні, забудь про се, моя дитино!

Ти чесна, добра, ти лагідна, вірна,

у матір ти вдалась… А знаєш, мама

за ціле наше пожиття подружнє

мене вразила раз лиш — тим, що вмерла…

Прісцілла

Так саме мушу й я вразити…

Панса

Доню!

Не говори такого! Мама вмерла,

бо час її настав, боги судили,

з недугою прийшла до неї смерть.

Тобі ж боги не відняли здоров’я,

твоє життя в твоїх руках.

Прісцілла

Ні, тату,

настав уже й мій час. Отак невидно

перетинається життя людське…

Я здавна вже мов гість на сьому світі.

Душа моя вгорі…

Панса

(встає, відчужений дивним екстатичним виразом її слів)

Руфіне! Що се?

Вона мов зачарована! Запевне,

дання дали їй тії християни.

(Трясе Прісціллу за плече, мов хоче пробудити.)

Прісцілло! Донечко моя! Прокинься!

Опам’ятайся!

Прісцілла

(просто)

Батеньку, чого ти?

Таж я зовсім притомна.

Панса

Лихо тяжке

з притомністю такою… Ні, Руфіне,

я вже до тебе вдамся. Ти ж бо знаєш —

для мене ти не зять, а син єдиний,

тобі я передам своїх пенатів,

коли умру.

Руфін

Я вмру скоріш від тебе.

Панса

Ой не кажи сього! Се ніж для мене!

Та що з тобою? Я не розумію.

Яке тобі до сеї секти діло?

Я не збагну! Се просто божевілля!

Руфін

Бач, довго поясняти, як се сталось,

а часу обмаль. Вір мені на слово, —

я б не завдав тобі такої рани,

якби мене не змусила до того

повинність вища над родинні зв’язки.

Панса

Яка ж повинність? Ти ж повинен жити,

щоб службу Римові сповняти чесно.

Забудь свої республіканські мрії.

Син добрий самохіть іде в неволю,

Щоб тільки батькові допомогти.

Твій батько — Рим у тяжкій скруті, сину.

Он варвари германські наступають,

Паннонія в огні, і схід, і захід,

полуднє й північ бурею грозять,

а в нас — безлюддя, нелад і драпіжність.

Руфіне, кожний чесний громадянин

тепер за десятьох служить повинен,

за сто, за тисячу! А ти — втікач,

в таку хвилину зброю склав! Ой сором,

ой ганьба, сину, ой тяжка неслава!

Руфін

(видимо стурбований)

Ти боляче мене словами б’єш…

гірка се правда… Та нема вже ради…

запався шлях до чесного життя…

Мені одно лишилось — чесно вмерти,

(Показує на громаду в’язнів.)

Он подивись, багато є нас тута,

значні і прості, вільні і раби, —

а зрадника ще не було й одного.

Невже Руфін одним там має бути?

Тут кожен має звагу та й одвагу,

шануючи і люблячи владаря,

таки йому не кланятись, як богу.

Я ж ним гидую — і вклонятись мав би?

Неслава й батькові прийняти поміч

від сина-зрадника.

Панса

(оглядаючись, нишком)

Стривай, Руфіне.

Я ж думав не про зраду.

Руфін

А про що ж?

Панса

Я заплатив старшому ключареві,

щоб він двох в’язнів випустив смерком.

Ось персні

(дає Руфінові два персні)

покажіть — і вас пропустять.

На першому завулку будуть ждати

мої раби — я вибрав з християн —

вони поможуть вам переховатись

у певнім місці. Потім заберетесь

в яку глуху провінцію, а згодом,

як все забудеться, і в Рим вернетесь.

Мовчання.

Що ж, діти, згода? Що ж ви мовчите?

Прісцілла

Всі, хто тут є, могли б сказати «згода»,

а тільки ми не сміємо.

Панса

Чому?

Прісцілла

Їх всіх узято в нашій хаті, батьку.

Було б се, наче ми їх всіх піймали

в смертельну засідку, а самі втекли.

Панса

Неправда! Ви ж заздалегідь не знали,

що я вас порятую.

Прісцілла

Все одно

в очах людських се так здаватись буде.

Руфін задумується. Прісцілла пильно дивиться на нього.

Панса

Та хто ж із сих людей тебе побачить?

Руфін

(хитає зважливо головою)

Ні, батьку, ні! Се не для мене шлях.

Ти мовив: «Жити й Римові служити», —

яка ж то служба: жити втікачем,

ховаючись і від погоні влади,

і від людських очей, немов злочинці?

Таке життя від смерті гірше.

Прісцілла

Слухай,

мій батеньку. Розлука наша буде

зовсім недовга.

Панса

(радісно)

Так? Ти звідси вийдеш?

Прісцілла

На небо, тату. Так нам сподіватись

велів Христос.

Панса

Боги! вона безумна!

Опам’ятайся, дочко, що ти кажеш?

Прісцілла

Мій рідний, я надією живу,

що й ти колись побачиш божу правду,

бо ти се заслужив своїм стражданням,

і ми з тобою будем вічно жити,

не розлучаючись, в раю господнім.

Панса

(хапаючи Руфіна за руку з мукою і страхом)

Про що вона говорить? Я не тямлю.

Мені се страшно!

Прісцілла

Таточку, не бійся,

ти все це зрозумієш, коли схочеш,

я попрошу братів, вони поможуть.

Панса

(все з острахом)

Яких братів?

Руфін

Се значить — християн.

Панса

Нехай поможуть визволити вас, —

я їх озолочу.

Прісцілла

Не треба злота

моїм братам.

Панса

Почім ти знаєш, дочко?

Кому не треба злота? Всім треба.

Ось я покличу їх сюди до нас…

Чи з ними можна щиро говорити?

Прісцілла

Авжеж, татусю, нас брати не зрадять.

Панса

(до громади)

Гей, люди добрі! приступіть, прошу вас.

Громада з єпископом наближається до ніші.

Порадьте! поможіть! Ось я прийшов,

щоб визволить свою дочку і зятя…

Єпископ

Як?

Панса

Не питайте як… Втекти поможу.

От сії персні виведуть їх звідси…

(Показує на персні, що дав Руфінові.)

За гроші все можливо.

Фортунат

Вжеж!

Парвус

(з посміхом)

Чи ж пак?

Панса

Та от ніяк не допрошуся згоди.

Бояться діти добру славу втратить,

як порятуються. Невже се так?

Життя порятувать — хіба ж се ганьба?

Парвус

Залежить, як і хто його рятує.

Єпископ

На божий суд ми віддали їх справу.

Нехай же бог їх судить до кінця.

Коли сумління стане — хай втікають.

(Подається вбік, щоб відступити.)

Панса

(утримує єпископа)

Ні, бачу, ви не хочете пустить їх!

Чому не хочете? Нащо вам діти?

Ваш бог жадає крові? Любить смерть?

То я пришлю рабів їх замінити.

Парвус

Чи ти без глузду? Що се ти плетеш?!

Панса

(злякано)

Не гнівайся, добродію. Я теє…

Я ж хотів сказати… Я можу дати грошей…

Я можу справить золотий олтар

для бога вашого. Лиш поможіть

мені моїх дітей одрятувати!

Теофіл

(рукою утишує Парвуса, що мав сказати щось гостре)

Наш бог не потребує твого злота,

йому найпаче мила людська віра.

Панса

Я й вірити готов, лиш поможіть!

Теофіл

(до єпископа)

Про се, либонь, поміркувати варто, —

він, бачиш, вірити готов.

Парвус

Ет, слухай!

Біда притисне — всі готові вірить,

я де він був, як не було біди?

(Теофіл відмахуєтьсл від Парвуса і щось потиху допроваджує дияконові, часом звертаючись і до інших, хто ближче стоїть.)

Панса

Вони дозволять, синку, попроси їх,

вони дозволять!

Руфін

Не про дозвіл мова.

Заборонити нам ніхто не може,

та ми самі собі забороняєм,

і вже ніхто тут не поможе.

Панса

(до Прісцілли)

Доню!

Прошу тебе, благаю, будь слухняна!

Що я для нього? Я не рідний батько, —

йому то байдуже, що дід якийсь

терпіти буде старощі самотні…

Ти ж кров моя, дитя моє єдине…

живий дарунок, пам’ятка прекрасна

Летіції моєї! При тобі

я часто забував своє сирітство….

а хто ж мені його скрасить без тебе?

Куди ж мені подітись? Я піду

в порожній дім ваш, сяду безпорадний

при згаслому багатті, буду лити

старечі сльози, поки очі згаснуть…

стурбую ваші мани{18}, хай прилинуть

потішити мене…

(В знесиллі притуляється до стіни.)

Прісцілла

Ой боже мій!

Такої муки я ще не терпіла!

Дай силу, господи! Дай звагу, Христе!

Панса

(кидається до неї)

Прісцілло! Знай, що ти мене уб’єш!

Чи бог твій дозволяє батька вбити?

Десь, кажеш, ми зустрінемось, то як же

ти глянеш в очі батькові старому,

що згинув від одчаю через тебе?

(Кидається до ніг Прісцілли.)

Ой доню, зглянься! Донечко, не кидай!

(Ридає.)

Прісцілла

(близька до млості)

Ісусе!..

Руфін мовчки стискає руки, ламлючи пальці. В громаді зітхання, сльози, тривожне перешіптування.

Люцій

(підводить Пансу)

Встань, панотченьку шановний,

і не вбивайся так. Либонь, громада

умовить їх послухати тебе.

Глянь, всі з тобою плачуть. Сам єпископ

насилу стримує сльозу.

Панса

(немічно спираючись на Люцієву руку)

Мій сину,

нехай тебе благословлять боги…

Теофіл

(навчаюче)

Богів нема багато, бог єдиний.

Панса

(покірно до Теофіла)

Так, так, єдиний.

(До Люція.)

Я тебе прошу,

ти знаєш, як тут говорити треба,

промов за мене, попроси тут ваших,

нехай вони мені дітей врятують.

Ключар

(увіходить. Поспішно до Панси)

Центуріон іде. Не слід би, пане,

щоб він тебе тут бачив.

Люцій

(тихо до Панси)

Так, се може

пошкодить справі.

Панса

(з тривогою)

З чим же я піду?

Люцій

Я все владнаю. Я ручусь за теє.

Панса

Руфіне, ти що скажеш?

Руфін

Я не знаю,

що міг би я сказати…

Панса

(схиляючись до Прісцілли)

Доню! Доню!

Скажи хоч слово! Зглянься надо мною!

Прісцілла міцно, без слів, обіймає батька і цілує довго з безгучним риданням.

Ключар

Добродію, я мушу нагадати…

Прісцілла випускає батька. Люцій підводить його, заслоняє йому вид тогою його і веде попід руки до дверей, тихо потішаючи.

Завіса.

Дія 4

Особи 4 дії

Всі ті, що в 3 дії, без Аеція Панси та Нофретіс, а крім того ще:

Адвокат Семпроній

Чоловік — одвідач.

Дівчина — сестра Ренатина

1-а жінка

2-а жінка

Молода дівчина

1-й молодий християнин

2-й молодий християнин

Старий християнин

Свояк Фортунатовий

Хлопець

Чоловік-вояк

Ремісник

Троє, що прийшли каятись

Старший громадянин з громадки прохачів

Клієнт Руфіновий

Християни і християнки, що прийшли одвідати в’язнів.

Та сама темниця.

Прісцілла сидить у ніші, вона здається дужчою, ніж в попередній дії. Коло неї Руфін.

Люди в темниці всі ті самі, що і в 3 дії. Нартал на своєму місці, прип’ятий ще важчим ланцюгом, але довшим, так що може сидіти коло стовпа; громада видимо сторониться від нього так само, як і від Руфіна. Нартал здебільшого тримається безучасно, тільки зрідка подає короткі, їдкі репліки.

Чутно брязкіт замка в дверях. Ключар уводить адвоката Семпронія.

Ключар

(показує Семпронієві на нішу)

Он там Руфін, а Люція сам знайдеш.

(Виходить і замикає двері).

Люцій

(виходить назустріч Семпронієві і проводить його в нішу до Руфіна. Говорить на ході)

Здоров, Семпронію. Я проведу.

Тут, поки звикнуть очі, дуже трудно.

Руфіне, се наш адвокат Семпроній,

що я казав.

Руфін

Добродію, вітаю.

Семпроній

Я радий послужити, чесний пане.

Найперше треба вияснити справу

твою, Руфіне.

Руфін

Чом же се найперше?

Семпроній

Вона ж бо єсть окрема в самій річі,

бо, скільки знаю, ти не християнин.

Прісцілла

Ти помиляєшся.

Семпроній

А… коли так…

Се шкода… ми б інакше доказали,

що ти зовсім не знав, які то збори,

а був упевнений, що ся громада

звичайне похоронне товариство

і що твоя жона, як то буває,

фундаторкою в ньому.

Руфін

Все одно.

Признався ж я, що знав мету сих зборів.

Семпроній

То ще дарма. Ти ж не сказав виразно,

що й сам ти християнин…

Прісцілла

Завтра скаже.

Люцій

Тоді, коли скликалися ті збори,

Руфін ще справді був нехристиянин.

Семпроній

А, так? Се дуже добре! Дуже добре…

Він культу християнського не знав?

Прісцілла

Ні.

Семпроній

Значить, він до вбивства непричетний, —

то ж ритуальне вбивство.

Прісцілла

Ти говориш

так, наче справді вбивство те було!

Семпроній

Я, пані, не допитуюся правди.

(До Руфіна.)

Се помогло б мені обороняти

і Люція.

Люцій

Чому?

Семпроній

Річ дуже проста:

хоч ти й християнин — правда, краще,

якби ти ним не був — але на той раз

прийшов ти не на збори, тільки в гості,

і цілий час був у садку з Руфіном.

Був Круста в гостях, був і Люцій в гостях, —

хіба ж се неможливо?

Люцій

Се не йде.

Семпроній

Чому не йде?

Руфін

Так, се не випадає.

Семпроній

Ти можеш помогти, але не хочеш, —

се не по-дружньому.

Люцій

Нехай Руфін

про себе думає та про дружину, —

вони ж і так за всіх нас постраждали.

Семпроній

Прісцілли справа трудна.

(До Прісцілли.)

То найгірше,

що бачили тебе із тим хлоп’ятком

якраз в той день, як згинуло воно.

То ж, кажуть свідки, ти дала гостинця

дитині, стрівши в християнській хаті,

там саме був і той старий, що зник…

Якби ж було ще можна те довести,

що ти не християнка.

Прісцілла

Не доводь,

бо я всі доводи зруйную.

Семпроній

Чудно,

як часом люди гинуть самохіть!

(До Руфіна.)

Найбільше се мене в тобі дивує…

Руфін

Ти забуваєш: на мені ще й інші

обвинувачення тяжать.

Семпроній

Ет, що то!

Що культу цезаря не визнаєш?

та що боги зруйновані в господі?

Доволі кинуть курива дрібочок

прилюдно цезареві на олтар —

і перший пункт упав. Так само й другий.

Хоч ти собі чимало сам пошкодив,

боронячи в розмові християн,

та ще байдужістю до справ громадських,

але ти можеш оправдатись, — тільки

скажи виразно: «Я не християнин», —

і доведи се твердження на ділі.

Прісцілла

То се в законі римському дві правди?

Семпроній

Повинен же злочин причину мати?

Яка ж римлянину причина, справді,

ламати римський культ?

Люцій

Прошу, порадь,

чи нам не можна виправдатись якось,

не відлучаючи себе від інших?

Семпроній

Є два шляхи: один — сказати ймення

того старого, що в той вечір зник.

Сервілія по розповідях Крусти

гадає, що то він і є той самий,

хто десь її синка завів на безвість.

Якби його знайшли та допитали,

то, може б, кару він один поніс.

Люцій

І се не йде. — А другий шлях?

Семпроній

Усім

зректися християнства і довести,

що гурт ваш похоронне товариство.

Прісцілла

Сей другий шлях ще гірше недоладний.

Семпроній

(розводить руками)

А третього нема…

(Задумується.)

Хіба… стривайте…

там знайдено в вас ритуальні речі:

велику чашу, ніж і ще там дещо.

Підслухано якісь слова містичні

про тіло й кров. Се вам найбільше шкодить.

Коли б хто розказав хоч би мені,

яка в тому потреба і значіння,

далось би, може, збудувати якось

на тому оборону.

Руфін

Ти гадаєш?

Прісцілла

(до Люція)

Сього, либонь, ніхто йому не скаже.

Тим часом Парвус говорять щось єпископові, показуючи на Семпронія. Єпископ і громада наближаються до ніші.

Єпископ

Се що за чоловік?

Люцій

Наш оборонець.

Єпископ

Його хто кликав?

Люцій

Я його просив

так тільки, на пораду…

Єпископ

Що ж він радить?

Люцій

(ніяково)

Він радить нам відкрити на суді

всі таємниці нашої відправи.

Єпископ

(суворо, невдоволено)

Він християнин?

Люцій

Ні.

Парвус

(наче до себе)

Се дуже дивно!

Нас боронити мав би ідолянин?..

Люцій

Він чесний і тямущий чоловік

і щиро нам готовий помагати.

Єпископ

Сьому я вірю. І мені не дивно

з його поради — він не християнин,

а то б він знав, що се порада марна.

Семпроній

Чому, добродію? Я не збагну:

коли нема ні ганьби, ні злочину

в тих таємницях — чом їх не відкрити?

Єпископ

Є таємниці й в інших вірах.

Семпроній

Знаю,

але, на жаль, про ваші таємниці

найгірша слава йде.

Єпископ

Ми в тім не винні.

Що ті чутки не можуть буть правдиві,

про те не раз доводилось листами

апологетів. Суд, либонь, же знає

писання тії.

Семпроній

Суд бажає фактів,

не слів.

Єпископ

В надії будем дожидати,

поки господь всіх суддів просвітить.

Семпроній

До того часу може не діждати

ніхто живий з громади сеї.

Єпископ

Значить,

така на те господня воля буде.

Семпроній

(до громади)

Се спільна думка?

Голос з громади

Так! Звичайно! Спільна!

Семпроній

(до єпископа)

Тут, бачу, ти велику силу маєш.

Єпископ

Не я, а божа правда й божий страх.

Семпроній

Все ж я б хотів тебе переконати,

щоб ти не дав громаді сій загинуть.

Є таємниці й в інших вірах? — правда!

Та в інших вірах легко їх держати,

тому вони й доховуються довго.

Але ж якби за тії таємниці

та мали вигинути вірні всі,

то, певне б, зважили й жерці святії

розкрити для рятунку таємниці,

бо вкупі з вірними то й віра ж гине, —

нема людей, кінчиться й культ богів.

Парвус

(вибухнув глумливим реготом.)

Ха-ха, ха-ха! О мудрощі поганські!

Які ж глибокі! Наче брід в посуху!

Семпроній

(до Люція)

Чого регоче сей?

Люцій здвигає плечима.

Парвус

Якби ж ти знав,

що в нас нема жерців, ні марних культів!

А справжній культ ми справимо на небі,

у мученських вінцях!

Семпроній з запитом дивиться на єпископа.

Єпископ

Він правду каже.

Семпроній

Про віру я перечитись не буду,

але ж гадаю, що не всі готові

на небо йти…

Голоси з громади

Усі! Усі!

Парвус

Як смієш?!

Семпроній

Образити я не хотів нікого,

Я тільки хтів сказати: не один з вас

родину має…

Фортунат

(голосно зітхає)

Звісно… вжеж… родина…

Диякон

(нишком)

Помовчав би ти краще, Фортунате.

Семпроній

Хто ж буде ту родину годувати?

Теофіл

Господь про те подбає.

Диякон

Ти не знаєш,

який братерський дух у нас панує.

Вдовиці й сиротята не бідують

в громаді християнській.

Семпроній

Де ж візьметься

Громада та, як всі отак загинуть?

Як християни всі схотять на небо,

то їх жінки, що й досі ще римлянки,

старі батьки, та матері — всі будуть

тинятися поміж людьми чужими,

нещасні, безпорадні… Дрібні діти

ростимуть, мов бур’ян, або й погинуть…

В громаді рух і стримане перешіптування з боязкими поглядами на єпископа.

Парвус

Геть, сатано-спокуснику! Геть, кате!

Се ти прийшов тортури завдавати

стражденним душам! Ти призвести хочеш

до зради нас!

Семпроній

Не маєш проганяти,

бо й сам я йду вже геть з такого гурту,

де перше кличуть, потім ображають.

Люцій

Прости, Семпронію, і не вважай

на запальні слова. Не всі в громаді

так зле цінують щиру добру волю,

що призвела тебе нас боронити.

Парвус

(з огидою одвертається)

Дивитись бридко на таке лигання!

Єпископ

Коли ти не призводиш нас до зради…

Семпроній

Таж кожен тямив би, що се даремне!

Я хтів порадити: коли не можна

відкрити таємниці, то хоч ділом

пошану до закону показати,

щоб суд упевнився, що ви слухняні

і чесні громадяни.

Єпископ

Як же саме?

Семпроній

Прилюдно вшанувати установи,

сотворені віками, і признати

культ цезаря й богів, принісши жертву.

Парвус

І се, по-твоєму, не зрада?!

Семпроній

Ні.

Я ж не кажу зректися християнства.

Вшануйте римський звичай, і ніхто вам

не заборонить кланятися богу,

якому хочете. Он єгиптяни

котів шанують, всяку звірину

Єпископ

(раптом до громади)

Ходімо, діти! Сеє вислухати

нам не подоба!

(Відступає з громадою набік.)

Семпроній

(збентежений до Люція)

Чим я їх образив?

Люцій

Се довго поясняти… Річ видима,

що я потурбував тебе даремне.

Пробач.

Семпроній

Ні, вір мені, я був би радий

до помочі вам стати.

Люцій

Вірю, вірю…

Семпроній

Я все-таки промову приготую.

Зостаньтеся здорові.

Люцій

Йди здоров.

Руфін

Прощай, Семпронію.

Прісцілла

Іди в спокою.

Семпроній повагом іде до дверей попід стіною, щоб не переходити поміж громади, скупченої посеред темниці. В темному кутку його переймає Фортунат.

Фортунат

(пошепки)

Стривай, добродію…

Семпроній

А що?

Фортунат

Та… теє…

чи суд помилував би… після жертви?

Семпроній

У всякім разі поменшив би кару.

Фортунат

І випустив живим?

Семпроній

Я так гадаю.

Парвус

(зненацька підійшов до Фортуната)

Ти тут про що?

Фортунат

Я?.. ні про що… я так лиш…

Семпроній стукає в двері, ключар одмикає. Семпроній виходить.

Парвус

Чи не задумав ти чого? Гляди!

Фортунат

(до краю збентежений)

Та я ж… хіба ж я що?

Парвус

Май на увазі:

відступникам немає вороття.

(Відходить.)

Фортунат

(з острахом до диякона)

Який він гострий!

Диякон

Що ж, він правду каже.

Відступника не прийме церква вдруге,

кого ж відкине церква, бог відкине

і покарає душу вічним пеклом.

(Диякон відходить.)

Фортунат стоїть похнюпившись.

Нартал

Куди не кинь, то клин, — так, Фортунате?

Фортунат

Дай спокій вже хоч ти! Без тебе досить.

Нартал

Біда святому.

Фортунат відходить. За дверима чутно гомін багатьох голосів. Ледве ключар відчиняє двері, в їх вривається юрба одвідачів. Ключар і його помічник, стоячи на дверях, стримують натовп.

Ключар

Не товптесь! Я казав вам: по черзі!

Не всі гуртом! Гей, вижену назад!

Чоловік

(що попереду увійшов, середнього віку, з одежі досить заможний)

Не гнівайся, добродію!

(Нишком кладучи щось в руку ключареві.)

Я завтра ще принесу.

Помічник

(підслухавши)

Він завтра тут не буде.

Чоловік

То, може, пощастить тебе застати.

(Дає і помічникові.)

Помічник

(до ключаря)

Замкнем їх тут та й підемо?

Ключар

А звісно!

Нам треба стерегти дверей.

(До гурту одвідачів.)

Ми прийдем

незабаром, то щоб усі балачки

тоді скінчились враз і — мах додому!

Чоловік

Авжеж, добродію, авжеж, не як!

Ключар і помічник виходять і замикають за собою двері. Перекликання з в’язнями, гомін, вітання. Громада в’язнів мішається з юрбою прибульців. Дедалі вирізняються окремі групи і розмови. Одвідачі просять благословення у в’язнів, дають дарунки, виражають пошану.

Дівчина

(сестра Ренати, не дуже молода, порядно вбрана, з клуночком, старанно завиненим у чисту платину)

Ренаточко!

Рената

Сестричко! Ось я тут!

(Цілується з новоприбулою.)

Сестра Ренати

Я принесла тобі нову одежу.

Рената

Одежу білу?

Сестра Ренати

Білу, ти ж хотіла.

Я й нареченому твому принесла

теж білі шати.

Рената

(кидається знов їй на шию)

Ой спасибі, люба!

Редівівус

(вклоняється сестрі Ренатиній)

Шановна сестро, бог тобі заплатить.

Рената

Тепер, кохані, я зовсім весела,

ми станемо убрані, мов до шлюбу,

і з серцем радісним до бога підем.

(Відходять розмовляючи в глибину темниці.)

Жінка

(немолода. Стає навколішки перед Прісціллою)

Благослови мене, святая сестро!

Друга жінка

(молодша. Так само склоняється перед Прісціллою)

Скріпи мій дух, він немічний, сестрице!

Молода дівчина

(в пориві кидається до Прісцілли)

Ой гину, сестро! Поможи! Я грішна!

Прісцілла

Я, сестри, не свята. То бог святий,

то дух його дає слабким нам силу.

Молімося, щоб він нам допоміг

земні труди найшвидше покінчити

і заробити вічного спокою…

(По черзі кладе їм руки на голови і цілує всіх трьох, ті відходять потішені.)

Двоє молодих християн наближаються до Руфіна і вклоняються.

1-й

Благослови нас, брате преподобний!

дай душам мир.

Руфін

Я сам його не маю.

2-й

То помолися богу вкупі з нами.

Руфін

Молитись я не можу.

2-й

Ми негідні?

Руфін, мов не почувши, перейшов мовчки до протилежної стіни до Нартала.

Люцій

(до християн)

Він, браття, ще не хрещений — не сміє

благословення вірним уділяти.

1-й

(де Люція)

Благослови нас ти.

Люцій

(благословляє)

Щасти вам, боже!

Християни відходять.

Нова невеличка громадка відвідачів увіходить, впущена ключарем.

Старий християнин

(з нових одвідачів, гукає од дверей)

Де тут диякон? Розступіться, браття!

Несу дари Христові й чесний хліб!

Громада розступається, старий християнин проходить до диякона і віддає йому святі дари і кошик з хлібом і всякими наїдками.

Старий християнин

(до диякона)

Причастя в нас було й агапи братні,

то се громада посилає вам

частки найкращі. Просимо згадати

в молитві вашій вбогу нашу церкву,

за нас негідних богу помолитись,

щоб нас господь помилував для вас,

для ваших чесних ран і мук великих.

(Кланяється дияконові і громаді на всі боки.)

Диякон

Сто раз вам бог надгородить за те,

що ви не забуваєте про в’язнів.

Нартал

(до Руфіна)

Чималі тут проценти, як я бачу,

Та ще й якась заплутана рахуба!

Старий християнин відходять. Диякон роздає в великого коша наїдки тим в’язням, що підходять до нього.

Урбан

(взяв шматок печені з рук диякона і куштує її)

На волі зроду я не їв такого!

Флегон

Та вже ж ми заробили — перед смертю.

Аквіла

Не гріх було б і ліпшого принести,

таж ми страждаємо за їх усіх.

Свояк Фортунатовий

(довго розшукував Фортуната поміж громадою, нарешті знайшов, ухопив за рукав і одводить набік, недалеко від Руфіна і Нартала)

Тебе вітає жінка.

Фортунат

А сама

чом не прийшла?

Свояк

Вона сюди боїться.

(Тихше.)

Вона тебе просила врятуватись —

Ти знаєш як.

Фортунат

Боюся бога, брате!

Свояк

Та се ж про людське око тільки буде,

не справді ж ти зламаєш віру.

Фортунат

(боязко)

Цить!

(Оглянувшись, нишком.)

Мене ж тоді не приймуть до громади,

я втрачу поміч і загрузну в злиднях,

я ж буду, як вівця паршива!

Свояк

Байка!

Я знаю церкву, де приймають всіх,

аби покаявся, то й приймуть знову,

се навіть недалечко.

Фортунат

(втішений, з надією)

Ні! чи справді ж?

Свояк

Та я тобі кажу! На мене здайся.

Ну, будь здоров. А жінка завтра прийде

туди на суд і приведе дітей.

Фортунат

(невдоволений)

Ну, а навіщо се? Ой лихо з нею…

Свояк, здвигнувши плечима, киває дружньо і таємнично Фортунатові і відходить.

Хлопець

(дуже худий і блідий, кидається на коліна перед Фортунатом)

Святий, безгрішний мученику, пробі!

Прости мене! Позбав мене гріха!

Фортунат

(збентежений)

Як можу я?.. що?.. чим ти грішний?

Хлопець

Брате!

Я матір допустив принести жертву

за мене Ескулапові, бо тяжко

я на пропасницю недугував.

Тепер я каюся так гірко, тяжко!

Господь мене скарав — заслаб я гірше!

Фортунат

Усі ми грішні, може, бог простить.

Хлопець

Ти помолися богові за мене,

як станеш у раю, сконавши в муках.

Фортунат

(безсило киває хлопцеві головою, силкуючись усміхнутися лагідно)

Мир, брате, мир… іди…

Хлопець

Святий! Безгрішний!

(Хлопець поривчасто обіймає і цілує Фортунатова коліна і відходить.)

Чоловік

(молодий, дужий, з військовою виправкою. Склоняє голову перед Парвусом)

Я, брате, на пораду.

Парвус

З чим приходиш?

Чоловік

Це завтра свято військове у нас,

ми маємо усі піти в вінках,

орлів імперії урочисто пронести

повз образ імператора.

Парвус

І ти зробити се наваживсь?

Чоловік

От про се

я й раджуся тебе.

Парвус

Яка порада,

яке вагання тута може бути?

Святий для тебе бог чи імператор?

Чоловік

Я думав, що як жертви не приносить…

Парвус

Не жертва се — вінок на голові?

А той орел в руці? А честь поганська

тій статуї камінній? Схаменися!

В геєну линеш на орлиних крилах?

Заквітчався до сатани на бенкет?

Чоловік

(зважливо, але сумно)

Послухаю тебе, шановний брате,

але ти знаєш, як у нас при війську?

З життям мені прийдеться попрощатись,

коли зламаю звичай.

Парвус

Ну, так що ж?

Ти через се похнюпився, вояче?

За римського орла вмирати легше,

ніж за Христа? Що ж! до твоєї волі!

Христос не потребує вояків,

що йдуть без радощів на смерть за нього.

Чоловік

(здіймає вгору обличчя без найменшого сліду смутку)

Я, брате, буду бравим вояком

в христовім війську. Нагадай про мене

моєму панові на небесах,

як будуть роздаватись надгороди.

Парвус

(впевнено)

Кажу тобі, забутий ти не будеш…

Нартал

(до Парвуса)

А ти там консулом у бога будеш?

Парвус презирливо дивиться на нього.

Вояк, уклонившись, відходить.

Ремісник-одвідач стоїть в гурті, з Флегоном, Урбаном і Аквілою, розмовляючи з ними.

Ремісник

(до Флегона)

І як ти не боїшся умирати?

Флегон

Воно страшненько, як сказати правду.

Та се, бач, так, як літом в річку лізти:

спочатку жаско, а нирнеш — то й рай.

Отак же й християнам умирати.

Аквіла

Велика штука — вмерти! Я, мій брате,

хотів у гладіатори податись,

та Парвус залучив у християни.

Ет, хоч куди подайся — вмерти треба,

як не тепер, то згодом.

Ремісник

То-то й ба,

що як на мене, то вже краще згодом.

Аквіла

Ну й слизнеш, наче міль. А в нас душа

по смерті пануватиме, мов цезар.

Ремісник

Уже й «як цезар!»

Урбан

Що там панування…

Якби ти, брате, знав моє життя,

то тямив би, що я готовий вмерти,

аби вже мати спокій від біди.

А спокій мають тільки християни,

поганам буде мука ще й по смерті.

Ремісник

Се хто ж казав?

Урбан

Та вже такі, що знають.

(Нишком.)

Ось тут є Парвус — був на тому світі.

Він замирав, а потім знов оджився.

Ремісник

Та чи не бреше він?

Урбан

Я бачив сам,

як він лежав холодний, наче мертвий.

Шпигнули голкою і то не чув.

А як прокинувся, то щось балакав

хтозна-якою й мовою.

Ремісник

Ото!

Которий же се Парвус?

Урбан

(показує рукою)

Он отой.

Ремісник

(з забобонним острахом)

А він таки якийсь непевний, справді.

(З боязкою цікавістю подається в гурт ближче до Парвуса.)

Флегон

Великий чоловік!

Аквіла

А що вже смілий!

Урбан

І розумом удався дуже гострий.

Мішаються з гуртом.

Троє людей різного віку підходять до Нартала і Руфіна.

1-й

(до Нартала)

Де тут єпископ? Як його пізнати?

Нартал

Котрий найбільш до сухаря подібний,

ото і він.

Троє збентежено зглядаються.

Руфін

(показує на єпископа поміж юрбою)

Отой старий, високий.

Троє йдуть до єпископа і стають перед ним навколішки.

Троє

(говорять навперебій)

Велебний отче… ми прийшли… ми хочем…

ми просимо…

Єпископ

Мир, діти, вам! Устаньте.

(до 1-го)

Ти, старший, говори. Чого вам треба?

1-й

Велебний отче! Заступись за нас.

Нас вигнано із нашої громади.

Єпископ

Хто вигнав вас?

1-й

Пресвітер.

Єпископ

А за віщо?

1-й

Ми по-юдейскому справляли паску,

по батьківськім звичаю.

Єпископ

Ваш пресвітер

мав рацію.

1-й

Ми каємось, владико.

Всі троє знов стають навколішки і б’ють себе в груди.

Благаємо тебе: дай нам листа

до нашої громади, хай простить нас,

ми будемо слухняні вівці в стаді.

(Простягає єпископові навосковану дощечку і стиля.)

Два слова до пресвітера й громади!

Святий, велебний отче, порятуй!

Єпископ

(до 2-го)

Устань, молодший, стань зо мною поруч.

2-й встає, несміло поглядаючи, стає коло єпископа. Єпископ бере від 1-го табличку і стиль, прихиляє табличку до плеча 2-го, пише на ній кілька слів і віддає 1-му.

Се покажіть пресвітеру й громаді,

і, певне, вас простять, а ви шануйтесь

та з послуху ніколи не виходьте.

Троє

Велика дяка, найчесніший отче!

(Кланяються єпископові в ноги і відходять.)

Нартал

(до Руфіна)

Чому він їм не наступив на шиї?

Ото б то дякували!.. Барани!

Громадка людей

(різно вбраних, але здебільшого вбогих, кидається до єпископа, цілує йому руки, ноги, кланяється і навперебій благає.)

Велебний отче!.. Батеньку!.. Єдиний!

Ми сироти без тебе! Гинем! Гинем!..

Мутить нас єресь!.. Монтанівці{19} вкрались!..

Пророчиці облудні нас бентежать!..

Порадь, як боронитись! Ми простацтво!

Ми люди темні, неписьменні! Отче,

загинемо без тебе!

Єпископ

(владно)

Мир вам! Спокій.

Хіба у вас пресвітера немає?

Чом ваша старшина вас не глядить?

Один з громадки

Ох, наша старшина попала в пастку

дияволові!

Єпископ

(підводить очі догори)

Се велике горе!

Великий іспит, браття!

2-й з громадки

Ми…

3-й

(сіпає його)

Мовчи!

він молиться!

Прісцілла

Руфіне!

Руфін повагом подається до неї; його переймає недалеко від ніші підстаркуватий чоловік, колишній його клієнт.

Клієнт

Пане гідний!

Я мало з радощів не вмер, почувши,

що й ти святий.

Руфін

Се хто ж тобі казав?

Клієнт

Нофретіс. Звістка ся по людях ходить.

Та я й давно собі метикував:

чому такий вельможний пан, багатий

не служить Римові? Аж ось воно!

Руфін

Любити можна Рим і не служивши.

Клієнт

Любити Рим? Сей Вавілон поганий?

Жартуєш, пане! Хай він западеться!

Хоч кажуть люди, що як Рим скінчиться,

то й світ скінчиться, та мені дарма, —

нас, християн, Христос від смерті збавив,

ми житимем і по скінченню світу.

(Стає на одно коліно.)

Прошу тебе, благослови мене.

Руфін

Якби я знав, чим проклясти тебе,

то я прокляв би!

Клієнт

(схоплюється)

Господи!

Прісцілла

Руфіне!!

Руфін, не оглядаючись, вертається до Нартала, клієнт іде і намагається протовпитись до єпископа.

Єпископ

(після паузи, до новоприбулої громадки)

Пождіть, ми зараз вам дамо листа

з наукою про віру справедливу

до вашого пресвітера.

2-й з громадки

Мій отче,

боюся — не послухає й листа

пресвітер наш, — він плеще привселюдно,

що ти… не смію слів тих повторити.

Єпископ

Я дозволяю і велю сказати,

бо мушу знати всі недуги церкви.

2-й

Він каже, що не з божої встанови

ти став єпископом. «Син князя лжі» —

так він тебе назвав на наших зборах.

Листа твого до церкви в Сіракузах,

що ти писав про єресь монтанівську,

дістав він раз до рук, але…

(Мовкне.)

Єпископ

І що ж?

2-й

Віддав пророчиці, а та ногами

його стоптала й прокляла тебе.

Єпископ

(глухим голосом)

О господи! Тяжкі подвійно пута

ти наложив єси на мене…

Клієнт

(підходить)

Отче,

я маю скаргу…

Єпископ

(суворо)

Підожди. Не час.

Диякон відстороняє клієнта, той покірно стає збоку.

1-й з прохачів

(до єпископа)

Ох, якби визволить тебе з темниці!

2-й з прохачів

Якби ж то визволить! Ти б їх скрушив,

тих вражих монтанівців, стер би в порох!

3-й з прохачів

Іще б пак! Сказано, живеє слово

не те, що листи!

1-й з прохачів

Наша старшина

не встояла б віч-на-віч проти тебе.

3-й з прохачів

Один твій погляд скине лжепророків!

Єпископ стоїть задуманий. Теофіл підходить до нього.

Теофіл

Велебний отче, є тобі рятунок.

Тут є два персні, що з тюрми виводять,

їх дав Руфінові й Прісціллі батько.

Одного персня ти візьми собі.

Єпископ

(до Теофіла)

За інших так рішать не можна, брате.

Парвус

В їх справа рішена, вони не хтіли

чи не посміли скористати з перснів.

Люцій

Якби громада ставилась інакше…

Єпископ

(суворо)

Громада ставилась, як бог велів.

Парвус

(до Люція)

Руфін тобі дорожчий, ніж єпископ?

Єпископ

Стривайте, діти, я ще не сказав,

що я візьму ті персні.

Диякон

Чесний отче!

Не закривай очей на шлях рятунку,

що безсумнівно вказує сам бог.

Адже й великий наш апостол вийшов

з темниці потай по знаку господнім[17].

З нас кожен певен, що ціни не має

в твоїх очах життя наземне марне,

що дух твій поривається на волю

в горішні високості. Та чи може

йти на спочивок пастир, коли пан

сказав йому: паси мою отару?

Ось тут прийшли до тебе вбогі духом,

благаючи рятунку і поради.

Хто порятує їх? Хто їх порадить?

Хто витягне їх з пастки злого духу?

За їх здаси ти справу перед богом.

Не пастир їм Руфін, ані Прісцілла —

подружжя чесне матиме заплату

на небесах від господа.

Теофіл

Амінь.

Диякон

(до громади)

Просіте, браття, ради сирот наших,

щоб наш отець велебний вийшов звідси,

бо вже диявол клацає зубами,

заблуканих готовий поглинути!

Голоси з громади

Заблуканих рятуй!

Громадка прохачів

Рятуй нас, отче!

Іди до нас! Благаємо тебе!

Єпископ

Тяжкої жертви просите ви, діти,

а мушу слухати…

Громада перебиває його криком радощі.

Єпископ

(до диякона)

Ти нагадав

про мій великий довг супроти бога.

Теофіл

То я піду по персні.

(Подається йти, але спиняється.)

Чи накажеш

один лишити їм?

Єпископ

Авжеж, лиши.

Теофіл

Руфінові лишити чи Прісціллі?

Єпископ

Коли Прісцілла схоче, дай їй персня.

Теофіл

А як не схоче?

Єпископ

Дай його Руфіну.

Теофіл

А як не схоче й він?

Єпископ

Віддай мені.

Теофіл

(підходить до Руфіна)

Де, брате, персні ті, що дав твій тесть?

Ти чув? Ми врадили одного дати

єпископу…

Руфін

А нас ви поспитали?

Теофіл

Єпископ так рішив. Сього доволі.

Адже ви християни. Що ж питати?

Нартал

Та хто ж пита овець, котру з них різать?

Руфін

Я досі ще не жив ладом овечим.

(До Теофіла.)

Ми з жінкою порадимось самі.

(Іде до Прісцілли.)

Теофіл

І я піду, мене послав єпископ.

Підходять удвох до Прісцілли.

Теофіл

Прісцілло, муж твій не дає нам персня,

щоб визволить єпископа з темниці.

Руфін

Я вдвох з тобою хочу се рішити.

Прісцілла

Прошу, віддай мені обидва персні.

Руфін дає.

Свій перстень я єпископу даю.

(Дає один перстень Теофілові).

А твій тобі лишиться.

(Хоче дати другого персня Руфінові, Теофіл перехоплює.)

Теофіл

Дай сюди.

Єпископ наказав не так зробити.

Сказав віддать тобі, коли ти схочеш.

(Теофіл затискає в лівій руці одного персня, а правою подає другого Прісціллі.)

Прісцілла

Я не візьму його, як бог живий!

Теофіл

(до Руфіна, урядово)

Тепер тебе питаю, хочеш взяти?

Руфін

Мені його не треба.

Теофіл повертається йти.

Постривай,

я передам його…

Теофіл

Ні, так не можна.

Єпископ сам рішить, кому віддати.

(Теофіл іде з перснями до єпископа.)

Прісцілла

(до Руфіна)

Руфіне, нащо ти віддав свій перстень?

Руфін

На те, навіщо й ти.

Прісцілла

Але ж, Руфіне,

(бере його за руку, притягає до себе, шепочучи пристрасно)

ти ж… ти не віриш! Ти мене дурив!

А я братів дурила — через тебе.

Яка ж се нечесть! Як ти міг зробить се?

Руфін

(визволивши руку, тихо)

Не час тепер про сеє говорити.

(Відходить знов до Нартала.)

Теофіл

(до єпископа, з поклоном подає персні)

Вони обидва персні віддали.

Єпископ

(бере персні, до громади)

Вважайте, діти, се великий приклад, —

так чинять справедливі християни.

Велика радість буде їм на небі,

і церква в молитвах їх не забуде.

Громада перешіптується, з побожним подивом поглядаючи на Руфіна і Прісціллу.

(Єпископ надіває одного персня собі на палець, а другого держить в руці)

Сей перстень я віддам…

Фортунат

(падає до ніг єпископові)

Велебний отче!

віддай його мені! благаю!

Єпископ

Сину,

тут є достойніші. Врятуєш душу,

коли загубиш тіло, — се твій жереб.

Тут є такі, що й інших порятують —

між них шукає бог собі обранців.

(До Парвуса.)

Ти, сину мій, зо мною підеш.

Парвус

Ні!

Єпископ

(суворо)

Кому ти кажеш «ні»? Чи ти гадаєш,

що я тебе по слабості старечій

як молоду підпорку хочу взяти

собі в послугу? Я беру тебе

на море світове ловити душі.

Бог дарував тобі огнисте слово,

ретельне серце і незламний дух,

ти божий знаряд, мусиш на роботу.

Не будь рабом лінивим.

Парвус

Чесний отче!

Я не лінивий. Працював я щиро.

Не позбавляй мене того вінця,

що бог мені показує щоночі.

Єпископ

Що бог тобі показує?..

Парвус

Авжеж!

Вогненний круг спускається на мене,

і голоси мені співають «слава!»,

і я не чую голоду від посту.

Єпископ

Ти постуєш? хоч я заборонив

для в’язнів піст? Лукавий рабе! знаєш,

які то видива тебе морочать?

То навождення злого духа!

Парвус

Ні,

в собі я чую божий дух! І горе

тому, хто вимовить лихе на нього.

(В нестямі до громади.)

Іде господь! служіть йому вогнем,

моліться кров’ю! Смертю поклоняйтесь!

Один з прибулих

Нестотно так пророчиці говорять

у монтанівців. Ой яке страхіття!

Єпископ

(сильним голосом)

Свят, свят господь! Замовкни, душе лжі!

Він одержимий.

(До Теофіла.)

Поручаю, брате,

тобі сю душу. Ти ж бо в сій громаді

зостанешся намісником моїм.

(Показує на Парвуса.)

В такому стані взять його не можу.

(До диякона.)

Беру тебе, слуго христовий.

Диякон

(з трудом криючи радість)

Отче,

чим заслужив я?..

Єпископ

Ти покірний раб

і з волі пана не виходив зроду.

Диякон кланяється.

Єпископ

Нам треба два плащі. Хто має, діти?

Скілька чоловік з одвідачів подають свої плащі. Диякон вибирає два кращі.

(До в’язнів.)

Тепера попрощаймось…

Теофіл

Чесний отче,

я маю ще прохання.

Єпископ

Говори.

Теофіл

Руфіна треба в чесний хрест увести,

щоб не загинула його душа.

Люцій

В громаді нашій він не оглашенний{20},

та ще й не знає він науки віри.

Теофіл

В сутужний час дозволено й без сього.

Велебний отче, правда?

Єпископ

Так, мій брате.

(До громади)

Хто має воду? дай її сюди.

Простягається скілька посудин з водою.

Хто має чисту одіж?

Редівівус

(подає одежу, що йому подарувала Ренатина сестра)

Ось, прийміте!

Єпископ

(до Теофіла)

Хрещеним батьком будеш ти.

Теофіл

Так, отче.

Єпископ

(голосно до Руфіна)

Руфіне, божий рабе, приступи!

Мовчання. Руфін не рушиться.

Руфіне, чи ти чув?

Прісцілла

(голосом, зміненим від муки, мов чужим, без відтінків)

Мій чоловік

себе не чує гідним. Я се знаю.

Він має слушність. Облишіть його.

Єпископ

(до Руфіна)

Не трать одваги, сину, сповідайся

з гріха таємного, покайся щиро

перед громадою й передо мною,

як перед батьком. Може, гріх простимий —

я розгрішу тебе іменням божим,

очистишся і приймеш чесний хрест,

без нього ж бо нема душі рятунку.

Мовчанка.

Кажи свій гріх. Ми слухати готові.

Руфін

Нікому з вас нічого я не винен.

Єпископ

З нас кожен і без сповіді простив би

вину супроти нього. Я питаю

про гріх супроти бога.

Руфін

Я не знаю,

про що говориш ти.

Єпископ

Вчинив ти, може,

яку оману, ймення боже взявши

собі за покрив?

Руфін

Я тобі кажу,

що я вам не вчиняв нічого злого.

Яке ж вам діло до моїх гріхів?

Єпископ

Ми дбаємо про тебе по-братерськи,

душі твоїй рятунок дати хочем.

Руфін

Я звик про себе завжди дбати сам.

Єпископ

В твоїх словах бринить якась гординя,

не пристоїть вона такій душі,

яка бажає одяг правди взяти

і вмитися у джерелі безсмертя.

Смири свій дух, вчини себе достойним

великої святої таїни.

Руфін

Чимсь іншим, ніж я сам, я буть не можу.

Навіщо ж марнувати дурно час

на сі розмови, і тяжкі, й даремні?

Вам, може, є що інше до обради.

А я ж бо й не просив од вас нічого.

(Відступає набік.)

В громаді рух і гомін.

Люцій

Я з ним поговорю. Він завтра буде

готовий до хресту.

Теофіл

Се буде пізно.

Ми завтра йдем на суд останній.

Люцій

(крізь гомін, що зростає)

Завтра

удосвіта… вночі… Через годину!..

Єпископ

Тепер або ніколи. Час не жде.

Голоси з громади

(вириваються з галасу)

Руфіне!.. Брате!.. Згодься!.. Будь покірний!

Покайся! Сповідайся! Охрестися!

Негідний!.. Бог простить!.. Очистить хрест!..

Руфіне!.. Ні, не вартий!.. Він святий!..

Він врятував єпископа!.. Прісцілла —

вона свята, а не Руфін!.. Обоє!

Єпископ їх обох у приклад ставив!

Молитись має церква за обох!

Нехрещений! Дарма!.. Святий!.. Негідний!..

Ключар

(одчиняє двері)

Чи ви тут попилися? Що за галас?

Ви навідились? Годі! Гетьте звідси

усі чужі! Одвідали, ну й досить.

(Сіпає тих одвідачів, що ближчі до нього.)

Кому я се кажу? Чи ви поглухли?

Одвідачі кидаються прощатися з в’язнями. Заметня і гомін. Єпископ і диякон закутуються з головою в плащі і подаються до дверей в гурті одвідачів. Ключар затримує їх.

Ви хто? Куди?

Єпископ і диякон мовчки показують персні. Ключар удає, ніби спустив їх з очей і звертається до інших.

Ну, ну! хутчій, хутчій.

Одвідачі всі виходять. Зостаються в’язні без єпископа і диякона.

Ключар

(до в’язнів)

Тепер і ви збирайтеся. На допит

вас казано привести. Та не всіх.

Руфін з Прісціллою хай зостаються,

їх питано.

(До Нартала.)

Ага, ти сам не встанеш.

Гей, вартові, сюди!

Увіходять двоє вартових.

Розкуйте трохи

сього добродія, та не зовсім.

І стережіть, щоб він не втік з дороги.

Вартові здіймаюсь з Нартала частину ланцюгів, але руки й ноги лишають у кайданах.

Теофіл

(до громади, поки розковують Нартала)

Не тратьте зваги, діти, будьте тверді.

Мені вас доручив єпископ.

(до Парвуса)

Слухай,

поводься здержливо, в речах будь мірний.

Парвус

Я бога слухаю, а не тебе.

Теофіл

(до громади)

Він бунтівник. Ви з ним не розмовляйте,

Нехай покається.

Нартал

(до Парвуса зо сміхом)

Поздоровляю,

товаришу! Тепер мені є пара!

Ключар

Ну, вже готово?

(до вартових з Нарталом)

Ви вперед. Рушайте.

Всі виходять. Руфін і Прісцілла лишаються самі.

Прісцілла

Руфіне!

Руфін

(по хвилі мовчання)

Що?

Прісцілла

Ходи сюди до мене.

Руфін

Навіщо я тобі! Ти ж осудила

мене прилюдно і не вислухавши.

Про що ж тепера маєш говорити?

Навіщо завдавати ще тортури,

коли я й так засуджений від тебе?

Прісцілла

Кола б ти знав, які тяжкі тортури

я завдала собі, тебе судивши!

Та й не судила я. Хіба то суд?

То стогін болю. Я його тлумила,

поки могла… Як боляче, як страшно

теряти віру в дорогу людину!

Мов гине цілий світ… Яка се мука!

І як могла я пережити теє?!

Руфін

(підходить до неї ближче)

Тебе ж просив я: відлучи себе

від справи про довір’я їх до мене.

Прісцілла

Скажи ти серцю: відлучись від тіла!

(з поривом.)

Руфіне, дорогий! Я дуже винна

супроти тебе! Марним підозрінням

сплямила я себе! Картай мене!

Скажи, що ти ніколи не простиш

образи лютої. Зречись мене!

Але скажи, що то я помилилась,

що ти нікого не дурив, що ти…

(голос її переривається від турботи)

що ти… душею християнин… правда?

Неприязно поводився ти, згорда —

патриціанська звичка з того винна,

але ж ти каєшся? Тепер? В сю мить?

Мовчиш? Не гідна я твоєї мови?

Суди мене!.. Клени мене!.. Картай,

та не мовчи… Ти християнин?..

Правда?

Чому мовчиш? Чи я для тебе вмерла?

(Зривається, хапає Руфіна за руку. Але опускається на коліна, тремтячи від слабості і крайньої стурбованості.)

Руфін

(підводить її і підтримує, вона з риданням притуляється до нього)

Не рвися, люба, так. Не муч мене.

Я все б тобі сказав, але боюся,

що ти не зрозумієш.

Прісцілла

(трохи вгамувавшись. В голосі лагідний докір і наче неповна притомність)

Як? Прісцілла

свого Руфіна вже не зрозуміє?

Уже їй, значить, голову відтято?

Але ж вона почує й з того світу

і зрозуміє все!

Руфін

(притуляється до колони, що посеред тюрми, не випускаючи Прісцілли з своїх обіймів)

Так, зрозуміє.

Я тямлю се. Тепер так близько б’ється

коло мого се вірне, щире серце,

нема між нами всіх тих рабських душ,

заляканих сумлінь і темних мислей,

скалічених гординь.

Прісцілла

Ти не суди їх.

Вони спокутують свої всі вади,

сконавши в лютих муках за Христа.

Руфін

І я сконаю, тим-то саме час

мої всі вади розсудити щиро.

Скажу тобі: я справді гріх вчинив.

Я одурити хтів

Прісцілла здригається, мов ножем діткнута.

але не їх, і не тебе…

Прісцілла

Кого ж?

Руфін

Себе, Прісцілло.

Прісцілла

Як?

Руфін

У мене в серці віри не було.

Я розумом хотів до вас пристати,

бо марилось мені: новая віра

врятує, може, Рим. Ся марна мрія

спалахнула була, немов зірниця,

в ту незабутню ніч, отам в садку,

серед руйновища богів колишніх…

В темниці тут я довго мучив душу,

щоб нахилить її під ваші ярма!

Та не гнучка вона. Таки чужі

мені сі люди, їх думки і речі.

Прісцілла

Був час, коли й мене вражала прикро

недосконалість братня, але згодом

навчилась я, що все те марна одіж,

а вічний дух від неї буде вільний,

покинувши сю землю.

Руфін

Якщо дух

у вас те саме значить, що ідея,

то трудно вірить, щоб погану одіж

могла носить якась ідея гарна.

Тут душі деякі так нечепурно

убралися, що видержати тяжко

в сусідстві з ними. Але я терпів,

бо все ще жевріла якась надія.

Аж тут прийшов клієнт і покінчив

мою надію.

Прісцілла

Та хіба ж усі

такі, як той клієнт, умом убогий?

Адже ж і Люцій — християнин.

Руфін

Люцій

умів себе примусити до того,

до чого я себе не міг нагнути.

Він раз побачив марево в пустині

і думає, що то прийдешній Рим.

Прісцілла

Він говорив тобі про царство боже?

Так то ж не марево, то справжнє місто.

Руфін

Та хоч би й так. Воно мені чуже

Бо то столиця варварів нужденних.

Те місто може навіть Римом зватись

але мені про те байдуже. Ні,

мене болить, що Римом може зватись

така потвора…

Прісцілла

(упалим голосом)

Посади мене.

Руфін садовить її.

Як гірко се, що ти даремне згинеш!

Хто зна, за віщо й нащо. Так безвинно!

Руфін

Безвинно? Ні! Я знаю, за що гину.

Коли підданий цезарської влади

не служить цезарю — слугу такого

убити цезар мусить. Так ведеться.

Коли республіканець руки склавши

і мовчки терпить люту тиранію —

повинен смерті він. Се так по правді.

Довге мовчання.

Руфін

(після задуми, немов сам себе випитуючись)

Я ще не все сказав, не до кінця…

Прісцілла

Коли се боляче, то, може, годі…

Руфін

(мов сам до себе, думаючи вголос)

Чому я хтів упевнити себе,

що й я повинен так служити Риму,

як Люцій? Міг же бути й інший спосіб.

Чи се єдиний шлях? То ж скільки треба

Тонких софізмів сплести, щоб вловити

у християнській невід римську душу.

Ні, я дурив себе… Се не для Риму…

Я тільки хтів, щоб римськеє сумління

Не сперечалось… хтів його приспати…

Прісцілла

Навіщо ж се? Якби ти справді вірив,

Було б за що боротися з собою, —

ти б виборов собі небесне царство.

Руфін

Собі? собі? Запевне, сеє слово

святе для християн, коли й Прісцілла

його поставила на чільнім місці.

Та я, бач, «ідолянин», я забув

про сії святощі…

Прісцілла

Руфіне, годі!

догадуюсь… і се мені так тяжко…

і… якось любо… я не знаю як…

мішаються всі почуття… так трудно…

аж розривається душа надвоє…

Руфіне!!

(В пориві підводиться і простягає до нього руки.)

Руфін

(притуляє її до себе і голубить)

Мучу я свою єдину…

свою голубку бідну… я ж так марив

їй дати радощі хоч наостанку.

І не спромігся! І не дав я ліків

своїй слабій, замученій дружині.

Ох, ся тверда душа! Упертий розум!

Чом я не міг зломити їх?

Прісцілла

(потроху заспокоюється, слухаючи його)

Ні, любий,

не треба їх ламати, та й не може

зламати людська воля те, що бог

створив незламним. Ти не знаєш бога,

але ж то він створив тебе. Я вірю,

що там, на небесах, де вічна правда

очам душі з’являється відкрито,

її збагне незламаний твій розум.

І ми тоді в одну зіллємось душу,

єдину, неподільну і щасливу.

Уже й тепер я бачу щастя одсвіт,

як заграву далеку…

Мовчання довге.

(Прісцілла говорить тихо, просто, як дитина.)

От, як чудно,

мене мов сон бере…

Руфін

Спочинь, кохана,

я буду тут близесенько.

(Кладе її на послання.)

Прісцілла

Дай руку…

Руфін бере її за руку.

(Вона промовляє ледве чутно, немов засипаючи.)

І завтра так… поберемось за руки…

не будем розлучатись… Правда?

Руфін

Правда.

(Тихо цілує її в чоло.)

Завіса

Дія 5

Особи 5 дії

Руфін

Прісцілла

Нартал

Парвус

Покликач судовий

Матрона

Хлопець

Комонник

Гетера

Поет

Молодий юрист

Старий юрист

Молодий вояк

Дідич-провінціал

Другий дідич

Лихвар

Римлянин у далматиці

Його клієнт

Багатий плебей

1-й табулярій{21}

2-й табулярій

Провінціалка

Римлянка

1-й відпущеник

2-й відпущеник

Вігіл

Хлопець-пролетарій

Пролетарій старший

Вуличний філософ

Убогий

Жрець Цібели

Вулична жінка

Молодий грек

Скульптор з передмістя

Жрець Ескулапа

Багатий крамар

Дрібний крамар

Наглядач з крематорію

Бабуся

Хлоп’я-підліток

Фортунатова жінка

Ремісник

Міщанка

Молодий хлопець (християнин)

Молода дівчина (християнка)

Раб

Рабиня

Карніфекс{22} і два вояки-кати

Стара селянка

Старий селянин

Циркова юрба — римський люд всяких станів і професій.

Хор християн-засуджених (за сценою).

Цирк. На сцені видко чверть цирку з глядачами і частину арени. Лавки йдуть чвертькругом (сегментом) у три поверхи — в кожному по скілька рядів, — поперетинані східчастими проходами згори додолу, повні людей. На найнижчих лавках люди значніші, багатші; на середніх — люди середнього достатку, плебеї; на найвищих, крутих і тісних, — простолюд, пролетарії. Процес християн судовий відбувається на дальшому кінці арени (за сценою), про нього сповіщає голос покликача судового. По видимому кутку арени часом проходять сурмачі, помагаючи покликачеві втихомирити сурмленням розгаласований люд. Час полудневий. Багато сонця. Гомін, махання тогами, покривалами, пальмовими листками для прохолоди.

Часом чутно окремі вигуки, короткі розмови тих, що ближче до авансцени. Молоді хлопці й дівчата бігають в проходах межи лавками, розносячи воду, напої, наїдки, квітки.

Молода матрона

(в нижчих лавах)

Як душно!

Молодий комонник

(кличе кивком руки хлопця з кухлем)

Ось вино з водою, пані.

Матрона

Вино? Ой ні, вина не п’ю ніколи,

здоров’я в мене дуже делікатне.

Вино до крові схоже — я не зношу!

Хлопець

Так ось водиця з медом.

Комонник

Дай сюди!

(Бере й частує матрону.)

В тих же лавах, але вище.

Поет

(до гетери)

Чого така смутна моя Алмея?

Гетера

Ох, вчора згинула моя папуга!

Поет

Котра?

Гетера

Зелена! Мучилась як, бідна!

(Закриває очі покривалом.)

Поет

Утрати — людська доля.

Гетера

Слухай, Каю,

ти мусиш епітафію зложити

моїй папузі.

Поет

Конче, богорівна!

Юрист

(молодий. Задиханий, спішно протовплюється і займає місце коло поета)

Яка досада! Як я запізнився!

Кінчається промова?

Поет

Де там! Довго,

без краю ще тягтиметься. Семпроній

в Лаконії не вчився, як відомо{23}.

Гетера

На жаль! Коли вже мусить бути нудно,

хоч би ж недовго.

Молодий вояк

(що сидить по другу руку гетери)

Так, воно нудненько!

Семпроній сей не тямить красномовства.

Юрист

(трохи роздражнено)

Ти звідки сеє знаєш? Тут, здається,

не чутно ні словечка.

Вояк

Все одно,

я бачу, що нудота.

(Показує кудись у далечінь рукою.)

Он, дивися:

сенатори, як верші, позіхають!

Юрист

Сенатори твої багато тямлять!

Вони старої школи, а Семпроній

з нового табору.

(Встає.)

Ні, я піду

десь ближче місця пошукаю, там,

бо звідси нічогісінько не чутно.

(Подається йти, але спиняється.)

Ба! що обвинувачені казали?

Старий юрист

Зрікалися, що не вбивали, звісно,

та свідки й ціла справа проти них.

Та й всі вони запеклі християни.

Молодий юрист зникає між рядами.

Старкуватий дідич-провінціал

Невдячне то завдання для юриста

в такім процесі бути адвокатом.

Другий дідич

(молодший, сусід попереднього)

Чому ж?

1-й дідич

Пропаща справа — очевидно!

2-й дідич

Тямущий адвокат свій хист покаже

у кожній справі…

Лихвар

(худий, жовтовидий)

Вивішать їх треба,

тих адвокатів!

2-й дідич

Се ж чому?

Лихвар

Боронять

усяку наволоч! Ті християни —

всі вороги добробуту й держави,

і не повинен би закон давати

їм права оборони.

1-й дідич

(спокійно, флегматично)

Отакої!

Се ти вже щось занадто розігнався,

добродію…

Молодий римлянин у далматиці[18]

(голосно позіхає)

Уа! Яка нудота!

Скоріше б вирок той! Чого марудять?

Клієнт його

(сидить за спиною молодого римлянина у вищому ряду)

Патроне, як гадаєш, що їм буде?

Молодий римлянин

(недбало)

Ну, звісно, смерть.

Клієнт

Яка?

Молодий римлянин

(ліниво)

Яку присудять.

Клієнт

Якби на мене, я б їх присудив

оддати до театру, — цікавіше,

коли на сцені справжня смерть буває,

а не удавана.

Молодий римлянин

(як вище)

Звичайне.

Клієнт

Гарно,

коли жінкам доводиться вмирати

так якось мальовничо.

(Показує в далечінь.)

Та, висока,

Макарію{24} зограла б на кострищі

чудово!

Молодий римлянин

Що ти плещеш? То ж матрона!

Їй тільки можуть голову зрубати.

Старий юрист

(скромніше вбраний, сидить поруч того, що в далматиці)

Я чув, що Панса скаргу подавав

сенатові.

Клієнт

За віщо?

Старий юрист

На тортури

дочку його і зятя брато. Власне,

се не належиться високородним.

Багатий плебей

(сусід старого юриста)

А як же справді се могло так статись?

Старий юрист

Бо справа надто гостра.

1-й табулярій

Не терплю

тих християн. Сварливі, галасливі.

2-й табулярій

Невже? Я чув, вони такі лагідні.

1-й табулярій

Не вір! Я раз підслухав їх нараду,

то там таке чинилось, гамір, лемент.

Я мало не оглух.

2-й табулярій

Чого ж вони?..

1-й табулярій

Все сперечалися, як слід казати,

чи «односущий», чи «подібносущий».

2-й табулярій

До кого?

1-й табулярій

Я того не розібрав!

Вони й самі, либонь, того не тямлять…

Римлянин в далматиці

Ти не знаєш,

хто та чорнява молоденька? Якось

я не почув, як викликали ймення.

Клієнт заклопотано поглядає на сусіда.

Багатий плебей

Я знаю, то Негріна, в неї батько

багатий крамар, пурпуром торгує,

така неслава! А родина чесна…

Молодий римлянин

(дивиться в далечінь, прижмуривши очі)

Гарненька.

Ремісник

(що сидить коло клієнта)

В християн вона не зветься

Негріною, для них вона Рената.

Клієнт

А ти ж се звідки знаєш?

Ремісник

(ніяково)

Та… не знаю… так якось… чув.

Провінціалка

(в середніх лавах. Убрана з претензією на виборність, але досить незграбно)

Сусідко, а за віщо се їх судять?

Римлянка

(убрана не без краси, але досить убого)

Ти, певне, не тутешня?

Провінціалка

(вражена, але цікавість бере гору)

Я сьогодні

вернулась з подорожі.

Римлянка

Цілий Рим

про це говорить. Бач, вони убили

дитину…

Провінціалка

Нащо?

Римлянка

(з меншою певністю)

Треба їм, для культу.

Відпущеник

(з вищої лавки)

Вони дітей їдять!

Провінціалка

(до сусідки)

Що ти говориш?!

Чи се ж можливо?

Відпущеник

Хто ж сього не знає?

Провінціалка

Та я се чула… тільки ж… от страхіття!

Відпущеник

(нахилившись і зазираючи нахабно провінціалці в лице)

Я, коли хочеш, розкажу достоту.

Я чоловік бувалий, знаю все.

Вони замазують дитину в тісто,

а хто новий до їх пристане, — значить,

такий, що ще не знає їх звичаїв, —

вони дають йому ножа і кажуть:

«Розкрай нам тісто…»

Другий відпущеник

(в тому ж ряді, тільки трохи далі, озивається)

От і все неправда!

Верзе абищо! Ти не слухай, пані.

Я розкажу доладніше.

1-й відпущеник

Аякже,

не чули тут іще брехні твоєї!

2-й відпущеник

Брехун до себе світ весь приміряє.

Провінціалка

(до 2-го відпущеника)

Що ж ти нам розказати хтів?

2-й відпущеник

Се, пані,

у їх такий є звичай: ставлять свічник

посеред хати і собаку в’яжуть

до свічника…

1-й відпущеник

Ото куди заїхав!

Хіба ж тоді се роблять, як дитину

зарізати хотять?

2-й відпущеник

(дражненно)

А то ж коли?

1-й відпущеник

Тоді, як оргії у них бувають.

Се, бачиш, пані, так: покажуть м’ясо

тому собаці…

Провінціалка

(з жахом)

Людське?

1-й відпущеник

Ні, не конче.

Собака кинеться і свічник звалить,

і темно в хаті стане…

(Спиняється.)

Провінціалка

(з палкою цікавістю)

Ну, а потім?

1-й відпущеник

А потім…

(Показує за сцену)

ось ходім туди, під портік.

Я покажу, що потім.

Провінціалка

(спалахнула)

От нахаба!

2-й відпущеник

(до 1-го)

Як смієш зачіпати сю матрону?

1-й відпущеник

Така матрона се, як ти патрицій!

2-й відпущеник

Я покажу тобі, хто я!

(штовхає його.)

1-й відпущеник

Геть, дурню!

(Вихоплює короткого ножа)

Провінціалка проникливо вереснула. Підбігає вігіл.

Вігіл

Що тут таке?

Провінціалка

(показує на обох відпущеників)

От сії два побились.

Вігіл виганяє їх з цирку. Вони виходять, гвалтуючи.

1-й відпущеник

(до вігіла)

Бери його! Він християнин!

2-й відпущеник

Бреше!

От він, там християнин!

Вігіл

Ну, виносьтесь!

В кустодії вже розберуть, хто бреше.

(Виганяє їх стусанами.)

Стара селянка

(в найвищих рядах)

І що воно за люди — християни?

Старий селянин

Вони чарівники!

Хлопець-пролетарій

Я в се не вірю.

Чарівники б від суду врятувались.

Старий

Не проти всього чари помагають.

З Фемідою змагатись їм несила.

Той християнський бог від наших слабший,

лиш над хоробами він має силу.

Хлопець

Втім, Ескулап найдужчий!

Старий

Ну, хто знає…

Я сам раз перевірив. В нас невістка

була заслабла раптом на падучку,

ми й лікарів скликали, і жерців

від Ескулапа…

Хлопець

Хто ж поміг?

Старий

Ніхто.

Та жінка десь назнала ворожбита

з тих християн…

Хлопець

Ну й що?

Старий

Прийшов він, руку

поклав на голову невістці нашій

і так в очах рукою зняв хоробу.

Стара жінка

Так від руки самої й помоглося?

Старий

Ні, він ще тричі богом заклинав.

Стара

Яким?

Старий

Та християнським же, звичайно!

Стара

А як же зветься бог отой?

Старий

Забув.

Так якось наче Хрестус.

Хлопець

Я чував

зовсім інакше. Нехороше ймення,

якесь жидівське.

Старий

Може. Не згадаю.

Пролетарій

(озивається з сусідньої лавки)

Та то зовсім не бог. Був утікач

з рабів, на ймення Хрестус, він розбійник

чи злодій був, гаразд не пам’ятаю.

Так от його уловлено й розп’ято.

Товариші зробили з нього бога,

та вигадка й пішла собі по людях…

Стара жінка

Ну хто б там злодія вважав за бога?

Вуличний філософ

(з вищої лавки)

Чому ж? Меркурій, бабко, теж прокрався.

Дуже вбогий чоловік

(озивається з лави ще вищої)

А я чував, що їм не можна красти.

Жрець Цібели

(обідраний, обвішаний амулетами)

Кому?

Вбогий

Та християнам же.

Жрець Цібели

Не можна?

Проте ж вони оце дитину вкрали.

Вбогий

Та, може ж, і не вкрали?

Жрець

Може, скажеш,

що не вони колись і Рим спалили{25}?

Вбогий

Та вже ж се невідомо…

Жрець

Гей, братухо,

чи й сам ти не з таких?

Вбогий ховається поза людьми й зникає.

Жрець

(до вуличної жінки, що стоїть поруч із ним)

Сей з боязких,

а є такі, що й до ножа беруться.

Жінка

Та де там до ножа? Вони плохі!

Я знаю їх, вони ж у нас бувають.

Жрець

Еге, плохі! А тільки що завівся

один з них так, що й справді ніж схопив.

Чи ти ж не бачила? Там, в нижчих лавах.

(Показує на місце, де недавно билися відпущеники)

Жінка

Хіба ж то християнин?

Жрець

Ну, а хто ж?

Там хтось пожартував собі з тієї,

що на суді, високої матрони,

він і скипів.

Жінка

Та, може, він їй родич

або коханець.

Жрець

Родич не сидів би

в лавках з простацтвом. А якщо коханець,

то, значить, християнин, бо з чужими

вони не водяться.

Жінка

Еге ж, якраз!

До нас оті святі ще й як вчащають!

сестричками зовуть… такі масні…

Ну й красні є між ними! В нас одна

за «братиком» побігла на край світу.

Жрець

От диво, що така, як ти, побігла!

Жінка

А за таким, як ти, я не біжу.

Жрець

Я жрець! Не смій рівняться до мене.

Жінка

Видала я ще і не таких жерців,

бували в мене й ті, що в білих шатах.

Грек

(до жінки)

А в тебе все бувають християни?

Жінка

Бувають і піфагорейці ваші.

Молодий грек

Піфагорейці? Се вже ти збрехала,

се чисті люди, хоч кого спитайся!

Жінка

Дивись ти! «Чисті»! Я хіба не чиста?

Молодий грек зневажливо регоче.

Жінка

(до сусідки)

Чого сей гречик слинявий припхався?

Адже зомліє, як побачить кров.

Грек

А ти, либонь, аж догори підскочиш?

Жінка

(згорда)

Римлянка я і крові не боюся.

(Обертається до нього плечима.)

В середніх лавах, але в вищому їх ряді.

Скульптор з передмістя

(до жерця Ескулапового, що тільки що надійшов)

Коли б ти чув, що там селюк той плів!

(Показує вгору на селянина.)

Що християнські лікарі мудріші

од вас.

Жрець Ескулапів

Вони ученики невдячні.

В нас учаться, та й нас же зневажають.

Скульптор

Ця секта навіть гірша від жидів.

Краси ніякої нема в тій вірі.

Наглядач з крематорію

Вони ж мерців своїх не палять навіть,

а в землю загрібають. Пху! Аж бридко!

І як їм сеє дозволяє влада?

У вищих лавках.

Дрібний крамар

Проте одно в їх добре: помагають

удовам, сиротам і всім убогим,

між ними чоловік не пропаде.

Багатий крамар

Та злодії держатись купи мусять,

хто чесний — проживе і без людей.

Дрібний крамар

Ні, не кажи, якби римляни мали

ту злагоду і товариську поміч,

не так би ширилось те християнство.

Чимало винні наші багачі.

Багатий крамар

(одвертається від дрібного крамаря до лихваря)

Добродію, ти пізнаєш по сонцю,

яка тепер година?

Лихвар

(дивиться вгору)

Десь полудень.

Грек

(до дрібного крамаря)

То винні все закони ваші римські —

заборонили чесні товариства,

гетерії — ті наші братства славні —

от маєте тепер злочинні банди!

Старий юрист

(оглядаючись на грека)

А хто се там закони римські ганить?

Грек ховається.

Хлоп’я

(до старенької бабусі)

Чи християни всі чарівники?

Скажи, бабусю?

Бабуся

Ні, не всі, дитинко,

на те учитись треба. От із сих,

то тільки двоє ворожбитів.

Хлоп’я

Знаю!

Отой-о чорний та отой худий!

Бабуся

Ні, їх уже тепер немає тута,

бо визволились чарами з темниці.

Хлоп’я

Як, як, бабусю?

Бабуся

Та вони вже слово

такеє знають. Туману пустили

і здиміли.

Хлоп’я

А як туман пускають?

Публіка здіймає нетерплячий гомін.

Голоси звідусіль

Гей, адвокате! Годі вже! Доволі!

Збудіть мене, як він скінчить!

(Дехто вдає звірячий та пташиний крик.)

Ку-ку!

Кукуріку! Гав-гав! Няв-няв! А кшшш!

Голос покликача судового

(в рупор)

Народе римський! Суд спокою просить!

Сурми.

На хвилину публіка втихає. Далі пролетарій-підліток кидає жменю висмоктаного винограду на лисину дідичеві в долішньому ряді.

Дідич

(люто)

Гей, ви там! Шушваль! Що се за безличність?

Підліток

Од винограду кучері зав’ються,

сподобаєшся паням!

Дідич

Гей, вігіли!

Підліток

От зараз вже й вігіли! Я жартую!

Таж тут повітря казиться з нудоти!..

Кидає горіхове лушпиння в інші ряди, звідки відповідають тим же; сміх, крик, перекидання; вігіли метушаться, втихомирюючи люд.

Фортунатова жінка

(бліда, задихана, вбігає межи горішні лави. На лівій руці має немовля, правою суне за ручку старшеньку дитинку)

Ой людоньки! Ой людоньки! Пустіте!

Ой горе нам! Чи ще вони живі?

Вояк

Куди ти прешся! І без тебе тісно!

Фортунатова жінка

Ой там мій чоловік!

Ремісник

(посувається і дає їй місце. Тихше.)

Ти християнка?

Фортунатова жінка

Не знаю…

(Вдивляється в далечінь, далі зриває з себе покривало, встає, старшу дитину становить на лаву, меншу підіймає вгору одною рукою, другою рукою махає покривалом.)

Фортунате, Фортунате!

Чоловік

(що позад неї)

Та сядь!

(Смикає її за туніку.)

Жінка

(поруч з попереднім)

Повибиваєш людям очі!

(Вириває у Фортунатової жінки покривало, тая сідає.)

Голос покликача

Обвинуваченим остатнє слово!

Голоси з публіки

А! Ось воно! Та цитьте! Я не чую!

Ніхто не чує!

Фортунатова жінка

Фортунате!

Голос

Цить!

Голос з найгустіших рядів

Христос вам поможи! Одважно, браття!

Голос покликача

Раб Аквіла, Урбан, Флегон, Фавстін,

Негріна — всі посполу прості родом —

зреклися слова.

Римлянин у далматиці

(до клієнта)

Ще б чого не стало —

простацьке красномовство вислухати!

Голоси з публіки

Обридли вже балачки!

Голос покликача

Теофіл,

вигнанець і втікач, а християнський

пресвітер — має слово.

Римлянин у далматиці

(позіхає)

Ну, почнеться!

Старий селянин

Якби ж я чув хоч слово!

Філософ

То таки

розумного нічого не почув би.

Гетера

(до поета, вказуючи в далечінь)

Чого ті двоє осторонь стоять? —

смуглявий варвар і худий злочинець —

забула, як їх звати…

Поет

Та, здається,

вони там щось на інших наклепали,

то ті вже їх до гурту не приймають.

Гетера

То, може, сих і виправдає суд?

Поет

А ти б хотіла?

Гетера

Ні. Далеко краще,

коли б сих двох до звірів присудили.

(Мрійно.)

Сей варвар африканський, певне, добре

з левами вміє битись… А худого

я б віддала пантері…

Голос покликача

Теофіл

все потвердив, що говорив і перше.

Голос з публіки

Ха-ха-ха-ха! Було що слухать! Справді!

Голос покликача

Кней Люцій, громадянин, промовляє.

Матрона

(до молодого комонника)

Який він гарний! Правда, дуже шкода,

що мусить згинути за тую секту?

Комонник

(сухо)

Я зрадників державних не шкодую.

Якби в когорті нашій об’явилась

ота зараза, — я б тих сектярів

руками власними саджав на палі.

Матрона

(видимо дражнячись)

А може, й є вона в твоїй когорті?

А може, й сам ти потайний сектяр?

Комонник

Я б радив так не жартувати, пані!

Матрона

Бо що?

Комонник

Бо я перенесу цю справу

на суд до твого мужа.

Матрона

(згорда)

Дуже добре.

А поки що, добродію, прошу

мені не заважати слухать справи

і більш не озиватися до мене,

бо все одно відповіді не буде.

(Пильно дивиться на арену, одвернувшись від комонника.)

Комонник

(трохи згодом, лагідніше)

Добродійко…

(Тихше, покірливо.)

Авреліє…

Матрона

(до сусіда, старого патриція)

Панотче,

дозволь перемінятися місцями, —

мені є невигода тут сидіти.

Старий патрицій пускає її на своє місце, сам сідає біля комонника, але той раптово встає і виходить геть.

Старий патрицій

Який він нарваний, оцей вояк!

Матрона

Признати мушу, хоч мені він родич.

Патрицій

Тобі, я бачу, шкода християн.

Матрона

О ні! ані краплиночки! Се жарт.

Голос покликача

Кней Люцій просить взяти до уваги,

що всі обвинувачені ніколи

себе злочином не сплямили досі,

що всі вони покірливі піддані

і добрі громадяни.

Старий юрист

Хай докажуть!

Старий вояк

Вжеж, хай докажуть! Говорити легко!

Голос покликача

Кней Люцій свідчить ранами своїми,

що він здобув, воюючи за Рим.

Голоси з гурту молодих вояків

Ми знаємо його! Він добрий ватаг!

Хай Люція помилують весталки!

До імператора на скаргу підем,

коли його скарають!

(Здіймають галас.)

З гурту табуляріїв

Бач, які!

Навчають суддів і самих весталок,

що їм робить!

Голос покликача

Відпущеник Нартал

сказав, що він не хоче знати Риму,

що він би хтів скупатись в римській крові,

за теє суд його позбавив слова.

Вихром пролітають у цирку порікування, суперечка, гомін.

Молодий вояк

До звірів!

Поет

Він безумний.

Гетера

(ласо)

Ох, до звірів!

(До поета.)

Гукай-бо, Каю! в тебе дужчий голос!

Я хочу, щоб до звірів!

Поет

Ні, Алмеє…

Гетера

(круто одвертається від поета до вояка)

До звірів?

Вояк

(усміхнувшись до неї)

Вжеж, красуне!

(Кричать дужим голосом.)

Гей, до звірів!!

Гетера поривчасто обіймає його. Сміх, оплески серед сусідів гетери і вояка.

Голос покликача

Промовить має Фортунат-плебей.

Жінка Фортунатова

(знов стає, як уперед, махаючи покривалом)

Я тут! Ось діти! Змилуйся над нами!

Ремісник

Та сядь, туди ж однаково не чутно.

Жінка Фортунатова

Ні, він почув! Побачив!

(Кричить побиваючись.)

Фортунате!!

Голос покликача

Він заявив про щире каяття

і має зараз се довести ділом.

Готовий він богам принести жертву.

В цирку здіймається крик обурення всуміш з оплесками.

Ремісник і двоє його сусідів

Відступник! Зрадник! Бог тебе скарає!

Вігіли кидаються на сі поклики і арештовують всіх трьох. Жінка Фортунатова кидається геть з цирку.

Інші голоси

Сей чесний! Сей не винен! Дати пільгу!

На волю випустить!

Голос покликача

Народе римський,

спокою просить суд!

Сурми. Галас помалу втишується.

Тихший голос

Відступник!

Раптом настає коротка, але повна тиша і потім з тисячі грудей.

Спільний крик

Ах!!!

Потім зараз же лемент несамовитий, лютий. Багато людей схоплюється на лавки, грозять кулаками. Чутно тільки найдужчі голоси.

Голоси

Убити! Розірвати! Розіп’ясти!

До звірів! На кострище! Миттю! Зараз!

Сурма покликача судового проривається крізь галас, але глухне. Дехто поривається скочити на арену — сусіди утримують; багато людей збігають по сходах уділ. Їх здержують вігіли, але з великим зусиллям. На підмогу вігілам вибігають вояки міської когорти і сяк-так утихомирюють люд, загрожуючи зброєю. Неспокій, однак, триває довго. Глухий гомін раз у раз прокочується по рядах, але вже можна чути окремі слова і розмови.

Провінціалка

(до римлянки)

Що саме сталось? Я не роздивилась.

Римлянка

Він плюнув на олтар, отой худий.

Провінціалка

Боги всесильні! Що ж йому за теє?

Чому ж його не вбито?

Табулярій

Вирок буде.

Голос покликача

Оскаржений, що сам себе зве Парвус,

образив тяжко маєстат святині

і через те утратив право слова.

Вояк

Іще чого не стало! Право слова!

Одно він має право — на кострище!

Старий юрист

Ні, посадити б на залізне крісло

та розпекти…

Голос покликача

…Прісцілла промовляє.

Римлянин у далматиці

(до клієнта)

Дивися. То ж Макарія твоя

вже грає героїню.

Клієнт

Що ж, і гарно, —

велична постать, рухи благородні.

(Плеще в долоні. Римлянин у далматиці смикає його, щоб затих.)

Провінціалка

(до римлянки)

Невже й вона дитяче м’ясо їла?

Римлянка

Матрони ті чого не виробляють!

Перший дідич

(до другого)

Аецій Панса тяжко захворів, —

Прісцілла ся його дочка єдина.

Другий дідич

Які тепер настали діти — горе! —

і батька рідного не жалують!

Лихвар

Ця секта

примушує зрікатися родини,

і через те вона найгірша в світі.

Міщанка

(до сусідки)

Прісцілла звабила оту дитину,

що потім закололи християни.

Сусідка

(неймовірно)

Ну!

Міщанка

Я сама з Субурри{26}, — можеш вірить.

Голос покликача

Префект казав Прісціллі говорити

про себе тільки.

Юрист

Так і слід! Авжеж!

Голос покликача

Прісцілла так до суду промовляє:

«Оправдуйте мене їх оправданням,

їх карою карайте. Я готова

і рада вмерти за Христову правду».

Провінціалка

Яку то правду? Як вона казала?

Високий істеричний голос жінки

(з високих рядів)

Святая сестро! Помолись за мене

в господньому раю!

Молодий хлопець

(збігає по сходах уділ)

Я християнин!

Беріть мене! В’яжіть! Я теж був з ними!

Молода дівчина

(збігає слідом за ним)

І я! Й мене беріть! Я християнка!

Вігіли виводять їх.

Перший дідич

(до другого)

Сі, певне, подуріли!

Другий дідич

Се зараза.

Лихвар

Всіх вигубить — то й буде край заразі.

Жрець Цібели

Прісцілла ся дитяче серце з’їла,

тепер вона у християн найстарша,

от тим вони і рвуться вслід за нею.

Тихий гомін сусідів жерця передається на дальші ряди.

Голос покликача

Руфін Емілій має слово.

Голос з народу

Цитьте!

Се вже остатній.

Другий голос

(зо сміхом)

Що ж ти там почуєш?

Третій голос

Він має довгі вуха, не журися!

Раб

(до сусідки рабині, нахилившись близько)

Ти знаєш чудо? Сей Руфін прокляв

свого клієнта за гріхи — в ту ж ніч,

до світу ще умер клієнт.

Рабиня

Ой лихо!

Руфін сей ворожбит?

Раб

(тихше, оглядаючись)

Ні, він святий.

(Шепоче їй далі щось на вухо, вона чудується.)

Голос покликача

Руфін заздалегідь приймає вирок

і просить виконать його скоріше.

Лихвар

Розжалобити хоче? Ні, не діжде!

Голос покликача

Префект ясновельможний Кай Летіцій

гадає, що зменшити кару можна…

Лихвар

Іще чого!

(Тупотить ногами і стукає києм, його наслідують інші.)

Голос покликача

…з уваги на покірність.

Жрець Цібели

Усі вони покірні! Не одурять!

Голос покликача

Але Руфін покірність хай докаже:

присягу імператору хай зложить,

богів олімпських жертвою вшанує

і генієві цезаря віддасть

належну честь.

Вояк

Він мусить се вчинити!

Дехто підводиться з лавок, щоб ліпше бачити, інші спиняють.

Клієнт

(до римлянина у далматиці, що застує йому, вставши)

А що? Він присягнув?

Римлянин у далматиці

Ні, відступився

і руки заложив. Ото ще дурість!

Я б для рятунку присягнув хоч довбні!

Не розумію сих людей!

В публіці, надто серед вояків, галас.

Голос покликача

(після сурмлення і деякого втихомирення)

Руфін

сказав, що імператором гордує,

як громадянин…

З гурту вояків

Ні, як бунтівник!

Покликач

(покриваючи гомін)

…а до богів байдужий, як філософ.

Філософ

Брехня! Філософи богів шанують!

Він християнин! Він сектяр!

Раб

(в нестямі)

Авжеж!

Він християнин! Мученик!

Вояки

Скарати!

Не милувати! Не вменшати кари!

Нехай живе наш цезар-імператор!

Нехай загинуть вороги його!

Покликач

Префект…

Лемент заглушає його.

Вояки

Нехай мовчить! Доволі! Годі!

Чого він вигороджує злочинця?

Хто любить імператора — кричи:

«Бунтівникові смерть!»

Багато голосів

Бунтівникові

смерть!

Вояки

Зараз кара!

Жерці

Закопать живцем!

Бо він богів зневажив!

Покликач

(просурмивши багато раз)

Вирок суду!!

Голоси

Та цитьте! Дайте слухать! Вирок суду!

Помалу спільний гомін стихає, хоча все ще прокочується гомін.

Вояк

Ну, що вони там мимрять? Голосніше!

Табулярій

Та май терпець — покликач перекаже.

Покликач

Утікача-вигнанця Теофіла,

упертого повторного злочинця,

суд присудив на хрест.

Старий юрист

Отак і треба!

Покликач

Урбан, Флегон, раб Аквіла, Фавстін —

інакше Редівівус, і Негріна,

вона ж Рената, — всі віддані будуть

в театр і там в трагедії умруть

собі на кару, людові на втіху.

Оплески і крики втіхи в публіці.

Покликач

Відпущеник Нартал до звірів піде.

Знов оплески.

Гетера

(не тямиться з радощів)

До звірів! Як я рада! Як я рада!

Покликач

Названий Парвусом найгіршу кару

зухвальством заробив — його живцем

спечуть на дзиглику залізнім.

Крик згоди.

Жрець

Добре!

Жерці

Отак його! Він заробив! Спекти!

Покликач

Зосталось три почеснішого стану,

то вирок їм ще затвердити має

божистий цезар-імператор.

Голоси

Маєш!

Коли ж се буде? Ми не згодні ждати!

Жерці

Вони втечуть! Не підемо додому,

поки не зроблять їм кінець.

Голос

Авжеж!

Покликач

До імператора послано вирок.

Вояки

А ми тим часом що робити маєм?

Голос

(іронічно)

Очима лупати!

Голоси

(з горішніх рядів)

Я так не хочу!

Видовиська давайте! Хай скарають

хоч одного! Ні, двох! Ні, трьох! Усіх!

Чого ж уводити? Готовий вирок!

Гетера

Авжеж! і звірі ж є!

Вояк

Я бачив сам

нових пантер.

Голоси

(маса)

До звірів християн!

Покликач

Суд повелів, що зараз приймуть кару

засуджені Нартал і Парвус.

Голоси

Славно!!

Голос

Го-го! Дивіться! Розпікають крісло!

Другий голос

Вже бестіарії{27} пішли по звірів!

Третій голос

Скоріше!

Матрона

(до старого патриція)

Подивись, лишень, панотче, —

се що за знак? Плебеї всі стоять,

і ні один не йде прощаться з ними,

а тільки Люцій підійшов близенько

до варвара…

(з обуренням)

Ну, чи ти бачиш! Варвар

його штовхнув!

Патрицій

Боги, яка розпуста!

Відпущеник штовхає свого пана…

Те християнство стани всі руйнує.

Клієнт

(скрикнув)

Прісцілла варвара поцілувала!

Римлянин в далматиці

Її, не бійсь, не відштовхнув.

Клієнт

Іще б пак!

Мене аж завидки беруть…

Римлянин в далматиці

Ти хочеш

туди до їх! Ну, що ж, я поможу.

(Голосніше, немов виказуючи на клієнта)

Сей чоловік…

Клієнт

(з жахом)

Патроне! що за жарти?

Римлянин в далматиці регоче.

Матрона

(соромливо закриваючись)

Матрона варвара цілує! Ганьба!

Патрицій

Тепер того, худого заволоку.

Матрона

Прилюдно! О Юноно!

(сплескує руками)

Вояк

(коло гетери)

Християнка

не добрий має смак!

Рабиня

(до раба)

Чи се так треба?

Раб

(тихо)

Се поцілунок миру. Так годиться.

Патрицій

А чоловік стоїть і — хоч би слово!

Безлична секта…

Голос

Вже ведуть пантеру!

Голоси

Де? де? Не бачу! Та не застуй! Геть!

Сюди, до нас хай ближче приведуть!

Та що се справді? Цілий день сиди

і нічогісінько нам не покажуть!

Жрець Ескулапа

Дивіться! вже на крісло посадили!

Се близько, добре видко! Та дивися ж!

(Шарпає сусіда за одежу.)

Сусід

(нетерпляче визволяється від жерця)

Ет, є на що дивитися!

(Кричить.)

Пантеру!

З пантерою сюди! Гей, бестіарій!

Голос Парвуса

(за сценою, але не дуже далеко)

Віддай їм, господи, по їх ділах[19],

і звеличай раба свого!

(З болем.)

О боже!..

Рабиня

(до раба)

Чого се свариться отой старий

на сього печеного?

Раб

То пресвітер

остерігає від недобрих слів.

Провінціалка

(з відразою)

Ой, смаленим запахло!

Римлянка

(спокійно)

Ну, то що?

Голос Парвуса

(екстаз у нього бореться з болем і мукою)

Господь мій захист!.. Мій притулок… сила…[20]

(З раптовим одчаєм і наче здивовано.)

Невже ти, господи, мене покинув?

Жрець

Ага! Скоренько припекло! А бач?

Голос Прісцілли

(здалека, але виразно співає псалом)

«Господь мій захист і моя потуга![21]

Нічого не боюся — він зо мною.

Тверда і певна віра мого серця,

її не подолає брама пекла!..»{28}

Згодом до неї прилучаються голоси й інших засуджених християн.

Голос Парвуса

(знову екстатично)

Вінець!.. Мені вінець!.. Я бачу!.. Боже!..

(Конаючи.)

Прийми твого раба…

Раб

(торкає рабиню. Таємничо)

Ти бачиш? Там…

вінець над головою…

Рабиня

Ні, не бачу.

Та він уже зомлів чи, може, вмер.

Старий юрист

(з досадою)

Ех, розпекли занадто швидко крісло!

Не тямлять справи!

В публіці свист.

Голоси

Ну? Се що ж таке?

От так видовисько! То се вже й край?

А де ж пантера? — Он же, там сидить,

мов кіт, напроти варвара… Гиджа!

Ну, панночко цяцькована! Скоріше!

Доволі хизуватись! Скоч до нього!

Чи ж він не гарний хлопець? Твій земляк!

Регіт, тупання, цькування. Хтось пускає на арену загострену паличку — стиля.

Грек

(злякано)

Ой влучив! Скочила!

Вулична жінка

А ти злякався?

Нартал

(зненацька вибігає на видимий куток арени)

Меча! Меча!

Вояк

(кидає йому меча)

Ось, на тобі, воюй!

(До гетери.)

Так цікавіше буде.

Гетера потакує головою і, не одриваючись, зорить на арену. Нартал знов зникає з видимого кутка. В публіці палка цікавість. Багато хто спинається, щоб краще стежити за боєм Нартала з пантерою, що відбувається за сценою.

Старий юрист

Вперше бачу,

щоб християнин збройно боронився.

Гетера

(кричить на арену)

Гей, християнине, чом не співаєш?

Голос Нарталовий

(подає дикий бойовий крик)

О-о-о — гей!

Голос

Ох, як сплелися!

Весь цирк завмирає в напруженні. Грек, затулившись плащем, утікає геть з цирку.

Вояк

Га!! Убив!

Грім оплесків. Буря загоди. Потім раптом:

Голоси

Давайте звіра ще! Пускайте лева!

Нартал

(скривавлений, розшарпаний вибігає на видимий куток арени)

Гей, ви, римляни! Вас я викликаю!

Невже ви не одважніші од звірів?

Гетера

(торкає вояка)

Іди, іди! побийся з ним!

Вояк

(згорда)

Іще що?

Хіба я гладіатор?

Нартал

(раптом заточується, хапається за груди і падає)

Ой… конаю…

Поет

Він ранений…

(Одвертається.)

Ні, се зовсім негарно…

чом не подасть весталка знак добити?

Цирковий «карніфекс» приходить, добиває Нартала і виволікає його за сцену великим гаком. Люди сідають. Обмахуються віялами. Відпочивають.

Гетера

Ну, а тепер же що? Сього нам мало.

Голос покликача судового

Зволив божистий цезар-імператор,

щоб Кнея Люція скарать вигнанням,

Руфіна ж і Прісціллу зарубати.

Вояки і частина люду

Хвала тобі, наш цезар-імператор!

Покликач

Сенат і римський люд постановляє,

щоб виконать сей вирок необарно.

Голоси

Народові й сенатові хвала!

Клієнт

(до римлянина в далматиці, свого патрона)

Як се шкода, що вони обоє

почеснішого стану. От би добре,

коли б і їх віддано до театру!

Патрон

В твоєї героїні добрий голос,

чи є талан сценічний, ще не знаю.

Оце побачимо…

(дивиться)

Прощання сцена

мені не до смаку. У них се нудно.

Римлянин у далматиці

Ну, знов прощальна сцена! Як се нудно!..

(Ліниво одкидається на спинку лавки і заплющує очі.)

Клієнт

А Люцій і Руфін прощались гарно.

Римлянин у далматиці

(не ворухнувшись)

Нехай собі… лінуюся дивитись…

Клієнт

Глянь! Ось вони обходять всю арену,

прощаються з народом римським.

Патрон

(стрепенувшись)

Де?

На видимому кутку арени незабаром показуються Руфін і Прісцілла. Вони побралися за руки і ступають повагом. За ними йдуть два вояки з голими мечами. Деколи обоє засуджені спиняються і вклоняються людові.

Руфін

Прощай, мій Риме, хутко й ти загинеш.

Жерці

Він заклинає Рим! Рубайте швидше!

Прісцілла

Хай бог тебе рятує, рідний люде.

Вояки

Нам геній цезаря найбільший бог!

Руфін і Прісцілла проходять за сцену. Незабаром чутно глухий, але сильний стук двох мечів, що рубають враз. Коротке зітхання пролітає по людях. Публіка гучно встає і рушає виходити з цирку.

Кінець.

Примітки

1

Діяння, 26, 15

2

Матфій, 8, 30­–31

3

Яків, 2, 20

4

Матфій, 5, 21

5

Іоан, 2, 9

6

Матфій, 5, 39

7

Матфій, 7, 1

8

Матфій, 5, 3

9

кочівника

10

Матфій, 5, 44

11

Матфій, 26, 52

12

Іоан, 8, 7

13

Іоан, 20, 26–28

14

Матфій, 5, 37

15

Матфій, 18, 6

16

Діяння, 5, 1–5

17

Діяння, 12, 6–7

18

далматика — вишита одежа не римського крою, що носили тільки джигуни

19

Псалтир, 61, 13

20

Псалтир, 61, 3

21

Псалтир, 27, 7

Коментарі

1

Нументанський шлях — дорога, що йшла з Рима в напрямку міста Нументум (Номентум).

2

Із Савла бог Павла виявив… — За релігійними легендами апостол Павло перед тим, як стати ревним послідовником Христа, був язичником, лютим ворогом християнства і звався Савлом.

3

…з листів сього тарсійського рубаки… — В місті Тарсі народився і провів своє дитинство апостол Павло (Савл). Приписувані йому так звані послання — звернення до християнських громад, насправді були написані пізніше різними авторами.

4

відповідь / філософові Цельзові од нас — йдеться про трактат Орігена «Проти Цельса». Оріген (182..185 — 251..255 рр.) — відомий апологет раннього християнства, пізніше визнаний єретиком. Довідка про нього та російський переклад трактату — в бібліотеці Якова Кротова.

Трактат написано десь у 244..249 рр. Книга Цельса не збереглась, вона відома тільки з цитат Орігена. Про самого Цельса теж не збереглось ніяких відомостей, окрім тих, що подає Оріген (а він, у свою чергу, не дуже добре уявляв собі особу свого опонента). Згідно припущень, Цельс був сучасником імператора Марка Аврелія і написав свій твір у 177..178 рр.

Коли се правда, Оріген зібрався з відповіддю допіру через 70 років, коли це стало безпечним. (Так і Володимир Солоухін заходився критикувати погляди Володимира Леніна через оці 70 років).

Отже, натяк на Орігена є сильним анахронізмом у драмі, яка в цілому відноситься до 2 половини 2 ст. н. е. (умовно можна віднести її до доби гонінь на християнство за Марка Аврелія). Я витратив на читання Орігена рівно стільки ж часу, що й Руфін, але ніяких особливо лайливих виразів проти особи Цельса не знайшов. (MZ)

5

Доносів не цурався і Катон… — Катон Молодший (95–47 до н. е.), римський політичний і громадський діяч, республіканець; у своїй діяльності проявляв доброчесність, боровся з розтратниками і демагогами.

6

Палатін — один з семи горбів, на якому було засновано Рим; символ палацу, резиденції.

7

Паннонія — римська провінція в південних придунайських землях.

8

Вігіли — вартові, сторожа в римському війську.

9

Центуріон — начальник сотні воїнів у римському війську.

10

Лари — за уявленням древніх римлян, боги, охоронці дому і сім’ї, яким у дні родинних свят приносили жертви. У римлян були також і громадські лари — покровителі міст і навіть вулиць.

11

…коли нема кіпрійського, то й асті… — вина відповідно з острова Кіпр та з міста Асті (Північна Італія). (MZ)

12

у виданні тут стоїть: «Парвус», але він з’являється пізніше. Думаю, це механічна помилка під час переписування, не зауважена ніким з редакторів. Я ставлю тут «Нартал», оскільки він тільки що прийшов і стоїть поруч Люція, а отже, близько Крусти. (MZ)

13

Парвус з’являється пізніше. Це теж недогляд редакційного опрацювання. Цю ремарку треба змінити, наприклад: «Фортунат подається геть», що, зрештою, не впливає на зміст — все одно видно, що він не хоче слухати хули на свого бога. Але я лишаю цю ремарку як є. (MZ)

14

Прісцілла говорить про монтанізм, напрям у християнстві, у якому жінки-пророчиці займали поважне місце. Докладніше про це йдеться в 4 дії. (MZ)

15

Гідра (Лернейська) — потворне багатоголове морське чудовисько, вбите Геркулесом. Тут вживається алегорично: боротись з преторіанською гідрою — з ворожою партією преторіанців.

16

Галлія — римська провінція на території нинішньої Франції.

17

Аммон, Абраксас — єгипетські боги. (MZ)

18

Мани — у давньогрецькій міфології добрі душі померлих, які жили в підземному царстві.

Ну, не у грецькій міфології, а у римській, але для наших літературознавців це все одно. (MZ)

19

Монтанівці — єретична секта в християнстві у 2 ст. н. е., заснована Монтаном, який хоч і прийняв християнство, але не визнавав ієрархії в ньому.

Цей напрямок був засуджений як єресь на Нікейському соборі (325 р.) Відомості про монтанізм дуже скупі, походять в основному з книг Тертуліана. (MZ)

20

Оглашенний — той, хто приймає християнську віру, але ще не охрещений.

21

Табулярій — у римлян невольник, на обов’язку якого було вести записи у прибутково-видаткових книгах дому та розносити листи.

22

Карніфекс — служка цирку (амфітеатру) в Римі, який виносив з арени трупи після бою гладіаторів.

23

Лаконія — місто древньої Спарти. Його мешканці славились умінням висловлювати свої думки коротко і чітко. Звідси — лаконізм, лаконічно.

24

Макарія — персонаж грецької міфології, дочка Геракла й Деяніри. Її братам було пророцтво, що вони переможуть свого ворога Еврисфея тільки після людської жертви. Макарія принесла себе в жертву заради перемоги. Яка конкретно трагедія (літературний твір) тут малась на увазі — я сказати не вмію. (MZ)

25

За Нерона (імператор у 54–68 рр. н. е.) у 64 р. сталася велика пожежа Риму. Влада звинуватила християн у палійстві і розпочала гоніння на них. (MZ)

26

Субурра — у стародавньому Римі частина міста біля Капітолія.

27

Бестіарії — неозброєні гладіатори, які на арені боролись з дикими звірами. Це були переважно злочинці, засуджені до смертної кари.

28

«Господь мій захист і моя потуга!» — дослівно такого псалма у книзі Псалтир немає. Вираз «брама пекла» зустрічається в біблії всього три рази, але не у Псалтирі. Отже, треба визнати, що це оригінальний псалом, складений Лесею Українкою з використанням таких текстів: Псалтир, 27, 7 (оце найближче); 17, 3; 61, 3, 7–8. (MZ)


home | my bookshelf | | Руфін і Прісцілла |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу