Book: Титан



Титан

Теодор Драйзер

Титан

1. Нове місто

Коли Френк Алджернон Ковпервуд вийшов із філадельфійської виправної колонії, то збагнув, що з колишнім життям у рідному місті доведеться розпрощатися. Молодість минула, а разом із нею зійшли на пси і його перші зухвалі фінансові задуми. Доведеться все починати спочатку.

Не варто повторювати розповідь про те, як нова паніка, що послідувала за грандіозним банкрутством фірми «Джей Кук і Ко», принесла Ковпервудові нові статки. Після цього успіху його жорстокість дещо вляглася. Сама доля, здавалося, опікувалася чоловіком. Однак кар’єра біржового спекулянта вселяла в нього тепер непереборну огиду, і підприємець вирішив забути про неї раз і назавжди. Краще зайнятися чимось іншим: міськими залізницями, купівлею земельних ділянок — словом, вміло використати всі безмежні можливості, які обіцяє Захід. Філадельфія йому обридла. Нехай Френк вільний і знову заможний, але ж лихослів’я лицемірів не уникнути, так само, як не проникнути в фінансові та світські кола місцевої громади. Він має піти своїм шляхом сам-один, ні на кого не розраховуючи, бо якщо хтось із старих друзів і захоче допомогти йому, то краще зробить це таємно і буде стежити за його діями віддалік. Усі ці міркування спонукали Ковпервуда виїхати. Його чарівна коханка — їй заледве виповнилося двадцять шість років — проводжала його на пероні. Ковпервуд із задоволенням дивився на дівчину. Вона була уособленням тієї краси, що завжди хвилювала його в жінках.

— Ну, бувай, люба, — сказав він їй із бадьорою посмішкою, коли пролунав сигнал про відправлення. — Скоро всі наші негаразди скінчаться. Не журися. Через два-три тижні я повернуся, або ти приїдеш до мене. Я б і зараз узяв тебе з собою, але ще не знаю, як він виглядає, той захід. Ми вирішимо, де нам оселитися, і тоді ти побачиш, чи вмію я заробляти гроші. Не вічно ж нам жити як плебеї. Я доб’юся розлучення, ми одружимося, й усе буде гаразд. Із грішми не пропадеш.

Він поглянув у вічі коханої спокійним, допитливим поглядом, а вона, стиснувши долонями його обличчя, запевнила:

— Як я буду сумувати без тебе, Френку! Адже ти для мене — все!

— Через два тижні повернуся або пришлю телеграму, — посміхаючись, повторив Ковпервуд, коли потяг рушив. — Будь розумницею, дитинко.

Вона відповіла йому поглядом, сповненим обожнювання. Розпещене дитя, загальна улюблениця в родині, особа пристрасна, палка та віддана, Ейлін належала до такого типу жінок, який не міг не подобатися настільки сильній особитості, як Ковпервуд. Потім вона похитала копицею рудувато-золотистого волосся, послала йому навздогін повітряний поцілунок і, круто розвернувшись, пішла широким, упевненим кроком, легко похитуючи стегнами. Всі зустрічні чоловіки задивлялися на цю кралю.

— Бачив? — кивнув один станційний службовець іншому. — Та сама, донька старого Батлера. Нам би з тобою таку, еге ж?

То була мимовільна данина захопленню, яку заздрість і бажання незмінно платять здоров’ю та красі. А пристрасті ці правлять світом.

До цієї поїздки Ковпервуд ніколи не бував на заході далі Пітсбурґа. Фінансові операції, якими він займався, не зважаючи на розмах, переважно протікали у відсталому й обмеженому світі філадельфійських функціонерів, відомому своєю кастовістю, домаганнями першого місця в соціальній ієрархії та на керівну роль у комерційному житті країни, своїми традиціями, успадкованим багатством, нудотною респектабельністю і тими смаками та звичками, які з усього цього випливають. Він майже завоював цей манірний світ, майже проник у його святая святих, уже був усюди прийнятий, аж вибухнула катастрофа. Тепер же він — колишній каторжанин, усіма зацькований, хоча і мільйонер. «Але начувайтесь! У перегонах перемагає той, хто найспритніший, — твердив він собі. — У боротьбі найкращий — найспритніший і найсильніший. Ще подивимося, хто кого здолає. Не так просто мене розтоптати».

Чикаґо відкрився його погляду раптово — наступної доби. Ковпервуд провів дві ночі серед строкатої розкоші пульманівського вагона тих часів, в якому незручності компенсовувалися плюшевими оббивками та надлишком дзеркал. Нарешті під ранок стали з’являтися перші виокремлені форпости столиці прерій. Шляхів ставало все більше і більше, а павутина дротів, що мерехтіла в вікні на телеграфних стовпах, робилася все густішою та щільнішою. На підступах до міста там і тут стирчали самотні будиночки робітників — житло якогось підприємливого сміливця, котрий поставив свою халупу на голому місці в надії нехай на маленький, але певний прибуток, що принесе йому цей клаптик землі, коли місто розростеться.

Навколо стелилася гладенька, як скатертина, рівнина з мізерною поростю поруділої торішньої трави, що слабо ворушилася на ранковому вітрі. Але місцями пробивалася і молода зелень — ознака наступаючого оновлення та провісник весни. Повітря цього дня було надзвичайно прозоре, і крізь його чистий кришталь химерні контури далекого міста проступали вигадливими обрисами, хвилюючи мандрівника тонкою вишуканістю рисунка. Колекція картин, зібрана Ковпервудом і потім пущена з молотка у Філадельфії, принесла йому стільки радощів і прикрощів, що він пристрастився до живопису, вирішив стати справжнім знавцем і навчився розуміти красу, коли зустрічав її в житті.

Залізничні колії розгалужувалися все ширше. На шляхах стояли тисячі товарних вагонів — жовтих, червоних, синіх, зелених, білих, пригнаних сюди з усіх закутків країни. У Чикаґо, згадалося Френкові, немов меридіани до полюса, сходяться тридцять залізничних ліній. Низенькі дерев’яні одноповерхові та двоповерхові халупи, так виглядає, недавно відбудовані та часто навіть ще нештукатурені, були вже покриті густим шаром кіптяви, а часом і бруду. Біля переїздів, де скупчувалися вагони конки, фургони та фіакри з налиплою на колеса глиною, увагу Ковпервуда привернули прямі, немощені вулиці, нерівні, в ямах і вибоїнах тротуари. Тут — сходинки й акуратно утрамбований майданчик перед будиночком, там — довгий настил із дощок, кинутих прямо в багнюку незайманої прерії. Ну й місто! Раптово з’явився рукав брудної, зарозумілої та самовпевненої річечки Чикаґо. Її чорною маслянистою водою, форкаючи, бадьоро снували буксири, уздовж берегів височіли червоні, брунатні та зелені елеватори, величезні жовто-руді штабелі лісу та чорні гори антрациту.

Життя тут вирувало — прибулець це відчув одразу. Будується місто, вирує та кипить. Навіть повітря тут, здавалося, було насичене енергією, і Ковпервудові це припало до душі. Як тут усе не схоже на Філадельфію! Те місто також по-своєму гарне, і колись Френк вважав його величезним чарівним світом, але цей незграбний молодий велетень за всієї своєї незграбності був незрівнянно кращим. У ньому відчувалися сила та зухвалість юні. Потяг зупинився, поки розводили міст, аби пропустити в обидва кінці з десяток завантажених лісом і зерном важких барж, і в яскравому блиску вранішнього сонця, що лилося в просвіт між двома купами кам’яного вугілля, Ковпервуд побачив під стіною складу дерева купку ірландських вантажників, котрі відпочивали на березі. Бронзові від засмаги, могутні здоровані в червоних і синіх камізельках, підперезані широкими ременями, з короткими люьками в зубах — вони були прекрасні. «Чим це вони мені так сподобалися?» — дивувався Ковпервуд. Кожен куточок цього необлаштованого, брудного міста був мальовничим. Усе тут, здавалося, співало. Світ був молодим. Життя створювало щось нове. То чи варто було взагалі їхати далі на північний захід? Утім, це він вирішить пізніше.

А поки що йому треба навідати кількох впливових чиказьких функціонерів, до котрих у нього були рекомендаційні листи. Потрібно зустрітися і погомоніти з тутешніми банкірами, гендлярами хлібом та комісіонерами. Френка цікавила чиказька фондова біржа. Всі тонкощі біржових махінацій він знав досконало, а в Чикаґо укладалися найбільші угоди на хліб.

Погримівши закапелками непоказних будиночків, потяг нарешті зупинився біля одного з численних дощатих перонів. Під гуркіт вивантаження скринь і валіз, сопіння паротягів, гомін пасажирів, котрі метушилися туди й сюди, Ковпервуд вибрався на Канал-стрит і гукнув кеб. Вони стояли тут цілою шеренгою як свідчення того, що Чикаґо — місто аж ніяк не провінційне. Ковпервуд наказав візнику завезти його в «Ґранд-Пасифік». Це був найдорожчий готель, де зупинялися лише заможні люди, і тому він уже заздалегідь вирішив обрати саме його. Дорогою він уважно розглядав вулиці, немов картини, які хотів би придбати. Назустріч траплялися жовті, блакитні, зелені, білі та брунатні вагончики конки. Їх тягли, побрязкуючи дзвіночками, заморені, худі, як скелети, шкапи, і це видовище втішило Ковпервуда.

Вагончики були геть погані. Просто яскраво розмальовані великі фанерні скрині з вставленими в них скельцями та прилаштованими подекуди блискучими мідними дрібничками. Але чоловік розумів, що, коли місто розростеться, на конці можна буде нажити мільйони. Міські залізниці були його покликанням. Ні маклерські операції, ні банкірська справа, ні навіть велика гра на біржі не вабили його так, як міські залізниці, що відкривали широкі можливості для хитрих маніпуляцій.

2. Розвідка

Чикаґо — місто, з розвитком якого так нерозривно надалі буде пов’язана доля Френка Алджернона Ковпервуда. Кому дістануться лаври завойовника цієї Флоренції західних штатів? Місто, подібне на розпалене багаття, місто — символ Америки, місто-поет у штанях із оленячої шкіри, суворий, неотесаний Титан серед міст! На березі мерехтливого озера лежить цей гранд-король у лахмітті та латках, місто-мрійник, ледачий халамидник, з якого складаються легенди, бурлака з дерзанням Цезаря, з творчою силою Еврипіда. Місто-бард — про великі сподівання та великі досягнення співає воно, загрузнувши грубими черевиками в трясовині буднів. Пишайся своїми Афінами, о Греціє! Італіє, вихваляй свій Рим! Перед нами — Вавилон, Троя та Ніневія нового століття! Сюди, дивуючись усьому, сповнені надій, йшли переселенці зі західних і східних штатів. Тут голодні та холодні трудівники полів і фабрик, носячись із мрією про незвичайне та нездійсненне, створили собі столицю, що виблискує зарозумілою розкішшю серед бруду.

Із Нью-Йорка, Вермонта, Нью-Гемпшира, Мена стікався сюди дивний і різношерстий люд. Рішучі, терплячі, наполегливі, ледь торкнуті цивілізацією, всі ці приблуди жадали чогось, але не вміли осягнути справжньої цінності того, що їм давалося, прагнули слави та величі, не знаючи, як їх досягти. Сюди йшов фантазер-мрійник, котрий утратив свій родовий маєток на півдні, сповнений надій вихованець Єльського, Гарвардського або Принстонського університетів, волелюбний рудокоп Каліфорнії та Скелястих гір, з мішечком срібла або золота в руках.

Уже стали з’являтися й розгублені іноземці — угорці, поляки, шведи, німці та росіяни. Збентежені незнайомою мовою, боязко зиркаючи на свого сусіду чужої національності, вони селилися колоніями, щоб жити серед своїх.

Тут водилися повії, шахраї, шулери, шукачі пригод par excellence[1]. Це місто заселяли покидьки з усіх міст світу, серед котрих тонула жалюгідна купка місцевих уродженців. Сліпучо спалахували вогні будинків розпусти, дзвеніли банджо, гітари та мандоліни в барах. Сюди, як на бенкет, стікалися найсміливіші мрії та найниціші жадання століття і бенкетували всмак у цьому диво-місті — центрі західних штатів.

У Чикаґо Ковпервуд насамперед вирушив до одного з найудатних функціонерів — голови правління найбільшого в місті банку, «Лейк-сіті Нейшнл», вклади якого перевищували чотирнадцять мільйонів доларів. Банк розташувався на Дірборн-стрит, в Мунро, всього за два-три квартали від готелю, де зупинився Френк.

— Дізнайтеся, хто цей чоловік, — наказав Джуд Едісон, голова правління, своєму секретареві, побачивши Ковпервуда, котрий входив до приймальні.

Кабінет був облаштований так, що пан Едісон, не встаючи з-за свого письмового столу, міг бачити крізь внутрішнє вікно кожного, хто входив до нього в приймальню, перш ніж той бачив його самого, і вольова, енергійна постать Ковпервуда відразу привернула до себе увагу банкіра. Френк у будь-яких обставинах умів триматися впевнено та невимушено, чому немало сприяло його тривале та тісне спілкування зі світом банківських та інших фінансових махлярів. Для своїх тридцяти шести років він був на диво проникливий і навчений життєвим досвідом. Люб’язний, ввічливий, він разом із тим завжди вмів наполягти на своєму. Особливо звертали на себе увагу його очі — гарні, як очі ньюфаундленда або шотландського вівчура, такі ж ясні та привабливі. Погляд їх був то м’який і навіть ласкавий, сповнений співчуття та розуміння, то раптом твердів і, здавалося, сипав блискавками. Оманливі очі, непроникні, в той же час вони чимось вабили до себе найрізноманітніших людей.

Секретар, виконавши розпорядження боса, повернувся з рекомендаційним листом, а слідом за ним увійшов і сам Ковпервуд. Пан Едісон мимоволі підвівся — він робив це далеко не завжди.

— Радий познайомитися з вами, пане Ковпервуд, — чемно сказав він. — Я звернув на вас увагу, як тільки ви увійшли до приймальні. У мене тут, бачите, вікна влаштовані так, щоб я міг усе бачити. Сідайте, будь ласка, не відмовитеся від смачного яблучка? — він висунув ліву шухляду столу, вийняв звідти кілька блискучих червоних плодів і простягнув один із них Френкові. — Я щоранку з’їдаю по яблуку.

— Ні, дякую, — чемно відмовився Ковпервуд, уважно придивляючись до співрозмовника, намагаючись розпізнати характер цього чоловіка та глибину його розуму. — Ніколи не їм між сніданком та обідом, але щиро вдячний. У Чикаґо я проїздом, однак вирішив, не гаючи часу, з’явитися до вас із цим листом. Вважаю, що ви не відмовите мені розповісти коротко про ваше місто. Я шукаю, куди б зі зиском помістити свій капітал.

Поки Френк промовляв, Едісон, огрядний, кремезний, червонопикий, із посивілими каштановими бакенбардами, що пишно розрослися аж до самих вух, і колючими сірими блискучими очима, добропорядний, самовдоволений і солідний, жував яблуко та задумливо розглядав відвідувача. Едісон, як це часто буває, звик із першого погляду складати собі думку про ту чи іншу людину та пишався своїм знанням людей. Як не дивно, але цей розважливий махляр із дивною для нього легковажністю відразу зачарувався Ковпервудом, особистістю куди складнішою, ніж він сам. І не тому, що Дрексел писав про нього як про «безперечно талановитого фінансиста», котрий, влаштувавшись у Чикаґо, зможе принести користь місту. Ні, Едісона загіпнотизували незвичайні очі Френка. Незважаючи на його зовнішню сухість, у Ковпервуда було щось привабливе, і банкір не залишився до цього нечутливим. Обидва вони, по суті, були, що називається, собі на умі.

Тільки філадельфієць був наділений розумом, далекоглядністю та підступністю в незрівнянно більших розмірах. Едісон, сумлінний парафіянин своєї церкви та зразковий громадянин, на думку місцевих обивателів, був, просто кажучи, лицеміром. Ковпервуд же завжди гидував носити таку маску. Кожен із них прагнув узяти від життя все, що міг, і кожен на свій лад був жорстоким і нещадним. Але Едісон не міг змагатися з Френком, бо ним завжди володів страх: він боявся, аби життя не викинуло з ним якоїсь каверзи. Його співрозмовнику цей страх був невідомий. Едісон помірно займався благодійністю, зовні в усьому дотримувався буденної, загальноприйнятої рутини, удавав, що кохає свою дружину, котра йому давно остогидла, і потай віддавався незаконним утіхам. А чоловік, котрий сидів зараз перед ним, не дотримувався жодних усталених правил, не ділився своїми думками ні з ким, крім близьких йому осіб, котрі цілковито перебували під його впливом, і діяв тільки так, як йому заманеться.

— Бачите, пане Ковпервуд, — сказав Едісон, — ми тут, у Чикаґо, такої високої думки про наші можливості, що часом боїшся сказати те, що думаєш, остерігаєшся, як би тебе не вважали занадто самовпевненим. Наше місто — ніби як молодший син у сім’ї, упевнений, що він усіх зможе заткнути за пояс, та не хоче пробувати свої сили завчасу. Його не можна назвати красенем — він незграбний, як усі підлітки, але ми знаємо, що він ще вирівняється. Кожні півроку цей молодик виростає зі своїх штанців і черевиків, зі свого картуза та курточки і тому не може виглядати чепуруном, але під непоказною одежею у нього є міцні кістки та пружні м’язи, і ви незабаром переконаєтесь у цьому, пане Ковпервуд, як тільки придивитесь до нього уважніше. І зрозумієте, що зовнішність суттєвої ролі тут не відіграє.

Круглі очі пана Едісона звузилися, погляд його на мить став ще колючішим. У голосі зазвучали металеві нотки. Френк зрозумів, що Едісон справді закоханий у своє місто. Чикаґо було йому дорожчим за будь-яку коханку. Навколо очей банкіра пробігли променисті зморшки, рот обм’як, а обличчя розпливлося в усмішці.



— Буду радий поділитися з вами всім, що знаю, — продовжував він. — У мене є що розповісти.

Ковпервуд заохочувально посміхнувся у відповідь. Він став розпитувати про розвиток різних галузей промисловості, про стан торгівлі та ремесел. Ситуація тут була інша, ніж у Філадельфії. У Чикаґо відчувалося більше розмаху, більше простору. Прагнення до зростання, до використання всіх місцевих можливостей було типовим для західних штатів, що вже само по собі подобалося Френкові, хоча він ще не вирішив, чи варто взяти участь у цьому житті. Але так чи інак, події сприяли його планам. Ковпервудові ще належало позбутися тавра колишнього арештанта, а також позбутися дружини і двох діточок. Себто юридично, звісно, у нього не було наміру кидати їх напризволяще. Діяльний, молодий і сміливий Середній Захід швидше міг пробачити йому ту зухвалість, із якою він ігнорував сучасний кодекс моралі та відмовлявся йому коритися. «Мої бажання — насамперед» — було девізом Ковпервуда, але щоб жити згідно з цим девізом, необхідно було долати забобони інших і вміти їм протистояти. Френк відчув, що банкір, котрий сидить перед ним, якщо і не став ще воском у його руках, то все ж схильний вступити з ним в дружні та дуже корисні для нього взаємини.

— Ваше місто справило на мене дуже приємне враження, пане Едісон, — помовчавши, сказав Ковпервуд, чудово усвідомлюючи, втім, що його слова не надто відповідають істині. Він не був упевнений, що у нього колись вистачить духу влаштуватися серед цих будівельних риштувань і котлованів. — Я бачив його лише з вікна вагона, але мені сподобалося, що життя тут б’є ключем. Гадаю, що у Чикаґо — велике майбутнє.

— Ви, наскільки я розумію, прибули через форт Вейн, отже, бачили гіршу частину міста, — сказав пан Едісон гордовито. — Дозвольте мені показати вам упорядкованіші квартали. До речі, де ви зупинилися?

— У «Ґранд-Пасифік».

— І довго розраховуєте пробути в Чикаґо?

— Два дні, не більше.

— Даруйте, — пан Едісон вийняв із кишені годинник. — Ви не відмовитеся, сподіваюсь, познайомитися з деким із найвпливовіших людей нашого міста? Ми всі зазвичай снідаємо в клубі «Юніон-ліґ». У нас там є свій кабінет. Якщо не маєте нічого проти, то гайда зі мною. Я збираюся туди на першу годину дня, і ми, без сумніву, застанемо там когось із наших комерсантів, впливових підприємців, суддів чи адвокатів.

— От і добре, — одразу погодився філадельфієць. — Ви дуже люб’язні. Я неодмінно буду сьогодні в клубі «Юніон-ліґ». Але до цього мені хотілося б побачитися ще з деким... — Ковпервуд підвівся і зиркнув на свій годинник.

— Між іншим, не могли б ви пояснити мені, де розташована контора «Арніл і Ко»?

Почувши ім’я цього багатія, гуртового гендляра м’ясом і одного з найбільших вкладників його банку, Еді­сон схвально закивав. У цьому молодикові — Френк був щонайменше років на вісім молодший за нього самого — банкір одразу ж відчув майбутнього фінансового магната.

Після побачення з паном Арнілом — поважним, величним, насторожено-неприязним, і бесіди зі спритним і хитрим директором біржі Ковпервуд вирушив у клуб «Юніон-ліґ». Там він застав доволі строкате товариство: люди різного віку — від тридцяти п’яти до шістдесяти п’яти років — снідали за великим столом в окремому кабінеті, обставленому масивними різьбленими меблями з чорного горіха. Зі стін за ними спостерігали портрети знаменитих чиказьких городян, а вікна рясніли кольоровими вітражами — своєрідний замах на художній смак. Серед тих, хто сиділи за столом, були люди огрядні та худі, високі та приземкуваті, чорняві та біляві. Обрисом вилиць і розрізом очей декотрі нагадували тигра або рись, інші — ведмедя, а ще інші — лисицю. Траплялися й похмурі фізії бульдогів й обличчя поблажливо-зверхні, що нагадували морди англійських догів. Тільки слабких і лагідних у цій компанії обраних не було.

Пан Арніл і пан Едісон — проникливі, спритні та цілеспрямовані підпиємці — сподобалися Ковпервудові. Крім них, його зацікавив Енсон Меррил — маленький, сухорлявий, вишукано ввічливий чоловічок, витончений вигляд котрого, здавалося, свідчив про розгульне життя кількох поколінь і мимоволі наводив на думку про маєтки та лакеїв у лівреях. Едісон шепнув Ковпервудові, що це — знаменитий мануфактурний король і найбільший гуртово-роздрібний гендляр у Чикаґо.

Інша знаменитість, котра привернула увагу Френка, був пан Рембо, залізничний магнат і зачинатель цієї справи в Чикаґо. Звертаючись до нього, Едісон сказав із веселою посмішкою:

— Пан Ковпервуд прибув сюди з Філадельфії, палаючи бажанням залишити у нас частину свого капіталу. Ось вам добра нагода збути з рук ту нікчемну землю, яку ви скупили на Північному Заході.

Рембо, блідий, худорлявий, із чорною борідкою та швидкими точними рухами, одягнений, як устиг помітити Ковпервуд, вишуканіше за інших, уважно глянув на нього і чемно усміхнувся стриманою та непроникною посмішкою. У відповідь він зустрів погляд, що надовго закарбувався у його пам’яті. Очі Ковпервуда промовляли красномовніше за його слова. І пан Рембо, замість того, щоб відбутися буденним жартом, вирішив розповісти йому щось про Північний Захід. Може, це зацікавить філадельфійця.

Для людини, котра щойно вибралася з важкої сутички з життям, зазнала на собі всі прояви добрих намірів і нещирості, співчуття та віроломства з боку тих, хто в кожному американському місті вершить всі справи, — для такого чоловіка ставлення до нього верховодів іншого міста означає і дуже багато, і майже нічого. Ковпервуд уже давно дійшов думки, що людська природа, незалежно від клімату й усіх інших умов, скрізь однакова. Найвизначнішою рисою роду людського було, на його думку, те, що одні й ті ж люди, залежно від часу й обставин, могли бути і величними, і нікчемами. У рідкісні хвилини дозвілля Френк — якщо тільки він і тут не занурювався у практичні розрахунки — любив поміркувати над тим, чим, по суті, є життя. Якби він не був фінансистом за покликанням і до того ж спритним підприємцем, то міг би стати філософом украй суб’єктивістського напрямку, хоча заняття філософією неминуче мали здаватися людині його штибу доволі нікчемними. Покликання Ковпервуда, як він його розумів, було в тому, щоб маніпулювати матеріальними цінностями, або, точніше, їхніми фінансовими еквівалентами, і таким шляхом наживати собі гроші. Він прийшов сюди з метою вивчити основні потреби Середнього Заходу. Іншими словами, з метою прибрати до рук, якщо вдасться, джерела багатства та могутності і тим самим зміцнити власне становище. Від функціонерів, із котрими він зустрівся вранці, Френк устиг почерпнути потрібні йому відомості про чиказькі скотобійні, про прибутки залізничних і пароплавних компаній, про надзвичайне здорожчання земельних ділянок і всілякої іншої нерухомості, про величезні масштаби спекуляції зерном, про зростаючі зиски власників готелів і крамниць, що продають реманент. Він почув про діяльність різних промислових компаній: одна з них будувала елеватори, інша — вітряки, третя випускала вагони, четверта — сільськогосподарські машини, п’ята — паротяги. Будь-яка нова галузь промисловості знаходила для себе родюний ґрунт у Чикаґо. З бесіди з одним із членів правління Торгової палати, до якого у нього також був рекомендаційний лист, Ковпервуд дізнався, що на біржі Чикаґо майже не ведуть операції з місцевими акціями. Угоди укладалися головним чином на пшеницю, кукурудзу й інші зернові. Акціями ж підприємств східних штатів місцеві махлярі оперували тільки на нью-йоркській біржі, використовуючи для цієї мети орендовані телеграфні лінії.

Придивляючись до цих людей — всі вони були надзвичайно чемні та люб’язні, і кожен, приховуючи свої великі задуми та плани, обмежувався лише загальними, ні до чого не зобов’язуючими зауваженнями, — Френк думав про те, як його приймуть у цій компанії. На шляху чоловіка стояло чимало перешкод. Ніхто з цих панів, котрі були з ним такі уважні, не знав, що він недавно вийшов із в’язниці. Якою мірою могла ця обставина вплинути на їхнє ставлення до нього? Ніхто з них не знав також, що він залишив дружину і двох дітей і домагався розлучення, щоб одружитися з привабливою молодою особою, котра вже привласнила собі фактично роль його дружини.

— То ви серйозно маєте намір побувати на Північному Заході? — з неприхованим зацікавленням запитав наприкінці сніданку пан Рембо.

— Так, маю намір з’їздити туди, як тільки облаштую тут справи.

— У такому разі, дозвольте познайомити вас із людьми, котрі можуть стати вашими супутниками. Більшість із них — тутешні жителі, але є й кілька прибульців із східних штатів. Ми їдемо в четвер спеціальним вагоном, одні — до Фарґо, інші — до Дулута. Буду дуже радий, якщо приєднаєтеся до нас. Сам я їду в Міннеаполіс.

Ковпервуд прийняв пропозицію та подякував. Потім відбулася ґрунтовна бесіда про пшеницю, худобу, будівельний ліс, вартість земельних ділянок, про необмежені можливості для відкриття нових підприємств — словом, про все, чим вабив до себе махлярів Північний Захід. Розмова вертілася головним чином навколо Фарґо, Міннеаполіса та Дулута, обговорювалися перспективи промислового зростання цих міст і подальше розміщення капіталів. Пан Рембо, котрому належала залізниця, що вже змережила вздовж і впоперек цей край, твердо вірив у його майбутнє. Френк, із півслова вловлюючи та затямлюючи все, що могло стати йому в нагоді, отримував дуже цінну інформацію. Міські залізниці, газ, банки та спекуляція земельними ділянками — ось що завжди й усюди особливо привертало до себе його увагу.

Нарешті гість пішов, позаяк ще мав кілька ділових зустрічей, але враження, яке справила його особистість, не стерлося з відходом чоловіка. Наприклад, пан Едісон і пан Рембо були щиро переконані в тому, що такого цікавого підприємця їм давно не доводилося зустрічати. А він майже нічого не казав — лише слухав.

3. Вечір у Чикаґо

Відвідавши Едісона в банку та пообідавши потім по-простому в нього вдома, Ковпервуд дійшов висновку, що з цим фінансистом не варто кривити душею. Едісон був людиною впливовою, з великими зв’язками. До того ж він справді подобався Ковпервудові. Й ось, побувавши, за порадою пана Рембо в Фарґо, Френк на шляху до Філадельфії знову заїхав у Чикаґо і наступного ж дня вранці вирушив до Едісона, щоб розповісти йому, пом’якшивши, певна річ, фарби, про свої філадельфійські пригоди. Від Ковпервуда не приховалося враження, справлене ним на банкіра, і він сподівався, що пан Едісон дивитиметься на його минуле крізь пальці. Гість розповів, як філадельфійський суд визнав його винним у розтраті й як він відбув термін у Східній виправній колонії. Згадав також про майбутнє своє розлучення та про власний намір вступити в новий шлюб.

Едісон, людина не настільки сильної волі, хоча по-своєму також доволі наполеглива, здивувався сміливості Ковпервуда та його вмінню володіти собою. Сам він ніколи не наважився б на таку відчайдушну авантюру. Ця драматична оповідь схвилювала його уяву. Він бачив перед собою чоловіка, котрий, мабуть, ще так недавно був принижений і втоптаний у багно. Й ось він уже знову на ногах — сильний, рішучий і впевнений у собі. Банкір знав у Чикаґо багатьох дуже поважних і шанованих городян, чиє минуле не витримало б занадто пильного вивчення. Однак нікого таке не турбувало. Декотрі з цих людей належали до найдобірнішого світу, інші не мали до нього доступу, але все ж мали певну вагу та вплив. Чому ж не дати Ковпервудові можливості почати все знову? Банкір знову уважно поглянув на відвідувача — міцний торс, вродливе, випещене обличчя з маленькими вусиками, холодний погляд... Пан Едісон простягнув гостеві руку.

— Пане Ковпервуд, — сказав він, ретельно добираючи слова, — не можу висловити, наскільки я задоволений довірою, яку ви щодо мене виявили. Я все зрозумів і радий, що ви звернулися до мене. Не варто більше тлумачити про це. Коли я вперше побачив вас у себе, то відчув, що ви — особистість непересічна. Тепер я в цьому переконався. Вам не потрібно виправдовуватися переді мною. Я, як-не-як, недарма п’ятий десяток живу на світі — життя мене дечому навчило. Ви завжди будете бажаним гостем у моєму будинку та почесним клієнтом у моєму банку. Подивимося, як складуться обставини, майбутнє само підкаже нам, що слід зробити. Був би радий, якби ви оселилися в Чикаґо, хоча б через те, що відразу припали мені до душі. Якщо вирішите влаштуватися тут, я впевнений, що ми будемо корисні один одному. А тепер — не думайте більше про минуле, я ж, зі свого боку, ніколи і за жодних обставин не буду про нього згадувати. Вам ще належить поборотися, тож бажаю вам успіху і готовий надати всіляку підтримку, скільки це в моїх силах. Отже, забудьте про те, що мені розповіли, й як тільки ваші сімейні справи улагодяться, приїжджайте в гості та познайомте з вашою дружиною.

Залагодивши справи, Френк сів у потяг, що йшов до Філадельфії.

— Ейлін, — сказав він своїй коханій, котра зустрічала його на вокзалі, — по-моєму, Захід — це те, що нам із тобою потрібно. Я проїхав аж до Фарґо і побував навіть у його околицях, але нам, мабуть, не варто залазити аж так далеко. Крім пустельних прерій та індіанців, мені нічого не вдалося там знайти. Що б ти сказала, Ейлін, — додав він жартома, — якби я поселив тебе в дощаній халупі і годував гримучими зміями на сніданок і ховрашками на обід? Припало б тобі це до смаку?

— Безперечно! — весело відповідала вона, міцно стискаючи руку коханого. — Якби ти це витримав, то витримала б і я. З тобою поїду хоч на край світу, Френку. Я замовлю собі гарний індіанський стрій, весь заквітчаний намистом і шматочками шкіри, і головний убір із пір’я. Ну, знаєш, такий, як вони носять, і...

— Так я і знав! Ти — себе не зраджуєш! Головне — шмаття, навіть у дощаній хижі. Нічого з тобою не вдієш.

— Ти б дуже скоро розлюбив мене, якби я не турбувалася, у що вдягтися, — сміялася Ейлін. — Ох, яка я рада, що ти повернувся!

— Біда в тому, — посміхаючись, продовжив Ковпервуд, — що місця оці не видаються мені настільки ж багатообіцяючими, як Чикаґо. Доведеться нам, мабуть, оселитися в цьому місті. Правда, частину капіталу я розмістив у Фарґо. Отже, час від часу доведеться навідуватися і туди, але базуватимемося будемо все ж таки в Чикаґо. Не хочу нікуди більше їздити сам. Мені це набридло, — він стиснув руку дівчини. — Якщо нам не вдасться незабаром домогтися розлучення, я просто представлю тебе в світі як свою дружину, і край.

— А від Стеджера досі немає звісток? — спитала Ейлін.

Стеджер, адвокат Френка, домагався у пані Ковпервуд згоди на розлучення.

— Ні, жодного слова.

— Погана ознака, чи не так? — зітхнула Ейлін.

— Нічого, не засмучуйся. Могло бути й гірше.

Френкові згадалися дні, проведені у філадельфійській в’язниці, й Ейлін подумала про те ж. Потім він почав розповідати їй про Чикаґо, і вони вирішили за першої ж нагоди переселитися туди, у це західне місто.

Про подальші події в житті Ковпервуда розповімо коротко. Минуло близько трьох років, перш ніж він, залагодивши, нарешті, всі свої справи у Філадельфії, остаточно переселився в Чикаґо. Ці роки були заповнені поїздками зі східних штатів у західні і назад. Спочатку Ковпервуд бував головним чином у Чикаґо, але потім став усе частіше навідуватися у Фарґо, де Волтер Велплі, його секретар, керував розбудовою торгового кварталу, прокладанням лінії міської залізниці й організацією ярмарку. Всі ці розмаїті справи об’єднувалися в одному підприємстві, названому «Будівельною та транспортною компанією», на чолі якої стояв Френк Алджернон Ковпервуд. На пана Гарпера Стеджера, філадельфійського представник Ковпервуда, було покладено складання контрактів.

Оселившись на якийсь час у Чикаґо, Френк зняв номер у готелі «Тремонт», обмежуючись поки що, з огляду на невизначене становище Ейлін, лише короткими діловими зустрічами з тими впливовими особами, з котрими він познайомився, коли приїжджав уперше. Він уважно придивлявся до біржових маклерів Чикаґо, підшукуючи впливового партнера, котрий уже має свою контору, людину не надто вибагливу та честолюбну, котра погодиться посвятити його в справи чиказької біржі й її очільників, і ввів би в курс місцевого ділового життя. Якось прямуючи у Фарґо, Ковпервуд узяв із собою Ейлін, і вона зверхньо, з безтурботною та знудженою міною дивилася на молоде місто, що стрімко робудовується.

— Ні, ти тільки поглянь, Френку! — вигукнула Ейлін, побачивши просту дерев’яну будівлю чотириповерхового готелю.

Довга, непоказна вулиця в торговому кварталі, де склади цегли понуро перемежовувалися зі складами лісоматеріалів, справила на неї гнітюче враження. Не кращими були й інші частини міста. Уздовж небрукованих вулиць зяяли порожнечею каркаси недобудованих будинків.



— Невже ти всерйоз думав оселитися тут? — Ейлін, виряджена, як завжди, напоказ, пихата, самовпевнена, в модному барвистому костюмі, дивно контрастувала зі стурбованими, суворими, байдужими до своєї зовнішності жителями цього міста.

Ейлін дивувалася, де ж вона покаже весь свій блиск, коли нарешті проб’є її година? Припустімо навіть, що Френк страшенно розбагатіє, стане куди заможнішим, ніж був колись. Яка їй від цього користь тут? У Філадельфії до свого банкрутства, коли ніхто ще не підозрював про її зв’язки з ним, її коханий почав було влаштовувати блискучі прийоми. Якби вона була в той час його дружиною, її б з відкритими обіймами прийняв філадельфійський вищий світ. Але тут, в цьому містечку... Боже милий! Ейлін із огидою зморщила свій гарненький носик.

— Яка огидна діра! — більше у неї не знайшлося що сказати про наймолодше, найкипучіше місто Заходу.

Зате Чикаґо, з його гучним і з кожним днем усе метушливішим життям, припало їй до душі. Ковпервуд, хоча і був цілком поглинутий своїми фінансовими махінаціями, все ж не забував і про Ейлін. Він дбав про те, щоб його кохана не нудьгувала на самоті. Просив її їздити по крамницях і купувати все, що заманеться, а потім розповідати, що вона бачила. Й Ейлін робила це з превеликим задоволенням — роз’їжджала містом у відкритому екіпажі, чепурна, вродлива, в крислатому коричневому капелюсі, що вигідно відтіняв її біло-рожеву шкіру та руде золото волосся. Іноді вечорами Ковпервуд возив її на шпацер головними вулицями міста. Коли Ейлін уперше побачила простори та багатство Прері-авеню, Норс-Шор-драйв, Мічиґан-авеню і нові, оточені зеленими газонами особняки на бульварі Ешленд, вона точно так само, як і її коханий, відчула, що по жилах у неї пробіг вогонь, — мрії, надії, дерзання цього міста запалили її кров. Усі ці розкішні палаци були відбудовані зовсім нещодавно. Там усі верховоди Чикаґо, котрі, як і її Френк, лише нещодавно стали багатіями. Ейлін начебто навіть забула про те, що вона — ще не дружина Ковпервуда, і почувалася його законною половиною. Вулиці облямовані гарними тротуарами з жовтувато-коричневих плит, обсаджені молодими деревцями. Зелені, гладенько підстрижені газони. Сірі, посипані скрипучою галькою дороги. Мереживні фіранки у вікнах ледь хитав червневий вітерець, вони були захищені від сонця строкатими полотняними маркізами. Все це хвилювало уяву Ейлін. Якось вони їздили берегом озера, і вона, задивившись на молочно-блакитну із зеленуватим відливом воду, на чайок, вітрила, що біліють віддалік, і нові ошатні будинки вздовж берега, мріяла про те, що колись стане господинею одного з таких чудових особняків. О, як поважно буде вона триматися тоді, як розкішно одягатися! Вони побудують собі шикарний будинок, в сто разів кращий за той, що був у Френка у Філадельфії. Будинок-палац, із розкішною бальною залою та величезною їдальнею. І вони з Френком будуть давати в ньому бали й обіди і як рівні серед рівних приймати у себе всіх чиказьких багатіїв!

— Як гадаєш, Френку, буде у нас колись такий же гарний будинок? — спитала вона, знемагаючи від заздрощів.

— Ось послухай, що я надумав, — розповідав Ковпервуд. — Якщо тобі подобається цей район, то купимо ділянку на Мічиґан-авеню, але будуватися ще не будемо. Однак щойно в Чикаґо у мене з’являться міцні зв’язки й я зважу, чим мені тут зайнятися, ми побудуємо собі прекрасний будинок, не турбуйся. Насамперед потрібно залагодити цю справу з розлученням і тоді вже починати нове життя. А до того часу, якщо хочемо влаштуватися тут, краще не привертати до себе уваги. Погоджуєшся зі мною?

Час наближався до шостої години, сліпучий літній день ще не почав згасати, але спека спала, тінь від будинків на західній стороні вулиці лягла на бруківку, і повітря було тепле й ароматне, як підігріте вино. Дорогою довгою вервечкою котилися чепурні екіпажі — їзда була улюбленою втіхою чиказького «світу», а для багатьох — чи не єдиною можливістю похизуватися своїми статками (соціальні прошарки міста визначилися ще не достатньо чітко). У побрязкуванні упряжі — металевої, срібної і навіть із накладним золотом — чувся голос успіху або сподівання на успіх. З цієї вулиці, однієї з головних артерій міста, — Віа Аппіа, його південної частини, поспішали додому з ділових кварталів, фабрик і контор завзяті мисливці за наживою. Багаті городяни лише зрідка зустрічалися один із одним на діловому ґрунті, обмінювалися люб’язними поклонами. Пишно одягнені дами та молоді фертики, доньки та сини чиказьких багатіїв, або їхні красуні-дружини в кабріолетах, візках і новомодних ландо прямували з ділової частини міста, щоб відвезти додому чоловіків чи батьків, друзів чи родичів, котрі потомилися за копіткий день. Тут панувала атмосфера успіху, надій, безпечності та того самозаспокоєння, що породжується матеріальними благами, володінням ними. Слухняні випещені чистокровні рисаки проносилися, обганяючи один одного, довгою, широкою, облямованою газонами вулицею, повз розкішні особняки, самовдоволених чваньків, котрі виставляють напоказ своє багатство.

— О-о! — вигукнула Ейлін, побачивши всіх цих сильних, впевнених у собі чоловіків, вродливих жінок, елегантних паничів і привабливих панночок, усміхнених, веселих, котрі обмінюються поклонами, — всього цього дивного і, як їй здавалося, такого романтичного світу. — Я б хотіла жити в Чикаґо. Мені здається, що тут навіть краще, ніж у Філадельфії.

При згадці про місто, де він, незважаючи на всю свою спритність, зазнав краху, Ковпервуд міцно стиснув зуби, і його випещені вусики, здавалося, набули ще зухвалішого вигляду. Пара коней, якою він правив, була таки незрівнянна — тонконогі, нервові тварини, розпещені та примхливі. Френк терпіти не міг жалюгідних непородистих шкапин. Коли він правив, тримаючись дуже прямо, в ньому можна було впізнати знавця та любителя коней, а його зосереджена енергія наче передавалася тваринам. Ейлін сиділа поруч із чоловіком, також горда, пихата та самовдоволена.

— Правда, гарна? — зауважила одна з дам, коли фіакр Ковпервуда порівнявся з її екіпажем.

«Що за красуня!» — думали чоловіки, а декотрі навіть висловлювали цю думку вголос.

— Бачила цю жінку? — захоплено спитав один підліток у своєї сестри.

— Будь спокійна, Ейлін, — сказав Ковпервуд із такою залізною рішучістю, що не допускає і думки про поразку, — ми також знайдемо своє місце тут. Вір мені, у тебе в Чикаґо буде все, що забажаєш, і навіть більше.

Усе його єство в цю мить, здавалося, випромінювало енергію, і вона, немов електричний струм, передавалася від кінчиків його пальців через віжки коням, змушуючи їх бігти щораз швидше. Коні хвилювалися і пирхали, закидаючи голови.

В Ейлін аж груди розпирало від бажань, надій і марно­славства, що охоплювали її. О, хутчіше б стати пані Френк Алджернон Ковпервуд, господинею розкішного особняка тут, у Чикаґо! Розсилати запрошення, якими ніхто не посміє знехтувати, запрошеннями, рівносильними наказам! «Ех, якби... — зітхнула вона про себе. — Якби все це вже збулося... Скоріше б!»

Так життя, звівши людину на вершину благополуччя, і там продовжує дражнити й мучити її. Попереду завжди залишається щось недосяжне, велика спокуса та вічна невдоволеність. О, життя, надії, юні роки! Мрії крилаті! Все згине без сліду.

4. «Пітер Лафлін і Ко»

Компаньйон, котрого нарешті підшукав собі Ковпервуд в особі досвідченого старого маклера Торгової палати Пітера Лафліна, не залишав бажати нічого кращого. Лафлін, довгий, мов жердина, сухорлявий старий, більшу частину життя провів у Чикаґо, де він з’явився ще зовсім хлопчиськом зі штату Міссурі. Це був типовий чиказький маклер старої школи, дуже нагадував обличчям покійного президента Ендрю Джексона, і такий же довготелесий, як Генрі Клей, Деві Крокет і «Довгий Джон» Вентворт.

Ковпервуда з юності чомусь захоплювали диваки, та й вони горнулися до нього. За бажання він міг пристосуватися до будь-якої людини, навіть якщо вона вирізнялася надмірною дивакуватістю. В часи своїх перших паломництв на Ла-Саль-стрит Френк рознюхував на біржі про кращих агентів і, бажаючи до них придивитися, давав їм різні дрібні доручення. Таким чином він натрапив якось на Пітера Лафліна, комісіонера з продажу пшениці та кукурудзи. У старигана була власна невелика контора неподалік від біржі. Він спекулював зерном і акціями східних залізниць і виконував подібні операції за дорученнями своїх клієнтів. Лафлін, кмітливий, скупуватий американець, предки якого, ймовірно, були вихідцями з Шотландії, володів усіма типово американськими недоліками: він був неотесаний, брутальний, любив лихословити і жував тютюн. Ковпервуд із першого ж погляду зрозумів, що Лафлін має бути в курсі справ усіх хоча б трохи відомих чиказьких комерсантів і що вже тільки через це старий для нього — знахідка. Крім того, по всьому було видно, що людина він прямодушна, скромна, невибаглива, — а ці якості Ковпервуд цінував у компаньйонах понад усе.

За останні три роки Лафліну двічі дуже не пощастило, коли він намагався особисто організувати «корнери». Тому на біржі склалася думка, що маклер боїться, простіше кажучи, став боягузом. «Ось такий мені і потрібен!» — вирішив Френк і одного ранку вирушив до Лафліна, щоб відкрити у нього невеликий рахунок.

Входячи в його простору, але запущену і пропилену контору, Ковпервуд почув, як старий пояснював зовсім ще юному і надзвичайно зосередженому та похмурому на вигляд клерку — на рідкість невідповідному помічнику для Пітера Лафліна:

— Сьогодні, Генрі, візьмеш мені акціїв Пітсбурґ-Ірі.

Помітивши Ковпервуда, котрий стояв у дверях, Лафлін повернувся до відвідувача:

— Чим можу служити?

«Він каже “акціїв”. Непогано! — подумав Ковпервуд і посміхнувся. — Стариган починає мені подобатися».

Френк представився як приїжджий із Філадельфії і сказав, що цікавиться чиказькими підприємствами, охоче купить якісь надійні папери, що мають шанси на підвищення, але особливо хотів би придбати контрольний пакет якоїсь компанії — переважно підприємств громадського ужитку, розмах діяльності яких із ростом міста буде, безсумнівно, розширюватися.

Літній Лафлін, йому вже стукнуло шістдесят, член Торгової палати та власник капіталу в тисяч двісті щонайменше, з цікавістю поглянув на Ковпервуда.

— Якби ви, пане, заявилися сюди так років із десять чи п’ятнадцять тому, вам легко було б вступити в будь-яку справу. Тут і газові спілки засновували — їх прибрали до рук ті спритники Отвей і Аперсон, — тут і конку тоді проводили. Я сам напоумив Еді Паркінсона взятися за будівництво лінії на Північній Стейт-стрит, довів йому, що на ній можна купу грошей заробити. Він мені пообіцяв тоді пачку акціїв, якщо справа вигорить, та так нічого і не дав. Я, втім, на це й не сподівався, — розсудливо додав він і покосився на Ковпервуда. — Я — стріляний горобець, мене на полові не проведеш. А тепер і його самого звідти витіснили. Зграя Майкла та Кеннеді обдерла його, як липку. Так, рочків десять-п’ятнадцять тому можна було хутко конку до рук прибрати. А зараз і думати годі. Зараз акції продаються по сто шістдесят доларів кожна. Ось так, паничу!

Френк люб’язно посміхнувся.

— Оразу видно, пане Лафлін, що ви вже давно на біржі Чикаґо. Ви добре обізнані навіть про те, що тут відбувалося десятки років тому.

— Зі самого тисяча вісімсот п’ятдесят другого року, пане, — відказав старий.

Густе жорстке волосся стирчало у нього над чолом на зразок півнячого гребеня. Довге та гостре підборіддя сильно видавалося вперед назустріч великому з горбинкою носу. Вилиці різко виступали над запалими та жовтими, як пергамент, щоками. А очі були пильні та пронизливі, як у рисі.

— Чесно кажучи, пане Лафлін, — вів далі Ковпервуд, — головна мета мого приїзду в Чикаґо — підшукати собі компаньйона. Я сам займаюся банківськими та маклерським операціями на Сході. У мене є власна фірма в Філадельфії, я — член нью-йоркської та філадельфійської фондових бірж. Є у мене певні справи і в Фарґо. Будь-яка банкірська контора дасть вам вичерпну інформацію про мене. Ви — член тутешньої Торгової палати і, цілком імовірно, ведете операції на нью-йоркській і філадельфійській біржах. Нова фірма, якщо тільки забажаєте увійти зі мною в спілку, могла б займатися всім цим тут, безпосередньо на місці. У Чикаґо я — людина нова, але маю певний капітал і взагалі думаю тут облаштуватися. Не погодитеся ви стати моїм партнерм? Ми, мабуть, уживемся в одній конторі, як гадаєте?

Коли Ковпервуд хотів комусь сподобатися, він мав звичку поєднувати долоні та постукувати кінчиками пальців один об інший. При цьому чоловік усміхався, точніше сказати, сяяв усмішкою — стільки тепла й напускної приязні світилося в його очах.

А Пітер Лафлін на старість почав перейматися своєю самотністю і дуже бажав, аби хтось прийшов до нього з такою пропозицією. Так і не зважившись довірити жодній жінці турботу про свою настільки своєрідну персону, він залишився неодруженим. Жінок він не розумів, усі його взаємини з ними обмежувалися ницою та жалюгідною розпустою, що купується за гроші. А на такі витрати Лафлін ніколи не був особливо щедрим. Жив він у західній частині міста на Гаррісон-стрит, займав три крихітні кімнатки і, траплялося, сам варив собі їсти. Єдиним його другом і товаришем був маленький спанієль, невибаглива та віддана тваринка, сучка на прізвисько Дженні, що завжди спала у нього в ногах. Дженні була дуже тямущою, лагідною та слухняною. Весь день вона терпляче просиджувала в конторі, чекаючи старого, а ввечері вони разом вирушали додому. Лафлін розмовляв зі своїм спанієлем зовсім як із людиною — часом навіть дуже відверто, вважаючи за відповіді відданий погляд собачих очей і виляння хвостом. Він не любив довго ніжитися в ліжку і зазвичай вставав годині о п’ятій, а то і четверій ранку, натягував на себе штани (ванну він уже давно відвик приймати, приурочивши миття до стрижки в перукарні) і починав розмову з Дженні.

— Уставай, Дженні, — закликав він. — Час підійматися. Зараз ми з тобою зваримо кави і сядемо снідати. Гадаєш, я не бачу, що ти давно прокинулася і тільки прикидаєшся, наче спиш? Вставай, годі валятися. Не пізніше за мене вчора лягла.

А Дженні розчулено косувала на нього, постукувала хвостиком по ліжку і трохи ворушила вухом. Коли ж Лафлін був зовсім готовий — вмитий, одягнений, його стара скручена в мотузок краватка пов’язана вільним і зручним вузлом, а волосся ретельно зачесане догори, Дженні стрімко зіскакувала з ліжка і заходилася бурхливо стрибати по кімнаті, немов кажучи: «Дивись, як я швидко».

— Ну, звісно, — удавано бурчав Лафлін. — Завжди остання. Хоч би раз ти, Дженні, піднялася першою. Так ні, нехай, мовляв, дідуган спочатку встане.

У сильні холоди, коли заклякали вуха та пальці, а колеса конки пронизливо вищали на поворотах, Лафлін, одягнувши заношене драпове пальто старовинного крою та насунувши на брови шапку, садовив Дженні в темно-зелений мішок, де вже лежала пачка акцій, які становили на цей день предмет його роздумів і турбот, і їхав у місто. Інакше Дженні не впустили б у вагон. Але зазвичай стариган ішов пішки зі своїм песиком: прогулянка давала йому задоволення. В контору він приходив рано, о пів на восьму чи о восьмій, хоча робота починалися тільки з дев’ятої, і просиджував там до п’ятої години вечора. Якщо відвідувачів не було, він читав газети або щось собі обчислював і підраховував, а інколи, свиснувши Дженні, йшов шпацерувати або заходив до когось зі знайомих підприємців. Біржа, контора, вулиця, відпочинок удома та вечірня газета — ось усе, чим він жив. Театр, книги, картини, музика його не цікавили взагалі, а жінки цікавили тільки дуже однобічно. Обмеженість кругозору цього чоловіка була настільки очевидною, що для такого шанувальника диваків, як Ковпервуд, він справді був знахідкою. Але Френк тільки користувався слабкостями таких людей, — вникати в їхнє душевне життя йому було ніколи.

Як Ковпервуд і припускав, Лафлін був чудово обізнаний у всьому, що стосувалося фінансового життя Чикаґо, махлярів та угод, вигідних комбінацій, можливостей вкладення капіталу, а те, чого стариган не знав, як завжди потім виявлялося, і знати не було варто. Природжений комерсант, він, однак, був цілковито позбавлений організаторських та адміністративних здібностей і тому не міг витягти для себе жодної користі з власних знань і досвіду. До зисків і збитків Лафлін ставився з холодним серцем. Утративши гроші, він тільки клацав пальцями і повторював: «Ет, дідько, не треба було мені вплутуватися!» А залишившись у виграші або твердо розраховуючи на такий, блаженно посміхався, жував тютюн і в розпалі торгу раптом зауважував: «Поспішайте, хлопці! Користайтеся з нагоди!» Його важко було втягнути у якусь дрібну біржову спекуляцію. Він вигравав і втрачав, тільки коли гра була крупною і йшла у відкриту, або коли він проводив якусь хитрющу комбінацію власного винаходу.

Ковпервуд і Лафлін згоди дійшли не відразу, хоча загалом доволі швидко. Дідуган хотів гарненько подумати, незважаючи на те, що молодик сподобався йому з першого погляду. Власне кажучи, вже з самого початку було ясно, що він стане жертвою і слухняним знаряддям Френка. Вони зустрічалися день у день і обмізковували подробиці угоди, поки, нарешті, Лафлін, вірний своїй природі, не зажадав собі рівної частки в справі.

— Ну, годі! Я ж знаю, що ви це говорите несерйозно, Лафліне, — м’яко зауважив Ковпервуд.

Розмова відбувалася в кабінеті Лафліна наприкінці ділового дня, і старий із захватом жував тютюн, відчуваючи, що йому сьогодні треба буде розв’язати вельми цікаве завдання.

— У мене місце на нью-йоркській біржі, — продовжував Френк, — воно одне вже коштує сорок тисяч доларів. Потім є ще місце на філадельфійській, яке цінується вище, ніж ваше тут. Це, як ви самі розумієте, основний актив фірми. Вона буде оформлена на ваше ім’я. Але я не стану скупитися. Замість третини, яка вам по совісті належиться, я дам вам сорок дев’ять відсотків, і фірму назвемо «Пітер Лафлін і Ко». Ви мені подобаєтеся, я впевнений, що ви будете мені дуже корисні. Не турбуйтеся, зі мною ви заробите більше, ніж заробляли без мене. Я міг би, природно, знайти собі компаньйона серед цих молодих шалапутів на біржі, але не хочу. Словом, вирішуйте, і ми негайно беремося до праці.

Лафлін був надзвичайно задоволений тим, що Ковпервуд захотів взяти його в компаньйони. Стариган останнім часом усе частіше помічав, що молоде покоління маклерів — ці вичепурені самовдоволені вітрогони — дивляться на нього, як на старого дивака, котрий з’їхав із глузду. А тут — сміливий, енергійний, молодий функціонер зі східних штатів, років на двадцять молодший за нього і не менше, а більш спритний, ніж він, як боязко подумав Лафлін, пропонує йому ділову співпрацю. Крім цього, Ковпервуд був настільки наповнений енергією, настільки впевнений у собі і такий наполегливий, що на дідугана немов війнуло весною.

— Та я за ім’ям не дуже й женуся, — відказав Лафлін. — Це як собі хочете. Але якщо вам віддати п’ятдесят один відсоток, то господарем справи будете ви. Ну гаразд, я людина поступлива, сперечатися не стану. Я свого також не втрачу.

— Отже, вирішено! Тільки приміщення доведеться змінити, пане Лафлін. Тут у вас аж надто похмуро.

— А це вже залежить лише від вас, пане Ковпервуд. Мені байдуже. Змінити — то й змінити.

Через тиждень усі формальності були залагоджені, а ще через два тижні над дверима розкішного приміщення на нижньому поверсі будинку на розі вулиць Ла-Саль і Медісон, у самому центрі ділової частини міста, з’явилася вивіска: «Пітер Лафлін і Ко, хліботоргівельна та комісійна контора».

— Ось і збагни того старого Лафліна! — зауважив один маклер іншому, прочитавши назву фірми на важких бронзових дощечках, прибитих по обидва боки дверей, що виходили на ріг, та обводячи поглядом величезні дзеркальні вікна. — Я думав, старий зовсім на пси зійшов, а він дивися як розвернувся. Хто ж цей його партнер?

— Не знаю. Кажуть, якийсь зайда зі східних штатів.

— У гору пішов, нічого не скажеш. Які вікна поставив!

Так почалася фінансова кар’єра Френка Алджернона Ковпервуда в Чикаґо.

5. Про справи родинні

Той, хто вважає, що Ковпервуд діяв поспішно чи необачно, вступаючи в компанію з Лафліном, погано розуміє тверезу та розважливу природу цього чоловіка. За тринадцять місяців, проведених у філадельфійській в’язниці, Френк мав час як годиться про все зважити, перевірити свої погляди на життя, на те, кому належиться панувати в суспільстві, і раз назавжди обрати собі лінію поведінки. Він може, має і буде панувати сам-один. Нікому і за жодних обставин він не дозволить розпоряджатися собою й якщо іноді і опуститься до прохання, то прохачем не стане ніколи! Доволі того, що він уже раз жорстоко поплатився, зв’язавшись у Філадельфії зі Стінером. Він на голову вищий за всіх цих бездарних і боягузливих фінансистів і махлярів, і зуміє це довести. Люди мають обертатися навколо нього, як планети навколо Сонця.

Коли в Філадельфії перед ним зачинилися усі двері, чоловік зрозумів, що, з точки зору так званого добір­ного товариства, репутація його забруднена, і невідомо, чи вдасться йому хоч колись її поновити. Міркуючи про це мимохідь, він дійшов висновку, що треба шукати собі союз­ників не серед багатої та впливової верхівки, просякнутої духом кастовості та снобізму, а серед початківців, талановитих фінансистів, котрі тільки-но вибилися або ще вибиваються в люди і не мають надії потрапити у вищий світ. Таких було чимало. А якщо йому пощастить і він доб’ється фінансової могутності, тоді вже можна буде диктувати свою волю суспільству. Індивідуаліст до мозку кісток, котрий не хоче рахуватися ні з ким і ні з чим, Ковпервуд був далеким від справжнього демократизму, а разом із цим люди з народу були ближчі його серцю, ніж представники привілейованого класу, і він краще розумів їх. Цим, можливо, і пояснювалося почасти те, що Френк узяв собі в компаньйони такого самобутнього та дивакуватого чоловіка, як Пітер Лафлін. Він вибрав його, як вибирає хірург, приступаючи до операції, потрібний йому інструмент. І тепер старому Лафліну при всій його прозорливості належало бути всього лише знаряддям у спритних і сильних руках Ковпервуда, простим виконавцем задумів іншого, на рідкість спритного та гнучкого розуму. До пори до часу Ковпервуда цілком влаштовувало працювати під маркою фірми «Пітер Лафлін і Ко». Це дозволяло, не привертаючи до себе уваги, в тиші обмірковувати та розробити два-три майстерних ходи, за допомогою яких він сподівався утвердитися в діловому світі Чикаґо.

Однак для успіху фінансової кар’єри Ковпервуда та світської кар’єри його і Ейлін у новому місті необхідно було перш за все домогтися розлучення. Гарпер Стеджер, адвокат Френка, зі шкіри пнувся, намагаючись здобути прихильність пані Ковпервуд, котра так само мало довіряла адвокатам, як і своєму верткому чоловікові. Тепер це була суха, строга, доволі безбарвна дама, котра зберегла, проте, сліди колишньої, дещо збляклої краси і свого часу полонила Френка. Тонкі зморшки залягли у неї навколо очей, носа та рота. На обличчі її завжди були написані осуд, покірність долі, усвідомлення своєї приреченості й образа.

Вкрадливо-люб’язний Стеджер, котрий ледачою своєю грацією нагадував манери ситого кота, що неквапливо підстерігає мишу, якнайкраще підходив для призначеної йому ролі. Навряд чи деінде знайшовся б інший підступніший і безпринципніший чолов’яга. Здавалося, його заповіддю було: промовляй м’яко, іди нечутно.

— Моя люба пані Ковпервуд, — переконував він свою жертву, сидячи котрогось весняного вечора в скромній вітальні її помешкання в західній частині Філадельфії. — Мені нема потреби вам казати, що чоловік ваш — неабияка особистість і що боротися з ним — марна справа. Він багато в чому перед вами винен, не заперечую, дуже багато в чому, — при цих словах пані Ковпервуд нетерпляче стенула плечима, — але мені здається, ви занадто вимогливі до нього. Ви ж знаєте, що за людина ваш чоловік, — Стеджер безпорадно розвів своїми тонкими, пещеними руками, — силою його ні до чого не змусиш. Це — особистість виняткова, пані Ковпервуд. Людина посередня, переживши стільки, скільки пережив він, ніколи не змогла б так стрімко піднятися. Послухайте дружню пораду: відпустіть його на всі чотири сторони! Дайте йому розлучення. Він готовий забезпечити вас і дітей, він щиро цього прагне. Я впевнений, що він подбає про їхнє майбутнє. Але його дратує ваше небажання юридично оформити розрив. І якщо ви станете наполягати, то боюся, що справа може бути передана до суду. Так ось, поки до цього не дійшло, мені б щиро хотілося досягти прийнятної для вас угоди. Ви знаєте, як засмутила мене вся ця історія, й я не перестаю шкодувати про те, що трапилося.

Тут пан Стеджер із скорботним виглядом закотив очі, немов жалкуючи про те, що все настільки мінливе і непостійне в цьому світі.

Пані Ковпервуд терпляче — вп’ятнадцяте чи навіть удвадцяте — вислухала його. Френка все одно не повернеш. Стеджер ставиться до неї не гірше і не краще за будь-якого іншого адвоката. До того ж він такий ввічливий та уважний. Незважаючи на його макіавеллівський фах, пані Ковпервуд готова була повірити цьому правнику. А Стеджер м’яко, обережно продовжував викладати все нові і нові аргументи. Нарешті — а це були двадцять перші його відвідини — він зі засмученим виглядом повідомив їй, що Ковпервуд вирішив припинити оплату її рахунків і зняти із себе всі матеріальні зобов’язання, поки суд не визначить, скільки він має їй виплатити. Сам же Стеджер відмовляється від подальшого ведення цієї справи. Пані Ковпервуд зрозуміла, що настав час поступитися, і виставила свої умови. Якщо чоловік виділить їй і дітям двісті тисяч доларів (такою була пропозиція самого Ковпервуда), а в майбутньому, коли підросте їхній єдиний син Френк, прилаштує його до якоїсь справи, — вона згодна.

Пані Ковпервуд йшла на розлучення дуже неохоче. Що не кажи, але це означало перемогу Ейлін Батлер. Утім, ця огидна жінка навіки зганьблена. Після скандалу в Філадельфії її ніхто і на поріг не пустить. Ліліан підписала складений Стеджером документ, і завдяки старанням цього медоточивого джентльмена місцевий суд швидко та без зайвого розголосу розглянув справу. А через півтора місяця три філадельфійські газети коротко повідомили про розірвання шлюбу. Прочитавши ці кілька рядків, пані Ковпервуд навіть здивувалася, що преса приділила так мало уваги цій події. Вона побоювалася, що їхнє розлучення наробить багато галасу. Ліліан і не підозрювала, скільки спритності проявив меткий адвокат її чоловіка, щоб задобрити пресу та правосуддя. Коли Френк в один зі своїх приїздів у Чикаґо, переглядаючи філадельфійські газети, прочитав ті самі кілька рядків, у нього вирвалося зітхання полегшення. Нарешті! Тепер він одружується з Ейлін. Він тут же послав їй вітальну телеграму, зміст якої могла зрозуміти тільки вона. Коли жінка прочитала послання, то аж затремтіла від радощів. Отже, скоро вона стане законною дружиною Френка Алджернона Ковпервуда, новоявленого чиказького фінансиста, і тоді...

— Невже це правда? Нарешті я буду пані Ковпервуд! Яке щастя! — твердила вона, читаючи та перечитуючи телеграму.

А пані Френк Алджернон Ковпервуд номер перший, згадуючи все — зраду чоловіка, його банкрутство, тюремне ув’язнення, карколомну операцію, яку він провів у момент краху «Джея Кука і Ко», та його теперішні фінансові успіхи, дивувалася, чому так дивно влаштоване життя. Адже є ж Бог на світі! У Біблії про це написано чорним по білому. І чоловік її, при всіх своїх вадах, не такий уже й поганий, він добре забезпечив сім’ю, і діти його люблять. І вже, певна річ, коли його запроторили у в’язницю, він був не гіршим за багатьох інших, котрі розгулювали на волі. Але його засудили. Жінка жаліла свого чоловіка і завжди буде жаліти. Він — розумний, хоча й безсердечний. Чому ж усе так вийшло? Ні, в усьому винна ця бридка, порожня, пихата Ейлін Батлер! Вона його спокусила, а тепер, звісно, одружує на собі. Але Ісус її покарає. Неодмінно покарає. І пані Ковпервуд по неділях стала ходити до церкви, намагаючись вірити, що, як би там не було, а все в цьому світі виходить на краще.

6. Ейлін сходить на престол

Того дня, коли Ковпервуд та Ейлін одружилися, для здійснення церемонії вони зійшли з потяга в глухому містечку Дальтон, не доїжджаючи до Пітсбурґа, він сказав їй:

— Зрозумій, кохана, ми з тобою починаємо тепер зо­всім нове життя. А як воно обернеться — залежить тільки від нас самих. Гадаю, що на перших порах у Чикаґо нам краще триматися скромніше. Де з ким ми, безперечно, будемо зустрічатися. Це — неминуче. Едісони, наприклад, давно хочуть познайомитися з тобою, я і так занадто довго відкладав цю зустріч. Але вважаю, що дуже розширювати коло знайомств наразі не варто. Почнуться розпитування, розмови. Краще трохи потерпіти, а тим часом побудувати собі хороший будинок, який не доведеться потім перебудовувати. Навесні, якщо все складеться добре, поїдемо в Європу, подивимося, як там будуються, і, може, запозичимо якусь ідею. Хочу, щоб у нашому будинку була велика картинна галерея. До слова, будемо підшукувати під час мандрівки цікаві полотна й антикварні речі.

Ейлін одразу ж загорілася цією ідеєю.

— Ти просто дивовижний, Френку! — захоплено вирвалося в неї. — Ти завжди прагнеш отримати все, чого бажаєш!

— Ну, припустімо, не завжди, — заперечив він, — іноді одного бажання замало. Багато що, Ейлін, залежить і від удачі.

Вона стояла перед ним, поклавши, як часто це робила, свої пещені, оздоблені перснями руки йому на плечі, і дивилася не відриваючись у його холодні світлі очі. Інший чоловік, настільки ж верткий, як Ковпервуд, але менш сильний і владний, не витримав би цього допитливого погляду. Але Френк на цікавість і недовіру оточуючих відповідав такою позірною щирістю та дитячою простодушністю, що відразу ж усіх обеззброював. Пояснювалося це тим, що він вірив у себе, тільки в себе, і тому мав сміливість не зважати на думки інших. Ейлін дивувалася йому, але розгадати не могла.

— Знаєш, Френку, ти схожий на тигра, — зауважила вона, — або на величезного страшного лева. У-у-у, боюся тебе!

Він жартівливо ущипнув її за щоку й усміхнувся. «Бідолаха Ейлін, — подумав він. — Де їй розгадати його, якщо він сам для себе — загадка».

Одразу ж після шлюбної церемонії Ковпервуд та Ейлін поїхали в Чикаґо, де на перших порах зайняли один із найкращих номерів у готелі «Тремонт». Небавом вони почули, що на розі Двадцять третьої вулиці та Мічиґан-авеню здається на один-два сезони невеликий особняк із повною обстановкою і навіть із власним виїздом. Вони негайно підписали контракт, найняли дворецького, прислугу й обзавелися всім, що потрібно для «гарного будинку». Та не для того, щоб повести наступ на чиказьке вище товариство, це Ковпервуд вважав передчасним і наразі нерозумним, а просто з обов’язку ввічливості.

Він запросив Едісона і ще двох-трьох, хто, на його глибоке переконання, не відмовляться прийти: голову правління «Чиказької північно-західної залізниці» Александра Рембо з дружиною й архітектора Тейлора Лорда. До останнього Френк незадовго перед тим звертався за порадою і визнав, що той — людина доволі світська. Лорд, як і Едісон, був прийнятий у товаристві, але великої ваги там не мав.

Чи варто казати, що Ковпервуд усе передбачив і влаштував якнайкраще. Сірий кам’яний особнячок, який він зняв, був чарівним. Гранітні сходи з фігурними поручнями вели до широких парадних дверей, розташованих в арці. Завдяки вдалому поєднанню кольорового скла у вестибюль проникало приємне м’яке світло. Будинок, на щастя, був обставлений із великим смаком. Турботу про меню обіду та сервірування столу Ковпервуд поклав на одного з найкращих рестораторів, тож Ейлін залишалося лише одягтися і чекати гостей.

— Ти сама розумієш, — сказав їй Ковпервуд уранці, збираючись їхати до себе в контору, — як мені хочеться, дитинко, щоб ти сьогодні була особливо гарна. Тобі необхідно сподобатися Едісонові та Рембо.

Цього натяку для Ейлін було більш ніж достатньо, а втім, і його, мабуть, потрібно не було. Після приїзду в Чикаґо вона підшукала собі камеристку-француженку. І хоча Ейлін привезла із собою з Філадельфії цілу купу одягу, вона все ж таки замовила у найкращої та найдорожчої чиказької кравчині, Терези Донован, ще кілька вечірніх суконь. Тільки напередодні їй принесли зелене мереживне плаття зі золотисто-жовтою шовковою накидкою, що дивовижно гармоніювала з її волоссям кольору червоного золота і молочно-білими плечима та шиєю. У день обіду будуар Ейлін був буквально завалений шовками, мереживом, білизною, гребенями, косметикою, коштовностями — словом, усім, до чого вдається жінка, щоб здаватися чарівною. Для Ейлін підбір гарнітуру завжди був пов’язаний зі справжніми творчими муками. Нею опановувала бурхлива енергія, занепокоєння, вона гарячково метушилася, так що її камеристка Фадетта ледве встигала за господинею. Прийнявши ванну, Ейлін — струнка, білошкіра Венера — хутко одягла шовкову білизну, панчохи та черевички і приступила до зачіски. Фадетта зробила свою пропозицію:

— Не могли б ви, мадам, випробувати нову зачіску, яку я нещодавно бачила?

Мадам не заперечувала. Вони обидві почали укладати важкі пасма, що відливали золотом, то одним, то іншим способом, але чомусь усе виходило не так, як хотіла Ейлін. Спробували було заплести коси, але й від цієї думки довелося відмовитися. Нарешті на чоло були спущені два пишних валики, підхоплені перехресними темно-зеленими стрічками, які посередині скріплювала діамантова зірка. Ейлін у прозорому, облямованому мереживами пеньюарі з рожевого шовку підійшла до дзеркала і довго уважно себе розглядала.

— Добре, — сказала вона нарешті, повертаючи голову то в один, то в інший бік.

Тепер настала черга сукні від Терези Донован. Вона ковзала і шаруділа в руках. Одягаючи плаття, Ейлін сумнівалася, чи воно буде їй личити. Фадетта метушилася, пораючись із незліченними застібками та припасовуючи сукню до корсажу та вирівнюючи на плечах.

— О, мадам, charmant[2]! — вигукнула вона, коли все було готово. — Це так пасує до вашого волосся. І так пишно, багато тут, — і вона вказала на мереживну баску, що оповила стегна. — О, це дуже, дуже мило!

Ейлін зашарілася від задоволення, але обличчя її залишалося серйозним. Вона була стурбована. За своє вбрання вона не особливо турбувалася, але Френк сказав, що його кохана має неодмінно сподобатися гостям. А пан Едісон — такий заможний чоловік, прийнятий у вищому товаристві, та й пан Рембо також займає високе становише. Як би не вляпатися в грязюку обличчям — ось чого вона боялася. Недостатньо справити враження на цих чоловіків своєю зовнішністю, їх треба ще зайняти розмовою, та до того ж дотримуватися правил хорошого тону, а це — зовсім не легко. Хоча в Філадельфії Ейлін і була оточена багатством і розкішшю, їй не доводилося ні бувати в світі, ні приймати у себе якихось поважних гостей. З усіх людей, із котрими вона досі зустрічалася, Френк був найвизначнішим. У пана Рембо дружина, ймовірно, сувора, має старозавітні погляди. Про що з нею розмовляти? А пані Едісон? Від тієї, природно, ніщо не сховається, вона все помітить і все засудить. Ейлін настільки заглибилася в свої думки, що мало не почала втішати себе вголос, не перестаючи, втім, чепуритися перед дзеркалом.

Коли Ейлін, наказавши Фадетті поприбирати розкидані речі гарнітуру, нарешті зійшла вниз, поглянути, чи все готово в їдальні та залі, вона була сліпуче гарною. Не можна було не замилуватися її досконалою фігурою, зодягненою в зеленувато-жовтий шовк, її розкішним волоссям, шовковистою гладкістю її плечей і рук, округлістю стегон, витонченою шиєю. Вона знала, насільки вона вродлива, але все одно хвилювалася. Що скаже Френк? Ейлін зазирнула в їдальню: квіти, срібло, золото, кришталь, розставлені вмілою рукою метрдотеля на білосніжній скатертині, надавали столу схожість із купою коштовного каміння на білому атласі дорогого футляра. «Немов опали, що м’яко переливаються всіма барвами веселки», — подумалося Ейлін.

Звідти вона пройшла у залу. На рожевому з позолотою роялі лежав заздалегідь приготований стосик нот. Ейлін вирішила блиснути своїм єдиним талантом і з цією метою відібрала романси та п’єси, які їй найкраще вдавалися. По суті, вона була доволі посередньою піаністкою. Сьогодні ж уперше в житті Ейлін почувалася не дівчинкою, а заміжньою жінкою, господинею дому і розуміла, яку це накладає на неї відповідальність і як важко їй буде впоратися зі своєю новою роллю. Чесно кажучи, Ейлін завжди помічала в житті тільки суто зовнішний, показний, псевдоромантичний бік, і всі її здогади були настільки туманні та розпливчасті, що вона ні в чому не була впевнена, ні на чому не вміла зосередитися. А вміла тільки мріяти — палко та нестримно. Було вже близько шостої години вечора, ключ клацнув у замку, й увійшов усміхнений, спокійний Френк, вносячи з собою атмосферу впевненості.

— Добре! Дуже добре! — вигукнув він, розглядаючи Ейлін, освітлену теплим сяйвом сотень свічок, що горіли в золочених бра. — Та це ж лісова фея завітала до нас сюди! Я просто не смію до тебе торкнутися. Це що, плечі у тебе так сильно напудрені?

Він пригорнув її до себе, а вона з відчуттям полегшення підставила губи для поцілунку. З усього було видно, що чоловік вважає її чарівною.

— Обережно, милий, ти зараз і сам весь будеш у пудрі. Втім, тобі все одно треба перевдягнутися, — і Ейлін обвила його шию повними сильними руками.

Ковпервуд був задоволений і гордий: ось таку і треба мати дружину — красуню! Намисто з бірюзи відтіняло матову білизну її шиї, а красу її рук не псували персні, одягнені по два і по три на кожен палець. Ці руки все ж таки були прекрасні. Від її шкіри виходив тонкий аромат чи то гіацинта, чи лаванди. Френкові сподобалася її зачіска, але ще більше — пишність вбрання, блиск зеленуватого шовку, що світився крізь густу сіточку зелених мережив.

— Чарівно, дитинко. Ти перевершила саму себе. Але цієї сукні я ще не бачив. Де ти її придбала?

— Тут, у Чикаґо.

Ковпервуд стиснув теплі пальці Ейлін і змусив дружину повернутися, щоб роздивитися шлейф.

— Так, тебе вчити не треба. Ти, бачу, могла б бути законодавицею мод.

— Отже, все гаразд? — кокетливо спитала Ейлін, але в глибині душі вона ще сумнівалася: чи зуміє догодити чоловікові.

— Чудово! Краще й вигадати годі. Чудово!

Ейлін зміцнилася духом.

— Добре, якби й твої друзі були тої ж думки. Ну, а тепер піди перевдягнися.

Ковпервуд піднявся до себе нагору. Ейлін послідувала за ним, мимохідь ще раз зазирнувши в їдальню. Тут принаймні все гаразд. Френк вміє приймати гостей.

О сьомій годині почувся стукіт коліс під’їжджаючого екіпажу, і дворецький Луїс поспішив відчинити двері. Спускаючись униз, Ейлін трохи хвилювалася: а раптом вона не зможе розважити гостей? І напружено вигадувала, що б таке їм сказати приємне. За нею слідував Ковпервуд, котрий навпаки, був упевнений у собі і напрочуд бадьорий. У своєму майбутньому він ніколи не сумнівався, не сумнівався і в тому, що влаштує майбутнє Ейлін, варто йому лиш захотіти. Важке сходження крутими сходами суспільної драбини, яке так лякало Ейлін, нітрохи не турбувало його.

Із точки зору кулінарії та сервірування обід вдався на славу. Френк завдяки різнобічності своїх інтересів вміло підтримував жваву бесіду з паном Рембо про залізницю, а з Тейлором Лордом — про архітектуру. Правда, це було на такому рівні, на який здатен студент, котрий розмовляє з професором. Розмова з дамами також не була важкою для нього. Однак Ейлін, на жаль, почувалася скуто, але не тому, що була дурнішою або поверховішою за присутніх, а тому, що мала лише дуже туманне розуміння життя. Багато що залишалося для неї закритою книгою, багато було лише неясним відгомоном, що нагадував про щось, що їй довелося почути мимохідь. Про літературу вона не знала майже нічого і за все своє життя прочитала лише кілька романів, які людям із хорошим смаком здалися б вульгарними. У живописі все її пізнання обмежувалися десятком імен знаменитих художників, почутих колись від Ковпервуда. Але всі ці недоліки компенсувалися її бездоганною вродою, тим, що сама вона була наче витвір мистецтва, що випромінює світло та радість. Навіть холодний, розважливий і стриманий Рембо зрозумів, яке місце має займати Ейлін у житті такого чоловіка, як Ковпервуд. Такою жінкою він і сам не проти був би заволодіти.

У сильних особистостей потяг до жінки зазвичай не згасає, а часом лише притлумлюється стоїчною помірністю. «Захоплюватися, як відомо, можна без кінця, але навіщо? Не варте це клопотів», — вирішує дехто. Однак Ейлін була настільки блискучою, що в Рембо озвалося чоловіче честолюбство. Він дивився на неї майже з сумом. Колись і він був молодим. Але, на жаль, йому ніколи не траплялося схвилювати уяву настільки прекрасної жінки. Тепер, милуючись Ейлін, Рембо шкодував, що така удача не випала на його долю.

Поруч із яскравим і пишним вбранням Ейлін скромне сіре шовкове плаття пані Рембо з високим, трохи не до вух, коміром, виглядало строго, навіть якось докірливо, але пані Рембо трималася з такою гідністю, настільки люб’язно та привітно, що це враження трохи згладжувалося. Уродженка Нової Англії, вихована на філософії Емерсона, Торо, Чаннінґа, Філліпса, вона вирізнялася великою терпимістю. До того ж їй подобалася господиня будинку й уся її дещо екзотична пишність.

— У вас чарівний будиночок, — сказала вона Ейлін із лагідною усмішкою. — Я давно звернула на нього увагу. Адже ми живемо неподалік і, можна сказати, майже сусіди з вами.

Очі Ейлін засяяли вдячністю. Хоча вона й не могла цілковито оцінити пані Рембо, однак та їй подобалася: в ній було щось привабливе, й Ейлін розуміла її швидше чуттям, ніж розумом. Такою, імовірно, була б її мати, якби отримала освіту. Коли всі рушили до зали, дворецький доповів про Тейлора Лорда. Ковпервуд, узявши архітектора під руку, підвів його до дружини і гостей.

Лорд, кремезний, високий чоловік із розумним і серйозним обличчям, підійшов до господині дому.

— Пані Ковпервуд, — сказав він, із захопленням дивлячись на Ейлін, — дозвольте мені з-поміж інших вітати вас у Чикаґо. Після Філадельфії вам на перших порах багато чого буде бракувати тут, але я впевнений, що з часом ви полюбите наше місто.

— О, я не сумніваюся, — посміхнулася Ейлін.

— Колись і я жив у Філадельфії, правда, дуже недовго, — додав Лорд. — І ось також перебрався сюди.

Ейлін на мить зам’ялася, проте швидко опанувала себе. До таких випадковостей треба бути завжди готовою, їй можуть зустрітися й гірші несподіванки.

— Чим же поганий Чикаґо? — поспішила вона продовжити розмову. — Мені подобається це місто. Життя тут вирує, не те що в Філадельфії.

— Радий це чути. Я сам закоханий у Чикаґо. Може, тому, що мені тут відкрилося широке поле діяльності.

«Для чого такій красуні освіта», — міркував Лорд, милуючись розкішним волоссям і плечима Ейлін. Він одразу ж визначив, що вона не належить до розвинутих і розумних жінок.

Дворецький доповів про нових гостей, і подружжя Едісон увійшло в залу. Едісон, не замислюючись, прийняв запрошення Ковпервуда: становище його в Чикаґо було достатньо міцним, і тому вони з дружиною могли приходити, коли їм заманеться.

— Як справи, Френку? — спитав він по-дружньому, кладучи руку на плече господаря будинку. — Дуже мило, що запросили нас. Чи вірите, пані Ковпервуд, ось вже скоро рік, як я кажу вашому чоловікові, щоб він привіз вас сюди. Він не казав вам?

Едісон ще не посвятив свою дружину в історію Ковпервуда й Ейлін.

— Ну, певна річ, казав, — весело відповідала Ейлін, бачачи, що її врода справила враження на Едісона. — А як я рвалася сюди! Це його провина, що я так довго не приїжджала.

«Дивовижно гарна, — думав тим часом Едісон, розглядаючи Ейлін. — Так ось що стало причиною розлучення Ковпервуда з першою дружиною. Нічого дивного. Чудове створіння». Він мимоволі порівнював її зі своєю дружиною і, звісно, не на користь останньої. Пані Едісон ніколи не була така гарна, так ефектна, зате здорового глузду у неї набагато більше. Ах, дідько забирай, якби і йому обзавестися такою кралею! Життя знову заграло б яскравими барвами. В Едісона бували любовні пригоди, але він ретельно їх приховував.

— Дуже рада познайомитися з вами, — провадила тим часом пані Едісон, гладка леді, обвішана коштовностями, звертаючись до Ейлін. — Наші чоловіки вже встигли стати друзями, нам також треба буде частіше зустрічатися.

Пані Едісон продовжувала невимушено базікати про різні дрібниці, й Ейлін здавалося, що вона непогано справляється зі своєю роллю господині. Безшумно увійшов дворецький і поставив на столик у кутку тацю з винами та закусками. За обідом розмова стала ще жвавішою, заговорили про зростання міста, про нову церкву, яку будував Лорд на тій же вулиці, де жили Ковпервуди. Потім Рембо розповів кілька кумедних історій про шахрайство із земельними ділянками. Товариство розвеселилося. Ейлін докладала всіх зусиль, аби зблизитися з обома жінками. Пані Едісон здавалася їй приємнішою, ймовірно, тому, що з нею було легше підтримувати розмову. Ейлін не могла не розуміти, що пані Рембо і розумніша, і сердечніша, але якось побоювалася її. Втім, дуже скоро Ейлін видихлася і мала вдатися до допомоги Лорда. Архітектор із лицарською галантністю прийшов їй на допомогу і став базікати про все, що йому спадало на гадку. Всі чоловіки, крім Ковпервуда, думали про те, яку досконалу фігуру має Ейлін, яка у неї сліпуча шкіра, які округлі плечі, яке розкішне волосся!

7. Газові підприємства Чикаґо

Старий Лафлін, помолоділий і натхнений сміливими задумами Ковпервуда, посилено сприяв процвітанню фірми. Він повідомляв своєму компаньйонові біржові чутки та плітки, а також власні, часом дуже тонкі, здогади про те, що затіває та чи інша група або той чи інший біржовик. І Френк обертав на свою користь цю інформацію.

На ранок після майже безсонної ночі в своєму самотньому ліжку стариган нерідко казав Ковпервудові:

— Я, здається, здогадався, куди ці молодики гнуть. Це все та ж банда зі скотобоєнь орудує. (Під бандою він мав на увазі впливових біржових спекулянтів на кшталт Арніла, Генда, Шрайхарта й інших.) Знову всю кукурудзу скупити хочуть. Або я більше вже нічого не тямлю, або нам також потрібно негайно купувати про запас. Як ви на це дивитеся, Френку?

Ковпервуд уже осягнув багато невідомих йому раніше вивертів місцевих підприємців і з кожним днем набував усе більшого досвіду, зазвичай тут же приймав рішення.

— Ну що ж, ризикнемо на сотню тисяч бушелів. Мені здається, що залізничні «Нью-Йорк сентрал» впадуть пунктів на два найближчими днями. Давайте продавати їх на пункт нижче курсу.

Лафлін дивувався, як це Ковпервуд ухитряється так швидко орієнтуватися в місцевих справах і не менш хутко, ніж він сам, приймати рішення. Коли справа стосується акцій та інших цінностей, що котируються на східних біржах, — це зрозуміло, але як він примудрився так стрімко осягнути всі тонкощі біржі чиказької?

— Звідки ви це знаєте? — спитав він якось у Френка, дуже заінтригований.

— Та дуже просто: вчора, коли ви були на біржі, сюди заходив Антон Відер (один із директорів хліботоргового банку), він усе й розповів мені, — відверто пояснював Ковпервуд, і зі слів Відера змалював Лафліну біржову кон’юнктуру.

Лафлін знав Відера, багатого, підприємливого поляка, котрий за останні роки помітно пішов угору. Просто вражає, як Ковпервуд легко сходиться з багатіями, як швидко здобуває їхню довіру. Лафлін розумів, що з ним Відер ніколи не був би таким відвертим.

— Гм! Ну, якщо Відер сказав — то це справді так. Треба діяти.

І Лафлін діяв, а фірма «Пітер Лафлін і Ко» виявлялася у виграші.

Та хоча хліботоргова і комісійна справи й обіцяли кожному компаньйону тисяч двадцять річного доходу, Ковпервуд дивився на це лише як на джерело інформації. Боячись розпорошувати кошти, щоб не опинитися в такому ж скрутному становищі, як у часи чиказької пожежі, Френк підшукував собі справу, яка з часом могла б приносити відчутний і постійний прибуток. Йому вдалося зацікавити своїми планами невелику групу чиказьких функціонерів — Джуда Едісона, Александра Рембо, Міларда Бейлі й Антона Відера. Хоча це були не бозна-які магнати, але всі вони мали вільні кошти. Ковпервуд знав, що вони охоче відгукнуться на будь-яку серйозну пропозицію.

Найбільше цікавили Френка газові підприємства Чикаґо. Тут була можливість захопити нишком невичерпне джерело наживи — заволодіти ніким ще не зайняту галузь і встановити там своє безроздільне панування. Отримавши концесію (яким шляхом, читач здогадається сам), він міг так само, як Гамількар Барка, котрий проник у саме серце Іспанії, або Ганнібал, котрий підступив до воріт Риму, постати перед місцевими газопромисловцями та зажадати капітуляції й розділу награбованого.

У той час освітлення міста перебувало в руках трьох газових компаній. Кожна з них обслуговувала свій район або, як казали в Чикаґо, «сторону» — Південну, Західну та Північну. Найбільшою та процвітаючою була «Чиказька газова, освітлювальна та коксова компанія», заснована 1848 року в південній частині міста. «Загальна газова, освітлювальна та коксова», що забезпечувала газом Західну сторону, виникла на кілька років пізніше і зобов’язана була своєю появою на світ дурнуватій самовпевненості засновників і директорів «Південної компанії», котрі вважали, що вони повсякчас зуміють отримати дозвіл муніципалітету на прокладання газогону в інших частинах міста. Та вони ніяк не очікували, що західний і північний райони почнуть так хутко заселятися. Третя компанія — «Північно-чиказька газова» — була заснована майже одночасно із «Західною» і в силу таких же причин, бо ті виявилися настільки ж завбачливими, як і «Південна». Втім, при отриманні концесій всі засновники заявляли, що припускають обмеження своєї діяльності лише тією частиною міста, де вони проживають.

Спочатку Ковпервуд мав намір скупити акції всіх трьох компаній і злити їх в одну. З цією метою він став з’ясовувати фінансове та суспільне становище акціонерів. Підприємець вважав, що, запропонувавши за акції втричі або навіть вчетверо більше, ніж вони коштували за курсом, він зуміє заволодіти контрольними пакетами. А потім, після об’єднання компаній, можна буде випустити нові акції на величезну суму, розплатитися з кредиторами і, знявши багатий урожай, залишитися на чолі справи самому. Перед­усім Френк звернувся до Джуда Едісона, вважаючи його найбільш підходящим партнером для здійснення свого задуму. Втім, Едісон був потрібен йому не стільки як компаньйон, скільки як вкладник.

— Ось що я вам скажу, — уважно вислухавши його, заявив Едісон. — Ви напали на блискучу ідею. Навіть дивно, як це досі нікому таке не спало на гадку. Але якщо не хочете, щоб вас хтось випередив, то тримайте язика на припоні. У нас у Чикаґо не бракує спритників. Мені ви імпонуєте, ви це знаєте, на мене можете розраховувати. Правда, відкрито брати участь у цій справі мені не годиться, але я подбаю, щоб вам відкрили кредит. Дуже непогана думка — заснувати компанію-тримача або трест під вашим головуванням. Впевнений, що ви з цим впораєтеся. Але повторюю: буду брати участь у справі винятково як вкладник, а вам доведеться підшукати ще двох-трьох достойників, котрі б разом зі мною гарантували потрібну суму. Є у вас хтось на прикметі?

— Так, безумовно. Просто я насаперед звернувся до вас, — відповідав Ковпервуд і назвав Рембо, Відера, Бейлі й інших.

— Ну що ж, буде дуже добре, якщо зумієте їх залучити, — закивав головою Едісон. — Але я навіть і в цьому випадку ще не впевнений, що вам удасться вмовити акціонерів і директорів старих компаній розлучитися зі своїми акціями. Це — не звичайні акціонери. Вони дивляться на своє газове підприємство, як на родинну справу. Вони його створили, звиклися з ним. Вони будували газгольдери та прокладали труби. Все це не так просто, як вам здається.

Едісон мав рацію. Ковпервуд скоро переконався, що не так легко змусити директорів і акціонерів старих компаній піти на якусь реорганізацію. Більш підозрілих і незговірливих людей йому ще не доводилося зустрічати. Вони навідріз відмовилися відступити йому свої акції, навіть за ціною, що втричі і навіть вчетверо перевищувала їхній біржовий курс. Акції газових компаній котирувалися від ста сімдесяти до двохсот десяти доларів, і в міру того, як місто росло і потреба в газі збільшувалася, зростала і вартість акцій. До того ж пропозиція об’єднати компанії виходила від нікому невідомої особи, і вже це здавалося всім підозрілим. Хто він такий? Чиї інтереси представляє? А Френк хоча і міг довести, що має в своєму розпорядженні значний капітал, але розкрити імена тих, хто діяв із ним заодно, не хотів. Директори та члени правління однієї фірми підозрювали в цих порухах підступи інших директорів і членів правлінь, а також вважали, що все це підлаштовано з єдиною метою: домогтися контролю, а потім витіснити всіх конкурентів. З якого дива продавати свої акції? Навіщо гнатися за великими прибутками, коли їм і так не бракує? Ковпервуд був новачком у Чикаґо, зв’язків із тутешніми великими підприємцями ще не встиг зав’язати, отож йому не залишалося нічого іншого, як вигадати новий план наступу на газові товариства. Він вирішив створити для початку кілька компаній у передмістях. Такі передмістя, як Лейк-В’ю і Гайд-парк, мали власні муніципалітети, які користувалися правом надавати акціонерним компаніям, зареєстрованим відповідно до законів штату, концесії на прокладку водогону, газових труб і ліній міських залізниць. Френк розраховував, що, заснувавши окремі, нібито незалежні одна від одної компанії в кожному з таких передмість, він зуміє роздобути концесію і в самому місті, а тоді вже старі акціонерні товариства впадуть на коліна і він почне диктувати їм свої умови. Все зводилося до того, щоб отримати дозвіл та концесії до того, як схаменуться конкуренти.

Складність полягала ще й у тому, що Ковпервуд був абсолютно незнайомий із газовими підприємствами, не мав ні найменшого поняття про те, як виробляється газ, як забезпечується ним місто, і ніколи раніше цими питаннями не цікавився. Інша річ — конка, цю галузь міського господарства він знав, як свої п’ять пальців, і до того ж вважав найприбутковішою. Однак тут, у Чикаґо, поки що, мабуть, не було ніякої оказії прибрати до рук це найспокусливіше для нього джерело прибутків. Усе це Ковпервуд ретельно обміркував, зважив, почитав певну літературу про виробництво газу, а потім йому, як зазвичай, пощастило — підвернулася потрібна людина.

З’ясувалося, що поряд із «Чиказькою газовою освітлювальною та газовою компанією» на Південній стороні колись, дуже недовго, існувала інша, не така велика компанія, заснована таким собі Генрі де Сото Сіппензом. Цей Сіппенз за допомогою якихось складних махінацій роздобув концесію на виробництво газу та постачання ним ділової частини міста, але його так допікали всілякими позовами, що, врешті-решт, він був змушений покинути цю справу. Тепер у нього була контора з продажу нерухомості в Лейк-В’ю. Пітер Лафлін його знав.

— Ну, це акула! — відгукнувся про нього дідуган. — Був час, коли я думав, що він на газі статок зробить, та ось схопили його за горло, і довелося йому таки випустити цей ласий шматочок. Тут у нього на річці газгольдер підірвали. Гадаю, він хутко втямив, чиїх це рук справа. Та хоч би там як було, але від своєї затії він відмовився. Щось давненько я про нього не чув.

Ковпервуд послав старого до Сіппенза дізнатися, що той зараз робить, і спитати, чи не хоче він знову зайнятися газом. І ось через кілька днів у контору «Пітер Лафлін і Ко» з’явився Генрі де Сото Сіппенз власною персоною. Він виявився маленьким чоловічком років п’ятдесяти, у височенному жорсткому фетровому капелюсі, куцій коричневій маринарці (яку він улітку змінював на полотняну) і в черевиках із тупими носками. Він був схожий чи то на сільського аптекаря, чи на букініста, але було в ньому щось і від провінційного лікаря чи нотаріуса. Манжети пана Сіппенза вилазили з рукавів дещо більше, ніж слід, краватка була, мабуть, занадто довгою, а капелюх занадто зсунутий на потилицю. В іншому ж він мав вигляд хоча і своєрідний, але цілком пристойний і навіть не позбавлений шарму. Обличчя Сіппенза прикрашали рудувато-каштанові бачки, шо войовничо стовбурчилися, і кущисті брови.

— Ви начебто займалися свого часу газом, пане Сіппенз? — вічливо звернувся до нього Ковпервуд.

— Так, і вже принаймні я не менше за інших тямлю в цій справі, — дещо зухвало відповідав Сіппенз. — Я з ним возився не рік і не два.

— Так ось, пане Сіппенз, я надумав відкрити невелике газове підприємство в одному з тутешніх передмість. Вони так швидко ростуть, тож мені здається, що ця справа може стати доволі прибутковою. Сам я мало петраю у техніці газового виробництва і хотів би запросити хорошого фахівця, — при цих словах Ковпервуд багатозначно та дружелюбно поглянув на Сіппенза. — Я чув про вас як про досвіденого експерта, котрий добре знає тутешні умови. У разі, якщо мені вдасться створити компанію з достатнім капіталом, може, ви погодитеся зайняти в ній посаду керівника?

«Тутешні умови мені навіть занадто добре відомі. І нічого з цього не вийде», — хотів було відповісти Сіппенз, але передумав.

— Що ж, якщо мені запропонують пристойну винагороду, — сказав він обережно. — Ви ж, мабуть, уявляєте, з якими труднощами вам доведеться зіткнутися?

— Приблизно уявляю, — з посмішкою відповів Ковпервуд. — Але що ви називаєте «пристойною винаго­родою»?

— Тисяч шість на рік і певна частка в прибутках компанії. Скажімо, половина або близько до того — тоді ще можна було б подумати, — відповідав Сіппенз, маючи намір, мабуть, відлякати Ковпервуда своїми непомірними вимогами. Контора з продажу нерухомості приносила йому близько шести тисяч на рік.

— А якщо я вам запропоную по чотири тисячі в кількох компаніях — це складе загалом тисяч п’ятнадцять — і, скажімо, десяту частку від прибутків?

Сіппенз подумки зважував зроблену йому пропозицію. Цілком очевидно, що сидить перед ним не якийсь там легковажний гультяй. Він кинув допитливий погляд на Ковпервуда і по всьому його вигляду зрозумів, що цей махляр готується до серйозної сутички. Ще десять років тому Сіппенз розгадав, які величезні можливості ховають у собі газові підприємства. Він уже пробував свої сили на цій ниві, але його затягали по судах, замучили штрафами, позбавили кредиту й урешті-решт підірвали газгольдер. Він не міг цього забути і завжди гірко шкодував, що не в силах помститися своїм супротивникам. Сіппенз уже звик вважати, що час боротьби для нього минув, а тут перед ним сиділа людина, котра замислила план грандіозної битви. Слова Френка прозвучали для нього, як заклик мисливського рогу для старого гончака.

— Що ж, пане Ковпервуд, — вже з меншим запалом і дружелюбніше відповів він, — непогано було б познайомитися з вашою пропозицією ближче, бо у газових справах я — тертий калач. Усе, що стосується машинного обладнання, прокладки труб, отримання концесій, я знаю назубок. Я будував газовий завод у Дайтоні, штат Огайо, і в Рочестері, штат Нью-Йорк. Приїхати б мені сюди трохи раніше, і я був би тепер заможною людиною, — в його голосі прозвучала нотка жалю.

— Ось вам, пане Сіппенз, і чудова нагода надолужити згаяне, — спокушав Ковпервуд. — Між нами кажучи, в Чикаґо створюється нове та дуже велике газове підприємство. Старим компаніям скоро доведеться поступитися своїми інтересами. Ну як? Це вас не вабить? У грошах у нас нестачі не буде. Та й не в них зараз справа: нам потрібнен організатор, підприємець, фахівець, котрий міг би будувати заводи, прокладати труби й усе інше.

Френк раптом піднявся на повний зріст — звичайний його виверт, коли хотів справити на когось враження. Тепер він стояв перед Сіппензом, як уособлення сили, боротьби та перемоги.

— Тож вирішуйте!

— Я згоден, пане Ковпервуд! — здався Сіппенз. Він теж схопився й одягнув капелюх, сильно зсунувши його набакир. У цю мить він був дуже схожий на задерикуватого когута.

Ковпервуд потиснув простягнуту йому руку.

— Приводьте до ладу справи у себе в конторі. Ваше першочергове завдання — виклопотати мені концесію в Лейк-В’ю і приступити до будівництва заводу. Необхідна допомога та підтримка вам будуть надані. Через тиждень, щонайбільше за десять днів, я все для вас підготую. Нам, очевидно, буде потрібен хороший адвокат, а може, навіть і двійко.

Виходячи з контори, Сіппенз усередині радів, і на обличчі його сяяла торжествуюча посмішка. Хто б міг подумати, що зараз, через десять років... Тепер він покаже цим шахраям! Тепер він не сам: із ним поруч справжній боєць, такий же загартований, як і він сам. Ну, а бійка буде — тільки тримайся. Але хто ж цей чоловік? Давно він таких не зустрічав. Треба якось дізнатися про нього. Проте Сіппенз уже зараз готовий був за Ковпервуда йти і у вогонь, і в воду.

8. Військові дії розпочалися


Коли Френк, зазнавши невдачі в своїх перемовинах із газовими компаніями, виклав Едісону новий план — організувати конкуруючі компанії в передмістях, — банкір глянув на нього з неприхованим захопленням.

— Добре придумано! — вигукнув він. — О, та у вас добра хватка! Ви їх здолаєте.

Едісон порадив Ковпервудові заручитися підтримкою найвпливовіших посадовців у приміських муніципалітетах.

— Щодо чесності — всі вони там один одного варті, — сказав він. — Але є два-три запеклих шахраї, на котрих можна розраховувати більше, ніж на інших. Вони і роблять погоду. Адвоката вже запросили?

— Ні. Я ще не знайшов відповідну людину.

— Це, як ви самі розумієте, дуже важливо. Є тут один старий, генерал Ван-Сайкл. Він добре набив руку на таких справах. На нього, мабуть, можна покластися.

Поява на сцені генерала Джадсона Ван-Сайкла кинула тінь на все підприємство. Старий вояка, — тепер йому було за п’ятдесят, — Ван-Сайкл у Громадянську війну командував дивізією. Як правник він набув слави тим, що фабрикував фіктивні документи на право володіння на землю в Південному Іллінойсі, а потім, щоб узаконити шахрайство, подавав до суду, в якому засідали його друзі та спільники, і вигравав справу. Тепер він був більш-менш успішним адвокатом, котрий стягував із своїх клієнтів достатньо вагомий гонорар, але до процвітання генералу все ж було далеко, бо до нього зверталися тільки у сумнівних справах. Своїми звичками він нагадував барана-провокатора на скотобійні, який вів перелякане стадо своїх побратимів, що вперто впиралися, під ніж, і доволі тямущого, щоб завжди вчасно відстати й урятувати власну шкуру. Старий крутій і пройдисвіт, на чиїй совісті лежало багато підроблених заповітів, порушених зобов’язань, двозначних контрактів та угод, котрий підкупив на своєму віку стільки суддів, присяжних, членів муніципалітету та законодавчих зборів, що й не злічити. Він постійно вигадував щоразу нові юридичні виверти та каверзи. Вважалося, що у генерала є міцні зв’язки серед політиків, суддів, адвокатів, котрим він надавав добрі послуги в минулому. Брався він за будь-яку справу — головним чином тому, що це було якесь заняття, що позбавляє його від нудьги. Взимку, якщо хтось із клієнтів наполягав на зустрічі з ним, генерал натягував на себе стару пошарпану шинель сірого сукна, знімав із вішалки засмальцований, що втратив будь-яку форму, фетровий капелюх і, низько насунувши його на тьмяні сірі очі, пускався в дорогу. Влітку його костюм завжди мав такий вигляд, ніби він тижнями спав у ньому не роздягаючись. До того ж генерал майже безперестану курив. Ван-Сайкл обличчям трохи нагадував генерала Ґранта: така ж скуйовджена сива борідка та вуса, таке ж розхристане сиве волосся, що звисає пасмами на чоло. Бідолашний вояка! Він не був ні дуже щасливий, ні дуже нещаний. Фома Невірний, він байдуже ставився до долі людства, не покладав на нього жодних надій і ні до кого не був прив’язаний.

— Ви й не уявляєте, що таке муніципальні ради в передмістях, пане Ковпервуд, — багатозначно зауважив Ван-Сайкл, коли з попередніми перемовинами було покінчено. — Міський муніципалітет — поганий, а ці і того гірші. Без грошей до таких дрібних шахраїв і ходити нічого. Не суджу людей строго, але ця братія... — і він скрушно похитав головою.

— Розумію, — відгукнувся Ковпервуд. — Вони не вміють бути вдячними за надану їм послугу.

— Так, на них покластися не можна, — продовжував генерал. — Здається, про все домовилися, все вирішили, а у них на гадці одне: як би подорожче тебе продати. Їм нічого не варто переметнутися на бік тієї ж «Північної компанії» і відкрити їм усі ваші карти. Тоді знову плати, а конкурент ще накине, і пішло-поїхало... — тут генерал зобразив на своїй фізії крайній смуток. — Втім, і серед цих панів є один-два таких, із котрими можна домовитися, — додав він. — Певна річ, якщо їх зацікавити. Маю на увазі пана Дьюнівея і пана Герехта.

— Бачите, генерале, мені зовсім не важливо, як це буде зроблено, — приємно посміхаючись, зауважив Ковпервуд. — Головне — щоб усе було зроблено хутко і без зайвого галасу. У мене немає ні часу, ні бажання вникати в усі подробиці. Скажіть, чи можна отримати концесії, не привертаючи до себе особливої уваги, і у що це обійдеться?

— Треба розкинути мізками, бо так одразу сказати важко, — задумливо відповів генерал. — Може обійтися і в чотири тисячі, може і в усі сорок чотири, а то й більше. Бог його знає. Треба гарненько роздивитися, дещо розвідати, — старому хотілося випитати у Ковпервуда, скільки той має намір витратити на цю справу.

— Гаразд, не будемо наразі цього торкатися. Я не жадібний. Я запросив сюди Сіппенза, голову «Газово-паливної компанії Лейк-В’ю», він скоро має прийти. Вам із ним разом доведеться працювати.

За кілька хвилин з’явився Сіппенз. Отримавши розпорядження всіляко підтримувати один одного і в ділових перемовинах у жодному разі не згадувати імені Ковпервуда, вони разом покинули кабінет свого нового боса. Дивна це була пара: досвідчений старий флегматик-генерал, до всього байдужий, опустився і ні в що не вірить, і чепурний, бадьорий Сіппенз, котрий мріяв помститися своєму давньому ворогові — могутній «Південній газовій компанії» — і використати як знаряддя помсти скромну на перший погляд компанію, що створювалася на північній околиці міста. Хвилин через десять вони вже були заодно: генерал посвятив Сіппенза в те, який скнара та нечупара у своїй громадській діяльності радник Дьюнівей і, навпаки, який обов’язковий є Джейкоб Герехт, звісно, аж ніяк не задарма. Але що вдієш — таке життя!

Узявши собі за правило не ставити все на одну карту, Ковпервуд вирішив запросити для «Газової компанії Гайд-парку» ще одного юриста, а як її голову залучити ще одну підставну особу. Це зовсім не означало, що він має намір відмовитися від послуг де Сото Сіппенза, котрого передбачалося залишити технічним консультантом всіх трьох або навіть і чотирьох компаній. Френк якраз підшукував потрібних людей, коли такий собі Кент Берроуз Мак-Кібен, молодий правник, єдиний син колишнього члена верховного суду штату Іллінойс Маршалла Скеммона Мак-Кібена, привернув до себе його увагу.

Мак-Кібену виповнилося тридцять три роки. Він був високий на зріст, атлетичної тілобудови і загалом дуже статечний. Він напрочуд вправно вів свої справи, але при цьому був людиною цілком світською і часом тримався навіть дещо гордовито. У нього була власна контора в одному з кращих будинків на Дірборн-стрит, куди він, замкнутий і холодний, більше схожий на багатого денді, ніж на підприємця, приходив щоранку о дев’ятій годині, якщо тільки якась важлива справа не вимагала його присутності в діловій частині міста ще раніше. Сталося так, що компанія з продажу нерухомості, в якій Ковпервуд придбав земельні ділянки на Тридцять сьомій вулиці і на Мічиґан-авеню, доручила Мак-Кібену скласти угоду про купівлю-продаж. Приготовувавши документи, він вирушив у контору Френка дізнатися, чи не забажає той внести у них якісь доповнення. Секретарка запровадила Мак-Кібена в кабінет. Ковпервуд окинув гостя гострим допитливим поглядом, і адвокат одразу йому сподобався: він був у міру стриманий і в міру вишуканий. Френкові сподобалося, як він одягнений, сподобався його скептично-непроникний вигляд і світська невимушеність. Мак-Кібен, своєю чергою, відзначив костюм Ковпервуда, дорогу обстановку кабінету та зрозумів, що має справу з фінансистом великого польоту. На Ковпервудові був світло-коричневий із іскрою костюм і витримана в таких же тонах краватка. В манжети замість запонок були протягнуті дві маленькі камеї. Покритий склом письмовий стіл виглядав суворо та переконливо. Панелі та меблі були з полірованого вишневого дерева, на стінах у строгих рамах висіли гарні гравюри, що зображували сцени з історії Америки. На чільному місці стояла друкарська машинка — тоді вони ще були новинкою, а біржовий телеграф, також новинка, невгамовно відстукував останні біржові курси. Секретаркою у Ковпервуда слугувала молоденька полька, Антуанетта Новак, симпатична брюнетка, стримана і, мабуть, дуже метка.

— До речі, які справи ви зазвичай ведете, пане Мак-Кібен? — ніби між іншим, запитав Ковпервуд. І, вислухавши відповідь, недбало зауважив: — Зазирніть до мене наступного тижня. Може, у мене знайдеться щось, що вам сподобається.

Пропозиція, зроблена таким недбалим тоном, ймовірно, зачепила б самолюбство Мак-Кібена, якби вона виходила від іншої людини, але тут він був навіть задоволений. Цей махляр так вразив уяву молодого юриста, що його зрадила звичайна безпристрасність. Коли він наступного разу прийшов до Ковпервуда і той розповів йому, якого штибу послуг він чекає від нього, Мак-Кібен миттєво клюнув на приманку.

— Доручіть це мені, пане Ковпервуд, — бадьоро сказав він, — я хоч ніколи і не займався подібними справами, але впевнений, що впораюся. Я живу в Гайд-парку і знаю майже всіх членів муніципальної ради. Гадаю, що мені вдасться на них вплинути.

Ковпервуд у відповідь схвально посміхнувся.

Так була заснована друга компанія, на чолі якої Мак-Кібен поставив своїх людей. До неї, без відома старого генерала Ван-Сайкла, залучили де Сото Сіппенза як технічного консультанта. Потім було написано клопотання про надання концесії, і Кент Берроуз Мак-Кібен поволі повів тонку підготовчу роботу на Південній стороні, поступово завойовуючи довіру одного члена муніципалітету за іншим.

Пізніше з’явився й третій адвокат — Бертон Стімсон, наймолодший і, можливо, найспритніший з усіх трьох. Це був блідий темноволосий юнак із запальним поглядом, справжнісінький тобі шекспірівський Ромео. Він іноді виконував певні дрібні доручення Лафліна. Френк запропонував йому працювати на Західній стороні, де загальне керівництво було покладено на старого Лафліна, а технічними питаннями відав також де Сото Сіппенз. Стімсон, однак, був аж ніяк не мрійливим Ромео, а вельми енергійним і заповзятливим молодиком із дуже незаможної сім’ї, котрий пристрасно прагнув вибитися в люди. Йому була властива та гнучкість розуму, що могла відлякати кого завгодно, та тільки не Ковпервуда, бо останньому були потрібні розумні слуги. Він давав їм роботу, вишукано та чемно поводився з ними і щедро винагороджував, але у відповідь вимагав рабської відданості. І Стімсон, правда, зберігаючи незалежний і самовпевнений вигляд, всіляко запобігав перед Ковпервудом. Так уже складаються людські стосунки.

І ось на північній, південній і західній околицях Чикаґо почалося якесь дивне пожвавлення, зустрічі, таємні перемовини. У Лейк-В’ю старий генерал Ван-Сайкл і де Сото Сіппенз радилися зі спритним членом муніципалітету, аптекарем Дьюнівеєм і районним босом — гуртовим гендлярем м’яса Джейкобом Герехтом, — люб’язними, але доволі вимогливими джентльменами. Ці панове приймали відвідувачів у задніх кімнатах своїх крамниць, де розмовляли з ними відверто, оцінюючи мало не за прейскурантом власні послуги і послуги своїх поплічників.

У Гайд-парку Кент Берроуз Мак-Кібен, напомаджений і вишукано одягнений, майже лорд Честерфілд серед адвокатів, а також Дж. Дж. Бергдол, довговолосий, неохайний наймит «із благородних», підставний голова «Газово-паливної компанії Гайд-парку», засідали разом із членом муніципалітету Альфредом Девісом, фабрикантом плетених виробів, і Патриком Джілґеном, шинкарем, заздалегідь розподіляючи акції, зиски, привілеї й інші блага. У селищах Дуґлас і Вест-парк на Західній стороні, біля самої межі міста, довготелесий дивакуватий Лафлін і Бертон Стімсон укладали такі ж угоди.

Супротивник (три роз’єднані міські газові компанії) був захоплений зненацька. Коли до них дійшли чутки, що в приміські муніципалітети надійшли клопотання про надання концесій, компанії негайно запідозрили одна одну в загарбницьких намірах, зраді та грабунку. Вони спорядили в найближчі муніципалітети своїх чіпких правників, але директори компаній усе ще не здогадувалися, хто стоїть за маленькими приміськими компаніями і чим це їм загрожує. Однак, перш ніж вони встигли заявити протест і надумали сунути кому треба пристойний хабар, аби зберегти за собою прилеглі до їхніх територій передмістя, перш ніж встигли почати юридичну боротьбу, пропозиції про роздавання концесій уже були внесені на розгляд муніципалітетів. І після першого ж читання й одного відкритого, як того вимагає закон, обговорення, прийняті майже одноголосно. Деякі дрібні приміські часописи, яких обділили при поділі нагород, спробували було зчинити гармидер. Але впливові чиказькі газети поставилися до звістки прохолодно, позаяк мова йшла про далекі передмістя. Вони відзначили лише, що передмістя, мабуть, успішно йдуть слідами міського муніципалітету, який загруз у корупції.

Прочитавши в ранкових газетах, що муніципалітети затвердили концесії, Ковпервуд усміхнувся. А найближчими днями він уже із задоволенням вислуховував повідомлення Лафліна, Сіппенза, Мак-Кібена і Ван-Сайкла про те, що старі компанії підсилають до них своїх агентів, пропонуючи купити у них контрольні пакети акцій або дати їм відступного за концесії. Разом із Сіппензом він розглядав проекти майбутніх газових заводів. Треба було приступати до випуску та розміщення облігацій, до продажу акцій на біржі, укладання угод на всілякі поставки, будівництва резервуарів, газгольдерів, прокладання труб. Не менш важливо було заспокоїти розбурхану громадську думку. В усіх цих справах де Сото Сіппенз виявився незамінним. Користуючись порадами Ван-Сайкла, Мак-Кібена та Стімсона, котрі діяли кожен у своєму районі, він коротко доповідав Ковпервудові про свої плани й, отримавши у відповідь схвальний кивок, купував ділянки, рив котловани і будував. Френк був настільки ним задоволений, що вирішив залишити його при собі і на майбутнє. Де Сото, своєю чергою, був задоволений тим, що йому випала нагода звести старі порахунки і почати оборудки великими справами, і тому був від душі вдячний Ковпервудові.

— Із цими шахраями матимемо ще чимало метушні, — не без зловтіхи заявив він якось своєму босу. — Ось побачите, вони почнуть нам дошкуляти всілякими кляузами. Хто їх знає, вони можуть і об’єднатися. Того й дивись, завод у нас підірвуть, як свого часу підірвали у мене газгольдер.

— Нехай підривають, підривати і ми вміємо і судитися також. Я — не проти. Ми їх так прикрутимо, що вони у нас вовком завиють, — в очах Ковпервуда заграли веселі вогники.

9. У гонитві за успіхом

Тим часом і Ейлін у новій для себе ролі господині будинку також де в чому досягла успіху. Бо хоча й усім було ясно, що Ковпервуда в світі не відразу приймуть, але статки цих людей не дозволяли нехтувати знайомством із ними. Прихильність Френка до дружини змушувала багатьох поблажливо ставитися до Ейлін. Її вважали простакуватою та не досить вихованою, але погоджувалися, що з таким чоловіком і наставником, як Ковпервуд, можна всього досягти. Такою була, наприклад, думка пані Еді­сон і пані Рембо. Мак-Кібен і Лорд міркували приблизно так само. Якщо Френк кохає Ейлін, а це, мабуть, так і є, то він, природно, зуміє «просунути» її в світ. Ковпервуд справді по-своєму любив дружину. Він не міг забути, що вона зовсім ще дівчинкою знайшла в собі сили знехтувати умовностями й усім для нього пожертвувала, хоча знала, що він — одружений, що у нього є діти, знала, який це буде удар для її рідних. Як палко, як віддано вона його покохала! Вона не манірилася, не хитрувала і не вагалася. Він із самого початку був «її Френком», та й тепер вона любила його не менше, ніж у ті давні незабутні дні їхньої першої близькості. Ковпервуд завжди це відчував. Ейлін могла з ним сваритися, вередувати, гніватися, сперечатися, підозрювати, докоряти його в тому, що він загля­дається на інших вродливиць, але якесь швидкоплинне захоплення не стривожило б її. Так, у всілякому разі, вона переконувала. Правда, у неї не було підстав сумніватися в ньому. Жінка готова пробачити йому все, абсолютно все, запевняла вона, і сама в це щиро вірила, якщо тільки він буде, як і раніше, кохати її.

— Ах ти, халамиднику, — казала вона жартівливо. — Я тебе наскрізь бачу. Гадаєш, я не помічаю, як ти заглядався на жінок? Ця стенографісточка у тебе в конторі — дуже непогана. Мабуть, ти вже до неї залицяєшся.

— Чи я дурний, Ейлін? — відмахувався Ковпервуд. — Ну, навіщо говорити вульгарності? Ти чудово знаєш, що я ніколи не пов’яжу своє життя з якоюсь стенографісткою. Контора — невідповідне місце для флірту.

— Невідповідне? Не замилюй мені очі. Ніби я тебе не знаю. Для тебе будь-яке місце підходяще.

Ковпервуд сміявся, а за ним реготала й Ейлін. Вона нічого не могла з собою вдіяти. Надто вже його кохала. У нападках її не було реальної гіркоти. Часто, заколисуючи її на колінах, як дитину, і ніжно цілуючи, він шепотів їй: «Моя крихітко! Моя руда лялько! Ти все ще мене любиш? Тоді поцілуй мене». Вони обидва палали якоюсь первісною пристрастю. І поки життя не віддалило їх одне від одного, Френк навіть уявити собі не міг кращого союзу. Вони не відали того холоду пересиченості, що нерідко переходить у взаємну огиду. Ейлін завжди була бажаною для нього. Чоловік кепкував над дружиною, пустував, лащився, знаючи наперед, що вона не відштовхне його від себе манірністю або пісною міною ханжі та лицемірки. Незважаючи на її гарячий і химерний характер, Ейлін завжди можна було зупинити та напоумити, якщо вона не мала рації. Дружина ж, зі свого боку, не раз давала Ковпервудові слушні поради, підказані її жіночим чуттям. Усі їхні помисли займало тепер чиказьке товариство і новий будинок, який вони вирішили побудувати в сподіванні зміцнити таким чином своє становище й увійти в коло обраних. Майбутнє являлося Ейлін тільки в рожевому світлі. Чи є в світі жінка, щасливіша за неї? Френк такий гарний, такий великодушний і такий ніжний! У ньому немає нічого дріб’язкового. Нехай він навіть іноді задивляється на інших жінок, то й що з того? В душі він їй вірний, і не було ще випадку, щоб він її зрадив. Хоча Ейлін знала Ковпервуда доволі добре, вона все ж навіть не уявляла, як спритно він вміє викручуватися та брехати. Але поки що він справді кохав її і справді був їй вірним.

Френк вклав уже близько ста тисяч доларів у газові компанії і вважав своє майбутнє забезпеченим. Концесії були видані на двадцять років, до кінця цього терміну йому не виповниться й шістдесяти, а за цей час він або придбає контрольні пакети старих компаній, або об’єднається з ними, або з великою вигодою перепродасть їм свою справу. Зростання Чикаґо віщувало йому успіх. Тому він вирішив вкласти до тридцяти тисяч доларів у картини, якщо знайде щось путнє, і замовити портрет Ейлін, поки вона ще така гарна. Ковпервуд знову став цікавитися живописом. У Едісона було чотири чи п’ять хороших полотен — Руссо, Грез, Вуверман і Лоуренс, які той невідомо де розкопав. Ковпервуд чув, що у такого собі Колларда, власника готелю та гендляра нерухомістю та мануфактурою, є чудова колекція. Едісон розповів йому, що Девіс Траск, король залізяччя, також колекціонує картини. І багато заможних родин у Чикаґо вже почали збирати твори мистецтва. Отже, час почати і йому.

Як тільки концесії були затверджені, Ковпервуд посадив Сіппенза у себе в кабінеті і тимчасово передав йому всі справи. У передмістях, поблизу від заводів, що будувалися, були відкриті маленькі контори з незначним штатом. Тепер старі компанії дошкуляли новим компаніям усілякими позовами, вимагаючи, щоб суд «заборонив», «скасував», «присік» тощо. Але Мак-Кібен, Стімсон і генерал Ван-Сайкл відбивали всі атаки ворога зі спокоєм і хоробрістю захисників Трої. Це було веселе видовище. Однак про Ковпервуда майже ніхто нічого не знав. Він усе ще залишався в тіні. У зв’язку з цими справами його ім’я навіть і не згадувалося. Газети щодня прославляли інших людей, і в Ковпервуда це будило досаду і заздрість. Коли ж настане його черга? Тепер вже, мабуть, скоро.

У червні Френк та Ейлін, веселі та життєрадісні, вирушили до Європи, маючи намір насолодитися вповні своєю першою великою мандрівкою. Це була чудова поїздка! Едісон, зі звичною для нього люб’язністю, телеграфував у Нью-Йорк, аби для пані Ковпервуд на пароплав були доставлені квіти. Мак-Кібен надіслав путівники. Френк, не знаючи напевно, чи згадає хтось про квіти, замовив два чудових кошики, тож коли Ейлін піднялася на горішню палубу, на неї чекали там аж три кошики квітів, кожен із приколотою до них карткою.

Дехто з присутніх за капітановим столом намагався зав’язати знайомство з Ковпервудами. Їх запрошували на аматорські концерти або просили скласти партію за картярським столиком. Але море було весь час бурхливе, й Ейлін почувалася не надто добре. Гарно виглядати, коли страждаєш від морської хвороби, — нелегке завдання, і тому вона воліла здебільшого залишатися в каюті. Трималася Ейлін із усіма гордовито, навіть холодно, а в розмові з тими, для кого вона робила виняток, зважувала кожне слово. Пані Ковпервуд раптом відчула себе поважною леді.

Перед від’їздом із Чикаґо Ейлін майже спустошила ательє Терези Донован. Білизна, пеньюари, костюми для прогулянок, амазонки, вечірні сукні — все це вона везла з собою у величезній кількості. На грудях у неї був захований мішечок, в якому вона зберігала на тридцять тисяч доларів різних коштовностей. А вже черевичкам, капелюшкам, панчішкам та іншому причандаллю дамського гарнітуру просто не було міри. І це змушувало Френка пишатися Ейлін. Скільки в ній енергії, скільки в ній життя! Ліліан, його перша дружина, була блідою анемічною жінкою, а в Ейлін життя вирувало. Вона постійно щось наспівувала, жартувала, одягалася, кокетувала. Є такі особистості, котрі живуть сьогоднішнім днем, не впадаючи у зайві роздуми і не заглиблюючись у себе. Наша планета з її багатовіковою історією якщо й існувала для Ейлін, то як щось дуже туманне й абстрактне. Можливо, вона і чула, що колись на землі жили динозаври та крилаті потвори, але особливого враження на неї це не справило. Хтось там сказав, ніби ми походимо від мавп, — яка дурня! А втім, може, так воно й є. Зеленуваті гори хвиль, що ревіли у просторах океану, вселяли в Ейлін повагу та страх, але не той побожний трепет, який вони будять у душі поета. Пароплав — цілком надійний. Капітан, у синьому мундирі з золотими ґудзиками, такий люб’язний і шанобливий, сам повідомив про це за столом. Ейлін покладалася на капітана. Крім цього, біля неї завжди був Ковпервуд, насторожений, але без страху, дивився він на величне видовище стихії і жодним словом не обмовився про те, які думки вона йому накидала.

У Лондоні завдяки листам, якими їх наділив Едісон, Ковпервуди отримали кілька запрошень в оперу, на звані обіди, в Ґудвуді — провести кінець тижня і побувати на кінних перегонах. Вони їздили у фіакрах, фаетонах і кабріолетах. На неділю нові знайомі запросили Ковпервудів у свій плавучий будиночок на Темзі. Господарі-англійці, котрі дивилися на це знайомство як на спосіб встановити зв’язок із фінансовими колами Америки, були з ними чемні, але й тільки. Ейлін цікавило все: придивившись до манер людей, до порядків у домах, до слуг, вона відразу ж розчарувалася в Америці. Там усе не так, все потребує докорінних змін.

— Нам доведеться прожити з тобою в Чикаґо ще багато років, Ейлін, тож не захоплюйся, — застерігав її Ковпервуд. — Невже ти не бачиш, що ці люди терпіти не можуть американців? Повір, якби ми жили тут постійно, вони б нас до себе і на поріг не пустили. В усілякому разі, зараз. Ми тут проїздом, тільки тому вони з нами такі люб’язні.

Френкові це було абсолютно ясно. А у Ейлін зовсім замакітрилося в голові. Вона тільки й знала, що перевдягатися. У Гайд-парку, де вона їздила верхи та кермувала кабріолетом, у «Кларіджі», де Ковпервуди зупинилися, на Бонд-стрит, де вона ходила по крамницях, чоловіки дивилися на неї пильно, а манірні, консервативні, скромні в своїх смаках англійки тільки здіймали очі до неба. Френк усе це бачив, але мовчав. Він кохав Ейлін і поки що не бажав для себе кращої дружини. Як не глянь, вона дуже приваблива. Якщо йому вдасться зміцнити її становище в чиказькому світі, цього на перших порах буде достить.

Провівши три тижні в Лондоні, де Ейлін віддала данину всьому, чим здавна славиться і пишається стара Англія, Ковпервуди вирушили в Париж. Тут Ейлін опанував уже майже дитячий захват.

— Ти знаєш, — серйозно заявила вона Френкові наступного ж ранку, — я тепер переконалася, що англійці зовсім не вміють одягатися. Навіть найелегантніші з них тільки наслідують французів. Візьми хоча б тих чоловіків, котрих ми бачили вчора в «Кафе дез Англе». Жоден англієць не зрівняється з ними.

— У тебе, люба, екзотичний смак, — відказував Ковпервуд, пов’язуючи краватку. Він покосував на дружину з поблажливою усмішкою. — Французька елегантність — це вже майже фіґлярство. Підозрюю, що дехто з цих жевжиків був у корсетах.

— Ну і що ж такого? Мені це подобається. Якщо вже хизуватися, то без міри.

— Знаю, що це — твоя теорія, дитинко, але в усьому міру треба знати. Іноді корисно виглядати і скромнішим. Не годиться дуже вже відрізнятися від тих, хто тебе оточують, навіть у вигідний бік.

— Знаєш що, — сказала вона раптом, глянувши на чоловіка, — ти колись станеш страшенним консерватором, не гіршим за моїх братів.

Вона підійшла до Ковпервуда, поправила йому краватку та пригладила волосся.

— Комусь із нас треба бути консерватором для блага сім’ї, — жартівливо зауважив він.

— А втім, я ще не впевнена, що це будеш ти, а не я.

— Який сьогодні чудовий день. Поглянь, які гарні ці білі мармурові скульптури. Куди ми поїдемо — в Клюні, Версаль чи Фонтенбло? Увечері треба було б сходити у Французьку комедію, подивитися Сару Бернар.

Ейлін була щаслива та весела. Яке блаженство мандрувати з Френком як його законна дружина!

У цю поїздку жага задоволень, інтерес до мистецтва та тверда рішучість заволодіти всім, що може дати йому життя, прокинулася в Ковпервуда з новою силою. У Лондоні, Парижі та Брюсселі він познайомився з відомими антикварами. Його розуміння старої школи живопису і великих майстрів минулого значно розширилося. Один лондонський гендляр, відразу розпізнавши у Френкові майбутнього клієнта, запросив його й Ейлін переглянути певні приватні збірки та репрезентував «іноземця, котрий цікавиться живописом», декому з художників — лорду Лейтону, Данте Ґабріелю Россетті, Вістлеру. Для них Ковпервуд був лише самовпевненим, стриманим, чемним паном із дещо старомодними смаками. Він же, своєю чергою, відзначив, що ці люди — неврівноважені та самозакохані, з ними йому близько ніколи не зійтися, й єдине, що може їх пов’язувати, — це купівля-продаж. Вони шукають захоплених шанувальників, а він міг бути тільки щедрим меценатом. Отже, Френк відвідував галереї, майстерні, розглядав картини та міркував — чи скоро вже збудуться його мрії про велич.

У Лондоні він придбав портрет пензля Реберна, в Парижі «Орача» Мілле, маленьку дрібничку Яна Стена, батальне полотно Мейссоньє та романтичну сцену в палацовому саду Ізабе. Так відродилося колишнє захоплення Ковпервуда живописом, і було покладено початок колекції, що зайняла в подальшому настільки значне місце в його житті.

Після повернення в Чикаґо Френк та Ейлін із захопленням віддалися розбудові нового будинку. Надивившись старовинних замків у Франції, вони вирішили взяти їх собі за зразок. І Тейлор Лорд не забарився представити їм архітектурний проект, що відтворював щось на кшталт такого замку. Лорд вважав, що знадобиться рік або навіть і півтора, щоб завершити всі роботи, але Ковпервуди особливо і не поспішали. Поки все це буде будуватися, вони зміцнять свої світські зв’язки та до дня його закінчення зможуть увійти в коло обраних.

У ті часи чиказьке вище товариство було дуже строкатим. Були тут люди, котрі раптово розбагатіли після дов­гих років негараздів і ще не забули ні свою сільську церкву, ні свої провінційні звички та погляди. Були й інші, котрі отримали капітал у спадок або перебралися сюди зі східних штатів, де великі статки існують здавна. Ці вже вміли жити на широку ногу. І, нарешті, підростали доньки та синочки новоявлених багатіїв. Вони відчували потяг до розкоші, що вже міцніла в Америці, і сподівалися згодом до неї долучитися. Молодь ця наразі тільки мріяла про танці у Кінслі, де влаштовувалися благодійні базари та вечори, про літні розваги на європейський лад. Але до цього їм було ще далеко. Перша група, найбагатша, користувалася, незважаючи на своє невігластво і тупість, найбільшим впливом, бо вищим мірилом тут були гроші. Їхні розваги вражали своєю дурістю: все зводилося до того, щоб на людей подивитися і себе показати. Ці скоробагатьки боялися, як вогню, якоїсь свіжої думки чи якого нововведення. Тільки шаблонні думки й учинки, тільки рабська покора умовностям і допускалися в їхньому середовищі. Запросити в будинок акторку, як це часто робилося в східних штатах чи в Лондоні, боронь Боже! Навіть на співаків і художників вони дивилися косо. Аби чогось не трапилося. Але якби з Європи в Чикаґо випадково заїхав якийсь князь чи граф — чого, зазвичай, ніколи не бувало — місцеві магнати зі шкіри пнулися б, що, до слова кажучи, вони і робили щоразу, коли в їхньому місті проїздом зупинявся якийсь махляр зі східних штатів.

Ковпервуд затямив це відразу, як тільки приїхав, але йому здавалося, що коли він стане заможним і впливовим, збудує розкішний особняк, то йому з Ейлін, можливо, вдасться розворушити це стояче болото. На жаль, Ейлін занадто гарячкувала, надто вже явно шукала нагоди утвердитися в світі та домогтися визнання. Як дикун, не пристосований до самозахисту, котрий повністю перебуває під владою стихійних сил, вона тремтіла навіть від думки про можливу невдачу. Дуже скоро жінка збагнула, що існує категорія світських жінок, зовсім чужих їй за складом, зблизитися з котрими буде дуже нелегко. Якось вона побачила в крамниці дружину мануфактурного короля Енсона Меррила, і та здалася їй занадто манірною та холодною. Пані Меррил вважала себе жінкою розумною та високоосвіченою, і не сумнівалася, що в Чикаґо для неї немає відповідного товариства. Вона виховувалася в східних штатах, у Бостоні, не раз їздила в Лондон і навіть була прийнята в тамтешньому вищому світі. Чикаґо видавався їй просто брудною дірою, містом гендлярів. Вона вважала за краще Нью-Йорк чи Вашинґтон, але була змушена жити тут. З тими, кого пані Меррил ушановувала своєю увагою, вона трималася поблажливо-пихато і мала звичку закидати голову назад, втомлено опустивши вії та болісно піднявши брови, даючи цим зрозуміти, яке нестерпне їй усе це оточення.

На пані Меррил Ейлін вказала така собі пані Гадлстоун, чоловік котрої був власником миловарні. Гадлстоуни жили по сусідству з Ковпервудами і також не належали до числа обраних. Але пані Гадлстоун почула, що Ковпервуди — люди заможні, що вони товаришують із Едісонами і наміряються будувати особняк, який обійдеться їм в двісті тисяч (чутки завжди все перебільшують). Цього виявилося досить. Як сусідка вона визнала можливим провідати Ковпервудів і залишити свою візитівку, а Ейлін, котра раділа кожному новому знайомству, поспішила з візитом у відповідь. Пані Гадлстоун була маленькою, доволі непоказною, але надзвичайно меткою та практичною особою.

— Ви, безперечно, чули про пані Меррил. Он вона стоїть біля прилавка з шовками, — зауважила пані Гадлстоун, вказуючи очима на високу худорляву брюнетку, дуже зарозумілу та манірну. — Гляньте, як вона тримає лорнет.

Ейлін озирнулася та критично оглянула з голови до ніг цю великосвітських даму, від котрої так і віяло холодом.

— Ви з нею знайомі? — запитала вона з цікавістю, продовжуючи розглядати пані біля прилавка.

— Ні, вони живуть на Північній стороні, а у нас кожен обертається в своєму колі, — з гідністю заявила пані Гадлстоун.

Насправді ж найпомітніші родини вважали своєю заслугою саме те, що вони вищі за будь-який поділ на касти й обирають собі друзів із усіх трьох сторін.

— Ти диви! — зауважила Ейлін із удаваною байдужістю. Потай вона була розчарована тим, що пані Гадлстоун вважала за потрібне показати їй пані Меррил, ніби та була якоюсь знаменитістю.

— Мені здається, вона підфарбовує брови, — шепнула пані Гадлстоун, заздрісно розглядаючи дружину мануфактурника. — Я чула, що її чоловік — не найвірніший у подружжі. У нього, кажуть, є дама серця, якась пані Гледенс, вона живе по сусідству з ними.

— Он воно як! — обережно відповіла Ейлін. Після своїх філадельфійських пригод вона вирішила бути напоготові й остерігатися будь-яких пліток. Стріли лихослів’я легко могли потрапити і в неї.

— Але пані Меррил, безумовно, належить до вищого світу, — не могла не визнати супутниця Ейлін.

З того часу мрією Ейлін стало познайомитися з цією дамою та потрапити в число її друзів. Вона не знала, що її честолюбній мрії ніколи не судилося збутися, хоча, може, в глибині душі пані Ковпервуд і боялася цього.

Але серед жителів Чикаґо знайшлися і такі, котрі приходили до Ковпервудів із візитами, ледь ті влаштувалися в місті, а з деким Ковпервуди і самі зуміли зав’язати знайомство. У них стали бувати різні люди. Як-от Сандерленд След, директор служби руху однієї з південно-західних залізниць, що проходили через місто, чоловік освічений, не позбавлений смаку та доволі заможний, зі своєю дружиною — честолюбною нікчемою. Волтер Райз Коттон, комісіонер із гуртового продажу кави, відомий більше як автор дописів на теми світського життя, та його дружина, котра закінчила жіночий коледж Вассарра. Норі Сімс, секретар і скарбник кредитної й ощадної спілки «Дуґлас», особа вельми впливова, але не в тих фінансових колах, які представляли Едісон і Рембо. Ковпервуди познайомилися сім’ями і з багатим хутровиком Станіславом Гоксемом, і з гуртовим продавцем борошна Двейном Кінґслендом, з гендлярем м’ясом, експортером Вебстером Ізраельсом, і ювеліром Бредфордом Кендою. Всі ці родини мали певну вагу в світі. Всі вони мали непогані особняки та непогані прибутки, з ними доводилося рахуватися. Різниця між Ейлін і більшістю цих дам була приблизно така ж, як між реальністю й ілюзією. Але це вимагає певного пояснення.

Щоб зрозуміти умонастрої жінок того часу, слід подумки повернутися до періоду середньовіччя, коли чільна роль належала Церкві і талановиті, але далекі від життя поети оточували жінку містичним ореолом. З того часу панночки та дами вдають, що вони створені з іншого, благороднішого матеріалу, ніж чоловіки, що їхнє покликання — надихати й облагороджувати другу половину роду людського і що їхня прихильність — безцінний дар світу. Цей рожевий романтичний серпанок, що не має нічого спільного з поняттям особистої чесноти, призвів до самовозвеличення певних жінок, котрі уявили себе мало не святими і згори вниз споглядали на чоловіків, а часом і на інших жінок.

В атмосферу, наскрізь просочену такою безглуздою ілюзією, і потрапила Ейлін у Чикаґо. Леді, з котрими вона познайомилася, витали у вигаданому ними світі. Вони вважали себе неземними істотами, на зразок тих, котрих увічнили релігійний живопис і поезія. У своїх чоловіках вони прагнули бачити зразок моральності, втілення ідеалу, від інших жінок вимагали незаплямованої чистоти. Ейлін, палка та безпосередня, взяла б їх на кпини, якби їй дано було це зрозуміти. Але вона зовсім нічого не тямила та почувалася в присутності цих жінок ніяково та невпевнено.

Візьмемо, наприклад, пані Сімс, гарячу шанувальницю пані Меррил. Отримати запрошення до Меррилів на обід, чай чи сніданок, проїхатися містом із пані Меррил було вершиною блаженства для пані Сімс. Вона любила повторювати bon mots[3] свого кумира, міркувати про її дивовижну освіченість, подейкувати, як люди начебто відмовлялися вірити, що вона — дружина такої посередності, як Енсон Меррил. Словом, всі ті прийняті в світі вульгарності, початок яким, імовірно, було покладено ще жінками Стародавнього Єгипту та Халдеї. Сама пані Сімс була пересічною, нічим не примітною кар’єристкою — достатньо спритною, достатньо миловидною й елегантною. Дві маленькі доньки Сімс, відповідно до вимог того часу, були вже навчені всім тонкощам світських манер. Вони тішили батьків умінням набувати витончених поз, мило всміхатися, граційно присідати. Приставлена до них няня ходила в однострої, а гувернантка була надзвичайно поважною. Сама пані Сімс вела себе дуже зухвало, рахувалася тільки з тими, хто стояв вище за неї на соціальній драбині, і від щирого серця зневажала той пересічний світ, в якому змушена була животіти.

Запросивши Ковпервудів на обід, пані Сімс тут же спробувала вивідати в Ейлін щось про її минуле: чи не знала вона в Філадельфії Артура Лі та його дружину, подружжя Дрейків, Роберту Вілінґ і родину Вокерів? Пані Сімс сама з ними знайома не була, але чула про них від пані Меррил. Це була цілком достатня причина, щоб пустити ці імена в хід. Ейлін одразу ж насторожилася і, заради порятунку, стала брехати, що знайома з усіма цими людьми. Втім, якоюсь мірою це було правдою: до того, як поширилася чутка про зв’язок Ейлін із Ковпервудом, вони з нею розкланювалися. Таке повідомлення трохи заспокоїло пані Сімс.

— Я неодмінно розповім про це Неллі, — запевнила вона, називаючи пані Меррил зменшувальним ім’ям, аби показати, як близько вони знайомі.

Ейлін дуже боялася, що коли так піде далі, то скоро все місто дізнається, що Ковпервуд сидів у в’язниці, що, перш ніж стати його дружиною, вона була його коханкою та фігурувала в його шлюборозлучному процесі як відповідач, хоча її ім’я й не згадувалося. Врятувати Ейлін могли тільки її врода та гроші Френка, більше їй не було на що сподіватися.

Якось на обіді у Кінґслендів пані Кенда спитала Ейлін — як тій здалося, вельми багатозначно, — чи не була вона знайома в Філадельфії з її приятелькою, пані Шюлер Еванс? Ейлін не на жарт перелякалася.

— Тобі не здається, що пані Кенда, а може, і не вона одна, забагато знає про нас? — поцікавилася вона в Ковпервуда дорогою додому.

— Цілком можливо, а втім, не знаю, — відповідав він, подумавши. — На твоєму місці я не став би особливо тривожитися. Якщо будеш постійно про це думати та хвилюватися, вони швидше запідозрять, що у нас щось негаразд. Я, в усілякому разі, не приховував і приховувати не буду, що сидів у Філадельфії у в’язниці. Це все було підлаштовано. Ніхто не мав права запроторювати мене туди.

— Ну, звісно, любий! — погодилася Ейлін. — Навіть якщо тут щось і пронюхали — біда невелика. Що тут такого особливого, врешті-решт? Хіба мало у кого що було до шлюбу?

— Все зводиться до того, чи приймуть вони нас у своє коло, чи відкинуть. Ну що ж, нічого не вдієш. Нам треба добудувати будинок і дати їм можливість проявити свою доброзичливість. А не захочуть — є й інші міста. У Нью-Йорку з грішми ми доб’ємося чого завгодно, вір мені. Ми можемо і там збудувати собі палац і всіх змусити з собою рахуватися. Для цього потрібні тільки гроші. А гроші у нас будуть, про це турбуватися нема чого, — додав він після недовгого мовчання. — Я наживу тут мільйони, подобається їм це чи ні, а потім... Потім побачимо. Тож не турбуйся. Немає такої біди у світі, якій не можна зарадити грошима, в цьому я давно переконався.

І Френк міцно стиснув зуби, як робив це завжди, приймаючи безповоротне рішення. Втім, це не завадило йому взяти руку Ейлін та ласкаво її потиснути.

— Не турбуйся, — повторив він. — Хіба немає інших міст, крім Чикаґо? А років через десять ми з тобою будемо аж ніяк не злидарями. Не сумуй! Усе влаштується, інакше і бути не може.

Ейлін дивилася на освітлену вогнями Мічиґан-авеню, кінець якої ховався вдалині, і на безмовні особняки, повз які вони проїжджали. Білі кулі ліхтарів мерехтіли в темряві, перетворюючись удалині на ледь помітні цятки. Було темно, приємно віяло прохолодою. О, якби на гроші Френка можна було купити доступ у цей звабливий світ і доброзичливе ставлення до себе! Ейлін не усвідомлювала, як багато залежало від неї самої в цій майбутній боротьбі.

10. Випробування

Новосілля в особняку на Мічиґан-авеню Ковпервуди справляли наприкінці листопада 1878 року. Минуло близько двох років, як вони переселилися в Чикаґо, і ці два роки не пропали даремно. На перегонах, званих обідах, на прийомах у клубах «Юніон-ліґ» і «Келюмет», куди Едісон ввів Ковпервуда, вони зустрічалися з новими людьми, зав’язували знайомства і тепер могли вже розіслати більше трьохсот запрошень на своє свято. Правда, в числі цих трьохсот гостей мали бути і люди їм незнайомі — друзі Мак-Кібена та Лорда. На запрошення відгукнулося десь двісті п’ятдесят осіб. Френк вів свої справи в Чикаґо настільки вправно, примудряючись весь час залишатися в тіні, що ніхто не зацікавився його минулим. Він був заможний, добре вихований, не позбавлений чарівності. Функціонери, котрі зустрічалися з ним у товаристві, вважали його приємним і недурним. Ейлін була гарна, з удячністю відгукувалася на найменшу увагу, й їй охоче віддавали належне. Проте вищий світ Ковпервуда не визнавав.

Відомо, що за належного такту та спритності можна, не посідаючи жодного становища в товаристві, створити собі цілком надійну репутацію. У ті часи в Чикаґо існував тижневик, в якому друкувалася світська хроніка, і Френк за посередництва Мак-Кібена змусив його служити своїм інтересам. Представити сумнівне бездоганним — не легке завдання в будь-яких умовах, але якщо зовні у вас все йде доброчинно, якщо ви тримаєтеся впевнено, володієте достатнім шармом, а головне — маєте капітал, то це все набагато спрощує справу. Мак-Кібен знав редактора Гортона Біґерза. Це був жалюгідний цинік років сорока п’яти, котрий опустився, із сивим волоссям і сумною фізією — не людина, а якийсь губчастий наріст чи поліп, що виявляв показне пожвавлення та зацікавленість тільки там, де цього вимагала вигода. У ті дні редактори світської хроніки ще були вхожі в привілейовані доми — у ролі гостей, а не репортерів. Утім, і тоді вже їх приймали не дуже охоче. Мак-Кібен, бажаючи прислужитися Ковпервудові, котрий давав йому роботу і до котрого він був дуже прихильний, якось сказав Біґерзу:

— Ви ж знаєте Ковпервудів?

— Ні, — відповів редактор. — А хто вони такі?

Як і кожен дармоїд, він прислуговував тільки представникам вищих кіл.

— Ну як же? Ковпервуд — банкір. У нього є контора на Ля-Саль-стрит. Вони — з Філадельфії. Пані Ковпервуд — красуня, молода й таке інше. Вони будують собі особняк на Мічиґан-авеню. Вам би годилося з ними познайомитися. Гадаю, що вони будуть прийняті в кращих домах. Еді­сони з ними дружні. Якщо ви тепер присятите цим людям увагу, вони вас не забудуть. Ковпервуд — людина щедра й узагалі хороший чолов’яга.

Біґерз нагострив вуха. Світська хроніка — небагата пожива, а нагода заробити також випадає не часто. Тим, хто хотів отримати схвальний відгук преси, щоб зміцнити власне становище в світі або проникнути туди, доводилося передплачувати його видання і грошей не шкодувати. Незабаром після цієї розмови Френк отримав підписаний бланк із контори «Сетердей ревю» і негайно послав чек на сто доларів пану Гортону Біґерзу особисто. Слідом за цим родини, що не мали особливої ваги в чиказькому світі, стали помічати, що коли вони запрошують на званий обід Ковпервудів, «Сетердей ревю» поміщає звіт, а в тих випадках, коли Ковпервудів не буває, немає і звітів. Мабуть, із цими Ковпервудами краще підтримувати знайомство. Але все ж, хто вони такі?

Будь-яка увага преси, будь-який, навіть найскромніший успіх у товаристві, легко може перетворити людину на мішень для лихослів’я. Той, хто хоч трохи виділився з навколишнього середовища, миттєво привертає до себе увагу світських кіл: хто він, звідки взявся, ким є? Ейлін вклала в свій перший прийом у новому будинку всю душу, Френк — весь свій смак і винахідливість, тому не дивно, що новосілля стало чимось незвичайним, а цього, з огляду на відомі обставини, Ковпервудові і не слід було робити. Чиказьке товариство, як ми вже розповідали вище, вирізнялося безнадійною відсталістю, на всілякі нововведення дивилося несхвально та мирилося з ними дуже неохоче. Вторгтися в це вузьке коло і приголомшити всіх пишністю та небаченим блиском було щонайменше необачно. Найобережніші, навіть якщо і не прийдуть зовсім, то про все дізнаються і також винесуть свій вирок.

Урочистості розпочалися о четвертій годині. Гості продовжували з’їжджатися до пів на сьому. О дев’ятій відкрився бал, для якого був запрошений знаменитий чиказький струнний оркестр. Танці перемежовувалися виступами більш-менш відомих артистів, а об одинадцятій годині подали розкішну вечерю. Гості сиділи за маленькими столиками в трьох залах першого поверху, ефектно освітлених гірляндами китайських ліхтариків. На довершення всього Френк вивісив у картинній галереї не тільки найкращі полотна, привезені з-за кордону, а й останнє придбання — чудового Жерома, котрий тоді перебував у зеніті своєї дещо екзотичної слави. Картина зображала голих одалісок біля басейну, викладеного різнобарвною мозаїкою. Для Чикаґо таке мистецтво було занадто фривольним. Люди, котрі мало тямлять у живописі, визнали цю роботу непристойною, тоді як освіченіші не могли побачити в ній нічого поганого. Але так чи інак, цей твір безперечно оживляв галерею.

Тут же висів і нещодавно присланий із Європи портрет Ейлін роботи голландського художника Яна Ван-Беєрса, з котрим Ковпервуди познайомилися минулого літа в Брюсселі. Він написав портрет за дев’ять сеансів і створив доволі ефектну річ, в яскравій кольоровій гамі. Ейлін була зображена на тлі літнього ландшафту, в глибині виднівся ставок, оточений низьким кам’яним парапетом, крило голландського заміського будинку червоної цегли, куртини з тюльпанами та блакитне небо в пухнастих хмарках. Ейлін сиділа на увігнутому підлокітнику кам’яної лавки, тримаючи над головою рожеву, оздоблену мереживом парасольку. Біля її ніг зеленіла трава, шовковий костюм у білу та блакитну смужки — за останньою паризькою модою — облягав її сильне, квітуче тіло, солом’яний брилик із м’якими широкими крисами, зав’язаний блакитною стрічкою, кидав тінь на очі, що іскріли життям і веселощами. Художнику вдалося передати характер Ейлін — сміливість, самовпевненість, зухвалість, властиві особам неглибоким, котрі ще не зазнали поразок. Соковитий фарбами, хоча і дещо викличний, як і все, пов’язане з Ейлін, портрет здатен був викликати заздрість у тих, кого природа нагородила не настільки щедро. Якби це була жанрова річ, портрет міг би вважатися чудовим. У м’якому світлі газових ріжків Ейлін на цьому полотні здавалася особливо блискучою — доступна, безтурботна, розбалувана красуня, котру завжди пестили та берегли. Багато відвідувачів затримувалися біля портрета, чимало лунало на його адресу зауважень — дехто промовляв голосно, а дехто — пошепки.

Із самого ранку Ейлін мучили неспокій і невпевненість. За наполяганнями Френка вона завантажила секретарку, юне і старанне дівчисько, котра розсилала запрошення, сортувала відповіді, виконувала усілякі доручення і часом могла навіть дати слушну пораду. Фадетта, камеристка-француженка, зовсім збилася з ніг, поспішаючи все вчасно підготувати для своєї пані, котра мала сього­дні одягнути два гарнітури — один вдень, а інший — між шостою і восьмою годинами вечора. Розшукуючи стрічку, що кудись поділася, або старанно начищаючи брошки та пряжки, вона так і сипала своїми mon dieu і parbleu[4]. Ейлін, як зазвичай, чимало помучилася, перш ніж погодилася, що все гаразд. Особливо важким був вибір сукні. Портрет, що висів у картинній галереї, немов кидав їй виклик. Ейлін здавалося, що сьогодні ввечері їй призачено з’явитися на суд усього суспільства. Врешті-решт, вона все ж таки не послухалася поради кращої чиказької кравчині Терези Донован і зупинила свій вибір на паризькому платті від Борта з важкого брунатного оксамиту із золотистим відливом. Воно дуже пасувало до її волосся та кольору обличчя і вигідно облягало струнку фігуру жінки. У тон сукні були і коричневі шовкові панчохи та бронзові черевички з червоними емалевими ґудзиками. Кульчики Ейлін спершу одягла аметистові, але потім замінила їх топазовими.

Біда Ейлін полягала в тому, що вона не вміла все це проробляти зі спокійною впевненістю світської левиці. Вона не стільки керувала обставинами, скільки обставини — нею. В інших випадках її виручали тільки спокій, витримка та такт Ковпервуда. Якщо чоловік був біля неї, вона почувалася шляхетною леді, котра вміє триматися невимушено в будь-якому товаристві. Але варто було їй залишитися одній, і жінка негайно втрачала мужність, хоча боязкість аж ніяк не була їй властива. Ейлін ніяк не могла забути про своє минуле.

О четвертій годині Кент Мак-Кібен, елегантний і самовпевнений, окинувши швидким, не дуже схвальним поглядом всю цю пишність, зупинився у великій вітальні з Тейлором Лордом, котрий, востаннє оглянувши весь будинок, вже зібрався було йти, щоб повернутися ввечері, та затримався, помітивши адвоката. Якби Лорд і Мак-Кібен були знайомі ближче, вони, ймовірно, узялися б обговорювати майбутній прийом і шанси Ковпервуда на успіх, але зараз, не наважуючись розмовляти відверто, тільки обмінювалися загальними фразами, що нічого не означали. В цю мить в усій своїй красі у вітальні з’явилася Ейлін. Кент Мак-Кібен подумав, що вона ніколи ще не була така гарна, як сьогодні. Що не кажи, а порівняно з цими пихатими кокетками, яких так багато зустрічаєш в світі, з цими хитрими, злими, розважливими кар’єристками, котрі вміло спекулюють своїм суспільним становищем, Ейлін була просто чудова. Шкода тільки, що їй бракує впевненості в собі, їй би слід бути трохи стриманішою, трохи холоднішою, дуже вже вона простодушна та привітна. І все ж за підтримки Френка вона може досягти багато чого.

— Чарівно! Все тут абсолютно чарівно! — запевнив він Ейлін. — Я якраз казав пану Лорду, що в захваті від вашого особняка.

Почувши таку похвалу від Мак-Кібена, людини світської, так ще й у присутності Тейлора Лорда, також прийнятого вищим товариством, Ейлін була надзвичайно задоволена. Вона аж сяяла від задоволення.

Одним із перших прибули пані Вебстер Ізраельс, пані Бредфорд Кенда і пані Волтер Райз Коттон. Вони обіцяли допомогти Ейлін приймати гостей. Дами ці пишалися своєю проникливістю й умінням розбиратися в людях, але навіть не підозрювали про те, якому ризику піддають свою репутацію. Їх спантеличила розкіш, якою оточила себе Ейлін, зростаюча популярність Ковпервуда в фінансових колах і пишність нового будинку. У пані Вебстер Ізраельс був такий дивний рот, що Ейлін, зустрічаючись з нею, щоразу дивувалася: «До чого ж вона схожа на рибу!» Однак пані Ізраельс не можна було назвати потворною, а цього дня пожвавлення надавало їй навіть певної миловидності. Пані Бредфорд Кенда в блідо-рожевій сукні зі сріблясто-сірими вставками, що частково скрадала її худорлявість, була ще доволі приваблива, незважаючи на свою сухоребрість. Вона брала у всьому найгарячішу участь, вважаючи, що присутня на знаменній події. Пані Волтер Райз Коттон, помітно молодша, ніж дві інші дами, за роки свого перебування в коледжі набралася модної вченості та вважала себе «вищою від забобонів». Вона інстинктивно вгадувала, що Ковпервуди, мабуть, не належать до вершків товариства, але вони стрімко просувалися вгору суспільною драбиною і, чого доброго, можуть обігнати решту. А тому з ними треба бути люб’язною.

У житті буває іноді так, як на картинах Монтічеллі: окремі предмети, фігури, особи втрачають свою відособ­леність, зливаються в барвисту єдність, і окремішність зникає в загальному блиску. Новий особняк Ковпервудів із величезними, до підлоги, вікнами першого поверху, з висіченими з каменю важкими гірляндами квітів по фасаду, з різьбленими дубовими дверима під’їзду, прихованими у глибокій ніші, незабаром заповнився строкатим рухливим потоком гостей. Багатьох Френк та Ейлін бачили вперше. Це були гості, запрошені Мак-Кібеном і Лордом, котрих вони тут же представляли господарям. Майданчик біля під’їзду та сусідні провулки були вщерть забиті сучасними екіпажами та кіньми, що нетерпляче гризли вудила. Всі, з ким Ковпервуди були більш-менш знайомі, приїхали раніше та залишалися довше за інших, бачачи, що тут є на що подивитися і чим помилуватися. Ресторатор Кінслі надіслав цілу маленьку армію вишколених офіціантів, котрих дворецький Френка розставив навколо столу. Їдальня, витримана в червонувато-брунатних тонах, що були улюбленими в стародавній Помпеї, виблискувала кришталем, вражаючи погляд пишністю сервірування. Сукні жінок — тут були представлені всі відтінки сірого, бузкового, коричневого та зеленого кольорів, модних тієї осені, — ефектно поєднувалися з коричневими тонами вестибюля, темно-сірими з позолотою стінами вітальні, суриком їдальні, білого з позолотою забарвлення музичної кімнати і нейтральної сепії картинної галереї.

Ейлін не втрачала сили духу завдяки присутності Френка, котрий переходив із їдальні в бібліотеку, з бібліо­теки в картинну галерею, розмовляючи то з однією, то з іншою групою чоловіків. Вона стояла біля входу в залу, виблискуючи своєю марнославною вродою, чудова, але гідна жалю, — втілення марноти всього показного та жорстокого: «мати і не мати». Цей розцяцькований натовп, в якому було більше цікавості, ніж дружньої уваги, більше заздрощів, ніж доброзичливості, більше прискіпливості, ніж поблажливості, з’явився сюди тільки задля того, щоб усе вивідати і все розкритикувати.

— Навіть не розумію, чому, але ваш будинок, пані Ковпервуд, нагадує мені вернісаж, — наче між іншим, зауважила пані Сімс.

Ейлін вловила шпильку, але не знайшлася, що відповісти, а тільки спалахнула від образи й уїдливо спитала:

— Ви так гадаєте?

Задоволена досягнутим ефектом, пані Сімс гордовито рушила далі в супроводі закоханого в неї молодого художника, котрий завжди йшов за нею по п’ятах.

Це зауваження, як, втім, і багато іншого, показало Ейлін, що вона ще далеко не «своя» людина у вищому світі. Поки що ні її, ні Ковпервуда в світ приймати не бажали. Вона майже зненавиділа недалеку пані Ізраельс, котра стояла біля неї в цю мить і чула зауваження пані Сімс. І все ж таки пані Ізраельс була хоч кимось: пані Сімс відзначила її легким кивком і доволі поблажливим: «Як ся маєте?».

Поява Едісонів, Следів, Кінґслендів, Гоксемів та інших уже нічого не могла виправити: Ейлін втратила душевну рівновагу. Але коли після обіду молодь на чолі з Мак-Кібеном — він був розпорядником на балу — почала танцювати, Ейлін знову, незважаючи на свою невпевненість, опинилася на висоті. Вона була веселою, сміливою, чарівною. Кент Мак-Кібен, котрий мав славу великого мастака і знавця всіх таємниць і тонкощів полонезу, вів її в першій парі цієї граціозної, святкової ходи, а за ними другою парою слідував Ковпервуд із пані Сімс. Ейлін, у білій атласній сукні, шитій сріблом, у діамантових сережках, діадемі, намисті та браслетах, засліплювала майже екзотичною розкішшю. Вона виблискувала в буквальному сенсі слова. Мак-Кібен був абсолютно скорений і розсипався в компліментах.

— Яка насолода танцювати з вами, — шепотів він, нахиляючись до жінки. — Ви гарні, як сама мрія!

— Але мрія аж ніяк не безтілесна, в цьому, знаєте, легко переконатися, — відказувала Ейлін.

— О, якби мені випало таке щастя! — жартівливо бідкався він.

Ейлін зрозуміла натяк і у відповідь глянула на нього з дражливою посмішкою. Пані Сімс, котру посилено розважав Френк, скільки не намагалася, так і не змогла розчути їхньої бесіди.

Після полонезу Ейлін, оточена гучним, легковажним натовпом розв’язної «золотої молоді», повела всіх дивитися на свій портрет. Люди старшого покоління засуджували надмірну кількість вина, оголених жінок на картині Жерома, що висіла в одному кінці галереї, зухвало яскравий портрет Ейлін в іншому її кінці, і саму господиню будинку, за котрою дуже старанно упадали декотрі вітрогони. Пані Рембо, дама добра та доброзичлива, сказала своєму чоловікові, що Ейлін, як їй здається, «занадто поспішає жити». Пані Едісон, вражена кричущою розкішшю та розмахом святкування, влаштованого Ковпервудом і захмарністю, якщо не багатолюдністю та респектабельністю, то блиском усіх вечорів у їньому будинку, зауважила чоловікові:

— А Ковпервуд, мабуть, наживає скажені гроші.

— Так, адже він — природжений фінансист, Елло, — повчально пояснив Едісон. — Він спекулює на біржі і, певна річ, наживає і буде наживати великі гроші. А ось чи приймуть їх у світі — не знаю. Будь він один, без дружини, було б простіше. Вона — дуже вродлива, але Френкові вона — не пара, не така йому потрібна дружина. Вона якось аж занадто гарна.

— Маєш рацію. Мені вона подобається, але боюся, що вона сама може собі нашкодити. А жаль.

Якраз у цю мить Ейлін, з розпашілим від лестощів і компліментів щасливим обличчям, проходила повз них у супроводі двох усміхнених шалапутів. Ковпервуди відвели під танці музичну кімнату та вітальню, і тепер усі кинулися в цю імпровізовану бальну залу. Назустріч Ейлін мчали звуки музики, запах квітів, багатоголосий гомін. Схвильована, вона зупинилася на порозі, окидаючи поглядом рухомий, блискучий, галасливий натовп.

— Давно я не бачив таких краль, як пані Ковпервуд, — зауважив Бредфорд Кенда редактору світської хроніки Гортону Біґерзу. — Вона, мабуть, навіть занадто гарна.

— А яке вона, по-вашому, справила враження? — допитувався обережний Біґерз.

— Чарівна жінка, тільки боюся, що вона недостатньо стримана і недостатньо розумна. Їй би треба триматися поважніше. Вона надто захоплюється. Наші зрілі красуні не захочуть у них бувати, поруч із нею вони всі будуть здаватися старими бабегами. Якби пані Ковпервуд була не настільки молода і не настільки вродлива, до неї поставилися б краще.

— Я також так гадаю, — сказав Біґерз. Насправді ж він зовсім так не думав і взагалі нездатний був до подібних узагальнень. Але тепер він був твердо в цьому переконаний, бо так сказав Бредфорд Кенда.

11. Плоди сміливих починань

Наступного дня за ранковою кавою в Сімсів і в багатьох інших чиказьких оселях тільки і було розмов, що про новосілля у Ковпервудів і про те, будуть вони прийняті в товаристві чи ні.

— Як хочеш, але пані Ковпервуд зовсім не вміє себе тримати, — зауважила пані Сімс своєму чоловікові. — І взагалі вони влаштували не новосілля, а якийсь балаган. Треба ж додуматися: в одному кінці галереї повісити її портрет, а в іншому — цього Жерома! А сьогоднішня замітка в «Прес»! Немов вони і справді якесь цабе.

Пані Сімс підозрювала тепер, і небезпідставно, що дала себе одурити своїм приятелям Тейлору Лорду та Кенту Мак-Кібену, котрі познайомили її з Ковпервудами, і це дратувало.

— А що ти скажеш про гостей? — спитав пан Сімс, намазуючи маслом булочку.

— Всі ці люди — без респекту. Крім нас, по суті, і на­звати нікого. Дуже шкодую тепер, що ми поїхали. Хто такі ці Ізраельси та Гоксеми? А та нестерпна жінка (вона мала на увазі пані Гоксем)! Замучила мене своєю пришелепкуватою балаканиною.

— Я вчора розмовляв з видавцем «Прес» Гейґеніном, — зауважив пан Сімс. — Він стверджує, що Ковпервуд приїхав сюди після того, як збанкрутував у Філадельфії, і що проти нього там буцімто висували кілька позовів. Ти щось про це чула?

— Ні. Але пані Ковпервуд каже, що була там знайома з Дрейками та Вокерами. Я все збиралася спитати у Неллі. Мені завжди здавалося дивним, що вони виїхали з Філадельфії, коли справи у нього йшли там добре. Щось тут не те.

Сімса дратувало, що Френк уже встиг завоювати вагоме становище в фінансових колах Чикаґо, і він заздрив йому. До того ж Ковпервуд, без сумніву, був вельми не дурний і дуже енергійний, а це зазвичай викликає в людях заздрощі, якщо тільки вони не розраховують на твою доброчинність або самі не досягли успіху в якійсь іншій галузі. Тепер Сімсам захотілося з’ясувати, хто такий Ковпервуд, і дізнатися всю його таємницю.

Але не встигло ще чиказьке товариство виголосити свій вирок Ковпервудам, як відбулися події, якоюсь мірою навіть важливіші для їхнього майбутнього в Чикаґо, хоча Ейлін і не усвідомлювала цього. Стосунки між новими та старими газовими компаніями все більше загострювалися. Стурбовані акціонери старих компаній стали дошукуватися, хто ж це стоїть за цими новими компаніями, що так нахабно зазіхають на їхні права та привілеї. Такому собі Парсонсу, адвокатові «Північно-чиказької газової», було доручено протидіяти махінаціям де Сото Сіппенза та старого генерала Ван-Сайкла. Дізнавшись, що муніципальна рада Лейк-В’ю ухвалила дозволити концесію і що апеляційний суд має намір цю постанову затвердити, Парсонс напав на вдалу думку: він запропонував висунути проти нової компанії звинувачення в таємній змові та поголовному підкупі членів муніципалітету. Вдалося розкопати чимало доказів, що підтверджували, що Дьюнівей, Джейкоб Герехт та інші члени муніципалітету Лейк-В’ю отримали хабарі, і, порушивши справу, можна було відтягнути остаточне вирішення питання про видачу концесії з тим, аби виграти час і дати можливість старій компанії ще щось вигадати та зробити. Уважно стежачи за кожним кроком Сіппенза і генерала Ван-Сайкла, Парсонс встановив, що один і другий — усього лиш підставні особи, а справжній натхненник усієї цієї афери — Ковпервуд або ще якісь підприємці, котрих він, своєю чергою, представляє. Парсонс якось зайшов навіть у контору до Ковпервуда в сподіванні погомоніти з ним і щось у нього вивідати, але хитрість не вдалася. Тоді він почав ще старанніше вивідувати про минуле Френка та його ділові зв’язки. Завершилися всі ці розшуки і розслідування тим, що в окружному суді наприкінці листопада було порушено справу за звинуваченням Френка Алджернона Ковпервуда, Генрі де Сото Сіппенза, Джадсона Ван-Сайкла й інших у таємній змові. Майже одночасно «Західна» та «Південна» компанії зі свого боку також звернулися до суду. І ті, й інші вказували, що за новими підприємствами стоїть Ковпервуд, котрий має намір примусити старі компанії відкупитися від нього. Газети не забарилися опублікувати історію, що сталася з Френком у Філадельфії, правда, не в усіх подробицях, а лише те, що він сам незадовго до того вважав за потрібне їм повідомити.

«Таємна змова» і «підкуп» — слова неблагозвучні, проте звинувачення, сфабриковані адвокатом конкурента, ще зовсім нічого не доводять. Але в’язниця, банкрутство, розлучення, скандал, нехай навіть газети згадували про все це лише побіжно та дуже обережно, збурили загальний інтерес і привернули увагу до Ковпервуда та його дружини.

Френка попросили дати інтерв’ю, і він заявив, що не є пайовиком нових компаній, а всього лише їхнім фінансовим агентом, і що висунуті проти нього звинувачення — чистісінької води вигадка, звичайний юридичний виверт, з метою якомога більше заплутати справи. Він навіть погрожував подати в суд за наклеп. Судові позови ні до чого не призвели (Ковпервуд умів ховати кінці у воду), проте звинувачення все ж були йому пред’явлені, і Френк став відомим, як спритний, верткий махляр із доволі сумнівним минулим.

— Про Ковпервуда починають писати в газетах, — сказав якось Енсон Меррил дружині за сніданком. На столі перед ним лежав номер «Таймс», і він зиркнув на заголовок, розміщений за тодішньою модою пірамідою, що проголошував: «Чиказькі громадяни звинувачуються в таємній змові. В окружний суд подали скаргу на Френка Алджернона Ковпервуда, Джадсона Ван-Сайкла, Генрі де Сото Сіппенза й інших». Далі йшли подробиці. — А я думав, що він — звичайний маклер.

— Я знаю про них лише те, що мені розповідала Белла Сімс, — підтримала розмову дружина. — А що про нього пишуть?

Енсон Меррил простягнув їй часопис.

— Мені завжди здавалося, що вони — вискочки, — проголосила пані Меррил. — Ніколи її не бачила, але кажуть, що вона — зовсім нестерпна.

— Цей філадельфієць непогано починає, — посміхнувся Меррил. — Я бачив його в клубі. Він справляє враження людини дуже розумної. Йому пальця в рот не клади.

Точно так само і пан Норман Шрайхарт, котрий неод­норазово помічав Ковпервуда в залах клубів «Келюмет» та «Юніон-ліґ», але дотепер ніскілечки ним не цікавився, раптом почав рознюхувати, що це за цабе. Височенного зросту, сильний, здоровий, як бик, і надзвичайно енергійний, він був прямою протилежністю зніженому Меррилові. Коли часописи стали згадувати Ковпервуда, Шрайхарт, зустрівши якось у клубі Едісона, підсів до нього на велику шкіряну канапу.

— Хто такий цей Ковпервуд, про котрого зараз стільки пишуть у газетах? — запитав він банкіра. — Ви ж усіх знаєте, Едісоне, і, пригадую, навіть якось знайомили мене з ним.

— Авжеж, як же, — весело відповідав Едісон, котрий, незважаючи на нападки, що сипалися на Френка, був загалом задоволений формою, якої набула його справа.

Пристрасті розгорілися, а це свідчило про те, що Ковпервуд діє доволі спритно, і головне — що він зумів відвернути підозру від махлярів, котрі стояли за його спиною.

— Він — уродженець Філадельфії. Кілька років тому перебрався сюди і відкрив хліботоргову та комісійну контору. Тепер він — банкір. Розумний чоловік, як мені здається. І достатньо багатий.

— Газети пишуть, що тисяча вісімсот сімдесят першого року він збанкрутував у Філадельфії, заборгувавши мільйон доларів. Це правда?

— Наскільки я знаю, це так.

— І він справді сидів у в’язниці?

— Так, наче сидів. Але, наскільки я розумію, жодних злочинів він не вчиняв, а просто чогось не поділив із місцевими фінансистами та політиками.

— І йому всього лиш сорок років?

— Щось близько цього. А чому це вас цікавить?

— Та так. Достатньо сміливий у нього план — обдерти старі газові компанії. Гадаєте, йому це вдасться?

— Ну, цього я не знаю. Адже мені відомо тільки те, що я прочитав у газетах, — обережно відповів Едісон. Йому взагалі не хотілося продовжувати цю розмову. Ковпервуд через підставних осіб намагався якраз ціною певних поступок дійти згоди й об’єднати всі компанії. Але справа поки не дуже клеїлася.

— Гм! — вимовив Шрайхарт, сам дивуючись із того, що ні він, ні Меррил, ні Арніл, ні інші функціонери не додумалися досі зайнятися виробництвом газу або скупити акції у старих компаній.

Із цією думкою він і пішов із клубу, а наступного ранку у нього вже виник власний план. Як і Ковпервуд, Шрайхарт був хитрий, холодний і розважливий підприємець. Він твердо вірив у майбутнє Чикаґо й усі починання, пов’язані з ростом міста. Коли діяльність Френка привернула його увагу до газових підприємств, Шрайхарт хутко зметикував, які можливості в них закладені. Мабуть, і зараз ще не пізно вступити в боротьбу. Якщо діяти достатньо спритно, то не виключено, що вдасться вихопити з-під носа супротивників цей ласий шматок. А якщо ні, то можна спробувати перетягти на свій бік Ковпервуда.

Людина владна, Шрайхарт не любив брати участь у справах як молодший компаньйон або дрібний вкладник. Якщо вже він за щось брався, то бажав розпоряджатися та керувати. Він вирішив запросити до себе Френка і побесідувати з ним. Секретар написав за його вказівкою лист, в якому Ковпервуда достатньо зрозумілими виразами просили зайти «у важливій справі».

Френк нині вважав своє становище у фінансовому світі Чикаґо достатньо міцним, однак він ще не забув, як зовсім нещодавно його чорнили всі кому не ліньки. Усе це разом узяте змушувало чоловіка ставитися з неприхованим презирством до всього людства — як до бідних, так і багатих. До того ж він добре пам’ятав, що Шрайхарт, котрому він був представлений, ніколи раніше не відзначав його навіть найменшою увагою.

«Пан Ковпервуд просить повідомити, — писала під його диктовку секретарка Антуанетта Новак, — що він зараз дуже зайнятий, але буде щасливий бачити пана Шрайхарта в будь-який час у себе в конторі».

Самовпевнений і владолюбний Шрайхарт лютував, отримавши цей лист, але потім розсудив, що від побачення з Ковпервудом шкоди не буде, а користь воно принести може, й якось під вечір пішов до нього в контору, де був прийнятий дуже люб’язно.

— А, пан Шрайхарт, як ся маєте? — привітав його Ковпервуд, простягаючи руку. — Дуже радий вас бачити. Ми, наскільки я пам’ятаю, зустрічалися з вами лише раз, кілька років тому.

— Так, так, пригадую, — відповідав Шрайхарт, широкоплечий, з квадратним обличчям, коротко підстриженими вусиками над упертою верхньою губою та жорсткими, пронизливими чорними очима. — Судячи з газет, якщо тільки їм можна вірити, — приступив він безпосередньо до справи, — вас цікавлять місцеві газові підприємст­ва, так?

— На газети ніколи не слід особливо покладатися, — чемно заперечив Ковпервуд. — Але, можливо, ви будете ласкаві спершу пояснити мені, що змушує цим цікавитися вас?

— Бачите, правду кажучи, — відповідав Шрайхарт, дивлячись упритул на Френка, — я сам цікавлюся газом. Це достатньо вигідна сфера для вкладання капіталу, а крім цього, до мене нещодавно звернулися дехто з членів правління старих компаній і просили допомогти їм об’єднатися (Шрайхарт брехав). Загалом мені хотілося б знати, невже ви справді розраховували домогтися таким шляхом якогось успіху?

Ковпервуд посміхнувся.

— Перш ніж обговорювати це питання, я хотів би отримати вичерпнішу інформацію про ваші наміри та зв’язки. Ви кажете, що до вас звернулися акціонери старих компаній і просили допомогти їм дійти якоїсь згоди. Я правильно вас зрозумів?

— Так.

— І ви думаєте, що вам вдасться їх об’єднати? А на яких умовах?

— Мені здається, що найпростіше було б заснувати компанію тримачів, і за кожну стару акцію видати акціонерам по дві або три нових. Тоді можна було б обрати одне правління, мати одну контору та припинити всі ці позови, від чого всі тільки виграли б.

Він промовляв недбалим, поблажливим тоном, немов і не підозрюючи, що все це було давно обдумано самим Ковпервудом, і той не міг не надивуватися спокійному нахабству, з яким цей вправний чиказький махляр, котрий ще недавно навіть не вважав за потрібне з ним вітатися, тепер підносить йому його ж власний план.

— А на яких умовах думаєте ви залучити до цієї справи нові компанії? — обережно поцікавився Ковпервуд.

— Та на таких же, як і всі інші, якщо тільки капітал у них — не дуже розпорошений. Про подробиці я ще не думав. Гадаю, що дві або три акції за одну, залежно від того, який реально вкладений капітал. Треба ж узяти до уваги і претензії старих компаній.

Ковпервуд міркував. Варто чи не варто обговорювати цю пропозицію? Випадала оказія швидко і без особливого клопоту заробити купу грошей, продавши свої акції старим компаніям. Але тоді левова частка зиску від всієї цієї комбінації дістанеться вже не йому, а Шрайхарту. А вичекавши, може, й удасться домогтися від старих компаній вигідніших умов, навіть якщо Шрайхарт і зуміє їх об’єднати. Важко сказати. Нарешті він спитав:

— А який пакет акцій залишиться у вас на руках чи на руках засновників — після того, як ви розрахуєтеся зі старими та новими компаніями?

— Відсотків тридцять п’ять, може, сорок від усіх акцій. Треба ж щось отримати за свою працю, — з люб’язною посмішкою пояснив Шрайхарт.

— Цілком справедливо, — підтвердив Ковпервуд і посміхнувся, — але оскільки я зрізав палицю, якою ви тепер збираєтеся збити це соковите яблучко, левова частка має дістатися і мені, як вважаєте?

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого, крім того, що сказав. Нові підприємства, без яких ні про яке об’єднання не могло бути й мови, заснував я. Ваш план нічим не відрізняється від того, що вже давно був запропонований мною. Правління та директори старих компаній злі на мене, вони вважають, що я зазіхаю на якісь їхні особливі права та привілеї. Якщо лише з цієї причини вони вважають за краще мати справу з вами, а не зі мною, це зовсім не означає, що мені не належи­ться значна частка засновницького прибутку. Мої особисті капіталовкладення в нові компанії не такі вже й великі. Я швидше виступаю тут у ролі фінансового агента.

Це не відповідало істині, але Ковпервуд волів, аби Шрайхарт думав саме так. Гість усміхнувся.

— Але ви забуваєте, шановний, — пояснив він, — що я забезпечу майже весь необхідний капітал.

— А ви забуваєте, — перебив його Ковпервуд, — що я — не новачок в діловому світі. Якщо хочете, то я сам гарантую весь капітал і дам вам додатково хорошу премію за послуги. Заводи та концесії старих і нових компаній чогось та й варті. Ви випускаєте з поля зору, що Чикаґо росте.

— Усе це мені відомо, — ухильно відповів Шрайхарт, — але знаю також, що вас чекає ще тривала боротьба, на яку ви змарнуєте силу-силенну грошей. Обставини склалися так, що у вас немає жодних шансів домовитися зі старими компаніями. Наскільки я розумію, вони не бажають вести з вами справи. Об’єднання ж може провести тільки котрась незацікавлена особа на зразок мене, і неодмінно людина впливова або, вірніше, та, котра давно живе в Чикаґо й особисто знайома з усіма цими людьми. А у вас же немає нікого, хто б міг це зробити краще, ніж я.

— Чому ж, дуже можливо, що мені й удасться когось знайти, — чемно заперечив Ковпервуд.

— Навряд чи. Принаймні не за таких обставин, що склалися зараз. Старі компанії не підуть вам назустріч, а зі мною вони готові мати справу. Чи не краще вам погодитися на мою пропозицію і скоріше з усім цим покінчити?

— На таких умовах — ні, — відрубав Ковпервуд. — Ми занадто глибоко проникли на територію противника та забагато вже зробили. Три або чотири акції за одну — хоч скільки б там отримали акціонери старих компаній, — це найменше, на що я можу погодитися щодо нових акцій. А потім половина того, що залишиться, має піти мені. Адже мені доведеться ділитися з іншими (це також не було ­правдою).

— Ні, — Шрайхарт вперто захитав великою головою, — неможливо. Ризик — дуже великий. Я б міг ще, мабуть, дати вам четверту частину. Та й то треба все зважити.

— Половина або нічого, — рішуче наполіг Ковпервуд.

Шрайхарт піднявся.

— Це ваше останнє слово?

— Останнє.

— Боюся, що ми з вами не домовимося. Шкода. Боротьба може виявитися тривалою й обійдеться вам дуже дорого.

— Я це передбачив, — відказав фінансист.

12. Новий союзник

Незабаром після того, як Ковпервуд так рішуче відмовив Шрайхарту, йому довелося переконатися, що той, хто з мечем прийшов, від меча і загине. Справді, не минуло й кількох днів, як його всюдисущий адвокат, старий генерал Ван-Сайкл, котрий пильно стежив за всім, що діялося в законодавчих зборах штату, де реєструвалися нові акціонерні компанії, в міському та приміських муніципалітетах, у судах та інших людних місцях, провідав про серйозний контрудар, який готував супротивник. Він перший і повідомив Ковпервудові, що компанія на Північній стороні щось затіває. Якось надвечір Ван-Сайкл з’явився до Френка у своїй засмальцованій розхристаній шинелі та м’якому капелюсі, настовбурченому на кущисті брови, і, не відповідаючи на привітання останнього: «Доброго дня, генерале, чим можу служити?», з похмурим виглядом опустився в крісло.

— Готуйтеся до шторму, капітане! (Так він завжди називав Ковпервуда.)

— А що сталося? — запитав той.

— Поки що нічого, але може трапитися. Хтось, не знаю ще хто, хоче об’єднати всі три старі компанії. Засновується нова компанія «Чиказька об’єднана газова та паливна». У законодавчі збори вже надійшла заява про реєстрацію, а в кредитній спілці «Дуґлас» директори радяться мало не щодня. Мені про це розпатякав Дьюнівей, а він дізнався про це від своїх приятелів.

Френк за своєю старою звичкою розмірено постукував кінчиками пальців один об інший.

— Кредитна та позикова спілка «Дуґлас», кажете? Головує там пан Сімс. Ну, він недостатньо хитрий, аби вигадати таку штукенцію. А хто ж засновники?

Генерал простягнув йому записку з чотирма іменами. Жоден із цих людей не мав ні найменшого стосунку до правлінь старих компаній.

— Всі — підставні особи, — коротко сказав Ковпервуд і, помовчавши, додав: — Але ж я, здається, знаю, хто там орудує. Але ви не турбуйтеся, генерале, хай об’єднуються, нічого вони з нами вдіяти не можуть. Рано чи пізно їм усе одно доведеться або продати нам свої акції, або купити наші.

Проте він був дуже роздратований, що Шрайхарт зумів переконати газові компанії об’єднатися. Він сам якраз збирався підіслати до них Едісона з аналогічною пропозицією. Мабуть, Шрайхарт почав діяти відразу ж після розмови з ним. Френк негайно вирушив у «Лейк-сіті ­Нейшнл», аби здибатися з Едісоном.

— Чули новину? — озвався банкір, ледь Ковпервуд переступив поріг його кабінету. — Вони об’єднуються. Це все Шрайхарт. Якраз те, чого я боявся. Сімс із кредитної спілки «Дуґлас» буде у них фінансовим агентом. Я дізнався про це десять хвилин тому.

— Й я також, — з холодним серцем відповів Ковпервуд. — Нам слід було діяти рішучіше, але що про це тепер балакати. А на яких умовах вони об’єднуються?

— Вони отримують три нових акції за одну стару. Близько тридцяти відсотків акцій компанії тримачів залишається Шрайхарту, котрий має право продати їх або залишити собі на власний розсуд. Він гарантує їм певний відсоток на вкладений капітал. І це ми для нього все підготували — загнали йому дичину прямо в пастку.

— Так чи інак, йому все одно доведеться мати справу з нами, — міркував Френк. — Я ось що думаю: треба зараз же звернутися в міський муніципалітет і просити концесію на все місто. Цього можна домогтися. А якщо ми таку концесію отримаємо, то поставимо їх на коліна. Ми будемо в кращому становищі, ніж вони, оскільки у нас є компанії в передмістях. А самі з собою ми вже зуміємо об’єднатися.

— Це нам обійдеться недешево.

— Але не так уже й дорого. Швидше за все, нам зовсім не треба буде ні прокладати труби, ні будувати заводи. Ці джентльмени відразу ж прибіжать з пропозицією скупити наші акції, продати свої або об’єднатися. Тоді й будемо диктувати їм свої умови. Дозвольте мені діяти. До речі, ви часом не знайомі з цим Мак-Кенті, від котрого тут у вас у Чикаґо так багато залежить, Джоном Дж. Мак-Кенті?

Гравець, власник широкої мережі будинків розпусти, таємний пайовик численних підрядних контор і співвласник пивних закладів, без участі котрого не обирався жоден мер і жоден депутат, Мак-Кенті був янголом-охоронцем і захисником різномастого кримінального наброду Чикаґо, негласним ватажком політичних лаштунків, і природно, що у всіх справах і починаннях, де була потрібна санкція муніципалітету та законодавчих зборів штату, з ним хочеш не хочеш — доводилося рахуватися.

— Ні, я з ним не знайомий, але можу дістати вам листа до нього, — відповів Едісон. — А що ви надумали?

— Поки що не питайте. Дістаньте тільки солідну рекомендацію.

— Я це зроблю сьогодні ж і пришлю вам, — пообіцяв Едісон.

Ковпервуд розпрощався і пішов, а банкір став зважувати цей новий маневр. На Ковпервуда можна покластися. Він уже зуміє викопати яму конкуренту. Едісон часто дивувався винахідливості цього спритника і не сперечався, коли той робив щось дуже сміливе та зухвале.

Чоловік, про котрого в цю важку хвилину згадав Френк, був вельми барвистою та цікавою фігурою, типовою для Чикаґо та західних штатів того часу. Завжди усміхнений, люб’язний, ввічливий і вкрадливий, Мак-Кенті чарівністю та підступністю нагадував Ковпервуда, але відрізнявся від нього відомою брутальністю та примітивізмом, що не позначалося, правда, на його зовнішності. Вирізнявся грубістю, невластивою і навіть чужою Ковпервудові. Щось у натурі Мак-Кенті вабило до нього людський гомін великого міста, весь цей темний злочинний світ, що був схожий на його душу. Є такі люди, без художніх нахилів і духовних інтересів, котрі не мають потягу до чутливості і ще менше — до філософії. Та все ж завдяки своїй життєвій силі вони володіють якоюсь дивною привабливістю. Вони самі є наче згустком життя, не світлого, не дуже темного і багатошарового, як агат. Мак-Кенті потрапив в Америку трирічною дитиною — батьки його еміґрували з Ірландії під час голоду. Дитинство хлопчика минуло на південній околиці Чикаґо, в жалюгідній халупі з глиняною долівкою, яка стояла біля перехрестя залізничних колій, що спліталися тут у густу мережу. Батько Мак-Кенті працював на залізниці чорноробом-поденником і лише під старість був призначений десятником. Дітей у сім’ї було восьмеро, і Джону з ранніх років довелося самому здобувати собі кусень хліба. Спочатку його помістили хлопчиком у крамницю, потім він служив розсильним на телеграфі, підміняв офіціанта в корчмі і, нарешті, влаштувався барменом. З цього, власне, і почалася справжня кар’єра Джона Мак-Кенті. На нього звернув увагу один прозорливий політичний діяч, порадив йому вивчити закони і з часом висунути свою кандидатуру в законодавчі збори штату. Ще зовсім хлопчиськом Мак-Кенті багато чого ді­знався — він був свідком і фальшування виборчих бюлетенів, і купівлі голосів, і розкрадання бюджету, і всевладдя політичних лідерів, котрі розподіляли теплі містечка, а також хабарництва, кумівства, використання людських слабкостей — словом, усього, з чого в Америці складається (або складалося) політичне та фінансове життя.

У горішніх шарах суспільства існує якась упереджена думка, ніби на соціальному дні не можна чогось навчитися. Якби можна було зазирнути в душу Мак-Кенті, що так багато в себе вмістила і навіть організувала в певну гармонію, нас передусім вразили б своєрідна мудрість і ще своєрідніші нашарування його природи — жорстокість і ніжність, помилки та вади, що служили йому не тільки джерелом страждань, але і насолод. Ми побачили б жадібне, суворе життя первісної істоти, що керується тільки своїми інстинктами та потребами. І при всьому цьому у нього були манери та зовнішність джентльмена.

Тепер, у сорок вісім років, Джон Дж. Мак-Кенті був вельми впливовою особою. У його великому особняку на розі Гаррісон-стрит та Ешленд-авеню можна було в будь-який час зустріти фінансистів, підприємців, чиновників, священиків, шинкарів — словом, всю ту різношерсту публіку, з якою неминуче буває пов’язаний кожен діяльний і хитрий політикан. У скрутних випадках всі вони йшли до Мак-Кенті, знаючи, що той порадить, вкаже, влаштує, виручить, і платили йому за це хто чим міг — іноді навіть тільки вдячністю та визнанням. Поліцейські чиновники й агенти, котрих він частенько рятував від заслуженого звільнення. Матері, котрим він повертав синів і доньок, визволяючи їх із в’язниці. Власники будинків розпусти, котрих він захищав від надмірних апетитів хабарників із місцевої поліції. Політикани та шинкарі, котрі боялися розправи розгніваних городян. Усі вони з надією дивилися на його гладке, майже натхненне обличчя, що сяяло відкритістю. В скрутну хвилину він здавався їм якимсь променистим посланцем небес, таким собі чиказьким напівбогом, всемогутнім, всемилостивим і всеблагим. Але були, звісно, і невдячні, були непримиренні або моралісти та реформатори, котрі бажали здобути собі популярність, були суперники, котрі копали під нього і замислювали підступи. Для таких він ставав жорстоким і нещадним супротивником.

До послуг Мак-Кенті була ціла зграя підлабузників, котрі товпилися навколо трону свого володаря і за першим же словом кидалися виконувати його накази. Мак-Кенті одягався просто, смаки мав дуже невибагливі, був одружений і, мабуть, щасливий у сімейному житті, вважався зразковим католиком, хоча ніколи особливої побожності не виявляв. Коротко кажучи, це був якийсь Будда, зовні спокійний і навіть м’який, могутній і загадковий.

Ковпервуд уперше зустрівся з Мак-Кенті весняного вечора у нього вдома. Затягнуті сітками вікна великого особняка були прочинені навстіж, і завіси ледь-ледь похитувалися від легкого вітерця. Разом із ароматом паростків, що розпускаються, у кімнату часом вривалося смердюче дихання чиказьких скотобоєнь.

Френк попередньо відправив Мак-Кенті два рекомендаційних листи — той, що дістав Едісон, та інший, видобутий Ван-Сайклом в одного відомого судді, — і отримав відповідь із запрошенням приїхати. Коли той з’явився, Ковпервудові запропонували вина, сигару, представили пані Мак-Кенті, котра ніде не показувалася і рада була хоча б хвилинній зустрічі зі знаменитістю з вищого, недоступного для неї світу, а потім провели в бібліотеку. Дружина Мак-Кенті, огрядна білявка років п’ятдесяти, чимось дуже нагадувала Ейлін, але тільки Ейлін вже в роках і дуже перезрілу, що, ймовірно, не забув би зауважити Ковпервуд, якби думки його не були зайняті іншим. Вона зберегла, проте, сліди давньої викличної краси і для колишньої повії трималася доволі тактовно. Сталося так, що Мак-Кенті цього вечора був у чудовому настрої. Жодні політичні турботи не хвилювали його. Стояли перші дні травня. На вулиці вже зазеленіли дерева, горобці та зорянки цвірінькали та заливалися на всі лади. Фіолетовий серпанок огортав місто, і кілька ранніх комариків билися об сітки, що захищали вікна та балконні двері.

Френк, незважаючи на його турботи, що переймали його, також був налаштований доволі позитивно. Він любив життя з усіма його труднощами та складнощами, можливо, навіть більше за все любив саме ці перепони та проблеми. Природа, певна річ, гарна, часом прихильна до людини, але перешкоди, які треба подолати, інтриги та підступи, які треба передбачити, розгадати, зруйнувати, — ось заради чого справді варто було жити!

— Отже, пане Ковпервуд, — почав Мак-Кенті, коли вони увійшли в прохолодну, затишну бібліотеку, — чим можу бути корисним?

— Бачите, пане Мак-Кенті, — сказав Френк, зважуючи кожне слово і пускаючи в справу всю свою спритність і ввічливість, — моє прохання не таке вже й суттєве, але для мене те, про що буду вас просити, має велике значення. Мені потрібна концесія від чиказького муніципалітету, й я хочу, щоб ви допомогли мені отримати її. Ви спитаєте, чому я не звертаюся безпосередньо в муніципалітет. Я б так і вчинив, але боюся, що знайдуться люди, котрі будуть намагатися використовувати ваш вплив проти мене. А я впевнений, що ви не заперечуватимете, якщо я скажу, що вважаю вас свого роду арбітром у всіх скрутних справах, пов’язаних із політикою чиказького муніципалітету.

Мак-Кенті посміхнувся.

— Дуже слушна думка, — сухо зауважив він.

— Я людина нова в Чикаґо, — чемно продовжував Ковпервуд, — і живу тут тільки другий рік. Я — з Філадельфії. Як фінансовий агент і як пайовик пов’язаний із кількома газовими компаніями, що були засновані в Лейк-В’ю, Гайд-парку й інших місцях за межами міста, про що ви, ймовірно, знаєте з газет. Чесно кажучи, я — не власник цих компаній. Значна частина вкладеного в них капіталу належить не мені. Я навіть не керівник, бо здійснюю лише загальне керівництво. Швидше мене можна назвати ініціатором цієї справи й її поборником. Так на це дивляться мої компаньйони й я сам.

Мак-Кенті розуміюче кивнув головою.

— Так ось, пане Мак-Кенті, незабаром після того як я зробив кроки, щоб отримати концесії в Лейк-В’ю та Гайд-парку, мені довелося відчути спротив з боку осіб, котрі очолюють старі компанії. Їм, як ви самі розумієте, було дуже небажано, щоб ми отримали дозвіл на прокладку газогонів будь-де в межах округу Кук, хоча, по суті, ми не зазіхаємо на їхню територію. З того часу вони дошкуляють мені судовими переслідуваннями, приписами, звинуваченнями в підкупі та таємній змові.

— Так, я дещо чув про це, — вставив Мак-Кенті.

— Не сумніваюся, — вів далі Ковпервуд. — Зустрівши таку протидію, я запропонував їм злити старі та нові компанії в одну, отримати нове свідоцтво й об’єднати все газопостачання міста в одних руках. Вони на це не пішли — мені здається, головним чином тому, що я в Чикаґо — людина прийшла. Через якийсь час інша особа, а саме пан Шрайхарт (Мак-Кенті знову кивнув), чоловік, котрий газовими підприємствами міста ніколи не цікавився, звернувся до них із такою ж пропозицією. Його план нічим не відрізняється від мого, якщо не брати до уваги те, що в подальшому, об’єднавши старі компанії, він явно має намір проникнути на нашу територію й очистити наші кишені або ж, отримавши нарівні з нами концесії в передмістях, змусити нас продати свої акції. Як ви знаєте, ведуться розмови про те, щоб злити ці передмістя з містом Чикаґо, а тоді міські концесії будуть дійсні там поряд із нашими. Що ж нам залишається робити? Або маємо негайно продати їм наші акції, спробувавши вигадати якнайбільше, або продовжувати боротьбу з достатньо значними для себе витратами, або, врешті, звернутися в міський муніципалітет і просити концесію в самому місті — загальну концесію на постачання газом Чикаґо поряд із старими компаніями — виключно з метою самозахисту, як каже один із моїх службовців, — з посмішкою додав Френк.

Мак-Кенті також усміхнувся.

— Розумію, — сказав він. — Але ж це — нелегка справа, пане Ковпервуд, клопотати про нові концесії. Невідомо, як подивляться на це наші виборці. Багато хто може і не втямити, навіщо місту потрібна ще одна газова компанія. Правда, старі компанії не дуже балували споживачів. Я б не сказав, наприклад, щоб у мене в будинку газ був особливо хорошої якості.

І він невизначено посміхнувся, приготувавшись слухати далі.

— Так ось, пане Мак-Кенті, я знаю, що ви — людина ділова, — продовжував Френк, не звертаючи уваги на зауваження співрозмовника, — й я також людина ділова. І прийшов до вас сюди не за тим, аби просто поділитися своїми бідами у сподіванні, що ви зі співчуття захочете мені допомогти. Я чудово розумію, що звернутися до муніципальної ради Чикаґо з цілком законною пропозицією — це одне, а домогтися, щоб вона була прийнята і затверджена міською владою, — зовсім інше. Мені потрібні порада та підтримка, але я не прошу благодійності. Загальноміська концесія, якщо я її отримаю, дасть мені дуже хороші гроші. Адже з таким козирем на руках я можу вигідно продати акції нових компаній, в життєздатності яких ніхто не сумнівається, та й старим компаніям мене тоді вже не проковтнути. Словом, концесія мені необхідна, щоб мати можливість боротися та захищати свої інтереси. Я чудово знаю, що ніхто з нас не займається політикою або фінансами заради розваги. Концесія на мій погляд варта того, щоб заплатити за неї тисяч триста, може, чотириста, тобто чверть або навіть половину тієї суми, яку я сподіваюся на ній заробити (тут Ковпервуд знову дещо кривив душею), безумовно, в разі, якщо план із об’єднанням старих і нових компаній здійсниться. Мені нема чого вам пояснювати, що в моєму розпорядженні буде достатній капітал. Це забезпечується вже самим фактом отримання концесії. Коротко кажучи, мені хотілося б знати, чи згодні ви надати мені підтримку, пустити в хід свій вплив і брати участь зі мною в цьому підприємстві на тих умовах, які я тільки-но вам виклав. Я повідомлю вам заздалегідь, хто мої компаньйони. Розкрию перед вами всі карти, викладу всі дані, щоб ви самі могли судити, як ідуть справи. І якщо вам видасться, що я ввів вас в оману, то, звісно, ви будете вільні в будь-який момент розірвати нашу угоду. Повторюю, — сказав на закінчення Ковпервуд, — не прошу благодійності. Мені нема чого приховувати або про щось замовчувати, применшуючи значення, яке має для нас ця концесія. Навпаки, хочу, щоб ви знали все. Хочу, щоб ви погодилися допомогти мені на таких умовах, які вважаєте прийнятними для себе та справедливими. Адже я потрапив в таке становище тільки тому, що до тутешніх, так би мовити, вершків товариства я не належу. Будь я напомадженим фертиком, усе давно було б залагоджено. Ці джентльмени охоче погоджуються на реорганізацію, якщо проводити її буде Шрайхарт, а мене вони і знати не бажають, тому що я — людина порівняно нова в Чикаґо і не прийнята в їхнє коло. Якби я був з їхнього кола, — тут Ковпервуд розвів руками, — не думаю, щоб мені довелося сидіти тут сьогодні і просити вашого сприяння, хоча я дуже радий нашому знайомству й узагалі щасливий був би з вами працювати. Просто обставини склалися так, що нам дотепер не довелося зустрітися.

Усю цю розлогу промову Ковпервуд виклав, дивлячись на Мак-Кенті уважно з найпростодушнішим виглядом. А господар, слухаючи відвідувача, думав, який же це непересічний, спритний і сильний чоловік. Він не виляв, не лицемірив, як інші, і разом із тим у кожному його слові відчувався тонкий розрахунок, і це найбільше подобалося Мак-Кенті. Кинуте Френком ніби мимохіть зауваження про «вершки товариства», які не бажали з ним знатися, і потішило Мак-Кенті, і лестило йому. Він чудово зрозумів, що хотів сказати Ковпервуд і з якою метою це було сказано, Ковпервуд уособлював собою новий і ближчий йому за духом тип фінансиста. Очевидно, його підтримують впливові люди, якщо вірити тим, хто так палко його рекомендував. Френк знав, що Мак-Кенті особисто не зацікавлений у старих компаніях, і підозрював, що він ніякої особливої симпатії до них не має, хоча Мак-Кенті і не обмовився про це жодним словом. В його очах вони були звичайними фінансовими корпораціями, що приносили данину політичній машині й очікували замість цього відомих послуг. Мало не щотижня їхні представники були в муніципалітеті, випрошували концесії на прокладку то однієї, то іншої лінії (наполягаючи на особливих привілеях при прокладці труб певними вулицями), домагалися прибутковіших контрактів на вуличне освітлення, всіляких пільг на річкових пристанях, зниження податків тощо. Такого роду «дрібницями» Мак-Кенті, здебільшого, сам не займався. Для цього у нього в муніципалітеті сидів вельми впливовий помічник, такий собі Патрик Даулінґ, здоровенний і вельми енергійний ірландець, справжній сторожовий пес партійної машини, котрий наглядав за діями мера, міського скарбника, податкового інспектора, та й узагалі всіх чиновників муніципалітету, пильно стежачи за тим, щоб і справи вирішувалися, і хабарі розподілялися як належиться. За винятком двох директорів «Південної компанії», з котрими Мак-Кенті доводилося іноді зустрічатися, він нікого з правління газових компаній не знав. А ці двоє не викликали в нього жодних симпатій. На чолі старих компаній стояли махлярі, котрі вважали політиків такого типу, як Мак-Кенті та Даулінґ, мало не породженням пекла, що не заважало їм, однак, користуватися послугами цих людей і платити їм відступні — іншого виходу у них не було.

— Що ж, — відповідав Мак-Кенті, задумливо перебираючи тонкий золотий ланцюжок від годинника, — це ви непогано вигадали. Безперечно, старим компаніям ваше прохання про паралельну концесію навряд чи сподобається, але після того, як ви її отримаєте, заперечувати вже буде важко.

Він усміхнувся. Мак-Кенті промовляв дуже чисто, ніщо в його говірці не видавало ірландця.

— В одному тільки ця справа може виявитися не дуже приємною. Вони неодмінно здіймуть галас, хоча самі про інтереси населення турбуватися ніколи не вважали за потрібне. Втім, якщо ви пропонували їм об’єднатися, які ж можуть бути тепер образи? Згодом вони на цьому зароблять не менше за вас. А вам це дасть можливість із ними поторгуватися.

— Цілком справедливо, — погодився гість.

— І ви кажете, що у вас є достатньо коштів, щоб прокласти труби по всьому місту та боротися з компаніями за клієнтуру, якщо вони не підуть на поступки?

— Так, достатньо, а якщо забракне — я знайду ще, — заявив Ковпервуд.

Пан Мак-Кенті схвально поглянув на Френка. Обидва вони вже розуміли один одного і відчували взаємну приязнь, але егоїстичні інтереси змушували кожного до пори до часу приховувати власні почуття. Ковпервуд зумів зацікавити Мак-Кенті: не часто зустрінеш підприємця, котрий, пропонуючи хабар, не прикривається пишномовними фразами, не фарисействує та не викручується.

— Ось що я вам скажу, пане Ковпервуд, — сказав він нарешті. — Я про це подумаю. Заждіть хоча б до понеділка. Розумію, що зараз є підстави просити про загальноміські концесії, бо пізніше це буде вже важче зробити. Ви наразі складіть проект і надішліть його мені. Подивимося, як поставляться до нього інші джентльмени з муніципальної ради.

При слові «джентльмени» Френк насилу стримав посмішку.

— Проект концесії у мене з собою, — сказав він.

Така діловитість здивувала Мак-Кенті та сподобалася йому. Рішучість і наполегливість цього махляра припали йому до душі, тим більше, що сам Мак-Кенті трудився не в фінансах, а в політиці, і більшість діячів, із котрими йому доводилося стикатися, були боязкі та зарозумілі.

— Залиште мені це, — сказав він, беручи у Ковпервуда папку. — А наступного понеділка, якщо вас влаштує, ласкаво прошу.

Френк устав.

— Я вирішив, що найкраще зустрітися та перебалакати з вами особисто, пане Мак-Кенті. І тепер дуже радий, що зробив це. Якщо ви візьмете на себе обов’язок розглянути мій проект, то переконаєтеся, що все відбувається саме так, як я вам виклав. Справа ця, загалом кажучи, дуже прибуткова, але для її реалізації потрібен час, і відразу вона, звісно, грошей не дасть.

Мак-Кенті чудово зрозумів, для чого це було сказано.

— Так, певна річ, — з готовністю погодився він.

Обмінюючись ручканням, вони зазирнули в вічі один одному.

— Мені здається, що вам спала на гадку хороша думка, — заохочувально сказав на закінчення Мак-Кенті. — Дуже навіть хороша. Приходьте в понеділок, і я дам остаточну відповідь. І взагалі приходьте будь-коли, якщо я вам знадоблюся. Завжди буду радий вас бачити. Дивовижний вечір, — додав він, провівши гостя до вхідних дверей. — А місяць який! — на небі сяяв тонкий серпик місяця. — На добраніч!

13. Жереб кинуто

Результати цього побачення не забарилися. У вищих сферах ділового світу так чи інак усі один із одним пов’язані. Тепер, коли увага Мак-Кенті була привернута до газових підприємств, він почав старанно розвідувати ситуацію, намагаючись з’ясувати — чи не вигідніше буде домовитися з Шрайхартом, або вигадати якусь іншу комбінацію. Врешті-решт, він дійшов висновку, що план Ковпервуда з політичних міркувань легше здійснити. Ці політичні міркування полягали головним чином у тому, що група Шрайхарта, не потребуючи поки що послуг депутатів, проявила недалекоглядність і не зрозуміла потреби підмазати про всяк випадок зграю бандитів, що засіла в ратуші.

Коли Ковпервуд знову прийшов до Мак-Кенті, його зустріли дуже радо.

— Ну що ж, — сказав господар після звичайних привітань, — я поцікавився деталями. Ваша пропозиція достатньо обґрунтована. Створюйте свою компанію і дійте, як задумали. Потім подавайте в муніципалітет прохання, і подивимося, що можна буде зробити.

Вони довго та докладно обговорювали, як мають бути поділені нові акції, які вирішено було депонувати в банку, якому особливо довіряв Мак-Кенті, до того часу, поки не відбудеться злиття зі старими газовими компаніями або з новою об’єднаною, після чого Ковпервудові доведеться виконати свої зобов’язання перед Мак-Кенті. Все це було далеко не просто, і Френк не цілком вдовольнився угодою. Але все ж вона його влаштовувала, бо дозволяла взяти гору над своїми супротивниками. Генерал Ван-Сайкл, Генрі де Сото Сіппенз, Кент Берроуз Мак-Кібен і права рука Мак-Кенті — депутат Даулінґ чимало попітніли, перш ніж усе було, нарешті, приведено в готовність для рішучого удару.

Й ось у четвер, коли чиказький муніципалітет, як зазвичай, займався такого роду питаннями, проект був внесений на його розгляд, а в понеділок вже був схвалений і затверджений. Така поспішність не залишала часу для публічного обговорення, а цього якраз і домагалися Мак-Кенті з Ковпервудом. Наступного дня, після того як проект був оприлюднений і по всьому було видно, що його затвердять, Шрайхарт відправив своїх представників і директорів старих компаній у редакції чиказьких газет, де вони в один голос заявили, що це — грабунок серед білого дня. Але вже нічого не можна було вдіяти. Щоб налаштувати проти Ковпервуда громадську думку, часу майже не залишалося. Правда, газети, корячись впливовішій фінансовій групі, яку представляв Шрайхарт, слухняно заговорили про те, що «зі старими компаніями поводяться безчесно», що дві конкуруючі фірми — зайві та непотрібні і що одна компанія цілком забезпечить усі потреби міста в газі. Однак населення, яке всіляко обробляла агентура Мак-Кенті, не дуже вірило часописам. Старі компанії не так уже й дбали про своїх споживачів, тому споживачі не вважали за потрібне надто завзято їх відстоювати.

У понеділок ввечері, коли муніципалітет прийняв постанову про концесії, пан Семюел Блекмен, голова газової компанії Південної сторони, маленький миршавий чоловічок із бакенбардами, схожими на щітки шевця, стоячи біля дверей зали засідань, репетував:

— Це — підла махінація! Якщо мер підпише постанову, його треба віддати під суд! Усі вони там — підкуплені, всі до одного! Ну і порядки завелися у нас у Чикаґо: розбишакують серед білого дня. На що це схоже? Роками будуєш справу, працюєш не склепивши повік, а завтра тебе витіснить якийсь пройдисвіт.

— Ви маєте рацію, ви абсолютно праві, — жалібно повторював його слова пан Джордан Джулс, голова компанії Північної сторони, коротконогий товстун із жорсткими блакитними очима та голомозою головою, прикрашеною вузькими френзлями волосся та схожою на яйце, звернене гострим кінцем угору. — Все підлаштував цей мерзотник із Філадельфії. Він у всьому винен! Чиказьким функціонерам, котрі себе поважають, давно час зрозуміти, що це за птаха, і прогнати його звідсіля. Згадайте тільки, що він накоїв у Філадельфії. Там, правда, здогадалися засадити його в каземат, не завадило б і у нас зробити те ж саме.

Біля Джордана Джулса стояв високий сухорлявий чоловік — пан Гадсон Бейкер, голова «Західної чиказької компанії». Всі вони прибули сюди, щоб заявити свій протест. Бейкер — гарячий прихильник Шрайхарта — прийшов прямо від нього і також бурхливо обурювався.

— Це — справжній пройдисвіт, — запевняв він Блекмена. — Він веде нечесну гру. Йому не місце серед порядних людей.

Однак, незважаючи на всі ці протести й обурені вигуки, рішення про надання концесії було прийнято. Пан Норман Шрайхарт, пан Норі Сімс і всі ті, хто, на своє нещастя, вплутався в цю гру, отримали жорстокий урок. Делегація від трьох старих компаній відвідала мера, але той — слухняне знаряддя в руках Мак-Кенті — спалив мости і підписав рішення. Френк отримав концесію, і його зніченим супротивникам залишалося тепер тільки йти до нього на уклін. Шрайхарт, проте, розумів, що його порахунки з Ковпервудом ще не зведені і що зіткнення з ним на будь-якому іншому ґрунті неминуче. Але надалі він буде розумніший і в боротьбі з ворогом використає його ж зброю. А поки Шрайхарт, як людина далекоглядна, вирішив піти на певні поступки.

Намагаючись за можливості приховати свою досаду, він шукав нагоди зустрітися з Ковпервудом в одному з клубів, але той, вичікуючи, поки вляжеться шум, навмисно там не з’являвся. Тому позаяк гора не йшла до Магомета, то Магометові довелося йти до гори. Тож задушливого червневого дня пан Шрайхарт вирушив до контори Френка, натягнувши для цього випадку новий, бездоганно зшитий костюм сталевого кольору і солом’яний бриль. Із нагрудної кишені у нього, за тамтешньою модою, визирала акуратно складена шовкова хустинка з блакитною облямівкою, на ногах блищали новесенькі черевики.

— Я через кілька днів відбуваю в Європу, пане Ковпервуд, — наче нічого не сталося, сказав він, — і ось вирішив до від’їзду зазирнути до вас. Може, нам вдасться все ж таки домовитися. Директорам старих компаній, звісно, небажано мати конкурента, а вам, гадаю, зовсім нецікаво вести виснажливу тарифну війну, від якої всім лиш збитки. Пригадую, ви тоді пропонували поділити контрольний пакет навпіл. Ви ще не відмовилися від цієї ідеї?

— Сідайте, пане Шрайхарт, сідайте, будь ласка, — привітно запропонував Ковпервуд, широким жестом вказуючи відвідувачеві на крісло біля столу. — Радий вас бачити. Природно, тарифна війна мені абсолютно ні до чого. Навпаки, я дуже хочу уникнути її, але, як ви самі розумієте, з часу нашої з вами розмови багато що змінилося. Засновники «Нової загальноміської газової компанії» вклали свої гроші в справу і прагнуть — я б сказав навіть палають бажанням — розвинути її до солідного підприємства. Вони не сумніваються в успіху, й я цілком поділяю їхню точку зору. Угода між старими та новими компаніями може бути досягнута, але вже не на тих умовах, які я тоді готовий був прийняти. За цей час було засновано нову компанію, випущені акції та витрачені великі гроші (Ковпервуд брехав). За будь-яких обставин ці акції мають обмінюватися на рівних засадах із іншими. Вважаю злиття компаній вельми бажаним, але за неодмінної умови, щоб всі акції — незалежно від того, скільки нових акцій ми будемо давати за одну стару — дві, три або чотири — розцінювалися за їхньою номінальною вартістю, а не за курсом.

У Шрайхарта витягнулося обличчя.

— А вам не здається, що це забагато? — сказав він похмуро.

— Ну що ви, що ви! — заперечив Ковпервуд. — Ви ж знаєте, що ми пішли на такі витрати не з власної волі.

Пан Шрайхарт вловив приховану в цих словах іронію, однак змовчав.

— Згоден, але оскільки ваші акції тепер узагалі нічого не варті, ви маєте бути задоволені, якщо їх приймуть за номіналом, а для інших же треба виходити з реального курсу.

— Чому ж? Плани на майбутнє у нас — фантастичні, — розповідав Френк. — Ні, тут має бути дотриманий принцип рівності, або ми з вами так ні до чого і не домовимося. Але мене цікавить інше: яку частину акцій нового товариства ви плануєте зберегти в портфелі після того, як задовольните претензії старих акціонерів?

— Як думав і раніше: тридцять-сорок відсотків від усього випуску, — відповів Шрайхарт, усе ще сподіваючись щось виторгувати. — Мені здається, що таке вдалося б провернути!

— А кому ці акції дістануться?

— Засновникам, безумовно, — ухильно відповів Шрайхарт. — Вам, мені...

— А як ви маєте намір їх поділити? Порівну, як передбачалося раніше?

— Гадаю, що це було б справедливо.

— Ні, мене це вже не влаштовує, — різко заперечив Ковпервуд. — Після нашої розмови мені довелося взяти на себе певні зобов’язання й укласти угоди, яких я тоді не передбачав. Найменше, на що я можу погодитися тепер, — це на три чверті акцій, що залишаються.

Шрайхарт гнівно випростався. Він був обурений. Яке нахабство! Яке нечуване зухвальство!

— Це неможливо, пане Ковпервуд, — зарозуміло зауважив він. — Ви і так хочете нам нав’язати занадто багато макулатури. Акції старих компаній, як вам добре відомо, котируються зараз по сто п’ятдесят — двісті десять доларів. Ваші ж нічого не варті. А ви хочете за кожну з них отримати по дві, по три акції, та ще понад те три чверті залишку. Я на таку угоду ніколи не піду. Це означатиме розпорошення капіталу і поставить вас на чолі всієї справи. Всьому, знаєте, є межі. Єдине, що я можу ще запропонувати акціонерам старих компаній, — це розполовинити залишок акцій. Усе одно вони не погодяться на жодну комбінацію, що дасть вам контроль над газовими підприємствами, це я вам заздалегідь кажу, хочете — вірте, хочете — ні. Всі дуже обурені та занадто лихі на вас. Вони не поступляться, а ви будете змушені вести тривалу боротьбу, яка вам дуже дорого коштуватиме. Якщо у вас є якась розумна пропозиція, я охоче її вислухаю. Інакше боюся, що наші перемовини ні до чого не приведуть.

— Усі акції за номіналом і три чверті залишку, — твердо повторив Ковпервуд. — Я зовсім не женуся за тим, щоб прибрати до своїх рук ці газові компанії. Якщо акціонерам хочеться мене позбутися, нехай приймають мої умови та готують гроші, я продам їм свої акції. Єдине, що мені потрібно, — це отримати певний прибуток на вкладений у справу капітал, й я його отримаю. Не беруся говорити за своїх компаньйонів, але поки я є їхнім представником, від цих умов не відступлюся і не обдурюватиму їхні очікування.

Шрайхарт пішов, грюкнувши дверима. Він був розлючений. Ковпервуд хоче обдерти їх як липку. Шрайхарт вирішив, що якщо запахне смаленим, він порве зі старими компаніями, продасть свої акції та залишить їх боротися з Ковпервудом, як самі знають. Але поки він має хоч якийсь стосунок до газу, Ковпервудові на чолі цієї справи не бути. Краще вже спіймати його на слові, роздобути грошенят і скупити у нього всі акції, нехай навіть утридорога. Тоді старі газові компанії знову зможуть тихо та мирно продовжувати своє здирництво. От вискочка! Оце бандюга! Й який він зробив хитрий і блискавичний крок! Шрайхарт не тямив себе від злості.

Врешті обидві сторони пішли на компроміс і домовилися, що Френк отримує половину засновницьких акцій із нового загального випуску і по дві акції за одну випущену його компаніями, продає все старим компаніям і сам виходить з гри. Операція була надзвичайно вигідною, і Ковпервуд щедро розплатився не тільки з Мак-Кенті й Едісоном, а й з усіма, хто діяв з ним заодно. «Блискуча операція», — погоджувалися Мак-Кенті й Едісон. Покінчивши з газом, Френк став думати, за яку прибуткову справу йому б тепер узятися, що б таке ще прибрати до рук.

Але перемога на цьому терені спричинила за собою невдачі на іншому: тепер під загрозу було поставлено становище Ковпервуда й Ейлін у чиказькому світі. Шрайхарт став непримиренним ворогом Френка, а з його думкою в світі рахувалися. Норі Сімс також, природно, був на боці своїх давніх приятелів. Однак найжорстокіший удар завдала Ковпервудам пані Енсон Меррил. Незабаром після новосілля у Ковпервудів, коли «газова» війна була в самому розпалі і проти Френка висувалися звинувачення в таємній змові, пані Меррил поїхала в Нью-Йорк і там випадково зустрілася зі своєю старою знайомою пані Мартін Вокер, що належала до того вищого філадельфійського товариства, в яке Ковпервуд колись марно намагався проникнути. Знаючи, що Ковпервудами цікавляться і пані Сімс, і багато інших, пані Меррил не забарилася скористатися нагодою та рознюхати про їхнє минуле.

— До слова, вам ніколи не доводилося чути в Філадельфії про такого собі Френка Алджернона Ковпервуда або про його дружину? — запитала вона пані Вокер.

— Бог із вами, люба Неллі! — вигукнула її приятелька, не розуміючи, як така витончена жінка може навіть згадувати про них. — Чому ви питаєте? Невже ці люди оселилися в Чикаґо? Його кар’єра в Філадельфії була щонайменше скандальною. У нього там зав’язалися якісь справи з міським скарбником, той украв півмільйона доларів, і обидвох посадили у в’язницю. Але це, любонько, ще не все. Він зійшовся з однією дівулею, якоюсь панною Батлер. Між іншим, її брат, Овен Батлер, у нас тепер — впливова шишка... І, можете собі уявити, — тут вона закотила очі догори. — Поки він сидів у в’язниці, помер її батько, й уся сім’я розпалася. Ширилися навіть чутки, ніби старий наклав на себе руки (під «старим» вона мала на увазі батька Ейлін — Едварда Мелія Батлера). А коли цей суб’єкт вийшов із в’язниці, то незабаром кудись зник. Подейкували, що він розлучився з дружиною, виїхав на Захід і знову одружився. Його перша дружина з двома дітьми і досі живе в Філадельфії.

Пані Меррил була вражена, але зробила вигляд, що все це її дуже мало зачіпає.

— Цікава історійка, — стримано зронила вона, думаючи про те, як легко буде тепер поставити цих вискочок на місце й яке щастя, що вона ніколи не приділяла їм своєї уваги.

— А ви колись бачили її, цю його нову дружину?

— Так, начебто, тільки не пам’ятаю, де. Ймовірно, на вулиці, вона вічно ганяла то верхи, то в кабріолеті.

— Вона руда?

— Так. Така яскрава білявка.

— Мабуть, це вона й є. Про них нещодавно писали щось у газетах. Мені просто хотілося переконатися.

Пані Меррил уже заздалегідь обмірковувала всілякі отруйні натяки на адресу Ковпервудів.

— Вони, ймовірно, намагаються тепер проникнути в чиказький світ? — зневажливо усміхнулася пані Вокер. Ця посмішка однаково стосувалася і Ковпервудів, і чиказького вищого світу.

— Цілком можливо, що в східних штатах такі спроби і могли б увінчатися успіхом, — уїдливо, своєю чергою, зауважила пані Меррил, — але у нас у Чикаґо вони ні до чого не приведуть.

Стріла потрапила в яблучко, і розмова на цьому припинилася. А коли пані Сімс, приїхавши до пані Меррил із візитом після її повернення з Нью-Йорка, мала необережність заговорити про Ковпервуда, або, вірніше, про гармидер, здійнятий пресою навколо його імені, їй кортіло раз і назавжди виявити точку зору на цю пару.

— Якщо бажаєте знати мою думку, то я порадила б вам триматися подалі від цих ваших друзів, — тоном, що не допускає заперечення, проронила пані Меррил. — Я все про них знаю. Й як це ви відразу не збагнули, з ким маєте справу? Вони ніколи не будуть прийняті в товаристві.

Пані Меррил не визнала навіть за потрібне щось пояснювати. Але пані Сімс скоро дізналася все від свого чоловіка, обурилася до глибини душі і навіть неабияк злякалася. Неприємна історія! «Але хто ж тут винен? — перебирала вона подумки. — Хто перший ввів їх у світ? Едісон, звісно!» Але Едісони, хоч і не займали чільного місця в світі, були невразливими. Залишалося одне — виключити Ковпервуда з числа своїх знайомих, що пані Сімс і не забарилася зробити. Престиж Френка похитнувся, але сталося це не відразу і не відразу стало зрозумілим навіть для них самих.

Спочатку Ейлін звернула увагу на те, що число запрошень і візитівок, що ще нещодавно сипалися, як із рогу достатку, різко скоротилося. А по «середах», які вона поквапилася призначити як свої прийомні дні, в її вітальні ледь назбирувалася незначна купка гостей. Спершу Ейлін дивувалася — адже ще зовсім недавно у них у будинку збиралося блискуче товариство. Невже ж тепер ці люди не бажають її більше знати? Всього три тижні минуло після новосілля, і замість сімдесяти п’яти або хоча б п’ятдесяти осіб, котрі зазвичай заходили до них або залишали візитівки, у них стали бувати не більше двадцяти. Ще через тиждень — тільки десятеро, а місяць потому до них вже рідко-рідко хтось зазирав. Правда, кілька людей залишилися вірні Ковпервудам, але це все була дрібнота — одним вона сама надавала заступництво, інші були залежні від її чоловіка, як, наприклад, Кент Мак-Кібен і Тейлор Лорд. І їхня увага тільки підкреслювала порожнечу, що утворилася навколо Ковпервудів. Ейлін себе не тямила від гніву, сорому, образи та розчарування.

Є, певна річ, товстошкірі люди зі сталевими нервами, котрі, домагаючись своєї мети, згодні йти на будь-яке приниження, але Ейлін не належала до їхнього числа. І хоча вона сама кинула виклик громадській думці та знехтувала правами першої дружини Ковпервуда, тепер тремтіла від страху вже за власне майбутнє та соромилася свого минулого. Адже тільки молодість, пристрасть, шарм і чоловіча чарівність Френка змусили її свого часу вчинити так сміливо та нерозважливо. Якби не було цього, Ейлін доброчинно вийшла б заміж, не подавши жодного приводу до лихослів’я. Тепер же їй здавалося, що вона скомпрометувала себе безповоротно і тільки міцне становище в чиказькому світі може виправдати її у власних очах і, як вона гадала, в очах чоловіка.

— Канапки треба прибрати на лід, Луїсе, — сказала вона дворецькому в одну з перших невдалих «серед», обводячи поглядом майже незаймані страви, розкладені на старовинній севрській порцеляні. — Квіти відішліть у лікарню, а крюшон і лимонад віддайте на кухню. Тістечка подасте нам до обіду.

— Слухаюсь, мадам, — погодився, нахиливши голову, дворецький і, мабуть, аби потішити господиню, додав: — Жахлива погода. Може, це завадило?

Ейлін спалахнула і вже хотіла обуритися: «Займайтеся своїми справами!», але стрималася.

— Можливо, — сказала вона коротко і пішла до себе.

Якщо слуги починають гомоніти про це, отже, справа зовсім кепська. Ейлін вирішила почекати до наступного тижня, щоб точно переконатися, винна в її невдачі погода чи ні, чи справді ставлення суспільства до них так змінилося. Але наступної середи гостей приїхало ще менше. Співаків, котрих вона запросила, довелося відпустити додому. Кент Мак-Кібен і Тейлор Лорд, чудово обізнані про плітки, що ширилися містом, прийшли, як зазвичай, але трималися натягнуто і здавалися чимось стурбованими. Це також не пройшло повз увагу Ейлін. Крім них, були ще тільки дві дами — пані Вебстер Ізраельс і пані Генрі Гадлстоун. Ні, щось негаразд. Ейлін довелося послатися на нездужання і піти до себе, вибачившись перед гостями. Третього тижня, побоюючись ще більшої ганьби, вона заздалегідь оголосила себе хворою. Цікаво, скільки ж буде залишено візитівок? Їх виявилося три. Це був крах. Ейлін зрозуміла, що її «середи» з тріском провалилися.

Тим часом і Ковпервудові довелося випробувати на собі все зростаючу недовіру і навіть ворожість чиказького світу. Вперше він почав здогадуватися про реальний стан речей на одному званому обіді. Запрошення на цей захід було отримано вже давно, і вони мали необережність прийняти його, позаяк Ейлін у ті часи ще не була впевнена в остаточному провалі своїх «серед». Обід давали Следи, котрі не мали особливої ваги в товаристві. Міське лихослів’я або ще не встигло до них дійти, або вони не знали, що викликало таку різку зміну в ставленні до Ковпервуда, тоді як майже всі інші знайомі філадельфійця — і Сімси, і Кенди, і Коттони, і Кінґсленди — вже були переконані, що припустилися фатальної помилки і що Френка приймати не годиться.

Усі вони також отримали запрошення на обід, і всі, дізнавшись, що в числі гостей будуть Ковпервуди, в останню мить, немов змовившись, надіслали свої вибачення господарям: «Ми дуже засмучені», «На превеликий жаль» тощо. За стіл сіли вшістьох — самі господарі, Ковпервуди та подружжя Гоксемів, котрих, до речі, і Ейлін, і Ковпервуд не дуже й шанували. Всі почувалися не в своїй тарілці. Ейлін послалася на головний біль, і незабаром вони поїхали.

Через кілька днів Ковпервуди були на прийомі у своїх колишніх сусідів Гатштадтів, куди також отримали запрошення вже давно. Господарі зустріли їх привітно, але решта товариства трималися з ними дуже стримано, якщо не сказати холодно. До того особи впливові, котрим не траплялося раніше зустрічатися з Ковпервудами, завжди охоче з ними знайомилися, — яскрава краса Ейлін виділяла цю пару з натовпу гостей. Але цього разу чомусь (Ейлін і Ковпервуд уже почали здогадуватися, чому) жодна людина не забажала бути їм представленою. Серед гостей було чимало знайомих, дехто з ними розмовляв, але більшість явно опинилася по інший бік. Френк це відразу помітив.

— Поїдемо раніше, — незабаром сказав він Ейлін. — Тут щось нецікаво.

Ковпервуд відвіз Ейлін додому і, щоб уникнути зайвих розмов, тут же поїхав. Дочасно йому не хотілося казати Ейлін, як він усе це оцінює.

Незадовго до святкування, яке влаштовував клуб «Юніон-ліґ», уже самому Френкові завдали, правда, обхідним шляхом, важку образу. Якось уранці Едісон, до банку котрого Ковпервуд прийшов у справі, по-дружньому зауважив:

— Мені треба погомоніти з вами про дещо, Френку. Чиказьке товариство ви тепер знаєте. Знаєте також, як я дивлюся на певні обставини вашого минулого, в які ви самі мене посвятили. Ну, так ось: зараз у місті тільки й розмов, що про вас. У клубах, де ми з вами перебуваємо членами, достатньо лицемірів і святенників, котрі підхопили газетну брехню і раді нагоді розіграти щире обурення. П’ять найбільших акціонерів газових компаній — найстаріші члени цих клубів, і всі вони зі шкіри геть пнуться, змагаючись за ваше виключення. Вони розкопали якісь подробиці про цю вашу історію та погрожують подати скаргу в правління клубів. Безперечно, нічого у них не вийде, вони з цього приводу радилися навіть зі мною. Але ось що стосується майбутнього вечора, тут вже самі вирішуйте, як вам краще вчинити. Не послати вам запрошення вони не можуть, але це буде зроблено тільки для проформи (Ковпервуд зрозумів, що хотів цим сказати Едісон). Згодом усе вляжеться, у будь-якому разі, я зроблю все від мене залежне, але поки що...

Він дружелюбно глянув на Френка. Той усміхнувся.

— Чесно кажучи, Джуде, я весь час чекав чогось подібного. Жодної несподіванки тут для мене немає, — анітрохи не бентежачись, вимовив Ковпервуд. — Даремно ви про мене турбуєтеся. Все це для мене — не нове, я знаю, звідки вітер віє, і знаю, як треба ставити вітрила.

Едісон торкнувся руки гостя.

— Але хоч би що ви вирішили, навіть не пробуйте подати заяву про вихід із клубу, — застеріг він фінансиста. — Це означало б зізнатися у власній слабкості. Та вони на це і не розраховують. Я вам раджу не здаватися. Все обійдеться. Мені здається, що вони вам просто заздрять.

— Я і не думав цього робити, — відповідав відвідувач. — Жодних підстав мене виключати у них немає. Я впевнений, що з часом все обійдеться.

Однак самолюбство Френка дуже зачепило те, що йому довелося вести подібну розмову, хоча б навіть із Едісоном. Утім, йому довелося ще не раз переконатися в тому, що світ вміє диктувати свою волю.

Найбільше Ковпервуд обурювався через витівку, яку дозволили собі Сімси щодо його дружини, хоча він ді­знався про це лише набагато пізніше. Ейлін приїхала з візитом і почула, що «пані Сімс немає вдома», в той час як біля під’їзду стояла низка екіпажів. Жінка під враженням навіть злягла, і Ковпервуд, котрий тоді ще нічого не знав, не міг зрозуміти, що з нею, і дуже хвилювався.

Якби Френк не здобув блискучої перемоги на діловому терені, наголову розбивши супротивника в останній і вирішальній сутичці за контроль над газовими підприємствами, — становище стало б і зовсім безрадісним. Проте Ейлін була дуже пригнічена: вона відчувала, що товариство спрямовує своє презирство швидше проти неї, ніж проти її чоловіка, і що вирок свій воно не скасує. Врешті Ейлін і Ковпервуд змушені були зізнатися одне одному в тому, що яким би розкішним і значним на вигляд не здавався їхній картковий будиночок, тепер він розсипався, і то остаточно. Такі визнання між близькими людьми — особливо болісні. Чужа душа — темний ліс, і хоч як намагаємося ми зрозуміти одне одного, нам це рідко вдається.

Якось, повернувшись несподівано додому і заставши Ейлін у ліжку, засмучену, із заплаканими очима і зовсім саму — вона на весь день відпустила камеристку, — Френк підсів до дружини та ласкаво зауважив:

— Я ж чудово розумію, Ейлін, що відбувається. Правду кажучи, я давно цього чекав. Ми з тобою занадто гарячкували, дуже поспішали. Але не треба так занепадати духом, кохана. Я думав, що у тебе більше витримки. Нічого ж ще не втрачено. Згадай, що я тобі завжди казав? В остаточному підсумку все вирішать гроші. А в цій битві я переміг і буду перемагати далі. Вони прийшли до мене на уклін. То чи варто так впадати у відчай, дівчинко моя? Адже я не сумую. Ти — молода і своє візьмеш. Ми ще себе покажемо цим чиказьким пройдисвітам, а заодно і поквитаємося з деким. Ми — багаті, а будемо ще багатшими. Гроші всім заткнуть рота. Ну, годі киснути, посміхнися. Розумію, сяяти в товаристві приємно, але і без цього на світі є багато цікавого, заради чого варто жити. Ось що, вставай, одягайся і гайда на прогулянку, а потім кудись обідати. Адже я з тобою. Хіба це не найголовніше?

— Так, милий, — глибоко зітхнувши, мовила Ейлін.

Вона хотіла було піднятися, але знову безсило опустилася на подушки. Сльози бризнули з її очей. Сховавши обличчя в плечі чоловіка, вона плакала — від радощів, що він її втішає, і від горя, що її заповітна мрія не збулася.

— Та це ж я не для себе однієї, я і для тебе цього хотіла, — говорила вона схлипуючи.

— Знаю, люба, знаю, — заспокоював він жінку. — Але зараз про це не думай. Усе обійдеться. Все буде добре. А тепер вставай і їдьмо.

І все ж у душі він розгнівався на малодушність Ейлін. Слабкість завжди дратувала його. Колись він змусить чиказьке товариство жорстоко заплатити за все. Ейлін між тим трохи підбадьорилася. Вона вже соромилася своєї слабкості, бачачи, як мужньо тримається Ковпервуд.

— Який ти молодець, Френку! Ти — просто незвичайний! — вигукнула вона.

— А чого сумувати? — сказав він весело. — Якщо не доб’ємося свого в Чикаґо, доб’ємося деінде!

Він подумав про те, як спритно обійшов старі газові компанії та Шрайхарта, і про те, що буде і далі, звісно, не менш вправно вести свої справи!

14. Підводні течії

Уже першого ж року цього вимушеного самітництва — і особливо в наступні — Ковпервуд відчув, що означало прожити залишок своїх днів поза суспільством або в середовищі, що постійно нагадувало б йому про те, що він не належить до кращого, або, точніше, привілейованого кола, яким би обмеженим і нудним воно не було. Коли Френк намагався вперше вивести Ейлін у світ, йому здавалося, що, завоювавши становище, вони зуміють влити новий, живий струмінь у цей затхлий світик, навіть додати йому трохи блиску. Але всі двері зачинилися перед ними одні за одними, і врешті-решт, вони змушені були або зовсім відмовитися від спілкування з людьми, або шукати знайомства серед дуже різношерстої публіки — кликати до себе в будинок після першої ж зустрічі художників і співаків або заїжджих акторів, на честь котрих можна було дати обід. У них продовжували бувати тільки Гаксеми, Відери, Бейлі — родини, які не дуже важили в місцевій громаді. Іноді Ковпервуд приводив до себе обідати або вечеряти котрогось приятеля з махлярів, або пошановувача картин, або перспективного художника, і тоді Ейлін виходила до гостей. Зрідка їх навідували або запрошували до себе Едісони. Але це мало прикрашало їхнє життя, вони тільки гостріше відчували, якої зазнали поразки.

Чим більше Ковпервуд міркував над цією поразкою, тим ясніше ставало йому, що він тут ні до чого. До нього ставилися цілком прихильно. А от якби Ейлін була іншою... Проте він ні в чому не дорікав їй і не думав про те, щоб покинути дружину. У важкі дні його тюремного ув’язнення Ейлін була йому вірною. Вона підбадьорювала його, коли він цього потребував. Ні, він її не залишить, треба почекати та подивитися, що тут можна зробити. Правда, цей остракізм добряче вже йому набрид. Тим більше що його ніби й не цуралися зовсім, навіть наче й не проти були зустрічатися з ним. Своїх приятелів-чоловіків він усіх зберіг — і Едісона, і Бейлі, і Відера, і Мак-Кібена, і Рембо, і багатьох інших. А декотрі світські дами, нітрохи не засмучені зникненням Ейлін, висловлювали жаль із приводу того, що Френк ніде більше не з’являється. Час від часу робилися навіть спроби запросити його без дружини. Спочатку він незмінно відповідав на такі запрошення відмовою, потім став іноді ходити на обіди та вечори сам-один, не повідомляючи про це Ейлін.

Саме в ці часи Ковпервуд уперше відчув, наскільки далека від нього Ейлін як розумом, так і складом характеру. Емоційно, фізично вони були близькі одне одному, але Френк жив своїм життям, відокремленим від Ейлін, і велике коло його інтересів було недоступне їй. На думку чиказького товариства він особливо не зважав, але тепер міг порівнювати Ейлін із дамами з аристократичних кіл Європи, бо після своєї поразки в світі та фінансової перемоги він вирішив знову побувати за кордоном. У Римі — на прийомах в японському та бразильському посольствах, куди завдяки своїм статкам Ковпервуд отримав доступ, і при новому італійському дворі — він зустрічав чарівних світських левиць: італійських графинь, знатних англійок, американок із вищих кіл, наділених смаком і тактом. Здебільшого, вони бачили в ньому чоловіка з чарівними манерами, гострим і проникливим розумом, і взагалі вважали його непересічною особистістю. До Ейлін же — він не міг цього не помітити — ставилися набагато холодніше. Вона була занадто зухвалою, вродливою, занадто розкішно одягалася. Її квітуче здоров’я й яскрава краса кидали виклик жінкам, наділеним скромнішою і блідішою зовнішністю, хоча по-своєму і не позбавленим привабливості.

Під час одного великого прийому при дворі, на який Френк, поступаючись наполяганням Ейлін, без особливих зусиль роздобув запрошення, він почув, як хтось позаду нього сказав:

— Ось вам типова американка.

Ковпервуд стояв осторонь, розмовляючи з грецьким банкіром — своїм сусідою по готелю, а Ейлін прогулювалася залою з дружиною цього банкіра.

— Дивіться, який викличний гарнітур, скільки само­впевненості й яка смішна наївність!

Френк озирнувся, щоб з’ясувати, до кого відносяться ці слова, і побачив Ейлін. Її жорстоко розкритикувала витончена леді, мабуть, англійка, котра мала гарну зовнішність та безперечно належала до вищого світу. Він мусів визнати, що вона багато в чому має слушність, але хіба можна підходити до Ейлін зі звичайною міркою? Хіба можна звинувачувати її в тому, що вона здорова, сильна істота та що кожна жилка аж тремтить у неї від повноти життя. Для нього вона була привабливою. Дуже шкода, що люди з консервативнішими поглядами ставляться до неї з такою недоброзичливістю. Чому не бачать вони того, що бачить він, — наївну пристрасть до розкоші, бажання неодмінно бути на виду, викликані, ймовірно, тим, що Ейлін замолоду була позбавлена можливості виїжджати в світ, хоча тільки про це й мріяла? Ковпервуд жалів Ейлін. І разом із тим уже починав розуміти, що для світської кар’єри йому, мабуть, потрібна зовсім інша дружина — стриманіша, з великим смаком, чуттям і тим природженим тактом, без якого не можна досягти успіху в суспільстві.

Із цієї поїздки Ковпервуд привіз у Чикаґо чудового Перуджино, кілька прекрасних полотен Луїні та Превіталі, портрет Цезаря Борджіа роботи Пінтуріккйо, дві величезні африканські червоні вази, куплені в Каїрі, позолочений різьблений консоль часів Людовика XV, придбаний у одного антиквара в Римі, два химерних венеціанських бра і пару старовинних італійських світильників, які він розшукав у Неаполі і мав намір поставити у себе в бібліо­теці — по кутах. Так поступово поповнювалася і росла його художня колекція.

Приблизно в той же час стало змінюватися і ставлення Ковпервуда до жінок. І раніше, коли він уперше зустрівся з Ейлін, у нього вже був вироблений свій, доволі сміливий погляд на життя і взаємини статей, а головне, він був твердо впевнений у тому, що вільний чинити, як йому заманеться. З того часу, як він вийшов із в’язниці і знову пішов угору, йому не раз доводилося ловити кинутий на нього крадькома погляд, і він не міг не бачити, що подобається жінкам. Ейлін лише нещодавно стала його дружиною, але вже багато років була його коханкою, і період першого палкого потягу минув. Френк кохав Ейлін не тільки за її вроду, а й за незмінно гарячу прихильність. Проте й інші жінки починали тепер цікавити його, іноді навіть будити в ньому пристрасть, і він не намагався підшукати цьому якісь пояснення чи моральні виправдання. Таке життя і така людина. Від Ейлін він приховував, що його тягне до інших жінок, розуміючи, як їй це буде гірко, проте це було так.

Незабаром після свого повернення з Європи Ковпервуд якось зайшов у галантерейну крамницю на Стейт-стрит купити краватку. Ще в дверях він зауважив даму — вона прямувала до іншого прилавка та пройшла зовсім близько від нього. З першого погляду він зрозумів, що перед ним — одна з тих світських левиць, до котрих його тягнуло останнім часом, хоча милуватися ними йому доводилося тільки здалеку. Витончена, елегантно, але строго одягнена, мініатюрна, струнка, з темним волоссям та очима, смаглявою шкірою, крихітним ротом і пікантним кирпатим носиком. Загалом це була шикарна леді за шаблонами чиказьців того часу. Вираз її очей свідчив про життєвий досвід, а завзято-зухвале обличчя пробудило у Френкові усвідомлення своєї чоловічої переваги і бажання будь-що підкорити її собі. На зухвало-зневажливий погляд, який вона метнула в його бік, Ковпервуд відповів пильним і владним поглядом, що змусив дівчину негайно опустити очі. Він дивився на неї не нахабно, а лише наполегливо та багатозначно. Незнайомка була легковажною дружиною одного успішного адвоката, поглинутого своїми справами і самим собою. Після цієї мовчазної розмови вона з удаваною байдужістю зупинилася неподалік, роблячи вигляд, що уважно розглядає мережива. Ковпервуд не зводив з неї очей, сподіваючись, що та знову подивиться на нього. Але він поспішав у справах, не хотів спізнюватися і тому, вирвавши аркуш із записника, написав назву готелю, а внизу зробив приписку: «Другий поверх, вітальня, вівторок, перша година дня». Дама стояла впівоберта до нього, й її ліва, затягнута в рукавичку рука була опущена. Проходячи повз, непомітно сунути їй записку труднощів не склало. Ковпервуд так і вчинив, і побачив, як незнайомка затиснула папірець у своїй руці. Ймовірно, вона крадькома весь час спостерігала за ним. Призначеного дня і години леді чекала його в готелі, хоча він навіть не підписав свого імені. Цей зв’язок, що здавався йому спочатку дивовижним, тривав, однак, недовго. Його кохана була цікава, але аж надто химерна та вибаглива.

Потім у Гадлстоунів — своїх колишніх сусідів — він якось зустрів на обіді панночку двадцяти трьох років, котра на короткий час дуже захопила його. У неї було смішне і не дуже милозвучне прізвище — Хаббі (Елла Ф. Хаббі, як він з’ясував згодом), але дівчина була дуже мила. Головна її зваба ховалася в пустотливому лукавому личку і хитрих очицях. Батько Елли був заможним комісіонером із південної Вотер-стрит. Варто було Френкові звернути на неї увагу, як дівуля не забарилася закохатися в нього, що, втім, було доволі природно. Вона була молода, недосвідчена, вразлива, блиск слави затуманював їй голову, а пані Гадлстоун уже давно на всі лади вихваляла Ковпервуда та пророкувала йому велике майбутнє. Коли Елла з ним зустрілася, то побачила, що той дуже жвавий, відверто нею милується, нітрохи не страшний і не суворий, в усілякому разі, з нею. Панночка була цілковито зачарована, і варто було Ейлін відвернутися, як усміхнені очі дівчини негайно з захопленням поглядали на Френка. Після обіду всі перейшли до вітальні, і тут Ковпервуд найприроднішим і невимушеним чином запросив Еллу відвідати його в конторі, якщо їй доведеться бути неподалік. Але очі його виказували інше, викликавши у відповідь жаркий і збентежений погляд. Панночка прийшла, і вони стали зустрічатися. Але зв’язок цей також був нетривким і не захопив його. Дівчина була не з тих, котра могла б утримати Ковпервуда після того, як було вдоволено його цікавість.

За цим зв’язком послідувала ще одна коротка інтрижка з такою собі пані Джозефайн Ледуел, гарненькою удовицею, котра, здумавши спекулювати на хлібній біржі, звернулася за порадою до Ковпервуда і з першої ж зустрічі вирішила, що з ним варто затіяти флірт. Зовні вона була трохи схожа на Ейлін, але старша, не така гарна і мала тверезий, практичний склад розуму. Її елегантність, незалежна манера триматися та холодна розважливість заінтригували Френка. Вона, зі свого боку, всіляко намагалася його заманити й урешті-решт досягла успіху. Місцем зустрічей служила її квартира на Північній стороні. Зв’язок тривав півтора місяця, але нова коханка не дуже сподобалася Ковпервудові. Будь-якій жінці, котра з ним зближувалася, доводилося змагатися з привабливістю Ейлін і колишньою чарівністю його першої дружини. А це виявлялося не так вже й легко.

Саме в ті часи, що чимось нагадували перші роки шлюбу з Ліліан, коли вони також майже нікуди не виїжджали, Ковпервуд зустрів нарешті жінку, котрій судилося залишити глибокий слід у його житті. Він довго не міг її забути. Це була дружина молодого скрипаля, Гарольда Солберґа, данця, котрий оселився в Чикаґо. Сама вона не була данкою. Чоловіка її видатним скрипалем ніяк не можна було назвати, хоча музичний темперамент він, без сумніву, мав.

Усім нам доводилося стикатися, і в найрозмаїтіших галузях, із такими майбутніми світилами, без п’яти хвилин знаменитостями, невизнаними геніями. Це — цікавий типаж, що завзято віддається тій справі, до якої всупереч усьому вважає себе покликаним. У цих людей є і відповідна зовнішність, і всі традиційні манери професіонала, проте це тільки «мідь дзвону та бубон, що брязкає». Досить було навіть короткого знайомства з Гарольдом Солберґом, аби зарахувати його саме до цієї категорії людей мистецтва. У нього був похмурий блукаючий погляд, довгі, до плечей, темно-каштанові кучері, які він зачісував назад, залишаючи одне пасмо по-наполеонівськи спущеним на чоло, по-дитячому ніжний рум’янець, надто пухкі, червоні чуттєві губи, гарний ніс із невеликою горбинкою, густі брови та вуса, що стричали так само неспокійно, як і його болісно самолюбна та низька душа. Родина вислала його з Данії, бо в двадцять п’ять років він усе ще ніяк не проявив себе і тільки те й робив, що докучав заміжнім жінкам, у котрих постійно закохувався. У Чикаґо Солберґові довелося жити на сорок доларів на місяць, які висилала йому мати, і на мізерний заробіток від уроків музики. Грошей було обмаль, але, витрачаючи їх на свій лад «економно», тобто одягаючись шикарно і харчуючись чим доведеться, — він якось викручувався і навіть зумів оточити свою персону якимось романтичним ореолом. Йому було всього двадцять вісім років, коли він зустрів Риту Ґрінаф із Вічіто, штат Канзас.

На той час, коли Солберґи познайомилися з Ковпервудами, Гарольду було тридцять чотири роки, а його дружині — двадцять сім. Вона вчилася в Чиказькій школі живопису та скульптури і зустрічалася з Солберґом на студентських вечірках. Тоді їй здавалося, що він грає божественно і що життя — це тільки мистецтво та кохання. Весна, озеро, що вилискує на сонці, білі вітрила яхт, кілька шпацерів і бесід у тихі, задумливі вечори, коли місто потопає в золотистому серпанку, завершили справу. Потім було раптове вінчання суботнього вечора, весільна подорож у Мілвокі на один день, повернення в студію, яку потрібно було тепер переобладнати для двох, і цілунки, цілунки без ліку, поки не був вгамований любовний голод.

Але одними поцілунками ситий не будеш, і незабаром почалися сімейні негаразди. Щастя ще, що молодим не довелося зіткнутися зі справжньою нуждою. Рита була порівняно забезпеченою. У батька її був у Вічиті свій невеликий елеватор, що приносив йому непоганий прибуток, і, коли вона раптово вийшла заміж, старий вирішив, як раніше, висилати їй гроші, хоча служіння мистецтву, якому присвятили себе донька і зять, було для нього чимось абсолютно чужим і незрозумілим. Немічний, боязкий, м’який чоловічок, котрий надавав перевагу краще наживати менше, аби нічим не ризикувати, немов створений для життя в провінційній глушині, він дивився на Гарольда приблизно так, як ми стали б дивитися на пекельну машину, — з цікавістю, проте тримаючись на безпечній відстані. Але з часом — бо навіть людям простодушним не чужі людські слабкості — він став пишатися своїм зятем, хвалився по всій окрузі Ритою й її чоловіком-музикантом, запросив їх на все літо до себе в гості, бажаючи вразити сусідів, а восени привіз дружину в Чикаґо навідати молодих.

І мати Рити, котра мало чим відрізнялася від будь-якої іншої селючки, їздила з ними на прогулянку, брала участь у пікніках, бувала на артистичних вечірках у студіях. Це було кумедно, наївно, безглуздо і типово для Америки того часу.

Рита Солберґ була за природою жінкою доволі флегматичною. Її округлі, м’які форми свідчили про те, що до сорока років їй доведеться погладшати, і все ж вона була на рідкість приваблива. Шовковисте попелясте волосся, вологі сіро-блакитні очі, ніжна шкіра і рівні білі зуби давали їй право пишатися своєю зовнішністю, і вона чудово усвідомлювала силу своїх чарів. Розігруючи дитячу наївність і безпечність, вона прикидалася, ніби не помічає, який трепет викликає її врода в інших велелюбних чоловіків, а тим часом завжди чудово усвідомлювала, що робить і навіщо. Їй подобалося відчувати свою владу. Вона знала, що у неї гарні плечі та шия, пишні спокусливі форми, що одягається вона вишукано, і хоча багато витрачати на гарнітури не може, принаймні кожна її річ залишає на собі відбиток її індивідуальності. Будь-яка кравчиня позаздрила б мистецтву, з яким вона зі старого солом’яного бриля, стрічок і якоїсь пір’їнки робила собі капелюшок, що дивовижно пасував їй. Вона любила вбиратися в біле з блакитним або рожевим, в коричневе з палевим — наївні дівочі поєднання, в яких наче відбивалася її душа. Навколо талії красуня зазвичай пов’язувала широку брунатну або червону стрічку, а капелюшки носила великі, з м’якими крисами, що гарно обрамляли її обличчя. Рита граційно танцювала, непогано співала, з почуттям, а іноді і з блиском грала на роялі, малювала. Але все це не мало нічого спільного зі справжнім мистецтвом. Рита не була істинним художником, і якщо й виділялася зі свого середовища, то швидше власними настроями та думками — мінливими, навіженими та свавільними. З точки зору загальноприйнятої моралі Рита Солберґ у ті часи була особою небезпечною, хоча сама вона вважала себе просто милою фантазеркою.

Мінливість настроїв жінки пояснювалася частково тим, що вона стала розчаровуватися в Солберґу. Він страждав однією з найвідразливіших хвороб — невпевненістю в собі та нездатністю знайти своє покликання. Часом музикант ніяк не міг вирішити, народжений він бути видатним скрипалем чи видатним композитором, або хоча б відомим педагогом. Утім, з останньою можливістю йому ніяк не хотілося миритися. «Я — артист, — любив він казати. — О, як я страждаю від свого темпераменту!» І докидав: «Покидьки! Бездушна сволота! Свині!» — це вже стосувалося оточення. Грав він дуже нерівно, хоча інколи в його виконанні було чимало витонченості, ліричності та м’якості, що здобули йому належну увагу публіки. Але, зазвичай, виконання Солберґа відображало хаос, що панував у його думках. Він грав так гарячково, настільки нервово, водив смичком із такою самовідданою пристрастю, що не міг уже встежити за технікою гри і багато від цього втрачав.

— Фантастично, Гарольде! — захоплено волала Рита в перші роки їхнього шлюбу. Потім вона вже не була в цьому впевнена.

Аби стати предметом захоплення, треба чогось досягти в житті. А Гарольд нічого не досяг — мимоволі мала визнати Рита — і навряд чи колись досягне. Він давав уроки, гарячкував, мріяв, лив сльози, що, однак, не заважало йому з апетитом їсти тричі на день і час від часу задивлятися на жінок. Бути для свого обранця всім, бути єдиною та неповторною, заповнити собою всі його помисли та почуття — на менше Рита не хотіла погодитися, вона занадто високо себе цінувала. Тому, коли з роками Гарольд почав зраджувати її, спочатку в мріях, а потім і в реальності, терпіння Рити вичерпалося. Вона вела рахунок його захопленням: дурненька юнка, котрій він давав уроки музики, студентка зі школи живопису, дружина банкіра, в будинку котрого Гарольд іноді виступав. Дізнавшись про чергову зраду, Рита замикалася в собі і похмуро мовчала або їхала до родичів. Гарольд принижено каявся, плакав, бурхливі сцени закінчувалися палким примиренням, а потім усе починалося знову. Таке життя...

Утративши віру в талант Гарольда, Рита перестала його ревнувати, але їй було прикро, що її чари вже не владні над ним і що він сміє звертати свою увагу на інших жінок. Під сумнів ставилася її краса, а вона все ще була вродлива. Нижча за зростом, ніж Ейлін, і не така помітна, Рита була пишнішою, округлішою і здавалася ніжнішою та жіночнішою. Повнота її прикрашала, але, по суті, вона й не мала такої вже гарної постави, зате в мінливому виразі очей, в лінії рота, в її несподіваних фантазіях і мрійливості зачаїлася якась чарівна краса. Вона стояла вище за Ейлін у розвитку, краще розуміла живопис, музику, літературу, краще розбиралася в подіях дня, а в коханні була куди загадковішою та спокусливішою. Вона знала багато цікавого про квіти, коштовне каміння, комах, птахів, пам’ятала імена героїв художніх творів, читала напам’ять прозу та вірші.

Коли Ковпервуди познайомилися із Солберґами, ті все ще знімали студію в Палаці нового мистецтва і, мабуть, насолоджувалися безхмарним сімейним щастям. Правда, справи у Гарольда йшли не найкраще, він уже на все махнув рукою і плив за течією. Перша зустріч відбулася за чаєм у Гатштадтів, із котрими Ковпервуди зберегли дружні стосунки. Гарольд грав, а Ейлін — Френка цього дня з нею не було, — вирішивши, що Солберґи — люди цікаві, а їй необхідно розважитися, запросила їх до себе на музичний вечір. Ті скористалися запрошенням.

Ковпервуд із першого погляду розгадав Солберґа. «Нестійка, емоційна особа, — подумав він, — і, ймовірно, занадто слабкий і ледачий, аби з нього колись щось ви­йшло». Проте сам скрипаль йому сподобався. Так само як у фігурок на японських гравюрах, у Солберґа був цікавий і характер, і тип. Френк зустрів музиканта дуже люб’язно.

— Пані Солберґ, як я розумію, — сказав він, шанобливо схиляючись перед Ритою, спокійну грацію і смак котрої він оцінив одразу ж.

Вона була в скромній білій сукні з блакитною облямівкою — по верхньому краю мереживних оборок була пропущена вузенька блакитна стрічечка. Її оголені руки та плечі здавалися дивовижно ніжними. А жваві сірі очі дивилися лагідно та пустотливо, як у розпещеної дитини.

— Знаєте, — щебетала вона, примхливо випинаючи гарненькі губки, як завжди це робила, коли щось розповідала, — я вже думала, ми ніколи сюди не потрапимо. На Дванадцятій вулиці — пожежа (вона мовила поспіхом), і ніяк не проїдеш, стільки там машин. А дим який! Іскри! І полум’я з вікон. Величезні червоні язики, такі, знаєте, майже помаранчеві з чорним. Це гарно, еге ж?

Ковпервуд був зачарований.

— Дуже навіть, — весело погодився він із тим безтурботним і поблажливим виглядом, з яким дорослі розмовляють із дітьми.

Він і справді відчув якусь батьківську ніжність до пані Солберґ, вона здавалася такою наївною, юною і в той же час безперечно мала як характер, так і індивідуальність. «Обличчя та плечі — надзвичайно гарні», — думав він, ковзаючи по гості поглядом. А пані Солберґ бачила перед собою тільки елегантного, холодного та стриманого чоловіка, судячи з усього, дуже енергійного, з блискучими проникливими очима. «Так, це не Гарольд! — думала вона. — Той ніколи нічого не доб’ється в житті, навіть популярності».

— Як добре, що ви взяли із собою скрипку, — казала тим часом Ейлін Гарольду в іншому кутку вітальні. — Мені б дуже хотілося послухати вас.

— Ви занадто ласкаві, — відповідав Солберґ, солодкаво розтягуючи слова. — Як у вас тут гарно, які чудові книги, нефрит і кришталь...

Ейлін подобалася його м’яка піддатливість. Він був схожий на вразливого, розбещеного хлопчиська, подумала вона. Ним мала б опікуватися якась сильна та заможна жінка.

Після вечері Солберґ грав. Висока постать, очі, спрямовані в далечінь, волосся, що спадає на чоло, — вся сутність музиканта зацікавила Ковпервуда, але пані Солберґ цікавила його більше, і погляд його раз по раз звертався до неї. Він кидав погляд на її руки, що пурхали по клавішах, на ямочки біля ліктя. Який привабливий рот, яке світле пухнасте волосся! Але головне — за всім цим відчувалася індивідуальність, впевнена душевна настроєність, що викликала у Ковпервуда співчутливий відгук, більше того — жагучий потяг. Таку жінку він міг би покохати. Вона чимось нагадувала Ейлін, коли та була на шість років молодшою (Ейлін тепер виповнилося тридцять три, а пані Солберґ — двадцять сім), тільки Ейлін була дебелішою, міцнішою, здоровішою та пересічнішою. «Пані Солберґ — як раковина тропічних морів, — з’явилося в голові порівняння, — ніжна, тепла, переливчаста. Але в ній є і твердість». Він ще не зустрічав у товаристві такої жінки, як вона. Такої привабливої, палкої та чарівної. Френк дивився на неї, аж поки Рита, відчувши на собі його погляд, не обернулася і лукаво, одними очима, не посміхнулася, строго підібгавши вуста. Ковпервуд був підкорений. Чи може він на щось сподіватися, — було тепер єдиною його думкою. «Чи означає ця невловима посмішка щось, крім світської ввічливості? Сподіваюся, ні. Але хіба в такій особистості, багатій і палкій, не можна розбудити почуття?»

Френк скористався тим, що Рита встала з-за роялю, щоб спитати:

— Ви любите живопис? Не хочете подивитися на картинну галерею? — і запропонував їй руку.

— Колись я думала, що буду знаменитою художницею, — з кокетливим кривлянням і, як здалося Ковпервудові, дивно мило сказала пані Солберґ. — Кумедно, чи не так? Я навіть послала батькові малюнок зі зворушливим написом: «Тому, кому я всім зобов’язана». Треба було бачити цей малюнок, щоб зрозуміти, як це смішно.

І вона тихо засміялася. Ковпервуд весело підтримав її, відчуваючи, як життя раптом заграло новими барвами. Сміх Рити освіжав, немов літній вітерець.

— Це — Луїні, — сказав він, неусвідомлено стишуючи голос, коли вони увійшли в галерею, освітлену м’яким сяйвом газових ріжків. — Я купив його минулої зими в Італії.

Перед ними була робота «Заручини св. Катерини». Френк мовчав, поки його супутниця розглядала тонкі риси святої, яким художник зумів надати вираз неземного блаженства.

— А ось, — продовжував він, — моє найцінніше на­дбання — Пінтуріккйо.

Вони зупинилися перед портретом відомого своєю підступністю Цезаря Борджіа.

— Яка незвичайна особистіть! — простодушно зауважила пані Солберґ. — Я не знала, що існує його портрет. Він сам схожий на художника, не вважаєте? — Рита, певна річ, чула про підступи та злочини Цезаря Борджіа, але ніколи не читала його життєпису.

— Він був і митцем певного трибу, — відповідав із іронічною посмішкою Ковпервуд, котрому свого часу, коли він купував портрет, розповіли в усіх подробицях і про Цезаря Борджіа, і про його батька, папу Олександра VI. З того часу його і зацікавила історія родини Борджіа. Втім, пані Солберґ навряд чи вловила приховану в його словах іронію.

— А ось і пані Ковпервуд, — зауважила Рита, переходячи до портрета, написаного Ван-Беєром. — Ефектна річ! — додала вона тоном знавця, і ця наївна самовпевненість здалася Френкові дуже милою. Він вважав, що жінка має бути самовпевненою і трохи пихатою. — Які соковиті фарби! І цей сад і хмари — дуже вдалий фон.

Вона відступила на крок, і Ковпервуд, зайнятий тільки нею, замилувався вигином спини і профілем жінки. Яка гармонія ліній і фарб! «Рух кожен сплітається у візерунок», — хотілося йому процитувати, але замість цього він сказав:

— Портрет писався в Брюсселі. А хмари і вазу в ніші художник дописав потім.

— Чудовий портрет, — повторила пані Солберґ і рушила далі.

— А як вам подобається Ізраельс?

Картина називалася «Скромна трапеза».

— Дуже подобається, — відповідала вона. — І ваш Бастьєн-Лепаж також (вона мала на увазі «Кузню»). Але мені здається, що старі майстри у вас — цікавіші. Якщо вам пощастить відшукати ще кілька речей, їх неодмінно треба перемістити в окрему залу. Вам так не здається? А ось до Жерома я чомусь байдужа, — вона промовляла, розтягуючи слова, і це здавалося Френкові чарівним.

— Чому ж? — здивувався він.

— У ньому є щось штучне, не вважаєте? Мені подобається колорит, але тіла одалісок аж надто досконалі. Хоча, звісно, це гарно.

Ковпервуд був не дуже високої думки про розумові здібності жінок і розцінював представниць прекрасної статі більше як витвори мистецтва, хоча і помічав, що інколи вони інтуїтивно осягали те, до чого він сам ніколи б не додумався. «Ейлін, безумовно, не могла б цього помітити, — міркував Френк. — До того ж вона тепер не така вже й приваблива. Немає в ній цієї чудової свіжості, наївності, чарівності та тонкощів розуму. А чоловік у пані Солберґ — якийсь блазень. Може, йому вдасться зацікавити її? Але чи поступиться така жінка? Чи не поставить умовою розлучення та шлюб?»

А пані Солберґ, зі свого боку, думала, що Ковпервуд, мабуть, людина непересічна і що він занадто близько стояв біля неї, коли вони прегелядали картини. Крутити голови чоловікам їй було не новиною, і вона відразу ж збагнула, що подобається йому. Рита знала силу своїх чарів, але, кокетуючи, щоб насолодитися своєю могутністю, дотримувалася міри та трималася неприступно. Досі вона не зустрічала чоловіка, заради котрого варто було б пожертвувати душевним спокоєм. «Безперечно, Ейлін невідповідна дружина для нього, — думала вона. — Йому потрібна жінка більш змістовна та глибока».

15. Нове кохання

Зближенню Ковпервуда і Рити Солберґ мимоволі сприяла сама Ейлін. Вона зацікавилася Гарольдом, котрий побудив у ній не те щоб справжнє почуття, а скоріше якусь безглузду сентиментальну ніжність. У присутності жінок, особливо вродливих, Солберґ миттєво шарівся, ставав надзвичайно чемним, уважним і зумів цим сподобатися Ейлін. Вона вирішила неодмінно знайти йому учнів, а крім цього, їй було приємно бувати в студії Солберґів. Ейлін нудьгувала без товариства. А Френк заради пані Солберґ охоче супроводжував її. Переслідуючи свої власні цілі, він підступно заохочував це знайомство і часом пропонував Ейлін запросити Солберґів на обід або радив їй влаштувати у себе музичний вечір, аби дати можливість Гарольду виступити та трохи отримати грошенят. Ковпервуди запрошували Солберґів у свою ложу, надсилали їм квитки на концерти, по неділях і навіть у будні возили їх на прогулянку.

Саме життя з його фізіологічними законами часто бере на себе роль звідника. Позаяк Ковпервуд невпинно та схвильовано думав про Риту, вона також стала думати про нього. І з кожним днем він здавався їй все більш привабливим, владним і незвичайним. Відчуваючи його потяг, вона болісно боролася зі своєю совістю. Правда, нічого ще не було сказано, але Френк майстерно вів облогу, поступово заступаючи Риті всі шляхи до відступу — один за одним. Якось, коли ні Ейлін, ні Ковпервуд не могли приїхати до чаю, який по четвергах влаштовували у себе Солберґи, Рита отримала величезний букет чудових темно-червоних троянд. «Для затишних закутків вашої студії» — було написано на картці. Рита чудово знала, від кого ці троянди й скільки грошей вони коштують. Квітів було не менше, ніж на п’ятдесят доларів, і від букета віяло тією незвичною для неї розкішшю, яку могли дозволити собі тільки дуже заможні люди, фінансові функціонери та впливові біржовики. Риті щодня траплялися на очі газетні оголошення банкірської контори Ковпервуда. Якось вона зіткнулася з ним віч-на-віч у крамниці Меррила. Час був близько полудня, і Френк запропонував їй піти кудись поснідати, але Рита вважала своїм обов’язком відмовитися. Він завжди дивився на неї вперто, наполегливо та жадібно. Риті було приємно, що її врода дає їй над ним таку владу. Проти волі в голову їй закрадалася думка, що цей енергійний, чарівний чоловік може з часом оточити її розкішшю, яка й не снилася Солберґу. Однак зовні життя її текло по-старому, вона, як і раніше, трохи грала на роялі, ходила по крамницях, їздила в гості, читала, нарікала на лінь і непрактичність Гарольда, і лише іноді нею раптом опановувала дивна задума, і перед нею виникав образ Ковпервуда. Які у нього сильні та гарні руки, а погляд — ласкавий і водночас твердий, котрий усе бачить. Пуританству Вічіти (що вже дещо похитнулося пребуванням у колі чиказької богеми) доводилося туго в боротьбі зі спритністю і підступами нового часу, втіленими в цьому чоловікові.

— Ви якась невловима, — сказав їй Ковпервуд одного вечора в театрі, коли Ейлін із Гарольдом вийшла в фойє і вони залишилися вдвох у ложі. У залі стояв гомін голосів, і можна було говорити без побоювання. Пані Солберґ була чарівна у вечірній мереживній сукні.

— Ви так вважаєте? — сміялася Рита, задоволена зауваженням Ковпервуда та схвильована його близькістю. Вона все більше піддавалася його настрою, будь-яке його слово викликало в ній тремтіння. — А по-моєму, я істота доволі матеріальна, — додала вона і глянула на свої складені на колінах повні гарні руки.

Ковпервуд, котрий всім своїм єством відчував її матеріальність, так само, як і своєрідність цієї особи, куди багатшої за природу Ейлін, був глибоко схвильований. Почуття, настрої, фантазії, що володіли її душею, передавалися йому без слів, як подих вітру, захоплюючи та викликаючи у відповідь хвилювання в крові. У Риті було не менше життєвої енергії, ніж в Ейлін, але вона була витонченішою, ніжнішою та багатшою духовно. «Чи Ейлін мені вже наскучила?» — запитував він себе інколи. «Ні, такого не може бути», — вирішував він тут же. Але Рита Солберґ, без сумніву, — найпривабливіша жінка, яку він будь-коли зустрічав.

— І все ж таки ви — невловима, — продовжував він, нахиляючись до співбесідниці. — Ви нагадуєте мені щось, чого навіть не висловити словами: переливи барв, аромат, обривок мелодії... спалах світла. Я тепер тільки про вас і думаю. Ви дуже тонко розповідаєте про картини. Мені подобається ваша гра на роялі, ви вкладаєте в неї частинку себе. Ведете мене в інший світ, відмінний від того, в якому живу я. Розумієте, про що я?

— Я рада, якщо це так. — Рита глибоко і дещо театрально зітхнула. — Але ви малюєте аж надто привабливий портрет, я ще бозна-що про себе подумаю, — і вона зробила чарівну міну, округливши та випнувши губки. Розпалена, розпашіла, вона задихалася від почуттів, що її захоплювали.

— Авжеж, ви така, — наполягав Ковпервуд, — такою я завжди вас відчуваю. Ви знаєте, — він ще нижче схилився до її крісла, — часом мені здається, що ви ще зовсім не жили, нічого не бачили, але ж це багато додало б до вашої досконалості. Мені б хотілося, щоб ви побували за кордоном — зі мною або без мене. Я захоплююся вами, Рито. А я для вас хоч щось означаю?

— Так, але... — Вона зам’ялася. — Боюся цього всього і вас боюся. — Її губки знову примхливо випнулися — мила звичка, що полонила його ще з першого дня знайомства. — Краще побалакаємо про інше. Гарольд жахливо ревнивий. І що подумає пані Ковпервуд?

— Я знаю, але чи варто зараз тривожитися про це? Й яка Ейлін шкода від того, що я розмовляю з вами? Життя — в спілкуванні індивідуальностей, Рито. А у нас із вами є дуже багато спільного. Хіба ви цього не відчуваєте? Ви — найцікавіша жінка, яку я будь-коли зустрічав. Ви відкриваєте мені щось нове, про що я ніколи навіть не здогадувався раніше. Ви маєте це зрозуміти. Скажіть мені правду, подивіться мені в очі! Ви ж не задоволені своїм життям? Не такі щасливі, як могли б, як хотіли б бути?

— Ні. — Вона задумливо розгладжувала пальцями віяло.

— Ви — нещасні!

— Колись мені здавалося, що я щаслива. Але це було давно.

— Воно й не дивно! — гаряче підхопив захоханий чоловік. — Ви не можете вдовольнятися роллю, яку виконуєте тепер, вона занадто для вас незначна. У вас є власна індивідуальність, а ви жертвуєте нею, щоб підтримувати багаття іншої людини. Не хочу цим сказати, що пан Солберґ не талановитий, але з ним ви ніколи не будете щасливі. Мене вражає, як ви цього самі не усвідомлюєте.

— Та звідки вам знати! — в її голосі чулася втома.

Він пильно поглянув на жінку, і вона затремтіла.

— Давайте припиняти цю балачку, — сказала вона поспішно, — краще...

Ковпервуд поклав руку на спинку її крісла, він мало не торкався плеча красуні.

— Рито, — сказав він, знову називаючи її по імені, — ви — дивовижна жінка!

— О! — промовила вона ледь чутно.

Минуло днів десять, як Ковпервуд знову побачив Риту. Якось під вечір Ейлін заїхала за ним у контору в новому екіпажі, захопивши дорогою Солберґів, аби їхати разом прогулятися. Ейлін правила, Гарольд сидів поруч із нею попереду, а Ковпервудові з Ритою залишили місця на зад­ньому сидінні. Їй навіть на гадку не спало, що Ковпервудові подобається пані Солберґ, — так обережно він поводився. До того ж Ейлін не сумнівалася в своїй перевазі над Ритою. Як же, вона ж і вродливіша, й одягається краще. Рита їй не рівня. Дружина Френка й не підозрювала, якою магнетичною силою володіла пані Солберґ в очах Ковпервуда. При всій його діловитості та гіпотетичній прозаїчності, під зовнішністю врівноваженого, позитивно налаштованого чоловіка у нього палав жар внутрішнього вогню і навіть романтики.

— Чудово, — сказав Ковпервуд, опускаючись на м’яке сидіння поруч із Ритою. — Який неймовірний вечір! І що за чарівний солом’яний брилик із трояндою, що так пасує до вашої сукні!

Троянди були червоні, плаття біле, з пропущеною крізь мережку вузенькою зеленою стрічкою. Рита чудово розуміла, чому Френк перебуває в такому піднесеному настрої. Наскільки він не схожий на Гарольда, який він сильний, життєрадісний і спритний! Гарольд — той цілий день сьогодні проклинав долю, життя та невдачі, що його переслідують.

— Я б на твоєму місці не скаржилася, — зауважила вона уїдливо. — Треба лише більше працювати і менше шаленіти.

У відповідь той кричав, влаштовував сцену, а вона пі­шла шпацерувати. Коли Рита повернулася, за ними заїхала Ейлін. Це було дуже до речі. Рита відразу ж повеселішала й побігла одягатися. Солберґ наслідував її приклад. Щасливі та задоволені задля годиться, наче нічого й не сталося, друзі вирушили в путь. Тепер, слухаючи Ковпервуда, Рита гордо роззиралася навсібіч. «Так, я гарна, — думала вона, — й він від мене шаленіє. Як це було б чарівно, якщо б тільки ми посмілішали». Але вголос казала:

— Нічого доброго в мені немає! Просто день видався привітний. Сукня звичайнісінька, а я навіть трохи засмучена сьогодні.

— Щось трапилося? — співчутливо питав Френк під стукіт коліс екіпажів, що заглушав їхні голоси. — Може, я зможу допомогти? — чоловік радів би нагоді витягнути Риту зі скрутного становища, надати їй послугу та підкорити її своєю добротою. — Зараз ми проїдемо в Джексон-парк, пообідаємо там у павільйоні та повернемося в місто при світлі місяця. Гаразд? Та посміхніться ж, будьте веселі, як завжди. Про що вам сумувати? Я готовий зробити для вас усе, що забажаєте, — все, що в моїх силах! У вас може бути все, чого запрагнете. Що вас турбує? Ви ж знаєте, наскільки ви мені дорогі. Розкажіть про свої труднощі, дозвольте позбавити вас будь-яких турбот.

— Ні, ви для мене нічого не можете вдіяти, принаймні зараз. Труднощі? Ну та які там труднощі! Все — марнота марнот!

Вона навіть про себе розповідала з недбалою відчуженістю, в якій домінувала якась особлива привабливість. Ковпервуд був вражений.

— Але ви для мене — не дрібниця, Рито, — м’яко сказав він, — як і все, що вас стосується. Я вам казав, як багато ви для мене означаєте. Невже ви самі цього не бачите? Для мене ви — найскладніша з усіх загадок і найцікавіша. Я втрачаю глузд через вас. Із часу нашої останньої зустрічі я все думав і думав. Якщо у вас є якісь турботи чи тривоги — поділіться зі мною. Бо в мене зараз тільки одна турбота — ви. Поєднайте свое життя з моїм, і я влаштую так, що ви будете щасливі. Ви потрібні мені, а я — вам.

— Так, — сказала вона, — я знаю... — І затнулася. — Нічого особливого не сталося, ми з Гарольдом трошки посварилися.

— Через що?

— Через мене. — Вона знову примхливо випнула вуста. — Не можу ж я вічно палити фіміам, як ви тоді сказали. — Слова Френка міцно засіли у неї в голові. — Але це все — позаду. Погляньте, який дивовижний день, просто пре-чу-до-вий!

Ковпервуд поглянув на неї та похитав головою. Яка вона чарівна в своїй непослідовності! Правлячи кіньми та балакаючи з Солберґом, Ейлін нічого не чула і не бачила. Вона була поглинута своїм супутником, а крім цього, її відволікав потік екіпажів, що прагнули на Південь по Мічиґан-авеню і миготіли повз дерева з ніжним молодим листям, зелені газони, скопані клумби, відчинені вікна будинків. Уся чарівна принадність весни викликала в Ковпервуда радісне відчуття життя, що наче знову відкривалося для нього. Якби все те захоплення, що він зараз відчував, можна було б побачити, воно оточило б його осяйним ореолом. Пані Солберґ відчувала, что її чекає фантастичний вечір.

Обідали в парку, просто неба, курчатами, смаженими в сухарях, пили шампанське й їли вафлі. Словом, усе було як годитися. Ейлін, задоволена тим, що Солберґ в її товаристві був дуже бадьорим, пустувала, проголошувала тости, сміялася, бігала по галявині та весело щебетала. Гарольд відверто залицявся до неї, як робили це всі чоловіки, намагався навіть освідчитися в коханні. Ейлін жартома його зупиняла, називала «нестерпним хлопчиськом» і вимагала, щоб той «перестав негайно». Вона була настільки впевнена в собі, що, повернувшись додому, не побоялася розповісти Ковпервудові, як легко заводиться Солберґ і як вона весь час із ним жартувала. Френк, котрий не сумнівався в її вірності, поставився до цієї розповіді дуже спокійно. Солберґ — бовдур, нехай собі упадає за Ейлін. Це дуже навіть до речі.

— Гарольд — непоганий хлопець, — зауважив він. — Нічого проти нього не маю, але скрипаль із нього, здається, досить посередній.

Після обіду вся компанія поїхала на берег озера за місто, де починалася прерія з розкиданими то тут, то там темними купками дерев. Небо було чистим, яскраво світив місяць, заливаючи сріблястим сяйвом безмовні поля та непорушну поверхню озера. Спокуса, що її продукував Ковпервуд, яку Рита останнім часом поглинала у величезних дозах, справляла на неї свою руйнівну дію. Палка та смілива за всієї своєї уявної апатичності, Рита була з тих жінок, у котрих почуття пробуджує рішучість. Френкові вдалося вразити її уяву. Його жертва розуміла, що він набагато значніший за всіх, хто її оточував. Хіба не щастя бути коханою такого чоловіка! Яке у них могло б бути яскраве та цікаве життя! Думка про зв’язок із Ковпервудом і вабила, і лякала Риту, немов яскравий вогник у темряві. Щоб здолати свое хвилювання, вона заговорила про мистецтво, про спільних знайомих, про Париж, Італію. Френк підтримував цю розмову і весь час тихенько гладив руку жінки, а раз, коли екіпаж в’їхав у тінь дерев, прихилив до себе її голову та торкнувся губами її щоки. Рита спаленіла, затремтіла, зблідла, піддавшись зненацька бурі нових відчуттів, але все ж упоралася з собою. Ось воно, щастя! Вона розуміла, що колишньому життю настав край.

— Будьте завтра о третій за мостом на Рош-стрит, — шепнув Ковпервуд. — Я приїду за вами. Вам не доведеться чекати ні хвилини.

Вона зволікала з відповіддю, міркуючи, марячи наяву, заворожена сліпучим майбутнім, яке чоловік відкривав перед жінкою, готова скоритися чужій, непохитній волі.

— То ви прийдете? — наполягав він.

— Стривайте, — промовила вона ледь чутно. — Дайте зважити... Чи можу я?

Вона все ще вагалася.

— Так, — сказала вона згодом і глибоко, на повні груди вдихнула повітря. — Так! — повторила вона, немов щось нарешті вирішивши про себе.

— Кохана, — прошепотів він, стискаючи лікоть Рити та задивляючись в її освітлений місяцем профіль.

— Що я роблю? — прошепотіла вона, бліднучи та задихаючись від хвилювання.

16. Фатальна інтермедія

Ковпервуд радів неймовірно. Він заледве дочекався часу побачення, і дійсність перевершила всі його найсміливіші сподівання. Рита була миліша, своєрідніша, звабливіша за всіх жінок, котрих йому доводилося раніше зустрічати. Підприємець поспішно винайняв чарівну квартирку на Північній стороні і гаяв там із Ритою чимало годин уранці, вдень і ввечері — залежно від обставин. Тут, на волі, Френк міг не кваплячись вивчити свою нову коханку, але хоч би який прискіпливий він був, чоловікові не вдалося виявити в ній жодних або майже жодних недоліків. Молодість і безтурботність — безцінні дари, а у неї в надлишку і того, й іншого. Натура, чужа до будь-якої меланхолії, що мала щасливу здатність насолоджуватися миттю, Рита не намагалася зазирати в майбутнє, не вишукувала причин для тривог і хвилювань, не згадувала про минулі невдачі та неприємності. Вона любила гарні речі, але не була марнотраткою. Як не намагався Ковпервуд умовити її більше витрачати на себе, як не хитрував, все було намарно, і це не могло не викликати його поваги. Жінка завжди знала, чого прагне, витрачала гроші економно, купувала розважливо та скромністю своїх суконь нагадувала йому польову квітку. Часом почуття до Рити захоплювало Френка з такою силою, що ставало болісним для нього і він радий був би позбутися тієї мани, але не міг із собою нічого вдіяти. Чар не минав. Коли після найнесамовитіших ласк Рита поправляла своє розпатлане волосся, чарівно кривляючись перед дзеркалом і міркуючи відразу про купу приємних речей, вона здавалася йому тільки ще більше свіжою, вродливою та чарівною.

— Ти пам’ятаєш, Алджерноне, ту картину, що ми з тобою бачили в антиквара три дні тому? — нагадувала вона, розтягуючи слова та називаючи його цим другим іменем, яке вважала милозвучнішим і відповіднішим для їхніх романтичних зустрічей. Ковпервуд спочатку заперечував проти цього, але вона наполягла на своєму. — Пам’ятаєш плащ старого, який досконалий синій тон (картина називалася «Поклоніння волхвів»)? Ну, просто ча-рів-ний!

Вона так мило розтягувала слова і так кумедно при цьому випинала губки, що немислимо було не поцілу­вати її.

— Маргаритко моя, — казав він, пригортаючи її до себе. — Саксонська статуетко!

— Ну ось, я тільки-но причесалася, а ти знову розпатлав мені волосся.

Голос її й очі були невинні та простодушні.

— Неодмінно розколошкаю, моя кокетко.

— Ти мене зовсім задушиш. Мені завжди боляче від твоїх поцілунків. Невже тобі мене не шкода?

— Шкода, крихітко! Хоча мені подобається заподіювати тобі біль.

— Ну що з тобою вдієш!

Але і після цих бурхливих поривів його так само тягнуло до неї. «Вона — як метелик, — думав він, — кремова з білим або блакитна із золотим — пурхає над шипшиною, з квітки на квітку».

Дуже скоро Ковпервуд переконався, що Рита чудово тямить у вимогах світу, хоча сама й не належала до цього кола. Рита відразу ж збагнула і його бажання відігравати роль у товаристві, і честолюбне прагнення колекціонувати картини, і мрії про блискуче майбутнє. Мабуть, їй було зрозуміло, що він ще не повністю проявив себе, що Ейлін як дружина для нього не зовсім годиться і що їй, Риті, ця роль була б більше до снаги. Незабаром вона стала розмовляти з ним і про свого чоловіка, дуже поблажливо відгукуючись про його слабкості та недоліки. Вона не тримала на нього зла, просто їй, як з’ясувалося, набридли взаємини, які не виправдовувалися ні коханням, ні схилянням перед талантом, ні взаєморозумінням. Френк запропонував Риті перебратися в просторішу оселю, покласти край дріб’язковій економії, яка дратувала її та Солберґа, і пояснити все тим, що родина висилає їй зараз більше грошей. Спочатку Рита і слухати нічого не хотіла, але Ковпервуд м’яко, хоча і наполегливо наполягав і таки домігся свого. Ще через якийсь час він порадив їй умовити Гарольда поїхати в Європу. Нехай думає, що її рідня і цього разу розщедрилася. Прохання, ласки, переконання та лестощі зробили свою справу. Пані Солберґ врешті скорилася та прийняла допомогу коханця.

Позбувшись матеріальних турбот, вона зовсім заспокоїлася та розцвіла. Втім, щедротами Ковпервуда Рита користувалася помірно і гроші його витрачала розважливо. Більше року ні Солберґ, ні Ейлін не підозрювали про цей зв’язок. Гарольд, обвести котрого навколо пальця було зав­виграшки, поїхав погостювати до матері в Данію, а звідти — до Німеччини, удосконалюватися в музиці. Наступного року Рита Солберґ вирушила слідом за Френком у Європу. В Екс-ле-Бені, Біарріці, Парижі і навіть у Лондоні Ейлін перебувала в блаженному невіданні щодо цієї другої супутниці свого чоловіка. Рита намагалася розвинути смак Ковпервуда, знайомила його з серйозною музикою та літературою. Завдяки їй змінилися його погляди на багато речей. Рита схвалювала його намір скласти велику збірку картин старих майстрів і радила бути обачнішим у виборі полотен сучасних художників. Френк був цілком задоволений таким станом справ і нічого кращого для себе не бажав.

Але, як і будь-яке піратське плавання хвилями пристрасті, таке становище загрожувало небезпекою. Чого доб­рого, міг піднятися й шторм — один з тих лютих шквалів, причиною яких буває обманута довіра та створені суспільством моральні норми, згідно з якими жінка є власністю чоловіка. Правда, Ковпервуда, котрий жодних законів, крім своїх власних, не визнавав, а якщо і корився чужим правилам, то лише тоді, коли не міг їх обійти, гіпотетичні скандали, сцени ревнощів, крики, сльози, докори, звинувачення особливо не бентежили. До того ж, можливо, вдасться цього уникнути. І там, де звичайна людина остерігалася б наслідків навіть одного такого зв’язку, Френк, як ми бачимо, незворушно і майже одночасно зав’язував стосунки з кількома жінками. Новий зв’язок не міг його налякати, тим більше, що цього разу він захопився по-справжньому. Колишні його любовні пригоди в кращому випадку були сурогатом справжніх почуттів, порожніми інтрижками, в яких не брали участь ні розум, ні серце. З пані Солберґ усе було інакше. Невідомо, чи надовго, але тепер Рита була для нього всім. Однак жінки мали над Ковпервудом таку привабливу владу, так потужно — якщо не чуттєво, то естетично — діяла на нього їхня врода і зваблива таємниця їхньої індивідуальності, що він незабаром втягнувся в нову авантюру, результат якої був не настільки щасливий.

Антуанетта Новак почала свою працю на Ковпервуда як особистий секретар і стенографістка мало не зі шкільної лави: середню освіту вона отримала в училищі на Західній стороні, після чого закінчила ще й комерційну школу. Ще дівчинкою вона приїхала в Америку разом із батьками, виросла та розцвіла, як троянда. Важко було повірити, що ця струнка та гнучка красуня, завжди зі смаком одягнена, досконало знає стенографію, бухгалтерію й усю конторську роботу, — донька бідного поляка, котрий працював спочатку у південно-західній частині Чикаґо на сталеливарному заводі, а потім відкрив у польському кварталі третьосортну крамничку і став торгувати тютюном, газетами та канцелярським приладдям. Продаж гральних карт і кімнатка в глибині, де відвідувачі могли посидіти та за нагоди перекинутися в карти, по суті, були єдиними джерелами прибутків цього підприємства. Антуанетту (до речі, її звали Мінка, а ім’я Антуанетта вона просто вичитала в чиказькій недільній газеті), тоненька брюнетка, мрійлива, честолюбна та сповнена надій на майбутнє, не прослуживши й тижня на новому місці, стала захоплюватися своїм босом і, тамуючи подих, стежила за кожним його сміливим ходом у війні з газовими компаніями. Бути дружиною такого чоловіка, міркувала вона, завоювати його кохання або хоча б привернути його увагу — яке це має бути щастя! Після сіренького маленького світу її дитинства й юності — він здавався їй сіреньким порівняно з тими вищими та недоступними сферами, про існування яких вона почала здогадуватися, дивлячись на свого шефа, — і після нічим не примітних людей у конторі з продажу нерухомості, де вона працювала якийсь час до того, як вступити сюди, Ковпервуд, завжди бездоганно одягнений, стриманий, спокійно-самовпевнений, не міг залишити поза увагою найчутливіші струни її честолюбної душі. Якось вона побачила, як із фіакра вийшла Ейлін у брунатному костюмі, хутрі, елегантних лакованих черевичках і капелюшку з довжелезним темно-червоним пером, що стирчало над головою, немов шпиль чи лезо кинджала. З першого ж погляду Антуанетта її зненавиділа. Чим вона гірша за цю розцяцьковану особу? Чому так несправедливо влаштований світ? І що за людина Ковпервуд?

Якось, невдовзі після відкриття комісійної контори в Чикаґо, Френк продиктував їй свою біографію, дещо пом’якшивши факти, і велів розіслати по одному примірнику в редакції чиказьких часописів. Антуанетта засиділася за листуванням, пізно повернулася додому, і вночі їй наснився сон, в якому викривлено, як завжди буває в снах, вона побачила те, що трапилося з нею за дня.

Їй снилося, ніби вона сидить за своїм столом у розкішному кабінеті Ковпервуда на Ла-Саль-стрит, а він стоїть біля неї і питає:

— Що ви про мене думаєте, Антуанетто?

Вона збентежена, але відповідає хоробро. Уві сні дівчина була пристрасно в нього закохана.

— Даруйте, я й сама не знаю...

Тоді він узяв її за руку і погладив по щоці, і тут панночка прокинулася. А потім довго лежала і міркувала, як обурливо та прикро, що такий чоловік сидів у в’язниці. Який він гарний! Одружений вдруге. Може, його перша дружина була негарна чи дурна? Ці думки не полишали Антуанетту, і навіть уже вранці, на роботі, вона ніяк не могла їх позбутися. Зайнятий своїми справами, Ковпервуд тоді не звертав на неї уваги. Він із захопленням розробляв черговий хід, який дав би йому перевагу у війні зі старими газовими компаніями. А для Ейлін, хоча вона лиш раз бачила Антуанетту у Френка в кабінеті, секретарка й зовсім не існувала. Жінка-конторниця була в ті дні такою рідкістю, що на неї дивилися, як на опудало. Ейлін просто не помічала її.

Десь приблизно через рік після того, як Ковпервуд зійшовся з Ритою Солберґ, його взаємини з Антуанеттою Новак, суто ділові й офіційні спочатку, раптово набули дещо іншого, особистісного характеру. Чим це пояснити? Тим, що йому набридла Рита? Анітрохи! Френк, як і раніше, захоплювався нею. Чи тим, що йому набридла Ейлін, котру він нахабно дурив? Зовсім ні. Часом вона приваб­лювала його нітрохи не менше, може, навіть і більше, ніж раніше. І саме тому, що її законні права так грубо він зневажав. Він жалів Ейлін, але виправдовував себе тим, що всі його романи — за винятком, мабуть, зв’язку з пані Солберґ — дуже нетривкі. Якби у нього була можливість одружитися з Ритою, він, імовірно, так і вчинив би, навіть іноді думав, чи може щось змусити Ейлін дати йому волю. Але все це врешті-решт були тільки порожні думки. В глибині душі він вважав, що вони проживуть разом до самої смерті, тим більше, що Ейлін так легко дурити.

Ну, а Антуанетта Новак була для нього лише частиною тієї симфонії тілесного кохання, за допомогою якого, як відомо, краса править світом. Антуанетта була чарівною брюнеткою, особливо гарно виглядали її великі чорні очі, що горіли вогнем невситимої жаги, і Ковпервуд, на котрого стенографістка спочатку не справила відчутного враження, поступово зацікавився нею. Дивлячись на неї, він дивувався, як Америка змінює людей.

— Ваші батьки — американці, Антуанетто? — запитав він її якось уранці з тією поблажливою фамільярністю, з якою зазвичай поводився зі своїми підлеглими або людьми, котрі стоять нижче за нього за розумовим розвитком, що, втім, нікого не ображало, а багатьом навіть здавалося вельми втішним.

Антуанетта, свіженька й охайна, в білій блузці та чорній спідниці, з чорною оксамиткою на ніжній шиї і з важкими чорними косами, що обвивали її голову і були скріплені білим целлулоїдним гребінцем, глянула на нього повними щастя й удячності очима. Вона звикла до чоловіків зовсім іншого штибу: в дитинстві її оточували люди суворі, запальні, гарячі, часом вони напивалися і тоді починали запекло сваритися. Вони раз по раз страйкували, брали участь у демонстраціях, ходили молитися в католицьку церкву. А потім вона бачила навколо себе тільки махлярів, схиблених на грошах, неосвічених, котрі нічим не цікавилися, крім можливостей наживи, що відкривалися їм у Чикаґо. У конторі Ковпервуда, стенографуючи його листи, чуючи його короткі, але завжди бадьорі розмови зі старим Лафліном, Сіппензом та іншими, вона дізналася про життя багато нового, про що раніше ніколи і не підозрювала. Немов він відчинив перед нею вікно, за яким відкривалася неозора далечінь.

— Ні, не американці, сер, — відповідала Антуанетта, опускаючи на блокнот тонку, але сильну білу руку, в якій вона тримала олівець. Задоволена його увагою, вона мимоволі посміхнулася.

— Так я і думав, — сказав він, — хоча вас можна прийняти за справжню американку.

— Не знаю навіть, чому це так, — продовжувала Антуанетта дуже серйозно. — І брат у мене — також справжній американець. Ми з ним зовсім не схожі на батька і матір.

— А що робить ваш брат? — спитав Френк, аби щось сказати.

— Він працює зважувальником у «Арніла і Ко». Сподівається колись стати менеджером. — Вона посміхнулася.

Ковпервуд допитливо зиркнув на підлеглу, і вона, не витримавши його погляду, опустила очі. Мимоволі зрадницький рум’янець спалахнув на смаглявих щоках дівчини. Вона завжди болісно шарілася, коли її бос дивився на неї.

— Отже, що ж ми писали генералу Ван-Сайклу? — прийшов їй на допомогу Френк, і через кілька хвилин панночка вже опанувала себою.

Щоразу, коли їй траплялося залишатися наодинці з Ковпервудом, вона відчувала дивне хвилювання, з яким не могла впоратися. Серце її починало відчайдушно битися, і вся вона пашіла, як у вогні. Часом Антуанетта задавалася питанням, чи може такий блискучий чоловік звернути увагу на просту стенографістку.

Природно, що, постійно думаючи про Френка, Антуанетта зрештою без пам’яті в нього закохалася. Можна було б, звісно, розповісти, як вона день за днем писала під його диктовку, вислуховувала накази, спокійно та діловито, як і годиться зразковій секретарці, виконувала свої обов’язки. Але думки дівчини, хоча це і не відбивалося на точності й акуратності її роботи, були цілком захоплені незвичайним чоловіком, котрий сидів поруч у кабінеті, — її господарем, до котрого безперервно приходили важливі та впливові функціонери. Вони тицяли їй свою картку й іноді годинами затримувалися у Ковпервуда. Правда, вона помітила, що шеф рідко вдавався до тривалої бесіди аби з ким, і це дуже інтригувало її. Розпорядження, які він віддавав, завжди вирізнялися стислістю. Френк покладався на її природну кмітливість, що вона миттєво доповнить те, на що він тільки натякав.

— Ви второпали? — зазвичай питав він.

— Так, — відказувала Антуанетта.

Ніколи ще не почувалася вона настільки значною особою, як тепер, з того часу, як стала працювати у Ковпервуда. У просторій конторі з натертою до блиску підлогою все було світлим, холодним і жорстким, як і сам Френк. Вранішнє сонце зазирало у велике вікно з товстим дзеркальним склом, що виходило на схід, і, проникаючи крізь приспущені штори салатового кольору, створювало в кімнаті зеленкувату, романтичну, як здавалося Антуанетті, напівтемряву. Кабінет Ковпервуда, оздоблений, як і в Філадельфії, вишневим деревом, був облаштований так, аби не можна було ні підглянути, ні підслухати, що там робиться. Коли двері були зачинені, ніхто не смів туди входити, наче за кіот. Правда, Френк здебільшого розсудливо залишав двері відчиненими, навіть коли диктував ділові листи. Під час таких процедур, що відбувалися зазвичай при відчинених дверях, Ковпервуд не вважав зручним залишатися з секретаркою занадто довго наодинці. Так виникли стосунки, що сприяли їхньому зближенню.

Минали місяці, Френк був захоплений іншою жінкою, про існування котрої Антуанетта навіть не підозрювала, а вона, входячи до нього в кабінет, то насилу переводила дух від хвилювання, то паленіла від дівочого сорому. Вона навіть сама собі не наважувалася зізнатися, що мріє про свого боса. Дівчині було страшно навіть подумати, наскільки легко вона може йому поступитися. А тим часом не було такої риси у Ковпервуда, яка б не врізалася їй у серце. Його густе каштанове волосся, завжди акуратно розділене проділом, його великі, ясні, незворушні очі, пещені руки, такі сильні та мужні, навіть його костюм завжди витонченого та простого крою, — все захоплювало її. Френк зазвичай здавався дуже замкнутим і далеким, і тільки коли вони працювали разом, ставав дещо ближчим і доступнішим.

Якось, коли він диктував Антуанетті ділового листа й їхні погляди кілька разів зустрілися — при цьому вона незмінно опускала очі на папір, — він, продовжуючи диктувати, підійшов до напіввідчинених дверей і прикрив їх. Антуанетта не звернула б на це уваги — йому траплялося і раніше зачиняти двері, — але сьогодні у нього був якийсь особливий погляд, пильний, без усмішки, і вона відчула, що зараз, цієї миті щось станеться. Вона застигла, потім кров прилинула до її обличчя, і по спині пробігли мурашки. Антуанетта і сама не знала, наскільки вона гарна. Руки та ноги у неї були немов виточені, а тіло — струнке та гнучке. Тонкий профіль чеканністю рисунка нагадував зображення на старовинних грецьких монетах, а туго заплетені коси, що обвивали голову, здавалися вирізьбленими з каменю. Все це раптово впало Ковпервуду в очі. Повернувшись до столу, він не сів на своє місце, а схилився до дівчини, взяв її за руку і ніжно, але наполегливо потягнув до себе.

— Антуанетто, — сказав він.

Вона глянула на нього знизу вгору, потім підвелася, бліда, задихаючись від хвилювання. Від звичайної діловитості не залишилося й сліду. Панночку охопила якась слабкість і безсилля. Вона спробувала було вивільнити руку, але, піднявши очі, побачила спрямований на неї жорсткий і жадібний погляд. В голові секретарці запаморочилося, в очах відбилося зрадницьке сум’яття.

— Антуанетто!

— Так, — прошепотіла вона.

— Ви кохаєте мене, зізнавайтеся!

Вона спробувала опанувати себе, проявити твердість духу, яка, як їй здавалося, ніколи її не покине, але, на жаль, цієї твердості вже не було і в помині. На мить Антуанетті згадалася далека чиказька околиця, Блу-Айленд-авеню, з двома рядами низеньких глиняних будиночків, де вона провела своє дитинство... А тут цей елегантний світлий кабінет і сильний, владний чоловік, котрий вимагає її відповіді. Який чудовий має бути світ, в якому він живе! Кров билася у неї в скронях, і панночка застигла в якомусь блаженному заціпенінні.

— Антуанетто!

— Ах! Я й сама не знаю... — пробелькотіла вона. — О, так, так! Кохаю!

— Мені подобається ваше ім’я, — сказав він. — Антуанетто! — і пригорнув її до себе.

Перелякана, щаслива, вона не пручалася, але раптом, швидше від несподіванки, ніж від сорому, сльози бризнули з її очей. Вона відвернулася, сперлася рукою об стіл і, опустивши голову, заплакала.

— Про що ви, Антуанетто? — ласкаво запитав він, нахиляючись до неї. — Ви так погано знаєте життя? Адже ви сказали, що кохаєте мене. Може, ви хочете, щоб я забув про те, що сьогодні відбулося, і щоб все між нами було, як і раніше? Я можу піти на це, якщо тільки, певна річ, і ви можете.

Ковпервуд чудово знав, що секретарка кохає його і всім єством прагне до нього. Антуанетта чула, що казав її бос, але ридання душили її.

— Хочете, щоб усе було, як і раніше? — знову повторив він, помовчавши, щоб дівчина могла оговтатися.

— Ах, дайте мені поплакати! — в сум’ятті пробурмотіла вона нарешті. — Я й сама не знаю, чому ридаю. Просто розхвилювалася трошки. Будь ласка, не звертайте на мене уваги.

— Антуанетто, перестаньте плакати і погляньте на мене.

— Ні, ні, тільки не тепер. У мене очі зовсім розпухли.

— Ну, погляньте на мене, Антуанетто, — і він узяв її за підборіддя, — подивіться, хіба я такий уже страшний?

— О! — схлипнула вона, коли їхні погляди зустрілися. — Я... — І, поклавши руки на груди Френка, припала до нього головою, а той обійняв дівчину та погладив по плечу.

— Я не такий уже поганий, Антуанетто, ви тут стільки ж винні, скільки й я. То ви мене кохаєте?

— Так, о, так!

— І не будете сердита на мене?

— Ні. Як це все дивно, — вона сховала обличчя у нього на грудях.

— То поцілуйте мене.

Вона закинула голову й обвила його шию руками. Ковпервуд міцно притиснув дівчину до себе. Він злегка кепкував над секретаркою, допитуючись, чому вона плакала, а сам думав: що б сказали Ейлін і Рита, якби дізналися? Спочатку Антуанетта не хотіла говорити, а потім зізналася, що у неї було таке відчуття, ніби вона чинить погано. Цікаво, що панночка також думала про Ейлін, про те, з якою пихою та завжди пропливає повз неї. Тепер вона ділить із цією зарозумілою пані Ковпервуд його любов. І як не дивно, Антуанетта вважала це честю для себе.

Вона виросла у власних очах, відчула в собі приплив бадьорості та сил. Тепер дівчина більше дізналася про життя, бо пізнала кохання та пристрасть. Майбутнє малювалося їй сповненим радощів. Трохи згодом Антуанетта сіла за свою друкарську машинку. «До чого все це призведе?» — думала вона, гарячково хвилючись. По обличчю дівчини не було помітно, що вона плакала, тільки смагляві щоки пашіли палким рум’янцем, і це робило її ще вродливішою. Жодне почуття провини перед Ейлін не турбувало Антуанетту. Вона належала до нового покоління, яке починало в душі піддавати переоцінці колишні етику та мораль. Хіба не має вона права розпоряджатися собою, як заманеться, й яке кому діло, куди це може її завести. Поцілунки Ковпервуда все ще горіли на її губах. Що тепер обіцяє їй майбутнє?

17. Щось не клеїться

Наслідки цього зближення не були такими значними для Френка, як для Антуанетти. Поступаючись раптовій примсі, він пробудив до життя пристрасну, неприборкану особу. Дівчина сліпо обожнювала його. Скільки б він не заподіяв їй горя, Антуанетта — і майбутнє це показало — ніколи не стала б йому мстити. Однак, сама того не відаючи, вона першою викликала підозри у Ейлін і відкрила їй очі на зради Ковпервуда.

Приводом до цього послужили два доволі незначних випадки. Якось, заїхавши за Френком, Ейлін застала його в кабінеті наодинці зі стенографісткою, хоча було вже пізно й інші службовці давно розійшлися. Вони дуже жваво розмовляли про щось, і панночка, коли Ейлін увійшла, ніби зніяковіла. Іншим разом, коли Ковпервуд був у від’їзді, Ейлін здалося, що вона бачила його разом із Антуанеттою в кареті на Стейт-стрит. Стояла гидка листопадова погода. Ейлін виходила з крамниці Меррила і випадково зиркнула на екіпаж, що проїжджав біля хідника. Повної впевненості у неї не було, але її все одно це вразило. Невже Френк у місті і нікуди не виїжджав? Ейлін негайно ж вирушила до нього в контору, під приводом, що знайшла гарненький нашийник для Дженні, песика старого Лафліна, а насправді, щоб перевірити, чи Антуанетта там. «Невже Ковпервуд міг захопитися цією стенографісточкою?» — питала вона себе дорогою. У конторі всі вважали, що шефа немає в місті, але й Антуанетти на місці не виявилося. Лафлін сказав Ейлін, що панна Новак, здається, пішла в бібліотеку підібрати якісь матеріали. Так Ейлін і не вдалося розвіяти свої сумніви.

Як вона мала до цього поставитися? І щастя її, й усі надії були настільки тісно пов’язані з коханням та успіхом Френка, що при одній думці втратити його вона готова була ошаліти. Часом Ковпервуд, продираючись звивистими стежками пристрасті, замислювався над тим, як вчинить Ейлін, якщо дізнається про його вибрики. Уже й раніше — коли він завів інтрижку з дружиною адвоката, пані Катридж, а потім із Еллою та пані Ледуел — у нього траплялися невеликі сутички з Ейлін, і хоча до справжніх сварок справа не дійшла, Френкові стало ясно, що навіть тінь підозри виводить дружину із себе. Іноді він десь пропадав, і Ейлін чекала його даремно, але у чоловіка завжди знаходилися виправдання. Іноді її дивувала його незрозуміла байдужість до неї — в цьому виправдатися було вже важче. Проте дотепер Ковпервудові завжди вдавалося розвіювати ревниві підозри дружини, тому що жодною з цих жінок він не був серйозно захоплений.

— Ну, навіщо ти таке кажеш? — спокійно заперечував він, коли Ейлін, сердячись на нього за якусь чергову тимчасову відсутність, стверджувала, що він, мабуть, непогано згаяв час із іншою. — Ти ж чудово знаєш, що у мене нікого немає. Повір, якби я і завів шури-мури з якоюсь жінкою, ти б дуже хутко про це дізналася. І все одно, навіть якщо станеться зі мною такий гріх, в душі я ніколи б тебе не зрадив.

— Он як? — уїдливо кричала Ейлін, хробак сумнівів точив її. — Ну, знаєш, «духовну вірність» можеш залишити собі! Мені одних піднесених почуттів замало.

Френк реготав, а за ним сміялася й Ейлін. Він жалів дружину і розумів, що вона має рацію. Подобався йому і сарказм, що звучав у її словах. Крім цього, він знав, що в глибині душі вона не вірить у його зраду, — адже він і зараз поводився з нею, як закоханий. Але Ейлін добре знала, що він подобається жінкам, а хіба мало бездушних кокеток, котрі будуть раді заманити його та спаплюжити їй життя? Та Френк і сам, може, не проти стати жертвою цих спокусниць.

Взаємний потяг і фізична близькість становлять настільки невід’ємний бік шлюбу і взагалі будь-якого любовного зв’язку, що майже кожна жінка стежить за проявами почуття у свого коханого приблизно так, як, скажімо, моряк, плавання котрого залежить від погоди, стежить за барометром. Ейлін у цьому сенсі не була винятком. Вона була такою гарною, настільки сильно завжди вабила до себе Ковпервуда, що будь-яка зміна в його ставленні не могла б від неї сховатися. Чергові спалахи пристрасті доводили жінці, що вона не втратила ще для нього своєї привабливості. Але тишком-нишком, задовго до його захоплення пані Солберґ чи кимось іншим, запал Френка став згасати. Правда, зміна була не настільки суттєвою, щоб викликати тривогу. Ейлін дивувалася, але не дошукувалася причин. Після невдачі, яку вона зазнала в чиказькому світі, становище її було занадто хитким, й у неї просто забракло на це духу.

Із появою пані Солберґ та Анутанетти Новак усе ускладнилося ще більше. По-своєму прив’язаний до Ейлін, Ковпервуд і хотів би бути ніжним із дружиною — він знав, наскільки сильно вона його кохає, і почувався винним перед нею, — але в той же час чоловік усе більше віддалявся від своєї дружини. Він віддалявся від Ейлін або, навпаки, знову зблизижувався з нею залежно від пожвавлення чи затишшя, що по черзі наступали в його любовних справах, що, втім, ніяк не позначалося на його справах банкірських, яким він віддавався з незмінною енергією та завзяттям. Ейлін усе це помічала і дуже турбувалася. Однак при її безмірній самовпевненості жінці не вірилося, щоб Ковпервуд міг довго залишатися нечутливим до її вроди. Крім цього, сентиментальна участь, яку вона брала в долі Гарольда Солберґа і в його душевних терзаннях, не дозволяли їй тверезо оцінити реальний стан речей. І все ж таки урешті-решт вона почала розуміти, що кохання Френка йде на спад. Найстрашніше те, що колишні стосунки дуже швидко псуються, перетворюючись на порожню видимість колишніх почуттів. Ейлін відразу відчула фальш. Вона намагалася протестувати.

— Чому ти не цілуєш мене так, як раніше? — дорікала вона чоловікові.

Або іншим разом ображено питала:

— Що з тобою трапилося? Ось уже чотири дні, як ти не звертаєш на мене жодної уваги.

— Нічого не сталося, — невимушено відповідав Ковпервуд. — Я анітрохи не змінився і ставлюся до тебе, як і раніше.

Він пригортав її до себе, пестив, але Ейлін залишалася недовірливою та настороженою. У душевному стані, що настає у людини, котра зіткнулася з такими болісними та незрозумілими припливами і відпливами кохання, дуже малу роль відіграють так звані розум чи логіка. Не можна не дивуватися, як під напором пристрасті і під впливом мінливих умов руйнуються ті погляди та теорії, якими ми раніше керувалися в житті. Раніше Ейлін знехтувала правами першої дружини Ковпервуда, як сміливо тлумачила вона про те, що «її Френку» потрібна жінка, котра б пасувала йому розвитком, нахилам і смакам. Тепер же, коли її долав страх, що Френк знайде собі кохану, яка більше відповідає його запитам, — хоча Ейлін й уявити не могла, хто б це міг бути, — вона міркувала зовсім інакше. Невже її час скінчився? І його тягне до якоїсь іншої жінки більше, ніж до неї? «Це було б жахливо! Що ж тоді робити?» — питала вона себе в повній розгубленості.

Якось увечері Ейлін зовсім занепала духом і навіть трошки поплакала, сама навіть не знаючи, чому. Часом їй доставляло мстиву насолоду вигадувати, як і чим дошкулятиме вона тій, котра зазіхне на її чоловіка. А потім мучилася сумнівами. Чи треба відкрито оголошувати війну, якщо вона переконається, що у Френка є коханка? Ейлін знала, що швидше за все саме так і буде, але разом із тим розуміла, що якщо Ковпервуд до неї охолов і кимось захоплений усерйоз, то нічого вона цим не доб’ється. Як усе це жахливо! Але що робити? Як повернути Френка? Адже це зараз — найголовніше.

Ревниві розпитування Ейлін змусили Ковпервуда на­сторожитися і подвоїти свою увагу до неї, — правда, суто формально. Він у міру сил приховував почуття, що хвилювали його тепер, — захоплення Ритою Солберґ, інтерес до Антуанетти Новак, — і на якийсь час досяг успіху в цьому.

Але врешті-решт зміна стала занадто очевидною. Ейлін це помітила через рік після їхнього повернення з Європи. У той час вона ще цікавилася Солберґом, хоча її взаємини з ним ніколи не заходили далі за легкий флірт. Їй, правда, спадало на гадку, що Гарольд — доволі привабливий, але хіба можна його порівняти з Френком? Ніколи! Й як тільки Ейлін відчула, що Ковпервуд змінився, вона відразу схаменулася. А випадку з каретою було досить, аби Солберґ і зовсім перестав для неї існувати. З жахом думала вона про те, що втратити тепер чоловіка — це втратити все: його любов — єдине, що у неї залишилося, після того, як розвіялися її надії потрапити у вищий світ. Може, саме через цю невдачу Френк і збайдужів до неї? Так, звісно. І все ж, згадуючи, як він клявся їй у коханні, згадуючи свою відданість йому в найважчий час, коли той сидів у в’язниці в Філадельфії й усі його покинули. Ейлін не вірила, що він здатен відплатити їй такою зрадою. Френк може захопитися, але якщо гарненько його присоромити, влаштувати, врешті, сцену, невже у нього вистачить совісті так мучити її? Ні, ні, він схаменеться і знову стане так само ласкавим і ніжним, як раніше.

Коли Ейлін бачила його або їй здавалося, що бачила в кареті з Антуанеттою Новак, їй дуже кортіло вчинити йому допит, але вона пересилила себе і вирішила спочатку простежити за чоловіком. Може, він волочиться відразу за кількома жінками? Тоді це не так уже й страшно. Ейлін була ображена, одурена в своїх найкращих почуттях, але не зломлена.

18. Зіткнення

Рита Солберґ була з тих жінок, уся поведінка котрих і сама манера триматися не дозволяють запідозрити їх у чомусь поганому. Хоча багато в її теперішньому житті було для неї новиною, вона не хвилювалася, не боялася, незмінно зберігала душевну рівновагу і тому в найскрутніших обставинах примудрялася не втрачати самовладання. Навіть заскочена на гарячому, не відчула б збентеження та незручності, бо не бачила в своїх стосунках із Ковпервудом нічого аморального і не мучилася думкою про те, куди заведе її цей зв’язок. Такі поняття, як «душа», «гріх», для неї не існували, а думка суспільства мало її турбувала. Спокусниця любила мистецтво, любила життя, словом, це була справжня язичниця. Є такий тип особистості, наче захищений непроникним панцером. Зазвичай це — люди стійкі, але не обов’язково видатні чи особливо успішні. Рита в своїй егоїстичній наївності була нездатна зрозуміти душевні муки жінки, котра втратила коханого. Сама вона байдуже поставилася б до такої втрати, погорювала б, мабуть, трошки й утішилася. Впевнена у своїй вроді та чарі, вона чекала б для себе в майбутньому чогось кращого, або у всякому разі, не гіршого.

Рита часто навідувала Ейлін — і з Гарольдом, і без нього, їздила з Ковпервудами на прогулянку, бувала з ними в театрі, на виставках. Після зближення з Френком вона знову вирішила вчитися живопису. Вечірні та денні заняття, які можна було за бажання пропускати, служили їй чудовим приводом для частих поїздок із дому. Крім цього, Гарольд, з того часу, як у нього з’явилися гроші, помітно повеселів, став вести легковажніший спосіб життя, захоплюватися жінками. Ковпервуд навіть радив Риті надати чоловікові повну свободу, щоб у разі, якщо їхні взаємини викриються, той був пов’язаний по руках і ногах.

— Нехай заведе якийсь серйозний роман. Ми наймемо нишпорок і зберемо проти нього докази. Він тоді і пельку не посміє розкрити, — пояснив Френк Риті.

— Ну навіщо ж? У нього і так було хоч греблю гати таких історій, — з милою простодушністю зауважила Рита. — Він навіть віддав мені дещо зі свого листування (вона вимовила «лис-вання») — любовні послання, які він отримував від різних жінок.

— Листів недостатньо. Якщо вже потрібно буде його налякати, нам будуть потрібні свідки. Коли він знову закохається в когось, дай мені знати, а про решту я подбаю сам.

— Мені здається, що він навіть зараз закоханий, — мрійливо зронила Рита. — На днях я бачила його на вулиці з однією з його учениць. Гарненька панночка, до речі.

Ця звістка втішила Ковпервуда. Часом йому здавалося, що якби Ейлін поступилася домаганням Солберґа, він був би тільки радий. Спіймавши дружину на місці злочину, він відчув би себе в безпеці. Втім, ні, в глибині душі він не хотів цього і, мабуть, хоч і не надовго, але засмутився б її зрадою. До Солберґа, однак, були приставлені нишпор­ки, зв’язок його з розпутною ученицею встановлений і підтверджений під присягою свідками, чого разом із наявним у Рити «лис-ванням» було цілком достатньо, щоб «заткнути писок» музиканту, якщо той зважиться вчинити рейвах. Тож Ковпервудові та Риті нічого було надто тривожитися.

Інша річ — Ейлін. Думка про Антуанетту Новак не давала їй спокою і на мить: підозри, цікавість і тривога невідступно терзали її. Після всього, що Френк пережив у Філадельфії, Ейлін не хотіла нічим шкодити йому тут, але разом із цим при думці, що він її дурить, жінка впадала в шал. Не тільки її коханню, але і марнославству було завдано жорстокого удару. Як дізнатися, нарешті, правду? Самою стежити за ним? Гордість не дозволяла Ейлін чекати Ковпервуда на вулиці, біля контори, в готелях, підглядати з-за рогу. Ні, на таке вона не піде! Вимагати у нього пояснення? Не маючи достатньо вагомих доказів, це було б нерозумно. Він — занадто хитрий, і якщо його сполохати, замете сліди, і вона так нічого і не дізнається: Френк просто буде все заперечувати. Ейлін зовсім втомилася, не знаючи, на що зважитися, поки якось із болем у серці не згадала, як десять років тому її власний батько вдався до послуг нишпорок і легко встановив її зв’язок із Ковпервудом і місце їхніх таємних зустрічей. Як не гірко, як не болісно було це згадувати, але тепер такий же спосіб дізнатися істину не викликав у ній такого обурення, як колись. «Що ж, тоді це викриття не завдало Френкові шкоди, — міркувала Ейлін, — принаймні помітної шкоди (це було не так). Ну і тепер нічого особливого не станеться (що також було хибно). Але хто ж поставить у провину пристрасній, люблячій і глибоко ображеній жінці таке відхилення від істини? Ейлін насамперед хотіла дізнатися, чи винен він перед нею, а там уже вона сама вирішить, що робити. І тим не менше жінка розуміла, що ступає на небезпечну стежку, і здригалася від самої згадки про можливі наслідки. Якщо розізлити Френка, він може її кинути, вчинити з нею так само, як із першою дружиною, Ліліаною.

Усі ці дні, придивляючись до свого пана та повелителя, вона думала: «Невже він мене розлюбив і дурить, як робив це тринадцять років тому зі своєю першою дружиною? Невже він справді міг зійтися з такою дівулею, як Антуанетта Новак?» Думала, думала, думала з підсвідомим страхом і разом із тим із рішучістю захиститися. Але як впливати на нього? Якщо він ще кохає її, то все обійдеться... А якщо ні?

Детективна контора, куди Ейлін після довгих тижнів болісних вагань врешті-решт звернулася, була однію з тих огидних установ, до послуг яких багато хто все ж не гребує звертатися, коли немає іншого способу спростувати свої сумніви в особистих або грошових питаннях. З Ейлін, як із багатої клієнтки, не забули здерти втридорога, але доручення виконали справно. На її здивування, досаду та жах, після кількох тижнів стеження їй доповіли, що Ковпервуд близький не тільки з Антуанеттою Новак, про що вона підозрювала, але і з пані Солберґ. І підтримує стосунки як із однією, так і з іншою — два зв’язки одночасно! Ця звістка так приголомшила Ейлін, що вона довго не могла оговтатися.

Жодна жінка ні до, ні після цієї історії не здавалася Ейлін настільки небезпечною, як Рита Солберґ. З усіх живих істот жінки найбільше бояться жінок, і перш за все — розумних і вродливих. Рита Солберґ за останній рік дуже виросла в очах Ейлін. Її матеріальне становище помітно покращилося, і щаслива Рита гарнішала з кожним днем. Якось, побачивши її в дуже елегантному новому кабріолеті на Мічиґан-авеню, Ейлін розповіла про свою зустріч Ковпервудові.

— У її батька, ймовірно, справи йдуть добре, — зауважив він. — Від Солберґа їй кабріолета ніколи не дочекатися.

Як Ейлін не симпатизувала Гарольду — цьому музикантові з вразливою душею — вона розуміла, що Френк має рацію. Іншим разом, на прем’єрі, сидячи поруч із Ритою в ложі, вона звернула увагу, яке витончене і дороге на ній плаття: світлий шовк — весь у дрібну складочку, ажурний стібок, незліченні крихітні розетки зі стрічечок — над усім цим комусь довелося добряче попітніти.

— Яка краса! — зауважила Ейлін.

— Ви так вважаєте? — безтурботно відгукнулася Ри­та. — Моя кравчиня стільки поралася з ним, я думала, вона ніколи не закінчить.

Сукня обійшлася в двісті двадцять доларів, і Ковпервуд охоче оплатив рахунок. Повертаючись тоді з театру додому, Ейлін думала, як витончено одягається Рита й як вона вміє завжди вибрати саме те, що їй пасує. Все ж таки вона — чарівна!

Тепер же, коли виявилося, що ті самі чари, що полонили її, спіймали в свої тенета й Френка, Ейлін відчула шалену, люту ненависть. Рита Солберґ! Якою приємною буде для неї несподіванка, коли вона почує, що Ковпервуд ділив свої почуття між нею і якоюсь незначною стенографісткою, Антуанеттою Новак! І для цієї паскудної вискочки Антуанетти також хороший буде сюрприз, коли вона дізнається, як мало означає вона для Френка, якщо Риті Солберґ він винайняв ціле помешкання, а з нею зустрічається в будинках побачення та недорогих номерах.

Але як не зловтішалася Ейлін, думка про власну біду невідступно мучила і нищила її. Який брехун, який лицемір, який негідник! Її поперемінно охоплювала то огида до цього чоловіка, котрий колись присягався їй у любові до смерті, то нестримний, скажений гнів, то свідомість непоправної втрати і жалість до себе. Що не кажи, а позбавити таку жінку, як Ейлін, кохання Ковпервуда означало відібрати в неї все. Без нього вона була, як риба, викинута на берег, як корабель із опущеними вітрилами, як тіло без душі. Завалилася надія за його допомогою потрапити в коло обраних, потьмяніли радість і гордість називатися пані Френк Алджернон Ковпервуд. Отримавши звіт нишпорок, жінка сиділа у себе в покої, спрямувавши втомлений погляд удалечінь. Уперше в житті гіркі складки позначилися в куточках її гарного рота. Перед нею, як у тумані, безладно проносилися картини минулого, страшні думки про майбутнє. Раптом нещасна схопилася — в очі їй кинулася світлина на туалетному столику, з якої, немов на глум, спокійно і допитливо дивився на неї чоловік. Ейлін схопила фото, жбурнула на підлогу і в приступі шаленства розтоптала своєю витонченою ніжкою гарне та нахабне обличчя. Мерзотник! Негідник! Вона уявила, як білі руки Рити обвивають його шию, як їхні вуста зливаються в довгому поцілунку. Легкі пеньюари, відкриті вечірні сукні Рити стояли у неї перед очима. Але ні, він не дістанеться ні їй, ні тій паскудній вертихвістці, Антуанетті Новак! Цього не буде! Дійти до того, щоб злигатися з якоюсь стенографісткою у своїй же конторі! У майбутньому вона вже не дозволить йому взяти собі в секретарі дівулю. Після всього, чим вона для нього пожертвувала, він не сміє не любити її, не має права навіть дивитися на інших жінок!

Найневідповідніші думки вихором проносилися в її голові. Жінна була близька до божевілля. Страх втратити свого чоловіка довів її до такої нестями, що вона здатна була на будь-який необачний крок, на яку завгодно безглузду та дику витівку. Ейлін гарячково одяглася, послала за найманою каретою і веліла водієві їхати до Палацу нового мистецтва. Вона покаже цій красуні з цукеркового пуделка, цій вкрадливій погані, цій чортиці, як відбивати чужих чоловіків! Дорогою жінка обмірковувала план дій. Вона не стане сидіти склавши руки і чекати, поки у неї заберуть Френка, як вона відняла його у першої дружини. Ні, в жодному випадку ні! Він не може так вчинити з нею. Поки вона жива, цього не буде! Вона вб’є Риту, вб’є цю прокляту стенографістку, вб’є Ковпервуда, вб’є себе, але цього не допустить! Краще помститися та накласти на себе руки, ніж утратити його кохання. У тисячу разів краще!

На щастя, ні Рити, ні Гарольда вдома не було. Вони поїхали в гості. У квартирі на Північній стороні, де, як повідомила Ейлін детективна агенція, пані Солберґ і Френк зустрічалися під прізвищем Джекобс, Рити також не виявилося. Розуміючи, що чекати марно, Ейлін після недовгих вагань веліла кучерові їхати в контору чоловіка. Було близько п’ятої години вечора. Антуанетта та Ковпервуд уже пішли, але Ейлін не могла цього знати. Однак дорогою туди вона передумала та наказала повернути назад, до Палацу нового мистецтва — спершу треба розправитися з Ритою, а потім уже з тим дівчиськом. Але Солберґи досі не повернулися. Зневірившись знайти Риту, Ейлін у безсилій люті поїхала додому. Де ж і як зустрітися їй із Ритою на­одинці? Але на ловця і звір біжить: до злісної радості Ейлін, Рита несподівано приперлася до неї сама. Годині о шостій вечора Солберґи поверталися з гостей по Мічиґан-авеню, і Гарольд, коли екіпаж порівнявся з особняком Ковпервудів, запропонував завітати до них на хвилинку. Рита була чарівна в блідо-блакитній сукні, обробленій срібною тасьмою. Її черевики та рукавички були дивом витонченості, а капелюшок — просто мрія. Побачивши Риту, Ейлін — вона була ще у вестибюлі і сама відчинила Солберґам, — відчула непереборне бажання вчепитися їй у горлянку, вдарити суперницю, але стрималася і промовила: «Ласкаво прошу». У неї вистачило клепки і самовладання приховати своє обурення та замкнути за ними двері. Поруч із Ритою стояв Гарольд, у модному костюмі та шовковому циліндрі, нікчемний щиглик. Але його присутність таки стримувала Ейлін. Він кланявся та посміхався.

— О, — власне, звук цей не був подібний у Солберґа ні на «о», ні на «а», а був чимось на зразок модульованого по-данськи «оу», що навіть подобалося Ейлін. — Як ся маєте, пані Ковпервуд? Оу! Я такий щасливий вас бачити.

— Чи не пройшли б ви у вітальню, — хрипко сказала Ейлін. — Я тільки зайду до себе і зараз же повернуся!

Потім, коли Солберґи були вже в дверях, Ейлін, ніби щось згадавши, ніжним голоском закликала Риту:

— Пані Солберґ! Можете піднятися на хвилинку до мене? Хочу показати вам одну річ.

Рита не зволікаючи погодилася. Вона вважала своїм обов’язком завжди бути особливо уважною з Ейлін.

— Ми до вас завітали всього на кілька хвилин, але я із задоволенням підіймуся з вами, — відповідала вона, повертаючись із привітною посмішкою у вестибюль.

Ейлін пропустила Риту вперед, легко й упевнено ступаючи, піднялася сходами, увійшла слідом за гостею в спальню та зачинила двері. Потім із рішучістю і злістю, породженою відчаєм, вона замкнула двері на ключ і круто розвернулася до суперниці. Очі Ейлін палали ненавистю, щоки зблідли, потім стали багряними, пальці конвульсивно стискалися та розтискася.

— Так он ви як! — промовила вона, впритул дивлячись на Риту і підступаючи до неї з перекошеним від гніву обличчям. — Мого чоловіка відбити надумали, еге ж? Апартаменти завели для зустрічей, чи не так? А до мене в будинок приходили насміхатися та брехати? Ах ти ж гадина! Брехлива тварюка! Шльондра! Я тобі покажу, знатимеш, як прикидатися овечкою! Тепер я тебе розкусила! Тепер навчу тебе, раз і назавжди провчу! Ось тобі, ось тобі! Ось тобі!

Від слів Ейлін негайно перейшла до дій. Налетівши на Риту, як вихор, вона люто била її, дряпала та щипала. Фурія зірвала з суперниці капелюшок, роздерла мереживо біля коміра, била її по обличчю, тягала за волосся і, вчепившись Риті в горлянку, намагалася задушити її та спотворити. В цю мить вона справді була неосудною.

Напад було настільки стрімким і раптовим, що Рита мимоволі розгубилася. Все сталося так стрімко, було занадто жахливо, вона й отямитися не встигла, як буря накрила її. У Рити не було часу ні переконувати, ні виправдовуватися. Страх, сором, несподіванка змусили її всю стиснутися при цьому блискавичному натиску. Коли Ейлін накинулася на неї, Рита стала безпорадно захищатися, оглушаючи криком весь будинок. Це був дикий, пронизливий рик пораненого на смерть звіра. Весь наліт цивілізації миттєво злетів із неї. Від світської вишуканості та грації, ніжного муркотіння, поз, гримас, що складали головну красу та чарівність Рити, не залишилося і сліду. Страх миттю повернув її до первісного стану. В очах жінки був жах зацькованої тварини, її губи тряслися. Рита задкувала від Ейлін, незграбно спотикаючись, з криками корчилася та звивалася в її чіпких і сильних руках.

Ковпервуд увійшов у будинок за кілька секунд до того, як пролунав цей галас. Він приїхав із контори майже слідом за Солберґами і, випадково зазирнувши у вітальню, побачив там Гарольда. На обличчі музиканта сяяла само­вдоволена посмішка лакузи, та ж догідливість відчувалася в усій його постаті, одягненій у застебнуту на всі ґудзики довгу чорну маринарку, і навіть у шовковому циліндрі, який він усе ще тримав у руках.

— О, пане Ковпервуд, як ваше здоров’я? — привітав він власника будинку, дружньо киваючи кучерявою головою. — Я такий радий вас бачити...

Аж тут... Чи можна описати лемент жаху? У нас немає слів, немає навіть позначень, щоб передати ці тваринні, невимовні звуки, якими виражаються страждання та страх. Вони заповнювали вестибюль, бібліотеку, вітальню, долетіли навіть до кухні та комори, наповнивши весь будинок трепетом відчаю.

Ковпервуд, людина дії, котра не відчуває вагань і нерішучості вразливих осіб, весь напружився, як пружина. Що це? Що за страшний крик? Солберґ — артист, він як хамелеон, що реагує на будь-яку несподівану подію та хвилювання, зблід, важко дихав і розгубився.

— Господи! — вигукнув він, ламаючи руки. — Та це ж Рита. Вона нагорі у вашої дружини! Там щось сталося. Боже мій! Ісусе! — переляканий, тремтячий, він відразу розм’як і знесилів.

Френк же, без єдиної секунди вагань, скинув на підлогу своє пальто та кинувся нагору. Солберґ побіг за ним. «Що трапилося? Де Ейлін?» — питав себе Ковпервуд, перескакуючи через три сходинки й усвідомлюючи, що сталася якась непоправна та жахлива біда. Ці крики вивертали всю його душу, від них мороз продирав по шкірі. Знову крик, ще і ще. Потім нестямний гамір.

— Всевишній! Убивають! Допоможіть! Рятуйте! — І знову крик, вірніше, якесь дике, протяжне, зловісне виття.

Солберґ був близький до втрати притомності, так він перелякався. Обличчя його стало землисто-сірим. Френк штовхнув двері і, переконавшись, що вони замкнені, став їх смикати, стукати, грюкати ногами.

— Ейлін! Що там таке? — владно питав він. — Зараз же відчини!

— Допоможіть! Допоможіть! Згляньтесь... О-о-о-о-о! — Це був голос Рити, що вже слабшав.

— Я тобі покажу, бісова тварюко! — почувся голос Ейлін. — Я тебе, гадино, провчу! Брехлива, продажна сука! Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі!

— Ейлін! — хрипко покликав Ковпервуд. — Ейлін!

Але та не відповідала, і крики не припинялися.

— Відійдіть! Що стоїте, як стовп? — зловісно крикнув він Солберґу, котрий безпорадно йойкав. — Дайте мені крісло, стіл, хоч щось! — Дворецький кинувся виконувати наказ, але перш ніж він повернувся, Френк знайшов підходяще знаряддя. На клітці сходів стояв дубовий різьблений стілець із високою вузькою спинкою. — Ось! — вигукнув він, схопив його і замахнувся.

Раз! Удар у двері на мить заглушив ґвалт, що доносився зсередини. Раз! Стілець затріщав і мало не розсипався, але двері не піддавалися. Ррраз! Стілець розлетівся на друзки, але двері відчинилися. Ковпервудові вдалося вибити замок. Одним стрибком він опинився біля Ейлін, котра, придавивши коліном Риту, розпростерту посеред кімнати, душила суперницю та била головою об підлогу. Як звір, кинувся чоловік на дружину.

— Ейлін! Дурепо! Ідіотко! Відпусти! — прогарчав він хрипким, дивно зміненим голосом. — Що з тобою, хай тобі грець? Що ти робиш? Ти що, з глузду з’їхала? Безмозка кретинка!

Ковпервуд, немов обценьками, схопив Ейлін за руки і, відірвавши від Рити, силоміць відтягнув її. Перегнув через коліно, повалив дружину на підлогу, але та, не тямлячи себе від люті, продовжувала вириватися і репетувати:

— Відпусти мене! Прибери руки! Я її навчу! Не смій тримати, негіднику! Я і тобі покажу, собако... О!

— Підійміть цю жінку, — вказуючи на розпростерту Риту, наказав господар дворецькому, котрий стояв у дверях, і Солберґу. — Заберіть її звідси хутчій! У пані Ковпервуд напад. Віднесіть її, кажу я вам. Дружина зараз сама не тямить, що робить. Віднесіть скоріше і негайно пошліть по лікаря. Щоб так битися...

— О! — застогнала Рита. Вона була вся понівечена і від страху мало не втратила свідомість.

— Я вб’ю її! — зойкнула Ейлін. — Скалічу! І тебе вб’ю, собако! О!

Вона поривалася вдарити чоловіка.

— Я тобі покажу, як плутатися з усілякою поганню. Негідник! Гультяй!

Але Френк ще міцніше стиснув руки Ейлін і кілька разів сильно її струснув.

— Що це на тебе найшло, трясця твоїй матері, безмозка вар’ятко! — грубо сказав він, коли Риту забрали. — Чого добиваєшся? Що тобі треба? Вбити її? Ти що, хочеш, аби сюди завітала поліція? Годі кричати і веди себе пристойно, або я заткну тобі рот хустиною! Припини, кажу! Перестань, чуєш? Годі, кретинко! — Він затулив жінці рота долонею, а іншою рукою, перехопивши зручніше, різко та зі злістю струснув. Ковпервуд був дуже сильний. — Замовкнеш уже, нарешті, чи хочеш, аби я тебе придушив? І задушу, якщо не зупиниш цю ганьбу, — погрожував він. — Зовсім з глузду з’їхала! Стули пельку зараз же! Так он ти як, коли щось не так, як ти хочеш?

Але Ейлін у нестямі ридала, виривалася, стогнала, намагаючись усе ж викрикувати погрози та лаятися.

— Дурепа пришелепкувата! — Френк перекинув дружину на спину, насилу витягнув хустку з кишені та запхав їй у рота. — Ну ось, — сказав він із полегшенням, — тепер будеш у мене мовчати!

Жінка продовжувала вириватися, била ногами об підлогу, але чоловік тримав її залізною хваткою. У цю мить йому нічого не вартувало її придушити. Мало-помалу Ейлін затихла. Ковпервуд, стоячи біля неї на одному коліні, міцно тримав руки дружини, прислухався до того, що робиться в будинку, і міркував. Яка все ж скажена ідіотка! Безумовно, її особливо і звинувачувати не можна. Вона занадто його кохає, занадто глибоко ображена. Він доволі добре знав характер Ейлін і мав би передбачити такий вибух. Але дика сцена, яку він застав, була настільки потворна, загрожувала такими неприємностями, ганьбою та скандалом, що йому важко було зберігати звичне холодне серце. Як можна дійти до такого шаленства? Так, Ейлін показала себе! А Рита? Страшно подумати, як Ейлін била її. Може, вона важко поранена, понівечена або й узагалі померла? Який жах! Це спровокує хвилю обурення! Буде скандальний процес! Ревнощі Ейлін зруйнують усю його кар’єру. Господи, усе його майбутнє може розвалитися через цей шалений спалах відчаю та люті!

Коли повернувся дворецький, Френк кивком голови покликав його до себе.

— Як пані Солберґ? — спитав він, потай побоюючись найгіршого. — Щось серйозне?

— Ні, сер, не думаю. По-моєму, вона лиш непритомна. І, мабуть, сер, скоро оговтається. Не накажете вам допомогти, сер?

Побачивши таку сцену збоку, Ковпервуд не втримався б від реготу, але зараз він залишився холодний і суворий.

— Ні, поки що не треба, — відповів він із полегшенням, продовжуючи міцно тримати Ейлін. — Ідіть і зачиніть двері щільніше. Пошліть за лікарем і чекайте його у вестибюлі. Як тільки він прибуде, покличте мене.

Коли Ейлін зрозуміла, що Риті будуть надавати допомогу, що про неї піклуються, роблять щось для неї, вона спробувала піднятися, хотіла закричати, але її пан і повелитель тримав свою дружину міцно.

— Може, тепер ти заспокоїшся, Ейлін? — сказав він, коли двері зачинилися, — і ми будемо розмовляти по-людськи, чи мені тримати тебе так до ранку? Ти, мабуть, хочеш, щоб я назавжди розлучився з тобою, і то негайно. Я все чудово розумію, але тобі зі мною не впоратися, так і знай. Або ти вгамуєшся, або, даю тобі слово, завтра ж піду від тебе, — голос його звучав загрозливо. — То що? Будемо розмовляти серйозно, чи ти і далі збираєшся викаблучуватися, ганьбити мене, ганьбити наш будинок, виставляти нас на посміховисько прислузі, сусідам і всьому місту? Гарну виставу ти влаштувала сьогодні. Господи Боже мій! Ось уже справді показала себе у всій красі. Скандал, бійка! І де — у нас вдома! Я думав, у тебе більше здорового глузду, більше поваги до себе. Ти знаєш, як ти мені на­шкодила? Всьому моєму майбутньому в Чикаґо! Ти важко поранила, а може, навіть убила цю жінку. Тебе можуть повісити. Чуєш мене?

— То нехай вішають. Я хочу померти, — простогнала Ейлін.

Він витягнув хустку у неї з рота і відпустив руки, щоб вона могла піднятися. Все в ній ще кипіло і клекотіло від люті, але, звівшись на ноги, жінка побачила перед собою обличчя Ковпервуда, його пильний, холодний і владний погляд. Щось жорстоке, крижане, нещадне відчувалося в його рисах. Ейлін не бачила в нього такого виразу, таким Френка бачили тільки його конкуренти, та й то в рідкісних випадках.

— Годі! — крикнув він. — Ні слова більше! Чуєш, ні слова!

Вона змішалася, здригнулася і скорилася. Гнів, що бушував у її душі, стих, як стихає море, коли вгамовується вітер. «Негідник! Мерзотник!» і сотні інших не менш страшних і непотрібних слів рвалися з грудей Ейлін, але під крижаним поглядом чоловіка вони завмерли на губах жінки. Мить вона дивилася на нього в нерішучості, потім кинулася на ліжко і заридала. Затуливши обличчя руками та розгойдуючись туди і сюди від нестерпної душевної муки, Ейлін схлипувала і бурмотіла:

— Боже мій! Ісусе рідний! Серце розривається. Для чого жити? Хоч би померти швидше! Хоч би здохнути!

Бачачи, що з нею коїться, Ковпервуд раптом зрозумів, який вона мала відчувати серцевий і душевний біль, і пожалів дружину. Трохи згодом він підійшов до неї і тихенько торкнувся її плеча.

— Ейлін! Не треба! Годі плакати, — умовляв він. — Я ж іще не кинув тебе. Не все ще втрачено. Не плач. Усе це, звісно, дуже погано, але, може, і вдасться виправити. Ну, перестань, Ейлін. Візьми себе в руки.

Але Ейлін тільки гойдалася та стогнала, невтішна в своєму горі, вона не бажала нічого слухати.

А в Ковпервуда, крім Ейлін, були й інші турботи: треба було вигадати якесь пояснення для лікаря та слуг, ді­знатися, що з Ритою, за можливості заспокоїти Солберґа. Вийшовши у коридор, він підкликав до себе лакея.

— Стійте біля цих дверей і нікуди не відходьте. Якщо пані Ковпервуд вийде, негайно покличте мене.

19. Немає в пеклі фурії, настільки злої...

Рита, природно, не померла, але вона була побита, з купою синців, подряпана, ледь жива. На потилиці у неї ви­явилося широке садно. Ейлін била її головою об підлогу, і це могло б погано скінчитися, якби Френк не прибіг вчасно. У Солберґа спочатку склалося враження, що Ейлін і справді була неосудною, що вона несподівано втратила розум і що її дикі крики на адресу Рити та Ковпервуда — не більше ніж плід хворої уяви. На якийсь час він у це повірив. І все ж слова Ейлін не йшли йому з голови. До самого Солберґа годилося б викликати лікаря — після пережитого потрясіння він ледве тримався на ногах, губи у нього були сині, а обличчя — мертвотно-бліде.

Риту перенесли в сусідню спальню та поклали на ліжко. В хід пішли примочки, холодна вода, компреси з арніки, і коли Френк зайшов до коханки, та вже оговталася та почувалася краще. Все ж вона була ще дуже слабка та жорстоко страждала як фізично, так і морально. Лікареві сказали, що гостя оступилася і впала зі сходів. Коли Ковпервуд увійшов до Рити, їй робили перев’язку.

Як тільки медик розпрощався, Френк наказав покоївці, котра доглядала за Ритою:

— Принесіть перевареної води.

Ледве вона зникла за дверима, він нахилився і поцілував Риту в спотворені розпухлі губи, потім застережливо приклав палець до власних уст.

— Ну, як, Рито? Тобі краще тепер? — тихо спитав він.

Жінка відповіла ледве помітним кивком.

— Тоді слухай уважно, — сказав Ковпервуд, нахиляючись до неї та намагаючись промовляти чітко та виразно. — Спробуй усе збагнути і затямити і роби так, як я тобі скажу. Ніяких серйозних каліцтв у тебе немає. Ти скоро одужаєш. Усе це минеться безслідно. Сьогодні ж тебе вдома відвідає інший ліккар, я за ним уже послав. Гарольд поїхав за сукнею для тебе. Він скоро повернеться. Як тільки почуватимешся трохи краще, тебе відвезуть у моїй кареті додому. Не турбуйся. Все буде гаразд, тільки ти маєш усе заперечувати, чуєш! Рішуче все! Стій на тому, що пані Ковпервуд збожеволіла. Завтра я побалакаю з твоїм чоловіком. Пришлю до тебе досвідчену доглядальницю. Тільки, будь ласка, будь обережна, думай про те, що й як будеш казати. Головне — не хвилюйся і нічого не бійся. Ти і тут, і вдома — в цілковитій безпеці. Пані Ковпервуд більше тебе не потривожить. Про це я подбаю. Мені так шкода тебе, Рито, я так тебе кохаю. Знай, що я завжди з тобою. Те, що сталося, не повинно відбитися на наших стосунках. Більше ти її ніколи не побачиш.

Проте Френк знав, що колишнього не повернути. Переконавшись, що про стан Рити причин хвилюватися немає, чоловік пішов до Ейлін, аби ще раз побалакати з нею і за можливості заспокоїти. Він застав її вже на ногах, дружина одягалася і, так виглядало, прийняла якесь нове рішення. Поки вона лежала на ліжку, обливаючись слізьми, в ній стався перелом. Якщо вона не має більше жодної влади над Ковпервудом, якщо вона не може змусити його щиро покаятися, то краще буде піти від нього. Френк її розлюбив, це зрозуміло, інакше він не став би так палко захищати Риту і з нею ніколи б не обійшовся так грубо. І все ж вона не хотіла в це вірити. Чоловік був такий уважний до неї, такий ніжний колись! Ейлін ще не втратила надії здобути перемогу над Ковпервудом і своїми суперницями — вона занадто кохала його, щоб так відразу здатися, але вважала тепер, що допомогти їй може тільки розлука. Лише страх назавжди втратити її поверне розум Френкові. Вона встане, одягнеться і поїде в якийсь готель. І більше він її не побачить, хіба сам прийде по неї. Хоч як би там було, його зв’язку з Ритою Солберґ вона таки поклала край, хоча б на якийсь час, зі зловтіхою думала Ейлін, а з Антуанеттою Новак можна буде розправитися пізніше. Серце у неї хололо, голова тріщала, в грудях тіснилися такі злість і біль, що жінка вже не могла більше плакати. Коли Ковпервуд увійшов, Ейлін, стоячи перед дзеркалом, тремтячими пальцями застібала ґудзики на костюмі та поправляла зачіску. Цього Френк ніяк не очікував і тому навіть дещо сторопів.

— Ейлін, — сказав він, підходячи до дружини, — чому б нам спокійно і мирно не обміркувати тепер усе? Ти зопалу наробиш дурниць і потім будеш жаліти. Тобі це треба? Даруй мені. Невже ти справді могла подумати, що я тебе розлюбив? Я кохаю тебе, як і раніше, Ейлін. Усе це не так страшно, як тобі видається. Мені здавалося, що я маю право очікувати від тебе більшої чуйності та розуміння після всього, що ми пережили разом. І потім, у тебе немає жодних підстав звинувачувати мене та влаштовувати таку сцену.

— Немає підстав? — обурилася Ейлін, відриваючи погляд від дзеркала, перед яким вона щойно, в сумі та задумі, пригладжувала своє рудувато-золотисте волосся.

Щоки її пашіли, очі почервоніли від сліз. Жінка раптом, як наяву, нагадала йому ту шістнадцятирічну дівчинку в червоному каптурі, котра стрімко збігла на ґанок батьківського дому і з першого погляду так вразила його уяву багато років тому. Яка вона була гарненька тоді! Цей спогад викликав у ньому приплив ніжності до Ейлін.

— І ти смієш таке казати, ах ти ж брехун! — продов­жувала вона лютуючи. — Даремно вважаєш, що я нічого не знаю. Думаєш, дарма за тобою цілий місяць по п’ятах ходили нишпорки? Негідник ти і більше ніхто! Ти просто намагаєшся вивідати, що мені відомо про тебе, а що ні. Достатньо відомо, під саму зав’язку, не турбуйся! Більше ти мене не надуриш своїми ритами, антуанеттами, парубоцькими квартирами й апартаментами для побачень. Я тебе наскрізь бачу, вітрогоне! І це після всіх твоїх клятв і запевнень у коханні! Тьху, гидота!

Вона знову люто почала заколювати волосся шпильками, а Ковпервуд, вражений силою її пристрасті, мимоволі милувався дружиною. Оце темперамент, вона така, як він!

— Ейлін, — м’яко сказав він, не втрачаючи надії все ж таки умилостивити її, — не будь настільки сувора зі мною. Невже не можеш второпати, що життя бере своє й опиратися йому важко? Невже в тебе немає ні краплі співчуття до мене? Я вважав тебе великодушнішою, очікував від тебе більшої чуйності. Не така вже я погана людина.

Він дивився на неї задумливим, ніжним поглядом, сподіваючись, як завжди, зіграти на її коханні до нього.

— Співчуття! Співчуття! — скипіла Ейлін озираючись. — Не тобі про це бовкати! Хіба я не співчувала тобі, коли ти сидів у в’язниці? Ні? Й ось що я за це отримала. Так, поспівчувала... Щоб ти потім у Чикаґо плутався з різними повіями — всілякими стенографістками та дружинами музикантів! Ти мені також, мабуть, співчував, коли дурив мене з тією особою, що лежить у сусідньому покої!

Ейлін провела руками по талії та стегнах, пригладжуючи жакет, поправила його на плечах, одягла капелюшок і накинула шалик. Вона вирішила нічого із собою не брати і завтра послати Фадетту за речами. Але Ковпервуд не відходив, домагаючись свого.

— Ейлін, — знову озвався він, — зрозумій, що ти робиш дурницю, страшну дурість. У тебе немає для цього зовсім ніякої причини. Ти кричиш на весь будинок, соромиш нас перед сусідами, влаштовуєш тут бійку, а тепер ще й маєш намір зі скандалом піти. Це ж жахливо. Не хочу, щоб ти губила і себе, і мене. Адже ти мене ще кохаєш. Сама знаєш, що це так. Багато що ти напатякала зопалу і сама в це не віриш. Не можеш вірити. Адже не думаєш же ти справді, що я розлюбив тебе?

— Любив! Розлюбив! — знову розлютилася Ейлін. — Що ти тямиш у коханні! Хіба ти хоч колись любив, низька ти людино? Я знаю, як ти любиш. Колись, правда, я думала, що дорога тобі. Дурня! Тепер бачу, як ти мене кохав! Не більше, ніж усіх інших, ніяк не більше, ніж цю діжечку Риту Солберґ — гадину, брехливу, підлу тварюку! Або цю миршаву стенографістку, Антуанетту Новак! Кохання! Тобі навіть і слова такого не збагнути!

Але тут спазм перехопив їй горло, жінка схлипнула, й очі її від злості й образи наповнилися слізьми. Ковпервуд помітив це і, сподіваючись використати її хвилинну слабкість, наблизився до дружини. Він і справді був засмучений і хотів пом’якшити її серце.

— Ейлін, — благально сказав він, — навіщо ти все це кажеш із такою злістю? Не треба бути жорстокою. Я не такий уже поганий. Будь же розсудлива. Заспокойся.

Френк простягнув до неї руку, але Ейлін відскочила від чоловіка.

— Не чіпай! — крикнула вона, тремтячи від шаленства. — Не торкайся мене! Не підходь! Все одно піду від тебе! Ні хвилини більше не залишуся в одному будинку з тобою і твоєю коханкою. Іди до своєї прекрасної Рити, живи з нею, якщо тобі так забаглося. Адже у вас є навіть квартира на Північній стороні. Мені тепер це байдуже. Ти вже, звісно, бігав до неї в сусідню кімнату, втішав цю мерзотницю! Господи! Чому тільки я не вбила її! — й Ейлін раптом рвонула комір жакета, який безуспішно намагалася застебнути.

Ковпервуд був вражений. Такого вибуху він від неї не очікував, не вважав її на таке здатною. Чоловік не міг не захоплюватися нею. Однак її образливі нападки на Риту, її закиди в непостійності та нерозбірливості на його адресу зачепили Френка за живе, і роздратування чоловіка вилилося в словах, про які він тут же пошкодував.

— На твоєму місці, Ейлін, я не став би особливо засуджувати моїх коханок. Власний досвід мав би... — але тут Ковпервуд затнувся, втямивши, що припустився непростимої хиби. Згадка про минуле Ейлін зіпсувала всю справу. Вона здригнулася, випросталася, в очах її відбився душевний біль.

— Так ось як ти розмовляєш тепер зі мною! — сказала вона глухо. — Я знала, що так буде. З самого початку знала! — і, відвернувшись до високої скрині, заставленої срібним туалетним приладдям, пляшечками, щітками, футлярами з коштовностями, лягла на неї грудьми, опустила голову на руки й заридала. Ця крапля переповнила чашу. Він ставить їй у докір її безрозсудне дівоче кохання до нього!

— О-о! — схлипувала вона, здригаючись від судомних, невтішних ридань.

Френк підійшов до дружини. Він був щиро засмучений.

— Ти мене не так зрозуміла, Ейлін, — намагався він пояснити. — Я зовсім не те хотів сказати, зовсім не в цьому сенсі. Ти сама мене на це спровокувала, я ж і не думав дорікати тобі. Так, ти була моєю коханкою, але хіба я через це менше любив тебе? Навпаки! Ти сама знаєш. Вір мені, Ейлін. Я не брешу. А ті історії... Яке ж може бути порівняння з тобою... Це так все несуттєво, запевняю тебе...

Ейлін із огидою від нього відсторонилася, і Ковпервуд, помітивши це, змішався та замовк. Глибоко шкодуючи про допущену помилку, він відійшов на середину кімнати. А в Ейлін між тим гнів, що вже було почав згасати, спалахнув із новою силою. Як він сміє!

— Так ось як ти розмовляєш зі мною! — повторила вона. — Після того, як я всім заради тебе пожертвувала! Після того як я два роки плакала і чекала тебе, коли ти сидів у казематі? Коханка! Ось нагорода за все!

Погляд її впав на скриньку з коштовностями, і, згадавши про дарунки, які Френк робив їй у Філадельфії, Парижі, Римі, тут, у Чикаґо, вона відкинула кришку і, захопивши жменю коштовностей, жбурнула їх йому в обличчя. Намисто та браслет із зеленого нефриту в тонкій золотій оправі з фермуаром зі слонової кістки. Матово блиснула у вечірньому освітленні низка перлів, усі зернини намиста були одного кольору й однієї величини. Купи перснів і брошок із діамантами, рубінами, опалами й аметистами. Смарагдове намисто, діамантова діадема — всі прикраси, які він колись із любов’ю вибирав для неї у ювелірів і з радістю дарував. Вона кидала їх із гарячковим шаленством, персні, брошки, браслети потрапляли Ковпервудові в голову, в обличя, в руки і розсипалися по підлозі.

— Отримуй свої дарунки! На тобі! На! Тримай! Нічого мені твого не треба! Не хочу тебе більше знати! Нічого не хочу твого! Слава Богу, у мене є свої гроші, якось проживу! Ненавиджу... зневажаю... не хочу тебе більше бачити... О! — вона зупинилася, не знаючи, що б іще такого сказати йому, але, так нічого і не вигадавши, стрімко вибігла з кімнати.

Ейлін уже пробігла коридор і спустилася зі сходів, коли Френк, отямившись, кинувся за нею.

— Ейлін! — крикнув він. — Ейлін, повернися! Не йди, Ейлін!

Але вона побігла ще швидше. Парадні двері розчахнулися і з грюкотом зачинилися. Жінка опинилася на темній вулиці, її очі застилали сльози, серце готове було вискочити назовні. Так ось який кінець її юного кохання, початок якого був таким чудовим. Він її і в гріш не ставить, вона всього лиш одна з його коханок. Кинути їй в обличчя її минуле, щоб захистити іншу жінку! Сказати їй, що та нічим не гірша за неї. Цього Ейлін була не в змозі винести. Жінка поспішала, трусячись від ридань, і присягалася ніколи більше не повертатися, ніколи більше не бачити Френка. Але той уже біг за нею. Хоч мало рахувався він із поняттями моралі й обов’язку, та все ж не міг допустити, щоб так обірвалися його стосунки з Ейлін. «Вона кохала мене, — казав собі Ковпервуд, — і всі дари своєї відданості та пристрасті поклала на вівтар цієї любові. Надто вже це було б несправедливо. Треба її втримати». Френк нарешті наздогнав Ейлін і зупинив під темним склепінням похмурих осінніх дерев.

— Ейлін, — ніжно сказав він, обіймаючи її за плечі, — Ейлін, люба, це ж найчистіше божевілля. Ти не при своєму розумі! Що ж це таке? Не йди! Не залишай мене! Я тебе кохаю! Невже ти цього не бачиш, не хочеш второпати? Не біжи від мене і не плач. Адже я тебе кохаю, ти це знаєш, і завжди буду любити. Повернись, Ейлін. Ну, поцілуй мене. Я виправлюся. Чесне слово, виправлюся. Ти тільки випробуй мене і побачиш. А тепер повернімося, гаразд? Повернімося, моя дівчинко, моя Ейлін. Прошу тебе!

Вона поривалася піти, але він стримав її, гладив плечі жінки, волосся й обличчя.

— Ейлін! — благав він.

Вона виривалася, але чоловік обійняв дружину і міцно притис до грудей. Тоді вона відразу затихла і тільки зрідка слабо схлипувала, відчуваючи одночасно і горе, й якусь болісну радість.

— Не хочу! — твердила вона. — Ти не любиш мене більше. Пусти!

Але Ковпервуд не відпускав, вмовляв, і, нарешті, уткнувшись головою йому в плече, як це бувало раніше, вона сказала:

— Тільки не сьогодні. Не змушуй мене. Не хочу. Не можу. Я переночую в місті, а завтра, може, й приїду.

— Тоді підемо разом, — з ніжністю сказав Ковпервуд. — Це, мабуть, нерозумно. Мені слід було б подбати про те, щоб запобігти скандалу. Але я піду з тобою.

І вони попрямували до станції конки.

20. Людина та надлюдина

Хоч як це прикро, але треба зізнатися, що більшість любовних союзів не витримує натиску життєвих штормів, і тільки справжнє кохання — це повне органічне злиття двох істот — здатне протистояти всьому, але саме воно зазвичай закінчується трагічною розв’язкою. Рита Солберґ, так палко, здавалося б, закохана в Ковпервуда, все-таки була не настільки зачарована ним, аби жахливий удар, завданий її самолюбству, не витверезив жінку. Яке ганебне викриття, який смішний і жалюгідний крах усіх її даремних розрахунків і планів, яке невміння передбачити наслідки! Все це було абсолютно нестерпно! Думка про те, як легковажно та безтурботно потрапила вона в пастку, розставлену їй дружиною Френка, про те, що вона дозволила цій жінці зробити з себе посміховисько, змушувала Риту лютувати. Ця Ейлін — просто груба тварюка! Відьма! Та обставина, що кулаки пані Ковпервуд виявилися куди міцнішими за її власні, не дуже засмучувала пані Солберґ, — скоріше вона побачила в цьому доказ своєї моральної переваги. Але хоч як би там було, а обличчя у неї — в синцях і саднах, наче у п’яного бешкетника, і від цього точно можна було зійти з розуму! Того вечора в лікарні на Лейк-Шор, куди її помістили, у неї було тільки одне бажання: поїхати, податися кудись подалі та забути про все. Вона не бажала більше бачити Солберґа, не бажала більше бачити Ковпервуда. До того ж Гарольд Солберґ, караючись ревнивими підозрами, вирішив будь-що докопатися до істини і вже чіплявся до Рити з запитаннями: з якого це дива пані Ковпервуд заманулося раптом накинутися на неї з п’ястуками, яка могла бути цьому причина? Втім, коли доповіли про Френка, він відразу знизив тон. Підозри підозрами, а сваритися з цим чоловіком йому аж ніяк не хотілося.

— Я безмірно засмучений усім, що відбувалося, це так сумно, — стрімко входячи в приміщення, промовив Ковпервуд. Самовладання і тут не покинуло його. — Я ніяк не припускав, що моя дружина схильна до таких дивних нападів. Добре ще, що я встиг вчасно. Прошу вас обох прийняти мої найщиріші співчуття. Сподіваюся, пані Солберґ, що ви не дуже постраждали? Якщо я можу бути чимось корисний вам або вам, — із виглядом повної готовності він зиркнув на Гарольда, — повірте, охоче зроблю все, що в моїх силах. Мені здається, що пані Солберґ варто було б зараз поїхати кудись відпочити. Я з радістю візьму на себе всі витрати.

Солберґ мовчав, похмуро насупившись і міркуючи, його душила злість. Рита, котра з появою Ковпервуда дещо збадьорилася, але аж ніяк не повернула собі звичної душевної рівноваги, з тривогою чекала, що буде далі. Боячись, як би між чоловіком і Френком не розігралася якась потворна сцена, вона поспішила заявити, що почувається вже значно краще і скоро зовсім одужає. Вона нікуди не хоче їхати, але зараз вважає за краще залишитися насамоті.

— Усе це дуже дивно, — похмуро зауважив Солберґ, порушивши, нарешті, свою мовчанку. — Не розумію, я нічогісінько не збагну. Чому ваша дружина дозволила собі таку витівку? Чому дозволила собі кидати такі слова? Ми були кращими друзями, і раптом вона накидається на мою дружину та кричить казна-що!

— Запевняю вас, любий пане Солберґу, що моя дружина просто була неосудною в ту мить. У неї і раніше траплялися подібні напади, правда, не в такій різкій формі. Зараз вона вже оговталася й абсолютно нічого не пам’ятає. Але, може, перейдімо до приймальні, якщо у вас є бажання продовжити цю розмову? Вашій дружині потрібен зараз повний спокій.

Причинивши за собою двері, Ковпервуд продовжував із вражаючим спокоєм:

— Так ось, любий мій Солберґу, що, власне, можу я вам ще сказати? Моя дружина, без усіляких на те підстав, дозволила собі образити вашу дружину і навіть, соромно зізнатися, завдала їй серйозні каліцтва. Повторюю: я глибоко про це шкодую і запевняю вас, що пані Ковпервуд — жертва якоїсь жахливої мани. Що ж тут можна вдіяти? Мені здається, нам тепер нічого іншого не залишається, як відправити все це у забуття. Погоджуєтеся зі мною?

Ну і становише! Гарольд ціпенів, не знаючи, на що зважитися. Він і сам був не без гріха. Рита не раз дорікала йому в невірності. Від злості він напнувся, як індик, і, нарешті, його прорвало.

— Вам легко так казати, пане Ковпервуд! — зухвало почав він. — А як мені? Яке моє становище? Я дотепер не знаю, що мені про все це думати. Все це надзвичайно дивно. А припустімо, що ваша дружина сказала правду? Припустімо, що моя дружина і справді плуталася з кимось? Ось що я хочу з’ясувати насамперед. А якщо це так? Якщо вона справді... тоді... тоді я... Я навіть не знаю, що тоді зроблю. Я — людина відчайдушна...

Ковпервуд ледь стримав посмішку, хоча йому й було не до сміху. Солберґ був йому не страшний, але Френк боявся розголосу.

— Ось що, любий мій, — сказав він, кидаючи пронизливий погляд на музиканта. Ковперуд вирішив хапати бика за роги. — Мені здається, що ви самі перебуваєте в доволі делікатному становищі, й, якщо тільки вся ця історія вийде назовні, ваше особисте життя стане предметом розмов і пліток нітрохи не менше, ніж моє чи життя пані Ковпервуд. Але ж, наскільки мені відомо, воно — далеко не бездоганне. Ви не можете очорнити вашу дружину, не очорнивши разом із цим і самого себе. Одне неминуче потягне за собою інше. Всі ми — не безгрішні. Я в такому випадку, безперечно, буду змушений довести неосудність пані Ковпервуд. А мені зо­всім не важко таке зробити. А ось якщо у вас у минулому не все гаразд, це миттєво стане надбанням громадськості, майте на увазі. Якщо ви погодитеся забути про все, я не залишуся в боргу перед вами та вашою дружиною. Якщо ж, навпаки, ви вважатимете за потрібне здійняти гармидер і ця злощасна історія набуде розголосу, я не зупинюся ні перед чим, щоб захистити своє ім’я.

— Як! — закляк Солберґ. — То ви мені ще й погрожуєте? Хочете мене залякати, коли ваша власна дружина каже, що ви плутаєтеся з моєю? І ви смієте базікати про моє минуле! Ось це мені подобається! Ну, ми ще подивимося! Що ж таке вам про мене відомо?

— А ось що, пане Солберґу, — спокійно відповідав Ковпервуд. — Я знаю, наприклад, що ваша дружина вже давно не кохає вас, що ви жили за її гроші, що у вас було шість чи сім коханок за останні шість чи сім років. Пані Солберґ довірила мені як банкіру вести її грошові справи, і я за допомогою нишпорок уже давно отримав відомості про ваші зв’язки — про Енн Стелмак, Джессі Ласку, Берті Різ, Джорджі дю Койн... Чи варто продовжувати? Крім того, у мене є деякі ваші листи.

— Так он воно що! — вдарив об поли Солберґ, уникаючи спрямованого на нього пильного погляду Ковпервуда. — То ви таки плуталися з моєю дружиною? Отже, це правда? І тепер погрожуєте мені, зводите наклеп на мене! Хочете мене залякати? Ось це спритно! Ну, ні! Ви ще побачите, на що я здатен. Стривайте, я проконсультуюся з моїм адвокатом. Тоді подивимося, що з того вийде!

Френк дивився на нього з холодною злістю. «Який віслюк!» — думав він.

— Прошу мене вислухати, — і, підштовхнувши Солберґа до сходів, Ковпервуд змусив його спуститися у вестибюль, а потім вийти на вулицю, тьмяно освітлену мерехтливим світлом двох газових ліхтарів, що гойдалися на вітрі перед будівлею лікарні. Тут розмова могла відбуватися без свідків. — Бачу, що ви все ж таки хочете влаштувати скандал. Хоч я і запевнив вас чесним словом, що вся ця історія — суцільна нісенітниця, вам цього не досить. Вам неодмінно хочеться її роздмухати. Ну що ж, чудово. Припустімо на хвильку, що пані Ковпервуд жодним чином не втрачала розуму. Припустімо, що все, сказане нею, — правда, що я справді мав стосунки з вашою дружиною. Що далі? Що ви можете зробити?

І він із холодною насмішкою втупився в Солберґа. Той знову скипів.

— Як! — мелодраматично вигукнув він. — Та я вб’ю вас, ось що я зроблю! І її вб’ю. Влаштую страшний скандал. Якщо тільки дізнаюся, що це правда, ви побачите, що буде!

— Так, так, — похмуро буркнув Френк. — Я це припускав. Що ж, я вам вірю. Я навіть запас дещо, коли йшов сюди, щоб у будь-який момент бути до ваших послуг, — і він витяг із кишені два невеликих револьвери, які завбач­ливо прихопив із дому. Стволи їхні блиснули в темряві.

— Ось, бачите? Я врятую вас від необхідності ламати собі голову, докопуючись до істини, пане Солберґ. Все, що сказала сьогодні пані Ковпервуд, — правда, від першого до останнього слова, й я чудово усвідомлюю, які наслідки матиме і для вас, і для мене це визнання. Пані Ковпервуд не божевільніша за мене чи вас. Ось уже більше року я зустрічаюся з вашою дружиною в одній квартирі на Північній стороні, але тільки ви ніколи не зможете цього довести. Ваша дружина не любить вас, вона кохає мене. Тепер, якщо маєте намір мене вбити, — ось револьвер, — він простягнув зброю Солберґу. — Я до ваших послуг. Якщо вже мені судилося померти, то я спробую і вас спровадити на той світ.

Френк вимовив ці слова таким рішучим, таким крижаним тоном, що Солберґ, хвалько, але боягуз у душі, побілів від страху. Як і кожній здоровій тварині, йому зовсім не хотілося вмирати. Вигляд холодної блискучої сталі вселив у нього жах. Рука, яка вклала револьвер у його руку, була тверда та нещадна. Солберґ боязко, тремтячими пальцями стиснув було зброю, але суворий металевий голос, що звучав у його вухах, відняв у нього останню мужність. Ковпервуд із кожною миттю ставав усе грізнішим, Солберґу він здавався вже не людиною, а демоном. Не тямлячи себе від страху, скрипаль опустив руку, що тримала револьвер.

— Ісусе милий! — пробелькотів він і затремтів, як осиковий лист на вітрі. — Бачу, ви хочете мене вбити! Облиште мене! Я не бажаю з вами розмовляти. Хочу поговорити зі своїм адвокатом! З моєю дружиною!

— Ну ні, це вам не вдасться, — заперечив Ковпервуд. Він заступив Солберґу дорогу і, бачачи, що той усе ще прагне втекти, схопив суперника за руку. — Я вам не дозволю. Не маю наміру вбивати вас, якщо ви не прагнете вбити мене. Але хочу, щоб ви почули, нарешті, голос розуму. Вислухайте те, що я хочу вам сказати, і покінчимо з цим. Я не відчуваю до вас ворожнечі. Хочу навіть надати вам послугу, незважаючи на те, що, по суті, до вас мені ніякого діла немає. Перш за все, те, що казала моя дружина, природно, нісенітниця та неправда. Я зараз навмисне одурив вас, аби перевірити, наскільки серйозні ваші погрози. Ви не любите більше вашу дружину. Вона не любить вас. Ви їй зовсім не потрібні. Так ось, я хочу по-дружньому запропонувати вам: покиньте Чикаґо, не повертайтеся сюди років три або й більше, й я подбаю про те, щоб ви щороку 1 січня, день у день отримували на руки п’ять тисяч доларів! Чуєте: п’ять тисяч доларів! Або ви можете залишитися в Чикаґо, але тримати язик на припоні. Тоді будете отримувати три тисячі — раз на рік або помісячно, як вам заманеться. Але якщо ви — і прошу вас гарненько це затямити, — якщо ви не заберетеся з цього міста, або будете плескати язиком, або дозволите собі якийсь випад проти мене, тоді я вб’ю вас, розчавлю, як муху. А тепер геть звідси і поводьтеся розсудливо. Залиште вашу дружину в спокої. Десь через два дні навідайтеся до мене. Гроші будуть для вас приготовлені.

Френк замовк, і Солберґ втупився в нього скляними очима. Ніколи в житті він ще не відчував нічого подібного. Це — не людина, а диявол! «Матінко Божа! — думав Солберґ. — Адже він це зробить! Він і справді вб’є мене!» Потім вражаюча пропозиція Ковпервуда дійшла до його свідомості: п’ять тисяч доларів! Ну що ж, а чому б ні? Мовчання Солберґа було вже рівносильне згоді.

— На вашому місці я б сьогодні не заходив більше в лікарню, — продовжував Френк суворо. — Не турбуйте дружину. Їй потрібен спокій. Поїдьте зараз додому, а завтра зайдіть до мене. Якщо ж ви неодмінно хочете бачити пані Солберґ, то я піду з вами. Хочу сказати їй те, що вже сказав вам. Сподіваюся, ви затямили мої слова?

— Так, так, гаразд, — відповів Солберґ слабким голосом. — Я поїду додому. На добраніч.

І він поспішно пішов геть. «Ну що вдієш? — наче виправдовуючись, сказав самому собі Ковпервуд. — Погана, звісно, вийшла історія, але іншого виходу не було».

21. Афера з тунелем

Впоравшись із Солберґом таким простим і грубим способом, Френк переніс свою увагу на його дружину. Але тут йому довелося важче. Ковпервуд насамперед повідомив пані Солберґ, що вже приборкав Ейлін і Гарольда — призначив йому щорічне утримання, і той не посміє тепер здіймати рейвах, а Ейлін також принишкла і буде поводитися тихо. Френк намагався висловити Риті щонайгарячіше співчуття, але вона вже шкодувала про свій зв’язок із ним. Вона кохала його раніше — принаймні так їй здавалося. Але після запеклих скандалів і погроз Ейлін він раптом постав перед нею в новому світлі, й жінці захотілося його позбутися. Гроші Ковпервуда — а він був щедрий — не становили для неї такої спокуси, як для багатьох інших жінок. Правда, Рита завдяки Френкові жила в розкоші, але вона легко могла без неї обійтися. Алжернон підкорив її головним чином тим, що його, як їй здавалося, оточувала якась дивовижна атмосфера спокою й упевненості. Це надавало йому нашарування романтики в її очах. Але ось пронісся шквал, і цей романтичний серпанок розвіявся. Ковпервуд виявився таким же, як усі, — звичайною людиною, не застрахованою від життєвих штормів і корабельних аварій. Може, він і був майстернішим мореплавцем, ніж багато інших, але це й усе.

І Рита, оговтавшись трохи, поїхала до себе на батьківщину, а потім — в Європу. Описувати подробиці їхнього розриву було б занадто втомлююче. Гарольд Солберґ, після безплідних вагань і вибухів безсилої люті, прийняв врешті-решт пропозицію Ковпервуда і повернувся до себе на батьківщину, в Данію. Ейлін повпиралася ще трохи і влаштувала ще кілька сцен, у результаті яких Френк пообіцяв звільнити з роботи Антуанетту Новак, і повернулася додому.

Ковпервуд аж ніяк не був задоволений такою розв’язкою. Все це ніяк не сприяло посиленню його прихильності до Ейлін, проте, як не дивно, він якоюсь мірою співчував їй. У той час у нього ще не зміцнів намір покинути дружину, хоча іноді і спадало на гадку, що така жінка, як Рита Солберґ, більше йому пасує, ніж Ейлін.

Але ні, то й ні. І Френк із подвоєною енергією взявся за справи. Однак спогад про дні, проведені з Ритою, про ті миті, коли він тримав її в обіймах і весь світ, здавалося, забарвлювався в якісь райдужні, поетичні тони, не покидав його. Ця жінка була така чарівна в своїй наївній безпосередності... Але втраченого не повернеш.

У наступні після цього роки Ковпервуд із усе наростаючим інтересом придивлявся до стану міського транспорту в Чикаґо. Тужити за Ритою Солберґ було заняттям порожнім і марним. Френк знав, що вона не повернеться до нього, й усе ж інколи спогади про неї переслідували чоловіка. Але він умів заглибитись у справи з головою, і це допомагало. Проблема міського транспорту завжди непереборно вабила його до себе, і зараз вона знову не давала йому спокою. Дзвінки міської конки та цокіт копит по бруківці, можна сказати, з дитинства хвилювали його уяву. Роз’їжджаючи містом, він жадібним поглядом оглядав блискучі рейки, що втікають удалечінь, якими, подзвонюючи, котилися вагони конки. Чикаґо ріс мало не щодня, щогодини. Крихітні вагончики, зваблива упряж коней, транспорт був переповнений ущерть як рано-вранці, так і пізно ввечері, а вдень іноді в них просто не було де яблуку впасти. О, якщо можна було б, подібно до восьминога, охопити все місто своїми мацаками! Якби можна було об’єднати всі міські залізниці й узяти їх під свій контроль! Яке багатство вони обіцяли! Бо тільки величезне, нечуване багатство — і ніщо інше — могло винагородити Френка Ковпервуда за все, чого він зазнав! Він із захватом малював собі картину свого збагачення, мріяв про лінії конки, як поет мріє про мальовничі струмочки, що дзюркочуть серед скель. «Заволодіти міським транспортом! Заволодіти міським транспортом!» — дзвеніло в його мозку.

Чиказька конка абсолютно так само, як і газопостачання, перебувала в руках трьох різних компаній, кожна з яких обслуговувала свою сторону або свій район. Заснована 1859 року «Чиказька міська залізнична компанія» обслуговувала південну сторону аж до 39-ї вулиці і була справжнім джерелом збагачення для своїх власників. Ця компанія проклала вже понад сімдесят миль рейкових шляхів і щорічно тягнула свої лінії щораз далі і далі — по Індіана-авеню, Вобеш-авеню, Стейт-стрит, Арчар-авеню... Їй належало понад сто п’ятдесят старомодних вагончиків, які не опалюються взимку і застелених задля тепла соломою, і понад тисячу коней. Конку обслуговувало сто сімдесят кондукторів, сто шістдесят візників, сто конюхів і дуже поважне число ковалів, шорників і ремонтників. Узимку вулицями рухалися снігоочисники, що належали компанії, влітку — машини для поливання водою. Полічивши подумки вартість рухомого складу, акцій, облігацій та іншого майна компанії, Ковпервуд дійшов висновку, що її капітал, імовірно, вже перевалив за два мільйони. Погано було те, що контрольний пакет акцій компанії перебував у руках у двох осіб — Шрайхарта й Енсона Меррила. Перший був тепер заклятим ворогом Френка і намагався зашкодити будь-яким його діям, та й другий також був роз’ятрений вельми неприязно. Ковпервуд ще й сам не знав, як підібратися до цієї прибуткової справи. Курс акцій сягнув двохсот п’ятдесяти доларів.

«Північно-чиказька залізнична компанія» була заснована того ж року, що і компанія Південної сторони, але тільки іншою групою осіб. Тут справа велася зовсім уже по-старому, не надто тямущими і не дуже заповзятливими людьми. Обладнання також було старе та зношене. «Залізнична компанія Західної сторони» спочатку входила в «Чиказьку міську залізничну», інакше кажучи, Південну компанію, але тепер стала вже самостійним підприємством. Лінії, що належали цій компанії, були поки що найменш прибутковими, але Західна сторона Чикаґо росла і розвивалася не менше бурхливо, ніж усі інші. Веселий передзвін дзвіночків, що сповіщає про наближення коней, які тягли вагони, чутно було в усіх кінцях міста.

Спостерігаючи все це збоку і переносячи думками в майбутнє, Френк, можливо, краще, ніж навіть самі акціонери, бачив гігантські можливості, що відкривалися перед ними, — особливо якщо Чикаґо і далі буде так само бурхливо рости. Все, що могло сприяти або перешкоджати розвитку міських залізниць, було предметом його постійних і наполегливих міркувань.

Доволі скоро він дійшов висновку, що руху конки на Північній і Західній сторонах міста найбільше заважають постійні скупчення всіх видів транспорту біля в’їздів на мости через річку Чикаґо. Цією річечкою, брудною, смердючою та дививижно мальовничою, що ділила місто на дві частини, рухалися нескінченні та величні каравани всіляких кораблів і човників. Мости раз по раз слухняно розступалися перед ними, перегороджуючи шлях фургонам і екіпажам, що скупчилися на обох берегах. І тоді здавалося, що єдиноборству водного та сухопутного транспортів так і не буде кінця. Картина ця, сповнена своєрідною, патріархальною, чисто діккенсівською принадою, була гідна пензля Домьє, Тернера чи Вістлера. Ледачі розвідники мостів мали вирішувати на власний розсуд, коли слід заблокувати рух екіпажів, а коли — кораблів, і скільки часу змусити їх усіх чекати. Біля мостів, поряд із діловим, стурбованим людом, завжди штовхалися роззяви, котрі витріщалися на високий ліс щогл, на скупчення людей і фіакрів на березі та строкату низку буксирів і барж, що ковзали по річці. Ковпервуд, сидячи в своєму легкому кабріолеті й обурюючись затримці або що є сил поганяючи коня, щоб проскочити на той бік, поки міст ще не розвели, не раз думав про те, якою величезною перешкодою є ці мости для розвитку міського транспорту в північній і західній частинах міста. На Південній стороні, що не перетиналася рікою, транспорт розвивався швидко і без перешкод.

Тому не дивно, що Френк дуже зацікавився відкриттям, яке він зробив одного разу під час своїх блукань містом. Виявилося, що в двох місцях під річкою прокладені тунелі. Один служив наче продовженням Ла-Саль-стрит і перетинав річку з півдня на північ, інший починався біля Вашинґтон-стрит і йшов зі сходу на захід. Це були сирі, похмурі, завалені сміттям оселі пацюків. Стінами, тьмяно освітленими гасовими ліхтарями, сочилася вода. І, за чутками, жодна з цих артерій начебто ніколи не була в експлуатації. Ковпервуд зацікавився ними. Виявилося, що тунелі були збудовані кілька років тому, бо і тоді вже відчувалася потреба розвантажити ті самі мости, біля яких зараз відбувалося таке стовпотворіння. У той час усім, а особливо акціонерам нового підприємства, здавалося, що кожен вважатиме за краще заплатити кілька центів за користування тунелем, ніж витрачати надаремно коштовні хвилини. І тому, щоб уникнути затримок, було вирішено прокласти там конку.

Однак, як це часто буває з різними перепективними комерційними проектами, що настільки заманливо виглядають у мріях чи на папері, на ділі все обернулося зовсім інакше. Тунелі могли б, імовірно, приносити прибутки, якби їх правильно спорудили, але спуск і підйом у них були занадто круті, проїзд — недостатньо широкий, а вентиляція й освітлення і зовсім були нікудишні. Словом, тунелі виявилися дуже мало пристосованими для користування.

Батько Нормана Шрайхарта був одним із акціонерів цього підприємства, так само, як і Енсон Меррил. Коли справа виявилася збитковою, тунелі — після всіляких доволі безглуздих махінацій, що коштували рівно мільйон доларів, — були продані місту, кожен за цю суму. Мабуть, дехто не надто розумний вважав, що швидко зростаючому місту легше розлучитися з такою значною сумою, ніж тому чи іншому з його поважних, скромних, але честолюбних громадян. На цій угоді непогано нажилися в ті роки декотрі члени муніципальної ради. Втім, зараз це справи не стосується.

Виявивши тунелі, Ковпервуд вирішив їх оглянути. В’їзд туди був забитий дошками, але для пішоходів залишався невеликий прохід. Побувавши там кілька разів, Френк з’ясував, що тунелі, мабуть, можна використати. «Місто росте, росте вуличний рух, і конки з року в рік приносять все більше і більше грошей, — думав він. — Якби без особливих затрат ці тунелі можна було перебудувати і дещо зменшити ухил, — головну перешкоду для розвитку міського транспорту на Північній і Західній сторонах було б усунуто. Але як це зробити?» Тунелі йому не належали. Не належала йому і міська конка. Оренда та перебудова тунелів зажадали б величезних витрат. Крім цього, на кожному ухилі, хоч який би він був незначний, знадобляться додаткові упряжки коней, додаткові візники та підсобні робітники, а отже, і нові витрати. Словом, Ковпервуд не був упевнений, що за відсутності іншої тяглової сили, крім коней, задумане ним підприємство виправдає себе, навіть якщо будуть перебудовані ухили.

Однак восени 1880 року, коли Френк ще був поглинений дрібними любовними інтрижками, що завершилися у результаті романом із Ритою Солберґ, йому стало відомо про одне нововведення в галузі міського транспорту, яке поряд із дуговим ліхтарем, телефоном та іншими винаходами мало докорінно змінити весь уклад міського життя.

У Сан-Франциско, де переповнені пасажирами вагони міської конки з великим трудом просувалися горбистою місцевістю, був застосований новий вид тяги — канатний. Сталевий трос, укладений у трубогін, просувається по колесах із жолобками і приводиться в рух величезними двигунами, встановленими у розташованій неподалік силовій станції. Вагони були забезпечені легко керованим пристроєм — «захопним важелем», який, проходячи на зразок сталевої лапи крізь проріз у трубогоні, «хапав» трос, що рухається. Цей винахід вирішував завдання підйому та спуску важко навантажених вагонів крутими ухилами вулиць. А незабаром Ковпервуд випадково почув про те, що «Чиказька міська залізнична», основними пайовиками якої були Шрайхарт і Меррил, планує ввести й у себе такий новий вид тяги — прокласти канатну дорогу по Стейт-стрит. Вагони малоприбуткових ліній околиці передбачалося використовувати на цьому прогоні як причепи, а далі вони мали знову переходити на кінну тягу і рухатися своїм маршрутом. І тут Френка осяяла думка: ось воно, вирішення транспортної проблеми Північної та Західної сторін — канатна дорога!

Але не тільки тиснява біля мостів і занедбані тунелі привертали до себе увагу Ковпервуда. У «Північно-чиказької залізничної компанії» справи йшли все млявіше. Відсталість і короткозорість членів правління цієї компанії перешкоджали їм зазирати далеко вперед, і тому, стикаючись із різними труднощами, вони не вміли їх вирішувати. Фінансовий стан підприємства був далеко не блискучим: одним влучним ударом можна було б заволодіти цими дорогами. Із самого початку, коли підприємство тільки створювалося, ніхто не чекав від нього суттєвого зиску, позаяк конки, що належать цій компанії, обслуговували район малонаселений і розташований достатньо близько до торговельних і комерційних кварталів міста, але не самі ці квартали. Пізніше, коли населення району зросло і дороги стали приносити більше прибутків, виникли нескінченні затримки біля мостів. Правління компанії, не надто сподіваючись на успіх свого підприємства, проклало дешеві, нікчемні рейки і пустило по них поганенькі, на швидку руку збиті вагони, в яких улітку можна було задихнутися від спеки, а взимку зуб на зуб не потрапляв від холоду. І хоч би одна лінія була доведена до ділових кварталів міста! Всі вони обривалися біля річки, що перегороджує їм шлях із півдня. На Південній стороні пан Шрайхарт проявив більшу турботу про своїх пасажирів. Він підвів свою лінію прямо до крамниці Меррила. На Північній стороні, як і на Західній, задовольнялися тим, що взимку підлогу у вагонах встеляли соломою, щоб у пасажирів не дуже мерзли ноги, а влітку на лінію пускали якусь, доволі незначну, кількість відкритих вагонів. Правління рішуче впиралося всіляким додатковим витратам. Так воно і йшло: час від часу додавалася нова лінія — якщо правління було впевнене, що вона почне давати прибуток із першого ж дня. При цьому знову вкладалися дешеві, неміцні рейки та пускалися допотопні вагончики, які так тряслися та грюкали, що пасажири мало свідомість не втрачали. Останнім часом скарги та судові позови сипалися на компанію з усіх боків, неймовірно дошкуляючи правлінню, яке зовсім не знало, як бути. Безперечно, в правлінні було й кілька тямущих, розсудливих людей. До їхнього числа належали: Теренс Малгенон — головний директор, Едвін Кафрат — директор, Вільям Джонсон — головний інженер. Однак інші функціонери, такі як Оніас Скіннер, голова правління, або Волтер Паркер, заступник голови, були консервативні, жадібні тугодуми, котрі як вогню боялися якихось нововведень. Як не сумно таке визнати, але з віком люди майже неминуче втрачають смак до новаторства, і тоді улюбленим їхнім девізом стає: «І так годиться».

Урахувавши всі ці обставини та ретельно розробивши план дій, Ковпервуд під якимось пристойним приводом запросив якось Джона Мак-Кенті до себе на обід. Коли той прибув у супроводі своєї дружини й Ейлін, ­сяючи усмішкою, стала розважати пані Мак-Кенті бесідою, Френк, наче між іншим, спитав:

— Скажіть, пане Мак-Кенті, ви знаєте щось про ті тунелі під річкою біля Ла-Саль-стрит і Вашинґтон-стрит? Вони, здається, належать місту?

— Я знаю, що місто їх придбало, не маючи в цьому нагальної потреби, і що тунелі ці абсолютно ні до чого не придатні. Втім, — обережно додав Мак-Кенті, — я тоді ще не мав до цих справ жодного стосунку. Наскільки можу пригадати, місто виклало за кожен із них по мільйону доларів. А чому ви питаєте?

— Так просто, — ухильно відповів Ковпервуд. — Невже вони і справді ні на що не годяться? В газетах раз по раз вказують на їхню повну непридатність.

— Так, вони, здається, в препоганому стані, — зауважив гість. — Я, відверто кажучи, не зазирав туди вже багато років. Ці тунелі були прокладені для вуличного транспорту, щоб розвантажити мости. Та з цього нічого не вийшло. Спуск і підйом там — занадто круті, а плату за проїзд призначили зависоку, ну, всі й вважали за краще чекати своєї черги біля мостів. Коні виходили звідти змилені. В цьому я сам переконався. Мені не раз доводилося проїжджати там із важкою поклажею. Місту, природно, не було потреби купувати ці тунелі. Тут щось нечисто, я тільки не знаю достеменно, чиїх це рук справа. Мером тоді був Кармоді, а Олдрич керував громадськими роботами.

Мак-Кенті замовк, і Френк більше не поновлював розмови про тунелі аж до кінця обіду. Але потім, перейшовши з гостем у бібліотеку, він дружньо взяв його за лікоть — інтимно-фамільярний жест, який припав до смаку цьому махляреві та політику.

— Мені здається, пане Мак-Кенті, — сказав господар, — що ви були задоволені нашою операцією з газовими компаніями торік? Чи не так?

— Саме так. Дуже задоволений, — підтвердив Мак-Кенті з запалом. — Я вам це тоді ж і сказав.

Ірландець симпатизував Ковпервудові і був вдячний йому за те, що той у короткий термін збільшив його статки на кілька сотень тисяч доларів.

— Ось що, друже мій, — раптом сказав Френк, здавалося б, без будь-якого зв’язку з попереднім. — Вам ніколи не спадало на гадку, що в міському залізничному транспорті у нас назрівають великі зміни? Це вже по всьому видно. На Південній стороні через рік-два буде введена механічна тяга. Ви, мабуть, чули про це?

— Так, щось таке промайнуло в газетах, — відповів Мак-Кенті, здивований і зацікавлений. Він закурив сигару і приготувався слухати. Ковпервуд, котрий ніколи не курив, присунув своє крісло ближче.

— Поясню, що це означає, — сказав він. — Усі наші міські залізниці, не кажучи вже про ті нові лінії, які будуть прокладені згодом, перейдуть врешті-решт на нову тягу. Маю на увазі канатну. Старим компаніям, які ведуть справу неохайно, продовжуючи користуватися застарілим обладнанням, доведеться перебудовуватися на новий лад. Вони будуть змушені замінити своє обладнання на нове, що відповідає сучасним вимогам, а для цього потрібні будуть мільйони і мільйони. Якщо ви цікавилися цим питанням, то знаєте, ймовірно, в якому стані перебувають конки Північної та Західної сторін.

— Знаю, в огидному, — підтвердив Мак-Кенті.

— Саме так, — виразно наголосив Френк. — І мушу вам сказати, що за таких застарілих методів їм доведеться попітніти, коли вони почнуть перебудовуватися, ой як доведеться, повірте мені. Я недарма цікавився цим питанням. Два-три мільйони доларів — гроші чималі, а віднайти таку суму їм буде нелегко... Значно важче, мабуть, ніж декому з нас, якщо припустити, звісно, що нам захочеться зайнятися цією справою.

— Так, зрозуміло, якщо припустити... — розмова явно зацікавила Мак-Кенті. — Але яким чином ви думаєте долучитися до цієї справи? Власники міських залізниць, наскільки я знаю, не бажають розлучатися зі своїми акціями.

— Не важливо, — сказав Ковпервуд. — Ми можемо це зробити, якщо захочемо, потім я поясню вам — як. А наразі попрошу вас про одну послугу. Як гадаєте, можна було б якимось чином передати в моє розпорядження один із цих тунелів, про які ми з вами сьогодні згадували? А ще краще — обидва. Як вважаєте, можна таке влаштувати?

— Так, імовірно, можна, — відповідав Мак-Кенті, дивуючись. — Але до чого тут тунелі? Вони ж ні на що не годяться. Нещодавно йшла навіть мова про те, щоб їх підірвати. Поліція стверджує, що вони стали прихистком для безхатьків.

— Тим не менше, дивіться, щоб хтось іший не заволодів цими тунелями. Не здумайте здавати їх в оренду, — наполегливо і рішуче промовив Ковпервуд. — Я зараз викладу свій план. Треба прибрати до рук, і якнайшвидше, всі міські залізниці на Північній і Західній сторонах, — шляхом продовження старих концесій чи з отриманням нових — байдуже. Тоді ви побачите, до чого тут тунелі.

Френк замовк і запитально подивився на Мак-Кенті — чи розгадав той, куди він хилить, але цього разу проник­ливість Мак-Кенті зрадила його.

— Та-ак... У вас дуже скромні апетити, нічого не скажеш, — відгукнувся він весело. — Однак я все не можу втямити, до чого тут тунелі. Це не означає, звісно, що я не спробую роздобути їх для вас, якщо вони вам так уже потрібні.

— Ось що, пане Мак-Кенті, — задумливо зауважив Ковпервуд. — Ви будете постійним партнером у всіх моїх підприємствах, якщо допоможете мені. Всі наші конки в тому вигляді, в якому вони зараз існують, через вісім, найпізніше через дев’ять років, можна буде здати на брухт. Ви бачите, що робить уже зараз «Південна компанія»? Коли ж справа дійде до «Західної» та «Північної», їм це, мабуть, буде не під силу. Вони не отримують таких прибутків, як «Південна», а крім цього, на їхньому шляху ще й стоять ці мости, що створюють значні перешкоди для канатної дороги. Для переходу на нову тягу насамперед доведеться перебудувати мости, позаяк старі не витримають додаткового навантаження, і тоді відразу виникне питання — а чиїм коштом? Міста?

— Може, й так. Залежно від того, хто буде про це просити, — люб’язно посміхаючись, відповів Мак-Кенті.

— Нехай і так, — погодився Френк. — Однак і річковий транспорт із кожним днем стає все більшою і більшою перешкодою для вуличного руху. Доводиться чекати по десять, а то й по п’ятнадцять хвилин, поки не пройдуть усі ці пароплави та баржі. Зараз у Чикаґо п’ятсот тисяч жителів. А скільки буде 1890 року? А 1900-го? А що ви скажете, коли населення міста зросте до восьмисот тисяч або навіть до мільйона?

— Ви, безумовно, маєте слушнісь, — відгукнувся Мак-Кенті. — З транспортом нам буде непереливки.

— Безперечно. Врахуйте також, що канатна дорога, крім основної лінії, буде обслуговувати ще й гілки, і біля мостів будуть накопичуватися не окремі вагони, а цілі потяги з причепами, переповнені людьми. Навряд чи це правильно — змушувати канатний потяг чекати від десяти до п’ятнадцяти хвилин, поки річкою пройдуть кораблі. Мабуть, пасажири не захочуть з цим довго миритися, га? Як гадаєте?

— Та вже без скандалів не обійдеться, — погодився Мак-Кенті.

— Так. І що ж з цього випливає? — спитав Ковпервуд. — Можливо, ви розраховуєте на те, що вуличний рух раптово зменшиться? Або річка висохне?

Мак-Кенті мовчки дивився на співбесідника. За мить обличчя його збадьорилося.

— Так, так, розумію, — сказав він примружившись. — Ось навіщо знадобилися вам тунелі. Але ж вони в жахливому стані, чи можна їх використовувати?

— Реконструкція їх буде коштувати менше, ніж прокладка нових.

— Імовірно, ви маєте рацію, — відповів Мак-Кенті. — А якщо їх перебудувати, це буде саме те, що треба, — в його голосі зазвучало торжество, майже радість. — Але ви ж знаєте — тунелі належать місту. І кожен із них обійшовся йому в мільйон доларів.

— Так, я знаю, — сказав господар. — Тепер ви розумієте, чому я веду цю розмову?

— Як не збагнути! — посміхнувся Мак-Кенті. — Чудова думка, пане Ковпервуд, чудова! Захоплений і схиляюся перед вами. Отже, кажете, що я можу бути вам корисний?

— Понад усе, — сказав Френк, посміхнувшись на похвалу Мак-Кенті, — будемо вважати вирішеним, що місто в жодному разі і ні за жодних умов не віддасть нікому цих тунелів, поки ми не владнаємо справу з конкою.

— Це вирішено.

— Потім ми з вами домовимося, що в подальшому ви не будете особливо допомагати «Північній» і «Західній компаніям», якщо вони захочуть отримати дозвіл муніципалітету на прокладку нових ліній. Я сам хочу взяти концесію на продовження ліній і прокладку гілок.

— Оформлюйте ваші проекти, — сказав Мак-Кенті, — й усе буде зроблено. Я вже працював із вами і знаю, що ви вмієте тримати слово.

— Дякую вам, — сказав Ковпервуд чуттєво. — Знаю, як важливо тримати своє слово. Отже, я займуся конкою і подивлюся, що тут можна зробити. Мені ще незрозуміло, скільки людей треба буде залучити до цієї справи й яка форма організації виявиться найзручнішою. Але в будь-якому разі, ваші інтереси будуть враховані, й я нічого не робитиму без вашого відома та згоди.

— Чудово, — Мак-Кенті вже подумки осягав, яке нове поле діяльності розготалося перед ним.

Угода з Ковпервудом обіцяла неабиякий зиск обидвом. А досвід попередньої співпраці переконував Мак-Кенті в тому, що його вигода буде забезпечена.

— Чи не приєднатися нам тепер до дам? — безтурботним тоном запитав Френк, беручи Мак-Кенті під лікоть.

— Так, так, певна річ, — весело погодився той. — У вас чудовий будинок, пане Ковпервуд, просто чудовий. І вибачте за відвертість, але такої гарної жінки, як ваша дружина, я ще зроду не бачив.

— Так, мені самому вона здається доволі привабливою, — відповідав Френк із найпростодушнішим ви­глядом.

22. Міські залізниці

Серед членів правління «Північно-чиказької залізничної компанії» був молодик на ім’я Едвін Кафрат — людина на рідкість далекоглядна. Батько Едвіна, поважний акціонер цього підприємства, залишив своєму єдиному синові у спадок об’ємний пакет акцій, а відтак і місце в правлінні компанії. Молодий Кафрат, не маючи великого досвіду в галузі міського залізничного транспорту, вважав, проте, що міг би на широку ногу розгорнути справу, якби йому не заважали. З п’яти тисяч акцій, випущених компанією, йому належали близько восьмисот. Але решта акцій розподілялися між акціонерами таким чином, що Кафрат не мав у правлінні впливу. Незважаючи на це, з першого ж дня своєї діяльності на новому терені і ще задовго до того, як Ковпервуд почав проявляти інтерес до цих підприємств, молодик вельми енергійно ратував за всілякі удосконалення. Його вимоги нових концесій, подовження існуючих ліній, хороших коней, облаштування опалювання у вагонах сприймалися старшими колегами лише як прояв юнацького завзяття та легковажності і незмінно отримували одностайну відсіч.

— То чим погані наші вагони? — обурювався Альберт Торсен, один із найстаріших директорів, у відповідь на звичайні протести Кафрата. — Не розумію, чим вони вам не подобаються. Я сам у них їжджу.

Торсен, огрядний, неохайного вигляду стариган років шістдесяти п’яти, тупуватий і нетямущий, але добродушний, був власником фарбувальної фабрики. І літо і зиму він ходив в одному і тому ж легкому вовняному костюмі сірого кольору, дуже пом’ятому, особливо на спині та на рукавах, постійно обсипаних тютюном.

— Може, саме тому вони і опинилися в такому стані, Альберте? — грайливо припустив Солон Кемпферт, один із його нерозлучних друзів, а тепер — член правління.

Жарт викликав схвальний регіт.

— Ну, вже не знаю. Я досить часто бачу там і всіх вас, джентльмени.

— Гаразд, якщо ви самі не тямите, то я вам поясню, що в них негаразд, — терпляче зауважив Кафрат. — Бруд — по-перше, холод — по-друге, вікна деренчать так, що не тільки розмовляти — думати неможливо. Рейки давно час міняти, а взимку від цієї смердючої соломи, яку там стелять на підлогу, просто з душі верне. Шляхи мостяться геть кепсько. Не дивно, що пасажири скаржаться. Я б на їхньому місці також скаржився.

— А мені здається, що справа зовсім не така ганебна, як ви це зображуєте, — заявив Оніас Скіннер, голова правління, шестидесятивосьмилітній дідуган із широким, пласким, як у китайського божка, обличчям, обрамленим кучерявими сивими бакенбардами. — Може, це і не найкращі вагони у світі, але це — хороші вагони. Деякі з них, безперечно, давно треба почистити та підфарбувати, але загалом вони ще можуть послужити, і не один рік. Природно, було б непогано оновити наш рухомий склад, але це ж потребуватиме значних витрат. А нові лінії, які ми все прокладаємо та прокладаємо, і довгі перегони за п’ять центів з’їдають всі наші прибутки.

Жоден зі згаданих перегонів не перевищував трьох миль, але пану Скіннеру всі вони здавалися непомірно довгими.

— Гаразд, тоді погляньте на «Південну компанію», — не вгамовувався Кафрат. — Не розумію, про що, власне, ви думаєте! У Філадельфії вже провели канатну дорогу. У Сан-Франциско — також. Кажуть навіть, що вже винайшли вагон, який приводиться в рух електрикою, а ми все ще продовжуємо ганяти туди-сюди цей мотлох, ці собачі буди, встелені соломою. Час, дідько забирай, уже взятися за розум!

— Ну, не знаю, — процідив крізь зуби пан Скіннер. — Мені здається, що справи «Північної компанії» йдуть не так уже й погано. Хіба ми мало зробили для розвитку доріг?

Члени правління — Солон Кемпферт, Альберт Торсен, Айзек Вайт, Ентоні Івер, Арнольд Бенджамін та Отто Метджес, дуже впливові, поважні джентльмени — сиділи мовчки, несхвально зиркаючи на Кафрата. Але останнього не так уже й легко було вгамувати. За кожної нагоди він знову брався за своє. В часописах також час від часу з’являлися цілком обґрунтовані нарікання на «Північну компанію», і це якоюсь мірою навіть тішило бунтівника. Може, хоч преса піділлє оливи у вогонь і змусить директорів взятися за розум.

Тим часом у результаті змови між Ковпервудом і Мак-Кенті «Північна компанія» вже втратила можливість отримувати нові концесії, подовжувати лінії та користуватися тунелем наприкінці Ла-Саль-стрит, але Кафрат цього ще не знав. Не знали про це й інші члени правління, проте справа була саме така. Мало того, Джон Мак-Кенті, прагнучи остаточно зганьбити керівництво «Північної компанії», вимагав від членів муніципальної ради, котрих він тримав на короткому повідку, за кожної зручної нагоди обурюватися станом конки в північній частині міста. На черговому засіданні муніципалітету хтось запропонував вимагати від «Північної компанії», щоб вона викинула на смітник всі свої старі вагони та замінила зношені рейки новими, що наробило чимало гармидеру. Як не дивно, конки на Південній і Західній сторонах мало чим відрізнялися від тієї, що існувала на Північній, але вони аж ніяк не викликали таких нарікань. Пересічні міщухи, не посвячені в хитрі махінації, до яких так часто вдаються з корисливою метою окремі особи, надзвичайно зраділи б настільки гарячій увазі до своїх інтересів. Будучи всього лише пішаками в цій грі, вони й не підозрювали, якою є справжня підоснова всіх цих турбот про їхній добробут.

Едісон між тим шукав серед акціонерів «Північної компанії» людей, котрі могли б бути корисними Ковпервудові, і врешті-решт зупинив свій вибір на Кафраті, визнавши, що цей молодик краще за інших може служити його таємним планам. І ось одного разу, наче зовсім випадково, він зіткнувся з ним віч-на-віч у клубі «Юніон-ліґ».

— Схоже, що вашу компанію, та й «Західну» також, чекають доволі помітні витрати, — недбало промовив Едісон, після того, як вони з Кафратом обмінялися кількома фразами.

— Чому ви так вирішили? — з жвавістю запитав молодик, котрий цікавився всілякими новаціями в їхній справі.

— Якщо не помиляюся, всім вашим акціонерам доведеться тепер бути вельми щедрими. Я чув, що ви будете змушені вже незабаром повністю переобладнати лінії. Ввести нову канатну тягу, як на Південній стороні. — Едісон хотів створити у Кафрата враження, що на вимогу муніципалітету, або під тиском громадської думки, або ще з якихось причин «Північна компанія» буде змушена провести ряд великих і затратних удосконалень.

Молодик нагострив вуха. Що це муніципалітет задумав? Варто дізнатися про все! Вони ще потеревенили трохи — обговорили особливості канатної системи, вартість силових станцій, необхідність укладання нових рейок і зміцнення мостів або вишукування інших засобів переправи через річку. Едісон особливо наголошував на тому, що «Південна компанія» перебуває в значно кращій ситуації, позаяк шлях її лініям не перегороджує річка. Потім він знову поспівчував акціонерам «Північної компанії» — що не кажи, у скрутне становище вони потрапили.

— Так, у вашій компанії буде тепер чимало клопотів, — ще раз повторив він на прощання.

Кафрат був належним чином схвильований і наляканий. Якщо компанії треба буде викласти купу грошей на перебудову тунелів та інші удосконалення, то його акції можуть дуже впасти в ціні. Однак він заспокоював себе тим, що в результаті всіх цих заходів конка стане все ж приносити хороший прибуток. А поки що доведеться пережити важкі часи. «Так, доведеться нашим стареньким поворушити мізками, — думав чоловік. — Коли «Південна компанія» переобладнає свої дороги, ми будемо змушені наслідувати її приклад. А раптом ці старі тюхтії не захочуть? Як розтлумачити їм, що заради майбутніх прибутків варто навіть закласти на кілька років усе майно компанії. Згодом це окупиться з лишком». Кафрата дратували їхнє боягузтво й їхня бездарна та відстала манера урядувати.

А ще через два-три тижні у Едісона, котрий і раніше діяв в інтересах Ковпервуда, знову відбулася бесіда з Кафратом. Взявши з нього слово зберігати поки що все в таємниці, чиновник повідомив молодику, що незабаром після їхньої зустрічі відбулися певні цікаві події. Пана Едісона, за його словами, відвідали якісь прибульці, котрі володіють лініями залізниць в інших містах. Вони побували уже в різних місцях, шукаючи підходящий об’єкт для розміщення своїх капіталів, і їхній вибір у результаті впав на Чикаґо. Ознайомившись тут із різними підприємствами, вони вирішили, що «Північно-чиказька компанія» відповідає їхнім цілям не гірше за будь-яку іншу. Тут Едісон дуже докладно виклав Кафратові план Ковпервуда. Той, трохи повагавшись, таки здався. Застарілі методи ведення справ уже давно стояли йому поперек горла. Він не знав, хто ці особи, котрих згадував Едісон, але їхні погляди збігалися з його власними. На переобладнання конки буде потрібно кілька мільйонів доларів, доводив Едісон, і Кафрат, відверто кажучи, не знав, як роздобути ці гроші без сторонньої допомоги, не вдаючись до закладу та перезакладу доріг. Якщо ці особи готові добре заплатити за передачу їм п’ятдесяти одного відсотка всіх акцій на дев’яносто дев’ять років і гарантують задовільний відсоток прибутків на всі інші акції за їхнім теперішнім курсом, та до того ж ще й беруться перебудувати бізнес, — чому ж не піти їм назустріч? Усе ж краще, ніж закладати і перезакладати цей старий мотлох, а теперішнє керівництво все одно ні на що не здатне. Кафрат, звісно, поняття не мав про те, що нові акціонери будуть наживати статки на всіляких дочірніх підприємствах, що займаються будівельними роботами та постачанням обладнання, і що одним із найбільших акціонерів у них знову ж таки буде Ковпервуд. Не знав він і про те, що шляхом випуску розмиваючих акцій під старі та нові лінії міської залізниці Френк позбудеться необхідності вкласти в цю справу якісь значні кошти, якщо вже йому буде забезпечений початковий капітал або, як він висловлювався, «капітал для подальших розмов». Ковпервуд і Едісон уже домовилися тим часом — якщо їхня затія вдасться — заснувати «Чиказьку кредитну спілку» з акціонерним капіталом у кілька мільйонів доларів, якими вони будуть оперувати на власний розсуд. Кафрат же зрозумів лиш одне: він отримає хороший прибуток на свої акції і, може опинитися в числі засновників нової компанії.

— Три роки поспіль я бився, намагаючись витлумачити все це нашим директорам, — заявив він урешті-решт Едісону, задоволений увагою, яку надавала йому ця вельми впливова персона. — Куди там — і слухати не бажають! А по-моєму, вести справу так, як вони ведуть, — злочин. Дитина б організувала все краще. Вони жадібно економлять на рейках, на рухомому складі та втрачають пасажирів. А без пасажирів ми вилетимо в трубу! І, наскільки розумію, існує тільки один спосіб зберегти їх: потрібно запропонувати пристойний транспорт. А ми, чесно кажучи, зовсім про це не думаємо.

Незабаром після цього у Ковпервуда відбулася коротка бесіда з Кафратом, і Френк пообіцяв йому по шістсот доларів за кожну акцію, з якою той побажає розлучитися, а крім цього, ще й пакет акцій нової компанії у вигляді премії за підтримку його інтересів у теперішньому правлінні. Молодик повернувся до себе на Північну сторону дуже веселим, він радів і за себе, і за компанію. Поміркувавши трохи, він дійшов висновку, що пропозицію Ковпервуда слід довести до відома акціонерів якимось обхідним шляхом — скажімо, через незацікавлених осіб. У результаті Вільям Джонсон, головний інженер компанії, діючи за намовою Кафрата, повідомив Альберту Торсену, найполохливішому та найпіддатливішому з членів правління, що за наявними у нього даними трьом найбільшим акціонерам — членам правління Айзеку Вайту, Арнольду Бенджаміну й Отто Метджесу — було запропоновано продати їхні акції за нечувано високу ціну, і вони, мабуть, зроблять це, залишивши всіх інших на слизькому.

Торсен відчайдушно захвилювався.

— Коли це ви чули? — спитав він.

Джонсон сказав, що не так давно, але джерело своєї інформації волів до часу зберегти в таємниці. Торсен поспішив поділитися новиною зі своїм другом Солоном Кемпфертом, а той кинувся до Кафрата.

— Так, я чув щось подібне, — недбало зронив той, — але, чесно кажучи, більше нічого не знаю.

Отримавши таку ухильну відповідь, Торсен і Кемпферт вирішили, що Кафрат також серед змовників, і також вирішив вигідно продати свої акції, залишивши іншим задовольнятися недоїдками. Справа була кепською.

Тим часом Ковпервуд, за порадою Кафрата, сам звернувся до Айзека Вайта, Арнольда Бенджаміна й Отто Метджеса, вдаючи, що бажає увійти в спілку тільки з ними. А трохи згодом із цією ж метою відбулися візити до Торсена та Кемпферта, і ті з переляку погодилися поступитися своїми акціями Френкові, котрий пропонував їм дуже вигідні умови та брався схилити до такої ж угоди й інших впливових власників. Таким чином, Френк отримав сильну підтримку в правлінні. Нарешті Айзек Вайт на одному із засідань заявив, що йому зробили дуже цікаву пропозицію, яку тут же в загальних рисах виклав присутнім. Він ще й сам не знає, як до цього поставитися, сказав Вайт, і вирішив підняти питання перед правлінням. Почувши таку заяву, Торсен і Кемпферт негайно дійшли висновку, що Джонсон казав щиру правду. Тоді було вирішено запросити Ковпервуда та попросити його особисто викласти свій проект правлінню компанії в повному складі, що він і зробив у доволі розлогій, чемній і дотепній доповіді. Френк дав зрозуміти, що дороги «Північної компанії» в найближчому майбутньому неминуче доведеться переобладнати, а його пропозиція позбавляє панів акціонерів всіляких турбот, хвилювань і робіт, із цим пов’язаних. Більше того, він одразу ж гарантував такий прибуток, який у найближчі двадцять-тридцять років ніхто з них навіть не мріяв отримати. Після цього всі погодилися з тим, що варто спробувати. Припустимо, що Ковпервуд не виплачуватиме вчасно обіцяні відсотки — тоді їхня власність знову повернеться до них, міркували акціонери. А якщо врахувати, що той махляр брав до того ж на себе всі зобов’язання компанії — податки, плату за водопостачання, старі борги та нечисленні пенсії колишнім службовцям, то пропозиція його набувала мало не ідилічного характеру.

— Ну, друзі, мені здається, що ми сьогодні непогано попрацювали, — заявив Ентоні Івер, дружньо плескаючи по плечу Альберта Торсена. — Вважаю, що ми можемо одностайно побажати пану Ковпервудові удачі.

Щодо семиста п’ятнадцяти акцій загальною вартістю сімдесят одна тисяча п’ятсот доларів, що належать пану Іверу, то вони раптово піднялися в ціні до чотирьохсот двадцяти дев’яти тисяч доларів. І це, природно, дуже підняло йому настрій.

— Так, маєте рацію, — відповідав Торсен, котрий із семисот дев’яноста належних йому акцій розлучався з чотирма сотнями вісімдесятьма і був дуже втішений тим, що вони підскочили в ціні з двохсот до шестисот доларів кожна. — Пан Ковпервуд — ділова людина. Сподіваюся, він доб’ється успіху.

Після наради з Мак-Кенті, Едісоном, Відером та іншими своїми помічниками та компаньйонами, що тривала до глибокої ночі, Френк, прокинувшись уранці, потрусив за плече Ейлін, котра ще дрімала, і сказав:

— Ну, дитинко, вчора я залагодив справу з «Північно-чиказькою залізничною». Не сьогодні, то завтра мене оберуть головою нової компанії, треба тільки підібрати собі членів правління. Років за два ми з тобою, мабуть, будемо вже мати неабияку вагу в цьому великому селі, яке чомусь зветься містом.

Він сподівався, що досягнуті ним успіхи, поряд із іншими його зусиллями, умилостивлять нарешті Ейлін. З того злощасного дня, коли вона так рішуче розправилася з Ритою Солберґ, жінка завжди була похмурою, замкнутою та відчуженою.

— Он як? Отже, ти задоволений? — сказала вона, розплющивши заспані очі і невесело посміхаючись. На ній була прозора блідо-рожева нічна сорочка.

Підвівшись на лікті, Ковпервуд уважно подивився на дружину та легенько погладив її округлі руки, які незмінно захоплювали його. Пухнасте золото її волосся також не втратило ще для нього своєї привабливості.

— Приблизно через рік можна буде зробити те ж саме із «Західною компанією», — продовжував чоловік. — Але боюся, галасу буде багато, а мені це зараз ні до чого. Втім, шила в мішку не сховаєш. Я вже бачу, як Шрайхарт і Меррил і ще дехто хапаються за голову, переконавшись, що дозволили двом найбільшим і найприбутковішим статтям чиказького міського господарства — конці та газу — вислизнути у них з-під носа.

— Так, так, я рада за тебе, Френку, — сонно сказала Ейлін. Глибоко вражена невірністю чоловіка, вона все ж таки не могла не радіти його успіхам. — Ти завжди вмієш влаштовувати свої справи.

— Не треба більше сумувати, Ейлін, — благав Ковпервуд. — Хіба ти не можеш бути знову щаслива зі мною? Адже я намагаюся не тільки задля себе, але і заради тебе. Ти також скоро розквитаєшся за старі образи.

Він із посмішкою зазирнув їй у вічі.

— Та чи багато мені користі від твоїх грошей, — ніжно, але з сумом і м’яким докором відповіла Ейлін. — Не вони мені потрібні, а лиш твоя любов.

— І вона належить тобі, — запевнив її чоловік. — Хіба я не кажу тобі це кожнісінького дня? Я ніколи не переставав тебе кохати. Ти й сама це знаєш.

— Знаю, аякже! — заперечила жінка, коли він при­горнув її до себе. — Знаю, яка твоя любов! — Але, кажучи так, Ейлін мимоволі тісніше горнулася до Френка, бо під її гіркими докорами ховалася глибока скорбота та пристрасне бажання повернути собі його колишнє кохання, відновити те, що було між ними колись, воскресити почуття, яке — як їй здавалося раніше — ніколи не помре.

23. Сила преси

Незважаючи на всі зусилля Ковпервуда та його друзів зберегти цю угоду в таємниці, часописи незабаром уже були наповнені натяками на майбутні зміни в «Північно-чиказькій залізничній». Френка Алджернона Ковпервуда, ім’я котрого раніше ніколи не пов’язували з міським залізничним транспортом, називали можливим наступником Оніаса Скіннера, а Едвіна Кафрата пророкували в заступники голови. Висувалися гіпотези, що за спиною Ковпервуда стоять інші особи — «цілком імовірно, крупні капіталісти зі східних штатів». Переглядаючи ранкові часописи в кімнаті Ейлін, Френк припустив, що його вже сьогодні візьмуть в облогу репортери — зажадають, щоб він розповів про свої плани, і спробують витягти з нього все, що тільки можна. Чоловік вирішив, що буде просити їх почекати, а сам скористається цим відтермінуванням для перемовин із власниками часописів, котрих йому необхідно перетягнути на свій бік. Після цього вже можна буде оголосити привселюдно про свої наміри. Потрібно тільки винайти щось таке, що сподобається публіці, а особливо жителям Північної сторони. Однак махляр аж ніяк не мав наміру брати на себе якісь зобов’язання на шкоду особистій вигоді. Він хотів створити собі гучне ім’я, прагнув слави, але ще дужче жадав грошей і твердо мав намір домогтися і того, й іншого.

На людину, котра достатньо довго займалася всілякими дрібницями, — а Ковпервуд саме так розцінював свою колишню діяльність, — потрібен стрибок угору, в сферу «великих фінансів» і контролю грошових потоків, і це надихало. Френкові настільки довго доводилося обмежуватися справами не дуже великого розмаху, розробляючи та виношуючи в тиші свої задуми, що тепер, коли мета була досягнута, він насилу в це вірив. Чудове було місто Чикаґо. Воно росло не щоднини, а щогодини. Можливості його — воістину безмежні. Ці люди, котрі так нерозумно передали йому на необмежений, по суті, термін свої акції, мабуть, і самі не тямили, що роблять. Адже міські залізниці в Чикаґо, як тільки він остаточно заволодіє ними, почнуть приносити величезні прибутки! Він може об’єднати їх і випустити додаткові акції. Мак-Кенті за безцінь організує йому дозвіл на будівництво нових ліній, що вже найближчим часом будуть оцінюватися мільйонами і належати тільки йому, Ковпервудові. Тут уже не доведеться виплачувати ніяких відсотків членам правління «Північно-чиказької залізничної». Місто, безперечно, буде все рости, і мало-помалу дороги, що номінально ще перебувають у віданні компанії, а фактично вже належать йому, стануть всього лиш центральним вузлом величезної розгалуженої мережі міських залізниць, які він сам побудує навколо. А потім настане черга Західної і навіть Південної сторін... Але навіщо марити наяву? Так, скоро, дуже скоро, можливо, він стане одноосібним власником всієї мережі міських залізниць Чикаґо! Або навіть фінансовим королем міста й одним із найбільших фінансових магнатів країни!

Френк чудово знав, що, беручись за справу, для здійснення якої потрібні голоси виборців та їхня добра воля дарувати ті чи інші привілеї, треба перш за все заручитися підтримкою преси. З пожадливістю думаючи про міські тунелі, один із яких був потрібен для реорганізованої ним «Північної компанії», а інший міг знадобитися в майбутньому, якщо вдасться прибрати до рук «Західну компанію», він міркував також і про те, що тепер потрібно втертися в довіру до власників газет. Але як це зробити?

Останнім часом, унаслідок припливу переселенців із інших штатів і Старого Світу (тисячі і десятки тисяч людей стікалися в пошуках заробітків у це бурхливо зростаюче та багатообіцяюче місто) і поширення анархістських, соціалістичних і комуністичних ідей завдяки найпередовішим іноземцям, котрі осіли тут, — проблема цивільних прав і свобод набула в Чикаґо вкрай гострого характеру. Ще в травні, коли Ковпервуд докладав усіх зусиль, щоб обернути справу з міськими залізницями на власну користь, відбулася достатньо знаменна подія. На Західній стороні, в Геймаркеті, який здавна служив місцем народних зібрань, на одних робочих зборах, що набули за характером де­яких виступів ярлика анархістських, котрийсь божевільний фанатик кинув бомбу. Кілька полісменів були скалічені, один убитий, інші відбулися легкими ушкодженнями. Ця подія моментально вийшла на передній план і, немов спалах блискавки, освітила проблему класової боротьби, до якої американці, зазвичай надто безпечні, легковажні та непослідовні, тепер поставилися достатньо серйозно. Тепер ця проблема постала на повний зріст, привертаючи до себе загальну увагу. Все звичне ділове життя міста моментально змінилося — як знайомий ландшафт після виверження вулкану. Люди почали глибше вдумуватися в політичні та суспільні проблеми. Що таке анархізм? Що таке соціалізм? Які, зрештою, права пересічної людини, яка її роль в економічному та політичному розвитку країни? Ось які хвилюючі питання виникали тепер у головах, що перебували в повному сум’ятті від тієї бомби, що, як камінь, кинутий у воду, розворушив застояне болото міщанської спільноти. А породжені нею думки, мов кола по воді, поширювалися все далі і далі, поки не досягли таких, здавалося б, неприступних фортець, як редакції часописів, банки й узагалі всі фінансові установи, а також кабінети політичних функціонерів та їхні приймальні.

Ковпервуд, однак, на фоні цих подій зберігав цілковитий спокій. Не вірячи в силу народних мас, не визнаючи за ними жодних прав, він, втім, співчутливо ставився до важкого становища окремих осіб і був твердо переконаний, що люди, такі як він, покликані в світ, щоб навести в ньому лад і зробити життя стерпнішим. У ці дні йому доводилося спостерігати великі групи робітників, що гуртувалися разом із своїми кіньми біля стаєнь і вагонних ангарів міських залізничних компаній. І він іноді замислювався над їхньою долею. У більшості людей був потомлений вигляд. Френкові вони здавалися схожими на тварин — терплячих, замучених і здичавілих. Він думав про їхні убогі оселі, довгі години виснажливої праці, нікчемну заробітну платню та дійшов висновку, що якщо і можна для них щось зробити, то це дати їм порівняно пристойний прожитковий мінімум. І не більше. Його мрії та задуми — недоступні цим людям, хіба можуть вони хоч якоюсь мірою долучитися до його блискучої долі, розділити з ним багатство, славу та владу?

Нарешті Ковпервуд вирішив відвідати видавців різних газет і поспілкуватися з ними. Коли він поділився цією думкою з Едісоном, той висловив певні сумніви. Банкір не вірив видавцям. Він знав про їхнє дрібне інтриганство, бачив, як вони зводять особисті порахунки і продають свої думки за жалюгідні копійки.

— Я вам скажу, в чому справа, Френку, — зауважив якось Едісон. — Розраховуючи на них, ви будуєте будинок на піску. Ви ж знаєте, що вся ця зграя зі старих газових компаній, як і раніше, налаштована проти вас, хоч ви й є одним із найбільших акціонерів. Шрайхарт вам аж ніяк не друг, а йому фактично належить «Кронікл». Рікетс ходить у нього на припоні, Гіссоп — видавець «Мейл» і «Тренскрипт» — чоловік хоч і незалежних поглядів, але він — пресвітеріанець, холодний, переконаний у своїй безгрішності мораліст. Брекстен — непоганий хлопець, але його «Ґлоб» видається на гроші Меррила. Старий генерал Мак-Дональд, видавець «Інкваєрера», — ну, це... старий генерал Мак-Дональд. У нього все залежить від того, з якої ноги встав. Якщо ви чимось йому сподобається, він буде підтримувати вас завжди у всьому — поки не почнете йому перечити. Але загалом він — непоганий стариган. Він мені подобається. Ні Шрайхарт, ні Меррил ніколи нічого від нього не доб’ються, він під чужу мелодію танцювати не звик. Але він — старий, довго не протягне, а його син не вселяє мені довіри. З Гейґеніном із «Прес» можна порозумітися, і він до вас прихильний, наскільки мені відомо. Ймовірно, він підтримає вас у всьому, що вважатиме правильним і справедливим. Ну ось, здається, й усе. Спробуйте, звісно, залучити їх на свій бік, якщо вдасться. Але не починайте завчасу розмови про тунелі. Ця думка має наче раптово з’явитися потім, як і турбота про насущні потреби населення. Найголовніше — випередити інші компанії, поки вони ще не встигли всіх намовити проти вас. Будьте певні, Шрайхарт уже зараз ламає собі голову — що все це означає? А що стосується Меррила — той, гадаю, хутко перекинеться на ваш бік, якщо тільки пообіцяєте прокласти лінію ближче до його крамниці.

Є, можливо, своєрідна, хоча і жіноча чарівність у тому, що нікому і ніколи не вдається передбачити всі підводні течії та рифи, що відхиляють від наміченого шляху наш човен, передбачити, куди поверне примхливий вітер удачі — наповнить наші вітрила чи залишить їх мляво тріпотіти на щоглах. Ми будуємо щораз нові плани, але скільки не міркуй, хіба можемо додати хоч півдюйма до свого зросту? Хто в змозі протистояти або, навпаки, сприяти провидінню, що виковує наші долі, хоча ми брутально і на свій лад намагаємося їх змінити? Ковпервуд виступав тепер на широку арену, і багато видавців часописів та інші видатні городяни з цікавістю спостерігали за ним. Особливо Френк привертав до себе увагу Огастоса Гейґеніна, незалежного — якби йому не доводилося піклуватися про те, щоб газета приносила прибутки, — видавця «Прес». Не володіючи ні авторитетом, ні чарівністю старого Мак-Дональда, Гейґенін був людиною безумовно чесною, доброзичливою й обережною. Він із цікавістю стежив за кар’єрою Ковпервуда ще з того часу, коли той проводив свою першу операцію з газовими компаніями. Газетяреві здавалося, що Френк посяде чільне становище в місті. Нахабна, самовпевнена сила в поєднанні з вродженим макіавеллізом — якщо це тільки макіавеллізм і нічого більше — має особливу привабливість в очах людей пересічних та обмежених. Боязкі міщани середнього достатку, дивлячись на світ крізь тьмяну завісу навколишніх буднів, нерідко першими готові пробачити тваринні методи боротьби, за допомогою яких сильні досягають своєї мети. Спостерігаючи за Ковпервудом, Гейґенін витворив для себе образ непересічного чоловіка, не стільки грішного, скільки такого, котрий натерпівся від чужих гріхів. Чоловіка, котрий уміє зберігати вірність друзям і на котрого можна покластися в скрутну хвилину. Випадково Гейґеніни виявилися сусідами Ковпервудів. Після невдалої спроби Френка проникнути до вищого чиказького світу Гейґеніни опинилися серед тих, хто продовжував підтримувати з Ковпервудами дружні стосунки, і були, на їхній погляд, не гіршими за інших.

Й ось одного разу, в Святвечір, у холоднечу та заметіль, Ковпервуд з’явився до Гейґеніна в редакцію часопису «Прес» і був прийнятий дуже радо.

— А зима нині дає про себе чути! — весело привітав його Гейґенін. — Ну, як ідуть справи в «Північно-чиказької транспортної»?

Гейґенін, як і інші видавці, вже давно чув про майбутнє переобладнання усіх ліній конки на Північній стороні — нова канатна система, силові станції, комфортабельні вагони. Подейкували також, що вживаються якісь заходи, щоб поліпшити сполучення цієї частини міста з центром.

— Пане Гейґенін, — посміхаючись, почав Френк, скидаючи з плечей важку хутряну шубу з бобровим коміром і знімаючи шкіряні рукавиці, — наша робота з переобладнання міських залізниць Північної сторони досягла зараз такої стадії, коли нам необхідна допомога або хоча б дружня підтримка преси. Головна складність полягає в тому, що всі наші лінії, що йдуть від передмістя до центру, обриваються на Лейк-стрит біля мостів. Аби потрапити звідти на Південну сторону, доводиться здійснювати довгий шлях пішки, і ви чули, ймовірно, що це викликає цілу купу скарг з боку населення. Разом із тим дозволю собі зауважити, що річковий транспорт, який завжди дещо загрожував вуличному рухові, стає з кожним днем все нестерпнішою завадою. Всі ми страждаємо від цього. І жодного разу не робилося спроб хоч якось впорядкувати рух через річку. Ймовірно, тому, що це завдання — надзвичайно важке, а за теперішніх умов, мабуть, навіть нездійсненне. Бажаніше було б із часом прокласти тунель під річкою, але це зажадає величезних капіталовкладень, а можливості наші поки що обмежені. Прибутки від наших ліній не виправдають таких витрат. Вони не можуть виправдати навіть реконструкції трьох мостів — біля Стейт-стрит, Дірборн-стрит і Кларк-стрит. Однак, якщо ми переведемо наші міські залізниці на канатну тягу, мости так чи інакше доведеться реконструювати. Вважаю, що населення не менше за нас зацікавлене в цьому проекті, і тому буде тільки справедливо, якщо місто допоможе нам покрити витрати з реконструкції мостів. Там, де проходять наші лінії, ділянки та будинки дуже здорожчають. Отже, суттєво зростуть і прибутки міста від податків. Я розмовляв із декотрими чиказькими фінансистами, і вони поділяють мою думку. Але, як зазвичай буває в таких випадках, дехто з наших політичних діячів роз’ятрений проти мене. З того часу, як я прийняв на себе керівництво «Північно-чиказькою компанією», деякі видання зайняли стосовно мене явно недружню позицію. «Кронікл», газета, шо фінансується Шрайхартом, уже кілька разів писала, що в «Північно-чиказькій транспортній» орудує Ковпервуд зі своїми лакузами, отже, потрібно тримати ніс за вітром, передбачаючи можливість розбишацьких атак, на зразок тих, які вже випробували на собі старі газові компанії. Брекстонівський «Ґлоб», що фактично належить Меррилу і намагається догодити і тій, і іншій стороні, висловив сподівання, що такі методи не будуть більше практикуватися. Маю вам сказати, — продовжував гість, — що ми намітили дуже широку програму переобладнання й удосконалень, але хочемо насамперед заручитися співчуттям і підтримкою громадськості.

Тут Френк засунув руку в кишеню і витягнув звідти майстерно накреслені плани, які він приготував спеціально для такої оказії. На одному з планів були зазначені три головні лінії канатної дороги, що пролягають по Північній Кларк-стрит, Ла-Саль-стрит і Велс-стрит. Ці лінії йшли до центру міста, сходячись в одну точку біля перехрестя вулиць Іллінойс і Ла-Саль та — хоча Ковпервуд ще жодним словом не обмовився про тунелі — були далі позначені на плані червоною рискою, що перетинає річку в такому місці, де не було ніяких мостів. Вони йшли над річкою або під річкою, потім описували петлю вулицями Ла-Саль, Мунро, Дірборн і Рендолф і поверталися знову в тунель. Френк помовчав, даючи Гейґеніну можливість належним чином оцінити певні цікаві особливості цього плану, і потім оголосив:

— Ви бачите перед собою, пане Гейґенін, проект, який, у разі схвалення його містом, дозволить вирішити всі непорозуміння з приводу суттєвих витрат, неминучих при реконструкції мостів. Крім цього, він дасть можливість використовувати об’єкт, який зараз не має для міста ніякої вартості, але може послужити велику службу людям. Маю на увазі, як ви розумієте, — тут Ковпервуд торкнувся вказівним пальцем плану, який розглядав Гейґенін, — старий тунель біля Ла-Саль-стрит, забитий дошками, що ніким не використовується. При його будівництві не врахували, як видно, крутизну ухилу, допустиму при підйомі та спуску звичайних вагонів із середнім вантажем. Коли з’ясувалося, що тунель у такому вигляді не може приносити ніяких прибутків, його продали місту, і на тому все й скінчилося. Якщо ви колись заглядали туди, то побачили б, в якому жалюгідному стані цей тунель. Мої інженери оглянули його і кажуть, що там усюди просочується вода й, якщо не вжити термінових заходів, стеля не сьогодні, то завтра точно обвалиться. Відновлення тунелю за їхніми підрахунками обійдеться в чотириста тисяч доларів, ніяк не менше. Ось я і вважаю, що якщо вже «Північно-чиказька транспортна» готова прийняти на себе такі витрати, щоб покінчити, нарешті, з пробками на мостах і дати населенню Північної сторони можливість стрімко та зі зручностями добиратися до центру, то і місто має піти назустріч компанії і віддати нам безоплатно цей тунель або, що гірше, здати його в довготермінову оренду за номінальною ціною.

Френк замовк, чекаючи, що скаже Гейґенін. А той задумливо дивився на креслення, намагаючись второпати, чи має підстави Ковпервуд ставити такі вимоги? Чи мусить місто безоплатно віддати йому цей тунель, чи настільки вже нерозв’язна проблема переправи через річку, як намагається зобразити це його гість, і чи не є весь проект лише хитромудрим прийомом для того, щоб за мінімуму витрат отримати максимум вигод?

— А це що таке? — спитав, нарешті, Гейґенін, вказуючи на вже згадану вище петлю.

— Це, — пояснив Ковпервуд, — як ми розуміємо, єдина можливість сполучити ділові квартали з Північною стороною і заодно вирішити питання переправи через річку. Якщо ми, як я сподіваюся, отримаємо в своє розпорядження тунель, всі потяги з Північної сторони виходитимуть із тунелю тут, — він вказав на креслення, — і робитимуть петлю. Знову ж таки в тому випадку, якщо місто дасть нам право прокласти тут рейковий шлях. Я вважаю, природно, що проти цього не може бути висунуто ніяких вагомих заперечень. Не бачу причин, чому населення Північної сторони не повинно мати таких же зручних засобів сполучення з діловими кварталами міста, як ті, що має населення Західної та Південної сторін.

— Ніяких причин, безумовно, жодних, — змушений був погодитися пан Гейґенін. — І ви вважаєте, що місто та міське самоврядування мають абсолютно безоплатно надати вам право прокласти цю петлю?

— А чому б ні? — на показ обурився Френк. — Хіба ставилося колись питання про компенсацію, якщо мова йшла про благоустрій міста? «Південна компанія» отримала дозвіл на прокладку петлі по Стейт-стрит і Вобеш-авеню. А «Чиказька міська пасажирська» проклала такий же шлях по Едамс-стрит і Вашинґтон-стрит.

— Так, мабуть, що так, — невизначено зауважив пан Гейґенін. — Все це правильно. Але ось тунель... Чи впевнені ви, що його також можна зарахувати до категорії без­оплатно наданих привілеїв?

Однак Гейґенін зиркав при цьому скоса на проектовану петлю та мимоволі думав, що нова канатна дорога — гарні, зручні вагони з причепами — додасть діловим кварталах Чикаґо цілком столичного вигляду і буде максимально сприяти розвитку Північної сторони. Проектовані лінії мали пройти по найжвавіших торгових вулицях, забудованих уже зараз високими п’яти-, шести-, семи і навіть восьмиповерховими будинками. Життя буяло тут — молоде, бурхливе, сповнене надій. Уся комерційна діяльність міста, здавалося, прагнула зосередитися на цій невеликій ділянці, і тому земля та будівлі цінувалися тут надзвичайно дорого і були, мабуть, найприбутковішими в Чикаґо. І, нарешті, видавець Гейґенін не міг не помітити, що потяги нової дороги на своєму зворотному шляху через Дірборн-стрит будуть проходити повз будівлю редакції «Прес», що мало значно підвищити цінність будинку, який був його власністю.

— Певно, що так, пане Гейґенін, — вагомо чеканив Ковпервуд, відповідаючи на запитання. — Я вважаю навіть, що муніципалітет має виплатити премію тому, хто візьметься налагодити тут міський залізничний транспорт, особливо якщо це буде серйозна організація, яка виступає з добре обміркованою і, я б навіть сказав, великодушною пропозицією. Здійснення мого проекту підвищить вартість землі і будівель на Північній стороні на мільйони доларів. Спорудження петлі забезпечить приплив нових і нових мільйонів доларів до ділової частини міста.

Френк знову вказав на свої креслення, і Гейґенін погодився, що проект, без сумніву, є цілком солідною діловою пропозицією.

— Я, зі свого боку, звісно, не буду заперечувати проти вашого проекту, — сказав газетяр, — тим більше, що нова лінія пройде повз мою редакцію. Однак цей тунель, як я розумію, обійшовся місту не менше ніж у вісімсот тисяч, а то і в мільйон. Це — дуже делікатна справа. Мені хотілося б з’ясувати, як дивляться на це інші видавці й як поставиться до вашої пропозиції муніципалітет.

Ковпервуд кивнув.

— Певна річ, що так, — сказав він. — Нічого проти не маю. Я б не прийшов сюди, якби не був упевнений у законності своєї ідеї. Мені здається, що вона має отримати одностайну підтримку всієї чиказької преси. Але перед обличчям таких великих витрат, які чекають на нашу компанію, ми, природно, хочемо заздалегідь захиститися від будь-яких безглуздих і необґрунтованих нападок. Тим більше, що нам доведеться робити великі позики на стороні. Сподіваюся, ми можемо розраховувати на вашу підтримку?

— Спробую не обдурити ваших сподівань, — посміхнувся пан Гейґенін, і вони розійшлися добрими друзями.

Однак інші видавці, котрі стоять на сторожі міських привілеїв, зустріли проект Ковпервуда далеко не так прихильно. Вони охоче погоджувалися з тим, що для здійснення наміченого Френком плану йому необхідно отримати в своє розпорядження тунель і заручитися дозволом провести канатну дорогу головними вулицями ділового центру. Але чому все це має дістатися йому задарма? Шрайхарт, Меррил і ще дехто з недругів Ковпервуда вже проводили розвідку в редакціях часописів, намагаючись дізнатися, чи буде схвалена місцевою пресою ця нова його авантюра. Отримає він підтримку чи ні? Шрайхарт, у котрого ще не стерлися з пам’яті втрати, завдані йому у війні газових компаній, з тривогою та заздрістю стежив за бурхливою діяльністю Френка. Для нього, більше, ніж для інших, Ковпервуд був новим і дуже небезпечним суперником у боротьбі за чиказькі міські залізниці. Втім, й інші впливові підприємці з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається.

— Здається мені, — сказав Шрайхарт високоповажному Волтеру Мелвіллу Гіссопу, редактору та видавцеві «Тренскрипта» й «Івнінґ мейл», зустрівшись із ним у клубі «Юніон-ліґ», — що цей пройдисвіт Ковпервуд уже готує якусь нову аферу з міськими залізницями. Від нього нічого доброго чекати не доводиться. Не завадило б нашим газетам поцікавитися його зв’язками з політичними колами.

У той час уже поширилися чутки про те, що Мак-Кенті має якийсь стосунок до новоствореної компанії.

Однак видавець Гіссоп — низенький і кремезний гладун — був людиною вельми обачною і не поспішав із висновками.

— Не сумніваюся, що ми скоро дізнаємося про наміри пана Ковпервуда, — зауважив він. — Мені здається, що це — дуже енергійний і здібний підприємець.

Гіссопа і Шрайхарта, так само як Шрайхарта та Меррила, пов’язувала багаторічна ділова дружба.

Після візиту до видавця «Прес» Гейґеніна шосте чуття, що завжди допомагало Френкові вибирати потрібних людей та отримувати необхідну підтримку, підказало йому вирушити в редакцію «Інкваєрера» — часописа, що належав генералу Мак-Дональду, де йому повідомили, що гострий приступ ревматизму в поєднанні з суворою чиказькою негодою змусив старого генерала відплисти тиждень тому на пароплаві до Італії. Син генерала, достатньо самовпевнений молодик і головний редактор, такий собі пан Дюбуа, керував виданням за його відсутності. В особі Трумена Леслі Мак-Дональда — холоднокровного, наполегливого та хитрого махляра — Ковпервуд зіткнувся з чоловіком, котрий, як і він сам, усе на світі розглядав з суто егоїстичної точки зору. Яку вигоду він, Трумен Леслі Мак-Дональд, може отримати для себе з обставин, що склалися, і як, користуючись ними, змусити часопис приносити більше прибутків, ніж примудрявся витягувати досі його батечко? Молодий Мак-Дональд не відчував жодної поваги до репутації старого генерала, вона швидше здавалася йому смішною. Він хотів тільки одного — розбагатіти, і твердо йшов до цієї мети. Представник так званої золотої молоді, якої ставало все більше на Північній стороні, молодий Мак-Дональд їздив верхи і на візку для перегонів, був членом і ватажком суперпривілейованого заміського клубу і зневажав пересічних міщан, котрі не мали доступу в те коло обраних, для якого вважав себе призначеним.

Редактор газети «Інкваєрер» Кліффорд Дюбуа, навчений життям сорокарічний шахрай із манерами джентльмена, умів використовувати часопис для своїх корисливих цілей під самим носом старого генерала. Кістлявий, білявий, із блідо-блакитними, наче вицвілими очима, довгим тонким носом і важким підборіддям, Кліффорд Дюбуа мав одну чудову особливість — він ніколи не дозволяв своїй правій руці знати про те, що чинить ліва.

Ось така гідна пара і приймала Ковпервуда за відсутності старого генерала — спочатку в кабінеті пана Дюбуа, а потім — у кабінеті пана Мак-Дональда. Останній уже чимало чув про діяльність Френка. Всі, хто постраждав у «газовій війні», як, наприклад, Джордан Джулс, голова колишньої «Північно-чиказької газової компанії», або Гадсон Бейкер, голова колишньої компанії Західної сторони, називали Ковпервуда не інакше, як грабіжником і піратом, бо він позбавив їх надзвичайно вигідних синекур. А тепер ця людина хоче захопити ще й міські залізниці Північної сторони і виступає з якимось сенсаційним проектом реорганізації ділового центру. Чому б містові, своєю чергою, не мати з цього для себе вигоду, або, вірніше, чому б не отримати її тим, хто допомагає створювати громадську думку, що відіграє настільки значну роль у здійсненні Ковпервудових задумів? Трумен Леслі Мак-Дональд, як уже йшлося вище, аж ніяк не поділяв поглядів свого батька. Більше того, він вирішив, користуючись його відсутністю, увійти в змову з Френком. Генералу, звісно, знати про це було не обов’язково.

— Розумію вашу точку зору, пане Ковпервуд, — зарозуміло проголосив Трумен Леслі Мак-Дональд, — але до чого тут місто? Безперечно, для населення Північної сторони і для всіх власників підприємств і земельних ділянок у діловій частині міста дуже вигідно, щоб ваш проект здійснився, але для вас це в десять разів вигідніше. Ваш проект, безперечно, принесе користь місту, але місто росте, і це, своєю чергою, принесе неабияку користь вам. Я вже давно кажу, що всі ці концесії вартують набагато більше, ніж прийнято думати. Ніхто, мабуть, ще не усвідомлює, але, тим не менше, це так. Та й тунель тепер коштує більше, ніж тоді, коли його споруджували. Нехай навіть місто його не використовує, знайдуться на нього й інші мисливці.

Це був натяк на можливість конкуренції. Френк розлютився, але вигляду не подав.

— Усе це так, — сказав він із люб’язним виразом обличчя, — але навіщо ж міряти такими різними мірками — «Південна компанія» не сплатила жодного долара за право побудувати свою петлю, точно так само, як і «Чиказька міська пасажирська компанія». «Північна компанія» планує ряд заходів із благоустрою міського транспорту в таких широких масштабах, які нікому і не снилися досі. Навряд чи справедливо підіймати питання про компенсацію за концесію саме зараз і стосовно однієї лише «Північної компанії».

— Ну, частково, може, ви і маєте слушність. Іншим компаніям також належало б платити за це, але «Південна компанія» отримала свої права вже давно. Зараз вона просто поєднала між собою окремі лінії. А тунель — зовсім інша справа. Місто купило його і сплатило при цьому чималі гроші, еге ж?

— Цілком вірно — купило, щоб дати декому можливість позбутися його, коли стало ясно, що на цьому не заробиш ні цента, — заперечив Ковпервуд їдко. — Але він і зараз абсолютно не потрібен місту. Він упаде вже найближчим часом, якщо не привести його до ладу. Та й сама згода власників нерухомості на прокладку петлі повз їхні володіння принесе значну вигоду місту. Мені здається, що ваш громадянський обов’язок — не тільки не перешкоджати такому серйозному проектові, але всіляко сприяти його реалізації. Йдеться про благоустрій ділових кварталів, про надання їм справді столичного вигляду. Час уже Чикаґо виходити з пелюшок.

Мак-Дональд-молодший похитав головою. Не можна було не визнати слушність доводів гостя, але він заздрив цьому чоловікові, заздрив його успіхам. Отримавши задарма тунель і концесію на будівництво петлі, Ковпервуд наживе мільйони. То чому б і йому, Мак-Дональду, не урвати й собі шматочок? Він викликав пана Дюбуа, і вони спільно обговорили пропозицію Френка. Пан Дюбуа без труда зрозумів, до чого хилиться справа.

— Чудовий проект, — сказав він. — Не бачу, однак, чому місто має залишитися у програші. Громадська думка зараз налаштована проти таких безоплатних подарунків.

Ковпервуд зрозумів, які думки рояться в голові пана Мак-Дональда.

— Отже, які ж, на вашу думку, мають бути розміри компенсації на користь міста? — запитав він обережно.

Можливо, цей пихатий молодик уже настільки знахабнів, що видасть себе?

— Ну, що стосується розмірів компенсації, — пояснив пан Мак-Дональд, роблячи якийсь невизначений жест, — цього не можу сказати. Компенсація, мені здається, має бути визначена в розумній пропорції до теперішньої вартості об’єкта. Це треба обміркувати. Вважаю, що місто не стане висувати надмірних вимог. Але все ж мова йде про привілеї, які дечого та й вартують.

Френк подумки скаженів. Його основною слабкістю — якщо припустити, що у нього взагалі були слабкості, — було те, що він органічно не виносив протидії. Він дивився на Мак-Дональда, на його худе, бліде обличчя та жорсткі, колючі очі. Який нахаба цей хлопчак! Ковпервудові хотілося послати його під три чорти разом із його газетою! Він пішов, вирішивши про себе, що зуміє впоратися з «Інкваєрером» іншим шляхом, як тільки повернеться старий генерал.

Наступного ранку, сидячи в своїй конторі на Північній Кларк-стрит, Френк почув тоді ще не дуже звичний звук — дзвонив телефон, який у ті часи був новинкою. Секретар узяв трубку та повідомив, що хтось із газети «Інкваєрер» бажає поспілкуватися з паном Ковпервудом особисто.

— Кажуть, із «Інкваєрера», — почув господар офісу і миттю збагнув, що це — голос молодого Мак-Дональда.

— Ви хотіли знати, якими можуть бути розміри компенсації в питанні про тунелі, що вас цікавить? Чуєте мене?

— Чую.

— Дуже добре. Не хочу чинити на вас навіть найменшого тиску, але якщо вас цікавить моя думка, то вважаю, що пакет акцій «Північно-чиказької транспортної» на суму приблизно п’ятдесят тисяч доларів міг би послужити задовільному вирішенню цього питання.

Голос був молодий, він звучав різко та чітко.

— І кому, на вашу думку, мають бути вручені ці акції? — запитав Френк чемно, майже довірливо.

— У цьому питанні повністю покладаюся на ваш ­розсуд.

Голос замовк. Ковпервуд почув, як повісили трубку.

— Дідька лисого! — вигукнув він, задумливо втупившись у підлогу. Його обличчям промайнула зневажлива посмішка. — Їм не спіймати мене на цей гачок. Не варта справа й заходу. Я можу обійтися і без них, принаймні наразі.

Він стиснув зуби. Однак Ковпервуд недооцінив Трумена Леслі Мак-Дональда, і головним чином тому, що той не припав йому до смаку. Власне кажучи, Френк розраховував, що повернеться старий генерал і вижене геть свого заповзятого синочка. Це була одна з найбільших хиб, яких будь-коли припустився Френк Алджернон Ковпервуд.

24. З’являється Стефані Плейт

У ці роки, коли комерційні та фінансові справи Ковпервуда швидко йшли вгору, стали потроху налагоджуватися і його взаємини з Ейлін. Частково, щоб відвернути Ейлін від її сумних думок, а частково, щоб втамувати жагу вражень і поповнити свою колекцію художніх цінностей, Френк запровадив звичку щоліта вирушати в мандрівку — або Америкою, або в Європу. За два роки вони побували в Росії, на Скандинавському півострові, в Аргентині, Чилі та Мексиці. Подружжя їхало в травні або червні, коли всі потяги відходили переповненими, і поверталися у вересні або на початку жовтня. Ковпервуд намагався заспокоїти та розважити Ейлін. Він тішив її честолюбство, малюючи перед дружиною майбутні успіхи в товаристві — якщо не в чиказькому, то в лондонському або нью-йоркському, всіляко переконував її, що, незважаючи на свої зради, він, як і раніше, відданий їй.

Френк був доволі спритний і хитрий, аби майстерно симулювати ніжні почуття, яких він уже не відчував, точніше, в яких не було вже колишнього вогню. Він був підкреслено уважним, купував Ейлін квіти та коштовності, всілякі дрібнички та сувеніри, оточував її найвишуканішим комфортом і водночас крадькома поглядав на всі боки, мріючи про нові, недозволені розваги. Ейлін відчувала це, хоча жодних доказів у неї не було. Й усе ж, незважаючи ні на що, вона кохала свого чоловіка, обожнювала його та корилася йому всупереч власній волі.

Уявіть собі полководця, котрий зазнав жорстокої поразки, або просто пересічного трударя, котрого після довгих років бездоганної служби витурили з роботи. У чому шукати розраду люблячому серцю, якщо кохання відкинули, якщо всі жертви, принесені на його вівтар, виявилися марними? У філософії? Але ж це не більше як забавка. В релігії? Вона вимагає метафізичного менталітету. 1865 року, коли Ковпервуд уперше зустрівся з Ейлін Батлер, це була юна, струнка дівчина, стрімка, сповнена життя. Тепер вона вже стала іншою. Безумовно, жінка все ще була вродлива. Квітуча золотоволоса тридцятип’ятирічна дама — вона виглядала не старшою за тридцять років, а в душі, на жаль, почувалася все тим же стрімконогим дівчиськом і думала, що вона така ж приваблива, як і раніше. Будь-якій жінці, навіть дуже розпещеній долею, сумно бачити, як минають роки, і кохання — цей вічно ваблячий блукаючий вогник — тьмяніє в темряві, що невпинно насувається. Ейлін на час свого, здавалося б, найбільшого тріумфу побачила, що кохання померло. Марно було переконувати себе — як вона намагалася це робити інколи, — що любов ще може відродитися. Наділена від природи розумом тверезим і реалістичним, Ейлін розуміла, що минулого вже не повернеш. Нехай їй удалося прибрати зі свого шляху Риту Солберґ. Усе одно вірності та постійності Ковпервуда настав край. А отже — кінець її щастю. Любов померла. Загинула ніжна ілюзія, розсіявся перлинно-рожевий, солодкий туман. Геть відлетів купідон-веселун, з лукавою посмішкою на пухких устах і таємничо-захопливим поглядом. Зів’яли квіти, що нашіптували про вічну весну, про сп’яніння життям. Замовкли заклики, що вперто будили болісно-гостру радість, загинуло все.

Для чого сльози, лють, безплідні жалі? Для чого знову і знову дивитися в дзеркало, вивчаючи м’які жіночно-­округлі лінії ще свіжого та привабливого обличчя? Якось, помітивши темні кола у себе під очима, Ейлін у нападі шаленства зірвала з грудей мереживо, тільки-но пришпилене, кинулася на ліжко, заридала гірко та відчайдушно. Навіщо їй сукні? Навіщо всі ці брязкальця? Френк не кохає її. Для чого їй цей розкішний особняк на Мічиґан-авеню, вишукано обставлений будуар у французькому стилі, сукні, кожна з яких — вершина кравецького мистецтва, капелюшки, схожі на квіткові клумби? Для чого, навіщо? Болісний спогад про безповоротне минуле буде вічно переслідувати її, немов плакальник у траурному одязі, немов горезвісний ворон, що прокаркав біля дверей своє «ніколи, ніколи». Ейлін знала, що солодка ілюзія, яка на якийсь нетривалий час прив’язала до неї Ковпервуда, розсіялася навіки. Френк був тут, поруч із нею. Вранці й увечері в будинку лунали його кроки. В довгі тужливі нічні години вона чула поруч із собою його дихання, відчувала на своєму тілі його руку. А потім наступали інші ночі, коли його не було вдома, коли він «відлучався з міста», і, вислуховуючи потім його пояснення, Ейлін намагалася приймати їх за чисту монету. «Навіщо сваритися? — казала вона собі. — Що тут можна вдіяти?» І вона чекала, чекала, але чого, й сама не знала.

А Ковпервуд, спостерігаючи ці непорушні зміни, дивні, незмивні мітки, які на кожному з нас залишає час, — збляклі фарби, мерехтливий вогник, усе те, що йде разом із молодістю, — хоча і зітхав іноді, але мимоволі звертав свої погляди туди, де, наче зорі, світилася та сяяла юність. Поетична вірність, яка вміє зниклу чарівність юної любові замінити спогадами про неї, була не властива Френкові, він не вмів, коли охолола пристрасть і згасло бажання, шукати болісну насолоду в чистих спогадах про колишні радощі. Розпрощавшись із Ритою Солберґ, втративши в її особі ту легку, безтурботну відраду, якої не вміла дати йому Ейлін, Ковпервуд не знав спокою — він жадав знайти жінку, котра замінила б йому Риту. По суті, його завжди вабила до себе тільки молодість, чар вроди, безтурботної жіночності, новизна юного темпераменту, що ще не розкрилася. Точно так само, як вабили його до себе хороші картини, старовинний фарфор, антикварні раритети, чудові особняки або слава, влада, обожнювання нерозумної юрби.

Безладні любовні пригоди Френка були, як уже писалося, природним проявом неспокійної, вічно спраглої змін вдачі, внутрішнього анархізму та моральної нестійкості. Може, чоловік шукав втілення якогось свого ідеалу? Але, як не дивно, з часом і самі наші ідеали, мабуть, підлягають змінам, змушуючи нас знову і знову блукати в темряві. І що таке цей ідеал, врешті-решт? Привид, туман, аромат, принесений поривом вітерця, порожня мрія. Дівоцьке обожнювання Антуанетти Новак виявилося надто виснажливим для Ковпервуда. Вона була занадто палкою, занадто закоханою, і він тихцем, хоч і не без зусиль, звільнився від цих пут. Після Антуанетти у нього було кілька нетривалих зв’язків із різними жінками, але вони не дали йому задоволення. Дороті Ормсбі, Джессі Белл Хінсдейл, Тома Льюїс, Гільда Джуелл — в його пам’яті залишилися тільки їхні імена, й не більше. Перша була акторка, друга — стенографістка, третя — донька одного з його колег, четверта — активістка церковної громади, котра прийшла до нього з доброчинною метою — випросити пожертви на сирітський притулок. Іншого разу траплялися неприємності — зворушливі та жалюгідні сцени, але така вже доля тих, хто насмілюється звернути з второваної стежки. За влучним висловом Наполеона, не можна приготувати яєчню, не розбивши яєць.

Поява Стефані Плейто — дівчини, у котрій єврейська кров змішалася з південноамериканською, відіграла помітну роль у житті Ковпервуда. Стефані була молода та надзвичайно ефектна. Висока, струнка, граційна, вона поєднувала в собі веселу безтурботність Рити Солберґ із якимось дивним фаталізмом, який, коли Френк пізнав її ближче, дивним чином схвилював і зворушив чоловіка. Вперше він зустрівся зі Стефані на пароплаві, що йшов у Ґетеборг. Батько Стефані, Айседор Плейто, вів у Чикаґо велику торгівлю хутром. Ця сита, амебоподібна істота, з м’ясистим, лискучим від жиру обличчям мала безпомилковий діловий нюх і дивну схильність до філософії. Ця слабкість призводила до певного розгардіяшу в його думках, змушуючи стверджувати сьогодні одне, а завтра — інше, аби це лиш не шкодило його ґешефтам. Айседор Плейто, загалом ще той сноб, вважав себе прихильником Генрі Джорджа і водночас такого безкорисливого утопіста, як Роберт Оуен. Утім, його снобізм аж ніяк не завадив йому одружитися свого часу на Сюзетті Осборн — простій техаській дівчині, котра працювала в його крамниці рахівником. Пані Плейто була люб’язна, ввічлива, вертка та хитра жіночка, надзвичайно чутлива до успіху в суспільстві. Коротко кажучи — проноза. Зметикувавши, що для досягнення успіху достатньо читати модні романи, цікавитися мистецтвом і бути в курсі всіх пліток, вона з впертою ретельністю присвятила себе цим заняттям.

Цікаво спостерігати, як характери батьків, змішуючись, видозмінюються та повторюються в дітях. Коли Стефані підросла, у неї, такої несхожої ні на батька, ні на матір, проявилися риси і його, й її. Створився новий і цікавий різновид характеру. Стефані була тоненька, гнучка, темноволоса панночка з блідим обличчям і темно-карими очима, які могли мерехтіти, виблискувати, світитися, віддзеркалюючи раптові зміни настроїв цієї дивовижно нестійкої душі. Повний чуттєвий рот, граційний нахил голови і мрійливий, майже дрімотний вираз смаглявого, трохи важкуватого, немов висіченого з каменю, обличчя доповнювали її вигляд. Вона перейняла від своїх батьків потяг до мистецтва, літератури, філософії та музики. У вісімнадцять років уже мріяла стати співачкою, художницею, акторкою, писати романи, вірші — їй хотілося все одночасно. Свято вірячи в бездоганність свого смаку, вона цілком віддавалася владі кожної своєї примхи, кожного швидкоплинного настрою, якщо вважала його вишуканим, — найбільша гідність в її очах. У родині Плейто росла запекла епікурейка, марнуючи дні в мріях, малюючи собі любовний союз то з одним артистом, поетом чи музикантом, то з іншим, оточуючи себе в мріях цілим сонмом представників цього звабливого та захоплюючого світу.

Френк уперше побачив Стефані червневого ранку на борту пароплава «Центуріон» у нью-йоркському порту. Подружжя Ковпервудів прямувало до Норвегії, а Стефані з батьком і матір’ю — в Данію. Перехилившись через поручні, Стефані стежила за зграєю білокрилих чайок, що кружляли біля камбуза. Вона була цілком занурена в мрії, усвідомлюючи (цілком чітко), що це — лише мрії. Френк спочатку майже не звернув увагу на дівчину, зазначивши лише, що вона — висока, граційна, і що темно-сіре плісироване плаття і пишний сірий газовий шалик, що огортає її стан та плечі, а також перекинутий через руку, як у індуських жінок, надзвичайно личать їй. Чоловікові кинулася в очі її блідість, темні кола під очима, і він припустив, що, ймовірно, вона погано переносить хитавицю. Не випали з поля його гострого погляду й її синяво-чорне волосся під кокетливим модним капелюшком. Того ж дня він зустрів Стефані ще раз. Вона й її батько сиділи за столом у капітанській каюті.

Ковпервуд і Ейлін не знали спочатку, як поставитися до цієї дівчини, котра мимоволі зацікавила їх обидвох. Мінливий, підступний норов незнайомки відкрився їм далеко не відразу. Стефані була природженою акторкою, істотою, не постійнішою і не стійкішою, ніж хмари, що линуть за вітром. Вона завжди перебувала під владою випадкових і швидкоплинних настроїв. Френкові сподобався напівсемітський тип її обличчя, ніжна округла шия, темні, замріяні очі. Але нова знайома була занадто молода, видалася йому на перший погляд ще несформованим підлітком — і він обділив її увагою. Під час цієї подорожі, що тривала десять днів, Ковпервудові часто доводилося зустрічатися зі Стефані, спостерігати за нею в найрозмаїтіших настроях. Він бачив, як вона шпацерувала по палубі з молодим єврейським юнаком, котрий, мабуть, викликав у неї жвавий інтерес, грала в карти або сиділа десь у куточку, захищеному від вітру та морських бризів, заглибившись у читання. І завжди при цьому у неї був наївний, підкреслено невинний, замкнутий і мрійливий вигляд. Але часом нею опановували якісь дикі, нестримні веселощі, і тоді вона раптово змінювалася, обличчя її немов оживало, в очах спалахував вогонь. А ще через хвильку вона вже сиділа зі сталевим лобзиком у руках і, схилившись над шматочком дерева, старанно та задумливо щось випилювала.

Ейлін визнала Стефані безбарвною, незначною дівчинкою, позбавленою тієї чарівної, квітучої юної жіночності, що має настільки могутню магнетичну силу для чоловіків, і тому поставилася до неї достатньо дружелюбно. А Стефані, незважаючи на свій вік, куди тонша та проникливіша за Ейлін, дуже точно визначила інтелектуальний рівень пані Ковпервуд і зрозуміла, як і чим можна налаштувати її прихильність до себе. Вона потоваришувала з Ейлін, зробила їй закладку для книг, накидала її портрет. Якось Стефані зізналася новій подрузі, що твердо вирішила стати акторкою, аби лиш дозволили батьки. Ейлін запросила юнку побувати у них у Чикаґо, переглянути картини. Чи могла вона думати тоді, що ця дівчина відіграє таку роль у житті її чоловіка?

У Ґетеборзі Ковпервуди зійшли з пароплава і до кінця жовтня не зустрічалися більше з родиною Плейто. А потім, уже в Чикаґо, Ейлін, нудьгуючи в своїй вимушеній самоті, навідалася якось до Стефані, після чого та у відповідь вирушила на Південну сторону і відвідала Ковпервудів. Їй сподобалося блукати їхнім величезним будинком або мріяти з книгою у руках у якомусь затишному куточку розкішно обставленої вітальні. Їй сподобалися картини Френка, його нефрити, старовинні молитовники, кольорове венеційське скло. Стефані дуже скоро второпала, що у Ейлін немає справжнього зацікавлення цими речами, й її захоплення ними — найчистіше прикидання, викликане тим, що за них сплачено купу грошей. А для Стефані в усіх цих старовинних книгах, прикрашених мініатюрами, і кришталевих келихах чаїлася майже чуттєва чарівність, яку відчувають тільки художні особистості. Вони діяли на неї, як музика, будили в ній невиразні мрії. Якісь далекі, сповнені небаченої пишноти та величності сцени малювалися в її уяві, і панночка зітхала, марила та впадала в екстаз.

У такі хвилини Стефані часто думала про Ковпервуда. Чи любить він ці речі, а чи просто набуває їх лиш заради того, щоб купувати? Вона багато чула про псевдопоціновувачів мистецтва, котрі цікавляться ним виключно напоказ. Їй згадувався Френк. Стефані знову бачила цього чоловіка перед собою, як він ходив туди і сюди палубою «Центуріона», вона відчувала на собі уважний і твердий погляд його великих сірих очей, в яких, як їй здавалося, світився розум. Ковпервуд, на думку Стефані, був ще важливішою та значнішою персоною, ніж її батько, хоча вона і не могла б сказати, звідки взялося у неї таке переконання. Чи не тому, що він завжди був настільки бездоганно одягнений і так впевнено тримався? Ніщо, здавалося, не могло вивести цього чоловіка з рівноваги. І в усьому, що він казав чи робив, Стефані привиджувалася якась спокійна, дружня ласка, хоча, чесно кажучи, в її присутності він майже нічого не казав і ще менше робив. У глибині його очей Стефані нерідко читала посмішку, немов він підсміювався в душі над чимось, але над чим? Цього вона не могла збагнути.

Минуло вже півроку з того часу, як Стефані повернулася в Чикаґо, але вона майже не бачила Френка. Він повністю занурився у справи — втілював у життя свій проект захоплення міських залізниць. Та й вона сама перебувала у тенетах нових інтересів, які на час відвернули її від Ковпервуда й Ейлін. Кілька друзів її матері організували аматорський театральний гурток, який поставив собі мету не більше і не менше, як підняти драматичне мистецтво на найвищий рівень. Ця стара, як світ, мета ніколи, як видно, не перестане хвилювати розум недо­свідчених новачків. Початок театральному гуртку було покладено в будинку Тімберлейків, новоспечених багатіїв, котрі жили на Західній стороні. Там, у величезному особняку на Ешленд-авеню, була влаштована сцена, бо Джорджія Тімберлейк, романтично налаштована дівчина років двадцяти, із лляним волоссям, переконала себе, що у неї — непересічний сценічний талант. Пані Тімберлейк, огрядна та добродушна, поділяла, мабуть, думку своєї доньки. Вся ця затія, після кількох доволі суперечливих, аби не сказати більше, постановок мільтонівської «Маски Кома», «Пірама і Тісби» і перекроєної своїми силами на новий лад арлекініади, перекочувала з особняка в студію, а потім продовжувала втілюватися в так званому Палаці нового мистецтва. Якийсь актор на ім’я Лейн Кросс, точніше, не стільки актор, скільки режисер, і, мабуть, не стільки режисер, скільки портретист, а по суті — простий спритник, котрий зумів вселити світським снобам, що він вміє писати портрети, і здобувати собі таким чином кошти для існування, був запрошений на роль постановника.

Потроху «гарриківці», як величали себе новоспечені актори, набили собі руку на постановках класичних і напівкласичних п’єс. Не надто переймаючись бутафорією та реквізитом, вони ставили «Ромео і Джульєтту» Шекспіра, «Вчених жінок» Мольєра, шеріданівських «Суперників» і навіть «Електру» Софокла. У трупі опинилися не зовсім безталанні люди. Двох акторів, за загальним визнанням, чекав успіх на американській сцені, і однією з них була Стефані Плейто. У головних ролях виступало близько десятка дівчат і жінок і приблизно стільки ж чоловіків — збіговисько настільки різномасне, що у нас немає можливості зупинятися на кожному з них окремо. До цього ж кола належав і один театральний критик на ім’я Ґарднер Ноулз. Молодий, гарний, самовдоволений, він друкував свої звіти в «Чикаґо прес». Напомаджений, з тоненькою паличкою в руках, Ноулз з’являвся кожного вівторка, четверга та суботи на традиційному чаї у «гарриківців» і хвалив їхні сміливі здобутки. Завдяки його старанням про «гарриківців» поступово заговорили часописи. Лейн Кросс, гарненький актор, котрий стояв на чолі трупи, був дрібний душею, розпусник, цинік, що вміло приховував свою справжню сутність під маскою стереотипної світської ввічливості. Йому подобалися завзяті рожевощокі дівулі типу Джорджії Тімберлейк чи Ірми Отлі, котрі були в їхньому театрі на комічних ролях, але гультяй не обділяв своєю увагою і Стефані Плейто. Незабаром склався достатньо тісний і дружній гурток, до нього долучилася ще й Етель Такермен, чутлива, сентиментальна панночка, котра непогано танцювала та співала. Потихеньку між окремими парами зав’язалися інтимні стосунки, але замість того, щоб скінчитися шлюбом, вони в таких умовах могли призвести тільки до статевої розбещеності. Так, Етель Такермен стала коханкою Лейна Кросса, Ірма Отлі порушила дев’яту заповідь із молодим світським гульвісою на ім’я Блісс Бридж, а Ґарднер Ноулз, котрий не тямив себе від потягу до Стефані Плейто, одного чудового дня нахабно напав на дівчину у неї вдома, з’явившись туди під приводом інтерв’ю, і зламав її опір своїм красномовством. Він тільки подобався їй — трішечки, вона навіть не встигла в нього закохатися. Але Стефані була легковажна, темпераментна, недосвідчена, надзвичайно цікава та пихата. Позбавлена будь-якого розуміння дозволеного та недозволеного — принципів, якими суспільство керується в таких питаннях, вона доволі легко пішла на цей вульгарний і брутальний зв’язок. Стефані не злякалася і не розкаялася потім — для цього вона була занадто легковажною та занадто самовпевненою. Від батьків їй вдалося все приховати. Але, зробивши перший крок, вона відкрила для себе новий світ — світ тілесних радощів.

Чи були всі ці юнаки та дівчата зіпсованими від природи? На це запитання може відповісти хіба що філософ-соціолог. Безсумнівно одне: вони не будували родини та не ростили дітей. Вони просто розважалися і пурхали по життю, як метелики. Це тривало близько двох років, потім їхня зграйка розпалася. Почалися сварки: через ролі, через заздрощі до чужого таланту або становища. Етель Такермен порвала з Лейном Кроссом, виявивши, що він впадає за Ірмою Отлі. Ірма охолола до Блісса Бриджа, і той переніс свою прихильність на Джорджію Тімберлейк. Стефані Плейто, найобдарованіша з усіх, проявила ще більшу непослідовність у своїх діях. Її зв’язок із Ґарднером Ноулзом почався, коли Стефані не було ще й два­дцяти років. Дуже скоро її зацікавив і Лейн Кросс. Він був значно старший за Ноулза, Лейнові вже виповнилося сорок, а Ноулзові — лише двадцять чотири. Крім цього, на неї справили враження його нібито серйозні творчі пошуки. Лейн охоче пішов їй назустріч. Виник ще один чуттєвий і порожній зв’язок. Цей чоловік здавався Стефані значним, а по суті був нікчемою. Однак Стефані вже стала смутно передчувати, що найбільше та захоплююче у неї ще попереду, що вона може зустріти чоловіка набагато цікавішого, ніж її теперішні коханці. Втім, поки що це були лише мрії. Часом вона думала про Ковпервуда, але той, здавалося, був занурений у якісь жахливо серйозні та нудотні справи, був дуже далекий від романтики, від сцени, аматорського мистецтва — словом, від того світу, в якому вона жила.

25. Екзотична квітка

Стефані Плейто вперше звернула на себе увагу Ковпервуда, коли той був із Ейлін у «гарриківців» і побачив її в «Електрі». Френкові сподобалося, як вона виконувала свою роль. Він подумав раптом, що вона вродлива. А незабаром після цього, повернувшись якось увечері додому, чоловік застав у вітальні Стефані. Вона стояла, схилившись над його колекцією нефриту, милуючись розкладеними в ряд браслетами та сережками. Ковпервуда захопила ритмічна лінія її гнучкого тіла. І він подумав, що Стефані — дивовижна дівчина, дуже своєрідна, що, можливо, її чекає популярність і слава. А Стефані в цей час думала про нього.

— Ви вважаєте цікавими ці дрібнички? — спитав Френк, коли підійшов до гості і став поруч.

— Ах, вони чудові! Особливо он ті, темно-зелені! І ці бліді, майже білі, також дивовижні! А які вони важкі! Ці нефрити були б дуже гарними з китайським костюмом. Я завжди мріяла знайти якусь китайську або японську п’єсу для постановки.

— Так, — сказав господар. — Ці сережки дуже пасували б до вашого волосся.

Ніколи раніше він не згадував про її зовнішність. Стефані підняла на нього темні, оксамитово-карі очі, що світилися м’яким матовим блиском, і Ковпервуд подумав, що вони справді прекрасні. І руки також гарні — смагляві, як у малайки.

Більше він не сказав ні слова, але наступного дня посильний вручив Стефані витончене пуделко, в якому вона виявила нефритові прикраси: сережки, браслет і брошку з вигравіюваними на ній китайськими ієрогліфами. Стефані не тямилася від захоплення. Вона довго милувалася коштовностями та притискала їх до губ, потім одягла сережки, браслет, приколола брошку. Незважаючи на свої любовні пригоди, широке коло знайомств і постійне спілкування з легковажним світом богеми, Стефані ще погано знала життя і в душі залишалася дитиною — навіженим, мрійливим, отруєним романтичними нісенітницями створінням. Подарунками її ніхто не балував, навіть батьки. Вони купували їй одяг і понад це видавали по шість доларів на тиждень — на дрібні витрати. Зачинившись у своїй кімнаті, Стефані розглядала гарні брязкальця і з подивом питала себе — невже вона могла сподобатися Ковпервудові? Чи може такий серйозний діловий чоловік зацікавитися нею? Вона чула, як її батько казав, що цей фінансист багатіє не щодня, а щогодини. Невже вона й справді — видатна акторка, як стверджують люди, і на неї починають звертати увагу серйозні, енергійні й успішні підприємці на кшталт Ковпервуда? Стефані чула про знаменитих акторок — про «божественну» Сару Бернар та її коханців, про Рашель, про Нелл Ґвін. Вона зняла коштовності та замкнула їх у чорну різьблену скриньку, що була сховищем всіх її дрібничок і серцевих таємниць.

Стефані не відіслала назад Френкові дарунки, з чого той зробив висновок, що вона прихильна до нього. Чоловік терпляче чекав, і якось у контору прийшов лист, адресований «Френку Алджернону Ковпервудові, особисто». Лист було написано дуже старанно, чітким, акуратним, дрібним, як бісер, почерком.

«Не знаю, як дякувати Вам за Ваш дивовижний презент. Звісно, це могли зробити тільки Ви, хоча у мене і в думках не було, що мої слова будуть витлумачені саме так. Приймаю Ваш дарунок із щирою вдячністю і буду завжди носити його з захопленням. Це дуже мило з Вашого боку, Стефані Плейто».

Ковпервуд уважно подивився на почерк, папір і ще раз перечитав недовге послання. Для молоденької дівчини написано серйозно, стримано та тактовно. І їй не забракло кебети не вказати домашню адресу. Він не турбував її ще тиждень, а в неділю ввечері зіткнувся з дівчиною віч-на-віч у себе в вітальні. Ейлін не було вдома, і Стефані сиділа біля вікна, вдаючи, ніби чекає її повернення.

— Ви виглядаєте чудово в рамі цього вікна, — зауважив Ковпервуд. — Весь цей фон дуже вам личить.

— Серйозно? — Темні очі дивилися на нього задумливо та мрійливо.

Високе вікно у важкій дубовій рамі позаду Стефані було позолочене променями зимового заходу. Стефані ретельно обдумала свій одяг, готуючись до цієї зустрічі. Її стрижене густе чорне волосся було, як у маленької дівчинки, підхоплене ззаду червоною стрічкою, зав’язаною бантиком на маківці, падало вільними пасмами на скроні та вуха. Струнку, гнучку фігурку вирізняла трав’янистого кольору блузка та пишна чорна спідниця з червоним рюшем на подолі. Тонкі смагляві руки були оголені по лікоть, на лівому зап’ястку тьмяно поблискував нефритовий браслет, подарунок Френка. Шовкові панчохи такого ж трав’янисто-зеленого кольору, як і блузка, і, незважаючи на прохолодний день — легкі кокетливі черевички з брон­зовими пряжками завершували її гарнітур.

Ковпервуд вийшов, аби зняти пальто, і негайно повернувся у вітальню. На його вустах грала усмішка.

— Хіба пані Ковпервуд немає вдома?

— Ваш дворецький сказав, що вона поїхала провідати когось, і я вирішила трохи почекати. Може, вона скоро повернеться.

Стефані повернула до нього смагляве усміхнене обличчя, і, зустрівши погляд її мрійливих очей, чоловік раптово і цілком чітко зрозумів, що вона і в житті грає, як на сцені.

— Вам сподобався мій браслет, як я бачу.

— Він дуже гарний, — відповідала Стефані, опустивши очі та задумливо розглядаючи прикрасу. — Я не завжди одягаю його, але ніколи з ним не розлучаюся — ношу з собою в муфті. Зараз одягла на хвилинку. Я всі ваші подарунки ношу з собою. Вони мені дуже подобаються. Їх так приємно торкатися.

Вона відкрила маленьку замшеву торбинку, що лежала на підвіконні поруч із носовичком та альбомом для ескізів, який вона всюди носила з собою, і вийняла звідти сережки та брошку.

Френк був вражений і схвильований таким безпосереднім проявом захоплення. Він дуже любив свої нефрити, але ще більше любив спостерігати за реакцією, яку вони викликали в інших. Юність із її надіями та прагненнями, втілена в жіночому образі, завжди мала над ним непоборну владу, а тут перед очима чоловіка були юність, краса та честолюбство, злиті воєдино в образі молодого дівчиська. Прагнення Стефані виокремитися, чогось досягти — не важливо, чого саме, — знаходило в ньому живий відгук. Френк поблажливо, майже по-батьківськи, дивився на прояв егоїзму, суєтності, марнославства, що настільки часто властиві молодим і вродливим жінкам. Тендітні ніжні квіти, що розпустилися на дереві життя, краса їхня така недовговічна! Брутально, мимохідь обривати їх було не в його природі, але тим, хто сам тягнувся до нього, не доводилося нарікати на його жорстокість. Словом, Ковпервуд був натурою широкою та щедрою в усьому, що стосувалося жінок.

— Як це мило, — сказав він усміхаючись. — Я дуже зворушений. — Потім, помітивши альбом, запитав: — А що у вас тут?

— Так, ескізи...

— Можна поглянути?

— Ні, ні, це все дрібниці! — запротестувала гостя. — Я погано малюю.

— Ви — обдарована дівчина! — сказав господар, беручи в руки альбом. — Живопис, різьблення по дереву, музика, спів, сцена — чим тільки ви не займаєтеся.

— І всім доволі посередньо, — зітхнула вона, повільно відвела від нього погляд і відвернулася. В цьому альбомі зберігалися найкращі її малюнки. Тут були ескізи оголених жінок, танцівниць, фігури в русі, торси, жіночі голівки, мрійливо закинуті назад, що чуттєво мріють із напівзаплющеними очима. Зарисовки олівцем братів і сестер Стефані, її батька та матері.

— Чудово! — вигукнув Френк, паленіючи при думці, що він відкрив новий скарб.

Чорти б його схопили, де були його очі! Це ж — діамант, діамант найчистішої води, цілий, неторканий, і сам дається йому в руки! У малюнках були проникливість і вогонь, затаєний, підсвідомо тліючий, і Ковпервуд відчув трем захоплення.

— По-моєму, ваші малюнки — чарівні, Стефані, — сказав він просто, охоплений дивним, незвичним для нього напливом ніжності. Врешті-решт, він нічого на світі так не любив, як мистецтво. Воно мало для нього якусь гіпнотичну силу. — Ви десь навчалися живопису?

— Ні.

— А грати на сцені також ніколи не вчилися?

— Також ні.

Дівчина повільно, сумно та кокетливо похитала головою. У темних пасмах, що прикривали її вуха, було щось дивно зворушливе.

— Я бачив вас на сцені — це справжнє мистецтво. А тепер відкрив у вас ще один талант. Як же це я не зумів відразу розгадати вас?

— Ах, — знову зітхнула гостя. — А мені все здається, що я просто граюся в усе потроху, як у ляльки. Часом навіть хочеться плакати, як подумаєш, на що марнуються роки.

— Це у двадцять років?

— А хіба цього мало? — лукаво усміхнулася вона.

— Стефані, — обережно спитав Ковпервуд, — скільки вам усе ж таки років?

— У квітні виповниться двадцять один, — відповідала вона.

— Ваші батьки дуже суворі з вами?

Співбесідниця задумливо похитала головою.

— Ні. А чому ви питаєте? Вони не дуже багато приділяють мені уваги. Люсіль, Джильберта й Ормонда вони завжди любили більше за мене, — голос дівчини звучав жалібно, як у покинутої дитини.

Вона часто пускала в хід ці нотки на сцені, в найпатетичніших місцях.

— Ваші батьки розуміють, наскільки ви талановиті?

— Мамуся, по-моєму, вважає, що у мене є певні здібності. Татусь, природно, ні. А що?

Вона підняла на нього звабливий і жалібний погляд.

— Слухайте, Стефані, ви — дивовижні. Я зрозумів це ще того вечора, коли ви милувалися моїми нефритами. Я раптом немов прозрів. Ви — справжній художник, а я був настільки занурений у свої справи, що ледь не прогледів вас. Дайте відповідь мені на одне запитання.

— Я слухаю.

Вона глянула на нього знизу вгору з-під темних пасем, що падали їй на чоло, беззвучно, глибоко зітхнула, груди її загойдалися, руки безвольно та нерухомо продовжували лежати на колінах. Потім, немов засоромившись, дівчина відвела погляд.

— Гляньте на мене, Стефані. Підійміть очі! Хочу вас про щось запитися. Ви знаєте мене вже більше року. Скажіть — я вам подобаюся?

— Ви — дивовижний і незвичайний, — пробурмотіла вона.

— І це все?

— А вам цього мало? — панночка посміхнулася, і в її темних очах, як у глибині чорного опалу, блиснули іскринки.

— Ви одягли сьогодні мій браслет. Ви зраділи, отримавши його?

— О, так! — прошепотіла вона ледь чутно, наче пересилюючи хвилювання, що охопило її.

— Ви прекрасні, Стефані, — сказав Френк, підводячись із стільця і дивлячись на гостю згори вниз.

Та похитала головою.

— Неправда.

— Правда-правда...

— Ні, неправда.

— Встаньте, Стефані. Підійдіть до мене, зазирніть мені в очі. Ви — така висока, струнка та граційна. Ви — екзотична квітка.

Він обняв дівчину, а та злегка зітхнула та зігнулася, як лоза, відсторонюючись від чоловіка.

— Мені здається, ми не повинні цього робити. Адже це недобре, чи не так? — наївно спитала вона, після хвилинного мовчання вислизаючи з обіймів Ковпервуда.

— Стефані!

— Мені тепер, мабуть, час уже додому.

26. Кохання та боротьба

І ось у той час, коли Френк починав воювати за міський залізничний транспорт Чикаґо, і виник цей зв’язок, значно серйозніший, ніж усі ті, що передували йому. Стефані Плейто зуміла пробудити в Ковпервудові вельми палкі почуття. Після кількох таємних побачень із дівчиною Френк, діючи за вже усталеним шаблоном, зняв квартирку в діловій частині міста — зручний притулок для любовних зустрічей. Однак ні часті побачення, ні довгі бесіди не допомогли йому ближче пізнати Стефані. Вона була чарівна — рідкісна знахідка в тверезому та буденному Чикаґо, але разом із тим якась загадкова та невловима. Вони часто снідали разом, базікали. Стефані присвятила Френка в свої честолюбні задуми, розповіла, як потребує вона духовної підтримки, відданого друга, котрий вірив би в її талант і цим зміцнював би її віру в себе. Незабаром він уже все знав про її сім’ю, про знайомих, про закулісне життя «гарриківців», про розлади, що наростали в трупі. Якось, коли вони сиділи удвох у своєму затишному гніздечку і пристрасть уже починала заглушати в них голос розуму, Ковпервуд спитав, чи мала вона раніше...

— Тільки раз, — з найпростодушнішим виглядом зі­зналася Стефані.

Таке відкриття було потужним ударом для Ковпервуда. А він думав, що ця дівчина — свіжа та незаймана! Але Стефані почала запевняти його, що все відбулося зовсім випадково, що вона зовсім цього не хотіла, ні, ні! Вона говорила так щиро, так задушевно, з таким серйозним, задумливим виглядом, з таким жалем, що Френк був зворушений. Бідна дівчинка.

— Це — Ґарднер Ноулз, — зізналася Стефані. — Але його також не можна особливо звинувачувати. Все сталося якось само собою. Я пручалася, але...

Чи була вона ображена? Так, звісно, але потім їй стало шкода Ґарднера й якось не хотілося завдавати йому неприємностей. Він такий хороший хлопчик, сестра і мати у нього дуже милі.

Ковпервуд був спантеличений. Правда, при його поглядах на життя такі відкриття не мали б справляти на нього гнітюче враження, але Стефані, така юна й чарівна... Ні, це жахливо! А татусь і матуся Плейто — то вже пара віслюків! Дозволяти доньці жити в цій нездоровій атмо­сфері театральних лаштунків і навіть не наглядати за нею як годиться. Втім, він уже встиг помітити, що наглядати за Стефані було зовсім не просто. Безтурботне, чуттєве та неврівноважене створіння, нездатне постояти за себе. Подумати тільки — сплуталася з цим негідником, та ще й продовжує з ним товаришувати! Стефані присягалася, втім, що після тієї єдиної зустрічі їхній зв’язок обірвався. Та Френк не дуже вірив їй. Дівуля брехала, безперечно, але що вдієш — його так тягнуло до неї. Навіть саме це визнання було зроблено настільки безпосередньо, наївно та романтично, що воно приголомшило, зацікавило і навіть, може, й ще сильніше приворожило до неї Ковпервуда.

— Але послухай, Стефані, — наполягав він, замучений хворобливою цікавістю. — Це ж не могло так раптово скінчитися? Що було потім? Що ти зробила?

Вона похитала головою:

— Нічого.

Френк не міг не посміхнутися.

— Ах, будь ласка, не будемо про це базікати! — благала Стефані. — Я не хочу. Мені боляче згадувати. Нічого більше не було, нічого!

Вона зітхнула, і Ковпервуд задумався. Все погане вже сталося, й якщо йому залежить на Стефані — а йому, безперечно, залежало, — отже, доведеться все забути, і тільки й того. Він дивився на Стефані, сумніваючись і не дові­ряючи. Скільки чарівності в цій дівчинці, в її мрійливості, наївності, безпосередності, та який відчувається в ній дар! Чи зможе він відмовитися від неї?

Здавалося, Френк мав би розуміти, що такій дівчині, як Стефані, вірити не можна, тим більше, що не він перший пробудив її чуттєвість, а справжньої всепоглинаючої любові вона до нього не відчувала. До того ж останні два роки її так розбестили лестощами та поклонінням, що цілком заволодіти її увагою було нелегко. Правда, зараз Ковпервуд підкорив її магією своєї сили. «Хіба це не диво — бачити біля своїх ніг такого чудового, такого могутнього чоловіка?» — думала Стефані. В її уяві він був не стільки функціонером, скільки видатним мистцем у галузі фінансів, Френк незабаром це второпав і був задоволений. Стефані все більше і більше захоплювала його. Він не чекав такого вогню, її пристрасть, хоч і стримана, не поступалася його почуттям. А як вона брала його подарунки, з якою своєрідною ледачою грацією, що так вирізняла її серед усіх його колишніх коханок! У неї був такт, цим вона нагадувала йому Риту Солберґ, але, на відміну від останньої, юнка бувала часом така дивно тиха та мовчазна.

— Стефані! — гукав тоді до неї Ковпервуд. — Вимови хоч слово! Про що ти думаєш? Ти мариш наяву, як дикунка з берегів Конґо.

Але вона сиділа мовчки і тільки посміхалася своєю загадковою усмішкою і так само мовчки бралася накидати його портрет або ліпити бюст. Вона вічно креслила щось у своєму альбомі. Потім раптово, охоплена пристрастю, відкладала альбом убік і мовчки дивилася на Френка або, опустивши очі, поринала в глибоку задуму. Він тягнув до неї руки, і панночка з легким радісним зітханням горнулася до нього. Так, це були дивовижні дні.

Ковпервуд проводив нараду з Едісоном і Мак-Кенті щодо вимоги молодого Мак-Дональда сплатити йому п’ятдесят тисяч акціями компанії і не дуже доброзичливої позиції, зайнятої іншими видавцями — Гіссопом, Брекстоном і Рікетсом.

— Пройдисвіт! — лаконічно прорік Мак-Кенті, вислухавши розповідь Френка. — В одному він безумовно перевершить свого татуся — загребе більше грошей.

Мак-Кенті бачив генерала Мак-Дональда лише один раз, але старий йому сподобався.

— Цікаво, що сказав би старий Мак-Дональд, якби ді­знався про ці вибрики? — зауважив Едісон, котрий дуже любив старого. — Та він би відразу весь сон утратив.

— Тут не можна випускати з уваги одну обставину, — подумавши, зауважив Ковпервуд. — Цей молодик рано чи пізно стане власником «Інкваєрера». А він, так мені здається, не з тих, хто забуває образи.

Френк презирливо посміхнувся, і Мак-Кенті з Едісоном усміхнулися також.

— Ну, там видно буде, — зауважив останній. — Поки що він ще не господар газети.

Мак-Кенті, котрий ділився своїми думками тільки з Ковпервудом, почекав, поки вони залишаться наодинці.

— А що вони можуть зробити? — спитав він. — Ваша пропозиція — практична та розумна. Чому б місту не віддати вам цей тунель? Кому і навіщо він потрібен в такому вигляді, як зараз? А що стосується побудови петлі — так іншим компаніям це дозволили? Я так гадаю, що це все «Чиказька міська залізнична» та газові компанії каламутять воду і підбурюють усіх проти вас, укупі з цими чваньками зі Стейт-стрит. Мені вже не вперше мати з ними справу. Дайте їм зірвати хороший куш — і вони будуть репетувати, що це — чудова, високоморальна ідея. Дайте поживитися комусь іншому, і вони лементуватимуть про брудні махінації. На них нема чого звертати увагу. Муніципалітет у наших руках. Як тільки вони оголосять рішення — ваша справа в капелюсі. Нехай спробують довести, що тут щось нечисто. Мер — людина тямуща. Він хутко підпише те, що вирішать члени муніципалітету. А цей хлопчисько Мак-Дональд може теліпати язиком, скільки йому заманеться. Якщо він уже занадто зарвется, — зустріньтесь із його батьком. Ну, а Гіссоп — той просто старий дармоїд. Я ще ніколи не бачив, аби він підтримав якусь справді корисну для міста дію, якщо тільки вона не на руку Шрайхарту, або Меррилу, або Арнілу, або ще комусь із тієї зграї. Я їх не перший рік знаю. Моя рада — послати їх під три чорти і діяти. Вони присвоїли собі в місті владу, а ви її відберіть, і тоді відразу все піде як по маслу. Більше вони вже нічого задарма не отримають. Вони не дуже йшли мені назустріч, коли я потребував підтримки.

Але Ковпервуд мовчав, холодно зважуючи всі «за» та «проти». «Чи варто давати хабар Мак-Дональду-молодшому?» — питав він себе. Едісон вважав, що Мак-Дональд не може вплинути на результат справи. Зрештою, обдумавши все, Френк вирішив триматися раніше наміченого плану. В результаті репортери — ті, котрі завжди товклися в кулуарах муніципалітету і були пов’язані з депутатом Томасом Даулнінґом, головним поплічником Мак-Кенті в муніципалітеті, а також час від часу (по суті ж, доволі регулярно) зазирали в контору «Північно-чиказької транспортної», іншими словами — в нову елегантну контору Ковпервуда на Північній стороні, могли втямити, що вже незабаром муніципалітет прийме два важливих рішення, а саме: передасть «Північній компанії» в безстрокове та безоплатне користування — тобто просто подарує — тунель на Ла-Саль-стрит і дасть дозвіл на прокладку нової петлі міської залізниці вулицями Ла-Саль, Мунро, Дірборн і Рендолф. Френк під час інтерв’ю вельми барвисто розписував ті вдосконалення, які проводить і планує проводити далі «Північно-чиказька транспортна» й яке блискуче майбутнє це обіцяє Північній стороні і діловим кварталам міста.

Шрайхарт, Меррил та інші особи, пов’язані із «Залізничною компанією Західної сторони», негайно здійняли рейвах у клубах і редакціях газет, штовхаючи Брекстона, Рікетса, молодого Мак-Дональда й інших видавців на Ковпервуда. Всі вони шалено заздрили Френкові та його запаморочливим успіхам. «Про те, що інші компанії цілком безоплатно отримували від міста різні привілеї, так виглядало, встигли вже забути», — саркастично зауважив із цього приводу новий магнат.

Спритна махінація, яку Ковпервуд провернув із чиказькими газовими компаніями, його смілива, хоча і без­успішна спроба проникнути в чиказький «вищий світ», його філадельфійські пригоди, яких він не приховував, — все це змушувало ультраконсервативних функціонерів міста ставитися до нього вкрай насторожено. У «Кронікл», газеті, що фінансувалася Шрайхартом, з’явилося повідомлення під заголовком «Зухвале привласнення міського тунелю». Це був різкий випад, і Френк оскаженів. З іншого боку, «Прес», газета Гейґеніна, зустріла проект побудови нової петлі напрочуд сприятливо і висловила тільки певний сумнів щодо тунелю — чи слід віддавати його Ковпервудові зовсім безоплатно. Інший видавець, Гіссоп, вважав своїм обов’язком заявити, що чисто номінальної компенсації за тунель, певна річ, недостатньо, і крім цього, якщо вже вирішувати будівництво петлі, то потрібно зобов’язати при цьому «Північну компанію» замостити надані в її розпорядження вулиці, піклуватися про їхній ремонт та освітлення. «Інкваєрер», в якому все ще порядкували пан Дюбуа і пан Мак-Дональд-молодший, метав громи та блискавки. Чикаґо не віддасть свої тунелі без­оплатно. Ніяких концесій на прокладку нових ліній у діловій частині міста! Правда, на адресу самого Ковпервуда не було сказано ні слова. «Ґлоб», часопис пана Брекстона, висловлював упевненість, що спроба заволодіти тунелями не увінчається успіхом, а петлю пропонувалося прокласти по Стейт-стрит, або по Вобеш-авеню, або по обидвох цих вулицях (де, до слова, містилися крамниці пана Меррила), бо це нібито створить більше зручностей для населення. Такі замітки з’являлися день у день, і це достатньо красномовно свідчило про те, якою мірою газетна полеміка відображала справжні інтереси населення.

Френк, котрий не бажав рахуватися ні з ким, незмінно самовпевнений, виявляв повну байдужість до підступів ворогів, хоча в душі і дратувався, що саме так скінчилися всі його загравання з пресою! Що ж, Мак-Кенті мав рацію — треба діяти, потрібно перш за все показати їм свою силу. Коли заново прокладеними шляхами побіжать вагони канатної залізниці й яскраво засяє вогнями відремонтований тунель, коли пробкам і тисняві біля мостів буде покладено край, населення побачить, яку користь приніс місту Френк Алджернон Ковпервуд, і стане на його бік.

Нарешті все було готове, і проект махляра протягли через муніципалітет. Мак-Кенті, не будучи цілком упевнений у результатах справи, наказав поставити собі крісло-гойдалку прямо в залі нарад. У цьому кріслі він сидів весь час, поки обговорювався проект. Не більше як сторонній глядач на вигляд, але спражній натхненник і режисер цієї постановки по суті. Всі, в тому числі і Ковпервуд, дізналися про вчинок Мак-Кенті, коли нічого вже не можна було вдіяти. Прочитавши доволі уїдливий опис цієї витівки в часописах, Едісон і Відер, немов за командою, здивовано підняли брови і тут же спохмурніли.

— Е-е, груба, я б сказав, робота, — протягнув Еді­сон. — Я думав, що у Мак-Кенті більше такту. Ось воно — ірландське виховання.

Александр Рембо, незмінний прихильник і шанувальник Ковпервуда, переглянувши газети, не повірив своїм очам. Невже Френк і справді злигався з цим пройдисвітом Мак-Кенті й остаточно знехтував громадською думкою? Новий проект здавався панові Рембо настільки діловим і доцільним, що він рішуче не розумів, як можна проти нього заперечувати і навіщо Мак-Кенті та Ковпервудові знадобилося вдаватися до таких методів?

Хоч як би там було, але Френк домігся свого — він отримав концесію на будівництво петлі, і тунель здали йому в оренду терміном на дев’ятсот дев’яносто дев’ять років за п’ять тисяч доларів на рік. При цьому було зумовлено, що Ковпервуд має відремонтувати всі три старих мости в кінці Стейт-стрит, Дірборн-стрит і Кларк-стрит або поставити нові. Однак у рішенні муніципалітету була якась юридична «закарлючка», яка фактично анулювала цю умову. У місцевій пресі негайно вибухнула буря. Особливо шаленіли «Кронікл», «Інкваєрер» і «Ґлоб», але Френк тільки посміхався, переглядаючи газети. «Нехай собі шаленіють, — думав він. — Моя пропозиція вигідна всім. Чого вони біснуються? Я роблю зараз для міста більше, ніж «Чиказька міська залізнична». Це просто заздрість, і нічого більше. Якби на моєму місці опинилися Шрайхарт чи Меррил, ніхто б і не подумав обурюватися».

Мак-Кенті зайшов до контори «Чиказької кредитної спілки», щоб привітати Френка.

— Хлопці спрацювали як годиться, — сказав він. — Недарма я на них сподівався. Але все ж довелося самому стирчати там. Мене попередили, що десяток цих шалапутів домовилися поховати наш проект в останню мить.

— Нічого не скажеш, чиста робота, — весело озвався Ковпервуд. — Весь цей гармидер скоро вляжеться. З чим би ми не звернулися в муніципалітет, все одно здійнявся б галас. Але тепер атмосфера розрядиться. Ми створимо першокласний транспорт, і всі будуть тільки раді, що віддали нам цей тунель.

Проте наступного дня після засідання муніципальної ради багато впливових осіб міста обурювалися та лютували, обсмоктуючи винесене рішення. Норман Шрайхарт закипав від обурення і чихвостив Ковпервуда в фінансованій ним газеті. Зустрівшись із видавцем Рікетсом, він зиркнув на нього доволі похмуро.

— Отже, — сказав цей фінансовий магнат, котрий уже передбачав попереду нову біду: замах на його дорогий заповідник — «Чиказьку міську залізничну», — бачу, що наш друг Ковпервуд ухитрився-таки вирвати у муніципалітету цей тунель. Будьте певні, він дуже щедрий на хабарі, коли йому потрібно чогось домогтися. Слизький і верткий, як вугор. Непогано було б встановити, що між ним і різними політиканами, котрі в’ються навколо міського самоврядування, існує змова. Або хоча б між ним і Мак-Кенті. Впевнений, що Ковпервуд задумав усе прибрати до рук — всі прибуткові підприємства міста, муніципалітет, все! За ним треба пильно стежити. Потрібно здійняти проти нього громадську думку, тоді — прийде час, і ми його завалимо. Чикаґо здасться йому найнезатишнішим місцем на землі! А з Мак-Кенті я хоч і знайомий, але волію жодних справ із ним не мати.

Пан Шрайхарт вів свої справи в муніципалітеті за посередництвом поважних, але не дуже спритних службовців, котрі перебували на службі у «Південної компанії». Дістатися до Мак-Кенті їм було просто не до снаги. Рікетс, як виявилося, цілком поділяв думку свого боса.

— Ви маєте рацію, цілковиту слушність! — вигукнув він, вирячивши свої совині очі, поправляючи манжети та намагаючись припасувати на місце обвислий ґудзик жилетки. — Мак-Кенті господарює там, як удома. Потрібно не ловити ґав, якщо хочемо заскочити його.

Правду кажучи, пан Рікетс із радістю переметнувся б на бік Ковпервуда, якби не був занадто багато чим зобов’язаний Шрайхарту. І не тому, що Френк встиг схилити його до себе, просто видавець розпізнав у ньому людину з майбутнім.

Тим часом у редакції «Інквайрера» пан Мак-Дональд-молодший бесідував із паном Дюбуа. Думка про те, як мало він досяг своїм телефонним дзвінком Ковпервудові, не давала спокою пану Мак-Дональду, і він перебував в жовчному та роздратованому стані.

— Ну що ж, наш друг Ковпервуд не захотів, так виглядає, скористатися дружньою порадою, — зауважив він. — Зараз йому вдалося домогтися свого, але нехай він не думає, що «Інкваєрер» вже звів із ним порахунки. Йому ще не раз доведеться звертатися в муніципалітет.

Кліффорд Дюбуа з прихованим цікавістю спостерігав за молодим патроном. Він зовсім нічого не знав про якусь телефонну розмову між ним і Френком, але зате дуже добре допетрав, як вчинив би він із цим фінансистом, якщо б йому довелося опинитися на місці Мак-Дональда-молодшого.

— Так, Ковпервуд — спритна бестія, — зауважив він. — Прічард, наш чоловік у муніципалітеті, каже, що він разом із Мак-Кенті вже підкупив там усіх — від молодшого клерка до самого мера. І тепер вони можуть домогтися всього, чого забажають. Том Даулінґ танцює за їхніми нотами, а ви самі петраєте, що це означає. Генерал Ван-Сайкл також працює на них, а вже цей старий коршун завжди в’ється там, де є чим поживитися.

— Так, нюх у нього хороший, — погодився Мак-Дональд. — Але Ковпервудові все це не довго буде сходити з рук. Він надто зарвався. Надто вже у нього великий апетит.

Пан Дюбуа посміхнувся про себе. Його чимало потішило те, як Ковпервуд, немов від настирливої мухи, відмахнувся від молодого Мак-Дональда, від усіх його претензій і відмовився до часу від послуг «Інкваєрера». У глибині душі пан Дюбуа був майже впевнений, що, якби не був старий генерал зараз у від’їзді, він, імовірно, підтримав би цього дуже спритного махляра.

Френк же, присвоївши тунель на Ла-Саль-стрит і заволодівши чотирма центральними вулицями ділового кварталу для прокладки своєї горезвісної петлі, тепер упродовж восьми місяців готувався до виконання другої частини плану — до захоплення тунелю на Вашинґтон-стрит, з тим, аби прибрати до рук і «Залізничну компанію Західної сторони», яка все ще продовжувала ганяти вулицями свої старозавітні конки. Вся історія атаки на «Північно-чиказьку залізничну» повторилася знову, і навіть без особливих змін, бо звичайні власники акцій — здебільшого, народ напрочуд нервовий, нестійкий і полохливий. Вони подібні до молюска, який, коли що, ховається у свою мушлю і завмирає там у повній нерухомості. Податковий відділ муніципалітету, що раніше дивився крізь пальці на несвоєчасну сплату податків «Західною компанією», тепер почав раптом пред’являти до неї позов за позовом. Відділ міського благоустрою не менш раптово зацікавився поганим станом вулиць на Західній стороні. Управління міського водогону раптом за допомогою якогось дивного вибрику виявило, що «Західна компанія» краде воду. У той же час люб’язні, ввічливі агенти Ковпервуда, Кафрата, Едісона, Відера й інших стали навідуватися то до одного акціонера або члена правління «Західної компанії», то до іншого і розписувати, яке процвітання та добробут чекає на цю компанію, якщо вона погодиться поступитися на відомий термін п’ятдесят одним відсотком з тисячі двохсот п’ятдесяти акцій, що належать їй, на нечувано вигідних умовах — по шістсот доларів за кожну двохсотдоларову акцію, плюс тридцять відсотків гарантованого доходу на всі інші акції.

Ну як тут було не встояти? Лупи собаку палицею, мори її голодом, потім пести, підгодовуй, знову лупи і знову приручай подачками. І вона таки почне виробляти будь-які фокуси. Цей метод був добре відомий Френкові. Його агенти, котрі діяли як погрозами, так і подачками, були невтомні. Зрештою — і чекати цього довелося не так уже й довго — члени правління та головні акціонери «Західної компанії» здалися, і не встиг ніхто озирнутися, як «Залізнична компанія Західної сторони» вже передала свою власність «Північно-чиказькій транспортній», а та, своєю чергою, передала її «Чиказькій міській пасажирській», створеній Ковпервудом із метою захоплення тунелю на Вашинґтон-стрит. «Але як, як вдалося йому все це провернути? — дивувалися чиказькі функціонери. — Хто ті особи чи фірми, які мають такі величезні кошти? Адже подумати тільки — з тисячі двохсот п’ятдесяти акцій, що належали старенькій «Західній», вони отримали шістсот п’ятдесят, сплативши за кожну акцію по шістсот доларів, та ще зобов’язалися виплачувати тридцять відсотків щорічно на всі акції, що залишилися! А спорудження канатних доріг! Звідки беруться такі кошти?» Відповідь була проста, варто було лише поворушити мізками. Френк роздобув їх під майбутні прибутки.

І ось, перш ніж хоча б хтось, в тому числі і часописи, встиг заявити протест, натовпи людей були вже при ділі. День і ніч у діловій частині міста стукотіли молотки, палали смолоскипи, перетворюючи ці квартали в якусь подобу пекла. Прокладали першу лінію канатної залізниці. Відновлювальні роботи в тунелі на Ла-Саль-стрит йшли повним ходом. Те ж саме відбувалося на Північній і Західній сторонах: закладалися перші бетоновані жолоби для тросів, будувалися нові тяглові та причіпні вагони, нові вагонні парки, споруджувалися величезні, сяючі вогнями силові станції. Городяни, котрі звикли нудитися в чеканні біля мостів і мерзнути в неопалюваних, застелених соломою вагонах конки, що з гуркотом підскакують на розхитаних рейках, чекали з великим нетерпінням, який буде цей новий вид транспорту. Тунель на Ла-Саль-стрит уже виблискував свіжою білою штукатуркою в сліпучих променях електричних ліхтарів. Довгими вулицями та проспектами Північної сторони простяглися бетоновані жолоби та важкі стійкі рейки. Нарешті спорудження силових станцій тут було закінчено, і нова дивовижна система була пущена в хід. Західна сторона намагалася не відставати від Північної.

Шрайхарт і його прибічники були приголомшені такою швидкістю дій, такою запаморочливою фантасмагорією фінансових махінацій. В очах консервативних магнатів чиказького міського залізничного транспорту цей махляр зі східних штатів був якимось легендарним велетнем, котрий готувався зжерти все місто. «Чиказька кредитна спілка», створена ним спільно з Едісоном, Мак-Кенті й іншими для усіляких маніпуляцій із випусками боргових зобов’язань, процвітала. Причому, за чутками, і там практично всім порядкував Ковпервуд. Як видно, він міг уже виписувати чеки на мільйони доларів, навіть не вдаючись до позик у чиказьких мультимільйонерів. Найжахливішим і найобурливішим було те, що цей вискочень, цей каторжанин, цей пройдисвіт Ковпервуд, котрого вони спільними зусиллями намагалися задушити як фінансиста і піддати остракізму, ставав дуже популярною особою в очах чиказьких міщан. Тільки й чути було: «Ковпервуд вважає... Ковпервуд дотримується такого погляду...» Часописи — навіть ті, що були налаштовані вороже, — вже не наважувалися нехтувати ним. Усі грошові магнати, фактичні власники газет, змушені були визнати, що у них з’явився новий і достатньо серйозний супротивник, гідний схрестити з ними шаблю.

27. Закоханий фінансист

Цікаво зазначити, що в самий розпал усіх цих подій, коли в орбіту діяльності підприємств міського залізничного транспорту були залучені вже тисячі і десятки тисяч людей, Френк, енергійний і невтомний, як завжди, знаходив час відпочивати і розважатися в товаристві Стефані Плейто. Духовне обличчя і чарівність Рити Солберґ наче відродилися для нього в цій дівчині. Однак Рита була йому вірна. Поки Ковпервуд кохав її, вона не думала про зраду. Навіть стосовно до Гарольда Рита довгий час була бездоганна, хоча знала, що той відчайдушно волочиться за іншими жінками. Стефані ж, навпаки, здавалося, не розуміла, чому люблячи потрібно зберігати вірність. Вона могла кохати Френка і з легким серцем його дурити. Та й чи кохала вона його? І так, і ні. Чуттєва і ледача, Стефані вирізнялася разом із тим якимись наївними простодушністю та добротою. Їй здавалося неможливим порвати з Ґарднером Ноулзом чи Лейном Кроссом — адже обидва вони такі милі і завжди були добрі до неї. Ґарднер Ноулз повсюдно вихваляв її талант, сподіваючись, що слава про неї дійде до професійних театрів, які приїздили в Чикаґо на гастролі, юнка буде прийнята в трупу і з часом стане знаменитістю. А Лейн Кросс — той просто був закоханий у неї без тями, що робило розрив із ним особливо важким і разом із тим, рано чи пізно, — неминучим. А потім з’явився ще й третій — молодий поет і драматург Форбс Герні, високий, білявий, захоплений... Він заглядався на Стефані, вірніше — вона кокетувала з ним у вільні хвилини. Втім, у неї на все вистачало часу, бо Стефані не захотіла відвідувати коледж, як її старша сестра, заявивши, що вважає за краще «вільно розвивати свої художні смаки та здібності», чим вона і займалася, тобто байдикувала.

Ковпервуд постійно чув від неї розповіді про життя їхнього театрального маленького світу. Спочатку він ставився до її балачок із добродушною іронією. Стефані була в його очах захопленою дитиною, залюбленою в романтичну атмосферу лаштунків. Мало-помалу, проте, її безладний спосіб життя викликав у нього цікавість. То вона поспішала до Лейна Кросса, в його оселю, то гаяла вечір на парубоцькій квартирі Блісса Бриджа, де, за її словами, він завжди приймав «гарриківців», то після спектаклю кидалася на чергову акторську гулянку до Ґарднера Ноулза, в його будиночок на Північній стороні. Френк вважав, що вона веде занадто вільне та незалежне, щоб не сказати більше, життя, але... така була її природа. Все ж підозри почали закрадатися в його душу.

— Де ти була вчора, Стефані? — допитувався закоханий чоловік, коли вони снідали разом, або шпацерували, або їхали в екіпажі.

— О, вчора вранці я була у Лейна Кросса, в його будинку — приміряла індуські шалики та покривала. У нього їх така сила-силенна — помаранчеві, сині, диво які гарні! Як би я хотіла показатися тобі в них! Треба буде це неодмінно влаштувати.

— Ти була сама?

— Спочатку так. Гадала, що там будуть Блісс Бридж і Етель Такермен, але вони запізнилися. Лейн Кросс такий милий! Він трошки дивак, але я дуже люблю його. Його портрети — на диво оригінальні.

І вона взялася розхвалювати претензійне та порожнє мистецтво цього художника. Ковпервуд дивувався — не портрету Лейна Кросса і не його шаликам — а тому світу, в якому подобалося жити Стефані. Він усе ще не міг до кінця збагнути її. Не міг змусити зрозуміло пояснити всю історію її стосунків із Ґарднером Ноулзом, які, за її словами, обірвалися так раптово. З того часу як вона розповіла йому про все, сумніви не полишали його, бо Френк загалом не довіряв людям. Але Стефані була така мила, така легковажна, така непослідовна і суперечлива в своїх вчинках, що чоловік губився, не знаючи, що й думати. Вона була чарівна, як квітка, і невловима, як подих вітру. А з квіткою не станеш сперечатися, особливо якщо ти — естет за своєю природою. Часом Стефані дарувала йому блаженні хвилини, захоплення весняного оновлення, коли, припавши до нього з затуманеним поглядом, забувалася в обіймах Ковпервуда. Вона вміла так тонко, з такою артистичністю базікати про все — про пориви вітру, хмари, озеро, пил, що клубочився над дорогою, про контури будівлі, завитки диму. Вмостившись у нього на колінах, Стафані читала Френку довгі монологи з «Ромео та Джульєтти» або «Паоло та Франчески», з «Персня і книги» або «Переддень дня святої Агнеси» Кітса. Її коханець боявся втратити кохану — вона здавалася йому дикою трояндою або ожилим твором мистецтва. Її альбом завжди був сповнений нових ескізів. В її муфті або в легкій шалі, яку вона носила влітку, постійно можна було виявити якусь тільки-но виліплену статуетку. Невпевнено, сором’язливо, як дитина, вона показувала її Ковпервудові, й, якщо статуетка викликала похвалу, якщо вона йому подобалася, він отримував її в дарунок. Френк багато думав про Стефані, але не міг її розкусити.

Врешті цей стан непевності, в якому махляр тепер постійно перебував, і вічні підозри стали його злити та дратувати. Коли Стефані була з ним, вона підлизувалася та горнулася, але чоловік бачив, що і далеко від нього вона веселиться та радіє життю. Ковпервудові вперше доводилося допитуватися у своєї коханої, чи любить вона його. До цього часу він звик сам вислуховувати такі запитання від жінок.

Френк вважав, що його становище, багатство, блискучі можливості, що відкрилися перед ним, мають міцно-міцно прив’язати до нього будь-яку жінку, котра хоча б раз із ним зблизилася. Але Стефані була занадто молода і надто поетично налаштована, щоб цілком підпасти під чар грошей і гучного імені, а до того ж, мабуть, вона недостатньо сильно захопилася Ковпервудом. Юнка по-своєму любила його, але її новий приятель Форбс Герні також хвилював уяву. Цей високий, білявий хлопець із карими очима та меланхолійною посмішкою був дуже бідний. Він приїхав у Чикаґо з Південної Міннесоти з дещо неозначеним наміром присвятити себе чи то репортажу, чи поезії, чи драматургії. А поки що здобував свій хліб, працюючи агентом у меблевій компанії, — заняття, що давало йому можливість із третьої години пополудні бути вільним. Водночас він намагався, точніше — мріяв, зав’язати знайомства в світі чиказьких журналістів, і його «відкрив» Ґарднер Ноулз.

Стефані вперше зустріла Герні за лаштунками у «гарриківців». Вона уважно оглянула його довгасте обличчя в ореолі світлого хвилястого волосся, великий, гарно окреслений рот, прямий ніс, очі, обведені таємничою синявою, й їй здавалося, що вона читає в цьому обличчі якусь потаємну тугу та пристрасну жагу до життя. Якось Ґарднер Ноулз приніс переписану від руки поему цього юнака та прочитав її вголос всій компанії — Стефані, Етель Такерман, Лейнові Кроссу й Ірмі Отлі.

— Ось, послухайте, — казав Ґарднер Ноулз, витягуючи з кишені зошит.

У поемі описувався чарівний сад, залитий місячним світлом, і напоєна ароматом квітучих дерев таємнича заплава та примарні фігури, що танцюють під мелодійні переливи музики:

І флейти плач, і нарікання тамбурина

В мелодії злилися воєдино.

Стефані Плейто слухала, затамувавши подих. Ці вірші були їй до вподоби, вони чіпляли найчутливіші струни її душі. Акторка попросила дати їй поему та прочитала її всю від початку до кінця.

— По-моєму, це чарівно, — сказала вона.

З того дня Стефані постійно шукала зустрічі з Форбсом Герні. Навіщо? Вона й сама не знала. Це навіть не було кокетством. Вона просто тягнулася до нього, їй подобалося розмовляти з ним про сцену, про п’єси, в яких грала, про свої честолюбні задуми. Вона зробила з нього кілька зарисовок — точно так само, як малювала Ковпервуда й інших. Френк, гортаючи її альбом, виявив ескізи, на яких Форбс Герні був явно ідеалізований і представлений у найромантичнішому ореолі.

— Хто це? — зацікавився Ковпервуд.

— О... Це — один молодий поет, він часто буває в нашому театрі, Форбс Герні. Чарівний, еге ж? У нього таке бліде та мрійливе обличчя.

Френк із іронічною цікавістю розглядав рисунки. Очі його потемніли.

— Ще один представник почту Стефані, — зауважив він глузливо. — Бачу, що мені довелося долучитися до доволі багатолюдної процесії — Ґарднер Ноулз, Лейн Кросс, Блісс Бридж, Форбс Герні...

Стефані примхливо надула губки.

— Чому ти так кажеш, Френку! Блісс Бридж, Ґарднер Ноулз! Звісно, я товаришую з ними, я цього не приховую, але це й усе. Вони всі — дуже милі та гарні. Я впевнена, що тобі сподобався б Лейн Кросс. Він — така кумедна стара мавпа. А цей Форбс Герні просто заходить до нас іноді за лаштунки разом із іншими глядачами. Я майже не знайома з ним.

— Ну, безумовно, — похмуро промовив Ковпервуд. — Однак ти малюєш його портрети.

Цього разу махляр інстинктивно не повірив Стефані. Та, власне, він ніколи їй не вірив, жодному її слову. Але дуже вже захопився цим дівчиськом, і, можливо, саме тому, що вічно сумнівався в своїй коханці.

— Скажи мені правду, Стефані, — обережно, але наполегливо сказав він їй якось. — Ти знаєш, я не ревную до минулого. Але ми з тобою — настільки близькі, що не повинні нічого приховувати одне від одного. Але ж ти дещо приховала від мене, коли розповідала про Ноулза, чи не так? Скажи мені тепер правду, все, як є. Я чудово розумію, як це могло статися, і не надаю значення минулому. Для мене воно нічого не змінює, але хочу знати правду.

Він заскочив її зненацька — жінка не була готова до цієї нової атаки. Тривога часом закрадалася в серце Стефані, коли вона думала про тих, кого дурила, і в такі миті їй хотілося покінчити з цим, бути чесною, кохати лиш одного Френка... або когось іншого, хто їй дорожчий... Порівняно з Ковпервудом, із його блискучою кар’єрою, Кросс і Ноулз здавалися їй нікчемними та тривіальними, і все ж таки... все ж таки Ноулз подобався Стефані. Форбс Герні поруч із Френком був просто жалюгідний жебрак, зате... зате він був настільки поетичний, настільки привабливий у своєму занудному смутку, і Стефані гаряче співчувала йому. Він зовсім самотній, цей хлопчисько! А Френк — такий сильний, упевнений в собі, такий чарівний.

А може, їй просто захотілося полегшити душу? Як би там не було, але Стефані сказала раптом:

— Так, це правда, я не все розповіла тобі тоді. Мені було якось соромно.

Утім, і цього разу брехня перемішувалася з правдою в її словах. Акторка зізналася лише в тому, що у неї були ще і інші зустрічі з Ноулзом. Ковпервуд, слухаючи її лопотіння, ледве стримував вибух обурення. Навіщо зв’язався він із цією брехливою шльондрою? Отже, в двадцять один рік ця особа, не замислюючись, міняє коханців, як рукавички. Але вона була така гарна, настільки своєрідна... Навіть у цій її безсоромності та безпутності була якась магнетична сила. Ні, він не міг відмовитися від неї. Френк відчував, що вони чимось схожі між собою.

— Ти — дивна дівчина, Стефані, — сказав він, зусиллям волі пригнічуючи бажання сказати їй щось різке, образливе та розлучитися з коханкою назавжди. — Чому ти відразу не розповіла мені все? Я ж тебе питав! Десятки, сотні разів. І ти ще запевняєш, що кохаєш мене!

— Як ти можеш таке казати! — з докором обурювалася Стефані, відчуваючи, що схибила. А раптом він кине її зараз? Стефані аж ніяк цього не хотілося. Вона зауважила злий, ревнивий блиск його очей і раптово заридала. — Ах, краще б я тобі нічого не розповідала! Адже тут навіть говорити нема про що. Я ж зовсім цього не хотіла!

Ковпервуд був спантеличений. Він знав людей, а жінок — особливо. Здоровий глузд підказував йому, що цій дівулі не можна вірити, але він не міг протистояти своєму потягу до неї. Може, вона таки не бреше і ці сльози — не лицемірство?

— І ти хочеш переконати мене, що у тебе справді більше нікого не було — ні до, ні після?

Стефані втерла сльози. Ця розмова відбувалася в квартирці Френка на Рендолф-стрит, яку він винайняв спеціально для своїх любовних пригод.

— Бачу, ти зовсім не кохаєш мене! — докоряла коханцеві Стефані. — Ти зовсім не розумієш мене і не віриш мені, як мені здається. Коли розповідаю тобі, як це було, ти не хочеш втямити. Я ж не обманюю. Я не можу брехати. Якщо ти мені не віриш, то краще нам більше не зустрічатися. Я хотіла бути правдивою та відвертою з тобою, але якщо ти не хочеш мені вірити...

Голос її обірвався, вона важко, сумно зітхнула і замовк­ла, а Ковпервуд дивився на коханку, і йому хотілося пригорнути її до себе. Яку незрозумілу владу мала над ним ця дівчинка! Френк не вірив їй, але не знаходив у собі сил із нею розійтися.

— Але Стефані, ти заганяєш мене в глухий кут, — промовив він похмуро. — Природно, я зовсім не хочу сваритися з тобою через те, що ти сказала мені правду. Але тільки прошу тебе, не дури мене. Ти — незвичайна дівчина. Я можу дуже багато для тебе зробити, якщо захочеш. Ти маєш це второпати.

— Але я ж не обманюю тебе... — повторила вона втомлено. — Хіба ти сам цього не бачиш?

— Добре, я вірю тобі, — сказав Ковпервуд, намагаючись обдурити самого себе всупереч здоровому глузду. — Але ти ведеш такий хаотичний, я б сказав, навіть фривольний спосіб життя...

«Он воно що! — подумала Стефані. — Я, мабуть, забагато базікаю».

— Я кохаю тебе, Стефані. Я захоплююся тобою. Ти мені дуже дорога. Не обдурюй мене. Перестань зустрічатися з цими дурними хлопчиськами. Повір, вони не варті тебе. Я скоро доб’юся розлучення й одружуся з тобою.

— А що поганого в тому, що я з ними зустрічаюся? Мені з ними весело, вони мене розважають — ось і все. Лейн Кросс — просто чудовий, і Ґарднер Ноулз також по-своєму дуже милий. І всі вони такі добрі до мене.

Ковпервуда зачепило за живе, коли він почув, що Лейн Кросс — «чудовий». Це розлютило Френка, і все ж таки він стримався.

— Присягнися, Стефані, що ти нічого не дозволиш собі з цими суб’єктами до того часу, поки ми з тобою кохаємо одне одного, — сказав він майже благальним тоном, що далеко не входило в звички Френка Алджернона Ковпервуда. — Не хочу ділити тебе ні з ким і не стану. Я не ревную до того, що було раніше, але вимагаю, щоб надалі ти була мені вірна.

— Ну, що ти таке кажеш, Френку! Звісно, я буду тобі вірна. Але якщо ти мені не віриш, якщо... ах, Господи! — вона гірко зітхнула, а Ковпервуд дивився на неї похмуро, насилу тамуючи підозри та ревнощі, що закипали в ньому.

— Гаразд, гаразд, Стефані, я вже сказав, що вірю тобі. Вірю на слово. Але якщо ти обдуриш мене і я про це дізнаюся, більше мене не побачиш. Повторюю, я не стану ділити тебе ні з ким. Якщо хочеш знати, я просто не розумію, як ти можеш, якщо тільки ти справді мене кохаєш, знаходити задоволення в товаристві всіх цих нероб? Невже вся справа тільки в твоїй божевільній пристрасті до театру? Не може такого бути!

— Ну ось, бачу, ти знову хочеш посваритися зі мною! — по-дитячому вигукнула Стефані. — Я весь час кажу тобі, як я тебе люблю, а ти просто не хочеш мені вірити. Ну що ж, тоді, тоді... — вона закликала на допомогу всю свою акторську майстерність і нестримно розридалася.

Ковпервуд схопив її в обійми.

— Заспокойся, заспокойся, Стефані, — ніжно сказав він. — Я вірю тобі. Вірю, що ти кохаєш мене. Хотілося б тільки, щоб ти не пурхала по життю, як метелик.

Тож ця перша сварка закінчилася примиренням.

28. Стефані виводять на чисту воду

Але Стефані найменше думала про те, щоб якось упорядкувати своє життя і зберегти вірність Ковпервудові. Не судіть її занадто строго. Нестійке, захопливе створіння, яскраво виражена артистична особистість, вона росла майже без нагляду в родині, яка не могла ні належним чином спрямувати, ні виховати її. Френк дуже подобався Стефані своєю енергією та силою свого характеру. Але Форбс Герні подобався їй також, точніше — його якийсь поетичний ореол. При кожній новій зустрічі Стефані з цікавістю придивлялася до цього юнака. Він був сором’язливий, замкнутий, цурався її, але вона вирішила розбити цей лід. Акторка бачила, що цей молодик — боязкий, незаможний, самотній, і це будило в ній чисто жіночу потребу піклуватися про нього.

Мети своєї вона досягла без труда. Якось увечері Стефані та Форбс Герні сиділи на борту легкої маленької яхти Блісса Бриджа і, притулившись до щогли, милувалися сріблястою місячною доріжкою за кормою. Вся інша компанія гаяла вечір унизу, в каюті. На палубу долинали вибухи сміху, веселі крики, спів. Усі друзі Стефані вже помітили, що вона захопилася Форбсом Герні. Його вважали чарівним, її — норовливою, і було вирішено не перешкоджати їм, хоча, безперечно, не обійшлося і без жартів на їхню адресу. Форбс Герні був наївний і недосвідчений, коли ­йшлося про любовні пригоди. Щастя само йшло йому в руки, але молодик не знав, як його взяти. Він розповідав Стефані про своє дитинство, що минуло серед пшеничних ланів північного заходу, про те, як його родина виїхала з Огайо, коли йому було всього три роки, і як із малих літ він пізнав важку працю хлібороба. Не раз, залишивши плуг у борозні, хлопець відходив убік і, стоячи під деревом, то фіксував думки та почуття, що нахлинули на нього, в простих, природних віршах, то, стежачи за польотом птахів, мріяв, як поїде в Чикаґо і піде вчитися в коледж.

Стефані слухала, спрямувавши на нього задумливий погляд, в місячному світлі її шкіра здавалася бронзовою, а чорне волосся відливало синювато-сталевим блиском. Форбс Герні аж ніяк не був нечутливим до краси. Зібравшись врешті-решт із духом, він наважився торкнутися її руки, що не раз обвивала шию Ноулза, Кросса та Ковпервуда. Стефані затремтіла. Цей хлопчик був такий чарівний... Вона дивилася на його світле, хвилясте волосся, відкрите юнацьке обличчя, і той здавався їй молодим грецьким богом. Акторка сиділа нерухомо, завмерши в очікуванні.

— Якби я міг сказати вам, що зараз відчуваю, — пробурмотів, урешті, Форбс Герні тремтячим від хвилювання голосом.

Пальчики Стефані лягли на його руку.

— Ви — красунчик, Форбсе, — прошепотіла вона.

Парубок зрозумів, що його не відкинуть. Радість затопила юнака. Він тихенько погладив руку Стефані, потім несміливо обійняв її за талію. Панночка сиділа в напів­оберті до нього, мрійливо закинувши голову, і Форбс осмілів, торкнувся губами смаглявої щоки акторки. Голівка Стефані без зволікання схилилася до нього на плече, і Герні захоплено зашепотів їй на вухо перше, що спало йому на гадку: яка вона божественно гарна, яка дивна та неповторна! З точки зору Стефані все це могло мати тільки один результат. Невеликого заохочення з її боку виявилося досить, щоб Форбс прийшов до неї додому. Там вона повела його нагору, в маленьку вітальню, показати свої книги, грала йому та співала. Опинившись, нарешті, в його обіймах, акторка допомогла гостеві здолати сором’язливість. Герні зрозумів, що вона досвідченіша, ніж він припускав...

Ковпервуда в ці дні з головою поглинули пристрої потужних силових станцій, встановлення гігантських парових двигунів, розробка тарифних ставок заробітної плати для своїх робітників, котрих налічувалося тепер на його підприємствах понад дві тисячі і котрі погрожували страйком. А ще доводилося займатися зміцненням склепінь і обладнанням тунелю на Ла-Саль-стрит, прокладанням нової петлі вулицями Ла-Саль, Мунро, Дірборн і Рендолф і випуском акцій своїх нових підприємств. Однак непрохана думка часом закрадалася в його голову: «А де зараз Стефані, що вона робить?» Час від часу вона призначала йому побачення. Френк зауважив, що відтоді як він дозволив собі якось, скориставшись відвертістю Стефані, дорікнути їй за легковажність і надто невпорядкований спосіб життя, йому доводилося все рідше чути про Ґарднера Ноулза, Лейна Кросса та Форбса Герні і все частіше — про Джорджію Тімберлейк і Етель Такермен. Що означає така раптова схильність до таємниць? Одного разу, втім, Стефані зронила кілька слів про Форбса Герні: йому так погано живеться, бідоласі, і костюм у нього, на жаль, міг би бути кращим. Сама ж Стефані завдяки щедрості Ковпервуда красувалася в запаморочливих сукнях. Вона без сорому брала у нього стільки, скільки їй потрібно, щоб одягнутися на свій смак.

— Чому ти не пришлеш його до мене? — спитав Френк. — Я підшукаю йому якесь заняття.

Вигадати для пана Герні місце, де можна було б стежити за кожним його кроком, здалося Ковпервудові дуже непоганою ідеєю. Однак Форбс Герні не скористався цією великодушною пропозицією, а Стефані більше жодного разу не затиналася про його важке становище. Якось Френк дав Стефані двісті доларів і незабаром після цього зустрів її на Вашинґтон-стрит у супроводі Форбса Герні. Молодик, блідий і таємничий, був, як не дивно, одягнений блискуче. Ковпервуд помітив у нього в краватці шпильку, яку бачив раніше у Стефані. Втім, вона нітрохи не збентежилася цією зустріччю. Минуло ще кілька днів, і Стефані обмовилася, що Лейн Кросс, їдучи на літо в Нью-Гемпшир, запропонував їй користуватися його студією. Френк вирішив узяти цю студію під нагляд.

Серед службовців Френка був такий собі Френсіс Кеннеді, доволі честолюбний молодик, котрий працював колись репортером у газеті. Кеннеді надрукував в одному з недільних чисел «Інкваєрера» доволі непогану статтю про плани Ковпервуда, водночас охарактеризувавши і його самого як людину непересічну. Стаття сподобалася Френку, і коли журналіст якось з’явився до нього і сказав, що репортерська робота йому набридла і він не проти спробувати свої сили в галузі міського залізничного транспорту, Ковпервуд вирішив скористатися послугами цього метикуватого хлопця.

— Можу запропонувати вам на перших порах місце секретаря, — люб’язно сказав він. — У мене є для вас два-три особливих доручення. Якщо ви з ними впораєтеся, підшукаю вам щось цікавіше.

Кеннеді ще недовго працював у Френка, коли той сказав йому одного разу:

— Послухайте, Френсісе, ви у вашому газетному світі чули колись про молодика на ім’я Форбс Герні?

Розмова відбувалася в кабінеті Ковпервуда.

— Ні, сер, не чув, — відповідав службовець насторожено.

— А про аматорську студію під назвою «Театр гарриківців»?

— Так, сер, про цю студію я чув.

— А як гадаєте, Френсісе, могли б ви виконати одне доручення дещо делікатного характеру? Тільки зробити це треба розумно й обережно.

— Гадаю, що можу, сер, — сказав підлеглий.

Цього ранку він виглядав справжнім чепуруном — в новому коричневому костюмі, гранатового кольору краватці і до блиску начищених черевиках. У манжетах пана Френсіса поблискували сердолікові запонки, а молоде обличчя сяяло здоров’ям.

— Так ось, послухайте, що мені від вас треба. Одна молода акторка з цієї аматорської студії, Стефані Плейто, відвідує майстерню одного художника та режисера, Лейна Кросса. Оселя міститься в так званому Палаці нового мистецтва. Не виключено, що ця дама користується цим житлом і в час відсутності господаря, все може бути. Ви маєте з’ясувати, в яких стосунках перебуває ця особа з паном Форбсом Герні. З певних ділових міркувань мені це треба знати.

Кеннеді затамував подих.

— Ви не можете підказати, де б я міг для початку знайти інофрмацію про цього пана Герні? — спитав він.

— Мені здається, він близько знайомий із одним критиком на ім’я Ґарднер Ноулз. Можете порозмовляти з ним. Зайве, мабуть, попереджати вас, що моє ім’я згадуватися не повинно.

— Це само собою зрозуміло, пане Ковпервуд.

Кеннеді пішов, міркуючи, як би йому краще виконати це доручення. Репортерський нюх підказав йому шлях: Кеннеді насамперед розшукав декого зі своїх колишніх колег і вивідав у них все, що тільки міг, про «Театр гарриківців» та акторів, що працювали в ньому. Причиною послужило те, що він нібито пише одноактну п’єсу, яку хоче запропонувати цьому театру.

Потім Кеннеді вирушив до Лейна Кросса в його студію, вирішивши видати себе за репортера, котрий хоче взяти інтерв’ю. Від ліфтера дізнався, що пана Кросса немає в місті. Студія була замкнена. Пан Кеннеді задумався на мить.

— А хтось користується цією студією в літню пору? — спитав він у ліфтера.

— Так, тут буває одна молода особа. Іноді...

— А не знаєте, хто вона така?

— Знаю. Її прізвище Плейто. А чому ви питаєте?

— Ось що, друже, — довірливо сказав Кеннеді, оглядаючи доволі пошарпаний одяг свого співрозмовника, — хочеш заробити десять доларів без особливих клопотів?

Ліфтер, тижневий заробіток котрого складав вісім доларів, нагострив вуха.

— Я хочу знати, з ким буває тут ця панна Плейто... Коли вона приходить... Ну, словом, усе, що можна розвідати. Якщо я з’ясую те, що мені потрібно, я дам тобі п’ятнадцять доларів, а поки що отримуй як завдаток п’ятірку.

У ліфтера в цю мить у кишені було шістдесят п’ять центів. Він недовірливо, але з великою готовністю подивився на Кеннеді.

— А чим я можу вам допомогти? — спитав він. — Я ж тут тільки до шостої. Від шостої до дванадцятої при ліфті працює інший.

— А чи немає у вас вільної кімнати по сусідству з цією оселею? — поцікавився Кеннеді.

Ліфтер задумався.

— Є. Якраз навпроти, через коридор.

— Коли зазвичай приходить сюди ця особа?

— У моє чергування — іноді вранці, іноді — по обіді. А коли вечорами — не знаю.

— Одна приходить чи з кимось?

— Іноді з якимось чоловіком, іноді з колежанками. Чесно кажучи, я не особливо звертав на неї увагу.

Кеннеді пішов насвистуючи. З цього дня оселя, де панувала доволі легковажна атмосфера, перебувала під дуже пильним спостереженням. Пан Кеннеді раз по раз тинявся коридором, реєструючи кожну появу Форбса Герні. Дуже скоро йому вдалося встановити, як він, власне кажучи, і чекав, що пан Герні і панна Стефані частенько залишаються в студії вдвох у дуже пізній час. Іншого разу пан Герні, покинувши студію разом із гучною компанією молоді, що приходила туди повеселитися, незабаром потай повертався назад, інколи й Стефані йшла разом із усіма, але потім поверталася удвох із паном Герні. Ці таємні побачення бували то дуже короткі, то достатньо тривалі, і Кеннеді найсумліннішим чином спостерігав і записував всі дні, години і тривалість побачень. А потім на ранок ця інофрмація в запечатаному конверті потрапляла на письмовий стіл Ковпервуда. Той не тямився від люті, але таким було потужне його захоплення Стефані, що він ще не міг ні на що зважитися. Френкові хотілося перевірити, до якого ступеня лицемірства здатна дійти його коханка.

Уперше в житті Ковпервуд опинився в становищі рогоносця і почувався напрочуд незвично та дивно. Навіть у години напруженої діяльності колюча думка про Стефані й на мить не покидала його. Де вона зараз? Що робить? Її здатність нахабно та безсоромно брехати мимоволі нагадувала Ковпервудові його самого. Подумати тільки, що ця панночка могла віддати перевагу комусь іншому, та ще й тепер, коли він здобув гучну славу перетворювача міста! Це мимоволі наводило його на думку про те, що він старіє, що молодші суперники вже стають для нього небезпечними. І думка ця точила й отруювала.

Якось, промучившись усю ніч гіркими думками про Стефані, Ковпервуд сказав на ранок Кеннеді:

— Я хочу, Френсісе, щоб ви змусили цього ліфтера, з котрим там познайомилися, підібрати ключ до студії, і нехай він подбає, щоб зсередини не було іншого засуву. Ключ дасте мені. Коли панна Стефані буде там удвох із цим паном Герні, сповістіть мене телефоном.

Й ось після кількох тижнів невтомного стеження настав розв’язок. Великий жовтий місяць висів у небі, дув теплий літній вітерець. Стефані забігла до Ковпервуда в контору — попередити, що вона не зможе поїхати з ним за місто, як у них було домовлено. Вона поспішає додому, на Західну сторону, позаяк у Джорджії Тімберлейк цього вечора влаштовуються забави та танці в саду. Ковпервуд слухав її і розумів, що вона бреше. Він був, як завжди, веселий, люб’язний, жартував і посміхався, але думка про те, наскільки безсоромна ця дівуля, як нахабно грає вона свою роль і яким дурнем його вважає, не полишала чоловіка. Він казав собі, що Стефані — молода, чарівна, темпераментна і від природи легковажна та непостійна, але не міг пробачити, що вона не любила його так само самовіддано, як інші жінки.

На Стефані було легке біле плаття в чорну смужку та крислатий солом’яний брилик із білою в чорну смужку вуаллю навколо тулії й яскраво-червоною квіткою маку, що звисала над лівим вухом. Вона здалася Ковпервудові особливо юною та звабливою в цій одежі. «Суміш сучасної цивілізації та Стародавнього Сходу», — мимоволі подумав він.

— Збираєшся розважитися, маленька? — спитав він, ласкаво посміхаючись і не зводячи з неї своїх загадкових, непроникних очей. — Ми сьогодні знову будемо шануватися в компанії наших чарівних молодих друзів? Весь почет буде в повному зборі, гадаю? Пан Блісс Бридж, пан Ноулз, пан Кросс — всі твої вірні пажі та партнери по танцях?

Він жодним словом не обмовився про Форбса Герні. Стефані весело кивнула. Вона перебувала в дуже безтурботному та святковому настрої. Френк усміхався, думаючи, що скоро, дуже скоро зможе помститися. Він викриє її у брехні, заскочить на місці злочину — можливо, в тій самій студії — і з презирством прожене геть назавжди. Якщо це сталося б у колишні часи, і не тут, а наприклад, у Туреччині, він наказав би задушити її, зашити в мішок і кинути в Босфор. Тепер в його владі було тільки одне — розійтися з невірною. І чоловік продовжував посміхатися, погладжуючи її руку.

— Бажаю весело провести час, — крикнув він їй услід, коли дівуля йшла.

Удома, близько опівночі, його покликав до телефону Кеннеді.

— Пане Ковпервуд?

— Так.

— Знаєте студію в Палаці нового мистецтва?

— Так.

— Вони зараз там.

Френк зателефонував і наказав приготувати кабріолет. У нього вже давно було заготовлено щось на зразок відмички, зробленої на його замовлення слюсарем — металевий стрижень, порожнистий на кінці і з борозенками — точно по малюнку ключа, доставленого йому Кеннеді. Просунувши стрижень у замкову щілину й одягши його на борідку ключа, вставленого зісередини, можна було без труду відімкнути двері ззовні. Ковпервуд намацав відмичку в кишені, сів у кабріолет і поїхав. У вестибюлі Палацу нового мистецтва на нього чекав Кеннеді. Френк відпустив підлеглого додому.

— Дякую, — коротко сказав він. — Рештою я займуся сам.

Чоловік не скористався ліфтом і, хутко піднявшись сходами, пройшов у вільне приміщення навпроти, потім знову вийшов у коридор і припав вухом до дверей студії. Так, Кеннеді не помилився, Стефані була там і Герні також. Вона привела з собою цього клятого поета, розраховуючи провести з ним дивовижний вечір. У ці години в приміщенні панувала тиша, і Ковпервуд виразно чув їхні приглушені голоси. Потім до нього долетів уривок пісеньки — співала Стефані. Лють душила Френка, і він був навіть радий, що Стефані вирішила попередити його про свій намір провести цей вечір у Джорджії Тімберлейк. Махляр посміхнувся понуро та зловтішно, уявивши собі здивування і переляк Стефані. Витягнувши з кишені відмичку, він безшумно вставив її в замкову щілину й одягнув на борідку ключа. Ключ повернувся м’яко, майже безгучно. Ковпервуд натиснув на ручку дверей і відчув, як ті подалися. Він нечутно ступив у кімнату. Тихий, такий знайомий йому запальний сміх заглушив його кроки.

При звуці його різкого сухого покашлювання коханці спохопилися. Герні зробив спробу знайти притулок за гардиною, Стефані марно намагалася натягнути на себе покривало з кушетки. Від несподіванки вона оніміла і дивилася на Ковпервуда застилим поглядом. Герні спочатку також розгубився, однак незабаром опанував себе і промовив навіть дещо зухвало:

— Хто ви такий? Що вам тут треба?

Френк відповів дуже спокійно, з посмішкою:

— Нічого особливого. Панна Плейто, ймовірно, пояснить вам причину моєї появи.

Він недбало кивнув у бік Стефані. А та, відчуваючи на собі його холодний, іронічний погляд, стиснулася в клубочок і, здавалося, зовсім забула про існування Форбса Герні. Останній зрозумів уже, що перед ним його поперед­ник — одурений і розгніваний коханець, і це несподіване відкриття змусило його ще більше розгубитися.

— Пане Герні, — з певним відтінком поблажливості сказав Ковпервуд, відвівши, нарешті, нищівний погляд від Стефані. — До вас у мене, власне, жодних справ немає, і через кілька хвилин я позбавлю вас і панну Плейто своєї присутності. Однак у мене були таки підстави з’явитися сюди. Ця молода особа доволі довго мене дурила. Вона постійно брехала мені, прикидалася невинним створінням, чому я, втім, не вірив. Не далі як сьогодні вона за­явила мені, що їде на танці до своєї приятельки, котра живе на Західній стороні. Вона була моєю коханкою впродовж кількох місяців і приймала від мене гроші, коштовності, я не відмовляв їй ні в чому. Ці нефритові сережки, до речі, — також один із моїх подарунків.

Френк весело і глузливо глянув на Стефані.

— Я прийшов сюди, щоб довести їй марність подальшої брехні. Щоразу, коли я намагався викрити її в негідній поведінці, вона заливалася слізьми і нахабно брехала мені. Може, ви знаєте її краще, ніж я, можливо, дуже прив’язані до неї. В усілякому разі, від вас мені нічого не треба. А цю даму, — тут Ковпервуд знову повернувся до Стефані і зміряв її презирливим поглядом, — прошу тільки про одне — не обтяжувати себе більше відвертою брехнею.

Упродовж цього доволі своєрідного монологу Стефані, перелякана, тремтяча і все ж чарівна, забившись у куток величезної канапи, мов зачарована, не зводила очей із Ковпервуда, і погляд цей без слів говорив про те, як, незважаючи на всю легковажність, їй боляче його втрачати. Його міцна сильна постать, спокій і незворушність, і навіть самі слова його, уїдливі та нещадні, запалили її палку уяву, завжди готову спалахнути, наче порох. Покривало, в яке вона загорнулася, лише частково приховувало її наготу. Смагляві руки, плечі, груди та тонкі стрункі ноги з округлими колінами були зовсім голі. Темне волосся безладно розсипалося, а по-дитячому наївне обличчя, перелякане та страдницьке, здавалося, молило Френка. Стефані й справді була надзвичайно перелякана. Вона в глибині душі завжди побоювалася Ковпервуда. Цей сильний, суворий і чарівний чоловік уселяв їй побожний страх. Вона не вимовила ні слова і тільки зиркала на вже колишнього коханця, все ще намагаючись зачепити його серце жалібним, як у скривдженої дитини, виразом обличчя. Але Френк відповідав їй поглядом, сповненим холодного презирства, а на її нового коханця дивився з майже неприхованим глузуванням. Він спокійно стояв перед заскоченими на гарячому й усміхався, і думка про те, кого вона втрачає, який це незвичайний чоловік, пронизала Стефані. Поруч із ним Форбс Герні — меланхолійний, замріяний поет — здався їй раптом жалюгідним і безбарвним — порожньою примхою романтичної уяви. Стефані шукала і не знаходила слів, вона готова була благати Ковпервуда про прощення, але відчувала, що це надаремно, і до того ж тут був Герні... До горла дівулі підкотився клубок, очі затуманились, і Френк побачив, як у них крізь сльози блиснув знайомий йому таємничий і манливий вогник. Він добре знав цей погляд. То була хвилина гіркого торжества для Ковпервуда.

— Дозвольте дати вам пораду, Стефані, — сказав він. — Ми, безумовно, не побачимося більше. Ви — талановита актриса. Йдіть на професійну сцену. Вас чекає слава, якщо ваші любовні пригоди не завадять вам присвятити себе мистецтву. Припускаю, звісно, що така розбещеність — потреба вашої натури, але не забувайте, що в суспільстві існує цілком певний погляд на таку поведінку. Прощавайте.

Френк розвернувся і стрімко попрямував до дверей.

— Френку! О, Френку! — залементувала Стефані.

Це був сумний, повний відчаю, несвідомий крик. Вона забула про присутність свого нового коханця. Герні дивився на неї, широко розплющивши очі. Але Ковпервуд, здавалося, навіть не чув її закликів. Він вийшов зі студії, перетнув темний коридор і спустився сходами. На мить, на одну коротку мить він знову відчув себе у владі цього розбещеного, аморального і все ж таки чарівного створіння, немов в обличчя йому пахнув міцний аромат якоїсь отруйної квітки.

«Будь ти проклята! — подумки гаркнув Френк. — Будь ти проклята — тварюка, шльондра, повія!» Він кидав найбрудніші, найцинічніші лайки, бо в цю хвилину, вперше в житті, відчув, що означає — кохати, пристрасно бажати й утратити, втратити назавжди. Він присягнув собі, що його життєві шляхи і Стефані Плейто більше ніколи не перетнуться.

29. Родинна сварка

Сталося так, що після описаного вище розриву душевний спокій Ейлін знову був порушений — і не ким іншим, як пані Плейто, втім, без жодного наміру з її боку. Заїхавши якось навідати пані Ковпервуд, вона розговорилася про успіхи своєї доньки, про труднощі, які переживають «гарриківці», і про те, що Стефані скоро з’явиться в новій ролі — буде, мабуть, грати китаянку.

— Ці нефритові прикраси, що ви їй подарували, — чарівні, — люб’язно посміхаючись, заявила пані Плейто. — Я тільки цими днями вперше побачила їх. Стефані мені нічого раніше не розповідала. Вона в такому захваті від цього дарунку, що я маю від щирого серця дякувати вам.

Ейлін широко розплющила очі.

— Я, даруйте, щось не пригадую... — вона негайно подумала про Ковпервуда, про його одвічні слабкості, і в душу її закралася підозра. Розгубленість і збентеження відбилися на обличчі жінки.

— Та що ви? — здивувалася, своєю чергою, пані Плейто, дещо збентежена словами Ейлін. — Ну як же, сережки, брошка і браслет! Стефані сказала, що це ви їй подарували.

— А, ну так, звісно, — схаменувшись, пробурмотіла Ейлін. — Пригадую тепер. Власне кажучи, це був подарунок Френка. Дуже рада, що ці дрібнички сподобалися вашій доньці.

І вона чемно посміхнулася.

— Стефані вважає їх чудовими, і вони справді дуже їй личать, — добродушно сказала пані Плейто, вважаючи, що непорозуміння вичерпане.

Розмова ця відбулася тому, що Стефані забула якось замкнути свою скриньку з прикрасами, і пані Плейто, шукаючи щось у кімнаті доньки, побачила нефрити. Чудово розуміючи, наскільки вони цінні, матір не забарилася допитати доньку. Та в першу мить розгубилася, але одразу ж опанувала себе. Якось вона була у Ковпервудів, і Ейлін вмовила її прийняти цей презент, пояснила вона недбало.

На жаль, для пані Ковпервуд цією розмовою справа не обмежилася. На обіді у Різа Ґраєра, молодого скульптора, котрий будує собі світську кар’єру, представленого їй Тейлором Лордом, Ейлін довелося переконатися в тому, що товариство не бажає співчувати жінці, котра втратила прихильність свого чоловіка. Входячи у вітальню, вона почула, як одна леді, стоячи біля ширми, де гості залишали свої накидки та шалики, сказала іншій:

— Дивіться, он іде пані Ковпервуд. Дружина того самого Ковпервуда, котрому належить половина всіх міських залізниць у нас у Чикаґо. Весь минулий сезон він плутався з тією Плейто — актрисою з «Театру гарриківців».

Інша дама ствердно кивнула, із заздрістю розглядаючи розкішну, з темно-зеленого оксамиту сукню Ейлін.

— А ви думаєте, що вона вірна йому? — Ейлін вся перетворилася в слух. — Вигляд у неї в усілякому разі — доволі зухвалий.

Дружині Френка вдалося потім ближче розглянути цих дам, коли вони стояли відвернувшись і не дивилися на неї, і на обличчі Ейлін було ясно написано все, що вона про них думає. Але що з того? Кляті пліткарки вже поранили її в саме серце. Ейлін була обурена, приголомшена та розгублена. В яке принизливе становище ставить її чоловік, даючи своєю легковажною поведінкою підстави для таких сентенцій!

Але минуло ще кілька днів, і на Ейлін чекало нове випробування. Якось, вийшовши зі своєї спальні на галерейку, що оточувала хол, Ейлін почула внизу голоси. Дві служниці жваво обговорювали чиказькі звички загалом і поведінку свого господаря зокрема. Одна з них — висока на зріст, кістлява дівчина років двадцяти восьми, працювала в Ковпервудів покоївкою, інша — кремезна, огрядна особа сорока з гаком років, перебувала на посаді молодшої економки. Обидві вдавали, що зайняті прибиранням, але працювали не стільки руками, скільки язиками. Кощава покоївка зовсім нещодавно перейшла до Ковпервудів від Кокрейнів. Еймар Кокрейн, колишній директор «Залізничної компанії Західної сторони», був тепер директором нової компанії — «Західно-чиказької транспортної».

— Можете уявити, любонько, — почула Ейлін голос сухореброї покоївки, — як я здивувалася, коли дізналася, хто мене наймає! Коли мені господарі сказали, я своїм вухам не повірила. Та наша панна Флоренс бігала до нього на побачення чи не тричі на тиждень! Просто не второпаю, як це її матінка все проґавила.

— Так, — зітхнула друга, — він ще той бабій і гультяй.

При цьому вона виразно сплеснула руками, чого Ейлін, природно, вже не могла бачити.

— Сюди також бігало одне дівчисько. Вона живе на нашій вулиці, Гейґенін її прізвище. Батько у неї видає газету. У них дуже гарний будиночок за два кроки звідси. Останнім часом, правда, вона щось до нас не заходить. А скільки я разів бачила, як він цілувався з нею саме в цій кімнаті! Бути того не може, щоб пані Ковпервуд нічого не знала, ніколи цьому не повірю. Мені розповідали, як вона одного разу налетіла на одну дамочку, з якою плутався її чоловік. Кажуть, тут жах що було, коли пані в неї вчепилася, й обидві верещали на весь будинок, наче їх різали. Але всі чоловіки — негідники, якщо це стосується жінок.

Легкий шурхіт примусив пліткарок відскочити одна від одної, але Ейлін і так уже почула достатньо. І що їй тепер робити? Знову нові зв’язки, нові жінки, про котрих вона й не підозрювала! Панна Флоренс — це, певна річ, Флоренс Кокрейн — адже довгов’яза покоївка працювала раніше у Кокрейнів. І ще Сесилія Гейґенін. Подумати тільки — донька видавця Гейґеніна, одного з їхніх найкращих друзів! І Френк цілував її тут! Невже цьому не буде кінця — його віроломству, його зрадам!

Ейлін повернулася в спальню у нестямі від люті та горя, думки її плуталися. Що ж їй робити? Покинути Френка? Сказати йому в обличчя все, що вона про нього думає? Стежити за ним? Найняти ще нишпорок? Навіщо, для чого? Вона вже наймала нишпорок одного разу. Хіба це завадило Френку завести роман зі Стефані Плейто? Анітрохи. Хіба це може перешкодити новим захопленням? Безперечно, ні. Так виглядає, що її спільне життя з Френком добігає кінця, невідворотного, сумного кінця. Адже довго так тривати не може. Ймовірно, вона не мала рації, коли розлучила його з пані Ковпервуд. Але ж Ліліан зовсім не пара Френкові. За що ж така страшна розплата? Якби Ейлін була забобонна чи релігійна, читала Біблію, чого вона, звісно, не робила, їй зараз згадалося б, ймовірно, одне з найфаталістичніших пророцтв Нового Заповіту: «Якою мірою міряєте — такою відміряють і вам».

Нездоланний потяг Ковпервуда до прекрасної статі і справді не міг не призвести до сумних наслідків. Після розриву зі Стефані Плейто Френк, як то кажуть, пустився берега, і в числі його численних жертв опинилися спочатку Сесилія Гейґенін — чарівна донька видавця Гейґеніна, вельми гідного чоловіка, прихильно налашованого до Ковпервуда, котрий щиро служив йому опорою в газетному світі. А потім і донька Еймара Кокрейна. Втім, не можна не помітити, що в усіх свої любовних пригодах Френк був не стільки спокусником, скільки жертвою спокуси.

Його зближення з Сесилією Гейґенін відбулося дуже просто. Будучи приятелем її батька і частим гостем в їхньому будинку, Ковпервуд одного чудового дня виявив, що молода панночка вельми чутлива до його чарів. Сесилії в ті часи виповнилося двадцять років. Пишна, білошкіра, світловолоса та блакитноока, вона вирізнялася життєрадісною вдачею і, незважаючи на свою лялькову зовнішність, доволі кмітливим розумом. Френкові подобалося жартувати і розважатися з нею. Він звик гратися з Сесилією, коли та була ще дитиною, школяркою. Ігри та жартівливі дотепи тривали і потім, коли Сесилія вже вчилася в коледжі та приїжджала додому на вакації. Тепер вона жила вдома, і Ковпервуд бачив її значно частіше — майже щоразу, коли заходив до її батька, щоб обміркувати з ним, як краще піднести публіці ту чи іншу зі своїх чергових махінацій.

Якось увечері Гейґенін відлучився з дому у справах, пов’язаних із концесіями Френка, і той опинився із Сесилією наодинці. Відбувся обмін усмішками, багатозначними поглядами, і панночка у відповідь на якийсь жарт гостя грайливо замахнулася на нього книгою. Ковпервуд схопив дівчину за руки і стиснув їх — ласкаво, але міцно.

— Пустіть, вам усе одно зі мною не впоратися, — хоробро сказала Сесилія.

— Он як? — відказав Ковпервуд.

За цим послідувала жартівлива боротьба, в результаті якої Сесилія після напівудаваного опору опинилася в обіймах Френка і голівка її схилилася на його плече.

— Пустіть... — сказала вона, дивлячись на чоловіка знизу вгору глузливо і трохи налякано. — А далі що? Вам доведеться відпустити мене — і тільки.

— Ні, не так скоро, як ви гадаєте.

— Дуже скоро. Зараз повернеться татко.

— Ну що ж, до того часу принаймні я вас не відпущу. Яка ви гарна, Сесиліє, гарнішаєте з кожним днем.

Вона принишкла, переставши чинити опір, і на її переляканому обличчі з’явився мрійливий вираз. Ковпервуд погладив дівчину по щоці та поцілував. Повернення пана Гейґеніна поклало край цій сцені, але після такого початку знайти спільну мову вже було неважко.

Перші кроки до зближення з Флоренс Кокрейн — донькою Еймара Кокрейна, директора «Залізничної компанії Західної сторони» — мало чим відрізнялися від описаного вище, а фінал в обидвох випадках був абсолютно однаковий. Аби ви могли уявити собі Флоренс Кокрейн, згадаємо, що вона також була білявка, як і Сесилія, але зовсім іншого типу — тоненька, тендітна та замріяна. Вона запоєм читала романи, захоплювалася Марло і Джонсоном, і Ковпервуд, цей великий махляр, зайнятий якимись таємничими фінансовими операціями, котрий часто приходив радитися з її батьком, полонив уяву дівчини, немов якийсь герой давніх часів. Сумно-розмірений уклад життя, міщанський добробут її домівки не вабили Флоренс Кокрейн, і в душі її назрівав протест. Френк розгадав, що коїться з дівчиною, провів із нею кілька вечорів в абстрактно-піднесених бесідах, проникливим поглядом зазирав їй в очі і незабаром прочитав у них бажану відповідь. Ні Еймар Кокрейн, ні його манірно-доброчесна дружина ні про що не здогадалися.

І все ж Ейлін, міркуючи над останніми любовними походеньками чоловіка, відчула раптом, незважаючи на всю свою досаду та горе, певне заспокоєння. Що не кажи, а такі швидкоплинні зради менш небезпечні для неї, ніж одна стійка прихильність. Якщо Ковпервуд і далі буде так волочитися за жінками, він навряд чи покохає когось серйозно, а в такому разі навіщо йому кидати її?

Але який це все ж таки удар для її жіночого самолюбства, мимоволі думалося жінці. Який ганебний кінець ідеального подружнього союзу, що, здавалося, буде тривати вічно! Подумати тільки: вона, Ейлін Батлер, котра не знала собі рівних, затьмарює всіх своєю вродою та чарівністю, має настільки рано — адже їй ледь минуло сорок років — поступитися дорогою молодим суперницям! І кому? Якимось жалюгідним, непоказним шмаркачкам! Стефані Плейто! Сесилії Гейґенін! Або цій, як її... Флоренс Кокрейн — сухій, як тріска, і блідій, як мрець! І ось вона, блискуча красуня, в розквіті сил і всіх своїх жіночих зваб, відсунута на задній план. Гладенька, сліпуча шкіра, ясні, променисті очі, на чолі, на шиї, на підборідді — жодної зморшки. Золоте руно волосся, пружна хода, прекрасний зріст і бездоганна постава, розкішні сукні, коштовності, вміння одягатися... А Френк вважає кращими за неї якихось жовторотих вертихвісток! Це здавалося Ейлін неймовірним і глибоко несправедливим. Яке жорстоке життя! Який непостійний Френк у своїх смаках і вподобаннях! Боже милий, Ісусе праведний, невже це правда? Чому Френк розлюбив її? Ейлін знову і знову розглядала себе в дзеркалі й усе більше ятрила свої рани. Чому він відкинув її красу? Чому інші жінки здаються йому кращими? Скільки разів запевняв чоловік її в своєму коханні — навіщо тоді брехав? Чому інші чоловіки зберігають вірність своїм дружинам? Її батько завжди був вірний її матері. При згадці про батька в Ейлін тьохнуло серце — адже вона зганьбилася в його очах... Але все одно, що було — загуло, а тепер тільки вона мала всі права на Френка. Жінка розглядала свої очі, волосся, руки, плечі... Чому Френк більше її не любить? Чому? Чому?

Одного вечора, незабаром після цього нападу горя, Ейлін читала у себе в будуарі якийсь роман, чекаючи повернення чоловіка, як раптом задзвонив телефон. Ковпервуд хотів попередити, що затримається в конторі, а потім, можливо, йому доведеться поїхати в Пітсбурґ. На півтора дня, не більше. Післязавтра він уже точно буде вдома. Ейлін засмутилася, і Френк помітив це по її голосу. Вони збиралися цього дня обідати у Гоксема, а потім поїхати в театр. Чоловік запропонував їй поїхати до Гоксема без нього, але Ейлін чомусь різко засперечалася у відповідь і повісила трубку не попрощавшись. О десятій годині Ковпервуд зателефонував знову і сказав, що він передумав. Може, Ейлін хоче повечеряти з ним у ресторані? Тоді нехай перевдягається, він заїде за нею. А якщо ні, вони проведуть вечір удома.

Ейлін негайно вирішила, що Френк намірявся розважитися на стороні, але щось йому завадило. Він зіпсував їй вечір, а тепер, за відсутністю чогось кращого, вирішив з’явитися додому, щоб ощасливити дружину своєю присутністю. Це розлютило Ейлін. Двозначність її становища, постійна невпевненість у Ковпервудові починали позначатися на її нервах. У повітрі запахло грозою, і незабаром шторм здійнявся. Френк приїхав трохи пізніше, ніж обіцяв, стрімко увійшов до кімнати, вхопив Ейлін в обійми і, поцілувавши, ніжно та жартівливо погладив по руці, а потім поплескав по плечу. Жінка насупилася, і чоловік спитав:

— Що трапилося? Маленька не в гуморі?

— Нічого особливого, — відрубала Ейлін роздратовано. — Те ж, що завжди, не варто про це базікати. Ти обідав?

— Так, нам приносили обід у контору.

Ковпервуд не брехав. Він справді обідав у себе в конторі разом із Мак-Кенті й Едісоном. Не відчуваючи цього разу за собою провини, Френк захотів виправдатися перед дружиною.

— Я не міг вирватися сьогодні, — сказав він, — мені самому шкода, що справи забирають у мене так багато часу, але незабаром стане легше. Все йде тепер на лад.

Ейлін вивільнилася з його обіймів і підійшла до туалетного столика. Пригладила розпатлане волосся, уважно оглянула себе в дзеркало, сіла і заглибилася в роман. «Знову набурмосилася!» — подумав Ковпервуд.

— Ну, Ейлін, у чому річ? — спитав він. — Ти не рада, що я прийшов додому? Знаю, останнім часом тобі було нелегко, але час уже забути минуле. Давай краще думати про майбутнє.

— Про майбутнє? Не смій казати мені про майбутнє! — злісно вигукнула Ейлін. — Не дуже багато радощів воно мені обіцяє.

Френк бачив, що в ній усе закипає, але, покладаючись на її прихильність до нього і на своє вміння переконувати й умовляти, сподівався, що зуміє заспокоїти дружину.

— Даремно ти так бідкаєшся, дитинко, — сказав він. — Ти ж знаєш, що я ніколи не переставав тебе кохати. І ніколи не перестану. Правда, зараз у мене купа всіляких клопотів, які часто розлучають нас із тобою проти моєї волі, але почуття моє до тебе незмінне. Мені здається, ти й сама це тямиш.

— Почуття? Твої почуття? — з гіркотою зронила Ейлін. — Про які почуття ти верзеш? Ти даруєш іншим жінкам нефритові коштовності та волочишся за кожною спідницею, яка тільки трапляється тобі на очі! Й у тебе ще вистачає духу розповідати мені про свої почуття! Адже ти і додому з’явився лише тому, що тобі не вдалося розважитися десь на стороні. Так, так, я знаю ціну твоїм почуттям. Знаю!!!

Ейлін з відчаєм відкинулася на спинку крісла і знову схопила свій роман. Ковпервуд пильно зиркнув на дружину — цей натяк на Стефані був для нього повною несподіванкою. Так, мати справу з жінками стає часом нестерпно виснажливим.

— Що ти, власне, хочеш цим сказати? — запитав він обережно, здавалося, винятково щирим і безневинним тоном. — Ніяких нефритів я нікому не дарував і ні за якими спідницями, як ти це називаєш, ще не волочився. Я просто не розумію, до чого ти хилиш, Ейлін.

— О, Френку! — обурилася Ейлін втомлено, в її голосі пролунав закид. — Як ти можеш так брехати! Ну, навіщо ти брешеш мені в очі? Мене нудить від твоєї брехні, від твоєї облуди. Навіть слуги — і ті вже пліткують про твої витівки, а ти хочеш, щоб я тобі вірила? Хіба я винна, що пані Плейто приходить сюди і питає мене: з якого дива ти даруєш коштовності її доньці! Розумію, чому ти брешеш, тобі треба заткнути мені рота, змусити мене мовчати. Ти боїшся, що я побіжу до пана Гейґеніна, або до пана Кокрейна, або до пана Плейто, або до всіх трьох гамузом. Можеш не турбуватися, не побіжу, не бійся. Ти остогид мені своєю брехнею. І подумати тільки, на кого він спокусився! Стефані Плейто — ця худюща жердина! Сесилія Гейґенін — діжка з тістом! А Флоренс Кокрейн — не що інше, сонна риба! (Ейлін іноді давала доволі влучні характеристики.) Якби не мої близькі, котрим я і так вже принесла чимало прикрощів, та не різні чутки і плітки, що можуть зашкодити твоїм справам, я б не стала чекати ні секунди і пішла від тебе! І як тільки я могла повірити, що ти мене кохаєш, що ти взагалі здатен когось любити по-справжньому! Яка дурня! Але мені тепер байдуже! Можеш продовжувати в тому ж дусі. Тільки запам’ятай: не думай, що я і далі буду терпіти все, як терпіла досі. Ні, не буду. Більше тобі не вдасться мене одурити. Я не хочу так жити. Я ще не стара. Знайдуться чоловіки, котрі раді будуть обдарувати мене своєю увагою, раз я тобі не потрібна. Я вже сказала тобі якось і повторюю знову: якщо ти будеш мене зраджувати, я тобі цього не подарую, так і знай! Ось побачиш, я також заведу собі коханців. Так, так! Присягаюся!

— Ейлін! — сказав Ковпервуд м’яко, з благанням, усвідомлюючи, що нова брехня не подіє. — Невже ти не пробачиш мені ще один, останній раз? Будь поблажлива, пожалій мене. Я сам не розумію себе часом. Може, я якось інакше влаштований — не так, як інші. Ми з тобою вже прожили разом таке довге життя. Почекай ще трохи. Дай мені час. Побачиш, я стану іншим. Я доведу тобі...

— О так, безумовно, я маю чекати! Він, бачте, стане іншим! А хіба я мало чекала? Хіба мало провела безсонних ночей, тиняючись тут із кутка в куток, поки ти пропадав невідомо де? Пожаліти тебе? Звісно, чому б ні? А хто пожаліє мене, коли серце моє рветься на шматки! О, Матінко Божа, врятуй мене! — в безмірному розпачі вигукнула раптом Ейлін. — Я така нещасна! Така нещасна! У серці такий біль! Такий нестерпний біль!

Вона судомно притисла руки до грудей і кинулася геть із кімнати. Її легкий, стрімкий, пружний крок, що завжди полонив Ковпервуда, навіть і зараз справив на нього враження. Але, на жаль, це був лише миттєвий жаль із приводу того, що життя таке жорстоке і все в ньому настільки скороминуще! Френк поспішив за Ейлін і (точнісінько, як після сутички з Ритою Солберґ) спробував схопити її в обійми, але та роздратовано відштовхнула чоловіка.

— Ні, ні! — кричала вона. — Облиш мене! Мені це все набридло!

— Люба, ти несправедлива до мене! — він вимовив це з почуттям, напрочуд щиро. — Через один сумний випадок у минулому ти тепер бачиш все у викривленому світлі. Присягаюся, я не зраджував тебе ні зі Стефані Плейто, ні з іншими жінками. Я залицявся до них трохи, але ж це все — дрібниці. Будь мудра. Я зовсім не такий негідник, як тобі здається. Я зайнятий зараз дуже серйозними справами, від яких твій добробут, твоє майбутнє залежать такою ж мірою, як і моє. Будь же розумницею, Ейлін, будь поблажлива до мене.

Все повторювалося знову і знову: ті ж докори та звинувачення з одного боку, ті ж виправдання і вмовляння — з іншого. Нарешті, втомлена, змучена тілом і душею, відчуваючи, що їй не під силу розрубати цей вузол, Ейлін здалася і, поступаючись умовлянням Ковпервуда, дозволила йому переконати себе в тому, що і на її частку залишилися ще якісь крихти почуттів. Вона зовсім впала духом, туга гризла її серце. Та й сам Френк, хоча і намагався втішити Ейлін, чітко розумів, що йому ніколи більше не вдасться відродити в ній колишню віру в його кохання, бо для цього він мав би оточити її такою увагою, на яку він, із його прагненням до розмаїття та новизни, вже не був здатен.

На якийсь час мир був відновлений, але, знаючи, чого чекає від нього Ейлін, знаючи її палку й егоїстично вимогливу натуру, Ковпервуд розумів, що це — ненадовго. Він буде йти своїм шляхом, і вона рано чи пізно залишить його. Нічим тут, мабуть, не допоможеш. Переробити себе він не міг. Френк був особою дуже пристрасною, різнобічною, складною і надто великим егоїстом, щоб зберігати прихильність до когось одного.

30. Перепони

Перешкоди, що виникають часом на шляху найудачливішої й успішної людини, — несподівані та різноманітні. Сильний плавець може виплисти і проти течії. Іншим допомагає випадок, часом доводиться вступати в спілку з кимось, інші самі, пристосовуючись до обставин, несвідомо віддаються на волю цього випадку, і приплив виносить їх на берег. Що це, божественний промисел? Аякже! Ніхто ще не проник в цю таємницю. Добрий геній? Так думає багато хто — на свою погибель (згадаємо Макбета!). Або це — наш несвідомий потяг до добра, обов’язку та справедливості? Але всі ці ярлики — творіння рук людських. Усе не доведено і все — дозволено.

Так, наприклад, коли Ковпервуд заволодів конкою на Західній стороні, між очолюваною ним компанією й таким собі Редмондом Парді, відомим лихварем, скупником земельних ділянок і гендлярем нерухомістю, виникла суперечка, що розбурхала весь Чикаґо. Тунелі на Ла-Саль-стрит і Вашинґтон-стрит були вже здані в експлуатацію, але тут виникла потреба в третьому тунелі — на південь від Вашинґтон-стрит, позаяк інтереси північної та південної околиць Західної сторони вимагали проведення канатної дороги по Ван-Б’юрен-стрит і Блу-Айленд-авеню. Найкраще було б прокласти тунель біля Ван-Б’юрен-стрит, бо це був найкоротший шлях до ділового центру міста. Тунель був украй необхідний Френкові. Але як домогтися дозволу прокласти його під річкою від Ван-Б’юрен-стрит і точнісінько під мостом, яким якраз відбувався інтенсивний рух? Тут відразу виникали всілякі ускладнення. Перш за все для прокладання тунелю під річкою був потрібен дозвіл військового міністерства в Вашинґтоні. Далі — це було справою напрочуд важкою та клопіткою, оскільки довелося б на якийсь час закрити рух на мості або навіть розібрати його. Після захоплення Ковпервудом двох тунелів часописи і без того стежили за кожним його кроком. Більшість із них була налаштована підозріло, а багато видань — і відверто вороже. Тому Френк вирішив замість того, щоб звертатися в муніципалітет за дозволом, купити велику ділянку землі на північ від моста і таким чином отримати можливість безперешкодно приступити до робіт.

Найбільш підходящою для цієї мети виявилася ділянка на березі річки, зайнята семиповерховим торговим домом. І ділянка, і будівля належали вже згаданому вище Редмонду Парді — довготелесому, худому, не дуже чистому на вигляд суб’єкту, котрий носив целулоїдні комірці та манжети і сильно гугнявив.

Ковпервуд, як годиться, підіслав до пана Парді підставних осіб, котрі запропонували йому продати ділянку за прийнятною ціною. Але Парді, підозрілий та обережний, як кожен скнара, нюхом чув афери й уже встиг розвідати про задуми Френка. Він відчув хорошу поживу.

— Ні, ні і ні, — щоразу заявляв він представникам Сильвестра Тумі, настирливого земельного агента Ковпервуда. — Не хочу продавати. Ідіть собі з Богом.

Сильвестр Тумі врешті-решт опинився в глухому куті і зізнався про це Ковпервудові. Той негайно викликав на допомогу генерала Ван-Сайкла і високоповажного Кента Берроуза Мак-Кібена, котрі, наче якісь рятівні маяки, завжди вказували йому правильний шлях у штормову негоду. Генерал, правда, вже неабияк осунувся від старості, і Френк міркував, як би відправити його на пенсію, але Мак-Кібен ще був у розквіті сил і здібностей — самовдоволений, вродливий, завжди причепурений і спритний. З’ясувавши все в пана Тумі, генерал і Мак-Кібен повернулися до Ковпервуда зі своїм перспективним проектом. Після цього на сцені з’явився новий персонаж — високоповажний Наум Дікеншиц, один із суддів апеляційного суду штату. Він уже давно, — а за допомогою яких махінацій, краще помовчимо, — був упряжений у колісницю великого Ковпервуда. Судді запропонували застосувати всі свої знання в царині крутійства і знайти вихід зі скрутного становища. За його порадою було вирішено негайно приступити до прокладання тунелю.

Спочатку від сходу, тобто від Франклін-стрит, а потім, через вісім місяців, — із заходу, тобто від Канал-стрит. Між ділянкою пана Парді та річкою, всього за тридцять футів від його торговельної будівлі, з’явилася копальня. Пан Парді стежив за цими зловісними приготуваннями із жадібним блиском в очах. Він не сумнівався в тому, що коли тунель наблизиться до його володінь, компанія змушена буде вивалити йому за його ділянку стільки дзвінкої монети, скільки він забажає.

— Ну і ну, лихий би тебе взяв! — бурмотів пан Парді, потираючи руки, немов Шейлок, котрий знає, що розплата людським м’ясом уже неминуча.

І все ж таки інколи його охоплювала якась невиразна тривога. Нарешті, коли набуття жаданої ділянки стало для Ковпервуда нагальною потребою, він послав за його власником, і той з’явився в приємному передчутті вигідної угоди, що обіцяла ціле багатство.

— Пане Парді, — невимушено почав Френк, — ви володієте по той бік річки земельною ділянкою, яка мені дуже потрібна. Чому б вам її не продати? Мені здається, нам краще владнати цю справу полюбовно.

Він із посмішкою спостерігав за Парді, а той нишком, по-вовчому, озирався навколо, боячись продешевити, прикидаючи подумки, скільки тут можна здерти. Земельна ділянка, що належала панові Парді разом із будівлею і всім інвентарем, коштувала близько двохсот тисяч доларів.

— А навіщо мені її продавати? — сказав Парді. — Там у мене хороший, міцний будинок. Мені він потрібен не менше, ніж вам. Я від нього прибутки отримую.

— Правильно, — відповідав Ковпервуд. — Але я готовий заплатити вам хорошу ціну. Адже мова йде про заклад громадського користування. Тунель украй потрібен населенню Західної сторони та навіть особисто вам, якщо у вас є там земельні ділянки. На гроші, які я вам заплачу, ви зможете придбати ділянку значно більшого розміру, десь по сусідству або в будь-якому іншому районі, і також будете отримувати з неї хороший прибуток. У нас — інша ситуація. Тунель має пройти саме тут, інакше я не став би витрачати час на суперечки з вами.

— Ото ж бо й воно, — вперто відповів пан Парді. — Ви почали копати цей свій тунель, нікого не спитавши, а тепер я маю, бачте, забиратися зі своєї землі. То з якого дива мені поступатися своєю ділянкою?

— Я дам вам хорошу ціну.

— Скільки ж ви дасте?

— А скільки б ви хотіли отримати?

Пан Парді, старий лис, почухав за вухом.

— Мільйон доларів.

— Мільйон доларів? — обурився Ковпервуд. — Чи не здається вам, пане Парді, що ви перебрали міру?

— Ні, не здається, — незворушно відповів той. — Я прошу не більше того, що коштують ділянка та будівля.

Френк зітхнув.

— Дуже шкода, — повільно і чітко промовив він. — Ви забагато просите, пане Парді. Якщо хочете, можете отримати триста тисяч доларів готівкою, і покінчимо з цим.

— Мільйон доларів, — вперто повторив Парді, втупившись у стелю.

— Що ж, дуже шкода, пане Парді, — повторив Ковпервуд. — Але з вами, мабуть, не домовишся. Я пропоную хорошу ціну, а ви вимагаєте чогось безглуздого. Подумайте як слід. Ми можемо прокласти тунель і без вас.

— Мільйон доларів.

— Нічого не вийде, пане Парді. Ваша ділянка цього не варта. Навіщо ж ви пручаєтесь? Ну, гаразд, хай буде триста двадцять і ще п’ять тисяч, я зараз випишу вам чек.

— Я не візьму ні п’ятсот, ні п’ятсот тисяч доларів, ні зараз, ні потім. Я знаю свої права, пане Ковпервуд.

— Чудово, отже, більше і теревенити нема про що, — сказав Ковпервуд. — Не хочете продавати — то й не треба. Може, ви ще й передумаєте.

Пан Парді пішов, а Френк викликав до себе своїх адвокатів та інженерів. Минуло десь із півтора тижня, і в суботу ввечері, коли всі контори закрилися і будівля, що служила предметом розбрату, спорожніла, на ділянку пана Парді прибула група робітників — десь близько трьохсот осіб — з кирками, лопатами, тачками та динамітними шашками. Наступного дня, тобто в неділю, в неробочий день, коли судові й адміністративні установи були зачинені, приблизно до заходу сонця все вже було скінчено, і на місці одного з крил солідного семиповерхового будинку — колишньої власності пана Парді — чорнів величезний котлован. Звістка про те, що його будинку вже майже не існує, долетіла до джентльмена в целулоїдних комірці та манжетах тільки о дев’ятій годині ранку в неділю і викликала в нього, як і слід було очікувати, шалену лють. Коли пан Парді, запашілий і спітнілий від хвилювання, прибув на місце події, частина стіни ще стояла, і він негайно викликав поліцію. Однак, як не дивно, це мало допомогло пану Парді, бо поліції було пред’явлене розпорядження найвищої судової інстанції, за підписом високоповажного Наума Дікеншица, в якому пропонувалося прокладці тунелю не перешкоджати. (Згодом, коли цим визначним документом зацікавилася інша висока інстанція, з’ясувалося, що він зник. Подейкували, що цей документ ніяк не міг бути пред’явлений поліції, позаяк його не існувало зовсім.) Тим часом роботи на ділянці йшли своєю чергою. Адвокати забігали від одного знайомого судді до іншого. Вирячені очі, червоні пики, голос, що тремтить від обурення...

Судді вислуховували повідомлення про нечуване зухвальство, але — закон є закон, встановлена процедура є встановлена процедура, і жоден припис не може бути винесений у святковий день, коли всі приймальні зачинені. Правда, близько третьої години вдалося все ж таки розшукати послужливого посадовця, котрий погодився надряпати припис, що припиняє це нечуване самоуправство. Але до цього часу будову вже знесли і роботу майже скінчили. «Західно-чиказькій транспортній» залишалося тільки роздобути новий припис, що анулює вищевказане і застерігає проти посягання на права, привілеї тощо цієї компанії. І створити таким чином кляузну справу, яка природним ходом речей мала потрапити в апеляційний суд штату, де їй належало доброчинно пролежати під сукном до кінця віків. Потім ще впродовж кількох років писалися всілякі розпорядження, скасування рішень, запити, апеляції, клопотання про передачу справи із суду штату до суду федерального на основі конституційних прав, привілеїв тощо. Врешті справа була залагоджена і без усіх судових інстанцій, бо пан Парді на той час став поступливішим. Однак часописи, які зуміли роздобути повну інформацію про цю тяганину, знову відкрили вогонь по Ковпервудові.

І все ж таки поєдинок із Редмондом Парді заподіяв Френкові набагато менше клопотів і турбот, ніж суперництво нової компанії — «Чиказької транспортної». Ідея створення такої компанії спочатку зародилася в мізках такого собі Джемса Фернівейла Волсі, вельми підприємливого молодого каліфорнійця, і вилилася тишком-нишком у потік прохань і клопотань із боку доброї половини населення південно-західної околиці міста, де планувалося прокласти нову лінію міської залізниці. Цього молодого честолюбця, Джемса Фернівейла Волсі, не так легко було позбутися. Крім усіх цих прохань і клопотань, які ніхто не міг заборонити йому подавати, у Волса був на руках ще один козир: він пропонував запровадити новий тип транспорту, що вже існує подекуди в інших містах, і який діє на електричній тязі. На даху вагона встановлювалася довга металева штанга з роликом, що ковзав електричним дротом, підвішеним на стовпах. Такий спосіб пересування вважався зручнішим, ніж канатна дорога, і навіть дешевшим, ніж конка.

Ковпервуд уже і раніше чув про ці електричні залізниці й упродовж останніх років із великим зацікавленням вивчав їх, бо розумів, що вони мають вчинити революцію у міському залізничному транспорті. Але позаяк він зовсім нещодавно спорудив свою чудову канатну дорогу, то, природно, вважав невигідним від неї відмовлятися. Трамвай був нововведенням, із яким, на думку Френка, населення Чикаґо могло почекати до того часу, поки він, Ковпервуд, не визнає, що вже настав час запровадити цей новий тип тяги — спершу на околицях, а потім і повсюдно.

Однак, перш ніж Френк устиг вжити необхідних заходів для приборкання Волсі, цей спритний молодий про­йдисвіт, котрий мав нестримну фантазію і добре підвішений язик, зумів залучити на свій бік таких суто зацікавлених осіб, як Джордан Джулс, колишній директор «Північно-чиказької газової компанії», котрий втратив неабияку частку своїх статків у «газовій війні» з Ковпервудом, і Трумен Леслі Мак-Дональд. Останній сприйняв пропозицію Волсі як самим небом послану можливість звести, нарешті, порахунки з Френком Алджерноном Ковпервудом. Важко було підібрати кращих союзників для нещадної помсти тому, кого вони вважали своїм заклятим ворогом. Трумен Леслі Мак-Дональд, худий, рухливий, із чорними колючими очима, що завжди виблискували підозрою та заздрістю, і Джордан Джулс, огрядний, присадкуватий, рудий, із довгими рідкими пасмами засаленого волосся, що обліплювало блискучий голий череп і звисало на брудний комірець, із пронизливим злим поглядом жорстких блакитних очей. Ця пара, своєю чергою, залучила до спілки Семюела Блекмена, колишнього голову правління «Південної газової компанії», Сандерленда Следа, крупного біржовика і директора однієї з чиказьких залізниць, і Норі Сімса, голову кредитної спілки «Дуґлас». Останній, втім, виступав скоріше в ролі фінансового агента. Всі вони мали спільну думку, що обраній Ковпервудом тактиці пасивної боротьби, що полягала у тому, щоб змушувати муніципальну раду ігнорувати всі подані їй прохання та клопотання нової компанії, не так уже й важко протистояти.

— Ну, гадаю, що ми скоро викуримо цих шахраїв із муніципалітету, — заявив молодий Мак-Дональд на одній із чергових нарад своєї зграї. — Треба лиш підняти галас навколо цієї справи.

Молодий Мак-Дональд звернувся до батька, бажаючи використати в своїх цілях «Інкваєрер», але старий генерал не хотів завчасу вплутуватися в цю справу, помітивши, що його син якось вже надто в ній зацікавлений. Леслі Мак-Дональд, розлючений пасивним опором депутатів, з’явився в муніципалітет і зажадав пояснень від депутата Даулінґа. Чому проект першорядної ваги продовжує лежати в довгій шухляді? На що голова комітету міського благоустрою, пан Даулінґ, людина могутньої статури, блакитноокий, флегматичний, із незмінною хижою посмішкою на вустах, погодився відповісти, що вперше чує про такий проект.

— Утім, останнім часом я мало займався такими питаннями, — додав він.

Леслі Мак-Дональд провідав і інших членів комітету. Але все одно не домігся бажаного. Так, вони неодмінно ознайомляться з цим проектом. «Здається, там прохання складені не за встановленою формою», — заявив йому хтось із них.

Ясно було, що тут справа нечиста, і за всім цим, певна річ, ховається Ковпервуд. Молодий Мак-Дональд порадився з Блекменом і Джорданом Джулсом, і було вирішено примусити муніципалітет виконати свій обов’язок. Адже проектоване підприємство було цілком законним.

Чому не дають місту застосувати новий, удосконалений вид транспорту? Шрайхарт, котрому запропонували увійти в справу на дуже вигідних умовах і котрий розраховував згодом прибрати її до рук, погодився, що треба змусити муніципалітет розглянути прохання. І газети моментально кинулися йому на допомогу.

«Час покінчити з цим неподобством!» — репетували шрайхартівська «Кронікл», часописи Гіссопа та Меррила, а також «Інкваєрер». Якщо представники чільної партії в муніципалітеті є маріонетками такої темної особистості, як Ковпервуд, і ладні на догоду йому задушити будь-яку іншу ініціативу в царині міського залізничного транспорту, то виборцям залишається тільки одне: вигнати геть знахабнілих негідників! Жодна партія не може залишатися при владі, маючи на своєму рахунку такі політичні махінації та шахрайські операції! Часописи зображували Мак-Кенті, Даулінґа та Ковпервуда жадібними, недалекими противниками прогресу, темною, згубною силою. Але Френк тільки усміхався. Всі ці волання, писки та верески свідчили лише про слабкість його ворогів.

Пізніше, коли Трумен Леслі Мак-Дональд пригрозив звернутися до суду, щоб змусити муніципалітет виконати свій обов’язок, Ковпервуд і його прибічники поставилися до цього вже не настільки іронічно. Судовий припис, навіть якби він ні до чого не призвів, дав би нову поживу газетним крикунам, а тим часом наближалися вибори в муніципалітет. Але, звісно, ні Мак-Кенті, ні Френк не мали наміру складати зброю. В їхньому розпорядженні були гроші, можливість призначати на посади, адміністративний апарат, добре налагоджена партійна машина, пивнички, бари, генделики для вербування голосів і ті темні закутки, де вночі, в останні миті голосування до виборчих скриньок підсуваються фальшиві бюлетені.

Чи брав сам Ковпервуд у цьому участь? Безумовно, ні. А Мак-Кенті? Також, безперечно, ні. У чудових дорогих костюмах і найтоншій білизні, самовпевнені, добропорядні, вони частенько радилися в ці дні — то в конторі «Чиказької кредитної спілки», то в кабінеті директора «Північно-чиказької транспортної», то в бібліотеці пана Ковпервуда. Жодні темні особи не мали сюди доступу, тут не відбувалося ніяких підозрілих справ. Проте, коли настав час, газетна змова Шрайхарта-Сімса-Мак-Дональда зазнала краху. Партія Мак-Кенті отримала більшість голосів. Декотрі особливо скандально відомі депутати були, правда, забалотовані, але яке може мати значення втрата одного-двох депутатів? Ті, хто займуть їхні місця, дуже скоро забудуть всі передвиборчі обіцянки та присягання і зрозуміють свою вигоду, а ні — то їх неважко буде приструнити. Отже, супротивники Френка ні на крок не просунулися вперед, але ставлення до нього помітно змінилося на гірше, і вже в найширших верствах населення почали говорити про те, що Ковпервуд нечесно веде справи і накладає свою хижу лапу на весь міський залізничний транспорт у Чикаґо.

31. Непередбачені викриття

Якраз під час цих бурхливих подій у суспільному житті Чикаґо видавець Гейґенін дізнався про зв’язок своєї доньки Сесилії з Ковпервудом, і це відкриття мало свої наслідки. Випливло все назовні без будь-якої участі з боку Ейлін, котра вже втомилася боротися з незліченними зрадами чоловіка. Зате якась жіночка, котра працювала в газеті Гейґеніна редактором світської хроніки та вважала себе дуже зобов’язаною своєму керівнику, почувши невідомо звідки про скандальну історію з його донькою, не могла не викласти йому цю новину, не збиваючись на манівці. Гейґенін, чоловік простий і, незважаючи на свій фах, недостатньо добре обізнаний із життям, відмовлявся вірити власним вухам. Хто? Ковпервуд, завжди такий стримано-чемний, такий діловитий? До Гейґеніна долітали, правда, певні чутки про його минуле, але йому здавалося, що той не стане ризикувати своїм становищем у Чикаґо і бруднити свою репутацію. Однак ця плітка стосувалася все ж його рідної доньки, і Гейґенін із важким серцем закликав до себе Сесилію. Та, не витримавши допиту, зізналася в усьому. Як це зазвичай буває в таких випадках, дівчина заявила, що вона вже повнолітня і сама відповідає за свої вчинки, — міркування, почерпнуті головним чином із бесід із Френком.

Гейґенін вирішив було обмежитися відправкою Сесилії до тітки в Небраску, але та затялася. Тоді, побоюючись впливу на неї Ковпервуда і якихось заходів із боку останнього, бо той махляр, до слова сказати, скупив його векселі на сто тисяч доларів, Гейґенін вирішив побалакати з ним особисто. Звісно, це спричинить розрив взаємин і певні фінансові ускладнення, але іншого виходу не було. Гейґенін уже хотів було їхати до Ковпервуда, коли той, не підозрюючи, що його стосунки із Сесілією перестали бути таємницею, зателефонував Гейґеніну і запросив його поснідати з ним, щоб обговорити кілька ділових питань. Гейґенін здивувався й одночасно відчув велике полегшення.

— Я зайнятий зараз, — сказав він, насилу підбираючи слова, — але, може, ви зайдете потім до мене в редакцію? Мені треба побесідувати з вами.

Френк, вважаючи, що той хоче повідомити йому якісь цікаві газетні чи політичні новини, пообіцяв бути після четвертої. Він приїхав у редакцію часопису, що містилася в Будинку преси, і пройшов до кабінету Гейґеніна, де його зустрів похмурий, суворий і глибоко вражений чоловік.

— Пане Ковпервуд, — почав Гейґенін, коли фінансист, елегантний, підтягнутий, задоволений, живе втілення успіху та достатку, швидко увійшов до кабінету, — ми з вами знайомі вже добрих півтора десятка років, і всі ці літа ви завжди зустрічали з мого боку лише щире та дружнє ставлення. Не так давно ви й мені надали певні фінансові послуги, але я вважав, що вами керує тільки дружба. Зовсім випадково мені стало відомо про ваші стосунки з моєю донькою. Я розмовляв із нею, і вона в усьому зізналася. Проста порядність, думається мені, мала б зупинити вас, коли вам заманулося додати мою дитину до числа збезчещених вами жінок. Оскільки ви розсудили інакше, мені залишається лише просити вас, — тут пан Гейґенін перевів подих, обличчя його було суворим і блідим, — забути шлях у мій будинок. Сто тисяч доларів за скуплені вами векселі будуть оплачені мною найближчим часом, а ви будьте ласкаві повернути мені акції, прийняті вами у вигляді додаткового забезпечення. Людина іншого штибу, пане Ковпервуд, змусила б вас інакше відповісти за ваш вчинок. Ви, ймовірно, ніколи не мали дітей або ж позбавлені від природи батьківських почуттів, інакше у вас забракло б духу нанести мені таку образу. Тут у нас, у Чикаґо, такі вчинки не доведуть вас до добра, та й в іншому місці також. І я сподіваюся, що ви скоро в цьому переконаєтеся.

Гейґенін повільно обернувся до Френка спиною і попрямував до свого столу. Ковпервуд, котрий вислухав візаві не моргнувши оком, уважно та терпляче, сказав:

— Бачу, що в цьому питанні нам із вами не порозумітися, пане Гейґенін. Ми занадто по-різному дивимося на речі. Ви не можете прийняти мою точку зору, а я, на жаль, — вашу. Але хоч як би там було, позаяк ви цього бажаєте, акції будуть вам повернені, як тільки я отримаю індосаментовані мною векселі. Мені більше нічого вам сказати.

Френк повернувся на підборах і з абсолютно незворушним виглядом вийшов із кабінету. «Погано, звісно, втратити підтримку такого поважного чоловіка, — думав він, — але обійдемося і без нього. Як це нерозумно, що всі батьки неодмінно хочуть нав’язати своїм донькам чесноти, до яких ті не мають жодної схильності».

Після відходу Ковпервуда Гейґенін ще довго нерухомо стояв перед письмовим столом, міркуючи про те, де йому дістати сто тисяч доларів і як змусити Сесилію збагнути, що вона припустилася непоправної помилки. Який несподіваний удар, і від кого? Від чоловіка, котрого він вважав своїм другом. Потім йому спало на гадку, що Волтер Мелвіль Гіссоп отримує хороший зиск із двох своїх газет і може прийти йому на поміч. Він розплатиться з ним, як тільки в «Прес» налагодяться справи. Пан Гейґенін поїхав додому, міркуючи над тим, які неприємні сюрпризи готує іноді людям доля.

А Ковпервуд подався в «Чиказьку кредитну спілку» радитися з Відером. Звідтіля він також вирушив додому, дорогою обмізковуючи, як би йому хутчіше відшкодувати втрату видавця Гейґеніна. Найрізноманітніші питання хвилювали його зараз, і доля Сесилії Гейґенін більше не цікавила Френка.

Однак йому довелося-таки задуматися, коли його зв’язок із пані Хосмер Генд, дружиною видатного банкіра та фінансиста, став надбанням громадськості. Генд, статечний, повільний, флегматичний чоловік, кілька років тому втратив дружину, котрій він був незмінно вірний. Після її смерті він довгий час залишався вдівцем, із головою поринувши в свої крупні та різноманітні фінансові спекуляції. Потім його колосальне багатство, достатньо представницька зовнішність і високе становище в суспільстві звернули на себе увагу такої собі Джессі Дрю Баррет. Вона почала його вмовляти і врешті-решт одружила на своїй доньці Керолайн, вельми рішучій молодій особі, жвавій, недурній, меткій на слово, розважливій, легковажній і дуже веселій. Порожнє серце і честолюбний розум, думки


про Гендові мільйони і про можливість з’явитися у вищому світі (особливо після смерті чоловіка) допомогли Керолайн примиритися з тим, що її наречений — немолодий, і з точки зору потенційного чоловіка — малопривабливий. І вона обдарувала його своєю прихильністю. Не обійшлося,


звісно, і без плескання язиків. Генд був оголошений жертвою, а Керолайн та її мати — безсоромними авантюристками та гультяйками. Але, позаяк багач-банкір уже міцно спіймався на гачок, всім, хто розраховував потрапити в число його друзів і наближених, належало бути люб’язними з його дружиною, що вони і робили. На весілля з’їхався весь чиказький вищий світ. Незабаром пані Генд почала давати розкішні бали, обіди та музичні вечори.

На початку своєї діяльності Ковпервудові не доводилося зустрічатися ні з паном Гендом, ні з його дружиною. Але якось, коли роботи з прокладання канатної дороги йшли вже повним ходом, йому треба було терміново звідкілясь узяти двісті п’ятдесят тисяч доларів. «Чиказька кредитна спілка», «Лейк-сіті Нейшнл» та інші фінансові установи були вже надміру обтяжені його зобов’язаннями, і Френкові спало на гадку піти до Генда. Ковпервуд завжди сміливо робив суттєві позики, і в обігу, зазвичай, перебувала велика кількість його векселів. Він звертався до когось із чиказьких багатіїв, робив короткотермінову або довготермінову позику під високий або низький відсоток, залежно від обставин, і нерідко налагоджував таким чином корисні контакти. Що стосується Генда, то він за своїми зв’язками явно належав до ворожого табору — до зграї Шрайхарта, старих газових компаній, товариства «Дуґлас» тощо. Однак це не зупинило Ковпервуда. Він сподівався, що йому вдасться розвіяти упередження банкіра, якщо таке й існує, і налашувати його позитивно до себе. Генд, чоловік практичний, урівноважений і за природою прямий, чув багато поганого про Френка, але не хотів вірити чуткам і бути до нього несправедливим. Може, Ковпервуд і не такий уже й поганий, як зображують його заздрісні конкуренти.

Тому, коли Френк зайшов до нього в контору в «Рукер-білдінґ», Генд зустрів махляра доволі привітно.

— Прошу вас, сядьте, пане Ковпервуд, — сказав він. — Я вже чув дещо про вас від різних осіб, та й газети приділяють вашим справам багатенько уваги. Чим можу допомогти?

Френк вийняв із кишені пачку «Західно-чиказьких транспортних» на суму в п’ятсот тисяч доларів.

— Чи можу я отримати від вас завтра вранці двісті п’ятдесят тисяч доларів під забезпечення ось цих паперів?

Генд, як завжди спокійний і незворушний, мовчки зирк­нув на акції.

— А що ж ваш банк? — спитав він, маючи на увазі «Чиказьку кредитну спілку». — Хіба він не може допомогти вам?

— Перевантажені зараз іншими зобов’язаннями, — відповідав Ковпервуд зі своєю відкритою та привабливою посмішкою.

— Ну, якщо вірити газетам, то ви неминуче маєете вилетіти в трубу разом із цією вашою канатною дорогою. Але я не дуже їм вірю. На який термін потрібні вам гроші?

— На півроку, на рік, якщо ви вважаєте це можливим.

Генд повертів у руках акції, розглядаючи їхній позолочений друк.

— «Західно-чиказькі транспортні», привілейовані, шестивідсткові, на суму п’ятсот тисяч доларів, — промовив він. — А дають вони зараз ці шість відсотків?

— Вони дають вісім. І ви побачите ще, що ці акції дійдуть до двохсот доларів і будуть давати дванадцять відсотків.

— Ви ж, здається, випустили акцій у чотири рази більше, ніж стара компанія? Ну що ж, Чикаґо росте. Залиште мені їх або занесіть завтра. Можете зателефонувати вранці телефоном або надіслати когось. Я дам вам відповідь.

Вони погомоніли ще трохи про міські залізниці й інші підприємства. Генда цікавили ділянки в західній частині міста, неподалік від Равенсвуда, і Ковпервуд дав йому добру пораду.

Наступного дня Френк зателефонував Генду, і той сказав йому, що забезпечення прийнято. Пану Ковпервудові буде надіслано чек. Так почалося їхнє знайомство, яке перейшло в обережну ділову дружбу, що тривала до того часу, поки Генд не дізнався про стосунки, що зав’язалися між Френком і його дружиною.

Керолайн Баррет — як вона іноді воліла себе називати — була істотою майже настільки ж неспокійною та непостійною, як і сам Ковпервуд, але поступалася йому, мабуть, у розважливості та підступності. Бажаючи виблискувати в товаристві, Керолайн разом із цим не бажала коритися його умовностям. Генда вона не кохала. Ставши його дружиною, жінка винагороджувала себе за цю жертву тим, що гаяла дні в невпинних розвагах. Її перша зустріч із Френком сталася в розкішному особняку Генда на Норс-Шор-драйв, де з вікон відкривався фантастичний вигляд на озеро. Генд запросив Ковпервуда порадитися про справи. Пані Генд була дуже заінтригована скандальною репутацією Френка. Маленька шатенка з яскраво нафарбованими ротом, сліпучо-білими зубами та веселим зухвалим поглядом блискучих карих очей, вона намагалася бути дотепною, кмітливою, веселою — і до певної міри їй це вдалося.

— Хто не чув про Френка Алджернона Ковпервуда? — вигукнула вона, простягаючи йому тонку, білу, помережану перснями руку з трохи підфарбованими рожевим нігтями. Очі пані Генд світилися, зуби блищали. — У газетах тільки про вас і пишуть.

Ковпервуд відповів їй однією зі своїх найзвабливіших усмішок.

— Щасливий познайомитися з вами, пані Генд. І мені доводилося чимало чути про вас. Сподіваюся, проте, що ви не вірите всьому, що пишуть про мене часописи?

— Якби я навіть і вірила, це не могло б принизити вас у моїх очах. У наш час не пліткують тільки про тих, про кого нічого й сказати.

Френк розраховував використовувати Генда в своїх цілях і тому цього вечора був неперевершений. Розмова не виходила за рамки звичайної світської балаканини, але посмішки, якими непомітно обмінювалися господиня дому і гість, промовляли красномовніше за слова. Ковпервуд із першого погляду зрозумів, що пані Генд вийшла заміж за розрахунком і тепер має намір розважатися, незважаючи на ревнивий нагляд свого чоловіка. Є своєрідний веселий азарт у тому, щоб обдурити пильність сторожа, вислизнути з-під опіки за першої ж зручної нагоди. Саме таке відчувала пані Генд і тому була жвава, весела, дотепна, як ніколи. Френк, котрий добре вивчив жінок і всі їхні звички, розглядав її руки, очі, волосся, завжди усміхнений рот. Врешті-решт він дійшов висновку, що пані Генд йому цікава, і позаяк їй, мабуть, заманулося звернути на нього увагу, то й він не проти відповісти їй тим же. Її розпашілі щоки, виразні погляди та посмішки дуже скоро підтвердили Френкові, що він не помилився у своїх здогадах.

Минуло кілька днів, і Ковпервуд зустрів пані Генд на вулиці. Вона негайно повідомила йому, що має намір відвідати друзів в Окономовоці, штат Вісконсин.

— Ви, мабуть, ніколи не залізаєте влітку в таку глушину на північ? — багатозначно запитала вона й усміхнулася.

— Ще ні, — казав правду Френк. — Але якщо мене заохо­тити, я на все здатен. Ви там, мабуть, веслуєте, їздите верхи?

— Безперечно. Крім цього, ще граю в теніс і гольф.

— Але де ж такий скромний мандрівник, як я, міг би знайти притулок у цих краях?

— О, щодо цього не турбуйтеся! Там хоч греблю гати першокласних готелів. А ви також їздите верхи?

— Так, намагаюся, — відказав Ковпервуд, котрий був чудовим наїзником.

Й ось одного раннього недільного ранку, серед мальовничих пагорбів Вісконсина, сталася несподівана зустріч пані Керолайн Генд і пана Френка Алджернона Ковпервуда. Весела прогулянка верхи легким чвалом пліч-о-пліч, порожня, безтурботна балаканина про природу, готелі та добрих знайомих. Потім раптове освідчення в коханні в звичній для Ковпервуда сміливій і рішучій манері...

А потім настав день розплати.

Керолайн Генд була, мабуть, надто легковажна. Вона не кохала Френка, але захоплювалася і пишалася ним. А чоловіка приваблювали в ній молодість, життєрадісність і зухвала самовпевненість. Це був новий для нього тип жінки. Після повернення вони стали зустрічатися в Чикаґо, потім у Детройті, де у Керолайн також були друзі, потім у Рокфорді, куди переїхала жити її сестра. У Ковпервуда було достатньо грошей і вільного часу для цих зустрічей. Але якось Двейн Кінґсленд, гуртовий гендляр борошном — суворий, побожний охоронець моралі та пристойності, котрий знав Френка і погану славу, що ширилася про нього, зустрів махляра погожої літньої днини в околицях Окономовоки в товаристві пані Керолайн Генд, а ще через кілька днів ця пара знову потрапила йому на очі вже в Чикаґо, на Рендолф-стрит, де у Ковпервуда була квартирка для зустрічей.

Двейн Кінґсленд давно знав «хорошого хлопця Генда», тож не страждав ні сумнівами, ні непевністю. Йому відразу стало ясно, чого вимагає від нього обов’язок. Він подався до Генда і спитав чоловіка напряму, чи відомо йому, в яких стосунках перебувають його дружина і Френк Ковпервуд? В особняку Генда відбулася бурхлива сцена. Чоловік провів суворий допит дружини. Та заперечувала все, але Генд їй не повірив. Хвилювання і награний гнів видавали її з головою. Першою думкою Генда було порозумітися з Ковпервудом, але, будучи людиною розсудливою та практичною, він, поміркувавши, вирішив, що краще порвати з ним ділові взаємини і помститися іншим шляхом. За пані Генд було встановлено стеження, і підкуплена Гендом покоївка незабаром знайшла стару записку, написану Керолайн Френкові. Генд зажадав від дружини, щоб вона поїхала в Європу (точно так само, як старий Батлер вимагав цього свого часу від Ейлін), що викликало нову хвилю, але врешті-решт пані Генд скорилася. Генд, котрий завжди ставився до партнера неупереджено і навіть швидше приязно, став одним із найгрізніших і наймогутніших його ворогів. Гнів чоловіка був безмежний. Тепер він вважав Ковпервуда темною та небезпечною особою, від розбещеного впливу котрого Чикаґо необхідно позбавити.

32. Вечір у гральному домі

З того часу, як Ковпервуд став усе частіше і частіше залишати Ейлін на самоті, її незмінно оточували найвідданішою увагою Тейлор Лорд і Кент Мак-Кібен. Обидвоє захоплювалися Ейлін — її зовнішністю, її живою, веселою вдачею, але, будучи занадто багато чим зобов’язаними Френку, вони не виходили з рамок найшанобливішого поклоніння — особливо в ті роки, коли Ковпервуд був ще гаряче прив’язаний до дружини. Згодом вони стали менш педантичними.

Ці друзі мало-помалу запровадили Ейлін у чиказький напівсвіт, і Ейлін вирішила, що й там можна гаяти час не нудьгуючи. У кожному великому місті існує таке змішане середовище, де люди мистецтва зустрічаються з тими з представників вищого світу, котрі цураються умовностей і шукають нових вражень. Це здавна знайомий нам світ богеми. Звідси походять ті ексцентричні особистості, без яких і сцена, і салон, і студія були б позбавлені будь-якої гостроти та своєрідності. У Чикаґо було кілька таких місцин — на кшталт майстерні Лейна Кросса або Різа Ґраєра — де знаходила собі притулок богема. Різ Ґраєр, звичайний салонний портретист, із манерами та звичками світського нахаби, мав цілий почет шанувальників. У його майстерню та подібні до неї закутки Тейлор Лорд і Мак-Кібен стали водити Ейлін, бажаючи розважити її за відсутності Ковпервуда.

Серед друзів Тейлора Лорда та Мак-Кібена був у той час такий собі Полк Лінд, молодий світський гульвіса, син впливового фабриканта сільськогосподарських машин, котрий гаяв час на балах, перегонах і в казино, — словом, жив собі на втіху. Лінд був високий, статечний, широкоплечий, смаглявий чоловік із темно-карими, майже чорними очима, кучерявим смоляним волоссям і пещеними вусиками. Він хизувався витонченими костюмами та військовою виправкою. Майстерний підкорювач жіночих сердець, Лінд пишався тим, що не хизувався своїми перемогами, однак самовдоволений його вигляд свідчив сам за себе. Ейлін вперше побачила його в студії Різа Ґраєра. Це була коротка зустріч, але Полк Лінд відразу привернув до себе її увагу. Помітила жінка і його погляд у відповідь — захоплений і жадібний. Цей погляд видався їй надміру зухвалим, він налякав і навіть обурив Ейлін, проте гарне та самовпевнене обличчя Полка Лінда таки справило на неї враження. Лінд належав до кола обраних, що завжди манило її і, мабуть, було їй геть недосяжним. Ейлін здавалося, що вона зустріла нарешті (Ковпервуд, звісно, до уваги не брався) справжнього чоловіка і що поклоніння цього самовпевненого світського жевжика було б їй приємне, якщо, звісно, він буде триматися в певних рамках. Якщо вже стати поганою дружиною, — як подумки назвала це Ейлін, — то тільки заради такого чоловіка. Ейлін відчувала, що він може бути запопадливий, ніжний і водночас рішучий, сміливий і навіть брутальний часом — зовсім, як її Френк. Разом із цим в ньому було те, чого бракувало навіть Ковпервудові, — той особливий світський наліт, та безтурботна недбалість, які створюються порожнім, необмеженим і забезпеченим життям, свідомістю свого привілейованого становища та байдужим презирством до почуттів і думок інших людей.

Тижнів зо два тому вона знову зустріла його, але цього разу в Кортні Таборса, одного з приятелів Тейлора Лорда. При появі Ейлін Лінд вигукнув:

— Кого я бачу! Та це ж пані Ковпервуд! Ми зустрічалися з вами якось у студії Різа Ґраєра. Пригадуєте? Тейлор Лорд познайомив нас. З того часу я не міг вас забути. Шукав вас усюди, ваш образ невідступно стояв у мене перед очима. Ви — дивовижно вродлива жінка!

Молодик наблизився до неї із захопленим, шанобливим і лукавим виглядом. Поведінка Лінда здалася Ейлін дуже дивною. Ну, хіба можна проявляти такий бурхливий захват на очах у всіх! Вона не здогадувалася, що, незважаючи на ранню годину, він побував уже в різних домівках і встиг добряче причаститися віскі. Очі його блищали, крізь смагляву шкіру пробивався гарячий рум’янець, він тримався з нею розв’язно та зухвало. Ейлін насторожилася. Їй подобалося його смагляве мужнє обличчя, гарно окреслений рот, хвилясті пасма волосся, що надавали його голові скульптурної форми. Але захоплення вітрогона виходило за рамки пристойності, і вона зробила спробу вислизнути.

— Пане Полк, ідіть сюди! Тут є ваша старовинна приятелька Седі Ботуел, вона хоче вас бачити, — покликав Лінда хтось із гостей, беручи його під лікоть.

— Ну, ні, — заперечив той жартівливо, хоча в голосі його пролунало роздратування захмелілого чоловіка, котрому чимось докучають. — Усі ці дні, куди б я не пішов, бачив перед собою образ однієї леді, і тепер, коли ми, нарешті, зустрілися, я не дозволю, щоб нас так хутко розлучили. Хочу спочатку побалакати з нею.

Ейлін зареготала:

— Та що ви, я дуже зворушена, але ж ми, ймовірно, ще зустрінемося, а зараз мене кличуть.

Тейлор Лорд тактовно виручив жінку, сказавши, що хоче її познайомити зі своєю приятелькою. Різ Ґраєр і Мак-Кібен також поспішали вже до неї на допомогу. Спільними зусиллями Ейлін була цього разу врятована від чіплянь Полка Лінда. Але потім вони зустрілися знову, й обидвом стало ясно, що ця зустріч буде не останньою. Лінд зразу ж таки із цілком холодним серцем обміркував усе і постановив, що йому треба лишень докласти певних зусиль, аби зблизитися з пані Ковпервуд. Ця жінка, хоча і не першої свіжості, була якраз йому до смаку: досконало сформована, чуттєва та манірна. Вона не належала до його кола, але що йому до цього? Що не кажи, але вона дружина впливового фінансиста, котрого колись приймали в товаристві, й у неї дуже романтичне минуле. Лінд був у цьому впевнений. Він зможе домогтися її, якщо забажає. Це буде неважко. Полк зрозумів це миттю, з першого погляду — ні вона, ні її життя не були для нього загадкою.

Отже, не гаючи часу надарма, Полк Лінд запросив пані Ковпервуд, Тейлора Лорда, Мак-Кібена, пана і пані Різ Ґраєр і подругу пані Ґраєр — панну Крістобел Ленмен, молоденьку та доволі гарненьку дівчину, — провести з ним вечір. Вирішено було спочатку подивитися модний фарс, потім повечеряти у «Рішельє» і податися в якийсь закритий гральний дім. За останні роки на Південній стороні розвелося безліч таких підозрілих місцин. Тут, серед достатньо претензійної розкоші, велася велика гра в рулетку, в трант-е-карант, в баккару і покер, і сюди спробувати щастя стікалися як представники богеми, так і світські леви.

Після вечері у «Рішельє» — з курчатами, омарами та хорошим шампанським — всі були трохи напідпитку і в пречудовому настрої. У гральній залі «Олкот-клубу» Полк Лінд запропонував Ейлін навчити її гри в баккара або в покер, або в щось інше — за її вибором. За вечерею, всадовивши її між собою і Мак-Кібеном, він базікав:

— Ви тільки слухайте мої поради, пані Ковпервуд, і якщо не виграєте, то вже свої гроші у будь-якому випадку повернете. Я вас навчу, як це робиться. До слова сказати, не кожен уміє дати добру пораду, — додав він жартівливо, кидаючи погляд у бік Мак-Кібена, котрий в один зі своїх останніх візитів у гральний дім дуже старанно давав приятелям поради і все невпопад.

— То ви також граєте, Кенте? — спитала Ейлін лукаво, обертаючись до свого старого друга та покровителя.

— Ні, чесно кажучи, це не можна назвати грою, — відказав той посміхаючись. — Мені задавалося, що граю, поки не зрозумів, що поняття не маю, як це робиться. Ось Полк, той завжди виграє. Чи не так, друже? Вам треба тільки його слухатися.

Лінд криво посміхнувся. Його помітні програші в десять-п’ятнадцять тисяч були темою для пліток у світських колах Чикаґо. Розповідали, як він одного разу, просидівши за картковим столом цілу добу, виграв у баккара двадцять п’ять тисяч і зразу ж таки спустив їх.

Весь вечір Полк Лінд стежив за Ейлін важким і багатозначним поглядом. Вона не могла уникнути його очей, та й не хотіла. Полк Лінд був такий хороший! У театрі він весь час, непомітно для оточення, нашіптував їй на вушко компліменти. Ейлін чудово розуміла, що в нього на думці. І часом, зовсім, як у перші дні її знайомства з Ковпервудом, вона мимоволі відчувала хвилювання в крові. Очі жінки сяяли. Хтозна, можливо, вона і справді покохає цього чоловіка. Певна річ, це було б жахливо! Однак катюзі по заслузі, Френк першим почав нехтувати нею. І хоча образ Ковпервуда і зараз невідступно стояв у неї перед очима, але Ейлін скучила за коханням і пристрасно хотіла знову відчути повноту життя.

У гральній залі зібралася, як зазвичай, святкова рухлива юрба: актори, актриси, завсідники клубу, дві-три ексцентричні дами з вищого світу і безліч молодих гравців більш-менш джентльменського вигляду. Тейлор Лорд і Мак-Кібен радили жінкам, на які числа ставити для початку, а Полк Лінд, низько схилившись до напудрених плечей Ейлін і кидаючи на стіл двадцятидоларову золоту монету, шепотів:

— Дозвольте мені поставити це на «катр прем’є» для вас...

— О ні, я сама поставлю, — заперечила Ейлін. — Я хочу грати на свої гроші. Інакше у мене не буде відчуття ви­грашу.

— Добре, гаразд! Але не можете ж ви грати на асигнації. — Ейлін витягла з торбинки хрустку пачку нових банкнот. — Їх треба спершу розміняти на золото. Потім повернете мені, якщо захочете! Гляньте! Зараз ставки припиняться. Пішло! Бачите, бачите! Зупиняється! Ви, мабуть, виграєте! — Лінд замовк, напружено стежачи за маленькою кулькою, що тепер кружляла все тихіше й тихіше над гніздами з номерами.

— Невже? А скільки я отримаю, якщо випаде «катр прем’є»? — Ейлін намагалася пригадати правила рулетки, в яку колись грала за кордоном.

— Десять за один, — відповідав Лінд. — Тільки ви їх не отримаєте. Ви програли. Давайте спробуємо ще раз на щастя. Ця комбінація випадає доволі часто. Один раз на десять-дванадцять ігор. Мені траплялося вигравати з першої ставки. Давно не виходило «катр прем’є»? — спитав він у когось зі знайомих гравців.

— Та ні, не дуже! Ну, як справи, Полку?

— Ще незрозуміло, — Лінд знову повернувся до Ейлін. — Має скоро випасти. Моє правило — подвоювати ставки. Тоді рано чи пізно отримуєш назад весь програш. — І він поставив дві двадцятидоларові монети.

— Не можу повірити! То ми могли виграти двісті доларів! — захопилася Ейлін. — Я зовсім забула правила гри.

Пролунав голос круп’є: «Ставок більше немає!» й Ейлін зосередила всю свою увагу на кульці. Вона вертілася і кружляла так, що у жінки навіть зарябіло в очах, і раптом зупинилася.

— Знову не пощастило, — сказав Лінд. — Ну що ж, тепер поставимо вісімдесят. — І він кинув на стіл чотири золотих. — І спробуємо ще щастя на тридцяти шістьох, тринадцятці та дев’ятці.

Недбалим жестом гультяй поклав на кожен із названих номерів по сотні доларів. Ейлін подобалася його манера гри. Лінд нагадував їй Френка. У нього була витримка справжнього гравця, котрий уміє ризикувати з холодним серцем. Батько Лінда, знаючи вдачу сина, призначив на його утримання достатньо велику суму, яка виплачувалася йому щорічно. Ейлін зрозуміла, що Лінд такий самий азартний, як і Ковпервуд, тільки обертаються вони в різних царинах. Імовірно, при всій своїй відчайдушності Лінд рано чи пізно скрутить собі в’язи, але що з того? Він — джентльмен із голови до п’ят. У нього міцне становище в суспільстві. А вона, мабуть, ніколи такого не досягне. Думка про провал її світської кар’єри не переставала докучати Ейлін.

— Ой, у мене навіть у голові запаморочилося! — гукнула