Book: Не відкриваючи обличчя



Не відкриваючи обличчя

Микола Далекий

НЕ ВІДКРИВАЮЧИ ОБЛИЧЧЯ

Частина 1

Тугий вузол

1. ДЯДЬКО ФЕДІР ПЕРЕДАЄ ПРИВІТ

Пізнього зимового вечора до села Рокитного наближався самотній подорожній.

Це був юнак років шістнадцяти-сімнадцяти, одягнутий у шапку-вушанку з облізлого заячого хутра, у ватник, підперезаний тоненьким ремінцем, взутий у старенькі чоботи. За його плечима висів невеликий мішок-пудовичок. По тому, як округлий мішок відтягав лямки, можна було здогадатися, що в ньому було щось важке, сипуче: мабуть, зерно або мука.

Коли до Рокитного залишалося не більше як кілометр, попереду почувся далекий, заглушуваний вітром свист. Подорожній зупинився, поспішно стягнув зубами рукавицю і, заклавши пальці в рот, двічі пронизливо свиснув. Через кілька секунд свист попереду повторився. Хлопець одягнув рукавицю, натягнув шапку якомога глибше і, звернувши з дороги праворуч, закрокував по сніжній цілині.

Йти було важко. Де-не-де твердий наст витримував хлопця, але найчастіше його ноги провалювались по коліна у замети. Вітер на ніч посилився, зривав з вершин заметів сніжну крупку і з шелестом гнав її по степу. Постать подорожнього, й так ледь помітна на темному снігу, раз у раз ховалася за каламутною пеленою.

На полях розгулявся поземок, але морозне небо було чисте і густо, наче битим склом, всипане великими й дрібними зорями.

Кожного разу, коли юнак зупинявся, щоб перевести подих, він підіймав обличчя до неба і дивився на зорі, ніби відшукуючи по них той напрямок, якого йому слід було дотримуватися.

Відійшовши від дороги метрів триста, він звернув ліворуч і незабаром зійшов у вибалок, в якому росли товсті дуплисті верби з обрубаними вітами. За вербами неясно вимальовувались в імлі крайні хати села. Хлопчина сповільнив ходу і, підійшовши до товстого стовбура однієї верби, зупинився.

В селі було тихо, неначе люди в ньому вимерли. Жодного вогника. Тільки вітер шумів у голих вітах дерев та десь далеко гавкав собака. Юний подорожній притулився плечем до шорсткого стовбура верби і довго стояв, прислухаючись і вглядаючись у контури найближчих хат. Хутро його шапки, брови, які щільно зрослися над переніссям, і навіть вії кучерявились інеєм. Чорні очі блищали насторожено, як у мисливця, який наблизився до того місця, де ховався небезпечний, сильний звір.

Нарешті, очевидно, прийнявши якесь рішення, хлопчина засунув праву руку за пазуху і, намацавши там щось, почав повільно підходити до хати з колодязним журавлем у дворі і двома високими тополями біля воріт.

З того часу, як гітлерівські війська зайняли село, Марія Бойченко жодного разу не запалювала вечорами світла в своїй хаті. Роботу по хазяйству вона намагалась закінчити завидна і, як тільки за вікнами спускались сутінки, закривала щільно ставні і вкладала дітей спати на печі. Просидівши кілька годин у темряві непорушно, лякливо прислухаючись, чи не пролунає десь на вулиці постріл, чи не почуються крики і тупіт ніг, Марія лягала поруч з дітьми, але засинала тільки під ранок, коли подушка ставала мокрою від сліз...

Не спала жінка і цієї ночі. Вона лежала з відкритими очима і думала свої гіркі, нескінченні думи... Раптом їй здалося, що у вікно хтось тихенько постукав — три несміливих удари. Спершись на лікоть, Марія прислухалась. Тиша, тільки цвіркун сюрчить за піччю і віконниця скрипить на вітрі. «Причулося», вирішила Марія, але не встигла лягти, як знову пролунали три удари, вже голосніші й настирливіші. Марія схопилася і побігла до вікна.

— Хто тут? — запитала вона, поривчасто дихаючи у холодну, вкриту памороззю шибку.

Той, що стояв під вікном, у відповідь тихо і дрібно постукав пальцями по віконниці. Марія, як була — боса, в самій сорочці, — кинулася в сіни. Тамуючи подих, причаїлась біля холодних дверей.

На ганку під обережними кроками заскрипів сніг.

— Федю, ти? — запитала Марія, задихаючись від хвилювання, відчуваючи, як радісні сльози закипають у неї на очах.

— Тітко, пустіть погрітися, — обізвався якийсь незнайомий юнацький голос.

— А хто це? — злякано прошепотіла жінка.

Той, що стояв за дверима, замість відповіді, знов тихо і дрібно забарабанив пальцями. Марії здалося, що вона чує жартівливі слова чоловіка: «Старррий барррабанщик, старррий барррабанщик, старррий барррабанщик міцно спав...» Так стукав тільки Маріїн чоловік, коли йому траплялося повертатися додому пізньої ночі. Хто ж був той, що стояв зараз на ганку? Хто навчив його так стукати до цієї хати? Чому він мовчить, причаївся?

— Зараз!

Марія метнулася в хату, поспішно натягнула плаття і знову вискочила в сіни. Тремтячою рукою, намагаючись не грюкнути, Марія відсунула надійний засув. Двері відхилилися, і в сіни боком прошмигнув горбун. Він швидко зачинив за собою двері, намацав рукою засув.

— Чужі в хаті є? — запитав гість промерзлим, стривоженим голосом.

— Ні.

Почувся скрип засува, і в темних холодних сінях відбулася коротка уривчаста розмова.

— Як вас звуть?

— Марія.

— Іванівна?

— Так.

— Як звуть чоловіка?

— Федір Бойченко.

— Ким він працював у колгоспі?

— Бригадиром.

— У вас є діти?

— Двоє.

— Імена?

— Старший — Федя, дочка — Оля.

Гість полегшено зітхнув.

— Значить, потрапив за адресою... Ходімте до хати, тітко, у мене є до вас справа..

В голосі незнайомого почулася радість, але коли хазяйка, відчинивши двері до кімнати, хотіла пропустити його вперед, він відвів її руку і сказав тоном наказу:

— Проходьте вперед ви. Світла не запалюйте...

Переступивши поріг, незнайомий завмер, прислухаючись, але не почув нічого, крім дихання сонних дітей. Тільки тепер Марія здогадалася, що це не горбун, а підліток з мішком за плечима. Він поклав собі щось за пазуху і знову полегшено зітхнув.

— Ви знаєте, від кого я прийшов? — запитав гість весело.

— Ні... — ледь вимовила жінка. Її трясло, як у лихоманці.

— Дядько Федір передає вам привіт...

Марія мовчала, стиснувши зуби.

— Дядько Федір говорив, що ви відразу не повірите, — з схвальною посмішкою в голосі промовив підліток. — Адже так, не вірите?

— Я не знаю, де мій чоловік, — ухилилась від прямої відповіді Марія. — Його заарештували наші, радянські. Як дезертира.

— Але ж ви знаєте, навіщо це було зроблено?

— Може, розстріляли...

— Е, тьотю, так ми довго не порозуміємося. Не треба в піжмурки гратися. Після «арешту» дядько Федір прийшов до вас уночі... Так?

— Він до мене щоночі приходить... — Марія схлипнула.

— Гаразд. А якщо я вам скажу, де дядько Федір сховав свій партквиток, орден Червоної Зірки і медаль «За трудову доблесть»?

Про те, що бригадир колгоспу Федір Бойченко був членом партії і мав урядові нагороди, знало все село. Звичайно, це було відомо вже й поліцаям. Стиснувши тремтячі губи, Марія мовчала, чекаючи, що казатиме далі загадковий гість.

— Він загорнув їх у новеньку клейонку, білу, з блакитними квіточками, і закопав усе це під старою грушею. Згадайте, що ви сказали тоді чоловікові? Згадали? Ви сказали: «У мене на серці так важко, наче ти закопав наше щастя...»

Марія не дала докінчити підлітку.

— Не муч! — з риданням вирвалося в неї з грудей. — Скажи, він живий? Ти бачив його? Коли?

— Не дуже давно...

— Не поранений?

— Ні. Не треба плакати, тьотю. І не обіймайте мене, я весь у снігу, простудитесь.

Гість і справді здавався промерзлим наскрізь, такі холодні були його одяг, руки, обличчя. До того ж, на його грудях під ватником випирав якийсь твердий предмет, наче там був невеликий кусок льоду. Марія зрозуміла: хлопець прийшов здалека, шлях його був небезпечний, він закостенів від холоду, голодний.

— Роздягайся. Може, на піч полізеш? — заметушилась хазяйка. — Зараз я борщу тобі насиплю.

— Не треба, — поспішно зашепотів підліток. — Дайте хліба, якщо є. Я мушу йти.

— Та я швиденько.

Дзвякнула заслінка, стукнув об горщик рогач, і в хаті раптом смачно запахло гарячим українським борщем. Марія знайшла в темряві гостя, дала йому в руку ложку і шматок хліба.

— Сядь. Ось тут лавка, стіл, ось тут миска. Знайшов? Зніми мішок.

— Ні. Я так...— сказав хлопець, беручись за їжу.— Скажіть, у вас сусіди хороші, не сваритесь? Немає таких, що можуть донести? Може, в поліції хто служить?

— Сусідів таких нема. Туди далі, п'ята хата від нас, живе одна падлюка... в комендатурі прибиральницею працює...

— Як її звуть?

— Оксана Стожар.

— Вредна?

— Ого! Все село її ненавидить.

— А де стоять патрулі поліцаїв чи німців?

— В центрі, біля школи, на вулиці Леніна. Там комендатура і кущова поліція. Вони цю вулицю Берлін-траса називають.

Хлопчина несподівано засміявся.

— Он як! Берлінштрассе! Штрассе — по-німецькому вулиця. Нічого, тьотю, може, недалеко той день, коли німці в своєму Берліні найкращу вулицю Ленін-штрассе назвуть. — Він помовчав, посилено працюючи ложкою. — А нічні облави, перевірки часто у вас бувають?

— Тиждень тому ходили. Останнім часом щось занадилися. Але сьогодні не повинні б...

— Чому?

— Звечора на залізницю пішли. Всі — і німці, і поліцаї. Мабуть, поїзд буде йти.

— Поїзди часто ходять? — перестав жувати хлопець.

— Вдень — часто, а вночі — добре, як один-два проскочать. Бояться дуже... Виставляють охорону, кожний метр стережуть. Там лісочок є...

Гість замовк, очевидно, про щось думаючи. Чути було тільки, як він швидко сьорбає борщ і жадібно жує хліб.

— Німців у селі багато?

— Та з сотню буде.

— А поліцаїв?

— Цих менше, десятків сім. З усіх сіл зібрали.

— З вашого села є?

— Два тільки: Трохим Гундосий — син розкуркуленого, та Микола Шило — з тюрми повернувся, за крадіжку колгоспного зерна сидів. А решта чортзна-звідки набралася. Начальник у них Сокуренко. Низенький, маленький, а гірше пса цепного.

— Як до вас поліцаї ставляться?

— А чого від них доброго чекати? Собаки, а не люди.

— Я не про це питаю. Вас підозрюють?

— Здається, ні. Мене вважають потерпілою.

— А ви кому-небудь розповідали про те, що насправді трапилося з вашим чоловіком?

— Ні. Федя наказав мені мовчати.

— А пригадайте-но всі розмови. Може, комусь з родичів чи близьких знайомих? Та, може, й не прямо сказали, а тільки натякнули, кинули необережне слово? Ви на мене не ображайтеся, що я вас так допитую. Це дуже важливо, а жіноцтво на язик... ну, самі, знаєте... Нічого такого не пригадуєте?

— Ні. Я мовчала. Плакала...

— Це можна... Для всіх, крім вас, дядько Федір загинув, розстріляний більшовиками. Він — дезертир, не хотів воювати проти гітлерівців. Нічого не зробиш — потрібна така маскіровка.

— А мені тяжко, — схлипнула Марія, — і перед людьми совісно.

— Вам кажуть що-небудь?

— Казати — не кажуть, а по очах бачу: зневажають. Федя був членом партії, активістом. Виступав на зборах. А тепер його зрадником вважають.

Кілька хвилин гість їв мовчки.

— Треба потерпіти, тьотю, — сказав він нарешті. — Хто зна, може, не одна ви такої незаслуженої ганьби зазнаєте... Після війни все виясниться: хто був нам друг, а хто ворог. Ви до розмов прислухаєтеся? Що люди кажуть?

— Про війну?

— Так, про становище на фронтах.

— Та як зараз люди говорять! Все пошепки. Хто каже — Москву здали, хто каже — брешуть, Москва тримається. Надіються і чекають... Ой, як чекають! Скажи хоч ти правду, якщо знаєш.

— Я приніс правду. Слухайте уважно, тьотю. За городом у вас верби ростуть. В одній дупло. Там я заховав десять листівок, трубочкою згорнуті. В них надруковано про розгром гітлерівців під Москвою.

Голос хлопця перейшов на гарячий зривистий шепіт. Відчувалося, що він сам тремтить від радості, яка п'янила його юнацьке серце. Мабуть, нелегко було йому йти селами, зустрічатися з людьми і таїти в собі цю бажану для всіх вістку.

— Ох, і всипали ж їм, тьотю! Добре по зубах трахнули! Багатьох своїх дивізій Гітлер не дорахується. Накивали п'ятами від Москви його вошиві вояки. І це — початок, чуєте, тьотю, тільки початок.

— Нарешті! — вигукнула Марія. — Тепер люди повеселішають. Боже мій! Та ж від самої думки, що Москва здана, в очах темніло.

— Тихіше, тьотю!..

На печі почувся шурхіт і надривний дитячий кашель. Хлопець замовк, тривожно прислухаючись.

— Це дочка. Простудилася, боса по підлозі бігає... — заспокоїла його Марія, коли кашель затих. — Ну, спасибі, порадував ти мене сьогодні, я наче знову на світ народилася.

Нічна темрява, тоскне завивання вітру за вікнами, що завжди наганяли страх на Маріїну душу, тепер уже не лякали її. Їй навіть здалося, що в хаті стало затишніше, тепліше і світліше.

— Ну, подробиці ви самі в листівці прочитаєте, — сказав хлопець знову діловито і суворо. — Тепер, тьотю, поговоримо про найголовніше. Треба, щоб листівки пішли по руках і піднімали людей на боротьбу. Заклик такий: жодного грама хліба гітлерівцям, жодної теплої одежини їм не давайте. Хай зогниє в ямі, хай пропаде, але щоб їм до рук не потрапило.

— А хто ці листівки людям роздасть?

— Вам треба це зробити. Боїтесь?

— Ні.

— Це добре. Проте все треба робити вміло. Даремно не ризикуйте, підозри до себе не накликайте. Робота має бути чиста, акуратна. Листівки принесіть і заховайте в снігу біля хати. У снігу! В хату чи в повітку не несіть. Беріть по одній, підкидайте їх удень. Зайдете, наприклад, в хату до надійної людини, довідаєтесь, що крім вас того дня туди чужі люди заходили — непомітно суньте куди-небудь листівку, щоб її не зразу, а на другий чи третій день знайшли. Це найкращий спосіб. Листівку тримайте у верхній кишені пальта. На випадок обшуку скажете: «Не знаю, що це таке, вперше бачу. Може, підкинув хтось». Останню листівку приклейте на стовп, щоб і гітлерівцям і поліцаям у голову стукнула... Тільки стовп вибирайте далі від своєї хати і слідів не лишайте. Зрозуміли, як треба діяти?

— Зрозуміла. Я таких людей знайду, що коли й догадається хтось, то не скаже.

— Е, ні, треба, щоб не догадались.

— Зроблю.

— Це не все, тьотю. Треба придумати такий знак, по якому можна довідатись, чи є у вашій хаті чужа людина, чи нема.

Марія подумала і сказала:

— Можна буде біля колодязного журавля ганчірочку прив'язувати.

— Не годиться. А якщо до вас вночі поліцаї зайдуть, засаду влаштують? Вони вас з хати не випустять. Та й ганчірочка... Помітно.

— Я прогонич у віконниці не буду сильно закручувати. У тієї, в яку ти стукав. Спробуєш: не закручено— значить, нікого нема, можна стукати.

— Це трохи краще, але також не годиться. Почнеш того прогонича смикати — почують і спіймають. А дротик у ту дірку, куди прогонич заходить, не можна просунути? Так, щоб кінчик надвір виходив?

— Можна.

— Ото на дротику й зупинимося. Нема нікого — вставляйте, хтось прийшов — висмикуйте. Домовились?

— Так.

Підліток поклав ложку на стіл і встав

— Куди ж ти? А ночувати не будеш?

— Не можна, ніяк не можна, тьотю. І себе і вас можу погубити.

— Може, посидиш іще? Як він там... наш батько? Може, ти листа приніс?

— Листів ми не носимо. Дядько Федір просив передати, що він живий, здоровий і сподівається відкопати те, що закопав під старою грушею. Хлопчина помовчав, поправив на плечах лямки мішка і запитав, ніби перевіряючи те, що йому вже було відомо: — Вікно, в яке я стукав, виходить на південь?

— Ага! Якраз в обід сонце прямо світить, — відповіла хазяйка. — Де в тебе кишеня? Ось тут хліб і сала трохи. Візьми на дорогу.

— А може, не треба? — сказав хлопчина розчулено. — Тепер сало...

— Бери, бери. Є в мене, сховано... Як звуть тебе? Адже так і не знаю...

— Мене звуть... Ну, коли прийде ще хтось від дядька Федора і буде питати, скажете: був Синок. Іншим — ні звуку. Навіть дітям. Нікого не було, нікого не бачили. А тепер одягніться і проведіть.

Марія квапливо натягнула чоботи і накинула на плечі пальто. Вони вийшли в сіни. Хлопець знайшов руку жінки і стиснув її. Марія зрозуміла — треба постояти, прислухатись.

Тільки вітер шумів надворі.

— Вийдіть, — зашепотів підліток. — На ганку не зупиняйтесь. Пройдіть по двору, наче хазяйство перевіряєте, і повертайтесь.

Він намацав засув на дверях і відсунув його.

Марія обійшла хату, перевірила замок на клуні і повернулася в сіни.

— Нічого не видно і не чути, — зашепотіла вона, струшуючи з себе сніг. — Мороз, мете дуже.

— Це добре — слідів не буде видно. Скоріше зачиняйте двері. Що б не трапилось, пам'ятайте: до вас ніхто не заходив, ви нікого не бачили.

Підліток завмер на кілька секунд, потім швидко відчинив двері і безшумно вишмигнув з сіней надвір. Марія побачила, що праву руку він тримав за пазухою.

— Щасливої дороги, — встигла шепнути вона і зачинила двері.

Секунда, друга — і легкий скрип кроків за дверима потонув у шумі вітру.


2. ПОМІТКИ НА КАРТІ

— Зрозуміло, пане майор! Буде виконано. До побачення, пане майор!

Обер-лейтенант Густав Шварц, молодий, стрункий, чепуристий офіцер у хутряному жилеті поверх мундира, цокнув каблуками і, злегка вклонившись, поклав телефонну трубку. Кілька секунд він стояв непорушно, втупивши погляд у коробку польового телефона, встановленого на письмовому столі, потім став навшпиньки і, розправляючи плечі, повільно, з насолодою потягнувся. В його світлосірих холодних очах грала задоволена, егоїстична посмішка людини, яка досягла успіхів і знає собі ціну.



— Черговий!

В дверях з темного коридору з'явився хвацький єфрейтор.

— Начальника поліції до мене. Негайно!

Черговий повторив наказ і зник. Шварц підійшов до голубої шторки, що висіла біля столу на стіні, і потягнув за шнурок. Відкрилась дрібномасштабна карта. Спершись на стілець коліном, обер-лейтенант схрестив по-наполеонівському руки на грудях, примружив очі і почав зосереджено розглядати помітки, нанесені кольоровими олівцями на карту.

У верхній частині карти переважала зелена барва. Нагорі, біля зрізу, вона зливалася у суцільне зелене море з маленькими острівками, затоками, бухточками — на півночі були густі ліси. Їх перетинала навскоси лінія залізниці, але над нею нависали з глибини лісів кілька червоних стріл. Це означало, що тут існує небезпека диверсій з боку радянських партизанів. Нижче лінії залізниці ліси значно рідшали, і тільки в одному місці знову виступала велика зелена пляма, що нагадувала своїми обрисами дубовий листок. Цей ліс називався Чорним лісом. В центрі листка було намальоване червоне кільце, перекреслене навхрест двома короткими товстими чорними лініями.

Південніше, майже паралельно до нижнього зрізу карти, тягнулася ще одна лінія залізниці. Вона ніби проводила межу між лісостепом і степом, бо нижче від неї зелені плямки траплялися рідко і були не більші за горошину.

Дільницю цієї нижньої, дуже важливої для гітлерівців залізниці і охороняв обер-лейтенант Шварц із своєю ротою, спеціально виділеною для несення патрульної служби, йому допомагав начальник кущової поліції Сокуренко, однак поліцаїв було мало і далеко не всі вони викликали довір'я.

За чотири місяці перебування в селі Рокитному Шварц вивчив цю карту напам'ять. Навіть не дивлячись на свої численні, тільки йому зрозумілі помітки — крапки, рисочки, птички, запитальні і окличні знаки, зроблені кольоровим олівцем, він міг сказати, де і коли були обстріляні, підірвані, пішли під укіс ешелони, де були виявлені міни чи розібрані рейки, в якому місці відбулися великі чи дрібні сутички з партизанами.

Обер-лейтенант міг також з гордістю додати при цьому, що за чотири місяці, з того моменту, як він командує ротою, на його дільниці не було вчинено жодної партизанської диверсії. Ось що значить вміло і пильно нести свою службу! Вся дільниця чистенька... Правда, на карті біля самого села Рокитного красувались два окличних і один запитальний знаки. Це були дуже неприємні для обер-лейтенанта помітки. Але не вони привертали зараз його увагу. Шварц своїми примруженими колючими очима дивився на зелену пляму, що мала обриси дубового листка, і, задумливо кусаючи губу, напружено розв'язував дуже важливу для нього задачу.

Всього лише кілька хвилин тому він розмовляв із своїм начальником — майором Вольфом, який повідомив йому дві важливих новини. Перша торкалась особисто обер-лейтенанта Шварца і була надзвичайно приємна, бо означала великий крок у його службовій кар'єрі. Друга новина тільки частково стосувалася обер-лейтенанта, але була дуже, дуже тривожною. Саме ця, друга, тривожна новина і змусила Шварца замислитись біля знайомої карти.

Нарешті він поставив маленький запитальний знак біля перекресленого навхрест червоного кільця на Чорному лісі і закрив шторку.

Як добре, що він утримався від спокуси висловити майору Вольфу думку, яка спала йому під час телефонної розмови, думав обер-лейтенант, міряючи кімнату пружними кроками. Ні, він повідомить начальника штабу полку про свою ідею не через майора, а особисто. Вольф — обмежена людина, тупий службист. Скільки разів він, Шварц, казав своєму безпосередньому начальнику: треба слідкувати не лише за залізницею, а й за всім тим, що робиться навколо неї. Ні, майор не послухав його цілком тактовно висловленої поради. «Виконуйте свої прямі обов'язки, обер-лейтенанте, охороняйте дільницю дороги». І, будь ласка, дочекались — на протязі дванадцяти годин дві диверсії. Дорога буде закупорена до ранку, завдано чималих втрат, є жертви.

Вже давно, після довгих роздумів, вивчення і співставлення фактів, Шварц прийшов до висновку, що в їх районі, крім партизанських загонів, що базуються в лісах далеко від південної лінії залізниці, діє також нечисленна, але, очевидно, дуже активна група радянських підпільників. На його думку, ця група була відокремленою, виконувала особливо секретні завдання, але в той же час якимось чином була зв'язана з командирами партизанських загонів і своєчасно інформувала їх про становище на залізниці. Саме так стояла справа, коли командування групи каральних військ вирішило оточити і знищити в Чорному лісі загін «Учитель». Як тільки спеціально прибулі частини почали змикати кільце навколо Чорного лісу, загін «Учитель», мабуть, заздалегідь попереджений, знайшов вихід на одному з перегонів верхньої залізниці і, прорвавшись з боєм, зазнавши незначних втрат, пішов на північ, в дрімучі ліси, до своїх друзів і, очевидно, до своїх основних баз.

Після цього на протязі двох тижнів на південній залізниці все було спокійно. І ось сьогодні радянські підривники двома зухвалими диверсіями знову заявили про своє існування. Звідки вони з'являються? Де їх база? Навряд чи вони прийшли з глибини північного лісового масиву — це далеко. Двічі переходити верхню залізницю, що також посилено охоронялась, — небезпечно. В кожному селі, на кожному перехресті доріг стоять поліцейські застави. Ні, база підривників десь дуже недалеко. Очевидно, в цьому ж Чорному лісі. Хитрий командир партизанського загону, що ховається під кличкою «Учитель», безперечно, зробив новий спритний вольт. Як тільки каральні війська після «розгрому» його загону відійшли в інший район, він знову всім своїм загоном непомітно (три дні підряд була сильна хуртовина) пересік верхню залізницю і осів на старому місці.

Чому загін «Учитель» так вперто тримається за Чорний ліс? Відгадка проста: він виконує дуже важливе завдання — виводить з ладу південну залізницю. Саме ця залізниця цікавить партизанів найбільше. Загін сидить у лісі тихо, нічим не виявляє себе і на порівняно короткій відстані завдає відчутних ударів з допомогою невеликих груп добре навчених і споряджених підривників.

Ось про це своє припущення Шварц збирався особисто повідомити начальника штабу групи каральних військ. Обміркувавши все гарненько, обер-лейтенант сів за стіл, викрутив гніт у лампі, взяв із шафи першу, що трапилася під руку, книжку і почав читати.

Кімната в новому цегляному будинку сільської школи, яку обер-лейтенант вибрав собі під кабінет, була раніше учительською. Крім письмового столу, тут стояла ще книжкова шафа з глобусом нагорі, парта біля стіни, над якою висіла велика карта Радянського Союзу.

Облицьовану зеленим кахлем високу грубу новий господар наказав «модернізувати», і до неї, для кращого збереження тепла, доробили низеньку грубку на зразок лежанки. Старанно вимита дерев'яна фарбована підлога блищала. Біля письмового столу вона була заслана великим красивим килимом ручної роботи,— пишні оранжоворожеві квіти на темнозеленому фоні. Два широких вікна закривали зсередини наглухо щити, збиті з товстих свіжообструганих дощок. Вони вставлялися тільки на ніч. Шварц любив тепло, комфорт і був обережний, він боявся, щоб уночі в його затишний кабінет не влетіла бува партизанська граната. Ні, він не боягуз, але не бажає померти такою дурною смертю...

У двері тихо постукали.

— Увійдіть! — крикнув обер-лейтенант, не відриваючи погляду від книги.

Увійшов начальник кущової поліції — низенький, щуплий чоловічок у новій синій, оздобленій сивим смушком чумарці і такій же смушковій, хвацько заломленій набік шапці. Чумарка, видно, пошита на іншого, здавалася довгою, не по росту начальнику поліції, через плече на тонкому ремінці висів парабелум у лакованій дерев'яній кобурі.

— Дозвольте? Прийшов за вашим наказом...

— Так, так. Заходьте, Сокуренко. Не топчіть тільки своїми чобітьми килим... — обер-лейтенант відкинувся на спинку стільця і іронічним поглядом зміряв непоказну постать начальника поліції, — Я викликав вас, пане Сокуренко, щоб повідомити дуже неприємну новину: до нас їде ревізор.

— Як ревізор? Із фельдгестапо?

Ні, — заглянувши у книгу, холодно продовжував обер-лейтенант, — ревізор з Петербурга, інкогніто. З секретним наказом.

Начальник поліції, нічого не розуміючи, дивився на офицера і швидко кліпав очима.

— Ви що, Гоголя не знаєте, пане Сокуренко? — удавано здивувався обер-лейтенант.

— Якого Гоголя?

— Миколу Васильовича.

— Це, може, новий староста у Василівці? — морщачи чоло і кліпаючи червонуватими повіками з рідкими віями, вголос міркував Сокуренко. — То там начебто не Гоголь, а Галущак.

— Одиниця!

— Як?

— Ставлю вам одиницю з літератури. — Шварц відкинув книгу набік. — Соромтеся, Сокуренко! Не знаєте, якими словами починається безсмертний — так сказано в передмові — твір великого російського письменника — «Ревізор».

Обличчя Сокуренка повільно розпливлося в посмішці. Нарешті він догадався, у чому справа.

— А-а! Цей Гоголь... Ви все жартуєте, пане обер-лейтенант, а в мене...

Шварц не дав йому договорити. Вийшов з-за столу і, поважно крокуючи по кімнаті, заявив:

— Я справді запросив вас, пане Сокуренко, щоб повідомити надзвичайну новину: я залишаю цю брудну діру. Завтра сюди, на моє місце, приїжджає новий комендант.

— Хто, дозвольте нескромність?

— Якийсь лейтенант, уже в літах, з педагогів. Між іншим, також знає російську мову.

— А куди дозвольте нескромність, від'їжджаєте ви, пане обер-лейтенант?

Офіцер поблажливо посміхнувся. Він чекав цього приємного для нього запитання, йому взагалі не терпілось поговорити на цю тему. Але, ходячи по кімнаті, він зволікав, пишався і всіляко намагався надати своєму обличчю холодного і погірдливого виразу. Обер-лейтенант був далеко не дурним і в той же час непоправним позером. Він проходжувався перед Сокуренком, як перед дзеркалом.

— По-перше, це військова таємниця, по-друге, я ще сам точно не знаю і, по-третє, все ж можу поділитися з вами своїми міркуваннями, — сказав він і пиховито надув щоки. — Очевидно, — розмірено, у такт крокам продовжував обер-лейтенант, — моє начальство зрозуміло, нарешті, що мене слід використати на роботі ширшого масштабу. Можливо, це Київ, Полтава, Харків або якесь інше велике місто. Власне кажучи, майор Вольф натякнув мені зовсім певно, Очевидно, буде підвищення не лише на посаді, але й...

Шварц зупинився і обережно, ніби боячись когось сполохнути, доторкнувся кінчиками пальців до свого погона.

Після цього настала багатозначна пауза.

— Справді, тримати офіцера, який прекрасно знає мову населення, його побут і навіть літературу... Врахуйте, Сокуренко, і літературу! Тримати такого офіцера у якійсь дірі лише тому, що поруч проходить залізниця, — це просто недогляд начальства. І я радий, що їду. Ну, а тепер про справу.

Обер-лейтенант зупинився навпроти Сокуренка, глянув на нього холодним, заморожуючим поглядом (цей погляд був результатом довгого тренування перед дзеркалом), ніби даючи зрозуміти, що лірична частина розмови закінчена.

— Я незадоволений вашою роботою, пане начальнику поліції. Ваші поліцаї — нероби, п'яниці і... Як це по-вашому? — живодери! — при останньому слові Сокуренко здивовано розвів руки. На його обличчі з'явилася гримаса образи. Шварц помітив це і поправив себе: — Ні, не те слово. Не живодери, а шкуродери, хабарники. Так, так, за пляшку самогону вони дозволяють населенню порушувати встановлений німецьким командуванням порядок. По селах вештається підозрілий люд — всі ці мішечники і... — як це?., міняльники. Треба у кожного дуже суворо перевіряти документи. Це завдання поліції. А що, як виявиться партизан-диверсант?

— Що ви, пане обер-лейтенант! — знизав плечима Сокуренко, — 3 того часу, як ви комендантом у Рокитному, у нас, слава богу, ні партизанів, ні диверсантів. Партизани — далеко, в лісах. До нас вони — ані ногою.

Думка, висловлена начальником поліції, була дуже приємна для Шварца. Але він зморщився і заперечливо захитав головою.

— Ви помиляєтесь, Сокуренко. Партизани не так далеко, як вам здається. В кожному разі вони простягають свої щупальці до нас. Сьогодні вранці був висаджений у повітря поїзд на перегоні Гайове—Большинка. Три години тому біля станції Івчани полетів під укіс ешелон з пшеницею, який відправлявся у Німеччину. Це вже біля кордону моєї дільниці. Бачите, куди вони забираються! Невистачало, щоб диверсія сталася на моїй дільниці. В останній момент! Перед моїм від'їздом! Може, ви думаєте, що це буде сприяти моїй кар'єрі? Га, Сокуренко?

Начальнику поліції було не вперше слухати такі в'їдливі запитання. Він звик до своєрідного гумору обер-лейтенанта і навіть досить вдало наслідував Шварца, коли доводилося давати прочухана своїм поліцаям, але пронизливий, холодний погляд обер-лейтенанта завжди наводив на нього жах.

— Я докладу всіх зусиль...

— Сьогодні ж уночі влаштуйте облаву, — терпляче, як недосвідченого юнака, наставляв Шварц начальника поліції.— Огляньте не лише хати, а й горища, сараї, погреби. Переверніть все догори дном. Нехай самого вашого духу бояться. Врахуйте, що, як попередив мене майор, відзначені випадки, коли партизани для диверсійних актів використовують жінок і підлітків. Є припущення, що диверсанти користуються якимись маленькими, секретної будови мінами величезної вибухової сили. Таку міну легко сховати у мішку, в кошику. Вам зрозуміло, пане Сокуренко? Глядіть, коли щось трапиться до мого від'їзду, я вам... Я не хочу ризикувати своєю кар'єрою через якихось роззяв-поліцаїв. Є запитання?

— Запитань нема, — трохи зам'явся Сокуренко. — Але дозвольте нескромність, пане обер-лейтенант, представити вам такий неприємний випадок. — Він подав офіцеру мокрий, зім'ятий папірець, який вже давно тримав у руках. — Дуж-же сумний і неприємний...

Шварц гидливо взяв аркуш, підніс його до лампи і, як тільки пробіг очима по великих чорнильних літерах, що вже дуже розпливлися, зблід.

— Де це було? Хто знайшов? — запитав він хрипким голосом, у якому, замість звичайних металічних нот, звучав відвертий переляк.

— Виявив Чирва, вже увечері, — відповів задоволений справленим враженням Сокуренко. — А приклеєно було на колодязі. І так ловко — на стінці зрубу, зсередини. Тільки той, хто по воду піде, помітить і прочитає.

— Довго висіла? — обер-лейтенант не зводив погляду з папірця.

— Хто його зна? Може, день, може, два, а може, й цілий тиждень.

Обер-лейтенант закурив сигарету. Обличчя його було все ще блідим, але він уже взяв себе в руки.

— Ну, і яка ваша думка? — насмішкувато розтягуючи слова, запитав він начальника поліції. — Хто, на вашу думку, написав цю мерзенну об'яву?

Сокуренко невинно знизав плечима.

— Там є підпис — «германські сольдат».

— Це провокація! — кинувши папірець на стіл, закричав Шварц, як ужалений. — Чуєте? Цього не може бути! Це партизанські витівки! Партизани діють під носом у ваших поліцаїв.

В очах Сокурєнка майнули мстиві вогники. Він стояв у шанобливій позі і чекав, коли офіцеру надокучить бігати по кімнаті й кричати. Начальник поліції був спокійний і внутрішньо торжествував — цьому надутому німцеві доведеться проковтнути ще одну пілюлю, яка доведе його до ще більшої люті.

— Пане обер-лейтенант, — смиренно промовив Сокуренко, як тільки Шварц зробив паузу. — Згадайте, коли зникли ящики з гранатами і патронами до автоматів, також спочатку грішили на поліцаїв, а потім...

— Що потім? — кібцем накинувся на нього обер-лейтенант. — Ваш поліцай виявився підкуплений партизанами. Ваш! Він украв боєприпаси. Це встановлено.

— А за що ж тоді фельдгестапо заарештувало вашого солдата? Отого, що стояв вартовим біля складу... як його... Ерліха.

— Ви говорите дурниці! — знову зарепетував офіцер, гнівно поблискуючи очима. — Ганс Ерліх був заарештований з іншої причини. Запам'ятайте це раз назавжди, Сокуренко, — серед німецьких солдатів немає комуністів! Зрозуміло?

— Сольдат... — ніби міркуючи, сказав начальник поліції і з сумнівом хитнув головою. — Сольдат... Ні, так ніхто з наших це слово не напише.

— Ви будете мене вчити? — не розгубився обер-лейтенант і зусиллям волі змусив себе посміхнутися.— Адже ви в слові з п'яти літер умудряєтесь зробити шість помилок. Я кажу неправду? А Гоголь? Читайте класиків, пане Сокуренко, і взагалі підвищуйте свою кваліфікацію, інакше ви не втримаєтесь на своїй посаді. Врахуйте: через якихось шість місяців на ваше місце будуть претендувати десятки письменних, молодих, розторопних людей. Запитання є? Ви вільні, пане Сокуренко. Пам'ятайте про облаву.

— Слухаю! — начальник поліції чітко повернувся кругом і вийшов у темний, холодний коридор. На його обличчі з'явилась злорадна посмішка. Він розумів, що цього разу його козир виявився старшим. Гоголь — Гоголем, а від «сольдата» не відмовишся.



І, намагаючись наслідувати пружний крок обер-лейтенанта, начальник поліції шепотів під ліву ногу, як команду: «сольдат, сольдат, сольдат...»


3. ДОНЕСЕННЯ №...

Як тільки за начальником поліції зачинилися двері, обер-лейтенант з таким виглядом, наче в нього заболіли раптом всі зуби в роті, підбіг до столу і ще раз прочитав те, що було написано від руки великими друкованими літерами на мокрому аркуші паперу.

«Не давайте хліб фашистам.

Скоро Гітлеркапут.

Германські сольдат».

Безперечно, це писав німець. Відсутність закінчень у двох словах ні про що не свідчила, але зайвий м'який знак... Сокуренко мав рацію. Неймовірно! У його роті — комуністи. Хто? Хто написав? У розмові з начальником поліції він вів себе не гідно німецького офіцера: розпустився, кричав, розмахував руками. Не вміє володіти собою... Але який несподіваний удар, яка ганьба! Розпочати слідство? Перевірити у всіх папір, чорнило, змусити кожного власноручно скопіювати мерзенну листівку? Чого він досягне цим? Такі речі не можна розголошувати серед солдатів. Підніметься шум, негайно втрутиться фельдгестапо. Ні-і! Він нічого не буде робити. Нехай «щастя» виявити в роті комуніста випаде його спадкоємцеві. З нього ж досить одного Ерліха. Він навіть не згадає про цю листівку. Забуде... Його функції — охороняти залізницю. На ділянці — все гаразд.

Шварц поспішно відсунув шухляду письмового столу, але відразу ж передумав, засунув її, розірвав аркуш на дрібні шматочки і кинув їх у грубку.

— Сольдат! — шепотів він люто. — Своїми руками задушив би... Невдячна тварюка! Гітлер завоював для німецької нації всю Європу, а він... Яка живуча ця комуністична зараза! Ганса Ерліха знищили, з'являється інший, новий. Страшно!

Зникнення боєприпасів — двох ящиків гранат і трьох тисяч патронів до автоматів — виявилося чотири місяці тому, в той день, коли Шварц приймав роту. У обер-лейтенанта було безпомилкове (так, принаймні, він вважав) чуття на людей. Він зразу ж напав на слід. Ще тоді, коли його як нового командира відрекомендовували вишикуваній для цієї мети роті і він обходив ряди солдатів, йому запам'яталась жалюгідна постать Ерліха, його тонке інтелігентне обличчя і особливо очі. Вузькоплечий Ерліх стояв у першому ряду на лівому фланзі, трохи згорбившись, і скорботно, з якимось сумним докором дивився на нового командира, який бадьоро крокував перед строєм. І дивно, під цим поглядом Шварц раптом відчув себе незручно. Обер-лейтенант не любив такого відчуття. Проходячи мимо, він уперто дивився на солдата, чекаючи, що той зараз же здригнеться і випростається, як від уколу, але солдат ніби закам'янів, і в його очах Шварц прочитав щось більше, ніж страждання і докір — в них були глибоко затаєні ненависть і огида.

Їй-право, ще тоді Ерліх здався йому людиною не зовсім нормальною.

Як тільки стало відомо про велику нестачу боєприпасів, Шварц відразу чомусь згадав про солдата з дивним поглядом. Він навів довідки. За професією Ерліх був художником-пейзажистом. Дві чи три його роботи були відзначені преміями на закордонних виставках. В роті Ерліх тримав себе відокремлено, ні з ким не зближувався і не товаришував. Солдати вважали його людиною замкнутою і зовсім нездатною до військової служби. У розмови він вступав рідко, але його вислови майже завжди були підкреслено патріотичними. Так, наприклад, фельдфебель роти Штіллер розповів обер-лейтенанту, що якось він під час сильних холодів запитав у заклятого Ерліха, чи не змерз він, і одержав відповідь: «Ні! Мені тепло від однієї думки, що фюрер у цю хвилину думає про кожного з нас...»

У фельдфебеля Штіллера було зовсім відсутнє почуття гумору. Відповідь солдата він сприйняв серйозно і, розповідаючи про цей випадок, мабуть, вважав, що рекомендує Ерліха новому начальству тільки з хорошого боку, як цілком благонадійного солдата.

І ось саме тоді, твердо вірячи в свою інтуїцію, Шварц викинув досить рискований психологічний трюк, який повністю виправдав себе. Довідавшись прізвища солдатів, що стояли вартовими біля складу боєприпасів, він викликав Ерліха і, як тільки той з'явився в кімнаті, не кажучи жодного слова, вдарив його по обличчі з такою силою, що окуляри злетіли з носа солдата і розбилися об стіну.

— Три дні тому, — сказав він солдату після цього, — ви стояли вночі на посту біля складу боєприпасів і передали своїм спільникам кілька ящиків. Всякі відмагання даремні. Нам усе відомо.

Прийом Шварца вдався. Ерліх з першої ж миті був приголомшений і вирішив, що його гра програна. Він, видно, був зовсім недосвідчений у таких справах. Блідий, безпорадно мружачи свої короткозорі очі, солдат витер хустинкою кров, що виступила в нього на губах, і сказав зі спокоєм приреченого:

— Тим краще, пане обер-лейтенант. Значить, ви не будете утруднювати себе зайвими розпитами, а мені не треба буде вам нічого розповідати.

Але, одержавши від солдата це непряме визнання, Шварц не міг від нього добитися більше нічого. Ерліх заперечував зв'язок з будь-якою підпільною організацією, він називав себе «гуманістом», «совістю німецького народу». Він говорив про трагедію нації, про коричневу чуму, про ганьбу тих, хто колись дав світові Гете і Бетховена.

— Свиня! — закричав було на нього Шварц. — Як ти смієш базікати про націю, негіднику, коли патрони і гранати, які ти передав партизанам, будуть використані ними для вбивства німецьких солдатів!

— А хіба я винен у загибелі сотень тисяч німців?— сказав на це Ерліх, широко розкриваючи свої безмірно лагідні очі. — Хто перетворив нашу молодь в убивць, хто штовхнув її на загибель? Такі, як я? Ні! Голосу справжніх німецьких патріотів зараз не чути за гуркотом барабанів. Так слухайте партизанські постріли, вибухи гранат. Може, вони вас чогось навчать, навіть раніше, ніж ви погубите мільйони німців. Убивці — ви!

Коротше кажучи, Ерліх був божевільний. Обер-лейтенант залишився глибоко переконаний у цьому. Ерліх і слідчому гестапо плів різні нісенітниці, поки йому не заткнули рота кляпом. Але про своїх спільників солдат так нічого й не сказав. Він вмер під час чергового катування. Гестапівці переборщили...

Згадки про Ерліха не поліпшили настрою обер-лейтенанта. Йому здавалося, що він і зараз бачить перед собою бліде обличчя солдата, розбиті до крові губи, його очі, повні ненависті і презирства. Він, бачте, рятував націю від коричневої чуми. Жалюгідний неврастенік зі звихнутим мозком. Ідіот, філософ!

Шварц швидко ходив по кімнаті, роздратування його зростало. Він вирішив викликати фельдфебеля, йому треба було на комусь зірвати свою злість.

З'явився рудий здоровило — фельдфебель Штіллер. Він обережно обійшов килим і зупинився за три кроки від офіцера, з солдатською готовністю втупившись очима в начальство.

— Штіллер, хто у вас в роті добре знає російську мову?

— Добре? — фельдфебель трохи відкопилив м'ясисті губи. — Крім вас, нема нікого. Я знаю трошки, але... хіба я можу зрівнятися з паном обер-лейтенантом?

— Ну, а хто із солдатів хоч поганенько говорить по-російськи?

— Дивлячись які слова, пане обер-лейтенант, — Штіллер посміхнувся. — «Стій!», «руки догори», «сало», «гусь», «яйка» — ці слова знають всі наші солдати. О, вони майстри на ці слова! Наш Вінкель вже майже зібрав на шосту посилку...

— Та-ак... — Шварц холодно глянув на підлеглого,— А як у вас ідуть справи з викриттям нашої прибиральниці Оксани?

— Та ніби намічається успіх.

— Та-а-ак? — злегка підняв брови обер-лейтенант.

— Вчора я третій раз проводжав її додому і вів уже більш відверту розмову. Ги! — Штіллер засміявся і труснув головою. — Я натякнув їй, що війну з росіянами вважаю небезпечною авантюрою, і не зовсім шанобливо говорив про фюрера.

— А вона? — Шварц не зводив погляду з фельдфебеля. Здавалось, його дуже зацікавило повідомлення Штіллера.

— Вона зробила вигляд, ніби нічого не зрозуміла. Почала розпитувати, чи скоро я буду офіцером, і таке інше в її стилі. Але я помітив, що вона дуже уважно подивилася на мене... По-моєму, клюнуло. Дайте мені тиждєнь-другий, і я вам покажу, що це за пташка...

— Ви впевнені?

— О, так! — посміхнувся фельдфебель. — Головне тепер — не сполохати...

Ледь помітна посмішка майнула в очах обер-лейтенанта. Він повільно підійшов до столу, відімкнув бокову шухляду і дістав з товстої папки невеликий аркуш.

— Я прочитаю вам, Штіллер, цікавий для вас документ. Він написаний по-російськи. Перекладаю: «Коменданту, обер-лейтенанту Шварцу від жительки села Рокитне Оксани Стожар». Ви слухаєте, фельдфебель?

— Так, я весь увага. — Фельдфебель стояв струнко. Він знав, що коли командир роти починає говорити таким стриманим тоном, трохи розтягаючи слова, слід чекати серйозної прочуханки.

— «Донесення номер...» Номер не має значення. «Маю честь донести вам таке: сьогодні пан Макс Штіллер знову проводжав мене додому і заявив по секрету, — точно передаю його слова: «фойна на большефік Россія єст авантюр...» Ви говорили це, Штіллер?

— Так... — кивком голови підтвердив приголомшений фельдфебель. — Саме так я говорив...

— Читаю далі: «Гітлер єст польшой свіня. Скоро фашиста капут». Ви говорили й це, Штіллер?

— Але ж ради бога, пане обер-лейтенант... — благально глянув на Шварца Штіллер. Обличчя його так почервоніло, що великі бліді веснянки відразу ж стали непомітними. — Адже я говорив це за вашим наказом... я...

— Ви набріхуєте на мене, Штіллер, — сухо обірвав його обер-лейтенант. — Я дозволив вам, на ваше ж прохання, зробити експеримент з цією українською дівчиною, але я ніколи не наказував і не міг наказувати вам вживати в розмові з нею саме такі слова, надзвичайно образливі для нашого фюрера.

Штіллер мовчки благально дивився на обер-лейтенанта.

— «Я зробила вигляд, що не зрозуміла пана Штіллера, — рівним тоном, ніби читаючи вирок, продовжував Шварц. — Про дальші розмови пана Штіллера буду повідомляти. Оксана Стожар». Далі йде підпис і дата.

Обер-лейтенант поклав донесення в папку, заховав її в шухляду і повернув ключ. Тільки після цього він знову глянув на фельдфебеля.

— Як вам це подобається, пане Штіллер? Це вже друге донесення про вас. Може, у вас збереглись ще якісь підозри щодо цієї дівчини? Може, ви, як і раніше, вважаєте, що я, ваш начальник, не досить пильний і обережний у відносинах з людьми з місцевого населення?

— Я ніколи цього не вважав, пане обер-лейтенант, — притискаючи руку до серця, як при клятві, забелькотав Штіллер. — Я висловив свою думку... Ми в чужій країні. Ця дівчина здавалася мені підозрілою. Я помилився. Я бачу, як я помилився, пане обер-лейтенант.

Каяття фельдфебеля було щирим і повним. Роздратування Шварца вляглось, він зм'як і перейшов на наставницький тон.

— Штіллер, ви мали можливість переконатися, що я бачу людей наскрізь, як на рентгені. Я слідкую за всіма, бачу все! І коли я комусь довіряю... — обер-лейтенант кинув красномовний погляд на Штіллера. — Зрозуміло?

Фельдфебель мовчав, всім своїм відданим поглядом підтверджуючи, що йому все зрозуміло, і віднині командир роти може покластися на нього, як на кам'яну гору.

— Пошта? — запитав обер-лейтенант.

— Прибув тільки один лист, — поспішно, явно зрадівши зі зміни теми розмови, відповів фельдфебель.— Курту Мюллеру.

Штіллер вийняв з кишені заклеєний лист.

— Зміст? — покосився на конверт Шварц.

— Пройняте здоровим німецьким духом. Лист від якоїсь Анни. Мабуть, від нареченої. Пише: незважаючи на те, що мама в лікарні і стан її безнадійний, вона, тобто Анна, акуратно виходить на роботу, щоб допомогти героїчній армії фюрера, у якій доблесно б'ється її коханий Курт Мюллер. Можна передати Мюллеру?

— Так, але в наступних листах звертайте увагу на всіляких безнадійних матерів і наречених. Рядовий Мюллер — ретельний солдат і поза всякою підозрою. Але ми повинні слідкувати за кожним. Ці матінки і хвороби бувають різні, іноді дуже несподівані. Ви розумієте мене, Штіллер?

— Розумію, пане обер-лейтенант.

— Ви вільні.

Фельдфебель вийшов, полегшено зітхнувши.

«Трудовий день» обер-лейтенанта був закінчений досить вдало. Він потягнувся було за сигаретою, але портсигар виявився порожнім. Шварц, бережучи своє здоров'я, дотримувався твердого правила: при будь-яких обставинах викурювати в день не більше десяти сигарет. При цьому десяту обер-лейтенант звичайно смакував перед сном. Однак сьогодні він викурив останню сигарету значно раніше — при розмові з Сокуренком.


4. НА НОЧІВЛІ

Велике українське село Рокитне було розташоване за сім кілометрів від станції тієї ж назви, на перехресті кількох шляхів. Із степового району ішло через Рокитне шосе, з північного сходу на південь тягнулася грунтова грейдерна дорога. Від Рокитного також починалася вузька польова дорога, що огинала невеликий лісок. Вона вела до хутора Дубки і далі, на північ, до загублених між полями і лісовими острівками сіл і хуторів.

Ще восени на дорогах з'явилися «мішечники». Гітлерівці видавали продовольчі пайки тільки тим, хто активно співробітничав з ними, решта населення захоплених ними міст була приречена на голод. І ось тоді дороги з міст у села наводнили величезні маси нещасних людей, гнаних примарою голодної смерті. Міські жителі — жінки з дітьми, старики, підлітки — брели групами і поодинці. Проходили одні, вслід за ними або назустріч їм з'являлися інші, стомлені, запорошені, з худими, сумно зосередженими обличчями, і в їх очах читалося тільки одне бажання, одне питання: — Де добути хоч трохи хліба чи муки?

Це був нескінченний, сумний похід скорботних людей, що несли за плечима мішки, рюкзаки, чемодани на лямках, людей, що пішли по невідомих їм дорогах, від села до села в надії виміняти на взяті з дому речі якісь продукти.

При появі машин мішечники поспішно відходили набік, на обочини, спускалися в кювети і, опустивши голови або відвернувшись, чекали, поки вантажні машини з гітлерівськими солдатами проїдуть мимо.

Поки було тепло, весь цей люд ночував прямо в полі, розпалюючі маленькі багаття з сухого бур'яну. Потім мішечники почали знаходити пристановище на нічліг біля скирт соломи, вириваючи в них нори — «кубла». Але коли вдарили люті морози, вечорами в хатах Рокитного все частіше й частіше чувся несміливий стук у двері і голоси: «Хазяєчко, пустіть переночувати».

Незважаючи на погрози поліцаїв, селяни давали притулок городянам, підгодовували їх, ділячись останнім і відриваючи іноді шматок від свого рота.

Немало таких мішечників ночувало в Рокитному і тієї ночі, коли Сокуренко одержав наказ зробити облаву.

Серед них був п'ятнадцятирічний хлопець — завжди бадьорий, веселий. Він постукав до хати Ольги Чумаченко пізно ввечері. Хазяйка і її старша дочка Надя цілий день працювали на станції — якраз сьогодні їм випала черга йти на очищення залізничної колії. Повернулись додому втомлені, перемерзлі і сердиті. Господарювати вдома залишалась молодша дочка — чорноока Галя. Сім'я повечеряла пісною пшоняною кашею, яку зварила Галя, і вже готувалась до сну. Раптом хтось сильно загрюкав у двері.

— Знову поліцаїв чорти несуть, — сказала Ольга. — Відчини, Галю.

Але вслід за дівчиною на порозі з'явився не поліцай, а низенький, запорошёний снігом підліток з важким мішком за плечима. Він швидко, щоб не впустити за собою холодного повітря з сіней, зачинив двері і з посмішкою на кирпатому, білобрисому, обвітреному обличчі весело, ніби старих знайомих, оглянув господиню і її дочок.

— Добрий вечір! Дозвольте, якщо не виженете, води у вашій хаті напитися, а то душа до кісток присохла!

— Примерзла, може? — запитала господиня, незадоволено оглядаючи хлопця.

— Ага, — засміявся хлопець, стягаючи з голови суконну без хутра шапку-вушанку. — 3 морозу слова переплутав.

Він ще раз без жодної ніяковості оглянув хату, сувору господиню. Надя, яка розуміла матір з півслова, мовчки, не дивлячись на хлопця, подала йому емальовану кварту води.

Підліток повільно відпив кілька ковтків, солодко примружився, кивнув головою.

— Ох, і смачна! Жирна...

Ляклива Галя, що стояла поруч з матір'ю, пирснула сміхом.

— Ще що вигадаєш? — суворо запитала Ольга.

— Кажу, вода у вас добра, з калоріями... — зовсім серйозно пояснив хлопець.

Тут уже й Надя не стримала посмішки.

— Десь, мабуть, добре пообідав, — зітхнула Ольга і стиснула губи. Вона догадувалась, що хлопець буде проситися на ніч, і вирішила йому відмовити. Нехай іде в ті хати, де є чоловіки.

Але хлопець ніби не помічав, що господиня настроєна до нього недружелюбно. Він зробив крок вперед і, відпиваючи з кружки, довірливо сказав:

— Вірите, тітко, з учорашнього вечора в роті і крихти не було.

— А воду п'єш...

— Ха! — здивувався хлопець і поглянув на Надю, ніби запрошуючи дівчину висловити свою думку. — А хіба ви не знаєте, що дві тонни води замінюють сто п'ятдесят грамів сала? Не вірите? Ого! Німецькою наукою доведено... Аякже! Вчені не брехатимуть!

Тепер уже сміялася разом з дочками і Ольга. Вона сама любила гостре, влучне слово, жарт. Але хлопець навіть не посміхнувся, він тільки якось ображено хмикнув носом, при цьому ніздрі його смішно заворушились.

— Е-е, — вже весело сказала господиня, — невигідний ти в нас гість: води тобі не встигатимо носити.

— А ви не бійтесь, тітко, — знову сьорбнувши води, хлопець лукаво глянув на молодшу дочку Ольги, що не зводила з нього погляду. — Коли мені дуже їсти захочеться, я до річки або до колодязя збігаю. А це так... щоб апетит не пропадав.

— О, ще скажеш, що на осиці кислиці, а на вербі груші ростуть, — засміялась Ольга. — Ти, бачу, живеш за приказкою: «Дайте води напитися, бо так їсти хочу, що аж переночувати ніде». Куди тебе подіти такого? Скидай свій мішок.

Хлопець не чекав, поки його вдруге запросять. Він розв'язав тонкий міцний шнурок, яким був підперезаний, скинув ватник і залишився у полотняній, заправленій у суконні штани сорочці з українською вишивкою.

— Документи в тебе є які-небудь? — заклопотано запитала Ольга. — Щоб поліцаї...

— Чого-чого, а цього добра в мене вистачить, — чи то жартома, чи то серйозно заспокоїв її підліток. — Наш начальник міської управи мені троюрідним дядьком доводиться — який завгодно документ підпише.

Він міцно розтер руками своє все ще малинове від морозу, кирпате, забризкане дрібними золотистими веснянками на переніссі обличчя, з задоволенням потер руки, ще раз хазяйським поглядом оглянув кімнату.

— Ану, давайте мені, дівчата, молоток, обценьки, цвяхи, весь інструмент, який у хаті є.

— Навіщо тобі?

— Та он робота є — держаки на рогачах обгоріли, ще казанок з борщем перекинете; табуретка коса — треба цвяхом ніжку прихопити.

І хлопець, знявши рогачі з ручок, почав обстругувати обвуглені держаки. За якусь годину всі рогачі були заново насаджені, ніжка табуретки закріплена, поріг дверей для збереження тепла оббитий товстою солом'яною косою, на чоботі у господині красувалась невелика, пришита тоненькою дратвою латка. Робота горіла у хлопця в руках, він раз у раз жартував, і, змахуючи рукавом сорочки краплі поту, що виступили в нього на носі, хвалькувато заявляв:

— Ех, шкода, що шматка олова і соляної кислоти під рукою нема, а то б я вам увесь дірявий посуд запаяв.

— Ось ти кажеш: німці вигадали — вода заміняє сало...— сказала господиня, сміючись очима.— Гаразд, заберуть у нас німці зерно, худобу, птицю, залишать нам воду. Ну, а як вип'ємо ми всю воду у колодязях, тоді що?

— Тоді, — і оком не моргнувши, відповів хлопець, — тоді всіх наших людей німці переселять до великих рік, морів.

— У морі вода солона.

— Будуть сахарину додавати, — серйозно відповів хлопець. — У них сахарину багато...

Хоч було зрозуміло, що він жартує, Надя розсердилась.

— Ні, — сказала вона злобно, — нехай вже самі чай з сахарином п'ють. Щоб їм від нашого сала животи полопали... щоб їм...

Обережна Ольга шикнула на дочку і непомітно повела бровою у бік підлітка: не базікай, мовляв, зайвого, в хаті чужа людина...

Хлопцеві постелили на широкій лаві — трохи соломи, а зверху рядно. Він примостив під голову свій мішок і, знявши з шитих бурок грубі саморобні калоші, відразу ліг, згорнувшись калачиком і вкрившись своїм ватником.

— Може, каші з'їси трохи?

— Каші? — мрійно перепитав хлопець. — От би каші... Люблю...

Але коли Надя дістала з печі горщик, наклала каші в миску і поставила її на стіл, хлопець не підняв голови. Надя гукнула його, торкнула за плече, поторсала — він не поворухнувся. Міцний сон миттю охопив хлопця.

Він лежав, притулившись щокою до свого мішка, блаженно посміхаючись уві сні, і тоненько, переливчасто посвистував простудженим носом.

Поліцаї, що вдерлися вночі до хати, ледве розбудили його.

— Хто?! Стій! Куди? — злякано крикнув він, схоплюючись на ноги і закриваючи рукою своє обличчя, щоб захистити очі від яскравого світла електричного ліхтарика.

— Документи!

Хлопець мовчав. Він стояв перед поліцаями, закривши обличчя рукою і важко дихаючи.

— Документи є?

— А-а... документи... — промовив з явним полегшенням хлопець. Він потер очі і ліниво, хруснувши кістками, потягнувся. — Ревізія, значить. Десь є документики... Ну й присниться ж таке! Нібито ведмідь мене мало не задушив...

Він помацав підкладку свого ватника, дістав з кишені складений учетверо папірець. Поліцай довго читав освітлену ліхтариком довідку, видану міською управою Тарасові Шумку, що мав п'ятнадцять років, перебував на обліку у біржі праці і одержав дозвіл піти в сільські місцевості для придбання продуктів.

— А чому у Німеччину на роботу не поїхав? — грізно запитав поліцай.

— Не беруть. Кажуть — неповнолітній і спеціальності нема ніякої. Ха! Я не проти, я б з дорогою душею. Чого так блукати. Кажуть, візьмемо весною, коли п'ятнадцять тобі сповниться.

Поліцаї обшукали Тараса. Знайшли: дві старенькі тонкі шкіряні устілки, шило, моток дратви, голку з ниткою, заколоту у підкладку шапки, маленький складаний ножик із зламаним лезом. Розв'язали мішок — там була темна, наполовину змішана з висівками, мука. Мішок прощупали, муку кілька разів проткнули знятим з гвинтівки багнетом.

— Ага, мука... — ніби відповідаючи на запитання, сказав хлопець. — Ячмінна. Нічого, піде! Коржі будуть добрі.

Поліцаї розпитали господиню: коли прийшов хлопець, про що він розпитував, чи не було з ним ще кого-небудь. Перелякана Ольга розповіла те, що знала.

— Щоб завтра твого духу тут не було, — сказав, виходячи, старший поліцай хлопцеві. — Чуєш, байстрюк? Вдосвіта з села забирайся! Шляється тут різна погань!


5. РАНОК

Тарас врахував пораду поліцая. Він прокинувся вдосвіта, поїв запропоновану хазяйкою пшоняну кашу, запиваючи її узваром із сухих груш і шматочків цукрового буряка, і почав одразу збиратися в дорогу. Хлопець здавався в'ялим, сумним, на розпити хазяйки відповідав неохоче, неуважно, не жартував, його ніби мучила якась непосильна турбота, думка про щось неприємне, може, думка про свою невеселу, гірку долю, що змусила ось так блукати зимою від села до села, ночувати в чужих хатах, схоплюватись від окрику поліцаїв.

І тільки коли настав час іти, на обличчі Тараса знову з'явився веселий, лукавий вираз.

— Спасибі, тітко, за кашу. Пузо — як бубон. Можу любий марш відбарабанити.

— Ти, хлопче, не дуже поспішай їхати на роботу в Німеччину, — вважала за потрібне сказати Ольга. — Там тебе з калачами зустрічати не будуть, не думай.

Тарас лукаво глянув на Ольгу:

— Побачимо, тітко, як воно обернеться... Чого наперед загадувати. Бажаю вам... ну, в сім'ї у вас недостача, — хлопець показав очима на велику засклену рамку з фотографіями, що висіла на стіні, — то щоб повернулися цілими і здоровими ті, кого ви чекаєте.

— За це тобі спасибі, синку, — змахнула сльозу Ольга. Вона згадала чоловіка, сина, що пішли в армію у перші дні війни.

— А ти, хлопче, — засміялась крізь сльози жінка,— як закінчиться війна, приїжджай до нас, оженимо. Сподобався ти мені, веселий, роботящий, майстер на всі руки. Наша старша велика для тебе, а Галя підросте — буде якраз...

Молодша Ольжина дочка сховалася за спину матері, Надя посміхалася, хлопець почервонів до вух, засміявся.

— Таке скажете, тітко... Вигадали... Ну, бувайте, не згадуйте лихом!

Все ще зніяковілий, Тарас вклонився і вийшов з хаги.

Надворі тільки починало сіріти, але на вулицях вже з'являлися люди. Згорбившись, ішли мішечники. З відрами на коромислах поспішали до колодязя жінки.

Проїхали сани з кількома тепло, але різношерсто одягнутими поліцаями. У багатьох з них на рукавах були бруднуваті білі пов'язки з трафаретом «Поліцай». За саньми залишився у морозному повітрі струмінь смердючого сивушного перегару.

Тарас ішов не поспішаючи, позіхаючи, здригаючись і щулячись від холоду. Біля стовпа, який ощетинився жовтими стрілками-показниками з німецькими написами, хлопець звернув у провулок і зупинився, щоб перев'язати ослаблі мотузочки на калошах. Він довго морочився, розплутуючи неслухняні вузлики.

У перевулку з'явилася дівчина у плюшовому пальті, несучи великий вузол випраної і випрасуваної білизни.

— Сестричко! — не підіймаючи голови, гукнув до неї Тарас. — А де тут дорога на хутір?

— Он на дощечці написано.

— Там по-німецьки, не розумію я.

— У поліцаїв запитай. Вони біля школи перепустки перевіряють.

Дівчина пройшла мимо, навіть не глянувши на хлопця. Гарне обличчя її з грубо нафарбованими бровами було байдужим. Назустріч їй ішла жінка з порожніми відрами. Вона дала дівчині дорогу, але як тільки та відійшла далі, озирнулась і промовила тихо, з ненавистю:

— Шкура гітлерівська! Білизну своєму комендантові понесла. Я б йому нагладила, накрохмалила... мотузку на шию.

— Доброго ранку, тітко, — сказав Тарас, випростуючись і притупуючи ногою.

— Ой! — здригнулася жінка і обернулася до хлопця. — Злякав...

— Ви тутешні, тітко?

— Тутешня, сину. А чого тобі?

— Та ось як мені дорогу на хутір знайти?

— Виходь на вулицю і — прямо.

— Кажуть, є якась коротша дорога.

— Це через ліс, просікою. Ось за селом маленький вибалок буде. Вийдеш з нього — побачиш попереду скирту соломи, до скирти не доходь, а звертай на стежку ліворуч, там лісок і просіка. Чотири кілометри до хутора по ній, більше не буде.

Жінка хотіла було йти далі, але хлопець затримав її. Він витягнув з-за пазухи устілки.

— О, яка річ є в мене, тітко. Вам не треба? Хочу пшона на кашу виміняти. Вони ще добрячі устілки, навіть за підметки можуть зійти. Особливо по жіночій лінії. Може, у вас, тітко, пшоно є? Або гречка?

— Яке там пшоно... — відмахнулась жінка.

— А може б, все-таки виміняли, тітко, га?— не відставав хлопець, прохально заглядаючи в очі жінці. — Щоб мені на хутір не заглядати. Не хочеться гак робити. Я багато не прошу... Га, тітко? Он які устілки — залізо! Гляньте тільки на товар! — Він ніби з зусиллям згинав, м'яв руками устілки, з тріском плескав ними по колінах і взагалі старався показати товар лицем. — Їм зносу не буде. Їй-богу, не брешу! Я без обману, по совісті.

— От пристав, як циган на ярмарку... — посміхнулась, розглядаючи настирливого хлопця, жінка. — Навіщо ж мені дивитися без потреби?

— Так товар же який! З гарантією. Пожалієте...

— Нема пшона! — розсердилась жінка. — Самі картоплю їмо, та й вона кінчається. Ці ідоли начисто гребуть, а що залишилось, заховали, то вже зміняли, поділились. — Вона вже не сердилась. — Хіба ти один ходиш? Тисячі! Голод у місті?

— І не питайте, тітко. Біда... — сказав Тарас, ховаючи за пазуху устілки. — Що буде — не знаю... Значить, до скирти не доходити і ліворуч? Так ближче?

— Набагато ближче, — жінка побачила трьох німецьких солдатів, які завернули в провулок, і заспішила: — Он вони, іроди, йдуть. Дай хоч їм з порожніми відрами дорогу перейду...

Тарас відступив у глибокий сніг, щоб дати дорогу солдатам. Двоє з них були високі. Вони йшли попереду, в ногу, засунувши руки в рукава шинелі, широко розставляючи довгі ноги в чоботях і великих солом'яних ботах. За ними поспішав третій — маленький, низенький солдатик, закутаний хусткою, поверх якої була натягнута пілотка. Тарас витягнув про всяк випадок свій документ. Високі пройшли, тільки покосившись на хлопця, а солдатик підскочив до нього:

— Руки ферх! — тихо скомандував він, наставляючи на підлітка автомат і люто водячи очима. — Пуф-пуф!

Тарас злякано і здивовано підняв руки. У пальцях правої руки у нього був затиснутий папірець.

Молоденький солдат (він був на зріст трохи вищий від Тараса) насунув хлопцеві шапку на очі і, задоволено засміявшись, побіг доганяти товаришів.

— О, які... жартівники. Ха! — у веселому здивуванні пробурмотів Тарас, поправляючи шапку. — На перепустку навіть не дивляться. А що їм якийсь Тарас?... Ніщо!

Хмикаючи і посміхаючись, Тарас пішов вулицею у тому напрямку, який йому вказала жінка. За кілька хвилин він уже був на краю села. Тут хлопець побачив маленьку людину у синій чумарці з парабелумом у дерев'яній кобурі. Це був Сокуренко. Начальник поліції уважно оглянув хлопця, але не зупинив його.

Оксана постукала до кабінету обер-лейтенанта Шварца.

— Увійдіть!

Дівчина увійшла з вузлом білизни. Вона вже була без пальта і хустки, у темній, з якогось линючого матеріалу кофточці і чорній, погано пошитій спідниці, яка спускалася на халяви чобіт і робила її постать плоскою. Каштанове волосся було зачесане назад без проділу і скріплене на потилиці в маленький вузол. Грубо, невміло нафарбовані брови, наведений фарбою на щоках плямистий рум'янець спотворювали її гарне свіже обличчя, робили його неприємним, майже огидним.

— Доброго ранку, пане обер-лейтенант, — кладучи вузол на стіл і розв'язуючи кінці хустки, сказала Оксана. — Не знаю, чи догодила я вам цього разу. Манжети крохмалила. Будьте ласкаві, прогляньте і перевірте за списком.

— Я пам'ятаю так... —обер-лейтенант швидко порахував білизну.

— Гаряча вода чекає вас на кухні, — продовжувала дівчина. — Це як дощова вода. Я розтопила чистий сніг. Для миття голови дуже добре: волосся стає м'яким, пухнастим, як шовк.

— Чудово! — офіцер з поблажливою посмішкою глянув на дівчину. — А які новини, Оксано?

— Поки що нема ніяких особливих, — винувато знизала плечима Оксана. — Вчора пан фельдфебель не проводжав мене... Вночі була облава, але в сусідів ніхто не ночував. За сім'єю Колісника я слідкую... Тільки важко. Від мене люди все приховують. Ненавидять. У розмови не вступають. Не вітаються навіть, відвертаються. Мати, і та...

— А ти мені напиши, хто не вітається. Зрозуміла?

— Гаразд, завтра я принесу список. Він буде довгий... — Оксана невесело посміхнулась.

— Нічого, — багатозначно кивнув Шварц. — Ми можемо скоротити його. Викреслимо кого-небудь, та так, що й згадки не залишиться... З тобою хтось із наших солдатів пробував говорити по-російськи?

— Фельдфебель, як я вже вам повідомляла.

— Ні, крім Штіллера.

Оксана замислилась і похитала головою.

— Ні, не пригадую...

Шварц відібрав пару білизни, решту склав у чемодан і замкнув його на ключ. Перевірив, чи замкнуті шухляди в столі.

— Затопи тут грубку.

— Пане обер-лейтенант, може, трохи пізніше?

— Чому? — здивувався Шварц. — Ти чимось зайнята?

— Ні, — Оксана зніяковіло опустила голову. — Я не люблю тут залишатися сама... Телефон і... ну, я не хочу.

— А-а, — посміхнувся обер-лейтенант. — Ти боїшся навіть тіні підозри?

— Береженого бог береже... — ще нижче схилила голову дівчина.

— А сміливість міста бере, — засміявся Шварц. Він ніколи не минав нагоди показати, що досконало знає «мову місцевого населення». — Ти думаєш, мене можна обдурити? Якби я щось помітив...

Очі офіцера холодно блиснули. Пружним кроком він кілька разів пройшовся по кімнаті, високо піднявши голову. В цю хвилину у Шварца був такий вигляд, ніби він крокував перед полком, вишикуваним для огляду, і в чині не обер-лейтенанта, а, принаймні, підполковника.

— Гаразд, — сказав він Оксані, яка почала вкладати тріски. — Якщо ти турбуєшся, я пришлю сюди солдата.

Шварц захопив білизну і пішов до дверей.

— Пане обер-лейтенант! — поспішно і тривожно гукнула Оксана. — На столі якісь папери... Ви забули.

Обер-лейтенант мимоволі ще раз поблажливо посміхнувся: обережність цієї дівчини зворушила його.

— Я нічого не забуваю, Оксано, — сказав він з порога. — Це непотрібні папери. Кинь їх у грубку.


6. ДИВНА РОЗМОВА

Чому обер-лейтенант Густав Шварц довіряв українській дівчині Оксані Стожар?

Не лише фельдфебель Штіллер, але й начальник кущової поліції Сокуренко не раз ставили перед собою це запитання. Штіллер нарешті зрозумів, у чому справа... Сокуренко не знав і досі.

Як встановив начальник поліції, Оксана — колишня студентка педагогічного інституту — з'явилася в своєму рідному селі Рокитне відразу ж після приходу німецьких військ. В Рокитному жили її мати і два старші брати. Був ще один, найстарший брат, але він загинув у сутичці з японцями біля озера Хасан. Брати Оксани, один — кандидат партії, другий — комсомолець, з перших же днів війни були мобілізовані в армію. Оксана також була комсомолкою. А втім, вона й не приховувала цього.

Не менш цікаві відомості одержав Сокуренко і про батьків дівчини. Батько Оксани, Трохим Стожар, був організатором і першим головою колгоспу. Та не довго він головував. Якось вночі перед весняною сівбою загорівся амбар з колгоспним зерном. Трохим перший кинувся гасити пожежу. Там його і звалила невідомо ким випущена куля... Мати дівчини, на думку Сокуренка, була запеклою більшовичкою, і її треба було повісити без жодних розмов на першому ж стовпі. Йому не раз доносили, що стара відверто честить і німців, і поліцаїв, а його, начальника кущової поліції, інакше не називає, як «щуром», «скаженим собакою».

Правда, Сокуренко знав також, що зараз у хаті Стожарів немає згоди. Стара прокляла дочку, як тільки довідалась, що Оксана пішла працювати в комендатуру. Сварки між матір'ю і дочкою тривали й досі. Стожариха ходила по сусідах, плакала, побивалась і називала дочку останніми словами. Але це ще нічого не означало.

Коли Сокуренко був призначений у Рокитне, Оксана вже працювала в комендатурі. Лейтенант, попередник Шварца, молодий і легковажний офіцерик, який після історії з Ерліхом потрапив у штрафну роту, був доброї думки про дівчину. Як вона втерлася до нього в довір'я, що говорила про себе — невідомо. Чому новий комендант, обер-лейтенант Шварц, це розумне, хитре, тонке німецьке стерво, явно протегував Оксані — для Сокуренка також було повною загадкою.

Як тільки стало відомо про зникнення ящиків з боєприпасами, начальник поліції негайно розповів новому командиру роти всі відомості про прибиральницю комендатури. Обер-лейтенант негайно наказав, щоб уночі дівчину заарештували і привели в комендатуру. І раптом увечері він відмінив цей наказ, накричав на Сокуренка, обізвав його ідіотом, тупицею, бовдуром, який не бачить, що робиться під носом. Сокуренко і справді був винен — якраз тієї ночі із села втекли до партизанів поліцай Нечипорчук і ще два молодих хлопці, яких Нечипорчук за кілька днів перед цим рекомендував прийняти в поліцію.

Що й казати, вина Сокуренка була великою і важкою. Однак чому обер-лейтенант не вважав за потрібне заарештувати і допитати Оксану? Цього Сокуренко зрозуміти не міг, бо не знав усіх подій цієї злополучної для нього, неспокійної ночі.

...Коли стемніло, Оксана сама прибігла до обер-лейтенанта — задихана, бліда, перелякана на смерть. Вона показала шматок жовтого провощеного паперу і уламок тонкої дошки з цвяхами і шматком дроту. З одного погляду на ці предмети обер-лейтенант зрозумів, що вони означають.

— Де знайшла? — запитав він хрипко, впиваючись очима в обличчя Оксани.

— Відняла у собаки на вулиці.

— Чия собака, знаєш?

— Тих хлопців, що в них поліцай Нечипорчук живе. Це по нашій вулиці. Ой, швидше! Туди люди якісь з городів пішли... Світло в хаті запалили. Швидше! Побачите, там щось затівають...

Але Шварца підганяти не треба було. Він сам керував операцією. Як на злість, Сокуренко десь пропав, і розшуки начальника поліції затримали обер-лейтенанта на шість хвилин. Хату Нечипорчука оточили двома кільцями: перше — поліцаїв, друге — солдатів. На вікна навели кулемети.

І тут обер-лейтенанта чекало жорстоке розчарування. Хата виявилась порожньою. З багатьох ознак можна було визначити, що люди залишили її кілька хвилин тому. На столі була приклеєна листівка із зведенням Радінформбюро, у сінях валялися уламки ящиків з-під гранат і патронів, провощений папір, кілька загублених патронів до автоматів німецького виробництва.

Гнів Шварца обрушився на начальника поліції.

З того часу Оксана стала секретним інформатором обер-лейтенанта. Дівчина була ретельною, наївною і відданою. Вона захоплювалась всім німецьким, любовно розглядала ілюстровані журнали і, як довідався Шварц, мріяла вийти заміж за німецького офіцера, поїхати в Німеччину.

Чи довіряв їй обер-лейтенант? Ні. Два окличні знаки, поставлені його рукою на карті біля села Рокитного, означали дві події: випадок з Ерліхом і зникнення Нечипорчука. Третій знак — запитальний — торкався Оксани... Десь у душі обережного Шварца все ще зберігався сумнів.

Залишившись сама в кабінеті, Оксана розпалила дрова у грубці і швидко підійшла до дверей. В коридорі було тихо. Дівчина трохи відхилила двері, взяла ганчірку, щітку і, наспівуючи, взялась за прибирання. Насамперед вона старанно струснула порох зі шторки, що закривала карту на стіні, потягнула за шнурок, перевірила, чи добре тримають кнопки, і мимохідь, байдуже ковзнула поглядом по нових позначках, зроблених Шварцом учора ввечері.

В коридорі було так само тихо.

Оксана переклала на край столу залишені обер-лейтенантом папери, обережно відсунула телефонний апарат, косячись на відхилені двері, почала шліфувати сухою бархаткою лаковану поверхню столу.

За дверима почулися повільні важкі кроки. Оксана відкинула ганчірку і завмерла, прислухаючись.

У дверях з'явився солдат. Він читав листа.

Оксана, ніби захоплена зненацька, вдарила рукою по шухляді, наче поспішно засувала її на місце і, схопивши зі столу папери, заховала їх за спину.

Солдат здригнувся і подивився на дівчину. Оксана стояла за столом, обличчя її взялося червоними плямами, очі гарячково блищали, вона посміхалася кривою, розгубленою, визивною і в той же час підлесливою посмішкою. В очах солдата майнув переляк. Він швидко причинив двері.

— Спокійно, Оксано, — тихо, намагаючись якомога чіткіше вимовляти слова чужої для нього мови, сказав він. — Я нічого не бачиль... не бійся...

— А чого мені боятися? — з удаваним здивуванням запитала дівчина.

— Шибениці, — солдат підняв на Оксану свої сумні, розумні, втомлені очі.— 3 цим не жарти. Добре, що обер-лейтенант послав мене, а не інший сольдат.

— Пане Курт, що ви мелете?

— Не треба зайвих слова, — досадливо зморщився солдат. — Я слідкую давно. Дуже давно. Я знаю, хто ти єст.

— Хто?

— Зайві слова...

— А все-таки, хто ж я така, по-вашому? — уста Оксани розтягнулись у глузливій посмішці. Вона дивилась на солдата вороже.

— Ти... ти відважна радянська дівчина,— твердо, дивлячись їй в очі, промовив солдат. Худе, суворе обличчя його раптом змінилось, ніби на нього впало м'яке світло. — Ти ходиш так... — він розставив руки і зробив обережний крок вперед, ніби балансуючи на протягнутому канаті. — Впадеш — смерть! Я не ворог, Оксано, я — друг.

Оксана дзвінко засміялась, але сміх її пролунав якось штучно.

— Який ви смішний, пане Курт, — сказала вона, виходячи з-за столу і все ще продовжуючи тримати руку за спиною. — Довго гадали, поки вигадали?

— Дуже довго, дуже багато, — похмуро кивнув головою солдат. — Я бачив тебе з Гансом Ерліхом. Вночі стояла, розмовляла. Я думаю — навіщо? Потім — нема патронів і гранат. Потім Ерліх потрапляє у фельдгестапо. Він вмер, але він не виказаль тебе.

Оксана подивилася на Курта з жалем. Так дивляться на людей, захоплених дурною, настирливою ідеєю.

— Навіщо ж ви мені все це кажете? Ви б узяли та й доповіли про все це пану обер-лейтенанту.

Курт тільки сумно посміхнувся.

— Тиждень тому, — сказав він, — я непомітно поклав тобі в кишеню пальта записку: «Фельдфебель Штіллер — провокатор».

— Ага! — розкрила рот від здивування Оксана. — Це, значить, зробили ви? Не турбуйтесь, того ж дня я передала записку панові обер-лейтенантові.

— Не вірю, — похитав головою солдат. — Тоді б Штіллер не проводжав би тебе другий і третій раз.

Оксана збентежилась, але відразу перейшла в наступ.

— А чому ви, пане Курт, приховуєте від своїх, що знаєте нашу мову? — запитала вона, примружившись.

— З тієї ж самої причини, з якої ти приховуєш, що знаєш нашу, німецьку мову.

— Я?! — Оксана аж відступила назад, вражена такою підозрою.

Курт не звернув уваги на її здивування. Він знову розвів руки, ніби втримуючись на канаті.

— Оксано, я також ходжу так. Я одержаль лист, дуже погано лист...

— Цікаво... — не дала йому закінчити дівчина, скептично розглядаючи солдата, і відразу додала з погрозою: — Не мені, а панові обер-лейтенантові буде цікаво, коли я розповім йому про цю розмову з вами

— Так, йому було б цікаво... — з невеселою посмішкою погодився солдат. — Але ти не скажеш.

— Чому? — підняла брови дівчина.

— Чому раніше не сказала?

— Мені шкода було вас, я думала — ви жартівник, — скипіла дівчина. — А ви божевільний. Мелете бозна-що.

Солдат зробив знак замовкнути. Він прислухався.

— Ідуть! — тривожно прошепотів він, відходячи до стіни. — Сховай документи!

— Які? — Оксана пустотливо посміхнулась.

— Ті, що взяла в столі і тримаєш за спиною.

Оксана недбало кинула на стіл зім'яті папірці і засміялася в обличчя солдатові.

В кімнату увійшли обер-лейтенант, який розчісував мокре волосся, і схвильований начальник поліції. Курт виструнчився, він був блідий.

— Ви розумієте, я відразу... — говорив на ходу Сокуренко, але, побачивши Оксану, замовк.

— Пане обер-лейтенант, — промовила Оксана, показуючи на папери. — Ви наказали мені викинути ці папірці, а солдат... він дивиться суворо і говорить щось...— дівчина глянула на Курта Мюллера, що ковтав відкритим ротом повітря, — по-німецьки.

Шварц зі злістю зім'яв папери, кинув їх у грубку.

— Ідіть звідси! — крикнув він солдатові і, презирливо скрививши обличчя, повернувся до Сокуренка. — Ну, ну, розповідайте. Тільки спокійно, чітко, послідовно: хто йшов, куди йшов, з ким йшов?

Начальник поліції вказав очима на дівчину, даючи зрозуміти, що він не хотів би при ній вести цю розмову. В ту ж мить Оксана звернулась до Шварца:

— Дрова розгорілись, пане обер-лейтенант. Зараз поставлю каву і потім зайду підкинути у грубку.

І Оксана вийшла з кімнати вслід за солдатом.


7. ЧОТИРИ ВЛУЧНИХ ПОСТРІЛИ

— Чому ви гадаєте, що ці два підлітки, партизани?— запитав Шварц начальника поліції, як тільки двері зачинилися за дівчиною.

— Дозвольте нескромність: я не гадаю, я — впевнений! — відповів Сокуренко.

— А ви перевіряли їхні документи?

— Ні. — Сокуренко був не на жарт схвильований.— Зараз я вам змалюю повну картину. Ото виходжу я на вулицю перевіряти пости і бачу: на дорозі до хутора з'являється підозрілий тип.

— Що значить «з'являється»? — відкриваючи карту, роздратовано запитав обер-лейтенант. — Звідки з'являється?

— Та в тому-то й справа, що невідомо, звідки він з'явився. Розумієте, там скирта соломи...

— Та куди ж він ішов? У якому напрямку? — вже зовсім сердито запитав Шварц. — Ви можете що-небудь толком розповісти?

На обличчі начальника поліції з'явився плаксивий вираз.

— Йшов до села. Ви ж не даєте й слова сказати... Іде до села, а звертає на стежку. Стежка веде в ліс, на просіку. Просікою можна вийти на хутір. Але врахуйте, що поруч — залізниця.

— Враховую, — розглядаючи карту, сказав обер-лейтенант. — Скільки йому років?

— Кому?

— Ну, не лісові, не хутору, не просіці і не залізниці, звичайно, — нетерпляче затупав ногою офіцер. — Я про вік вашого «підозрілого типа» питаю.

— Далеко було і темнувато, але видно, що молодий. Років шістнадцять-сімнадцять, не більше. За плечима — мішок. Розумієте, мені відразу кинулось в очі: ранок, скирта соломи, йде до села, а звертає до просіки. Якщо вийшов з хутора, чого йде назад у хутір іншою дорогою?

— Тепер зрозуміло, — кивнув головою Шварц. — Далі!

— Тільки цей перший дійшов до лісу, а з села виходить другий, також з мішком, — продовжував підбадьорений Сокуренко. — Так цей покосився на мене. Я нібито не звертаю уваги, а сам за хату і слідкую. Дивлюся: і другий звертає на стежку до просіки. Тут я у пана фельдфебеля бінокль попросив і — весь увага. Бачу, підходить цей другий до ялинки, а назустріч йому встає перший...

— Вони розмовляли один з одним? — запитав обер-лейтенант, і погляд його відразу став холодним і гострим.

— Не знаю. У мене очі сльозою зайшли.

— Від самогону. Менше пийте, Сокуренко.

— Так, значить, протер я очі, — поспішно продовжував Сокуренко, — наставив бінокль, бачу: перший, цей, що від скирти йшов, як крізь землю провалився, а другий пішов у ліс просікою.

Обер-лейтенант потягнув шнурок, закриваючи карту.

— Краще було б, якби у вас не сльозились очі, — сказав він зі злістю і заходив по кімнаті. — Чортзна-що: він бачив, йому здалося, йому... як це? йому приверзлося. В результаті — він упевнений. Яка залізна логіка! І все це в останній день мого перебування тут.

Сокуренко стояв, нервово мнучи в руках смушкову шапку, і скоса поглядав на німця чорними злими очицями. Начальник поліції старанно виконував наказ обер-лейтенанта, не спав цілу ніч, слідкуючи за тим, щоб поліцаї провели облаву як слід. Вранці він майже дві години простояв на морозі, приглядаючись до мішечників, які йшли на хутір, сам особисто помітив двох підозрілих хлопців, повідомив, думав — похвалять... А німець знову незадоволений і поводиться з ним, як з хлопчиськом.

Шварц зупинився біля Сокуренка, ганяючи під шкірою чисто виголених напудрених щік маленькі тугі жовна.

— Вирішено! Посилаю дві групи, — сказав він сердито. — Одну на машині в об'їзд, вона закриє вихід з просіки. Друга — ви з своїми поліцаями — піде по просіці від нашого села. На машину дайте кілька поліцаїв. І взагалі, Сокуренко, — роздратовано додав офіцер, — посилайте своїх людей вперед. Нехай вони не звикають ховатися за спини наших солдатів.

— Зрозуміло! — поспішно клацнув каблуками начальник поліції і вибіг з кабінету.

Офіцер одягнув шинель, кашкет і також вийшов, щоб дати фельдфебелю наказ.

На узліссі, кроків за п'ятнадцять від протоптаної по просіці стежки, росло кілька напівзасипаних снігом ялинок. За ними, як за пагорбками, сидів на маленькому мішку хлопчина в ватнику і чоботях. Гарне смагляве обличчя його посиніло від холоду, він раз у раз стукав ногою об ногу, розтирав ніс рукавицею, але не вставав, щоб побігати і розігрітися. Стиснувши губи, хлопчина невідривно дивився в простір між гілками ялинки на околицю села. Зсунуті на переніссі чорні густі брови, різко окреслений рот, міцне, тверде, ніби вирізане підборіддя надавали юному обличчю хлопчини мужнього, суворого виразу.

Десь над холодним, вкритим снігом степом сходило сонце. Тонкі сизі струмені диму, що підіймалися від села до неба, набрали спочатку багряного, а потім золотистого відтінку. На біле поле, що відділяло крайні хати села від лісу, впали рожеві смуги світла. Сніг на верхівках ялинок малиною зарум'янився.

Три чорні ворони, що сліпучо сяяли на сонці, пролетіли з лісу в село. Почувши їх холодне, ображене каркання, хлопчина здригнувся, різко закинув голову і довго з хлоп'ячою цікавістю слідкував за птицями.

На околиці села ніхто не з'являвся. Але ось вийшли дві жінки. Кожна з них тягнула за собою невеликі сани. Вони минули те місце, де починалася стежка, що вела до лісу, і пішли дорогою далі, до скирти соломи.

Настороженість зникла з очей хлопчини. Він оглянув лямки мішка, обмів рукавицею сніг, що пристав до рядна, і вже хотів підняти свою ношу на плечі. Але раптом його увагу привернув віддалений, наростаючий шум автомобільного мотора, і він знову сів на мішок, не зводячи погляду з сільської околиці.

З села вискочив великий грузовик, вщерть наповнений солдатами і поліцаями. Біля стежки машина зупинилася, і кілька чоловік поспішно зіскочили на землю. Відразу ж грузовик помчав далі, а солдати і поліцаї витягнулися низкою на стежці.

Ніби не вірячи своїм очам, хлопчина тихо і здивовано свиснув. Ворушачи губами, він порахував людей на стежці. Їх було тринадцять. Чортова дюжина: сім поліцаїв і шість солдатів. Вони швидко йшли до лісу.

Хлопець поривчасто підвівся, ніби збираючись щодуху бігти вглиб лісу, але миттю опам'ятався і завмер. Кілька секунд він, стиснувши зуби, дивився блискучими чорними очима на дерева так жадібно і тоскно, ніби вперше і востаннє бачив зимову красу лісу.

— Ні, брат... — вголос, зі злістю промовив він, видно, переборовши себе. — Ні кроку! Лежи тут і чекай... Ось як!

І, ніби підкоряючись наказові, він ліг на землю.

Скорботна тінь промайнула по обличчю хлопця і залягла біля очей, в опущених куточках уст. Ніби відповідаючи на якісь свої думки, він з жалем похитав головою і сумно посміхнувся. Губи беззвучно прошепотіли щось...

Потім хлопчина суворо оглянувся навколо, ніби оцінюючи зайняту ним позицію, поклав біля ялинки свій мішок, замаскував його снігом, витягнув з-за пазухи пістолет. Але люди на стежці були ще далеко. Вони тільки починали спускатися у вибалок і швидко один за одним зникали в ньому.

Хлопчина сховав пістолет за пазуху, ще раз сумно оглянувся навколо.

Тихо і гарно було в лісі. Чистий сніг слабо рожевів на вітах дерев. Тонко, ледь чутно пахло смолистою хвоєю, гіркуватою корою вільхи, солодкими бруньками берез. Ялинки протягали до самого обличчя хлопця опушені снігом лапасті віти.

Ну, от і все, дорогі мої, — сказав хлопчина, гірко посміхнувшись. — Остання розмова.

Сльози потекли з його відкритих усміхнених очей. Він змахнув їх рукавицею, насунув шапку глибше на чоло і ліг за мішком.

Поліцаї і солдати довго не виходили з вибалку і раптом ніби виросли з снігу. Тепер маленький загін ішов не низкою, а розгорнутим строєм. Попереду з гвинтівками напоготові брели у глибокому снігу поліцаї, за ними — солдати.

— П'ять, шість... вісім... десять, одинадцять... — шепотів хлопець, рахуючи їх.

Невистачало двох. Хлопець тривожно, ніби боячись пастки, оглянувся, підняв вуха шапки, прислухався. Було так само тихо. Він заспокоївся і вийняв пістолет, запасну обойму.

Поліцаї вже були від нього за метрів сто. Добре було видно їх розчервонілі від морозу обличчя, ремені, пов'язки на рукавах.

Хлопець ворухнувся, втоптуючи під собою сніг, і завмер, пильно розглядаючи поліцаїв і солдатів чорними злими очима. Нарешті він вибрав ціль для першого пострілу. Посередині низки, вслід за низеньким миршавим поліцаєм у синій чумарці, йшов стежкою високий гітлерівець з автоматом на грудях. Він розмахував руками і кричав щось своїм солдатам. Це був обер-єфрейтор.

Спершись ліктями на мішок, хлопчина стиснув зуби, старанно прицілився і, коли незрима лінія, що йшла від його гнівної зіниці через щілину прицілу і кінчик мушки, вперлася в груди гітлерівця, плавно натиснув на спусковий гачок.

В тиші морозного, малинового, радісного ранку почувся сухий, чужий природі звук пострілу.

Провівши машину з солдатами і поліцаями, Шварц повернувся до свого кабінету в чудовому настрої. «Вихід із просіки закритий, — міркував він, розглядаючи карту і насвистуючи марш. — Їм нікуди буде подітися. І якшо це дійсно партизани, то Сокуренко дав мені на прошання просто-таки чудовий подарунок.

Оксана внесла великий оберемок дров. Обер-лейтенант спостерігав, як вона підкидала їх у грубу, його вразив незвичайний вираз обличчя дівчини. «Ніби в неї хтось помер з близьких родичів, — подумав він. — А як страшенно фарбує вона брови і щоки... Очевидно, вважає, що ось така, грубо розмальована, вона стає гарнішою, привабливішою. У бідної дівчини повна відсутність смаку. Але якщо її одягнути гарно, стерти з обличчя ті дурні фарби, змусити щодня чистити зуби, зробити модну зачіску — вийшло б щось чарівне».

Причинивши дверцята грубки, дівчина збиралася вийти.

— Оксано! — затримав її Шварц. — Чому в тебе сьогодні таке сумне обличчя?

Дівчина підняла на нього погляд усміхнених очей.

— Сумне? Таке скажете... Сьогодні в мене щасливий день — мені снився хороший сон.

— З весіллям? — посміхнувся обер-лейтенант.

— Так.

— В якому чині був наречений?

— Я цього не помітила, — простодушно відповіла Оксана, потішена запитанням Шварца, — але офіцер... Чорний мундир, волосся світле, як у вас, і такий гарний, привітний, ввічливий. Ми входимо в кірху, а навколо народу!.. І — орган. Адже у вас в церкві органи?

— Боже, яка наївність...— засміявся обер-лейтенант.

— Ви не вірите в любов? — образилась Оксана.

— Я вірю в любов, — сказав Шварц твердо і подивився на дівчину з грайливим жалем. — І це... тільки це врятує тебе від багатьох неприємностей.

Оксана загадково зітхнула.

— Пане обер-лейтенант, я ніколи ні про що вас не питала, а зараз хочу запитати. У вас є наречена? Це не військова таємниця?

— Ні, це не військова таємниця, — сказав офіцер, розстібаючи верхню кишеню мундиру і виймаючи звідти фотографію. — Ось дама мого серця. Подобається?

З фотографії посміхалась до Оксани гарненька німочка з красивою зачіскою, випещена, примхлива, з ямочками на щоках і показувала в посмішці два ряди дрібних білих зубів.

— Ой, яка! Ангелятко! — сплеснула руками Оксана. — Дозвольте подивитися?

Обер-лейтенант передав фотографію і з задоволенням помітив, що в очах цієї української дівчини вслід за захопленням майнула ревнива заздрість, страждання, далеко захована свідомість своєї нікчемності. Він не здивувався: навіть у багатьох німецьких дівчат його прекрасна Берта викликала саме такі почуття.

— Але батечко у цього ангела... — почав було він, самовдоволено посміхаючись, і, не встигши договорити, змінився на обличчі.

Десь далеко пролунали постріли.

Обер-лейтенант, як був — у хутряній безрукавці, без кашкета — вискочив на ганок. Стрілянина чулася з боку лісу. Часто хлопали гвинтівочні постріли, майже безперервно тріщали автоматні черги. «Чорти б його забрали, Сокуренко, здається, не помилився, — подумав Шварц, прислухаючись до стрілянини. — Але чого вони так довго?»

Стрілянина обірвалась так само раптово, як і почалась.

Шварц повернувся до кабінету. Оксана все ще розглядала фотографію.

— Так, але батечко у цього ангела справжній чорт,— весело сказав обер-лейтенант. — Чудовий маєток, п'ятсот гектарів землі у Східній Пруссії, два спиртових заводи... Спадкоємниця — єдина дочка, мила, примхлива Берта.

— Вона любить вас? — запитала Оксана.

— Любить, любить... — ховаючи фотографію в кишеню, засміявся офіцер.— Але хто я для її пузатого тата? Син якогось німецького колоніста в Росії, що мав колись всього лише сорок п'ять десятин землі на Поволжі.

— Значить, ви жили в Росії? — здивувалась дівчина.

— Жив, жив, — посміхнувся обер-лейтенант. — Я закінчив вашу, радянську семирічку... А згодом, коли почали організовувати колгоспи і мого татуся хотіли розкуркулити, він разом з іншими заможними колоністами прийняв німецьке підданство і приїхав до Німеччини.

— А я думаю, звідки німецький офіцер так добре знає чужу мову? А запитати все соромилась.

— Ось тому я й тримаю тебе прибиральницею, — строго сказав Шварц. — Ти не ставиш зайвих запитань. Ти — слуга, вишколений слуга, що чітко виконує накази пана. Такими повинні бути всі тут, на завойованій нами землі.

Обер-лейтенант підійшов до шафи, вийняв маленьку пляшку коньяку і дві металічні чарки.

— Сьогодні в мене особливий день, Оксано. І я частую тебе найкращим у світі французьким коньяком «Мартель». Французи називають його напоєм богів.

— За що ж ми вип'ємо? — запитала дівчина, шанобливо приймаючи з рук офіцера подану їй чарку. — За здоров'я вашої нареченої?

— Так, за здоров'я Берти. Зараз її татусь навіть знати не хоче якогось обер-лейтенанта Густава Шварца. Але коли я після війни буду володіти чотирмастами гектарами, і не яких-небудь прибалтійських пісків, а масної родючої землі на Україні або в Поволжі, ось тоді Бертин батько буде шовковий. Ну, до дна!

Цокнулись і випили. Оксана зморщилась і закрила рот рукою.

— Не сподобалось? — запитав обер-лейтенант, ховаючи пляшку.

— Сподобалось... Тільки дух захоплює... Дякую за частування. Що вам приготувати на сніданок? Є ще холодець учорашній, я дістала хрону. Каву міцну зварити?

— Так. На обід — курку, підсмаж побільше картоплі. В мене буде гість.

Дівчина пішла на кухню. Обер-лейтенанту не терпілось довідатись, з чим повертається начальник поліції. Він одягнувся і вийшов на високий шкільний ганок.

Перше, що він побачив, були сани, запряжені парою коней, що мчали мимо школи. На санях, розмахуючи кінцями віжок, стояв поліцай Чирва.

— Стій! Куди їдеш? — крикнув Шварц.

— Тпрру! — Чирва, відкинувшись назад і виснучи на натягнутих віжках, зупинив коней.— За вбитими їду, пане комендант. Начальник наказав.

— А скільки вбитих?

— Четверо.

— Як? Адже їх було всього двоє!

Чирва мовчав, безглуздо кліпаючи. Червоне м'ясисте обличчя його було похмурим — він не розумів, про що говорить офіцер.

— Я питаю, скільки було партизанів? — гарячився Шварц.

— Поки що один. Живим узяли. Пацан, можна сказати...

— Що? — жахнувся обер-лейтенант. — Четверо наших убито?

Він підбіг до саней, блідий від люті, і схопив рукою віжки.

— Хто вбитий?

— Поліцай Мулярчук і Куліш, ваш солдат — не знаю прізвища — і обер-єфрейтор.

— Вбиті чи поранені?

— Та кажу ж — убиті... — Чирва боязко поглядав на розлюченого німця. — Бив без промаху. Мені шапку прострелив, волосся на голові висмикнуло.

Поліцай зняв шапку і показав розірване кулею сукно.

Обер-лейтенант, блідий, з тремтячими губами, випустив з рук віжки.

— Бери на сани Сокуренка, полоненого і вбитих. І миттю до мене!

Чирва гикнув на коней, махнув віжками, і сани помчали, залишаючи на снігу блискучий слід полозів.

Перший постріл звалив обер-єфрейтора. Поліцаї і солдати залягли і відкрили безладну стрілянину по лісу. Сокурєнко лежав на стежці, як в окопчику, і, не піднімаючи голови, стріляв з маузера. Ще у вибалку він наказав двом найспритнішим і найсміливішим поліцаям піти в обхід і, на випадок збройного опору, раптово напасти на партизанів з тилу. Тепер він молив бога, щоб цей обхідний маневр вдався. Чи є вбиті або поранені серед його людей, начальник поліції не знав і думав тільки про те, аби самому залишитися живим.

Нарешті він почув попереду крик свого поліцая. Сокуренко схопився на ноги і наказав припинити вогонь. Стрілянина втихла. Поліцаї і солдати побігли до ялинки, але на снігу залишилось чотири непорушні постаті.

Коли Сокуренко подбіг до ялинки, він побачив у колі поліцаїв і солдатів підлітка, що лежав на втоптаному снігу. Руки його були зв'язані за спиною ременем, праве око підбите. Він лежав на боку без шапки і, припадаючи обличчям до землі, хапав скривавленими губами грудочки снігу.

Сокуренко вдарив його носком чобота в обличчя. Голова хлопця тріпнулась, але він навіть не застогнав. Начальник поліції ледве стримався, щоб не повторити удару. Він пам'ятав наказ обер-лейтенанта: «Взяти живим!» Крім того, захоплений живим, партизан міг служити виправданням їхніх втрат.

Четверо з групи Сокуренка були вбиті. Куля вцілила обер-єфрейтору в груди, очевидно, в серце. Він уже встиг захолонути. Інші лежали з простреленими головами.

Вбитих винесли на стежку. Загін рушив до села. Попереду несли вбитих, позаду під конвоєм Сокуренка ішов, накульгуючи, полонений — без шапки, з закривавленим обличчям.

Начальник поліції подумав про те, яке невигідне для нього враження справить така процесія на мешканців села, і вивів заарештованого вперед. Проте відразу ж зміркував, що ця перестановка нічого не дає і партизан все одно буде виглядати героєм. Тоді він послав Чирву за підводою.

Коли Сокуренко вбіг у кабінет обер-лейтенанта, Шварц сидів за столом з байдужим виразом обличчя.

— Я дуже радий бачити вас, пане Сокуренко, цілим і неушкодженим, — сказав він уїдливо. — Ще б пак! За широкою спиною обер-єфрейтора могли заховатися двоє таких карликів, як ви.

— Я був попереду, клянусь. Адже двоє поліцаїв також...

— Чого ви мені тичете своїх поліцаїв, — по-страдницькому скривився обер-лейтенант. — Плювати мені на поліцаїв. Такі втрати — обер-єфрейтор і солдат!

— Втрат було б більше, — виправдувався начальник поліції, — якби я не послав двох поліцаїв в обхід. Наше щастя, що він міняв обойму...

Сокуренко поклав на стіл пістолет, дві обойми і гільзи вистрелених патронів.

— Обшукували?

— Зараз обшукують. Вести до вас?

— Ні. Насамперед я хочу знати результати обшуку. Били?

— Трохи пом'яли...

— Не чіпати! Тільки пильний обшук. До ниточки.

Обер-лейтенант вийшов разом з Сокуренком. Він хотів поглянути на вбитих. Обер-єфрейтор і солдат лежали на підлозі в коридорі, оточені калюжами від розталого снігу. Їх оглядав сільський лікар >— сивий високий дряхлий старик — і ротний фельдшер. Біля відчинених дверей зібралися на ганку солдати і сумно дивилися на своїх мертвих товаришів.

— Що? — запитав Шварц у фельдшера.

— Констатуємо смерть від поранень, завданих вогнестрільною зброєю.

Обер-лейтенант глянув на обер-єфрейтора. Обличчя мертвого здалося йому гарним і натхненним. «Цікаво, як я буду виглядати в такому випадку?» майнула думка у Шварца, і він поспішно наказав:

— Винести надвір, накрити шинелями.

Шварц повернувся в кабінет.

«Будуть неприємності від начальства, — думав він, крокуючи з кутка в куток. — Яка необачність — обер-єфрейтор і солдат. Якби моя рота була у повному складі, такі втрати не здавалися б великими... Але солдатів мало, крім мене, у роті жодного офіцера. Вся відповідальність на мені. Фу, як не пощастило. Зараз вся надія на ті відомості, які можна буде витягнути з молодого партизана. Я вже постараюся витягнути з нього все, що він знає».


8. ДОПИТ

Результати обшуку подали багато надій обер-лейтенантові. Хлопчина був одягнутий тепло і майстерно. Облізла заяча шапка мала підкладку з лисячою хутра. Під стареньким ватником виявився жилет з кролячих шкірок. У чоботи були вкладені кожушані устілки. Одяг хлопця доповнювала плетена вовняна білизна, дві пари товстих вовняних шкарпеток і хутряні, обшиті стареньким ситчиком рукавиці.

«Спокійно міг ночувати де-небудь, зарившись у копицю або скирту соломи», вирішив офіцер. Цю здогадку підтвердили кілька соломинок і колосок жита, знайдені в чоботях у підлітка.

— Яка солома в скирті? — розглядаючи колосок, запитав Шварц у Сокуренка.

— Житня.

— Чудово. — Офіцер обережно поклав колосок на край столу і оглянув мішок. Мішок був пошитий з білого рядна, і вгорі його перетинала тоненька блакитна смужка. У мішку була ячмінна мука.

— Ось що цікаво, — морщачи свій маленький лоб, сказав раптом Сокуренко. — Мені здається, його мішок дуже подібний до мішка того хлопця, що виходив з села. Навіть ось ця смужка...

— Ви добре це помітили? — стрепенувся Шварц і гостро подивився на начальника поліції. Я маю на увазі смужку...

— Так, здається, була і смужка. Точно не скажу. По-моєму, була й смужка...

— «По-моєму»! — скипів Шварц. — Ви ніколи нічого точно не знаєте, Сокуренко. — Феноменально! Разюча безтолковість. Врахуйте, я б вас не лише в поліцаї, але і в двірники не прийняв би.

Обличчя Сокуренка потемніло від образи. Сердито сопучи маленьким носиком, він дивився на носки своїх чобіт.

— Ну, гаразд... — зм'як Шварц. — Більше нічого не знайдено?

Сокуренко подав невелику зім'яту фотографію.

— Була зашита у ватнику, на грудях з лівого боку.

На фотографії була молоденька дівчина у білій кофточці і з великим білим бантом у товстій косі, перекинутій на груди. Уста строго стиснуті, в гарних розумних очах ховалась добра, трохи сумна посмішка. «Васі Ковалю на пам'ять про нашу велику дружбу. Пам'ятай «Пісню про Сокола». Ніна В. 15. VII. 41 р.», прочитав Шварц на звороті напис, зроблений чітким дівочим почерком.

— Прекрасно! — не приховуючи радості, офіцер схвально поплескав по плечу начальника поліції. — Ось що значить любов: молодий чоловік залишив усі документи в загоні, але фотографію коханої залишив біля серця. Отже, ми знаємо ім'я і прізвище партизана. До речі... — приклавши вказівний палець до носа і скосивши очі, обер-лейтенант раптом завмер, як лягавий пес у «стойці». — Коваль, Коваль... Це прізвище нічого не говорить вам, пане Сокуренко?

Начальник поліції знизав плечима.

Шварц схопився з місця, відсунув шухляду столу, вийняв звідти аркуш паперу і пробіг по ньому очима. Гітлерівці не мали точних відомостей про те, хто ховається під кличкою командира партизанського загону «Учитель». Однак був складений список кількох педагогів, що пішли в партизанські загони. Серед інших прізвищ Шварц знайшов у списку Коваля Івана Петровича. У примітці було зазначено: член партії, за участь у війні проти білофінів нагороджений орденом Червоного Прапора, мисливець-спортсмен.

— Як ви робили обшук? — раптом занепокоєно запитав обер-лейтенант.

— Звичайно...

— І він бачив, що ви знайшли фотографію?

— Бачив. Тільки очима блиснув...

Обер-лейтенант стиснув зуби і застогнав.

— Ви кретин, Сокуренко, — сказав він, понижуючи голос до шепоту. — Бовдур! Ви мені зіпсували всю справу. Вам нічого не можна доручити.

Скривившись, ніби від болю, Шварц зажурено похитав головою і продовжував злим шепотом:

— Ви навіть не розумієте, що ви наробили. Дев'яносто шансів проти десяти за те, що в наших руках син командира партизанського загону. Рідний син! Як вам це подобається?

Сокуренко мовчав, вражений таким припущенням. Офіцер забігав по кімнаті.

— Але він підготовлений! Завдяки вашій глупоті. Я не можу його ошелешити. Ви вирвали головний козир з моїх рук. йому вже відомо, що ми знаємо його прізвище. Він не такий дурний, як ви, і знає, як себе поводити на допиті. — Шварц зупинився, згадавши щось. — Хто написав цю «Пісню про Сокола»? Ну, звичайно, ви не знаєте. Ви, як завжди, нічого не знаєте.

Підійшовши до шафи, обер-лейтенант вивалив на стіл пачку книг (залишки шкільної бібліотеки) і почав поспішно переглядати змісти. Начальник поліції не знав, навіщо Шварцу потрібна якась пісня. Він пропустив мимо вух всі образливі зауваження офіцера і думав тільки про те, що коли німець не помилився, то ніхто інший, а саме він, Сокуренко, захопив у полон сина командира партизанського загону.

Обер-лейтенант знайшов у томику Горького «Пісню про Сокола» і почав читати. І дивно, з перших же рядків у нього зародилось почуття незрозумілого страху. Ніби він читав чужу прекрасну молитву, ні, не молитву, а гімн, кожне слово якого говорило про нечувану, світлу мужність і було вбивчим для ворогів. Він прочитав до кінця і, намагаючись швидше забути неприємне почуття, відкинув книгу. «Вправно написана нісенітниця, сентиментальні вигадки. До справи не стосується», вирішив Шварц і наказав:

— Приведіть його. Не бити! Поводитися ввічливо.

Чекаючи заарештованого, обер-лейтенант поклав книжки в шафу, скинув з себе хутряний жилет, поправив гребінцем волосся і сів на краєчку столу, обличчям до дверей. На його обличчі застигла напружено-байдужа, трохи глузлива посмішка.

Сокуренко і солдат привели хлопчину. Він був босий, у чорних суконних штанях, спідній сорочці з надірваним рукавом. Праве око закривав опухлий фіолетовий синець.

— Ага! Ось він який! — недбало розглядаючи приведеного, сказав Шварц і вдавано здивувався: — А хто це його так розмалював?

— Поліцай Шило прикладом, — пояснив Сокуренко. — Довелося стукнути...

— Нічого, це буває, — кивнув головою офіцер. — Як звуть?

Око хлопчини насмішкувато ковзнуло по постаті офіцера.

— Бажаєте зі мною ближче познайомитися? Так би мовити, анкетні дані...

— Так! Бажаю! — обер-лейтенант вийняв з портсигара третю за сьогоднішній день позачергову сигарету.

— А в мене, правду кажучи, немає такого бажання.

— Поговори мені! — зашипів Сокуренко, махаючи кулаком перед обличчям підлітка. — Перед ким стоїш, сукин сину! Перед німецьким офіцером стоїш!

Хлопчина з підкресленим здивуванням покосився у бік начальника поліції. На розбитих губах його промайнула посмішка.

— Ого, який сердитий! — так само всміхаючись, він глянув на офіцера. — Ви їм, може, щоб зліші були, хвости відрубуєте?

— Я тобі, стерво! — закричав Сокуренко, вирячивши очі.

Начальник поліції знав про жорстокий куркульський звичай відрубувати своїм собакам хвости. Від цього навіть ледачі пси ставали лютими і надійно берегли хазяйське добро.

— Спокійно, Сокуренко, — посміхнувся Шварц. — На нього не діють ці звукові ефекти. Молодий чоловік потребує чогось істотнішого...

Хлопець знову насмішкувато глянув на начальника поліції.

— От бачиш, іудине рило, обер-лейтенант, хоч і німець, а відразу зрозумів, чого мені треба...

Сокуренко вдарив хлопця в потилицю. Той похитнувся, але втримався на ногах.

— Спокійно, Сокуренко! — строго підняв руку Шварц і наблизився до арештованого. — Значить, партизан?

— А це вам вирішувати...

— Звичайно, відпиратися нема сенсу, — солодко посміхнувся офіцер. — Отже, тато сидить у теплій землянці, в Чорному лісі, а неповнолітнього сина послав на подвиги. На мороз, на смерть... Адже так?

Хлопець відповів не відразу, але спокійно:

— Старі своє відвоювали. Били вони німців на Україні у вісімнадцятому році. Тепер наша черга настала.

«Яка все ж таки свиня цей йолоп Сокуренко, — подумав Шварц з раптовим сумом. — Якби цей партизанський годованець не знав, що фотографія з написом знайдена, він би в мене поводився зараз зовсім інакше».

— Коли вийшов із загону? Скільки чоловік у групі? Яке завдання?

Хлопець мовчав.

— Нічого, нічого, ти нам про все розповіси. Може, не відразу, а після деякого масажу... Зрештою, ми вже дещо знаємо.

Обер-лейтенант ліниво потягнувся до фотографії, що лежала на столі:

— Дама серця... — сказав він, вертячи в руках фотографію та іронічно посміхаючись. — Перше юнацьке захоплення. Безсонні місячні ночі, солов'ї, тремтіння серця, зітхання, перший несміливий поцілунок. Як це все прекрасно і... як це?., неповторно. Зауважте, Сокуренко, юнак відмовився від усього, він навіть своє життя не цінує, але з фотографією коханої розлучитися не зміг, зашив у ватнику біля серця. Який романтизм!

— Лицар! — вишкірився Сокуренко, показуючи гнилі зуби.

— Так, — розглядаючи фотографію, продовжував Шварц, — приємна мордочка у Ніночки. А скільки чистоти і невинності у цих очах!

Але все це не досягало мети. Хлопець стояв мовчки, і око його не виражало нічого, крім байдужості і смертельної втоми.

І тут, на велику радість і здивування обер-лейтенанта, Сокуренко виявив свої неабиякі поліцейські здібності.

— Ану дайте сюди карточку, — сказав начальник поліції і почав уважно розглядати фотографію. — Десь я бачив цю особу. Ну, бачив, бачив... Ага! — засяяв він. — Пам'ятаєте того лейтенанта, гарний такий, ну, як же його прізвище?.. Забув! Так ось у нього я бачив таку карточку, ну, точнісінько. І напис: «Любому Карлу — Ніна». А ви кажете «невинність». Це ж...

Але не встиг начальник поліції промовити брудне слово, як хлопчина ривком подався вперед і сильним ударом знизу догори трахнув його кулаком у вилицю. Сокуренко, втративши рівновагу, безпорадно змахнув руками, вдарився спиною і головою об стіну.

Солдат штовхнув хлопця у спину дулом автомата так, що той ледь втримався на ногах.

— Сокуренко, не чіпати! — поспішно крикнув Шварц, зупиняючи розлюченого начальника поліції, що кинувся з кулаками до заарештованого. — Вчіться цінувати таке благородне почуття, як любов. Саме це почуття і зрадило молодого чоловіка. Отже, фотографія, безперечно, подарована йому. Його прізвище — Коваль. Ім'я — Василь, по-батькові... По-батькові — Іванович. Адже так, Іванович?

Налите кров'ю око хлопчини іскрилось гнівом. Він стояв, стиснувши зуби, груди його піднімались високо і поривчасто.

— Чого ж ти переживаєш, дурню, — презирливо звернувся до нього обер-лейтенант. — Ти ж мужчина, хоч і неповнолітній. Чи варто так нервувати через дівчину! Кожна ваша красуня вважає за щастя хоч пройтися під руку з німецьким офіцером. — Він повернувся до Сокуренка. — Ви знаєте, що вбила собі в голову наша прибиральниця Оксана? Мріє вийти заміж за німецького офіцера. І не як-небудь, а вінчатися у кірсі, під звуки органа.

— Дивіться! — підлесливо здивувався Сокуренко.— Хоч дурна, та хитра...

Обер-лейтенант глянув на хлопця.

— Ось ваш патріотизм! Студентка радянського інституту, колишня комсомолка мріє вийти заміж за німецького офіцера.

Самовладання вже повернулося до хлопця. Трохи повернувши голову, він косився оком на велику карту Радянського Союзу, що висіла на стіні, блукаючи поглядом по просторах Батьківщини, синіх, звивистих лініях могутніх рік.

— Куди дивишся! — штовхнув його в бік начальник поліції. — Стій рівно, по команді «струнко!»

— Але коли б нашу Оксану одягнути гарно, — продовжував обер-лейтенант, — навести лоск, вийшла б елегантна жінка, в будь-якому товаристві не соромно з'явитися. Як шкода, що не німка.

— Я сам шкодую, що не німець, — з пафосом підхопив Сокуренко. — Так шкодую... Але душею я — син Німеччини.

Шварц поморщився від занадто вже відвертого, настирливого підлабузництва начальника поліції.

— Щось на зразок незаконного сина... — сказав він глузливо і клацнув пальцями. — Як це по-вашому...

— Байстрюк! — не ворухнувшись, підказав хлопець.

— Зараз я з тобою поговорю! — накинувся на нього Сокуренко. — Я тебе за ребра буду вішати, на сковороді смажити! Дозвольте, пане обер-лейтенант, направити його на першу обробку?

— Так, так, Сокуренко, — дозволив Шварц. — Нехай ваш Чирва розв'яже язик молодому чоловікові. Це він уміє. Масаж номер три з віддишкою.

Начальник поліції штовхнув полоненого до дверей.

«Який фанатизм, — проводжаючи поглядом хлопця, з тривожним почуттям подумав Шварц. — Дикуни! Око, як вуглина. Знає, що його чекає, і сміється в обличчя смерті. Цей, мабуть, нічого не розповість. Подивимося на другого».

Обер-лейтенант глянув на годинник. З того моменту, як була вислана машина, минуло дві з половиною години. Машина повинна була вже давно повернутися. Шварц починав непокоїтися.

Але раптом відхилились двері і з'явилася голова збудженого Сокуренка.

— Везуть другого. Давати?

— Давайте. Тільки скажіть своїм людям, хай цього Коваля не дуже... Він мені ще потрібен. Я сам з ним попрацюю...

— Слухаю! — голова Сокуренка зникла. Двері зачинились.


9. БЛАКИТНА СМУЖКА

Нетерпляче чекав обер-лейтенант появи другого затриманого. Хоч обшук і попередній допит сина командира партизанського загону (в тому, що Василь Коваль був сином «Учителя», Шварц ні хвилини не сумнівався) дав немало — якесь невиразне незадоволення собою не зникало, а посилювалося в душі гітлерівського офіцера. «Невже причиною цього є дурна байка про сокола і вужа?» Шварц кисло посміхнувся і притулив долоню до лоба. Ага, лоб гарячий. Мабуть, він трохи простудився. Прийме пару таблеток на ніч і — мине. Сумувати нічого — поки що справа йде чудово. В нього виникло цікаве припущення. Ще не зовсім ясне і обгрунтоване, але цілком імовірне.

Шварц натер скроні одеколоном, підійшов до грубки, притулився спиною до гарячих кахлів. йому на думку спала історія з Ерліхом. Він побачив бліде обличчя солдата, почув його голос: «Хто перетворив нашу молодь в убивць? Хто штовхнув її на загибель?» Дурниці! Причому тут цей божевільний? «Просто я хворий», роздратовано думав гітлерівець. Але неспокій наростав, серце билося сильніше, ніж звичайно. От чорт, він хвилюється, чекаючи зустрічі з якимось шмаркачем! Цього ще невистачало. Зараз він піддасть жару їм обом. Вони в нього заговорять!

В коридорі зашуміли, затупали, і перше ніж двері відчинилися, обер-лейтенант почув схвильований, ображений, задиристий юнацький голос, у якому дзвеніли сльози: «Ось начальство ваше розбереться. Ха! Думаєте, схопили так, ні за що, ні про що, та й годі...»

В кабінет, гупаючи чобітьми, увійшли фельдфебель, два солдати (один з них був Курт Мюллер), Сокуренко. Вони підштовхували вперед підлітка.

Це був Тарас. Червоне від морозу, кирпате обличчя хлопця виражало злість, досаду, переляк. В нього був вигляд людини, яка вкрай стривожена незрозумілими і небезпечними подіями, що розгорнулися навколо неї, але яка твердо вирішила довести, що ці події не мають до неї ніякого відношення.

Ледь переступивши поріг, хлопець поспішно зняв шапку і шанобливо вклонився офіцерові.

— Здрастуйте, пане комендант! Ось привели... Ваші! — Тарас шморгнув простудженим носом, шумно затягаючи в нього повітря, і ображено закліпав білявими віями: — Ага! Не розберуться, до начальства ведуть. А ще поліцаї називаються...

І він сердито оглянувся на конвой.

Обставини не сприяли веселому настроєві, але обер-лейтенант, глянувши на Тараса, ледве стримав посмішку. Важко було сказати, що саме в цьому підліткові викликало бажання посміхнутися. Здавалося, він не відрізнявся від сотні інших, але щось надзвичайно смішне було у всій його постаті. Він ніби володів природним даром талановитого артиста-коміка, який, тільки вийшовши на сцену і ще не встигши нічого сказати, вже викликає веселе пожвавлення в залі. Однак це не мало ніякого відношення до справи. Очі обер-лейтенанта вже дивилися на Тараса холодно і пронизливо.

— Здрастуй, здрастуй, хлопче, — промовив він, витримавши велику паузу. — Підійди-но ближче.

Тарас сміливо ступив вперед.

— На килим не ступай! — крикнув Сокуренко.

Хлопець глянув під ноги і поспішно зійшов з килима. Він боязко поглядав на предмети, що оточували його. Сокуренко підбіг до Шварца і щось зашепотів йому на вухо.

— Ага! — очі офіцера повеселішали, і він знову зміряв хлопця поглядом. — Як звуть?

— Мене? — стрепенувся хлопець.

— Тебе, тебе.

— Тарас. Повністю — Шумко Тарас Петрович.

Хлопець покосився на начальника поліції, що зупинився біля нього, і полегшено зітхнув.

— Скільки років?

— Мені? Чотирнадцять повністю, п'ятнадцятий іде.— Він зніяковів і поспішно додав: — Може, старшим виглядаю на обличчі... То це тому, що без батька-матері виростав. Серед людей, словом. Сирота я.

Він довірливо дивився в очі Шварца.

— Казанська... — крізь зуби промовив Сокуренко.

Хлопець відразу ж з наївним здивуванням повернувся до начальника поліції.

— Ні, я в Казані не бував. Чути — чув, звичайно. Я з Полтави родом. Ага! А ви що, може, з Казані?

— Ач який! Га! — сказав офіцер весело і простягнув хлопцеві розкритий портсигар. — Куриш?

Тарас, ніби боячись образити німця, зніяковіло покосився на портсигар і посміхнувся.

— Дякую. Не маю такої звички. Не починав ще цим балуватись...

— В твоєму віці вже курять.

— Ого! — охоче погодився хлопець. — Скільки завгодно! Дурням закон не писаний! Є такі — з десяти років привчаються. А потім кашляє, сухоти в нього, вади серця.

— Ти за своє здоров'я боїшся?

— Ага! Я на груди слабий...

Часто кліпаючи і голосно шморгаючи носом, Тарас довірливо і трохи самовдоволено дивився в холодні, колючі очі обер-лейтенанта. «Ось тут я весь, дивіться, мацайте, допитуйте і відпускайте швидше...» красномовно говорив увесь його простодушний, довірливий вигляд.

— Та-ак... — протягнув Шварц, ховаючи портсигар. — Ну, розповідай, що з тобою сьогодні сталося, куди йшов, чого, може, зустрів кого. Давай!

Обер-лейтенант сів на край столу і байдуже подивився у вікно. В нього був такий вигляд, ніби він заздалегідь знав усе, що скаже йому хлопець, однак заради формальності повинен його вислухати.

— Значить, я міняв, — облизавши губи, бадьоро почав Тарас. — Ну, як звичайо: всяке барахло на хліб. Була в мене простиня і виміняв я її на муку. Увечері приходжу сюди, в село Рокитне, і заночував. Вночі будять — перевірка документів. Будь ласка! Документи в порядку, все гаразд. Тепер, вранці, прокидаюся, вже видно зовсім, і виходжу з села. Виходжу, тут солдати, люди біля колодязя, поліцаї, мішечники також зустрічаються, і я собі йду помаленьку...

— Куди йдеш? — не дивлячись на підлітка, запитав Шварц.

— Я куди йду? На хутір. У мене ось устілки ще залишились, — хлопець поспішно вийняв з-за пазухи устілки і показав їх офіцерові. — Дай, думаю, зайду на хутір, може, пшона якого на кашу за них виміняю. Ну, значить, виходжу за село, а біля крайньої хати стоїть ось цей пан у чумарці... — Тарас показав брудним вказівним пальцем на похмурого начальника поліції. — Ось вони все бачили і можуть підтвердити... Я проходжу собі спокійно — перепустка у мене в кишені. А коли стоїть чоловік — що мені до того? Хай собі стоїть. Тепер, звертаю я з дороги на стежку, до просіки...

— Чому ти звернув до просіки?

— Як це чому? — здивовано глянув на офіцера Тарас, ніби не розуміючи, навіщо німець ставить таке наївне запитання. — Просікою на хутір ближче. Аякже! Кого хочте спитайте — набагато ближче. Ну, от і все.

Тарас розвів руками, показуючи, що йому нічого більше розповідати. Але за мить спохватився:

— Ні, не все. Мало не забув... Значить, там, на просіці, за ялинкою, зустрічаю якогось хлопця. Так, може, на рік за мене старшого, а може, й більше. «Куди йдеш?» питає. «Це моя справа, — я йому кажу. — Я свою дорогу знаю». — «А як там у селі?» знову він мене питає. «Стоїть, кажу, село на місці». Ну, я й пішов собі своєю дорогою.

— Значить, ти пішов, а твій дружок залишився?

— Який дружок? — нахмурився Тарас. — Той, зустрічний? Ну да, він залишився, а я пішов.

Хлопець закивав головою. Він був радий, що, нарешті, його правильно зрозуміли.

— Постріли ти чув?

— Аякже! — пожвавішав хлопець, і очі його заблищали. — Як забахкали, як застрочили десь тут біля села! Чистий фронт!

— Ну, і що ти подумав? Чого стріляють?

— А я звідки знаю, чого? Стріляють, значить — треба. — Тарас знизав плечима. — Може, практика у солдатів яка. На те вони і солдати, щоб стріляти... Ну, але тепер виходжу я з лісу, «Стій! Руки догори!» Оточили мене, на машину і — сюди! Я їм кажу все як є, перепустку показую, а вони сидять — шість солдатів і поліцаїв штук вісім з автоматами напоготові — і рота мені не дають розкрити. Ха! Яку птицю піймали! Самі не розберуться — до начальника ведуть. — Він подав офіцеру складений учетверо папірець. — Ось моя перепустка. Все по формі.

Обер-лейтенант, навіть не глянувши на довідку, поклав її на стіл. Тепер він не зводив погляду з хлопця.

— Значить, вирішив дурником прикинутись? Сиротою, коли не казанською, то полтавською?

— Дурнем, так щоб справжнім, я себе не вважаю,— образився Тарас. — Зірок з неба, як-то кажуть, не хапаю, звичайно, а що сирота — це точно. Родичів нема.

— Досить, чув уже, — весело перебив його Шварц і, потираючи руки, заходив по кімнаті. — Тепер слухай, що я тобі розповім. Вас двоє. Ти і той, «незнайомий», що зустрів тебе в лісі. Ви прекрасно знаєте один одного. Так, так, так. Ви обидва — бійці партизанського загону, і вас послали на диверсію. Для цієї мети у вас є міна. Така маленька, секретної будови штучка, яка висаджує в повітря поїзди. Ви носите її по черзі у мішках з мукою. Той, чия черга нести міну, на випадок небезпечної обстановки, щоб уникнути ризику, не ночує в селі. Щоб не замерзнути, він одягає теплу білизну, хутряний жилет. У нього ж зберігається пістолет, виданий вам на двох. Сьогодні була черга твого товариша... Вася його звуть? І він ночував у скирті соломи. Так, так, в соломі. Пан Сокуренко помітив його сьогодні вранці. Тебе також помітив пан Сокуренко. Ви знали, що були помічені, і боялись переслідування. Тому твій дружок Вася Коваль — він призначений старшим у вашій диверсійній групі — наказав тобі взяти мішок з міною і йти просікою в глибину лісу, а сам з пістолетом залишився... як це?.. — на узліссі, щоб затримати солдатів на випадок переслідування. Почувши стрілянину, ти повинен був заховати міну в лісі, що ти й зробив.

Тарас слухав обер-лейтенанта з такою пильною увагою, як слухають діти якусь надзвичайно захоплюючу і в той же час дуже страшну казку. Він здивовано підіймав брови, тамував подих. Рот його був напіввідкритий, ніби він, не довіряючи вухам, хотів ротом піймати кожне слово офіцера. Хлопець тільки зрідка, мимохідь поглядав на начальника поліції, що стояв поруч з ним, і тоді в очах його з'являлось щось тоскне, тривожне, і він судорожно облизував пересохлі губи.

— Ну, ось... Бачиш, ми вже все знаємо, — обер-лейтенант весело підморгнув Тарасові і по-дружньому плеснув його по плечі. — Чого ж ти мовчиш?

Хлопець опам'ятався. Він зітхнув, почухав потилицю і простодушно, але хитрувато посміхнувся, показуючи, що зрозумів офіцерові жарти.

— Оце так! Здорово!... І складно, яку книжці, — сказав він, глибоко зітхаючи. — Нагнали страху. Таке вигадали! — Тарас аж головою труснув. — За хлопця цього я ручатися не буду. Хто його зна! Ну, а я тут ні при чому. Я просто до цього діла «приший кобилі хвіст», як у нас кажуть, п'яте колесо до воза. Я йшов, щоб міняти.

— Я знаю ваші прислів'я, — заморожуючи хлопця поглядом, суворо сказав Шварц. — Не прикидайся дурнем. Твій товариш у всьому признався, все розповів. Чого тобі відпиратися?

— Який це товариш? — бачачи, що справа обертається погано, хлопець розсердився. — Прохожий цей? Бреше він. На мене вину спихає. Ха! Повірили!..

— Слухай, я влаштую очну ставку, і тоді... — багатозначно погрозив пальцем Шварц біля самого носа підлітка.

Обличчя Тараса було червоне від невимовного обурення, він ворухнув головою і плечима, ніби визволяючи здавлену коміром шию, і став схожий на забіякуватого молодого півня.

— Давайте, я йому морду розковиряю, — хрипко крикнув він, розпалюючись все дужче і дужче. — Ач, яку моду взяв: з хворої голови на здорову. Спритний! Давайте його сюди!

Хлопець задихався від гніву і образи. На очах його закипіли злі сльози.

Шварц зрозумів, що його прийом не виправдав себе. «Але який хлопчисько! — подумав він. — Невже все це тільки маска? А що, коли я помиляюсь? Адже бувають дикі судові помилки, обгрунтовані на випадковому збігу обставин». Гітлерівця мало хвилювало те, що він погубить цього підлітка. Його злякало інше — сама можливість помилки. Якщо цей підліток — випадкова жертва і зовсім непричетний до Василя Коваля, то вся так добре вигадана ним версія про дії двох партизанів може лопнути, як булька на воді. Адже можливо, що син командира партизанського загону був посланий на завдання один і нікого з ним не було. Він міг виконувати роль зв'язківця. Ага, смужка, про яку казав Сокуренко. Але Сокуренко — дурень: він точно не знає, чи була на мішку смужка, йому «здається». І ця смужка, яка ще донедавна здавалася Шварцові серйозним, неспростовним доказом, уявилася зараз деталлю, не вартою уваги, чимось на зразок соломинки, за яку хапається потопаючий.

Він вийняв портсигар і, повільно мружачи очі, закурив позачергову сигарету.

— Гаразд, припустимо, що твій товариш відпадає. Але ж справа не в цьому. У нас є інші докази, зовсім незаперечні. — Обер-лейтенант підійшов до підлітка і, дивлячись йому просто у вічі, швидко запитав: — За плечима в тебе чий мішок?

Якби очі могли стріляти, хлопець упав би, вбитий на місці двома холодними сірими кулями — такий пронизливий був погляд обер-лейтенанта. Але нічого, крім простого і щирого здивування, не з'явилося на обличчі Тараса.

— А чий же? Мій.

— Пане Сокуренко, ви добре пам'ятаєте, який мішок був у нього, коли він виходив з села? — продовжуючи дивитися у вічі підлітку, запитав Шварц.

— Добре. Білий, зшитий з рядна, вгорі — тоненька блакитна смужка.

— Зніми мішок, — скомандував офіцер. — Швидко!

Хлопець слухняно зняв мішок і здивовано оглянув його. «От іще халепа, — говорив його заклопотаний вигляд. — Якусь нову штуку вигадали на мою голову».

Смужки на мішку не було.

— Де блакитна смужка? — запитав обер-лейтенант і витягнув з-за столу другий мішок, з уже поруділими плямами крові і тонкою блакитною смужкою. — Ну, чому вона виявилась на мішку у твого товариша?

— Який він мені товариш? — слізливо запротестував Тарас. — Вовк йому в лісі товариш.

— Гаразд, гаразд. Чому смужка перейшла на його мішок? Що ти тепер скажеш?

— А що я скажу? — хлопець схлипнув. — Це мій мішок. Десять кілограмів муки. Хоч і перевірте. Нову широку простиню за неї віддав, а мішками не мінявся. Навіщо мені це? А коли кому з п'яних очей приверзлося, так чого це я своїм добром повинен страждати? Ви перевіряйте як слід, по всій формі, а не так, як заманеться. Зраділи! Піймали неповнолітнього і давай фокуси над ним строїти, страхати...

Тарас розтирав брудним кулаком сльози на щоках.

Сльози хлопця видалися Шварцу нещирими. Гітлерівець зрадів і знову повірив у свою версію. Інтуїція — велике діло!

— Ну, це вже зовсім не по-дитячому, хлопче, — поблажливо посміхнувся офіцер. — Вранці була смужка, а тепер полиняла. — Шварц з удаваною байдужістю подивився у вікно. — Тут не може бути ніякого сумніву. Я б і не розмовляв з тобою, але мені треба довідатись, де ти заховав міну. Мене цікавить ця секретна міна. Розумієш? І я хочу залагодити справу з тобою по-хорошому. — Він підняв догори вказівний палець і повторив багатозначно: — По-хорошому!

— То що ж мені робити? — у відчаї розвів руками Тарас. — Я не знаю ніяких партизанів, ніякої міни і в очі не бачив. Увійдіть же в моє становище, пане комендант. Я йшов...

— Я вже чув, куди ти йшов! — потемнів Шварц. — Тут не дитячий садок, і я з тобою не в піжмурки граюся. Слухай уважно: або ти покажеш, де захована міна, і я під слово німецького офіцера обіцяю тобі зберегти життя, або... — Шварц зробив рукою виразний жест, швидко махнувши нею знизу догори.

— Так не можу ж я цю міну із снігу виліпити, видумати її, — благально сказав Тарас, притискаючи руки до грудей. — Адже я не винахідник якийсь.

— Так, — тихо і зловісно промовив Шварц. — Ти, я бачу, складніший, ніж я думав. Ну що ж, не києм, то палицею, як у вас кажуть... Штіллер, — по-німецьки звернувся він до фельдфебеля, що стояв біля стіни, — треба, щоб ви продемонстрували один з ваших славнозвісних ударів. Тільки обережніше! Не вбийте!

Штіллер посміхнувся. Схрестивши руки на грудях, він підійшов до хлопця, що запитально і перелякано дивився на нього, і несподівано махнув лівою рукою перед очима Тараса. Хлопець інстинктивно закрив обличчя долонею. І в ту ж секунду фельдфебель ударив його правою рукою в живіт. Хлопець, не охнувши, сів на підлогу. Він сидів на підлозі, притиснувши до живота руки, витріщивши від болю очі, судорожно хапаючи повітря відкритим ротом.

Курт Мюллер стояв біля дверей поруч з іншим солдатом. Він дивився на підлітка, який корчився від болю, але його обличчя здавалося тупим, байдужим і не виражало нічого, крім сліпої солдатської готовності і покори начальству.

Минуло майже півхвилини, а Тарас все ще сидів з викривленим від болю ротом і не міг видавити з себе ні звука.

— Вчіться, Сокуренко, — засміявся обер-лейтенант. — Це легенький удар в сонячне сплетіння або, іншими словами, «під ложечку». Відчуття таке, ніби людина проковтнула важкий гарячий утюг. Бачите, він не може втягнути повітря в легені, і обличчя починає синіти, немов від задухи, очі викочуються.

Начальник поліції нагнувся до підлітка, з холодною цікавістю дослідника розглядаючи його викривлене обличчя.

— А-а-а-а... — простогнав, нарешті, Тарас, і з його очей потекли великі сльози. — Вб-биваєте... За що?

— Ну, гаразд, досить прикидатися, — крикнув Шварц, легенько штовхаючи хлопця в бік носком чобота. — Вставай! Від цього ще не вмирають! Я тобі казав — тут не дитячий садок. У нас ще кращі почастунки приготовлені.

Тарас ледве став на ноги. Повними сліз очима він подивився на своїх катів, закрив обличчя шапкою і голосно, по-дитячому заридав.

«Отже, у психіці хлопчини настав перелом. Воля його придушена», вирішив Шварц. Він поставив позаду Тараса стілець і сказав примирливо:

— Сідай! Ну, будь розумним, розповідай, де захована міна.

Схиливши голову, хлопець продовжував плакати.

— Навіщо плакати? — обер-лейтенант посміхнувся до Сокуренка. — Москва сльозам не вірить, а вже наш Берлін — і поготів. Розкажи краще, де захована міна, і я тебе відпущу.

Тарас переборов ридання, витер шапкою червоне, розпухле від плачу обличчя.

— Ну, от і гаразд, — потираючи руки, сказав обер-лейтенант. — Був дощик, а тепер сонечко. Сідай і розказуй. Ну?

— Так я ж розказував вам, що знав. — Тарас дістав брудну хусточку і висякався. — Більше нічого не знаю, а брехати не вмію, з дитинства до цього не привчений. Ви за брехню по голівці також не погладите.

— Чого ж ти плакав?

— Зрозумів, що моєму життю кінець надходить... ковтаючи сльози, відповів хлопець переконано. — П'ятнадцять років прожив — досить. Хіба ви істинній правді повірите? Ага! Та тут що хоч роби, як хоч доказуй, а ви все своє будете повторювати: дай міну та дай. Чорти її вигадали, ту міну прокляту... Наче я справді партизан або директор військового заводу якийсь. Що вже там і говорити. Така моя доля сирітська...

Сльози душили Тараса, він кусав зубами розпухлі губи, що весь час тремтіли. Зараз не можна було впізнати в ньому того спритного хлопця, завжди веселого, беручкого в роботі і гострого на язик.

У обер-лейтенанта впало серце. Звичайно, він ще випробує й інші методи впливу. Поліцай Чирва досить винахідливий у цьому відношенні... Однак, коли людина нічого не знає, катування нічого не дасть. Відчувши заминку, Сокуренко зірвався з місця.

— Дозвольте мені? — очі начальника поліції були налиті темною люттю. Він смикнув підлітка за рукав, повертаючи до себе, і став навшпиньки, намагаючись бути вищим за нього.

— Ти, більшовицьке щеня, кінокартин надивився, героєм хочеш бути? Розкажеш, стерво! Бачили ми таких мовчунів, шкуру здеремо! Разом з язиком, з нутрощами витягнемо! Що-о? Партизанське гаденя! — І, стиснувши зуби, Сокуренко заліпив підлітку дзвінкий ляпас.

Ляпас повернув Тарасові відчуття гумору.

— Ну, да, — гірко кивнув він головою. — Бий, лупи кого попало... Ви ж бачили, як я йшов, чого ж не скажете, не заступитесь за правду? — Він потер пальцями вдарену щоку і говорив з досадою, без тіні глузування. — Німець — той хоч бити вміє, а ви, пане, по морді ляпаєте. Ви ще почніть дряпатись, як дівчисько...

За вікном почувся звук автомобільної сирени і пирхання мотору.

— Зачекайте, Сокуренко, — сказав Шварц невдоволено. — Ця ваша самодіяльність нічого не дає. Штіллер! Погляньте, хто приїхав. Бігом!

І, вийнявши дзеркальце, обер-лейтенант зайнявся своєю зачіскою.


10. ЦІНА ОДНІЄЇ МИТІ

При одному погляді на лейтенанта Еміля Гросса, призначеного командиром роти у Рокитне, можна було зрозуміти, що цей солідний п'ятдесятилітній чоловік зовсім недавно одягнув військову форму. Невисокий, повний, з круглим «цивільним» животиком, із склеротичними рум'янцями на пухлих відвислих щоках і напружено зляканим поглядом схованих за товстими скельцями пенсне блакитних очей, він, незважаючи на марне старання набути військової виправки, різко виділявся серед підтягнутих кадрових офіцерів.

Коли фрау Гросс побачила свого чоловіка в мундирі, вона сплеснула руками від радісного здивування: «Еміль, ти вилитий Герінг! Це просто чудово! Ти тільки значно стрункіший за фельдмаршала...» — «Але я не маю орденів, Анно», відповів втішений Гросс. «Ти щось одержиш, — сказала жінка. — Не може бути, звідти всі приїжджають з нагородами». Гроссу хотілося нагадати дружині, що він уже раз був у Росії... Але чи варто засмучувати себе і добру Анну невеселими спогадами. Взагалі, чи варто згадувати минуле, свої помилки, належність до соціал-демократичної партії, все, що він зараз охоче називав «помилками молодості». Сучасне Німеччини, створене фюрером, таке чудове, що навіть рихла сорокап'ятирічна Анна, готуючи яєчню біля газової плити, наспівує марші і войовничо диригує кухонним ножем.

Дурні, щасливі жінки, вони навіть не уявляють собі і сотої частини того, що доводиться зазнавати мужчинам на війні...

Треба сказати, що воєнний ентузіазм Гросса значно понизився, як тільки він опинився на завойованій землі. Він закінчив першу світову війну у званні обер-єфрейтора. Як тільки розпочалась нова війна з Росією, його, скромного вчителя початкових класів, мобілізували і послали в спеціальну військову школу, що випускала офіцерів для служби в тилу, на захопленій території. Але виявилось, що тут, далеко від фронту, не затихає таємна війна, яка поглинає щодня численні жертви.

Одержавши призначення в Рокитне, Гросс поспішив виїхати на світанку. Сто кілометрів — не така вже велика віддаль, але зимові дороги ненадійні. Особливо тут, в Росії. Найбільше новоспечений лейтенант боявся, щоб через різні несподівані затримки йому не довелося частину шляху проїхати ввечері або — ще гірше — вночі. При одній думці про це лейтенанта починало морозити.

Незважаючи на бідність своєї уяви, Гросс ясно й чітко бачив таку картину: ніч, одинока машина, що загрузла у снігових заметах, а навколо холодний, вкритий снігом степ, переліски, ліси, і десь зовсім близько ходять у пітьмі партизани, одягнені у теплі валянки і кожухи. Наткнуться вони на машину — і...

Так само яскраво уявляв він, як затремтять товсті губи у його любої, доброї Анни, коли вона вийме з конверта бланк, який повідомлятиме про загибель коханого чоловіка.

Але все минуло дуже щасливо. Машина тільки два рази буксувала у заметах. Опівдні лейтенант Гросс під'їхав до рокитнянської школи. У широкій, підбитій хутром шинелі з хутровим коміром, обвішаний зброєю, він ішов по коридору слідом за фельдфебелем і намагався надати своїй постаті войовничого вигляду.

— Лейтенант Еміль Гросс, — відрекомендувався він Шварцу, насторожено озираючись навколо і не розуміючи, що відбувається в цій кімнаті.

— Обер-лейтенант Густав Шварц, — оцінюючим поглядом зміряв його з ніг до голови Шварц і продовжував по-німецьки: — Дуже радий вас бачити, гер лейтенант. Ви з'явились на кілька годин раніше, ніж я чекав.

— Я хотіль хофорить руський, — поважно сказав Гросс. — Мені потрібен практик, тренування.

— Чудово, посміхнувся обер-лейтенант, переходячи на російську мову. — Познайомтесь, це начальник кущової поліції.

— Григорій Сокуренко, — поспішно клацнув каблуками начальник поліції, підлесливо дивлячись в обличчя Гроссу. — Дозвольте нескромність запропонувати вам стілець.

Лейтенант зняв з голови зв'язані гумкою бархатні навушники (подарунок турботливої Анни) і сів на стільці біля стіни, здивовано поглядаючи на похмурого підлітка, що стояв посеред кімнати.

— Сокуренко, приведіть другого, — наказав Шварц.— Ми покажемо лейтенанту їх обох.

Начальник поліції вибіг з кабінету. Шварц нагнувся до лейтенанта і зашепотів по-німецьки:

— Зараз я проваджу допит, гер лейтенант. — Він скривився при цих словах. — Сьогодні нещасливий день. Один молодий партизан, просто хлопчисько, застрелив двох наших: обер-єфрейтора і рядового.

Лейтенант протирав хустинкою спітнілі скельця пенсне. Витріщивши очі, він подивився на Тараса.

— О! Цей?

— Ні, другий, — пояснив Шварц. — Цього ми взяли без зброї. За самою підозрою. Про деталі я розповім вам пізніше. Ага, Сокуренко веде... Попереджую: незважаючи на вік, це справжній бандит.

Гросс поспішно наклав на перенісся пенсне і повернувся до дверей.

Сокуренко і Чирва ввели хлопця, підтримуючи його під руки. Він ішов, ледве переставляючи ноги, схиливши голову із застиглою кров'ю на чорному волоссі. Розідрана сорочка шматтям висіла на плечах, оголюючи в багатьох місцях сильне, мускулисте, смагляве тіло, вкрите синцями.

— Ну що? — запитав обер-лейтенант у Сокуренка.— Мовчить?

— Мовчить.

— Ставте їх поруч. Нічого, нічого, Сокуренко, нехай постоїть на килимі, а то ще простудиться...

Шварц засміявся. Тарас, відкривши рот, з жахом дивився на приведеного.

— Не впізнаєш? — запитав обер-лейтенант.

— Та хіба впізнаєш зараз? Он як розмалювали... — Тарас нагнувся, приглядаючись. — Він наче...

— А ти? — глянув Шварц на хлопчину. — Знаєш його?

Хлопець підняв голову, байдуже глянув одним оком у бік сусіда.

— Ні.

— Краще дивись...

Знову єдине, чорне, як вуглина, на скривавленому обличчі око байдуже ковзнуло по постаті Тараса.

— Зустрічалися, здається...

— Зустрічалися! Чогось ти сьогодні забудькуватий став, — уїдливо сказав обер-лейтенант і звернувся до Тараса. — Дивись, через дві години ми його повісимо. Ми повісимо й тебе, якщо ти не розповіси нам все. Але ти, хлопче, не дурень. Ти все чесно розкажеш... Чого смієшся?

— Хіба я... — почав було розгублений Тарас, але помітив раптом, що офіцер дивиться не на нього, а на приведеного хлопця.

І справді, на розбитих губах його тремтіла посмішка. Чорне око спалахнуло іскорками сміху.

— Він би розповів, цей мамин сосунок. Він би зрадив, продав відразу... Якби що-небудь знав! Хіба партизани довіряють таким слюнтяям таємниці? — хлопчина глузливо глянув на Тараса. — Розплакалася, сопля зелена! Ага, тремтиш! Попав у борщ до німців, курча нещасне. Повісьте його, пане комендант, веселіше нам буде гойдатися вдвох... Хоч погана, а — компанія!

Хлопець сміявся, не приховуючи свого торжества: його таємниця невідома нікому і піде разом з ним у могилу.

— Ти не слухай його, — поспішно сказав Тарасові обер-лейтенант. — Ти ще не встиг завдати нам шкоди, а його пісня проспівана. Він убив двох німецьких солдатів і буде...

— Тільки двох, гер обер-лейтенант? — насмішкувато, але з явним розчаруванням запитав хлопець.

Болюче місце Шварца було зачеплене. Лють закипала в ньому.

— Значить, двох мало? Кажи, тобі двох мало?'

— Малувато.

Шварц зблід, на його лобі швидко набухали синюваті жили.

— А скільки? — крізь зуби промовив він. — Скільки б ти хотів убити німецьких солдатів?

— Та трьох хоч би... — ніби в роздумі, спокійно сказав хлопець. — До цих двох офіцера б на додачу.

Засліплений люттю, Шварц рвонув клапан кобури. Але Сокуренко схопив його за руку.

— Уб'єте! — благально зашепотів він. — Килим забрудните. Ви ж хотіли килим повезти з собою. Другого такого нема.

У обер-лейтенанта смикалось обличчя. Він відштовхнув Сокуренка і, ступивши до хлопця, підняв руку для удару.

І раптом сталося несподіване. Нагнувшись, ніби готуючись упасти на коліна, хлопчина миттю хитнувся вперед і точним, сильним рухом правої руки вирвав із розкритої кобури, що висіла на лівому боці офіцера, пістолет. В ту ж мить він відскочив назад, зсуваючи запобіжник і натискаючи пружину бойового зводу.

Шварц, ніби хотів убити міль, що летіла поблизу, змахнув руками і встиг зачепити кінцями пальців за дуло пістолета.

Гримнув постріл, другий, офіцер схопився руками за груди. Сокуренко, який кинувся спочатку на допомогу обер-лейтенанту, шарахнувся вбік, до стіни, але блискуче від гніву око хлопця знайшло і його.

Третій пістолетний постріл злився з тріскучою скоромовкою автомата — фельдфебель Штіллер встиг підскочити до хлопця ззаду і згори донизу прошив його тіло автоматною чергою.

Вася Коваль упав на коліна.

— За ба-а-а-а...

Хрипкий крик обірвався: Вася хитнувся, мало не ткнувшись головою в тіло Шварца, але відштовхнувся рукою і впав набік.

Навіть мертвий він не хотів лежати поруч з гітлерівцем.

Все це сталося за чотири-п'ять секунд.

І вслід за пострілами настала тиша.

Стріляні гільзи ще димилися, ніби на килим накидали непогашених недокурків. У повітрі плавала прозора хмарка голубуватого порохового диму.

Люди застигли, приголомшені тим, що сталося на їх очах. Вони дивилися на вбитих.

Звісивши голову на плече, сидів на підлозі біля стіни Сокуренко у забіленій крейдою синій чумарці. Наче заснув п'яненький... Довгі масні пасма чорного волосся закривали його обличчя до вусиків. На губах обер-лейтенанта виступила пухирчиками рожева кров, права рука його все ще шкребла килим. Вася лежав нерухомо. Біля його тіла проступав на килимі струмок крові. Кров здавалася темною, густою і важкою. Але ось струмок наблизився до сонячної плями на килимі і спалахнув яскраво, як рубін.

— О, майн гот! — порушив раптом тишу лейтенант.

Пізно вихоплений пістолет ходуном ходив у руці нового коменданта, обвислі щоки його тремтіли.

Через кілька хвилин Курт Мюллер і ще один солдат вивели з школи Тараса. Вони повели його у глибину двору до цегляного сараю. За школою лежали на розчищеній від снігу площадці вбиті Васею Ковалем солдати і поліцаї. Тіла солдатів були вкриті шинелями.

Конвоїри штовхнули Тараса в темний сарай і замкнули важкі двері на висячий замок. Залишившись сам, хлопець, не поспішаючи, обмацав руками холодні стіни, знайшов два маленьких вікна, заткнутих пучками соломи. В кутку лежала зім'ята перетерта солома, яка служила, очевидно, постіллю попереднім ув'язненим.

Тарас перерив її, але нічого не знайшов. У протилежному кутку він знайшов складені один на одного продовгуваті дерев'яні ящики; легкі, мабуть, порожні, вони пахли сосновою стружкою. Поки він мацав гладко обстругані дошки ящиків, очі його звикли до темряви, і він раптом з жахом відсмикнув свою руку.

Це були труни. Їх заготували чимало.

— Тьху, чорт! — сплюнув спересердя хлопець. — Тут від самого розриву серця вмерти можна...

Він знайшов невелике поліно, вмостився на ньому і, підперши руками голову, задумався. Але жвава, товариська натура Тараса не могла знести довгої самотності й тиші. Він схопився на ноги і почав ходити по сараю.

— Ось яка подія в німецькій комендатурі. Подумати тільки! Ай-яй-яй! — бурмотів він, хмуро похитуючи головою. — Обер дуба дав, і пан Сокуренко переставився.

Все блакитними смужками цікавився покійник... Ха! І хлопець загинув... Ну, таких відчайдушних я ще не бачив. Ні, таких мало знайдеться... З мільйона — один! Так! Подумати тільки, як він з цими двома розрахувався. Одна мить — блискавка!

Тарас з сумом оглянув темні, голі стіни.

— Ох, і кашу він заварив, братці! Гарячу! Він заварив, а мені розхльобувати... Ага! При такому сумному становищі не дуже будуть розбиратися, хто правий, а хто винен. Їм що — є Тарас чи немає... їм все одно. Тепер треба мудрувати, як звідси вибратись, а то пропадеш ні за цапову душу. Ага! Як булька на воді. І сліду не лишиться...


11. ДЛЯ НАСТРАШКИ

Як тільки біля лісу почулася стрілянина, вулиці Рокитного миттю обезлюдніли. Селяни поховалися в свої хати. Однак вістка про те, що сталося, швидко облетіла все село. Жінки, що набирали біля скирти солому, своїми очима бачили, як ішов бій на узліссі і як потім Сокуренко з солдатами і поліцаями виносили трупи вбитих на дорогу. Мешканці центральної вулиці підгляділи у вікна і в щілини дверей, як Чирва, поганяючи спітнілих коней, віз на санях до школи начальника поліції і якогось хлопчину без шапки, з розбитим до крові обличчям.

Потім поліцаї почали бігати по хатах і, мобілізувавши кілька стариків, підлітків, жінок, наказали їм викопати на кладовищі чотири ями.

Коли ями були готові, на кладовище приїхав верхи на коні поліцай Чирва.

Кінь, побачивши чорні купи землі на снігу, прищулив вуха, захропів, шарпнув вбік. Чирва зіскочив з коня, прив'язав поводи до стовбура вишеньки і похмуро оглянув ями.

— Рівніше не могли? Робітнички, трясця вашій матері...

— Це ми підправимо... — бадьоро сказав низенький, сухенький дід Ілько, одягнутий у старі, підшиті повстю валянки і коричневу свитку. — Все зробимо як слід. — Хитрий дід прохально заглянув у сердите обличчя поліцая. — У вас, пане Чирва, тютюнцю на цигарку не знайдеться?

Поліцай відірвав листочок коричневого цигаркового паперу і висипав на долоню дідові трохи тютюну.

— Оце добре діло, — посміхнувся дід Ілько, скручуючи цигарку, і крикнув суворо на людей, що стояли оддалік: — Ану, хто молодший, лізьте в ями, зробіть все як слід, щоб не яма, а дзеркало було...

Один з підлітків хотів полізти в яму.

— Не треба! — наказав, хмурячись, Чирва. — Буде й так. Копайте ще дві могили.

— А для кого ж це? — дідусь, часто кліпаючи, дивився на поліцая.

— Не твоє діло. Чи я тут з тобою мітинги маю проводити? Сказано — копайте.

— Я це до того, пане Чирва, — вивернувся спритний дід, — якого розміру могилу... Буває людина довга на зріст.

Чирва зміряв діда поглядом, знехотя посміхнувся.

— Копай на свій зріст, якраз буде. Твою чумарку ховати будемо...

Дід ще частіше закліпав і раптом зрозумів, на що натякає поліцай.

— Та не може того бути!

— Хто ж думав! — сердито зітхнув Чирва. — Сталося... А ти, старий шкарбан, бачу, радієш?

Дід, ніби не розчувши останніх слів поліцая, скинув шапку і побожно перехрестив сиву голову.

— Царство небесне! Добра, душевна людина була. Ось так — живеш, живеш і те знаєш, коли тебе господь бог до себе покличе...

Як тільки Чирва від'їхав, дід Ілько, не ховаючи в'їдливої посмішки, сказав односельчанам, що оточували його:

— Так що, видно з усього, для самого їхнього начальника могила замовлена. Хто чекав? Га? Видно, не пішла йому на користь моя чумарочка, сирітський подарунок... Ох, гріхи наші, гріхи... Треба буде сходити, аякже! Піду, погляну, що там таке сталося. Ви тут копайте рівніше...

І, захопивши свою сукувату, обтерту до блиску палицю-«грушку», дід бадьоро закрокував до села.

Чумарку подарував дідові один із його численних онуків — Ваня. Ваня рано осиротів і виховувався у дідуся. Задовго до війни Ваня, закінчивши інститут, поїхав на зимівлю кудись на Нову Землю. Повернувся він при великих грошах і подарував дідові смушкову шапку, чумарку і чоботи. В «сирітський» подарунок дід Ілько одягався рідко і дуже беріг чумарку.

Сокуренко був трохи нижчий за діда Ілька. З усіх речей, награбованих поліцаями у селян, він ніяк не міг підібрати на свій зріст верхнього одягу. Тут начальник поліції пронюхав про існування «сирітського подарунку» і, на превеликий жаль діда Ілька, «реквізував» чумарку, шапку, чоботи. З того часу не минало й дня, щоб дід Ілько не побажав Сокуренку короткого життя і собачої смерті. І, видно, дійшла «до бога» ця дідова молитва...

На вулиці дід Ілько наздогнав Марію Бойченко, яка доводилась йому далекою родичкою. Марія тягнула за собою маленькі сани.

— Куди, свахо, зібралася?

— За соломою хочу поїхати...

— Чула?

— Краєм вуха... Може, ви більше знаєте?

— Сокуренко — готовий. Вже могила замовлена. От не доберу, хто шостий. Скажи ж ти на милість, двоє молодих хлопців шістьох уклали! — Дід зі страхом і захопленням хитнув головою.

— А ви бачили цих хлопців? — запитала Марія.

— Одного. Того, що на машині привезли.

— Який він?

— Та хлопчисько, років чотирнадцяти. Ну, глянеш на нього і очам своїм не віриш — дитина мала.

Жінка нічого не розпитувала більше. Вона йшла поруч з дідом, низько схиливши голову.

Коли Марія довідалася від сусідки, що гітлерівці і поліцаї затримали в лісі двох молодих хлопців, вона відразу згадала нічного гостя, який передав їй привіт від чоловіка. Марія зрозуміла, що одним із затриманих був, безперечно, той, хто побував у неї в хаті і назвався Синком. Кілька годин Марію трясло від страху. Їй здавалося, що поліцаї вже все вивідали у хлопця і йдуть, щоб заарештувати її. Вона уявила собі, як будуть її допитувати в школі, бити і катувати. Як би вона не відпиралась — не допоможе. Хлопець знає, де заховані документи Федора, поліцаї відкопають їх. Все одно вона буде мовчати. Вона не скаже жодного слова. Її закатують до смерті. А що ж буде з дітьми? Як же Федір довірився такому хлопцеві й послав його на її погибель?

Але коли Марія почала перебирати в пам'яті кожне слово, сказане Синком, тривога швидко зникла. Яка твердість, сила і настороженість чулися в його голосі! Адже в хвилини, які він пробув у її хаті, він думав більше не про свою, а про її долю. «Що б не сталося, пам'ятайте: у вас ніхто не був, ви нікого не бачили». Що б не сталося, він наказав їй мовчати. А він знає, що статися може різне... Він пішов у нічну завірюху, у морозну пітьму, нічого не боячись, до всього готовий. Сунув руку за пазуху, де лежало щось тверде, і пішов...  Такі не зраджують.

Марія посоромилась своїх страхів. Вона відчула себе винною перед незнайомим, але дорогим їй хлопцем, який потрапив у руки поліцаїв і гітлерівців. Що скаже вона про Синка, коли знову хтось прийде від Федора? Загинув. Як загинув? Та хіба зможе вона спокійно сидіти в хаті, коли там його мучать, катують!

Вирішивши піти до школи, Марія зайшла до сусідки і попросила дати їй санки. Сказала, що хоче привезти соломи.

Хоч зимове сонце стояло ще високо і день був на диво хороший, люди на вулицях зустрічались рідко. У провулку з'явилася Оксана. Вона йшла назустріч Марії і дідові Ільку. Порівнявшись, привіталась неголосно, не підіймаючи голови. Обличчя в дівчини було замкнуте, сумне.

— Бачиш, свахо, — шепнув дід Марії. — Ця переживає. Злякалася, стерво.

Вони підійшли до школи якраз в той момент, коли поліцаї виносили на вулицю тіло Васі Коваля.

— Ага, ось і сани! — зрадів Чирва. — Під'їжджай, тітко, сюди. А ти, діду, до нас завертай. Могилу копати не захотів — у сани тебе, чорта старого, корінним запряжемо.

Вбитого партизана кинули на сани. Марія з жахом дивилася на мертвого. Він лежав на спині, майже голий до пояса, дивлячись у блідоголубе небо своїм відкритим чорним непорушним оком. Губи Васі були міцно і якось по-страдницькому стиснуті, ніби він все ще відчував страшний біль і намагався його перебороти.

Марія не могла вирішити, Синок це чи хтось інший. Та зараз вона й не шукала відповіді на це запитання. Її давили сльози важкого, гострого горя. Хто б він не був, цей юний герой, — життя його обірвалося в самому розквіті. Десь заб'ється, заплаче мати, як довідається... О, вона, Марія, впала б перед ним на коліна і цілувала б це страшне, знівечене обличчя, безсилі руки, вона б обмила це дороге тіло своїми сльозами. Але їй навіть плакати не можна...

Фельдфебель виніс шматок фанери з дротяною петлею. На фанері великими чорними літерами було написано: «Вбивця німецьких солдатів». Петлю одягнули на шию Васі, фанеру, написом догори, поклали на його груди. На ганок вийшов лейтенант Гросс.

— Нехай везуть по всіх вулицях, — намагаючись не дивитися на вбитого, сказав він по-німецьки фельдфебелю. — Нехай всі бачать. Це буде для них острахом.

Поліцаї побігли вперед, викликаючи людей з хат на вулицю.

Марія і притихлий дід Ілько тягнули сани по дорозі. Позаду них з гвинтівкою і автоматом йшло два солдати.

Рокитнянські жінки, старики, діти виходили на дорогу і мовчки дивилися на вбитого. Різні почуття читала Марія в очах своїх односельчан — болісний страх, горду скорботу, сльозливу жалість, боязке захоплення. Але вона не помітила жодного осудливого, черствого погляду.

Коли поліцаї відходили далеко вперед, дід Ілько, невизначено похитуючи головою, коментував події:

— Ось погляньте на нього... який! Га? Взяв та й поклав шістьох... — І, оглядаючись на солдатів, додавав:— Ну, не розбійник? Га? Себе також не пожалів, загубив молоду душу...

Солдати йшли мовчки, в ногу. Тільки один з них, Курт Мюллер, уважно поглядав на старика і селян, що стояли обабіч дороги.

Надвечір сани з убитим повернулись до школи. Тут тіло партизана повісили на стовп телефонної лінії для загального огляду і настрашки.

Незабаром з двору школи вирушила нова процесія. Солдати і поліцаї винесли шість закритих трун. У німців на кришках лежали сталеві шоломи — знак їх «бойової доблесті». За трунами йшли ряди солдатів і поліцаїв з гвинтівками на плечах.

Вася Коваль своїм застиглим мертвим оком дивився з триметрової висоти на цю процесію, що розтягнулася по провулку. Вітер погойдував легку фанеру на його грудях, і, б'ючись об голе, замерзле, тверде як камінь тіло, вона глухо і гнівно гула...


12. НОВИЙ КОМЕНДАНТ

Нарешті закінчився цей кошмарний для Еміля Гросса день. Пригнічений лейтенант у супроводі не менш пригніченого фельдфебеля Штіллера повернувся в кабінет, де на килимі лежала складена удвоє постілка. Тут новий комендант згадав про заарештованого підлітка.

— Скажіть, фельдфебель, цей другий хлопчисько також партизан? — запитав Гросс, скидаючи шубу і притуляючись спиною до грубки.

Штіллер закривав вікна дерев'яними щитами.

— Мені важко відповісти на це запитання, пане лейтенант, — сказав він. — Я не знаю, чому покійний обер-лейтенант заарештував цього другого хлопця.

— Але де і при яких обставинах він був заарештований? — допитувався лейтенант.

— Ми взяли його при виході із просіки, біля хутора. Він ніс мішок з дуже поганою мукою. Нічого підозрілого при обшуку ми не виявили. Признаюсь, у хлопця був дурнуватий вигляд: так він розгубився і перелякався. Він весь час бурмотів щось і показував документ — перепустку, здається, яка лежить зараз у вас, пане лейтенант, на столі.

— Але чому ж обер-лейтенант був упевнений, що цей другий також партизан? Адже ви були присутні при допиті?

— Так, пане лейтенант, — зам'явся Штіллер. — На другій половині допиту. Але, бачить бог, я можу зрозуміти тільки десяте слово з тієї тарабарщини, на якій говорять ці люди. Я зрозумів тільки, що цей Сокуренко і обер-лейтенант підозрівали, що обидва підлітки — спільники. Підозрівали, але впевнені в цьому не були. Обер-лейтенант весь час показував на мішки. Мішки в них, справді, майже однакові. До того ж, обер-лейтенант дуже часто вживав слово «міна». Він, очевидно, вважав, що цей другий ніс міну і заховав її десь у лісі. Обер-лейтенант інструктував нас і попереджував, що партизани користуються якоюсь маленькою міною секретного устрою, і обіцяв нагороду тому, хто зможе виявити таку міну. Ось все, що я можу сказати, пане лейтенант.

Штіллер з цікавістю розглядав лейтенанта. І це не була пуста цікавість: поганий той підлеглий, який не знає здібностей, характеру і звичок начальства.

Лейтенант покосився на підстилку і похитав головою:

— Яке свинство — умерти, не передавши справ! Що ж мені робити з цим хлопчиськом? Хіба це докази — мішки! Я вже бачив тисячі людей з такими мішками. Тисячі людей на дорогах.

— Що робити? — зрозумівши, що лейтенант безпорадний, як дитина, Штіллер не стримався і широко посміхнувся. — Ах, пане лейтенант, навіщо вам докази? Зразу видно, що ви недавно приїхали в цю країну...

— Так, але мене інструктували, — суворо сказав Гросс. — Я можу брати заложників і вішати їх — десять, двадцять, п'ятдесят, якщо винуватці диверсій або вбивства німецьких солдатів не будуть виявлені. Але вбивця виявлений і покараний. Я не можу в такому випадку хапати людей ні з того ні з сього і вішати їх. Це викликає обурення населення, а, згідно з інструкцією, зараз це небажано і шкідливо. Репресії повинні мати сенс або хоч би видимість сенсу...

Фельдфебель слухав усе це, не приховуючи посмішки.

— Пан обер-лейтенант міркував і робив значно простіше, — сказав він.

— І загинув такою дурною смертю, — зітхнув Гросс.— Звідки відомо, що цей, який стріляв у наших солдатів, партизан? Може, він просто знайшов пістолет. Може, його батьків також повісили як заложників, і він вирішив відомстити. Коли я їхав сюди, я бачив на одній станції підірваний поїзд. Він пішов під укіс. На одному з вагонів було написано крейдою по-російськи: «Будеш бити робітників і селян — більше буде партизан!» Бачте! Вони знають наше вразливе місце.

— Це філософія, пане лейтенант. Я б на вашому місці оголосив цього хлопця партизаном, повісив йому на груди дощечку і — кінець. Хто буде перевіряти? Зрештою, моя справа виконувати накази...

Гросс, важко ступаючи втомленими ногами, задумано пройшовся по кабінету.

— Гаразд, припустімо, ми повісимо й цього. Ну, а що, як начальство довідається, що у обер-лейтенанта була підозра, нібито хлопчик заховав міну. Про цю секретну міну багато говорять, її шукають, про неї вже ходять легенди, але її ще ніхто не бачив. І скажуть: чому ви поспішили, чому ви не зуміли примусити якогось шмаркатого хлопчика розповісти про його таємницю?

Фельдфебелю обридло базікання нового командира.

— Я жду ваших наказів, пане лейтенант, — сказав він байдуже.

— Давайте його сюди, — зітхнув Гросс. — На всякий випадок нехай зайдуть два солдати.

Чекаючи повернення фельдфебеля, Гросс поправив ремінь, що сповзав з круглого животика, перевірив, чи добре застібнута кобура пістолета і, надавши брезклому обличчю поважного вигляду, грізно відкашлявся. Раптом його погляд упав на підстилку, і він сумно, зі страхом похитав головою. І хоч вікна були щільно закриті щитами, за дверима в коридорі ходив озброєний черговий, а надворі біля школи стояли вартові, лейтенанту Емілю Гроссу раптом стало страшно у цій теплій кімнаті, ніби тут, крім нього, незримо були присутні тіні жертв невиправданої тупої жорстокості.

«Ні, ні, — подумав він, — здригаючись і намагаючись взяти себе в руки. — Це слабість, нерви. Я ще не звик до цієї ролі, але я звикну, повинен звикнути».

Нарешті, фельдфебель і два солдати ввели посинілого, тремтячого від холоду Тараса. Хлопець скинув шапку і, покірний долі, з тоскною, гіркою надією дивився на лейтенанта.

— Ти, мальшик, ти повинен розповісти фесь... — почав Гросс, суворо поблискуючи товстими скельцями пенсне. — Розумів — фся! Такий маленьки і такий єст польшой сфолош!

— Так у чому ж я винен? — жалібно запитав Тарас, і чутно було, як дрібно застукали його зуби.

— Што? Я все знай! Молшат!

Обурений Гросс ходив по кімнаті, тримаючись від заарештованого якомога далі. Скельця його пенсне метали в хлопця холодні блискавки.

— Ну? Розказуваль.

Тарас поспішно переступив з ноги на ногу, зніяковіло відкашлявся.

— Значить, я міняю. Звичайно, була в мене простиня. Поміняв — і назад іду, додому. Заночував, як водиться, у цьому селі, а вранці знову собі йду. Бац! Мене заарештовують і — сюди, а тут ось цей... — Тарас від жаху округлив очі, — головоріз...

— Ви фсі голофоріс! Нарот — тикуни!

— Відносно дикунів... — дурнувато заморгав очима хлопець, — щось я не розумію, пане офіцер. Це ви в якому випадку говорите?

— Ви фсі єст некультурни нарот.

— Ага! Це ви про культурність... — зрозумівши думку гітлерівця, зраділо закивав головою Тарас. — Це так! Народ темний у нас, ви правильно сказали. А що я головоріз — це даремно. Як можна таке говорити? Я й мухи не скривджу. Зроду так. Смирний.

— Талі розповідаль.

— Ну, а далі — привели мене сюди, — важко зітхнув Тарас. — Я перепустку показую, розповів усе як слід. Цей молодий офіцер, який тут був... — хлопець шморгнув носом і обережно покосився на фельдфебеля, — відпустити мене хотів — бачить, що даремно привели і ні в чому я не винен... Ну, а тут цей жахливий випадок — стрілянина! Ось де в мене куля пролетіла.— Він доторкнувся брудним пальцем до вуха. — Зімлів було від страху. Та ви самі бачили, що він тут наробив.

— Ти буль на одна дорога з цим голофоріс?

— Так він сюди йшов, а я туди, — терпляче пояснив Тарас і знизав плечима. — Я не приховую, зустрічався, бачив його. Ну ось, наприклад, я б вас зустрів. Що з того?

— У фас однаковий мішок.

— Мішок? — здивувався Тарас і знову кинув косий погляд на фельдфебеля. — Хіба можна порівняти? Он у нього який, з блакитною смужкою і плями, кров, мабуть... А в мене ось той, білий. Та що тут говорити! Ось пан солдат, не знаю, в якому чині... не дадуть збрехать. — Хлопець з надією в очах повернувся до фельдфебеля. — Ось це мій мішок? Так?

Штіллер мовчав. Він не зовсім ясно розумів, про що йде мова.

— Ну, бачте, і вони підтверджують... — повеселішав Тарас.

Пожвавившись, він переступив з ноги на ногу і полегшено зітхнув: тепер цьому товстому німцеві все ясно. Ще б пак! Хіба можна сплутати такі мішки...

— Який був у нього мішок? — запитав Гросс у фельдфебеля по-німецьки.

— Ось той, білий, чистий, пане лейтенант.

Гросс відчув, що єдина тонесенька ниточка, яку він тримав у руках, обірвалась. Хлопець сказав правду. Що ж робити? Де шукати нові нитки, докази? Він ще раз у думці вилаяв покійника Шварца, який підклав йому таку свиню у вигляді цього дурнуватого і нещасного підлітка, і розгублено глянув на фельдфебеля.

— Пустити в обробку? — з готовністю запитав Штіллер.

Стиснувши губи, Гросс мовчки кивнув головою.

Штіллер штовхнув хлопця до дверей. Але Тарас по-своєму зрозумів розмову німців і ствердний кивок лейтенанта.

— Оце правильно, — сказав він радісно і підлесливо. — Спасибі, пане офіцер. Тільки, коли відпускаєте, то вже й перепустку поверніть... І мішечок, коли можна.

— Фипускайт?.Я буду фипускайт? Після міна. Тільки так! Тільки так!

Через кілька секунд до лейтенанта увійшла Оксана, несучи на підносі каструлю, кофейник і тарілку, накриту свіжою накрохмаленою серветкою. На дівчині була нова світла шовкова кофточка з короткими рукавами.

— Пане лейтенант, ви сьогодні не обідали. Так не можна... Я хочу запропонувати вам смажену курку, каву з вершками і щось на зразок грінок. Я не знаю, як це по-вашому називається: тоненькі скибочки хліба вмочують у молоко, потім у яєчний жовток і підсмажують. Спробуйте. Пан обер-лейтенант їх дуже любив...

Оксана поралася біля стола, розстеляючи скатерть і, розставляючи тарілки. Гросс спідлоба слідкував за неспішними, плавними рухами її оголених до ліктів красивих рук. Що являла собою ця дівчина, яка стирчала раніше на кухні, він не знав і відчував до неї глуху ворожість. Вона дуже спокійно говорить про покійного Шварца, ніби обер-лейтенант не загинув, а вийшов у другу кімнату. Але Гроссу дуже хотілося їсти, а смажена курка виглядала надзвичайно апетитно. Не роздумуючи довго, лейтенант взявся за їжу і незабаром переконався, що в кулінарних здібностях ця українська дівчина зовсім не поступається перед його Анною. Все було дуже смачне.

А тим часом Оксана, що рухалась безшумно, перевірила, чи перегоріли дрова у грубці, закрила заслонку у трубі, оглянула, чи надійно тримаються у гніздах гачки щитів на вікнах, нагнулася і поправила підстилку.

— Вибачте, пане лейтенант, — сказала вона, наблизившись до столу. — Я хочу запитати, що вам приготувати на сніданок. Звичайно, вранці я можу зварити кашу і ще щось приготувати нашвидкуруч. Сосисок у нас нема... — вона співчутливо посміхнулась. — Але можна підсмажити сало з квашеною капустою.

— Мошна, — кивнув головою Гросс.

— На яку годину подати сніданок? Пан обер-лейтенант вимагав точно о пів на одинадцяту.

— Мошна.

— І останнє запитання, — ніби вибачаючись за свою настирливість, поспішно сказала дівчина. — Якщо вам треба буде випрати білизну, прошу сказати мені. На другий же день вона буде готова.

— Це савтра, — сказав Гросс, наливаючи каву у чашку.

Оксана схилила голову і майже проспівала:

— До побачення, пане лейтенант. Надобраніч вам.

Запиваючи жирні шматки м'яса гарячою, чудово звареною кавою, Гросс думав про те, що його нещасний попередник непогано зробив, узявши собі в покоївки цю українську дівчину. Чорт забери, навіть у похідних умовах треба вміти забезпечувати собі необхідний комфорт.

— Ну як? — запитав він, побачивши Штіллера, що зайшов у кабінет.

— Зараз його приведуть сюди, — відповів фельдфебель, жадібно поглядаючи на каструлю із залишками курки. — Він втратив притомність... — на обличчі Штіллера з'явилася грайлива посмішка. — А як, на ваш смак, ця дівчина, пане лейтенант? Правда, вона заслуговує уваги?

Гросс незадоволено махнув рукою і засопів, йому не сподобався розв'язний тон фельдфебеля і явне бажання підлеглого бути запрошеним до столу.

— Хто ця дівчина? — запитав він суворо. — Навіщо її взяв обер-лейтенант? Їй можна хоч що-небудь довірити?

— Цілком! Дуже надійна. Ми її перевіряли різними; методами... І треба сказати, що обер-лейтенант використовував її як свого таємного інформатора. У письмовому столі ви знайдете її донесення...

Фельдфебель не встиг договорити — солдати втягнули в кімнату Тараса. По обличчю хлопця котилися рясні сльози. Він глухо стогнав, його посадили на стілець біля стіни.

— Де єст схований міна? — витираючи серветкою губи, запитав Гросс. — Ну, розказуваль?

— Я йшов мінять... — Тарас схлипнув. — Кажу вам.. У мене ж перепустка...

— Ага, тепе єст мало пили. Тепе путуть ще.

Повними сліз страдницькими очима хлопець дивився на офіцера. Червоні спухлі губи його скривилися і затремтіли.

— Чого даремно мучити? Якби знав, що... Вбивайте відразу, як уже таке надумали... А то кажу вам по-людськи — не знаю. Ішов я, взяли на дорозі... Ой, горенько мені, мамо моя рідна. Ребра ламали, совісті нема... А ще культурні люди!

Правду кажучи, Еміль Гросс по своїй натурі не був жорстоким. Навіть більше, він любив дітей і вважав себе досвідченим педагогом. Дитячі сльози завжди зворушували його. Але зараз перед ним був слов'янський хлопчик — жалюгідний, нещасний і в той же час загадково ворожий. Адже другий такий хлопець, трохи старший за нього, на очах у Гросса вбив обер-лейтенанта і начальника поліції. Щось неймовірне! Хіба можна в такому випадку за щось поручитися? Ні, до цього хлопця слід застосувати політику не лише батога, але й пряника.

— Виведіть, — наказав Гросс.

Тараса вивели.

— Пане лейтенант! — сказав фельдфебель, як тільки причинилися двері. — Можете не сумніватися — ми обробляли цього шмаркача як слід. Солдати били прикладами, а в мене досі болять кулаки, хоч я вибирав, найбільш ніжні і чутливі місця. Він, мабуть, і справді нічого не знає. Або вже якщо й знає, то все одно нічого не скаже. Приклади і кулаки тут не допоможуть. Його треба повісити або відпустити. Найкраще повісити. Це буде певніше.

— Нічого не скаже? — поважно промовив лейтенант. — А це ми побачимо. Він ще дитина, його душа — віск, з цього воску вмілими руками можна виліпити все, що завгодно. — Гросс клацнув пальцями. — Я застосую до нього педагогічний метод.

— Ви, здається, з учителів, пане лейтенант? — з прихованою іронією запитав Штіллер.

— Так, тридцять років у школі. Я досить поморочився з такими хлопчиськами. Я знаю їх характер. Мине кілька днів, може, тиждень, і ця секретна міна буде лежати тут, у мене на столі.


13. ПРОДОВЖЕННЯ ДИВНОЇ РОЗМОВИ

Коли Оксана, яка поверталася додому, увійшла в провулок, назустріч їй виринула із темряви постать солдата. Це був Курт Мюллер.

— Ой, налякали ви мене, пане Курт! — сказала дівчина, уповільнюючи крок. — Куди ви йдете? Провели б мене...

— Не треба шуму, — поспішно й тихо заговорив солдат, неспокійно оглядаючись. — Нас ніхто не повинен бачити. Я призначений вартовим. Стоятиму біля сараю. Треба закінчити з тобою розмову. Зараз добра нагода. Цей хлопчик... його можна врятувати... Ми вночі втечемо.

— Чи я вас затримую? — посміхнулася Оксана. — Та йдіть собі на всі чотири сторони.

— Він мені не повірить. Потрібна твоя допомога — записка, кілька слів.

— Пропустіть мене, — з раптовою злістю сказала Оксана. — Чуєте? І востаннє попереджую: ще одна така дурна розмова, і я повідомлю комендантові.

Курт Мюллер загородив їй дорогу.

— Треба скоріше думати, Оксано. Я ставлю на карту все. Сьогодні я одержав звістку, лист. Моя дружина заарештована в Німеччині. У неї були мої листи, фотографії. Ще кілька днів — і мене може схопити гестапо.

— Ой, які жахи! — глузливо вигукнула дівчина. — Чому?

— Я — комуніст... — ледь чутно промовив Курт.

Оксана махнула рукою:

— Ви таки ненормальний псих, пане Курт. Що ви плетете? Хіба німці бувають комуністами?

— Не бувають? Ти сама знала солдата нашої роти Ганса Ерліха.

— От ви й з'їхали з глузду через цього Ганса, — сказала Оксана роздратовано. — Ви самі, своєю башкою розміркуйте. Ви кажете: Ганс — комуніст і ви комуніст. — Вона мимоволі посміхнулася з такого припущення. — А я, по-вашому, була зв'язана з Гансом ніби як спільниця. Так чи що?

— Так, — тихо сказав Курт.

— Клепки у вас в голові невистачає, — засміялась дівчина. — Чому ж Ганс, чи як там його, Ерліх, сам не познайомив мене з вами? Ну? Ага, проковтнув язик. Пропустіть-но краще. Дайте піти від гріха. Я ж шкодую вас...

— Я не знав, хто є Ерліх. Я втратив зв'язок із групою. Можливо, він був не комуніст, а просто антифашист, чесна людина. Ми в глибокій конспірації. Пів-мільйона — запам'ятай цю цифру — пів-мільйона німецьких комуністів, антифашистів розстріляно, знищено гітлерівцями. Нас мало, але ми боремось, будемо боротися і переможемо. Майбутнє Німеччини належить таким, як я і Ерліх.

Схиливши голову, Оксана слухала гарячий, гнівний шепіт солдата. Вона зітхнула і сказала:

— Це якісь незрозумілі мені фантазії, політика... Ой, я змерзла. Проведіть трошки.

Вони пішли поруч, нахиляючи голови проти вітру, що шмагав по обличчю сніжною крупою. Обабіч дороги тягнулися паркани, а за ними чорніли голі гілки дерев. Солдат ішов повільно.

— Поганий ви кавалер, — засміялась Оксана. — Навіть під ручку не візьмете.

Курт поправив на плечі ремінь автомата і взяв дівчину під руку.

— Розповіли б що-небудь, — сказала дівчина.

Курт зупинився, затримуючи Оксану.

— Я бачив, як загинув перший хлопчик.

— Ого, хлопчик! — заперечила Оксана. — Років сімнадцяти.

— Юнак, — сумно кивнув головою Курт. — Він вмирав і сказав мені... кров'ю своєю сказав: «Дивись, німецький робітник Курт Мюллер, як умирають ті, хто ненавидить фашизм. Хіба ти ненавидиш, коли носиш цю ганебну форму?» І цей хлопчик... Він загине.

— Ну, розберуться... — Оксана визволила свою руку, боязко поглядаючи на солдата, що веде такі розмови. — Відпустять, якщо не винен. А повісять... не він перший, не він останній. На те війна. Шкодувати всіх — серця не стане. Ви просто на нерви слабий... Як по-вашому «до побачення»? Гут морген?

— Так, гут морген, — невесело посміхнувся Курт і додав по-німецьки: — Думай швидше, Оксано. Моє життя і життя хлопчика у твоїх руках. Пам'ятай — я чекаю твого рішення.

— Що ви белькочете? Заморозили мене своїми розмовами, — не слухаючи його, сказала дівчина, відступаючи крок назад. — Гут морген, пане Курт! Надобраніч!

Махнувши рукою, Оксана побігла дорогою. Курт стояв непорушно і проводжав поглядом дівчину, поки її постать не зникла в темряві.

Нічна темрява щільно огорнула село. Низькі, невидимі хмари пливли над ним, і лише зрідка між ними проглядали далекі тремтячі зорі. Вітер шумів у голих вітах дерев, замітав снігом дороги.

Марія Бойченко, долаючи пориви вітру, що бив їй у груди, ледве просувалася темною вулицею до центру села. Вона добре знала, що таким, як їй, виходити вночі з хати заборонено, і зустріч з поліцаєм загрожувала б їй великою небезпекою, та все ж не могла всидіти дома. Серце жінки тривожно билося, та біль і гнів штовхали її вперед. У засунутій в кишеню руці вона стискала складену вчетверо листівку.

Ввечері, після того, як тіло Васі Коваля було повішене на стовпі біля школи, Марія відшукала в дуплі верби перев'язаний ниточкою згорток і заховала його в снігу біля хати, як їй радив Синок. Лігши на печі поруч з дітьми, вона почала обмірковувати, кому завтра вранці слід підкинути першу листівку. Вона уявляла обличчя односельчан, які читають радісне повідомлення. Невже знайдеться серед них хоч одна людина, яка, прочитавши листівку, злякається і розірве цей дорогий папірець? Ні, ті, кому підкине вона, не розірвуть, а заховають і зуміють потім передати іншим. І піде листівка по руках, зігріваючи серця радянських людей, вселяючи в їхні душі мужність і надії.

Хоч би швидше заснути, хоч би швидше ранок... Та заснути Марія не могла. Перед її очима стояла все та сама картина: сани, кинуте на них понівечене тіло юного партизана, його єдине розкрите чорне око, що дивиться в небо. З дідом Ільком вона тягне ці сани дорогою, і рука партизана, що виглядає з обірваного рукава, волочиться по снігу. Люди стоять біля дороги і дивляться...

Марія зірвала з себе ковдру. Ні, не може вона чекати ранку. їй треба зробити що-небудь негайно, цієї ночі, щоб вранці люди довідалися, чого приходив у їхнє село партизан, яку радісну новину приніс він їм.

Швидко одягнувшись, Марія вийшла з хати. Та тільки-но стала на порозі, як відразу ж відчула себе самотньою і безпорадною. Темрява лякала, ноги обважніли від страху. Здавалося, скрізь — і біля клуні, і біля колодязя, і за хатою — вже причаїлися вороги і тільки й чекають, щоб схопити Марію за руку, коли вона витягне з снігу згорнуті трубочкою листівки.

Марія згадала, як ішов від неї Синок. Адже він не боявся темряви і невідомості. Ні, ніч була йому другом і помічником. Страх має великі очі. Вона піде і зробить своє діло, як надумала, зробить тому, що цей невідомий хлопець навчив її безстрашності.

І вона йшла вулицею, намагаючись триматися ближче до парканів.

Попереду замаячила якась постать. Жінка... Вона йшла назустріч. Марія звернула ліворуч від паркана і вже хотіла було викинути листівку в сніг.

Жінка зупинилася.

— Тітко Ганно, це ви? — почувся Оксанин голос. — Даремно ви ходите, мучите себе. Ваш Микола сьогодні на чергуванні... йдіть спати, змерзнете.

Оксана пройшла мимо, і темрява поглинула її постать.

Марія перевела подих, серце бухкало в грудях, кров стукала у скронях. «Невже не впізнала, подумала, що Ганна?» тривожилась вона.

Марія мала всі підстави гадати, що Оксана помилилася, не впізнала її. Ганна, дружина Миколи Шила, була страшенно дурною і ревнивою жінкою. Про те, що вона часто вночі тиняється по вулицях, висліджуючи, чи не пішов її Микола до якоїсь молодиці, знало все село.

Проте Оксана могла не помилитися...

Кілька секунд Марія стояла, не знаючи, що робити. Та раптом — ніби буйний хміль вдарив їй у голову. Якщо Оксана впізнала, все одно викаже. Ех, раз помирати! Так нехай хоч знатиме, за що. Ахнуть усі, коли довідаються...

Не замислюючись більше ні над чим, Марія швидко пішла, майже побігла вперед. Ось і площа перед школою... Нічко темна, холодна, виручай! Де ви, вартові, патрулі, хапайте, а то прогавите! Я йду до тебе, Синку, йду. Прийми мій земний уклін. Може, останній... А ти, Федю, прости, що лишила дітей. Люди добрі зглянуться, заберуть.

Сп'яніла від своєї сміливості, Марія ішла навпростець площею до школи, не боячись і не ховаючись. Сміливо і рішуче вона наблизилася до місця, де висів партизан, і, добре змочивши водою з пляшки листівку, приклеїла її до стовпа.

Чи то вартові десь відійшли, чи в темряві вони не помітили жінку, але її ніхто не гукнув і не затримав.

Марія повернулася додому. Як була, одягнута, вона сіла на лежанку і закрила руками гаряче обличчя. Щохвилини жінка чекала грізного гуркоту в двері.

Та ніч минула спокійно.

На світанку Марія взяла санки і пішла за соломою. Це ні для кого не могло здатися підозрілим — вчора вона так і не змогла привезти собі палива.

Вийшовши на площу, Марія обімліла. Тут було на диво тихо і звичайно, ніби нічого й не сталося вночі. На землі лежав чистий, незайманий покрив снігу. Два закоцюблих від холоду, запорошених снігом солдати ходили один біля ганку школи, а другий — в глибині двору, біля сараю. На грудях повішеного партизана вітер похитував шматок фанери. А внизу, на стовпі, біліла приклеєна Марією листівка. Наче черговий наказ окупантів.

Цей дивний спокій тривав довго. І лише повертаючись з соломою, Марія ще здаля побачила метушню біля школи і почула крики і лайку.

З налитим кров'ю м'ясистим обличчям стояв на ганку товстий офіцер і, поблискуючи пенсне, запально жестикулював, хрипко каркав щось по-німецьки. Солдати, ніби не знаходячи собі місця, бігали туди й сюди. Два поліцаї старанно шкребли стовп ножами, зриваючи шматками примерзлу листівку.

А здаля — хто з порога хати, хто з-за паркана, хто від колодязя — спостерігали цю сцену сільські жителі.

На своїй вулиці Марія зустріла Оксану.

— Доброго ранку, — сказала Марія.

Дівчина відповіла на привітання недбалим, гордим кивком голови і відвернулася.


14. ТАРАС СПИТЬ У ТРУНІ

Після того, як Тараса штовхнули в сарай, він знайшов у собі силу, щоб зробити кілька крочків, і впав у кутку на солому. Кілька хвилин хлопець лежав непорушно, тільки тихо, жалісно схлипував. Потім він став на коліна і почав руками згрібати і розпушувати злежалу сотому. Вийшла велика копиця. Тарас увесь зарився в цю копицю і завмер.

Він лежав, намагаючись не думати ні про що. Обличчя його горіло, все тіло здавалося згустком тупого ниючого болю, тільки в правому боці, куди вдарили прикладом, біль був гострим, нестерпним і не дозволяв зітхнути на повні груди. Але ось і цей біль наче стиснувся, і Тарасу почало здаватися, що хтось коле його в бік дуже тоненькою голкою. Зашумів ліс над головою... Хтось співав пісню, дуже знайому. Тарас хотів згадати слова і не міг...

...Сарай освітився блакитним нерівним світлом. Через закриті двері увійшов хлопець. Тарас відразу ж впізнав його по фанерній дощечці на грудях. Це був його друг дитинства Вася Коваль. Вася повинен був умерти ще раз... «Ти даремно сумуєш, — сказав Вася Коваль. — Дивись!» Він скинув шапку і стер нею синяки на обличчі, ніби вони були намальовані вуглиною. «Ти ж був убитий?» спитав вражений Тарас. Вася підморгнув Тарасові точнісінько, як обер-лейтенант: «Ні, я обдурив їх. Вони дурні і не розуміють, що подвиг безсмертний». Він помовчав, уважно оглядаючи Тараса, що лежав на соломі.

«Ти також станеш безсмертним, коли висадиш у повітря поїзд з гітлерівцями». Тарас насторожився. «Та я ж простий хлопець, куди ж мені в безсмертні, — сказав він поспішно. — Вони мене били, а я нічого не знаю, ніякої міни!» Але Вася не слухав його. «Ти добре запам'ятав місце?» Він питав про те місце, де захована міна. Тарас відразу зрозумів, у чому справа: цього хлопчину підіслали німці. Він не був убитий. Хитро зробили! Але Тарас не дурень... «Яке місце? Валяй звідси, поки я тобі морду не розковиряв. Знайомий знайшовся! Я тебе бачив всього лише один раз». В грудях у Тараса почувся сухий тріск, ніби там обламалася суха гілка. Він здогадався — це зламалося ребро.

Хлопець опам'ятався від болю і зрозумів, що марить, його морозило. Але знову зашуміли верхівки дерев, Тарас поплив з купою соломи, поплив кудись далеко-далеко. Спочатку повільно, ледь помітно, потім швидше і швидше.

...А хлопець і не відходив від нього. «Ти молодець! — палко шепотів він Тарасові на вухо. — Пам'ятай, за одного битого двох небитих дають. Німці знають наші прислів'я. Потерпи трохи — І тебе відпустять. Тепер ніхто й не заїкнеться про смужку. Я ж убив їх обох. Правда, добре вийшло?» Він самовдоволено посміхнувся. «Іди звідси, — хотів сказати йому Тарас, — я нічого не знаю». Але чомусь губи не ворушились. Хлопець сміявся: «Ага, повісять! Повісьте його, пане комендант!»

Тарас ненавидів його. Він зовсім не був другом Тараса. Звідки? Тарас навіть не знав, як його звуть. Кривляка. Ха! Він бачив його наскрізь. Хлопець тільки прикидався, що не вбитий, а насправді він продірявлений багатьма кулями. І хлопчина відступив назад, він боявся, щоб Тарас не помітив дірки у його спині...

...Тарас бачить засніжений ліс. Сосни, дубняк і ялинки ростуть впереміжку. Раптом маленька ялинка вискакує наперед. Тарас відвертається, але вона все перед його очима. Вона просто лізе в очі, ця ялинка. А збоку від Тараса, притулившись до грубки, стоїть новий комендант. У нього хитре обличчя, він тільки робить вигляд, що нічого не помічає. Але він слідкує за Тарасом. А ця проклята ялинка так і лізе в очі. Німець побачив ялинку і з розставленими руками кинувся до неї. Раптом ялинка полетіла в повітря, ніби в корінні її безшумно вибухнуло щось. Сніг засипав німця. Пенсне лежало на снігу і хитренько дивилось на Тараса.

Хлопчина вже був поруч. Він шепотів-. «Не бійся, міна ціла. Вона й не думала вибухати. Це ж сон тільки. Ти мариш!»

Тарас прокинувся, розбуджений власним голосом.

— Чуєте, — кричав він, — я нічого, нічого не знаю!

Він задубів від холоду, зуби стукали, у боку пекло вогнем. Тарас зрозумів, що він не витримає до ранку, якщо не придумає, як врятуватись від холоду. Раптом він згадав, що з сараю забрали не всі труни. Він встав, пошкандибав у другий куток і почав відривати прихоплене цвяхом віко труни.

— Хлопчик, хлопчик! — почулося раптом за дверима. — Чуєш?

Тарас завмер. По акценту він здогадався, що це говорить німець. Вартовий, напевно.

— Іди до чорта! — крізь зуби тихо сказав Тарас.

Напружившись, він зірвав віко, яке неприємно заскрипіло цвяхом. Перетягнув з купи кілька оберемків соломи, обкладаючи нею труну. Потім поклав великий оберемок всередину труни і почав розрівнювати солому.

— Труна, труна... — стукаючи зубами і мало не плачучи, бурмотів він. — Плював я на все ваше кладовище. Коли жити захочеш — полізеш... Ага! Я б зараз у саме пекло до чортів у гості поліз. Не побоюсь! Там хоч не замерзнеш — тепло! Якби мені тільки живим лишитися. А з труни я вилізу. Подумаєш! Звичайний дерев'яний ящик... Ні, мене дечим страшнішим лякали...

Стримуючи стогін, що рвався з грудей, витираючи злі сльози, Тарас заліз у труну і гарненько обклав себе соломою. Він накрився віком і довго поправляв його, соваючи з боку на бік, намагаючись покласти його так, щоб воно прилягло якомога щільніше.

— Ребро зламали, гади, — шепотів хлопець, зручніше вмощуючись у тісному ящику. — Головне, яку моду взяли — б'ють у піддихало. Йолоп рудий! Ти бий, паразит, але чесно, по совісті. Кулаків їм мало, прикладами луплять. З'явився б ти, падлюко, на нашій вулиці, я б тобі ребра порахував, фашист нещасний...

Він помовчав трохи, але образа була такою гострою, що він знову забурмотів:

— Ач, завели — міну їм дай... Як вам дуже ніколи!

А коли людина не знає? Ви самі, гади, ту міну шукайте, коли вона вам до зарізу потрібна. Рий носом землю, а шукай! А ви як думали? За це вам, шкури, Гітлер гроші платить... А я до вас не наймався...

Згорнувшись клубочком, хлопець трохи зігрівся, почав засинати. Труна рушила з місця і кудись попливла. Річка, холодний, пронизливий вітер. «Куди?! Назад! — кричить Сокуренко. — Кінокартин надивився, більшовицьке щеня, героєм хочеш бути?» Але це не Сокуренко, а Чапаев. «Так я ж за вас, за червоних», завмираючи від страху і радості, шепоче Тарас. «Прикривай! Це психічна атака!» кричить Чапай, кидається у воду, пливе. Поліцаї в козачих папахах уже близько. Вони кричать по-німецьки: «Хальт! Хальт!» Зараз Тарас їм всипле. Але кулемет чомусь мовчить. І — нема кулемета. Нічого нема в руках, і нікого нема — кругом голе, вкрите снігом поле. Тарас іде дорогою. Один, голодний і змерз так, що хоч плач. А поле темніє, темніє. Нема ні поля, ні дороги, ні Тараса. Тільки холод і ниючий біль у боці.

...Біля сараю, намагаючись зігрітися, бігав і тупав, притримуючи автомат на грудях, змерзлий Курт Мюллер.


15. «ПЕДАГОГІЧНИЙ МЕТОД»

На світанку Тараса повели до лейтенанта. Відчинивши сарай, солдати було перелякалися. Хлопець зник. Перерили солому, заглянули у всі кутки — нікого. Хотіли вже бігти до фельдфебеля і доповісти про зникнення хлопця, але раптом з труни почувся слабий стогін. В сараї було темно, і солдати (їх було двоє: вартовий, що змінив Курта Мюллера, і той низенький, молоденький солдат, який, зустрівши Тараса минулого ранку, лякав його автоматом) завмерли від забобонного страху.

Стогін повторився, віко труни відхилилося. Солдати, піднявши автомати, позадкували до дверей, але відразу ж опам'яталися і засміялись — перед ними стояв живий російський хлопчик, мохнатий від багатьох соломин, що стирчали з усіх складок його одягу.

Молоденькому солдату особливо сподобався цей трюк з труною. Заливаючись сміхом, він говорив щось, часто повторюючи слово «копф» і стукаючи себе пальцем по лобі. Він так розвеселився, що навіть сунув у руки хлопцеві галету і дві грудочки цукру, які знайшлися у нього в кишенях.

Тіло Васі Коваля все ще висіло на стовпі. Тарас пройшов мимо, навіть не глянувши догори. А позаду хлопця крокував, весело посміхаючись, молоденький солдат — він ніяк не міг забути смішної події в сараї.

В кабінеті Тараса чекав Гросс. Відразу ж привели рокитнянського лікаря — високого, худого, як тріска, старика, одягнутого у валянки, чорне пальто, в хутряну шапку з бархатним дном. Довга шия лікаря була обмотана вовняною жіночою хусткою, в руках він тримав малесенький саквояж.

— Будь ласка, сітайте, пане токтор. Ви єст старий шеловек.

— Дякую, — сказав лікар, скидаючи шапку. Сива голова його дрібно тремтіла. — Пане офіцер, я прийшов за вашим наказом, але моя присутність тут непотрібна.

— Шому? — здивувався Гросс.

— Тому, що ваші... — лікар хотів сказати «жертви», але, нахмурившись, стримався. — Словом, ваша клієнтура не потребує медичної допомоги.

— Як це так? — Гросс все ще не розумів, про що говорить старий, до якого він мимоволі пройнявся повагою. Адже далеко не всі доживають до такого віку.

— Марна справа лікувати людей, якщо ви завтра відправляєте їх на розстріл чи на шибеницю, — сухо і, здавалося, безпристрасно сказав лікар. — Для цієї мети вам потрібен тюремний лікар, а я за п'ятдесят років своєї лікарської практики жодного разу не виступав у цій ролі. — Голова старика затряслася сильніше, він зробив нетерплячий жест рукою. — І я... я не бажаю ганьбити свою сивину, що б мені не загрожувало.

— Я запросиль фас для особливий випадок. Особливий! Це хлопшик. Ми будем лікувати його і відпускайт.

Тільки тепер лікар старечими, вицвілими до голубизни очима подивився на Тараса.

— Підійди до мене. Що в тебе болить?

— У мене все болить, пане лікар, — сказав Тарас.

— Здійми ватник, сорочку. Чого ти так тремтиш?

— Я дуже змерз, — признався Тарас. Він стягав з себе сорочку. — В сараї холодно, пане лікар.

Лікар суворо глянув на хлопця.

— Будь ласка, не називай мене так... Дихай!

Огляд тривав недовго. За хвилину лікар наказав Тарасові одягатися.

— Ну що, пане токтор? — запитав Гросс дуже співчутливо. — Який діагноз?

Лікар сумно подивився на Тараса, знизав плечима.

— Ви знаєте це краще за мене. Хлопчик побитий дуже жорстоко. Очевидно, пошкоджене окістя стегна. До того ж ви тримаєте його в холодному приміщенні. Він зовсім закоцюбнув.

— Який рецепт? — так само співчутливо запитав Гросс.

На блідих безкровних устах лікаря з'явилася сумна посмішка. Він запитав Тараса:

— Коли ти їв востаннє?

— Вчора вранці, пане лікар.

— Це путе... — заспокоїв лікаря Гросс.

— Йому потрібний спокій, харчування, тепле приміщення, — промовив старик байдуже. — А ще простіше — відпустили б... Воля для нього буде найкращими ліками. — Він в упор глянув на лейтенанта, і в його вицвілих очах промайнув скорботний докір. — Ви літня людина, пане офіцер, у вас, очевидно, є діти такого віку, як цей хлопчик... Чому ви так по-звірячому поводитеся з людьми?

Гросс скипів. Цей дряхлий старик дозволяє собі зайве. І лейтенант сказав з погрозою:

— Пан токтор люпить багато хофорить? Це ошень пльохо, пан токтор.

— Мені вісімдесят два роки. І в такому віці я не хочу позбавляти себе задоволення говорити те, що думаю.

— Фін нам не путе зафашати, не путе... Це треба фам пам'ятати!

Старик одягнув було шапку, але, беззвучно поворушивши губами, знову скинув її.

— Я пам'ятаю інше... — сказав він. — Цю школу. Тут, в цьому кабінеті, я вислухав тисячі юнацьких сердець. Вони живуть, вони ще б'ються, ці серця...

Лікар сухо вклонився, одягнув шапку і вийшов з кабінету.

— Моше, ми ще путем повертатися ця тема... — крикнув йому навздогін червоний як рак Гросс. — Але цього расу фи фільні, пане токтор.

Лейтенант пройшовся по кімнаті, заспокоївся, ласкаво подивився на Тараса.

— Смерс, полить? Нішово, нішово. Після сфатьби сашифе. Ми путем трусі. Ми путем розуміль друх друха. Куриш?

Тарас боязко подивився на простягнуту до нього розкриту пачку папірос «Казбек», хмикнув носом.

— Ні, я до цього не привчався. Рано...

— Куриш, куриш, — підбадьорливо посміхнувся Гросс. — Уше мошна, уше фелики.

Хлопець обережно взяв папіросу. Гросс клацнув запальничкою, дав вогника Тарасові і потім закурив сам, пускаючи кільця , диму. При першій же затяжці Тарас дуже закашлявся, на очах виступили сльози.

— От не розумію, пане офіцер, — підлесливо, винувато посміхнувся він. — Навіщо люди тютюн вигадали? — Тарас здивовано хитнув головою. — Це ж баловство.

Він вже зігрівся в кімнаті і, помітивши зміну в ставленні до нього, посміливішав.

Гросс не встиг нічого відповісти — увійшла Оксана з повним підносом.

— На столі накрити, пане лейтенант? — запитала вона з м'якою непомітною посмішкою добре вишколеної покоївки, що звикла до дивацтв господарів.

Тарас, забувши про папіросу, дивився, як заворожений, голодними тоскними очима на сковорідку із смаженою капустою, на тарілку з тоненькими скибочками підсмаженого в жирі, видно, ще теплого хліба. Під шкірою на його горлі раз у раз прокочувався кадик — хлопець ковтав слину.

Оксана накрила стіл на дві персони.

— Я ще зробила вам гоголь моголь, — щебетала дівчина. — Дуже смачно і корисно. Тільки зараз так важко дістати яйця. Раніше їх було багато, і ваші солдати їли їх сотнями. Вони страшенно люблять яєчню з салом.

Вона критичним поглядом оглянула стіл і задоволена пішла до дверей.

— Коли заходиш у кімнату, треба витирати ноги, — сказала вона сердито Тарасові. — Сліди наробив.

— Ой, справді, — Тарас винувато подивився на свої ноги. — Вибач, сестричко.

— Сестричка, сестричка... Витирай тут за кожним...

Оксана вийшла. І раптом сталося диво. Гітлерівець запросив Тараса до столу. Він підсував йому тарілку з хлібом, просив їсти, не соромитись.

— Топі путе топре, — раз у раз повторював лейтенант, благодушно поглядаючи на підлітка.

Тарас, підбадьорений настирливістю хлібосольного господаря, уминав за обидві щоки, і незабаром на його обличчі виступив піт.

— У нас так кажуть, пане офіцер, — сказав він Гроссу, коли той налив йому кави: — «Працюй так, щоб змерз, а їж — щоб у піт увігнало». Це жартома, звичайно.

Офіцер засміявся.

— Ти єст дотепник! — сказав він.

Випили каву, і Гросс почав.

Він взяв з шафи глобус, поставив його на парту. Тільки зараз Тарас помітив, що карта на стіні біля парти висить нова — «Європа». Майже всі країни європейського материка були заштриховані коричневим олівцем. Такими ж штрихами була вкрита частина території Радянського Союзу.

Гросс розпочав пояснення. Говорив він непоспішно, розмірено, солідно, зрідка супроводжуючи свої слова ствердним кивком голови. «Отже, на всій земній кулі є тільки одна раса, покликана панувати над іншими народами, найкраща у світі раса — арійська. Німці — єдина нація, яка у своїй чистоті зберегла ознаки своєї арійської раси. Німеччині по праву повинен належати весь світ».

Лейтенант крутнув пальцем глобус, і легкий макет земної кулі швидко завертівся на своїй мідній осі. «Тут уже нічого не попишеш. Право є право». Відставивши глобус набік, Гросс взяв у руки указку.

«Німеччина, — пояснював він Тарасові, — завоювала майже всю Європу. (Тут ішов перелік союзних і підкорених держав). Німецька армія захопила всю Україну, Ленінград, Ростов. Німецька армія зараз за три кроки від Москви. Залишилося зовсім небагато — дрібниці. Світ уже стоїть на одному коліні перед Гітлером».

Лейтенант був зворушений своєю тирадою. Очі його стали вологі. Він зняв пенсне і протер чистою хустинкою скельця.

— Ти все зрозуміль?

— Та чого ж, тут і дурень зрозуміє, — бадьоро сказав Тарас, бажаючи похвалитися своєю кмітливістю. — Держава ваша невелика, а руки довгі.

— Руки єст міцні, — уточнив Гросс.

— Так, так, я ж і кажу — чіпкі... — поспішно закивав головою Тарас. — Земну кулю втримають... Це тобі не футбольний м'яч. Тут гав не лови. Міцно треба тримати!

Хлопець з усієї сили старався піддобритися до гітлерівця.

Закінчивши короткий вступ, Гросс почав розвивати свої думки далі. «Завоювавши весь світ, німці будуть керівниками, господарями, панами. Раса, що стоїть на «ступінь нижче», буде їх помічниками. Решта будуть працювати. О, німці покажуть ледачим, зніженим націям, як треба працювати. Вони будуть жорстоко карати «кожний ледар». І всім буде добре. Все буде мати свій порядок: пани, помічники, робочі люди».

Від ситного сніданку і тепла у Тараса солодко крутилася голова, його хилило на сон. І все ж хлопець, з зусиллям витріщаючи посоловілі очі, уважно слухав лейтенанта. Він, видно, вже зрозумів, що німець неспроста завів цю довгу мороку і закидає якусь вудочку, але не міг здогадатися, де наживка, а де гачок. «Давай, давай, — говорило байдужо-сонне кирпате обличчя хлопця, — наше діло теляче: наказано слухати — слухаю».

«Але серед нижчих рас, — продовжував, підвищивши голос, лейтенант, — є також дуже здібні люди, кращі люди нації: Ці люди зрозуміють історичну роль Німеччини. Ці люди в усіх завойованих країнах уже допомагають німцям встановити новий порядок, і велика Німеччина не забуде їхніх щирих послуг. О, цих людей чекає прекрасне майбутнє, вони можуть зробити чудову кар'єру».

Гросс замовк і ласкаво подивився на Тараса. За товстими чотирикутними скельцями пенсне його солодко усміхнені блакитні очі здавалися дуже маленькими і гострими. Тарас зрозумів, що йому слід сказати щось приємне для гітлерівського офіцера.

— Справді, взяти хоч поліцаїв, — розсудливо промовив хлопець, — допомагають німцям і живуть добре — у них і хліб, і сало, і самогон не переводяться.

Хлопець догодив. Гроссу дуже сподобалась кмітливість учня. «Судячи з усього, — заявив він, — слід припустити, що Тарас розумний хлопчик і збагнув, що в нього тільки один шлях — шлях з німцями. Звичайно, він має за собою велику провину перед німецькою армією і повинен бути покараний, але послуга, яку він зміг би зробити великій Німеччині, набагато переважить провину».

Сонливість як вітром здуло з обличчя хлопця. Він зразу насторожився.

— Ось тут я трохи не зрозумів, пане офіцер, як ви сказали. Наче ви ображаєтесь на мене чи як? А що я мушу зробити? От як ви мені порадите?

— О, це трошки потім, — благодушно посміхнувся Гросс. — У тепе моше пути феликий кар'єра.

Хлопець також посміхнувся, радісно і неспокійно хмикнув носом, часто закліпав. Він явно був заінтригований словами гітлерівця.

— Ну, а все ж? Як би мені до цього приспособитись? З чого б почати?

Тарас непомітним швидким жестом підтягнув штани. Дурнуваті, але вже з лукавими вогниками очі хлопця втупилися в лейтенанта в нетерплячому чеканні.

— Ти пофинен хотить ф тил софецька армія. Фернуться і розказуваль.

— Шпигун? — Тарас аж відсахнувся злякано.

— Не так лякаль страшний слофо, — поспішно заспокоїв його лейтенант. — Шпигун єст расфетчик.

Обличчя хлопця виражало вже не переляк, а розчарування, він зітхнув, скривився від болю в боці, похитав головою.

— Не вийде! — І, подумавши, додав з сумною переконаністю: — Не вигорить у мене ця справа, не вийде.

— Шому?

— Тут відчайдушного хлопця треба. Огонь! І щоб шарики в голові як слід працювали. Куди мені! Ха! Я всього з дитинства боюсь. Ночував ось у сараї, а там труни, мало не вмер від страху.

Гросс чекав, поки хлопець заспокоїться і обміркує його привабливу пропозицію. Але Тарас, як і раніше, стояв на своєму.

— Знайшли розвідника! Та я мало того, що смирний — я й теляти обдурити не зможу.

— Це не має снашення, — заявив лейтенант. — Що єст хоропрість, фоля? Се — сфичка. Все мошна виховаль. Трепа хотіти, туже хотіти — і все пуде порядок.

— Воно, може, й так, — погодився хлопець, — тільки важко. Ох, боюсь я! Піймають мене там, притиснуть на допиті і — розстріл. За таке діло по голівці не погладять. Тільки п'ятами дригнеш. Ні, не хочу вас підводити...

— Я не поспішаль вітповідь, — сказав Гросс. — Топі трепа думаль. Ранок від вечір єст розумніш.

Німець засміявся — він також знав російські прислів'я.

Через кілька хвилин солдати відвели Тараса в сарай. Хлопець ніс на плечі товстий матрац. Солдати також несли дві старі ватяні ковдри і велику, брудну, без наволочки подушку. Все це було видане Тарасові за наказом лейтенанта. Гросс вірив в успіх і вважав, що головне зроблено.

— Ну, яка ваша думка, Штіллер? — запитав він фельдфебеля, що зайшов у кабінет.

— Я не смію осуджувати дій начальства, пане лейтенант, — блудливо посміхнувся Штіллер, — але якщо ви питаєте, то моя думка така: даремно наші солдати мерзнуть ночами, стережучи цього шмаркача. Ви проморочитеся з ним ще день-два, ну, тиждень, і закінчиться тим, з чого повинно було б початися — ми повісимо його. При цьому я не впевнений, що буде великий ефект — хлопчисько, шмаркач, він буде плакати, проситися...

— А що ви скажете, коли не пізніше, як через три-чотири дні міна буде лежати на моєму столі?

— Я буду здивований і... — Штіллер знизав плечима, — і дуже радий, пане лейтенант.

— Штіллер, — впевнено промовив офіцер, — ви будете і здивовані, і раді.


16. ШИФРОВКА

Три тижні тому під час прориву кільця гітлерівців, що оточили Чорний ліс, загинув радист загону Микола Симаков. Він був убитий випадковою кулею, коли загін уже пересік лінію залізниці.

У північних лісах загін «Учитель» поповнився людьми. Радисткою була призначена молоденька дівчина Тоня Березенцова, яка всього лише кілька днів тому прилетіла з Великої Землі. В загоні багатьох називали не по іменах, а по партизанських кличках. Нову радистку негайно охрестили «Берізкою». Тоні дуже підходила її кличка: дівчина була тоненька, біленька, тиха, блакитні очі її дивилися на світ наївно і мрійно.

Всупереч побоюванням багатьох бійців, Берізка виявилась чудовою радисткою. Але Тоні здавалося, що вона грає дуже маленьку роль у загоні і навіть не може вважатися справжньою партизанкою. Адже вона сиділа в теплій землянці біля своєї рації і виходила звідти тільки для того, щоб прогулятися по свіжому повітрі і помилуватися зимовим лісом.

Загін «Учитель», який непомітно повернувся на своє старе місце в Чорний ліс, жив напруженим, тривожним бойовим життям. Щоночі кудись ходили бійці. Групами і поодинці, вони непомітно зникали на кілька днів і так само непомітно поверталися в загін. Але в таборі було тихо і спокійно. І тільки шифруючи донесення командира, Тоня догадувалась, яка обманлива ця тиша.

Радистка знала багато і в той же час дуже мало. Вона знала, наприклад, що завдання «В» виконано надзвичайно вдало — висаджено в повітря ешелон з гітлерівцями, що їхали на фронт, а втрат у загоні не було. Але де саме висадили поїзд, хто з бійців брав участь у бойовій операції і як їм вдалося провести її так блискуче — це для Тоні залишалося невідомим. У загоні свято дотримувались правила: «Не базікай. Коли тебе не торкається — не розпитуй».

Двічі Тоня зустрічала в шифровках, переданих з штабу з'єднання, таємниче слово «Ластівка». «Ластівка повідомляє...», «Ластівка попереджує...» Хто ця Ластівка, Тоня навіть не пробувала відгадати. Може, у Ластівки була така сама чорна борода, як у командира загону, може, це була якась смілива дівчина — радянська розвідниця, може, це була не одна людина, а ціла підпільна організація. Але само слово «Ластівка» викликало у дівчини почуття захоплення, вдячності і тривоги. Судячи з шифровок, пташка влаштувала своє гніздечко десь поблизу ворога, а може, навіть під тим дахом, де жив він.

Одним з перших на завдання пішов молодший брат командира, улюбленець загону — Синок. Брат командира, молоденький, чорнявий, міцний хлопчина, одержав таку ласкаву кличку тому, що в перші дні існування загону він був наймолодшим бійцем.

Куди і з ким пішов Синок, радистка не знала. В землянці командира, де завжди стояла рація, висіли на стіні кожушок, шапка і автомат Синка. На столі, збитому з міцних полін, лежав розграфлений на чорні і білі квадрати аркуш паперу, на якому стояло кілька шахових фігур. Командир попередив Тоню: фігури чіпати не можна, партія не закінчена, перший хід робить Синок після повернення.

Минуло сім днів. За цей час загін втратив убитими чотирьох бійців. Кілька чоловік були поранені. Про молодшого брата командира нічого не було чути. Тоня все частіше й частіше почала помічати, яким похмурим стає обличчя Учителя, коли він дивиться на саморобні, вирізані з кори фігури, що застигли в бойовій готовності на розграфленому аркуші паперу.

Сьогодні, як звичайно, в годину зв'язку Учитель сів поруч з Тонею біля рації. Берізка передала зведення про дії загону за минулу добу і перейшла на прийом. Її олівець швидко бігав по паперу, записуючи стовпчики цифр. Шифровка була коротка, але дуже тривожна. Тоня зрозуміла це, побачивши, як змінилося обличчя Учителя, коли він прочитав перші розшифровані нею слова: «Ластівка повідомляє: А — 16 — маленька пожежа...»

— Швидше, Тоню! — попросив командир, і в його голосі почулася не тільки нетерплячість, а й глибокий душевний біль.

«...Позивні — ваші, — поглядаючи на цифри і на код, писала Тоня. — Є жертви. Наказано гасити, негайно будуватися на новому місці. Може бути поважний «гість». Вимагає уваги. Пишемо на вашу стару адресу».

Тоня хотіла передати блокнот з шифровкою командирові, але він, вже, видно, встигши прочитати, сидів з закритими очима, закусивши нижню губу. Пушисті вії його здригалися, на смаглявому чолі швидко набухала темна рогата вена.

Раптом він ніби опам'ятався, вихопив блокнот з рук Тоні і, швидко пробігши очима по написаному, впустив його на підлогу. Надія, що спалахнула було в його очах, згасла, і він знову закрив їх.

Тоня вважала свого командира людиною залізної волі, яка вміє приховувати свої почуття. Тепер вона бачила, як він невимовно страждає.

Першим порухом її ніжної і чутливої душі було бажання сказати командирові щось ласкаве, підбадьорливе. Та що вона скаже, чим потішить? Хто ця невідома «Ластівка»? Може, дружина командира? Який справжній зміст її повідомлення? Тоня уважно перечитала кожне слово шифровки. Вона знала, що літерами позначаються райони, цифрами — населені пункти. «Пожежа» — це, очевидно, якесь нещастя, провал. «Позивні — ваші» — зв'язано з їх загоном. Хтось загинув. Хто? «Наказано гасити...» Значить, є ще надія на порятунок. З «гостем» — незрозуміло. «Пишемо на вашу стару адресу» — так останнім часом закінчувались майже всі шифровки штабу партизанського з'єднання, які приймала на адресу свого загону Тоня. І хоч Берізка не знала точного значення цих слів, вона відчувала в них щось хороше, заспокійливе.

— Прочитай, — тихо попросив командир. Він і досі сидів з закритими очима, спершись ліктями на стіл, підпираючи руками велику гарну голову.

Радистка, чітко виділяючи кожне слово, прочитала радіограму.

— А що може зробити Ластівка? — підняв голову і глянув на дівчину Учитель. Берізка помітила в його очах гірку, безнадійну посмішку.

— Цього я не знаю, — винувато відповіла Тоня, вважаючи, що запитання командира звернене до неї. — Я навіть не знаю, хто вона, ця Ластівка.

Та Учитель не слухав її. Затиснувши бороду в кулак і з силою відтягаючи її вниз, так що було видно міцно стиснуті зуби, він ходив по землянці. Очі командира були широко відкриті, але здавалися порожніми, невидющими, страшними. Як сліпий, він наткнувся на стіл, здивовано подивився на шахові фігури і, скрипнувши зубами, змахнув їх рукою зі столу.

Тоді він помітив спрямовані на нього сірі перелякані очі радистки, повні жалю і тривоги. Учитель зупинився перед нею, сумно похитав головою.

— Ось як, Берізко, — сказав він, ледве видушуючи з себе кожне слово. — Це наші хлопці попалися там, в А — шістнадцятому. Розумієш? Погоріли... і вже нічим не можна допомогти.

Тоня зрозуміла: командирів брат Синок загинув або схоплений гітлерівцями.

— А Ластівка? — затамуваши подих, запитала вона. — Адже їй наказано гасити.

— Ластівка... Вона — молодець. Сама, обнявшись зі смертю, ходить. Не раз виручала нас... Може, вона зробить ще одне чудо?

Ніби чекаючи чуда, Учитель розвів руками, постояв так кілька секунд і безсило опустив їх.

— Ні, мертвих вона не воскресить. Все! Все, люба Берізко!.. Відвоювали своє хлопці. І я сам послав їх туди...

Командир ступив у куток, до високої, накритої шинеллю купи хвої, що служила йому за постіль, і впав на неї обличчям униз.

Тоня не знала, піти їй чи лишитися. Їй хотілося вийти з землянки, походити лісом, помилуватися вигадливим білим мереживом укритих інеєм дерев, забути про те, що на землі вирує пожежа війни і щохвилини гинуть дорогі люди.

Командир поворухнувся, підняв голову.

— Ти вийди, Берізко, прогуляйся. Я побуду тут. Сам...


17. КРАХ «ПЕДАГОГІЧНОГО МЕТОДУ»

Три дні підряд Тараса годували як на заріз. Три ночі хлопець раював у труні на матраці і подушці, вкрившись двома товстими ватяними ковдрами.

Тарас швидко призвичаївся до нових умов, посвіжішав, почав поправлятися і, вкладаючись увечері в труну спати, самовдоволено жартував з цього приводу: «Он як! Аж не віриться: не встигла людина вмерти як слід, а вже в німецький рай потрапила».

Видно, такий уже був характер у цього веселого, життєрадісного хлопця: він любив жарти і не втрачав бадьорості навіть у найтяжчих обставинах.

На четвертий день уранці Тараса знову привели в кабінет лейтенанта. Стіл уже був накритий скатертю. Гросс простягнув хлопцеві пачку цигарок. Закурили.

— Як, приємно ночуваль? — поцікавився гітлерівець.

— Добре, пане офіцер, — добродушно й весело відповів хлопець. — Спав, як на курортах.

— Кушать тавали топре?

— Ого! — засміявся Тарас. — Годували так, що живіт тріщав. Від пуза, словом. Нарікати не можна.

— А як наш старий розмофа? Як ти вирішиль?

Тарас набрав повні груди повітря, ніби готуючись скочити в холодну воду, рішуче труснув головою.

— Спробую! Не святі ж горшки ліплять. Тільки хай спочатку, як новенького, пошлють туди, де легше. А вже як вийде — можна й тяжче.

— Фийде, фийде! — впевнено замахав руками Гросс. По його розчуленому, усміхненому обличчю, здавалося, стікав по підборіддю солодкий сироп.

— Аби тільки голова на плечах утрималась, — зітхнув Тарас. — Та що вже там... Тут таке діло: або пан, або пропав, як у нас кажуть. Або груди в хрестах, або голова в кущах. Середини нема!

Лейтенант з задоволенням оглянув хлопця, який браво випнув груди.

— Так, топре... — сказав він, дістаючи з шухляди заклеєний конверт. — Я фже заготофляв листа тля начальник штапа, а сарас... — голос гітлерівця перейшов на ніжні, ласкаві ноти. — Сарас ти разом нашими зольдат нато ходить ф ліс і приносить міна.

Вслід за здивуванням на обличчі Тараса з'явилась простацька, але явно поблажлива посмішка. Так посміхаються діти, виявивши в когось з дорослих смішну «дитячу» слабість.

— Ну, от... — розчаровано промовив хлопець. — Знову за старе. Вийми та поклади... Пане офіцер, адже я вам сто разів казав, що я поняття про що міну не маю.

Спантеличений Гросс мовчки дивився на усміхнений рот хлопця. За скельцями пенсне шось змінилося. Обличчя спочатку зблідло, а потім почало наливатися кров'ю. Він вийняв з кишені кругле металічне дзеркало і подав його Тарасові.

— Робиль ще отин посмішка. Робиль посмішка і тивись ф дзеркало! — крикнув офіцер. — Не так, не так! Посмішка повний рот, фсі супи. Ну, ну!

Підкоряючись наказові, здивований Тарас посміхнувся. На нікельованій поверхні ввігнутого дзеркальця відбились його кирпатий ніс і два ряди хороших, прямо таки чудових зубів. Але що ж тут дивного і чого добивається від нього цей німець? Адже це зуби та й годі! Ха! Може, німець думає, що він, Тарас, проковтнув цю прокляту міну!

«Чи бачить Тарас свої зуби? — запитав Гросс хрипкувато. — Гарні, правда? Мабуть, молоденьким дівчаткам подобалась його посмішка. Так? Ще б пак! Такі рідкісні зуби! Адже ними можна дріт перекусити».

Це не єст супи, старий людина!

Офіцер спритно клацнув язиком і, вийнявши з рота обслинену підківку штучної вставної щелепи, продемонстрував її перед хлопцем. Він посміхався беззубою старечою посмішкою, але очі за скельцями не сміялись.

Тарас зблід. Він догадався, що офіцер затіває якусь, нову паскудну штуку. І хлопець не помилився...

Гросс сердито уткнув щелепу в рот, відібрав дзеркало у Тараса. «Слухай, хлопче, — заявив він Тарасові, намагаючись здаватися спокійним, — ти мені все розкажеш або ніколи не будеш посміхатися. Айн, цвай, драй!»

Затиснувши в кулаку дзеркальце, Гросс з силою тарахнув хлопця по зубах.

Тарас охнув від болю, закрив очі, похитнувся. Гітлерівець ногою підсунув до нього плювальницю. Тарас сплюнув. У чашці щось стукнуло. Зуб! Все ще кривлячись від болю, хлопець похитав головою, ніби жалкуючи за тим, що вже стало неминучим, витер рукавом ватника кров на губах і підняв лагідні, повні сумного докору очі на лейтенанта.

Вибитий зуб заспокоїв гітлерівця. Обличчя його набрало нормального кольору. Вже рівним, діловим тоном він сказав, що віднині щодня в Тараса вибиватимуть по одному зубу доти, поки він не признається, куди заховав міну. Тарас змушений буде признатися. А якщо він і справді нічого не знає, то все одно лейтенант виконає своє рішення до кінця. Тарас ніколи не насмілиться посміхнутися до дівчини. Він взагалі не буде посміхатися. Зуби будуть вибиті всі. Всі! Запорука цього — слово німецького офіцера. Завтра Тарас одержить чергову «порцію».

Гросс викликав з коридору солдата і наказав відвести заарештованого в сарай. Тарас уже переступив поріг, але лейтенант наказав, щоб хлопець повернувся і підійшов до нього. Чекаючи нової каверзи, Тарас боязко наблизився до гітлерівця. Гросс вийняв з похідної аптеки пляшечку з йодом, навернув ватку на сірник, наказав хлопцеві відкрити рот і, хмурячись, старанно припік ранку йодом.

Тут з підносом у руках зайшла весела, сяюча Оксана. Побачивши, що солдат виводить підлітка, вона глянула на похмурого лейтенанта й запитуюче підняла брови.

— Пане лейтенант, сніданок готовий. Накривати на два прибори?

— Що? Який припор? — повернувся до неї Гросс і, зрозумівши, про що питає дівчина, сердито фиркнув. — Яке дурне сапитання! Один припор!..

У той день Тарасові видали тільки шматок хліба і кварту теплої води. Матрац, подушку, ковдри забрали. «Райське» життя закінчилось.

Вночі, як тільки Тарас трохи зогрівся у своєму солом'яному лігві під віком труни і заснув, до нього прийшов хлопчина. Він ткнув ногою Тараса в бік. «Хропеш, дурню, зрадів, що фашист подушку дав?» Тарас мовчав. «Думаєш, ти хитріший за німця? — насмішкувато продовжував хлопчина. — Егеж, гляди! Він тобі повибиває всі зуби і повісить». — «А що робити?» запитав Тарас. «Тікай, поки не пізно». — «Ага, тікай. Сарай цегляний, стіни на фундаменті. Вікна маленькі — голова не пролізе». — «Раз голова велика — думай, міркуй». — «Іди звідси, — просив Тарас жалібно. — Хіба тебе найняли, щоб і ти мучив мене? Ти ж знаєш, що мене нізащо заарештували». — «А їм що — на одного Тараса менше, на одного більше — їм все одно». Хлопець сміявся, і зуби в нього у цій посмішці були такі, яких в житті не буває— рівні, чисті, вони, здавалось, аж світилися. Але обличчя його раптом витягалось, синяки виступали на шкірі і болісно звівши брови в одну лінію, він зникав кудись.

«Так, так, повірив я різній чортівщині, — бурмотів, посміхаючись уві сні, Тарас. — Вештаються тут різні... Ні, я не стара баба. Я не мертвих, а живих боюсь. Я хитрий...»


18. ЛАСТІВКА

Лейтенант Гросс, як йому було наказано, зранку виїхав у штаб полку. Через кілька хвилин після його від'їзду Оксана пішла додому. Курт Мюллер того дня майже весь час стояв у коридорі, але він так і не зміг поговорити з дівчиною. Вона ніби не помічала запитливих поглядів солдата.

Оксана прийшла в комендатуру тільки після обіду. Як і завжди, на її обличчі впадали в очі невміло підфарбовані брови і щоки. Вона пройшла мимо Курта, не глянувши на нього, самовдоволено, загадково посміхаючись, і зникла в кабінеті лейтенанта.

Вибравши хвилину, коли в коридорі нікого не було, Курт Мюллер зайшов у кабінет і щільно причинив за собою двері. Оксана в пальті і хустці присіла біля грубки і розпалювала дрова.

— Оксано, — тихо сказав солдат.

— A-а! Це ви, пане Курт, — сказала дівчина, встаючи і насмішкувато оглядаючи солдата з ніг до голови. — Дуже добре. Ви мені потрібні.

Погляд у Оксани був холодний, гордовитий. У всій її поставі відчувалась внутрішня зібраність і підтягнутість. Курт ніколи раніше не бачив її такою.

— Лейтенант може повернутися через кілька хвилин,— поспішно сказав він. — У мене є мало часу... Оксано, доля хлопчика і моя — у твоїх руках. Сьогодні або ніколи. Завтра є пізно. Я хотів знати відповідь...

Здавалось, Оксана кілька хвилин вагалась перш ніж прийняти якесь остаточне рішення. В її очах промайнули жаль, сум, але вона відразу ж міцно, непримиренно стиснула уста.

— Гаразд, — сказала вона неголосно, але рішуче. — Я приготувала вам відповідь.

Дівчина вийняла з-за пазухи великий, туго набитий конверт, поклала його на письмовий стіл лейтенанта, притиснувши долонею. На нігтях її руки червонів недавно зроблений манікюр. Солдат, не розуміючи, дивився на Оксану, на її руку.

— Знаєте, що тут, у конверті?

Курт заперечливо похитав головою.

— Це мій щоденник, — карбуючи кожне слово, продовжувала Оксана. — Я записала для пана лейтенанта все: що, де і коли ви мені казали. Детально, слово в слово.

— Що?! — скрикнув Курт, і обличчя його миттю побагровіло. — Ти збожеволіла?!

— Не кричіть, — спокійно попередила його Оксана. - Це лише прискорить розв'язку.

— Що ти робиш? — солдат кинувся до конверта, але дівчина загородила йому дорогу.

— Не чіпайте! — сказала вона суворо. — Я повинна так вчинити, щоб довести пану коменданту свою відданість.

— Цього не може бути... — важко дихаючи, зашепотів Курт, і крапля поту повільно поповзла по його скроні, залишаючи на шкірі вологу смужку. — Але якщо я помилився, то... Іменем твоєї матері, братів... Цього робити не треба.

Слова Курта не знайшли відгуку в серці дівчини. Вона заперечливо похитала головою.

— Я зроблю це. Так! Мені обридли ваші дурні приставання. Коли лейтенант довідається про наші розмови, він запитає, чому я мовчала. Тоді мене по голівці не погладять... А я ще хочу жити, пане Курт...

— Оксано! Це був жарт з мого боку, — благально зашепотів Курт. — Все — жарт. У грубку все це, в огонь.

Солдат мав жалюгідний вигляд, краплі поту текли по його худих шоках. Оксана презирливо посміхнулась.

— Хай лейтенант сам розбирається в таких жартах. Ваша записка про те, що фельдфебель — провокатор, також жарт? А ті листівки, які ви приколювали на зрубах колодязів?

— Ти є радянська дівчина. Подумай...

— Даремно ви все це кажете. Зараз такий час, що кожний думає тільки про себе, про своє життя. Я не зміню свого рішення. Мій щоденник сьогодні ж буде прочитаний паном лейтенантом.

Курт відступив назад і підняв автомат. Він був блідий, очі здавались божевільними.

— Що ви збираєтесь робити, пане Курт? — запитала, не зводячи з нього погляду, дівчина.

— Нічого, нічого... — Курт облизав пересохлі губи і скривив їх у болісній посмішці.

— Не важтеся стріляти, — насмішкувато попередила Оксана. — Сюди прибіжать на постріл, і ви не встигнете спалити мій щоденник.

— Змія... — з ненавистю зашепотів солдат по-німецьки. — Я вирву у тебе жало.

Думки вихором крутилися в його голові. Стріляти не можна. Треба інакше... Він уб'є її і скаже, що вона хотіла вкрасти документи в столі. Конверт — у грубку. Найстрашніша кара — штрафна рота. Зрештою, все одно недалеко від загибелі.

Опустивши автомат, посміхаючись дивною, жалюгідною посмішкою, він наблизився до дівчини і, приловчившись, схопив її за горло. Пальцям заважала хустка і руки дівчини, якими вона намагалася відірвати його руку. Але Курт був сильніший.

— Пустіть... — нарешті прохрипіла дівчина. — Там чистий папір. Чуєте?

Курт залишив дівчину і кинувся до столу. Оксана, знесилена, розтріпана, сіла на парту і, болісно скривившись, розтирала шию. Солдат розірвав конверт — там був чистий папір. Він злякано глянув на дівчину:

— Що ти робиш зі мною?... Я міг би вбити тебе...

Оксана вже опам'яталась, вона встала, глянула на двері, швидко підійшла до столу.

— Спокійно, Курт. Я повинна була перевірити... Ви стоїте сьогодні вночі вартовим біля арештованого?

— Так.

— Візьміть записку. Тут нічого не написано, тільки значок. Віддасте лівою рукою, затиснувши між середнім і підмізинним пальцями. Ось так... Він повірить. — Дівчина показала, як треба тримати записку при врученні, і швидко вийняла з-за пазухи зошит. — Це — альбом віршів і невідомі копії останніх документів, інструкцій і листування лейтенанта. Передасте в загін, там зуміють прочитати. Заховайте. Швидко! Станьте біля дверей, сюди можуть увійти. Не дивуйтесь і не ставте зайвих запитань. У нас мало часу. Відповідайте на мої. Імена, адреси і прикмети ваших товаришів-комуністів, що перебувають в армії на нашій території! Ну, кажіть же!

Голос Оксани був різкий і владний. Дівчина явно нервувала, на обличчі її загорілися гарячкові рум'янці, очі блищали сухим, злим блиском. Як тільки Курт був біля дверей, вона вийняла з кишені зв'язку ключів і відкрила шухляду письмового столу.

— Отто Хаузман — лейтенант, сапер, 105 полк, лист одержав з Харкова, фельдпошта зет-1123. Високий, худий, густі брови, на лівій щоці бородавка. Запишеш? — Курт замовк і запитливо глянув на дівчину.

— Я запам'ятаю. Далі! — Оксана, хмурячи чоло, швидко переглядала складені акуратними купками папери в шухляді. Тоненький учнівський зошит зім'яла і кинула в грубку. Це був складений ще Сокуренком список «неблагонадійних» жителів села Рокитного. Кілька аркушів, скріплених шпилькою, Оксана поклала на стіл. Здавалося, вона не слухала того, що казав їй солдат.

— Йоган Беккер — мій рідний старший брат.

Брови дівчини здивовано піднялись.

— Він є під чужим прізвищем, — поспішно пояснив Курт. — Рядовий. Служить на аеродромі в Полянську.

— Схожий? На вас схожий?

— О, так!

В шухляді під паперами лежав пістолет, відібраний у Васі Коваля. Взявши пістолет у руки, Оксана на мить завагалася, а потім поклала його за пазуху. Склала папери і замкнула шухляду. Швидко підійшла до Курта, передала йому взяті в столі документи.

— Це остання інструкція про боротьбу з партизанами. Я не встигла зняти копії. Дуже важлива. Передасте в загін, — зашепотіла вона.

— А як же ти, Оксано? — стривожився Курт. — Лейтенант виявить пропажу інструкції і пістолета. Він буде знати... Це...

Оксана нетерпляче махнула рукою:

— Не бійтесь. Вчора я вже відправила матір. Далеко! Через годину мене вже не буде в селі. Скажете в загоні: «Ластівка полетіла». Не затримуйтесь тут. Виходьте зараз же за мною з кімнати.

Вона простягнула руку солдатові:

— Ну, щасливо, пане Курт... — Очі Оксани потепліли, весела пустотлива посмішка промайнула в них. Вона міцно потиснула руку солдата, що захоплено дивився на неї, і додала тихо, з торжеством і вдячністю: — Товаришу Курт!

Біля дверей дівчина зупинилась, швидко оглянула себе в маленьке кишенькове дзеркальце, поправила волосся, хустку. Потім кілька секунд прислухалась. І несподівано заспівала свою улюблену пісеньку.

Пливе човен, води повен,

Та все хлюп-хлюп, хлюп-хлюп...

Надавши обличчю веселого, безжурного виразу, Оксана недбало штовхнула двері і вийшла Курт чув її кроки і затихаючу пісню:

Та все хлюп-хлюп, хлюп-хлюп...

Він подивився на папірець, який йому треба було вручити заарештованому. На ньому була намальована чорним олівцем квітка з маленькими листочками. Ця квітка — умовний знак, який повинен був врятувати життя Курту і Тарасу. Солдат сховав папірець, вийшов у коридор. Тут не було нікого. Оксанин голос чувся вже десь на вулиці...


19. ТАРАСА ВИПУСКАЮТЬ НА ВОЛЮ

З штабу полку лейтенант Гросс повернувся надвечір, змерзлий і сердитий. З першого ж погляду Штіллер зрозумів, що лейтенант одержав добру нагінку від начальства.

Гросс, як тільки зійшов з машини, наказав фельдфебелеві привести заарештованого в кабінет.

За кілька хвилин Тарас стояв перед лейтенантом. Фельдфебель також зайшов у кабінет. Йому було цікаво довідатись, чим закінчиться історія з хлопцем.

— Німецьки армія ест справедлива, — косо поглядаючи на підлітка, заявив гітлерівець. — Ми не мошемо тримати нефинуфатий шолофік. Ти єст нефинуфатий. Це буль помилка. Тепер ти мошеш хотить тотому.

Широко розкривши очі, хлопець перелякано дивився на лейтенанта і, видно, не вірив своїм вухам.

— Ну, чого ж ти мольчиш?

— Мене — додому? — пробелькотів Тарас.

— Тепе, тепе, — кивнув головою Гросс.

Але хлопець все ще не міг повірити, що його справді збираються відпустити на волю.

— Пане офіцер, а як же... — заговорив він, облизуючи губи. — Може, ви... Але ж я не знаю, ні сном, ні духом. Ну, міна ця... Будь вона проклята! — Тарас нахилив голову і несподівано схлипнув. — Скільки страху натерпівся...

— Топі фірю, — заспокоїв його Гросс. — Я тепе відпускаль.

— А як же перепустка? — затурбувався хлопець. — Термін же закінчився. Ви вже, будьте ласкаві, продовжіть. І прямо мені дорогу визначте, якими селами йти.

— Через хутір? — невинно запитав Гросс, і слаба надія причаїлась за скельцями його пенсне.

— Ні, ні, — злякано замахав руками Тарас. — Скільки житиму — до цього хутора й близько не підійду. Ви кудись далі, в обхід.

Дописавши щось на довідці хлопця і визначивши початковий маршрут, Гросс поставив печатку і передав зім'ятий папірець Тарасові.

— Перша Іванівка, значить, — розглядаючи документ, задоволено сказав хлопець. — Це добре: до вечора дійду туди і — заночую. Документ правильний — печатка і все по формі... — Він старанно склав учетверо довідку, заховав її в кишеню. — А як же з мішечком, пане офіцер? Вам ячмінна мука не потрібна.

Гросс витягнув з-за шафи мішок. Тарас, наморщивши чоло, придивився до мішка і заперечливо хитнув головою.

— Це не мій, пане офіцер. Тут смужка. Мені чужого не треба. Мій чистий, без смужки повинен бути. І устілки десь там. Вони старенькі, поганенькі, але все ж, може, пшона на них виміняю.,. І вже заодно шило, дратву дайте. Все ж таки інструмент!

Одержавши свої речі, хлопець розклав дрібниці по кишенях, перевірив, чи на місці довідка, і з трудом закинув на спину мішок.

— Відвик... — сказав він, винувато посміхаючись. — Можна йти, пане офіцер?

— Так, мошна.

Низько, з вдячністю вклонившись лейтенантові, Тарас надів шапку і пішов до дверей. Біля порога хлопець зупинився.

— А я ж зразу казав, ще тоді! — радісно і самовдоволено, поглядаючи то на лейтенанта, то на фельдфебеля, заявив він. — Не може безневинна людина нізащо потерпіти. Розумні люди розберуться... А то так, ні з того ні з сього... — хлопець ще раз вклонився Гроссу. — Дякую вам, пане офіцер. До смерті буду, як батька рідного, пам'ятати і дякувати... До побачення!

За хвилину Тарас, ніби нічого й не сталося, хмикаючи і посміхаючись, крокував по сільській вулиці.

Минуло ще кілька хвилин, і з кабінету вийшов, посміхаючись, Штіллер. В коридорі його зустрів занепокоєний Курт Мюллер.

— Пане фельдфебель! Я бачив цього хлопчика... Хіба...

— Мюллер, сьогодні, здається, ваша черга йти в наряд? — перебив його Штіллер.

— Так.

— Можу порадувати — цієї ночі ви не будете мерзнути на цьому проклятому морозі. Лейтенант відпустив хлопця на волю. Я щось не бачу радості на вашому обличчі, Мюллер?

— Відпустив? А... Як це розуміти?

— Ходімте зі мною, і я вам розповім.

Як тільки вони відійшли за кілька десятків кроків від школи — Штіллер оглянувся на безлюдний ганок і засміявся.

— Мені здається, що наш старий дивачить та й годі, — сказав фельдфебель весело. — Він морочився з цим шмаркачем цілий тиждень.

— Шість днів, пане фельдфебель, — уточнив Мюллер.

— І я всі ці шість днів помирав зі сміху. Він напував його кавою з коньяком, давав ковдри, потім пообіцяв вибити всі зуби у хлопчиська. Це він називає «педагогічним методом». Ну, не кретин хіба? — Спохватившись, Штіллер нахмурився і погрозив солдатові пальцем. — Тільки, Мюллер, коли ви щось бовкнете... Пам'ятайте, Мюллер! Тепер він викинув новий жарт,— знову весело продовжував фельдфебель. — Він відпустив його, відпустив про людське око.

— Про людське око? — здивувався солдат. — Навіщо?

— А ось що він надумав. Скоро настане ніч. Хлопчик вийшов з села і пішов на Іванівку. До Іванівки чотири кілометри, і дорога як на долоні. За хлопцем будуть слідкувати з нашого села і з Іванівки. Припустімо, він, не звернувши з дороги, прийде в Іванівку і залишиться там ночувати. В такому випадку там, за наказом лейтенанта, за ним будуть слідкувати цілу ніч до ранку. — Штіллер розреготався. — Ні, ці наші резервісти, та ще з педагогів... На них не можна дивитися без сміху. Ви запитаєте, навіщо йому ці всі випробування, слідкування. Ось навіщо: він вважає, що хлопець, якщо він заховав міну там, на узліссі, то він обов'язково зверне з дороги і піде до цієї міни. І він повинен зробити це якщо не сьогодні увечері, то вночі обов'язково. І ось на цьому й хоче накрити його наш старик.

— А якщо він спокійно буде спати в хаті цілу ніч, а вранці піде далі?

— Далі він не піде, — посміхнувся Штіллер. — Старий ще не зовсім вижив з розуму. Вранці хлопця схоплять і приведуть сюди. Ну, а тут цього шмаркача, як звичайно, підвісять на телеграфному стовпі для настрашки місцевого населення. Так я вас питаю: навіщо ж було тягнути всю цю волинку? І це ще не все. Він, мабуть, не понадіється на поліцаїв в Іванівці і пошле туди ще й солдатів. Ну, чи не кретин цей старий бовдур? — фельдфебель знову погрозив солдатові пальцем: — Тільки, Мюллер!

— Що ви, пане фельдфебель, — знизав плечима солдат, показуючи, що на нього цілком можна покластися. — Скажіть, — запитав він діловим тоном, — у якому стані ваша чергова посилка?

Штіллер холодно і підозріло глянув на солдата.

— А чому ви почали цікавитися моїми посилками, Мюллер?

— Пане фельдфебель, я знаю в цій Іванівці таке місце, де можна дещо дістати, — довірливо зашепотів солдат. — Свинячий смалець.

— Ну? — при слові «смалець» обличчя Штіллера відразу ж набрало хижого виразу. — Я розумію вас, Мюллер. Але це точно?

— Відповідаю головою. Але треба поспішати, поки поліцаї не пронюхали.

— Ось моя умова: два кілограми мені. Якраз невистачає для посилки... Два кілограми — і ви через півгодини вирушаєте в Іванівну. Згодні?

— Я згодний, але...

— Дозвіл лейтенанта? Це я беру на себе. У вас є посуд?

— Знайдеться.

— Ідіть назад, збирайтеся, та якнайшвидше. Щоб до мого повернення ви були готові.

Відпустивши солдата, який поспішно пішов назад, до школи, фельдфебель вийшов до крайніх хат, на околицю. Сонце, все ще сліпуче, але вже багрове, опускалось де землі. Попереду, за білими полями, чорніли дерева Іванівки. Пряма, трохи заметена снігом бруківка стелилася рівно до самого села. Постать підлітка маячіла вже далеко. Він ішов швидко, не оглядаючись.

Штіллер постояв трохи і, переконавшись, що підліток іде прямо до Іванівни, повернувся до школи. В коридорі його вже чекав Курт Мюллер, тримаючи за спиною алюмінійовий бідончик.

— Один момент! — схвально кивнув йому головою Штіллер, заходячи в кабінет лейтенанта.

Фельдфебель доповів Гроссу, що хлопець уже пройшов половину дороги від Рокитного до Іванівки.

— Я думаю, туди слід послати кілька наших солдатів, — додав він, занепокоєно хмурячись. — Надіятися на поліцаїв...

— Так, так, — погодився лейтенант, — пошліть туди...

Дзвінок польового телефону не дав йому договорити.

Він зняв трубку.

— Лейтенант Гросс. Хто? Я вас слухаю, пане майор. Зрозуміло! Зрозуміло... Буде виконано! Зрозуміло! Негайно буде виконано! До побачення, пане майор!

— Пане лейтенант, — поспішно, як тільки Гросс поклав трубку, сказав фельдфебель. — Я думаю, солдатів в Іванівку треба послати негайно.

— Відставити Іванівку, — незадоволено промовив лейтенант. — Там справляться поліцаї.

Обличчя фельдфебеля скривилось у презирливій гримасі.

— Мушу сказати, ці поліцаї... дуж-же ненадійний народ!

— Я ще раз попереджу їх. А зараз, фельдфебель, підготуйте людей для несення патрульної служби на лінії залізниці. Майор повідомив, що вночі пройде особливо важливий літерний поїзд. Здається, бензин і авіабомби. Треба охороняти кожний кілометр. Через чотири гюдини всі патрулі повинні бути на своїх місцях.

— Слухаю, пане лейтенант!

Фельдфебель вийшов у коридор і шепнув Мюллеру з досадою:

— Відставити Іванівку.

— А смалець? — здивувався солдат.

— Доведеться іншим разом.

— Може зникнути, пане фельдфебель. Це ж продукт, який швидко псується...

— Ну, гаразд, підете завтра, — вже роздратовано сказав Штіллер, — завтра вранці. Зараз не до цього. Вночі йде літерний поїзд, і всі сили будуть кинуті на охорону залізничного полотна.

І Штіллер, зайнятий своїми думками, пройшов мимо. Він навіть не підозрівав, що робилося в цей момент у душі Курта Мюллера.


20. В НОВІЙ РОЛІ

Оксана вийшла до полотна залізниці в тому місці, де стирчали з-під снігу оточені низькорослими деревами стіни зруйнованої переїзної сторожки. Тут ще влітку, перед відходом радянських військ, вибухнула скинута «Юнкерсом» бомба. Сторож Дмитро Гудзюк стояв на посту із сигнальним прапорцем, пропускаючи поїзд-летючку (за нею і полював гітлерівський льотчик), і після бомбардування його, стікаючого кров'ю, знайшли в кюветі з відірваною рукою.

Майже всі залізничники, що працювали на станції Рокитне, встигли евакуюватися. Гітлерівці пронюхали про однорукого сторожа, що залишився в селі, і дали йому «підвищення», змусивши виконувати обов'язки чергового по станції. Зруйнована сторожка залишилась порожньою, переїздом не користувались — автоколони проходили іншою, очищеною від снігу дорогою.

Дівчина зупинилась біля деревця, вкритого пушистим інеєм. Нагнувшись, вона зачерпнула пригоршнею снігу і обережно почала змивати ним фарбу з брів і щік. Обличчя її стало відразу свіжим і милим.

Було тихо. Яскраве зимове сонце вже хилилось до заходу, і під його косими променями сніг, іней на вітах іскрились численними кристаликами, що спалахували то сліпучобілими, то голубими і рожевими вогниками. Жадібно вдихаючи потепліле за день повітря, Оксана дивилася на чисті засніжені поля, і в її очах, прикритих віями, у куточках її повних уст з'явилась щаслива, безжурна посмішка.

Що згадалося їй у цю хвилину? Дитинство? Ті нові саночки, які подарував їй старший брат, що загинув у сутичці з японцями біля озера Хасан? Та гірка біля ставка, де в такий ось погожий, зимовий день з ранку до вечора каталась червонощока сільська дітвора? А може, й інше — студентські роки, прогулянки на лижах, коли біжиш, відштовхнувшись палками, по сніговому насту, який здригається і з хрустом осідає, а позаду тягнеться (де ж їм наздогнати швидконогу Оксану!) ланцюжок хлопців і дівчат?

Ой, Оксано, не час тобі віддаватися щасливим спогадам!.. Хвилини минають, дорогі, неоціненні хвилини...

Мрійливий вираз раптом зник з обличчя дівчини. Вона прислухалась. Десь далеко і тонко, сухим, здавалося, промерзлим звуком відізвалися рейки під колесами і почувся рокіт мотора. Суворо стиснувши губи, Оксана зробила крок до напівзруйнованої стіни і причаїлася за нею.

З-за повороту з'явилась закрита мотодрезина, яка швидко й чітко відстукувала стики рейок. За сотню метрів від сторожки мотор заглух, дрезина котилась по інерції, все стишуючи й стишуючи свій хід. Коротко і хрипко крикнула сирена. У відхилених дверцях кабіни з'явилося смагляве вусате обличчя залізничника, який занепокоєно поглянув на руїни.

Оксана вийшла з прикриття і, махнувши рукою, побігла навперейми дрезині. Залізничник розчинив навстіж дверцята і, як тільки дівчина на ходу скочила на підніжку, підхопив її сильними руками і втягнув у кабіну.

— Під заднім сидінням! — замість привітання, сказав він, причиняючи дверцята і включаючи мотор. — Чотири хвилини. Вийдеш біля самої станції. Буде ешелон на Харків. Обов'язково сідай — іншого виходу нема. Та поспішай...

Але Оксану не треба було підганяти. Вона витягнула з-під сидіння невеликий мішок і кошичок з кришкою, витрусила все з мішка і, скинувши з себе верхній одяг, вже одягнулась у яскравозелену плетену вовняну кофточку з білими оленями на грудях.

— З документами провал, — продовжував залізничник, не обертаючись. — Ми заготували за старим зразком, а виявляється, введена нова форма. Одержиш на місці. Головне — дістатися. Розумієш?

— Де косметика? — замість відповіді, запитала Оксана. Вона поспішно натягла на ноги білі фетрові чобітки, обшиті жовтою шкірою, з шкіряними кокетливими китичками на халявах.

— Як? — не зрозумів залізничник.

— Духи! Помада! Дзеркало! — роздратовано кинула Оксана.

— Все в кошичку. Там і хрестик, годинник, браслет... Замість документів, наказано дати нову додаткову адресу. Станція Вузлова, п'ята стрілка, стрілочниця — тітка Паша. Сорок років, висока, широкоплеча. Чуєш? Цього тижня працює у нічній зміні. Запитаєш: «Гасу не потрібно?» Відповість: «Потрібне зелене скло до ліхтаря». Ти їй: «Дасте півкіла сала — дістану». Запам'ятала?

Відповіді не було. Залізничник тривожно оглянувся. Оксана сиділа в незручній позі з шпильками в роті і, заглядаючи у підвішене на ручку дверцят дзеркало, закручувала пальцями локони, спритно вкладала їх рядочком на голові і прихоплювала приколками.

— Чого вовтузишся? — залізничник починав нервувати. — Залишилась хвилина. Локони пізніше.

— Е, ні, — звільнивши рот від шпильок, спокійно відізвалась Оксана. Без документів, то хоч з німецькою зачіскою... Гальмуйте!

Залізничник зменшив газ, заскреготіли гальмові колодки.

Оксана обережно, щоб не розтріпати локони, накинула на голову кольорову гарусну хустку і одягнула нарядний жіночий кожушок, облямований золотистими смушками.

— Зіскакую!

Дівчина вже поставила ногу на підніжку, коли залізничник гукнув:

— Ластівко!

Вони обмінялись на прощання не потиском рук, а лише одним коротким виразним поглядом, «Будь пильна. Помилка — смерть», сказали чорні суворі чоловічі очі, які самі звикли дивитися в обличчя смерті. «Все знаю. Не турбуйтесь — вивернусь!» — відповіли безстрашні дівочі очі.

І, бережно підтримуючи правою рукою кошичок, Оксана скочила в сніг.

Дрезина, прискорюючи хід, мчала до станції.

Однорукий черговий по станції Дмитро Гудзюк і гітлерівський солдат, що стояв поруч з ним, знали прибиральницю Оксану Стожар в обличчя. Гудзюк, як і більшість жителів села Рокитне, вважав її «фашистською шкурою», яка з власної волі пішла на службу до гітлерівців. На думку солдата, це була сувора, красива, але дурна російська дівчина, яка мріє вийти заміж за німецького офіцера.

Але коли мимо, обдавши їх запахом тонких французьких духів, пройшла, капризно скрививши нафарбовані губи, красива, нарядно по-дорожному одягнута дівчина, злегка погойдуючи в руці плетеним кошичком, — Гудзюк сторопіло ковзнув поглядом по її стрункій постаті спортсменки і подумав з прихованою злобою: «Звідки взялась ця німкеня? Їде в ешелоні чи що? Ач, чорт, як виходжує, стерво, наче по своїй землі!»

Що ж до промерзлого до кісток солдата, то, побачивши дівчину, він чомусь згадав своє рідне чистеньке містечко на березі Ельби, перше кохання, перший поцілунок і багато іншого, дорогого йому, вже далекого, і від цих згадок у нього защеміло серце. «Щасливчики ці штабники, возять з собою жінок, вичепурених у трофейне барахло».

А «німкеня» з незалежним виглядом, ледь помітно посміхаючись якимось приємним думкам, ішла вздовж готового до відправки состава. Вона була занадто зайнята своїми думками і не звертала уваги на похмуро-злобні погляди рокитнянських жінок, що згрібали дерев'яними лопатами сніг з колії, і на здивовано захоплені вигуки солдатів, які показували свої сині від холоду носи у вузькі щілини відхилених дверей теплушок.

Поліцай Чирва, приставлений наглядачем до жінок, що працювали на станційних коліях, з гвинтівкою на плечі і важкою, підв'язаною до руки на ремінці гумовою палицею, зробив кілька кроків до состава, щоб краще розглядіти «фрау», одягнуту в гарний кожушок. А вже Чирва знав Оксану — ще сьогодні вранці він бачив її в комендатурі. І дивно, обличчя «фрау» здалося йому дуже знайомим. То заклопотано хмурячись, то посміхаючись, він зробив ще кілька кроків, міряючи поглядом дівчину, що наближалась до нього.

«Німкеня», йшла на поліцая, не притишуючи ходи, і раптом підняла на нього байдужо-презирливий погляд, очевидно, дивуючись, чому цей дурень з палицею загороджує їй дорогу. Але ж саме ці очі і здавались такими страшенно знайомими Чирві...

— Осляча морда, ви що, любите одержувати по фізіономії? — сказала дівчина твердо, з сильним акцентом, вимовляючи німецькі слова.

— Не розумію... — зніяковіло знизав плечима поліцай.

Поспішно ступнувши набік, він розгублено і винувато посміхнувся і, коли дівчина пройшла повз нього, почув тихо і презирливо кинуте нею слово «Швайн». Поліцай зніяковів ще більше і почервонів — це слово йому доводилось чути від гітлерівців. «Чорт забери! Мало не влип в історію. Помилився...»

Ще одна людина слідкувала за «німкенею». На запасній колії стояла мотодрезина, яка прибула на станцію кілька хвилин тому. Піднявши кришку капота, у моторі порпався смаглявий залізничник. Він раз у раз кидав непомітні тривожні погляди на дівчину. Коли на її шляху став поліцай, залізничник рішуче ступив уперед і вже відкрив було рот, щоб крикнути і цим відвернути увагу поліцая. Та кричати не довелося. Побачивши, що поліцай поспішно і шанобливо дав дорогу дівчині, залізничник зупинився і полегшено зітхнув.

В середині довгого состава виднілись три пасажирських вагони. Дівчина йшла до них, зрідка, ніби мимохідь поглядаючи на протягнуті по кришах теплушок тонкі жовті телефонні проводи. «У пасажирських вагонах — офіцери. Але в якому ж з них комендант ешелону? Ага — проводи обриваються біля третього. Комендант там, він зв'язаний телефоном з вартовими на паровозі. Вирішено — сідаю в перший».

Заскиглили, заскрипіли пружини буферів. Машиніст зрушив состав, щоб легше було взяти з місця. Дівчина продовжувала йти не поспішаючи, хоч від першого пасажирського вагона її відділяли ще кілька теплушок. Якийсь бравий обер-єфрейтор трохи відчинив двері своєї теплушки, нагнувся і, посміхаючись нахабними очима, сказав голосно:

— Фрейлен, ви ризикуєте залишитись, а в нашому вагоні так затишно і тепло.

Дівчина подякувала йому іронічним кивком голови і прискорила кроки. На площадці першого пасажирського вагона стояли два офіцери — присадкуватий, широкий у плечах майор з кількома ніби вбитими у його випуклі груди хрестами на мундирі і ще по-юнацькому тонкий лейтенант. Обидва — льотчики. Офіцери, витягуючи шиї, з неприхованою цікавістю дивилися на дівчину, що підходила, і на їх обличчях почали з'являтися здивовані, запитливі, галантні посмішки.

Поїзд уже рушив. Дівчина зупинилась, чекаючи, поки площадка з офіцерами порівняється з нею. Вона вже простягнула було їм свій кошичок, але тут побачила за плечем лейтенанта, що спустився на східці, третього офіцера. Гостроносий, з худим кістлявим обличчям і швидкими темними, неприємно блискучими очима, він також посміхався і з цікавістю дивився на дівчину. Але на рукаві його мундира вирізнявся чорний оксамитовий ромбик з сріблистим черепом і схрещеними кістками.

Рука дівчини здригнулася, кошичок описав у повітрі маленьке півколо. Проте в ту ж секунду дівчина капризно глянула на офіцерів і крикнула докірливо:

— Пане лейтенант, який ви незграбний! Ну, допоможіть же...

Відразу послужливі руки підхопили дівчину і допомогли їй піднятися в тамбур. Розчервоніла, задоволена, вона перебільшено важко зітхнула і, мимохідь лукаво оглянувши офіцерів, весело сказала, так само смішно, з сильним російським акцентом вимовляючи німецькі слова:

— Дякую! Ну от, ми й поїхали, панове...


21. ВКРАДЕНИЙ НІЖ

Прийшовши в Іванівну, Тарас постукав у першу-ліпшу хату і попросився переночувати. Господиня —стара жінка — похмуро оглянула хлопця і на знак згоди мовчки кивнула головою. Крім старої, в хаті був хлопчик років семи. Він сидів на лежанці, підібравши під себе босі ноги, і з цікавістю дивився на незнайомого хлопця.

— Як тебе дражнять, козаче? — запитав Тарас.

Хлопчик закрив рот долонею. Очі його сміялись.

— У школу ходиш?

— Яка тепер школа? — невдоволено відізвалась стара. — Я й буквар спалила в печі.

— Навіщо? — глянув на неї хлопець.

— Забороняють. Там, кажуть, про колгоспи і Радянську владу написано.

Тарас невиразно хмикнув. Він зняв з себе ватник і підійшов до лежанки.

— А чого ж ти босий ходиш? Чоботи де? Вкрали?

— Н-ні, — посміхнувся хлопчик і, спритно зіскочивши на підлогу, витягнув з-під лави чоботи. На одному з них була відірвана підошва. Показавши чоботи Тарасові, хлопчик повідомив: — Мене Федьком звуть, а прізвище Голобородько.

Наспівуючи собі під ніс щось веселе, Тарас оглянув драний чобіт і запитав у господині, чи нема в неї якогось шевського інструменту.

— А ти що — швець?

— Та так, всього потроху...

Господиня знайшла лапку, молоток, тонко відпиляний кружечок сухого дерева.

— Старого мого причандали. Годне?

— Підійде. Якби ще ножик...

Ніж був саморобний, з уламка коси, схожий на кинджал, але дуже тупий. Тарас старанно наточив його на бруску і взявся до роботи.

Стара, оглянувши драний кожушок, вийшла з хати, Тарас відколов від кружка кілька тонких рівних пластинок, загострив один край у кожної і почав дробити їх на дрібні дерев'яні цвяшки. Він жартував з хлопчиком, розпитував його і довідався, що Федько, не боячись заблудитися, бігає влітку в ліс по гриби і ягоди, що дідусь з мамою поїхали, а він уже півроку живе з бабусею, яку люди звуть баба Петриха.

Господиня внесла в хату оберемок соломи.

— Ходять, ходять... Як вовки, винюхують, — сердито бурчала вона, кидаючи солому біля печі.

— Що там? — підняв голову Тарас.

— Нічого, це не до тебе... — сердито відповіла жінка. — До Уляни, сусідки нашої, два поліцаї зайшли. Може, ще й сюди припруться, гаспиди.

— Часто заходять до вас? — байдуже запитав хлопець і з смаковитим прицмокуванням увігнав перший цвях у підошву одягнутого на лапу чобота.

— Поліцаї? Не забувають, щоб їх грім побив, а дощ висушив. Раніше бувало день у день до хати лізуть. «Ти, стара більшовичко! Давай самогон, а то повісимо». «Де сало старий закопав? Де мед?» Десять вуликів забрали, одяг який теплий був — усе потягли.

— А чого це вони вас незлюбили?

— Старий же мій евакуювався, на схід колгоспну худобу погнав, — сказала Петриха. — І невістка з дітьми, і дочка з ним поїхали. Оцей онучок Федько хворий був, залишився. Ну, та й сини... Троє їх у мене. За синів вони найбільше.

— Діла... — хитнув головою Тарас.

Він замовк і не сказав жодного слова, поки не забив останній цвях у підошву.

Хлопчик одягнув чоботи і пройшовся по хаті.

— Ну от, тепер ти козак! А то сидиш на печі... Дудку вирізати?

— Ага! — блиснув очима Федько.

Тарас витягнув з купи соломи очеретину і почав вирізати дудочку.

— Бачу, ти на всі руки майстер, — схвально сказала Петриха.

— Аби інструмент був — табуретку, і ту зроблю.

— З документом ходиш?

— Показати?

— Та що ти! — махнула рукою стара. — Не мені. Коли зайдуть поліцаї. Скажуть — навіщо ночувати впустила? Їм аби причепитися.

— Документ у мене залізний, бабусю, — гордо заявив Тарас. — Дві печатки і два підписи. І маршрут — напрямок вказано. Не підкопаєшся, все по формі.

— Вони і з перепусткою беруть. Чув, у Рокитному... проходив Рокитне?

— Наче був...

— Так ось, в Рокитному, люди розповідають, двох молодих хлопців спіймали. Один, старший, бачить, що кінець прийшов, не дурень — вихопив у німця автомат і почав косити. Півкомендатури поклав. Ну, закінчились патрони... І його — також.

— Ха! — вражено похитав головою хлопець. — А другий?

— Другий сидить у них. Під слідством.

— Різні випадки трапляються. А ще більше люди наговорять.

Закінчивши майструвати дудочку, Тарас приклав її до уст і заграв. В його очах з'явилися лукаві, пустотливі вогники.

— Наче нічого дудочка. Ану, Федько, підспівуй.

Відбиваючи такт ногою, Тарас весело заграв на дудочці. Федько, почувши знайому мелодію, почав пританцьовувати і наспівувати.

Ой, ходила дівчина бережком, бережком,

Заганяла селезня батіжком, батіжком.

Ходи, ходи, селезню, додому, додому,

Продам тебе дідові старому, старому.

Наче повеселішало в хаті від цієї жартівливої пісеньки, від лукавого погляду Тараса, від посмішок старої жінки і її онука.

— На, Федьку, — віддав Тарас дудочку хлопчикові. — Пам'ятай Тараса-дударика!

Петриха поставила на стіл миску з картоплею в мундирах.

— Сідай, поїж, хлопче. Ми вже вечеряли.

— Незручно якось, — сказав Тарас, зніяковіло поглядаючи на миску. — У вас у самих, може...

— Сідай, сідай, чого там. Дають — бери...

— А б'ють — тікай! Це правильно! — потираючи руки, хлопець сів за стіл. — Ну, хіба тільки, щоб господиня не образилась...

Стара сіла поруч, сперла голову на руки і задумалась.

— А як було... — сказала вона мрійно. — Настане вечір, зберуться всі за столом... Електрику ввімкнеш — у хаті ясно як удень, музика, радіо грає. Тут тобі і розмови, бесіди... — вона витерла гірку сльозу на зморшкуватій щоці. — Все розбили, зруйнували, іроди прокляті. Чуми на них немає.

— Бабусю, я на вулицю вийду, — заявив раптом Федько.

— Куди ж ти проти ночі?

— Я тільки біля хати постою, — просився хлопчик.— На порозі. Хоч сніг рукою помацаю.

— Поліцай побачить і застрелить, — лякала внука баба.

— Не побачить. Я присяду...

— Ну, йди, — дозволила баба. — Тільки на порозі стій, далі не ходи!

Зраділий хлопчик одягнув шапку, бабусин кожушок і вискочив у сіни. Стара подивилася йому вслід.

— Горе моє... Синок середнього, Васі. Ось росте сиротою...

— А де батько? — запитав Тарас, з апетитом уминаючи обчищену і посолену картоплю.

— Де! Там, де всі хороші люди... — косо глянула на хлопця стара. Вона помовчала, але, не витримавши, дістала з-за пазухи кілька фотографій. — Це мій старшенький.

— Ого! Шпала, — здивувався Тарас, глянувши на одну з фотографій.

— Батальйонний політрук чи як там? О, цей сильну голову до науки мав. Читав, що трапиться. Перший у селі в комсомол вступив. А Василь — бригадир трактористів. Цей танкіст тепер. Ну, і молодший, Гриша, в артилерії... Забула... Той, що гармату наводить.

— Браві які, — сказав Тарас, розглядаючи фотографії. — Один в один!..

Петриха гордо посміхнулася. Видно, вона довго зберігала фотографії синів у себе на грудях, і багато чого зібралося у її материнському серці.

— Молодший, Гришенька, як карточку прислав, писав: «Не бійся, мамо, що ворог багато землі зайняв, швидко він до нас іде, а ще швидше назад тікатиме». — Стара схлипнула й заплакала: — «Чекайте, пише, нас з перемогою». Ой сини мої, сини... Може, й живих вас уже немає. Може, давно ворон очі ваші виклював.

— Ви сльози витріть... — лагідно сказав Тарас. — Та заховайте ці карточки кудись далеко і забудьте, куди заховали.

— Таке скажеш!

— А я вам кажу — так краще, — наполягав хлопець.— Щоб ніхто їх не бачив.

— Виходить, я мушу ховатися від людей із своїми синами? — образилась Петриха. — Та матері такими гордитися треба.

— Ну от... — безнадійно махнув рукою Тарас. — Вам про шило, а ви про мило. Адже вони люди військові, у формі, в одного орден і медаль. Ви всім показуєте, а люди бувають різні. Як же так?

— Всім... Кому показала? Адже я тобі показала?

— І мені не треба, — сердито нахмурився Тарас. — Хто я такий? Невідомо. Випадкова, прохожа людина. Ага!

— Та чого там туман в очі пускати. Злякати захотів. Я людей з першого погляду... Міняйло ти, та й годі.

— Вгадали, — засміявся Тарас.

Слова хлопця все ж подіяли на Петриху. Скоса поглядаючи на нього, вона заховала фотографії і почала розпитувати.

— А де зуб просвистав? Молодий, а щербатий.

— Це коняка вибила, — неохоче відповів Тарас. — Підвернувся...

— Дивитись треба.

— Не чекав — стара кляча.

— А б'ється?

— Ого! Добре, що хоч так. Міг би дуба дати. Будь здоров!

— А як же так — зуб вибила, а губи цілі? — здивувалася жінка.

— А я саме посміхався...

— А далеко живеш?

— Далеченько...

— Батько, мати є?

— Ні. У дитбудинку виховувався.

— Ото ж ти й меткий... А так поглянути — і не подумаєш, що без батьків виростав. Міцненький.

— На харчі не жалівся. Наш дитбудинок був — во! — хлопець підняв догори великий палець. — Годували від пуза.

— А як же далі жити думаєш?

— Побачимо, — Тарас зітхнув. — Раз таке діло — пристосовуватись треба. Підросту ось — у Німеччину, може, на роботу візьмуть. Світа побачу, ремесла навчусь.

Жінка була вражена. Вона аж рот відкрила від здивування.

— Добровільно в Німеччину поїдеш?

— А що робити, бабусю? ФЗУ, ремісничих училищ, як раніше було, нічого цього нема.

— Інші знаходять собі діло... — після недовгої мовчанки сказала стара зі злістю.

— Які інші? — поцікавився Тарас.

— А то ти не чув... Молодий, здоровий — і фашистові скоритися? Та я б на твоєму місці... Знайшла куди!

— А-а!.. Ось ви про що. — хлопець скривився. — Навіщо мені молоде життя губити, сунути голову в петлю? Ми якось тихенько, легенько... Людина до всього звикає.

— Ти в школі вчився?

— Вчився. Між іншим, круглий відмінник. Ну, і що?

Жінка встала і, сумно дивлячись на хлопця, похитала головою:

— Значить, погано вас, сукиних синів, у тій школі вчили, погано виховували. Не відмінник ти, а дурень круглий!

— Ну, бабусю... — зніяковіло розвів руками Тарас.

— От тобі й ну! Гордості у вас, молодих, немає. Вітчизну ворог топче, знущається...

— Я до політики не мішаюся.

— Бачу, темний ти. Теля несвідоме.

— Бабусю... — почав було Тарас, але стара перебила його.

— Яка я тобі бабуся? Тебе телям і то гріх назвати. Тварина свою матір відчуває. А ти людина! Годували тебе, вчили, виховували. Хто? Радянська влада. Батьківщина матір'ю була. А ти? Зрадів фашистському документові, дві печатки! Безсоромні очі твої!

Тарас уже встиг поїсти. Він спокійно встав з-за столу, гладячи живіт рукою, сказав з веселою посмішкою:

— Дякую за частування, бабусю. Нагодували, а тепер лаєте...

— Якби знала — не годувала б, — гарячилася стара. — Навіть картоплі пожаліла б для такого.

В хату вбіг переляканий Федько.

— Бабусю, поліцай з солдатом до нашої хати йдуть.

— І солдат? — насторожився Тарас.

— Ага! Від Уляни також два поліцаї вийшли і на нашу хату все показують.

— Двері в сінях замкнув? — запитала онука Петриха.

— Побоявся...

Петриха швидко вийшла в сіни. Тарас ступив до дверей і завмер, прислухаючись.

— Відпустив... — шепотіли його побілілі губи. — Пожалів вовк кобилу... Тепер — кінець!

В сінях почувся стукіт у двері. Тарас метнувся до столу і, схопивши ніж, заховав його в себе за пазухою. Раптом він побачив, що Федько злякано дивиться на нього. Тарас посміхнувся і підморгнув хлопчикові.

— Ти мовчи, мовчи, Федько. Я тобі справжню дудочку виріжу. Хорошу дудочку!

Почувся скрип дверей, кроки в сінях. Тарас сів на солому і накинув на плечі ватник. В хату увійшли Петриха і поліцай з карабіном на плечі.

— Чого довго не відчиняла, стара? — незадоволено, простудженим голосом запитав поліцай у хазяйки. — Руки тремтять? — Він повернувся до Тараса: — Збирайся!

— Ви до мене? — здивувався хлопець. — Документ? Ось він!

— Збирайся, кажу!

— То як же так, пане поліцай? — не розумів Тарас. — Може, це помилка? Тільки сьогодні комендант у Рокитному мене відпустив і перепустку видав! Ось погляньте: все написано, дві печатки.

— А зараз комендант наказав тебе завернути. Одягайся! Солдат чекає.

— Куди його, бідолаху, проти ночі поженете в Рокитне? — втрутилася Петриха, співчутливо дивлячись на хлопця. — Серця у вас немає.

— А ти помовч! — визвірився поліцай. — Заткну глотку.

— Це нічого, бабусю, — примирливо сказав Тарас, застібаючи ватник і підперізуючись мотузком. — Перевірка... Аякже! Панові поліцаю також по морозу ходити не хочеться. Та коли треба, то тут уже нічого не зробиш.

— Теля... — з жалем пробурмотіла Петриха.

Поки Тарас одягав на себе мішок, стара витягнула з печі сковороду смаженого насіння, підійшла до Тараса і насипала йому кілька жмень у кишеню.

— На дорогу.

— Що ви... — зніяковів хлопець. — Самі казали, який я... несвідомий.

— Нічого, нічого, — заспокоїла його жінка. — Будеш дорогою насінням бавитися, згадаєш стару, слова її... може, й порозумнішаєш.

Багато пережив за останні дні Тарас. Лякали його шибеницею, били, мучили голодом і холодом. Він знав, що життя його тримається на тоненькій волосині, і до всього був готовий. Але тут він не витримав. Зараз було інше: стара жінка, мати трьох воїнів дивилася на нього суворо, сумно і з надією. Вона не втрачала віри, що і в цього байдужого хлопця, який збирався добровільно піти в рабство до фашистів, прокинеться в серці велика любов до Батьківщини і ненависть до ворога.

Обличчя Тараса болісно скривилося від затамованого ридання. Він швидко нахилився і поцілував старечу руку.

— Що ти? — висмикнула руку здивована Петриха. Я не попадя, щоб руки мені цілувати. Сльози?

— Спасибі вам за все, наша... велика мати, — все ще схиливши голову, тихо, але твердо промовив Тарас. І, не даючи настороженому поліцаєві часу задуматись, щоб вникнути в смисл цих слів, хлопець звичайним своїм тоном пояснив: — Це, пане поліцай, вони мене вчили, як старших, а особливо, як рідну матір поважати треба, шанувати у всьому... Підемо, значить?

Ніби з ввічливості Тарас хотів пропустити поліцая вперед, але той, знявши карабін, підштовхнув дулом підлітка до дверей.

— Вперед!

Це був досвідчений поліцай.

Як тільки поліцай і підліток вийшли, Петриха подумала про те, що треба було дати бідному хлопцеві хоч невелику скибку хліба. Вона почала поспішно шукати ніж.

— А де ж він? Лежав же тільки що! Федько, Федько, ти ніж узяв? Давай сюди зараз.

— Не брав... — дивлячись убік, сказав хлопчик.

— Тьху! — сердилася стара. — Куди ж він подівся? — Вона знову глянула на онука. — Ти взяв, по очах бачу! Кажи!

— Н-ні... — нерішуче признався хлопчик. — Це він за пазуху заховав. Дудку, каже, принесе.

Стара сплеснула руками:

— Дурню, чого ж ти мені не сказав? Один ніж у хаті був, та й той украли. Дожену! Я йому вуха...

Накинувши хустку і кожушок, вона кинулась до дверей, але на порозі зупинилася, вражена ще не зовсім ясною здогадкою.

Вона згадала, як виступили сльози на очах у хлопця, коли він цілував їй руку, згадала його настійну пораду заховати і нікому не показувати фотографії синів, його стримані, ухильні відповіді. Ні, не простий хлопець побував у її хаті. І неспроста він захопив з собою ніж. Потрібен він буде йому. Навіщо? А це вже він сам знає...

Вона підійшла до онука, і Федько побачив, що бабуся плаче. Але бабуся не лаяла його, а ласкаво погладила по голівці.

— Нічого, нічого, синку, — сказала Петриха, дивлячись на двері. — Це святий ніж, якби знала — сама йому в руки його вклала б.

...Тарас плентався темною дорогою. Позаду нього, кроків за три-чотири мовчки йшли конвоїри — поліцай і солдат, по самі очі закутаний хусткою, йти було важко, мела поземка, і ноги грузли в сухому, сипучому снігу, як у піску. Зустрічний вітер забивав подих.

Коли від села відійшли з півкілометра, Тарас почав уповільнювати кроки і кілька разів зупинявся, щоб поправити мотузочки на калошах.

— Ну, ну! — не підходячи близько, кричав на нього поліцай. — Ти в мене не мудруй...

Належна відстань між заарештованим і конвоїрами суворо дотримувалась.

І раптом позаду Тараса почувся звук глухого сильного удару, і щось м'яко впало на землю. Хлопець інстинктивно рвонувся вперед, зробив більший крок і оглянувся.

Позаду стояв тільки один конвоїр, другий лежав поперек дороги і стогнав.

В ту ж мить яскраве світло електричного ліхтарика засліпило Тараса. Підліток поспішно заховав праву руку за спину. В промені ліхтарика тільки на одну мить блиснуло лезо ножа...


22. РОЗПОВІДЬ ЕЛЬЗИ НЕЙМАН

— Ну, ось ми і їдемо, панове, — повторила дівчина. — Я гадаю, що у вас знайдеться вільне місце і ви не будете заперечувати проти жіночого товариства?

— О, так! Будь ласка! — майже в один голос вигукнули лейтенант і майор. — Проходьте у вагон, якраз у нашому купе є вільна полиця.

Лейтенант метушливо, ніби боячись, що дівчина передумає і піде в інший вагон, відчинив, перед нею двері, і всі четверо увійшли в коридор. Купе офіцерів було першим від тамбура. Одна з верхніх полиць була вільною, але майор відразу ж, галантно вклонившись дівчині, запропонував їй свою полицю, сказавши, що сам він з задоволенням займе верхню.

— Тим більше, що ми з лейтенантом, як авіатори, звикли до висоти, — додав він і засміявся з власного дотепу.

Відразу ж із нижньої полиці була прибрана постіль. Дівчину запросили сісти. Вона поставила кошичок і сіла. Офіцери сіли напроти.

І тут настала та ніякова мовчанка, яка завжди виникає в таких випадках. Офіцери, посміхаючись, дивились на дівчину. Майор ще в тамбурі застібнув мундир на всі гудзики і сидів, картинно випнувши груди. У нього було рум'яне обличчя з твердим квадратним підборіддям, голубі, трохи витрішкуваті очі, старанно зачесане на косий проділ світле волосся, яке прикривало невелику лисину. Лейтенант дурнувато кліпав білявими віями і дивився на дівчину своїми водянистими очима, не приховуючи захоплення. На тонких губах гестапівця грала невизначено ввічлива посмішка, але блискучі очі його неспокійно бігали, схоплюючи кожний рух несподіваної супутниці. І за всім цим — за благодушністю майора, захопленням лейтенанта, настороженістю гестапівця — таїлось питання: «Хто ж ти така? Ану, розкажи. Ми ждемо пояснень».

Дівчина, ніби не витримавши пильних поглядів, зніяковіло схилила голову.

— Вибачте, ми так й не познайомились, — сказала вона.

Майор і лейтенант миттю схопились на ноги, і якби обер-лейтенант трошки не спізнився, їх всіх трьох можна було б вважати автоматами, приведеними в рух одним і тим же механізмом.

— Карл Брюнке, — відрекомендувався першим майор, хвацько стукнувши каблуками.

— Отто Герберт, — лейтенант труснув головою, і напомаджене злипле пасмо рудого волосся впало на його невисокий лоб, точнісінько, як у Гітлера.

— Герман Маурах, — пронизав дівчину ласкавим поглядом гестапівець.

В міру того, як вони відрекомендовувались, дівчина до кожного з них приємно посміхалась. Вона, ніби оцінюючи бойові заслуги майора, ковзнула поглядом по його хрестах, кивком голови дала зрозуміти лейтенанту, що помітила його схожість із фюрером, якою він так гордився, довірливо покосилась на грізну емблему гестапівця і посміхнулась йому якоюсь особливою, таємничою посмішкою, значення якої важко було розшифрувати. І після цього відрекомендувалась:

— Ельза Нейман.

Знову — ввічливі, здивовані, запитливі погляди, які вимагали, ні, не вимагали, а ніби пропонували якомога швидше пояснити загадку.

Ельза зрозуміла це і журно зітхнула.

— Сядьмо, панове. Навіть при бажанні бути небагатослівною я не можу в трьох словах пояснити «таємницю» Ельзи Нейман. Це, на жаль, довга історія...

І, ще раз зітхнувши, дівчина покірно і якось скорботно схилила набік голову, почала розповідати свою, видно, вже обридлу їй історію.

Вона — внучка німецького колоніста. Вірніше — правнучка. Першим, здається, у 1867 році переселився з Німеччини на Україну з групою своїх співвітчизників її прадід Карл Нейман. Переселенці заснували в степу селище, яке було назване по імені прадіда — Карлівкою. Зараз це велике село. Прадіда вона знає лише по фотографіях: високий, гарний старик з пишною бородою і вусами. Так, він був простий селянин, фермер, але багатий. Судячи з родинних переказів, він так і не навчився чужої мови і знав тільки такі українські слова: «працювати», «ледар», «бог подасть». Вмираючи, пожертвував у кірху на орган сто карбованців. На ті часи це були великі гроші.

Дід говорив по-українськи і по-російськи з легким акцентом. Він мав паровий млин, багато землі, багато батраків. Потім (їй у той час було сім років) до них прийшли люди, в тому числі кілька батраків, що служили в діда. Вони почали переписувати майно і все говорили «куркуль», «колгосп». І коли вони пішли, дід схопився за груди, похитнувся, впав. Тоді вона вперше почула, що люди вмирають від розриву серця. А вранці знову прийшли батраки, і їх сім'ю повезли на станцію: батька, матір і її, маленьку дівчинку. Потім вони довго їхали залізницею і опинились у великому лісі. Це була тайга. Сніг, ліс, довгі ночі і північне сяйво. Тієї ж зими поховали батька, його придушило сосною на лісорозробках, але мати казала, що він сам наклав на себе руки.

Ельза замовкла на кілька секунд, ніби набираючи сили, щоб розповісти про найтяжче.

— Тієї ж зими від запалення легенів померла моя мати. Це було жахливо! За кілька годин перед смертю вона опам'яталась, підізвала мене до себе і прошепотіла...

В двері купе голосно і безцеремонно застукали кулаком. «Це комендант ешелону», вирішив Маурах і з цікавістю поглянув на дівчину, сподіваючись побачити на її обличчі переляк або хоч тінь тривоги.

Проте стук не справив на Ельзу особливого враження. Вона навіть не поглянула на двері, а тільки замовкла і сиділа, схиливши голову, дуже сумна.

— Увійдіть! — крикнув майор.

Двері відхилилися, і з'явилося придуркувато усміхнене обличчя офіцера, що їхав, очевидно, в сусідньому купе. Каламутними п'яними очима він оглянув супутників Ельзи, потім зупинив погляд на дівчині, і його посмішка стала багатозначною. За плечима офіцера з'явилося ще кілька п'яних фізіономій.

Офіцер лукаво підморгнув майорові.

— Тисячу пробачень! Ми не знали, що у вас сидить така чарівна пташка.

Двері зачинилися. В коридорі дружно заіржали.

— Продовжуйте, Ельзо, — сказав майор. — Ці п'яні свині перебили вас на тому... ну, ви розповідали про смерть своєї матері.

— Так, — сумно кивнула голевою дівчина. — Вмираючи, мати прошепотіла: «Пам'ятай, люба Ельзо, ти німка і єдина наша спадкоємниця... А поки що я залишаю тобі тільки це». І вона попросила, щоб я зняла з її шиї хрестик і одягнула на себе.

— Ви зберегли хрестик? — співчутливо запитав гестапівець, який не зводив погляду з Ельзи.

— Так, — тихо прошепотіла дівчина. — Ось він.

Вона витягнула з-під комірця кофточки строгої форми золотий хрестик, що висів на тоненькому золотому ланцюжку, і притиснула його до уст. В її очах блищали сльози.

— А як же вам вдалося зберегти цю прекрасну реліквію? Адже радянські люди майже всі безбожники!

Обличчя Ельзи спалахнуло від ледве стриманого обурення.

— У вас є діти, пане обер-лейтенант? — сухо запитала вона в гестапівця.

— Син, вісім років.

— Якщо ваш восьмирічний син залишиться сиротою, я впевнена, що він при будь-яких обставинах зуміє зберегти у себе якусь дрібничку, єдину пам'ятку про своїх дорогих батьків.

Це прозвучало, як хльосткий ляпас. На землистих щоках гестапівця проступили слабі рум'янці.

— Так, ми чудово розуміємо... — сказав майор, поспішаючи зам'яти нетактовність гестапівця. — Про це важко розповідати... Але що було з вами потім, після смерті матері?

— До п'ятнадцяти років я виховувалась у дитбудинку. Це приют. Не скажу поганого. В приюті мені було добре. Але, перебуваючи тільки серед росіян, навчаючись у російській школі, я почала забувати рідну мову, На моє нещастя, у нашій школі з п'ятого класу викладали не німецьку, а французьку мову. Я чомусь відчувала до цієї мови непереборну огиду. Потім вступила в ремісниче училище і через два роки стала кравчинею. Тут почалась війна, я згадала слова матері: «ти німка», і в мене ніби виросли крила.

Уже посміхаючись, Ельза розповіла, як вона приїхала з Архангельська у Харків, як для того, щоб її не затримали, вона під чужим прізвищем пішла разом з іншими радянськими жінками копати протитанкові рови і як потім, коли радянські війська відступали, вона розцілувала першого побаченого нею солдата фюрера. З того часу вона живе і працює в Харкові.

— Звичайно, вже під власним прізвищем, — додала Ельза, посміхнувшись.

— А куди ви їздили? — поцікавився Маурах.

— На батьківщину. Я маю на увазі те село, де я народилась. Бачте, мені рекомендували туди поїхати, щоб встановити, чи збереглось щось з нерухомого майна діда, підшукати свідків і своєчасно заявити про свої права спадкоємниці.

— І свідки знайшлись? — здивувався лейтенант.

— Уявіть собі! Я зустріла там людину, яка добре знала нашу сім'ю. Це також колись був багатий селянин, але українець. Якийсь Редька Панас Петрович. Цей Редька також був розкуркулений. Потім переховувався, а зараз повернувся в село, і його обрали старостою. Чудовий старик. Він зустрів мене, як рідну дочку. І, повірте, плакав, згадуючи, мого батька, діда...

— Карлівка, Карлівка...— зморщивши лоб, сказав раптом гестапівець, поглядаючи на дівчину, і потягнувся до новенького жовтого портфеля, що лежав у головах. — Дивно... Я щось не пригадую такого населеного пункту у цьому районі. Подивимось на карту.

Льотчики з явним незадоволенням покосились на обер-лейтенанта: чого він чіпляється до дівчини із своїми підступними запитаннями? Справжня собака-шукач. Їм уже давно хотілося перевести розмову на веселішу тему.

— Ви не знайдете на карті цієї назви, пане обер-лейтенант, — лагідно посміхнулась Ельза. — Шукайте село Колгоспне. П'ятнадцять кілометрів на південь від станції. Знайшли? Це і є село Карлівка. Воно перейменоване в 1930 році, під час колективізації.

— Але правнучка Карла Неймана не винна в цьому... — з люб'язною посмішкою сказав майор і непомітно кивнув у бік гестапівця, підморгнувши Ельзі.

— Але ж і пан обер-лейтенант також не винен, — заперечила дівчина.

Маурах заховав карту в портфель.

— Знайшов Колгоспне. Я просто хотів перевірити свою пам'ять...

Ельза лукаво подивилась на нього.

— Будьмо відверті, пане обер-лейтенант, ви не лише перевіряли свою пам'ять, ви, як би це сказати... трохи не повірили мені. Але, боже борони, я не образилась, адже це так природно у вашому становищі. — Обличчя дівчини раптом стало серйозним, майже суворим. — Війна ще не закінчилась...

І ніби недоговоривши щось дуже важливе, але й без слів зрозуміле для її співбесідників, Ельза замовкла.

— Ні, я не маю жодних підстав... — блудливо посміхнувшись, почав було обер-лейтенант.

— Ну, і ви знайшли щось з дідового майна? — безцеремонно перебив його майор, звертаючись до дівчини.

— Так, — відповіла Ельза. — Зберігся будинок — там була школа. Збереглась і будівля водяного млина.

Крім того, Редька дав мені список селян, які забрали наші речі, інвентар, худобу, і пообіцяв після закінчення війни примусити їх повністю відшкодувати завдані мені втрати. Він написав свідчення, підписане ще трьома жителями села. Зараз я вам покажу цей цікавий документ...

Ельза, посміхаючись, повільно розстібнула верхні гачки кожушка і засунула руку, збираючись дістати документи. Раптом обличчя її злегка поблідло, і в очах відбився переляк. Вона поспішно розстібнула всі гачки кожушка і почала нишпорити по підшитих зсередини полотняних кишенях. Кишені були порожні.

Не сказавши й слова, Ельза встала і, закусивши нижню губу, спантеличено подивилась на офіцерів, але так, ніби в цю мить їх не було в купе.

— Що з вами? Що трапилось? — сполошились майор і лейтенант.

Ельза стояла, болісно стиснувши зуби. На щоці її смикався якийсь маленький м'яз, в очах читалося передчуття непоправимої біди.

— Вони були, були... — прошепотіла вона по-російськи, ні до кого не звертаючись. — Вони були, коли я приїхала на станцію. Я перевіряла.

— Ви загубили документи? — запитав гестапівець, щиро здивований.

Ніби опам'ятавшись, дівчина кинула на нього лютий погляд і зірвала з себе кожушок. Вона спочатку сильно струснула його, потім поспішно і діловито прощупала кожну складку. Після цього такій же швидкій і пильній ревізії був підданий кошичок. Два білих книші, великий шматок сала, загорнутий у чисту пілочку, кілька кілець домашньої ковбаси, банка з медом, флакон духів, дзеркальце, пудра і золотий тюбик губної помади, обривки газет і сторінки німецького ілюстрованого журналу — все це було миттю вийнято з кошичка, оглянуто і прощупано руками Ельзи.

Все ще не вірячи в своє нещастя, дівчина, не звертаючи уваги на офіцерів, сіла на лавку і, знявши фетрові чобітки, потрусила ними вниз халявами, ніби виливала звідти воду.

Майор і лейтенант відійшли набік, щоб не заважати, і з похмурим співчуттям слідкували за її рухами.

Забутий всіма гестапівець сидів у кутку біля столика. На його запалих скронях виступили краплі поту, рот був трохи відкритий, темпі очі втратили свій блиск. Обер-лейтенант Герман Маурах, досвідчений слідчий гестапо, був вражений і збентежений і не знав, як йому слід поставитись до того, що відбувалося зараз на його очах.


23. НЕЗВИЧАЙНА ПОДІЯ

Цього дня Гросс одержав обід із загальної солдатської кухні. Оксана увечері не прийшла. Фельдфебель повідомив, що дівчина пішла додому, сказавши, що вона хвора. Грубку на ніч не топили, і в кабінеті було холодно. Лейтенант, провівши роту на лінію і пробувши кілька годин на морозі, повернувся до школи. Він поставив табуретку біля грубки і сів, притулившись спиною до теплих кахлів.

Лейтенант читав газету. В такі хвилини відпочинку він дозволяв собі розстібнути ремінь і давав волю своєму круглому животику. Однак цього разу відпочинок лейтенанта тривав недовго. Тільки він прочитав зведення з східного фронту, як почувся вимогливий дзвінок телефону.

Крекчучи і лаючись, Гросс встав і зняв трубку.

Дзвонив майор Вольф. Довідавшись, що лейтенант у себе в кабінеті, майор вилаявся і в дуже образливій формі наказав, щоб Гросс негайно пішов на лінію і особисто перевірив, як несуть свою службу патрулі.

— Він ще й незадоволений, хлопчисько, молокосос, — поклавши трубку, сердито забурмотів лейтенант. — Якщо він старший чином, то вже й думає, що я зобов'язаний виконувати його божевільні вказівки і мерзнути цілу ніч, чекаючи проходу якогось проклятого поїзда.— Гросс зітхнув, затягнув пояс і з жалем подивився на табуретку. — Яка все ж таки незручна річ ця війна. Вони все ще пишуть про перемогу... А я, старий дурень, соціал-демократ... — При цьому слові Гросс мимоволі оглянувся, і хоч у кабінеті нікого не було, вважав за потрібне поправити себе: — колишній соціал-демократ, повірив, що цю країну можна завоювати за три місяці! Яка наївність, яка дурість! Під Москвою росіяни влаштували справжній розгром. Так, так, безперечно. Зараз це стає відомо всім. З'явилася проклята листівка...

Лейтенант похмуро посміхнувся. Він згадав, як був виявлений другий екземпляр листівки — її приклеїв хтось на спину п'яному поліцаєві Шилу. В такому вигляді Шило прийшов до комендатури. За наказом Гросса, поліцая добре відшмагали, але солдати якимсь чином довідалися про зміст листівки і шепчуться про невдалі бої під Москвою. Відомості, викладені в листівці, виглядають дуже правдоподібно, і кількість втрат навряд чи перебільшена. Він сам чув у штабі полку, що росіяни винайшли якусь нову гармату. Очевидно, під Москвою загинули десятки тисяч кращих солдатів фюрера. А скільки обморожених? Страхіття! Як можна було починати похід на Росію, не потурбувавшись про те, щоб армія була забезпечена зимовим одягом? Просто не віриться, щоб вище командування могло допустити такий страшенний недогляд. Адже є переконливий історичний приклад — Наполеон, його армія загинула в російських снігах... Наполеон був геніальним полководцем, улюбленцем долі і бога війни, образно висловлюючись. Він також прагнув до світового панування, але закінчив життя на острові святої Єлени. І взагалі — навіщо особисто мені, Гроссу, світове панування? — роздратовано бурмотів він, знімаючи з вішалки шубу. — Зараз мені потрібно не світове панування, а тільки ліжко з теплою периною, більше нічого. Завойовані простори, мільйони квадратних кілометрів! Хіба вони завойовані, коли тут повно партизанів і щодня тремтиш від страху? Мені потрібна пенсія, яку я вже заслужив, а не цей тісний мундир. От чорт, я стаю пацифістом! Нічого не зробиш — вік!

Такі єретичні міркування лейтенанта перервав схвильований Штіллер, що зайшов без стуку.

— Пане лейтенант!

— Чому ви тут?! — гнівно накинувся на нього Гросс. — Я вам наказав бути присутнім на залізниці до проходу літерного поїзда і перевіряти патрулі.

— Дозвольте доповісти, пане лейтенант! Незвичайна подія. Зник один солдат.

— Як зник? Куди зник?

— Невідомо, пане лейтенант, — розгублено знизав плечима Штіллер. — Я призначив його в четвертий патруль.

— Ну?

— Його там нема.

— Та, може, він у восьмому, або в п'ятнадцятому? Ви перевірили всі патрулі?

— Ні, не встиг...

— Ну от, не перевірили, а підіймаєте тривогу, біжите сюди. Погрітися захотілося?

Знову задзвонив телефон. Лейтенант сердито підняв трубку.

— Так, так. Який солдат? — закричав він стривожено, вислухавши якесь повідомлення. — Ви що, п'яні, Шульц? Я не посилав солдата. Хлопця повинні були привести ваші поліцаї вранці.

Лейтенант замовк, слухаючи, що йому говорить Шульц, і його брезкле обличчя почало темніти від припливу крові.

— Але чому ж ви не довідались по телефону про зміну мого розпорядження? Треба було перевірити лінію!

Штіллер злякано дивився на лейтенанта, йому здавалося, що Гросса звалить удар.

— А коли до вас прийде якийсь незнайомий, паршивий єфрейтор з вусиками і скаже, що він Адольф Гітлер, ви повірите цьому прохвосту?! — вже не розуміючи, що він говорить, кричав у трубку лейтенант. — Чорти б вас забрали, Шульц! Ви мені зіпсували всю справу. Я не збираюся відповідати за вас. Та що ви мені з вашим убитим поліцаєм! Завтра вранці з'явитесь до мене, я відірву вам голову, щоб подивитися, чим вона набита: мозком чи тирсою. — Гросс кинув трубку. — Ху!

— Що сталося? — запитав Штіллер.

— Староста села Іванівки, — притискаючи руку до лівого боку і важко дихаючи, почав пояснювати фельдфебелю Гросс, — цей російський німець Шульц заявляє мені, що ще ввечері прийшов якийсь чоловік у формі німецького солдата і, нібито за моїм наказом, забрав хлопця. Шульц дав йому для супроводу одного поліцая. І ось тепер він дзвонить і повідомляє, що його поліцай лежить за селом убитий. Жах якийсь!

У лейтенанта Гросса були особливі причини для хвилювання. У штабі полку його вилаяли за те, що він тримає заарештованого підлітка в себе, і наказали завтра вранці відправити його в гестапо. Відпустивши Тараса, щоб прослідкувати, чи піде він вночі за міною, Гросс діяв на свій страх і риск. І ось несподіваний результат: хлопець зник при загадкових обставинах.

— Шульц не назвав вам прізвище солдата? — після хвилини мовчанки запитав Штіллер.

— Ні, — раптова підозра майнула в очах Гросса.— А як ім'я того, що зник?

— Курт Мюллер.

— Ви щось помічали за ним?

— Ні.

— А цей солдат, який був заарештований по підозрінню в зв'язках з партизанами... Ви мені говорили про нього...

— Ерліх?

— Так. Мюллер не дружив з ним?

— Не помічав, пане лейтенант. — Фельдфебель згадав, що саме Мюллер настирливо просив, щоб його послали в Іванівку, але промовчав про це.

Лейтенант кинувся до телефону.

— Іванівка! Іванівка! — закричав він. — Шульц? Скажіть, Шульц, солдат назвав своє ім'я? Як? Повторіть! — Гросс, глибоко зітхнувши, поклав трубку. — Ні, не Мюллер, якийсь Ернст Штіль.

— Штіль... Він міг назвати себе як завгодно... — похмуро пробурмотів фельдфебель. — Я казав: хлопця треба повісити. Нам би ніхто й слова не сказав. А ось тепер ..

...З кімнати Гросс і Штіллер вийшли мовчки. На ганку фельдфебеля чекали солдат і поліцай, що прийшли з ним. Всі четверо пішли вулицею. Вітер бив рідким пушистим снігом в обличчя, рвав поли шинелей. За селом ледве знайшли стежку, що вела до зруйнованої сторожки на переїзді. Попереду з ліхтарем, намацуючи ногами стежку, йшов поліцай. Він часто провалювався в глибокий сніг і лаявся.

Вони вже вийшли на лінію залізниці, як раптом десь далеко над лісом піднявся високий стовп полум'я, освітивши тисячі сніжинок, що металися в повітрі.

— Що це? — скрикнув, жахнувшись Гросс. Тремтячими руками він встиг зняти пенсне, щоб протерти заліплені снігом скельця. І тільки зараз долинув сухий гуркіт вибуху. Полум'я злетіло вище, поширилось.

— Що б це могло бути? — безпорадно питав Гросс, повернувшись до фельдфебеля.

Гуркіт нового вибуху був відповіддю на це безглузде запитання.

Фельдфебель, солдат, поліцай стояли освітлені далекою загравою. Стиснувши зуби, Штіллер дивився на полум'я, що здіймалося до неба. Він знав, що означають це полум'я і гуркіт, йому вже доводилось бачити, як вибухають цистерни з бензином.

24. «АНГЕЛ-ОХОРОНЕЦЬ» З ЕМБЛЕМОЮ ГЕСТАПО

Маурах у всіх випадках життя звик керуватися залізним правилом: нікому не вірити на слово, всіх підозрювати. В нього була природжена пристрасть до розшуку, і він, завдяки своїй професії, тренувався в слідкуванні завжди. Він підозрівав не лише радянських людей, але й своїх співвітчизників, навіть колег по службі, незалежно від того, начальниками чи підлеглими вони були, і навіть своїх родичів. Він приписував їм який-небудь вигаданий і ще не зовсім ясний для нього злочин і починав слідкувати, заносячи в свою пам'ять, як у нову «справу», кожне підозріле слово, кожний хоч чим-небудь сумнівний вчинок, кожний незрозумілий штрих і таким чином повільно нагромаджував «обвинувальний» матеріал.

Це було схоже на гру, але Маурах віддавався їй з захопленням, з азартом, тим більше, що, програвши сто, тисячу разів, він нічого не втрачав, але кожний випадковий виграш обіцяв йому справжню професіональну насолоду, похвалу начальства і підвищення на посаді.

Дівчина, що назвала себе Ельзою Нейман і так жваво, але з сильним акцентом говорила по-німецьки, з першої ж хвилини викликала в нього підозру. Проте вона поводила себе так простодушно і невимушено, а її розповідь, при всій своїй незвичайності, була така правдоподібна, що шанси на виграш у Маураха почали швидко танути і звелись, врешті-решт, до одного: при першій же нагоді він мав намір заглянути в документи Ельзи Нейман.

Але документів у дівчини нема. Це ясно. Ось вона сидить, розгублена, з розпущеним локоном, що звисає на лоб, із споганілим за кілька хвилин обличчям. Мауpax інстинктом шукача зрозумів, що хоч шанс на виграш залишився один, сам виграш раптом виріс до величезних розмірів. Якщо ласкава фортуна поставила на його шляху досвідчену, спритну радянську розвідницю в образі Ельзи Нейман, він не випустить її з своїх рук, і торжество його буде безмежним. А як будуть виглядати, після цього його сусіди по купе, ці відважні льотчики-роззяви, які хвастаються своїми бойовими подвигами, в кожному жесті, в кожному слові яких відчувалась зарозумілість фронтовиків, що ставляться з презирством до таких тилових крис, як Маурах. Грім і блискавка! Справа варта заходу! Він не випустить жар-птицю, яка опинилася в його руках.

Ельза була бліда, пригнічена, але мужньо переносила своє нещастя.

— Пане майор, зупиніть поїзд! — схопившись на ноги, рішуче і в той же час по-жіночому капризно сказала вона. — Я повинна зійти. Я загубила документи. Я мушу знайти їх.

І впевнена, що її прохання негайно буде виконано, Ельза почала швидко вкладати в кошичок свої розкидані по полиці речі.

Майор і лейтенант розгублено перезирнулись.

— Але чи варто хвилюватися через якийсь папірець, через ті свідчення? Адже все це можна легко відновити з допомогою простого листування.

— Ви нічого не зрозуміли, — роздратовано відповіла Ельза, не оглядаючись. — Я загубила важливі особисті документи. В мене будуть серйозні неприємності. Мене можуть вигнати з роботи, віддати під суд...

Тут встав гестапівець. Доторкнувшись до плеча дівчини, він сказав по-батьківськи ласкавим, переконливим тоном:

— Ельзо, ви дієте нерозсудливо. Навіщо сходити на пустельному перегоні і вночі пішки повертатися на станцію, від якої ми від'їхали вже принаймні двадцять п'ять-тридцять кілометрів? Буде набагато зручніше, коли ви зійдете на наступній станції і почекаєте зустрічного поїзда.

Дівчина повернулась до гестапівця з болісно скривленим обличчям. Вона, здається, довго не могла вникнути у зміст його слів.

— Ви, мабуть, маєте рацію, — сказала вона після невеликої паузи. — Я зовсім втратила розум. Якби ви знали...

Ельза зверталась до Маураха так, начебто він один міг зрозуміти всю глибінь її нещастя. Вона навіть схлипнула — безпорадно, по-дитячому.

— А скоро буде станція? Розумієте, я й так прострочила відпустку на три дні...

Ельза почала перекладати зручніше все, що було безладно накидане в кошичок.

— Заспокойтесь. Насамперед розсудливість, — так само по-батьківськи ласкаво продовжував Маурах. — Давайте подумаємо. Припустімо, ви повернетесь на станцію... Це буде не раніше, як завтра вранці. Вночі поїзди на цій ділянці ходять дуже рідко.

— Так, так, я знаю, — закивала головою Ельза. — Мені казали... Там партизани...

— Крім того, поїзд може не зупинитися на станції.

— О, це я зроблю! — самовпевнено заявила дівчина. — Я вимагатиму, щоб зупинили.

— Припустімо, — зневажливо посміхнувся гестапівець. — Але що вам дасть практично ваше повернення на станцію, де ви загубили чи у вас украли документи?

— Справді! — повеселішав лейтенант. Як і майору, йому не хотілося втратити товариство такої молоденької, трохи смішної, чарівної російської німочки, як він у думці охрестив дівчину.

— Так, пан обер-лейтенант має рацію, — підтвердив майор. — Це повернення не дасть вам абсолютно нічого, крім додаткових неприємностей, хвилювань і дорожних незручностей.

— При цьому, можливо, великих неприємностей, Ельзо! — вкрадливо застеріг дівчину Маурах. — Їздити без документів... знаєте... ще спаде кому-небудь на думку затримати вас... ну, скажімо, як радянську шпигунку.

Обер-лейтенант засміявся і ніби ненароком кинув погляд на дівчину. Але жоден нерв на обличчі Ельзи не здригнувся при останньому слові гестапівця: дівчина тільки знехотя сумно посміхнулась.

— І почнеться довга тяганина, будуть перевіряти, записувати, а документи, якщо вони вкрадені...

— Ні, ні, я загубила, очевидно, випустила їх, — рішуче запротестувала Ельза. — Вкрасти не могли.

— Зараз це не грає ролі. Документи зникли... Якщо вкрадені — ви вже не знайдете їх. Якщо загублені, але мали б знайтися, то вони вже знайдені і передані нашій військовій владі. Ну, а в такому випадку документи мандруватимуть по інстанціях.

— Але що ж мені робити, порадьте? — заломивши руки і майже плачучи, запитала Ельза.

— Треба послати телеграму комендантові дільниці, щоб він вжив заходів для розшуку документів.

Ельза з сумнівом похитала головою. Вона вагалась.

— Так, так, Ельзо, — заявив майор. — Посилайте телеграму, і ви їдете з нами до Харкова. Повірте, пан обер-лейтенант розуміється на цих справах.

Лейтенант поспішно вийняв з свого планшета блокнот і подав дівчині автоматичну ручку. Тому що вже стемніло, запалили свічку і прикріпили її на столику.

— Давайте обговоримо текст телеграми, — сказав гестапівець. — Що ви пропонуєте?

Дівчина сіла до столика і почала писати.

— Спочатку адресу, — сказала вона. — «Станція Рокитне. Коменданту дільниці лейтенанту Гроссу».

Гестапівець здивувався такій обізнаності. Ельза помітила це і пояснила:

— Я познайомилася з комендантом відразу після приїзду. Літня, дуже люб'язна і ввічлива людина. Далі я думаю так: «Вашій станції увечері загублені документи ім'я Ельзи Нейман. Просимо вжити заходів розшуку». Ельза швидко записала текст і запитально поглянула на обер-лейтенанта. — А далі?

— Я гадаю, слід сказати, які саме документи.

— Ні, це зайве, — поспішно сказала дівчина.

— Чому?

І при світлі свічки стало помітно, як Ельза зніяковіла і зашарілась.

— Пане обер-лейтенант, я вам цілком довіряю, — сказала вона і, наблизивши обличчя до гестапівця, понизила голос до шепоту. — Але я не знаю, чи маю я право вказувати назви документів. На телеграфі — росіяни, а я давала підписку... Ви розумієте моє становище, пане обер-лейтенант?

Маурах уже давно помітив деякі дивні натяки і недомовки дівчини, її довірливість саме до нього, до гестапівця. «Може, вона видає себе за співробітницю нашої служби? Цікаво! Ну, що ж, зроблю вигляд, що я і зрозумів, і повірив».

— Далі ще одна фраза: «Чекайте повторного офіціального запиту», — сказав він.

— Це правильно — «офіціального», — блиснувши очима, промовила Ельза і дописала фразу. — А підпис?

— Ельза Нейман.

Дівчина, скорчивши ту смішливо-лукаву, капризно-незадоволену гримасу, яка з'являється на обличчях розпещених дітей, коли вони хочуть випросити у дорослих щось заборонене, глянула на Маураха.

— Пане обер-лейтенант, а може, ви дозволите підписати телеграму і вашим прізвищем? — сказала вона благально.

— Господи, та ми всі підпишемось, — вигукнув майор.

— Ні, це вже буде зайве. Дякую. Підпису пана обер-лейтенанта буде цілком досить.

І Ельза дописала: «Обер-лейтенант Герман Маурах».

— Тепер перепишемо, чітко виведемо кожду літеру,— полегшено зітхнула вона і, вирвавши чистий аркуш з блокнота, почала переписувати текст, акуратно вимальовуючи слова друкованими літерами.

«Ого! — подумав посміхаючись Маурах. — Це дівчисько просто-таки чудове. Навіть турбується про те, щоб на телеграфі не залишилось папірця, написаного її звичайним почерком. Спритна штучка! Але все ж допускає невеличкі помилки».

Як тільки телеграма була написана, Маурах взяв чорновик і, недбало зібгавши, кинув його в попільничку в стіні вагона. Ельза перечитувала телеграму і, здавалось, не звернула уваги на його «маніпуляції».

Поїзд почав уповільнювати хід. Минувши кілька невеликих станцій, ешелон зробив зупинку. Майор і лейтенант запропонували супроводжувати Ельзу. Як тільки вони вийшли з купе, Маурах вийняв з попільнички чорновик телеграми, старанно розгладив його на коліні і, склавши вчетверо, поклав собі в кишеню. Потім, скоряючись звичці нікому не довіряти, він вийшов з вагона подивитися, що робить Ельза. В коридорі гестапівець зіткнувся з комендантом ешелону — високим, худорлявим капітаном-піхотинцем.

— Пане обер-лейтенант, — незадоволено сказав капітан, — кажуть, до вас підсіла якась спідниця. Чому не повідомили? Я мушу перевірити документи.

— Все в порядку, капітане, — навмисно недбало відповів Маурах, дістаючи сигарету.

— Так, але я як комендант несу відповідальність за весь ешелон.

Тонкі темні губи гестапівця розтягнулися у поблажливій посмішці.

— А я, пане капітан, несу відповідальність і за комендантів ешелонів, не кажучи вже про своїх безпосередніх підлеглих...

— Ви хочете сказати, що помітили вже якісь порушення чи недогляд з мого боку? — образився капітан.

— Та ні, ви не зрозуміли, — з досадою знизав плечима гестапівець. — Я хочу сказати: якщо мені потрібна буде ваша допомога чи консультація, то я негайно повідомлю вас про це.

«Довготелесий телепень, — подумав Маурах, коли комендант пішов.— Дуже потрібна мені зараз твоя пильність. Дівчина у мене в руках, і якщо я не помилився у своїй здогадці, то слава викриття радянської розвідниці належатиме тільки мені, і я ні з ким не маю наміру ділитися нею. Вибачте!»

Він вийшов у тамбур і, виглянувши в двері, побачив льотчиків, що наближалися до вагона, бережно підтримуючи під руки Ельзу.

— Ну, здамо сумні думки в багаж, — заявив майор, як тільки вся компанія зайшла в купе. — Будемо вечеряти. Головне в житті — добре травлення. Ха-ха! Лейтенанте, давайте-но сюди чемодани.

Вони спорудили з чемоданів посеред купе щось на зразок столу, простелили газету, і насамперед поставили на цей імпровізований стіл пляшки. Майор — коньяк, лейтенант — флягу шнапсу. Маурах дістав почату пляшку лікеру. — Він був хворий на шлунок і пив тільки солодке.

— Ельзу частую я, — попередив майор. — Не робіть зляканих очей, мила Ельзо, це дамський напій типу «Кагор».

Дівчина взяла пляшку, щоб роздивитись етикетку.

— О-о! — вигукнула вона захоплено. — «Мартель». Найкраща в світі марка коньяку.

— А ви розумієтесь на цьому? — здивувався майор і якось по-новому, занадто вже грайливо глянув на дівчину.

— Ні, я не розуміюся на винах, — простодушно призналась Ельза. — Цей коньяк я пила тільки один раз, малесеньку чарочку, і то лише тому, що один з наших... ну, взагалі, один мій знайомий назвав «Мартель» «напоєм богів». Я випила і думала, що задихнусь. Який же міцний і гидкий! Але сьогодні... У мене такий жахливий настрій... Сьогодні я спробую «напій богів» вдруге.

— І вже великою чаркою, — підказав майор.

— Ні, — зморщивши ніс, засміялась Ельза. — Досить середньої.

Офіцери дістали закуску. Ельза спохватилась і потягнулась за кошичком.

— Панове, у мене є чудова закуска. В українському стилі. Подарунок пана Редьки. Який чудовий старик! Ви знаєте, поруч з іконами він повісив портрет Гітлера. А як він ревно виконує накази властей!..

Спритно орудуючи ножем, Ельза нарізала ковбасу, рожеве, з присмаленою шкіркою сало, відкрила банку з медом і все це щедрою рукою розклала на імпровізованому столі.

Майор подав їй склянку, налиту до половини. Примруживши очі, дівчина дивилася на прозоро-янтарну рідину, що плескалася в склянці.

«Вип'є два-три ковтки, не більше, — вирішив Маурах, який спостерігав за дівчиною. — Потім закашляється і під якимось приводом відмовиться пити «напій, богів». Ну, що ж, доведеться пожертвувати своїм лікером. Від лікеру їй вже незручно буде відмовитися. З допомогою льотчиків я її накачаю».

— Який же буде тост? — запитав лейтенант. Я пропоную випити за жінок.

— Дозвольте мені, — встала Ельза. — За справжніх німців! За тих, хто є гордістю великої нації!

І, задоволена тостом, цокнувшись з усіма, Ельза, відкинувши голову і закривши очі, на велике здивування Маураха, випила коньяк до дна.

— Браво! — захоплено закричав лейтенант, який також встиг осушити свою склянку. — Закушуйте, їжте!

Кілька хвилин їли мовчки. Маураху дуже сподобалась ковбаса — ніжна, приправлена часником, жирна, вона так і танула в роті. Лейтенант і майор налягали на сало. Дівчина теж їла з апетитом. І хоч рот її був зайнятий, вона жестами гостинної хазяйки раз у раз пропонувала своїм супутникам не соромитися і спробувати всього, що було на столі.

— А знаєте, Ельзо, ви дуже-дуже не схожі на німку, — сказав раптом гестапівець.

Очі дівчини стали круглими від здивування. Вона перестала жувати.

— Чому?

— Тому, що справжня німка ніколи б так не вчинила із своєю провізією. Однією з наших національних рис є ощадність. Ми вміємо жити економно, розраховуючи кожний пфенінг, кожний грам продуктів. А що зробили ви? Одним махом, без жалю виклали на стіл тижневий запас продуктів.

Ельза оглянула стіл і, ніби каючись, що так вчинила, журно покивала головою.

— Дуже справедливе зауваження, пане обер-лейтенант. Ви, як завжди, маєте рацію. Я так довго жила і виховувалась серед росіян, що мимоволі засвоїла їх звички. Це слід осуджувати, але це можна зрозуміти. Однак, — додала вона з веселою посмішкою людини, у якої від вина розв'язався язик і яка вже здатна, під виглядом жарту, бути нечемною, — я бажаю негайно виправити свою помилку і засвоїти істинно німецьку рису характеру. Тому забороняю вам доторкатися до моєї ковбаси. А щоб частково відшкодувати завдані мені вашим апетитом втрати, реквізую на свою користь банку ваших консервів. О, це краби... Чудово!

І нерозкрита банка консервів миттю перекочувала з стола в кошичок Ельзи.

Жарт всім здався милим і смішним. Особливо довго реготав майор, поглядаючи на гестапівця.

Знову розлили спиртне в склянки, і знову, на здивування Маураха, Ельза мужньо випила свою порцію. Обличчя дівчини розчервонілось, очі потьм'яніли, вона посміхалась п'яною щасливою посмішкою і щиро реготала при кожному плоскому дотепі офіцерів. Але коли майор дістав другу пляшку, Ельза рішуче прибрала з столу свою склянку.

— Я від вас цього не чекала, пане майор, — сказала Ельза суворо і з докором. — Ви забуваєте, що я дівчина, і хочете мене скомпрометувати. Це негарно. — І, вже лукаво погрожуючи майору пальчиком з червоним лакованим нігтиком, додала: — Дуж-же негарно.

Ельза була п'яна, але не втрачала почуття власної гідності.

Поїзд зупинився на якійсь станції. Майор запропонував вийти на свіже повітря. Маурах охоче погодився — йому спала на думку оригінальна ідея, і він захопив з собою фотоапарат. Вийшли. Сивоусий провідник, поставивши ліхтар на землю, збивав маленьким ломиком лід на східцях. Ельза зупинилась біля вагона, весело розмовляючи з льотчиками.

— Панове, я пропоную вам сфотографуватись, — сказав гестапівець.

Дівчина ніби не чула. Вона повернулась до майора і, сказавши йому щось, голосно і весело засміялась.

— Панове, я хочу вас сфотографувати... На пам'ять,— вже голосніше повторив Маурах, висуваючи об'єктив і готуючи магній для спалаху.

— Зараз? — злякалася дівчина, закриваючи обличчя рукою. — Ні в якому разі! Чуєте? Закрийте апарат!

Маурах торжествував — нарешті вона зрадила себе: боїться залишити свою фотографію «на пам'ять» гестапівцю. Проте Маураха чекало нове розчарування. Ельза швидко підійшла до провідника, поставила його ліхтар на східці і, дивлячись у маленьке кишенькове дзеркальце, старанно поправила зачіску. Потім вона повернулась до льотчиків і, взявши їх під руки, крикнула, сміючись:

— Готово! Прошу не зіпсувати!

Маурах зробив три знімки. Тричі спалах магнію освітив усміхнене обличчя дівчини, що дивилось прямо в апарат. За третім разом Ельза пустотливо висунула кінчик язика. В душі гестапівця ворухнувся сумнів: невже у цієї молоденької дівчини така залізна витримка? Неймовірно!

— Панове, — жваво звернулась Ельза до льотчиків, — ви, звичайно, цих фотографій не побачите. Але я... Я не відстану від обер-лейтенанта доти, поки він не вручить їх мені. Так і знайте, пане Маурах!

Вони увійшли в купе. У майора виявився патефон радянського виробництва — портативний, гарний. Він поставив пластинку і, розчинивши двері купе, запросив дівчину в коридор — танцювати. Ельза від задоволення заплескала в долоні. Вона скинула з себе кожушок і відразу ж випурхнула в коридор. Пластинки змінювались одна за одною, Ельза танцювала і з майором, і з лейтенантом, і з офіцерами з інших купе. І тут спостережливий Маурах зробив одне дуже цікаве для нього відкриття — спідничка і кофточка Ельзи на поясі з лівого боку дивно стирчали, і дівчина раз у раз обсмикувала вниз кофточку саме в цьому місці.

Як тільки була поставлена нова пластинка, гестапівець з посмішкою підійшов до Ельзи.

— Дозвольте мені?

Ельза кивнула і подала йому руку. Вони почали танцювати. Права рука Маураха спускалась все нижче і нижче і нарешті намацала біля талії дівчини якийсь твердий предмет Грім і блискавка! Він не помилився, його пальці стискали рукоятку револьвера...

Отетерілий Маурах глянув в обличчя дівчини і зустрівся з поглядом її усміхнених, лукавих очей.

— Обережно... — ніби нічого не сталося, шепнула йому на вухо Ельза. — Там пістолет. Він заряджений...

— Але де ж ви працюєте, фрейлен? — змушений був кисло посміхнутись гестапівець, вражений таким спокоєм. — Скажіть?

— Про це ви довідаєтесь у Харкові. До речі, за вами на вокзал приїде машина? Чудово! Значить, ви підвезете мене. Домовились?

Очі дівчини сміялися.

«Очевидно, перекладачка, працює в гестапо», вирішив Маурах, але настороженість у нього не зникла, а посилилась. Гра ще не була закінчена. В житті бувають такі неймовірні випадки...

— І ви не боїтесь? — запитав він жартома, показуючи очима вниз і даючи зрозуміти, що він має на увазі пістолет.

— Боюсь... — призналась Ельза, — радянських партизанів. У районі Карлівки вони ще з'являються...

Танцювали довго. Більшість пластинок виявилась радянськими — «Катюша», «На закате ходит парень», «Синий платочек» — і Ельза наспівувала, танцюючи.

Коли настав час лягати спати, вона сказала льотчикам:

— Ану, панове, підіймайтесь на свої хмари (Ельза мала на увазі верхні полиці) і не смійте опускатися на землю до ранку.

Маураху Ельза сказала, вийнявши з-за пояса спідниці пістолет:

— Віддаю вам на збереження. Заховайте, будь ласка. Я зовсім п'яна і боюсь... Якщо, крім документів, я ще загублю і зброю — буде колосальний скандал. І взагалі, пане обер-лейтенант, ви людина досвідчена і серйозна — будьте цієї ночі моїм ангелом-охоронцем.


25. ТОВАРИШ КУРТ

Все було готово. Тарас стояв біля дерева по коліна в снігу і тримав у руці шнур. Напружуючи слух і зір, він дивився у густу нічну пітьму. Десь попереду, в неглибокому вибалку, тягнулося полотно залізниці. Там, під стиком рейок, лежала «маленька штучка» — п'ять кілограмів вибухівки в круглій бляшаній коробці. Нічого особливого і секретного: це була звичайна міна затяжної дії, якими часто користувалися партизани-підривники. Але хлопцеві здавалося, що там, під рейками, б'ється його гаряче серце.

Поруч з Тарасом стояв Курт. Обидва вони були густо обліплені снігом, і їх постаті на відстані трьох кроків зовсім зливалися з темрявою.

Минуло кілька годин з того моменту, як Мюллер подав враженому Тарасові записку, затиснуту між пальцями лівої руки. Їх розмова була коротка. Але перш ніж її розпочати, хлопець поставив вимогу, щоб солдат віддав йому свій автомат. Курт зрозумів, що хлопець йому не довіряє повністю, і віддав свою зброю. Швидко домовившись, вони зняли з поліцая кожушок і відтягнули труп далі від дороги. Тарас наказав солдату взяти карабін вбитого, шапку і рукавиці. У Курта був компас. Хлопець по фосфорній стрілці визначив напрямок, і вони пішли на північний схід, до лісу.

Йшли мовчки. Високий солдат попереду, за ним — Тарас.

Коли вийшли нарешті на просіку, хлопець знайшов дубок, стовбур якого за метр від землі розгалужувався на два тонкі стовбури. Тарас відміряв від дубка п'ятнадцять кроків і почав розгрібати руками сніг біля маленької ялинки, яка показувала із замету тільки свою верхівку.

І він знайшов те, що шукав.

Міну віднесли до полотна залізниці. Тут Тарасові і Курту довелося полежати кілька хвилин у снігу, чекаючи, поки мимо пройде патруль, помічений ними по рідких спалахах ліхтариків.

— Вони рахують кроки і зупиняються біля кожного стику, — зашепотів Курт підліткові.

— А що це дзвенить? — так само тихо запитав Тарас.

— Це є залізні лопати. Вони копають навколо стиків сніг.

— Шукають шнур? — здогадався Тарас.

— Так. Треба класти міну всередину рейки.

— Ні, треба шукати проміжний стик.

Спустившись у вибалок, вони почали мацати руками в темряві рейки і після довгих шукань знайшли місце, де рейки були зрощені з двох шматків. Підліток і солдат видовбали ножем у мерзлому піску ямку і заклали міну під стик, засипавши її піском і снігом. Але Тарас не задовольнився цим. Він прорубав ножем по обочині і по укосу вузьку, але глибоку канавку для шнура.

Втоптуючи шнур у сніг і замітаючи ялинковою гілкою свої сліди, Курт і Тарас вийшли з вибалку і відійшли на узлісся, наскільки дозволяла довжина шнура. Тут Тарас вийняв з мішка кожушок і одягнув його поверх ватника.

Змерзли, але стояли, як укопані. Нарешті Курт не витримав. Він дістав з кишені термос, випив кілька ковтків і подав його хлопцеві.

— Шнапс? — тихо запитав Тарас, відхиляючи рукою термос. — Горілки не п'ю.

— Какао. Трималь для спеціальний випадок...

Какао було ще гаряче. Тарас пив невеликими ковтками і відчував, як життєдайне тепло розливається по його тілу.

— Дякую, — сказав він, віддаючи Курту термос.

— Пий, там ще є.

— Я в кожусі. Пий ти, бо замерзнеш.

За кілька хвилин Тарас почув далекий шум поїзда. Курт схопив його за руку.

— Обережно. Це є розвідник. Авангард.

Тарас по шуму поїзда зрозумів, що йде паровоз і кілька вагонів. Попереду швидко промайнув рій іскор, який освітив трубу паровоза і кілька дахів теплушок.

Минуло добрих півгодини. Курт уже не міг встояти на місці і раз у раз починав притупувати ногами. Незабаром і Тарас не витримав. Він переступав з ноги на ногу, ворушив у валянках пальцями, але ноги здавалися до колін дерев'яними.

Нарешті почувся далекий ритмічний гул важкого состава, що мчався по рейках. Гул наближався, ріс, ширився. Тарас стояв, стиснувши зуби. Він уже не відчував холоду- На мить йому навіть здалося, що нічого цього нема: ні морозної пітьми, ні лісу, ні шуму поїзда, ні міни під рейками, до якої тягнеться затиснутий у його руці надійний шнур. Він змерз, і йому сниться сон. Адже бувають такі правдоподібні сни!

Але раптом він знову побачив рій іскор, що летіли по снігу, грубу паровоза, засніжені дахи вагонів.

— Давай! — занепокоєно крикнув Курт.

«Спокійно, спокійно! Не рипайся раніше, ніж слід! — стукав зубами Тарас. — Це порожні вагони головного прикриття. Ось!» Він побачив слабо освітлений люк цистерни і з усієї сили рвонув до себе шнур.

Тиша!

«Що це? — падаючи в сніг, встиг подумати Тарас.— Міна не...»

Вибух! Він загримів там, у вибалку, відривисто, сухо, і, як здалося Тарасові, байдуже. Серце хлопця тоскно стиснулось. Не так уявляв він вибух своєї першої міни. Але раптом, вслід за скреготом металу, на лінії ухнуло так, що здригнулася земля. Тіні дерев метнулися на снігу, і в лісі стало світло, як удень.

— Тікаймо! — крикнув схопившись Тарас.

Не встигли вони відбігти кілька кроків, як повітряна хвиля від нового, ще сильнішого вибуху штовхнула їх у спини і кинула в сніг. Щось зі свистом пролетіло над ними і впало серед дерев, ламаючи гілля.

Тарас і Курт знову встали й побігли.

Позаду рвало і гуркотіло. Рожевий сніг сипався з дерев. На просіці знесилений Тарас зупинив Курта.

— Дай передихнути, у боці коле.

Важко дихаючи, він повернувся, і тремтлива заграва, що зайняла півнеба, освітила його розчервоніле кирпате обличчя з очима, повними нестримної радості, і напіввідкритим щербатим ротом.

— Ось вам! Прикурюйте! Думали, Тарас — де вам так, казочки весь час буде розповідати? Ага! Одержуйте за дружка! Так, він мій дружок — Вася Коваль. Це ви вгадали, гади. Друг, разом росли... Маєте, за Васю!

— Треба йти, — сказав Курт.

— Чекай, Курт. Дай передихнути. Ти хороший хлопець! Значить, все-таки є справжні німці? Пролетаріат? А я хотів було тебе... Ніж у хаті взяв... Я й записці не повірив. Повірив, коли ти свій автомат мені в руки дав.

— Я розумію. Треба йти, Тарас.

— Почекай. Хоч подивлюсь... Тепер вона рвонула! Довго я цього чуда ждав! Думав — збожеволію... Тепер мені і вмерти не страшно. Накрився бензинчик... А це бомби рвуться?

— Бомби. Вони вже не впадуть з неба і нікого не вб'ють...

— Ага! — по-хлопчачому радісно засміявся Тарас. — Ач, дурні, ахають. Пропав даремно заряд у Гітлера. Картинка гарна! Аж не віриться. — Він схлипнув без сліз.— Це я тобі, Васю, бойовий салют влаштував. Друг... Тепер моя совість чиста — наказ виконано. Ходімо, Курт. Довго нам іти... Дійдемо — дійдемо, а... Ні, дійдемо таки! Рано нам помирати!

Вони здаля обійшли хутір, там гавкали собаки. Заграва тьмяно догоряла позаду. Вийшли на дорогу, але незабаром загубили її. Тарас взяв у солдата компас. Знову довго брели у кромішній пітьмі по снігу і, вже зовсім вибившись з сил, наткнулися на якийсь тин. За тином починався сад — молоді голі фруктові дерева. Тарас помацав руками віти.

— Сливи, — задоволено сказав він. — Вийшли до села. Це, мабуть, Варварівка. Котра година?

Курт присів, Тарас накрив його полами кожуха. Солдат освітив ліхтариком ручний годинник. Був початок шостої.

— Встигнемо.

Тарас повів солдата городами. Він приглядався до дерев, а іноді мацав їх віти.

— Здається, тут, — сказав він нарешті. — Почекай.

Хлопець відразу ж зник у темряві. Хвилин за п'ятнадцять-двадцять він повернувся в супроводі якогось діда.

Той повів їх до великого дерева і почав розкидати сніг під ним. Потім він підняв накладений на землю хмиз.

— Лізьте. Там у стіні — сходи. Увечері я прийду. Ось хліб.

Тарас взяв у діда буханку хліба і перший поліз у вузьку горловину ями. За ним — Курт Мюллер. На них відразу війнуло погребним теплом, запахом прілого листя. Нагорі зашаруділи віти — дід накривав хмизом отвір ями і закидав його снігом.

— Все, Курт! — сказав хлопець, розгрібаючи руками накидане на дні біля стіни сухе листя. — До вечора ми в безпеці. Дід цей — вірний, а наш слід занесло снігом. Хороша, прямо таки чудова погода!

Вони з'їли хліб і через кілька хвилин спали на сухому листі, притиснувшись один до одного і вкрившись теплим кожухом.


26 СМІЛИВИЙ СТРИБОК

Поїзд, що віз Ельзу та її супутників на схід, зупинився на великій вузловій станції. В купе було темно, і тільки слабий промінь, очевидно, від ліхтаря стрілки, що виявилась поруч з вагоном, проникав крізь замерзле віконне скло і неясно вимальовував у темряві звішену руку майора, який хропів на верхній полиці. Лейтенант зрідка перевертався, бурмотів щось уві сні, а потім надовго затихав. Дихання Ельзи було легким і рівномірним. Безперечно, дівчина спала міцним сном, і якщо й бачила сни, то тільки щасливі.

Не спав у купе тільки один обер-лейтенант Маурах. Він лежав на спині, злегка повернувши голову до столика, прикрив обличчя рукою і прислухався до кожного звуку. З того моменту, як всі полягали, минуло години три-чотири, але за весь цей час гестапівець не заплющив очей.

На столику замками догори лежав портфель обер-лейтенанта. Маурах навмисне поклав його так. Портфель, на його думку, був вдало поставленим сільцем з привабливою для Ельзи приманкою. Тим більше, що Маурах на очах у всіх довго порпався в ньому, виймаючи різні папери і конверти з сургучними печатками, а потім так, щоб усі почули, заявив, що він загубив ключик від портфеля. Ельзі варто було тільки простягнути руку, обережно натиснути пружинки замків, і будь-який документ на вибір міг опинитися в її руках.

Однак хитра вигадка Маураха виявилась марною. Дівчина лежала на боку обличчям до стіни, і здавалось, її спокійний сон буде тривати до самого ранку.

«Взагалі, ця моя вигадка з портфелем — наївна і дурна,— лаяв себе гестапівець.— Досвідчена розвідниця не клюне на таку приманку. В таких випадках треба бути більш винахідливим. Але що можна вигадати краще? Мабуть, нічого». Правду кажучи, Маурах уже мало вірив в успіх, але нерозумно було б, придбавши лотерейний квиток, відмовлятися витягнути і розгорнути його лише тому, що квиток, напевно, виявиться невиграшним. Так і тут. Обер-лейтенант вирішив озброїтись терпінням і довести свій задум до кінця. Кінець був близький — після приїзду в Харків усе з'ясується. Там уже Ельзі не допоможуть ніякі виверти, і якщо... якщо люба Ельза виявиться зовсім не тим, за кого вона себе видає, він представить її своєму новому начальству на новому місці служби, як візитну карточку, як атестат своїх неабияких здібностей, красномовне доповнення до службової характеристики. Це буде мати колосальний ефект.

Боротися з дрімотою Маураху було неважко. Вже багато років підряд він працював у нічний час. До того ж він, мабуть, занадто багато з'їв за вечерею ковбаси, яка здалась йому дуже смачною. Перевантажив шлунок, і тепер його мучила печія. Поганий у вас шлунок, пане Маурах, весь час нагадує про себе. Треба б до лікарів — тридцять п'ять років, може бути рак... Та хто зараз буде займатися шлунком? Ні, рак ще не може бути — рано. Було б дуже прикро, чорти б його взяли! Це просто катар — результат порушення режиму харчування. Як тільки закінчиться війна, він поїде лікуватися. Кажуть, тут у них на Кавказі є чудові курорти з мінеральними джерелами.

Взагалі після війни він заживе. Звичайно, перемога над Росією — це ще не кінець війни, а передишка, термін якої знає тільки фюрер. На черзі Англія, потім — Америка. Колосальний скачок німецьких танків через океан. Форсування Ламаншу буде лише маленькою репетицією. Ким він буде на той час? Полковником? У них так туго з підвищенням у чинах. Інша справа у фронтовиків — один влучний постріл далекобійної радянської гармати у штабний бліндаж відразу робить щасливим кількох офіцерів, що прагнуть підвищення. Але...

Думки Маураха обірвались. Він почув глибоке довге зітхання. Це зітхнула Ельза. Вона потягнулась, солодко позіхаючи, завмерла на кілька секунд і, зітхнувши ще раз, сіла, помацала рукою, але не по портфелю, а шукаючи свої чобітки. Маурах чув, як вона натягла їх на ноги, постукуючи каблучками об підлогу. Після цього дівчина встала, відчинила двері і виглянула у тьмяно освітлений коридор. Потім, впевнено ступаючи на п'яти і не боючись, що її кроки будуть почуті, Ельза підійшла до столика, наблизила обличчя до вікна і почала дихати на шибу.

Тепер вона потрапила у смугу слабого світла ззовні, і Маурах, розсунувши пальці, бачив неясні обриси її обличчя і рук — вона дряпала нігтями замерзлу шибу. Продмухавши в ній кругле світле віконечко, Ельза сперлася ліктями на портфель і почала розглядати, що робиться на станції. Незабаром їй, очевидно, обридло це заняття, і вона, пробурмотівши щось по-російськи, накинула на себе кожушок, закрила двері і лягла на полицю, не знімаючи чобіток. Через кілька хвилин знову почулося її рівномірне, спокійне дихання.

Коротше кажучи, Ельза себе поводила так, як поводять себе багато пасажирів, прокинувшись вночі, коли поїзд стоїть на незнайомій станції. При всьому бажанні Маурах не міг помітити чогось підозрілого.

Минуло ще кілька хвилин, вагон раптом скрипнув і похитнувся. Це подали під состав новий паровоз. Поштовх розбудив Ельзу. Позіхаючи і потягаючись, вона знову підійшла до столика і, приставивши долоні до очей, припала до вікна.

Почувся гудок, вагон з силою рвонуло вперед. Ельза від несподіванки ледве втрималась на ногах, кожушок злетів з її плечей і, зачепивши за руку гестапівця, впав біля столу. Дівчина нагнулась, але тут вагон ще кілька разів рвонуло («Недосвідчений негідник-машиніст!» подумав Маурах), лікоть дівчини боляче вдарив гестапівця по ребрах.

— Вибачте... — винувато зашепотіла дівчина, випростуючись і накидаючи на себе кожушок.

Почулись її швидкі кроки, вона вийшла в коридор, не причинивши за собою двері.

Маурах схопився, як на пружинах, освітив приготовленим кишеньковим ліхтариком закриті замки портфеля, полицю, на якій лежала хустка Ельзи і, переклавши ліхтарик у ліву руку, а правою намацавши у кишені свій «вальтер», кинувся вслід за дівчиною. В коридорі не було нікого. Гестапівець штовхнув двері, що вели в тамбур, і — побачив Ельзу. Простоволоса, з розтріпаними локонами, вона стояла, згорбившись, мерзлякувато втягуючи голову у комір накинутого на плечі кожушка, і чекала, поки неповороткий провідник відімкне їй двері в туалетну кімнату.

— Пан обер-лейтенант? Доброго ранку! — сказала вона, мружачи заспані очі. — Вам також не спиться? Може, вам погано? — у голосі Ельзи чулися тривога і турботливість. — Тоді йдіть першим, я почекаю.

— Ні, ні... — поспішив Маурах. — Будь ласка.

Ельза боком шмигнула в туалетну кімнату і причинила двері. Маурах про всяк випадок заглянув у тамбур. Там, біля встановленого на рогатці ручного кулемета, сидів солдат у шинелі з піднятим коміром розставивши ноги, обгорнуті поверх чобіт мішковиною. Поїзд давно вже минув райони дій радянських партизанів, але комендант ешелену свято дотримувався інструкції і виставив охорону. «Чудово, довготелесий телепню».

Маурах повернувся в купе. Поїзд гуркотів на стрілках, вагон трясло. Гестапівець пильно перевірив документи в портфелі все було на місці. Потім замкнув його, вмостився на полиці і засміявся. Кінець! Витягнув порожній квиток. Тепер він спатиме. Він тільки вийде після повернення Ельзи на хвилинку і скаже вартовому кілька слів. Це не завадить... Але Ельза — є Ельза. Їй добре влетить за загублені документи. Що там у неї могло бути — перепустка, посвідчення? За це влетить. Не розпускай губи, дивись пильно, легковажне дівчисько, ти працюєш не на птахофермі...

Врешті-решт його єдиним промахом, психологічною і, може, навіть політичною помилкою у цій грі було те, що він припустив, ніби радянська розвідка могла мати такого вишколеного агента. Ні, слов'яни не здатні на таку тонку, артистичну, просто ажурну роботу. Він не заперечує — серед них є сміливі люди! Багато з них (він очевидець) здатні, витримавши всі тортури, мужньо зустріти смерть. Але примітивна, нерозвинута психіка не дає їм можливості... Якої можливості позбавлені наділені примітивною психікою слов'яни, Маурах так і не міг згадати. Він чув такі міркування на лекції, прочитаній спеціалістом з слов'янського питання, але подробиці вилетіли з голови. Власне, він і не повинен пам'ятати деталей. Важливо знати, що слов'яни — нижча раса. Це встановлено наукою.

Думки Маураха знову повернулись до Ельзи. Він згадав хрестик на золотому ланцюжку, гарненький швейцарський годинничок, браслет з дутого золота, зачіску «гретхен», манікюр, флакон французьких духів, тонку носову хусточку. Кому з росіян доступно все це зараз? А кошичок з провіантом! Хитрий староста розщедрився так тому, що Ельза в його очах — велике начальство, багата спадкоємниця, німка, і він вирішив заздалегідь здобути її прихильність.

Поїзд мчав темним, засніженим степом. «Але де ж Ельза?» подумав занепокоєно Маурах. Він схопився і вийшов у коридор. Двері в туалетну були замкнуті. Солдат у тамбурі тупав ногами, щоб зігрітися.

— Ніхто не виходив? — тихо запитав гестапівець.

Солдат заперечливо похитав головою.

Маурах приклав вухо до дверей туалетної кімнати — тихо. Він постукав.

— Ельзо! Що з вами, Ельзо?

Відповіді не було. І раптом Маурах відчув, що йому в обличчя згори з щілини б'є тонкий струмінь морозного повітря. Раптова підозра кольнула його в серце. Він кинувся до провідника.

— Ключ!

Переляканий старик зрозумів офіцера по його жесту і тремтячою рукою подав ключ. Маурах відімкнув замок і смикнув ручку. Двері пружинили, але не відчинялися. Здавалося, що хтось тримає їх зсередини.

— Ельзо! — з відчаєм вигукнув гестапівець і наліг на двері плечем.

Ніякого відгуку. Гестапівець вихопив пістолет, відхитнувся і люто, не жаліючи свого кволого тіла, ударився об двері. Почувся тріск. Маурах зробив другий удар, і вслід за дверима, які розчинилися, влетів у туалетну. Тут нікого не було. У чорний прямокутник відкритого вікна сильним струменем вривався вітер з сніжинками.

«Втекла! — як гуркіт поїзда, промайнуло в голові гестапівця. — Зіскочити? Зупинити поїзд? Перевернути все догори дном на станції, розшукати, дістати її з-під землі? Пізно. За зупинку ешелону, який везе солдатів на фронт, віддають під суд. Він в дуже дурному становищі, у нього нема жодних доказів того, що це була радянська розвідниця. Доведи начальству! Скільки часу минуло з того моменту, як поїзд рушив? Хвилин десять, не менше. Вони від'їхали вже далеко від станції. Втекла...»

Ельза зникла. Цей факт не міг викликати жодних сумнівів. Але Маураху страшенно захотілося не повірити своїм очам, не слухати здорового глузду. Він помилився! Адже бувають такі помилки, галюцинації. Ельза, ніби нічого не сталося, спить у себе на полиці або заховалась, сміється над ним, дурне дівчисько. Гестапівець оглянувся і побачив провідника з ліхтарем у руках. Обличчя старика було бліде, губи тремтіли. Ні, він не помилився — сталося щось неймовірне, жахливе, непоправне.

Гестапівець взяв у старика ліхтар і освітив туалетну. На підлозі лежав ломик, яким провідник збивав лід із східців вагона, швабра з довгою зламаною ручкою (нею були підперті двері зсередини), зірвана ломиком вузька планка, якою закріплювали на зимовий період вікно. Маурах замкнув двері на ключ і, знаком наказавши старику мовчати, пішов у своє купе.

Насамперед він ще раз старанно перевірив папери в портфелі. Все на місці. Ельза не взяла нічого. Їй було не до цього. Ще б пак! Вона рятувала свою шкуру. Маурах освітив своїм ліхтариком порожню Ельзину полицю, помацав її м'яку хустку, яка ще ніби зберігала дівоче тепло, порився в кошичку, забрав звідти банку консервів і навіть заглянув під лавку, обмацуючи променем ліхтарика підлогу і стіни. 

Самовладання повернулось до Маураха. Отже, в чому, власне кажучи, його можуть обвинувачувати? Він прогавив дівчину, яка вискочила на ходу у вікно? З якою метою вона сіла в цей поїзд? З якою метою вискочила? Нікому це не відомо. Хто запросив її в купе? Тупоголові льотчики, які хропуть тепер сном праведників. Так в чому ж винен обер-лейтенант Герман Маурах? Йому доручили слідкувати за Ельзою? Ні. Це він робив з власної ініціативи. Врешті-решт хто він такий у дану хвилину? Простий пасажир, офіцер, командирований на нове місце служби. Перевірка документів — справа коменданта ешелону. Якщо він знає свої обов'язки, то повинен був послати до чорта якогось обер-лейтенанта, що соває носа не в свою справу, і вимагати у дівчини документи... А куди дивився поставлений у тамбурі вартовий? «Вибачте, пане капітан, це був не мій, а ваш вартовий».

Міркуючи таким чином і вигадуючи різні доводи на своє виправдання, гестапівець повернувся до провідника, який все ще стояв біля туалетної. Маурах відчинив двері і наказав забрати з підлоги уламки. Після цього він уважно оглянув підвіконня і тільки тепер помітив на кривому гвіздку, яким була прибита зірвана планка, маленький закривавлений шматок овчини, «з м'ясом» вирваний з кожушка. Трохи розмазаної крові було і на рамі вікна.

Гестапівець не подумав про те, якою надзвичайно мужньою мусить бути людина, щоб наважитись на такий відчайдушний стрибок, і що породило в ній цю мужність. Ні, про це він не думав. До горла Маураха знову підступив клубок безсилої люті, йому хотілося вихопити пістолет і випустити всю обойму у відкрите вікно, в темний холодний український степ, кудись туди, де зникла відважна радянська дівчина, що вирвалась з його рук.

Такого почуття безсилої люті зазнає жорстокий, безсердечний птахолов, який після тривалого полювання замкнув у клітку рідкісну пташку, а на ранок виявив клітку порожньою і побачив прилиплу до відхилених гратчастих дверцят маленьку закривавлену пір'їнку — єдину пам'ятку, залишену його колишньою полонянкою.

Раптом збентежену душу гестапівця осяяла щаслива думка. Виявляється, при всіх вкрай неприємних обставинах він все-таки лишився у великому виграші. Є телеграма, написана Ельзиною рукою, пістолет, відібраний у неї, і, нарешті, головне — три чудових знімки: чарівна Ельза, радянська розвідниця, тримає під руки двох йолопів-льотчиків, які вміють тільки кидати з піднебесся свої бомби і тягнути спиртне.

Він розповість начальству все (ні, далеко не все а тільки те, що покаже його у вигідному світлі). Фотографія Ельзи, звичайно, вже без льотчиків, буде розмножена в кількох сотнях екземплярів і розіслана з таємним розпорядженням у всі кінці: Ельза, якщо вона зіскочила вдало, не крізь землю ж провалилась. Вона обов'язково десь з'явиться, вирине і почне розповідати казки про свого діда або щось на зразок цього. Ось тоді Ельзу і схоплять. А потім їм доведеться ще раз зустрітися з паном обер-лейтенантом. О, він буде радий цій зустрічі...

Маурах повернувся в купе. Фотоапарат і пістолет, відданий Ельзою йому на збереження, лежали в надійному місці — під його подушкою. Гестапівець підняв подушку, увімкнув ліхтарик і обімлів. Під подушкою нічого не було.

— И-и-и...

За дві-три секунди постіль була перевернута, обшукана, але безрезультатно — дві маленьких речі зникли. Гестапівцю стало млосно, він сів на зім'яту постіль і витер спітніле чоло. Він згадав кожушок, який упав з плечей дівчини, різкі поштовхи, якими паровоз зрушував з місця ешелон, удари ліктя Ельзи (Яка Ельза? До чорта Ельзу — Єлизавета, Маруська, Галька чи як їх там) і зрозумів значення цих поштовхів. Це ж старий спосіб, з допомогою якого відвертають увагу. Він зрозумів усе...

Реакція у цієї дівчини була блискавична. Вона миттю оцінювала ситуацію і діяла безпомилково. А яка впевненість, яке знання чужої психології, яка непідробна простодушність! «Вам також не спиться?» Грім і блискавка! Адже вона сказала ці слова з глибоко прихованим глузуванням, перемагаючи сонні позіхання, а сама в той момент, мабуть, тримала пістолет під кожушком напоготові і, якби він захотів затримати її, вистрелила б першою. Вона вбила б і солдата, і коменданта, якби він трапився — всіх, хто став би на її шляху до життя, до порятунку.

Маурах знову зробив підсумок: він втратив майже новенький «Контакс», але, завдяки своїй помилці, врятував своє життя. Це все-таки добре... І він багато чого навчився за останні години. Нехай тепер патякають ці вчені шахраї про слов'янський примітивізм. Дурниці!

Шкідливі дурниці! Це для простаків! Для таких, як Маурах, потрібна точна, безпристрасна інформація. О, чорт! Він втратив свій фотоапарат. Дуже, дуже неприємно. Тепер для нього один вихід — мовчати. Вартовий вранці піде спати в свою теплушку. Він, власне, нічого не бачив і, здається, так і не зрозумів, що ж сталося. Провіднику наказано мовчати, і він мовчатиме, — емблема на рукаві мундира Маураха змушує його тремтіти. Льотчикам Маурах скаже, що Ельза, мабуть, відстала від ешелону. Ось і все. Цілком досить на сьогоднішній день.

Гестапівець ліг. Але бажаний сон не відразу прийшов до нього. Було дуже шкода фотоапарата, шкода не тільки як втрачену цінність, але й... Чорт! Про це краще не думати.

Як відомо, плівка, якою заряджаються касети для апаратів типу «Контакс», має стандартну довжину і розрахована на тридцять п'ять-тридцять шість знімків. Маурах фотографував Ельзу в оточенні льотчиків, коли риска лічильника стояла проти цифри «29». Ці двадцять дев'ять кадрів, знятих раніше, були присвячені участі Маураха в останній каральній експедиції. Якщо проявити плівку і відпечатати всі кадри, фотографії прикрасили б альбом будь-якого гестапівця: Маурах стріляє з пістолета у потилицю діда, Маурах стоїть, наступивши ногою на труп жінки, Маурах на фоні шибениці і тому подібне. Чудові фотографії! Маурах хотів зробити альбом і подарувати його підростаючому синові...

Такі фотографії непогані в альбомі, але якщо вони потраплять до рук радянських розвідників або партизанів — це інша справа... І найстрашніше те, що він, Маурах, будучи акуратним і бережливим німцем, написав хімічним олівцем на зворотній стороні футляра своє прізвище, ім'я і навіть домашню адресу.

«Яка прикрість, яка непростима необачність», думав Маурах, засинаючи. І як тільки солодка дрімота склеїла обважнілі віки гестапівця, йому приснився тривожний сон. Ніби сталося щось неймовірне і жахливе — армія фюрера розбита вщент. Маурах потрапляє в полон, його допитує молоденький радянський слідчий — молодший лейтенант. «Ви, обер-лейтенант Герман Маурах, протягом тривалого часу служили в гестапо і особисто знищили багатьох ні в чому не винних мирних радянських громадян.

«Ви зареєстровані в списках злочинців». — «Пане слідчий, ви жартуєте або помиляєтесь, — відповідає, тремтячи від страху, Маурах. — Я не знаю ніякого Маураха, я рядовий...» Він називає якесь чуже прізвище і сам дивується своїй нахабній брехні, — адже варто слідчому тільки глянути на його мундир, і він викриє його.

Але що це? На ньому форма рядового. Ага, він встиг вчасно переодягнутися. Тепер хай доведуть, що він гестапівець. Ні, він рядовий. Немолода, нещасна, ні в чому не винна людина, яку відірвали від сім'ї і послали на війну. Він врятований. Росіяни гуманно ставляться до полонених, крім тих, хто внесений у списки воєнних злочинців і підлягає судові народу. Тепер Маурах у безпеці. Його не будуть катувати, мучити голодом і спрагою, над ним не будуть провадити жахливі експерименти, які провадили над радянськими військовополоненими, деякі німецькі лікарі і вчені. Він дещо чув про ці «наукові досліди» — людям прищеплювали різні хвороби, садили в камери і викачували звідти повітря або поступово знижували температуру до мінус 60 градусів за Цельсієм. Брр!.. Ні, він не вмре, він житиме, його годуватимуть... Яке щастя!

І раптом на стіл радянського слідчого одна за одною падають фотографії. Що це? Адже це знайомі знімки! Адже це він, Маурах, в мундирі гестапівця... Він на фоні шибениць, він — біля трупів жінки і дитини, він — з пістолетом, приставленим до потилиці діда. Боже мій! Звідки, звідки взялися ці знімки? Маурах оглядається і бачить Ельзу. Ельза сміється і шепоче: «Обережно, там пістолет. Він заряджений...» І показує рожевий язик.

Маурах уві сні скрипить зубами, стогне, перевертається. Сон не дав йому відпочинку і спокою, його мучить кошмар.


27. СТРІЛКА № 5

Локомотив шипів, пихкав парою і довго тужився, поки зрушив з місця довгий важкий состав, і потягнув його зі станції.

Параска Кулик — висока плечиста жінка в теплій хустці, кожушанці, валянках стояла біля своєї стрілки, похмуро, спідлоба спостерігаючи, як темні, зі снігом на дахах теплушки повільно сірими тінями пропливають у смузі слабого світла її ліхтаря. Стрілочниця знала: ешелон іде на фронт і теплушки вщерть набиті гітлерівськими солдатами. Вигляд таких ешелонів завжди викликав у Параски похмурий, тоскний настрій. «Значить, є ще сила в Гітлера,—з гіркотою думала жінка.— Все шле та й шле своїх солдатів». Зовсім інші почуття викликали в неї санітарні поїзди, які йшли в протилежному напрямку. Стрілочниця пильно рахувала вагони і намагалась визначити число поранених. Ці вже відвоювались.

Поїзд, гуркочучи на стрілках, ішов усе швидше. Вслід за теплушками йшло кілька пасажирських вагонів. Звичайно, в цих вагонах їхали офіцери. «Сплять, щоб ви навіки поснули, прокляті»...

Раптом у одному з вікон пасажирського вагона з'явилося світло, — стало видно білий чотирикутник замерзлої шиби з світлою круглою плямою посередині. Освітлене вікно швидко пропливло перед очима Параски, потім світло погасло, але в ту ж саму хвилину стрілочниця побачила, що в сусідньому вікні опускається рама. Це не привернуло б особливої уваги стрілочниці, але з вікна хтось висунувся, і, коли вагон відійшов метрів за тридцять від стрілки, якась тінь відірвалася від нього і впала вниз, у темряву.

— А то що таке? — здивувалася Параска. — Чи шинель викинули, чи людина вискочила... А навіщо було скакати з вікна? І вікно крайнє, біля тамбура... Ото халепа!

Темні теплушки бігли одна за одною, і здавалося, що їм нема кінця. Та ось промайнула остання, з вишнево-червоним ліхтарем позаду. Ліхтар швидко віддалявся і, зменшившись до маленької точки, погас, наче іскра, що полетіла в нічну імлу.

Ритмічний гул поїзда поступово затихав. Параска попрямувала було до своєї будки, але біля дверей передумала і, освітлюючи дорогу ліхтарем, пішла вздовж рейок в той бік, куди пішов поїзд. Незабаром вона почула слабий стогін і побачила темну пляму, що повільно пересувалася їй назустріч. Було ясно: по снігу з великими труднощами повзла якась людина. Параска швидко заховала ліхтар під полу своєї кожушанки і нерішуче зупинилася. Її зупинив не страх, а інше почуття. Якби стрілочниця точно знала, що перед нею якийсь гітлерівець, вона б, звичайно, не поспішала б йому на допомогу. Ні, Параска й пальцем не ворухнула б у такому випадку — зламав собі шию, ну й замерзай, чорт з тобою. Вранці найдуть... А вона тут ні при чому... Почнуть допитувати, скаже — нічого не бачила й не чула. Її справа — стрілки. Ешелон пройшов через вихідну стрілку щасливо...

Пляма на снігу перестала рухатися. Знову почувся стогін, потім бурмотіння. Раптом Параска виразно почула кілька німецьких слів. Безперечно, на снігу лежав гітлерівський офіцер або солдат. Не виймаючи з-під поли ліхтаря, Параска обережно позадкувала і, не оглядаючись, швидко пішла до будки.

У будці топилася маленька залізна пічка. Палаюче вугілля кидало крізь щілини дверцят на дерев'яну підлогу тремтячі рожевозолотаві відблиски. Стрілочниця щільно зачинила за собою двері, поставила ліхтар на підлогу і, зсунувши хустку на потилицю, повільно провела рукою по обличчю.

Параска була мужньою жінкою з твердим і рішучим характером. Проте зараз на серці в неї було якось непривітно. Не те, щоб каялася вона в своєму вчинку. Ні. Але все-таки там, на снігу, за кілька кроків від її будки, замерзала людина. «Та хіба це людина? Це — ворог, — заспокоювала себе Параска. — Сотні тисяч би їх там замерзало — не пожаліла б, а тільки б зраділа». «Так то воно так, — відповідав їй другий голос, — сотні тисяч ти б не пожаліла, а одного шкода, адже він ледве-ледве повз і стогнав, як жінка»...

Думки стрілочниці обірвав якийсь підозрілий шерех за дверима. Потім двері повільно розчинилися, і на порозі будки, наче привид, стала молоденька простоволоса дівчина. Її розпатлані на чолі локони, красиве бліде обличчя, розстебнутий кожушок, спідничка і чоботи були в снігу. Вона стояла на порозі, спираючись лівою скривавленою рукою на одвірок, і, ледве переводячи подих, допитливо дивилася на хазяйку будки.

— Тьотю...

Дівчина промовила це слово ніжно і жалісно, ніби зверталася до матері. Очі її затьмарились, накульгуючи, вона зробила два кроки до широкої короткої лави біля стіни і зі стогоном упала на неї.

Вражена Параска поспішно причинила двері і піднесла ліхтар до обличчя дівчини.

— Це ти з вагона вискочила? Вдарилася? Де болить?

Дівчина мовчала. Груди її високо здіймалися, а очі були безсило закриті.

— Хто ти? Наша чи німка? Ти мене чуєш?

Відповіді не було. А втім, Парасці вже не треба було відповіді. Їй здавалося, що вона зрозуміла, хто лежить перед нею. Чепуриста кожушанка, фетрові чобітки, гарненьке свіже личко, нафарбовані губи, запах дорогих духів, змішаний з запахом винного перегару, золотий браслет на закривавленому зап'ясті. Їхала краля у вагоні з офіцерами... Таких особливо жаліти не варто. Догралася паскуда, доскакалася!

Ніби відгадуючи думки стрілочниці, дівчина відкрила очі і кинула туманний, але проникливий і обережний погляд на хазяйку будки. Раптом Параска згадала, що забула подзвонити черговому і доповісти про благополучний прохід поїзда. Стрілочниця підійшла до телефонного апарата. Вона вже було взялася за трубку, що висіла на гачку, як раптом позад неї почувся тихий і владний голос:

— Повісьте трубку!

Жінка здригнулася, швидко озирнулася і закліпала очима від здивування.

Спершись на лікті, стиснувши зуби, щоб перебороти біль, дівчина суворо дивилась на Параску.

— Відійдіть від телефону! — тоном наказу повторила вона.

— А це що за халепа! — сторопіло прошепотіла стрілочниця. — Воскресла... Ти хто така, що мені наказуєш? Ні... У мене своє начальство є.

— Відійдіть від телефону.

— Та ти хто така? — вже зовсім розсердилася Параска. — Гадаєш, злякалася такої? Ні, дівко, я вже лякана. Лежи й не писни, приблудо нещасна, а то ще наб'ю морду і викину на мороз. Ти розумієш, що я згідно інструкції перебуваю на посту при виконанні службових обов'язків!

Кидаючи гнівні погляди на «приблуду», жінка знову простягнула руку до телефонної трубки, але раптом завмерла на місці, і на обличчі її відбилося не лише здивування, а й переляк.

В руці дівчини тьмяно блиснув пістолет.

— Мамо рідна! — прошепотіла стрілочниця.

— Не чіпайте трубку, тьотю, — сказала дівчина примирливо. — Краще сядьте і поговоримо. Може, у вас бинт є? Мені руку треба перев'язати.

— Яка в мене з тобою може бути розмова? — знову розсердилась Параска. — Ти, дівчино, зброєю не дуже лякай, у мене багатства нема, щоб грабувати, і я ні в чому перед тобою не винна. Кажу тобі: я на посту і мушу повідомити чергового...

— Ні, — перебила її дівчина, — ви нічого не скажете черговому.

Болісно скривившись, вона опустила ноги на підлогу і, обережно, спираючись на ліву руку, сіла на лаві. Тепер дуло її пістолета було спрямоване прямо на стрілочницю.

— Що ж це таке робиться?.. — зашепотіла Параска. — Чи ти не здуріла, дівко? Якщо від мене дзвінка не буде, сюди негайно солдати прибіжать. Вони запитають, яке ти маєш право на постову людину зброю наставляти...

— Чому прийдуть солдати? — запитала дівчина, і в голосі її відчулася неприхована тривога.

— А як же ти думала! — злорадно відповіла стрілочниця. — Я ж про поїзд мушу доповісти! Так, мовляв, і так, поїзд пройшов...

В цю мить задеренчав різкий дзвінок.

— О, бач, черговий дзвонить. Під загрозою зброї знімаю з себе відповідальність.

— Візьміть трубку, — швидко наказала дівчина, не опускаючи пістолета. — Доповідайте про поїзд. Більше нічого. Чуєте? Одне зайве слово — і я стріляю.

Параска зняла трубку і приклала її до вуха.

— Ну, стрілка... Ну, слухаю тебе.

Мембрана сердито затріщала. Черговий, мабуть, на всю хриплу глотку кричав на стрілочницю. Чути було навіть окремі слова: «Спиш... інструкція... під суд...»

— І чого б я так репетувала, — огризнулася Параска, косячись на пістолет в руці дівчини. — Гуляла я, чи що? Де була? Сніг біля стрілки відкидала. Ніби ти не знаєш, який сніг! Намело. Ну, і доповідаю, як і належиться: поїзд пройшов п'яту стрілку благополучно. Ніяких подій не сталося. Чергова стрілочниця Параска Кулик.

Вішаючи трубку, Параска щось сердито пробурмотіла і повернулась до дівчини.

Та вже заховала пістолет і якось інакше, допитливо і радісно, дивилася на хазяйку будки.

— П'ята стрілка? Ви — тьотя Паша? Так?

— Кому тьотя, а кому... Такі ось, як ти, племінниці, мені не потрібні.

Дівчина болісно посміхнулась і заглянула в очі жінки.

— Тьотю Пашо, вам потрібен гас?

— Який гас?

— Звичайний, два літри з чвертю.

Наче щось обірвалося у Параски, коли вона почула ці слова. Вона так і завмерла з відкритим ротом. Яку нову загадку загадала їй ця божевільна? Ні, це просто випадковість. Так. А може, їй просто почулося. Хто завгодно міг запитати її таке, тільки не це дівчисько, що впало з поїзда. Параска відчула, як холодні мурашки поповзли по її спині. Так і не знаючи, що робити, вона щироко розкривши очі, злякано дивилася на дівчину.

...Три місяці тому на квартиру до Параски зайшов друг її покійного чоловіка слюсар депо Коростильов.

— Ми знаємося з молодих років, — сказав він. — Ти в мені не сумніваєшся?

— Ні, — відповіла Параска.

— А до того, що я не евакуювався, у гітлерівців працюю, як ти ставишся?

— Різно думала, Миколо Івановичу, і так, і так прикидала, проте лишилася при своїй старій думці.

— Якій?

— На падлюку ти не схожий.

— Як же це розуміти? — скупо посміхнувся слюсар. — Падлюки, знаєш, різні бувають. Гроші позичив та не віддав — такий теж називається падлюкою.

— А так розуміти, що Батьківщину ти продати не міг.

— Але ж на гітлерівців працюю... А це також, знаєш, зрада, та ще яка...

— Дивлячись як працювати. Я помітила — щось у вас часто паровози на ремонт ідуть...

Мружачи сміхотливі очі, Коростильов дивився прямо в очі хазяйки.

— Дуже ти догадлива стала.

— Зроду така. Ти мене знаєш.

— Знаю...

Слюсар пройшовся по кімнаті і, відхиливши занавіску, через вікно подивився на вулицю. Коли він обернувся до Параски, очі його вже не сміялися, і обличчя було суворе.

— Є до тебе велике прохання, Параско. На станцію потрібні стрілочники, йди поступай на роботу.

— А далі?

— Працюватимеш.

Параска помовчала і запитала:

— Довіряєш?

— Я твій настрій і характер знаю.

— Дякую. А робота для мене посильна?

— А що ж там такого мудрого? Обов'язки стрілочника прості.

— Я про інше питаю...

Слюсар засміявся, але миттю погасив веселі вогники в очах.

— Цікаво? Ну, слухай... Хата твоя осторонь від дороги і недалеко від станції. Є горище, два погреби. Один просто в хаті, під кладовкою викопаний, і мало хто про нього знає. Всі ці зручності мені відомі. Так ось: якщо треба буде сховати якусь людину — заховаєш і доглядатимеш її, як рідного сина.

— А хто її приведе до мене?

— Приведуть... Та вона й сама може до тебе з'явитися.

— А як же мені таку людину впізнати, не помилитися?

Коростильов попросив Параску запам'ятати запитання і відповіді, якими вона має обмінятися з незнайомою людиною при зустрічі.

Кулик почала працювати на станції. Слюсар більше не заходив до неї і не розмовляв при зустрічах, тільки недбало кивав головою.

Три місяці чекала Параска умовного запитання, але ніхто не звертався до неї. Здавалося, що про неї забули чи не потребували її послуг. І ось...

...Незнайома з німим запитанням в очах дивилася на стрілочницю.

— Гас... Два літри з чвертю... — повторила вона.

— Мені гасу не треба. Мені якби скло, — ледь чутно, задихаючись від хвилювання, прошепотіла Параска.

— Яке? — стрепенулася дівчина, і неприхована радість зарум'янила її обличчя.

— Зелене... до ліхтаря... розбилося в мене... — глухо видушуючи з себе слова, відповідала стрілочниця, все ще не вірячи тому, що відбувалося на її очах,

— Давайте півкіло сала — дістану.

І, застогнавши крізь зуби, дівчина впала на лаву.

Помилки не було. Запитання і відповіді співпали. Схлипнувши від жалю, що охопив її, Параска нагнулася до лави.

— Голубко моя, чого ж ти відразу...

Оксана лежала непорушно, закривши очі. Стиснуті губи її нервово смикалися.

— Я вдарилась, розбила коліно, — ледве промовила вона. — Але я ще зможу пройти кілометр-два, якщо треба. Мені треба негайно заховатися. Тьотю Пашо, врятуйте мене...


28. «ВДОМА»

Через три дні на світанку Тарас і Курт прийшли в розташування партизанського загону «Учитель». При першому погляді на їх схудлі обморожені обличчя, на запалі, з гарячковим блиском очі можна було зрозуміти, чого зазнали вони в дорозі.

Першими їх помітили бійці, що сиділи в секреті. Тарас, у довгому не по росту кожусі, ішов, накульгуючи, спираючись на руку німецького солдата. Курт втомлено переставляв ноги, уста його були вперто стиснуті. Бійці в секреті мовчки провели поглядами цих двох людей, що з останніх сил брели по снігу до загону.

Потім їх побачив вартовий Федір Бойченко, що стояв за ялинкою.

— Тарасе! — гукнув він, виходячи з-за ялинки.

— Дядько Федір! — слабким нерівним голосом відізвався хлопець. — Дійшли, Курт. Вдома!

Він побіг, але, заплутавшись у полах кожуха, впав, загруз у сніг руками по лікті. Партизан кинувся йому назустріч і допоміг встати.

— Не забули? — запитав Тарас. Він посміхався запеченими, в темних струпах губами, по його щоках котилися сльози. — Це — Курт, німецький комуніст, — поспішно додав підліток, помітивши, що партизан ворожо дивиться на солдата. — Знайомтеся!

— Що, справді комуніст? — запитав Бойченко здивовано.

— Так. Не сумнівайтесь. Перевірено. Він на моїх очах підірвав один ешелончик.

Партизан з повагою потиснув руку солдата.

— Дядько Федір.

— Курт Мюллер.

— Гарне прізвище, — схвально кивнув головою дядько Федір.— Муляр — це по-нашому, по-українськи.

— А що з рукою, дядьку Федоре? — запитав Тарас, побачивши, що кисть лівої руки у партизана забинтована.

— Зачепило... На засаду напоролись, — спохмурнів Бойченко і звернувся до солдата: — Ви, товаришу Муляр, карабін дайте сюди. Такий порядок... Поки командир дозволить. — Він забрав у солдата карабін і зітхнув. — Десяти чоловік у нас нестало, Тарасе. І всі хлопці, як один.

— Синка немає... Знаєте?

— Знаємо... йди до командира. Він уже давно вас чекає.

Тарас скинув кожух і, тягнучи його за собою по снігу, повів Курта до землянки командира. Хлопець на ходу вітався з партизанами, що вибігали з землянок. Він повеселішав, підбадьорився і навіть хвацько зсунув набік свою шапчину.

Командир уже йшов їм назустріч. Радісне пожвавлення зникло з обличчя підлітка, коли він побачив очі Учителя. Темні, дуже схожі на очі Синка, вони були спокійні, сумні і суворі.

Поспішно підтягнувши ватяну панчоху, Тарас твердим кроком підійшов до командира.

— Я все знаю... — сказав Учитель, зрозумівши, що хлопець хоче віддати йому рапорт. — Все! Від імені Батьківщини дякую за подвиг.

— Служу Радянському Союзу! — відчеканив Тарас.

Командир глянув на німця.

— Дякую вам, товаришу, за допомогу.

Курт розгубився на мить, але раптом підняв руку до скроні.

— Пролетарі фсіх країн, єднайтеся! — сказав він схвильовано і урочисто.

Командир повів їх у свою землянку. Шахів на столі вже не було, не видно було й шапки та кожушанки Синка. Тільки його автомат висів на стіні.

— Зараз вас нагодують і — спати! — сказав Учитель. — Вночі — марш. Наказано залишити Чорний ліс.

Він уже хотів вийти з землянки, але раптом побачив спрямований на нього погляд Тараса, повний суму і страждання.

Кілька секунд вони, не приховуючи скорботи, дивилися один одному в очі, читаючи в них те, що було зрозуміло тільки їм двом.

— Іване Петровичу... — ковтаючи сльози, що підступали до горла, промовив хлопець.

— Не треба... — зупинив його Учитель. — Я знаю, я все розумію.

Командир ступив до Тараса і, міцно притиснувши його до грудей, поцілував у голову.

— Візьмеш його автомат, — сказав він і вийшов з землянки.

За годину Учитель, тихо, щоб не розбудити підлітка і солдата, що спали на постелі з хвої, зайшов у землянку. Тарас відразу ж підняв голову. Намазане гусячим жиром обличчя його блищало.

— Не спиш? — здивувався командир.

— Не можу, — признався хлопець, — не віриться, що я вдома, у своїх.

Учитель сів біля нього.

— Ну, розкажи. Трошки... — попросив він і закрив обличчя рукою.

Тарас сів, спершись спиною об стіну.

— Вийшло так, Іване Петровичу, що нас помітили. Ластівка попередила мене: будьте обережні, поліцаї обшукують з ніг до голови. А я вже знав це — вночі була облава. Я сказав Васі. Він наказав: «Бери мій мішок, іди в ліс, заховай міну. Коли що станеться — будь-якою ціною виконай завдання». Я не хотів його залишати самого, але він на мене звірем: «Я старший. Наказую!» Я підкорився наказові. Відійшов уже далеко, чую — постріли.

— Після того ти його бачив?

— Так, в комендатурі.

— Як він тримався? — Учитель схилив голову. — Кажи правду. Не бійся... його били?

— Так. Його дуже били ще до того, як мене привели. Але він сміявся.

— Сміявся?

— Ага. Він сміявся над ними і наді мною. Побачив, що я плачу... А я плакав, Іване Петровичу, брехати не буду. Мені страшно стало, коли я його побачив. Ну, думаю, коли вони за мене так візьмуться, я не витримаю, сили волі невистачить. А він сміється і каже: «Чого ревеш, дурню. Ганчірка ти, а не партизан. Тримайся своєї лінії, викручуйся. Мені — каюк. А ти повинен відомстити».

— Я не зрозумів... Де він тобі так говорив?

— В комендатурі, при німцях і поліцаях. Він, звичайно, мені іншими словами сказав, але я все зрозумів... Тут він ще двох найголовніших гадів поклав: обер-лейтенанта — розумний, чорт, був — і начальника поліції.

— Розкажи мені про це... Як йому вдалося?

— А я й не розгледів добре. Все це за одну мить сталося. Бачу: Вася кидається під ноги офіцерові, і відразу — постріл. Тут завертілося все, хто до нього, хто від нього кинувся. Стрілянина, автомат затріщав. Вася впав... Дивлюсь: офіцер і Сокуренко також лежать. У німця кобура відкрита, а у Васі з рук фельдфебель пістолет вириває. Я дивлюсь на Васю, щелепа у мене від страху відвисла і не можу підняти. Мене фельдфебель — по потилиці, коліном у спину. Замкнули в сарай. Увечері ведуть мене в комендатуру, бачу — висить Вася на стовпі...

Тарас замовк, сумно глянув на Учителя.

— Він нічого їм не сказав?

— Нічого. Мене спочатку в піт кинуло — чую: називають Васю по імені і прізвищу. Що таке, невже сказав? Дивлюсь, а на столі у коменданта фотографія Ніни Возняк лежить. Пам'ятаєте Ніну з дев'ятого «а»? Вона колись на сцені Наталку грала. Вася з нею зустрічався... Ну, я й зрозумів, звідки їм ім'я і прізвище стали відомі. Більше вони нічого не довідались.

Учитель підняв голову. Кілька секунд він мовчки, сумно, з суворою ніжністю дивився на Тараса.

— А чого ж ти про себе нічого не розказуєш? — запитав він. — Тобі також дісталось?

— Не без того, Іване Петровичу. Але я терпів. Ось уже бачу — з сил вибиваюся. Згадаю Васю, і відразу мені легше. Я їм концерти влаштовував...

Тарас невесело, але самовдоволено посміхнувся.

— Пам'ятаєте, як я «Злоумышленника» Чехова на вечорах художньої самодіяльності читав? Навіть премію одержав... Так я їм з цього оповідання цілі шматки шпарив, на свій лад, звичайно. Дуже допомагало. На що вже обер-лейтенант розумний, гад, був, і той спочатку не зміг розібратися... Я на смужці засипався, один мішок із смужкою був, а поліцай її помітив... Так і цей обер-лейтенант, бачу по його очах, сумніватися почав... Ну, а з лейтенантом, який замість убитого комендантом залишився, мені було легше. Він також учитель... Лекцію мені про арійську расу читав. Сміху було... На шпигуна сватав... Я кажу — згоден. Тільки, думаю, ви, гади, моргнете, як цього «шпіона» і слід простигне. Ні, дай йому спочатку міну. Я не витримав і засміявся. Він мені по зубах заїхав. Каже: посміхатися не будеш. А потім совість заїла: ранку мені йодом помазав. Я зрозумів, Іване Петровичу, — німці не всі однакові, є різні. Мені Курт всю історію розповів, як у них з Гітлером сталося... Хороший, розумний чоловік. Іду я з ним, а все не віриться: невже друг, невже все розуміє і нам співчуває?

Учитель встав і заходив по землянці.

— Тих, хто прийшов на нашу землю зі зброєю, ми будемо нещадно бити, — сказав він. — Але ми воюємо не з німецьким народом, а з фашизмом. Навіть у хвилини найтяжчого горя про це не можна забувати...

Командир партизанського загону схилився над Куртом Мюллером і поправив на ньому шинель, що сповзла набік.

— Втомився солдат... — сказав Тарас.

— А ти? — посміхаючись, глянув на нього Учитель.

— Що ж я... — знизав плечима хлопець. — Я — інша справа... Ви самі казали — партизанам втомлюватись не можна. Накажете зараз іти на завдання — піду.

— Відпочинеш — одержиш нове завдання, — кивнув головою Учитель.

— Знову підірвати ещелончик довірите? — блиснув очима хлопець.

— Ні. Це можуть зробити інші. — Побачивши на Тарасовому обличчі розчарування і образу, Учитель пояснив: — Нове завдання в тебе буде важке і серйозне. Ти, Тарасе, витримав екзамен на «відмінно» і одночасно проявив особливі здібності. Ти— великий талант. От ми й дамо тобі таке завдання, на якому ти свій талант мусиш показати на повну силу.

Тарас уважно дивився на командира, намагаючись зрозуміти, про яке завдання той каже.

— Розвідка? — запитав хлопець, нетерпляче облизуючи губи. — Як Ластівка?

— Так. Ластівка також чудово склала екзамен. Якщо вона залишиться живою, ти, мабуть, з нею не раз зустрінешся.

— Я піду один?

— Ні, вдвох.

— З ким?

— Мабуть, з нашою радисткою.

— З цією новенькою? — здивувався Тарас. — Вона не пройде...

— Ти муситимеш провести її.

— Далеко?

— Далеко. Дорога буде важкою і небезпечною. Але якщо доведеш, куди треба, — це ворогові коштуватиме не одного, а може, сотні ешелонів.

— Тоді проведу, — сказав Тарас. — Тільки трохи навчити її треба; Знаєте, Іване Петровичу, які вони, дівчата...

Вночі загін «Учитель» залишив Чорний ліс і пішов на північ — штаб партизанського з'єднання вимагав у шифровках «терміново повідомити нову адресу». Це означало, що гітлерівці виявили місце розташування загону і готуються його знищити.

Микола Далекий

НЕ ВІДКРИВАЮЧИ ОБЛИЧЧЯ

Частина 2

Ромашка

1. КОРОТКИЙ ЗАПИС

У кімнаті панувала напівтемрява. Тьмяно поблискувала нікельована ручка на дверцятах відкритого сейфу. Яскраве світло з-під чорної чашечки абажура низько пригнутої настільної лампи падало лише на середину письмового столу і освітлювало на ньому товсту папку. На папці великими чіткими літерами синім олівцем було написано лише одне слово — «Ластівка». В крузі яскравого світла лежали також руки людини, що сиділа за столом. Білі, з довгими тонкими пальцями, вони були гарні і зграбні, як у музиканта, але ліву кисть псував рожевий шрам, схожий на слід ножа чи бритви. Сам вигляд цього шрама мимоволі розпалював фантазію, породжував здогадки про якусь давню подію, зв'язану, можливо, з ризиком для життя. В кожному разі не виключалось, що удар ножем був завданий у той момент, коли рука була витягнута вперед для захисту.

Людина сиділа непорушно, ніби вона глибоко задумалася. Нарешті вона ворухнулася, важко зітхнула, тонкі гнучкі пальці розв'язали папку і відкрили її. На внутрішньому боці папки були прикріплені кілька фотографій однакового розміру. На всіх фотографіях — обличчя дівчат приблизно одного віку. Спільним для дівчат був не лише вік. Була ще якась дивна, ледь помітна схожість в рисах їх облич. Дивна тому, що чим довше приглядатися до фотографій, тим більш несхожими стають ці обличчя. Занадто вже різними здавалися характери цих дівчат.

Ось голівка, знята у фас і профіль. Обличчя не виражає жодних почуттів, очі дивляться спокійно, байдуже. Такі знімки не дарують на пам'ять, — так звичайно фотографуються для документів. Поруч, на третьому знімку,— сміхотлива, соромлива простушка у вишиваній українській сорочці, з намистом на загорілій шиї. Це могла бути нянечка в дитячих яслах або телятниця, або людина ще якої-небудь нескладної професії, де вимагається лише доброго, веселого серця і невтомних рук. Нижче — строга дівчина з блідим, натхненним обличчям. Скромне темне плаття з білим комірником, волосся зачесане гладенько, з прямим проділом і, очевидно, стягнуте на потилиці в тугий вузол, уста міцно стиснуті, погляд розумний і вимогливий. В руках — розкрита книжка. Вчителька. На уроках у такої навіть найбільші пустуни сидять тихо... А поруч — тупа, сита, сонна фізіономія молодої міщанки, життєві інтереси якої обмежені шуканням женихів, цінами на базарі і плітками про сусідів. А ось зовсім інший тип — юна, гарна, кокетлива істота, від якої так і бризкає лукавими веселощами,— гарненький метелик, що літає безжурно з квітки на квітку. «Я — лише радість і безжурність, — кажуть веселі, сміхотливі очі. — Я не вмію сумувати. Але хіба це так уже й погано?»

Той, що сидів за столом, довго розглядав фотографії. Що привернуло його увагу? Може, він старанно вивчав їх і його дивувала та дивна схожість, яку він знаходив у обличчях дівчат, таких несхожих одна на одну характерами, а може, він знав напевне, що з усіх фотографій на нього дивляться очі однієї людини, і захоплювався її рідкісним мистецтвом перевтілення?

Проте обличчя людини, що сиділа за столом, все ще залишалося в темряві, руки лежали на папці непорушно, і неможливо було вгадати, що вона думає і відчуває в цей момент.

На всіх фотографіях у нижньому правому куточку було видно відтиск круглої гербової печатки, дата і однаковий нерозбірливий підпис. Дати також були однакові — 15.08.1941 р. Очевидно, що всі знімки були зроблені або принаймні зареєстровані в один день.

Першим у папці лежав аркуш паперу, списаний гарним жіночим почерком. Вгорі було написано: «Автобіографія», в двох перших рядках містилися слова: «Я, Оксана Трохимівна Стожар, народилася 6 липня 1921 року в селі Рокитне...»

Людина знову важко зітхнула і почала швидко перегортати папери в папці. Тут було кілька заповнених тим самим жіночим почерком анкет, копії метрики, паспорта, комсомольського квитка, довідки про медичний огляд, табелі з оцінками про успішність, різні рапорти, повідомлення та інші документи. Замітки на останньому аркуші, вгорі на якому було написано «Проходження служби», обривалися записом: «28.02.1942 р. за наказом «Обхідника» вибула з Рокитного в розпорядження «Грози». Документами не забезпечена».

Ліва, спотворена шрамом рука розгладила аркуш паперу, права взяла ручку і вмокнула перо в чорнильницю. За кілька секунд на аркуші з'явився новий запис: «6. 03. 1942 р. в групу «Грози» не прибула. Сліди втрачено. Дано наказ провадити енергійні розшуки, зробити все можливе для врятування».

Людина закрила папку, зав'язала її... Стукнули дверцята сейфу, мелодійно зазвучали під борідкою ключа пружини добре змазаних замків.


2. ДИВНИЙ ТРОФЕЙ

Три дні лютувала завірюха. Здавалося, вітер дув з усіх боків, злісно жбурляв, закручував хмари сніжинок. Дерева хиталися з боку на бік, скрипіли, стогнали, нахиляючись до землі, вітер висвистував між голим гіллям, завивав у коминах хат, рвав віконниці. Вночі цей безугавний шум дратував і мучив майора Гротенбаха — командира карального загону гітлерівців, що розмістився зі своїм штабом у селі Соснівка. Телефонний зв'язок з навколишніми селами був перерваний, і майор почував себе так, наче він зі своїм загоном перебував на маленькому острові серед розбурханого сніжного моря і був відірваний від усього світу.

Побоюючись, що в таку погоду партизани можуть напасти на загін, майор Гротенбах особисто перевіряв посилені пости охорони, розставлені навколо села. Вдень і вночі по вулицях ходили обліплені снігом патрулі. Вдень і вночі на кухні в будинку місцевого священика, зайнятому під штаб загону (священикові наказали перейти в сусідню хату), палав у плиті вогонь і грілася вода в бляшаних баках. Механіки раз у раз заливали окріп в радіатори двох танків, що стояли біля воріт на площі, і прогрівали мотори.

Всі ці застережні заходи були розумні і цілком виправдані, але непомірна тривога майора Гротенбаха якось мимоволі передавалась його підлеглим. Під кінець третього дня нерви кожного солдата і офіцера були напружені до краю.

Не встигав задубілий солдат як слід відігрітися в хаті, випити гарячої кави, як йому знову доводилося іти в наряд. Дві години, проведені в повній темряві на морозному вітрі, що пронизував не лише тіло, а й душу, здавалися вічністю. Ніхто в загоні не виспався по-справжньому за ці дні, багато солдатів пообморожували собі пальці на ногах, щоки, вуха, носи. Особливо діставалося танкістам: за наказом майора члени екіпажів по одному чергували вночі в машинах. Товста броня захищала їх від вітру, але мороз в танках відчувався сильніше.

Паскудна, жахлива, страшна погода!

Нарешті на четвертий день вранці вітер почав затихати. З-за розірваних хмар виглянуло сонце і освітило сліпучо-білу рівнину. Вигляд тихих, занесених снігом полів заспокоював. Нічні страхи зникли, нервове напруження спало. Гротенбах відмінив патрулювання по вулицях села і разів у три зменшив кількість сторожових постів. Проте бажаний відпочинок ще не настав: великі групи солдатів і поліцаїв вийшли з села в різних напрямках на перевірку телефонних ліній та для усунення пошкоджень. Незабаром зв'язок з кількома селами було встановлено. Пополудні в Соснівку почали прибувати сани з заарештованими селянами, яких підозрівали у зв'язках з партизанами. Для гітлерівських офіцерів і штабної перекладачки Анни Шеккер почався звичайний трудовий день — допити, побої, катування, знову допити.

Після заходу сонця майор наказав вишикувати загін на площі біля церкви для вечірньої перевірки. Загін вистроївся на розчищеному від снігу місці чотирикутником.

Недалеко, за церковною огорожею погойдувалися на високих тополях трупи повішених. Купол церкви, дерева і трупи здавалися вугільночорними, плоскими, ніби були намальовані тушшю на холодному блідозеленому небі.

В той момент, коли Гротенбах вийшов на ганок і пролунала команда «Струнко!», в село на західній його околиці влетів обоз з семи саней, запряжених парами жвавих, мохнатих і кучерявих від інею коней. Їздові в кожушках з білими нарукавними пов'язками поліцаїв, з карабінами через плече, стояли на колінах, розмахуючи батогами, хвацько погукуючи на коней і п'яними голосами заводили якусь пісню. На санях, оточені конвоїрами, лежали під ряднами якісь, видно, позв'язувані люди.

Солдати та поліцаї поста, виставленого на околиці, грілися в крайній маленькій хаті. Почувши кінський тупіт, вигуки, пісні, регіт, вони, захопивши зброю, вибігли надвір, та запізнилися — троє саней вже промчали мимо.

— Стій, чорти! Хальт! Хальт!

Грізні вигуки і зброя, взята напоготів, не зробили належного враження. Здоровань, який стояв на весь зріст на передку четвертих саней, лише вишкірив зуби і огрів батогом коней. Хтось з саней хрипко крикнув:

— Не хальтайте, дурні! Семенівка їде! Заарештованих веземо!

На п'ятих санях горланили пісню:

То не одна трава помята-а-а,

Помята девичья краса-а-а!

Солдати тривожно поглядали на поліцаїв.

— П'яні, чорти, що ти їм... — позаздрив молодий поліцай з вугруватим обличчям і, щоб гітлерівці зрозуміли, багатозначно клацнув себе пальцем по гострому кадику:

— Шнапс, самогон!..

— Налетять на майора — він їм пропише, не один червоною юшкою вмиється, — похмуро сказав другий поліцай з опухлою, обв'язаною шарфом щокою.

З останніх саней на ходу зіскочив молодий хлопець у чорній смушковій шапці, натягнутій майже на очі. Обличчя червоне, веселе, руки в кишенях шинелі.

— Здорово, хлопці! Хайль Гітлер! Як поживаєте? Самогонка є?

— А хіба ви не привезли? — засміявся вугруватий. Раптом поліцай з перев'язаною щокою штовхнув товариша ліктем під бік, відступившись на крок, підняв дуло карабіна.

— Звідки приїхали? Покажи документи!

Солдати насторожились і також підняли автомати. Лише молодий вугруватий поліцай все ще сміявся — він був спокійний.

— В кого ти документи питаєш? — обурився приїжджий. — У мене? А поцілувати мене в це саме місце не хочеш?...

— Назад! — заревів поліцай з перев'язаною щокою. Очі його блиснули, і він клацнув затвором, заганяючи патрон у ствол. — Стрілятиму! Давай документ!

— Ви що, показилися, братці? — сторопів хлопець.

— Я таких в Семенівці не знаю, — підозріло поглядаючи на нього, сказав поліцай.

— Дурень старий! Я не семенівський, я з Чорнуш. Знаєш Чорнуші? Нас десятеро звідти на підмогу в Семенівку взяли.

— Ну, а документ у тебе все ж таки є? — вже з тривогою в голосі запитав вугруватий. — Покажи бомагу, та й годі.

— Ходімо в хату, — сказав приїжджий і ступив до воріт.

— Стій! Чого в хату?

Приїжджий, здавалося, не на жарт розсердився:

— Та того, що руки в мене задубіли! Ех, ти, опудало! Поліцай з тебе, як з мого носа дишло! П'ятеро одного злякалися. Та коли б хоч... А то свої...

— Та ото ж свої й коней крадуть.

— Такої клячі й задарма не хочу.

Хлопець огризався, йшов повільно і на порозі хати довго тупав ногами, оббиваючи сніг з чобіт.

— Руки вийми! Чого тримаєш в кишенях?

— А ти як думав? Понюхай!

Він засміявся і, витягнувши з кишень дві гранати-лимонки, тицьнув їх під ніс поліцаєві з перев'язаною щокою. Став на порозі лицем до солдатів і поліцаїв, загороджуючи їм прохід у сіни.

— Хенде хох! — крикнули гітлерівці.

Сміючись, хлопець підкреслено поспішно виконав наказ — підняв над головою руки з двома затиснутими в них гранатами. Він стояв у такій ефектній позі, глузливо поглядаючи на солдатів і поліцаїв, які інстинктивно відскочили назад.

— Не балуйся, зараза! — закричав вугруватий злякано. — Майору поскаржуся.

Хлопець посміхнувся, опустив руки.

— Не бійтеся. Ходімо до хати...

Він повернувся до дверей, але раптом завмер, почувши далекий дрібний розкіт кулемета. Німці і поліцаї злякано озирнулися. Хлопець вирвав зубами запобіжник, швиргонув «лимонку» через плече і, вскочивши в сіни, грюкнув дверима. Вдарили короткі автоматні черги, кулі зрешетили дошки дверей, та вибух гранати заглушив відчайдушні крики і постріли.

...Двоє передніх саней обоза, що прибув у Соснівку, йшли близько одні від одних. Їздові вимахували батогами, підганяли коней. Заарештовані лежали вкриті білими ряднами. Попереду — площа і темний чотирикутник завмерлих у строю солдатів. Ніби не розрахувавши, їздові проскочили мимо воріт попівської садиби і, щоб не врізатися в шеренгу, круто повернули ліворуч. Маневр було проведено бездоганно.

Кілька конвоїрів зіскочили в сніг. Сани на розвороті винесло вперед, і вони стали рядочком. Миттю з «заарештованих» були зірвані рядна, і черги встановлених на санях ручних кулеметів спороли морозне повітря. Чотирикутник строю здригнувся, осів і перетворився в безформну пляму, що швидко розпливалася по снігу.

Тепер вогонь вели з усіх саней, що встигли розвернутися віялом по площі. Партизани розстрілювали загін карателів в упор.

До танків бігло кілька чоловік. У відкритому баштовому люку однієї з машин спалахнуло і прогриміло полум'я — граната була кинута влучно. На другому танку був убитий солдат, який намагався залізти через люк у башту, проте водій встиг зайняти своє місце і завів мотор. Танк рвонувся вперед і вискочив на площу. На його дорозі стояли сани. Їздовий дико гикнув на коней, але гусениці вже підім'яли сани, які тріснули, ніби сірникова коробка. Танк скажено кинувся праворуч, ліворуч, і хоч його гармата і кулемети мовчали, страшні гусениці зробили своє — сани, їздовий і коні були вдавлені, ніби запрасовані в сніг.

Партизани кинулися врозтіч.

— Куди?! Боягузи! — закричав партизан у кожушку і лисячій папасі, мабуть, командир. — Мишко! Тракторист!

Хтось уже встиг вискочити ззаду на танк і пірнув униз головою в люк башти. Раптом танк зупинився, як укопаний, мотор працював. Передній люк відчинили і витягнули вбитого водія, його місце зайняв партизан, що проник у танк, — очевидно, той Мишко-тракторисг, якому кричав чоловік у лисячій папасі. Партизани повернулися і посилили вогонь по гітлерівцях.

Партизан у лисячій папасі підбіг до танка. Він тримав автомат у лівій руці, з правої, що безвільно повисла, стікала кров.

— Всі на місці? Жени! — крикнув він новому водієві. — Через село і назад. Дави їх! Люки зачиніть, чорти!

Гулко бахнула гармата, танк рвонувся з місця, розвернувся і пішов вулицею, стріляючи з гармати й кулеметів.

Найгостріший, найкритичніший момент бою, коли на терезах удачі почала було перетягати поразка, минув.

Командир побіг до попівського будинку, перескакуючи через трупи убитих. На ганку його зустріли два партизани, що несли чемодан, жовтий портфель і польові сумки.

— Де панянка? — запитав він поспішним шепотом.

— Нe можемо знайти, товаришу командир, — знизав плечима партизан з чемоданом в руках. — Ось її чемодан з барахлом, а тут — документи штабу.

Обличчя командира витягнулось і зблідло.

— Що? — тихо, але сердито сказав він. — Ви подуріли? Вам що було наказано?

— Все обшукали — і будинок, і навколо...

— Під землею знайдіть. Ясно? Через п'ять хвилин щоб панянка була. Жива, неушкоджена. Головою відповідаєте.

Командир прислухався до стрілянини і поспішно увійшов у будинок. Перші двері праворуч вели на кухню. На столі горіла вставлена у пляшку свічка. Біля стіни стояли дві тремтячі заплакані жінки. Знімаючи кожушок, командир глянув на них:

— Хто? Заарештовані? Не плакати! Заберемо вас з собою.

Старша жінка заголосила, ламаючи руки:

— Мого старого повісили. Ой боже мій, боже!

Зціпивши зуби, командир обірвав закривавлений рукав сорочки і оглянув рану.

— Візьміть у кишені бинт. Перев'яжіть. Та швидше, тітко! Тугіше стягуйте, не бійтеся! Ось так!

Лівою рукою він допомагав жінці накладати бинт на рану, а сам прислухався до стрілянини, що віддалялася на край села, і оглядав кухню. В плиті ще горіли дрова. На широкій лаві купою лежало кілька кожухів та шинелей. У темному кутку стояла діжка, косо накрита дерев'яним кружком.

— Вас допитували? Хто? — запитав командир у жінок, поглядаючи на діжку.

— Офіцери.

— Перекладачка була?

— Ага, дівчина.

— Де вона?

— Хіба ми знаємо?

— Коли востаннє бачили її?

— А ось як били нас. Ну... з півгодини тому.

Перев'язку закінчили. Скривившись від болю, командир натягнув на себе кожушок. По коридору хтось пробіг, грюкаючи чобітьми.

— Ковальчук! — гукнув командир.

На порозі став задиханий партизан з електричним ліхтариком у руках, весь обплутаний сірою запиленою павутиною.

— Ну?

— Горище оглянули. Нема.

Партизан повернувся, щоб продовжувати розшуки, але командир зупинив його:

— Чекай. Товариші жінки, беріть шинелі і виходьте надвір. Тримайтеся біля саней. Будинок підпалюємо.

Жінки схопили з лави шинелі і вибігли. Командир з якимось напруженим і зосередженим виразом обличчя ступив у куток до діжки. Тут він завмер, наче прислухаючись до свого дихання, і раптом підкинув дулом автомата кружок, яким вона була накрита.

З діжки почулося булькання, стогін, схлипування. Командир презирливо подивився на здивованого партизана.

— Не вмієте шукати, роззяви! Де Сидоренко? — і вже в бік діжки: — Ану, вилазь! Вилазь, кому кажу!

— Глянь, куди заховалася, стерво!

Ковальчук кинувся до діжки і витягнув з неї перелякану на смерть дівчину. Вона стояла перед командиром мокра, жалюгідна, вода струмками стікала з її чорного плаття.

— Хто така? Як прізвище?

Дівчина мовчала, дрібно стукаючи зубами.

— Як прізвище?! — закричав командир. — Не бійся! Житимеш, дурепо! Ну?!

— Шек-к-ке-р! — ледве промовила дівчина.

— Перекладачка Анна Шеккер? Ну, кажи!

Дівчина кивнула головою і, стиснувши, як у молитві, долоні рук, впала на коліна.

— Х-ху! — полегшено зітхнув командир. Він уже не звертав уваги на дівчину і говорив, звертаючись до партизана, який щойно підбіг: — Де чемодан? Переодягніть її в сухе. Дайте їй горілки. Два кожухи. Маршрут знаєте. Таємниця, шість чоловік конвою. Головою відповідаєте. Будинок підпалюємо. Давайте три червоних ракети. Відбій!

...Через півгодини партизани, забравши на четверо саней усіх своїх поранених і вбитих, залишали Соснівку. Їх проводжала рідка стрілянина уцілілих гітлерівців. В центрі села, біля церкви, палав підпалений з усіх боків будинок, де був штаб карателів і куди були звалені трупи багатьох убитих гітлерівців.

Коні ледве тягнули важкі сани. На останніх, поруч з жінками, що куталися в німецькі шинелі, сидів командир і тримав у здоровій руці набитий документами жовтий портфель майора Гротенбаха, труп якого разом з трупами інших офіцерів був кинутий у палаючий будинок. Командир перебирав у пам'яті дорогі імена своїх товаришів, що загинули в останньому бою. Серед убитих був і улюбленець загону Сергій Покотило — той веселий хлопець, що «взяв на себе» сторожовий пост на околиці і забезпечив партизанам раптовість нападу.

Партизани на інших санях також похмуро мовчали.

Мовчав і Мишко-тракторист, сьогоднішній «іменинник», що зумів захопити танк і своїм подвигом вирішив долю бою. Як і інші, він не знав, куди поділася решта саней з їздовими і бійцями, і йому здавалося, що їх загін зазнав сьогодні величезних втрат.

А попереду цього повільного, скорботного обозу мчали в темряві по снігу двоє легких саней. Їздові гнали коней безжалісно. Такий був наказ — мчати вітром до хутора, там чекають свіжі коні. На передніх санях в соломі лежав продовгастий тюк, запакований у два великих кожухи. З шістьох бійців, яким було наказано охороняти і берегти тюк, як рідну матір, і цілим та неушкодженим доставити його в землянку командира загону, тільки двоє знали, що вони везуть. Але ці двоє не знали навіщо потрібен командирові такий дивний трофей.

Та й сам командир знав небагато. Командування наказало йому, зберігаючи це в таємниці, викрасти перекладачку Анну Шеккер і живу-здорову першим же літаком відправити на Велику Землю.

Наказ було виконано.


3. ОСОБИСТА СПРАВА «ЛАСТІВКИ»

Це була дивна кімната.

На перший погляд вона нічим не відрізнялася від звичайного службового кабінету в якійсь установі, кабінету, призначеного для працівника, характер роботи якого вимагає самотності і повної тиші.

Все її умеблювання складалося з великого письмового столу, на якому стояли телефон і настільна лампа, що низько нагнула свій чорний пластмасовий хобот з маленьким посрібленим зсередини абажуром, трьох твердих дерев'яних стільців та книжкової шафи. На голій стіні висіла велика карта Радянського Союзу, втикана прапорцями по звивистій лінії фронту, який тягнувся від Баренцового до Чорного моря.

Єдине вікно ховалося за шторою з сірого полотна, крізь яке пробивалося в кімнату розсіяне світло яскравих променів весняного сонця.

І лише важкі приземкуваті сталеві сейфи, що вишикувалися вздовж однієї зі стін, загадково поблискували нікельованими ручками і круглими отворами замків та надавали кабінетові якоїсь таємничості.

Якщо додати, що вікно за шторою було міцно загратоване, а в коридорі біля дверей кабінету ходив озброєний автоматом вартовий, то ця скромно обставлена кімната здалася б ще більш загадковою.

За столом, спиною до вікна, сиділа одягнута в цивільний костюм невисока худорлява людина, зовсім сива, але з рум'яним обличчям і бистрими гарними карими очима. Важко було визначити її вік: сиве, старанно зачесане на боковий проділ волосся так не йшло до свіжого обличчя і молодого блиску очей, що здавалося одягнутим на голову париком.

Людина в цивільному розглядала в лупу розкладені на газеті маленькі і ще мокрі, мабуть, щойно відпечатані фотографії. Видно, щось надзвичайно цікаве було на фотографіях, і хоч обличчя людини залишалося спокійним, навіть байдужим, очі раз у раз змінювали свій вираз. У них раптом спалахував гнів, що переходив у здивування, почуття огиди чергувалося з явним захопленням. А раз він, взявши нові фотографії, аж язиком клацнув, що, очевидно, було в нього ознакою вищої похвали.

Тихо задзвонив телефон. Не відриваючи погляду від лупи, господар кабінету простягнув ліву руку до трубки. У нього були тонкі, гарні пальці музиканта, але кисть перетинав навскоси довгий рожевий шрам. Так, гостра сталь бритви чи ножа торкнулася цієї руки...

— Підполковник Горяєв слухає... Здрастуйте, товаришу генерал. Так, так... Аякже, пам'ятаю. Наказ виконано. Гадаю, будете задоволені. Тільки-но одержав нові відомості, що рекомендують мого кандидата з найкращого боку. Звичайно, звичайно. Я хотів вам дзвонити. Ваша думка вирішальна. Будь ласка. Чекаю.

Той, що назвався підполковником Горяєвим, поклав трубку і обережно посунув газету з фотографіями на край столу. Потім він вийняв з шухляди в'язку ключів і, помітно накульгуючи на ліву ногу, підійшов до одного з сейфів. Горяєв був одягнутий в гарно пошитий і випрасований світлосірий шерстяний костюм, чорні, начищені до блиску туфлі. Накрохмалений комір білої сорочки, пов'язаний світлосиньою, вузькою в дрібну золотаву іскорку краваткою, вільно облягав худу, але без жодної зморшки шию. Покроєм костюма і всім своїм підкреслено елегантним виглядом підполковник Горяєв нагадував іноземця. Можливо, він довгі роки перебував за кордоном і, звичайно, не носив форму радянського офіцера...

Горяєв повернувся до столу з товстою папкою, на якій стояв знайомий нам лаконічний напис — «Ластівка». Тонкі пальці розв'язали папку, перегорнули папери і знайшли останній аркуш. Сівши в крісло, він зробив новий запис: «20.03.1942 р. Знайдена у Вузловій — господарство «Сміливого». Хворіла. Поправляється. Стан здоров'я — в безпеці. Настрій бойовий».

На столі замиготіла маленька червона лампочка. Горяєв швидко встав і, підійшовши до дверей, відчинив їх рівно настільки, щоб у кабінет міг пройти літній, високий, повний генерал із зірочками в петлицях. Як тільки він переступив поріг, двері були негайно замкнуті на ключ. Стримано посміхаючись, генерал удавано боязко оглянувся по кімнаті.

— Коли я заходжу до вас, Володимире Георгійовичу, мені чомусь хочеться ступати обережніше і розмовляти пошепки, — сказав він тихо і трохи іронічно.

— Зайва обережність, — приймаючи жарт, відповів Горяєв. — Стіни кабінету і двері мають звуконепроникливу прокладку.

— Прокладка — прокладкою, а священний трепет мене все ж охоплює, коли я бачу ваші сейфи, — посміхаючись, продовжував генерал, сідаючи в одне з крісел, що стояли біля столу... — Скільки там живих душ сховано! Наче потрапляєш у товариство людей-невидимок.

— Це у вас, Павле Нестеровичу, рецидив після читання науково-фантастичних романів, — відповів, також сміючись, Горяєв. — О, якби мені зараз підкинули парочку невидимок, які добре знають німецьку мову... Я б одного з них до самого Адольфа підсунув би! На жаль, ідеалізм, утопія! — Горяєв розвів руками.

— Прибіднюєтесь, товаришу підполковник, — жартівливо погрозив йому товстим пальцем генерал. — Я пригадую, що ви самі років вісім були на становищі невидимки. І в дуже, дуже тонкі щілини проникали...

Очі Горяєва на мить посумнішали.

— Було... Та то справи давні... І якби я був цілком прозорий, то якось би уникнув ножа і кулі. На якій дрібниці часом попадається наш брат!

Обмінявшись цими, лише їм цілком зрозумілими, натяками, вони замовкли хвилини на дві. Мабуть, генерал добре знав минуле Горяєва, бо сказав, перериваючи мовчанку:

— Ну, вам, Володимире Георгійовичу, соромно нарікати на долю. Дай боже кожному нашому розвідникові хоч соту частину того успіху, який випав вам. Та й зараз, за цим столом, ви, мабуть, стали ще грізнішою зброєю проти ворога, ніж колишній господар ювелірного магазину, білоемігрант... Юрій Вадимович Лясковський. Ви це чудово розумієте. Ну, показуйте, що ви пропонуєте в Полянськ для Тихого.

Горяєв подав папку.

— Як? — здивувався генерал. — Лише одна кандидатура? Адже я просив, щоб підібрали кілька.

— Мені здається, що й однієї досить.

Генерал насупився. Не розкриваючи папки, він сердито забарабанив пальцями по ній.

— Володимире Георгійовичу, — сказав він суворо, — я ціную ваш великий особистий досвід розвідника і ваші знання, але мені здається, що цього разу ви не зрозуміли свого завдання. А завдання дуже відповідальне. Командування вимагає від нас точних і оперативних даних розвідки про Полянськ. Це, по-перше, великий залізничний вузол, по-друге — великий аеродром. Тихий одержав чотири радіопередавачі. Як бачите, технічно він оснащений чудово. Роботу вузла Тихий висвітлює детально і своєчасно — там у нього своїх людей досить. А з аеродромом у них щось не клеїться. Відомості неточні, плутані. Двоє його людей на аеродромі провалилися.

— Троє... — тихо промовив Горяєв. — Пушинка, Журавель і шофер Бублик.

— Так, дійсно троє, — погодився генерал. — Ось і маєте! Щастя, що Тихий майстерно налагодив конспірацію, і провали були для нього не страшні. Але, видно, Тихий нервує і боїться аеродрому. А відомості про аеродром — головне. Ворог добре маневрує своєю авіацією. Він збирає її в кулак то на одній групі близько розташованих один від одного аеродромів, то на іншій і несподівано завдає важких ударів на тих ділянках, де їх найменше сподіваються. Створюється враження, ніби у гітлерівців разів у два або три більше літаків, ніж це є насправді. Ми повинні направити Тихому для аеродрому таку людину, яка б надовго виключала можливість провалу і забезпечувала точну, своєчасну інформацію. Тому я й просив вас підготувати кілька кандидатур, щоб мати вибір, а ви, Володимире Георгійовичу, даєте мені одну папку.

Горяєв слухав генерала, трохи нахиливши голову. Він стояв за столом біля свого крісла і дивився на абажур лампи.

— Павле Нестеровичу, я все ж попрошу вас спочатку ознайомитися з цією особовою справою.

Генерал на мить затримав погляд на обличчі Горяєва, незадоволено хмикнув і, одягнувши на м'ясистий ніс окуляри, розкрив папку. Фотографії, прикріплені до внутрішнього боку папки, привернули його увагу, проте розглядав їх він якось несхвально, причіпливо.

— Це що? Скрізь та сама, як її Оксана Трохимівна Стожар?

— Так, — відповів Горяєв і додав цілком офіціально: — Дозвольте закурити, товаришу генерал.

— Куріть, — генерал, продовжуючи розглядати фотографії, вийняв з кишені пачку «Катюші» і поклав на стіл.

Але Горяєв вийняв цигарку з свого портсигара.

— Ну що ж, фотографуватися вміє дівчинка, — сказав генерал. — Несхожо, по-різному в неї виходить.

— Так, вона дуже добре володіє своїм обличчям, вміє буквально перевтілюватися.

— Перевтілюватися... — хмикнув генерал. — Цим перевтіленням перед об'єктивом апарата мене не здивуєш. Таж кожне дівчисько, яке поступає в кіноінститут на акторський факультет, подасть такі знімки, що тільки ахнеш! Ні, я хотів би бачити, як вона перед гестапівцями буде перевтілюватися!

Горяєв мовчки поклав перед генералом газету з маленькими, ще вогкими фотографіями і подав йому лупу в мідній оправі.

— Ого! — вигукнув генерал, як тільки побачив на фотографії дівчину, що стояла під руки з двома офіцерами. Це також вона, Оксана?

— Вона.

— Молодець! Нічого не скажеш. Правда, офіцери не гестапівці, а льотчики, але це вже серйозний знімок...

— Гестапівець був поруч, — сухо посміхнувся Горяєв. — Він фотографував. А ось і він сам у всій своїй красі. Якийсь обер-лейтенант Герман Маурах.

Підполковник підсунув генералові ще кілька маленьких фотографій. Товсте скло лупи збільшило постаті на одному із знімків, і радянський генерал побачив гестапівця Маураха, який цілився з пістолета в потилицю старика. Крісло заскрипіло під генералом. Він трохи зблід, поправив окуляри на носі і, стиснувши зуби, почав уважно, одну за одною, розглядати фотографії крізь лупу.

Нарешті він відклав лупу набік, вийняв хустинку і протер скельця окулярів.

— Який мерзотник, який жахливий мерзотник, — промовив генерал тихо. — Це... Щиро кажучи, я не можу зрозуміти. Це якесь хворобливе милування своїм звірством. Людожер!

— Це садизм, — сказав Горяєв і стиснув уста. — Ось у такого молодчика побувала в руках наша молоденька розвідниця. І, уявіть собі, вислизнула.

— Та-ак! — генерал відкинувся на спинку крісла. — Дуже інтригуючі знімочки. Сідайте, Володимире Георгійовичу. Зараз я ознайомлюся з особовою справою, але я спочатку хотів би почути історію цих фотографій. Як вони потрапили до вас?

— Дозвольте, товаришу генерал, розповісти вам усю історію. Вона не забере багато часу. А документи.., документи не завжди дають повну уяву про людину.

— Ви з нею знайомі особисто?

— Так, вона закінчила короткотермінові курси, якими я керував.

— Ага! Ваша вихованка! Чого ж ви відразу не сказали, Володимире Георгійовичу? Це інша справа! Будь ласка, слухаю.

— Двадцять третього червня, на другий день війни, я прилетів у місто Н-ськ з особливим завданням — організувати школу розвідників.

— Знаю, — кивнув генерал. — Я сам рекомендував доручити цю справу вам.

— Серед інших документів, з якими мені довелося познайомитися в перші ж дні прильоту в Н-ськ, — продовжував Горяєв, — я натрапив на особову справу студентки третього курсу педінституту Оксани Стожар.

Горяєв затягнувся димом і замовк. Примруживши очі, він стежив, як генерал перегортав папери в папці, читаючи то той, то інший документ. І Горяєв згадав сцену першої зустрічі з майбутньою Ластівкою, згадав яскраво, з усіма подробицями.

...В кабінет увійшла гарна, струнка дівчина у нарядному шовковому платті і туфлях на високих каблуках. Подала перепустку і, не поспішаючи, сіла на запропонований стілець. Світлокарі очі її дивилися кудись убік і здавалися порожніми, бездумними, наче в сліпої. Цей дивний вираз на обличчі дівчини здивував і злякав Горяева. Він уже багато знав про Оксану Стожар: активна комсомолка, відмінниця навчання, спортсменка, бере участь у гуртку по вивченню німецької мови, в художній самодіяльності. Але це були так звані анкетні дані, а перед ним сиділа в'яла, апатична людина.

Намагаючись якомога швидше виконати першу частину відповідального завдання — підібрати майбутніх слухачів школи — Горяєв працював майже цілу добу і вже кілька днів підряд не виходив з свого кабінету. Він встиг перевернути гору документів, поговорити з багатьма людьми, і всі вони, навіть ті, кого він з якоїсь причини не міг зарахувати в свою школу, приходили сюди підтягнуті, бадьорі, трохи збуджені. Війна!..

Чому ж у цієї комсомолки такий сонний, байдужий вигляд?

Оксана сиділа, схиливши голову, не звертаючи уваги на господаря кабінету. Здавалося, що вона забула, куди її викликали. «Помилка. Підвела анкета, — думав роздратовано Горяєв, розглядаючи застигле обличчя дівчини. — Даремно витрачу з нею дорогоцінний час. Ні, скажу, що викликав її помилково, і на цьому закінчимо».

Але ось Оксана Стожар, мабуть, здивована довгою мовчанкою, підняла голову і глянула на Горяєва. Очі її, як і раніше, здавалися байдужими, але Горяєв умів розшифровувати чужі погляди. Безперечно, думки дівчини були зайняті не тим, що вона бачила. І все ж вона склала собі якусь уяву про людину, що сиділа за столом. Мабуть, її здивувало сиве, зовсім біле волосся, яке не підходило до втомленого, але молодого обличчя. Вона, звичайно, помітила, що очі Горяєва почервоніли від безсоння, ковзнула поглядом по лівій, понівеченій шрамом руці. Та все ж вона дивилася на співбесідника так, ніби їх розділяло товсте, тьмяне, запилене скло. Дивне, байдуже, застигле обличчя. Що з нею?

— Скажіть, з вами щось трапилося? Нещастя?

— Ні. Я трохи задумалась, вибачте... Чекаю ваших запитань.

Голос тихий, покірний, безбарвний.

— Про що ви думали?

— Це особисте, суто особисте.

— А все ж таки?

В Оксаниних очах несподівано відбилися біль і протест. Вона спалахнула, неприязно глянула на Горяева. Навіщо він питає? Адже ж вона пояснила, що це її особисте, потаємне, і воно не має ніякого відношення до справи. Проте сива людина вперто і вимогливо дивилася в її очі, ніби натякаючи, що в цьому кабінеті треба відповідати на всі запитання.

— Гаразд, скажу, — нахилила голову дівчина. — Півгодини тому я провела на фронт дорогу мені людину. Я думала про неї...

Вона говорила спокійно, з гідністю, і лише легкі рум'янці виказували її хвилювання і дівочу соромливість.

— Прошу відповідати чіткіше. Цю людину ви кохаєте, це ваш наречений?

В голосі Горяєва не було співчуття. Готуючи нові випробування для дівчини, він запитував навмисно грубуватим, безцеремонним тоном. Він чекав, що Оксана знову спалахне і, чого доброго, розплачеться. Якби це сталося, йому залишилось би тільки промовити слова розради, пробачитися і, відмітивши перепустку, провести дівчину з кабінету. Йому потрібні були вольові, мужні люди. Тільки таким він пояснював мету виклику.

Але Оксана не заплакала. Замість відповіді, вона кивнула головою і міцно стиснула уста; в очах з'явився сухий блиск. Для Горяєва це було доброю ознакою. «Дівчина з характером, — подумав він. — Кохає, страждає, знемагає від горя, але, видно, не плакала, коли прощалася з коханим. Тримається. Молодець! Такі мені й потрібні».

Він запитав Оксану, чи не траплялося їй здійснювати які-небудь героїчні вчинки. Дівчина іронічно посміхнулася одним куточком уст і заперечливо похитала головою. Горяєв уточнив: героїчний вчинок в даному випадку треба розуміти широко. Мова йде про яку-небудь подію, зв'язану з ризиком для життя, яка вимагає сміливості, витримки.

Оксана знову похитала головою.

— Ви образились або скромничаете, — докірливо промовив Горяєв. — Пригадайте, будь ласка. У кожної людини щось таке було в житті: тонула, заблудилася в лісі, скакала на ходу з трамвая. Розповідайте все, навіть те, що на вашу думку, не заслуговує уваги. Почнемо з вашого дитинства.

В Оксаниному дитинстві знайшлося кілька незвичайних епізодів. Від своїх товаришок вона відрізнялася деяким дивацтвом, і в селі її називали «хлопцем у спідниці». Якось, бажаючи випробувати свою хоробрість, вона пішла вночі на кладовище і принесла звідти квіти, зірвані на могилі. Іншим разом їй заманулося покататися на дикуватому, гарячому колгоспному жеребці, на якого відважувався сідати тільки конюх, що доглядав його. Оксану врятувало те, що вона встигла вчепитися в кінську гриву. Жеребець носив її полями години дві, поки не втомився і не притих. Коли «наїзницю» зняли з коня, на її пальцях, порізаних кінською гривою, запеклася кров. Мати повела дочку до фельдшера, а, повернувшись додому, безжально відшмагала її ремінцем.

В дванадцятирічному віці Оксані довелося битися з «привидом». Це було так. З деякого часу в селі почали говорити про якийсь привид. Виявилося, що привид дійсно існує. Темної ночі на греблі біля ставка з'являлася якась біла постать, що виходила назустріч молодим дівчатам, які поверталися з клубу. Налякавши дівчат диким виттям, привид зникав, наче «крізь землю провалювався». Траплялося це нечасто — раз-два на місяць, і саме тоді, коли дівчат не проводжав хтось із дорослих.

Оксана одягнула темне плаття, взяла з собою добрий ремінний батіг на гнучкому пужалні і, заховавши його в кущах верболозу на греблі, пішла до клубу. Кілька вечорів їй не щастило—привид не з'являвся. Нарешті одного вечора, коли вона йшла в гурті дівчат, що боязко трималися одна за одну, попереду на греблі щось завило, і з'явилася висока біла постать. Дівчата з вереском кинулися врозтіч, і лише Оксана, стискаючи в руці пужално, затамувавши подих, побігла вперед. Темне плаття робило її невидною в темряві, м'який порох під босими ногами стишував звуки кроків. Ось і виюча біла постать. Батіг свиснув у повітрі. При першому ж ударі «привид» злякано ойкнув звичайним людським голосом, а коли посипався град ударів, — несамовито зарепетував і кинувся тікати, волочачи за собою біле простирадло... Наступного дня тітка Горпина, що жила біля ставка, ходила у сільраду скаржитись на невідомих хуліганів, які нібито побили її Миколу, коли той ішов греблею з клубу. Сам Микола — п'ятнадцятирічний парубчак з блудливо-насмішкуватими очима — вийшов того дня на вулицю похмурий. Його пухле обличчя пересікали кілька набряклих червоних рубців.

Оксана розповідала ці епізоди без посмішки, рівним, байдужим тоном і, закінчивши, трохи здивовано глянула на Горяєва, який уважно слухав її.

— Вам усе це потрібно знати?

— Так, товаришко Стожар. Отже, з дитинством ми закінчили. Перейдемо до юнацьких років. Я вас слухаю.

— Тут мені нічого розповідати, — знизала плечима дівчина. — На битві з привидом усі мої незвичайні пригоди закінчились.

— Ви знову скромничаете. Ось в особовій справі у вас є подяка за врятування двох дітей під час пожежі. А ось і вирізка з газети — «Відважний вчинок комсомолки». Врятували?

— В газеті перебільшили, — заперечила дівчина. — Я не вважаю це героїчним вчинком. Загорілась прибудова, я побачила у вікні другого поверху дітей і вирішила вивести їх на вулицю. В коридорі, на сходах і в квартирі не те що вогню — навіть диму не було. До речі, будинок залишився цілий, через п'ять хвилин прибула пожежна команда, і вогонь загасили. Ні, ніякого героїзму я не проявила...

Дівчина зморщила чоло і, згадавши щось, ледь помітно посміхнулась.

— Якщо вам обов'язково треба героїчний вчинок, я можу розповісти про один, але, знов-таки, він не був зв'язаний з ризиком для життя. Це, так би мовити, зовсім з іншої опери.

— Розкажіть.

— Коли я вчилася на першому курсі і виступала в одноактній п'єсі на огляді студентської художньої самодіяльності, один з членів жюрі, відомий режисер, довго умовляв мене перейти в театральний інститут. Він хотів дати мені кілька цікавих ролей і казав, що я матиму  великий успіх на сцені. Мене навіть викликали по цьому питанню в міськком комсомолу і там також умовляли, переконували, доводили. Але я відмовилась.

— Чому ви вважаєте свою відмову героїчним вчинком?

Оксана невесело посміхнулася:

— Бачте, одна людина, думкою якої я дуже дорожу, сказала, що я проявила героїзм. Не приховую, це було серйозне випробування волі. Я думаю, що режисер казав правду. Спокуса була велика. Та все ж я залишилась вірна обраній мною скромній професії педагога.

— А ви впевнені в своєму акторському таланті?

Дівчина пильно глянула на Горяєва. Розпити цієї серйозної людини здавалися їй дивними, а вся їх розмова — пустою балаканиною. Навіщо її викликали сюди?

— Вибачте, але я не розумію мети нашої розмови.

— Я вам поясню пізніше.

— Гаразд. Відповідаю: акторські здібності в мене є. Проте я не буду, звичайно, твердити, що це якийсь особливий, видатний талант.

— Ви змогли б зіграти маленький етюд?

— Зараз? — здивувалася Оксана і додала задумливо: — Зараз мені буде важко грати.

Вона заплющила очі, прикусила нижню губу.

— Я розумію ваш стан, товаришко Стожар, — лагідно сказав Горяєв, — і я не вимагаю, а прошу. Це дуже важливо для мене. І для вас...

— Гаразд. Давайте тему.

Тема етюда вже була підібрана Горяєвим. Він здогадувався, як важко переживає дівчина розлуку з коханим. Всі її думки і почуття летять вслід за тим поїздом, який везе на фронт дорогу їй людину. Вона знесилилась від гострої туги, серце її скривавлене. Чи зуміє вона перебороти себе?

— Кімната в гуртожитку. Ви вдвох з подругою. Подруга — весела, сміхотлива. Настрій у вас обох чудовий. Подруга розповідає вам дуже смішний, пікантний анекдот. Похабного, цинічного в анекдоті нема, але в ньому є та грайливість, фривольність, яка межує з непристойністю. Одним словом, такий анекдот може трохи збентежити, змусити почервоніти дівчину вашого віку. Ви зрозуміли завдання?

Оксана сиділа з застиглим обличчям, її міцно стиснуті повні уста гидливо скривилися.

— Я б просила змінити тему. Зараз мені важко буде настроїтись.

— Ні, саме ця тема, — наполягав Горяєв. — Спробуйте. Даю хвилину на підготовку. Зумієте?

Замість відповіді дівчина встала і, ступивши два кроки, зупинилася. Вона стояла спиною до Горяєва, схиливши голову і безсило опустивши руки. Горяєв дивився на годинник: хвилинна стрілка оббігла півкруга.

Раптом Оксана Стожар, ніби в стрімкому танці, різко повернулась на одному каблучку. Поділ її плаття розвіявся, як дзвін, і відразу ж огорнув косими складками стрункі ноги.

Очі її сміялися.

Це була безжурна, безпричинна веселість гарної, щасливої, життєрадісної дівчини, яка підсвідомо відчуває насолоду від кожного руху свого молодого, здорового тіла.

З цим же виразом щастя і радості вона повернулась ліворуч, до уявлюваного дзеркала, і недбалим, кокетливим жестом поправила зачіску, комірчик плаття.

В цю хвилину до неї підійшла уявлена подруга. Вони обнялися і стояли, милуючись собою в дзеркалі, зачаровані своєю молодістю, красою, щастям.

Подруга щось згадала. Мабуть, вона плеснула себе рукою по лобі і вигукнула: «Саночко, який я анекдот знаю! Ха-Ха! Ця Нонка з п'ятнадцятої кімнати такі відчайдушні анекдоти розповідає! Комедія... Ти тільки послухай!»

І подруга, нахилившись до Оксани, стишивши голос до шепоту, починає розповідати анекдот. У Оксани бігають лукаві бісики в очах, з комічним неспокоєм вона поглядає навколо і найчастіше — на зачинені двері. Перша пікантна подробиця змушує Оксану почервоніти і відхитнутися від подруги. Вона стискає губи, щоб не пирснути сміхом, і б'є подругу по руці. «Замовч, замовч, як тобі не соромно! Іди ти з своїми анекдотами!..» Та подруга наближається, хапає її за руки і знову щось швидко шепоче на вухо. Анекдот смішний, в ньому є дотепні двозначності. Оксана слухає, не зводячи погляду з дверей — а що як хтось зайде і почує, чим вони тут розважаються...

Ось вона знову відштовхує подругу і регоче, закривши обличчя, регоче так, що все її тіло здригається від сміху. А подруга також заливається сміхом, повторюючи останню фразу, в якій і полягає «сіль» анекдота. Оксана оглядається на двері, жестами застерігає подругу, благає замовкнути; «Ну, мовчи ж, мовчи. Почують! А нехай тобі...» Вона б'є кулаками в спину подругу, яка також нестримно сміється і ухиляється від ударів. І, нарешті, не можучи стримати сміху, згинається майже вдвоє, регоче, притискуючи руки до грудей, хитаючись, як п'яна, регоче до сліз. Анекдот — дуже смішний, але ж не можна молодим дівчатам слухати такий. Ха-ха-ха! Неподобство... Ха-ха-ха!

Етюд був зіграний мімічно. Оксана не промовила жодного слова, навіть сміх її був беззвучний. Проте це тільки посилювало враження від її гри.

Дівчина випросталась і глянула на Горяєва. Обличчя було ще рожеве від збудження, але очі вже погасли. Побачивши захоплений погляд Горяєва, вона зрозуміла: етюд їй вдався. Це викликало у неї неспокій.

— Товаришу, якщо ви хочете направити мене в театральну школу чи студію, — я відмовляюсь. Це вирішено твердо.

Горяєв вийшов з-за столу. Кілька секунд він мовчки дивився на дівчину, не приховуючи свого захоплення. Досвідчений розвідник, він уже вірив у Оксану Стожар і був невимовно радий, що знайшов її. Саме такі люди були йому потрібні.

— Я хочу запропонувати вам поступити в іншу школу, — сказав він тихо і урочисто. — Закінчивши її, вам доведеться грати, грати на повну силу свого таланту, але не на сцені... Вам доведеться вдавати веселу і радісну, коли ваше серце розриватиметься від горя, безжурну — в хвилину смертельної небезпеки, смутну і скорботну, коли вам хотілося б танцювати від радості.

І Горяєв пояснив Оксані, навіщо він викликав її. Він говорив скупо: школа агентурних розвідників, найсуворіша таємниця, повна ізоляція від родичів, друзів, знайомих. Можливо, доведеться розстатися з своїм іменем. Після закінчення школи — праця в тилу у гітлерівців. Розвідника чекає не романтика, а небезпечні, важкі будні. Від романтики відразу ж треба відмовитися. Сувора дійсність, жодного необміркованого кроку, точний розрахунок. На випадок провалу — катування, тяжка смерть. Приймають у школу лише добровольців. Рішення повинно бути твердим, відповідь — чіткою: так або ні. Якщо вона не впевнена в своїй силі, краще відразу відмовитися. Що скаже товаришка Стожар? Може, їй треба подумати? Можна дати добу на міркування.

Оксана слухала Горяєва спокійно, наче мова йшла не про неї, а про якусь іншу, чужу й незнайому їй людину. Дівчина сиділа, ледь схиливши голову, непорушно, тільки загадкова, жорстока посмішка з'явилася на її устах.

— Гаразд, — промовила вона ледь чутно. — Якщо ви вважаєте мою кандидатуру відповідною, я згодна.

Така негайна і трохи пасивна відповідь збентежила Горяєва. Жоден з тих, кого він зарахував у школу, не давав згоди так швидко і спокійно. Кожний з них пережив гостру і нелегку душевну боротьбу. Горяєв бачив на їх обличчях, в їх очах відображення цієї боротьби, бачив, як любов до Батьківщини, мужність і рішучість перемагали страх перед незвичайним, невідомим. Розвідник воює один. Сам... Вагалися навіть ті, хто записався добровольцем на фронт. Це не дивувало Горяєва, це було нормальним, в свій час він також пережив таку важку, болісну боротьбу. А Оксана погодилася відразу, не роздумуючи.

І Горяєв знову, вже детальніше, почав пояснювати, яка важка і небезпечна робота агентурного розвідника.

Оксана слухала з байдужим виразом обличчя і раптом підняла очі:

— Товаришу, навіщо ви повторюєте те, що вже було сказано? — запитала вона з щирим здивуванням і з легким відтінком іронії. — Мені здається, що коли людині треба двічі пояснювати те саме, то таку людину не можна приймати до вашої школи. Що ж до мене, то я пам'ятаю і можу повторити кожне сказане вами слово.

Так, вона схоплювала все на льоту, хоч її думки і почуття були далеко звідси.

Залишилося виконати деякі формальності.

Коли їх розмова підходила до кінця, дівчина запитала, чи може вона вимагати, щоб після закінчення війни про її долю повідомили двох адресатів, якщо вона сама не зможе цього зробити.

Оксана мала на увазі можливість своєї загибелі. Вона тверезо оцінила пропозицію Горяєва. Чекаючи відповіді, вона дивилася на Горяєва, міцно стиснувши губи, які ледь помітно здригалися. І, одержавши відповідь, швидко написала на аркуші паперу дві адреси: «Село Рокитне, Ользі Петрівні Стожар», «м. Полянськ, вул. Квіткова, 34, Савченку Андрію Васильовичу».

— ...Чого ж ви мовчите? — не підіймаючи голови, запитав генерал, продовжуючи розглядати документи в папці. — Розповідайте, це мені не заважатиме. Я слухаю.

— Я коротко, товаришу генерал, — відповів Горяєв, стоячи біля столу. — Оксана виявилася найздібнішою ученицею в школі. Не приховую — вона була моєю улюбленицею, моєю гордістю, я покладав на неї великі, дуже великі надії. Любов до Батьківщини, тверда воля, витримка, вміння приховувати свої почуття, миттю перевтілюватися, презирство до ризику, чудова, просто феноменальна пам'ять — ось якості, якими володіла ця дівчина. Я вважав, що після відповідної підготовки Оксані Стожар можна буде доручити особливо відповідальне завдання. На жаль, термін навчання в школі довелося скоротити на половину. Такий був наказ. Цього вимагало становище на фронті.

— Куди її послали?

— Вона була направлена в групу Передового, але виявилось, що гітлерівці вже ліквідували цю групу. Стожар прийшла в рідне село, поступила прибиральницею до коменданта, самостійно налагодила зв'язок з партизанами загону «Учитель», а через них — з групою Обхідника. За короткий час вона передала багато важливих відомостей про нові інструкції по боротьбі з партизанами, охороні залізниць, про намічені каральні експедиції. Вона навіть загітувала одного німецького солдата і з його допомогою постачала партизанів боєприпасами.

— Відносно німця — факт? — відірвав погляд від паперів генерал і з цікавістю глянув на Горяєва. — Адже це дуже-дуже важливо.

— Так, факт. Солдата викрили, розстріляли чи повісили. Є й інший факт: рятуючи підлітка-партизана, який потрапив до рук гітлерівців, Стожар переправила з ним у загін ще одного солдата — німецького комуніста Курта Мюллера.

— Он як! — генерал відхилився на спинку крісла, обличчя його подобрішало. — Справді, талановита розвідниця. А як вона потрапила в компанію цього Маураха?

— Їй загрожувала небезпека. За наказом Обхідника, Стожар вийшла з села і мала з'явитися в групу Грози. Не маючи документів, вона сіла на поїзд в офіцерський вагон. Подробиць я не знаю, знаю тільки, що вона, викравши у Маураха його фотоапарат, зуміла втекти — вискочила у вікно вагона.

— На грані фантастики... — промовив генерал, недовірливо поглядаючи на Горяєва.

— На грані життя і смерті, — уточнив Горяєв, і очі його волого заблищали. — Ось які випадки бувають, товаришу генерал, ось які люди у нас. Я б і сам не повірив у правдоподібність такої пригоди, та Оксану Стожар майже в непритомному стані підібрав чоловік з групи Сміливого на станції Вузлова. Вона цілий тиждень була непритомна, металася в гарячці. Думали, що помре. Вижила. Поправляється, читає німецькі газети і журнали, рветься у бій.

— Ви переконали мене, Володимире Георгійовичу,— сказав генерал. — Кращої кандидатури для Тихого нічого й шукати. Як з документами? Її треба забезпечити добрими документами.

— Є такі, саме для неї. Пам'ятаєте, партизани схопили, за нашою вказівкою, перекладачку, якусь Анну Шеккер. Стожар з'явиться в Полянську з документами Анни Шеккер. Я все обміркував, врахував кожну дрібницю. Документи залізні, біографія справжня. Відносно цього Оксана Стожар буде цілком спокійна.

Генерал зняв окуляри і закрив папку. Він уже хотів було передати її Горяєву та, згадавши щось, раптом спохватився:

— Чекайте, Володимире Георгійовичу, є одна неув'язка.

Він знову розгорнув папку і заклопотано почав перегортати папери.

— Ось! Стожар просить повідомити після війни про її долю... Ольгу Петрівну Стожар. Так, це її мати. Ясно. А хто такий Андрій Васильович Савченко?

— Колишній її товариш по навчанню, її коханий, наречений.

— Так цей наречений, здається, зіпсує нам всю справу, — розчаровано промовив генерал. — Адже з адреси видно, що Савченко родом з Полянська. А що, коли вони там зустрінуться? Тоді вся конспірація може полетіти до біса... Ні, ми мусимо страхувати себе від різних випадковостей.

Обличчя Горяєва стало сумним. Він підійшов до генерала і мовчки вказав йому на один з документів, підшитих у папці. Це був рапорт, підписаний командиром взводу і двома бійцями. В ньому повідомлялося, що сержант Савченко Андрій Васильович загинув у бою з гітлерівцями під Києвом. «Німці підповзали до наших окопів і почали закидати нас гранатами. На наших очах поранений сержант Савченко викидав з окопу третю німецьку гранату, але вона вибухнула в його руці. Савченко впав мертвий. Вночі ми відійшли на другу лінію укріплень».

Важко зітхнувши, генерал встав зі стільця.

— Вирішено. Посилаємо Стожар у Полянськ. Вона має нагороди?

— Медаль «За відвагу».

— Представте її до ордену Червоного Прапора. Вона знає про загибель Савченка?

— Ні.

— Що ж, може, це й краще. Радість надії... Не треба віднімати в неї хоч цієї радості.

Генерал замислився, сумно дивлячись в одну точку. Горяєв також мовчав. Він знав, що генерал важко переживає смерть єдиного сина, який загинув два тижні тому на Ленінградському фронті. Радість надії... У батька вже не було надії.

— Ну, здається, у нас з вами все, Володимире Георгійовичу? — опам'ятався генерал.

— Ні. Я гадаю, що треба замінити стару кличку Оксани Стожар. Цю кличку не раз передавали відкритим текстом, і гітлерівці вже засікли її в ефірі. Хай вважають, що Ластівка загинула. Що ви пропонуєте?

— Вам підказувати не треба, ви спеціаліст в цій справі. Мені подобаються ті клички, які ви даєте нашим розвідникам. В них відчувається любов і ніжність.

— Гаразд, — відповів Горяєв.

Він нахмурив чоло, задумався на кілька секунд і, рішуче перекресливши синім олівцем на обкладинці папки слово «Ластівка», написав угорі: «Ромашка».

Поїзд, складений з кількох різнотипних стареньких вагонів, наближався до Полянська. Гітлерівські власті хвалилися, що вони відкрили «нормальний» пасажирський рух, проте бажаючих користуватися послугами залізниці було небагато.

У скрипучих вагонах тиснулися по кутках перелякані жінки з своїми старанно закритими ганчір'ям корзинами, мішками, клунками. На нижніх полицях «різалися» в дурня поліцаї, повісивши на гачки свою зброю. Були тут якісь дивні люди, чоловіки і жінки, які одягнулися в дорогу тепло і добротно, проте кидали невпевнені, боягузливі, пожадливі і запобігливі погляди навколо себе. Це їхала новоспечена буржуазія: комерсанти, крамарі, власники дрібних майстерень. З гордовитим, холодним виразом облич сиділи на кращих місцях німці в цивільному — представники різних німецьких фірм, що почали «освоювати» територію на сході, і цивільної адміністрації.

Серед цієї різношерстної публіки не дуже впадала в очі дівчина в старенькому сірому пальті й блідоголубій хустці, що сиділа біля вікна. Весь її багаж складався з фарбованого фанерного баульчика, та й він до половини був набитий зім'ятими газетами та журналами. Дівчина виймала по одному журнали та газети і пильно перечитувала їх.

У неї було худе, хворобливо бліде обличчя, світло-карі очі дивилися втомлено і сумно, і вся вона, худенька, вимучена, здавалася слабенькою, ніби недавно, після довгої боротьби з важкою хворобою, вийшла з лікарні.

Навряд чи хтось з колишніх знайомих Оксани Стожар впізнав би її в цій дівчині, що викликала до себе мимовільне співчуття і жалість. Та зараз Оксана мало думала про свою зовнішність, а ще менше хотіла бути впізнаною. На прощання тітка Паша роздобула їй десь на станції цілу купу старих німецьких газет і журналів, і тепер Оксана знайомилася з тим, як висвітлює події гітлерівська преса.

Тон статей і кореспонденцій з фронту був бадьорий і багатозначний. Зима, яка принесла стільки неприємностей гітлерівцям, закінчилась. В одній з газет не без іронії повідомлялось: «Генерал Мороз, який так активно допомагав росіянам у зимові місяці, подав у відставку... Разом зі снігом тане під променями весняного сонця радянська стратегія холоду. Через кілька тижнів простори російських полів знову будуть відкриті для наших танків».

Поїзд загуркотів по мосту. Оксана побачила у вікні будиночки передмістя, над якими, наче сірий кам'яний привид, височів залізобетонний кістяк спаленого елеватора. Дівчина склала газету і поклала її в баульчик. Коли поїзд зупинився біля зруйнованого вокзалу, вона однією з останніх вийшла на перон.

Був теплий весняний день, сонце приємно пригрівало плечі, але в тіні, біля розвалених стін, ще лежав темний ніздрюватий сніг.

Біля широкої хвіртки, що виходила на привокзальну площу, три поліцаї і один гітлерівський солдат перевіряли документи прибулих.

— Баби, набік! — кричав, розмахуючи руками, один з поліцаїв, що наводив порядок. — Дайте прохід! Прохід! Прохід!

Жінки з кошиками, мішками, клунками покірно відходили до паркана і, тісно збившись там, чекали, поки пройде «чиста» публіка.

Оксана наближалася до хвіртки повільним, рівним кроком. Один з поліцаїв оглянув її з ніг до голови і загородив прохід рукою.

— Документи!

Дівчина вийняла з внутрішньої кишені пальта маленьку книжечку і, ніби не помічаючи поліцая, подала свій документ солдатові.

— Проходь! — сказав солдат, ледь глянувши на розкрите посвідчення.

На привокзальній площі стояв гамір. Кричали візники, закликаючи пасажирів до своїх «фаетонів», запряжених похмурими клячами. Та їх крики тонули в тому шумі і гаморі, який зчиняли чистильники чобіт, що вишикувалися з своїми ящиками довгим рядом вздовж кам'яної, з залізними гратами, загорожі скверу.

— Поїдемо? Куди накажете, панове?

— Чистимо! Закордонний крем для взуття!

— Найкращий гуталін-елегант!

— Поїдемо! Поїдемо! Візьму дешево, миттю домчу!

— Тільки у мене! Тільки у мене!

— Водонепрониклива вакса вищої якості!

— Сюди, пане, ставте вашу ніжку!

— Куди преш, зараза! Це мій пасажир! В морду дам! Давайте ваш чемоданчик, панно!

— Панночко, підновимо чобітки!

Те, що робилося на площі, виглядало якось безглуздо, штучно, наче масова сцена, яку грають перед об'єктивом кіноапарата старанні, але бездарні артисти.

Оксані аж захотілося озирнутися, щоб побачити кіноапарат, встановлений на тринозі, режисера, його помічників, а за їх плечима — нормальних радянських людей, що прийшли подивитися, як проходитиме зйомка фільму, час дії якого відноситься до перших років непу. Та Оксана знала, що режисери, які так старанно кликали до життя хвалену особисту ініціативу на окупованій території, були далеко звідси.

Хто ж її тут зустріне? Їй сказали, що зустрінуть обов'язково, зустрінуть і впізнають.

Оглядаючись, вона уповільнила ходу.

В ряду чистильників чобіт особливо метушився, намагаючись привернути увагу, хлопець у ватянці і зсунутій на потилиці шапці-вушанці. Він хвацько вистукував щітками об ящик і посміхався щербатим ротом. Оксана впізнала — її давній знайомий Тарас Шумко. Зраділа: значить, Курту Мюллеру вдалося врятувати цього хлопця. Але ж вони мали піти в загін! Чому ж Тарас опинився в Полянську? Може, саме йому доручили зустріти її?

— Панночко гарненька! Сестричко! Сюди, сюди, будь ласка, красуне! Наведемо блиск, крем з гарантією, останній крик європейської моди!

— Айн момент! Працюємо екстрено, поза конкуренцією, маємо подяки від дойч офіцерів. Айн момент, я обітру болото, вибачаюсь — порох ганчірочкою змахну! Готово! Порядок! Акуратність! Бітте, дайте другу вашу ніжку!

Язик у хлопця молов без упину. Тарас торохкотів, пересипаючи короткі фрази німецькими словами, і, поки дівчина ставила другу ногу на ящик, хвацько вибив щітками майстерний барабанний дроб.

Уважно прислухаючись до кожного Тарасового слова, Оксана дивилася на голе гілля дерев у привокзальному скверику. Бруньки вже стали коричнево-рожевуватими. Весна, незабаром зацвітуть сади...

— Бітте! Ви приїжджа? Підтягніть халявки! Гут!

Квартиру тут можна знайти. Айн, момент, паннусю! Де? Та де вам сподобається. Краще на Городній. Бітте, будь ласка, ліву ніжку. Звичайно, обстановочку, посуд треба придбати. На базарі можна купити стару каструлю або ще щось. Що, дірка? Миттю запаяєте. Майстер сам вас знайде. Тепер кожний хоче заробити. Секунду терпіння, я бархаткою, бархаткою тільки...

Тарас працював швидко, з артистичною спритністю. Щітки, бархатка, здавалося, літали в повітрі, наче він жонглював ними. Все, що він казав, збоку здавалося набридлою балаканиною послужливої і говіркої людини. А втім, до його слів, крім Оксани, ніхто не прислухався: сусідні чистильники так само шумно обслуговували своїх клієнтів.

За п'ять хвилин Оксанині старенькі хромові чобітки блищали, як дзеркало. Тарас відхилився назад і задоволено, як художник, що милується своїм шедевром, оглянув їх.

— Тут! — кивнув він. — Можете сідати в фаетон і хоч на бал. З вас три марки без здачі. Покликати візника?

І, не чекаючи згоди, хлопець закричав на все горло:

— Купріяне Єгоровичу! Фаетон сюди!

Дідок з сивою гострою борідкою, що сидів на передку облізлого візка, поспішно огрів батогом худющу клячу і підкотив до Оксани.

— Прошу! Куди накажете їхати?

— На аеродром, — сказала Оксана, сідаючи позад нього на стару шкіряну подушку.

Дідок озирнувся ще раз і окинув дівчину критичним поглядом.

— Це на Степову вулицю вам?

— Я сказала вам ясно — на аеродром, — суворо глянула на нього Оксана.

— Будь ласка, — смикнув віжками візник. — Миттю домчимо. Но-о! Застоявся, чорт!

Фаетон, виписуючи заднім колесом вісімки, покотився по асфальтовій дорозі.

Після другого сніданку в їдальні, яка обслуговувала літній склад Полянського аеродрому, наставала перерва, і офіціантки йшли на кілька годин додому. В ці години начальник їдальні капітан Бугель зачинявся в кладовій і, підрахувавши лишки продуктів, віддавався гірким роздумам. Становище начальника їдальні було справді смішним. Уявіть собі людину, крізь пальці якої тече золотий потік, а вона не може стиснути їх, щоб втримати хоч жменю золотих монет.

Золотим потоком були ті продукти, які капітан Бугель без особливих труднощів міг зекономити майже щодня. В місті панував голод. Капітан знав: багато жінок, щоб врятувати хвору дитину, охоче віддавали свої товсті обручальні персні за три-чотири плитки шоколаду. Персні, брошки з дорогоцінним камінням, браслети, золоті коронки для зубів, шкурки чорнобурих лисиць, бобрів, видр — все це ще було у населення. Один пакунок, набитий такими речами і посланий у Німеччину, міг забезпечити Бугеля на все життя. Але його багатство — банки консервів, вершкове масло, плитки шоколаду, какао, цукор — виявлялося невловимим, нереальним. Сам він, не маючи вірного, спритного помічника, який би знав російську мову, не міг реалізувати жодного грама. Російські дівчата, що працювали офіціантками в їдальні, були непридатні для цього. Жодній з них капітан Бугель не довіряв повністю. Дурна ситуація! Збожеволіти можна.

Телефонний дзвінок перервав сумні роздуми начальника їдальні. Він узяв трубку. З караульного приміщення повідомляли, що з ним хоче поговорити якась Анна Шеккер. Анна ІІІеккер? Це ім'я нічого не говорило Бугелю. Але Анна Шеккер, судячи з прізвища, була німка, і капітан, не довго думаючи, наказав пропустити її.

Через кілька хвилин в їдальню зайшла худенька дівчина в старому пальті і до блиску начищених чобітках, тримаючи в руці поганенький баульчик.

— Капітан Бугель? — промовила вона чітко, проте з ледь помітним акцентом. — Я б хотіла поговорити з вами, пане капітан.

Ніби не помічаючи здивованого погляду Бугеля, вона швидко повела очима по порожньому залу з кількома рядами столиків, накритих зеленими клейонками, і кивнула головою. Цей кивок означав, що вона може викласти суть справи тут.

— Я з дороги... Ви дозволите сісти?

— Будь ласка, — неохоче запропонував капітан, не зводячи настороженого погляду з незвичайної відвідувачки.

Дівчина сіла на стілець, розстібнула верхній гудзик пальта і в свою чергу спокійно, але трохи сумно оглянула постать начальника їдальні. Це був високий товстий чоловік з маленькою гострою лисою головою. Живіт капітана починався від самого подвійного підборіддя. Він був схожий на бочку, перетягнуту посередині одним обручем — широким товстим ременем.

— Я вас слухаю, — промовив капітан неприязно. Він не любив, щоб його довго розглядали.

Оксана показала посвідчення, коротко виклала біографію Анни Шеккер і висловила бажання поступити на роботу в їдальню.

Капітан Бугель вислухав дівчину мовчки, дивлячись на неї своїми широко розкритими, тьмяними, непорушними очима з блідими брезклими мішечками під ними. Понурий, флегматичний вираз обличчя був для Бугеля своєрідною маскою, за якою цей обережний хитрун приховував свої справжні думки і почуття.

Розповідь Анни Шеккер про пережиті нею жахи не зворушила капітана. Його думки були зайняті іншим. Він зрозумів, що нарешті знайшов те, чого йому так довго бракувало, і вже вбачав у цій худенькій, нещасній, бідно одягнутій дівчині свого майбутнього вірного спільника. З нею доведеться ділитися, інакше не можна, та на такій основі їх ділове співробітництво буде лише міцнішим. Він навчить її діяти спритно і обережно. Він прищепить їй користолюбство, жадобу до багатства, і ці сумні очі гарячково блищатимуть, побачивши шматок золота. Вдень і вночі вона думатиме про те, як перетворити його продукти в дорогоцінності, щоб одержати свою частку. Нарешті його багатство стане реальним.

Водночас худенька дівчина чимось лякала капітана Бугеля. Те, що довелося пережити їй, було незвичайним і висувало її в розряд сміливців-героїв. Бугель не любив занадто хоробрих, вважав їх людьми пустими, дурними, бо вони, на його думку, заради марнолюбства ставили на карту своє життя. В його розумінні слово герой дорівнювало слову авантюрист. І він відчував у Анні Шеккер затаєну схильність до авантюризму. А це лякало його.

Оксана чекала відповіді. Дівчина помітила, що товстуна щось бентежить у її розповіді, і пішла на риск.

— Пане капітан, — сказала вена з м'якою посмішкою, ніби допомагаючи Бугелю вийти з незручного становища і запевняючи його, що відмова не дуже й засмутить її. — Якщо ви не маєте можливості... я не наполягаю, я піду в інше місце. Я впевнена — мені дадуть роботу.

Ні, Анна Шеккер не набивається, хай капітан не думає. Вона запропонувала свої послуги, але якщо це чомусь не влаштовує начальника їдальні, вона попросить пробачення і негайно піде.

Оксана встала і простягнула руку до коміра, щоб застібнути пальто.

Це справило належне враження.

— Ні, ні, — поспішно замахав руками начальник їдальні, — ви працюватимете в нас. Це питання вирішене. Вам лише доведеться поговорити ще з одним офіцером, але це проста формальність.

...Картотеку на так званих осіб з місцевого населення, які співробітничали з гітлерівцями в місті Полянську, вів лейтенант Гофман — молодий, рано полисілий блондин з ласкаво настороженими блакитними очима.

Лейтенант слухав дівчину, яка прийшла до нього після дзвінка начальника їдальні, поклавши перед собою на столі пред'явлене нею розкрите посвідчення на ім'я Анни Шеккер. Він часто підтакував, співчутливо кивав головою і раптом ставив «невинні» запитання, цікавлячись різними подробицями, які, здавалося, не мали особливого значення. Оксана знала, які важливі ці подробиці, але свідомо уникала їх: запитання гестапівця допомагали їй вгадувати хід його думок.

В Оксаниному викладі історія дивного порятунку перекладачки карального загону зводилася до головних фактів: під час нападу партизанів Анна Шеккер вибігла у двір, захопивши тільки своє пальто, і зарилася в глибокий сніг. Згодом, коли жахлива стрілянина почала затихати і Анна Шеккер побачила, що будинок священика запалав, вона поповзла по снігу і опинилась біля якоїсь хати. Хазяйка впустила її. Анна віддала тій жінці золотий браслет і годинник, благаючи сховати і врятувати її. Що було далі — дівчина не пам'ятала, бо зразу ж знепритомніла. Опам'яталася вона через кілька днів у льоху на соломі. Жінка, яка врятувала її, приносила в льох хліб, масло, мед і майже насильно годувала дівчину. Коли Анна Шеккер одужала, староста села відвіз її на станцію. І ось Анна Шеккер прибула до Полянська.

— Який жах,— похитав головою Гофман.— Уявляю собі, що вам довелося пережити...

Двома пальцями він узяв посвідчення, подивився на фотографію і перевів погляд на Оксану, звіряючи копію з оригіналом.

— Ви страшенно змінилися. Зовсім інша людина.

Настав найгостріший момент. На посвідченні була приклеєна фотографія справжньої Анни Шеккер. Оксані пропонували замінити фотографію і підробити печатку, але вона рішуче відмовилась: навіть найбільш майстерну підробку могли виявити, а сите, самовдоволене, з явно підфарбованими бровами обличчя Анни Шеккер на маленькій тьмяній карточці чимось влаштовувало Оксану.

Закусивши губу, Оксана мовчала, не пробувала заперечувати лейтенантові. Вона змінилась, споганіла? Що ж тут дивного? Якби цей лейтенант полежав три тижні на соломі в погребі, він би також змінився. Можна сказати, що вона, Анна Шеккер, поспішала і знімалася у базарного фотографа на «п'ятихвилинці», і тому риси «її» обличчя на цій фотографії спотворені... Ні, підказувати не треба, хай сам...

— Так, ви маєте рацію, пане лейтенант. Я — зовсім інша людина...

Гофман не зрозумів і здригнувся від такого несподіваного визнання.

— Не вірите? Я сама себе не впізнала, коли вперше після хвороби глянула в дзеркало. Ось дивіться...

Ніяковіючи, вона повільно стягла з голови хустку. Очі лейтенанта покруглішали від здивування. Світло-каштанове волосся дівчини було зрізане ножицями низько і нерівно, очевидно, поспішною, невмілою рукою.

— Хто це зробив?! Навіщо?!

— Та жінка, що врятувала мене. Вона вважала, що я хвора тифом, а після тифу волосся, коли не обстригтися, вилазить дуже...

Зараз Оксана говорила чисту правду. Тітка Паша так і пояснила їй, чому вона зважилась пообрізати її локони: «Лежиш непритомна, в гарячці. А що, думаю, як тиф у неї. Чоловік з голим черепом — це ще так-сяк, а молодій дівчині — як? Взяла ножиці й обстригла тебе, як овечку... Нічого, до весілля відростуть...»

Гофман вже не дивився на фотографію. Він склав посвідчення і відсунув його від себе, наче повертав цей документ Анні Шеккер. Та Оксана навіть не глянула на посвідчення.

— На жаль, я, здається, змінилася за цей час не лише зовні. Я стала страшенною боягузкою. Особливо страшно буває вночі...

— Так, так, звичайно... — кивнув головою Гофман, вже думаючи про щось інше. — А скажіть, Шеккер...

Лейтенант ставив запитання невимушеним тоном, ніби між іншим, то посміхаючись, то здивовано піднімаючи брови. Слухаючи Оксанині відповіді, він раз у раз кивав головою.

Запитань було багато. Здавалося, ставив їх Гофман без продуманого плану, без зв'язку одне з одним, а просто питав про те, що перше спадало йому на думку. Як їй, Шеккер, вдалося вибігти з будинку, коли партизани вже були на ганку? Ага, в будинку був ще один вихід, вихід у двір. Так, так... А чого жінка тримала її весь час у погребі? Адже після того, як ці прокляті бандити підпалили будинок священика, вони втекли з села? А самотня стара жінка навіть з сусідами не ділилася своєю таємницею. Боялася. Он як! Виявляється, Анна Шеккер сама просила її про це. Ну, звичайно, хтось із бандитських спільників міг довідатися, що в неї переховується німка Анна, і жінку могли вбити Так, так... Зрозуміло... А Шеккер пам'ятає прізвища офіцерів з їх загону? Пам'ятає всіх, всіх знала в обличчя. Так, прізвища треба записати... Значить, всі ці офіцери загинули? Цього вона не знає. Їй невідомо, хто загинув, хто вцілів. Загін спалив половину села і тієї ж ночі пішов з Соснівки. Хто розповів їй про це? Новий староста, коли віз її на станцію. Старого старосту і всіх поліцаїв розстріляли. Так їм і треба, мерзотникам! Хтось із них, напевно, був зв'язаний з партизанами. Значить, дещо з маєтку її батьків збереглося? Нерухоме майно? В селі Німецькі Хутори? Це де? Ага, зараз це село називається Червоні Хутори. Так, так... Значить, зберігся будинок, ну і земля. П'ятдесят десятин... Це більше як п'ятдесят гектарів? Непогана діляночка! Анна Шеккер їздила в рідне село? Ні, їй надіслали звідти писані свідчення. Де ці документи? Пропали разом з іншими речами. Звичайно, звичайно...

Олівець в руці Гофмана бігав по аркуші паперу. Лейтенант малював якихось звірят, робив недбалі замітки. Оксана була впевнена, що Анна Шеккер не викликає якихось серйозних підозрінь у гестапівця і всі його розпити викликані професіональним почуттям недовір'я. Він був би доконаним ідіотом, якби повірив кожному її слову. Таких дурнів у гестапо не знайдеш, Ні, він все записав і все перевірить. Тим краще... Хоч би тільки не лишив посвідчення в себе.

— Останнє запитання, фрейлен Шеккер, пробачте, що я затримую вас, — привітно посміхнувся Гофман.— Я, відверто кажучи, не розумію, чого ви йдете працювати в їдальню. Вас приваблює посада офіціантки? Що ви там одержуватимете? Таж ви добре володієте німецькою мовою і вже працювали перекладачкою. Я вас влаштую негайно ж. Хочете? Вам добре платитимуть, дадуть пристойний пайок.

Не було нічого несподіваного в цьому запитанні. Оксана передбачала, що рано чи пізно її запитають про це, і добре обдумала відповідь.

— Мені важко пояснити, пане лейтенант, боюся, що ви мене не зрозумієте. Так, я була перекладачкою і легко справилася б з цією роботою. Але...

При цих словах Оксана мерзлякувато повела плечима, нервово провела рукою по обличчі.

— Ні, я не зможу... — заявила вона рішуче. — Мені треба все забути, заспокоїтися, відпочити. Зрозумійте мій стан. Чому я вирішила працювати в їдальні? Все-таки я буду допомагати армії. Хоч трошки. Там я матиму добре харчування. Я кажу відверто, пане лейтенант. Мені треба поправитися, бо я впаду з ніг. Головне — не думати, не згадувати про те, що сталося. Я не перенесу...

Що ж, це було природно. Анна .Шеккер після всього того, що вона пережила, стала інвалідом. Саме слово «перекладачка» викликає в неї нервовий дрож, бо нагадує про пережите. Справді, їй треба відпочити.

— Я вас розумію, фрейлен Шеккер. У мене немає більше запитань. Можете йти. Я подзвоню капітану Бугелю.

Оксана запнулася хусткою, перевірила кінчиками пальців, чи добре закрита її стрижена голова, встала.

— Дякую, пане лейтенант. До побачення.

— До побачення!

Невже гестапівець вирішив залишити документ Анни Шеккер у себе? Може, він забув про нього? Спокійно простягнути руку і взяти посвідчення, що лежить на столі? Можна сказати, що вона боїться, щоб її не затримали на вулиці патрулі. Ні, не треба. Не можна!

Дівчина кивнула головою Гофману і пішла до дверей.

— Шеккер!

Оксана обернулась і запитливо глянула на лейтенанта. Він простягав їй посвідчення. Дівчина зніяковіла.

— Забула... — сказала вона, ніби вибачаючись. — Останнім часом я стала такою забудькуватою. Дякую, пане лейтенант!

Вийшовши на вулицю, Оксана полегшено зітхнула. Все! Тепер вона одержить нове посвідчення і перепустку на аеродром. На цих документах красуватиметься її фотографія. І уявіть собі, пане лейтенант, ця фотографія не так дуже й відрізнятиметься від фотографії Анни Шеккер. Недаремно вона так довго простоювала перед дзеркалом у тітки Паші, намагаючись надати своєму обличчю схожості з обличчям Анни. Перш ніж піти до фотографа, вона накладе легкий грим: підфарбує губи (куточки рота повинні бути трохи опущені), брови вищипає або підбриє. Ні, дивлячись на цю нову фотографію, ніхто не скаже, що вона не схожа на Анну Шеккер. На дуже, дуже схудлу Анну...

Тепер треба шукати квартиру. «Найкраще на Городній». Вона вже проїжджала по ній з візником. Ця вулиця виходить на Степову, а Степова веде до аеродрому. Зручне місце. Треба також придбати за невелику ціну старий, дірявий посуд. Посуд навіщось потрібен. Звичайно, їй треба не лише каструлю, а й таз для миття голови, ночви для прання. «Майстер сам вас знайде». Треба чекати «майстра». Він прийде, він знайде її.

Отже, берися, Анно, з засуканими рукавами до роботи. Капітан Бугель буде задоволений... Капітан покладає якісь надії на Анну? Перш ніж послати Анну до лейтенанта Гофмана, він почастував її смачним сніданком і плиткою шоколаду. Чим викликана така щедрість? Може, цей старий дурень вирішив позалицятися до Анни? Ні, капітан Бугель, видно, задумав щось інше. Поживемо — побачимо. Так, поживемо на новому місці — побачимо. Поки що все йде як по писаному. І добре, що надворі тепло, весна...


5. НА НОВОМУ МІСЦІ

Десять днів минуло з того часу, як Анна Шеккер найняла кімнату в маленькому будиночку на Городній вулиці, а обіцяний Тарасом «майстер» не з'являвся, та й сам Тарас кудись зник.

Занепокоєна відсутністю зв'язку, Оксана двічі побувала на привокзальній площі, але Тараса вже не було серед чистильників чобіт. Очевидно, хлопець зайнявся цією справою тільки для того, щоб зустріти Оксану, а потім, не витримавши жорстокої конкуренції, закрив свою «фірму».

Оксана зрозуміла: їй дають можливість добре освоїтися на новому місці.

Робота в їдальні виявилася порівняно легкою і спокійною. Обов'язки старшої офіціантки були нетяжкі. Власне, в їдальні навіть не було такої посади, але всі дівчата, що працювали там, якось відразу визнали старшинство «російської німкені» — спокійної, вимогливої, працьовитої, завжди привітної.

Дівчата трохи побоювались нової офіціантки. Проте Оксана вела роль Анни Шеккер рівно, не переграючи. Зовні вона нічим не підкреслювала своєї переваги над іншими офіціантками, працювала нарівні з ними, була старанна в роботі.

В перший же день, після закінчення сніданку, вона запропонувала капітану Бугелю прибрати приміщення їдальні. Капітан здивувався і навіть образився. Як справжній німець, він сам любив чистоту, порядок і вважав, що їдальня утримується в зразковому стані: стіни і стеля були побілені всього три тижні тому, щосуботи дівчата мили підлогу. У відповідь на його заперечення Оксана показала ледь помітні плями на підлозі, знайшла павутину, що встигла з'явитися в темних кутках, провела пальцем по запилених шибах вікон і, гидливо скрививши губи, заявила, що їй неприємно працювати в такому бруді. Бугель був змушений погодитись.

Під керівництвом Анни Шеккер дівчата, підіткнувши подоли, плескаючи босими ногами, терли, шкребли залиту водою підлогу, вибивали надворі пилюку з гардин і килимових доріжок, протирали до повної прозорості шиби у вікнах. Оксана старалася з усієї сили. Наостанку вона понакривала клейонки на столиках паперовими скатертями, а зверху розклала вирізані з картону кружечки, на які мали ставитись тарілки і кухлі з пивом, щоб не бруднити білосніжні скатерті.

— Ресторан! — захоплено заявив начальник їдальні.

Оксана незадоволеним поглядом обвела зал і похитала головою.

— Стало чистіше, але все ж незатишно... Казарма! Треба на кожний столик поставити вазочку з квітами.

І через кілька днів на столиках з'явилися букетики паперових квітів.

Капітан Бугель був просто зворушений, коли побачив, як Анна Шеккер у перерві між першим і другим сніданками, сидячи за службовим столиком, відгородженим від залу марлевою ширмою бузкового кольору, терпляче і майстерно вирізала з кольорового паперу пелюстки, обвивала тонкими зеленими стрічечками дротик, а потім з'єднувала пелюстки навколо жовтої серцевинки. Було щось мирне, домашнє не лише в занятті, а в усій постаті цієї худенької старанної дівчини. Фюрер досить лаконічно і чітко сформулював ідеали німецької жінки: кухня, діти, кірха. Як це справедливо!

І капітан Бугель вирішив, що настав час розпочати здійснення плану, в якому Анні Шеккер відводилася важлива роль.

Розмова відбулася там, біля службового столу, коли Оксана складала квіти в букетики. Капітан почав здалеку. Анна зазнала багато горя, крім того, ще й матеріальних збитків. Адже вона втратила всі свої речі. Звичайно, зараз воєнний час, а війна вимагає жертв. Однак і на війні кожна розумна людина повинна думати про своє благополуччя. Деякі офіцери на передовій, а особливо в тилу буквально збагачуються. Про це вони поговорять іншим разом, а зараз він, капітан Бугель, хотів би допомогти Анні придбати деякі речі. Адже кожна дівчина прагне одягнутися якомога краще. А це неважко, — найкраще плаття можна виміняти за невеликий пакет з цукром. І не лише плаття...

Оксана починала розуміти, куди хилить начальник їдальні. Виникла нова проблема, що вимагала якогось рішення, правильного і природного з точки зору Анни. Хто така Анна Шеккер? Жадібна, боягузлива хижачка, її чемодан був набитий награбованим барахлом. Там знайшли плаття, дитячі черевички, шматок домотканого полотна, чоловічу каракулеву шапку, великий срібний хрест, який належав, очевидно, якомусь священику, кілька золотих перснів і коронок. Анна не гребувала нічим. Такою повинна бути й Оксана, виступаючи в ролі Анни Шеккер. їй треба було негайно ж ухопитися за пропозицію капітана Бугеля. Проте Оксану не приваблювала перспектива стати агентом по збуту і обміну крадених продуктів. Це б забирало багато.часу і загрожувало б додатковою небезпекою. І в той же час Оксані дуже хотілося зробити начальника їдальні таємно залежним від неї: вона буде потрібна капітанові, і він завжди й у всьому захищатиме свою старшу офіціантку.

— Дуже небезпечно, пане капітан, — промовила дівчина після тривалої мовчанки. — За такі речі віддають під суд...

— Ви мене не зрозуміли, — здригнувся капітан Бугель. — Мова йде про продукти з мого особистого пайка.

Він поспішно виглянув з-за ширми, перевіряючи, чи не з'явився хтось у залі. Оксана зрозуміла, що зажерливий товстун таки добре перелякався, і вирішила змінити тактику.

— Пайок? — протягла вона, розчаровано. — Та чи варто ризикувати заради такої дрібниці?

Удар потрапив у ціль. Капітан мало не задихнувся від хвилювання. Оксана чула, як він важко запихтів, наче зрушував з місця щось важке. Та все ж він вирішив обмежитися натяками, щоб не розкривати перед Анною Шеккер всіх своїх карт.

— Повірте мені, якщо дотримуватись необхідної обережності, ризику не буде. А щодо... Це питання майбутнього. Все залежить від обставин...

Кілька хвилин Анна розмірковувала, продовжуючи складати квіти в букетики і перев'язуючи їх ниточками, її відповідь має бути ухильною, невиразною і водночас такою, щоб Бугель не втрачав надії.

— Мені треба побувати на базарі, вияснити обстановку. Покупець повинен бути надійним, солідним. Що б ви хотіли мати за продукти?

— Ну, які-небудь... — зам'явся Бугель. — Що-не-будь портативне, невеликого об'єму і ваги.

— Розумію, — кивнула головою Оксана. — Треба вияснити. Вам же не терміново?

— Ні, ні. До того ж, врахуйте: ви також будете зацікавлені. Якусь певну частину...

— Сорок процентів, — підказала Оксана, вже зовсім входячи в роль Анни Шеккер.

— Двадцять п'ять!

— Якщо ви самі доставлятимете товар на вказану мною адресу.

Капітан Бугель завагався. Двадцять п'ять процентів лише за адресу! Це ж справжній грабунок! Непоганий апетит у дівчинки! Вона тільки на вигляд тихенька, а палець до рота не клади...

— В наших спільних інтересах робити саме так, — розсудливо продовжувала Оксана, не відриваючись від квіточок. — Адже вартові біля воріт можуть мене обшукати.

Цієї небезпеки капітан не врахував. Кілька плиток шоколаду можна було пронести непомітно, а що робити з консервами, маслом, цукром чи сіллю? Ці продукти не пронесеш непомітно.

— Товар треба передавати вночі, великими партіями, до рук перевіреної, надійної людини, — діловитим тоном розвивала свою думку Оксана. — Найкраще використати машину. Адже ви часто їздите до міста в своїх службових справах?

У Анни Шеккер була світла голова. Те, що пропонувала вона, було чи не найбільш розумним і найменш небезпечним. Але ж двадцять п'ять процентів! Хитре дівчисько хоче мати четверту частину прибутків! А втім, вона не зможе його контролювати. Йому треба налагодити зв'язок з надійними торгівцями, а тоді він зуміє обдурити її. Анні буде досить і десятої частини...

— Згоден. Але не думайте, що продуктів так багато...

Оксана знизала плечима:

— Це ваша справа, пане капітан. Адже й я не обіцяю вам чогось з повною гарантією. Мені потрібен час.

— Скільки?

— Не можу сказати точно. Може, тиждень, а може, й два місяці. Я ж не буду зв'язуватися з першими-ліпшими спекулянтами. Нашим покупцем мусить бути багатий, солідний комерсант, абсолютно надійний. Треба діяти помалу, обережно. Я не хочу ризикувати.

Це була розмова двох серйозних, ділових людей. Старша офіціантка відразу виросла в очах капітана Бугеля. «Заради дрібниць не варто ризикувати», «сорок процентів»... Хто б подумав, що у цієї худенької, нещасної дівчини така хватка в комерційних справах!

Так, Анні Шеккер не можна було докоряти за легковажність. Вона міркувала, як людина досвідчена, обережна, тверезо оцінюючи обстановку. Всі її доводи були резонні. І взагалі це була цілком надійна людина. Бугель мав усі підстави радіти, що в нього є тепер такий чудовий помічник.

Оксана також була задоволена конфіденціальною розмовою з начальником їдальні: обмежившись обіцянками, які її ні до чого не зобов'язували, вона змусила обережного товстуна розкрити свої плани. Тепер вона повністю розуміла капітана.

З льотчиками, цими молодими, здоровими, грубувато веселими і, очевидно, одчайдушно сміливими хлопцями, що заповнювали в години сніданку, обіду і вечері зал їдальні і сусідню кімнату, де стояли два більярдних столи, в Оксани склалися цілком можливі відносини. Багато з них уже знали сумну історію Анни Шеккер і добродушно посміювались над її минулими нещастями. Льотчиків чомусь дуже веселило саме слово «партизан», і, вживаючи його, вони сипали грубими дотепами. «Нашу бідну Анну партизани мало не засмажили на рожні. Ха-ха-ха!», «Анно, ти справді бачила живого партизана? А то правда, ніби вони спеціально відрощують такі довгі бороди, щоб обмотувати ними шиї замість шарфа? Ха-ха-ха!»

Анна не ображалась. Вона лише стримано посміхалася, слухаючи цю веселу балаканину. Хай повеселяться... Але були й такі, що дозволяли собі гірші жарти. Раптом хто-небудь хапав її чіпкими пальцями за голий лікоть і безцеремонно притягав до себе. Анна не виривалась. Привітний вираз на її обличчі змінювався виразом холодної погорди. Стиснувши уста, вона дивилася в нахабно веселі очі грубіяна з таким презирством, що він мимоволі відпускав руку дівчини.

Жартуйте, жартуйте, панове офіцери, та знайте, з ким і як жартувати! Анна Шеккер може осадити першого-ліпшого любителя грубих жартів.

Це зрозуміли не відразу.

Особливо докучав Оксані довгоногий лейтенант з тонкою шиєю, без підборіддя. Він водив за нею безсоромним, масним поглядом і, коли вона наближалась до його столика чи проходила поблизу, упівголоса говорив непристойності. Оксана вдавала, що не чує. Лейтенанта з гусячою шиєю це тільки підохочувало. Він був дурний, жорстокий, впертий. Оксана розуміла, що рано чи пізно це закінчиться скандалом.

Скандал спалахнув, але не розгорівся.

Лейтенант, побачивши, що його словесні вправи не діють на нерви дівчини, вирішив вдатися до більш ефектних засобів. Якось, коли офіціантка підійшла до його столика, щоб забрати на піднос брудний посуд, він, з байдужим виразом обличчя, непомітно простягнув руку і вщипнув її за стегно.

Анна гнівно глянула на нього і кинула піднос на стіл з такою силою, що хряснула тарілка, і кілька вилок, підскочивши вгору, з жалісним дзвоном впали на підлогу.

Шум в залі почав затихати. З-за відхилених дверей кладової висунулась голова капітана Бугеля. Начальник їдальні зблід. Намагаючись привернути Аннину увагу, він зробив їй якісь поспішні застережливі знаки руками, ніби заклинаючи дівчину не губити себе. Проте Бугель спізнився. Оксана вже спалювала мости за собою і не могла відступати.

— Лейтенанте! — голосно, майже урочисто сказала дівчина. — Якщо ви ще раз дозволите собі таке паскудство, я поскаржуся командирові полку.

— І він десять днів не дозволить мені вилітати... — в тон їй відповів, усміхаючись, льотчик.

— Може бути щось гірше...

— Що?

— Ляпас!

Оксана промовила це слово голосно, на весь зал, і воно пролунало, мов удар хлиста. Хтось протяжно свиснув. Дівчина дивилася в очі лейтенантові, який все ще вимушено посміхався, в холодним, рішучим виглядом, стверджуючи поглядом, що вона може виконати свою обіцянку негайно.

В залі запанувала незвичайна тиша.

— Браво! — крикнув раптом за сусіднім столиком обер-лейтенант з квадратною щелепою і шрамами на широкому обличчі. — Густав, заткнись!

Він кілька разів плеснув долонями, і вслід за ним заплескали інші.

Анні аплодували, її вчинок оцінили, вона завойовувала симпатії — льотчики поважали сміливих. Оксана перемогла.

Сувора, з червоним від гніву обличчям, вона швидко зібрала на піднос посуд, черепки розбитої тарілки і, навіть не глянувши на винуватця скандалу, побігла до службового відділення. Тоненька, затягнута накрохмаленим фартушком фігурка майнула між столиками і зникла за ширмою біля роздавального вікна.

— Оце так Анна-партизан! — чулося їй вслід.

— Густав має пряме попадання...

— Ну, як, опікся, Густаве?

Оксанина перемога була повного.

Коли вона повернулася до столика з чашками паруючого какао на підносі, лейтенант з гусячою шиєю сидів, опустивши очі. Його товариші зніяковіло посміхалися.

— Пан лейтенант мусив би попросити пробачення за свій грубий, необдуманий вчинок, — тихо й миролюбно сказала дівчина, розставляючи чашки на столику. — Але тому, що ми погарячкували обоє, я перша пробачаюсь перед паном лейтенантом.

Великодушно посміхнувшись, вона обережно і ніжно доторкнулася пальцями до плеча нахмуреного лейтенанта, ніби гладячи ще не зовсім прирученого звірка, і додала тихо:

— Жінки мусять враховувати чоловіче самолюбство...

Мир. Анна задоволена. Вона не хоче мати ворогів.

Адже вона німка і любить їх усіх. Вони щодня ризикують життям. В ім'я фюрера. В ім'я великої Німеччини. В ім'я тих п'ятдесяти десятин, які має по праву спадкоємниці дістати Анна Шеккер. На грудях у широколицього обер-лейтенанта, який першим заступився за неї, кілька стрічок, що свідчать про його бойову доблесть, нагороди. Всі вони — сміливці, герої. «Крилате плем'я зігфрідів». Цю фразу Оксана вичитала в німецькій газеті. Під таким заголовком друкувався нарис про гітлерівських льотчиків ескадрильї, що діяла на Східному фронті. Зігфрід — герой старовинної німецької легенди «Пісня про Нібелунгів». Треба дістати і прочитати цю книжку, — Анні необхідно пройматися істинно німецьким, істинно арійським духом...

Капітан Бугель чекав Анну біля роздавального вікна. Товстун важко дихав і притискав руку до серця. Він відвів дівчину набік і, витріщивши очі, стривожено зашепотів:

— Ради бога, Анно... Я забув вас попередити... Ради бога, не зв'язуйтеся з цими головорізами. Небезпечна публіка. Вони нікого не бояться і нікого не визнають.

— Та чому?.. Вони... — спробувала заперечити Оксана, але Бугель не дав їй договорити.

— Ви не уявляєте. Вони нікого не визнають і нікого не бояться. Скаржитися — то марна справа. Терпіть. Я терплю... Один господь знає, скільки мені доводиться терпіти від цих молокососів.

— Гаразд, я врахую, — сказала Оксана, догадуючись, що льотчики чимось добре насолили товстуну, і він боїться їх, як вогню.

Причина такого панічного страху стала відома їй значно пізніше. Виявляється, капітан Бугель вже віддавна служив для льотчиків своєрідною розвагою. Над його боягузтвом глузували, виявляючи при цьому невтомну винахідливість. Особливо діставалося «пузанові» під час нельотної погоди, коли льотчики цілими днями вешталися в їдальні та більярдній кімнаті.

Останній жарт побив рекорд по жорстокості, проте все ж був досить дотепний. Це сталося тижнів три тому. Погода зіпсувалася — дощі і туман. На розкислій землі тьмяно блищали великі калюжі. Капітана Бугеля викликали в штаб, де йому мали вручати медаль — першу нагороду, якої він довго добивався. З цієї нагоди Бугель одягнув парадний мундир. Він ішов до штабу, обережно ступаючи по прокладених серед калюж дошках, намагаючись не забризкати болотом начищені до блиску чоботи. Раптом майже перед його носом у воду впала граната з довгою дерев'яною ручкою і позаду хтось одчайдушно крикнув: «Лягай!» Начальник їдальні, не вагаючись, з розмаху шльопнувся у калюжу. Він лежав униз лицем, обхопивши руками голову, і пускав бульки. Метрів за три від нього стирчала з води ручка гранати. Граната так і не вибухнула. Вона була без запалу, і нею можна було зовсім безпечно розбивати найміцніші горіхи або забивати в стіну цвяхи. Капітану довелося мокнути в калюжі хвилини зо дві, поки він зрозумів це.

«Атракціон» мав шалений успіх. Льотчики іржали кілька днів підряд. Бугель не ходив скаржитися начальству, — марна справа скаржитися на людей, яких не сьогодні-завтра чекає певна смерть. Скількох він уже викреслив із списку на одержання продуктів, скільки списків довелося складати наново! Капітан Бугель мужньо переносив усі приниження. Терпів. Він був мудрий.

Льотчики, лицарі повітря... Оксана зрозуміла, що ці молоді, приречені на смерть люди становлять особливу касту в гітлерівській армії. Крім армійських статутів, у льотчиків були свої неписані правила і закони. Небезпека існувала для них лише в повітрі, — на землі вони були безжурні і балакучі. Здавалося, льотчики не визнають такого поняття, як військова таємниця,

Оксана чула їхні розмови за столиками. Вони називали міста, аеродроми, номери авіаційних частин, у яких служили їхні друзі чи знайомі. «Пам'ятаєте довгов'язого Оскара з шостого полку?» питав раптом хто-небудь з льотчиків, прочитавши щойно одержаний лист. «Звичайно, це ж мій колега по школі. Ми одного випуску», відповідав інший. «Нема твого колеги, під час посадки розбив свою машину під Запоріжжям. Весь екіпаж загинув». — «Як же це? Адже його полк базувався в районі Києва». — «їх дивізію перекинули у Запоріжжя».

Обговорювали таке чисто цивільне питання: чи кримські вина поступаються перед французькими. Несподівано який-небудь любитель бургундського вигукував: «Ернст Зігварт в Сімферополі. Пише: море вина! Дванадцятому полку щастить на вино!»

Часом балаканина за столиками набирала характеру навмисного розголошення військової таємниці. Льотчики розповідали про свої останні вильоти, називали ті об'єкти, які вони мають бомбардувати наступного разу.

Перший час Оксана не вірила своїм вухам. їй навіть здавалося, що льотчики її підозрівають і спеціально ведуть такі розмови в її присутності. Варто їй затриматися біля столиків довше ніж треба, і її відразу ж викриють. Однак таке припущення було просто безглуздим. Льотчики не звертали уваги на Анну, вони розмовляли про свої справи. Вони були непохитно впевнені в непереможності своєї армії, і це породжувало їх безтурботність.

Незабаром Оксана з уривків підслуханих за столиками розмов зібрала досить багату інформацію. Вона довідалась, які частини базуються на Полянському і найближчих до нього аеродромах і скільки бойових машин мають вони в своєму розпорядженні. Вона знала прізвища командирів полків і багатьох льотчиків. Пам'ять дівчини вбирала в себе все почуте, як губка, і належно сортувала його.

Крім льотчиків, у їдальні з'являлося й кілька штабних писарів. Звичайно вони приходили не всі разом, а по одному, і сідали за службовий столик. їх обслуговували швидко, але якось недбало. Та й самі писарі намагались не затримуватись у їдальні. Тут було якесь порушення правил з боку капітана Бугеля. Мабуть, начальник їдальні намагався підтримувати з писарями добрі відносини і годував їх нарівні з льотчиками, хоч останні одержували особливий пайок.

Один писар, мовчазний єфрейтор з чистими сірими очима на худому суворому обличчі, зацікавив Оксану, йому було років тридцять — він підходив для старшого брата Курта Мюллера. Дуже подібні до Куртових були очі. Оксана почала подавати на службовий столик. Єфрейтор тільки раз глянув на новеньку офіціантку, але не обізвався ні словом, його погляд був спокійний, оцінюючий.

Вона не пробувала заговорити з ним перша, поки не довідалася його прізвища. Єфрейтор Беккер. Через кілька днів, також нікого не розпитуючи, довідалась ім'я. До єфрейтора звернувся інший писар: «Йоган, ключ у Моріца». Отже, Йоган Беккер служить у штабі. Він — писар. Писарів у штабі багато. Є обер-єфрейтори, фельдфебелі. Беккер лише єфрейтор, просто він харчується в офіцерській їдальні. Мабуть, він виконує в штабі якусь важливу роботу. Оксана не буде його особливо тривожити. Тільки трошки, тільки одне-два запитання.

— Пане єфрейтор, ви дуже схожі на одного мого знайомого. Ваше прізвище Мюллер?

Єфрейтор здригнувся, але миттю переборов свою збентеженість. Він підняв голову і здивовано, наче не розуміючи, чого від нього хочуть, подивився на офіціантку.

— Ні.

— Ну, подумайте! — простодушно здивувалася Анна. — Ну, такі схожі, такі схожі на Курта... Як рідний брат! Тільки ви будете старші.

— Все може бути, — спокійно і сухо сказав єфрейтор, підсуваючи до себе тарілку з бульйоном.

Анна не відходила від столика і з непевною, ніяковою посмішкою дивилася на обличчя єфрейтора, ніби все ще дивуючись з такої разючої подібності.

— Мюллер, Курт Мюллер... — белькотіла вона ледь чутно. — Він казав... У нього є старший брат. Аж дивно, які схожі...

Беккер їв мовчки. Здавалося, він не чує, що каже дівчина, і навіть не помічає її присутності. А на скроні здулася і запульсувала тоненька жилка.

— Я бачила його місяців два тому. Курт Мюллер... Ви не знали такого?

Писар розсердився.

— Я знаю багатьох Мюллерів, — промовив він невдоволено. — Чого ви хочете? В Німеччині це таке саме поширене прізвище, як Іванов в Росії.

— Вибачте, пане єфрейтор, — вже на ходу кинула Анна і не могла стримати винуватої посмішки. — Ну, такі схожі... Особливо очі.

Оксана побігла. Вона вже не сумнівалася, що Беккер — рідний брат Курта Мюллера, і уявляла, що робиться зараз в душі цієї людини.

Отже, вона вже готова до зустрічі з «майстром». Вона має що сказати йому, їй треба також з ним порадитися про дещо.

Але той, кого Оксана з таким нетерпінням чекала, наче забув про її існування. Даремно Оксана, приходячи додому, довго крутилася по кухні, запитливо поглядаючи на свою господиню — тітку Настю — низеньку літню жінку з передчасно постарілим сумним обличчям. Тітка Настя скаржилася на свою долю, розповідала про ціни на базарі, просила Анну влаштувати її «на пайок», але ніколи не згадувала, щоб її квартиранткою цікавився хто-небудь. Нарешті «майстер» прийшов, але зовсім не такий, якого сподівалася зустріти Оксана.

Це був справжній майстер-бляхар, худенький дідок в окулярах зі стальною, перев'язаною ниточкою оправою. Він сидів біля ганку на камені і, закусивши губу, морщачись від напруження, напаював досить велику металічну латку на дно емальованого таза. Біля нього, підперши голову рукою, стояла тітка Настя у своїй звичайній скорботно-сльозливій позі.

Оксана кинула на старого уважний погляд і, не затримуючись, пройшла в свою кімнату. У неї була чистенька кімнатка з двома вікнами, що виходили на вулицю і в двір. Тут стояли хороше залізне ліжко з пружинною сіткою і нікельованими спинками, стіл, порожня етажерка для книжок і два стільці. Тітка Настя віддала квартирантці свою перину, подушку, байкову ковдру. Самотня жінка дуже боялася, що до неї поселять солдатів, і тому охоче прийняла на квартиру дівчину. Сама господиня спала в кухні на лежанці.

Оксана стояла біля вікна, яке виходило на вулицю, і дивилася на гілки бузку, що ріс у палісаднику перед будиночком. Вона ще раз перебирала в пам'яті кожне Тарасове слово. Невже вона щось наплутала? Ні, хлопець сказав їй ясно: вулиця Городня, потрібен посуд, майстер сам знайде. Вона на другий же день купила на базарі дірявий таз. Тепер, завдяки турботам тітки Насті, таз паяє якийсь старець. Оксана згадала, що вона вже кілька разів зустрічалася на Степовій вулиці з цим дідком, — він ходив вздовж парканів з важкою сумкою за плечима і протяжно кричав старечим хрипкуватим голосом: «Бляха-а-арні робо-о-ти! Ві-ідра! Кастру-улі! Кому паяти?»

Що сталося? Чому немає зв'язку?

Оксана дивилася на гілки, що тяглися до вікна: бруньки на них уже починали розпускатися.

До кімнати, обережно відчинивши двері, увійшла тітка Настя.

— Ти чого, Ганночко? — запитала вона стурбовано. — Може, сердишся, що я не запитала? Так ти ж сама казала, що треба запаяти. Він дорого не бере, а майстер добрий. Я йому за свою каструлю старі штани, що від чоловіка лишилися, віддала. Зовсім драні. Взяв... А за твій таз він солі просить або марками. З тазом роботи, каже, багато. Ти піди глянь, поторгуйся, а то мені за картоплею піти треба. Ми мерзлу картоплю в полі копаємо. Торішню...

— Гаразд, я вийду, подивлюсь, — не обертаючись, сказала Оксана.

— А як ітимеш на роботу, то ключик під східці поклади.

— Гаразд, не турбуйтеся. Ідіть.

Через кілька хвилин стукнула хвіртка, і Оксана побачила через вікно тітку Настю, яка поспішно йшла вулицею з обгорнутою брудним мішком лопатою під пахвою.

Дівчина вийшла на ганок. На душі у неї було тоскно.

Старий працював. Він сидів спиною до ранку, поклавши на коліна таз догори дном. Паяльна лампа з шипінням викидала з трубки пучок блакитного полум'я. Оксана бачила голу, зморшкувату, порослу рідкими сивими волосинками дідову шию, що виглядала з-під коміра його старого, багато разів латаного ватника. Бляхар прилаштував паяльник так, щоб його головку охоплювало полум'я, і оглянувся.

— Тютюнцю у вас немає часом, панночко?

— Ні.

Він щось буркнув собі під ніс, схопив паяльник і почав розтирати гострим кінчиком олово навколо латки. Це були звичні, завчені рухи старого майстра, його руки, порізані бляхою і покриті якимись жовтими плямами, очевидно, слідами опіків кислотою, також свідчили про його професію. А на кисті правої, між великим і вказівним пальцями, синіла татуїровка — маленький обвитий цепом якір.

— Ви служили у флоті?

— Що? — смикнув головою бляхар, мабуть, не розчувши. — Флот? Аякже, довелося служити царю-батюшці. Та то давно діло було. Ви, панночко, водички, принесіть, так з піввідерця. Перевіримо, наче готово.

Оксана принесла відро з водою. Бляхар обережно вилив воду в таз, підняв його над головою, оглядаючи шви припаю. Потім опустив, вилив воду і показав дівчині сухе дно.

— Так, можете власноручно переконатися, — сказав він з ноткою професіональної гордості. — Кращий за новий.

Старий постукав товстим чорним нігтем по дну і поставив таз на ганок біля ніг дівчини.

— За роботу не бійтеся, згадуватимете та дякуватимете. А господиня пішла кудись. Почекати?

— Я сама вам заплачу.

Бляхар розчаровано похитав головою:

— Не в тому справа, паннусю. Господиня обіцяла чайком напоїти і окріп нібито приготувала.

— Ходімте, я вам дам чаю.

— Ото дякую! Та, може, ще й грудочка цукру знайдеться? Пожалійте старого... Цілий день на холодному вітрі, без гарячого...

Він заметушився, збираючи інструмент у велику стару шкіряну судоку.

«Ні, це не той «майстер», про якого говорив Тарас», подумала Оксана. Вона приготувала чай і принесла з своєї кімнати на кухню дві грудочки цукру. Бляхар постукав у двері, попросив дозволу увійти і опустив на підлогу біля порога свою сумку. Потім він зняв окуляри, примружив стомлені, почервонілі очі і, відкривши їх, весело глянув на дівчину, його худе, з запалими щоками, поросле колючою сивою щетиною обличчя раптом аж помолодшало.

— Ну, давай будемо знайомитися, Ромашко. Вгадала. Колишній матрос Балтійського флоту. Прізвище своє сам забув... Не має значення. Для тебе буду Тихий.

Тихий? Оце той Тихий, до якого її сюди послали? Ні, тут щось не те. Яка Ромашка? В неї зовсім інша кличка — Ластівка.

— Я вас не розумію, — сторожко, але суворо оглянула майстра Оксана, ніби побоюючись, що вона має справу з якоюсь психічно хворою людиною. — Яка Ромашка? Чого ви хочете? Я крикну, і вас заарештують! Я покличу поліцію! Я — німка! Ідіть геть звідси!

Чим більше обурення наростало в голосі дівчини, тим веселішими ставали очі бляхаря.

— Не кричи, Ластівко, — поспішно сказав він. — Вибачаюсь. Я забув, що ти ще не знаєш... Тебе перехрестили. Тепер ти — Ромашка. Зрозуміло? І частуй чаєм, не бійся. Тобі сподобалась моя робота, ти частуєш чайком старого майстра. Що ж тут особливого? Господиня пішла надовго, тобі на роботу години через дві. Ми встигнемо поговорити.

Він підсунув ногою табуретку до столу, зняв шапку і, відкусивши шматочок цукру, почав смачно сьорбати окріп з алюмінійової кварти.

— Гаряченький, приємно! Шлунок у мене... Коліт, гастрит і ще якийсь чорт!

— Я принесу вам печива, — схопилася з місця Оксана.

— Не треба, — рішуче підняв руку Тихий. — То зайве... Може, хто зайде... З якої це нагоди ти, німка, робочу людину печивом частуєш? Тобі завжди треба пам'ятати, хто ти така. Ага, до речі, кажуть, у тебе пам'ять якась особлива?

— Та нічого.

— І по-німецьки добре шпариш?

— Видно, ще є акцент і не завжди вдала побудова фрази... Допоміжні дієслова плутаю...

— Ну, тут я нічим тобі допомогти не можу. Я й у нашій граматиці слабуватий. Вчись, читай більше.

— Читаю багато.

— Це добре. Як здоров'я?

— Почуваю себе краще.

— Бачу. Щоки рожевіші стали. Я ж тебе бачив ще тоді, коли ти з вокзалу їхала.

— І ще два рази. На Степовій. Стежили?

— Ні, спостерігав... — посміхнувся бляхар. — Навіщо тебе перевіряти? Слава богу, перевірена. Мені про тебе просто легенди розповідали. Спритно обкрутила круг пальця гестапівця.

— Товаришу Тихий...

Бляхар застережливо підняв руку:

— Тільки без товаришів, — сказав він суворо. — І Тихого забудь. Тримай десь глибоко на дні.

— Пробачте, зірвалося... Я хотіла попередити вас. Ви знаєте, що сталося в поїзді, і, може, думаєте, що я... Ну, заворожена, чи що. Я сама не можу пояснити, як це все так щасливо для мене склалося. Мені просто щастило, як може щастити лише раз у житті.

— Значить, ти тут ні при чому? — посміхнувся Тихий. — Щасливий випадок?

— Ні, не тільки випадок. Я трималася добре, просто чудово. Була в ударі, як то кажуть. Та все-таки це був рідкісний випадок. Другого такого не буде.

— Прибіднюєшся?

— Ні, попереджую. Ви мусите реально оцінювати мої можливості.

— Ага! А я думав — злякалася.

Бляхар допив окріп і попросив налити ще. На його високому зморшкуватому чолі виступив піт. Він змахнув його ребром долоні.

— Я, Ромашко, сам даремно ризикувати не люблю. Та в мене й кличка — Тихий. І ти в мене тихо працюватимеш. Тихо, акуратно, так, щоб комар носа не підточив. Як ти своє теперішнє становище оцінюєш? Міцно на ногах стоїш?

— Цілком.

— А щось про аеродром можеш розповісти?

Оксанина розповідь тривала хвилини дві. Тихий відсунув від себе кварту і слухав, нахмурившись. Здавалося, він був чимось незадоволений. Він перебив Оксану, коли вона почала перераховувати назви аеродромів, номери частин і кількість літаків.

— Звідки в тебе такі дані? Ти розпитувала когось?

— Ні. З розмов льотчиків.

— Та не може бути! Так базікають? Що вони, подуріли?

— Я теж дивуюся. Повна відсутність пильності. Мене вони вважають за свою, а серед офіціанток лише я одна добре знаю німецьку мову.

— Гляди, Ромашко... Ніяких розпитувань. Тільки мотай на вус, що вони говорять. Контррозвідники в їдальню заходять?

— Не знаю.

— О! Постарайся, щоб знала їх усіх в обличчя. Контррозвідка в них за штабом міститься. Ото як до воріт підійти, то метрів за чотириста праворуч сірий двоповерховий будиночок. Бережись цього будиночка... Продовжуй. Слухаю.

Оксана розповіла про капітана Бугеля і його пропозицію, про розмову з штабним писарем, пояснивши Тихому, хто такий Йоган Беккер і звідки вона про нього знає. Бляхар щось пошукав у своїй сумці і вийняв низеньку пляшку, наповнену шматочками якоїсь коричневої речовини. Пляшка була заткнута туго згорнутим шматком брудного паперу. Тихий вийняв той папір, і в кімнаті запахло каніфоллю. Бляхар розгорнув «корок» і обережно витягнув зсередини зім'ятий аркушик, очевидно, вирванний з учнівського зошита.

— Писаря поки що не чіпай, тримай на всяк випадок, приглядайся, може, придасться колись, — сказав він, розгладжуючи аркуш паперу на столі. — Раз льотчики самі все виказують, він тобі зараз не потрібен. Та й невідомо, що це за людина, який у нього тепер настрій. З своїм начальником ти правильну лінію повела. Бери його в руки. Боятися особливо нічого — у них серед інтендантів такі злодюги трапляються, яких світ не бачив. Гребуть обома руками, не соромляться. Адресу покупця я тобі дам: власник комісійного магазину пан Поліщук. Зажерливий, хоче розбагатіти, золоті речі в нього знайдуться. Зведи свого начальника з ним, а придбаєш з одежі щось — зразу відходь від цього діла. Правда, як щось трапиться, то ти продуктів не крала, не носила, тільки й того, що познайомила капітана з Поліщуком. Проте діло все-таки нечисте, можуть покликати за свідка. Тепер перевіримо твою пам'ять. Дивись на цю азбуку і запам'ятовуй.

Він подав дівчині розправлений аркуш.

На ньому був код, складений з таким розрахунком, щоб закодоване повідомлення могло поміститися на маленькому клаптику паперу. Оксана довго вивчала код. Нарешті вона передала папірець Тихому і закрила очі.

Перевірте. Диктуйте текст, я кодуватиму.

За кілька хвилин Тихий переконався, що пам'ять у розвідниці дійсно разюча. Папірець з кодом негайно спалили в грубці. Потім домовились про зв'язкових, про те, як повідомляти один одного про небезпеку або необхідність негайно зустрітися і про багато інших деталей, потрібних для дотримання суворої конспірації. Тихий все продумав грунтовно — видно, він мав уже немалий досвід у цій справі.

— Сам приходитиму рідко, — сказав Тихий, тиснучи на прощання руку Оксані. — Викликай мене тільки у виняткових випадках. Бережи свою Анну, твоя Анна Шеккер дорого дісталася, за неї наші люди кров'ю, життям заплатили. Пам'ятай: добрий розвідник іноді більше вартий, як дивізія солдатів.

Він узяв сумку на плече, насунув на лоб шапку і зразу якось згорбився, став нижчим на зріст. Штовхнув ліктем двері.

— Бувайте здорові, панночко. Дуже вам дякую за чайок. А про тазик не турбуйтеся — все зроблено на совість, так що не лаятимете.

І він пішов — старий, худорлявий майстер з порізаними бляхою, попеченими кислотою руками. Згодом десь далеко на вулиці почувся його протяжний голос: «Відра! Па-аяти! Луди-и-и-ти!»

Так відбулася зустріч Оксани з «майстром». .

Через годину Анна Шеккер прийшла в їдальню і сказала Бугелю, що вона вже має на прикметі потрібну людину. Якщо вдасться домовитися, то через два-три дні можна буде здійснити першу операцію. Продукти повинні бути впаковані в мішок або чемодан.

Здавалося, справи йшли чудово. Та несподівана небезпека вже підстерігала Оксану. І цей день, що приніс їй стільки тривоґи, дівчина запам'ятала надовго.

Вона збирала з столу порожні тарілки. Льотчики, що сиділи за цим столиком, вже повечеряли і пішли, але в залі було ще багато людей. Раптом позаду Оксани хтось радісно гукнув:

— Ельзо, це ви? Оце так зустріч!

Оксана оглянулась і обімліла: перед нею стояв лейтенант Отто Герберт — здивований, але сяючий, як іменинник.

— Що з вами, Ельзо? Ви хворіли? Куди ви зникли тоді? Ми...

Він упізнав її. Якщо вона почне грати, зобразить на своєму обличчі здивування, скаже, що вона не знає Ельзи і вперше бачить незнайомого лейтенанта, — буде гірше. Єдиний її порятунок — не дати йому багато говорити про те, що сталося в поїзді, перехопити ініціативу і засипати його запитаннями.

— Здрастуйте, пане лейтенант, — сказала Оксана,— Я вас впізнала, але не відразу. Дуже рада вас бачити. А де майор? Здається, майор...

— Майор Брюнке? — швидко запитав Герберт, і очі його посумнішали. — О, майор Брюнке загинув... Так. Незабаром після того, як ми прибули на фронт.

— Невже? — жахнулася Оксана, в глибині душі зрадівши цій звістці. — Боже мій, скільки гине людей! Яких людей!.. А ви, пане лейтенант? Ви в нас?

— Я був поранений в плече, осколком, — знову пожвавішав лейтенант Герберт. — Поранення нетяжке. Мені щастить. Після госпіталю дали відпустку. А зараз я потрапив у цей полк і сьогодні вночі мій перший виліт. Ну, як же ви живете, Ельзо? Куди ви зникли?

— Я не Ельза, пане лейтенант, — з лагідною посмішкою промовила Оксана. — Моє справжнє ім'я — Анна.

— Анна? — Герберт високо підняв свої світлі брови. — Як — Анна?

— Сідайте, пане лейтенант. Ви будете вечеряти? Сідайте за цей столик, я зараз обслужу вас і все вам розповім. Я така рада, що зустріла вас!

Спритно підхопивши піднос, вона побігла. Треба було виграти час, обміркувати те, що вона мала сказати Герберту. Її другого супутника — майора Брюнке — вже нема... Лейтенант Герберт не з дуже догадливих, та все ж одне його слово може погубити її. Треба вигадати якусь просту і переконливу версію про мету її поїздки і причину зникнення з вагона. І негайно ж повідомити Тихого. Чудово почата кар'єра Анни Шеккер може закінчитися безславно. Тепер все висить на волоску.

Вона повернулася до столика і почала розставляти принесені тарілки.

— Прошу, пане лейтенант, їжте. Ви, я бачу, дивитесь на мене здивовано. Так, це трохи смішно... В житті бувають такі безглузді події і збіги обставин. Адже я тоді не сказала вам свого справжнього імені. Ельза Нейман — моя товаришка. А мене звуть Анна Шеккер. Ось бачите, як я обдурила вас. І бог мене покарав за цей невинний жарт — я лишилася без хустки.

Лейтенант Герберт дивився на веселу щебетуху з недовірливою, дурною посмішкою. Він нічого не міг зрозуміти і вже з нетерпінням запитав утретє:

— Гаразд, але чому ви зникли?

— Це довга історія, — засміялася Оксана. — Я вам розповім усе детально. Ви зможете затриматися після вечері?

— Ні, я поспішаю. Мені необхідно до літака. Треба оглянути машину.

— Шкода. Ну гаразд, ми поговоримо завтра. Ви матимете вільний час після сніданку?

—Звичайно.

— О, мені є що розповідати... — труснула головою Оксана. — За цей час я пережила стільки... Ви собі навіть не уявляєте. Можна написати цілий роман. Пробачте, я на хвилинку...

Оксана подала вечерю двом льотчикам, що прийшли з запізненням, і повернулася до Герберта. Він уже допив компот і хотів іти.

— Ось як буває, пане лейтенант, — сміючись, сказала дівчина. — Я вас, майора і обер-лейтенанта... Пам'ятаєте обер-лейтенанта, який їхав з нами? Так я вас усіх згадувала дуже часто, але не сподівалася, що нам судилося зустрітися... Ви вже йдете? Щасливого польоту, пане лейтенант!

Вона потиснула йому руку міцно, як надійному другові.

Тієї ночі Оксана не могла заснути.

А втім, ця ніч була неспокійною не лише для неї, а й для багатьох інших людей, доля яких прямо чи хоч посередньо була зв'язана з долею нової офіціантки офіцерської їдальні Полянського аеродрому.

Цієї ночі довго не міг заснути штабний писар Йоган Беккер. Він лежав на своєму ліжку з відкритими очима і, дивлячись у темряву, думав про дивні запитання новенької офіціантки. Вона, безперечно, знала його брата— Курта Мюллера. Вона бачила Курта два місяці тому... Два місяці! Саме два місяці тому Пауль мав одержати листа від Курта, а листа нема й досі. З Куртом щось сталося, можливо, що він заарештований. Хто ця дівчина? Що вона знає? З нею треба бути обережним.

...Не спав і капітан Бугель. Він сидів у кладовій і старанно вкладав у чемодан пакети, кульки з продуктами, призначені для продажу, записував назву і вагу товару в свою маленьку записну книжку.

...Не спав у якомусь підвалі радист, схилившись при світлі свічки над ящиком рації і вистукуючи перше кодоване донесення таємничої Ромашки.

...І вже з службового обов'язку не спав лейтенант Гофман. Після розмови з Анною Шеккер він розіслав на три адреси листи, щоб навести довідки про неї. Сьогодні в своєму кабінеті він знайомився з одержаними відповідями. У тих відповідях повністю підтверджувалося те, про що розповідала колишня перекладачка карального загону. Гофман акуратно сколов одержані документи і намалював у верхньому лівому куточку облікової картки Анни Шеккер невеликий зелений кружечок. Помітки на карточках були різних кольорів, і кожний колір відразу ж інформував гестапівця про суть людини, прізвище якої стояло в картці. Зелений кружок означав: всебічно перевірена, цілком надійна.

Вранці за першим сніданком Оксана довідалася від льотчиків про новину: вночі полк втратив одну машину, її збили при заході на ціль радянські зенітки. Це був літак новенького.

Оксана була вражена. Вона навіть не могла радіти. Вона не чекала такого щасливого кінця неприємної для неї події і не була готова до нього. Вона знала, як багато залежить від щасливого збігу обставин, проте ніколи не покладала особливі надії на це. Вона більше раділа, коли події розвивалися за добре продуманим і підготовленим планом.

Проте з фактом слід було рахуватися: лейтенант Герберт, єдина людина в Полянську, що знала Ельзу Нейман, був мертвий і вже нічим не міг загрожувати спокоєві Анни Шеккер.


6. ЗУСТРІЧ

На диво гарною, барвистою і пахучою була весна того року в Полянську. Ще лежав у балках суцільними льодовими глибами темний сніг, а на осонні вже пробилися крізь суху торішню траву, потягнулися до сонця шильця молодих пагінців. Теплі вітри голубили землю, і вона раптом майже на очах змінила забарвлення, ніжно зазеленіла.

Якось особливо пишно і безсоромно зацвіли фруктові сади. Яскравобілі, блідорожеві кетяги обліпили глянцеві віти дерев. Здавалося, підрубай тоненький стовбур — і ця пахуча хмаринка миттю відірветься від землі, підніметься і полетить у синє небо.

Над містом часто нависали хмари — прекрасні, величні, в кілька ярусів, синьочорні знизу, голубуватобілі, перламутрові вгорі. Миготіла безневинна, ніби іграшкова блискавка — вона нікого не вбила і не спопелила, добродушно урчав грім, шумів густий теплий дощ. Гроза проходила — ніби на параді. Напоєна зливами земля виблискувала, ніжилася під сонцем, мліла у знемозі, парувала і пахла.

В Оксаниній душі таїлась невтолима, палка дівоча жадоба до краси природи. До того ж, в її жилах текла кров багатьох поколінь хліборобів, які всім серцем були віддані землі і зустрічали кожну весну, як свято народження життя, праці і надій.

Проте краса цієї весни принесла Оксані не радість, а біль. Дівчину вразила байдужість природи. Ішла війна, найбільш грізна і нещадна в історії людства. На рідній землі, захищаючи її до останнього подиху, гинули радянські люди. Чому ж тут, куди прийшов ворог, так само, як і раніше, цвіли вишні, чому земля, так само, як і завжди, вкрилася ніжною зеленню, чому, ніби нічого й не сталося, щебечуть, метушаться біля своїх гнізд пташки? Оксана розуміла, що нічого дивного в цьому нема, що інакше й бути не може, але серце сперечалося з розумом і логікою, ревниве почуття до рідної природи виникало само собою, зароджуючись десь у глибині душі, і було до болю прикро, образливо бачити щедру красу весни, ніби земля, дерева, птахи, трави і навіть кучеряві хмарки зрадили, по-блюзнірському глумилися над тими, хто їх так любив.

У ці весняні дні Оксана не могла не думати про Андрія — думка про коханого переслідувала її щогодини, щохвилини. Вона жила в тому місті, де він народився і виріс. Все тут нагадувало про Андрія: і вулиці, і будинки, і дерева, і квіти. Особливо квіти...

Гірким було пахуче повітря синіх вечорів — вечорів, створених для першого цнотливого юнацького кохання. Вночі Оксана схоплювалася з ліжка і розчиняла вікна. З неба світив місяць і лив на землю ніжне м'яке світло, що таїло в собі чародійну силу. Від аеродрому долинав то посилений, то віддалений гул літаків. А за будиночком, у садку, ніби протестуючи проти цих ворожих, чужих природі звуків, тьохкав, заливався треллю самотній соловейко.

Дівчина сиділа біля вікна. Сльози котилися з її розкритих очей. В ці хвилини війна здавалася Оксані не лише жорстокою, але й страшенно безглуздою, неправдоподібною. В ці хвилини вона не вірила в існування Анни Шеккер, не вірила тому, що сталося у вагоні поїзда і ще раніше — в селі Рокитному. Вона була звичайною дівчиною, вона кохала, сумувала, вона знемагала від горя.

Проте Анна Шеккер існувала. Щоранку Оксана з'являлася на аеродромі точно о восьмій, завжди бадьора, підтягнута, весела. Справи старшої офіціантки йшли просто чудово. Капітан Бугель вже встиг передати власникові комісійного магазина два чемодани з продуктами, і його таємна компаньйонка дістала свою частину баришу. У Анни Шеккер з'явилися новенькі туфельки, синя шевйотова спідничка, спортивна куртка з чудового світлокоричневого замшу і ще багато інших, дрібніших, але потрібних дівчині речей. За час роботи в їдальні вона помітно поправилася, погарнішала, і коли капітан Бугель побачив дівчину в новому одязі, він вважав за потрібне попередити її:

— Ви знайдете собі доброго жениха, Анно. Тільки не зв'язуйтеся з яким-небудь льотчиком. Все це пусті і легковажні люди. Вибирайте когось простішого і серйознішого. Вам потрібен чоловік, який ходить по землі, а не літає під хмарами. Я раджу вам так, як порадив би своїй рідній дочці.

Анна подякувала начальникові за батьківську пораду і сказала, що вийде заміж тільки після закінчення війни.

— Правильно! — схвально, але похмуро посміхнувся капітан. — Чоловік на війні — це вже наполовину не чоловік, а покійник. Скільки вдів, боже мій, скільки нещасних вдів!..

Та капітан Бугель випереджував події — на той час ще мало вдів було в Німеччині.

Гітлерівці знову наступали. Вони захопили Керч і заявляли, що «падіння Севастополя, який вперто обороняла купка знавіснілих, фанатично відданих радянській владі політруків та матросів, — справа найближчих двох-трьох днів». На південь від Харкова їм вдалося взяти в полон велику групу радянських військ. Вони почали прориватися до Воронежа, Куп'янська.

Оксана читала німецькі газети, слухала радіо, дивилася на карту. Вона посміхалася — Анну Шеккер мали тішити такі чудові зведення з фронту. Обіцяний фюрером наступ був у розпалі, а літо ще тільки починалося... Оксані спирало віддих, коли вона розглядала карти, надруковані в газетах, посмішка застигала на її обличчі, наче приклеєна. Чорні стрілки, що показували напрямок ударів гітлерівських армій, з кожним днем просувалися все далі на схід. Де, на якому рубежі радянські війська зупинять ворога?

Тихий не з'являвся. Зв'язкові виходили назустріч Оксані раз на тиждень, регулярно. Та дівчина все частіше й частіше замість записки робила їм умовний знак: «Жодних змін немає». Нічого нового Оксана не могла повідомити: ось уже майже місяць на Полянському аеродромі базувалась дивізія бомбардувальників далекої дії; частини авіації, які базувалися тут раніше — легкі бомбардувальники і винищувачі, — перемістилися ближче до фронту.

Щоб хоч трохи розважитися, дівчина у вільний час блукала містом. Найчастіше вона ходила на околицю, туди, де на тихих вулицях стояли біленькі будиночки, оточені садками. Майже в кожному будиночку вікна від вулиці були закриті віконницями. Їх дорослі мешканці намагалися не виходити на вулицю без потреби, та й у двір вони виходили рідко, наче боялися, щоб їх не наврочили. Лише невгамовна дітвора збиралася зграйками, бігала, збиваючи босими ногами куряву, зачинала ігри. Проте й діти при появі німців чи поліцаїв швидко зникали за хвіртками, і вулиця ставала зовсім безлюдною.

Якось під час однієї такої прогулянки Оксана опинилася на незнайомій вулиці. Ця вулиця нічим не відрізнялася від інших, тільки тут, здається, було більше зелені — будиночки з дахами тонули в густому листі дерев.

Дівчина йшла вузьким тротуарчиком, і раптом при одному погляді на хвіртку у неї перехопило подих. На стовпі була прибита смужка бляхи з написом: «Квіткова № 10, П. Ю. Кулик».

Першим почуттям, що з'явилося в Оксани, коли вона побачила напис, була не радість, а страх. Вона вчинила недозволене: їй не можна ходити цією вулицею, їй треба негайно піти звідси. Але щось більше, ніж цікавість, змусило дівчину йти далі. Оксана зрозуміла, як довго вона дурила себе: її блукання по місту були не безцільні — вона давно вже шукала ту вулицю, де жив Андрій, і де, може, й досі живе його мати.

Вона знала, що цей її вчинок суперечить здоровому глуздові, що вона сама накликає на себе небезпеку, але те, що привело її сюди, було сильніше за всі розумні міркування. Тепер її вже ніщо не могло зупинити. Дівчина перевірила, чи лежить в нагрудній кишені куртки перепустка на аеродром, набрала згірдливого вигляду і прискорила ходу. Невідомо, де служить Анна Шеккер і яке їй дали доручення. Вона — німка, вона йде по справі. Припустімо, що їй для чогось необхідно вияснити, хто живе в будинку номер 34 по Квітковій вулиці.

Двадцять восьмий... тридцятий номер... Оксана йшла, високо несучи голову і стиснувши уста. Тридцять другий... Ось, мабуть, потрібна Оксані хвіртка, але на ній нема номера. Дівчина без вагань повернула дерев'яну клямку і штовхнула перекошені дверцята, що заскрипіли на петлях. Вузенький дворик. Ліворуч між молодими деревами видно старанно оброблені грядки, праворуч — біля маленького, критого черепицею будиночка, — зелене шатро альтанки, обвитої диким виноградом. Ось і будиночок. Віконниці не закриті, але вікна завішені білими занавісками, на дверях висить замок, всунутий дужкою тільки в одне кільце. Господарі вдома...

Коли Оксана увійшла в охайні сіни, там щось клацнуло. Цей звук долинув десь справа. Дівчина оглянулась. Праворуч були фарбовані двері. Ага! Господарі почули чиїсь кроки або побачили, що хтось пройшов мимо вікон, і встигли повернути ключ у дверях. Оксана кашлянула і сильно постукала. Тиша, якийсь невиразний скрип. Дівчина почекала кілька секунд, знову постукала і наказала по-німецьки:

— Відчиняйте! Наказую відчинити!

Почулися поспішні кроки, клацнув замок, двері відчинилися. На порозі стояла жінка в простенькому ситцьовому платті. Обличчя її було бліде, чорні очі дивилися на Оксану суворо і сумно.

— Чого вам треба? — запитала жінка, не виявляючи жодних ознак неспокою, тривоги.

— Фи єсть хасяйка цей дом?

— Так.

— Прошу прізвище?

— Савченко.

Оксана вийняла з кишені перепустку і, розгорнувши, піднесла її до обличчя жінки. Потім, уже не звертаючи уваги на господиню, вона увійшла у простору кімнату. Тут було чисто й охайно. Біля вікна стояла ножна швейна машина... Дубовий стіл, широка одежна шафа, ліжко і кілька стільців — ось і всі меблі. На стіні висіло два портрети в рамках овальної форми: молодий лобатий чоловік з кучерявою шевелюрою і веселими насмішкуватими очима і сяюча від щастя дівчина з відвертим, милим обличчям. Трохи нижче, між портретами, висіла фотографія юнака, його засмагла шия виглядала з відкритого коміра білої сорочки, хвилясте волосся звисало на випукле чоло, очі під густими розльотистими бровами сміялися. Це був Андрій.

— Яка єсть сім'я? — запитала Оксана, відводячи погляд убік.

— Я одна, — відповіла за її спиною жінка.

— Чолофік?

— Чоловік помер давно, дванадцять років тому. Нещасливий випадок. Він був машиністом на залізниці.

— Тіти?

Андрійова мати не відповідала.

— Тіти у фас єсть?

— Був син... — тихо промовила жінка.

Оксана різко повернулася до неї. Кілька секунд вони дивилися одна одній в очі, обидві з відчаєм, обидві — не розуміючи цих поглядів.

— Де він? Що з ним? — запитала дівчина, хапаючись рукою за спинку стільця. В цю мить вона забула, що їй треба говорити з німецьким акцентом.

— Не знаю...

— Чому «був син»? Хіба його нема?

І знову вони не зрозуміли того, чого боялася кожна з них, того, що таїли вони в своїх серцях.

— Звідки мені знати? — сумно сказала жінка і опустила очі. — Може, вбитий.

В Оксани відлягло від серця — повідомлення про смерть Андрія нема. Вона сіла за стіл і ніжно провела рукою по льняній скатерті. Це був мимовільний жест, — дівчині хотілося погладити плече Андрійової матері, заспокоїти її. І вона злякалася: Анна Шеккер поводила себе дивно, зовсім не так, як їй слід було поводити себе в цьому домі.

— Фаш син єсть руський сольдат? Фін на фронт?

Андрійова мати, видно, вже встигла перебороти перше гостре почуття страху, викликаного появою молодої німки. Інстинкт матері підказав їй, що незвана гостя не така вже й страшна, як це їй здалося спочатку — вона сама чогось боїться. Жінка сіла за стіл і розпочала спокійну, грунтовну розповідь.

Її син жив у Харкові. Коли почалася війна, його, звичайно, мобілізували. З його бажаннями не рахувалися— всіх молодих, здорових мужчин брали в армію. Вона одержала від нього лише два листи. Писав з дороги. Куди їх везуть — не знав. Після цього листів не було. Вона думала, що син потрапив у полон. Проте ось недавно в Полянськ повернувся один інвалід, він каже, що бачив її сина ще в минулому році, коли ешелон з бійцями прибув до Києва, і нібито чув пізніше, що син її був важко поранений. Сталося це не на фронті, а там, на станції, випадково вибухнула граната. Так що її син з німцями не воював і ні в чому перед ними не винен. Якщо він живий, то, може, ще повернеться, зараз багато інвалідів повертається, і німці їх не чіпають, бо ці люди для них уже не страшні. Значить, і їй за сина боятися нічого. Ось усе, що вона може розповісти.

Хазяйка з ворожою настороженістю дивилася на дівчину, чекаючи її запитань.

— Тут! — кивнула головою Оксана, встаючи. — Пільше у вас ніхто нема?

— Ні. Я живу сама, квартирантів не маю.

— Випачте турпоту, — сухо сказала дівчина, — до попачення, приємно пути.

Обсмикнувши куртку, Оксана твердим кроком вийшла з кімнати.

Хазяйка провела несподівану гостю на ганок, зачинила за нею двері і поспішно повернулася до кімнати. Тут вона ойкнула: одежна шафа була відсунута, чорнявий юнак, босий, у білій сорочці з розстібнутим коміром, стояв біля вікна і, відхиливши пальцем занавіску, дивився в щілину. На його правій скроні було видно глибокі синюваті шрами, права рука також була вкрита синіми рубцями і на ній не було кількох пальців.

— Андрію, навіщо ти вийшов, сину? — злякано зашепотіла жінка. — Що ти робиш?! Боже!

Нічого не пояснюючи матері, юнак відсторонив її і вибіг у сіни. Ось він став на порозі ганку. Чорні очі його горіли, груди важко дихали, на високе смагляве чоло впало розпатлане волосся. Він дивився в спину дівчині, що відходила, слідкував за кожним її рухом і раптом, жадібно хапнувши відкритим ротом повітря, тихо, невпевнено покликав:

— Сано!

Оксана була вже біля хвіртки і мала вже відчиняти її, щоб вийти на вулицю. Почувши своє ім'я, вона здригнулася. Озирнулася і в ту ж мить впізнала його. Ніби захищаючись від несподіваного нападу, підняла руку. Але рука затремтіла і простягнулася до Андрія. Так, з простягнутою вперед рукою, ніби сліпа, дівчина повільно пішла до ганку. З широко відкритих очей текли сльози, але вона не відводила погляду від Андрійового обличчя. Він біг їй назустріч. Вона бачила тільки це обличчя, яке наближалося до неї. Все — земля, сади, небо і навіть сонце — потьмяніло, а обличчя Андрія було освітлене — бліде, прекрасне, позначене страшним шрамом обличчя коханого.

Нарешті руки їхні зімкнулися.

Це було щастя, але щастя примарне, невловиме, тривожне, щастя, на яке вони не мали права.

— Ти... ти... — шепотіли Оксанині уста. — Ходім, ходімо, рідний...

Їх могли побачити. Десь близько була альтанка — зелена, обвита диким виноградом. Оксана інстинктивно рвалася туди, не випускаючи Андрійової руки. Лише там, у захистку, відчувши себе у відносній безпеці, вона схилила голову на юнакове плече і дала волю сльозам.

Він гладив її рукою, намагаючись заспокоїти.

— Саночко, не треба плакати, люба. Бачиш, я живий. Живий!.. Ну, Сано, рідна!..

Вона підіймала залите сльозами обличчя, дивилася на його покалічену праву руку, обережно і ніжно гладила її, тягнулася устами до синюватих рубців на Андрійовій скроні, вкривала їх поцілунками і знову ридала, припавши до грудей коханого.

Проте тривожне почуття, що з'явилося ще біля хвіртки в першу мить, коли вона побачила Андрія, повертало їй розсудливість і волю. Треба було негайно щось зробити, врятувати Анну Шеккер, оберегти її хоч тимчасово від небезпеки. Оксана приглушила ридання, вийняла хустинку.

— Андрію, Андрійку! Ти мусиш... Піди, попередь маму. Негайно... Не кажи їй, хто я. Прошу тебе, любий! Вона не повинна знати. Чуєш?.. Скажи, що я твоя випадкова знайома, німка. І більше ні слова, прошу... Іди, йди... Ти обіцяєш мені?..

Дівчина говорила, ковтаючи сльози, поспішно, але все ще не випускаючи Андрійової руки з своєї, ніби боячись хоч на хвилинку розлучитися з нею.

— Не розумію... — сказав Андрій, стривожений дивною вимогою Оксани. — Чому ти...

— Я розповім, — перебила його дівчина. — Я все розповім. А зараз іди до матері. Заборони їй приходити сюди. Пам'ятай: я німка, твоя випадкова знайома. Ти обіцяєш мені? Скажи!

Так і не розуміючи, в чому справа, юнак кивнув головою і вийшов з альтанки. Незабаром він повернувся. Оксана зустріла його вдячним поглядом. Сиділа на лавці в глибині альтанки, тиха, сумна, проте вже зовсім оволоділа собою. Тільки червонуваті.припухлі повіки нагадували про недавні сльози.

— Сідай. Розкажи, Андрію... Як це сталося?

Андрій перехопив погляд, спрямований на його покалічену руку, і зрозумів, про що вона питає.

...Командир і два бійці, що підписали рапорт, в якому розповідалося, за яких обставин загинув їх відважний товариш сержант Андрій Савченко, не хотіли нікого вводити в оману. Їхнє коротке повідомлення, підшите підполковником Горяєвим до особистої справи «Ромашки», було цілком правдиве. Гітлерівські солдати також зарахували до мертвих радянського сержанта. Тіло його відтягнули далі від окопів, у видолинок, куди скидали трупи вбитих.

Проте Андрій був живий.

Він опритомнів під ранок, зрозумів, що з ним трапилося, і вирішив позмагатися зі смертю. Якось перев'язавши руку й голову, він напився води з струмка і побрів навмання, намагаючись відійти якомога далі від тих місць, де гуркотіли постріли. Там його напевно чекала загибель.

Все, що було з ним пізніше, нагадувало гру в орлянку: був лісничий і його п'ятнадцятирічна донька, що підібрали Андрія, були офіцери і солдати, які заходили до хати лісничого і хотіли застрелити пораненого «більшовика», був немолодий німецький військовий лікар, який навчив дівчину робити перев'язки і «забув» у хаті частину своїх медикаментів. Було багато чого: важка, сповнена небезпеки дорога на схід, безглуздий випадок, арешт, табір радянських військовополонених, втеча, другий арешт і друга втеча.

Тільки чотири дні тому Андрій з фальшивою довідкою в кишені прийшов у Полянськ. Мати почала клопотатися, довідувалась, кому треба дати хабара, щоб дістати справжній, надійний документ. Вона не дозволяла Андрієві виходити з дому і, коли до неї заходив хтось, ховала сина за шафу. Там, за шафою, і стояв Андрій, коли Оксана розмовляла з матір'ю. Голос «німки» здався йому дуже, знайомим. Як тільки мати, проводжаючи гостю, вийшла з кімнати, він відсунув шафу, підбіг до вікна і, побачивши дівчину, що йшла стежкою до хвіртки, впізнав її.

... Оксана слухала розповідь Андрія, не підіймаючи очей, і тільки ніжно гладила долонею його руку. Обличчя її було скорботне, задумливе.

— А ти, Сано? — запитав Андрій, тривожно оглядаючи дівчину. — Як ти живеш?

Про це можна було й не питати. Гарний, добротний одяг і здоровий вигляд дівчини говорили без слів, що вона живе добре, в достатку. Цілком зрозуміло, що Андрій був дещо здивований.

— Ти не встигла евакуюватися? Чому ти — «німка»? Як це розуміти?

Він дивився на Оксану співчутливо, але в його чорних очах уже затаїлася невиразна підозра, і на устах тремтіла непевна, боязка посмішка.

Оксана глибоко зітхнула, підняла голову.

— Андрію, — промовила вона чвердо, — я мушу сказати тобі прикру річ: Оксани, яку ти знав, нема.

Юнак кинув пильний погляд на дівчину, зрозумів, про що вона говорить, жахнувся і зблід.

— А де вона? — запитав він ледь чутно. — Померла?

— Її нема... Хай буде — померла.

— Он як? Але смерть буває різна, Сано. Скажи, якою смертю померла ти?

— Факт не змінюється...

— Змінюється розуміння його.

— Померла в усіх розуміннях.

Оксана не залишала місця для сумнівів. Вона своїми словами підтверджувала найбільш гіркі і страшні Андрійові підозри. Все ясно! Вона — зрадниця і служить у гітлерівців. Андрій поспішно дістав з кишені кисет, тремтячими пальцями скрутив цигарку, закурив.

— Не вірю, Сано, — раптом палко, переконливо промовив він. — Я бачив багато... багатьох... але ти? Не можу повірити. Ти мусиш воскреснути.

— Навряд, — похитала головою дівчина. — Може, після війни...

— Після війни? — Андрій поривчасто схопив її за руку. В його очах спалахнули радість і надія. — Ти? Сано, тебе лишили? Так? Скажи, не бійся! Ти ж мене знаєш — я швидше язик собі відкушу... Ну! Я ні про що не розпитуватиму, тільки кивни. Ну!

Дівчина сумно посміхнулася.

— Що ти, Андрію... Ти занадто доброї думки про мене...

Він подивився в її очі, жадібно ловив їх вираз, все ще не втрачаючи надії. Він багато чого міг би простити їй і виправдати, тільки не ту смерть, яку називають зрадою Батьківщини. Оксана витримала цей погляд. Їй було дуже важко. Але таємниця Анни Шеккер не була тільки її таємницею. В цій альтанці незримо був присутній бляхар Тихий. Він допитливо дивився на дівчину крізь тріснуті скельця окулярів у сталевій оправі.

Андрій прочитав страждання в очах коханої і зрозумів, що надіятися нема на що. Він притиснув її долоні до свого обличчя і заплакав.

— Заспокойся, Андрійку, — шепотіла Оксана. — Я знаю: ти сильний, ти переживеш і це. Заспокойся, любий. Мені треба йти...

Юнак випустив її руки, витер рукавом сорочки сльози на очах.

— Ніколи не сподівався, Сано, що в нас буде така зустріч. Не сподівався... Могла ти мене розлюбити, могла відвернутися. Все буває. Стерпів би. Жодного слова не сказав би. Але як ти могла від найдорожчого відвернутися? Не розумію і не зрозумію. Невже сліпий був? Будь прокляте таке сліпе кохання!

Він говорив повільно, прислухаючись до своїх слів і сам дивуючись з них, на його очах блищали сльози.

Оксана хотіла поцілувати його скалічену руку, але юнак ступив крок назад і обпалив дівчину гнівним поглядом.

— Не треба, Сано, комедії. Тепер я бачу, як я помилявся, коли відраджував тобі йти в театральний інститут. Ти — вроджена артистка, нічого не скажеш. Здається, ти вже збиралася йти?

— Так, мені треба йти...

— Не затримую. Все ясно... Запитань більше нема.

Дівчина встала.

— Андрію, мені треба, щоб ти дав слово.

— Яке? — насторожено блиснув очима юнак.

— Ти мене не знаєш, ти нікому про мене не скажеш, навіть своїй матері. Ти не будеш шукати зустрічі зі мною, а коли зустрінеш випадково, то не підійдеш, не привітаєшся і навіть ознаки не даси, що ми знайомі.

— Для цього не треба давати слова. Ти — померла... Це правда.

— Ні, я хочу, щоб ти пообіцяв мені. Я тебе прошу, Андрію. Я знаю: ти дотримаєш слова.

— До тієї хвилини, як сюди прийдуть наші. Тоді не чекай помилування.

— Я знаю...

— Слово. Клянусь!

— Іменем нашого кохання, Андрію?

— Іменем нашого колишнього кохання, іменем того, чого я не зможу забути.

— Спасибі, — сказала дівчина, опускаючи очі. — Тепер поцілуй мене...

Андрій завагався на мить, проте наблизився і доторкнувся губами до її гарячого чола. Вона підняла було руку, щоб обняти його, але, передумавши, опустила.

— Прощай. Будь щасливий. Не проводь!

Оксана швидко вийшла з альтанки. Юнак стояв, закривши очі і затамувавши подих. Він чув її кроки. Здригнувся, коли грюкнула хвіртка, але не рушив з місця.


7. ВОСКРЕСЛИЙ АС

Від Андрія Оксана, замість того, щоб іти на аеродроми, швидко пішла до себе додому.

Бляхар Тихий був дуже передбачливий. Він врахував також, що Оксану може зустріти хтось з її старих знайомих, які випадково потрапили в Полянськ. Розвідниці було наказано в таких випадках негайно подавати сигнал тривоги.

І на хвіртці будиночка, де жила Анна Шеккер, з'явилася в умовному місці чорна нитка, яка ніби випадково зачепилася за іржавий цвях...

Оксана прийшла на аеродром з великим запізненням. Це не турбувало дівчину — вона могла сказати капітану Бугелю, що затрималася в місті у їхній спільній «справі».

Але Бугелю було не до Анни Шеккер.

На аеродромі робилося щось незвичайне. Оксана зрозуміла це, коли побачила п'ять чи шість великих штабних машин біля воріт.

Вартові виструнчилися біля прохідної будки.

На площадці між приміщенням штабу і їдальнею зібралося багато льотчиків, вони жваво перемовлялися між собою. У їх гурті раз у раз чувся веселий сміх, радісні вигуки. Був тут Бугель у парадному мундирі і дівчата-офіціантки в білих фартушках і наколках. Біля своєї, підготовленої для зйомки, апаратури ходили військові кінооператори.

У вікні другого поверху будинку штабу з'явилася голова писаря. Він гукнув:

— Пане підполковник! Генерал Рігель виїхав.

При цьому вигуку низенький офіцер в окулярах, мабуть, режисер кінохроніки, вибіг вперед і підняв руку.

— Увага! Панове офіцери, прошу зайняти вказані мною місця. З майором Вернером і його товаришами лишаються командир полку і льотчики ескадрильї майора Вернера. Прошу швидше. Кореспонденти лишаються на своїх місцях.

Натовп льотчиків заворушився, розділився надвоє: частина офіцерів відійшла до їдальні, друга — до приміщення штабу. В центрі лишилося кілька льотчиків. Попереду них стояли командир полку підполковник Хенніг — рудий чоловік з хитрою лисячою фізіономією — і два дивних типи з зарослими, виснаженими обличчями, одягнуті в брудний, драний одяг. Один з них, той, що стояв поруч з підполковником, був високий, світловолосий. Він тримав у руці старенький ватник і зніяковіло посміхався блакитносірими очима. Правильні риси продовгуватого худого обличчя в поєднанні з світлими вусами, що звисали донизу, і гарною роздвоєною борідкою робили його схожим на іконописного святителя.

— Панове! — метушився офіцер в окулярах. — Більше невимушеності, природності, більше посмішок. Розмовляйте. Кореспонденти атакують запитаннями. Знімаємо панораму. Камера!

Застрекотав кіноапарат.

Оксана підійшла до Бугеля.

— Що сталося, пане капітан?

— О, сьогодні справжнє свято, — відповів товстун, не відводячи радісного погляду від групи, на яку був націлений апарат. — Бачите он тих двох? Це командир ескадрильї майор Вернер і його штурман. Понад місяць тому, ще до того, як їхня дивізія прибула сюди, літак майора був збитий у повітряному бою над територією, зайнятою радянськими військами. Всі вважали, що екіпаж загинув або потрапив у полон. Минув місяць — і майор воскрес. Він вивів з собою свого штурмана. Це нечуваний випадок, чудо. Вони десь дістали цивільний одяг, пройшли ночами понад двісті кілометрів і зуміли перейти лінію фронту. Вони щойно прибули. Кажуть, що майор Вернер — надзвичайно відважний льотчик, ас, у нього багато нагород. Він почав війну у Польщі, літав над Англією, Францією, Грецією, йому неймовірно щастить. Зараз сюди приїде командир дивізії. Вернер — улюбленець генерала Рігеля. Зніматимуть їх зустріч для кінохроніки. Бачите, скільки репортерів? Тепер ім'я Вернера прогримить на всю Німеччину...

«Коли вже навіть Бугель піддався загальному ентузіазмові і прославляє відважних, значить, майор Вернер справді вчинив рідкісний подвиг», подумала Оксана. Вона згадала Андрія, його розповідь про те, як він боровся зі смертю, і раптом усе, що вона бачила зараз, попливло у неї перед очима. Дівчина схопилася за руку Бугеля і тільки завдяки цьому втрималася на ногах.

— Пробачте, в мене закрутилася голова, — сказала вона начальникові їдальні, який здивовано глянув на неї.

Не треба думати про Андрія, не треба згадувати... Тихий прийде і вирішить, що робити далі. Оксана відійшла від Бугеля і приєдналася до офіціанток, які стояли біля дверей їдальні.

З боку міста аеродром був обгороджений високою цегляною стіною, над якою був протягнутий колючий дріт. Їдальня являла собою низьку дерев'яну, вкриту толем будівлю барачного типу. Будівля стояла впритул біля пагорба з крутим схилом. Правий, обернений до злітного поля, бік даху майже торкався землі, і, щоб потрапити до їдальні, треба було зійти вниз по невеличких сходах. Майже всі вікна виходили до цегляної стіни. Капітану Бугелю подобалось таке розташування їдальні: він чомусь вирішив, що бомби під час транспортування від складу до літаків можуть вибухнути, і почував себе в їдальні, як у надійному сховищі.

Оксана обвела поглядом величезне злітне поле, по краях якого вишикувались у кілька рядів важкі літаки. Ці тупорилі машини ніби уособлювали ту ненависну силу, проти якої боролася Оксана. Проте зло полягало не в техніці, а в людях, що володіли нею.

Ці люди були перед її очима. Оксана почала пильно розглядати льотчиків, ніби вперше їх побачила. Зовні вони виглядали цілком пристойно, і дівчина при всьому своєму бажанні не могла знайти жодного потворного обличчя. Потворною була їх свідомість. До чого прагне цей льотчик-ас з худим обличчям аскета? Що він думає про тих людей, чий одяг натягнув на себе, щоб дістатися сюди й знову стати кривавим убивцею? Про що він взагалі думає, який його внутрішній світ?

Оксанині роздуми були перервані голосною командою. Льотчики виструнчились і завмерли. Вартові навстіж розчинили ворота, і на аеродром в'їхала новенька відкрита машина. На задньому сидінні, заклавши пальці правої руки за борт мундира, непорушно, наче істукан, сидів сухорлявий генерал з гачкуватим хижим носом. Знову застрекотів кіноапарат. Миттю ад'ютант, що сидів поруч з шофером, опинився на землі і відчинив дверцята машини. Генерал повільно встав, вийшов. Він примружив очі, і на маленькому сухому обличчі зі стиснутими тонкими губами з'явилося щось схоже на посмішку. Чітко відбиваючи крок прямими, негнучкими в колінах ногами, до нього підійшов підполковник Хенніг і віддав рапорт. Генерал слухав, піднявши два пальці до козирка кашкета з білим околишом і високою тулією, але дивився не на підполковника Хенніга, а на групу льотчиків, що стояла позаду нього.

Рапорт був закінчений, почулася команда «вільно».

Усміхнений генерал, позуючи перед об'єктивом кіноапарата, повільним пружинним кроком підійшов до Вернера, мовчки обняв його і поцілував. Потім він обняв і поцілував другого льотчика. Потім Рігель вийняв з кишені тонку білосніжну хустинку і театральним жестом підніс її до очей. Це означало, що генерал заплакав. Оператори встановили перед ним мікрофон. Генерал Рігель заховав хусточку і заклав руку за борт мундира.

— Панове офіцери! — почувся його різкий, сильний голос. — Сьогоднішній день увійде в історію нашої дивізії, як одна з її славних сторінок. Сьогодні ми вшановуємо двох сміливців, що показали стійкість і велич німецького духу. Ті, кого ми вважали за мертвих,— майор Вернер і обер-лейтенант Хольц,— знову серед своїх бойових друзів. Їхній подвиг — надихаючий приклад для всіх нас. Панове, я радий, що командую такими хоробрими людьми! Фюрер і Німеччина чекають від вас нових подвигів!

Рігель підняв руку в націстському привітанні:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! Хайль! — несамовито закричали льотчики.

До Рігеля підбіг ад'ютант. Генерал взяв з його рук дві коробочки з безпечними бритвами і передав їх Вернеру і Хольцу. Церемонію вручення подарунків також зняли на плівку. Готувалися знімати ще щось, але Бугель наказав офіціанткам іти в їдальню, і Оксана не змогла побачити, які сцени були розіграні перед об'єктивом кіноапаратів.

Виявилося, що обід ще не починався.

Не встигла Оксана обслужити кілька столиків, як капітан покликав її в кладову.

— Допоможіть мені, Анно, — сказав він, заклопотано хмурячись. — Командир полку наказав організувати вечірку на десять персон. Можливо, сам пан генерал захоче пообідати в нашій їдальні. Он там, у кутку за мішками, коньяк. Дістаньте п'ять пляшок і зітріть з них пилюку. Приготуйте чисті скатерті, кращий посуд. Не дай боже осоромитися... Подавати будете ви. Собі за помічницю візьміть яку-небудь з наших, та хоч гарненьку вибирайте. Мушу вам сказати по секрету, що підполковник Хенніг страшенний бабник. Бережіться його. Я кажу вам це, як батько. Ви зрозумійте моє становище: коли що-небудь станеться, я нічим не зможу вам допомогти. Командир полку!..

—Мені боятися нічого, — спокійно промовила Оксана, ставлячи на стіл пляшки. — Адже пан полковник наказав, щоб обіди до нього в кабінет носила ця... Лялька. Мені здається, він дуже задоволений нею. Я бачила, як він віз її вчора на машині.

— Невідомо, що може спасти йому на думку, — сердито пробурчав Бугель.—Він вами також цікавився. Розпитував. Вони в своєму клубі бозна-що виправляють...

Офіцерський клуб містився на околиці, в колишньому будинку відпочинку. Тепер це місце мало погану славу. Правда, не у всіх. Лялька — ледача, розв'язна дівчина, колишня буфетниця вокзального ресторану — безсоромно хвалилася перед іншими офіціантками, що вона вже двічі побувала в офіцерському клубі, і показувала браслет, подарований Хеннігом.

Оксана зважувала обставини. Підпилі льотчики, безперечно, вестимуть ділові розмови, і вона зможе почути багато цікавого. Але якщо вона затримається ще на кілька годин у їдальні, Тихий сьогодні вже не зможе зустрітися з нею.

— Пане капітан, — звернулася дівчина до начальника їдальні. — Я все приготую, а подаватимуть Лялька, Таня і Ольга. Знаєте, мені треба до міста. Я познайомилася ще з однією людиною. Може, цей покупець дасть більше.

— Ні, ні, — замахав руками Бугель. — Зустрінетесь з ним завтра. Завтра ви можете зовсім сюди не приходити цілий день, а сьогодні ви мені необхідні. Такий випадок... Крім вас, я нікому не можу довірити.

Рігель погодився пообідати за товариським столом, у вузькому колі льотчиків. Генерал піклувався про свою популярність: він хотів, щоб його не лише боялися, а й любили. Проте він розумів, що любов і страх так само несумісні, як вогонь і вода. Тут дуже важливо було зберігати почуття міри, втриматися на грані між доступністю товариша по зброї і недосяжністю військового начальника.

Генерал чудово справився з цим важким завданням. Сідаючи за стіл, він поводив себе, як простий смертний, — посміхався, жартував, а водночас від обличчя й усієї його постаті віяло таким холодом, ніби генеральський мундир був одягнутий не на живе тіло, а на обтесану брилу сухого льоду.

Коли всі посідали і чарки були наповнені, встав Хенніг і запропонував випити за здоров'я прославленого командира дивізії. Рігель вислухав тост, прикрив очі віями й іронічно скривив тонкі губи. Він давав зрозуміти, що йому не до душі надмірна увага до його особи і він не бажає слухати підлесливі слова.

— Панове! Ми зібралися тут, як товариші, друзі. Давайте на деякий час забудемо про чини. Я пропоную тост: вип'ємо за найміцнішу сталь — за солдатську дружбу, викувану нашою спільною воєнною долею у вогні битв.

Він цокнувся з усіма, випив і закусив двома скибочками сиру, розповів анекдот про Черчілля і його сина-льотчика, розвеселив усіх і, глянувши на годинник, раптом швидко встав. Миттю схопилися на ноги всі, хто сидів за столом.

— Я дуже зворушений, панове... — строго, тоном догани сказав генерал. — Вдячний за таке приємне товариство. На жаль, я мушу з вами попрощатися. Ні, ні, мене не треба проводити. Залишайтеся на своїх місцях. Бажаю вам весело провести час.

Він глянув лише на Вернера і посміхнувся йому поблажливо-схвальною посмішкою..

Не встигли генерал і його ад'ютант вийти з залу, як компанія за столом повела себе більш невимушено. Підполковник Хенніг відразу ж наказав прибрати з столу чарки і замінити їх склянками. Насамперед налили по повній склянці Вернеру і обер-лейтенанту Хольцу. Вони «постили» кілька тижнів і тепер мусили випити штрафну порцію.

Почалась пиятика.

Оксана спостерігала за «воскреслими». Обидва вже встигли позбривати бороди, вимитися, переодягнутися у військову форму. Обличчя майора Вернера з ніжними рум'янцями на чистій, молочнобілій шкірі здавалося зовсім юним. До того ж він мав чудове світле волосся. Воно блищало, як... Оксана довго підбирала порівняння і нарешті знайшла — волосся льотчика своїм кольором і блиском нагадувало вівсяну солому: саме такою буває вона після обмолоту. Його очі здавалися густосиніми, глибокими. Він пив нарівні з усіма, але мовчав і лише соромливо посміхався, слухаючи, як штурман розповідає про їх «похід».

Поставлені на стіл пляшки незабаром були випорожнені, і Хенніг зажадав, щоб капітан Бугель «поповнив запас пального». Обличчя командира полку порожевіло, він раз у раз кидав довгі пильні погляди на офіціанток, ніби вирішуючи, котра з них гарніша. Лялька розквітала під цими поглядами, проте підполковник Хенніг все частіше й частіше зиркав на Анну Шеккер. Він посміхався до неї.

Вибравши слушну хвилинку, Оксана увійшла в кладову до Бугеля.

— Я більше не можу, — сказала вона рішуче. — Мушу йти. Я себе погано почуваю...

— Потерпіть, Анно. Командир полку буде нєзадоволений вашим...

Бугель осікся. Оксана озирнулася — на порозі стояв Хенніг.

— Капітане, нам невистачає жіночого товариства, а ви шепочетесь тут... — промовив він, впираючись обома руками в одвірки. — Досить дивне заняття для людини вашого віку, та до того ж зразкового сім'янина. Як це розуміти?

— Пане підполковник, — забелькотів переляканий начальник їдальні, — офіціантка зайшла в справі. Наша розмова чисто службова.

Підполковник махнув головою, відкидаючи назад руді пасма волосся, яке впало на спітнілий лоб, і насмішкувато подивився на Анну.

— Знаю я ці службові розмови... Не чекав, капітане! Ви б краще наказали дівчатам сісти до столу.

— Не треба наказувати, досить одного вашого бажання, пане підполковник. Анно, скажіть дівчатам, що їх запрошують до столу.

— Ми запрошуємо й Анну.

Оксана суворо поглянула в сірі очі Хенніга.

— Пан підполковник, сподіваюсь, вибачить мені. Я сьогодні погано себе почуваю і тільки заважатиму вам...

Хенніг зрозумів, що це відмовка, і засміявся.

— О, ми дамо вам ліків... Чарочка коньяку — і все мине.

Він взяв її під руку, вивів у зал. Дівчата вже сиділи за столом: сяюча Лялька біля Вернера, розгублена і злякана Оля — біля його товариша. Хенніг посадив Оксану поруч з собою.

— Жінки — квіти! — сказав підполковник, наливаючи в склянки коньяк. — Поки що наш стіл прикрашають лише три квітки, та незабаром ми поповнимо букет... П'ємо за здоров'я окраси нашого життя — жінок!

Командир полку люб'язно подав Оксані склянку. Всі випили. Оксана тільки пригубила і поставила склянку на стіл.

— Ні, так не годиться, люба, — засміявся підполковник. — Треба випити до дна.

— Я не буду пити, — Оксана вперто стиснула уста.

— О, так не буває. В мене всі п'ють.

Хенніг підніс склянку до уст дівчини. Він вже не сміявся.

Оксана взяла склянку і вихлюпнула коньяк через плече. Підполковник криво посміхнувся і знову налив.

— Тепер попрошу без фокусів, Анно. Все одно я змушу вас випити.

Дівчина сиділа непорушно, обличчя її наче закам'яніло.

— Ну! — крикнув Хенніг.

— Облиш, Ернст! — нахмурився Вернер. — Не треба галасу. Знаєш, я не люблю...

Командир полку стиснув зуби і глянув на льотчика.

— Людвіг, не втручайся. Може, ти вип'єш за неї?

— Дуже радо, якщо справа полягає в цьому. — Вернер широко посміхнувся і взяв склянку. — За ваше здоров'я, Анно. У мене є молодша сестра, її також звуть Анною. За ваше здоров'я!

Він відкинув голову і випив.

— Я бажаю щастя вашій сестрі, — сказала Оксана. — Сохрани її, боже.

Вернер засував у рот взяті на виделку шпроти і лише кивнув головою. Лялька підкладала йому на тарілку закуски. Він витер хустинкою губи, поцілував Ляльку в щоку, засміявся.

— Даремно ти вередуєш, Анно, — нахилившись до Оксани, зашепотів Хенніг. — Все одно буде по-моєму. Я не відступлю.

Підполковник встав з-за столу і вийшов з залу. Через кілька хвилин він повернувся і, стиснувши пальцями Оксанину руку вище ліктя, оголосив:

— Забирайте пляшки, їдемо, нас чекають в офіцерському клубі. Там буде повний букет...

І, не випускаючи руку дівчини, Хенніг вивів її з їдальні і посадив поруч з собою в машині.

Тихі зорі горіли в небі, ледь зеленуватому на заході. Підійшов, хитаючись, Вернер під руку з Лялькою і попросив шофера пересісти на заднє місце.

— Не треба! — запротестувала Лялька. — Аню, скажи, ради бога, підполковникові, щоб він не дозволяв Людвігові... Адже він п'яний. Ми розіб'ємося.

Оксана мовчала. Мовчав і Хенніг. Він відкинувся на спинку і дивився в небо. Вернер втягнув у машину і Ляльку, яка все ще опиралася, сів за руль, оглянувся на задні автомобілі.

— Готові? Не відставати! Я їду попереду, Ернст?

— Так, — погодився підполковник і закрив очі. — Анно, не бійся. Густав, кажи майорові повороти.

Він знав, як їздить Вернер...

Ворота розчинили. Спалахнули фари, і автомобіль, зірвавшись з місця, помчав по Степовій. Хенніг сидів з закритими очима, міцно стискаючи Оксанину руку. Шофер раз у раз тривожно вигукував:

— Правий поворот!.. Помалу!.. Лівий!.. Прямо!

Це була скажена їзда. Машину заносило на поворотах, проте Вернер не зменшував швидкості. Лялька втягнула голову в плечі і тихо, жалібно повискувала. Задні автомобілі відстали, їх не було видно.

— Не бійся, Анно, — знову сказав Хенніг, обнявши дівчину. — Ми не розіб'ємося. Людвіг — щасливий, у сорочці, мабуть, народився... Боже, як йому щастить!

Вони промчали вулицями тихого міста і вискочили на пряме шосе. Тут Вернер витиснув з машини все, що можна було витиснути.

— Увага! Зараз правий поворот! — закричав шофер. — Помалу, помалу, пане майор. Прямо у ворота. Помалу! Лівий поворот! Стоп!

Автомобіль описав півколо біля широкої клумби, завищав гальмами і зупинився біля широкого під'їзду двоповерхового будинку з колонами. Вікна на другому поверсі світилися.

Вернер допоміг Ляльці вийти з машини, витягнув з кишені пляшку і відпив кілька великих ковтків. Він був блідий.

— Ти не розучився їздити, Людвіг, — сказав командир полку.

— Ні, не розучився, — відповів льотчик.

Шофер, який саме оглядав шини, не втримався і пробурмотів:

— Ще одна така поїздка — і машину доведеться ставити на ремонт.

— Помовч! — сердито крикнув Хенніг.

Нагорі розчинили вікно, і звідти почулися звуки танго. Якийсь офіцер вибіг на ганок.

— У вас всі зібралися, пане лікар? — запитав Хенніг.

—Так, пане підполковник, чекають... — відповів офіцер. — Вас дев'ятеро?

— І три жінки.

— Комплект. Проходьте.

— Майоре, ведіть свою даму нагору, — сказав Хенніг. — Лікар проведе вас, а я почекаю, поки приїде решта.

Вернер з Лялькою пішли разом з лікарем. Хенніг відвів Оксану набік.

— Анно, ти будеш розумною, коли зрозумієш одну важливу річ: від життя треба брати все, що можна взяти. Особливо роздумувати не рекомендується — можна запізнитися. Ти бачила, як ми їхали... Коли хочеш знати, я навмисне дозволив Вернеру сісти за руль, я хотів показати тобі, чого варте наше життя... Ми могли перекинутися, врізатися в стовп. Закоханий Ернст і неприступна Анна валялися б зараз з пробитими черепами десь у кюветі!.. Все! Кінець! Ти зрозуміла мене? Будь розумною, ти не пошкодуєш... Ось їдуть наші...

Він схилився і поцілував її руку.

Оксана зрозуміла: Хенніг — хитра, підла і боягузлива людина. Він ненавидить «щасливчика» Вернера і, мабуть, десь у глибині душі заздрить йому. Та не це було головне. Дівчина усвідомлювала, що командир полку вже не відстане, не відмовиться від неї. У нього чіпкі, липкі руки. Він здатний на все: буде мстити, погрожувати, переслідувати, тероризувати і не зупиниться перед жодною підлістю. «Чи не краще покінчити з усім відразу, сьогодні ж? — думала Оксана, йдучи сходами. — Це буде так просто... Я два-три рази кокетливо посміхнуся підполковникові, а коли ми лишимося на самоті, попрошу в нього «подивитися» пістолет. Він нічого й не підозріватиме... А через кілька секунд «закоханий Ернст» і «неприступна Анна» будуть мертві. Що робити? Що мені лишається робити?»

Хенніг ішов поруч, ніжно підтримуючи Оксану під лікоть. Позаду гупали ногами, сміялися льотчики, які приїхали пізніше за них. Оксана почувала себе нещасною, приниженою, спустошеною. Вона не знала, як обдурити і перемогти ненависного Хенніга, і тепер думала тільки про Андрія. Зараз вона шкодувала, що не розповіла Андрієві про таємницю Анни Шеккер.

Увійшли в зал. Тут був накритий стіл. Біля стіни на диванах сиділо кілька панночок. Оксана глянула на їхні трохи зніяковілі і водночас безсоромні розмальовані фізіономії і поспішно відвернулася. Біля столу Вернер наливав у чарки коньяк. Лялька стояла біля нього, сміялася, кидаючи палкі погляди на льотчика. Вернер, не цілячись, кинув порожню пляшку у відкрите вікно, цокнувся з Лялькою і випив.

Офіцер з погонами медичної служби підійшов до Хенніга і щось занепокоєно зашепотів йому на вухо.

— Не чіпайте його, пане лікар, — сказав командир полку і глянув на Вернера. — Як себе почуваєш, Людвіг?

— Чудово!

Хенніг посміхнувся:

— Будь ласка, не кидай пляшки у вікно, ти можеш відправити на той світ когось з солдатів охорони.

— Давайте танцювати! — плескаючи в долоні, закричала Лялька і, схопивши Вернера за руку, потягла його на середину залу. — Музику! Анечко, скажи кавалерам, хай запрошують дам.

Хтось завів патефон. Почулися звуки фокстроту. Хенніг повернувся до Оксани.

— Потанцюємо?

— Давайте вип'ємо, пане підполковник, — промовила дівчина, уникаючи його погляду. — Налийте мені.

Обличчя Хенніга розпливлося в задоволеній посмішці, проте сірі очі дивилися здивовано, недовірливо, ніби він відчував, що Анна готує йому якусь каверзу.

— О! Це починає мені подобатись! Ти все зрозуміла, Анно...

Командир полку швидко наповнив дві чарки.

— За нашу дружбу? Так? — запитав він, подаючи чарку дівчині і заглядаючи їй в обличчя,

— Ляльці ви також пропонували дружбу?

— Он як! Ти вже ревнуєш? — повеселішав Хенніг.

— А ви хіба не ревнивий?

— Ні, — самовпевнено відповів підполковник. — Ревність прикрашає гарненьких жінок, а мужчин вона робить смішними.

— Я хочу перевірити. Але спочатку вип'ємо ще по одній. Ні, це несправедливо, візьміть для себе більшу чарку. Ось так! Вип'ємо за те, щоб мужчини, а тим більше військові, ніколи не були смішними...

Оксана сміливо, з веселим викликом подивилася в очі Хенніга. В її голові зародився план. Вона відразу стала бадьорішою. Тепер все залежатиме від того, якою людиною виявиться майор Вернер.

Випили. Музика замовкла, човгання ніг припинилося. До столика підійшли Вернер і розчервоніла Лялька. Вони також випили. Пили й інші льотчики, цокаючись зі своїми «дамами».

Поставили нову пластинку. Оксана кинула швидкий і насмішкуватий погляд в бік Хенніга і підійшла до Вернера.

— Пане майор, я хочу з вами танцювати.

Він кивнув головою і взяв її руку.

— А це що таке?! — розсердилась ображена Лялька. — Анько, Анько!

Вернер і Оксана вже танцювали. Лялька опам'яталася і з посмішкою простягнула руки до підполковника. Хенніг підхопив її і пішов танцювати.

— Людвіг! Кажуть, ви дуже смілива людина. Це правда? — запитала Оксана.

— Не знаю... Так кажуть...

Дівчина глянула на льотчика. Обличчя Людвіга було бліде, на чолі блищали крапельки поту, в посоловілих очах — бездумний, страшний своєю порожнечею вираз. Він був дуже п'яний.

— Ви зможете мене врятувати, пане майор?

— Так, — сказав льотчик. Він не розчув чи не зрозумів.

— Людвіг, ви мусите врятувати мене, — повторила Оксана. — Ви чуєте?

— Так, — знову байдуже сказав Вернер і, похитнувшись, збився з такту. Тут він побачив спрямований на нього погляд дівчини і, мабуть, зрозумів, нарешті, зміст її слів. — Як тебе врятувати?

— Заберіть мене звідси. Ви зможете це зробити?

— Зможу.

— Ви не розумієте, про що я кажу.

Льотчик заперечливо похитав головою.

— Розумію! Прекрасно! Не думайте, що я п'яний.

— Підполковник Хенніг не захоче мене відпустити.

— Дурниці... Куди ми поїдемо?

— До мене.

— Чудово.

— Але ви повезете мене зараз?

— Так.

— Тільки не пийте. Чуєте?

— Ага.

— Жодної чарки.

— Жодної. Ми візьмемо пляшку з собою.

— Гаразд, Людвіг. Але ви твердо вирішили?

— Так. Ти мені подобаєшся. Я полюбив тебе з першого погляду. Та я не хотів... У мене сестра також Анна.

— Людвіг, дуже вас прошу... Хенніг — ваш начальник, він протестуватиме.

— Ми їдемо. Вирішено. Мені наплювати на Хенніга. Ми разом закінчили льотну школу.

Музика обірвалася. Підполковник Хенніг запропонував усім сісти за стіл. Поруч з собою він лишив місце для Анни.

Вернер стояв посеред залу, широко розставивши ноги. Льотчик стискав Оксанину руку і дивився на командира полку тупим поглядом.

— Людвіг, сідай.

— Ні, — льотчик похитнувся. — Панове, я дуже зворушений... Дякую за товариство. Я мушу вас залишити. Я втомився.

Людвіг, облиш...

— Я втомився. Ми поїдемо. Негайно.

— Хто це — ми?

— Я і Анна.

— Оце то ні! — засміявся Хенніг. — Анна — моя дама. Можеш взяти свою...

— Ернст, ти мене знаєш, — вперто заявив Вернер.— Анна поїде зі мною. Можеш не сумніватися. Це вирішено.

Командир полку стиснув зуби. Очі його стали білими від люті. Вернер також стиснув зуби і мовчки, з тупою впертістю п'яного подивився на підполковника.

До них підскочив офіцер з погонами медичної служби.

— Пане підполковник... Пане майор. Ради бога!

— Ну от! — незадоволено буркнув хтось з льотчиків. — Поб'ються за бабу...

Хенніг озирнувся і прочитав в очах льотчиків несхвалення. А обережність ніколи не залишала його. Він знав, який популярний Вернер у полку, знав, що його, Хенніга, недолюблюють, і вирішив, що краще поступитися.

— Ну що ж, — з кривою посмішкою розвів руками підполковник. — Ти сьогодні іменинник, Людвіг. Хай Анна буде тобі моїм подарунком.

Льотчикам сподобався його жарт.

— Вип'ємо за здоров'я нашого командира — підполковника Хенніга!

Всі повставали і простягнули руки до Хенніга. Командир полку посміхався. Вернер також цокнувся з ним і випив.

За кілька хвилин машина виїхала з воріт офіцерського клубу.

— Куди, пане майор? — запитав шофер.

Вернер не відповів.

— На Городню, — поспішно сказала дівчина.

Вона глянула на Вернера. Льотчик спав, відкинувшись на спинку сидіння. Обличчя його при місячному світлі здавалося мертво-блідим, у відкритому роті блищали зуби, вітер розтріпав його довге волосся. В цю хвилину прославлений ас нагадував мерця.


* * *

Оксану розбудив знайомий голос. За вікном на вулиці протяжно кричав бляхар. Дівчина схопилася і відкрила навстіж вікно.

— Ей, майстер!

Вона поспішно одягнулася, вийшла у двір. Тихий уже сидів на східцях і скручував цигарку.

— Пробачте, що розбудив, паннусю. Хазяйка ваша вдома?

Дівчина оглянула двір і побачила, ще двері від сараю відкриті.

— Ні, вона козу пасе. Незабаром повернеться.

— Так... Почекаю її. Кажи, що в тебе трапилося?

— Вчора я зустріла людину, яка мене добре знає.

Тихий відразу насторожився.

— А чому увечері тебе не було вдома? Адже я казав, попереджував, щоб негайно...

— Я не могла прийти. Мене затримали...

— Ну, розповідай. Яка людина, звідки вона, живе в Полянську чи проїздом?

Оксана, не приховуючи нічого, розповіла про свою зустріч з Андрієм. Бляхар слухав, болісно скрививши губи, і раптом схопився.

— От ви, молоді! — закричав він. — Заженете мене в могилу своїми почуттями! Яке може бути кохання в нашому становищі?

— Тихіше... — прошепотіла дівчина.

— Ага, тепер тихіше, — знизив голос майстер. — А хто тебе на Квіткову посилав? Ти тоді про пильність думала?

Зморшкувате обличчя Тихого взялося гнівними червоними плямами. Він озирнувся, сердито пожував губами і несподівано змінив тон.

— Ну, нічого... Вибач, що погарячився. Проте роблю зауваження — не вмієш себе стримувати. Так... Воно, може, навіть і добре вийшло, що ти туди сама зайшла. Якби на вулиці при людях зустрілися, було б куди гірше. Попрощалися б ми з Анною Шеккер напевно. Але ти, Ромашко, запам'ятай добре: кохання й інші ніжні почуття здай на збереження до закінчення війни. Тільки одне почуття мусить бути у нас — ненависть до ворога, та й це почуття треба ховати якомога глибше.

Він знову пожував губами.

— Який настрій? Справи на фронті погані... Гляди, не занепадай духом. Радянській владі в громадянську війну ще гірше, ніж зараз, було, а все ж перемогла. Це пам'ятай. Не всі ще гирі на терези війни кинуті... Ну, я піду, паннусю. Мабуть, не діждуся хазяйки.

Він плюнув на недопалок, кинув його в траву. Встав.

— А мені що робити? — схвильовано запитала дівчина.

— Що? — здивовано глянув на неї Тихий. — Працюй, як і раніше, спокійненько. — А-а, ти он про що... Не турбуйся, Андрія і його матір ми приберемо.

Тихий зробив різкий жест рукою, ніби зрубав щось ребром долоні. Оксана злякалася. Тихий помітив це і зрозумів, чого злякалася дівчина. Він зніяковів.

— Ну, що ти, Ромашко... Як можна таке подумати? Треба буде — заберемо з міста, перекинемо кудись в інше місце. Все зробимо акуратно. Не журися. До побачення, паннусю!

Коли Тихий пішов, Оксана раптом згадала, що треба було розповісти й про нічну подію. Але голос майстра чувся вже десь далеко...


8. ЛЮДВІГ-СТАНІСЛАВ

Щоразу, коли підполковник Хенніг випивав більше ніж слід, на ранок його мучив головний біль і печія.

Так було й тепер.

Підполковник лежав на твердій похідній койці у себе в кабінеті і тихо стогнав. О, вчора він розійшовся, хлистав коньяк дійсно кінськими дозами. Це почалося після того, як Вернер забрав Анну... Людвіг — свиня. Яку б йому прикрість зробити? Все нещастя в тому, що до Людвіга дуже добре ставиться генерал. Особливо зараз. Але яка лукава ця Анна! Вдавала з себе недоторкану... Вернера люблять жінки.

Хенніг встав, налив півсклянки коньяку, розвів у ньому дві ложечки столової соди і проковтнув натще ці випробувані ліки.

Відчувши що йому краще, одягнув мундир і подзвонив черговому по полку. Черговий повідомив, що всі літаки, які брали участь в нічній операції, щасливо повернулися на аеродром. Хенніг заспокоївся і наказав негайно прислати в кабінет шофера.

За кілька хвилин солдат-шофер, що возив командира полку, став на порозі. За наказом Хенніга він по-військовому коротко і стисло доповів про те, що сталося вночі, коли він відвозив майора Вернера і дівчину з офіцерського клубу. Вважаючи, що шофер розказує йому небилиці, підполковник розсердився:

— Ви брешете, Густав! Це вигадки. Не може цього бути! Майор частував вас коньяком?

— Жодною краплею, пане підполковник. Майор навіть не пропонував мені випити...

По очах солдата було видно, що він каже правду.

— Ну?

Солдат не розумів, чого від нього хочуть.

— Я слухаю вас, пане підполковник.

— Розкажіть детально, як це сталося. Тільки не прибріхуйте!

— Я кажу лише те, що я бачив на власні очі. Вони сіли в машину. Майор відразу ж заснув на задньому сидінні. Ця дівчина, яка була з ним, офіціантка нашої їдальні — її звуть Анна Шеккер — сказала, щоб я їхав, і я їх повіз.

— Куди?

— На Городню. Вона живе на цій вулиці. Маленький будиночок, номера я не пам'ятаю.

— Як вона поводила себе?

— Дівчина? Нормально... Я весь час був на сторожі і поглядав на неї в дзеркальце. Вона розстібнула комірчик сорочки майора, погладила його волосся і одягнула на його голову пілотку, бо пілотка сповзла. Ні, вона поводила себе цілком пристойно.

— Далі! — крикнув нетерпляче Хенніг.

— Коли ми під'їхали до її дому, вона попросила зупинити машину. Майор в цей час спав, як немовля в люльці. Вона відкрила дверцята і сказала, щоб я відвіз майора в казарму. Я не заперечував — у мене було б спокійніше на душі, якби майор, будучи в такому стані, ночував у себе в казармі. Але коли ця Анна сильно грюкнула дверцятами, закриваючи їх, майор прокинувся і схопив дівчину за руку. «Стоп! — сказав він. — Тікаєш? Так ми не умовлялися, пташко».

Хенніг посміхнувся, блудливо мружачи очі.

— Майор Вернер хотів втягнути дівчину в машину, — вів далі шофер, все ще не розуміючи, на чому слід зробити наголос у своїй розповіді. — Тоді Анна запитала майора, чи є у нього наречена. Він засміявся: «Моя наречена — смерть». Дівчина сказала: «У вас є молодша сестра. Я знаю, ви її дуже любите. Уявіть собі, що в цей момен чіпляється п'яний, нахабний офіцер. Що вона мусить робити, на вашу думку?»

— Що відповів на це Вернер? — підполковник не зводив веселого погляду з солдата.

— Майор Вернер відразу протверезів і страшенно розсердився. Закричав: «Вона... вона мусить негайно заліпити доброго ляпаса цьому негідникові!» Пане підполковник, не встиг майор рота закрити, як ця Анна з усієї сили вдарила його по щоці.

— Не може бути! — зробивши круглі очі, вигукнув Хенніг.

— Клянуся богом, пане підполковник Вона вдарила його з усього розмаху, як б'ють волейбольний м'яч, коли його гасять за сітку. Бац! І знову — бац!

— Два ляпаси? — підполковник застогнав від ледве стримуваного сміху.

— Так точно, два. Доповідаю вам, що я за все своє життя не бачив нічого подібного. Картина була чудова. Я думав — він негайно застрелить її. Я сам схопився за пістолет.

— А Вернер?

— У майора Вернера в ту мить було дуже дурне, ображене обличчя. Знаєте, як у хлопчика, який помилково проковтнув замість цукерки гірку пілюлю. Він потер щоку і раптом — ви не повірите, але це істинна правда — раптом він засміявся.

Командир полку відкинувся на спинку стільця і зареготав.

— Він сміявся точнісінько так, як ви оце зараз, точнісінько так, пане підполковник. Ніби його хтось лоскотав. Сміявся й говорив: «Оригінально! Дуже оригінально!»

На обличчі шофера цвіла задоволена посмішка, він був радий, що догодив начальству.

— Чудово, неперевершено! — сміявся Хенніг, витираючи сльози. — Це тільки Людвіг так може! А дівчисько яке відчайдушне! Била його по морді... Ха-ха-ха! Ну і що ж було далі?

— Далі? — перепитав солдат. — Нічого особливого. Майор відразу ж заснув. Анна підняла його пілотку з землі, одягнула йому на голову і сказала, щоб я їхав. От і все.

— А вона лишилася?

— Так точно. Вона пішла до своєї хвіртки

— Хитре дівчисько! Густав, ви мусите їхати. Нікому й слова про цей випадок. Ясно?

— Ясно. Нікому й слова.

— Ідіть, Густав. Пам'ятайте, що я вам сказав.

Солдат чітко повернувся ліворуч кругом і вийшов.

Підполковник поглянув на двері і знову залився сміхом. Він був задоволений закінченням усієї цієї неприємної для нього історії. Адже Людвіг поводив себе по відношенню до Хенніга не по-товариськи і просто-таки з рук вирвав дівчину. Тепер Хенніг був задоволений — помста, хоч і не його руками, але вчинена. Два ляпаси! Анна — чудо! Видно, в її жилах тече справжня арійська кров. Прекрасно!

Хенніг і подумати не міг, що в цей момент майор Вернер мирно розмовляє з Анною Шеккер і щиро сміється, слухаючи її розповідь про те, що сталося вночі.

...Льотчик сидів на останньому східці ганочка, витягнувши довгі ноги у нових блискучих чоботях. Анна стояла вище, спершись руками на дерев'яні поручні.

— Отже, я поводив себе гидко, як справжня п'яна свиня. — Вернер нахилився і зірвав широкий листок подорожника, що ріс біля ганку. — Я прокинувся з якимось неприємним почуттям. Почав пригадувати — все в тумані. Пам'ятаю, як ти просила мене відвезти тебе кудись, врятувати, як я посперечався з Хеннігом. Потім — провал, а згодом — наче уривок сну: я образив якусь дівчину, можливо, навіть свою сестру, і вона вдарила мене по фізіономії. Неприємно і смішно. Правду кажучи, мене ще ніхто не бив в обличчя. Ти перша. Прийшов до їдальні — тебе там нема. А мені дуже хотілося тебе побачити. Ну, що ж Анно, ми з тобою поквиталися. Давай забудемо про цей епізод. Я рідко буваю такою свинею. Вчора на мене найшло...

Оксана була здивована несподіваною появою Вернера, а ще більше — його поведінкою. Майор, командир ескадрильї, кращий льотчик у полку, кандидат на одержання лицарського хреста взнав її адресу і прийшов просити вибачення... за те, що вона надавала йому ляпасів. Він сидів на східцях, тихий, ввічливий. Не пробував залицятися до неї і навіть не натякнув, щоб вона запросила його до своєї кімнати. Як цей Вернер був несхожий на того, вчорашнього Вернера, який на скаженій швидкості гнав автомобіль, кидав пляшку у вікно і з ненавистю дивився в очі Хенніга. Значить, серед її заклятих ворогів є й такі дивні, загадкові типи...

— Мене турбує шофер, — сказала дівчина. — Адже він усе бачив.

Людвіг поклав на кулак листок подорожника, розгладив і сильно вдарив по ньому долонею. Почувся звук, що нагадував постріл пневматичного пістолета.

— А яке це має значення? — льотчик оглянувся і подивився знизу вверх на дівчину: голубувато-сірі очі його сміялися. — Хай собі базікає. Думаєш, я заперечуватиму? Ні! Мені байдуже. — Обличчя льотчика раптом стало злим. — Зараз мені багато що стало байдужим. Я хочу бути людиною, а не брудною свинею! Вони цього не зрозуміють. Ти також не зрозумієш, та тобі й не треба... Все в порядку, Анно.

Він знову лагідно посміхнувся.

— Якщо шофер розповість, для тебе це навіть краще. Хай знають, яка ти, і бояться. Коли я дістав ляпаса, то й вони можуть на нього розраховувати. А взагалі, все трохи сумно, Анно...

— Що саме?

— Все...

Льотчик засміявся і схопився на ноги. Він ласкаво-іронічно глянув на дівчину, даючи зрозуміти, що не має наміру говорити з нею на якісь серйозні теми. Проте Оксана помітила в його очах справжній глибокий сум.

— Це у вас з похмілля такий настрій. Навіщо ви так багато п'єте?

— Ні, зараз я п'ю дуже рідко,— заперечив Вернер.— Льотчикові не можна багато пити. Вчора був особливий випадок: я справляв поминки по нашому стрілку-радисту. Він загинув... йому було всього двадцять років. Мені дуже шкода цього хлопчика.

— Який жах!

Вернер ніби не почув вигуку дівчини. Він стояв, широко розставивши ноги — високий, гарно збудований, одягнутий у припасований до нього військовий костюм з блакитносталевого матеріалу — і дивився на верхівку тополі. Обличчя льотчика здавалося спокійним, навіть замріяним, і лише скорботний злам губ виказував його сумні думки.

Так, щось мучило майора Вернера, щось остогидло йому, але, може, він сам ще не розумів цього. А втім, Оксана не поспішала робити висновки. Вона спостерігала за льотчиком. Ця людина здавалася їй небезпечнішою, ніж підполковник Хенніг. Вона відчувала в ньому внутрішнє благородство, людяність і навіть ніжність — саме ті якості, які вона найменше хотіла б виявити в комусь із своїх ворогів.

Раптом вираз обличчя Вернера змінився. Майор насторожився, повернув голову і завмер, прислухаючись.

В сусідському дворі заспівала дівчинка. Високий паркан приховував її, видно було тільки біленьку хусточку. Голос у дівчинки був слабенький, але чистий, приємний, він дзвенів, як струмочок, що пробивається між камінням.

Стоїть явір над водою,

В воду похилився...

Очі Вернера радісно блиснули, на губах затремтіла посмішка.

Ой, на козака та й пригодонька,

Козак за-а...

Раптом дівчинка ніби захлинулася — пісня обірвалася, хусточка зникла за парканом.

— Хто це співав? — запитав Людвіг, повертаючись до Оксани.

— Не знаю. Здається, сусідська дівчинка.

— Чому вона замовкла?

Оксана посміхнулася.

— Вона побачила німецького офіцера і злякалася.

— Поклич її.

— Навіщо?

— Поклич, будь ласка.

Дівчина здивовано поглянула на льотчика і гукнула в бік паркану:

— Фросько! Фросю!

Ніхто не обізвався. Оксана зійшла з ганочка, швидко пробігла дворик і заглянула за паркан. Дівчинка сиділа в лопухах, низько нагнувши голову, причаївшись.

— Фросю! Тебе кличе офіцер.

Дівчинка підняла перелякане, перекошене від страху обличчя.

— Я нічого... Їй-богу! Я не бачила.

— Не бійся, йди до нас.

— Та я ж...

— Іди, йди, — підбадьорювала її Оксана. — Він тобі нічого поганого не зробить.

За хвилину перелякана Фрося, дівчинка років дев'яти, боса, в старенькому брудному платтячку, стояла перед Вернером, нервово перебираючи пальцями кінчики тасьомки, що служили їй за поясок.

—Попроси її, хай заспіває ту пісню, що вона співала, — сказав льотчик.

Оксана знизала плечима і переклала прохання Вернера.

Фрося мовчала. Задихалась від хвилювання, сірі очі благально дивилися то на Оксану, то на офіцера.

— Вона не співатиме, — сказала Оксана. — Вона боїться. Навіщо вам її спів?

— Умов її, — попросив Людвіг. — Скажи, що я дам грошей.

«Такий самий негідник, як і всі вони, — подумала Оксана. — Ніби не бачить, що дівчинка паралізована страхом. Гроші... Звик до того, що все можна купити й продати».

— Фросю, не бійся. Ну, починай. Пан офіцер хоче послухати, як ти співаєш. Заспівай трошки, і він відпустить тебе. Ну...

Дівчина стиснула руки на грудях і, з відчаєм дивлячись на Оксану, заспівала. Голос її тремтів, зривався, в ньому бриніли сльози. Оксана відвернулася. Вона любила цю сумну пісню і боялася зараз, що заплаче.

Не рад явір хилитися, —

тоненьким тремтячим голоском виводила Фрося, —

Вода корінь миє...

Ой, не рад козак журитися,

Та серденько ниє...

Фрося замовкла. Вернер витягнув з кишені складений удвоє банкнот і простягнув дівчинці. Фрося відсахнулася від папірця, поспішно заховала руки за спину.

— Хай вона візьме гроші, — звернувся Людвіг до Оксани. — Я даю їй п'ять марок. Скажи, що це добрі гроші, рейхсмарки.

Оксана взяла гроші і сердито засунула їх дівчинці за пазуху.

— Йди!

Дівчинка, все ще тримаючи руки за спиною, позадкувала, не зводячи зляканого погляду з офіцера, потім повернулася і повільним кроком пішла до паркана. Мабуть, Фрося не була впевнена, що небезпека минула. Але як тільки вона зникла за парканом, відразу ж почувся дрібний тупіт босих ніг.

— Навіщо вам був потрібен цей концерт, пане майор? — глузливо запитала Оксана. — Вам сподобалась пісня?

— Так.

— Але ж ви нічого не зрозуміли.

— А ти?

— Ще б пак! — презирливо скривилася дівчина. — Я добре знаю їхню мову. Адже я виросла тут, на Україні.

Вернер закрив очі, похитав головою, ніби щось пригадував, посміхнувся.

— Послухай...

Лукаво посміхаючись очима, він провів кінчиком язика по губах і несподівано заспівав:

Замкній све повєчкі,

Слодкє дзецє, юж,

Пошлі спаць овєчкі,

І ти очка змруж.

А-а-а, а-а-а, а-а-а!

Билі собє коткі два,

Шаре-буре обидва...

Оксана була вражена: майор Вернер підготував для неї нову загадку — він співав польську колискову пісню. Де він почув цю пісню, що в нього з нею зв'язано? Дивна людина...

— Ти що-небудь зрозуміла? — запитав льотчик.

— Все, — посміхнулася Оксана. — У вас, напевно, була нянька чешка або полька?

Очі Вернера стали сумними. Він, видно, вагався, вирішуючи, чи казати дівчині правду, чи краще промовчати. Нарешті наважився:

— Ні, Анно, цю пісеньку співала моя мати.

— Дивно... Чому вона співала слов'янські пісні?

Людвіг почервонів.

— Моя мати — полька. Так, Анно, я німець, але мати моя — полька.

«Он воно що, пане майор! У ваших жилах тече слов'янська кров. Ви соромитесь своєї матері, червонієте і в той же час обожнюєте її. Яка трагедія!..» Оксана не знала, що сказати.

Льотчик по-своєму зрозумів мовчанку дівчини.

— Нічого не зробиш, Анно, — зітхаючи, промовив він. — На жаль, ми не можемо вибирати собі батьків, але ми були б поганими дітьми, якби відмовлялися від них. Я не боюся говорити, що моя мати — полька. Це знають усі. Свою магір я дуже люблю.

— Так, мати — святе слове, — надавши обличчю пісного виразу, сказала Оксана. — Як шкода! Слава богу, що вона не єврейка...

В очах льотчика промайнув переляк. Оксані захотілося засміятися. У прославленого льотчика є слабке, вразливе місце. На цій слабості, між іншим, можна буде зіграти. Оксана вже встигла прочитати кілька книжок про раси і непогано орієнтувалася в цьому питанні.

— Не варто журитися, Людвіг. Цілком очевидно, що ваша арійська кров виявилася сильнішою від слов'янської, перемогла її. Хіба не так? Всі ваші подвиги...

Вернер благально підняв обидві руки:

— Ради бога, Анно!.. Я не хочу чути про подвиги. Вчора мене замучили журналісти і кінооператори. Мене знімали в усіх виглядах, навіть тоді, коли я голив бороду.

— Ви повинні гордитися.

— Я горжусь, але не люблю, коли мене розхвалюють. Давай краще підемо куди-небудь.

— Куди?

— Я хотів би за місто, в поле. Ти не заперечуєш?

— Ні.

Як тільки вони вийшли за місто, Людвіг, попросивши пробачення, зняв мундир і розв'язав краватку. В сорочці з розстібнутим коміром і закачаними рукавами він мало скидався на військового. Ішов, на повні груди вдихаючи тепле, ароматне повітря полів, очі його сяяли, обличчя розпливалося в задоволеній посмішці.

Вони йшли зарослою споришем дорогою. Ліворуч простелився луг аж до самих верб, що росли на березі річки, праворуч — поле з рідкими стеблами пшениці-падалиці. Маленькі білі хмарки ніби застигли в небі. Було парко, пахло медовими травами. Вдалині снувалося мариво.

— Ти не шкодуєш, що ми пішли саме сюди? — запитав льотчик, пригладжуючи волосся.

— Ні, — відповіла Оксана байдуже. — Але я хотіла б прогулятися десь по полях Німеччини. Я бачила фотографії... Які там чудові ландшафти! До речі, Людвіг, чому ви не попросите відпустку, щоб поїхати додому? Адже вам, здається, дали десять днів на відпочинок?

— Ні, я не хочу їхати у відпустку.

— Чому? Хіба вам не хочеться побачити рідних?

— Я б заборонив відпустки під час війни, — серйозно сказав Вернер. — Відпустка для солдата — мука. Навіщо завдавати зайвого горя матері! Адже вона рахуватиме кожний день, кожну хвилину. Дні відпустки летять дуже швидко... А як їй буде, коли через кілька днів після прощання зі мною їй принесуть повідомлення про мою загибель? Ні, я не такий жорстокий. Мама вже пережила два тяжких удари: незадовго перед війною помер батько, потім на фронті загинув брат Отто.

— Бідна... — поспівчувала Оксана. — Значить, у неї лишилися тільки ви та дочка?

— Так. А втім, є ще Вальтер... Він служить у Франції в есесівському полку, капітан.

— Це брат?

— Зведений, точніше, названий брат. Мати ставиться до нього, як до рідного сина, а я Вальтера не люблю.

— Чому?

Вернер зупинився, щоб закурити. Він вставив сигарету в янтарний з золотим обідком мундштук, чиркнув запальничкою і затягнувся димом.

— Якщо говорити відверто,— я Вальтера ненавиджу... — Вернер замовк на кілька секунд, ніби намагаючись добре розібратися в своїх почуттях. — Бачиш... Треба знати всю історію нашої сім'ї. Це не зовсім звичайна, досить таки романтична історія в дусі казок Андерсена. Принаймні такою увійшла вона в мою дитячу пам'ять і такою я бережу її для себе. Якщо хочеш послухати, я можу розповісти.

— Будь ласка, я буду рада, — весело сказала дівчина.

— А чому твої очі сміються? — запитав льотчик. — Хіба я сказав щось смішне?

— Ні, але ви... Як би це сказати... Ви якийсь дивний, Людвіг, зовсім не такий, яким я вас уявляла.

Льотчик занепокоєно насупився, стиснув губи. Можна було подумати, що він розсердився.

— Ви образились? — заглянула йому в очі Оксана.

— Ні, — замислено хитнув головою Людвіг. — Дивно те, що я сам помічаю в собі якусь зміну. Я навіть пам'ятаю, коли це почалося... На восьмий чи дев'ятий день наших блукань. Ми цілу ніч пробиралися по ворожій території, а над ранком заховалися у яру серед густого чагарника і відразу ж заснули. Коли я прокинувся, був тихий сонячний ранок. Я побачив гілля, листя, небо, хмари. Я був страшенно голодний, наш порятунок залежав від випадковостей, перед нами залишалася найнебезпечніша частина шляху... Проте в ту мить я чомусь відчув себе щасливим. Я лежав на дні яру і дивився на листя. Більше мені нічого не хотілося — тільки лежати й дивитися. Після цього у мене виник якийсь незвичайний інтерес до всього, що росте й живе на землі.

Він нахилився, на ходу зірвав волошку і урочисто подарував її дівчині.

— Глянь: маленьке блакитне чудо, клаптик неба.

— Коли ви вчилися в школі, то, мабуть, любили такий предмет як ботаніка, — зробила припущення Оксана.

— Терпіти не міг! — палко заперечив льотчик. — Ось у цьому й справа. Я був цілком байдужий до травки, квіточок, хмарок, різних там метеликів, комашок — до всього, що звичайно зворушує таких молоденьких дівчаток, як ти. І на небо я дивився інакше: небо було для мене повітряним простором та й годі.

Оксана округлила очі:

— Як же? А господь бог?

Це наївне запитання розвеселило льотчика. Невже Анна така простодушна і обмежена? Може, вона сміється? Ні, вона злякано дивиться на нього. Ну, що ж, доведеться пояснювати їй найпростіші речі. Це буде забавно.

— Бачиш, Анно, — глузливо сказав Вєрнер, — льотчикам дуже важко повірити в картинки з святого письма. Ніхто не може точно встановити, де знаходиться резиденція господа бога.

— Але ж ви вірите в бога?! — майже з відчаєм вигукнула дівчина. — Людвіг, адже він вас врятував від смерті, тільки тому ви й лишилися живі!

Льотчик поспішно заспокоїв Анну:

— Вірю. Звичайно, бог існує, але ж він не мусить сидіти на кожній хмарині. Під час війни це просто небезпечно...

— Фі! — зморщивши ніс, Оксана вдарила Вернера по руці. — Ви неможливий, Людвіг. Хіба можна так жартувати?

— Я гадаю, що бог простить мені цей жарт. Адже в мене є набагато тяжчі гріхи, Анно.

— Які?

— Я порушив заповідь «не вбий».

— Це зовсім інша справа, — суворо, з глибоким переконанням заявила дівчина. — Росіяни — безбожники. Господь карає їх нашими руками.

— Ну, от, ти розвіяла мої сумніви, все мені з'ясувала, і тепер я буду цілком спокійний відносно цього.

Анна засміялася.

— Ви непоправні, Людвіг. Давайте змінимо тему. Ви обіцяли розповісти історію своєї сім'ї.

— Ага, розкажу, — погодився Вернер — Це казка про два закоханих серця, про злу багату фею і про фею добру, яка одягнула маску смерті, щоб перемогти свою злу сестру і з'єднати закохані серця. Слухай! Жив-був бідний і дуже гарний принц. Він був музикантом...

Льотчик раптом замовк, чомусь зніяковівши.

— Ну?

— Цей стиль, мабуть не підходить... Ні, я розповім простіше. Мій батько, Карл Вернер, був музикантом, скрипалем. Коли розпочалась перша світова війна, він потрапив на західний фронт, там йому осколками снаряда пошкодило ногу і відірвало два пальці на лівій руці. Він одержав нагороду — залізний хрест і був звільнений з армії. Скрипку довелося лишити, але батька взяли в оркестр барабанщиком. Оркестр грав у якомусь ресторані. Там, у ресторані, Карла Вернера побачила Марта фон Шверін. Чоловік «пані Марти» — так і досі називає її моя мати — підполковник фон Шверін, загинув на фронті, лишивши їй п'ятирічного сина і великий маєток. Пані Марті сподобався барабанщик оркестру Карл Вернер, і вона, посилаючись на патріотичні почуття, запросила його до себе учителем музики для сина Вальтера. Батько погодився і підписав контракт на три роки. Вчителеві музики дали чудову кімнату. Він жив, як пан, обідав разом з хазяями. Пані Марта обходилася з ним дуже ласкаво. Але молодий гарний музикант не звертав уваги на хазяйку, йому й на думку не спало, що вельможна пані намагається добитися його прихильності. Карлу Вернеру сподобалася молоденька покоївка полька Ванда. Проте покоївка виявилася кмітливішою за музиканта. Коли Карл Вернер освідчився їй у коханні та запропонував руку і серце, покоївка Ванда негайно пішла до пані Марти, розплакалася і попросила розрахувати її.

Льотчик зупинився і закурив нову сигарету.

— Хазяйка зуміла вивідати у Ванди причину її сліз, і покоївка щиро призналася, що вже давно кохає учителя музики. Довідавшись, що між музикантом і Вандою ще нічого серйозного не було, пані Марта оцінила благородство і відданість своєї покоївки, нагородила її, але поставила вимогу, щоб Ванда негайно виїхала кудись далеко і щоб не давала про себе знати не лише вчителеві музики, а й іншим жителям маєтку. Ванда зникла тієї ж ночі, лишивши для вчителя музики записку. В записці коротко повідомлялося, що вона поїхала до свого нареченого, щоб повінчатися з ним. Карл Вернер був простодушною людиною. Він сумував кілька місяців, але не пробував розшукати Ванду, боючись зруйнувати її щастя. Через рік пані Марта добилася свого і повінчалася з учителем музики. Вона була на дванадцять років старша за мого батька. Минув ще рік, і пані Марта загинула під час залізничної катастрофи. Тільки тоді до батька дійшли чутки, що Ванда не вийшла заміж і служить десь недалеко покоївкою. Він розшукав її, і вони одружилися. Від цього шлюбу з'явилося троє дітей: старший брат Отто; я і сестра Анна. Ось історія мого життя.

Оксані здавалося, що Людвіг переповів зміст якогось сентиментального романа, написаного принаймні сто років тому. Світ, в якому жили «герої», був для неї далеким і чужим, їхні вчинки, переживання здавалися смішними. Проте для майора Вернера цей світ був зрозумілий і близький.

— Хто ж був злою феєю? — запитала дівчина. — Пані Марта?

— Так, ти вгадала, — кивнув головою льотчик. — Такою вона була в моїй дитячій уяві. Мені було років шість, коли я випадково підслухав, як наша стара няня розповідала молодій служниці всю цю історію. А незадовго перед цим мати прочитала мені кілька казок Андерсена.

— Але ж зла фея лишила вам багату спадщину...

— Ні, — посміхнувся льотчик. — Пані Марта в заздалегідь написаному заповіті згадала тільки одного спадкоємця — сина Вальтера. Батькові вона дала скромну довічну пенсію при умові, якщо він буде виховувати Вальтера і зможе зразково провадити справи по управлінню маєтком.

— Так, це прикро, — сказала Анна.

— Ні, прикро не це, — заперечив Людвіг. — Мене завжди ображала зарозумілість Вальтера. Він ставився до матері, як до звичайної служниці, а мати сприймала це як належне. Вона лишилася по-рабському відданою «пані Марті», допомагала батькові управляти маєтком, звітувала перед Вальтером за кожний пфенінг. В подяку за все Вальтер виселив нашу сім'ю з маєтку і найняв нового управителя. Він зробив це тому, що я насмілився покататися верхи на його коні. А тепер він пише і передає привіти її Станіславу. — Вернер сердито сплюнув і обурено додав: — Плюгавий, чванливий аристократ! От кому я з задоволенням набив би морду!

— Нове ім'я — Станіслав! — зацікавилася Оксана.— Хто це?

— Станіслав — це я, — відповів льотчик. — У мене подвійне ім'я: Людвіг-Станіслав. Так захотіла мати. Вона інакше не називає мене, як Станіславом, Стасем. Але то — мати... А Вальтер завжди намагався принизити мене, нагадати, що я не стопроцентний арієць. Навіть зараз він робить це.

— Однак ви майор, а він — капітан, — зауважила Оксана.

— Один живий капітан вартий сотні мертвих майорів.

— Не розумію... — знизала плечима дівчина.

— Вальтер — у Франції, йому нічого не загрожує, і завдяки своїм зв'язкам він до кінця війни просидить в безпечному місці.

Дорога повернула до річки. Вернер і Оксана вийшли на обривистий порослий вербами та лозою берег. Льотчик подивився на чисту воду.

— Тут глибоко, — сказав він і глянув на дівчину. — Ти вмієш плавати?

— Так. Але я не збираюсь купатися.

— Чому? Соромишся мене? Господи, та ж ти можеш відійти далі за кущі. Не бійся, я не Хенніг. Тільки гляди, не втопися.

Вони розійшлися в різні боки, і незабаром постать Людвіга зникла за кущами лози, Оксана вибрала зручне місце, роздягнулася і обережно зійшла до води. Вона почула справа від себе далекий плеск, — мабуть, льотчик з розбігу кинувся з високого берега вниз головою в річку. «Дійсно, майор Вернер — сміливець, та й щасливий до того, — з іронічною посмішкою подумала дівчина. — Він навіть не подумав, що у воді можуть бути корчі. На жаль, Анна Шеккер не може дозволити собі такої розкоші — її життя коштує занадто дорого». Дівчина тихо, без плескоту зайшла у воду і попливла.

— О-го-го! О-го-го! — почувся голос Вернера. — Ти жива, Анно?

— Жива! — крикнула Оксана.

Раптом серце дівчини болісно стиснулось. Оксана не дозволяла собі думати про Андрія, але думка ця виникла несподівано, породжена відчуттям тієї радості, яку відчувала дівчина, розтинаючи руками тугі струмені води. На одну мить Оксана уявила, що десь близько, за кущами, плаває не дивакуватий гітлерівський льотчик-ас, а її Андрій. Соромлячись купатися разом, вони б також розійшлися по берегу в різні боки; скочивши в воду, Андрій також тривожно гукнув би її, а потім виплив би на середину річки і помахав їй рукою. Одна мить, а як багато увібрала в себе... Не треба думати про Андрія. Не можна!

Купання втратило для неї всю свою привабливість. Оксана поплавала ще кілька хвилин, вийшла на берег і поспішно одягнулася.

— Пане майор! — крикнула вона. — Я йду!

— Почекай! — відгукнувся льотчик. — Я зараз.

Незабаром він з'явився з мундиром і сорочкою в руці, на ходу зачісуючи назад мокре волосся. Він був у білій шовковій майці. На майці зліва на грудях Оксана помітила вишивку — малесеньке яблучко з чорним кружком у центрі і зеленим листочком біля черешка.

Вернер перехопив погляд дівчини і доторкнувся пальцем до голого плеча, на якому білів рубець.

— Ти дивишся на цей шрам? О, в мене на тілі багато таких поміток. Просто дивно — дев'ять осколочних і кульових поранень і всі — легкі подряпини. Смерть проходить мимо. Але коли-небудь...

— Не треба про це думати, Людвіг.

— Так, так, не треба ні про що думати, — погодився льотчик. — Не варто псувати ці десять днів. Адже завтра ми знову зможемо походити трохи?

— Години півтори, не більше, — сказала дівчина. — Після сніданку.

Так почалися їхні щоденні прогулянки за місто, які давали Вернеру велике задоволення. Льотчик не намагався упадати за Анною Шеккер, називав її «сестричкою». Видно, він потребував товариства дівчини — простої, наївної, і йому приємно розмовляти з нею про різні дрібнички.

Оксана використовувала кожну нагоду, щоб заглянути в душу цієї людини. Її цікавість до Людвіга-Станіслава все зростала.

Якось вона запитала:

— Щоб ви робили, Людвіг, якби потрапили в полон?

— В полон мене можуть взяти тільки мертвим, — відповів льотчик, не замислюючись, бо, мабуть, давно вже вирішив для себе це питання — Я не уявляю себе з піднятими руками.

Іншим разом мова зайшла про кількість «ворогів», знищених Вернером на східному фронті.

— Важко сказати, що там робилося на землі, але я гадаю, загальна сума буде кругленькою, — сказав Людвіг, нахмурившись.

Оксана вдавала, що дуже рада.

— Сто чоловік? Невже?

Вернер мимоволі засміявся.

— Ні, я мав на увазі тисячу. Ти, Анно, не уявляєш, яка це смертоносна сила — сучасний бомбардувальник, керований досвідченим пілотом. Сто чоловік можна знищити за один вдалий виліт. У мене був такий випадок...

Льотчик скривився, наче проковтнув щось гірке, і продовжував:

— Минулого року восени мені, незважаючи на дуже погану погоду, дозволили вилетіти одному. Такі виліти ми називали жартома «блукаючий вовк». Коли земля закрита суцільними низькими хмарами, політ дуже важкий, бо можна легко заблудити або розбити машину під час посадки. Проте здобич «блукаючого вовка» завжди буває багата, бо ворог не чекає в таку погоду нападу з повітря. Я обрав для бомбардування великий залізничний вузол і точно вивів літак на об'єкт. Ми виринули з хмари на висоті двохсот метрів. Станція була забита ешелонами. Багато було цистерн. Але серед ешелонів стояли два поїзди з червоними хрестами на дахах вагонів. Я мав на роздуми тільки одну мить і крикнув штурманові: «Сип!» Що там робилося, на тій станції...

Після того я два дні був сам не свій. Адже я добре розгледів червоні хрести...

— На те війна... — тихо промовила дівчина.

— Так, нічого не зробиш — війна, — кивнув головою Вернер.

Якось, після чергового купання в річці, Оксана знову побачила на майці льотчика вишите гладдю яблуко з чорним кружечком посередині і зеленими листочками біля черешка. Цього разу майка була бузкового кольору.

— Це така мітка вашої, білизни? — запитала дівчина, вказуючи на вишивку.

Льотчик зніяковів.

— Ні, це щось на зразок талісмана, — неохоче відповів він і додав з посмішкою: — Ти мусиш знати, що ми, льотчики, дуже забобонні і любимо різні талісмани. Один мій приятель Пауль носив на шиї шовкову торбинку з вовчим іклом. Правда, літак Пауля був збитий ще під Києвом. Талісман підвів. Можливо, Пауля обдурили, підсунули йому замість вовчого ікла щось інше...

— Що, наприклад?

— Та звідки ж я знаю? — несподівано різко сказав льотчик. — Ікло шакала, гієни або якоїсь іншой хижої тварини.

«Ні, це не талісман, — подумала дівчина. — Якби він вірив у талісман, то не глузував би так над загиблим товаришем».

— Ікло вовка може служити символом сили, — сказала Оксана. — Але що має означати яблуко — я не можу догадатися.

— Я дуже люблю фрукти, Анно, — хотів збутися жартом Людвіг.

— Ні, ні, — запротестувала дівчина. — Тут щось інше. Ну, розкажіть, не будьте скритним, Станіславе.

Вернер миттю змінився на обличчі.

— Не називай мене так, Анно, — сказав він, суворо дивлячись в очі дівчини. — Так називати мене може тільки мати.

— Дозвольте й мені. Ви ж називаєте мене сестричкою.

— Це зовсім різні речі, поняття. Я до тебе добре ставлюся, але це не значить, що ти можеш поводитися зі мною безцеремонно, фамільярно. Будь ласка, не думай, Анно, що тобі все дозволено.

Він говорив усе це сердитим тоном, осаджував це дівчисько, яке вже дуже зарвалося, ставив усе на свої місця.

— Я не хотіла вас образити, Людвіг, — винувато сказала Оксана і ніжно доторкнулася пальцем до його руки. — Я думала, що вам буде приємно... Слово честі!

— Ти не розумієш, — зм'як Вернер. — У кожної людини є щось дуже дороге, потаємне, до чого вона не дозволяє доторкатися іншим. Для мене дорога кожна згадка...

Льотчик не договорив, але Оксана зрозуміла, що він має на увазі: ім'я Людвіг — для всіх, ім'я Станіслав — лише для матері.

— Тепер я, здається, знаю, що означає яблуко, вишите у вас на майці, — лагідно, з прихованою посмішкою промовила дівчина. — Це — яблуко розбрату. Як тільки ми заговорили про нього — зразу ж посварилися.

Льотчик засміявся, до нього знову повернувся добрий, благодушний настрій.

— Ти знаєш легенду про Вільгельма Телля? — запитав він, поглядаючи на дівчину веселими очима.

— Так, я десь читала про Вільгельма Телля. Це вправний стрілець. Щоб перевірити, як він стріляє з лука, його змусили збити стрілою яблуко, що лежало на голові сина.

— Чудово! Саме це яблуко і вишите в мене на грудях, — поспішно і не без гордості заявив Вернер.

— Не розумію... — здивувалася дівчина.

— Це знак таємного ордена «Прострелене яблуко». Я один з небагатьох ще живих лицарів цього ордена, заснованого капітаном бароном Шварцкопфом. Всіх лицарів було шістнадцять. Зараз зображення пробитого кулею яблука на грудях проти серця мають право носити тільки четверо. Коли вони загинуть, таємний орден припинить своє існування, якщо не знайдуться ще якісь дурні й не відродять його.

Хоч Людвіг говорив з іронією, в його голосі все ж чулися гордовиті нотки. Оксана захоплено дивилася на льотчика. Анна Шеккер обожнювала все романтичне. Людвіг зрозумів, що вона чекає від нього розповіді про щось незвичайне, захоплююче. Видно, йому самому хотілося розповісти про таємний орден, і він вирішив не мучити зацікавлену Анну.

— В полку, куди я потрапив після закінчення льотної школи, був один льотчик-ас — капітан барон Шварцкопф. Він воював у Іспанії, відзначився там у боях з червоними, дістав нагороди. Для нас — молоді, яка ще не брала участі в боях, барон Шварцкопф був просто божеством, ідолом, на якого ми готові були молитися. Коли він щось розповідав, ми дивилися йому в рот, боючись пропустити хоч слово. Барон був, безперечно, людиною дуже хороброю, відчайдушною, але його хоробрість — це я зрозумів значно пізніше — носила якийсь хворобливий, істеричний характер. Він був на диво вправним стрільцем. Щось дійсно феноменальне. До того ж, він вважався у нас в полку чемпіоном по випивці. Але яким би п'яним не був барон, він завжди міцно тримався на ногах. Напившись, міг виграти заклад, стріляючи в підкинуту високо вгору пляшку, або сісти за руль автомобіля, а якось навіть піднявся на літаку, зробив круг над аеродромом і потім прекрасно посадив машину.

— Ви мені нагадуєте барона, — сказала Оксана.— Пам'ятаєте, як ви п'яний вели автомобіль?

Льотчик зніяковіло посміхнувся.

— Мабуть, я в чомусь наслідую барона Шварцкопфа. Не приховую, він мав на мене великий вплив. Дуже великий! Так, дещо він залишив мені в спадщину...

Вернер замовк. Покушуючи губи, він замислено дивився вдалину.

— Так, барон був сильною особою. Він мав якусь величезну притягальну силу. Коли він напивався, то ставав страшним, як демон. Зовні це було помітно лише по його очах: їх заволікав якийсь туман, але через цей туман барон Шварцкопф бачив те, чого ми не могли побачити. Тоді він ставав ніби навіженим, і ми, ті, хто був уже посвячений в лицарі ордена, знали, що зараз почнеться «гра в яблучко».

Глибоко зітхнувши, льотчик продовжував збуджено:

— Клянусь, Анно, я не зустрічав більше в своєму житті такої страшної людини, як барон. Він приваблював і в той же час відштовхував. Я його любив, ненавидів і боявся. Та все-таки він вселив мені щось своє, передав якусь частинку своєї натури.

— Я уявляю собі вашого барона, — сказала Оксана. — Високий, сильний, з чорними вогненними очима...

— Ні, ні. Зовнішність Шварцкопфа нічого не говорила про його характер. Він був значно нижчий за мене, худорлявий, і очі в нього були тьмяні, кольору каламутної води. Так ось, коли на п'яного барона находили химери, він обирав чергову жертву — якого-небудь молоденького льотчика, який мав необережність сказати щось про свою хоробрість. Шварцкопф зупиняв на ньому повний ненависті погляд, від якого ми миттю ставали тверезими. «Мовчати! — кидав барон, вдаривши долонею по столу. — Ви — хвалько і боягуз!» Можеш уявити собі, яке враження справляли ці слова на льотчика! Він схоплювався, червоний як рак, і готовий був заплакати від образи. Тоді. Шварцкопф з нечуваною гордовитістю цідив крізь зуби «Я буду дуже радий, коли ви доведете, що я помилився. Я попрошу вас піти зі мною». Звичайно все це відбувалося за містом, увечері, у нашому улюбленому ресторані. Після такої заяви барон вставав, брав льотчика під руку і в супроводі трьох лицарів нашого ордена виходив з ресторану в сад.

— Чого?

— Щоб вчинити обряд посвячення.

— О! Що ж там відбувалося?

— В темному саду, на площадці біля глухої стіни, розігрувалась досить таки ризикована сценка. Льотчикові клали на голову яблуко, і барон з відстані двадцяти п'яти кроків збивав кулею це яблуко.

— В темряві? — жахнулася Оксана.

— Не зовсім. Обабіч новачка стояли два «асистенти» Шварцкопфа і освітлювали яблуко кишеньковими ліхтариками.

Дівчина з недовірою поглянула на Вернера і мерзлякувато повела плечима.

— Брр! Ви жартуєте? Все це неправда?

— Ні, Анно, я не жартую. Одного разу в темному саду з яблуком на голові стояв я.

— Боже! — сплеснула руками Анна. — А що, якби він промахнувся, і куля вцілила б не в яблуко, а кудись нижче?..

— Барон Шварцкопф закладав в обойму два патрони...

— Хіба це зменшує небезпеку?

— Ні. Але ж у Вільгельма Телля була друга стріла в запасі. В тому то й справа.

— Не пам'ятаю... — наморщила чоло дівчина. — Навіщо Теллю потрібна була друга стріла?

— Ну, ти забула головне, — криво посміхнувся Вернер. — Вся суть легенди полягає саме в цій стрілі. Коли Вільгельм Телль збив яблуко з голови сина, намісник, за наказом якого було влаштоване це випробування, запитав стрільця: «Навіщо ти вийняв з колчана дві стріли?» — «Якби я не вцілив у яблуко і вбив сина, то випустив би цю другу стрілу вам у серце», відповів Вільгельм.

— Він був розбійником, цей ваш Телль, — фиркнула Оксана. — Стріляти в намісника... Справжній бандит, партизан!

— Легенду вигадав не я і не барон Шварцкопф. Це народний переказ.

— Гаразд, але я так і не зрозуміла, яку роль грала для барона Шварцкопфа друга куля?

— Дуже важливу. Він творив нову легенду про безстрашність. Шварцкопф сам встановив правила «гри в яблучко». Ми були рядовими рицарями ордена і ризикували тільки один раз, під час посвячення. Засновник ордену ризикував щоразу. Коротше кажучи, його риск треба було помножити на число лицарів. Один з параграфів неписаного статуту ордена мав такий зміст: якщо засновник і глава ордену промахнеться — поранить чи вб'є посвячуваного, він мусить негайно пустити собі кулю в лоб. Барон свято виконав цей параграф.

— Він застрелився?

— Так. Він промахнувся на шістнадцятому, вбив Альберта Мейора і негайно, не кажучи й слова, вистрелив собі в рот. Я був дев'ятий за чергою...

Судячи з усього, Анна Шеккер була під сильним враженням. Дівчина притихла. Вона з острахом і захопленням дивилася на яблуко, вишите на майці льотчика. Оксана справді була приголомшена тим, що їй розповів Людвіг. Ось, виявляється, якими методами ці люди виховували в собі відчайдушну, безшабашну хоробрість, презирство до смерті. Адже майор Вернер гордиться тим, що має право носити під мундиром біля серця значок ордену «Прострелене яблуко». А як заздрять йому інші!

— Я уявляю собі, як це було, — широко розкривши мрійні очі, тихо промовила дівчина. — Ви, сміливий, безстрашний, стоїте під стіною, на голові — освітлене ліхтариками яблуко, а десь у темряві цілиться з свого пістолета цей жахливий п'яний барон. У вас було бліде обличчя?

— Не знаю. А втім, я завжди стаю блідим, коли вип'ю.

— Який ви хоробрий! — вигукнула Оксана захоплено.

— Хоробрість має різні відтінки, — серйозно сказав Вернєр. — Я замислювався над цим питанням не раз. Якщо говорити про той випадок, який ти маєш на увазі, то, по-перше, я був п'яний тоді, а хоробрість п'яного найчастіше межує з глупотою. Крім того, в колі льотчиків у мене було особливе становище. Це жахливо, Анно, повір мені. Я люблю свою матір, я її обожнюю. Але вона полька... Я страждав. Я був кращим учнем у льотній школі й все ж відчував на собі косі погляди... Я з шкіри вилазив, щоб довести своїм товаришам, чистокровним арійцям, що я не гірший за них — сильніший, відважніший. Розумієш, що я відчував, коли барон Шварцкопф при інших льотчиках назвав мене боягузом? Я готовий був задушити його.

— Ви й зараз мучитесь... — кинула пробний камінчик в душу льотчика Оксана.

— Зараз? Здається, ні. Я став старшим, розумнішим. Що б не говорили ці вчені спеціалісти — я справжній німець. Я довів це на війні. Крім того, я зрозумів істину: всі ми — стопроцентні і п'ятдесятипроцентні — рівні перед богом, і кого він покличе до себе першим — його воля.

Останні слова Людвіг промовив з неприхованою іронією, і вони, очевидно, були цілком призначені для побожної Анни. Дівчина, здавалося, сприйняла їх за серйозні і перехрестилася.

Вони довго йшли мовчки. Вернер, думаючи про щось, сердито мружив очі і катав жовна під шкірою, його довгі пухнасті вії здригалися.

— А все-таки це дуже-дуже романтично, — сказала раптом Оксана. — Від вашого значка віє поезією старовинних лицарських звичаїв. Вона мрійно посміхнулася і додала співучо, ніби прислухаючись, як звучать її слова:

— Лицар «Простреленого яблука»!..

— Так, дівчатам це повинно подобатися, — байдуже кивнув головою Вернер.

— Скажіть, Людвіг, — поцікавилась Оксана. — підполковник Хенніг — також лицар вашого таємного ордену?

— Ні, Ернст виявився розумнішим за нас. Він, мабуть, пронюхав щось і тримався якомога далі від барона.

— Але ж його могли запідозріти у відсутності мужності, хоробрості?

Презирлива посмішка торкнулася уст Вернера.

— Бач, Анно, — сказав він в'їдливо, — відвага нашого командира загальновідома здавна, його мужність не потребує випробувань і перевірки. Тому Ернст залишається на землі, а полк на завдання водить його заступник.

...Щодня після сніданку вони відходили далі від аеродрому, блукали по полях, по берегу річки і розмовляли. Вернер відпочивав, набирався сил для майбутніх своїх подвигів — генерал Рігель надав йому десятиденну відпустку для цієї мети. Оксана не пробувала вивідати в льотчика якихось відомостей воєнного характеру і навіть не зачинала розмови на цю тему. Її цікавило інше — почуття і думки Людвіга-Станіслава. Щоб успішно боротися з ворогом, його треба добре знати. І за ці дні дівчина довідалася багато нового.


9. ЛИСТИ

Оксана передала зв'язковому записку з важливим повідомленням: дивізія бомбардувальників далекої дії, яка базується на Полянському аеродромі, в найближчий час буде перекинута до Ворошиловграда.

Цю новину сказав дівчині Людвіг.

Після тривалої перерви майор Вернер знову прийняв командування ескадрильєю і вже встиг зробити кілька надзвичайно вдалих вилітів, завдаючи бомбових ударів по тилах радянських військ. Тепер у нього було мало вільного часу, і він уже не запрошував Оксану прогулятися за місто. Вони зустрічалися тільки в їдальні і встигали перекинутися лише кількома словами. Льотчик, очевидно, цілковито був поглинутий своїми службовими справами та інтересами.

Оксана була рада. Вона відчувала, що той Людвіг-Станіслав, який блукав з нею по полях, розповідав про свою сім'ю, милувався зірваними квітами, мимоволі збуджував у неї якусь симпатію до себе. Зараз все стало на своє місце: майор був лише ворогом, причому ворогом небезпечнішим і страшнішим, ніж підполковник Хенніг, вже хоч би тому, що був у кілька разів хоробрішим за Хенніга.

І раптом Людвіг знову здивував Оксану своєю добротою і сердечністю. Льотчик прийшов на квартиру до «сестрички» і приніс з собою невеликий чемодан.

— Анно, ми скоро залишимо Полянськ, — сказав він, розкриваючи чемодан. — На прощання я хочу подарувати тобі дещо. Будь ласка, не махай руками. Це зовсім непотрібні мені речі, а тобі вони пригодяться. Ніколи не відмовляйся від подарунків, якщо вони зроблені від щирого серця і без будь-яких задніх думок.

Він виклав на стіл невеликий килимок, біле покривало для ліжка, мереживну шовкову скатерть і дві книжки «Страждання молодого Вертера» Гете і «Казки» Андерсена.

— Книжки я візьму, Людвіг, — заявила Оксана. — Велике, велике спасибі за них. Я зворушена... А решту не можу взяти. Я кажу цілком серйозно, Людвіг.

— Сестричко, нічого не бажаю слухати. Подарунок є подарунком. Я хочу зробити тобі приємне. Ти не знаєш, який я тобі вдячний.

— За що?

— Багато за що. Та ти, мабуть, не зрозумієш... За ті дні, коли ми, як брат і сестра, ходили по полях, і ти терпляче слухала мої розповіді, за... Ні, ти не зрозумієш.

Він сумно посміхнувся, ніби йому самому здалося смішним і безглуздим те, про що він говорив.

— Я все розумію, Людвіг, — розсудливо промовила Оксана, — Я вам також за все вдячна. Але такі подарунки взяти не можу. Якщо вам не потрібні ці речі, ви можете відіслати їх матері. Вона буде рада.

Льотчик змінився на обличчі.

— Що ти! — сказав він поспішно і обурено. — Я б образив, зробив би прикрість своїй матері, якби послав їй це шмаття. Знаєш, що вона написала мені, коли нам дозволили посилати пакунки на батьківщину? «Дорогий синку, якщо ти не хочеш завдавати прикростей своїй старій матері, то, ради бога, не присилай мені пакунків. Я не можу доторкнутися до жодної речі, віднятої в інших. Ти — офіцер, а не грабіжник». Ось що вона мені написала. Хіба після цього я можу посилати їй?

Оксану забавляло обурення Вернера: він соромився посилати матері награбоване барахло, але без жодної ніяковості пропонував його в подарунок «сестричці». Логіка совісного мародера. Вона не втрималась, щоб не підколоти його:

— Людвіг, хіба ці речі ви привезли з Німеччини?

Вернер різко підняв брови і ображено, строго глянув на дівчину:

— Ти поводиш себе обурливо. На що ти натякаєш? Може, ти думаєш, що я... Помиляєшся! Я виграв це барахло в карти. Де його взяли інші? Яке мені діло! Я відповідаю тільки за себе.

— Не сердьтеся, Станіслав, — лагідно сказала дівчина, наперед знаючи, що після цього буде.

— Знову?! — гнівно блиснув очима і крикнув льотчик. — Ти вирішила зіпсувати мені настрій?!

— Ні, — витримавши його погляд, спокійно відповіла Оксана. — Мені чомусь подобається це ім'я. Може, тому, що так називала вас мати. Адже ви багато розповідали про неї... А втім, навіщо нам сваритися? Я приймаю ваш подарунок, Людвіг. Мир?

Льотчик, все ще похмурий і обурений, пройшовся кілька разів по кімнаті з кутка в куток і, зупинившись, кинув на дівчину сердитий, ворожий погляд.

— Чим ти причарувала мене, Анно? Чому я маю дозволяти тобі так багато? Гляди, ти нарвешся... дурне ти дівчисько.

Та спалах гніву минув, останні слова Вернер промовив уже з ніжністю, очі його подобрішали. Він здивовано похитав головою.

— Дивно... В тобі щось є, сестричко. Щось невловиме... Але я тебе серйозно попереджую — не роби таких експериментів з іншими. Тобі не простять.

Це була тривога старшого брата за долю молоденької, ще не досвідченої в житті сестри. Він побоювався, щоб вона не наробила дурниць, застерігав її, хотів оберегти від біди.

— Гаразд, Людвіг, я врахую вашу пораду, — сказала Оксана, зробивши вигляд, що вона зворушена. — Мені дуже сумно, що ви від'їжджаєте. Ви не забудете свою сестричку? Напишете? Хоч одного листа... Ви не уявляєте собі, яка я буду рада!

Льотчик ніжно поплескав її рукою по плечу.

— Я писатиму, Анно. Обов'язково! Я буду тримати тебе в курсі всіх подій. Мені здається, що справи на фронті йдуть чудово і перемога близька. Здається, я зрозумів стратегічний задум нашого верховного командування.

Він вийняв з чемодана карту Радянського Союзу і повісив її на стіні.

— Дивись! Ось Кавказ, Баку, тут у росіян зосереджені головні запаси нафти. Незабаром ми завдамо головний удар ось тут.

Вернер провів пальцем по карті, і вдавлений слід від його довгого рожевого нігтя протягнувся від Ворошиловграда до Волги. Льотчик оглянувся на дівчину, щоб переконатися, чи зрозуміла вона його думку. Та Анна була розчарована.

— А Москва? — запитала вона капризно і ображено. — Коли ж буде взята Москва?

Людвіг поблажливо посміхнувся.

— Ти погано розумієшся на воєнних справах, Анно. Але я постараюся пояснити тобі в популярній формі. Для того, щоб умертвити людину, зовсім не обов'язково вразити її в саме серце. Своє серце вона захищатиме, закриє щитом, бронею. Проте досить чиркнути бритвою по її шиї, перерізати сонну артерію, як вона негайно випустить дух. Серце Росії — Москва. Воно перестане битися, коли переріжемо артерію, по якій до нього приходить з Кавказу нафта — кров війни.

Льотчик вийняв портсигар і закурив. Очі його блищали від збудження.

— Людвіг, адже ви не можете знати задуми генерального штабу, — якомога спокійніше і байдужіше зауважила Оксана. — Тільки майбутнє покаже...

Вернер не дав їй договорити.

— Хіба я тобі сказав, що генеральний штаб посвятив мене в свої плани? Якби я мав точні відомості, я не сказав би тобі жодного слова. Все це — лише мої припущення. Але я не помиляюся. Недарма нас перекидають туди, у Ворошиловград. Я лишу тобі цю карту. Ти зможеш перевірити по ній — помилився я чи ні.

Вже перед відходом Людвіг вийняв з кишені свою фотографію і, посміхаючись, написав на звороті: «Дорогій Анні Шеккер — моїй майбутній дружині. Майор Людвіг Вернер».

— Ось тобі талісман, сказав він, передаючи фотографію дівчині. — Коли хтось чіплятиметься до тебе чи образить тебе, скажи тому мерзотникові, що він матиме справу зі мною. А тепер ходімо в кіно. Я попередив твого начальника, що ти сьогодні не прийдеш в їдальню. Ці дні я хочу провести з тобою.

Проте тільки двічі вони змогли сходити в кіно. На четвертий день літаки дивізії піднялися в повітря і взяли курс на південний схід.

Людвіг виконав свою обіцянку: незабаром Оксана одержала перший лист. Він був короткий, всього кілька фраз: «Дорога Анно, я пишу тобі, сидячи на ящику під крилом свого літака. Тут жарко, голий, пустельний степ, але я кілька разів на день бачу з висоти чудову річку — Дон. Читай газети і слідкуй за картою. Втрат у нас майже немає. Настрій чудовий. Пиши. Твій Людвіг».

Через місяць він знову відгукнувся бадьорим, захопленим листом.

«Як ти можеш сама переконатися, люба Анно, я не помилявся. Сьогодні я один з перших скинув бомби на Сталінград. Це особливе місто. Воно витягнулося вузькою довгою смужкою по правому березі Волги. Багато заводів, труби їх не димлять. Є гігантський елеватор — чудовий орієнтир. Коли Сталінград буде взятий, перше, що я зроблю, — викупаюся у Волзі. Вона тут розливається дуже широко. Велична картина! Наша перемога близька. Настрій чудовий. Твій лицар Людвіг».

Після цього листа майор Вернер надовго замовк, йому було ніколи, він воював, мріючи про той день, коли зможе викупатися у Волзі. Та Оксану вже не цікавив лицар «Простреленого яблука». Дівчина зняла зі стіни подаровану ним карту, на якій зберігся слід нігтя льотчика, згорнула її, заховала під ліжко. Вона не могла дивитися на карту. Людвіг не помилився: бої вже йшли в Сталінграді, гітлерівці поспішали перерізати найважливішу артерію країни.

Ці дні Оксана жила наче уві сні. Вона працювала, як автомат. Її зустрічали зв'язкові — Тарас, жінка з сумним обличчям, старик, що скидався на професора. Вона передавала їм записки — точну інформацію про Полянський аеродром. Але чи потрібна була комусь ця інформація — дівчина не знала. Бляхар не з'являвся.

Час, здавалося, зупинився. Раптом щось трапилося. Оксана відчула це не відразу — тон німецьких газет, як і раніше, був бадьорий, але щось змінилося у воєнних зведеннях, у кореспонденціях з фронту. Вірніше, зведення стали схожі одне на одне, як дві краплі води: «В Сталінграді росіяни утримують в своїх руках тільки вузьку смужку обривистого берега. Наші солдати бачать Волгу. Успішні бої, ворог втратив... потоплено... захоплено... взято в полон...» Так повідомляли позавчора, вчора й сьогодні. Минає ще кілька днів — картина без змін. Радісна хвиля надії нахлинула на Оксану. Вона повісила карту на старе місце і щовечора, прийшовши додому, довго її розглядала. Маленький кружечок на правому березі Волги приковував до себе її погляд. Сталінград... Судячи з фотографій в газетах, міста вже не існує, але воно не здається.

Несподівано прийшов лист від Людвіга. Оксана одержала його в їдальні, поспішно розірвала конверт і пробігла очима по рядках, намагаючись схопити зміст. Цього разу вона не знайшла в кінці листа стереотипної фрази «Настрій чудовий!» і полегшено зітхнула.

В кожному слові листа відчувалося ледь стримуване роздратування. «Ми перекочували ближче до річки. Дуже зручно — за день робимо кілька вильотів, але я незадоволений нашою піхотою і танкістами, — писав Вернер. — Ми, льотчики, перетворили це прокляте місто в купи щебеню, з якого тільки дим куриться, ми завдаємо нещадних ударів по тилах росіян, ганяємося за кожним пароплавом, баржею, топимо їх в червоній від крові річці, а піхота ніяк не може захопити невеличку ділянку шириною сто-сто п'ятдесят метрів і скинути залишки росіян у Волгу. Проте сподіваюся, що вони це зроблять в найближчі два-три дні».

Минуло не три, а п'ятнадцять днів з того моменту, як Людвіг написав листа, а становище в Сталінграді не змінилося. Правда, газети захлинались від захоплення, повідомляючи, що на якійсь ділянці німецькі війська вже вийшли до самої Волги. Оксана бачила величезну фотографію на першій сторінці: оброслий щетиною гітлерівський солдат показував своїм товаришам наповнений водою котелок. Лаконічний, але багатозначний підпис: «Він приніс воду Волги...» Оксана вирізала цей знімок і відіслала його Вернеру, написавши, що вона сподівається незабаром одержати від нього іншу фотографію, на якій буде знятий її лицар, що купається у Волзі.

Людвіг відповів з похмурим гумором: «Час для купання не відповідний, боюся простудитися. Кілька наших уже прийняли ванну в Волзі разом з своїми літаками. Моя ескадрилья показує чудеса хоробрості. Скоро прилетять білі мухи. Нас