Book: Злодійка, яка смикнула лихо за косички



Злодійка, яка смикнула лихо за косички

Злодійка, яка смикнула лихо за косички

Майкл МакКланг

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Посвята

Райану і Обрі, моїм божевільним курчатам


Пролог

Вони випотрошили Корбіна прямо посеред вулиці. Властиво, з цього все й почалося.

В мене немає багато друзів. Мої вдача й професія зробили мене таким собі відлюдьком. Корбін був одним з тих небагатьох, в чиїй присутності в мене між лопаток не зав‘язувалася тугим вузлом настороженість. Одним з тих небагатьох, хто міг мене розсмішити, хто бачив, як я плачу. Я знала, що можу повернутися до нього спиною, і він не встромить мені ніж, в переносному чи прямому сенсі. Довіряла йому, не дивлячись на гарне личко і добре підвішений язик. Звісно, він був пройдисвітом і злодієм. Зрештою, я теж. Тож коли він дав себе пошматувати перед власним домом поблизу Шовкової вулиці, я вирішила, що хтось повинен за це заплатити.

Вони думали, що можуть просто прибрати його, як якесь сміття. Думали, що буде легко.

Вони помилялися.


Розділ 1

Не скажу, що була особливо рада його бачити, коли опівдні одного спекотного, літнього дня Корбін з‘явився і почав грюкати в мої двері. Вас не повинно дивувати, що хтось з моєю професією переважно спить вдень. А так, як я нікому не розповідаю, де живу, то була більше, ніж просто роздратована побачивши його.

-- Привіт, Амро, -- сказав він з тією своєю хлоп‘ячою посмішкою, яка провела його не через одні двері, через які він не повинен був пройти. Проте виглядав він кепсько. Темні мішки під очима, привабливий заріст бешкетника переріс в неохайну щетину. Жовто-зелена тінь старого, бридкого синця виглядала понад просяклим потом коміром. Кучері кольору меду були жирними й пом‘ятими.

-- Корбін. Чого тобі в біса треба?

-- Зайти? – Він продовжував посміхатися, але оглянувся через плече.

-- Якщо ти привів за собою якесь лихо, я відірву тобі яйця. – Проте я відхилила двері трохи ширше, і він прослизнув повз мене в сіни.

-- Знімай черевики, якщо хочеш залишитися, варваре. Знаєш, скільки цей килим коштує?

-- Залежить від того, хто купує, правильно? – Він всівся на лавочку в коридорі й розв‘язав шнурки.

-- Гарний халатик, -- промовив отим своїм шовковим голосом, але я відчувала, що говорив він без переконання. Я міцніше закуталася, а він засміявся.

-- Не хвилюйся, Амро. Ніж і так трохи псує ефект.

Я забула, що в мене в руках ніж. Ніколи не відчиняю двері без нього. Я заховала ніж і невдоволено поглянула на Корбіна.

-- Ти не можеш тут залишатися і я не збираюся позичати тобі гроші.

Він потягнувся, порухав пальцями ніг в шкарпетках.

-- Грошей мені не треба. Місце, щоб перекантуватися, може, але твоє горище мене не влаштовує. – Він поглянув на мене, і я побачила, що його щось гризе. Це не був товариський візит. – Маєш щось випити? В горлі пересохло.

-- Ага. Заходь у світлицю.

Я не надто жіноча. Все обличчя в шрамах, фігура, як у хлопця, а рот, як у моряка з двадцятилітнім стажем. В певних колах, визнають, що я добре виконую свою роботу, а моя робота не належить до традиційних жіночих професій. Я була на кілька щаблів вище від кишенькового злодія. Однак, на самоті у власній хатині, я оточую себе більш вишуканими, витонченими речами. Шовк і оксамит. Малюнки пастеллю. Вироби зі скла. Коли Корбін зайшов у світлицю, то аж присвиснув.

-- Амро, це справжнє декадентство. Я очікував голі стіни й вживані меблі. – Він бродив по кімнаті, розглядаючи картини, книжки, маленькі скляні фігурки, які я тримала в коробці.

-- Заткнися і сідай. Вина хочеш?

-- Більше нічого немає?

-- Ні.

-- Тоді я просто вмираю, так хочу вина. – Він розкинувся на велетенській еламнерській подушці, на якій я полюбляю сидіти. Протягнув ноги й посміхнувся. Я похитала головою і пішла ритися у своїй жалюгідній коморі. Знайшла дві відносно чистих склянки й пляшку витонченого Фель-Радот, якого він явно не заслуговував. Але була надто рання година, щоб змушувати себе пити помиї.

Я наповнила склянки, подала одну йому і сперлася на стіну. Він взяв свою і випив одним духом. Я здригнулася, схопила Фель-Радот і закрила корком.

-- Що? – запитав він.

Я віднесла пляшку назад у комору і повернулася з глечиком Тамборського найнижчого сорту. Воно ледь годилося, щоб на ньому готувати. Я опустила глечик йому на коліна.

-- Нагадай мені, більше ніколи не пропонувати тобі хорошої випивки.

Він знизав плечима і почав пити прямо з глечика.

-- Тобі не потрібні гроші. Тобі не потрібне місце, де зупинитися. То чого тобі треба, Корбіне?

Він зітхнув, поліз у простору сорочку — мені здавалося, що там щось випирало – і витягнув щось невелике, загорнене в необроблений шовк. Розміром приблизно в два кулаки, складені разом. Протягнув мені.

-- Хай побуде поки в тебе.

Я не взяла.

-- Що це?

-- Майно набуте незаконним шляхом, а ти як думаєш? Але я заслужив його, Амро, і набагато більше. Проте, це все, що мені вдалося здобути. Поки що.

Я взяла пакунок з його рук. Неохоче. Мене вразила вага. Не дивлячись, я знала, що це золото. Я розгорнула пакунок, переконалася, що мала рацію. Це була маленька статуетка, такої гидоти я ще не бачила.

Я тримала розпухлу жабу, попереду дві лапи, на місці задніх – хвіст. Зерниста шкіра. Два маленьких злих ока – погано ограновані смарагди. Вона пожирала крихітну золоту жінку. Жінці це явно не подобалося. Видно, митець з власного досвіду знав, що таке муки, бо не дивлячись на в цілому грубе виконання, її мале обличчя виражало саме їх. Все крім голови й однієї руки вже знаходилося в животі чудовиська. Рука була піднята вверх в жахливій пародії на прощання. Не думаю, що саме такого ефекту добивався митець.

-- Звідки в тебе ця гидота?

-- Яка різниця? Коли я виходив, навколо мене все і так обвалилося, -- він нахилився вперед. – Це частина замовлення, Амро. В нього входив з десяток предметів. Я здобув всі, а це було нелегко.

-- Де решта? – запитала я.

Він насупився.

-- Клієнт мене кинув. Вся решта в нього, але цю він хоче найбільше. Настільки, що я тримаю його за яйця, -- його обличчя проясніло і він засміявся. – Я виб‘ю з нього все, що він мені винен плюс компенсацію за моральні збитки. Загалом три тисячі золотих марок, і я дам тобі сотню тільки за те, що ти кілька годин доглядатимеш за цією цяцькою.

Я нахмурила брови. Я знала Корбіна вже три роки; він був добрим злодієм і доброю людиною. Худий як тріска, з личком, від якого всі дівчата шаріються і прикривши рот долонями, шепочуть одна до одної, і яке приваблює довгі пильні погляди жінок. В нього найдовші вії, які я коли-небудь бачила в чоловіків чи жінок. Він легко напивався, тому пив мало, хоча й любив виставляти. В нього делікатні пальці й хвилясте волосся кольору меду, і коли певної ночі я сказала йому “ні”, коли він надто розпустив руки, мені не довелося підкріплювати свої слова ножем і я більше ніколи не мусила повторюватися. Раз чи два я пошкодувала, що була такою непоступливою, але це був слабкий, меланхолічний жаль. Гру “а якби” грати не дуже весело.

Проте, Корбін був не самою розумною людиною, яку я коли-небудь зустрічала. Не дурнем; дурні злодії довго не живуть. Але його хитрість була ситуативною. Коли йшлося про людей, він ніколи так насправді не розумів, на що вони здатні. А може просто не хотів вірити, що те, на що люди здатні, це правило, а не виняток.

-- Амро? Це ж легкі гроші.

-- Надто легкі, -- відповіла я, сьорбнувши вина.

-- О, Боги, жінко! Я гадав ти не проти заробити лишню копійчину, а мені потрібен хтось, кому я довіряю. Але якщо ні… -- він потягнувся по статуетку, але я ляпасом відкинула його руку.

-- Я не сказала “ні”.

Корбін посміхнувся, показуючи надзвичайно прямі, надзвичайно білі зуби. В мене відразу виникло бажання кинути ту гидоту йому в обличчя. Але сто марок не та сума, від якої я могла так легко відмовитися. Хоча, треба було. А йому потрібно було відмовитися від своєї безнадійної затії.

-- Одна умова, -- сказала я. – Розкажи мені кого ти шантажуєш.

Йому це не сподобалося. Клієнту гарантувалася анонімність. В нашому бізнесі це ледь не єдине правило. Він насупився.

-- Ну, давай, Корбіне. Сам сказав, що вони намагалися кинути тебе на гроші.

-- Правда. Але навіщо тобі знати?

-- Бо якщо я збираюся запхати палець у воду, то хочу знати, що в ній плаває.

-- І чи є в нього зуби. Гаразд, це справедливо. Це еламнерець на ім‘я Гейрус. Я тільки знаю, він багатий, як чорт рогатий. Найняв віллу на Джакос-Роуд, розташовану на кручі. Оточив себе найманцями, а всю брудну роботу для нього виконує дрібний посіпака, горбань, якого звуть Бош. Саме з Бошем я мав справи. Особисто з еламнерцем не зустрічався.

Ніколи не чула жодного з імен.

-- Цей Бош місцевий?

-- Люсернієць, але не думаю, що з самого міста. Судячи з акценту він з півдня.

-- Ще одне. Звідки походять статуетки?

-- Я забрав їх зі старого-престарого храму в Гол-Шен, на болотах. Як я вже казав, його більше не існує. Я ледь накивав п‘ятами живим і неушкодженим. Не найкращі миттєвості мого життя. – Він знов ковтнув Тамборського Елітного і заткнув корок. – Ще якісь запитання?

-- Якщо хочеш, то за сотню марок я тебе прикрию. Вони вже намагалися кинути тебе; що їм перешкодить зробити це ще раз?

-- Перший раз я проявив недбальство. Досі не розумію, як вони вичислили, де я приховав здобич. Міг би присягнути, що за мною не було хвоста. Цю я взяв з собою на зустріч, щоб показати товар. Вони повинні були заплатити й тоді я сказав би їм, де інші статуетки. Коли я прийшов на місце зустрічі, ніхто не з‘явився, а коли повернувся, вся решта зникла. – Він посміхнувся тією своєю невимушеною усмішкою. – Здається, взявши з собою цю статуетку, замість того, щоб залишити з рештою, я трохи зіпсував їхні плани. Я зробив це імпульсивно. Праведний порив, який окупився. Як я вже казав, цим разом я тримаю їх за яйця.

Я не була така певна в цьому.

-- Тепер ти повинен принести статуетку, але не зробиш цього. Що помішає їм спробувати вибити її з тебе?

-- Про це не хвилюйся. Я домовився про приємне безпечне місце де ми провернемо цю справу, а потім довга подорож за кордон. З лікувальною метою.

Я фиркнула. Мене називають песимісткою. І недовірливою сукою. А ще є люди, які не люблять розкидатися компліментами. Але це була не моя гра, це була гра Корбіна. Я була готова підтримати його, наскільки він цього бажає. За сто марок і по старій дружбі.

-- Як скажеш, Корбіне, -- я підняла ідола в руці. – Коли ти за ним прийдеш?

Він встав і потягнувся.

-- Опівночі, або трохи пізніше.

-- А якщо ти не з‘явишся?

-- Якщо не з‘явлюся до світанку, статуетка твоя. Але переплав її. Щоб у них не було шансів придбати її десь на відкритому ринку. – Він пішов у коридор і почав зашнуровувати черевики.

-- А що з тобою? – запитала я. – А що зі мною? Якщо ти не з‘явишся.

Він знизав плечима.

-- Заопікуйся Кісткою. Ти знаєш, де я живу.

-- Я не люблю собак.

-- Ні, ти не любиш бути відповідальною за когось крім себе. Але за ціну золота, витопленого з цієї штуковини, тобі доведеться потерпіти Кістку. До того ж, -- сказав він. – Кістка любить тебе. А, і Амро? Гарна цяцька, -- він показав крихітного скляного колібрі, якого поцупив з коробки, і з невиправною посмішкою, запхав у кишеню. З цим він вийшов за двері й зійшов по хитких сходах.

Я зачинила за ним. Пам‘ятаю, я ще подумала, не дай Боги, щось піде не так.

Кістка, хоча й дворняга – здоровенна тварюка. Яка пускає слину. Постійно. Я не збиралася терпіти її в своєму домі.

Я ще раз поглянула на статуетку. Вона була така ж страшна. Золото було не надто високої проби, а різьба грубою. Складки потемніли від древнього бруду. На ній майже не було потертих місць, тож я припустила, що до неї доторкалися не дуже часто.

Мені в голову прийшло півдесятка жабоподібних богів, божків і демонів, але у всіх них було по чотири лапи, й тільки двоє пожирали людей. Я знизала плечима. Статуетка належала якомусь нікчемному культу, про який ніхто ніколи не чув, або походила з часів до Діаспори. Якщо перше, то вона не вартувала нічого понад свою вагу в золоті. Якщо друге, то значно, значно більше. Для відповідного клієнта. З того, що розповів Корбін, друге було більш ймовірним, але я все одно розплавлю її, якщо до цього дійде звичайно.

Я заховала огидну статуетку в криївку і пішла досипати. Мені снилося, що я чула в стіні важке дихання жаби, яке переривав пронизливий крик її обіду. Коли я прокинулася після заходу сонця, в мене жахливо боліла голова, а в роті смакувало, наче після триденного запою.


Розділ 2

Неспокійна і сама не своя, за кілька годин до півночі, я помилася, одягнулася і вийшла в ніч. Біль голови був такий, неначе паскудні, маленькі голки кололи мені в скронях.

Внизу, я чула як кружляють і клацають кісточки на ігрових столах товариського клубу Корані. Старі буркотуни проводили нескінченні партії в пуш здаля від свого рідного острова. Раз в місяць вони влаштовували танці, й чудернацькі мелодії троїстих музик з колісними лірами стогнали, дрижали та хрипіли через дошки в підлозі. А так вони цілком приємні сусіди.

Я пройшлася трохи в світлі ліхтарів по кварталу Чужоземців, по вулицях, що виглядали небезпечнішими, ніж були насправді. Люсерніс вже давно переріс поділи на квартали, але назва залишилася. Мені там подобалося.

Він був достатньо близько до гавані, щоб влітку ловити легкий вітерець, який у Люсернісі вартував навіть гнилого запаху риби, що прилітав разом з ним. І квартал Чужоземців був домівкою для різношерстої публіки.

З цілого Люсерніса, тут в мене було найменше проблем. Але жінка, яка гуляє сама, все одно повинна вважати на себе і оточення, і мені постійно доводиться зносити певну кількість образ і брудних натяків. В мене чоловічий одяг і хлоп‘яча фігура, а якщо хтось підійде настільки близько, що бачить моє обличчя і здогадується про стать, він тоді достатньо близько, щоб побачити кілька з моїх найбільших шрамів. Як правило цього достатньо. Якщо ні, то я провела достатньо часу, відточуючи свою майстерність з ножами.

Я пройшла через Нічний Базар, повз торговців усім, що тільки можна уявити, і купила перекусити у Атана. Атан – камлачерець, огрядний вуличний крамар, від нього смердить вугільною пічкою, над якою він постійно нахилений, а обличчя червоне і блискуче від жару. Він не використовує надто смердючих чи протухлих інгредієнтів. Частка хрящів мінімальна. Мене ще ніколи не нудило від його страв, хоча я ніколи до кінця не впевнена, що саме їм.

-- Що за м‘ясо сьогодні, Атане?

--Їстівне, -- буркнув він, роздмухуючи вугілля.

-- Моя мама так завжди говорила.

Його широке, грубе обличчя спохмурніло ще більше.

-- Так, порівнюй мене з бабою. Чом би й ні? Я готую, отже я не чоловік. – Він похитав головою.

Здається всі камлачерці трохи понурі, так наче вони впали з недосяжних висот і були невдоволені, що їм доводиться борсатися у багнюці разом з рештою людськості. Мабуть, це тому, що вони переможена раса воїнів.

Сіроокий Атан повинен тримати в руці широкий меч, а не шампури з м‘ясом.

-- Бути жінкою не так вже й погано, -- сказала я йому. – Але, гадаю, тут я необ‘єктивна.

-- Так. Наступного разу я одягну спідницю і напудрю личко. Забирайся звідси.

-- Добраніч, Атане.

Він відмахнувся від мене. Я плелася по вулиці Скорботної Пристані й механічно жувала, не помічаючи, що їм. Біль голови повільно минав.

Коли стара карга наштовхнулася на мене, я автоматично прикрила кишеню від руки, що мала залізти туди. Від руки, як виявилося, якої там не було. Я стала надто підозріливою.

-- Вибачте, -- сказала бабуся, одягнена в поношену, але чисту сукню, з гаптованим капелюшком на геть сивому волоссі. Ростом вона була навіть меншою від мене. Бабуся простягнула висохлу руку і поплескала мене по плечу.

-- Та нічого, -- пробурмотіла я.

-- Здається, в тебе клопоти, -- сказала вона, і я зауважила її проникливі зелені очі. Все в ній кричало “бабуся”, але очі говорили зовсім інше. Щось ближче до хижака. Я відсахнулася.

-- Все гаразд, дякую.

-- Ой, ні, я так не думаю. Я бачу темряву в отих твоїх красивих, блакитних очах. А ще я бачу, як тіні збираються в тебе за спиною. – Її рука різко смикнулася і схопила мене за зап‘ястя.

-- Краще відпусти мене, бабусю. Я не хочу влаштовувати сцену на вулиці. Але влаштую.

Вона не чула мене, взагалі не звертала на мене увагу.

Зелені очі раптово стали буремно-сірими. Кривава відьма. Я розмовляла з кривавою відьмою тут, на вулиці Скорботної Пристані. Просто фантастика.

-- Я бачу кров, і золото, -- промовила вона загробним голосом. – Чую жалібне завивання. Вогонь і Смерть переслідують тебе, а за ними до твоїх дверей наближається Восьмикратна Сука.

Я вирвалася і обірвала контакт. Моя рука аж свербіла за ножем, але це було б нерозумно. Криваві відьми неприємні вороги.

-- Заради яєць Керфа, жінко, що ти в біса плетеш?



Вона слабо посміхнулася.

-- На тебе звалиться сто лих, дівчино. Приходь до Матусі Багряної, коли тобі стане несила. Ти знайдеш мене в Ненависних Водах. – Вона хотіла поплескати мене по руці, але я відступила. Ще один загадковий погляд і бабуся зникла серед перехожих.

-- Заради кривої палки Керфа, -- пробурмотіла я. – Хіба ворожки не повинні розказувати, який ти везучий?

Але я зала, що мої слова це тільки бравада. Мені потрібно було випити. Криваві відьми. Якщо вже мати справу з чарами, то я воліла мати справу з магами. Принаймні маги не набридали тобі таємничими нісенітницями.

Я провела певний час у винному магазині “У Тамбора”, за одним з вуличних столиків, сьорбаючи оцет з глиняної чашки й прислухаючись до чуток.

Коли “У Тамбора” зачинився, у мене був паскудний настрій. В мене завжди були проблеми з очікуванням. Звичайно, я можу почекати, але мені це не подобається. Я переживала за Корбіна, а слова кривавої відьми стривожили мене більше, ніж я була готова признати чи подумати. Я й гадки не мала хто ця Восьмикратна Сука, але знала, що криваві відьми не любили жартувати. З зусиллям я відклала це для подальших роздумів. Якщо мене чекають клопоти, то вони прийдуть, переживаю я чи ні.

За годину до півночі я повернулася додому, щоб чекати на Корбіна, була я похмурою і спантеличеною. І стривоженою.

Північ прийшла і минула. Я читала; перш ніж померти мати навчила мене грамоти, а в Люсернісі були найкращі й найгірше захищені приватні бібліотеки з усіх міст, де я бувала. А з іншого боку, хто буде красти книги? Якщо ти вмієш читати, то, мабуть, достатньо багатий, щоб купляти свої. Це була одна з тих дещо пікантних романтичних історій з минулого століття. За нормальних обставин, вона б мені сподобалася, але зараз мені було не до неї. Раз за разом я перечитувала той самий абзац, але його зміст продовжував вислизати від мене. Нарешті я роздратовано відкинула книжку і почала нервово ходити по кімнаті.

Через три години після півночі сумніви, які потрохи зростали, перетворилися в атавістичну певність, що Корбіна спіткало лихо. Та все, що я могла зробити -- це перечекати ніч.


Розділ 3

Півні заспівали, коли небо було ще чорним. Я вийшла з дому. Що б там не трапилося, все вже давно закінчилося і я не могла нічого з цим вдіяти, проте просто сидіти я теж не могла. Жах повільно скручував мені кишки. В мене було тільки два варіанти, куди піти. Я вирішила почати з дому Корбіна, а якщо його там не буде, перевірити в коханки.

До його халупи поблизу Шовкової вулиці була далека дорога, переважно по безлюдних вулицях. О цій порі працювало мало найманих екіпажів, а ще менше погодилися б відвезти мене туди, куди я прямувала. Помічник пекаря шкандибав надто пізно на роботу, не помічаючи, як білий фартух тягнеться по брудній бруківці; не треба бути ясновидцем, щоб знати -- в найближчому майбутньому його чекають побої. Ліхтарник на низьких ходулях тушив біло-жовте полум‘я своєю телескопічною палицею. Випадковий віз скрипів і гуркотів вкритими бруківкою вулицями в напрямку ринку біля Воріт Зрадника. Але переважно навколо були порожні темні вікна і зачинені двері, аж поки я не повернула на Шовкову вулицю.

На Шовковій вулиці хлопці й дівчата, чоловіки й жінки Люсерніса займаються найдревнішою професією. О цій порі у вітринах було значно менше товару, а той, що залишився виглядав не надто привабливо, щораз більше втрачаючи привабливість, в міру того, як у небо просочувався сірий світанок. Ті, хто продовжував працювати ще не виконали норму, не здобули суму, достатню, щоб уникнути побоїв, або виселення, або ознак абстинентного синдрому від тієї чи іншої субстанції. Вони були готові змиритися навіть з жорстоким поводженням. Один нечепура в замизганій сатиновій бальній сукні, заросле щетиною підборіддя якого виглядало з-під розмазаної пудри, почав поносити мою чоловічу гідність, коли я знехтувала його пропозицією. За інших обставин це було б смішно на кількох рівнях.

Коли я була молодшою, мені вдалося уникнути їхньої долі, завдяки розумній пораді когось, хто сам не скористався моїм становищем , і завдяки своїй впертості. Але мені було неприємно бачити, як я могла закінчити. Завжди неприємно. Я ще більше нахмурила вигляд і нехтуючи різноманітні зачіпки, плелася повз них з руками в кишенях.

Як завжди, коли мляві приставання не справили враження, вони перейшли на дошкульні вигуки і свист. Тільки щоб добитися реакції. Вони затихнули позаду, коли я звернула з Шовкової вулиці в безіменний вузенький провулок, де знаходилася халупа Корбіна. Вздовж всієї вулички розташувалися вузькі, дво- і триповерхові, дерев’яні будинки. Деякі просили пензля, більшість аж просилися, щоб їх знесли. Майже всі вони були збудовані надто близько до себе. Декілька будинків знаходилися так близько один від одного, що між ними було не протиснутися навіть боком. Вистачило б невеличкого вогню і сильного вітру, щоб все пішло з димом.

Наближаючись до хати Корбіна, я почула завивання, і хриплий старечий голос, що гнівно верещав.

-- Заткнися! Стули пельку, шавко! Заткнися! Бодай тебе Горм взяв!

Звук, як щось крихке жбурнули в щось менш крихке. Розпачливе завивання не вщухало. Я чула, як вовки виють один до одного серед вкритих снігом пагорбів, сумно і самотньо. Це завивання було зовсім не таке. Це було справжнє горе виражене вголос, інші собаки в районі почали підхоплювати його, й інші голоси, захриплі та сварливі через перебитий сон, криками почали виявляти невдоволення на кількох різних мовах. Грюкнули двері. Я перейшла на повільний біг. Для таких людей, як я, випадковий збіг обставин не існує. Постійна готовність до найгіршого допомагає уникнути, щоб тебе лупнули зненацька, а в моєму світі завжди знайдуться кулаки готові віддухопелити когось необачного.

Спочатку я побачила старого. Того, що згадував намарно ім‘я Горма. Хоча інакше його й не згадаєш, як не крути, а Горм мертвий. Від старого було видно тільки сіру пляму засмальцьованої нічної сорочки й худорляві, волосаті ноги з вузлуватими колінами. Він розмахував чимось, як на кийок – надто довгим, як на дрючок – недостатньо товстим. . Старий стояв спиною до мене; тож я не бачила кого він там лупцював. Тоді я підійшла і побачила, що це Кістка. Старий пердун раз за разом опускав свою палицю на лопатоподібну голову пса. Пес продовжував завивати, проте відмовлявся відступити. Позад Кістки лежало щось мокре і безформне.

Розум сприймає зображення маленькими обривками, й інколи вони спочатку не мають сенсу. Мені здалося, що пес охороняв купу сміття. Я побачила червоний колір, і зрозуміла, що це кров, зрозуміла по її кількості на бруківці, що хтось помер паскудною смертю. Але всі ці шматки інформації не склалися в цілу картину відразу. Спочатку з‘явилася тільки інстинктивна лють на старого, що бив пса.

Коли він замахнувся, я вихопила палицю йому з руки й затиснула нею його горлянку. Він пронизливо закричав, почав душитися, спробував схопити палицю. Я відтягнула старого на кілька кроків назад, повернула його і притиснула чоботом кістляву спину, однією рукою відпустивши палицю. Він лежав на бруківці й кашляв. Мені здалося, що скоро він не встане, тож я пішла поглянути на пса. Оскільки удари по черепу принаймні тимчасово припинилося, Кістка перевів свою увагу на криваву груду. Він нюхав щось, що здалося мені рукою. Коли вона плюхнулася на землю, я побачила, що на ній бракує трьох пальців. Відрізаних акуратно, біля останньої фаланги. З власної ініціативи, мої очі піднялися до обличчя трупа.

Це був Корбін. Він лежав звалений в неприродній позі, десь за пів десятка кроків від свого порога. Кістка знов розпочав своє розпачливе завивання. Де-не-де відчинилися віконниці. Обережно з‘явилися голови, побачили кров і немов за помахом чарівної палички знов зникли. В мене все заціпеніло. Я повернулася до старого.

-- Ти побачив труп на вулиці й усе до чого додумався, це побити пса, який потурбував твій сон? – Я так міцно стиснула палицю, що сухожилля руки затріщали на знак протесту. Він промимрив щось незрозуміле і почав відсуватися від мене на спині, нагадуючи помісь ящірки й краба. Його пожовтілі очі витріщилися на мене. Як усі забіяки, в душі він був боягузом. Дивно, як він взагалі набрався хоробрості, щоб побити Кістку. Під смугастою шкірою у песика біля сорока кілограмів м‘язів, а морда відображає злісний звірячий характер.

Я дозволила йому накивати п‘ятами у його напівзруйнований будинок на другому боці вулиці, а Кістці дозволила завивати далі. Я нічого не могла вдіяти з ними. Що ж до Корбіна, то я не плакала за ним. Кістка добре справлявся за нас обох. Я присіла поряд з ним, зауважила, що досі тримаю палицю, яка придавала старому мужності. Жбурнула нею в його вхідні двері.

Я прикинула, що маю принаймні кілька хвилин, а можливо значно більше, перш ніж прибудуть ті, хто в Люсернісі вважається силами правопорядку. Коли вони з‘являться, я хотіла бути далеко.


Розділ 4

Не так сталося, як гадалося.

Коли в Люсернісі вночі когось підріжуть, труп зникає десь перед світанком, перш ніж почнуть ставити неприємні запитання. Ніхто нічого не бачить. Ніхто не хоче встрявати. Не в такому районі, в якому жив Корбін. Принаймні, переважно це так.

Я уважно поглянула, що вони з ним зробили. Можливо, мені спало на думку, що колись захочу відтворити все якомога докладніше. Можливо, мені просто хотілося знати з чим маю справу. Не знаю. Але коли я підійшла, щоб оцінити рани, між мною і Корбіном став Кістка.

-- Тепер запізно. Де ти був, коли це трапилося? – До мене дійшло, що це дійсно добре запитання. Я простягнула до нього руку, пробурмотіла якусь заспокійливу дурницю. Кістка принюхався. Думаю, він впізнав мене, бо з його очей зник отой вбивчий погляд. Але він не дозволяв мені рухати те, що залишилося від його господаря. Я вдовольнилася тим, що акуратно перевернула Корбіна на спину. Що викликало в Кістки глухе гарчання.

Ран було без ліку. Хтось добряче попрацював над ним ножем.

Скидалося на те, що деякі з них були контрольованими, докладними. Як відсутні пальці. Решта виглядала так, наче Корбін вплутався з кимось у жорстоку, п‘яну бійку. Порізи на руках, на обличчі. Діри в сорочці свідчили, що його штрикнули з пів десятка разів, два чи три з них, залежно від того, як глибоко вони увійшли, могли спричинити негайну смерть. Якби я могла роздягнути його, я б довідалася більше, але так насправді не було потреби довідуватися більше, воно було не варте боротьби з тим клятим псом. Може він був мудрішим. Це вже кінець, і залишалося тільки оплакувати смерть Корбіна.

Я відійшла від тіла і глянула навколо. Небо вже помітно посвітліло. Натовпу ще не було. Вони з‘являться після сил правопорядку. Я підійшла до будинку Корбіна. Тонкі двері були відчинені навстіж. Їх виламали зсередини, принаймні це було ясно. Замок був на місці, першою не витримала рама. Гадаю, при достатній мотивації, сорока кілограмовий пес міг пробитися крізь них. Я заглянула всередину. Важкі меблі, вкриті пилюкою. Я завагалася. Що б там не трапилося, воно трапилося не тут. Оскільки сусіди виглядали з-за фіранок, я вирішила залишити все констеблям.

Пізніше я про це пошкодувала.

Вони вийшли з-за рогу, коли я поверталася до Кістки. Вони знали куди йдуть, і знали чого чекати. Мабуть, хтось послав свого малого у місцеву дільницю.

Їх було двоє. Лисий товстун і молодий, такий високий, немов його розтягнули. Жоден не був одягнений за формою; Лисий забув, або залишив свій камзол, а Тичка замінив темно-блакитні, бавовняні штани на світлішу, прохолоднішу і більш пом‘яту пару з полотна. Тичка поглянув на мене, на пса, на Корбіна. Зітхнув.

-- Можеш заткнути цю шавку? – запитав Лисий хриплим голосом.

-- Ні.

Він вихопив кийок і тріснув Кістку по голові зі швидкістю, яка геть не пасувала до його маси. Кістка впав, не докінчивши завивання. Стискаючи кулаки, я зробила крок вперед. Взяла себе в руки. Лисий вдав, що не зауважив. Засунув кийок назад крізь шкіряну петлю на паску і запитав:

-- Ну, то що тут трапилося?

-- Не знаю. Я проходила поблизу. Почула завивання. Побачила, як якийсь чоловік когось бив, підійшла ззаду й забрала в нього палицю. Тоді побачила труп. Почекала поки з‘явитеся ви.

-- Свідомий громадянин, га?

-- Саме так.

-- З мертвим знайома?

-- Ні.

Поки Лисий допитував мене, Тичка перевіряв труп Корбіна. Оглянув кишені, оглянув рани. Я спостерігала за ним краєм ока.

-- Покажи руки.

Я протягнула руки, долонями вниз. Лисий докладно оглянув мої нігті. Крові не було. Він покрутив жирним пальцем; поверни. Я послухалася. На згинах крові не було. Лисий поглянув на мене, явно не довіряючи жодному моєму слову. Мабуть, в нього було б таке ж обличчя, якби я сказала, що вода мокра.

-- Зброя є?

-- Так.

Він протягнув руку і я дала йому два з моїх найбільш помітних ножів. Він поглянув на мене так, як напевно дивився на чоловіків, що били своїх жінок, дітей, що зрізали гаманці, поденників, що пристукнули свого боса і втекли з сейфом. Поглядом, який говорив, я знаю, що ти щось не договорюєш. Я не відвела очей. Нарешті він знизав плечима.

-- Йди стань там біля стіни. – Це було не прохання. Я пішла. Він запхав мої ножі за пояс і повернувся до напарника.

-- Арвіне? Знайшов щось?

-- Як пити дати, мертвий. Хтось порізав його, як шинку на зимові свята.

-- Краще забрати його з вулиці.

Вони відволокли Корбіна на край вулиці, тоді Тичка-Арвін повернувся і притягнув до нього Кістку. Вони тихо порозмовляли, тоді Арвін пішов у дім Корбіна, а Лисий почав грюкати в двері й розпитувати сусідів. Вийшов старий пердун і почав тицяти в мене пальцем. Щось палко доказувати Лисому. Лисий певний час терпів, а тоді товстим пальцем штурхонув старого прямо в груди так сильно, що той спотикаючись відступив, його обличчя побіліло. Лисий щось сказав і старий пердун відійшов назад, у свою халупу, але я бачила, як він час від часу смикав набік вкриту пилюкою фіранку.

Я могла запросто зникнути. Мені навіть здається, Лисий почасти сподівався на це.

Не думаю, що це б його дуже засмутило. Це було просто ще одне брудне, маленьке вбивство в злачному районі міста. Він не вішав його на мене. Просто підозрював на загальних засадах. Я б втекла, якби не той клятий пес. Але бачила, як його грудна клітка здіймалася і падла. А Корбін заплатив мені, щоб так і залишалося.

Тоді з хати Корбіна вийшов Арвін, і по виразу його обличчя я зрозуміла, що щось змінилося. Він покликав свого партнера – здається, Джарвіса – і коли Джарвіс важко підійшов, показав йому якусь дрібницю, що вмістилася в стиснену долоню.

Я почула, як Джарвіс бурмоче:

-- Заради білосніжних цицьок Ісіни, -- а тоді. – Краще покликати інспектора.

Я відразу збагнула, що зараз все значно ускладниться.

Джарвіс дав мені зрозуміти, що тепер його дуже засмутить, якщо я спробую зникнути, тож я вмостилася біля стіни в сад, яку останній раз білили ще за часів панування Орво VII. Кістка почав ворушитися, і коли мені здалося, що Джарвіс знов збирається лупнути його, я зголосилася доглянути за псом. Лисий знизав плечима. Двома руками я підняла Кістку, віднесла на своє місце і турботливо поклала руку на його грубий, шкіряний нашийник. Пес був приголомшений. Він облизувався, його почав бити озноб. Утримувати його було не надто важко.

Ми чекали десь з годину. Сонце піднялося вище, зросла спека. Тіні не було. Арвін побіг кудись підтюпцем. Джарвіс продовжував обходити сусідів. З двома нічними сторожами я ще могла справитися. З інспектором буде важче. Я була відносно певна, що в офісі якогось констебля на стіні не висіли невеличкі оголошення з моєю подобою, але мене не тішила думка, що хтось з мізками й при владі буде знати, як я виглядаю. Колись у майбутньому, хтось додасть один та один і в нього вийде два. Та тепер вже було пізно рипатися. До того ж я хотіла довідатися, що вони знайшли в домі Корбіна.

Біля восьмої під‘їхав двоколісний екіпаж. На дверях не було жодних офіційних знаків. Вискочив Арвін, розклав дві сходинки й тоді зійшов худорлявий чоловік середнього віку. Його сиве волосся було коротко обрізане і зачесане вперед на подовгуватий череп. В нього було дещо кінське обличчя; передні зуби виступали так, що губи їх повністю не прикривали. Його очі були голубі й лагідні на дуже темному, як на люсернійця, обличчі. Одягнений він був стримано, в темно-каштановий костюм з оксамиту, надто теплий для сезону. Бездоганний, але трохи потертий. Я бачила, де його білі панчохи були акуратно зацеровані. Черевики в нього були чорні й відполіровані, майстерно зроблені, але поношені. Пряжки зі звичайного срібла. Коштовностей на ньому не було.

Його єдиною поступкою перед зростаючою спекою був розстібнутий твердий комірець. Інспектор поглянув на мене і я відразу зрозуміла, що він заніс моє обличчя в бібліотеку в своїй голові, для подальшого вжитку. Приблизно хвилину він провів поряд з трупом, а тоді зайшов у будинок Корбіна. Джарвіс пішов слідом за ним, залишивши Арвіна назовні.



Вони провели там доволі багато часу. Вже почав збиратися натовп. Джарвіс вийшов і накрив тіло ковдрою, тоді повернувся в дім. З‘явилося ще три констеблі, Джарвіс висунув голову і сказав Арвіну, щоб той ішов додому і виспався. Арвін знизав плечима. І не зрушив з місця.

Нарешті вийшов один з нових констеблів, глянув на мене, зігнув палець. Я потягнула за собою Кістку, важкого, неслухняного і приголомшеного.

Вони провели ретельний обшук. Правда, потрібно сказати, там не було де розійтися. Я добре обізнана з докладними пошуками, сама проводила їх безліч разів. Нічого страшно руйнівного. Меблі в місцях, де ніхто свідомо їх не поставить. Килими скручені й складені збоку. Все, що висіло на стінах – знято. Так, немов хтось готується виїхати. Але мета -- простукати стіни, прислухаючись до схованих порожнин, перевірити знизу столи й крісла, за дзеркалами й картинами, розчин між камінням, з‘єднання між дошками. Вони мали не надто високі шанси знайти криївку Корбіна, де б вона не була. Він був справжнім професіоналом.

Інспектор сидів за столом Корбіна на кухні, переглядаючи якісь папери. Підвів погляд, побачив мене і Кістку.

-- Констеблю, знайдіть десь води для пса, добре? – Він повернувся до паперів.

Джарвіс невдоволено скривився. І виконав наказ.

Інспектор вказав на крісло, я сіла, не відпускаючи нашийник Кістки. Джарвіс знайшов миску, а за мить, глиняний глечик, в якому щось плюскало. Поклав їх переді мною на столі, трохи різкіше, ніж було необхідно. Я понюхала. Вода.

-- Дякую, констеблю, -- а за мить додав. – Якщо виникне потреба, я тебе покличу.

Поки я наливала воду, Джарвіс неспішно вийшов з кухні. Кістку це не цікавило. Він згорнувся біля моїх ніг, важко дихав, погляд скляний.

Інспектор закінчив читати сторінку, поклав написаним вниз на стіл. Навряд чи він думав, що я вмію читати, але зауважив, як я дивилася на папір. Обережний падлюка. Наскільки я могла судити після короткого погляду, ще й догори ногами, це принаймні було схоже на почерк Корбіна, і виглядало, як лист.

-- Мене звати Клюге. На початок кілька простих запитань. Твоє ім‘я? – Він не робив нотаток. В мене склалося враження, що йому цього не потрібно.

-- Марфа Валенсе. – В Люсернісі було з десять тисяч Валенсе і значна частка мала на ім‘я Марфа.

-- Рід занять?

-- Жодного.

-- Місце проживання?

Я назвала йому адресу одного з тимчасових пристанищ, за яке сплачувала орендну плату. Ця адреса звичайно ж невдовзі зміниться.

-- Які в тебе були відносини з покійним?

-- Жодних відносин.

Клюге не зводив з мене своїх лагідних, голубих очей. Я зауважила, що його зіниці оточені тоненькою смугою блакиті. Красиво. Він заговорив перший.

-- Марфо, зараз я тобі дещо розповім, а тоді ми почнемо спочатку. – Він відігнув великого пальця. – Судячи з ран на тілі, ми маємо справу з двома окремими нападами. Три пальці було відрізано за кілька годин до того, як йому нанесли смертельні рани. Це свідчить про катування, і я можу придумати купу сценаріїв, які підтвердять теорію, що це випадкове вуличне вбивство. Як я розумію, вони катували його, потім дозволили втекти. Аж до його будинку, де він сподівався на порятунок. А тоді прикінчили, криваво.

-- Навіщо комусь витворяти таке?

-- Хто знає, навіщо? Може просто заради забави, -- він зітхнув. Я почала щось говорити, а він тихим тоном сказав. – Я ще не закінчив.

Клюге відігнув вказівного пальця.

-- Чоловік на вулиці – Корбін Хардін, в певних колах відомий під доволі невдалою кличкою “Нічний Вітер”; злодій, який займався крадіжками різноманітних рідкісних творів мистецтва.

Середній палець.

-- Корбін Хардін був також відомий як Корбін Хардін дет Трасен-Корун, другий син графа Орліна дет Трасен-Корун. Вже з пів десятка років, як батько і син розсварилися.

Він заліз у кишеню і поклав на подряпаний стіл важкий перстень з аристократичним гербом на плоскій поверхні зі скошеними краями. Я навіть не намагалася приховати проблиск здивування, що промайнув на моєму обличчі.

Безіменний палець.

-- Поки Корбін Хардін був живий, він слугував джерелом глибокого сорому і ганьби для своєї сім‘ї. Але тепер, коли він мертвий, це безперечно зміниться. Запевняю тебе, Марфо, його батько запрагне крові. Літри крові. І він її отримає.

Мізинець.

-- Я той бідний дурень, на чию голову все це звалилося, гадаю, так мені й треба, за те що приперся на роботу так рано. Твоя співпраця в цій справі гарантує, що твоя причетність, якою б вона не була, залишиться конфіденційною. А ти якось причетна. Не думаю, що це твоїх рук діло. Розкажи мені все, що знаєш і я спробую переконати людей графа Орліна, що ти просто невинний перехожий.

Він змучено посміхнувся.

-- Гаразд, давай почнемо з початку. Тебе звати Марфа, ти не працюєш, живеш в пансіонаті Борліка на Південно-Східному Перехресті. Розкажи мені, які в тебе були відносини з покійним?

-- -- --

Він знався на своїй справі. Я не намагалася надто крутити йому голову. Розповіла обрізану версію правди. До мене зайшов Корбін, сказав, що має справу, яка може піти шкереберть. Сказав, що був на замовлення в Гол-Шен. Що клієнт спробував кинути його. Попросив доглянути за псом, якщо не з‘явиться до світанку. Ні, я не знаю, що це було за замовлення. Ні, я не знаю, хто був клієнтом, де в них була зустріч і чому хтось хотів його вбити.

Я з усіх сил намагалася переконати його, що кажу всю правду, дуже докладно розказуючи її частину. Я описала стан Корбіна, коли він прийшов до мене. Розповіла, що ми пили, спробувала пригадати слово в слово дещо з того, що він сказав. Я старалася, як могла, щоб виглядало ніби я неохоче розповідаю щось представнику закону, а той же час палаю бажанням розповісти, все що знаю, щоб про мене якомога швидше забули. І звичайно, я не сказала нічого, що могло мене в щось вплутати. Я ненав‘язливо давала зрозуміти, ніби в нас з Корбіном були спорадичні відносини інтимного характеру.

Я й словом не згадала про статуетку, еламнерця Гейруса і його посіпаку Боша. Залишила їх для себе. Якщо в це влізуть констеблі, то негідник просто зникне, якщо він цього ще не зробив. І всі інші статуетки теж зникнуть. Хоча я не думала, що він кудись збирався. Тільки разом з жабою.

Адже він був готовий вбити за неї.

Може Клюге здогадувався, що я затаїла частину правди, може ні. Його обличчя було неможливо прочитати. Він напустив на себе вигляд втомленого професіонала, чесної людини, яка намагається добре виконувати свою роботу, за яку їй надто мало платять. Він збирався проявити доброту до когось, хто випадково потрапив у неприємну ситуацію.

Ага.

В мене не було жодних сумнівів, що він кине мене в Хевлоцьку в‘язницю, якщо вважатиме, що це допоможе йому просунутися у справі. Різанина в брудному провулочку раптово перетворилася в смерть аристократа, хоча й знеславленого, і люди в яких достатньо впливу, щоб поховати Клюге в безіменній могилі – буквально – невдовзі піддаватимуть сумніву його кожен рух. Він відпустить мене, щоб побачити, куди я його приведу. Мені доведеться оглядатися через плече, куди б я в біса не пішла.

Коли Клюге нарешті відпустив мене помахом руки, перед цим нагадавши, що я буду потрібна для подальших допитів, в мене спітніли долоні. Він встав і провів мене до дверей, люб’язно поклавши руку не плече. Коли він протягнув руку, я потиснула її.

Як тільки його рука торкнулася моєї, в мене на потилиці волосся стало дибом, а по спині пройшов холодок. Я вийшла, вдаючи, що нічого не помітила. Вилаялася подумки.

Сучий син щойно використав на мені магію. Швидше за все тепер йому не було потреби висилати за мною хвіст. Він докладно знатиме де я, куди б я не пішла. Я надіялася, це все, що він зробив. Намагалася не думати про всі оті дрібні пакості, які можна було зробити простим потиском руки.

Поки я була всередині, труп Корбіна забрали, а більшість крові змили. Проте в повітрі досі висів сморід, а Кістка без ентузіазму завивав. Я забрала свої ножі в Джарвіса, який безсумнівно сподівався, що я їх забуду. Марні його сподівання. Вони були ідеально збалансовані під мене, й дорого мені обійшлися.

Клятий пес не переставав завивати, поки ми не відійшли на кілька кварталів. Я тягнула його за нашийник. Доведеться купити якусь мотузку. В мене від нього знов починала боліти голова.

-- Заради засохлих яєць Керфа, -- плюнула я, шокуючи добродушну бабусю, що проходила повз мене.

Еламнерцю Гейрусу доведеться почекати. Чорт, я навіть не могла ризикнути й повернутися додому, не позбувшись прощального подарунка Клюге. Мені була потрібна власна магія.

Я вирушила на кладовище. Пора побачитися з Хольгреном.


Розділ 5

Хольгрен Анградо перебрався на другий беріг ріки Оз і жив чортзна-де, на краю кладовища. І звичайно мені довелося пертися туди пішки. Жоден екіпаж не хотів мене підібрати, поки я тягнула за собою сорок кілограмів спотвореного шрамами пса, який пускав слину. Від Шовкової вулиці до Доньчиного моста було дві години ходьби, в найспекотніший, як мені здавалося, день року. Поки ми туди долізли, пропала решта ранку і в мене був мерзенний настрій. Принаймні Кістка перестав завивати.

Люсернійці майже нічим не відрізняються від інших, поки не йдеться про смерть. Я сама народилася у Белларіусі, тому не дуже розумію їхнє дивне зациклення на церемоніях і ритуальних обрядах та їхні своєрідні ідеї про потойбічне життя, але їм подобається.

В Люсернісі тільки одне справжнє кладовище: Місто Мертвих. Це величезний некрополь, що впирається в південний беріг ріки Оз. Його велетенська гексагональна стіна з алебастру, висотою в десять чоловік, тягнеться без кінця. Люди приходять відвідати, послати листи дорогим покійникам, проводять свята літнього сонцестояння. Як в кожному місті, тут є багаті дільниці й бідні дільниці. І як в кожному місті, якщо ти не платиш ренту, тебе викидають. Як наслідок, поля завалені трупами.

Тих, чиї сім‘ї не хотіли чи не могли заплатити щорічний податок на поховання, викопували, а їхні тіла без жодних церемоній звалювали на міський склад трупів. Що, наскільки я розумію, трохи так, наче тебе вигнали з цивілізованого чистилища і вкинули в якусь не надто приємну яму в одинадцяти колах пекла. Взявши до уваги сморід, в це легко повірити. Як на мене, мертвий це мертвий, а що буде з твоїм тілом не має ніякого значення, але як я вже казала, я не тутешня.

Хольгрен був єдиним магом, якого я знала настільки добре, що мені не хотілося з криками втекти від нього. Мені ніколи не зрозуміти, чому він вирішив поселитися поруч з полем заповненим трупами в різних стадіях розкладу. Але я ніколи його не питала. Боялася, що він може сказати.

Я тягнула Кістку по пильних дорогах, повз самотні халупи, що зрідка траплялися на північний захід від річки Оз. Дім Хольгрена був низьким, довгим і темним, з дахом критим сірим шифером. Здавалося, що він от-от завалиться під власною вагою. Я підійшла до вхідних дверей у халупу, повз розбиті статуї й мертву траву, які слугували йому за садок, й гримнула древнім дверним молотком з міді. І чекала. І чекала.

Я вже збиралася постукати ще раз, коли двері зі скрипом відчинилися, виявляючи тільки морок. З іншого боку нікого не було.

-- Хольгрене? – погукала я. – Це я, Амра.

Тиша. Я знизала плечима, і Кістка та я перетнули поріг. Мої очі пристосувалися. Гадаю, це була звичайна світлиця. Більш-менш. Диван, порваний і весь в пилюці. Вишукані столики вкриті пожовклими мереживними серветками. Порцеляновий чайник розмальований ліліями й мальвами. Засохлі квіти в надщербленій вазі. Потертий килим. Менш звичайними були черепи й анатомічні атласи, карта одинадцяти кіл пекла в рамці, засушена, схожа на лапу Рука Слави, що випромінювала слабке, блакитне світло з-під скляного ковпака, банки, в яких зберігалося щось, що не мало права смикатися і хлюпати десь на периферії мого поля зору. І в кімнаті було набагато холодніше, ніж можна було сподіватися.

Хольгрен мені подобається. Я навіть довіряю йому, певною мірою. Але він все одно маг, а перебувати поруч з магом, це як перебувати поруч з “прирученим” левом. Ніколи не можна повністю розслаблятися. Вони надто могутні, й надто непередбачувані. Їхня мотивація надто незрозуміла.

-- Хольгрене?

-- Зажди хвильку, -- пролунала приглушена відповідь з-за дверей позначених знаками, що корчилися і звивалися, коли я на них дивилася. Я зіщулилася і сіла на диван. Кістка поклав свій твердий, мов камінь череп мені на коліна. Майже відразу мої штани намокли від слини. Я зітхнула і подряпала його за шерехатими вухами. Там, де Джарвіс лупнув його була ґуля, а так, начебто, все було гаразд.

Невдовзі моторошні двері відчинилися і до світлиці неквапливо зайшов Хольгрен. Він налякав Кістку, бо здоровань з глухим гарчанням в горлі різко смикнувся назад. Хольгрен зупинився, як вкопаний і його соколині очі спіймали погляд Кістки. Вони простояли так десь з пів десятка ударів серця, а тоді Кістка заткнувся і опустив голову і хвіст.

-- Ти знайшла вірного друга з часів нашої останньої зустрічі. Чаю хочеш?

-- Ні, дякую. – Я погладила Кістку. – Швидше отримала в спадок.

Хольгрен підняв брову. Він був високий, майже довготелесий, з хижими очима, гострим носом, повними губами. Його чорне волосся сягало плечей і було зав‘язане в хвостик. Він був одягнений в чорне. Він завжди носив чорне. Чувак не дуже знався на моді.

-- Слухай, -- сказала я. – Можливо, я принесла лихо в твій дім. Наткнулася на мага. Він кинув на мене якісь чари.

Хольгрен підсунув крісло, яке бачило кращі століття. Торкнувся чайника. Раптово по кімнаті розійшовся запах ромашки. Він налив собі чашку.

-- Розкажи мені про все, -- сказав.

-- -- --

Я розповіла йому про Корбіна, замовлення, послугу, яку він в мене попросив. Розповіла про смерть Корбіна й інспектора Клюге. Він поставив кілька запитань, але небагато. Вмів бути тактовним, тож не питав про те, на що я не мала бажання відповідати. Хольгрен жив на тому ж тіньовому боці закону, що і я. Він приймав замовлення. Саме так я з ним і познайомилася. За порадою Дарувнера, нашого спільного посередника, він передовірив один з контрактів мені. Хольгрен достойний маг, але я набагато кращий злодій. Фактично, наші вміння доволі добре доповнювали одне одного і за короткий період часу ми провернули три справи. Тоді він перестав приймати замовлення. Пізніше я довідалася від Дарувнера, що Хольгрен Анградо працював тільки тоді, коли мусив. Він заробляв купу грошей, потім тимчасово припиняв роботу, поки вони не закінчаться.

Хольгрен сидів, схрестивши ноги, руки на губах і переварював мою розповідь. Він похитав головою.

-- Корбін сказав тобі, що набив стрілу в безпечному місці. Здогадуєшся де?

-- Не дуже. Очевидно, що не в такому безпечному, як він гадав.

-- Його могли зрадити.

Я знизала плечима. Можливо. Звідки мені було знати.

-- Цей Клюге, як він виглядав?

Я описала його. Хольгрен похитав головою.

-- Не знаю такого. Не знаю, якою силою він володіє. Раз він на держслужбі, то можна припустити, що не дуже талановитий, але я не люблю снувати припущення.

Він постукав довгим вказівним пальцем по пухлій нижній губі. Він дивився на мене, крізь мене. Так довго, що в мене мурашки по шкірі забігали.

-- Що ж, -- обізвався він нарешті, отямившись. – Вибору немає, давай побачимо, що ми там побачимо. Сідай сюди. – Він звільнив крісло.

Я глибоко вдихнула, тоді пересіла з дивана на крісло. Він став позаду, що відразу сильно подіяло мені на нерви. Поклав тонкі пальці мені на плечі. Від нього пахло лавандою, а під цим, чимось їдким. Так, наче він працював з хімікатами. Запах не був неприємним, просто дивним. Кістка не зводив з нас погляду, розтягнувшись поряд з диваном, тонка цівка слини повільно сочилася з його чорних губ на підлогу. Я відчула, як тихий сміх рветься назовні, але стрималася.

Волосся в мене на потилиці легко заворушилося. Хольгрен провів руками по боках моєї шиї, тоді його холодні пальці доторкнулися куточків щелепи, потім скронь. Я відчула поколювання на шкірі й ледь стримала тремтіння. Справа не в тому, що мені було неприємно. Зовсім ні. Просто це було надто… інтимним. Настільки інтимним, що я почувалася незручно. Його магія цілковито відрізнялася від магії Клюге. Була більш впевненою, чи що. Більш компетентною. Впевненою в собі. Як різниця між обмацуванням і ласками. Я відчула, як зашарілася і була рада, що Хольгрен не бачить мого обличчя.

-- Ти відчуваєш мене, -- зауважив він з легкою ноткою здивування в голосі. Я коротко кивнула і якимось чином те, що він робив змінилося. Стало більш діловим. Формальним. Майже відстороненим. Я одночасно відчула полегшення і легке розчарування.

Нарешті він забрав руки. Розкинувся на дивані, одна рука впала вниз. Пальцем недбало потер Кістку між очима і пес влігся й підставив груди. Хольгрен слухняно подряпав.

-- Ну?

-- Ти мала рацію. Той Клюге позначив тебе чарами виявлення перебування. Так насправді, простенька штука, але інколи найпростіші чари найбільш надійні. Під час вашої розмови він здобув щось пов‘язане з тобою. Швидше за все волосок. Тоді встановив з тобою фізичний контакт, простого рукостискання більш ніж достатньо.

Я згадала його руку на спині, очевидно саме тоді він підібрав мій волосок.

-- От підступний… а далі?

-- А далі обмотав твій волосок навколо чогось, мабуть, шпильки, й встромив її на спеціально приготовану мапу.

Я насупилася.

-- І тепер він спостерігає, як шпилька рухається по мапі, коли я чимчикую туди-сюди.

-- Щось в цьому роді.

-- То що мені робити?

-- Нічого. Зараз шпилька метушиться, як матрос, якого звільнили на беріг на чотири години. Звичайно, він здогадається, що ти відвідала мага, але він би здогадався, навіть якби я просто обірвав зв‘язок. Краще нехай задумається, кого ти знаєш, що зумів зав‘язати його чари в ґудзь.

-- Що? Чому? Ти викликаєш на себе зайву увагу, правда?

Він посміхнувся.

-- Прийшовши сюди, ти запевнила мені візит інспектора. Я волію, щоб він був обережним і ввічливим. Як правило, коли маги зустрічаються, вони намагаються визначити в кого більший талант. Така собі специфіка професії. Інколи при визначенні потерпають меблі. Тепер він знає, ким би я не був, швидше за все, я перевищую його в магії. Це допоможе уникнути можливих неприємностей.

-- Як скажеш. Та все одно, пробач, що вплутала тебе. Я твій боржник.

Він відмахнувся.

-- Шкода твого друга. І чесно кажучи, мене зацікавили ті статуетки. Якщо захочеш, можеш зайти до мене ще раз і я погляну на ту, що в тебе залишилася. Якщо вона з часів до Діаспори, я міг би відкупити її в тебе. Дам тобі більше, ніж сто марок і вона ніколи не потрапить на відкритий ринок.

-- Я подумаю. В мене таке відчуття, що в майбутньому вона ще стане мені в пригоді. – Як наживка, або погроза. – Якщо зможу, завтра забіжу.

-- Що збираєшся робити далі?

-- Посплю. Спробую довідатися, що зможу про цього еламнерця, з яким домовлявся Корбін. Вирішу, як до нього підступитися. – Зайти, вдарити ножем і вийти з цілою шкірою.

-- А з ним що?

-- З Кісткою? Не знаю. В мене купа роботи, а доглядати за цим нехлюєм – зайвий геморой. – Я поглянула на пса. Від подряпування Хольгрена він заснув на спині, розкинувши шерехаті вуха, немов маленькі крила, й висолопивши язика.

-- Можеш залишити його тут, тимчасово. Поки щось не придумаєш. Мені не зашкодить чиєсь товариство. І він стане чудовим поясненням твого візиту сюди, коли до мене завітає інспектор.

Я поглянула на різноманітні шматки трупів під склом.

-- Ти часом не потребуєш собачих органів?

Його обличчя виражало глибоке обурення.

-- Ей, я якраз збирався запропонувати тобі. Дешево.

-- -- --

Мені вдалося спіймати найманий екіпаж відразу за Доньчиним мостом. Під час поїздки я обдумувала свої можливості, намагалася визначити свій наступний крок. Смерть Корбіна розворушила осине гніздо.

Клюге і компанія спробують якомога швидше знайти на кого повісити його вбивство, перш ніж сім‘я Корбіна з‘явиться в місті з кривавими намірами. Гейрус, можна сміливо припустити, продовжить пошуки того, заради чого він готовий вбивати. І звичайно ж, за кілька днів прибуде пара холоднокровних вбивців, приїдуть, щоб зняти криваву плату для Корбінового старого. Як не крути, всі ниточки кінець-кінцем приведуть до мене. Навіть якби я хотіла, було вже надто пізно відступати. Я не хотіла.

Попереду мене чекали цікаві деньки.


Розділ 6

Коли я добралася додому вже був вечір. Я була смертельно змучена. Мене манив сон. Я перевірила криївку, щоб переконатися, що золота жаба на місці. Вона нікуди не поскакала. Спека була нестерпною. Я роздягнулася до нижньої сорочки, взяла пляшку солодкого, білого Госландського вина і залізла в ліжко. Я лежала, потіла, думала і сьорбала поки не прийшов сон.

Інколи крадіжка може бути простою і прямою, як кулак в довірливу пику, а інколи вона складна, як військова операція. І як у п‘яній бійці чи під час генерального бою, з яким би ти планом не починав, простим чи складним, в міру розвитку подій він завжди розтягується і викручується. Та все одно краще мати якийсь план, якщо не хочеш, щоб тебе відлупцювали. Я планувала не пограбування, а вбивство, але в багатьох відношеннях це тільки спрощувало справу. На власному досвіді переконалася, що забрати чиєсь життя в біса набагато простіше, ніж коштовності зі схованого сейфа.

Те, з чим я зіткнулася з кожною миттю ставало щоразу то більш заплутаним. Я потребувала більше інформації. Потрібно діяти, а не реагувати. Надто багато чого я не знала. Інформація стане моїм пріоритетом. Без інформації я закінчу життя, наткнувшись на ніж. Або в петлі.

Отже, потрібно розвідати віллу Гейруса. І потрібно притиснути Локвуда, посередника Корбіна. Потрібно довідатися більше про ту кляту жабу, збити різних псів з різних слідів і дати собі хоч якийсь перепочинок.

Останній ковток і я заткнула пляшку корком та задула свічку.

-- -- --

Я проспала значно довше, ніж звично, до глибокої ночі. Але через спеку і кошмари, це був неспокійний, переривчастий сон. Уві сні я бачила, як Корбіна порізали на вулиці, але він продовжував широко посміхатися до мене, його білі зуби забарвлені кров‘ю. І я чула шепіт. Немов він намагався щось мені сказати. Жахливі речі. Неприємну правду, яку краще не знати. Речі, від яких в мене гуло в голові і стискало в грудях.

Тож коли вторгся незнайомий звук, я прокинулася. Голова розколювалася, я насторожила вухо в пітьмі. Знов той самий звук; ледь чутний скрип віконниці, яку хтось повільно відчиняв. Він доходив зі світлиці.

Аматор. Потрібно було взяти з собою трохи жиру, подумала я, і вислизнула з ліжка, ножі в обидвох руках. В кожній кімнаті мого дому є ножі під рукою. Певний час у мене був коханець, якого це бентежило. Він зник. Ножі залишились.

Була майже суцільна темрява. Пітьма мене не непокоїла; я знала внутрішнє розташування свого дому напам‘ять, тож пітьма була швидше союзником, ніж ворогом. Крадучись вузьким коридором, що з‘єднував спальню зі світлицею, я пригнулася, намагаючись, щоб мій силует був якомога менш помітним.

Я застала його, коли він - воно лізло через вікно; темний контур на фоні легкого сяйва освітленої місяцем вулиці. Людиноподібної форми; голова, руки-ноги, все на своїх місцях. Але на силуеті голови видніли ґулі й шипи, а з пальців виростали зловісні зубці, огидна пародія на кастет.

Сам вигляд цієї тварюки викликав у мене бажання вбити її. В моїй душі закипіла ненависть, безпричинна, люта ненависть з домішкою відрази. Я хотіла вбити його. Я мусила вбити його. Я відчула, що мої зуби хижо вищирилися, глибоко в легенях почало зароджуватися гарчання. Я кинула ножа. Цілила в горлянку, але в останню мить воно смикнулося і лезо з мокрим прицмокуванням вдарило йому в плече. Воно зашипіло від болю і здивування і задом вивалилося на вулицю. Я помчала до вікна, готова до нового кидка. Воно було надто швидким. Я зауважила тільки, як мигнув плямистий, сірий обрис, що біг підскоком по провулку. За якусь мить його проковтнула темрява, разом з безпричинною ненавистю, що поглинала мене.

-- Заради кривої палки Керфа, -- видихнула я. І на цьому все. Вся буча, з тієї миті, коли я прокинулася, до кидка ножем, тривала менше, ніж одну хвилину.

Тепер, коли все закінчилося, мене охопив озноб. Я закрила віконницю, пішла в комору і добряче хильнула Фель-Радота, яке не дала вижлуктати Корбіну.

Заради одинадцяти кіл пекла, що це була за тварюка? Я й гадки не мала. Що вона хотіла? Як мене знайшла? Я не знала. Але була впевнена, що це не помилка, не якесь випадкове пограбування. Я не вірю у випадковості. Я вірю в причини і наслідки. Щодо хвилі ненависті, що охопила мене, в мене не було пояснення. Але все це було пов‘язане. Якось.

Єдиною причиною, що приходила мені в голову, була ота клята, золота жаба.

-- -- --

Решту ночі я провела у стані контрольованої паніки, здригаючись від кожного скрипу, кожного звука з вулиці. Ця тварюка не була людиною, а те, що щось могло керувати моїми почуттями, турбувало мене більше, ніж я була готова признати.

Я думала про те, як вона мене вислідила. Не може бути, щоб ця тварюка висіла в мене на хвості, від дому Корбіна до Хольгрена і до моєї власної домівки. Принаймні, не в цій формі. Хтозна, вона могла бути перевертнем. Та все одно, сумніваюся, що за мною слідкували. Це привело на думку слова Корбіна про те, що він втратив пильність, коли пропали інші дванадцять статуеток. Щось відбувалося, щось чого я не розуміла. Мабуть, пов‘язане з магією. Найімовірніше, пов‘язане з магією. Було можливим, що хтось або щось шукав статуетки іншим методом. Хай йому пекло, хтозна, ця тварюка могла просто винюхати статуетку. Хай там що, потрібно припустити, що ця істота, яка швидше за все діє в інтересах Гейруса, може знайти статуетку, де б вона не була. Що значно ускладнювало справи.

Коли крізь віконниці прокрався сірий світанок, я зійшла вниз і оглянула провулок у якому зникла тварюка.

Я знайшла свій ніж посеред провулка. Лезо було вкрите сіро-зеленим слизом і поїджене іржею. Я постукала ним об стіну і загартована сталь зламалася, як крейда.

От лайно. Хороші ножі – задоволення не з дешевих.

-- -- --

Моєю першою зупинкою був посередник Корбіна. Локвуд мав невеличкий магазин сувенірів біля Драконових воріт. Більшість його клієнтів жила в будинках вздовж Променаду, багаті торговці й дрібна аристократія, що могли собі дозволити дорогі дрібнички, які він продавав. Я воліла б притиснути його після того, як огляну віллу еламнерця, але після візиту минулої ночі, я відчувала, що часу в мене обмаль. В повітрі запахло смаленим.

Я увійшла ззаду, через вхід для служби. Боллунд, охоронець Локвуда, сидів у задній кімнаті серед пакувальних ящиків і розкиданої соломи й щось стругав. Коли я зайшла, він підвів погляд, а тоді знов зосередив свою увагу на різьбі. Гадаю, це була фекла, але виглядало, як шматок лайна.

-- Боллунд! Бачу, з тебе далі набагато ліпша баба, ніж з мене. Треба поговорити з твоїм босом.

Боллунд підвів погляд, помацав розтрощений хрящ, який колись був його носом. Перш ніж засісти в задній кімнаті Локвуда, він був бійцем на голі руки.

-- Ти не бацис його. Він бацить тебе.

-- Він хоче бачити мене. Негайно.

Боллунд усміхнувся по-дурному. Він був на дві голови вищим і в три рази ширшим. Я його не вразила і не залякала.

Зі шкіряної торби я витягнула жабу, розгорнула шовковий пакунок.

Масляний блиск золота притягнув його очі-намистинки.

-- В нього п‘ять хвилин. Потім я віднесу це Дарувнеру.

Боллунд стиснув зуби. Він підняв свою тушу з крісла зі спинкою, яке невідомо як витримувало його. Локвуд посередник, а не барига, але Боллунд був не настільки дурним, щоб приймати за свого роботодавця рішення, пов‘язані з грошима. Жаба доволі непогано пасувала до решти речей, якими Локвуд торгував у своєму магазині. Судячи з зовнішнього вигляду -- трохи старша, трохи бридкіша, трохи менш цінна.

-- Стій тут. Ніцого не ціпай.

-- Добре, мадам.

Він кинув на мене ворожий погляд, а тоді зник за дверима.

Звичайно, я не збиралася продавати жабу. Не зараз, і аж ніяк не Локвуду. Я просто хотіла викачати з нього інформацію. Сумнівно, що я чогось від нього доб‘юся; Локвуд вміє тримати рот на замку, саме тому підозрілі типи довіряють йому бути посередником. Але він може проговоритися.

За кілька хвилин з‘явився Локвуд, блідий, як мертвець чепурун в жовтому шовку і вибіленому мереживі. Він провів пальцями з манікюром по рідкому волоссю й облизав губи.

-- Амро, як ми домовлялися? Ти не можеш просто прийти…

-- Я можу робити все, що мені заманеться, коли через чувака, який займається укладенням контрактів, вбивають мого друга.

-- Що ти верзеш?

-- Корбін. Я говорю про Корбіна, Локвуде. Клієнт, з яким ти його звів, відрізав йому кілька важливих пальців, а тоді зарізав на смерть.

Його бліде обличчя набрало ніжно-зеленого відтінку.

-- Я ніколи… це… я не знаю, про що ти говориш.

Отже, Локвуд був посередником в цьому замовлені. Я й раніше здогадувалася про це, та тепер була твердо переконана.

-- Припини. Корбін був моїм другом. Його вбили через це. – Я на мить показала йому жабу. Якщо Гейрус вже знав, що вона в мене, я нічим не ризикувала. А Локвуду потрібно було показати, що я не просто мелю язиком. – Він помер за якусь кляту статуетку, бо його посередник не перевірив докладно клієнта. Це якщо ти взагалі не знав про все з самого початку.

-- Амро, запевняю тебе, я, гм, обачний в справах, наскільки це взагалі можливо. І я, образно кажучи, ніколи не отруїв би власну криницю. Шкода, що Корбін мертвий. Але я до цього не причетний.

-- На кого він працював, Локвуде?

-- Пробач. Я не можу допомогти тобі.

-- Не можеш чи не хочеш?

-- І те і інше.

Було видно, він мені більше нічого не скаже. Нічого. Я підкинула Локвуду ідею, що ще не знаю, хто був клієнтом Корбіна і, будемо сподіватися, направила його курсом на зіткнення з еламнерцем Гейрусом. Грошей Локвуду не бракувало; я була готова побитися об заклад, він витратить скільки потрібно, щоб провчити кого треба і зберегти свою репутацію чесного посередника. Чи з цього вийде щось путнє, я не знала. Але вважала, якщо замутити воду, це відверне увагу від мене. Як кажуть, в мутній воді простіше сховатися. Правда я плавати не вмію.

Стиснувши губи, я втупилася в нього. Він зустрів мої очі незворушним поглядом.

-- Якщо довідаюся, що ти мав з цим щось спільного, -- зашипіла я. – Пошкодуєш.

І вискочила з його задньої кімнати, грюкнувши дверима. Коли я йшла від магазина Локвуда, то рухалася бадьорим кроком. Це була гарна вистава. Може не достатньо добра для театру Кларіон, але достатньо добра. Я була певна, що Локвуд повірив мені.

Наступний візит був не таким приємним.


Розділ 7

Мрія Королеви Мей – це триповерховий будинок з червоної цегли на Дорозі Третьої Стіни, з пофарбованими на червоно віконницями й пишними квітами на кожному підвіконні. Він мав стільки ж спільного з халупами шльондр на Шовковій вулиці, як шовк з свинячим вухом, та все одно був борделем.

Дворецький одягнений в сюртук запропонував взяти мою торбу. Я відмовила і перейшла зі статечного холу з його обшивкою з темного дерева у розкішну, прохолодну світлицю.

Давно я тут не бувала. Вже встигла забути особливі смаки Естри в декоруванні. Кімната була велетенською, але їй вдавалося передати відчуття інтимності. Блідо-жовта мармурова підлога сяяла під кришталевими канделябрами, що світили цілодобово, а стіни були вкриті червоним атласом. Плюшеві дивани і крісла були розташовані навколо кімнати таким чином, щоб створити затишні куточки, які заохочували до розмов і близькості. Куди не кинь оком , скрізь прекрасні скульптури і картини. Вздовж однієї зі стін був розташований бар, пофарбований на темно дуб, а зверху рожевий граніт. В кутку стояв один з нових клавесинів, хоча зараз на ньому ніхто не грав. А в кінці величні, вкриті килимом сходи вели в кімнати нагорі. В загальному ефекті -- стримана показна розкіш.

Тут Корбін проводив доволі багато часу. Він приходив сюди заради жінки, з якою я збиралася побачитися, але також заради атмосфери. Мабуть, вона нагадувала йому красу, серед якої він зростав. Можливо Естра теж. З його слів, вони воювали, як павуки в банці, але він завжди повертався до неї. Це не були безтурботні відносини, але вони були… сталими.

Тільки три дівчини ліниво тинялися по світлиці. Ще навіть не був південь. Чорнобрива, зеленоока красуня встала і плавно рушила до мене. Її бліда шкіра була бездоганною. Її малинові губи були бездоганними. Груди, що випирали з корсета з китового вуса, були розкішними і бездоганними. Я доклала всіх зусиль, щоб не зненавидіти її.

-- Доброго ранку, -- сказала вона. – Вітаємо у Мрії. Бажаєте щось випити?

-- Я до Естри. В мене для неї новини.

-- В цей час мадам переважно снідає. Хто хоче її бачити?

-- Амра Тетіс.

-- І про що йдеться?

-- Про Корбіна. Скажи їй, що йдеться про Корбіна.

В її смарагдових очах щось блимнуло. Досконалі губи легенько сіпнулися, наче хотіли щось сказати або запитати, але стрималися. Цікаво. Вона зробила досконалий реверанс і плавно пішла геть. Я підійшла до бару і в літнього, одягненого в біле бармена попросила еля. Найдешевшого, що в них було. У Мрії все було найвищої якості, дешевого вони не тримали. Але я не горіла бажанням розповідати коханці Корбіна, що він мертвий. Я мусила випити.

Через кілька хвилин Чорнобрива, з нарочито спокійним обличчям, провела мене в розташовані на першому поверсі апартаменти власниці Мрії, Естри Хейг. Той самий смак, з яким була умебльована світлиця Мрії, тільки інтимніший, затишніший, відчувався і в її приватних кімнатах. Скрізь було сонячне світло, м‘які, бліді пастелі, кришталь, світле дерево і зелень. Приємне оточення.

Вона сиділа за столиком в бежевому шовковому халаті, перед нею залишки сніданку. Вона добре збереглася і була ефектною жінкою у свої далеко за сорок років. Ранкове сонячне світло, що лилося через скляне вікно, в однаковій мірі підкреслювало високі вилиці й делікатні зморшки навколо очей, довгий ніс, міцну щелепу і обвислу шкіру на шиї. Я в її віці так добре не виглядатиму. Хай йому пекло, я не виглядала так добре в моєму віці. Навіть без усіх цих шрамів, я не виглядатиму так добре.

Вона підвела свої сірі очі на мене і посміхнулася. Ми були знайомі, поверхово. Не достатньо, щоб називатися подругами. Я прочитала в неї на обличчі, що якщо я прийшла до неї з новинами про Корбіна, вони їй не сподобаються. Вона виглядала, як хтось, хто готується до поганих новин.

-- Амро. Сідай. Ти вже їла?

-- Я не голодна, дякую, -- я сіла. – Як в тебе справи, Естро?

-- Дякую, нормально.

-- Слухай. Мені прикро, що саме я тобі це розповідаю. Корбін мертвий.

Вона ненадовго заціпеніла, її гордовите, немолоде, прекрасне обличчя напружилося і стало нерухомим немов маска. На мить закрила очі.

-- Як. Скажи мені як.

Я розповіла їй. Про замовлення, і про еламнерця. Про жабу.

Вона захотіла побачити її, тож я показала.

-- Ось через що він помер, -- сказала вона і перш ніж повернути, довго її розглядала.

Вона ставила такі запитання, на які ніхто не хоче чути правдиві відповіді. Як він помер. Чи швидко.

Я нічого не прикрашала. Розповіла те, що сказав мені Клюге і що бачила сама. Естра запитала, чи причетний до цього посередник Корбіна, а я відповіла, що сумніваюся. Тоді потік запитань припинився, і вона просто сиділа, склавши руки на колінах, й дивилася в порожнечу. Вона не плакала. Вона не з тих, хто плаче.

-- Є ще дещо. Корбін був якимось аристократом. Здається, чорною вівцею.

-- Я знаю.

-- Тоді ти знаєш, що його сім‘я наробить галасу. Естро, покотяться голови. Вважай на себе, гаразд?

-- В мене є друзі, які вважають своїм обов‘язком захищати мене від будь-яких неприємностей. Але дякую за турботу.

Ми ще трохи посиділи, в незатишній для мене тиші. Думаю, вона навіть не помічала, що я все ще була поряд, поки я не встала, щоб йти.

-- Що ти збираєшся робити? – запитала вона.

-- Я? Змушу еламнерця заплатити.

Її погляд став твердим.

-- Зроби все, щоб він заплатив. Якщо щось потрібно, заходь. Тільки… щоб він заплатив.

Я кивнула.

-- Дай мені трохи часу, перш ніж почнеш шукати, гм, альтернативні варіанти, добре?

Вона невесело посміхнулася.

-- Скільки б часу не було потрібно, Амро. Корбін любив тебе. Довіряв тобі. Бачу, що це почуття взаємне. Затрать скільки потрібно часу, але зроби все правильно. Проте якщо з якоїсь причини не зможеш, дай мені знати. Щоб я могла вжити заходів. Домовились?

-- Ага. Це чесно.

-- Що будеш робити з тією жахливою статуеткою?

-- Ще не знаю. Може переплавлю. Може продам. Може викину в Оз.

Вона кивнула з кам‘яним обличчям.

-- Якщо надумаєш… позбутися її, Амро, я готова нею зайнятися. Принаймні це я можу зробити для тебе.

-- Дякую. Якщо щось, дам тобі знати.

Я пішла до виходу. Естра Хейг далеко не найгірша особа, яку варто мати на своєму боці. Вона мала певні впливи у Люсернісі. Її зв‘язки охоплювали всі суспільні верстви, від жорстоких вбивць до суддів Таємного Суду, аристократів і голів купецьких сімей. Хай йому пекло, хтозна, може вона була на ти з самим лордом Морно.

Я кинула на неї останній погляд. Все та ж немолода красуня, але за час нашої короткої розмови щось в ній згасло. Вона сиділа так само непорушно, але одна доглянута рука побіліла, стискаючи шовкову серветку.


Розділ 8

Залишилося знайти безпечне місце, щоб заховати ідола. Я не збиралася брати його з собою на розвідку вілли Гейруса, і вже точно, хай йому грець, я не збиралася залишати його вдома. Кращого місця, ніж житло Хольгрена я не придумала.

Я зайшла до м‘ясника і купила відходи з кістками для Кістки. Він залишався моїм підопічним, і я не хотіла зловживати шляхетними поривами Хольгрена. Тоді я знайшла екіпаж, що погодився підкинути мене аж до Доньчиного моста, а решту шляху пройшла пішки.

Коли я постукала, пролунав глухий гавкіт Кістки. Цим разом Хольгрен сам відчинив двері, Кістка намагався протиснутися повз його ноги. Хольгрен соромливо посміхався. Мені здалося вони не надто вжилися. Кістка шкірив зуби, пускав слину і товк хвостом об одвірок. Я погладила його по голові. Це було як гладити вкритий хутром камінь.

-- Привіт, Амро. Що там в тебе?

-- Ласощі для тварюки. – Я передала йому пакунок від м‘ясника. – А ще принесла ту штуку, про яку ми вчора розмовляли.

-- Чудово. Проходь, проходь. Сьогодні спекотно, вина хочеш?

-- Не відмовлюся.

Я зайшла і сіла на вкритий пилюкою диван.

-- Сьогодні вранці заходив інспектор Клюге.

-- Як пройшов візит?

-- А, нормально. Він питав про якусь Марфу. Я сказав, це моя сестра, приходила віддати мені пса. Ми трохи побалакали, він запитував про Корбіна. Я йому нічим не зміг допомогти, тож він пішов собі.

Він простягнув мені склянку. Сухе Каріборське. Не з дешевих.

-- Пробач, що привела до тебе інспектора, Хольгрене.

Він відмахнувся.

-- Радий, що ти його привела. Я про пса.

-- То ви з Кісткою подружилися?

-- Я вже встиг забути, як приємно мати компанію. В мене не було пса від… давно не було.

-- Рада, що ви знайшли спільну мову. Хоча вчора вночі він міг стати мені в пригоді.

-- Так?

Я розповіла йому про свого візитера. Він похитав головою.

-- Боюся, я й гадки не маю, що це. Ніколи не чув про щось схоже на твій опис. Гролі – людиноподібні, й вони блідого сірого кольору, але кров у них червона, як в тебе чи мене, і в них немає ніяких наростів на голові чи руках. І вони не підходять до людського житла ближче, ніж на сімдесят кілометрів, якщо тільки не збираються спалити його дотла.

-- Що б це не було, я впевнена, воно полювало за цим. – Я розгорнула жабу і передала йому. – Здається, мій грабіжник якимось чином може відстежувати цю статуетку. Доказів у мене немає. Просто не уявляю іншої причини, чому воно намагалося прокрастися через вікно.

-- Важко сказати. Цілком може бути, що ти маєш рацію. – Хольгрен взяв її, і на його обличчі промайнув дивний вираз. Він поставив статуетку на столик і несвідомим жестом витер руку об сорочку. – Це щось важливіше, ніж здається на перший погляд, Амро. Щось неприємне. Щось небезпечне.

Він поглянув на мене.

-- Ти зауважила щось? Щось надзвичайне?

-- Окрім монстра, що ліз до мене у вікно? Ні. Вона надзвичайно бридка, але це все. Чесно кажучи, не зауважила нічого.

-- Ніяких дивних бажань? Жодна дивна думка не промайнула в твоїй голові? Не стало раптово погано?

-- Ні, нічого подібного. Хіба що…

-- Хіба що?

-- Та нічого особливого. Тільки лихі сни і біль голови останніх пару днів. Уві сні я чую шепіт, і дихання. Думаю, це через спеку.

-- Може так, а може і ні, -- він насупився і на певний час втупився в ідола. – В ньому щось є. Щось старе. Древнє. І нечисте. Виглядає, наче походить з часів після Діаспори, але в мене таке відчуття, що він значно старший.

Хольгрен замовк. Його думки були десь далеко. Він почав бурмотіти щось під носом на якійсь, незнайомій мені мові. Я сиділа мовчки і потягувала вино. Гадаю, одним з привілеїв мага є те, що ти можеш бути яким хочеш дивакуватим, і ніхто не посміє щось сказати. Нарешті він прийшов до тями і глибоко вдихнув. Легенько посміхнувся до мене.

-- Може залишиш її мені? Я б хотів ретельніше дослідити цю таємницю. Вона дуже дивна, майже так, наче… то що, залишиш?

-- Звичайно. Ти мені зробиш послугу. Фактично, ще одну. Тільки стережись. За неї можуть вбити.

Хольгрен неприємно посміхнувся.

-- Повір мені, в мене цілком достатній захист. Кожен, хто зможе пробитися крізь мою охоронну магію, заслуговує всього, що зможе в мене забрати. Дай мені кілька днів, Амро, і я побачу, що я побачу.

Кілька хвилин Кістка облизував мене до смерті, а тоді я пішла.

Хольгрен неуважно махнув на прощання, розмірковуючи про шматок золота на столі, і про древнє зло, яке він, ймовірно, в собі містив.

-- -- --

Знайти орендовану Гейрусом віллу було не так вже й важко. Я найняла екіпаж і сказала, що хочу неспішно покататися. Я запхала в мозолисту руку візника золоту марку і направила його по Джакос-Роуд. Затиснувши в кулак свій тижневий заробіток, він був радий старатися.

Пішки було б набагато краще, але існував більший ризик, що мене зауважать. На Джакос рух невеликий і відносно пильний вартовий зверне увагу на когось, хто пройде повз нього туди і назад.

Вздовж Джакос-Роуд десятки вілл, починаючи з невеличких будиночків на вихідні й любовних гнізд та закінчуючи повноцінними сільськогосподарськими угіддями. Але тільки три були розташовані на кручі. Всі вони були доволі малими й тулилися одна до одної. Круча не надто велика. Вілли побудували там заради красивого краєвиду.

Перша, наскільки я знала, належала Грану Офіру, торговому магнату. Друга виявилася закинутою, судячи з вигляду, доволі давно. Отже, залишалася тільки найпівденніша.

На перший погляд, вона виглядала доволі невинно. Вкриті плющем цегляні стіни десь вдвічі вищі від мене. Ворота з кованого заліза, вкриті химерними завитушками й тупими зубцями. За буйною рослинністю проглядала двоповерхова будівля. Але плющ насправді був вужачкою, напівотруйною лозою з шипами, а якщо уважно придивитися, то можна було помітити, як час від часу красномовно блискає бите скло, вмуроване зверху в стіну. А за вигадливими воротами було видно двох вартових, озброєних мечем і арбалетом.

Я дала екіпажу проїхати ще з кілометр далі, поки ми не під‘їхали до невеличкої, приємної сільської таверни. Випила пива в їхньому саду, спостерігаючи, як золоті бджоли роблять свою справу у вечірньому сонячному світлі. Мої думки знічев'я почали блукати.

Я побачила все, що хотіла і тепер розуміла, що не варто насилу намагатися придумати якийсь план. Незабаром все само стане на свої місця. Злодійство це не тільки професія, а й мистецтво. Розвідка – значна частина цієї професії, цього мистецтва. Охорона вілли, наскільки я бачила, була професійною. Я обходила й гіршу. Але я бачила тільки зовнішній бік.

Я зрозуміла, що збираюся порушити одне з своїх власних правил. Я збиралася полізти у воду, не знаючи броду.

Як правило, планування пограбування займало мені щонайменше тиждень. Я спостерігала за всіма переміщеннями, запланованими чи ні, вивчала обличчя і мову тіла, знайомилася з особливостями розташування кімнат. Дивилася якими дверми користуються, коли й хто. Які вікна відчиняли, а які ніколи. Дивилася, чи вартовий був схильний куняти, пити, чи навіть чухати сраку. Доходила до такого стану, коли інтуїтивно відчувала ритм домівки. Найменша дрібниця може дати вам інформацію, яка дозволить підготувати план. Але на Джакос-Роуд не було де тинятися без діла і спостерігати, а якийсь монстр намагався пролізти опівночі у моє вікно, і я була готова закластися, що єдиним способом зупинити це, було вбити таємничого еламнерця, який знаходився за стінами цієї вілли.

Коли минула десь година, я розбудила кучера, який дрімав у тіні великого дуба, і ми поїхали назад у місто. Коли ми вдруге проїжджали повз віллу, я навіть не глянула в її бік. Обережності ніколи не буває забагато.

Повернувшись в місто, я взяла в найми коня у Алана, майстра з виготовлення карет. В мене не було бажання йти до вілли пішки.

Алан не мав звички здавати коней в оренду, це була одна з причин, чому я взяла коня саме у нього. Іншою було те, що колись я зробила йому добру справу і він почувався моїм боржником. Йому можна було майже довіряти. Він допоможе мені й не виявить зайвої цікавості до того, чим я займаюся.

У нього величезна майстерня на Веретенах, на виїзді з міста по Джакос-Роуд, на нього працює пів десятка теслів. Він чесний, впертий чоловік, який всього добився сам, завдяки своїм умінням і діловій хватці Міри, його жінки.

Я пройшла крізь ворота на його подвір‘я і відразу наткнулася на… якусь штуковину на велетенських колесах. Схожа на велику карету, в якій міг би вміститися велетень.

-- Амра! Як тобі? – вигукнув Алан з другого боку подвір‘я.

-- Шкода коня, який це тягнутиме, -- відповіла я. – Що це до дідька таке?

-- Омнібус. Вміщає сорок пасажирів.

-- Я й гадки не маю, про що ти балакаєш.

Він вдарив мене в плече.

-- Я говорю про великі гроші, жінко. Цей омнібус буде кружляти по Оранжевій Дорозі весь день кожен день. Люди будуть сідати, платити два мідяки і їхати куди треба. Транспорт для робочих мас!

-- Тільки якщо робочі маси працюють неподалік Оранжевої дороги.

Треба признати, що тисячі таки працювали. Це дуже довга і широка дорога.

-- Міра не проти?

Він посміхнувся.

-- Вона не проти гонорару, який я отримаю за його виготовлення тепер, коли він майже закінчений. Щодо моїх інвестицій в цю справу вона більш обережна. Але ти не прийшла сюди говорити про омнібуси. Чи правильно про омнібусів?

-- Знайшов кого питати. І мені дійсно дещо потрібно. Кінь на одну ніч.

Алан вибрав для мене сірого мерина. Судячи з його вигляду, в недалекому майбутньому у коня була зустріч на шкуродерні. Моя довіра до Алана почала зменшуватися.

-- Він зараз здохне, -- сказала я йому.

Алан подряпав своє поважне пузо.

-- Крам – слухняний. А ти сидиш на коні так, наче тобі вставили палицю в одне місце, Амро.

Я сердито глянула на нього, проте він мав рацію. Я вмію сидіти в сідлі. Ледь-ледь. Я росла в бідній сім‘ї в місті, збудованому на схилі гори. В мене не було можливості навчитися. Белларіус не славився мистецтвом верхової їзди.

Алан пообіцяв, що через годину після заходу сонця кінь буде осідланий і готовий, і я кинула йому срібну марку. А тоді пішла додому готувати спорядження.

По дорозі трапилася дивна річ. Якийсь хлопчисько -- я кажу хлопчисько, але йому було років під двадцять – спостерігав за мною.

Він стояв у тіні колони, що підтримує акведук на Смоляній вулиці, на самому краю Веретен, і в нього були найбільші, найдобріші очі, які я коли-небудь бачила у своєму житті. Його голова була поголена, а одягнений він був у простий балахон чернця рудого кольору. Він дивився на мене і легенько посміхався. Я кинула на нього сердитий погляд і його посмішка стала ширшою.

Він не намагався підійти до мене. Я не могла додуматися в чому справа, тож дала собі спокій.

В Люсернісі купа всяких типів. Я продовжила шлях, але відчувала на собі його погляд, поки не завернула за ріг.


Розділ 9

Я заховала Крама у дубовому гаю десь за півтора кілометра від вілли, прив’язавши вуздечку до гілки. Не знаю навіщо я непокоїлася. Крам був з тих коней, яких зовсім не цікавили мандри. В нього був вигляд каторжника, який втратив будь-яку надію втекти, і який просто чекав на смерть.

Взагалі-то я не збиралася проникати сьогодні на віллу Гейруса; я планувала всього лиш добре придивитися до розташування маєтку, і поглянути, які засоби безпеки він використовує. Я мала намір зробити це з відносної безпеки покинутої вілли по сусідству. Принаймні, такий в мене був план.

Ніч була темною, але не такою темною, як мені б хотілося. Тут, на околиці міста, штучного світла майже не було. Ніякого вуличного освітлення, жодних ліхтарів чи свічок у вікнах з обох боків вулиці. Тільки зорі й місяць. Але місяць був майже повним і кидав яскраве срібне світло з безхмарного неба. В мене чудове нічне бачення; і цю перевагу буде зведено нанівець.

Наступних пів години я провела крадучись порослою бур‘яном канавою, що пролягала вздовж Джакос-Роуд, рухаючись в напрямку вілли так тихо і швидко, як тільки могла. На щастя, вона була суха, як кістка, але час від часу я полошила якісь створіння. Опосума, змію. Ще пару інших істот, яких я добре не розгледіла. Я жителька міста, провела в ньому майже все своє життя. Тому не довіряю природі. Це була неприємна, нервова подорож.

Я була одягнена в темне, темно-сіру бавовняну блузку і штани, і пару чорних черевиків на тонкій підошві. В кишені в мене була чорна, шовкова маска, на випадок, якщо доведеться заховати обличчя. Інакше вона мене б відволікала. Будь-яка частина одягу, яку ти не носиш щодня, може відволікти, а в моїй професії, втрата концентрації може стати фатальною.

На спині в мене був ранець під зав‘язку набитий інструментами і професійним знаряддям, все акуратно складене, щоб не рухалося і не шуміло. Його було набагато більше ніж я зазвичай беру на діло, але я планувала перетворити закинуту віллу, по сусідству з Гейрусовою, в свою базу, щоб щоразу не тягати все необхідне.

Мої ножі були змащені сажею, щоб випадково не блимнути у невідповідний момент. Я підготувалася найкраще, як тільки могла.

Покинутій віллі було далеко до Гейрусової. В неї була стіна, але низька, зроблена з дерева і стара, в деяких місцях вона сильно покосилася. Вона була швидше декоративною, навіть коли була новою. Тепер жимолость, мальви та повзуча лоза поступово руйнували її. Коли я нарешті дісталася до стіни, то поповзла вздовж неї з протилежного від Гейруса боку, поки не знайшла пролом настільки широкий, що можна було пролізти. Я пролізла, затягнула за собою ранець. Вже на подвір‘ї я присіла і сто ударів серця вслуховувалася в ніч. Нічого, крім періодичних криків нічної чайки, і шелесту вітру в буйних хащах, які колись були невеличким доглянутим садом. Я спостерігала за темним будинком з облізлою фарбою, шукаючи якихось ознак руху. Нічого. У яскравому місячному світлі вілла виглядала мертвою.

І саме тоді, коли я вирішила, що вона дійсно покинута, я почула, як зліва від мене під чиїмись ногами хрустить гравієва доріжка. Я завмерла з ножем у руці. Я нічого не бачила, листя було надто густим. Я слухала, як хтось пройшов зліва майже до моєї схованки, тоді почула, що кроки віддаляються.

Якби я мусила вгадувати, то це був вартовий, що робив обхід подвір‘я. Але мені не треба було вгадувати. Я мала цілу ніч. Я полізла вперед, повільно і тихо крізь густі кущі, поки переді мною не відкрився чіткий вид на віллу. Це була двоповерхова будівля. Судячи з розташування, вона мала внутрішній двір. Назовні було мало вікон, всі вони надто малі, щоб пролізти. Все буде сфокусоване всередину, на внутрішній двір, напевно вкритий плиткою, з фонтаном посередині. Коридори на обох поверхах будуть проходити вздовж зовнішніх стін. Питання полягало в тому, чи будівельник порушив традиційне розташування вілли, щоб охопити вид моря з кручі? З місця, де я знаходилася, не було видно, але я вважала, що це можливо.

Якщо хтось патрулював тут подвір‘я, то це безумовно були люди Гейруса. Той, хто завідував його безпекою не був ідіотом. Коли хтось спробує пробратися на віллу еламнерця, він майже обов‘язково скористається покинутим будинком по сусідству. Гран Офір, північний сусід покинутої вілли, не став би забивати собі голову такими мірами безпеки. На його віллі жила коханка, яка зараз була у від‘їзді. Яких тільки цікавих та пікантних новин не почуєш, сидячи “У Тамбора”.

Потрібно було приймати рішення. Я планувала організувати базу в покинутому будинку і спостерігати за подвір‘ям еламнерця з даху. Вичислити скільки охоронців і як вони змінюються. Чи в них були пси. Побачити, що можна побачити всередині вілли з безпечної відстані. Цей патруль ускладнював справу. Я все обміркувала і вирішила, що ризики не переважують ймовірної вигоди.

Я сиділа в темряві, цілковито нерухомо. Два нічних метелики, що пурхали навколо моєї голови, сіли мені на руку. Почали паруватися. Я не звертала на них уваги, хоча вони були завбільшки з мою долоню. Втрата концентрації може бути фатальною. Десь за пів години вартовий зробив ще один обхід. Він був озброєний коротким мечем і арбалетом. Меч був у піхвах, приклад арбалета впирався у згин руки. Вартовий поводився доволі професійно. Він розглядався довкола і не розмовляв сам з собою, не наспівував, не насвистував. Він був одягнений в камзол і просторі, майже мішкуваті штани, запхані в низькі чоботи. На ньому не було кольчуги, принаймні в цьому я впевнена. З такої відстані було важко сказати, чи його камзол був з підкладкою, чи мав нашиті залізні пластини. Обидва варіанти були широко розповсюдженими.

Коли він вирушив геть від мене і в напрямку вілли Гейруса, я швидко і тихенько сковзнула наліво, до кручі. Там був мій найкращий шанс пробратися в напівзруйнований будинок.

Коли я дісталася за віллу, мене чекали гарні новини і погані новини. Гарні новини полягали в тому, що задньої стіни практично не було, щоб забезпечити вид на море вона складалася з ряду величезних вікон з поламаними віконницями. Більшість з цих віконниць були недбало поскладані на землі десь за п‘ять метрів від стіни. Тепер це був ряд відкритих, зяючих отворів. Погані новини полягали в тому, що крім цієї низької, широкої купи віконниць між будинком і кручею не було абсолютно жодної криївки. А всередині будинку знаходилися ще два вартових.

Я повільно відсунулася назад, в глибоку тінь велетенського дерева і почекала ще трохи. Вслухалася в глухий шум хвиль, що билися об скелю в десяти метрах піді мною. Нарешті з-за далекого рогу вийшов патрульнийй і обмінявся кількома словами зі своїми двома товаришами. Через шум прибою я не чула, про що вони розмовляли.

Здається один щось буркнув і вирушив у обхід, з арбалетом перекинутим через плече.

Я вирішила, що не варто ризикувати, намагаючись пробратися в закинуту віллу. Якщо залізу, потім доведеться вибиратися. Я знов опинилася на перепутті. Піти додому, придумати якийсь інший підхід. Або рушити вперед, на віллу Гейруса, практично наосліп. Я не обманювала себе. Якщо я піду сьогодні на віллу Гейруса, то для того, щоб вбити його. Я могла дати собі спокій, якщо захочу. Корбін не просив помститися за його смерть. Він тільки попросив доглянути за псом.

Я пригадала слова Клюге. Спочатку вони відрізали йому пальці, тоді відпустили. Потім вбили, просто заради забави.

Сьогодні гарна ніч, бо краще раніше, ніж пізніше.

Я пішла на безпечній відстані за патрульним назад до точки входу, тоді обережно рушила в бік вілли еламнерця, крізь густі зарості, що виросли в саду перед будинком. Підійшла до напівзруйнованої стіни і виглянула. Поміж стінами було близько десяти метрів відкритої землі, яка проходила до самої кручі. Тут хтось підстригав рослини, ніщо не росло вище щиколотки. Я не бачила нікого на протилежній стіні, але була готова поспорити на золото, що звідти хтось спостерігає за відкритим простором. В бічній стіні вілли еламнерця я побачила невеличкі дерев‘яні двері, а десь за три метри від моєї позиції, в дерев‘яній стіні покинутої вілли був пролом. Без сумніву, саме тут вартові проходили туди-сюди. Без сумніву, патрульний дає знак “все добре” кожного разу, коли тут проходить. Гаразд, пора трохи ризикнути.

Я обережно, тихенько пройшла вздовж напівзруйнованої, вкритої лозою стіни, що пролягала паралельно до вілли еламнерця, назад до кручі. Коли я дійшла до рогу старого будинку, то перестрибнула через низьку стіну, щоб вона була між мною і вартовими розташованими в покинутій віллі. Тоді я проповзла в тіні стіни решту шляху до кручі. Там зупинилася, витягнула зі свого ранця мішечок зі смолою, змастила руки й знов заховала його. Кілька разів глибоко вдихнула. Тоді, прошептавши коротку молитву до Восто, бога дурнів і п‘яничок, я почала злізати вниз по кручі.

Я опустилася достатньо, щоб бути невидимою для всіх, хто не стояв прямо на краю кручі. Круча була гранітною і надавала міцну опору для рук і ніг. Але ранець переміщав мій центр рівноваги надто далеко над водою, а скеля була слизькою. Я намагалася не дивитися вниз. Якщо впаду, мені гаплик. Саме падіння, швидше за все, не вб‘є мене, якщо я тільки не впаду на одну з зубчастих скель внизу. Але у воді були істоти, які докінчать справу. Фекли. Сірі урду. Не дарма море називається Драконовим. А ще я не вмію плавати.

Повільно, обережно, не звертаючи увагу на піт, що заливав мені очі, я дряпалася вбік по кручі. Я підтримую себе в чудовій спортивній формі; доводиться. Але через п‘ять хвилин в мене тремтіли стегна, а м‘язи пліч палали від зусилля. Прибій бив і гарчав, голодний шлунок, що очікував, коли ласий шматок впаде на зуби скель внизу.

Коли мені здалося, що я пробралася достатньо далеко, то повільно, обережно підлізла вверх і виглянула. Я пролізла десь метр за ріг будинку. Тут, на щастя, не доведеться мати справу з вкритим шипами, отруйним собачим зубом. Між кручею і стіною було пів метра скелястої землі, вкритої глибокою тінню. Кращого годі й сподіватися. Я видряпалася вгору і лежала на животі, важко дихаючи. Я була впевнена, що підтримувала себе в чудовій фізичній формі, але очевидно, що я пила забагато вина і мало тренувала. Віддихавшись, я обережно виплуталася з ременів ранця і витягнула все, що мені знадобиться. Насправді, не так вже й багато. Невеличка кішка з шовковою мотузкою. Відмички. Пляшечка з олією. Мішечок зі смолою. Пара міцних рукавиць, щоб забезпечитися від скла на стіні. Зброя вже була захована на мені, більше, ніж може стати в пригоді за одну ніч.

Деякі злодії воліють носити з собою багато складних інструментів. Я волію подорожувати порожняком, якщо тільки не знаю, що мене ніхто не потурбує, або якщо не потрібно принести щось для конкретного завдання. Це була розвідка, і можливо вбивство, а не крадіжка. Я вб‘ю еламнерця, якщо зможу, але я не розраховувала, що мені так пощастить. Поки не проберуся в середину, важко сказати, які в мене шанси. Я натягнула маску на обличчя і взяла в руки кішку.

Найнебезпечніша частина роботи з кішкою це шум. В глуху ніч сталь по каменю видає характерний звук. Ось чому я загортаю свою в бавовняну тканину. Якщо кинути її добре, то зубці зачепляться через тканину, якщо ні, то не доведеться переживати, що сталь заскрегоче по каменю, коли ти потягнеш кішку назад, щоб кинути ще раз. Правда зараз, коли внизу шумів прибій, мене це не надто турбувало. Навіть кажан навряд чи почув би щось.

Я притулилася спиною до стіни, і з мотком шовкової мотузки в руці, високо підкинула тризубу кішку. Вона перелетіла через стіну, і я почала намотувати мотузку. Кішка зачепилася, і я потягнула сильніше, нарешті навалилася всією вагою. Кішка втрималася. Пощастило з першого кидка. Я трохи переживала, що скло може прорізати мотузку. Та на це не було ради.

Рукавиці були такі грубі, що мішали мені, але я досить швидко вилізла по мотузці нагору, і оглянувши пітьму в пошуках якогось руху, обережно і тихенько очистила широку ділянку стіни від скляних уламків. Тоді я лягла животом на стіну, повернула кішку в інший бік і спустила мотузку на подвір‘я вілли.

Існував шанс, що хтось зауважить мотузку, але існував ще більший шанс, що коли я виходитиму, мені доведеться поспішати, а кидати заново кішку, поки люди будуть намагатися вбити мене, мені не хотілося. Ти прораховуєш шанси, а тоді пробуєш своє щастя. Я встала на стіні, зісковзнула вниз, якусь мить повисіла на кінчиках пальців, а тоді тихенько зіскочила в тінь біля стіни. Так тихо, як тільки могла, я наблизилася до темного, закритого віконницею вікна.

Ножем я відсунула засув на віконниці, а тоді кінчиком ножа легенько штрикнула далі. Ніякого скла, ніяких вікон з пергаменту. Тільки зламана віконна рама, що починалася на рівні пояса.

Я прислухалася, заглянула в щілину у віконниці. З іншого боку темрява і тиша, спокій притаманний порожній кімнаті без жодних ознак життя. Я вирішила ризикнути і прокрастися в кімнату. Коли я ледь відчинила віконницю, достатньо, щоб протиснутися, то кімнату все одно залило місячне світло. Я завмерла.

Я майже не помилилася на рахунок кімнати. В ній не було жодних ознак життя, але вона була не зовсім порожньою.

На підлозі лежав труп якогось чоловіка з кинджалом в серці. Судячи з шовкового халата, темної шкіри й намащеного оливою, кучерявого волосся, це був еламнерець. Хтось крейдою намалював на паркеті навколо нього захисне коло. Крові не було. Проте на обличчі трупа застигла божевільна посмішка. В кімнаті відчувалася неприємна атмосфера… ворожості. Наче саме повітря всередині бажало мені зла. Злі, злі чари, які, мабуть не варто випробовувати.

Ще один нічний метелик пролетів повз моє плече у кімнату і відразу впав на підлогу, мертвий.

От, лайно.

Тоді щось вдарило мене, раз, другий, з диявольською швидкістю. Я відчула в плечі спалах нестерпного болю та жорстокий удар в голову, і провалилася в чорне провалля непритомності, я знов відчула, як жовч безпричинної ненависті закипає в мене в горлянці.


Розділ 10

Не знаю, скільки часу була у відключці. Не довго. Місяць не зрушив зі свого місця в небі. Я сіла, приголомшена, мене бив озноб. Плече палало. Я була здивована, що досі жива. Що мене вдарило?

Істота, яка намагалася прокрастися в мій дім. Цю раптову, божевільну, всепоглинаючу ненависть так просто не забудеш, не переплутаєш.

Цікаво, чому вона не вбила мене. Якби в мене був шанс, я б точно її вбила. З цим почуттям, яке вона в мене викликала, коли була поруч, я б проповзла крізь вогонь, щоб перерізати їй горлянку.

Я знизала плечима. Зараз не час філософствувати. Я оглянула себе і виявила ґулю на голові й скривавлене плече.

І зник мій кинджал. Я обшукала все навколо себе у темряві під вікном, думала, що випустила з рук. Кинджала не було. Я знизала плечима і зітхнула. Ще один ніж втрачений через цю істоту.

-- Гаразд, -- видихнула я. – На одну ніч досить, Амро.

Я закрила віконницю і рушила назад до стіни.

Вилізти на стіну була справжня мука. Я викинула ранець в море. В ньому не було нічого незамінного, а я не збиралася намагатися пролізти з ним по кручі. Трохи повагавшись, я викинула просякнуту потом маску слідом за ранцем. Тепер, якщо хтось побачить моє обличчя, мені й так гаплик.

Навіть без зайвої ваги, цих п‘ять метрів по кручі були б мукою. В мене були поважні сумніви, що я зможу повернутися тим самим шляхом, яким прийшла. Якщо спробую, то опинюся в Драконовому морі, а запах свіжої крові подбає, щоб я довго не мучилася. Тож я притиснулася до землі й поповзла по краю кручі, кожної миті очікуючи, що болт арбалета знайде мою спину. Я знала, куди вона потрапить. Прямо поміж лопаток. Цятка величиною в золоту марку палала і свербіла в очікуванні на болт, що прошиє її наскрізь.

Коли я нарешті дісталася до невеличкої тіні, яку кидала дерев‘яна стіна іншої вілли, то блюнула, так тихо, як тільки могла. Нерви. Гіркий смак жовчі знов заповнив мені рот, і я тихо сплюнула. Принаймні я дихала.

Перехід через зарослий сад був платою за всі мої гріхи.

Я й гадки не мала, що в мене їх стільки. Я пересувалася повільно, все в мені хотіло опинитися десь в безпечному місці, перестати рухатися, зупинити хвилю болю в плечі й голові. Якоїсь миті я почала нестримно тремтіти і була змушена лежати без руху, поки тремтіння не вщухло, молячись, щоб тріск в кущах не привабив патрульного.

Врешті-решт я дісталася до канави. Десь на півдорозі до гаю, де я заховала Крама, я знов відключилася. Мабуть, я пролежала там доволі довго, бо коли отямилася, то мій одяг був мокрий від роси. Я поглянула на небо. Кілька годин до світанку. Потрібно поспішати. Я зібралася з силами і дійшла до гаю, де мене чекав кінь. Він поглянув на мене вологими очима, які здавалося казали, що все життя страждання.

-- Пішов у сраку, -- прошептала я, відв‘язала його і залізла в сідло.

Поїздка назад принесла нові страждання. Кожен крок гупав і віддавав гострим болем в плечі й голові.

До того часу коли я під‘їхала до дому Алана, на обрії непомітно з‘явилися сірі пальці світанку. Я напівзвалилася з коня і почала гупати у ворота майстерні поряд з його домом. Невдовзі я почула, як підіймається засув, а потім Овін, син Алана, висунув голову. Він дивився на мене, роззявивши рота.

-- Що, раніше крові ніколи не бачив?

-- Ні. Тобто так, але не стільки. На комусь живому, то ні.

-- Впустиш мене?

Він відчинив ворота і я завела Крама на подвір‘я. Овін перебільшував, але моїй сорочці прийшли габелі. Якщо я піду така додому, то в дедалі більшому ранковому вуличному русі на мене звернуть увагу. Ненавиджу, коли на мене звертають увагу.

-- Овіне, мені потрібно передягнутися. У вас є щось, що мені підійде?

У Алана вся сім‘я -- велетні. А я ні.

-- Ну, запитаю в мами. Тільки спочатку відведу Крама до стайні. Може присядь?

-- Я можу не встати.

Він поставив коня у вузьку стайню збоку подвір‘я, а тоді повів мене до дверей кухні. Я відчула запах смаженого бекону. І зрозуміла, що голодна, як вовк.

Міра, дружина Алана, здоровенна жінка. У неї вродливе обличчя, яке здається майже недоречним на такому масивному тілі. Великі очі, досконалі брови, повні губи. Блискуче каштанове волосся. Вона кинула на мене один погляд і зняла сковороду з вогню.

-- Заради Ісін, що з тобою трапилося?

Я знизала плечима, що не було чудовою ідеєю.

-- Сідай. Здається, твоє плече порване на клапті. А сморід! Цей одяг доведеться спалити. Знімай сорочку.

Звичайно я наїжачуюся на когось, хто намагається мною командувати. Але не з Мірою. Це як намагатися зупинити дощ. Міра – це Міра, непоборна сила.

На столі з‘явилося п‘ять ножів. Міра промовчала. Було важко самій зняти блузку і нижню сорочку. Запекла кров приклеїла їх до рани, а мої змучені м‘язи в знак протесту заверещали від болю, коли я підняла руки над головою. Коли я спробувала їх підняти. Міра допомогла, весь час цокаючи язиком і щось бурмочучи. Вона поглянула на сина, який досі стояв біля кухонних дверей.

-- Овіне, в тебе що роботи нема? Тут тобі точно робити нічого.

Він заморгав і зашарівся.

-- А. Так.

І зник, весь червоний, як рак. Хоча він тільки на кілька років молодший від мене, Овін досі поводиться як хлопчисько.

Приблизно через хвилину я почула на сходах важкі кроки Алана, і прикрила груди рукою. В мене не було ні настрою, ні бажання, щоб після сина на мене витріщився ще й батько.

-- Забудь свою соромливість, Амро. Ти надто худа для мене. Я люблю жінок в тілі. Кров з молоком, а не криваві відбивні.

Я глянула на нього вовком, та він здавалося не зауважив.

-- Заради Великого Горма, оце тебе хтось погаратав. У тебе синці поверх синців. Це сліди пазурів?

-- Ні, прищик.

Міра поглянула на чоловіка.

-- Зроби щось корисне, постав кип‘ятити воду. Тоді принесеш настойку, яку дав нам твій кузен, для заразних ран, і оту свою кінську мазь, про яку ти постійно балакаєш. Потім давай сюди одну зі старих сорочок Овіна, вони у шафі нагорі біля сходів. А тоді займися клієнтами.

-- Добре. А сніданок? – Він кинув погляд на недосмажений бекон.

-- Пожуй свою бороду, старий.

Поки Міра очищала мою рану, Алан зробив, як йому сказали, а тоді вайлувато пішов до ранкової роботи. Біля дверей зупинився і кинув останній погляд у мій бік.

-- Думаєш, лихо прийде твоїм слідом?

-- Не думаю, але всяке може бути.

Він кивнув і зняв зі стіни вузлуватий дрючок, що висів на гачку поряд зі шкіряним батогом. Запхав його собі за широкий пояс і вийшов надвір.

Після того, як кров було змито і рану очищено, Міра щедро налила якоїсь мутної настойки в кожну борозну на моєму плечі. Боги, як воно пекло. Коли я поскаржилася, вона сказала:

-- Поговоримо про біль після того, як народиш дитину. Чесно кажучи, Амро Тетіс, ти нагадуєш мені чоловіка, який ниє через маленьку незручність.

Гадаю, милосердя Міри мало свої межі. Але її руки спритно і лагідно розтирали мазь. Вона теж пекла, але якимось дивним холодом і не дуже боляче.

Вона допомогла мені натягнути стару, залатану сорочку Овіна. Я в ній потонула. Тоді Міра зажадала мої штани.

-- Немає потреби, Міро. Ніхто не зауважить заплямовані штани. Сорочки достатньо. Піду, не буду тобі більше морочити голову.

Я спробувала встати, та м‘ясиста рука штовхнула мене на місце.

-- Ти підеш у кімнату Овіна, і більше нікуди. А тепер знімай свої закривавлені штани, Амро.

-- Чим довше я тут залишатимусь, тим більші шанси, що я поставлю під загрозу тебе і твою сім‘ю.

-- А ти зовсім не ризикувала, коли витягнула Алана з того кубла, де йому підсипали щось в ель, пограбували й збиралися перерізати горлянку. Майже чотири роки я чекала, щоб заплатити цей борг. Знімай штани, або попереджаю, я сама їх зніму.

-- Міро, моя мама померла двадцять років тому!

-- Хай Ісін любить її душу. Але принаймні вона не бачить, як ти робиш з себе дурепу.

Ще один ніж приєднався до п‘яти на столі. Вона цокнула язиком, але промовчала. Виявилося, що мені була потрібна її допомога, щоб стягнути черевики. Я не могла так сильно нахилитися.

-- -- --

Я спала, як вбита. Весь день і далеко за північ. Прокинулася я тільки тому, що була дуже голодна. Якусь мить я була дезорієнтована, оточена речами Овіна, в Овіновому ліжку. Я потягнулася по ніж, якого не виявилося на його звичному місці. В місячному світлі кімната виглядала вбого. На кілку висів годинник. На хиткій підставці знаходилися дзбан і миска, бритва і шкіряний ремінь. Міцно збита шафа для одягу. Біля вікна низький стіл з вирізьбленими фігурками. Я взяла одну і оглянула в світлі місяця. Це був кінь. Прекрасний. Не думаю, що Овін купив його. Мабуть, сам вирізьбив. Якщо так, то в нього було око майстра. Він вирізьбив його так, що текстура дерева пливла і підкреслювала гриву, потужні задні ноги. Я взяла іншу, боривітра, що сидів на гілці. Такий же чарівний. Овіну вдалося досконало передати в його очах королівську, хижу загрозу. Цікаво, чи він знає, що марнує рідкісний талант, займаючись виготовленням і ремонтом возів? Чи йому все одно? Я б поміняла ту кляту золоту жабу на одну з його статуеток не задумуючись.

Сходи стали для мене справжнім викликом. Я трималася однією рукою за стіну, а іншою за ребра. З кухні доходили звуки сміху і добродушної суперечки, але коли я спустилася, вони замовкли.

Овін старанно намагався не дивитися на мої голі ноги. Алан відкинувся на кріслі, в його очах ще залишалися рештки веселощів. Міра глянула на мене і сказала:

-- Добре, що ти встала. Невдовзі я сама збиралася розбудити тебе, щоб ти щось поїла.

І зайнялася приготуванням їжі. Я не сперечалася.

Міра вміє готувати. Звичайно, я б з‘їла шкіряні чоботи, якби мені їх зараз дали.

Я сіла і перед мною з‘явилася тарілка. Якщо хтось мав намір поспілкуватися зі мною, їх чекало гірке розчарування. Боби, півень, чорний хліб, якісь варені коренеплоди з розкішною грибною підливкою. Я змела все. Підвела погляд. Міра посміхалася, Овін витріщився, роззявивши рота, а Алан просто хитав головою.

-- Що? Ніколи не бачили, як хтось їсть?

-- Це ти називаєш їдою? – запитав Алан. – Повір мені, ніхто не збирався нічого забирати від тебе. Ти хоч відчула якийсь смак?

-- Відстань від неї, -- сказала Міра. – Вона по-своєму зробила кухарю комплімент.

Алан фиркнув, але дав мені спокій. Змінив тему.

-- В місті хтось про тебе розпитував.

Я завмерла з ложкою на півдорозі до рота.

-- Агресивний?

-- Ні.

-- Молодий хлопчисько? Лисий? Балахон чернця?

Він засміявся.

-- Зовсім ні. Але з ким ти тільки не водишся, га?

Я загарчала.

-- Говори вже.

-- Молода жінка. Гарненька. Дуже, дуже гарненька.

-- Шльондра, -- втрутилася Міра.

-- Гарненька шльондра. Хто б міг подумати.

-- Чорне волосся. Зелені очі. Якісний одяг.

-- Я не знаю ніяких… -- Заждіть. Дівчина з Мрії. Дівчина Естри. – Чого вона хоче?

Естра знала, як мене знайти, якщо виникне така потреба. Чому ця дівчина блукала по місту, розпитуючи про мене?

Алан знизав плечима.

-- Каже, що в магазині Локвуда на тебе чекає пакунок.

-- Я гадки не маю про що йдеться, і зараз не маю часу на, гм, шльондр, -- сказала я, дивлячись на Міру, яка закотила очі.

Овін зібрав тарілки і тоді Міра прогнала обох чоловіків з кухні, щоб перевірити мої рани. Змінила перев‘язку на плечі, ще раз змастила тією клятою настойкою, потім розтерла мазь. Насупившись, зняла з полички пакунок. Всередині були мої ножі, пара штанів, які вона вшила для мене, мій старий пояс, полотно для перев‘язки, ще одна пляшка настойки для катування і банка кінської мазі. Біля дверей стояли мої почищені черевики. Міра допомогла мені одягнутися, і дивилася осудливим поглядом, як я ховаю різноманітні ножі в різноманітні місця. Вона стала першою особою, яка коли-небудь бачила цей своєрідний ритуал.

Міра стояла переді мною, руки в пишні боки, і сердито дивилася.

-- Я зробила все, що могла. Змусила тебе відпочити й поїсти – ну, може поїсти не змушувала – і доглянула твої рани. Знаю, що довше мені тебе не затримати. Ти як клята кішка, Амро. Якби я прихистила тебе від дощу, ти б нявкала, щоб тебе відпустили.

-- Міро…

-- Тихо, я ще не закінчила. Ти мені подобаєшся, Амро, і я твій боржник за життя чоловіка. Ти порядна і добра, хоча й сувора. Я не схвалюю те, чим ти займаєшся і те, як ти живеш. Алан найбільший впертюх, якого я тільки знала, може, за винятком мого батька, але навіть він як правило не шукає клопотів. Ти закінчиш мертвою в провулку, Амро Тетіс, або повішеною на площі Харада. Але так не мусить бути. Під цим дахом завжди знайдеться місце для тебе, коли тільки захочеш. Проте ти повинна захотіти. Тепер йди.

Я на мить обійняла дорідну жінку і пішла. Може десять, дванадцять років тому я б прийняла її пропозицію. Коли зрізала гаманці й крала хліб, щоб вижити. Тепер? Вже було пізно задумуватися про іншу професію, жити якимось іншим життям. Що мені було робити? Вийти заміж за Овіна, ростити дітей, займатися кухнею, пранням і фінансами?

Ні, Міро. Дякую, але ні. Ти запропонувала добре, безпечне, чесне життя.

Але таке життя не для мене. Вже ні. Вже дуже, дуже давно. Але вислизаючи з майстерні Алана в ніч, я пригадала сміх і веселу сварку, що лунали з-за стола в кухні, коли я спускалася по сходах. І зрозуміла, що в моєму житті була пустка, місце, яке повинна заповняти сім‘я. Як вибитий зуб. Або відрізана кінцівка.


Розділ 11

Кілька наступних днів я одужувала. Я навіть близько не підходила до дому, чи своїх звичних місць. Натомість я зашилася в одній зі своїх криївок, мансарді на третьому поверсі у Відпочинку Маркджі, розташованому далеко за річкою, навіть не в самому Люсернісі. Це було невеличке, сонне поселення рибалок і караванників, що притулилося на північному березі Затоки. Люди не лізли в чужі справи, й звикли до приїздів і від‘їздів у незвичний час. І майже весь день з океану дув легкий вітерець.

Перший день був доволі приємним. Я була така розбита, що мені не хотілося рухатися. Під кінець другого мені все до краю обридло. Тож я пішла в поблизький паб, випити й посидіти на самоті, серед людей. Був приємний вечір, сонячне світло сяяло крізь вікна зі справжнього скла на навколишні стіни з темного полірованого дерева і столики пофарбовані в червоний і зелений колір. Я бувала тут раз чи два раніше. Серед небагатьох відвідувачів в основному були літні чоловіки, які розповідали потішні небилиці про рибу і жінок.

Я просиділа близько пів години, коли двері відчинилися, зайшли три чоловіка і принесли з собою купу неприємностей більшу від клятого Керфа.

Двоє були звичайними бандюгами; круті хлопці з короткими мечами й кинджалами. Одяг в них був чистий і доброї якості, обоє гладко поголені. Важкі погляди окинули натовп, а їхні руки постійно знаходилися поблизу руків‘я зброї. Можливо вони були більше, ніж звичайними бандюгами. Солдати. Найманці.

Третій був зовсім на них не схожий. Дещо згорблений, з довгим, брудним чорним волоссям і рідкою борідкою, на ньому був дорогий одяг, але на його оксамитовому жакеті видніли старі й нові плями. Одна нога була крива, і здавалося, що кожен крок спричиняв біль і виснажував його. Здавалося, що він ходив весь день. В одній руці в нього був вишуканий ніж; з чорною ручкою і срібним ефесом, яскраве лезо довжиною з долоню і шириною на три пальці. Ніж, який я чудово знала. Як-не-як, його зробили на моє замовлення. Це був ніж, який я загубила на віллі еламнерця.

Я сиділа на лавочці в кутку, спиною до стіни. Я була в пастці.

Горбань жбурнув ніж на порожній стіл і втупився в нього. Два бандюги схопилися за руків‘я мечів. Ножі сковзнули мені в руки і я тихенько відсунулася від стола.

Якусь мить нічого не відбувалося. Тоді ніж почав тремтіти. Він почав повільно обертатися, крутитися, поки його кінчик не вказав прямісінько на мене, як проклятий Керфом компас вказує на північ. Горбань поглянув мені в очі й посміхнувся мерзенною, жовтозубою посмішкою, яка була красномовнішою, ніж слова, і яка обіцяла мені поважні неприємності.

Я кинула два ножі одночасно, по одному в кожного громилу, вискочила на стіл, і прикривши обличчя рукою, кинулася через вікно.

Перш ніж вдаритися в шибку, я почула, як один з чоловіків заскавчав з болю. В наступну мить я вже котилася по бруківці назовні. Я почула, як пронизливо заіржав кінь, підвела погляд, саме коли підковане копито опускалося на моє обличчя. Я ледь встигла відкотитися. Я гепнулася прямо під екіпаж.

Надворі чекали ще два найманці, але вони відреагували не відразу. Я не гаяла часу. Схопилася на ноги й помчала по вулиці. Навіть не завдала собі клопоту оглянутися. Я чула позад себе важкий тупіт шкіряних чобіт по бруківці.

Мабуть, я могла втекти від них. Швидше за все могла. Але толку? Вони знайдуть мене, куди б я не пішла. Мій ніж вкаже їм шлях. Тепер, три моїх ножі. Кляті чари. Хоч раз фраза “можеш втекти, але тобі не сховатися” дійсно мала сенс. Тому я раз за разом тричі повернула на розі, описала коло, і на всіх парах повернулася до таверни. Мої змучені м‘язи гірко нарікали, але Горбань був саме там, де я й очікувала, відстав далеко позаду. Далеко від своїх громил. Інколи я така розумна, що сама себе дивую.

Одним стрибком я опинилася позад нього і приставила ніж до горла. Він заціпенів. Я вирвала свій інший ніж з його руки й запитала:

-- Де ще два?

-- В мене. За пасом.

І дійсно. Їх я теж забрала. Почула швидкі кроки, що лунали з-за рогу. Я повернула його обличчям до громил.

-- Швиденько накажи їм кинути мечі.

Він завагався, і я провела гострим кінцем ножа по його щетинистій шиї, достатньо, щоб завдати болю.

-- Не підходьте! Киньте мечі! – В нього був делікатний голос. Який аж ніяк не пасував до його покрученого, грубого тіла. Коли ті завагалися, він крикнув:

-- Виконуйте наказ!

Вони послухали, важко дихаючи, лють в очах того, в якого я поцілила.

-- Чемний хлопчик, -- пробурмотіла я йому до вуха. – Тепер скажи нехай ідуть в таверну і порахують до сто. Не надто швидко. Я теж буду рахувати, а я в цьому не великий мастак. Інколи забуваюся і доводиться починати спочатку. Якщо вони вийдуть перш ніж я закінчу рахувати, я переріжу тобі горлянку.

Він зробив, як я йому сказала, вони зробили, як він їм сказав, а я повторила “чемний хлопчик” і потягнула його по вулиці до найближчого провулка. З вікон і дверей таверни за нами спостерігали чотири пари очей.

-- Ти Бош, -- сказала я по дорозі. Він завагався, тоді кивнув. Обережно.

-- З чистої цікавості, де ти знайшов мій ніж?

-- В вазоні з квітами в саду.

-- Єдине місце в якому я не додумалася пошукати. Скажи еламнерцю нехай відстане від мене, якщо не хоче, щоб я переплавила жабу. – Я подумала, що краще не згадувати про побачений мною труп. Я досі не знала, що це в біса означає.

-- Статуетка в тебе?

-- Ні, я просто подумала, що твій бос хоче золоту жабу. З ким не буває?

-- Тоді ми можемо домовитися.

-- Так, -- сказала я. – Ми можемо домовитися.

-- Як нам з тобою зв‘язатися?

Я вирвала жменю його волосся і штовхнула в канаву. Запхала волосся в черевик.

-- Не переживай. Я знайду тебе.

А тоді повернулася і зібралася накивати п'ятами. Я була впевнена, Хольгрен знатиме, що робити з пасмом жирного волосся Боша.

Схопили мене не люди Боша. А міська варта. Відпочинок Маркджі це вам не Гайворонник і не Шовкова вулиця. Коли хтось розносить таверну і ллється кров, а по вулиці починають бігати люди з мечами наголо, вони з‘являються. У великій кількості. Негайно.

Мені було просто ніде дітися. Троє з‘явилися попереду, ще двоє позаду, перекривши провулок. Чорні, лаковані кийки стукала по м’ясистих долонях. Один стариган зі злісним поглядом тримав арбалет і здається знав, як ним користуватися. По обидва боки здіймалися глухі стіни.

-- Заради зморщених яєць Керфа, -- сплюнула я, кинула ніж і підняла руки.

Вони все одно відлупцювали мене до втрати свідомості.


Розділ 12

Коли я повернулася у світ живих, то відразу пошкодувала. Стояв жахливий сморід. Сеча, блювотина, лайно і страх. Запах тіл, які забули, що таке чиста вода, про мило я взагалі мовчу. З кожним подихом мене нудило. Я нічого не бачила. Темрява була цілковитою. Під щокою я відчувала грубу солому і слизький від бруду камінь, чула далекі крики, що відбивалися луною вздовж кам‘яних коридорів. Десь неподалік хриплий голос скиглив “Мамо? Мамо?” так монотонно, що я чула за ним божевілля.

Я застогнала і почала повільний, болісний процес вставання з підлоги. Боліло все. Коли я простягнула руку, щоб допомогти собі сісти, то вперлася прямісінько в купу холодних, рідких фекалій.

-- Вітаємо у Хевлокській в‘язниці, -- пробурмотіла я ледь чутно. – Вважайте на гівно.

-- -- --

В темряві було неможливо виміряти плин часу. Моя камера була три на чотири кроки, а до стелі я не могла дістати навіть з простягнутими руками. Двері дубові, оббиті залізом, які марно намагалася подряпати невідома кількість попередніх мешканців. Кам‘яна кладка солідна; кінчиками пальців я не знайшла жодних щілин, хтось колись спробував цілеспрямовано, хоча й марно, розхитати камінь в задньому правому кутку.

Камені навколо нього були подряпані й шершаві. Тонкий шар брудної, вошивої соломи вкривав підлогу. Я копняками відсунула все у куток. Невдовзі я перестала звертати увагу на сморід, і почала звертати увагу на воші.

Звісно, що всі мої ножі забрали. В пітьмі я обережно помацала в черевику, витягнула пасмо волосся Боша. Я не уявляла собі, як воно може зараз стати мені в пригоді, але про всяк випадок дбайливо обмотала його навколо ґудзика на сорочці.

-- -- --

Через невизначений час я зауважила, що з-під дверей повзе смужка світла. Почула, як через регулярні інтервали повторюються приглушені накази, а інколи удари й окрики болю. До того як вони з‘явилися біля моїх дверей, я знала, що потрібно робити.

-- Обличчям до стіни, руки за голову, очі закрити. Рахую до п‘яти. Один. Два. Три. Чотири. П‘ять.

Тоді засув підняли й двері відчинилися. Навіть повернуту спиною з закритими очима, мене засліпило мерехтливе світло смолоскипа. Судячи по звуках, їх було щонайменше двоє, можливо троє. Швидше за все троє.

Один тримав смолоскип, один подавав їжу і один стояв наготові з кийком. Я вирішила не напрошуватися на неприємності. На найближчий час з мене було досить побоїв. Світло відступило, двері зачинилися, засув грюкнув на місце.

Моєю першою їжею в Хевлоку стала вівсянка; черствий, погано змелений житній хліб; і вода, яку, судячи по смаку і запаху, набрали прямо з річки Оз.

До сьогоднішнього дня від самого запаху житнього хліба в мене скручує живіт.

-- -- --

Мамин синок, як я його для себе назвала, ніколи повністю не замовкав. Навіть уві сні він скиглив за нею. Я припускаю, що він колись таки спав. А коли прокидався, то верещав:

-- Мамо! Я осліп! Маааамо!

Верещав і верещав, аж поки не приходили наглядачі й побоями не змушували його замовкнути. Потім, щонайбільше через кілька годин, він знов починав монотонно благати материнської втіхи.

Зрештою я більше не могла терпіти цього. Я крикнула йому:

-- Твоя мати шльондра вже давно здохла, йолопе. Заткнися!

Після моїх слів він заверещав голосніше. Це змусило мене вигадувати для неї щоразу жахливіший кінець. Її переїхала карета. Закололи рогами бики, зробили з неї пиріжки з м‘ясом. Потонула в помийній ямі. Щурі загризли на смерть, почавши з обличчя. Померла від сифілісу. Він заверещав ще голосніше, і це змусило прийти наглядачів. Вони відлупцювали нас обох.

Я почала сподіватися, що вони прийдуть і повісять його або мене. Мені вже було байдуже кого.

-- -- --

Друга їжа була такою ж, як перша. І третя. Так я вимірювала час, хоча чесно кажучи, тоді я не знала, чи нас годували кожен день, чи через день, чи взагалі через випадкові інтервали. Голод боровся з огидою, а час втратив будь-який сенс.

Я багато думала. Більше робити було нічого. Я обміркувала свою ситуацію, і прийшла до висновку, що вони тримають мене поки не прибудуть вбивці з Коруна.

Мабуть, вони захочуть допитати мене, перш ніж відведуть на площу Харада, де мене чекатиме короткий політ в небуття. До того ж не думаю, що допит буде лагідним.

Я також обміркувала ситуацію в цілому. Я пригадала все, що знала, і все, що думала, що знала. І не прийшла до ніяких нових висновків. Я й далі була впевнена, що еламнерець наказав вбити Корбіна, за статуетку. Корбін казав, що всього їх тринадцять. Гейрус чи Бош здобули дванадцять, проте все одно хотіли останню, жабу, отже інші для нього не мали великого значення. Можливо, не те, чого він шукав. Це вказувало на те, що коли він наймав Корбіна, то знав – статуетка, яку він шукав була в тому храмі, але він не знав яка з них. Або просто потребував їх всіх.

Щодо небіжчика на віллі, то там аж тхнуло магією. По своїй природі магія не має сенсу. Може Бош прикінчив свого боса і тепер заправляв там всім. Було також можливо, що небіжчик не еламнерець. В мене не було достатньо даних, щоб зробити якісь висновки. Не мало значення. Якщо я колись виберуся звідси, мені потрібно буде тільки вистежити Боша і змусити його говорити. Тоді побачимо, кого потрібно вбити.

Істота, яка намагалася прокрастися в мій дім і залишила мене живою на віллі еламнерця, також була загадкою. Вона працювала на Гейруса, чи Боша? Чи це було щось цілковито інше? Я й гадки не мала. Запитаю про це Боша, наступного разу, коли ми з ним зустрінемось.

Через деякий час в моїй голові все заплуталося, і я спробувала не думати взагалі. А тоді вони нарешті прийшли за мною, і я могла думати тільки про одне, що я не хочу вмирати.

На руки й на ноги мені наділи кайдани і я пошкандибала з кийком на спині, зі своєї діри в кам‘яний коридор, від світла смолоскипа позад мене і від диму в мене засльозилися очі. Ми пройшли по сходах нагору, вздовж ще одного коридору. Він був освітлений, а двері в камери мали заґратовані вікна. Бліді, виголоднілі обличчя вдивлялися в нас, але вони були тільки невиразними плямами в інтенсивному світлі.

А от з вухами в мене все було гаразд. А в‘язні вже давно не бачили жінки.

-- Дайте її сюди на п‘ять хвилин, перш ніж повішати! Ну хоч на три! Три хвилини!

-- Не зупиняйся, -- наказав один з наглядачів позад мене. Я стиснула зуби й продовжила шкандибати.

-- Не дайте їй повиснути незадовільненою!

-- Дайте я посаджу її на кіл, а потім повісите!

Я йшла далі, поки хтось не кинув мені в обличчя жменю рідкого лайна. Тоді я кинулася на вилупка. Наглядач зацідив мені кийком по нирці і я звалилася на підлогу.

-- Сказано, не зупинятися. – Він поглянув на мене зверху і зітхнув. Його товариш встромив смолоскип у порожню підпору на стіні.

-- Ага, -- вимовила я задихаючись. – Забула.

-- Більше не забудеш?

-- Нізащо в світі.

-- Ну, інколи кожен може забути. Полеж трохи.

-- Я нікуди не поспішаю.

Він поглянув на товариша, той кивнув.

-- Джерарде, я попереджав тебе. Будеш кидатися лайном, я змушу тебе з‘їсти його.

-- Ні, босе. Я забув, босе.

-- Минулого разу ти казав те саме, Джерарде. – І він відсунув засув на дверях Джерарда.

-- Ні, босе! Вона забула! Сам сказав, кожен може забути!

-- Я просто допоможу тобі відсвіжити пам‘ять, Джерарде.

Він відчинив двері гівномета і відлупцював його до нестями. І так, під кінець в нього в роті було лайно. Не скажу, що вони після цього викликали в мене симпатію. Але Джераода мені точно не було шкода. У в‘язниці, як я відкрила, існує тільки одна жалість – жалість до самого себе.


Розділ 13

Мене привели в освітлену ліхтарем кімнату. Там знаходився подряпаний дерев‘яний стіл. Два крісла, обидва дивилися в мій бік з протилежної сторони столу. За столом були двері, розташовані навпроти тих, через які привели мене. Наглядачі пропустили через мої кайдани ланцюг і закріпили його до масивної залізної скоби в кам‘яній підлозі, а тоді стали позаду, на відстані замаху кийком. Ми почали чекати. Повільно мої заплакані очі пристосувалися до світла.

Десь за п‘ять хвилин двері відчинилися і зайшли два чоловіка. Першого я впізнала. Інспектор Клюге. Іншого я раніше не зустрічала.

Це був огрядний, неприємний індивід. Його глибоко посаджені темні очі виблискували в світлі лампи. Коротко підстрижене, рідке, сиве волосся. Товсте, подзьобане віспою обличчя і тонкі губи. Невеличкий шрам ділив навпіл одну з його густих брів. Але виглядав він бездоганно. Його широкі, квадратні нігті були чистими й акуратно підстриженими. На ньому був чорний гаптований жилет поверх білої сорочки з чистого льону, а його накрохмалений комір був застебнутий під самісінькою щелепою, легенько вгризаючись у відвислу шкіру на шиї. В нього були гроші, він звик до грошей. Він нічого не сказав, просто сидів і дивився на мене. В нього було безпристрасне обличчя. Клюге сів на край стола поруч зі мною. Він проглядав пачку паперів, які приніс з собою до кімнати.

-- Ти поранила чоловіка ножем в руку, іншому чоловікові приставила ніж до горла. Знищила доволі дороге вікно в таверні. Власник таверни вимагає відшкодування. Особи, яких ти поранила і яким погрожувала, вирішили не висувати звинувачень, але для того, щоб судити тебе за насильницькі злочини, Амро Тетіс, короні їхніх свідчень не потрібно. Чи називати тебе Марфа?

-- Може бути Амра.

Він відклав папери набік і довго дивився на мене.

-- Ми знаємо хто ти. Знаємо чим займаєшся. Ти досі не на побаченні з шибеницею тільки тому, що ми вважаємо, ти можеш допомогти нам.

-- Ви хочете повісити мене за бійку в таверні?

-- Ні. За це ти можеш провести три роки в Хевлоку. Коли вийдеш, в тебе не буде зубів через погане харчування, а тіло буде виснажене від недоїдання. Твій зір ніколи не відновиться після темної ями, в якій ти сидітимеш. Ти зможеш стати прибиральницею. Або торгуватимеш на Храмовому ринку непотребом, підібраним на звалищі. Це найкраще на що ти можеш сподіватися, Амро.

-- Якщо ти повиснеш, то за крадіжку, або за співучасть у вбивстві аристократа. Не має значення. Якщо ми захочемо повісити тебе, ти будеш висіти.

Я кивнула. Я не сумнівалася в його словах. В жодних.

-- Тоді я палаю бажанням допомогти вам, інспекторе Клюге.

Він посміхнувся.

-- Я знав, що ти розсудлива істота. – Він встав і вказав на іншого, мовчазного чоловіка. – Дозволь познайомити тебе з лордом Осскілом дет Трасен-Корун. Старшим братом Корбіна.

-- Я б вклонилася, чи зробила реверанс. Якби вміла, або якби могла, -- я побрязкала ланцюгом. Він зігнорував мене.

-- Я буду ставити тобі запитання, -- сказав. – А ти будеш відповідати негайно і без хитрощів. Зрозуміла?

-- Звісно. В мене дуже багатий словниковий запас.

-- Ти маєш якесь відношення до смерті мого брата?

-- Ні.

-- Знаєш хто це зробив?

-- Так.

-- Скажи мені хто.

-- І не подумаю.

Наглядач не забарився зі своїм кийком. Лупнув мене ззаду по стегну і звалив з ніг. Закована, я не могла підняти руки, тому гепнулася обличчям об підлогу.

-- Вставай, -- сказав Клюге. Я з зусиллям піднялася на ноги, з носа текла кров, мабуть, зламаний.

Осскіл запитав знов.

-- Хто винен у смерті мого брата?

-- Перш ніж я відповім, не проти, якщо я поділюся своїми думками?

Коротка тиша, просякнута насиллям. Тоді, “Чом би й ні?”, сказав він з байдужим виразом обличчя.

-- Якщо я скажу зараз, то що помішає вам негайно відправити мене назад у яму?

-- Якщо ти не скажеш нам, -- заявив Клюге. – то точно повернешся в яму. Поки тебе не відведуть на площу Харада.

Я кивнула.

-- Може так, а може й ні. Але тоді вбивцю Корбіна ніколи не спіймають.

Запала тиша. Тоді обізвався Осскіл.

-- Скажи мені те, що я хочу знати і гарантую, що ти будеш вільна, як тільки вбивцю покарають.

-- Відпустіть мене і я відведу вас до цього вилупка.

Наглядач замахнувся, щоб лупнути мене ще раз, але Осскіл підняв руку.

-- Ти мене зацікавила, Амро Тетіс. Ким для тебе був мій брат?

-- Другом. Можна сказати колегою.

-- Ви були коханцями?

Я засміялася.

-- Ні, лорде Осскіл. Ваш брат і я не були коханцями.

-- Що ти робила там, в тому домі? Де вони знайшли його тіло?

-- Я пішла шукати його. Він повинен був зайти до мене біля півночі. Коли він не з‘явився, я почала переживати й пішла шукати його.

-- Чому ти переживала?

Я могла збрехати. Але не бачила в цьому сенсу.

-- Ви знаєте, що Ваш брат був злодієм. Добрим злодієм, якщо Ви мене розумієте. Він вкрав дещо для декого, а вони спробували кинути його. Тієї ночі він збирався зустрітися з ними, щоб врегулювати проблеми. Вони не були хорошими людьми. Він попросив мене доглянути за його клятим псом, якщо не з‘явиться до ранку.

Клюге пирхнув.

-- По тобі видно, що ти розповідаєш нам далеко не все, Амро.

Я похитала головою.

-- Гаразд. Він здобув для клієнта купу статуеток, вони забрали в нього всі крім одної і забули заплатити. А та яка їм не дісталася? Вони сильно хотіли її, принаймні він так казав. Він повинен був зустрітися з ними й обговорити винагороду. Вона мала бути значно вищою від попередньо узгодженої. Він називав це карою за недобросовісність, чи якось так. Очевидно, він пішов на зустріч і нарвався на ще більшу недобросовісність.

-- Чому він взагалі прийшов до тебе? Хотів твоєї допомоги?

-- Ні. Він хотів, щоб я потримала останню статуетку. Я відмовилася. Не хотіла ризикувати. Але погодилася доглядати за його псом, якщо щось піде не так. – Я сподівалася, що серед всієї правди вони не зауважать однієї брехні.

Клюге змінив тему.

-- Розкажи мені про бійку в таверні, Амро.

-- Що саме?

-- Свідки кажуть, що ти витягнула ніж і напала без причини. Зайшли три чоловіка, ти кинула ніж одному в руку і викинулася через вікно.

-- А в чому питання?

-- Чому ти без причини напала на трьох чоловік, двоє з яких явно бійці?

-- Я винна їм гроші. Вони прийшли по борг, а в мене не було.

-- Я б тобі повірив, якби на цьому закінчилося. Але тоді ти виманила їх, повернулася в таверну і захопила їхнього роботодавця. Погрожувала йому.

-- Я хотіла, щоб він списав мій борг.

-- Маги зазвичай не зичать гроші злодіям. Чи будь-кому.

-- То це був маг? Сумніваюся, що потужний. Вам краще знати, інспекторе Клюге. Але я не бачу причин, чому маг не може обрати будь-яку професію, яку хоче. Лихварство. А навіть роботу детектива.

Він зобразив натягнуту посмішку.

-- Думаю, ці дві події пов‘язані між собою. Думаю, ці чоловіки мають якесь відношення до смерті Корбіна Хардіна. Думаю, ти намагалася притиснути вбивцю, вимагала гроші за мовчання, і щось пішло не так.

-- А я думаю, що Ви повинні бути на п‘ятнадцять сантиметрів вищі й багаті, як Боркін Брівс. Від того, що Ви щось думаєте, воно не стає реальністю.

-- Але якщо я подумаю, Амро, якщо подумаю достатньо сильно – тебе повісять. Тому якщо я помиляюся, тобі доведеться переконати мене в цьому.

Я зітхнула. Мені було боляче, я була змучена, я була голодна. В мене запаморочилося в голові.

-- Можна мені сісти? – запитала я і почала осідати. Один з наглядачів стиснув мені кийком шию і підняв.

-- Нехай, -- сказав Осскіл. І дрючок зник.

-- Ваша доброта не знає меж, лорде, -- Я вмостилася найзручніше, як тільки могла. Осскіл встав і перетягнув крісло навколо стола.

-- Не варто підходити надто близько, -- попередив Клюге.

-- Не думаю, що вона небезпечна. Вона ледь стоїть на ногах.

Я пирхнула.

-- Вам слід боятися не мене, лорд Осскіл. А вошей.

Він заціпенів.

-- А, -- тільки й сказав. Поставив крісло за пів метра від мене і вмостився у ньому, нахилився вперед, щоб дивитися мені в очі.

-- Якщо я дам слово, що тебе звільнять, ти скажеш мені, хто вбив мого брата?

Я задумалася. Мабуть, йому можна довіряти. Загалом аристократи намагаються дотримувати слова. Проте похитала головою.

-- Ти мені не довіряєш?

-- Справа не в цьому. Є інша проблема.

-- Яка проблема?

-- Я присягла, що особисто прикінчу цю падлюку. Якщо ви візьмете справу в свої руки, то чого варте моє слово?

Якусь мить він просто дивився на мене, а тоді засміявся. Гадаю, думка, що злодійка піклується, щоб дотримати слова, може дійсно здатися смішною. Тому я просто чекала. Зрештою його сміх поступово стих.

-- Ти це серйозно?

- Гадаєте, тільки аристократи дотримують слова?

-- Ні. Більшість аристократів порушать клятву не задумуючись. Але чому ти турбуєшся про честь?

-- Якщо Ви питаєте, то Вам цього не збагнути. Можна я запитаю Вас дещо?

-- Чом би й ні? – сказав він знов отим своїм дивно байдужим тоном.

-- Коли Ви востаннє бачили брата? Живого.

Його обличчя стало безпристрасним. В мене виникла підозра, що так він виглядав, коли вирішував чи розсердитися.

-- Чому ти питаєш?

-- Бо за весь час, який я знала Корбіна, він ніколи про Вас не згадував. Розповідав про доньку, трохи. Одного разу коли був п‘яний, згадав про дружину. Але він ніколи не згадував свого старого, і ніколи не говорив про брата.

-- До чого ти ведеш?

-- Тільки до цього. Останніх три роки я пила з Корбіном, їла з ним, сміялася з ним і раз чи два навіть плакала з ним. Якби захотіла, то могла переспати з ним, хоча тільки боги знають, чому він цього хотів, зваживши на те, що я за ці роки зробила зі своїм обличчям. Але тоді я думала, що це ускладнить нашу дружбу.

-- Ми трималися одне за одного, похвалялися один перед одним своїми трофеями. Позичали одне одному гроші, ставили на коней, на карти, на кості. За день до смерті він попросив мене доглянути за своїм псом. А вранці, коли він помер, я мусила відтягувати цю псину від запаху його крові. Це я мусила повідомити його коханці подробиці його смерті. Але чомусь я прикована до підлоги, а ти смієшся, коли я кажу, що вб‘ю того, хто це зробив.

Я похитала головою. Мені було трохи образливо.

-- Якщо подумати, лорде, життя дивна штука.

-- Гадаєш, я не любив свого брата? – Я почула в його голосі грубі нотки.

-- І гадки не маю.

-- Саме так. Не маєш. Корбін, якого ти знала, був іншою людиною.

-- Я про це і товкмачу. Людина, за чию смерть Ви приїхали помститися, вже була мертвою. Я не знаю хто вбив Корбіна Хардіна дет Трасен-Коруна. Я знаю хто вбив Корбіна Хардіна, злодія. Ось з ким я маю звести рахунки. А з ким хочете звести рахунки Ви, лорде Осскіле?

Його обличчя побіліло. Мені здалося, що він зараз вдарить мене, але він встав і відвернувся. Надовго запанувала тиша. Осскіл обізвався першим.

-- Відпусти її, Клюге.

-- Мій лорде, не думаю…

-- Я сказав відпусти її. Негайно.

-- Але лорде Осскіл…

-- Не змушуй мене повторювати втретє, інспекторе.

-- Як скажете, мій лорде.

Осскіл протягнув руку. Спочатку я не зрозуміла, що він хоче. Тоді до мене дійшло. Я подала йому руку і він підняв мене на ноги. А після цього навіть не витер її.

-- Амро, я зупинився в маєтку Трасенів, на Променаді. Сподіваюся, ти відвідаєш мене, я зможу допомогти тобі в твоїх… зусиллях. Похорони Корбіна завтра опівдні, в Некрополі. Приходь. – І він пішов геть, просто так. Клюге поспішив за ним, кинувши через плече:

-- Відпустіть її.

Наглядачі зняли ланцюг, кайдани з ніг, з рук. Той що змусив Джерарда їсти лайно сказав:

-- Здається ти заділа його за живе.

-- Здається, що так.

-- Послухай моєї поради. Як вийдеш за ворота, не зупиняйся, поки не дійдеш до пристані. Там сідай на корабель. Перший, який випливає. Бо як тільки цей лорд виїде з міста, Клюге тебе схопить. І цього разу, ти більше ніколи не побачиш денного світла.


Розділ 14

Ножів мені не віддали. Сказали десь загубилися, разом з усіма моїми грошима. Це мене не дуже здивувало. Я пройшла арочним коридором до величезних подвійних дверей. Вартовий відчинив двері для пішоходів, вирізані у величезній лівій стулці воріт, і від сонячного світла в мене на очах виступили сльози. Світ перетворився в розпливчасту пляму. Голосно гудів вуличний рух. І як я раніше не помічала, який галасливий Люсерніс?

Повільно мої очі пристосувалися і я рушила. За три квартали від Хевлока я побачила вивіску з бритвою і гілочкою білих квіток. Як тільки я зайшла в перукарню, в мої чутливі вуха увірвався зичний голос.

-- Ой! Геть звідси. Жебракам тут не місце! – Він був абсурдно високим, худим, як тичка, а його натерта, лиса голова відбивала ранкове світло. Він жестами відганяв мене. Може тому, що чув мій запах з протилежного кінця кімнати. Якщо не рахувати якогось старого, що дрімав на лавочці, я була його єдиним клієнтом.

Я сперлася на одвірок і підняла ліву ногу. Я тягнула і крутила каблук черевика, поки він не відійшов, відкриваючи невеличку западину, за яку я заплатила додатково. Я витягнула три золотих марки й кинула одну перукарю.

-- Мене звати Дорн, -- сказав він. – Вітаю у моїй перукарні, містере…

-- Оскільки я зараз не схожа на людину, то не ображуся.

Він почервонів.

-- Жінок не обслуговую.

Я кинула йому ще одну марку. Я дала йому стільки, скільки він заробить за місяць. Більше ніж за місяць.

-- За такі гроші обслужиш.

-- Я завжди думав, що працюючи тільки з чоловіками, втрачаю половину клієнтів. Чого бажаєте, міс?

-- Якщо я негайно не помиюся, то вб‘ю когось. Мені потрібна ванна. Ні, дві ванни. З гарячою водою. Не холодною, не теплою. З окропом. Мені потрібен новий одяг і їда. Не вівсянка, не вода і не проклятий Керфом житній хліб. Вино, багато вина. І мені потрібно позбутися вошей. Маєш щось від них?

-- Справді діюче?

-- Так.

Він посміхнувся і витягнув бритву.

-- Справа не у вошах. Головне це гниди. А вони гніздяться в корінні волосся.

-- От лайно.

-- -- --

Я вийшла з перукарні Дорна через чотири години, в новому одязі, сита, лиса і хоч трохи схожа на людину. У вогонь пішло все крім моїх черевиків і пасма волосся Боша. В мене все досі свербіло, але я була доволі певна, що позбулася вошей і гнид. Мій новий вигляд привертав погляди. Одна матрона, що проходила поряд, поглянула на мене з чимось схожим на жах в очах. Доведеться придбати капелюх.

-- Бачила б ти мене раніше, -- сказала я їй. Вона поспішила геть. Я зробила те саме.

-- -- --

Коли я простягнула руку, щоб відімкнути двері, на дерев‘яній поверхні з‘явилося тонке обличчя, відкрило очі й промовило:

-- Амро.

Я заверещала, а рука потягнулася до ножа, якого не було.

-- До тебе йде Хольгрен. Залишайся на місці.— І зникло. Клята магія. Я відчинила знов нормальні двері й прослизнула всередину.

Моє помешкання було вщент знищене. Хтось, в кого було багато часу і терпіння, розніс в гніві все. Кожна подушка була порвана, всі меблі розтрощені. Мій одяг – обвуглене ганчір‘я на камінній решітці. Дошки з підлоги вирвані, а картини порізані на смужки. Делікатні скляні фігурки знов перетворилися в пісок, з якого вони колись були зроблені. Якщо хтось дасть мені за все два мідяки, то явно переплатить.

Я перевірила криївку. Її вони теж знайшли. Порожня. Купи грошей як не бувало. Залишили два добрих ножі і пляшку жахливого вина. Оце і все. Це все, що в мене залишилося, крім невеличкої суми на депозиті в лихваря, якого не надто турбувало походження грошей його клієнтів. Це, і мій дуже, дуже добре захований пенсійний фонд, який я присягнулася не чіпати, поки не стану надто старою для того, чим займаюся.

Що ж. Після Хевлока, все це засмутило мене набагато менше, ніж могло. В‘язниця, як я відкрила, чудово допомагає правильно розставити пріоритети. Я очистила куток від уламків і сіла з пляшкою чекати на Хольгрена.

Не минуло й години, як він увійшов у двері. Навіть не завдав собі клопоту постукати. Властиво кажучи, замок йому теж не завдав клопоту. Він оглянув моє помешкання, підняв брову.

-- Ти що, розлютила хатню робітницю?

-- Ха, ха. Хтось тут все перевернув, поки я була у в‘язниці.

-- Ти була у в‘язниці?

-- Краще не нагадуй мені. Вина? – Я простягнула пляшку.

-- Хоч добре?

-- Найкраще, яке в мене є.

Він сьорбнув. Неохоче ковтнув.

-- Гидота.

-- Згодна, -- я хильнула ще. – Поясни мені, як таке може бути, що всі в Люсернісі знають, де я живу, хоча я нікому не казала?

Він знизав плечима, помовчав.

-- А, Амро?

-- Так?

-- Заради Горма, що ти зробила з волоссям?

-- Останній крик моди. Тобі не подобається?

-- Я чомусь завжди вважав, що для будь-якої зачіски потрібне волосся.

-- Давай, ображай мій дім, моє вино і мій вигляд. Чому б і ні?

-- А для чого ще потрібні друзі?

Це мене трохи збентежило. Хольгрен доволі приємний, як на мага, і до певної міри я йому довіряла. Але друзі? Я так просто друзів не заводжу.

-- Коротше, чого ти хотів?

-- Справа в жабі, яку ти мені залишила. А точніше, в тому, що знаходиться в жабі.

-- Добре, я купилася. Що знаходиться в жабі?

-- Я не впевнений.

Проблема Хольгрена в тому, що він не помічає, коли стає дратівливо таємничим. Здається, що не помічає.

-- В тебе на чолі пульсує жилка. Раніше я цього не помічав. Мабуть, волосся приховувало.

-- Ти можеш мені сказати, що такого важливого з тією невідомою штукою в жабі?

-- Нема що казати. Я хочу розплавити її. Щоб довідатися.

-- Вона ще може стати мені в пригоді. Як аргумент. – Насправді мене здивувало, що він додумався почекати на мій дозвіл.

-- Що б там не було всередині, воно древнє. Явно з часів до Діаспори. І воно потужне, Амро. Найпотужніший артефакт, який мені коли-небудь зустрічався.

З часів до Діаспори означало -- що б це не було, воно мало більше ніж тисячу років. А може значно, значно більше. З Ери Богів. З перших культур людства, до того, як Катаклізм знищив мільйони і змусив тих, хто вижив втікати в пошуках порятунку. Час Діаспори, коли боги збожеволіли й людство з криками розбіглося в усіх напрямках, покинувши цілий континент. Вік міфів і легенд. І потужних та смертельних артефактів.

-- Наскільки потужний, Хольгрене?

-- Гадаю, ця штука всередині статуетки, в певному сенсі має свідомість. Можливо вона розумна, а навіть жива.

-- Тобто чарівна.

-- Так. Але це не людські чари. Підозрюю – що б це не було, його створив якийсь бог.

-- І ти хочеш випустити його з жаби? Тобі це не здається трохи небезпечним? Начебто, я пригадую, як ти назвав статуетку “небезпечною і огидною.”

Він знизав плечима.

-- Ну що тобі сказати. Я завжди був допитливим.

-- Ви маги всі божевільні.

--Ти все надто спрощуєш, Амро. Тож?

-- Тож що?

-- Даєш мені дозвіл?

Я зітхнула.

-- Чом би й ні.

-- Добре. Я б сказав тобі пакувати речі, але бачу нема що пакувати.

Легке почуття тривоги почало стискати мої нутрощі.

-- Навіщо мені пакуватися?

-- Ну, ти ж не можеш залишитися тут, правильно? Через контракт і взагалі.

В мене кров захолола в жилах. Тривога переросла в страх.

-- Який контракт? – запитала я настільки спокійним голосом, який мені тільки вдалося з себе витиснути.

-- Я не сказав тобі? Хтось дає тисячу марок нагороди за тебе. А точніше, за твій труп, але тільки непошкоджений.

-- Що? Коли?

-- Здається, два дні тому. Так, два. Мабуть, вилетіло мені з голови.

-- Як щось таке могло вилетіти з твоєї проклятої Керфом голови?

Він виглядав трохи ображеним.

-- Ну, вони ж не за мною ганяються, правильно? Не хвилюйся. Поживеш у мене. Це найбезпечніше місце для тебе. Гарантую.

-- Хольгрене, ти хоч уявляєш собі, що люди здатні зробити за такі гроші?

-- О, так. Майже все. Але напад на мага в його святилищі туди не входить.

-- Навіщо їм цілий труп? – поцікавилася я. Хоча вже приблизно уявляла.

-- Можу тільки припустити, що вони здатні використовувати некромантські чари, щоб витягнути інформацію. Такі чари вимагають, щоб тіло в значному ступені було неушкодженим.

-- Вони хочуть жабу.

-- Вони хочуть жабу, -- погодився він.

Я охопила голову руками. Я була змучена. Я присягнула прикінчити вбивцю Корбіна, але не уявляла собі, як я це зроблю, адже буду зайнята, намагаючись уникнути кожного задрипаного бандюгу з ножем, дрючком, каменем чи важким кулаком. Щосекунди я буду оглядатися через плече, а уві сні чекати на вбивць.

-- Треба валити з Люсерніса.

-- За такі гроші вбивці поженуться за тобою в будь-яке місто на Драконовому морі. Будь-хто, хто хоча б трохи схожий на тебе, отримає ніж в серце. Найкраще, що ти можеш зробити – це знайти й розібратися з тим, хто запропонував контракт. Або запропонувати більше.

-- Ага, звісно. Відвернися на хвильку, поки я витягну тисячу марок зі сраки. – Це був сарказм, та він підкинув мені ідею. Коштовну, але все-таки ідею.

-- Це була всього лиш пропозиція. Навіщо відразу гарячкувати?

-- Бо те, що за мою голову призначили нагороду, не покращило мені настрій, -- я глибоко вдихнула.

-- Ми все владнаємо, Амро. От побачиш. Давай, ходімо, -- він простягнув руку і допоміг мені встати.

-- Хольгрене?

-- Що?

-- Чому ти допомагаєш мені?

Його чоло насупилося.

-- А чом би і ні?

-- Бо я опинилася у возі з лайном і якщо ти допомагатимеш мені, то тобі не вдасться вийти з цього чистим.

На його обличчі з‘явилася одна з рідкісних посмішок. Рідкісних, бо вона не була зверхньою. А принаймні, не надто зверхньою.

-- Ти мені подобаєшся, Амро. Ти компетентна і маєш клепку в голові. Справжній професіонал. І було б непогано мати тебе в боржниках. Достатньо тобі причин?

-- Не зовсім.

Він засміявся.

-- О, Боги, яка ти недовірлива. Ходімо, не втрачай часу. Чим довше той пес буде без опіки, тим більшої шкоди наробить.

Він витягнув з кишені потертий шматок мотузки й вручив мені.

-- Обв‘яжи навколо зап‘ястка.

-- Що це?

-- Звичайний амулет. Він підкаже допитливим очам, що вони не бачать нічого цікавого. Не хочеться пробиватися з боями вулицями міста.

-- Чарівний?

-- А ти як думаєш?

-- На як довго його вистарчить?

-- Він буде діяти два чи три дні.

-- Наскільки він ефективний? І як взагалі це працює?

-- Залежить. На когось, хто тебе добре знає він не вплине. Вони бачитимуть тебе такою, яка ти є. Для всіх, хто не знає тебе, ти будеш просто ще одним обличчям в натовпі. Нічим не примітним. Але будь-який фізичний контакт зведе цей ефект нанівець.

-- А якщо я просто розмовлятиму з кимось?

-- Чим довше триватиме бесіда, тим менш ефективним він ставатиме. Обмін люб‘язностями не розвіє чарів. Гаряча дискусія – так.

-- І скільки ти береш за таку цяцьку?

--Якби я ними торгував, то міг би брати десь по п‘ятдесят марок. Але я не продаю свої вміння, Амро. Принаймні не напряму.

-- Чому в біса ні?

-- Ні й усе.

Я заткнулася, здатна зрозуміти натяк, коли мене це влаштовує. Однією рукою зав‘язала мотузку на зап‘ястку, зубами затягнула ґудз. І ми вирушили в дорогу.

Я зрозуміла, що амулет Хольгрена справжній, коли ми дійшли до Доньчиного моста і ніхто не звернув на мене увагу, не дивлячись на мою лису голову. Хольгрен в біса добрий маг. Я знов задумалася, чому він заробляв на життя крадіжками.

-- -- --

Не дивлячись на заявлену допитливість, Хольгрен не поспішав переплавляти жабу. Я думала він кине її в тигель і розведе вогонь. Замість цього він бурмотів про якусь підготовку, що включала в себе виставлення захисного периметра і багато чого ще. Я й гадки не мала про що він балакає і чесно кажучи, мене не надто обходили деталі.

-- Скільки часу? – запитала я його.

-- День, може два. Швидше два. Я вирішив проявити обережність.

-- Добре. Я хочу бути присутня, щоб побачити, що там всередині, хоча тільки Керф знає навіщо. Але мені потрібно залагодити кілька справ. Впевнений, що браслета вистачить ще приблизно на день?

-- Якщо в твоїй спині з‘являться якісь ножі – я поверну тобі всі гроші.

-- Ти мене заспокоїв.

-- Коли повернешся – не стукай. Тепер двері тебе знають, а я не хочу, щоб мене турбували.

-- Гаразд. Але тобі дійсно варто відпочити. Ти виглядаєш, як п‘ять кілометрів поганої дороги. Коли ти востаннє спав?

Він відмахнувся. Я хотіла запитати його про волосся Боша, але він був такий заклопотаний власними справами, що я не відважилася. Це могло почекати. Я не горіла бажанням побачитися з Бошем знову. Коли я вислизала в двері, Хольгрен підвів погляд від великої старовинної книги, яку вивчав.

-- Амро?

-- Га?

-- Будь обережною.

-- Я завжди обережна.

І закрила двері. Я вирушила погомоніти з Дарувнером.


Розділ 15

Фенгал Дарувнер був моїм посередником і баригою майже відколи я з‘явилася в Люсернісі. Я познайомилася з ним через кілька тижнів після того, як зійшла з корабля. Він дав мені перше замовлення. Завжди був чесним і надійним, звичайно якщо це не суперечило його власним інтересам. За ці роки я принесла йому купу награбованого добра. Завдяки один одному ми маємо хліб і до хліба.

Він великий, круглий чолов‘яга з червоним носом і щоками когось, хто не проти хильнути. До обіду він не брався за стакан, а після вже не полишав його. За його веселими, батьківським жартами ховався гострий розум. Він довго прожив по той бік закону, а нажив так мало ворогів, що не варто й згадувати. А ті, кого він нажив, швидше за все, закінчили на дні ріки Оз. Він знав всіх і всі знали його. Він був частиною життя міста. А принаймні частиною підпільного життя міста.

Він тримав смердючу забігайлівку на Дорозі Третьої Стіни. Найкраще, що можна сказати про їжу – це те, що вона дешева, а порції величезні. Там я його і застала, зручно влаштованим за столиком в кутку. Його хлопчик на побігеньках, малий, якого через його обхват, звали Казанком, сидів поруч і дрімав. Дарувнер тримав одну зі своїх племінниць на коліні й розповідав якусь несамовиту історію. Я не могла пригадати ким саме вона була.

Їх було п‘ятеро і всі вони були схожі одна на одну, за вийнятком невеличкої різниці в рості.

Він побачив, як я проходжу в двері й махнув, щоб я йшла до нього. Це означало, що він знав мене доволі близько і амулет Хольгрена не подіяв.

Або в Дарувнера були свої чари. Або і те й інше. Я проклала собі шлях до його столика крізь натовп нічних клієнтів.

Дівчинка не звернула на мене уваги, але його племінниці ніколи не звертали уваги на нікого крім дядька Фенгала.

-- Амро! Бачу в тебе Хемлокські кучері! Мушу сказати красивішою ти не стала.

-- Захотілося бути схожою на тебе, Дарувнере. Ти завжди казав, що в лисині вся краса.

-- Для чоловіків так. Але ти? – Він відкинувся в кріслі й оглянув мене. – Ти схожа на грішника, що розкаюється. Або на аскета. Лисина робить тебе схожою на мученицю, дівчино. Мученицю і святу.

Казанок відкрив одне око, підморгнув мені, й знов закрив. Нахабний хлопчисько.

Я сіла за стіл Дарувнера.

-- Це я, -- сказала я. – Свята Амра – гроза замків. Є щось випити?

Дарувнер прошепотів щось у вухо племінниці. Та тихо засміялася, злізла з коліна і помчала на кухню. Дарувнер налив зимового вина у дві склянки розміром з наперсток, з яких його потрібно пити.

-- За твого друга Корбіна.

-- Ти чув?

-- Звісно.

-- За Корбіна, -- сказала я і з задоволенням сьорбнула. Трохи солодке, як на мене, але добре. Запанувала коротка тиша.

-- До речі про Корбіна. Я отримав записку від Локвуда, що в його магазині на тебе чекає пакунок.

Я відмахнулася.

-- Я була зайнята. Владнаю все, як буду мати час.

Він пирхнув.

-- Зайнята. Можна й так сказати.

-- Ти знав, чи тільки підозрював? – запитала я.

-- Про те, що тебе закрили в Хевлоку? Довідався на другий день. Я навів справки, поговорив з другом, який був винен мені послугу. Я не міг нічим допомогти тобі.

-- Чому?

-- Бо тебе затримали за наказом аристократа.

-- Ні. Я питаю, чому ти намагався мені допомогти?

Він витріщився на мене. Тоді похитав головою. Тоді засміявся.

-- Що? Я сказала щось смішного?

-- Ні. В цьому вся справа, Амро. Це зовсім не смішно. Але що ще робити, якщо не сміятися?

-- Я й гадки не маю про що ти базікаєш.

-- Знаю, що не маєш. Інакше я б образився. – Він перехилив свій наперсток, пошкрябав величезне пузо. Лагідно глянув на мене.

-- Скільки часу ми вже знайомі?

-- Шість, сім років?

-- Майже рівно вісім років. Скільки замовлень я тобі підігнав?

-- Не знаю. Десятки.

-- Тридцять вісім замовлень. Всі з яких ти ідеально виконала. Ніколи не відмовила і ніколи не зрадила. А коли працюєш соло, завжди приходиш до мене, щоб загнати те, що потрібно загнати.

-- Я не одна така.

-- Не будь такою певною. Такі розумники, як ти, зрештою стають надто розумними й намагаються залишити здобич собі, або довідуються, що вони не такі вже розумні, як вони собі думали, коли їх ловлять. Або вбивають.

-- Як Корбін?

-- Як Корбін? Не знаю. Я не знаю всіх подробиць, але мертвий – це мертвий. Я веду до того, що ти особлива. Втратити тебе було б ударом для мого бізнесу. І для мене особисто. Тому я спробував витягнути тебе з Хевлока. Не зміг, але ти сама вибралася. Хоча я чув, що у в‘язниці тобі було б безпечніше.

-- Саме тому я тут.

Він зітхнув.

-- Я так і думав. В Ісінгласі в мене є родич, який може тебе прихистити. Знаю, це не Люсерніс, але такого, як Люсерніс тобі не знайти.

-- Ні, Дарувнере. Справа не в цьому. Я нікуди не збираюся.

Він підняв брови.

-- Ти впевнена?

-- Дуже. В мене справи, які не можуть чекати.

-- Тоді що тобі потрібно віл мене?

-- Ім‘я.

Він похитав головою.

-- Я не знаю, Амро. Тобі краще знати, хто бажає твоєї смерті.

-- Не це ім‘я. Я чудово знаю, хто платить. Я хочу знати, хто підписав контракт.

Вбивство на замовлення – брудна справа, навіть у такому злочинному місті, як Люсерніс, і відносилися до нього відповідно. Кожен контракт проходив крізь верстви посередників, щоб бруд не прилип до замовника. Але десь під всіма цими верствами знаходився хтось, хто тримав гроші й написав контракт. Я ніколи не задумувалася, хто це. Аж до цього часу.

-- Це… це дуже небезпечна інформація, Амро. Не впевнений, чи варто тобі казати. Не бачу, як це тобі допоможе. Швидше навпаки.

Я знизала плечима.

-- Дозволь мені самій вирішувати. Я можу тільки пообіцяти, що це не вернеться до тебе.

-- Справа не в цьому. Просто… вони недобрі хлопці, навіть для таких як я і ти. Ти по-своєму митець, а я бізнесмен. Але ці люди – вбивці. Природжені, ти мене розумієш?

Я посміхнулася.

-- Хоча тобі здається, що я схожа на святу – це не так, Фенгале Дарувнер. Я бачила смерть і сама вбивала.

-- Але це не твоя професія. Ти не придушуєш бабусь в ліжку за спадок. Не вбиваєш ножем невірних чоловіків, не скидаєш зі сходів безплідних жінок. В тобі немає цієї безжалісності, Амро Тетіс, як і в мені. Більшого покидька від людини, що стоїть за ім‘ям, яке ти хочеш, тобі не знайти.

-- Отже, ти його знаєш?

-- Одного разу я бачив, як він перерізав людині горлянку. Бідолаха їв обід, вони сміялися і балакали, а тоді не моргнувши й оком він перерізав нещасному підеру шию від вуха до вуха. Потім зіштовхнув того ще живого з крісла, сів на його місце і доїв клятий обід. -- Дарувнер похитав головою. – Знаєш, що він сказав мені? Він сказав,”Солі малувато.”

-- Як його звати, Дарувнере? Ти не єдиний в кого я можу спитати.

-- Ти не хочеш мене слухати? Гаразд, його звуть Гавон. Вайлуватий Гавон. Він є власником Шпори Півня, на Гайвороннику.

Гайворонник – частина Люсерніса, яка за століття перетворилася в ракову пухлину, стала домом для злиденних і відчайдухів. На цих вузьких, заплутаних, завалених сміттям вулицях навіть не чули про реформи Морно, а міська варта не наважувалася туди заходити. Люди називали його Дванадцятим Колом Пекла. А Шпора Півня була одним з тих барів, які мали там “погану” репутацію. Мене не здивувало, що його власник додатково займається вбивствами на замовлення.

-- Дякую тобі, Фенгале.

-- Не дякуй мені за те, що може тебе вбити.

-- Добре. Але я твій боржник.

-- Ти це серйозно?

-- Так.

-- Тоді пообіцяй мені дещо.

-- Якщо зможу.

-- Не йди сама.

-- Фенгале…

-- Це не жарти, Амро. Не йди туди без когось, хто прикриє тобі спину. Буквально. Якщо даси мені кілька годин, я можу підшукати когось компетентного і надійного.

-- Хто в тебе на думці?

-- Маг. Хольгрен Анградо.

-- Він зараз зайнятий.

Він підняв брову.

-- Хольгрен вже допомагає мені, в обмін на щось, про що тобі краще не знати. Повір мені.

-- В нього достатньо розуму, щоб знати, що тут я маю рацію. Не йди в Гайворонник без нього.

-- Фенгале, я вже не маленька.

-- Ти моя боржниця, і ти пообіцяла.

-- Ще ні.

-- Але пообіцяєш.

Через чверть години я пообіцяла. Втомилася сперечатися. Дарувнер переважно отримує те, чого хоче, хоча б тому, що він терплячий як віл. Хай там як, виявилося, що Дарувнер мав рацію.


Розділ 16

Я не сказала Дарувнеру навіщо мені ім‘я Гавона, а він прямо не запитав. Він для цього надто вихований. Або знав, що не варто ставити запитання, на які не хочеш знати відповіді. Він підозрював, що я збираюся вбити його, послати чіткий сигнал. Потрібно визнати, в цьому було щось привабливе, але я задумала дещо інше. Безперечно, потенційних вбивць відлякало б, якби я прикінчила чувака, який видав на мене контракт, але в мене відраза до холоднокровних вбивств.

В цьому Дарувнер мав рацію. О, я могла сперечатися з собою весь день про моральне право, навести ідеальні докази чому потрібно встромити ніж в серце чоловіка, який заробляв на життя посередництвом між вбивцями і їхніми клієнтами, але себе мені не обдурити. Якщо доведеться, я зможу це зробити, але я сподівалася, що до цього не дійде.

Натомість я збиралася спробувати дещо хитріше. Я розраховувала на те, що посередник, навіть посередник вбивць, повинен виконувати будь-який контракт, якщо бажає зберегти свій бізнес.

Я сподівалася, що заради Керфа в мене все вийде. Якщо так, то нікому навіть в голову не прийде спробувати отримати нагороду за мою голову. Якщо ні, то мені майже гарантована смерть. Хай там що, мої проблеми закінчаться. Але спочатку потрібно піти на похорони.

-- -- --

Місто Мертвих. Ззовні воно виглядало як фортеця збудована якимось божевільним принцом, масивні білі стіни, що тягнулися вгору і вгору, хоча на них і не було вартових веж. Всередину вели тільки одні ворота, напрочуд непрактичні, зроблені з дубових колод шириною в тридцять сантиметрів, оббитих залізом і вкритих таємними символами, що пульсували енергією. Біля воріт була об‘ява на пів десятку мов:

Ворота Зачиняються За Пів Склянки До Заходу Сонця.

До Цього Часу Всім Бути Назовні.

Не Смітити, Кров Не Проливати

Ніяких Троїстих Музик, Ніякої Розпусти.


Вона змусила мене задуматися. Це все для того, щоб мертві були в безпеці, чи живі?

Відповідь, як я довідалася пізніше, була трохи і те й інше. Або ні те, ні інше.

За воротами мене оточили мавзолеї. Деякі були ненабагато більші від лялькових будиночків, інші затьмарювали мій пансіонат. Між ними безладно тіснилися надгробки і скульптури.

Вперед вела тільки одна гравієва доріжка. Я пішла по ній, але завдання знайти похорони Корбіна виявилося непростим. Це місце було велетенським лабіринтом.

-- Це он там, на пагорбі з великою, не дуже добре виконаною статуєю Заплаканої Матері.

Я різко повернулася. Це був хлопчисько в балахоні чернця.

-- Що?

-- Похорони твого друга.

-- Хто ти в біса такий?

-- Архат, -- промовив він так, наче це все пояснювало.

-- Чого тобі треба, Архате?

-- Виразити співчуття. Я… підвів твого друга, в певному сенсі. Пробач.

-- Як ти підвів його? – запитала я, та він тільки похитав своєю поголеною головою і сказав.

– Зараз не час.

І зник. Буквально, в мене перед очима.

Якусь мить я просто стояла. Я хочу сказати, а ви що б зробили? Особисто я видихнула повітря і вилаялася.

-- Люсерніс, -- пробурмотіла я до себе, піднімаючись на вказаний ним пагорб. – З кожним клятим днем стає щораз дивнішим.

Я трохи запізнилася. Вони вже закінчили церемоніальний обід і тепер прибирали. Це мене влаштовувало; як би я не любила Корбіна, він не пахнув квітками, і не дивлячись на старанний грим все одно виглядав тим, ким був – трупом, якого посадили в зручне крісло на чолі похоронного стола. Найбільше це нагадувало мені якесь жахливе дитяче чаювання, але як я вже казала, я не з Люсерніса. Там, звідки я походжу, якщо хтось вмирає, ти ховаєш його, якщо маєш якусь землю, або спалюєш, якщо не маєш. Говориш кілька слів, а тоді живеш далі й горюєш. Або святкуєш, як це інколи буває.

Осскіл сидів справа від брата, ще три чоловіка, яких я не знала, займали інші місця, за винятком того, що на кінці столу. Призначеному для дружин або других половинок. Воно було порожнім. Цікаво, Естра не знала про похорони, чи просто вирішила не приходити?

Всі чоловіки були в літах, з разючими бородами. Вони виглядали настільки схожими, що, мабуть були братами. Одягнені в пишне, хоча й дещо поношене, вбрання. Швидше за все професійні жалібники. Інші аристократичні роди не прислали своїх представників; Корбін був ганьбою. Вони ввічливо не помітили всієї справи.

Побачивши мене Осскіл встав і вклонився, але звернувся до Корбіна.

-- Прийшла твоя подруга Амра, Корбіне. Я ж казав, що вона прийде. Вона трохи припізнилася на трапезу, але може ми переконаємо її випити з нами?

Інші чоловіки закивали й заохочувально посміхнулися.

-- Я не проти щось випити, -- спромоглася я вимовити, в Осскіла звідкись з‘явилася пляшка і він наповнив всім склянки, звісно ж не обминувши Корбіна.

-- Може ми переконаємо Амру виголосити тост, Корбіне?

-- Не думаю, що…

-- Тост! Тост! — Відразу обізвалися інші гості, й Осскіл кинув на мене погляд, який приблизно говорив:

-- Підійми за мертвого тост, невихована дикунко.

І я підняла.

Взяла склянку, прочистила горло і сказала.

-- Корбін знав… - лютий погляд Осскіла. – Тобто я хочу сказати, Корбіне, ти знаєш, що з мене промовець не дуже. Ти, гм, хороша людина. Мені пощастило мати такого друга.

Хор “Правду каже! Правду каже!” від інших. Я не знала, що ще сказати. Кинула розпачливий погляд на Осскіла, він кивнув і перехилив свою склянку. Я зробила те саме, очікуючи, що це вино.

Воно виглядало як вино і в основному смакувало як вино, але в ньому було ще щось і в мене майже відразу закрутилася голова, а у вухах почало гупати серце. Я знов поглянула на Осскіла, а він схилив голову в бік брата.

Корбін сидів, посміхаючись, на чолі стола. Він дивився прямо на мене, і я знала цю посмішку. Він приберігав її для дрібних, смішних невдач інших. В ній не було злоби, тільки доброзичливий гумор. Тоді він поглянув на брата і його обличчя стало поважним. Він підняв до Осскіла склянку і кивнув, Осскіл зробив те саме.

А тоді світ стрімко повернувся, і Корбін знов був всього лиш трупом. Але його склянка валялася в траві. Порожня.

Потім прийшов час класти його в гробницю. Вони просто підняли його, разом з кріслом, і віднесли в мавзолей. Поставили в сонячному світлі, що падало крізь вітраж. Поряд з ним поклали невеличкий, акуратний столик з кованого заліза, заповнили його їжею і випивкою. І на цьому кінець. Принаймні я так думала. Осскіл виходив останнім. Я почула, як він шепоче “Прощай, братику”, і побачила, як він цілує Корбіна в чоло. Тоді він вийшов і зачинив двері.

Злодію в мені стало цікаво де замки, і я запитала про це вголос.

-- Навіщо замки в Місті Мертвих? Мертві самі дбають про себе, Амро, як ти щойно переконалася. Тобі тут раді, бо Корбін признав тебе. А якщо якийсь чужинець посміє порушити його спочинок, що ж, для цього існує Сторож.

-- Сторож? Я гадала, що це бабусині казки, щоб діти не шастали по цвинтарю.

-- Абсолютно ні. Сторож Мертвих так само справжній як ти, древній і жахливо потужний. Заборони повішені біля воріт для того, щоб вберегти нас, живих, від нього.

-- Навіть про троїстих музик?

Він всміхнувся.

-- Ця може й ні. Підозрюю, що її вписали, щоб придати всьому певний клас.

-- А кров, розпуста і сміття можуть не сподобатися Сторожу, га?

-- Саме так. Особливо кров. Амро, ніколи-преніколи не проливай тут кров. Сторож зауважить і проведе розслідування. Тобі краще не зустрічатися з ним.

-- Не ображайтеся, лорде Осскіл, але щось мені не дуже віриться.

-- Поглянь он туди. Бачиш мавзолей, той з гаргулями, які творять одна з одною невимовні речі? Це місце останнього спочинку Боркіна Брівса.

-- Найбагатшої людини в Люсернісі?

-- Він справді був найбагатшим. І досі є. Я точно знаю, що в його склепі купа мішків з золотом і коштовностями. На похоронах їх завозили тачками. Я був тоді маленьким хлопчиком.

-- Ви не забули з ким розмовляєте?

Він холодно глянув на мене.

-- Будь ласка, навіть не думай пограбувати склеп Брівса, Амро.

-- Чому до пекла ні?

-- Крім того, що це надзвичайно негарно -- грабувати мертвих? Бо коли Брівса клали в гробницю, її не прикрашали ніякі гаргулії. По суті, там не було жодних прикрас. Це був просто здоровенний, бридкий, невигадливий мармуровий куб. Люди були обурені.

-- Перестаньте, -- промовила я. – Ви хочете сказати, що Сторож перетворив в оце тих, хто намагався пограбувати гробницю?

-- У Сторожа паскудне почуття гумору. Йди поглянь. Я знаю, що ти не повіриш мені на слово.

-- Звісно, що ні.

Інші чоловіки зібрали всяку всячину, що залишилася після похоронів і чекали на Осскіла.

-- Прощавай, Амро. Дякую, що прийшла. Для Корбіна це багато значило.

-- Для мене це теж багато значило.

Я простягнула руку і він потиснув її, а тоді ще трохи притримав.

-- Зайди до мене, коли будеш готова виступити проти вбивці Корбіна. Благаю.

-- Гаразд.

Він вирушив вниз по схилу зі своєю групою найманих жалібників, а я повільно почимчикувала до гробниці Боркіна Брівса. Гаргулії дійсно витворяли одна з одною таке, що судячи з їхніх тривожно людських облич, радості нікому не приносило. Звичайно, це нічого не доводило. Я не повірила жодному слову. Хоча я також сумнівалася, що в мавзолеї завалялася хоча б одна золота марка.

Внизу, напівприхована в бур’янах, була одна гаргулія. Щось у ній змусило мене придивитися до неї. Я відгорнула молочні стебла і поглянула прямо в застигле від жаху обличчя Толума Хенді.

Толум Хенді був злодієм, який як і я працював з Дарувнером. Він зник минулого року.


Розділ 17

Було далеко за північ, коли Хольгрен і я з‘явилися в Шпорі Півня. Я відірвала Хольгрена від “медитації” – яка для мене виглядала підозріло схожою на сон. Хіба що похропуючи зі свистом він промовляв якесь магічне закляття. Якщо так, то розкотистий храп Кістки зливався з ним у досконалій поліфонії.

Я розповіла йому про свої плани, і про обіцянку, яку Дарувнер змусив мене дати. Спросоння роздратований Хольгрен погодився з Дарувнером.

По дорозі до Гайворонника я зробила зупинку на Храмовій вулиці, на північ від Храмового ринку. А докладніше в скромному храмі Мовчазного Бата. Бога таємниць. Куди люди приходили, щоб відвести душу, впевнені, що їх хтось вислухає і збереже це в таємниці.

Хольгрен чекав назовні, наполягаючи, що його таємниці належали тільки йому і він мав намір все так і залишити. Я знизала плечима і піднялася по стоптаних сходах у невеличке, скромне приміщення.

Менш відомим аспектом Бата було те, що він не тільки вислуховував сповіді.

Він, а швидше його священники, ще зберігали цінні речі. Все, що вважалося таємницею, у Мовчазного було в безпеці.

Тут я тримала свій пенсійний фонд. Відсотків тут, як у лихваря, не платили, але й платні за зберігання теж не брали, а безпечнішого місця ніж храм Бата не знайти в цілому світі. Я точно не стала б красти в нього. Що трапилося з тілами тих, хто спробував, теж було таємницею.

Біля вузьких дверей мене зустрів прислужник, нічим непримітний, за винятком того, що в нього були зашиті губи. Мене завжди цікавило, як вони їдять. Ще одна з таємниць Бата. Він провів мене мовчазними залами, залитими м‘яким світлом свічок з легеньким запахом невідомого мені, мускусного фіміаму. Я звикла сприймати ці пахощі, як запах таємниць, і хтозна, може саме так і є.

Не знаю як, але всередині будинок був більшим, ніж здавалося ззовні. Не знаю наскільки більшим, але достатньо великим, щоб переконати мене, що Бат мав у своєму розпорядженні потужні чари.

Невдовзі ми зупинилися перед простими дубовими дверми і прислужник провів мене крізь них. Всередині була невеличка, біла кімната. З меблів -- тільки маленький столик, на якому знаходилося одинадцять ланцюжків: довгих, вузьких золотих зливків, вилитих, щоб ламатися докладно на десять однакових шматків, або планок. В планці десять марок. В ланцюжку десять планок. Тисяча сто золотих марок. Після чого в мене на рахунку залишалося пів десятка марок.

Для Бата не існує таємниць.

Я склала ланцюжки в принесену з цією метою торбу і повернулася йти. Зі здивуванням побачила, що прислужник досі стоїть біля дверей.

-- В мого пана є для тебе повідомлення.

Волосся в мене на потилиці стало дибом, частково тому, що кімнату залили чари, частково тому, що мені стало моторошно, що він до мене обізвався. Раніше такого точно не бувало.

-- Як ти заговорив з зашитими вустами?

Він посміхнувся, на його посмішку було страшно дивитися.

-- Я не можу сказати. Але міг би показати…

-- Гм. Ні, дякую. Що за повідомлення має верховний жрець для мене?

Він похитав головою.

-- Це не Дальтас.

-- А. Ти хочеш сказати… -- тепер я вкрилася гусячою шкірою. Наперекір собі затремтіла.

-- Так.

Сам Бат мав для мене повідомлення? Що це в біса таке?

-- Мій пан просить передати, щоб ти остерігалася Тієї, Що Кидає Вісім Тіней.

-- І хто це?

Але я пригадала попередження кривавої відьми про Восьмикратну Суку.

-- Мій пан не каже.

-- Я здивована, що він взагалі щось сказав. Адже він Мовчазний і все таке.

Прислужник знов посміхнувся тією своєю жахливою посмішкою.

-- Таємниці – валюта мого пана. І хоча він ощадливий, та все-таки не скупий. Він витрачає акуратно, але це не те саме, що тільки накопичувати.

-- Отже, він не Мовчазний Бат. А як? Дуже Тихий Бат? Надзвичайно Стриманий Бат?

-- Як хочеш. Але тепер можна сказати, що в тебе теж є таємниця. Було б розумно зберегти її.

-- Це попередження твого пана?

-- Порада твого покірного слуги. Ті, що приходять сюди щоб зізнатися в своїх провинах, вадах, гріхах… Чи будуть вони приходити, якщо знатимуть, що Мовчазний інколи розмовляє?

Я знизала плечима.

-- Бат вирішив поділитися зі мною таємницею. Думаю, я зможу зберегти таємницю про нього.

Він схилив голову і плавно вийшов за двері. Я рушила за ним і на сходах зустріла Хольгрена. По дорозі в Гайворонник я запитала його:

-- Чув коли-небудь про когось на ім‘я Та, Яка Кидає Вісім Тіней?

-- Богиня. Її вбили під час Воєн Богів. Чому питаєш?

-- Не знаю. Здається мені потрібно остерігатися її. Але якщо вона мертва… Ти сказав воєн. Їх, що було більше ніж одна?

-- О так. Кілька воєн, які привели до останньої. Всі схильні зосереджуватися тільки на останній. А чому ти повинна остерігатися богині?

Я посміхнулася.

-- Це таємниця. Якби ти зайшов зі мною…

Він підняв брову і насупився. І зав‘язав з цією темою.

-- -- --

Гайворонник після півночі не надто приємне місце. Нещасні люди валялися в канавах, інколи їх було неможливо відрізнити від сміття, поки вони не ворухнули головою, або не простягнули руку в німому проханні. Я вже забула наскільки Гайворонник депресивний, а також який жахливий сморід може бути влітку.

Темні вулиці просто клекотали злими намірами, стражданням і злиднями. Перед тавернами й закритими віконницями магазинів тинялися без діла гульвіси, вони передавали один одному пляшки з дешевим елем і надто голосно сміялися нещирим сміхом. Їхні очі спостерігали, як ми підійшли до Шпори Півня, оцінювали нас, вирішували хижаки ми чи здобич. А може це був надто простий образ. Тут всі м‘ясо. Питання тільки наскільки це м‘ясо тверде, чи варто брати на себе клопіт, щоб завалити його і схрумати.

-- Велика риба пожирає дрібну, -- пробурмотів Хольгрен, в певному сенсі повторюючи мої думки. – Може, за винятком, коли дрібні рибки збираються разом, щоб зжерти велику рибу.

Я фиркнула. Мене не повинно дивувати, що це оточення налаштувало Хольгрена на філософський лад. Як-не-як він вирішив оселитися поряд з кладовищем. Мені воно просто нагадувало старі погані часи. Белларіус. Зовсім інше місто, зовсім інші часи, мені навіть інколи здавалося, що зовсім інше життя. Але все одно недостатньо давно і недостатньо далеко, і якщо я випадково забувала, мені вистачало поглянути на своє обличчя в шрамах в дзеркалі, або в очах незнайомця.

Я оглянула перекошений, напівзруйнований, двоповерховий будинок, що знаходився перед нами. Він весь був дерев‘яним і прогнилим. Десятиліттями не бачив фарби. Мабуть, термітам доводилося триматися за руки, щоб він не розвалився.

-- У термітів є руки? – запитала я Хольгрена.

-- Сумніваюся. Хоча ніколи не перевіряв. Чому питаєш?

-- Ходімо, -- сказала я. – Давай закінчимо з цим. Чим швидше ми заберемося звідси, тим краще.

І я увійшла в дещо перекошені двері Шпори Півня, Хольгрен відразу за мною.

-- -- --

В такому місці як Шпора Півня навіть не намагаються ставити крісла і лавочки так, що з них не видно дверей. Ніхто не хоче сидіти спиною до новоприбулих клопотів. Коли я увійшла в двері, мене пронизали два десятки пар очей.

Ну, за винятком одного волосатого здорованя, який десь втратив одне маленьке, схоже на свиняче око, до того ж в недалекому минулому, судячи з гною, що витікав з однієї з очних ямок. Йому варто було подумати про пов‘язку на око; якщо не для себе, то принаймні для тих, хто змушений на нього дивитися.

За мить всі очі пересунулися з мене на Хольгрена, це відразу укріпило мою віру в амулет, який він мені дав. Або справа була в його вишуканому одязі. Я почула, як Хольгрен шморгнув позад мене носом.

-- Що за сморід? – пробурмотів він.

-- Здається вони тут варять пиво.

-- О. А я думав це котяча сеча. Це повинно так смердіти?

-- Може в їхній рецепт входить котяча сеча.

Я чула і про дивніші інгредієнти. Прибиті дрючком півні й ще щось в тому дусі. Тому я в основному п‘ю вино.

-- Щось мені геть пити розхотілося, -- сказав Хольгрен.

-- Ходімо, притиснемо бармена.

-- На рахунок інгредієнтів?

-- На рахунок власника.

-- Чудова ідея. Я завжди казав, скаржитися потрібно керівництву.

Хольгрен нервував. Коли він нервував, то намагався жартувати, нарешті збагнула я. Те, що Хольгрен нервував, змусило нервувати мене. Що своєю чергою розлютило мене. Я підійшла до стійки, що тягнулася вздовж лівої стіни, де бармен водив брудною шматкою по брудній поверхні.

-- Коли закінчиш перемішувати болото, я хочу поговорити з Гавоном.

-- Йо ту ма, -- промовив хирлявий чоловік, чи щось в цьому роді.

-- Ти по-людськи вмієш говорити?

Він відхаркнув і сплюнув.

-- Гавона ту нема.

Я підняла важку торбу на стійку і відкинула клапан, щоб він побачив.

-- Давай його сюди, і швидко, або я покажу це всім присутнім. Якщо я це зроблю, вони спробують його в мене забрати, а тоді мені й моєму другу доведеться їх всіх вбити. Це не піде на користь бізнесу.

Якусь мить він вдивлявся в мене.

-- З усіма вам не справицця.

-- Якщо вони заберуть золото Гавона, то немає значення справимося ми чи ні. Принаймні для тебе, бо він приб‘є тебе за те, що замість пильнувати його справ, ти шукаєш меду в сраці.

Він подумав.

-- Маєш рацію. Стій ту.

Він поліз по древніх сходах в пітьму нагорі. Троє найздоровіших клієнтів сприйняли це як сигнал до дії. Вони встали й підійшли до нас з Хольгреном, погані наміри виписані на їхніх обличчях. Ніж ковзнув мені в долоню, але Хольгрен став між мною і ними.

-- Джентльмени, -- сказав він, багряне світло раптово заіскрило між його долонями. – Бармен невдовзі повернеться. Я впевнений, що він відразу вам наллє. До цього залишайтеся на своїх місцях.

Двоє з них побачили в цьому сенс. Один, худорлявий зі здоровезними руками, доторкнувся до чогось під сорочкою. Якийсь талісман. Я бачила, що він вирішував, чи покластися на нього.

-- Ей, я тільки хочу побалакати на самоті, -- сказав він. – Оскільки ви вперше в цьому чудовому закладі, я подумав…

Невиразною плямою у відбитому світлі ліхтаря ніж з його пояса полетів у напрямку горла Хольгрена. Хольгрен рухався швидко, швидше, ніж можна було від нього очікувати. Він відхилився вбік, і лезо ножа, задівши йому вухо, вбилося в стіну позад стійки.

Чувак не чекав, щоб побачити, чи його ніж поцілить; він вже мчав вперед, стиснувши свої здоровенні руки в кулаки. Хольгрен виставив свою руку, долонею вперед, й іскристе багряне світло метнулося з руки в обличчя потенційного вбивці. Там воно почало вгризатися в плоть як голодний звір. За якусь мить я вже бачила його зуби крізь дірку в щоці. Він заверещав і спіткнувся, почав дряпати власне обличчя. Гепнувся на втрамбовану земляну підлогу і поверещав ще трохи. Хольгрен помацав поранене вухо. Рука вкрилася червоним. Він витягнув з рукава хусточку.

-- Досить цього, магу. – Голос зі сходів, м‘який, трохи писклявий. Я глянула вгору і побачила абсолютно непримітного чоловіка, який барабанив пальцями по поручнях, бармен позад нього.

-- Він почав, Гавоне.

-- А ти закінчи, Анградо.

-- Гаразд.

Я не побачила, що зробив Хольгрен, але дивне світло, яке мерехтіло на тому, що залишилося від обличчя здорованя, згасло. Через кілька секунд він перестав верещати. Я глянула на нього, тоді придивилася краще. Єдиними ранами на його обличчі були подряпини, які він сам собі заподіяв.

Хольгрен нахилився, поклав руки на коліна і невимушено промовив.

-- Оте брязкальце в тебе на шиї ніколи за кілометр не наближалося до мага. Аж до сьогодні.

Тоді випрямився і рушив до сходів. За мить я пішла за ним.


Розділ 18

-- Чому ти не прикінчив його, Анградо? – запитав Гавон, жестом запрошуючи нас сідати за освітлений свічками стіл посеред пітьми, що панувала нагорі.

-- Навіщо мені з ним панькатися? – відповів Хольгрен.

Гавон захихикав.

-- Ти завжди був надто вередливим, навіть для свого блага. Цей не з тих, хто подякує тобі за те, що ти пошкодував його. Він вб‘є тебе при першій нагоді.

-- Не вб‘є. Навіть якщо йому випаде найслушніша нагода. І якщо я вередливий, то що тоді сказати про тебе?

-- Мені наплювати на люб’язності.

-- Ти маєш на увазі на мораль. Чи на сумління?

Гавон невесело засміявся.

-- Бачу, ніхто так не тримає зла, як люди з Долини.

-- Кому краще знати, як не тобі. Але я тільки наполовину виходець з Долини, хоча ти використовуєш кожну можливість, щоб підкреслити це.

-- Я також підкреслюю, що ти тільки наполовину чоловік.

Хольгрен посміхнувся, і я зрозуміла, що зараз все піде шкереберть.

-- Марієтті цього було достатньо, -- сказав він. – Як поживає твоя сестра?

І в цю мить з‘явилися ножі. Зненацька Гавон тримав два величезних різницьких тесака, а Хольгрен лезо з білого світла, яке сипало іскрами і шипіло. Вони обоє стояли на ногах, крісла були відкинуті назад.

-- За таке я випущу твої напівкровні кишки на підлогу, -- сказав Гавон. Хольгрен тільки посміхався.

Я прочистила горло.

-- Бачу, ви знайомі?

-- О, так, -- сказав Гавон. – У нас з Хольгреном Анградо давні рахунки.

Я повернулася і поглянула на Хольгрена.

-- Міг би й сказати мені, -- дорікнула я.

-- Ти не питала.

-- В мене є ідея, -- сказала я. – Давайте сховаємо ножі й займемося справами. Гавоне, ти все ще можеш когось вбити і при цьому заробити.

Я підняла торбу на стіл перед ним. Побачивши стільки золота, він закліпав очима. Ножі зникли й раптово на його губах з‘явилася посмішка. Він навмисно повернувся до Хольгрена спиною, обличчям до мене.

-- Щоб ти знала, знайомство з ним не принесе тобі знижки. По суті я повинен взяти з тебе додаткову плату.

-- Повір мені, я вже шкодую, що знайома з ним.

Хольгрен зрозумів натяк і загасив своє лезо.

-- Давай поговоримо.

Я внутрішньо зітхнула з полегшенням. Назовні вдала, що сумніваюся.

-- Чесно кажучи, не думаю, що ти візьмешся за цей контракт.

-- Мені ще не зустрічався такий, який я не міг би виконати.

-- Я хочу, щоб ти виконав його особисто.

-- Тут може бути проблема. Я вже цим не займаюся. Тільки в особливих випадках.

-- Що ж, пробач, що згаяла твій час.

Я закрила торбуу і почала вішати її на плече.

-- Давай я принаймні вислухаю тебе, -- сказав Гавон і сів на своє місце.

Я зняла амулет Хольгрена.

-- Ти видав контракт на таку собі Амру Тетіс. Я хочу, щоб ти прийняв контракт на будь-кого, хто прийде отримати за нього винагороду.

Він відверто розсміявся.

-- Мушу признати, в тебе є яйця. Це майже розумно. Гадаю, ти хочеш, щоб про це всі дізналися.

- Звичайно. Мертвим не до помсти.

-- Чому ти думаєш, що я погоджуся на таке?

Я зробила здивований вираз.

-- Заради грошей, звісно. Один ланцюжок тільки за згоду, а ще десять на випадок якщо тобі дійсно доведеться когось вбити.

-- Я прямо зараз можу прикінчити тебе, заробити нагороду за оригінальний контракт, і забрати все, що принесла ти.

-- Для цього тут він, -- я тицьнула великим пальцем у напрямку Хольгрена. – До того ж ти цього не зробиш. Погано для бізнесу. Вбивати потенційних клієнтів.

Гавон відкинувся в кріслі, забарабанив пальцями по підлокітнику.

-- Якщо я погоджуся, то в мене з‘явиться ціла купа різноманітних проблем. Люди стануть намагатися перебити контракти. Почнеться безлад.

-- Так. Я вже бачу як він розростається, як люди намагаються перебити один одному ціну. І кожен з них платить тобі десять відсотків комісії, що не підлягає поверненню. Всі оті купи золота, справжнісінький безлад.

Повільно, він посміхнувся.

-- Мені подобається хід твоїх думок. Але на жаль, я не можу особисто взяти це замовлення. Я повинен зберігати нейтралітет. – Він нахилився вперед. – Я видам контракт і розповсюджу інформацію, а тобі доведеться ризикнути в надії, що цього достатньо. І якщо оригінальний клієнт забажає збільшити свою винагороду, що ж…

Він знизав плечима.

-- Хай буде так.

Не все на що я сподівалася, але я гадала, що цього буде достатньо. Принаймні, на перших порах. Я встала і він вчинив те саме.

-- Гавоне, невдовзі я заберу своїх десять ланцюжків. Як тільки прикінчу твого іншого клієнта.

-- Побачимо.

-- Я знаю хто це, але хотілося б підтвердження. Не маєш бажання допомогти мені?

-- Боюся – це конфіденційна інформація, входить в послугу і все таке. Було приємно мати з тобою справу, Амро Тетіс. Раджу тобі вийти через задній вхід? Гадаю, спереду на тебе вже чекає пів десятка головорізів. В Гайвороннику новини розповсюджуються швидко, особливо якщо вони пахнуть золотом. Хольгрен, звичайно, може вийти тим самим шляхом, що й прийшов.

-- -- --

Новини дійсно розповсюджуються швидко, але Хольгрен промчав через різношерсту колекцію вбивць, що чекали на нас назовні, немов осінній шторм з-над Драконового моря. Буквально. Важко встромити в когось ніж, коли ти котишся по вулиці, бо тебе несе шквальний вітер. Хольгрен виявився значно могутнішим – і різностороннішим – ніж я собі уявляла. А в мене буйна уява.

Ми повернулися до цивілізації якраз вчасно, щоб ще зайти до Тамбора. Оскільки я фактично залишилася без засобів до існування, Хольгрен купив глечик, ми сіли на вулиці, за один з подряпаних столиків, і попивали оцет. Після тривалої мовчанки Хольгрен нарешті обізвався.

-- Ти хоч розумієш, що натворила?

-- Гм, врятувала свою шкіру?

-- Це теж. Може. Але ти також назавжди змінила неписані закони в Люсернісі. – Він похитав головою. – Гавон вже майже десять років заправляє найманими вбивствами в цьому місті. Але якби йому дали ще стільки ж часу, він би ніколи не додумався до твого хитрого плану. За одну ніч ти зробила цього покидька багатшим, ніж він будь-коли смів мріяти.

-- Отже, ти знав, що ми йдемо на зустріч з ним! Чому не сказав, що ви знайомі?

Він посміхнувся.

-- Як я вже казав, ти не питала. Чесно кажучи, я сподівався, що ситуація вийде з-під контролю і я зможу вбити його.

-- Що між вами трапилося?

-- Ми зростали разом, у Кіраборі. Він мій двоюрідний брат. Ми з ним ніколи не були в дружніх стосунках.

-- Він років на двадцять старший за тебе.

-- Одна з переваг магів, Амро, це те, що ти не мусиш виглядати на свій вік.

-- Ти дійсно переспав з його сестрою?

Він здригнувся.

-- З Марієттою? Я б волів переспати з феклою. Точно безпечніше, а можливо й значно приємніше. Вайлуватий вважався найпривабливішим з усього їхнього виводку.

Він перевів погляд з келиха з вином перед собою на вулицю, що пролягала поряд з альтанкою, де ми сиділи. Не пам‘ятаю, що збиралася сказати далі, бо раптом Хольгрен кинувся через стіл на мене, збивши мене на землю. Пам‘ятаю, як моя рука затиснула руків‘я ножа, а тоді весь світ вибухнув полум‘ям.

-- Не висовуйся! – зашипів Хольгрен, тоді скотився з мене й сів прямо. З похмурим, як в смерті обличчям, він однією рукою виконав складний жест і полум‘я раптово зникло, залишивши навколо нас обгорілі, вкриті димом руїни, які ще кілька секунд тому були альтанкою Тамбора. І кількома іншими клієнтами Тамбора.

По вулиці бігали й кричали люди. Ломова коняка зі страху понесла і перетворила віз разом з кучером в безформну масу. Навколо панував суцільний хаос, але цей хаос якомога швидше намагався втекти куди подалі, залишаючи після себе спокій.

Я почула оплески. Виглянула на вулицю і побачила, що до нас наближається Бош, позаду нього пів десятка мечників. Він плескав у ритм своїх неспішних кроків.

-- Чудові чари негації, -- сказав він. – Особливо без підготовки. Я аплодую Вам, сер.

Хольгрен встав і обтріпався.

-- Я вб‘ю тебе за таке, -- промовив він м‘яко і неквапливо пішов на вулицю в напрямку Боша.

-- Благаю, давайте уникнемо зайвої конфронтації. Зі свого боку я прошу пробачення, -- сказав Бош. – Я й гадки не мав, що мій колега маг може перебувати в компанії цієї злодійки. Я з радістю залагоджу свою вину. Як тільки отримаю її труп.

Він вказав своїм зарослим підборіддям в мій бік.

-- Що скажете?

-- Скажу, що ти надто багато патякаєш.

-- Так і бути, -- просичав Бош і ще одне полум‘я бухнуло з його відкритих рук, Хольгрена поглинув вогняний вихор. Я ледь розрізняла його обриси, темну, розмиту пляму в самісінькому серці вогняної зливи. На моїх очах невиразний силует звалився на землю. Я побачила, як Бош посміхається, краплини поту стікають йому по обличчю, капають з носа і небритого підборіддя. Його люди стояли й дивилися, більшість з відвислими щелепами. Не кожен день побачиш дуель магів.

Нарешті річка вогню чмихнула, сповільнилася до струмка, зупинилася. Запанувала моторошна тиша.

Хольгрен стояв на одному коліні. Його одяг димів, але худе обличчя залишалося незворушним.

-- Моя черга, -- сказав він і махнув пальцями однієї руки.

Тіло Боша буквально вибухнуло, заляпавши мечників і двадцять метрів мощеної вулиці кров‘ю і кривавими шматками плоті. Від нього залишилася тільки голова, яка впала на землю, і присягаю Керфом, кілька секунд моргала. Побачивши це, мій шлунок зробив заднє сальто.

-- Вам краще піти, -- сказав Хольгрен найманцям і вони побачили в його словах сенс. Хольгрен підняв голову Боша за пряме, жирне волосся. Поглянув у шоковані очі, що моргали.

Бош прошепотів якесь слово і його очі стали холодними й мертвими. Нікого немає вдома.

-- Чорт забирай, -- сплюнув Хольгрен. Він поглянув на мене і в його очах було щось дике. – Він стрибнув.

-- Що? Що це означає?

-- Це означає, що ми ще з ним зустрінемося. Ходімо, -- сказав він.

Я кивнула. Міська варта була вже в дорозі. Нам потрібно було валити.

-- Але куди?

-- Назад до Гавона. Куди ж іще?

-- Але якщо Бош насправді не мертвий…

-- Він мертвий. Просто запевнив собі короткий вихід “на біс”. Ти хочеш анулювати контракт на себе чи ні?

-- Ще б пак. Ходімо поговоримо з твоїм кузеном.

Ми вирушили найближчим провулком. Ми зупинилися тільки раз, поки я крала чиюсь свіжовипрану сорочку зі шнура для білизни на другому поверсі. Хольгрен мовчки взяв її від мене і загорнув макітру Боша, використовуючи рукави як ручку.

В Люсернісі не можна просто так ходити з відрізаною головою. Але як я відкрила, можна ходити з предметом у формі голови, загорнутому в полотно, що стікає кров‘ю. Думаю, просто ніхто не хоче знати, що ти ходиш з відрізаною головою, і всі вдячні тобі за тактовність, коли ти залишаєш їм місце для сумнівів. Хай там що, ніхто не звертав на нас уваги, а ті, хто звернув, обходили стороною.

Не знаю, що відчував Хольгрен, він замкнувся в собі. По дорозі я час від часу крадькома глипала на нього, і можу сказати тільки, що його обличчя з застиглого перетворилося в кам‘яне. Щодо мене, то я намагалася примиритися з тим, що побачила.

Я бачила і сама спричиняла смерть. Вона не буває красивою. Не існує “правильного” способу вбивства – якщо потрібно когось вбити, ти робиш це будь-яким доступним способом. Справа не в тому, що Хольгрен так спокійно перетворив Боша в червону пляму, і не в тому, що Боша спіткав такий видовищно мерзенний кінець. Мене турбувало, як легко Хольгрен зробив це. Він вирішив, що Бош помре, і просто так, Бош помер. Неприємною, ефектною, насильницькою смертю.

Така груба сила вселяла жах.

Я не могла повірити, що жартувала з кимось, хто міг, одним помахом пальців, перетворити мене в дрібний червоний туман.

Отже. Під час цієї подорожі між нами виникла певна стриманість. Коли ми вдруге тієї ж ночі з‘явилися у Шпорі Півня, Хольгрен вже не жартував, і більше нікому не хотілося спробувати щастя.


Розділ 19

Хольгрен просто зніс двері з завіс і перевальцем зайшов всередину, ліниво помахуючи головою Боша туди-сюди. Покидьки і лиходії, головні клієнти Шпори Півня, розумно залишилися на своїх місцях і старанно уникали зорового контакту. Хольгрен піднявся потрісканими дерев‘яними сходами в офіс Вайлуватого. Я йшла за ним. Двері в офіс Хольгрен теж зніс.

Вайлуватий сидів за столом і наминав пізню вечерю. Пиріг зі свининою, судячи з запаху. Моя торба повна золота досі лежала перед ним. Він не підвів погляд, не сказав нічого, взагалі не відреагував на Хольгрена. Просто механічно продовжував напихати рот пирогом зі свининою. Коли Хольгрен кинув на стіл загорнуту голову Боша, Вайлуватий нарешті поглянув на нього, і в його погляді не було нічого, крім презирства.

Цих двоє дійсно ненавиділи один одного, і один з них приб‘є іншого, швидше раніше, ніж пізніше. Я це нутром відчувала.

-- Ти повідомив Боша, як тільки ми вийшли, -- сказала я.

-- Взагалі-то, ще до того, -- відповів Вайлуватий.

-- Тримай його голову.

Вайлуватий відкинувся в кріслі, рукавом витер рота.

-- В мене був кіт, який теж приносив мені всяку здохлятину. Ти що хочеш бути моєю домашньою твариною, Амро Тетіс?

Хольгрен вилаявся і кулаком виніс Вайлуватого з крісла. За мить Вайлуватий вже був на ногах, в руках ножі. Хольгрен пробурмотів якесь різке слово і раптово Вайлуватий Гавон виявився розп‘ятим на стіні. Його ноги не торкалися підлоги. Проте розтягнений, прибитий до стіни, цілковито безпорадний в полоні Хольгренових чарів, Вайлуватий Гавон виглядав на знудьгованого.

-- Я приніс тобі голову Боша, Гавоне. Тепер моя компаньйонка забере своїх десять ланцюжків.

Гавон відкрив рот, щоб щось сказати, але що це було, ми не почули, бо крізь вікно з шумом увірвалося маленьке, чорне страхіття.

Суцільні зуби і пазурі, воно було трохи меншим за Кістку. Від нього тхнуло гнилою кров‘ю і горілою плоттю. Воно розбило дерев‘яні планки віконниці так, наче вони були з паперу і з сичанням та вимахуючи колючим хвостом, приземлилося на столі. В нього була голова жука. Якби жуки досягали розмірів собаки.

Хольгрен кинув свого кузена і почав вимовляти інше закляття. Надто пізно. Страхіття схопило голову Боша і вискочило у вікно перш ніж з його губ злетіло два співучих слова. Соромно зізнатися, але я навіть не встигла вихопити ножі до того, як воно зникло.

-- Заради всіх мертвих богів, що це було? – запитала я.

-- Маленький демон. Виявляється Бош був демонологом, -- Хольгрен сплюнув. – Тоді ми точно ще зустрінемося з ним.

Гавон почав сміятися. Щирим, сповненим гумору сміхом. Присягаю, в куточках його очей з‘явилися сльози. Через кілька секунд йому було важко перевести дух.

-- Здається, твоє золото ще трохи побуде в мене, -- видавив він з себе нарешті, тоді знов залився сміхом.

Коли ми виходили, Гавон продовжував хихикати. Його веселощі переслідували нас на сходах і аж до дверей.

-- -- --

Коли ми з Хольгреном повернулися до його притулку, на небі вже жеврів світанок. Хольгрен був не в настрої розмовляти. Він плюхнувся на свій вкритий пилюкою диван, а Кістка перевальцем підійшов до нього і поклав важку голову йому на коліна. Хольгрен ліниво шкрябав його і дивився в нікуди.

-- Ми знаємо, що Бош працював… працює на цього еламнерця, -- сказала я. – Ясно як день, що за всім стоїть його бос. Смерть Корбіна. Контракт на моє життя. Тільки проблема в тому, що я гадаю, еламнерець мертвий.

-- В якому сенсі?

-- В прямому. Я не казала тобі, що прокралася на його віллу.

Я розповіла Хольгрену про побачений мною труп, про ніж, що стирчав у його грудях, про чари, які заливали кімнату.

Хольгрен довго дивився на мене.

-- Просто для ясності, ти знаєш, що я маг, правильно?

-- Знаю, сарказм личить тобі, як шитий на тебе костюм, але зараз я трохи змучена. Може відразу до суті?

-- Те що ти бачила – не місце злочину, ритуального чи ще якогось. Це -- утримування. Жорстокий ритуал зі степів Ардеша. Чоловік, якого ти бачила не мертвий. Він просто… на паузі.

-- На паузі? Що це в біса означає?

-- На паузі. В підвішеному стані. Знаходиться поза часом. Заморожений. Але витягни ніж йому з серця, і він оживе. Взагалі-то, ці чари доволі складні. Ніж потрібно встромити докладно між двома ударами серця.

-- От, лайно. Отже, Бош дійсно всього лиш посіпака еламнерця?

Він знизав плечима.

-- Не знаю, як ти прийшла до такого висновку. Те що він не вбив свого працедавця, не означає, що він не зрадив його.

-- Ні, послухай. Цей еламнерець наймає мага, змушує його виконати цей ритуал. Це точно не виглядало як щось, чим можна захопити когось зненацька.

-- Ні. Ритуал вимагає добровільної участі.

-- Що за людина захоче, щоб її отак вирвали з життя? Ввели в підвішений стан?

-- Не маю ані найменшої гадки.

-- А я знаю. Хтось у кого залишилося обмаль часу. Хтось, кому потрібно його економити. Хтось хворий. Або хто вмирає. Хтось, хто чекає на прокляті Керфом ліки.

Хольгрен посміхнувся.

-- А ти розумна, Амро. Може на ліки з Віку Богів?

Я встала і пішла до дверей.

-- Поки що не переплавляй жабу, Хольгрене. Потрібно довідатися трохи більше перш ніж робити щось, чого не виправити.

-- Звучить розумно. Ти куди?

-- Відвідати певного аристократа на Променаді.

-- Мабуть, я повинен сказати щось кумедного, але мені на думку спадає тільки “Га?”

-- Давно втраченого брата Корбіна. Якщо ми збираємося навідати еламнерця, то нам потрібні найманці. В мене вже немає грошей, але в барона Трасена є. І гарний привід їх потратити.

-- Якщо матимеш час, то зайди ще в храм Лагни й поглянь може той старий знає щось про жабу.

Я простогнала.

-- Що?

-- Він мені не подобається. Від нього смердить і я почуваюся біля нього дурепою.

-- Біля нього всі почуваються дурнями. Він верховний жрець бога знань.

-- Добре. Але тобі доведеться позичити мені гроші, щоб заплатити йому.

-- Це не платня, а даток.

Я фиркнула.

-- Я можу щось для тебе зробити? – запитав він, передаючи кілька марок.

-- Взагалі-то, так.

Я розмотала з ґудзика волосся Боша і передала йому.

-- Зможеш з допомогою цього знайти Боша, навіть якщо в нього більше немає тіла?

Він взяв волосся і посміхнувся. Це не була приємна посмішка.

-- Так, звісно.

-- Якщо барон Трасен погодиться допомогти нам, я скажу, щоб він відправив тобі гінця. Я хочу зробити це цієї ночі.

-- Підозрюю, в тебе є план.

-- Ні, це швидше суцільний безлад. Побачимо, чи до вечора стане краще.


Розділ 20

Осскіла не було вдома.

Вартовий біля воріт в маєток Трасенів не хотів сказати мені навіть цього, поки я не назвала себе, тоді після тихої наради зі своїм партнером, який після цього зник всередині, вийшов хтось вищий рангом і повідомив мені, що барон снідає з лордом Морно і з радістю прийме мене відразу після півдня. Видно Осскіл залишив інструкції.

Мене трохи здивувало, що Осскіл настільки впливовий, що снідає з Морно. Лорд Морно, губернатор Люсерніса, переважно має купу справ, зайнятий всіма отими політичними маневрами, які тягне за собою управління найбільшим містом на Заході. Людина на сторожі закону і порядку до глибини своєї чорної, зморщеної душі. Від управління Люсернісом у нього, мабуть диспепсія. Гадаю, він постійно недосипає.

Десятки років спадкові правителі Люсерніса були настільки безпорадними і бездарними, або продажними і жорстокими, що врешті-решт королю довелося знищити їхній рід і призначити губернатора. Морно не пощастило бути компетентним і лояльним, а ще як подейкували, він був одним з фаворитів королеви. Король Вос III не дурень. З королевою на двадцять років молодшою за себе, він надав Морно високу честь відновити правопорядок у Люсернісі, який чисто випадково виявився за шістсот кілометрів від двору. Чи був Морно її коханцем? Хтозна? Але з того часу він зганяв свою образу на місті.

Пірати більше не чатують біля самого берега, бунти тепер рідкість; менше людей помирає з голоду і більше платить принаймні символічні податки. Морно не дає розійтися по швах найбільшому місту на Драконовому морі.

Але це не означає, що мені цей негідник подобається.

Щоб якось провести цих пару годин, я вирушила на Храмову вулицю, порозмовляти з найбільш сварливою, найбільш обізнаною особою в Люсернісі.

-- -- --

-- Я старий, змучений і зараз час мого сну. Забирайся.

Він верховний жрець Лагни, бога знань. А оскільки Лагна мертвий, то насправді він лише бібліотекар, який вважає себе великим цабе.

З тим, що він старий не посперечаєшся; навіть його зморшки мали зморшки, а волосся – не більше ніж срібна сіточка на плямистій маківці голови. Він спирався на криву палицю, а одна нога висіла мертвим вантажем. Молодий прислужник, який направив мене в його келію в задній частині переповненого книжками храму, мабуть, служив не тільки Лагну, а й старому.

-- Мені потрібна твоя допомога, святий отче.

-- Те, що тобі потрібна допомога – курва, очевидно, -- сказав він, уважно глянувши на мій вигляд. – Але я сумніваюся, що тобі ще щось допоможе.

-- Скільки за невеличку інформацію про артефакти з часів до Діаспори, а докладніше про статуетки золотої жаби, приховані в древніх храмах на болотах Гол-Шена?

-- О, це не коштуватиме тобі нічого, бо я про них ні хрена не знаю. Я служу богу знань, а не всяких дурниць. Ти дурепо. Джессепе, проведи до виходу цю лису, тупу йолопку.

Боги, як я ненавиділа розмовляти з цим старим диваком. Проте інколи, коли я брала особливо таємничі контракти, мені доводилося це робити. Та ніякого задоволення мені це не приносило.

-- А богиня, яка кидає вісім тіней?

Він підняв брови.

-- Ти хочеш знати про Восьмикратну Богиню?

-- Ні. Я просто запитала, щоб ти ще трохи більше відчув себе розумнішим за мене.

-- Оце цікава богиня. Взагалі-то, про неї мало хто знає. А точніше, що її вісім втілень це просто…

-- Бачу, ти сів на свого коника. Просто чудово. Але в мене сьогодні ще купа роботи.

-- Що ж, почнемо зі зброї. Готовий побитися об заклад, ти любиш штрикати ножиком, тому це хоча б трішечки приверне твою увагу.

Він обережно сів на стільчик на трьох ніжках, що стояв поряд з солом‘яним матрацом. Це були єдині меблі в кімнаті, тож мені довелося стояти. Він з болем зітхнув і витягнув перед собою мертву ногу. Джессеп стояв у кутку і намагався приховати дурну посмішку.

-- Подейкують, що Вона зробила Клинки з частинок інших богів, -- сказав він. – Зі шматків безсмертної плоті й кісток, що лежали розкидані по полях битв Богів під час Ери Хаосу. Це правда перекручена за тисячоліття.

-- Правда в тому, що Вона потрапила до Шема, Малого Герцога Одинадцяти Кіл Пекла. Батько продав Її Шему, щоб Вона служила йому. Той намагався зґвалтувати Її вісім разів, але кожного разу Вона залишала частинку себе, щоб він задовольнив свою похіть. Сім разів він не наситився, але за восьмим, разом з сім‘ям вийшла його сила. І тоді Одна У Восьми порвала Шема на шматки вісьмома парами рук. Подейкують, Вона зробила Клинки з його рогів, кісток, луски, пазурів і зубів.

-- Вона жахлива і прекрасна, і жоден бог чи демон не сміє жартувати з Нею, бо Вона йобнута на всю голову і небезпечна.

-- Хіба священникам можна лаятися?

Він підняв кошлаті брови.

-- Що, я образив твою ніжну натуру? Я надто старий, щоб перейматися, що думають інші люди.

-- Чому я ніколи не чула про цю богиню?

-- Крім того, що ти повний невіглас? Може тому, що Їй поклоняється тільки купка недоумків. Бо Вона може відгукнутися. В кращому випадку, дехто молиться до одного з Її Втілень. Я чув, що Братство Крові, ота банда асасинів з Пінгула, вважає Калару своєю покровителькою. Хай там як, Вона вже мертва. Хоча коли йдеться про богів, це нічого не означає.

-- Хто така Калара?

-- Восьмикратна Богиня має, ти не повіриш, вісім втілень. Калара, богиня асасинів, одне з них. Зараз спробую пригадати всі інші. Абанон, Богиня ненависті. Моранос, божество пристрасті, Нінкаші, відповідає за відплату, Гелетія, джерело істинного зору і ясності. Скільки вже?

-- П‘ять.

-- Є ще Густ, богиня обману і тіней. Дуже популярна серед злодіїв у Белларіусі.

-- Про цю я чула. Продовжуй.

-- Ксит, завідує смертю і відродженням. І залишається Вісіні, Богиня гниття, інертності, хаосу і розпачу. Вісім, правильно?

-- Так.

-- Не забувай, разом вони утворюють одну. Восьмикратну Богиню.

-- Це все дуже цікаво, але що з клинками?

-- Я знав, що тобі сподобається про штрикання. Розповім тобі що знаю, але знаю я небагато. Я священник, а не зброяр. Кожен з Клинків має відношення до відповідного Втілення-Богині. Тож клинок Абанон в певному сенсі використовує або живиться ненавистю, а кинджал Морано якось зв‘язаний з пристрастю. І так далі.

Я чекала на продовження, але вочевидь він закінчив.

-- Це все? – запитала я.

-- Якщо вже мати справу з одним з клинків, краще щоб він був в твоїх руках. А якби була моя воля, то я не хотів би знаходитися в одній країні з жодним з них.

-- Щиро дякую за цю корисну пораду.

-- Це знаряддя божевільної богині, виготовлені з тіла лорда демонів. А ти що хотіла? “Зброя А проходить крізь броню як крізь масло, а зброя Б дозволяє тобі ходити по воді?”

-- Якось так. Але я розумію, до чого ти ведеш.

Він змінив позу на стільчику і його водянисті коричневі очі заблищали.

-- Ти прийшла по інформацію, але дозволь мені дати тобі пораду. Якщо за якоюсь божевільною примхою долі ти знайдеш один з Її клинків, або він знайде тебе, пам‘ятай одну річ: Ці знаряддя хочуть, щоб їх використовували, і для них рука смертного, що тримає їх, своєю чергою перетворюється в знаряддя. Будь дуже, дуже обережною. А даток залиш у скриньці біля входу. Срібло добре, а золото ще краще. Якщо потрібно більше інформації, можеш поритися на стелажах. Джессеп тобі допоможе, бо сумніваюся, що ти вмієш читати. Мені час подрімати.

Я повернулася йти. Повернулася назад.

-- Ще одне запитання, -- сказала я. – Коротке.

Він зітхнув і поглянув на мене багатостраждальним поглядом.

-- Сторож Мертвих в Некрополісі – існує насправді?

-- Звісно, що існує, ти невігласко. Він справжній, надзвичайно лихий і дуже невдоволений своїм заняттям. Я здригаюся, коли думаю, що трапиться, якщо він втече з Некрополіса. Дай Боже, щоб він наткнувся спочатку на тебе. А тепер пиздуй.

Я пішла за Джессепом до стелажів, які виявилися просто купами й купами книжок, пергаментів, папірусів, згортків і вирізок. Вони були поскладані в якомусь схибленому порядку. Я відчувала це нутром, але не могла його вловити.

-- Слухай, Джессепе, можеш сказати хоч щось хороше про старого дивака?

-- Ну… Він готує тушковану яловичину так, що пальчики оближеш, -- було все що він кінець кінцем зумів придумати.

Джессеп дійсно допоміг мені шукати в цьому схибленому безладі, і я таки потребувала, щоб він прочитав мені. Те, що ми знайшли, виявилося на мові, якої я раніше ніколи не бачила. Він знайшов те, що я шукала в скриньці зі згортками, що запліснявіли від часу.

Користі від цього не було ніякої.

На обривку папірусу, як сказав Джессеп – частині хроніки Війни Богів, була молитва. Або вірш. Або пророцтво. Я не впевнена що саме, бо останній шматок був відсутній. Попри все, в ньому був список всіх Клинків Богині. Я попросила юнака переписати мені переклад.

Абанон тримає Клинок, що Ненависть Шепоче,

Моранос – Кинджал Пристрасті,

Нінкаші стискає Клинок Люті непевно,

Яким вона пронизала серце свого шаленого пана.


Гелетія стискає Ніж званий Зуб Зими,

Вісіні тримає Клинок, що Поневолює і Засліпляє,

Густ б‘ється кинджалом, що Бозна-де Вдаряє,

І лихо спіткає душу, яку він знайде.


Калара гострить Ніж, що Ділить Ніч,

Нещадна Ксит має Кинджал, що Душі Краде;

Вісім Клинків у Богині, і один

З восьми…

А решта була так сильно погризена щурами, що стала непридатною.

Я нутром відчувала, що знайшла шматок головоломки. Якої головоломки, і куди він пасував, я й гадки не мала.


Розділ 21

Після того, як я швиденько перекусила хлібом з сиром і малим пивом на Храмовому ринку, то повернулася на Променад, до маєтку Трасенів. Я була змучена. Навіть не пам‘ятала, коли востаннє спала. Невже у в‘язниці? Не може бути.

Цим разом мене впустили, як… може не почесного гостя, але принаймні не так, наче я щойно вступила в якесь лайно. Слуга у лівреї Трасенів провів мене в невеличкий кабінет, подав вино, спробував не виглядати так, ніби хоче попередити, щоб я нічого не крала, і сказав, що Осскіл невдовзі підійде. І він підійшов.

Такий масивний чоловік повинен бути незграбним, проте брат Корбіна зайшов у кімнату, як стиснена пружина, що готова розпрямитися.

-- Амра Тетіс, яка честь.

-- На рахунок цього не впевнена, але сподіваюся, що сьогодні я виправдаю Вашу довіру. Вдячна за допомогу в Хевлоку.

Він відмахнувся і сів у крісло навпроти мене.

-- Лорд Морно був невдоволений мною за це, але лорд Морно вічно невдоволений. Розкажи мені, чому ти сюди прийшла, -- сказав він. І я розказала. Про Боша, еламнерця і віллу. Про припущення, які ми з Хольгреном зробили відносно “трупа” на віллі, та про золоту жабу.

-- Ми повинні рухатися, -- сказав він, коли я закінчила. – Вони можуть втекти.

Він почав подобатися мені ще більше за те, що автоматично сказав “ми”, а не “я”.

-- Ми з Хольгреном сподівалися, що Ви так це сприймете. Ви не могли б відправити когось за ним? Він вже повинен закінчити працю над закляттям по локалізації Боша і я присягаю, що під час візиту до еламнерця Вам краще мати його з собою. Хольгренові чари вельми… гм, ретельні, -- сказала я, думаючи про червоний прах, що залишився від тіла Боша.

-- Звісно. Я негайно відправлю за ним карету.

Він подзвонив у дзвоник і з‘явився слуга. Я назвала йому адресу Хольгренової халупи.

Мені не сподобалося, коли Осскіл дав йому інструкції запросити інспектора Клюге.

-- Та Ви жартуєте, -- сказала я. – Клюге? Та він все зіпсує тільки щоб повісити вбивство на мене і закинути мені мотузку на шию.

-- Необхідна формальність. Лорд Морно не схвалює самочинних розправ серед аристократії, як він чітко дав мені зрозуміти сьогодні вранці. Підключивши Клюге, ми надамо нашим діям офіційний статус. Не переймайся, Амро. Я доведу до відома інспектора, що Трасени будуть дуже невдоволені, якщо він змусить тебе заплатити за те, що допомагала нам.

-- Це все чудово, але Корун далеко від Люсерніса, і коли мене повісять, для мене буде малою втіхою, що ви відшмагаєте Клюге по сраці.

Він посміхнувся.

-- Май хоч трохи віри. Корбін і я з дитинства вміємо бути переконливими. А тепер розкажи мені ще раз про розташування вартових.

Ми ще раз детально розглянули розташування вілли, намалювали мапи. Туди-сюди ходили слуги. Вони щось шептали у вухо Осскіла, а Осскіл писав записки й ставив на них печатку Трасенів. Слуги в лівреях розносили записки по всьому місту.

Коли пізно ввечері прибули Хольгрен і Клюге, у дворі Осскіла зібралася невеличка армія. Навколо тинялися мечники, алебардники й арбалетники, розмовляли на професійні теми. В кутку навіть стояла пара Вестмарчських аркебузирів і наводила лиск на свої великі бабах палиці з дулами у вигляді дзвонів. Їх взяли напоказ, бо їхня зброя, хоча й голосна, як пердіння Керфа, була зовсім не смертельною, якщо тільки не встромити голову в самісіньке дуло.

Хольгрен вийшов з карети, за ним Клюге. Хольгрен мав задоволений вигляд.

Клюге виглядав так, наче хтось насцяв йому за комір і сказав, що це дощ.

-- Як поїздка? – запитала я Хольгрена, цілковито ігноруючи Клюге.

Він тільки посміхнувся.

-- Тобі вдалося розробити чари, щоб визначити місцеперебування Боша?

-- Так, але на жаль вони не надто точні. -- Він показав мені старий, мідний компас, який вказував на захід-південний захід. В напрямку вілли. – Якби в мене було більше часу, я міг би зробити кращі, але це майже нічого б не змінило.

-- Думаю, цього достатньо. Це і так швидше страховка, ніж необхідність. Познайомся з бароном Трасеном.

-- Просто Осскіл, будь ласка, -- сказав барон, стискаючи руку Хольгрена. – Радий з Вами познайомитися, Магістре.

-- Просто Хольгрен, будь ласка, -- сказав Хольгрен посміхаючись. Оглянувши подвір‘я, він промовив. – Бачу, це буде не таємна операція? Взвод солдатів, що крокує по Джакос-Роуд важко не зауважити. Я можу спробувати зачарувати…

-- О, в цьому немає потреби. Амра придумала план, що дозволить нам підійти до воріт вілли не привертаючи зайвої уваги.

-- Справді? – запитав Хольгрен, піднімаючи брову.

-- Я не така ідіотка, якою мене виставляє жрець Лагни, -- відповіла я. – Сам побачиш.

-- Хольгрене, інспекторе Клюге, ви не проти приєднатися до нас з Амрою і капітаном Ечіні, капітаном моєї варти, в кабінеті? Час летить, а ми ще повинні зайти в певне місце у Веретенах перш ніж відвідаємо цього еламнерця. Я хочу коротко розповісти вам про план наших дій і вислухати ваші коментарі.

Вони пройшли в кабінет, і барон виклав наш план. Хольгрен зробив декілька зауважень. Клюге стояв, як стовп.

Через двадцять хвилин ми були в дорозі до Алана.

-- -- --

Вираз обличчя Алана, коли я з‘явилася на його подвір‘ї на чолі невеличкої армії, був безцінним.

– Нам поскаржилися на якість твоєї роботи, -- сказала я.

-- Га?

Я вдарила його по плечу.

-- Взагалі-то ми хочемо позичити твій оптібус.

-- Омнібус, -- поправив він автоматично, розглядаючи всіх тих людей зі смертельними штуковинами в руках, що стояли на вулиці поруч з його подвір‘ям.

-- Хай тобі буде омнібус. То позичиш?

-- Га?

Наперед вийшов Осскіл.

-- Радий познайомитися з Вами, майстре Алане. Я б хотів винайняти Ваш омнібус на вечір, якщо Ви не проти.

-- Він не зовсім мій, сер…

-- Барон Осскіл дет Трасен- Корун, до Ваших послуг.

-- Мілорде, -- сказав Алан, вдаряючи себе кулаком по чолу. – Я не можу винайняти Вам омнібус, бо він не мій.

-- Запевняю Вас, ми подбаємо про нього, і я компенсую всі збитки Вам і Вашому клієнтові, якщо з ним щось трапиться. На додаток до плати за прокат, звісно, -- Осскіл поліз в гаманець на паску і витягнув жменю золота.

-- Гаразд, -- сказав Алан і взяв гроші наче в заціпенінні. Він просто тримав їх, немов не був певний, що з ними робити. Міра вийшла з тіні, з якої спостерігала за всім цим цирком і взяла на себе гроші, чоловіка і ситуацію. Вона запитально поглянула на мене, я знизала плечима і посміхнулася.

Вона зібрала робітників Алана, наказала їм запрягти омнібус і розвернути в напрямку воріт. Осскіл звелів своєму особистому кучеру дряпатися на козли. Той був у захваті й переляканим одночасно. Наша маленька приватна армія залізла всередину.

-- Ми пошкодуємо про це? – прошепотіла до мене Міра.

-- Не бачу як, -- відповіла я чесно. – Але ще не вечір.

Вона цикнула на мене і зійшла з дороги.

За воротами Алана зібрався натовп. Клюге вийшов і сказав:

-- Розходьтеся по хатах.

Коли він промовив це, волоски в мене на потилиці заворушилися. Це була не пропозиція, чи навіть наказ; це були чари Примусу. Натовп розійшовся.

Ми вирушили в дорогу.


Розділ 22

Половина людей вийшла з омнібуса на тій самій поляні, де я заховала Крама під час свого першого візиту на віллу. Вони проберуться через ліс так тихо, як тільки зможуть і коли почують сигнал, нападуть на дім по сусідству з Гейрусовим, де розташувалося багато вартових. Сигналом був постріл з аркебузи, бажано в чиєсь обличчя. Вони тихо і швидко зникли з поля зору, швидше ніж рухався омнібус.

Вони повинні бути на позиції, поки ми доїдемо до воріт Гейруса. Якщо щось піде не так, в них теж був сигнальник – другий аркебузир.

Величезний віз підкотився до воріт і продовжив свій шлях. Крізь невеличкі, скошені вікна прорізані по боках омнібуса я побачила зацікавлений погляд вартового. Тільки коли задній кінець омнібуса порівнявся з воротами, почали вискакувати люди з гострими предметами, а на обличчі вартового легке зацікавлення змінилося на страх. Коли повискакували всі інші, я рушила за ними. Не знаю, що вони зробили, але ворота перетворилися у викривлені уламки, проте це була не аркебуза, бо я бачила – і чула – як вона вибухнула хмарою смердючого диму. Я не бачила чи вона когось поранила, але дуже в цьому сумнівалася.

Вартовий лежав у незграбній позі на землі, з-під нього розтікалася калюжа крові. Інші вартові втікали – не на віллу, а в покинутий маєток по сусідству, люди Осскіла пустилися у погоню.

Ці два вартових налетіли на кількох своїх товаришів, які втікали в протилежному напрямку, друга половина приватної армії Осскіла насідала їх на п‘яти. Тоді зброя полетіла на землю, а руки здійнялися до неба. Загалом, все закінчилося трохи більше, ніж за хвилину.

-- Тепер починається небезпечна частина, -- сказала я Осскілу в той час, як найманців Гейруса зв‘язували й запихали в омнібус.

Ми залишили чотирьох людей сторожити полонених. Хольгрен і Клюге підійшли до дверей, як підходять до тигра. Вся решта, Осскіл, я і десяток озброєних чоловіків, чекали позаду. Вони довго щось бубоніли один до одного, інколи розмахуючи руками, тоді Хольгрен поклав руку на двері й повернувся до нас.

-- Коли ми зайдемо, тримайтеся поряд.

Рукою, що сліпуче засяяла, він штовхнув двері й ті з потужним гуком впали на підлогу. З неприродно темного приміщення вдарив сморід, наче від гнилих трупів. Вони з Клюге переступили через повалені двері в пітьму, ми рушили за ними.

Стіни немов розплавилися; покосилися і облупилися, як гнила плоть злізає з кісток. Мені дуже сильно захотілося бути десь в іншому місці.

-- Порча демона, -- пробурмотів Клюге, і Хольгрен похмуро кивнув. – Такої сильної я ще не бачив.

-- Це тупо, -- відповів Хольгрен. – Божевільно, небезпечно і тупо.

-- Може давайте доберемося до кімнати еламнерця, а тоді звалимо звідси? – запитала я. – Тоді ми спалимо тут все. Ззовні.

Я почула, як позаду мене хтось бурмоче щось на знак згоди.

-- Ми можемо спробувати, -- відповів Хольгрен. – Але не дивуйся, якщо наша мапа виявиться нічого не вартою. Це місце перетворилося на ворота до пекла. Закони часу і простору тут не дуже діють.

-- Ходімо, -- сказав Осскіл. – Годі балакати.

Це місце діяло навіть на його залізні нерви.

Хольгрен кивнув на знак згоди, вичарував кулю світла, яка поплила поперед нас, і вирушив по коридору, Клюге і всі інші позаду.

Коридор був надто довгим.

Ми йшли і йшли, і за моїми підрахунками повинні були вже впасти з кручі в Драконове море, перш ніж дійшли до місця, де коридор розгалужувався наліво.

Чого не було на мапі. Зате він був заповнений кров‘ю і шматками тіл.

Кінцівки, кишки, ступні й пальці були розташовані чудернацькими узорами на вкритій плиткою підлозі. Там була купа голів. Деякі досі моргали. Одна з них мала моє обличчя.

-- Гаразд, -- сказала я. – Тоді ходімо назад і спробуємо зайти в кімнату еламнерця через вікно. З Бошем розберемося пізніше.

Енергійніше бурмотіння на знак згоди позад мене. Я ставала щораз популярнішою серед найманців.

Хольгрен посміхнувся, і це як не дивно, взявши до уваги, що нас оточувало, викликало в мене ще більшу симпатію до нього.

-- Можна спробувати, -- сказав він. – Лорде Осскіле?

Осскіл втупився в гнилу руку, що тягнулася до його чобота, з виразом хворобливого захоплення на обличчі. Дуже повільно він підняв ногу і тупнув по чорних пальцях з потрісканими нігтями, що пхали її вперед. Він тупав поки не розтрощив кістки на друзки. Тепер рука просто лежала і тремтіла.

-- Так, -- нарешті сказав він. – Давайте.

-- -- --

Коридор більше не вів назад до виходу, відкрили ми після п‘ятнадцяти хвилин ходьби. Не було жодних розгалужень чи поворотів, але ми опинилися в чомусь, що можна назвати кухнею. Якщо в пеклі існують кухні. В приміщенні була велетенська пічка, зі стелі звисали гаки з шматками плоті, з якої капала кров, і похитувалися на легенькому вітерці, якого ми не відчували. Пічка була холодною, але на схожому на спис рожні крутилася людиноподібна форма, обвуглена і почорніла. Голови в неї не було.

Простора підлога була вкрита лайном, тельбухами й жовчю. В кімнаті панувала цілковита тиша, якщо не зважати на скрип заржавілих ланцюгів, на яких висіли гаки. Стеля губилася в темряві.

В дальньому кінці кімнати знаходилися двері. Хольгрен вирушив у тому напрямку, чарівне світло над його головою. Щоб не залишитися у пітьмі, ми були змушені піти за ним, хоча я впевнена, що ніхто не палав бажанням брести через ту мерзоту, яка вкривала підлогу.

Ми були десь посеред кімнати, коли в пічці бухнуло полум‘я, загуло і засяяло пекельним зелено-блакитним світлом.

Тоді крізь підлогу почали прориватися якісь створіння.

Наскільки я бачила, вони всі були різні, але кожне трохи нагадувало комаху; тіла вкриті хітином, бездушні, чорні, як гагат фасеткові очі й ціла купа жал, кліщів і колючих ніг. Найбільше було розміром з кімнатну собачку. Але їх було багато.

-- Назад! – закричав Хольгрен, завертаючи в бік коридору. Одне зі створінь стрибнуло йому на обличчя і він ляпасом збив його, заробивши криваву рану на долоні.

Запанував хаос. Зваживши на обставини, наша група відступала в доволі непоганому порядку, але підлога була слизькою від цієї гидоти, а створіння продовжували вилізати. Один малюк, схожий на скорпіона, загнав жало мені в чобіт, але не зумів пробити його до тіла і застряг. Я незграбно тупнула по ньому другою ногою, ледь не втратила рівновагу. Один з найманців підтримав мене. Алебардники, справжні професіонали, вийшли вперед, щоб розібратися зі створіннями, які перли на нас хвилями. Вони виглядали як косарі з пекла, їхні алебарди косили цю гидоту немов коси.

-- Рухайтеся, ходімо, -- почула я слова Осскіла. А тоді я почула, як вгорі брязкають ланцюги.

Він виглядав як велетенський краб, але рухався зі швидкістю і грацією павука. Він був більшим за мене. І він був не один.

-- Не зупиняйтеся! – пронизливо закричав Хольгрен, за мить до того, як пасмо чогось, що виглядало як бридкий, жовтий слиз, вилетіло згори й вдарило його в груди. Гримаса огиди перекосила його обличчя, коротким жестом і різким чарівним словом він обірвав його. Тоді прилетіло ще одне, і ще одне, і раптово почалася справжня злива. Воно потрапляло в людей зліва і справа від мене – прилипало і тягнуло їх вгору.

Демонічні краби плетуть павутину зі слизу, подумала я. Я б з радістю прожила все своє життя, не знаючи цього.

Першими з нашої групи, хто загинув того дня, був аркебузир. Пасмо вдарило його в обличчя і смикнуло вгору в темряву. Я чула його приглушені крики. Тоді я почула хруст – це демон відкусив йому щось – і відразу після цього оглушливий гуркіт його зброї. Вони обоє впали на підлогу, нерухомі, значна частина їхньої анатомії була відсутня.

До мене дійшло, що під час першої атаки наша група розділилася надвоє. Хольгрен, Клюге, Осскіл і два мечники були в групі розташованій ближче до пічки, а я і решта найманців знаходилися більше, ніж за пів десятка кроків від них, ближче до коридору, з якого ми зайшли в кімнату. Мені не сподобалося, що я далеко від магів.

Але Хольгрен і Клюге контролювали ситуацію. Хольгрен нищив все вогнем, обвуглені шматки крабів сипалися вниз, а у Клюге з‘явилося щось схоже на батіг зі світла, яким він розтинав пасма і не давав, щоб наших людей затягували в темряву вгорі. Ми всі рухалися до виходу.

Чим ближче ми підходили до кінця кімнати, тим менше нас зачіпала шалена атака згори, яка інтенсифікувалася навколо групи Хольгрена. Проміжок між нами став ширшим, і коли нам вдалося дістатися до коридору, Хольгрен та решта були ще більше ніж на десять кроків позаду.

Хольгрен спіймав мій погляд.

-- Йдіть! Ми за вами! – вигукнув він.

Другим, хто загинув з нашої маленької армії, був алебардник.

Нас настільки захопило те, що відбувалося з Хольгреном та рештою, що нікому не спало на думку пильнувати за коридором. Тож Бош, чи те, в що Бош перетворився, просто підійшов і пронизав йому спину. Я зрозуміла, що ми досі в небезпеці тільки коли почула крик алебардника. Я різко розвернулася, готова метнути ножем.

Бош був водночас чимось меншим і більшим, ніж до того, як Хольгрен перетворив його тіло у велику червону пляму. Голова залишилася єдиним живим елементом у ньому. Решта була якимось шаленим сплавом металу і чарів.

Тепер він мав близько двох метрів росту. Його усміхнена голова з палаючими як в лихоманці очима була закована у велику брилу бурштину. Вона спочивала на великому, схожому на павуче тілі, зробленому з міді, заліза і сталі. По його фігурі пробігали маленькі блискавки, і сиплючи іскри, безладно виблискували актинічні спалахи світла.

Бош проткнув алебардника однією зі своїх передніх лап. Чоловік звисав з неї, його ноги трохи не діставали підлоги. Він бився в агонії.

Треба признати, найманці поводилися мужньо. Вони кинулися до Боша, але той виставив алебардника між собою і їхньою зброєю, прикриваючись вмираючим, як щитом.

-- Відпусти його, Боше, -- сказала я. Та він не послухав мене.

-- Як тобі мій притулок, Амро? – Його голос нагадував серію звуків органу, що походили звідкись з грудної клітки.

-- Я бачила і кращі бойні. Відпусти його, і може ми відпустимо тебе.

-- Я там бачу жирного брата мертвого злодія? Передай йому від мене, що його брат верещав, коли я відрізав йому пальці. Якщо він якимось чином вціліє. Якщо ти якимось чином вцілієш.

На це мені було нічого сказати. В мене було тільки одне бажання -- знищити мерзоту, в яку перетворився Бош. Я хотіла метнути ножем, але сумнівалася, що мені вдасться пробити бурштинову оболонку, в яку була закована його голова.

Найманець швидко втрачав сили. Він хапався за вістря в грудях, але з кожною миттю його рухи ставали щораз то слабшими.

--- Що робити, що робити? Зайнятися мною, злодійко? Чи зайнятися ними?

Він вказав іншою заляпаною кров‘ю, мідною лапою в напрямку кімнати, де Хольгрен і решта потрапили в пастку.

-- Облиш. Я не вчора народилася.

Я не мала наміру повертатися до нього спиною. І тоді я почула. Розкотистий, скреготливий звук.

А потім голос, який не був голосом, а чиєюсь присутністю в моїй голові.

Ворота відчиняються. Але поки що я не пролажу.

Я ризикнула і швиденько оглянулася.

Тепер павутиння демонів літало мов скажене. Клюге утримував площу навколо їхньої групи у відносній чистоті, невпинно хльостаючи своїм світловим батогом, але здавалося майже неможливим, щоб ті з нас, хто знаходився в коридорі, могли возз‘єднатися з ними й не бути спійманими. Однак я бачила їх і пекельний вогонь у печі. І те, що повільно пробивало собі шлях крізь вогонь. Схоже на величезну, роздуту гусеницю з тілом трупного кольору. Перед нею стояв Хольгрен.

Я відчула, як щось наближається і кинулася вбік. Гостра, як голка, нога Боша проткнула повітря там, де щойно були мої груди.

– Варто було спробувати, -- сказав Бош своїм органним голосом, тоді жбурнув тепер вже мертвого алебардника в нас і побіг підстрибцем по коридору від нас – огидний, п‘яний павук.

Хольгрен Анградо. Ти зустрів нас на півдорозі. Це… приємно. Немов низький дзвін тріснутого дзвона в моїй голові, я почула голос демона, якому Хольгрен дивився прямо у вічі. Я знов повернулася, розриваючись надвоє.

Хольгрен глянув на нас.

-- Йдіть, прикінчіть Боша! – вигукнув він, а тоді повернувся обличчям до потвори, що вилізала з вогнища. Він покрутив головою, розминаючи м‘язи шиї та плечей, немов боксер перед виходом на ринг. Тоді промовив різке слово, пролунав звук грому і демон заревів від болю і люті.

Неохоче, я пішла, відчуваючи полегшення, що мені не доведеться мати справу з тією потворою, а також з почуттям, що я боягузка, і сповнена рішучості зігнати злість на Боші.

-- Ходімо, -- наказала я людям, що були зі мною. І ми пішли, гупаючи по коридору за ним. Може він і не тримався міцно на своїх багатьох лапах, проте рухався швидко. Ми не втрачали його з поля зору в цьому довгому, прямому коридорі, але й не наздоганяли.

Тоді раптово попереду з‘явилися двері з простого світлого дерева, яким тут явно було не місце. Бош втратив час відкриваючи їх, ще більше намагаючись пролізти крізь них. Він з грюком зачинив їх, саме коли ми добігли до них.

Я ривком відчинила двері. Вірніше спробувала. Вони були замкнені.

-- Ти злодійка чи хто? – запитав один з мечиків, ще зовсім юний. – Може відкриєш замок відмичкою?

-- Ну його до біса. Надто довго. Ти здоровенний, дай їм добрячого копняка.

-- Угу.

Він гупнув ногою в масивних чоботях і щось тріснуло.

-- Ще раз!

Потрібно було ще три удари, тоді двері з вібруючим звуком різко відчинилися.

За ними була кімната, яку я, не дивлячись на пітьму, впізнала. Та сама, де лежав труп з ножем в серці.

Бош схилився над зачарованим трупом, його власне мідне тіло павука гуділо і тремтіло від магічної енергії. З головою встановленою на ту гротескну потвору, він повинен був мати смішний вигляд. Але це було не так. Він мав огидний, шалений і небезпечний вигляд.

-- Познайомся з моїм працедавцем, -- сказав він своїм органним голосом. – Він тобі не сподобається.

І дві тонкі, мерехтливі лапи павука витягнули кинджал з серця еламнерця.

Він схопився з криком, відкинувши Боша в куток. Погляд в його очах був диким. Шаленим. Злим і божевільним одночасно. Він побачив навколо себе озброєних вартових і зник.

Почався хаос і кров.

Я ніколи не бачила, щоб хтось рухався так швидко, як він. Фактично я взагалі не бачила, як він рухався. Ну може невиразні обриси в повітрі. Мої очі не поспівали за ним.

Маленька армія Осскіла, та її частина, що була зі мною, а не застряла в кімнаті жахів з Хольгреном, почала вмирати.

В кімнаті зі мною було вісім найманців. Через три удари серця всі вони падали на підлогу з перерізаними горлянками, криваві відбитки рук на їхніх здивованих обличчях. І тоді прийшла моя черга.

Він просто з‘явився перед мною з ножем у руці. Кінчик ножа делікатно натискав на шкіру над моєю сонною артерією.

-- Тебе торкнулась Абанон, -- сказав він.

-- Як скажеш. Ніж в тебе в руках.

-- Ні. Ти маєш Її Клинок. Або мала. Я чую його запах на тобі. Віддай мені Клинок. Або я вб‘ю тебе.

Він понюхав ще раз, здригнувся. Його губи скривилися.

-- Я чую запах архата.

-- Я й гадки не маю про що ти балакаєш. Але справді хочу зрозуміти.

-- Віриш, що я вб‘ю тебе?

-- Охоче вірю. Та все одно не маю Клинка Абанон.

Його очі втупилися в мої.

-- Ти не брешеш. Отже, ти помиляєшся.

Раптом він знов сильно здригнувся. Його обличчя побіліло.

-- Я ще знайду тебе. І коли це трапиться, краще щоб ти знайшла Клинок. Або будеш дуже нещасною той короткий проміжок часу до того, як помреш.

І тоді він зник. Віконниці легенько захиталися від вітру викликаного його проходом.

-- Протухлі яйця Керфа, -- вилаялася я і оглянула кімнату.

Бош теж зник. Всі найманці, що прийшли зі мною були мертві, і криваві відбитки рук на їхніх обличчях були фірмовим знаком найстрашнішого, найбільш смертоносного вбивці в світі. Червоної Руки.

Еламнерець Гейрус був Червоною Рукою і хотів, щоб я віддала йому щось, чого в мене не було, або він вб‘є мене.


Розділ 23

-- Еламнерець прокинувся і він вбивця Червона Рука, -- сказала я Хольгрену, коли через кілька секунд він зайшов у двері. Здається я говорила трохи безладно.

-- Так, нам вдалося справитися з демоном, дуже дякую, що запита… -- Він побачив тіла розкидані по підлозі. – Що тут трапилося?

-- Я ж кажу, Гейрус – Червона Рука. Бош витягнув ніж йому з грудей і розбудив його. Він всіх повбивав. Хоче, щоб я віддала йому Клинок Абанон, або вб‘є мене теж.

Я спостерігала, як він якусь мить обдумує мої слова, тоді вирішує яке запитання поставити першим.

-- Де Гейрус зараз?

-- Зник. Але сказав, що ще знайде мене.

-- Ми справимося з ним. Справимося, Амро. Де Бош?

-- Не знаю. Він зник коли Червона Рука влаштував різанину. Бош тепер, гм, не такий.

-- Знаю, я мигцем зауважив. Принаймні тепер йому буде важче сховатися. Навряд чи йому вдасться найняти кімнату чи взагалі зробити щось там, де його можуть побачити люди.

Поки я розмовляла з Хольгреном, Осскіл поставив одного з вцілілих найманців біля вікна, а іншого біля дверей. Клюге оглядав трупи і коло в якому спочивав Гейрус – Червона Рука. Мабуть, професійна цікавість.

-- Передусім, -- сказав Осскіл. – Потрібно щось зробити з цим будинком жахів.

-- Згоден, -- промовив Хольгрен.

-- Чудова ідея, -- втрутилася я. – А так, між іншим, як ви збираєтеся закрити ворота в пекло?

-- Вогнем, звісно, -- відповів Клюге.

-- Вогонь вогнем. Але тоді вам доведеться запечатати їх, щоб якийсь інший шалений ідіот не відкрив їх заново.

-- І як ви це зробите? – запитала я його.

Він знизав плечима.

-- Чарами і здоровенною купою великих і важких каменюк.

-- Колись іншим разом, -- сказав Осскіл. – Спочатку давайте заберемо наших мертвих з цього клятого місця, тоді спалимо його дотла.

-- -- --

Клюге і ще один найманець пильнували, щоб ніхто не підкрався до нас, поки ми витягували тіла решти через вікно. Це був найкоротший шлях, і до того ж ніхто не хотів зайвий раз ризикувати в коридорах вілли. В принципі, я була не проти; мені не хотілося думати, що ці мертві хлопці будуть спочивати в згарищі будинку. Може я й не знала їх, та хай там як, негоже було залишати їх тут. Але я не палала бажанням особисто тягати трупи.

Я не надто вразлива. Я переймалася не тим, що доводиться торкатися їхніх трупів. Мене турбував вигляд кривавих відбитків рук на їхніх обличчях, і знання, що я можу бути наступною. Якщо Червона Рука хоче моєї смерті, то мені гаплик. Навіть якщо тільки частина розповідей про нього правда, то він існував протягом багатьох поколінь, приносячи смерть королям і королевам, священникам і генералам, торговцям і навіть божкам. Червона Рука був буквально тим матеріалом з якого утворюються легенди… й кошмари.

Коли ми перетягнули всі трупи, залишені Червоною Рукою, я повернулася до Осскіла.

-- Мені неприємно це казати, але там є ще двоє. Аркебузир вбитий демоном крабом і алебардник, якого прикінчив Бош.

-- Знаю, -- відповів він. – Але ми не будемо ризикувати своїм життям, щоб забрати їх.

Він похитав головою.

-- Ми були не готові. Я був не готовий, не до цього. Не варто було продовжувати, як тільки ми побачили, в що перетворилося це місце.

-- Не думаю чи щось змінилося б, якби ми привели сотню людей, -- сказала я йому. – Або десяток магів. Ви не бачили, як рухався Червона Рука. За три секунди вісім трупів. До такого ворога неможливо підготуватися.

Він тільки похитав головою.

-- Ми повинні були відразу спалити це місце дотла, -- сказав він.

– Але тоді Ви б ніколи не мали певності чи вбивця Корбіна загинув.

-- Я пережив би це. В ретроспективі. Я йшов помститися за одну смерть. Тепер їх ще десять, а я ні на крок не наблизився, щоб розібратися з вбивцею мого брата.

-- Такі розмови Вам не личать, лорде Осскіле.

Він підняв брову.

-- Це пролунало зверхньо.

Я знизала плечима і вказала на Хольгрена.

-- Я проводжу забагато часу поряд з ним.

Принаймні це викликало в нього посмішку.

-- -- --

Хольгрен і Клюге знесли віллу мегавогнем. З певним задоволенням я зауважила, що Клюге перестав на півдорозі. Він виглядав так, наче пробіг від Драконових воріт до Променаду не зупиняючись.

Потрібно визнати, що Хольгрен виглядав не набагато краще, коли закінчив. Я хотіла пожартувати, але жоден з магів був не в настрої.

Поки вони палили будинок, всі інші завантажували мертвих у омнібус разом з в‘язнями. Алану не сподобається кров. Алан це переживе.

Я взяла в одного з хлопців бурдюк з водою і простягнула його Хольгрену, який оглядав руїни вілли. Він взяв його з виразом вдячності й жадібно напився.

-- Отже. Гадаєш Бош там? – запитала я його.

-- Боюся, що ні.

Він витягнув компас виготовлений з волосся Боша. Стрілка вказувала на схід.

-- Не розумію. Вона вказує на будинок. На те, що з нього залишилося.

-- Якби ж то. Якби він був так близько, то стрілка би безцільно крутилася. Він значно дальше.

-- Але там Драконове море.

-- Саме так. Йому не потрібне повітря, щоб дихати, й від нього мало що залишилося, щоб привернути увагу голодної фекли.

-- Яйця Керфа. Отже, нам його ніяк не дістати?

-- Так. Наразі. Щось мені підказує, що він не з тих, хто буде довго драпати по дні моря. Ми ще з ним зустрінемося, і то невдовзі.

-- -- --

Я була смертельно змучена. Як тільки ми добралися до Веретен, я попрощалася з іншими й вирушила спати до своєї нової криївки, пообіцявши зв’язатися з Осскілом і Хольгреном наступного дня. Не знаю, що Клюге і Осскіл зробили з вартовими еламнерця чи з трупами. Не знаю також, що Міра і Алан подумали про стан, в якому їм повернули омнібус. Однак він був цілий, отже вони не повинні надто зажуритися.

Мабуть, потрібно було піти з Хольгреном в його притулок, але він був надто далеко. Замість цього я попленталася до травниці, в якої я орендувала кімнату і пролізла через вікно.

Коли я залізла під одиночне запилене простирадло, яке прикрашало нари в темній кімнаті з дивним запахом, мене тривожила одна думка.

Дрібниця, яка швидше за все нічого не означала, доволі довго не давала мені заснути, взявши до уваги якою змученою і невиспаною я була. Ви можете подумати, що це був Червона Рука і його вимога віддати йому щось, чого я не знала як здобути, але насправді це було щось зовсім інше.

Бош. Як він зловтішався, що відрізав Корбіну пальці. Звісно, це був брудний прийом, розрахований на те, щоб розлютити мене, жахливий сам по собі. Але чому він зловтішався цим, а не самим вбивством? Чому він не розповів, що дозволив йому втекти, як це описав Клюге, і полював на нього, як на тварину? Це було так само жорстоко, якщо не більше.

Дрібниця, але вона не пасувала.

Чогось бракувало. Щось було не так.


Розділ 24

Я спала до півдня, тоді залишила будинок травниці так само як зайшла. Не знаю, що думала старенька бабуся про свою таємничу пансіонерку. За кімнату було заплачено на кілька місяців заздалегідь, а двері, замкнені зсередини на три замки, могли здатися дивними, але не настільки дивними, щоб відмовлятися від легких грошей. Єдина річ, яка мені подобається в люсернійцях: як тільки гроші переходять з рук в руки, вони відразу втрачають інтерес.

В маєтку Осскіла мені повідомили, що мене запросили ще на одні похорони. Точніше, декілька похоронів. Ніхто не зголосився по тіла трьох найманців, тож він вирішив поховати їх в призначеному для васалів склепі Трасенів. Мабуть, люб’язно з його боку. Принаймні в них буде розкішніше загробне життя, ніж було б за інших обставин. Мені не дуже хотілося йти, але Осскіл до того часу не звільниться. Його слуга дав мені зрозуміти, що він був у лорда Морно, де той його знову лаяв.

Я вирішила з‘їсти дуже пізній, чи в моєму випадку, дуже ранній сніданок. І тут до мене дійшло, що я повний банкрут. Я не думала, що в Хольгрена є щось поїсти, та й взагалі не мала бажання пертися аж до його дому, тому вирішила вбити двох зайців одним пострілом і отримати сніданок і аванс від Дарувнера. Я все одно обіцяла зв‘язатися з ним.

В його забігайлівці було тихо. Не було племінниць, не було Казанка, і дуже мало клієнтів.

Дарувнер нагодував мене, позичив кілька марок, а тоді наполіг, щоб я розповіла все, що відбувається.

-- Тобі краще не знати, -- сказала я.

-- Краще знати.

Я знизала плечима.

-- Сам напросився, старий, -- сказала я, тоді розповіла про Корбіна, як я вирішила покарати його вбивцю і як все пішло до чорта. Дарувнер приніс мені вина і я із зусиллям описала весь той страшний безлад, а коли закінчила, він відкинувся в кріслі, поглянув вгору на вкриту водяними плямами й обвислу штукатурку на стелі, та ліниво погладив своє огрядне пузо.

-- Я дечого не розумію, -- сказав він нарешті.

-- Тоді ти в кращому становищі. В мене таке відчуття, що я нічого не розумію.

-- Так мудрість зростає; в кам‘янистій, незвичній землі, -- відповів він.

-- Не знаю, що ти ляпнув, але впевнена, нічого приємного для мене.

-- Просто цитата. Слухай, ти навіть не знаєш, хто прикінчив Корбіна.

-- Чорта з два не знаю.

-- Послухай мене, жінко. Ти повісила вбивство на Боша і його боса Гейруса…

-- Називай його тим, ким він є насправді. Червоною Рукою.

-- Я не дуже в це вірю, але хай буде так. Бош признав, що відрізав Корбіну пальці, але нічого не казав про вбивство, правильно?

-- Ага, -- признала я. – Це турбує мене. Але його бос – Червона Рука, Дарувнере. Чув про такого, короля асасинів? Може Бош і не зробив цього. Це не означає, що його бос не зробив цього.

-- Ти кажеш, що бачила, як цей еламнерець прикінчив пів десятка людей прямо перед тобою. Ти кажеш, що знаєш, що це був Червона Рука, бо він залишив свої криваві сліди на їхніх обличчях, правильно?

-- Насправді їх було восьмеро, але так.

Дарувнер нахилився вперед, зустрівся зі мною поглядом.

-- В Корбіна були сліди Червоної Руки?

Я хотіла, щоб це був еламнерець. Після всієї цієї крові й проблем я хотіла, щоб це був цей очевидний лиходій. Але правда – це правда, а факти – це факти.

-- Ні. Хай йому чорт.

Він знов відкинувся назад, крісло заскрипіло під його вагою.

-- Я не кажу, що це не він. Я не кажу, що це не Бош. Я навіть не кажу, що це не був хтось, кого найняв один з них. Я тільки кажу, що ти плутаєш свої домисли з тим, що дійсно знаєш. На роботі ти б цього не допустила. Ти дозволила, щоб злість затуманила твій розум, чого б не трапилося, якби йшлося про бізнес.

-- Це не бізнес, Фенгале. Хтось вбив мого друга. Як я можу відноситися до цього, як до простої крадіжки?

-- Але це і є ще одна проста крадіжка, -- відповів він м‘яким голосом. – Ти збираєшся щось забрати. Щось цінне. Ти збираєшся забрати чиєсь життя. Ти збираєшся помститися. І тут я починаю сильно переживати за тебе, Амро. Наслідки помилки для тебе будуть такі ж, що й якби тебе спіймали за крадіжкою барильця з коштовностями – Смерть. І мені прикро казати, але в цьому випадку ти навіть не впевнена, що обрала правильну мішень.

-- Демоніст, який ледь не відкрив ворота пекла на Джакос-Роуд, і його бос, король асасинів. Можливо я обрала не тих негідників. Може й так. Але вони все одно негідники, Фенгале.

-- Відколи це ти почала боротися зі злом, Амро? Ти злодійка, а не якийсь там клятий лицар з Ордена Дуба. І, будь ласка, подумай над цим: поки ти рятуєш світ від цих поганців, існує велика ймовірність, що справжній вбивця твого друга в безпеці, задоволений.

-- Тепер вже трохи запізно. Бош перший напав на мене, і я дуже сумніваюся, що Червона Рука дасть мені спокій тільки тому, що я скажу “пробачте” і “ну, будь ласочка”.

Він потер свою лису голову і зітхнув.

-- Ну що тут скажеш? Шкода, що ти не прийшла і не поговорила зі мною раніше. Звісно, я дуже розумний, але я не можу скасувати те, що вже зроблено.

-- Як ти такий мудрий, старий, то може скажеш мені хто прикінчив Корбіна?

-- Справжня мудрість полягає не в тому, щоб знати правильну відповідь, а в тому, щоб поставити правильне запитання.

-- Гаразд. Між іншим, мені пора. Я ще маю побувати на трьох похоронах.

Я встала.

-- Ти що не хочеш знати правильне запитання? – запитав він.

Я зітхнула. Ні, не хотіла. Вірніше, так, хотіла, але це не означало, що мені це подобається.

-- Звісно. Чом би й ні.

-- В кого була причина бажати Корбіну смерті, крім твоїх двох нових ворогів?

-- В цьому вся справа, Фенгале. Я й гадки не маю.

-- То може вже пора почати виясняти? Як будеш мати час.

-- Так, як буду мати час.

-- І заради любові до Ісін, зайди до Локвуда і забери свій пакунок. Він мене вже кілька днів дістає з цим.

-- Як буду мати час, старий! – сказала я, виходячи в двері.


Розділ 25

Він був не такий гарний, як гробниця Корбіна, але мавзолей для васалів Трасена і так був набагато розкішнішим ніж місце останнього пристанища, що швидше за все чекало на мене.

Я зустріла Осскіла, трьох професійних плакальників і двох вцілілих найманців в некрополі пізнього вечора, за годину до заходу сонця. Хольгрен прислав вибачення і погребальні дари, пославшись на “неймовірну зайнятість”. Гадаю, йому просто не подобаються похорони, хоча він і живе поряд з трупами. Погребальний стіл був більшим, але загалом церемонія була така ж як у Корбіна. Дякувати богам, хтось змив сліди Червоної Руки з їхніх облич і акуратно зашив їх. На них був гарний одяг під гарною бронею і з ними була їхня зброя, блискуча і гостра.

Я прийшла якраз на трапезу, яка виявилася доволі стерпною. Проста їжа, без м‘яса. Я довідалася, що троє професійних плакальників були братами, хоча в кожного було інше прізвище: Валлум, Штумполе і Брок. Я навіть не намагалася розгадати як це можливо. В мене було достатньо своїх клопотів.

Осскіл виголосив церемоніальну промову, ми випили погребального вина, і раптом, на якусь мить, вони перестали бути трупами. Наймолодший, той який вибив двері на свою загибель, дивився на мене з соромливою посмішкою на обличчі. Інший, той що посередині, просто виглядав на збентеженого. А той що на кінці, мечник, був явно розлюченим, хоча якимось чином я знала, що не на нас.

Ми випили за них, а вони підняли свої стакани за нас, молодшому довелося підштовхнути ліктем того, що посередині. А тоді вони знов стали просто трупами, й ми поклали їх в мавзолей у золотому вечірньому світлі.

Коли ми зачинили двері, я повернулася до Осскіла.

-- В день смерті Корбіна, Клюге і констеблі обшукали його дім.

Він кивнув.

-- Знаю. Мені сказали.

-- Отже, Ви знаєте, що вони знайшли? – Лист, який за словами Клюге, означав, що Корбіна можуть запросити назад у сім‘ю. І перстень-печатку Трасенів. Слова Дарувнера не давали мені спокою весь шлях до Некрополя. В кого була причина бажати Корбіну смерті?

-- Я знаю, що вони знайшли докази, що він був злодієм, і лист, який я йому відправив разом з сімейним перснем. Чому ти питаєш?

-- Ви йому відправили лист?

-- Звісно. Ще раз, чому ти питаєш?

-- Що було в тому листі?

-- Не впевнений, що тебе це обходить, Амро. Сімейні справи, і хоча ти мені подобаєшся, ти не сім‘я.

-- Але я була його другом, і тому прошу Вас розповісти мені, що було в листі.

Він довго і пильно подивився на мене.

-- Про це більше ніхто не може довідатися.

-- Даю слово.

-- Мій батько – голова сім‘ї, але по-справжньому він вже не контролює навіть себе. Тепер я відстоюю наші інтереси й приймаю рішення відносно сім‘ї. І тепер, коли мій батько не в стані заперечити, я хочу… хотів, щоб брат повернувся. Я хотів, щоб він повернувся в сім‘ю, додому, хоча б до доньки, якщо не до дружини. Я хотів, щоб він був частиною її дитинства, поки в неї ще залишилося трохи дитинства. Але я запізнився.

Мені стало соромно за те, що я сумнівалася в ньому. Адже Корбін, як молодший брат, і так не міг претендувати на спадок, поки Осскіл був живий.

-- Тепер ти скажеш мені навіщо тобі це знати? – запитав він, його голос був швидше змученим і пригніченим, ніж злим.

Я не хотіла відповідати йому. З кількох причин. Але він заслуговував знати.

-- Існує можливість що Бош і Гейрус не вбивали Корбіна, -- сказала я.

-- Але що це має… -- його погляд став жорстким. – Ти підозрювала мене?

-- Ні. Не дуже. Але хотіла переконатися. Ви поступили б так само.

Його жорсткий, холодний погляд зм‘якшився.

-- Гадаю, що так. Але чому ти думаєш, що вбивцею може бути хтось інший?

-- Я розповім Вам про це пізніше, -- сказала я, в мене раптово пересохло в роті й спітніли долоні.

Десь за двадцять метрів несподівано з‘явився Гейрус і дивився прямо на мене.

Осскіл його не зауважив. Я хотіла, щоб так і залишалося. Я повернулася і повільно пішла до склепу, Осскіл не відставав.

-- Можна я завтра зайду? – запитала я. – Розкладу все по поличках.

-- Звісно. Я буду вдома весь день. Але чому не зараз?

-- Бо спочатку мені треба подумати.

Він втупився в мене довгим, пронизливим поглядом. Я намагалася не видати себе. Нарешті він кивнув і вирушив у напрямку до виходу. Всі вже чекали на нього і пішли слідом.

Коли плакальники потекли струмком до воріт, я почала пробиратися кругом надгробків і повз мавзолеї в напрямку Гейруса. Наближалася ніч. Сонце вже було за високими стінами, все вкривала напівпітьма.

Він стояв біля підніжжя дуже великої, але не дуже приємної статуї Заплаканої Матері. Його змащене, кучеряве волосся тьмяно виблискувало в слабому світлі. Його худорляве, смугляве обличчя не виражало жодних емоцій.

-- В мене немає Клинка, -- сказала я йому. – Я не знаю де він. Я від тебе нічого не приховую.

Здавалося, що він мене не чує. Він дивився прямо на мене, але не давав знаку, що помічає мене. Я продовжувала рухатися в його напрямку, повільно і обережно, так підходять до дикого, небезпечного звіра. Якщо у вас немає вибору.

-- Ти коли-небудь ненавиділа? По-справжньому ненавиділа, всією своєю душею? – запитав він нарешті, коли я підійшла на відстань витягнутої руки. – Справжня ненависть – потужна штука. Вона дає тобі силу волі зробити речі, які б інакше ніколи не прийшли тобі в голову. Речі, що ти б ніколи не повірив, що здатен на них. Немислимі речі. Жахливі й прекрасні речі.

Він глибоко вдихнув, повільно випустив повітря.

-- Ненависть – потужна штука, бо дає тобі неймовірну силу. Маючи достатньо ненависті можна правити світом. Або покінчити з ним.

-- Ось, що ти збираєшся зробити? – запитала я його. – Знищити світ?

Він засміявся.

-- Мені насрати на світ, на все і на всіх в ньому.

-- Тоді, заради всіх мертвих богів, чого ти хочеш?

Гейрус сів, важко, на тріснутий надгробок напроти мене; нагнувся вперед і поклав руки на коліна. Він виглядав на змученого і хворого.

-- Думаю, -- сказала я. – Що ти хворий. Може вмираєш. Думаю, тобі потрібен Клинок, бо він якимось чином вилікує тебе.

Він засміявся.

-- Чого тобі смішно?

-- Ти думаєш, я вмираю. Та ти навіть половини з цього не знаєш. Я вмираю по десять разів на день.

-- Звучить неприємно.

-- Що ж, прокляття і не повинні бути приємними. Це мені за те, що я вбив бога.

-- Гм, чисто з цікавості, якого бога ти вбив?

Він кинув на мене роздратований погляд.

-- Того, що заслуговував на це. Того, чиї брати затаїли образу.

Він здригнувся, здавалося, що його от-от вирве. Але минулося.

-- І давно тебе прокляли? – запитала я.

-- Як гадаєш, скільки мені років? – запитав він.

-- Сорок? Може сорок п‘ять?

-- Мені тисяча сімсот років. Я старший за Катаклізм. Я був свідком падіння Тагота і Хлурії. Я вже був древнім, коли Хавака Срібного Меча ув‘язнили за стіною. Люди для мене як одноденки.

-- Тобі набридло життя.

-- Ти навіть гадки не маєш наскільки. Все набагато гірше, ніж здається. Через накладене на мене прокляття, кожна мить для мене тягнеться як сто. Від твоїх слів мене нудить аж до сліз. Від моїх слів мене нудить аж до сліз. Для мене ця розмова триває весь клятий день.

-- Я спробую говорити швидше, -- запропонувала я, але він тільки махнув рукою.

-- Не трудися. Ти не можеш говорити так швидко, щоб я відчув різницю.

-- То чого ти хочеш, Гейрусе?

Раптово він опинився прямо перед мною. Я не побачила, як він рухався.

-- Я хочу клятий Клинок Богині, тупа ти корово!

-- Назвеш мене ще раз коровою і я засуну Клинок так глибоко тобі в…

Його кулака я теж не побачила.

Я незграбно розтягнулася на землі й з яскравим спалахом болю до мене дійшло.

-- Жаба, -- сказала я. – Він в жабі.

Я хотіла виплюнути кров, що лилася мені в рот з розірваної щоки, але пригадала собі слова Осскіла. Не можна проливати кров у Некрополі. Ніколи. Сторож зауважить. Тому я її проковтнула.

-- Так, він у жабі. Радий, що до тебе нарешті доходить.

-- Крива палиця Керфа. Ти гірший, ніж той жрець Лагни.

-- Я не знаю і мене не обходить про що ти говориш. Просто принеси мені жабу і ми з тобою розійдемося.

-- Ту цяцьку за яку ти наказав вбити Корбіна? Я швидше викину її в Драконове море, ніж віддам тобі в руки.

-- З твого рота вилітають слова, але вони не мають сенсу.

-- Ти наказав вбити Корбіна, бо не хотів платити йому за те, що він здобув жабу. Тоді ти замовив мене, щоб твій некромант вивідав у мого трупа місцеперебування жаби. Тепер мої слова мають сенс?

Звісно, я не була впевнена в своїх словах, але він не мусив про це знати.

-- А, зрозуміло. Ти помиляєшся. Я не наказував вбивати твого друга, і не наймав вбивців, щоб прикінчити тебе. Може Бош поскупився і вирішив залишити платню собі. Мене це не обходить.

-- Чому я повинна віри…

Я не встигла закінчити речення. Біля мого горла з‘явився ніж і притиснув так сильно, що виступила краплина крові. Тоді він перемістився до мого серця. Потім ледь-ледь не торкався мого ока. Ніж в його руці зовсім не дрижав.

-- Якби я бажав смерті твоєму другові, або тобі, я б не став платити за це. Зрозуміла?

-- Так.

-- Нарешті. – Він встав з того місця, де присідав наді мною. – Якби по якійсь дурнуватій причині я хотів вбити твого земляка, я б зробив це після того, як отримаю Клинок. Якби я був настільки тупий, щоб напартачити, я б відразу відніс його ще теплий труп до некроманта. І хоча Бош зірок з неба не хапає, він достатньо метикуватий, щоб теж до такого додуматися. Тепер. Принеси Клинок сюди завтра на світанні. Або я знайду і прикінчу тебе, притягну твій труп до некроманта і змушу тебе сказати мені, де ти його сховала. А ще вб‘ю обох магів і того жирного лорда, які напали на мій дім.

-- Гаразд. Але за однієї умови. – Що мені було втрачати?

Він втупив у мене важкий, погрозливий погляд.

-- Сходи до Вайлуватого Гавона і скасуй контракт на мене.

-- До кого?

-- Покидька з Долини, який завідує тут контрактами на вбивства. Чи ти хочеш сказати мені, що Червона Рука не знає, про що я говорю?

-- А. Я знаю його. Просто ім‘я вислизнуло з пам‘яті.

-- Скажи йому, що контракт втратив чинність. Або, що ти скасовуєш його. Що завгодно. Не хочу ховатися від вбивць, поки буду забирати жабу і нести її тобі.

-- Це розумно, -- сказав Гейрус. – Побачимося завтра. Один день, -- повторив він.

-- Де зустрічаємося?

-- Приходь сюди. Я знайду тебе. Не намагайся втікати. І тримай Архата якомога далі від мене або я випотрошу його.

-- Кого, того лисого хлопчиська?

Я не мусила вдавати, що збентежена.

-- Я його на повідці не воджу, -- сказала я, але сказала я це в порожнечу. Гейрус зник.


Розділ 26

-- Ти хочеш віддати її йому? – запитав мене Хольгрен, коли я повернулася в його притулок і передала нашу розмову.

-- Хіба в мене є вибір? Він Червона Рука, заради Керфа. Якщо не віддам, я – труп.

-- Я тебе не це питаю. Чи хочеш ти віддати її йому?

Жаба знаходилася в якомусь таємному колі, яке він намалював вугіллям і кров‘ю на підлозі. Кістка не хотів мати з нею нічого спільного, і тримався від неї в найдальшому кутку.

-- Я хочу, щоб я ніколи не бачила цієї огидної штуковини. Але інколи наші бажання не збуваються.

-- Якщо в ній є зброя, клинок викуваний богинею…

-- То що?

-- Коли ти будеш наступного разу зустрічатися з найнебезпечнішим асасином за всю історію, то хіба не воліла би тримати клинок, а не якийсь бридкий шматок золота?

Я зітхнула.

-- Хай йому чорт, я не знаю, Хольгрене. Мабуть, він просто забере його від мене і встромить у вухо. Ти не бачив, як він рухається. Чесно кажучи, я теж ні. Якщо бути точною.

-- Якщо розмірковувати логічно, то ти вибираєш чи зустрічатися з ним по суті неозброєною, чи з потужною зброєю в руках. Я знаю, що вибрав би, але вирішувати тобі. Щодо його швидкості, гадаю, тут я теж можу зарадити. Принаймні на короткий проміжок часу.

-- Чари?

-- Звісно. – Він запхав два пальці в кишеню жилета і витягнув кулон на срібному ланцюжку. Кулон був у вигляді листка, також зробленого зі срібла, величиною десь з мій великий палець.

-- Він чисто випадково виявився у тебе в кишені, га?

Він посміхнувся.

-- Після того що трапилося на віллі, я вирішив дістати свої найбільш корисні, хоча й небезпечні, штукенції.

-- До речі про віллу, та тварюка, що вилізла з печі? Вона знала твоє ім‘я.

Його обличчя закам‘яніло.

-- Так. Знала.

-- Може хочеш про це поговорити?

-- Ні, не дуже. Вистачить сказати, що хоча я й мав справу з такими створіннями, я не демонолог.

Я підняла руку.

-- Не моя справа.

-- Ні, я розумію, що тебе це турбує. Але на рахунок цього можеш бути спокійна.

Він зітхнув.

-- Повертаємося до нашої справи, -- промовив він, простягаючи кулон.

-- Що це?

-- Я вивчав довголіття. Можна сказати це моя слабість. Під час цієї науки я наткнувся на спосіб, скажемо так, на короткий період жити набагато швидше. Ціною пропорційного скорочення тривалості свого власного життя.

-- Ти можеш повторити це без всіх отих чудернацьких слів?

Він посміхнувся.

-- Це дозволяє тобі увіпхнути більш-менш весь день життя в одну годину. Під кінець цієї години ти стаєш на день старшою.

-- А. Не так вже й погано. Я могла б віддати тиждень, а може навіть і місяць.

-- Це вб‘є тебе. Наслідки просто жахливі. Уяви собі не спати, не їсти чи пити весь день і всю ніч. Доволі паршиво. Тиждень? Можна померти від спраги. А місяць? Ти здохнеш до того, як розвіються чари. Але якщо мусиш, то можеш. Це закляття дозволяє тобі. Проте краще не мусити.

-- За чари доводиться платити, га?

-- Завжди. Хоча дехто не рахується з ціною, поки не стає надто пізно.

Вираз на його обличчі став загубленим, але він швидко відмахнувся від своїх думок і надів ланцюжок мені на шию.

-- Ти не мусиш вирішувати негайно. Якщо захочеш скористатися ним, просто розірви ланцюжок.

Я обмірковувала його слова, шкрябаючи Кістку за вухом. Зі зброєю з жаби і чарами Хольгрена в мене був шанс проти Гейруса. Без них шансів у мене не було і доведеться покластися на те, що він не прикінчить мене відразу. І я досі не мала гадки, що він збирався робити з Клинком. Чесно кажучи, не можу уявити собі, що це буде щось хоча б трішечки добре.

Я почала вірити – неохоче – що це не він наказав вбити Корбіна. Від цього він не ставав хорошою людиною. Червона Рука вбив більше людей, ніж голод, навіть якщо вірити тільки в половину того, що про нього розповідали. Чорт.

-- Гаразд, -- сказала я. – Давай відкриємо цю бридку штуковину і дістанемо Клинок Абанон.

-- Це дуже погана ідея, -- сказав лисий хлопчисько, проходячи через двері Хольгрена і його захисні чари так, наче їх не існувало.

-- -- --

-- Хто ти і як тобі вдалося проникнути в мій притулок? – голос у Хольгрена був спокійний, але я бачила, що він був готовий і йому кортіло вдатися до насилля.

Звісно, що я впізнала хлопчиська. Чернець, який дивився на мене, коли я вийшла від Алана. Який був на похоронах. Архат.

-- Пробратися в твій притулок було неважко, магу. Чари – це заржавілий молоток, яким можна товкти реальність, надаючи їй різноманітних форм. Філософія, справжня Філософія, це ручка, якою можна змінювати, і сподіваюся, виправляти реальність.

-- Архат, -- сказав Хольгрен. Хлопчисько кивнув.

-- Чого тобі треба?

-- Будь ласка, віддайте мені статуетку. Вона не для вас. Вона не для цього світу.

-- Ти знаєш цього малого? – запитала я Хольгрена.

-- Перший раз бачу.

-- Але ти знаєш, як його звати.

-- Архат? Це не ім‘я. Це титул. – На його худорлявому обличчі з‘явився невдоволений вираз.

-- Гаразд. Я куплюся. Хто такий Архат?

-- Пам‘ятаєш Катаклізм? – запитав він.

-- Та не дуже. Він був тисячу років тому. – Але Хольгрен був не в настрої на жарти.

-- Якщо хочеш знати чому Катаклізм трапився, запитай Архата.

Я поглянула на малого. Він сумно похитав головою.

-- Філософи не винні в Катаклізмі, магу.

-- Правда? Тоді хто вирішив залізти в підвалини реальності? Доярки?

-- Ні. Але й не Філософи. Група яка перекрутила Філософію…

-- Не варто заперечувати, Архате, якби ті розумники не гратися зі знаннями, яких люди буквально не повинні були знати, то не загинули б мільйони

-- Годі, -- сказала я доволі голосно. – Якщо вам хочеться подискутувати, то йдіть у Куток Ораторів. Крива палиця Керфа, нас тут час підганяє, чи ти вже забув, Хольгрене. Архате, ми не віддамо тобі жабу. Пробач і йди погуляй.

Хольгрен просто стояв, схожий на впертого осла. Малий відмовився піти погуляти.

-- Серйозно, йди. В нас немає часу на тебе.

-- Будь ласка, віддайте мені статуетку. Те, що знаходиться всередині, повинно там залишитися, під моєю опікою. Мені довірили зберігати її, коли мені було десять років. Я не виправдав довіри й статуетку вкрали. Тепер я знов повинен приступити до виконання своїх обов‘язків.

-- Слухай, -- сказала я, втрачаючи терпіння. – В нас немає на це часу. Якщо Гейрус не отримає Клинок, загине багато людей, включно, що найголовніше, з нами. Гарно, що ти ввічливо просиш, але “будь ласка” тут не вистарчить.

-- Я не повинен розлучатися з Клинком. Я його сторож. Поверніть його, або наслідки будуть непередбачувані.

Я поглянула на нього.

-- Корбін забрав його в тебе?

-- Вкрав у храмі.

-- В напівзруйнованій будівлі десь на болотах Гол-Шен?

-- Так.

Я пригадала його таємничу фразу в Місті Мертвих.

-- Тоді з тебе нікудишній сторож. Так чи інакше я не віддам його тобі. Тепер забирайся.

-- Ти не знаєш, що твориш. Заради всього святого, не переплавляйте статуетку.

-- Скажи мені чому. Назви хоча б одну причину, настільки хорошу, щоб врівноважити мою смерть від кривавого Червоної Руки, якщо я цього не зроблю.

-- Це може привести до кінця світу.

--Признаю, це хороша причина, але в мене немає нічого, крім твого слова, і взагалі, якщо ми не переплавимо цю кляту штуковину, Гейрус прикінчить нас, забере її та сам переплавить. Проте непогана спроба. Хольгрене, починаємо. Чи ти спробуєш зупинити нас, Архате?

-- Я не намагатимуся зупинити вас насильно. Але знайте одне: те, що знаходиться всередині – як психічна отрута. Якщо ви випустите його, зникне та невеличка перешкода між ним і світом. Все і всі навколо нього спотвориться до невпізнання. Рано чи пізно, але це трапиться.

-- Знову ж таки, в нас тільки твоє слово.

-- Сім років я стеріг Клинок Абанон. Я дорого заплатив за це. Я покажу вам.

І він показав.

Раптово він перестав бути молодим хлопчиськом. Раптово він перетворився в кошмар, вкритий лускою і виразками, з видовженою, заслиненою щелепою, очима кольору сечі, пальцями з пазурами… Мене охопила така знайома ненависть і я хотіла вбити, вбити його, порвати на шматки, кинути на підлогу і топтати поки від нього не залишиться тільки пляма. В одну мить я вихопила ножа і метнула в Архата, за першим відразу з‘явився другий, щоб випотрошити його, але він зник.

-- Бачиш? – сказав він з позад мене, знов тільки хлопчисько. Я різко повернулася і побачила, що Хольгрен тримав на підборідді хлопця ніж зі світла, що шкварчав і сяяв. З його обличчя повільно зникав звіриний вищир. Кістка, мовчазний, як смерть, вчепився білими зубами хлопцю в литку, крапала кров.

-- Клинок, що ненависть шепоче, -- пробурмотів хлопчисько, коли Хольгрен, з побілілим обличчям, відпустив його і відтягнув дразливого і тремтливого Кістку. – Гадаєш, тобі вдасться встояти перед його улещуваннями? Я не встояв. Якщо ти випустиш його, в тебе буде тільки два варіанти. Піддатися їм, на погибель світу, або… закрити їх в собі.

Він нагнувся і провів рукою по скривавленій нозі. На моїх очах колоті рани, залишені зубами Кістки, перетворилися в зморщені шрами, а кров висохла і осипалася на пошарпаний килим Хольгрена.

-- Не заперечуєш, якщо я присяду? – запитав він.

-- Не мій дім, але не соромся. – Я тремтіла, відходячи від тієї сліпої люті. Я теж сіла. Повернувся Хольгрен і сперся на одвірок, розглядаючи Архата гострим, задумливим поглядом.

-- Ти вже двічі нападав на мене, -- сказала я Архату. – Спочатку намагався прокрастися в мій дім, потім напав з засідки, коли я намагалася прокрастися на віллу Гейруса. Чому?

-- Перший раз я просто хотів забрати жабу поки ти спала. Але ти прокинулася. Я не нападав на тебе.

-- Але за другим разом таки напав.

-- Щоб не пустити тебе на віллу. Якби ти зайшла, тобі був би гаплик. Я не збирався кривдити тебе. Але я не повністю контролюю форму, якою прокляла мене Абанон.

-- Тоді чому ти взагалі її використовуєш?

-- Вона сильна. І не відчуває болю.

-- Чому ти просто не з‘явився в моїй кімнаті й не забрав жабу?

Він посміхнувся.

-- Не міг, інакше я б так і зробив. Фізичні місця, де такі салонні фокуси можливі, трапляються рідко і хаотично. Щоб ти зрозуміла більше, мені довелося б навчити тебе принаймні основ Філософії…

-- Гм, ні дякую. В мене зараз обмаль часу. – І мене це не цікавить.

Хольгрен відкашлявся.

-- Я погоджуюся, що видобути Клинок було б необачним, -- сказав він. – Та його все одно доведеться віддати Гейрусу. По-іншому ніяк.

-- Я благаю вас не робити цього.

-- Пробач. Як Амра вже казала, в нас немає вибору.

-- Що ж, тоді мені доведеться відібрати його в нього.

-- А, -- сказала я. – Він попередив мене, що якщо побачить тебе, то зробить з твоїм тілом неприємні речі.

-- Будь, що буде.

-- Не хочеш сказати мені, чому він тебе ненавидить?

-- Він ненавидить всіх Архатів.

-- А все-таки, чому?

-- Він заснував Орден Філософів. Після Катаклізму він залишив Орден і присягнув вічну ворожнечу.

-- Здається, в тебе є цікава історія.

-- О, так. Але в тебе немає часу, щоб її послухати.

Він встав і вийшов у двері, ми з Хольгреном переглянулися.

Він ледь помітно знизав плечима.

Ще хтось постукав у двері Хольгрена.

-- Я явно став надто популярним, -- сказав він насупившись.

Перед дверима стояв Казанок, хлопчик на побігеньках Дарувнера. До його круглого обличчя завжди приклеєна шалапутна посмішка, але сьогодні він був серйозним.

-- Міс Амро, Дарувнер хоче Вас бачити. Каже, що це пильне. Ви повинні поїхати зі мною на екіпажі, -- товстим пальцем він вказав через плече на карету, що очікувала неподалік. – Магістр Хольгрен теж повинен поїхати, якщо забажає.

-- В чому справа, Казанку?

Він похитав головою.

-- Не знаю. Має якесь відношення до Локвуда. Його слуга, Боллунд, з‘явився біля дверей Фенгала, трискаючи кров‘ю, як фонтан і питаючи за Вами.


Розділ 27

По дорозі до Дарувнера в кареті балачок майже не було.

Хольгрен взяв з собою жабу, бо більше не вірив у надійність свого притулку, але залишив Кістку.

Я пристала до Казанка, щоб він розповів мені все, що знав.

-- Боллунд зайшов похитуючись в забігайлівку під час вечері, з нього потоком лилася кров. Виглядало так, наче його штрикнули списом в кишки. Правду кажучи, виглядало так, наче він тримав їх в руках. – Казанок здригнувся. – Ми затягнули його в задню кімнату, а він лепетав щось про величезного металевого павука і питав за Вами. Фенгал відправив мене за ескулапом, що живе далі по вулиці, а коли я повернувся з ним, Боллунд лежав без свідомості й Фенгал наказав мені привезти Вас двох.

-- Отже, Бош повернувся, -- сказала я до Хольгрена і він кивнув.

-- Хто такий Бош? – запитав Казанок.

-- Величезний металевий павук, -- відповіла я і в нього округлилися очі.

-- Я гадав, що це він марить.

-- На жаль, ні, -- сказав Хольгрен.

Після цього в Казанка пропало бажання розмовляти, а я не надто хотіла розводитися про те, що відбувалося, в його присутності, тому решта подорожі пройшла в мовчанці. Коли ми приїхали до Фенгала, Казанок заплатив кучеру і відімкнув двері в забігайлівку. Якщо в мене й були якісь сумніви, що справа серйозна, то тепер вони зникли. Фенгал ніколи не закривав двері на замок, за винятком приватних вечірок, які він майже ніколи не проводив.

Казанок провів нас повз порожні столики до комори за кухнею.

Боллунд лежав на імпровізованому ліжку, вкритий старою кінською попоною. Він був непритомним. Він був весь побілілий, губи бліді. Дарувнер сидів на кріслі поряд з ним. Коли він побачив нас, то вивів назад у їдальню.

-- Отже, Бош напав на Боллунда? – запитала я його.

-- Поза всякими сумнівами. Удар проколов йому спину і вийшов через живіт.

-- Якого біса?

Він знизав плечима.

-- Бо він підла гадина?

-- Ні, чому він напав на Боллунда?

-- Він знав, що Локвуд посередник Корбіна і припустив, що Локвуд, а отже й Боллунд, знає як з тобою зв‘язатися.

-- Зі мною?

-- Звісно. Він хоче жабу. Боллунд сказав, що він тримає Локвуда у крамниці в заручниках. Відправив Боллунда передати тобі, щоб ти принесла жабу. Сама. Якщо не принесеш, він клянеться, що почне вбивати всіх, кого ти знаєш, починаючи з Локвуда.

-- Але Локвуд мені навіть не подобається.

-- Це не смішно, Амро, -- докорив мені Фенгал.

-- Я просто хочу сказати, що він не тримає в заручниках мого коханця чи члена сім‘ї.

-- А ти маєш коханця чи члена сім‘ї? – запитав Хольгрен.

-- Ні, але…

-- З усіх людей, яких він міг пов‘язати з тобою, Локвуд був найлегшою мішенню. Бош не справився зі мною до того, як перейшов у свій теперішній стан, барон Трасен під достатнім захистом, а інспектор Клюге справжній експерт в мистецтві залишатися в живих. В кожному разі, він докладно знав, де знайти Локвуда, адже він мав з ним справу, коли робив оригінальне замовлення. Локвуд був яблучком, що низько висіло.

-- Ти повинна врятувати його, Амро, -- сказав Дарувнер.

-- Хіба не ти казав мені не лізти в герої?

-- Але я не казав тобі бути безсердечною. Тепер Бош твоя купа, і тобі її прибирати.

-- Я не кажу, що не хочу розібратися з Бошем. Я повинна звести з ним порахунки. Я тільки кажу, що не зроблю цього заради Локвуда. Яйця Керфа.

-- Тепер, коли ми це з‘ясували, -- сказав Хольгрен, -- може підемо? Подобається він тобі чи ні, чим довше Локвуд знаходиться під опікою Боша, тим менше в нього шансів вижити.

-- Ти йдеш зі мною?

-- Звісно. В мене з Бошем теж є незакінчена справа.

-- -- --

Казанок свистом підкликав нам екіпаж. Мене здивувало, як швидко він його знайшов, зваживши на пізню пору. Поїздка до Драконових воріт була короткою, але коли ми туди доїхали, Хольгрен вже придумав план.

-- Не заходь в магазин, -- сказав він, передаючи мені жабу. – Просто поклич його і покажи статуетку, якщо мусиш. Як тільки я його побачу, то присягаю, він вже не буде в стані завдати нам клопоту.

-- Звучить доволі просто, -- відповіла я. Але в душі сумнівалася, що буде так легко. Бош був божевільним, але він був хитрим. Я не могла уявити собі, що він стане легкою мішенню для Хольгрена. Я хотіла сказати це вголос, але Хольгрен продемонстрував разючу здатність перетворювати все живе в трупів. Тому я тримала рот на замку з надією, що він має рацію.

Ми зсіли в кінці порожньої, освітленої ліхтарями вулиці. Магазин Локвуда знаходився посеред торгового району, в елітній частині, а ніхто не купляє такі дорогі дрібнички як в нього посеред ночі. Хольгрен поклав руку мені на плече, тоді перейшов вулицю. Ми пройшли решту шляху до магазина Локвуда під невисоку гірку.

Вітрини з дорогого скла були темні. Двері зачинені. Я оглянулася через вулицю. Хольгрена не було ніде видно, але я не переживала, що він накивав п‘ятами. Не дуже переживала.

Я взялася за ручку і спробувала її. Не замкнено. Я відчинила двері.

-- Ей, Боше, -- гукнула. – Я чула, ти хочеш порозмовляти зі мною.

Тиша. Тоді легкий стогін, десь в глибині магазина.

-- Є хтось вдома? – крикнула я.

-- Заходь, Амро. – Органний голос. – Сподіваюся ти принесла мою цяцьку.

-- Дякую, я тут постою. Може сам вийдеш і забереш те, що тобі треба? – Я підняла вгору жабу.

-- Неси її сюди, -- сказав Бош. – Негайно.

-- Ні.

Закричав Локвуд. Доволі довго.

-- На моїх нових кінцівках немає пальців, але як я відкрив, ними чудово можна виколювати очі.

-- Що до біса з тобою не так, Боше?

-- Після того, як моє тіло розлетілося на дрібні шматки, я розгубив свої манери. Неси сюди жабу, або цей чепурун втратить своє друге око. І мушу тебе попередити, мої кінцівки не підходять до тонкої роботи. Не виключено, що я штрикну надто глибоко.

-- Крива палка Керфа, -- вилаялася я. Запхала жабу в куртку і витягнула ножі. І ступила в павутину.


Розділ 28

-- Чепуруна можеш відпустити, -- сказала я, коли вступила в темне приміщення магазина. – Це наш танець, мій і твій.

Я повільно пройшла повз ряди дорогоцінних дрібниць і витонченого мотлоху, даючи очам час, щоб призвичаїтися до пітьми. Магазин був не такий вже й великий; я була певна, що Бош і Локвуд знаходяться в задній кімнаті. Приглушені електричні розряди, що хаотично пульсували в темному приміщенні, теж на це вказували.

-- Гаразд, -- сказав він. – Містере Локвуд, якщо Ви бажаєте піти, я не проти.

У відповідь тільки монотонне скиглення.

-- Здається, містер Локвуд воліє сидіти в калюжі своєї крові, Амро.

-- Виходь до мене, Боше, і забери свою жабу. – Сюди принаймні доходило якесь світло з вулиці. У підсобці вікон не було.

-- Ходи сюди й віддай мені її.

-- Припини ці ігри. Ти плануєш прикінчити мене і Локвуда, та забрати ідола. Я готова спробувати й врятувати його, але не ціною власного життя. Хоча, я готова зустрітися з тобою посередині, якщо ти негайно вийдеш і будеш битися зі мною. Хто залишиться в живих, може робити все, що йому заманеться.

-- То ти не хочеш прийти сюди й врятувати життя цьому нещасному?

Мені не сподобалося, до чого вело це запитання.

-- Ти що боїшся битися зі мною?

Почулася різка серія нот; я вирішила, що це новий сміх Боша.

-- Я так розумію, це означає “ні”. Виходь. Покінчимо з нашими чварами. Раз ти такий впевнений у результаті, то завжди можеш повернутися і прикінчити Локвуда після того, як розберешся зі мною.

-- Зайві клопоти, -- відповів він, і тоді я почула, як щось розривають і розпачливий крик, який раптово обірвався.

-- Ой, -- сказав Бош. – Який я незграбний.

Одним з того, що мене навчили, давно тому в провулках Белларіуса, коли Тейнер, мій друг і захисник вчив мене битися на ножах, було ніколи-преніколи не втрачати самовладання під час бійки. З усіх навичок бійки на ножах, які він мені втокмачував, ця була критичною. Цей урок дався мені нелегко – як для будь-якої дитини – але я його вивчила.

Внизу, під вибухом киплячої люті від смерті Локвуда, відсторонена, позбавлена емоцій частина мого розуму почала автоматично перебирати голі факти в швидкій послідовності.

Локвуд швидше за все був мертвим або при смерті. Причин залишатися в цій пастці більше не було. Пора валити. Хольгрен може спалити тут все, як тільки я виберуся.

Я повернулася і побігла. Як виявилося, саме вчасно.

Бош контролював одного зі своїх пекельних пестунчиків. Весь час, поки я розмовляла, він знаходився наді мною, чекаючи, щоб накинутися на мене.

Коли я повернулася, то краєм ока зауважила ледь помітний рух вгорі, а тоді його пазурі зорали мені спину, розриваючи на смуги куртку, сорочку і шкіру. Маленький демон, який викрав голову Боша зі Шпори Півня. Я закричала від шоку і болю, але не зупинилася. Відразу за дверми на мене чекали Хольгрен і достатньо світла, щоб побачити мого ворога.

Я почула шипіння і шкрябання пазурів по дерев‘яній підлозі. Я знала, що ця тварюка огидно швидка. Може навіть достатньо швидка, щоб схопити мене до того, як я вибіжу надвір. Часу, щоб повернутися і кинути ножем не було. Тож коли я досягла дверей, то з ходу виконала щось схоже на пірует, викинувши руку з ножем туди, де, як я гадала, буде демон.

Я поцілила йому в горло.

Він з пекельною силою рвонув моє передпліччя, і коли ми приземлилися на вулиці, опинився на мені зверху. Ніж в шиї не давав йому відкусити мені голову, хоча він озвіріло намагався затиснути мене в своїх слинявих жучих щелепах. Його пазурі почали витворяти спереду мене те ж, що зробили з моєю спиною, залишаючи глибокі, криваві й палаючі лінії в мене на грудях і животі.

Лівою рукою я загнала ще один ніж йому в бік. Використовуючи руків‘я двох ножів як ручки, я перевернулася і вигнула тіло якомога далі від його пазурів. Не зважаючи на його лють, в мене була перевага у вазі. Я майже перевернула його на спину. Обережно поклала черевик йому на шию і навалилася всією вагою, він почав звиватися і корчитися.

Тоді я витягнула два клинки й з швидкістю і точністю виробленими довгою, довгою практикою, вбила по одному в кожне з його фасеткових очей, поки їхні кінчики не заскреготали об задню частину черепа.

-- Це за Локвуда, мабуть, -- важко видихнула я, тоді відскочила з ножами в руках. Демон ще трохи побився у муках, тоді раптово стих.

Бош дивився на мене з порога.

-- Вражаюче, -- пропищав він. – Я б тобі поаплодував, але сама бачиш.

Він підняв свої закривавлені передні лапи, помахав ними туди-сюди. Тоді накинувся на мене.

Пам‘ятаю, я ще подумала, де в біса Хольгрен, відбиваючи одну з його лап. Інша вирила глибоку, криваву рану в мене на стегні. Тоді я опинилася під ним, і вісім металевих лап здіймалися і падали навколо мене, б‘ючи по бруківці з такою силою, що вона розсипалася у друзки. Бош з усіх сил намагався проштрикнути мене, хоча фактично не бачив де я. Це все тривало не більше ніж десяток ударів серця, але в цю коротку вічність, розпачливо звиваючись, щоб уникнути уколу, я була впевнена, що загину.

А тоді почулося жахливе ХРУСЬ. Наді мною тіло Боша зім’ялося всередину так, наче сотня бойових молотів одночасно лупнули по ньому.

Бош, п‘яно похитуючись, побрів геть, надприродне світло, яке мерехтіло на тепер покрученому тілі, потьмяніло. Коли воно згасло, він впав, нерухомий, на бруківку.

-- Пробач, що припізнився, -- сказав Хольгрен і на непевних ногах підійшов до мене, тримаючись за бік. – Видно Бош очікував, що я теж прийду і приготував зустріч.

Я поглянула повз нього, вздовж вулиці, й побачила мокру груду величиною з коня, але вкриту лускою, сукровиця ще била з неї струменем в ритм серця, що повільно затухало.

-- Краще пізно, ніж ніколи.


Розділ 29

Ми обоє були змучені й стікали кров‘ю, а приблизно десь за годину я повинна була віддати жабу Гейрусу. Але ми не могли просто залишити лежати на вулиці гармидер з пекла родом – Боша і маленького демона. Я порвала зіпсовану куртку на смужки, щоб перев‘язати найгірші рани, поки Хольгрен робив якийсь магічний фокус пов‘язаний з призмою, щоб зв‘язатися з Клюге – видно вони обмінялися чарівними візитками, які дозволяють їм контактувати між собою.

Як тільки моя кров перестала поливати бруківку, я запропонувала Хольгрену зробити те саме, але він відмахнувся.

-- Піду погляну, як там Локвуд, -- сказала я і він кивнув.

-- Я залишуся тут і пригляну за цими потворами.

В магазині я знайшла і запалила лампу, тоді пішла з нею в підсобку.

Він був мертвий. І покалічений. Було так погано, як я й очікувала. Я добре не знала його, але не думаю, що він хотів би вижити після того, що Бош з ним зробив.

Його більша частина сиділа на елегантному кріслі за елегантним столом. Я подумки занотувала, щоб запитати Боллунда чи Локвуд мав якусь родину. Якщо Боллунд виживе.

Я вже збиралася повернутися і йти назад до Хольгрена, коли мій погляд привернув пакунок.

Розміром з мій кулак, він лежав не підлозі, частково розламаний, видно його скинули туди під час сутички. Його красива обгортка була заляпана кров‘ю Локвуда. Я придивилася і побачила, що на блакитному папері, в який він був загорнутий, було написане моє ім‘я. Скидалося на жіночий почерк, когось, хто не надто звик писати. Я підняла його, почула, як всередині дзенькає розбите скло. Понесла пакунок і ліхтар на вулицю.

Хольгрен схилився над останками Боша і намагався відірвати бурштинову брилу, в якій знаходилася голова Боша.

-- Сувенір? – запитала я.

-- Ха. Хочу забрати її до того як з‘явиться Клюге, а це буде доволі скоро. Гавон вимагатиме доказів, якщо ти хочеш скасувати контракт і повернути свої гроші. Чи вже забула?

-- Чесно кажучи, забула. – Можливо Гейрус скасував контракт, але невеличке страхування не зашкодить.

З голосним тріском голова відірвалася.

-- Ну, от і все. – Він повернувся, щоб передати її мені, побачив, що в мене зайняті руки.

-- Що там в тебе?

-- Може відповідь на загадку. – Я розповіла йому про дівчину Естри Хейг, яка шукала мене і залишила в Локвуда пакунок для мене.

-- Чому в Локвуда?

-- Не знаю. Може відповідь всередині.

-- То чому ти не відкриваєш пакунок?

-- Не знаю. Раптово в мене якесь дивне відчуття -- що б там не було, мені це не сподобається.

Він просто дивився на мене.

-- Гаразд, гаразд. – Я поклала лампу на землю і розірвала обгортку, відкривши невеличку, квадратну коробочку з палісандра, на жаль в одному кутку тріснуту. Я відкрила защіпку.

Всередині був напахчений аркуш паперу, складений, щоб поміститися, і шматочки кольорового, розбитого скла. Розбите скло я впізнала по частині зеленого крила і делікатній голові з довгим, тонким дзьобом.

Колібрі, яке Хольгрен поцупив у мене за день до своєї смерті.

Я витягнула записку і відклала коробочку. Розправила цупкий, напахчений папір:

Мадам Амро,

Корбін сказав мені, що пташка Ваша, тож я повертаю її Вам, щоб показати – те, що я пишу далі, правда.

Корбін був моїм мужчиною. У мадам Естри мій контракт, і він збирався оплатити його, викупити, щоб ми могли бути разом. Але мадам Естрі це не сподобалося, по суті вона зненавиділа Корбіна за те, що він покохав мене.

Я знаю, Корбін мертвий і його вже не повернути. Я зрозуміла це, як тільки Ви зайшли у Мрію, щоб розповісти мадам Естрі. Його ім‘я на Ваших вустах і вираз Вашого обличчя сказали мені все. Але Ви не знали про нас. А я не могла сказати Вам, тільки не під її дахом. Тож я хочу сказати Вам, що якщо Корбіна спіткав поганий кінець, а моє серце підказує, що це так, то це зробила Естра, а точніше наказала зробити, бо тієї останньої ночі, коли Корбін не прийшов до мене, вона сказала, що він ніколи вже не прийде. Вона сказала, що я належу їй, я її власність, і я не можу забрати її мужчину, як цього не може її щітка для волосся, чи її пес. А коли я відповіла, що це вирішувати Корбіну, вона засміялася і сказала, що Корбін більше ніколи нічого не вирішуватиме.

Корбін говорив мені, що Ви відчайдушна, і якщо в мене колись будуть проблеми, то звертатися до Вас, якщо не зможу звернутися до нього. Для себе я нічого не прошу, я прошу для Корбіна. Якщо Ви шукаєте того, хто скривдив його, то тепер Ви знаєте.

Я залишаю цю записку в посередника Корбіна, бо він не сказав мені, як Вас знайти.

Щиро Ваша,

Ліра Джувіс Блекдотер

-- От сука, -- прошипіла я.

-- Про яку суку йдеться? – запитав Хольгрен, але я майже не чула його.

-- Вона сиділа і розпачливо крутила серветку, запропонувала мені допомогу в пошуках вбивці Корбіна, йобане уособлення скорботи! – Я копнула коробочку по вулиці, розсипаючи по бруківці шматки кольорового скла.

Хольгрен обережно забрав у мене записку. Прочитав. Віддав мені. Я зім‘яла її в кулаці, тоді змусила себе заспокоїтися. Я вигладила листа, акуратно склала його і запхала в кишеню.

-- Ти вб‘єш її? – запитав він.

-- Я? Я законослухняна громадянка, Хольгрене. Особливо якщо поблизу знаходиться інспектор, -- я вказала підборіддям на вулицю, де з-за рогу з‘явилася карета, за якою крокував десяток міських вартових, озброєних піками.

-- Хтось припізнюється, а хтось геть запізнюється, -- пробурмотіла я.

Клюге й словом не обізвався до мене, що мене цілком влаштовувало. Він вислухав свідчення Хольгрена, тоді швиденько оглянув магазин і трупи.

-- Де його голова? – запитав він коли дійшов до Боша.

Здавалося, що Хольгрен хотів зобразити невинність, але потім відхилив плащ і показав свій жахливий трофей.

-- Є якась особлива причина, чому вона тобі потрібна? – запитав його Клюге.

-- Так.

-- Мені потрібно знати цю причину?

-- Навряд чи, інспекторе.

Клюге невдоволено зітхнув і наказав:

-- Геть з моїх очей, обидвоє.

Тоді видав своїм людям інструкції щодо тіла Боша. Вони взялися до діла, загортаючи потвору в брезент, в той час, як Клюге палив трупи демонів мегавогнем.

-- Чув, що інспектор сказав, -- промовила я до Хольгрена.

На небі починав рожевіти світанок, коли ми пошкутильгали на мою зустріч з Червоною Рукою.

Розділ 30

-- Я так розумію, ти йдеш зі мною? – запитала я Хольгрена по дорозі в Некрополь.

-- Мені по дорозі додому, -- відповів він. Він посміхався, але притискав руку до рани на боці.

-- Знаєш якісь лікувальні чари? – запитала я. Моя спина досі палала, та й рана на стегні була не краща. Вони сильно обмежать мою рухливість в бою.

-- Боюся, це не моя спеціальність.

-- Є якісь ідеї, що нам робити з Гейрусом?

-- Як на мене, в тебе два варіанти. Віддати йому жабу. Або змусити його забрати її в тебе.

-- Хотіла б я знати, навіщо вона йому, -- пробурмотіла я.

Хольгрен коротко засміявся.

-- Цікаво, чого може хотіти король вбивць від виготовленої богинею зброї?

-- Ну, власне, -- відповіла я. – Не хочеться повторювати, але ти не бачив його. Я бачила. Йому не потрібен якийсь чарівний клинок, щоб бути найнебезпечнішим створінням на двох ногах. Він не зробить його кращим вбивцею, Хольгрене. Ідеал неможливо покращити.

-- Бачу, він справив на тебе враження.

Я знизала плечима, і кинулася, щоб зупинити екіпаж, що саме з‘явилася з-за рогу. Принаймні не доведеться йти пішки на місце своєї загибелі.

-- -- --

Коли ми туди дісталися, ворота були відкриті.

-- Може підеш додому? – запитала я Хольгрена, коли ми зайшли.

-- Я залишуся з тобою.

-- Немає сенсу ризикувати життям. Це не твоя бійка, і ніколи не була твоєю.

-- Отже, ти вирішила битися? – відповів він, знехтувавши моїми словами.

-- Це тільки вислів такий. – Ми наблизилися до пагорба, почали підійматися до статуї Заплаканої Матері. Вона була якоюсь простакуватою.

-- Гадаю, я знаю тебе достатньо добре, щоб сказати, що ти помиляєшся. Для мене цілком очевидно, що ти, Амро Тетіс, якщо тобі дати вибір, битися чи здаватися, завжди обереш кляту бійку.

-- Ти хочеш сказати, що я вперта?

-- О, так, саме так. До того ж любиш сперечатися.

-- А от і ні.

-- Не дивись так на мене, але ти вперта. І любиш сперечатися.

-- Сам такий, але я?

Це викликало в нього сміх. Але він швидко стих, а його очі стали суворими. Я прослідкувала за його поглядом.

Прямо під Заплаканою Матір‘ю стояв Гейрус. Він виглядав на знудьгованого, і нетерплячого.

Коли ми наблизилися на відстань кількох метрів, він сказав:

-- Вона в тебе. Давай сюди. – Він протягнув руку.

-- Вона в мене, -- відповіла я. – Але я повинна знати, що ти збираєшся з нею робити.

Він підняв голову, на його обличчі промайнув збентежений вираз.

-- Ти знаєш, що я можу і вб‘ю тебе, однак продовжуєш поводитися так, наче твої потреби чи твої питання мають якесь значення.

-- Само питання має значення, не важливо хто його питає.

-- Чому?

-- Тому що тобі не потрібен цей Клинок, щоб стати могутнішим. Ти й так найнебезпечніша людина на землі. Тому, Гейрусе, Червона Рука, що ти збираєшся з ним робити?

-- Чудове запитання, -- сказав Архат, який раптово з‘явився в кількох метрах від нас.

-- -- --

-- Я попереджав тебе, щоб ти тримала його подалі від мене, -- зашипів Гейрус.

-- А я попереджала тебе, що він не мій пес, -- відповіла я.

Архат підійшов.

-- Отже, Творцю Королів, Вбивце Богів, чому б тобі не відповісти на запитання? Ти чудово знаєш, що трапиться, якщо звільнити Клинок. Що ти хочеш від нього?

-- Що я хочу від Клинка, не твоя справа.

-- Ти знаєш, що це неправда. Мені доручили стерегти його.

-- І ти зазнав невдачі.

-- Ще ні.

Гейрус зробив рух і раптово в животі Архата з‘явився ніж.

-- Тепер ти зазнав невдачі, -- глузливо посміхнувся Гейрус йому в обличчя.

В цю мить Хольгрен розірвав чарівний ланцюжок в мене на шиї.

-- Пам‘ятай, -- прошепотів він, коли ланцюжок падав на землю. – Не вбий себе.

А тоді він впав на траву і все змінилося.

Здавалося, світ завмер. Я розглянулася навколо себе, я немов дивилася на картину. Хольгрен стояв, його губи все ще формували останній звук, який він вимовив. Архат втупився в очі Гейруса, його обличчя тільки починало виражати агонію від леза в кишках.

Я вихопила два ножі й вирушила в їхньому напрямку.

-- Давай, Червона Рука, -- промовила я і його голова смикнулася в мій бік. – Зараз ми побачимо чого ти насправді вартий.

Він посміхнувся і витягнув свій ніж з Архата. Він навіть відсалютував мені ним. А тоді полетів на мене, як і раніше невиразною плямою.

Думкою я змусила чари Хольгрена підлаштуватися під нього і зустріла його випад в більш-менш пристойній захисній позиції, зап’ястком відбила руку з ножем наліво, після цього сама вдарила ножем в правій руці. Але він вже відхилився.

-- Тобі не витримати таких чарів. Вони вб‘ють тебе, або це зроблю я. Тобі не виграти.

Я знов стала в захисну позицію Акіли, боком до нього, ліва рука і нога витягнуті, а права рука над головою, повільно кружляла, готова вдарити згори. Минуло дуже, дуже багато часу, відколи я брала участь у чомусь схожому на формальну дуель на ножах. Але таке ніколи не забувається. Проте він мав рацію; я вже відчувала, як в мене посилюється спрага, наче я нічого не пила весь спекотний день. Він міг просто бавитися зі мною, поки я не впаду без сил.

Тому я рушила в атаку.

Я підсилила чари, правою зробила ефектний фальшивий випад, а ліву направила йому в пах. Він відскочив назад, потім ще раз назад і за мої старання наніс поверхневу рану на лівій руці.

-- Я міг відрізати тобі великий палець, -- сказав він і я знала, що він має рацію. Я чудово володіла ножем. Він набагато, набагато краще.

Коли почалися спазми, то якусь мить я не розуміла що це.

Тоді до мене дійшло, що це приступи голоду; години, можливо дні голоду спресовані в один момент. Я заскреготала зубами від голоду, від зболілої плоті на спині і рваної рани вздовж стегна, та підсилила чари ще більше і метнула клинком з правої руки. Я надіялася – насправді, то молилася – що вилетівши мені з руки, він раптом не сповільниться.

Не сповільнився.

Ніж потрапив йому в горло. Він навіть не спробував заблокувати його.

Його очі розширилися. Рот обвис. Він почав душитися. А тоді витягнув ніж з шиї і засміявся до мене.

Дірки в шиї не було. Навіть крові не було. Я сіла на траву і охопила голову руками.

-- Тепер віддаси мені жабу? – запитав він.


Розділ 31

-- Яйця Керфа, -- Я підвела погляд, а він просто стояв собі, посміхаючись до мене.

Позад нього, справа від мене, дуже повільно вмирав Архат, темно-червона пляма неквапно розпливалася по його оранжевому балахоні на животі. Чому ти не змінив форму? В тебе був би шанс. Та він вже ніколи не відповість на це запитання.

Я глянула наліво позад себе, там стояв Хольгрен, з досі піднятою рукою, після того, як зірвав ланцюжок, нескінченно повільно рухаючись вбік.

Я зупинила чари. Архат впав на коліна, тоді перевернувся на бік.

Йому кінець. Дурний хлопчисько. Чого він сподівався добитися?

Хольгрен підійшов і став позад мене, я відчувала його силу. Він викликав якісь чари, і від них волоски в мене на потилиці легенько затремтіли і скрутилися.

Я опустила руки на коліна, оглянула рану, яку Гейрус наніс мені, замість того, щоб відрізати великий палець. Вздовж рани з‘явилися краплини крові.

Кров.

-- Хочеш жабу? – запитала я його. – Тобі доведеться мати справу ще з деким.

-- З ким? З магом?

Я похитала головою і витерла закривавлену руку об смарагдову траву цвинтаря.

-- Кажуть, що ніколи-преніколи не варто проливати кров у Некрополі, -- повідомила я його.

-- Ах, так? – відповів він. – І чого б це?

-- Тому, що це зауважить Сторож. І проведе розслідування. А в нього паршивий характер.

-- Це правда, -- голос пролунав наче з тисячі зяючих могил. – Щира правда.

Здавалося, що голос походить звідкись зверху. Я підвела погляд, прямо на мене дивилася статуя Заплаканої Матері. Вона змінилася.

Тепер на її грубо витесаному обличчі не було жалості чи співчуття. Їх замінили жорстокість і божевілля. Почав дути холодний, холодний вітер, з неба закровоточило світло.

-- Хто пролив кров у цьому освяченому місці? – запитала вона. – І чию кров було пролито?

-- Мою кров, -- відповіла я.

-- Його ніж, -- сказала я, вказуючи на Гейруса, який, мушу признати, не виглядав на надто стурбованого.

-- Я не питаю живих, -- сказала вона мені презирливо.

І відкрилися могили, і почали вилізати мертві.

Я глянула вниз пагорба і побачила, що до мене йде Корбін. Позад нього три найманці, і цілий сонм мертвих, яких я не знала і знати не хотіла.

-- Хто пролив кров? – запитав Сторож знов, і пів сотні пальців, в різній стадії розкладу, вказали на Гейруса.

-- Чию кров було пролито? – І пальці вказали на мене.

-- Не забудьте про нього, -- сказала я, вказуючи на Архата.

-- Його кров ще не скропила землю, -- відповів Сторож.

-- Не будь формалістом.

-- Правила – це правила, -- вона повернулася до Гейруса. – З якої причини чи за яким правом ти пролив тут кров?

Він пхикнув.

-- Порушення обітниці.

-- Якої обітниці?

-- Вона пообіцяла принести мені статуетку, яку тримає за пазухою, але відмовляється віддавати її. Отже, вона порушила обітницю.

Величезна голова обернулася до мене.

-- Це правда?

-- Я сказала, що принесу, а не що віддам її!

-- І хто тепер формаліст? Ай-яй-яй, -- вона пригрозила мені величезним пальцем, тоді глянула на мертвих, що зібралися навколо.

-- Хто був свідком цієї обітниці?

Піднявся десяток трухлявих рук. Включно, як я зауважила, з Корбіновою. Він підійшов і став поряд зі мною.

-- Дуже тобі дякую, -- сказала я, а він знизав плечима.

-- Ось мій вирок, -- сказав Сторож. – Жінка, яку знають порядні мерці, і якій пролили кров там, де не слід, може бути вільною. – Пауза. – Після того, як віддасть те, що пообіцяла тут, на освяченій землі.

Знекровлена, майже божевільна від спраги, з болем від голоду і ран, я обурено вилаялася і витягнула ненависну жабу з-за пазухи. Кинула її до ніг Гейруса.

-- Бодай ти подавився, -- сказала.

Він нагнувся, щоб підняти її, а Корбін прошепотів мені у вухо, трохи невиразним від розкладу голосом:

-- Коли настане час, не дозволь їй забрати Клинок. Вона наш Сторож, але ми її тюремники. Не дай Клинку потрапити їй в руки.

Гейрус тримав жабу перед обличчям.

-- Нарешті, -- сказав він. Тоді почав шепотіти слова, від яких в мене на потилиці заворушилося волосся.

-- Крива палиця Керфа, -- вилаялася я. – Він теж маг?

Зі словами Гейруса жаба почала плавитися. Золото стікало по його руці, як болото і капало на траву, зовсім не гаряче.

-- Непоганий фокус, -- пробурмотів Хольгрен, а тоді, раптово, Клинок був вільний, і огидне почуття, яке охоплювало мене, коли я намагалася спати, а він був у криївці у стіні, налетіло на мене, на всіх присутніх, живих і мертвих.

Гейрус стискав в руці щось, що мерехтіло, звивалося, змінювало свій вигляд по сто разів за один удар серця, розсипаючи холодні блакитні іскри та зубці світла, які затухали на відстані долоні від нього.

Він повернувся і посміхнувся до мене, ще раз насмішкувато відсалютував мені.

-- Ти хотіла знати, що я планую робити з Клинком Абанон, злодійко. Я скажу тобі. Я нарешті, нарешті залишу цей жалюгідний світ, і звільнюся від нього і всіх вас, комахи. Прощавайте.

І встромив ножа собі в серце.

Коли він звалився на землю, Корбін підштовхнув мене і крикнув “Давай!”, отим скрипучим, невиразним голосом мертвяка. Сторож вже тягнувся, щоб витягнути Клинок з тіла Гейруса. Я скористалася поштовхом Корбіна, як імпульсом для стрибка.

Моя тремтяча, закривавлена рука дісталася до Клинка за якусь мить до руки кам’яного гіганта.

І Абанон почала шепотіти до мене, на певний час витіснивши мені з голови розум.


Розділ 32

Наступне, що я пам‘ятаю: я шкандибаю, похитуюся, не довіряю своїм ногам, рукам чи очам. Я не довіряю своєму подиху чи смаку власної гіркої слини. Клинок говорить, шепоче, і розповідає мені жахливі, жахливі речі. Я намагаюся заглушити його. Кажу “Ні. Ні, ні, ні, ні, ні,” але він не слухає мене.

Я не в Некрополі. Не пам‘ятаю, як я вийшла. Але пам‘ятаю Сторожа, розлюченого, і Корбіна, який каже мені йти в храм. Пам‘ятаю, як Хольгрен засипав Сторожа чарами, відволікаючи його, щоб я могла втекти. Не пам‘ятаю, що трапилося з ними.

Просто дійди до храму. Храму Бата. Просто дійди до храму, повторює невеличка частка мого розуму. Частка, яка не потонула в ненависті, в океані жовчі, що заливає мою душу.

Ось з чим Архат мав справу з десятирічного віку? Я запалю за нього свічку в храмі померлих. Присягаю. Присягаю. Якщо виживу.

Клинок змінювався, змінювався, то не більший за голку, то довгий, як спис. Мені доводилося тримати його міцно, дуже міцно, а він звивався у моїй руці.

І Клинок Богині весь час шепотів до мене.

всіх цих людей на вулиці. Вбий їх. Вони заслуговують на смерть і це буде легко. Люди, як таргани, заслуговують тільки на те, щоб їх розчавити ногою. Мерзенні, смердючі мішки з м‘ясом, які дихають, хапають, займаються розпутством і випорожняються. Пхають їжу собі до рота, пхають геніталії один в одного, на кожному повороті викидають з себе нових заплаканих, безволосих мавп, які ростуть і розповсюджуються і повторюють те саме. Зараза. Це місто – зараза, гнійна рана на поверхні землі. Очисти її. Ці гниди заслуговують, щоб бути знищеними…

Невпинний монолог ненависті. І все моїм власним голосом. А найгірше, що більша частина мене погоджувалася з цим. Знаю, що я кивала головою, навіть коли мій рот стогнав “ні ні ні”.

… йобаний віз, бачиш, як його залишили, заблокувавши вулицю? Бездумні, легковажні, самозакохані, зосереджені на собі мавпи просто залишили його, заблокувавши вулицю, загородили дорогу, але так не мусить бути…

Рука, що стискає Клинок, смикається і віз просто розсипається в пил, разом з конем, прив‘язаним до нього. “НІ ні ні ні”, вию я і починаю бігти.

А якщо наперед мене вискочить дитина, або загородить шлях якийсь дідусь?

Моя вроджена нетерплячка, збільшена в тисячу разів, принесе смерть… будь-кому. Всім.

А якщо сонце надто яскраво засвітить мені в очі? А якщо я вдихну не надто свіжого повітря? Ні. Ні ні ні. Це непосильний для мене тягар. Я не Архат. Я не можу зберігати Клинок.

Я біжу швидше.

Я міцно стискаю Клинок, щоб знов випадково не втратити контроль.

Невдовзі переді мною з‘явився храм Бата, і мої “ні ні ні” перейшли в полегшене схлипування.

Але Бат відвернувся від мене.

-- -- --

Прислужник Бата чекав на мене на сходах храму. В нього був незворушний вигляд.

-- Мій Пан не може прийняти цей тягар, -- якось промовив він крізь зашиті губи.

-- О, Боги, благаю. Я не можу. Не можу. Я ненавиджу тебе. Я ненавиджу його. Я пиздець як ненавиджу його і ваші йобані таємниці, ви купа смердючого… -- Я закрила рот рукою.

жалюгідного лайна, яке ніколи нікому й нічому не допомагає, а його єдиною таємницею є жахливі речі, які він робить з вірянами в темній підсобці, в той час, як його Бог спостерігає…

Він нахилився вперед і поклав руку мені на плече. Я ненавиділа його за це. Хоча я ненавиділа його за все.

-- Як гадаєш, що трапиться, якщо Бог, який знає всі таємниці світу, про те, як він створений, відчуватиме таку ненависть, яку відчуваєш зараз ти? Ні, Амро; ця ноша не повинна спасти на Бата.

-- Тоді на кого? – витиснула я з себе. – Я не можу. Не можу…

-- Ні, -- сказав він м‘яко. – Ти теж не можеш. Але Бат знає таємницю і хоче поділитися нею з тобою.

Він нахилився і почав шептати мені у вухо.

Він шептав довго, хоча це було одне слово. Слово було дуже довгим і його викували у вогні під час створення світу. Я кажу це було слово, бо так Бат вирішив виразити його мені, але насправді це була єдина, чиста, нерозбавлена концепція.

Ні, це не була любов. Любов -- не протилежність ненависті. По суті вони набагато ближчі ніж вам здається.

Тоді, що є протилежністю любові, запитаєте ви? Чи ненависті, якщо вже на це пішло? Я й гадки не маю. Цією таємницею Бат зі мною не поділився.

Бат поділився зі мною нерозбавленою правдою Апатії, клятий щуройоб, і це спрацювало.

А що таке Апатія? Найкраще як я можу описати її – це фаталізм змішаний з цілковитою байдужістю. Маємо те, що маємо. Що буде, те буде. Немає сенсу думати про це, а тим більше перейматися. Фактично, немає сенсу взагалі щось робити.

Прислужник прошептав це жахливе слово мені у вухо і я впала безсило на сходи, як маріонетка з обрізаними нитками.

Клинок продовжував заливати отруту мені у вухо, але мене це вже не обходило. Те, що він говорив, та ніщо інше. Якби мене так залишили, я б пролежала на сходах храму, поки не померла з голоду чи спраги. Я була безвольною оболонкою. Моє тіло дихало, серце билося, але крім цього я не робила нічого, бо я була байдужою до всього. Пилинку занесло мені в око, то й нехай. Моргати було марно.

Бат вирвав у Клинка зуби. А також перетворив мене, по суті, в живого мерця.

-- Мій Пан просив тебе стерегтися Восьмикратної Суки, Амро, -- сказав він, схопив мене під пахви і почав тягнути по сходах. – Що ж. Бат – володар таємниць. Він добре їх береже. І тебе він теж добре збереже. Що таке для Бата ще одна таємниця?

Він тягнув мене в храм, де, вочевидь, я зникну назавжди. Стану ще однією таємницею. Кожному клинку потрібні піхви.

Ненависть і апатія. Нестримне проти нерухомого, а мене перемелювало посередині. Ми були вже майже нагорі сходів.

-- Таємниці – це влада, -- шепотів прислужник мені до вуха. – Яке це відчуття бути безсилою? Ні на що не здатною? Коли тебе використовують? Бути знаряддям в руках значно потужніших від тебе сил?

Тоді я відчула до нього ненависть. Ні, я відчула… не ненависть. Лють.

Я відчула лють. А під нею – страх.

На мертву нікчемність апатії та нищівний потік отруйної ненависті Клинка, всередині мене розквітала лють. Вона палила і різала, повільно рухалася до рота у вигляді крику.

Я нічиє не знаряддя.

Відлуння того страшного Слова, яке він влив мені до вуха, згоріло дотла, до тиші. Мерзенний шепіт Клинка почав заїкатися, тоді замовк. Прислужник перестав тягнути мене і під кінець прошепотів мені до вуха.

-- Є таємниці, якими не можна ділитися. Є таємниці, які потрібно відкривати.

Я лежала на сходах і важко дихала, тремтячи від люті. Я відчувала, що мені краще не рухатися, бо я могла спалити весь світ.

Клинок припинив свій невпинний, невгамовний рух. Тепер він був метальним ножем. Досконало збалансованим для моєї руки. Вперше він звернувся до мене напряму.

Я буду твоїм знаряддям. Мене створили, щоб я був твоїм знаряддям. Скористайся мною, Амро.

-- Заткнися, -- сказала я. І він заткнувся.

Лють всередині продовжувала кричати, не спиняючись. Я знала, якщо я піддамся їй, то світ згорить. Я знала це. Я не могла дозволити їй вийти з-під контролю. Повільно, обережно, я сіла на сходах і поглянула на прислужника.

-- Я теж знаю пару таємниць, -- сказала я йому крізь заціплені зуби. – Таємниці не мають сили. Самі по собі. Контроль над таємницями – ось що таке сила. Контроль – це влада, я маю рацію… Бате?

Він кивнув.

-- Є таємниці, якими не можна ділитися. Їх потрібно відкривати.

-- А якби я не відкрила цієї таємниці? Маринував би мене в якомусь потаємному місці, щоб вічно поглинати ненависть Клинка?

-- Так, -- відповів він без найменшого вагання.

-- Принаймні ти чесний. – Я встала на ноги й обережно рушила вниз по сходах. Я не могла дивитися на бога таємниць. Лють всередині мене прагнула перетворити його в попіл. Цілковито людська, цілковито моя лють.

-- Що будеш робити з Клинком? – вигукнув він за мною.

Я не зупинилася, але сказала через плече.

-- Я могла б сказати, що це таємниця, але насправді це просто не твоя йобана справа.

Його сміх супроводжував мене по незвично порожній вулиці.


Розділ 33

Ще однією таємницею, яку Бат безсумнівно знав, і притримав для себе, було те, що контроль – ілюзія.

Я збудувала для себе міст з люті, але коли я йшла по ньому, він розсипався позаду. Я звільнилася від Апатії, яку бог таємниць наклав на мене. Але коли зникла загроза, що мене на цілу вічність заховають в якомусь кутку його храму, як живого трупа, вмістилище ненависті Клинка – без цієї загрози було важко опанувати гнів.

Клинок мовчав, проте я не довіряла йому. Старий священник Лагни мав рацію; він хотів, щоб ним користалися. А якщо я ним скористаюся? Тоді що? Як йому довіряти? Як довіряти собі? Я керувала драконом. Хоч як би мені не здавалося, що я контролюю процес, як тільки я його відпущу, настане час розплати.

А якщо я ніколи його не відпущу? Якщо я буду використовувати Клинок Абанон так, як він цього захоче? Гейрус мав рацію. З дещицею ненависті й волею довести справу до кінця я могла скористатися Клинком, щоб робити жахливі, прекрасні речі.

Так, Амро. Покажи мені, що ти ненавидиш і ми зітремо це з лиця землі.

-- Я сказала тобі заткнутися.

Ворота Зрадника бачили кращі дні. Може навіть кращі століття. Самі ворота вже давно зникли. Блідий, жовтий камінь потріскав, а вузькі сходи, що вели до покинутої кімнати вартових були захаращені сміттям. Проте дубові двері в кімнату вартових були все ще відносно цілі, а замок міцним. Кому це знати, як не мені, адже я сама їх встановила. Ще одна з моїх криївок. З чудовим видом на ринок і разючим смородом гнилих продуктів.

Я сиділа у вікні, на широкому виступі, і спостерігала за вечірньою метушнею. На цю годину більшість зелені вже зів‘яла. Люди торгувалися.

Серед імпровізованих столів бігала малеча, граючись і горланячи.

Я тримала Клинок у руці. Не могла його покласти.

Що я ненавиділа?

Певний час я розмірковувала про це. Чи могла я використати Клинок для чогось доброго?

-- Клинку, чи можна з твоєю допомогою, скажімо, прикінчити всіх ґвалтівників у Люсернісі?

Він завібрував у моїй руці. Так. Так. Ми вистежимо їх всіх і змусимо заплатити…

-- Ні. Я маю на увазі відразу. Можеш зробити так, щоб всі ґвалтівники просто здохли?

Його мовчанка була достатньою відповіддю.

Що я ненавиділа?

-- Клинку, ти можеш покінчити з голодом? Бідністю? Фізичними вадами у дітей? Можеш вилікувати хворих? Можеш зробити хоч одну корисну річ, йоб твою мать, чи вмієш тільки нищити?

Тиша.

-- Ти, курва, ні до чого не годен, правда?

Я втілення ненависті богині. Я – сила.

-- Знаєш, що я думаю? Я думаю, вона викинула тебе, бо ти ні до чого не годен. Більше, ніж ні до чого не годен. Ти завада. Перешкода.

Я можу загасити сонце. Я можу розірвати світ надвоє. Я можу затопити народи в ріках крові.

Каміння у надбрамній вежі затремтіло.

-- Але ти не можеш заповнити живіт хоча б однієї дитини, вилікувати кашель чи принаймні вивести пляму з білизни.

Знаряддя виготовляють з якоюсь метою. В них є якась функція, інколи багато функцій. Їхнє існування базується на їхній придатності.

Знаряддя, яке не можна певно взяти в руку, яке не має корисної мети, чи знаряддя воно, у розумному значенні цього слова?

Клинок, який я тримала в руці, не був зламаний; він був з ґанджем вже в мить свого створення.

Мабуть, він відчув напрямок моїх думок, бо завібрував у мене в руці, його форма перескакувала з одного виду ножа до іншого. Від нього почало виходити глухе жалібне завивання і пекельне червоне сяйво.

-- Робітник покладається на знаряддя, щоб зробити свою справу. Його вміння, його рука направляють знаряддя. Знаряддя, яке змінюється в його руці, потрібно викинути.

Так. Викинь мене. Залиш мене тут…

-- Але жоден відповідальний ремісник не залишить небезпечне знаряддя лежати де-небудь, щоб його підняв якийсь дурень. Навіть мечі, створені вбивати, мають піхви.

Тоді знайди для мене піхви. Я буду собі тихенько лежати.

-- О, але кожне знаряддя, з ґанджем чи без, заховане чи залишене будь-де, може бути знову використане. – Я тримала його перед собою, довго і пильно дивилася на його блискучу форму. Відчула, як ненависть закипає, немов гаряча жовч. Я не опиралася.

-- Ти питав мене, що я ненавиджу. Я скажу тобі. Я ненавиджу тебе, ти нічого не варта…

Почувся легенький тріск і легенький подих. В моїй руці залишилися тільки пісок і попіл, і маленькі шматочки обгорілої кістки.

Я витерла залишки об стегно, але на шкірі долоні залишилася сіра пляма. Вона в мене до сього дня.

Через деякий час я встала і пішла по сходах вниз. В мене залишалася ще одна справа.

Розповісти Осскілу хто вбив його брата.


Розділ 34

Халат був прекрасний. Ні, слово прекрасний не передає всієї красоти. Халат був розкішний. Зроблений з найтоншого шовку, він лежав немов ставок, кожна хвилька виблискувала малиновим кольором. Мабуть, він коштував стільки, скільки я заробляла в середньому за рік. Мабуть, це був найдорожчий халат для купання, який коли-небудь існував. Я потягнулася, щоб доторкнутися до нього, але Осскіл закрив кришку різьбленої лакованої скриньки.

-- Краще не треба, -- сказав він. – Тільки внутрішню сторону було… оброблено. Але навіщо ризикувати.

Було дивно приймати його тут, в своїй кімнаті. Я могла посадити його тільки на стару морську скриню. Та здавалося його це не бентежило.

Я поглянула йому в очі, побачила, що там мерехтить якась глибока пристрасть. Щось гарячіше ніж лють. Щось холодніше ніж помста. А тоді він моргнув, знизав плечима і справжні емоції відступили перед манерами аристократа.

-- Весь цей час ми думали, що справа у якомусь там артефакті Богині, -- бурмотів він. – А насправді мого брата вбили через найпримітивніше людське почуття. Ревнощі.

Я похитала головою.

-- Гадаю, все не так просто. Естра Хейг все своє життя була неймовірною красунею, а тепер з віком краса вислизає від неї. Коли Корбін кинув її заради молодшої, красивішої дівчини, це вразило її до глибини душі, порушило її самосвідомість. – Я неуважно потерла руку, здається назавжди позначену Клинком, чи його залишками. Ледь помітне знебарвлення шкіри, практично непомітне в порівнянні до всіх інших моїх шрамів, і сверблячка, яка ніяк не минала. Я навчуся жити з нею. Я навчилася жити зі значно гіршим.

-- Хай там що, так насправді це не були ревнощі. Це була розпачлива відмова здатися, -- сказала я.

Після короткої мовчанки він сказав:

-- Гадаю, так насправді це не має значення. Зрада – це зрада, а зрадники завжди знаходять переконливі причини, щоб виправдати свої дії. – Його важкий погляд, неморгаючий і знов гарячий, застиг на скриньці.

-- Скільки часу це займе? – запитала я.

Він знизав плечима.

-- Важко сказати. Якщо вона перед тим старанно витреться рушником, то приблизно п‘ятдесят ударів серця перш ніж вона щось зауважить. Якщо на мокре тіло, то значно швидше. Так чи сяк, вмирати вона буде довго. В неї будуть страшенні спазми. Були випадки, що люди, отруєні таким чином, ламали собі хребет, настільки скажено корчаться м‘язи. – В його очах може й були якісь почуття, але в голосі не чулося нічого.

Я здригнулася.

-- Жахлива смерть.

-- Зрадники повинні вмирати від отрути.

-- Чому?

-- Бо зрадники отруюють довіру.

-- Ні. Чому Ви взагалі мені це розповідаєте?

Він довго мовчав. Мені вже здалося, що він не відповість. Тоді:

-- Я любив брата. Батько відправив мене здійснити правосуддя, бо так заведено. Але він зневажав Корбіна. Я ніколи не буду впевнений чому, але гадаю тому, що Корбін так сильно нагадував Маму. Якби тільки він не був таким схожим на неї…

Він поглянув на мене.

-- Тому, що з усіх, хто шукав вбивцю мого брата, тільки ти робила це не тому, що тобі наказали або заплатили за це. Тому, що ти присоромила мене тоді у в‘язниці.

-- Тільки ти та я знаємо, що після його смерті світ став трохи похмурішим. Тільки ти та я і цей клятий пес.

Був ще хтось, хто, мабуть, знав, але я не нагадала йому про коханку Корбіна. Краще дати їй спокій, подумала я.

Осскіл потягнувся і подряпав Кістку за вухом. Хольгрен привів його сюди попереднього дня, сказавши, що їде кудись на пару днів, і що охорона собаки мені потрібна більше, ніж йому. Як тільки Осскіл побачив Кістку і почув, що це пес Корбіна, то відразу попросив віддати його йому. Я не змогла сказати “ні.”

-- Ти була на початку цього всього, -- сказав він, вирвавши мене з задуми. – Цілком доречно, щоб ти знала, як воно закінчиться.

-- До речі про пса, -- сказала я, змінюючи тему. – Ви впевнені, що хочете обтяжувати себе таким бридким собацюрою?

Було важко признати, але мені бракуватиме Кістки, зі слиною і всією рештою.

-- Собацюрою? Цей пес -- чистокровний королівський хорт. В нього найкращий родовід, який я тільки зустрічав. Немає нічого дивного, що такий пес, як Кістка, вартує більше, ніж бойовий кінь. Мені ніколи не зрозуміти, як він опинився на вулицях Люсерніса.

-- Ви жартуєте.

-- Моя сім‘я розводить найкращих собак у Люсернісі. Я ніколи не жартую про собак.

На це мені було нічого сказати. Певний час ми сиділи мовчки: злодійка, барон і королівський пес. Тоді він встав, з прекрасною, жахливою смертю під пахвою.

-- Дякую за вино. Будеш в Коруні й не матимеш феєричних проблем з законом, то для мене буде честю, якщо ти зайдеш до мене. – Привид посмішки з‘явився на його повних губах.

-- Якщо не будете обережніші, то Вам увійде в звичку підбирати бездомних. Але гаразд. Якщо буду в Коруні не по роботі, то зайду. – Мені щось спало на думку.

-- Коли Ви його відправите? – Я вказала на скриньку в нього під пахвою.

- Сьогодні ввечері я особисто відвідаю Мадам Хейг. Ми обміняємося люб’язностями. Я дипломатично натякну, що їй не варто намагатися будь-яким чином використати свої відносини з Корбіном, щоб отримати щось від Трасенів. Дам їй цей подарунок в знак поваги. Можу побитися об заклад, вона сприйме це як належне. І вона матиме рацію.

-- А що з бандитами, яких вона найняла, щоб вбити Корбіна? Їх Ви теж вистежите?

Він похитав головою.

-- Не бачу в цьому сенсу, -- сказав. Мовчки, я погодилася.

Тоді він пішов, підганяючи перед себе Кістку, заліз в позолочену карету, що чекала в мене під дверима, байдужий до натовпу обірванців, що зібрався повитріщатися на таке видовище в такій околиці.

Я зустріла його ще тільки раз, через багато років і далеко від Коруна. Але це вже, як говориться, інша історія на інший раз.

-- -- --

Через кілька днів я опинилася в Ненависних Водах, одному з багатьох бідних районів у Люсернісі. Світанок був сірим, з навислими важкими хмарами, з яких відмовлявся йти дощ. Після всіх отих страждань, яких моє тіло зазнало за минулих кілька днів, я спала мало і погано, тож опинилася за заняттям, яке завжди роблю, коли мені зле; я безцільно блукала, намагаючись втекти від думок. Або принаймні тримати їх на віддалі.

Я мала намір вбити вбивцю Корбіна. І хоча я не порішила її власним ножем, справу було зроблено. Естра Хейг була мертвою, знала вона про це чи ще ні. По дорозі загинула купа інших людей. Деякі заслуговували смерті. Принаймні один прагнув її. Але я не могла позбутися думки, що за великим рахунком було б значно краще, якби я просто залишила все як було.

Адже це не повернуло Корбіну життя.

Я блукала всю ніч аж до світанку, коли розглянулася і побачила навколо себе убогі халупки й величезні дерева Ненависних Вод. Раптове відчуття, що за мною хтось спостерігає, вирвало мене з задуми.

Вона стояла на порозі. Вона, як і її будинок, була свіжою, чистою і прямою, хоча вся околиця була напівзруйнованою, заляпаною болотом і від неї віяло тихим розпачем.

Кривава відьма.

-- Бачу, ти знайшла шлях до моїх дверей, -- промовила вона.

-- Просто проходила поруч.

-- Та годі тобі. Я знала, що ти прийдеш. Бачила це. Заходь, поп‘єш чайку.

-- Не ображайся, але я не хочу.

Вона посміхнулася.

-- Всі ми робимо те, чого не хочемо. Це частина нашого життя. Нам потрібно обговорити справи, про які краще не розмовляти на вулиці.

Мені дуже не хотілося ображати криваву відьму. Проте я все ще вагалася.

-- Ходи, я тебе ще й погодую. Ти виглядаєш на таку, що любить коржики.

В животі в мене забурчало. Я зайшла в дім.

Всередині було вбого і майже безжально чисто. Не знаю, чого я очікувала. Може банок з очима тритонів і кажанів на кроквах. Натомість він нагадав мені материнський дім, багато років назад. Я майже чула, як вона бурмоче “бідний не означає брудний”, як вона це робила, коли щось шкребла.

На маленькому столику, накритому на двох, був чай з медом і свіжоспечені коржики з родзинками. Я не любителька родзинок, а от коржики пахнули чудово.

-- Ти Бачила, що я прийду? Чи кожен день накриваєш такий сніданок?

-- Я знаю, чому ти не любиш мене, Амро Тетіс, -- відповіла вона. Чи не відповіла.

-- Як я можу не любити тебе? Я навіть не знаю тебе.

-- Але ти знаєш, хто я така. І що можу зробити. Ти ненавидиш саму ідею про долю, то як ти можеш комфортабельно почуватися в присутності когось, хто Бачить її?

Я сьорбнула чаю, розмірковуючи про те, що вона сказала. В певному сенсі, це була правда.

-- Я не сумніваюся, що в тебе є дар Бачення. Але я розрізняю між здатністю бачити майбутнє, хоча й туманно, і знанням того, що доля приготувала для когось конкретного. Якщо доля взагалі існує.

-- О, вона існує, проте я не марнуватиму час намагаючись переконати тебе в цьому. Але ти маєш рацію, вважаючи, що бачити майбутнє це не те саме, що знати, що підготувала для тебе доля.

-- Не думала, що ти погодишся.

Вона знизала худими плечима.

-- Бачити майбутнє – це бачити найімовірніший маршрут подорожі. Знати долю, дорогенька, це знати пункт призначення. Я Бачила твоє майбутнє, дорогенька, і мушу з прикрістю сказати, що в основному воно темне і криваве.

-- Було. Все закінчилося. Клинка Абанон більше не існує, а Червона Рука мертвий. Я покінчила з твоєю Восьмикратною Сукою.

Вона посміхнулася, і хоча в її посмішці була крихта співчуття, мені здалося, що значно більше в ній було чогось, що я б назвала презирством. З іншого боку я завжди очікую від людей найгіршого, якщо не маю причин не робити цього.

-- Я Бачила твоє майбутнє і трохи твою долю. Хоча тобі здається, що ти покінчила з Восьмикратною Сукою, вона ще далеко не покінчила з тобою. Ти матимеш справу з богами й богинями, напівбогами й демонами, і з Силами Землі й Етеру перш ніж видихнеш свій останній…

Я зірвалася на ноги, відкинувши назад крісло.

-- Чому в біса ти розповідаєш мені такі речі?

-- Бо це правда.

-- То й що з того? Яка мені з цього користь?

-- Бо тобі потрібно підготуватися.

-- І як в біса я повинна це зробити.

Вона опустила очі на свій коржик.

-- Не знаю. Це доведеться відкрити тобі самій.

В мені спалахнула гаряча лють.

-- Ось тому, саме тому, я не хочу мати нічого спільного з Провидцями. Бо не дивлячись на всі ваші знаки й прикмети, якими правдивими вони б не були, від вас не дочекаєшся краплини корисної інформації, і ви ніколи-преніколи не пропонуєте хоча б крихітної надії. Доля – це рабовласник, криваво відьмо, а я відкидаю її ланцюги.

Коли я виходила в двері, вона промовила тихим голосом.

-- Саме тому доля обрала тебе, Амро Тетіс.

-- -- --

Хольгрен знайшов мене коли сонце вже сідало. Я сиділа на хвилеломі на північ від гавані, спостерігаючи за щораз темнішим морем, чесно кажучи, не думаючи ні про що.

-- Захід сонця в протилежному напрямку, -- сказав він, бочком підсунувшись до мене і спершись на грубий камінь.

Я буркнула:

-- За своє життя я вже надивилася на захід сонця. Як ти мене знайшов?

-- Шляхи магів несповідимі, -- сказав Хольгрен, легко посміхаючись. Він підняв два стиснених пальці. Я не відразу побачила між ними волосинку.

-- Ти залишила це під час свого першого візиту в моє пристанище.

Я пильно поглянула на нього.

-- Мені якось трохи моторошно.

Він знизав плечима і відпустив волосок, який плавно опустився в неспокійне море під нами.

-- До речі про волосся, твоє відросло доволі непогано.

На це мені було нічого сказати, тож я промовчала. Тиша затягнулася, але вона не була ніяковою.

-- В мене погані новини, -- промовив він нарешті. – Гавон зник.

-- Тобто як це зник?

-- Зник, щезнув, пропав.

-- З моїми грішми. Звісно.

-- Боюся, що так. Але Дарувнер сказав, що хоче побачитися з нами, як тільки ми оклигаємо. В нього є замовлення, яке, на його думку, ідеально підходить для нас.

-- Ти що, теж банкрут?

-- Та ні. Проте я сказав, що відкритий для пропозицій, якщо ти братимеш участь.

-- Що? Чому?

Він посміхнувся і підняв брову.

-- Я вже казав. Ти компетентна і маєш клепку в голові. І ти встряєш у найцікавіші пригоди. – Він протягнув руку. – Спільники?

Я поглянула на нього. І вперше зрозуміла, що цілковито довіряю йому, не дивлячись на те, що він маг. Зрозуміла, наперекір собі, що за останніх кілька днів я звикла покладатися на нього. Зрозуміла, з чимось схожим на шок, що мені добре з такою опорою.

Тому я взяла його руку і потиснула.


Епілог

Закінчувалася Епоха. В масштабах всесвіту, це була не така вже й дивовижна подія. Так чи інакше Епоха Богів занепадала більше, ніж тисячоліття. Якщо не відбудеться якесь несподіване втручання, магія невдовзі вичерпається. Невдовзі боги й демони, ті, хто вижив після Війн і Катаклізму, перенесуть свої давні сварки на якийсь новий рівень існування.

А що прийде йому на зміну? Може Епоха Гуманізму, Винаходів, Вміння. А може щось цілком інше.

В Нижніх Сферах і у Верхніх, наближалися зміни, і вартові, які стояли на сторожі тисячі й тисячі років залишали свої пости, притягнуті нездоланним покликом відтворення, відродження, перестановками на шаховій дошці всесвіту.

Невдовзі не залишиться нікого, хто пильнуватиме за поверненням Восьмикратної Богині. Невдовзі не залишиться нікого, хто знатиме за чим пильнувати, або навіщо. З‘являться знаки і прикмети, та ніхто їх не зрозуміє.

Перший знак вже з‘явився.

Клинок Абанон перетворився в пил, знищений волею смертної.

Перша з восьми печаток була нарешті, нарешті зламана.

У Своїй криївці, у Своїй добровільній в‘язниці між рівнями, Вона засміялася, і потягнула Своє жахливе тіло.

Michael McClung

The Thief Who Pulled On Trouble's Braids

----------------------------------------------------------


Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.



home | my bookshelf | | Злодійка, яка смикнула лихо за косички |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу