Book: Блакитні очі



Блакитні очі

Блакитні очі

Артуро Перес-Реверте

Переклад з іспанської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.


Лило як з відра. Лило так, подумав солдат, наче сам Бог Тлалок чи шльондра, яка його народила розверзнули ворота небес. Лило, в той час, коли назовні гриміли барабани й похмурі капітани заходили заковані в залізо, краплини води стікали в них по шоломах, і обличчях, і шрамах, і бородах. Лило по всьому Теночтітлані, столицю ацтеків вкривала волога ніч; зловісні сльози барабанили по калюжах на подвір‘ї головного храму і розчиняли в коричневих струменях плями крові після останньої різні, кров сотень мексиканських індіанців, коли в розпалі свята капітан Альварадо наказав зачинити двері й перерізати їм горлянки, чик-чик, були й немає, чоловікам, жінкам, дітям, бо хто рано встає, тому Бог дає, і краще поспішити, ніж запізнитися. Я їх випередив на пів пуцьки, пояснив пізніше Альварадо, коли Кортес накинувся на нього. Ситуація вийшла з-під контролю, шефе, виправдовувався він похмуро. Але тихцем сміявся, тварюка. Випередив на пів пуцьки.

Бум, бум, бум, бум. Спершись на одвірок, під дощем, солдат з блакитними очима намагався стримати тремтіння, поправляючи нагрудник і шпагу. Навколо нього його товариші дивилися один на одного, неспокійні. З іншого боку стін палацу, назовні, барабани гриміли вже цілу вічність. Бум, бум, бум, бум. В них були тони золота, але тепер Монтесума був мертвий, припаси закінчувалися й усе йшло по пизді. Бум, бум, бум, бум. А ще в місті та навколо нього були тисячі й тисячі мексиканців, вони вкривали тераси, заповнювали бойові піроги в каналах і дорогу між знищеними мостами. Мексиканців спраглих помсти. Бум, бум, бум, бум. І так весь день і всю ніч, в той час, коли на вершинах святинь жерці здіймали руки до неба і готували жертви. Бум, бум, бум, бум. Ці звуки лунали всередині, в самісінькому серці, яке найбільш малодушні вже уявляли вирваним з тіла, закривавленим, їхні груди відкриті обсидіановим ножем. Бум, бум, бум. Дурнуватий план, подумав солдат, дивлячись на смертельно бліді обличчя інших. Приплисти з Касерес, і Тордесільяс, і Луарки, і Сангонери, які знаходяться хуй знати, як далеко, щоб тебе випотрошили наче свиню, а в святинях з твоїх нутрощів зробили шашлики, тут, в цьому Богом забутому краю. Бум, бум, бум. Крім того, за стільки часу, ці барабани набули свою власну мову. Якщо прислухатися, можна розібрати, що вони говорили: кляті чужинці, собаки, ви всі до одного здохнете, заплатите за те, що збезчестили наших ідолів, а ваша кров потече з вівтарів по сходах наших святинь. Бум, бум, бум. Саме це говорили цієї ночі, подумав він здригнувшись, йобані барабани Теночтітлана.

Кортес, з похмурим обличчям, не тягнув кота за хвіст: потрібно прорвати оточення. Простіше кажучи, це означало “Вперед! За Іспанію!”, всі накивають п‘ятами у Веракрус, а хто останній – підер. Таким чином вони завантажили на кульгавих коней і вісімдесят індіанців з союзницького племені тлашкальтеків частину золота, що належала королю, а тоді Кортес сказав, що залишилося зайве золото, яке нам не врятувати і хто хоче нехай бере собі, не залишати ж його псам. Тож солдати Панфіло де Нарваеса, які долучилися останніми, розпихали здобич по камзолах, за нагрудники, в торби закинуті на плечі, по перстню на кожен палець. А от ветерани, які побували в битві при Черіньоле, в містах Фландрії та Італії, які перебували з Кортесом з самого початку, але ніколи не бачили такої різні, як в Мексиці, намагалися подорожувати без зайвого вантажу. Ну може, як Берналь Діас і ще дехто, взяли якусь невеличку коштовність, якийсь золотий перстень. Речі, які не перешкодять бігти під час втечі, а всі знали, що бігти доведеться, бо навіщо нам ноги. Як любив повторювати ота тварюка, капітан Альварадо, гуляти безсонними як ця ночами з повними кишенями – шкідливо для здоров‘я.

Бум, бум, бум. Дощ продовжував періщити, коли вони відчинили ворота і почали виходити в ніч. Сандоваль і Ордас попереду, сто п‘ятдесят іспанців і чотириста тлашкальтеків з колодами для ремонту зруйнованих мостів. Посередині Кортес, ще п‘ятдесят іспанців і п‘ятсот тлашкальтеків з артилерією і п‘ятою частиною скарбу, що належала королю. За ними поранені, заручники, донья Маріна та інші жінки, під захистом тридцяти іспанців і трьохсот тлашкальтеків, впереміш з капітанами й людьми Нарваеса. І нарешті, Альварадо і Веласкес де Леон в ар‘єргарді, з загоном в сотню наймолодших солдатів, які повинні були рухатися вздовж колони, приходячи на допомогу там, де найбільша небезпека. Принаймні, в теорії. На практиці наказ був один: подорожувати без зайвої ваги, битися, як чорти і будь-якою ціною пробитися до мостів і дороги. З певного моменту, кожен буде сам за себе. Напрямок: спочатку Такуба, а потім Веракрус. Якщо хтось дійде.

Настала черга останніх. Тремтячи від холоду під зливою, солдат з блакитними очима закинув мішок з золотом на ліве плече, поправив ремінець шолома, витягнув шпагу і вирушив у дорогу. Дощ періщив у очі, засліплюючи його, через темряву, він не бачив куди ставив ноги. З колони, що рухалася, чулися кроки, молитви, прокляття, металічний брязкіт зброї та кірас. Попереду довга дорога, сказав він собі. Такуба, Веракрус, Куба, Іспанія. Вага золота придавала йому мужності. Він забрів у далекі краї в пошуках цього золота, бився і страждав і бачив смерть багатьох своїх товаришів. Сам був впевнений, що викрутиться з цієї халепи; і коли повернеться, йому вже не доведеться орати невдячну землю, на якій він народився, суху і прокляту Богом, землю каїнів, з якої витягують всі соки королі, священники, сеньйори, службовці, збірники податків і судові пристави; п‘явки, що живуть з чужого поту. Цього золота йому вистарчить на гарне життя і розкішне весілля, на покупку своєї власної землі та своєї власної хати. Щоб спокійно старіти, як гідальго, розповідаючи онукам, як він здобув Теночтітлан. Щоб померти старим і шанованим, нікому нічого не винним, тому, що за все, до останнього грама золота, він заплатив кров‘ю, здоров‘ям і страхом, ризикуючи життям в боях.

Він відчув в серці якусь пустку й перш ніж усвідомив собі в чому справа, знав, що думає про неї. Солдати, що йшли попереду зупинилися; і там, під зливою, чекаючи поки колона знов рушить, пригадав собі. Це всього лиш індіанка, сказав він собі. Всього лиш одна з тих індіанок. Їх були сотні, а ця нічим не відрізнялася від інших. Не була особливо красивою, в ній не було нічого особливого. Але він зустрів її в слушну мить, на початку, коли відносини між іспанцями і мексиканцями були ще добрими. Він грав її, як поганську сучку. Грав її з насолодою, грубо. Не дивлячись на це, вона сподобала собі бородатого чужинця з блакитними очима, поверталася до нього день за днем, а він грав її знов під непристойні жарти своїх товаришів. Встав їй, під‘юджували жартівники. А мексиканка дивилася йому в очі та пестила його, шепочучи незрозумілі слова своєю мовою. Вона була дуже молодою і дуже сумною; ніколи не сміялася, немов жила в якомусь передчутті. Певного дня, вона дала йому зрозуміти, що вагітна, він розповів це іншим і всі добряче повеселилися. Тоді він трахнув її на прощання і копняками погнав геть, її і поганського байстрюка, якого вона носила в животі. Проте, на другу чи третю ніч, коли вона не повернулася, його охопили дивні почуття. Кілька днів він блукав у її пошуках, не признаючи цього навіть перед собою. Однак не знайшов. Нарешті він признав, хоча й запізно, що йому не вистачає її покірної шкіри, і її тихого голосу, коли вона пестила його, і того темного погляду, який вона інколи втуплювала в нього, горда, розумна і неприступна десь там в глибині; його заполонила якась незбагненна меланхолія за чимось, що він ледь пізнав. Він думав про ту індіанку з дивною пусткою в серці, такою ж, яку він відчував цієї ночі. Ця пустка переважала навіть страх.

А страх набирав силу. Ритм барабанів пришвидшився, і по всьому Теночтітлані лунали сурми і крики перестороги мексиканців: йдуть, чужинці йдуть, готуйтеся зустріти їх і не залишайте жодного живим. З ночі з‘являлися сотні й тисячі воїнів, які натовпом налітали на колону, лагуна і канали були вкриті пірогами з індіанцями, що верещали на всю горлянку, проходи і мости були закупорені мертвими кіннотниками, покинутими тюками з золотом і озброєними та лютими мексиканцями, які жбурляли списами, посилали стріли, вимахували довбнями. Коні ковзали на мокрій від зливи дорозі, з криком падали люди з випотрошеними нутрощами, а іспанці просувалися вперед, напотемки, через броди з наполовину зведеними мостами, по пояс у воді, обтяжені золотом, під вагою якого багато хто потонув. Назад, завертаємо, гукали деякі й бігли, щоб знов зачинитися там, звідки вже ніколи не вийдуть. Інші, стиснувши зуби, перли вперед, вперед, серед натовпу індіанців, шпагами пробиваючи собі шлях у Такубу, Веракрус чи в самісіньке пекло; а Кортес і решта кінних дали шпори і вже мчали недосяжні вперед, залишаючи далеко позаду мости й тих, хто йшов пішки, залишаючи позаду ар‘єргард затоплений тисячами спраглих помсти мексиканців, ар‘єргард, від якого залишився тільки хаос людей, що розпачливо билися, щоб пробити собі шлях, крики з усіх боків, крики чоловіків, що кололи закривавленими шпагами, крики поранених і тих, хто вмирав, крики мексиканців, які з нечуваною мужністю налітали на солдатів вкритих залізом, кров‘ю і болотом з каналів, крики полонених іспанців, яким перерізали сухожилля на ногах, щоб вони не втекли, перш ніж тягнути їх до пірамід святинь, де жерці вже не справлялися, а кров лилася густими струменями під дощем.

Солдат з блакитними очима бився відважно, розпачливо, хлюпав по болоті, ударами шпаги пробиваючи собі шлях. Мішок з золотом відтягував йому плече, але він не збирався залишати його. Надто далеко він зайшов в пошуках цього золота, і не мав наміру повертатися без нього. Він просувався вперед з групою товаришів, які билися немов скажені пси, вбивали і вбивали, без перерви, час від часу дехто з них падав, когось хапали руки мексиканців і поки їх тягнули, лунали їхні крики. Через імлу і зливу ніч ставала щораз чорнішою і дедалі непрогляднішою, на вершинах святинь палали смолоскипи, освітлюючи силуети, що билися на червоних сходах, обсидіанові ножі невпинно здіймалися і опускалися, продовжували гриміти барабани. Бум, бум, бум, бум. Але солдат з блакитними очима їх вже не чув, бо серце в грудях і кров у скронях гупали ще міцніше. Ноги тонули в болоті, а рука вже змучилася вбивати. Пірога виригнула нових воїнів, які з вереском накинулися на їхню групу, і вона розпалася, почувся голос капітана Альварадо, який гукав біжіть, біжіть, позаду вже нікого немає, біжіть скільки можете і кожен рятує свою шкіру. Після цього почалася справжня різня, бух, бах і чик, розірвана плоть, удари дрючком і уколи шпагою, солдат почув нові крики іспанців, що вмирали, або благали милосердя, коли їх тягнули в бік святинь і сказав собі: тільки не я. Син моєї матері так не закінчить.

Я доберуся до Веракрус, і до Куби, і до Іспанії, куплю землю, що чекає на мене і постарію, розповідаючи тисячі разів про цю паскудну ніч. Золото важило щораз більше і тягнуло в болото, але він не збирався залишати його, я ніколи не залишу це золото, бо заплатив і продовжую платити за кожну унцію. Солдат побачив перед собою темні очі, схожі на очі тієї індіанки, про яку він інколи думав, але ці були сповнені ненависті і рука, яка здіймалася перед ним, розмахувала дрючком. Він притиснувся до мексиканця, маленького, проте мужнього воїна, і разом вони кружляли по болоті, той завдавав ударів дрючком, він ножем. Різонув коротко кинджалом, бо десь загубив шпагу. Забери мене звідси, Боже, забери мене звідси, Боже, трясця твоїй матері, забери живцем, хай тобі чорт, забери і половину золота я витрачу на службу божу, і на твоїх клятих священників, на все, що ти тільки, курва, хочеш. Доведи мене живцем до Веракрус. Доведи мене живцем до Такуби. Доведи мене живцем хоча б до найближчого моста, а далі я вже якось сам.

Він брів уперед, а поряд вже не було жодного іспанця. Я останній, подумав. Я останній з наших в цьому клятому місці. Я ар‘єргард авангарду, який вже далеко звідси. Я ар‘єргард Кортеса, йоб його мать, а це золото важить стільки, що я вже не можу йти. Він був мокрий, вкритий болотом і кров‘ю, своєю і мексиканця, ноги відмовлялися рухатися, а рука боліла від постійного вимахування ножем. Він охрип від криків, в нього палали легені й голова; проте пустка в серці не зникла і він не міг припинити думати про неї. Мабуть, вона десь в місті зі своїм байстрюком в животі, спостерігає за подіями. Спостерігає, як з чужинців роблять котлети. Можливо навіть думає про мене. Можливо запитує себе, чи мені вдалося втекти. Можливо навіть шкодує, що я йду.

Ще більше індіанців. Тепер він вже не намагався втікати. Не було сили, тож вдарив без переконання кілька разів ножем, коли на нього з криками налетіла юрма. З однією рукою на мішку з золотом і кинджалом в другій, він різонув кілька разів, поки не відчув удар по голові, потім ще один і ще, кілька пар рук схопили його, солдат ще намагався вбити в когось кинджал, поки не зрозумів, що вже не має його. Тоді в нього вирвали мішок з золотом і бігом потягнули по дорозі, волочачи ноги по землі, в бік однієї з пірамід, чиї сходи блищали червоним в світлі смолоскипів, що потріскували під дощем. Звісно, він кричав. Кричав скільки міг, розпачливо, довго, стривожено, поки його тягнули вгору на піраміду. Кричав від жаху перед натовпом облич, що дивилися на нього, і раптом замовк, бо побачив її.

Він побачив її в натовпі, вона не зводила з нього своїх великих і темних очей. Дивилася на нього так, наче хотіла назавжди закарбувати в своїй пам‘яті; він побачив її тільки на мить, бо його потягнули далі, до вкритого кров‘ю вівтаря, оточеного трупами іспанців з випотрошеними нутрощами. Тепер він знов почув барабани. Бум, бум, бум. Я б їбав таку смерть, подумав. Бум, бум, бум. Це дивне місце, ніколи б не подумав, що так закінчу. Він відчув, як його підняли, повалили навзнак на мокрий вівтар, що смердів свіжою кров‘ю, блювотою і випотрошеними бебехами. З нього стягнули нагрудник, камзол і сорочку. Його охопив тваринний жах, але він закусив язик, щоб не закричати, бо вона була десь тут, поблизу, і він відчував, що вона не спускає з нього погляду. Кілька пар рук тримало його за руки і ноги. Він спробував молитися, але не міг пригадати жодного слова хоча б з якоїсь клятої молитви. Його очі повилазили з орбіт, широко відкриті під дощем, який падав йому на обличчя, і тому він побачив, як обсидіановий ніж піднявся і з хрустом опустився йому на груди. І в останню мить, перш ніж в його очах запанувала ніч, він побачив, як вгорі, в руках жерця, б‘ється його закривавлене серце.

Дай Боже, подумав, щоб в мого сина були блакитні очі.


Arturo Pérez-Reverte

Ojos azules

Переклад з іспанської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Інші мої переклади:

Злодійка, яка смикнула лихо за косички -- Майкл МакКланг

Чорний Загін -- Глен Кук

Вовчий легіон -- Адам Пшехшта

Демони Ленінграда -- Адам Пшехшта

Аліса, на світанку -- Карлос Руїс Сафон

Гауді на Мангеттені -- Карлос Руїс Сафон

Вогняна троянда -- Карлос Руїс Сафон

Spanienkreuz (Іспанський хрест) -- Анджей Сапковський

2586 кроків -- Анджей Піліп'юк

Вечірні дзвони -- Анджей Піліп'юк

Смертонавти -- Тед Косматка

Спляча красуня -- Рафал Земкевич

Альфонс -- Мирослав Жамбох

Бажання -- Анна Бжезінська

Прекрасний негідник -- Джо Аберкромбі

Смерть кентавра -- Ден Сіммонс






home | my bookshelf | | Блакитні очі |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу