Книга: Летючий корабель

Летючий корабельІваненко Оксана

(літературна обробка Оксани Іванєнко)

Був собі дід та баба. А в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних вони жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього. А він знай на печі у просі сидить, у чорній сорочці; як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує.

Аж ось летить чутка, що так і так: прийшов царський указ, щоб зібралися до царя на обід. І хто збудує такий корабель, щоб літав, і прилетить на тім кораблі, за того цар дочку віддає.

Розумні брати й радяться:

— Піти б, може, там десь наше щастя закотилося!

Порадились, просяться в батька та в матері:

— Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити — нічого не загубимо.

Старі, — нічого робити, — вирядили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося.

Пішли брати в ліс. Зрубали дерево і почали думати, як летючий корабель збудувати.

Підходить до них дід древній, як молоко, сивий, борода аж до пояса.

— Здорові, синочки! Дайте вогнику люльку розпалити.

— Ніколи нам, старий, з тобою панькатися!

І почали знову думати.

— Добре свиняче корито вийде у вас, дітки, — сказав старий. — А царівни вам не бачити, як своїх вух.

Сказав — і зник, як не було. Морочилися, морочилися брати — нічого у них не вийшло.

— Поїдемо до царя на конях, — каже старший брат. — На царівні не женимося, то хоч погуляємо.

Сіли брати на коней і поїхали.

А дурень сидить на печі та й собі проситься:

— Піду й я туди, куди брати пішли!

— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Там тебе й вовки з'їдять!

— Ні, — каже, — не з'їдять! Піду!

Старі з нього спершу сміялися, а тоді давай лаяти. Так ні! Бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:

— Ну, йди, та вже й не вертайся і не признавайся, що ти наш син.

Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.

Іде та іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла — аж до пояса! Хлопець перший до нього привітався:

— Здорові, діду!

— Здоров, сину!

— Куди йдете, діду?

А той каже:

— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?

— Я до царя на обід.

— Хіба ти, — питає дід, — умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?

— Ні, — каже, — не вмію!

— То й чого ж ти йдеш?

— А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там десь моє щастя закотилося.

— Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!

— Е, дідусю, і радий би вас нагодувати, та нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви його й не вкусите.

— Нічого, виймай!

От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: як у панів. Здивувався дурень, а дід усміхається.

От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:

— Ну, слухай, сину: йди ж тепер у ліс та знайди найбільший дуб, у якого гілки хрест-навхрест ростуть. Удар сокирою, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не гукне. Тоді, — каже, — тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів, хто б тебе не попросив.

Хлопець подякував дідові, і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

От увійшов у ліс, підійшов до дуба, у якого гілки хрест-навхрест ростуть, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить:

— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!

Хлопець прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались тільки летіти!

От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!

Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:

— Здорові, дядьку!

— Здоров, небоже!

— Що ви робите?

— Слухаю, — каже, — чи вже позбирались до царя на обід люди.

— А хіба ви туди йдете?

— Туди.

— Сідайте зо мною, я вас підвезу.

Слухало сів. Вони й полетіли. Один — як ні одного, а тепер добре, що вдвох.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.

— Здорові, дядьку!

— Здоров, небоже!

— Чого ви на одній нозі скачете?

— Того, — каже, — коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я, — каже, — не хочу...

— Куди ж ви йдете?

— До царя на обід.

— Сідайте з нами.

— Добре.

Скороход сів, і знов полетіли. Як на двох буде, то й третій поживиться.

Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і націлюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.

Він крикнув:

— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого!

— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!

— Де ви її бачите?

— Ет, — каже, — там, за сто миль, сидить на сухій грушці!

— Сідайте з нами!

Стрілець сів. Полетіли. Вже четверо.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Куди ви йдете?

— Іду, — каже, — добувати на обід хліба.

— Та в вас і так повен мішок!

— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.

— Сідайте з нами!

— Добре!

Сів і Об'їдайло. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Чого ж ви тут ходите?

— Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не знайду.

— Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?

— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.

— Так сідайте з нами!

— Добре.

Обпивайло сів, і вони полетіли.

Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.

— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?

— У село, — каже.

— Ото! Хіба в селі нема соломи?

— Є, — говорить, — та не така!

— А хіба це яка?

— А така, — каже, — що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.

— Сідайте з нами!

Морозко сів, і полетіли далі.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Куди ви дрова несете?

— У ліс.

— Ото! Хіба в лісі нема дров?

— Чому нема? Є, — говорить, — та не такі.

— А які ж?

— Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!

— Сідайте з нами!

І той згодився, сів, та й полетіли. Таке вже товариство стало! Ціла громада та й годі!

Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані; пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, — сказано, — півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани, і багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із своїм товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.

Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:

— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя:

— Якась, — каже, — мужва обідрана! Цар не вірить:

— Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.

Взяв та й пішов сам між люди.

— Хто, — питає, — тут на цім кораблі прилетів? Дурень виступив:

— Я! — каже.

Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа віддав!»

Що його робити? І вирішив йому загадки загадувати.

— Піди, — каже до лакея, — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не те що царівни не віддам, а оце меч — а йому голову з плеч!

Лакей і пішов.

А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:

— Чому ти, — питає, — не їси?

— Де вже мені їсти!

І розказав — так і так.

— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живучої й цілющої... Як я її добуду?

— Не журись! Я тобі дістану! Хто став у ряду, той держи й біду!

— Ну, гляди!

Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.

— Скажи, — говорить, — що принесу!

Відв'язав Скороход ногу від вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живучої й цілющої.

Набрав, утомивсь. «Ще, — думає, — поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».

Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.

Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.

— Не журись, — каже, — під млином спить, вражий син!

— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити?

А Стрілець каже:

— Не бійся: я розбуджу!

От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувся — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.

Цар не знає, що робити. Ну загадувати другу загадку: як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, — каже, — віддамо мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!

Слухало й підслухав та й розказав дурневі.

— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.

Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'їдайло й каже:

— Не плач, я за вас усіх поїм і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.

— Добре, — каже, — нехай дають!

От насмажили дванадцять биків, напекли сорок пічок хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:

— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..

Цар бачить, що він такий, — знову загадав загадку, щоб дванадцять діжок води випив за одним духом і дванадцять діжок вина, а не вип'є — «мій меч — йому голова з плеч!»

Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.

— Не плач, — каже Обпивайло, — я сам вип'ю, ще й мало буде.

От викотили їм по дванадцять діжок води й вина. Обпивайло як узяв пити, все до краплі видув, ще й підсміюється.

— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.

Цар бачить, щo нічого з ним не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зі світу звести!» От і посилає до дурня лакея:

— Піди скажи: казав цар, щоб перед весіллям у лазню сходив.

А другому лакеєві наказав, щоб лазню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зжариться!» Грубник натопив лазню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!

Сказали дурневі. От він іде в лазню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки-но ввійшли вони в лазню, аж такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу облився та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють лазню, думають, тільки з нього попілець зостався. Аж він лежить на печі. Вони його й збудили.

— Оце, — каже, — як я міцно спав!

Та й пішов із лазні.

Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...

От і каже:

— Хто дістане мені на ранок полк війська, за того віддам свою дочку заміж.

Слухало й підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:

— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?

Іде на корабель до товариства:

— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то — пропав я на світі...

— Не плач! — каже той, що ніс дрова. — Я тебе виручу. Сказано: добре братство — краще багатства!

Приходить слуга:

— Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, — тоді твоя царівна!

— Добре, зроблю, — каже дурень. — Тільки, — каже, — скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму.

Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось!

На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:

— Що там так рано грає?

— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.

А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, куди там! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під палац.

— Стій! — крикнув.

Військо у лаві — як перемите!

Вийшла царівна. Як побачила, аж засміялась: який у ней гарний чоловік буде!

От їх швидко й одружили, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.