Book: Таємниця Єви



Таємниця Єви

Богдан Вікторович Коломійчук

Таємниця Єви

Ласки фурій

Детективні оповідання

Німфи болю

У Львові на початку осені 1902 року був собачий холод. Літо закінчилося раптово, і, здавалось, от-от одразу настане зима. Мрячив дрібний холодний дощ, і час від часу зривався вітер, гуркочучи погано кріпленою бляхою на дахах і жбурляючи в перехожих сміття, що не встигло прилипнути до бруківки.

Високий, дещо огрядний чоловік, закутаний у довгий сірий плащ, минув костел єзуїтів і попрямував уздовж Трибунальної до готелю «Три корони». Тут він зупинився, ставши навпроти швейцара, який, силоміць усміхнувшись, відчинив перед ним двері.

У залі навпроти рецепції чоловік полегшено зітхнув і опустив комір плаща.

– Доброго ранку, – почувся лагідний жіночий голос, – пан проживає чи бажає поселитись?

Гість побачив розкішну брюнетку, що поспішала йому назустріч, і жадібно ковзнув поглядом по її звабливих формах, що ховались за пуританським строєм рецепціоністки. Чорт забирай! Опинитися б з нею де-небудь в іншому місці і за інших обставин… Було помітно, що дівчина нервувала, і прибулий знав, чому. Він зняв капелюха і розстебнув плаща.

– Доброго ранку, – привітався він, – ні, красуне, я не поселятимусь.

– Отже, пан у нас проживає, – прощебетала вона, – провести пана до його покоїв?

Авжеж! Йому б хотілося цього паскудного ранку опинитися з нею в одних покоях. Він уявив, як біля самих дверей обіймає цю кралю за стан і силоміць заштовхує до номера. А далі зриває з неї цю ідіотську уніформу!..

– Щиро дякую, красуне. Ось він мене проведе.

Чоловік указав на поліцейського фельдфебеля, що спускався до нього згори.

– О-о, пан з поліції… – промовила брюнетка.

Усмішка остаточно зникла з її обличчя.

– Сюди, пане комісаре, – гукнув фельдфебель, зупинившись за кілька кроків від них.

– У вас добра кава? – запитав гість у дівчини, не звертаючи на нього уваги.

– Прямісінько з Відня, – понуро відповіла та.

– От і чудово, – сказав комісар, – принесіть мені нагору. В той номер, де це сталося…

Він усміхнувся їй, але усмішки у відповідь уже не дочекався. «Аякже, – подумав комісар, дивлячись услід брюнетці, що поспіхом подалася виконувати його прохання, – у готелі зараз понад усе прагнуть здихатись поліції. Тому не слід розраховувати на приязнь».

Фельдфебель провів його на третій поверх і зупинився під дверима покоїв з номером «39». Відчинивши двері, він пропустив уперед комісара, а потім зайшов сам.

Усередині двоє капралів виструнчились при його появі, а навпроти з’явилася худорлява постать ад’юнкта Самковського.

– А-а, комісар Вістович, – кисло промовив ад’юнкт, – вітаю пана.

– Вітаю, – буркнув той у відповідь.

Вони потисли один одному руки, і комісар зняв свій промоклий плащ.

На закривавленому ліжку лежав труп молодої жінки, біля якого поралися поліційний лікар і фотограф. Простирадло було відкинуто, й на оголеному тілі виднілося кілька жахливих ран.

– Алоїза Вольфович, зняла покої на добу, – упівголоса промовив ад’юнкт, – донька Кшиштофа Вольфовича, пан знає, хто це?

– Не знаю, – трохи роздратовано відповів комісар.

Недільного ранку натщесерце йому зовсім не хотілося напружувати пам’ять.

– Кшиштоф Вольфович – соляний магнат. Йому належить половина копалень у Бориславі. Сам він мешкає у Львові, на Знесінні, – мовив ад’юнкт.

– Повідомили вже його?

Вістович потягнувся за портсигаром.

– Ще ні, – сказав Самковський.

– От і добре…

Обидва закурили, все ще спостерігаючи за роботою лікаря і фотографа. Вже після них Вістович зможе сам оглянути тіло.

– Коли її знайшли? – запитав комісар.

– Годину тому, – відповів Самковський, – учора ввечері вона зняла номер і попросила портьє розбудити її о восьмій ранку. Була сама, без супутників. Уранці портьє постукав, але ніхто не відповів. О дев’ятій викликали поліцію… На рецепції кажуть, що до неї ніхто не піднімався.

– Хто мешкає по сусідству?

– З обох боків порожні покої…

– Спустися до рецепції і візьми список усіх постояльців за останню добу, – наказав комісар.

Самковський кивнув і подався до дверей, при цьому ледь не збивши кельнера, що якраз приніс каву. Ад’юнкт вилаявся і рвучко його обійшов. Комісар заплатив і взяв до рук гарячу філіжанку, викликавши цим самим заздрість усіх присутніх, крім убитої.

Поліційний лікар нарешті звівся на ноги і підійшов до Вістовича. Це був невеличкий круглий чоловічок з кумедним гострим носом.

– Прибери до дідька свою каву, – сердито промовив він, – я вже слиною з’ївся.

Чоловічок закурив і ще раз окинув оком труп.

– Що скажеш? – запитав Вістович, і не думаючи відставляти філіжанку.

Лікар знизав плечима.

– Вбивство сталося три-чотири години тому. Вбивця завдав точних ударів ножем. Швидше за все, вона й не зрозуміла, що сталося. Є одна цікава деталь. На спині сліди наче від батога…

Комісар наблизився до тіла й обережно повернув його на бік. На спині і справді чітко було видно продовгуваті сліди побиття.

– Той скурвисин не полінувався принести сюди батіг, – з подивом у голосі сказав комісар, – причому не видно, щоб жертва опиралась. Можна подумати, що вона добровільно погодилась на екзекуцію.

– Різне буває, – зауважив лікар, одягаючи плащ, – на завтра, після розтину, знатиму більше… Auf Wiedersehen.[1]

Із цими словами він вийшов за двері. Слідом за ним подався і фотограф, лишивши комісара тільки в товаристві двох капралів. Вістович звівся на ноги й оглянув речі на туалетному столику. Тут були звичні жіночі дрібнички, австрійська газета і складена вдвоє візитка. Розгорнувши її, комісар прочитав: «Альфред Шимонович. Крамниця східних секретів. Вул. Ягеллонська, 10». Поруч стояло кілька напівспалених ароматичних свічок і пляшечка з якоюсь олією.

Двері прочинились, і до покоїв знову зайшов ад’юнкт Самковський. В руках він тримав папірець з переліком постояльців.

– Готово, – промовив ад’юнкт і простягнув комісарові список.

– Гаразд, а тепер ось що, Самковський. Дізнайся все, що можеш, про неї… – комісар кивнув у бік жертви, – друзі, подруги, коханці… Де купувала капелюшки, де полюбляла пити каву… Словом, усе. Перевір також, що це за олія на столику.

Він поклав до кишені візитку і заховав австрійську газету.

– І чекаю на рапорт, – додав комісар, одягаючи вологий неприємний плащ.

Він вийшов, залишивши ад’юнкта в покоях під номером «39». Окрім усього, Самковський ще мусив прослідкувати, щоб звідти винесли тіло і доставили його в морг, на вулицю Пекарну.

Вістович спустився сходами вниз і попрямував до рецепції. Та сама брюнетка видавила з себе посмішку.

– Чим можу допомогти пану комісару? – запитала вона.

– Я хотів би переговорити з портьє, котрий знайшов сьогодні загиблу, – сказав той, знову мимоволі зосереджуючись на її принадах.

Дівчина взяла до рук дзвоник і прикликала ним міцного лисуватого чоловіка років сорока з гачкуватим носом і якимось перелякано-настороженим поглядом.

– Яне, цей пан з поліції, – звернулась вона до нього, – хоче в тебе дещо запитати.

Очі портьє нервово забігали, мовби його зараз же мали відправити на Баторія.[2]

– Адам Вістович, – представився комісар якомога спокійніше, помітивши його хвилювання, – чи має пан хвильку часу?

– Авжеж, – нервово кивнув той, – але ж, пане Вістовичу, мене вже допитували.

– Це не допит, Яне, – мовив комісар, відводячи того вбік, – і, заради Бога, не хвилюйтеся так. У вас поки що на те немає жодних причин.

– Поки що? Отже, ви вважаєте, вони можуть з’явитись? – замість заспокоїтись портьє занервував ще дужче.

– Я такого не сказав, – комісар ледве стримався, щоб не засміятись. Переляканий портьє виглядав досить кумедно. – Але прошу бути зі мною цілковито відвертим, – додав він.

Той кивнув і напружився, мовби Вістович збирався вдарити його по мармизі.

– О котрій годині вчора Алоїза Вольфович винайняла покої?

– Приблизно о п’ятій. Я в цей час починаю зміну, тож вона була першою, кого я проводив до номера…

– Чи ця жінка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрій?

– Настрій вона мала радше добрий… Мені здалося – навіть піднесений. Знаєте, такий, як у дівчини, що йде на здибанку, – відповів портьє.

– Чи говорила вона, що когось чекає?

– Стривайте… – портьє напружив чоло і скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, – вона запитала, чи вільно кому-небудь пройти до її покоїв… Але тільки й того. Мені здається, вона просто цікавилась…

– На дідька львів’янці поселятися на ніч у готелі, – буркнув комісар, – ясна річ, вона мала тут призначену зустріч. Тільки, курва, з ким?…

– Того панові не повім…

– Що ви їй відповіли на те запитання?

– Що пані можуть навідати, але для цього слід записатися на рецепції.

– І відвідувачів не було?

– Я вже сказав раніше панові ад’юнкту, що ні.

Вістович зазирнув у список постояльців, який досі тільки раз пробіг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоїза Вольфович мала тут зустріч. Імовірно, її коханець…

– Прошу пана, я можу йти? – обережно запитав портьє і, отримавши ствердну відповідь, хутко відкланявся.

Комісар зручно вмостився за столиком готельної ресторації і запалив цигарку.

Якщо ніхто не приходив до неї з вулиці, значить убивця мусив поселитись тут у той самий день. А виїхати…

Вістович раптом гарячково став вивчати список і знайшов тільки одного постояльця, котрий винайняв номер учора ввечері, а виселився сьогодні о шостій ранку, одразу після вбивства! Поруч з іменем Франц Тепфер було дописано і «Замовити квиток до Відня на неділю 12 вересня…» Цілком імовірно, що цей Тепфер і є вбивця, який тікає просто з-під носа львівської поліції.

Комісар скочив з місця і кинувся до рецепції. Там усе ще була та сама брюнетка, але цього разу Вістовича цікавило тільки її обличчя.

– Слухаю пана, – сказала вона.

– Хто замовляв квиток до Відня ось цьому добродію?

Комісар тицьнув пальцем у список.

– Пану Францу Тепферу замовила я…

– Як ви це зробили?

– Задзвонила на двірець і попросила залишити місце першого класу на це ім’я, – пояснила дівчина.

– А у відповідь вам назвали вагон і номер купе? – гарячково запитав комісар.

– Так.

– Чудово, а тепер скажіть його мені. – Вістович дістав з кишені записник і недогризок олівця.

Дівчина зазирнула в списки і швидко продиктувала:

– Четвертий вагон, прошу пана, і купе номер два.

– Розумниця, – промовив з вдячністю комісар і потягнувся до телефонного апарата.

За кілька хвилин він попросив з’єднати його з двірцевою поліцією.

– Говорить комісар Вістович! – гаркнув він у трубку ще за півтори хвилини. – Пане майоре, якщо не помиляюсь, віденський поїзд відходить о пів на одинадцяту?… Так? Слухайте уважно, у четвертому вагоні, в купе номер два сидітиме злочинець… Так!.. Ім’я: Франц Тепфер… Я також виїжджаю…

Комісар поклав слухавку і хутко подався до дверей.

– Накажіть не прибирати номер, в якому жив цей Тепфер! – гукнув він наостанок.

Опинившись на вулиці, комісар щодуху кинувся у порожній фіакр і вирушив на двірець, де за якихось чверть години зі Львова до столиці мав вирушити потяг.

Вістович відчував неймовірний азарт. Куди й подівся його паскудний вранішній настрій. Передчуття того, що по гарячих слідах вдасться впіймати вбивцю, причому йому одному, гріло, аж розпікало нутро. Без сумніву, за двадцять років роботи в поліції він і без того заслужив на підвищення, а після цього випадку у директора не залишиться аргументів для відмови.

Фіакр піднімався вулицею Казимира вгору, і Вістович нетерпляче споглядав сірі будинки, продовгувату в’язницю для кримінальних злочинців, «Бригідку», далі почалися військові касарні, промайнув костел Святої Анни і фотостудія Еттелеса. Тут він довше затримав свій погляд і нервово потягнувся за цигаркою. Комісар чудово знав цю студію, точніше добре її пам’ятав, хоча був тут усього лише раз.

У серпні 1880 року він, тоді ще молодий офіцер кавалерії, не тямлячись від щастя, вів сюди свою наречену, актрису театру Скарбека Анну Каліш. Вони щойно вийшли з костелу Св. Анни після вінчання і, пройшовши під шаблями офіцерів полку, неквапно подалися робити весільну світлину. Йона Еттелес був як завжди привітний. При появі молодят його помічники заметушились, а сам він зауважив, що при такій чудовій погоді гріх не зробити фото в саду. Вістович та Анна погодились і рушили за ним. Перетнувши павільйон, вони спустилися кількома сходинками в затишний сад, де під яблунею вже стояло крісло. Фотограф запропонував Анні сісти, а Вістовичу стати збоку. Тоді накинув на себе чорне покривало і попросив молодят не рухатись і не відводити погляду. Потім спалахнула магнезія…

Цю світлину Вістович зберігає досі. Він у парадному мундирі з шаблею при боці, вона у білосніжній весільній сукні. Обоє трохи спантеличені, але щасливі. Здавалось, то був їхній єдиний, по-справжньому щасливий день. Через два роки після весілля він перейшов працювати у поліцію, і все змінилось. Щодня маючи справу зі збоченцями, вбивцями, ґвалтівниками та сектантами, Вістович сам ставав схожим на них. Принаймні, так стверджувала його дружина. Що ж до Анни, то невдовзі після весілля вона опинилась у полоні театральної слави. Ім’я її не сходило з афіш, а вдома вона почала з’являтися дедалі рідше, пояснюючи це репетиціями, а під час суперечок тим, що їй приємніше бути в товаристві театральних друзів, аніж грубого чоловіка.

Вістович сподівався, що все зміниться тоді, коли в них народяться діти, проте одного разу Анна заявила, що не збирається вагітніти, оскільки це поставить хрест на її кар’єрі. Вона стала всіляко уникати свого чоловіка, доки врешті не довела того до безумства. Якось увечері п’яний Вістович увірвався до неї в спальню і силоміць узяв її, наче вуличну повію. На ранок Анна втекла, і розшукати її вдалося тільки через місяць у Кракові. Тоді вона повернулась до нього, але сімейне життя було назавжди зламане. Кілька наступних років вони жили, мов чужі люди, а потім Анна взагалі перебралася до іншого помешкання. Звісно, у неї з’явилися коханці. Вістович про це знав, але мусив мовчки із цим миритись і тішитись тим, що вона принаймні не вимагала розлучення. Зрештою, і сам він був небезгрішним.

Тепер, минаючи фотостудію Еттелеса у брудному фіакрі двадцять два роки по тому, він подумав, що, можливо, сьогодні, після того як упіймає вбивцю і заладнає всі необхідні папери в поліції, залишить там на ніч ад’юнкта Самковського розгрібати далі цю справу, а сам купить букет троянд, вибере найкраще вино зі своєї колекції і подасться до театру. В неділю часто грають Фредра, а після комедій Анна завжди в доброму гуморі. З цими думками він потягнувся по наступну цигарку, але фіакр уже виїхав на двірцеву площу, і Вістович вирішив не гаяти часу. Поспіхом заплативши візникові, комісар вистрибнув на бруківку і подався на перон. Віденський потяг ще стояв, але було видно, що він от-от рушить. Відшукавши четвертий вагон, Вістович зупинився і, сягнувши до кишені плаща, стиснув руків’я поліційного «Гассера». Перед ним несподівано з’явився худорлявий майор.

– Де вас дідько носить, комісаре? – просичав той. – Ми вже цілих п’ять хвилин тримаємо потяг.

Вістович нетерпляче відмахнувся і поліз у вагон. Майор подався за ним. Ззовні лишилося двоє поліціянтів. Проте в купе під номером два не було нікого, окрім літньої пані і її дурнуватого песика, що одразу заходився пискляво гавкати на Вістовича. Комісар, дещо сторопівши, спершу уважно роздивився кожен куток, а потім, перекрикуючи собачий голос, звернувся до пасажирки:

– Просимо вибачення за наше вторгнення, але чи пані сама в цьому купе?

– Як пан бачить, – нервово відповіла та, заспокоюючи свою кудлату потвору.

– І решта місць незайняті? – перепитав комісар.

– Решта місць вільні, – чітко вимовила пані, з чого було зрозуміло, що, незважаючи на поважний вік, зуби її збереглися.

Кондуктор, який з’явився поруч, підтвердив її слова. Нічого іншого не лишалось, як вийти з вагона і відпустити потяг до Відня. Перевіривши в чергового список пасажирів, Вістович справді побачив прізвище Тепфер, але сам щойно переконався, що сучого сина в потязі не було. Можливо, щось запідозривши, той сів в інший вагон, але для цього слід було домовитись із кондуктором. Але кондуктори – вперті й принципові австрійці. Легше було домовитися з бетонними шпалами, аніж з ними. Швидше за все, помітивши на пероні поліцію, він просто втік.

Надія на швидке розкриття справи розсіялась, мов дим, і комісар попрямував назад на двірцеву площу, де все ще стояв фіакр, на якому він приїхав.

– Готель «Три корони», – сказав пасажир, сідаючи на тверду лавку.

Повернувшись до готелю, комісар, не кажучи ані слова, минув рецепцію і подався нагору в номер, де проживав Тепфер. Слідом за ним кинувся портьє.

Опинившись у номері, комісар хвилину роздивлявся. Там не прибирали, як він і просив, але жодних речей Тепфера не залишилось.

– Ви бачили, як цей чоловік виходив з готелю? – запитав Вістович.



– Здається, так, – невпевнено відповів той, – о шостій він спустився до рецепції і віддав ключ.

– Як він виглядав?

– Високий, у довгому плащі і капелюсі. В руках валіза…

Як не мучився портьє, але більше нічого з портрета Тепфера не згадав.

– Він поцікавився, чи йому замовили квиток на потяг? – знову запитав комісар.

Портьє заперечливо хитнув головою.

– Він не сказав нічого, крім «Auf Wiedersehen».

Вістович поволі перетнув покої і підійшов до вікна. Воно було щільно зачинене, а крізь продовгуваті сліди дощових крапель проглядався костел єзуїтів, за ним площа Св. Духа і Віденська кав’ярня. Покої з таким краєвидом, вочевидь, коштували недешево. Комісар ще раз оглянув кімнату. Цього разу він зупинив погляд на замкненій шафі.

– Де ключ? – запитав він у портьє, вказавши на маленьку замкову шпарину.

Той знизав плечима.

– Мабуть, пан Тепфер помилково забрав його з собою. Таке буває, – відповів чоловік.

– І що ви робите в таких випадках?

Портьє дістав із кишені швейцарський ножик і, ставши перед шпариною на коліна, трохи повозився з замком. За кілька хвилин шафу було відчинено. Портьє першим заглянув досередини і раптом несамовито заволав:

– Матінко Божа! Там чиєсь тіло!..

Вістович відштовхнув його і зазирнув туди сам. У шафі справді лежав чоловік з підібганими колінами і нагнутою вниз головою. Тільки так він міг уміститися у такому малому просторі. Комісар найперше потягнувся до його зап’ястя і спробував намацати пульс. Чоловік у шафі не був мерцем…

– Виклич лікаря! – наказав комісар переляканому портьє.

Вістович зняв плащ і спробував дістати непритомне тіло з шафи. За декілька спроб йому це вдалося. Він лишив чоловіка на підлозі, а сам відійшов убік, щоб віддихатись. За хвилину в кімнату проник ад’юнкт Самковський. Він усе ще стеріг тіло Вольфович у покоях під номером «39», а оскільки ті були зовсім поряд, то Самковський почув зойки портьє і грубуваті окрики Вістовича.

Ад’юнкт зупинився в дверях і втупився поглядом у нерухоме тіло.

– Хто це? – здавлено запитав Самковський.

Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з іще одним трупом.

– Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогодні сподівався побачити в купе віденського потяга, – сердито видихнув комісар, – він, бачте, вирішив залягти собі в шафі…

Ад’юнкт нахилився над тілом.

– Від нього смердить алкоголем, – сказав Самковський.

– Я помітив, – відповів комісар.

– Кого ж тоді бачили вранці? Хто здав ключі від цього номера? – запитав ад’юнкт.

– Убивця, Самковський, убивця… – Вістович знову одягнув свій плащ. – Дочекайтесь лікаря і дайте мені знати, коли цей добродій отямиться…

Комісар попрощався і вийшов із номера. Унизу він уже вкотре за сьогодні зустрівся з чорнявою рецепціоністкою.

– Пане комісаре, – стомлено мовила та, – як довго ще поліція тут перебуватиме?

– Як вас звати? – замість відповіді мовив той.

– Данута, – відповіла та, – а чому пан питає?

– Бо сам не можу дати ствердної відповіді, красуне…

* * *

Вийшовши з готелю, Вістович поволі рушив Трибунальною на Ринок, а звідти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокі перехожі перебігали, ховаючись під парасольками, здебільшого з костелу до фіакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанівка». Спожити її, закусивши апетитною канапкою, кожен міщанин міг, принаймні, з двох причин: по-перше, була препаскудна погода, по-друге, неділя…

З ресторації готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свіжих «кайзерок». Вістович, пригадавши, що не встиг сьогодні поснідати, ковтнув слину, але рушив далі, на Академічну. Спочатку слід було зайти в дирекцію поліції.

У кабінеті було сиро і смерділо вчорашнім тютюном, тому комісар найперше прочинив вікно і, не знімаючи плаща, сів за свій стіл. Крім нього, тут працювали ще двоє, але, звісна річ, нікого з них сьогодні не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в неділю, подзвонив чомусь саме йому.

Раптом двері прочинились, і Вістович різко схопився з місця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловік в капелюсі і такому ж, як у нього самого, промоклому плащі. Обабіч носа була пара уважних очей, а над ними рівними дугами сивіли брови.

– Сидіть, не вставайте, Вістовичу, – сказав він спокійним тоном.

Голос у нього був дещо хриплуватим і, схоже, мучив нежить.

Чоловік умостився в кріслі навпроти і найперше дістав з кишені хустину, в яку щосили висякався.

– Срана погода, – висякавшись, він знову склав хустину вчетверо і сховав її назад, – що ви тут робите, комісаре?

– Пане заступнику, я…

– Зачиніть вікно.

Вістович підвівся і затраснув його. Заступник директора львівської поліції Вільгельм Шехтель підтягнув до себе попільничку і запалив цигарку.

– Продовжуйте, – сказав він, випускаючи струмінь диму.

– Я хотів дізнатись, чи не мали ми раніше справи з убитою панянкою Вольфович, її батьком чи кимось із родичів, – пояснив комісар.

– Не мали, – коротко відповів Шехтель, – і не могли мати…

Вістович здивовано глянув на шефа.

– Продовжуйте, – сказав той, – як посувається слідство?

– Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелі, аби з кимось таємно зустрітись. Найімовірніше з коханцем… Я вивчив список постояльців і запідозрив такого собі Франца Тепфера. Сьогодні він повинен був виїхати до Відня, але у вагоні його місце виявилось порожнім. Потім я знайшов Тепфера непритомним у номері.

– Чудово, комісаре, – хрипло засміявся Шехтель, – ви ганяєтесь за ним, а він лежить у вас під носом… А що вбивця? Маєте його прикмети?

– Високий чоловік, худорлявий… Плащ, капелюх… Можливо, австрієць або німець. Наразі це все.

Заступник директора знову затягнувся димом. Було чути як потріскують при цьому цигарковий папір і тютюн.

– Я вам дещо скажу, Вістовичу, – промовив Шехтель після паузи, – і сподіваюсь, від цього багато проясниться… Ви русин, а чи багато русинів служать у львівській поліції? Декілька капралів, два фельдфебелі, а комісар тільки один – ви. Знаю, ви католик, але це вже деталі… Може, ви пригадаєте, завдяки кому ви на цій посаді?

– Завдяки вам, пане заступнику, – відповів комісар.

– Атож. Знаєте, мені також нелегко. Губернатор уже давно вимагає, щоб тутешньою поліцією керували виключно поляки, і Відень його слухає. Мене, австріяка, давно б уже змістили, але я маю впливових польських друзів. І один із них – це Кшиштоф Вольфович… Як тільки він дізнається про смерть доньки, то одразу ж кинеться до мене, і я повинен сказати йому, що мої найкращі люди невдовзі знайдуть убивцю. Найкращі – це Вістович і Самковський… Ви чуєте?

Комісар ствердно кивнув.

– А щоб ставки в цій грі ще більше зросли, – вів далі Шехтель, – скажу вам, що сподіваюся найближчим часом отримати пост директора поліції, адже наш любий Крачковський вже емерит. Тоді мені буде потрібен тямущий заступник. А коли потрібен тямущий заступник, то, здебільшого, начхати на його народовість. Ви все зрозуміли, Вістовичу?

– Зрозумів, пане заступнику.

– Коли так, – Шехтель узявся застібати плаща, – то негайно піднімайте свою сраку і до роботи!..

Із цими словами він вийшов з кабінету. Дочекавшись, поки в коридорі стихнуть його кроки, Вістович знову прочинив вікно. Холодне повітря трохи освіжило голову і приємно полоскотало спітніле обличчя. Слід було зібратися з думками і діяти. Вістович це розумів, хоча після візиту шефа почувався знесиленим. Раптом його охопила лють і, вилаявшись на всю горлянку, комісар щосили грюкнув кулаком по столі. Попільничка підскочила, розсипавши довкола себе чорно-срібний цигарковий попіл. Відчувши деяке полегшення, Вістович загорнув почервонілу руку в прохолодну полу плаща. З кишені випала австрійська газета і візитка, знайдені в готельному номері Алоїзи Вольфович. Баденська газета «Kurort Nachrichten» на другій сторінці містила повідомлення про те, що маг-ясновидець, а також цілитель Вінцент Гаусман даватиме сеанси 2 вересня у Бадені, 10-го в Кракові, 20-го в Лемберзі, а потім маестро запрошують до Росії. Текст повідомлення був ледь помітно обведений олівцем. Схоже, чимось панну Вольфович це зацікавило.

Комісар заховав газету в шухляду, а потім ще раз прочитав адресу на візитці. «Крамниця східних секретів» Альфреда Шимоновича знаходилась не так далеко звідси. Усього дві трамвайні зупинки. Можна навіть спершу туди навідатись, а вже потім де-небудь поснідати.

Виходячи з трамвая поряд з Галицькою ощадною касою, Вістович намагався уявити, де саме на галасливій Ягеллонській може знаходитись ця східна крамниця. Проте неподалік Єврейського театру знайшовся вузький непомітний провулок, в якому комісар натрапив на скляні двері. Щойно він ухопився за ручку, як вгорі залунав маленький срібний дзвоник, кличучи господаря. Усміхнений бородатий чоловік у східному костюмі з’явився негайно і, вклонившись, виголосив гостю привітання. Вістовича дещо розсмішила ця вистава, проте він цілком серйозно почав оглядати товари, які пропонував Альфред Шимонович. Тут були східні килими, халати, пляшечки з олійками, пуделка з чаєм і безліч фарфорових слонів, змій та драконів.

– Що саме пана цікавить? – знову озвався Шимонович. – Пан шукає презента? Чи, може, щось для себе?

– Покажіть мені он ту книгу, – попросив комісар, тицьнувши пальцем на полицю.

– О-о, пана цікавить східна мудрість, – сказав продавець, стаючи, щоб дістати її, на стілець. – Прошу… Конфуцій у перекладі німецькою… Дуже коштовне видання…

Вістович обережно взяв книгу і, розгорнувши, з насолодою заглибився у її сторінки.

– Скажіть, пане Шимоновичу, – мовив комісар, не відриваючись від читання, – ви, напевно, знаєте всіх своїх клієнтів?

– О, так, багатьох пам’ятаю, – обережно відповів той.

– Звісно, пам’ятаєте. Ви ж не генделик на розі. До вас заходять нечасто, і не всі…

– Чому пан питає? – дещо ображено мовив власник крамниці.

– Мене цікавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Її звали Алоїза Вольфович, – пояснив комісар.

Вістович нарешті відірвався від книжки і тепер не зводив погляду з Шимоновича.

– Ніколи про таку не чув.

– Дивно, вона мала вашу візитку.

– Багато хто має мою візитку, прошу пана, але не обов’язково це мій клієнт.

– А ще вона купила у вас олійку. Думаю, також нещодавно.

Шимонович замовк і так само уважно вгледівся в обличчя гостя.

– А чому ви сказали «її звали» і «вона мала мою візитку»? – запитав він після паузи.

– Тому що вчора її вбили, – холоднокровно відповів комісар.

– А, то пан з поліції? – понуро перепитав торговець.

– Саме так, мій друже. То що, згадали? Середнього зросту, білява. Надзвичайно гарна…

Шимонович заперечливо похитав головою.

– Гаразд, – Вістович відчував, що порожній шлунок убивав рештки його терпіння, – тільки гляди, якщо брешеш, то повернуся сюди з обшуком, і горе тоді твоїм фарфоровим слоникам.

Повернувшись, він вийшов з крамниці, добряче хряснувши дверима, від чого дзвоник угорі істерично задзеленчав, а кольорове скло ледь не розлетілось на друзки.

Угамувавши голод, Вістович подумав, що, можливо, надто жорстко повівся із цим Шимоновичем. Урешті-решт, той і справді міг не пам’ятати Алоїзу, навіть якщо одного разу вона купила в нього олійку. Цілком можливо, що панна Вольфович просто когось за нею посилала, а не приходила особисто. Розплатившись за обід, він знову подався на Академічну, де в кабінеті застав Самковського. Ад’юнкт зосереджено стукотів на друкарській машинці, вочевидь готуючи рапорт. Поруч стояла попільничка, з якої звивався димок від недопалка.

– О, пане комісар… – Самковський трохи підвівся, побачивши шефа.

– Як там Тепфер? – запитав Вістович.

– Досі без пам’яті, – відповів той, – залишив його в шпиталі. Щойно прийде до тями, нас повідомлять.

– Невже він так упився, сучий син, – пробурмотів комісар.

– Є новини з Пекарної, від доктора Фельнера… – Самковський поліз у кишеню по записник.

– Ну, – нетерпляче буркнув Вістович.

– Перед смертю Алоїза Вольфович вступила з кимсь у статеві зносини. Добровільно, оскільки слідів боротьби не виявлено, – сказав ад’юнкт.

– Можна було здогадатися, – розчаровано сказав комісар, – а ще їй подобалось, коли її шмагають під час злягання… Убивця – її коханець, з яким вона була знайома раніше. Ви дізнались щось про неї? Звідки, наприклад, у неї баденська газета? Вона виїжджала кудись?

– Щойно повернулася з курорту…

– То якого дідька ви мовчите про це? Що ще у вас там записано? – Вістович знову почав втрачати терпіння.

– Ароматична олія, яку ми знайшли на її столику, містить опіум, – промовив Самковський.

– Чудово!

Якась страхітлива радість з’явилася на обличчі Вістовича. Тепер він знав, як при потребі зможе натиснути на Шимоновича. Під час наступного візиту до нього цей любитель Сходу вже так просто його не позбудеться.

– Отже, припустімо, було так, – сказав комісар радше до себе, аніж до Самковського, – панна Алоїза, любителька брутальних злягань і опіумної олії, вирушає до Бадена, аби підлікуватися. Там знайомиться із цим віденцем Францом Тепфером. Вони стають коханцями, й Алоїза запрошує його до Львова, де призначає йому побачення в готелі «Три корони». Вони зустрічаються, проводять разом ніч… Одурманений опіумом і пристрастю, він шмагає її, а потім випадково вбиває…

– А щоб замести сліди, розігрує цю комедію з непритомністю, – додав Самковський.

– Але ж потім він опиняється замкненим у шафі, – сказав Вістович.

– Це не так важко зробити, комісаре…

– Гаразд, їдьмо до шпиталю, і якщо цей покидьок ще не прийшов до тями, клянусь, в мене він опритомніє.

Комісар і ад’юнкт схопилися з місця і вже за кілька хвилин очікували на трамвай. Дочекавшись потрібного номера, вони мовчки зайшли досередини і, заплативши кожен за себе, вмостились на дерев’яних сидіннях. Трамвай рушив з Академічної і через вулицю Фредра виїхав на Баторія, а звідти завернув на Личаківську. Тут залишались усього дві зупинки, і невдовзі поліціянти опинилися навпроти шпиталю. Безперешкодно вони дістались потрібної палати, де лежав Франц Тепфер.

Здавалось, чоловік спокійно спав. Дихання його було рівномірним, а мармиза вдоволена, мовби снився йому найсолодший сон. Самковський не витримав і щосили вперіщив його по цій вдоволеній мармизі. Навіть Вістович здивовано глянув на свого підлеглого. Між тим, це подіяло, і Тепфер заворушився. Тоді Самковський уперіщив його ще раз. Після цього пацієнт схопився з місця і здивовано роззирнувся довкола.

– Де я? – запитав він.

– У лікарні, – відповів комісар.

– У лікарні? – перепитав Тепфер. – А ви хто?…

Та не встигли ті відповісти якимось злим жартом, як чоловік схопився за голову.

– Як болить, – заскиглив він і знову ліг.

– Пане Тепфер, – мовив комісар, зовсім не співчуваючи хворому, – це правда, що ви прибули сюди вчора з Відня?

Той помовчав, мовби пригадуючи, звідки ж він насправді прибув, а потім легенько кивнув.

– І вас запросила сюди Алоїза Вольфович?

Тепфер знову помовчав, а потім кволо промовив:

– Звідки ви про неї знаєте?

– Воліли б не знати, пане Тепфер, – щиро зізнався Вістович, – але сьогодні вранці її знайдено мертвою в готелі «Три корони».

– Як – мертвою? – з жахом перепитав той.

– А так. Голою, з посіченою спиною і раною в грудях, – втрутився Самковський.

– Невже це для вас новина? – запитав Вістович, знаком наказавши ад’юнктові мовчати.

– Чому ви так кажете? Стривайте… Ви вважаєте, що це я? Я вбив її? – із розпачем у голосі промовив Тепфер.

– А чом би й ні, пане Тепфер? – Комісар закурив і поволі пройшовся вздовж палати. – Ви могли це зробити, скажімо, зі своїм спільником, а потім попросити його замкнути вас у шафі і здати ключ від номера.

– Дурниці, – Тепфер обхопив голову руками. – Боже, які дурниці! Дайте мені цигарку… Я все вам розповім, але спершу дайте цигарку…

Самковський неохоче з ним поділився, а потім кинув йому на ліжко сірники. Тепфер закурив, жадібно втягуючи дим у легені. Він притулився спиною до стіни і підтягнув коліна до підборіддя. Він усе ще був у своєму елегантному віденському костюмі, щоправда добряче зім’ятому і без половини ґудзиків. Щойно поліціянти вмостились на двох порепаних стільцях навпроти, Тепфер почав свою розповідь:

– Я направду знав панну Вольфович, але досить недовгий час. У середині серпня вона прибула до Бадена на лікування, там ми і познайомились. У нас виявилось багато спільного: ми обоє любили поезію і живопис, тому годинами могли проводити разом, цитуючи Шіллера чи Байрона. Блукали разом по вулицях міста, і вона час від часу зупинялась, щоб зробити замальовки у своєму блокноті. Алоїза була талановитим графіком…

Тут промовець тяжко зітхнув і нервово затягнувся цигаркою. Самковському навіть здалося, що на його очах зблиснули сльози. Той справді потер очі рукою і продовжив:

– Коли довелося прощатися і повертатись їй до Лемберга, а мені до Відня, ми дали один одному обіцянки невдовзі побачитись знову. Та ледве прибувши додому, я побачив на столі телеграму від Алоїзи, в якій вона повідомляла, що забула в баденському пансіоні свої сережки. Я добре пам’ятав їх, вони дістались їй від матері і були надзвичайно для неї дорогими. Алоїза просила мене повернутися в Баден і привезти їх до Львова. Тут ми мали зустрітися в готелі «Три корони».



Отож, прибувши сюди вчора, я зняв там покої і вирішив трохи перепочити з дороги. За годину в двері постукав кельнер і разом з пляшкою вермуту приніс мені записку від неї. Алоїза писала, що зупинилась у покоях під номером 39 і просила зайти до неї близько десятої вечора…

Тепфер знову підніс до рота цигарку, але цього разу смакував нею так довго, що Вістович не витримав і попросив продовжувати розповідь.

– Я почувався надзвичайно щасливим, тому відкоркував пляшку і трохи випив. Приблизно о пів на десяту хтось знову постукав у двері. Я відчинив, гадаючи, що це хтось із готельної обслуги, але на порозі побачив високого чоловіка, загорнутого в промоклий плащ. Капелюх його був глибоко насаджений на чоло і ховав обличчя… Далі не пам’ятаю нічого. Здається, він мене вдарив, і я знепритомнів. Коли прийшов до тями, почув від вас цю звістку…

Комісар і його підлеглий мовчали, тож Тепфер гадки не мав, повірили вони йому чи ні.

Нарешті Вістович озвався:

– Скажіть мені, Франце, чи панна Вольфович лікувалась від якоїсь певної хвороби? Чи прибула на води профілактично? Ви ж мусили хоч би раз про це говорити.

– Вона сказала, що її бентежить дещо, від чого вона б хотіла позбутися в Бадені, але не називала це хворобою. Більше я не допитувався, – сказав Тепфер.

– Ми перевіримо це тут, – сказав Самковський і нашкрябав щось у записнику.

Вістович кивнув.

– Чи були ви з нею на сеансі Вінцента Гаусмана? Другого вересня він виступав у Бадені, – запитав він знову.

– Вона ходила туди сама, – відповів Тепфер, – у мене в той день розболівся шлунок…

– І які були її враження?

– Здається, їй сподобалось. Алоїза навіть хотіла потрапити на його сеанс у Львові.

Комісар підвівся і знову пройшовся по палаті.

– Ви, як коханець панни Вольфович, мусите знати одну річ, – сказав він, – чи під час статевого акту у неї були незвичні бажання? Чи просила вона, наприклад, її відшмагати?

Франц Тепфер дещо сторопів від такого питання.

– Послухайте, пане… е-е-е… я не хотів би… – пробелькотів він.

– Відповідайте, Франце, – трохи стомлено сказав комісар, – на її тілі були сліди від батога, і поліційний лікар стверджує, що вона не опиралась. Отже, шмагали Алоїзу за її власним бажанням. Кому б іще вона це дозволила, як не коханцеві?

Тепфер тяжко зітхнув і опустив погляд.

– Я такого не помічав, – тихо промовив він.

У коридорі почулися важкі кроки декількох пар ніг, двері палати відчинились, і всередину зайшов доктор Фельнер у супроводі двох поліціянтів.

– Ось ви де, Вістовичу, – промовив поліційний лікар, – лишіть поки що цього добродія. Я домовився про значну цікавішу зустріч.

Ледве зайшовши, він одразу ж подався за двері, знаком запрошуючи Вістровича слідувати за ним.

– Скажи, щоб його стерегли, – наказав комісар Самковському і також вийшов з палати.

– Професор Аркадіуш Тофіль погодився сьогодні зустрітись. Якщо пригадує пан, то це найкращий знавець усіляких лемберзьких збоченців, – пояснив упівголоса Фельнер, коли вони йшли по коридору. – Я ознайомив його з цією справою і гадаю, він вам допоможе, комісаре. Професор чекатиме нас на своїй віллі на Кульпаркові за годину, тож мусимо поквапитись…

Вістович кивнув на знак згоди і, пропустивши Фельнера вперед, вийшов слідом за ним на вулицю. Тут їм майже одразу вдалося спіймати порожній фіакр, і, вмостившись на лавці, чоловіки приготувалися трястися в ньому через усе місто.

Вістович пригадав, як вранці, так само їдучи у фіакрі, він передчував успіх. Від того передчуття калатало серце і припікало в шлунку. А ще він збирався купити квіти, вибрати найкраще вино зі своєї колекції і податися ввечері до театру… Тепер на душі було паскудно, серце рівномірно билося, а в шлунку різало від вранішньої кави натще. Від рішучості повернути цього вечора собі дружину також не залишилося й сліду. Проте на Словацького комісар наказав візникові зупинитись. Попросивши Фельнера кілька хвилин зачекати, він вийшов з фіакра і поспіхом рушив до квіткової крамниці пані Боднарової. Тут він купив гарний осінній букет і записав квіткарці адресу, за якою слід було його відправити. Дещо з кращим настроєм Вістович повернувся до фіакра, і вони рушили далі.

Вілла професора містилася посеред старезного саду. Вона мала два поверхи і півкруглу шпилясту вежу зі скрипучим флюгером. Можна було б вважати її затишною, але з одного боку саду тягнулася залізнична колія, а з іншого – варто було тільки перейти стару Сокільницьку дорогу, починалася огорожа закладу для божевільних.

Розплатившись, чоловіки вийшли з фіакра, і поліційний лікар упевнено пішов уперед. Пройшовши вузькою алеєю поміж вологих кущів, вони опинились перед вхідними дверима, і Фельнер натиснув кнопку дзвінка. За декілька хвилин їм відчинила літня поважна пані з надмірним поглядом і гострим аристократичним підборіддям.

– Ми до пана професора, – привітавшись, пояснив лікар, – він на нас чекає.

– Як про вас доповісти? – зверхньо запитала пані, впускаючи їх у передпокій.

– Наші прізвища Фельнер і Вістович. Ми з поліції.

– Он як? Що ж, прошу до вітальні. Зараз повідомлю пана професора.

Вона вийшла, проте гості не встигли розгледіти як слід вітальню. Зараз же з’явився сам Аркадіуш Тофіль. Це був високий чоловік років п’ятдесяти, худорлявий, з рідкуватим волоссям на голові. Тримався він рівно, мовби зайвий раз підкреслюючи свій зріст, і привітно усміхався. За ним знову зайшла зверхня служниця і зупинилася в дверях.

– Вітаю, панове, – мовив професор, подаючи кожному руку, – Ельжбето, ти запропонувала гостям випити?

– Ні, – буркнула та.

– То запропонуй.

Вістович і Фельнер поспішили відмовитись, проте господар знову втрутився:

– Принеси нам своєї трояндової настоянки, – сказав він, – я впевнений, наші гості ще такого не куштували.

Ельжбета зникла, а Вістович подумав, що радо залив би в горлянку чогось значно міцнішого, аніж якусь бабську настоянку, хай навіть з троянд. Він глянув на Фельнера і прочитав в його погляді те саме. Настоянка справді була огидно солодкою, проте обидва заявили, що вона пречудова.

Між тим Тофіль посерйознішав і перейшов до справи.

– Як посувається ваше слідство, панове? – запитав він.

Вістович змовчав, тому заговорив Фельнер:

– У комісара є свої підозри, але я хотів би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства…

– Про сліди від ударів батогом на тілі жертви? – перебив його Тофіль. – Це очевидно, їй подобалось насилля над собою. Інакше вона просто не отримувала насолоди або навіть не відчувала збудження.

– Ми це розуміємо, пане професоре, – озвався Вістович, – я навіть певен, що ця пристрасть довгий час була таємницею Алоїзи Вольфович, якої вона прагнула позбутись, тому й подалася до Бадена. Мені також відомо, що вона зверталася з цією проблемою до мага-цілителя… Але чи обов’язково вбивця мусив би мати ті самі схильності, що й вона?

– Якщо вбивця був її коханцем, то так, – відповів професор, – хоча йому достатньо було просто знати усі ритуали в подробицях. Як саме її принизити? Коли ставати жорстоким? Одразу чи згодом?… Тут багато тонкощів, пане Вістовичу, і треба бути майстром цієї справи.

– Отже він або сам збоченець, або постійно перебуває в їхньому середовищі?

– Саме так.

– А якби ми показали вам нашого підозрюваного, чи змогли б ви вгадати в ньому такі схильності? – запитав комісар.

– Гадаю, я підібрав би потрібні питання, щоб вивести його на чисту воду, – відповів Тофіль, – але мусимо домовитись заздалегідь. У мене дуже щільний графік. Хоча я завжди готовий допомогти поліції.

Із цими словами він глянув на Фельнера, і той кивнув головою на підтвердження його слів.

– Скажімо, завтра о… – професор дістав з кишені записник і розгорнув його, – завтра о четвертій вас влаштує? Я підійду на Академічну.

– Цілком, – відповів комісар.

Тофіль, здавалось, на цьому хотів попрощатись, проте Вістович запитав його знову:

– Пане професоре, але ж у Лемберзі була не одна така Алоїза Вольфович? Я маю на увазі, що люди з такими вподобаннями, як у неї, мусять якось знаходити одне одного?

– Безперечно, – погодився той, – вона справді була така не одна. Приміром, у кожному пристойному борделі знайдуться одна-дві дівиці, що вміють заподіяти солодкого болю… Проте аристократи часто об’єднуються в закриті клуби, адже відвідувати будинки розпусти небезпечно. До речі, у Відні колись існував таємний «Клуб лікувальної гімнастики». Якось тамтешній поліції стало відомо, що замість гімнастичних вправ члени клубу шмагають один одного батогами, а потім злягаються, мов звірі. До справи залучили психіатрів, серед яких був і я. Скажу, тоді мені вперше довелося зіткнутися з таким типом девіантної поведінки…

– А як щодо Львова? – запитав комісар. – Тут вам траплялися такі клуби?

Професор зморщив чоло і відвів погляд убік. Якусь мить подумавши, він промовив:

– Родичі деяких знатних моїх пацієнтів розповідають, що ті часто відвідували кав’ярню «Рембрандт» неподалік Стрийського парку. За їхніми словами, там під виглядом мистецького товариства збирались любителі особливих насолод. Кав’ярню навіть зачиняли, аби їм ніхто не заважав… Можливо, там коли-небудь з’являлась жертва чи вбивця.

– Алоїза була художницею, – сказав комісар, – тож цілком імовірно.

Тофіль раптом виразно глянув на годинник.

– Не сміємо більше затримувати пана професора, – першим скочив на ноги Фельнер, – завтра чекатимемо вас, як і домовились, о четвертій на Академічній.

Професор підтвердив свою готовність зустрітися завтра і допомогти поліції чим тільки зможе. Коли він прощався з поліціянтами, на його обличчі з’явилась неприхована радість, як у людини, котра втішена з того, що перестала нарешті марнувати свій час.

Вістович і Фельнер повернулися разом до міста і, вийшовши з фіакра поряд з кав’ярнею Шнайдера, попрощалися. Лікар подався у бік міського Корзо, а комісар вирушив до будинку поліції.

У кабінеті стояв той самий тютюновий сморід, але Вістович уже не хотів відчиняти вікно, оскільки не збирався залишатися тут надовго. На його столі лежав рапорт Самковського. Про Алоїзу Вольфович ад’юнкт не дізнався майже нічого. Щодо Франца Тепфера, то він, як стверджував Самковський, будучи інженером за фахом, у 1888 році допомагав з проектом накриття Полтви. Саме тоді Львівська річка в межах міста остаточно зникла під бетоном.

У двері постукав й одразу ж зайшов черговий. У руках його була записка, яку щойно хтось передав Вістовичу. Розгорнувши її, комісар прочитав:

«Dziękuję za kwiaty. Czekam na Ciebie dziś wieczorem. Przyjdź, jeśli chcesz

Bejla».[3]

Вістович поклав записку в кишеню і вийшов за двері. Далі комісар неквапно спустився по сходах і, минувши чергового, вийшов на вулицю. Пройшовши декілька десятків метрів, він зупинився, аби почекати на трамвай, але не дочекавшись, рушив повільним кроком уздовж Академічної. Зрештою він опинився в кав’ярні Шнайдера, де замовив собі горілку і флячки.

Збоку могло здатися, що цей чоловік потерпає від нудьги і хоч якось намагається вбити вільний час, проте Вістовича терзала нерішучість. Він укотре згадував, як вранці був готовий переконати Анну повернутись до нього. Можливо, довелося б навіть вдертися в гримерку і прогнати звідти всіх, хто заважав би їм залишитись наодинці. Такі пориви траплялися в нього й раніше, відколи Анна його залишила. Проте Вістович кожного разу від них тікав. І його найкращою втечею була Бейла…

Ця жінка була зовсім інакшою, аніж Анна: худорлява, не надто висока брюнетка, залюблена в музику і всілякі містичні дурниці. До того ж, Бейла була єврейкою, а пані Вістович недолюблювала євреїв.

В її невеличку віллу на Понінського Вістович щоразу заходив якимось обережним і навіть злодійкуватим кроком. І тільки в затишній напівтемній вітальні він міг нарешті заспокоїтись.

Цього вечора на столику біля вікна він побачив свої квіти. До нього навіть долинув їхній аромат. Вістович згадав, що збирався принести вино, але натомість сам нахлявся горілки і почувався трохи непевно на ногах. Окрім усього, проклятущим флячкам не сиділося в шлунку, і вони прагнули назовні, провокуючи мерзенну гикавку.

Зіп’явшись на носки, жінка допомогла йому зняти капелюха і плащ.

– Бейло, – промовив до неї комісар, – я почуваюся таким брудним поруч з тобою.

– Отже, тобі треба помитися, – засміялась вона.

Міцна чорнюща кава з цинамоном заспокоїла нарешті непокірні флячки всередині, і Вістович подумки присягнув, що відтепер ноги його не буде у Шнайдера. Від світу, бруду та своєї дружини він заховався спершу в гарячій ванні з якоюсь запашною олією, а потім у спальні Бейли, поклавши голову на її тендітні коліна.

* * *

У кав’ярні «Рембрандт» були не раді поліціянтам. Власник закладу намагався посміхатись і навіть наказав кельнерам пригостити Вістовича та Самковського кавою з пляцком, проте було видно, що найбільше йому хочеться, аби ті чимшвидше забралися під три чорти. Однак поліціянти не поспішали. Миттю проковтнувши дармові пляцки, вони смакували дармовою кавою, розглядаючи на стіні дві копії рембрандтівських полотен: «Данаю» та «Урок анатомії доктора Тульпа». І якщо перша картина спонукала до інтимних бесід, то друга, радше, провокувала маніакальні думки.

Вістовичу подумалось, що це своєрідне протиставлення мало на меті показати дві межі, а значить, два сприйняття людського тіла. Прекрасна оголена Даная була об’єктом бажання та естетичної насолоди, а розітнений труп демонстрував внутрішній гидкуватий людський механізм.

– От яке мальовидло полюбляють збоченці, – тихо промовив Самковський.

Вістовичу не хотілось обговорювати з ним тему живопису, тому замість відповіді комісар мовчки вказав на підпис під Данаєю. Привставши з місця і примружившись, ад’юнкт прочитав: «Od klubu miłośników sztuki kawiarni “Rembrandt”. Serdecznie prezentujemy».[4]

Очевидно, ці щедрі дарувальники і були тим самим клубом, про який згадував Тофіль.

За кілька хвилин до них знову підійшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.

– Коли збирається цей «Клуб любителів мистецтва»? – запитав у нього комісар.

– Щосереди, мої панове, ввечері, – відповів той.

– І ви тоді зачиняєте кав’ярню?

– Така домовленість, – кивнув господар.

– Скільки тут приміщень? – знову запитав Вістович.

– Ще один зал і пивниця.

– І ви присутні під час засідань клубу?

– Звичайно, я особисто їх обслуговую. Подаю вечерю, готую каву…

– А вам усюди дозволено заходити? – не вгавав комісар.

Ресторатор знизав плечима.

– Часом до пивниці приносять якісь рідкісні і дорогі полотна. Тоді туди спускаються тільки члени клубу, – відповів той.

Самковський не стримав кривої посмішки. Між тим комісар, озирнувшись довкола, аби переконатись, що в такий ранній час вони тут справді перші відвідувачі, сказав:

– Нам потрібен список всіх членів клубу за весь час.

– Не знаю, чим вам зарадити, – дещо нахабно відповів знервований допитом ресторатор.

Ад’юнкт очікував, що його шеф зараз видасть якусь погрозу, але той сховав руку в кишеню і дістав звідти гаманець. За мить на столі лежала однокронова банкнота.

– Це за каву і пляцки, – сказав комісар.

Господар кав’ярні вперше посміхнувся щиро:

– Я принесу панству решту, – мовив він і спробував відійти, проте Вістович його стримав, а потім поклав на стіл ще кілька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавнє прохання.

– Можливо, я пригадаю декого і зможу скласти пану список… – невпевнено мовив ресторатор.

Ще десять крон змусили тепер його роззирнутися, аби переконатись, що в такий ранній час ці двоє – його єдині клієнти.

– Ну гаразд, – господар сховав гроші, – вам пощастило, бо вони лишили мені на зберігання деякі документи і серед них книгу, де записані імена всіх учасників за всі роки.

Сказавши це, він попросив поліціянтів іти слідом за ним. У вузькій кімнатці, схований подалі від чужих очей, серед різноманітного мотлоху стояв старий креденс. З нього ресторатор дістав усе, що обіцяв.

– Мусите переглянути все тут, я не можу дати їх вам з собою, – рішуче сказав господар.

Вістович і Самковський неохоче сіли за старий стіл. Документи свідчили про купівлю деяких творів мистецтва. Зокрема картин, десятка скульптур і кількох старовинних підсвічників. Записи про учасників клубу починалися з 1870 року, тож робота очікувалась довгою. Нарешті Вістович радісно тицьнув пальцем у пожовклу сторінку. Серед прийнятих до клубу в 1888 році значився також інженер Франц Тепфер. За мить їх чекало ще одне відкриття: у 1901 році до «Клубу любителів мистецтв» було прийнято Алоїзу Вольфович.

– Усе сходиться, – радісно прошепотів Самковський, – убивця і жертва були в одному клубі, який тільки на позір мистецький… Отже, вони обоє мали ті самі схильності. І вже точно були знайомі раніше, аніж про це говорить Тепфер.

– Між записами різниця в тринадцять років, – заперечив комісар, – вони могли й не зустрітися. У 1888 році Тепфер працював над накриттям Полтви і повернувся до Відня вже у 1889-му. Не все тут сходиться, Самковський… До того ж, Алоїзі Вольфович у 1888 році було всього тринадцять.

– Він міг бути у Львові й пізніше. Наприклад, через три або й п’ять років…

Самковський нервово знизав плечима. Він був готовий відстоювати свою теорію до кінця навіть перед шефом.

Акуратно занотувавши все, що було потрібно, поліціянти віддали документи власнику кав’ярні і попрощалися з ним, попередивши про те, що можуть невдовзі повернутися. Той, вочевидь не вельми цьому зрадівши, тішився, що бодай тепер їх здихався.

У дирекцію львівської поліції з деяким запізненням прибув, як і обіцяв, професор Аркадіуш Тофіль. Доки на нього чекали, Вістович встиг ще раз допитати Тепфера.

– Якого дідька ви не зізнались, що були у Львові раніше? – різко запитав комісар.

– Ви не запитували п-п-п-про ц-це, – відповів інженер.

Йому вже було краще, але чомусь трясло, як у пропасниці. Доктор Фельнер пояснював це нервовим перенапруженням.

– Після 88-го року ви ще сюди навідувались? – знову запитав Вістович.

– Ще од-д-дин раз… Здається, в 95-му…

– І тоді познайомились з Алоїзою Вольфович?

– Ні, я познай-й-й-йомився з нею в Б-б-бадені!.. – інженер майже закричав.

– Принесіть йому коца! – гаркнув Вістович, і капрал з сусідньої кімнати, зайшовши, тицьнув Тепферу якесь дрантя.

Той подякував і накрив ним плечі.

– Уже там, в Австрії, з’ясувалось, що я бачив її рисунки в «Клубі любителів мистецтва», – продовжив інженер, – ви ж і про клуб знаєте, правда?

– Знаю, – відповів комісар, – як і те, чим займаються його учасники.

Тепфер густо почервонів.

– Ми справді торкалися делікатних тем під час засідань. Наприклад, оголені тіла в живописі… Я не буду більше нічого від вас приховувати…

Вістович сердито загасив цигарку.

– Не клейте дурня, Франце! Я знаю набагато більше про цей клуб…

До кімнати зайшов професор у супроводі Самковського та поліційного лікаря. Оглянувши кімнату, професор попросив залишити їх наодинці з Тепфером, і всі вийшли.

Їхня ромова тривала щонайменше годину, аж комісар спробував зазирнути досередини, проте Тофіль нервовим тоном попросив його зачинити двері і більше не пхатися. Ще за півгодини психіатр вийшов й одразу почав збиратися.

– Спізнююсь, чорт забирай, як же я спізнююсь, – бурмотів Тофіль.

– Що скажете про нього, пане професоре? – запитав Фельнер, кивнувши в бік дверей, за якими лишився Тепфер.

– У нього спостерігається певний девіантний синдром, – відповів професор, поспіхом застібаючи плащ, – загалом досить цікавий експонат… Ось чому я витратив на нього купу часу. Він охоче завдав би болю своїй партнерці в ліжку і не проти брутальності щодо себе.

Тофіль узяв у руки свій капелюх і струсонув з нього пил, хоча той здавався цілковито чистим.

– Я думаю, в дитинстві він зазнавав сексуальних знущань з боку старшої жінки, – продовжив професор, – таке в мене склалося враження. Я ж бо маю досвід у таких справах.

– Отже, він може бути вбивцею? – запитав комісар.

– Я цього не сказав, пане Вістовичу, я цього не сказав…

Психіатр попрощався і поспіхом вийшов з кабінету. Поліціянти залишилися стояти, мовчки чекаючи розпоряджень шефа.

– Веземо його на Баторія? – врешті запитав Самковський.

Вістович зазирнув до кімнати, в якій сидів Тепфер. Тому знову зробилося кепсько, і його трусило тепер іще гірше.

– Відвезіть його назад до лікарні, – розпорядився Вістович, – нехай спершу оклигає.

Комісар закурив і сам також вийшов на вулицю. Він подався широкою алеєю, уздовж якої густо стелилось жовто-червоне кленове листя, падаючи з дерев і не опираючись раптовим подихам вересневого вітру. Цього разу не дощило, проте погода однаково була поганючою. Перехожі, тримаючи сторчака коміри плащів, прискорювали крок, тихо лаючи цю ранню осінь, яка вже давно поховала всі надії на будь-яке тепло. Тільки двом кінним поліцейським нікуди було подітись, і вони мовчки мусили терпіти колючий вітер, гріючись хіба що від кінських тіл. Коні монотонно цокали копитами, несучи своїх господарів давно завченим патрульним керунком.

Вістович, минувши вулицю Баторія, де на перехожих непривітно зиркав «кримінал», вийшов на Галицьку і рушив у бік монастиря бернардинів. Монахів після цісарських реформ тут уже не було, а в декількох їхніх келіях розмістився архів. Чималу його частину займали поліційні документи, тож візити поліціянтів були наперед узгоджені.

В архіві комісар попросив дати йому всі поліційні акти, що стосувалися вбивств, починаючи від 1850 року. І коли перед ним поставили цілу гору документів, той зрозумів, що залишиться тут до самого вечора.

Робота, однак, несподівано його захопила, і майже дві години промайнули нечутно. Нарешті, декілька випадків, що сталися у Львові в 1869 році, його зацікавили. Тоді, восени, як і зараз, в місті було вбито п’ять молодих жінок. У кожної на тілі виявили сліди побиття, ймовірно батогом. Вбивцю не знайшли, і справи залишились нерозкритими.

Комісар відчув, як на його чолі виступив піт. Захотілось ковтнути свіжого повітря, і, розстебнувши сорочку, Вістович спустився донизу. Трохи так постоявши, він викурив цигарку і повернувся до роботи.

Ще за кілька годин його чекало нове відкриття: у 1880 році сталася подібна серія вбивств. Знову п’ятеро жінок, і знову на тілах сліди побиття. Серед документів були й висновки поліційного лікаря – жертви не опирались побиттю. У вбивствах цього разу звинуватили якогось Яна Камінського, якого, щоправда, згодом відпустили, бо вину його довести не вдалось. Утім, далі зазначалось, що вже за півроку Камінський потрапив до божевільні, де ним зайнявся доктор Аркадіуш Тофіль. Подальша доля цього чоловіка була невідомою, але з’ясувати її, здавалось, зовсім неважко. Варто було тільки ще раз навідати професора.

Чомусь у жодному поліцейському рапорті не значилось про схожість убивств 1869 і 1880 року. Між ними всього 11 років, отже, їх могла скоїти одна й та сама особа. «Якщо йти далі за такою послідовністю, – міркував комісар, – то наступні злочини мали б статися в 1891 році, а потім – у 1902-му…» Від останньої думки його знову кинуло в піт.

Вістович взявся переглядати папери далі, проте вони закінчувались 1881 роком. Решта документів ще знаходились у поліційній картотеці. Спішно виходячи з архіву, він думав лише про одне: якщо в 1891 році також відбулися схожі вбивства, то це означатиме, що злочин 69-го, 80-го та нещодавнє вбивство Алоїзи Вольфович – справа рук одного маніяка. Того самого, якому щоразу були потрібні п’ятеро молодих жінок, переважно шляхетського роду. Декотрі з них були навіть художницями, як Алоїза…

На думку знову спав дивакуватий «Клуб любителів мистецтва», про який розповів їм Тофіль. Завтра ж треба буде ще раз навідатись у кав’ярню «Рембрандт» і знову перевірити список учасників клубу. Якщо серед них є вбиті аристократки, тоді він на вірному шляху. Убивця походить з їхнього кола, а отже, і з їхнього клубу.

Місто вже огортали сутінки, а слідом за ними прокидалися розкидані то тут, то там електричні ліхтарі. Вони висвітлювали довкола себе жовто-бліді плями, мов таємні кола, всередині яких випадковий перехожий міг не боятися зловісних чарів осінньої міської ночі.

Переходячи від однієї такої плями до іншої, Вістович копирсався у своїй пам’яті, намагаючись пригадати той 1891 рік, коли він уже був комісаром. Проте йому не вдалося пригадати жодного вбивства, яке підходило б цій послідовності.

У будинку поліції знову нікого не було, крім чергового. Вістович узяв у нього ключ і піднявся на третій поверх, де знаходилася поліційна картотека. Тут він увімкнув світло, зняв капелюх та плащ і заходився шукати потрібний рік. Документи в поліції, на жаль, не були розміщені в такому ж суворому порядку, як у міському архіві. Вбивства стояли поруч з крадіжками, скаргами на циган і волоцюг, актами про потопельників, яких дістали з Полтви, та всім іншим. Це неабияк дратувало Вістовича, бо після роботи в архіві він почувався страшенно втомленим, до того ж відчував несамовитий голод, не маючи сьогодні ані обіду, ані вечері.

Чимало випадків комісар упізнавав, а подекуди йому траплялися його власні рапорти про той чи інший злочин. Утім, нічого схожого на вбивства двох попередніх років і вбивство Алоїзи Вольфович, він не знайшов. Злий, голодний та розчарований комісар Вістович спустився донизу і, навіть не попрощавшись з черговим, вийшов на вулицю. Його теорія розсипалася, мов картковий дім, але якщо вона все-таки правильна, то Алоїза Вольфович була тільки першою жертвою невідомого маніяка. Далі будуть ще і ще, як у 1869-му чи 1880 році… Годі було навіть уявити, який із цих двох варіантів гірший, а який кращий.

Одинокий трамвай, як і вчора, завіз його на Понінського, і пройшовши від зупинки декілька кроків, комісар опинився перед будинком Бейли. Сьогодні він знову тікає, йому знову хочеться заховатись від усього світу, забувши бодай на вечір про свою роботу. На порозі він усміхнувся, пригадавши, як Бейла просила його прийти сьогодні тверезим. Що ж, він уважив її прохання.

Жінка чекала його і зустріла в передпокої лагідною посмішкою. Вістович ніяк не міг збагнути, чому ця красуня така ж самотня, як і він. Тому що єврейка? Дурниці! Уникає барвистих вечірніх товариств? Можливо… Колись вона була заміжня, але що сталося потім, він не знав.

У вітальні для нього був накритий стіл. Служниця принесла кугель і чудову сливову настоянку. Як не стримувався Вістович, але накинувся на їжу, мов голодний школяр.

– Як ти й просив, я була в Шимоновича, – сказала Бейла, спостерігаючи за ним з легеньким подивом.

Вістович перестав жувати і виразно глянув на неї. О, так, зараз має з’явитися або зникнути ще одна нитка у його розслідуванні.

– Мені вдалося купити в нього опіумну олію, – сказала вона, – він довго опирався, мовляв, нічого такого в нього немає, але врешті продав цілий флакон.

Комісар не тямився з радощів. Забувши про їжу, він ухопив Бейлу на руки і вже не відпускав.

* * *

На ранок його чекали дві погані новини. Перша – те, що вночі Франц Тепфер зник з лікарні. З вікна його палати звисала донизу мотузка, зроблена з постільної білизни. Подолати за її допомогою два поверхи було дурницею для фізично сильного чоловіка, а поліцейські, що чергували під його дверима, не чули ані звуку.

Проте значно гіршою була друга новина: у віддаленому будинку на Замарстинові сталося ще одне вбивство. Дівчина лежала на підлозі обличчям донизу поряд з ліжком з розбурханою постіллю. Вона була цілковито голою, тому сині продовгасті смуги на її спині одразу кинулися в очі.

– Схоже, той самий сучий син, – промовив доктор Фельнер і обережно перевернув тіло обличчям догори.

Це обличчя видалось Вістовичу знайомим, і, придивившись уважніше, він упізнав рецепціоністку з готелю «Три корони». Вилаявшись чи то спересердя, чи то з жалю, комісар відійшов убік.

Данута жила сама в цілому будинку, який до того ж знаходився на добрячій віддалі від решти, тому сподіватися на свідків і цього разу марно. Та й Замарстинів – це брудна робітнича околиця Львова, де взагалі мало хто цікавиться один одним.

Як убивця знайшов цю дівчину? Запримітив, коли виходив з «Трьох корон», заговорив до неї, і вона погодилась на зустріч? Малоймовірно… Може, вони були знайомі раніше? Можливо… «А якщо вони були знайомі раніше, – подумав комісар, – то чи не з її допомогою вбивця проник тоді в готель?» У такому разі Тепфер не бреше. Вбивця вдарив його, а сам замість нього подався в номер до Алоїзи, можливо, навіть прихопивши ті злощасні сережки. Але як вона потім не змогла відрізнити Тепфера від убивці, до того ж знаючи їх обох? Тут Вістовичу пригадалась опіумна олія, що була в номері панни Вольфович і яку вона найімовірніше придбала в «Крамниці східних секретів» Шимоновича, бо ж таку саму той продав учора Бейлі. Якщо розум дівчини вже був одурманений, то вона, безперечно, могла переплутати одного коханця з іншим.

Цікаво, якої саме таємної недуги хотіла позбутись Алоїза, коли в Бадені звернулася до Гаусмана? Своєї пристрасті до насолоди болем чи залежності від опіуму?…

О третій пополудні Вістовича викликав до себе шеф. Заступник директора поліції Вільгельм Шехтель не почувався краще, аніж позавчора. Його застуда була ще гіршою, а до закладеного носа додалося ще й захрипле горло. Він сьорбнув гарячого чаю з чималої чашки на столі і глянув на Вістовича почервонілими очима. Комісар усім тілом напружився, чекаючи його перших слів. Нічого несподіваного не прозвучало:

– Haben sie dir ins Gehirn geschissen, Vistovych?[5]

Комісар ковтнув образу і чекав наступних слів шефа.

– Якого дідька ви відпустили того гівнюка Тепфера?

Шехтель закричав, незважаючи на хворе горло.

– Пане заступнику я його не відпускав…

– Halt dein verdammtes Maul![6] – Крик потроху переходив у вереск. – Ви відправили його до лікарні – це те саме, що відпустити. Готовий присягнути, що він зумисне вдавав із себе хворого, аби мати можливість утекти!.. Як ви, досвідчений поліцейський, могли купитися на цю комедію?! Курва!.. Тепер замість одного вбивства ми маємо два!.. Бо вчинив його не хто інший, як цей сраний Тепфер!..

На щастя для Вістовича, горлянка шефа більше не витримала, і той зайшовся гучним свистячим кашлем. Для комісара ще була можливість перевести дух і приготуватись до подальших образ. Утім, коли кашель стих, заступник директора вирішив себе поберегти. Він сьорбнув чаю і заговорив далі більш-менш врівноваженим тоном:

– У мене був Самковський, – повідомив Шехтель, – він мені все й розповів. Говорив, що радив спровадити Тепфера на Баторія, але ви відмовились… Самковський просив не говорити вам про його візит, але я хочу, щоб ви про це знали. Не для того, щоб змогли йому помститися, мені це до сраки… А для того, щоб усвідомили собі, Вістовичу, якщо не спіймаєте Тепфера, то комісаром буде ваш практикант, а ви підете в кінну поліцію.

Договоривши, він знову підніс чашку до губ, але цього разу сьорбнув занадто сильно, болісно попікши язика.

– Подайте води, – буркнув Шехтель.

Вістович підійшов до підвіконня, на якому стояв графин з водою. Наливши повну склянку, він підніс її шефові.

– Маєте, що сказати? – запитав той і набрав повний рот.

Комісар кивнув і в декількох словах розповів йому про свої дослідження у міському архіві і про здогади, які виникли після цього.

– Тобто вбивця не Тепфер? – перепитав Шехтель.

– Як на мене, ні, – сказав комісар.

– Що ж, Вістовичу, може, ви й праві, – уже спокійніше зазначив шеф, – зрештою, мені байдуже. Головне, щоб справу було розкрито… Я, здається, пригадую це вбивство 1880 року. Погано, але пригадую. Той Камінський, якого звинуватили, виявився несповна розуму, і його спровадили в божевільню. Але не знаю, чи він досі там…

Шеф приклав холодну склянку до чола, проте полегшення це йому не принесло.

– І того сучого сина Тепфера знайдіть, – додав він, знаком показавши, що розмову завершено і Вістович може йти. – Де, курва, може віденець заховатись у Львові?…

Не відповівши на останнє запитання, комісар вийшов з кабінету. За кілька хвилин він опинився на вулиці і з насолодою вдихнув прохолодне повітря. У роті пересохло, а обличчя палало вогнем, мовби в склодува, який щойно завершив зміну. Як же він ненавидів зараз того маніяка! Вістович на мить уявив, як, упіймавши сучого сина, живцем здирає з нього шкуру, а потім поволі надрізає сухожилля. О, це було б насолодою!

Про те, що заприсягся більше не заходити до кав’ярні Шнайдера, Вістович згадав уже тоді, коли перед ним стояла чимала гальба пива і п’ятдесят грамів горілки «Baczewski». Але тепер йому було байдуже. Він закурив і дав собі час трохи заспокоїтись.

За півгодини комісар вийшов з кав’ярні і, сівши у вільний фіакр, вирушив ним до Стрийського парку. Далі слід було пройтися пішки, і Вістович подумки втішився такій можливості. Від прогулянки поміж старезними деревами і випитого алкоголю ставало краще.

У кінці алеї завиднілася сутулувата постать Самковського. Він чекав на Вістовича, аби разом вони ще раз перевірили книгу «Клубу любителів мистецтва». Зустрівшись, вони мовчки рушили до кав’ярні «Рембрандт». По дорозі Самковський звернув увагу на руїни, що височіли на пагорбі.

– Невже тут був замок? – буркнув він.

– Не замок, Самковський, – відповів комісар, – колись тут було кладовище, але потім його зруйнували. А з могильних плит, щоб ті не пропали даремно, архітектори виклали ці живописні руїни.

– Невже? – не повірив ад’юнкт.

– Можемо піднятись нагору, щоб пересвідчитись, – запропонував Вістович.

Той кивнув, і вони звернули з алеї.

Вгорі Самковський став ретельно придивлятися до плит.

– І справді є написи, – сказав він, – ледь помітні, але є. Це дійсно колишні надгробки… Їх не обтесали як слід.

Якби Самковський глянув у цю мить на комісара, то побачив би, що той закотив до самого ліктя обидва рукави плаща.

– Звідки ви про це знаєте, комісаре? – запитав практикант і повернувся до нього обличчям.

– Я багато про що знаю, сучий сину! – відповів той і щосили вперіщив того з правої.

Самковському дивом вдалося встояти, але Вістович одразу ж пригостив його лівою, і бідолаха розпластався на сирому ґрунті. Ад’юнкт, видно, добре розумів, за що отримав по пиці, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комісара, очікуючи, либонь, ще й стусанів ногами. Проте на цьому його екзекуція закінчилась. Вістович спустився назад, на алею, і попрямував до кав’ярні «Рембрандт».

Попри деяке полегшення, яке тепер відчував комісар, настрій у нього залишався препаскудним. До того ж, несподівано з’явилось недобре передчуття. Вістович був не з тих, кого ніколи не підводить інтуїція, але й не мав причин недовіряти їй.

Він зупинився і витер хустинкою піт з обличчя. Розстібаючи комір сорочки, Вістович випадково звів очі до неба, побачивши там зловісні хмари, що проглядалися між осінньою листвою. До Львова, як завжди, непомітно скрадалася гроза. «Може, повернутись і глянути, як там Самковський? – майнула в нього думка. – Та ну, пішов він у дупу!..»

У ресторації не було нікого і панував якийсь дивний напівморок. Господар з’явився тільки за декілька хвилин, виринувши звідкілясь, мов привид.

– Прошу пана, кав’ярню зачинено, – сказав він, вочевидь не впізнавши Вістовича.

– Навіть для поліції? – запитав комісар.

Ресторатор уважно придивився до гостя.

– Навіть для поліції, пане комісаре, – відповів той уже інакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було ані краплі приязні, – ми остерігаємось грози, тому вимкнули електричне освітлення.

– То в чому річ? Запаліть гасові лампи.

– То без сенсу, пане Вістовичу. Ви ж бачите, тут немає жодного відвідувача.

Вони замовкли і кілька секунд мовчки дивилися один на одного. Комісар відчув, як сильно в нього закалатало серце і почастішало дихання. Що за чортівня? Він же один на один із цим шинкарем!

– Мені треба ще раз глянути в ту книгу, – якомога впевненіше сказав він.

– Її в мене більше немає, – спокійно відповів господар.

Його брехня була такою явною, що Вістович ледь стримав спалах гніву.

– Не вірю, – сказав він натомість.

– Якщо пан вважає мене брехуном, то прошу провести тут обшук, – мовив господар кав’ярні.

– Гаразд, – погодився комісар, – найперше, проведіть мене знову до тієї комірчини, де книга була минулого разу.

– Як скажете, пане Вістовичу…

Господар повернувся і неквапно рушив маленьким коридором. Біля потрібних дверей зупинився і сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комісара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкіт, як буває завжди, коли витягують в’язку ключів, але його чути не було… Чоловік вже смикнув руку назад з кишені, але досі без найменшого звуку. Вістович відчув, як очі його до болю вирячились, спостерігаючи за тією рукою, але ще раніше він кинувся вперед і вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу інтуїція його не підвела: в руці той тримав невеликий револьвер.

– Ах ти, падлюко! – закричав комісар, даючи, нарешті, свободу гніву.

Все ще стискаючи його руку, Вістович кілька разів навалився своїм могутнім плечем на значно худішого ресторатора, вдаряючи ним об стіну. Гримнуло два випадкових постріли з револьвера, і господар кав’ярні повалився додолу.

Комісар ухопив його зброю і впізнав трилінійний наган. Та перш, ніж він розгледів його як слід, почувся ще один постріл, і Вістович відчув, як трохи нижче плеча страшенно запекло. Комісар в одну мить навалився усім тілом на двері комірчини і вистрілив з нагана в невидимого супротивника. Влучив він чи ні, було не важливим. Найголовніше те, що двері не витримали і провалились усередину комірчини разом з його великим тілом. Опинившись усередині, Вістович відклав наган убік і дістав з кишені свій перевірений «Гассер».

Ноги підкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Він притулився до стіни й обережно визирнув з-за дверної лутки. Хтось чекав цього і тієї ж миті вистрілив. Ледве встигнувши прибрати голову, комісар визирнув знову і гримнув у відповідь зі свого «Гассера».

– Твою мать! – почулося ззовні.

Услід за цим кілька куль застрягли просто у Вістовича перед носом.

– Вы целы? – знову пролунав стурбований голос.

– Задел меня, ублюдок!

Он воно що! Отже тут росіяни! І їх, принаймні, двоє. А якщо очуняє власник кав’ярні, то буде троє. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! – думав комісар. – Шукати маніяка, а знайти шпигунів!..» Вістович укотре витирав піт з обличчя. Руки тряслися і ледве його слухались, у цю мить вони могли тільки стріляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стріляти непогано.

Після ще декількох пострілів запала тиша. Було чути, як надворі почалася гроза, і всередині стало зовсім темно. Стріляти за таких умов виглядало безглуздям.

Нерви комісара почали здавати. Він стиснув зброю і якомога тихіше просунувся в коридор, переступивши через досі непритомного ресторатора. Хай йому чорт! Звідси треба вибиратись! Не сидіти ж тут до завтра… У коридорі нікого не було, принаймні, так здавалось. «А може, вони забралися звідси? – подумав Вістрович. – Урешті-решт на біса я здався цим російським шпигунам?» Він ішов усе далі й далі, щораз більше переконуючись, що так воно насправді й сталося.

Нарешті комісар зупинився в основній залі кав’ярні, де були дві копії картин Рембрандта. Опустивши револьвер, Вістович дістав хустину і востаннє за цей вечір витер обличчя. Несподіваний удар по голові змусив його масивне тіло колихнутись і гучно впасти на підлогу.

Прийшовши до тями, комісар відчув, що сидить на стільці, а руки його міцно зв’язані за спиною. Піднявши важку болючу голову, Вістович найперше зажмурився від різкого світла, а коли звик до нього, то став розрізняти чотири постаті. Це були четверо чоловіків, що нерухомо стояли навпроти і спостерігали за ним. В одного з них була перебинтована голова. Вістович упізнав у ньому власника кав’ярні. Нічого доброго це не віщувало…

Проте, один з них налив у склянку води, підніс її комісару до рота і терпляче зачекав, доки той зробить декілька жадібних ковтків. Після цього заговорив з ним бездоганною польською:

– Ви дуже необачний, пане комісаре. Я сам чув, як вам пропонували вчасно піти геть звідси.

– Я палко хотів… потрапити на засідання… «klubu… miłośników sztuki», – затинаючись, відповів той.

Чоловіки реготнули, і троє з них, разом із побитим ресторатором, вийшли з кімнати. Залишився тільки його співрозмовник.

– Ви, пане Вістовичу, важко поранили одного з наших. Він у сусідній кімнаті і дуже страждає, – сказав росіянин.

– Мені шкода, – промовив той.

Він згадав про свою власну рану і покосився на праву руку. Хтось просто поверх плаща туго її перев’язав.

– Не брешіть, комісаре. Ви не можете шкодувати того, кому хочеться здерти з вас шкуру…

Важко було сперечатися з таким твердженням, і Вістович запитав про інше:

– Чому ви сміялись, коли я згадав про клуб?

– Даруйте, якщо вас образив такий вияв наших емоцій, – ґречно сказав росіянин, – багато років тому ми вигадали це товариство для прикриття, і воно виявилось настільки вдалим, що досі ніхто, крім вас, ним не зацікавився. Тут справді щосереди збиралися любителі мистецтва, які, окрім усього, приносили нам ще й цікаві новини з міста. А що людьми вони були не останніми, переважно аристократи, то й новини ці мали значну вагу. Ви ж розумієте… Все було б добре, якби не падіння моралі в цьому товаристві. Після дискусій на тему новинок імпресіоністів ці панове влаштовували тут вакханалії. І навіть злягалися у сусідній кімнаті. Тож ваша цікавість до цього клубу, пане комісаре, виявилась цілком закономірною. Але від сьогодні його вже не існує…

– А чим займалися ви? – не втримався Вістович.

Чоловік усміхнувся і, хвилю помовчавши, відповів:

– Навіть попри те, що я не маю наміру залишити вас живим, комісаре, розповідати такі речі все ж не буду. Ви й так забагато знаєте…

Він дістав з кишені револьвер і, прокрутивши барабан, перевірив камери. Вістовичу навіть зі свого місця було видно, що там рівно сім патронів.

– Хочете щось сказати перед смертю? – запитав росіянин і вправно закинув барабан назад.

Комісар напружив мозок, але нічого путнього на думку не спадало.

– Як бажаєте, – шпигун звів револьвер і націлився на Вістовича, – обійдемось без останнього слова.

Комісар намагався глянути йому в очі, але замість цього не міг відірвати погляд від руки, що тримала наган. Він бачив, як повільно рухається вказівний палець, поступово тиснучи на гачок… Гримнув постріл. За мить пролунало ще два.

Вістович з подивом відчув, що досі живий. Навпроти нього все ще стояв росіянин, тримаючи в руках револьвер, але голова його була повернута в бік дверей. Стріляли в іншій кімнаті.

Комісар зрозумів, що це шанс, якого більше вже не буде. Перш ніж той знову повернувся до нього обличчям, Вістович разом зі стільцем зірвався з місця і головою вперед кинувся на ворога. Чоловік, отримавши під живіт удар страшної сили, глухо застогнав, завис на супротивнику і випустив з рук зброю. Пронісши кілька метрів його на собі, Вістович прочинив ним двері і гучно ввалився в сусідню кімнату. Шпигун розпластався просто біля ніг декількох солдатів цісарської піхоти з «Манліхерами» напоготові. Його одразу ж схопили і вивели на вулицю.

Комісар відчув, що стілець позаду нього встиг розлетітися на друзки, а чиїсь руки допомагають йому підвестися. Невдовзі Вістович порівнявся з вусатим полковником, що усміхався до нього, не випускаючи з рота сигари.

– Як ви почуваєтесь? – запитав офіцер.

– Ніколи не почувався краще, – відповів той.

Полковник розсміявся і, діставши з кишені складаний ніж, обережно розрізав мотузку на руках комісара.

– Дозвольте запитати ваше ім’я, – мовив після цього офіцер.

– Комісар Адам Вістович, – відповів звільнений.

– Отакої, – військовий, здавалося, був украй невдоволеним, – поліція нам допомагає?

– Аж ніяк, – заперечив комісар, – я опинився тут майже випадково…

Той подивився на нього з підозрою, але раптово знову посміхнувся і по-дружньому простягнув руку.

– Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль… Ми давно стежили за цими росіянами. І от сьогодні вирішили з ними покінчити.

– Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, – сказав комісар, – до того ж, дозвольте щиро подякувати за моє звільнення.

Хвилину подумавши, він додав:

– Будьте певні, більше мене в цій справі нічого не цікавить.

Редль, здавалося, нарешті зрозумів, що ніхто не ділитиме з ним його тріумфу, і по-дружньому вдарив комісара по плечу.

– Бачу, ви змучені, пане Вістовичу, – сказав він, – що ж, я не смію більше вас затримувати. Якщо будуть питання, ми вас знайдемо.

Вони попрощалися, і комісар, нарешті, потрапив на свіже повітря. Надворі було вже темно, й уздовж хвилястих алей парку загорілися ліхтарі. Гроза закінчилась, і тільки з пожовклого листя донизу час від часу зривалися поодинокі краплини.

Вістович пройшов кілька кроків і зрозумів, що прямує до тієї частини парку, яка виходить на вулицю Понінського. Він знову йде до Бейли. Цього разу як волоцюга або як побитий пес, якому ніхто, крім неї, не перев’яже рани.

На порозі йому стало страшенно зле: голова затріщала від болю, а на очі нависла густа пелена. Він подзвонив у двері і став чекати. Якщо Бейли не буде зараз вдома, він упаде просто тут і лежатиме хтозна-скільки. Як волоцюга або як побитий пес…

На щастя, двері відчинились, і тендітна жінка з’явилася на порозі. Підхопивши під руку, мовби справді могла втримати, вона провела його до помешкання і допомогла зняти брудний плащ. Бейла, як завжди, нічого не запитувала. Саме тому його щоразу так сюди тягнуло…

* * *

У поліції Вістович з’явився тільки за два дні, коли йому остаточно стало краще. В кабінеті за друкарською машинкою працював Самковський. Він, як завжди, трохи підвівся при появі шефа, але цього разу ховав очі. Комісар помітив чималий синець на його фізіономії, згадку про їхню останню розмову в Стрийському парку. Кумедним було те, що після своїх пригод у кав’ярні «Рембрандт» Вістович мав на обличчі такий самий.

Привітавшись, комісар одразу попрямував у кабінет Шехтеля, аби пояснити тому свою відсутність. Постукавши в двері, він почув звичне гаркання у відповідь: «Так, можна».

– А-а, Вістович, – промовив Шехтель, щойно комісар з’явився з-за дверей, – проходьте, сідайте…

Нежить у заступника майже минув, проте голос усе ще нагадував звук оркестрової туби.

– Маю для пана новини, Вістовичу, – одразу ж сказав Шехтель, не давши комісару почати свою розповідь, – ось телеграма з Міністерства оборони…

Він показав йому темно-рудий списаний папірець.

– Рекомендують дати вам грошову премію і кілька днів відпустки за допомогу військовим. Будемо вважати, що відпусткою ви вже скористались, а гроші отримаєте в кінці місяця.

Після цього Шехтель несподівано зробив паузу і відвернув погляд убік.

– Вчора було вбито ще одну дівчину, – сказав він, не повертаючи голови, – мене це вже вкурвило, Вістовичу…

Заступник директора цього разу говорив спокійно, мовби просто жаліючись підлеглому. Комісар чекав, що той от-от зірветься на крик, проте той тримав себе в руках.

– Можете скільки завгодно бути героєм і допомагати контррозвідці…

Шехтель вдихнув повітря і пильно вгледівся у співрозмовника. До Вістовича раптом дійшло, чому той так стримано й обережно провадить розмову. Цей здогад навіть змусив його недоречно посміхнутись, від чого обличчя шефа нервово сіпнулось. Шехтель вирішив, що він одночасно працює на контррозвідку!

– …але робіть свою справу в поліції, – видихнувши, закінчив шеф.

Вийшовши з його кабінету, Вістович одразу подався на вулицю. За спиною почулися кроки. Повернувшись, комісар побачив, що за ним поспіхом іде Самковський.

– Рапорт про останнє вбивство у вас на столі, комісаре, – улесливим голосом сказав ад’юнкт, одягаючи на ходу плащ.

Вістович ще раз придивився до його побитого обличчя і десь у глибині душі навіть пошкодував практиканта.

– Розкажи мені про все по дорозі, – мовив комісар, – зараз ніколи повертатись. Ми їдемо навідати професора Тофіля.

Він рушив уздовж Академічної, виглядаючи вільний фіакр, і Самковський намагався не відставати.

– Дівчину звали Домініка Ястремська, їй було всього шістнадцять.

Вістовський сердито вилаявся.

– Вона донька впливового банкіра, – продовжив практикант, – тож шеф…

– Курва! Я знаю, що сказав шеф!.. – різко перебив його комісар. – Можеш мені не говорити.

Самковський трохи помовчав, чекаючи, доки Вістович запалить цигарку і з приємністю затягнеться димом, а далі продовжив:

– Мені вдалося дещо дізнатися про цю дівчину.

Комісар уважно подивився на підлеглого.

– Вона мала певну делікатну недугу, – сказав той, – була німфоманкою…

– Он як? – Вістович випустив струмінь диму і, примружившись, уже не зводив очей з Самковського, забувши про цигарку. – А як ти про це дізнався?

– Знайшов одного фацета, який працював садівником на віллі її батечка. Він розповів, що та мордувала його по кілька разів на день, і не тільки його, а й конюха, і навіть поварчука…

– І при цьому хотіла, щоб її сікли батогом? – запитав комісар.

– Більше полюбляла різку, як у школі…

Під’їхав фіакр, і чоловіки залізли всередину, наказавши візникові вести їх на Кульпарків. Той рушив вулицею Коперніка вгору, а згодом, біля костелу Магдалини, звернув ліворуч, на Потоцького, де трохи жвавіше покотився донизу. По вулиці 29 Листопада фіакр поїхав геть повільно. Вістович, спираючись на борт, трохи підвівся з лавки і запитав у візника, в чому річ. Той пояснив, що його кляча почала шкутильгати, а тому гнати її він не може. Ледве дотягнувши до залізничної колії, той і зовсім зупинив фіакр, кажучи, що мусить перевірити її копита.

Поліціянти вийшли, постановивши дістатися до лікарні пішки, оскільки залишалось уже зовсім небагато. Візник щиро подякував, перепросив за трафунок і взяв із них тільки половину плати.

Вістович і Самковський, перейшовши через колію, що з’єднувала Львів із Чернівцями, подалися далі вузькою ямкуватою стежкою. Стежка дивом пробивалася крізь зарості терну й височенних будяків, і кожен, хто йшов нею, либонь побоювався, що вона от-от пропаде з виду, лишивши його в непролазних нетрях, звідки був тільки дошкульний шлях назад.

На щастя для поліціянтів, так не сталося, і невдовзі хащі залишилися позаду. Натомість, попереду завиднілась висока цегляна огорожа, з-за якої виростали чималі дерева старого парку.

– Оце, мабуть, «дурка», – припустив Самковський, загортаючи всередину краї розірваної кишені, – тільки з іншого боку.

– Треба знайти якийсь вхід, – сказав комісар.

Пройшовши кілька десятків кроків уздовж огорожі, чоловіки побачили хвіртку, щоправда, та була замкнена зсередини. Перезирнувшись між собою, вони мовчки підійшли і впівсили на неї налягли. З іншого боку почувся хрускіт, і хвіртка відчинилась.

Від неї тягнулася коротка стежина, що впиралася далі в мощену алею. На подив поліціянтів, алея виглядала затишною, і годі було й подумати, що веде вона до шпиталю для божевільних. У кінці алеї проглядалася гарна триповерхова будівля самої лікарні. Навпроти входу в правильному геометричному порядку росли кущі, а посеред них дзюркотів невеликий фонтан. Оминувши його, чоловіки підійшли до головного входу, проте двері виявились зачиненими. Самковський шарпнув ще кілька разів дверну ручку, а потім задер голову догори. Одразу над ними виднілись вітражі каплички, що знаходилась на другому поверсі, а поміж них велика статуя Божої Матері. Поверхом вище тягнувся ряд мовчазних вікон. Деякі з них були прочинені, виставляючи напоказ заржавілі ґрати, за якими не було видно нічого, окрім темного простору.

– Все тут по-вар’ятськи, – буркнув Самковський, – не здивуюсь, якщо вони потрапляють усередину через горище.

Комісар хмикнув у відповідь і неквапним кроком подався оглядати будівлю справа. Ад’юнкт, натомість, вирушив ліворуч. Невдовзі вони відійшли на доволі значну відстань. І, вже навіть озирнувшись, не могли побачити один одного.

Самковський ішов усе далі й далі, шукаючи ще одні двері, котрі вели б усередину, або яке-небудь прочинене навстіж вікно на першому поверсі. Проте ані того, ані того не траплялося, і це його неабияк сердило. Зненацька практикант почув обережні скрадливі кроки. Він різко обернувся і побачив перед собою двох дивних типів у якомусь чудернацькому одязі. Типи загрозливо тримали в руках мітли, якими зазвичай підмітають листя, і хижо, по-тваринному, шкірились. Спантеличений Самковський ступив два кроки назад, але одразу ж напоровся на стіну лікарні, яка надійно стримала його втечу. Тим часом двоє незнайомців підійшли зовсім близько, і практикант навіть чув їхнє важке дихання. Зброю ад’юнктам не видавали, тому Самковський міг розраховувати тільки на свої кулаки. Спочатку він хоробро виставив їх уперед, потім спробував заговорити з психами і довідатись, чим їх розгнівив, але ті без жодних слів далі сунули просто на нього. Зрештою, він метнувся вбік, оскільки це був єдиний можливий шлях втечі, але тієї ж миті удар мітлою звалив його з ніг.

Вістович, який вирішив повернутись назад до головного входу і дізнатися, як справи в підлеглого, здалеку побачив двох нападників, що, здіймаючи мітли високо над головами, щодуху гамселили ними когось на землі. Жертва голосом Самковського відповідала їм брудною лайкою і відчайдушно гукала на допомогу.

– Лишіть його, тварюки! – вигукнув комісар, кидаючись до них.

Проте психи з таким завзяттям лупцювали практиканта, що не звернули на Вістовича жодної уваги або ж просто не почули. Побоюючись за життя ад’юнкта, комісар витягнув з кишені «Гассера» і вистрілив у повітря. Це подіяло миттєво: нападники відскочили убік, а бідолашний Самковський спершу поповз, а як тільки відчув сили, звівся і побіг до свого рятівника. У нього був розбитий ніс і кровила брова саме над тим оком, під яким Вістович кілька днів тому поставив синець.

Психи завбачливо трималися поодаль, але раптом несподівано збадьорились і з диким завиванням піднесли мітли догори. За мить поліціянти зрозуміли, в чому була причина їхніх радощів. З протилежного боку лікарні до них надходила підмога: ще двоє таких самих типів з такими ж мітлами. Вістович і Самковський потроху опинялись в оточенні.

Не чекаючи подальшого розвитку подій, комісар знову звів догори «Гассера», але перш ніж він натиснув на гачок, одне з вікон на першому поверсі відчинилося і в ньому з’явилася лиса, мов коліно, голова, а далі – могутні плечі.

– Якого дідька ви тут робите? – крикнув з вікна лисий і, не дочекавшись відповіді, виліз на підвіконня, а потім зіскочив на землю. Він був одягнений у білий халат, отже, поліціянти нарешті зустріли кого треба. Слідом за ним через вікно до них виліз ще один добродій у білому. Вони роззирнулись довкола і хутко розійшлися у різні боки заспокоювати кожен свою пару вар’ятів з мітлами.

Вдалося це не одразу. Ті, відчуваючи бойовий запал, щоразу поривалися кинутися на чужинців і завершити свою справу. Врешті, їх пригостили цигарками, і куріння подіяло на них заспокійливо. Вони перестали жестикулювати і навіть продовжили замітати доріжку. Чоловіки в білому підійшли до поліціянтів.

– Якого дідька вам тут потрібно? – знову запитав лисий.

– Шукаємо доктора Тофіля, – пояснив комісар, не відчуваючи жодної вдячності до нього і його колеги.

– Вам слід було б зайти з парадного входу…

Лисий уважно придивився до Вістовича і Самковського.

– А хто ви, власне, такі?

– Ми з поліції, – коротко пояснив комісар, дістаючи з кишені свій документ, – доктор Тофіль – наш консультант.

Він перевів погляд на ад’юнкта, що тривожно обмацував писок, передчуваючи появу там нового синця, поряд з тим, якого отримав від шефа. Його плащ був брудний, зім’ятий і обвішаний мокрим листям, проте це турбувало практиканта значно менше.

– Я доктор Хшижевський, – представився, нарешті, лисий, – а це мій помічник Ядель.

Вістович кивнув замість відповіді і запалив цигарку. Зробивши кілька глибоких затяжок, він запитав:

– То ви проведете нас до професора?

– Звісно, – відповів Хшижевський і попрямував до вікна, звідки виліз декілька хвилин тому. – Йдіть за мною.

– Куди? – не второпав комісар, але доктор уже встиг видертись на підвіконня і, на мить осідлавши його, зник усередині.

– Я ж казав, усе тут по-вар’ятськи, – пробурмотів Самковський, сердито струшуючи листя з плаща.

– Ходімо, – спробував підбадьорити його Вістович, так само як щойно подумки підбадьорював сам себе.

Поліціянти не без труднощів, спершу ад’юнкт, а потім комісар, ввалилися в затхлу прокурену кімнату, що була, вочевидь, кабінетом доктора Хшижевського.

– Ходімо, я вас проведу, – сказав той, одразу прочиняючи двері.

Вони вийшли в довгий напівтемний коридор, а потім сходами піднялися на другий поверх, де було світліше. Звідкілясь чулося гарне жіноче сопрано. Ядель і Хшижевський вилаялися в один голос.

– Знову ця курва, – процідив доктор.

– Гарний голос, – дослухавшись, промовив комісар.

– Це одна з наших вар’яток, – пояснив Хшижевський, – у минулому оперна знаменитість. Чоловік заскочив її в ліжку з коханцем…

– Але здуріла вона, а не він, – сказав Самковський.

– Чоловік був кавалерійським офіцером і одразу ж вихопив шаблю. Вбив коханця, а їй відрубав руку, – мовив доктор, – промахнувся…

Запала мовчанка, й кілька хвилин чулися тільки їхні кроки й те саме сопрано. Воно згодом стихло, проте настрій у поліціянтів так і не поліпшився.

Кабінет Аркадіуша Тофіля знаходився в кінці коридору. Хшижевський постукав, і голос професора запросив їх увійти.

Склалося враження, що візит поліції став для Тофіля приємною несподіванкою. Він піднявся з-за столу і рушив назустріч гостям, широко посміхаючись і простягаючи їм руку.

– А-а-а! – радісно протягнув він. – Вітаю вас, панове! Сідайте, прошу…

Дещо спантеличені Вістович і Самковський примостилися на твердій пружинистій канапі, однаково впершись ліктями в коліна, і втупились очима в Тофіля. Той дочекався, коли за Хшижевським та Яделем зачиняться двері, і ще ширше усміхнувся гостям.

– Бажаєте чаю або кави? – запитав професор.

– Ні, дякуємо, – відповів комісар.

– Коньяку?

– Так, – вирвалось у Самковського.

– Ні, – обірвав шеф.

– Тоді, – професор широко розвів руками, – чим, скажіть завдячую…

– Нас цікавить один ваш пацієнт, професоре, – одразу перейшов до справи комісар, – Ян Камінський, пригадуєте такого?

Тофіль глибоко вдихнув і з шумом видихнув повітря, мовби таким чином збирався провітрити мозок.

– Здається, так, – відповів психіатр, – його ще звинувачували у якихось вбивствах…

– Молодих жінок, – уточнив поліціянт.

– Саме так, – професор чомусь заплескав у долоні, мовби освіжив якийсь веселий спогад з юності, – за версією поліції, він убивав з певною послідовністю…

– Цей чоловік у вас, професоре? – Вістович несподівано для себе занервував.

– Ні, – сказав Тофіль, – ми відпустили його приблизно півроку тому.

– Scheiße![7] – вилаявся комісар німецькою, бо одразу ж пригадав шефа.

Вістович уже не міг всидіти і, схопившись з місця, почав нервово ходити кабінетом.

Самковський та професор дивилися на нього з побоюванням.

– А його картка, пане докторе, картка цієї тварюки досі у вас? – запитав комісар.

– У мене, комісаре, – відповів професор.

Він підійшов до велетенської шафи поряд з вікном і, діставши з кишені ключ, відімкнув її. Кілька хвилин потративши на пошук, Тофіль нарешті дістав звідти чималий зшиток і простягнув його комісару.

– Ви можете попрацювати над цим у нашій бібліотеці, – запропонував психіатр.

– Даруйте мою нав’язливість, – рішуче сказав комісар, – але без вас ми не дамо собі ради.

Тільки тепер на обличчі професора промайнула тінь невдоволення. Проте, видно зрозумівши, що інакше гостей не позбудеться, він запросив їх сісти ближче до столу. За столом Тофіль одягнув окуляри і розгорнув медичну справу Камінського перед собою.

– Як можна здогадатись, ви підозрюєте, що мій колишній пацієнт і є той убивця, якого шукає тепер поліція? – запитав психіатр.

– Припускаємо таку можливість, – обережно зазначив комісар.

– Що ж, – почав Тофіль, – Камінський перебував тут з 1880-го до 1902 року. Влітку ми його відпустили…

– З якого року? – перепитав Вістович.

– З тисяча вісімсот вісімдесятого, – повторив психіатр, тицяючи пальцем у першу сторінку.

– Якраз у 1891 році подібного циклу вбивств не було, – тихо промовив комісар, – а щойно його випустили, як…

Він не договорив, зустрівшись поглядом з ад’юнктом. Очі Самковського так само палали. Схоже, вони чудово розуміли один одного.

– От що цікаво, – Тофіль несподівано сам захопився медичною книжкою свого пацієнта, наче вперше в житті її побачив, – у дитинстві цей чоловік зазнавав сексуальних знущань від гувернантки. У своїх спогадах він згадував п’ять таких випадків, коли йому було одинадцять. Одного разу вона роздяглася перед ним і змусила хлопчика її пестити… Іншого – кохалася з чоловіком у нього на очах… Ще три випадки далі…

Професор почав захоплено гортати листок за листком, доки не перечитав усе.

– Будь-який дорослий чоловік радо б віддався цій гувернантці, але одинадцятирічний Камінський з’їхав з глузду, – врешті підсумував Тофіль.

– У медичній картці є дата його народження? – запитав комісар.

– Звісно, – професор відгорнув сторінки назад, – зазначено 1849 рік…

– Отже, в 1869-му, коли сталися перші вбивства жінок, Камінському було вже двадцять років. А тепер йому лише п’ятдесят три. Як бачимо, він не був ані занадто молодим, ані занадто старим для злочину.

– Що йому за це світить? – чомусь запитав Тофіль.

– Петля, професоре. Цю падлюку повісять, – відповів за шефа Самковський.

– Навіть незважаючи на його психічний стан?

– Ви ж його відпустили, докторе, – нагадав Вістович, – отже, вважали здоровим.

– Не я так вважав, а ціла медична комісія, пане комісаре, – уточнив Тофіль, – я не відчуваю за собою жодної вини, коли хочете знати.

– Ніхто й не звинувачує вас, професоре, – примирливо сказав Вістович, – зрештою, зараз мене цікавить важливіше.

– Що саме?

– Де знайти цього Камінського.

– Думаю, панове, слід розпочати з маєтку Камінських, – без вагань запропонував психіатр.

– Чудово!

Поліціянти підвелися, і Самковський рушив до дверей. Комісар усе ще стояв навпроти Тофіля.

– Ви поїдете, професоре? – запитав він. – Гадаю, нам може знадобитися ваша допомога.

М’язи на обличчі психіатра сердито сіпнулись, проте він лише попросив зачекати кілька хвилин на нього.

– З вами вирушить ад’юнкт Самковський, – повідомив комісар, одягаючи капелюх.

– А ви, комісаре? – здивовано спитав практикант.

– А я спробую знайти Камінського іншим шляхом.

Вістович прочинив двері і вийшов у коридор, де знову чулося сопрано однорукої оперної діви.

* * *

До прибуття краківського потяга залишалось чверть години. Комісар притулився до вокзальної колони і сховав руки в кишені плаща. Він одразу ж сіпнувся назад, згадавши, що колона брудна від сажі й кіптяви, яку залишали поїзди. Утім, було надто пізно. На плечі Вістовича з’явився ледь помітний чорний візерунок. Спересердя вилаявшись, комісар сягнув до нагрудної кишені, звідки дістав хустинку і спробував з її допомогою позбутись бруду, але марно. Довелося із цим змиритися.

Чоловік поруч не припустився такої необачності. Вістович заздрісно глянув на його чистий верхній одяг і ще раз відзначив, що Альфред Шимонович, власник «Крамниці східних секретів», страшенно хвилюється. Комісара турбувало найперше те, що через це своє дурнувате хвилювання Шимонович може не помітити свого постачальника опіуму.

– Ви завжди зустрічаєтесь біля потяга? – запитав Вістович.

– Так, – відповів той.

– Дивно, я б обрав яке-небудь безлюдне місце або вашу крамницю, – зазначив комісар.

Шимонович заперечливо похитав головою.

– Так виглядає, ніби я зустрічаю родича, – пояснив він.

– Сьогодні він повинен вам щось передати?

– Ні, з Лемберга він прямує до Росії, тож я маю скласти замовлення.

– Що ще ви зазвичай замовляєте, окрім опіуму? – знову спитав комісар.

Шимонович прикусив губу і відвів погляд. Йому не хотілось відповідати.

– Кажіть, бо не залишу цілим жодного вашого фарфорового слоника, – нагадав про свою погрозу комісар.

– Все те, чим торгую, – плаксиво відповів той.

– Що ще?

– Іноді прошу його привезти російську горілку.

– А як він переходить з усім цим Броди? – поцікавився Вістович.

– Не знаю, це не мій клопіт, – відповів Шимонович.

Комісар мовчки погодився з таким твердженням. Невдовзі до перону почав прибувати краківський поїзд. Торговець став за колону, хоча ледве чи могли б його помітити в густій парі, яку видихав поїздний механізм, огортаючи нею все навколо.

– Не пропустіть його! – крикнув комісар.

Шимонович кивнув. Йому понад усе хотілося, щоб усе закінчилось, а закінчитися це могло тільки тоді, коли він викаже свого кур’єра.

Поїзд зупинився, і пара довкола нього майже вляглася. Вагон першого класу опинився якраз навпроти Вістовича і торговця. З нього вийшов кондуктор, а потім неквапно почали виходити пасажири. За кілька хвилин у дверях вагона з’явився середнього зросту чоловік у дорогому рединготі з циліндром на голові.

– Ось він, – сказав Шимонович.

– Упевнені? – перепитав комісар, не зводячи очей з пасажира.

– Так, ми вже не раз зустрічалися.

– Чудово.

Вістович повільним кроком рушив уперед і помітив, що двоє поліцейських неподалік пильно за ним спостерігають. Він знав, що вони допоможуть, коли щось піде не так. Проте все вийшло якнайкраще.

– Пане Дервіль? – звернувся він до прибулого кур’єра.

– Oui c’est moi,[8] – була відповідь.

– Дозвольте допомогти вам з валізою, – сказав комісар і потягнувся до його багажу.

– О, не турбуйтесь, – відповів пасажир, – вона неважка…

– Мені не складе клопоту, – широко усміхаючись, наполягав комісар.

Вістович узявся лівою рукою за його валізу і відчув, як той інстинктивно тягне її до себе. Та перш ніж Дервіль позбувся надокучливого помічника, комісар одним блискавичним рухом закріпив на його зап’ясті браслет наручників. Той смикнувся ще раз, але відчув, що прикутий до цього чоловіка, який до того ж важчий і, безперечно, сильніший за нього. Усе ще посміхаючись, Вістович урочисто промовив:

– Ласкаво просимо до Львова, пане Дервіль!

Той дивився на нього, не кажучи ані слова.

– Тепер можете взяти свою валізу, – додав комісар, – я насправді не мав наміру її нести.

– Можу я дізнатися, у чому винен? – хриплуватим голосом і вже без французького акценту запитав Дервіль.

– Звісно, – відповів комісар, – у тому, що львів’яни мають змогу насолоджуватись опіумом, нелегальною російською горілкою та іншими благами.

– Де докази? Де свідки? – занервував той.

– Один зі свідків спостерігає за нами он з-за тієї бруднющої колони, це пан Альфред Шимонович, ви добре його знаєте, – сказав Вістович, – а докази, пане Дервілю, заховані в його «Крамниці східних секретів» поміж фарфоровими слониками, за яких він так боїться.

Кур’єр сердито зиркнув у бік Шимоновича, але його самого не побачив.

– Куди ми зараз? – понуро запитав він у комісара.

– На Академічну, пане Дервіль, – відповів той, – по дорозі матимете змогу помилуватися найживописнішими куточками Львова. А я, знаєте, не найгірший оповідач…

Найімовірніше, щойно прибулому пасажиру краківського потяга плювати було на львівські краєвиди, але він слухняно подався слідом. Хоча б тому, що не мав змоги відстати від поліціянта бодай на крок.

На допиті він виглядав спокійно і попросив дозволу закурити. Самковський підсунув йому попільницю і сів навпроти. Ад’юнкт щойно повернувся з маєтку Камінських, однак там повідомили, що господар давно виїхав на лікування до Трієста і відтоді не з’являвся у Львові. Утім, поліцейський був переконаний, що це безсовісна брехня, і по прибутті в дирекцію одразу ж написав рапорт, вимагаючи цілодобового стеження за маєтком. Вістович черкнув на ньому своє «Zgadzam się», і тепер був потрібен тільки підпис директора та двоє вільних агентів.

Однак поліції у Трієсті все ж таки надіслали телеграму з проханням перевірити місцеві здравниці, і за кілька днів мала б надійти відповідь. Звісно ж Вістович і Самковський сподівались, що Камінського трієстинська поліція не знайде. Тоді це означатиме, що він у Львові і саме на совісті цього збоченця три нещодавні вбивства.

Вістович саме думав про вбитих жінок, спостерігаючи за тим, як Дервіль запалює цигарку. Упійманий кур’єр опанував себе і, вигідно розвалившись на стільці, виглядав спокійно та впевнено, мовби сам збирався допитувати поліцейських. А ще Вістович згадував усі розмови з Шехтелем, його слова про те, що розкриття цих убивств важливе для нього особисто, а значить, і для самого Вістовича.

– Кому ще у Львові ви постачаєте опіум? – запитав комісар, і собі закурюючи.

Самковський також палив цигарку, і невелика кімната невдовзі цілковито заповнилася димом. Вікно не відчиняли.

– Я не впевнений, що взагалі повинен будь-що вам розповідати, – несподівано заявив допитуваний.

Запанувала тиша. Вістович пригадав, що коли сьогодні або завтра буде вбито ще одну жінку, то на своїй кар’єрі він може поставити хрест. Опинившись у кінній поліції, куди обіцяв відправити його Шехтель, він у кращому випадку дотягне до емеритури, а потім зіп’ється, щоб в останні роки життя страждати від галюцинацій і болю в печінці та сечовому міхурі.

– Я не так розпочав нашу розмову, – промовив комісар.

Самковський стрепенувся. Він добре знав свого шефа і тепер упізнав цей тон. Нічого доброго для Дервіля він не віщував. Комісар був на межі.

– Розпочніть інакше, – нахабно промовив кур’єр, – наприклад, з вибачень. А я пізніше поясню, чому.

– Самковський, – хрипло звернувся Вістович, – перевірте, чи є хтось у сусідній кімнаті.

Ад’юнкт зазирнув за двері і заперечливо мотнув головою.

– Двері не зачиняйте, – попросив комісар.

– Що ви задумали? – насторожено запитав Дервіль.

– Зараз побачиш, – відповів той, підводячись з-за столу. – Хапайте цю падлюку, Самковський!

Поліцейські в одну мить опинилися біля затриманого і, вхопивши за руки, потягли до дверей. Чоловік незчувся, як його пальці опинилися під дверними завісами, і Вістович потягнув ручку дверей на себе. Дервіль закричав, щоправда, радше зі страху, аніж з болю.

– Розпочнемо інакше, – перекрикнув його комісар, – наприклад, з того… Стули пельку!

Дервіль слухняно замовк.

– Наприклад, з того, що ти назвеш нам своє справжнє ім’я, – продовжив поліцейський, – я не читаю французькою, але знаю, що Дервіль – це персонаж із «Гобсека»…

Самковський з повагою глянув на шефа. Той, однак, мусив ще раз потягнути на себе дверну ручку, щоб змусити кур’єра спершу кричати, а потім і говорити.

– Вінцент Гаусман! – викрикнув той. – Мене звати Вінцент Гаусман…

Вістович усміхнувся якоюсь кривою посмішкою.

– Пані та панове, – без жодної урочистості промовив комісар, – славетний маг-цілитель Гаусман насправді шарлатан і контрабандист… Вітайте!

Поліцейські відпустили його, запропонувавши знову сісти за стіл.

– Сьогодні о дев’ятій я маю сеанс у місті, а потім декілька зустрічей з пацієнтами, – тихо промовив той. – Ви мусите мене відпустити.

– Буде видно, пане Гаусман, – відповів комісар, – до дев’ятої ще довго. А доти вам доведеться чимало мені розповісти. І хтозна, чи не врятує ваша розповідь ще якусь молоду, але надмірно пристрасну особу.

– Мені треба випити, – проскиглив Гаусман, – мене трусить, до того ж пальці болять…

– У вас є що-небудь, Самковський? – запитав комісар.

Ад’юнкт кивнув і вийшов з кімнати. За кілька хвилин повернувся з трьома склянками і пляшкою «Baczewski».

Вістович прицмокнув язиком.

– Це найкраща горілка в усій імперії, пане Гаусман, – промовив він, – і справжній скарб для мого практиканта. Тож маю надію, що ми витрачаємо її недарма.

Гаусман кивнув, спостерігаючи, як Самковський наповнює йому склянку, і жадібно ковтнув слину. Решта дві склянки залишились порожніми. Анітрохи не переймаючись тим, що питиме сам, кур’єр одним проковтом проковтнув горілку і на кілька секунд затримав дихання. Потім гучно видихнув і звів очі на поліцейських. Схоже, тепер він був готовий з ними говорити.

– Вам ліпше? – поцікавився комісар.

– Значно, – відповів той.

– Тоді розкажіть мені все, що знаєте про Алоїзу Вольфович. Пригадуєте це ім’я?

– Щиро кажучи, не дуже.

– Пане Гаусман, ми знаємо спосіб, як освіжити вашу пам’ять, – різко мовив комісар, кивнувши на двері.

– Я і справді не пригадую, – розпачливо сказав той, – нагадайте, чому я мав би знати цю особу?

– Гаразд, – стриманіше мовив поліцейський, – згадайте австрійський Баден, менше місяця тому. Молода художниця, записувалась до вас на прийом і додатково хотіла зустрітися тут, у Лемберзі.

– Згадав, – полегшено зітхнув Гаусман, – ми мали зустрітись сьогодні після сеансу.

– Не зустрінетесь, – понуро сказав комісар.

– Чому?

– Її вбили.

– От лайно…

– Згоден, неприємний факт.

Гаусман благально подивився на Самковського, і той знехотя налив йому ще.

– Остання, – з жадібністю у голосі сказав практикант.

Випивши, Гаусман промовив:

– Ця дівчина справді зверталася до мене в Бадені. Вона мала одну дуже делікатну недугу, від якої хотіла позбавитись. Алоїза була німфоманкою і, крім того, полюбляла, щоб чоловік з неї знущався.

– Бив батогом, наприклад? – перепитав комісар.

– Так, без цього вона не отримувала жодного задоволення.

Самковський нахилився і прошепотів шефові на вухо:

– Пригадуєте, комісаре, я вам казав, що друга жертва, рецепціоністка з готелю, також мала «сказ матки»?

Вістович кивнув.

– А ще вона мала слабкість до опіумної олії. Так, пане Гаусман? – запитав комісар.

– Олія допомагала їй послабити свої бажання.

– А тепер найголовніше. – Вістович звівся на ноги і, підійшовши до вікна, прочинив його настіж. Свіже повітря увірвалося досередини, і всім стало легше дихати. – Вбитих жінок об’єднують у цілому дві речі: оця пристрасть до болісних насолод і опіум. Я думаю, у Львові існує який-небудь клуб, згуртування більш-менш порядних людей, яким подобаються такі непорядні розваги. Саме так наш убивця знаходить своїх жертв. Що ж до опіуму, то чи не ви часом постачаєте їм це зілля?

Гаусман знову замовк, але цього разу, перш ніж поліцейський нагадав йому про двері, відповів:

– Думаю, що я, пане комісаре…

– Мені потрібно знати, де цей клуб.

– На Сербській, – відповів Гаусман, – кнайпа «Мінотавр».

– Збоченці зустрічаються у звичайній кнайпі? – здивувався Вістович.

– У цієї кнайпи є пивниця. Там і знаходиться клуб, – пояснив Гаусман.

– Два кроки звідси, – озвався Самковський. – Ідемо, комісаре?

В очах його палав пекельний вогонь. На мить Вістовичу навіть здалося, що між поліцейськими і злочинцями не так багато відмінностей, як може здатися на перший погляд. Уся різниця в цілях, яких прагнуть перші і другі, і в методах їх досягнення. А душі в них однаково чортячі…

– Йдемо? – повторив ад’юнкт.

– Ні, – заперечив комісар, – інакше ми його сполохаємо. Підемо завтра.

– Завтра? – здивувався практикант.

– Так, завтра, – твердо повторив шеф, – і не наробіть знову дурниць, Самковський.

Той мовчки кивнув. Спогади про їхню розмову в Стрийському парку були ще зовсім свіжі.

– До речі, ви говорили в маєтку Камінського, що ви поліцейський? – знову спитав Вістович.

– Звичайно ж, ні, – трохи ображено відповів ад’юнкт, – я назвався асистентом доктора Тофіля.

– Браво, Самковський, браво, – похвалив його шеф, – ви мудрішаєте на очах.

– Панове, а як же я? – нагадав про себе маг-цілитель. – Ви відпустите мене? О дев’ятій я повинен провести сеанс.

– На жаль, сеансу не буде, пане Гаусман, – повідомив комісар, – ваші гастролі скасовано. Ви залишитесь тут.

Із цими словами поліцейські вийшли, не забувши при цьому забрати пляшку «Бачевського» і склянки. У своєму кабінеті комісар та ад’юнкт налили собі і з неабияким задоволенням випили.

– Що робити до завтра мені? – запитав Самковський, ховаючи горілку.

– Нічого, ад’юнкте, – відповів йому шеф, – до завтра відпочивайте…

* * *

Наступного дня вранці Вістовичу задзвонив Шехтель і наказав негайно прибути на Академічну. Комісар швидко зібрався і вже за чверть години був у трамваї. Ще за двадцять хвилин він постав перед шефом.

Заступник директора львівської поліції був не сам у кабінеті. Спиною до дверей сидів чоловік у військовому мундирі і пив каву.

– Заходьте, Вістовичу, – сказав Шехтель.

І, почекавши, поки той зачинить двері, продовжив:

– З вами хочуть поговорити. Цей пан з контррозвідки…

– Ми знайомі, – озвався військовий і повернувся обличчям до комісара, – як ся маєте, пане Вістовичу?

Комісар упізнав полковника Редля. Саме того офіцера, що врятував його від росіян у «Рембрандті».

– Дякую, пане полковнику, незле, – відповів поліцейський.

Редль підвівся і підійшов до нього. Кілька секунд вони дивилися один на одного. Вістович сподівався на приязну посмішку або ж який-небудь інший дружній жест, але обличчя полковника залишилось кам’яним. Нарешті, він озвався:

– Я все пояснив панові Шехтелю, комісаре. Повторювати не буду. Він усе розповість вам.

Ще раз озирнувшись на заступника, Редль попрощався і вийшов з кабінету. Шехтель важко всівся назад на стілець.

– Вам срака, Вістовичу… – сказав шеф. – І хтозна, може, й мені також.

Шехтель говорив спокійним тоном, але комісар добре знав, що от-от у нього розпочнеться істерика.

– Цей Фаусман, якого ви вчора взяли на вокзалі…

– Гаусман, – поправив його Вістович.

– Яка в сраці різниця! – закричав заступник директора. – Він агент контррозвідки, ви, ідіоте!

– Я не знав, – пробурмотів комісар.

– Он як? – Шехтель встав і підійшов так близько, що комісар відчував, як в обличчя летить його слина, – а тепер ви розумієте, яку зробили помилку, прищемивши йому пальці?… Розумієте, я вас питаю? І що це за срані методи, комісаре?!.

За кілька хвилин заступник директора заспокоївся і знову сів на стілець.

– Значить, так, – стомлено сказав шеф, – військові подадуть на вас у суд… Спробую вам допомогти, але не надійтесь особливо. Від справи, яку ведете, вас відсторонено. Дякуйте, що ви досі комісар.

Вістович мав би подякувати і вийти, але він залишився на місці. Шехтель здивовано на нього глянув.

– Щось іще, комісаре?

– Дозвольте мені поки що не віддавати цю справу, – попросив той.

– Не може бути й мови!

– Ввечері або вночі я спіймаю того маніяка…

Шехтель помовчав. Він добре розумів, що їм обом втрачати нічого.

– Слухайте, комісаре, я вже понадіявся на вас одного разу і тепер шкодую, – озвався шеф після паузи, – але якщо пошкодую і після цієї розмови, то замість кінної поліції відправлю вас ганяти волоцюг на Калічу Гору. Зрозуміло?

Вістович кивнув.

– У вас дванадцять годин… Не більше.

Шехтель демонстративно відкрив папку з паперами і вдав, що цілковито заглибився у справи. Комісар попрощався і вийшов з кабінету.

Самковський чекав на нього в коридорі. Він був трохи знервований, але з готовністю чекав наказів. Разом вони становили тепер один великий клубок нервів і відчували, як сильно залежать один від одного.

– Ви снідали, Самковський? – запитав комісар.

Дещо здивований практикант пересмикнув плечима.

– З’їв «кайзерку»…

– Нам треба добре поснідати, – заперечив комісар, – ходімо до Шнайдера.

Чоловіки вийшли на вулицю і рушили в напрямку кав’ярні. Сніданок у теплі та затишку затягнувся надовго і трохи обох заспокоїв. У значно кращому гуморі вони попрощалися до вечора.

О шостій поліцейські зустрілися на площі Ринок, поряд з однією з античних статуй. Настрій, здавалося, зберігся. Принаймні, Самковський почувався на диво добре.

У кав’ярні «Мінотавр» на Сербській було всього кілька відвідувачів. Жоден з них не звернув на поліцейських особливої уваги. Чоловіки зняли верхній одяг і вмостилися за столиком. Невдовзі підійшов кельнер і, приязно посміхнувшись, подав їм меню. Вістович замовив коньяку і, коли той приніс, запитав, коли відкривається клуб унизу. Кельнер відповів, що не знає ні про який клуб, але за чверть години до них підсів один з відвідувачів.

– Вітаю вас, панове, – промовив гість.

Чоловіки привітались у відповідь.

– Що докладно цікавить панство? – запитав він.

– Ми тут не вперше, – впевнено збрехав комісар, – і добре знаємо, що нас цікавить.

– То інша справа, – посміхнувся незнайомець, – хто вам найбільше сподобався минулого разу?

Вістович замовк, але за хвилю відповів так само впевнено:

– Я повинен розповідати вам про свої сексуальні пригоди?

Чоловік спробував удати зніяковіння.

– Будемо розцінювати це як своєрідне гасло, – сказав він.

– Одна смаглява хтива кішка, – відповів комісар, – забув, як її звати.

– Ах, я зрозумів, про кого ви, – була відповідь, – але ж ви знаєте, що жінки, як і чоловіки, приходять сюди добровільно. Це не бордель… Тож сьогодні вашої кішки може й не бути.

– Мені байдуже, – Вістович раптом жадібно облизав губи і трохи стишив голос. – Лише б ті самі кайдани і той самий батіг… І щоб яка-небудь сучка мене щосили періщила.

– Бачу, ви вже на самій межі, – посміхнувся незнайомець, – що ж, не буду вас затримувати.

– А цей молодий чоловік… – той глянув на Самковського.

– Я хочу йому показати, що таке справжнє задоволення, – мовив комісар.

– Чудово. З вас десять крон, панове, і ласкаво просимо до раю…

Узявши гроші, незнайомець провів їх униз, де за дверима і ширмою відкрилося напівосвітлене приміщення із столиками і ліжками замість крісел. Чувся доволі незвичний, але приємний запах, від якого трохи паморочилась голова. На ліжках сиділи напіводягнені жінки, а деякі були зовсім голі. Навпроти них бовваніли чоловіки, щоразу тягнучись до тих зі своїми пестощами, і все, здавалось, було для того, аби в одну мить перейти від розмов до злягання.

– Ось вона, їхня свобода, – проговорив незнайомець, – свобода від шлюбного рабства. Тут жінка може обирати собі чоловіка, а чоловік жінку, незважаючи на жодні обставини.

– Нам би випити для початку, – прохрипів комісар.

Одразу ж перед ними з’явилася кельнерка у шкіряній комбінації і батогом на шиї.

– Чого саме? – запитала вона.

– Чого-небудь, – відповів поліцейський, будучи не в силах думати.

– Як скажете.

– Столики для самотніх у сусідньому залі. Рекомендую вам сісти за різні, – мовив незнайомець і знову подався нагору.

Сівши неподалік один від одного, поліцейські зауважили за столиком навпроти професора Тофіля. Той також був один, цілковито присвятивши себе курінню кальяну.

Кельнерка у шкіряній комбінації принесла пляшку вермуту і дві склянки. Наливши спочатку Самковському, а потім комісару, вона швидко і вправно вмостилася Вістовичу на коліна.

– Ти сьогодні мій, – прошепотіла вона йому на вухо, – я щовечора обираю собі когось, і сьогодні мій вибір – це ти.

Комісар відчув несамовиту гордість і легке кружіння голови. Тим часом руки цієї бестії вже опинилися під його сорочкою, а далі міцно вхопились за ремінь.

– Зробимо це тут? – запитала кельнерка, підставляючи своє тіло під його пестощі.

Вістович зиркнув на практиканта і доктора Тофіля, що з цікавістю обсервували їхні ігри, і рішуче заперечив.

– Тоді ходи сюди.

Вона вхопила його за руку і потягла в невелику нішу за ширмою. Очевидно, це була своєрідна ложа, де могли сховатися надмірно сором’язливі. З-за штори проглядалась зала, однак із зали не було видно тих, що всередині.

Кельнерка накинулась на свого обранця, мов дика рись, яку нескінченно довго до цього тримали в клітці. Здерши з нього сорочку, вона відступила кілька кроків назад і зняла з шиї батіг.

– До ноги, – наказала жінка.

Вістович зареготав і наблизився до неї упритул.

Кельнерка трохи здивовано звела на нього погляд.

– Хочеш сам мене відшмагати? – запитала вона.

– Викинь це гівно, – сказав він їй.

Жінка слухняно відкинула батіг.

– Я не такий, як ті психи, – пояснив комісар, – і їхні дурнуваті ігрища мені не потрібні.

Він обійняв кельнерку за стан і припав поцілунками до її шиї. Шкіра в неї виявилась ніжною та гладенькою, хоча волосся неприємно смерділо. Руки Вістовича блукали по її тілу, затримуючись тоді, коли чувся її стогін. Нарешті вдалося зняти з неї шкіряну комбінацію. Тепер уже він, не прибираючи рук з її стану, зробив півкроку назад. Вістовичу хотілося краще роздивитись тіло жінки.

– Ніхто зі мною ще так не поводився, – спантеличено мовила вона.

– Тоді я буду першим, – сказав комісар, знову наблизившись до неї.

Його руки повторно почали її пестити, але цього разу здебільшого груди і лоно. Щойно вона солодко затремтіла в його обіймах, чоловік перейшов до головного.

Ніколи ми не отримуємо задоволення більшого, ніж тоді, коли свідомість нестерпно пече заборона, страх або сором. Відчуваючи все це одразу, а надто тягар пережитих нервів, комісар дужо і вправно входив у свою коханку, відчуваючи, що от-от настане таке довгождане полегшення. Вона вже корчилась у солодких конвульсіях, а йому залишалася якась мить.

Несподівано з-за ширми почувся голос професора:

– Комісаре, він тут.

– Хто? – не зупиняючись, запитав той.

– Камінський. Ви забули?

Вістович закричав. Крик був схожий на ревіння тигра і означав тільки одне: йому полегшало, і той маніяк уже не був найголовнішим. Він схилився до своєї коханки і ніжно поцілував їй спину.

– Мені пора, – пошепки сказав він їй і швидко вдягнувся.

– Гарно провели час? – єхидно запитав професор.

– Ніхто вам не заважав провести свій так само, – відрубав комісар.

– Як на мене, краще кальян…

– Камінський вас упізнав?

– Ні, він в іншому залі.

– Ходімо.

Ян Камінський виявився лисуватим худорлявим чоловіком з глибоко посадженими очима і зморшкуватим чолом. Тофіль і Вістович поволі наблизились до нього, а Самковський загородив собою сходи, що вели нагору.

– Вітаю вас, Камінський, – обережно озвався Тофіль.

– А-а, пане професоре, – зрадів той, – давно вас не бачив.

– Цей пан, – доктор указав на Вістовича, – хоче вам дещо розповісти.

– Радий буду послухати, – відповів чоловік.

– Бачте, пане Камінський, ми шукаємо серійного вбивцю, який у цьому закладі підшуковує собі жертв, – почав поліцейський.

– І що, знайшли, пане комісаре?

– Знайшов!

Із цими словами Вістович вихопив з кишені револьвер і націлив його на Тофіля.

– Ані руш, професоре…

За хвилину руки психіатра вже були в кайданках, і комісар штовхнув його до виходу.

* * *

Комісар спокійно і вдоволено палив цигарку, спостерігаючи крізь відчинене вікно, як поламаний трамвай намагаються штовхати уперед його пасажири, що юрбою висипали з вагона. Заняття це було цілковито безглуздим, і невдовзі поряд з ними з’явилося два фіакри, а візники пропонували людям пересісти. Ті, звісно, погоджувались, палко дискутуючи, кому сідати першим, а кому зачекати.

Від спостережень Вістовича відірвав Самковський.

– З вашого дозволу, пане комісаре, – сказав практикант, – я хотів би знати деякі подробиці цієї історії. Наприклад, як ви дізнались, що вбивця – Тофіль?

– Ви могли б запитати про це ще вчора, – зазначив той, – мені навіть здалося, що вам нецікаво.

– Нецікаво? – скочив з місця ад’юнкт. – Та я зараз умру від нетерплячки! А вчора не запитував тому, що вам було не до мене.

– Ви маєте рацію, – погодився Вістович, – ви, однак, знаєте все, окрім однієї деталі. Пригадайте наш візит до психлікарні.

– О, я його нескоро забуду, – похмуро відповів Самковський і помацав синці, які все ще не зійшли.

– Я дещо приховав тоді від вас, – вів далі комісар, – пам’ятаєте доктора Хшижевського і його помічника на прізвище Ядель?… Так-от, коли ми попрощалися з ними біля кабінету професора, Ядель непомітно тицьнув мені записку. Я прочитав її тільки тоді, коли ми вийшли з лікарні. Зміст цього послання був дуже простий:

 «Я тут. Звільніть мене. Ядель допоможе.

 Тепфер»

– Тепфер? – вигукнув Самковський. – Я й забув про нього!

– Саме через галас, який зчинили ті четверо з мітлами, він і помітив нас…Того ж дня, щойно стемніло, я повернувся на Кульпарків і проник досередини таким самим чином, через вікно. Ми зустрілися з Тепфером, але перед тим як втекти, я попросив Яделя провести мене в кабінет професора. Річ у тім, що медична картка Камінського здалася мені дивною. Не тому, що там були дивні записи, я не лікар, а тому, що вони виглядали недостатньо старими, хоч і затертими. Я добре знаю, якого кольору стає чорнило, скажімо, через десять років. Що ж до тих записів, то їх зробили заледве місяць тому. Ядель боявся, і мені довелося на місці переконати його всесильними кронами. Навряд чи Міністерство поліції відшкодує мені ці витрати…

– Але як Тепфер опинився на Кульпаркові? – запитав Самковський.

– Пам’ятаєте його втечу зі шпиталю на Личаківській?

– Так.

– Як гадаєте, хто її для нього влаштував?

– Невже Тофіль?

– Атож.

– І заховав до себе на Кульпарків?

– Отож-бо, зробив усе для того, щоб Тепфер став головним підозрюваним, і поліція ганялася за ним… Але повернемося до кабінету професора.

Очі Самковського палали від цікавості, і комісар потроху почав насолоджуватись тим враженням, яке справляла на нього розповідь.

– У кабінеті мені вдалося знайти не лише ту саму картку, яку нам показав Тофіль, але й оригінал.

– Існувало дві медичні картки? – перепитав ад’юнкт.

– Так, мій друже, але оригінал не належав Камінському. Вся його хвороба – чистісінька вигадка. Цей чоловік здоровий, принаймні, психічно і нікого не вбивав, ані в попередніх роках, ані тепер.

– Чия ж картка була оригіналом?

– Самого професора, – відповів комісар, – він приписав свою власну історію хвороби Камінському. Це над ним у дитинстві знущалася ненаситна гувернантка. І, ви не повірите, Самковський, вона досі живе в його домі. Тепер вона вже не гувернантка, а служниця, і далеко не така гарна, як колись.

Хвилину помовчавши, Вістович запитав:

– У вас ще залишилась та пляшка «Baczewski», яку недопив Гаусман на допиті?

– Звичайно, – відповів практикант і витягнув її зі свого сховку в шафі.

– Паскудна історія з тим сраним магом, – продовжив ад’юнкт, наповнюючи склянки, – хто б міг подумати, що він пов’язаний з імперською контррозвідкою.

– Де контрабанда, там і контррозвідка, – випивши, сказав комісар, – нічого дивного.

Самковський засміявся і повторно налив.

– Це остання. – Вістович знову закурив у відчинене вікно. – Можливо, сьогодні я таки піду до театру. Ввечері там грають Фредра…

Таємниця Єви

У вітальні на чільному місці висіла карта Австро-Угорської імперії. Заледве чи вдалося б відшукати на ній місцевий повіт, але господарям, схоже, було байдуже. Як і гостю, що нерухомо сидів навпроти каміна, дивлячись, мов зачарований, на вогонь. Поруч стояла нерозібрана валіза, разом з якою до вітальні знадвору потрапили крихти снігу. Вони потроху танули, лишаючи замість себе темні мокрі плями.

До кімнати проник запах свіжозвареної кави. Чоловік посміхнувся, але не відірвав погляду від вогню. Шкіра на його обличчі вже стала сухою, мов папір, а повіки нагрілися до гарячого, однак він залишався на місці.

Тільки коли до вітальні зайшла господиня, жінка років шістдесяти, гість чемно звівся на ноги. Господиня йшла повільно, тримаючи в руках тацю з блискучим кавником, крихітним горнятком і печивом.

– Знаєте, я рідко готую каву, – зізналася вона, – тільки коли про те просять мої гості… Бо ж знаєте, наш Трускавець славиться геть з іншого.

– Даруйте за клопіт, – перепросив чоловік.

– Ніякого клопоту, – відповіла господиня, – от тільки чи сподобається пану моя кава. Адже пан з Лемберга. Так?

– З Лемберга, – підтвердив гість, – але не турбуйтесь. Пахне вона пречудово.

Жінка посміхнулась і вийшла, відмітивши про себе, що цей пан, який буде її постояльцем найближчі кілька днів, досить учтивий і приємний зовні добродій.

Той, у свою чергу, відсьорбнувши трохи кави, невдоволено скривився. Це містечко справді славилося з іншого…

Постоялець з’їв трохи печива і, взявши свою валізу, подався сходами нагору. Там для нього була готова дещо прохолодна, але чиста й затишна кімната. З вікна виднівся засніжений парк і гострий шпиль надкаптажного будиночка джерела «Едвард».

Неподалік досі чергував поліціянт, який привів його сюди і, згорбившись від морозу, легенько пританцьовував, щоб зігрітись. Танець його трохи нагадував краков’як. Невдовзі під’їхали чималі сани, з яких вийшов чоловік у цивільному. Поліціянт виструнчився і щось промовив прибулому. Той кивнув і подався до будинку, з якого за ним спостерігали.

За кілька хвилин його кроки залунали внизу. Було чути, як він привітався з господинею і запитав, як почувається гість.

– Чудово почуваюсь, – відповів замість неї постоялець, спускаючись назад у вітальню, – тільки тут холодніше, ніж у Львові. Місцева поліція може цьому зарадити?

Прибулий засміявся і розвів руками. За хвилю він щиросердно згріб гостя в обійми.

– Вітаю вас, Германе, – сказав поліцейський, – чи добре їхалось сюди зі Львова?

Гість виглядав дещо спантеличеним. Схоже, він не очікував такого сплеску дружніх почуттів.

– Дякую, незле, – промовив постоялець, – от тільки зимно.

– То дурниці, – махнув рукою поліцейський, – пані Стефа нам зараз зготує гарячого вина.

– Я вже пив її каву.

– Нічого, – підморгнув йому співрозмовник, – ці два напої можна змішувати.

– Пане Станіславе, вам додавати корицю? – почувся з-за дверей голос господині.

– Так, моя люба, буду вам вдячний, – гукнув поліцейський у відповідь.

– А нашому гостю?

– І йому також.

Герман, якого не спитали, чи любить він корицю, знову сів навпроти каміна. Йому, схоже, хотілося якнайшвидше перейти до справи.

– Дякую, що поселили мене в такому гарному будинку, Станіславе. Зізнатися, я навіть не сподівався на таку щедрість, – почав гість.

– Дрібниці, – відмахнувся той, – кілька місяців тому я витяг чоловіка пані Стефи з однієї вельми неприємної історії. За це й заслужив її прихильність. Тому вона завжди рада мені допомогти. Звісно, якщо немає інших жильців. Відколи виявили, що тутешня смердюча вода зцілює, багато місцевих живе з того, що приймає постояльців, які нею лікуються… Закуримо?

Герман кивнув і дістав з кишені портсигар. Поліцейський заходився розкурювати люльку. Тютюн він мав як завжди відмінний. У цьому Станіслав себе неабияк поважав.

– А ви зовсім не змінилися за останні два роки, – промовив він, пустивши перше кільце диму.

– А ви трохи погладшали, – відповів Герман.

– А-а-а, я пригадую. Ви не любите товстунів.

– Недолюблюю, – уточнив той.

Обоє розсміялися.

– Дякую, що відгукнулись на моє прохання приїхати, Германе. Ви насправді мені дуже потрібні, – сказав поліцейський.

– Ще б пак! Ви просто закидали мене телеграмами… Що сталося?

У цей момент пані Стефа принесла дві порції глінтвейну, не давши Станіславу перейти до справи.

– Ви досі викладаєте мови в університеті? – запитав він співрозмовника.

– Так, нічого не змінилось, – відповів той.

– А по четвергах даєте уроки стрільби, як раніше?

– Атож.

Господиня вийшла.

– І працюєте у львівській поліції? – запитав тоді Станіслав.

– Ви ж знаєте, я не штатний працівник.

Герман обережно взяв до рук склянку і підозріло вгледівся у її вміст. Між тим його співбесідник зробив перший ковток і задоволено прицмокнув. Це трохи додало Германові рішучості.

– Знаю, – мовив Станіслав, втираючи свої розкішні вуса, – як і те, що жодне гучне розслідування в Лемберзі не обходиться без вашої участі. Слідчі, як по святу воду, ходять до вас за порадами.

– Як на мене, ви трохи перебільшуєте, але кажіть нарешті, що тут у вас сталося, бо я вмираю від цікавості, – відповів Герман.

Поліцейський випустив з рота ще декілька велетенських кілець диму і почав свою розповідь:

– Місяць тому, в одній тутешній віллі, що називається «Медова Єва», поселилося п’ятеро поважних персон. Найперше, президент празької поліції Гельмут фон Ранінгер… Не доберу, якого дідька занесло його в цю глушину… Також текстильний магнат Якуб Гайсман з Кракова і власник мережі віденських ресторанів «Royal» барон фон Зоммерштайн… Ще двоє – це львівські багатії Шимон Якубовський та Раймонд Кампіан. Гадаю, ви про них чули…

Герман кивнув і, струсивши попіл від цигарки за решітку каміна, приготувався слухати далі.

Поліцейський підбадьорив себе ще одним добрячим ковтком глінтвейну і продовжив:

– Так-от, не сиділось цим добродіям вдома і дідько поніс їх сюди. Усі вони замовили кілька сеансів сірчаної купелі, у різний час з’являлися в місцевому Товариському клубі, прогулювались парком, словом, звично для цього місця проводили час. Аж ось одного дня всі п’ятеро зникли…

Станіслав важко підвівся і підійшов до вікна. Відчувалося, що згадка про це завдає йому пекельних мук.

– Ви можете уявити це, Германе, п’ятеро товстосумів просто взяли і зникли? Мов у воду канули, – майже простогнав він, – господиня вілли стверджує, що всі ці панове виїхали в один день, і я б охоче повірив, але їхні родичі, не дочекавшись їх, звернулися в поліцію. Шеф скаженіє… А в мене жодного поступу в цій справі. Саме тому я згадав вас. Ви ж пам’ятаєте, мене перевели сюди з львівської поліції не за великі заслуги. Призначити когось начальником повітового відділу – це все одно, що запхнути в дупу. Страшно подумати, куди мене ще запхнуть, якщо я не дам ради з цією справою.

Він подивився на співрозмовника так жалібно, що Герману стало його і насправді шкода. Вони ніколи не були з ним щиросердними приятелями, і, видно, ситуація дійсно критична, бо інакше цей чоловік не звернувся б до нього.

– Гаразд, Станіславе, – промовив він, запалюючи наступну цигарку, – давайте тепер перейдемо до фактів. Коли точно прибули сюди ці добродії?

Поліцейський витягнув з кишені жалюгідні рештки записника і розгорнув його, стримуючи жовтуваті аркуші, які, здавалось, от-от розлетяться від найменшого поруху повітря в кімнаті.

– Та-а-ак… – протягнув він, досліджуючи свій манускрипт, – подивимось… За свідченням господині «Медової Єви», фон Ранінгер поселився в неї 15 січня, Гайсман – 17-го, фон Зоммерштайна вона прийняла наступного дня, 18-го, а Якубовського і Кампіана – 20 січня.

– Чудово, – похвалив його Герман, – звідки у вас такі точні дані?

– З книги записів приїздів, яку веде господиня, – відповів поліцейський.

– Без сумніву, в тій самій книзі була зазначена і дата від’їзду?

– Аякже! У всіх – 10 лютого 1897 року.

– Два тижні тому… Тобто всі ці панове мусили залишити віллу «Медова Єва» в один день?

– Господиня стверджує, що так вони й зробили, – розвів руками Станіслав.

– Вам не здалося це дивним?

– Чесно кажучи, ні. Там завелися щурі, і наступного дня мав прибути дератизатор з Дрогобича.

– І що, прибув?

– Здається, так…

– Мусите це перевірити.

– Неодмінно.

– Розкажіть мені тепер усе, що знаєте про господиню «Медової Єви», – попросив Герман.

– О-о-о-о!.. – пролунало у відповідь.

Гість зі Львова, який вирішив нарешті спробувати дещо схололий глінтвейн, здивовано підняв очі. Поліцейський усміхався так широко, мовби його щойно нагородив орденом сам цісар.

– Цю божественну жінку звати Єва Гроцька. Вона переїхала сюди два роки тому з Кракова після смерті її чоловіка, полковника Тадеуша Гроцького. Придбала стару віллу і зробила з неї справжній дерев’яний палац, назвавши його так на свою честь. Утім, аби мати прибуток, не лише живе в ній сама, але й здає постояльцям кімнати. Як більшість власників тутешніх вілл. Тільки замешкати у «Медовій Єві» недешево, тому клієнтів небагато. Тільки ті, хто може заплатити добрі гроші… Германе, я вам скажу відверто: якщо існують на світі коліна, які б хотілося востаннє обійняти, і груди, на які б хотілося востаннє покласти голову, то це коліна і груди Єви Гроцької. Утім, не подумайте лихого… Своє ім’я вона цінить понад усе, і досі ніхто не мав жодного приводу сказати бодай щось лихе про цю жінку.

– У такій справі не може існувати жодних симпатій, – усміхнувся Герман.

– Ви праві, каюся, – Станіслав з винуватим виразом на обличчі підняв догори руки.

– Отже, у вас немає сумнівів, що 10 лютого всі ці добродії залишили віллу і подалися до Лемберга, оскільки, принаймні, троє з цієї п’ятірки мусили сісти на віденський потяг? – продовжив розпитувати Герман.

– Я цілком у цьому впевнений, дорогий Германе. По-перше, у «Медовій Єві» зовсім не лишилося їхніх речей. А по-друге, п’ятеро місцевих візників засвідчили факт, що везли їх зранку до Львова, – відповів Станіслав, – кожен узяв собі окремі сани…

Герман рвучко звівся з крісла і став до вогню спиною.

– Одним словом, – перебив він, – фон Зоммерштайна не дочекалися у Відні, фон Ранінгера – у Празі, Гайсмана – у Кракові, а решти двох – у Лемберзі. Це ви маєте на увазі?

Станіслав був спантеличений таким несподівано різким тоном співрозмовника.

– Саме так, – пробелькотів він.

– Тоді я не розумію чому цим займаєтесь ви, – продовжив той, – їхні сліди загубились у Львові, тож це справа тамтешньої поліції.

– Бачите, в чому річ, – поліцейський сів назад у своє крісло і, стишивши голос, договорив те, що збирався, – я сказав, що візники везли їх до Львова. Але в самому кінці дороги сани потрапили в люту заметіль. Тоді клієнти почали якось не по-панськи лихословити. І виявилось, що в санях уже не пани, а зовсім інші люди, що миттю скочили зі своїх місць і подалися геть…

Жоден з них не прибув до Львова, не сів у потяг, а отже, вся ця чортівня, Германе, – справа повітового відділу поліції. Тобто моя…

Станіслав подивився на нього із жалісливою надією. «Ну, хто міг подумати, чорт забирай, що в цій глушині може статися бодай щось подібне», – читалося в його очах.

– Гаразд, – вкинувши черговий недопалок у вогонь, Герман усміхнувся, щоб хоч якось підбадьорити бідолаху, – якщо дозволите, я перепочину якусь годину, а потім ми візьмемось до справи.

– Звичайно, мій друже, – поліцейський гаряче потис йому руку і заходився застібати здоровенні ґудзики свого кожуха, – за годину я прибуду до вас знову.

На порозі його зустріла пані Стефа і висловила жаль, що той залишає їх так швидко. Станіслав люб’язно запевнив у відповідь, що тепер вони будуть бачитись частіше, і, вклонившись, вийшов на вулицю. Провівши його, господиня повернулася до вітальні, трохи сутулячись від морозного подиху зими, що війнув знадвору. Взявши до рук тацю, вона поставила на неї дві порожні склянки з-під глінтвейну і попільничку, яку залишив Станіслав.

– Пані Стефо, ви чули щось про власницю «Медової Єви»? – запитав Герман, збираючись знову піднятися нагору.

– Я чула про неї тільки хороше, – відповіла та, – сердешна вдова, якій випало тепер це випробування.

– Яке випробування? – мовив гість.

– Хіба ж… пан не тому приїхав до нас, що ті п’ятеро зникли? – трохи зніяковівши, сказала жінка.

«Отже, про це знає все містечко, – подумав про себе Герман, – зрештою, нічого дивного».

Уголос він подякував за вино і перепитав чи буває пані Єва Гроцька в товаристві. Господиня відповіла, що та іноді відвідує місцевий Товариський клуб.

* * *

Станіслав чекав у вітальні за годину, як і пообіцяв. Герман спустився до нього і, сьорбнувши гарячого чаю, який турботливо піднесла йому пані Стефа, одягнув пальто і капелюх.

– Ходімо, – сказав він.

– Куди найперше? – запитав поліцейський, запопадливо відчиняючи перед ним двері.

– Найперше відвідаємо віллу «Медова Єва» і поспілкуємось з її господинею, – відповів Герман.

– Як скажете.

Чоловіки спустилися слизькою стежкою з невеликого пагорба вниз, до парку, де на них чекали поліційні сани. Їхати довелося недовго: за кілька хвилин, перетнувши холодне безлюдне містечко, вони зупинилися біля розкішної вілли неподалік тутешнього костелу.

Двері відчинила молода служниця.

– Пані вдома? – запитав поліцейський.

– Проходьте, прошу, – мовила та, – я запитаю, чи господиня може вас прийняти, пане Станіславе.

Чоловіки зайшли в чималу вітальню й одразу ж попрямували до каміна, в якому помирав одинокий вогник. На цю пору стояли люті морози, і навіть недовгого перебування на вулиці було досить, щоб промерзнути до кісток. Служниця докинула трохи дров і тільки тоді подалася нагору повідомляти про неочікуваний візит.

– Розумна мала, – тихо промовив Станіслав, простягаючи руки до полум’я, що потроху набирало сили.

Герман роззирнувся довкола. Вітальня була чудова. Найперше вражала колекція картин, що прикрашали стіни, і зі смаком підібрані меблі. Усе, включаючи невелику кількість кришталю і срібла, було поєднано спільним задумом в одне ціле. Спадало на думку, що коли б звідси прибрали навіть найменшу річ, то якийсь невидимий зв’язок одразу б порушився.

Володарка цієї гармонії, темноволоса вродлива жінка, закутана в довгу шерстяну накидку, з’явилася на сходах і, посміхнувшись гостям, почала неквапно сходити донизу. Здавалось, вона хотіла використати цей час для того, аби оцінити, наскільки ці двоє пасують до її вітальні.

Біля останньої сходинки Станіслав ґречно подав господині руку. Збоку це виглядало так, що понад усе в житті йому хотілося щоразу отак проводити її від сходів до софи.

– Моя дорога пані Єво, – чоловік мінявся просто на очах. Замість грубуватого поліціянта зараз промовляв галантний кавалер, – дозвольте відрекомендувати вам мого друга, Германа Кисловича. Тільки не зважайте на його похмурий вигляд. Насправді мій друг веселун і жартівник. Інакше, ніхто в лемберській поліції ніколи б не посмів називати його поза очі Кисляком…

– Отже ваш друг з поліції? – запитала жінка.

Утім, сказала вона це без жодного занепокоєння, яке намагався вловити Герман. У неї був гарний голос, один з тих, що його завжди зачаровували.

– Так, моя пані… – натхненно почав Станіслав.

– Я вчитель стрільби, – перебив його Герман, – усього лиш.

– Усього лиш? – лукаво перепитала Єва. – Знаєте, я дуже люблю це заняття. Ви надовго тут?

– Герман допоможе нам розібратися у цій справі, – відповів за нього Станіслав, зробивши наголос на останніх словах, – очевидно, що на тиждень-півтора.

– Я думаю, ця справа займе значно менше часу, – виправив його Герман, – але так чи інакше, я до диспозиції пані в будь-який час.

– Ви погодитесь дати мені кілька уроків? – весело запитала жінка.

– З превеликим задоволенням, – вклонився Кислович, – у вас є зброя?

– У мене залишився цілий арсенал мого покійного чоловіка. Полковник Гроцький вправлявся з друзями щонеділі, і я часом товаришувала з ними. Потім мене вмовляли продати все це, але я відмовилась і навіть перевезла зброю з Кракова сюди. Хочете на неї поглянути, пане Герман?

– Охоче, – відповів той.

– Чудово. – Єва підвелася, і чоловіки також посхоплювалися зі своїх місць, – а потім, панове, я запрошую вас на вечерю.

– О, дорога пані. – На обличчі Станіслава засяяла широчезна усмішка, і він подав Єві руку.

Господиня сама відімкнула невелику комірчину під сходами і попросила чоловіків запалити невеликий гасовий ліхтар, що стояв одразу за дверима. Коли ті впоралися, вона першою впевнено зайшла досередини. Герман з ліхтарем ступив слідом.

У маленькому арсеналі виявилися дві рушниці Манліхера, що висіли на стіні одна над одною, нижче на цвяху тримався старий «Штеєр» без кобури, а під ним, на столику, чоловіки побачили дві скриньки. Єва знаком запропонувала їх відкрити. Там виявились два відмінних «Гассера»: один був армійський 11-го калібру, другий – трохи менший. Уся зброя, навіть ветеран «Штеєр», була ретельно вичищена і змащена.

– Хто доглядає за вашим арсеналом? – поцікавився Герман.

Він із задоволенням, притаманним тільки справжнім стрільцям, узяв до рук револьвер і, відкривши стальні дверцята, прокрутив барабан з порожніми камерами. Потім звів курок і прицілився у темряву.

– Ніхто. Я роблю це сама, – відповіла господиня, – цього навчив мене колись полковник.

Герман, не приховуючи свого здивування, взявся досліджувати рушниці.

– Хочете, я подарую вам що-небудь? – несподівано озвалась Єва.

– Дорога пані, – зніяковіло мовив той, – щойно ви сказали, що вирішили залишити всю зброю собі…

– Я сказала, що відмовилась її продати. Але залюбки подарую. Отож, що б ви хотіли мати на згадку про «Медову Єву»?

– Якщо так, я узяв би цей відмінний «Гассер», який щойно тримав у руках, – відповів чоловік, – однак мені було б незручно…

– Він ваш, – м’яко перебила його Єва, – дорогий Станіславе, сподіваюсь, ви не образились? Адже Герман невдовзі нас покине, а ми можемо бачитись ледь не щодня.

– Аніскілечки, – запевнив поліцейський, – до того ж, тепер цей револьвер у не менш надійних руках, ніж був доти.

Він знову запропонував господині свою руку, і всі троє подалися до вітальні, де служниця вже накривала стіл.

Вечеря проминула у веселій розмові і жартах, якими Станіслав щедро обдаровував своїх співрозмовників. Якби хтось побачив їх зараз, то, либонь, готовий був би заприсягнути, що звела цих людей разом якась дружня оказія.

Урешті, Герман підвівся з наміром подякувати господині і потроху збиратися йти. Проте, його спинив здивований погляд Єви.

– Пане Кислович, ви хочете нас залишити? – промовила вона.

В її тоні було стільки чарівної владності, що Герман, зніяковівши, мов хлопчисько, тільки пробелькотів:

– Не хотілося б зловживати вашою гостинністю…

– Ви анітрохи не зловживаєте, – хазяйка також підвелася і, поклавши руку на Германове плече, м’яко змусила сісти, – до того ж, ви так і не розпочали своє розслідування.

– Розслідування, пані?

Герман виглядав настільки кумедно, що навіть Станіслав не стримався і від душі розреготався.

– Він про все забув, пані Єво. Зрештою, я також…

Єва глянула на поліцейського, який, усе ще сміючись, подався ближче до каміна, тримаючи напоготові люльку. Тут він вигідно розсівся в кріслі і знаком попросив дозволу закурити. Ствердно кивнувши йому, жінка перевела погляд на Кисловича, який також потягнувся за своїм портсигаром. Вона з легкою усмішкою спостерігала за його рухами, мовби хотіла їх запам’ятати.

Герман чомусь боявся глянути в її насмішливі очі, а проте вирішив узяти себе в руки.

– Я не веду жодного розслідування, пані Єво, – впевненіше сказав він, – цей добродій, який пихкає люлькою біля каміна, попросив йому допомогти. Я зроблю це, якщо зможу. І якщо захочу.

Тут він так виразно глянув на Станіслава, що той миттю посерйознішав.

– Так чи інакше, але ви мусите оглянути мою віллу, – промовила жінка, – гадаю, саме з цього варто й розпочати. І, зрештою, тому ви до мене завітали сьогодні. Хіба ні?

– Авжеж, – відповів за нього поліцейський, – якщо дозволите, моя пані.

– Охоче.

Герман загасив цигарку і звівся на ноги.

– Я готовий, – промовив він.

Єва запропонувала оглянути кілька кімнат на першому поверсі, в одній містився гардероб, а інші були призначені гостям. Одразу поряд з вітальнею були покої, в яких нещодавно жив президент празької поліції, далі по коридору – кімната, яку господиня здавала барону, поруч з ним – колишні покої Гайсмана. Усі номери були ретельно прибрані, без жодного сліду постояльців.

– А де мешкали Якубовський і Кампіан? – запитав Герман.

– На другому поверсі, – відповіла Єва, – ходімо, я покажу вам.

Покої львів’ян виявилися значно просторішими, до того ж можна було припустити, що вдень за вікнами відкривався пречудовий вид на ближні гори.

– Якби я був президентом поліції або бароном, то неодмінно замешкав би тут, – задумливо промовив Герман, – а ви, Станіславе?

– Я з вами згоден, – відповів той.

– Окрім того, Ранінгер, Зоммерштайн і Гайсман прибули сюди раніше, отже, могли вибрати для себе кращі номери, – продовжив далі Кислович, – якщо тільки покої не були на той момент зайняті.

– Ви цілковито праві, мої панове, – з усмішкою відповіла Єва, – ці кімнати були вільні, і я пропонувала їх своїм поважним гостям. Однак вони відмовились і просили приготувати для них номери на першому поверсі.

– Усі вони прибули в різний час, і кожному тут щось не сподобалось? – запитав Станіслав.

– Браво, мій друже, – похвалив його Кислович.

– Саме так, – підтвердила жінка.

– Чи пояснювали ці добродії, що саме їх не влаштовувало в кімнатах на другому поверсі? – поцікавився Герман.

– Ні, але я гадаю, що справа була в сходах. Їм було важко підійматися нагору, – відповіла Єва.

– Через свій вік? – знову втрутився Станіслав.

– Радше, через свою поважність, – господиня пирснула зі сміху, одразу ж за це перепросивши, – точніше, огрядність.

– Чи були ваші постояльці знайомі між собою, до того як приїхати сюди? – Герман намагався не піддаватись цим іскристим веселощам.

– Гадаю, що ні, – відповіла Єва, – при мені у вітальні вони обмінювались візитками.

– Знатися між собою могли тільки Кампіан і Якубовський, які прибули разом, – зазначив діловито Станіслав.

– Безперечно, – кивнув Герман, – хоча б тому, що вже багато років мають спільне діло в Лемберзі. – Окрім цих п’ятьох, ви мали на той час інших постояльців? – звернувся він до господині.

– Ні, я здаю тільки п’ять номерів, – відповіла вона.

Герман замовк і відвернувся до вікна. У темному нічному дзеркалі було видно відображення Станіслава і Єви, що нерухомо за ним спостерігали. Хвилину так постоявши, чоловік знову повернувся до них обличчям. Тепер він усміхався.

– Що ж, – урочисто мовив Герман, – ми з вами, Станіславе, надто довго зловживали терпінням і гостинністю пані Єви. Гадаю, тепер нам час…

– Можете цим не перейматися, – сказала господиня.

– Дозвольте мені тепер наполягти, – м’яко заперечив Герман, з радістю відчуваючи, як до нього повернулася його звична впевненість.

– У такому разі смію нагадати вам про вашу обіцянку, пане Кислович, – сказала господиня, – коли в нас перший урок стрільби?

– Коли буде завгодно пані, – уклонився чоловік, – наказуйте.

– Тоді я наказую зустрітися завтра, скажімо, ополудні. Дні зараз короткі, і швидко темніє. Треба розпочинати наші вправи завчасно. – Єва в цю мить і справді була схожа на царицю. – Зустрінемось тут. Ви погоджуєтесь?

– Я погоджуюсь і скоряюсь.

Із цими словами вони й попрощались. Опинившись на вулиці, Герман критично поглянув на поліціянта.

– Ви й справді зачаровані цією жінкою, – сказав упівголоса він, – не дивно, що ви досі стояли на місці у своєму розслідуванні.

– Гадаєте, вона винна? – із болем у голосі перепитав той.

– Якщо думаєте, що я звинувачую пані Єву в якій-небудь кривавій масакрі, то помиляєтесь. Швидше за все, вона нікого не вбивала, – відповів Герман.

– Матінко Божа! – скрикнув поліцейський. – Ви впевнені, що тих п’ятьох убили? Ото вже по мені!

– Тихіше, Станіславе, – Кислович зупинився і, вхопивши співрозмовника за рукав, озирнувся довкола, – я такого не говорив.

– Вибачте, Германе.

Станіслав трохи опанував себе, але все ще важко дихав.

– Куди тепер? – запитав він згодом.

– А куди б вам хотілося? – Герман промовив це дещо в’їдливо, проте Станіслав і не думав ображатися.

– Якщо чесно, мій друже, то найохочіше я повернувся би зараз до «Медової Єви» і лишився б там на ніч…

– Що ж, а натомість ми з вами вирушимо в який-небудь брудний шинок. – Герман відчув певне задоволення від того, що остаточно поквитався з поліціянтом за його поведінку в товаристві пані Гроцької.

– Як скажете, – зітхнув той, – а навіщо?

– Знайдемо ваших візників. Мені було б цікаво поспілкуватися з ними.

Станіслав кивнув і першим вскочив у сани. За кілька хвилин вони опинилися на місці.

Шинок не був брудним. Усередині виявилось доволі чисто, і могло б бути навіть затишно, якби не пекельний запах самогону. Побачивши Станіслава, присутні затихли. Поліцейський зупинився посередині і роззирнувся. Уздрівши в кутку двох вусанів, що сиділи не знімаючи кожухів, він попрямував до них, знаком запрошуючи Кисловича йти слідом.

Чоловіки були неговіркими, проте на запитання Германа відповідали охоче. Найпевніше для того, щоб швидше позбутися небажаного товариства.

– Вдосвіта під’їхали, – говорив один з них, – ми вдвох і ще троє. Пан Станіслав їх знає. Стали біля ґанку. Чекали.

– Кожен з тих панів вийшов пересвідчитись, чи його сани на місці, – продовжив другий візник, – потім повернулися, сказавши, що мусять випити ще чаю.

– Коли повсідалися, ми рушили, – знову заговорив перший, – їхали добре. Потім почалося. Хуртовина. Аж чую, мій каже: «Най то шляк трафить». Я здивувався, бо досі той говорив німецькою. «Перечекаю трохи заметіль», – думаю. Зупинив. Інші теж. Аж тут усі пани схопились і почали вилазити з саней.

– А я як пригледівся, – додав другий, – то бачу, що ніякі то не пани. А так собі, хлопи якісь.

– І куди ж вони подалися? – запитав Герман.

– А дідько їх зна. До Лемберга, певно. Бо лишалося з півмилі, – відповів перший.

Кислович на мить замовк, читаючи на обличчях чоловіків перші ознаки невдоволення, а тоді, вже підводячись з-за столу, промовив:

– Не збагну, навіщо кожен замовив собі окремі сани. Невже ніхто не хотів заощадити і взяти одні на двох?

Візники несподівано зареготали, та так голосно, що на них витріщились усі навколо.

– Прошу пана, – здавленим голосом сказав перший, – ви, бігме, недооцінюєте тих добродіїв. Коли один з них сідав у сани, то іншому місця вже не залишалось. Усі п’ятеро були гладкі, як свині…

– А взагалі, це чортівня якась, не інакше, – додав візник вже серйозно і перехрестився.

Опинившись на вулиці, Герман і Станіслав певний час простояли мовчки, займаючись тим, що піднімали коміри, ховаючи за ними розчервонілі обличчя від крижаного вітру. Нарешті поліціянт запитав:

– Чи спадає вам на думку якийсь висновок? Після цих розмов…

– Можливо, – відповів той.

Схоже, Герман поки що не мав наміру ділитися здогадами.

– Ви дізнаєтесь більше, якщо за кілька годин ми знову побачимось, – додав він.

– За кілька годин? – вражено перепитав Станіслав.

Був пізній зимовий вечір, і все, чого йому зараз хотілося, це келих підігрітого пива з медом, який подасть йому дружина для доброго сну.

– Нам треба простежити за тією віллою, – спокійно пояснив Герман, – подумайте, де можна заховатись.

– Хіба що в костельній сторожці, – мляво сказав Станіслав.

– Чудово, – Кислович посміхнувся і подав йому руку, – я чекатиму на сани.

Із цими словами він упевнено рушив у темряву, залишивши спантеличеного поліціянта, який навіть забув перепитати, чи знає той дорогу до свого помешкання.

* * *

Сани прибули о пів на одинадцяту. Станіслав, відпустивши своїх хлопців, був за їздового. Чекати не довелося: неподалік з’явилася висока постать Германа. Чоловік наблизився і без жодного слова сів позаду поліціянта. Той смикнув віжками, і вони рушили.

– Я домовився зі сторожем, – озвався нарешті Станіслав, – там трохи зимно, але якось перебудемо. Знати б, що або кого ми збираємось побачити.

Проте Кислович мовчав.

– Ви, бува, не дрімаєте? – пожартував поліціянт.

Коли й тоді не почув відповіді, здивовано озирнувся. Кислович нерухомо сидів, спостерігаючи за ним поверх піднятого коміра.

– З вами все добре? – стривожено запитав чоловік.

– Аякже, – була відповідь, – тільки затримайтесь на хвильку. Я вилізу. Дякую, що підвезли…

– Що за чортівня? – вилаявся поліцейський, почувши незнайомий писклявий голос, замість баритона Германа.

Утім, псевдо-Герман уже прудко вискочив із саней, а за мить і зовсім пропав з виду.

Здивований і до глибини душі обурений, Станіслав повернув назад. На тому ж місці знову виднілася постать Кисловича, і поліціянт готовий був заприсягнути, що той здригався від сміху. Однак, Герман лише вдоволено посміхався.

– Гарні жарти, – випалив Станіслав, – я б охоче посміявся з вами, але, як на мене, проти ночі вони зовсім недоречні.

– Не ображайтеся, мій друже, – Кислович заговорив несподівано лагідним тоном, – я попросив племінника пані Стефи, який має приблизно такий самий зріст, що і я, допомогти мені. І, слід віддати йому належне, він чудово впорався. Хіба не так?

– Перфектно, – процідив Станіслав.

– Ви нічого не збагнете, якщо й далі будете сердитись, – Герман ледве стримував сміх. Нахмурений поліцейський мав досить кумедний вигляд. – Краще подумайте: якщо таким чином вдалося одурити вас, то що говорити про візників?

– Так-так, – Станіслав нарешті замислився і, за звичкою, дістав з кишені люльку, – отже, того ранку, кожен зі зниклих вийшов на ґанок пересвідчитись, чи на місці його сани. Потім повернувся всередину і… Хочете сказати, що посідали туди вже інші люди?

– Саме так.

– А що сталося з тими п’ятьма?

– От саме це я й хочу перевірити, Станіславе. Їдьмо, я змерз…

– Хто б міг влаштувати увесь цей цирк? – допитувався поліціянт, знову рушаючи з місця.

– Найімовірніше, вони самі, – розтираючи крижані щоки, відповів Герман.

– Вони самі? – Їздовий так смикнув віжки, що поліційна шкапа понеслася вдвічі швидше. – Але навіщо?

– Поки що я знаю не більше, аніж ви. Не женіть так!

Поліціянт притримав шкапу.

– Принаймні, я можу бути певен, що нічого з ними не сталося, – мовив Станіслав.

– Не хочу вас засмучувати, але для певності немає жодних підстав, – безжалісно заперечив Герман.

– Чорт забирай, – поліцейський сердито сплюнув на бік, – зрештою, ще трохи – і все це буде на ніц… За кілька днів прибудуть слідчі з Відня. Отоді мені й гаплик…

Він замовк, не маючи більше бажання дивитися в бік Кисловича, і навіть розмовляти з ним. Між тим його співрозмовника, схоже, пройняло сумління.

– Ну-ну, що за розпач? – посміхнувся Герман. – Я ж не сказав, що все закінчено. Просто радіти ще зарано.

Неподалік костелу вони зупинились, і Станіслав заходився випрягати шкапу. З темряви вигулькнув згорблений дідок і, привітавшись упівголоса з ними, взяв шкапу за вуздечку.

– Сторожку відчинено? – запитав його поліціянт.

– Відчинено, – прошамкав той, – відчинено… Панство може йти туди.

– Це сторож, – пояснив Станіслав, коли вони відійшли на кілька кроків. – З його апартаментів добре видно «Медову Єву».

«Апартаменти» справді знаходилися на узвишші, поряд з костельною дзвіницею, якраз навпроти вілли. Однак при потребі звідси можна було б стежити ледь не за всім містечком.

Запаливши сірники, чоловіки зайшли всередину. Весь інтер’єр сторожки складав засмальцьований стіл, з якого стирчав недопалок свічки, приліплений колись краплинами розпеченого воску, незручна вузька лежанка біля кривої солдатської печі і велике розп’яття навпроти вікна. На замерзлій шибці виднілися сліди старечих пальців, що продирали вид на вулицю, крізь чудернацькі візерунки лютневого морозу. Герману не залишилося нічого іншого, як зробити те саме. Нарешті, вдалося розгледіти світло, яке лилося від «Медової Єви», і саму віллу.

Станіслав найперше заходився ворушити згаслі вуглини в печі.

– Одне питання не дає мені спокою, – мовив між іншим поліцейський, – якщо ті добродії вирішили зникнути, то невже не знали, що їх шукатимуть?

– Звісно, знали, – відповів Герман, – але не сподівалися, що хтось займеться їхньою справою тут. Згадайте, якби не хуртовина, то ті, хто видав себе за них, доїхали б до Львова. А може, й сіли б у потяг. Кому, зрештою, як не фон Ранінгеру, знати, що розслідувати такі зникнення вкрай важко. На це потрібно багато часу.

– Тоді б у поліції вважали, що Кампіан і Якубовський зникли в Лемберзі, а з іншими трапилося щось у потязі. Я мав би спокій, чорт забирай! – Ця думка не давала Станіславу спокою.

За хвилю він ляснув себе по лобі:

– Я забув сказати вам одну річ, Германе: ніякої дератизації у «Медовій Єві» не проводилось. Я перевірив.

– Звичайно. Ніхто не труїть щурів, якщо в будинку залишилися постояльці, – спокійно відповів той.

– Отже, вони досі там, усі п’ятеро! І мають нас із вами за дурнів!

Поліцейський витягнув з кишені револьвер і рушив до виходу.

– Стривайте. Куди ви зібралися?

Герман силоміць зупинив його вже в дверях.

– Хочу покласти цьому край. Заарештую всіх, хто там всередині, – відповів Станіслав.

– Не робіть дурниць. Ми разом з вами обійшли всі кімнати. Не було видно жодних слідів.

– Але ж ви впевнені, що вони там!

– Я не знаю, де саме.

– Пане Кислович, ви з мене знущаєтесь! – закричав поліцейський. – Де можна сховати п’ятьох товстунів?…

Раптом у двері сторожки хтось тихесенько постукав. Тепер уже в руках Германа зблиснув подарований «Гассер».

Кілька секунд проминули в напруженому очікуванні появи нічного гостя. Уява чоловіків устигла змалювати найдивовижніші образи того, кому заманулося провідати їх тут темного зимового вечора в собачий холод. Нарешті двері повільно прочинилися, і на порозі постала закутана в свиту і чудернацьку хустку дівчина. Придивившись до неї уважно, чоловіки впізнали служницю Єви Гроцької. Незважаючи на войовничий вигляд Станіслава і Германа, вона не відступила назад. Здавалось, дівчина примерзла до тих дверей, і тільки дивилася на чоловіків широко розплющеними очима.

– До сторожа прийшла? – запитав поліціянт, ховаючи зброю. – Його немає. Ми тут за нього.

Служниця заперечливо хитнула головою.

– Тоді чого вештаєшся серед ночі? – Станіслав почав не на жарт скаженіти.

Ця нічна гостя, котрої ніхто не сподівався, була останньою краплею.

– Моя господиня кличе вас до себе, – тихо промовила служниця.

Чоловіки перезирнулися. Такого розвитку подій ніхто не сподівався. Отже, господиня «Медової Єви» сама за ними пильно стежила, в той час як вони зачаїлися, щоб розгадати її таємницю. В одну мить обоє відчули себе цілковитими йолопами. Ховаючи очі від сорому, чоловіки вийшли на вулицю.

До передпокою «Медової Єви» проникав аромат гарячого вина з корицею. Складалося враження, що нічних гостей з нетерпінням чекали, хоч ті вже попрощалися до ранку. У вітальні Єви не було, але служниця, поспіхом знімаючи кумедну хустку і свиту, повідомила, що господиня за мить спуститься.

Підставивши під вогонь в каміні змерзлі спини, чоловіки мовчали і не дивилися один на одного. Кожен удавав, що розглядає вже знайомий інтер’єр вітальні, і поява Єви Гроцької, яка так дошкульно їх викрила, збентежить не більше, ніж ранішній візит молочника. Проте, щойно на сходах почулися легенькі кроки, обоє стрепенулись і відчайдушно почали шукати, чим би зайнятися. Нічого кращого за куріння їм не спало на думку.

– Доброго вечора, панове! – привіталася Єва.

Тепер, хоч-не-хоч, довелося звести очі. Її поява, однак, справила на чоловіків зовсім інакше враження, ніж очікувалось. У ній не відчувалося жорстокого тріумфу, який би знищив цих двох вщент. Із захватом вони споглядали її граційну постать, сповнені жіночності рухи і посмішку на обличчі.

Станіслав жваво відповів на привітання, перебивши Германа, і голос поліціянта зривався чомусь на фальцет. Очевидно, від радості, що переповнювала його завжди, коли бачив Єву. Він знову запопадливо підбіг до останньої сходинки і галантно подав руку.

– Гадаю, ви добряче змерзли, тому я розпорядилася, аби Марічка приготувала гарячого вина, – сказала господиня, – може, бажаєте повечеряти?

– Вечеряють увечері, пані Єво, а зараз ніч, – понуро відповів Герман.

Він раптом відчув роздратування від того, що ця жінка вдає, ніби нічого не сталося. У цю мить вона могла б знущатися над ними і їхнім недолугим слідкуванням, як заманеться, але натомість лише всміхається. Десь підсвідомо він навіть прагнув, щоб Єва була зараз жорстокою, але ні! Вона пропонує вечерю! Це прагнення дедалі більше виринало на поверхню його чуттів і починало зводити з розуму…

– Я могла б ужити слово «понічувати», проте боюся гніву мовознавців, – пожартувала пані Гроцька.

– До того ж, ці мовознавці серед нас, – бовкнув поліціянт, що від тепла в передпокої встиг розчервонітися, як буряк.

– Он як! – щиро здивувалася Єва. – І хто ж це? Невже ви, пане Станіслав?

– Нє-е-е-е-е, – захлинаючись від сміху, відповів той. – Мені що данке шон, що бітте шон! Я мав на думці пана Кисловича.

Єва з цікавістю перевела погляд на Германа.

– І скільки ж мов ви знаєте? – запитала вона.

– Я не маю сміливості сказати, що знаю досконало хоча б одну, – скромно відповів той.

– Вибачте за це запитання, – Єва підвелася й подала йому руку. – Я тільки хотіла сказати, що крім уроків стрільби охоче отримала би кілька уроків французької. Qu’en dites-vous?[9]

– Avec plaisir,[10] – відповів чоловік. – Але деякі речі я хотів би з’ясувати до цих занять.

– Що ж, маю надію, я зможу вам допомогти, – господиня повернулася на своє місце.

– Дозвольте мені ще раз оглянути ваше помешкання, – твердо вимовив Герман.

Єва, схоже, була трохи здивована таким проханням, проте аж ніяк не приголомшена, як міг сподіватися Кислович. Могло здатись, що опівнічні обшуки були звичними для неї. Жестом, сповненим втоми і спокою, вона дала зрозуміти, що Герман може собі нишпорити де завгодно і скільки знадобиться часу.

– Скажіть тільки, дорогий пане Кисловичу, що саме ви тут шукаєте? – запитала вона. – Можете мені повірити, я добре знаю цей будинок і зможу вам допомогти.

– Щиро кажучи, пані Єво, – дещо схвильовано мовив Герман, – ми шукаємо тут п’ятьох товстосумів, які нещодавно зникли.

Жінка не стримала сміху.

– Тут, Германе, тут? Ви гадаєте, вони переховуються у мене?

Він уклонився замість відповіді і зачекав, доки служниця, що принесла глінтвейн, за наказом господині запропонує йти за нею слідом.

Станіслав, не випускаючи теплої склянки з рук, пішов за ними. На обличчі поліціянта було написано, як сильно мучиться цей бідолаха. З одного боку, він дуже боявся зіпсувати добрі стосунки з Євою, а з іншого – ця справа, у разі провалу, буде коштувати йому значно більше за гостинність пані Гроцької. До того ж, Герман випромінював упевненість. Здавалось, саме зараз настане та мить, коли цій історії буде покладено край!

Кислович добрих півгодини витратив, ретельно обстежуючи перший поверх. Не знайшовши, втім, нічого, що могло б указати на присутність там товстунів, Герман почав поволі, мовби втомлений тяжкою працею, підніматися на другий поверх. Зайшовши в першу кімнату, він несподівано відчув запаморочливий аромат квітів. Озирнувшись, помітив, що залишився в цій кімнаті сам – поліцейський і служниця кудись зникли. «Що ж, – подумалось йому, – продовжу без їхньої участі…» Припавши до стіни, чоловік почав простукувати стіну, шукаючи там потаємні двері або заховану нішу, проте запах відволікав його. Найдивнішим здавалося те, що квітів ніде не було. Ні тут, ні за дверима в коридорі…

За мить уже здалося, що він чує зовсім не квітковий аромат, а радше східні прянощі або ж олію якогось таємничого дерева, що уявилося йому посеред сяйної галявини… Відігнавши від себе це марення, Кислович подався до інших покоїв, де було облаштовано художницьку майстерню. Біля широкого вікна стояв закритий простирадлом мольберт, а поруч на столику лежали пензлі і палітра. «Он як, – посміхнувся Герман, – то Єва, виходить, кохається в малярстві…» Знявши простирадло, він раптом побачив ту саму галявину, яка щойно йому привиділась. Знову почувся запах чи то квітів, чи то східних прянощів, і світ на полотні став цілком реальним. Ба більше! Цей світ опинився навколо, або ж це Герман якимось дивом став його часткою.

«Що коїться? – пронеслося в голові чоловіка. – Невже я п’яний? А може, сплю? А може, курва, здурів?!»

Останній здогад ударив шаленим дзвоном по розпечених мізках і звалив його на долівку. Кольорове небо над головою завертілося, як дзиґа, а коли зупинилось, Кислович спробував звестись. Та ледве спершись на лікті, він застиг, роззявивши рота від побаченого. Неподалік стояла напівоголена Єва, тримаючи в руках батіг, а довкола неї, по колу, ніби вчені свині, рачкували п’ятеро тлустих чоловіків. Ті також були роздягнені, і масивні складки жиру потворно тіпались у такт кожному рухові.

Герман пригадав, як сильно недолюблює товстих людей, і бридкий клубок підступив йому до горла.

– Ось вони, – промовив він, – ось вони з нею… Але… але де тепер я?

Зненацька Єва зупинила товстунів і зняла з себе решту одягу. Вони поповзли до неї, пожадливо тягнучись до її тіла, але жінка дозволяла небагато: торкнутись коліна, лизнути живіт, вдихнути запах шкіри… Водночас вона нещадно шмагала їхні руки і плечі, але ті, виючи від болю, все одно поривались уперед.

Нарешті Єва помітила Германа. Одним змахом батога жінка наказала товстунам відступити і неквапно, колихаючи розкішними персами, наблизилася до нього.

– Знайшов? – сміючись, запитала вона.

Кислович дивився на неї з того самого положення, як і ті, кого вона щойно шмагала, і, несподівано для себе, благально глянув на її руку, в якій був затиснений батіг.

– Е, ні! – знову розсміялася Єва. – Для тебе я приготувала дещо інше… Від цього ті свині схуднуть ще на 10 фунтів.

Вона раптом непристойно вигнулась перед ним.

– Візьми мене, а вони нехай дивляться…

Герман ухопив її і зручно підтягнув до себе. Тепер було байдуже, що це за примарний світ довкола.

Єва була справжньою.

* * *

Ранішнє світло м’яко лягло на обличчя. Герман побачив спершу червону пелену заплющених повік, а потім – розмиті обриси кімнати. Потроху інтер’єр ставав чіткішим. Сам він лежав у свіжій постелі, дбайливо вкритий теплою ковдрою. Поряд, на столику, парувала чашка гарячого чаю. Хтось тут був за хвилину до його пробудження.

«Невже все це мені наснилося? – подумав Герман. – Товстуни, яких шмагали батогом і… близькість з Євою?»

Відкинувши з себе ковдру, чоловік встав з ліжка. У кімнаті було доволі холодно, і він найперше потягнувся до чаю.

– Доброго ранку, – почув Герман після того, як зробив ковток.

До кімнати зайшла Єва. Тепла накидка була на ній поверх сорочки, а волосся легко спадало на плечі, незібране у звичну зачіску. Так вона виглядала ще привабливішою, ніж у його сні.

– Як ви почуваєтесь, Германе? – знову мовила жінка.

– Я бачив дивні сни, – пробурмотів той, закриваючись ковдрою.

Він був лише в піжамі, тому почувався ніяково.

– Дивні? – перепитала пані Гроцька. – Ви, мовознавець, і не підібрали поетичнішого слова?


Вона підійшла до гардероба, схованого в ніші, дістала звідти східний халат і піднесла йому. Одягшись, Кислович став схожим на мамлюка.

– Хіба ви знаєте, що мені снилось? – запитав сторопілий Герман.

– Звичайно, ні, – засміялась Єва, – хіба хтось може споглядати чужі сни? Під ранок, коли я навідалась сюди, ви усміхались уві сні. От я і зробила висновок, що слово «дивні» – не зовсім підходяще.

– Ви праві, – погодився той, – мені снились просто неймовірні речі… Що сталося зі мною вчора?

– Ви почали свій обшук, а потім сон зморив вас у цій кімнаті.

– Такого ніколи зі мною не було раніше.

– Що ж, часом тутешнє повітря дурманить людям голову, – промовила жінка, – а може, служниця зробила заміцний глінтвейн.

Єва попрямувала до дверей.

– За півгодини буде накритий сніданок, – додала вона, – а потім, якщо ваші плани не змінилися, ми їдемо стріляти.

– З приємністю, – відповів Герман.

Щойно Єва вийшла за двері, чоловік рвучко зняв із себе дивакуватий халат і роззирнувся по кімнаті, шукаючи свій одяг. Той виявився в кутку кімнати, ретельно складений на кріслі. Поряд, на столику, лежав його «Гассер». Кислович швидко одягся і пристебнув до пояса зброю. За мить двері кімнати знову прочинились і досередини зайшов усміхнений Станіслав. З рота в нього стирчала запалена люлька – ще одне свідчення того, що поліціянт перебуває в чудовому гуморі.

– Доброго ранку, мій друже! – привітався він. – Як почуваєтесь?

– Дідько! – замість відповіді процідив Герман. – Що сталося з нами вчора?

Поліціянт безтурботно знизав плечима.

– Схоже, перебрали трохи того чудового глінтвейну. Таке буває, знаєте…

Кислович стрімко рушив до дверей.

– Ви куди? – спитав Станіслав.

Герман зупинився і глянув кудись повз нього.

– Треба дещо перевірити, хоча… ні… Ви зробите це краще за мене…

– Що саме? – поліціянт із жалем витягнув з рота люльку.

– Накажіть своїм людям перевірити, хто в цьому містечку поселився одночасно з нашими товстунами. В той самий день, з різницею в годину-дві, – промовив Герман, – зробіть це ще до нашого уроку стрільби.

– Гаразд, – кивнув той.

– Тільки… – Кислович заговорив пошепки. – Ані слова про це Єві.

Поліцейський театральним жестом показав, що замикає вуста на ключ.

– А ви куди? – одразу після цього запитав він.

– Розповім пізніше.

– Але ж Єва чекає нас за сніданком…

– Скажіть, що я був дуже спантеличений і мусив привести себе до ладу. Її це не здивує. Чекатиму вас о другій біля Товариського клубу.

Герман вийшов з кімнати, безшумно зійшов сходами і минувши вітальню, опинився згодом на вулиці. Ні служниця, ні господиня його не помітили.

Рівно о другій, як і було домовлено, всі троє знову зустрілися. Єва і Станіслав під’їхали до Товариського клубу на санях, де їх уже чекав Герман. Кислович виглядав спокійним і впевненим. Таким, яким він уперше з’явився на віллі у пані Стефи. Єва радісно посміхалася йому, а поліціянт далі курив свою люльку.

– Ну, нарешті, – промовила пані Гроцька, коли Кислович подав їй руку і допоміг вийти з саней, – нарешті ми їдемо стріляти. Я не могла дочекатись.

– Я також, – посміхнувся Герман.

– Хвильку зачекайте мене, панове, я мушу зайти до господаря клубу в одній справі, – мовила жінка.

– Супроводити вас? – запитав поліціянт.

– Не турбуйтесь, Станіславе, – відповіла вона, – почекайте мене тут.

Чоловіки вклонились і мовчки чекали, поки Єва зайде всередину.

– Дізналися щось? – запитав тоді Герман.

– Аякже, ви були праві, пане Кислович. Справді одночасно з фон Ранінгером, Гайсманом та рештою в іншому місці поселилося п’ятеро добродіїв. Причому, з такою самою різницею в часі… 15-го, 17-го, 18-го і двоє – 20 січня. Імена постояльців…

– І виїхали вони також одночасно, – перебив той.

– Саме так! 10 лютого.

– Як називається місце, де проживали всі ці alter ego?

– Вілла «Діана», це зо три милі звідси, на окраїні. Колись це був мисливський будинок місцевого старости. Теперішній власник ніколи там не буває. Керує віллою розпорядник, але й той нечасто там з’являється. Тільки коли потрібно когось поселити або забрати гроші.

– Чудово, Станіславе, – похвалив Герман, – ви, бува, не запитали в пані Гроцької, де саме вона хоче провести наш урок?

– Ні.

– Тоді я готовий битися об заклад, що це буде біля вілли «Діана».

– Он як! Отже, вам щось відомо?

– Навіть більше, Станіславе, я майже розкрив цю справу.

– Отже, після того як ми розійшлися у «Медовій Єві», ви також не гаяли часу? – радісно запитав поліціянт.

– Нічого я не зробив. Просто встиг отримати телеграму від друзів з віденської поліції.

– Якого змісту? – поліцейський натягнувся, як струна, і з нетерпінням чекав відповіді.

– Не поспішайте, Станіславе. Я все розповім згодом. Для вас, однак, втішна новина – слідчі з Відня сюди не збираються.

– Благослови вас Бог, Германе!

Поліціянт ледве стримував себе, щоб не стиснути Кисловича в обіймах.

– Нам доведеться зробити все самим, – додав той, – з цієї миті будьте уважні…

Єва вийшла з дверей Товариського клубу і попрямувала до чоловіків. Повідомивши, що справу вже вирішено, вона запропонувала більше не гаяти часу. Станіслав, що тепер помітно повеселішав і ніяк не міг приховати своєї радості, гепнувся на візницьку лаву. Озирнувшись, він запитав у пані Гроцької, в який бік їхати.

– Чи знаєте ви, пане Станіславе, де був колись мисливський будинок старости Огжієвського? – мовила та.

На щастя, поліціянт зумів себе стримати і відповів цілком спокійно:

– Атож, пані Єво. Здається, його перебудували на віллу.

– Ваша правда, мій друже. Вілла має назву «Діана». Поруч багато простору для стрільби і там ніхто нам не завадить.

– Як скажете, – мовив Станіслав, і вони рушили.

Прибувши на місце, стрільці найперше випили гарячого чаю, який привезли з собою, а потім заходились розставляти коркові мішені. Коли це було зроблено, Герман запропонував перевірити зброю. Усі взялися до своїх револьверів, і, хоч ті були в бездоганному стані, вони виконали цей ритуал.

Кислович стріляв першим. Майже не цілячись, а тільки примружуючи ліве око, він тричі влучив з двадцяти кроків у самісіньке «яблучко». Єва і Станіслав зааплодували.

– C’est magnifique![11] – вигукнула Єва. – C’est magnifique!

– Merci, – відповів Герман, – тепер ваша черга.

Пані Гроцька націлилась і зробила перший постріл. Куля влучила за кілька цалів від центру. Наступна також.

– Ну от, – розчаровано мовила Єва, – ось такий з мене стрілець.

– Ви надто сувора до себе, – заперечив Герман, – зізнатися, я ще ніколи не бачив, щоб жінка стріляла краще.

– Я також, – втрутився Станіслав, – дозвольте глянути на ваші руки.

Пані Гроцька відклала зброю і простягла їх поліціянту. Той почав розглядати сліди пороху на елегантних рукавичках. Роздивившись, здавалось, кожну деталь, він усе ще не відпускав тонкі зап’ястя. Єва здивовано поглянула на нього, а потім на Кисловича. Герман стояв, тримаючи револьвер націленим у бік від себе. Туди, де височіла вілла «Діана».

– Він, мабуть, чекає, що ви подасте знак, – сухо сказав Герман, – не слід цього робити. Можете мені повірити, я влучу першим. Крайнє вікно на другому поверсі. Правда ж?

Трохи помовчавши, жінка ствердно кивнула. Поліціянт відпустив, нарешті, її руки.

– Послухайте, Єво, – вів далі Герман, – я знаю, що ніяких уроків стрільби ви не потребуєте. У вас і так це чудово виходить… Скажіть мені, оскільки я досі живий, то він чекає на мене? У тій віллі?

Пані Гроцька вдруге кивнула. Куди й подівся її грайливий вираз обличчя і кокетство в кожному русі. Перед ними стояла перелякана жінка, хоч у цей момент вона була ще прекрасніша.

– Він чекає, що ви погодитесь бути з нами, – майже пошепки мовила вона.

– Тоді зробімо вигляд, що так воно і є, – Герман посміхнувся і запропонував їй руку. – Ходімо.

Усі троє неквапно рушили в бік вілли. До неї вела розчищена від снігу доріжка, тож вони могли йти звичайним прогулянковим кроком. Кислович навіть розпочав балачку про те, що сильні морози цієї зими вже не повторяться, і, напевно, люду в Трускавці невдовзі побільшає. Утім, ніхто розмову не підтримав.

Ставши на порозі, чоловіки перезирнулися, і Герман спробував прочинити двері. Ті поволі піддалися. Усередині виявився невеликий освітлений коридор, який вів у вітальню. Все говорило про те, що тут гостює чимало людей: кілька зимових плащів сушилося біля каміна, на столі залишилися склянки і напівпорожня пляшка вермуту, з двох попільничок стирчали недопалки сигар, а поруч з ними лежала недбало складена колода карт.

– Хтось тут весело проводить час, – із заздрістю в голосі сказав Станіслав.

Він вловив погляд Єви, що знову став насмішкувато-звабливим, як уранці. Поліціянт не встиг збагнути цієї дивної переміни настрою, як у вітальні гримнув постріл. Герман впав на підлогу, встигнувши, однак, вистрілити у відповідь. На сходах, що вели нагору, почувся стогін, й огрядний чолов’яга скотився донизу.

Станіслав підскочив до нього і, найперше, підібрав рушницю, з якої той стріляв у Германа.

– Ніц вам не є, Германе? – гукнув поліціянт.

– Усе гаразд, – відповів той, – лише зачепило…

– Хто це в біса такий? – запитав Станіслав.

– Пані та панове, – сказав Герман, підводячись з долівки, – дозвольте представити вам полковника Тадеуша Гроцького. Натхненника однієї з найбільших афер Австро-Угорщини. До речі, пані Гроцьку називати вдовою, як бачимо, було дещо зарано…

* * *

– А тепер про все по порядку, Германе, – Станіслав зручно вмостився у кріслі біля каміна, звідкіля добре було видно, як над непритомним полковником клопочеться лікар, як Єва п’є заспокійливий чай і Кислович в одній сорочці з перебинтованим плечем палить уже третю цигарку. – Як ви, в дідька, здогадались, що Єва – не вдова і полковник Гроцький живий?

Герман усміхнувся і вкотре, із задоволенням, вдихнув гіркуватий дим.

– Пригадуєте, Станіславе, ми з вами милувалися арсеналом пані Гроцької? – він виразно глянув на Єву. – Зброя була в бездоганному стані.

– Аякже, – відповів поліціянт, – це вас наштовхнуло на думку?

– Зовсім ні, мій друже, жінка може доглядати за зброєю і робити це добре. Але вона не знатиме солдатських забобонів…

Єва з цікавістю звела на нього очі.

– Атож, моя пані, – сказав Герман, – у наших офіцерів часто залишається ще кадетська звичка: першу прострілену гільзу завжди носити з собою. І начищати її разом зі зброєю. Кажуть, приносить щастя… Отаку гільзу я знайшов у кобурі «Гассера», який ви мені подарували. Можна було повірити, що ви доглядали за револьвером, але гільза блищала завдяки комусь іншому. Отже, ви не були єдиною власницею свого арсеналу. Це я зрозумів майже одразу. Потім я дав телеграму до Відня. На щастя, в мене багато друзів військових, які підтвердили мій здогад. Тадеуш Гроцький – живий-живісінький. Два роки тому пішов у відставку, вирішивши займатися мистецтвом. Він викупив одну з краківських галерей, однак справа не пішла. За два роки полковник вліз у страшенні борги, і нічого іншого, як зникнути, йому не залишалось. На щастя, його дружина тямила в мистецтві більше, аніж він. Продавши декілька своїх картин, пані Гроцька переїхала в Трускавець і придбала тут стару віллу, яку перебудувала в теперішню «Медову Єву».

– Гм, і що далі?

– А далі треба було рятувати чоловіка… У Єви виникла чудова ідея заробітку: вона пропонувала заможним тлустим чоловікам за кілька місяців повернути їм гарне зграбне тіло. Умовою була сплата грошового внеску і повне інкогніто. Саме для цього п’ятьом товстунам, які пристали на її пропозицію, була потрібна історія зі зникненням.

– Стривайте, стривайте, – поліціянт звівся з крісла, – отже, зникнення п’ятьох вельмож – байка?

– Я вже казав, що вони самі його організували. І навіть продемонстрував, у який спосіб, – нагадав Герман. – До того ж, фон Ранінгер, начальник празької поліції, подбав про те, щоб столичні слідчі не здіймали галасу.

– Гаразд, – Станіслав стиснув голову, мовби боячись, що думки не втримаються купи і розлетяться, – а хто були ті люди, що сіли замість тієї п’ятірки в сани?

– Їхні слуги, mon amie.[12] Вони поселилися тут, на цій віллі, в той час, як господарі проживали в «Медовій Єві». А потім перші помінялися місцями з другими. Ось чому ми їх там не знайшли…

– Геніально, чорт забирай! – не втримався поліціянт.

– А тепер найголовніше, – тут Кислович пильно глянув на Єву. – Я все не міг збагнути, яка сила здолала мене вчора ввечері. Аж поки не згадав, що ваша служниця доливала у вогонь каміна і ламп якусь олію з дивним квітковим запахом. Це олія шалфею, пані Єво, чи не так? Вона в дивний спосіб впливає на людський мозок: уводить у запаморочення і провокує відчуття насолоди. В такому стані людина здатна на все. Наприклад, переказати комусь іншому всі свої статки. Словом, ті панове, може, й не отримали тіло, яке мали в юності, зате Австро-Угорщина втратила п’ятьох багатіїв. Всіма їхніми статками володіє тепер полковник Гроцький. Ось де головна мета цього задуму. Чи не так, люба Єво?

Пані Гроцька вже давно себе опанувала і слухала зі спокійною і чарівною посмішкою на вустах. З таким же спокоєм вона спостерігала, як лікар вколює знеболююче її чоловіку.

– Все так, мій любий Германе. Мені здавалось, що з повітовою поліцією не буде клопоту, аж тут з’явилися ви, – Єва підвелася і зробила крок у бік сходів. – Я не прагну виправдання, але ви повинні знати, що це він змусив мене. Ось тому я навіть не намагалася сьогодні, хоч він мені наказав, переконати вас приєднатися до цієї справи.

Жінка кивнула в бік непритомного полковника.

– Вам вирішувати, що зі мною буде далі… Але ходімо, я покажу вам своїх постояльців, і ви побачите, що ніякої кривди їм не завдано.

Вони піднялися на другий поверх, де в просторій залі на широких ліжках мирно, мов діти, спали п’ятеро здорованів.

– Хай їм біс! – Станіслав аж підскочив від здивування. – Ми їх шукаємо, а вони любісінько сплять!

– Тихіше, тихіше, – мовила Єва, – у них режим. Не можна їм зараз прокидатися.

Усі троє вийшли навшпиньках.

– Слухайте, пані Єво, – вже за дверима запитав поліціянт, – а в чому все-таки полягає ваш метод схуднення? Може б, і мені він придався?

Жінка перевела погляд на Германа.

– Запитайте у пана Кисловича. Він вам розповість. Якщо захоче…

Внизу їх з нетерпінням чекав похмурий хірург. Пані Гроцька тепер справді стала вдовою.

* * *

За вікном виднілись зледенілі береги Вісли і самотні обриси Вавелю. «Зима в Кракові нічим не відрізняється від зими в Трускавці, – подумалось Герману, – однаково не хочеться висувати носа на вулицю». Він потягнувся за цигаркою і сірниками. В кімнаті почулися легкі кроки, і навпроти вікна постав оголений жіночий силует. Чоловік не встиг запалити цигарку.

– Я не збираюся чекати, поки ти будеш курити, – категорично мовила Єва.

Жінка лягла поруч.

– А ще хочу знову відвідати «Медову Єву». Цілий рік минув, я скучила… Скучила навіть за тим телепнем Станіславом.

Єва натягнула на себе і Германа теплу ковдру.

– Я маю нових замовників, – пошепки додала вона, – товсті і багаті… Тільки більше мені не заважай.

Портрети звірів

Навесні 1899 року мені трапилась нагода побувати в Карпатах, звідкіля родом мої батьки. Після закінчення студій у Будапешті я десять років мандрував по світу у численних відрядженнях, якими щедро забезпечувала мене компанія «Royal Villamos», проте жодного разу не побував на своїй батьківщині, яку, щиро кажучи, майже не пам’ятав.

Моя компанія займається електрифікацією усіляких технічних пережитків: водяних млинів, тартаків, гомор, підсилюючи їхні механізми електродвигунами. Власне, останнє і було моєю справою. Я – інженер.

Можливо, я ніколи б сюди не потрапив, якби місцевих магнатів не зацікавив технічний прогрес. Точніше, не самі винаходи, а те, як можна з їх допомогою збільшити свої прибутки. Щоразу, вже на місці, я мусив повторювати замовнику всі свої аргументи, які перед цим виклав у листуванні, бо коли мова заходила про капіталовкладення, вельможі давилися від скупості. Щойно їх вдруге вдавалося переконати, я замовляв з Будапешта все необхідне устаткування і брався до роботи. І так усі десять років.

Цього разу я мав переконати графа Фредеріка Шенборна, що володів численними млинами неподалік Мункача. З листів мені, однак, здалося, що цей чоловік зовсім не скнара, крім того, жваво цікавиться новинками, а отже, мав би стати справжньою знахідкою для «Royal Villamos».

Щоправда, я так і не дочекався від нього офіційного запрошення, втім, вирішив, що коли одного дня з’явлюся перед ним, граф навряд чи мене прожене. До того ж знаючи, що я вже готовий взятися до роботи.

Навіть не відправивши графу телеграму, я вирушив у дорогу.

Травень вдирався до вагона духмяним гірським повітрям і заквітчаним гіллям молодих дерев, що росли поряд із залізницею. На кожній станції я вистрибував на перон і жагуче вдихав весняні пахощі, мовби за годину хтось збирався мене задушити.

Я не курив всю дорогу, не стримавшись тільки під кінець подорожі. Дістав цигарку і, запаливши її, втягнув гіркуватий дим. Та одночасно з полум’ям сірника в моїй голові зблиснула думка, від якої я мало не підстрибнув: «А що як вийти зараз з потяга і прогулятися до Мункача пішки? Адже звідси, либонь, не більше десяти миль. Місцеві залюбки покажуть мені за кілька крейцерів дорогу. Граф однаково навряд чи прийме мене одразу, зважаючи на раптовість візиту, тож не має значення, коли я прибуду, сьогодні чи завтра». Останнє мені подумалось уже на пероні, звідки я бадьорим кроком подався в бік незнайомого містечка.

Провідників не довелося шукати довго: двоє худорлявих юнаків, що продавали бринзу біля станції, радо погодились. Попросили тільки почекати, поки продадуть хоч половину. Закуривши ще одну цигарку, я став поодаль, аби дочекатися цього моменту, проте хлопцям не щастило. Подумавши, що сам чимось відлякую покупців, я вирішив прогулятися, втім, коли повернувся через півгодини, юнаки й далі мружились на сонці, а бринзи зовсім не поменшало. Тоді я сам купив її в них і, сховавши вже підсохлі кружальця в наплічник, звелів горянам показувати дорогу.

Нарешті я зумів удосталь надихатись весною. Простуючи вологою гірською стежкою, я, заплющивши очі, підставляв обличчя теплому вітерцеві, а той ніс мені назустріч солодкі пелюстки цвіту і заблукалі краплі недавнього дощу.

Юнаки перешіптувались і час від часу озирались на мене. Очевидно, їм невтямки було, навіщо мені ця прогулянка. Я не звертав на це уваги і нічого їм не пояснював. Тільки намагався не втратити з виду дві затерті тайстри, що прудко миготіли попереду.

Після двох годин доброго ходу я нарешті надихався гірським повітрям і навіть почав відчувати втому. Втім, про свій задум все одно не пошкодував. Ще за годину ми опинилися на роздоріжжі: одна стежка вела прямо, друга – звертала вбік і круто підіймалася вгору. Тією другою було начебто швидше, майже навпростець. Я обрав її.

Підйом усе ніяк не закінчувався, і за чверть години я вже ледве дихав. Мої провідники пропали з виду, втім була надія, що вони чекають вище. Зненацька потемніло в очах, що змусило мене зупинитись і перепочити. Трохи перевівши подих, я знову дістав цигарку, помітивши, що потемнів насправді світ довкола. Сонце зникло, а небо затягло сірими грозовими хмарами. Все це виглядало загрозливо, проте була надія, що у разі негоди хлопці, яких я найняв, покажуть який-небудь тутешній сховок. Так і не закуривши, я щодуху подався вперед, гукаючи до них, проте ті як у воду канули.

Врешті стало зрозуміло, що вони мене покинули. До всього, зовсім неподалік у сухе дерево вдарила блискавка і пролунав такий потужний грім, якого я ще ніколи не чув. Так не ревли навіть гармати, коли я служив в артилерії цісарської армії. За мить у молодому листі зашурхотіли перші свинцеві краплі, що переросли у суцільну сіру стіну.

Я ледве бачив за два кроки перед собою, втім вирішив не зупинятись і йти, доки не знайду прихисток. Час від часу спалахувала блискавка, і зовсім над головою тріскотіло скажене небо. Мені заледве вірилось, що весняний рай так несподівано перетворився на пекло.

Десь за годину сліпих поневірянь (я вже не підіймався, а пішов траверзом) мені трапилась покинута мисливська хатина. Дивом трималися її прогнилі стіни і стріха, очевидно, мисливці не заглядали сюди вже давно, проте всередині знайшовся сухий куток і навіть оберемок старого сіна. Зайве говорити, що ця халупа була мені дорожчою за будь-який палац світу.

Сірники відсиріли, поховавши будь-яку надію на тепло. Я зняв одяг, викрутив з нього воду і неохоче знову надягнув. Лігши на сіно, я майже одразу заснув, прокидаючись тільки часом від цокотіння власних зубів.

Прокинувся вранці наступного дня від того, що холод став просто нестерпним. Крізь щілини й діри мого сховку прозирало вранішнє світло. Я підвівся і, трясучись, як у пропасниці, вийшов назовні. Сонце заледве сходило, і щоб зігрітися, треба було почекати годину-другу. Страшенно хотілося їсти, і я згадав про бринзу в наплічнику. Вона була сирою, як усе довкола, але приємно солоною і поживною. Не в змозі стримати свої дрижаки, я кумедно розмазував її по обличчю, не потрапляючи одразу до рота. Пригадалися мої горе-провідники. При цьому мене охопила така лють, що якби побачив їх тієї миті, то навряд чи залишив би живими.

І все ж, я мусив визнати, що у всьому винен сам. Якби не мій раптовий порив, нічого б не сталося. Коли сонце піднялося достатньо високо, щоб відчути його тепло, настрій у мене навіть покращився. Я уявив, як розповідатиму друзям у Будапешті про свою пригоду, а ті попиватимуть вермут і таки визнають, що не кожному вдалося б пережити таку ніч у горах. Я розповім про це з гумором, так, наче такі речі для мене звична справа, а не халепа.

Коли одяг вдалося трохи просушити, я сховав решту бринзи у наплічник і подався вузьким райштоком у глибину лісу. Хотілося якнайшвидше знайти яку-небудь широку дорогу або стежку, що виведе мене до найближчого села.

Цього разу мені щастило більше. Я спустився в долину і вийшов на берег широкої річки, очевидно Латориці. Звідси завиднілися шпилі розкішного замку, що був за якусь милю від мене. Почувши від селян, кому він належить, я неабияк втішився. Виявилось, що ця прегарна споруда – власність графа Шенборна. Окрім того, сам власник уже місяць як живе тут.

Трохи повагавшись, я вирушив одразу туди, хоч, безумовно, слід було спочатку привести себе до ладу. Втім, важко було уявити в довколишніх горах і лісах більш-менш пристойний заїжджий двір, а тим більше готель. Хоч переходячи річку через підвісний міст, я з подивом побачив на протилежному березі блискуче залізничне полотно. Отже диким це місце не назвеш.

Замок стримів на самій вершині гори, яку оточував затишний парк. Кілька коней паслися поміж дерев, а звідкілясь іздалеку чувся бадьорий собачий гавкіт. «Мабуть, господар любить полювання, – подумалось мені, – а може, це і є його мисливський будинок?» Якщо так, то він казково багатий!

Споруда дихала химерністю і якоюсь таємницею, що заклали в неї зодчі. Стрімкі башти були призначені мовби для оборони, як у давнину, а проте на одній з них виднівся годинник. Під ним я розгледів родовий герб Шенборнів, майстерно вирізьблений на стіні. Посередині ансамблю виднілися вітражі замкової каплички, проте в мене чомусь виникла думка, що служба Божа там відправляється нечасто. Можливо, тому, що ця частина замку виглядала досить похмуро.

Двері прочинив здивований слуга у занедбаній лівреї. Мабуть, він не чекав гостей, а надто таких, що мали жалюгідніший вигляд, аніж він сам. Представившись, я поцікавився, чи може мене прийняти граф Шенборн. Слуга розгублено запропонував зайти і відповів, що зараз дізнається.

Я залишився чекати у невеликій залі, де палахкотів камін, ваблячи до себе перелиском запашного вогню. Горіли смерекові дрова. Мимоволі згадалася холодна і сира ніч у гірській халупі. Тоді за таку близькість до тепла я готовий був душу продати.

Вдосталь намилувавшись вогнем, я роззирнувся. На стінах висіло кілька мисливських трофеїв: кабаняча голова з велетенськими іклами, ведмежа шкура, оленячі роги, поміж якими трималося опудало сови, що пильно спостерігала за мною великими скляними очима. Від того погляду стало трохи моторошно, і я взявся розглядати меблі.

Посередині стояв невеличкий столик з мозаїчною стільницею. За таким переважно грають у карти або проводять спіритичні сеанси. Кілька стільців оточили його нерівним колом. Ще один був приставлений до піаніно, яке ховалося в напівтемному кутку. Тут мою увагу привернула одна деталь: на інструменті стояла попільниця, з якої струменів ледь помітний димок. Отже, господар був тут незадовго до мене і навіть міг бачити через вікно, як я стукаю в двері.

Слуга повернувся за кілька хвилин, саме тоді, коли я розглядав дивакувату люстру. Та була майстерно зроблена у вигляді русалки з рогами на голові. Чоловік повідомив, що графа немає, але він повернеться ввечері. Я зовсім не засуджував за це господаря. Небагато у світі тих, хто радіє непроханому гостю. Тим більше що слуга провів мене сходами нагору до затишної кімнати, де я зміг нарешті перепочити.

Ледве простягнувшись на ліжку, я заснув і проспав, мабуть, досить довго, бо коли розплющив очі, то побачив над собою того самого слугу, що з виразною нетерплячкою поглядав на мене. За вікнами стемніло, в кімнаті горіла лампа, отже, був пізній вечір.

Перепросивши, я схопився на ноги і швидко вдягся. Ми почали спускатися донизу, де вже зібралося нечисленне товариство. Щойно під моїми ногами заскрипіли сходи (слуга йшов зовсім нечутно, як привид), всі звернули на мене увагу. Присутніх було четверо: вродлива жінка років тридцяти п’яти сиділа біля каміна, поруч з нею, розкурюючи люльку, стояв невисокий чоловік, схожий на Бісмарка, під самою рогатою люстрою на м’якому кретоновому кріслі примостився священик, а біля піаніно я розгледів молодого панича, що пригощався вином. Він першим вийшов мені назустріч і повідомив, що дуже радий гостеві, хоч навряд чи був господарем.

– Мене звати Олександр Ерделі, – представився я, – даруйте моє вторгнення… Пане граф…

Я сказав це навмання, але Бісмарк з люлькою, на щастя, кивнув головою. Отже, це й був власник маєтку.

– О-о, дозвольте вам відрекомендувати, – спохопився молодик, – наші вельможні граф та графиня Шенборн, отець Стефан, тутешній парох, і я…

Тут він весело засміявся і щосили потис мені руку.

– І я, тобто Ласло Чаус, до ваших послуг.

– Ласло – художник, – додала графиня, – можете замовити йому свій портрет. Він виконає його за вечір.

Молодий чоловік задоволено вклонився, ледь не розливши при цьому вино зі склянки, яку все ще тримав у руках і, схоже, не збирався з нею розлучатись.

Я глянув на пані Шенборн, якщо не сказати, прикипів очима.

Вона недбало розкинулась на канапі, мовби навмисне, щоб підкреслити свою красу. Жінка спиралася на лікоть, бавлячись пружним пасмом волосся, що вибилося із зачіски. Чорні очі її дивилися на мене з якоюсь насмішкуватою цікавістю і мовби тішилися з того, як сильно я позаздрив у цю мить Бісмарку!

Останньому нарешті вдалося розкурити свою люльку, але одразу ж він зайшовся несамовитим кашлем. Отець Стефан схопився з місця.

– Покиньте цю справу, Фредеріку, – вигукнув священик, – тютюн занадто міцний.

Розчервонілий граф жестом його заспокоїв, даючи зрозуміти, що все гаразд. Він сів поряд з дружиною, відкашлявся і також подивився на мене. На мить запанувала тиша, яку порушував тільки молодий художник, наливаючи в склянку вино. Я вирішив, що він подасть його Шенборну, проте Ласло вкотре випив сам.

Навряд чи слушно було б починати зараз ділову розмову. Я демонстративно роззирнувся довкола й улесливо мовив:

– У вас прекрасний палац, пане граф. До того ж, бачу, ви вправний мисливець.

Господар знову став багряним, наче від люті. Я прикусив язика, хоч ніяк не міг второпати, у чому річ. Отець Стефан з докором подивився на мене, а графиня ніжно погладила чоловіка по лисині. І тільки Ласло, що встиг за цей час спорожнити ще одну склянку, пояснив трохи сп’янілим голосом:

– Наш любий граф, пане Ерделі, більше не полює…

– Молодий чоловіче, – урвав його священик, – чи не досить вам на сьогодні вина?

Той покірно підняв руки догори, як солдат, що кинув зброю.

– Все гаразд, панове, – озвався нарешті господар.

Я вже потроху почав думати, що цей чоловік німий або несповна розуму, тому неабияк втішився. Особливо коли він підійшов до мене і простягнув руку.

– Прошу вас вибачити мені за такий негостинний прийом, – сказав він, коли я її потис, – насправді в цьому домі так не прийнято. Тут завжди раді гостю.

У відповідь я розкаявся, що прибув без попередження, і кількома словами переповів свою пригоду. Присутнім вона видалася кумедною, тож атмосфера, нарешті, стала теплішою.

Вже добряче сп’янілий Ласло всівся за піаніно і почав добувати з нього такі самі п’яні акорди, проте нікого це не дратувало. Я більше не торкався теми полювання і, вловивши підходящий момент, перейшов до справи, яка мене сюди привела. Господар вислухав мою промову, попросив розтлумачити йому явище магнітної індукції та трохи розпитав про електричні свічки, а потім байдуже махнув рукою.

– Я не займаюся більше своїм господарством, – пояснив граф, – здоров’я погіршилось. Моїми справами відає отець Стефан, тож, якщо не заперечуєте, він супроводить вас завтра до нашого млина на Латориці. Обговоріть з ним на місці всі технічні питання. Якщо переконаєте його, вважайте, що переконали й мене, і я буду готовий вкласти потрібний капітал. Отче, ви погоджуєтесь?

Парох ствердно кивнув.

Подумки я зазначив, що здоров’я графа погіршилось, очевидно, зовсім недавно, оскільки ще в листах він проявляв жваву готовність особисто брати в усьому участь. Так чи інакше, але справа моя нарешті зрушила з місця, і я відчував полегшення.

До кінця вечора я так і не зміг стримати нескромних поглядів у бік графині Шенборн, аж почав привертати увагу решти. А надто балакучого Ласло, котрому вино вкрай розв’язало язика, давши волю ущипливим жартам. Урешті-решт, я попросив дозволу піти у свої покої, пояснивши, що мав нелегкий день, а тому погано почуваюся. Мені співчутливо це дозволили і побажали гарного відпочинку. Щойно опинившись подалі від усіх, я полегшено зітхнув і знову простягся на ліжку. Втома направду далася взнаки, хоч заснути вдалося не одразу. Врешті, я підвівся і, прочинивши вікно, намагався навіяти сон свіжим повітрям, як радив мені знайомий лікар, але марно. Вдихаючи так на повні груди, я побачив унизу чиюсь постать, що, похитуючись, блукала в лабіринті вистрижених кущів. Коли почулося п’яне мугикання, стало зрозуміло, що це Ласло. Художник також мене помітив і, задерши голову, щосили вигукнув:

– Не спиться вам, пане Ер… Ерд… Дерд…

– Ерделі, – упівголоса поправив я.

– Байдуже, – засміявся той, і не думаючи вибачатись, – погляньте, яка ніч! Яка ніч, чорт забирай! Пастельна, лагідна… Я її зараз намалюю… Я її, чорт забирай, зараз намалюю…

Утім необхідного знаряддя Ласло не мав, а тому тільки завовтузився, шукаючи по кишенях клапоть паперу та олівець.

Я досить швидко втратив до нього інтерес, бо вікно навпроти також прочинилося і в ньому забіліла жіноча постать. Це була графиня. Вона мовчки дивилася на мене, і я крізь ніч відчував її палючий погляд, мовби між нами було всього кілька кроків. Раптовий порив вітру шарпнув її одяг і фіранки, що потягнулися з вікна в мій бік. Лишивши їх тріпотіти бойовими знаменами якогось невідомого нічного воїнства, жінка зникла у глибині покоїв. Можливо, звідти вона й далі спостерігала за мною, але я не міг її бачити. Тільки пекучо-солодка отрута розлилася всередині мене, і того відчуття я не позбувся вже ніколи…

Аби якось виправдатись перед самим собою, я закурив. Ласло кудись зник, тож потрібна була причина, аби залишитись біля вікна ще на кілька хвилин. Десь угорі почулося легеньке поскрипування. Спершу подумалось, що це флюгер, який тут міг виконувати хіба що декоративну функцію, бо навряд чи господар переймався напрямками вітру, проте коли моя цигарка згасла, я з подивом відчув знайомий запах наелектризованого повітря. Так, ніби нагорі був якийсь електричний пристрій. Здивований, я визирнув з вікна скільки міг і спробував розгледіти дах. Утім, нічого, окрім гострих обрисів димоходів, я не побачив. Могло, зрештою, здатись, або ж це пахнула гроза, що потроху насувалась.

Вікно навпроти лишилось прочиненим до ранку…

Від отця Стефана я не очікував такої завзятої господарності, яку він виявив наступного дня. Робітник, що був у млині, низько вклонився пароху і, прийнявши благословення, виклав йому детальний звіт про свою роботу: замінив гнилу дошку, почистив жорна, відгорнув намул… Далі настала моя черга. Вони вдвох слухали про те, як енергія води може перетворюватися на електричну енергію, а та у свою чергу живитиме двигун, який і буде обертати жорна. Потужність такого виробництва зросте у кілька разів, а отже, за день вдасться змолоти набагато більше зерна.

Мене вислухали, а потім засипали питаннями, на які я ледве встигав відповідати. Скільки коштує обладнання? Чи вдасться поєднати дві сили, стару і нову? Скількох робітників звільнять? Хто полагодить, якщо генератор поламається?… Відповідаючи, я робив одночасно заміри і вже до обіду так стомився, наче вирубав півлісу.

Нарешті, отець Стефан запропонував повертатись до замку. Він був задоволений. Схоже, ідея йому сподобалась, а головне – здалася прибутковою. Трохи підбадьорений його настроєм, я наважився запитати:

– Скажіть, отче, граф давно хворіє?

Він трохи подумав, мовби пригадуючи, а тоді відповів:

– Не більше двох-трьох тижнів. Вас це непокоїть?

Я засміявся.

– Мене б це непокоїло, якби я був його спадкоємцем.

– Тоді чому питаєте?

– Подумав, що в цих горах, певно, багато звірини, яка зараз неабияк тішиться. Адже граф затятий мисливець…

Парох трохи насупився.

– Бачу, від учора ви не вгомонились, – сказав священик.

Я скорчив винувату мармизу.

– Що ж, – продовжив він, – я розповім вам дещо, але пообіцяйте зберегти це в таємниці. Особливо коли повернетесь до Будапешта. Обіцяєте?

Я врочисто пообіцяв. Можливо, зробив це занадто охоче тому, що парох насупився ще більше.

– Граф Шенборн насправді затятий мисливець, – почав він, – принаймні, був таким донедавна. Дійсно, ота його затятість була схожою на одержимість, бо вбивав цей чоловік аж надто багато живого. Бувало, він місяць не виходив з лісу. Тоді його руки були аж чорними від пороху і крові. Олені, кабани, косулі, зайці – граф нищив їх десятками і не міг насититись. Мабуть, сам Господь не витримав…

Парох замовк, ніби обдумуючи слова для продовження. Я помітив, що на його обличчі промайнула зловісна тінь.

– Одного разу, як розповідав мені сам Шенборн, серед ночі йому з’явилися страшні видива: звірі з перерізаними горлянками і простреленими животами. З деяких було здерто шкуру, і вони тряслися в передсмертній агонії, а інші ледве волокли переламані ноги. З цих почвар лилося якесь потойбічне світло, і вони, обступивши графа, все наближались і наближались. Аж поки, завдавши достатньо жаху, зникли. Шенборн перелякався до смерті, але невдовзі забув про це марево і знову вирушив на полювання. Тієї ж ночі вони повернулися. І поверталися кожного разу, коли граф убивав хоча б зайця. Тепер він уже не полює, але ці видіння його не залишили. До того ж граф свято вірить, що вони справжні.

– Дурниці, – мені чомусь стало смішно, – нехай залишить кого-небудь біля себе на ніч.

– Кілька разів залишався слуга, – відповів парох, – але коли Шенборн його будив, той нічогісінько не бачив.

– Звичайно, – погодився я, – не можна побачити химер у чужій голові. Як на мене, слід звернутися до лікаря.

– Лікар сказав, що граф цілковито здоровий, і порадив споглядати якомога більше протилежних за змістом картин, – відповів отець Стефан. – От Ласло і малює йому щодня оленів, не скривджених мисливцями… Але пам’ятайте про свою обіцянку, Олександре. Нікому ані слова!

Я поспіхом підняв праву руку, оскільки наш екіпаж уже їхав через замковий парк. Тут я вийшов, сказавши пароху, що хочу прогулятися перед обідом.

Насправді хотілося побути наодинці, щоб обміркувати зміст телеграми, яку я мусив дати в Будапешт. Однак, мені так і не вдалося на цьому зосередитись. Пригадалася минула ніч і постать графині у вікні. Зненацька мене потягнуло до цієї жінки з такою силою, що я ладен був кинутись до неї хоч зараз. І якби вона була поруч, слово честі, жодна сила не вберегла б її від моїх обіймів. Я зупинився і глибоко вдихнув. Слід було заспокоїтись…

На широкій алейці, що збігала від маєтку вниз до замку, з’явився невисокий чоловік у поштарській формі. Захеканий від швидкого підйому, він зупинився, щоб перевести подих, і жалібно поглянув на мене. Пошкодувавши бідолаху, я підійшов до нього і запитав, чим можу допомогти. Він простягнув мені телеграму.

– Передайте це, Бога ради, панові Ласло Чаусу, я вже не маю сил… Хай благословить вас Господь, – промовив листоноша, коли отримав мою згоду.

Полегшено зітхнувши, чоловік поволі рушив назад, мовби насолоджуючись кожним кроком, який вів униз.

Я зовсім не мав наміру пхати носа у чужі справи, але краєм ока глянувши на жовтуватий папір, уже не зміг відірватися. На мій подив, Ласло отримав телеграму з Будапешта від компанії «Royal Villamos»… Мої роботодавці вимагали негайно заплатити за оренду якогось устаткування. Тут мені знову пригадалася минула ніч і той несподіваний запах наелектризованого повітря. Отже, я не помилився! У цьому домі справді хтось бавиться з електрикою. І цей хтось, очевидячки, Ласло!

Усе ще спантеличений, я сів з усіма за обідній стіл і мимоволі оглянув присутніх. Граф виглядав, як і раніше, кепсько. Отець Стефан захоплено переповідав мої ідеї і тішився з того, як далеко, з ласки Господньої, пішла наука. Графиня Шенборн, здавалось, ховала погляд. Ласло закінчував черговий малюнок для господаря. Цього разу він нашвидкуруч зобразив олівцем дикого вепра. Неохайний слуга розливав вино. Отець Стефан пошепки пояснив мені, що той перестав прати свою сорочку, коли граф занедужав. Либонь, на знак відданості хазяїну.

Я здебільшого мовчав, тільки для годиться нахвалював страви, оскільки ті не коштували мені ані крейцера.

Коли після обіду я повернувся до своєї кімнати, аби трохи перепочити, то помітив на столі акуратно складений учетверо папірець. Усередині гарним рівним почерком було написано:

«Бачила, як ти дивишся на мене. Якщо сміливості в тебе стільки ж, скільки й фантазій, приходь сьогодні після півночі до альтанки біля озера».

Не знаю, що більше мене схвилювало: саме запрошення чи те, що графиня здогадалась про мої сороміцькі думки. Я відчув себе хлопчаком, котрого спіймали за підгляданням… Так чи інак, а відмовитись було б дурістю.

Ніколи ще час не тягнувся для мене так довго. Ледве діждавшись півночі, я спустився сходами донизу і, проминувши сплячого слугу, навшпиньки попрямував до виходу. Якби він прокинувся, я б, напевно, почав базікати про користь нічних прогулянок між старими деревами, але, на моє щастя, той спав як убитий. Навіть коли двері по-зрадницькому скрипнули, він навіть не поворухнувся. Опинившись на подвір’ї, я відчув несамовите полегшення, але що ближче підходив до озера, то сильніше в мене калатало серце.

В альтанці вже чекала графиня. Точніше, я бачив тільки темну постать, але був упевнений, що це вона. Не мовлячи ані слова, жінка простягнула до мене руки. Місячне світло щедро посріблило їх, і мені захотілося побачити в цьому сяйві все її тіло. За якусь мить моє бажання здійснилося…

Ніч була прохолодною, тому, насолодившись першою близькістю, я сам одягнув її, але незабаром знову зірвав одяг. Мабуть, так би тривало безкінечно, але в якусь мить графиня владно промовила: «Досить». Я підкорився.

Вона підвелася і, не промовивши більше ані слова, зникла в сірувато-місячній темряві.

Мені зовсім не хотілося повертатися. Зрештою, в замку могли б щось запідозрити, якби я з’явився одразу після графині. Найкраще було почекати годину-другу. Я запалив цигарку і вийшов на берег озера.

Недогризок місяця тріпотів на поверхні води, і мені здалося, що він схожий на єхидно усміхнену мармизу. Так, ніби спостерігав за мною і графинею в тій альтанці. Чорт із ним!

Озеро знаходилося вище від замку, і я бачив, як поміж темними сосновими кронами проступають чорні шпилі димоходів. Отець Стефан якось завірив, що їх рівно п’ятдесят два. А ще мисливська резиденція графа Шенборна налічує дванадцять входів і триста шістдесят п’ять вікон. Я не належу до тих скептиків, хто взявся б перераховувати. Повірив у цю астрономічну дурницю на слово. Хотілося тільки знати, якому дню в році належало те вікно, в якому я побачив минулої ночі графиню?

Зненацька мій погляд знову прикипів до тих димоходів. Поміж двома з них, очевидно, між тими, що зображали січень і лютий, я побачив, як обертаються крила чималого вітряка. Подумавши, що мені ввижається, я підійшов ближче, але зір не підводив. На даху справді було розміщено вітровий механізм. Ось, чорт забирай, звідкіля дивне поскрипування минулої ночі! Лишалося тільки з’ясувати, для чого він там.

Озираючись довкола, мовби злодій, я підкрався до пожежної драбини, що вела на дах. Дістатись нагору коштувало неабияких зусиль. Але… мене там чекали! Темна постать навіть простягнула мені свою темну руку у шкіряній рукавиці.

– Не спиться вам, пане Ер… Дерд?… – спробувала поцікавитись постать голосом Ласло Чауса.

– Ерделі, – сердито виправив я, подумавши, що за два дні навіть мавпа навчилася б вимовляти моє прізвище.

Ласло знизав плечима. Він не обтяжував себе фонетикою.

– Чим ви тут займаєтесь? – запитав я. – Невже навпомацки малюєте оленів?

Жарт його розсмішив, хоча мені хотілося бути уїдливим.

– Ходімо зі мною, – сказав Ласло і рушив по самому краєчку даху. Відчувалося, що він знає кожен дюйм цієї непевної опори. Я рушив слідом, обливаючись холодним потом від думки, що через непевний крок можу добряче зіпсувати графські кущі унизу. На щастя, минулося… Ми стали неподалік вітряка, що з легеньким поскрипуванням обертався над нами.

– Що це? – запитав я.

– А ви здогадайтесь, – відповів художник. Щоправда, тепер я не наважився би з упевненістю назвати його професію.

Найбожевільніший здогад крутився в моїй голові, проте він ще вимагав підтвердження. Я дістав з кишені телеграму, про яку геть забув і згадав тільки тепер.

– Це вам, – мій голос чомусь захрип, – з Будапешта…

– Знаю, – байдуже відповів Ласло, – нагадують, що треба сплатити… Лишіть собі. Про це ще поговоримо… То де ж ваші запитання?

– Для чого ви генеруєте електроенергію? Граф сказав, що ніколи не мав із цим справи, – мовив я.

– А граф про це не знає, – охоче відповів художник, – точніше… Та що там! Я все зараз покажу…

Він подався вище, до свого вітряка, і довго там вовтузився, аж раптом просто переді мною виникли дивакуваті образи: опудала двох оленів і кабана, в яких мерехтіли електричним світлом очі.

– Ви пробачите мені, якщо усієї комедії не буде? – запитав звідкілясь Ласло. – Я трохи не в гуморі.

– Прошу дуже.

По щирості, мені хотілося побачити всі номери цієї вистави, але почуття справедливості раптом здавило горло.

– Отець Стефан говорив, що з графом залишався на ніч слуга, як він міг не побачити цих опудал? – вирвалось у мене.

– Ваша правда, він їх бачив, – відповів художник, – але вдав, що в покоях нічого немає.

– Отже, слуга – ваш спільник?

– Атож.

– Хто ще з вами?

– Всі в цьому домі, окрім самого графа. Він, як можна зрозуміти, був би не в захваті від такого задуму.

– Для чого ж це все? – не второпав я.

– Мені хотілося провчити людину, яка ненавиділа все живе, – пояснив Ласло, – я це зробив.

– А інші?

– У кожного своя мета… Якщо Шенборн збожеволіє, від нього можна отримати багато.

– Даруйте, але мій обов’язок – про все розповісти графу, – рішуче мовив я.

– Можливо, – погодився Ласло, – втім ви, дорогий Олександре, цього не зробите.

Я подумав, що він зараз кинеться на мене, і приготувався захищатись, проте постать навпроти не зрушила з місця. Ласло запалив цигарку і трохи насолодився курінням. Я зробив те саме, і ми кілька хвилин вдавали цілковиту байдужість до того, що відбувалось.

– У вас, щонайменше, дві поважні причини, аби мовчати, – озвався нарешті художник, – по-перше, ви такий самий шахрай, як і ми. Погодьтеся, електрифікація млина – це повна дурниця. Потужності суттєво не додасться, а гроші будуть вкладені чималі. Можливо, шахрай ви не з власної волі, але це вас не виправдовує.

Я кивнув.

– Все одно цього замало.

– По-друге, – продовжив Ласло, – ви щойно кохалися з дружиною графа. Може, старий більше й не стріляє у тварин, але вас за це поцілить з превеликим задоволенням. І, повірте мені, влучить куди слід… То як? Досить аргументів?

Аргументів було аж занадто.

На ранок виявилось, що графський слуга помер, тож не дивно, що я не розбудив його серед ночі. Мої приготування в дорогу супроводжувались приготуваннями до похорону.

Ми, я і мрець, збирались винести із замку його таємницю. Не знаю, чи розповість її на тому світі цей нечупара, а я збирався мовчати. Вигідний контракт був у моїй кишені, а в пам’яті лишалися спогади про графиню Шенборн.

Мелодія для квінтету

Авантюрні оповідання

Бентежна Сапфо

Вечори в маєтку Четвертинських минали завжди однаково. І його господарі понад усе цінували цю одноманітність. Здавалось, якби одного разу князь і княгиня рівно о пів на одинадцяту вмостились деінде, а не у вітальні, кожен у своєму кріслі, світовий порядок було б порушено. А якби одного разу княгиня не взяла б до рук віолончель, це свідчило б про те, що планети зупинились і рушили у зворотний бік. Князь мав звичку переглядати свої будівельні проекти, а тоді запалював сигару і спостерігав, як його дружина настроювала інструмент. Четвертинський знав, що далі будуть Бахівські сюїти, а сам він задрімає десь на Allemande, щоб потім прокинутись і дослухати концерт до кінця.

Княгиня Беата Четвертинська, вродлива жінка років тридцяти п’яти, худорлява, але з глибокими темними очима, вихованиця варшавської консерваторії, притулила до себе віолончель, дещо прикривши її вишукані грані кількома складками спідниці. На мить затримавшись, жінка взяла перший акорд.

– Prelude… – прошепотів князь і з насолодою заплющив очі.

З відчиненого вікна війнуло свіжістю і запахом квітучої вишні. Тут, у Богом забутому куточку Волині, в маленьких Стриганах дощила весна. Сонце з’являлось на годину-другу, аби зелень зблиснула соковитим смарагдом, а потім знову по ній рясними теплими краплями розсипався дощ.

Князь пригадав, як майже двадцять років тому у Варшаві також була дощова весна. Якось він блукав у роздумах по вулиці Коперніка, аж раптом з відчиненого вікна почув звуки віолончелі. Вмираючи з цікавості, він зняв капелюха і просунув голову просто в те вікно, звідки лунала музика. Чоловік побачив маленьку вітальню, в якій під наглядом старшої пані дівчина вчила якусь мелодію.

– Bon jour, – нахабно промовив молодий князь, посміхаючись якомога приязніше.

Старша пані закипіла від обурення і жбурнула в нього віялом. Молодий чоловік, звичайно ж, подався геть, подалі від скандалу, але встиг запам’ятати усмішку тієї дівчини і її темні глибокі очі. Ті, що зараз були навпроти, зосереджено дивилися в ноти й анітрохи не змінились за п’ятнадцять років.

Сам він був старший за свою дружину і часом критично поглядав на своє відображення в дзеркалі, де вже з’явилося невелике черевце і добряче поріділо волосся.

Тоді у своєму варшавському маєтку він говорив, що це від нездорового міського повітря, й одного разу запропонував княгині переїхати кудись ближче до матінки природи. Мовляв, син їхній, молодий офіцер, у пошуках пригод подався аж за океан, у Сполучені Штати, писав батькам рідко і додому, схоже, не збирався. Тож нічого їх тут насправді не тримає. Хтозна, чи здоров’я Четвертинського було справжньою причиною, але Беата погодилась. Хоча, вочевидь, важко було відмовитись від недільних посиденьок у музичному клубі, опери та інших радощів, які могло подарувати тільки місто…

Давній друг князя, волинський фабрикант Роман Сангушко, якраз виставив на продаж чималі угіддя з прегарним палациком неподалік Славути. І звісно ж, готовий був відпустити землю князеві за суттєвою знижкою. Через кілька місяців справу залагодили, і подружжя Четвертинських одразу переїхало у свій новий маєток.

Палац мав три поверхи і виступав уперед двома зграбними флігелями. Вікна були прикрашені карнизами і фронтонами з нехитрою різьбою. Чотири спальні виходили на напівкруглі балкони – невеликі, але місця тут вистачало для крихітного столика і фотеля.

Довкола палац оточували височенні старі дуби. Поміж ними вилися бруковані доріжки, з’єднуючи палац з літнім будинком і декількома затишними альтанками.

Сангушко радив новому господарю позрубувати частину дерев, проте той категорично відмовився. Дуби здавалися йому головною окрасою цього місця. До того ж, звалити хоча б одного такого велетня – коштує забагато мороки. Інша річ – берег повноводої Горині. Тут князь Четвертинський збирався втілити свою давню мрію, вклавши чималий капітал. З Мюнхена одразу п’ятеро інженерів надіслали йому свої проекти будівництва потужного водяного млина і чекали, кому замовник віддасть перевагу. «Якщо все піде добре, – думав Четвертинський, – то витрати окупляться за рік-два. Найближчий млин аж за тридцять верст звідси».

Вибравши найкращий проект, князь став чекати приїзду баварського інженера, а між тим робітники зі Славути та Стриган узялися готувати берег річки до будівництва. Князь час від часу навідувався до них, аби переконатись, що справа просувається, і щоразу був задоволений. Місцевий люд неабияк старався, намагаючись догодити новому роботодавцеві. Зрештою, прибув інженер, і будівництво почалося.

Одночасно князь та його дружина облаштовували на свій смак нове помешкання. Нові меблі, посуд і картини знаходили свої місця. Знадвору кущі набули прямокутних форм, а селяни згрібали на величезні купи старезне дубове листя. З-під нього потроху проступали невидимі раніше мощені доріжки і трав’яні галявини. У короткі перерви, коли стихав дощ, вони вивозили дубове листя у ліс на пожиток диким вепрам, котрі вишукували в ньому жолуді з княжих дубів.

Щоранку до князя заходив інженер баварець, щоб прозвітувати про вчорашній і повідомити плани на новий день. У той самий час до кабінету поспішала Беата, оскільки Четвертинський не знав німецької і просив дружину перекладати. Після цього починався день, сповнений приємних клопотів і турбот, яким княже подружжя з радістю віддавалося, аби створити цей свій «затишний волинський рай», як полюбляв говорити князь…

Зрештою, млин було збудовано, і першого ж літа справи пішли якнайкраще. Натхненний успіхом Четвертинський вирішив будувати ще один і, ледве дочекавшись весни, запросив того самого баварця, який охоче погодився і прибув одразу, щойно потеплішало. Уже тиждень, щоправда, він тинявся алеями, загорнений у свій довжелезний дощовик, час від часу поглядаючи в небеса і бурмочучи:

– Verdammter regen![13]

Четвертинський, однак, зберігав спокій. Він знав, що Ганс Фюліх його не підведе і вкладеться у будь-який строк, навіть у найменший, що відведе йому природа. Тому щовечора, під віолончель дружини, він проглядав його креслення так, мовби цей другий млин уже стояв на річці і гучно працював своїм велетенським колесом… І звісно ж, князь засинав, як завжди, на Allemande.

Цього разу він спав особливо міцно і навіть не прокинувся на останніх сюїтах, як завжди. Четвертинський розплющив очі тільки тоді, коли дружина обережно забрала з його рота недопалок сигари.

– Вдячний слухач, що й казати, – сміючись, промовила Беата до свого сонного чоловіка.

– Вибач, люба, – пробурмотів той, – цей дощ приспить кого завгодно…

Він витягнув руки долонями вперед, спостерігаючи примруженим поглядом, як дружина одну за одною дістає з волосся шпильки. Віолончель уже мирно стояла в кутку, на своєму місці, чекаючи завтрашнього вечора.

– Я йду спати, – мовила Беата, поцілувавши чоловіка в тютюнові вуса, – ти також не барися. Не забудь, завтра ми їдемо до костелу, в Славуту…

– А, так… Завтра неділя…

Четвертинський підвівся з крісла, щоб знову потягнутись і позіхнути, широко відкривши рота. Він радий був би відправити до того костелу Беату одну зі служницею, а самому виспатись як слід, проте завтра, після меси, у нього була призначена зустріч із Сангушком. Четвертинський мав намір закупити в нього чималу кількість сукна і хотів обговорити ціну. А що обидва були зайняті цілий тиждень, то для переговорів лишалася тільки неділя.

– До речі, Стефане, моя кузина Ольга невдовзі нас відвідає! – гукнула Беата вже з-за дверей спальні. – Сьогодні отримала від неї листа… Вона зараз у Бадені…

Четвертинський відповів басистим «Угу», що означало: «От і добре, розважишся трохи», і підійшов до напівпрочиненого вікна. Тут він запалив ще одну сигару і з насолодою видихнув дим кудись у темний запашний простір свого дощового «волинського раю»…

* * *

Меса добігала кінця. Ставши в два довгі ряди на коліна, вірні чекали на причастя. Глянувши навпроти себе, Четвертинський побачив гарну темнокосу дівчину, яка чомусь посміхалася і всіляко намагалася стримати цю усмішку, кусаючи свої рожеві губки. Причиною, схоже, був молодий чоловік, ліворуч від князя, що також посміхався і не міг нічого з собою вдіяти. Впливаючи таким чином одне на одного, молоді люди потрапили в дуже незручне становище, оскільки поруч них вже опинився священик. Він суворо глянув на дівчину і навіть завагався, тримаючи в руці оплаток. «Тіло Христове», – врешті промовив священик і причастив її. «Амінь», – відповіла розчервоніла красуня. Коли священик пішов далі, вона докірливо глянула на юнака і підвелася з колін. Князь, що тепер і сам ледве стримувався від сміху, провів її поглядом і зосередився, аби прийняти причастя з відповідним виглядом.

Після меси в парку поряд з костелом князь і його дружина зустрілися з паном Сангушком. Це був сивий статечний чоловік високого зросту з бездоганними, дещо старосвітськими манерами і проникливим поглядом, яким, здавалось, бачив співрозмовника наскрізь. У поведінці його вчувалася деяка зверхність, чи радше владність, утім заледве чи псувало це задоволенням від спілкування з ним. Пан Сангушко був блискуче освіченим, надзвичайно добре знався на історії, точних науках і мистецтві. А надто малярстві… Пристрасний колекціонер, він зібрав у своєму палаці величезну колекцію рідкісних полотен, рівних якій навряд чи знайшлося б від Варшави навіть до Петербурга.

Роман Сангушко, як і Четвертинський, також мав титул князя, проте надто крамольним досі видавався вчинок його батька, Євстафія Сангушка, котрий брав активну участь у польському повстанні, за що й позбувся всієї власності. Син же його володів декількома фабриками, санаторієм Св. Романа та кінним заводом і навряд чи потребував свого титулу, який і вживав нечасто.

Пан Сангушко, спираючись на довгу тростину, йшов неспішним кроком поміж молодими липами, які висадили нещодавно за його волею. Позаду нього крок у крок простувало двоє слуг. Коли до нього наблизилось подружжя Четвертинських, він посміхнувся і галантно зняв капелюх перед Беатою, а тоді простягнув руку князеві.

– Вітаю вас, – промовив він глибоким, зовсім не старечим голосом.

Князь та його дружина відповіли на привітання і, як і личило, запитали, як почувається пан Сангушко.

Той відповів на цю ввічливість широкою посмішкою, що яскраво проступала з-за його розкішної бороди. Слід було вважати, що зі здоров’ям у нього якнайліпше.

– Я знаю, що ти маєш справу до мене, Стефане, – звернувся Сангушко до Четвертинського, – нам буде краще обговорити її в мене за обідом. До того ж, я маю кілька нових картин, і мені страшенно хочеться ними похвалитись… На додачу, один чарівний янгол зіграє нам Шопена.

– Дякую, Романе, залюбки, – відповів князь.

– Тоді, до зустрічі за годину, – мовив Сангушко і, вклонившись, рушив зі своїми слугами далі.

За обідом у палаці Четвертинський несподівано знову побачив ту саму дівчину і молодого чоловіка, які ледь не розсміялися під час причастя. Вони сиділи мовчки, ховаючи одне від одного очі, а надто від пробоща, отця Яна, котрого також було запрошено на недільний обід. Хоча тому насправді було до них байдуже. Отець перебував у доброму гуморі і поміж бесідою з господарем та подружжям Четвертинських хвалив кухаря за відмінні флячки. Крім того, темноволоса дівчина з костелу виявилась тим самим янголом, який мав зіграти згодом Шопена. В якийсь момент їй дозволили залишити стіл, аби вона як слід підготувалась. Красуня підвелась і зникла в сусідній залі, звідки невдовзі почулися перші акорди ноктюрна.

Як виявилось, це була прийомна донька князя і його покійної дружини, а молодий чоловік, що став причиною сум’яття, був її нареченим. Його звали Янушем. Ще один гість за столом, чоловік років тридцяти п’яти, одягнений у бездоганний костюм, був неговірким, але приязно усміхався присутнім, беручи таким чином участь у всіх розмовах, що точилися за столом. Він представився Романом Саховичем, інженером, якому доручили раціоналізувати суконне виробництво Сангушка. До того ж, колись він навчав Януша математики, а що різниця у віці була не надто великою – як між молодшим і старшим братом, – то згодом вони стали добрими друзями.

Після обіду, коли справи були обговорені, всі перейшли у просторий салон, звідки долинали звуки фортеп’яно і де пан Сангушко показав гостям декілька картин, придбаних нещодавно на аукціоні в Парижі. Придбані, як він сказав, за безцінь, бо художники дозволили собі надмірну легкість замість чіткості форм, але м’яка гра відтінків зачаровувала погляд. Споглядаючи їх, присутні, однак, більше відволікались на темнокосу піаністку, аж господар розсміявся і запропонував послухати нарешті Шопена.

Присутні хутко вмостились у зручні крісла, і чоловіки, всі, окрім отця Яна, якому не личило, закурили сигари. Дим здіймався вгору разом із урочистим полонезом і лукавою мазуркою, мрійливими ноктюрнами і пристрасним скерцо. Цьому димові від якісних заокеанських сигар судилося покружляти чи не над останнім волинським салоном, а потім вислизнути у прочинене вікно і розтанути в повітрі, де вже чувся запах змін. За якийсь десяток років більше ніхто в Славуті, та й усій Волині, не куритиме таких сигар, натомість пригощатимуть дешевою махоркою у самокрутках.

Це буде потім, а поки що всі захоплено аплодували доньці пана Сангушка, а її наречений, здавалось, не прагнув нічого іншого, як вхопити в обійми свою обраницю, і тільки суворий етикет стримував його від такого пориву. За хвилину подали коньяк, і розмова далі поточилася гучна і неспішна. Найперше, подружжя Четвертинських запросили всіх на кілька днів до свого маєтку, де особливо гарно о цій порі. Одразу ж погодився інженер, якого зацікавив млин, а потім і молоді наречені, яким понад усе хотілося опинитись подалі від батьківського ока. Отець Ян змушений був відмовитись, оскільки щойно зібрав катехізичний клас при костелі. Щодо пана Сангушка, то він пообіцяв подумати.

Непомітно настав вечір, і час було кожному гостеві вирушати додому. Князь та його дружина поверталися у піднесеному настрої. Четвертинський був радий, що подолав вранці лінощі і не переніс зустрічі із Сангушком на інший день. Їхні дрожки поспішали, щоб рівно пів на одинадцяту княгиня, як завжди, взяла до рук віолончель.

* * *

Наближався день приїзду кузини, і княгиня Четвертинська потонула в приємних клопотах. Вона любила Ольгу, якій судилося свого часу стати хранителькою її дівочих таємниць і порадницею, а тому намагалась, аби та не відчула жодних незручностей і відпочила як слід після дороги з Бадена. До того ж, у той самий день були запрошені гості зі Славути, отже, клопотів побільшало. На щастя, дощі припинились, і князь мав усі підстави не брати участь у підготовці, що його неабияк тішило. Разом зі своїм інженером він подався на будівництво млина, пообіцявши повернутись до приїзду гостей. Ганс Фюліх нарешті зняв свій довжелезний плащ і висловив сподівання, що той знадобиться йому тепер нескоро. Баварець був одягнений у сірий костюм і мав невеликий зручний капелюх на голові. На шиї була зав’язана чорна краватка під колір вусам і парі проникливих очей. Ганс був чоловіком середніх літ, не надто високого зросту, проте тримався рівно, наче бувалий гвардієць.

Князь Четвертинський не дотримав слова. Коли вони з Гансом повернулися до маєтку, у вітальні палацу вже пили чай четверо гостей.

Чоловіки звелися назустріч господарю, і князь потиснув кожному руку, увесь час перепрошуючи за своє спізнення. Майбутній зять Сангушка та його друг, який сидів поруч, в один голос запевнили, що відмінно провели час, очікуючи господаря, оскільки чарівна княгиня влаштувала їм розкішний прийом. Далі Четвертинський галантно поцілував руку доньці свого компаньйона та обійняв Ольгу, котру був радий бачити не менше, аніж Беата. Він також представив усім Ганса, й у вітальні залунала німецька.

Згодом, усіх було запрошено на обід, а потім гостям дали можливість перепочити кожному у своїй кімнаті. За кілька годин, коли за вікном уже почали спускатися сутінки, товариство зібралося знову. Багато хто встиг за цей час подрімати, тож спати, попри наближення ночі, нікому не хотілося. Точилися веселі розмови, жарти, князь частував гостей своїм найкращим коньяком і разом з двома інженерами димів у вікно кубинськими сигарами. «Волинський рай» не заснув, як завжди, десь о десятій, а пів на одинадцяту відкорковувалась друга пляшка коньяку, тож княгиня взяла до рук свій інструмент тільки опівночі.

Четвертинський мимоволі зітхнув з полегшенням та, відшукавши своє крісло, сів у нього і примружив очі в очікуванні музики. У голові трохи шуміло від алкоголю, пальці рук нагрівались від недопалку сигари, а на плечах несподівано відчулася втома. «Невже я такий старий?» – подумав він, прислухаючись, як дружина настроює віолончель. Він усміхнувся і відігнав від себе цю думку.

На мить запала тиша, а слідом за нею линула музика. Четвертинський стрепенувся, мовби хтось вколов його нещадно голкою. Лунав зовсім не Бах. Замість звичної «Прелюдії» він почув довгі меланхолійні звуки, чиюсь тугу за втраченим або дідько його знає що… Мелодія була гарною, але такою чужою! Він розпачливо глянув на дружину, проте очі її були опущені, а пальці не могли дати відповіді, чому відбулася ця зміна.

– Не може бути, це Ельгар! – вигукнув Сахович одразу після останньої ноти. – Концерт для віолончелі! Я тільки раз чув його в Лондоні.

– Я вивчила його спеціально для Олечки, – відповіла Беата, посміхаючись своїй кузині, – ноти з підписом композитора вона подарувала мені на минулі уродини…

– У вашої кузини надзвичайно витончений смак, – промовив інженер, піднімаючи склянку.

П’ючи, він не зводив очей з Ольги, мовби намагаючись угадати інші її вподобання, які могли б виявитись також незвичайними. А й справді, який напрямок, який стиль, яка епоха подобається цій жінці в живописі? Здавалося, тоді, в галереї Сангушка, їй більше, ніж іншим, сподобалися картини тих диваків-експресіоністів. А може, їй більше до вподоби ренесансні художники? Розкуті теми, краса людського тіла, реалістичні образи? Що любить читати ця жінка? І чи робить вона це так само, як і слухає музику: притуливши долоню до скроні і зануривши кінчики пальців у світле рудувате волосся?

Ольга, здавалось, не помічала цього погляду. Подякувавши за комплімент, вона приязно усміхнулась, але не зустрілась з ним поглядом, чого так йому хотілось. Зрештою, чоловік вирішив і сам дивитись на неї не так відверто, а радше споглядати крадькома. Йому подумалось, що Ольга не була красунею з класичних картин, проте щось в її зовнішності притягувало з неймовірною силою, плутало думки і змушувало верзти усілякі дурниці, тільки б заволодіти її увагою.

Коли вечір закінчився, інженер зітхнув з полегшенням і вийшов прогулятися разом з Янушем нічним парком. Слуги тільки тепер запалювали гасові ліхтарі вздовж вологої алеї, а тому поспішали, щоб цього не помітили господарі. Чоловіки прискорили кроки, минули останній запалений ліхтар і рушили далі в темряві, лишивши зайві вуха позаду.

– Як твої приготування до весілля? – якомога спокійніше запитав інженер, хоча спогад про Ольгу досі змушував здригатися голос.

– Повір, я навіть не знаю точної дати, – засміявся той у відповідь, – усім розпоряджаються мій батько та пан Сангушко…

– О, свята молодосте, – зітхнув інженер, – усе, що тобі зараз потрібно, – це твоя Марія. Правда ж, щасливцю?

– Вважаєш мене щасливцем? – перепитав несподівано юнак.

– А чом би й ні?

– Жінка – це найбільше щастя, я згоден, – трохи помовчавши, відповів Януш, – але часом мені здається, що я хочу більшого, аніж…

– Аніж що? – запитав Роман.

– Мені недостатньо тіла цього янгола, – тихо зізнався наречений, – у моїх мріях я бачу багатьох. Грецьких куртизанок, японських гейш, смаглявих неаполітанок, голих до пояса, що зривають виноград, але не її… Розумієш? До Марії у мене геть інші почуття, як… як до святої… Мені хочеться цілувати їй ноги, а не груди.

Януш раптом закашлявся, занадто різко вдихнувши дим своєї цигарки. Доки той приходив до тями, інженер намагався придумати підходящу відповідь, але не зміг. Він сам намагався виговоритись другові, але той його випередив. Тому, коли юнак знову рівно задихав, запала мовчанка. Подумки інженер картав себе за те, що не знайшов потрібної поради для Януша. Несподівано для себе він заговорив про моральні правила, які існують у суспільстві і які не можна порушувати, однак прозвучало це так невпевнено, що наречений нетерпляче його перебив:

– До дідька правила, – сказав він, – людина живе для насолоди, і ніщо не повинно перешкоджати їй насолоджуватись…

Після цього обидва замовкли і вже мовчки повернулись до палацу.

* * *

Сніданок був пізній, о десятій годині, і господарі вирішили накрити стіл в альтанці посеред парку. Сонце зійшло рівно настільки, щоб бодай трохи зігрівати людей, які до того ж кутались у затишні покривала, і не позбавляти їх ранішньої свіжості. Ця свіжість якнайкраще пасувала до міцної чорної кави і гарячих булочок, котрими пригощались гості, тамуючи ранішній апетит, а кавою освіжаючи голову.

Роман і Януш чекали пропозиції від князя залишитись у цьому райському куточку на кілька днів, а не повертатись до Славути ввечері, як було заплановано раніше. Тому, коли Четвертинський, врешті, сказав про це, обидва в один голос погодились, навіть не запитавши для годиться, чи не обтяжать вони господарів своєю присутністю.

Інженер одразу ж глянув на Ольгу, прагнучи вловити на її обличчі радість від цієї звістки. Коли ж побачив, як вона усміхнулась, то був ладен зірватися з місця і обійняти її. Звідки за одну ніч могло з’явитись таке шалене бажання? Що сталося вчора ввечері, коли він уперше її побачив? Може, тому, що цієї ночі вона йому приснилася? Так буває іноді, бачиш когось уві сні і прокидаєшся на ранок з якимись невимовно сильними почуттями… Тоді простий інтерес перетворюється на нестримну жагу.

Повіяв вітер, затріпотівши білою скатертиною і легкими сукнями жінок. Він був прохолодним, що змусило всіх ретельніше закутатися в ковдри і потягнутися за гарячою чашкою. Мимоволі всі поглянули в один бік, мовби там стояв хтось, кому було під силу керувати вітрами.

У кінці алеї насправді з’явилася чиясь постать. Навряд чи той чоловік володів такою силою, проте важко було назвати його появу інакше, ніж дивною. Повільно, але впевнено він наближався до них, і вже за хвилину можна було розгледіти його худе заросле обличчя.

Першим озвався князь.

– Не лякайтесь, панове, – промовив Четвертинський, – той, кого ви бачите, справжній дивак, але не більше… Цей чоловік неагресивний. Декілька тижнів тому він з’явився тут, проте за весь час ніхто від нього не почув жодного слова. Мій управитель пропонував йому роботу, але, схоже, вона йому непотрібна. Навіть від їжі та одягу він увесь час відмовляється. Його зацікавив тільки стовбур старого дерева в моєму парку, який давно колись розщепила надвоє блискавка. Там він ночує…

– Може, варто покликати поліцейського зі Славути? – зауважив Януш. – Раптом цей чоловік – злочинець?

– Навряд чи, – відповів князь, – якби він був злочинцем, то уникав би людей або намагався б не привертати до себе уваги. Найнявся б на роботу і жив би, як десятки інших довкола…

Незнайомець тим часом зупинився за кілька кроків. Він стояв незворушно і пильно на них дивився, мовби намагаючись запам’ятати кожного за столом.

– Чого він витріщається? – занервував Януш.

– Не зважайте, – спробував заспокоїти його Четвертинський, – зараз він піде.

Дивак і справді за мить повернувся до них спиною і повільно рушив у тому напрямку, звідки прийшов.

– А вас не дратує цей чоловік? – поцікавилась Ольга.

– Спершу дратував, але потім я подумав, що він міг би бути навіть окрасою мого парку, – відповів князь, – подумайте лишень: мовчазний відлюдник, який живе у розщепленому дереві… Чудова атракція для гостей! Я збирався сам його вам показати, але він мене випередив…

Князь засміявся, але в ту саму мить помітив, що Роман був блідий, як смерть.

– Що з вами, мій друже? Вам зле? – запитав стурбовано Четвертинський.

Інженер знаком показав, що все гаразд, і потягнувся до склянки з водою. Зробивши кілька ковтків, він витер хустинкою холодний піт з чола і тихо промовив:

– Я знаю цього чоловіка… Місяць тому загинув його малолітній син. Хлопець, як і батько, працював на суконній фабриці в Сангушка… Під час роботи верстата потрібен хтось малий на зріст, щоб збирав під механізмом дрібні рештки сукна. В якусь мить він забарився, і голову хлопчика розчавило залізним колесом… Батько був недалеко і все бачив. Я, зрештою, також…

Скінчивши розповідь, інженер нервово закурив. Усі мовчали, дивлячись услід ранішньому незнайомцю. Після цього всі так само мовчки підвелися з-за столу і рушили на прогулянку. «Недобрий знак», – подумалось, напевно, кожному, але ніхто не промовив це вголос.

До обіду цей випадок дещо призабувся. Чоловіки подалися на риболовлю і заодно помилуватися млином, що от-от мав би запрацювати. Донька Сангушка попросилась додому, і її було відправлено, а княгиня Четвертинська нарешті залишилась наодинці зі своєю кузиною. Найперше вона міцно обійняла Ольгу, ніби та тільки щойно приїхала.

– Нарешті ми самі, Олю, – промовила Беата, – і нарешті можемо поговорити в повен голос. Я ж бо не запитала тебе про найголовніше, що мене цікавить.

– Чи в моді зараз рожеві капелюшки? – пожартувала у відповідь кузина.

– Негідниця, – засміялась княгиня і жбурнула в подругу маленьку подушку, – яке мені діло до баденських капелюшків!..

Беата раптом схопилася з місця і підбігла до холодного сплячого каміна.

– Я дещо для нас приберегла, – промовила жінка змовницьким тоном і просунула руку за металеву решітку.

За мить вона дістала звідти темно-червону пляшку і тріумфально піднесла її вгору з вигуком: «Voila!».

– Не може бути, «Бордо»! – не втрималась Ольга.

– Не просто «Бордо», а «Bordeaux Fronsac» – таке самісіньке, яке ми ховали з тобою під подушку в пансіоні. – Княгиня трохи стишила голос, мовби за стіною, як і двадцять років тому, чатували сердиті наглядачки.

– Vive la France! – Ольга театрально піднесла руки догори.

– Vive la vine! – відповіла їй Беата.

Прославивши таким чином вино і країну, де його було розлито, подруги взялися його відкорковувати. Впоравшись, нарешті, і не перестаючи жартувати, вони наповнили собі два бокали.

– А тепер зізнавайся, – промовила княгиня після першого ковтка, – ти й далі одинока Сапфо?

– Моя дорога Беато, – відповіла Ольга, відставивши вино убік, – якщо ти запитуєш, чи планую я найближчим часом вийти заміж, то сама чудово знаєш відповідь. Бо одного разу я відповіла тобі, що не створена для сім’ї. І чим далі, то більше переконуюсь, що це так.

– Але ж, Олю… – розпочала княгиня, проте кузина застережливо підняла палець.

– Ані слова про сімейні цінності та покликання жінки, – промовила вона, – шлюб – це те, що позбавляє основних насолод. Хто вигадав обмінювати власну свободу на самовдоволене щастя чоловіка, який невдовзі буде поводитись так, мовби ти його власність, а не життєвий компаньйон? І все це тому, що страшно залишитись на старість самій?… Моя люба Беато, життя дане для задоволення, а не для служіння канонам. Воно занадто коротке і, Бог з ним, нехай буде ще коротшим, але справжнім!..

Запала мовчанка. Ольга на останніх словах дивилася кудись у вікно, а коли знову глянула на кузину, помітила на її обличчі дві сльозинки. В ту ж мить вона пожалкувала, що так рішуче відстоювала свої погляди, і, кинувшись до подруги, міцно її обійняла.

– Пробач, моя пташко, – зашепотіла вона, притискаючи до грудей її гаряче чоло, – я знаю, які важливі для тебе шлюб, діти, дім… Але я інакша. І часом здається, що ми давно забули б одна про одну, якби я була така, як ти.

Вона поклала руки на її скроні і заглянула в очі княгині.

– Хіба не так, Беатко?

Замість відповіді та спробувала усміхнутись.

– Це я винна, – сказала далі княгиня, зводячись з софи і прямуючи до дзеркала, аби привести себе до ладу, – не треба було починати цієї розмови. Кожному дано сокровенне право на власний розсуд розпоряджатися своїм життям… І прикро, коли одного разу позбавляєшся цього права, – додала вона пошепки.

Бокали невдовзі спорожніли, і подруги знову їх наповнили. Гірка розмова швидко забулась, поступившись місцем веселим спогадам. І тільки наостанок розмова знову зайшла про чоловіків.

– Як тобі наші кавалери? – запитала княгиня.

Подруги, ставши в пару, повільно вальсували по кімнаті під уявну музику.

– О, вони чудові, – відповіла Ольга, – заручений хлопчик і самотній дивак!.. Бідне моє серце розривається надвоє.

– А ти приглянься до того дивака, – сказала Беата, несподівано зробивши надто стрімкий крок, через що ледве втрималась на ногах разом зі своєю партнеркою, – тим більше що він охоче приглядається до тебе.

– Я помітила, – відповіла їй Ольга, несподівано для себе зашарівшись, – тільки він переконаний, що це його таємниця.

Княгиня врешті-решт не втрималась на ногах і впала на софу, потягнувши подругу за собою.

– У мене також з’явилася одна таємниця, – прошепотіла Беата на вухо кузині, – хоча всіх таємниць ми світові не відкриємо ніколи. Правда ж, моя люба Сапфо?…

Чоловіки повернулися пізно, і князь Четвертинський уперше пропустив музичний вечір своєї дружини. Серед слухачів була тільки її кузина, але жінки не розлучалися цілий день. Нарешті, Ольга підвелася і, стомлено посміхнувшись, востаннє за цей день обійняла подругу. Беата залишилася внизу, аби віддати останні розпорядження покоївці, а вона піднялась нагору до своєї кімнати. Щойно переступивши поріг, Ольга відчула, як по тілу розлилася млосна втома. Чи то від випитого вина, чи то від спогадів про свою варшавську юність… Солодка втома, від якої не страждають, а радо їй піддаються, турбуючись тільки тим, щоб виглядати вранці як слід. Тоді можна спустити додолу сукню і, переступивши через неї, зробити знеможений крок у напрямку ліжка. Вже там, лежачи на животі, кволим рухом, мовби з останніх сил, витягнути шпильки з волосся.

Ольга заплющила очі, і солодка хвиля огорнула все її тіло. Сон був десь неподалік, але раптовий шурхіт за вікном відігнав його, наче злякану кішку. Вслухаючись у напівтемряву, що панувала в кімнаті, жінка підвелася й обережно попрямувала до вікна. Воно було навстіж прочинене, і з-під сіріючих шлейфів двох занавісок до кімнати вривався холодний подих весняної ночі.

Шурхіт не повторився, і жінці почало здаватись, що все це їй причулося, аж раптом чиясь рука судорожно вхопилася за край підвіконня. Ольга скрикнула і відступила назад.

– Заради Бога… тихше, – почувся людський голос, і над підвіконням з’явилася голова з перекошеним від надмірних зусиль обличчям. На голові не було капелюха, натомість у різні боки стирчало розкуйовджене волосся.

У цій нічній з’яві Ольга впізнала інженера Саховича. Романові нарешті вдалося виконати цю важезну гімнастичну вправу. Підтягнувшись на руках, він перехилився через підвіконня і, після останньої потуги, проник у спальню. Сидячи на підлозі, він важко відсапувався, шкодуючи, мабуть, що так легковажно ставився до гімнастики в університеті.

Ольга завмерла за кілька кроків від нього. Найбільше їй хотілося почути пояснення такій витівці, однак вона не поспішала із запитанням, бачачи, що інженер не сміє навіть підняти на неї очі. Важко було вирішити, як повестись в цій ситуації: обуритись чи від душі посміятись.

Врешті, інженер випростався, все ще не зводячи погляду, як винуватий гімназист.

– Дякую, – промовив нарешті чоловік.

– За що ви мені дякуєте? – не зрозуміла Ольга.

– За те, що не зчинили галасу і не виказали мене…

Сахович перестав, нарешті, ховати очі. Ольга розсміялась, очевидно, піддавшись другому бажанню.

– Я не так збирався з’явитись, – із полегшенням у голосі поспішив запевнити інженер, – у мене були ще квіти, але я їх не втримав…

Жінка засміялась іще дужче.

– Що ж, ви щасливець хоча б тому, що дістались неушкодженим, – промовила вона і, вдруге переступивши через свою сукню, попрямувала до дверей, – далі вам сюди, мій друже.

Ольга нещадно вказала йому на вихід.

– Чи вчинили б ви так само, якби… – почав Сахович з раптовою впевненістю.

– Якби що? – поцікавилася жінка.

– Якби за годину судилося померти, – мовив Роман. – Хвилину помовчавши, він додав: – Мені цей вечір завдавав би нестерпного жалю…

* * *

У наступні дні Четвертинському здалося, що в їхній дім потроху повертався звичний порядок. Вранці князь як завжди зустрічався з Гансом, потім вирушав з ним на будівництво, а ввечері переглядав креслення, які вже знав напам’ять. Беата, як і раніше, рівно пів на одинадцяту брала до рук віолончель і виконувала Бахівські сюїти, забувши, здавалось, про бентежного Ельгара.

Ганса останнім часом стали запрошувати до цього вечірнього товариства, хоч більше за музику йому подобався преферанс. Роман та Ольга, щоразу після концерту, пропонували усім зіграти в карти, а потім після перших кількох партій зникали кудись удвох, залишаючи товариство догравати без них.

Януш, майбутній зять Сангушка, чудово знав, що ті усамітнюються в літньому будиночку, куди нестримно біжать темною алеєю, щоб там, ледве переступивши поріг, здерти одяг один з одного і віддатися спочатку безсоромним пестощам, а потім своєму дикому, зголоднілому за день шаленству.

Він знав це в деталях, бо сам одного разу випадково підгледів за їхніми іграми. Якось, з простої цікавості вибравшись на горище будиночка, Януш приліг там відпочити і непомітно для себе заснув. Розбудили його збуджені голоси, що долинали знизу. В стелі виявились шпарини, крізь які добре було видно, як коханці позбувались одягу.

Ольга мала гарне гнучке тіло і невеликі груди. Жінка була гарячою в любощах, щоразу ніжностями та сороміцькими цілунками провокуючи свого коханця. Той, вибиваючись із сил, вдовольняв її бажання, але їй було все мало й мало. І тільки впавши від утоми, жінка заспокоїлась…

Який вогонь, подумалось Янушеві, які бажання затаїлися в ній за стриманою світською поведінкою. Яке тіло приховане за сукнями цієї дурнуватої жіночої моди! І все це належить Саховичу…

Мимовільного свідка цього вечірнього побачення терзали заздрість і злість. Щоб не викрити себе, він мусив й далі нерухомо лежати на горищі, слухаючи балаканину коханців, аж доки ті одяглися і, вийшовши, попрямували до палацу.

Тепер вони знову були там, у літньому будиночку. І можливо, саме зараз на вершині свого щастя… Януш сердито кинув карти на стіл, але одразу ж мусив вибачитись перед спантеличеним Гансом, єдиним хто залишився у вітальні. Вигадавши, що в нього раптово почалася мігрень, Януш попрямував до своєї кімнати.

Наступні кілька днів минули звично, і тільки до вечірніх тем додалася ще одна: кудись подівся відлюдник, який жив у саду. Щовечора тепер згадували його моторошну появу і припускали, куди він міг зникнути. Зійшлися на тому, що диваку набридло його дерево, і той шукає тепер кращого прихистку.

Аж раптом сталася подія, що, як виявилось, назавжди змінить усе у «Волинському раю» князя Четвертинського… У маєтку Сангушка спалахнула пожежа, і, щойно отримавши цю звістку, всі, не гаючись, вирушили до Славути. На той час вогонь уже загасили, проте князь Четвертинський не захотів повертатися назад, оскільки прагнув чим-небудь допомогти компаньйонові. Палац Сангушка стояв чорний і обвуглений, з вибитими шибками і потрісканими стінами, проте Сахович стверджував, що врятувати його можна. Однак славетна колекція картин, якою власник славився на пів-Європи, згоріла дотла.

Князь винайняв невеликий будинок на березі Горині, де зупинився він з дружиною, а також Ольга, Роман та Януш. Останні двоє залишились радше з небажання розривати звичне товариство, аніж з необхідності. Було вирішено податися завтра чим раніш до спаленого палацу і зустрітися там з господарем.

На ранок Ольга, прокинувшись, відразу зрозуміла, що вже досить пізно. В домі не було нікого, а у вітальні їй залишили сніданок і коротку записку: «Не хотіла тебе будити, моя Сапфо. Ми скоро повернемось… Беата».

Трохи роздратовано жінка склала записку вчетверо і хотіла вже податися знову нагору, коли двері вітальні несподівано прочинились. Озирнувшись, вона побачила Януша. Той зупинився за крок від порога і не зводив з неї очей. Обличчя його було блідим, а губи нервово тремтіли.

– Доброго ранку, – сказала Ольга, – щось трапилось?

Януш кивнув і ступив кілька кроків досередини, схоже навіть не думаючи відповідати на привітання. Жінка напружено спостерігала за його рухами. Незрозуміла затяжна мовчанка дратувала її ще більше, і ранок ставав усе нестерпнішим. Нарешті, чоловік озвався:

– Нам слід поговорити…

– Нам слід поговорити? – здивовано повторила вона. – Про що?

– Про вас, – відповів той, стомлено сідаючи в крісло. – Хоча ні, даруйте, я буду говорити про себе…

Ситуація видалася Ользі кумедною, і, несподівано для себе, жінка розсміялася.

– Припиніть, – попросив Януш.

Проте їй не вдалося опанувати себе одразу. Закривши рукою неслухняні губи, вона не стримала плечі, які досі ритмічно здригалися.

– Припиніть, – вдруге мовив Януш.

Плечі завмерли, проте в очах все ще світились іскорки веселощів. Здавалось, саме це збісило чоловіка, і він різко схопився на ноги. Сягнувши до кишені, Януш дістав звідти револьвер.

Від такої несподіванки Ольга відступила на кілька кроків і, зупинившись, злякано дивилась на нього, ледве вірячи своїм очам. Проте чоловік не наставив на неї зброю, натомість піднісши її до своєї скроні, мовби збирався скоїти самогубство.

– Ви збожеволіли, Януше? – Переляк жінки поступово переходив у гнів.

– Так, збожеволів! – випалив той. – Я збожеволів двічі. Спершу тоді, коли вперше вас побачив. А вдруге, коли став свідком насолоди, яку ви можете подарувати чоловікові…

– Чого ви хочете? – Ольга промовила це майже пошепки.

– Чого я хочу, чорт забирай? – Руки чоловіка затремтіли, а на губах з’явилася крива усмішка. – Ви чудово знаєте, чого… Дайте мені відчути те, що відчував кожного вечора Сахович… І якщо зараз же ви не будете моєю, присягаю, я вистрелю собі в чоло.

– То стріляй, дурню! – почулося з-за його спини.

До кімнати зайшов князь Четвертинський. Він зупинився за кілька кроків від Януша і холоднокровно спостерігав за цим горе-самогубцем, неспішно видихаючи в його бік струмені диму від своєї сигари. Той, врешті, став поволі опускати зброю. Тоді князь вхопив його за кисть і смикнув з такою силою, що бідолаха перекинувся через стіл і простягся на підлозі. Не сміючи підвестись, він продовжував так лежати, мовби чекаючи нового удару. В цю мить на Януша було шкода дивитись. Куди й поділася його хвороблива впевненість та сміливість!

Револьвер залишився в руках Четвертинського. Відкривши барабанні дверцята, він гучно засміявся.

– А зарядити ви забули, молодий чоловіче. Вже не кажучи про те, що стріляти треба, звівши перед тим курок…

Януш почав поволі зводитись на ноги.

– Думаю, Сангушко захоче розірвати заручини своєї доньки, – додав князь, – слово честі, краще його сердешній Марії залишитись старою дівою… Геть звідси!

Той слухняно подався до виходу. Щойно він зник за дверима, Четвертинський важко опустився в крісло.

– З вами все добре? – запитав він в Ольги.

Та кивнула і вдячно посміхнулась:

– Завдяки вам.

– Пусте, – відповів Четвертинський, – хоча, як і ви, я до краю здивований. Адже мені він здавався цілком порядним молодим чоловіком.

– Які новини в місті? – запитала Ольга, сідаючи поряд.

– Слуги Сангушка спіймали палія, – мовив князь, – це той самий відлюдник, який жив у моєму саду…

* * *

Дрожки Четвертинського зупинилися неподалік нового млина. Князь вийшов і неквапно попрямував до споруди, вдихаючи запах вечірньої річки і свіжих дощок. Млин був готовий і вже за кілька тижнів повинен був запрацювати. Князь зайшов досередини, і його переповнила гордість за своє творіння. Це був не млин, це була справжня дерев’яна фортеця! Крізь невеликі вікна пробивалося червоне світло призахідного сонця і м’яко розливалося по кам’яним жорнам. Князь зробив крок і підставив обличчя під це світло. У цю мить йому здалося, що нічого навколо не існує, окрім цих м’яких променів, які потроху заспокоювали усі бентежні закутки його душі.

Позаду зачулися кроки. Четвертинський знав, що це інженер Ганс. Саме він і запросив його зустрітися тут.

– Відпустіть її, – промовив баварець майже без акценту.

– У вас чудова польська, – усміхнувся князь, – схоже, моя дружина – відмінний учитель.

– Я бути готовим на все, – додав Ганс і загрозливо ступив крок уперед.

– Я готовий на все, – поправив його князь.

Четвертинський неспішно повернувся і дістав з кишені револьвер, який напередодні відібрав у Януша. Тільки цього разу він був заряджений, а господар млина не забув звести курок.

Інженер зупинився.

– Я не тримаю її, Гансе, – відповів князь, – і вас також… На все добре.

Він поклав револьвер до кишені і, відвернувшись від нього, знову підставив обличчя під лагідно-червоні промені світла.

Повернувшись додому, князь найперше подався до вітальні. Тут він за звичкою глянув на годинник. Було пів на одинадцяту… Він перевів погляд на куток, де нещодавно стояла віолончель. Інструмента не було. Йому подумалось про те, що в спальні вже немає й інших речей Беати. І, зрештою, добре, що він не бачив, як вони спаковують валізи. Частина з них уже давно була готовою, і князь добре про це знав.

Четвертинський підійшов до напівпрочиненого вікна і запалив сигару. Дим зникав десь там, у темному просторі, де колись він будував свій примарний «Волинський рай».

Піаніст

На півдорозі до Зальцбурга, десь поміж Халлайном і Берхтесгаденом, на мальовничому узвишші виднівся прегарний готель. Ніхто з нас, хто проїжджав повз нього восени 1902 року, в тісному диліжансі, не скаржився на втому, проте пара візників в один голос почали переконувати своїх пасажирів зупинитися тут і залишитись на ніч. Мовляв, однаково не дістанемось сьогодні до Зальцбурга, а іншого пристойного місця для ночівлі знайти буде годі. До того, як запевняли нас ці панове, насувається буря. А потрапити в бурю тут, посеред Альп, буває дуже небезпечно.

Я поділяв загальну недовіру до цих добродіїв. У горах стояла приємна осіння сонячна днина. Було дещо прохолодно, але жодної ознаки негоди ніхто не зауважив. Найпевніше, власники готелю самі заохочували візників до таких байок, винагороджуючи їхню винахідливість, скажімо, десятьма крейцерами за кожного постояльця.

Утім, в одному вони мали рацію: у Зальцбурзі ми будемо тільки завтра, тож сьогодні мене там ніхто не чекає. Я маю на увазі студентів тамтешнього університету, яким я повинен прочитати кілька лекцій з творчості Данте, скориставшись запрошенням ректора, шановного пана Гельмута фон Штіммеля.

Мали вони рацію і в тому, що, обираючи місце для ночівлі, я однаково мав би за краще зупинитися тут, аніж деінде. Готель, що нагадував радше маленький укріплений замок, манив до себе продовгастою шпилястою вежею, а за кілька кроків до нього ми побачили, що зодчі не полінувались навіть звести на стінах невеликі мерлони. Такий архітектурний задум чудово вписувався в альпійську панораму, тож навіть невиправний скептик і буркотун, яким я ніколи не був, визнав би на моєму місці, що чинить правильно, залишаючись тут на ніч. Подумки я тільки побажав, аби з вікна мого локалю добре проглядалися гори. Моє бажання було сповнено, хоч я добре знав, що за якихось дві години спадуть сутінки і тоді вже буде однаково, що там за вікном: альпійська панорама чи стара стайня.

Я не розпаковував свою валізу, знаючи, що завтра однаково доведеться її збирати. Тільки перевдягнув костюм і, оскільки година ще була непізня, спустився в залу для постояльців. Більшість присутніх там були чоловіки, що палили сигари і знічев’я смакували вермут або бренді. Декотрі грали в преферанс, віст чи просто намагались розважити один одного якимись балачками. Словом, робили все, аби скоротити час до завтрашнього від’їзду.

Оскільки я мав на меті те саме, то сів за вільний столик і також закурив. Після цього, звісно ж, замовив собі бренді…

У залі почулися звуки рояля. Я з радістю впізнав «Largo» Шопена, оскільки це був один з моїх улюблених творів, і спробував розгледіти піаніста. Утім, його постать безнадійно потонула в хмарах сигарного диму, тож мені залишалося тільки здогадуватись як він виглядає. Після Шопена невидимий музикант зіграв щось із Шуберта, а потім «Dance macabre» Сен-Санса, чим неабияк розвеселив присутніх. Я випив бренді і вирішив замовити ще склянку, коли замість кельнера наді мною постав височезний чолов’яга у дорожньому плащі. Щойно прибувши, він, схоже, ще не встиг піднятися у свою кімнату й перевдягтись.

Незнайомець ніяково посміхався і, привітавшись, попросив дозволу сісти навпроти, щоб випити склянку чогось міцного, доки готують його номер. Я озирнувся довкола, аби пересвідчитись, що для нього справді не залишилося вільного столика. Як не дивно, так воно й було, хоч я готовий був заприсягтися, що якихось чверть години тому, коли я сюди зайшов, зала була напівпорожньою. Посміхнувшись у відповідь, я погодився. Підійшов кельнер, і ми обидва замовили бренді.

– Мене звати Карл фон Ріцц, – сказав після цього незнайомець.

– Франц фон Зоммерштайн, – представився я у відповідь.

І хоч цей фон Ріцц приязно до мене всміхався, я не відчув жодного бажання починати з ним бесіду. Насамперед, через його очі, які здалися мені порожніми і холодними, як дві нори. І хоч якою неґречною видавалася б моя поведінка, я відвернувся, щоб далі слухати піаніста. Утім, цей добродій уперто не бажав втрачати співрозмовника.

– Бачу, вас зацікавив цей музикант? – запитав він.

Я знизав плечима і підніс до рота сигару. Такий рух дозволив мені не відповідати словами. Будь-хто зрозумів би, що я не налаштований на розмову, проте фон Ріцц, схоже, був не таким.

– Я лишень хотів з вами погодитись, що отой піаніст направду майстровитий.

Мій співрозмовник ще ширше посміхнувся, від чого його обличчя здалося мені штучним і схожим на карнавальну маску.

– Знаєте, він працює тут сім днів на тиждень, з п’ятої вечора і до другої ночі. Без жодних вакацій… До того ж за мізерну платню. Бідака.

– Чому? – запитав я.

Чоловік з маскою замість обличчя зреагував на моє запитання так рвучко, ніби хотів сказати: «Чорт забирай! А я вже почав думати, що ти занімів!»

– Хтозна, – відповів натомість фон Ріцц, – «…лишайте сподівання всі, хто входить».

– Ви любите Данте? – щиро здивувався я.

– Ні, дорогий Франце, це ви його любите, – несподівано промовив той і підвівся з-за столу. – Не буду заважати, – додав він, кладучи на стіл десять крейцерів за склянку бренді, хоч навіть не торкнувся до неї, – мої покої вже, мабуть, приготували. Тож мені час. Радий був знайомству.

Я раптом відчув докори сумління за те, що спровадив співрозмовника так швидко, тому також схопився з-за столу і протягнув йому на прощання руку, запевнивши при цьому, що наше знайомство і для мене справжній скарб. Він потис її, і я відчув, що його рука холодна, мов крига. Отже, через мою неприязнь він навіть не встиг зігрітися як слід.

Відійшовши на кілька кроків, фон Ріцц раптом озвався знову:

– І, дорогий Франце, замовте ще одну склянку…

Я мимоволі поглянув на бренді, що лишилось на столі неторканим.

– Ні, – хитнув головою Карл, – цього він пити не буде.

Я не знав, про кого йшлося, але одразу ж нагадалося інше моє здивування. Як, чорт забирай, він дізнався, що я займаюся творчістю Данте? І що мала б означати цитата з напису на брамі пекла «…лишайте сподівання всі, хто входить»?

Я відчув, що цього вечора мені нескоро захочеться спати, тому замовив собі каву з вершками. Бренді трохи вдарило в голову, і кава була найкращим засобом, щоб привести себе до тями. До того ж, я був віденцем, а віденці п’ють каву частіше, ніж немовля смокче материнські груди.

Доки готувалась моя кава, я вирішив прогулятися терасою. Випите породило в мені приязнь до всього навколо. Тепер уже я був готовий розпочати бесіду з першим-ліпшим, але на терасі не виявилось ані душі. В мене закралася підозра, що це через собачий холод, який панував тут і кілька хвилин здавався мені просто приємною прохолодою.

Над горизонтом почав сходити велетенський червоний місяць. Поява його затримала мене на терасі ще на кілька секунд. Я знову подумав про піаніста, який працює тут без вихідних за мізерні гроші. Мені захотілося почути «Claire de lune» Дебюссі, і я готовий був залишити музиканту цілу крону, якщо він це зіграє. З таким наміром я повернувся в зал для постояльців.

Місце біля рояля було порожнім, натомість хтось знову сидів за моїм столиком. Це був огрядний чоловік, одягнений у сюртук, який нещадно стискав йому живіт і груди. Лівою рукою незнайомець важко обперся на стіл, і той, здавалось, тримався з останніх сил, щоб не тріснути під його натиском.

Я вирішив бути приязнішим цього разу, хоча такий розвиток подій видавався мені щонайменше дивним. Щойно я наблизився, як товстун звівся і вгледівся мені в обличчя.

– Про що ви з ним говорили? – різко запитав він.

– З ким? – здивовано перепитав я.

– З тим, хто сидів ось на цьому місці.

Тут він тицьнув пальцем на стілець, який щойно тримав його самого.

– Ви маєте на увазі фон Ріцца?

– Авжеж, того сучого сина!

Я роззирнувся довкола, аби пересвідчитись, що цього не чує сам фон Ріцц, а потім запропонував новому співрозмовнику випити бренді. Трохи заспокоївшись, товстун кивнув на знак згоди і дістав з кишені хустину. Нею він витер з обличчя піт і потягнувся до склянки, поруч з якою все ще лежали десять крейцерів.

– Стривайте, – зупинився раптом незнайомець, – це його вино?

Я відповів, що так. Тоді чоловік спересердя жбурнув склянку на підлогу. Вона розлетілась на друзки, лишивши мокру безформну пляму.

Я покликав кельнера і заплатив за збиток. Після цього знову попросив принести випити. Незнайомець нарешті заспокоївся.

– Даруйте мою гарячкуватість, – промовив він, знову втираючи хустинкою обличчя, – проте можу вас запевнити, що маю підстави для такої поведінки. Якщо тільки у вас вистачить терпіння вислухати мою розповідь…

Я запевнив його, що сьогодні терпіння – це моя головна чеснота, і приготувався слухати.

– Мене звати Петер Браух, я піаніст, якого ви щойно слухали, – почав товстун, і я не стримався, щоб не поплескати його по плечі.

Мовби не помітивши цього жесту, музикант продовжив:

– Два роки тому у Відні я грав щовечора у розкішній ресторації, куди часто заходили багаті та впливові люди. У той час я мав усе, про що міг мріяти: славу, гроші, талант… Та найголовніше – зі мною була моя Жаннет. Ми щойно побралися і не могли довго бути одне без одного, тому вона часто приходила в цю ресторацію, чекаючи, доки я звільнюся. Моя красуня годинами не зводила з мене очей, мов приворожена. А іноді вона співала під мій акомпанемент. У неї було неперевершене меццо-сопрано. Скажу вам, мій друже, що тоді на мене дивитися було приємніше, аніж зараз. Хоча б тому, що я носив втричі вужчий одяг, аніж тепер… Словом, я був на вершині свого щастя. Як, мабуть, ви зараз…

Я скромно знизав плечима, пригадавши подумки, що справи мої зараз дійсно йдуть непогано. Кілька моїх останніх публікацій мали шалений успіх серед науковців. Після цього, як з рога достатку, посипалися запрошення провести курс лекцій у різних університетах і наукових товариствах імперії. Після Зальцбурга я повинен був відправитись до Будапешта, а звідти – до Праги.

– Все змінилося, коли одного вечора з’явився він, – продовжив Петер, вихиливши одразу півсклянки щойно принесеного бренді, – високий, самовпевнений, багатий, як сам дідько, негідник на ім’я Карл фон Ріцц. Він особисто підійшов до мене, приязно посміхнувся і повідомив, що за тиждень влаштовує прийом у своїй резиденції на Раймондштрасе і хотів би запросити нас із Жаннет розважити гостей. Після цього він назвав платню, яка була надзвичайно щедрою. Звісно ж, я погодився, не знаючи, як гірко пошкодую про це незабаром…

За тиждень, відпрацювавши, як і було домовлено, на Раймондштрасе, ми повернулись додому, і я одразу помітив, що з моєю Жаннет щось не так. Вона стала мовчазною, нервовою і, здавалось, в якийсь момент почала мене ненавидіти. Так тривало тиждень, другий, а через місяць Жаннет мене покинула. Згодом я дізнався, що вона стала коханкою того проклятущого фон Ріцца.

Не буду описувати всього, що пережив… Спершу я намагався переконати його, потім погрожував, потім благав, та все виявилось марним… Але найгірше я дізнався згодом: Жаннет була вагітною, коли мене покинула. Коли народилась дитина, моя дитина, мені навіть не дозволили на неї поглянути. Служниця дому тільки потайки повідомила, що це був хлопчик.

Та все ж, я мусив якось існувати і тому продовжував грати щовечора в тій самій ресторації. Утім, уже тоді я почав потроху заглядати в чарку. З часом це стало моєю звичкою і, коли я вже не міг сісти за свій інструмент тверезим, господар закладу вказав мені на двері.

Тоді я опам’ятався і почав шукати нову роботу. На щастя, мій талант залишився при мені, а в столиці було досить тих, хто його цінував. Я швидко отримав місце викладача музики в консерваторії, і робота мене цілковито поглинула. Я перестав пиячити і навіть забув про свою біду.

Аж ось одного дня, під час звітного концерту для імператорської комісії, я побачив серед глядачів фон Ріцца. Цей дідько сидів у залі і вдавав, що з задоволенням слухає музику. Я стримав свій гнів, хоча був готовим накинутись на нього і проткнути сучого сина своєю батутою.

Те, що імператорській комісії не сподобався концерт, мене чомусь не здивувало. Я знову почав пити і вдруге втратив роботу.

Після цього я влаштувався концертмейстером у театрі. Мені дуже хотілося, щоб тепер життя моє пішло правильним колом, але історія повторилася. Усі мої вистави зазнавали невдачі, і на кожну прем’єру неодмінно приходив фон Ріцц. Я намагався впіймати його, але він був невловимим. Як і личить дідькові…

З театру мене вигнали. Звісно, я продовжував відчайдушно пити, аж доки стало очевидним, що тут, у Відні, мені більше нічого робити. Я вирушив у провінцію, зупинявся у деяких місцях, але всюди за мною незмінно слідував фон Ріцц. Він з’являвся не одразу, через місяць, іноді – через два. Але завжди був передвісником моїх невдач.

І ось я влаштувався в цей готель. Щовечора я мушу розважати публіку, а мені за це платять менше, ніж хлопчиську, який чистить на стайні коней. Але вибору в мене немає… До того ж, погляньте, як я тепер виглядаю. Кому потрібна діжка з бренді за роялем?

І, як бачите, дорогий друже, я знову дочекався його…

Із цими словами Петер підвівся і поплентався до свого інструмента. За якусь мить у залі знову почулися звуки рояля.

Будучи вражений його історією, я востаннє на сьогодні закурив і допив рештки зі своєї склянки. Уже збираючись іти, помітив на столі невелику кольорову картку, якраз на тому місці, де сидів мій співрозмовник. Це виявилася зменшена копія картини Ієроніма Босха «Пекло», де був розіп’ятий на струнах музикант… Такою була його покара за насолоду музикою, життям і всім земним.

Спалося мені кепсько, до того ж серед ночі від випитого нестерпно розболілася голова. Я спустився до рецепції, запитати, чи немає у них чогось від головного болю, коли з подивом побачив унизу цілий натовп людей. Усі, хто там зібрався, жваво обговорювали якусь подію.

– Що сталося? – запитав я у якогось постояльця.

– Кажуть, музикант убив когось, – знизав плечима той, – ударив ножем у самісіньке серце… Кого вони тут, чорт забирай, наймають? Замість грати, він, бачте, кидається на чесних людей…

Я більше не слухав його балаканину. Забувши про біль, я повернувся в номер і став складати речі. Все, чого мені зараз хотілося, – це дочекатися ранку і залишити цей готель якнайшвидше…

У Зальцбурзі на мене чекав справжній успіх. Через місяць, прочитавши свої лекції, я став готуватися до подорожі в Будапешт. Спогади про недавні події геть стерлися з моєї пам’яті, аж ось одного дня консьєрж приніс мені візитку і повідомив, що один чоловік бажає зі мною зустрітися. Я взяв принесену картку, і на обличчі в мене виступив холодний піт. «Карл фон Ріцц», – прочитав я. Унизу олівцем було дописано: «Готель-замок посеред Альп».

Миттю накинувши на себе плащ, я запитав у спантеличеного консьєржа:

– Тут є чорний хід?

– Так, гер Зоммерштайн, – відповів той.

– Негайно виведіть мене ним звідси!

– Але той пан…

– І ні слова тому панові! Скажете, я виїхав напередодні невідомо куди.

– А ваші речі?

– Перешліть їх мені до Будапешта, але ні слова йому! Ні слова!..

Останній кунштюк[14]

– Послухайте, я ж не вас у цьому звинувачую…

Маленький вусатий чоловічок, убраний, як і всі присутні, в чорне, сказавши це, одразу ж спохопився, вочевидь відчувши, що висловився не зовсім тактовно. Зніяковіло опустивши очі, він додав:

– Тобто ви, я хочу сказати, зовсім не маєте підстав, аби картати себе за щось, що було б пов’язане зі смертю цього бідолахи.

Високий, років тридцяти п’яти чоловік, убраний у дорогий костюм «Редферн», схоже, виявився здивованим таким розвитком думки. Він спершу вдивився у співрозмовника, який підставив до споглядання свою вологу від дрібного дощу лисину, а потім у небіжчика. Той мирно лежав у відкритій труні, склавши на грудях бридкі жовтуваті руки. Схоже досі молодому чоловікові навіть на думку не спадало, що він у чомусь винен.

– Пане Арсене, я тільки хотів просити, щоб ви не переймалися його смертю, – знову озвався чоловічок.

– Я й не переймаюся, – відповів Арсен, відчувши, що тепер уже він бовкнув зайве.

– Але ж пан прийшов сюди і, щойно мене побачив, пригадується, сказав: «Пане директоре, мені шкода, що так сталося. Я знаю, померлий був вашим другом», – ображено сказав промоклий чоловічок.

– Так, але це не означає, що я почуваюся винним, – якомога делікатніше заперечив Арсен.

Розмова на цьому урвалася, залишивши в кожного із співрозмовників неприємний осадок у душі. Арсен звів очі до сірого непривітного неба, звідкіля на старе кладовище невпинно сіявся дощ, а потім укотре обвів поглядом решту присутніх. Це були діти і двоє дорослих карликів. Окремо від усіх стовбичив малолітній переросток, вищий від Арсена на цілу голову. Неважко було впізнати в цій братії циркову трупу. Стоячи над виритою ямою, всі чекали панотця, хоч той, мабуть, не надто поспішав за такої погоди.

Арсен дістав з кишені шовкову хустину і втер нею змокріле чоло. Потім склав її таким чином, щоб назовні опинились вишиті літери «SP», і сховав назад. Ці дві літери означали «Sanatorium Potockiego», знаменитий заклад, куди з’їжджалися аристократи з усієї Австро-Угорщини лікувати водами зіпсоване розкошами здоров’я. Саме для того, аби розважити їх, молодому розпоряднику ясновельможний пан граф Потоцький велів розшукати циркову трупу. На щастя, в Дрогобичі, дорогою до Львова, зупинився цирк і, щойно про це дізнавшись, розпорядник надіслав їм запрошення. Директор, звісно, радо погодився, і запросив Арсена відвідати їх та вибрати підходящі номери.

Того ж вечора, не зволікаючи, розпорядник подався на оглядини. Біля шатра його зустріли карлики в якихось дивакуватих східних костюмах і провели всередину. Там уже чекав директор, одягнений у блискучу сорочку і плащ. У руках він тримав довгу тростину, якою час від часу поправляв на голові дещо завеликий для неї старомодний циліндр. Запросивши гостя сісти, директор ґречно запитав, чи не втомився той з дороги і чи готовий до споглядання. Арсен відповів ствердно, мовляв, дорога була зовсім короткою і не втомила його. Тоді артист вклонився і рушив від нього до центру шатра, де було облаштовано щось на зразок циркового манежу.

– Доброго вечора, дорогі пані та панове! – загукав звідти директор, мовби окрім Арсена та карликів, що розпалювали в цей час два світильники, тут знаходились ще зо двісті чоловік, – циркова трупа Ройсмана, відома в усіх куточках імперії, від Будапешта до Кракова, від Львова до Відня, щиросердно вітає вас і запрошує вмоститись якнайзручніше. Ще б пак! Адже одного разу в столиці циркову трупу Ройсмана побачив сам цісар, коли проїжджав повз нас! Ясновельможний Франц Йосиф навіть смикнув при цьому вусом, що означало неабияке схвалення… – Останнє він промовив значно тихіше, мовби йшлося про щось аж надто інтимне.

Коли привітання закінчилося, карлики, що вже впоралися зі світильниками, добули звідкілясь мідну трубу і барабан. Трохи прилаштувавшись один до одного, вони заграли урочистий марш, під який на манеж вибігли з десяток яскраво вбраних артистів, а слідом за ними і могутній переросток в античному костюмі. Пройшовши красивою ходою два привітальних кола, вони знову сховалися за лаштунки.

Пан Ройсман оголосив перший номер. Дівчинка років шести-семи демонструвала якусь надприродну пластичність. Здавалося, що в неї зовсім відсутні кістки, або ж природа створила їх з каучуку чи, принаймні, з чогось, що гнулося не гірше. Не стримавшись, Арсен зааплодував так гаряче, що маленьке диво, завершивши свій номер, густо зашарілося і, вклонившись, побігло за лаштунки.

Наступними були гімнастки. Трохи старші за дівчинку-каучук, вони виконували свій номер по-дорослому впевнено і жіночно. Після них, поки карлики міняли реквізит, на манеж вибігли двоє малих клоунів, що добряче потішили свого єдиного глядача, якщо не сказати, розсмішили до сліз. Потім переросток-силач згинав і розгинав підкови, маленький факір видихав вогонь і ходив по палаючому склу, однак після нього несподівано нависла пауза.

Директор вибачився і побіг за лаштунки. За хвилину він повернувся трохи розчервонілий, на ходу оголошуючи виступ чародія.

Арсен, що понад усе полюбляв такі речі, затамував подих, чекаючи нової атракції. Утім, цього разу його охопило розчарування. На сцену вийшов сухий, паскудно підрум’янений дідок, котрого вкрай важко було запідозрити в приналежності до цього мистецтва. Охочіше вірилось, що цей добродій просто випадковий перехожий, котрому не сиділося вдома. І хоч його кунштюки з видобуванням живого півня з кишені і грошей з Арсенового черевика виглядали цікаво, проте чародій робив це так спроквола, що викликав до себе тільки жаль. Його номер був останній, і конферансьє завершив виставу.

Карлики заходились гасити світильники, аби не палити зайвий гас, і в шатрі запанував напівморок. Рухаючись на голос директора, який дякував дітям і пропонував іти відпочивати, Арсен невдовзі порівнявся з його темною фігурою. Взявши пана Ройсмана під руку, розпорядник запропонував вийти назовні, де було трохи світліше.

– І якої думки пан про мою трупу? – весело запитав директор. Сам він іскрився від щастя.

– Я залюбки візьму всіх, окрім двох ваших артистів. – Гість одразу перейшов до справи.

– Он як?

– По-перше, я не можу запросити до нашого санаторія хлопчика-факіра, – почав Арсен.

– Mon Dieu! Porquoi? – вжахнувся пан Ройсман. – Він вам не сподобався? Адже саме цей номер побачив колись у Відні Його Величність імператор і смикнув вусом на знак…

– Навпаки, пане директоре, – якомога лагідніше заперечив розпорядник, – дуже сподобався. Я навіть вважаю, що далеко не кожен дорослий артист володіє схожою майстерністю і може мати таку ж сміливість, як ваш вихованець, а проте… Як би це сказати… У нашому санаторії, прошу пана, лікуються чимало аристократичних матерів, які мають дітей такого ж віку. Уявіть їхній розпач, коли хлопчик ляже на палаюче скло. Відверто кажучи, я за них побоююсь.

– Він ще вміє ковтати кинджали!

– Ніяких кинджалів.

– А ходити по мотузці?

– Тільки якщо не дуже високо.

– Не більше трьох аршинів від землі!

– Не більше двох.

– Згода.

Директор важко зітхнув і витер долонею чоло. Складалося враження, що він погодився, аби на цілий аршин вкоротили його самого.

– А що ж по-друге? – раптом схаменувся пан Ройсман, згадавши, що рано переводити дух. – Хто ще заслужив панську немилість?

Арсенові його тон здався кумедним, і він ледве стримав посмішку.

– Гадаю, ви розумієте, що буде йтися про вашого чародія, – якомога серйозніше сказав гість.

Директор зреагував на диво спокійно. Опустивши голову, він тільки тихо промовив:

– Генріх – мій давній друг. Колись він був неперевершеним у своїй справі.

– Вочевидь це було колись, – безжально відрубав Арсен, – а тепер він виглядає поруч з цими дітьми щонайменше смішно.

Арсен чітко дав зрозуміти, що з цього приводу торгуватись не збирається. Сховавши руку в кишеню, розпорядник дістав звідти пачку новеньких віденських крон.

– Це завдаток, пане Ройсмане, – сказав він, – решту отримаєте за три тижні після вистави. Сподіваюсь, ви не підведете мене?

– Можете мати спокій, – трохи повеселішав директор.

На цьому вони й попрощались. За три тижні, як і було домовлено, циркова трупа Ройсмана прибула в «Sanatorium Potockiego».

Публіка була в захваті. Вона аплодувала і жбурляла монети маленьким артистам просто на манеж. Та найбільше тішився такому успіхові молодий розпорядник, який міг тепер сподіватися на особливу подяку вельможного пана графа Потоцького.

Після вистави, коли Арсен приніс за лаштунки решту обіцяної платні директору, пан Ройсман, мовби між іншим, зауважив:

– А ви знаєте, Генріх, той чародій, нещодавно помер…

Молодого чоловіка ця звістка несподівано сильно вразила. Важко зітхнувши, він промовив:

– Пане директоре, мені шкода, що так сталося. Я знаю, померлий був вашим другом.

– Нічого, не переймайтесь, – відповів той, – ви мали рацію, він таки смішно виглядав…

– Я прийду на похорон, – пообіцяв Арсен.

Попрощавшись, він з препаскудним настроєм вирушив додому.

На цвинтарі нарешті дочекалися панотця. Той поспіхом відправив заупокійну і, розгорнувши діряву парасолю, поспішив разом зі служкою кудись у затишніше місце. Арсен знову залишився в тому ж товаристві, що і раніше. Щоправда, тепер робота закипіла. Переросток опустив на труну віко, і карлики взялися забивати цвяхи. Коли це було зроблено, всі гуртом заходились тягнути домовину до ями. Тієї самої миті кожен, хто її торкнувся, завмерли і здивовано витріщились один на одного.

– Що за чорт, – промовив директор, – Генріх точно важив не менше ста фунтів, а тепер я можу сам підняти його разом з труною.

Як доказ, він обхопив домовину руками і без жодних труднощів підняв її перед собою. Коли вона опинилась знову на землі, пан Ройсман скидався на божевільного. Капелюх, що злетів йому з голови, випустив на волю розкуйовджені залишки волосся, а на обличчі з’явилася трохи дурнувата посмішка, що, здавалось, от-от переросте в регіт. Глянувши на карликів, він наказав їм знову зірвати з труни віко. Ті неохоче підкорились. Коли останнього цвяха було витягнуто, директор довго не наважувався до дії. Аж тут він рвучко відкрив домовину! Всередині не було ані померлого Генріха, ані будь-якого іншого мерця. Там сидів тільки сірий, до смерті переляканий кролик, саме такий, якого чародії витягають з капелюха. І тут пан Ройсман нарешті затрясся від реготу.

– Його останній кунштюк! – ледве дихаючи, сказав директор.

Він ухопив кролика за вуха і зазирнув у його жовтуваті, повні страху очі. Ще довго тримаючи бідолашну тварину перед собою, він говорив їй усілякі дурниці про Генріха. Трупа почала розходитись, і тільки Арсен, як заворожений, не міг зрушити з місця, щоб залишити, як і всі, пана Ройсмана з його співрозмовником наодинці.

Невдовзі цирк подався геть з Дрогобича, а справи в молодого розпорядника пішли вгору. Вельможний граф Потоцький не боявся залишати на нього всі справи в санаторії, і звичайно ж, залюбки доручав йому розважити чим-небудь гостей. От тільки циркових артистів Арсен більше ніколи не запрошував. Навіть якщо просив про це сам вельможний граф.

Ігри Честі

Графиня Сенявська ніяк не могла впоратись зі своїм хвилюванням. Вийшовши з карети, жінка відчула, як осінній вітер дихнув їй в мокре від поту чоло. Стрепенувшись, вона закрилась від цього подиху рукою, але рукавичка була також холодною. Та понад усе докучав незрозумілий страх. Поруч стояло четверо відданих охоронців, проте це її не заспокоювало. Один з них тримав у руці запалений ліхтар, що сяк-так виборював у ночі невеликий тьмяний простір довкола себе. Чувся їдкий запах олії і нагрітого скла.

– Ти зі мною, – коротко наказала пані Сенявська охоронцеві з ліхтарем, – решта лишайтеся тут і чекайте.

Чоловіки вклонились. І той, що отримав наказ супроводжувати господиню, подав їй руку. Жінка сперлась на неї, і вони обережно рушили кривою стежкою вниз.

Стежка вела до одинокого заїжджого двору, що миготів у темряві двома примруженими вікнами, які звіддаля скидалися на чиїсь уважні очі. Підійшовши ближче, графиня та її охоронець зупинилися.

– Зайди всередину і запитай у господаря, чи є серед постояльців чоловік, який називає себе Острожанин, – наказала жінка.

Охоронець кивнув, залишив їй ліхтар і подався виконувати доручення. За кілька хвилин він повернувся, повідомивши, що такий чоловік справді прибув сюди годину тому і сидить за столом, праворуч від вхідних дверей. Графиню чомусь вразила ця звістка, мовби не для зустрічі з ним вона наважилася на нічну подорож сюди аж зі Львова.

Утім, жінка рішуче простягнула йому ліхтар, знову подала руку, й охоронець провів її у невелике затхле приміщення, де сиділи ті, хто зупинився тут на ніч. Хтось пиячив, хтось грав у карти, а комусь просто хотілося потеревенити, щоб убити час. Графиня Сенявська глянула праворуч, де виднілася темна чоловіча постать за порожнім столом. Власне тому, що прибулий не замовив навіть кварти пива, розсудливий господар не приніс йому свічку. Охоронець поставив перед ним ліхтар. Світло вихопило з темряви худорляве обличчя з коротко підстриженою бородою чоловіка років сорока. Очі його були заплющені, здавалось, він спав і вирішив прокинутись тільки тоді, коли до нього звернулись.

– Вітаю вас, пане… Острожанин, – мовила графиня.

Голос її був твердим, і ніщо не виказало недавнього хвилювання.

Чоловік розплющив очі, неквапно підвівся і, вклонившись, знову сів на лаву.

– Я не знаю вашого справжнього імені, – вела далі жінка, – якщо назвете його, я буду звертатись до вас, як належить. Той, хто спланував нашу зустріч, називав вас Острожанином.

– Не переймайтесь цим, вашмосць, – відповів той, – більшість називають мене саме так. До того ж, я справді з Острога.

Голос його був дещо хриплуватий, і в ньому вчувалася якась затаєна іронія. Це трохи дратувало, проте графиня Сенявська вдала, що цього не помітила. Нічого іншого їй не лишалося. Зрештою, вона сама хотіла зустрітися із цим чоловіком.

Усміхнувшись у відповідь, жінка сіла навпроти, впівоберта до співрозмовника. Після короткої паузи вона зробила знак охоронцеві відійти подалі. Коли той опинився за кілька добрих кроків від них і підсів до картярів, не втрачаючи, втім, з виду своєї господині, графиня промовила:

– Наш спільний друг, про якого я вже згадувала, говорив, що ви майстер шермерки[15]… Це правда?

Чоловік усміхнувся. Навіть крізь вуаль було помітно, що графиня Сенявська – надзвичайно гарна жінка, і він на мить затримався з відповіддю, намагаючись домалювати в уяві риси, яких не розглядів. І хоч погляд його зовсім не виказував такого зацікавлення, графиня це відчула. Безперечно, тепер ця розмова мала б піти по-іншому. Проте Острожанин відповів з такою ж холодною байдужістю:

– Полковник сам непогано знається на цій справі, тож дозволю собі з ним погодитись.

– Точніше, він сказав, що ніхто у всій Речі Посполитій не володіє шаблею краще за вас, – мовила жінка, дещо здивована його тоном.

– Гадаю, знайдуться двоє-троє, хто заперечить вашій милості.

– І в такої славетної людини ані титулу, ані звання, ані навіть імені? – щиро здивувалась пані Сенявська.

– Я знаний і титулований посеред лицарів, ваша милосте. Мені сповна цього вистачає. Все інше мене цікавить мало, – пояснив той.

Графиня усміхнулась.

– У наш час рідко можна почути таку відповідь, навіть від чоловіка, – промовила вона.

– Але мене цікавить золото, ваша милосте, – зазначив Острожанин, – і таку відповідь можна почути на кожному кроці. Я тут не виняток…

– Що ж, пане Острожанин, саме для цього я сюди прийшла. Запропонувати грошей в обмін на вашу майстерність, – сказала графиня.

– Моя шабля до ваших послуг, – коротко відповів той.

Чоловік, здавалось, втішився, що розмова почала набувати ділового характеру.

– Пані потрібен надійний охоронець? – запитав він, кинувши презирливий погляд у бік того, хто сидів неподалік.

– Ні, – заперечила жінка, – мені потрібен хтось, хто відстояв би мою честь.

Острожанин, не встаючи, вклонився.

– Хтось, хто помстився би за образу, – уточнила графиня.

Чоловік нахмурився. Він потер чоло і, відвернувши погляд убік, важко зітхнув, мовби вже шкодуючи, що подолав такий довгий шлях з Острога даремно. Коли він знову поглянув на графиню, в очах його світилися жаль і розчарування.

– Ваша милосте, – почав він, – я фехтувальник, а не вбивця. Якщо вам потрібна смерть кого-небудь, знайдіть майстра цього ремесла.

– Я не сказала, що мені потрібна його смерть, – відповіла графиня, – я сказала, що мені потрібна помста.

У голосі жінки відчувалася така владність, що Острожанин замовк і схилив голову.

– Вийдемо на вулицю, – наказала вона, простягнувши йому руку.

Вони підвелися і рушили до дверей. Охоронець негайно подався слідом.

– Той чоловік лицар, як і ви, – сказала графиня, коли вони опинилися на вулиці, – і понад усе кохається у мистецтві бою. У шаблі вся його честь і гонор… Я хочу, щоб він зазнав поразки на очах у друзів, слуг, на очах у кожного, хто опиниться поруч у ту мить. Тільки тоді цей негідник відчує те, що відчуваю зараз я.

Вітер шарпнув вуаль і відкрив обличчя графині Сенявської. Острожанину здалося, що він побачив там дрібні блискучі сльози. Жінка справді відвернулася. На мить запанувала тиша.

– Ви сказали, що він кохається у мистецтві бою, – озвався нарешті чоловік, – у такому разі ваш кривдник може мене знати.

Графиня рішуче похитала головою.

– Він чужоземець. До того ж, є інша причина, чому я можу стверджувати, що ви незнайомі… Я звіщу вам, де і коли він буде зі своїм почтом. Вибравши слушний момент, ви підійдете і кинете йому виклик. Бачите, я не вимагаю вбивства… Якщо захочете, подаруєте йому життя.

– А після цього мене любісінько схоплять, – усміхнувся Острожанин.

– Це буде таке місце, де рідко з’являється сторожа або гайдуки, – запевнила жінка.

– А його слуги?

– Хіба лицарські правила не говорять, що переможець може вільно піти? Щоправда, потім вам доведеться покинути Річ Посполиту якнайшвидше. Я дам достатньо грошей, щоб ви змогли розпочати нове життя деінде.

Острожанин здивовано глянув на неї. Отже, йдеться про велику суму грошей! Що ж тоді накоїв той чоловік? Він намагався здогадатись, уважно стежачи за графинею, прислухаючись до її голосу, однак темрява ховала всі таємниці, а безпомічний ліхтар не здатен був їх відкрити.

– Дайте відповідь, – радше попросила, аніж наказала пані Сенявська.

Фехтувальник вирішив покинути дурниці, які його не обходили, і запитав:

– Яку докладно суму я отримаю від вашої милості?

Не роздумуючи ані миті, жінка відповіла:

– Двадцять дукатів, десять з яких я готова заплатити просто зараз, якщо ви готові взятися за цю справу.

Острожанин застогнав, ніби хтось з усієї сили вдарив його в живіт. Потім здавлено пробурмотів щось на зразок «Сто цвяхів мені в дупу!» і важко видихнув повітря.

– То ви згодні? – трохи знервовано запитала графиня.

– Рани Христові! – вигукнув той. – Звичайно я згоден! За такі гроші…

– Тихше, – обірвала його пані Сенявська.

– Давайте мій завдаток, і завтра я зганьблю цього негідника на очах у цілого міста, – натхненно мовив чоловік.

– Не називайте його так, – сказала жінка, – не вам вирішувати, хто він.

Острожанин покірно вклонився. Графиня подала знак охоронцеві, і той, підступивши до них, простягнув Острожанину шкіряний капшук. Фехтувальник з приємністю відчув його важкість.

– На ранок вирушайте до Львова, – продовжила пані Сенявська, – у кам’яниці Абреківській, на Краківській вулиці, мої слуги винайняли для вас кімнатку на ім’я Теодора Белея. Назвіться цим ім’ям і чекайте звістки від мене.

– Як накажете, вашмосць, – відповів той.

Запала мовчанка, під час якої графиня уважно дивилася на Острожанина, мовби хотіла зайвий раз впевнитися, що не помилилась у своєму виборі. Раптом вона посміхнулась і простягнула йому руку. Чоловік припав на коліно і поцілував мокру від нічної вологості рукавичку.

– Добраніч, Теодоре, – промовила вона, – відтепер я називатиму вас так.

– Як завгодно вашій милості, – відповів той.

– Надіюсь на вас, – сказала жінка і рушила до карети.

– Я не підведу вас, моя пані! – гукнув услід їй Острожанин.

Уранці чоловік виконав усе, що було наказано. Заплативши господарю за ночівлю, він вирушив до Львова і поселився у вказаному місці, на Краківській. Дорогою він безупинно повторював своє нове ім’я, аби не забути. Врешті-решт воно йому так сподобалось, що в майстерні кравців він замовив собі новий плащ, звелівши вишити на ньому дві срібні літери TБ. Після цього, усвідомивши нарешті, що грошей вистачить на все, новоявлений Теодор Белей подався в будинок насолод, де вибрав собі найдорожчу повію, яка, за словами управительки, ніколи не мала справи з селюками, найманцями, торговцями та іншою наволоччю. Дівчина так йому сподобалась, що він пообіцяв їй прийти наступного дня, а управительці дав півдуката, щоб та не пропонувала її іншим відвідувачам. Утім, до наступного дня Теодор не дочекався, і Магда була знову його ще до настання півночі. Ледве наситившись її розкішним тілом, чоловік кілька хвилин переводив подих, а потім, як завжди, почав збиратися.

Магда лежала, закинувши руки за голову, від чого перса її розпливлись і тільки великі стиглі соски дивилися в стелю.

– Де тебе тримали, чоловіче? – запитала вона стомленим голосом. – Або ти зроду кобіти не бачив… Я тепер не знаю, коли ноги зведу.

– А ти не зводь, – відповів Острожанин, – лежи так до завтра.

– Ти й на завтра нікого до мене не підпустиш? – усміхнулась дівчина.

– І завтра, і післязавтра ти будеш тільки моя.

– Скурвий ти сину… – Магда знеможено повернулась на бік, і пасма русого волосся сховало її обличчя.

– А ти вже хотіла б когось іншого? – єхидно усміхнувся Белей.

– Рано чи пізно доведеться. Кому яке діло, чого я хочу…

– Може, й не доведеться, – мовив Острожанин, пристібаючи шаблю.

– А ти що, мене заміж візьмеш?

Магда сіла на ліжку, і перса її повисли донизу. Волосся все ще закривало обличчя. Такою вона була зовсім негарною.

– Ляж, – наказав їй чоловік.

– Мені зимно…

Теодор накрив її ковдрою і сів на край ліжка.

– Скажи мені краще одне, – мовив чоловік, – чи знаєш ти щось про графиню Сенявську?

– Така ж курва, як і я, – пирснула зо сміху Магда, – тільки вона шляхтянка, а шляхтянок так не називають… Доки чоловік її десь у мадярах б’є турків, вона тут дарма часу не гає. Звісно, не її обирають, а вона собі обирає мужів для утіх. Це все шляхта, достойники, най’го шляк трафить. Подейкують, що навіть король побував у її ліжку…

– І все місто про це знає? – здивувався Острожанин.

– Чому ж усе місто? Такі, як я знають… Я й про тебе дещо вивідала.

Магда вкотре відкинула з обличчя розпатлане волосся і хитро всміхнулась.

– Ну-ну, кажи.

Чоловік несподівано байдуже поглянув на неї.

– Кажуть, ніхто в цілій Жечі не б’ється на шаблях краще за тебе, любасику…

– Побачимо, – відповів той.

Десь глибоко всередині йому було приємно таке чути від неї. І ще йому хотілося до неї повернутись. Точніше, хотілося повертатись щоразу до тієї самої жінки. Хай навіть до Магди… І, принаймні, тепер, доки в нього є гроші, ніхто інший не торкнеться її.

Йдучи до свого помешкання, Острожанин задумався над чутками, які передала йому Магда. Отже, графиню образив хтось з її коханців. Образив так сильно, що вона не пошкодувала величезної суми грошей, аби йому помститися. І помста ця, слід визнати, страшна для того, хто цінує гонор шаблі… А цінувати гонор шаблі може тільки справжній майстер поєдинку. Хто ж це, в біса, такий?…

Біля брами виднілася чиясь постать. Острожанин завбачливо зупинився за кілька кроків і поклав руку на ефес шаблі.

– Пане Белей, – почулося з темряви, – мене послала до вас її милість, графиня…

«Чудово, – подумалось Острожанину, – тепер усе з’ясується».

Незнайомець підійшов до нього й, озирнувшись довкола, промовив:

– Завтра на дорозі поряд з костелом Святого Лаврентія між десятою вечора і північчю проїде загін вершників. Посеред них, імовірно в центрі, буде шляхтич у мадярському костюмі… Це той, про кого мовила вам графиня… Добраніч, вашмосць.

Сказавши це, посланець уклонився і зник у темряві. Острожанин неспішно піднявся до свого помешкання і, запаливши свічку, сів до столу. Знявши рукавиці, він підсунув до себе каламар, перо і аркуш паперу. Чоловік написав кілька незграбних рядків і, дочекавшись, поки висохне чорнило, склав папір учетверо. Завтра вранці господар дому передасть його в будинок розпусти разом із грішми.

Увесь наступний день Острожанин шукав собі доброго коня. Тільки під вечір у торговців мультян він виторгував за підходящу ціну сильного молодого жеребця. Залишалось кілька годин, і фехтувальник вирушив на місце, де мала б відбутися зустріч. Швидко смерклося, і невдовзі все довкола заполонила густа темрява, крізь яку проривався колючий вітер. Насувалася гроза.

«А що як розпочнеться дощ, і вони передумають? – подумалось йому. – Або вирушать іншою дорогою?…»

Проте негода не квапилась. А за годину-півтори в темряві замиготіли ліхтарі. За мить вже можна було роздивитися силуети вершників.

Острожанин легенько вколов шпорами коня і виїхав уперед, ставши поперек вузької дороги. Загін зупинився. Коні затупотіли на місці, а хтось з людей нетерпляче крикнув:

– Геть з дороги, дурню!

Проте чоловік не зрушив ані на крок.

– Геть з дороги, дурню! – повторив той самий голос. – Забирайся, бо знесу тобі зараз голову!

– Та я б залюбки, добродію, – відповів Острожанин, – але мій кінь не хоче рушати з місця. Бачте, я тільки сьогодні його купив у дурних мультян, чи… мадяр, уже й не пригадаю, і не встиг ще приборкати…

– Зараз я тобі покажу дурних мадяр!

З темряви на нього, тримаючи над головою шаблю, галопом понісся вершник. Острожанин ледве встиг розвернути коня назустріч і відхилитись убік. Ворожа зброя свиснула над вухом, але не зачепила його. В ту ж мить він різко крутнувся в сідлі, і потилиця нападника опинилася просто перед ним. Острожанин завдав удару швидко, проте легко і невимушено, мовби зберігаючи сили. Одразу ж на нього помчався інший вершник, утім, блокувавши удар, Теодор відповів блискавичним уколом, наче вправляючись у рапірі.

– Allj![16] – почувся наказ, і третій боєць зупинився на півдорозі, так і не приєднавшись до поєдинку.

Наперед гордовито виїхав вельможа в мадярському костюмі. Очевидно той, кому так хотіла помститися графиня Сенявська. Острожанин раптом відчув дивне хвилювання, ніби от-от має статися щось важливе і невідворотне в його житті. Мадяр довго вдивлявся в нього, мовби намагаючись розгадати наміри нічного незнайомця. Острожанину здалося, що на обличчі вельможі з’явилася крива презирлива посмішка.

– Ki vagy te?[17] – зверхньо запитав мадяр.

Не знаючи ані слова по-угорськи, Теодор відповів таким самим зверхнім мовчанням.

– Хто ти такий? – вельможа заговорив препаскудною польською.

– Простий собі мандрівець, – знизав плечима Белей.

– Чого траскаєш вар’ята? Зійди з дороги.

– Я вже казав тому добродію, – Теодор кивнув у темний простір позаду себе, – що мій кінь…

– До дідька коня! – випалив мадяр. – Геть звідси!

Однак Острожанин не зрушив ані на крок. До нього знову кинулося кілька вершників, проте угорець стримав їх владним жестом. Укотре змірявши суперника презирливим поглядом, він зіскочив з коня і вихопив шаблю.

– Злазь, – наказав він Теодору.

Тепер Белей скорився. Ставши на рівні ноги, він також дістав з-за пояса свою карабелу.[18]

– Мені шкода тебе, чоловіче, – крізь зуби процідив угорець, – але ти занадто мене розізлив, щоб я подарував тобі життя.

Мадяр виявився невисоким і коротконогим, проте з перших ударів стало зрозуміло, що він вправний боєць. Легко орудуючи зброєю, він змусив Теодора безперервно відступати, доки врешті не притиснув його до боку переляканого коня. Тут вельможа зупинився і зробив кілька кроків назад, дозволивши супернику перевести дух і повернутись у початкову позицію. Здавалось, так він хотів підкреслити свою перевагу в майстерності. Наступної миті він змінив тактику, давши Белею можливість атакувати. Однак відступаючи, завдавав дошкульних ударів у відповідь. Точнісінько вістрям шаблі мадяр кілька разів зачепив праву руку Острожанина. І чим більше той наступав, тим більше зазнавав дрібних колючих поранень, аж врешті змушений був зупинитись.

Вельможа засміявся і кілька разів змахнув шаблею, мовби для того, щоб як слід розім’яти зап’ястя. Його суперник стояв навпроти добряче розгублений і поранений, подумки проклинаючи свою жадібність, через яку погодився на сутичку з цим дідьком у мадярському одязі. Між тим, «дідько», поклавши ліву руку собі на пояс, знову наблизився на бойову відстань. «Треба щось вигадати, – подумалось Теодору, – інакше клятий угорець відлупцює мене, як школяра, а потім зітне голову…» Проте нічого кращого, як люто кинутись на ворога, Белей не придумав. Такий несподіваний натиск, утім, виявився дієвим – вельможа різко позадкував і навіть на мить втратив рівновагу. «Я дужчий! – радісно подумав Острожанин. – Ось у чому моя перевага…» Не даючи мадяру прийти до тями, він знову рішуче натиснув на нього, навіть не зважаючи на його болючі і небезпечні ріпости.[19] У такому ритмі бій затягнувся на добру чверть години. Теодор помітив, як сильно мадяр вибився із сил, хоча не дістав навіть подряпини, тоді як він сам спливав кров’ю. Вловивши підходящу мить, Белей вправно вхопив його за правий зап’ясток і рвучко прокрутив над собою. Мадяр застогнав від болю і розпластався на долівці. Його шабля впала поруч, проте Острожанин завбачливо наступив на її лезо. Чоловік не тямився від щастя. Ця перемога була п’янкіша за всі вина світу.

– «Петля»… – з болем у голосі мовив угорець. – Я знаю цю хитрість…

– «Петля», вашмосць, – сказав переможець, – і ви в неї втрапили…

Вершники, що досі мовчки за всім спостерігали, знову подалися вперед, але вельможа кволим жестом укотре їх стримав.

– Моє життя належить йому, – додав він.

– Ні, не мені, вашмосць, – заперечив Острожанин.

– Ви переможець, отже, вам…

– Не мені, – вдруге заперечив Белей.

– А кому ж, чорт забирай? – радше болісно, аніж роздратовано вигукнув переможений, поволі зводячись на ноги.

– Мені, ваша величносте! – почулося за спиною.

Та перш ніж Острожанин устиг озирнутись і, либонь, зрозуміти, що безсилий і переможений перед ним стоїть сам король, гримнув постріл, і куля звалила його з ніг.

– Мені належить ваше життя, Стефане, – промовила графиня Сенявська, опускаючи зброю, – я щойно тримала його в руках… І подарувала його вам назад, ваша величносте. Не забудьте про це!.. Ось покара за кожне слово, яким ви зранили мою гордість і моє серце!..

За мить вона і її охоронці зникли в темряві, мов примари, яким, кажуть, буває млосно перед грозою і вони починають біснуватися.

Король Стефан Баторій нахилився до чоловіка, якому щойно програв у чесному поєдинку, і перевірив його дихання. Острожанин був мертвий… Тоді він повернувся і рушив убік кам’яних сходів, що вели до костелу Антонія. Ступивши кілька кроків, він уздрів перед собою сірувату фігуру дівчини, що ридала, сидячи на сирому камінні.

– Ki vagy te? – запитав він у неї.

Проте Магда також не знала ані слова по-угорському, тому й далі плакала без упину… Вона чекала тут до останнього, зробила все, як просив у листі цей проклятущий Острожанин, який збаламутив її і дав управительці купу грошей, через які та просто випхала її з борделю.

Щоденник моря

Тепер я часто згадую цьогорічне спекотне літо, коли за цілковитою випадковістю потрапив до Криму. Військовий канцелярист у Києві помилково вписав моє ім’я до списку тих, кого відряджали в Алушту готувати тамтешню піхотну роту до візиту цілої плеяди генералів з Петербурга. Подейкували, що Алушту планував відвідати навіть сам імператор…

Завдання моє могло здаватися комусь простим, але той, хто бодай раз із таким стикався, чудово зрозуміє, наскільки важливою була моя місія. Генералам будь-якої армії недостатньо бачити рівний стрій солдат. Вони ще прагнуть чути піднесений марш і рівний барабанний бій. Як можна зрозуміти, я військовий диригент. Улітку 1898 року мені дали всього місяць, аби створити з двадцятьох солдат справжній військовий оркестр. Той, хто мав їхати до Криму із самого початку, зітхнув з полегшенням. А оскільки він був старший по званню, то мені не лишалося нічого, як збиратись у дорогу.

Відтоді вже минуло півроку, але жоден день не пройшов без того, щоб я не пригадав Алушту і ті події, які трапились зі мною біля моря. На додачу, одного дня я отримав поштою маленьку посилку, до якої був доданий короткий лист: «Андрію, це її щоденник. Я не можу більше його читати. Нехай залишається у тебе… Данило».

Прибувши тоді на місце, я одразу вирушив до штабу, який одночасно був квартирою командира, полковника Румеля. Постукавши в двері, я почув зсередини голос, який наказав заходити. Ступивши до кімнати, виструнчився, віддав честь і представився.

– Сідайте, майоре, – з якоюсь байдужістю проказав полковник, що виявився міцним бородатим чолов’ягою у розстебнутому мундирі, – хочете води? Спека диявольська…

Він узяв порожню склянку і, наповнивши її з глека, простягнув мені. Я подякував і з приємністю випив. Тим часом полковник швидко прочитав лист, який я привіз із собою.

– Нам справді потрібен диригент, – сказав він, – тому я дуже радий, що ви тут, бо роботи непочатий край. Але сьогодні відпочивайте, майоре. До роботи візьметесь завтра.

– Ваше благородіє, якщо дозволите, я хотів би поспілкуватися з музикантами сьогодні. У мене всього місяць, гаяти часу не можна.

Полковник схвально кивнув.

– Гаразд, але почекайте хоча б до вечора, коли буде не так спекотно. Зараз ви нічого від них не доб’єтесь.

– Так точно, – відповів я.

– Я би радо виділив для вас помічника, але так сталося, що з офіцерів тут – лише ми двоє, – мовив полковник, – тож ви другий після мене.

Я підвівся і виструнчився.

– Та припиніть ви, – засміявся Румель.

– Є ще офіцер у званні капітана, – продовжив полковник, – але він зараз під арештом.

Я всіляко намагався приховати свою цікавість, але, схоже, це мені не вдалося.

– У нас тут сталася вкрай неприємна подія, – неохоче пояснив Румель, – як ви знаєте, в Алушту віднедавна вирушають на відпочинок з усієї імперії. Мовляв, тутешнє повітря має цілющі якості… Так-от, два місяці тому прибула поважна родина з Харкова, Білявські. Дворяни, багачі… Ох, мать його…

Полковник раптом зітхнув так важко, мовби на плечі йому хтось опустив десятипудову брилу.

– Білявські прибули сюди зі своєю шістнадцятилітньою донькою. Та запала на нашого капітана, а тиждень тому загинула за загадкових обставин… Звісно, підозри найперше впали на нього, тому капітан і перебуває під арештом до з’ясування обставин.

– Нашого офіцера підозрюють у вбивстві? – запитав я.

– У вбивстві чи причетності до вбивства, – відмахнувся полковник, – однаково кепсько, погодьтесь…

Я погодився.

– Хоча сумніваюсь, що це він зіштовхнув її зі скелі, – додав Румель, – капітан Кравецький ловелас і пройдисвіт, але не вбивця. Найгірше, що цей бовдур мовчить і відмовляється будь-що розповідати слідчим.

– Ваше благородіє, я готовий поговорити з цим офіцером! Можливо, мені вдасться дізнатись подробиці, – вирвалось у мене.

– Займіться своїм оркестром, – різко відрубав полковник, – я хочу, щоб за місяць від них чулося щось пристойне, а не тільки матюччя.

– Слухаюсь!

– Вільно! Ідіть, майоре…

* * *

Щоденник Ніни Білявської

«5 червня 1898 року, Харків.

Лізо! Люба моя подруго, шкода, що зараз ти так далеко!.. Сьогодні моє серце переповнене радістю: за кілька тижнів я нарешті побачу море. Вперше в житті, Лізочко!..

Ми вирушаємо, щойно батько владнає свої справи, а мама підбере собі гардероб. Ти ж пам’ятаєш, Лізо, скільки їй усього потрібно?…

Мені наказано вивчити наперед десять сторінок французької і стільки ж математики, але мене це не засмучує. Я на все згодна, аби лише збулася моя мрія! Адже я з самого дитинства мрію про море!.. Завжди намагалась уявити, яке воно, як шумить, як хвилями накочується на берег, як лагідно торкається ніг. Лишилося зовсім трохи, Лізочко!..

А ще я мрію побачити корабель. Справжній великий корабель з велетенськими білими вітрилами, як у тому романі, що ми читали разом… Лізо, як мені тебе бракує! Іноді мені здається, що ця радість моя неповна. А неповна через те, що я не можу поділитися нею з тобою.

Пишу це все в щоденнику, бо не можу надіслати тобі листа. Батьки чомусь забороняють мені це робити. Мовляв, звідси не доходять листи до Франції… Але коли ми знову з тобою побачимось, я дам тобі все прочитати. Все-все, що тобі написала і ще напишу.

Мені хотілося б додати сюди деякі інші мої переживання і мрії, проте ще не час для них.

Ненадовго прощаюся, моя люба подруго!

Мушу вчити французьку.

Цілую.

Твоя Ніна».

* * *

Я залишив речі у своєму новому помешканні і вийшов прогулятися. Алушта виявилася маленьким чепурним містечком з вузькими вуличками, що тягнулися до моря. Одна з таких вивела мене на гору, до напівзруйнованої башти і поодиноких вцілілих стін давньої генуезької фортеці. Звідси виднілося море, і в полудень воно було яскравим до сліпоти. Позаду стояли розпечені кримські гори, врізаючись темними силуетами в густе розпечене повітря.

Стежкою з боку моря підіймався літній татарин, а позаду нього йшла молода дівчина. Чоловікові на вигляд було вже за п’ятдесят, а дівчині – не більше двадцяти. Обоє були одягнені в гарні татарські строї: чоловік мав шаровари, сорочку, а поверх неї оксамитовий ілик, підперезаний широким паском. На голові була червона феска. Дівчина мала багряну сукню, прикрашену алтином, а на голові чембер, з-під якого вибивалися дві коси.

Опинившись поруч, вони насторожено глянули на мене і навіть зупинилися. Зустрівшись з ними поглядом, я трохи розгубився, а потім спробував посміхнутись. Чоловік і дівчина несподівано відповіли мені тим самим. Спершу молода татарка блиснула білозубою посмішкою, а потім посміхнувся її супутник.

– Салям алейкум, – хриплувато проказав той і рушив повз мене далі швидше, ніж я встиг відповісти.

Дивлячись їм услід, я подумав про те, що ці люди мають досить причин остерігатись мого мундиру. Завжди пишався своєю службою, але тепер мені захотілося зняти із себе мундир і вдягнути звичайний цивільний одяг.

Трохи так постоявши, я спустився до моря, з приємністю відчуваючи на собі подих свіжого солонуватого бризу, який долинав звідти. Cтрашенно хотілося залізти в воду, проте довелося стриматись. При мені була шабля, і хоч берег був безлюдним, я побоювався лишати її на березі.

Пройшовши вздовж набережної, я повернув у розлогий тінистий гай. Щойно заховавшись від палючого полуденного сонця, сповільнив крок і небавом рушив мощеною доріжкою. Вона вивела мене до зграбного двоповерхового будиночка, поруч з яким височів грубезний столітній платан. Я вмостився під деревом, аби трохи перепочити, і несподівано для себе задрімав. Спав недовго, але встиг побачити сон. Мені наснилось, як на березі моря зібралось кілька сотень татар у святковому вбранні. Люди радісні, піднесені та азартні. Несподівано юрба зробила велике коло, і під запальні вигуки у центр вийшло двоє борців. Два мускулисті велетні, оперезані широкими кушаками. Вони привітались і міцно вхопили один одного за пояси, як велить традиція і правила їхнього бойового мистецтва. Я захоплено спостерігав за боротьбою, аж доки один з борців не переміг. Піднявши опонента над собою, він упав разом з ним на пісок, вклавши того на лопатки. Мені здалося, що від їхнього падіння довкола мене здійнялася курява, і я вже не чув, як молодь захоплено плескала переможцю. Пісок засіявся в очі і горло, не даючи дихати.

– Ви збіса незручно вмостились, добродію, – долинув до мене чийсь голос.

Я розплющив очі й одразу ж відчув, що моя голова відхилилась убік, впершись у плече щелепою. І сам я лежав скарлючений під платаном, мов Прометей, якого щойно покинув орел-печінкоїд. Від такого положення затерпла шия і занімів поперек. До того ж, в горлі пересохло і страшенно хотілося пити.

Я звівся на рівні ноги і поглянув у той бік, звідки чувся голос. На терасі будинку стояв молодий офіцер і палив цигарку.

– Добридень, – привітався він.

Я мляво відповів на привітання і заходився поправляти мундир.

– Чи не хочете свіжої води? – знову озвався до мене офіцер. – Спека диявольська.

Було б дурістю відмовитись.

– Якщо ваша ласка, – відповів я, облизавши пересохлі губи.

– Підіймайтеся сюди, – запросив чоловік.

Він загасив цигарку і рушив з тераси кудись у глибину кімнати. Я зайшов у будинок, опинившись спочатку в передпокої, а відтак у вітальні. Офіцер спускався до мене сходами з другого поверху. Чоловік посміхнувся і, віддавши честь, простягнув мені руку для привітання.

– Капітан Данило Кравецький, – представився він.

Я остовпів.

– Ви той самий Кравецький? – перепитав я.

– А-а, ви вже чули, – трохи розчаровано відповів офіцер і відвів погляд убік.

Він налив у склянку води і подав мені. Я з приємністю випив.

– Думав, що вас тримають під вартою, капітане, – озвався до нього.

– Так і є, – сказав той.

Я мимоволі роззирнувся довкола.

– Тут немає вартових, – пояснив Кравецький, – я дав слово, що нікуди звідси не піду. Полковник мене знає. Йому досить моєї обіцянки.

Від хорошого настрою капітана не залишилось і сліду. Я трохи почувався винним, тому спробував змінити тему, і ми поговорили про те про се. Як довго їхати сюди з Києва і Петербурга, чи є в мене шанси створити військовий оркестр і розучити з музикантами марш та дефіле. Як довго ще протримається пекельна спека і чи не поллються слідом за нею дощі? Урешті, я не витримав і знову зачепив тему загибелі юної Білявської.

– Скажіть, ви бува не фехтуєте? – перебив мене цей чоловік.

Я знизав плечима.

– Трохи на цьому знаюся, – відповів.

– Чудово! – зрадів той. – Я великий поціновувач цієї справи. У мене тут є все: шаблі, рапіри, еспадрони… А також дві маски і куртки. Може б, ви погодились час від часу сюди навідуватись і давати мені прочухана?… Бо я дурію з нудьги!

– Охоче, – відповів я.

– Ми тоді мали б час поговорити про це, – додав він, – якщо ця тема так вас цікавить.

Я не заперечував. Мені справді хотілося чимшвидше дізнатися про всі подробиці. До того ж, мене тішило те, що ця людина так швидко і несподівано мені відкрилася. Видно, якщо голод приборкує навіть лева, то нудьга – навіть найбільшого відчайдуха.

Попрощавшись з капітаном і домовившись зустрітися завтра, я вирушив до своєї квартири, а за кілька годин, щойно трохи вгамувалася спека, подався до своїх музикантів. Ті зустріли мене понуро, навіть непривітно і неохоче взялися до інструментів. Їхня мідь, дарма, що лежала в затінку, була гарячою, а отже, вкрай неприємною на дотик. Проте найгірше почалося згодом, коли з’ясувалося, що більшість з них навіть не чули про існування нотної грамоти. Я попросив кожного добути звук зі свого інструмента, а потім, украй пригнічений, повернувся до свого помешкання. Завдання створити із цих телепнів оркестр здалося тепер мені покаранням за якийсь страшний гріх, що я забув і не спокутував. А може, спокутую наперед…

* * *

Щоденник Ніни Білявської

«15 червня 1898 року, Алушта.

Боже мій, Лізо! Я вперше побачила море! І знаєш, воно ще прекрасніше, ніж я собі уявляла! Рано-вранці шуміло, мовби розсерджений звір, а після полудня горнулось, як кошеня, до моїх ніг. Щойно я гуляла босоніж по березі, і мої ноги досі пам’ятають, як важко і приємно було йти по піску. Тут я можу одягнути легеньку сукню і не мучити волосся тугим вузлом. Принаймні тоді, коли не бачить мама. А їй аби лише закутати мене в якесь дурнувате модне мереживо і змусити тримати над собою парасольку. А це така насолода, коли у волосся вривається вітер і тріпоче ним… Я ж можу бути, як завжди, щирою з тобою? Правда, Лізо?… Ну, звісно! Вибач мені за це дурне питання.

Тоді дозволь зізнатися тобі в дечому… Йдучи отак босоніж по піску, я раптом пережила щось неймовірне. Пісок лоскотав ступні, а здавалось, що лоскоче й коліна, живіт і навіть шию. Тобі смішно?… Я сама розсміялась би, коли б хтось мені таке розповів, а між тим, це було надзвичайно приємно. Хоча якось соромно, мовби пісок – насправді не пісок, а чоловік… Боже мій! Я спалю свій щоденник, щойно ти його прочитаєш.

Треба якось відволіктися… Розповім тобі, де ми зупинились. Це прегарний двоповерховий будинок у тінистому гаю. Неподалік росте столітній платан, я подумала, що він цар усіх тутешніх дерев. Його могутні гілки ледь не дістають моїх вікон, а поміж ними видніються клаптики моря вдалині. Ще тут є тераса, де я могла б малювати, але батько часто там курить сигари, тож мені доводиться спускатися донизу. Під той платан.

Я трохи втомлена. І, здається, трохи недужа… Може, надто довго була сьогодні на сонці.

Бувай, моя люба. Піду попрошу холодної води.

Ніна».

* * *

Кілька наступних днів роботи з оркестром змусили мене гірко пошкодувати про те, що я взагалі колись зв’язався з музикою. Назвавши себе музикантами, ті глухі тетері нахабно збрехали спочатку своєму командирові, той збрехав полковнику, а полковник мені. Як наслідок, щовечора після репетиції я мав бажання застрелитись, аби тільки не чути їх наступного дня.

Таким чином, фехтувальні вправи з капітаном Кравецьким стали розрадою не тільки для нього, але й для мене. Чесно кажучи, я виявився недостатньо сильним суперником і під час першого поєдинку на еспадронах навіть помітив розчарування на його обличчі, проте робив, що міг.

– Щоразу те саме питання у ваших очах, – одного вечора сказав капітан, – хочете дізнатися про Ніну.

– Ви обіцяли мені розповісти, – нагадав я.

Капітан відклав убік зброю і зняв із себе товсту фехтувальну куртку. Він здався мені роздратованим, тому я більше не наполягав. Невдовзі Кравецький продовжив розмову сам:

– Я був там, коли вона зірвалася вниз, – видихнув він, – усі, хто прибіг за кілька хвилин після цього, вирішили, що це я її зіштовхнув. Але я сам спізнився на якусь мить…

– Чому ви не скажете про це слідчим? – обережно запитав я.

– Бо вони мені й так не повірять, – відповів капітан, – краще взагалі мовчати.

– Ви цим підпишете собі вирок.

– Мені плювати…

Ще кілька хвилин я мовчки дивився на цього чоловіка, аж доки він сам попросив мене піти. Залишалося тільки впівголоса проказати якесь вибачення і справді вийти.

Настрій був нікудишній, і останні промені червоного сонця, що ховалося за гори, породжували всередині якусь тужливу гнітючість. Я побрів уздовж моря до свого помешкання, і там, навіть не запалюючи світла, ліг спати. Втома розлилась по тілу, однак вона не стала для мене снодійним. Годину-другу марно намагаючись заснути, я врешті нервово схопився з ліжка і підійшов до вікна. Воно було прочинене, і легенький вітерець приносив сюди запах моря. Я згадав про пляшку вина у своїй шафі, яке беріг невідомо для чого. «Хоча, ні, відомо, – подумалось мені, – саме для такого моменту я його й залишив…»

Відкоркувавши пляшку, я по вінця наповнив собі склянку і закурив. Потроху ставало краще, і моя знервованість та гнітючість зникали. Смакуючи так вино, тютюн та запах моря, я й не помітив, як добряче захмелів, але нарешті закортіло спати.

Сон був раптовий і пекучий, наче моя голова опинилася в гарячому попелі. Снилося, що я знову бреду по морському піску. Йти мені важко, але я все одно рухаюсь уперед. Несподівано бачу перед собою татарську жінку з немовлям на руках. Я зупиняюсь і стаю поодаль, щоб своїм рухом чи диханням не розбудити дитину. Жінка мені всміхається, а потім схиляє голову і цілує немовля. Я стою, очікуючи на щось, чого до кінця сам не розумію. Раптом жінка починає співати, і мені хочеться затамувати подих від задоволення. Це колискова, чи, як її називають татари, «айнені», простий і древній наспів цього народу. Я щосили напружую слух, але голос її стає все тихішим і тихішим. Натомість, знову піднімається курява, і пісок забивається в очі, горло та вуха. Наостанок невідомо звідки взялися мої горе-музиканти, і я бачу крізь пісок, як вони чудернацько дефілюють на березі.

– Що за чортівня! Відставити! – щосили кричу, але чую від себе тільки хрипіння і відчуваю, що от-от задихнуся.

Я схопився з ліжка і знову підійшов до вікна. На підвіконні лишилося недопите вино і мій портсигар. Надворі ще було темно, але відчувалося наближення світанку… Жадібно закуривши, я одягнув сорочку і вийшов з дому.

Сутінки потроху рідішали, але повітря досі лишалось приємно прохолодним. Я подався до моря. Воно все ще було темно-смарагдовим, але щойно на горизонті з’явився краєчок сонячного диска, як море змінило свою барву на синьо-бірюзову і досі неспокійні хвилі раптом заспокоїлись. Я не зупинявся, хоч краєвид магнетично притягував мій погляд. Коли сонце вже цілковито було над горизонтом і його довгі жовто-червоні стріли тягнулися до самого берега, я опинився біля фортечної башти. Після підйому на пагорб моє дихання ніяк не могло заспокоїтись, і я вдихав усю навколишню красу ще сильніше: світанкове море, пробуджені посеред туману гірські вершини і довколишній спокій, що передався мені нарешті після тривожної ночі.

Раптом почулися віддалені голоси. Я пригадав, як нещодавно на цьому місці зустрів статечного татарина і молоду татарську дівчину. Серце знову забилося сильніше, хоч мені щойно вдалося його заспокоїти. Я подумав, що було б приємно побачити їх зараз знову, адже такого ранку випадкові люди не зустрічаються. На мій подив, це знову були вони!..

Чоловіка і дівчину, схоже, також вразила наша зустріч. Вони зупинилися за кілька кроків і цього разу посміхнулися мені першими.

– Салям алейкум, – тихо привітався я.

– Алейкум салям, – відповіли по черзі чоловік і дівчина.

Потім татарин щось промовив дівчині, та кивнула і підійшла до мене.

– Батько запрошує вас до свого дому, – ламаною, ледь зрозумілою російською промовила вона.

– З радістю, – відповів я.

Чоловік мав ім’я Габбас, а його донька – Алія. Їм належали два рибацьких човни, і того ранку вони проводжали їх в море.

Мати Алії померла рік тому, тож у їхньому невеликому саманному домі вона була за господиню. Дім був невеликий, однак чепурний і чистий всередині. Я побачив камін, низьку широку канапу, стіл і безліч килимів та килимків на стінах і підлозі. Мене запросили до сніданку… Дівчина поставила на стіл сарму, кобете і кисле молоко.

Господарі намагалися завести розмову, але здебільшого доводилося спілкуватися жестами. Я не розумів татарської, а вони моєї мови, хоч Алія як могла перекладала. Утім це не завадило нам почуватися добре і зовсім втратити відчуття часу. Я схаменувся, вже коли сонце було досить високо і мені давно був час бігти на службу. Попрощавшись і подякувавши за гостину, я рвучко кинувся назад до свого помешкання.

* * *

Щоденник Ніни Білявської

«17 червня 1898 року. Алушта.

Я два дні не писала тобі, Лізо. Але все тому, що заслабла… Лікар каже, що в перший день я провела забагато часу на сонці. Мабуть, так, бо в мене страшенно обгоріли плечі і досі болить голова. Не допомагають жодні настоянки і жодні ліки. Другий день мені забороняють виходити на вулицю, хіба що пізно ввечері. Але тоді вже я почуваюся втомленою і не маю сил на прогулянку…

Я рада була б вийти вдень. По-перше, дуже сумую за морем. Мені здається, якби я занурилася зараз у воду, то моя недуга враз би минула. А по-друге… Дуже мені хочеться побачити знову одну людину. Офіцера в чині капітана… Позавчора я вийшла з дому, щоб посидіти трішки під платаном, і мені стало зле. Здається, навіть зомліла. Він якраз проходив неподалік, підхопив мене на руки і заніс у будинок. Нічого поганого немає в цьому бажанні, правда ж, Лізо? Мені просто хочеться йому подякувати за його вчинок, і все… Хоча він дуже гарний мужчина, і в нього сильні руки. Я сподіваюся, він ще зайде до нас. Хоча б для того, щоб запитати, чи мені краще. Буду сподіватись…

Мама нервує, коли я починаю розмову про тебе, і забороняє мені писати тобі листи. Лізочко, я не знаю, чому вона це робить, але прошу тебе: не гнівайся на неї. Впевнена, це тому, що вона тебе просто не знає…

Вибач, мушу лягти. Я ще зовсім слабка.

Цілую тебе!

Ніна».

* * *

Час минав, а з оркестром у мене відверто не клеїлось. Я ледь стримував свою злість, проте розумів, що безглуздо злитись на людей за те, що природа не наділила їх музичним слухом. Це було все одно, що ображатися на циркову мавпу, яка не малює пастеллю.

Єдиною розрадою для мене були Габбас та його донька, які часто запрошували мене в гості. Я намагався допомагати чим-небудь їм по господарству, а принагідно вчив татарську. Алія охоче зайнялася моїм навчанням, дзвінко сміючись під час уроків, коли я щосили намагався вимовити нові слова. Так минув ще тиждень, коли я нарешті згадав про арештанта.

Кравецького я застав понурим і, здавалося, навіть трохи ображеним.

– Ви забули про мене, – мовив капітан, видавлюючи із себе посмішку.

– Пробачте, – я винувато розвів руками, – оркестр…

– Пусте, не хочу вам нав’язуватись… Просто скнію з нудьги.

– Я вас розумію, капітане.

– То як ваші музиканти? – запитав Кравецький.

– Ет, морські баклани справилися б краще.

Капітан криво посміхнувся.

– Пофехтуємо? – запитав він.

– Як вам завгодно.

Після декількох поєдинків, коли ми переводили подих, Кравецький несподівано промовив:

– Я хотів би сам почати сьогодні розмову про Ніну, якщо ви готові слухати…

Він подивився на мене, і я вперше помітив у його очах глибокий затаєний біль.

– Звісно.

Запаливши цигарку, Кравецький налив у дві склянки вина.

– Вони жили в цьому будинку, який я тепер обрав собі за в’язницю. А в гаю, під платаном, я вперше зустрів Ніну. Здалеку побачив, що дівчині зле, підхопив і заніс усередину. Навідався через декілька днів, запитав, як здоров’я, і пообіцяв, коли їй стане краще, влаштувати кінну прогулянку. Батьки погодились, і, щойно вона одужала, ми в супроводі гувернантки подалися верхи вздовж моря. Клянуся вам, я не мав нічого прихованого на думці. Все, що мені хотілося, це розважити бідолаху, якій загрожувала тут пекельна нудьга… До того ж, вона була для мене зовсім дитиною.

Батьки Ніни якось розповіли мені, що півроку тому померла її подруга. Величезна втрата для неї, і, схоже, вона так цього й не усвідомила до кінця. Після цього я став навідуватись частіше. Ніна й справді повеселішала, батьки були мені вдячні, а я почувався гордим від того, що зміг чимось зарадити.

Аж раптом я став знову помічати на її обличчі смуток. Спочатку тільки легку тінь, яку дівчина намагалася приховати, а потім і цілком виразну, незрозумілу мені печаль, котра ставала дедалі більшою.

На мої запитання вона спершу відповідала, що все гаразд, потім просто мовчала, а одного разу заплакала і крізь сльози промовила: «Невже я така негарна?» Тоді я нарешті почав здогадуватись, у чому справа. Мені не залишалося нічого іншого як обійняти її, сказавши, що вона найчарівніша у світі.

Так тривало ще тиждень, я намагався бути уважнішим і поводитися з нею, як з дорослою. Ніна знову посміхалась, хоч я і розумів, яку небезпечну гру розпочав. За кілька днів дівчина знову змінилася. Тепер вона подовгу мовчала, а її погляд часто зупинявся на мені, і в ньому читалося щось нове. Нові незрозумілі страждання. Тепер я вже був безсилим й одного разу завів з нею відверту розмову, намагаючись випитати, в чому причина її страждань.

Ніна знову не відповідала, і в цю мить мені хотілося вистрілити собі в скроню. Краще б я так і зробив…

За день після нашої розмови, точніше після мого монологу, я отримав від неї записку. В ній вона просила про зустріч наодинці. Місце було добре відомо нам обом – це скеля неподалік фортечної башти. Я подався туди і не міг позбутися поганого передчуття.

Ніна вже чекала на мене. Стоячи на самій вершині, вона спостерігала, як я підіймаюсь до неї, і всміхалась мені. Щойно я опинився поруч, Ніна кинулась до мене в обійми і зі сльозами на очах розповіла, як важко їй відчувати мою байдужість. Я був здивований і навіть ображений, проте вона одразу ж додала, що я уважний до неї як до дитини, а не до жінки. Потім вона знову плакала на моїх грудях, а мені все ніяк не вдавалось її заспокоїти. Врешті, вона запитала, чи зміниться щось і чи можу я зараз поцілувати її… Не в чоло, як дитину, а в губи… Господи милосердний, я відповів, що ні!..

Після цього вона заспокоїлась і відступила від мене на кілька кроків. Потім посміхнулась і, перш ніж я встиг її стримати, кинулась униз…

* * *

Щоденник Ніни Білявської

«7 липня 1898 року. Алушта.

Кожен, хто має душу, має таємницю. Те, що заховане від людського ока. Бо око хоче бачити пристойність і майже святість, а для іншого – найкращий сховок у душі. Де його не бачить стороннє око і навіть своє власне…

Лізо, я сумую за тобою. Я знаю, ти змогла б пояснити те, що відбувається зі мною. Що зі мною зробило море… Спершу дало мені відчути свободу і безмежність, а тепер позбавляє розуму.

Звідки в душі моїй стільки таємниць? Учора я втекла з дому тільки з однією метою: зняти одяг біля моря. Лишитись зовсім голою, щоб мене зміг обійняти вітер. Коли тікала, то здавалася собі божевільною, але потім усвідомила, що це насправді я, і я насправді є такою…

Отже, якщо я божевільна, то можу говорити і творити божевільні речі, правда ж? Отже, нарешті я можу зізнатися йому у своїх бажаннях? Цьому капітанові, чоловікові, що сміє не помічати моїх страждань! Я розповім йому про свою таємницю, заховану глибоко в душі за всією показовою пристойністю. Про те, що мені хочеться його обіймів, а не галантно поданої руки. Про те, що хочу справжнього поцілунку, а не дурнуватих дотиків губами до рукавички. Я хочу поряд з ним лишитися без одягу, щоб він став моїм вітром.

Ці бажання – моя нестерпна мука. Позбавитись їх можна лише в один спосіб – розповісти йому, піддатися, впасти так низько, як тільки можливо… І якщо він посміє не почути мене, не зрозуміти мене, не розділити мій тягар, я більше не зможу нести його сама…»

* * *

Як і слід було сподіватися, мене чекав повний провал. Горе-оркестр спромігся вивчити тільки один марш для почесних гостей. Про дефіле не було й мови. Мені залишалося тільки одне: пережити цей жахливий виступ і якнайшвидше спакувати валізу. Наостанок мене викликав до себе полковник Румель. Він, як і першого разу, потерпав від спеки, але тепер десь у глибині його очей можна було прочитати бажання вгамувати її моєю кров’ю. Я став «струнко» і чекав бурі. Втім, полковник стримувався. Можливо, тому, що нервово курив, стрімко випускаючи дим через ніс.

– Вашу мать, майоре, – почав Румель швидше розчаровано, аніж сердито.

– Так точно, – відповів я.

– Вони що, такі телепні – ці музиканти?

– Ваше благородіє, винен я, а не вони.

Насправді музиканти були не просто «телепнями», а цілковитими нездарами і ледарями. О, як хотілося мені зараз обізвати їх останніми словами!.. Проте довелося стриматись і скорчити благородну гримасу.

– Можливо, ви зуміли би навчити їх дечого, якби не ця ваша дружба з татарами, – єхидно зауважив полковник, – не занадто часто ви до них навідувались? Як вважаєте, майоре?

Я промовчав. Усе, чого мені зараз хотілося, – це встигнути попрощатися з Алією, Габбасом та Кравецьким.

– У вас дві години, – коротко повідомив Румель, – о десятій ви повинні вже бути в дорозі. І, до речі, не смійте більше навідувати капітана. Врешті-решт, він арештант. Вам зрозуміло?

– Так точно, – видавив я з себе і попросив дозволу йти.

«Кравецькому як-небудь напишу, – подумав я, – принаймні, спробую дізнатись, яка доля його спіткала. От тільки б мої татари були зараз удома…»

Мені пощастило, Габбас та Алія нікуди сьогодні не пішли і, здавалось, навіть чекали мого приходу. Я мовчки зайшов, не знаючи, як розпочати розмову, і від того було ще важче.

– Иш к’олай кельсин,[20] – тихо промовив Габбас і обійняв мене.

– Ейилигин’из ичюн саг олун’ыз,[21] – відповів я зі своїм кумедним акцентом.

Їх, як завжди, він розсмішив. І від того прощатися стало якось легше. Хоча відірватися поглядом від очей Алії було однаково нестерпно важко.

За два місяці після повернення я подав у відставку і почав заробляти приватними уроками музики. Заробіток був невеликий, але на життя вистачало…

Мені довго не вдавалось дізнатися, що сталося з Кравецьким, аж одного дня старий товариш розповів, що його позбавили звання і військової пенсії, таким чином покаравши за причетність до смерті Ніни. Я дізнався його адресу і написав кілька листів, проте Кравецький відповів тільки раз, коли надіслав мені її щоденник. Щоденник моря…

Тепер я чекаю весни. Тоді налагодиться сполучення з Кримом, і я зможу повернутися в Алушту. Боже мій, як хочеться знову подивитися в очі Алії! Коли про них думаю, чекання стає зовсім нестерпним. Здається, там я розпочав писати свій власний щоденник моря. І, можливо, мені вдасться продовжити його щасливо. Хтозна…

Примечания

1

До побачення (нім.).

2

На вулиці Стефана Баторія у Львові до 1925 року знаходилась слідча тюрма.

3

Дякую за квіти. Чекаю на тебе сьогодні ввечері. Приходь, якщо хочеш. Бейла (пол.).

4

Від клубу любителів мистецтва кав’ярні «Рембрандт». Сердечно даруємо.

5

Вам насрали на мізки, Вістовичу? (нім.)

6

Стуліть свій брудний писок! (нім.)

7

Лайно! (нім.)

8

Так, це я (фр.).

9

Що скажете? (фр.)

10

З приємністю (фр.).

11

Прекрасно! (фр.)

12

Мій друже (фр.).

13

Клятий дощ! (нім.)

14

Фокус, цирковий трюк (заст.).

15

Шермерка (від польськ. szermierka) – фехтування.

16

Стій! (угор.)

17

Хто ти такий? (угор.)

18

Карабела – тип шаблі в Речі Посполитій, поширений з кінця XVI століття.

19

Ріпост (фехт.) – різкий контрвипад.

20

Хай Бог допомагає! (крим. – татар.)

21

Дякую за вашу доброту (крим. – татар.).


home | my bookshelf | | Таємниця Єви |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу