Book: Поєдинок у Чорному лісі



Поєдинок у Чорному лісі
Поєдинок у Чорному лісі

Поєдинок у Чорному лісі

Поєдинок у Чорному лісі

Степан Рев'якін

Поєдинок у Чорному лісі

Один замість десяти

Хурделиця не вщухала дві доби.

Місто було геть завалене снігом. Високі тугі кучугури сягали вікон. Будівлі од того здавались приземкуватими, принишклими од снігової лавини, що зринула з небес. До них пролягли глибокі хідники, справжні снігові траншеї, з яких виднілись лише голови перехожих.

На світанні, коли охриплі вітри врешті припинили відчайдушне змагання між собою на силу і спритність, коли запала дзвінка тиша навколо, місто наче воскресло після тривалої облоги — завирувало, загомоніло. Сніг виблискував блакитнавим сяєвом, дерева, занесені аж по нижнє гілля, були схожими на фантастичні створіння, відлиті з плавкого стеарину. Вони наче аж повпирались напруженими вітами в гойдливу білу порохнечу, щоб не пірнути в неї геть з верхівками, а втримавшись на непевній поверхні, тішились з того, що вистояли, що мали змогу тепер дихати терпким морозяним повітрям.

Люди, прокладаючи в тугих заметах мурашині лабіринти своїх щоденних походеньок, перегукувались. Голоси веселі, лункі. Десь надсадно гула автомашина, буксуючи в пухких завалах снігового борошна. Дядько в дебелому довгополому кожусі кричав на бідолашного коня, запряженого в широкі сани, котрий, провалившись у сніжну кришанину аж по груди, силкувався стати дибки, щоб вивільнитись з несподіваного полону. Кінь був вже добряче наморений, він харчав і злякано зиркав нетямущим оком на дядьків батіг, а дядько, стоячи в повен зріст у санях, смачно лаявся і безпорадно роззирався навкруги.

Майор міліції Максименко, прошкуючи сніговим коридором до обласного управління, зупинився біля спантеличеного злою пригодою візника. Рушив до саней, пірнувши в сніг по пояс.

— Розпрягай, дорогий, свого вороного, бо й сам од марної лайки упрієш і коня загубиш, — звернувся до дядька, котрий дивився на нього принаймні як на господнього посланця, що спустився з неба, аби його порятувати. — Стрибай зі свого хазяйського престолу, не бійся, не загубишся… Поможу!

Дядько зняв кожуха, недбало кинувши його на сани, і слухняно скочив у глибокий замет. Заходився розплутувати віжки і посторонки, стиха буркочучи незлі прокльони на лиху погоду і на свого незгарбного одоробла, котрого ліпше було б здати на миловарню, бо все одно з нього ніякого зиску, крім халепи, як оця, і податку, котрий не знати чим й платити при слабосиллі цієї здохлятини… Кінь, чуючи гнівний настрій господаря, сахнувся од нього, а Максименку піддався, і той спритно розгнуздав його.

— Нащо ж тримаєш, коли з ним одна морока? — спитав, погладивши спітнілу шию коня. — Хитруєш, вуйку?

— Най йому трясця, такому хитруванню, — озвався дядько, насторожено зиркнувши на рятівника в міліцейській формі.

— В спадщину дістався ще лошаком… Скільки походив біля нього, покрутився, най його мамі і тату! А прибутку з нього — пальців однієї руки стачить порахувати той дріб'язок…

— Чого ж у колгосп не здаси? В колгоспі ж коні потрібні… Хитруєш, вуйку! — суворо мовив Максименко. — Прибіднюєшся… Безневинну тварину марне гудиш…

— А вже який є, та мій, — примружився дядько на докір.

— Най буде! Куди ж мені тепер з ним? — взяв вороного за вуздечку.

— Сани лишай тут, кому вони потрібні, — мовив Максименко. — А коня прикрий бодай кожухом своїм справним, бач, як упрів… Та пішли зі мною, у нас в конюшні місце знайдеться, перебудеш зі своїм одороблом, як величаєш цього зрештою непоганого коника, доки сніги вляжуться, шлях налагодиться… Відлига, по всьому видно, буде, хоч нині і морозець…

— Еге ж, перебудеш, — розважно мовив дядько. — А за постій з яких грошей платитиму? Коли ще відлига! Намело ж, хай його мамі, світку білого не видно…

— Та вже дам вам безкоштовний притулок, — усміхнувся Максименко. — Ходімо зі мною! А ти здалеку?

— З Крутого, — накинувши на коня ряднину і вдягнувши свого кожуха, рушив дядько слідом. — Хутірець дворів на двадцять… До колгоспної садиби — ходи та ходи… Без коня ніяк не можна…

— Чого ж вирвався за такої негоди?

— Базарювати приїхав, а воно як закрутило хугавицю, то ледь пересидів на базарному дворі… А сьогодні рушив, думав, проб'юся, та де там! — зітхнув дядько. — Оце побазарював! Картопля померзла, здав державі, мо' хоч свиням знадобиться чи на патоку буде придатна — солодка ж… Одні збитки, така лиха година трапила! — сплюнув він.

— Колгосп у вас гарний? — спитав Максименко, аби припинити дядькові теревені про збитки. — Справне господарство?

— Та колгосп, як колгосп, — буркнув дядько. — А без власного господарства скрутно…

— І без власної шкапи? — кивнув Максименко на коня, що понуро йшов за своїм господарем.

— А так, — погодився дядько. — Хоч і нікудишній, а поміч…

— О-о, та ти вже й не гудиш його, — засміявся Максименко. — А бандерівці з вашим хуторцем не знаються? — посуворішав за мить. — Як там наш дільничний, має од вас підтримку? Бо ж один, сам знаєш, у полі не воїн…

— Не чуть у нас нічого лихого, — поспішно відповів дядько. — Воно, може, хтось із хуторських і вештається до лісу, та хтозна… То ж нишком…

— Нишком! — нахмурився Максименко. — Якби ви не мовчали, то й тишком-нишком нічого б не коїлося…

— А що я? Коли б знав будь-що, то не утаїв би… Най їх мамі і тату, тим лісовим привидам, одна тривога та горе лиш од них… Люди бояться їх, то й мовчечки сидять, а я чого ж, коб знав, сказав би, — заторохтів дядько.

— Тебе як величати? — глянув на нього Максименко прискіпливо, намагаючись помітити в його обличчі щирість, та дядько говорив, опустивши долу лице.

— Мусієм величати, — мовив дядько. — Мусій Батюк, а по-вуличному — Цвяшок… І дід, і прадід Цвяшками були… Спитайте на хуторі Батюка, тільки глянуть на вас, а Цвяшка враз покажуть…

— Що ж це ти, товаришу Батюк, — одразу зневаживши вуличне прізвисько дядька, мовив Максименко, ховаючи усміх, — як померзла картопелька, то одразу і про державу згадав… А як добра була, то покупців з гаманцями надивлявся… Виходить, як попав у біду, то виручай рідна держава?

— Може, і є моя вина, — присоромився дядько, — хотів заробити… Бо оті гаманисті не скупляться, як товар потрібен… Ну, а так здав за копійки, не пропадати ж добру… Не мав я злого на думці, товаришу начальник!

— Вірю, вірю, товаришу Батюк, — зупинився Максименко біля високих, кутих воріт управління. — От і прийшли… Запам'ятай: є таке правило у слідчих… Якщо безневинний надто завзято доводить свою безневинність, то не такий вже він безгрішний… Он кінь твій справді безневинний, то й мовчить собі… І дуже вірно робить… Це все, звісно, жарти, товаришу Батюк, але до колгоспу треба ближче горнутись, і до влади теж… Ну, заводь свого сумирного коника…

Вони зайшли на подвір'я управління. Черговий міліціонер козирнув Максименку.

— Ге-ен конюшня, — показав Максименко дядькові будівлю в глибині двору. — Веди і став свого кавалерійського красеня… Скажеш там, що це розпорядження майора Максименка… Я пізніше передзвоню черговому… Там його і доглянуть, і нагодують, все буде, як слід, не сумнівайся…

А сам можеш йти в своїх справах, увечері зайдеш, звелю, раз вже така пригода трапилась, щоб дали тобі місце в гуртожитку… Ну, веселіше, товаришу Батюк! Дякуй долі, ти ще й непогано влаштувався…

— Складаю найсердечнішу подяку, товаришу майор, — чемно вклонився Мусій, дивуючись і справді своєму везінню. — Я що… чим віддячу… Коли будете в Крутому, то гостюйте скільки знадобиться… Будь ласка, хати не жалко… Хоч і дітей маю цілу драбинку, од восьми до року — як щабельки тієї драбиночки, того й доводиться крутитись, як гедзю в ковбані… Але стріну і привітаю, як найдорожчого гостя…

— Ну, добре, добре! — усміхнувся Максименко. — При нагоді скористаюсь запрошенням… Бувай, товаришу Батюк! Розташовуйся.

На засніжених сходах будинку управління він дбайливо обмітав білі повстяні валянки-чобітки. Сніг порипував під ногами. «Правду мовив цей Батюк, — подумав Максименко, — відлига ще не скоро… Позамітало, позаносило дороги…» Він шкодував, що запланована на сьогодні оперативна нарада відтак відбудеться у вузькому колі, бо люди з глибинних районів не зможуть вчасно прибути. Може, хто і відважився подолати снігову навалу, та десь так і застряв по дорозі, як цей недолугий базарянин. Було б лише все гаразд з тими, хто необачно вирвався в дорогу! А нараду проводити треба невідкладно: в міністерстві чекають скорегованого по районах плану знешкодження і ліквідації націоналістичних банд. Вимагають рішучих, дійових заходів. Надто по виявленню розташування окремих бандитських загонів-боївок, так званих схронів. «Що ж, я маю свою задумку, — міркував Максименко. — Але послухаємо, що запропонують інші…»


В його просторому кабінеті зібрались начальники відділів, їх заступники, оперативні працівники, начальники служб. Були і двоє начальників районних відділень держбезпеки — Ляхівців і Ямполя. Вони прибули за день до хуртовини. Останні були відсутні.

— Що ж, товариші, — підвівся майор Максименко, — розпочнемо нараду. Відсутніх докладно проінформуємо про все, що ми тут вирішимо. Шкода, звичайно, що, не маючи доповідей з місць, матимемо доволі уявну картину дійсного становища. Але, гадаю, матеріали, якими ми володіємо, дають нам підстави виробити загальний план боротьби з націоналістичними бандами в області. Пізніше зробимо відповідні уточнення для кожного району зокрема, а сьогодні в принципі вирішим єдині оперативні заходи по виявленню націоналістичних схронів. Спершу заслухаємо Ляхівці і Ямпіль.

Начальник Ляхівцівського відділу держбезпеки, стрункий, чорнявий капітан Стенько, доповідаючи, спершу вибачився, що не погодив дня свого відрядження до області зі своїм колегою, начальником райвідділу міліції старшим лейтенантом Дорошком. А втім це, може, й на краще, бо він, Стенько, тут, а Дорошко десь дома, де понамітало, мабуть, геть по димарі, кляне лиху погоду і чекає, доки гарний путівець проляже до обласного управління.

На цей дотеп присутні не зреагували, і Стенько почав офіційно доповідати про стан справ у районі.

— Націоналістичні банди деградують з кожним днем, — говорив капітан. — Скомпрометувавши своєю злочинною діяльністю власні ж ідеї, націоналістичні гасла, вони виродились у зграї кримінальних злочинців. Грабування кас і крамниць, вбивства з метою залякування населення, обкрадання колгоспних комор — все це конвульсійні стрибки приреченого звіра. Основна мета поки що глибоко законспірованих націоналістичних загонів — вижити, забезпечити собі існування, штучно підтримувати середовище, в якому б злочинна діяльність їх лишалась, хоч деякий час, безкарною. Але це порожні ілюзії бандитів, такого середовища бути не може. Населення не підтримує їхні демагогічні гасла «національного відродження», вбачає в них своїх найзапекліших ворогів.

Тому націоналісти, щоб посіяти страх і непевність в людях, вдаються до політичних вбивств. У районі останнім часом по-катівському вбито родини двох партійних працівників, трьох вчителів, восьми сільських активістів…

Капітан розповів про цілу низку заходів, спрямованих на знешкодження бандитських груп, виявлення місць тимчасових дислокацій націоналістичних загонів, сприяння безпеки місцевого населення. Особливих наслідків цієї послідовної боротьби поки що немає. Піймані і знешкоджені окремі бандити, остаточний розгром банд, на превеликий жаль, досі є справою складною і доволі проблематичною. Капітан сказав, що, прибувши на нараду раніше, мав нагоду зазнайомитися з планом начальника карного розшуку капітана Марчука. План здається йому цікавим своєю конкретністю. Виявлення схронів може бути забезпечене шляхом засилки своїх людей у середовище націоналістів…

«Встиг вже Марчук загітувати його, — подумав Максименко. — Шукає підтримки. Ну, гаразд, послухаєм, що він скаже сам, як буде обстоювати свою „десятку“…»

Начальник Ямпольського райвідділу держбезпеки майор Березовський почав свій виступ з заперечення погляду свого колеги на націоналістичні банди як на розрізнені і вкрай деморалізовані зграї суто кримінальних злочинців.

— Терористичні акції націоналістів саме проти представників Радянської влади, проти активістів, що ціною свого життя захищають основи нашого суспільства, — говорив він глухуватим баском, в якому, одначе, відчувалась велика воля і переконаність, тому присутні дослухалися до кожного його слова, — найбільш промовляють нам, ким є насправді чорні лицарі закривавленого і затаврованого ганьбою тризуба. Це наші найзапекліші ідеологічні вороги насамперед. Інша справа, що своє катівське ремесло вони ще й обтяжують злочинами кримінального гатунку. Але дивитися на них лише як на кримінальних злочинців, забуваючи про їхню класову сутність, було б непоправною помилкою. Не слід говорити про націоналізм абстрактно, забуваючи, що це український буржуазний націоналізм… Буржуазний! Капітан Стенько може зауважити мені, що справа не в термінології. Але неточність у термінології призводить іноді до політичної короткозорості і до невірних рішень і дій. Вбачати в націоналістичній організації, підкреслюю, — організації, до того ж з досить чіткою структурою і глибокою конспірацією, лише кримінальний бандитизм — означає недооцінювати ворога і функції по боротьбі з ним передати лише карному розшуку. Тоді нам з моїм колегою взагалі не лишається, що робити. До речі, сюди на нараду ми запрошені на доволі паритетних началах, як своєрідні «дорадники», що також невірно…

Максименко з цікавістю дивився на майора, якого знав давно і вважав за стриманого, обережного у висловах працівника. Тим більше, що на подібних нарадах він, як звичайно, відмовчувався.

А це, на превеликий подив, розговорився, до того ж явно демонстрував своє бажання не минати гострі кути спільної розмови.

Мовивши останні слова, Березовський з докором глянув на Максименка, на що той м'яко усміхнувся і розвів руками, мовляв, вибачайте, коли так зрозуміли наше запрошення на нараду.

— Я теж знайомився з планом капітана Марчука, — продовжив Березовський. — Раціональне зерно в ньому є… Мусимо лише добре продумати деталі і вирішити доцільність засилки одразу десяти міліцейських оперативних працівників у лігво ворога. Можливо, варто доручити виконання цього відповідального і небезпечного завдання одному, але розвіднику з великим професійним досвідом. Скорегувати наші зусилля, щоб спільність наших дій грала на успіх справи. Цим розвідником може бути або оперативний працівник органів держбезпеки, або здібний, досвідчений працівник органів міліції… Честь мундира в даному випадку визначиться результатом розвідницької роботи. Славою, як мовиться, порахуємось згодом…

Начальник обласного управління держбезпеки підполковник Соколов, котрий спізнився на початок наради, маючи невідкладні справи в обкомі партії, схилився до Максименка і прошепотів: «Подобається?» «Дуже», — відповів Максименко. «Мені теж… Думаю взяти його в апарат… Тямущий працівник». «Я б не радив, — заперечив Максименко. — Ген як він докладно розбирається в становищі по району… У нас виробилась досить хибна тенденція: ледь людина виявить свої здібності — мерщій її в область… В глибинах відтак місця оголяються, починай з нуля…» «Ні, таки заберу, — похитав головою Соколов, — хай на місцях виростають місцеві кадри… А то ж як? Людям треба дати можливість для росту, виявляти свої таланти…»

Коли Березовський скінчив, Максименко надав слово капітану Марчуку:

— Сталося так, що ми вже дискутуємо по плану начальника карного розшуку Марчука, — мовив він, — а самого плану ще не чули. Доповідайте!

Капітан Марчук, низенький і опасистий, в доладно підігнаній формі, туго підперезаний поясом з портупеєю, що аж порипувала од найменьшого руху його широких плечей, упевнено підійшов до столу, розіклав папери і дзвінким голосом, в якому чулось ледве не школярське похваляння, почав викладати подробиці своєї ідеї, з якою він докучав Максименку вже кілька місяців, діставши врешті дозвіл на втілення її в життя. «Людей готуйте, — сказав йому Максименко тоді. — Спецпідготовка оперативним працівникам ніколи не зашкодить. Далі видно буде…»

— Місяць тому, — доповідав Марчук, — мною відібрано з оперативних працівників десять найбільш здібних, найсміливіших, найсильніших фізично, найстійкіших морально. Здебільшого це учасники війни, люди, які пройшли велику школу випробування в армійській розвідці. Всі вони володіють говіркою нашої області чи західно-українським діалектом, знають побут і звичаї місцевого населення. Група готується для засилки в націоналістичні загони з метою виявлення бандитських схронів, а також з метою ліквідації керівників націоналістичних боївок… Група нині вивчає досконально бойове самбо, дзю-до, вільну боротьбу, снайперську стрільбу, одне слово, кожен з десяти набуває доскональних навиків і майстерності професіонального розвідника. Водночас провадиться теоретична підготовка по вивченню ідеологічних засад націоналістичного руху, аби в середовищі націоналістів вони вільно почувалися, граючи роль фанатичних прибічників ідей «самостійної України»… Програма підготовки розрахована на три місяці, навесні кожен отримає своє завдання в межах району… Кожен з десяти гіден найліпшої похвали. Гадаю, що після їхнього навіть короткого перебування у ворожому стані ми, діставши потрібну інформацію, дуже швидко матимемо повну картину місцерозташування основних націоналістичних загонів. Проблема глибоко законспірованих схронів перестане існувати, можемо приступати до широких операцій по ліквідації банд, тим більше, що переважна більшість з них буде обезголовлена…



Марчук характеризував кожного з відібраної десятки, уточняв район дій кожного, називав ланцюги зв'язкових, перераховував групи сприяння оперативним працівникам. Що й казати, план був детально продуманий начальником карного розшуку. Максименку він з самого початку видавався надто ідеальним, громіздким, з невиправданим розрахунком на обов'язковий легкий успіх кожного розвідника.

Марчук скінчив свою запальну промову. Говорив він так захоплено, наче справу вже було зроблено, залишалось лиш завтра вирушити громити банди по вказаних маршрутах.

— Якщо у кого виникли якісь питання, я готовий уточнити все до найменшої деталі, — сказав Марчук і озирнув присутніх з переможним виглядом.

— Як ви дивитесь на пропозицію майора Березовського доручити виконання завдання по виявленню бандитських схронів одному досвідченому розвіднику замість десяти? — спитав підполковник Соколов.

— Пропозиція не витримує ніякої критики, — швидко відповів Марчук.

— Чому?

— Важко повірити, що існує такий розвідницький талант, котрий дорівнює можливостям десяти професійно підготовлених працівників, — іронічно всміхнувся Марчук.

— Не переконливо, — мовив Соколов. — А якщо існує?

— Дуже великий обсяг роботи, — спохмурнів Марчук, відчувши, що Соколов підтримує свого Березовського заради «честі мундира». — Термін виконання розтягнеться. А потрібна виключна оперативність.

— Теж не переконливо, — сказав Соколов. — Адже можна виробити оптимальний варіант завдання, поставивши суворий термін. Це ж не вільний пошук, а суворе виконання наших з вами інструкцій, товаришу капітан.

— Ще питання будуть? — не зреагував на суворість зауваження підполковника Марчук.

— Будуть, — озвався Максименко. — Ви певні, що підготовка вашої оперативної «десятки» перебуває в умовах потрібної для цього суворої секретності?

— Певен, — не збагнувши, до чого веде Максименко, твердо відповів Марчук.

— А я — ні, не певен, — заперечив Максименко. — Ви оточили свою «десятку» дивним романтичним ореолом виключності. В управлінні останнім часом тільки й розмов, що про вашу таємничу «десятку». Розмови ведуться на різних рівнях, навіть технічні секретарки відділів перешіптуються про якусь героїчну місію десяти, яких посилено готують на небезпечне завдання… Ви певні, що немає жодної шпаринки, крізь яку не просочиться зовні інформація? Адже ворог наш має службу безпеки. Його дії рано, дійсно ще рано, сприймати за конвульсії приреченого звіра… Щодо приреченості — все вірно… А щодо конвульсій — то занадто рано, інакше ми б сьогодні не ламали голови, як виявити лігво цього звіра…

— У мене немає ніяких підстав сумніватися в людях, які працюють в управлінні, — хмуро відповів Марчук. — До речі, націоналісти і без моєї «таємничої», як ви висловились, «десятки» сім раз перевіряють новоприбулих до них… Мої люди пройдуть крізь всі перевірки, я певен…

— Ще питання, — продовжив Максименко. — Ви що ж, товаришу капітан, справді переконані, що усунення керівників боївок приведе до повного розкладу і дезорганізації банд?

— Переконаний по тій простій причині, — не без іронії відповів Марчук, — що обезголовлена гадина таки конає і розкладається.

— А казку про драконів, у яких на місці відсіченої голови одразу виростала нова, ви чули? — спитав Максименко.

— Казочки для дітей писані, а ми люди, здається, дорослі, — буркнув Марчук.

— Не лише для дітей, — заперечив Максименко, усміхнувшись. — «Сказка — ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок…» Пушкін нас, добрих молодців, повчає. На місце вбитого керівника боївки одразу знайдеться один чи й два таких самих пройдисвіта… Так що установки на ліквідацію зверхників банд треба виключити з вашого плану… Людей готуйте. Але варто-таки задуматись над пропозицією Березовського про одного замість десяти… Ми не маємо права водночас ризикувати життям десятьох, тоді як виконання завдання під силу одному, якщо ми поєднаємо усі наші дії на підтримку його…

Марчук зрозумів, що над його планом зависла загроза.

— План щодо моєї «десятки» з вашої згоди вже відісланий до міністерства, — ображено мовив Марчук. — Я думав, що на сьогоднішній нараді отримаю дійові рекомендації для його поліпшення. Вислуховую ж лише сумніви і припущення. Зрештою, якщо план далекий од реальності, то «десятку» можна сьогодні ж розформувати, хай люди займаються ділом, а не марнують час на непотрібне навчання… А ми чекатимемо, доки з'явиться між нас Аніка-воїн, а ворог тим часом діятиме…

Максименку не сподобалась реакція начальника карного розшуку на критичні зауваження. Самолюбство капітана йому й раніше впадало в око, нині ж воно було майже демонстративним.

— Амбіція, товаришу капітан, зовсім недоречна, — зауважив Максименко. — Робіть свою справу. Не Аніку-воїна ми чекаємо. Досвідчений розвідник, якому під силу виконання нашого завдання, прибуде сюди днями… Він готуватиметься паралельно з вашою «десяткою»…

Останнє зовсім спантеличило капітана Марчука. Отже, він б'ється над підготовкою групи, дбає про створення умов, в яких група могла б навесні розпочати дії, а тим часом начальник обласного управління має на думці своє. Нащо ж тоді, як мовиться, і тин городити? Нічого незрозуміло. Видно, треба побувати у міністерстві, добитися підтвердження саме його плану, бо марно буде потрачено стільки зусиль… Між іншим, коли той таємничий суперрозвідник, на якого так покладається Максименко, завалиться на перших же кроках, відповідатиме ніхто інший, як Максименко. Може, то буде й на краще. Надто вже самовпевнений цей Максименко… Може, все-таки краще промовчати? Ось коли «стружку зніматимуть» з Максименка, тоді і згадати сьогоднішню нараду..

— Слухаю, товаришу майор! — підкреслено покірно мовив Марчук. — Заняття з «десяткою» продовжуватиму до березня.

Нарада закінчилась після полудня. Марчук, спохмурнілий і вкрай роздосадуваний таким поворотом справи, вискочив з кабінету найпершим.

— Не спрацьовуєтесь? — з усмішкою кивнув на нього підполковник Соколов, відчувши, що в стосунках Максименка і Марчука немає ідеальної злагоди.

— Буває… Надто самолюбивий і запальний, — відповів Максименко.

— Дивись, як міняти задумаєш, можу тобі Березовського позичити, — мовив Соколов. — Хоч ні, самому потрібен…

— Обійдемось… Марчук теж на місці. Оперативний план, бач, як до тонкощів розробив! Для цього треба мати голову на в'язах…

— Гострий розум і хворобливе честолюбство погано вживаються в одній людині, — повчально мовив Соколов. — Дивись, щоб не зажив з ним халепи… Мусиш мати такий апарат, як годинник, в якому — жодного тертя…

— Ти такий маєш? — примружився Максименко.

— За винятком двох-трьох вузлів.

— А у мене всі працюють чітко, — переконано мовив Максименко. — Ідеальних зразків не існує… Час несе з собою досвід і вміння… І досконалення людей… У цього Марчука є трохи кар'єризму, є трохи заздрощів до успіхів колег, є дійсно хворобливе честолюбство… Але ж він заповзятий в роботі. Може без спочинку працювати кілька діб. Це, погодься, професійна затятість… А особисті якості піддаються ювелірній обробці… За ювеліра в даному разі — саме життя, обставини, владарювати якими може лише морально досконала людина…

— Гай-гай, — відмахнувся Соколов. — Та у тебе ж ціла теорія! А я, невіглас, пнуся ще й в порадники… Дивись лишень, цю теорію не перенось на середовище бандитів, з якими воюємо… Твій ювелір щось мало їх обробляє, не шліфує аж ніяк… Бандит є бандит…

— Ого, куди ти метнувся од нашої розмови, — засміявся Максименко. — Говорили ж про своїх людей… Хоч і серед тих, з ким ми воюємо, не всі остаточно пропащі… Багато поміж них обдурених, засліплених… Тих, хто добровільно здається і розкаюється, сам знаєш, ми милуємо…

— Не всіх і милуємо, — суворо мовив Соколов. — Прийде бандюга, у якого руки геть по лікті в крові, замекає, мов ягня, а ми йому — будь ласка, милий, ось тобі індульгенція, відпущення всіх гріхів, всепрощення наше лиш за те, що сам прийшов… Іди собі, хай життя-ювелір тебе шліфує? Ні, дорогий, я розгадаю в ягнячому смиренні вовчий оскал!..

— Не про те мова, — заперечив Максименко. — Йдеться про профілактичну нашу з тобою роботу… Усіх, хто з залякування, з недоумства, з життєвої безпорадності врешті, потрапив до лабет класових ворогів, мусимо по-людяному збагнути… І коли в своїй діяльності не знайшли вони ще проклятих стежок ворогів, маємо допомогти їм стати на твердий грунт. Цього, до речі, коли ти звернув увагу, немає в плані Марчука. У нього націоналістичне середовище міряне під одну гребінку… Усім — вишка, і край…

— Звернув, звернув, чого ж, — дістав Соколов записник. — Ось тут і записано. Роз'яснити загальну частину плану…

— Чого ж тоді дискутуєш?

— Пізнаю тебе, сумніваючись в собі, — усміхнувся Соколов. — До речі, хто такий твій не Аніка-воїн, про котрого ти сьогодні всім сказав? Може, я тобі порекомендую?

Максименко втішено глянув на нього. Отже, вони, не змовляючись, прийшли до згоди, що замість десяти треба посилати одного…

— Тарас Сокрута. Викликав його з Запоріжжя. В партизанському загоні разом були. Він у мене в загоні командував взводом розвідки. Про виявлення трьох підземних бункерів, де фашисти випробували бактеріологічну зброю, чував? Це ж було в цих краях…

— Чував, аякже… Але виконавця не знав, — зізнався Соколов.

— Розумієш, коли нам поставили термінове завдання виявлення оунівських схронів, я одразу згадав про нього. Він тоді діяв у десятки разів складніших умовах, був один-однісінький… З радисткою лишень… — обличчя Максименка пойнялося печаллю. — Думаю, він прекрасно справиться з завданням в умовах, які ми йому створимо… Треба нам удвох добряче поміркувати, аби будь-яка випадковість була передбачена…

— Засилати його слід неодмінно в самісінький центр, — зауважив Соколов. — Починати з нульового циклу не дозволяє час. В поміч йому можна дати одного-двох своїх…

— Твоїх-моїх, — засміявся Максименко. — Наших! Ось так буде вірно!

— Тоді зійдемось найближчим часом, все погодимо, — діловито мовив Соколов. — Врешті, слово останнє за Києвом…


Десь аж на третій день дмухнув тепловій, сніги осіли, вляглися. Мусій Батюк зайшов попрощатися з Максименком. Черговий попросив зачекати: робочий день ще не розпочався. Мусій незграбно топтався в приймальні, не наважуючись присісти. Раз у раз зиркав на настінний годинник. Коли хрипко вдарило пів на восьму, Мусій затурбувався.

— Мабуть, не дочекаюсь, — сказав він. — Треба рушати в дорогу, а то дивись, ще дорога попливе… Погода непевна. Цієї весни велика вода буде. Передайте товаришу Максименку вдячність мою та нагадайте, що Цвяшок в гості чекає…

— Передам. Щасливої дороги, — козирнув черговий.

Наступного дня Максименку доповіли, що в хуторі Крутому вночі по-звірячому сокирою вбито родину селянина Мусія Батюка. Врятувався лише п'ятирічний син, сховавшись на горищі.

Максименко негайно викликав капітана Марчука, звелів призначити слідство.

— Отже, товаришу капітан, зробимо висновок: ворог не дрімає. Вистежили, коли він йшов зі мною вулицею, ведучи коня. Або ж, коли приходив до управління ночувати, коли порпався на подвір'ї…

— Цілком ймовірно, що він сам теревенив своїм односельцям, що зазнайомився з самим товаришем Максименком, що квартирував у нас… От бандити, аби інші остерігалися контактів з міліцією, і вчинили свою розбійницьку розправу… Яке звірство! Малих дітей не помилували…

— Восьмеро у нього було… Як драбиночка, говорив він мені… Не помилували, бо боялись лишати навіть малолітніх свідків… Ваше припущення, що він сказав комусь з односельців, логічне. Мабуть, так і сталось. Отже, провести опит, з ким він зустрічався, повернувшись з міста. Хутірець невеличкий, дворів двадцять, звіддалений од центральної колгоспної садиби… Хтось є у тому хуторі, що має прямий зв'язок з лісом… Те, що кат здійняв руку і на малечу, свідчить, що його могли добре знати в родині Батюка. Перевірте все добряче…

— Дозвольте самому виїхати?

— Дозволяю.

Лиха звістка прикро вразила Максименка. Він аж наче почував себе винуватим у тому, що надав тимчасовий притулок Батюку. Не зустрінься він з ним — нічого б не трапилось. Господарював би собі дядько, все більш прихиляючись до колгоспу, базарював би собі, дбаючи про свою драбиночку… Один лише щабельочок лишився з неї. Крихітна сиротина, травмована на все життя жахом кривавої ночі… Треба подбати про влаштування малого.

— Шкода його, — зітхнув Максименко, — з очей мені не сходить… Він і кінь його смиренний так і стоять перед очима… Чого ж бо так? Як знаєш людину, то серце німим плачем заходиться при такій звістці… Воно й при абстрактному, так би мовити, прізвищі скорботно… Адже це не стає наших кращих людей, котрих вороги наші карають лиш за те, що вони цураються їхнього чорного світу… У вас, капітане, коли-небудь ридала душа?

— Нам треба не ридати, а діяти, — сухо мовив Марчук. — Відбуваю на дві доби… Думаю, вправлюсь. «Десяткою» на мою відсутність буде займатися мій заступник, — не забув нагадати про свою групу Марчук. Останнім часом він принагідно згадував про свою роботу з «десяткою», щоб підкреслити явну перевантаженість і заклопотаність справами.

— Телефонуй звідти, коли натрапиш на щось надзвичайне. Хлопчика Батюкового привези, влаштуємо в дитбудинок. Бідолашний п'ятий щабельочок, — натомлено потер Максименко очі.

— А у вас, товаришу майор, нерви підупали, — зауважив Марчук. — Добре відпочити пора… Нам емоціями жити не рекомендується. Так, чого доброго, скоро сльози будем проливать над донесеннями з району…

— Нічого ти не розумієш, капітане, — Максименку на мить стало незручно. — Ми ж не манекени в мундирах, а живі люди… — помовчав, думаючи щось своє. — Їдь, капітане, і з'ясовуй все до дрібниць… Повернувшись, одразу ж доповіси.

— Товаришу майор! — з'явився на порозі черговий. — Прибув капітан Сокрута…

— Запрошуй! — підвівся з-за столу Максименко.

За мить до кабінету зайшов ставний, атлетичної статури капітан. Виструнчився і чітко доповів:

— Товаришу майор! Згідно з вашим викликом прибув у ваше розпорядження.

Максименко пішов йому назустріч, обійняв прибулого. Марчук скоса зиркав на цю зустріч. Здогадався, що це, певне, і є той «суперрозвідник», якого так чекав Максименко. Прикипів до нього ревнивим поглядом. «Нічого собі. Міцний, одразу почувається воля і сила. Красень… Очі, як у писаної кралі, палахкотять синявою… Йому б на сцену, а не в міліцію…» — подумав Марчук. Козирнувши, він вийшов.

— Чого ж не попередив? — з докором глянув на прибулого Максименко. — Я б тебе зустрів, як годиться… А ти анітрохи не змінився, час над тобою не владен, Тарасе… Радий, дуже радий, що ти одгукнувся на моє запрошення…

— Офіційний виклик, — уточнив Тарас Сокрута. — Чого не попередив? Так я ж супроводжуваний вельми почесним ескортом…

— Яким? — не зрозумів Максименко.

— Дружина і син, — поспішив пояснити Тарас. — Вони лишилися на вокзалі в кімнаті відпочинку, доки я влаштуюсь… Як не вмовляв Зіну лишитись дома, нічого не подіяло. Довідалась, що відрядження тривале… «З тобою!» — і край.

— Та-ак, — замислився Максименко. — Непередбачене ускладнення… Ми тобі кімнатку приготували, гадали, що ти сам-один… Тепер треба думати про квартиру…

— Нічого не треба думати. Кімнатка нас влаштовує. Вони у мене не привередливі…

— То ти, значить, одкозакував? — сумовито усміхнувся Максименко. — Давно?

— Кіму вже чотири роки. Бідовий хлопець росте!

— А я все козакую…

— Чого ж так?

— Все ніколи, не до залицянь, — усміхнувся Максименко. — Парубок я, сам бачиш, вже підтоптаний… Та й Ксеню забути не можу… Пам'ятаєш її?

— Ще б пак! — посуворішав Тарас. — Я нічого не забув з тої пори…

— І я не забув, — мовив Максименко. — Тому і згадав про тебе… У міністерстві довідався, де ти і що ти… Викликав, бо дуже ти мені потрібний. Ти ж Чорний ліс ще з війни знаєш… Доведеться знову помандрувати. Як, готовий?

— Готовий! — виструнчився Тарас. — А що за завдання, товаришу майор?

— Стривай! — зупинив його Максименко. — Не поспішай одразу в пекло… Ти що ж, моє ім'я вже забув? Щось дуже офіційно розмовляємо, друже…

— Не забув, Іване… — тепло дивлячись на давнього товариша, мовив Тарас. — Але ж, служба, Іване… Васильовичу, — додав він.

— Служба розпочнеться пізніше, Тарасе, — заперечив Максименко. — А зараз підготовка, вивчення деталей операції… До весни… Завдання дуже небезпечне… Схоже на те, яке ти виконував у час війни… Але одразу ж домовимось: міліцейську форму знімаєш сьогодні ж. Треба, щоб у місті ніхто тебе не бачив в ній… Твоєю підготовкою та й контролем за проведенням операції займатимусь я особисто… Зараз поїдемо за твоїми на вокзал, влаштовуйтесь, увечері заїду, погостюєте в мене. Перший і останній раз. Не можна, щоб нас бачили разом. Здається, що хтось пильно стежить за всіма, хто зі мною контактує…



Максименко розповів Тарасу про трагедійну смерть родини Мусія Батюка.

— Твій Марчук має рацію, — мовив Тарас, вислухавши розповідь. — Дядько сам розповів у селі про все… От бандити і помстилися.

— А як не розповів? А як тут вистежили?

— Хай так. Але ж не можна, щоб начальник обласного відділення конспірувався в місті… Ще чого не вистачало! Може, ще й зустрічатися на конспіративній квартирі?

— З тобою — так! Йдеш на відповідальне завдання, а я відповідаю за тебе головою… Та справа не лише у відповідальності… Дорогий ти мені, друже! Навіть і не уявляю, як житиму, коли «розкусять» тебе ті головорізи… Ось сьогодні Марчук сказав, що у мене зайвина емоцій, нерви розладналися, бо сльозину в моїх очах запомітив… А справа ж не в нервах, Тарасе. Душу живу маю…

— Можеш покластися на мене, — поспішив запевнити його Тарас, помітивши особливу розчуленість товариша. — Зроблю все можливе і неможливе навіть, аби все було гаразд.

— Вірю в твій розвідницький талант, — сказав Максименко. — Дружину з сином одправиш додому одразу, як отримаєш розпорядження вирушати до лісу.

— Спробую! 3 твоєю допомогою, звичайно, — усміхнувся Сокрута.


Час непомітно спливав у споминах. Кім, набавившись плюшевим ведмедиком, дарованим Максименком, тихенько заснув на канапі, обійнявши іграшку. Дорослі ж сиділи за столом, не наважуючись розійтись, хоч була вже доволі пізня година. За пляшкою старого угорського вина, яку роздобув Максименко, неквапно текла розмова. Друзям було що згадати. Зіна з м'якою усмішкою слухала їх обох. Згадували найбільше Тарасову глибоку розвідку, коли він з радисткою Ксенею Костецькою пройшов мало не всі нетрі Чорного лісу в пошуках фашистських підземних лабораторій, де за донесенням з центру велись якісь біологічні дослідження над в'язнями концтаборів. Тарас нині вкотре пригадував подробиці тих небезпечних мандрів. Розповів, як Ксеня, ця ясноока, худенька дівчина, порятувала його, коли він, провалившись у болотяну твань по груди, вже, було, втратив всякі надії на порятунок.

— Стирчу я в тій гливкій, смердючій драглистій купелі, чую, як поволі засмоктує мене той чорний холодець, — розповідає Тарас. — А вона, бідолашна, метушиться на крихітному острівцеві, де росли два-три дерева та ще чагарі колючі стирчали. «Не ворушись, милий, — гукає, — прошу тебе лише, не ворушись, бо зовсім затягне…» А як тут не будеш ворушитись, як поволі поглинає тебе та клята трясовина, з кожним порухом і справді все глибше та глибше? Чую, як поволі йду в саму чортову хлипанину, болото сопе, схлипує, мов плямкає, вже смакуючи мною… Грузну вже по саму шию, і руки мені судомить… А бачу, як Ксеня почепиться то на одну гілку, то на іншу, а гілля лиш пригинається під нею — легесенька ж була, та й сил їй бракувало — не піддається жодна гілка. Бачу її марні зусилля, чую її благання: «Тільки не ворушись, миленький». І така смертельна туга мене охопила. Голову одкинув назад, щоб легше дихати було, бачу небо, низьке, сіре, похмуре, а таким звабним воно мені видалось. Якась болотняна пташка вгорі пролітала, як я їй заздрив! «Ну, — думаю, — годі борсатись, зараз рвонусь востаннє, хай поглинає…» «Прощай, Ксеню, — кричу, — вибирайся звідси і вертай до загону…» Ще ж нічого тоді не розвідали ми, завдання не виконали… Отак по-дурному мушу згинути… А вона ледь не плаче, гойдається на тих гілках… Вже багнина мені по саме підборіддя сягає…

— Який жах! — здригається Зіна, бо їй стає моторошно від уяви такого страхіття. — Ти ніколи мені не розповідав про це…

— Зараз же розповідаю, — усміхнувся Тарас. — Колись і Кіму розповім… Так от, чую, прийшла моя остання хвилина… Коли це чую — хрясь! Вломилась врешті гілляка… Вже не бачу яка — мала, велика… Ніяк мені стежити… Чув тільки важкий удар тіла об землю… Ксеня, виявляється, до чого додумалась… Бачить, що не піддаються гілки її вазі, то вона видерлась на саму верхівку дерева, та й стрибнула на нижню гілку, та і вломилась… Ксеня ногу підвернула, але не зважала на біль, мерщій за гілку і до мене… Півтори години вивільняла мене з болотяного полону. Неохоче відпускало мене болото — по міліметру, спочатку навіть зовсім не вивільнявся я, лиш тримався за гілляку… А Ксеня, тримаючи рятівну опору, стояла, напружившись вся, зуби зціпивши… Уявляю, який біль вона перемагала! Коли врешті виповз я з твані, геть задубілий, зуб на зуб не попадав, — адже це в листопаді вже було, болото світаннями вкривалося вже легкою памороззю, — Ксеня глянула на мене таким просвітленим, щасливим поглядом і впала непритомна… Больовий шок… Вона віддала всі свої крихітні сили на мій порятунок… Відхекався я двома-трьома видихами і до неї… Скроні тру їй, на обличчя каламутну водицю хлюпаю… Одкриває очі. «Живий?» — питає і знову поринає в непам'ять… Я її, бідолашну, торсаю щосили… «Не вмирай!» — заклинально кричу, бо здалося мені, що вмирає вона в мене на руках… Коли це розплющила свої волошкові очі, дивиться на мене, мов на новонародженого… Ти, Іване, не повіриш, але відчув я себе і справді малим дитям при ній… Заплакав я, мов те дитятко, замурзюканим лобом в руки її ледь теплі тичусь… А вона, зовсім квола і безпорадна, погладжує мене по голові, волосся моє куйовдить… «Живий, — шепоче втішно, — живий…» Підвів я її, а вона на ногу не може стати… Вивих… Нога розбухла… Оддихався я трохи, звалив її на плечі, рацію і наші клумаки — все на себе згріб і почвалав, сторожко ступаючи, бодай вже вдвох не пірнути в те проклятуще болото… Йшов кілька годин, доки не відчув твердий грунт під ногами… Відпочив з півгодини — і далі… Двадцять кілометрів до найближчого хуторця… Прийшов поночі, стукаю в віконце крайньої хати, порушуючи всяку конспірацію… Одкриває тітка… «Мерщій, — благаю, — фельдшера чи знахаря, чи дідька рогатого, аби вивих моїй жінці ліквідував»… Порядна селянка попалася, одразу нас в хату пустила… Мені — кухоль молока теплого, а над Ксенею чаклувати стала… Роздягла її і зойкнула… «Нога, — каже, — у твоєї жінки аж синя, побіжу за бабою…» Якось там її назвала, вже забув… Приходять незабаром обоє, задихані, мабуть, бігли… Бабуся, знахарка хутірська, очевидно, древня, згорблена, аж руки їй вже тремтять…

Думаю, чим вона допоможе… Аж ні, заметушилася стара, щось там собі мудруючи, далі почув я дикий скрик Ксені, аж кинувся їй на поміч… Але стара кістлявою рукою на мене свариться… Все гаразд, мовляв… «Легше вже твоїй дівчині», — каже. «Можна йти? — питаю, бо боюсь, що хутірцем вже розголос пішов про несподіваних гостей. — Нам треба далі…» «Який швидкий, — зиркнула на мене бабусенція, — до світання перечекаєш… Німців близько немає і наших пройдисвітів — це вона так про бандерівців — не водиться… Так що спокійненько спочивай собі, дівчині полежати треба…» «Дружині моїй,» — кажу… «Бабці своїй розкажеш, — буркнула стара, — буде колись тобі за жінку, як сподобає собі такого…» Ксені ногу ганчір'ям туго сповила, щось пошепотіла, глянула на мене таким якимось жалісливим поглядом та й пішла собі… На світанні, ледь півні кукурікнули, білий туман за вікнами стояв, густий-прегустий, розбудила мене Ксеня. Стоїть зі своїм спорядженням за плечима, в торбині ж у неї рація, а це чималенька вага… Свіжа, бадьора… «Пора в дорогу! — каже. — Не турбуйся, з господинею я перемовилась… Ні ми її не бачили, ні вона нас…» Отака була пригода…

— І мені ніколи не розповідав, — з докором мовив Максименко. — Чого ж так, Тарасе? — Очі Максименку заволожились, журба світилась в його погляді.

— Чи багато ми про неї говорили з тобою? — запитав Тарас. — Мовчав, бо душу ятрити тобі не хотів. Бачив, як ти горе своє переживаєш важко…

— Ти знаєш, Тарасе, — після тривалої мовчанки озвався Максименко, — фашисти, втікаючи, не встигли вивезти свої архіви… Порпався я в них… Якоїсь документальної звістки про партизанку Костецьку шукав… Жодного сліду…

— Загинула вона, — опечалено озвався Тарас. — Взяти живцем фашисти її не могли… Не з таких вона, щоб здатися в полон… Вип'ємо світлої її пам'яті, раз у нас такий вже поминальний вечір випав…

— Не віриться досі, що її немає, — сказав Максименко, підіймаючи виповнений келишок. — Здається, не сьогодні-завтра одгукнеться звідкілясь… Отак, в такому неймовірному сподіванні і минають мої парубоцькі літа, — невесело посміхнувся він.

— Не одгукнеться! — гірко мовив Тарас. — У нашій пам'яті лиш одгукуватиметься…

Мовчки випили терпкого вина. Зіна сиділа зажурена, тиха. Максименко, якому вона чимось нагадувала Ксеню, завів з нею розмову про Запоріжжя. «Одразу ж заходився виконувати обіцяне — загітувати її повернутись додому… Хоче викликати у неї мікроностальгію — журбу за домівкою…» — подумав Тарас.

Він не дослухався, про що вони гомоніли. Спомини розхвилювали його уяву. Запалив цигарку і сидів незрушно, вдивляючись в невиразні видіння того далекого дня, коли загинула Ксеня…

…Вони виконали завдання. Підземна лабораторія, де фашисти провадили злочинні дослідження над в'язнями концтаборів, була виявлена. Німецький фельдшер, якого полонив Тарас, коли той надто далеко зайшов у ліс, збираючи гриби, розповів усе, що знав. Німець був ні переляканий, ні отетерілий несподіваною зустріччю з партизаном. Він одразу заявив, що є антифашистом, що увесь час шукав можливих контактів з росіянами, аби розповісти про таємницю досліджень, бо вважає це антигуманним, злочином перед людством. Тому і заходив поглибше в лісові хащі, сподіваючись на випадкову зустріч з місцевим населенням, хоч виходити за межі табору суворо заборонялось. Але доктор Кранге, який керує дослідженнями, великий любитель грибів. Він випрохав у коменданта табору дозвіл для свого підлеглого час від часу виходити в ліс на грибне полювання.

Той з великим незадоволенням погодився, обмеживши радіус пошуків у півкілометра. Комендант не йняв віри, що в цьому ведмежому кутку фельдшер може натрапити на кого-небудь, крім дикого звіра. Адже найближче людське мешкання розташоване за сотні кілометрів, навколо — болота і непролазні хащі…

Говорив німець ламаною російською мовою. Він страшенно хвилювався, що йому не повірять. Кілька разів по-ротфронтівськи підніс стиснений кулак над головою. А втім, мовив німець, він смерті не боїться. Він медик і знає ціну життя і смерті, тим більше, надивившись на ті жахи, що творяться в підземеллі, він втратив всілякий смак до життя. Руський партизан може його розстріляти. Але він не радить цього робити. Бо його зникнення викличе страшенну паніку. Якщо він не повернеться за півгодини до табору, навкіл гестапівці перериють на десятки кілометрів все догори дном. Вирватися партизанам не вдасться.

Німець сказав, що в лабораторії ведуться дослідження над в'язнями концтаборів, котрих привозять групами в п'ятдесят чоловік щотижня. Їм прищеплюють епідемічні захворювання. Після інкубаційного періоду хворих вивозять до крематоріїв, натомісць привозять інших. Незабаром мають прибути дитячі групи…

Табір охороняється посиленим гестапівським гарнізоном. Охоронці живуть десь неподалік, ізольовано од табору. Усім зроблено необхідні прищеплення але Кранге зажадав, щоб була виключена найменша можливість контакту охоронців з людьми, на яких велись досліди. Адже доктор вирощує невідомі культури вірусів і бактерій… Це жахливо. Це не наука, а найстрашніший злочин!.. Німець сказав, що подумував кінчити своє життя самогубством, чи самому заразитися однією з тих страшних хвороб, щоб у такий спосіб висловити свою солідарність з бідолашними в'язнями… Лабораторія діє вже майже півроку. Будували її теж в'язні. Усі вони були розстріляні…

Розповівши все це, німець знову підніс кулак над головою. «Гітлер капут!» — сказав він. «Капут, — відповів Тарас, потираючи долонями скроні, бо йому аж забракло повітря од такої інформації і гострим поколюванням в скронях озвалась недавня контузія, — і вашому Кранге теж капут… І всій вашій мерзенній лабораторії… Знищать її партизани, в'язнів звільнять, а хворих будете лікувати… Ясно? Оце інформація! Спасибі, спасибі… Як же тебе звати… товаришу?» — спромігся Тарас на таке несподіване звертання. «Отто, — назвався німець. — Отто Розенкранц…» Тарас міцно потис йому руку. Вперше з початку війни він торкнувся німця, не відчувши до нього ворожості.

Порадив скоріше вертатися до табору, бо ще кинуться за ним…

Вирішив негайно повідомити Максименка про все, що довідався, і вказати координати страшного підземелля.

Пройшовши з Ксенею з п'ять кілометрів лісовими нетрями, недалечко од лісової річки, що вливалась в болото, спинились спочити. Тарас звелів Ксені налагодити рацію і вийти в ефір. Ксеня двічі передала донесення, яке він їй надиктовував. Обом було важко на душі од страшної правди, яку щойно взнали, але разом з тим почували і радість од усвідомлення виконаного завдання.

Зранку сіявся дрібний осінній дощ, ліс був мокрий і незатишний. Гострий вітер налітав на тремкі дерева, і на падалишнє листя час від часу скрапували дощові краплі. Од того крапотіння здавалось, що дощ і не припинявся. Тарас відчував, що його ватянка промокла наскрізь. Ксеня теж скаржилась, що промокла до нитки. Знайшли невеликий ярок, де було трохи затишніше, сіли на вологий падолист спина до спини, щоб принаймні так зігрітися.

«Ще три доби мандрівки, відтепер не манівцями, — і будемо у своїх», — сказав Тарас. «Еге ж, у своїх… Тепер ми знаємо все… Нині наше донесення вже передають до Москви, — втішено мовила Ксеня. — Максименко, певне, вже засів з штабом розробляти операцію… Як я знудьгувалась за всіма нашими! А ти, Тарасе?» «Авжеж, — здивувався він її запитанню. — Адже вже місяць блукаємо… Скільки надивились, натерпілись… Але усьому буває край… Вже скоро наші мандри нам здаватимуться лише сном, Ксеню…» Помовчали. «Ти знаєш, Тарасе, що я люблю Максименка?» — несподівано запитала Ксеня якимось дивним, притишеним голосом. Тарас закам'янів. «Дорога моя, мила, — защеміло йому в душі, — нащо це ти говориш мені? Здогадалась, що я люблю тебе, і вирішила отак просто лишити найменших сподівань на взаємність?» «Авжеж, знаю!» — буркнув він. «А як ти думаєш, він здогадується?» — спитала дівчина. «Мабуть, ні, — зумисне жорстоко відповів Тарас, — інакше він не послав би тебе на таке небезпечне завдання».

Пізніше він, переповідаючи Максименку цю розмову, збагнув, що вона була викликана якимось несвідомим передбаченням дівчини того лихого, що відбудеться годиною пізніше. Певне, вона передчувала близьку небезпеку і поспішала хоч так освідчитись в своїй першій любові…

По тривалій мовчанці Ксеня, зібгавшись у клубочок, принишкла. Вона, здається, задрімала, і Тарас боявся ворухнутись, щоб не сполохати її короткого забуття. Отямився, почувши звіддалений шум. Долинув гавкіт собак. Рвучко схопився на ноги. «Що трапилось?» — підхопилась і Ксеня. «Німці! — тривожно озирався навколо Тарас. — Прочісують ліс. Мабуть, запеленгували рацію… Ось що: розходимось у різні боки… Ти біжиш до річки, я спробую трохи затримати їх…» «Я з тобою!» — заперечила Ксеня. «Виконуй наказ! — суворо глянув на неї Тарас. — Рацію втопи… Ну, мерщій… Прощавай, Ксеню!» Він торкнувся шерхлими губами її щоки. «Якщо пощастить вирватись, розкажеш у загоні все до найменших подробиць… Прощавай!» Він метнувся вперед, у густі чагарі. Колюче гілля боляче шмагало його по обличчю. Та він не зважав на це, намагався відійти якнайдалі вбік. Заліг на пагорбі, напружено вдивляючись в гущавину. Собачий гвалт посилився. Врешті він побачив фашистів. Вони йшли врозсип, між стовбурами дерев миготіли їхні бруднозелені постаті. «Достобіса проклятих! — лайнувся Тарас, — не вирватись…» Тривожно озирнувся назад: чи встигла Ксеня добігти до річки? Там очерети, можна причаїтись… Якби вона вміла скористатись очеретиною… Шкода, не встиг розказати, як це робиться…

Біля річки раптом розляглися лункі автоматні черги. Тарас з відчаєм глянув туди, де Ксеня в самотності мала боронитись од ворогів. Оточені! Нащо відіслав її? Бодай би разом розділили долю, хоч загинули б разом… Застогнавши од безсилої люті, прицілився в найближчу ворожу постать, вистрілив. Фашист упав, мов скошений. Кулі задзижчали над Тарасовою головою. Фашисти залягли і плазом посунули до його схованки. Пси здійняли скажений лемент. Раптом почулось страшне ревище. Тарас побачив розлюченого здоровенного ведмедя, котрий, переполоханий стріляниною, видерся з чагарів і могутніми стрибками метнувся назустріч німецьким автоматникам. Фашисти посхоплювались, пси зайшлися біснуватим виттям. Здійнялася люта стрілянина. Такого гвалту Тарасу ще не доводилося чути. Скориставшись замішанням, котре спричинила несподівана поява ведмедя, Тарас залишив свою схованку і перебіг у глибокий, геть зарослий чагарями яр. Скоріше до річки, на допомогу Ксені! Біг, роздираючи в кров обличчя, шматуючи об густе гілля ватянку. Врешті видерся на крутий схил, звідки проглядувалась низина біля річки. Побачив фашистів, що біля самих очеретів збилися в гурт. Зрозумів, що то значило. Вони вбили Ксеню! І тепер оточили її тіло, певне дивуючись, що переслідували дівчиська. Що ж діяти? Вискочити їм назустріч? У нього ще п'ять патронів в обоймі та ще граната… Помститись вбивцям, останню кулю для себе? Він з ненавистю дивився на звіддалену юрму фашистів, розтираючи по щоках пекучі сльози… Ні, він не має права марно гинути, треба спробувати порятуватись, дістатись до своїх… А цим звірам мститиме, доки буде живий… Скотився на дно яру, побіг найгустішими заростями. Метрів за сто раптом надибав печеру, вириту в підніжжі крутого глиняного схилу. Отвір був завалений сушняком. Розгріб, з отвору дихнуло тяжким звіриним духом… Ведмежий барліг! Спробувати? Він проліз в глиб печери, упав в смердюче багно за купою хмизу. Причаївся. За кілька хвилин біля печери почувся собачий лемент. Зрозумів, що фашисти зупинились, не наважуючись протиснутись у смердючі нутрощі барлоги… Пси, чуючи запах звіра, скаженіли. Фашисти голосно перемовлялись… Врешті почувся тріск сухого гілляччя… Фашист вліз до печери. Кілька разів прошив автоматними чергами купи хмизу. Тарас відчув удар в праве плече. Куля пройшла навиліт. Стікаючи кров'ю, Тарас поволі втрачав свідомість. Останнє, що зафіксувала його пам'ять, було жарке дихання вівчарки просто в обличчя. Пес, обнюхавши його, заскіглив і метнувся до виходу…

Опритомнів Тарас од холоду і дикого болю в плечі. Скільки минуло часу, не знав. Виповз з барлоги. Була ніч. Густий туман вистелив яругу. Роздерши спідню сорочку, Тарас спробував перебинтувати плече. Сповиток вийшов благенький, але хоч трішки вгамувався біль. Він, певне, втратив дуже багато крові. В очах пливли райдужні кола, мерехкотіли барвисті метелики. Плазом видерся з яру. Прислухався. Мертва тиша залягла навколо. Десь в хащі ухкала сова. Спробував підвестись, але ноги підкосились, і він впав знеможено. Лежав горілиць, чуючи, як холод вповзає в тіло. Якщо не рухатиметься, задубне… Перемагаючи кволість, поповз у лісову хащу. Кілька діб повз отак чагарями, то втрачаючи свідомість, то приходячи до пам'яті… Уночі підповз до хутірського обійстя, глухого, омертвілого… Ледь вистачило сили перекинутись через паркан. Там і знайшла його на світанні тітка. Коли розплющив очі, з подивом упізнав господиню, в якої був з Ксенею після болотяного полону. «Щось ти ніяк од мого двору не одіб'єшся, — скупо усміхнулась тітка. — Де ж дівчину подів?» «Забили її, — глухо мовив Тарас. — Фашисти…» Тітка перехрестилася. Вона обмила йому рану, намастила якоюсь маззю, туго перебинтувала. Два тижні пролежав Тарас у ліжку, перш ніж зміг звестися на ноги. Сумно розмірковував увесь час, як розповість Максименку про Ксенину смерть… І про ту коротку розмову, в якій Ксеня зізналася в своїй любові…

— Дарма я її одіслав до річки, — сказав Тарас, заново переживши давноминуле.

— Про що ти? — здивовано глянула на нього Зіна.

— Про Ксеню, — пояснив Максименко, одразу зрозумівши його. — Дарма караєшся, Тарасе… Не твоя вина…

— Ой, засиділись ми, — зиркнула на годинник Зіна, — Кім розіспався, як вдома… Шкода і будити його..

— А залишайтесь, — запропонував Максименко. — Місця вистачить.

— Ні — заперечив Тарас. — Завтра сусіди запомітять, що в начальника міліції гості настирливі і неспокійні ночами товчуться…

— Тоді я одвезу вас, — підвівся Максименко.

— Теж не варто, — зупинив його Тарас. — Знову ж таки допитливі сусіди подивуються, що новий помешканець катається на міліцейській машині…

— Ми зупинимось за два квартали од вашого помешкання, — усміхнувся Максименко Тарасовій обачливості, хоч був вельми нею втішений: Сокрута вже відчував себе виконавцем важливого завдання.


Капітан Марчук повернувся з Крутого. Доповідав Максименку з відчуттям успішно проведеного розслідування.

— Опитав майже всіх, — говорив він, порпаючись у своїх записах. — Моє передбачення ствердилось: Батюк після повернення з міста одразу пішов до дільничного міліціонера, вітання од майора Максименка передати… Пізніше бачили його біля магазину в гурті, де він похвалявся своїм знайомством з начальником обласного управління міліції, говорив, що чекає його в гості… Звісно, це не сподобалось ворогам… Там у них взагалі погані справи з реєстрацією прибулих, на порубці лісу працюють люди, про яких дільничний міліціонер взагалі нічого не відає: хто вони, звідки… Після вбивства з хутора зникло двоє: двадцятилітній Степан Яцків, працював на порубці, і місцевий Грицько Стецюк, родини не має, жив у приймах в однієї молодиці, вона про нього не може сказати нічого певного… Оголосив розшук цих двох… Не сумніваюсь, що вони і є вбивцями… Підлими, потайними, оскаженілими од люті, вбивцями…

— Малого привіз? — спитав Максименко.

— Нема потреби, — відповів Марчук. — Його забрала тітка, рідна сестра Мусія Батюка… Дільничного треба викликати і всипати по саму зав'язку: він взагалі там наче грає в піжмурки, з зав'язаними очима блукає… Люди важкі: «не чув, не бачив, не знаю» — ось їхні відповіді… Схоже на кругову поруку…

— Ну це ти вже занадто, — заперечив Максименко. — Бояться люди, то й мовчать… Треба розуміти їхню психологію: після такого жорстокого вбивства не кожен наважиться бути говірким…

Після обіду принесли пошту, і Максименко знову викликав капітана. Дільничний з Крутого Сизонов надіслав на ім'я начальника управління доповідну записку, в якій він висловлював свої сумніви щодо методів розслідування, які застосовував на хуторі начальник карного розшуку. Він ображав людей безпідставними підозрами і звинуваченнями, кричав на старого і малого, погрожував виселкою, хапався за зброю, привселюдно лаяв за вайлуватість в роботі дільничного, тим самим принижуючи його гідність і підриваючи його авторитет.

Сизонов просив про переведення його на іншу дільницю, бо після всього йому важко знайти спільну мову з людьми, вони з ним просто не рахуються…

— Як це зрозуміти? — суворо спитав Максименко, подаючи капітану лист.

Марчук швидко пробіг очима написане, обличчя йому налилося кров'ю, очі звузились, в погляді засклилось стримуване роздратування.

— Швидкий на писанину, — зневажливо відкинув папірець. — Вигороджується, хіба не видно? Проситься про переведення в інше місце… Тут натворив справ, то подайте йому місце позатишніше… Гнати таких треба, а не переводити…

— Стривайте! — зупинив його Максименко. — Відповідайте по суті: ви дійсно діяли там на місці саме так, як пише міліціонер Сизонов?

— Ну, може, трохи переборщив з суворістю, — відповів непевно Марчук, ухиляючись од прямої відповіді. — А що робити, коли всі як у рот води понабирали? В ноги їм кланятись? Як на мою думку, то там слід ще більш рішучіше повестись… Не виключено, що серед тих, котрих я опитував, є приховані бандити або співчуваючі націоналістам…

— Ви знаєте, що ви накоїли, капітане Марчук? — ледь стримуючи гнів, запитав Максименко. — Ви своїми діями свідомо чи несвідомо, але підірвали віру населення в органи Радянської влади… Якими очима вони дивляться тепер на нас, ви про це подумали? Бандити вночі погрожують їм сокирами, а приїздить той, хто має їх захищати, і розмахує вдень пістолетом… Пишіть негайно пояснення… Про ваші дії я негайно рапортую до міністерства… Буду просити про переведення вас в іншу область…

— Я давно помітив, що ви цього бажаєте, — сухо відповів Марчук. — Ви піддали критиці мій план, ви викликали якогось «суперрозвідника»… Перед Радянською владою я чистий, все роблю заради користі справи… В міністерстві є люди, які не сумніваються в моєму сумлінні…

— Я подам рапорт, — не дивлячись на знервованого капітана, мовив Максименко. — Сизонову оголошу подяку… Він має вірний погляд на методи і способи, якими ми мусимо керуватись у своїй діяльності…

— Вам видніше, чи треба заохочувати підлеглих до писання кляуз, — уїдливо зауважив Марчук. — 3 того Сизонова згодом, думаю, непоганий наклепник вийде… Адже не прохолов за мною слід, а він вже сигналізує… Чи ти ба! Капітан Марчук поперелякував місцевих жителів, а його, бідолашного, дискредитував… А своєю бездіяльністю він сам себе не поставив у сміхотворне становище? Адже похихикують у нього за спиною вбивці: шукай вітра в полі, товаришу міліціонере!

— Неприязнь вашу до Сизонова зрозуміти неважко, — мовив Максименко. — Бо ж він засумнівався у вашій професійній порядності, а ви доволі честолюбивий, капітане…

— Ні, товаришу майор, — Марчук виструнчився. — Не подобається він мені за те, що проморгав злодійство на своїй дільниці, прогавив, щось собі мудруючи про свій авторитет, зграю бандитів, котра звила собі кубло у нього під носом… В чому ж тоді його професійна порядність? В писанні кляузних листів? Я, товаришу майор, так ненавиджу націоналістичних вбивць, що у мене кров закипає в жилах з кожним їхнім безкарним злочином… І тих, хто в роботі виявляє нехлюйство, вшановувати не можу… Пояснення, яке ви вимагаєте, я подам через годину.

— Тільки без гучних загальних фраз, — попередив Максименко. — Бо потрібен документ, а не ваші емоційні сповідання… Маю завтра ж виїхати в Крутий, побесідувать з людьми… Треба якось згладити враження од ваших бесід..


Майже непомітно сплинули два місяці підготовки капітана Сокрути до виконання відповідального завдання. Він досконально вивчив паролі і явки, ланцюг зв'язківців, топографічну карту Чорного лісу, котрий мав пройти, не покладаючись на сторонню допомогу. Звикав і до нового свого прізвища та імені. Симон Колиба. Віднині це його псевдонім.

— Був такий? — поцікавився Тарас, коли Максименко запропонував йому скористатися цим ім'ям.

— Був. Заарештований в тридцять дев'ятому. Один з фанатиків ідей «самостійності».

— Можливі зустрічі з тими, що знали колись цього Колибу?

— Один на сто шансів… Він з Тернопільщини, а в націоналістичних бандах переміщення, сам знаєш, рідкісні… Не виключено, звичайно, що хтось і завіявся з тих країв… Але ж минуло вже стільки часу та й Колиба був з рядових, особливим нічим не відзначився… Родичі його — брат і сестра, проживають у Східній Україні, батьки померли в час війни…

— Розумію, — кивнув Тарас. — Дійсна його біографія краще будь-якої вигадки.

— На небезпечну справу тебе посилаю, друже, — підійшов до нього Максименко. — Боюсь за тебе… І разом з тим живе в мені велика віра, що все буде гаразд. Ось така інтуїтивна переконаність. Інакше не послав би.

— Вирушати коли?

— Сьогодні вночі. На прощальну розмову викликав тебе.

Вони міцно обійнялися. Тарасу мимоволі пригадались такі ж прощавальні обійми в партизанському загоні. Тільки тоді поруч нього стояла і радистка Ксеня Костецька. Тепер рушав сам. Один замість десяти.

Додому він повернувся пізнім вечором. Кім не спав, і Тарас довго бавився з ним, доки малий і не заснув у нього на колінах. Переніс сина до ліжечка, обережно розцілував у зашарілі щоки.

Зіна з тривогою стежила за ним. Здогадалась, що він скаже їй щось вельми важливе.

— Сьогодні вирушаю, Зіно, — сказав Тарас, пригорнувши дружину. — Обіцяй мені, що завтра вранці ти поїдеш з Кімом додому. У Запоріжжя я вже повідомив про твій приїзд. Тебе зустрінуть, влаштують на роботу, допоможуть у всьому…

— Надовго? — спитала Зіна, мов і не чула його прохання.

— Не знаю…

— Це дуже небезпечно, Тарасе?

— Йду далеко з відповідальним завданням, — ухилився Тарас од відповіді. — Завтра тобі дещо пояснить Максименко, якщо знайде за потрібне надто розтлумачувать тобі деталі… Обіцяєш завтра виїхати? Квитки я замовив… Зрозумій, що мені буде значно важче, коли я буду знати, що ви не гарантовані од небезпеки…

— Якої небезпеки? — здивувалась Зіна. — Навколо свої люди…

— Не всі свої! Ти не знаєш ворожої підступності… Давай домовимось так: я уступив тобі, коли взяв вас сюди з собою, тепер ти уступи мені… Завтра додому… Домовились?

— Ні, не поїду я звідси! — твердо відповіла Зіна.

Неспокійна Гончарівка

Дмитро Петльований піднявся, ледь засіріло у вікнах. Вийшов у двір, розкашлявся. Напівсонні кури вже сновигали попід тином, рохкала у хліві свиня. Дмитро узяв відра й коромисло і подався на вулицю, до криниці.

Так щоранку. Перед роботою він допомагав Насті впоратися з худобою, а потім, кинувши у сумку нехитрий сніданок, йшов через свій город і леваду в механічні майстерні, що кількома трубами виглядали з-за горбка.

З тридцять дев'ятого року, як переселився сюди з Нікополя, ходить Петльований в майстерні, де працює токарем. Вже звик до стежки, яку витоптав сам, й до цього краю. Спершу було якось не по собі. Навіть шкодував, що покинув рідний Нікополь і подався туди, звідкіль родом дружина. А згодом йому сподобались і люди, і їх звичаї. Навіть Гончарівка (так називалося передмістя, де купив Дмитро хату з садибою) йому чимось нагадувала нікопольську Микитівку: тиха, весною заквітчана зелен-травою, а влітку кругом стоїть запах липового цвіту. І війна, що стільки лиха принесла людям, якось обійшла Гончарівку, а відтак, не зачепила й пальцем хворого на задуху Дмитра. Нині життя поволі налагоджується. Коли б ще не тривожні чутки, що довкола нишпорять бандерівці, вбивають і грабують людей! Сюди, в передмістя, щоправда вони не потикаються. Часом Дмитрові аж не віриться, що є такі банди. Хоч він, як і всі інші робітники майстерень, вночі, буває, з гвинтівкою оберігає рідне підприємство й спокій людський, та щоб попався коли-небудь хоч один вовкулака — ні, не було. То й добре.

Хай буде скрізь мир і спокій, хай буде злагода між людьми. Цього завжди хотіли Дмитро і його лагідної вроди жінка Настя. Бо виростала у них ніжною ластівкою дочка Мальва, для якої бажали тільки справжнього людського щастя.

А Мальва уже на виданні. Розцвіла, як маківка. Та хлопців чогось цуралась, чи то віддалася навчанню — була студенткою педагогічного інституту, чи, може, не стрівся ще її суджений.

Та занепокоєння батьків було марним. Дочка якось, зовсім неждано-негадано для Насті і Дмитра, привела в дім молоденького і вельми принадного лейтенанта міліції. Познайомились. Виявилось, Сашко Басенко приїхав сюди з Донецька приборкувати бандерівців. Всяких цікавих пригод, пов'язаних з роботою міліції, хлопець знав безліч. І полюбляли Петльовані їх. Часом Петльованих бентежив острах, і тоді вони радили Сашкові, майбутньому своєму зятеві, покинути роботу в міліції, найти собі більш спокійне місце, наприклад, у механічних майстернях. Де там! І слухати не хотів. Що то молоде-зелене! Йому б на герць з ворогом і не менше.

І чи то хтось дослухався до Сашкової душі, чи просто йому поталанило, але його було зараховано в «десятку» Марчука. Таємнича «десятка»! Скільки надій було пов'язано з нею в Басенка. Він був переконаний, що тренують їх для якогось особливого завдання. І радість полонила його. Іноді хотілося про це сказати Мальвіні. Але Сашко добре усвідомлював, що можна говорити, а що ні. Він нічого не сказав Петльованим і в останній день свого перебування з місті. Просто того вечора ходив з Мальвою вулицями довше, ніж завжди, а коли стало зовсім поночі, сказав, що завтра його тут вже не буде і він, мабуть, довго не зможе написати їй листа.

Він ще не знав, що вибір випав не на нього. Про це Басенко дізнається значно пізніше, а зараз він був упевнений, що йому доручать велику і небезпечну місію.

Коли набридло ходити затихаючим містом, він запропонував Мальві піти на квартиру до секретарки відділу карного розшуку Ради Волосюк. Вона жила сама в невеличкому одноповерховому особняку, що лишився їй у спадщину від батьків, яких ще в сорок п'ятому році замордували бандерівці, вимагаючи у них золота.

Рада, хоч було вже за північ, ще не спала.

— Пізненькі гості, — здивовано зустріла вона їх, — але добре, що завітали… Бентежно якось в самоті…

— Чого ж бо? — спитала Мальва.

— Хтозна… Може, Стендаль винен… Оце щойно закінчила його «Червоне і чорне».

— І мені бентежно, хоч ми і вдвох… Ондечки Сашко завтра вранці кудись їде і не каже, куди й що. Та й не обіцяє листів писати…

Сашко докірливо глянув на неї:

— Я ж сказав, не можна, певно, звідти буде писати. Розумієш, є в міліції така робота. А якщо трапиться нагода, прилечу до тебе. Обов'язково прилечу…

— Аж заздрість проймає од таких палких освідчень, — усміхнулась Рада. — Може, з нагоди прощання вип'ємо по чарці, поспіваємо? Нащо журитися марне?

Вже озвалися треті півні, коли Олександр і Мальва врешті попрощалися.

Рада ледве встигла зачинити за ними двері, як почула обережний стук в шибку. Підійшла до вікна і побачила знайому постать. То був колишній її однокласник Іван Чернуха. Він був у формі старшого лейтенанта міліції. Не так давно він мав на погонах дві зірочки, а тепер — уже третя. Мабуть, непогано йдуть у хлопця справи. І хто б міг подумати, що з цього задири, в якого батько згорів від горілки, а мати пішла світами, буде щось путяще? А є, як видно. Дарма в міліції, як кажуть, зірок не дають. Все-таки не помилилася у ньому Рада, коли ще в школі таємно від учительки і подруг поглядала на нього, милувалася його чорними кучерями, жагучими очима.

Нині він вряди-годи навідувався до неї. Спочатку Рада почувала себе досить непевно: про одруження мова не заходила. Але ж вони люблять один одного! і хіба цього замало, щоб бути щасливою?

— Не чекала, Іванку, — пригорнулась до нього Рада. — Ти, як легіт, прилетів несподівано. І знову, мабуть, на якусь часинку…

— Еге ж, вгадала, — вивільнився з її обіймів Чернуха.

— А чому б тобі не розпрощатися з Ровенщиною? Нам гарні працівники теж потрібні…

— Ні, буду вже там. Бо тут мене кожна собака знає, як Чернуху-лобуря, і раптом я міліціонер!.. Та й справи у нас йдуть краще, ніж у вашого Максименка. Ви товчетесь на одному місці і край. А наш карний розшук весь час затіває то одну операцію, то іншу. У нас вже й не чути бандерівців. А тут…

— Наші теж не сидять без діла, — не витримала Рада. — Щось замислили.

— Що саме?

— Та, звідки мені знати? В усякому випадку не млинці їде кудись завтра продавати лейтенант Басенко. Видно, проляже йому дорога десь аж в бандитське лігво…

— Це той тип, що зустрічається з Мальвою?

— Він. Оце лиш був з нею у мене…

— Ти бач, який спритний! Може, й на тебе оком кинув?

— Про що ти, Іванку? Він з Мальви очей не зводить…

— Такі всюди встигають, — буркнув Чернуха. — А бандерівці його зразу ж розкусять… Бо, здається мені, він абсолютний нікчема, цей ваш залицяльник…

— Ваш? — здивовано перепитала Рада.

— Еге ж, — похмуро мовив Чернуха. — Довго, мабуть, шукав, де б розважитися з дівчиною… І привів до тебе…

Рада допитливо глянула на нього. Ревнує? Отже, любить! Дурний-дурний, Іванку…

— Залишишся?

— Ні. Я лиш побачити тебе забіг… О дев'ятій маю бути вже в Ляхівцях…

— Зараз чотири…

— Все одно піду, — рвучко підвівся Іван. — Мене не проводжай. Сусіди можуть помітити, почнуть різне про тебе теревенити…

Він хотів до схід сонця вислизнути з міста, загубитися в перелісках. Його шлях лежав не в містечко Ляхівці, як сказав Раді, а в глухий хутір Вишневий, до старости церкви Василя Тетері, якого в бандитських колах знали як Жовтобрюха. Саме він і відряджував свого відданого бандита Чернуху у місто з особливими завданнями. Та не часто Іванові вдається роздобути путящі вісті. Повідомлення Ради про від'їзд Басенка мало особливу вагу. Тетеря, без сумніву, буде задоволений.

Чернуха не помилився. Тетеря, уважно його вислухавши, довго гладив черево і мружив маленькі чорні очі — перша ознака: він думає над чимось важливим.

— Так, так… — нарешті сказав він. — Треба негайно з цього комедіанта роздобути картку.

— А я вже роздобув, в альбомі Ради. Ось вона.

— Ну й спритний ти легінь. Ой, файний, — похвалив Чернуху Тетеря. — Що ж, приготуємо для гостя належний хліб-сіль. Приготуємо… А ти, Йване, підбирай собі хлопців, одягни їх у міліцейську форму і знову — гайда у місто. Треба в цієї лярви Петльованої видушити все, що знає про Басенка. Не може бути, щоб він їй не сказав, куди його конкретно відрядили і з яким завданням.

Зустріч у колибі

Марчук прийшов додому о сьомій вечора. Жінка, що звикла його зустрічати пізньої ночі, стурбувалась.

— Щось трапилось?

Лука кілька хвилин мовчав, а коли трохи відлягло од серця, сказав, що Максименко відправляє його назад, у Дніпропетровськ.

— Слава богу! — зраділа жінка. — Нарешті вирвемось з цього пекла…

— Тобі слава богу. А я не хочу. Коли тут скрізь кишіли банди, тоді потрібен був Лука Юхимович Марчук. Аякже, без нього не обходилось. І зараз я підготував людей, так би мовити, для останнього кидка на ворога. І вже я не потрібен. Звісно, коли не буде тут Марчука, вся слава дістанеться Максименку… Ні, не на того натрапив. Я не мовчатиму. Завтра ж поїду в міністерство. Завтра ж…

Тарас Сокрута тим часом з палицею в руці спокійно мандрував лісами, долаючи щодня десятки кілометрів важкого шляху. Іноді зустрічалися невеликі хутори, які Тарас здебільшого обминав, а коли й заходив, то лише для того, щоб роздобути якийсь харч. І знову в дорогу.

Нарешті Сокрута дістався села, яке його найбільше цікавило. Була ніч — хоч око виколи. В хатах не світилося, лише на краю села, під лісом, Тарас помітив дерев'яний, з високим дахом будинок, вузькі різьблені вікна якого відганяли од себе морок яскравими пучками світла. Підійшов ближче, постукав у двері. У відповідь пролунало кілька приглушених пострілів, мов пастух ляснув батогом, і з дверей зі свистом полетіли маленькі тріски.

«От гади! — подумки лайнувся Тарас, притискуючись до гранчастих, тесаних з бука одвірок. — Так можна загинути ні за цапову душу. І від кого? Од якихось боягузів!»

— Пане господарю! Не дурійте. Пустіть бідного подорожнього… — загукав Сокрута, гупаючи у двері ногами. У колибі зашепотіли, і незабаром забряжчав засув, відхилилися двері.

— Що за дідько пізньої пори швендяє? — незадоволено буркнув господар. — Заходьте, коли ваша ласка.

Сокрута переступив поріг. За дубовими столами на довгих лавках сиділи напідпитку чоловік десять-п'ятнадцять. Трохи осторонь за столиком з тендітними ніжками, застеленим мережаною скатертиною, допивали пляшку горілки двоє чоловік літ під сорок. Один з них мав повні масні щоки і тлусте черево, кілька разів обмотане райдужною крайкою. Його товариш — навпаки, худорлявий, з надмірно розвиненими вилицями, з темним лицем.

Присутні з неприхованою цікавістю дивилися на Сокруту, міряли його посоловілими очима з ніг до голови і були готові, як прикинув Тарас, будь-якої хвилини скочити з місць.

Лише хазяїн колиби, зайшовши за облавок, здається, ні на що і ні на кого не звертав уваги.

— Мені чогось гарячого, якщо є, — сказав, звертаючись до нього, Сокрута. Той швидко застукав рахівницею.

— Два червінці, — відповів.

Тарас витяг з кишені пакунок новеньких грошей і дав хазяїну два червінці. Од столика з тендітними ніжками відійшов худорлявий чоловік і наблизився до Сокрути.

— Томась, перевір його! Трусони догори ногами! — загули навколо.

— Що за пташка?! — вилиці у Томася заходили вгору-вниз.

— A-а! Місцеве начальство, — прагнучи бути спокійним, мовив недбало Сокрута. Хоч з виду Томась був схожий на конокрада. — А ти, факт, прокурор, — кивнув Тарас на худорлявого. — Що ж, законові я підкоряюся… Правда, не завжди, — тут же поправився Тарас і подав Томасеві якийсь папірець.

— Симон Колиба, — вголос прочитав той. Потім щось пробубонів і додав: — Родом з Теребовлі, значиться. А топає з Сибіру. За що сидів?

— Якщо прокурор, то знаєш. Там написана стаття, пункт… І головне — не втік, а відбував від дзвоника до дзвоника.

— А скільки золота набухав? Грошви? Ну?! — визвірився Томась, скреготнувши зубами так, що аж хазяїн колиби пригнувся.

— Вивертай кишені. Роздягайся! Буду промацувати!

— Ах ти, паскуда! На мене, на Симона Колибу, гримати! — Тарас що було сили вдарив Томася в сонячне сплетіння. Але той, на здивування, лише поточився і звіром пішов на Сокруту. Інші з'юрмилися у кутку, спостерігаючи за поєдинком. Певне, Томась був найсильніший і найзавзятіший серед них, бо інакше зразу поспішили б йому на допомогу. А то всі стояли непорушно, мовляв, впорається сам.

Томась наступав, а Сокрута задкував повз облавок, не знаючи, що діяти. Коли він дістався бочок, що стояли під стіною в залі, звідти несподівано вискочив хазяїн колиби і вдарив Тараса пляшкою по голові. Кров змійкою потекла за вуха, помережила ліву щоку Тараса, виступила червоною плямою на комірі його білої вишиваної сорочки. Сокрута, мабуть, одразу не збагнув, що то кров, бо помацав розбиту голову рукою й, відчувши на пальцях липку рідину, підніс руку близько до очей. Щось загрозливе було в його поставі, аж Томась зупинився і закляк на місці.

Мертва тиша запала навколо.

Відтак Томась вихопив тесака і пішов на Сокруту. Тарас не розгубився, вдало вибив з рук бандита ніж, стрибнув на Томася і, затиснувши його голову на своїх грудях, прагнув зігнути його. Нарешті це йому вдалося і тоді, тримаючи зігнутого Томася за ноги, відірвав його від землі і щосили посадив на бочку. Днища в бочці як не було, а Томась, сполотнівши, повалився на долівку.

Тарас не встиг й повернутися, як на нього навалилося чоловік п'ять. Череватий, одсунувши свій столик у куток, уважно спостерігав за поєдинком. Через кілька хвилин у колибі було все потрощено, а ті що билися, лежали посеред зали і важко стогнали. Жоден з них не піднімався. Тоді череватий підскочив до Томася, що лежав оддалік, і всадив йому ножа в спину. Нараз прибулець, що назвався Симоном Колибою, підвівся і, спльовуючи криваву слину, стояв серед хати, похитуючись. Він не був схожий на себе. Обличчя розпухле і закривавлене геть, навіть, здавалося, без очей… Невже він зможе ступити крок? Невже він бачить? Череватий знову сів на стілець, лячно стежачи за кожним рухом незнайомця.

Сокрута озирнувся довкола. Побачив череватого і, зібравши останні сили, пішов на нього.

— Ти що? Симоне… Я ж не при чім… — скоромовкою заторохтів череватий, поточившись до стіни.

— Задушу! — ледь промовив Тарас і відчув, як тьмяніє в голові, як невідома сила закрутила перед його очима різнобарвні кульки. Він непритомнів і падав. Череватий посмілішав, ступив до нього крок і біля самої підлоги вхопив Сокруту в цупкі обійми…

Опритомнівши, Тарас збагнув, що хтось його несе якимись темними закапелками села.

— Де я? — прошепотів сухими губами.

— A-а, ти отямився! Ну й слава богу! Значить, не здохнеш, — озвався задихано той, хто його ніс.

— Зажди. Спочину… Важко дихати, — попрохав Тарас.

Чоловік зупинився, поклав Сокруту на спориш.

— Так це ти?! — здивувався Тарас, узнавши череватого.

— А хто ж? Я.

— Як звати?

— Навіщо?

— Не називати ж мені тебе барилком.

Череватий реготнув.

— Не хочеш називатися — не треба, — байдуже мовив Тарас. — Допоможи встати, і я піду.

— Куди тобі? — здивувався череватий. — Людей полохати?

Лише зараз Тарас помітив, що його сорочка розірвана на шматки й вся голова перемотана якимись ганчірками.

— Це ти бинтував?

— Ні, нечиста сила.

— За що така ласка?

Череватий не відповів. Він підвів Тараса, поклав його руку собі на плече і знову поплівся вузькими завулками села. Привів його спершу в дерев'яну, ладно змайстровану конюшню, запріг двох вороних коней і перевіз Сокруту десь у ліс, де лишив його в сіні на горищі якогось хліва.

— Я поїхав за дохтором, — пояснив.

Для Тараса попливли довгі і важкі хвилини. Біль в голові і у всьому тілі не вщухав. «Невже сконаю? Ні! Ні! Я маю вижити!» — Сокрута підвівся і хотів зробити крок. Та світ знову потьмарився, перед очима замиготіли райдужні кульки.

Коли прийшов до пам'яті, побачив над собою якусь молодицю.

— Тобі боляче? — спитала вона, обережно торкнувшись його голови.

— Ні. А ти докторка?

— Так собі: ні те, ні се… До ран я приклала мазі. Цілющі. Сама готувала… Хтозна, чи й поможуть — живого місця нема…

— Нічого… Воскресну! — прошепотів Тарас.

— Ну, я пішла. Буду навідуватись…

Шелеснуло сіно, і жінка розтанула в мороці горища. Як і не було…

Наступного дня вона прийшла аж надвечір. Принесла свіжого, тільки-но з-під корови, молока і вовняне барвисте рядно. Вкрила ним Тараса і губами притулилася до його високого зі шрамом лоба. Сокрута відкрив очі, пізнав жінку і з щирою вдячністю кліпнув довгими, аж закрученими догори віями.

— Як тебе звуть? — прошепотів.

— Гелена.

— Тутешня?

— Еге ж… А ти?

— Тернопільський. Симоном Колибою звати, — Тарас давно викинув з голови своє справжнє ім'я та прізвище, і все-таки, приходячи після забуття до свідомості, боявся, чи в гарячці не назвав себе Сокрутою.

— Живучий ти, — з подивом дивлячись на нього, мовила Гелена.

— А хто цей… барило, що врятував мене? — запитав Тарас.

— Як ти сказав? Барило? — Гелена розсміялася. — А може, кадуб? — і знову дзвінкий регіт. — Ну й охрестив ти його! Та це ж мій чоловік… Василь Тетеря.

— Виходить, і ти Гелена Тетеря?

— Виходить, так. А дівоче — Моравська. Правда, файне було прізвище?

— Файне… — Тарас розшукав у сіні Геленину руку і міцно потиснув її. Він почув якусь особливу приязнь до цієї жінки, був вдячний за її турботливість.

— О, та ти й справді воскрес! — усміхнулася Гелена.

Після цього дня Гелена стала частіше навідуватися в схованку, що містилась у густому сосняку між двома піковидними скелями. Тарасу було вже краще, і він міг з Геленою прогулюватись у лісі, милуючись навколишньою розкішною природою.

— В тебе є жінка, діти? — якось запитала Гелена.

— Хіба в бродяги може бути сім'я? — відповів Тарас.

— Так і знала… Безсердешний!

— Чому?

— Ти ж убив Томася. А в нього — трійко. Як мізинчики всі.

— Томась умер? — Сокрута зупинився, спершись на смереку.

— А то! Ти ж ножем проштрикнув йому серце. Через спину… Аж не віриться, що ти здатний на таке…

— На що?

— Бити отак по-підлому, ззаду…

Тарас здригнувся від цих слів. Його перевіряють, чи насправді все так, як говорить синьоока жінка?

— І ще хто постраждав від мого підлого ножа? — Тарас пронизав Гелену гострим поглядом, аж вона боязко поточилася назад.

— Хто? — більш лагідно спитав Колиба.

— Ніхто. Всі живі-здорові.

— А хоч поранення від ножа мають?

— Ні.

— Що ж, я, по-твоєму, всадив Томасеві у спину ніж і викинув його у хвилину, коли проти мене ще стояло таких, може, десять розгніваних Томасів? Ну! Відповідай!

Жінка на хвильку замислилася, опустивши голову.

— Ах, це він… він, — сказала згодом.

— Хто?!

— Яка я дурепа!.. Не второпала зразу. В душі я вірила тобі, Симоне, вірила…

— Хто ж розправився з Томасем? — ще раз перепитав Тарас.

— Звісно, мій Василь. Вони водночас були нерозлучними друзями і запеклими ворогами.

— Чому ворогами?

— Знаю. Не питай, — видно було, що Гелена кривить душею, та Сокрута не став доскіпуватись. Замість цього він пішов на захист Тетері:

— Василь же у тебе смирний і набожний, все-таки у церкві старостою. Ні-ні, я не вірю, і ще раз не вірю. Тут щось не так!

— У тихому болоті чорти водяться, — розпалилася Гелена і враз принишкла, змінила тему розмови. — А й справді, не з моєї бабської дзвіниці зирити на світ. Давай, Симоне, забудемо про цю розмову. Вона дурна…

Колиба скорився проханню Гелени: він ніколи при зустрічах, які почастішали, не згадував ні про Василя, ні про Томася. Блукаючи лісом, вони здебільшого мрійно мовчали. Іноді жінка заводила розмову про своє життя, називала його безрадісним, каторжним, а себе вважала полонянкою. Тарас мов не чув цього. Він поки що вивчав Гелену, боявся, що вона майстерно грає роль шпигунки і викликає його на відверті розмови. Та минали дні, і Тарасові думки про Гелену дещо змінилися. Він знав про неї майже все: і як вона дівчиною прагнула вчитися в медичному інституті, а батьки перебили, бо їм забаглося видати її заміж за власника трьох водяних млинів Василя Тетерю і свого, з допомогою лестощів і прокльонів, домоглися; і як Гелена уже тікала з дому, аби не бачити Василя Тетері — п'яниці і деспота; і як вона, з приходом Червоної Армії в Західну Україну, щиро вірить у своє майбутнє щастя. Хоч дні пролітають, а нічого поки що не міняється в її житті.

— А не боїшся, що я тебе за ці думки й слова продам? — якось спитав жінку Тарас. — Ти ж знаєш, що твої совіти мені ось так насолили! — він провів рукою біля горла. — І часом, не емгебістка ти?

Гелена, що сиділа на траві, піднялася, стрельнула палаючими очима на Тараса.

— На жаль, ні, — відповіла. — Я боюся цих людей. Стільки страхів про них чувала… Ні-ні, до них не наближусь. Я хочу лише одного: народити сина чи дочку і щоб вони ніколи не були свідками братовбивства.

— А ти його бачила?

— Так!

Симон, вдаючи, що розгнівався, вдарив ногою трухлявий пеньок, аж той розсипався на дрібні тріски.

— І даремно нервуєш, Симонку. Ти говорив, що тобі насолили совіти. Що ж, поживеш — побачиш, скільки насолять тобі інші. А про те, що ти хочеш на мене донести Василю, скажу: донось. Хоч тоді я знатиму, що у тебе ні краплі не було до мене щиросердності і поваги. Я не говорю уже про більше…

— Про що?..

Гелена не відповіла. Глянула на нього докірливо. Пішла, не попрощавшись. Не було її кілька днів, і Тарас, на превеликий подив, засумував. Та якось уранці, зовсім несподівано, вона знову прийшла. Принесла Сокруті нові штани, сорочку, білизну. Заходилася гріти в баняку воду.

— Для чого все це? — здивувався Тарас.

— Попрощаєшся з цим притулком. А шкода… Мені подобалось бігати до тебе на побачення…

— Куди ж тепер? — пропустив повз вуха її зізнання Тарас.

— Мабуть, до нас. Словом, надвечір прийде сюди Василь і тобі скаже…

Тетеря і справді з'явився у лісі пізнього вечора. Все ті ж масні губи і мишачі, що ледь пробивалися крізь лисніючі надбровні бугри, очі. Вираз обличчя богобоязливої, смиренної людини, яка не має в душі лихого і здатна творити лише добро. Ні дати, ні взяти ангел, ладен у будь-яку мить розвіятись синім туманом.

Таким запам'ятався Тарасу з першого вечора Тетеря і саме таким був він і зараз. Але Тарас був насторожі: розмовляючи з цим «ангелом», варто пильнувати, щоб не попасти в його вміло розставлені тенета.

— Ти, Симоне, бачу, й досі дивуєшся, чому я тебе прихистив? — хитрувато примружив Тетеря хижі очиці.

— Ніскілечки!

Тетеря витріщився. Не сподівався на таку відповідь.

— Хіба важко здогадатись? Ти під гамір бійки порахувався з Томасем… За що — не знаю… Вбивство приписується мені, хоч ти добре знаєш, що я тут ні причім… Чого ти допоміг? А, певне, я ще тобі навіщось потрібен…

— Здогадливий, — нахмурився Тетеря. — Потрібен! Нам потрібні рішучі, сміливі люди… Про Томасеву смерть Гелена сказала? — товсті Василеві губи гидливо скривились.

— Вона…

— От язиката баба! — сплюнув Тетеря. — І вона знає, що то моїх рук справа?

— Ні, певна, що вбивця я… Осиротив, каже, трьох мізинчиків…

— Виходить, журиться за ним? Тепер зрозумів, чому я з ним поквитався? Зради я не прощаю! У нього з Геленою було дещо…

— А їй простив? — глянув на Тетерю з подивом Тарас, вдаючи, що повірив цій вигадці.

— А до цього вже тобі зась! — урвав розмову Тетеря.

— Ну, добре… Але що я маю тепер робити? Адже совіти тепер на кожному кроці пантрують мене… Фактично ж виходить, що Томася я порішив… Хоч пропадай, їй-богу!

— Не пропадеш…

— Що пропонуєш?

— Поки нічого. Поживеш трохи у моєму домі. Безпеку гарантую. Ну, пішли, там, в яру, коні на нас чекають.

Цегляний, з високим фундаментом будинок Тетері од вулиці відгороджувався широким церковним двором, обнесеним білим муром та високими кущами бузини, крізь які ледь пробивалося світло вікон, завішаних перкальовими фіранками. З інших боків хата церковного старости відокремлювалася од сусідів глодом і темними місцями, покритими м'яким зеленим мохом, воринами.

Гелена зустріла їх у світлиці ошатно вдягнена, розрум'яніла.

— Свято яке чи що? — витріщився на неї Тетеря.

— Коли гості в хату, то жінці, хоч не хоч, а свято, — усміхнулась до Тараса Гелена і заходилась накривати на стіл.

— Який він гість? — поплескав по плечах Тараса господар підкреслено по-дружньому. — Свій він чоловік… Хоч і накоїв справ… Тепер мусить таїтись, як щур у погребі… Як тобі, Симоне, мій погріб?

— Файний, — усміхнувся Тарас, роззираючись довкола.

За хвилину Гелена запросила їх до столу, щедро заставленому наїдками, і всі троє підняли келишки, наповнені міцною самогонкою, і випили. Потім Василь налив горілку в гранчасті склянки.

— Ти, жлукто, може, спитав би гостя, чи можна йому такими волячими мірками, а вже потім наливав? — зауважила Гелена, метнувши сердитий погляд на Тетерю.

— Мені? Не турбуйся, можна, — відповів Тарас.

— Та йому й відра мало, а ти ще слабкий, — заперечила Гелена…

— Бачиш, жаліє тебе. Видно, сподобала… Але марні сподівання! Це тобі не Томась, царство йому небесне!

— Заспівав своєї, жлукто! — зиркнула на нього гнівно Гелена.

— Іди собі, — одмахнувся од неї Тетеря. — Без тебе обійдеться… У нас чоловіча розмова…

Гелена підкорилася і пішла до спальні. Тетеря ближче підсів до Тараса і щось тихо почав йому говорити. Потім вони ще довго пили горілку, аж поки Тетеря не захріп на лавці.

Тарас ще трохи посидів і, допаливши самокрутку, пішов у кімнату, де йому було постелене ліжко. Хотів заснути — не міг. З голови не виходили Зіна і син… Як вони там? Чи поїхали до Запоріжжя? Може, Максименко все-таки вмовив? Максименко… Ваня… Переживаєш, друже, тепер за мене. Думаєш, пропав десь Тарас, згинув, як торішній сніг. Ні-ні, він живий…

Тарас усміхнувся далеким видінням, відчув, як поволі поринає в паморочливу хвилю сну.

За якусь мить лячно підхопився, відчувши над собою чиєсь легке дихання. Розплющив очі. Над ним, у білій, з пишним мереживом сорочці, схилилась Гелена.

— Ти?! — здивувався Тарас.

— Я…

— Що сталося?

— Нічого, — Гелена приглушено засміялась. — Нічого не сталось… Просто прийшла до тебе… Ти не бійся, мій кадуб спить, як убитий… Ти повірив йому?

— У що повірив?

— Що у мене було щось з тим Томасем… Адже казав він тобі таке? Що помстився йому…

— Казав, — зізнався Тарас, розмірковуючи, чи не прислав її оце сам Тетеря, аби вивідати усе про нього. — Але що мені до того?

— Байдужа я тобі, — зітхнула Гелена. — А ти мені — ні!.. Чую я, що не такий ти, як вони всі… Не такий і край!

— Ще гірший, — жорстоко мовив Тарас. — Якби Томася не прикінчив твій ревнивець, то я б це зробив… Та й Василя б не пощадив… Адже в такій каші один закон: хто кого…

— Неправду кажеш, — м'яко мовила Гелена, горнучись до Тараса. — Ти не їхнього поля ягода… Я це зрозуміла одразу… Не бійся, Василь не такий тямущий, має тебе за бандюгу… А прийшла я тобі сказати правду про них… Про Василя і Томася… Скарб вони ніяк не могли поділити. То давня історія… — Гелена зашепотіла йому на вухо, обіймаючи гарячими руками розкуйовджену Тарасову голову…

— Цікаво! — хрипко мовив Тарас, вислухавши її розповідь. Одсунувся, і вона сиділа пригнічена, роздосадувана його незворушністю. — Спасибі за правду, якщо це так. Завтра у Василя спитаю…

— Він вб'є нас обох! — відсахнулась Гелена. — Тебе — щоб не було нового свідка, котрий знає про скарб… Мене — за те, що приходила до тебе і сказала…

— Порозуміємось, — буркнув Тарас, вдаючи абсолютну безтурботність.

— Невже я помилилась в тобі? — спитала Гелена і тихо заплакала.

— Авжеж, помилилась! — глумливо відповів Тарас.

Перевірка

Мальва, зовсім як школярка, розмахувала портфелем і наспівувала якусь веселу пісеньку. Ще б пак! У неї радість: здала останній екзамен літньої сесії, і попереду кілька зовсім вільних тижнів. Дорогою пристав до неї бездомний пес, котрий, вихляючи хвостом, просив чогось поїсти. Дівчина спинилась, одкрила портфель, знайшла свій сніданок, який мати дбайливо загорнула в хустину, кинула окраєць хліба приблуді. Пес миттю проковтнув його. Спинився, очікуючи нової подачки. Не дочекавшись, побіг слідом за Мальвою. Біля цвинтаря зупинився, поскімлив і знехотя побіг назад.

— Ех, невірний! — докірливо гукнула Мальва в сутінки. — Злякався невже? А я нітрохи не боюсь ходити тут… Чого мені боятись?

Вона бадьорилася зумисне. Хоч і ходить вже п'ятий рік цією дорогою через цвинтар, та кожного разу, коли засутеніє зовсім, млосно стискається серце. Тут тиша якась особлива. І кроки, ген, як моторошно відлунюють у цій гранітній хащі надгробних плит.

Пройшла трохи і спинилась. З'явилось якесь лихе відчуття, що хтось причаївся за спиною. Прислухалась. Суха гілка тріснула ззаду. Мальва рвучко обернулася. Не встигла й крикнути. Хтось кинув їй на голову ковдру, колючою тканиною затулив рота. Вона вся заборсалася, але марно. Отримала в груди такого стусана — аж здалося, що спинилось шалено калатаюче серце. Принишкла. Відчула, як її, туго загорнену в цей ковдряний сповиток, кудись несуть.

В якомусь старому склепінні, де нудотно пахло цвіллю і старим мотлохом, її врешті розв'язали. Блискотіла свічка, од якої на брудних стінах метались страхітні тіні. Мальва ледь спромоглася розгледіти двох дебелих чоловіків, що стояли напівзігнуті над нею, одхекувались.

— Хто ви? — мовила Мальва тремтливим голосом. — Що вам потрібно?

— О-о, нам потрібно не так вже й мало! — реготнув один з незнайомців. — Сповідатися будеш, міліцейська хвойдо… Куди поїхав твій лягавий, з яким завданням?.. Скажеш все, як на духу, — пальцем ніхто тебе не торкнеться…

— Я ж нічого не знаю, — розгублено мовила дівчина.

— А хто ж знає? — замахнувся на неї здоровань. — Говори! — Кілька лютих ударів ногою в груди, в голову, і Мальва втратила свідомість. Коли прийшла до пам'яті, почула хрипкий голос.

— Раджу подумати… Коли не скажеш нічого про Басенка, кабиця буде твоїм старим. Підсмалимо як поросят… Ну! Говори!

— Я ж нічого не знаю, — простогнала Мальва. — Заклинаю усим святим: не чіпайте батьків… І вони нічого не знають.

Лавина лютих ударів зринула на безборонну дівчину.

— Може, й справді не сказав їй? — засумнівався один з бандитів. — Прикінчимо чи сама здохне? Хай, мабуть, конає… А тепер гайда смажити старих бовдурів.

Ці слова Мальва сприйняла вже крізь темний морок непам'яті.

Садиба Петльованих згоріла дотла. Даремно гончарівці бігали навколо палаючих будівель і прагнули врятувати зачинених господарів.

На Мальву випадково натрапив цвинтарний сторож. У ній ледь жевріло життя. Тільки через кілька тижнів дівчина спромоглася встати з лікарняного ліжка й вийти на вулицю.

Якось її провідала Рада. Подруги мовчки йшли яблуневим садом, що прилягав до лікарні, і важко було зрозуміти, що було в кожної на думці. Мальва несподівано спитала:

— Ти нікому не говорила, що Сашко іде у відрядження?

— Нікому… А хіба що? — уважно глянула на неї Рада.

— Розумієш, ті звірюки звідкись довідались, що його посилають кудись з особливим дорученням…

— Он воно що! — вражено зупинилась Рада. — Стривай, я, здається, Чернусі говорила тоді ж, після ваших відвідин…

— Давно він у тебе був?

— Після того вечора не навідувався… Він же далеко.

— Важко у це повірити, але про Сашковий від'їзд знали тільки ми… Ну, і твій Чернуха, виявляється, теж.

— Ні-ні! — категорично заперечила Рада. — Іван надійний… Він же колега твого Басенка. Ні! — не дуже вже й певно мовила вона. — Може, сам Сашко кому обмовився…

— Важко тепер судити, — сумовито мовила Мальва.

— Тобі треба взяти себе в руки. Горю твоєму вже не зарадиш… Згодом все з'ясується… Слідчі працюють зараз, може, й натраплять на слід бандюг… Тримайся! — спробувала втішити подругу.


Василь Тетеря нервував. Тільки зайвого гамору наробили його хлопці, а нічого путящого не розвідали про Басенка. Мабуть, і справді Мальва нічого не знала… Але так чи інакше, а подівся кудись один з працівників карного розшуку… Десь вже, може, й нишпорить… А що коли замість Басенка підісланий сюди цей Колиба? Не ликом шитий Максименко, не ликом! Він, як пити дати, міг пустити лжеінформацію, що засланий Басенко, і навіть відіслати його кудись, а замість нього направити іншого. В усякому разі, будь він на місці Максименка, саме так зробив би… Ага! Тоді, можливо Колиба і є той… Ну, ну… Стривай! Але ж він до нас не просився. Це я вмовив… Ну й ситуація!..

— Як ти її розцінюєш, Митрофане? — виклав свої сумніви Тетеря своєму поплічнику Дикому.

— Бісова ситуація. Ось що можу відповісти. Може, його вкокошкаєм та й годі!

— Ні! Коли він справді по духу і крові наш, — це ж знахідка! Такий замінить десяток наших найвідчайдушнійших.

Тетеря замовк, ледь чутно, спокійно і перевальцем пройшовся світлим й просторим схроном, що був під церквою.

— Пропоную влаштувати йому перевірку, — сказав Тетеря.

— І ось яку…


…Чорний «вілліс» звернув з битого шляху і, лишивши по собі вервечку з сірого пороху, вискочив на зелену долину, що прилягала до гірської річки, і зупинився. З машини вийшли майор міліції Максименко і капітан Марчук. Тримаючись за гілля лози, вони зійшли до річки. Мовчали. Максименко знайшов собі забаву: кидав над річкою маленькі камінчики і рахував, скільки разів вони торкнуться води. Краєм ока стежив за Марчуком. Той палив цигарку, вдаючи, що йому дуже смакує їдкий дим. Коли він кинув у воду недопалок, Максименко спитав:

— Ну, як, трохи заспокоївся?

— Наче. А ви не маєте на мене образи? — в свою чергу спитав Марчук. Цим натякнув, що їздив у міністерство, скаржився на Максименка, який хоче відправити його у Дніпропетровськ.

— Чи ображаюся? — перепитав Іван Васильович. — Ні. Міністрові, певно, видніше. Я — солдат. Можливо, й помилився, вирішивши відрядити тебе. — Майор кинув ще один камінчик у воду і додав: — Зараз потрібно про це швидше забути і працювати. Є перша ластівка від Сокрути.

— Про що? — Марчук глянув на Максименка.

— У селі Вілії він познайомився з Жовтобрюхом. Виявляється, його прізвище Василь Тетеря, смирний церковний староста. А ми гадали, що він з лісу не виходить…

— І все?

— Тарас повідомив цікаву історію: недавно Жовтобрюх прирізав свого спільника Томася, з яким начебто, 1939 року пограбував у нашому місті банк. Вже перевірено. Справді, такий злочин був. Великі цінності потрапили в руки цього бандита. Наш обов’язок — повернути народні багатства народові. І ще одне: тут лишилася сім'я Сокрути. Приглянь за нею, можливо, потрібна якась допомога.

— Я думаю, Іване Васильовичу, що жінку й хлопчика потрібно негайно відправити назад у Запоріжжя.

— Не зміг умовити, — зізнався майор.

— Силоміць!

— Ну-ну! — Максименко спохмурнів. — Не смій! Коли вона тут, їй здається, що вона поряд з ним. Ось їй і легше… Я її розумію. Краще, мабуть, для безпечності поселити її в місті, а не на околиці.

— Буде виконано, товаришу майор! — Марчук виструнчився.

— Може, скупаємось? — Максименко поклав руку капітану на плече, підкреслюючи, що це прогулянка і виструнчуватись тут зовсім ні до чого… — Парко як! Знову, мабуть, злива буде…


Цього ж дня Тарас на галявині Вілянського лісу за рекомендацією Жовтобрюха зустрівся з керівником місцевої банди Митрофаном Диким.

Бандит запропонував Тарасу взяти участь у нападі на пункт дільничних міліціонерів. «Один з методів перевірки, — здогадався Тарас. — Ну й підступний же цей Тетеря!..»

— В принципі я згоден, — без вагання відповів Сокрута.

— Чому в принципі? У мене хлопці надійні, діло своє знають…

— Тоді навіщо я?

— У нас закон: випробувати свіжу людину у справжньому ділі. Добута зброя в бою — зброя честі…

Тарас рішуче простягнув Дикому на знак згоди руку.

Розпрощавшись з Диким, Тарас замислився. Ось тобі перші непередбачені обставини, про які говорив майор Максименко, Ситуація складна. Відмовитись — означає демаскувати себе. Це — смерть, це невиконане завдання. Піти і не діяти? Але за ним будуть пильно стежити. Де ж вихід? Доведеться йти. Потрібно лише негайно попередити Максименка. Може, щось придумає… Погано, що Дикий не назвав ні місце нападу, ні час проведення бандитської акції.

…Шифровку від Сокрути Максименку принесли десь опівночі. Майор ще був на роботі. Прочитавши нове Тарасове повідомлення, він негайно оголосив тривогу для всього особового складу обласного управління міліції.

— Товаришу Марчук, виклич Ляхівці, попередь начальника районного відділу держбезпеки і начальника міліції.

Капітан вийшов з кабінету, але незабаром повернувся. На його обличчі — неприхована розгубленість.

— Що?! — стурбувався Максименко.

— З районом зв'язку немає: лінія пошкоджена.

— Спритно діє церковна криса! — спохмурнів Максименко. — Всі на коні і за мною, — наказав він. — Треба встигнути.

Напад на відділ міліції був призначений на другу годину ночі. Тарас до останньої хвилини чекав поради чи підмоги від Максименка, але так і не дочекався.

Лив, як з відра, дощ, шарпав дерева холодний вітер. Тарас у гумових чоботях шльопав гливкою дорогою, наближуючись до міліцейського будинку, розташованого на околиці містечка. Поряд з Сокрутою важко йшов Дикий з кількома бандитами. Інші ще засвітло проникли в містечко і, мабуть сховались у садку, що ріс поблизу районного відділу міліції.

Коли до будинку лишилося метрів сто, Дикий зупинив Сокруту.

— Біля входу — вартовий, — сказав він. — Ти мусиш тихо його знешкодити, а ми за твоїм сигналом — у будинок.

Тарас обійшов кам'яний будинок з глухого боку й, причаївшись біля куща бузку, прислухався. Лише дріботів у тьмяніючі вікна і шелестів листям дерев густий дощ. Тарас стояв непорушно хвилину-другу. Знав, що за ним може хтось спостерігати, тож був обережний, приготувався по-справжньому зняти вартового. А де ж він? Певно, кудись заховався від цієї зливи. Може, це й на краще? Та ба!

Вартовий пройшов від ганку до хвіртки і поволі вертався назад. Коли він наблизився до куща бузку, Тарас метнувся прудкою тінню і, не давши міліціонеру й крикнути, повалив його на землю, в рот так-сяк запхнув кляп, щоб міліціонер мав як дихати, а руки й ноги зв'язав паском. «Не борсайся, — прошепотів Тарас на вухо полоненому. — За друзів не турбуйся. Я їх виручу. Ось тільки пістолет у тебе позичу».

Він сховав пістолет за пазуху, вибіг з кущів і закричав совою. То був сигнал для Дикого: «Все гаразд, можна діяти».

З десяток бандитів вислизнули з пітьми, обступили всі вікна. Хтось з бандитів підійшов до дверей і заходився їх тихо виламувати.

Сокрута тим часом забіг за ріг будинку, озирнувся — близько не було нікого — і двічі вистрелив у чорні постаті бандитів. Без промаху. Тоді вистрелив ще і ще раз.

З будинку відповіли автоматними чергами. «Нарешті, схаменулися», — зрадів цим пострілам Тарас. Стріляли, хоч і навмання, але влучно. Між бандитами зчинилася паніка. Операція провалилась. Ті, що вціліли, кинулися втікати.

Останнім біг від будинку Дикий. Тарас поцілився йому в ноги і вистрілив. Главар банди впав, як підкошений. До нього підповз Сокрута і, пересвідчившись в тому, що він живий, взяв його під руки й потягнув у кущі. «Добити б оце тебе, звірюку, але ти ще знадобишся», — подумав про Дикого Тарас, поспішаючи з ним за село, до лісу.

У густому сосняку він поклав Дикого на землю, перебинтував йому своєю сорочкою ногу.

— Втекли, всі порозбігались, як пацюки, — кволим голосом озвався Дикий. — Один ти… Один. Вік не забуду цієї виручки…

Тарас мовчав. Трохи відпочивши, він знову разом з Митрофаном почвалав манівцями у напрямку Вілії. Натрапили на копицю сіна, і Дикий, мов заворожений, потягнувся до неї.

— Ти що?! — гримнув на нього Тарас. — До світла нам треба дістатися додому. Вранці може бути погоня.

— Не можу, Симоне. Повір, сили немає.

Мокрий і замучений, Дикий справді мав немічний, жалюгідний вигляд.

— Може, ти залишиш мене тут, у копиці, а сам… — Митрофанів голос тремтів.

— Залишити? Ні, я не з тих… Ніколи!.. — Тарас підхопив Дикого собі на спину і важко пішов якимись городами, долинами…

Вдосвіта дісталися хати церковного старости. Тарас не встиг торкнутися клямки хвіртки, як у дворі з'явився хазяїн.

— Вас хтось бачив? — занепокоївся він.

— Ні, — відповів Тарас.

— Тоді гайда звідси у церкву. Дома йому робити нічого з перебитою лапою.

У церкву зайшли через причілкові двері, що були приховані від чужого ока високими кущами бузку. Спинилися біля вівтаря. Тетеря підійшов до святого Миколи, який, здавалося, Сокруті, з-під лоба сердито дивився на прибулих, і щось натиснув. Образ повільно відхилився, і Тарас побачив чорний отвір схрону.

— Поможи йому спуститися, — наказав Тетеря Тарасу. — Візьми свічку, бо там, як в могилі.

Церковний схрон був, на диво, просторий. Стелю підпирали дві колони. В кутку стояв різьблений столик, а біля нього — металеве ліжко з нікельованими спинками. Повітря, на здивування Тараса, було свіже, відкілясь навіть линув запах фіалки, що росла на церковному дворі.

— Біжи до Гелени й скажи, нехай приготує бинти, спирт, — звернувся Василь до Сокрути.

— А як йти?

— Тим же шляхом, що й сюди.

Тарас радо вискочив з церкви. Відчув, що Жовтобрюх почав йому довіряти. Цікаво, що йому скаже Дикий? Чи не виникла у нього якась підозра? Тоді…

— Ні, Василю, в Колибі я не сумніваюся, — залишившись з Тетерею, сказав Митрофан. — Якби не він, мені була б домовина. А сила яка у нього! Просто ведмідь…

Тетеря улесливо, мов його душу хтось помастив медом, засміявся. Йому було приємно це чути від одного з близьких дружків Хмари, керівника великої бандитської зграї, що наводила жах на жителів кількох областей Західної України. Без підтримки і рекомендації Дикого Тетеря не зміг би ввести Колибу в коло Хмариних спільників. А Тетері вкрай бракувало сміливого, мужнього, ладного на самопожертвування дружка. Таким бачив він Симона. «З його допомогою я маю керувати не тільки своїми, а й Хмариними шибайголовами. Ой, чує моє серце, ой, бачать мої очі…» — планував у думці староста. Він хитрував, снував тенета, щоб підкорити собі, може, й самого Хмару.


З короткою сивою борідкою дід, вйокнувши на буланих конят, бадьоро гукнув до жінок, що сиділи на возі:

— Ану, бабоньки, веселенької!

І одразу ж легко злетіла пісня:

Ой у полі криниченька,

Там холодна водиченька…

Підтягнув дід:

Катерино, серце моє,

В тебе личко білявеє…

Мовчала тільки дівчина з рудими косами, що підсіла на хуру у Вілянському лісі. Вона всю дорогу тільки те й робила, що теребила в руках стебла зеленої конюшини, обривала з неї листочки і пускала на вітер.

— А що, дівчино, гадаєш? — запитав дід, усміхнувшись.

— Гадаю.

— Він тебе кохає, повір мені. Всі руді щасливі, запам'ятай.

— Дякую. Я це сама знаю.

І знову дівчина заходилась обривати листочки з конюшини. На повороті в Турове вона скочила з воза і почимчикувала стежкою, що змійкою бігла аж у саме Залужне. Селяни, побачивши її, шепотілися між собою, що, мовляв, знову припленталася попова Сонька, на лихо батюшці і залужанам.

Сонька відчула на собі недобрі погляди односельців, та на них не звертала ніякої уваги. Зайшовши до рідної хати, не привіталася, а лише гримнула на своїх менших братів і сестер, щоб щезли з її очей, а сама взяла з мисника глечик молока, кусень хліба і жадібно стала їсти.

Зайшли, певно, з городу, батько й мати.

— Добридень, Сонько, — привітався піп.

— Надовго? — спитала мати, схрестивши на запасці зашкарублі, в землі руки.

— А ви що, вже не батюшка й матушка, а прокурори? Запитання ваші якісь підозрілі.

— Ти все ще тягаєшся з тим людожером Хмарою? — запитав Соньку батько.

— Замовкніть, бо не пошкодую й цього глечика! — пригрозила дочка, і піп з матушкою наполохано шмигонули до хати.

Набравши в сумку харчів, Сонька пополудні вирушила у Вілію, щоб, за завданням Хмари, зустрітися з тутешнім попом Оникієм, в якого мала дізнатися, чим тут живуть і дихають Жовтобрюх і Дикий. Хмара хоч і вважав їх найвідданішими йому людьми, але все ж, як і інших керівників бандитських груп, постійно перевіряв.

З Оникієм Сонька зустрілася в його будинку. Піп наказав матушці спустити з прив'язу обох собак, щоб ніхто не ввійшов навіть у двір, а сам зачинився з дівчиною в окремій кімнаті і докладно почав розповідати все, що знав. А знав він багато: і про поїздки Чернухи в місто, і про Симона Колибу і його перевірку Диким, і навіть про Петльованих. Від пильного попівського ока нічого не втаїлося. Сонька все запам'ятала і рано-вранці покинула Оникієву господу.

Бунт

Небокрай ледь зажеврів. Мало пробудитися сонце. Завжди цієї пори Яремова «сотня», яка за весну дуже поріділа і тепер нараховувала біля сорока бандитів, ще довго ніжиться в схронах, а сьогодні уже гула, мов ті розбурхані джмелі. Більшість бандитів не лягало відпочивати зовсім. Озброївшись пістолетами та обрізами, бандити чатували, щоб з табору не міг вислизнути жоден. Приводом до невдоволення поміж бандитами стала чутка, що Ярема обділяє своїх, привласнює награбовані коштовності і начебто збирався втекти за кордон.

Щоб достеменно вияснити це, бандити послали кількох своїх на хутір Вербовий за безвухим Климом, який мав підтвердити зраду їхнього ватажка. Клим прибуде з години на годину. Байдужий до всього, що тут коїлося, був лиш Яремів заступник Павло Жигайло. І тільки з того, як він палив цигарку за цигаркою і наче аж пожовтів від тютюнового диму, можна було здогадатись, що й він нервує.

Та Жигайлу нічого боятися, бо не взяв собі ніколи й ламаного гроша. Все, що грабував, клав у спільну касу. Сновигає лісами не один, не два роки підряд і за цей час втратив усе — жінку, дітей, справжніх друзів. Колись, у студентські роки, мріяв стати істориком, а згодом, піддавшись ідеї про «вільну Україну», приєднався до бандерівців. Тепер назад вороття немає. А як йому остогидло все, як часто йому хочеться вихопити свій парабеллум, з яким не розлучається, і розрядити його в цього ж Ярему, у крайового провідника Хмару, в його підлабузників Жовтобрюха й Дикого. Всі, хто його оточує, йому ненависні, бридкі, і найогидніший, здається, він був сам собі. Що ж має робити? Чи є вихід з цього становища? Ні, Жигайло його не знаходив. А тому спільники так часто бачили Павла задуманим, аж чорним, і, може, в цьому було якесь незрозуміле протиріччя. Жигайло був жорстоким. Що ж він скаже сьогодні? Що вимагатиме від свого дружка?

Гінці з Вербового щось затримувались, і бандити занепокоїлись. Нарешті, в таборі з'явився той, на кого чекали, — безвухий Клим. Він, як завжди, був химерно одягнений: в якихось розлізлих личаках, в драній сорочці. На новачків Клим справляв враження божевільного. Та бандити знали його, як принципового, розсудливого вуйка, котрий ніколи не обманює. На минулому тижні він ненароком підслухав, як бандитський ватажок Ярема вмовляв одного лісника, щоб той допоміг йому переправитися за кордон. Про це Клим тут же сказав бандитам та ще й натякнув, що в Яреми є скарб, який він приховує від хлопців. Тут і почалося: бандити взяли свого ватага під варту і стали його допитувати. Ярема не витримав і видав приховане золото. Але присягався, що ці скарби тримав як недоторканий запас для всіх, «на чорний день», мовляв.

Безвухий привселюдно повторив те, що говорив раніше. Це ж саме ствердив лісник, в якого Ярема просив допомоги переправитися через кордон. Почувши це, бандити в один голос вирішили: «Скарати!» Та останнє слово залишалося за Павлом Жигайлом.

Жигайло, приземкуватий, м'язистий чоловік, підійшов впритул до зв'язаного Яреми.

Допаливши цигарку, аж здалося, зашкварчала вона йому на масних губах, він вп'явся в Ярему каламутним зором.

— Я не заступлюсь за тебе жодним словом… Бо ти боягуз. Смаленим запахло, то ти ноги на плечі — і поминай як звали? Смерть свою ти знайшов своїми хитрощами… Смерть тобі!

Кілька бандитів мерщій навалились на свого колишнього ватага, потягли в кущі. Розляглось кілька пострілів. З Яремою було покінчено. «Отак і мене колись», — болісно поморщився Жигайло.

— Треба й самого Хмару перевірити, — загули бандити. — Він теж з таких… Сам навтьоки, а нас — на згин… Ходімо до нього!

Жигайло сидів на пеньку, важко похиливши голову. В душу закрався сумнів. Чи варто піддаватись бунтівливій юрмі? Може, похід до Хмари — то смерть усім? Хтозна, що чекає їх попереду. А може, сьогодні — початок нової, зовсім не такої, як колись, борні? З ким? За що? За які ідеї?..

Павло встав з пенька й спокійно, але голосно сказав:

— На Хмару треба напасти зненацька, якщо не хочемо слідом за Яремою в царство небесне. З табору ніхто не чкурнув?

— Ніхто! — певно відповіли дозорці.

— Тоді на лошаків і за мною!

Ніхто не помітив, як Іван Чернуха, що був зв'язковим між бандами Жовтобрюхи та Яреми, спершу відстав у густій хащавині, а вже потім через перевали, навпрошки помчав до Хмари, аби попередити його про небезпеку.

На прийомі у Хмари

Віз, на якому з сіна виглядали глиняні макітри, горшки, миски, глечики, баньки та всяка гончарна всячина, тихо поскрипував, розбиваючи колесами грузький пісок. Погонич, зігрітий ранішнім сонцем, дрімав і лише зрідка вйокав на гнідих пристаркуватих коней, що знехотя переставляли ноги. Ззаду на возі, спустивши аж до землі порепані ноги, сидів у благенькому піджачку зарослий чоловік, якому можна було дати п'ятдесят, а то й всі шістдесят років, і посвистував. То був Митрофан Дикий. Підлікувавшись, але ще з ціпком у руках, він їхав до лісу — віз на прийом до Хмари Сокруту, який сидів поруч. Коли в'їхали до лісу, Митрофан спинив коней, зав'язав Тарасові очі.

— Нащо? — обурився Тарас.

— Так треба, — спокійно пояснив Митрофан. — Порядок такий…

Тарас зрозумів: Дикий не мав права показувати дорогу до головного схрону людині, яку ще не благословив сам Хмара.

Їхали, здалося Тарасу, довго і плутаними дорогами. Нарешті віз зупинився і Митрофан зняв з Тарасових очей чорну хустину.

— Слава богу! — полегшено зітхнув Тарас. — Так і осліпнути можна.

— Пішли, — наказав Дикий.

Зайшовши до схрону, Тарас з неприхованою цікавістю озирнувся навколо. Це була простора, хоч гарцюй на вороних, кімната, в якій стояло два тесаних столи й з десяток табуреток. Ліворуч і праворуч на лавках сиділо двоє здорованів. Вони схопились, ледь з'явився Дикий.

— Про ваш приїзд вже знають. Чекайте, покличуть!

Та за мить відчинилися потаємні двері, які разом з протилежною стіною складали одне ціле і тому їх зразу не примітив Тарас, і червонощокий чоловік сказав:

— Можете пройти!

Тарас гадав, що лише стане за поріг, одразу й побачить таємничого Хмару. Та ба! Довелося ще двічі спускатися вниз і двічі проходити просторі кімнати з охоронниками, аж поки якийсь опасистий чоловік їм вказав:

— Сюди.

Увійшли до світлиці, осяяної електрикою, що вкрай здивувало Тараса. Відкіля тут, у глибокому бункері, електричний струм? Адже ліс, без сумніву, далеко від села, а цей схрон — в диявольських нетрях. Та згодом Сокрута вловив ледь чутне гуркотіння двигуна, який, мабуть, стояв в одній з численних кімнат бункера.

Тарас аж прикипів поглядом до господаря схрону. Хмара теж, вийшовши з-за широкого різьбленого столу, свердлив своїми яструбиними очима прибульця.

— Слава Україні! — хрипко гукнув Митрофан.

— Героям слава! — відгукнувся Хмара.

Помовчавши, він підійшов впритул до Сокрути, озираючи його з голови до ніг.

— То це і є той Симон Колиба, що вкоротив віка Томасю? — суворо глянув на Митрофана Хмара.

— Він, друже провідниче!

— Навіщо сюди привів? Чого самі не покарали?

— Він врятував моє життя. Та й Жовтобрюх прос…

— Знаю! — перебив його ватаг. — Ви оба мов блекоти наїлись: наших б'ють, а ви убивць під своє крильце… Що скажуть інші, як дізнаються?

— Друже провідниче, всі жовтобрюхівці за Симона. Він потрібний нам… Свою відданість вже довів і не раз.

Хмара нервово заходив по світлиці, заклавши руки за спину. Тарас стежив за ним, обмірковуючи становище, в яке потрапив. Він знав Хмару зі слів Максименка, з оперативних донесень. Деспот, кат, що не спиняється в своїй жорстокості. На його чорній совісті сотні закатованих людей. Але він все ж прислухався до свавільних рішень і Жовтобрюха і Дикого, за якими стоїть не один десяток добре озброєних лісовиків. Тож Сокрута не боявся підступного Хмару, був упевнений — бандит нічого лихого йому не заподіє. Але, на всякий випадок, Тарас тримався насторожено. Хмара, поскрипуючи новими рудими чобітьми, нервово ходив кімнатою і вивчаюче раз по раз зиркав на Тараса. Нараз широко відчинилися двері й вбіг захеканий хлопець.

— Що трапилося, Чернуха? — сполохано глянув на нього Хмара.

— Біда, друже провідниче! Біда!

— Яка?

— Я щойно з Їськовецького лісу. Збунтувалась Яремова сотня. Ярему застрелили… Бунтівники на конях галопують сюди.

— Хто очолює?

— Павло Жигайло.

— Пропустити всіх на березову галяву і висікати з автоматів. А Жигайла живцем доставити сюди, — розпорядився Хмара.

— Буде виконано! — метнувся бандит виконувати наказ.

— Стривайте! — несподівано зупинив їх Сокрута, і всі здивовано заклякли на місці.

— Треба розібратися, — пояснив Тарас Хмарі, котрий метнув на нього гнівний погляд. — Хтось та й винен у тому бунті… Посікти десять чи сотню людей — штука не хитра, а придбати їх, привернути на свій бік — завдання складніше… Але треба спробувати! Дозвольте без жодного пострілу, без жодної втрати наших примусити Жигайла і його хлопців знов служити Україні вірою і правдою?

— Зможеш?

— Спробую.

— Давай! Дорогу тобі покаже ось цей легінь, — Хмара вказав на довготелесого чоловіка з олов'яними очима. То був бойовик Стрибунець, знаний у банді як улюбленець Хмари.

Коли Тарас і Стрибунець на конях дісталися березової галявини, тут стояла тиша, від якої було аж лячно. Коні повільно ступали, мов пливли по високій траві, лишаючи на ній дві широкі стежки.

— З якого боку мають з'явитися? — спитав Тарас.

— Ген, звідти… А ось, здається, і вони… Чуєш, копитять? Ну, я, на всяк випадок, сховаюсь, а ти як знаєш, так і дій…

Ледь він зник в ялівці, як на галявину вихопились озброєні вершники. Тарас здибав свого коня і вистрілив угору.

— Слухайте, що я скажу…

— А ти що за один, щоб тебе слухати? Хмара послав? — оточили його бандити.

— Слухайте мене уважно! — твердо повторив Тарас. — Збожеволіли всі геть разом? Чи не здогадуєтесь ви, що на цій галяві будете всі до ноги посічені з автоматів?

Бандити присмиріли, боязко сахнулися від кущів.

— Не жахайтеся! — заспокоїв їх Тарас. — Без мого наказу не стрілятимуть. Але якщо ви не вгамуєтесь негайно, за вашу долю я не ручаюсь. — Тарас передихнув й продовжив. — Погано ви дбаєте про славу і волю України… Хто вас сюди привів? Ну! Хто? Нехай вийде вперед…

Після недовгої, але гнітючої мовчанки проштовхнувся до Сокрути міцно збитий чоловік.

— Я привів, — рішуче сказав він.

— Павло Жигайло?

— Так.

— Тебе чекає провідник, а людям накажи повернутися назад, до Їськовецького лісу.

Жигайло підкорився. Коли з галяви зник останній вершник, він приречено мовив:

— Ну, веди…

Їхали мовчки й повільно, кожний думав про своє. Сокрута в душі радів, що затія його вдалася. Стількох людей врятовано од смерті! Не всі ж вони безнадійні бандити, багатьом з них треба лиш допомогти стати на твердий грунт людського життя. Бунтують — отже, сумніваються… А відтак не все ще втрачено…

А Жигайло думав, що ось і настає остання його година. Гірко і безславно пропала його доля. Що ж, мабуть, так і треба розплачуватись за все лихе, що накоїв досі. Марно гинути не хотілось. Смертельна туга озвалась йому в серці.

— Може, відпустиш мене? — стишив Жигайло свого коня. — Втечу світ за очі!.. Га? Відпусти, — Жигайло благально глянув на Тараса.

— За кого ти мене маєш? — глумливо мовив Сокрута. — Од мене, милий, не втечеш… Пообіцяв Хмарі доставити тебе, то й доставлю… — він глянув на пригніченого Жигайла, і на мить йому стало його шкода. — Не сумуй, — сказав заспокійливо. — Гарантую, що від Хмари вийдеш живим. Я йому доведу, що ти необхідний… Тільки запам'ятай: Хмара злопам'ятний. Тож вийдеш від нього — тримайся якнайдалі.

— Мені б лише вийти… Лише б вийти, — бурмотів Павло.

— Не бійся, у скрутну хвилину поможу, — підбадьорив його Тарас.

Хмара, одначе, не захотів бачити Жигайла. «Розстріляти!» — коротко наказав він, і четверо охоронників миттю заломили Павлові руки.

— Ви, як керівник, мусите бути господарем свого слова? — спитав Сокрута.

Хмара здивовано глянув на нього.

— Ну? — непевно буркнув він.

— Я передав усім Жигайловим людям, що ви збережете йому життя…

— Хто дозволив? — розгнівався Хмара.

— Інакше, як би їх зупинив? А виходить, ми обдурили їх. Тоді хто нам повірить завтра? А до того ж, коли Жигайло не повернеться до своїх, можуть бути ускладнення.

— Які?

— Хтозна… Важко зараз передбачити. Хоча б ті, що деякі гарячі голови знову збунтуються і подадуться…

— Сюди?! Ха-ха-ха!.. — Хмара розсміявся. — Та я їх усіх, як траву…

— Та ні! Може бути гірше. Я хотів сказати, що деякі гарячі голови можуть повернути голоблі з лісу до міліції… Та й сюди «хвостів» приведуть…

Хмара, стурбований цією думкою, підвівся з-за столу, пильно, мов вивчав, глянув на Тараса і вже тоді розпорядивсь:

— Стрибунець, негайно біжи, скасуй попередній наказ. Жигайла сюди!

Павла привели у бункер розколошканого, в порваному на бинди одязі, з зав'язаними за спину руками. З одного кутка рота просочувалася кров.

— Розв'язати! — наказав Хмара. Потім махнув охоронцям рукою, щоб вони залишили приміщення, і ті негайно зникли за дверима.

— Чого зиркаєш? — сердито запитав Жигайла Хмара. — Вирішив помилувати тебе, знай мою великодушність… Єдиного не збагнув: як зважився виступить супроти мене?

Жигайло хотів щось сказати в своє виправдання, але Хмара рвучко махнув рукою.

— Тільки не виправдовуйся! Свою відданість нашому товариству маєш заслужити ділом, а не словами. Ось папір про твоє призначення сотником. Приведи себе до належного порядку і — гайда, до своїх хлопців. Та гляди мені!

Жигайло не йняв віри його словам. Щойно він був за крок від смерті, і раптом повне всепрощення! Яка ж тоді сила впливу цього Колиби на Хмару! Жигайло з вдячністю глянув на свого рятівника. Той вдав, що не помітив цього вдячного погляду.

Коли всі розійшлися, Сокрута, скориставшись добрим настроєм Хмари, вирішив запропонувати йому послати когось у ліс до хуторянських боївок.

— А то ж навіщо?

— Коли об'явився один Жигайло, то може об'явитися й інший. Поки вас, як зверхника, ще розуміють, варто всіх перевірити і непевних ліквідувати…

— Ну-ну, а далі? — зацікавився пропозицією Хмара.

— Краще, гадаю, було б централізувати наші дії. А то розбрелися по лісах, як ті оси, невеличкими групами, хтозна, чим вони дихають, що роблять. Адже з наших колишніх «чот» лишилась одна назва. Потрібно відродити колишню славу… Я так розумію. Чи помиляюся?

Замість відповіді Хмара розсміявся і вже потім сказав:

— А цей тельбатий Жовтобрюх файного собі заступника підібрав, — похвалив він Тараса. — Може, від нього перейдеш до мене? Га?

Тарас завагався.

— Ну, добре, добре… Не силкую, подумай. А тепер іди відпочинь та завтра вечором з'являйся до моєї господи. Погомонимо більш детально про твоє майбутнє.

Наступного вечора до просторої вітальні, яка в підземеллі слугувала місцем відпочинку зверхника, зібралися найбільш наближені до Хмари люди. Тарас побачив тут Дикого, Жовтобрюха, ще кількох озброєних бандитів. Стіл, що стояв при стіні, аж, здавалося, вгинався від всяких страв. Поміж багатим їством виділялися білі високі пляшки з візерунковими шийками. То була німецька горілка «шнапс», мабуть, останні залишки давніх подачок фашистів. У кутку стояло на літрів двадцять барилко, біля якого юрмилися гості. Вони смакували свіже пиво. Ніхто не сідав за стіл, всі когось чекали.

Тарас, поволі спорожнивши кришталеву склянку янтарного напою, призвичаювався серед цього добірного товариства. На стінах вітальні висвічували золотим полиском образи святих Миколи, Павла, божої матері з немовлям. Тарас з подивом побачив тут і цілу серію картин у позолочених рамках, мабуть, викрадених з якогось музею.

Цікавість, що полонила Тараса, не пройшла повз увагу Хмари, бо він підійшов до нього й запитав:

— Дивуєшся, звідки?

— Таким картинам годилося б красуватися і в кращому освітленні…

Хмара усміхнувся.

— Прийде час, і вони побачать світ божий, а зараз їм краще з нами у підземеллі лиху годину перебути, — зауважив Хмара, примруживши хитро очі.

Увійшла статна, у довгій білій сукні жінка. То була Хмарина коханка, дочка залужнянського попа Софія, Вона стрельнула на всіх своїми великими, як здалося Тарасу, безбарвними очима і сіла в єдине за столом крісло. В її холодному погляді, в твердій ході і красивому обличчі було щось відразливе.

Гості зайняли місця за столом. Підвівся худий, вилицюватий чоловік, що сидів поруч Хмари, здійняв виповнений келишок і проголосив:

— За нашу господиню, за вроду її, за долю на щастя багату… Будьмо здорові!

— За панну Софію! За щастя-долю її! — почулося за столом.

— За що таке величання їй? — здивовано спитав Тарас Дикого, скориставшись гамором.

— Панна Софія — іменинниця, — пояснив той, прожовуючи закуску. — А ти що, був запрошений і не знаєш?

— Мені звелено прийти на розмову про майбутню мою долю, а, виходить, це іменинна гулянка…

— Всьому свій час, — повчально мовив Дикий. — Цінуй, що провідник запросив тебе. Це — знак особливого довір'я…

Заграла музика, почулися співи. Тарас з цікавістю стежив за Хмарою. Той сидів в оточенні кількох бандитів, щось їм сердито говорив, рубаючи повітря рукою. Пив він, як помітив Тарас, мало. Отже, розмова між ними була не хмільна. Може, навіть говорили про нього, бо співрозмовники кілька разів оцінююче зиркали в бік Сокрути.

— А це, певне, і є Симон Колиба, грізний приборкувач жигайлівців? — почув Тарас. Підвів голову. Біля нього стояла Софія, звабливо усміхалася, манірно примруживши очі.

Тарас схопився.

— Перепрошую, — чемно вклонився їй. — Я не знав, що нині свято на вашу честь… Прийміть і мої вітання…

— Честь? — відверто реготнула Софія. — Свято? Воно повторюється щоразу, коли я до нього вертаюсь… А я у нього сто перша коханка… А ти мені подобаєшся більше, ніж він.

— Перепрошую, — удав з себе присоромленого Тарас.

— Ах, то ти інтелігент? — глумливо глянула на нього Софія. — Інтелігентів не люблю…

Вона була зовсім п'яна. Говорила голосно, не зважаючи на те, що її можуть почути. Це здалося Тарасу підозрілим.

«Знову перевірка? Чи зумисне провокує, щоб поглумитись?»

— Вибачайте, панно Софіє, — стримано мовив він. — Я не сумнівався, що прийшов у порядне товариство.

— А в Сибіру ти теж знався з порядним товариством? — з викликом голосно спитала Софія.

У кімнаті запала мертва тиша.

Тарас озирнувся. Навколо — нікого. Всі, що бенкетували поруч, поспішили залишити стіл.

Побачив, як принишкли всі. Хмара здаля стежив за ними.

«Що діяти? — лихоманно вирішував Тарас. — Клята повія ич яку комедію грає!.. Про Сибір це ж їй Хмара сказав… Отже, це з його згоди… Бездарна акторка, надто самонадіяна…»

— Не знався! — люто пронизавши її зневажливим поглядом, голосно відповів. — Але прагнув якнайскоріше вирватись до своїх… Досі вірю в порядність тих, хто не розтринькав священність мети, за яку гинули кращі сини України, на отакі балаганні вечоринки, де вшановуються сто перші повернення…

— Вирвався? І дорвався? — підступила до нього Софія.

Тарас сполотнів. Ще мить — і він покаже цій зарозумілій вертихвістці її справжнє місце.

— Софіє, облиш! — почувся невдоволений голос Хмари. Вона покірно пішла до столу, а сам Хмара підійшов до Сокрути, поклав руку на плече. Гамір гулянки відновився.

— Вгамуйся, — сказав Хмара лагідно. — А то і мою любов вколошкаєш, як бідного Томася. Занадто ти гарячий, чоловіче… Не ображайся на неї. Задумала собі, що моя служба безпеки б'є байдики, тому і перевіряє кожного нового, хто з’являється поруч мене. По-своєму, по-жіночому… Але твоя доля тебе не цурається. Сподобався ти мені. Тебе перевірили. Порадився щойно зі своїми. Ось моє рішення: поїдеш з ревізією по хуторах, все розвідаєш і доповіси мені, хто чим дихає… Твоя пропозиція — тобі і виконувати. Згоден?

Тарас кивнув.

— То й добре. Завтра ж зранку і поганяй. В підмогу, як провідника, даю Стрибунця. Покладайся на нього, мов на мене.

— Дякую за довір'я… Але як підтримуватиму з вами зв'язок?

— Через живий провід.

— Дуже повільний.

— Ну, гаразд. Про це завтра. Будьмо! — Хмара подав Тарасові повну чарку. Той випив її за успіх своєї справи. А обставини поки що складались для нього зовсім непогано.

Свої стають «чужими»

Сокрута отримав шифровку од начальника карного розшуку, в якій йшлося, що управління цікавиться станом справ у загоні Жигайла, що наважився на відкритий виступ проти Хмари. Пропонувалось провести роботу серед невдоволених з тим, щоб деморалізувати і знешкодити бандитський загін.

Водночас Марчук повідомляв, що Сокруті присвоєно чергове звання майора міліції, а за врятування життя міліціонерів у Ляхівцях нагороджено медаллю «За відвагу». Це були приємні новини.

Сокрута в цей час, виконуючи особливе завдання Хмари по ревізії звіддалених боївок, йшов на зв'язок з Жигайлом. Разом із Стрибунцем і радистом Герасимом пройшов вже не один десяток кілометрів лісовими нетрями, стрічаючи в глухих хуторах зв'язкових, котрі, вислухавши пароль, вказували подальший шлях. То були нелегкі мандри. Йшли переважно вночі, вдень відсипалися по старих клунях і горищах, ризикуючи, що їх таки вистежать працівники карного розшуку. «Приміром попадусь я в руки до своїх, — розмірковував Сокрута. — Тоді кінець. Адже ніхто не знає, що я свій. Для них я такий самий бандит, як і ці типи, що йдуть зі мною. Отже, обережність, і ще раз обережність…»

В одному з хуторів, недалеко від містечка Ямпіль, їх зустрів надто непевний якийсь зв'язковий. То був похмурий, років тридцяти п'яти чоловік, який, почувши од Стрибунця пароль, довго і підозріло оглядав їх, і лише коли Стрибунець гримнув на нього, нарешті сказав, куди вони мають йти. «Біля Ямпільського мосту вас зустріне потрібна людина», — хмуро сказав він.

Шлях до мосту лежав через невеликий, але густий лісок, пагорби і широку, з соковитою травою, долину. Сонце вже сховалося, і лише його відсвіти кривавили далекий небокрай, що лиш вгадувався за темною смугою лісу. Присмерк вже виповзав з-під пагорбів і виповнював лісові хащі. Навколо стало якось незатишно.

Усі троє, скрадаючись у густих чагарях, благополучно пройшли ліс, спустилися в долину. Найперше, що вразило їх, — відсутність мосту, про який казав зв'язковий. Навкруги панувала тривожна тиша, аж лячно було чути шелест трави під ногами.

— Може, вернемось назад? — полохливо спитав Стрибунець, озираючись. — Не влаштували б нам тут веселеньку зустріч…

— Хто? — невдоволено глянув на нього Тарас.

— А хоча б і міліція, — висловив Стрибунець дивне припущення. — Щось тут не так…

— Ти що, блекоти об'ївся? Адже йдемо згідно паролю. Тож дорогу назад забудь, — суворо мовив Тарас. — А коли що — будем відбиватися. Плавати умієте?

— Я — погано. Цієї річки не подолаю, — заскиглив Стрибунець.

— Тоді тримайся отих очеретів. Що б не було, нам треба перебратися через річку. А там — ліс, наша оселя.

Але не зробили вони й десяток кроків, як над ними просвистіли кулі.

Всі троє попадали в траву, поповзли до річки. Тарас почув якийсь тупіт. Встав навколішки, оглянувся. З ліска, який вони щойно пройшли, бігли міліціонери. П'ятеро чи, може, й більше. Без сумніву, їх направив отой зв'язковий… Що ж робити? Як уникнути переслідування? Адже справжня робота, заради якої його послав Максименко, тільки розпочалася і може обірватися… А міліціонери все наближались… Ні-ні, він не повинен потрапити в руки до своїх, як бандит. Але й Стрибунцеві не дати відстрілюватись… Хтозна, може, він першокласний стрілець, даремно загинуть міліціонери.

— Слухайте, ви повзіть до очеретів, а я прикрию, — наказав Тарас і прицілився.

У міліціонера, що біг попереду, кашкета наче вітром знесло. Тарас вистрілив ще раз. Міліціонери розбіглися увсібіч, залягли в рівчаку і з карабінів стріляли прямо туди, де сховася Сокрута. Але Тарас, досвідчений розвідник, щохвилини міняв місце і водночас відступав до річки. Позаду лишалися метри. Не відставали і міліціонери. Вони навіть насмілилися здійнятись на весь зріст.

— Ви оточені! Здавайтеся! Вас помилують, — почув Тарас.

У відповідь він тричі розрядив свій «ТТ» і знову поповз до річки. Ось і берег, Стрибунець і Герасим встигли сюди на хвилину раніше, але без Тараса не наважувалися переправлятися.

— Ну, тепер у воду! — наказав Тарас. — І швидко!

Та коли вони виткнулися з очеретів, з протилежного берега на них посипався свинцевий град.

— Оточені! Так і думав! Попались на мушку! — вилаявся Стрибунець.

— Є порятунок, — мовив Тарас.

— Який?

— Вирізаємо по довгій очеретині — і занурюємося в воду.

— Захлинемось… Не вмію я…

— Не патякай, а дій, коли хочеш жити! — гримнув Тарас. А Герасим тим часом приховав у лозняку валізку з передатчиком і виламав собі очеретину. Через хвилину там, де зникли під водою троє лісовиків, тихо погойдувалися дрібні хвилі річки.

Коло берега, над очеретами стояли міліціонери і раз по раз прострілювали місцину, де, на їх думку, могли сховатися бандити. Потім кілька чоловік прочесали очерети. Бандитів ніде не було.

— Ми їх, мабуть, прихлопнули, і течія понесла трупи, хтозна куди, — висловив хтось здогадку. На цьому зійшлися всі. Облогу було знято…

Десь через годину Тарас підвівся з води, прислухався. Навколо — ні душі. «Досить бульби пускати!» — штовхнув Стрибунця, а потім Герасима.

Усі вилізли з води, дісталися берега, попадали на пісок, який видався їм надзвичайно теплим, віддихувалися, намагаючись подолати дрож у тілі.

— Годі! — підвівся Тарас. — До сходу сонця нам треба знайти надійний притулок…

Герасим почвалав до кущів верболозу, де був схований радіопередавач. Закляклою рукою ледь утримував важку валізу…

За півгодини дісталися лісових заростів. У яру назбирали хмизу, розпалили вогнище, щоб хоч трохи зігрітися. Стрибунець не радив палити багаття. Боявся, що міліціонери не встигли відійти далеко. Але Тарас не завважив його побоювання. «Без вогню нам після такої тривалої купелі все одно кришка!» — урвав Стрибунцеві боязкі розмірковування.

Грілись біля вогнища мовчки. Тарас відчував, як поволі тіло наливається теплом, як у кожну клітину прибуває втрачена сила.

Відтак, пригасивши ватру, рушили в дорогу.

Вже сходило сонце, коли вони вийшли на лісове узвишшя. Стрибунець, роззирнувшись довкола, радо сплеснув у долоні:

— Гай-гай, ми урятовані! Лишилось тільки подолати ген ту гору… Там — долина, а в ній має бути хутір Зеленчак. В ньому живе наша людина…

— Як і той зв'язковий? — іронічно спитав його Тарас.

— Ні, за цього я ручаюсь… Свій чоловік!

«Знав би ти, бандитський телепню, хто для мене свої, хто чужі, миттю б мову тобі одібрало», — подумав Тарас, усміхнувшись.

Відступництво Жигайла

Старенький «вілліс», що петляв сірими вуличками містечка Успенівки, зупинився біля цегляного одноповерхового будиночка, покритого заіржавілою бляхою. В новому мундирі підполковника міліції з автомобіля вийшов Максименко. В дверях його зустрів міліціонер, виструнчився.

— Начальник у себе? — спитав його Максименко.

— Так, чекає на вас.

Начальником Успенівського районного відділу міліції був старший лейтенант Вегеря — двадцятип’ятирічний, високий, як жердина, хлопець з помітним через всю праву щоку шрамом — позначкою, привезеною з битви за Берлін у сорок п'ятому.

— Так яку ви тут пастку приготували для Жигайла? Доповідайте, — сказав йому підполковник. В голосі його звучала суворість.

Старший лейтенант рвучко підвівся, приготувався рапортувати.

— Та сидіть, сидіть, — зупинив його Максименко.

— Нам вдалося схилити на свій бік одного Хмариного зв'язкового, — почав доповідати Вегеря. — 3 його допомогою минулого тижня ми вийшли на трьох посланців Хмари до Жигайла. Ми їх ліквідували, а натомісць послали до банди своїх людей.

— Не зрозумів. Розказуйте конкретно: як ліквідували, кого послали, куди й навіщо послали?

Коли старший лейтенант більш докладно розповів про події, що відбулися минулої ночі, Максименко поблід, довго не міг мовити ні слова.

— Може, не зрозуміли, товаришу підполковник, то я повторю, — здивувався старший лейтенант, здогадавшись, що начальник обласного управління вкрай вражений, аж приголомшений його розповіддю.

— Ні, я все зрозумів. А тепер думаю, як вийти із скрутного становища.

— Вибачте, не зрозумів… Якого становища?

— Ви певні, що Хмарині посланці ліквідовані? — суворо запитав підполковник. — І де гарантія, що твоїх людей Жигайло не повісив вже, наприклад, сьогодні? І з яким завданням пішли ваші люди? Ліквідувати Жигайла? Ну й що? Думаєте, розбіжиться його банда? Ніколи. Найдеться інший. Чому не погодили дії?

— Погодили. З товаришем Марчуком. Це — його план. Я лише виконавець.

— Еге ж, ситуація! — наморщив лоба Максименко, замислившись. — Хлопців повернути не можна?

— Ні, вони вже мають бути в Жигайла, — зітхнув Вегеря, збагнувши, що допустився майже непоправної помилки.

Запала тиша. Її порушив Максименко:

— Є один шлях. Він, щоправда, не дає жодної гарантії, але спробувати необхідно…

Максименко мав на увазі Сокруту-Колибу, якому можна було дати надтермінове завдання. Хоч немає певності, що він зможе його виконати. Раптом сидить він зараз у лісі, біля Хмари? Якщо так, то загибель Марчукових посланців майже невідворотна. «Ну, милий мій! — Максименко вилаяв у душі Марчука. — Як же ти поясниш мені свої дії?»

Марчук тим часом був у Києві і доповідав заступнику міністра про «утопічний» план Максименка.

— З цього Сокрути він штучно робить єдиного виконавця складнющої операції, товаришу полковник. Сподівається, що Сокрута один зможе мало не всі банди деморалізувати, знешкодити, вивести з лісу…

— А що пропонуєте ви?

— У кожної банди є своє керівництво. Отже, ліквідувати керівників — і банд як не було.

Заступник міністра іронично глянув на нього.

— Цієї хвилини, коли ми з вами розмовляємо, мабуть, працівники Успенівського райвідділу міліції вже ліквідували Жигайла. А без нього боївка — стадо овець. Всі розбіжаться по домівках. Їм набридла непевність становища.

— Ви певні, що це саме так?

— Жодного сумніву, товаришу полковник. Через кілька днів вам доповім. На мушці в мене й Жовтобрюх. А там — Хмара. Словом, оперативні дії, а не утопія…

— Конкретніше, що ви хочете, товаришу Марчук?

— Підтримки… Максименка важко переконати в раціональності дій, які я пропоную…

— Не обіцяю… Ми не так давно затвердили Максименкову ідею… Здається, і ви були з нею згодні.

— Ви ж знаєте, що посвячений в неї я запізно. А в душі я з ним не погоджувався…

— А ви завжди дійте, як підказує ваше сумління. Тоді іншим буде видніше, чого ви хочете, — полковник твердо поклав руку на стіл, давши зрозуміти, що розмова закінчена.

Марчук відбув з Києва ні з чим. Жалкував, що його тут не підтримали. Думав, як виправдовуватись перед Максименком, коли той довідається, що він їздив у міністерство. Скаже, що сумніви виникли. Хотів поради, як краще… А раптом заступник міністра передасть Максименку зміст їхньої розмови? Що тоді? Сказати, що принципово не згоден з планом Максименка? Але чого тоді мовчав раніше? Не проаналізував усіх можливостей? Адже життя дає свої поправки…

Він зовсім не здогадувався, яка розмова на нього чекає…

Максименко викликав його одразу, ледь він переступив поріг свого кабінету.

— Товаришу майор, — офіційно звернувся він до нього, — ви давали розпорядження Вегері надіслати двох міліціонерів до Жигайла?

— Так, давав. Я хотів вам доповісти, але не встиг…

— Чому не встигли? До міністерства поспішали погодити непродуману операцію?

Марчук мовчав.

— Ви подумали про долю міліціонерів, які виконують ваш наказ?

— Все продумано, товаришу підполковник. Все…

— Ви послали людей на вірну смерть, — урвав його Максименко.

— Це ваше припущення?

— Я отримав шифровку від Сокрути.

— Він там?

Замість відповіді Максименко наказав:

— Пишіть офіційне пояснення… Врахуйте, що ваша доля відтепер залежить од того, чи зможемо ми врятувати людей…


Сокрута довідався про затриманих, ледь дістався табору Жигайла.

— Є у нас два прецікавих типи, — сказав Жигайло, привітавшись. — Казали, буцімто вони од Хмари. А паролі у них старі, от і зацапали їх… Ходімте познайомлю…

Стрибунець потерпав од жару: далося взнаки сидіння під водою. Він не виявив ніякої цікавості до пропозиції Жигайла, а Сокрута одразу ж пішов до тісного, схожого на льох підземелля, де сиділи затримані.

Він не повірив своїм очам: двоє міліціонерів з Успенівського райвідділу стояли перед ним. Сокрута був колись там у відрядженні і бачив їх. Сокрути вони не пізнали. Тарас заспокоївся.

— То, кажете, од Хмари? — спитав їх Жигайло. — Брешете! Од Хмари сьогодні прибув ось він, — вказав на Сокруту. — Поганий же ви затіяли маскарад, шановні! Сьогодні все як є скажете!

— Цікава ситуація! — стурбовано мовив Тарас, вийшовши з підземелля разом з Жигайлом. — Виходить, хтось хотів підмінити мене…

— Як хтось? — криво усміхнувся Жигайло. — Ті, що нашими слідами никають, вистежують нас…

— Звідки ж вони довідались, що Хмара доручив мені особливу місію? — спитав Тарас.

— Хтось із Хмариного оточення на два млина водичку ллє, думаю… Ось тобі і конспірація! — сплюнув Жигайло. — Все вони про нас знають… Нікуди з цієї клятущої облоги не дінешся… Що не день, то гірше…

— Еге ж, справи кепські, — підтримав його Тарас. — До речі, знаєш, чого до тебе прибув?

— Стежити за мною, чого ж ще? — хмуро глянув на нього Жигайло.

— Не вірить тобі Хмара, як і багатьом іншим, — довірливим тоном мовив Тарас. — От і послав мене навести ревізію і скласти повну картину дійсного стану справ.

— Про цих двох лазутчиків доповіси йому?

— Авжеж. А ти що, не збирався? — глянув на нього з подивом Тарас.

— Хотів утаїти… Розумієш, важко буде йому довести, що не вів з ними ніяких переговорів. Не довірятиме він мені ще більше…

Тарас відчув, що Жигайло не до кінця відвертий у цій розмові. Щось гнітило його, але він не наважувався відкритись до кінця.

— Нічого не розумію! — нахмурився Тарас. — Можеш пояснити більш докладно?

Вони спинились над глибокою кручею. Внизу, виблискуючи сріблом, в'юнилась між камінням швидка річечка. Жигайло задивився на гори, вкриті зеленим натовпом смерек і ялин.

— Краса яка! — зітхнув він. — Якби ти знав, як я люблю наші гори, Симоне! — Помовчав. — А може, зараз мені найкраще кинутись сторч головою туди, до дідька в пащу? — показав рукою вниз.

— Казна-що верзеш! Що за настрої?

— А такі настрої, дорогий ревізоре, що набридло мені геть все… Набридло ховатись, набридло блукати вовкулакою, коритись чиїйсь примсі… Розбої чинити набридло! Запам'ятовуй! Доповіси все Хмарі… — глянув затравлено на Тараса Жигайло.

— Доповім, не турбуйся, — пообіцяв Тарас. — Ось тепер я дещо розумію. Відступник ти, Жигайло, не минути тобі покари, од якої тоді вдалося мені порятувати тебе…

— Авжеж, не минути, — з серцем мовив Жигайло. — Тут, розумієш, ще до прибуття цих двох розмова у мене з хлопцями вийшла… Більшість схилялась йти з повинною до совітів. Адже програна наша справа, чи не так? Не зиркай вовком! Знаю, що ти з фанатиків… І в мене кілька отаких затятих знайшлося. Один щез з табору… Певне, до Хмари, з доносом…

— Знаєш, чого я тобі допоміг тоді, у Хмари? — спитав його Тарас.

— Досі не можу втямити, — зізнався Жигайло.

— Шкода тебе стало. Молодий, гарячий… А, виходить, це твоє послідовне відступництво від священої мети…

— Тепер не пожалієш? — ошкірився Жигайло. — Я й не сподіваюсь на твоє і Хмарине милосердя!

— Охолонь! — гримнув на нього Тарас. — Вислухай до кінця… Так от, донос таки на тебе був, — збрехав він, скориставшись Жигайловою інформацією. — Того я й присланий перевірити… Гірко мені бачити в тобі відступника. Але у мене свої міркування. Думаю, не варто силою утримувати в боївках нестійких борців за нашу справу… Нам потрібні лише послідовні і переконані люди… Не потрібне і марне кровопролиття… Адже не чужі ви, хоч і відступники… Українці ви… Моя думка така: кожен повинен сам вирішувати свою долю…

— Правду кажеш? — недовірливо глянув на нього Жигайло. — Може, боїшся, що прикінчу тут тебе як ревізора?

— Не маю потреби хвостом крутити, — твердо мовив Тарас. — Що думаю, те і кажу… Про Діброву чув? Вивів з лісу якихось десяток людей, покаявся… Усіх помилували…

— Може, то агітка?

— Не агітка. Од Хмари чув. Погрожував він їм розправою, але совіти пильнують усіх помилуваних і реабілітованих…

— То й мені так діяти? — вражено вигукнув Жигайло. — Ха, не може бути! Адже ти майже радиш! Оце то ревізор!

— Ти сам вже давно вирішив свою долю… Ще тоді, коли збунтувався проти Хмари, — суворо припинив Тарас його. — Не мені тебе ні виправляти, ні направляти на істинно праведну путь… Хмарі я доповім, що твоєї боївки не існує…

— Це коли мої хлопці вас випустять!

— Не турбуйся. Цієї ж ночі ми вивітримся. А отих двох вуйків, що сидять у підземеллі, раджу також не чіпати… Вони — як живий місток до совітів…

— Страшний ти чоловік, Симоне, — вже по-дружньому мовив Жигайло. — Ти ж читаєш мої думки!

— Не така складна справа — читати думки відступника, — удав з себе суворого Тарас. — Прощавай на цьому. Не попадайся нашому брату на вузькій дорозі…

— А це вже мій клопіт, ревізоре Колибо, — стримано відповів Жигайло.

Герасим називає пароль

Опівночі Сокрута розбудив Стрибунця й Герасима. Наказав негайно збиратися.

— Чого? — невдоволено спитав Стрибунець. — Треба як слід перепочити, бо мені дуже зле, Симоне…

Він казав правду. У нього був жар, очі лихоманно блищали, губи потріскались. Говорив він кволим голосом, важко дихаючи.

«Запалення легенів, — здогадався Сокрута. — Цього ще не вистачало! Морочитись з цим харцизякою, піклуватись про його здоров’я…»

— Бачу, що ти хворий, — співчутливо мовив Тарас. — Тому і вирішив пошвидше знайти гарне місце, аби тебе підлікувати. Може, залишу тебе там на кілька днів, доки зовсім оклигаєш… Бо в такому стані який з тебе помічник? Але найголовніше не це… Жигайло — зрадник! Передається з усією своєю боївкою совітам. Сам мені казав, не побоявся зізнатися, виходить, вже вирішив і нашу долю… Якщо до світання не виберемося звідси — постріляють нас…

— Ну, мотузок смердючий, — лайнувся Стрибунець. — Треба негайно сповістити Хмару… Ладнай свій апарат, — звелів Герасиму.

— Передавачем розпоряджаюсь я, — зупинив його Сокрута. — Думаю, поки що не варто турбувати Хмару, треба з'ясувати все до дрібниць…

— Що з'ясувати? — витріщівся на нього Стрибунець. — І так все ясно. Треба, щоб наші були поінформовані, доки ці запроданці не розбіглися, як таракани…

— Звіт складу пізніше! — підвищив голос Тарас. — Я знаю, що роблю…. Збирайтесь — і геть звідси, доки ще є така можливість…

Стрибунець, невдоволено засопівши, заходився збиратись. Неговіркий Герасим миттю зібрав свої речі і вже чекав біля дверей.

«Як терміново сповістити Максименка, аби він сприяв на місці Жигайловим людям? — ламав голову Сокрута. — Своїми каналами зв'язку буде пізно. Може, наказати, аби Герасим передав Хмарі донесення відкритим текстом? Наші, авжеж, перехоплять — і справа, вважай, зроблена… Але як пояснити Герасиму необхідність виходу в ефір відкритим текстом? Треба щось придумати, інакше Хмара знищить усіх, хто наважився полишити ліс…»

Тихцем усі троє вислизнули з приземкуватої хижі, пройшли кілька метрів. Шлях їм перетнув вартовий. Клацнув затвор. Світло ліхтарика стрибало з обличчя на обличчя.

— Куди це зібрались? — загрозливо спитав вартовий. — Дозвіл маєте?

— Загаси ліхтарик! — пошепки наказав йому Сокрута. — Я виконую особливе доручення крайового провідника. Ці двоє зі мною… Ось моє посвідчення, — простягнув йому папірця, підписаного Хмарою. — До світання мусим обов'язково бути у В’юнках…

Вартовий довго вичитував посвідчення, блимаючи ліхтариком. Підпис Хмари подіяв магічно.

— З нашим погоджено?

— Піди спитай, — недбало мовив Сокрута.

— Можете йти, — врешті дозволив вартовий. — При виході з лісу — останній наш заслон. Пароль відомий?

— Ще б пак! — буркнув Сокрута. — Слава Україні!

— Героям слава! — озвався тихцем вартовий. — Зичу щасливої мандрівки!

Вже сонце помережило рожевим сяйвом гойдливі верхів’я смерек, коли вони вийшли до хутора В'юнки.

— Тут нікого з наших, це я знаю напевно, — невдоволено мовив Стрибунець. — Попадемо дідьку на роги…

— Дарма! Попросимось до першої-ліпшої хати, — заспокоїв його Тарас. — Скажемо, що погорільці з сусіднього району. Тут пройшли чутки про пожежі в кількох хуторах. Перебудемо день-два, доки тобі полегшає, зв'яжемось з Хмарою… Відкритим текстом передаси донесення, — звернувся до Герасима.

— Чого це відкритим? — здивувався Стрибунець. — Миттю перехоплять, і тоді кінець нашим мандрам…

— Хай перехоплюють. Саме на це й розрахунок, — вів своє Сокрута. — Текст, приміром, такий: «Доручення виконане. Боївка Жигайла виходить з підпілля. Чекаю ваших вказівок, потурбуйтесь про безпеку людей. Колиба».

— Що це дасть? — не втямив Стрибунець.

— А от що, — спокійно розтлумачував йому свій задум Тарас. — Я сплутаю всі карти цьому негіднику Жигайлу. Совіти і міліція йому не повірять, перехопивши таке донесення. Являться його люди з повинною, а їм вже буде наготована пишна зустріч: «Здалися з веління самого Хмари? А з якою метою? А ми вже на вас зачекались…» Ось так. І не треба буде нашому провідникові сушити собі голову, як покарати зраду… І нікому не треба буде ризикувать заради цього… Хмара ж і потурбується про безпеку наших людей, котрих можуть розсекретити Жигайлові запроданці…

— Надто хитромудро, — скривився Стрибунець. — Шифровкою простіше. Хмара і без совітів знайде, як поквитатися із зрадниками… А втім, тобі видніше, Колибо…

— Відкритим текстом не маю права, — озвався похмуро Герасим. — Суворо заборонено… Відповідати головою не маю ніякого бажання…

— Я відповім! — сердито мовив Тарас, сподіваючись, що радистові буде достатньо цього запевнення.

— Хоч і розстріляй мене, а в ефір відкритим текстом не вийду, — затято мовив Герасим. — Категорично заборонено!

Тарас важким поглядом зміряв бандита. «Цей не підкориться! Такому, і справді, хоч кулю в лоба, а він стоятиме на своєму», — досадливо поморщився Тарас.

— Гаразд. Згодом подивлюсь, як будемо діяти… Але ти запам'ятай раз і назавжди: тут наказую я!

Рушили до найближчої хуторянської оселі, що стояла біля самого лісу.

«Невже Хмара передбачив, що я вдамся до відкритого тексту? Отже, не довіряв мені? Нащо ж тоді послав? Радиста підібрав з найвідданіших, — розмірковував Тарас, йдучи трохи осторонь од обох бандитів. — Невже ж таки здогадався, що я можу по-своєму використати відкритий текст? Може, його насторожило, що я наполіг на радіозв'язку, відмовившись од живого ланцюга зв'язківців? Як же бути? Лишити Стрибунця десь тут одужувати, а цього фанатика дійсно під пістолетом примусити передати Максименку шифровку… Як „винагороду“ за справну роботу — кулю? Ні, грубо, прямолінійно… Хмара пізніше здогадається про все, коли жигайлові люди стануть для нього недосяжні… А поінформувати Максименка все ж необхідно…»

Спинились біля кринички, почувши стишений гомін.

Біля широкого дерев'яного корита порпалися чоловік і жінка. Вони мочили свіжоткане полотно і стелили його килимом-доріжкою на траві.

— Іди поспитай, — благально озвався Стрибунець. — Бреши, що знаєш, аби дали хоч якийсь притулок, бо так і впаду серед шляху…

Тарас нечутно підійшов до заклопотаних своєю роботою селян. Кахикнув. Чоловік наполохано озирнувся. Чемно вклонившись, Тарас переповів вигадану щойно історію, що всі троє постраждали од пожежі, йдуть тепер до міста на заробітки, щоб десь через рік-два вернутись та поставити нові хати, бо ж негоже сім'ям поневірятись по сусідах та по родичах… Вусатий дядько в крислатому капелюсі і сірій полотняній сорочці спершу недовірливо зиркав на Тараса, але в того, очевидно, був надто жалюгідний вигляд, бо дядько тут же й розчулився:

— Погорільці, кажеш? Еге ж, чували, який лихий вогонь у вас пурхнув…

— Лихий, лихий, — зітхнув Тарас.

— А які тепер заробітки? — розважливо мовив дядько. — Не рік і не два доведеться покрутитись, доки стягнетесь на забудову…

— І то правда, — погодився Тарас. — То як, приймете?

— А чого це зранку? — допитувався старий. — Добрі люди на ніч перепочити просяться… А вдень шлях сам під ноги стелеться…

— Ми б і йшли, та з одним нашим біда трапилась… Застудився. Як не перепочине та, може, якого зілля не поп'є, то й на той світ переправиться…

— Не доведи боже! — злякано махнув рукою старий. Посмикуючи себе за довгі пожовклі вуса, пороздумував. — А що, Густе, — звернувся до жінки, — пустимо бідолашних на ніч-другу?

Жінка припинила складати гармошкою сухе полотно, розігнулася.

— Про мене, Онопрію! Як ти…

— Тоді я проведу вас… Ген моє обійстя. В клуні перебудете, бо до хати не знаю чи й впускать… Хтозна, що за хвороба у вашого товариша…

— Застудився, — повторив Сокрута.

— Тоді свіже сінце йому буде саме раз, — остаточно вирішив старий, — цілющий дух у нього… Та й Густя якогось варева проти застуди приготує, вона майстриня щодо цього…

Пішли!

Його обійстя нічим не різнилося від інших: неподалік хати, вкритої околотами, містились хлів і клуня, викладені зрубом товстих і почорнілих од часу колод. У причілкове вікно зазирали високий і густий кущ бузку та червона мальва, а трохи далі — чистий, добре доглянутий город, обнесений досить умовним парканом.

Господар постелив ряднини на сіні, і всі троє з задоволенням попадали на м’які постелі з запахущого сіна. Спали до вечора.

Надвечір прийшов господар, побудив своїх несподіваних постояльців.

— Ходіть хоч бараболею закусіть, — сказав він, одчинивши навстіж двері. — Доброго частування не маю, а так, аби зовсім не охляли, чим багатий, тим і радий, — мовив він, наче вибачався. — А хворому Густя там такий міцний чай наготувала, на все подвір'я пахтить…

Під деревом стояв стіл, при нім — широка лава. На столі парувала в полумиску варена картопля, стояли горнятко з кислим молоком і чавунець, в якому господиня, певне, наварила зілля.

Сонце вже закотилося, і подвір'я швидко поринало з присмерк.

Тарас подивувався завбачливості господаря: дочекався, доки засутеніє, і аж тоді запросив поїсти. Щоб сторонні очі не запомітили в його обійсті чужих людей.

— Пригощайтесь на здоров’я, — мовив старий, побачивши, як жадібно усі троє накинулись на їжу. — Тобі спочатку оце питво, — підсунув він до Стрибунця чавунець і кухлик. — не пошкодуєш… На ранок і полегшає. Густя моя майстриня такі бовтьки готувати… Здоровому нудить од них, а хворому — свята поміч…

— Воно б і нам годилось якогось питва скуштувати, га, батьку? — підморгнув Тарас, діставши червінця. — Такого, щоб і здоровому і хворому на душі як у раю стало. Ото й буде свята поміч! Знайдеться?

— Чого ж, знайду, — одразу погодився господар, взявши гроші. — Тільки невтямки мені: йдеш на заробітки і гроші на горілку тринькаєш…

— Охляли ми зовсім, — мовив Тарас, — не гріх і трохи витратитись, аби воскреснути… Не сумнівайся, батьку, не зловживаю цим…

— Не гріх, не гріх, — буркнув старий, метнувшись до хати.

За кілька хвилин вернувся, несучи пляшку каламутної горілки. Слідом йшла Густя з полив'яною мискою, в якій була квашенина — капуста, помідори й огірки.

— Ось так буде краще! — всміхнувся Тарас, розливаючи горілку в скляночки. — Вип'єм, щоб дома не журились!

Він мав намір споїти Стрибунця, щоб відтак без зайвих свідків поговорити з радистом. Вирішив діяти примусово. Іншого виходу не було.

Випили по другій скляночці і загомоніли.

— Завтра полегшає вашому, — озвався захмелілий господар, — і паняйте собі своєю дорогою… Я-то повірив вам, що ви за одні, але хтозна, чи влада сільська вам повірить… Різні тепера люди, буває, виходять з лісу…

— Не турбуйся, батьку, — спробував заспокоїти його Тарас. — Все, що чув од нас, так і є… А що, бандерівці біля хутора вештаються?

— Не чув, — поспішив урвати цю балачку господар. — А тільки сільська влада нині все перепровіряє… Так що завтра, даруйте на цьому слові, і йдіть своєю дорогою. Так, думаю, буде краще…

— Підемо, підемо, — п'яно усміхнувся Стрибунець. — Адже, кажеш, зілля твоєї баби всесиле? Мені й справді покращало…

«Наша доля — перекотиполе, — завів Герасим стиха пісню. — Куди вітер вкаже, туди й шлях проляже… — Помовчав і заспівав голосніше: — Втяти б крила тому злому вітру, щоби не тинятись по білому світу…»

— Ні, ні! Тільки без співання, — застеріг господар. — Нащо мені це? Поговір піде, що Онопрій з зайшлими людьми гулянки затіває… Пора, видно, люди добрі, і на спочин… Завтра вам у дорогу…

— Ото завів! — похитуючись, підвівся з-за столу Стрибунець. — В дорогу та в дорогу… Ще накаркаєш, гляди…

— Діло кажеш, батьку, — підтримав господаря Тарас, — пора на спочин.

Стрибунець поплентався до клуні, господар, буркнувши «надобраніч вам!», запалив люльку і пішов до хати.

— Що ж бо діять перекотиполю? Вірненько любити свою добру долю, — мугикав Герасим, дивлячись, як Густя прибирала з столу.

Тарас зібрався і собі піти слідом за Стрибунцем.

— Зачекай, Колибо, слово до тебе маю, — зупинив його Герасим. — Маю красну дівку на прикметі, тут не далеко, не зголосишся за свата?

Тарас здригнувся. Це був пароль! Він має сказати відгук: «Нікудишній з мене сват, та й ти жених підтоптаний, але, коли вірне діло, чому б і не допомогти товаришу…» Згадалась Максименкова інструкція: «У ворожому оточенні в скрутну хвилину наш чоловік зголоситься цим паролем». «Але хіба це скрутка хвилина, критична ситуація? Та й не таке вже і оточення вороже: сп'янілий Стрибунець і гостинний господар, що вже й карається власною гостинністю. Невже Герасим свій? Що за бісова пригода!»

Хрипким од хвилювання голосом Тарас мовив слова відгуку, до болю стиснувши вуста, щоб приховати несподіване хвилювання. Зачекав, доки мовчазна і хмура Густя почовгала до літньої кухні, підсів до Герасима, обійняв його:

— Ну, здрастуй, дорогий товаришу! Виходить, це ти? Не сподівався на це аж ніяк…

— Виходить, це я, — в тон йому відповів Герасим. — От і порозумілись, Симоне Колибо…

— Двоє тепер нас, — втішено мовив Тарас. — Нарешті! Знудьгувався я за своїми серед тієї вовкулачої зграї. А ти у них давно?

— З часу війни, — зітхнув Герасим, — всього наслухався, набачився… Досі не розкривався. Перед твоїми мандрами по боївках одержав завдання од Максименка: будь що потрапити до інспекційної групи радіозв'язківцем…

— Хто допоміг?

— Дикий.

— Митрофан?

— Егеж, він має особливий вплив на Хмару. Його рекомендації було достатньо…

— Чого ж не назвався зразу? — спитав Тарас.

— Велено було в найкритичніший момент. Якщо такого не буде, то й взагалі не розкриватись… Весь цей час я мав зв'язок з Максименком… Передав координати схронів боївок Вітра, Берези, Ягнюка, Трояна і Змішила, склав донесення про озброєння бандитських загонів, про підходи до схронів… Звідусюди, де ми пройшли, наші мають інформацію… Сьогодні передам про Жигайла. Коли виходити на зв'язок?

— Хоч і негайно… Можеш працювати в клуні. Стрибунця не бійся, він все одно в радіосигналах нічого не тямить.

Вони говорили пошепки. Густа, наче дьоготь, пітьма огорнула подвір'я. Полотняна Герасимова сорочка ледь біліла невиразною плямою. Тарас шкодував, що не бачить його обличчя. Хотілося б глянути на Герасима вже як на бойового товариша, бо досі дивився на нього досить неприязно, вирізняючи лиш кам'яну незворушність грубого і, як здавалося, не пробудженого розумом обличчя ворога.

— Чого ж ти вирішив, що приспів найкритичніший момент? — поцікавився Тарас.

— Переборщив ти з відкритим текстом, — мовив Герасим. — Вірно сказав отой телепень: надто хитромудро… Накоїв би ти сьогодні справ, адже так? Його на той світ, а мене під пістолетом в ефір… Припустимо, що я назвав би пароль лише тоді… Стрибунця Хмара тобі ніколи б не простив, досить з тебе і Томася.

— Не вгадав. Його я й пальцем не торкнувся б сьогодні, лишив би тут на добу-дві, хай би оклигував… А з тобою вирушив би десь на світанні і в лісі… змусив би тебе розкритись…

— Виходить, я поспішив з паролем?

— Ні, вчасно… Тепер наші справи підуть пречудово. Координати схронів, мінних галяв мусимо уточнити, ти міг і помилитися…

— Топографія — моя стихія, — зауважив Герасим. — Не сумнівайся, все вірно…

— Як ти гадаєш, вірять мені там, у Хмари?

— Не дуже. Може, й послали тебе для остаточної перевірки… Бачив я перед нашою мандрівкою, як ця гнида Стрибунець кілька разів ходив до Хмари. Інструкції вислуховував, додаткові завдання… Цікаво, що тебе менше інструктували, ніж його… Дикий, аби вислужитись, а мітить він орудувати службою безпеки, щось понавигадував… Так що ти обережніше…

— Ні з місця! Руки за голову і не ворушись, бо порішу обох, — гримнуло раптом з пітьми.

Тарас похолов. Це був голос Стрибунця. Він стояв, обіпершись однією рукою об стіл, цілився на них з пістолета.

— Ти що, в своїй гарячці останню клепку загубив? — спробував прикрикнути на нього Тарас. — Опусти негайно зброю!

— Сволота! — вилаявся Стрибунець. — Довго ж ви таїлись! Я все чув! Вийшов по нужді, чую, — гомонять любісінько… Думаю, про що б так? Підкрався, і ледь вуха не скарлючились — ось, виявляється, які діла! Ну, начувайтесь! Марш обоє до хати, там покріпче розберуся, що ви за птиці… Та не здумайте брикатись — решето з обох зроблю…

Гелена

Відтоді, як Симон подався з Василем до лісу, Гелена зовсім втратила спокій. Ловила себе на думці, що душу її крає журба за цим ставним голубооким чоловіком, котрий так несподівано увірвався в її життя.

Дивний він і надто загадковий. Нащо так легко прийняв на себе вбивство Томася? І про от ту нічну розмову нічого так і не сказав Василеві. Пожалів її? Побоявся за себе? Дивний-дивний чоловік.

Усім своїм жіночим єством Гелена відчувала в ньому більше сердечності, порядності і людської доброти, ніж виказував він їх. «Хоче бути схожий на мого бовдура, то й кострубачиться, хоч це йому не до лиця, — думала вона про Симона досадливо. — А сам не такий… Не такий, не такий!»

Чоловіка свого вона не любила. Часто думала про занепащену свою долю. Хто вона йому? Служниця, покірна овечка біля вовка. До того ж, духовна жебрачка. Бо над усією її долею чатує його жорстока воля, а вона змирилась, не пручається, в усьому підпорядкована йому, кривавому злодію, п'яниці, розпутньому пройдисвіту. Ніколи не знала од нього ні справжньої ласки, ні найменшого прояву любові і поваги. Дивиться на неї, як на річ, що належить йому для того, щоб жилось йому зручніше і затишніше. А ще й оті хмільні дошкуляння, дикі ревнощі, брутальні образи, що брудом покривали її колись чисту і ясну душу. Іноді відчувала до нього справжню біологічну огиду. Ні, вона не була істеричкою. Жодного разу не показала вона йому страждання свого. Не чув він ні зітхань, ні ридань невтішних, ні благань її про милосердя. Не діждеться, проклятий кендюх! Вона горда, принижену гідність її він ніколи не матиме собі за маслак, котрий гризтиме і смоктатиме з насолодою його собача сутність. Вона жила фанатичною метою колись йому віддячити за все. Помститись за вік свій знедолений, за вроду пригашену.

Надто, коли з'явився в їхнім обійсті Колиба. Він перевернув їй душу, вселив у неї якусь неймовірну надію хоч на крихтину свого жіночого щастя. Куди вони забрали його? Де він нині?

Якось підслухала п'яну розмову Василя з Митрофаном Диким і похолола вся: вони не вірили, вони послали його по боївках, звелівши якомусь катюзі на півдорозі знищити його. Так принаймні вона зрозуміла їхню захмелену балаканину. Митрофан Дикий похвалявся, що виведе цього зайду Колибу на чисту воду, йому, мовляв, треба лиш помацати жабри запроданця Жигайла і ще декого. Тетеря пробував йому спершу перечити. Адже своїм доскіпуванням Митрофан кидає тінь на нього, бо ж він привів Колибу в товариство. Митрофан заспокоїв його, сказавши, що це ще нічого не значить, бо Колиба за ніс поводив і самого Хмару. Тому зовсім забракло нюху і зору. Першого-ліпшого пройдисвіта призначив інспектором боївок. Щоправда, він наказав Стрибунцеві пильнувати новачка і при нагоді зазирнути йому на саме денце таємничого його нутра…

Серце защеміло Гелені од почутого. Знала б, де цей дивак Колиба, подалася б туди, попередила його. Але піди взнай, куди вони його запроторили, по яких стежках пустили тинятись!..

Гелена навіть запросила стару циганку Магду, і та їй наворожила три бодні несусвітніх жахів. В найближчій час її, Гелену, чекає звістка про смерть близької людини. Сама вона одстраждає в одинокості і невтішності, доки не зустріне душевний спокій і забуття. За таке ворожіння Гелена не надто винагородила стару Магду, бо не цього їй жадалось почути з вуст циганки.

Якось Тетеря заявився вкрай стурбований і розлючений. Сказав Гелені, що Хмара відкликає його в ліс. Назавжди. «Все із-за цього триклятого Колиби, перед яким і ти крутила хвостом», — похмуро мовив він. «Не верзи дурниць, чоловіче, — зупинила його Гелена, — не міг він тобі злого вчинити, навпаки, твій гріх прийняв на свою душу». «Це ти про що?» — не збагнув Тетеря. «Про Томася», — відповіла з викликом. «Ото ж бо й є, що я повинився Хмарі, що таки я порішив того Томася, бо він був запроданець і крутій, а Хмара й подивувався, чого це Колиба так легко чужий злочин взяв на себе… Розумієш, ось так просто записався в убивники?… А ще й підозріла Колибина патріотична запопадливість… Його як послухати, то лиш він один і патріот, а ми всі пуцьвірки, поховані по коморах та льохах… Хмара і каже, що моєї конспірації після Колибиної з’яви не існує… Спробуй спростувати таке! Воно й справді, щось до мене сільська влада стала пильніше придивлятись… Вже двічі до сільради кликали, мовлять наче про житейські дрібниці, про се, про те, а чує ж моя душа: не для того викликали. Придивляються, мацають, чи не масний я десь збоку… Йду до лісу! Ти ж мені тут гляди…»

Вже місяць Гелена живе сама. Од Василя Тетері — ні слуху, ні духу. Та вона не журиться. Аж посвітліла на виду, перші пучечки зморщок вкруг очей, що з'явились нещодавно, наче розгладились, зникли. Очі сяють сподіванням чогось доброго. Одне її турбує. В сільраді їхнім подвір'ям і справді стали цікавитись. Викликали, питали про Василя. Сказала, що поїхав до родичів, коли вернеться — невідомо. Хоч хотілось всю правду про нього розповісти. Але побоялась. Не помсти Тетериних приятелів, ні. Лячно було їй, що її, чого доброго, ще за спільницю Тетерину сприймуть. Адже вона дружина йому. Знала давно, але мовчала. Як пояснити, чого? Пояснити можна, але хто повірить?

Про Симона Колибу згадувала з легким смутком, як згадують нещасливо заміжні жінки свою наївну дівочу любов.


Гелена прокинулась од легенького постуку у віконницю. Миттю підхопилась, спросоння розмірковуючи, хто б це міг бути такої пізньої години. Притиснулась до шибки. Мабуть, Василь придибався, най йому грець!

— Хто? — запитала глухо.

— Одчини, Гелено… Я…

— Невже Симон? — не тямлячи себе од радості, спитала Гелена і, накинувши на плечі халат, поспішила до дверей. Одчинила сінешні двері і стала на порозі, остаточно ще не вірячи в появу любого гостя. Ні, таки це був Симон.

— Живий, здоровий?

— Як бачиш…

— Погано бачу… Заходь у хату, то вже роздивлюся, — засміялась притишено, відчувши невимовну радість.

— Я не сам… Проходь, Герасиме, — стишено мовив він до когось.

Гелена лише тоді помітила скрадену пітьмою постать.

— Прошу, заходьте, — люб'язно запросила вона, відчувши себе повноправною господинею.

— А де Василь? — запитав Тарас.

— У лісі… Відкликав його Хмара. Із-за тебе, до речі. Ет, про це двома словами і не розкажеш!

— Чого це із-за мене? — здивувався Тарас, дивлячись недовірливо на Гелену, котра, старанно затуливши вікна, вже запалила лампу і стояла трохи зніяковіла.

— Постривай, розкажу, Симоне…. Дай хоч подивлюсь на тебе… А я вже й свічку поставила за тебе…

— Що за жарти?

— Їй-богу, думала, що тебе вже немає… Думала, що ніколи вже тебе не побачу… Тут такого довелось наслухатись про тебе! При ньому можна? — кивнула Гелена на Герасима.

— А то ж як! Будь з ким я не прийшов би до вас…

— До мене, — уточнила Гелена. — Бо якби Василь був дома, хтозна, чи й пустив би тебе до хати… Може, пальнув би кулю межи очі…

— Щось несусвітне городиш ти, жінко, про свого чоловіка, — суворо мозив Тарас, нічого не тямлячи з її балаканини. — 3 якої речі він став би стріляти?

Накриваючи на стіл перекусити, Гелена переповіла все, що чула з розмови Тетері з Диким. Розказала і про свою останню розмову з чоловіком.

Од таких новин настрій в обох миттю спохмурнів.

— Показились вони чи що? — роздратовано мовив Тарас, звертаючись до Герасима. — Підозрюють один одного, шпигунять за усіма по черзі та наклепи вергають один на одного… В таких клопотах і час минає, не нудно по схронах відсиджуватись… Ось це і погубить нас, друже, бо немає між нами довіри. Про яку монолітність можна говорити?

— Так, пізнаю нашу братію, — смакуючи з насолодою холодний квас, мовив Герасим. — Це у нас зветься «профілактикою задля непорушної єдності і вірності»… Гарний квас у тебе, молодице, — похвалив Герасим, — миттю втому, як рукою, зняло…

— Пригощайтесь, прошу, — налила Гелена повний полив'яний кухоль. — Родинний рецепт, — пояснила вона. — Мій батько колись власну броварню мав, крім пива добрячого, ще й квас знаменитий на всю округу виробляв… Це напій з дикої ягоди, цілющий…

Вона намагалась якнайліпше пригостити своїх несподіваних гостей. Накришила товстого рожевуватого сала, насмажила яєшні, розігріла духм'яну печеню в лискучому чавунці, од якої навіть пара дратівливо лоскотала ніздрі, поставила з глибоких тарелях квашені яблука і солоний кавун.

— Горілочки, може? — підсунула до Тараса запітнілу карафку.

— Ні, од цього зілля голова ломиться, — відмовився Тарас. — Краще родинного напою… Гарний квасок!

— Який ти товариш моєму барилу? — усміхнулась Гелена. — Тому без чарки і хліб поперек горла стає…

— Щось напосіла ти на свого чоловіка, — пронизливо глянув на неї Тарас. — Негарно у відсутність господаря ганити його…

— Ет, господар, — зневажливо мовила Гелена. — Бандюга і пройдисвіт він… Ти ж знаєш, Симоне, моє до нього ставлення.

— Може, і заявиш на нього?

— Щоб його дружки ножем мені ребра порахували?

— А коли б не боялась, то заявила б хіба? — спитав Герасим.

— Не знаю, — непевно мовила Гелена. — Осоружне життя мені з ним… Що я бачила, чим жила? Коб його не трапила на мою голову лиха година, лікаркою була б… А так… Служниця, покоївка та й годі…

— От і май справу після цього з жінками, — осудливо мовив Тарас. — Добре хоч я своєї чоловічої волі не занапастив… Добре було б, коли б мене отак жіночка поза очі обставляла?

— Ти не такий, Симоне, — з неприхованою ніжністю дивлячись на нього, сказала Гелена. — За тобою будь-яка жінка на край світу пішла б… Будь-яка б, не задумуючись… Правду кажу, Герасиме?

— Може, і пішла б, та невдовзі вернулася ні з чим, — усміхнувся на те Герасим. — Важкий він чоловік… Мені з ним і то було непереливки, того й гляди, щоб не пристукнув у глухому закутку, коли що не так…

— А де ж той твій супроводжувач? — несподівано запитала Гелена Тараса. — Як його… Скакунець?

— Юхим Стрибунець, — удавши з себе засмученого, зітхнув Тарас. — Загинув… На засідку наскочили… Мужньо захищався. Славний був вояк, справжній патріот…

— Еге ж, патріот, — скривилась Гелена. — Він тебе мав на якомусь етапі прикінчити…

— Щось ти плутаєш, Гелено, — заперечив Тарас. — Щось ти не втямила з підслуханої розмови… Бачила б ти, як він мене боронив, коли ми на міліцейську варту вийшли!

— Не плутаю! — сердито мовила Гелена. — Я все втямила вірно, а от чи втямив ти, що тобі після всього загрожує, не знаю.

— Нічого мені не загрожує! — недбало відповів Тарас, вдаючи абсолютну безтурботність, хоч повідомлення Гелени вкрай його стурбувало. Чого взагалі вона завела розмову про Стрибунця? Може, випитує? Що тут взагалі відбулось в його відсутність? Чому так різко змінилось до нього ставлення? Після переданого Герасимом повідомлення Хмарі про загибель Стрибунця Тарас отримав суворий наказ негайно припинити інспекцію боївок і повернутись до головного схрону. Він змушений був підкоритись наказу, хоч залишалось побувати ще в трьох бандитських притулках. Максименко звелів шифровкою, котру прийняв Герасим, йти до своїх. Завдання було виконане на дев'яносто дев'ять відсотків. Останні схрони виявлять з допомогою місцевого населення. Може, після знищення Хмариного осиного гнізда самі вийдуть з підпілля. Тарас попросив дозволу продовжити роботу. Мав намір добути відомості про награбовані Жовтобрюхом цінності. Такий дозвіл невдовзі був отриманий. Тарас з Герасимом повертались у розпорядження Хмари. «Але де я припустився якоїсь помилки? — розмірковував Тарас. — Хто сполохав Жовтобрюха?»

— Так, бачила б ти, як Юхим боронив Тараса! — озвався і Герасим.

Як «боронив»…

Стрибунець завів їх тоді до хати, де господар засвітив вже світло. Онопрій аж закам'янів, побачивши двох своїх постояльців під конвоєм Стрибунця.

— Ану, в'яжи їх! — наказав Стрибунець господарю. — Та міцніше! Совітська погань, здумали мене провести! Не вийшло!

Недарма я пильнував за тобою, Колибо… Одведу вас, голубчиків, до Кияшкового схрону, а вже він вас до Хмари переправить, будьте певні! Чого ж ти стовбичиш? — гримнув він на господаря. — Чи верьовки не знайдеться?

— Та знайдеться, — хмуро озвався Онопрій. — Тільки незвичний я цим ділом займатися… От послав вас господь на мою голову! — бідкався дядько.

— Роби, що сказано, а то й тобі голову продірявлю, старий бовдур! — лайнувся Стрибунець.

Густя сполотніла на обличчі, перехрестилася, пішла в сіни, взяла сирові віжки, зібгала їх у клубок і кинула чоловікові.

— Ото напасть! — буркотів Онопрій. — Щоб я оце старістю таким лихим ділом займався, най йому!

Він схопив ремінну упряж жужмом і рушив до Тараса й Герасима. Проходячи біля Стрибунця, він раптом жбурнув те ремінняччя бандитові в обличчя. Стрибунець відсахнувся. Цього було достатньо, щоб Тарас одним стрибком підскочив до нього і вибив з його руки пістолет. За мить Стрибунець лежав на підлозі, міцно зв'язаний, і хрипів од безсилої люті.

— Ну, вставай, «герою»! — штовхнув його Тарас. — Урвалась твоя влада. Підемо звідси та поговоримо тепер начистоту… Спасибі тобі, батьку, — звернувся він до господаря. — Спасибі за допомогу!

— А йдіть собі, — одмахнувся Онопрій. — На кий лях мені отака пригода? Ідіть та й розбирайтесь десь між собою… А дійсно ж я, старий бовдур, вуха розвісив: погорільці… Чорт вас розбере, що ви за люди… А тільки той, кого Густя моя одпоювала од болячки, хотів, щоб і я свої руки до чорної справи приклав… А не з тих Онопрій Іванюк, втямив тепер?

— Совітський прислужник, — ошкірився зв'язаний Стрибунець. — Висітимеш ти на першій-ліпшій гілляці, коли наші про твоє прислужництво дізнаються…

— Атож, — глянув на нього з огидою Онопрій. — Совітський я. До вашої гадючої породи не належу… І сини мої обидва в Червоній Армії, а не по вовчих норах никають… Ідіть вже, най йому трясця!

У лісі Стрибунець раптом зупинився і впав на коліна.

— Хлопці, — благально озвався він, — одпустіть… Великі гроші дам, у мене дещо назбиралось… Присягаюсь, про вас ні словом не обмовлюсь, мовчатиму, як камінь… Заклинаю вас усім святим на світі, пожалійте, не вбивайте мене… Усіма святими заклинаю!

— Ич, якої заспівав! — гидливо мовив Герасим. — Я б тебе, мерзенного поплічника Хмариного, лакузу, з превеликим задоволенням знищив би власними руками… Надивився я там, у таборі, на твої бандитські заслуги, руки твої по лікті в крові… Заспокойся, ми тебе не розстріляємо. Ми тебе владі передамо, судитимуть тебе по закону, як вбивцю, запеклого ворога народу… Так само, як і хазяїна твого згодом… Вставай, хробак!

— Хлопці, змилостивіться… Не ви, так совіти розстріляють… Жити хочу!.. Все, що маю, віддам… Відпустіть! — істерично вигукував він.

— А ті, кого ти з жорстокістю скаженого звіра убивав і грабував, не хотіли жити? Розбагатів на людській крові? Думаєш, що всі, як ти, до грошей ласі? Одкупитися хочеш? Вставай, покидьку, за все відповіси, — штовхнув його Герасим.

До села Звонецького вийшли ще поночі. Віднайшли зв'язкового. Той повідомив дільничного, і бандит був зданий у руки правосуддя.

Герасим одразу ж склав радіодонесення Хмарі, що натрапили на ворожу засідку. Стрибунець, мовляв, з оточення не пробився. Або загинув, або його полонили…

— Може, поголишся, Симоне? — спитала Гелена по тривалій мовчанці. — Заріс, як справжній розбійник… Борода тебе не красить…

— Дарма! Мені до дівчат не треба залицятись, — усміхнувся Тарас.

— Хто його знає, — лукаво глянула на нього Гелена.


Вона прийшла до кімнати, де спав Тарас, як і тої давньої ночі, в білій нічній сорочці, з розпущеним волоссям, що м'яко спадало на оголені плечі. Тарас прокинувся од доторку гарячих її рук.

— Ти мій, легіню, — заманливим шепотом сказала Гелена, — хоч одну нічку, а мій…

Тарас підхопився, силоміць вивільнився з її обіймів.

— Отямся, Гелено! — суворо сказав він. — Що це ти собі здумала?

— Хіба я хоч трохи не подобаюсь тобі? — млосно притиснулась знову до нього. — Хіба ж я не гарна?

— Та одчепися врешті! — відштовхнув її Тарас. — Я зневажаю жінок, котрі приходять отак… самі… На це здатні лише розбещені створіння, котрі бісяться з жиру.

— Так, я прийшла сама… Прийшла, бо люблю тебе, Симоне… Прийшла і принижено прошу тебе: подаруй хоч одну щасливу мить моїй занепащеній долі… Бо отруїв мені життя отой бандюга і п'яндилига… Пожалій хоч ти, мій легіню… Може, я тебе одного все життя і чекала, щоб за всі звідані гіркоти хоч трохи пригубити справжньої любові…

— Дурниці верзеш! — сердито урвав Тарас пристрасне її освідчення. — Бісова жінка, втратила всякий сором…

— Еге ж, втратила! — з викликом сказала вона. — Дивися ж…

Одним рухом вона зняла з себе нічну сорочку. Крізь щілини фіранок у кімнату лилося місячне сяйво. Освітлена ним, вона стояла, струнка і граційна, мов з білого мармуру.

— Зовсім сказилась! — заплющив Тарас очі. — Іди геть, повіє!

— Ех, ти! — зовсім не образилась вона на брутальне слово. — Гордуєш, гребуєш мною… А хіба ж я не гідна бодай найменшої твоєї ласки? Тіло моє чисте і непорочне, хоч і спить зі мною той проклятущий павук, той кровопивця… Молитвами очищаюсь од його брудних лапищ… Грудей моїх не торкались вуста дитяти… Діти народжуються з любові… Коли б я мала од тебе синочка, назвала б Симоном… Донечку б назвала Ксенею в пам'ять про одну дівчину…

Вона заплакала од гіркоти, що виповнила всю її душу, бо несила була їй відчувати глуху байдужість чоловіка, до якого прийшла зі своєю несподіваною любов'ю. Поволі одягла сорочку, вмостилася на краєчку ліжка і схлипувала, мов дитина. Тарасу стало жаль її.

— Заспокойся, — м'яко поклав руку на її тремтливе плече. — Зрозумій мене… У мене є дружина і маленький синок, — несподівано зізнався він. — Не можу я їм зрадити… Буду себе зневажати інакше…

— Ну, от бачиш, — сумовито озвалась Гелена, трохи заспокоївшись, — я ж казала, що ти зовсім не такий, як усі вони… Не їхнього ти поля ягода… Чесність і порядність твоя видає тебе… Бійся їх, Симоне… Знищать вони тебе…

«Ще чого не вистачало! — спантеличено подумав він. — Щоб мене отак просто розкусила ця несамовита жіночка… Що ж ти тоді за розвідник? Десь з тебе нікудишній актор, якщо в душу тобі зазирнула навіть вона…»

— Облиш, Гелено, свої вигадки! — невдоволено мовив він. — Дурна підозра Митрофана, навіяна твоєму чоловіку, передалася і тобі…

— Ні, ні, — стояла вона на своєму, — ти аж світишся чистотою, людською порядністю…

— А хіба ті, що борються за майбутнє України, мають бути пройдисвітами?

— Усі вони покидьки, Симоне, — переконано сказала Гелена. — Якби всі були такими, як ти, я була б душею і серцем за вашу справу… Хоч ідеї ваші мені ні до чого… Я жінка… Хоч і жінки бувають борцями… Героїнями справжніми… Знала я одну… Вразила вона мене на все життя…

І Гелена розповіла Тарасу те, що потрясло його до глибини душі і змусило інакшими очима глянути на жінку, котра несподівано повідала йому правду про загибель партизанської подруги, з якою пройшов колись сто смертей…

— В час війни, — розповідала Гелена, — я працювала в німецькому госпіталі. Тетеря змусив. Сказав, що німці — наші союзники і ми маємо їм допомагати у всьому, бо знищать вони нашого ворога… Працювала я медсестрою, де переливали кров пораненим солдатам і офіцерам… Боже, стільки тії живої крові я влила в жили німецьких вояків! Ампули багряні, іржаві, пурпурові мерехтіли в моїх очах і вві сні… Серед тих ампул, казали, були і з дитячою кров'ю. Німці робили з малолітніх, нетямущих діточок донорів у спеціальних дитячих концтаборах… Казали, що дитяча кров найбільш цілюща… Я тоді мало задумувалась про страшний зміст цієї справи. Це тепер я розумію, який то був жах, хоч і не маю своїх дітей… Працювала я часто і по дві зміни… Уночі також привозили поранених. А то якось серед ночі вриваються до госпіталю гестапівці, здіймають страшний гвалт. Привезли з собою якусь дівчину. Вона була поранена в груди, обезкровлена… Здавалось, аж світилась вся.

Наказують німці вливати їй кров. «Ви її зобов'язані привести до пам'яті, воскресити, вона нам потрібна!» — наказав гестапівський офіцер. Чаклували ми над нею всеньку ніч. На світанні вона таки прийшла до пам'яті. Лежала вся перебинтована, як лялечка. Побачила мене, ворухнула рукою, просила нахилитись. «Ти наша?» — питає. Киваю їй. Очі у неї такі, як проліски… Так і палахкотять синявою. «Де я?» — питає. «У німецькому госпіталі», — кажу. Це її стурбувало. Одвернувшись до стіни, принишкла під простирадлом. Наступного дня питає мене: «Ти можеш дістати мені снотворного?» Я зрозуміла, для чого це їй потрібно. Щоб випити, значить, заснути і не прокинутись… «Немає у мене такої змоги», — кажу, бо шкода її страшенно, наче чимось рідна вона мені. «А якоїсь отрути?» «Ні, — кажу, — що це ти надумала, не для того ж ми тебе з того світу витягували…» Мене аж дрож пройняв, так вона на мене глянула… Надвечір це було. Дощ, пам'ятаю, хльостав ще з обіду, в палатах душно було, то поодчиняли вікна, щоб свіжістю війнуло. Вийшла я в коридор, коли це чую щось в палаті, де самотньо вона лежала, щось гуркнуло. Вскочила я до палати, дивлюсь, а вона лежить на підлозі. Встала, значить, та сил нестачило, упала, мов підкошена, біля ліжка. Нахилилась я над нею, а вона просить, щоб до вікна її підвела. Свіжим повітрям дихнути, мовляв…

Виконала я її прохання, до вікна підвела, стілець поставила, щоб сиділа собі тихесенько… Вийшла знову… За кілька хвилин чую — лемент на третьому поверсі здійнявся. Коридором біжить сам начальник госпіталя в супроводі кількох лікарів і гестапівця.

Я миттю збагнула, що трапилось щось надзвичайне… Забігла я до її палати, дивлюсь, а її ніде немає… Я до вікна, і світ потьмарився мені в очах…

Лежить розпластана, як біла птаха, на чорнім асфальті, де жовте листя навколо, мов квіти якісь, так несамовито горить… Досі пам'ятаю ті страшні кольори: чорне, біле, жовте… Глянула я і одсахнулась… Викинулась з вікна вона, значить… Тут і вбігають до палати всі, що за начальником коридором летіли, мов навіжені… Гестапівець лютий, як звір. «Хто, — кричить, — дозволив залишити її без нагляду? Головою, — кричить, — відповісте!» Вона їм потрібна була для допиту, щось хотіли вони з неї витягти… Досі не можу забути її… Така благенька на вигляд, у чому лиш душа тримається, а скільки мужності виявилось у ній! Ксенею її звали… Ксеня Костецька…

— Як кажеш? — схопив Тарас Гелену за руку. Йому здалось, що і серце обірвалось, коли почув ім'я, котре вимовила Гелена.

— Ксеня Костецька, — розгублено повторила Гелена, не зрозумівши його збентеження.

— Дійсно героїня, — подавив у собі хвилювання Тарас. — Таких би нам в боївки… А то поміж наших лицарів забагато таких, що лише штани носять, а так, гірше якоїсь баби…

Душа його затужила. «Ось, виявляється, який кінець твій, Ксеню, твоя смертна хвилина! Ось як ти розпорядилась своїм життям, щоб не датись в руки ворогу, щоб не знати їхніх катівських тортур. Яку мужність духу треба мати, щоб зважитись на таке!» Тарасу захотілось лишитись у самотині, щоб пережити щойно почуту розповідь. Він вдячний був Гелені за те, що повідала йому страшну правду про загибель Ксені, але волів, аби вона скоріше лишила його одного.

— Поховали? — запитав наче між іншим.

— Мабуть що… Поклали її на брезентину, загорнули, кинули на грузовик і повезли кудись… Гестапівець згодом ще кілька днів тинявся в госпіталі, винних розшукував…

— Така жінка дійсно десятка наших лайдаків варта, — озвався Тарас, невтішно думаючи, що врешті і перегорнулась остання сторінка біографії мужньої розвідниці…

— Я багато думала опісля, чи змогла б я так само, якби спіткала мене яка лиха година, — сумовито мовила Гелена. — Ні, не змогла б! Хоч і в мене на дещо мужності вистачить… У мене, Симоне… — вона замовкла, розмірковуючи, чи варто казати йому про таке, і таки наважилась, — у мне пістолет прихований… З єдиним патроном… Знаєш, для кого?

— Для кого? — суворо спитав Тарас.

— Для нього, для кровопивці мого! Приспіє колись така хвилина, і я помщусь за все…

— Ти з глузду з'їхала! — обурився Тарас. — Нащо кажеш мені про таке? Він мій товариш, спільник по боротьбі…

— Убивця він, бандюга, а ти — чистий… Можеш сказати йому, попередити, хай остерігається… Не боюсь я його!

— Гелено, — Тарас взяв її за руку. — Не нароби дурниць… Можна і інакше вирішити твою долю… Піди з повинною, тобі простять, нічого ти совітам лихого не робила… Ну, жила з націоналістом… Тобі ще жити і жити… Ти молода, вродлива, ще знайдеш своє щастя… А в нього своя дорога… У мене з ним спільна доля. Ми присягнули на вірність Україні і до останнього подиху будемо слугувати їй. Ти жінка, тобі наша справа заважка… Йди од нього і розпочинай нове життя…

— А в чому маю винитись? — з викликом запитала Гелена.

Тарас зрозумів, що передав куті меду.

— Ну, там спитають, чого знала, чим займається чоловік, і так довго мовчала. Вигадаєш що-небудь… Скажеш, що боялася… Воно ж, мабуть, так і є…

— Ні, мій павучище таки дочекається свого! — уперто мовила Гелена. — Я сама йому буду і суддя, і прокурор, і закон… Я йому за себе помщусь, а ще за двох сиріток…

— Доведеться-таки попередити Василя, — поморщився Тарас. — Затята ти баба! Іди вже… Дай спочить, завтра вранці вирушати…

— Прогониш? — з докором спитала Гелена. — Спасибі і за те, що не погордував погомоніти зі мною… Знаєш, Симоне, жінки, яких грубо відштовхують, як оце ти мене, мстиві бувають… Од любові до зненависті крок єдиний… Але я люблю тебе так, як нікого не любила… Не бійся, я не покривдилась… Прощавай!

Вона тихенько вислизнула з кімнати, а Тарас ще довго не міг заснути, переживаючи щойно почуту розповідь Гелени Моравської.

Дикий веде розслідування

Хмара викликав Дикого, маючи на меті доручити йому провести розслідування особи Симона Колиби. Радіодонесення Герасима про загибель Стрибунця остаточно утвердило його підозру в тому, що Колиба насправді є зовсім не той, за кого себе видає. Отак ошукатись з цим нікому невідомим зайдою! Чому йому зрадила його інтуїція? Старіти, мабуть, став, чи ускладнення останнього часу, непевність становища, численні прорахунки і поразки притупили його досвідчений нюх і зір. Дуже вже забагато підозрілого сходилось на приблудному «патріотові». По-перше, чому він так легко взяв на себе вбивство Томася? Тетеря зізнався, що це справа його рук, давні рахунки за Гелену. Хмара за «давністю злочину» (минуло всього три місяці) простив йому це криваве дійство. Адже Томася все одно не вернеш, а втрачати ще й Тетерю в такий скрутний час — діло зовсім кепське. Отож, нащо Колибі було брати чужу рахубу на свій карк? Аби увійти в довір'я? По-друге, саме Колиба, а не хто інший, порадив призначити Жигайла керівником боївки, невдовзі він же й передав донесення, що Жигайло повів свою боївку на амністію до совітів. Випадково чи зумисне порадив Колиба Павла Жигайла в керівники? Чого врешті Колиба одразу так втерся в довір’я і Дикого і Тетері? Професійний талант? По-третє, донесення Івана Чернухи про засилку розвідників у загони є цілком реальним, а в жоднім загоні міліцейські «нюхачі» досі не виявлені. Може, один з них і є Колиба? Чернуха ж таки від своєї коханки, що служить секретаркою в карному розшуці, довідався, що заготовлений ордер на арешт Тетері. Довелось Василя відкликати у ліс. Хто його виказав? Адже до появи Колиби все було шито-крито. І останнє. Надсилаючи Колибу з інспекцією по боївках, Хмара в такий спосіб вирішив сам його перевірити, звелівши тим часом Стрибунцеві очей з нього не зводити. І на тобі! Попадають в засідку. Гине не Колиба і не Герасим, а саме Стрибунець, якому доручено було в разі чого ліквідувати допитливого зайду. Хмара розумів, якого дурня зваляв з оцією інспекцією. Адже, якщо Колиба «нюхач», то таємниць схронів для начальника обласного управління, для військових з'єднань, котрі час від часу прочісують ліс, вже немає. Стривай! Адже й ідея цієї ревізійної комісії була того ж таки Колиби. Надто багато вузликів на однім мотузкові! І кожен треба перемацати і з'ясувати, чом він зав'язався.

Все це і виклав Хмара в розмові з Диким.

— Перевір по всіх напрямках. Застосуй усі методи, які знаєш, але виведи цього пройду на чисту воду, — інструктував Хмара. — Я волав би помилитись, най був би він наскрізь нашим. Бо якщо ні, тоді нам усім кришка. Нам на амністію набиватись до совітів пізно: вийшли всі строки. Читав звернення до «обдурених синів України»? «Якщо ворог не здається, — його знищують…» Ба, як грізно! А ми не здаємось!

Митрофан втішно позирав на Хмару. Авжеж, він понишпорить, а таки дошукається правди про цього спритного Симона. Але ж і недалекий Хмара! Якщо Колиба підісланий, а розкусить його ніхто інший, а Дикий, то непогана перспектива вимальовується. Можна мітити не тільки на керівництво службою безпеки проводу, але й у провідники одкривається прямий шлях… Центральний провід такої похибки, такого ганебного завалу не простить Хмарі. Хто ж тоді на його місце? Тетеря? Теж замазаний у справі з Колибою… Звісно, годиться лише він, Митрофан Дикий, хоч і перевіряв у свій час Колибу і теж не розгледів… Але те можна пояснити. Лише б виявився Колиба і справді шпиком.

— Кого надати в поміч? — спитав Хмара.

— Сам впораюсь! Може, раз-двічі скористаюсь допомогою Чернухи. Два тижні на це діло потрібно…

— Багато! — невдоволено глянув Хмара. — Тиждень. Ну, дій! Слава Україні!

— Героям слава! — мляво відповів Митрофан.

Він не роздумував довго, з чого розпочинати. Варто спершу навідатися до свого давнього знайомого, колишнього нотаря Адама Сливинського. У нього гарна картотека. Чисте золото, а не документи! Усі, що в довоєнний час покарані владою за націоналістичну діяльність, зафіксовані в ній. Чортів Адам! Не продає ту вельми цікаву картотеку ні за які гроші. А самому ж дурняком дісталась! Гестапівський офіцер, що квартирував у нотаря в час окупації, втікаючи, залишив валізу. В ній виявились ці вельми цікаві документи. Гендлює Адам! Дає за винагороду відомості і совітам, і людям Хмари.

Адам Сливинський, чоловік літ під п'ятдесят, низенький, щуплий, з лисою головою, що нагадувала кулю сиру, в товстенних рогових окулярах, зустрів Митрофана без особливого ентузіазму.

— Була картотека, та спливла, — скрушно розвів він руками і наморщив лоба, од чого одразу став жалюгідним стариганом. — Влада постановила, що приватне користування такими документами протизаконне. Конфіскували.

— Як? — обурено вигукнув Дикий. — Нащо віддав?

— Спробуй не віддати, — зітхнув Сливинський, — права вони не питають. Прислали свого упорядника, той описав і класифікував усі бумаженції та й забрали без всякої компенсації. Добре, хоч я встиг дещо приховати. Що треба?

«Набиває ціну, — подумав Дикий, — марно. Дулю з маком од мене одержиш».

— Про що говорити, коли картотека спливла, — прискіпливо глянув на нотаря. — Чи, може, напам'ять вивчив?

— Та дещо ж лишилося, — пошкріб підборіддя нотар. — Може, якраз те, що вас цікавить…

— Симон Колиба. Хто він, звідки… Чим займався? Словом, всі, як є, відомості…

— Спробую, на ваше щастя, — подибав нотар до шафи, схожої на аптекарську. Довго порпався в шухлядах, стиха бубонів.

— Нащо вам цей тип? — поцікавився, перегортаючи теки з паперами.

— Скажи тобі, а ти совітам цю відомість продаси, — іронічно всміхнувся Дикий. — Раз питаю, значить, треба… Породичатися, може, хочу. Він у нашому гурті — як приблудна вівця. Мекає по-нашому, а втім хтозна що за один… Каже, що з Тернопільщини, з Сибіру повернувся по амністії…

— Хтось його знає? — спитав нотар.

— Чого б тоді я до тебе пхався, — грубо відповів Дикий.

— Так, так, — буркотів нотар, спритно гортаючи папери. — Ось, здається… На ваше щастя, є… Так. Симон Колиба. Родом з Теребовлі. Двадцятого року народження. Член ОУН з тридцять восьмого. Засуджений на вісім років за терористичну акцію проти секретаря райкому…

— Сходиться, — підійшов до нотаря Митрофан і зазирнув йому через плече, але Адам Сливинський спритно одхилив папірець. — Цей лише молодший… Може, зберігся? Але ж в Сибірі не курорт…

— Саме так, не курорт, далеко не курорт, — підтакнув нотар.

— Фотографії немає?

— На превеликий жаль, на жодному документі немає… А були, видно…

— Ну, що ж, і на тому спасибі, — мовив Митрофан, занотувавши в записничок прочитане нотарем. Надто скупі були ті відомості!

— Гонорар за довідку, — простягнув руку Сливинський.

— От гендлярська твоя душа! — поморщився Дикий. — За такі нікчемні дані — і гонорар! Візьми ось це, бо грошей немає…

Він простягнув нотареві невеличкий пакуночок.

— Що це? — здивовано спитав спантеличений таким заробітком господар.

— Кава. Де ти її зараз дістанеш?

— І то правда, — мовив нотар, розгризаючи зернятко. — Де зараз дістанеш гарної кави? — Він пожував трохи і сплюнув. — Паскудна кава, одна назва.

— І цією втішишся, — недбало мовив Митрофан. — Яка послуга, така і винагорода!

— Колиба, Колиба, — наморщив лоба нотар. — За додаткову оплату можу дещо цікаве додати, — раптом сказав він.

— От чортів гендлярю! — похитав головою Дикий. — Останній червінець виманює! — Він порився в кишені, дістав гаманець, зумисне перерахував кільканадцять червінців, поклав на стіл. — Казенні гроші тринькаю. Кажи, що знаєш… Слухаю тебе, чортів гендлярю…

— Цим Колибою цікавились і працівники обласного управління міліції. Теж не сказали навіщо… Та я вже не дурний. Нема, сказав, картотеки і край.

— Давно?

— Може, і позаторік, — непевно мовив нотар, — точно не згадаю…

— А не згадаєш, то й додаток твій нічого не вартий! — дошкульно глянув на нього Дикий і забрав червінця з столу. — Мало чого могла міліція ним цікавитись. Може, документи на амністію готували…

Нотар ображено засопів, знову розгриз зернятко кави і сплюнув.

— Цвіллю відгонить ваш гонорар, шановний клієнте!

— Дарма, — глумливо глянув на нього Митрофан. — Погризеш! Миші лишки твоєї картотеки гризтимуть, а ти — свій заробок. Бувай жив-здоров!

Відомості, добуті в такий спосіб, мало про що говорили. Ну й що? Був собі такий насправді, тернопільський Симон Колиба. Засуджений за невдалий замах на партпрацівника. Одбув своє і повернувся…

Хіба що останнє повідомлення нотаря? Це цікаво. Може, десь рік-два готували лазутчика, то й поцікавились для легенди. Нотар сказав, що немає картотеки, то заспокоїлись: відпливу інформації не буде… Може, справжній Колиба загнувся десь на висилці, а цей користується зручною біографією? Якби була фотографія при нотаревій довідці, тоді інша справа…


Ледь Митрофан Дикий довідався, де мешкає амністований Павло Жигайло, як відрядив до Гончарівки своїх людей з наказом викрасти запроданця і привезти до схрону.

Жигайла, помордованого, туго переповитого ремінняччям, привезли опівночі. Око Павлові затекло, брова глибоко розсічена, на губах запеклася кров. Видно, він відчайдушно боронився, перш ніж стати бранцем.

Він сидів, скрючившись на стільці, і час від часу спльовував на підлогу криваву слину. Блимав здичавіло єдиним оком на Митрофана, а той в галіфе і спідній сорочці, розхристаній, брудній, ходив взад-вперед перед зв'язаним Жигайлом і почісував свої волохаті груди.

— Що, синку, допомогли тобі твої совіти? — глумливо перефразував він відомий вислів Тараса Бульби. — Думав, сховаєшся? Дзуськи! Од мене і миша не втече. І усім твоїм, гнилозадим бойовикам так само буде, зрозумів?

Павло затравлено мовчав, важко дихав.

— Розв'яжи! — хрипко попрохав він.

— І так перебудеш, — знущально кинув Дикий. — Хоч не бачитиму, як руки твої тремтять… То що, будеш розповідати?

— Про що? — кліпнув Павло підбитим оком і дмухнув на розкуйовджене пасмо волосся, що прилипло до спітнілого лоба. Говорити йому було важко. — Дай напитись, Митрофане, язик до піднебіння клеїться…

— Переб'єшся, — жорстоко мовив Дикий. — Недовго тобі тим язиком теліпати. Ось все нам розкажеш — і ф'ю-і-іть! — присвиснув він.

— Що ви зі мною зробите? — спитав Павло.

— Особисто я тебе четвертував би, — відповів Митрофан. — Але буде так, як Хмара вирішить. Колись він тебе помилував, тепер — не сподівайся…

— Тоді нащо мені й говорити? — похмуро мовив Жигайло. — Робіть мерщій своє діло, чиніть розправу… Хоч і ваша пісня вже доспівана… В облозі ви усі, як щури у бочці…

— Ну, ти! — гримнув Дикий. — Кажеш, язик клеїться, а розпатякався!.. Добре! Умова моя така: якщо скажеш все, як на духу, спробую влаштувати тобі втечу від нас… Але для цього ти мусиш допомогти мені вивести на чисту воду сумнівного патріота… Згода?

— Не вірю тобі, — мовив Павло. — Бо тобі навіть води подати не стачає доброти в душі… А то — влаштувати втечу! Куди? На той світ? Нащо ж тоді приволік мене в свою нору? Міг би й просто прийти та поцікавитись, що і як… Отже, полонили мене задля помсти…

— Тверезо ти міркувати став, — зауважив з усміхом Дикий. — Пиячити кинув? Казали мені, що ти трактористом зажадав у колгоспі стати… Героєм труда… Цікаво було б: за кермом трактора передовик комунії — колишній ватаг оунівської боївки… Сміхота!

Павло низько нахилив голову.

— Гидота! — врешті озвався він. — Наше товариство — величезне, смердюче болото, де одні лишень покидьки, ремесло яких: грабувати і вбивати… Потяг до труда їм здається антиприродним… Якщо ти вбивця, то ти герой… Тьху! — сплюнув Павло.

— Швидко ж вони тебе перекроїли! — з ненавистю дивлячись на колишнього бойовика, вигукнув Дикий. — Агітатор і пропагандист… Може, вже й партійним став? Передати всю боївку совітам сам додумався чи хто надоумив?

— Мої хлопці добровільно прийшли з повинною, їм простили… Вони тепер людьми стали, роботу отримали, паспорти, прописку… Не вовкулачать по норах, прислухаючись до найменшого шереху, як ви, — сказав Павло. — Ніхто їх не агітував, не надоумлював, не примушував… Люди самі свою долю вирішили… І я так само! Не віриш — походи та попитай у кожного. Скажуть, якщо розмовляти захочуть з тобою…

— Поспитаєм, не сумнівайся, — скреготнув зубами Митрофан. — А тепер скажи, ти говорив про свій намір передатися владі інспекторові Колибі, котрий був у тебе в загоні на той час?

— Говорив! — з гідністю мовив Павло. — Чого мав критися перед таким самим покидьком, як ти?

— І як він зреагував? — миттю похопився Дикий за це зізнання. — Не пробував застерегти, розагітувати?

«Чого це його так цікавить? — здивувася Жигайло. — Мабуть, став на заваді цьому блюдолизові тим, що наблизився до самого Хмари. От цей пройдисвіт і копає тепер для нього яму».

— Я не дитина, аби слухати всякого, хто ревізора з себе корчить, а сам тільки й мріє, як чкурнути за кордон, — сказав Павло.

— Це ти чув од нього?

— В очах у нього прочитав, та й у тебе читаю це також. Поскоріше дременути під захист іноземних товстосумів і звідти каламутити воду, людям спокійно жить не давати…

— От як виходить! — похитав головою Дикий, наче картав школярика, що провинився. — Нікому не можна вірити! На тебе покладали великі надії, а ти ж був прихованим агітатором за совіти. Який фальшивий світ!

— Ваші великі надії на те, що всяк, хто дивиться на вас, є сліпим і не добере до пуття, що ви за птиці, — всього-навсього гнила солома, об яку і ноги бридко витирати… Мовчав би вже про це! Доволі комедіантства! Я не шмаркач, котрому ти здатен памороки забити…

— Сволота! — Дикий підійшов до Жигайла і щосили вдарив його в обличчя. Жигайло впав разом з стільцем. Митрофан з несамовитою люттю довго бив його важкими чоботами під ребра, аж доки той не захарчав і не втратив свідомість…

Не домігшись нічого путнього з допитування Жигайла, Дикий наказав одправити його до табору Хмари, аби там розквитались з ним за відступництво. Дорогою бандити, що жорстоко пильнували побитого бранця, натрапили на військовий патруль. Бандитів полонили, а замученого Жигайла одправлено було до найближчої лікарні…


Рада Волосюк мало задумувалась над своїми стосунками з Іваном Чернухою. Про одруження мова ніколи не заходила. Раніше її цілком влаштовували їхні короткі побачення. Вибачала вона і надто поспішні гостини, і його звичку десь запропастися і мовчати місяцями, а потім несподівано, як сніг на голову, раптом з'являтись зі своїм обов'язковим попередженням: «Я не надовго!»

Останнім часом це стало її гнітити. Їй набридло знати радість свого кохання уривками. Захотілось чогось певного, тривалого, затишного. Потай заздрила Мальві і Сашку Басенку: восени вони мали побратись. «Щасливі, — думала вона про них, відчуваючи якусь незбагненну гіркоту. — Все у них чисто, ясно. Мальва хоч і вражена трагічною загибеллю своїх батьків, але вона не самотня. Поруч неї безмежно закоханий в свою ясочку, як називав лагідно Сашко її привселюдно, надійний і вірний товариш… Справжній муж… Він захистить її долю од будь-якої напасті, відборонить од усього лихого. Вони, коли й мовчки дивляться один на одного, і тоді розмовляють. Очима лишень. І чудово розуміють одне одного. Не такий Іван. Якийсь утаємничений, чимось завжди затурбований, скупий на ніжне слово не те, що при людях, а й в самоті…»

Світ уявлявся Раді страшним і незатишним, в якому дмухали лихі вітрюгани, од яких важко знайти прихисток. Це давалась взнаки її робота в міліції. Скільки доводиться пізнавати всіляких історій про кримінальні злочини, про грабунки і вбивства! Передруковуючи матеріали слідств, вона мимоволі жахалася тих оголених фактів, що поставали з розплутаних до найменших подробиць справ, мимоволі їй здавалось, що навколо злодій мало не кожен третій. Чула себе неспроможною вистояти, коли раптом на неї зрушиться бодай найменший удар долі. Якби поруч завжди був Іван! Він, мужній, гордий, зможе постояти за них обох. Не біда, що він трохи відлюдькуватий. Така вже чоловіча вдача, що поробиш! Одна лиш прикрість: відчуття її постійне, що коли він навіть поруч неї, то все одно якийсь безмежно далекий… А може, це відчуття кожної закоханої дівчини? Треба розпитати у Мальви. Після смерті Мальвиних батьків вони живуть разом. Так веселіше. Шкода, що Мальва незабаром поїде з Сашком. Знов тоді самотність і постійне чекання, чи зазирне врешті-решт затурбований службою невиправний побігайло Іван… Звісно, було б гарно, коли б і вони з Іваном десь на осінь побрались… Рада усміхнулась, подумавши, що тоді вона б стала Радою Чернухою… Вона так звикла до свого дівочого прізвища, що це видалось їй смішним.

Вона ніколи не сподівалась, що Іван з'явиться саме сьогодні. Сиділа біля дзеркала, видивлялась зморшки, хоч їх ще не було на її виточенім обличчі з східним розрізом палаючих очей. Почувся стукіт у двері, і вона аж принишкла вся: упізнала. Одчинила і стала осторонь, а Іван, зайшовши, здивувався, що одразу не потрапив в її обійми.

— Є хто дома? — хрипким басом запитав, наче не наважувався ступити далі ні кроку. — Чи двері вже й самі одчиняються, як в тій казці?

— Проходь, Іване, — стримано озвалась Рада. — Ти, як завжди, не надовго?..

— Вгадала, — сказав він, намагаючись розгледіти її в присмерку коридорчика. — Щось ти не дуже гостинна сьогодні… Одчиняєш, а сама ховаєшся…

— Як не надовго, то можеш одразу ж і прощатись, — сказала Рада, причиняючи двері. — Хай вже сусіди побачать, що гість і хвилинки не затримався…

— Що з тобою, дорога моя? — спробував пригорнути Чернуха дівчину, що завжди виявляла неабияку радість при зустрічі.

— А те, дорогий мій, — в тон йому мовила Рада, — що ніжності твоєї вистачає лише до постелі… Далі як зникаєш, то хоч розшук оголошуй…

— І як, оголосила вже? — зняв Чернуха кашкета і хотів було повісити його на вішалку, та рука мимоволі затрималась. Розгублено спитав: — А це чий одяг? Квартирантів маєтних придбала?

— Мальва живе у мене, — пояснила Рада. — До неї Сашко приїхав, це їхні речі.

— Дарма квартирантами обзавелась, — невдоволено буркнув Чернуха. — Мабуть, я невчасно зайшов до тебе…

— Невчасно, — підтвердила Рада. — Вони мають з хвилини на хвилину повернутися… На ночівлю сьогодні, вибач, не розраховуй…

— О-о, які ми стали незалежні! — вигукнув Чернуха. — Може, і полюбовничком розжилася за мою відсутність?

— Може! — з викликом відповіла Рада. — Сідай посидь, чаєм почастую…

— Ну, не гнівись, дорога моя, — спробував Чернуха вгамувати її дратівливий настрій. — Не можна, то й не можна… Не турбуйся, я у друзів переночую…

«Чужий, зовсім чужий, — тужило Радине серце. — Навіть не гляне як слід, з ніжністю, турботливістю… Бо хто я йому? Полюбовниця на час відряджень… Скільки в нього таких, як я?»

Їй хотілось кинутись йому на груди, розридатись, поскаржитись на свою самотність, але вона сиділа незрушно, кусаючи губи.

— Ну, як живеш? — спитала, аби не мовчати.

— Слідами хижими блукаю, собі ні хвилиночки не належу, — якось нейтрально, мов завчено, мовив Чернуха. — Служба!

— Так вже й не належиш? — докірливо глянула на нього. — Особливої перевтоми не видно…

— Ревнуєш? — зиркнув Чернуха, грайливо звівши густі брови. — До служби ревнуєш?

— Ні, мені все байдуже, Іване, — тихо відповіла Рада. — Живи собі, як знаєш… Тільки між нами більш не буде так, як було… Годі вже! Я не дівчисько, мені вже двадцять п'ятий…

— Ветха бабусенька, — усміхнувся він. — Я тебе розумію… Дівці під вінець забаглося… А коли мені службою заборонено під вінець, як накажеш бути?

— Нема такої служби, — заперечила Рада, трохи здивувавшись, що він одразу ж розгадав її стриманість.

— Ага-а, — зневажливо промимрив Чернуха, — ти знедавна стала прихильницею кохання, затвердженого казенною печаткою… Хто ж бо тебе так виховав гарненько?

— Нічого ти не розумієш, Іване, — з серцем відповіла Рада, в голосі її забриніла сльоза. — Питимеш чай?

— Давай, якщо не шкода, — буркнув Чернуха, міркуючи щось своє. — У тебе як з зоровою пам'яттю? — несподівано запитав він.

— З якою? — не зрозуміла Рада.

— Ну, ти б змогла упізнати чоловіка по фотокартці, коли б десь його раніше бачила? — пояснив Чернуха. — Приміром, ось цього красеня, — він дістав з кишені фотокартку і подав її Раді.

Це була фотокартка Сокрути. Дикий, вручаючи її Чернусі, звелів обережно підсунути «міліцейській хвойді». Може, вона будь-коли бачила його в управлінні…

— Дійсно, красень, — роздивляючись фотографію, сказала Рада. — Як артист… Ні, ніколи не бачила… Такого мужчину я б запам'ятала… А нащо це тобі, Іване?

— Бандит, — коротко відповів Чернуха. — Хитрий і підступний. Вже півроку слідами його никаєм, а піймати — дзузьки!

— Ніколи б не могла подумати, що можуть бути такі вродливі бандити, — зауважила Рада. — От і знай, хто є хто… Такий підійде, то й гадки не матимеш, що справжня небезпека поруч…

— Поміж них є ще й які легені! — іронічно мовив Чернуха.

Рада глянула на нього. Квадратний лоб, видовжене підборіддя, вузькі очі, густі, мов вугіллям мальовані, брови. Не красень, а чому ж тоді щемить її серце, ледь побачить його? Що за диво — кохання! Чернуха здавався їй встократ милішим од того вродливого чоловіка, фотокартку котрого тримала. Може, це лиш тому, що знала вже достеменно, що той — бандит?

— Ти не злякаєшся, Іване? — спитала Рада, повертаючи йому фотокартку.

Він допитливо звів догори густі брови.

— Злякаюсь? — спитав здивовано. — Кажи, може, й злякаюсь…

— У нас буде дитина, — мовила вона пошепки.

І сама не знала, нащо вигадала таке. Захотілось перевірити його, побачити, як він зреагує на цю звістку.

— Правда?! — Чернуха закам'янів. Потім театрально підхопився і пригорнув її до грудей. Обціловував зашаріле її лице, котре вона соромливо ховала, аби він не запомітив, що сказала вона неправду. Сльози текли їй з очей, і він, певне, відчув їх солоний смак, бо сказав з удаваним докором: — Чого ж бо плачеш, дурненька? Все буде гаразд… Незабаром дещо зміниться моя служба, і я заберу тебе з дитям… А поки що доведеться потерпіти…

— Потерплю, — сказала Рада, витираючи несподівані сльози. — Натерпілася я вже, Іване… — вона відчула якусь фальш в його голосі.

Почувся стукіт у двері, і до кімнати зайшли Мальва з Сашком. Побачивши гостя, вони нерішуче зупинились.

— З'явились, гуляки, — озвалась Рада. — Де ж так довго?

— В кіно, — роззираючись на Чернуху, мовила Мальва. — Ти теж не нудьгувала, бачу… Гостя файного маєш?

— Це Іван, — представила Чернуху Рада. — Проїздом, як завжди…

Басенко міцно потис йому руку.

— Колега? Тим більш приємно. Сашко, — усміхнувся він.

— То вже повернувся врешті? — спитав Чернуха.

— Еге ж, з кіно, — мовив Сашко.

— А звідти? — непевно махнув рукою Чернуха.

— Звідки? — здивовано глянув на нього Басенко.

— Тебе ж, здається, кудись далеко відряджали, — зам'явся Чернуха, збагнувши, що бовкнув зайвого. — Чував колись…

— А-а, — примружив очі Басенко, вивчаючи обличчя колеги, — то в Бердянськ на стажування надсилали… Вернувся і вже давно…

— Уяви, Іване, — мовила Рада, готуючи чай, — Мальва колись підозрювала, що хтось з нас проговорився десь про майбутнє відрядження Сашка. Адже знали тільки вони двоє та ми двоє… Хто ж із нас язикатим виявився? Адже Мальвині батьки стали жертвою бандитів із-за Сашкового відрядження… Дуже їм хотілось знати, куди він поїхав…

— Так, так, я чув про ваше горе, — співчутливо кивнув Чернуха Мальві. — Хто б міг знати, що таке скоїться? Та й ви ледь з їхніх лапищ вирвались? Мій язик, якщо серйозно, тут ні до чого… Адже я служу надто далеко! Бодай би і патякав у своїм гурті щось про лейтенанта Басенка, то моє базікання прилинуло б сюди заледве через рік… Може, інформація вислизнула безпосередньо з управління?

Сіли до столу. Чернуха сьорбав гарячий чай, відчуваючи на собі оцінювальний погляд Басенка.

— Де служиш? — спитав Сашко.

— На Ровенщині…

— Парко у вас?

— Тихше, ніж тут… У нас вже майже порядок, — мовив Чернуха. — Ми не панькаємось особливо… Більшість прийшли з повинною…

— Еге ж, з повинною, — з сумнівом мовила Рада. — А за цим бандюгою вродливим аж сюди придибуляв! Ось покажи їм фотокартку, хай і вони пильно глянуть, які бандити на світі бувають.

— Не варто, — поспішно мовив Чернуха, думаючи, як перевести розмову на інше. — Гарне кіно дивились?

— Ні, ти покажи, — напосілась Рада. — Не бандит, а кіноартист, справді… Покажи, може, й Сашко такого ж розшукує…

— Кажу ж, не варто, — невдоволено зиркнув на неї Чернуха.

— А чому? Цікаво глянути, — простягнув руку Басенко.

— Банальний тип, — хмуро мовив Чернуха, дістаючи фотокартку. — Трішки вродлива мармиза та й годі… А Раді, бач, як в око впав…

Басенко уважно подивився на фотокартку, і ледь не скрикнув. Цього чоловіка він двічі бачив в управлінні ще взимку. В супроводі Максименка. Незадовго перед розформуванням їхньої таємничої «десятки»…

— Мужнє, вольове обличчя, — стримано мовив він і допитливо подивився на Чернуху. — Бандерівець?

— Рецидивіст, — відповів Чернуха. — Може, колись мелькне десь близко, то просигналізуйте…

— Авжеж, — пообіцяв Басенко. — Ти надовго в справах?

— Завтра назад, — сховав Чернуха фото. — Я ж не в справах, а до неї, — кивнув на Раду. — Гнівається вона, що зрідка зазираю… Але ж ти розумієш: служба!

— Чого ж не розуміти! — розважливо мовив Басенко. — В одному колесі крутимось… Через мене он скільки горя сьорбнула моя ясочка!

Мальва сиділа мовчки. Чернуха був чимось їй неприємний. Терпіла лише тому, що в нього була закохана її найближча подруга. Чим він міг подобатись їй? Самовпевнений, зарозумілий. Погляд якийсь скаламучений, лихоманний. Уникає дивитись прямо в очі. А може, він таки і бовкнув де про від'їзд Сашка? Боїться тепер зізнатися після всього. Приїхав, «ощасливив» дурненьку Раду. Тиняється бозна-де, а потім — привіт, незабутня моя! Ще й ночувати, чого доброго, залишиться…

Чернуха, проте, трохи порозмовлявши, швидко розпрощався. Рада пішла провести його.

«Підозрілий старший лейтенант, — роздумував про нього Басенко. — Нащо йому було показувати Раді оту фотографію?..»


Наступного дня Басенко сидів у кабінеті Максименка і розповідав йому про свої сумніви, котрі виникли у нього після знайомства з старшим лейтенантом Чернухою.

— Він цікавився чоловіком, з яким я вас бачив в управлінні взимку. Блакитноокий капітан міліції… Не знаю, нащо це йому… Сказав, що на фотокартці рецидивіст, котрого вони розшукують…

— Дивно! — наморщив лоб Максименко. — Дійсно, нащо йому? Кажеш, що він з Ровенщини? Іван Чернуха? Зробимо запит…

Він подзвонив до Марчука і попрохав, щоб той надіслав до нього свою техсекретарку Раду Волосюк.

Рада зайшла, трохи стурбована викликом, до начальника управління. Максименко тактовно розпитав дівчину про взаємини з Чернухою, поцікавився, як часто вони зустрічаються.

Дівчина, нітрохи не криючись, розповіла про своє кохання, про службову заклопотаність Чернухи, із-за якої він так мало приділяє їй, Раді, уваги, про те, що хотіла б бути йому за дружину і мати од нього дітей, але він з одруженням чомусь не поспішає. Не втаїла і смішного підозріння подруги, що в свій час про Басенкове відрядження міг комусь обмовитись саме він…

— Пригадайте, чи не цікавився він деталями вашої роботи? — спитав Максименко, співчутливо вислухавши її щиросерду сповідь.

— Які ж у мене деталі? — усміхнулась Рада. — Друкую і все…

— А що саме друкуєте, не цікавився? Про новини в управлінні не розпитував?

Рада здивовано дивилася на Максименка, не розуміючи необхідність такої бесіди. Невже він у чомусь підозрює Івана? Адже його, якщо й можна підозрювати, то тільки в байдужості, черствому ставленні до неї.

— Ну, в такому плані… у нас так, а у вас що, — розгублено відповіла Рада, — розмови бували.

— І ви часто розказували йому, що у нас? — з притиском останніх слів спитав Максименко.

— Бувало, що й розказувала, — тихо зізналась дівчина. — А хіба що? Адже він теж міліціонер! Я вже, звісно, не пригадую, що саме йому розповідала, але особливо і не крилася… Він же свій! В одній системі працюємо! Та ось він прийде, я скажу, аби він зайшов до вас та й сам пояснив усе чисто…

— Ні, про нашу з вами розмову йому знати абсолютно не треба, — попередив Максименко. — Не говоріть йому нічого! Якщо взагалі він найближчим часом з'явиться у вас…

— Чого не знаю, того не знаю, — сумно усміхнулась дівчина. — Він дуже зрідка навідується, ніколи не попереджає, коли саме чекати в гості…

— Надалі ви поводьтесь обережненько зі своїм гостем, — порадив Максименко, а помітивши здивування в її очах, трохи заспокоїв: — У нас до нього ніяких претензій немає, але ви більш розумно вирішуйте свою особисту долю…

Опівдні з Ровно надійшло повідомлення: старший лейтенант Іван Чернуха в особовому складі обласного управління міліції не значиться.

Пообіді в управління несподівано з'явився Адам Сливинський. Попрохав чергового доповісти начальнику про себе.

— В якій справі? — поцікавився черговий.

— Хочу подати начальнику вельми цінну інформацію, — чемно мовив колишній нотар.

— Що у вас? — запитально звів на прибулого погляд Максименко.

— Адам Сливинський, — представився нотар. — Колишній державний службовець, нині перебиваюсь випадковим заробітком… Жити ж якось треба… А життя нині, самі знаєте, не з легких. Скрутно доводиться…

— Не розумію, — здивувався Максименко. — Влаштуванням на роботу займаються інші організації…

— Тої роботи, прошу, яку мав, я тепер не матиму, а іншої не бажаю, — мовив нотар. — Не здатний я на чорну роботу… Дозвольте присісти?

— Будь ласка, — запросив Максименко. — У чому ж суть ваших відвідин?..

— Так от, іншої роботи не бажаю, а жити якось треба, — продовжив нотар. — То за певну винагороду можу подати деяку цікаву інформацію…

— Якщо ви з міркувань добровільної допомоги, то будь ласка, — хмуро зміряв поглядом щуплу фігуру нотаря Максименко. — Ми не скуповуємо інформацію. Не та це контора, шановний… Затямте собі і забудьте старі порядки раз і назавжди…

— Тоді хоч запам'ятайте моє прізвище і запишіть мою адресу, — сказав нотар, — аби не забули, хто вам в нагоді став. Хоч ваші працівники знають і мене, і мою адресу, але я хочу, щоб ви особисто, товаришу начальнику, знали також… Я мав гарну картотеку… Не турбуйтесь, її вже в мене конфіскували… Так от, ваші працівники десь рік тому цікавились карткою засудженого за націоналістичну діяльність Симона Колиби… Я їм сказав, що картотеки вже не маю… А не далі, як позавчора, у мене був один з лісу… Митрофан Дикий, чули такого? То він теж цікавився справою Колиби… От я і подумав, якщо тією давньою справою цікавитесь чи ви, чи вони, то це неспроста…

— Он воно що! — вигукнув Максименко. — То вас відвідав сам бандит Дикий? І що ж, ви йому видали повну інформацію щодо Колиби?

— Я йому сказав те, що і вашим працівникам: нема у мене картотеки, — збрехав Сливинський. — Не виключено, що він знову до мене завітає, то ви майте з ним справу… Аби ви ще чого лихого про мене не подумали, що таких відвідувачів приймаю! Як прийшов, то не виженеш… А вам повідомляю чесно: не маю з ними ніяких стосунків…

— Що ж, за повідомлення спасибі, — сказав Максименко. — Іншим разом, як з'явиться у вас такий гість, прошу терміновіше дати знати нам про це. А зараз запишіть у чергового свою адресу, понаглядаємо за вашим будинком.

Адам Сливинський вийшов, низько розкланюючись, потираючи хусточкою спітнілу лисину.

«Екземплярчик! — скривився Максименко, згадавши його догідливу штучну усмішку, кущисті брови, що посмикувались, як гусениці, коли він ворушив своїми блідими губами. — Тип паразита, що прагне в будь-який спосіб розжитися, прилаштувавши свої мізерні „чесноти“ людини за товар. Час стирає таких в порох, але вони ще пручаються, ще хитромудро вовтузяться…»

Він викликав начальника карного розшуку. Марчук був прикро вражений відомостями про Чернуху і його техсекретарку Волосюк.

— Ви знаєте, що Жовтобрюх зник? — спитав Максименко.

— Сьогодні довідався, — досадливо глянув на нього Марчук. — Я ж казав, що нічого з ним воловодитись, треба брати… Чого, власне, ми чекали, узнавши, що церковний староста — бандит?

— І знаєте, хто винен у тому, що Жовтобрюх утік у схрон до Хмари? — не слухаючи розмірковувань Марчука, продовжив Максименко.

— Не знаю.

— Ви!

— Я?! — остовпів Марчук. — Ну, це вже занадто!

— Ви готували документи на арешт і слідство Василя Тетері?

— Заготував, але ходу їм не давав…

— Тепер розумієте, що Чернуха через Раду Волосюк, яка передруковувала вами заготовані документи, дізнався, що Тетеря для нас не інкогніто… Розкрити ж Тетерю міг лише Сокрута, про це неважко здогадатись в схроні Хмари… Ось чому Тарасом Сокрутою-Колибою зацікавилась їхня служба безпеки… Розумієте, чим пахне, майоре Марчук?

— Накажете заарештувати, товаришу підполковник? — спитав Марчук.

— Кого?

— Техсекретарку Волосюк…

— На якій підставі?

— За розголошення службових таємниць…

— Дівчина стала жертвою ворожої підступності… Звідки вона могла знати, що старший лейтенант міліції Чернуха з бандитського лігва? В даному разі провина її незначна… За все з усією суворістю мусите відповісти ви, майоре Марчук!

— Не розумію…

— Зрозумієте! Я відсторонюю вас од виконання обов'язків начальника карного розшуку! Можете оскаржити моє рішення, але воно остаточне!

— За що? — спантеличено глянув на Максименка зблідлий Марчук.

— Ваші самочинні дії, не погоджені аж ніяк з загальним планом, який виконує майор Сокрута, спричинили — вже тричі! — до грубих провалів успішного виконання плану. Життя Сокрути в небезпеці, ви це розумієте? Я повинен негайно вернути його…

Сокрута в цей час був дуже близько: на Гончарівці. Перш ніж дістатись до схрону Хмари, він зайшов на явочну квартиру, вказану Митрофаном Диким.

Зустрівшись, з людьми Дикого, Тарас вирішив уночі потай пробратися до міста і провідати дружину з сином. Адже вони були зовсім недалеко, і спокуса була надто велика. Не знав Тарас, що Дикий наказав своїм людям пильнувати за ним, не зводити з нього очей, не знав, якої жорстокої помилки припускається, порушуючи закон конспірації.

Зіна довго не відчиняла, коли він обережно постукав у двері напівзабутої вже кімнати, де вони прожили два зимових місяці. Врешті, очевидно, прокинулась і стиха спитала:

— Хто?

— Я, Зінонько… Хутчіш одчини, це я!

— Тарасику! — припала до нього Зіна, не вірячи, що він повернувся. — Вже назавжди? Ой, який ти бородатий!

— Я на одну хвильку, — мовив Тарас, цілуючи дружину. — Лише гляну на вас і піду… Тепер вже не надовго, тижнів на два… Забіг побачити вас, сил набратися…

Вона засвітила лампу, але Тарас прикрив її газетою: ще Кім прокинеться! Дивився на Зіну і очей не міг одвести од її просвітленого радістю зустрічі обличчя. Зіна по-своєму зрозуміла його погляд:

— Я що, змарніла?

— Ні, що ти! Вродливішою стала… Як Максименко, допомагає вам?

— Хотів переселити нас до гуртожитка біля управління, та я відмовилась, вже тут якось звикла…

— Кім не хворіє? — Тарас підійшов до ліжка, де спав син, погладив обережно його по голівці. — Богатир росте! Ну, от і все. Пішов я. Прощавайте!

Він міцно обійняв дружину. Відчув, як плечі її стиха здригнулись.

— Е-е-е, знав би, що очі в тебе на мокрому місці, то й не забігав би, — з докором сказав він. — Заспокойся, Зінонько. Вже незабаром будемо разом, більше ж чекала!

Короткої цієї зустрічі йому було досить, щоб воскресли в ньому сили, щоб обновилась його душа, яку так довго гнітило вороже оточення.

Вертаючись назад до Гончарівки, Тарас не помітив, як од будинку, де жила Зіна, непомітно відділилась сторожка людська тінь і зникла в пітьмі.

Він не знав, що його вистежили…

Митрофан Дикий, якому доповіли про нічну подорож Колиби до міста, про короткочасні гостини в будиночку на околиці міста, звелів перевірити досконало, з ким він зустрічався вночі. Один з бандитів, розпитавши сусідів про жінку і хлопчика, що мешкали в кімнатці знедавна, приїхавши з півдня України, доповів Дикому все, що розвідав.

Наступної ночі бандити прийшли на вказану адресу.

— Одчиняй, міліція! — наказали Зіні, котра допитувалась, що за гості прибули так пізно.

Зіна одчинила, і до кімнати зайшли четверо чоловік у міліцейській формі. Наказали розбудити сина і одягтися.

— Куди це? — стурбувалась не на жарт Зіна.

— В управління.

— Чого?

— Начальник так зажадав…

— Максименко?

— Еге ж, Максименко! — ствердив чоловік у формі сержанта.

— Чого ж серед ночі? — зовсім розгубилася Зіна.

— Начальству видніше, — буркнув сержант. — Щось там трапилось… З вашим чоловіком…

— З яким чоловіком? У мене немає ніякого чоловіка! — Зіна почала підозрювати щось лихе. — Може, ви щось переплутали?

— Нічого не переплутали! Ви Колиба?

— Ні. Я Зінаїда Сокрута, отже, ви помилились.

— Тим гірше, що Сокрута, — грубо штовхнув її бандит. — Не вичуховуйся, панянко, бо нам ніколи… Розберемось, дасть бог, Колиба ти чи Сокрута…

Він дав знак своїм, і ті накинулись на неї, зв'язали, затуливши рота ганчіркою. Кімові теж затулили рот, бо, побачивши, як зле діють дядьки, він верескнув щосили.

Поспіхом вивели їх у двір, де стояв німецький з заштореними віконцями «оппель капітан», штовхнули в кабіну і кудись повезли.

Герасим

Тарас здивувався, коли йому доповіли, що Хмара не бажає, одразу ж по прибутті, його прийняти. Він сидів у приймальні біля бункера, в котрому розташований був штаб провідника.

Входили і виходили люди. На нього, здавалось, ніхто не звертав уваги. Мимо прошмигнула Софія, зловтішно зиркнувши на Тараса.

— Одну хвилину, панно Софіє, — підвівся Тарас. — Що трапилось, не скажете? Він зле себе почуває? — кивнув на важкі двері.

— Прекрасно почуває себе, — зневажливо скривила тонкі губи Софія. — А ось ти, красавчику, будеш себе почувати зле! — і, хижо реготнувши, побігла.

— Казна-що! — лайнувся Тарас. — Варто було мені поспішати, щоб отут нидіти…

Підійшов до чергового, попросив ще раз доповісти про себе.

— Наказано не турбувати, — відповів бандит. — Велено, аби ви зачекали. Вас покличуть, коли треба буде!

«Що ж трапилось? — стривожився Тарас. — Як розуміти таке недбальство? Адже нічого не віщувало недоброго — і на тобі! Може, таки марно повернувся? Варто було послухати Максименка? Як неохоче давав він дозвіл на повернення в лігво Хмари!»

Тарас пошкодував, що в останню ніч не вийшов на радіозв'язок з Максименком. Боявся, що той передумає.

Просидів у приймальні аж до обіду.

Врешті його покликали.

У бункері, крім Хмари, сиділи Митрофан Дикий, Тетеря і ще кілька бандитів. Всі вони були якісь збуджені. Поява Тараса припинила жваву балачку.

— Слава Україні! — мовив Тарас націоналістичне вітання.

Ніхто не одгукнувся. Хмара насупився, Дикий єхидно заусміхався.

— Ну, що скажеш, інспекторе? — примружився зловісно Хмара. — Слухаємо тебе…

— Рапорт складу письмово, а нині хочу переповісти наслідки ревізії в загальних рисах, — чітко проказав Тарас, намагаючись не звертати уваги на недоброзичливість загального настрою.

— Не треба, — зневажливо махнув рукою Хмара. — Зброя є?

— У кого? — не збагнув Тарас.

— У тебе, ревізоре, — ошкірився Хмара. — Поклади ось сюди, — показав на стіл і почекав, доки Тарас поклав свій пістолет. — Ось так буде ліпше, а то ти надто спритний…

Двоє дебелих охоронців підійшли впритул до Тараса і стали за спиною.

— Взяти його! — наказав Хмара, і бандити миттю скрутили йому руки.

— Що це значить? — спробував Тарас вивільнитись.

— А те значить, що розповіси зараз нам, що ти за один, — гримнув Хмара. — Лише без патріотичних кривлянь… Ич, який винайшовся! Де Юхима подів?

— Стрибунець загинув у сутичці з патрульним з'єднанням, як я й доповідав… Я не розумію вашого поводження зі мною. Це така винагорода за те, що життям ризикував?

— Ризикував Юхим, йдучи з тобою, — похмуро озвався Дикий, — ризикували усі ми, пославши тебе по схронах… Ти все вивідав і передав…

— Не верзи дурниць! — урвав його Тарас.

— Так де Юхима прикінчив? — знову запитав Хмара. — Радист прибув?

— У приймальні чекає…

— Хай чекає, до нього ще черга дійде… Розказуй, ми слухаєм!

— Стрибунець загинув, виходячи з засідки, — повторив Тарас. — Мені шкода вас, друже-провідниче, якщо ви не вірите людям, що вірою і правдою слугують неньці-Україні, то з ким же ви тоді залишитесь, на кого будете опиратись?

— Облиш ці марні теревені! — гаркнув Хмара. — Не твій клопіт, з ким буду. Он з ними, — кивнув на Дикого і Тетерю. — Іванюка привели?

— Тута він, — мовив Дикий, — хай введуть.

Тарас з подивом побачив Онопрія Іванюка, в якого спинявся з Стрибунцем і котрий надав таку несподівану допомогу в скрутну хвилину.

— Не чекав побачитись? — усміхнувся Дикий. — Я й з-під землі потрібну людину дістану, все вивідаю…

Бідолашний дядько Онопрій, побитий, став біля Тараса. В очах у нього горів вогонь відчайдушності.

— Ну, розкажеш хоч тепер, як він у тебе квартирував? — спитав Дикий.

— Звірі ви, — сплюнув дядько. — Що ви хочете з мене витягти? За що бабу мою безневинну закатували?

«Загинула Густя! — зрозумів Тарас. — Отже, ні вона, ні Онопрій нічого не сказали їм про все, чому стали свідками. Після смерті дружини, звісно, Онопрій не скаже нічого… Пробач, батьку!..»

— Осика по тобі, старий шкарбун, плаче, — визвірився Дикий. — Розказуй, бо миттю тіпатимешся на ній.

— Хіба я не розказував? — мовив Онопрій. — Повторю, коли тоді був тугий на вухо. Попросились на нічліг утрьох, один був хворий, жар його мучив… Сказали вони, що погорільці… А най би ви горіли усі скаженним полум'ям, що пустив я вас тоді! Пиячили вони та боки у мене в клуні одлежували, а потім і пішли… Оце й все, що знаю я, а більше не діждешся, бо на казки я не мастак…

— Вивести старого пса! — наказав Дикий. — Затятий попався!

— За Стрибунця я окрему розмову з вами хотів мати, — звернувся Тарас до Хмари. — Він, коли напився, проговорився, що ви шпигунити його при мені приставили… Це мене вразило… Нащо було тоді посилати?

— А я сам тепер оце бідкаюсь, нащо тебе, гадину, пригрів, — мовив з огидою Хмара. — Гріх тепер і не спокутую перед усіма… Ану, приведіть мерщій його хльондру… Хай стрінуться голуб'ята!

Тарас сподівався на що завгодно, лиш не на те, що сталося хвилиною пізніш. Йому потемніло в очах, коли він побачив, що до бункера ввели Зіну й Кіма. Зіна була біла, як крейда, в очах пломенів відчай. Тарас лиш на мить зустрівся з її поглядом. «Як же так, кохана? Як це сталося? — крадькома скрикнули його очі. — Невже мене вислідили, коли заходив до вас?»

— Ну, то що, запроданцю, пізнаєш? — похопився Хмара. — Пізнаєте одне одного? Підійдіть, обніміться, розцілуйтесь…

Малий Кім з жахом притиснувся до материної спідниці. Він не міг зрозуміти, чого хочуть од нього і од матері ці страшні люди. Заплакав, розтираючи сльози по замурзаних щоках. Він не впізнав Тараса. «Це добре, — міркував Тарас, — це добре, синочку, що ти батька рідного не пізнаєш… Воно й не дивно, борода дуже мене змінила, але голос можеш таки пізнати…»

— Скажи хоч ти, вилупку, — нагнувся до хлопчика Дикий. — Де твій тато? Де тато?! Ось це?

Кім голосно закричав.

— Ні-і, — зайшовся малий плачем… — Тато там, — показав кудись зовні.

«Молодець, синку, — намагаючись не дивитись на малого, подумав Тарас, — який же я твій татко?.. Татко твій молодий і сильний, а це дідуган зв'язаний стоїть…»

— Зараз наготуйте інструмент, — звелів Дикий. — Мадам манікюр будемо робити, може, хоч тоді признає свого рідного чоловіка, або він її пожаліє…

Тарас жахнувся. Він знав, що значив той «манікюр». Бандити мали у нього на очах здирати нігті з Зіниних пальців. Ні, цього він вже не витримає. Думав, як краще накинутись на ката. Стрибнути — і ногами в живіт? А далі що? Смерть усім трьом… І маленькому Кімчику теж нагла смерть!

Кім, побачивши, що матір шарпонув за плече лютий дядько, заверещав щосили.

— Гей там, хто-небудь, — гукнув Хмара у коридор. — Заберіть щеня! Не терплю, коли верещить… До нього черга ще дійде, хай поки що зачекає…

До бункера увійшов похмурий Герасим, мовчки взяв малого за руку, котрий відчайдушно упирався, і вивів його з бункера. На Тараса навіть і не глянув. «Ех, друже, — тужливо глянув йому вслід Тарас, — не чекали ми з тобою такої зустрічі… Що діять?»

— Приступимо? — запитав Дикий, підступаючи до Зіни зі своїми страшними щипцями. — Чи, може, так впізнаєте один одного? Ну, кажи, це твій чоловік?!

Зіна похитала заперечливо головою і зомліла лише од передчуття страшної тортури.

Дикий хлюпнув їй води в лице.

— Зараз отямишся! — прохрипів він зловісно. — Заговориш, ще й як…

— Дарма лиш терзатимеш жінку, — якомога спокійніше мовив Тарас. — Не знаю я її. Вперше бачу. Щось ти наплутав, горе-слідчий… Вислужуєшся, карти підтасовуєш?

— Чого ж вночі заходив до неї? — крикнув Дикий. — Вистежив я тебе, хоч який не слизький ти вертівся… У мене скрізь є очі і вуха, мене не проведеш…

— Вигадуєш все ти, — заперечив Тарас. — Тільки не зрозумію, навіщо… Забув, як я тебе порятував од міліції? Давно б вже в могилі гнив… Дарма порятував…

— Ми ще розберемось, як ти рятував! — загрозливо мовив Дикий. — Чого вбивство Томася на себе взяв, теж розберемося. Щоб до Тетері в довір'я втертися? Еге ж, втерся, та не надовго…

Знадвору долинула стрілянина.

— Що там таке? — сполошився Хмара. — Дізнайтесь, що там коїться!

За кілька хвилин до бункера вбігло троє бандитів. Вигляд мали вони спантеличений вкрай.

— Радист з хлопцем утік, — доповів один.

— Як утік?! — гаркнув Хмара.

— Коні тут стояли прив'язані, то він з хлопцем на коня — і гайда… Стрельнули ми йому в спину, певне, поранили, бо кров на траві… Та втримався в сідлі… Погоню послали, не втече, — спробував заспокоїти главаря начальник охорони.

— Перекрити всі виходи з табору! — наказав Хмара. — Живого чи мертвого разом з тим пуцьвірком діставить… Шкурою відповіси! — визвірився він на начальника охорони.

«Спасибі, друже, — вдячно подумав про Герасима Тарас. — Як же ти звідчаївся на втечу? Щоб вам повезло, щоб вам лишень повезло пробитись до найближчого села, де є міліція, чи вискочить на військовий патруль!..»

Зіна, почувши, що хлопця кудись забрав один з бандитів, невтішно заголосила. «Мила моя, то ж на краще, — подумки звернувся Тарас до неї, — у сина відтак є якийсь шанс порятуватись, а у нас з тобою — жодного… Чого ж не послухала мене і не поїхала в Запоріжжя, коли просив? От я б і не зайшов вас провідати, і не видав би вас… Тримайся, кохана моя!»

— То і він, паскудина, з тобою? — підступив до Тараса Хмара, люто зиркаючи на нього посоловілими очима.

— Він сам по собі запроданець, — спокійно мовив Тарас, — знав би я раніше — пристрелив би його на місці…

Хмара сплюнув.

— Ну й штучка ти, Колибо чи як тебе там! Кинь ламать комедію! Помилування од мене не жди… Єдиний свідок, котрий міг підтвердить твою вірність, не озветься… Немає Стрибунця… Моя розвідка донесла, що скрізь, де ти пройшов, навколо схронів війська групуються… Оточені боївки! Ти їх видав і розплатишся за це!

— Блекоти ви од страху всі пооб'їдалися, — сказав Тарас. — Василю, — звернувся він до Тетері, — скажи ж ти хоч слово! Хіба й ти мені не віриш?

— Та хто я тут? — махнув рукою Тетеря. — Це ж не в церкві, де старостував… Чи вірю тобі? Чого ж тоді арештувати мене невдовзі мали? Точні відомості! Ти мене розкрив? Хіба я знаю!

— Ну, трясогузи нещасні, — зціпив зуби Тарас. — Оділлється вам моя крівця, коли пустите… Приречені ви з такими слідчими, як ото Митрофан… Він з усіх вам ворогів наробить…

— Відповідай, чого вночі приходив до неї, — підступив до нього Дикий. — Ось до неї, Зінаїди Сокрути, як вона назвалася… То ти також Сокрута? Вона й Максименка знає… Він твій шеф чи як?

— Тьху, дурню! — плюнув йому межі очі Тарас. — Зовсім вже сказився, бо таке верзеш…

На нього накинулись кілька бандитів, збили з ніг, люто били ногами. Тарас втратив свідомість. Зіна зомліла, побачивши його закривавленого, понівеченого. Тараса винесли.

— Хочеш порятувати його? — спитав Митрофан, хлюпнувши Зіні в лице холодної води. — Розкажи все…

— Нічого я не знаю, — простогнала Зіна.

— Тоді приступайте, — розпорядився Дикий. — Мадам бажає манікюр…

Дикий крик виповнив підземелля, але Тарас вже не чув його.

Отямився він у брудній калюжі серед якогось осклизлого, смердючого льоху. Поворухнув руками і ногами. Підвівся, але боляче вдарився тім'ям об низьку стелю. «Гаспидська яма, — подумав з серцем, — може, з неї хоч який вихід є?» Старанно обмацав стелю, знайшов отвір з важкою лядою. «Могила, кам'яний мішок!» — безсило опустив руки. Боліли груди, щось клекотало в горлі, сплюнув, відчувши присмак крові. «Ногами били, звірюки, — згадав він. — Як же Зіна? Як вона, бідолашна? Чи вдалося Герасиму пробитись до своїх і порятувати Кіма?»

Тарас проклинав себе за той необачний крок — відвідини дружини й сина. «Нащо пішов? Бач, як вийшло тепер. Не сподівався? Думав, все буде йти гладесенько… Втратив пильність… Та й взагалі чи вартий той Жовтобрюхів скарб життів Зіни, Кіма і, може, Герасима? Не треба було вертатися сюди… Все одно Василь Тетеря нічого не сказав би… Гелена застерігала… І її застереження зневажив. Самовпевненим став… Максименко радив не йти… Передчував старий товариш. Пробач, що випрохав дозвіл на продовження завдання. Тепер і ти будеш каратися, що не настояв на своєму!»

Тихо дзенькнув замок на ляді, відтак вона трохи прочинилася.

— Отямився? — озвався до Тараса чийсь голос.

— Еге ж, — непевно відповів Тарас.

— Здорово вони тебе! — продовжив невідомий. — Думав, що й не оклигаєш, аж чую — вовтузишся ти… У мене до тебе ділова пропозиція. Я вартую тебе, через півгодини зміняють мене… Пропоную тобі втекти… Тільки обіцяй, що твої помилують мене…

— Не патякай, — обірвав його Тарас. — Підіслали отак випитать?

— Чесне! — перехрестився бандит. — Я з тобою. Давно бачу, що наша справа на ладан диха… Давно я хотів дременути, та боявся, що там не приймуть, а свої помстяться…

— Чого ж не пішов, коли оголошений був строк амністії? — недовірливо запитав Тарас.

— Боявся, кажу! А тепер мені все одно, чи так чи інак — кінець… То спробую тебе порятувати, може, мені й зарахується…

— А де та жінка? Знаєш? — спитав Тарас.

— Немає її, — пошепки мовив бандит.

— А де ж?

— Убили її, — глухо мовив бандит, — катували після тебе, а потім і вбили… Митрофан Дикий обойму розрядив…

— Точно?

— А то як? Сам виносив…

Тарас, нітрохи не криючись, заридав важким чоловічим риданням. Прощавай, Зіно! Прощавай і прости! Як же тепер жити, знаючи, що сам накликав на тебе цих звірів?

— Пішли! — мовив до бандита. — Зброю, крім гвинтівки, маєш?

— Кинджал! — сказав бандит. Це був юнак років вісімнадцяти.

— Як же тебе занесло в цю зграю? — спитав Тарас.

— Довго розказувати, — журно махнув хлопець рукою. — Із-за дівчини. Вийшла вона заміж за сержанта-прикордонника. Ну й вирішив помститись.

— І що ж, помстивсь? — глянув з гнівом на бандита. — Розправився з обома?

— Простив!

— А радиста не догнали? — спитав Тарас з надією, глянувши на хлопця. З завмиранням серця чекав, що той відповість.

— Ні, таки утік і хлопця забрав з собою… Хмара лаявся, ледь не прикінчив кількох охоронців… То твій син, малий отой?

— Син, — відповів з гордістю.

— А то, виходить, таки дружина?

— Так. Хай начувається тепер Митрофан. Ніде він не сховається од мене…

Вони вислизнули на лісову галявину. Туман гойдався над чагарями. Ніч спивала важкі роси передсвітання.

— Недалечко наш патрульний пост, — сказав хлопець. — Треба пройти, пан чи пропав…

— Пройдемо! — впевнено мовив Тарас.

Душу йому гріла звістка про врятованого сина. Це трохи притлумлювало щойно пережите горе. Думав, як завдячить Герасиму за мужній вчинок.

Тарас не міг знати, що Герасим, діставивши Кіма в найближче село, сам вмер на руках міліціонера, маючи в лівім плечі три поранення навиліт.

На вузькій стежині

Пізнього вечора Максименку подзвонив начальник обласного управління держбезпеки підполковник Соколов. Голос його був бадьорий і свіжий, наче він щойно прокинувся і насолоджувався гожим ранком.

Максименко з приємністю слухав рокітливий бас, котрий, здавалось, і од нього відганяв цілоденну втому.

— У мене щойно скінчилась оперативна нарада, — повідомив Соколов. — Гарячий день завтра буде. Зрозумів? Зайди на кілька хвилин, дещо треба уточнити.

— Зрозумів. Зараз буду, — коротко відповів Максименко, одразу збагнувши, що мав на увазі Соколов.

Завтра на великій території Чорного лісу мали водночас розпочатися бойові операції по ліквідуванню виявлених націоналістичних схронів. Чекістські підрозділи разом з загонами військ МВС отримали бойове завдання по знищенню головного схрону Хмари.

Деталі операції були відпрацьовані два дні тому. Все, здавалось, було зважено і вивірено до найменшої дрібниці. Але Соколов і сьогодні провів нараду. Мабуть, вже останню…

«Чи не забагато нарад? — розмірковував Максименко. — Скільки їх за останні дні було! На паперах все чітко, все відшліфовано, все ідеально. А як буде на місці? Передбачити усі несподіванки неможливо. Бодай би останні події…»

Він важко пережив звістку, принесену пораненим Герасимом, вражений був загибеллю досвідченого розвідника. І Сокрута в лабетах ворога… Як йому там? Чи живий? Що з Зіною? Звідки вороги дізналися про сім'ю Сокрути?

До сьогодні Максименко ламав над цим голову, не знаходячи будь-якого логічного пояснення тому, що сталося. Світло на все пролив заарештований сьогодні націоналістський есбіст Чернуха. Бандит засвідчив, що Симона Колибу вистежили, коли він зайшов на квартиру до дружини. Тимчасовий комендант СБ Митрофан Дикий відразу ж наказав полонити сім'ю Колиби і діставити до схрону. Серед виконавців цього наказу був і Чернуха.

Бандит мляво відповідав на допиті, але про Колибу говорив охоче; бандит аж навіть хизувався успішною акцією. Максименко зрозумів, що пригнічений несподіваним арештом бандит хоч в такий спосіб хотів компенсувати свій провал. Мовляв, хоч і сам попався на гачок, але й вашим людям десь непереливки…

Чернуху взяли о п'ятій вечора.

Зранку Максименку подзвонила Рада Волосюк. Схвильованим голосом дівчина повідомила, що Чернуха щойно був у неї на квартирі, цікавився новинами. Вона сказала, що працює вже на мебльовій фабриці. Ця звістка занепокоїла Чернуху. Він почав доскіпуватись, чому вона облишила роботу в управлінні міліції. Відповіла, що набридло друкувати папери про кримінальних злочинців, котрі їй маряться вже мало не за кожним рогом. Чернуха не надто повірив їй. Запропонував зустрітись наприкінці робочого дня. Вона призначила йому побачення біля кінотеатру «Червона зірка», де йшов фільм «Залізна маска». Рада сказала йому, що дуже хоче потрапити на перший вечірній сеанс. Це прохання Чернуха вислухав доволі скептично. Відповів, що не має часу розважатись переглядом безглуздих фільмів, але на побачення прийде неодмінно, бо конче треба переговорити про їхнє майбутнє. Що він мав на меті, Рада не знала. Висловила побоювання, що він взагалі не з'явиться в призначений час.

Чернуха, одначе, прийшов…

Коли його взяли, він, отетерілий з несподіванки, брудно обізвав дівчину і уїдливо запитав її, коли ж це вона встигла зняти з очей полуду, аби розгледіти, хто він є. Рада зблідла, почувши брудну лайку, щоки її відтак спалахнули гарячим рум'янцем.

«Тебе розкусив Басенко, — з ненавистю дивлячись на того, хто розтоптав її дівоче довір'я і першу любов, мовила дівчина, — той самий Басенко, про якого ви так мерзенно допитувались у Мальви і її батьків… Тепер відповіси за все!

І ще одне… Я тобі збрехала, що у мене буде дитина… Хотілось подивитись, як ти поведешся… Яким ницим ти був у ту мить! Як підло вдавав із себе ощасливленого, а сам зловтішався! Я відчула твоє хиже нутро саме тоді… Так от, бог милував, не наказавши мене такою напастю!»

Так скінчилась гірка сторінка її невдалого, сплюндрованого кохання. Максименку було від щирого серця шкода покривдженої дівчини: надто жорстокий урок вона отримала від життя!

Чернуха зізнався, що мав виконати термінове завдання Митрофана Дикого: спробувати вивідати, чи не планується найближчим часом облава на мешканців головного схрону. Дізнавшись, що Волосюк вже не працює в міліції, Чернуха запідозрив, що це якось пов'язано з ним особисто. Вирішив з'ясувати все остаточно і терміново усунути небажаного свідка.

«Як усунути?» — уточнив Максименко. «Убити!» — криво посміхнувшись, спокійно пояснив бандит. Максименку на мить стислося серце. Фінал цього побачення був би трагічним, коли б дівчина утаїла од усіх появу цього лютого звіра, коли б довірилась своєму сліпому почуттю закоханості. Розсудливість, на щастя, в ній перемогла. Запеклий ворог, що так довго підступно маскувався, був врешті-решт знешкоджений.

Максименко закрив у сейф протокол допиту, взяв копію і поспішив до підполковника Соколова. Навіть коли б той не зателефонував, він все одно зустрівся б сьогодні з ним. Нові відомості, отримані від заарештованого бандита, вимагали термінових уточнень в оперативному плані бойових дій.

У приймальні Соколова він побачив кількох офіцерів-чекістів, котрі, полишивши кабінет, затримались, щось жваво обговорюючи. Трохи зачекавши, Максименко постукав.

— Дозвольте?

— Прошу, прошу! — підвівся Соколов назустріч. У кабінеті він був не сам. Біля столу сидів чорнявий майор у формі прикордонника.

— Не знайомі? — перейняв Соколов оцінювальний погляд Максименка. — Майор Гаращенко, — представив він прикордонника. — Завтра його підрозділ наносить основний удар по центру, блокуючи можливий відхід бандитів у прикордонну зону… Тут ось яка справа, — схилився він над картою, — ось це підступне болото… Що коли бандити знають хід? Тоді неодмінно вислизнуть! Розрахунок на несподіванку… Початок о четвертій. Ледь засіріє — і останній кидок на ворога!

— Несподіванки не буде, — заперечив Максименко. — 3 тим до тебе і прийшов… Нами сьогодні схоплений есбіст Чернуха. Його свідчення доволі невтішні для нашої справи. Ось копія протоколу допиту… В таборі знають, що вони оточені. Чернуха був посланий вивідати термін бойової операції. Отже, в таборі Хмари чекають, там — бойова готовність…

— Та-ак, — потер підборіддя Соколов, переглядаючи копію протоколу. — Кепські новини. Трохи ми переборщили в часі з підготовкою. Ворог оговтався, зорієнтувався…

— Але ж, коли вони, надибавши на наше оточення, надсилають лазутчика, щоб вивідати строки, значить, зовсім не сподіваються, що наступ саме завтра, — озвався майор Гаращенко.

— Може бути гірше… Можлива передислокація, спішна евакуація… В таборі Хмари це питання зараз вирішується… Не виключено, що рухатимуться, аби вирватись з облоги, саме через болото…

— Нам би досвідченого провідника, що знає ті болотяні нетрі! Тоді б ми зустріли бандюг на вузькій стежині, — мовив Гаращенко, вивчаючи карту.

— Можу запропонувати. Із колишніх, амністований…

— Хто?

— Жигайло. Колишній керівник боївки. Всіх своїх людей привів з повинною.

— А можна на такого покластися? — з сумнівом глянув на Максименка прикордонник. — Такий заведе, гляди… Не йму йому віри, товариші…

— За нього ручаюсь, — переконано мовив Максименко. — Нещодавно він побував на допиті у Митрофана Дикого. Ваш патруль і одбив його у бандитів, з вірного зашморгу вихопили… Тиждень, як вийшов з лікарні, видихував «сповідання» перед колишніми спільниками…

— Тоді посилай за ним негайно, — вирішив Соколов.

— У мене інша біда, — поскаржився Максименко. — Колишнього зверхника боївки ми вивільнили, а от своїх кращих розвідників втратили…

— Це ти про Сокруту і радиста? — миттю посуворішав Соколов.

— Авжеж! Хто б міг чекати од такого досвідченого розвідника зовсім безрозсудного кроку? Було у мене, правда, якесь лихе передчуття, бо Марчук перемудрив зі своєю ініціативою… Але ж і сам Сокрута… Хто міг подумати, що він до своїх загляне тої ночі?

— Нерви, мабуть, здали, — задумливо мовив Соколов, — то й не встояв перед спокусою побачитись з дружиною і сином… Чого ж їх не відправив?

— Пробував, — махнув рукою Максименко. — Хоч до гуртожитка хотів переселити, та вона ні в яку… Невже вони домовились про зустріч?

— Дарма ти йому дозволив вертати в табір Хмари. Адже він блискуче виконав завдання… Як тепер поясниш? Марчук, певне, в усі інстанції доповідні пише?

— Він не з писарчуків. Більше полюбляє усні рапорти на рівні заступника міністра і не менш… Але то його справа… Доля Сокрути тривожить мене. Я дав розпорядження «десятці» завтра в час атаки пробитися будь-якою ціною до головного бункера. Може, ще не все втрачено? Може, пощастить порятувати Сокруту, коли він досі не став жертвою звірячої розправи…

— Знову «десятка»? — здивувався Соколов.

— Знову. Тепер лиш під командою не Марчука, а Басенка. А чому б і ні? Нащо ж ми тоді так довго готували людей? Я покладаю на них великі надії, професіоналізм кожного з цієї оперативної групи є безсумнівним!

— Мене насторожує твоє «будь-якою ціною»… Ціна людського життя — надто дорога ціна!

— Розумію тебе. То ж лише так мовлено… Інструкція лейтенанту Басенку: максимум обережності, діяти лише цілеспрямовано, в загальній колотнечі бою переслідувати свою головну мету — надання допомоги полоненому розвіднику… Але ж кожен, хто йде в атаку, ризикує! Не виключено, що хтось з «десятки» не вбережеться… Ціна кожної перемоги дорога. Клопотання про посмертну нагороду радиста Волошина склав? А хлопчик де? — поцікавився Соколов.

— Про орден клопочусь… А хлопчик поки що живе у мене. Малий заляканий, у бандитському таборі довелось йому пережити щось жахне. Влаштував у дитсадок, лікар там піклується… Все допитується хлоп'я: «Де мама?» Про батька не згадує, мабуть, одвик, — сумовито пояснив Максименко.

Доки велась ця розмова, майор Гаращенко вивчав карту, щось виписував у блокнот. Врешті він сховав карту і нотатки в планшет, підвівся.

— Отже, я чекаю обіцяного провідника, — звернувся він до Максименка. — Коли прислати машину?

— Години за дві. Маю його проінструктувати.

— Усі необхідні інструкції отримає у нас, — мовив майор.

— То хоч психологічно настроїти, — стояв на своєму Максименко. — Адже ви розумієте відповідальність моменту? Колишній бандерівець виступає проти своїх?

— Було б дуже добре, якби він це розумів! — сухо зауважив Гаращенко, спохмурнівши. Помітно було, що він не вірив у швидку метаморфозу колишнього бандита.

— Ось для цього я й мушу з ним побесідувати, — мовив Максименко, потискаючи на прощання міцну майорову руку. — Не сумнівайтесь, все буде гаразд!

Він вийшов з кабінету, лишивши за собою непричинені двері. В коридорі глянув на годинник. До початку бойових дій лишалось сім годин.

Десь далеко, в передсвітанній тиші, вже народжувались і визрівали події, котрих ніхто не міг достеменно передбачити. Бандити, що причаїлись в лісових нетрях, були приречені. Вже ніщо не могло відвернути миті справедливої покари тих, хто назавжди втратив людську подобу. Їм було пропоновано скласти зброю і прийти з повинною. Було обіцяно амністію. Та вони не йняли голосу розуму, не подолали темної влади звірячих інстинктів, набутих за час свого знелюдіння. І цим вирішили свою долю.

Максименко втішно подумав, що вже незабаром од хижаків, що таяться в схованках, не лишиться жодного сліду. День розпрозориться, повітря очиститься. Люди більш не знатимуть страху і гіркот кривавих трагедій. Звільнені од загрози зазнати підступність бандитських зграй, вони, може, і не знатимуть поіменно усіх, хто у нещадному бою виборював це прекрасне право — жити вільно і щасливо. Такі, як Герасим Волошин, Сокрута, Басенко, — їх тисячі мужніх бійців, — відстоюють людське на землі. І кожна мить жорстокої війни за людську гідність і щастя виповнює рядових її учасників усвідомленням великого смислу цієї праведної, священої боротьби.


Басенко лежав у густій зарошеній траві. Насторожена тиша запала навколо. Тільки вишумовували глухо ялиці і смереки та чулись поодинокі скрики птиць, розбуджених світанням.

Ранок був сивим: густий туман вставав од землі і заволік все білою завісою.

Початок атаки довелось відкласти на дві години, бо ворог міг скористатися присмерком і туманом і вислизнути з оточеного табору. Щоправда, на випадок, коли бандити наважаться втікати через трясовину, на невеликому болотяному острівцеві, геть зарослому чагарниками, замаскувалися два взводи прикордонників. Їх привів Павло Жигайло, що знав єдину прохідну стежину, якою могли скористатися бандити.

Басенко бачив цього кремезного, похмурого з обличчя, колишнього бойовика, знав його історію. Він був свідком, коли Жигайло попрохав у взводного бодай якусь зброю. «Обійдешся!» — різко відповів молодший лейтенант. «А як бій розпочнеться, чим накажете стріляти? — ображено спитав Жигайло. — Адже оця палиця — зброя нікудишня, самі бачите…» «Твоя місія скінчилась, — відповів прикордонник. — Дорогу показав — і все… Можеш йти до третього ешелону. Там наготовані криті машини для твоїх колишніх приятелів. Якщо ж сюди сунуться, то попадуться в певні руки. Мої кулеметники знають свою справу. Без тебе обійдемось». Жигайло був невдоволений роллю пасивного споглядача майбутнього бою.

Острова він не залишив, причаївся в заростях недалеко од кулеметних гнізд.

Оперативна група, якою командував Басенко, йшла в складі головного ударного загону і мала окреме завдання: якнайшвидше дістатися головного бункера і надати допомогу полоненому розвідникові Сокруті.

«Відчаяка, — думав Басенко про нього, — в самому лігві звіра діяв! На його місці міг би бути і я… Адже нас теж готували для такого завдання… Пішов він один за всіх… Я все зроблю, щоб допомогти йому! Був би він лиш живий!»

Чекання умовного сигналу ставало нестерпним. Небо швидко світліло.

«Чого вони мудрують? Чого не починають? — непокоївся Басенко. — Так досидимось, що й справді бандити десь вислизнуть. Може, крізь болото не один хід? Може, й Жигайло про це знає, та не сказав, пощадив колишніх дружків? Авжеж, правий взводний, що не довірив йому зброї! Іди знай, що у того на думці!»

Підповз зв'язківець од Гаращенка. «Групі рухатись слідом, — передав розпорядження командира головної ударної групи, — бій буде сконцентровано на правому фланзі прориву, „десятці“ не затримуватись, проникати на територію табору. Сигнал — дві зелені ракети».

Зв'язківець поспішив у розпорядження командира, а Басенко передав його наказ своїм по ланцюгу. Чекання відтак стало ще нестерпнішим. Басенку здалось, що його годинник цокотить на весь ліс.

«Коли? Коли ж нарешті? — дивився він у небо. — Чого чекаєм?»

Подумав про Мальву. Вона, мабуть, солодко-пресолодко спить і жодної гадки не має, де він нині. Може, навіть бачить його зараз уві сні. Але ніяке сновидіння не навіє їй правди про нього…

Несподіваний спалах двох зелених вогників у небі урвав його роздуми. Почувся тріск гілляччя, важка луна кроків швидко здаленіла.

Група Басенка рушила слідом. Через півгодини загриміли вибухи гранат, зацокотіли кулемети. Атака розпочалася з чотирьох боків.

З шаленої стрілянини, що долинала звідусюди, Басенко зрозумів: застигнути ворога зненацька не вдалося. Бандити зайняли кругову оборону.

Після бою з'ясується, що Хмара, передчуваючи близьку осаду, вже кілька ночей тримав загони автоматників і кулемети на підступах до табору з усіх чотирьох боків…

Група Басенка швидко посувалась вперед, користуючись, вузьким коридором прориву. Біля самого табору вийшли на кулеметне гніздо бандитів. Залягли, поповзли в обхід. Гримнуло кілька гранатних вибухів, і ворожий кулемет замовк. «Усі цілі?» — спитав Басенко найближчого до себе оперативника. «Колосовський поранений. В ногу…» — доповів той. «Надати йому допомогу, одному лишитись біля нього до підходу своїх… Останнім — за мною!» — звелів Басенко, миттю оцінивши ситуацію.

До табору було вже зовсім близько. Та минуло ще добрих півгодини, доки крізь білу завісу туману забовваніли чорні обриси бліндажів. Рухалися плазом, боячись нарватись на вогонь бандитського кулемета. Дістались найближчого бліндажа.

Залягли навколо, прислухались. Канонада бою, як і попереджав Гаращенко, лунала на правому фланзі. З лісової хащавини долинала шалена стрілянина: бандити, очевидно, чинили відчайдушний опір.

У таборі було тихо. Басенко дав автоматну чергу. Бліндаж німував.

— Пропоную скласти зброю! — гукнув Басенко. — Ви оточені!

Мертва тиша. Скидалось на те, що в таборі не було жодної живої душі.

До головного бункера дістались також плазом. Бункер був добре замаскований. Чорнів лише скісний отвір. Метнули туди гранату.

— Ви оточені! Здавайтесь! — знову гукнув Басенко, не ймучи віри, що бандити могли геть до останнього полишити табір.

З глибини бункера, одразу ж після вибуху гранати, із здійнятими руками вискочили кілька бандитів. Їх оточили і обшукали.

Дебелий бандит, з перев'язаною головою, пояснив, що він командує загоном поранених, яких лишили для охорони табору. Крім них тут нікого немає. Всі далеко в лісі, на вогневих рубежах. Хмара із загоном автоматників і кількома пулеметниками пробивається з оточення по центру. Судячи з усього, їм вдалося вихопитись. Шлях єдиний — через болото…

— Не вихопились! — урвав його пояснення Басенко. — А з вас, виходить смертників зробили? Адже зверхник ваш кинувся навтьоки, а вас лишив напризволяще…

Бандит відповів, що, мабуть, так і є. Вони й справді смертники. Хмара наказав боронитись до останнього патрону. Набоїв досить, є кулемет і гранати, та ув'язуватись в бій не має сенсу.

Тому вони вирішили здатися без єдиного пострілу. Сподіваються на помилування.

На питання, де може подітися полонений Хмарою Симон Колиба, бандит не міг сказати нічого певного. «А жінка? Де жінка? — спитав Басенко. — Показуй, де у вас в'язнів тримали!» «Софія? — перепитав бандит, — пішла, звичайно, з Хмарою…» «Жінка Колиби!» — пояснив Басенко. «Не чув про таку! — мовив похмуро бандит. — У таборі була одна жінка, Софія, коханка Хмари…» Басенко зрозумів, що натрапив на бандерівців, які були мало обізнані з тим, що відбувалось останнім часом у схроні.

Обстежив бункер. Документів ніяких не виявив. «Спалили?» — суворо глянув на бандитів, що боязко озиралися навкруги, чекаючи вирішення своєї долі. «Зверхники забрали з собою», — пояснив один з бандитів.

Прибули автомашини. Це надійшов третій ешелон атакуючих. У грузовиках сиділи обеззброєні перші полонені. Басенко зрозумів, що його завдання виконане, але результат був надто невтішним. Йому не вдалося натрапити навіть на слід Сокрути. Він був явно розчарований своєю участю в бою. Краще б лишитись з прикордонниками на острові. Там, очевидно, розгорнуться найголовніші події. Басенко наказав радистові передати донесення Максименку.

На острові, тим часом, і справді відбувались найгарячіші події.

Бандерівці, керовані Хмарою, через три години після початку атаки вийшли на острів, не підозрюючи, що натрапили на справжній капкан. Ледь бандитські загони опинились у зоні оточення, як звідусюди обізвались кулемети. Ошелешені несподіванкою, бандити розсіялись по чагарниках. Спалахнула безладна, панічна стрілянина. Зрозумівши, що натрапив на засідку, Хмара наказав пробиватись вперед. Його загін, одначе, не мав жодної ознаки бойового порядку. Це був жалюгідний гурт бойовиків, котрі мало дослухались наказів зверхника. Кожен дбав про врятування власної шкіри. Хмарі, одначе, вдалося об'єднати зо два десятки автоматників, опанувати їхнім розпачливим настроєм. Дав наказ плазом рухатись вперед, далі кинутись на приступ лінії оточення. Прикордонники зустріли їх кинджальним вогнем. Бандити, що лишились у живих, залягли. «Пробиватись поодинці!» — наказав Хмара. Лишившись самотнім, він гарячково розмірковував, як вирватись з цієї несподіваної пастки. Поруч сопів Митрофан Дикий. «Звідки вони могли дізнатись про цей хід, як думаєш?» — хрипко спитав найближчого свого поплічника, що із «шмайсером» в руках лежав, одсапуючись. «Колиба! Адже втік, погань… Він привів їх сюди!» — затравлено озираючись, мовив Дикий. «Не міг він знати цього ходу!» — заперечив Хмара. «Такий знає все… Через твою м'якотілість така халепа, друже провідниче! — мовив з гидливістю Дикий. — Ти як знаєш, а я спробую вирватись звідси…»

Коли він одповз, Хмара витяг пістолет. Приставив до скроні. Холодний доторк зброї здався пекучим. Відчув, що йому тремтять руки. Зробити роковий порух пальцем виявилось нелегкою справою. Не вистачило мужності. Приставив пістолета до вуст. Зуби зацокотіли об сталь. Його лихоманило. Він не міг скарати себе. Жбурнув пістолет у кущі, звівся на повен зріст, здійнявши руки. Гримнула автоматна черга. Хмара сіпнувся і впав обличчям у землю. «Слимак!» — вилаявся Дикий, одповзаючи в глибінь чагарників. Пошкодував, що не прошив колишнього зверхника чергою ще в таборі.

У густих заростях він звівся на ноги і побіг. Біг навмання, сподіваючись на щасливий випадок, — пан чи пропав. Вскочив в осоку, що сягала йому плечей, відчув під ногами багно болота. Зупинився. Метнувся назад, де був твердий грунт острова. І раптом застиг на місці. Під кущем сидів не хто інший, як Павло Жигайло.

— То це ти привів їх? — поцілився «шмайсером» йому в груди.

— Ну я! — підвівся Жигайло, лихом пом'янувши лейтенанта, котрий не довірив йому зброї. — Я привів, щоб поквитатись з тобою! Стріляй!

— Ти знаєш вихід звідси? — несподівано миролюбно запитав Дикий.

— Може, й знаю, та не скажу! — з викликом мовив Жигайло.

— Дурень! — люто глянув на нього Митрофан. — Не бійся, я не мститимусь. Виведи мене, багато грошей маю… Не поскуплюся! Віддячу…

— Стріляй, чого торгуєшся? — озвався Жигайло. — Нікуди я не піду…

— Забудьмо все лихе, — благально мовив Митрофан. — Хто вони тобі? За що їм твоя сліпа служба? Чим вони тобі віддячать? Я щедро заплачу, я багатий… Через кордон перейдемо, заживемо, що ті пани…

— Стріляй, кажу! — підійшов Жигайло майже впритул.

— Отямся, Павле, — спробував зламати затятість колишнього бойовика Дикий, — хто вони тобі? Все одно тобі до кінця не віритимуть…

— Може, ти й правду кажеш, — буркнув Жигайло. — Бачиш, беззбройним лишили… Не довіряють!

— Отак би й зразу! — зрадів Дикий миролюбному тону. — Ходімо! Виберемось — золотом обсиплю з голови до ніг! У мене скарб більший од Жовтобрюхового…

— А де Тетеря? — спитав Жигайло.

— Десь тут, якщо живий ще… Пішли!

Але не встиг він зробити й двох кроків, зовсім повіривши несподіваній Жигайловій згоді, як Павло хижим стрибком кинувся на нього. Автомат вислизнув з рук Дикого. Зчепившись в живий клубок, вони покотились по траві. Поєдинок був нерівний. Ослаблий після лікарні, Жигайло відчув, що не зможе подолати дужого Митрофана. Ще мить — і тлустий бандит підімне його під себе. Тоді Жигайло схопив пригорщ болотяної твані і вліпив прямо в рот Дикого той гливкий кусень.

Бандит захарчав і ослаб. Жигайло миттю підхопився і одскочив до автомата.

— Тепер поквитаємось! — здійняв на Дикого зброю.

Митрофан підвівся, одпльовуючись. Пішов прямо на Жигайла.

— Думаєш, що я не шльопнув би тебе, якби мав хоч одного патрона? — хрипко гукнув і витяг з-за халяви ніж: — А ось тепер і приспів твій смертний час, сволото!

Жагайло натиснув на спусковий гачок. Автомат сухо клацнув.

— Руки вгору! — пролунало раптом із кущів. Звідти з'явились два прикордонники. Жигайло покірно здійняв руки, а Дикий метнувся в чагарник.

— Стій! — попередив втікача прикордонник і пустив над його головою чергу.

Дикий спіткнувся і впав. Коли підвівся, побачив перед собою два поцілених автомати і теж підняв у гору тремтливі руки.

— Марш до свого бандитського гурту! — наказав солдат. — Там уже чималенько таких назбиралось… Одна морока вичісувать вас, як паршивих комах…

— Я вас проводив сюди, — спробував пояснити Жигайло. — А цей ось, — кивнув у бік Митрофана Дикого, — дуже поважна персона… Комендант СБ Дикий…

— Розберемось! — мовив суворо прикордонник. — Про мене — ви всі тут дикі і скажені…

Більше двох годин прикордонники виловлювали в трав’яних заростях бандерівців, котрі сподівались якось приховатися чи вислизнути з оточення. В одному з вбитих бандити признали крайового провідника Хмару.


Максименко, прийнявши радіодонесення від командира оперативної групи міліції лейтенанта Басенка, почував себе вкрай пригніченим невтішною звісткою. Отже, Сокрути не виявлено. Загинув. Разом з дружиною…

На столі лежав виклик до міністерства. Максименко відчував, що тут не обійшлось без майора Марчука: наскаржився… Доведеться пояснювати.

Що ж, він готовий відповісти за всі прорахунки в роботі. Надто за несподіваний провал розвідника Сокрути. Але власному серцю, сумлінню своєму, що він пояснить, що відповість?

Загинув товариш. Давній фронтовий друг. Міг він його вберегти? Звичайно, міг. Треба було лише виявити більше твердості тоді, коли Тарас просив його дозволу на повернення до схрону Хмари. Слід було категорично заборонити. А Зіна? Чого так і не настояв, щоб вона повернулась додому? Нічого б тоді не відбулося лихого. Чого так злегковажив, не взявши до уваги ворожої підступності? Тепер їх немає. Загинув і розвідник Герасим Волошин. Хто винен? Авжеж, він, підполковник Максименко…

У двері стиха постукали:

— Дозвольте?

Максименко здригнувся, почувши той голос. Підхопився з-за столу.

На порозі стояв Тарас Сокрута.

Постріл Гелени Моравської

Рання осінь торкнула першою позолотою клени. На мокрій бруківці і асфальті ранками вже жовтіли різьблені листки — скупі телеграми близької осінньої непогоди.

Гелена поволі йшла бульваром, вдихаючи терпке повітря прохолодного ранку. Вона не любила осені. Особливо щемно відчувала вона за цієї пори, що старіє, що безповоротно лине час. Встоялось відчуття незатишності, лютої самотності, марно прожитих літ.

Минулої ночі вона не стулила очей. Чого тільки не передумала після відвідин старої циганки Магди! Та наворожила їй повний короб лиха і всіляких нещасть. Розуміла, що все те, що шелеснули зморщені вуста ворожки, — одна нісенітниця. Скільки вже зарікалася не зважати на теревені хитрої циганки! Але забувала про свій намір, ледве серце огортала якась неясна туга. І знову йшла до Магди, хоч передчувала, що та обов'язково напророкує їй напастей більше, ніж можна взагалі уявити собі. Це вже традиційно. Чи бачила Магда в її очах непідробний хвилинний жах і тішилась з того, чи здогадувалась, що й справді у неї немає ніякої певності в завтрашній днині, і лихим пророцтвом стверджувала це?

Дурниці всі оті ворожіння! І все ж, серце щемно завмирало їй бодай при таких зловісних словах: «Чоловік, за яким побиваєшся, ніколи не вернеться… Може, його вже немає в живих…» Відьомський вогонь в очах циганки палахкотів такою переконаністю і вірою в сказане, що Гелена мимоволі поринала в якусь крижану сладу священного жаху і жаліла себе. Знала б лише циганка, що не за рідним чоловіком сохне її серце!..

Про Симона вже два місяці не було жодної чутки. Де ж він заподівся?

Гелена таки зважилась і заявила органам влади, що є дружиною відомого бандита. Як і передбачав Симон, їй простили, лише зауважили, що прийшла вона трохи запізно. Але ж простили. А чого б і не простити? Чи так вже вона й завинила перед Радянською владою, що була за дружину тому кровопивцю і вік свій занапастила? Адже вона аж ніяк не замішана в його бандитських злочинах!

Спочатку боялася помсти з боку Тетериних поплічників. Але влітку були розгромлені усі лісові схрони. Про чоловіка, правда, не було ніяких певних вістей. Не знайдений серед вбитих, немає і серед арештованих. Пропав безвісті. Розповідали, що їх ловили в болоті. Може, його поглинула багнюка? Най би й не вертався ніколи, най би пророцтво циганки стосувалось його долі!

На автобусній зупинці Гелена притишила кроки. Може, і собі зачекати автобуса? Досить прогулянки. Не розвіює вона пригніченого настрою, навпаки — ще більша журба плине в душу. Оглянулась довкола, і раптом… Ні, в це важко було повірити!

На зупинці стояв… Симон Колиба. Але чомусь у формі майора міліції. Він тримав за руку маленького хлопчика, котрий — одразу було те видно — був неймовірно схожий на нього.

— Боже мій! Невже це ти, Симоне? — пошепки сказала вона, підійшовши впритул до них. — Невже я бачу тебе?

Він якусь мить дивився на неї.

— Гелена?!

— Я! — тільки й спромоглася видихнути вона і аж очі собі протерла, бо хотіла пересвідчитись, що це не примарилось їй од перевтоми і журного настрою, а перед нею стоїть дійсно ніхто не інший, а Симон Колиба.

Підійшов автобус. Зупинка спорожніла. Хлопчик нетерпляче смикав батька за руку.

— Стривай, Кім, — нагнувся до нього Тарас. — Поїдемо трохи згодом.

— Так от, виявляється, хто ти є, Симоне! — вражено вигукнула Гелена. — Виходить, недарма передчувало моє серце, що ти не з тими виродками, Симоне.

— Тарас я, — назвав він себе. — Тарас Сокрута. — Твоє серце не обманювало тебе, Гелено, — стримано посміхнувся він.

— Боже мій… Симо… Тарасе, — похопилась вона, дивлячись на нього з невтихаючим подивом. — Та ти ж геть сивий!

— Еге ж, — сумовито глянув на неї Тарас, — білий, як лунь… А як ти думала? Витримати наругу таких головорізів, як Дикий та твій Жовтобрюх, легко?

— Боронь боже! — перехрестилася Гелена. — Не мій він! Бодай би десь земля йому в ногах розверзлася!

— Може, таки й розверзлася, — мовив Тарас. — Пропав він під час облоги. Може, в болоті захряс, а може, таки й вислизнув… Він хоч і череватий, та спритний бандюга…

— Та я ж наче на світ народилася, коли він пощез… Бодай би вже і не чути ніколи про нього!.. Чого ж ти не озивався так довго? Схрони ж відколи розгромили!

— Лікувався після «лісових курортів», Гелено. Ти ж знаєш, на що вони здатні!

— Бачиш, Симоне… Ти даруй, що тебе так величаю, бо для мене ти таки Симон… Я ж тоді не відала, хто ти є, а попереджала — стережись їх! Чого ж не послухав?

— Тепер видніше, — усміхнувсь Тарас, — що тоді слід було робити…

— А я ж повинилася… Простили мені!

— Виходить, послухала мене? Отже, в нагоді моя порада стала?

— Я то послухала! — Гелена пильно глянула на Кіма, погладила його по голові. — Син? Викапаний батько…

— А ті песиголовці не помітили цього, на щастя, — пригорнув Тарас до себе сина. — А може, й помітили, та не зізнались ми їм!

— Що? І він там був? — жахнулась Гелена. — І жінка?

— Були, Гелено, бачили скажену породу.

— Слава богу, що все обійшлося, що живі-здорові, — щиро мовила вона.

На обличчі Тараса з'явилась тінь, і він одвернувся, щоб вона нічого не помітила. Нащо знати їй всю правду?.. Хай думає, що у нього все гаразд…

— Куди ж його оце везеш? — нахилилась вона до Кіма. — Ич, який соромливий!

— У дитсадок, а сам на роботу… Я вчора лиш повернувся, Гелено… Думав, днями навідатись до тебе…

— Не забув, значить? — зраділа Гелена.

— Справа є, — сухо мовив Тарас.

— Е-ех, Симоне, — докірливо глянула на нього Гелена, зітхнувши. — Виходить, лише в справі хотів заглянути… А я, було, подумала… Дурепа я! Та нащо тобі знати мої печалі? Хто я тобі?

— Ти розповідала колись, Гелено, що Тетеря десь ховає награбоване золото… Ну, Томася за нього він тоді прикінчив, згадуєш? Він ніколи не зізнавався тобі, де ховає той скарб? — говорячи це, Тарас пильно дивився на неї, намагаючись прочитати в її очах правду відповіді.

— Ні, ніколи, — твердо мовила Гелена. — Хоч ти, може, і не віриш мені… Нічого я не знаю про те золото… Якщо Тетеря загинув, то й таємницю з собою на той світ забрав…

— Заради тієї таємниці я й повернувся тоді до схрону… Тільки не пощастило нічого взнати…

— Бог з ним, з тим кривавим золотом! А я ж таки попереджала тебе, Симоне… Не послухав…

Прийшов автобус.

— Ну, бувай, Гелено Моравська-Тетеря! — проказав з легкою усмішкою Тарас. — Може, згадаєш дещо, то приходь, розповіси…

Він підхопив сина на руки і втиснувся в переповнений автобус. Затуманеним зором Гелена дивилась йому вслід. У свідомості звучало його трохи глумливе величання: Моравська-Тетеря… Звичайно, хто вона віднині для працівника міліції? Колишня дружина бандита і не більш!

Лише тепер вона по-справжньому збагнула, яка між ними відстань. Адже він не Симон Колиба. Ніколи він не належав до бридкого товариства тих душогубів. Тому її так і тягло до нього. Вона аж тепер зрозуміла істинний смисл свого прагнення домогтися од нього якоїсь, бодай найменшої, прихильності. Її вабив чистий світ, до якого він належав. Вона передчувала в його натурі щось світле, незвичайне. Але який він далекий, який недосяжний нині! Доля її позначена печаттю страждання. Бо ніколи не одгукнеться на її почуття той, хто знайшов своє щастя з іншою.

Їй стало невимовно шкода себе. Пішла, не чуючи під собою дороги.

Сіла на зарошену лаву і гірко та невтішно розридалась.

— Вас хто покривдив? — почула над собою скрипучий голос.

Підвела голову, здивувалась чужому співчуттю.

Дідок з цапиною борідкою спинився і жалісливо дивився на неї.

— А-а, — одмахнулася вона, витираючи на щоках рясні сльози. — Ніхто мене не кривдив… Сама у всьому винна…

— Буває, — співчутливо мовив дідок і пошкандибав геть, кілька разів озирнувшись на неї.

Гелена сиділа незрушно. Жовте кленове листя на мокрому асфальті будило їй в душі якусь давню тривогу…

Зірвався вихор, налетів на самотнє деревце, шарпонув його, шелеснув опалим листям і одразу ж вгамувався. Мов і не налітав оскаженіло, не гнівився. На вітах кленка лишилося зовсім мало листя. Деревце завмерло — безпорадне, насторожене. Щось сирітське було в ньому…

«Отак і на мене злющий вітрюган наскочив, — невтішно подумала Гелена. — Літа мої позривав, як безборонне листя, і в безвість поніс… Скільки їх ще лишилося, тих літ? Хто прихистить безталання моє? Самотина мені судилась, гірка самотина… Еге ж, сама у всьому винна…»

Вона уявила себе осінньою гілкою, обшарпаною вітром. На душі стало смутно. Не витирала вже сліз. Хай плаче душа, легше стане…

«Павук проклятущий обікрав мою долю, — з ненавистю подумала про чоловіка, од якого не було жодної звістки. — Ненаситний кровопивця… Чого піддалася йому? Чого не боронилася?» Скільки кривди зазнала з ним! А найбільша, найзліша ота його кривда, коли розпач вогнем випалив їй душу, коли руки хотіла на себе накласти…

…То було ще тоді, як не знала Симона. Жила сподіванням на краще. Пітьмавий світ, в якому чула себе полонянкою, світ, котрий спорудив і ревно оберігав Тетеря, зневаживши її жіночі мрії і жадання, гнітив її, змушував шукати бодай якого просвітку. Люта її самотність ставала дедалі дошкульнішою.

— Пішла б у дитбудинок, — порадила якось давня приятелька, котрій скаржилась на свою лиху долю, сповідалась у своїх бідуваннях з осоружним чоловіком, анітрохи не криючись од неї. — Там стільки бідолашних сиріток, без батька-матері страждають… Взяла б собі котрого, матір'ю б дитяті стала… Чого тобі? Нині багато бездітних так роблять… Дитині втішиш долю сирітську, і самій на старість не буде самітньо…

— А він? — засумнівалась Гелена. — Що скаже мій кадуб на це?

— А де він дінеться? — заспокійливо мовила подруга. — Мусить зрозуміти тебе. Хай чужим втішиться, як на своїх не спромігся… Не камінне ж серце у нього…

— Мені здається, що він зовсім серця не має, — смутно мовила Гелена. — Чим лишень живе? Гроші, одні гроші на думці… Брудні до того ж… Коли б ти знала, що він за птаха! Куди крила свої яструбині нагострив…

— Чого ж живеш з ним? Кинь його геть, сама вирішуй свою долю…

— Пізно, — зітхнула Гелена. — Тінь од нього до мене, до днів моїх мов приклеїлась… Страшна та тінь!

— Дивачка ти, — не зрозуміла її подруга.

Розмова ця глибоко запала Гелені в душу. Якось зважилась, пішла в дитбудинок. Печальними очима видивляла з дитячого гурту дитя, котре могло б стати їй за рідне.

Одразу ж запримітила п'ятилітнього хлопчика, білоголового, з карими оченятами, в яких світилась недитяча задумливість. Сидів осторонь од усіх, книжечку якусь гортав.

Підійшла до нього нечутно, навпочіпки присіла, торкнулась рукою шовковистого чубчика. Цукерку простягнула.

Хлопчик здивовано глянув на неї.

— Спасибі, тьотю, — чемно мовив, сховавши цукерку до кишені.

— А ти спробуй, — жалісливо дивлячись на нього, порадила. — Смачно!

— А я з Мишком поділюсь, — мовило хлоп'я.

— Мишко твій друг? — поцікавилась. — Де ж він? Позви його…

— Братик мій, — відповів хлопчик. — Хворий. Лежить в ізоляторі…

— А тебе ж як звати?

— Тимко…

— Мишко рідний твій братик?

— Еге ж… Рідний. Йому три роки…

— А мене ти не пам'ятаєш? — спитала Гелена.

— Ні, тьотю, — твердо мовив хлопчик, по-дорослому пильно глянувши на неї.

Через тиждень, оформивши всі необхідні документи, вона забрала з собою обох хлопчиків. Віднині вони мали стати її синами. Про Тетерю не думала. Дирекції сказала, що чоловік зайнятий справами, а тому доручив їй погодити всі формальності.

Того дня Тетері не було вдома. Вона цілий день провела в приємних клопотах. Купала хлоп'ят, перешивала штани і сорочки. Життя її виповнилось якимось світлим змістом. Тільки серце мліло, бо не уявляла, як поведеться Василь, коли повернеться і дізнається, що вона усиновила двох сиріток. Втішала себе: якось обійдеться…

Не обійшлось! Він розлютився і навідріз відмовився вигодовувати «чужих байстрят».

Мишко і Тимко лише ніч переспали. Рано-вранці вона подалася на базар купити для хлопців молока. А коли повернулася — дітей у хаті не було. Розколошкана, неприбрана постіль здалася їй страшною прірвою, в яку канули сирітки. Прямо з постелі забрав той звір обох хлопчиків, не дав і виспатись. Одвів назад у дитбудинок. Там влаштував гармидерну, пронизливу сцену, звинувативши дирекцію, що вона «підкидає» дітей порядним родинам, навіть не спитавши їхньої згоди… У хаті лишився Тишків картузик. Не наважилась однести, аби не скривдити хлопця ще раз своєю з'явою…

Ледь пережила своє приниження, свою ганьбу. Хата назавжди стала для неї порожньою. Цієї кривди вона не простила Тетері. Симонові про це не розповідала…

….Повернувшись додому, вона одразу ж помітила, що двері були трохи прочинені. Нерішуче зупинилась. «Злодії? — майнула страхітлива думка. — Чи, не дай бог, Тетеря!..»

Коли зайшла до світлиці, побачила на столі недоїдки. «Він!» — похолонуло в серці. Їй зробилось млосно. Пройшла до спальні, намагаючись подолати хвилювання.

Тетеря сидів на канапі, поринувши в важку дрімоту. Одразу ж схопився, зачувши її кроки.

— Де валандаєшся? — грубо спитав її так, наче і не пропадав ніде кілька місяців, наче і досі був у хаті повноправним господарем.

Гелена мовчки дивилась на нього. Вигляд у Тетері був здичавілий. Неголений, в пошарпаному одязі, помітно схудлий, він насторожено зиркав на неї, мов чекав, що слідом увійде ще хтось.

— Чого витріщилась? — похмуро мовив Тетеря. — Не чекала?

— Звідки ти?

— З пекла! З самісінького дна приісподньої… Вирвався, слава богу! Ще поживу трохи… За хатою не стежать?

— Не знаю…

— Тебе допитувались, де я подівся?

— Сказали, що ти пропав у болоті…

— А ти вже й зраділа? — люто блиснув на неї смоляними очицями. — Рано мене поховали, рано… Зачиняй двері і збирайся в дорогу… Уночі вирушим…

— Куди?

— Через кордон…

— Я не піду нікуди… Доста! Ти собі, як знаєш, а я не піду! — відповіла твердо, відчувши, що нітрохи його не боїться.

— Отакої, Гелено! — стишено мовив він. — Що це ти собі в голову взяла? Чи я вже тобі не чоловік?

— Та чоловік! — глумливо глянула на нього. — Тільки жижки в тебе тремтять… Як йти з таким?

— Годі! — гримнув він. — Я ляжу поспати, а ти збери все необхідне… Трохи одягу, харч який-небудь… На кордоні вже домовлено, не бійся, матиму чим заплатити…

— Ти знаєш, кого я щойно зустріла? — навмисне спитала його, щоб наполохати. — Симона Колибу… Він майор міліції…

— Він, гадина, і погубив усіх нас, — скреготнув зубами Тетеря. — Він упізнав тебе?

— Звичайно. Про тебе питав, про золото твоє…

— Яке золото?

— За яке ти Томася порішив…

— Звідки він про це знає?

— У нього спитаєш. Він, до речі, з обшуком сьогодні обіцяв навідатись, — зумисне мовила неправду. Побачила в його очах тваринний переляк і втішилась. — То як, будеш ніжитись у постелі чи подасися зразу?..

— Сто чортів! Ночі дочекатися треба… Куди серед білого дня? — серйозно стурбувався Тетеря. — Ти замкни хату і не відчиняй, хто б не добивався… Я ж за тобою прийшов, Гелю, а ти гороїжишся…

— Добре. Лягай, а я тебе зовні закрию, — запропонувала Гелена.

— А сама підеш донесеш? Ти ж йому симпатизувала. Гляди мені, Гелько, обох на місці, коли що… Але ти краще лишайся вдома. Удвох до смерку перебудемо… Чи не знудьгувалась по мужній ласці?

— Чи я знала її коли? — з викликом запитала Гелена, та, помітивши лихий вогонь в його очах, стишилась. — Приготувати ночви?

Вона пішла до печі, а він, розкинувшись на канапі, знову знеможено захропів.

Прокинувся він од поштовху в плече. Схопився, очманіло закліпав, намагаючись второпати, що сталося.

Гелена цілилася в нього з пістолета.

— Один лиш рух — і я стріляю, — попередила вона.

— Ти що, Гелю, що за жарти? — глянув на неї.

— Не жарти! Зізнавайся, душогубе, де золото ховаєш? — спитала, з огидою дивлячись в його заросле обличчя.

— Яке золото? — спробував він підвестись.

— Сиди! Золото, за яке Томася порішив…

— Я так і знав, що ти споганилась біля того Колиби, — прохрипів Тетеря, лихоманно вирішуючи, як бути. — Немає в мене ніякого золота!

— Як пес брешеш… Скажеш?

— Гелю, отямся… Адже ми у церкві вінчані, — спробував він приборкати її бодай цим нагадуванням.

— Довго берегла я зброю, щоб помститись тобі, кровопивцю, за мою занепащену долю… Кажи мерщій, де золото ховаєш?

— Отямся, Гелено! — крикнув він. — Це ж наше спільне золото — твоє і моє, удвох же втікатимемо за кордон…

— Ти не вийдеш з цієї хати, доки не скажеш, де золото, — мовила Гелена. — Ну?! Не мені воно потрібне, а людям… Колибі маю сказати…

— Ти не стрельнеш, — підвівся Тетеря. — У тебе ген руки тремтять. Не така вже й проста справа — убити чоловіка… Ти не стрельнеш, — рушив він до неї.

— Ні з місця! — скрикнула Гелена, відступивши на кілька кроків. — Стрельну! І за себе, і за Мишка і Тимка…

— Ти не стрельнеш! — наступав на неї, намагаючись загіпнотизувати її поглядом.

Він метнувся до неї, зовсім повіривши, що їй не вистачить рішучості стрельнути в нього.

Гримнув постріл. Бандит важко грюкнув на підлогу.

Гелена закрила рот рукою, щоб стримати дикий крик страху, що вирвався їй з грудей. Не тямлячи себе, вискочила в сіни. Замкнула двері. Стояла, важко дихаючи, прислухаючись, що коїться там, у хаті. Може, вона його лиш поранила?

Одімкнула двері і обережно, навшпиньки, зайшла до світлиці. Посеред кімнати лежало незрушне тіло.

Постояла, боячись ступити бодай крок ближче до вбитого. Несамовито галаснувши, знову вискочила з хати, замкнула двері і наосліп подалася вулицею.

«Я не мала права на самосуд, але я помстилась йому за все, — лихоманно думала вона, пересікаючи широку площу. — Він покараний моєю рукою, бо я найбільше звідала од нього кривди… Куди я біжу? До Симона… Стривай, я ж нічого не знаю про золото… Хто мені повірить, що я нічого не знаю? Може, спочатку вернутись обшукати хату?.. Адже він збирався втікати вночі, отже, золото було вже наготові… А що як воно десь закопане? Таємницю забрав таки душогуб на той світ… Де тепер шукати скарб?»

Вона спіткнулась і впала на бруківку. Довго лежала розпростерта серед площі, не хотіла підводитись. У пам'яті раптом зринула розпростерта, мов біла птиця, дівчина серед жовтого кленового листя на мокрім лискучім асфальті. То було миттєве видіння з незабутніх літ молодості, коли вона, вражена мужністю незнайомки, єдиний раз спитала себе відверто: «Чи змогла б і вона не коритись чужій злій волі?»

Відповідь віднайшлась надто пізно…


Поєдинок у Чорному лісі

home | my bookshelf | | Поєдинок у Чорному лісі |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 11
Средний рейтинг 1.9 из 5



Оцените эту книгу