Book: Незвичайні пригоди Карика та Валі



Незвичайні пригоди Карика та Валі
Ян Ларі

НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ КАРИКА ТА ВАЛІ

Оцифровано Hurtom

Переведено в формат fb2: Стецюк Галина та Сергій

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Фантастична повість про дивні пригоди звичайних дітей Карика та Валі, які через свою необережність перетворюються на крихітки і потрапляють до світу рослин та комах.

Переклад з російської ГАЛИНИ ТКАЧЕНКО

Перекладено за виданням:

Ян Лари. Необыновенные приключения Карина и Вали.

Л. «Детская литература». 1972.

4803010101-194 . Видавництво «Веселка», 1985.

Л. 53-10-17.85- © переклад українською мовою, ілюстрації.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Неприємна розмова з бабусею. Мама турбується. Джек іде по гарячих слідах. Дивна знахідка в кабінеті професора Єнотова. Таємниче зникнення Івана Гермогеновича.

У той час, коли мама застеляла білою скатеркою стіл, а бабуся різала хліб на обід, і сталися ці дуже дивні, дивовижні, неймовірні події. Саме в цей час Карик і Валя уже летіли високо над містом у невідомий світ, де чекали на них незвичайні пригоди.

- От і обід, - буркотливо мовила бабуся, - а діти десь собак ганяють. І де вони - не збагну!.. Ніколи не приходять вчасно... Раніш, коли я була маленькою...

- Ой, - сказала мама, - вони навіть і не снідали. Голодні, мабуть, як вовки.

Вона підійшла до відчиненого вікна, схилилась на підвіконня.

- Кари-и-и-ику! Ва-а-а-а-алю-ю! - гукнула мама. - Йдіть обідати!

- Авжеж, - забурчала бабуся, - так вони одразу й прибіжать. Їм, либонь, не до обіду тепер. Ти кличеш їх обідати, а вони, може, в затяжні стрибки граються. їм, може, не обід потрібен, а «швидка допомога».

- Які ще там затяжні стрибки? Та й навіщо їм «швидка допомога»?

- Та мало що може трапитися з неслухняними дітьми, - сказала бабуся.

Вона взяла клубок вовняних ниток, дістала з кишені фартуха спиці для плетіння і довгу, недоплетену вовняну панчоху. Спиці заснували в її руках, витягуючи з клубка грубу вовняну нитку.

- Ти Валерика знаєш? - запитала бабуся.

- Якого Валерика?

- Та один він у нас у дворі бешкетник. Синок управгоспа, Он що придумав... Дістав десь велику парасольку, зробив з неї парашут і стрибнув з балкона п'ятого поверху, як повітряний десантник.

- Ну й Що?

- Та нічого особливого. Зачепився штаньми за трубу й повис униз головою. Висить і волає. Викликали, звичайно, «швидку допомогу». Подивився лікар і побіг викликати пожежну команду. З півгодини, мабуть, висів... Ну, зняли, звісно. А він уже весь посинів. Ледве дихає. Лікар йому і масаж зробив, і укол, а треба його ремінцем полікувати, щоб не пустував більше. От які вони бешкетники тепер... Коли я була маленькою...

- Ах, - сказала мама, - Карик і Валя не стрибатимуть з парасолькою. Та у нас і парасольки нема.

- Ну, знаєш, діти можуть придумати що-небудь і гірше за парасольку. Он у сусідньому дворі, один бешкетник винайшов підводний човен. Збив його з бочки і спустився в яму з водою. Добре ще, Що занурення це двірник побачив. Ледве відкачали бешкетника. А зовсім недавно троє бешкетників космічну ракету запустили. Одному зуби вибило, а двом іншим...

- Ні, ні, - замахала мама руками. - Не треба! слухати не хочу... Та що ви справді лякаєте мене.

І вона знову підійшла до вікна й знову гукнула:

- Карику! Валю! Ідіть обідати!

- Коли я була маленькою... - почала бабуся.

Мама нетерпляче відмахнулася.

- Та ви вже кілька разів розповідали про це. Вони не сказали вам, куди збираються піти?

Бабуся сердито пожувала губами.

Коли я була маленькою, - мовила вона, - я завжди казала, куди йду. А тепер такі діти ростуть, що хочуть, те й роблять. Хочуть - на Північний полюс їдуть, а то й на Південний... Або, наприклад, передавали якось по радіо...

- Що, що передавали? - квапливо спитала мама.

- Та нічого! Утопився якийсь хлопець! То й передавали.

Мама здригнулася.

- Ну, - сказала вона, - не... це нісенітниця! Карик і Валя не підуть купатися!

- Не знаю, не знаю, - бабуся похитала головою, - купаються вони чи не купаються, не скажу, а тільки давно час обідати, а їх усе нема та й нема. Де вони?

Мама провела долонею по обличчі. Не кажучи й слова, вона швидко вийшла з їдальні.

- Коли я була маленькою... - зітхнула бабуся.

Але що робила бабуся, коли була маленькою, мама так і не дізналася: вона вже стояла посеред двору і, мружачись від сонця, оглядалася на всі боки.

Посеред двору, на жовтій піщаній гірці, лежала зелена лопатка Валі, поряд валялася вицвіла тюбетейка Карика. І тут же, простягнувши всі чотири лапи, грівся на сонечку рудий гладкий кіт Анюта. Він ліниво мружився і так простягав лапи, наче хотів подарувати їх мамі.

- Де ж Вони, Анюто?

Кіт солодко позіхнув, глянув на маму одним оком і ліниво перевернувся на спину.

- Ну, куди ж, куди вони поділися? - бубоніла мама.

Вона пройшла по двору, заглянула в пральню і навіть зазирнула у темні вікна підвалу, де лежали дрова.

Дітей ніде не було.

- Ка-ари-ику! - ще раз гукнула мама.

Ніхто не Озвався.

- Ва-а-алю- загукала мама.

«Ав-ав-гав-гав-гау-у!» - завило десь зовсім поряд.

У бічному під'їзді дуже гупнули двері. З них, тягнучи за собою брязкітливий ланцюг, вискочила велика гостроморда вівчарка.

Гладкий кіт Анюта одним стрибком злетів на стос дров.

«Тссс!- зашипів він, піднімаючи лапу. - Прош-ш-шу не ш-ш-шу-уміти!»

Собака гавкнув сердито на Анюту, з розгону вихопився на гірку й почав качатися по піску, здіймаючи густі стовпи куряви, потім схопився, обтрусивсь і з голосним гавкотом кинувся на маму.

Мама відскочила вбік.

- Назад! Не можна! Пішов геть!- замахала вона руками.

- Джек! Тубо! До ноги! - пролунав із під'їзду гучний голос.

У двір вийшов, перевалюючись, товстий чоловік у сандаліях на босу ногу, з цигаркою, що диміла, в руці. Це був мешканець з четвертого поверху - фотограф Шмідт.

- Ти що ж це, Джек? Га? - спитав товстун суворо й посварився пухлим пальцем.

Джек винувато крутнув хвостом.

- От дурень! - засміявся фотограф.

Удавано позіхаючи, Джек підійшов до господаря, присів і, брязкаючи ланцюгом, старанно почухав задньою лапою шию.

- Гарна погода сьогодні, - привітно усміхнувся товстун, звертаючись до мами. - Ви не збираєтесь на дачу? Саме час тепер - грибочки збирати, рибу ловити.

Мама глянула на товстуна, на собаку і невдоволено сказала:

- Знову ви його, пане Шмідт, без намордника випустили. Адже він у вас справжній вовк. Так і дивиться, як би когось дряпонути.

- Це ви про Джека? - здивувався товстун. - Та що ви! Мій Джек і дитини не зачепить. Він смирний, як голуб. Хочете погладити його?

Мама махнула рукою.

- Авжеж, тільки й клопоту в мене, що собак гладити. Дома обід холоне, в кімнатах не прибрано, а тут іще дітей догукатись ніяк не можу... І куди пропали - не розумію. Ка-а-арику! Ва-а-алю! - знову затукала вона..

- А ви приголубте Джека, попросіть його гарненько. Скажіть йому: «Ану, Джек, знайди мерщій Карика і Валю». Він їх умить знайде.

Шмідт нахилився до собаки, поплескав його по шиї.

- Знайдеш, Джек?

Джек тихенько вискнув і, несподівано підскочивши, лизнув фотографа в губи. Товстун сахнувся, гидливо сплюнув і витер губи рукавом.

Мама засміялася.

- Даремно смієтесь, - сказав Шмідт. Здається, він дуже образився. - Мій Джек чудовий шукач. Дайте йому понюхати яку-небудь річ Карика чи Валі - і він знайде їх, хоч би де вони були. Це ж премійований шукач. Він іде по сліду людини, як паровоз по колії. Дайте йому що-небудь: іграшку дитячу, сорочку, тюбетейку- і ви самі побачите, який він чудовий слідопит.

Мама. нерішуче знизала плечима, але, подумавши, нахилилась, підняла з землі Валину зелену лопатку і Карикову тюбетейку.

- Ну що ж, - сказала вона, - нехай понюхає. Це - речі моїх дітей.

- Чудово - потер руки Шмідт. - Чудово! Дуже добре!

Він сунув під ніс Джекові совок і тюбетейку.

- Ану, Джек, - скомандував Шмідт, - покажи, як ти умієш працювати. Шукай, Джек! Шукай, собачко!

Джек вискнув, пригнув голову до самої землі і, витягнувши хвоста, побіг по двору широкими колами.

За ним бадьоро біг фотограф.

Добігши до стосу дров, Джек зупинився і раптом, піди стрибнувши, став на задні лапи, а передні поклав на стос дров. Ніс Джека опинився перед мордою кота Анюти.

«Р-р-ро-оз-зі-ір-р-р-ву!» - загарчав Джек.

Кіт скочив, вигнувся в дугу і, блиснувши зеленими очима, зашипів, як змія: «Мене? Ж-ж-ар-ту-уєш-ш-ш!»

Джек спробував схопити його за хвоста. Кіт ощирився і дав Джеку такого ляща, що бідний пес завищав від болю і від образи, але одразу ж опам'ятався і з гавкотом знову кинувся на Анюту. Кіт зашипів іще голосніше, підняв лапу й закричав своєю котячою мовою: «Піш-ш-ш-шов геть! Задуш-ш-шу!»

- Ну-ну, досить, Джек, - суворо мовив фотограф. - Не відволікатись. - І він так сильно натягнув поводок, що собака присів на задні лапи.

- А тепер шукай!

Сердито гавкнувши на кота, Джек побіг далі. Він оббіг увесь двір, зупинився біля водостічної труби і, шумно втягуючи ніздрями повітря, подивився на господаря.

- Зрозуміло! Усе зрозуміло, Джек, - кивнув головою фотограф. - Ти хочеш сказати, що вони сиділи тут і, мабуть, гралися з Анютою? Чудово! Але куди ж вони пішли звідси? Ну? Шукай, шукай, собачко!

Джек замахав хвостом, завертівся дзиґою, погріб лапами землю під трубою, потім, голосно гавкаючи, побіг до парадного під'їзду.

- Ага, ага, ви бачите? - гукнув Шмідт. - Він уже напав на слід.

Човгаючи сандаліями, фотограф підстрибом побіг за собакою.

- Якщо знайдете дітей, пошліть їх додому! - гукнула мама і рушила через двір до воріт.

«Мабуть, вони в сусідньому дворі», - подумала вона і, уже не зважаючи на Джека та його господаря, вийшла за ворота будинку.

Щосили натягаючи ланцюжок, Джек тягнув товстуна сходами вгору.

- Тихше, тихше - пихтів товстун, ледве встигаючи за собакою.

На площадці п'ятого поверху Джек на мить зупинився, глянув на господаря, потім, гавкаючи, кинувся до дверей, оббитих клейонкою і повстю. На дверях висіла біла емальована табличка з написом:

ПРОФЕСОР ІВАН ГЕРМОГЕНОВИЧ ЄНОТОВ

Нижче була приклеєна записка:

Дзвоник не працює. Прошу стукати.

Джек з вищанням підстрибував, дряпав пазурами клейончасту оббивку дверей.

- Тубо, Джек! Тут просять стукати, а не вищати.

Фотограф Шмідт пригладив долонею зачіску, старанно витер хустинкою спітніле обличчя, потім зігнутим пальцем обережно постукав у двері.

За дверима почулося човгання ніг.

Клацнув замок.

Двері прочинились. У щілині показалось обличчя з кудлатими сивими бровами і жовто-білою бородою.

- Ви до Мене?

- Вибачте, професоре, - ніяково сказав фотограф, - я тільки хотів вас спитати...

Але не встиг товстун договорити, як Джек вирвав із його рук ланцюжок і, мало не збивши професора з ніг, кинувся у квартиру.

- Назад! Джек! Тубо! - закричав Шмідт.

А Джек уже брязкотів ланцюгом десь у кінці коридору.

- Вибачте, професоре, Джек ще молодий... Дозвольте зайти. Я одразу ж поведу його назад.

- Так, так... Звичайно, - розгублено мовив професор, пропускаючи в квартиру Шмідта, - зайдіть, будь ласка! Сподіваюсь, ваш пес не кусається?

- Дуже рідко - заспокоїв професора Шмідт.

Фотограф переступив поріг. Зачинивши за собою двері, він неголосно сказав:

- Тисячу вибачень! Я на одну хвилинку... У вас, пане професоре, мають бути діти... Карик і Валя! Із другого поверху...

- Дозвольте, дозвольте... Карик і Валя? Ну так! Звичайно. Добре знаю. Дуже гарні діти. Ввічливі, допитливі...

- Вони у вас?

- Ні! Сьогодні їх не було в мене.

- Дивно! - пробурмотів товстун. - Джек так упевнено йшов по сліду...

- А може, це вчорашній слід? - чемно спитав професор.

Але Шмідт не встиг відповісти. У дальній кімнаті дзвінко загавкав Джек і одразу ж щось загриміло, забряжчало, задзвеніло, наче на підлогу впала шафа або стіл з посудом. Професор здригнувся.

- Та пес же переб'є все! - закричав він плаксивим голосом і, схопивши Шмідта за рукав, потягнув за собою темним коридором.

- Сюди! Сюди! - бурмотів він, штовхаючи двері.

Як тільки професор і фотограф переступили поріг кімнати, джек кинувся господареві на груди, вискнув і з гавкотом мотнувся назад.

Він бігав по кімнаті, волочачи за собою ланцюжок, обнюхував книжкові шафи, стрибав на шкіряні крісла, вертівся під столом, безладно кидався навсібіч.

На столі дзвеніли, підстрибуючи, колби і реторти, хитались високі прозорі склянки, тремтіли тонкі скляні трубочки.

Від сильного поштовху хитнувся, блиснувши на сонці, мікроскоп.

Професор ледве встиг підхопити його. Але, рятуючи мікроскоп, зачепив рукавом сяючі нікелем шальки якихось складних терезів. Шальки упали, підстрибнули і з дзенькотом покотилися по жовтій паркетній підлозі.

- Що ж ти, Джек, - похмуро мовив фотограф, - осоромився? Гавкаєш, а марно. Ну? Де ж діти?..

Джек нахилив голову набік. Нашорошивши вуха, він уважно дивився на господаря, намагаючись зрозуміти, за що ж його лають.

- Соромно, Джек, - несхвально похитав головою фотограф, - а ще шукач! З дипломом! За котами тобі ганятись, а не по сліду йти! Ну, ходімо додому! Вибачте великодушно, пане професоре, що потурбував!

Фотограф незграбно вклонився і ступив було до дверей. Але тут Джек ніби сказився. Він схопив свого господаря зубами за штани і, впираючись лапами у слизьку паркетну підлогу, потягнув до столу.

- Та що з тобою? - здивувався товстун.

Скавулячи, Джек знову почав бігати круг столу, а потім стрибнув на диванчик, що стояв перед відчиненим вікном.

Спершись лапами на підвіконня, загавкав.

Шмідт розсердився.

- Тубо! До ноги! - закричав він, хапаючи пса за нашийник, але Джек уперто мотнув головою і знову кинувся до дивана.

- Нічого не розумію! - розвів руками фотограф.

- Мабуть, миша за диваном! - спробував здогадатися професор. - А може, скоринка хліба упала чи кістка? Адже я часто і обідаю тут. - Він наблизився до дивана, відсунув його від стіни.

Щось зашурхотіло і м'яко впало на підлогу.

- Скоринка! - сказав професор.

Джек рвонувся вперед. Він протиснувся між стіною і відсунутим диваном, заметляв хвостом і, здається, схопив щось зубами.

- Ану, що там у тебе? Покажи! - крикнув фотограф.

Джек подався назад, мотнув головою, круто повернувся до господаря і поклав до його ніг дитячу стоптану сандалію.

Фотограф збентежено повертів знахідку в руках.

- Здається, дитяче взуття, так би мовити...

- Гм... Дивно, - мовив професор, розглядаючи сандалію, - дуже дивно!

Поки вони вертіли в руках знахідку, Джек витяг з-за дивана ще три сандалії: одну таку ж і дві менші.

Нічого не розуміючи, професор і товстун дивилися то один на одного, то на сандалії. Шмідт постукав зігнутим пальцем по твердій підошві одної сандалії і навіщось сказав:

- Міцні! Гарні сандалії!

А Джек тим часом діставав з-за дивана сині трусики, потім ще трусики і, притиснувши лапу до підлоги, неголосно гавкнув.

- А це що таке? - зовсім уже розгубився професор.

Він нахилився і простяг до трусиків руку, але Джек, поскаливши зуби, так загарчав, що професор швидко відсмикнув її.

- Який у нього, однак, неприємний характер! - зніяковіло мовив професор.

- Справді, він у мене не дуже ввічливий! - погодився фотограф.

Він узяв трусики, струсив їх і, акуратно склавши, передав професорові.

- Прошу!

Професор глянув скоса на Джека.

- Ні, ні, не треба, - сказав він, я і так усе бачу... Ага... Ну так... Ось і мітки!.. «В» і «К» - Валя і Карик! - І доторкнувся пальцем до білих літер, вишитих на поясах трусиків.

Товстун витер долонею спітніле обличчя.

- Ванна в квартирі є? - діловито запитав він.

- Нема, - сказав професор, - ванни нема! Але якщо вам треба помити руки, то...

- Та ні, - засопів товстун, - помитись я й дома можу. Я думав, що вони роздяглись і купаються у ванній. Зрозуміло?

- Так, звичайно, - похитав головою професор. - А втім,не зовсім зрозуміло.

- Бачите, - поважно сказав фотограф, - якщо діти скинули трусики, - отже вони вирішили скупатися. Що ще вони можуть робити без трусів і без сандалій? Нічого не розумію! - розвів руками Шмідт.

Він широко розставив ноги, заклав руки за спину і, опустивши голову, довго дивився на жовті квадратики паркету, потім випростався і сказав упевнено:

- Дарма! Ми їх знайдемо! Вони тут, професоре! Вони просто ховаються! Будьте певні! Мій Джек ніколи не помиляється.

Професор і фотограф обійшли всі кімнати, заглянули на кухню і навіть оглянули комірку.

Джек сумовито брів за ними.

У їдальні товстун відчинив дверцята буфета, сунув голову під стіл, а в спальні помацав руками під ліжком. Але дітей у квартирі не було.

- Куди ж вони сховалися? - бурмотів фотограф.

- А по-моєму, - сказав професор, - вони не приходили сьогодні.

- Ви думаєте? - замислено перепитав Шмідт. - Думаєте, що їх не було? А ти як гадаєш, Джек? Тут вони чи ні?

Джек гавкнув.

- Тут?

Джек гавкнув іще раз.

- Ну, тоді шукай! Шукай, песику!

Джек одразу повеселішав. Він кинувся назад і знову привів професора і Шмідта до кабінету. Тут він, як і перше, стрибнув на підвіконня і почав голосно гавкати й скавчати, ніби запевняючи свого господаря, що діти вийшли з квартири у вікно.

Шмідт розсердився:

- Та що з тобою сьогодні, Джек? Чи не гадаєш ти, що діти стрибнули у двір з п'ятого поверху? Чи, може, хочеш сказати, що вони полетіли, як мухи чи бабки?

Професор швидко обернувся до фотографа, схопив його за руку.

- Що таке? Які мухи? Ні, ви розумієте, що ви говорите?

Фотограф розвів руками і зніяковіло усміхнувся.

- Та ось мій Джек так думає!

Професор схопився руками за голову.

- Який жах! - прошепотів він, бліднучи.

Фотограф глянув на професора і пробурмотів злякано:



- Що з вами? Вам. погано? Випийте води!

Він ступив був до столу, на якому стояли графин з водою і склянка, але професор раптом закричав так, наче наступив босими ногами на розпечене залізо.

- Стій! Стій! Ані руш!

Зляканий фотограф застиг з піднятою ногою, не сміючи поворухнутись, і навіть перестав дихати.

Професор стрімко простягнув руку до столу, схопив склянку з безбарвного рідиною, квапливо підніс її до очей і подивився на світло. Потім швидко вихопив із кишені велику лупу з чорною кістяною ручкою.

- Не рухайтесь! - крикнув він Шмідту. - Будь ласка, не рухайтесь! І собаку тримайте міцніше! А краще візьміть його на руки! Прошу вас!

Переляканий товстун збентежено подивився на професора і, не питаючи його більше ні про що, схопив пса на руки, міцно притиснувши його до живота.

«Здається, старий з глузду з'їхав!» - подумав він.

- Так і стійте! - крикнув професор.

Тримаючи перед очима лупу і зігнувшись у три погибелі, Він заходився уважно розглядати квадратики підлоги один за одним.

- І довго мені доведеться стояти, професоре? - несміливо спитав фотограф, з тривогою спостерігаючи дивні рухи професора.

- Ставте ногу сюди! - звелів професор, вказуючи пальцем на ближчі квадратики паркету.

Шмідт незграбно поставив ногу і так міцно притис до себе Джека, що той забився на руках і тихенько завищав.

- Мовчи! - прошепотів Шмідт, злякано стежачи за професором.

- Тепер - другу ногу! Ставте її сюди!

Товстун слухняно корився.

Так, крок за кроком, професор довів онімілого від подиву фотографа до дверей.

- А тепер, - сказав професор, широко розчинивши двері, - а тепер ідіть, будь ласка!

Двері зачинились перед носом Шмідта.

Із дзенькотом клацнув французький замок. Товстун випустив із рук Джека і, накиваючи п'ятами, кинувся вниз сходами, важко дихаючи і весь час оглядаючись.

Джек з голосним гавкотом біг за ним.

Так вони добігли до відділення міліції.

А надвечір у двір в'їхала машина з червоними смугами по бортах. Кілька міліціонерів вискочили з машини, викликали двірника, потім піднялися на п'ятий поверх, де жив професор Єнотов.

Але професора вдома не було.

На дверях. його квартири висіла пришпилена блискучими кнопками записка:

Не шукайте мене. Це марно. Професор І. Г. Єнотов.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Дивна рідина. Загадкова поведінка трусиків і сандалій. Незвичайне перетворення у звичайнісінькій кімнаті. Пригода на підвіконні. Карик і Валя вирушають у дивовижну подорож.

А було так.

Увечері того дня, коли діти зникли, Карик сидів у кабінеті професора Єнотова.

В такий час він любив розмовляти з Іваном Гермогеновичем.

У кабінеті сутінки; із темних закутків піднімаються до стелі довгі, чорні тіні; здається, там причаївся хтось і дивиться на світлу пляму над великим столом.

Голубі вогники, спиртівок тягнуться, здригаючись і розхитуючись, до закіптілих денець скляних колб. У колбах щось булькає і клекоче.

Крізь фільтри повільно просочуються і дзвінко падають у бутель прозорі краплини.

Карик заліз з ногами у велике шкіряне крісло.

Притиснувшись підборіддям до столу, він уважно стежив за спритними рухами професора, намагаючись не дихати, не ворушитись.

Коли професор працює, він насвистує різні пісеньки, а іноді розповідає Карикові кумедні пригоди з свого дитинства, про далекі країни, де довелось йому побувати, про дивовижних звірів, яких він бачив у Америці, Африці й Австралії.

Ось і зараз, закатавши рукави халата, насвистуючи, Іван Гермогенович працював, схилившись над столом, переливаючи сині, червоні, чорні рідини з одної скляночки в іншу, помішуючи їх скляною паличкою і час від часу бовтаючи. Карик стежив за кожним рухом професора, наче перед ним був фокусник чи чародій.

Іван Гермогенович схопив велику скляну колбу з густою масною рідиною, розлив її по вузьких довгих склянках, понюхав і раптом засміявся:

- А все ж таки, здається, виходить! Спробуємо перевірити розчин, укинемо в нього оці білі кришталики.

Він підчепив роговою ложечкою із чорної банки білі крупинки і почав кидати їх по одній у приготовані скляночки. І раптом рідина закипіла, в ній з'явилися білі пластівці, які почали повільно опускатись на дно, і одразу ж вона перетворилася в темно-фіолетову, а білі пластівці стали золотистими.

- Перемога! - вигукнув Іван Гермогенович. - Ура! Це велика перемога! Наша праця увінчалась успіхом! Тепер нам лишається тільки пригостити піддослідного кролика нашою чаклунською рідиною, і тоді...

- І що тоді буде? - спитав Карик.

- О, тоді ти побачиш таке, чого ніхто ще в світі не бачив.

Він клацнув пальцями й голосно заспівав:

- О рідина - чудо й краса! Творити будем чудеса!

Карик мимоволі поморщився: співав професор хоч і дуже голосно, але в нього не було слуху, і тому всі пісні він виконував на один мотив, схожий на завивання вітру в комині.

- А якщо кролик не співатиме? - спитав Карик.

- Як це не співатиме? Примусимо випити... Але це вже завтра... А зараз... - Іван Гермогенович глянув на годинника і заметушився: - Ай-яй-яй, Карику! Як ми засиділися!.. Одинадцята година... Так... Одинадцять годин і дві хвилини.

Карик зрозумів, що йому час іти додому. Зітхнувши, він не хотячи зліз із крісла й спитав:

- А завтра ви не почнете без мене?

- Ні в якому разі, - крутнув головою професор. - Адже я обіцяв тобі.

- А Валю можна привести?

- Валю? - професор подумав. - Ну що ж... Приходь із Валею.

- А що як нічого не вийде?

- Все вийде, - впевнено мовив професор, гасячи спиртівки.

- А кролик перетвориться на блоху?

- Ну ні, - засміявся професор, - кролик так і лишиться кроликом.

- А люди можуть зменшуватись?

- А чому ж ні?

- Ну як же, - нерішуче сказав Карик, - людина все таки цар природи і... раптом...

- І раптом?..

- І раптом... Вона буде менша за муху... Це ж...

- Що?

- Це ж непристойно!

- Чому?

- Не знаю! Бабуся каже, - непристойно. Ми з Валею читали недавно книжку про Гулівера і ліліпутів, а бабуся взяла та й порвала її. Вона каже, непристойно зображувати людей крихітними. Бабуся розгнівалася навіть. Вона сказала: людина більша за всіх тварин, а тому всі й підкоряються їй.

- А чому ж пристойно людині бути меншою за слона?

- Так то ж слон!

- Нісенітниці, мій хлопчику, - людина велика не зростом, а своїм розумом. І розумна людина ніколи не подумає навіть, пристойно чи непристойно випити зменшувальну рідину і вирушити в дивний світ комах, щоб відкрити багато чого такого, що дуже потрібно й корисно людині. Та й, крім того... А втім, пора, мій друже, й по домівках.

- А скажіть, Іване Гермогеновичу...

- Ні, ні. Більше я нічого не скажу. Досить. Відкладемо розмову на завтра! Іди, друже, додому. І я стомився, та й тобі час уже спати.

Всю ніч Карик перевертався з боку на бік. Уві сні він бачив рожевого слона, ще й такого крихітного, що його можна було посадити в наперсток. Слон їв компот, бігав по столу навколо тарілок і так пустував, що розсипав усю сіль, а сам мало не втопився в гірчиці. Карик дістав його з гірчичниці й почав обмивати в блюдечку, але слон виривався й штовхав Карика хоботом у плече. Потім він стрибнув йому на голову й сказав голосом якоїсь знайомої дівчинки:

- Карику, що тобі? Чого ти кричиш?

Карик розплющив очі. Біля ліжка стояла, загорнувшись у ковдру, Валя.

- Ага! Ти вже прокинулась, - сказав Карик. - Дуже добре. Одягайся швидше.

- Навіщо?

- Треба йти. Ходімо до Івана Гермогеновича. Ой, що там сьогодні буде... Такі дива! Такі дива!

- А що?

- Вдягайся швидше!

- Я надіну трусики і сандалії, - сказала Валя, квапливо застеляючи ліжко.

- Вдягай що хочеш, тільки якнайшвидше!

Шукаючи сандалії, Карик пошепки розповідав:

- Ти розумієш, як він здорово придумав!..

- Придумав?

- Ага! Іван Гермогенович придумав... Таку рідину придумав... Розумієш?

- Смачну? Так? - спитала Валя, застібаючи ремінчики сандалів.

- Дуже смачну... Хоч невідомо ще... Для кроликів рідина!.. Сьогодні він дасть їм попити цієї рідини, а як вони вип'ють, - тоді... Уй-юй-юй!

- Ой, як цікаво! - сплеснула руками Валя.

- І знаєш, що з ними буде? З кроликами?

Валині очі широко розкрилися.

- Ну й що ж з ними буде? - спитала вона чомусь пошепки.

- З ними?- Карик подумав трохи і сказав чесно: - Поки ще невідомо, буде щось з ними чи не буде, але... Ми зараз побачимо... Це ж поки лише дослід. Ходімо швидше!

Карик, а за ним Валя, зачинили за собою двері й тихенько прошмигнули через мамину кімнату.

Мама гукнула щось услід, але Карик схопив Валю за руку і, посварившись їй пальцем, швидко потяг за собою.

- Мовчи, - зашепотів Карик, а то почнеться зараз: зуби чисть, умивайся, вдягайся, снідай, ногами за столом не гойдай... і неодмінно запізнимось!

Перебігши двір, вони шмигнули на парадні сходи, вихопились, не зупиняючись, на п'ятий поверх. Карик перший схопився за ручку від дверей, на яких висіла записка зі словами:

Дзвоник не працює. Прошу стукати.

Карик постукав, але ніхто не озвався. Тоді він потяг на себе ручку. від дверей, і вони раптом відчинилися.

Діти зайшли в напівтемну прихожу. Тут було прохолодно. В кутку поблискувало велике дзеркало. Згори з великої шафи дивились на дітей бронзові та мармурові голови. На вішалці висіли професорова шуба, пальто і темний плащ, схожий на шахову дошку.

У квартирі панувала тиша. Десь дуже далеко, мабуть, на кухні, капала з крана вода. У їдальні ритмічно цокав годинник.

- Мабуть, Іван Гермогенович у своєму кабінеті! - сказав Карик- Ходімо швидше!

Але і в кабінеті професора не було.

Діти вирішили почекати його.

Вікна професорового кабінету були відчинені навстіж. Яскраве літнє сонце щедро осявало великий білий стіл. Він геть був заставлений пузатими банками, колбами і ретортами. Між банками стояли в склянках жмутки дуже довгих скляних трубок. Сліпуче блищали на, сонці нікельовані чашечки, матово світилися фарфорові ступки, весело сяяв міддю мікроскоп. Моторні сонячні зайчики стрімко бігали по стелі, ковзали по стінах, стрибали в колбах і ретортах.

Громіздкі й поважні стояли уздовж стін скляні шафи з товстими й тонкими; книжками.

Назви книжок прочитати ще можна було, але щоб зрозуміти прочитане, потрібно, мабуть, дуже й дуже довго вчитися. Золотими літерами на корінцях книжок значилися такі назви: «Екологія тварин», «Гідробіологія», «Хірономіди», «Аскариди».

Ці книжки, певно, краще було не чіпати.

Діти мовчки обійшли кабінет, покрутили трохи гвинтики мікроскопа, посиділи по черзі в шкіряному кріслі, на спинці якого лежав, розкинувши порожні рукави, білий халат професора, а потім почали, розглядати банки, колби, реторти.

- А в якій банці смачна рідина? - спитала Валя. - Ти сказав, що Іван Гермогенович придумав смачну рідину.

- Ой, Валько, - суворо сказав Карик, - ти краще відійди від столу і нічого не чіпай!

- Я не чіпаю - зітхнула Валя і присунулась зовсім близько до високої вузької склянки, наповненої доверху золотавою рідиною. Із дна склянки піднімались маленькі світлі пухирці й беззвучно тріскались на поверхні. Рідина, схожа на газовану воду, мабуть, була така ж прохолодна. Валя обережно взяла високу склянку. Вона була холодна як лід. Дівчинка піднесла склянку до обличчя і понюхала. Вода пахла персиками і ще чимсь незнайомим, але дуже, дуже смачним.

- Ой, як гарно пахне! - вигукнула Валя.

- Постав на місце! - сердито сказав Карик. - Нічого не чіпай. Може, це отрута. Відійди од столу. Чуєш?

Валя поставила склянку на місце, але від столу не відійшла, рідина так приємно пахла, що хотілося понюхати ще раз..

- Валько, відійди! - сказав Карик - А то я мамі скажу. Чесне слово!

Валя обійшла круг столу, посиділа в кріслі, але незабаром вернулася назад і ненароком опинилася знову перед склянкою.

- А знаєш, Карику, це ж газована вода! - сказала вона, і раптом їй так захотілося пити, наче цілий день вона їла копчені оселедці.

- Не чіпай! - крикнув Карик.

- А якщо мені хочеться пити? - спитала Валя.

- Іди додому і пий чай.

Валя нічого не відповіла. Вона підійшла до вікна, глянула вниз, а коли Карик одвернувся, швидко підскочила до столу і, схопивши склянку, відхлебнула трошки.

- От смакота! - прошепотіла Валя.

- Валько, ти збожеволіла! - закричав Карик.

- Ой, Карику, як смачно! Покуштуй! - І вона простягнула склянку братові. - Холодна і дуже смачна... Ніколи такої не пила.

- А що як це отрута? - мовив Карик, недовірливо поглядаючи на рідину.

- Отрута гірка, - засміялась Валя, - а це дуже смачно.

Карик переступив з ноги на ногу.

- Мабуть, гидота якась! - сказав він, нерішуче простягаючи руку до склянки.

- Зовсім не гидота. Покуштуй. Пахне персиками, а на смак як ситро. Тільки ще смачніша.

Карик оглянувся навсібіч. Коли б у цю мить ввійшов професор, у нього з Кариком, певно, відбулася б дуже неприємна розмова. Але в кабінеті була тільки Валя, тому Карик поспіхом сьорбнув кілька ковтків і поставив склянку на попереднє місце.

- А й справді, смачно! - сказав він. - Тільки більше не пий, а то Іван Гермогенович помітить. Давай краще посидимо на вікні. Мабуть, скоро прийде Іван Гермогенович, і ми почнемо робити досліди.

- Гаразд, - зітхнула Валя і з жалем подивилась на склянку з такою смачною рідиною.

Діти вилізли на диван, що стояв біля столу, а з дивана перебралися на підвіконня.

Звісивши голови вниз, вони лежали, дриґаючи ногами й розглядаючи згори далекий двір.

Внизу блукав кіт Анюта. Він був такий маленький, наче іграшковий.

- У-ух, як високо! - мовила Валя і плюнула вниз. - Ти б стрибнув?

- Стрибнув, - відповів Карик, - з парашутом стрибнув би.

- А без парашута?

- Без парашута? Ні, без парашута з такої висоти не стрибають.

Повз вікна шугали ластівки, хапаючи на льоту комах. Сизі голуби сідали на балкони та підвіконня.

- Бабка! - закричала раптом Валя. - Дивись, дивись!

Просто на дітей летіла, може рятуючись від ластівок, голуба бабка! Побачивши дітей, вона застигла нерухомо в повітрі, потім кинулась убік і з такою силою вдарилася об шибку відчиненого вікна, що упала на підвіконня мертва.

- Моя! - вигукнув Карик.

- Ні, моя - закричала Валя. - Я перша побачила її.

Бабка лежала на підвіконні між Кариком і Валею, безпорадно перебираючи крихітними лапками.

Карик простягнув руку до бабки, і раптом йому здалося, що він губить трусики; він квапливо нахилився, але не встиг їх підхопити, - трусики ковзнули вниз, а вслід за ними упали з ніг і сандалії.

Карик хотів зіскочити з підвіконня на диван, що стояв біля вікна, але диван несподівано швидко побіг униз, наче ліфт з торішнього поверху.

Нічого не розуміючи, він розгублено глянув навсібіч і побачив, що вся кімната якось дивно розтягується і вгору і вниз.

- Що це? - злякано вигукнув Карик.

Стіни, підлога і стеля розсувалися, як міхи величезної гармошки.

Люстра мчала разом зі стелею вгору. Підлога стрімко опускалась униз.

Минуло не більше хвилини, а кімнату вже не можна було впізнати.

Високо над головою погойдувався гігантський скляний стратостат, обвішаний блискучими на сонці, прозорими бурульками.

Це була люстра.

Глибоко внизу простяглося неозоре жовте поле, розкреслене рівними квадратами. На квадратах валялись чотирикутні колоди з обпаленими кінцями. Поряд них лежала довга біла труба, на якій величезними літерами було написано: «Біломорканал». Один кінець її був обпалений і вкритий густою шапкою сірого попелу.

Обіч, наче шкіряні гори, стояли чорні крісла, а білий халат професора вкривав їх, як вічний сніг укриває гірські вершини.

Там, де стояли книжкові шафи, тепер здіймалися хмарочоси із скла і коричневих балок. Крізь скло можна було бачити великі, як п'ятиповерхові будинки, книжки.

- Карику, що це? - спокійно запитала Валя, розглядаючи з цікавістю дивне перетворення кімнати.

Тепер тільки Карик помітив Валю. Вона стояла біля нього без сандалій і без трусиків.

- Дивись, Карику, як смішно! - засміялась вона. - Це досліди почалися? Так?

Але не встиг Карик відповісти, як поряд щось зашелестіло, затріщало. Густі хмари пилу піднялися над підвіконням. Валя вчепилася Карикові в плече. Тієї ж хвилини війнув вітер. Пил злетів угору й повільно розвіявся.

- Ой! - вигукнула Валя.

На тому місці, де щойно лежала крихітна бабка, ворушилось товсте і довге, як колода, колінчате тіло з величезним гаком на кінці.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Вкрите бірюзово-голубими плямами, коричневе тіло судомно стискалось. Суглоби рухалися, то наповзаючи один на одного, то вихиляючись убік. Чотири величезних прозорих крила, вкритих густою павутиною блискучих прожилок, тремтіли в повітрі. Страхітлива голова билась об підвіконня.

- Кари-ику! - прошепотіла Валя. - Хто це?

- У-с-с!

Обережно ступаючи, Карик пішов по підвіконню, яке тепер було схоже на дерев'яну автостраду, але, ступивши кілька кроків, злякано зупинився.

Він стояв на краю безодні.

Йому здалося, що він дивиться вниз з висоти Ісаківського собору.

І тоді Карик зрозумів, що сталося. Він обернувся до Валі, взяв її за руку і, заїкаючись від жаху, сказав:

- Це... Це, мабуть, була вода для кроликів... Розумієш?.. Дослід професора удався... Тільки зменшилися не кролики, а ми з тобою.

Валя нічого не зрозуміла.

- А що це таке? - спитала вона, вказуючи на потвору, що нерухомо лежала на підвіконні.

- Це?.. Бабка!

- Така величезна?

- Зовсім не величезна, - сумно сказав Карик, - вона така, як і була. Зате ми з тобою стали крихітними... Наче блоха...



- От цікаво! - зраділа Валя.

- Дурна! - розсердився Карик - Нічого цікавого нема... Посадять нас тепер у банку і розглядатимуть у мікроскоп.

- А по-моєму, - впевнено сказала Валя, - розглядати не будуть. Іван Гермогенович прийде і зробить нас знову великими.

- Еге-е, великими! Він навіть не помітить нас!

А ми закричимо!

- Не почує!

- Не почує? Чому? Хіба він глухий?

- Ні, він не глухий, але голоси тепер у нас, мабуть, як у комарів.

- Невже? - недовірливо усміхнулась Валя і щосили крикнула: - Еге-ей! Ми ту-у-ут!

Вона глянула на Карика і запитала:

- Ну що? Погано чути?

- Для нас-добре, а для Івана Гермогеновича - погано.

- А що ж тепер буде з нами?

- Нічого особливого. Змахнуть ганчіркою з підвіконня, розтопчуть ногами - от і все...

- Хто змахне?

- Та сам же Іван Гермогенович.

- Змахне ганчіркою?

- Атож! Витиратиме пилюку й змахне! З пилюкою!

- А ми... А ми... А ми... Слухай, Карику, я вже придумала... Знаєш що, сядемо на бабку. Іван Гермогенович побачить дохлу бабку і неодмінно покладе її собі в стіл, а ми тоді заберемось під мікроскоп, і він побачить нас... Ну, звісно, побачить! І зробить знову великими... Вилазь швидше на бабку.

Валя схопила Карика за руку.

- Сідай!

Допомагаючи один одному, діти спритно видерлися на бабку, але як тільки вони усілись, бабка заворушилася, затріщала громохкими крильми, важко заворушилась і запихкала, як машина.

Діти відчули, як під ними почало вигинатися сильне м'язисте тіло.

- Ой, вона жива. Злазь швидше! - верескнула Валя.

- Нічого, нічого. Тримайся міцніше.

Діти міцно обхопили руками й ногами тулуб бабки, але вона вигиналася усім тілом, намагаючись звільнитися від неприємної ноші. Карик і Валя хитались, підстрибуючи, наче на пружинах.

- Скине! Ой, скине! - верещала Валя.

- Підожди! - крикнув Карик. - Я їй... Ось, стривай!

Він доліз до голови бабки, перехилився і щосили ударив її кілька разів кулаком по очах.

Бабка здригнулась, вигнулася і завмерла.

- Здається, знову здохла, - сказала Валя.

- Побачимо.

Карик зліз із бабки, обійшов її навколо, потім схопив двома руками прозоре смоляне крило і спробував трохи підняти її. Бабка не ворушилась.

- Здохла, - упевнено сказав Карик, вилазячи на бабку.

Якийсь час діти сиділи мовчки, час від часу поглядаючи на двері, та невдовзі їм стало нудно, і вони почали розглядати бабку. Карик виліз на крило і спробував відірвати його від тулуба. Але крило трималося дуже міцно. Тоді Карик стрибнув на голову бабки і постукав п'ятами по її очах.

- У-ух, очиська які! Бачиш?

- Ага.

Несміливо простягнувши руку, Валя сторожко доторкнулася до холодних, наче вилитих із кришталю, очей.

- Страшні!

У бабки й справді були дивовижні очі - величезні, випуклі, наче скляні ліхтарі. Вкриті тисячами рівних граней, вони світилися зсередини голубувато-зеленими вогнями. І ці дивні очі дивились одразу і на Карика, і на Валю, і на двір, і на небо, і на стелю кімнати, і на підлогу. Здавалось, у кожному оці світилися тисячі окремих зеленкуватих очей, і всі вони дивилися уважно й пильно. А перед цими величезними очима, на самому краю голови, сиділи ще троє маленьких коричневих очей, і вони теж дуже пильно стежили за дітьми.

- Знаєш, - сказала Валя, - все-таки вона жива. Вона дивиться, Карику, бачиш?

- Ну то й що?

- Треба вбити її ще раз. Раптом вона оживе?.. Ти знаєш, що їдять бабки?

- Здається, траву або сік квітів, - непевно мовив Карик. - Добре не пам'ятаю. А що?

- Боюсь, коли б вона не з'їла нас, якщо оживе. Хто знає, що вона звикла їсти? Давай краще уб'ємо її ще раз.

Валя спустила була ноги на підлогу, намагаючись злізти з бабки, але в цей час у квартирі наче гримнув вибух. Потім пролунало розмірене, важке тупотіння.

- Що це? - завмерла Валя.

- Це... Ур-ра! Це Іван Гермогенович іде! - радісно загукав Карик.

Валя поспішила усістись па попереднє місце.

Двері грюкнули. У вікно вдарила хвиля повітря. До кабінету зайшов чоловік-гора з бородою, схожою на стіг білого бавовнику.

Тоді Карик і Валя закричали щосили:

- Іване Гермогеновичу!

Чоловік-гора широко розкрив очі. Долоня завбільшки з обідній стіл злетіла вгору і зупинилась біля скрученого раковиною вуха, з якого стирчали в боки сиві жмутики волосся, товстого як олівці для малювання. Він оглянувся, прислухавсь, знизав зачудовано плечима.

- Іване Гермогеновичу! Іва-ане Ге-ермо-о-ге-ено-вичу - вигукнули разом Карик і Валя.

Чоловік-гора шумно зітхнув. У кімнаті все загуло. Діти мало не злетіли разом з бабкою вниз, на кам'яний двір.

- До на-ас! Сюди-и!

Чоловік-гора ступив до столу.

- Ур-ра! - закричав Карик. - Він чує!

- Ми тут! Ту-ут! - надривалась Валя.

Чоловік-гора зупинився.

- До на-ас! Сюди! Ми тут! - кричали діти.

Чоловік-гора відійшов до вікна.

Та раптом бабка ворухнулась, затріщала смоляними крилами, - здійняла на підвіконні густу хмару пилу й разом з Кариком і Валею пірнула вниз, у синій повітряний океан.

- Тримайся- закричала Валя, хапаючи Карика за шию.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Зустріч. У повітряному океані. Ненажерливий літак. Мимовільні парашутисти. Пригоди Карика і Валі у великій калюжі. Підводна в'язниця. У лапах восьмиокого чудовиська.

Бабка летіла, потріскуючи прозорими жорсткими крилами.

Вони гриміли, наче листове залізо.

Пружний Вітер мчав назустріч, шарпав волосся, пронизливо свистів у вухах.

Він бив у обличчя, сліпив очі. Дихати було важко. Міцно вчепившись у бабку, обхопивши її руками й ногами, діти сиділи ні живі ні мертві.

- Карику! - крикнула крізь завивання вітру Валя. Як мені триматися? Мене тягне... Униз тягне... Вітром!

- Мовчи! Впадемо! - закричав Карик і мало не задихнувся од вітру.

Вітер віяв з такою силою, що здавалось, він відірве Валю й Карика від бабки й скине їх униз. Діти пригнулися до самої спини бабки, але й це не допомагало.

- Лягай, Валько! - Закричав Карик, простягаючись на повен зріст.

Валя наслідувала його приклад.

- Ну що? - крикнув Карик. - Краще стало?

- Трохи.

І справді, тепер вітер був не такий уже рвучкий. Тепер можна було розплющити очі й навіть розглянутися.

Не підводячи голови, Валя крикнула:

- А так зовсім не страшно!

Крізь завивання вітру Карик почув тільки одно слово: «страшно».

Він трохи повернувся назад і сказав якнайголосніше і якнайспокійніше:

- Нічого, тримайся міцніше!

Бабка летіла плавно, то злітаючи на повітряні гори, то стрімливо скочуючись униз.

- Ой, Карику, - верещала Валя, - вона хоче скинути нас!

Але Карик не чув Валиних слів.

Він уважно стежив за роботою слюдяних бабчиних крил.

Двоє передніх крил стояли в повітрі майже нерухомо. Їхній рух був ледь помітний. Зрідка вони вигиналися то вгору, то вниз, і одразу ж бабка або опускалась нижче, або злітала ще вище.

Цими крилами вона, як видно, правила під час польоту. І вони ж підтримували її в повітрі.

Зате двоє задніх крил мелькали, мов пропелери. Вони гули й вили, швидко загрібаючи повітря, і, відштовхуючись од нього, гнали бабку вперед.

Та ось двоє задніх крил почали трохи підніматися вгору і раптом стали ребром, як вітрило. У спину подув рівний вітер. Бабка безшумно, мов повітряна яхта, попливла в повітрі.

- Ой, як цікаво! - зашепотіла Валя. - От би такий літак побудувати!

Карик глянув скоса на сестру й невдоволено шморгнув носом. Її легковажність починала дратувати Карика.

- Сиди й мовчи! - мовив він, насупивши брови.

Але Валя не могла сидіти мовчки; та і як можна було мовчати.

Повз них, наче зустрічні поїзди, проминали, обдаючи дітей вітром, величезні крилаті істоти. Вони пролітали так швидко, що навіть важко було зрозуміти, хто вони такі. Птахи? Бджоли? Бабки?

Валя час від часу вигукувала:

- Хто це? Хто? Ти бачив, Карику?

Вони мало не зіткнулись у повітрі з якимсь гігантським, завбільшки з танк, жуком. Весь розфарбований золотими й фіолетовими барвами, він так сліпуче виблискував на сонці, що на нього не можна було дивитись.

Жук летів просто на бабку. Зіткнення здавалось неминучим, та несподівано він з такою ж швидкістю, і навіть не розвертаючись, полетів назад.

- Задній хід! - закричала Валя. - Він може летіти заднім ходом. Ти бачив?

Несподівано під крилами щось задзижчало, завило. Звідкись знизу виринула волохата кругла істота. Підібравши під себе волохаті ноги, вона з гудінням летіла назустріч, кидаючись з боку на бік. Зеленаві крила істоти сяяли на сонці, то спалахуючи яскравими зеленими й синіми вогнями, то гаснучи.

- Хто?-спитала Валя.

- Муха! Тільки дуже велика! Як під мікроскопом!

Відстань між мухою і бабкою ставала все менша й менша. Тепер і Валя пізнала муху. Вона була така велика, як на плакатах: «Бережись мух - вони розповсюджують заразу».

Але не встигла Валя подумати про те, яку ж заразу несе муха, як та звернула вбік і полетіла кудись униз.

Бабка повернула свою величезну голову, наче вона у неї на стрижні, праворуч, ліворуч, угору, вниз, блиснула голубувато-зеленими кришталиками очисьок і кинулася услід за мухою.

- Ой! - закричала Валя, хапаючи Карика за ногу.

- Тримайся! - відповів Карик.

Почалися круті повороти, стрімкі спуски й підйоми.

Переслідуючи муху, бабка то каменем падала вниз, то описувала петлі, то ковзала боком і, нарешті, налетівши на муху, простягла до неї величезні, вкриті шипами кліщі.

Муха перевернулась і полетіла на спині, догори ногами. Ноги її загрозливо витягувались, намагаючись відштовхнути геть кліщі бабки.

Але це їй не допомогло.

Бабка догнала її, і одразу волохаті ноги бабки зімкнулися, перетворившись на кошик. Цим кошиком вона підхопила муху, як сачком.

- Ж-жжж! - задзижчала, забилася муха.

На землю, поволі кружляючи, полетіли одне за одним крила, а за хвилину з кошика випала порожня оболонка мухи.

Карик і Валя мовчки переглянулись. Так ось вона. чим харчується, бабка!

- А ти кажеш - соком квітів! - прошепотіла Валя.

Їй стало так страшно, що вона заплющила очі. Вже якщо бабка пожирає мух, які тепер у кілька разів більші за Карика і Валю, то їх вона залюбки проковтне.

Діти злякано притислись одне до одного.

А бабка літала в повітрі, вичерпуючи своїм кошиком-сачком усе нових і нових крилатих літунів, На льоту пожираючи їх і відкидаючи геть порожні оболонки.

Далеко попереду пливли, похитуючись, величезні кольорові крила з рівними смугами по краях, кінці крил були вкриті темними оксамитовими плямами.

- Хто це? - прошепотів Карик.

Крила здригалися - В повітрі, наче красивий літун танцював, то падаючи вниз, то злітаючи вгору. Під крилами уже можна було бачити звивисте тіло, схоже на смугастий дирижабль. Довгі вуса з набалдашниками на кінцях неспокійно здригалися, немов готуючись помірятися силами з хижою бабкою. Крилатий літун був не менший за бабку. І якщо бабка спробує напасти на нього, тоді, певно, почнеться страшна битва в повітрі.

- Ой, коли б тільки вони не побилися. - прошепотіла Валя.

Під час битви двох таких страховиськ навряд чи можна буде утриматися на спині бабки.

Підлетівши ближче, Карик і Валя побачили на крилах величезну луску, вкриту пухнастим кольоровим пилком.

Крила безладно вимахували в повітрі, тріпотіли, як вітрила на вітрі.

Та ось райдужна істота помітила бабку. Вона заметушилась, м'яко затріпотіла крилами, потім, склавши їх, почала стрімко падати вниз.

Однак утекти від бабки їй не вдалося.

Бабка ринулась за нею, ударила з нальоту грудьми, і коли райдужна істота перевернулась у повітрі, вона схопила її, скрутила їй голову і, обірвавши крила, зжерла в одну мить. І знову полетіла, немов літак; могутні крила її залопотіли, і над головою знову протяжно заспівав вітер.

- Кого це вона?

- Метелика! - крикнув крізь шум вітру Карик. - Здається, метелика!

А незабаром бабка догнала й проковтнула ще одну муху, ще одного метелика, - цього разу білого з голубими плямами, потім комара.

- Ну й ненажера! - закричав Карик.

Валя мерзлякувато зіщулилась.

По небу пливли хмари. Час від часу вони затуляли сонце, і тоді землю вкривали холодні сині тіні.

Раптом діти з подивом помітили, як дивно поводиться бабка, коли хмари набігають на сонце.

Тільки-но сонце ховалося, бабка ставала якоюсь млявою і повільно, наче планер, ковзала вниз.

Та варто було сонцю виглянути з-за хмар, бабка оживала. Легкий помах крил - і вона стрімко злітала вгору й знову починала полювати.

- Карику! - вигукнула Валя. - Ти помічаєш, що з нею коїться?

- Так, так! - кивнув головою Карик.

Він помічав іще дещо інше.

Попадаючи в потоки сонячних променів, тіло бабки роздувалося, ставало міцним і гладеньким. Але як тільки набігала холодна тінь від хмар, воно стискалося, зморщувалось, і починало пружинити, наче сидіння старого крісла.

Здавалось, сонце нагрівало всередині бабки повітря і воно розпирало її, але варто було бабці попасти в холодну, тіньову смугу, як її тіло знову стискалося, ставало в'ялим, немов повітряна кулька, яку прокололи голкою. Так воно і було насправді, але цього діти не знали, а тому й не могли зрозуміти дивної поведінки бабки.

Полювання тривало.

Бабка пожирала мух, метеликів і комарів невтомно.

Коли б діти вирішили дати своєму живому літаку якесь ім'я, то краще ніж «Смерть комарам і мухам», мабуть, вони не змогли б придумати.

В гонитві за білим метеликом бабка зробила стрімкий поворот. Валя ковзнула зі спини крилатої ненажери й напевне упала б на землю, якби не встигла вчепитися за ноги Карика. Але й сам Карик теж ледь-ледь тримався на бабці

- Допоможи! - закричала Валя.

- Не... не можу-у! - хрипів Карик.

Валя тягла його вниз, як важка гиря. Марно він ухопився руками за гладенькі, пружні бабчині боки. Руки в нього задерев'яніли. Пальці ковзали. Він відчайдушно уперся в крило бабки підборіддям, охопив рукою її пружне тіло. Але вибратися на неї знову було йому не під силу.

- Ні! Не можу більше! - скрикнув Карик.

Глибоко внизу, наче в бездонній безодні, пливло під ними синє плесо величезного озера. Зелені очерети здіймалися над водою, тіснячись понад берегами. Білі чаші водяних лілій стояли, наче запаяні в спокійну синяву озера.

Бабка зробила стрімкий поворот.

У груди Карикові вдарив потужний потік повітря, руки ковзнули востаннє по гладеньких боках бабки.

Він заплющив очі, і раптом серце його зайшлося, завмерло: під ногами все провалилось, у вухах протяжно засвистів, завив вітер.

Діти полетіли вниз.

- І-і-і! - заверещала Валя.

- А-а-а! - закричав Карик.

Вони летіли, перекидаючись через голову.

Кілька разів небо й земля: помінялися місцями.

Небо.

Земля.

Небо.

Земля.

У-ух!

Здійнявши водограї бризок, діти врізалися в дзеркало ставка й каменем пішли на дно, розсікаючи воду, щільну, як холодець, і прозору, мов скло.

Ударившись ногами об дно., вони, мов корок, вилетіли назад на поверхню і відчайдушно забили по воді руками й ногами. Спантеличені падінням, вони крутилися на одному місці, нічого не розуміючи, нічого не тямлячи.

Першим опам'ятався Карик.

- Треба пливти до берега! - гукнув він, випльовуючи воду.

- А де берег? - спитала Валя, захлинаючись.

Карик мотнув головою в той бік, де в далечині видно було високу зелену стіну лісу.

- Ох, чи допливемо? - запхикала Валя.

- Звичайно, допливемо! - упевнено мовив Карик - Тільки не треба поспішати, а як стомишся, - скажи мені. Будемо відпочивати на спині, Ну, пливи за мною.

І вони попливли до берега, здіймаючи бризки, пирхаючи і віддихуючись.

Несподівано Валя скрикнула:

- Дивись! Хто не? Він прямо на нас біжить!

Якесь дивне створіння ковзало, по воді на високих, напівзігнутих ногах.

- Хто?

- Не знаю! - прошепотів Карик, втягуючи голову в плечі.

- Кусається?

- Не знаю!

Створіння ковзало, як ковзаняр по льоду, наближаючись до дітей з кожною хвилиною.

- А Цей... не такий, як бабка? - спитала пошепки Валя.

- Не знаю... Але ти приготуйся про всяк випадок... Якщо нападе, пірнай якнайглибше.

Широко розставивши довгі ноги, створіння мчало по водяному плесу, спритно перестрибуючи з розбігу через водяні рослини.

Ковзани-поплавки лишали на воді хвилястий, ледь помітний слід.

- Та це ж водомір! - вигукнув Карик - Ну звісно ж. Звичайний водомір. Тільки набагато більший.

Водомір-велетень наближався із неймовірною швидкістю. Буре тіло, вкрите знизу білуватими волосинками, трохи. похитувалось на ходу. Великі кулясті очі пильно дивилися на дітей. На крутих поворотах водомір відкидав назад і в різні боки задні ноги, тягнув їх за собою, ледь повертаючи то праворуч, то ліворуч. Певно, вони правили йому за кермо. Водомір біг просто на дітей.

- Ой! - вигукнула Валя.

Водомір, мотнувши головою, підняв угору довгий, як спис, і гострий, як голка, хобот. Він був вкритий, наче іржею, бурою засохлою кров'ю. Кінець його дрижав, немов розправлена сталева пружина.

- Він убиває цим! - закричала Валя.

Водомір присунувся ще ближче. Трохи піднявши над водою передні ноги, він націлився списом на Валю.

Але тут Карик схопив сестру за руку й потягнув під воду.

Діти пірнули. Там, де щойно пливли Карик і Валя, лишилися тільки кола на воді й дрібні пухирці.

Водомір розгублено повів на всі боки круглими очима. Адже тільки-но здобич була під самим носом і раптом...

- Що це означає?

Водомір іще раз подивився на всі боки і, щільно притиснувши хобот до білого черевця, побіг далі, ковзаючи по водяній плівці.

Пирхаючи і відпльовуючись, діти виринули з води.

- Де він? - запитала, важко дихаючи, Валя.

- У-ух! Не знаю! - тихо відповів Карик. - Здається, пробіг.

- Куди?

- Прямуй до берега, - розсердився Карик. - Пливи, не розмовляй.

Деякий час діти пливли мовчки, боязко роззираючись на всі боки.

І раптом Валині ноги заплутались у міцній і слизькій підводній сітці.

Вона рвонулася, намагаючись звільнитися, забила по воді руками, але всі її зусилля були марними. Підводні сіті обплутували її ноги дедалі міцніше.

- Та чого ти крутишся на одному місці? - закричав Карик. - Ти до берега пливи.

- Я не можу! - запхикала Валя. - Мене тримають сіті. Ніяк не виберусь.

Пирхаючи і випльовуючи воду, Карик поплив до сестри.

- Тримайся! Не бійся! - гукнув він. - Зараз я звільню тебе!

Він пірнув, простягнув руки, намацав сіті, але тільки-но він почав звільняти Валю, як по руках його ковзнуло щось живе, пругке, здушило так, що в нього потемніло в очах.

Перед очима попливли жовто-рябі кола, у вухах заспівало, задзвеніло тоненько-тоненько: «Ті-і-і-іть!»

Ще секунда, і Карик задихнувся б, але тут його щось підкинуло вгору - і легені одразу наповнилися повітрям.

Карик важко перевів подих. Він іще не знав, хто витягнув його з води, але тепер, коли Карик уже міг дихати. йому здалося, що він врятований. Розплющивши очі, він несподівано побачив поряд себе мокре, Злякане обличчя Валі. Вона широко розкривала рота, силкуючись щось сказати, але замість слів із рота випльовувалась вода.

Карик підняв очі до неба, але замість неба він побачив похиле склепіння печери. Стіни печери і склепіння світились у напівтемряві, наче срібні. Глибоко внизу хлюпала чорна вода.

Карик і Валя висіли між водою і склепінням, але як вони трималися в повітрі, Карик не міг збагнути. І несподівано він побачив дивовижну лапу. Саме вона і тримала їх над водою. Лапа піднімалась із чорної води, і коли Карик побачив у напівтемряві самого господаря лапи, він закричав від жаху. Із води стирчала жирна блискуча туша. Потоки чорної води скочувались по круглих боках, потім над водою почали спливати одна за одною величезні волохаті ноги, і нарешті Карик побачив гігантського павука. Він хитався на воді, розглядаючи дітей холодними, немругаючими очима. Вісім зміїних очей злісно спостерігали за кожним рух Карика і Валі.

- Пусти-и-и! - заверещав Карик.

Валя заплакала.

- Ну, чого причепився? - заплакав і Карик, відбиваючись руками й ногами.

Дивовижна лапа здавила дітей так, що в них перехопило дихання. І одразу ж незвичайний павук перевернув їх униз головами й почав вертіти й крутити з такою швидкістю, що Карик і Валя знепритомніли.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Професор Єнотов вирушає в дивовижний світ. Загадка звичайної павутини. Перше полювання. Панцир і спис Пастка. Іван Гермогенович у небезпеці.

На вершині зеленого пагорба стояв професор Єнотов. Білі штани Івана Гермогеновича були забруднені жовтою глиною. Краватка зсунулась набік. Пом'ятий капелюх з'їхав па потилицю, відкриваючи червоне, спітніле чоло. З густої бороди професора стирчали сухі гілочки.

Однією рукою професор притискав до грудей невеликий фанерний ящик. У другій у нього була довга тонка жердина. Червона хустка, прив'язана до неї, майоріла на вітрі, як прапор.

- Певно, шукати їх треба тут! - бурмотів професор, поглядаючи на тихий ставок біля підніжжя пагорба.

Він поставив ящик на землю, встромив жердину із прапором поруч і, скинувши з голови капелюха, почав рвати обома руками траву.

Нарвавши цілий оберемок, він старанно прикрив травою фанерний ящик, потім підійшов до жердини. Встромив її глибше, посмикав, хитнув праворуч, ліворуч. Жердина стояла міцно.

- Чудово! - сказав Іван Гермогенович.

Він засунув руку в кишеню, дістав маленьку пузату пляшку. Сріблясті пухирці, піднімаючись із дна пляшки, зіштовхувались і лопались.

Іван Гермогенович роздягнувся, кинув одяг на траву, взяв у руки пляшечку із золотистою рідиною.

- Я гадаю, цього цілком вистачить! - промовив він.

Поглянувши навсібіч, він сумно зітхнув і, закинувши голову, випив одним духом усе, що було в пляшечці.

- Ну от і чудово! - пробурмотів професор і, розмахнувшись, кинув порожню пляшечку у ставок.

Деякий час Іван Гермогенович стояв на місці, замислено поглядаючи на широкі кола, що одне за одним бігли по воді, на свої руки, потім ступив униз до ставка і... наче розтанув.

Там, де щойно стояла велика людина, тепер стирчала самотньо довга жердина з червоним прапорцем, а внизу, біля неї, валявся пом'ятий одяг, черевики і смугасті шкарпетки.

Що ж сталося з професором?

Проковтнувши рідину, він стояв, босий, переступаючи з ноги на ногу.

І раптом усе навкруги почало дивно змінюватись.

Трава з неймовірною швидкістю потяглася вгору. Кожна травинка росла, набухала, ставала все товща і вища.

Не минуло й хвилини, як навколо Івана Гермогеновича зашумів густий ліс. Блискучі зелені стовбури обступили професора з усіх боків. Кожне дерево було схоже на гігантський бамбук.

Високо над верхівками дерев тихо погойдувались величезні чаші червоних, жовтих, голубих квітів, обсипаючи ліс золотавим пилком, від якого линув паморочливий запах.

- Ну от, ну от, - сказав, потираючи руки, Іван Гермогенович, - я так і знав.

У цьому дивному лісі не було сутінків і тиші, як у сосновому лісі. Не схожий був цей ліс і на березовий гай, де листя шумить і шелестить не змовкаючи.

Ні, це був особливий ліс.

Він увесь світився, зелений і сонячний. Голі блискучі стовбури стояли на пагорбах, спускались у яри. У лісі сяяли сині озера, тихо дзюркотіли струмки.

Тишу час від часу порушувало дивне шарудіння. Здавалося, десь зовсім поряд обережно скрадалися за професором якісь звірі. Йти було важко. Тіло дряпали гострі листки. Іван Гермогенович щоразу провалювався в ями. Сонце так припікало, що професорові здавалося, ніби він прогулюється в печі. Ґрунт у лісі був схожий на поле битви, пооране артилерійськими снарядами.

В густих заростях то тут, то там звисали липкі сітки, і треба було дуже обережно обходити ці пастки.

- Павука робота - бурмотів Іван Гермогенович, продираючись крізь зарості.

Зрідка він зупинявся і довго стояв, розглядаючи майстерну роботу лісового ткача.

Але особливо уважно професор вдивлявся в численні вузлики, густо розсипані по всій павутині.

Іванові Гермогеновичу, звичайно, було відомо, що комах ловить не сітка, а саме ці крихітні, липкі вузлики. До них, наче до свіжого столярного клею, прилипають крила і лапи комах, і тоді комаха стає здобиччю павука.

Усе це було давно відомо професорові, але одна річ знати, інша річ - бачити своїми очима.

Минула вже година, а Іван Гермогенович зовсім забув, де він перебуває і навіщо прийшов сюди. Йому здавалось, ніби він сидить у себе в кабінеті, схилившись над мікроскопом, і перед ним один за одним проходять його давні знайомі.

Але що мікроскоп?! Хіба крізь скельця мікроскопа побачиш усього павука зразу?

Звичайно, ні.

Мікроскоп дає можливість розгледіти лише око павука, або кінчик його ноги, або кігтик, схожий на гребінь, або вузол павутини. А тут перед професором сидів увесь павук, величезний, як бик, і можна було зразу побачити його восьмеро очей, дві пари щелеп, вісім ніг з кігтиками-гребенями і надуте м'яке черево.

Але найбільше радів Іван Гермогенович з того, що павук був живий і полював.

Під мікроскопом - навіть під найдосконалішим - не можна побачити, як павук ловить свою здобич. А ось зараз професор міг спостерігати це на відстані витягнутої руки.

Павук полював.

Величезний лютий хижак сидів причаївшись біля розставлених сітей. Прямо до нього тягнулася сторожова нитка. А він сидів, немов рибалка на березі, й чекав.

Ось-ось смикнеться нитка-і тоді павук накинеться на свою здобич, вчепиться в неї пазурами з отрутою, уб'є і висмокче з неї кров.

Професор дивився на розтягнуту сітку, забувши про все на світі.

І раптом над його головою щось продзижчало, наче снаряд, і з завиванням врізалося в сітку.

- Ага! - вигукнув Іван Гермогенович. - Є одна!

У сітці билася, звиваючись і борсаючись, величезна крилата істота.

Вона була більша за павука, в усякому разі довша за нього. Прозорі, вкриті прожилками крила вигиналися дугою, намагаючись відірватися від липких вузликів павутини, але виборсатись із сітки було не так просто.

- Оса! - вирішив Іван Гермогенович.

Він підійшов ближче до сітки і, покашлюючи, стояв, спостерігаючи боротьбу павука і оси.

Спершись на гребені ніг, павук ковзнув по своїй павутині, прочісуючи її ногами. Він оббіг навколо оси один раз, потім удруге, а тоді почав підкрадатись до неї ззаду.

Оса штрикнула гострим жалом.

Павук відскочив назад і знову закружляв, забігав навколо оси. Але варто йому було тільки наблизитись до неї, як оса вигинала своє колінчате черевце і загрозливо витягувала вперед гладеньке гостре жало.

Павук спробував напасти на неї ззаду, збоку, але щоразу його зустрічало гнучке, як шпага, осине жало.

- Цікаво, дуже цікаво! - буркотів професор, спостерігаючи боротьбу оси і павука.

Нарешті після безуспішних спроб павук змушений був відмовитися від боротьби з небезпечною здобиччю.

Описуючи широкі кола він метушливо побіг по своїй павутині, стрясаючи її, примушуючи осу стрибати, мов у колисці.

Оса забилася ще дужче.

Бігаючи навколо неї, павук квапливо обривав нитку за ниткою. Нарешті оса впала, тягнучи за собою сітку на край глибокого яру.

Безпорадно борсаючись і заплутуючись іще більше й більше, вона покотилася вниз по крутому схилу; услід за нею посипалися грудки землі й камінці.

- Ага! Ага! Оце чудово! - зрадів Іван Гермогенович. - Саме це мені й треба. Дуже вдало!

Він підбіг до яру, глянув униз.

На дні яру билась і корчилася вкрита сіткою величезна оса. Вона вигинала смугастий тулуб, качалася по землі, намагаючись звільнитися від павутини, але павутина ще міцніше обплутувала її крила, ноги, голову.

Професор побіг до краю яру, заклопотано поглядаючи під ноги.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

І ось, нарешті, він зупинився перед великою кам'яною брилою з гострими кутами.

Підняти її професор, певне, не взявся б. Брила була в кілька разів більша за Івана Гермогеновича. Але, на щастя, вона звисала на край яру. Треба було тільки розхитати її добряче, підштовхнути, і брила впаде вниз, прямо на самісіньке дно.

Професор уперся ногами в землю і заходився розхитувати брилу.

Робота була нелегка.

Брила зрушувалася, хиталась, як гнилий зуб. Але трималася міцно. Професор пихтів, як паровоз.

- Брешеш! Брешеш! - бубонів він, налягаючи на брилу плечем. - Хитаєшся - значить, упадеш.

Лише години півтори тому Іван Гермогенович міг би зіштовхнути такий камінь у яму одним щиглем, але тепер це було вже не так просто.

Професор розчервонівся, захекався. Обличчя його зросив пі.

- Перепочинемо трохи, - мовив, важко дихаючи, Іван Гермогенович, витер долонею спітніле обличчя.

Він сів на камінь.

Майже над самою його головою снував павук, плетучи нову сітку. На череві у павука Іван Гермогенович побачив чотири набухлих, наче бурдюки з вином, горби.

- Павутинні бородавки! - згадав професор.

Однак тепер було б смішно називати Ці мішки бородавками. Кожний із них був значно більший за голову професора. Іван Гермогенович без мікроскопа бачив у павутинних бородавках сотні дірочок, з яких проступали краплини тягучої рідини. Вони робилися як нитки, тягнулись за павуком і одразу ж звивалися в грубі троси з блискучими клейкими вузлами.

За кілька хвилин павук закінчив ремонт розірваної сітки і одразу ж, накинувши на неї сторожову павутину, забрався з кінця павутини в затишний куточок.

- Ну, а я що ж? - розсердився Іван Гермогенович.

Скочивши на ноги, він напружив сили і вперся плечем у брилу.

- Нумо, взяли!

Поштовх. Ще поштовх.

- Гей, раз!

Брила захиталась, повисла над яром, наче роздумуючи, і раптом, з гуркотом, полетіла вниз, здіймаючи купу пилу. Коли пил розвіявся, Іван Гермогенович радісно вигукнув:

- Ур-ра-а!

Брила лежала на дні яру.

Під брилою звивалася, судомно перебираючи ногами, роздушена оса.

її довге смугасте черево стискалося, розтягувалось, як міхи гармошки.

- Чудово! Дуже добре!-сказав Іван Гермогенович, потираючи руки.

Недовго думаючи, він спустив з кручі ноги і, чіпляючись руками за коріння та виступи каменів, почав обережно спускатися на дно. Коли Іван Гермогенович нарешті дістався до оси, вона вже не ворушилася.

Професор штовхнув її ногою, доторкнувся руками - оса не рухалась.

- Ну от, - мовив Іван Гермогенович і, посвистуючи, спокійно заходився працювати.

Цілу годину він порався, поки йому вдалося витягнути із тіла оси довге, схоже на спис, жало.

- Чудова зброя! - сказав Іван Гермогенович, обтираючи руками жало-спис.

З таким списом тепер уже не страшно було блукати в трав'яних джунглях, шукаючи Карика і Валю. На випадок нападу професор міг не лише захищатись, але й сам нападати на тих, хто надумав би його зжерти.

Тепер слід було подумати і про одяг. Як-не-як, а подорожувати по лісі голим професор не збирався.

Спритно орудуючи гострим списом, Іван Гермогенович розрізав павутинні сітки, в яких заплуталась оса, старанно очистив їх від липких вузлів і обмотав ними себе. М'які, шовковисті мотузки щільно обвили його тіло.

- Ну от, - сказав професор, - колись я тільки вивчав павуків, а тепер доведеться пожити поряд із ними.

Він мимоволі зіщулився.

Усе-таки павуки не такі вже добрі сусіди для людини його зросту. Адже тепер навіть крихітний комарик був для Івана Гермогеновича такий же небезпечний, як ведмідь.

А павуки?

Професор знав, яка велика родина павуків живе на світі. І крихітні, не більші за головку шпильки, і величезні, як тарілка. І харчується дехто з павуків не лише комахами, але й дрібними пташками. По-різному й полюють павуки. Одні снують павутину й терпляче чекають, поки до їхньої сітки потрапить здобич, але є павуки-мисливці, які арканять своїх жертв, накидаючи на них павутину, як ласо.

«Як добре, - подумав Іван Гермогенович, - що в нашій країні не живе мексиканський павук пододора. З ним би я зустрітися не хотів».

Зустріч з пододором і справді була б жахлива.

У себе на батьківщині, в Мексиці, цей павук не чекає, коли до нього в павутину попаде здобич. Він нишпорить у листі дерев, пильно виглядаючи летючих комах, а помітивши придатну для себе здобич, підкрадається до неї, тримаючи в передніх лапах довгу павутину-ласо з клейкими краплинами на кінці.

Тихо підкравшись до жертви, пододор кидає, наче ласо, свою павутину, арканить здобич, а потім біжить до неї по липкій павутинні і пожирає її.

- Так, - пробурмотів професор, - у пододори мені, мабуть, не вдалося б відібрати павутину.

Він поплескав долонями по новому костюму, дуже задоволений своїм сріблистим одягом.

- Звичайно, - сказав він, усміхнувшись, - костюм мій не дуже модний, але в моєму становищі вибирати не доводиться.

Костюм був, звісно, не дуже гарний, але зате дуже й дуже міцний.

«Я в ньому, мов у панцирі!» - подумав Іван Гермогенович задоволено.

Закинувши списа на плече, він бадьоро рушив у дорогу, обминаючи глибокі ями, перестрибуючи калабані й рівчаки.

Вибираючи дорогу, Іван Гермогенович час від часу зупинявся, подовгу стояв на одному місці, прислухаючись до лісового шуму, а іноді ховався за могутніми зеленими стовбурами, звідки сторожко розглядався на всі боки.

Ці перестороги були не зайві. Трав'яні джунглі аж кишіли дивовижними істотами.

Грюкаючи, наче листами жерсті, над головою Івана Гермогеновича пролетіли бабки, більше схожі тепер на гігантські літаки, ніж на звичайних комах.

Стрибаючи через верхівки дерев трав'яного лісу, перелітали зелені, завбільшки з автобус, коники.

Розсуваючи могутніми тілами хащі джунглів, повзли смугасті гусениці, вони були такі великі й зчиняли такий галас що професорові здавалось, ніби повз нього котяться по землі товарні, важко навантажені поїзди.

Зрідка, швидко-швидко тупочучи ногами, припадаючи до землі довгими тілами, пробігали стоніжки. Будь-яка з, ніг цих тварин тепер легко могла розчавити професора, вдавити його в землю..

Змагатися з усіма істотами трав'яних джунглів було б, звичайно, нерозумно. Та й не було для цього у Івана Гермогеновича ні часу, ні бажання.

Пробираючись до ставка, що синів крізь просвіти між деревами, професор йшов, переходячи від дерева до дерева, часом зупиняючись, щоб краще роздивитися то дерево, то величезні, наче дзвони велетнів, квіти. Назви квітів Іван Гермогенович добре знав; і в ті дні, коли професор був звичайною людиною, він міг просто сказати, як називається будь-яка квітка, але зараз він уже не назвав би упевнено, мабуть, жодної квітки.

Усі квіти були такі великі, що багато з них професор просто не міг упізнати, і це дуже тішило його.

- Ну, ось ця, наприклад, - зітхав Іван Гермогенович, поглядаючи на блакитну кулю, схожу на гніздо лелеки, - як же вона називається в нашому світі?

Але хто ж міг відповісти тепер професорові на його запитання?

Над верховіттям лісу тихо похитувалися рожеві глечики, гігантські жовті зірки, червоні кулі, бузкові кошики. Із куль, наче голки їжака, стирчали в усі боки буряково-червоні труби.

- Що ж це таке? - зацікавився Іван Гермогенович і, раптом ляснувши долонею по чолі, вигукнув зі сміхом: - Конюшина! Звичайнісінька конюшина!

Поряд з квітами конюшини гойдалися в повітрі, здригаючись і пританцьовуючи, лілові дзвони. Вони просвічувалися на сонці, і земля під ними здавалася теж ліловою.

- Ну, що-що, а це я знаю! - весело сказав професор. - Про вас навіть вірші написані.

І він заспівав на весь голос:

Дзвоники мої, Квіти степові...

- Якщо така квітка відірветься і впаде мені на голову, я навряд чи залишуся живим, - засміявся Іван Гермогенович.

З цікавістю розглядаючи незнайомий світ, Іван Гермогенович пробирався крізь зарості трав'яних джунглів.

Незабаром перед його очима відкрилася неосяжна водна гладінь.

Вода блищала на сонці, як величезне дзеркало.

- Здається, це має бути тут! - роздумливо мовив Іван Гермогенович.

Він вийшов на узлісся трав'яних джунглів.

Дорогу йому перетинав довгий, вузький рів, по вінця заповнений коричневою водою.

Іван Гермогенович розбігся, підскочив і легко перестрибнув через рів, але в ту ж мить відчув, що земля під його ногами повзе, осідає.

Професор скрикнув і, дриґаючи в повітрі ногами, полетів униз, у темну нору.

Упавши на дно, Іван Гермогенович швидко підхопився на ноги, розглянувся.

Над його головою синіло далеке небо.

Тьмяне світло осявало чорні стіни нори, густо обплетені підземним корінням. Прямо перед собою Іван Гермогенович помітив вхід у чорний тунель. Професор нахилився.

Із тунелю в обличчя війнуло вологою і холодом.

- Та-ак, - сказав Іван Гермогенович.

Він відійшов від тунелю і поліз по стрімкій стіні нори, чіпляючись руками й ногами за підземне коріння.

Він уже майже дістався до самого краю, лишалося тільки простягти руку, і сонце знову засяяло б над головою, але саме в цю мить, коли професорова голова висунулася з нори, він побачив перед собою потворну морду якогось страховиська.

- Вибачте! - ввічливо сказав професор і одразу ж, квапливо втягнувши голову в плечі, шугонув назад у нору.

Страхіття, ворухнувши величезними лапами, повернулося до професора, і очі їхні зустрілися.

«Жук, - мало не вигукнув Іван Гермогенович, - жук-гнойовик!»

Жук котив до нори велетенську сіру грушу, яка не вмістилася б навіть у найбільшій кімнаті, якби раптом увесь світ наш зменшився так само, як Іван Гермогенович. Підштовхуючи грушу, жук присунув її до краю нори, і не встиг професор згадати латинську назву жука, як груша заткнула нору і закрила собою небо. В норі стало темно. Зляканий професор швидко видерся по стіні й щосили почав штовхати грушу плечем і головою. Він намагався відкрити вихід із підземелля, але все було марно.

Груша не піддавалась. Він натиснув дужче, але саме в цей час жук-гнойовик наліг зверху на грушу з такою силою, що вона заткнула нору, як корок пляшку.

Дужий поштовх скинув професора вниз. На голову посипалася земля, в груди боляче вдарив гострий камінь.

- Та-ак... - крякнув професор.

Потираючи забиті груди, він спробував піднятись і несподівано відчув, що в цій темній норі він не сам.

Професор швидко оглянувся. Позаду за його спиною хтось ворушився, обережно підкрадався до нього.

Іван Гермогенович пошарив навколо себе руками. Пальці його намацали спис. Він міцно стиснув його і, схопившись на ноги, притулився до стіни.

«Туз-а-анк!» - клацнуло зовсім поряд.

Професор почув уривчасте дихання.

Він замахав перед собою списом і хрипло закричав.

- Хто? Хто там?

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

У полоні в павука. Битва в підводний в'язниці. Рослина-приблуда. Скрутне становище. Карик знаходить вихід.

Карик розплющив очі і раптом пригадав усе. Пригадав, як вони з Валею летіли на бабці. Пригадав страшний хобот водоміра, дужі волохаті лапи павука.

Навколо було темно і пахло вогкістю. Десь унизу, під ногами, тихо хлюпала вода. Поряд з Кариком хтось дуже, дуже тихо дихав.

Карик лежав, витягнувшись на весь зріст, але ніяк не міг зрозуміти, на чому ж він лежить. У голові в нього шуміло, руки й ноги задерев'яніли. Він застогнав і одразу ж почув зляканий голос Валі:

- Тихше! Він тут!

Карик повернув голову і стукнувся лобом об Валину скроню.

Валя тихо скрикнула.

Карик спробував відсунутись від неї далі, але не міг: хтось обмотав його і Валю з ніг до голови, товстими мотузками і міцно-міцно прив'язав одне до одного.

Карик рвонувся дужче, і раптом від сильного поштовху він і Валя почали гойдатися, мов на гойдалці, в боку на бік.

- 7 Тихше! - швидко зашепотіла Валя. - Тихше, будь ласка! Він унизу.

Павук?

- Так... Він тільки що шарудів там... Я чула...

-Тобі страшно?

- Дуже. А тобі?

- Теж страшно, тільки ти не плач. Спочатку спробуємо якось звільнитися.

Карик розсунув головою мотузяні сітки і обдивився навкруги. Внизу чорніла вода, з якої піднімалися темні гладенькі стіни, а над головою - похила стеля.

Діти висіли в повітрі посеред нори.

- Розумієш, - прошепотів Карик, - він підвісив нас. Причепив до стелі.

- Так, - кивнула Валя, - підвісив, я вже давно це зрозуміла.

- А навіщо?

- І я думаю: навіщо?

- Нічого не придумала?

- Ні.

Карик ледве висмикнув з павутинних мотузок спочатку одну руку, потім другу.

- Що ти робиш, Карику?

- Тихше! Мовчи!

Намагаючись не дихати, Карик зовсім вивільнив голову і подивився вниз.

Унизу, саме під дітьми, метушився павук. Він полохливо бігав по воді попід стінами свого житла, час від часу зупиняючись і наче до чогось прислухаючись.

Згори, зі стелі, відривалися водяні кулі-краплини і дзвінко вдарялись об поверхню чорної води. До стелі злітали фонтани бризок.

До Карикового слуху долинув глухий шум. Десь зовсім поряд здається, за стіною чи то стукали, чи шкребли. Схоже було, що там ходить людина, обмацує стіну, шукаючи двері.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Цей шум таки непокоїв павука. Він час від часу підскакував до стіни, уклякав, потім, ворушачи довгими лапами, відступав убік.

- Ти чув? - тихо спитала Валя. - За стіною хтось шарудить.

- Так, так, - зашепотів Карик, - я чую.

Шарудіння ставало дедалі сильнішим.

Здавалося, в стіну били м'якими, але важкими кулаками.

- Сюди хтось лізе! - прошепотіла Валя.

Ту ж мить стіни підводного будинку здригнулися так сильно, що дітей підкинуло в їхній павутинній колисці вгору. Колиска ударилася в стіну і загойдалась, наче маятник.

- Дивись: павук що робить, павук! - зашепотіла Валя.

Павук вискочив на середину нори. Занепокоєно перебираючи ногами, він втупився всіма очима на стіну свого житла.

І враз стіна тріснула. У воду посипалися шматки, схожі на штукатурку. В проломі стіни показалися великі волохаті лапи.

Лапи щосили захитали стіну. Підводний дім затремтів, захитався. Колиску з дітьми почало кидати від одної стіни до другої.

Стіна обвалилася.

З шумом і плеском у підводне житло вдерся товстий павук, схожий як дві краплі води на господаря підводного будинку. Він підібрав під себе колінчаті ноги, наче готуючись до стрибка, і тихо-тихо почав просуватися вперед.

Господар підводного дому змахнув щупальцями.

Павуки дивилися один на одного вичікуючи.

Потім господар підняв щупальця високо над головою і стрімко кинувся на непроханого гостя.

У темряві почалась жорстока битва.

Щупальця свистіли в повітрі, плескали по воді. До стелі злітали бризки, і незабаром стіни вкрилися тремтячими краплинами води.

Битва павуків стрясала підводний дім так, що здригалися стіни, хитався купол і вода кипіла внизу, немов у казані.

Від сильних поштовхів знову почала розхитуватись колиска, в якій лежали діти. З кожним новим поштовхом вона злітала все вище і все частіше ударялась то в одну, то в другу стіну.

Перед очима Карика і Валі снували, немов у кіно, стіни, купол, павуки, вода і знову купол, стіни, вода.

Павуки билися мовчки.

Вони оплітали один одного могутніми лапами, розхитувались, як борці в цирку, потім зненацька відскакували, насторожено поглядаючи злими очима один на одного, і знову, наче по команді, кидались у бій; і тоді знову клекотіла й пінилась унизу вода, а стіни підводного будинку стрясалися від могутніх поштовхів так, наче почався землетрус.

Діти стежили за битвою страшних павуків, затамувавши подих.

- Ой Карику, - раптом запхикала Валя, - ой, куди ми попали? Ніхто тепер не дізнається... Ні мама... ніхто... ніхто...

- Тихше ти! - зацитькав Карик - Базікаєш тут, а треба втікати... визволятись якось. Мовчи, будь ласка, здається, я вивільню зараз ноги.

Від дужих поштовхів і розгойдування павутинні мотузки послабились. Допомагаючи одне одному звільнитися від мотузків, діти, хоч і з великими зусиллями, все-таки вибрались із мотузяної колиски.

Руки і ноги у Карика і Валі були вільні, але що ж, однак, робити, якщо павуки нападуть на них?

Боротися з такими потворами було не під силу Карикові і Валі. Нікуди було бігти, ніде було й сховатися.

- Дарма, дарма, Валько! Не бійся! - прошепотів Карик тремтячими губами. - Якось вийдемо звідси. Ти тільки не плач, будь ласка!

- Я зовсім не плачу! - схлипнула тихенько Валя і непомітно від Карика поспіхом провела долонею по очах.

Поглядаючи на павуків, Карик виліз обережно з мотузяної колиски, простягнув руку до товстого каната, що спускався зі стелі до колиски, і, тримаючись за канат, випростався.

Унизу було тихо.

Витягнувши шию, Карик дивився на павуків і щось бурмотів під ніс. У цю хвилину він був схожий на суддю рингу, який стоїть над боксером, збитим на землю, і лічить:

- Раз, два, три... п'ять... сім... дев'ять!

Якщо збитий на землю боксер не може підвестися після того, як суддя скаже голосно «дев'ять», - значить, боксера вважають переможеним.

А Карик лічив дедалі голосніше:

- Сто один, сто два,. сто три, сто чотири... Ура! - несподівано закричав він. - Обидва готові! Дивись, вони не ворушаться! Вставай! Я ж казав - не треба плакати.. Тепер нам тільки б вибратися звідси швидше!

Валя підвелася, стала поруч брата.

- Так, - сказала вона, зітхнувши, і розглянулася - а як же вибратися? Ти знаєш?

- Дрібниці! - впевнено мовив Карик - А як же, по-твоєму, нас притягнув сюди павук? Треба шукати вхід і вихід! Він має бути тут! Дивись краще!

Діти звісили. голови, але Валя не бачила нічого, крім павуків. І це було не дивно: бо вона дивилася тільки на них, усе ще не вірячи, що вони загинули в завзятій боротьбі.

Мертві туші погойдувалися на темній воді.

Хвилі загнали павуків, до пролому в стіні, і вони лежали на воді бік у бік, поряд, не звертаючи один на одного уваги.

У підводному домі запала така тиша, що стало чути, як тихо хлюпає вода і падають краплини на воду з забризканих стін і купола підводного дому.

- Здохли! - радісно вигукнув Карик.

Він нахилився, витягнув шию і плюнув спершу на одного павука, потім на другого.

Павуки не ворушились.

Діти подивились одне на одного: здохли чи не здохли?

Карик гукнув:

- Еге-ге-гей!

Павуки плавали, наче шкіряні подушки, надуті повітрям.

- Здохли! - вже впевнено сказав Карик і, змірявши очима відстань до води, випустив із рук мотузок. У повітрі майнули руки і ноги, і Карик каменем шубовснув у воду.

- Карику! Божевільний! - закричала Валя, з тривогою глянувши на фонтан бризок, що злетів угору.

Карикова голова показалась на поверхні води. Виринувши, він пообзирався і наввимашки поплив до павуків.

- Карику! - заверещала Валя. - Вернись! Вони ще дихають!

Але Карик, не звертаючи уваги на крик сестри, підплив до одного павука і, піднявши руку над водою, щосили плеснув його по череву.

Черево загуло, як барабан.

Карик швидко відплив геть, але, глянувши на павука, вернувся назад і вдарив його п'ятою по голові. Павук не ворушився. Тоді Карик виліз на тушу, як на пліт, став на весь зріст.

- Стрибай! - гукнув Карик, махнувши Валі рукою.

- Ні! - крутнула Валя головою. - Тут дуже високо!

- Що ж, ти завжди там сидітимеш? Однак доведеться стрибати! Ну! Стрибай!

Валя важко зітхнула.

- Стрибай хутчіш, а то, може, сюди прийдуть інші павуки, - тоді нам іще гірше буде.

Валя заплющила очі, розтисла руки і, вереснувши, гепнулась униз. Карика ударив дощ бризок. Хвилі хитнули павуків.

Пирхаючи і відхекуючись, Валя виринула з води.

- Лізь сюди! - гукнув Карик, барабанячи ногами по набряклому череву павука. - Не бійся! Давай руку!

Бліда Валя підпливла до страшної туші, тремтячи намацала руками товсте, волохате тіло павука, але одразу ж, відсмикнувши руку, злякано скрикнула:

- Вору-уши-иться!

- Не бреши! Ніхто не ворушиться! - розсердився Карик. - Ну, швидше!

Нарешті після тривалого умовляння Валя взяла руку, простягнуту Кариком, і він витягнув її на страшний плавучий острівець.

Павук не ворушився. Боятись було нічого. Валя присіла навпочіпки і заходилась викручувати мокре волосся, а Карик став на повний зріст і почав уважно розглядати похмуру нору павука.

- Треба йти звідси, - зітхнула Валя. - Треба пошукати двері.

- А ось вони, двері! - Карик простягнув руку до чорного пролому в стіні.

Сплеснувши долонями над головою, він стрибнув у воду і швидко поплив до пролому в стіні.

Валя занепокоєно стежила за Кариком, а коли він сховався в темряві, вона закричала:

- Ну що? Що там?

Карик мовчав.

Валя глянула під ноги і поблідла. Їй здалося, що павук починає ворушитися.

- Ка-ари-ику! - закричала вона.

Голос її прокотився під склепінням і завмер.

- Ка-а-ри-ику! - крикнула Валя ще голосніше.

Вона вже зібралася стрибнути в воду і попливти за братом, але в цю мить Карик з'явився в темному проломі.

- Чого ти кричиш? - сказав він сердито.

Побачивши Карика живого і неушкодженого, Валя заспокоїлася. Вона простягла братові руки і, допомагаючи йому вилізти на павука, спитала:

- Ну, що ти бачив? Там є якісь двері?

- Нема. Така ж нора, як наша, - відповів Карик, знизуючи плечима.

- А є там хто-небудь?

- Нікого!

Карик сів, підтягнув коліна до самого підборіддя і, обхопивши їх руками, замислився.

- І дверей нема?

- Нема!

- А що як пірнути під стіну?

- Під стіну?

Карик нахилився. Звісивши голову, він почав розглядати темну воду.

Крізь товщу води було видно чорне мулисте дно ставка. Сріблисті павутинні мотузки піднімались із чорного мулу до самих країв підводного дзвона, утримуючи його, не даючи йому спливти.

- Треба пірнути під стіну! - повторила Валя.

- А це ти бачиш?

І Карик показав рукою на напнуті над водою сітки, які оберігали вхід і вихід у підводну в'язницю.

Ні! Пірнати було страшно.

- Повинні бути двері! - сказав Карик. - Адже ми якось увійшли сюди.

Валя щось пробурмотіла.

Карик глянув на сестру і швидко схопив її за руку.

- Валю, що з тобою?

Вона сиділа бліда, широко розкривши рота, хапаючись руками за горло.

- Душно, - хрипко мовила вона, - мені... не вистачає повітря...

- Зараз, зараз! - розгублено забурмотів Карик.

Але він не знав, як допомогти сестричці, та і в нього щось набрякало в грудях, розпираючи до болю ребра.

У голові шуміло, серце калатало несамовито, немов Карик піднімався на круту, високу гору. Сіре, важке повітря входило в легені, як перегріта пара: воно тільки стискало дихання.

Треба було щось робити.

- Ти не бійся! - сказав Карик, торкнувшись Валиної руки. - Якось виберемося!

І знову, в сотий раз, почав оглядати підводну в'язницю. В голові у Карика паморочилось.

Він нахилився, зачерпнув пригорщами в0ди, хлюпнув на обличчя, і раптом рука його повисла в повітрі. Він побачив на чорному мулистому дні величезні зелені яйця, розщеплені з одного кінця. Одно яйце ворухнулось, повільно відділилось од мулу і, стукнувшись об край підводної оселі, злетіло кудись угору. Так само спливло і зникло друге яйце.

Карик простягнув руку Валі.

- Жабурник! Бачиш?- промовив він тремтячим голосом.

Карик не помилився: це були бруньки жабурнику - водяної рослини. У великому світі він часто бачив бруньки жабурнику і тепер легко впізнав їх. Разом з іншими юними натуралістами він збирав ці бруньки для шкільного куточка юннатів і навіть написав якось про цю дивну рослину допис для «Дитячої газети».

Жабурник - бродяча рослина - мандрує ціле літо по ставках та озерах, гнана вітром від берега до берега. Коріння його, схоже на вусики полуниці, харчується просто з води. На кінець літа на вусиках з'являються молоді паростки. Вони виходять на поверхню води і одразу розпускаються в листя, схоже на серце, як його Малюють на картинках.

Взимку жабурник вмерзає в кригу і гине. Але ще раніш він устигає розкидати по дну свої дивовижні бруньки.

Всю зиму бруньки - зелені яйця - лежать на дні. А як тільки настають теплі дні, вони наповнюються газами і одна по одній спливають на поверхню і відразу перетворюються в плавучу рослину.

Ось оці бруньки жабурнику і побачив Карик.

Схопивши Валю за руку, він швидко-швидко заговорив:

- Слухай! Ці пухирці злітають, як корок... Треба пірнути і схопитися за один з них. Вони самі нас винесуть нагору...

- А павутина? Дивись, скільки мотузок під водою.

- Однак треба спробувати... Пірнай швидше!

Саме в цю мить на дні заворушилося величезне зелене яйце. Роздумувати було ніколи. Брунька відокремилася від чорного мулу й почала спливати.

- Пірнай! - крикнув Карик.

Валя зібрала всі сили. Глибоко вдихнувши, вона відштовхнулась від павука й зникла під водою. Карик бачив, як, пірнувши під стіну, Валя ухопилась обома руками за товсту бруньку жабурнику й разом з нею злетіла вгору.

Услід за сестрою пірнув і Карик.

Розплющивши під водою очі, він добрався до зеленої торпеди. Вона ворухнулась. Карик обхопив руками її ногами товсті слизькі боки й одразу ж завертівся дзиґою. Брунька жабурнику перевернулася кілька разів і раптом стрімко помчала вгору, пробиваючи товщу води.

Мабуть, довго все-таки довелось їй свердлити воду, бо Карикові вже забракло повітря. Ще хвилина - і в нього розірвалося б від нестачі повітря серце, але, на щастя, саме в цю мить він, як корок, вилетів на поверхню води. В обличчя вдарили гарячі сонячні промені. Засліплений яскравим світлом, Карик бовтався у воді й дихав.

Дихав легко, на повні груди.

Поряд плавала Валя, жадібно ковтаючи свіже, чисте повітря.

- Гей, Валю, - засміявся Карик, - жива? Дихаєш?

- Дихаю!

- Головне - нічого не боятися, - радісно промовив Карик, - не занепадати духом, не пхикати і не плакати. Вже коли ми з тобою від такого страшного павука зуміли втекти, то й до домівки зуміємо дістатися.

Бідні діти навіть не підозрювали, що доведеться пережити їм у цьому незнайомому світі і які небезпеки зустрінуться на їхньому шляху до повернення додому.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Відважні плавці. Дивні пасажири Карик і Валя пробиваються крізь водяні джунглі. Пошуки їжі. Діти знаходять дивовижні ягоди. На краю загибелі.

Піднімаючи голову над водою, діти розглядалися. Всюди, скільки сягало око, простягалася синя водяна гладінь, і лише на заході, де сідало сонце, чорніла зубчата стіна лісу.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Над лісом клубочилися хмари.

- Треба добиратися до землі, - сказав Карик, - а потім і до домівки.

- Гадаєш, допливемо? - спитала Валя, дивлячись на далекий берег.

- Допливемо! - упевнено мовив Карик - ось на цих пухирях неодмінно допливемо. Вилазь на свій корабель.

Діти сіли верхи на зелені торпеди.

- Греби ногами!

Вони почали бовтати у воді ногами, намагаючись рушити в дорогу, але величезні бруньки тільки похитувались, а з місця не рушали.

- Стій! - гукнув Карик - Перебирайся до мене. Будемо гребти удвох.

Валя перебралася до брата.

Брунька жабурнику занурилась у воду більше ніж наполовину.

- Греби! - наказав Карик.

Діти дружно вдарили по воді руками, як веслами. Брунька здригнулась і повільно попливла.

Спочатку брунька вертілася то праворуч, то ліворуч, але незабаром справа налагодилась. Розрізаючи носом воду, зелена торпеда помчала до берега.

Діти гнали її вперед і вперед, старанно працюючи руками.

Від берега долинав якийсь дивний шум. Здавалося, хтось плескав по воді чи то дошкою, чи то веслами; і що ближче діти підпливали до берега, то виразніше чути було цей шум. І раптом зовсім поряд оглушливо заревіла зелена потвора.

«Ква-а-а-га-а-га-га!» - прокотилося по воді.

Валя, здригнувшись, трохи не впала з бруньки жабурнику.

- Хто це? - прошепотіла вона, перестаючи гребти.

- Жаба!.. Напевне, жаба... Звичайна жаба, тільки більша за п'ятиповерховий будинок. Не бійся.

- Еге, - жалібно мовила Валя, - звичайна. Нас тепер перша-ліпша муха може зжерти, не те що п'ятиповерхова жаба.

- Дарма, - заспокоїв Карик сестру. - Жаба не помітить нас.

Валя замовкла.

Діти пливли тепер, оминаючи зелені, порізані бухтами береги.

З води стриміли м'ясисті яскраво-зелені острови; вони ледь похитувалися, наче плоти на мертвих якорях. Щоб не налетіти на них, треба було пильно дивитися на всі боки.

- Як ти гадаєш, що це таке? - спитала Валя, вказуючи на один із островів.

- Не знаю, - нерішуче відповів Карик, - мабуть, яке-небудь листя... Певно, водяні рослини.

То праворуч, то ліворуч виринали з води круглі створіння з гладенькою, відполірованою, наче кузов легкового автомобіля, спиною. Та й самі вони були не менші за автомобіль.

Розправивши крила, створіння злітали й знову падали у воду, здіймаючи хмари бризок.

У широкій протоці між островами діти побачили коричневе волохате страховисько на довгих зігнутих ногах. Воно снувало туди й сюди, ковзаючи по воді круглим, гладким черевом.

На спині череватого звіра сиділо п'ять таких самих звірят, але вони були ще маленькі й безпорадні. Міцно вчепившись у свою маму, діти боязко розглядалися.

Час від часу череватий волохань зупинявся, виловлював із води якихось істот. Звірята вмить ковзали зі спини на воду, швидко поверталися на спину з шматками здобичі й одразу ж пожирали її.

- Слухай, - злякано прошепотіла Валя. - це теж якийсь павук.

Діти, переставши гребти, з жахом розглядали величезного водяного хижака. Брунька ліниво похитувалася на воді.

- А на спині у нього - павучата, - сказав Карик. - Почекаємо краще трохи, хай вони відійдуть далі.

Але тут з-поза острова вискочив другий павук, такий самий коричневий і волохатий. На спині в нього теж копошилися діти.

Павуки метнулись один на одного.

Це були павуки доломеди - надводні хижаки.

Вони люто накинулись один на одного. Павучата горохом посипались у воду.

Поки великі павуки билися, їхні дітлахи безладно бігали по воді, швидко збиралися у зграйки й знову розбігалися на всі боки.

Та ось бій закінчився.

Один із павуків почав поволі занурюватись у воду. Широкі водяні кола підхопили павучат, гойднули їх угору-вниз.

Вони застрибали на хвилях, наче неоперені каченята.

- Зараз маленькі поб'ються! - тихо мовила Валя.

Але малі навряд чи могли битися. Вони метушливо забігали по воді, наскакували одне на одного, перекидались, а потім усі кинулися до павука-переможця і, штовхаючись, спритно вилізли до нього на спину.

Карик і Валя переглянулись.

- Як ти гадаєш, - спитала Валя, - скине він чужих павучат зі спини чи не скине?

Але павук доломід і не помітив навіть, що пасажирів на спині стало мало не вдвічі більше. Він спокійно стояв на воді, розставивши довгі ноги, і чекав, поки всі павучата всядуться. А коли всі до одного усілися, він швидко побіг уперед і незабаром зник у лабіринті островів.

Діти попливли далі.

- Цікаво... - мрійливо мовила Валя.

- Що цікаво?

- А цікаво, що вони їли, ці павучата?

Карик знизав плечима.

- Яку-небудь гидоту!

Валя зітхнула. Вона згадала, що нічого ще не їла з учорашнього дня, і тихенько сказала:

- А може, це зовсім не гидота. Спершу, може, несмачно, а потім звикнеш - і нічого. Стане смачно.

Час був обідній.

Діти задумалися.

Що роблять зараз удома? Бабуся, певно, накриває на стіл. Мама казала вчора: «Обід буде дуже смачний. Глядіть, не запізніться».

- Як ти гадаєш, - спитала Валя, - що в нас сьогодні на обід?

- Здається, холодний борщ і пиріг з цибулею і яйцями.

Валя ковтнула слину.

- А може, борщ із свининою, з шинкою або сосисками. А на друге біфштекс з цибулею і підсмаженою картоплею. Ти що б їла?

- Я? - Валя трохи подумала і сказала: - Я зараз з'їла б скоринку хліба і... трошки сиру.

- А я, - мовив Карик, - я б біфштекс. Тільки невеликий... Як тарілка... І багато-багато картоплі з зеленим салатом, а потім я міг, би ще з'їсти цілий пиріг і полуничний, торт, а потім...

Валя перестала гребти. Вона повернулася до Карика і спитала:

- А що ж будемо обідати?

- Обідати сьогодні не доведеться.

- А вечеряти?

- І вечеряти не доведеться.

- А снідати?

- І снідати не доведеться.

- А що ж доведеться?

- Нічого, - сказав похмуро Карик. - Доведеться про це не думати.

Валя зітхнула.

- Ну, греби Давай до берега швидше! - гукнув Карик. - На березі знайдемо що-небудь.

- Добре було б знайти полуницю. Вона тепер у десять разів більша за нас. Мабуть, така велика, як копиця сіна. Знаєш, в одній ягідці можна буде зробити печеру і жити в ній, а їсти можна стіни печери й стелю.

- Не базікай! - насупився Карик. - Греби краще, там побачимо.

Під дружніми помахами рук і ніг брунька летіла до берега, спінюючи воду. Позаду, наче водяні вуса, тягнувся довгим віялом слід.

Берег наближався з кожною хвилиною.

Все вище й вище піднімався з води ліс. Здавалося, він сам плив назустріч дітям.

- Ану натисни! - погукував Карик.

- Даю повний хід! - хихотіла Валя..

Брунька летіла стрілою.

Не минуло й години, як перед юними мандрівниками виріс, затуляючи сонце, високий очеретяний ліс. Густа холодна тінь лежала на воді, і вода біля лісу була прохолодна, не така, як на сонці.

Брунька пливла між могутніми колінчатими стовбурами; вони росли просто з води. Верхівки їх сягали самого неба.

- Тихше греби! - скомандував Карик.

- А що?

- Тут хтось є! Чуєш?

Діти перестали гребти.

Карик притиснув пальця до губів.

Тривожно переглядаючись, брат і сестра мовчки прислухалися до непевного шуму, що долинав до них з лісу.

Криві стовбури хиталися, терлись один об одного, гучно скрипіли. У темній гущавині лісу, звідки віяло холодом і вологою, хтось шумно плескався, хтось пронизливо скрекотав, хтось верещав.

Ліс стояв, наче затоплений повінню. Крізь просвіти блищали сині розводи, а далі піднімалися суцільні густі зарості

По воді між очеретяними деревами бігали дивні прудконогі створіння, а за ними навздогін бігли інші, ще більші й страшніші. Вони доганяли свою здобич і одразу ж пожирали її.

- Та-а-ак! - сказав Карик і тихенько свиснув.

Валя зрозуміла його без слів.

Злякано поглядаючи на брата, вона спитала пошепки:

- Назад поїдемо? Так?

- Куди назад? - мовив Карик, помовчавши хвилину. - Треба пристати до берега, де нема страховиськ. Пошукаємо другий берег.

Вони вибралися з заростей на чисту воду й погнали бруньку понад очеретяним лісом, час від часу оглядаючись, намагаючись триматися від нього якнайдалі.

- Знаєш, - сказала Валя, - я пропоную назвати цей берег «Джунглі Жахів».

- Ну й нерозумно! - відповів Карик.

- Чому нерозумно? - здивувалась Валя. - Усі мандрівники дають назви. Я сама читала Жюля Верна.

Карик нічого не відповів. Поглядаючи на очеретяний ліс, повз який вони пливли, він насвистував невеселу пісеньку.

- Або, - мовила Валя, - можна назвати «Ліс Кривавих Таємниць».

- Гаразд, - буркнув Карик, - ти греби.

Очеретяний ліс потроху рідшав і незабаром зовсім скінчився. Праворуч потягнувся пустельний берег, засипаний жовтим, блискучим на сонці камінням.

Була така спека, що все живе поховалося, відсиджувалось під листям, під камінням. Діти пливли тепер не зустрічаючи нічого живого.

Шлях був вільний.

Карик повеселішав.

- Оці береги, - сказав він, вказуючи рукою на кам'яні завали, - я назвав би «Мис Добрих Надій».

- Чому мис? Я не бачу ніякого мису.

- Це дарма, - відповів Карик, спрямовуючи бруньку до берега, - може, поки ми мандруємо, мис якийсь виріс.

- А я...

- А я пристаю! - вигукнув Карик, бризкаючи водою в обличчя Валі. - Р-р-раз!

Діти востаннє змахнули руками, і зелена торпеда врізалася в кам'янистий берег.

Від сильного поштовху брунька перевернулась. Карик і Валя шубовснули у воду, але швидко скочили і, чіпляючись руками за виступи жовтих скель, видерлися на берег.

Каміння було гаряче від сонця. Валя сіла на один з каменів і одразу ж підхопилася.

- Що? Кусається? - засміявся Карик. - Як ти пропонуєш назвати цей камінь?

Він приставив розчепірену долоню козирком до очей, оглянув горизонт і промовив:

- А знаєш що?.. Адже це каміння-пісок. Коли ми були великими, він здавався нам дрібним, а тепер кожна піщинка стала для нас каменем.

- Ну й що ж?

Карик зітхнув і сказав:

- Кажуть, що в Африці печуть яйця, загрібаючи їх у пісок. Боюсь, коли б нам не підсмажитися на цьому камінні.

Він доторкнувся рукою до каміння і похитав головою.

- Ні, тут нам не можна висаджуватися! Треба пливти далі.

Діти повернулися на зелену торпеду, і брунька знову вирушила в дорогу.

- Я пропоную, - мовила Валя, - назвати цей берег...

- «Таємницею Страшних Каменів», - підхопив Карик і голосно засміявся.

Валя ображено замовкла.

Насупивши брови, вона сиділа, старанно підганяючи зелену торпеду руками й ногами.

Мовчав і Карик.

Скільки часу гнали діти бруньку жабурнику понад жовтим берегом, вони й самі не знали, але руки й ноги у них почали стомлюватись.

- Коли б ти знав, як хочеться їсти! - обізвалася Валя, порушуючи тривалу мовчанку.

- Знаю, - відгукнувся Карик, - у мене в самого вже кишки злиплись.

- Добре було б, - сказала Валя, - піймати кого-небудь і підсмажити на цьому камінні...

. Кого, наприклад?..

- Ну, кого-небудь... Метелика... Бабку...

- Ти гадаєш, це буде смачно?..

- Звичайно! Якщо підсмажити, неодмінно буде смачно.

- А я, - признався Карик, - я й сиру, здається, міг би з'їсти... Тільки нам не впоратися з нею.

Так, розмовляючи, вони допливли до берега, зарослого трав'яним лісом.

Над лісом здіймалась душна пара літнього дня. Там-сям стояли вузлуваті стовбури дерев, схожих на баобаби, які Карик і Валя бачили на картинках.

- Тут, - закричала Валя, - повинні бути ягоди! Це вже я знаю напевне. В лісі завжди бувають ягоди. Нумо, приставай!

Брунька зупинилася біля пологого берега. Діти стрибнули, на землю і, зашпортуючись, побігли до лісу.

У лісі було душно. Від дерев чулося болотяною травою. На їхніх зелених блискучих стовбурах подекуди не було кори. Сонячні промені, пробиваючись крізь густі зарості, лягали на землю жовтими плямами. Земля під ногами була волога й грузька.

- Ну! - гукнула Валя, заглиблюючись у лісові хащі. - Хто перший знайде обід?

- Гаразд, - сказав Карик, - шукай, тільки не відходь далеко, а то ми ще загубимося тут.

Перекликаючись і перегукуючись, діти йшли лісом, пильно розглядаючись.

Дорогою вони, зупинялися, розгортали обома руками важке листя і дивились, чи нема під листям ягід. Вони вилазили на трав'яні дерева і там шукали ягід. Але ягід не було.

- От дивний ліс! Невже доведеться померти з голоду?

Несподівано діти почули попереду глухий шум.

Вони зупинилися.

Карик підняв руку.

- Ти чуєш?

- Так, - похитала головою Валя. - Це вода! Здається, це річка шумить. Ходімо! Біля річок завжди бувають ягоди. Я знаю!

Валя побігла.

Карик кинувся за нею.

- Тихше! - закричав він. - Може, це зовсім не річка, а якась жаба дихає.

Він узяв Валю за руку.

Діти пішли в той, бік, звідки долинав шум, прислухаючись до кожного непевного шарудіння.

Купи повалених стовбурів з налиплою обсохлою грязюкою перегороджували їм шлях. Сухі листки стояли стіною, а коли діти спробували обійти один листок, він упав на них, і вони ледве вибралися з-під нього.

Нарешті Карик і Валя підійшли до високого пагорба. Вони вибігли на його вершину і раптом відчули, як в обличчя їм війнуло холодом. Попереду шумів потік.

Розсунувши руками зарості, вони побачили перед собою річку.

Річка була невелика. Вируючи і пінячись, вона скочувалась по камінню, текла, звертаючи то праворуч, то ліворуч і спадаючи гуркітливими водоспадами.

- Бачу! - закричала Валя.

Вона вирвала руку з братової руки, відштовхнула його і побігла вперед.

- Валько! Стій! Назад!

Але Валя вже сховалася за стовбурами дерев.

- Сюди! Сюди! - почув Карик її голос. - Швидше! Тут ягоди! Та які великі! Швидше, Карику!

Карик побіг на-її голос.

Валя стояла під високим деревом і, задерши голову, показувала вгору.

Карик підбіг до неї.

- Ягоди? Там?

- Ягоди! Тут! Великі!

Валя плеснула рукою по зігнутому зеленому дереву.

Карик глянув угору.

Високо над землею висіли, притискаючись до стовбура, темні ягоди, великі, як бочки. Сповнені соковитою м'якоттю, вони причаїлись у тіні довгого й вузького листя.

- Ну? - блиснула очима Валя.

- Що «ну»? Вперед! - вигукнув Карик, кидаючись до дерева.

Охопивши стовбур руками й ногами, діти полізли вгору, не спускаючи погляду з темних ягід, - спочатку Карик, а за-ним Валя. Стовбур трохи похитувався, листя тремтіло. Внизу, під кручею, шуміла й пінилася річка.

Валя глянула вниз.

- Ой, якщо впадемо, - біда! - сказала вона.

- Лізь! - гукнув Карик згори. - Не впадемо!

Спритно перебираючи руками й ногами, вони дістались, нарешті, до звабливих ягід.

Карик простягнув руку, і раптом в очах у нього потемніло. Руки розтиснулись.

- Ти чого? - поспіхом спитала Валя і тієї ж миті відчула оглушливий шум у вухах. Голова в неї запаморочилась.

Змахнувши руками й перевернувшись у повітрі, діти стрімко полетіли вниз, у швидку, бурхливу річку.

Стрімка течія підхопила Карика і Валю і, жбурляючи на каміння, понесла вперед, до гуркітливого водоспаду.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Бій у підземеллі. Істоти з вухами на ногах. Незвичайний ліс. Іван Гермогенович стає пілотом. Несподівана зустріч.

Іван Гермогенович сидів у норі. Коли очі його звикли до темряви, він побачив у глибині чорної печери величезну голову з довгими вусами.

- Ну й гусар! Хто ж це такий? - пробурмотів розгублено Іван Гермогенович.

Голову й передню частину тулуба прикривав широкий випуклий щит. З-під щита висувалися зубчаті лапи, короткі, але дуже широкі. Професор одразу зрозумів, що боротися з підземною істотою йому не під силу. Вона уб'є його одним ударом лапи. Але все ж Іван Гермогенович вирішив захищатися.

Він притиснувся спиною до холодної, сирої стіни підземелля і виставив уперед осине жало.

Істота заворушилася. Велике жовте тіло, наче складене з широких кістяних кілець, заворушилось. Із стін печери з шурхотом посипалась земля.

«А що, коли напасти на неї ззаду?»- подумав Іван Гермогенович.

Але й ззаду істота була невразлива. Двоє перетинчастих крил, складених разом, прикривали тулуб міцною бронею.

- Але хто ж це? Хто?

Професор звівся навшпиньки, витягнув шию і раптом із жахом побачив дві пилки з гострими шипами, які волочилися по землі, наче два хвости.

- Підземний цвіркун! Вовчок або, як її часом називають, капустянка! - прошепотів Іван Гермогенович.

Вовчок галасливо повертався в підземеллі, розгрібав лапами землю і рухався все ближче й ближче до професора.

«Харчується личинками комах, земляними черв'яками, - пригадав професор, - отже, зжере й мене».

Безпорадно оглядаючись навсібіч, Іван Гермогенович почав обережно відступати в темний куток печери, намагаючись триматися якнайдалі від вовчка.

«Треба обійти його!» - подумав професор, пробираючись попід стіною в тил своєму ворогові.

Вовчок повернувся. Він повів вусами, немов принюхуючись чи прислухаючись.

Професор затамував подих.

Вовчок опустив вуса і, незграбно загрібаючи лапами-лопатами, кинувся на професора.

Іван Гермогенович побіг назад і став на попереднє місце.

Ні! Не так-то легко обманути вовчка під землею. Адже він тут почувається як риба у воді.

- Ні! Не втекти! Треба битися!

Іван Гермогенович зупинився і, рішуче піднявши списа напоготові, приготувався до бою. Він відступив назад. Лікті його торкнулися стіни, і тут він несподівано відчув під ліктем порожнечу.

Він проворно повернувся. Прямо перед ним зяяв вхід у широку темну нору.

Професор перевів подих.

Куди веде цей тунель? Хто його вирив? Чи не криється тут нова небезпека?

Але про це зараз ніколи було думати...

«Сховатися, піти, заритися глибше в землю!» - майнуло в голові професора, і він, не роздумуючи, шугнув у нору.

Шпортаючись та боляче вдаряючись у каміння, Іван Гермогенович почав пробиратися в цілковитій темряві, намацуючи шлях руками.

Тунель виявився довгим. Він то спускався вниз, то піднімався вгору, то звертав праворуч, то круто йшов ліворуч і ставав дедалі вужчим.

Доводилося низько нахилятись, а то й повзти на чотирьох, волочачи за собою спис.

Але все це були дрібниці. Зі всіма цими незручностями професор ладний був примиритися. Він ладний був повзти цілий день навіть на животі, аби лише втекти від клятого цвіркуна! Аби лише сховатися кудись!

Але, здавалось, утекти від вовчка неможливо.

Він ішов по гарячих слідах невідступно, і професор виразно чув за собою наростаючий шурхіт погоні.

Тільки-но Іван Гермогенович ковзнув у тунель, вовчок зупинився, понишпорив вусами по стінах печери і завмер, ніби роздумуючи: куди ж сховався цей дивний і такий прудкий черв'як?

Вуса вовчка неспокійно заворушилися. Вони обмацували підлогу, стіни, стелю і незабаром знайшли вхід у нору.

Вовчок просунув туди голову, важко задихав.

Тут він, чи що?

Він постояв трохи на місці, постукуючи лапами, а потім рішуче втиснув своє громіздке тіло в нору і, швидко загрібаючи землю, поплазував тунелем.

Вовчок просувався, як просувається гарячий цвях у шматку масла. Він ішов, пробиваючи своїм тілом пухку землю, свердлячи її з неймовірною швидкістю.

Професор почув позаду, за своєю спиною, уривчасте дихання, і раптом на плечі йому опустилися жорсткі вуса вовчка.

Вони обмацували його, ковзали по обличчю, по руках.

Іван Гермогенович скрикнув. Швидко повернувшись, він ударив списом по вусах і поліз далі.

Нерівні стіни вузького тунелю боляче дряпали боки, плечі, лікті.

Тунель став такий тісний, що Іван Гермогенович ледве просувався вперед.

Від плісняви й вологи дихати було важко.

Професор обливався потом. Серце його калатало. Руки й ноги тремтіли.

Що далі, то важче було пробиратися по тісному підземному коридору, але професор уже не чув за спиною уривчастого дихання вовчка. Вовчок лишився десь далеко позаду, і тепер Іванові Гермогеновичу здавалось, що він утік від погоні.

Впираючись у землю ліктями й коліньми, професор плазував, напружуючи всі сили, важко дихаючи, ледве стримуючи кашель. І раптом перед ним виросла стіна землі. Далі ходу не було.

Тунель закінчувався тупиком.

Іван Гермогенович здригнувся.

«Невже смерть? Але хто ж тоді врятує Карика і Валю?»

Обливаючись потом, він квапливо шарив у темряві, але руки всюди натрапляли на щільні земляні стіни.

Що ж робити?

Він сидів у норі, як у пастці. Позаду наступає вовчок, попереду - глуха стіна.

Що можна зробити в такому безвихідному становищі?

Іван Гермогенович відчув, як по тілу його поповзли мурашки. Руки й ноги похололи. У роті пересохло.

- Ну ні, - рішуче промовив професор, - ми ще побачимо, хто кого. Ти - велика, сильна істота, але ж я, людина. Я битимуся з тобою і переможу.

Годину тому Іван Гермогенович міг би роздушити пальцем вовчка, а тепер треба зібрати всі свої сили, та й то він не може сказати упевнено, чим скінчиться бій.

Іван Гермогенович повернувся назад і, притискаючись до щільної земляної стіни тупика, виставив уперед списа.

- Битиму у самісінький нервовий вузол, під око, - голосно мовив професор.

Але тут в голові його майнула думка, від якої він здригнувся.

«А як же я вийду звідси, якщо вб'ю вовчка? Адже він закриє тунель своєю величезною тушею. Як прибрати з шляху таке велетенське страховисько?»

Однак думати було ніколи.

Все гучніше й гучніше наростав підземний шум. Вовчок був зовсім близько.

Минула хвилина, друга.

- Геть! Геть! - закричав Іван Гермогенович, розмахуючи списом і намагаючись криком налякати вовчка.

Земля з гуркотом обвалилася. По стінах тунелю чути було шурхіт. Жорсткі вуса вовчка простягнулися до професора, обмацуючи в темряві його голову й плечі. Іван Гермогенович рвонувся назад і заходився гамселити страховисько по голові списом.

- Ось! Ось! Ось! - хрипло кричав професор.

Вовчок не чекав такого нападу. Він подався назад.

- Ага! Ага! - закричав Іван Гермогенович, сміливо кидаючись на ворога.

Вовчок настовбурчив вуса. Професор ударив по них з розмаху кулаком і, голосно лаючись, погнав істоту по тунелю.

Він, не перестаючи, бив ведмедика по голові списом, намагаючись поцілити гострим кінцем у нервовий вузол. Але раптом ведмедик втяг голову під щит, і спис Застукав по роговій кришці без усяких наслідків.

Страховисько зупинилося. Видно, спис більше не турбував його. Професор зрозумів: битва програна.

Ворухнувши широкими лапами, ведмедик перейшов у наступ.

Професорові довелося тепер знову відступати.

Розмахуючи списом, він почав повільно відходити у кінець тунелю, поки не відчув позаду щільну стіну.

«От і кінець!» - подумав Іван Гермогенович.

Стомлено заплющивши очі, він втягнув голову в плечі і весь зіщулився.

Раптом він почув над головою шурхіт. Стеля нори тріщала, наче її свердлили згори. На голову Івана Гермогеновича посипалася земля.

Стеля тріснула. В норі на якусь мить майнуло тьмяне світло, професор побачив клаптик далекого синього неба, але одразу ж, затуляючи щілину, зверху спустилось у тунель щось на зразок величезного стручка.

- Що це? - вигукнув професор, схопивши стручок руками.

Стручок здригнувся і почав швидко підніматись угору.

Професор зрозумів лише одне: цей стручок прийшов звідти, де було сонце, і він повинен вийти до сонця з-під землі разом з ним, із цим стручком.

Він іще міцніше обхопив стручок руками й ногами і в ту ж хвилину, мов корок, вилетів з-під землі.

Сонце засліпило його. Професор примружив очі.

- Врятований! Врятований! - зрадів Іван Гермогенович.

Але не встиг він розтиснути руки, як якась незрозуміла сила підкинула його вгору, потім жбурнула вниз, потім знову вгору, потім знову вниз.

Професор злітав, як м'ячик, і знову падав на землю.

Треба було швидше позбавитися стрибучого стручка. Професор розтиснув руки. Перевертаючись у повітрі, він полетів на землю і сторч головою покотився по камінню.

Скочивши на ноги, Іван Гермогенович побачив недалеко зелене чудисько, що виблискувало на сонці. Воно стояло, розставивши довгі ноги, вкриті гострими шипами-шпорами. Могутні голінки піднімалися кутами над велетенським тулубом. Товстий, зігнутий хвіст, майже вдвоє довший за саму істоту, лежав на землі.

- Ах, ось це хто! - пробурмотів професор, потираючи забиті боки. - Значить, це ти врятував мене? Ну, дякую, дорогий! Дякую!

Почувши голос професора, істота повернула до нього сплюснуту рогату голову, ворухнула вусами неймовірної довжини.

- З якої ж ти родини, мій рятівнику? - ввічливо запитав Іван Гермогенович.

Зелена, наче полакована, істота ворухнула ногами.

- Ах, ось ти хто! - вигукнув професор. - Ти слухаєш мене ногами? Так, так. Зрозуміло. Ти зелений коник. Ну що ж, дякую, дорогий! Дякую, що виручив з біди.

Коник знову ворухнув ногами. Продовгасті слухові щілини його передніх ніг повернулися до професора. Коник, мабуть, прислухався.

Тепер професорові стало зрозуміло все, що відбулося з ним.

В цю пору року самки коників риють землю, щоб сховати глибоко в ґрунт свої яйця. Навесні з цих яєчок вилупляться личинки коника. Вони вилізуть на поверхню землі й почнуть знищувати гусениць, метеликів, мух. На щастя професора, самка просвердлила землю саме в тому місці, куди загнав його вовчок.

Але коник не встиг покласти яйця. Доторкнувшись до яйцекладки, Іван Гермогенович, звісно, дуже злякав самку, тому вона так квапливо й висмикнула з-під землі свій хвіст-яйцекладка.

- Вибач, будь ласка, - весело промовив Іван Гермогенович, вибач, що перешкодив тобі.

Коник підстрибнув. Розправивши на сонці блискучі крила, він зник у зеленій гущавині трав'яного лісу.

- Прощавай! Щасливої дороги! - гукнув Іван Гермогенович, помахавши коникові рукою.

Професор залишився один. Він стояв оглядаючись, погладжуючи сиву бороду.

- Однак, - забурмотів Іван Гермогенович, - куди ж ти мене затягнув, зелений стрибунець? Де ж ставок? Як пройти до нього? Праворуч мені йти чи ліворуч?

Навколо шумів ліс. Але тільки зараз професор помітив, як не схожий цей ліс на трав'яні джунглі.

Тут не було покривлених бамбукоподібних дерев. Довгі, ледь зігнуті стовбури тягнулись угору, наче гігантські свічки.

Професор, глянувши на крони, здивовано закліпав очима. Там, на запаморочливій висоті, тихо погойдувалися величезні білі шапки. Кожне дерево стояло, як довга жердина. на яку нап'яли зверху гігантську білу шапку.

- Які ж це? - примружився Іван Гермогенович.

Він підійшов ближче до стовбурів і раптом став як укопаний. Просто на його очах біла пухнаста хмаринка зірвалася з верхівки одного дерева і враз зникла. Вона немов розтанула в повітрі.

Несподівано до ніг Івана Гермогеновича згори впало важке довгасте ядро.

Професор нахилився.

Із головки ядра стирчав довгий тонкий батіг, на якому тріпотів пухнастий парашут.

- Ах, ось воно що! - вигукнув професор. - Та це ж... Але як я одразу не здогадався?

Він уважно оглянув високі дивовижні дерева, потім підійшов до одного з них і спробував вилізти по стовбуру. Охопивши дерево руками й ногами, Іван Гермогенович почав лізти до верхів'я.

Стовбур дерева був товстий і липкий. Руки й ноги приклеювались до нього, але професор лише порадів. Адже коли б дерево було гладеньким, йому було б важко вилізти на нього.

Ледве віддираючи руки й ноги, важко дихаючи і обливаючись потом, він поліз по стовбуру, як муха по клейкому папері, бурмочучи під носа:

- Так, так! Чудово! Мені таки щастить сьогодні.

Спершу лізти було важко, але що вище піднімався професор, то тоншим ставав стовбур і легше було по ньому дертися.

Вітер розгойдував дерево, і разом з деревом гойдався Іван Гермогенович, з острахом зрідка поглядаючи на землю.

Та ось і верхівка дерева: біла пухнаста шапка.

Професор простягнув руку, щоб перебратися зі стовбура на крону, як раптом по його руці ковзнуло щось м'яке.

Іван Гермогенович притиснувся до стовбура. Навколо нього несподівано залопотіли крила, повітря загуло. Перед очима професора полетіли, пританцьовуючи, крилаті істоти.

Переляканий професор втягнув голову в плечі.

«Зжеруть! Неодмінно зжеруть, розбійники!» - сумно подумав він; однак, глянувши на крилаті істоти, одразу ж заспокоївся.

- Ух! Який же я боягуз! - зітхнув полегшенням Іван Гермогенович.

Розправивши в повітрі довгі, тонкі ноги, істоти кружляли навколо дерева, тріпочучи прозорими жорсткими крилами.

Їхні довгі хвости торкалися професорового обличчя, ковзали по всьому тілу.

- Одноденки! Всього лише одноденки! - пробурмотів Іван Гермогенович і, вхопившись руками за м'ясисте листя крони, спокійно поліз на верхівку дивовижного дерева.

Одноденки лише з першого погляду здавалися велетнями. Насправді ж вони були трохи більші за професора. Здавалися вони велетенськими лише тому, що позаду в них маяли хвостові нитки, схожі в одних на виделку, а в інших - на циркуль.

Хвостові нитки були вдвічі довші за тулуб.

«Ач як танцюють! - подумав професор - Невже скоро стемніє?»

І, не звертаючи більше уваги на крилатих танцівників, Іван Гермогенович виліз на самісіньку верхівку.

Боятися одноденок у нього не було причини. У цих комах нема навіть рота. Їхнє життя таке коротке, що їм зовсім не треба турбуватися про їжу. Вони з'являються на світ, щоб станцювати в теплому повітрі свій єдиний у житті танок.

У веселому хороводі весь день кружляють одноденки, невтомно махаючи крильцями, а коли настають літні сутінки, спускаються на воду, відкладають тут яйця і вже ніколи більше не піднімаються вгору. В ці дні трупи одноденок рудими килимами вкривають річки.

Течія несе мільярди сумирних істот, жене їх понад крутими й пологими берегами, але до устя річки не допливе жодна одноденка. Всіх їх пожеруть у дорозі риби та птахи.

Незавидна доля одноденок. Станцювати і бути з'їденою - тільки для того вони й з'являються на світі!

Оточений хороводом одноденок, Іван Гермогенович стояв на маківці дерева, чимось схожій на купол. Вся її похила поверхня була суціль всаджена темними блискучими ядрами. Від кожного ядра піднімались угору гнучкі стебла з парашутами на кінцях. Вони шуміли над головою професора, як весняний сад.

Час від часу то одне, то друге ядро, здригнувшись і хитнувшись, відривалося від купола і з хвилину висіло над кроною. Подих вітру підхоплював парашут, і тоді ядро пливло у повітрі разом з пухнастим парашутом і стеблом.

Професор доторкнувся до стеблин руками і взявся за роботу.

Вибравши десяток найбільших парашутів, він відірвав їх від ядер. У руках у нього з'явився жмут парасольок з пухнастими хмаринками на кінцях. Парашути так і поривалися вгору, піднімаючи Івана Гермогеновича над кроною; і йому треба було напружувати всі сили, щоб утриматися на місці.

Потім Іван Гермогенович швидко зірвав зо два парашути і, рвучко підстрибнувши, повис у повітрі. Якийсь час він висів, дриґаючи ногами, але як тільки війнув вітер, парашути весело зашуміли над його головою.

Повітряний струмінь підхопив професора й поніс над лісом.

- Чудово! Просто чудово! - засміявся Іван Гермогенович, розгойдуючись у повітрі, наче маятник. - От уже ніколи б не подумав, що мені доведеться літати на пушинках кульбаби.

Дивні дерева з білими шапками виглядали тепер з піднебесної висоти як звичайнісінькі кульбабки.

Ліс був схожий на звичайну польову траву.

Професор пообзирався.

Навкруги простягалися трав'яні джунглі, піщані пустелі.

В далечині, на високій горі, Іван Гермогенович побачив височенний стовп, на якому тріпотіло червоне полотнище.

- Ага! Моя жердина! - прошепотів професор, задоволено усміхаючись.

Ще далі праворуч синіла широка водна гладінь.

- А ось і ставок! Чудово! Тепер я знаю напрям.

Вітер тріпав пухнасті парашути. Пірнаючи в повітрі, Іван Гермогенович летів над лісами й полями, пильно дивлячись униз. Та ось зустрічний повітряний струмінь підхопив Івана Гермогеновича і поніс його просто до ставка.

- Еге! Так я, мабуть, можу і втопитися! - насупився професор. - Треба спускатися, поки не віднесло мене у відкрите море.

В цю хвилину Іван Гермогенович пролітав над сонячною галявиною. Місце було зручне для спуску. Він вирішив приземлитися.

Випустивши з рук один по одному парашути, професор пройшов на бриючому польоті над землею і повільно почав знижуватись. І от трава уже знову перетворюється на дрімучий ліс, а вузенький струмок - на широку й бурхливу річку.

- Гоп-ля! - вигукнув професор, випускаючи з рук разом два парашути.

Його пронесло над річкою. Професор звісив голову, відшукуючи зручне місце для посадки, і несподівано побачив Карика і Валю, які пливли по річці.

Хвилі кидали їх на каміння, тягнули за течією; вони перевертались у воді, як колоди.

- Три-и-и-май-тесь! - закричав професор згори.

Випустивши з рук останній парашут, він каменем полетів у спінену воду.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Врятування потопаючих. Дорога до фанерного ящика. Живі кватирки. Мандрівники зустрічають стада трав'яних корів. Сумні спогади. Напад повітряної черепахи.

Сильна течія валила професора з ніг.

Він падав то на одне, то на друге коліно; вода збивала його, заливала з головою, але він знову підводився і, обережно переступаючи з одного каменя на інший, йшов далі.

Карик і Валя лежали в нього на руках. Очі їхні були заплющені, руки безпорадно звисали, ноги волочилися по воді.

- Нічого, нічого! - шепотів професор, важко дихаючи. - Все буде добре! - і він ще міцніше притискав дітей до себе.

Але ось, нарешті, і берег.

Професор опустив Карика і Валю на землю, сів навпочіпки й почав розтирати дітей долонями.

- Та ну ж, ну! Чого ви й справді? - бурмотів Іван Гермогенович.

Він згинав їм руки, ноги, перевертав то горілиць, то вниз обличчям. Але все було марно. Діти лежали нерухомо, заплющивши очі й міцно стиснувши бліді, вкриті мертвотною синявою губи.

- Ну що мені з вами робити? - нахмурився Іван Гермогенович.

Він потер долонею чоло і раптом увесь засяяв.

Професор пригадав давній, тепер уже забутий спосіб рятування потопельників. Швидко скочивши, він схопив Валю за ноги, трохи підняв над землею і щосили почав трясти.

Із рота, із носа Валі хлинула вода.

Валя застогнала.

- Стогнеш! - зрадів Іван Гермогенович. - Чудово! Значить, житимеш!

Поклавши дівчинку на землю, він узявся за Карика.

- Р-раз! Два!

З Карикового рота ринули каламутні струмені.

- А тепер полеж і ти.

Відпльовуючись і кашляючи, діти розплющили очі. Вони дивилися, нічого не розуміючи.

Перед ними стояв Іван Гермогенович. Живий, справжній Іван Гермогенович. Великий, бородатий, такий, яким вони звикли бачити його щодня.

Від радості діти не помітили навіть, як дивно вдягнутий професор. Вони бачили лише його добрі, усміхнені очі, його скуйовджену сиву бороду.

- Іване Гермогеновичу! - закричала Валя.

Вона кинулася до нього і заплакала на радощах.

- Ну, ну, ну! - зніяковіло кашлянув професор і погладив дівчинку по голові. - Тепер чого ж плакати?

Валя розмазала кулаком по обличчю сльози і усміхнулась:

- Це... Це... вода виходить... Скільки її налилося!..

- Багато, - погодився Іван Гермогенович. - Ну, а тепер, друзі мої, скажіть мені: хто дозволив вам хазяйнувати в моєму кабінеті?

Діти зітхнули.

Мокрі, нещасні, вони стояли перед професором, не сміючи глянути на нього. Карик так низько опустив голову, що його підборіддя вперлося в груди, вкриті липкою багнюкою.

І раптом Валя зареготала.

- Ой, Іване Гермогеновичу, який ви кумедний у цих... мотузках. Навіщо ви так обмоталися?

- По-перше, це не мотузки, а павутина, а по-друге, нічого смішного я тут не бачу.

- Але чому вони такі товсті? Павутина ж зовсім не така.

- Павутина така ж, але ми тепер стали іншими, тому тобі й здається, ніби це мотузки. - Професор суворо подивився на Валю й сказав буркітливо, - Ти питаєш, навіщо обмотався? Такий костюм захищає мене від сонячних променів, від подряпин і саден. У ньому я не мерзнутиму вночі, в ньому можна спати на сирій землі, не боячись застудитись. А крім того, не звик я ходити роздягнений.

- А де ви дістали стільки мо... павутини?

- Це мій перший мисливський трофей, - з гордістю відповів Іван Гермогенович і розказав про зустріч з павуком, про битву павука з осою. - Отак я, друзі, вдягнувся і озброївся списом - жалом оси.

- А де ж ваш спис?

- На жаль, спис довелося залишити в підземеллі після битви з вовчком. - І професор знову почав розповідати про свої пригоди, про зустріч з жуком-гнойовиком, з вовчком, з зеленим коником. Він говорив, не помічаючи, як діти вже засинають. Вони так багато пережили за кілька годин життя в незнайомому світі і так стомилися, що обоє зараз хотіли тільки спати. - Але все добре, що добре закінчується, - бадьоро мовив професор. - Тепер ми разом підемо додому. Однак і вам доведеться вдягнутися. Подивлюсь, на кого ви самі будете схожі в павутинних костюмах.

- Я не хочу в павутину, - сонно пробурмотіла Валя. - Я боюсь павуків.

Карик трохи розплющив очі й запитав:

- А павутина не отруйна? Я читав недавно про отруйних павуків. Від отруйних павуків можна... цю... павутину... щоб одягтись?

- Дурниці, - відмахнувся Іван Гермогенович. - У нашій країні живуть лише два отруйних павуки. Тарантул і каракурт. Але вони живуть далеко від нас. На півдні. Та й взагалі їх не так уже й багато в усьому світі. Всього шість видів. У Північній Америці можна зустріти павука чорна вдова, в Південній Америці отруйного міко, на Мадагаскарі - меноведі і в Новій Зеландії - катіпо. Ці павуки справді дуже отруйні. Укуси їхні смертельні і для тварин, і для людини. Щоправда, вчені знайомі лише з тридцяти тисячами видів родин павуків. Цілком можливо, що є й інші отруйні павуки. Серед іще не вивчених і не відомих науці видів...

Враз Іван Гермогенович почув пружне хропіння.

Професор обернувся до дітей. Карик і Валя сиділи, звісивши голови на груди, і міцно спали, плямкаючи уві сні губами.

- Не розумію, - ображено пробурмотів Іван Гермогенович, - як можна заснути в таку хвилину, коли можна дізнатися багато цікавого про чудову родину павуків... Ах, бідненькі, бідненькі, вони навіть не підозрюють, як багато втратили, заснувши раніш, ніж почули мої розповіді про павуків.

І справді, хіба можна було спати, попавши в такий світ, де на кожному кроці сидять, плавають і навіть літають павуки?

Професор збирався розповісти і про те, як павуки подорожують у повітрі, випускаючи з черевця легкі павутинки. Діти могли б дізнатися про дивовижні масові польоти павуків у Північній Америці, де восени все небо здається заплетеним павутиною. Так багато з'являється в цей час молодих павуків, що літають над землею в пошуках постійного місця полювання.

А хіба не цікаво було б Карикові й Валі послухати розповідь про дивовижного павука нефіла, про найкрасивішого, найошатнішого павука, що живе на Мадагаскарі?

О, коли б вони знали, які в цього красеня золоті груди, які чудові вогненно-червоні лапи в чорних панчішках і яка цінна в нього павутина. Місцеві мешканці виготовляють із сріблистої павутини нефілів такі тонкі й такі мінні сітки, що ними можна ловити і птахів, і рибу. А жінки Мадагаскару роблять із цієї ж павутини чудову прозору тканину, що міцніша навіть за шовк.

Щоправда, у нашій країні нема павука нефіла, але в нас є тисячі інших видів павуків, не менш корисних, ніж нефіли.

Нехай у наших павуків нема красивої й міцної павутини, але зате вони охороняють здоров'я людини, пожирають мільярди мільярдів шкідливих мух.

А що таке муха? Ах, коли б діти знали, яка це шкідлива, небезпечна личина! Адже одна пара мух може розплодитися за одне літо так, що вся земля вкриється шаром мух завтовшки 14 метрів. Муха не лише плодюча, вона й небезпечна для людини. На своїх щетинках мухи переносять такі хвороби, як туберкульоз, черевний тиф, дизентерія, яєчка багатьох паразитів, зокрема найстрашніших для людини - яєчка аскарид. Одна з мух - вона називається вольфартова муха - відкладає в ранки, в ніс, у вуха личинки, які руйнують кровоносні судини людини. Муха кохломіа-американка впорскує в очі людини одразу по двісті личинок. І ці личинки роз'їдають очні м'язи людини, призводять до сліпоти. Разом з солоною рибою і сиром у кишківник людини проникає сірчана муха і гризе кишківник, поки людина не вмре.

- Ах, діти, діти, - сумно зітхнув засмучений професор, - ну як ви можете спокійно спати в цьому незнайомому світі, не знаючи, хто населяє його і які серйозні небезпеки вам можуть зустрітися на шляху до домівки. Щоб не загинути, вам треба чудово знати всіх мешканців цього світу, їхні звичаї і звички. І не лише для того, щоб дістатися живим до домівки, але й щоб не вмерти від голоду й холоду.

Але професор не міг довго гніватись.

- Гаразд, - сказав він, насуплюючи густі брови, - дорога нам далека, і я ще встигну розказати дітям усе, що їм необхідно знати, живучи в цьому світі. А тепер, мабуть, і я подрімаю.

Професор одірвав від незабудки пелюстку, прикрив нею сонних дітей, а потім розпростерся поряд на землі і заснув богатирським сном.

Іван Гермогенович і діти спали майже дві години. Перша прокинулась Валя.

Протираючи кулаками очі, вона промовила сонним голосом:

- Не буду я вдягатися в павутину.

Професор здригнувся, розплющив очі. Подивившись у різні боки, він спритно скочив на ноги.

- Здається, ми трохи задрімали, - сказав Іван Гермогенович. - Але це непогано! Сон освіжає людину, надає їй сил і бадьорості! Карику, вставай швидко!

Карик потягнувся, солодко позіхнув.

- Ох, і страшний же мені сон приснився, - промовив він. - Снилося мені, наче ми всі зменшилися і наче, - але тут він глянув на дивний одяг професора, на Валю, на крилату, велику, як корова, істоту, що пролітала над головами, і зніяковіло пробурмотів: - Що ж нам тепер робити?

- Як це - що? - здивувався Іван Гермогенович. - Вставати й іти! Ну, швидко збирайтеся - і вперед у дорогу!

- А куди?..

- Що куди? Куди йти? Додому, звісно!

- Додому, додому! - весело закричала Валя. Підскочивши, вона заплескала в долоні.

- А далеко до домівки, Іване Гермогеновичу? - запитав Карик. - За годину ми дійдемо?

- Годину? Ну, ні.

Професор похитав головою.

- Нам тепер і за десять годин не дійти... Адже ми перебуваємо майже за десять кілометрів від нашої домівки.

- Ой, як добре! - застрибала Валя. - Ми бігом подолаємо таку відстань. За одну годину добіжимо.

- Гм... - зніяковіло кашлянув Іван Гермогенович. - Колись, тобто ще сьогодні вранці, ми, звичайно, могли б пройти десять кілометрів за дві години. Це правда! Але зараз нам доведеться йти кілька місяців.

- Як? - здивувався Карик.

- Чому? - широко розкрила очі Валя.

- Та тому, що за годину ми пройдемо найбільше метр або півтора. Ви забуваєте, що раніш кожний наш крок дорівнював півметра, а тепер він дорівнює мізерній частці сантиметра.

- Як? Хіба ми все ще маленькі?

Карик швидко оглянувся.

Навколо стояли дивні дерева з зеленими вузлуватими стовбурами. Берегом річки блукала якась крилата істота, менша за теля, але набагато більша за барана. У повітрі, як навмисне, над головами пролетіло величезне, як автобус, заросле чорною шерстю створіння.

Діти здивовано переглянулись.

Що ж це означає? Професор справжній, а навкруги, як і раніш, усе незвичайне, несправжнє...

- А... а як же так? - збентежено закліпав повіками Карик. - Адже ви справжній, великий... Який ви, справжній чи несправжній?

Професор посміхнувся.

- І справжній, і несправжній, - сказав він. - Але ти подумай сам: адже я й раніш був вищий за вас зростом, - отже, і в цьому малому світі я маю право бути таким. Зрозуміло?

- Зрозуміло. - нерішуче відповів Карик.

Але професор побачив по очах Карика, що йому нічого ще не зрозуміло.

- Уяви собі, - сказав Іван Гермогенович, - що рідину, яку я винайшов, випив би ти, я, слон, кінь, миша й собака. Все, звичайно, зменшилося б у сотні тисяч разів, але для нас, людей, слон, як і колись, був би великим, яким ми звикли бачити його в зоологічному саду, а миша, - ну що ж, миша так і лишилася б крихіткою, лише в сотні тисяч разів меншою звичайної миші. Але всіх нас, разом із слоном, конем, собакою і мишею, справжня людина легко посадила б собі на долоню.

- Розумію, - кивнув головою Карик.

- А я не зрозуміла... - сказала Валя.

- Що тобі незрозуміло?

- Я не розумію, як ви дізналися, де ми перебуваємо.

- Розкажу й про це, але не зараз, - мовив професор, поплескавши Валю по плечу. - Дорога у нас далека, йти доведеться довго, встигнемо поговорити про все в дорозі. Ви розкажіть, що бачили і що взнали, а я розкажу, як знайшов вас... А зараз ось що, друзі мої... Дорогою до домівки ми, можливо, загубимо Одне одного, в такому випадку кожний із вас повинен сам знати дорогу додому... Ходімо зі мною... Перш ніж ми вирушимо, я повинен вам дещо розповісти.

- Але ми не хочемо загубитись! - сказала Валя, хапаючи Івана Гермогеновича за руку.

- Дуже добре. І все-таки... Про всяк випадок... Мало що може трапитись.

Професор підхопив дітей під руки і швидкими кроками зійшов на пагорб.

Діти підтюпцем бігли, щоб устигнути за ним.

- Бачите? - спитав професор, простягаючи руку.

В далечині над густими заростями трав'яних джунглів височів аж до неба, мов труба, величезний стовп. Нагорі в синьому повітрі майоріло величезне червоне полотнище.

Стовп стояв серед лісу, але його можна було бачити так само добре, як самотню сосну в степу.

- Це моя щогла! - сказав Іван Гермогенович. - Я поставив її замість маяка.

- Навіщо?

- А ось послухай... Хоч би де ми з вами були, ми завжди зможемо побачити наш маяк. Варто лише вилізти на вершину травинки і...

- Зрозуміло, зрозуміло! - закричали діти.

- Ну, решта все дуже просто... Внизу, біля щогли, я залишив невеликий фанерний ящик. ,Він щільно закритий з усіх боків, надійно захищений від дощів і сонця. А для того, щоб ми могли попасти в нього, я прорізав збоку, в одній із стін ящика, невелику дірочку.

- А навіщо попасти?

- Коли ми доберемося до ящика, ми вліземо в нього і там знайдемо коробку з білим порошком... Це, друзі мої, збільшувальний порошок... Досить кожному з нас проковтнути пригорщу цього порошку, як ми знову перетворимося на великих, справжніх людей. Зрозуміло?

- Ой! - мимоволі вихопилося у Валі. - А що як хтось забере ящик?

Професор зніяковів. Він і сам уже думав про це. Але чи варто говорити зараз дітям про свої тривоги?

Погладивши бороду, професор сказав упевнено:

- Пусте! Ну кому потрібний старий фанерний ящик? Як мені відомо, тут, у цих краях, взагалі дуже рідко зустрічаються люди. І... і взагалі, досить балачок, не будемо гаяти марно часу. В дорогу, друзі мої! Вперед! Ну, вище голови! Руку, Карику! Руку, Валю!

- Куди ж ми зараз?

- Туди! - махнув рукою професор. - Курс - на фанерний ящик.

Високо піднявши голову, Іван Гермогенович закрокував до лісу. Діти йшли за ним, про щось жваво перешіптуючись. Професор почув:

- Скажи ти!

- Чому я? Скажи сама!

- В чому річ? - спитав Іван Гермогенович, зупиняючись.

- А як же тепер ми будемо спати, як обідати, снідати? - запитала Валя.

Іван Гермогенович знизав плечима.

- Які дрібниці! Ми спатимемо, як спали наші предки. На деревах, у куренях, у печерах. І, скажу, це набагато цікавіше, ніж спати в душній кімнаті. Вважайте, що ми переїхали на дачу. Це вас влаштовує?

- А що ми будемо їсти?

- Ну, їжі тут скільки завгодно. Можна обідати, вечеряти і снідати хоч по десять разів на день.

- А ось нас, - сказала Валя, - коли ми хотіли сьогодні з'їсти одну ягоду, хтось ударив і скинув у річку.

- Ударив? - здивувався професор.

- Так.

І Валя розказала, як вони пробували зірвати з дерева ягоду, але не долізли і впали у бурхливу річку.

- Ви їли ці ягоди? - з тривогою спитав Іван Гермогенович.

- Ні! Ми не встигли!

Професор з полегшенням зітхнув.

- Ну й добре зробили. Це були, цілком імовірно, ягоди отруйної дафни, або, як найчастіше називають ще рослину, ягоди вовчого дика.

- Але ж ми не їли його.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

- Дарма. Ви надихалися отруйними випарами дафни і тому знепритомніли.

- Знаєте, Іване Гермогеновичу, - рішуче сказав Карик. - Ми згодні ночувати на гілці й де завгодно, тільки...

- Тільки що?

Карик ковтнув слину і сказав:

- Тільки ми нічого ще не їли з учорашнього дня. І... і ми зовсім не можемо йти... Нам би...

- Ну от, ну от, - заметушився професор. - І як це я не здогадався одразу?.. Звичайно, мої друзі, звичайно... Перш ніж вирушити в дорогу, ми з вами гарненько поїмо... Хочете молока?

- Справжнього молока?

- М-м.. Не зовсім, звичайно, справжнє, але все ж таки молоко.

- Давайте! - простягнув руку Карик.

- Тільки більше! - додала Валя.

- Ходімо! - сказав професор.

Задерши голову, Іван Гермогенович пішов уперед, розглядаючи трав'яні дерева і щось вишуковуючи очима. Нарешті він зупинився у затінку трав'янистого баобаба, в якого було таке велике листя, що на кожному з них міг би вміститись футбольний майданчик, та й ще лишилося б місце для глядачів.

- Ось! - простягнув угору руку професор. - Тут пасуться стада корів.

- Корови на дереві?

- Так... У них тут подібні до альпійських пасовиськ.. Так хто ж. із вас полізе перший?

- А... а... а ці корови не кусаються?

- Не кусаються і не б'ються. Ні зубів, ні рогів у них нема, друзі мої.

Карик і Валя разом кинулися до дерева. За ними поліз Іван Гермогенович.

Хапаючись за м'які зелені гілки, вони лізли, допомагаючи одне одному, і незабаром дістались вершини могутнього дерева.

Тихо похитувалось, сяючи на сонці, лискуче широке листя, більше схоже на гладенькі зелені галявинки. Мандрівники вилізли на один з таких гігантських листків. і пішли по ньому, ступаючи босоніж по м'якій м'ясистій поверхні. Але, ступивши лише кілька кроків, діти нерішуче зупинилися.

- В чім річ? - запитав професор.

Валя простягла тремтячий палець.

- Що це? - показала вона на поверхню листка.

- Так, так, що це таке? - спитав Карик, подаючись назад.

Листок був зовсім як живий.

Його лискуча поверхня ворушилася, стискалась і розтягалась. Вона була всіяна тисячами ротів, які чи то жували щось, чи то намагалися схопити Карика і Валю за босі ноги.

- Ну? Що вас бентежить? - здивувався професор.

- Хіба це листок? - сказала Валя. - Дивіться, що він робить, - так і хоче відкусити ноги. Я боюсь таких листків.

- Які дурниці! Соромтесь! Та це ж звичайнісінькі вічка.

- Вічка?

- Ну звісно. Це ж кватирки листка, які провітрюють рослину. Це його легені, якими вона дихає.

- А вони не можуть схопити нас за ноги?

- Звичайно, ні. Не бійтеся, йдіть за мною сміливо!

І професор закрокував по листку уздовж міцних жил, якими був прошитий зелений лужок у всіх напрямках. Услід за професором рушили діти.

Перша побачила корів Валя.

- Ой, дивіться! - вигукнула вона. - Хіба це корови? Зовсім не схожі. Якісь зелені!

По краях листка-лужка блукали, перебираючи тонкими, довгими ногами, зелені істоти, схожі на велетенські груші. Деякі з них сиділи, глибоко встромивши у м'ясисту поверхню листка загнутий хобот.

- Ну, ось, - сказав професор, - знайомтеся. Трав'яні корови. Нехай вас не бентежить, що вони не схожі на корів. Зате молоко в них чудове. Не гірше, ніж у справжніх корів.

- А як їх звуть? - спитала Валя.

- Невже ти ще не здогадалася? Та це ж попелиця. Звичайнісінька комаха. Якщо ти коли-небудь читала про мурах, то повинна, звичайно, знати і попелицю.

- Ага, я пам'ятаю! - сказав Карик. - Мурахи розводять їх.

- От-от, ти маєш рацію, Карику, - відповів Іван Гермогенович. - Мурахи часто переносять попелиць до себе, годують їх, доглядають.

- Як на молочній фермі?

- Так, майже... У мурах попелиця у великій пошані: Так само, як у людей корова. Мурахи доять їх, харчуються молоком попелиць і... обережніше, будь ласка. Не наступіть на молоко.

Професор зупинився перед калюжею густої рідини.

- Я гадаю, - сказав Іван Гермогенович, - доїти зелених корів не варто. Тут і так течуть молочні ріки, пригощайтеся, друзі мої!

Він ліг на живіт, припав губами до калюжі зеленого молока попелиці і, замочивши в ньому бороду, кілька разів ковтнув.

- Дуже смачно! Прошу! Пригощайтесь!

Діти услід за Іваном Гермогеновичем жадібно накинулися на солодке, густе молоко.

- Ну, як? - спитав професор. - Смачно? Сподобалось?

- Краще за справжнє! - сказав Карик, задоволено витираючи долонею рота.

Валя плямкала, не підводячи голови, і тільки мугикала щось нерозбірливе.

Нарешті всі наситилися.

Діти відповзли від молочної калюжі й простяглися на листку, наче на пляжі.

Валя лежала, погладжуючи живота, Карик широко розкинув руки і ноги.

- Гарно! - сказав він.

- Якщо ви вже не голодні, ходім! Не будемо марнувати жодної хвилини!

- Ой, ні! - квапливо мовила Валя. - Спершу відпочинемо трохи.

- Хоч з півгодинки! - підтримав Карик сестру.

Обважнілі ноги здавалися налитими свинцем. Рухатися було ліньки.

- Ну гаразд! - погодився Іван Гермогенович. - Відпочивати то відпочивати. - І ліг поряд з дітьми.

Якийсь час мандрівники лежали мовчки, мружачись від яскравого сонця, перевалюючись з боку на бік.

Над головами шумів вітер. Листок погойдувало, наче колиску.

- А добре! - пробурмотів професор.

Він почав щось бурмотіти, потім поклав голову на листок і тихо захропів, ледь посвистуючи носом.

- Заснув, - сказала Валя.

- Нехай спить. І ми відпочинемо.

Валя помовчала трохи.

- Мама тепер плаче, мабуть! - зітхнула вона.

- Звісно, плаче! - сказав Карик, насупивши брови.

Валя зітхнула ще важче, наче й сама збиралася заплакати, але в цю мить у повітрі щось загуло і з гуркотом ударилося в листок.

Листок затремтів.

- Хто це? - заверещала Валя.

Професор трохи розплющив сонні очі. По листку повзла величезна черепаха, тільки трохи менша за танк. Спина черепахи виблискувала червоним лаком. Чорні плями на спині сяяли, наче лаковані японські тарілки.

Діти занепокоєно поглядали на червоне чудовисько, яке легко, зовсім не по-черепашачому, бігло просто на них.

Вони притислися одне до одного.

Червона черепаха підбігла до дітей, глянула на них згори, наче з даху стодоли, і грізно поворушила вусами...

Карик і Валя схопилися і з верещанням і криком кинулись бігти.

Вони пробігли повз зелених корів, які мирно паслися на листку-лужку, і підбігли до самого краю листка.

Далі бігти було нікуди.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Важкий похід. Кафе-буфет у трав'яних джунглях. Штурм лісової фортеці. Битва з мурахами. Під грибом. Повінь.

Карик і Валя стояли на самому краю листка.

Унизу під ногами похитувались верхівки дерев; крізь просвіти листя виднілася далека земля. Стрибати вниз? Але хіба можна стрибати з такої висоти?

Валя міцно вчепилась у Карикову руку.

Червона черепаха підповзла зовсім близько. Ще хвилина - і вона накинеться на дітей, зіб'є їх, схопить і з'їсть...

- Не бійтесь! Не бійтесь! - раптом почули діти голос Івана Гермогеновича. - Це сонечко. Воно не займе вас. Ідіть сюди.

- Воно не займе! - прошепотіла Валя, ховаючись за спину Карика.

Не спускаючи погляду з гігантської черепахи, Карик відсунувся від неї далі.

- Ну, ну! Сміливіше! - підбадьорював професор.

Діти круто повернулись і кинулися щодуху бігти, налітаючи на зелених корів.

Ледве переводячи подих, вони прибігли до професора і впали з розбігу на листок, шугнувши одразу ж за широку спину Івана Гермогеновича.

- Воно ж смирне! - сказав професор. - даремно ви його боїтеся!

- Смирне, але дуже страшне! - часто задихала Валя.

- Ой, дивіться, що воно робить, це смирне! - гукнув Карик.

Сонечко наблизилося до стада зелених корів, зупинилось і раптом, наче лев, збило ударом лапи одну з них, підім'яло під себе і, налігши на корову всім тілом, впилося в неї. В одну мить від корови лишилася тільки зелена шкурка.

Сонечко заходилося пожирати інших. Воно підминало їх під себе, гризло, як насіння, бридливо відкидаючи шкурки.

Не встигли діти опам'ятатись, як на листку не лишилося жодної попелиці.

Пожерши попелиць, сонечко провело величезною лапою по вусах і, струсивши прилиплі до ніг шкурки, підійшло до самого краю листка.

Тут воно трохи підняло свій панцир, випустивши з-під нього прозорий кремовий шлейф. З легким тріском панцир розломився на двоє важких, схожих на бруньки, крил. Жорстко шурхотячи, розгорнулися ще двоє крил, тонких, прозорих. Вони завертілись, затріщали, наче пропелери. В обличчя мандрівників дихнуло вітром. Сонечко повільно відокремилось од листка й попливло, даленіючи, над лісом.

- Оце-то сонечко! - сказала Валя. Пожерло всіх і полетіло.

- Ну й чудово! - сказав Іван Гермогенович. - Так і треба. Це дуже добре.

- Добре?

- Звичайно... Попелицю треба знищувати всіма засобами. Але, мабуть, найкращий засіб боротьби з попелицею - сонечко... В Америці збирають ці сонечка мішками й навесні випускають на городи, де водиться попелиця. Мисливці за сонечками мають навіть особливі карти, на яких помічені місця, де накопичуються на зимівлю ці корисні комахи. Ось там їх і збирають.

- А навіщо треба знищувати попелицю? - запитала Валя. - У неї таке смачне молоко.

- Молоко смачне, - погодився Іван Гермогенович, - але сама попелиця дуже шкідлива комаха, та й, крім того, вона найплодючіша істота на світі. Коли б цього шкідника не знищувало сонечко, нам, людям, було б дуже важко боротися з попелицями.

- Чим же вони шкодять?

- Вони нападають на листя фруктових дерев, на квіти, на листя овочів. Словом, улітку майже неможливо зустріти таку рослину, на якій би не було попелиці.

- І що вони роблять?

- Попелиця висмоктує із рослин соки. Але це ще півбіди. Гірше за все інше. Своїм зеленим молоком, яке вам так сподобалося, попелиця заліплює вічка листка, заважає йому дихати і рости. Листок, звісно, гине. А якщо гине листя, то не чекай ні фруктів, ні овочів. Однак досить розмов. Відпочили - час і в дорогу. Ходімо, друзі мої!

Але перш ніж злізти з дерева, Іван Гермогенович відшукав на обрії далекий маяк.

На заході над заростями трав'яних джунглів майорів на вітрі величезний червоний прапор.

- Ага, - пробурмотів Іван Гермогенович, спускаючись униз, - наша дорога простягається на захід. Треба йти на сонце.

Професор зістрибнув на землю.

- Ходімо! - гукнув він і, крокуючи галявинкою, заспівав, як вітер у трубі:

Ми йдем вперед За нами вітер віє. І рідна нам Всміхається земля!

Валя скривилась, закрила вуха пальцями.

Карик махнув рукою: нехай співає. У кожної людини має бути якийсь недолік.

Професор був тільки людина.

Мандрівники йшли лісом.

Високі дерева без гілок, без сучків стояли наче велетенські радіощогли.

Сонячні промені, падаючи згори, лягали на землю золотими смугами, і земля схожа була на смугасту жовту, ковдру.

Мандрівники то дерлися на круті, майже прямовисні гори, то скочувалися вниз.

Глибокі яри змінювали високі пагорби. Ліс спускався на саме дно ярів і піднімався угору, на хребти високих гір.

Ґрунт був увесь поритий, зораний.

Руки й ноги у професора й дітей вкрилися саднами й подряпинами.

У Валі на чолі синіла велика ґуля. У Карика розпух ніс і через усі груди тягнувся червоний шрам.

Діти сопіли, але від професора не відставали ні на крок.

Сонце до болю обпікало плечі й руки. Іван Гермогенович увесь час витирав долонями мокре обличчя. Валя стала така червона, наче її ошпарили окропом.

- Ну й Африка! - спробував пожартувати Карик. - Іще один такий день - і ми почнемо линяти. Будемо смугасті, як зебри.

Іван Гермогенович і Валя промовчали. Вони йшли, облизуючи язиком потріскані губи і час від часу оглядаючись, чи не блисне де-небудь ставок або річка.

Але води не було.

- Як хочеться пити, коли б ви знали! - не витримала нарешті, Валя.

- Ну, ну, не вішати носа! - підбадьорював дітей професор. - Десь поблизу має бути вода.

Незабаром Валя зовсім знесиліла.

- Відпочинемо! - казала вона через кожні десять хвилин.

Мандрівники зупинялися, сідали відпочити, але сидіти на розпеченій землі було ще гірше, ніж іти по ній. Не просидівши й хвилини, вони схоплювалися й знову рушали в дорогу.

- Н-так... - бурмотів професор, - подорожуємо, наче в пустелі Каракуми.

Валя йшла хитаючись.

- Пити! Пити! - скиглила вона.

Карик ступав як уві сні, перечіплюючись і наражаючись на дерева.

І раптом у просвітах лісу майнула синя смуга.

- Вода! - вигукнула Валя, кинувшись уперед.

Професор і Карик забули про втому. Переганяючи один одного, вони побігли за Валею.

Ліс розступився.

Серед зелених заростей звисали величезні сині квіти, але води й тут не було.

Валя упала на землю.

- Я не можу більше! - застогнала вона.

- Зараз, зараз! - бурмотів професор.

Він підхопив Валю під руку.

- Треба йти! Ходімо, Валічко!

Холодна, освіжаюча вода ввижалася дітям і професорові на кожному кроці: вона мерехтіла то попереду, то праворуч, то ліворуч.

Знесилені мандрівники, вибиваючись з останніх сил, бігли до води, але кожного разу вони знаходили тільки сині квіти.

- Пити! Пи-и-ити! - хрипіла Валя.

- Пити! - шепотів пересохлими губами Карик.

Іван Гермогенович похитнувся і впав обличчям на землю. Діти попадали поряд.

Вони лежали, задихаючись від спеки й спраги.

Повз них пробігали страховиська трав'яних джунглів. Вони снували туди й сюди, наче тут було перехрестя гомінливих проспектів. Але мандрівники тепер не звертали на них ніякої уваги. Одна гусениця проповзла зовсім поряд. Вона навіть наступила Валі на руку, але Валя й не поворухнулась.

- Пи-и-ити! Пи-и-ити! - стогнали діти.

Хитаючись, професор підвівся.

Треба було йти. Але куди? У якому напрямку можна знайти воду?

Іван Гермогенович прихилився до дерева і, безсило звісивши голову па груди, розглядався посоловілими очима. І раптом несподівано, майже зовсім поряд з Іваном Гермогеновичем, заворушився земляний, пагорб. Каміння з гуркотом покотилося до підніжжя пагорба, і вершина його розверзлася надвоє. В повітрі майнули довгі вуса, з-під землі показалася величезна голова, а потім виповзло темне тіло з жовтою крайкою на краях.

- Врятовані! - закричав професор.

Діти підвели голови.

- Вставайте! Є вода! - кричав Іван Гермогенович.

Зібравши останні сили, Карик і Валя підвелися.

- Дайте... кра-а-апельку.

- За хвилину ви матимете цілу річку. Нас проведе до води мій добрий знайомий.

Професор махнув рукою в той бік, де стояло, очищаючись від пилу і бруду, чудисько із жовтою каймою. Воно

було схоже на жука, але цей жук здавався таким великим, як тепловоз.

- Хто де? - прошепотів Карик.

- Це звичайний плавунець! Жук-плавунець! - сказав Іван Гермогенович таким голосом, наче він говорив про одного з своїх давніх знайомих. - Дуже вдала зустріч! Він і проведе нас до води. Тільки не відставайте!

Давній знайомий Івана Гермогеновича повів вусами так поважно, немов зрозумів, що це про нього говорять, і, звернувши праворуч, упевнено рушив уперед, підминаючи під себе трав'яні дерева.

Всі одразу повеселішали.

- А навіщо ж він сидить під землею? Може, там є підземна річка? - спитав Карик.

Іван Гермогенович захоплено почав розповідати дітям про життя і поведінку цієї незвичайної комахи, забувши про все на світі і вже не звертаючи уваги ні на виснажливу спеку, ні на погану дорогу, якою човгали, спіткаючись і раз у раз провалюючись у ями, Карик і Валя.

Діти слухали Івана Гермогеновича неуважно й лише при словах «вода, водяні, водні» сумно зітхали й прискорювали ходу.

А професор, нічого не помічаючи, розповідав:

- А розмножуються ці чудові комахи яйцями, які вони прикріплюють до водяних рослин. Через місяць із яєць вилуплюється личинка, дуже схожа на гусінь, а своїми звичками - на тигра. Ці сміливі, ненажерливі личинки нападають майже на всіх водяних мешканців, навіть на риб, хоч риби більші за цих личинок у тисячі разів. Коли личинка виростає, вона виповзає з води на берег, знаходить зручне, тихе місце і заривається глибоко під землю. Тут личинка перетворюється спочатку в лялечку, а потім у великого, справжнього жука. Жук виходить з-під землі - ви це вже бачили самі - і вирушає полювати у свою рідну стихію - у воду.

- А як же він знає, де вода? - спитала Валя, облизуючи спраглі губи.

- А як знають птахи, де південь, коли летять восени на зимівлю в теплі краї?

Професор говорив, не змовкаючи, він знав, що дорога стає коротшою для тих, хто іде розмовляючи.

- Цей жук, - казав Іван Гермогенович, - мабуть, найдивніша істота на землі. Зустріти його можна в будь-якій водоймі. Коли ви його побачите, придивіться до нього добре... Запам'ятайте, друзі мої, він пливе по воді, як глісер, пірнає, як качка-пірначка, може сидіти на дні ставка довше водолаза, мандрує під водою не гірше за підводний човен, літає в повітрі, як літак, і ходить по землі, як людина. Таких істот не часто доводиться зустрічати в нашому світі... Якось я...

- Вода! - вигукнула Валя.

Не слухаючи більше професора, діти кинулися вперед.

Серед зелених заростей стояло нерухоме синє дзеркало води.

Жук підійшов до скелі, шубовснув униз і зник. По водяному дзеркалу пробігли водяні кола.

- Вода!

- Вода!

На березі озера стояли дерева з великими голубими квітами. Темне листя кидало на землю густу, прохолодну тінь. Карик, не зупиняючись, збіг з пагорба, підстрибнув і, витягнувши руки, кинувся у воду, мов жук.

Він хлюпався, хапав ротом воду, бризкався, голосно сміявся. Втоми як не було.

- Швидше! - гукнув Карик. - Швидше сюди, поки я не випив усю воду.

Шкандибаючи і заточуючись, до берега підбігли Іван Гермогенович і Валя. Вони стрибнули у воду, здійнявши хмари бризок, і одразу почали пити, припадаючи до води потрісканими від спеки губами.

- Ух, добре! - підняла голову Валя.

Ніс у неї був мокрий, по щоках і підборідді стікали краплини води.

- Купатися! Купатися! - скомандував професор, віджимаючи мокру бороду.

Накупавшись досхочу, мандрівники вилізли з води, обсохли на сонці, а потім забрались у хащу трав'яного лісу і простяглися в прохолодному затишку під деревами з голубими квітами.

Так лежали вони, не рухаючись, не розмовляючи, розглядаючи крізь просвіти квітів і листя синє небо, спроквола прислухаючись до шуму трав'яних джунглів.

Несподівано професор підвівся, поправив костюм, підійшов до дерева і вчепився обома руками в зелену гілку.

- Куди ви? - закричали діти.

- Лежіть спокійно. Я зараз...

Професор поліз на дерево.

Діти переглянулись.

- Поліземо й ми! - сказала Валя.

- Поліземо!

Вони підбігли до дерева, але не встигли схопитися за нижні гілки, як угорі щось затріщало, немов там дерли цупке полотно.

- Ловіть, діти!

Карик і Валя підставили руки.

Ліниво кружляючи і погойдуючись, просто їм на голови опустилося велике голубувате покривало.

- Що це? - вигукнув Карик.

- Пелюстка незабудки!-крикнув згори професор.

- А навіщо?

- Як це навіщо? Пошиємо з пелюсток костюми, зробимо парасольки... Не знаю, як у вас, а в мене вся спина пухирями вкрилася! Від сонячних опіків.

Професор скинув ще кілька пелюсток.

Діти підібрали їх, склали на купу.

Одну пелюстку Валя накинула собі на голову.

Пелюстка була велика, широка. Ковзнувши по плечах, вона вкрила її гарячу спину, наче гумовий плащ.

- Ну як? - спитав Іван Гермогенович, зістрибнувши з дерева на землю.

- Велика дуже! - відповіла Валя.

Професор узяв пелюстку, повертів її в руках, склав навпіл, потім перегнув іще раз і відкусив кут зубами.

- Дивись, який міцний одяг! - сказав Іван Гермогенович, обережно розгортаючи прокушену пелюстку.

Посередині пелюстки виявилась нерівна, із рваними краями дірка.

- Ану просунь сюди голову! - сказав Іван Гермогенович.

На плечі Валі, обпечені сонцем, ліг прохолодний, м'який одяг.

Пелюстка закрила Валю від плечей до колін.

- Нічогенько! - схвалив Карик. Наче плащ-намет.

- Не плащ-намет, - сказав професор, - а звичайний квітковий плащ! - І простягнув Карикові таку ж саму пелюстку.

- Ну, наряджайся й ти. Ці плащі врятують вас удень від сонячних опіків, а вночі від холоду.

Коли діти вдягнулись, Іван Гермогенович сказав, погладжуючи бороду:

Незвичайні пригоди Карика та Валі

- Чудові костюми! Мабуть, я теж вберусь у незабудковий наряд!

Він змайстрував із двох пелюсток незабудки чудовий плащ і, накинувши його на плечі, повернувся перед дітьми:

- Ну як?

- Вам дуже до лиця цей колір! - сказала Валя. - Ви стали схожі...

- Ні слова більше, - підняв руку професор. - Для нас зараз не так уже важливо, на кого ми схожі. Аби тільки був одяг зручний і легкий, захищав від палючих променів сонця. До речі, чому б нам не озброїтися парасольками? Нумо, за роботу, друзі мої. Нехай кожний знайде палицю і прилаштує на ній пелюстку незабудки.

- Ура! - закричала Валя і побігла шукати ручку для парасольки.

Минуло лише кілька хвилин, і маленька компанія мандрівників, вдягнута в голубі плащі, рушила в дорогу, наче мандрівний цирк.

Професор ішов попереду, притримуючи однією рукою парасольку з пелюсткою незабудки над головою, наспівуючи свою улюблену пісню про відважного капітана.

Услід за професором йшли Карик і Валя, тепер уже впевнені, що неодмінно повернуться додому, побачать свою маму, зустрінуться з друзями. Ніхто з них і не підозрював навіть, які небезпечні пригоди чекають на них по дорозі додому.

Ліс лишився позаду. Мандрівники вийшли на сонячну галявину.

Високо над головами пролітали з гудінням, немов літаки, величезні крилаті чудовиська. Вони мчали кудись у своїх справах, поблискуючи прозорими крилами, і хоч Карик і Валя знали, що це не чудовиська, а звичайнісінькі комахи, вони раз у раз зупинялися перелякано.

- А ви даремно їх боїтесь! - заспокоював дітей професор. - Це ж лише нам вони здаються такими страшними, але не такі вже вони й небезпечні для нас. Це ж звичайні метелики, бабки, жуки-одноденки. Одні харчуються мухами, другі гусінню, треті метеликами, комарами, квітковим соком. Багато з летючих комах взагалі нічого не їдять. Вони з'являються на світ лише для того, щоб відкласти яєчка, а потім умирають. У багатьох навіть нема рота. Як бачите, тут так само безпечно, як на вулиці будь-якого міста. Я певен, що ніхто із комах і не подумає поласувати нами.

Професор не доказав.

Він схопив несподівано Карика і Валю за руки й смикнув їх щосили до себе. Діти попадали на землю. Іван Гермогенович простягнувся поряд з ними.

- Тс-с-с! - зацитькав професор, притискаючись до землі.

В ту ж мить над головами мандрівників просвистіло щось і гучно гупнуло в хащу лісу.

Мандрівники поквапом прикрилися парасольками.

- Хто?

- Хто це?

Професор обережно виглянув з-під парасольки.

Неподалік за темним пагорбом над верхівками лісу яскріла на сонці чиясь лискуча зелена спина. Вона то піднімалася, то опускалась, потім створіння поповзло вбік, підстрибнуло і, з тріском розгорнувши крила, зникло.

- Зелений коник! - сказав професор, устаючи і обтрушуючись.

Карик злегка відштовхнув Валю в бік.

- А хіба коники - людоїди? - запитав він.

- Бачиш, - пробурмотів зніяковіло Іван Гермогенович, - коник - хижа комаха; і хіба я знаю, що спаде йому на думку? Обережність іще нікому не зашкодила, друзі мої.

І мандрівники, не поспішаючи, пішли далі.

Вони йшли, перетинаючи вбрід річки, перепливаючи невеликі ставки, продираючись крізь зарості джунглів. Іван Гермогенович показував то на одне, то на друге трав'яне дерево й розповідав дітям цікаві історії про рослини. І, здається, не було такої трави й такої квітки, які росли просто так, без усякої користі для людини.

Раптом Валя схопила професора за руку.

- Дивіться! - вигукнула вона - Дивіться... Хто там?

Усі зупинилися перед густими заростями.

- Де? Кого ти бачиш?

- Он! Он вони! Підстерігають!

- Нічого не бачу! - насупився Іван Гермогенович.

Приставивши до очей долоню козирком, він витягував шию, зводився навшпиньки, пильно вглядався в густі зарості.

- І я! І я бачу! - сказав Карик. - Вони круглі й ворушаться.

- Та де ви бачите? - спитав стривожений Іван Гермогенович.

Він ступив уперед і несподівано весело засміявся.

- Ну, пусте. Та ви й самі сміятиметеся, коли підійдете ближче до цих лісових чудовиськ. Ходімо.

І, сягнисто ступаючи, професор рушив до барлогу страшних створінь.

Діти пішли за ним слідом.

Що ближче підходили вони до лісових чудовиськ, то виразніше можна було бачити бурі кулі, що висіли на трав'яних деревах. Здалеку вони були схожі на футбольні м'ячі, поблизу ж виявилося, що кожний з них не менший за аеростат. Стіни цих бурих аеростатів були зроблені з колод і грудок землі.

- Вгадайте, що це? - спитав Іван Гермогенович, зупиняючись.

- О?! - закричала Валя - Круглі будинки! Дивіться, скільки тут квартирантів. Це лісовий готель «Притулок комахи».

- Або лісовий ресторан «Таємниця круглого будинку», - засміявся Карик.

По товстих випуклих стінах повзали жовті шестиногі істоти. Вони зіштовхувалися біля темних виходів, ліниво повзли в різні боки, потім знову сходились, обмацували один одного вусиками і, кумедно перевалюючись, ховалися в темних коридорах круглої будівлі.

- Та це ж попелиці! - вигукнув Карик. - Але чого вони жовті?

- Дуже просто, - відповів Іван Гермогенович. - Цей вид попелиць пристосувався до кольору житла... На півночі всі птахи й тварини забарвлені в білий колір, під колір снігу, а от на півдні у тварин забарвлення яскраве, схоже на яскраві барви південних лісів та степів. Хіба ти не знав про це?

- Це для того, щоб краще ховатися? - спитав Карик.

Професор кивнув головою.

- І для того, щоб ховатися, і для того, щоб краще підкрадатися до своєї жертви. Плямиста шкура жирафи допомагає їй легше сховатися, а плямиста шкура тигра дає можливість непомітно підкрадатися до здобичі.

Іван Гермогенович підійшов ближче до бурої круглої будівлі, оглянув її зусібіч і навіть постукав по стінах ручкою парасольки.

- Майстерна робота! Чудова! Сумлінна! - сказав професор. - Молодці мурахи!

- Мурахи? Хіба це вони побудували?

- Звичайно.

- А чому ж тут живуть ці попелиці?

- Та тому, що це - молочні ферми мурах...

Професор змахнув голубою парасолькою і мовив:

- Так само, як людина розводить корів, мурахи розводять попелиць. І не лише розводять, але й оберігають попелиць від ворогів. А щоб шестиногих корів не змило дощем, мурахи споруджують для них оці будівлі-ферми.

- А як же мурахи виносять звідси молоко?

- Навіщо ж їм виносити? Мурахи самі приходять сюди пити молоко.

Карик весело засміявся.

- Так це ж не ферма, а кафе-буфет.

- Деякі види мурах, - вів далі Іван Гермогенович, - переганяють попелиць на зиму в мурашник і цілу зиму харчуються свіжим молоком.

- Здорово! - свиснув Карик - А я читав, ніби мурахи засинають узимку і нічого не їдять.

- Цілком вірно. Але не всі. У деяких мурашниках частина мурах завжди не спить. Вони саме й харчуються молоком попелиць.

- Це, мабуть, білі мурахи харчуються взимку! - мовила Валя. - Я теж читала. Вони - в Африці. Називаються терміти.

- Ти, Валю, все переплутала. Білих мурах не буває. І терміти - не мурахи, хоч будівлі їхні дуже схожі на мурашині. Терміти - ближче до тарганів, ніж до мурах.

- Виходить, не буває білих?

- Ні! Але є чорні, руді, червоні, кров'яні, жовті. Є мурахи-скульптори, мурахи-рудокопи, каменярі, скотарі, землероби, медові мурахи, зонтичні, мурахи-одинаки. Та всіх і не перелічиш, мабуть.

Говорячи про мурах, мандрівники вийшли до обриву. Він круто спускався вниз, у зелену долину, оточену невисокими горами.

Легенькі хмарини бігли над горами. Вершини гір були залиті оранжевим світлом надвечірнього сонця.

- Дивіться! - закричала раптом Валя. - Єгипетські піраміди! Дивіться! Та дивіться ж!

Посеред долини височіла кругла гора.

Вона була складена з темних колод, пересипаних землею. Висячі галереї огинали піраміду, спускаючись спіралями вниз.

- Мурахи! - сказав Іван Гермогенович. - Чорні мурахи. Господарі молочних ферм, повз які ми щойно пройшли.

Довготілі, як пси-гончаки, мурахи метушилися круг мурашника. Вони снували туди й сюди, пробігали, штовхаючись, висячими галереями, збиваючи один одного з ніг, підхоплювались і знову бігли. Здавалося, мурахи були чимось налякані. Вони хапали величезні кокони й квапливо тягнули їх у темні ходи свого житла. Довгі білі кокони похитувалися, пливли над головами чорних мурах.

-Це вони тягнуть яйця! А навіщо? - спитала Валя.

Професор знизав плечима.

- Треба думати, - сказав Іван Гермогенович, поглянувши на небо, - невдовзі буде дощ. Звичайно перед дощем мурахи ховають кокони, або, як ти називаєш їх, яйця, і затуляють усі входи й виходи... Але не будемо марно витрачати часу: поки мурахи заклопотані своїми справами, спробуємо перебратися через долину. Треба й нам, друзі мої, підшукати затишну місцинку, де можна сховатися від дощу.

Мандрівники почали спускатися вниз. Та лише ступили кілька кроків, як почули якийсь невиразний шурхіт, що дедалі наростав.

Професор зупинився.

- Невже пішов дощ?

Він подивився на небо.

Воно потемніло, краї його було обложено грозовими хмарами. Трав'яні джунглі стояли нерухомо, немов притихли. Але дощу ще не було.

- Що ж воно все-таки шумить?

Мандрівники насторожилися.

Діти занепокоєно дивилися на професора, який уважно прислухався до шуму, що наростав, погладжуючи сиву бороду.

- Дивно... Дуже дивно! - пробурмотів професор - Не подобається мені цей шум, друзі мої.

Професор і діти сховалися про всяк випадок за трав'яні дерева.

- Наче сюди хтось біжить! - сказав Карик, обережно виглядаючи з-за товстого стовбура.

Шум наближався. Тепер уже чути було тупіт швидких ніг. Здавалося, на мандрівників мчить перелякане стадо корів.

Вершини далеких гір вкуталися імлою.

Їх укутала хмара куряви.

- Бачу! - вигукнула Валя. - Ось! Ось вони! Дивіться! Ідуть! Ой, скільки їх!

На хвилястих хребтах з'явилися червоні цятки.

Спочатку вони розсипалися вздовж хребта, потім на мить зупинились і раптом покотилися схилами вниз.

Гори одразу потемніли. Незліченні полчища якихось істот лавиною посунули униз, і незабаром уся долина заворушилась, як жива. А позаду, з-за гір, йшли та йшли нові й нові колони.

- Червоні мурахи! - вигукнув Іван Гермогенович.

Професор не помилився.

Це були величезні червоні мурахи. Міцні тіла їхні відливали міддю. Вони були вдвічі більші за чорних. А який у них був лютий, войовничий вигляд!

Не зупиняючись, мурахи-зайди кинулися на штурм мурашника чорних. Вони хапалися за перекладини чіпкими ногами і незабаром живим потоком затопили всі галереї.

Назустріч лютим мурахам вибігли господарі мурашника.

На галереях зав'язалась жорстока битва.

Червоні мурахи, немов зграя голодних псів, рвали мирних скотарів, убивали їх, скидали з галерей.

Вони атакували мурашник з усіх боків.

Скотарі захищалися відчайдушно. Вони гинули сотнями, хоробро відстоювали кожний вхід у своє житло. Але сили були нерівні.

По трупах знівечених чорних мурах червоні просувалися крок за кроком уперед і, нарешті, подолавши маленьких захисників, з шурхотом увірвались у мурашник.

Всюди на галереях валялись убиті чорні мурахи.

Внизу, біля підніжжя мурашника, маленькі купки чорних мурах ще хоробро змагалися з червоними. Але бій уже скінчився.

Червоні мурахи розгромили чорних і заходилися грабувати мурашник.

Переможці тягнули з тунелів білі кокони й квапливо спускалися галереями вниз, де збиралися безладним натовпом. Вони були схожі на бандитів, які, розгромивши дім, тягнули в клунках награбоване майно.

- Чого вони не поділили? - здивовано спитав Карик.

- Хіба ти не бачиш? - пошепки відповів Іван Гермогенович. - Червоні мурахи відібрали в чорних їхні кокони, їхніх дітей. Тепер вони віднесуть ці кокони у свій мурашник, і коли з них вийдуть мурахи, вони перетворять їх на своїх рабів.

- Що-о?

Карик скочив наче вжалений.

- Так чого ж ви мовчали весь час? Ці рабовласники грабують, а ми сидимо склавши руки?!

Він схопив камінь і, розмахнувшись, жбурнув його з силою в натовп бандитів, які тягнули з мурашника білі кокони.

- Бийте їх! Валько, чого дивишся? Не бачиш, чи що?! Ах, паразити нещасні!

У червоних мурах полетіли грудки землі й каміння.

Не думаючи про небезпеку, діти вискочили з-за дерев.

- Вогонь! - скомандував Карик.

І два камені зі свистом врізалися в натовп розбійників.

Переляканий Іван Гермогенович схопив дітей за руки.

- Стійте! Божевільні! Що ви робите? Ви хочете, щоб вони кинулися на вас?

- Ну й нехай! - насупилася Валя. - Нехай кидаються. Ми їм покажемо, як забирати рабів!

- Нам не впоратися з ними! - умовляв професор.

- Це ми ще побачимо: хто кого! - войовничо відповів Карик, обстрілюючи червоних мурах камінням.

Діти так розійшлися, що їх не можна було вже угамувати.

Професор, махнувши рукою, відійшов убік.

Він сів край обриву і, звісивши ноги, почав лічити збитих дітьми мурах.

Ось хтось із дітей влучно вцілив одній мурасі прямо в голову. Мураха захиталася і повільно, ніби роздумуючи, почала падати. Одразу в груди їй врізався камінь. Мураха смикнулася і затихла. Кокон випав у неї з лап і покотився з гірки. До нього одразу ж підбіг другий бандит. Він уже схопив був його чіпкими лапами, але камінь, кинутий Валею, ударив мураху по лапі. Мураха завертілася, припадаючи на один бік, закрутилася і, кульгаючи, поповзла геть.

- Ага, не подобається? - засміялась Валя і нахилилася по камінь.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

А до кинутого кокона вже бігла третя мураха. Підхопивши кокон, вона швидко подалася до своєї зграї.

- Жартуєш! - закричав Карик- Не віддам!

І він так влучно кинув камінь, що з одного удару збив з ніг і цю мураху.

Кокон далеко відкотився вбік.

- Лупіть їх! - вигукнув Карик. - Цих паразитів ще не так треба бити. Ех, коли б сюди привести наш загін, ми показали б цим рабовласникам... Які негідники! Їх не чіпають, а вони лізуть... Ану, всі разом! Батарея, вогонь!

У червоних мурах полетіло важке каміння.

- Ура! Вони втікають! - радісно вигукнула Валя.

Вона нахилилася, щоб узяти з землі наступний камінь, як раптом перед нею з'явилася страшна мурашина пика.

Як перелізла мураха через яр? Чого її ніхто не помітив?

Схопивши брилу з землі й високо піднявши її, Валя вдарила мураху по голові й закричала:

- Допоможіть!

Мураха захиталася, але одразу ж рушила знову на Валю.

- Ну, що ви накоїли! - схопився за голову професор. - Їх мільйони, а нас лише троє.

Так, звісно, діти вчинили необачно, але тепер уже пізно було жалкувати, що так сталося.

Професор підняв над головою кам'яну брилу й скомандував:

- Я - попереду, ви - збоку! Бийте по голові! По голові її!

- Урр-р-ра-а-а! - закричали діти й сміливо кинулися па мураху.

Професор обрушив кам'яну брилу на голову мурахи, Карик і Валя підбили камінням їй ноги. Мураха здригнулася, захиталась і впала набік, безпорадно дриґаючи ногами.

- Ура! - вигукнула Валя. - Перемога! Вперед! В атаку!

- Стривайте! - крикнув Іван Гермогенович. - Яка ще атака! Втікати треба! Рятуватися, поки не пізно. Гляньте на яр!

На допомогу мурасі-розвідникові, підбитому мандрівниками, бігли через яр полчища лютих мурах-воїнів. Вони бігли, спритні, м'язисті, сонце освітлювало їхні червоні сяючі боки, вони, здавалось, були вкриті блискучою міддю.

Професор зблід. Він знав, як швидко бігають мурахи. Коли б люди бігали з такою швидкістю, вони пробігали б за годину тисячу п'ятсот кілометрів.

Він схопив за руки Карика і Валю й квапливо мовив:

- Просто від них не втекти. Вони швидші за нас в сотні разів. Але в них дуже поганий зір. Треба бігти заячими петлями, плутаючи сліди! За мною!

Мандрівники побігли, стрибаючи через ями, спотикаючись об каміння.

Вітер засвистів у вухах, заспівав тоненько: «Не втекти-и-и-и! Не втекти-и-и!»

- Усім праворуч! - вигукнув професор, круто повернувши убік.

Карик і Валя кинулися за ним.

Кілька хвилин вони бігли, не чуючи за собою важкого тупотіння мурах-воїнів. Здавалось, вони відірвалися від переслідувачів.

Професор озирнувся. Він побачив мурах, що снували збоку, явно втративши сліди, але незабаром вони перешикувались і знову кинулися по слідах професора і дітей. Трав'яні джунглі здригалися від важкого гулу мурашиних ніг.

- А тепер ліворуч! - гукнув Іван Гермогенович і побіг з дітьми ліворуч, задихаючись від швидкого бігу.

Так вони бігли, петляючи то праворуч, то ліворуч. Іван Гермогенович занепокоєно поглядав на дітей - чи витримають вони цю гонитву?

«Не втекти! - сумно подумав професор. - Ні за що не втекти!»

Але що ж робити? Загинути? І дітям, і йому?

Ні, неймовірно!

А що, як зупинитись і затримати мурах? Може, діти встигнуть утекти, поки він битиметься з мурахами?

Професор ніби ненароком перечепився і зупинився.

Побачивши це, діти теж зупинилися.

- Втікайте! Втікайте! - замахав руками Іван Гермогенович.

Карик і Валя побігли, але, пробігши кілька кроків, знову зупинилися.

- Та втікайте ж ви, хай йому грець! - розсердився професор. - Втікайте! Чого ви стоїте? Ну що? Що?

- Річка! Тут річка!

- Де?

Професор підбіг до дітей.

Попереду тяглося пасмо невисоких пагорбів.

За пагорбами синіла річка.

- Перепливете? - швидко спитав професор, важко захекавшись.

Карик і Валя переглянулись і разом відповіли:

- Перепливемо!

- Звичайно, перепливемо!

- Тоді - вперед! Ми врятовані!

Професор вибіг на крутий пагорб.

- Пірнайте! - вигукнув він. - Пливіть на той берег. - І, змахнувши руками, кинувся з кручі в річку.

- За мною! - почули діти.

Не роздумуючи більше ні хвилини, Карик і Валя пірнули услід за професором.

Від холодної води перехопило подих. Карик мов корок вискочив на поверхню і швидко роззирнувся.

Попереду, пирхаючи, як тюлень, плив професор. Його лиса голова блищала на сонці, немов полірована більярдна куля.

Швидко загрібаючи руками, Карик і Валя пливли за професором.

Але він, здається, не бачив дітей. Він вертів головою, вистрибуючи з води, роззирався.

- Еге-ге-ге! - гукав Іван Гермогенович. - Де ви?

- Тут!

- Тут!

- Не відставайте!

Карик із Валею били руками по воді. Напружуючи всі сили, вони намагалися наздогнати Івана Гермогеновича, але він, як видно, був відмінним плавцем. Відстань між ним і дітьми збільшувалася з кожною хвилиною. Професор вже допливав до іншого берега, тоді як Карик та Валя були ще тільки на середині ріки.

Валя щось вигукнула. Тоді Іван Гермогенович повернув назад, дістався до дітей і поплив поряд з ними.

- Ну, як? - занепокоєно питав він. - Не стомилися? Допливете?

- Допливемо! - ледве видихнула Валя, пускаючи пузирі.

Карик повернув голову назад; він найбільше боявся, щоб червоні мурахи не кинулися наздоганяти вплав. Карик бачив, як вони метушилися на березі, підбігали до річки, нахилялися до самої води, обережно витягуючи лапи, ніби збираючись пливти, але одразу ж відступали назад.

Ніхто з них не наважувався увійти у воду.

Змучені мандрівники дісталися до другого берега і, хитаючись від утоми, поплентались до смугастих каменів.

Діти сіли на камені.

- Оце так війна! - промовив професор, віджимаючи воду з бороди.

Карик і Валя промовчали.

Вони невідривно дивилися на той берег, де туди й сюди бігали червоні мурахи.

- А вони не плавають... мурахи? - спитала Валя, витираючи обличчя руками.

- Ні! - заспокоїв дівчинку Іван Гермогенович.

- А я, - сказав Карик, важко переводячи подих, - а я читав, що вони, чіпляючись один за одного, будують мости і так переходять через річки.

- Правильно! - похитав головою Іван Гермогенович. - Але їх не так багато, щоб вони могли побудувати міст... А втім...

Професор заклопотано глянув на обложене важкими грозовими хмарами небо й круто повернувся до берега.

- Нам, друзі мої, загрожує друга небезпека. Зараз полиє такий дощисько... Ой-ой-ой!.. Ми повинні сховатися де-небудь. І якнайшвидше.

Валя засміялась.

- Та ми ж однак мокрі. Чого нам тепер боятися?

- Ти забуваєш, - сказав Іван Гермогенович, - що тепер перша ж краплина дощу зіб'є нас з ніг, а наступні краплини приб'ють до землі. Ану, друзі мої, роздивіться краще навколо, чи нема поблизу надійного даху, де можна перечекати дощик.

Не встигли мандрівники відійти од річки, як небо потемнішало, над верхів'ям трав'яних джунглів прошумів холодний вітер, і рясний дощ затарабанив по листю.

Але це були лише перші краплини.

- Швидше! - вигукнув професор. - За мною, друзі мої!

Він стрімголов покотився вниз крутим схилом, потім швидко підхопився і побіг далі.

Діти пустилися услід за професором.

Їхні голубі плащі розвівались від вітру. Парасольки тріпотіли. Тонкі ручки парасольок вигиналися дугою.

Раптом професор круто звернув убік.

- Сюди, діти! - гукнув він, підбігаючи до сірої високої скелі, що височіла над долиною, наче силосна башта.

Вгорі на скелі лежала величезна темно-коричнева брила.

Здалеку все це було дуже схоже на велетенський гриб.

Професор підбіг до підніжжя цієї дивовижної скелі і, задерши голову, швидко оглянув її.

- Ну, справді, це чудово!-промовив він, потираючи руки.

Карик і Валя підбігли до Івана Гермогеновича і разом вигукнули:

- Що Це?

- Що за скеля?

- Не впізнаєте? - спитав професор. - Ану ж, пригляньтесь до цього дива пильніше.

Скеля підносилася високо в небо, і що вище піднімалася, то ставала тоншою.

Вгорі, на висоті десятиповерхового будинку, звисав круглий пористий дах. Він опускався, ніби криси величезного капелюха, намоклого від дощу. Чорна тінь падала від даху до середини стовпа.

- Гриб! - закричала Валя.

- Ну, звичайно, гриб! - засміявся Іван Гермогенович.

- А цікаво, який гриб? - спитав Карик. - Білий, підберезовик, мухомор, сироїжка?

Іван Гермогенович розкрив рота, збираючись відповісти, але тут уперіщила злива. Голос професора потонув у її громовому шумі.

Такого дощу ні професор, ні діти не бачили ще ніколи в своєму житті.

У повітрі зі свистом і завиванням пролітали важкі водяні кулі й з гуркотом падали на землю. Грудки землі злітали вгору, наче від вибуху снарядів. Не встигала грязюка упасти на землю, як сотні нових водяних куль, гуркочучи і завиваючи, врізалися в ґрунт, спушуючи його, розбризкуючи.

Потоки, води впали на землю. І незабаром каламутна водяна завіса закрила від мандрівників увесь світ.

Враз

Незвичайні пригоди Карика та Валі
похолодало.

Щулячись і підбираючи під себе ноги, професор і діти стояли, як гуси на кризі.

Крижаний вітер піддував збоку, обдаючи мандрівників холодними бризками.

- Хол-л-лодно! - зацокотів зубами Карик.


- Погано, друзі мої, - промовив Іван Гермогенович, пересмикнувши плечима. - Так ми й зовсім задубіємо. Треба знайти затишний бік гриба. Ось що... Ти, Карику, йди праворуч, а ти, Валю, ліворуч. Збірний пункт тут. Гляньте, чи нема затишнішого місця... Ну, гайда!

Цокочучи зубами, діти побігли навколо велетенського гриба.

Валя оббігла товстий виступ грибної скелі. Вітер дихнув їй у спину і пропав.

За виступом було тихо.

Тут під ногами лежали сухі жердини й колоди. Земля була тепла. Ступаючи по ній задубілими ногами, Валя відчула, як вона одразу ж почала зігріватись.

Це було найсухіше і, найтепліше місце під грибом, але трохи затісне, Невисоко над землею товста шкіра гриба тріснула і звисала, немов навіс над ґанком, затіняючи землю.

Валя сховалася під навіс.

- Сюди! До мене! - загукала вона. - Намет знайшла! Тут намет! Ідіть до мене!

З різних боків гриба підбігли до Валі професор і Карик.

Затишний куточок під навісом їм одразу сподобався.

- Ну, - сказав професор, - усе добре, звичайно, що добре закінчується. А коли б не річка, мурахи розтерзали б нас. І заслужено! Вони займалися своїми справами, а ви напали на них, почали кидати в мурах камінням, битися з ними, убивати їх. Що ж їм лишалося робити? Тільки захищатись.

- Але ж вони перші напали на бідних чорних мурах, - сказав Карик. - Вони ж убивали чорних, відбирали в них дітей. Хіба можна дивитися на таке склавши руки? Я тепер нещадно знищуватиму мурашники рудих бандитів.

- От цього вже я не схвалюю! Нерозумно! Дуже нерозумно! Руйнують мурашники тільки нероби й дурні. Всі мурахи в наших лісах - наші друзі. Вони захищають ліси від шкідників, допомагають лісові краще рости, і тому мурах треба оберігати, а не знищувати.

Професор поклав руку Карикові на плече.

- А втім, - мовив Іван Гермогенович, - італійці купують для своїх лісів гнізда мурах у Австрії. Повні вантажівки з мурахами відвантажує Австрія для лісів Італії щорічно. А ти хочеш руйнувати, знищувати мурах.

- Але, може, австрійські мурахи корисні?

- Я вже сказав: усі мурахи, що живуть у наших лісах, корисні для людини. Вони щодня знищують понад кілограм шкідників.

- Кожна мураха?

- Кожна мурашина сім'я! За літо вони з'їдають два мільйони шкідливих гусениць, личинок жуків-шкідників і шкідливих для лісу метеликів. Одна сім'я! А в кожній мурашиній колонії живе двадцять сімей і більше. Подумайте самі, скільки шкідників знищує в лісах лише одна мурашина колонія.

- А їх багато... цих лісових шкідників?

- Та чимало! Понад п'ятсот різних видів, а серед них трапляються такі, як, наприклад, сосновий шовкопряд. Гусінь цього шкідливого метелика здатна цілком знищити величезний сосновий ліс за літо.

- А скільки в мурашнику мурах? - спитала Валя.

- Приблизно три-чотири мільйони. Взагалі цілком достатньо, щоб розправитися з нами. Це ви повинні знати хоч би для того, щоб у майбутньому не заводитися з ними.

- Поки ми зараз зовсім крихітні, звісно, а коли знову станемо великими, навряд чи вони зуміють перемогти нас.

- Даремно ти так думаєш, Карику! Африканські мурахи-кочівники примушують втікати цілі негритянські села. Люди втікають від них, залишаючи будинки, майно, запаси харчів. А негри-люди хоробрі. Вони зі списами виходять на бій із левами й слонами. У тій же Африці люди часто відмовляються збирати плоди кавового дерева, якщо дерева стають здобиччю мурах-кравців.

- А що вони шиють? - спитала Валя.

- Так називають мурах Берега Слонової Кості. О, це дуже цікаві комахи. Вибравши кавове дерево, мурахи-кравці стягають краї листків, з'єднують їх разом, потім один мураха бере в щелепи мурашину личинку й прикладає її до з'єднаних країв листка. Личинка випускає шовкову нитку, зшиває міцно краї, і через кілька хвилин зшиті шовком листки перетворюються на мурашине помешкання, де вони живуть і вирощують своїх дітей. За день мурахи-кравці можуть перетворити кавове дерево на гігантський мурашник. І треба вам сказати, ці мурахи так люто кусаються, що жодна людина не зважується підійти до дерева близько.

- Виходить, не всі мурахи корисні?

- Корисні лише лісові мурахи. Але є мурахи й шкідливі. Для людини шкідливі. В Америці, наприклад, живе вогняна мураха, яка знищує посіви. На Антильських островах мурахи-листорізи стрижуть плодові дерева так, що від них лишаються тільки гілки й сучки.

- Вони харчуються листям?

- Ні! Вони харчуються теж шкідниками-комахами, але листя заготовляють для розведення в мурашниках грибів. Цими грибами вони вигодовують свої личинки. Однак, порівняно з аргентинською мурахою, листорізи і вогняні мурахи - дитячі пустощі. Живуть аргентинські мурахи в стінах, як блощиці, людей не кусають, але там, де вони з'явилися, не можна нічого ні покласти, ні поставити. Мурахи залазять у банки з варенням, накидаються на сири, ковбаси, хліб, на борошно, крупи та інші продукти, до того ж хоч би як упаковували продукти, мурахи однак добираються до них. Вони прогризають і обгортковий папір, і тканини, і шкіру. Живе ця мураха на Лазурному Березі - так називається місцевість Франції - і завдає французам чимало неприємностей.

- А їх не можна труїти, як блощиць?

- Пробували! Але, - професор розвів руками, - мурах не так-то легко отруїти. Справа в тому, що в мурах, як у бджіл, гинуть лише фуражири-розвідники. А коли мурахи і бджоли бачать загибель своїх фуражирів, вони уже не торкаються до цієї їжі.

- Ач які хитрі. Розумні вони, чи що?

- Не скажу, що вони розумні, але досвід у них є. Адже мурахи живуть на землі понад сорок мільйонів років. На тридцять дев'ять мільйонів років більше, ніж людина. А за цей час не важко навчитися чого-небудь.

- Сорок мільйонів років?! - Валя сплеснула руками. - Це значить, що найдревніші - комахи?

- Ну, ні! Задовго до появи на землі мурах, на ній уже бігали таргани й близькі до тарганів комахи-терміти; близько триста мільйонів років тому з'явилися перші таргани й перші терміти.

Карик спитав, не розуміючи:

- Але чому ж усе-таки їх називають білими мурахами?

- Хто називає термітів мурахами, той просто не знає ентомології. Ні, ні! Терміт не мураха. І навіть не родич мурахи. У термітів інші родичі. Терміт більше схожий на таргана, ніж на мураху. Та й харчується він інакше. Мурахи їдять гусінь, личинки жуків, багатьох комах, нападають на змій, не гребують мертвими птахами, жабами, розводять гриби і попелиць. А терміт нічого, крім деревини, не може їсти.

- Але чому ж термітів називають білими мурахами?

- Мабуть, тому, що в мурах і термітів колонії будуються майже однаково. Але тільки майже. Однак у термітів будівлі більш досконалі, ніж у мурах. Термітні споруди переважають споруди бджіл і ос. А за розмірами вони не мають рівних... У Африці можна зустріти термітники до ста метрів в окіл. Такі термітники вищі за людину і більше схожі на будинки пігмеїв, ніж на колонії комах. Багато колоній термітників здалеку виглядають, як села людей. Інакша в термітів і матка. Вона своєю величиною не менша за сосиску. А яйця відкладає зі швидкістю кулемета: по сотні яєць за хвилину, от чому...

- Ой! - вигукнула Валя, злякано схопивши професора за руку.

Згори, з-під даху грибної шляпки, дощем посипались на землю товсті білі змії з чорними головами.

Шльопаючись об землю до ніг мандрівників, вони крутилися, звивалися, ніби намагаючись укусити їх за ноги.

Професор зареготав.

- Не бійтеся, друзі мої, це ж сумирні личинки комарів!

- Ці змії - личинки комарів?

- Так! Звичайні личинки грибного комарика. - Професор простягнув руку до шапки гриба. - Дивіться, як вони поточили гриб... Вам, я гадаю, траплявся коли-небудь червивий гриб? Так це - робота грибного комарика. Точніше, його личинок. Нам він не страшний. У личинок зараз свій клопіт... Поки земля мокра, пухка, вони поспішають залізти якнайглибше в ґрунт, щоб перетворитися там у лялечок, з яких вийдуть потім грибні комарики.

Діти заспокоїлися.

Усі знову всілися під грибом і міцно притулились одне до одного.

А навколо вирувала злива. Трав'яний ліс валився, пригинався до землі під напором потоків води. По шапці гриба дощ барабанив з такою силою, що вгорі, над головами, наче перекочувався грім.

Раптом Карик вигукнув:

- Дивіться! Ще якийсь з'явився! Ой, він, здається, до нас підбирається? Хто це?

Вгорі по м'ясистій шапці ліниво повзла гола, жирна істота. Вона була схожа на туго набитий брудний матрац. Спина потвори лисніла, немов намащена жиром.

- Яка страшна! - верескнула Валя і швидко шугнула за спину Івана Гермогеновича.

- Хто страшна? Що ти, Валю? Це ж звичайний голий слимак. Чи, як його ще називають, простий слизняк.

- Він теж падатиме?

Професор усміхнувся.

- Ну, ні! Цей не впаде. Не чекайте! Нічого робити йому на землі.

- Теж шкідник?

- Слизняк? Що ти! Слизняк - кращий друг гриба. Правда, він знищує гриб, але водночас дає йому нове життя.

- А хіба можна бути корисним і шкідливим одночасно?

Професор погладив бороду і неквапом відповів:

- Слизняк ковтає шматочки гриба, в яких містяться спори - грибне насіння. Спори ці проходять через шлунок слизняка, а коли вони надають на землю, - проростають. Багато грибів, коли б не було слизняка, зустрічалися б значно рідше, ніж тепер.

Несподівано Іван Гермогенович випростався, застережливо підняв палець угору. До чогось прислухаючись, він подивився на дітей і сказав, явно стривожений:

- Що б це могло бути? Ви чуєте?

Мандрівники встали.

Крізь шум і гуркіт зливи вони почули якесь неясне ревіння. Здавалось, десь зовсім близько гуркоче море. Шум припливу, наближаючись щохвилини, ставав дедалі гучніший.

- Грім, чи що? - прошепотіла Валя, прислухаючись.

І раптом у повітрі заревіло, загуло. Невідомо звідки хлинула вода, і навколо завирували спінені потоки каламутного моря.

Іван Гермогенович і діти стояли на маленькому острівці, тісно притискаючись до стовбура гриба.

Перекидаючи все на своєму шляху, вода з ревінням ринула, ламаючи трав'яні дерева, пригинаючи їх до самої землі

Гриб стояв, наче башта на острові, але вода підіймалася все вище й вище, загрожуючи затопити і острів, і башту.

Вона хлюпотіла уже майже біля самих ніг.

- Десь тут недалеко протікає річка, - сказав професор, - мабуть, вона вийшла з берегів - і ось...

Він безпорадно розвів руками.

- А нас не змиє водою? - занепокоєно спитала Валя.

Професор нічого не відповів.

Суплячи брови, він мовчки розглядав свої ноги, ворушачи змерзлими, синіми пальцями.

Вода підступала.

Вона піднімалась, як тісто, загрожувала змити мандрівників з острівця, понести в трав'яні джунглі й потопити там у якомусь глибокому яру.

Глянувши на розгубленого професора, Карик зрозумів, що Іван Гермогенович уже нічого не може придумати для порятунку.

- Слухайте, Іване Гермогеновичу, - рішуче мовив Карик, доторкаючись до холодної професорової руки, - мені здається, становище наше не таке вже страшне.

- Що ж ти пропонуєш?

- Треба вилізти на гриб! - відповів Карик.

- Так, так, - розгублено забурмотів професор, - спробуємо вилізти на гриб!

Але, глянувши на круглу товсту ніжку гриба, який стрімко піднімався вгору, він зітхнув і сумно похитав головою; вилізти на нього було неможливо.

Безпорадно розглядаючи ніжку гриба, Карик несподівано побачив звислу над головою приступку-тріснуту шкірку гриба. Вона висіла козирком, наче дах альтанки, і могла, мабуть, витримати всіх трьох.

- Іване Гермогеновичу, - гукнув Карик, - а що, коли нам вилізти на цю штуковину?

Глянувши вгору, професор сказав радісно:

- Чудово! Прекрасно! Туди вода не так швидко добереться. Це ж просто чудово. Швидше, друзі мої. Вилазьте мені на плечі, а з пліч - на цей виступ.

Тремтячи від холоду, Карик і Валя видерлися на плечі Іванові Гермогеновичу, а потім і на виступ гриба. Скочивши на ноги, діти нахилилися, простягли руки професорові.

- Вилазьте, Іване Гермогеновичу!

Але витягнути професора на виступ дітям було, звісно, не під силу. Усе-таки він важив вдвічі більше, ніж Карик і Валя.

Іван Гермогенович доброзичливо закліпав очима.

- Нічого не вийде, друзі мої, - сказав він. - Ви вже сидіть, а я й тут постою.

Тим часом вода піднімалася дедалі вище. Вона вже затопила острівець, на якому стояв гриб, і підбиралася до ніг Івана Гермогеновича.

Хвилі бились об ніжку гриба, обливали з ніг до голови тремтячого від холоду професора.

Що ж робити?

Пливти?

Але куди?

Поки допливеш до суші, задубієш. Та й залишити самих дітей Іван Гермогенович не зважувався.

Він стояв, цокотів зубами, сумно поглядаючи на вируюче навколо озеро.

Вода вже сягала професорові колін. Сильна течія збивала його з ніг.

Просто на нього пливли колоди. Вони штовхали його, боляче вдаряли по колінах. Ноги Івана Гермогеновича вкрилися саднами.

Вода піднялась уже до пояса.

Він стояв, міцно стиснувши застиглі від холоду губи, намагаючись уже ні про що не думати.

«Здається, - майнула думка в голові Івана Гермогеновича, - дітям доведеться самим добиратися додому».

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Мертвий ліс. У пошуках нічлігу. Валя знаходить лісовий готель. Професор нападає на ручайника. Перша ніч у новому світі.

- Лізьте сюди! - кричали діти, занепокоєно поглядаючи згори на Івана Гермогеновича.

- Нічого, нічого, - відповів він, тремтячи від холоду.

Витягнувши шию і розкривши рота, Валя мало не плачучи дивилася на професора; Карик, суплячи брови, прикусив губу й одвернувся.

Він розумів, що допомогти Іванові Гермогеновичу вони з Валею не можуть, але водночас важко було дивитися без сліз на доброго професора, який може загинути у них на очах.

Валя заплакала.

- Ну, ось що, друзі мої, - сказав Іван Гермогенович твердо. - Якщо зі мною щось трапиться, не забудьте про маяк. Шукайте його, йдіть до нього, поспішайте дістатися до нього якнайшвидше. Повернутися додому ви зможете лише так, як я уже вам пояснював. Інших шляхів порятунку у вас нема.

Діти розгублено мовчали. Вони ніби не чули слів Івана Гермогеновича. По їхніх щоках котилися сльози.

«Невже ми залишимося самі в цьому страшному світі?» - з жахом думала Валя.

- Ми ж загинемо без Івана Гермогеновича! - зблід Карик.

Так би воно й сталося, коли б дощ не припинився так само несподівано, як і почався.

І все навколо одразу ж стихло. Тільки десь у лісових джунглях зрідка падали з шумом краплини та можна було чути, як жебонять дощові потічки.

По небу ще бігли брудні, рвані хмари, але вже з кожною хвилиною край неба ставав чистішим, а незабаром з-за хмар бризнуло сонячне світло і все навколо засяяло, заяскріло. Земля задиміла теплими випарами, і вони згущались у маревний білий туман.

У каламутних ручаях пливли, крутячись, колоди і вирвані з корінням трав'яні дерева.

Професор стояв, широко розставивши ноги, відштовхуючи задубілими руками мокрі, слизькі стовбури, які лізли на нього, немов живі.

Вода почала спадати.

Величезне дерево, що пливло повз гриб, гойднувшись на хвилях, повільно опустилося на землю. Іван Гермогенович квапливо став задубілими ногами на мокрий стовбур.

- Скінчилось! - радісно вигукнув Карик.

- Вона спадає! Спадає! - заплескала в долоні Валя. - Дивіться, більше нема води. Можна злазити...

Іван Гермогенович мерзлякувато повів плечима. Переступивши з ноги на ногу, він хрипло закашляв.

- Так, так, злазьте... Треба йти! - сказав він.

Діти спритно спустилися на землю.

- Ой, ви зовсім замерзнете! - мовила Валя, звертаючись до професора. - Давайте побіжимо. Коли біжиш, завжди стає жарко. - Гаразд, - кивнув головою Іван Гермогенович, - але спершу подивимось, у який бік нам іти. Ану, Карику, вилізь, друже, на дерево і поглянь, де маяк!

- Зараз, Іване Гермогеновичу!

Карик підбіг до високого стовбура, вкритого колючками, і, чіпляючись за мокрі колючки, швидко поліз угору.

Дерево хитнулося.

По листю, як по стічних рівчаках, хлинули на Карика струмені холодної води. Карик здригнувся, притиснувсь до стовбура, але одразу ж струсився, як кішка, і поліз далі.

Ось і верховіття трав'яного дерева.

Воно зігнулось під вагою Карика, і він тихо похитувався, повертаючи голову то праворуч, то ліворуч.

Унизу, скільки сягало око, простягався ліс, ліс і ліс, але тепер уже він був не схожий на попередній. Усі дерева похилились у один бік, наче підрубані.

Широке листя нагиналося під вагою величезних водяних куль, ніби вилитих з тонкого кришталевого скла. Промені призахідного сонця відбивалися на їхній поверхні багряним світлом.

Увесь ліс палав тисячами вогнів.

Тремтячи від холоду, Карик повернувся на дереві, глянув назад.

Далеко на заході він побачив самотню щоглу. На її вершині мертво висів мокрий прапор.

- Он він! - вигукнув Карик, махнувши рукою на захід. - Туди треба. В той бік.

- Бачимо, бачимо! - озвалася знизу Валя.

Карик спустився на землю.

Мандрівники вирушили в дорогу і незабаром заглибились у хащі трав'яних джунглів.

У лісі було тихо.

Вряди-годи з шумом і гуркотом падали на землю водяні кулі, і знову наставала мертва тиша.

Не видно було жодної живої істоти. Навколо все ніби спало мертвим сном, як у зачарованому казковому царстві.

- А куди ж поділись ці?.. Дощем їх убило, чи що? - спитала Валя.

- Хто ці?

- Та різні... Дикі звірі...

- Комахи?.. Де-небудь тут! - відповів професор, щулячись. - Десь заховалися.

- Сплять?

- Сохнуть!

Іван Гермогенович міцно потер замерзлі руки й прискорив ходу.

- Всі, хто літає, - мовив він на ходу, - і всі, хто стрибає в трав'яних лісах, сидять після дощу й чекають, коли сонце висушить їх, а тоді вже вони знову забігають, застрибають і полетять... Так само терпляче чекають вони сходу сонця ранками, коли сидять у траві, вкриті важкою росою.

- От добре! - засміявся Карик. - Нехай хоч цілий рік сохнуть, нітрохи не пошкодую.

- Ми, виходить, тепер одні в лісі? - спитала Валя. - А я все боялася: раптом ляжемо спати, а вночі вони візьмуть та й нападуть на нас. Ну, тепер я не боюся нічого.

Діти повеселішали.

Вони йшли, перемовляючись, потім затіяли гру. Ганяючись по лісі одне за одним, вони голосно перегукувалися, ховались за могутніми стовбурами трав'яних дерев.

Карик час від часу забігав далеко вперед, а Валя хоробро заглядала в кожну шпарку, в кожну нору. Вона хотіла подивитись, як виглядають після дощу чудовиська трав'яних джунглів.

Професор з наростаючою тривогою спостерігав за Кариком і Валею і нарешті мовив сердито:

- Не думайте, друзі мої, що всі комахи сидітимуть тепер і смирно чекатимуть сходу сонця... Як тільки стемніє, із нір і щілин виповзуть нічні хижаки. А нічні хижаки, мабуть, страшніші за денних... І взагалі я не раджу вам зазирати в кожну щілину.

Діти переглянулися.

- Ми, - сказала принишкла Валя, - не знали про нічних.

Вони взялися за руки й пішли слідом за Іваном Гермогеновичем, не відстаючи ні на крок, не забігаючи вперед.

Сонце зайшло.

У лісі стало зовсім темно і якось особливо тихо. Чорні дерева обступили мандрівників стіною. Угорі, над головами, сумно шумів вітер. Зрідка падали на землю, немов кам'яні брили, важкі краплини дощової води.

У темряві йти було важко.

Професор і діти дедалі частіше наражались на дерева, щохвилини перечіплювалися і падали.

- Чекайте, - промовив, нарешті, Іван Гермогенович зупиняючись. - Так ми, певно, заблукаємо, та й взагалі нам час подумати про ночівлю. Я гадаю, найкраще йти зараз лісом ланцюгом, не втрачаючи, звісно, одне одного з поля зору.

- Темно ж, - прошепотіла Валя. - Ми можемо заблукати!

- Будемо перегукуватись.

- А потім?

- А потім треба пильно шукати якесь затишне місце... Хто помітить таке місце для ночівлі, нехай гукне... Згодні?

- Згодні! - разом відповіли Карик і Валя.

Мандрівники розійшлися врізнобіч.

Валя пішла понад широким струмком. Трохи ліворуч від неї побрів Карик, а ще далі - Іван Гермогенович.

- Дивіться уважно! - почувся голос професора.

- Ау-у! - гукнула Валя.

- Ау-у! - озвався Карик.

Раптом Валі здалося, що поряд хтось ворухнувся.

Вона побігла, але одразу ж у неї за спиною почулися чиїсь квапливі кроки.

Валя зупинилась і сховалася за дерево. Їй стало страшно.

- Ау-у! - закричала Валя.

- Еге-ге-гей! - відгукнулися звідкись із-за дерев два голоси.

Професор і Карик були зовсім близько.

Валя заспокоїлась і знову рушила вперед, але одразу ж позаду знову почулися обережні кроки.

- Хто? Хто це? - вигукнула Валя і, чекаючи відповіді, побігла в темні лісові нетрі.

Вона бігла, перечіплюючись, боячись зупинитися, не наважуючись озирнутися.

Несподівано в темряві виросла висока стіна. З розбігу Валя мало не налетіла на неї. Добре ще, що вона встигла простягнути вперед руки.

Її долоні вперлися в холодну кам'яну брилу.

- Ау-у! - гукнула Валя.

- Ау-у! - одразу ж озвався Карик.

Важко дихаючи, Валя пішла вперед, тримаючись рукою за брилу. Земля під ногами хлюпала. Ноги грузли в багні

Пройшовши кілька кроків, Валя зупинилась. Перед нею лежала велика, глибока калюжа.

«Обійду її з іншого кінця», - подумала Валя і, круто звернувши, пішла назад.

Вона вибралася на сухе місце і, обмацуючи руками гранітну брилу, спробувала обійти її, але, ступивши кілька кроків, раптом відчула під руками порожнечу.

Валя зупинилася.

У темряві чорнів вхід до печери.

- Сюди! - закричала вона. - Мерщій сюди! Я знайшла печеру!

Перший прибіг Карик. Глянувши на кам'яну брилу, він сердито мовив:

- Яка печера? Це ж камінь.

Валя підштовхнула брата до чорного входу, що вів у глибину кам'яної брили:

- Дивись! Ось і вхід у печеру!

- Та-ак! - поважно кивнув головою Карик- Нічого! Пристойний готель!

Це була довга, трохи схожа на сигару, кам'яна будова.

Вона лежала між стовбурами великих вузлуватих дерев; здавалось, її сюди приніс і поклав якийсь казковий велетень. Вона майже висіла в повітрі. Між нею і землею ледве можна було просунути руку.

Карик склав долоні рупором і загукав.

- Іване Гермо-ге-но-ви-и-ичу! Знайшли-и-и!

- Ау-у! Іду! Іду-у!

Карик обернувся до Валі. Поплескавши її по плечу, він сказав пихато:

- Молодець! Це ніби кам'яний ангар... Здається, тут і справді можна ночувати... Ану спробуємо залізти туди.

Біля самого входу до печери лежав повалений дощем товстий стовбур. Карик видерся на нього й заглянув у темну широку дірку.

- Шкода, сірників нема! - сказав він. - Нічого не видно.

Він підтягнувся на руках, просунув у печеру голову й плечі

- Ну, що там? - нетерпляче смикнула його за ногу Валя.

Раптом Карик, сахнувшись назад, стрімголов скотився з мокрого стовбура.

Одним стрибком він відскочив од печери і, схопивши Валю за руку, швидко присів за деревом.

- Зайнято! - зашепотів він. - Там сидить хтось... Величезний... Страшний...

Із темного входу висунулися два довгих щупальці, потім з'явилася чорна кругла голова. Вона подивилася праворуч, хитнулась і повільно сховалася знову.

- Бачила?

- Еге. Вусань якийсь! Що це в нього - вуса? Так?

- Мабуть, вуса! Тут вони всі вусаті.

- Треба покликати Івана Гермогеновича - тихо сказала Валя.

- Ау! - гукнув Карик.

- Ау-у! - почули діти голос Івана Гермогеновича. - Де ж ви? Куди йти?

- Тут! Тут!

- Сюди!

У лісі зашелестіло листя, потім почулися важкі кроки й хриплий кашель.

З-поза дерев вийшов професор.

- Ну як? Знайшли що-небудь?

- Знайшли!

Валя вказала рукою на печеру.

- Це я знайшла! - мовила вона з гордістю.

Професор наблизився і постукав паличкою по кам'яній стіні.

- Пізнаю... Дуже вдало... Просто чудово... Це саме те, що нам зараз потрібно... Чудовий готель для таких мандрівників, як ми.

Іван Гермогенович став на повалений стовбур і заглянув у печеру.

- Стійте, стійте! - злякано скрикнув Карик, схопивши його за руку.

- Чого? Що трапилось?

- Зайнятий готель цей... Там сидить якийсь... Раніше за нас забрався.

- Головатий такий... Страшний-престрашенний, - прошепотіла Валя.

- Пусте, - спокійно відповів професор, - цього постояльця я добре знаю... Давній знайомий... Не мине й хвилини, як ми звільнимо приміщення.

Професор перебрів калюжу і зупинився біля вузького кінця кам'яної брили. Присівши навпочіпки, він пошарив по стіні руками.

- Так! Так! - почули діти. - Все гаразд!

Бурмочучи щось собі під ніс, Іван Гермогенович пішов у хащу лісу.

- Куди він? - спитала Валя.

- Не знаю.

- Куди ви, Іване Гермогеновичу? - гукнула Валя.

- Стійте на місці. Я зараз... Хвилинку! - пролунав у темряві голос Івана Гермогеновича.

Минула хвилина, але професор не повертався. Діти чули його кроки і бурмотіння, але що він робив у лісі, зрозуміти було важко.

Нарешті професор повернувся.

- Ну, ось і я! - гукнув він, тягнучи за собою по землі довгу тичку.

Підтягнувши тичку до кам'яної брили, професор знову пошарив по стіні руками і, намацавши круглий отвір, засунув туди гострий кінець тички.

Карик і Валя стежили за кожним рухом Івана Гермогеновича, проте ніхто з них не міг зрозуміти, що задумав професор.

- Здається, - сказала Валя, - буде битва.

- Схоже!

Діти нахилилися, пошарили руками по землі. Карик узяв важкеньку палицю. Валя знайшла камінь і міцно затисла його в руці. Тепер будь-якої хвилини вони могли допомогти професорові.

- Ану, друзі мої, відійдіть убік, - випростався Іван Гермогенович.

Діти неквапом відійшли від печери і, тримаючись за руки, стали осторонь.

- А тепер, - засміявся професор, - дивіться, як цей великий і страшний утікатиме.

Професор повернув жердину праворуч, ліворуч, потім увігнав її глибоко у вузьку щілину й заходився повертати нею, наче коцюбою в печі.

Страховисько захвилювалося.

Темна голова, вкрита шипами, піднялася над входом і, похитуючись, звисла вниз.

- Ану! - крикнув професор, навалюючись усім тілом на товстий кінець жердини.

Страховисько здригнулося, наче вжалене, викинуло вперед три пари ніг, швидко перебираючи ними, випало із печери. Потім, волочачи по землі гнучке, колінчате тіло, поповзло до струмка.

Не встигли діти роздивитись його, як дивна істота покотилася під укіс і з глухим сплеском упала в воду. Швидка течія підхопила її, і вона одразу ж зникла в темряві.

- От здорово! - засміявся Карик. - Більше не полізе в чужий готель.

- Гаразд, гаразд! - доброзичливо забурчав Іван Гермогенович. - Зараз не будемо з'ясовувати, хто в кого захопив територію. Він у нас чи ми в нього. В усякому разі судитися з нами він не буде.

- Як? - здогадався Карик - Виходить, ми відібрали в цієї потвори її власну квартиру?

- Саме так! - сказав професор. - Але каятися тепер уже пізно, та й не варто, мабуть... А тепер, друзі мої, нумо влаштовуватися на ночівлю. Несіть гілки, листя. Складайте все біля входу.

У темряві закипіла робота.

Професор і діти підтягали до печери листя, коріння і трав'яні стовбури.

Нелегка це була праця.

Один листок довелося тягнути удвох. А якусь вологу й товсту пелюстку квітки вони ледве дотягнули втрьох.

Іван Гермогенович, певно, поспішав і, невтомно працюючи, увесь час квапив дітей:

- Ну, ну, швидше, швидше!.. Валю, не лізь у воду! Карику, кинь цей листок, однак не піднімеш... Ану лишень, допоможіть мені підтягнути оці гілки.

Іван Гермогенович був задоволений. Він боявся, що їм доведеться ночувати просто неба, і раптом таке несподіване щастя.

- Ах, друзі мої, - примовляв Іван Гермогенович, - нам дивовижно щастить сьогодні. Напевно, як кажуть англійці, ми народились із срібною ложкою в роті... Ось чекайте, заліземо під дах, тоді самі побачите, які ми щасливі...

- А повінь? - спитав Карик - Б-р-р... навіть страшно згадати. Зовсім вона не схожа на срібну ложку.

- Повінь?.. Так, це, звичайно, наші найчорніші години. Однак ми таки не втопилися... І знаєте, друзі мої, вона нам стала в пригоді... По суті, коли б не повінь, я навіть не знаю, де б ми ночували сьогодні і що сталося б з нами цієї ночі... Адже це повінь викинула на берег ручайника з його будиночком-чохлом.

- Він навіть не захищався! - сказала Валя. - Великий, а такий смирний.

- Хто? Цей ручайник смирний?

Іван Гермогенович засміявся.

- Ну, зовсім уже не такий тишко, - сказав він. - Під водою ручайник нікому не дає спуску. Цей ненажерливий хижак нападає на крихітних рачків, на личинок комах, а часто пожирає навіть своїх родичів.

- Такий розбійник?

- Справжній розбійник... А погляньте, як він виходить на полювання. О, озброєний ручайник добряче. Адже він, поганець, закований, наче лицар з великої дороги, в міцну, непроникну броню. Та що там лицар! Лицарі надівали лише лати, шоломи і кольчугу, а цей пан тягає на собі цілу фортецю.

- Він, виходить, сидить у ній, як у танку? - спитала Валя.

- Не зовсім так, - промовив Іван Гермогенович, - бо танкісти самі їдуть у танку, а ручайник тягає свій танк на собі.

Валя подивилася на кам'яну брилу й похитала головою.

- Така вага, ой-ой-ой!

- Проте не у всіх ручайників такі важкі будинки, - сказав Іван Гермогенович. - Там, де ростуть очерети і на дно падають шматочки сухого очерету, ручайники влаштовують своє житло всередині очеретинок, а там, де дно піщане або кам'янисте, вони з'єднують разом камінці, черепашки, піщинки й будують з них будинки-фортеці. А втім, можна зустріти будиночки ручайників, споруджені із звичайних листочків, які падають у воду.

А чому в нього два входи в будиночок: один великий, а другий маленький?

- Для того, - відповів Іван Гермогенович, - щоб вода вільно проходила крізь увесь будинок.

- А навіщо їй проходити?

- Як це навіщо? - здивувався професор - Адже будинок ручайника завжди повен води. А якщо вона не протікатиме, стіни будиночка вкриє пліснява, і фортецю цього хижака візьмуть штурмом мільйони різних бактерій. Для них стояча вода-те саме, що для нас з вами повітря.

- Але як ви здорово придумали прогнати його! - захоплено сказав Карик.

- О, - скромно відповів Іван Гермогенович, - це не мій винахід. Пам'ятаю, в дитинстві ми, діти, частенько добували ручайників саме так. Бувало, вставиш соломинку в чорний хід, а ручайник уже виглядає з парадного. Ворухнеш злегка - і він уже падає на долоню.

- Навіщо? - здивовано спитав Карик.

- А ми ловили рибу на ручайника! - відповів професор. - Як наживка - це дуже цінна істота.

- Рибу? - перепитав Карик. Він навіть підстрибнув. - І добре клює на нього?

Професор засміявся.

- А ти часом не рибалка? Бач, як спалахнув увесь.

- Ого! - замахав руками Карик. - Риба... Та я можу хоч цілий місяць просидіти з вудкою...

- І як? Вдало ловиш?

- Ні, - чесно признався Карик. - Мені чомусь не щастить.

- Он як! Ну, тоді я скажу тобі: частіше лови на личинку ручайника. Кращої наживки на гачок, ніж ця личинка, нема й не було.

- Треба спробувати.

- А як же він тепер, цей ручайник... без чохла? - спитала Валя - Пропаде?

- Не пропаде! - байдуже мовив Іван Гермогенович. - Поки ми розмовляємо, він, певно, уже півбудиночка спорудив... Та ти не бійся. Він не загине... Виросте, а потім перетвориться на летючу комаху.

- Він? На летючу?

- Атож, - сказав Іван Гермогенович, волочачи по землі важку пелюстку. - Перетвориться на комаху, дуже схожу на нічного метелика... Втім, ручайник - майстер не лише літати. Він непогано бігає і по землі, і по воді. А коли настає час відкладати яєчка, він спускається під воду і тут прикріплює свою ікру-яєчка до водяних рослин.

Іван Гермогенович оглянув поглядом гору гілок, листя, пелюсток, які вони натягали під час розмови, і сказав:

- Ну, досить. А то ми так завалили вхід, Що нам самим у печеру не пробратись... Залазьте!

Карик і Валя довго просити себе не примусили. Вони перескочили купу гілок і обережно ввійшли в напівтемний, низький коридор.

У самому кінці ледь-ледь помітно світилася вузька щілина.

Діти йшли в темряві, обмацуючи стіни руками. Ноги ступали наче по м'якому, ніжному килиму.

Такими ж м'якими, шовковистими були і стіни.

Карик підняв руку, помацав стелю.

- І тут м'яко, - здивувався він.

Діти дійшли до кінця коридору й зупинилися перед круглою діркою.

Холодний вітер війнув по ногах.

- Цю кватирку треба зачинити. - сказав Карик. - Мама не дозволяє на протязі сидіти.

Карик повернувся, приніс м'яку пелюстку, зім'яв її і міцно забив пелюсткою отвір.

- Тепер не дме, - сказала Валя, - але зате стало дуже темно. Ходімо назад.

Діти повернулися до входу в печеру, де копирсався серед гілок, листя і пелюсток професор.

- Ну, як? Сподобався дім? - спитав Іван Гермогенович. - Жити можна?

- Кругом килими, килими! - весело мовив Карик. - Дуже непогано живе ручайник.

- Пристойно. - згодився Іван Гермогенович. - До речі, Ці килими не прості. Якщо хтось захоче витягти ручайника з будиночка, він учепиться за них гачками, і тоді вже ніяка сила його не зрушить... Однак за діло, друзі мої! Допоможіть мені закласти вхід, а то ще вночі до нас залізе якийсь нежданий, непроханий гість!

Професор з допомогою дітей навалив біля входу купу коріння, зверху поклав гілки, а на гілки - пелюстки.

Виходила справжня барикада. Тільки зверху лишалась вузька щілина, крізь яку в будинок ручайника просякало синє нічне світло.

- Чудово, - сказав професор. - Тепер уже до нас ніхто не влізе. Влаштовуйтесь, друзі мої. Відпочивайте.

Діти вибрали в кутку, біля самої стіни, зручне місце, простяглися на пухнастому килимку й міцно-міцно притислися одне до одного.

Професор ліг поруч.

Відважні мандрівники притихли, слухаючи, як за стінами будиночка шумить нічний сумний вітер і як нудно скриплять трав'яні дерева.

Згори з мокрого листя падали на дах важкі, немов чавунні ядра, краплини води.

У будиночку було тепло й сухо.

Професор і діти простяглися на підлозі. Килими були м'які, як пуховики. Але мандрівники довго не могли заснути.

Це була їхня перша ніч у дивному, новому для них світі, де за один лише день вони так багато пережили і зустріли так багато небезпек.

Крізь щілини барикади просвічувало темне нічне небо, і в небі мерехтіли великі зорі.

Валя лежала з розплющеними очима. Вона дивилася не відриваючись на голубу зірку, що сяяла над входом у печеру. Зірка була така велика, як повний місяць, тільки часто-часто мерехтіла.

Так і вдома, коли лежиш у ліжку і дивишся у вікно, перед очима гойдається великий, схожий на місяць, веселий вуличний ліхтар.

Валя згадала дрібне подзенькування трамваїв, хриплі, сердиті гудки автомобілів і швидкі світлі смуги, що біжать по вікнах, наче доганяючи одна одну.

Вона заплющила очі.

На мить їй здалося, що вона лежить у себе дома в теплому ліжку й слухає веселий вуличний гомін.

Двері в сусідню кімнату трохи прочинені, але з-під дверей видно жовту смужку світла. У їдальні мама прибирає посуд. Брязкають тарілки і чашки, дзвенять чайні ложечки. Перемивши посуд, мама змахує зі столу крихти, застеляє стіл чистою білою скатеркою.

Валя зітхнула.

Вона згадала крихти сиру, які лишались уранці на столі після сніданку, і ковтнула слину.

Ах, коли б сюди, ось у цю печеру, хоч одну крихту сиру, такого свіжого і смачного! Цієї крихти, звичайно, вистачило б на вечерю і професору, і їй, і Карикові, та й на сніданок лишилося б трохи.

І Валя зітхнула знову.

А може, вони назавжди залишаться в цьому страшному світі?

Чи повернуться вони додому?

Чи побачать вони маму?

- Мама плаче, мабуть, - тихо мовила Валя.

- Плаче, - погодився Карик, - звісно, плаче.

Діти задумались.

Що то мама робить зараз? Може, лежить вдягнена на ліжку й на кожний шурхіт підводить голову з подушки: все прислухається, чи не йдуть її діти?

На столі стоїть накрита серветкою вечеря, залишена для них. У їдальні тихо цокає годинник. У темному кутку ворушиться кицька.

У Валі на очі навернулися сльози. Вона нишком витерла їх кулаком і міцно замружилась.

- Ні! Усе-таки плакати не буду!

За стінами будиночка сумно завивав опівнічний вітер.

Мандрівники лежали, і кожний думав про великий світ, в якому вони ще так недавно жили.

- Усе пусте! - голосно зітхнув нарешті професор. - Не може бути, щоб ми не повернулись... Повернемось, друзі мої, не сумуйте.

Карик і Валя нічого не відповіли. Вони вже спали міцним, здоровим сном.

Тоді Іван Гермогенович солодко позіхнув, повернувся на бік і, поклавши голову замість подушки на кулак, гучно захропів.

Мандрівники спали так міцно, що навіть не чули, як уночі знову почалася літня злива.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Незвичайне повітря. Професор пригощає дітей яєчнею. Іван Гермогенович відкриває фабрику одягу. Бджола Андріївна. Професор і Карик зникають.

Над холодною землею густими хвилями перекочувався білий туман. Він ніби молоком залив притихлий темний ліс, затопив улоговини й балки.

Верховіття дерев то занурювались у туман, то знову з'являлись.

Вранішній туман і волога повзли в печеру крізь щілини в барикаді, і незабаром тут стало так само прохолодно, як просто неба.

Діти неспокійно крутилися уві сні, підібгали коліна до самого підборіддя, але від цього тепліше не ставало.

Нарешті Карик не витримав, підхопився, протер сонні очі, мерзлякувато пощулився і здивовано поглянув на похилі стіни. Вони були сріблисто-білі, немов укриті памороззю. Карик доторкнувся до них.

- Ні, це не паморозь. Це килими. Сріблисті килими. Брр, хоо-лодно!

На підлозі на килимі лежала, згорнувшись калачиком, Валя. Вона підібгала коліна до заплющених очей, а голову прикрила руками. Уві сні вона тихенько стогнала і схлипувала.

Карик застрибав на одному місці, намагаючись зігрітися, потім побіг попід стіною в кінець коридору.

Йому стало немов трохи тепліше.

Він повернув назад і з розбігу перевернувся через голову один раз, другий, третій і раптом упав просто на Валині ноги.

- Що? Що таке? - закричала Валя, підхоплюючись. - Уже нападають?

Тремтячи і щулячись, вона дивилася на Карика заспаними зляканими очима.

- Чого ти? - здивувався Карик. - Це ж я. Опам'ятайся... Ти зовсім замерзла... Синя вся... Ану давай боротися. Одразу зігрієшся. Почали!

Він підскочив до Валі і, стрибаючи навколо сестри, почав термосити її.

- Відчепися! - відштовхнула Карика Валя. Але, падаючи, він учепився в сестру, і вони покотилися по м'якій, пухнастій долівці.

Валя запхикала.

- Іди геть! До тебе не лізуть, і ти не лізь.

- Ех ти, равлик-недоторка! Я ж зігріти хочу тебе.

- А я спати хочу, - пробурчала Валя і знову вляглася.

- Ну й спи, - розсердився Карик.

За стінами хтось вовтузився, стукав, кашляв і раптом голосно й весело заспівав:

Де поснідав горобець? В зоопарку зі звірами. Пообідав у лисиці, У моржа попив водиці.

Це був жахливий голос професора.

- От бачиш, - сказав Карик, - усі вже встали, співають, а ти вилежуєшся...

Він підбіг до виходу з килимової печери й гукнув:

- Іване Гермогеновичу, де ви?

- Тут! Тут! Вставайте, друзі мої. Сніданок вже готовий. Сніданок вже готовий.

- А що на сніданок?

- Чудова яєчня.

- Яєчня?

О, це було цікавіше, ніж мерзнути, а тому Валя швидко схопилася на ноги.

- Ходімо!

Діти відкинули гілля й хмиз, якими був завалений вхід до будинку ручайника, і вибралися на свіже повітря. Але тільки-но Валя ступила на землю, як одразу злякано подалася назад.

- Що це, Карику? Де ми? - зашепотіла вона, міцно стискаючи братову руку.

Ні землі, ні неба, ні лісу не було видно.

У повітрі плавали хмари блискучих пухирців. Пухирці кружляли, зіштовхувалися, повільно опускалися униз і знову злітали вгору.

Навкруги кружляла метелиця світлих пухирців.

- Іване Гермогеновичу! - гукнув Карик. - Що це таке? Що це кружляє?

- Туман! - почули діти голос професора.

Іван Гермогенович був тут же, десь поблизу, зовсім поряд, але діти не бачили його.

- Хіба туман такий буває? - недовірливо спитала Валя.

- Так, Валюсю, це туман. Таким він буває під мікроскопом.

Голос професора звучав глухо, наче долинав з глибокої ями.

Діти простягли руки, намагаючись упіймати пухирці, але вони тріскались, розтікалися холодною водою по пальцях.

- Ну де ви там застрягли? - крикнув із гущі туману Іван Гермогенович. - Біжіть-но швидше!.. Тут є в мене дещо цікавіше за туман.

Карик і Валя, сторожко ступаючи, пішли на голос професора.

- А багато яєчні у вас? - гукнула Валя.

- Якщо поспішите, може, й тобі пощастить покуштувати її, - озвався Іван Гермогенович. - Іди швидше, поки я не з'їв усе сам.

У далечині в тумані блиснув синій вогник.

- Вогонь! - вигукнув Карик.

Невже професор запалив вогнище? А де ж він узяв сірники?

Валя щодуху побігла до вогню.

- Вогнище, вогнище! У нас вогнище! - кричала вона.

Попереду, розкидаючи хмари пухирців туману, танцювало полум'я вогнища.

Високий стовп зеленого вогню здіймався до самих вершин чорного, мокрого лісу. Біля вогнища навпочіпки сидів професор. Товстою палицею він ворушив хмиз, що з веселим потріскуванням корчився на вогні.

- Ура! - закричали діти.

Вони підбігли до вогню і, взявшись за руки, почали танцювати.

- Гоп-ля! - кричала, стрибаючи, Валя.

- Гоп-ля-ля-ля! - кричав розпашілий Карик.

- Тихше, тихше! - зупиняв дітей професор - Так ви в мене, чого доброго, увесь посуд переб'єте. Сідайте краще та поїжте.

Від вогнища віяло таким жаром, що неможливо було стояти навіть віддалік. А тим часом гілля у вогнищі було не так уже й багато. Валя схопила оберемок сухого хмизу й хотіла підкинути у вогнище, але Іван Гермогенович зупинив її:

- Не треба! Яєчня вже готова.

- А вогнище?.. Воно ж погасне.

- Ні, воно не погасне... Сідайте, друзі мої, снідати, - промовив Іван Гермогенович і поставив перед Кариком і Валею просто на землю величезну білу посудину з нерівними краями; вона була доверху наповнена паруючою яєчнею.

Не чекаючи повторного запрошення, діти жадібно накинулися на їжу. Обпікаючись і дмухаючи щосили на пальці, вони ковтали шматок за шматком.

Валя розчервонілась. У Карика спітнів ніс. І лише Іван Гермогенович їв не кваплячись, орудуючи, наче ложкою, клаптиком складеної удвоє пелюстки.

Діти не з'їли ще й половини яєчні, як відчули, що ситі по горло.

- Ну, - мовив професор, витираючи клаптем пелюстки бороду, - сподіваюсь, ви ситі?

- Ще й як! - засміявся Карик - У мене навіть живіт перехнябився набік.

- І в мене перехнябився, - сказала Валя.

- Чудово! Прекрасно! - усміхнувся професор. - Я дуже радий, що яєчня вам сподобалася.

- А з чого ви її влаштували? - спитала Валя.

- Зрозуміло, з чого, - із яєць, - перебив її Карик. - Це ж просто. А от як ви вогнище розпалили? Де дістали сірники? І потім - чому вогонь стовпом стоїть, чому він зелений і чому вогнище горить без хмизу?

- Тобі не подобається вогнище без хмизу? Ну що ж, тоді підкинемо у вогонь оцей оберемок.

Іван Гермогенович підкинув у вогнище гілля і, поправивши його палицею, весело підморгнув дітям.

- Ви гадаєте, я байдикував уночі? Нічого подібного. Я всю ніч їв підсмажену шинку з зеленим горошком, гарячі пиріжки, біфштекси, борщі, фрукти, торти. Але, на жаль, усі ці страви подавали мені вві сні... Прокинувся голодний, як вовк. Ну, скочив і побіг шукати чогось їстівного. Проте відійти від нашої розкішної квартири побоявся... Бачите, який туман стоїть... За два кроки нічого не видно. Заблукаєш, чого доброго, або гуркнеш у якусь прірву. Що робити? Чекати ранку?.. Іти навмання?.. Подумав я, подумав і вирішив запалити вогнище. На щастя, вчора надвечір я знайшов у лісі два кремені. Вони й виручили мене... Набрав я сухих гілок, склав їх на купу і взявся за роботу...

- Як доісторична людина! - прошепотіла Валя.

- Саме так, - усміхнувся професор. - Ну, скажу я вам, це була нелегка робота, і намучився ж я, поки, нарешті, мені пощастило перетворити іскру на вогонь... Тепер тільки я зрозумів, що нашим предкам жилося зовсім невесело.

- А чому все-таки вогонь зелений? - спитав Карик.

- Чому? А тому, що це горить газ. Звичайний торф'яний газ-метан, який у багатьох місцях пробивається з-під землі... Мені пощастило... Я випадково запалив вогнище в такому місці, де під землею накопичилося багато цього газу... Ну, а яєчня сама прийшла на вогнище.

Валя так і ахнула.

- Сама прийшла?

Іван Гермогенович подивився на Валю, поважно погладив бороду й сказав:

- Як тільки вогнище розгорілося, поруч мене хтось почав тупати, вовтузитись, і раптом дужий вітер звалив мене з ніг. Навколо все загуло, ніби я ненароком випустив з-під землі ураган. То був птах. А ураган здіймали його крила, Мабуть, вогонь сполохав його з гнізда.

- Він не згорів?

- Ні, він полетів, - сказав Іван Гермогенович, - а я почав шукати його гніздо. Адже недаремно він сидів так тихо.

- Знайшли?

- Звісно... Із цього гнізда я і здобув яйце.

- Воно не вороняче?

- Ні. За всіма ознаками, це яйце малинівки, біле в цяточку. Ви коли-небудь бачили яйця малинівки?.. Вони трохи більші за великі горошини. Але мені довелося добряче повозитися з ним. Я котив його перед собою, як бочку, і дорогою, мабуть, разів десять відпочивав. Але ще важче було розбити шкаралупу. Цілу годину, либонь, я довбав її каменем. Нарешті розбив усе-таки і мало не втопився у білку... Добре ще, що встиг відскочити вбік.

Професор посміюючись глянув на дітей.

- Ну, решта все просто. Білок вилився сам, а жовток я підсмажив на шкаралупі, як на сковорідці.

Карик устав, обсмикав незабудкову сорочку.

- Іване Гермогеновичу, - сказав він, уважно розглядаючи власні ноги, - якщо ви хочете дати кожному з нас по добрячому потиличнику - не соромтеся, будь ласка. Ми готові спокутувати за свою поведінку... Нам, звичайно, нічого не треба було чіпати у вас у кабінеті, але розумієте... Так уже вийшло! Тільки знаєте що, ви краще заліпіть мені два потиличники. Один за себе, один за Вальку. Вона ж маленька!..

Професор доброзичливо махнув рукою:

- Та годі тобі! Теж вигадав... Нісенітницю якусь... Ви й так уже покарані за непослух, а тому сідай і не бундючся. Побережи свою потилицю, вона тобі ще здасться.

Підкинувши у вогнище оберемок хмизу, Іван Гермогенович усміхнувся.

- А по суті, друзі мої, і тут, у цьому світі, можна непогано прожити! Ось чекайте, звикнемо трохи й тоді влаштуємось затишніше.

- Як? - з тривогою в голосі спитав Карик. - Хіба ви гадаєте, що ми не повернемося додому і лишимось такими, як зараз?

- Цього я не думаю, - відповів професор, - проте ми повинні бути готові до найгіршого... Наш маяк може звалити буря; врешті, якийсь цікавий хлопчак може забрати фанерний ящик додому для дослідження... Всяке на світі буває...

- І що ж тоді?

- Та нічого особливого, - знизав плечима Іван Гермогенович. - Житимемо трав'яними робінзонами... До речі, друзі мої, наше становище набагато краще, ніж у справжнього Робінзона. Йому потрібне було ціле господарство завести, а в нас усе під руками. Молоко, яйця, мед, запашний нектар, ягоди, м'ясо. Літо ми проживемо без особливого клопоту. А на зиму насушимо чорниць, полуниць, грибів; запасемося медом, варенням, хлібом...

- Хлібом?

- Так. Ми посіємо одне тільки зернятко, і нам вистачить урожаю на всю зиму...

- Але де ж ми візьмемо м'ясо?

- А їстимемо комах.

- Комах? Хіба їх їдять?

- Уявіть собі, - сказав Іван Гермогенович. - Навіть у великому світі - і там їдять комах... От сарана, наприклад. Її їдять і смажену, і копчену, і сушену, і солону, і мариновану.

Професор, згадавши щось, усміхнувся.

- Коли спитали арабського халіфа Омара Бен ель Коталя, що він думає про сарану, халіф відповів: «Я хотів би мати повен кошик цього добра, ото попрацював би зубами...» Колись у давнину, коли сарана налітала цілими хмарами на арабські землі, в Багдаді падали ціни на м'ясо... Втім, із сарани готують борошно і печуть на маслі чудові млинці

- Тьху, гидота! - з відразою плюнула Валя.

- Ну от уже й гидота! - засміявся Іван Гермогенович. - Просто незвичні для тебе харчі - та й усе... Їмо ж ми омарів, креветок, крабів і навіть раків, які харчуються падлом... Їмо та ще й підхвалюємо... А от араби дивляться на тих, хто їсть крабів і раків, з відразою... Крім сарани, люди їдять і інших комах. У Мексиці, наприклад, тубільці збирають яйця смугастого плавунчика клопа, називають вони їх «готль» і вважають найсмачнішими ласощами... Непогана, на думку знавців, і цикада. Та сама цикада, яку оспівав у своїй оді поет Стародавньої Греції Анакреон.

Іван Гермогенович відкашлявся і, піднявши руку над головою, прочитав:

Яка ж блаженна ти, цикадо, Ти майже схожа на богів.

Професор задумливо погладив бороду.

- А прості греки-прозаїки смажили цю богоподібну цикаду в маслі й з апетитом їли... Навіть таким комахам, як мурахи, і тим випадало потрапляти до рук куховарів. Колись у Франції з мурах робили соус до м'ясних та рибних страв... Індійцям, між іншим, дуже подобаються зонтичні мурахи. Вони смажать їх, трохи підсоливши, на сковороді, але, буває, їдять і сирими.

- А жуків їдять? - спитала Валя. - Вони найгірші, по-моєму.

- У Єгипті, - відповів Іван Гермогенович, - з жука медляка борозенного готують особливі страви. Ці страви їдять жінки, які хочуть потовстішати.

- Оце здорово, - сказав Карик. - Тепер я бачу, що в нас справи підуть добре... Ми закоптимо окіст коників, наготуємо ковбаси з метеликів, засолимо бочку бабок... Просто цілу комору доведеться будувати. Під стелею повісимо окости й ковбаси, а вздовж стін поставимо бочки з маринованими попелицями.

- А мурахи? - запитала Валя. - Вони кисленькі?

- Із мурах приготуємо пікулі... Ні, краще зробимо всілякі приправи до страв.

- Чудово! - погладжуючи бороду, мовив Іван. Гермогенович. - Просто чудово!.. Як бачите, друзі мої, наше майбутнє прекрасне. Якщо станеться так, що ми не зможемо потрапити додому, то проживемо тут краще за всіх робінзонів світу.

- Все це добре, - сказала Валя, - але ж ми замерзнемо взимку, і всі окости й маринади пропадуть намарно.

- Нічого, - заспокоїв Валю Іван Гермогенович, - ми знайдемо печери з газовим опаленням. Нарешті, можна провести очеретяними трубами газ куди завгодно.

- Звичайно, - мовив Карик. - Торф'яний газ дасть нам тепло і світло і... Іване Гермогеновичу, ми зможемо побудувати тут цілі фабрики й заводи...

- О ні, друже мій, - усміхнувся Іван Гермогенович. - Але ми могли б зайнятись прирученням комах...

- Ура! - вигукнув Карик. - Ми будемо на них літати, перепливати озера...

- Ми, - підхопила Валя, - примусимо їх рити тунелі, прокладати канали і... і взагалі - нехай вони працюють.

- Правильно! - сказав Карик. - На гусені можна орати, жуків поставимо на заготівлю лісу, а на бабках літатимемо.

- А щоб нас не з'їли, - зітхнувши, сказала Валя, - добре б придумати такі будинки, як у ручайника, щоб їх можна було носити на собі.

- Теж вигадала! - махнув рукою Карик. - Я ж казав, що ти равлик. Равлик і є.

- Але як же нам захищатися? - спитала Валя.

- Іван Гермогенович вигадає порох, - відповів Карик і обернувся до професора - Ви можете вигадати порох, Іване Гермогеновичу?

- Ой, ні... Пороху я, певне, не вигадаю, - засміявся Іван Гермогенович, - але я сподіваюсь, що ми й так не пропадемо. Без пороху. Адже я, друзі мої, біолог. Непогано знаю життя навколишнього світу, а ці знання сильніші за всі вибухові речовини... А тепер, Карику, підкинь у вогонь хмизу. Приємно сидіти, коли у вогні потріскують гілки.

Карик приніс оберемок хмизу, кинув його в зелений вогонь і простягнувся на землі, замислено поглядаючи на вогнище.

Всі замовкли.

Весело тріщали сучки і віття. Дим стовпом піднімався в небо.

Мандрівники сиділи біля вогнища й думали кожен про своє.

Поспішати було нікуди. Поки туман не розвіється, рушати вперед неможливо. Та й куди, в який бік іти? Де тепер маяк? Попереду? Позаду?

- Ну, - сказав професор, - поки нам нічого робити, пропоную заспівати.

Діти злякано переглянулися.

«Що завгодно, тільки не це», - можна було прочитати на обличчях Карика і Валі. Слухати спокійно, як співає Іван Гермогенович, могли б тільки мертві. На всіх живих голос професора діяв, як удар палицею по голові.

Мружачись від диму і затуляючи обличчя руками, Карик повернувся боком до вогнища, що диміло, квапливо спитав професора, який уже ладен був заспівати:

- А скажіть, Іване Гермогеновичу, як ви здогадалися, що з нами сталося, як ви нас знайшли?

- Дуже просто, - відповів професор. - Ви ж випили в мене майже півсклянки рідини... І це я, звичайно, помітив.

- Але...

- І в мене було «але», - засміявся Іван Гермогенович. Випити ви випили, а от куди потім зникли?.. Я цілу годину повзав по підлозі з лупою в руках, але... Нічого... Розумієте? Ніяких слідів.

- Значить, ми полетіли! - сказала Валя.

- Це надто поспішний висновок, - перебив її Іван Гермогенович.

- Але ж ми й справді полетіли, - сказала Валя.

- Однак я не мав підстав думати так, поки пес шановного фотографа Шмідта не знайшов ваші трусики й не кинувся на підвіконня... Ось тоді я і пригадав, що, коли увійшов до кабінету, на підвіконні сиділа бабка. І я ладен закластися, що чув комарині голоси, які кричали: «Сюди!»

- Так, так... Це ми кричали.

- Спочатку я подумав, що то мені вчулося, але потім, співставляючи факти, зрозумів: пустунів украла бабка, і якщо я хочу врятувати їх, то мушу бігти в дубки, до ставка, який звуть Гниле болото.

- Але чому ви пішли сюди? - спитав Карик. - Адже бабка могла занести нас у ліс, у поле...

- Ні, цього не могло бути, - поблажливо усміхнувся Іван Гермогенович. - Бабки живуть біля води. У воду вони кладуть яйця, у воді народжуються, у воді живуть і ростуть бабчині личинки. У воді бабки звичайно і полюють. Але інколи в погоні за поживою бабка летить від місця постійного полювання.

- І так далеко, - сказала Валя. - Адже від нас до дубків понад п'ятнадцять кілометрів.

- Для бабки це не така вже велика відстань. Бабки за годину долають дев'яносто кілометрів.

- Ого! Виходить, швидше за поїзд? Це, мабуть, найшвидші комахи?

- Деякі комахи літають іще швидше. Так, наприклад, ґедзь летить із швидкістю сто двадцять два кілометри за годину. Отже, знаючи, що бабка живе біля води і що за п'ятнадцять кілометрів від міста міститься ставок Гниле болото, де можна зустріти тисячі бабок, я і вирішив шукати вас навколо цього ставка. Є, щоправда, в нашій місцевості ще один, але він за триста кілометрів від міста. А вже звідти навряд чи могла прилетіти бабка. Все-таки бабки полюють там, де народжуються, де живуть постійно. І, як бачите, я не помилився.

- А ви не хочете послухати, що з нами сталося? - спитала Валя.

- Ах, так... Звичайно... Я радий буду почути ваші розповіді, - забурмотів Іван Гермогенович. - Ану, ну, розповідайте. Це, мабуть, дуже цікаво.

Він обійняв дітей за плечі й простягнув п'яти до вогню. Карик і Валя почали навперебій розповідати, що з ними було після того, як вони випили чудодійну рідину.

Слухаючи дітей, професор розуміючи кивав головою і невтомно примовляв:

- Правильно... Все зрозуміло...

- І мені все зрозуміло, - сказав нарешті Карик. - А все-таки я не все розумію.

- Так? Чого ж ти не зрозумів?

- Чому в гнізді у підводного павука спочатку можна було дихати легко, а потім ми мало не задихнулись?

- Дуже просто, - відповів Іван Гермогенович. - Судячи з твоєї розповіді, гадаю, що ви попали до лап підводного павука аргіронета... Аргіронет - це значить «срібна пряжа». Звуть його також павук-срібляник... Він будує під водою гніздо, схоже на водолазний дзвін. У таких дзвонах водолази спускалися колись під воду. Але цей дзвін не більший за грецький горіх. А тримається він, не спливаючи, лише тому, що з боків його утримує павутина, прикріплена до підводних рослин...

- Ого! - сказав Карик. - Ми ледве пробралися крізь цю павутину.

- Повітря павук приносить у свій дзвін з поверхні ставка. Він піднімається нагору, виставляє назовні черевце, вкрите дуже тонкими волосинками. Ці волосинки й хапають повітря. Коли простір між волосинками наповниться повітрям, павук натягає на черевце павутину і несе повітряний балон до себе в будиночок. До речі, зі своїм повітрям у чемоданах мандрують під водою і багато водяних жуків.

- І надовго йому вистачає повітря?

- На жаль, - сказав професор, - багато повітря він захопити не може, а тому йому доводиться час від часу підніматися на поверхню за свіжими порціями. Ну, а коли повітрям павука довелося дихати ще і вам, то зовсім не дивно, що ви почали задихатися. Усе-таки на трьох одної порції малувато. Ось чому підводний хижак-аргіронет і сам діяв мляво... А втім, коли ви повернетеся додому, сходіть на ставок і подивіться, як павук срібна пряжа піднімається час від часу на поверхню за повітрям. Якщо наберетесь терпіння, ви побачите, як трудиться павук, наповнюючи своє підводне гніздо повітрям.

- А як ми впізнаємо павука аргіронета? - спитала Валя. - Адже він не таким страшним буде, коли ми знову станемо великими.

- Павуки-срібляники, - відповів Іван Гермогенович, - схожі на кульки ртуті з чорними крапками... Спливають аргіронети найчастіше біля водяних заростей... Вони піднімаються черевцем угору, головою вниз. Кілька секунд лишаються на поверхні, а потім повільно опускаються під воду... На перший погляд здається, що ці павучки-найневинніші істоти. А насправді аргіронет - лютий хижак... Він нікому не дає спуску ні на дні, ні на поверхні води.

- Чому ж він не зжер нас, а підвісив до стелі? - спитала Валя.

- Так, так, це і мене цікавить, - сказав Карик.

- На ваше щастя, аргіронет був ситий, - відповів Іван Гермогенович. - Тому він підвісив вас на чорний день... Так само, до речі, чинять лисиці, білки, людина, багато птахів, і в цьому нема нічого дивного... Він зжер би вас того ж дня, якби холод чи сильна спека розігнала усю здобич.

- Ага, розумію, - сказала Валя. - Наш павук був ситий, а у того, який поряд нього жив, було погано з харчами, тому він заліз, щоб зжерти нас.

- О, ні! - мовив Іван Гермогенович - До вашого павука завітав... Знаєте хто?

- Знаю! - скрикнув Карик. - Його ворог.

- Ні! - усміхнувся Іван Гермогенович. - Прийшов до нього... наречений.

- Наречений? Звідки ви знаєте? - здивувались діти.

- Ці павуки, - сказав професор, - завжди будують свої підводні будиночки поряд: до будиночка павучихи прикріплює свій будиночок павук. Потім цей павук прогризає стіну і з'являється з візитом...

- Який, - підхопив Карик, - зветься бійкою.

- Так, іноді розгнівана чимось наречена кидається на нареченого і пожирає його, а іноді, подужавши наречену, пожирає її наречений, але найчастіше наречена зустрічає свого нареченого прихильно, і вони починають жити дуже дружно. - Проте, - сказав професор, підводячись і обтрушуючись, - нам уже час у дорогу. Збирайте посуд, харчі, укладайте все в рюкзак і рушаймо у похід!

- У рюкзак? - здивувалась Валя. - У який рюкзак?

- Не в руках же нам нести посуд і харчі.

Іван Гермогенович пошарив руками в купі каміння і витягнув звідти чудовий шкіряний мішок.

- Ой! - Валя широко розкрила очі. - Як справжній! Де ж це ви взяли?

Професор усміхнувся.

- Це - подарунок тихохода. Поки ви спали, я дещо відрізав од цього мішка - і, як бачите, вийшов чудовий рюкзак.

- Який тихохід?

- Один з моїх давніх знайомих!

- Розумію, - кивнув головою Карик, - на вас напав якийсь тихохід. Ви вбили його і здерли шкуру.

- Нічого подібного, - заперечив Іван Гермогенович. - Тихохід ніяк не міг напасти на мене. Це ж дуже крихітна істота, не більша міліметра. Не нападав і я на тихохода.

- А мішок зі шкіри?

- А мішок... Бачте, друзі мої, тихохід розмножується яйцями, а для того, щоб ці яйця не зжер хто-небудь, він знімає з себе шкіру і складає в неї яйця, як у чемодан.

- А сам помирає? - запитала Валя.

- Ні.

- Як змії! - сказав Карик - Вони теж міняють шкіру.

- Так, - кивнув Іван Гермогенович. - Але тільки змії кидають стару шкіру, а ось тихохід використовує шкіру для захисту потомства від холоду, спеки й дощу.

- Яйця ви, звичайно, викинули?

- Ну, звичайно, їх, на жаль, не їдять.

Професор відкрив мішок тихохода, поклав у нього посуд із яєчної шкаралупи і рештки яєчні, обережно загорнув у пелюстку.

Подув свіжий вітер. Туман почав рідшати. Вітер ніс його, наче дим, над полями, змітаючи в долини і яри.

Професор засипав вогнище землею.

- Ну, - сказав він, - здається, можна йти. Збирайтеся, друзі мої.

- А ми вже готові, - підхопилась Валя.

Іван Гермогенович уважно оглянув Карика і Валю і докірливо похитав головою.

- Та-ак! - сказав він, про щось думаючи. - Але в чому ж ви підете? У цьому лахмітті? Вам доведеться перевдягтись, друзі мої.

- У що ж ми перевдягнемось? - спитала Валя, оглядаючи своє незабудкове плаття. В дорозі воно порвалось і тепер висіло на ній голубими клаптями.

- Треба буде краще вдягтись, - сказав Іван Гермогенович. - Як бачите, незабудковий одяг не практичний у цих джунглях. За один день він уже перетворився на лахміття. А оцей матеріал міцніший. Він і через місяць буде таким же міцним, як у перший день.

Іван Гермогенович скинув з плечей незабудковий плащ-намет і лишився в сріблистому светрі з павутини.

- Ой, я боюсь, - Валя склала руки на грудях. - І однак нам не відібрати в нього павутину. Він такий величезний і страшний, а ми тепер такі крихітні. Вже краще не заводитися з ним.

Карик спитав похмуро:

- А як ми переможемо його? Зброю б треба дістати.

- Та ні, - засміявся Іван Гермогенович. - Забирати павутину в павука я, мабуть, не буду, та й вам не раджу... Ваші костюми ми знайдемо в іншому магазині... Ідіть за мною.

І професор рушив до будинку ручайника.

Тьмяне вранішнє світло ледь освітлювало будиночок ручайника, але тепер можна було розгледіти, що і стіни, і підлога, і стеля були вкриті густою і щільною павутиною.

- Ось вони, ваші костюми, - сказав Іван Гермогенович.

Він підійшов до одної стіни і вчепився в неї руками.

- Ну ж бо! - вигукнув професор і рвонув павутину до себе. Стіна затріщала.

- Гей, взяли! - ще голосніше вигукнув Іван Гермогенович.

Павутина відставала шматками, наче відсирілі шпалери.

Професор кинув кілька шматків Карику і Валі.

- Розмотуйте, друзі мої, павутинні пакети, очищайте їх від клею.

Діти заходилися м'яти павутину руками. Висохлий клей кришився і падав грудками. Карик знайшов кінець і почав розмотувати. Шовкові шнури павутини лягали рівними витками, і незабаром біля ніг Карика і Валі виросла сріблиста купа розплутаної павутини.

- Ну й довга! - промовив Карик, розмотуючи нескінченну нитку.

- Бувають і довші, - усміхнувся Іван Гермогенович. - Павутину шовковичного черв'яка, наприклад, можна витягнути на цілих три кілометри.

Професор нахилився, узяв кінець сріблистого шнура і простягнув його Валі.

- Одягайся!

- В нитку?.. Як же я в неї вдягнусь?

- А ось так...

Іван Гермогенович зробив із шнура зашморг, накинув його на Валю, наче аркан, а потім, схопивши дівчинку за плечі, почав вертіти в один бік.

Нитка в купі здригнулась і побігла швидко, намотуючись на Валю, як на котушку.

- Чудово! Прекрасно! - сказав Іван Гермогенович, оглянувши Валю. - Міцно, тепло і зручно. Ну, а тепер ти, Карику.

Але Карик уже сам обв'язав кінець павутини навколо пояса і швидко-швидко завертівся дзиґою.

Не минуло й п'яти хвилин, як діти були уже вдягнуті в довгі сріблисті фуфайки.

- Ну, от і все, - сказав Іван Гермогенович. - Тепер прогуляйтесь навколо будиночка, а я тим часом теж переодягнусь.

Діти вийшли.

Туман зовсім розвіявся.

Навколо стояв мокрий ліс. Величезні краплини води лежали на трав'яних деревах, немов кришталеві кулі.

Тільки-но Валя і Карик переступили поріг будинку, по верховіттю ковзнули перші промені вранішнього сонця.

І раптом усе спалахнуло, заблищало, заяскріло тисячами різноколірних вогнів.

Це було так несподівано, що діти замружили очі і мимоволі відступили назад.

Кілька хвилин вони стояли мовчки, розглядаючи дивний ліс, обвішаний блискучими кульками.

- От би показати мамі, - промовила нарешті Валя.

Карик зітхнув.

- Мама зараз варить каву!

- І молочниця, мабуть, уже прийшла, - сумно сказала Валя.

- Ні, - похитав головою Карик. - Рано Ще. Молочниця приходить о сьомій.

- Зараз котра?

- Не знаю.

- Ну, однаково... Знаєш, Карику, полізьмо на оце дерево, подивимось, чи нема тут зелених корів.

- Полізьмо.

Діти підбігли до дерева, схожого на баобаб, і почали дертися вгору, але в цей час Іван Гермогенович випхав з печери голову і крикнув:

- Марна праця, друзі мої!

- Чому?

- Сьогодні ви і вдень із свічкою не знайдете зелених корів.

- А де ж вони? - здивувався Карик. - Адже ви казали вчора, що попелиці пасуться на кожному дереві.

- Так то було вчора, - відповів Іван Гермогенович. - Учора вдень, а надвечір пішов дощ і, звичайно, він змив усіх попелиць начисто... Ось я й готовий. Ходімо!

Діти повернулися до професора і раптом, глянувши на нього, зареготали.

- Що сталося? - зніяковіло оглянув себе Іван Гермогенович.

- Ой!.. Як ви...

- Як ви вдяглися... - реготали діти.

Іван Гермогенович стояв, обмотаний шовковистим шнурком від горла до п'ят. Всю павутину, яка була в будиночку ручайника, він намотав собі на живіт, на плечі, на шию.

- Ви схожі на кокон! - сказала Валя, давлячись сміхом.

Професор усміхнувся.

- А ти сама, гадаєш, на метелика схожа? І ти, і Карик схожі зараз на маленьких гусениць... Ходімо, друзі мої!

- А куди йти? - спитав Карик, обзираючись.

За ніч вода залила все навколо. Іти можна було лише в один бік. Від будиночка ручайника тягнулась вузька смужка землі, вкрита густим зеленим чагарником.

Професор закинув мішок на плече і сказав:

- Певно, доведеться спочатку вийти з цього болота, а там уже ми побачимо, що робити. Вперед!

І, махнувши рукою, професор заспівав:

Ми йдем вперед За нами вітер віє І рідна нам Всміхається земля!

Густі зарості трав'яного лісу були мовчазні. Важкі водяні кулі звисали низько над головами мандрівників, доводилося йти дуже обережно, щоб краплини, які падали, не збили з ніг.

У безлюдному й лункому лісі падіння водяних куль було таке гучне, як вибухи бомб. Одна краплина впала просто на мандрівників.

- Ой! - верескнула Валя, падаючи.

- У-ух! - вигукнув Карик, відкинутий набік.

- Нічого, нічого. Вранішній душ корисний, - сміявся Іван Гермогенович.

Та ось сонце піднялося високо над лісом. Гарячі промені наче підпалили землю. Вона задиміла. Пара вкутала трав'яні джунглі. Стало душно, як у лазні.

Ополудні мандрівники вийшли на узлісся.

Попереду крізь рідкі просвіти дерев майнули жовті пагорби.

Один пагорб піднімався над землею гострою вершиною, наче щедро позолочена піраміда.

Глянувши на сонячну вершину, Іван Гермогенович сказав:

- От з цієї вершини ми неодмінно побачимо наш маяк.

- Золотий Везувій! - сплеснула руками Валя. - Біжімо!

Карик біг, переганяючи Валю. Іван Гермогенович трюхикав позаду й незабаром почав відставати від прудконогих дітей. До «Золотого Везувію» відстань була неблизька, і коли Карик і Валя підбігли до нього, обоє так захекалися, що ледве переводили подих.

Витираючи на чолі піт, Карик сказав:

- Теж мені Везувій!

Це була звичайна гора із жовтого каміння. А дивне каміння, що блищало, як золоте, було звичайнісіньким піском.

Важко відхекуючись, діти стояли, чекаючи Івана Гермогеновича, а коли він підійшов, почали підніматися на вершину розпеченої піщаної гори. Професор ішов попереду.

- Мені, - сказав він, - щось не подобається цей Везувій. Дуже вже він схожий на одну підступну засідку. Я, можливо, помиляюсь, але не завадить бути і обережними. Прошу йти за мною, наперед не забігати.

Гора під ногами повзла, каміння зривалося з місця і з гуркотом летіло вниз. І з кожним кроком підніматись ставало дедалі важче.

Сонце стояло вже високо, коли відважні альпіністи піднялись на саму вершину.

Іван Гермогенович випростався, приклав до очей долоню і, повертаючи голову то праворуч, то ліворуч, почав розглядатися.

Діти ставали навшпиньки, щоб краще розгледіти обрій. Але ні професор, ні Карик і Валя не могли виявити примітну жердину з червоним прапором.

- Дивно, - кашлянув Іван Гермогенович. - Невже маяк повалило вітром?

- А дощем не могло його змити? - спитав з тривогою Карик.

- Ні, ні. Я закріпив жердину надійно. Хіба що...

Професор не договорив. Земля під його ногами несподівано розступилась, і він провалився по пояс. Діти кинулись на допомогу. Але в ту ж мить вершина гори здригнулась і раптом розкололась, як страшна паща.

Мандрівники полетіли вниз вузькою, похилою земляною трубою. Услід за ними посипалося з гуркотом каміння і важкі грудки землі.

З вереском і криком, вчепившись одне в одного руками, мандрівники мчали вниз і за хвилину врізалися в мокре грузьке дно.

Перший опам'ятався професор. Крекчучи і охаючи, він вибрався із густої, липкої грязюки і, потираючи поперек, сумно пожартував:

- Затяжний стрибок без парашута. Дозвольте привітати зі щасливим приземленням. Уставайте, друзі мої.

Він витер руки об костюм, турботливо глянув на дітей, які копошились у багнюці, і спитав:

- Сподіваюсь, усе в порядку? Як Валя? Не забилась?

- Нічого, - відповіла, підводячись, Валя, - тільки лікоть, здається, обдерла.

- А ти, Карику?

- А я коліно забив.

Потираючи забиті місця, діти злякано оглядали темні стіни вузького колодязя.

- Ну, це дрібниці! - сказав Іван Гермогенович. - А ось я загубив мішок з харчами і посудом. Це вже гірше.

- Де ми? - спитала Валя.

- Зараз довідаємось, - пробурмотів Іван Гермогенович, задираючи догори бороду.

Високо над головами сяяло далеке небо. Бліде денне світло падало на високі похилі стіни, але на грузькому дні цього глибокого, похмурого колодязя було майже зовсім темно.

- Здається, - сказав Карик, - ми попали в нору до павука-землекопа. Це дуже страшні павуки. Я читав про них.

- Як? - здригнулась Валя. - Знову павуки? І в повітрі, і на землі, і під водою, і під землею-павуки?

- Заспокойся, - мовив Іван Гермогенович, - павуки-землекопи, про яких говорить Карик, живуть в Італії, на півдні Франції. У нас їх нема.

- Але тоді чия ж це нора?

Професор нічого не відповів. Поскубуючи борідку, він обійшов колодязь навколо, постукав кулаком у стіни й замислено мовив:

- Так, так... Це вона... Андрена!

- Яка ще Андріївна? - запхикала Валя.

- Так, так... Я так і думав... Усе гаразд, друзі мої. Нічого небезпечного. Цього разу ми провалилися вдало. Ми попали прямо в кондитерську.

Валині очі стали круглими від подиву.

- І тут, - спитала вона, - можна знайти торти ! тістечка?

- Так! - усміхнувся професор.

- А де ж усе це? Я бачу тільки багнюку.

- Хвилинку терпіння!

Професор стукнув кулаком по стіні.

- Сезам, відкрийся!

Стіна загула, наче він ударив по днищу порожньої бочки.

- Не відкривається! - сказала Валя, облизнувши губи.

- Не дивно! - усміхнувся професор - Адже це лише в казках усе робиться по щучому велінню. Нам треба буде трохи попрацювати. Копайте землю. В оцьому місці.

Іван Гермогенович підійшов до стіни і заходився копати землю, як ведмедик, розкидаючи руками важкі, липкі грудки.

Карик і Валя кинулися допомагати професорові.

Особливо старався Карик. З-під його рук так і летіли грудки землі й каміння.

- Тихше, тихше! - закричав Іван Гермогенович. - Так ти й нас засиплеш. Обережніше! Не квапся, будь ласка!

Карик хотів щось відповісти, але в цю мить стіна здригнулася, до ніг мандрівників посипалося каміння, і всі побачили в стіні глибоку нішу.

В повітрі запахло свіжими медовими пряниками.

- Що це? - облизнулась Валя. - Пахне, як на ялинці в Новий рік.

- Це і є кондитерська! - відповів Іван Гермогенович, нахиляючись. - А тепер відійдіть убік... Так! Чудово!

Він засунув у нішу обидві руки і, широко розставивши ноги, почав тягнути щось до себе.

- Є! Є! - засміявся професор.

Піднатужившись, він витяг із темної ніші щось кругле, вкрите, наче жовтою пудрою, дрібним піском, і сказав весело:

- Ну, ось і все! А зараз я пригощу вас солодощами.

Опустивши обережно свою знахідку на землю, Іван Гермогенович старанно змахнув з неї жовтий пил, потім ударом кулака відбив круглу, як гусяче яйце, кульку, що лежала зверху.

Карик схопив кульку і засміявся:

- Ого! - сказав він - Знову яєчня буде?

Професор посміхнувся:

- Та ні! Зараз ми спробуємо щось краще за яєчню. А яйце кинь. З нього яєчні не вийде, - він поплескав долонею по своїй знахідці, схожій на величезний колобок. - Ось що ми їстимемо.

- Що це?

- Квітковий торт!

Іван Гермогенович відщипнув шматок колобка, поклав його в рот. На обличчі його з'явилася посмішка ласуна.

- Чудово! - промовив він і прицмокнув язиком. - Прекрасно! Смачніше за кондитерський торт. Пригощайтеся, друзі мої.

Липке, запашне тісто пахло медом і квітами. Воно так і тануло.

- От смакота! - сказала Валя. - Смачніше за вершковий торт.

- Ти просто зголодніла, - відповів Іван Гермогенович усміхаючись. - І не дивно... Снідали ми ледь не вночі, а зараз уже скоро полудень.

- Ні, ні, справді це дуже смачно! - запевняла Валя.

- А що це таке? - спитав Карик, уминаючи запашне тісто.

- Квітковий пилок з медом. - відповів професор.

- Чому ж воно опинилось у колодязі?

Професор підняв із землі біле яйце, вкрите пружною шкіркою, і підкинув його на долоні.

- А ось чому, - сказав Іван Гермогенович. - Торт був приготований для личинки, яка вийде із цього яйця, а поклала сюди торт і яйця підземна бджола андрена.

- Якщо вона підземна, - сказала Валя, - тоді ми повинні швидше забиратися звідси.

Професор усміхнувся.

- Підземною бджолою, - сказав він, - називають андрену лише тому, що вона влаштовує свої гнізда під землею, але сама андрена живе там, нагорі, де живуть бабки, мухи, комарі. Правда, іноді гніздо її можна знайти і на поверхні землі: в гнилих пнях, у стовбурах повалених дерев, а найчастіше в землі. Тому вчені звуть андрену підземною бджолою.

І професор розповів Карику і Валі, як з яйця виходять личинки, як харчуються заготовленим для них смачним пиріжком і як потім перетворюються на крилату бджолу андрену.

- Таких пиріжків, - сказав Іван Гермогенович, - лежить у кожному гнізді андрени кілька. Якщо ви хочете, я зараз дістану ще.

Діти засміялись.

- Що ми - слони, чи що? - сказав Карик. - Ми й цього не з'їмо... Втікаймо краще звідси, поки бджола Андріївна не вернулась додому.

- По-перше, андрена, а не Андріївна, - поправив Іван Гермогенович. - А по-друге, я вже сказав: після того як андрена вириє гніздо, покладе в нього яйце і приготує для свого потомства харчі, вона більше сюди не заглядає. Їй тут нічого робити... Та й нам, звісно, лишатися тут нічого. Під'їли - і до побачення.

Професор підійшов до похилої стіни і, чіпляючись руками за коріння рослин, поліз нагору. Діти проворно, наче мавпи, полізли вслід.

Повільно, крок за кроком просувалися вони по стіні колодязя до великого круглого отвору, над яким сяяло голубе небо. Час від часу вони зупинялися, відпочивали, а потім знову дерлися вгору.

Каміння, вириваючись з-під ніг, з гуркотом падало вниз, на саме дно гнізда андрени.

Професор перший дістався до краю колодязя. Тут було світло і жарко.

- Ух! - важко зітхнув він. - Ну й підйом!.. Чого ж це ви відстаєте?.. Я старий, а раніш за вас устиг.

Він нахилився над темним колодязем, простягаючи руку вниз.

- Давайте допоможу!

Але Карик не встиг ухопитися за його руку, Іван Гермогенович раптом підстрибнув, наче гумовий м'ячик. Високо над колодязем майнули його п'яти, і він зник.

- Шшш!

- Що таке? - спитала Валя.

- Його склював птах. - прошепотів Карик. - Великий-великий. З крилами.

Валя здригнулася.

- Ти бачив?

- Так, бачив крила... Величезні... Як вітрила!

Діти подивились одне на одного. На очах Валі з'явилися сльози.

Карик сказав:

- Однак вирветься!

Валя тихо заплакала.

- Ну, не плач, будь ласка! Він же вирветься! - заспокоював сестру Карик і, обережно виглянувши з колодязя, голосно гукнув:

- Іване Гермогеновичу!

Відповіді не було.

Валя витерла сльози кулаком і рішуче сказала:

- Треба вилізати!

- Треба! - погодився Карик.

Допомагаючи одне одному, діти вилізли з колодязя.

Вони стояли на вершині піка Золотий Везувій. Попереду стелилась горбиста жовта пустеля. Позаду, немов зелене море, шуміли трав'яні джунглі, крізь які цілий ранок пробивалися мандрівники. Праворуч і ліворуч синіли озера, порослі по берегах високим очеретяним лісом.

Але професора ніде не було.

- Іване Гермогеновичу, де ви? - закричала Валя.

Вона прислухалась.

Ні звуку.

Іване Гермогеновичу!

Але у відповідь лише вітер прошумів сумно над вершиною гори та покотилася, завмираючи за пагорбами, різноголоса луна.

- Давай крикнемо разом! - запропонував Карик.

Діти взялися за руки.

- І-ване Гер-мо-ге-но-ви-ичу! - закричали вони разом.

«о-о-в-и-ичу!»- відгукнулась луна і змовкла.

У Валі з очей полилися сльози. Вона затулила обличчя руками й гірко заплакала. В ту ж мить над нею промчав із завиванням вихор. Її відкинуло вбік і покотило по величезному камінню.

Коли вона, нарешті, підвелася на ноги і пообзиралася, Карика на вершині гори не було. А він же щойно стояв тут, ось біля цього круглого каменя...

- Карику! - злякано закричала Валя. - Карику, де ти? Навіщо лякаєш?

Високо-високо, немов під самими хмарами, хтось озвався кволим голосом:

- Ва-алю!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

В лапах крилатого чудовиська. Мандрівники зустрічаються в глечику. Дерев'яний Монблан. Живі консерви. Карик і Валя розлучаються з професором.

Валя стривожено металася схилами гори. Вона збігала вниз, знову поверталася на вершину, заглядала в темний колодязь.

- Карику! - гукала вона. - Іване Гермогеновичу!

Відповіді не було.

- Ой, де вони? - бурмотіла Валя.

Бідна дівчинка зовсім знесилилась. Вона сіла на гарячий камінь, стисла голову руками й заплакала.

Крізь сльози, немов крізь каламутні від дощу шибки, вона бачила, як повз неї пролітали величезні крилаті істоти. Вони проносилися близько, зовсім поряд Валі. Валя втягувала голову в плечі, пригиналася до землі, із жахом спостерігаючи за польотом крилатих чудовиськ.

А вони то злітали вгору, то знову зі свистом падали на землю. Склавши прозорі, блискучі крила і вигнувши смугасті тулуби, вони неоковирно плазували по піску, потім, підхопивши щось із землі, знову шугали вгору.

Одна з дивних істот проповзла зовсім поряд Валі. Вона навіть зачепила дівчинку крилом. Від сильного поштовху Валя впала з каменя на землю. Смугаста істота швидко повернулась до неї, розглядаючи Валю блискучими випуклими очима.

Валя завмерла.

Істота неквапливо поповзла далі. Але тільки-но дівчинка ворухнулась, чудовисько миттю стрибнуло до неї. Похитуючи над її головою вусами, воно зупинилось зовсім близько.

Валя похолола від страху. Затамувавши подих, вона дивилась на довгі вуса широко розкритими від жаху очима.

Настала тиша, яку порушувало тільки її власне дихання. Потім Валя почула, як чудовисько поповзло, важко пересуваючи по землі своє тіло, віддаляючись з кожною хвилиною.

Валя схопилась. Вона вся тремтіла. Тіло її спітніло. Змахнувши руками, вона з вереском кинулася вниз, до підніжжя гори. І раптом навколо її тіла зімкнулися чіпкі волохаті лапи. Гостра голка проколола павутинну фуфайку, здерши на спині шкіру. Це було дуже боляче, але Валя не встигла скрикнути. Над її головою загули, затріщали крила, і дівчинка опинилась у повітрі.

Міцні лапи притискали її до волохатого черева, яке то стискалося, то роздималось, наче ковальський міх. Валя спробувала повернути голову й подивитись, що це за чудовисько тримає її в своїх лапах, але тільки-но вона ворухнулась, лапи стисли її, ніби залізні обценьки.

Вона застогнала від болю.

- Допоможіть! - гукнула Валя.

Свистіння вітру заглушило її голос. Вона кричала до хрипу, але крику свого не чула.

Внизу пропливали зелені луки й ліси, проминали річки й сині озера, стелились нескінченні жовті піски.

Все далі й далі летіла Валя від колодязя, де її могли б знайти професор і Карик.

Куди тепер потягне Валю цей страшний крилатий дракон? Що робитиме вона сама одна в дрімучих трав'яних джунглях? Як знайде дорогу додому, та й чи повернеться вона коли-небудь назад, у великий, затишний світ?

Валя приловчилась, повернула голову й люто вчепилася зубами в пружну сильну лапу.

Лапа була тверда, гладенька, як поліроване дерево. Валині зуби лише ковзнули по ній.

Тієї ж миті чіпкі обценьки стисли бідну дівчинку ще дужче. Боротися з чудовиськом було марно. Воно могло розчавити її, як муху.

- Помру, - схлипнула Валя, - помру, і ніхто не дізнається навіть, що я вмерла.

Їй стало так шкода себе, що вона гірко заплакала.

Потім і сліз не стало. Очі стали сухими, ніби з них витисли всі до єдиної сльозинки. Тоді Валя почала знову відбиватись і кричати.

- Пусти! Чого причепилася! Я тебе чіпаю, чи що? Пусти! Іди геть! Відчепися!

Та крилате чудисько все летіло й летіло вперед, лопочучи своїми шорсткими крильми, які гримкотіли, наче лісопильний завод.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Та ось воно ковзнуло і опустилось униз, затріпотіло в повітрі крильми і, витягши вперед лапи, в яких була затиснута Валя, сунуло її, наче в піч, у якусь темну дірку.

Валя вдарилась головою об щось тверде й сторч головою покотилась униз, немов з крижаної гірки.

«Пропала я!» - майнуло в голові Валі.

Від страху вона заплющила очі і раптом відчула, що її знову підхопили якісь лапи.

- Ой! - закричала Валя, відбиваючись руками й ногами.

Вона з жахом розплющила очі й побачила, що лапи, які її тримають, зовсім не лапи, а руки старого професора.

- Іван Гермогенович, це ви? - вигукнула Валя.

- Я, Валечко, я! - ласкаво відповів професор, опускаючи її на похилу поверхню.

- І я теж тут! - почула Валя голос Карика.

- А де ж ми всі? - спитала Валя, схлипуючи.

- Гаразд, гаразд, потім розберемось. - сказав Іван Гермогенович. - Ми всі разом, а поки що це найголовніше.

Валя збентежено пообозиралась.

Гладенькі стіни, підносячись у півмороку, йшли крутим схилом угору, де сяяло голубе небо, пропускаючи крізь широкий круглий отвір бліді сонячні промені. У смугах світла плавала, то піднімаючись, то опускаючись, прозора пилюка.

Мандрівники стояли на дні глибокого колодязя, звідки вибратись було просто неможливо. Кам'яні стіни колодязя були такі гладенькі, наче їх відполірували до дзеркального блиску. І лише невеликі щілини в стінах, схожі на вузькі ніші, могли б стати в пригоді для піднімання вгору.

Валя з жахом розглядала темні стіни колодязя, не розуміючи, як попали сюди професор і Карик, як опинилась тут вона.

- Хто це нас приніс? - запхикала Валя. - Навіщо? Ви знаєте, Іване Гермогеновичу? Що з нами тепер буде?

- Гаразд, гаразд, - сказав професор, заклопотано оглядаючи стіни колодязя. - Не час зараз базікати. Треба швидше вибиратися звідси. Інакше ми загинемо. Спробуємо все-таки вибратися. За мною!

Професор сунув руку в щілину колодязя і повільно почав підніматись гладенькою, похилою стіною.

За ним поповзли діти.

Підйом був важким. Руки й ноги ковзали, наче по кризі. Професор майже добрався до краю глечика, але раптом коліна його задрижали, долоні ковзнули, і він з гуркотом покотився назад на дно, тягнучи за собою дітей.

- Невдало, - сказав він, підіймаючись на ноги. - Спробуємо ще раз.

І мандрівники знову поповзли по гладенькій стіні. І знову скотилися вниз.

- Спробуємо ще!

Кілька разів пробували вони піднятись, але всі зусилля їхні були марні.

- Не вилізти нам звідси, - сумно сказала Валя.

- Помовч, - розсердився професор.

Він зміряв очима відстань од верху глечика до підлоги, оглянув Карика з ніг до голови й рішуче сказав:

- Ану вилазь мені на плечі.

Карик підстрибнув, як м'ячик, схопив професора за шию і спритно видерся до нього на плечі.

- Спробуємо дотягтися до верху, - сказав Іван Гермогенович.

Карик потроху почав випростуватися. Тримаючись руками за стіну, він випрямив зігнуті коліна і нарешті став на повний зріст.

- Тепер став ноги па мої долоні, - сказав професор, підставляючи обидві руки.

Карик поставив спершу одну ногу, а потім і другу на долоню професора.

- Не впадеш? - спитав професор.

- Не впаду!

Професор піднатужився і, крекчучи, почав піднімати Карика вгору, наче важку штангу.

- Є! - крикнув Карик, хапаючись за нерівні краї глечика.

- Чудово! Підтягнись Ще, ще вище!

Карик, звиваючись усім тілом, почав підтягуватися на руках, міцно впираючись п'ятами в професорові долоні.

- Ну, ну, ну! - підбадьорював професор.

Нарешті Карик підстрибнув і спритно сів верхи на край колодязя.

- Чудово! - сказав Іван Гермогенович. - Приймай тепер Валю.

Підхопивши Валю з підлоги, він передав її Карику. Потім швидко почав розмотувати павутину, в яку був загорнутий. Розмотавши свій костюм до половини, він зробив на кінці павутинної мотузки зашморг.

- Ловіть! - гукнув Іван Гермогенович, кидаючи зашморг дітям.

Карик підхопив мотузку й накинув зашморг на виступ колодязя.

- Готово! - весело сказав він.

Іван Гермогенович, смикнувши павутину, спробував, чи міцно вона тримається, потім ухопився за неї обома руками й повільно поповз угору, пересуваючись короткими поштовхами. Важко дихаючи і відхекуючись, він видерся, нарешті, нагору.

Мандрівники глянули вниз.

Колодязь, з якого вони вибралися, був прикріплений до гігантської колоди, вкритої рудими горбами. Від колоди в усі боки відходили колоди тонші, а з них зеленими жмутками стирчали величезні списи.

У просвіти між колодами виднілась далека-далека земля.

- Куди ми потрапили? - спитала Валя, злякано озираючись.

Професор усміхнувся.

- Ми перебуваємо на звичайнісінькій сосновій гілці.

- На гілці? - перепитала Валя, недовірливо похитуючи головою.

- Так, на сосновій гілці, яку ти, сподіваюсь, бачила на своєму віку тисячі разів. Гілка, звичайно, лишилась такою, як була завжди, але зате сама ти стала набагато менша. Ось чому все здається таким дивним.

- Ну, гаразд. Гілка так гілка, але як ми з неї спустимося на землю? - запитав Карик. - Без парашута тут нічого не вийде.

- Обійдемось і без парашута, - сказав Іван Гермогенович.

Він поплескав рукою по своєму костюму й весело підморгнув дітям.

- А ви ще сміялися з мого вбрання... Ні, любі мої, для таких бідних мандрівників, як ми з вами, кожна нитка - скарб.

І професор знову почав розмотувати сріблясту павутину, в яку він був загорнутий.

- Нам теж роздягатися? - спитала Валя.

- Ну, звісно! Одного мого костюма не вистачить.

Карик і Валя взялися за діло. Вони змотували з себе кільця павутини, обережно складаючи їх бухтами поряд себе.

- Поспішайте! Поспішайте, друзі мої! - підганяв дітей Іван Гермогенович. - Звірюка, яка притягнула нас сюди, незабаром повернеться назад, і тоді ми пропали.

- У нас уже все готове! - вигукнула Валя.

- Чудово! Спробуйте тепер зсукати товсті мотузки.

- А як це робиться?

- Дуже просто! Ось так! - і професор показав, як треба сукати мотузки.

Допомагаючи одне одному, мандрівники квапливо сукали з павутинних ниток мотузки, а з мотузок-товстий канат.

Нарешті все було готове для спуску.

Іван Гермогенович зібрав весь канат в купу, обмотав один його кінець навколо товстої колоди, решту скинув поштовхом ноги вниз.

Важка бухта, ковзнувши між гілок, полетіла вниз, розмотуючись на льоту в довгий вузлуватий канат.

Кінець канату повис над нижньою гілкою сосни.

- Перша спускається Валя. - розпорядився Іван Гермогенович.

- Чому я?

- Не час сперечатися! - насупився професор.

- Ну, гаразд, гаразд, - квапливо сказала Валя, - я полізу перша, тільки не сердьтесь, будь ласка!

Вона хоробро вхопилася за канат і швидко ковзнула вниз.

- Щасливої дороги, - махнув рукою Іван Гермогенович. - Коли спустишся, притримай кінець.

- При-три-и-маю! - гукнула Валя, ковзаючи по канату.

Професор і Карик нахилились і мовчки стежили, як спускається їхній товариш.

- Не бі-ій-ся! - закричав Карик.

- І не думаю навіть! - долинув знизу кволий Валин голос.

Вона спокійно ковзала по канату від вузла до вузла і уже дісталася до середини його. Але тут несподівано дмухнув вітер. Валю почало розгойдувати, як маятник. Вона судомно вчепилась у вузол каната. Піднявши голову вгору, вона розгублено шукала очима професора.

- Спускайся! - закричали водночас професор і Карик.

Вітер розгойдував канат дедалі дужче. Валя описувала широкі кола над прірвою.

- Спускайся!

Валя замружилась і знову заковзала по канату від вузла до вузла. Нарешті її ноги торкнулися чогось твердого. Це була нижня гілка сосни, що виявилась ширшою і значно товщою верхніх гілок. Валя могла по ній прогулюватись так само вільно, як люди гуляють по широкому проспекту.

- Долізла! - гукнула Валя, глянувши вгору.

Високо над її головою висів гігантський глечик. На краю його сиділи Іван Гермогенович і Карик і щось кричали.

Валя прислухалась.

- Притримай мотузку! - кричав Карик згори.

Валя схопила мотузку за кінець. Мотузка здригнулась, натяглась. Карик, а за ним професор швидко спустились униз і стали поряд Валі.

- Звідси до землі не так і далеко, - сказав Іван Гермогенович, поглядаючи вниз. - Подивимось, в якій стороні наш маяк.

Він глянув праворуч, ліворуч і раптом закричав:

- Он він!

- Де? Де? - спитали Карик і Валя, витягаючи шиї.

Крізь зарості соснових голок мандрівники побачили на далекому обрії жердину з червоним прапором. Але як далеко він був тепер! Він здавався зовсім крихітним, - такими бувають прапорці на іграшкових пароплавах.

Валя, примруживши очі, глянула на маяк, на Карика, на професора.

- Ми не дійдемо до нього! - сказала вона. - За рік не дійдемо. Ми такі маленькі, а він так далеко тепер!

- Та-ак, - процідив крізь зуби професор, - мабуть, доведеться йти місяців два чи й три.

- Три місяці? Але ж тоді настане зима... Доведеться будинок споруджувати, - мовила Валя.

- Гм... можливо... Однак чого ж ми стоїмо? Ходімте по гілці до стовбура сосни.

Професор пообзирався ще раз і впевнено рушив уперед.

Услід за ним побрели діти.

Вони видиралися по темно-червоних пагорбах соснової кори, стрибали через вузькі, але глибокі розщелини.

Нарешті мандрівники дійшли до стрімкої стіни.

Це був стовбур. Червоно-коричневі брили кори нагромаджувалися одна над одною; між брилами проходили глибокі ущелини. В деяких місцях ущелини густо заросли сивим чагарником.

- Відпочинемо, друзі мої, - сказав Іван Гермогенович, сідаючи. - А потім спустимося по стовбуру, як це роблять мурахи.

Діти глянули вниз і мимоволі сахнулися.

- Страшно! - сказала Валя.

- І все-таки доведеться спускатись! - сказав Іван Гермогенович.

Валя притислась до червоної брили.

- Нічого, нічого, - сказав професор, - на Кавказі й на Памірі наші альпіністи піднімаються на гори ще крутіші. І спускаються, звісно, з них. А там хіба такі підйоми і спуски? Час від часу зустрічаються льодовики, глетчери. Од вітру сльозяться очі. Від холоду замерзають сльози на щоках. Бррр... Подумати страшно. Ну, а по нашому дерев'яному Монблану не так уже й небезпечно спускатись.

- Ну що ж, якось спустимося! - сумно зітхнула Валя.

- Звичайно, спустимось, - озвався Карик. - Адже однак іншого шляху на землю нема? Значить, треба спускатися по стовбуру? Гаразд! Спустимося!

Професор розмотав ще частину свого костюма, скрутив надійний мотузок і простягнув один його кінець Валі.

- Ти знову підеш перша, - сказав він. - Обмотай мотузком круг пояса і тримайся за нього міцніше. За тобою піде Карик. Я спускатимусь останнім.

Іван Гермогенович, зробивши з мотузка зашморг, накинув його на плечі Карика.

- Звільни руки. Та-ак.

Карик підняв руки, опустив зашморг до пояса, затягнув його міцніше.

- Ну от і все, - сказав професор.

Мандрівники рушили вниз.

Спочатку спускали на мотузку Валю. Вона шарила внизу ногами, намацувала виступ кори й кричала:

- Стою! Відпустіть трохи мотузок!

Мотузок послабляли. Услід за Валею спускався Карик. Іван Гермогенович чекав нагорі, широко розставивши ноги, притримуючи мотузок обома руками. Він стежив за кожним рухом дітей.

Як тільки Валя і Карик закріплялися на новій площадці, Іван Гермогенович скидав їм мотузок і, міцно чіпляючись за кожний виступ, обережно спускався сам.

Так подолали вони майже половину небезпечного шляху.

Земля наближалася з кожним кроком. Уже можна було побачити вузлуваті стовбури трав'яного лісу.

- А Все-таки ще далеко! - сказав Іван Гермогенович. - До землі ми доберемось, мабуть, не раніш як за дві години.

Всі вони дуже стомилися.

Плечі й коліна мандрівників були в саднах, у синяках, подряпані. Руки й ноги тремтіли.

Час було відпочити.

На одній із широких площадок професор і діти зупинилися.

- Привал! - скомандував професор, стомлено падаючи на горбкувату площадку.

Діти сіли поряд.

Іван Гермогенович лежав, важко дихаючи, витирав долонею змокле від поту обличчя. Карик і Валя сиділи, звісивши ноги над прірвою.

Усі мовчали.

Раптом Валя схопилася, замахала руками.

- Ой, дивіться! Хто це?

- Що? Що таке? - спитав Іван Гермогенович, трохи підвівшись.

І враз професор побачив величезну голову, вкриту лісом густої щетини. Короткі чіпкі лапи хапались за краї площадки. Нарешті істота видерлася на площадку. Вигинаючи: волохате довге тіло, вона поповзла по корі, перебираючи“ численними ногами. За нею з'явилася інша, така ж волохата й довга, потім ще і ще.

- Не бійтеся, - сказав Іван Гермогенович, сідаючи на виступ кори. - Це - гусінь соснового шовкопряда. Нас вони не зачеплять.

- Ох, усе-таки я їх боюсь! - прошепотіла Валя.

- Чого злякалась? - мовив Карик. - Кажуть тобі, що вони не зачеплять, - значить, не зачеплять... Чим вони харчуються? - спитав він у професора.

- Зеленою хвоєю і м'якими молодими паростками сосни, - відповів Іван Гермогенович.

- Ну от, бачиш. Це гусениці-вегетаріанки. Можеш навіть погладити рукою будь-яку гусінь.

Але Валя про всяк випадок відсунулася далі. Професор, усміхаючись, підійшов до Валі, поплескав її по плечу, сказав:

- Не бійся, не бійся, друже. Зараз вони полізуть далі. Ми ж їм зовсім не потрібні. Вони підбираються до хвої, до молодих паростків сосни. А от зелені дістанеться від волохатих вегетаріанок.

Незвичайні пригоди Карика та Валі
О, я їх добре знаю! Колись написав навіть про них книжку.


- Книжку про гусінь? - здивувалась Валя.

- Що ж тут дивного? - знизав плечима Іван Гермогенович. - Адже ця гусінь - справжня лісова сарана. Вони збираються в невеликі зграї і пожирають хвойні ліси, як сарана пожирає хліб. Якось я бачив ліс, яким пройшли шовкопряди. Він був чисто об'їдений цими ненажерами. Десятки кілометрів їхав я, але ніде не бачив жодної зеленої плями, лише голі гілки стирчали в усі боки.

Професор глянув угору й усміхнувся, наче побачив найкращого свого приятеля.

- А ось і мікрогастер неморум! - сказав Іван Гермогенович. - Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!

- Де? Кого це ви побачили?

- А ви хіба не бачите?

У повітряних хвилях, просто над гусінню шовкопрядів, безшумно кружляли величезні істоти з вузькими тілами, з довгими прозорими крильми.

- Комарі! - закричала Валя.

- Мікрогастер неморум! - повторив Іван Гермогенович - Вершники! Друзі лісів і полів. Дивіться, діти, що буде далі. Багато вчених позаздрили б нам зараз. Р-раз! - відрахував професор. - Є один! Р-раз! Другий! Чудово! Р-раз! Третій! Молодці! Дивіться! Дивіться!

Крилаті вершники падали зверху на гусінь, наче шуліки на здобич, і сідали у них на спинах.

- Їдуть! Їдуть! - засміялася Валя. - Справжні наїзники!

Це було схоже на цікаву виставу в цирку, де собаки катаються на конях, а на кішках їздять перелякані миші.

Діти заплескали в долоні. Але раптом Валя опустила руки, глянула па професора й розгублено запитала:

- Ці... мікри... що ж вони роблять?

Вона побачила, як наїзники швидко піднімають угору черевце з гострою шпагою на кінці і з усього розмаху занурюють цю шпагу в спини гусениць.

Кольнувши гусениць, вони одразу ж злітали вгору.

- Б'ються! - сказала Валя. - Б'ються, а не катаються!

- І не б'ються і не катаються! - відповів Іван Гермогенович. - Наїзники проколюють своєю гострою яйцекладкою шкіру гусениці і під шкіру кладуть яєчка. Через деякий час із яєць вийдуть личинки наїзника і почнуть знищувати гусениць... Вони, я гадаю, зжеруть гусениць раніш, ніж із них вийдуть метелики-шовкопряди... Коли б, друзі мої, не було наїзників, сосновий шовкопряд пожер би всі ліси, але мікрогастер не дає йому розплодитися. Тому ми можемо назвати мікрогастера кращим сторожем наших лісів.

- А не можна розводити їх штучно?- спитав Карик.

- Мікрогастерів?.. Можна! - сказав професор.

- То чому ж їх не розводять?

- Пробують, але не завжди ці досліди бувають вдалими, - відповів Іван Гермогенович. - На жаль, у личинки цих наїзників відкладають свої яйця інші наїзники. Правда, зовсім крихітні, але ці яйця убивають мікрогастера, і він гине.

- От паразити! А хіба не можна цю дрібноту знищити?

- Можна! У цих крихітних наїзників є теж свої вороги, теж наїзники. Це вже зовсім малята.

- Ну от, - сказав Карик, - цих, виходить, і треба розводити!

- Так, це, звичайно, розумно, - погодився професор, - та от біда: є ще на світі наїзники, які відкладають свої яйця в личинки цих корисних крихіток.

Карик зніяковіло розвів руками.

- Ніби... казка про білого бичка. Початок є, а кінець загубився.

- Саме так, саме так! - підхопив Іван Гермогенович. - Іноді здається, що ти уже найшов кінець і все, все дізнався про ту чи іншу істоту, але варто лише глибше й серйозніше заглибитись у суть справи, як переконуєшся, що в твоїх руках не кінець, а тільки початок нового, захопливого розділу дослідження.

Професор забув, що він сидить на шматочку кори.

Він підхопився і запально почав говорити про те, як учені, наче Колумби, мандрують щоденно в невідомих країнах і як відкривають вони все нові й нові материки.

По корі, немов широким путівцем, повзли вгору шовкопряди.

Назустріч їм спускалися гігантські жуки. Над сосновою дорогою пурхали крилаті істоти.

Професора нечемно штовхали гусениці-шовкопряди, що діловито повзли вгору. Його мало не звалив з ніг величезний чорний жук, а він усе говорив, говорив, говорив...

Скільки простояв би Іван Гермогенович на шматку кори, немов професор на кафедрі, невідомо. Можливо, що бесіда затягнулася б до вечора. Але тут несподівано в неї втрутився якийсь крилатий звір.

Він каменем упав поряд професора й ударом крила відкинув його вбік. Потім, трохи піднявши вгору черево з довгим гострим списом, звір коротким, дужим ударом пробив кору біля самої голови професора.

Спис глибоко вгруз у кору.

Діти і скрикнути не встигли, а істота вже висмикнула спис і зникла так само миттєво, як з'явилася.

Карик і Валя притислися до червоної скелі. Бліді від жаху, вони важко дихали.

- Ну от, - підвівся з кори Іван Гермогенович, - я трохи заговорився, здається! А нам же треба до настання ночі спуститися на землю.

Він глянув на Карика, на Валю і сказав:

- Нічого небезпечного! Це звичайнісінький талеса, або, просто кажучи, теж наїзник.

- Він кладе яєчка в кору?

- Навіщо ж у кору? - мовив професор. - Він поклав яєчка в личинку шкідника сосни.

- У личинку? - оглянувся Карик. - Де ж вона?

- Під корою!

- Як же ви її бачите?

- Я її не бачу, але ладен поручитися, що під нами, під шаром кори, ворушиться личинка якогось жучка вусача.

- Виходить, наїзник бачить крізь кору?

- Ні. Він теж не бачить личинки, але він її відчуває... До речі, нам цього не зрозуміти. Ми взагалі погано знаємо звичаї і життя комах. А багато що із життя цих чудових створінь і зовсім нам не відомо. Ми навіть добре не знаємо, для чого, наприклад, потрібні комахам вусики, - сказав Іван Гермогенович.

Він підвівся, не поспішаючи, намотав кінець мотузка на руку.

- Ну, - мовив Іван Гермогенович, - уставайте, друзі мої! Підемо далі.

І знову почався небезпечний і важкий спуск по пагорбах кори.

Час від часу професор і діти, вибравши площадку для відпочинку, мовчки лягали на червоні скелі.

Розтираючи задерев'янілі руки й ноги, вони оглядали, чи цілі мотузки, чи не перетерлися вузли, потім вставали і знову рушали далі, стрибаючи, мов кози, зі скелі на скелю.

На одному з привалів мандрівникам довелося просидіти досить довго.

Це було вже зовсім недалеко від землі.

Професор і діти після короткого відпочинку приготувалися були спускатися, коли раптом над їхніми головами зашуміли крила.

Іван Гермогенович глянув угору і зблід. Швидко схопивши дітей за руки, він разом з ними шугнув у вузьку ущелину.

- Сидіть смирно! - прошепотів професор.

Повз них пролітала смугаста істота з вузькою довгою талією. Її втягнуте тіло було вкрите жовтими і чорними смугами, як тигрова шкура. Розсікаючи повітря прозорими крилами, істота летіла, притискаючи до черева щось в'юнке, схоже на змію.

- Євмена, - прошепотів професор, - оса євмена.

Оса підлетіла до глечика, з якого щойно вилізли Іван Гермогенович і діти, кинула туди свою здобич і залізла в глечик.

- Це вона перетягнула нас? - спитала Валя.

- Вона, - кивнув Іван Гермогенович. - Мені здається, друзі мої, що євмена подумала, що ми гусениці. Але погляньте, що вона робить?

Оса євмена вилізла з глечика, стрімко ринулася на землю і одразу ж знову злетіла вгору.

Обвіявши мандрівників вітром, вона, як вихор, пролетіла повз них і, описавши коло, опустилася на глечик. Метушливо повзаючи навколо отвору, євмена спритно перебирала лапками, діловито постукуючи по краях глечика головою.

Потім вона полетіла.

Мандрівники побачили, що вхідний отвір глечики був щільно замазані чимось сірим. Усередині, як корок, стирчав великий гострий камінь.

- Бачите, - сказав Іван Гермогенович, - як оса замурувала свій глечик. Ну, друзі, коли б ми вчасно не вибралися звідти, ми пропали б, померли від голоду.

- А хіба не можна проламати стіну?

- Ні! Євмена робить з пилюки і власної слини такий міцний цемент, що його навіть великим людям нелегко поламати.

- Я все-таки не розумію, - сказав Карик. - Ну, вона притягнула нас, ну, запхала нас у глечик... А навіщо? Чому вона не з'їла нас?

- Та вона й не збиралася нас їсти, - відповів Іван,Гермогенович. - Євмена харчується соком квітів, а гусениць вона тягає для свого потомства, для майбутніх своїх дітей... При цьому, зауважте, вона не вбиває свою здобич. Ударом жала вона лише усипляє гусениць. Консервує їх...Готує з гусениць живі консерви...

- Чому ж вона не приспала нас? - спитала Валя.

- Не знаю! - знизав плечима професор. - Нічого не розумію... Може, жало не могло проштрикнути наші фуфайки з павутини, а може, її отрута не подіяла на нас. Не знаю! Та й взагалі все це дуже дивно... Справді, я не розумію, як могла вона переплутати нас з гусеницями... Звичайно оси не помиляються в таких випадках... Для науки це зовсім загадковий випадок.

- А хто зробив їй такий глечик? - спитала Валя.

- Сама ж вона його і зробила, - відповів Іван Гермогенович. - Зі свого цементу. За цими надійними стінами личинка євмени може рости, не боячись, що її хто-небудь проковтне або роздушить. Їжі для неї приготовано саме стільки, скільки треба... Коли ж личинка вилупиться з яйця, вона спуститься по павутині вниз, упаде на гусениць і почне пожирати їх. І як пожирати! Тижнями гризе вона свою жертву, але до останнього дня гусениця лишається жива, а м'ясо її свіже... Потім личинка закуклюється, а через деякий час із кокона вилітає самець чи самка оси євмени... З нашого глечика мав вилетіти самець, але тепер...

- Чому ви знаєте, що неодмінно самець?

Знаю! - відповів Іван Гермогенович. - Оса опустила в цей глечик нас трьох і принесла після цього ще одну гусеницю. Чотири гусениці - це запас для майбутнього самця. Для яйця, з якого має вийти самка, оса лишає десять гусениць. І це цілком зрозуміло. Майбутня самка оси євмени більша за самця, а тому і харчів для неї треба залишити більше.

- Виходить, оси уміють лічити до десяти? - спитала Валя.

- Не думаю, щоб вони вміли лічити навіть до двох, - відповів усміхаючись Іван Гермогенович. - Згадайте, адже оса залізла в глечик після того, як ми звідти вибралися? Чи не так?

- Ну, залізла!

- А залізла для того, щоб покласти яйця. Виходить, вона бачила, що в глечику не чотири гусениці, а лише одна. І все ж вона не здогадалася принести ще три гусениці, а так і замурувала глечик. Личинка, звичайно, тепер загине.

Професор вийшов з ущелини, глянув праворуч, ліворуч і сказав:

- Вона полетіла, і ми можемо йти спокійно.

До землі було вже недалеко, і незабаром мандрівники успішно спустилися вниз.

Перед ними лежала кам'яниста пустеля.

Ліворуч синів далекий трав'яний ліс. Над лісом, немов соломинка, стирчала жердина-маяк з крихітним червоним прапорцем.

Мандрівники рушили в дорогу.

Цілий день вони йшли пісками, лісами й горами. Пробиралися через яри, перетинали ручаї.

Надвечір, стомлені й голодні, вони спинилися на березі бурхливої річки. Перебратися через річку було вже не під силу дітям.

Валя простяглася на березі й мовила:

- Не можу більше!

На землю спускалися сутінки. Небо потемніло. Багряні хмари клубочилися над лісом. Угорі, над головами, потягнулися з криком зграї птахів.

- Ну що ж, - мовив Іван Гермогенович, - доведеться тут переночувати.

- На березі?

- Спробуємо знайти печеру або якийсь барліг.

Після недовгих пошуків Карик натрапив на величезну, як стіг сіна, коричневу брилу. Збоку в її щільній стіні чорніла кругла дірка.

Карик заглянув усередину й гукнув:

- Ідіть сюди! Я, здається, знайшов якийсь будинок.

Професор наблизився, оглянув брилу з усіх боків і, подумавши, сказав:

- Порожній горіх. Покинута квартира личинки жука горіхового довгоносика. Залізайте, діти. Цілком пристойний готель.

Уже темнішало. У дітей від утоми злипалися очі. Гуділи ноги. Швидко шугнувши в дірочку горіха, Карик і Валя впали на шерехату підлогу й одразу заснули як убиті.

Тим часом професор походжав, зітхаючи, навколо горіха. Вхід був такий вузький, що Іван Гермогенович міг просунути в нього лише голову. Плечі його уже не пролазили.

- Така прикрість! - бурмотів професор.

Сердито бурмочучи, він іще раз заглянув у горіх, послухав, як рівно дихають уві сні діти, і побрів шукати притулку для себе.

Недалеко від горіха він знайшов у ямці мушлю равлика, оглянув її. Мушля була порожня. Іван Гермогенович, крекчучи й охаючи, заліз туди.

Полога підлога мушлі була жорстка й холодна, але професор, стомлений дорогою, навіть не помітив цього.

Поклавши під голову кулак, він простягнувся на весь зріст і одразу ж заснув.

Десь опівночі в повітрі щось загуло. Професор ледь чув це крізь сон. Мабуть, здіймався вітер.

Прокинувшись від холоду, він розплющив очі.

Небо було захмарене, у хмарах пірнав місяць. Професор пощулився, підібгав під себе ноги й задрімав, неспокійно повертаючись у сні.

А за стінами раковини шугав, як скажений, холодний і поривчастий вітер. По землі летіли, кружляючи, пилюка, травинки, пелюстки.

Горіх захитався під натиском вітру й нарешті, підхоплений вітром, почав повільно сповзати до річки.

Новий порив вітру зіштовхнув горіх у воду. Він затанцював на хвилях і поплив униз за течією.

Крізь сон діти відчули, як їх гойдає, наче в колисці.

Притискаючись одне до одного, вони спали, усміхаючись уві сні. А річка прихопила горіх, несучи дітей від професора все далі й далі.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Висадка в невідомій гавані. Знову у полоні. Іван Гермогенович іде по гарячих слідах. Істота, яка дихає хвостом. Несподіване відкриття.

Перед світанком знявся сильний вітер.

Горіх, пірнаючи в хвилях, то злітав на високі гребені, то зникав у білій киплячій піні. Хвилі з шумом перекочувалися через нього, підхоплювали, кидали в усі боки. Холодні бризки сипалися згори в широкий люк, падали на Карика і Валю, але діти лише неспокійно поверталися, уві сні, затуляли обличчя і шию руками та відсувались далі від люка. Вони так змучилися й стомились, що їх не міг розбудити навіть крижаний душ.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Та ось сильна течія завертіла горіх, закружляла його у вирі. Горіх рвучко хитнувся, нахилився набік. Карик перекотився через сестру, боляче вдарився головою об стіну.

- Що? Що таке? - скрикнув Карик.

Він спробував устати, але горіх знову гойднуло, і Карик знову покотився по підлозі. Хапаючись за шерехаті стіни горіха, він якось піднявся і загукав:

- Валю, щось сталося! Вставай! Хтось тягне наш горіх!

Протираючи руками заспані очі, Валя збентежено глянула на Карика.

- Може, звір якийсь напав на нас? Треба швидше розбудити Івана Гермогеновича. Іване Гермогеновичу! - закричала Валя, схоплюючись.

Але як тільки вона випросталась, підлога під її ногами гойднулася, Валю жбурнуло до стіни. Вона збила Карика і разом з ним покотилася по шерехатій підлозі.

Навколо було темно, і лише згори, крізь круглий люк, просочувалося блакитнувате нічне світло.

Тримаючись за стіни горіха, Карик підповз до люка, висунув голову. В обличчя хлюпнула хвиля.

Вітер зі свистом метався над водою, здіймаючи круті. пінисті хвилі, що вирували навкруги.

Все навколо кипіло, як у казані.

Карик закричав:

- Валю! Швидше!.. Дивися, що це? Дивися, ми пливемо!

Валя ледве дісталася люка і вчепилась у його краї руками.

- Пливемо! - злякано мовила Валя. - Кудись пливемо.

Хитало так, наче діти пливли по справжньому океану.

Валя роззирнулася, потім глянула на Карика, потім знову озирнулась і зблідла:

- А де ж Іван Гермогенович?

- Не знаю, - збентежено відповів Карик. - Десь поряд!

- Де поряд? Що ти говориш? - злякано закричала Валя. - Ми ж у горісі. В горісі - розумієш? А навколо вода.

Дужий поштовх відкинув дітей від люка. Підлога під ногами завертілась, застрибала.

Карик і Валя впали.

Вітер, люто посвистуючи, пронісся над річкою. Усе навколо завило, загуло. В люк хлюпнула хвиля, дітей облило з ніг до голови холодною водою. Мокрі й тремтячі, вони сиділи на підлозі, міцно обійнявшись, злякано поглядаючи на круглий люк.

Над люком у каламутному небі бігли чорні хмари.

Горіх хилився набік, і тоді перед самим люком застрибали піняві вали. Та ось знову крен, і знову повз люк швидко пролітають хмари, і в хмарах пірнає блідий місяць.

За кожним новим поштовхом діти розлітались у різні боки, але Валя одразу ж квапливо підповзала до брата й міцно чіплялася за нього. Бідні діти нічого не могли збагнути: де Іван Гермогенович, як горіх опинився у воді й куди їх несе річка?..

А горіх плив усе вперед і вперед, то стрибаючи по гребенях хвиль, то пірнаючи у воду.

Та ось буря ніби почала вщухати. Горіх уже не кидало і не жбурляло, а лише погойдувало, як колиску.

Діти встали.

Здається, хитавиця припинилася! - сказав Карик.

Він підійшов до люка, виглянув з нього.

Повз них, зовсім близько, пливли береги, порослі лісом. Хвилі тихо хлюпали внизу.

І раптом горіх зупинився.

Чорні брили землі здіймалися перед самим люком, як стіна. Берег був так близько, що до нього можна було доторкнутися рукою.

Горіх пристав до невідомої пристані.

- Кудись усе-таки приїхали! - тихо мовила Валя.

- Вилазь швидше!- наказав Карик, чіпляючись руками за краї люка.

Допомагаючи одне одному, Карик і Валя вибралися із горіха й зістрибнули на землю.

Був ранній ранок.

У сірих передсвітанкових сутінках стояли тихі, сумні пагорби. На далекому обрії ледь помітно світилася рожева смуга.

У тихій бухті біля самого берега плавав, ледь погойдуючись, чорний, мокрий горіх.

Поряд з шумом котилась річка. Течія несла на хвилях палиці, галуззя, пелюстки. Їх несло в бухту, прибивало до берега. Вони кружляли і, пропливаючи повз горіх, злегка підштовхували його, ніби намагаючись зрушити з місця.

Вся бухта, наче половою, була вкрита сухим плавником. Діти піднялися на пагорбок і нерішуче зупинилися. Щулячись від холоду, вони стояли, розгублено поглядаючи одне на одного.

Куди йти?

Що робити?

Ех, коли б тут, поряд з ними, був Іван Гермогенович!

- Невже пропав? - зітхнула Валя.

- Знайдемо, - рішуче сказав Карик. - Він тут. Неодмінно десь тут...

Він склав долоні рупором, піднявся навшпиньки і щосили гукнув:

- Іване Гер-мо-ге-е-но-ви-и-чу!

Десь позаду, за темними пагорбами, зашуміло листя.

Діти прислухалися.

Кроки?

Ні. Це вітер. Це шумлять дерева.

Валя знову важко зітхнула.

- Нічого, нічого. Ми знайдемо його. От побачиш. Він не покине нас.

Карик узяв сестру за руку й повів за собою берегом річки. Кожні п'ять-шість кроків вони зупинялися і голосно гукали:

- Іване Гер-мо-ге-но-ви-и-чу!

Але професор не озивався.

- Знаєш що, - сказав Карик, - я піду берегом, а ти йди трохи далі. Он бачиш, - там якийсь гай за пагорбами. Ну от. Ти йди до того гаю і кричи. Тільки голосніше. Спершу кричатиму я, потім ти, потім знову я, потім ти! Гаразд?

- Гаразд.

- Тільки не відходь далеко та озирайся. Будь обережна. Ну, йди.

Карик пішов берегом, а Валя рушила до темного гаю. Час від часу діти зупинялися, кричали і знову йшли далі.

Валя дійшла до гаю.

У гаю було темно й похмуро. Чорні вузлуваті стовбури дерев підіймали вгору погнуті, покривлені гілки; широке листя, звисало до самої землі.

- Гей, Ва-ал-ю! - прокотилося десь біля річки.

- Ау! - озвалася Валя. - Я тут!

Валя підійшла до темного гіллястого дерева. Від дерева линув смачний, приємний запах.

І дивно: пахло справжнім мигдальним печивом, як вдома перед-святами, коли мама виймала з духовки деко з печивом.

Валя, згадала, що з учорашнього дня вона ще нічого не їла.

«Треба подивитися, чим це так смачно пахне?» - подумала вона й рішуче підійшла до дерева.

- Гей, Карик-у! - закричала Валя. - Я на дерево полізу. З дерева кричатиму. Ти чуєш?

- Вилазь і кричи. Тільки голосніше. Я йду до тебе! - озвався Карик.

Валя вхопилася руками за мокрі, слизькі гілки й швидко, по-мавпячому, полізла вгору.

Розсуваючи широке листя, що звисало зі стовбура, перегороджуючи дорогу, Валя лізла все вище й вище. Зрідка вона поглядала вгору.

Зовсім близько над головою видно було щось на зразок величезної чашки. Валя дісталася до неї, вчепилась за вологі, пружні, наче гумові, стіни й заглянула всередину.

Зовсім близько від неї погойдувалися пухнасті кулі. Вони висіли на товстих довгих батогах, що підіймалися з дна чашки.

Від них і линули міцні і смачні пахощі.

Валя відчула, що коли зараз же, в цю мить, не з'їсть оцю кулю, яка гойдається перед її носом, вона просто помре від голоду.

Вона підтягнулася на руках і сіла верхи на край пелюстки, як на паркан.

Смачна куля була зовсім поряд. Валя вчепилася в неї руками і щосили смикнула до себе. Але відірвати її не пощастило. Куля трималася міцно.

Валя смикнула дужче.

Пелюстка, на який вона сиділа, похитнулася, і Валя трохи не втратила рівновагу. Щоб не впасти, дівчинка відпустила кулю, міцно вхопилася за край пелюстки.

Куля відлетіла вбік, вдарилась у другий край чашки, й одразу ж знову затанцювала перед очима Валі.

Тоді Валя смикнула кулю з такою силою, що вся чашка затремтіла. Куля відірвалась від жердини, і в ту ж мить Валя разом зі своєю здобиччю гупнула вниз, на дно чашки.

Не випускаючи кулі з рук, Валя схопилась і глянула вгору і навсібіч. Вона була в серцевині величезної квітки. Вологі пелюстки зводилися навкруг, наче гладенькі стіни круглої башти. У щілини темних пелюсток просочувалось рожеве ранкове світло.

Десь далеко-далеко кричали птахи. Внизу, шелестячи листям, пробіг хтось, швидко перебираючи легкими ногами.

«Треба злазити на землю!» - подумала Валя.

Міцно притискаючи до грудей смачну кулю, вона обійшла чашку-квітку й зупинилася перед вузькою щілиною між пелюстками. Спробувала протиснутися в щілину, але щілина виявилась надто вузькою.

Тоді Валя спробувала вибратися нагору по батогу, але, тільки-но вхопилася за нього руками, стіни чашки зарухалися, наче живі, і повільно почали зближатися.

Величезна квітка, в яку залізла Валя, склала над її головою пелюстки. У квітці одразу стало темно.

Марно Валя намагалася розсунути пелюстки, вибратися з квітки. Пелюстки Міцно стулились, не випускаючи її з пахучої в'язниці.

- Карику! Ка-арику! - злякано закричала дівчинка. - Швидше! Сюди! До мене!

Вона кричала щосили, але голос її не міг пробитися крізь м'які, товсті стіни. Здавалось, вона кричить, уткнувшись обличчям у пухову подушку.

Цей приглушений ледь чутний крик, наче відлуння далекої луни, досяг Карика. Він зупинився, прислухався. Йому здалось, ніби десь, далеко-далеко за пагорбами, кричить Іван Гермогенович.

- Ага!-зрадів Карик. - Іде сюди. Знайшов усе-таки нас.

Він швидко вибіг на високий пагорок і, склавши руки рупором, закричав:

- Ту-ут! Сю-юди! Ми тут!

У відповідь лише пугукнув нічний птах. Біля підніжжя пагорба гомінливо котилася річка. Хвилі хлюпали в берег. М'яко шурхотів, осипаючись з обриву, пісок.

«Звідки ж він кричав? - думав Карик. - Праворуч чи ліворуч?»

Він постояв трохи й знову гукнув.

Але ніхто не озвався. Він гукнув ще й ще раз, повертаючись у різні боки.

Марно. Йому не відповідав ніхто.

Карик насупився.

- Ні, мабуть, мені причулося.

Він глянув на темний гай, де залишилась Валя, і голосно сказав.

- Валю, ти чула? Невже Іван Гермогенович кричав? Чула ти чи ні?

Але на цей раз і Валя не відповіла Карикові.

«Ну, не вистачає ще, щоб вона пропала!» - подумав Карик і гукнув голосніше:

- Ва-алю!

З обриву упав у воду камінь. Карик здригнувся, оглянувсь, постояв трохи й знову гукнув:

- Ва-алько-о-о!

Валя не відповіла.

«Ну от, казав їй, щоб сиділа на дереві й чекала, а вона пішла кудись... Зв'яжешся з дівчиськами - сам не радий будеш».

І він не поспішаючи пішов полем до гаю.

Та ось і гай.

Карик підійшов до дерев. Задерши голову, він подивився на густе верховіття.

Вранішній вітерець тихо похитував широке листя, з якого виглядали величезні жовті кулі.

Валі на деревах не було.

- Де ж вона? - зовсім розгубився Карик.

Він крикнув іще раз і ще раз, але тільки вітер шарудів йому у відповідь.

Валя не озивалася.

Карик прикусив губу, зупинився й замислився:

«Валя не могла забігти далеко. Значить?.. Значить, її хтось схопив, потягнув кудись, а може... зжер».

Карик навіть здригнувся.

«Ах, коли б тут був Іван Гермогенович! Він би неодмінно щось придумав, неодмінно знайшов би Валю».

Карик безпорадно оглянувся.

Навколо лежали мовчазні горби. Холодне небо висіло над мертвими пісками. Сумно шумів голий, висохлий ліс на сусідньому пагорку.

Над головою зі свистом бігли кудись величезні жуки, зачіпаючи крилами потворні дерева.

Усе навколо було чуже, незвичне, жахливе. Карик, здригнувшись, з пронизливим криком побіг уперед, не розбираючи дороги.

Перед світанком Іван Гермогенович прокинувся від нестерпного холоду. Він присунувся до стіни, але одразу ж відскочив од неї, наче вжалений. Рогова стіна раковини була холодна, як лід. Спати в такому холодильнику було просто неможливо. Іван Гермогенович вибрався з раковини й почав бігати навколо неї, намагаючись хоч трохи зігрітися.

Ще світив місяць.

Холодний вітер дув в обличчя, в спину, здіймав хмари дрібного каміння, воно боляче шмагало по руках і ногах.

Ну й нічка! - бурчав професор. - Добре ще, що діти влаштувались у теплому місці.

Він вирішив подивитись, як вони сплять у горісі? Чи зручно їм? Чи затишно? Тремтячи від холоду, він пішов до річки.

Блідий місяць освітлював голий пагорок з самотнім сухим деревом на вершині. Професор вибіг на пагорок, розгублено розглянувся.

Пагорок був пустий.

Сухе, скривлене дерево скрипіло на вітрі, сумно шурхотячи висохлим листям. Чорні тіні сумно повзли по холодній землі.

- Дивно... дуже дивно... - пробурмотів Іван Гермогенович.

Він добре запам'ятав, що тут, на цьому самому місці, звисав величезний горіх. Ось і неглибока впадина, вдавлена його круглими боками. Ну, звичайно, це те саме місце. Сумнівів не могло бути.

Професор нахилився до землі, уважно розглядаючи її.

Від впадини до річки тягнулася чорна широка смуга; здавалось, тут протягли недавно важку ношу.

- Дивно! Дуже дивно!

Професор пішов по сліду, весь час зупиняючись, уважно розглядаючи землю. Так він дійшов до річки.

Поскубуючи бороду й розгублено оглядаючись, Іван Гермогенович замислено дивився на чорну річку. Вона гомінливо котила води, несла величезні пелюстки квітів і сухий плавник.

Професор стояв на березі річки, не знаючи, що й подумати.

- Коли б на дітей напав хтось, коли вони спали, - я почув би, як вони кричать, кличуть на допомогу. Я так чутливо сплю, що уві сні чую навіть шарудіння. Але що ж тоді трапилося? Може, горіх здуло вітром у воду, а діти так міцно спали, що не прокинулися навіть? Ну, звичайно, тільки так і могло бути. Однак куди ж понесло горіх? У який бік?

Професор спустився до річки, кинув у воду шматочок сухого листка.

Течія підхопила листок, закрутила і понесла праворуч, підкидаючи його на темних хвилях.

Професор побіг берегом у той бік, куди понесло листок.

Ліс підступав до самої річки. Професор то продирався крізь хащі, то йшов водою, теплою, як літепло.

Ніч була світла, місячна. Тільки біля берегів, де густо росли високі трав'яні дерева, лежали чорною смугою широкі тіні.

Посередині річки місячною доріжкою пливли, обганяючи професора, пелюстки, гігантське листя і колоди.

Вони пірнали, то зникаючи, то знову з'являючись, - здалеку здавалося, що хтось пливе, борючись із хвилями.

Щоразу, коли на середині річки пропливала, пірнаючи, колода, Іван Гермогенович зупинявся і тривожно стежив за нею: «Чи то не діти часом пливуть?»

Він ліз у річку, заходив по пояс у воду, готуючись кинутися на допомогу. Та ось колода підпливала ближче. Уже зовсім виразно виступали голі сучки:

- Ху! - з полегшенням зітхав Іван Гермогенович і швидко йшов далі.

Річка довго петляла серед темних лісів і гір і нарешті простяглася перед професором широким сяючим плесом.

Розсунувши руками мокрі гілки, Іван Гермогенович вийшов з лісу й несподівано мимоволі зупинився.

Залитою місячним світлом річкою пливли Карик і Валя.

Так, так, це вони! на зашепотів Іван Гермогенович.

Он посередині річки пливе Карик, а трохи праворуч від нього, ближче до берега, - Валя. Голови їхні то зникають під водою, то з'являються знову, наче поплавки. Мабуть, діти давно вже вибилися з сил і ось-ось підуть на дно.

- Ах, коли б тільки встигнути!

Професор кинувся в воду. Течія підхопила його, понесла понад берегом.

- Трима-айтесь! - загукав Іван Гермогенович.

Розсікаючи руками воду, він швидко поплив на допомогу дітям.

З кожним змахом руки відстань між ним і дітьми скорочувалась.

І ось уже професор підплив до них впритул, простягнув руку... Але що це?

Він побачив під водою вигнуті літерою S суглобисті тіла.

- Ах, будь ти неладна! - вирвалося з досадою у професора, і він поспіхом повернув назад до берега.

Те, що здалося йому в непевному місячному світлі дітьми, були лише звичайнісінькі личинки мухи-левинки.

Вони трималися на поверхні річки, чіпляючись за водяну плівку своїми дивними хвостами, схожими на розтріпані перуки.

Личинки пливли униз головою, час від часу хапаючи річкових жителів, що заґавилися. Дихали вони своїми волохатими хвостами.

Колись замолоду професор збирав ці личинки для акваріума. Із личинок виходили потім мухи з чорними й жовтими смугами, схожі на бджілку, і навіть відкладали яєчка на квітучі водяні рослини акваріума.

Про коників, які слухають ногами, і про левинку, яка дихає хвостом, професор навіть написав книжку.

Іншого часу Івана Гермогеновича не можна було б відтягнути й силою від них незвичайних комах, але зараз йому було не до них.

Намацавши ногами дно, професор вийшов на берег і, тремтячи від холоду, побіг, намагаючись зігрітися на бігу.

Час від часу він зупинявся, прислухався. Але чув лише, як стукотить його серце та шумить над головою вітер.

Помітивши обіч пагорок, він біг до нього, вилазив нагору і, склавши долоні рупором, голосно кричав:

- Ка-а-ари-ку! Ва-а-лю!

І знову біг до річки.

«А що, коли спустити на воду пліт? - подумав Іван Гермогенович. - Зіштовхнути в річку три-чотири колоди, зв'язати їх - і пліт готовий. На плоті я, мабуть, швидше дожену дітей».

Але професорові не довелось збивати пліт.

Пліт, наче в казці, наче за щучим велінням, сам підплив до берега. Він зупинився біля темної піщаної мілини й закрутився на місці.

- Оце чудово! - вигукнув Іван Гермогенович. Він, з розбігу скочивши на пліт, заходився розгойдувати його, допомагаючи йому зрушити з піщаної мілини.

Нарешті пліт здригнувся, хитнувся з боку на бік і, розхитуючись, повільно поплив за течією.

Поряд з професором пливли такі ж плоти, з'являючись то праворуч, то ліворуч. Попереду і позаду пливли плоти більші й менші за розмірами, але всі вони були схожі один на одного, мов близнята.

- Звідки тут стільки плотів? - здивувався Іван Гермогенович. - Що це за плоти і куди вони пливуть так дружно?

Він нахилився і при тьмяному місячному світлі почав оглядати пліт, на якому плив сам.

Під його ногами лежали щільно підігнані одна до одної колоди, схожі на гігантські сигари.

Іван Гермогенович нахилився, доторкнувся вологих колод рукою.

- То он воно що! - пробурмотів професор, відсмикуючи поспіхом руку. - Скажіть, будь ласка, яка дивна подорож... Ніколи б не подумав, що мені доведеться плавати на такому страшному плоті.

Пліт, на якому плив Іван Гермогенович, був набитий незвичайним вантажем: трюми його були начинені пропасницею. Кожна колода-сигара ховала в собі личинку малярійного комара-анофелеса.

- От уже не думав, що мені доведеться бути капітаном малярійного корабля! - усміхнувся Іван Гермогенович.

Праворуч і ліворуч від плоту пропливали, переганяючи професора, такі ж малярійні кораблі. Певно, десь у верхів'ї річки комарі-анофелеси відкладали яйця.

Час від часу річкою пропливали і яйця звичайнісінького комара. Вони пливли, склеєні стосиком, стійма, немов поплавки, і дуже схожі були на човники.

На кожному повороті, на кожному вигині річки Іван Гермогенович витягав шию, напружено вглядаючись у темряву: чи не прибило горіх до берега, чи не пливе він у якій-небудь тихій заводі?

Лісисті береги давно лишилися позаду.

Річка круто повертала вбік. Мимо пропливали нескінченним ланцюгом голі горби.

Світало.

Місяць зблід. Зорі гасли одна за одною, немов їх гасив хтось, і лише низько над пагорбами висіла самотня зелена зірочка.

Пліт відносило сильною течією до берега. Іван Гермогенович стояв на самому краю плоту, розтирав холодні руки, груди й боки.

Річка повернула праворуч. І раптом професор почув в далечині, за пагорбами, чийсь слабкий голос. Іван Гермогенович здригнувся. Серце у нього закалатало.

- А-ая! - кричав хтось на березі.

Професор забігав по хиткому плотові і щосили гукнув:

- Карику! Валю!

- Іване Гермогенови-ичу! - долинуло до нього з-поза пагорбів.

- Тут! Тут! Сюди! - заметушився Іван Гермогенович.

З-за пагорба показалася голова Карика, потім плечі, нарешті Карик вискочив на пагорб, розгублено оглядаючись навсібіч.

- Сюди! Карику! Сюди! - гукнув Іван Гермогенович.

Побачивши професора, Карик якось дивно схлипнув і щодуху побіг до річки.

- Приставайте! Приставайте швидше! - кричав він, безладно розмахуючи руками.

Професор ліг на пліт і почав квапливо загрібати руками воду, але пліт, як навмисне, відносило вниз по річці, кружляло у вирах, кидало на каміння.

Він проплив повз Карика, швидко віддаляючись за течією.

- Зупиніться! Будь ласка, зупиніться! - кричав Карик, намагаючись наздогнати пліт.

- Зараз, зараз, голубчику! - і професор заходився ще швидше загрібати руками воду.

Але пліт не слухався його. Тоді Іван Гермогенович підбіг до його краю і з розбігу пірнув у воду.

Карик заплакав і теж поліз у річку.

- Куди ти, куди? - вигукнув професор, піднімаючи над водою голову.

Але Карик, нічого не тямлячи, йшов по воді назустріч професорові, зупинився лише тоді, коли зайшов у річку по пояс.

Професор підплив до хлопчика.

- Ти сам? А де Валя? Щось трапилося? - спитав він, з тривогою поглядаючи на заплакане обличчя Карика.

- Сталося! - схлипнув Карик. - Валя пропала!

- Що ти говориш? - професор схопив Карика за руку. - Як же це сталося? Коли? Де ти її загубив?

- Ну, ми пливли спочатку в горісі, потім припливли до берега і пішли вас шукати, а потім...

Карик махнув рукою і замовк.

- Ну, а далі, далі що? - квапив професор. - Кажи, де ти її залишив?

- Там, - непевно махнув рукою Карик, - за тими пагорбами.

- Ти пам'ятаєш - це місце?

- Так, але звідси не знайду, а ось горіх знайду!

- А де горіх?

- Там, у бухті.

- Ось що, - рішуче мовив Іван Гермогенович, - ходімо спершу до бухти, де зупинився горіх, а там уже видно буде, що робити. Гайда!

Професор і Карик, вийшовши на берег, мовчки пішли по холодній мокрій землі.

- Показуй дорогу! - наказав Іван Гермогенович.

- Я показую, - зітхнув Карик і знову схлипнув, - ось сюди треба йти.

- І, будь ласка, не плач! Ми знайдемо її. Адже не голка - жива людина... І покричати може. І нас почує... Знайдемо. Неодмінно знайдемо.

Вдалині видно було бухту.

На тихій воді погойдувався, як баржа, чорний величезний горіх.

- Ось, він, - тихо мовив Карик.

- Бачу.

Професор зупинився.

- Ти пам'ятаєш, куди ви пішли звідси? - запитав Іван Гермогенович.

- Пам'ятаю, - сказав Карик. - Я пішов берегом, а Валя пішла праворуч. Туди.

- Гаразд! - мовив Іван Гермогенович. - Веди тією дорогою, де проходила Валя.

Мандрівники вирушили в дорогу. Коли вони дійшли до гаю, Карик сказав:

- Ось звідси вона кричала мені востаннє. А потім, зникла.

- А що вона кричала, ти не пам'ятаєш?

- Здається, «ау»! - невпевнено відповів Карик.

Професор замислився.

- Вранці ти її шукав тут?

- Шукав. Увесь гай обійшов.

- Ось що... Ти йди праворуч, а я піду ліворуч, - сказав Іван Гермогенович. - Не втрачай тільки з поля зору цей гай. Тут, у гаю, і зустрінемось. Ходімо!

Професор і Карик. розійшлися в різних напрямках. Вони йшли, оглядаючи уважно кожну ямку, заглядали під каміння, товсті листки, дивилися, чи не сховалася туди Валя, чи не заснула вона там?

Карик гукав, поки не захрип. Але все було марно.

Валі ніде не було.

Після тривалих пошуків вони повернулися в гай. Іван Гермогенович і Карик так стомились, що ледве пересували ногами. Розмовляти не хотілося.

Вони сіли під деревом і, опустивши голови, сиділи, намагаючись не дивитись один на одного.

Над самою головою професора звисала гілка з жовтими кулями.

Кулі погойдувалися, волочачи по землі круглі тіні. Одна куля була зовсім мов жива. Стіни її тремтіли. Вона якось дивно ворушилася на гілці, наче хотіла відірватись і зістрибнути на землю.

Інші кулі висіли спокійно.

- Ну що ж, - зітхнув професор, - ходімо подивимось іще раз. Ти йди в той бік, а я піду до річки. Потім знову вернешся в гай. Зрозумів?

- Зрозумів, - сумно мовив Карик.

Іван Гермогенович підвівся і швидкими кроками рушив до річки.

Карик пішов у протилежному напрямку. Коли він ішов, йому почувся кволий, приглушений крик.

Він швидко повернувся.

- Іди, йди, - закричав професор, - не марнуй часу!

І знову вони почали шукати, бігаючи по пагорбах, зрідка перегукуючись.

Раптом професор зупинився.

Осторонь гаю він побачив дивні сліди. Земля була розрита, розкопана. Відбитки чиїхось ніг було виразно видно на пухких пагорбах. Мабуть, тут недавно відбувся гарячий бій.

Професор нахилився до самої землі.

Свіжий широкий слід тягнувся до піщаних пагорбів.

- Це вона, - випростався професор, - треба поспішати. Карику, швидше сюди! - махнув він рукою.

- Знайшли? - закричав Карик здалеку.

- Іди сюди!

Коли прибіг задиханий Карик, Іван Гермогенович мовчки. показав йому сліди боротьби на землі.

- Це що? - поблід Карик.

- Здається, - тихо мовив професор, - її тут схопили. Як видно, вона опиралася, але...

Професор замовк.

- Її розтерзали? - скрикнув Карик.

- Не думаю, - невпевнено сказав Іван Гермогенович, - але її потягнули в нору.

- Навіщо?

- Потім про це, а зараз біжімо швидше по сліду. Здається, я знаю, хто її схопив. Біжімо. Ми ще встигнемо.

Професор і Карик побігли по сліду.

Вони бігли все далі й далі від гаю, де в жовтій квітці лишилася Валя.

Вітер здійняв над пагорбами високі стовпи куряви, закрутився, завертівся навколо професора і Карика, замітаючи на землі їхні легкі сліди.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Зустріч з амофілою. Рослина-хижак. Цікаві розмови в енотеровому гаю. Чудові кошики. Дощ мерців.

Гай давно вже сховався за пагорбами.

Мандрівники бігли тепер широкою голою долиною. Обабіч них здіймалися, паче жовті стіни, круті піщані гори.

Зрідка по дорозі траплялися чахлі трав'яні дерева. Гілки на них були поламані. Листя засипане піском.

- Вона жива! - кричав Іван Гермогенович біжучи. - Бачиш, вона хапалася за кущі. Вона боролася. Треба бігти якнайшвидше. Ми ще встигнемо. Вперед, Карику! Вперед, мій хлопчику!

І вони побігли ще швидше.

- Бачу! Бачу! - раптом закричав Карик. - Дивіться! Он там, біля дерев. Ось вони. Борються.

Чахлі трав'яні дерева розхитувалися, паче їх хтось сильно тряс.

- Це Валя! Відбивається! - промовив хрипло Карик. - Швидше, Іване Гермогеновичу, швидше!

Професор і Карик побігли щодуху. Але, коли вони добігли до рідких дерев, тут уже нікого не було.

Дерева були прим'яті до землі, гілки поламані. Широкий слід вів кудись далі, в хащі трав'яних джунглів.

Професор зупинився. Карик мало було не наскочив на нього з розбігу.

- Стій! - похмуро мовив Іван Гермогенович.

- А що? - тихо спитав Карик.

Іван Гермогенович злегка підштовхнув його і простягнув руку вперед.

Вдалині на жовтих пісках хлопчик побачив крилату довгоногу істоту, схожу на осу. Вона тягнула по землі величезну гусеницю. Гусениця була велика, гладка, в кілька разів більша за осу. Вона відчайдушно борсалася, але, як видно, не могла вирватись із чіпких осиних лап. Оса тягнула гусеницю, лишаючи на землі широкий слід.

По цьому, сліду й бігли мандрівники.

- Пісочна оса-амофіла, - похмуро буркнув Іван Гермогенович, - тягне до себе в нору озимого черв'яка. Найстрашнішого шкідника хлібних і бурякових полів... Ну, гаразд. Вона тягне здобич для свого потомства, а нам до цього яке діло? Ми навіщо біжимо за нею?

Карик збентежено подивився на професора.

- А як же тепер Валя? - спитав він.

- Треба повернутись, - сказав Іван Гермогенович. - Далеко вона не могла піти. Треба шукати її коло, бухти.

Але Карик уже погано вірив у те, що вони знайдуть Валю.

«Пропала! Не знайти! Нізащо не знайти!» - думав він, простуючи за професором. І все стало йому якось байдуже. Він хотів заплакати, але очі були сухі.

Карик важко зітхнув.

І лише тепер відчув, як дуже він стомився.

Ноги в нього тремтіли. Він спотикався на кожному кроці. В роті пересохло. Язик розпух і горів, наче у вогні. Зараз Карик міг би випити відро крижаної води, але навколо лежали мертві, сухі піски.

«Хоч би струмок який-небудь, хоч би калюжа якась» - думав Карик, роззираючись.

І раптом біля підніжжя жовтого згірка він побачив високий голий стовбур.

Стовбур трохи похитувався на вітрі.

Карик підійшов ближче.

Унизу під голим стовбуром лежало м'ясисте сіро-зелене листя.

Із листя стирчали, наче вії величезного ока, напівзігнуті гнучкі батоги.

З кінця кожної вії звисали важкі сріблисті краплини;

- Роса! - вигукнув Карик, кидаючись до цього дивного листя. - Ідіть. Я наздожену вас. Я лише поп'ю роси.

Карик перестрибнув рівчак.

- Стій! - закричав Іван Гермогенович. - Чуєш? Стій, Карику! Повернися негайно!

- Але я хочу пити, - вперто мовив Карик.

Іван Гермогенович перескочив рів і рішуче заступив йому дорогу.

- Це не роса. Цього не можна пити!

Він узяв Карика за плече і підвів його до дивної рослини.

- Дивись! - сказав він.

Іван Гермогенович узяв із землі камінь, розмахнувся і кинув його в гущу блискучих краплин.

Тільки-но камінь доторкнувся до листя, батоги зімкнулися і щільно прикрили його.

Камінь зник.

- Що це? - здивувався Карик.

- Росичка, - спокійно відповів Іван Гермогенович, - комахоїдна, хижа рослина.

- Як? - іще більше здивувався Карик. - Хіба є в нас такі рослини? Вони ж тільки в тропічних країнах ростуть. Я навіть читав про це в якійсь книжці.

- Це правда, - сказав Іван Гермогенович, - у тропічних країнах такі рослини зустрічаються частіше, ніж у нас, але й тут їх можна зустріти чимало, особливо там, де ґрунту бракує соків. На такому ґрунті прості, звичайні рослини не ростуть. А от рослини-хижаки й на бідному ґрунті почувають себе непогано. Земля не годує, та вони полюють. Ловлять комах і висмоктують із них поживні соки. Отак і живуть, так і ростуть. Не тварина, не рослина, а те й інше разом. Запам'ятай добре: крім росички, полюють на комах і деякі види первоцвіту, товстянки, а в ставках часто зустрічається хижий пухирник, який ловить навіть дрібних рибок. Взагалі їх дуже багато, цих хижаків, друже мій. Я міг би назвати тобі понад п'ятсот видів, але...

- Стривайте! - вигукнув Карик. - Тепер я все розумію: Валя попала в таку рослину...

- Що-о?! - зупинився Іван Гермогенович і занепокоєно глянув на Карика.

- Так, так, тепер я пригадав. Вона кричала: «Я лізу на дерево». Отже, вона все-таки полізла, а на землю вже не спускалася. Ось чому я не знайшов її в гаю.

Вони побігли, стрибаючи по жовтих купинах.

А як вона їсть? - крикнув на бігу Карик. - Одразу чи поступово?

- Ці рослини, - задихаючись відповів Іван Гермогенович, - спочатку поливають свою здобич соком і тримають її, поки вона не розмокне, а потім висмоктують з неї кров і всі поживні речовини!

- Але Валя ще не розмокла? - спитав Карик.

- Не верзи нісенітниць!

Професор, стиснувши Карикову руку, потягнув його за собою.

Вони стрімко минули зарості і, нарешті, добігли до бухти, де плавав чорний, мокрий горіх.

- Тут! - скрикнув Карик. - Стійте, це тут!

Важко дихаючи, вони зупинилися на високому пагорбі.

Внизу лежала жовта пустеля. Праворуч від мандрівників зеленів невеликий гай.

- А де ті дерева? - спитав професор. - Я поки що не бачу жодної комахоїдної рослини.

- А все-таки не тут! - швидко відповів Карик. - Я добре пам'ятаю: Валька пропала в тому гаю.

Карик махнув рукою у той бік, де стояли гіллясті дерева з жовтими кулями.

- У цьому гаю? - спитав Іван Гермогенович. - Але там ми вже були. Ти переконаний, що вона полізла саме на ці дерева?

- Так. Інших же нема в цьому гаю.

Іван Гермогенович уважно подивився на жовті кулі й засміявся.

- Ну про що я щойно думав? І як я не здогадався одразу? Та це ж... Ой!..

Він повернувся до Карика й швидко запитав:

- Коли це було? Вранці? Уночі?

- Вранці. Сонце ще не світило.

Професор схвильовано потер руки.

- Тоді все зрозуміло, - сказав Іван Гермогенович. - Так, так, тепер я все розумію...

Він голосно зітхнув, усміхнувся і, схопивши Карика за руки, щосили стиснув їх.

- Валя жива. Вона там. Сидить у квітці.

- У квітці?

- Так. Валя сидить у квітці енотери.

- А це не небезпечно? - спитав Карик.

- Ні, ні, - відповів Іван Гермогенович. - Ми невдовзі побачимо її живою і неушкодженою.

- Тоді біжімо! - закричав Карик, хапаючи професора за руку. - Заліземо якнайшвидше на енотеру і допоможемо Вальці вибратись.

Іван Гермогенович похитав головою.

- Бачиш, - мовив він, якось особливо покашлюючи, - зараз це, мабуть, марно: адже ми з тобою навіть не знаємо, на яку енотеру Валя залізла. Це по-перше. Але припустимо, що ми й знайдемо цю енотеру. Знайдемо, припустимо, навіть квітку, в якій Валя сидить. А як ми її звільнимо? На жаль, звільнити її ми однак не зуміємо. У нас просто не вистачить сили, щоб розсунути пелюстки енотери. Це по-друге.

- А по-трете, Валя там не задихнеться? - спитав Карик.

- Не задихнеться. Квітка велика, простора. Почекаємо до вечора, вона сама розкриється.

- От дивна квітка, - невдоволено сказав Карик. - Інші квіти розкриваються ранками, а ця чомусь увечері.

- Заморська гостя. Чужинка. Прибула до нас із Америки й живе за старою, американською звичкою.

Карик недовірливо всміхнувся.

- Я не жартую, - серйозно мовив Іван Гермогенович, - енотеру привезли з Віргінії. Років триста тому її зерна прислали в Європу для ботаніка Каспара Богена. І ось за триста років енотера перейшла через Італію, Францію, Німеччину, Польщу і, нарешті, з'явилася у нас... А в наші дні по мішаних берегах багатьох річок енотеру-іноземку зустрічають тепер набагато частіше, ніж інші, місцеві рослини.

- Але увечері вона неодмінно відкриється?

- Безперечно. Щовечора квіти енотери неодмінно розцвітають і стоять Відкриті цілу ніч, а рано-вранці закриваються знову. Недарма її прозвали «нічна свічка»! Однак, друже мій, що ж нам робити? Сидіти й чекати?

- Не обов'язково чекати. Можна поїсти що-небудь, - непевно запропонував Карик. - Тут не знайдеться доброго сніданку?

- Ну, харчів тут скільки завгодно. Ти що хотів би?

- Щось таке смачне, як торт бджоли Андріївни.

- Андрени! - поправив Іван Гермогенович. - Але ми знайдемо і що-небудь смачніше. Ти чуєш, як гудуть біля миска річки бджоли? Ходімо туди. Там мають бути квіти, а де квіти - там тепер і наші харчі.

Професор не помилився.

Тільки-но вони перевалили через пагорби, як побачили внизу в долині, величезні дерева, які височіли то тут, то там. Верхів'я дерев гнулося під тягарем лілових квітів.

Іван Гермогенович підійшов до Одного дерева, обсипаного квітами, виліз на нього й гукнув згори:

- Стій на місці!

Він заліз у квітку і взявся за якусь складну роботу.

Карик стояв унизу.

Він бачив червону, обпалену сонцем спину Івана Гермогеновича, що мелькала в зеленому листі. Професор працював, широко розставивши лікті, лікті його то підіймалися, то опускались, паче поршні машини.

Карик згадав маму. Отак на кухні вона місила тісто.

- Егей! - гукнув Іван Гермогенович, повертаючись обличчям до Карика. - Лови свіжі булки!

По листю затарабанили круглі колобки. Підстрибуючи, вони котилися по землі.

Піднявши один колобок, Карик відкусив від нього шматочок.

- Ну як? - спитав згори професор.

Колобок був духмяний і такий смачний, як тісто бджоли андрени.

- Це з пилку і меду? - спитав Карик.

- Так, це з пилку і нектару. Подобаються?

- Дуже смачно. Як ви їх там робите?

- А просто насипаю в нектар пилок і починаю місити, як тісто.

Колобки сипалися на землю, як осінні яблука з дерева.

Карик збирав їх, складав на купки.

Нарешті професор зліз із дерева, сів на землю і, вибравши більший колобок, одразу відкусив половину.

- А й справді, не погане у нас, по суті, життя! - дружньо підморгнув Іван Гермогенович Карикові.

- Атож, - погодився Карик, жити тут можна, але все ж.... - Він зітхнув і замовк.

- Ну, ну, - сказав Іван Гермогенович, - нічого. Повернемося додому, і все буде гаразд.

Професор підвівся.

- Хоч до вечора ще й далеко, але ми не повинні йти від енотерового гаю. Ходімо туди, сядемо й будемо чекати Валю. Забирай колобки. Я думаю, вони їй сподобаються.

- І я так думаю, - похитав головою Карик. - Вона, бідненька, цілий день нічого не їла. їй тепер усе сподобається.

- Це добре, - замислено мовив Іван Гермогенович, - але як ми понесемо колобки? Без кошика, мабуть, не багато захопиш... Ось що, друже мій, ти посидь трохи, а я пошукаю кошик.

Він подивився праворуч, ліворуч, підійшов до великих бурих куп, що виднілися на березі річки. Нахилився над однією з них, поколупав її паличкою.

- Чудово, - сказав він. - Здається, це саме те, що нам з тобою потрібно.

І професор заходився розгрібати купу.

- Ану, друже, промий оцю штуковину, - простягнув він Карикові велику грудку мулу.

Карик узяв її і, намагаючись тримати далі від себе, щоб не забруднитися, побіг до річки. Він увійшов по коліна у воду й опустив професорову знахідку в річку.

Вода закаламутилася. Багнюка танула, як шматочок масла на розпеченій сковорідці. І раптом щось біле блиснуло під шаром мулу. Карик почав зчищати його і несподівано намацав у густому, липкому багні тверду, хоч і дуже тонку ручку.

- Здається, й справді кошик! - здивувався він.

А коли дужі струмені води начисто змили мул, у руках Карика опинився кошик незвичайної краси.

Він підняв його за ручку, підніс до самих очей і якусь мить стояв, розглядаючи здивовано узорчасті решітки, що, здавалося, були вирізьблені зі слонової кістки.

Ну, як? Гарний кошик? - почув Карик за своєю спиною голос професора.

- Просто наче з мережива сплетений, - відповів Карик, милуючись. - Хто ж його такого зробив?

- Про це потім, - сказав професор, - а зараз промий ще оці.

Іван Гермогенович кинув на землю дві важкі кулі мулу і пішов знову до розкопаних куп. Карик узявся за роботу.

Він старанно відмивав мул з незвичайних кошиків і розставляв їх на березі рядочком, а професор підносив усе нові й нові.

Один з кошиків був незвичайний.

Тонкі срібні стріли перепліталися в узорні решітки. На решітках лежали щити, прикрашені зірками, листям, вінками. Можна було подумати, що маленькі кошики зроблені руками умілого майстра.

Один кошичок нагадував чимось маленький палац з ажурними башточками, з стрілчастими вікнами. Срібні решітки зводилися круг палацу, наче стіни. На цих стінах красувалися квіти, оленячі роги і зірки. А інші й зовсім не були схожі на кошики. Але Карик не кидав їх, а ставив поряд з кошичками.

Це були вирізані із сріблистої кістки тарелі, вази, шоломи, кулі, зірки, кубки, корони.

- І всі різні! - здивувався Карик.

- Так, - сказав Іван Гермогенович, - вони дуже різноманітні. Можна вивчати їх усе життя, і все ж ти щодня будеш відкривати все нові й нові форми цих рослин.

- Що? - Швидко повернувся до професора Карик. - Ви сказали, - це рослина?

- Так, це одноклітинна водорість. Діатомея! Правильніше - оболонка рослини. В цих красивих кошиках - оболонках живе звичайна водорість - діатомея. От у цій, - підняв Іван Гермогенович круглий кошик, - живе, діатомея геліопельта, а в цих трикутних - тріцератея, в ньому ромбоподібному - навікула. Те, що ти зараз тримаєш в руках, - це лише скелети діатомей. Самі водорості загинули. Але їхні тверді оболонки лишилися. Минуть іще десятки й сотні років, а ці незвичайні кошики не розсиплються від часу.

- Ого, - сказав Карик, - вони справді дуже міцні. Дивіться, ніяк не розламати.

Професор усміхнувся.

- Тому що оболонка діатомей побудована із кремнезему. А це дуже міцний матеріал.

- Ви сказали, що це водорості. Отже, вони живуть у воді. То як же вони?.

- Ти хочеш спитати, як опинилися вони на землі? Певно, їх викинула на берег повінь або буря. А може, дуже давно тут було озеро, яке діатомеї засипали згори донизу.

- Такі маленькі? Як же вони можуть засипати озеро?

- Справді, вони малі, але їх дуже багато. Вони, як пил у широкому сонячному промені, плавають у товщі води. Мільярди мільярдів. Життя їхнє коротке. Вони народжуються і, проживши кілька годин, гинуть. День і ніч на дно морів, озер і річок падає, не припиняючись, дощ мерців. Їхні трупи осідають на дно. На трупи падають нові трупи. Шар за шаром, усе вище піднімаються мільярди діатомових трупів. І ось минають тисячі років. Діатомеї підносяться з дна річки островами, мілинами. Річка розділяється на рукави, на дельти. Змінюється і русло річки. Змінюється її географія. Величезні озера перетворюються в болота. Зникають з географічних карт. На острові поблизу Санкт-Петербургу міститься місто Кронштадт. Тридцять кілометрів треба їхати до нього Маркізовою калюжею. Але через дві з половиною тисячі років з Санкт-Петербургу до Кронштадту можна буде пройти, не замочивши ніг. Трупи діатомових покриють Маркізову калюжу щільним, міцним ґрунтом. Як бачиш, ці крихітки непомітно для людини змінюють і сам вигляд землі.

Професор погладив бороду.

- Ну, а зараз, - сказав він, - оболонки діатомей дістають нове призначення. Вибирай для своїх колобків кошики.

Карик наповнив два кошики колобками й пішов слідом за професором в енотерів гай.

Поклавши кошики з нектаровими колобками під деревами, вони лягли на землю в прохолодному затінку.

Погладжуючи долонею живіт, набитий смачними колобками, Карик повернув голову до Івана Гермогеновича.

- А знаєте, - сказав він, - без вас ми з Валею неодмінно загинули б. Тут усе таке незнайоме. Навіть не знаєш, що можна їсти, а чого не можна. Як добре, що ви знаєте всіх комах.

Професор усміхнувся:

- О, всіх комах ніхто ще не знає. Вчені не знають навіть, скільки видів комах населяють нашу землю. Може, їх два мільйони, а може, і десять мільйонів. Поки що вчені вивчили й описали лише близько мільйона видів цих незвичайних створінь. А напевне, серед невідомих комах є немало дуже і дуже корисних для людини.

- Ну, корисних я всіх знаю! - сказав Карик. - Це бджоли, які дають мед, і шовковичний шовкопряд, який робить шовкові нитки. А тепер іще знаю, які корисні мурахи.

- А наїзники, які знищують шкідників лісу? А бабки? А павуки? І як знати, може, великі павуки здатні виділяти павутину ще ціннішу для людини, ніж шовкові нитки шовковичного шовкопряда. У багатьох павуків, до речі, павутинні нитки дуже міцні. В усякому разі, міцніші навіть сталевого дроту, якщо, звичайно, дріт буде не товщий за павутину.

Професор засміявся.

- Іноді несподівано для себе людина знаходить корисних комах серед таких, які здаються всім некорисними. Пам'ятаю, на одному гігантському будівництві в робітничих бараках розвелися блощиці. Ці кровопивці не давали робітникам спати вночі, та й удень від них не було спокою. Блощиць труїли різними хімічними обприскувачами, обкурювали газами, але позбавитися їх ніяк не могли. І от один професор порадив збирати й розводити... Кого б ти думав? Теж блощиць. Хижих блощиць-редувіїв. Зібрали їх усього піввідра й по кілька десятків розселили по бараках. І що ж? Блощнці-редувії - пожирачі домашніх блощиць - розправилися з ними за кілька днів. Одних устигли зжерти, інші в паніці кинулися втікати з бараків.

- А потім вони не гризли, не кусали людей ці... редувії?

- О, ні! Для блощиці-редувії люди такий непідхожий харч, як для тебе, скажімо, дошки, дрова, палиці.

- А чи довго треба вчитися, щоб стати... цим... Ну, який комах знає?

- Спеціаліст по комахах називається ентомологом. А вчитися треба не менше, ніж вчаться лікарі, педагоги, інженери. Тільки бачиш, мій друже, ентомологові доводиться вчитися і після закінчення університету. Адже ця наука - наймолодша в світі і найменш вивчена.

- А що найпотрібніше людям я можу зробити, якщо стану вивчати комах?

- Для людини будь-яке знання може бути тільки корисним. Але зараз особливо важливо навчитись боротися зі шкідниками світу комах. Вони крихітні й ніби безневинні. Однак ці комахи щорічно знищують стільки продуктів харчування, що їх вистачило б на кілька років для харчування народам Швеції, Бельгії, Норвегії, Болгарії, Голландії, разом узятим.

- Але чому ж їх не знищують отруйними порошками?

- Не так це просто, друже мій. Ось є на світі така комаха, яка називається аптечним жуком. Вона залазить в аптеки й там пожирає різні цінні ліки. І навіть такі, як стрихнін, беладонна, нікотин, опій. Для людини це страшна отрута, а ось для аптечного жука - ласощі. Щоб вивести цього шкідника, аптекарі насипали на полицях отруйний порошок для знищення комах. І що б ти думав? Аптечний жук покуштував порошок, і він йому так сподобався, що він став харчуватися лише цим порошком. Ну й, крім того, багато порошків і хімічних рідин знищують разом з шкідливими комахами і корисних, а також домашніх тварин, рибу, птахів. Розумніше, звісно, боротися зі шкідниками за допомогою самих же комах, але для того треба знати і шкідливих ,і корисних комах. Е, та ти, я бачу, спиш, ентомолог. І не дивно. Не всі діти твого віку здатні слухати нудні лекції. Мабуть, і я подрімаю трохи.

Професор поклав під голову руку й теж заснув.

Іван Гермогенович спав без снів, а Карикові приснилося, ніби він поставив жуків, гусениць, метеликів і якихось невідомих йому комах в одну шеренгу і, вийшовши перед строєм, скомандував:

- Ану, які тут шкідливі - виходь! Досить уже вам шкодити людям.

Із шеренги шкідників випурхнув метелик з райдужними крилами й доторкнувся до Карика довгими вусиками, потім склав крила і прищепив йому носа.

- Вставай! - закричав метелик людським голосом. - Годі спати!

Карик розплющив очі.

Його тягала за носа Валя.

- Вставай! - сказала вона.

Поряд Карика сидів на землі Іван Гермогенович і протирав руками заспані очі.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Карик знайомиться з мурашиним левом. Ночівля в печері. Джмелиний склад. Таємничі вогні. Незвичайний кінь. Напад мух.

У рожевому світлі вечірньої зорі перед професором і Кариком стояла Валя:

Жива, справжня Валя.

У руках вона тримала кошик-діатомею, уважно розглядаючи його сріблисті візерунки. Вона то підносила кошик до самих очей, то піднімала високо над головою і розглядала його, примруживши одне око.

- Дивіться, громадяни! - замислився Карик. - Перед вами продовження фільму «Дівчина з Камчатки». Дівчинка, яка зникла, таємниче з'являється на західному узбережжі.

Іван Гермогенович нічого не сказав. Він лише міцно притис Валю до себе і мовчки погладив її по голові.

Валя вивернулася з рук професора і, вертячи перед очима кошик-діатомею, спитала:

- Невже ви самі зробили? Із чого це? І чим він так смачно пахне? Його можна їсти?

- Кошик не можна, але булки, які лежать у ньому, можна, - сказав професор.

- Тобі скільки? Дві? Три? - спитав Карик, дістаючи колобки з кошика.

- П'ять! Мені п'ять! - швидко відповіла Валя.

Іван Гермогенович і Карик засміялися.

- Оце зголодніла! - сказав Карик.

- Нічого, нічого! Нехай їсть як слід. Та й ми з тобою закусимо заодно.

Мандрівники сіли в тіні крислатого дерева.

Професор поставив проти Карика і Валі по кошику колобків і широким, гостинним жестом запросив дітей до вечері.

Валя, відкусивши шматочок колобка, сказала:

- Дуже смачно! - і заходилась уминати колобки.

Професор і Карик поглядали на неї усміхаючись.

Карик підморгнув Іванові Гермогеновичу і з невинним виглядом спитав:

- А це правда, що в Москві жив чоловік, у якого був апетит слона?

- Не чув, - відповів професор.

- А я чув. Кажуть, він з'їдав десять тарілок супу.

- І я з'їла б! - сказала Валя, запихаючи в рот великий шматок колобка.

Карик підштовхнув Івана Гермогеновича ліктем.

- А на друге - п'ятнадцять відбивних котлет.

- І я можу п'ятнадцять, - мовила Валя.

- І, нарешті, після обіду він випивав двадцять компотів! - продовжував Карик.

- А я хоч тридцять!

Карик відсунув від себе кошик і витер пальці об пелюстку.

- А потім цей чоловік підв'язував серветку на груди й казав: «Ну, здається, я заморив черв'ячка, тепер, мабуть, можна приступити й до справжнього обіду!»

- І я...

Валя простягла руку до восьмого колобка, але, доторкнувшись до нього, подумала трохи і, важко зітхнувши, сказала:

- Ні, я вже більше не хочу.

- Ну, а тепер, - Іван Гермогенович поплескав Валю по плечу, - розказуй, як ти вмудрилась попасти в квітку енотери.

- А ми з Кариком вас шукали... Правда, Карику?

Карик кивнув головою.

- Я ходила-ходила і раптом захотіла їсти, а в лісі пахне, як у кондитерській. Полізу, думаю, на дерево. І полізла. А там як зачиниться і не пускає. Гукала-гукала, аж вуха заболіли.

- І плакала, мабуть?

- Трохи... А потім заснула, та так, що навіть нічого уві сні не бачила. А потім чую, кричать: «Валю, Валю!» Я хочу прокинутись, але ніяк не можу!

- Ну, все добре, що добре кінчається, - сказав Іван Гермогенович. - А щоб нам знову не загубити одне одного, дайте мені слово, що тепер ви більше не відійдете від мене ні на крок.

- Чесне слово! - сказав Карик.

- Чесно-чесно! - піднесла руку Валя.

- Тоді - в похід! - весело сказав професор. - У похід, друзі мої, в похід!

Мандрівники забрали кошики з колобками й пішли понад річкою.

На ніч вони дісталися до великих пагорбів. Тут у якійсь нірці переночували, а вранці, поївши запашних колобків, рушили знову в дорогу.

Нелегкою виявилася мандрівка дорогами незнайомого світу. Вони йшли ніби по чужій планеті. Тут усе було таке не схоже на той великий світ, де вони народилися й виросли, що їм здавалося часто, ніби вони сплять і бачать незрозумілий, страшний сон. Пробувши в цьому світі уже багато днів, вони так і не могли звикнути до нього.

Поглядаючи на чотириногих, шестиногих, восьминогих і десятиногих страховиськ, які стрибали навколо, бігали, літали, Валя говорила з сумом:

- Знаєш, Карику, що я хотіла б? Побачити звичайнісінького собаку. З хвостом! І щоб він гавкав. Собаки так чудово гавкають, правда ж? І добре б просто ходити і не боятися, що тебе хтось з'їсть або вкраде. Ходити і слухати, як гавкають собаки, нявкає кицька, каркає ворона. І щоб не чути, як... усі ці скриплять, шурхотять, тріщать, виють крилами... Ой, Іване Гермогеновичу, дивіться, хто там повзе? Ой, який страшний!

Іван Гермогенович зупинився, уважно оглянув зеленого незнайомця і сказав спокійно:

- Ну, це мирна істота! Бачите, яка вона зелена. А всі зелені, хай буде вам відомо, не небезпечні для нас. Зелений колір-це ж візитна картка вегетаріанців. Він. ніби говорить: «Не бійтеся! Я живлюсь рослинними харчами й разом з ними вбираю в себе зелену фарбуючу речовину - хлорофіл...» Зелені нас не зачеплять. А ось чудовиська, розфарбовані в червоні, багряні, рожеві кольори, можуть при бажанні й нас покуштувати.

Якось, побачивши гігантську гусінь, вкриту червоними плямами, діти закричали, ховаючись за спину Івана Гермогеновича.

- Дивіться, червоне повзе! Хиже яке, дивіться!

Професор подивився на гусінь.

- Ну, ця гусінь лише лякає нас.

- Як лякає?

- Дуже просто. Боїться, Щоб її хто не з'їв. Ось вона і розфарбувалася, щоб лякати всіх навколо. Повзе і ніби кричить своїм розфарбуванням: «Не підходь до мене близько! Я дуже небезпечна хижачка! Геть з дороги, а то я тебе з'їм!» До речі, так чинять не лише комахи, але й риби, птахи і змії... Неотруйна змія полоз у хвилини небезпеки починає гриміти хвостом, наче гримуча змія. А деякі безногі ящірки, зустрічаючись зі своїми ворогами, звиваються по-зміїному й навіть пробують сичати. «Не підходь! Укушу! Я дуже отруйна змія!» А кусатись нічим. Адже ящірки беззубі. Що ж, кожний бореться за своє життя, як може. Одні мають захисне забарвлення, інші лякаюче. І ось що цікаво: лякають найчастіше ворогів найбезпорадніші істоти, нездатні захищатися, такі, що не вміють швидко бігати, добре літати. Коли бачиш на крильцях безневинного метелика страхітливі очі, на які навіть дивитися лячно, мимоволі запитуєш метелика: «Ну навіщо тобі такі жахливі очі?» А для того, виявляється, щоб метелик міг лякати птахів, які пожирають метеликів. Ну який же птах насмілиться клюнути метелика з такими очима? А раптом таке з очиськами само нападе на птаха? От і гусінь розфарбувала себе лякаючими барвами для врятування власного життя. Спробуй зачепити її, таку страшну. А втім, так чинили багато племен індіанців, розфарбовуючи себе перед битвами чорними, червоними смугами. Не звертайте на неї уваги, на цю гусеницю. Для нас вона не небезпечна.

Якось Валя знайшла в трав'яних джунглях гарний квітковий горщик.

- Дивіться, - закричала вона, - дивіться, що я знайшла! Горщик для квітів.

Професор посміхнувся.

- На горщик схоже. Це правда. Але тільки це не горщик, а звичайні яйця безкрилого метелика - п'ядуна.

- Оце так звичайні - Карик навіть свиснув від подиву. - Та вони ж нічим не схожі на яйця.

- Ну, любий мій, у світі комах багато чого взагалі не можна порівнювати із життям великого світу. Тут усе дивне, все незвичайне, все незвичне. Але найдивніше - це яйця комах. Так, наприклад, у мінуючої мухи вони схожі на крихітні футбольні м'ячі з шахматним розфарбуванням. У ріпового білана - на складені разом ребра, у капустяного клопа-арлекіна - на діжечки з чорними обручами. У одних комах яйця кулеподібні, у інших-плоскі, у третіх - циліндричні, а є зігнуті, як бумеранг, є довгі, як сірники, а є схожі на шипи. Словом, у різних комах і яйця різні за формою. Нема тільки схожих на курячі. А втім, і забарвлені вони по-різному. Є яйця чорні й зелені, коричневі й рожеві, жовті й червоні, оранжеві й смугасті.

- А які найкращі? - спитав Карик. - Які найсмачніші?

Іван Гермогенович знизав плечима.

- Ну-у... Таким питанням наука поки що не цікавилася. Доведеться, видно, нам з'ясувати, які яйця смачні, а які ні. Одне можу сказати: всі вони, безумовно, поживні. Адже в кожному яйці є все необхідне для життя будь-якої живої істоти - курчати, жука, каченяти, метелика, бджілки, а тому можете сміливо куштувати всі яйця підряд.

Так ішли вони кілька днів, ночуючи в квітах, у раковинах, у порожніх осиних гніздах і навіть під камінням, у похмурих, сирих барлогах.

Харчувалися вони нектаром, бджолиним медом, яйцями метеликів, зеленим молоком.

У долині Трьох річок професорові пощастило вбити малинівку. Мандрівники їли три дні смажену й копчену дичину, і, напевне, їм вистачило б м'яса ще на два тижні, але в дорозі на них напали жуки-шкіроїди, відібрали всі харчі й трохи не покалічили Івана Гермогеновича й Карика.

З кожним днем мандрівники підходили все ближче й ближче до озера, на другому боці якого стояла жердина-маяк.

За розрахунками професора, вони мали прийти до озера другого дня надвечір, за ніч переплисти його, а там уже зовсім недалеко було і до маяка.

- Приблизно через два-три дні ми будемо вдома! - запевняв професор дітей.

Але розрахунки Івана Гермогеновича не виправдалися.

Коли мандрівники були вже зовсім близько від озера, сталася сумна подія.

Це трапилося рано-вранці.

Професор і діти щойно вийшли з печери, в якій переночували, й вирушили в дорогу, крокуючи по холодній вранішній росі.

- Ну й холод! - щулився професор.

Тремтячи від холоду й дрібно цокаючи зубами, мандрівники йшли пагорбами й долинами. Здавалося, босі ноги ступають по кризі, лише трохи засипаній землею. Хотілось зупинитися, підібгати під себе ноги, як підгинають лапи гуси на кризі.

Нарешті діти не витримали і, щоб хоч трохи зігрітися, швидко побігли вперед.

- Не біжіть далекої-гукнув навздогін Іван Гермогенович.

Але діти вже бігли до високого пасма пагорбів, переганяючи одне одного, перестрибуючи з розбігу широкі рови й невеликі струмки.

- Поверніться! - кричав Іван Гермогенович. - Повернись, Карику! Іди сюди, Валю!

Але Карик лише махнув рукою і, збігши на гребінь піщаного пагорба, зник за ним.

Валя зупинилася, ніби роздумуючи: повернутися їй назад чи бігти за Кариком, але, подумавши трохи, полізла за братом і теж зникла за пагорбом.

Стривожений Іван Гермогенович прискорив ходу. І раптом з-за пагорба пролунав розпачливий крик. Одразу ж на вершині пагорба з'явилася Валя. Вона махала руками, кликала Івана Гермогеновича на допомогу.

- Швидше, швидше! Нападають!.. - кричала вона.

Професор побіг так швидко, як тільки міг. Він з розбігу вилетів на пагорб.

- Де він? Де? - задихаючись спитав професор.

- Он! Он Він! - показувала Валя пальцем на глибоку воронку.

На дні воронки, зарившись по горло в пісок, ворушилось страшне чудовисько. Велика чорна голова з довгими, загнутими гачками швидко-швидко підкидала вгору дрібне каміння і пісок. На краю воронки стояв зляканий Карик. Він безпорадно затуляв голову руками, викрикуючи щось незрозуміле. Пісок і каміння летіли в нього з такою силою, що він увесь час падав, підводився і знову падав. А чудовисько жбурляло в нього не перестаючи, намагаючись засліпити його піском, збити з ніг камінням.

Піщані стіни воронки осипались, осідали під ногами Карика і він сповзав усе нижче й нижче, просто в лігво чудовиська, наближаючись до нього з кожною хвилиною.

- Повернись спиною! Спиною повернись до нього! - кричав Іван Гермогенович.

Але Карик нічого не розумів і, здається, нічого вже не чув. Тоді Іван Гермогенович збіг проворно вниз, схопив Карика на руки й поліз із воронки по стіні, що осипалась, міцно притискаючи його до грудей.

Навздогін професорові й Карику полетів зі свистом град каміння. Але Іван Гермогенович, міцно стиснувши зуби і не випускаючи Карика з рук, далі дерся вгору, втягуючи голову в плечі й пригинаючись до самої землі.

Нарешті він вибрався з воронки. Обережно поклавши Карика на землю, Іван Гермогенович пробурмотів розгублено:

- Ну ось ти який... Ну хіба можна мене так лякати?

Карик лежав на землі блідий, із заплющеними очима. По щоці його тоненькою цівкою стікала кров. Голова Карика і весь він з голови до ніг був укритий густим шаром пилу й піску.

Валя дивилася на Карика широко розкритими очима.

- Він живий? - Нарешті прошепотіла вона, опускаючись біля Карика на коліна.

- Живий-похмуро відповів Іван Гермогенович, підкладаючи під голову Карика згорнуту пелюстку незабудки.

- Ой, я боюсь! - прошепотіла Валя, поглядаючи в бік жахливої воронки. - А раптом він вилізе, цей страшний, і знову накинеться!

- Не вилізе, якщо ви самі до нього не полізете, - буркнув Іван Гермогенович, сердито глянувши на Валю. - Не треба сунути носа в кожну пащу, якщо не хочете голови позбутися.

Він схилився над Кариком, притулив вухо до його грудей, намацав пульс і заворушив беззвучно губами.

Карик зітхнув.

- Ти мене чуєш? - голосно спитав професор.

Карик підвівся, подивився на професора мутними очима. Губи його ледь ворушилися.

- Він... пішов? - спитав кволим голосом Карик.

- Пішов, пішов! - сказав професор. - А ось ти як? Можеш устати?

- Здається, можу! - сказав Карик.

Хитаючись, він став на ноги і сказав, зціпивши зуби:

- Ходімо!

Якийсь час мандрівники йшли не розмовляючи, але професор не міг довго сердитись. Коли вони сіли відпочити, Іван Гермогенович глянув на Карика й промовив усміхаючись:

- Герой який... Га? Погляньте-но! У барліг до лева поліз!

- Я випадково, - сказав Карик. - Біг-біг - і раптом ця воронка. Ну, я і скотився вниз...

- А ти б під ноги дивився та не лічив у небі ґав. Адже ще трохи - і ти втрапив би на обід до мурашиного лева.

- Як, ви сказали, його звуть? Мурашиний лев? - спитала Валя.

- Саме так його й звуть, - похитав головою Іван Гермогенович, - але це був не сам мурашиний лев, а лише його личинка. Сам же він не сидить у ямі, сам він літає, але ще частіше повзає по деревах. Я гадаю, ви навіть зустрічали його коли-небудь...

- Який він? На кого схожий?

- Схожий трохи на бабку. Але вайло і ледар страшенний. Сяде на дерево, опустить чотири довгих крила, та так і висить цілий день, наче його шпилькою пришпилили. А ця забіяка, що сидить у ямі й жбурляє каміння, - його личинка. Вона полює тут. Бачили, яку хитру пастку поставила для роззяв?

- Для мурах?

- Не лише для мурах. Вона й іншим комахам не дає спуску. І що прикро, - усміхнувся Іван Гермогенович, - тебе хотіла з'їсти істота, у якої навіть і рота зовсім нема.

- Авжеж... А чим же вона мене стала б їсти? Ногами?

- Та щось таке! - сказав професор. - Бачиш, друже, у мурашиного лева нема ротового отвору, але зате в нього на голові є два величезні гачки, якими він присмоктується до жертви і витягає з неї кров. Ще дві-три хвилини - і ти б познайомився з цими гачками.

Професор піднявся з землі й сказав:

- Ну, гаразд, ходімо!

Валя побігла за професором, а Карик тюпав позаду, намагаючись не відставати від Валі.

Часом різкий біль примушував його підстрибувати і зупинятись. Йому здавалося, що він наступає на довгі, гострі голки.

І все ж він ішов. Кривився, морщився, кусав губи, але йшов, не відстаючи ні на крок.

Іван Гермогенович щохвилини озирався, нишком спостерігав за Кариком. Коли ж Карик спотикався, професор зупинявсь і з тривогою запитував:

- Ну, що там у тебе?.. Може, ти зіпрешся на мене? Що-о?

- Ні, ні, нічого, - квапливо відповідав Карик, - це так... Наступив на гострий камінь.

Нарешті Карик почав відставати. Він тепер уже не йшов, а підстрибував на одній позі, волочачи по землі другу.

Іван Гермогенович зупинився:

- Ну, ти, я бачу, геть розкис.

- Ні, ні! - запротестував Карик. - Я хоч сто кілометрів іще пройду.

Він випростався і швидко пішов уперед, але... ступивши кілька кроків, упав і, охопивши хвору ногу, застогнав. Тоді професор, не кажучи ні слова, завдав Карика собі на плечі

- Та я піду. Пустіть! Я сам! - відбивався Карик.

- Сиди вже! - прикрикнув професор. - Дійду!.. Дивися, скороход який...

Притискаючи до себе Карика, Іван Гермогенович йшов, поглядаючи під ноги. Поряд з ним ступала з винуватим виглядом Валя.

Карик поклав голову на плече професора й почав дрімати, а незабаром очі його заплющились, і він заснув.

Коли ж розплющив очі, то побачив, що лежить на березі великого озера. Професор стояв на камені і, приклавши долоню козирком до очей, дивився на другий берег, де самотньо стирчала жердина-маяк.

Карик почув, як Валя спитала щось, але що саме, він не розібрав.

Карик трохи підвів із землі голову, прислухався. Тепер уже говорив Іван Гермогенович.

- Побудуємо корабель і попливемо. Але спочатку пошукаємо зручну квартиру. Адже нам доведеться пожити з тиждень, а може, й два, на березі.

- А навіщо?

- Як це навіщо? Хіба ти не бачиш, як захворів наш Карик?

- Не треба!.. - мовив Карик, підводячись на ліктях.

- Що не треба?

- Не треба жити на березі. Я зможу доповзти до корабля і навіть гребтиму.

- Нісенітниця! - махнув рукою професор. - А раптом здійметься буря? Ти ж каменем підеш на дно.

Іван Гермогенович нахилився над Кариком, обережно приторкнувся до його розпухлого коліна.

- Дивись, як посиніло! І болить, мабуть?

- Болить, - скривився Карик, - і пече все, наче гарячу праску до коліна приклали.

Професор замислився і раптом, ляснувши себе по лобі, побіг до озера.

- Ого, як розпухла! - доторкнулася Валя кінчиком пальця до Карикової хворої ноги.

- Еге, коли б тебе так обстріляли, і ти б розпухла, - сказав Карик, погладжуючи хворе коліно.

- А ти не ступай на цю ногу, тоді швидше минеться! Хочеш, я милицю знайду?

В цей час повернувся професор. Він тримав перед собою на простягнутих руках невеличкий листочок, з якого бігла на пісок вода.

- Ану, повернись, - сказав Іван Гермогенович Карикові, - давай твою ногу.

І, поклавши мокрий, холодний листок на гаряче, спухле коліно, він спритно загорнув ним хвору ногу Карика.

- Ну як?

- Добре, - сказав Карик, - наче компрес. Одразу полегшало.

- Чудово! Лежи тихо, а ми підемо з Валею пошукаємо місце для нічлігу.

На щастя мандрівників, цього разу їм не довелось довго шукати притулку. Увесь берег озера був покопаний глибокими печерами. Професор і Валя заглянули в одну, в другу і нарешті вибрали суху піщану печеру з низьким склепінням, з вузьким входом.

- Давайте зупинимось у цій, - запропонувала Валя.

Професор погодився.

Він повернувся на берег, підняв Карика й на руках переніс його в печеру.

- Лежи! - сказав Іван Гермогенович, вкладаючи Карика біля стіни. - Зручно тобі?

Карик промовчав. Він уже спав важким сном хворого.

Іван Гермогенович і Валя сіли біля входу й при тьмяному вечірньому світлі повечеряли рештками медового тіста.

- А тепер спати! - сказав професор.

Заваливши вхід у печеру камінням, мандрівники простяглися на сухому піску й невдовзі поснули.

Над ранок Іванові Гермогеновичу приснився мурашиний лев. Лев міцно тримав Карика зігнутими гачками й впритул дивився на нього випуклими великими очима.

Карик бив страховисько по голові руками й ногами і тихо стогнав,

Професор розплющив очі.

«Ну й присниться ж!» - подумав він.

Проте стогін не припинявся. Виходить, це не сон?

- Карику, що тобі? - покликав його професор.

Карик не відповідав.

У печері було темно.

Професор устав і, тримаючись рукою за стіну, пішов до виходу.

Намацавши у темряві барикаду з каміння, що загороджувала вхід у печеру, він зняв одразу два великих камені й обережно, щоб не налякати шумом дітей, поклав їх на землю.

У печері посвітлішало.

Сіре передранкове світло падало па піщану долівку, на дітей, які спали. Посеред печери лежала, згорнувшись калачиком, Валя. Біля стіни спав, широко розкинувши руки, Карик. Він був увесь червоний. На чолі в нього виступив піт. Карик здригався і стогнав уві сні.

Професор підійшов до нього, нахилився і тихесенько доторкнувся до розпухлого коліна, загорнутого в листочок.

Не прокидаючись, Карик підібгав ногу й голосно застогнав.

- Карику, ти пити не хочеш? - спитав професор.

Карик трохи розплющив очі. Нічого не тямлячи, він довго дивився на Івана Гермогеновича, потім мовчки відвернувся від нього до стіни.

- Тобі принести води?

- Н-ні! - крізь зуби мовив Карик.

- А хочеш, я компрес поміняю? - спитав Іван Гермогенович.

- Так... компрес, будь ласка!

Професор приніс свіжу мокру пелюстку, поклав її на розпухле коліно.

- Ну як, легше?

- Легше! - зітхнув Карик.

- Ну от і гаразд! Спи тоді. А я піду пошукаю що-небудь поїсти. Якщо Валя прокинеться, ти не випускай її з печери. Я скоро повернуся.

Карик мовчки кивнув головою.

Іван Гермогенович завалив каменями вхід до печери і, щохвилини озираючись, щоб добре запам'ятати місце, де лишилися діти, пішов шукати сніданок.

Іван Гермогенович підійшов до підніжжя гори, уважно оглянув її, доторкнувся до м'яких, пухнастих гілок зелених кущів.

- Здається, це мох! Так, так, справжнісінький мох. Ну що ж, подивимось, чи нема тут чогось їстівного.

Іван Гермогенович сміливо поліз у густі зарості моху. Але, ступивши кілька кроків, він несподівано провалився по пояс, однак, падаючи, устиг вхопитися за гілки.

Дриґаючи ногами над чорною ямою, він заглянув униз і в півтемряві побачив земляне склепіння, гладенько втоптану долівку. Кволе світло струмувало згори крізь густі зарості, скупо освітлюючи темне підземелля.

В глибині підземелля попід стінами стояли рівними рядами білі бочки.

- Здається, джмелиний склад! - пробурмотів Іван Гермогенович.

Він зміряв очима відстань до долівки і, випустивши з рук гілки, стрибнув униз. Земля під ногами була суха, тепла.

З цікавістю оглядаючи підземелля, професор підійшов до бочок. Усі вони були щільно прикриті білими круглими кришками. Він трохи підняв кришку одної з бочок, нахилився над нею, понюхав.

- Ну, так і є!

Бочка була наповнена по самі вінця запашним медом. Поряд з нею стояли такі ж бочки, і всі вони були доверху налиті медом.

Усе це було схоже на комору, в якій зберігаються запаси на чорний день.

Це була комора джмелів.

Матка-джміль кладе в гніздо яєчко і поряд з ним лишає грудочку меду з квітковим пилком. Із яєчка виходить личинка, з'їдає грудочку меду і пилку й закуклюється в коконі, схожому на бочечку. Через деякий час молодий джміль відкриває на верхньому кінці бочечки кришечку й вилітає. Але кокони не пропадають марно. Влітку джмелі наповнюють їх медом і в холодну дощову погоду, коли не можна вилітати з гнізда, харчуються ним.

Іван Гермогенович не поспішаючи поснідав, потім вибрав бочку міцнішу й заходився витягати її з комори.

Це було нелегко. Бочка, наче жива, виривалася з рук, штовхала професора, валила його з ніг, але все-таки Іван Гермогенович витягнув її нагору.

Коліна в нього тремтіли. Руки затерпли. Серце так калатало, що віддавало навіть у скроні.

«А ось як докотити бочку до печери?» - міркував Іван Гермогенович.

Покласти її набік і котити по землі, як звичайно котять бочки, професор побоявся. Верхня кришка могла відкритись, і тоді весь мед вилився б.

- Ну що ж... спробуємо якось інакше.

Іван Гермогенович ухопився за край бочки руками й щосили труснув її.

Бочка хитнулася.

- Ага! Пішла! - зрадів професор.

Він нахилив бочку і, тримаючи її за краї, почав штовхати, повертаючи з боку на бік, немов збирався просвердлити бочкою землю.

Повільно, крок за кроком, підштовхуючи її руками й натискаючи на бочку всім тілом, Іван Гермогенович нарешті підкотив її до печери.

Професора зустріла заспана Валя. Вона потягалася й позіхала, але, побачивши бочку, сплеснула руками.

- Це великий торт? Так? - радісно вигукнула вона.

- Ну, хоч і не торт, однак і це, гадаю, сподобається тобі.

- Ой, Що ж це?

- Мед!

- Ціла бочка?

- Та не одна, Валюсю! Я знайшов цілий склад з такими бочками! Нам, певне, й за рік не з'їсти половини солодкого скарбу.

- От добре! - зраділа Валя.

Вона вчепилася руками в краї бочки і заходилась допомагати Іванові Гермогеновичу так старанно, що не минуло й хвилини, як дружними зусиллями бочку з медом втягнули в печеру й поставили в куток.

- Ну, от і чудово, - сказав Іван Гермогенович, витираючи спітнілу шию долонями. - Тепер ти можеш поснідати медом. А я піду пошукаю постіль для Карика! Але гляди, не здумай піти з печери. Тут нишпорять такі страшні чудовиська, що ти крикнути не встигнеш, як вони зжеруть тебе.

Професор пішов, а Валя, провівши його до виходу з печери, одразу ж вернулася, підійшла до бочки й заходилася господарювати. Вона легко відкинула кришку бочки, понюхала мед і, облизнувшись, засунула руку просто в бочку.

- Ого, як багато! - прошепотіла Валя.

Вона їла так запопадливо, що незабаром обличчя, груди й руки до самих ліктів укрилися, немов, клеєм, янтарно-жовтим медом. Уся вона стала такою липкою, що прилипала до бочки, до стін печери, та й до неї самої липли піщинки, шматочки листя й сухих пелюсток.

Розчепіривши липкі пальці, Валя тинялась по печері, обростаючи, як снігова грудка, усякою сухою всячиною: сухою павутиною, сухими волокнами рослин, квітковим пилком і ще якимсь сміттям, схожим на пилюку.

- Піду помиюся! - зітхнула Валя.

Вона обережно висунула голову з печери, поглянула навсібіч: чи нема поблизу страшних істот, а потім, припадаючи до землі, побігла прямо до озера і тут хлюпалася в воді, мабуть, з годину. Зрідка, коли над головою з ревом і свистом жорстких крил пролітали шестиногі окаті страховиська, Валя поспіхом пірнала під воду, але потім, згадавши враз павука-аргіронета, заверещала від страху і, вискочивши з води, побігла назад у печеру.

Перед самим входом до печери вона налетіла на Івана Гермогеновича, мало не збивши його з ніг.

- Ти це куди бігала? - суворо запитав Іван Гермогенович. - Ти хочеш попасти в лапи євмени?

- Я... Я ходила помитися!

Професор похитав головою.

- Я бачу, ти не дуже хочеш повернутися додому... Адже коли ти і Карик будете ходити від мене і знайомитись самі з чудиськами цього світу, я боюсь, що ваша мама ніколи не побачить вас.

- А я забруднилася медом! - сказала Валя, нахнюплюючись.

- Тим паче, - мовив Іван Гермогенович. - Адже тебе могла б украсти муха, бджола, оса - та хіба мало тут охочих до дівчаток, забруднених медом... Так от, щоб більше це не повторювалось! Ти чуєш, що я кажу?

- Чую! - відповіла Валя.

- А тепер допоможи мені постелити Карикові.

І тоді Валя побачила під стіною печери величезний оберемок пухнастого волосся.

- Як справжній матрац. - Валя помацала волосся. - Це ви принесли? А де взяли?

- Подарунок непарного шовкопряда! - усміхнувся Іван Гермогенович.

- Подарунок? - недовірливо перепитала Валя.

- Еге ж! Адже завтра мені виповнюється рівно шістдесят років. Так чому б непарному шовкопрядові не подарувати мені щось до дня народження?

- І... і він подарував?

- Ах, він такий недогадливий, - усміхнувся Іван Гермогенович, - і такий невдячний! Я вивчав шовкопряда два роки, написав про нього три статті й гадаю, що маю повне право на цей матрац.

- Шовкопряд спить на матраці?

- Сам? О, ні! Сам він взагалі не спить, а невтомно літає, але ось своє потомство непарний шовкопряд дбайливо прикриває пушком. Під такими щільними пухнастими ковдрами не страшні ні дощ, ні холод яєчкам, з яких виклюнуться нові шовкопряди... Ну, а тепер влаштуймо пухову постіль для Карика!

- Я сама постелю! - сказала Валя.

Вона склала оберемок м'якого волосся в найсухішому кутку печери, підпушила руками, як підпушують пуховики, потім кинула в голови великий жмут волосся і відійшла.

- Так, здається, добре! - мовила Валя, милуючись своєю працею.

- Прекрасно! Чудово! - схвалив Іван Гермогенович.

Він підняв сонного Карика й переніс на пухову, м'яку постіль. Валя вкрила Карика, немов ковдрою, побляклою пелюсткою жовтої квітки.

- Ну, тепер йому, здається, буде зручно. Доглянь за ним, а я піду на півгодинки, - сказав Іван Гермогенович, - є тут у мене деякі справи... Якщо Карик прокинеться, нагодуй його!

- Гаразд, - сказала Валя, - йдіть, у мене теж є деякі справи.

Коли професор пішов, Валя приготувала ще дві постелі, притягнула дві нові блакитні ковдри з пелюсток дзвіночка, підмела шматочком пелюстки долівку, потім вкотила до печери чотири великих камені й поклала на них плоский камінь, а зверху розстелила, як скатертинку, білу пелюстку ромашки.

Вийшов чудовий стіл.

Навколо столу Валя поставила камені менші, обклала їх рештками волосся й накрила жовтими пелюстками.

- Це будуть крісла! - сказала Валя.

Закінчивши роботу, вона обійшла печеру й залишилась дуже задоволена: в печері стало зовсім затишно.

- Тепер тут можна цілий місяць чекати, поки видужає Карик.

Вона навшпиньки підійшла до постелі брата, нахилилася над ним, турботливо поправила ковдру.

- Спи! Спи! - пошепки мовила вона.

Незабаром повернувся професор. Важко віддихуючись, він вкотив до печери другу бочку з медом і поставив біля стіни.

- Дивіться, що я тут наробила!-похвалилась Валя.

- А що? - злякано спитав Іван Гермогенович, але, оглянувши печеру, схвально закивав головою: - Добре, добре! Молодець! Ти ж справжня господиня! - похвалив він Валю. - До речі, і я можу прикрасити дечим наше житло. Зараз тут, біля самої печери, я знайшов досить цікаву річ.

Приклавши палець до губів, Іван Гермогенович квапливо вийшов і за десять хвилин повернувся з листочком у руках.

На листочку, як на підносі, лежали гіркою продовгасті яйця.

- Що це? - спитала Валя. - Їх їдять?

- Ні, - відповів Іван Гермогенович, - їх не їдять, але вони знадобляться нам, та ще й як!

- А для чого знадобляться?

- Поживеш - побачиш!

Іван Гермогенович поставив піднос з яйцями на бочку й сказав:

- Отже, так: наш хворий, певно, пролежить кілька днів. Щоб не марнувати даремно час, ми перекотимо з тобою всі бочки з медом до печери, а потім... Ну, а потім, певно, нам доведеться побудувати броненосець.

- Який броненосець?

- Та вже який вийде, такий і побудуємо! І як тільки Карик видужає, вирушимо в далеке плавання. Адже наш маяк знаходиться на другому березі, отже, нам доведеться пливти до нього на кораблі.

Поївши меду, Іван Гермогенович і Валя заходилися перекочувати бочки з медом із джмелиного складу до печери. Щоразу, коли вони поверталися, професор підходив до Карика, прислухався до його нерівного дихання, мацаючи пульс.

Карик спав як убитий.

Коли весь куток печери був заставлений бочками з медом, професор сказав:

- Ну, а тепер ходімо будувати корабель.

- От цікаво! - зраділа Валя.

- Не знаю, чи буде це цікаво, - мовив Іван Гермогенович, - та ладен закластися головою, що доведеться добряче потрудитися.

Заваливши вхід по печери камінням, щоб до Карика не влізли хижі комахи, професор і Валя пішли на озеро.

- А з чого ми побудуємо корабель?--спитала Валя, йдучи поряд професора.

- Та знайдемо що-небудь! Хіба мало на березі сухого листя? От із листя й побудуємо. Сьогодні вранці я бачив за пагорбами справжній ліс. Не трав'яні джунглі, а зелений дубовий гай. Гадаю, вітри й сюди заносять сухе дубове листя.

Професор і Валя рушили берегом, уважно приглядаючись до всього, що зустрічали на своєму шляху.

Раптом Валя закричала:

- Знайшла! Знайшла! Уже знайшла!

- Де? Що знайшла?

- А ось! - І Валя трохи підняла двома руками край жовтого величезного листка, який лежав майже біля самого озера. Це був добротний, міцний листок з глибоко вирізаними краями. Товсті жили розходились в усі боки.

Професор обійшов листок, оглянув його зусібіч, трохи підняв край і, заглянувши під нього, сказав:

- Це листок дуба, але, на жаль, із нього нам не побудувати корабель.

- Чому?

- Гали на листку! Бачиш? Увесь листок обсипаний галами!

- Гали? А що це таке?

Професор підняв край дубового листка вище.

Валя присіла і подивилася під листок. Увесь нижній бік його був укритий темними кулями. Кулі були наче припаяні до листка. Валя доторкнулася до них руками. Вони були тверді, як камінь.

- Такий листок нам з місця не зрушити - сказав Іван Гермогенович.

- Що ж це таке? - спитала Валя.

- А це гніздо комах! - відповів Іван Гермогенович. Бачиш, друже, багато комах відкладають свої яйця просто на листя. Але листю це зовсім не подобається, і воно щосили захищається від непроханих гостей. Клітини листка збираються навколо яєчка, намагаючись виштовхнути його геть, як виштовхують білокрівці колючку, що попадає в палець. При цьому на пальці утворюється нарив, а на листі з'являються пухлини - оці самі гали. Називають їх найчастіше чорнильними горішками, хоч далеко не всі такі горішки чорнильні.

- А які комахи відкладають яйця на листок? - спитала Валя.

Професор знизав плечима.

- Різні, - сказав він. - Свої яєчка відкладають у листя шістдесят видів метеликів, сто тринадцять видів жуків, чотириста вісімдесят шість видів мух і двісті дев'яносто видів інших комах.

- Виходить, треба шукати інший листок?

- Виходить, треба шукати інший! - сказав професор.

Уже смеркало, коли Іван Гермогенович і Валя знайшли, нарешті, зручний для плавання сухий дубовий листок. Але він лежав так далеко від берега, що зіштовхнути його у воду професорові й Валі було не під силу.

- Не дотягнемо! - похитала головою Валя.

Іван Гермогенович замислився.

Погладжуючи бороду, він стояв на листку, мовчки розглядаючи його.

- А що, коли?.. Ну та, звичайно! - пробурмотів професор і раптом засміявся.

- Ви чого? - здивувалася Валя.

- А ось чого, - мовив Іван Гермогенович. - Ходімо додому. Завтра ми запряжемо в цю роботу коней.

- Коней?! - ще більше здивувалася Валя.

Професор нічого не відповів. Бурмочучи щось під ніс, він швидко пішов у бік печери. Валя підстрибом побігла за ним.

- Ну Іване Гермогеновичу, ну миленький, скажіть, - які коні? Де ви їх візьмете?

- Не скажу!

- Скажіть! - просила Валя.

- Не будь цікавою, побачиш завтра сама.

- Ну Іване Гермогеновичу, - запхикала знову Валя і раптом замовкла.

Попереду блиснув вогник.

Валя схопила професора за руку і зупинилася.

- Горить! Дивіться! Наша печера горить!

Вогонь просвічував між камінням, яким було завалено вхід у печеру.

- Пожежа! У нашій печері пожежа! - злякано вигукнула Валя. - Біжімо швидше, Карик згорить!

- Нічого! Це не страшно! Не згорить твій братик!

Але Валя, не слухаючи професора, щодуху побігла до печери.

- Карику! - кричала вона на бігу. - Ти гориш! Ти гориш, Карику!

- Ні, це не я! - почула Валя спокійний голос Карика.

Валя поспіхом відвалила камінь. Ускочивши в печеру, вона зупинилася як укопана.

- Що це?

Куток, де на підносі лежали гіркою яйця, принесені Іваном Гермогеновичем, був освітлений мерехтливим голубим світлом, наче це горіли ліхтарики новорічної ялинки. Але тільки ці яйця горіли ще ясніше. При такому освітленні легко можна було читати, писати й малювати.

- Ну як? - спитав Іван Гермогенович, опускаючи руку на Валине плече.

- От гарно! - захоплено мовила Валя. - Це ж вони... ці яйця світяться.

- Так, - усміхнувся Іван Гермогенович, - яйця світляка.

- Ага, знаю! - кивнула Валя головою. - Це такий черв'як. Черв'ячок-світлячок! Іванів черв'ячок.

- Правильно! Його звуть так, однак насправді це не черв'як, а жук. У цьому легко переконатись, якщо подивитися, чим він харчується і як живе. Звичайні черв'яки живуть під землею і їдять землю, а цей жук живе в сирій траві і харчується равликами.

- Ага, так! Я пригадала. Ці жуки світяться в траві.

- Цілком правильно. Світяться вони самі, світяться їхні личинки, світяться їхні яйця... Красиво, чи не правда?

- Дуже красиво! - сказав Карик із свого кутка. - Це добре, що ви знайшли їх.

- Ну, а як ми себе почуваємо? Краще? Гірше?- Іван Гермогенович підійшов до хворого. - Ти поїсти не хочеш?

- Уже! - сказав Карик. - Уже поїв! Поки вас не було, я тут усе оглянув, знайшов мед і поїв як слід.

- Даремно ти встаєш, - насупився Іван Гермогенович, - рано тобі вставати! Рано, дорогий мій! Гляди, занедужаєш іще більше.

- А знаєте, - сказав Карик, - коли я прокинувся, дивлюсь, - стіл стоїть, крісла, горить вогонь. Ну, я й подумав, що я вже вдома, що настав ранок і треба вставати.

- Тобі подобається наша нова квартира? - спитала Валя.

- Дуже! - сказав Карик. - А надто подобаються лампочки світляка. Яке в них потужне світло!

- Ну, це ще що! - сказав професор. - От коли б сюди принести парочку нічних пірофор, хіба таке було б світло!

- А це що за штуковина... пі... пірофори ваші?

- Такі жуки! Кажуть вони в Гвіані, в Бразилії і Мексиці. І ось коли якомусь бразильцю чи мексиканцеві треба вночі йти по лісу, він ловить нічних пірофор, прив'язує їх до капелюха. Світло, що випромінюють ці жуки-ліхтарі, таке яскраве, що можна йти навіть у найтемніші тропічні зарості, не збиваючись з дороги. А мексиканські дами ховають пірофори в зачіску, поряд з діамантами, а іноді роблять з них палаючі намиста або обгортають їх навколо талії, наче вогненний пояс. Після балу місцеві модниці купають комах, влаштовують для них ванну, а потім кладуть у скляну вазу, і тоді всю ніч пірофора освітлює спальню мексиканки ніжним приємним світлом. Світяться також багато інших комах. Світляк ламнари з родини м'якошкірих жуків має світлі круглі очі, і там, де він живе, ліс немов обсипаний голубими зірками, а кожне дерево схоже на новорічну ялинку з крихітними свічечками. Іванів жук, світні бактерії на гнилих пнях, риби, що гниють на березі, випромінюють голубе й зелене світло, але є комахи, які світяться жовтим, червоним і оранжевим світлом, а от личинка уругвайського жука випромінює одночасно і червоне й зелене світло. Цю личинку так і називають: «залізничний поїзд». Чому, як ви гадаєте?

- Мабуть, тому, що поїзди ходять завжди з червоними й жовтими ліхтарями. А ці... які світяться... вони лише вночі світять?

- Так! Тільки вночі. І тільки для того, щоб могли знаходити в темряві одне одного.

- А як ви думаєте...

- Я думаю, що нам пора спати, - сказав професор, - ми ж не світні нічні комахи. І ніяких більше запитань.

Спати! Спати! Зараз же лягайте, і щоб через хвилину бачили приємні сни.

Вранці Карик і Валя ще спали, а професор уже встав і, намагаючись не розбудити дітей, тихенько вийшов з печери.

Повернувся він години за дві, тягнучи за собою оберемок павутинних мотузок, і заходився скручувати з них товсті канати. Закінчивши роботу, вигукнув бадьоро:

- Підйом! Вставай, Валю. Пора за роботу!

Поснідавши медом, Іван Гермогенович узяв канати на плечі.

- Ти готова, Валю?

Валя витерла рот пелюсткою.

- А яка буде сьогодні робота? - спитала вона, встаючи.

- О, сьогодні роботи вистачить! Будемо ловити коня, дресирувати його, навчати ходити в упряжі.

- Ой, можна мені з вами? - підвівся Карик.

- Лежи й видужуй. Завтра візьмемо й тебе.

Професор йшов, згинаючись під тягарем канатів. Валя бігла підстрибуючи. Підбігши першою до дубового листка, вона спитала:

- А де ж кінь?

- Буде й кінь! - пообіцяв професор і, скинувши на землю канати, пішов до великих сірих каменів. Зупинившись перед величезним сірим каменем, він став навкарачки й почав уважно розглядати чорний лаз під каменем. Потім встав, кинув туди пригорщу піску.

- Ану, Сивка-Бурка, вилазь! - гукнув Іван Гермогенович. - Тут одна дівчинка хоче познайомитися з тобою.

Під каменем хтось почав ворушитись.

- Гарний жеребець! - сказав Іван Гермогенович, встаючи. - Якщо він тільки не брикатиметься, ми швидко спустимо корабель на воду!

- Хто там сидить? Під каменем? - пошепки спитала Валя.

- Дикий кінь! - пожартував професор. - Кінь з шістьма ногами! Ану допоможи, Валю!

Іван Гермогенович підтягнув канат з павутини до патичка листка, замотав його навколо патичка і щосили смикнув на себе, міцно затягнувши зашморг.

- Чудово! - пробурмотів він.

Тягнучи другий кінець каната по землі, професор відійшов з ним вбік від листка, і, коли канат натягнувся, Іван Гермогенович скрутив на його кінці другий зашморг. Потім притягнув чотири коротенькі ковбички й поставив їх сторч на землю, як ставлять «письмо», коли грають у городки.

Злегка пристукнувши каменем ковбички, Іван Гермогенович загнав їх неглибоко в землю, потім, штовхаючи тихенько ногою то одну, то другу ковбичку, встановив їх так, що вони падали при найлегших поштовхах.

- Чудово! - мовив професор.

Валя з цікавістю спостерігала за ним, але нічого не могла зрозуміти.

- Вам допомогти? - спитала вона нарешті.

- Нічого, нічого! Я сам!

Іван Гермогенович підняв зашморг каната і, підтягнувши його до ковбичок, обережно поклав зверху.

Зашморг повис над землею, спираючись на ковбички, що хиталися.

- Так, хомут готовий, - сказав Іван Гермогенович, - а тепер підемо по коня. Ти коли-небудь запрягала коней? - жартома спитав професор.

- Н-ні, - призналась Валя, - коней я ніколи не запрягала!

- Чудово! Мені теж не доводилося. Та це не біда.

Іван Гермогенович, піднявши довгу жердину, простягнув її Валі.

- На! Тримай!

Потім знайшов жердину довшу і, поклавши її на плече, скомандував:

- За мною!

Широко ступаючи, він повів Валю до великого сірого каменя.

Біля каменя Іван Гермогенович зупинився, стукнув кінцем жердини об землю і, виставивши ногу вперед, сказав:

- Тепер слухай уважно. Отут, під цим каменем, ховається від денного світла личинка жужелиці. А жужелиця - це хижий жук, що харчується комахами. Сама личинка, як і її родичі, теж харчується комахами. Удень вона смирно сидить під камінням, а вночі вирушає на полювання. Сила в неї незвичайна! Просто тигреня!

- Я боюсь! - прошепотіла Валя, дивлячись на професора зляканими, широко розкритими очима.

- Даремно! - відповів Іван Гермогенович. - Та й ніколи нам боятися... Отже, ми повинні будемо вигнати личинку жужелиці з-під каменя і надіти на неї хомут. А там вона вже сама потягне корабель до берега озера. Я думаю, ми легко з нею впораємося. Тільки не треба боятися.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

- А що як вона вкусить?

- Звичайно, вкусить, якщо ґави ловитимемо!

- А як же ми її поженемо?

- А ось так: спочатку виженемо з-під каменя, а потім ти станеш з того боку, а я з цього. Як тільки вона підповзе, ти не давай їй повзти праворуч, а я не дам повзти ліворуч. Будемо заганяти її просто в хомут. Ну, приготувались? Відійди далі!

Валя відбігла вбік. Іван Гермогенович сунув жердину під камінь і заходився нею повертати, наче кочергою в печі.

- Ага! Іде! Іде!

Професор відскочив.

Просто на Валю повзло, витягаючи з-під каменя довге тіло, величезне страховисько.

Валя вдарила його палицею по спині. Страховисько здригнулося, повернуло голову до професора. Іван Гермогенович вциндолив його жердиною по голові з такою силою, що воно подалося було назад, але одразу ж, квапливо перебираючи шістьма ногами, поповзло просто до дубового листка. Однак на півдорозі зупинилося знову.

Іван Гермогенович підскочив до жужелиці і так ударив її ззаду, що вона, здригнувшись, закрутилася на місці.

- Валю, підганяй, підганяй її!

Валя штурхнула жужелицю палицею в бік.

- Ну, ну! Йди! Йди!

Так, крок за кроком, вони посувалися до дубового листка, підганяючи личинку.

Нарешті голова жужелиці порівнялася з зашморгом. Професор повалив жердиною ковбички. Зашморг упав на голову жужелиці. Іван Гермогенович кинув жердину, схопив руками канат і щосили смикнув його. Зашморг затягнувся. Тоді професор узяв жердину й побіг до голови жужелиці.

- Поїхали! - вигукнув Іван Гермогенович.

Листок здригнувся. Здіймаючи хмари куряви, він поволі рушив до берега.

Жужелиця кидалася то в один бік, то в другий, та щоразу наражалася на гостру жердину. Мандрівники не давали їй звернути ні праворуч, ні ліворуч.

Нарешті вона змирилася і потягла важкий листок до озера.

Вона повзла, здивовано поглядаючи на Івана Гермогеновича і Валю великими очима, не розуміючи, що від неї хочуть ці дивні двоногі комахи з такими довгими жердинами в лапах.

- Ну й Сивка-Бурка! Молодець! - кричала захоплено Валя.

- Не Сивка-Бурка, а карабус канцелятус, - суворо сказав Іван Гермогенович. - Карабус - це прізвище, канцелятус - ім'я!

Личинка-жужелиця підтягла дубовий листок до самої води, але тут вона наче сказилася. Побігла спершу понад берегом, потім круто повернула й метнулася назад до печери.

Професор і Валя з криком бігали за нею, лупили її жердинами по голові, по боках, по спині.

Як довго тривала б ця війна, - важко сказати. Але кінчилася вона зовсім несподівано. Пробігаючи повз величезну скелю, жужелиця зупинилась і шугнула під неї.

- Ху-у, - важко зітхнув професор, - ну й карабус! Попомучив він нас.

- А як же нам тепер відчепитися від нього, від цього карабуса? - спитала Валя.

- Дуже просто! - мовив Іван Гермогенович, відв'язуючи канат від черешка листка. - Хоч і шкода кидати такий гарний канат, але нічого не вдієш! Ходімо! На сьогодні, мабуть, досить. Треба й нам трохи відпочити.

Залишивши листок на березі, мандрівники повернулися додому.

За обідом Валя розказала Карикові, як вона запрягала з Іваном Гермогеновичем личинку жужелиці і якою вона виявилася впертою.

- Ти розумієш, - казала Валя, - така велика личинка, а везти ніяк не хотіла. Дуже лінива. Ну, ми й помучилися з нею.

Карик слухав розповідь, не приховуючи заздрості.

- Ех, шкода, мене не було! - зітхнув він. - Удвох, звичайно, нелегко возити вантажі на личинці, а втрьох ми показали б їй, як належить правильно ходити в упряжці. Треба було гнати її просто до води.

- Дарма! - сказав професор. - Усе-таки вона підтягнула дубовий листок майже до самої води. Зіштовхнути його у воду вже буде не так важко.

Він провів долонею по вусах, витер на бороді мед і додав:

- Завтра лаштуватимемось у велике плавання. А зараз спробуємо перетягти на берег бочки з медом, Сьогодні ж нам треба приготувати для нашого корабля щогли, вітрила, канати.

Іван Гермогенович завдав на плечі оберемок волосу шовкопряда.

- Ходімо, Валю! - сказав він, рушаючи до виходу з печери.

Цілий день професор і Валя провели на березі озера.

Валя сукала мотузки із волосу шовкопряда, Іван Гермогенович спершу допомагав їй, а потім пішов шукати щоглу для корабля.

Коли він повернувся, на плечах у нього лежала довга суха щогла - травинка.

Надвечір корабель спустили на воду.

Іван Гермогенович пробив гострим каменем у середині листка дірку, загнав у ту дірку щоглу, а потім обліпив підлогу навколо неї товстим шаром глини і сказав:

- Завтра сонце підсушить глину, і наша щогла буде міцно прикріплена до корабля.

Професор оглянув корабель, трохи подумав, потім узяв з рук Валі довгу мотузку і дійшов до вузького кінця листка.

Він нахилився, накинув зашморг на черешок і міцно натягнув мотузку.

Листок здригнувся, кінець його заплескав по воді, трохи піднявся вгору.

Тепер дубовий листок був зовсім схожий на корабель.

Він погойдувався, високо задерши ніс над водою.

- Наче гусак вигнув, шию, - засміялася Валя. - От якби ще поставити вітрило!

- Буде й вітрило, - впевнено сказав Іван Гермогенович, - з пелюстки якоїсь зробимо!.. Тільки зараз, мабуть, не варто його ставити. Це вже потім. У день від'їзду. А то ще вона висохне на сонці, скрутиться, перетвориться на клапті.

Іван Гермогенович міцно забив у берег товстий кілок і так само міцно прив'язав до нього волосяним мотузком корабель.

- Ну, - потираючи задоволено руки, сказав Іван Гермогенович, - на такому чудовому кораблі легко можна здійснити навіть велику навколосвітню подорож.

Тим часом Валя вилізла по мотузці на ніс корабля і шматком черепашки щось накреслила там.

- Що там іще? - спитав Іван Гермогенович, примруживши око.

- Ми забули назвати наш корабель, - сказала Валя, - але тепер у нього буде непогана назва!

- Так? Як же ти його назвала?

- А ось дивіться!

Валя зістрибнула вниз. Іван Гермогенович підійшов ближче і приклав долоню козирком до очей.

- Гм... Що ж... Непогано! - схвалив він.

На носі корабля було видряпано великими літерами одно лише слово: «Карабус».

Другого дня мандрівники почали шити одяг для дороги з пелюсток, а коли одяг був готовий, Іван Гермогенович і Валя заходилися перекочувати на «Карабус» бочки з медом. За хазяйськими клопотами минув цілий день.

Пухлина на нозі в Карика майже спала, і він уже пробував ходити і навіть кілька разів брався допомагати професорові й Валі котити бочки з медом. Але Іван Гермогенович не дозволяв йому вставати з постелі, і щоразу, коли Карик підводився, професор сердито кричав йому:

- Ти знову встав? Ой, здається, я прив'яжу тебе до постелі мотузками, якщо ти хочеш щохвилини схоплюватись!

Так було й того дня, який завдав чималого клопоту мандрівникам. Вранці, коли Іван Гермогенович і Валя почали викочувати бочки, Карик схопився з постелі й кинувся допомагати їм, але Іван Гермогенович гримнув на нього й примусив лягти.

Це було, звісно, дуже неприємно, однак Карик не заперечував. Він покірно ліг на постіль, повернувся обличчям до стіни і вдав, що спить, а сам нишком поглядав на Івана Гермогеновича й Валю.

«Стривайте, стривайте, - думав Карик, - ви ще побачите, як я можу працювати. Ось тільки підете, а я тут, без вас, сам зроблю не менше, ніж ви удвох. Я ж дуже сильний. Ви переконаєтесь у цьому сьогодні ж».

Тільки-но Іван Гермогенович і Валя відійшли від печери і покотили на берег першу бочку, Карик підхопився, узяв першу-ліпшу бочку й почав штовхати її до виходу.

Він уже майже викотив її з печери, але раптом сталося нещастя: під ноги Карикові підвернувся круглий камінець. Карик змахнув руками й упав на бочку. Від сильного поштовху бочка нахилилася. Він ухопився за край бочки, але, втративши рівновагу, простягнувся на землі, а бочка перекотилася через поріг печери і, якось дивно підстрибнувши, зупинилася. Кришка відлетіла. Густа медова каша поповзла на землю.

Карик підвівся. Обтрушуючись від пилу, він збентежено дивився на перекинуту бочку.

«Оце так допоміг!»

Медова калюжа розповзалася по землі, наче рідке тісто. Карик відсунувся, оглянувся, а потім, безнадійно махнувши рукою, застрибав на одній нозі до печери.

... Було вже зовсім темно, коли повернулись професор і Валя. Карик ще здалеку почув їхні голоси. Він квапливо зарився у волосяний матрац і вдав, що спить.

- Ой, що це? - злякано вигукнула Валя, зупиняючись біля самого входу в печеру.

Карик заткнув вуха пальцями і міцно-міцно замружився.

- Ой, не можу йти! - крикнула Валя. - Мої ноги прилипли до землі!

Іван Гермогенович кинувся їй допомагати, але, як тільки він підбіг до Валі, і його ноги вгрузли в липкій медовій кашці.

- Що таке? - здивувався професор.

Грузнучи по кісточки, він ледве добрався до Валі і простягнув їй руку:

- Давай!

Валя подала руку. Іван Гермогенович ступив назад і потягнув Валю до себе. Валя хитнулась, і... ноги її ще міцніше загрузли в густій медовій каші.

- Стійте! - закричала вона. - Я зовсім прилипла! Я як муха у варенні.

- Нічого, нічого! - бурмотів професор, віддихуючись.

Якось витягнувши Валю з медової каші, він пішов до печери.

Мед під ногами хлюпав, чавкав, зітхав, як живий. Кашка прилипала до ніг, немов важка, липуча багнюка.

Нарешті професор вибрався з калюжі. Опустивши Валю на землю перед входом до печери, він палицею обчистив свої ноги й допоміг обчиститися Валі.

- Гей, Карику! - гукнув професор, заглядаючи в печеру. - Що тут було?

Карик ще глибше зарився в свій матрац.

Професор і Валя мовчки переглянулися.

- Ага, зрозуміло, - мовив Іван Гермогенович, входячи до печери, - це вже, звісно, Карик постарався!.. І не спить же! Чує все! Тільки соромно йому дивитися на нас. Гей, Карику!

Карик обережно повернув голову й трохи розплющив одне око. І раптом він побачив, що просто на нього дивиться Валя. Карик швидко замружився і дуже голосно захропів.

- Спить! - усміхнулась Валя.

Професор похитав головою, але нічого не сказав.

Мандрівники лягли спати.

Удосвіта Карик почув крізь сон якусь дуже дивну метушню.

Він підвівся з прим'ятого матраца, підійшов до виходу.

Крізь щілини між камінням Карик побачив місцину, осяяну ніжним світлом раннього літнього ранку.

Перед печерою повзали величезні крилаті істоти.

Карик пізнав їх. Це були мухи. Вони метушились біля калюжі меду, штовхалися, з дзижчанням злітали й знову сідали на мед.

З кожною хвилиною мух ставало дедалі більше.

Ця метушня розбудила професора й Валю. Іван Гермогенович щось сказав, але діти не почули ні слова. Мухи дзижчали й гули так, наче поряд працювали могутні двигуни. Переправляти тепер на корабель решту бочок з медом, звичайно, не можна було. Мухи могли збити мандрівників з ніг і навіть убити їх. Вони штовхалися біля самого входу, нахабно заглядаючи в печеру, намагаючись просунути в щілини свої довгі хоботи.

Вони повзали по камінню, яким був завалений вхід, і під вагою мух каміння хиталося.

Мандрівники злякано дивилися на свою барикаду. Ось-ось вона впаде, в печеру вдеруться полчища мух - і тоді... вони загинули. Але надвечір мухи зникли.

- Полетіли! - зраділа Валя.

- Нічого не полетіли, - сумно мовив Карик. - Завтра знову повернуться і полізуть у печеру. Я їх знаю! Вони чують бочки з медом!.. А зараз вони полетіли спати.

- Завалімо краще вхід, - запропонувала Валя.

- Нісенітниця, - сказав професор. - Сидіти ще день і тремтіти? Дуже дякую!

- Що ж нам робити?

- Наступати! - мовив професор. - Наступати, а не оборонятись.

Він підняв з долівки кошик-діатомею, узяв яйце світляка і, піднявши його високо над головою, наче смолоскип, вибіг з печери.

- Куди ви, Іване Гермогеновичу? - закричали діти.

- Зараз, зараз! Я їх пригощу, поганючих!

Блакитний вогник замиготів у темряві й зник.

- Куди це він?

- Не знаю! Щось, мабуть, придумав.

Пізно вночі професор повернувся до печери дуже задоволений і веселий. Він поставив кошик на землю і, віддихуючись, сказав:

- От! Бомби приніс! Завтра почнемо по мухах артилерійський обстріл.

Діти кинулися до кошика.

- Бомби?

- От здорово!

Карик обережно сунув руку до кошика й дістав звідти сіру грудочку.

- Ну й бомби! Звичайні нікчемні грудочки! Звичайна висохла грязюка. Хіба бомби такі бувають?

Професор засміявся.

- Не подобаються? - спитав він. - Даремно! От побачиш, як вони завтра діятимуть. Не гірше піроксилінових шашок.

Іван Гермогенович витрусив грудки з кошика, розділив їх на дві купки і, присунувши маленьку купку Валі, сказав:

- Візьми, Валю, оце й ходімо!

Навантажені бомбами, професор і Валя вийшли з печери.

- Розкидай бомби перед печерою! - почув Карик голос Івана Гермогеновича.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Битва з мухами. Незвичайні вітрила. Очі на ногах. Клоп грає на скрипці. Верхи на джмелі.

«Бух! Бух!»

Діти схопилися з прим'ятих, розворушених постель. Протираючи очі, вони злякано розглянулися.

- Карику, що це?

- Не знаю.

- Може, це наші батареї стріляють?

У печері, як і раніше, мерехтіло блакитне світло. Темне склепіння висіло низько над головою. В кутку, попід стінами, рядами стояли череваті білі бочки.

«Бух! Бух! Бух!» - чулися за стіною вибухи.

Іван Гермогенович устав зі свого волосяного матраца, широко позіхнув і, протираючи заспані очі кулаками, пробурмотів:

- Ага!.. Діють... Працює моя артилерія...

Іван Гермогенович, а за ним і діти підійшли до барикади, що загороджувала вхід до печери.

У щілини між камінням просвічувало вранішнє світло. Місцина перед печерою сліпуче сяяла на сонці жовтим піском. Калюжі розлитого меду виблискували, як рідке золото. Осторонь валялася перекинута набік біла бочка.

Мандрівники замружилися від яскравого світла.

- Гарний буде деньок! - сказав професор, розглядаючи чисте, ніби вимите, блакитне небо.

- Зате скільки мух буде! - зітхнула Валя. - Іще більше, ніж учора.

- Пусте! - заспокоїв Валю Іван Гермогенович і, весело потираючи руки, сказав: - Скоро їх стане менше! Значно менше... І взагалі тепер вони вже не страшні для нас!

- Чому?

- А хіба ти не чуєш, як бухають мої бомби? - здивовано спитав Іван Гермогенович.

- Чую, - сказала Валя, - але мухи, здається, зовсім не бояться ваших бомб. Я бачу, як бомби вибухають серед мух, а мухам хоч би що.

- Зачекай трохи! - спокійно погладив бороду Іван Гермогенович. - Не квапся! Мухи від моїх бомб не одразу гинуть. Після попадання в муху уламка вона ще повзає годин з п'ять-шість і лише потім почне вмирати...

- А ці мухи вже поранені?

- Звичайно! - упевнено відповів Іван Гермогенович. - Адже стрілянина триває, якщо не помиляюсь, з самого досвітку.

Валя витягнула з барикади камінь і, припавши до амбразури, що утворилася, почала розглядати лужок.

По камінню повзали величезні волохаті мухи. Вони підходили до медової калюжі, занурювали хоботки в мед, штовхали одна одну. Одна з них, гладка, з білим черевом, сіла на перекинуту бочку. Бочка хитнулася. Муха злякано злетіла і закружляла, розглядаючи бочку згори великими опуклими очима. Потім обережно опустилась і сіла поряд з бочкою.

І зненацька муха захиталася, наче п'яна. Ноги в неї підігнулись. Вона впала на землю, повозила по піску обважнілою головою і завмерла. Але її розчепірені крила ще ледь ворушилися.

- Є одна! - вигукнув Карик.

- Це ще не все! - доказав Іван Гермогенович. - Чекайте, що ще з нею буде.

За якийсь час професор і діти знову підійшли до барикади.

На лужку перед печерою валялось уже кілька мух. Одні з них були ще живі й ворушились, інші лежали, розчепіривши крила, уткнувшись головою в пісок. Вони були вкриті чимось білим, ніби інеєм, а в мухи, що лежала коло бочки, виріс із черева тонкий довгий батіг з круглою головкою на кінці.

- Що це в неї? - спитала Валя. - Дивіться, на гриб схоже!

- Та це і є грибок емпуза.

Раптом шляпка грибка відлетіла і впала на землю.

- Нова емпуза достигла! - сказав Іван Гермогенович.

- Яке смішне слово - «емпуза»! - пирхнула Валя.

- Хіба смішне? А ось мені воно ніколи не здавалося смішним... Емпуза - мій давній знайомий. Грибок-паразит... Один з дуже корисних для людини грибків... Він убиває мух... Оця нова емпуза, що впала щойно на землю, вибухне, як тільки до неї підійде ближче муха, і обсипле її уламками-насінням; насіння проросте, уб'є муху й викине на загибель іншим мухам нову бомбу-грибок.

- А якщо мухи не підійдуть?

- Тоді емпуза не вибухне!

- Ну, а коли не муха підійде, а бджола, - вибухне емпуза чи ні?

- Ні, не вибухне.

- Отже, у бджіл вони не стріляють, ці емпузи?

- Ці ні. Але у бджіл теж є свій грибок-паразит. Він потрапляє в стільники і псує їх. Ну, звісно, такі грибки не корисні, а навіть дуже-дуже шкідливі.

«Бух!» - тріснуло щось на лужку.

Професор висунув голову і сказав:

- Ще п'ятірко мух готові! Скоро й вони загинуть.

І справді, незабаром увесь лужок був укритий трупами мух.

Шлях до озера був вільний.

По обіді Іван Гермогенович вирішив піти на берег подивитися на славний «Карабус». Чи на місці він? Чи не зірвало його вітром? Чи не перекинуло?

Іван Гермогенович узяв оберемок павутинних мотузків, завдав собі на плечі й, засунувши за пасок гострий камінь, рушив до виходу.

- Ну, Валю, ходімо! Ти, сподіваюсь, допоможеш Мені?

- Звичайно, допоможу, якщо тільки...

- Якщо тільки що?...

- Якщо на лужку нема жодної мухи...

- Нема й не буде! - відповів Іван Гермогенович.

- А нові? Не прилетять?

- Ні в якому разі. А якщо навіть і прилетять, то одразу ж загинуть. Адже наш лужок тепер замінований емпузою.

Заспокоєна Валя рушила до виходу.

- А я? - схопився з матраца Карик.

- А ти лежи! Видужуй! Ми й сьогодні без тебе впораємось.

- Без мене? - обурився Карик. - Та чи знаєте ви, що таке грот-щогла? А що таке бізань? А клівер? А шкоти? А брамселі?

- Ти бач, - усміхнувся професор, - справжній тобі морський вовк!

- І не вовк, і не морський, а на кораблях трохи розуміюся! - гордо відповів Карик, який чув усі ці морські назви від знайомого моряка.

Професор махнув рукою.

- Ну, коли так, ходімо! Нічого не вдієш. Тільки обережніше, не врази хвору ногу.

Мандрівники вийшли з печери.

- Справжнє Мамаєве побоїще! - сказав Іван Гермогенович, пробираючись між мертвих мух.

Валя старанно обминала трупи, скоса поглядаючи на них. Хоч мухи були мертві, але... все-таки краще триматися від них далі.

- Стійте! - закричав раптом Карик.

Професор і Валя швидко оглянулися.

Карик стояв біля великої мухи, що лежала, широко розкинувши крила.

- Чого ти, Карику?

- Дивіться, - відповів Карик, трохи піднімаючи обома руками прозорі крила мухи. - Вітрило! Розумієте!

- Розумію! Звичайно, розумію! - зрадів Іван Гермогенович.

Він підійшов до мухи і, поворушивши її масивне крило, сказав:

- Чудове вийде вітрило! Скористаємось!

Діставши з-за паска гострий камінь, професор заліз на муху й дужим ударом відсік крило.

Крило впало до ніг Карика.

- Одного мало, - сказав Карик, піднімаючи і розглядаючи його. - Цього вистачить лише на клівер. А нам треба ж вітрила і для грот-щогли.

- Що ж, можна і для грот-щогли, - мовив професор.

І заходився спритно відрубувати гострим каменем масивні крила й скидати вниз. Діти складали їх на купу. Нарешті Карик сказав:

- Мабуть, досить!

Вони склали крила стосом одне на одне, як укладають бляху.

Професор прив'язав до самого нижнього крила мотузку і, перекинувши її через плече, потяг за собою важкий вантаж до берега.

- От бачите, - весело сказав Карик, притримуючи крила руками, - я знаю, які вітрила потрібні. Я тільки-но побачив ці крила, одразу ж зрозумів, що з ними треба робити!

- Гаразд, гаразд! - посміювався Іван Гермогенович. Розхвастався! Придержуй краще крила, а то ми розгубимо половину дорогою.

Мандрівники ледве дотягли важкий вантаж до берега.

У тихій гавані погойдувався на приколі славний «Карабус».

Зігнутий ніс його відбивався в спокійній синій воді. Низькі борти лежали майже на рівні поверхні озера. Навколо високої щогли стояли білі бочки з медом.

- Справжній корабель, - мовив Карик, - лише вітрил не вистачає.

- А ось зараз і вітрила будуть! - озвався Іван Гермогенович.

Перетягнувши крила мух на корабель, мандрівники приступили до його оснащення.

Карик виліз на щоглу.

- Ану давайте сюди крила й мотузки! - гукнув він згори.

Робота закипіла.

Професор подавав Карику крила, а Карик прив'язував їх до щогли одно по одному, і незабаром грот-щогла вкрилася прозорими вітрилами-крилами.

У крилах зашумів вітер. Вітрила «Карабуса» затремтіли. І раптом кіл, на який був накинутий мотузок, затріщав і переломився.

- Ой! - крикнула Валя.

Іван Гермогенович, не кажучи й слова, стрибнув у воду.

- Що сталося? - запитав згори Карик.

Але йому ніхто не відповів. Просунувши голову між крилами, він побачив професора, який стояв по пояс у воді й почервонівши від напруження, відтягував корабель до берега.

- Відв'язався? - спитав Карик.

- Та ні! Це оса перегризла кіл!

Від подиву Карик навіть сповз із щогли на палубу.

- Оса? - запитав він. - Що ж вона, дурна, чи що, щоб палиці їсти?

- Зовсім ні, - відповів Іван Гермогенович, намотуючи спійманий мотузок на товстий пень. - Палиць оса не їсть, але вони потрібні їй для виготовлення паперу, а папір потрібен осам для побудови гнізда.

Валя широко розкрила очі.

- Оси вміють робити папір?

- Так... Вони, до речі, і людину навчили робити папір із деревини, - відповів Іван Гермогенович і прочитав дітям цілу лекцію про ос, деревину, про старовинні, давно забуті відкриття.

- Був час, - розповідав Іван Гермогенович, - коли папір виготовляли з самих лише ганчірок. Та шведський учений Яків-Христіан Шефер, який жив у вісімнадцятому столітті, досліджуючи життя комах, навчився у них робити папір із деревини. Розглядаючи якось гніздо оси, він помітив, що воно зроблено з матеріалу, схожого на бристольській картон. Він простежив за роботою ос. І тут Христіан Шефер виявив, що оси жують шматочки дерева і виготовляють з них чудовий папір.

Але в той час на відкриття Шефера ніхто не зважив.

Минуло ще п'ятдесят років. Інший учений, Келлер, нагадав людям про відкриття Шефера, і нагадав саме доречно. Паперу в той час дуже бракувало, а ганчірок не вистачало... Спробували робити папір, як роблять його оси, із деревини... Спершу нічого не виходило, та згодом справа налагодилась. Відтоді майже весь папір виготовляють виключно з деревини.

- А навіщо ж оси роблять папір? - запитала Валя. - Хіба оса євмена з паперу зробила глечик, у якому ми сиділи?

- Ну, то була оса євмена. А крім оси євмени, є ще двадцять тисяч видів інших ос. І всі вони по-різному будують свої гнізда. І за формою різні, й за розмірами. Ось амазонська полібія, наприклад, будує гнізда завбільшки з людський зріст. Ці величезні гнізда висять на деревах, наче кошики з ручками. А ось оса ординер має гніздо завбільшки з куряче яйце. Є оси, які будують свої гнізда просто неба, без даху. Є оси, що будують гнізда на деревах, а є чимало й підземних ос.

- Ну, гаразд, - сказав Карик, - вони роблять напір. Але не такий же гарний, як люди?

- Даремно ти так гадаєш. Багато ос виготовляють папір краще за людину. Папір оси не боїться ні снігу, ні дощів, не рветься од вітру. От як станеш ентомологом - спробуй розгадати секрет виготовлення паперу осами. Такий папір буде дуже корисний людям. А ти про що замислилася, Валю?

- Я думаю, як би швидше піти звідси. Якщо вони вже гризуть наш причал, то вони десь недалеко від нас. Я їх боюсь. Ходімо додому!

- Ну що ж, - мовив Іван Гермогенович, - додому то й додому. Ходімо!

І мандрівники вернулися в свою печеру.

Вранці, чуть світ вони перекотили на корабель останні бочки з медом, перенесли волосяні матраци, захопили яйця світляків.

Одне яйце як сигнальний ліхтар Карик прилаштував до вершини щогли.

Метушився він, мабуть, найбільше. І не дивно. Адже він так довго хворів і так мало доклав зусиль до спуску й оснащення корабля, що йому тепер необхідно було працювати більше за Валю і професора.

Бігаючи по кораблю, Карик командував, як, здавалось йому, має командувати справжній капітан:

- Гей, на юті! Підібрати шкоти!

Валя дивилася на нього широко розкритими очима:

- А що таке «на юті»? - питала вона.

- Ну-у-у... Відомо що! Де ти стоїш зараз - це і є ют!.. На кормі, значить... Гей, юнго Валентина, шкоти підбери!

- А що таке шкоти?

- Не знаєш, що таке шкоти? Шкоти - це мотузки.

- А чи не можна, - запитав Іван Гермогенович, - мотузки називати мотузками, а корму кормою?

Карик гірко усміхнувся:

- Можна, звичайно, але тоді нас треба називати не моряками, а плавучим дитячим садком.

- А ми вже моряки?

- А хто ж? Пасажири? Ми ж поведемо корабель. А коли ми моряки, то й розмовляти належить по-морському.

Перетягаючи вантаж на «Карабус», відважні мореплавці обливалися потом, та тільки-но корабель було навантажено, всі усілися на палубі, оглядаючи розміщене на кораблі спорядження.

- Здається, все перенесли! - мовив професор. - І продукти, і матраци, і снасті.

- Шкода, що не попався нам ручайник, - сказала Валя. - У нього м'яка шовкова павутина. Такі матраци були б кращі за волосяні.

- Пестунка! - сказав Карик. - Справжні моряки навіть на голих дошках мусять спати. Море пестунок не любить.

- Але я, - сказав професор, - не збираюся бути моряком. Та й Валя, гадаю, не мріє про море. Тому ти можеш спати на волосяному матраці, а ми з Валею пошукаємо щось м'якше.

- Тут є ручайники? - спитала Валя.

- Ні, але свої будиночки вистеляють м'яким пухнастим шовком не лише ручайники. Тонкою шовковистою речовиною вистеляють свої гнізда і дзвінці, або, як їх іще називають, комарі-дергуни. Чимало й інших комах можуть позичити нам м'яку підстилку. Я можу піти пошукати.

- Та ні! Допливемо й на волосяних матрацах! - сказала Валя. - Я боюсь лишитися без вас. А раптом знову хтось украде нас або вас.

- Правильно! - скрикнув Карик. - Вже коли їхати - то їхати!

- Гаразд! Поїхали! - сказав професор. - Командуй!

Карик підбіг до вітрил, взяв у руки шкоти.

- Віддати кінці! - закричав він громовим голосом. - Марсові, по місцях! Підняти сигнали!

Професор вибрав причальний мотузок, акуратно склав його на кормі.

«Карабус» був готовий до далекого плавання.

«А добре б, - подумав Карик, - гримнути з гармати перед тим, як залишити гавань».

Та, на жаль, гармати не було.

Карик пройшов по кораблю перевальцем, як бувалий моряк, оглянув свою команду й хвацько плюнув за борт.

Хвилина була врочиста.

Карик підніс руку вгору.

- Увага!

Команда стежила за своїм капітаном, не зводячи з нього очей.

- Зюйд-вест! Повний уперед, тисячу чортів і одна відьма!

- Слухаюсь, капітане! - гримнув Іван Гермогенович, весело підморгнувши Валі.

Вітер затріпотів вітрилами.

«Карабус» здригнувся, хитнувся, наче роздумуючи, пливти йому чи лишитись у гавані, й тихо відплив від берега.

- Повний вперед! - гукнув бравий капітан.

...Дув вітер. По воді бігли баранці. Корабель гойдало, підкидало на хвилях. Теплі бризки летіли в обличчя мореплавцям. Славний корабель летів, черпаючи бортами воду.

Навколо «Карабуса» шугали величезні водяні чудовиська. Вони переганяли корабель, вистрибували з води, гралися, наче дельфіни.

Одна істота, схожа на кролика з рогами оленя, але зовсім прозора, довго пливла поряд, не відстаючи від корабля мандрівників. У цього химерного супутника «Карабуса» можна було побачити скрізь прозору оболонку всі його нутрощі.

- Хто це? - запитала Валя.

- Звичайнісінька сида, - відповів професор, - одна з сотні водяних бліх.

Валя влучила сиді по голові палицею. Сида зникла.

Переганяючи корабель, мимо промчало щось дуже схоже на підводний човен. Істота пливла під водою, а на поверхні виднівся лише спінений слід. Ця істота мало не наскочила на «Карабус», але в найостаннішу мить круто звернула праворуч і швидко зникла під водою.

- Хто це? - прошепотіла злякана Валя.

- А це, - відповів спокійно Іван Гермогенович, - звичайнісінький равлик ставковий.

- Водяний равлик?

- Угу!

- Як же він пересувається?

- Це питання, - сказав, усміхнувшись, Іван Гермогенович, - було найважчим для всіх учених, однак і на нього знайдено блискучу відповідь. Водяний равлик ставковий мандрує, як це не дивно, вниз головою. Витягнувши свою єдину ногу, він виділяє на поверхню води слиз, прикріплюється цим слизом до плівки води і ковзає по ній, як по плоту.

- Але ж він, у такому випадку, не бачить.

- Чудово бачить. Адже в нього очі на нозі.

- Оце здорово! - здивувався Карик.

- Атож! - промимрив Іван Гермогенович. - Що ж тут дивного? Ми вже зустрічали хижих істот, у яких нема рота, і істот, які слухають ногами. Якщо ви побачите колись звичайнісінького цвіркуна, зверніть увагу на коліна його передніх ніг. Білий диск на ногах цвіркуна - це вухо, яким він слухає. Такі ж вуха ви знайдете у коників і термітів. Але якщо можна слухати ногами, то чому ноги не можуть бачити? Водяний равлик дивиться на світ ногами і бачить усе чудово. Втім, у цьому чудовому світі можна зустріти ще більше дивних істот. І це не страховиська з казок Андерсена і Грімма. Усі вони живуть поряд з нами, у найпрекраснішій казці, яка називається «життя». О, я міг би розповісти вам такі чудові історії про цих істот, які цікавіші, захоплюючіші за будь-яку казку. Однак я так часто читаю лекції про життя комах, що боюсь, коли б ви не подумали, ніби я розшукав вас не для того, щоб разом з вами повернутися додому, а для того, щоб читати вам лекції. - Професор відкашлявся. - А чи не заспівати нам, друзі, пісню юнги! Про веселий вітер! Про моря і голубі простори! - І він хрипло заспівав:

- Ми йдем вперед, за нами вітер віє!

- Дивіться, дивіться! - швидко закричала Валя, притискаючи до вух долоньки, бо Іван Гермогенович співав усі пісні на один мотив, та й навіть не співав, а вив таким голосом, яким, мабуть, і ногами співати було б непристойно. - Дивіться, пливе щось смугасте. Бачите? На самому дні! Під «Карабусом»!

Професор глянув через борт. «Карабус» плив над смугастими брилами. Вони лежали на дні водойми, наче затонулі кораблі.

- Та ні! - сказав він і недбало махнув рукою. - Ці не пливуть і взагалі не плавають. Це звичайні черепашки. Давня їжа людини. Колись, дуже давно, черепашки були для людей тим самим, чим зараз є для нас хліб. Але тепер ми дивимося на цей колишній хліб з відразою.

- Не думаю, - сказав Карик, - що черепашки смачніші за хліб.

- Твоя правда, - погодився Іван Гермогенович, - але все ж шкода, що так багато їжі марно пропадає. Адже цих черепашок можна було б збирати мільйони центнерів.

- Але навіщо ж, коли їх не їдять?

- У Німеччині, наприклад, їх збирають, варять у великих казанах і...

- Невже їдять?

- Ні!.. Ними годують свиней... Від такої їжі свині швидко жиріють і м'ясо в них стає дуже ніжним і смачним.

На деякий час розмова вщухала, але тільки-но діти чули загрозливе покашлювання, а це означало, що професор збирається заспівати, вони квапливо задавали йому якесь запитання.

Так минуло кілька годин.

«Карабус» летів на всіх вітрилах. Та ось сонце піднялося високо і вітер вщух.

Тепер корабель ліниво плив по мертвій хвилі, ледь-ледь погойдуючись. Вітрила обвисли. Капітан засмутився.

Мандрівники сіли коло борту, звісили в прохолодну воду ноги.

У хиткій воді грали водяні істоти. Вони снували серед зелених підводних лісів, що піднімалися з темного дна, ліниво похитувались з боку на бік.

Підводні ліси, над якими плив «Карабус», лишилися позаду. Тепер крізь товщу води можна було бачити горбкувате, сіре дно.

Схилами підводних пагорбів повзли, звивались і спліталися одна з одною величезні червоні змії. їх було так багато, що в деяких місцях вони вкривали дно наче червоним живим килимом.

- Дивіться, скільки тут водяних змій! - закричала Валя.

Професор доброзичливо усміхнувся:

- Та які ж це змії? Звичайні куліціди хірономус... А просто - личинки комара дергуна... Улюблені харчі дрібних рибок.

- Але як їх багато!

- А це добре, що багато. Що більше таких личинок у ставках, озерах і річках, то більше в них риби. Адже це єдиний для багатьох риб харч. Коли б не було в воді личинок дергуна - не було б у нас плотви, окунів, йоржів, язів, лящів, головнів.

- Яка кумедна назва - дергуни. Чому їх так звуть?

- Бо вони невтомно дригають ногами, наче намагаються струсити щось з ніг.

- А я і не знала, що комарів називають дергунами.

- Ні, - сказав Іван Гермогенович, - так називають тільки один вид комарів. У інших комарів - інші назви.

- Як? - здивувався Карик. - Хіба комарі бувають різні? Я думав, що всі комарі однакові.

- О ні, їх сотні видів. У одному лише нашому районі є комарі-дергуни, мошва, бородаті комарики, комарі довгоносики, малярійні комарі, комарі перистоусі, комарі земноводні, комарі звичайні. У нас є навіть сніговий комарик.

- Білий?

- Ні! Сніговим він називається тому, що живе на снігу.

- Хіба й взимку комарі живуть?

- Життя не припиняється ні влітку, ні взимку, - відповів Іван Гермогенович. - Улітку повзають, стрибають і літають одні комахи, взимку - інші. Наприклад, у нас на снігу можна, зустріти снігових бліх, сніжних черв'яків, сніжних павучків, льодовників, безкрилих комарів і ще багато-багато інших живих істот.

- А комарі всі кусаються? - Запитала Валя, боязко поглядаючи на личинку дергуна.

- Личинка не кусається, та й дорослий дергун не чіпає ні людини, ні інших істот. А взагалі що таке, по суті, укус нашого комарика? Так! Дрібниці! Пусте! - Іван Гермогенович погладив бороду і, усміхаючись, сказав: - От на острові Барбадосі комарі кусають, то це справді, я вам скажу, кусають!

- А, що? Дуже боляче? - прошепотіла Валя.

- Відчутно... Там, до речі, був такий випадок. У місті Веракрусі якась жінка заснула летаргічним сном. Її родичі вирішили, що вона померла, бо обличчя в неї було воскове, а сама вона холодна як лід. Ну, її, зрозуміло,поклали в домовину, а домовину винесли на веранду.

- Ну й що?

- І от, як тільки настала ніч, на веранду налетіли хмари барбадоських комарів. Вони густо обліпили померлу і почали її так кусати, що вона прокинулася, схопила з переляку віко домовини і так, з віком у руках, і вибігла на вулицю.

- І вже більше не помирала? - спитав Карик.

- Так, після цього вона жила до самої смерті.

Раптом Валя схопилася і скрикнула:

- Ой, дивіться, яка барбадоса пливе! Ой-ой-ой!

Під водою осторонь корабля пливла довга сіра істота з величезною головою. Вся вона була немов зшита з кусків. Широкий хвіст, схожий на три півнячі пір'їни, звивався з неймовірною швидкістю.

Істота час від часу зупинялася, витягувалась, як струна, і раптом швидко-швидко надувалась. Надувшись до краю, вона відкидала назад пружний струмінь води. Цим струменем вона відштовхувалася, рухаючись уперед, як ракета.

- Личинка бабки! - сказав професор.

- От би нам її, - замислено мовив Карик, - замість мотора.

Професор засміявся.

- Ну, з таким мотором нам, мабуть, не впоратися. Личинка бабки, друзі мої, дуже небезпечна звірюка. Вона нападає навіть на дрібну рибку і пожирає її. А будь-яка рибка в порівнянні з нами - цілий кит.

- А ось і її мама-бабка! - сказала Валя. - Дивіться, куди це вона лізе?

Притиснувши до спини крила, головата, оката бабка вчепилася за стовбур підводного дерева й почала спускатися на дно вниз головою.

- Чого це вона? - здивувався Карик. - Топитися надумала, чи що?

Валя подивилась на бабку, подумала трохи і нерішуче мовила:

- Мабуть, вона прийшла свою личинку провідати. Скучила, от і прийшла. Дуже просто!

Професор засміявся.

- А ще простіше й вірніше ось що, - сказав він. - Бабка опускається під воду, щоб відкласти яєчка.

- Ух, страшна яка! - сказала Валя.

- Що ти, вона дуже гарна! - заперечив Іван Гермогенович. - Недаремно німці дали їй поетичну назву - васерюнгфер - водяна діва, а французи називають бабку демуазель, що по-нашому означає «дівиця».

У цей час по озеру побігли хвилі. Вітрила напнулися. За кормою захлюпала вода.

- Команда, по місцях! - закричав Карик.

- Слухаюсь, капітане! - відповів Іван Гермогенович. І корабель знову помчав по хвилях.

Карик виліз на щоглу.

«Карабус» плив, маневруючи між зеленими плоскими островами; це було м'ясисте листя латаття і білих лілій.

Нарешті «Карабус» вийшов на чисту воду.

Карик приставив долоню до очей.

Вдалині, за синявою озера, що виблискувало під сонцем, він побачив туманний берег. Берег майже зливався з водою. Хмари лежали над блакитною смужкою землі, як білі важкі гори.

Коли Карик пригледівся, він помітив на обрії крихітну, тонку, як шпилька, рисочку. Нагорі тріпотіло щось дуже схоже на червону пушинку.

- Он він, маяк! Тримайте, Іване Гермогеновичу, праворуч. Так, так! Ще правіше! Натягніть праві шкоти, тисячу чортів! Ще! Ще! Стоп! Так тримати!

- Слухаюсь, так тримати! - гаркнув професор.

Прямим курсом «Карабус» погнав до берега. І раптом усе навколо задзвеніло, заспівало. Співала вода, співало небо.

Карик злякано оглянувся і квапливо спустився зі щогли на палубу.

Професор стояв, замислено примруживши очі, і, схиливши голову набік, слухав дивну музику.

Здавалось, тисячі скрипок і флейт грали нескладну, але дуже приємну пісеньку.

Професор зітхнув.

- На диво ніжна музика, правда ж? Можна подумати, ніби співають казкові морські сирени, а тим часом це співає ансамбль водяних хижаків.

- Хто вони?

- Люті хижаки! Клопи-корикси. Ненажери і розбійники. Але які ж талановиті, поганці. Яка дивовижна музикальність!

- Як же вони співають? Хіба в клопів є голос?

- Вони співають ногами, - сказав Іван Гермогенович, блаженно всміхаючись, і слухаючи хор хижаків, заплющив очі. - Клопи-корикси, клопи-гребляки, клопи-гладиші потирають передніми ногами свої хоботки, немов щетинками по зубчиках музичної скриньки, а тертя породжує музику. До речі, серед комах співаків і музикантів чимало. Але наймузичніша комаха - це, звісно, цикада. У неї і найскладніший музичний орган.

- Ой як смішно, - засміялась Валя. - І співають ногами, і слухають ногами.

- Не всі ногами слухають. Комарі, мурахи й метелики слухають вусиками... І слухають по-різному і співають по-різному. Цвіркуни, наприклад, любителі хорового співу, але багато комах виступають як солісти.

- Цікаво, чому вони співають? Тому, що весело, чи тому, що сумно? - запитала Валя.

- Бачиш, одні комахи співають, ніби перекликаючись. Усі їхні пісні - це перекличка. «Ау, я тут! - співає один. - А ти де?» - «Я тут, я тут!» - відповідають інші. «Тримайтесь усі разом» - співають вони вже хором. Інші комахи, як, наприклад, цикади й коники, лякають своїм співом ворогів. «Я дуже страшний! - співають вони. - Не підходь до мене, якщо дорожиш своїм життям!»

Тим часом «Карабус» плив на всіх мушачих вітрилах, і з кожною хвилиною пологий берег ставав усе ближче.

Незабаром можна було вже бачити піщані обмілини, прибережні камені й трав'яний ліс.

- Де будемо швартуватися? - запитав діловито Карик.

- Та де хочеш, - відповів Іван Гермогенович, поглядаючи на берег, - трохи ближче, трохи далі - це не так важливо зараз, адже нам однак доведеться пішки плентатись.

Валя зітхнула.

- Невже знову пішки? Ох, і набридло мені!

- Нічого, Валю, потерпи, - сказав Іван Гермогенович, - колись, сподіваюсь, наша подорож усе-таки скінчиться. Мені й самому хотілося б швидше додому попасти, на мене ж студенти в університеті чекають!

Професор раптом засміявся.

- От коли б мої студенти побачили мене на цьому кораблику з дубового листка, під вітрилами з мушачих крил, що б вони сказали?! Адже мене зараз перший-ліпший із них міг би в жилетну кишеню посадити, за пояс заткнути! Ха-Ха-Ха!

...Було опівдні.

Дряпаючи днищем по камінню, «Карабус» тихо підійшов до берега й зупинився, ліниво погойдуючись на легких хвильках.

Мандрівники зійшли на берег.

За близьким лісом стирчала червона щогла-маяк.

Здавалось, вона зовсім поряд, варто лише пройти через отой лісок - і ось вона.

Карик обернувся. Поглянувши сумно на славний «Карабус», він помахав на прощання рукою і тяжко зітхнув.

- Прощай «Карабус»! Не забувай свого капітана!

- А я гадала, що ми до самого маяка доїдемо! - сказала Валя.

- Даремно гадала! - знизав плечима Іван Гермогенович.

- Тоді навіщо ж ми навантажили на корабель стільки продуктів?

- Як це навіщо? - обурився Карик. - А коли б почалася буря? А коли б нас викинуло на якийсь безлюдний водяний листок? Що б ти стала їсти?

- Справді, - сказав Іван Гермогенович, - треба бути передбачливим, коли вирушаєш у дорогу. Краще потім викинути зайве, ніж померти з голоду.

Через дві-три години професор і діти розташувалися на узліссі й добре поснідали.

Іван Гермогенович підвівся, витер пелюсткою вуса, бороду, руки і сказав:

- Ну, а зараз ми з ва...

Професор, не договорив. Відкинувши геть пелюстку, він спритно, як хлопчик, вибіг на ближчий пагорб.

- Так, - сказав він, дивлячись угору, - дуже добре. Чудово! Просто незвичайно!

Діти теж підвели голови.

Над лісом летіли на широких, ніби скляних крилах якісь важкі-волохаті, чудовиська.

Чи не їх розглядав Іван Гермогенович?

- Оси! - сказав Карик.

- Не оси, а джмелі! - поправив професор.

Темні, з золотом, джмелі кружляли над густими заростями трав'яного лісу, кружляли і сідали на дивовижні дерева, в яких замість крони були величезні лілово-червоні шапки. Джмелі сідали на ці шапки, копошились у них, а потім, шугнувши вгору, летіли в бік маяка і там зникали, - мабуть, сідали на землю.

Професор схопив дітей за руки і, пильно подивившись на них, сказав:

- Ось що, друзі мої, мені спав на думку дуже сміливий план... Далі ми полетимо на джмелях.

Діти злякано відсахнулись.

- На джмелях?.. Я... я не хочу на джмелях! - сказала Валя. - Я боюсь.

Професор обняв Валю за плечі.

- Не бійся, голубко! Це зовсім безпечно. Адже літають личинки жука-майки на бджолах, і бджоли їх не чіпають.

- Може, краще на бджолах полетіти? - запитав Карик.

Професор похитав головою.

- Ні, на бджолах не можна! Бджоли потягнуть до себе в вулик, і там нам буде кінець. А джмелі понесуть нас просто до маяка. Мабуть, у них там гнізда. Бачите, куди вони летять? Отже, нам більше підходить джміль, а не бджола.

- Ні, я все-таки боюсь і - закрутила головою Валя. - Я...

- Та ти стривай, - перебив її Іван Гермогенович, - я розкажу тобі детально, як мандрують на бджолах личинки жука-майки, і, сподіваюсь, після цього ти перестанеш боятися.

Професор сів на пригірок, посадив дітей поряд і почав:

- Дуже прошу вас, друзі мої, не плутати жука-майку з хрущем. Це зовсім не одне й те ж. У жука-майки є одна цікава особливість... Майже як правило, у всіх комах бувають три перетворення: із яйця виходить личинка, потім личинка стає лялечкою і, нарешті, лялечка перетворюється у справжню комаху. Ну, а от у жука-майки цілих чотири перетворення: яйце, личинка-триунгуліна, потім просто личинка, лялечка і, нарешті, дорослий жук-майка. Запам'ятайте: триунгуліна. Так от, ця триунгуліна харчується лише бджолиним медом... А як знайти їй стільник?.. Хто покаже їй дорогу до бджіл? Хто віднесе її у вулик?

- Її мама! - сказала Валя.

- Ну, на маму не доводиться сподіватись, - усміхнувся Іван Гермогенович. - Коли личинка вилізе з яйця, її мами часто вже й на світі нема... Щоб попасти в бджолине гніздо на цілковите утримання, триунгуліна повинна залізти в квітку і, притаївшись, чекати бджоли. Як тільки бджола сяде на квітку, триунгуліна хапає її лапками за волохату шубу й тримається доти, поки бджола не перенесе її до себе... Зрозуміла, Валю? А тепер ти подумай: якась дурна триунгуліна і та не боїться повітряних польотів, то невже ти злякаєшся?

- Так то триунгуліна, - зітхнула Валя, - вона ж нерозумна!

- Та кинь ти боятися, Валю, - мовив Карик. - Якщо ми не полетимо на джмелях, нам доведеться йти пішки, може, цілих три тижні, а може, й місяць. Та ще невідомо, що з нами станеться. В дорозі ми можемо зустріти тисячі небезпек. Якийсь жук зжере нас, або гусениця роздушить, або метелик змахне в прірву. Вже краще на джмелях! І... і взагалі піонери не повинні боятися.

Гаразд, поїхали на джмелях! - сказала Валя тремтячим голосом. - На яку квітку треба лізти?

- Ось на цю! На червону величезну кулю, яка гойдається нагорі. Це червона конюшина. Улюблена квітка джмеля.

По високому стовбуру Іван Гермогенович і діти видерлися на лілово-червону шапку конюшини й сховалися між її трубочками, що таїли в собі краплини чистого, світлого меду.

- А скоро джміль прилетить? - пошепки спитала Валя.

- Звідки я знаю? - так само пошепки відповів Карик.

- Тихше ви! - цитьнув професор.

Так просиділи вони понад годину.

Нарешті над їхніми головами загули крила. Широка тінь закрила небо, наче на сонце набігла хмара.

Валя притулилась до брата. Серце в неї калатало, руки й ноги тремтіли. Вона хотіла щось сказати, але губи не слухалися.

- Приготуйтесь! - ледь чутно сказав професор.

Валя нишком стисла Карикову руку.

Все дужче й дужче гули могутні крила. Нашорошений, волохатий джміль, кружляючи, спускався до квітки. Ось уже він витягує лапи і збирається сісти.

Але що було далі, Карик і Валя не зрозуміли. Величезне волохате тіло опустилося на них, наче важка ведмежа шуба.

Діти почули глухий голос професора:

- Хапайтесь міцніше!

Вони вчепились руками в шерсть і тієї ж миті вихором злетіли вгору.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Дивна земля. Професор бореться з метеликом. Пригоди Карика і Валі в фанерному ящику. Дорога екофора. Професор запакований. На шляху в старий світ.

Від вітру в мандрівників перехопило подих, земля хитнулась і зникла.

- Тримайтесь міцніше! - гукнув професор.

Діти ледве почули його голос. Рівне густе гудіння джмелиних крил і пронизливий свист вітру заглушали все.

Спочатку джміль летів високо над землею. Але потім йому, мабуть, стало важко, а може, - і боляче. Три пари рук вчепились у його волохату шерсть, три пари ніг гупали його по череву і грудях при кожному різкому повороті.

Джміль почав метатися з боку в бік, певно, щоб скинути непроханих пасажирів.

Він летів, спускаючись усе нижче й нижче, струшувався на льоту, але позбутися важкої ноші не міг.

У Валі паморочилась голова, серце так і завмирало.

Професор зі страхом поглядав на неї. Коли б тільки втрималась, бідненька, тільки б не розтисла рук!

І раптом джміль ще дужче затріщав крилами.

В вухах мандрівників завив вітер.

Джміль стрілою шугонув униз.

“Ех, шкода, якщо ми сядемо передчасно, - майнуло в голові Карика. - Вже хоч би довіз він нас до середини дороги!»

Земля наближалася з кожною хвилиною.

Професор і діти підібгали ноги, щоб не стукнутись об щось тверде під час посадки.

Все ближче й ближче - верхів'я трав'яних джунглів.

І ось, - дужі поштовхи; один, другий, третій...

Ще поштовх - і мандрівників викинуло з хутряних кабін, жбурнуло на землю.

Перекидаючись через голови, діти й професор покотилися по якомусь синьому м'якому полю, вкритому такими ж м'якими пагорками й горбами.

Нарешті, перевернувшись востаннє, професор схопився руками за край величезного гладенького каменя.

Іван Гермогенович став на ноги. Притримуючись за краї каменя рукою, він пішов навколо нього, крекчучи і трохи накульгуючи.

- Дивно! - бурмотів Іван Гермогенович, обмацуючи плоский і гладенький камінь, схожий на млинове жорно, - що ж це таке?.. А он іще такий самий круглий камінь... А ось і третій, і четвертий...

Професор ледве вибрався на один з каменів і розглянувся навколо. Перед ним лежала дивна земля. Вона була схожа на шахову дошку. Рівні сині шосе перетинали її з краю в край. Він нахилився над дивним круглим каменем, пильно оглянув його гладеньку чорну блискучу поверхню, і раптом сміливий здогад майнув у голові

- Ґудзик! - ляснув долонею по лобі професор. - На ґудзику стою... А шахова земля і сині дороги - це ж... Друзі! - закричав він Карикові й Валі, - які сиділи на картатому горбку, потираючи забиті боки й коліна. - Друзі, ми ж майже вдома. Це мій піджак.

Зраділі діти схопилися.

- А ящик?.. Де ящик зі збільшувальним порошком? - нетерпляче гукнула Валя.

Професор, стоячи на ґудзику, уважно розглядав околиці піджака. Він шукав жердину з червоною хусткою. Але жердини ніде не було.

- Дивно... Дуже дивно, - знизав плечима Іван Гермогенович.

Він оглянувся ще і раптом побачив гігантський стовп, що лежав на землі. Другий кінець його проліг далеко на захід. Лісові джунглі розступилися, і пряма просіка зникала десь у голубій далині, зливаючись з далеким обрієм.

- Упав! Упав, розбійник! Не більше як десять хвилин тому.

- Хто впав? - разом спитали діти.

- Наш маяк... Та це не біда. Ми вже на місці. Ящик має бути тут... З цього боку, де лежить маяк. За мною, друзі мої!

І професор бадьоро побіг по вилогах піджака, перестрибуючи петлі, спотикаючись об нитки. За ним бігли підстрибом Карик і Валя.

На краю піджака всі зупинились. Попереду шуміли трав'яні джунглі.

- Ось він! - крикнув Іван Гермогенович, простягаючи руку до густих заростів.

Крізь просвіти джунглів вони побачили високу жовту будівлю.

- Ур-ра! - радісно закричали діти і, взявшись за руки, кинулись до ящика.

Крекчучи і відсапуючись, підбіг до ящика і професор.

- Ну от, ну от, - збуджено потирав руки Іван Гермогенович, - нарешті скінчилися наші поневіряння! І як добре, що ми не злякалися джмеля! Це просто чудово! Адже пішки ми не змогли б дістатися до ящика так швидко! Маяк, як самі бачите, впав за кілька хвилин до нашого приземлення! Бути сміливим - це те ж саме, що бути щасливим!

Професор провів рукою по лисині й сказав схвильовано:

- Отже, друзі мої, через хвилину ми знову станемо великими, справжніми людьми. Тут біля стін цього ящика, закінчується наша важка, небезпечна мандрівка. Ми стоїмо на порозі великого світу. Але, перше ніж залишити цей малий світ, я хочу сказати вам кілька слів... Ви багато побачили за ці дні, але, якщо правду сказати, ви заглянули тільки в один із крихітних куточків малого світу. Ви прочитали тільки кілька рядків із товстої книги, яка зветься «Природа». І ці рядки, я б сказав, ще далеко не найцікавіші. У книзі природи є й інші сторінки, від яких просто неможливо відірватися.

Ви побачили поки лише крихітний куточок сусіднього з нами світу... Він малий, він непомітний, цей світ. Ми часто не звертаємо на нього уваги. Ми погано знаємо його. А тим часом це дуже важлива частина великого світу, в якому живемо й ми з вами. Його життя міцно пов'язане з нашим життям... В усякому разі, значно міцніше, ніж про це думає багато хто.

У цьому малому світі є й наші друзі, є й вороги.

І тих, і інших нам треба знати.

- Ну, тепер ми вже знаємо дещо! - сказав пихато Карик.

Професор усміхнувся.

- Що ж, дещо ви справді дізнались. Але зовсім небагато. А той, хто знає небагато, нічого не знає. Ось ви обоє бачили муху і дома, і тут. А гадаєте, мабуть, що ви її знаєте. Та що тут знати? Ніби нічого особливого муха собою не являє. А тим часом ті ж мухи вбили кількасот років тому в Європі двадцять чотири мільйони людей, тобто чверть усього населення старої Європи.

- Мухи? Не може бути! Як же це вони?

- Дуже просто! Розносили на щетинках по країнах Європи чорну смерть, і люди...

- Яку чорну смерть?

- Так називали колись бубонну чуму... Нікчемні, крихітні мухи можуть убити людей більше, ніж убивають під час війни гармати, танки й літаки... Ось ти, - Іван Гермогенович поклав руку на плече Карика, - кажеш, що хочеш працювати так, щоб бути корисним людям. Звичайно, кожна праця людини приносить людям користь. Одні будують міста, інші зводять греблі, роблять машини, вирощують хліб, розводять свійських тварин, водять кораблі, видобувають руду, лікують людей, складають для них пісні, пишуть книжки. А ось ентомологи охороняють багатство людини, його здоров'я, а тому праця ентомолога така ж корисна, як праця інших людей. Ми з вами вже знаємо, що комахи переносять збудників таких хвороб, як жовта пропасниця, малярія, чума, слонова хвороба, всі види тифу, сонну хворобу й інші тяжкі захворювання. А коли ми знаємо, хто винуватець захворювань, - нам легше боротися з ними. Колись у нашій країні мільйони людей хворіли малярією і ніхто не знав, що цю хворобу розносить комар анофелес. А коли вчені дізнались про це, вони знайшли й спосіб боротьби з цим лиховісним комаром.

- А чому не можна знищити всіх комах? - спитала Валя.

- Ну хоч би тому, що серед комах чимало й корисних. Ви знаєте про павуків, мурах, про наїзників, про шовковичних шовкопрядів, що не менш корисні людині, ніж бджоли. Але вам не відомо нічого про інших корисних комах, а їх дуже-дуже багато.

Деякі комахи дають людині мед, віск, барвники, серед них є споживні. Так, наприклад, на ринках Західної Африки жваво торгують личинками пальмового довгоносика. Це африканський делікатес. Африканські хлопчаки й дівчатка ласують крилатими термітами, що вважаються одним з чудових ласощів. У пустелях Сіная люди й зараз збирають, як манну небесну, сушених червців.

- Про сарану ви говорили! - нагадала Валя.

- Їдять і сарану, - кивнув професор. - Вона збирається у великі зграї. Понад десять мільярдів цих комах сідають на поля, сади й плантації, і коли вони злітають - земля й дерева стають оголені. Все колосся, листя, плоди сарана пожирає повністю. Важить така зграя тридцять-сорок мільйонів тонн. Розорені селяни кажуть: «Ти, сарана, з'їла все, що я посадив і посіяв. І мені не лишається нічого іншого, як з'їсти тебе!» І вони сушать, коптять сарану, солять, щоб не померти з голоду... Комах не лише їдять. Південноамериканські індійці лікують рани мурахою ецитоном. Деякі племена пустелі Калахарі добувають із жука діамфідія отруту для стріл. Багато комах допомогли інженерам відкрити секрети повітроплавання. Я кажу лише про тих комах, що їх знає наука. А знають учені, як я вже казав, менше чверті величезної армії комах. У цьому світі так багато ще не відкритого, що будь-який ентомолог може бути Колумбом-першовідкривачем і може принести людям величезну користь. От вам один лише приклад. Двісті років тому один мексиканець переїхав до Австралії і придбав невелику ділянку землі, де почав розводити овець. На згадку про свою батьківщину переселенець прихопив з собою мексиканський кактус опунцію. І що ж? Уже наприкінці минулого століття цей кактус так розрісся, що витіснив усі рослини на площі в двадцять мільйонів гектарів. Там, де колись росла пшениця, стирчали лише потворні м'ясисті клубочки. Пробували від нього позбутися всіма способами, але марно. І лише в 1925 році вчений-ентомолог повернув селянам поля і пасовища, звільнивши їх від кактуса. І знаєте як? З допомогою метелика вогнівки. Гусениці цього метелика цілком знищили кактус, а закінчивши свою корисну роботу, всі загинули.

- Вони могли харчуватися лише кактусами?

- Саме так! Кактуси з'їли, їсти було більше нічого, і вони вмерли від голоду. Але добра пам'ять лишилась про них в Австралії. Гусениці-вогнівці за роботу вдячні австралійці спорудили пам'ятник. І це поки що єдиний у світі пам'ятник корисній комасі.

- А я поставив би пам'ятник людині, а не гусениці! - сказав Карик. - Усе-таки гусениця нічого не відкрила. Це ж її відкрили.

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Професор усміхнувся.

- Що ж, ти, звісно, маєш рацію. Гусеницю, як ти кажеш, справді відкрили вчені, але ж трудилася вона. Отже, і гусениця заслужила вдячність.

- Давайте збільшуватись! - вигукнула Валя.

-І справді, - похопився Іван Гермогенович. - Не будемо марно гаяти часу.

Він підійшов до фанерного ящика, заглянув у кругле віконце, вирізане в бічній стінці, і розправив бороду руками.

- Отже, друзі мої, наша незвичайна мандрівка закінчилась. Але вона була незвичайна не тому, що нам довелося довго прожити в незвичному для нас малому світі, а тому, що ми мужньо долали всі перешкоди, не занепадали духом, не хникали, боролися й тому перемагали. Я сподіваюсь, ви зрозуміли тепер, якою великою силою людини є її знання і чому люди землі стали господарями своєї планети. Але час уже і збільшуватись!

- Ой, а що як хтось забрав збільшувальний порошок?

- Хто ж міг узяти? Навіщо? Не говори дурниць!

Іван Гермогенович знову заглянув у кругле віконце ящика.

- Усе гаразд! - сказав він, збуджено потираючи руки. - Коробка зі збільшувальним порошком стоїть на місці, і ми можемо збільшуватись! Залазьте в ящик!

Карик, а за ним і Валя кинулися до ящика.

Іван Гермогенович підсадив спершу Валю, потім Карика і вже поліз було за ними сам, як раптом на стіну ящика сів метелик з блискучими крильцями, наче вилитими з металу.

Це був дуже крихітний метелик, всього в кілька разів більший за професора.

Глянувши на нього, Іван Гермогенович опустив руки і, задихаючись від хвилювання, прошепотів захоплено:

- Яке щастя, це ж оливкова екофора!

Затамувавши подих, він притиснувся до фанерної стіни, не спускаючи з метелика погляду мисливця, який побачив рідкісного звіра.

А екофора, не зважаючи на таку дрібноту, як професор, склала крильця і неквапом почала підніматися по стіні вгору.

Серце у Івана Гермогеновича на мить завмерло, потім так закалатало, так забухало, наче хотіло вискочити.

- Стій! - закричав професор. Високо підстрибнувши він вчепився в метелика.

Метелик рвонувся, намагаючись звільнитися від професорових обіймів, але він міцно тримав його. Після хвилинної боротьби, вони обоє упали на землю.

Впираючись ногами в професорові груди, екофора билася під ним, намагаючись звільнитися, але Іван Гермогенович, підім'явши екофору під себе, не випускав її, хоч це було нелегко. Метелик змахнув крильми, піднявши професора у повітря, але він ударив комаху по голові, і вона знову опинилася під ним.

- Ну, ні вже, ні, - бурмотів професор, напружуючи всі сили, - не відпущу я тебе. Нізащо не відпущу! Умру, але не випущу з рук!

У цю мить він забув про все на світі. І не дивно. У його руках билася оливкова екофора - рідкісний в наших краях, дивовижний метелик-міль, найкрихітніший представник родини лускокрилих.

Як з'явився на стіні фанерного ящика цей метелик - мешканець теплих країн, про це професор зараз не думав. У його багатій колекції ряд метеликів родини молей були застиглі навічно на шпильках під склом: килимова міль, хутрова міль, волосяна, зернова, вишнева, глодова, лопушникова і польова міль, але в тій колекції не було оливкової молі-екофори. І тепер вона буде! Тільки б не випустити її, і тоді колекція молей у професора буде повною.

- Та стривай ти, - вмовляв Іван Гермогенович екофору, яка тягнула його по землі, била крильцями, хвицала ногами, всіляко намагаючись вирватись. - Ой, яка ти! Та годі-бо, годі! І не соромно хвицатись. Однак я тебе не випущу!

Поки Іван Гермогенович боровся з оливковою екофорою, Карик і Валя пробрались у правий куток ящика, де стояла коробочка зі збільшувальним порошком.

Поступово очі їхні звикли до півмороку. Вони побачили порожню кімнату з голими стінами. В кругле віконце світив на підлогу навкісний сонячний промінь. Золотий пил кружляв у сонячному світлі, і промінь здавався живою дорогою.

- А тут дуже весело. Правда, Карику? - сказала Валя, роззираючись.

Карик, не відповідаючи, ступив у куток, де стояла величезна, як скриня, біла коробка, накрита грубим аркушем пергаменту.

- Ось вона! - сказав Карик.

Він виліз на край коробки, потарабанив босими п'ятами по стінах і простягнув Валі руку.

- Лізь сюди! Давай!

Валя видерлася нагору і сіла поряд Карика.

Карик натужився і зсунув з коробки пергаментну кришку.

- Їж! Збільшуйся! - сказав він, схиляючись над коробкою.

- А хіба ми не будемо чекати Івана Гермогеновича? - запитала Валя.

- Ні... І знаєш чого? Давай збільшимося раніш за нього. Уявляєш, як це буде цікаво. Ми вже великі, а він іще маленький.

- Гаразд! Згодна! - мовила Валя.

Хутко сунувши руку під пергамент, вона дістала повну пригорщу блискучого, як бертолетова сіль, порошку.

Піднесла долоню до рота, розкрила рот і раптом, опустивши руку, обернулась до Карика.

- А скільки його треба з'їсти, щоб збільшитися?

- Їж більше!

- Ну, а якщо ми виростемо дуже великі... Не дуже-то приємно бути дівчинкою з каланчу зростом.

- Нічого, їж! - спокійно відповів Карик. - Якщо переростеш зайве, зменшувальної рідини вип'єш і підрівняєшся. От і все. Дивись, як я їм. Отако.

І Карик висипав до рота цілу пригорщу порошку.

- Готово!

Валя проковтнула порошок і сказала, кривлячись:

- Зменшувана рідина смачніша.

- Ні, і порошок теж нічого... Кисленький.

Карик зістрибнув на підлогу і смикнув Валю за ногу.

- Тепер тікаймо швидше звідси.

- Чому? - запитала Валя.

- Та тому, що зараз нам тісно тут буде.

- Чому тісно?

- Чому, чому? - розсердився Карик. - Тому, що ми будемо перетворюватись у великих людей... Роз... Ой! - скрикнув Карик, прикусивши язика.

Голова його стукнулася об стелю. Почувся гучний тріск, ящик розпався. Яскраве денне світло засліпило Карика. Він замружився, протер очі і знову розплющив їх. Перед ним стояла Валя.

Вона зовсім не змінилася. Зате все навколо стало зовсім іншим: зелені джунглі перетворилися на звичайнісіньку траву. На траві лежала тонка жердина з червоною, вицвілою на сонці ганчіркою; комарі знову стали комарами.

- Як гарно! - сказала Валя. - Подумай тільки - вже тепер комара не треба боятися. От лясну долонею - його й нема.

- Стривай, - перебив її Карик заклопотано, - а де ж коробка з порошком?

Вони подивилися під ноги.

На траві валялись уламки фанерного ящика. Серед цих уламків лежала перевернута коробочка, а поряд неї - крихітний пергаментний аркушик. Вітер розносив по траві легкий білий пил.

- Це ж збільшувальний порошок! - злякано скрикнула Валя кидаючись ловити пил.

Але було пізно.

- Що ж тепер буде? - стривожено запитала Валя. - Виходить, Іван Гермогенович залишиться тепер назавжди маленьким? А може, ми його вже роздавили?

- А ти не гарячкуй! - прикрикнув на неї Карик. - Чого доброго, ти й справді роздавиш.

Валя застигла на місці, а Карик, присівши навпочіпки, заходився прочісувати розчепіреними пальцями, наче гребінцем, прохолодну траву.

Але все було марно.

- Карику, - мовила Валя, - він же десь тут, і мабуть, чує нас. Нехай він сам виходить.

- Так, так. - погодився Карик.

Він знайшов серед уламків ящика маленьку, гладеньку дощинку, змахнув з неї смітинки і, поклавши на рівне місце, сказав неголосно, але виразно:

- Іване Гермогеновичу, ви чуєте нас? Виходьте на цю площадку. Ось на цю, - постукав Карик пальцем по дощинці. - Не бійтесь. Ми не поворухнемось.

Минуло кілька хвилин.

Діти сиділи нерухомо навпочіпки і, нахилившись, дивилися дощечку.

І раптом на жовтій фанері з'явилася якась мошка.

- Він! - важко задихала. Валя.

- Помовч, - прошепотів Карик. - Не сопи, як паровоз. Ти ж здуєш його з дощинки.

Стримуючи подих, Карик ще нижче нахилився над дощинкою.

Примруживши одне око, він почав пильно розглядати крихітну істоту, що бігала туди й сюди по краю дощинки.

- Він! Наш Іван Гермогенович! - сказав Карик, прикриваючи долонею рота.

- Дивись, дивись, - зашепотіла Валя. - Бачиш - ручками ворушить... малюсінький який... Невже й ми були такими?

- Ще навіть меншими, - відповів Карик. - Не розмовляй. Сиди й мовчи.

І в тиші, що настала, вони почули тонесенький-тонесенький писк - слабший за комариний.

- Каже щось! - прошепотів Карик, нахиляючись вухом до дощечки.

- Що каже?

- Не розумію!

Тим часом професор зіскочив з дощечки на землю і пропав у траві.

- Пішов!

- А куди?

- Значить, треба. Сиди й чекай.

За кілька хвилин він з'явився знову. Цього разу не сам.

- Дивись, дивись, - сказала Валя, - на нього хтось напав.

Діти схилились над дощинкою, але, хоч як дивилися, не могли зрозуміти: чи то сам Іван Гермогенович тягне за собою темного метелика, чи то метелик учепився в професора і не пускає його на дощинку. Метелик бився, тріпотів крильми, валив професора з ніг.

- Допоможемо йому, - сказала Валя, - а то ця погань з'їсть Івана Гермогеновича.

Професор пручався біля краю фанери, щось пищав.

- Чуєш, Карику? Це він кричить: допоможіть, допоможіть!

Валя простягла руку до метелика.

- Стривай! - зупинив Карик сестру. - Він знову щось каже.

Але Валя вже схопила метелика і з розмаху відкинула його геть, потім підняла дощечку з професором до самих очей.

- Він, здається, незадоволений чимось! - сказала Валя. - Мабуть, метелик здорово пом'яв його.

Професор підносив руки до неба, бігав по дощинці й пищав. Він хапався руками за голову, тупав крихітними ніжками.

- Не бійтеся, - сказала Валя, - він вас не зачепить. Я убила його.

Але й це не заспокоїло професора. Він іще дужче замахав руками і навіть, здається, кілька разів плюнув. З усього видно було, що Іван Гермогенович розгнівався не на жарт.

- Ну гаразд, гаразд, - заспокоювала професора Валя, - я зараз знайду його і задавлю. Я йому покажу, як кривдити маленьких.

Почувши ці слова, Іван Гермогенович схопився за голову, похитнувся і раптом так сердито почав підстрибувати на дощинці, пищати, що Карик одразу зрозумів: учений хоче сказати щось дуже важливе.

- Зараз задавлю! - крикнула Валя.

- Та не горлай ти! - пошепки сказав Карик. - Ти оглушиш його. Адже він маленький. Дай-но мені його сюди.

Карик обережно струснув професора з дощечки собі на долоню і підніс його до вуха.

- Екофора, - почув він тихий голос Івана Гермогеновича. - Єдина екофора... Такий зразок!.. Такий зразок..

Про екофору якусь каже! - прошепотів Карик.

- Це, мабуть, порошок так називається, - тихо відповіла Валя. - А порошку ж нема...

Карик подивився на долоню і чітко промовив:

- Іване Гермогеновичу, що робити? Вітер розвіяв увесь порошок... Ми не винні...

І знову підніс долоню до вуха.

- Пусте, - пропищав ледь чутно Іван Гермогенович, - у мене в лабораторії є ще кілька грамів такого порошку... Несіть мене додому... Тільки знайдіть спочатку екофору... Вона тут... У траві...

- А що таке екофора? - спитав Карик.

- Екофора, - пропищав Іван Гермогенович, - метелик із родини молей... Водиться лише на півдні... У наших місцях такі метелики зустрічаються вкрай рідко, а Валя відібрала його в мене... Нехай неодмінно знайде.

- Ну, Валько, - сказав Карик, - шукай екофору. Сама викинула цю рідкість, сама й знайди.

Валя нахилилась, пошарила і підняла за крильце маленького напівмертвого метелика.

- Це? - спитав Карик, показуючи його Іванові Гермогеновичу.

- Це! Це! - зрадів Іван Гермогенович. - Захопіть його додому, але тільки, будь ласка, обережніше... Не помніть крильця.

- А нам у який бік іти додому? - спитав Карик.

- Ідіть прямо до ставка, нікуди не звертайте, а там за ставком ви й самі побачите дорогу до міста. Одна тут дорога до міста!

Карик зірвав широкий листок подорожника, гарно згорнув його фунтиком і обережно посадив на дно цього фунтика великого вченого - Івана Гермогеновича Єнотова.

- Ну, а тепер біжімо додому, - сказав він Валі. - Тільки дивися, не загуби дорогоцінну екофору.

- Стривай... Як же ми підемо голі?

- Подумаєш! - Зневажливо пирхнув Карик.

- Ні, ні! - сказала Валя. Це непристойно.

- Що значить непристойно? - здивувався Карик.

- Та в мене всі кістки стирчать. Дивись, яка я худа, З мене сміятимуться.

- Нічого, добіжимо.

- Ні, ні, - закрутила головою Валя. - Треба вдягтись.

Валя підняла з землі зім'яту сорочку професора і напнула її на себе.

- Ну й опудало! Поглянь, на кого ти схожа.

Сорочка сягала Валі до самих п'ят. Рукави звисали до колін. Але це був таки одяг.

Валя, підкотивши рукави, підібрала сорочку, наче шлейф.

- А ти як? - спитала вона в Карика, не зважаючи на його сміх. - Одягни й ти чи щось з речей Івана Гермогеновича.

Карикові довелося влазити в професорові штани.

Він натяг їх до самої шиї.

- Доволі пристойно! - схвалила Валя.

Утопаючи в штанях, Карик ступив кілька кроків, спіткнувся і впав. Добре, що він устиг вчасно підняти руку, в якій тримав професора, а то б, мабуть, загубив чи роздушив Івана Гермогеновича.

- Підкоти штанці - порадила Валя, допомагаючи братові підвестися і впоратися зі штаньми.

Карик так і зробив.

Нарешті зібралися.

Карик узяв сестру за руку, і обоє, наче змовившись, дружно заспівали:

Ми йдем вперед За нами вітер віє І рідна намВсміхається земля.

За ставком, наче стріла, простягалась асфальтова дорога. Вона вела прямо до міста.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Несподіваний напад. Біологія знадобилася. Знову вдома. Хвилювання й радощі професора Єнотова. Безглузді чутки про слонів і мух.

Був уже вечір, коли Карик і Валя дісталися темних вулиць міста.

У вікнах будинків світилися жовті вогники. Вулиці були безлюдні. Десь далеко попереду кричали діти. Мабуть, вони грали в козаків і розбійників.

Над темною зеленню саду стояли, як голуба заграва, відблиски електричного світла. Там грала музика, скрипіли гойдалки; люди в саду гомоніли, сміялись; весело дзеленчали дзвіночки, заклично гуділа труба.

- Гуляння в саді, - сказав, прислухаючись, Карик, - отже, сьогодні вихідний день.

- А ми коли пропали? - запитала Валя.

- Давно вже.

- Тижнів два пропадали! - зітхнула Валя. - А чомусь здається, що кілька років.

Сад був недалеко від домівки.

- Біжімо! - запропонувала Валя.

Але тільки-но вони пробігли кілька кроків, як з-під воріт великого будинку вискочив кудлатий кривоногий собачка з обірваним вухом.

Задихаючись від гавкоту, він накинувся на Карика і Валю, намагаючись схопити їх за п'яти.

Карик жбурнув у нього камінцем. Собачка вискнув і, підібгавши хвоста, шугнув під ворота.

- Гей! - крикнув хтось за ворітьми. - Це хто ж нашого Тузика б'є?

На вулицю вибіг гурт хлопчаків.

Карик і Валя зупинилися.

Підтримуючи однією рукою штани, що сповзали, і високо піднімаючи над головою другу руку, в якій був затиснутий листок подорожника з професором, Карик сказав:

- А нехай ваш Тузик не кидається на людей.

Хлопці підійшли, щільно оточивши Карика і Валю. Хлопчак у жилетці засунув руки у кишені по самі лікті хвацько сплюнув і оглянув Валю і Карика з ніг до голови.

- Що за люди? - глузливо спитав він. - Звідки такі взялися на нашій вулиці?

- Ми - мандрівники! - несміло сказала Валя.

Хлопчаки зареготали.

- Вона з мамою на ринок мандрує! - вигукнув один.

- Що ти, що ти! Це ж дочка того самого тюленя, який дрейфував на одній крижині із зимівниками.

- Нічого подібного! Вона під стіл пішки мандрує.

Карик насупився.

- Ану, ви, - сказав він, виставляючи одну ногу вперед, - пропустіть нас, бо...

- А що буде?

- Побачиш тоді!

Хлопчаки почали смикати Валю за довгу сорочку, а Карика за широкі професорові штани.

- Облиште, будь ласка! - запхикала Валя. - Нам треба швидше додому. Ми давно вже не були дома.

- А ви звідки? - спитав хлопчак у жилетці.

- А вам не однаково? - сказав Карик.

- Авжеж, не однаково. У нас на городі два опудала пропали: одно - в сорочці, друге - в штанях.

Хлопчаки засміялись.

- Гей, хлопці, - гукнув один з них, - тягніть-но їх на город, нехай ворон лякають!

- Тільки підступіть! - хоробро сказав Карик.

Він підняв руку з професором високо над головою, витріщив очі й страшним голосом закричав:

- Мікрога-а-а-стер немо-о-о-ру-ум!

Хлопчаки переглянулись.

- Триунгу-улі-і-іна-а! - верескнула Валя.

- Кар-р-рабус! - заскрипів зубами Карик.

- Ой, божевільні! - злякано вигукнув якийсь хлопчак, - і хлопці кинулися навтьоки.

У темряві замерехтіли білі плями сорочок, праворуч і ліворуч заляскали хвіртки. Вулиця вмить спорожніла.

- От бачиш, - сказав Карик, важко віддихуючись, - усе-таки біологія нам згодилася... А тепер біжімо швидше, щоб нікого більш не зустріти... Мабуть, і справді ми схожі на опудала.

Карик і Валя пустилися так, що у вухах у них засвистів вітер. Будинки, провулки, вулиці, роги будинків, сади - все це промайнуло, наче в кіно.

Та ось і знайомі зелені ворота.

Діти з розбігу злетіли на подвір'я.

- Івана Гермогеновича не загубив? - спитала захекана Валя.

Карик обережно відігнув кінчик листка.

- Тут! Сидить!

На подвір'ї було порожньо. Діти підняли голови й довго дивилися на освітлені вікна на другому поверсі.

Крізь фіранки видно було, як хтось - бабуся чи мама - переходить від столу до буфета.

- Вечерю готують! - прошепотіла Валя.

- Ну, ми вечеряти не спізнимось! - сказав Карик. - Ходімо!

- Ой Карику, страшно!.. Мама сваритиметься!..

- Теж вигадала! Хіба мама страшніша за осу євмену?

Діти зірвалися з місця, штовхаючись і обганяючи одне одного, вони побігли сходами й зупинилися біля дверей квартири тридцять дев'ять. Карик поквапом натиснув білу кнопку. За дверима задзеленчав дзвоник.

По півхвилинній тиші, що здалася дітям вічністю, почулися квапливі кроки. Дзенькнув ланцюжок. Двері широко розчинилися.

На порозі стояла мама.

- Ви?! - скрикнула вона й заплакала. - Горобчики ви мої! Ну дайте, дайте мені обійняти вас!

Вона почала обіймати дітей і пригортати їх до себе.

- Мамо, стій! Чекай! - кричала Валя, вириваючись. - Ти роздавиш Івана Гермогеновича.

- Валічко, та що тобі? - сказала мама й заплакала ще дужче.

- Стривай, мамо, не плач. - мовив Карик серйозно. - Дай нам спочатку маленьку чисту чарочку.

- Чарочку?

- Так! - похитав головою Карик. - Ми посадимо в чарочку Івана Гермогеновича, а то я боюсь, щоб не загубити його.

Мама сплеснула руками.

- Обоє! Обоє збожеволіли! Та що ж це таке?

Наштовхуючись на стільці й перекидаючи їх, мама підбігла до телефону, схопила трубку й плачучи вигукнула:

- «Швидку допомогу»! Негайно! Швидше! Що? Чия адреса? Ах, наша адреса?

- Чекай, мамо, - сказав Карик, забираючи в мами телефонну слухавку, - йому потрібна лише чарочка, а ти викликаєш цілу карету «швидкої допомоги»... Навіщо? Адже він заблудить у кареті й блукатиме в ній цілий рік... Дай краще чарку.

Мама злякано сахнулася. Вона пригадала, що з божевільними, краще погоджуватись, не дратувати їх. Тому, не кажучи більше й слова, вона дістала з буфета чисту чарку і, обливаючись слізьми, простягла її Карикові.

Затамувавши подих, мама чекала, що ж робитиме Карик. А він, розгорнувши пом'ятий листок подорожника, поклав чарку набік і сказав:

- Переходьте в кришталевий палац, Іване Гермогеновичу!

І раптом мама Побачила, як по зеленому листку задріботіла ніжками якась комашка і жваво побігла всередину чарочки. Карик обережно перевернув чарку, поставив її ніжкою на стіл.

- Зручно вам тут? - спитав він і нахилився вухом до самих вінець чарки.

У чарці щось пискнуло.

- Гаразд! - сказав Карик - Я накрию палац чистим носовичком, а замість матраца кину вам клаптик вати. Відпочивайте поки що.

- Тепер я розумію, - усміхнулась крізь сльози мама, - це якась нова гра. Але що це за кузка, яку, ви посадили в чарочку?

- Кузка? - образився Карик. - Нічого собі.. Хіба можна ,так називати вчену людину?

- Розумію! - засміялась мама. - Вона у вас зветься вчений.

- Не в нас, а в усій світовій науці... І не вона, а він.

- Ану покажіть. Дайте глянути, що тут у вас?

Незвичайні пригоди Карика та Валі

Мама нахилилась над чаркою. Вона сподівалася побачити якусь дресировану комаху.

- Лю... лю... людинка! - раптом вигукнула вона злякано.

- Ну, ні, це зовсім не людинка! - сказав Карик. - Це професор, Іван Гермогенович. Він винайшов рідину, що перетворила його в маленького. Ми теж були такими, навіть ще меншими. Потім ми з'їли збільшувальний порошок і стали великими. А для Івана Гермогеновича порошку не вистачило. Але він є у нього в кабінеті. Ми його віднесемо зараз і збільшимо.

Мама здивовано слухала дітей і нарешті зрозуміла, що діти не збожеволіли.

- Діти, - сказала мама, - але ж квартиру Івана Гермогеновича опечатала міліція. Нам доведеться зачекати до ранку. Скажіть про це Іванові Гермогеновичу.

Карик чітко й тихо повторив усе професорові.

- Нічого, Карику, - весело пискнув Іван Гермогенович, - я тут чудово влаштувався. Почекаємо до ранку.

Карик підвів голову й сказав мамі:

- Дочекаємося ранку.

У чарці знову пискнуло. Карик послухав і сказав:

- Сідай, мамо. Іван Гермогенович просить, щоб ми розповіли тобі все, все...

Мама слухняно сіла.

Карик кашлянув і неквапом почав розповідати про незвичайні пригоди трьох відважних мандрівників на землі й під землею, на воді й під водою, між небом і землею, у повітрі, в лісах, у горах, у печерах і в ущелинах. І знову всі троє в цій розповіді здійснили свої подвиги: вони знову хоробро билися, пливли на кораблях, літали в повітрі, спускалися в глибокі, темні нори. Слухаючи Карика, мама хитала головою, іноді схлипувала, іноді сміялася, але найчастіше прислухалася, широко розкривши злякані очі, не сміючи ні дихати, ні ворухнутись.

- Бідолашні ви мої! - сказала мама, втираючи сльози хусточкою. - Скільки вам, бідолахам, довелося пережити! От бабуся поахкає, коли повернеться додому і почує про ваші пригоди!

- А знаєш, мамо, - сказав Карик, - я гадаю, бабусі не треба розповідати про наші пригоди.

Мама подумала трохи й усміхнулась.

- Ти правду кажеш, - мовила вона. - Бабуся жінка квола. Слухати такі розповіді для неї, мабуть, шкідливо.

Я скажу їй, що ви були в дядька, у Петра Андрійовича... А чим пригощати вас тепер? Що ви їстимете?

- Ой, Мамо! - сказала Валя. - Тепер ми все, все їмо.

Мама заметушилась. У їдальні забрязкав посуд. На кухні загули газові ріжки.

Поки діти милися і одягались, мама накрила стіл, і на столі вже шкварчала на сковороді шинка з яєчнею, лежали холодна курка, салат, сир і гори м'якого запашного хліба.

Невдовзі в домі всі поснули.

У своїх чистеньких постелях рівно дихали Карик і Валя. Згорнувшись на клаптику вати, спав у чарці професор. Уперше за останні дні їхній сон був мирним і спокійним.

Їм більше нічого не загрожувало.

На другий день Іван Гермогенович як ні в чому не бувало сидів за столом у себе в кабінеті.

Десять кореспондентів фотографували професора, записуючи до блокнотів його незвичайні пригоди.

А незабаром в одному журналі було надруковано про все це чудову статтю з великим портретом Івана Гермогеновича Єнотова.

Хтось поширив чутку, ніби професор Єнотов навчився перетворювати слона в муху, а потім усе переплутали і почали казати: «Він робить із мухи слона».

А втім, може, і є такий професор, який робить із мухи слона, але я про нього нічого не знаю і казати не буду, бо не люблю писати про те, чого ніколи не бачив на власні очі.

КІНЕЦЬ


home | my bookshelf | | Незвичайні пригоди Карика та Валі |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 3
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу