Book: Книга імен



Книга імен
Книга імен

Ґреґорі Джилл, Тінторі Карен

Книга імен

Книга імен

Книга імен

Книга імен

Моїй чудовій родині — моєму прекрасному чоловікові Ларрі та надзвичайній доньці Речел.

На згадку про моїх дорогих батьків.

Завжди з любов'ю,

Дж. Г.

Найголовнішому в моєму житті — моєму чудовому чоловікові Лоуренсові, моїм надійним, як скеля, синам, Стівенові та Мітчелу, і завзятій дочці Леслі, яку нам привів Мітч.

К.Т

Думка написати роман народилася ще п'ятнадцять років тому. Ідею подав Джері Левіт, саме він першим розповів нам легенду про ламед-вовників.

Багато людей наставляли й підтримували нас під час написання цієї книги. Ми дуже вдячні всім: Розмарі Ахерн, рабинові Лаурену Беркуну, Жану Доннеллі, Мірні Дозі, Рут Гольдштейн, Ларі Гринбергу, Рахелі Гринберг, Шарлотті Г'юз, Лоуренсу Кацу, Мітчелу Кацу, Леслі Кацу, Стівену Кацу, Ірвіну Коппелю, докторові Патті Некфур, Клаудії Скроггінз, Рае Енн Шарфман, Хайму Сидору, Фонду «Сафед», рабинові Елімелеху Зільберберґу, рабинові доктору Шломо Совіловскі, Дженніфер Вайс, Ребеці Вайс і Маріанні Вілмен.

Ми щиро вдячні за підтримку й ентузіазм трьом особливим жінкам: нашому унікальному редактору, Ніколь Арджірс, нашим відданим агентам, Еллен Левайн і Саллі Воффорд-Джіранд.


У світі мусить бути щонайменше тридцять шість праведників, яких благословила Шекіна [1] .

Рабин Аббає. Талмуд

Книга імен

Пролог

САККАРА, ЄГИПЕТ

7 січня 1986 року

Книга імен
воє чоловіків у темряві копали пісок. Єдиним джерелом світла в печері був ліхтар, що стояв поряд із рюкзаками. Ці кілька печер і могил за п'ятнадцять миль від Каїра виявилися скарбницею пам'яток давньої культури. Саккара, Місто Мертвих, упродовж трьох тисячоліть було місцем поховання царів і простих людей — археологи, мабуть, ще дуже довго не відкриють усіх його таємниць. Так само як і грабіжники.

Сер Родні Дейвіс, — титул рицаря він одержав зате, що відкрив храм Ахенатон з усіма його дивовижними скарбами, — відчув знайомий мандраж. Вони вже дуже близько. Він це знав. Він уже майже торкався долонями крихкого папірусу.

Книга імен. Її частина. Чи й вона вся. Цього він не знав. Знав лише, що вона тут. Мусить бути тут.

Таке саме радісне збудження охопило його на горі Кетеф Гінном в Ізраїлі тієї ночі, коли він знайшов золотий скіпетр царя Соломона. Увінчаний великим гранатом, вирізблений зі слонової кістки, з написом гебрейською мовою, скіпетр був першою вцілілою знахідкою, яка пов'язувала біблійного царя десятого сторіччя до Р. X. з нещодавно виявленими тут фортифікаційними спорудами. Однак Книга імен затьмарила б і це, і будь-яке інше відкриття. Їй було б гарантоване місце в історії.

Він довіряв своїй інтуїції. Як та чарівна лоза, з якою шукають воду або руду, вона вела його, притягувала до безцінного скарбу. І цієї ночі, у цих пісках, якими в давнину ходили царі, сер Родні копав і копав, гнаний жагою відкриття, передчуваючи, як знайде те, чого ще не бачив ніхто від часів янголів і колісниць.

Рауль, що працював поруч, відкинув лопату вбік і взяв флягу з водою. Пив він жадібно, великими ковтками.

— Перепочинь, Рауле. Ти ж почав на годину раніше від мене.

— Це вам, сер, треба відпочити. Вони пролежали тут не одне тисячоліття. Що можуть змінити ще якісь три-чотири години?

Сер Родні зупинився й звів очі на свого товариша, який був йому вірним помічником ось уже майже дванадцять років. Скільки було Раулеві ла Дусеру, коли вони розпочали пошуки? Шістнадцять, сімнадцять? Таких невтомних робітників, як цей, сер Родні ще не зустрічав. Стриманий, гордий молодий чоловік з оливковою шкірою жителів Середземномор'я та глибоко посадженими очима — одне кольору сапфіра, інше темне, як зерна турецької кави.

— Друже, я півжиття чекав на це відкриття. Хіба в такий момент має значення якась додаткова година роботи? — Він відкинув чергову купку піску з дна печери. Якусь мить Рауль мовчки спостерігав, тоді закрутив флягу й знову взявся за лопату.

Вони працювали понад годину, тишу порушувало тільки важке дихання й глухі удари лопат по піску. Аж раптом щось дзенькнуло, і сер Родні завмер. Тоді впав навколішки і, забувши про втому, почав швидко розгрібати пісок довгими мозолистими пальцями. Рауль, схвильований, клякнув поруч.

— Рауле, ліхтар, — тихо попросив сер Родні, обхопивши руками глиняну посудину, закопану в пісок. Кілька разів легенько хитнув її і витяг на поверхню.

Рауль підніс ліхтар, і вони побачили всередині скручений папірус.

— Боже мій, це, мабуть, воно! — тремтячою рукою сер Родні витяг згорток зі схованки.

Рауль кинувся розстеляти брезент. Тоді шанобливо відступив, доки його наставник розгортав на ньому пожовклі аркуші. Обоє відразу впізнали давньогебрейське письмо й зрозуміли, що вони знайшли.

Сер Родні нахилився ближче, намагаючись розгледіти дрібнесенькі літери. Серце калатало. Під пальцями в нього була найбільша знахідка всього його життя.

— Їй-богу, Рауле, це може змінити світ.

— Атож, сер. Звичайно.

Рауль поставив ліхтар на край брезенту й, відступивши назад, непомітно сягнув рукою до кишені. Мовчки витяг скручений дріт і холоднокровно накинув його серові Родні на шию. Археолог не встиг навіть скрикнути.

Усе відбулося блискавично. Одним рухом Рауль відштовхнув його від безцінного папірусу й затягнув зашморг.

«Старий, як завжди, мав рацію, — думав він, збираючи тонкі аркуші. — Ця знахідка змінить світ».

Рауль був надто збуджений від своєї перемоги й не помітив на дні глиняної посудини невеличкого шматочка бурштину. На ньому було вигравірувано три гебрейські літери.

Книга імен

ЛІКАРНЯ В ГАРТВОРДІ, ШТАТ КОННЕКТИКУТ

7 січня 1986 року

Доктор Генрієта Ґарднер утомлено опустилась на тверду канапу в чекальні, збираючись уперше за останні дванадцять годин бодай щось перекусити, як раптом запищав пейджер. Це означало, що треба негайно повертатися до реанімації.

Відкусивши великий шматок яблука, вона швидко побігла коридором. Мабуть, щось серйозне, подумала на ходу, бо інакше Рамірез зробив би все сам. Вона вкинула недоїдене яблуко в смітник, що трапився по дорозі, вгадуючи, що це — автокатастрофа чи пожежа? Увірвалася крізь білі металеві двері й побачила три бригади травматологів, що працювали з неймовірною швидкістю. На лікарняних візках лежало троє дітей-підлітків, одне дико верещало. Ще п'ять хвилин тому в цьому крилі лікарні чулося лише тихе гудіння моніторів; час від часу десь зі свистом виходило повітря з тонометра та ще іноді з шостої палати долинали схлипи п'ятирічного хлопчика, який чекав на рентген, що мав підтвердити перелом ноги.

Тепер же в операційній було повно медсестер і поліцейських, а Рамірез, головний хірург, запихав дванадцятирічній дівчинці в горло ендоскоп.

— Цьому хлопцеві треба негайно зробити томографію! — крикнув він Оззі, медбратові, який повіз одного з новоприбулих пацієнтів на просякнутому кров'ю візку до ліфта. Той не рухався, одна нога в нього була вигнута під неможливим кутом. Над правим оком зяяла глибока рана, з обох вух сочила кров.

— Що в нас? — Генрієта кинулася до хлопця у светрі з джерсі, і Тереза, молода лікарка на чергуванні, відступила вбік. Светр у хлопця роздерся посередині, і було видно закривавлені груди.

— Вони впали з даху, — пояснив інший медбрат. — Летіли три поверхи та ще й повз фронтон.

Дітки.

Принесіть трохи газів крові, — швидко наказала Генрієта. — І портативний рентгенограф. — Вона й пропрацювала в реанімації цілих три роки, але й досі стискалося серце, коли сюди привозили дітлахів.

Спокійно, казала вона собі, дивлячись на монітор. Пульс 130, тиск 80/60.

Справи в хлопця були кепські.

— Це син сенатора Шепарда. — Доші підкотила кисневий бак до голови пацієнта. — А той інший, якого Оззі повіз на томограф, — син швейцарського посла.

— Як його звати?

Доші зазирнула в картку.

— Девід. Девід Шепард.

Генрієта знову подивилась на понівечене тіло Девіда Шепарда й спохмурніла.

— Схоже, пошкоджена грудна клітка, зламана ключиця, опущена легеня...

Доші вправно вставила пластикову кисневу трубку хлопцеві в трахею.

— Інші приходили до тями кілька разів, а цей весь час непритомний.

З тонометра знову зі свистом вийшло повітря. Генрієта глянула на монітор. Тиск у малого швидко падав.

От чорт.

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ, НЬЮ-ЙОРК

Генеральний секретар Альберто Ортеґа закінчив промову, й зала вибухнула оплесками. З усмішкою Ортеґа протиснувся крізь натовп дипломатів, потискаючи руки та приймаючи привітання з нагоди ухвалення поправки до Конвенції про рабство, уперше підписаної в Женеві 1926 року. Його погляд блукав залою й нарешті зупинився на знайомій постаті аташе.

Вираз обличчя в Ортеґи не змінився, навіть коли Рікардо наблизився до нього й поклав йому в руку скручений папірець.

Опинившись у своєму кабінеті, подалі від галасу преси й штовханини, він замкнув на ключ різьблені дубові двері й розгорнув записку. Читаючи, примружився.

Ла Дусер захопив головний зразок. Пошуки тривають.

ЛІКАРНЯ В ГАРТВОРДІ, ШТАТ КОННЕКТИКУТ

Уже нічого не болить. Девід подивився вниз на своє тіло на лікарняному візку і здивувався, що на грудях у нього стільки крові. П'ятеро... шестеро... семеро... стільки людей схилилося над ним... стільки метушні... чому вони просто не дадуть йому спокій? Йому так хочеться спати...

Ось до нього йде Кріспін. Дивно, в нього теж під ногами немає підлоги.

Коли Кріспін наблизився, вони обоє подивилися вниз і побачили, що напруження в операційній сягнуло піку.

Девід почув, як хтось його кличе, але тієї ж миті Кріспін показав угору на яскраве світло.

— Неймовірно, правда?

«Отак, — подумав Девід. — Справді неймовірно. Навіть дивовижніше за північне сяйво, яке я бачив минулого літа».

Кріспін рушив назустріч цьому світлу, і Девід попрямував за ним. Раптом сліпуче сяйво огорнуло їх. Вони опинилися всередині нього й попливли якимсь довгим тунелем. Попереду було ще яскравіше світло, і вони рушили швидше.

Девідові тепер було так спокійно, так радісно. Так затишно.

Раптом він зауважив у неземному світінні в кінці тунелю рух, і крізь тишу до нього долинув якийсь дивний гомін. Кріспін застряг десь позаду, тимчасом як Девіда щось тягнуло далі, неначе велетенський магніт.

І тут трапилося незбагненне.

Гомін перетворився на заглушливий рев: Він побачив перед собою обличчя. Невиразні, розпливчасті, вони про щось благали. Сотні. Тисячі.

О Боже! Хто ці люди?

Він почув протяжний крик. Здається, минула вічність, доки він збагнув, що це його власний голос.


— Він помирає! Дефібрилятор! — крикнула Генрієта.

Доші занесла розряди над Девідовими грудьми.

— Готово! — І дала розряд.

— Ще раз! — наказала Генрієта. Схилившись над цим чорнявим підлітком, вона відчула, як на обличчі в неї проступає піт. — Девіде, повернися. Девіде! Слухай мене. Повернися!

Доші стояла з розрядами напоготові. Генрієта швидко глянула на монітор. Тиск далі на нулі. Пульс ледь-ледь пробивається. Чорт забирай!

— Доші, ще раз!


Затри години доктор Генрієта Гарднер закінчувала паперову роботу. День був важкий. Усе почалося з тридцятип'ятирічної жінки з серцевим нападом, тоді немовля, що поранило собі голову виделкою. А насамкінець троє підлітків, яким одного морозного пообіддя заманулося ризикнути життям — видертися на якийсь клятий дах.

Одна обійшлася синцями на шиї та зламаною рукою.

Інший розтрощив праве стегно й нині перебував у глибокій комі.

А ще одного вона насилу вирвала з лещат смерті. Цікаво, чи бачив він оте світло?

Зітхнувши, доктор Генрієта Гарднер поставила теки на полиці й пішла додому годувати собаку.



Книга імен

Розділ перший

АФІНИ, ГРЕЦІЯ

Дев'ятнадцять років по тому

Книга імен
ауль ла Дусер, щось собі наспівуючи, відчинив багажник винайнятого «ягуара». Потихеньку витяг із-під вовняного пледа гвинтівку й раптом відчув, що страшенно зголоднів. Що ж, лишилося недовго. Дорогою, приблизно за десять миль до цього місця, він помітив таверну просто неба, і йому страшенно захотілося тушкованої ягнятини з чаркою анісового лікеру.

Він подивився на годинник. Часу досить. Із двома охоронцями він уже покінчив, скотивши їхні тіла вниз із пагорба. Він випереджав графік — за п'ять годин він поверне авто й полетить до Лондона, щоб чекати там наступного завдання. Часу вистачить навіть на дві чарки анісового лікеру.

Він навмисне пішов крізь оливкову плантацію, відчуваючи дивний неспокій. Крізь темні окуляри бачив яскраві промені все ще гарячого вечірнього середземноморського сонця. Він волів працювати в темряві.

Щоправда, в юності йому випало стільки гарувати під цим нещадним сонцем, що він навчився зносити його; тож витримає й тепер. З-під пахв лився піт, та він не зважав. Вибрав позицію так, щоб було добре видно всю територію позаду будинку. Тоді вдихнув з інгалятора й налаштувався чекати.

Від аромату оливкових дерев запекло в горлі. Цей запах навіяв спогади про дідову ферму в Тунісі, де він із шести років мозолився, як невільник. Відрізав гілочки й садив у землю, щоб із них виростали нові оливкові дерева, і так по десять годин на добу під палючим сонцем. У горлі було сухо, як у люльці, й страшенно пекло.

І яка винагорода чекала його після цієї рабської праці? Скибочка хліба, шматочок сиру? А нерідко дід міг іще й відшмагати віником із тих самих гілочок, яких він сам і нарізав.

Дід був першим, кого він убив. Того дня, як йому виповнилося п'ятнадцять, він забив діда до смерті.

«Сьогодні теж, мабуть, чийсь день народження», — думав Рауль, споглядаючи кольорові кульки, прив'язані до стільців у вітальні, та купу подарунків у яскравих обгортках на столі.

Вечірка мала от-от розпочатися.


Беверлі Панаґуполос пекла все пообіддя. Не те щоб братів шеф-кухар не вмів спекти іменинного торта. Просто для своїх онуків вона воліла робити це сама.

Найменшій онуці Алеріссі сьогодні виповнилося дев'ять. За годину іменинниця та її старші брати Естевао, Ніло й Такіс зберуться біля басейну разом із батьками, кузинами, тітками й дядьками. Алерісса така сором'язлива, що все святкування ніяковітиме, зате потім кілька днів тільки про нього й розповідатиме.

Беверлі злизала корицю з пальця й пішла надвір подивитися, чи розташовані рожеві й сріблясті кульки та подарунки саме так, як задумано. Вона на мить замилувалася блакитною гладдю басейну, де незабаром усі дітлахи плескатимуться перед вечерею.

Вона нічого не чула, доки з-за пальм не пролунали постріли.

Вона нічого не відчувала, доки спину їй не пронизали кулі.

Вона не бачила, як срібляста блакить басейну почервоніла від її крові.

Вона померла з корицею в кутиках рота.


Звивистою дорогою авто спустилося з поодинокого пагорба та виїхало на шосе. Шукаючи на радіо якусь знайому станцію, Рауль натрапив на кінець випуску новин. Терористи підірвали міжнародний термінал в аеропорті Мельбурна, і тисячі людей, очевидно, загинули під уламками зруйнованої будівлі.

Рауль усміхнувся сам до себе. Він молодець. Найкращий. Доказом служить дедалі більший хаос у світі. Незабаром його вітатимуть як одного з головних героїв нового ладу.

Із потаємних тридцяти шести залишається щораз менше. Беверлі Панаґуполос була чотирнадцятою, що загинула від його руки. Убити стількох іще не вдавалося нікому. Тепер із тридцяти шести залишилося лише троє. «Коли їх знищать, — із гордістю думав Рауль, — з нікчемним Божим світом буде покінчено».

Усе й так з дня в день погіршується. Війни, землетруси, голод, пожежі, хвороби — всілякі природні й штучні катастрофи ширяться світом, як ніколи. Лишилися якісь лічені дні.

Коли останніх трьох не стане і світло потаємних тридцяти шести згасне, настане час гносеїв і світу більше не буде.

БРУКЛІН, НЬЮ-ЙОРК

Час спливав.

Майже за п'ять тисяч миль у своєму маленькому кабінеті на авеню Z рабин Елізер Бен Моше заплющив старечі очі й молився.

За вісімдесят дев'ять років ці очі бачили чимало трагедій і зла, радості й добра. Однак останнім часом зло, здавалося, множиться, як ніколи. Він знав, що це не випадково.

Серце йому стиснули страх і відчай. Усе життя він вивчав кабалу, роздумував над таємницями Бога, кликав Його багатьма іменами. Вимовляв їх потиху, благаючи захисту — не для себе, для світу.

Бо над світом нависла загроза, ще більша, ніж усесвітній потоп. Служителі одного давнього темного культу знайшли Книгу імен. Він був переконаний у цьому.

І всіх ламед-вовників, перелічених у давньому рукописі, вбивали, одного за одним. Скільки їх залишилося? Це відомо лише Богові й гносеям.

Зітхнувши, він подивився на талісмани на столі. Деякі були йому зрозумілі. Деякі ні. Він узяв їх один по одному й поскладав у стару шкіряну торбину, що стояла розчахнута на столі. Тоді зняв з полиці важкі старовинні томи Зохар і Танах, аж заболіли від артриту пальці, й відчинив потаємний сейф позаду. Тільки коли замок клацнув і торбина з реліквіями була знову надійно захищена куленепробивним металом, він узяв свій старенький Псалтир і пошаркав до дверей.

Губи пошепки вимовляли молитву, і довга сива борода при цьому тряслася.

Боже милосердний, дай нам силу й знання, щоб зупинити тих, хто коїть зло.

Умонтований під столом крихітний мікрофон передавав його молитву.

Однак не Богові.

Книга імен

Розділ другий

ДЖОРДЖТАУНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ВАШИНГТОН

Книга імен
дучи до бару «Гуліген» після ранкових лекцій, Девід Шепард думав лише проте, що в нього шалено болить голова і що він страшенно зголоднів. Минулої ночі він не міг спати, бо був надто збуджений після візиту Тоні Блера до університету. Промова Блера справила на студентів величезне враження, а обговорення в офісі декана Майєра затяглося майже до першої ночі.

Візит Блера вважали його великим досягненням, але насправді йому просто пощастило. Девід познайомився з британським прем'єром кілька місяців тому, коли його запросили провести семінар в Оксфорді. Після семінару була вечеря на його честь у «Бойсдейл у Белґравії», і Блер, що сидів навпроти, похвалив його останню книжку «Зміцнення держав: боротьба за мир в епоху поширення ядерної зброї».

Пізніше вони обмінялися електронними листами й, на великий подив, прем'єр прийняв запрошення виступити з промовою в Джорджтауні.

Візит виявився надзвичайно вдалим, однак ніч була суцільним жахіттям. Девід крутився без сну до четвертої ранку, не чув будильника та спізнився на лекцію о восьмій. Не було навіть часу, щоб прийняти якийсь тайленол чи випити чогось тонізуючого. Він навіть не поголився, лише вскочив у душ і зачесав назад своє густе темне волосся.

— Девіде, як справи? — Крізь галас він упізнав гугнявий голос Тома Мак-Інтайра. Той сидів через два столики та махав йому. — Як на Майєрового мазунчика ти явно не у формі. Що, засидівся ввечері з другом Тоні, обговорюючи становище у світі?

Мак-Інтайр, лисуватий доцент, із яким Девід мав спільний кабінет на кафедрі політології, подав знак офіціантці. Теж неодружений, приблизно одноліток Девіда, Том був чудовим партнером у спарингу й одним із найпопулярніших викладачів в університеті. Щосеместру він відстежував, до кого з них запишеться більше студентів. Бачачи, як Том щоразу намагається його підколоти, Девід відчував, що для колеги це дещо більше, ніж просто дружнє суперництво. Однак він був сином сенатора й виріс серед політики, тож його такі речі не зачіпали.

Зазвичай він просто не зважав на прагнення Тома в усьому бути першим — винятком були хіба що їхні спільні щорічні вилазки в гори на Захід. Том був хорошим хлопцем і до біса вправним альпіністом, неперевершеним в одній сфері, де Девід любив суперництво, — змагання з природою, підкорення гір.

Зі стогоном Девід опустив своє довге атлетичне тіло на стілець навпроти Тома.

Той пив пиво.

— Не хочеш? Пиво може тебе зцілити.

— Аякже. А як ще дати молотком по голові, то й біль мине. — Девід утомлено посміхнувся. — Не маєш часом при собі молотка?

Але Том уже не слухав, він прикипів очима до телевізора над баром.

— Курчатко Ципа мало рацію, друже. Кінець уже близько.

— А я хіба заперечую? — Девід замовив гамбургер, чілі з цибулею та пиво «Гайнекен». Відхилився на спинку стільця й потер скроні. Погляд його автоматично перебіг услід за Томовим до телевізора, що транслював новини Сі-ен-ен. Новий теракт у Мельбурні. Він скривився. Катастрофи трапляються по всьому світу з дивовижною регулярністю.


Девід викладав політологію вже майже десять років, останні чотири тут, у Джорджтауні, але ще ніколи йому не було так важко, як цього семестру. Слова Платона, Торо, Черчілля та інших видатних мислителів аж ніяк не пояснювали того безладу, що охопив сучасний світ. Урагани, цунамі, війни, вбивства, терор — суміш природних катаклізмів та насильства людини проти людини. Його студенти мали більше запитань, ніж він — чи й навіть Тоні Блер — відповідей.

Коли офіціантка принесла пиво, Девід майже з полегшенням відвів погляд від екрана. Том нахилився до нього й заговорив напівголосно.

— Слухай, друже, сьогодні твій щасливий день. Кейт Воллес щойно приземлила свою прекрасну золотоволосу панянку за два столики від нас. Підійди до неї й запроси на пікнік із нагоди Дня праці.

Девід переміг у собі бажання озирнутися. Кейт Воллес, тридцятиоднорічна викладачка англійської мови, писала якийсь пікантний роман про двір Фердінанда й Ізабелли. Це була перша жінка, якої він серйозно прагнув, відколи Мередіт подала на розлучення. Вони кілька разів пили разом каву в кімнаті відпочинку, і поки що вона, схоже, ставилася до нього прихильно.

Чорт забирай, а чому б і ні?

Він глянув скоса на Тома й підвівся зі стільця. За дві хвилини вже записував телефон і адресу Кейт.

Коли він повернувся до свого столика, Том пхикнув:

— Оце так диво! Тобі треба було тільки півтора семестру, щоб наважитися на перший крок.

— Я чув, що правильно вибрати час — це головне. — Девід відкусив від гамбургера та втупився в папірець.

Він перестав жувати. Що за чортівня?

Замість «Кейт Воллес» він написав щось інше.

Беверлі Панагуполос.

О ні, я більше не можу. Головний біль, що трошки вгамувався, коли він їв, тепер загупав з новою силою. Ще одне випадкове ім'я. Їх було так багато. Звідки вони беруться?

— Гей, Девіде, з тобою все гаразд? Серйозно, ти раптом став білим наче мрець.

Девід напружився. Том не уявляв, якими близькими до істини були його слова. Але він ніколи нікому не розповідав про той нещасний випадок у дитинстві, коли мало не загинув. Навіть Мередіт нічого про це не знала.

— Це все той клятий головний біль. — Він через силу відкусив ще шматок гамбургера. Уже не думав ні про їжу, ні про Тома, ні про Кейт. Тепер він думав лише про Беверлі Панагуполос.

Хоч зовсім не хотів про неї думати.


Годину по тому Девід проїжджав повз Східний ринок, трохи перевищуючи межу швидкості, дозволену біля Капітолійського пагорба. Звертаючи у провулок, щоб припаркувати авто позаду свого міського будинку, він аж згорав із нетерпіння пересвідчитися, чи є ім'я Беверлі Панагуполос у його щоденнику. Уже хотів було заглушити двигун, коли по радіо почався черговий випуск новин Сі-бі-ес.

Важливі новини з Афін: Поліція оточила резиденцію прем'єр-міністра Греції Ніколаса Агнастоу. Кілька годин тому там по-звірячому вбито його сестру Беверлі Панагуполос...

Рука завмерла на ключі запалювання. На чолі проступив піт, а всередині все похололо. Чому її ім'я прийшло мені саме сьогодні — у день її смерті?Досі такого ще не бувало. Девід швидко витяг із кишені записку і втупився в неї, намагаючись зібратися з думками. А може, бувало?

Він швидко вибіг східцями нагору і з розгону вставив ключ у замок. Вхідні двері затріснулись самі собою, а Девід кинувся через передпокій до кабінету. На столі був звичний безлад з уривків його життя: наполовину перевірені роботи студентів, теки й книжки, набір ручок «Шарпі», фото в рамці — він зі Стейсі під час їхньої останньої поїздки до Вейла, на лижний курорт, — і сіро-блакитний агат, що зазвичай лежав на долоні червоної керамічної мавпи, яку Джадд Вонамейкер, найкращий батьків друг, привіз Девідові з Таїланду, коли тому було вісім років.

Він рвучко висунув центральну шухляду стола й налапав під банківськими виписками та рахунками грубий червоний записник. Почав пробігати очима сторінки з іменами, серце шалено калатало.

Сто сорок п'ять сторінок, усі списані іменами. Тисячі й тисячі імен.

І раптом він побачив. Посередині сорок другої сторінки.

Беверлі Панаґуполос.

Він написав його сьомого жовтня 1994 року. Він завжди занотовував дати, коли імена з'являлися в його голові. Ім'я Беверлі прийшло, коли йому було двадцять два.

Стільки років тому він написав її ім'я вперше. А сьогодні написав знов. У день її смерті.

Він подивився на імена. Ціла Організація Об'єднаних Націй. Девід був певний, що в його списку є представники всіх націй землі.

У юності він проглядав телефонні довідники в кожному місті, куди їздив з батьками, шукаючи імена, котрі записував.

Так і не знайшовши жодного, за якийсь час облишив цю справу.

Але сьогодні він знав напевно, що одне з цих імен належить убитій жінці. Він замислився: чи й справді тільки одне. І від цієї думки йому стало лячно.

ВІЛЛА КАЗА ДЕЛЛА ФАЛКОНАРА, СИЦИЛІЯ

Ірина перебувала в темряві. Змерзла. Налякана. Гола.

О Мадонно, скільки ж вони мене тут триматимуть? Навіщо я їм?

Очі їй зав'язали, і вона не уявляла, як довго на ній ця шовкова пов'язка. Їй не дозволяли знімати її, навіть коли приносили їжу та звільняли руки, щоб вона могла поїсти й піти в туалет.

Їй хотілося додому, знову сидіти біля вікна й вишивати собі на посаг наволочки. Залишалося вишити ще п'ять, і тоді вона одружиться з Маріо.

Чи вийде вона тепер заміж за Маріо? Чи шукає він її? Сумує за нею? Чи побачить вона його ще колись?

Шовкова пов'язка на очах намокла від гарячих сліз. Вона здригнулась і подумки проказала молитву. Ту саму, яку повторювала щодня, знов і знов.

Де ти, Боже?


Місячними серпневими ночами прем'єр-міністр Італії полюбляв сидіти в саду на своїй віллі й палити кубинські сигари — уперше батько дозволив скуштувати їх на вісімнадцятий день народження. Каза делла Фалконара, з якої було видно античний амфітеатр у Сеґесті, належала його родині вже чотири покоління. Сімдесят років тому його батьки вирішили відсвяткувати своє весілля на великій терасі, бо звідти відкривається чудова панорама, проте він найбільше любив усамітнюватися в саду, де ніхто не смів його турбувати.

Він заплющував очі й, насолоджуючись легким ароматом лимонних дерев, що доносився з долини, слухав давні грецькі й римські вистави, які саме відбувалися в амфітеатрі.

Сьогодні в амфітеатрі було тихо, в саду теж ні душі. А за міцними мурами вілли Едуардо ді Стефано приймав обраних гостей — двадцятьох чоловіків, які щось обговорювали стишеними голосами.

Лакей мовчки ходив довкола довгого стола, за яким вони сиділи, й наповнював келихи тридцятип'ятирічним портвейном. Доки Сильвіо був у кімнаті, говорили лише про неймовірну спеку та вечерю з шести страв, якою їх щойно частували. Та за якийсь час він непомітно вийшов — усі почули, як за ним зачинилися двері з червоного дерева з вигадливим різьбленням. Тоді Едуардо ді Стефано встав, замкнув двері на ключ і заговорив своїм чітким, заворожливим голосом:

— Сьогодні, мої вірні друзі, ми впритул наблизилися до мети. Тридцять три перешкоди усунено. — Присутні голосно зааплодували. Ді Стефано замовк, проникливі очі засвітилися вдячністю. Це був надзвичайно привабливий чоловік із високим розумним чолом, твердим підборіддям та усмішкою, що могла б розтопити золото. Йому було вже майже шістдесят, однак сивина лише ледь-ледь торкнулася темного волосся, і це додавало йому шарму так само, як і смокінг від Армані. Доки гості аплодували, він крутив золотий перстень із двох переплетених змій на середньому пальці, чекаючи тиші.

— А ще важливіше те, — вів далі ді Стефано, — що наш Змій на порозі остаточного відкриття.

З усмішкою він повернувся до поважного золотоволосого банкіра — чоловіка, родині якого було довірено зберігати їхні величезні статки ще шістнадцятого століття. Це його син зумів безпомилково виявити всі тридцять три мішені для Темних янголів, це завдяки йому довгоочікуваний тріумф став таким близьким.



Гості знову зааплодували, і банкір на знак вдячності схилив голову.

— Мене повідомили, — промовив ді Стефано, — що ваш син знову три доби не відходив від комп'ютера. Панове, тепер щомиті він може знайти решту інформації — останні три імені.

Чоловіки, позривавшись на ноги, перезиралися між собою, вражені та зворушені. Понад сто поколінь їхніх предків наполегливо шукали цього знання, прагнули до цієї мети. Передчуття близького успіху, цілковитого духовного просвітлення приголомшувало, п'янило, як солодка пристрасть, як вогонь, що спалює тіло та звільняє душу.

— Будьмо, друзі! — Ді Стефано підніс келих і зустрівся поглядом зі своїм заступником Альберто Ортеґою. Колишній Генеральний секретар ООН широко йому всміхнувся і теж підніс келих.

— Приготуймося ж до решти подорожі. — Неспішно, смакуючи, ді Стефано відпив темного густого портвейну, решта зробили те саме. Цей звичний ритуал заспокоїв його й підбадьорив.

Він згадав, як йому дозволили взяти в ньому участь уперше. У ніч напередодні він не стулив очей і ані крихти не проковтнув за весь день.

Батько ніколи й натяком не давав йому зрозуміти, що відбувається в цій кімнаті протягом тих особливих прийомів, які влаштовувалися двічі на рік. У дитинстві він знав лише, що слуги починають готуватися до цих банкетів уже за кілька днів, і навіть мати не сміє туди заходити.

Бувало, він прокидався о п'ятій ранку від шурхоту автомобільних шин на всипаній гравієм алеї, що вела з пагорба на шосе, — це гості, наче зірки, що гаснуть перед світанком, тихо зникали.

Що вони робили тут усю ніч? Він знав, що батько — важлива персона, так само, як і ті чоловіки, що приїздили сюди двічі на рік, — серед них були відомі політичні діячі й глави держав.

Здавалося, ніби ООН проводить засідання на Сицилії, у них удома.

Відколи різьблені подвійні двері вперше зачинилися перед ним, залишаючи його на самоті у викладеному мармуром передпокої, він завжди мріяв бути там, сидіти поруч із батьком і слухати, убирати в себе владу, що зосереджувалася в цій кімнаті.

Аж коли йому виповнилося вісімнадцять, він одержав власний талісман — золотий перстень, якого ніколи не знімав, — а також запрошення на ці збори.

Від побаченого там йому стало гидко.

Дивовижно, але мало-помалу ритуал, яким закінчувався вечір, почав йому подобатися. Батько, котрий, на щастя, мав терпіння й чуйність, пояснив, чому це потрібно робити і яку високу мету вони переслідують. Жінки, що їх вони посвячують, відіграватимуть важливу роль, коли світ належатиме їм. Ретельно відібрані, ізольовані, вони будуть потрібні, щоб виконувати свою природну функцію. Добровільно або примусово.

І тепер, коли він, бувало, не міг заснути в ніч напередодні ритуалу, це вже не мало нічого спільного зі страхом.

Він простягнув засмаглу руку й натиснув на кнопку на стіні. Стіна безшумно відсунулась.

Вона чекала там у напівтемряві: чорноволоса, гола, із зав'язаними очима.

Дехто з чоловіків нетерпляче засовався, наперед уявляючи той божественний екстаз, який на них чекає. Інші навпаки завмерли, не зводячи з дівчини хижих поглядів.

Це були розумні й освічені чоловіки, можновладці, віддані справі. Як і їхніх попередників, кожного ще в дитинстві ретельно відібрали для цієї честі, цього випробування, цієї найвідчайдушнішої і найнебезпечнішої місії.

«І немає у світі мудріших людей, ніж вони», — думав із задоволенням ді Стефано. Ніхто з тих дурників, що борсаються у фізичному світі, анічогісінько не знає про гносеїв.

Дівчину притягли ближче.

Альберто Ортега наблизився до стіни, де на полиці в підсвітленій скляній скриньці виблискували, неначе темні зірки, два давні камені — аметист і смарагд. Їм було по кілька тисяч років. Це були два з дванадцяти давніх каменів, на основі яких пізніше з'явилися камені знаків зодіаку. Обережно, намагаючись не трясти скринькою, Ортеґа дістав ритуальний келих і невеличкий срібний флакон. Насипав у келих трохи блакитного порошку, доки гранули не вкрили вигравірувану на дні змію, що кусає власний хвіст. Ді Стефано наблизився, щоб налити в келих вина з кришталевого графина; дівчина схлипувала. Він дивився, як темно-червона рідина піднімається до другої змії, вигравіруваної на половині висоти келиха; тоді розмішав вино пальцем.

Із блиском в очах він дав знак, щоб дівчині розв'язали очі. Не звертаючи уваги на переляк на її обличчі, він підніс келих до тремтячих вуст.

— Прошу, не треба, — благала вона, відчайдушно намагаючись відвернутися.

— Ану припини скиглити, — тихо наказав ді Стефано, торкнувши пасмо, що впало їй на щоку, а тоді міцно схопив іззаду за волосся й відхилив голову. — Ти маєш бути вдячна. Тебе обрано для великої справи.

Дивлячись просто у вічі, він влив їй у рот майже всю гіркувату рідину з келиха, і за мить вона затремтіла, неначе в лихоманці. Тоді він передав келих — спочатку Ортезі, той відпив ковток і передав його далі Одіамбо Мофулатсі, третьому за рангом. Швидко келих обійшов увесь стіл — кожен відпив малесенький символічний ковток.

Раптом плечі дівчини конвульсивно затрусилися.

Світ закрутився, перед очима затанцювали різнокольорові вогні, серце закалатало так, що аж заболіло в грудях. Вона відчула на собі змій, вони повзали по тілу, обплітали плечі й груди. А тоді відчула запах чоловіків.

Вогні, чоловіки, жах — усе змішалося й разом навалилося на неї, і вона дико закричала.

МЕРИЛБОН, ЛОНДОН

В очах йому аж пекло. Графіки на пласкому двадцятичотирьохдюймовому моніторі зливалися. Три дні на цьому стільці, втомлено думав він. Три дні він порівнював графіки, накладав один на інший. Три дні шукав збігів у транскрипціях, намагаючись розшифрувати три останні імені. Зі стогоном він вимкнув комп'ютер. Досить.

Якщо зараз не зробити перерви, то це може погано скінчитися. Він знав межі своїх можливостей — ці межі він уже переступив. У цілому Лондоні не знайдеться такої кількості крапель для очей, щоб він протримався ще бодай годину.

Розвернувшись на стільці, він мимоволі глянув на чудову картину Густава Клімта, що займала всю стіну кабінету. Працюючи, він зовсім не звертав уваги на розкіш довкола себе — підлогу з чорного дерева, привезеного з африканських лісів, вигадливе ліплення на стелі, вишукані килими із зебрових шкур, обюссонські гобелени й скульптури, придбані на аукціоні «Крісті». Коли він іще навчався в Оксфорді, знайомі здебільшого вважали його декадентом — і вони таки мали рацію. Він, як і батько, — та й загалом більшість гносеїв — умів по-справжньому насолоджуватися життям.

Якщо плоть — це зло, то навіщо намагатися її приборкати? Навіщо опиратися природним бажанням? Зло невіддільне від плоті — лише душа чиста, які Джерело, з яким вона прагне возз'єднатися. Коли він працював, то весь поринав у роботу — зосереджений, уважний, наполегливий. Коли ж розважався, то весь віддавався розвазі — не відмовляв собі ні в чому.

А тепер настав час для розваг.

Він подивився на годинник — наймодніший швейцарський «Вашерон Константан» — і подумав проте, що старовинна церемонія на Сицилії вже почалася.

У нього сьогодні буде власна церемонія. Вона поверне йому сили.

Він узяв палицю і з зусиллям підвівся. Кульгаючи мармуровими коридорами свого триповерхового помешкання на Блендфорд-стрит, згадав, що вже цілу добу не їв нічого путнього. Нічого, скоро він усе надолужить. Зараз йому хотілося скуштувати чогось гострого й гарячого.

Зі спальні він подзвонив Гілбертові. Індійська кухня — саме те, що треба.

— Зарезервуй мені на вечір столик у «Тамаринді» — усе, як завжди. Сьогодні я хочу рудоволосу. Типу Кейт Бланшетт. І щоб вона була вже на місці за півгодини до мого приїзду.

Кульгаючи, він зайшов до величезного гардеробу, при кожному кроці палиця глухо стукала об підлогу. Зупинився й торкнув рукав найновішого смокінгу від Ерменеджільдо Зеґна. Він доповнить його сапфіровими запонками, які принагідно купив у Флоренції минулого місяця.

Скинув одяг на ліжко та зняв із шиї золотий медальйон — дві змії з діамантовими очима, що сяють на блискучому золоті, сплелись у вісімку, кусаючи одна одну за хвіст.

«Мій талісман зі змій величніший за батьків, — задоволено думав він. — Як і належить Змієві».

У тіло зусібіч ударили крижані струмені води, що виходили з безлічі дірочок у гранітних стінах душу. Холодна вода, як завжди, приємно бадьорила. Він намилив своє русяве волосся до плечей і розтер утомлені м'язи широкої могутньої спини.

«Кінець світу мусить почекати ще кілька днів», — думав, намилюючи сідниці, на яких було витатуювано чорні переплетені змії.

Вишукана їжа, секс, насолода — усе це поверне йому гостроту розуму перед фіналом. Незабаром ця нікчемна земля з її жалюгідними хмарочосами, фабриками, що безперервно гудуть, сміховинними церквами й облудливими урядами розчиниться в ефірі. Усе це — зло, чисті лише Джерело й душа.

Сьогодні ввечері він тимчасово облишить пошуки найвищої чистоти — сенсу буття. Перестане думати про кляті три останні імені й тішитиме плоть.

Власну плоть.

І все задля блага душі.

Книга імен

Розділ третій

Книга імен
ен Джінчао

Гленда Мак-Фарон

Гассан Габарі

Любомир Залевскі

Доналд Волстон

Руфус Джонсон

Ноеланія Тріас

Генрік Коленко

Сандра Гадсон

Мзобанзі Нгзеле

Девід гарячковито гортав щоденник і вносив у пошукову систему імена, узяті навмання, з різних сторінок.

До півночі він устиг перевірити понад п'ятдесят імен. У кількох випадках пошук не дав результатів. Інші імена траплялися на багатьох сайтах, однак додаткових відомостей виявилося небагато.

Тоді він набрав Маріка Дубровска. На екрані з'явилося кілька посилань на сайти з новинами з Кракова. Якусь Маріку Дубровску застрелили вві сні два роки тому в готелі «Висотскі». Свіжішої інформації Девідові знайти не вдалося; мабуть, це вбивство так і не розкрили.

Один Сімон Розенблатт виявився жертвою Голокосту — його стратили в газовій камері у Треблінці 1942 року. Інший був американським моряком, що загинув під час бомбардування Перл-Харбора. Було ще три Сімона Розенблатта — усі померли між 1940 і 1945 роками.

Ла-Тоя Лінкольн була працівницею соціальної сфери в Детройті. 1999 року її труп винесло на берег ріки Детройт із канадського боку.

Пальці Девіда вистрибували по клавіатурі. Він набрав іще одне ім'я, тоді ще одне.

Доналд Волстон. На екрані вигулькнуло безліч посилань. Девід переглянув інформацію щодо чотирьох Доналдів Волстонів — електрика з Нью-Брансвіка, прадіда на якомусь генеалогічному дереві в Південній Африці, письменника в Бірмінгемі, що в Англії, та стоматолога в Санта-Барбарі.

Руки в нього почали тремтіти. Усі чотири були покійниками. Хоч жили в різних країнах, у різний час. Прадід із Південної Африки помер від черевного тифу 1918 року; решта ж загинули з інтервалом у кілька місяців один від одного — усі протягом минулого року.

Електрик став жертвою умисного вбивства, письменника збило авто, водій якого зник із місця катастрофи, стоматолог загинув у пожежі.

До сьомої ранку він перевірив сто вісімдесят імен із щоденника. Шістдесят знайшов в Інтернеті — сорок вісім із цих людей були мертві. Як і трьох Доналдів Волстонів, двадцятьох сімох убили, решта загинули від нещасних випадків. Жоден не помер природною смертю.

Приголомшений, Девід перечитував імена знову й знову. Ці люди народилися в найрізноманітніших куточках земної кулі. Дати їхніх смертей припадали на кілька століть. Це були представники всіх прошарків суспільства, усіх національностей, усіх релігій.

І всі вони були в його щоденнику.

І всі з'явилися в нього в голові.

Книга імен

Розділ четвертий

Книга імен
 
Книга імен
у от, Ділоне, тепер ти знаєш. Скажи, я псих? Отець Ділон Мак-Ґрет пильно подивився на Девіда проникливими синіми очима, які за сорок п'ять років бачили чимало.

— Якщо ти почув у голові ім'я Беверлі Панагуполос удень, коли вона загинула, а потім знайшов його у своєму щоденнику, то це ще не означає, що ти псих. Екстрасенс — можливо, але до чого тут псих?

— Якби в мені було хоч щось від екстрасенса, то я б уже давно виграв у лотерею.

На обличчі Ділона з'явилася знайома лукава усмішка, через яку чимало жінок прокляли його священицьку рясу. Девід завжди думав, що Ділон Мак-Грет зі своїми чорними кучерями та рум'яним обличчям більше скидається на пірата, аніж на священика. Однак єдиною слабкістю, яку йому вдалося виявити в цього статечного професора кафедри теології за вісім років дружби, була пристрасть до шотландського віскі й контрабандних кубинських сигар.

Вони почали викладати в Джорджтаунському університеті майже одночасно. Вони були зовсім різні, проте, спілкуючись на роботі, поступово потоваришували і навіть узяли за правило щонеділі вранці разом шукати, де в місті найкраще готують на сніданок бублики з лососиною.

Девід мимохідь глянув на книжкові полиці: вони займали цілу стіну в кабінеті Ділона й були заставлені томами з філософії, порівняльної релігії, метафізики. Та навряд чи хоч один із них може пояснити, що з ним коїться.

— Відколи ти записуєш ці імена? — запитав Ділон, відпивши кави. — Можеш пригадати?

— Від другого класу старшої школи.

— І що ж такого трапилося того року, що могло стати поштовхом до цього?

— Нічого. — Девід зірвався на ноги та швидко закрокував туди-сюди кабінетом. Він не був упевнений, що справді готовий розповісти про той випадок, хоч саме для цього й прийшов.

— Звільнися від цього, Девіде. Я надто добре тебе знаю. Коли ти починаєш отак метатися по кімнаті, я знаю: у цій світлій голові роїться тисяча думок. Не змушуй мене витягувати їх із тебе.

— Ти тепер говориш так само, як той психіатр, до якого батьки затягли мене відразу після тієї нещасної пригоди.

Ділон нахилився вперед.

— Пригоди?

Девід зітхнув, повернувся до друга обличчям і впав на стілець.

— У тринадцять років я ледь не вбився, а зі мною ще двоє друзів. За два роки до того, як почалися ці імена. Ми впали з даху. Я розтрощив собі грудну клітку й кілька хвилин перебував у стані клінічної смерті.

Він подивився Ділонові просто у вічі.

— Так-так, — додав, випереджуючи запитання: — Я був у тунелі й бачив оте славнозвісне світло.

Ділон був вражений.

— І ти досі ані мур-мур?! — Він показав рукою на книжкові полиці. — Знаючи, що я написав дві книжки про метафізику й життя після смерті, ти не розповів мені про власний досвід?

— Пробачте, отче, я грішний. — Широко усміхаючись, Девід підніс догори руки, наче здаючись.

Ділон похитав головою.

— Цей твій стан клінічної смерті мусить якось стосуватися тих імен. — Його голос звучав схвильовано. — Два роки для підсвідомості — лише мить.

— Ну, якщо ти так уважаєш... — Девід глибоко зітхнув. — Наразі я не знаходжу пояснення. Тому й прийшов.

Ділон відкинувся на спинку стільця.

— А ти розкажи все з початку. Нічого не замовчуй, не думай, як краще висловитися. Просто розповідай усе, як пам'ятаєш.

І Девід розповів. Розповів Ділонові про поважних гостей, котрі того зимового пообіддя приїхали на батькове запрошення до їхнього будинку в Коннектикуті. Швейцарський посол, Ерік Мюллер, його дружина та син, Кріспін, на два роки старший від Девіда і такий самозакоханий, якого він зроду не бачив. Девід мав завдання його розважати.

Кріспін — блондин, широкоплечий, спортивної статури — був вправним лижником і нахвалявся, що вже в семирічному віці вилазив на Меттергорн — знаменитий пік в Альпах. Він не вгавав ані на мить — явно намагався справити враження на Еббі Льюїс, найкращу подружку Девіда, що витріщалася на старшого хлопця, наче це був сам Девід Бові.

Від згадки про події того дня Девіда занудило: ось Кріспін підбурює його вилізти на дах сусіднього триповерхового будинку з фронтоном, ось він, Девід, з удаваною хоробрістю приймає виклик. Еббі дряпається за ними, сніжинки тануть на її віях. Він намагається ступати слідами Кріспіна й раз по разу послизається, але вдає, що йому зовсім не страшно, що запаморочлива висота — то пусте.

Еббі втрачає рівновагу, її сміх змінюється криком. Девід намагається її втримати й ненароком штовхає Кріспіна. Неначе в сповільненому кадрі, усі троє летять назустріч засніженій землі — удар і німа чорнота.

— А потім...

Девід змовк. Ділон звів брови.

— А потім... що?

Девідові стало млосно. Говорити про це було нестерпно, нестерпно було знову відчувати ту страшенну провину. Він чув голос батька, тихий, докірливий:

Як ти міг утнути таку дурницю, Девіде? Кріспін тебе підбурював, а ти взяв та й послухав? Ти усвідомлюєш, що тільки чудом не загинув? А той хлопець може залишитися в комі на все життя. Чому, чорт забирай, ти не думав головою, Девіде? Ти ж начебто такий розумний, чому ж ти не думав, що робиш?

Серце заколотилося. Він згадав, як мати тоді шикнула на батька, відтягла від лікарняного ліжка, але було запізно. Ці слова повисли між ними назавжди, мов ті вицвілі сірі фіранки, якими медсестри відгороджували його від надокучливих репортерів.

— Наступне, що я пам'ятаю, — це лікарня, пекельний біль, на тілі різні дроти й трубки — і лікарі, вони кажуть, що повернули мене з того світу.

Ділон кивнув.

— І де ж ти був?

— Точно не знаю. — Девід узявся однією рукою за голову й примружився, напружено згадуючи. — Пам'ятаю лише тунель, яскраве світло. Те саме, що згадують усі, кому довелося таке пережити. Більше нічого. Я прочитав усі книжки Елізабет Кублер-Росс на цю тему. Наскільки можу судити, зі мною не трапилося нічого унікального.

Ділон заговорив спокійно.

— Більшість людей, що бачили те світло, пригадують більше. Там явно було щось іще. Інакше просто бути не може. А ти блокуєш це у своїй пам'яті, — упевнено сказав він. — Можу закластися: хоч би що з тобою трапилося в тому тунелі, це якось стосується тих імен. Ти, як одержимий, записуєш їх у щоденник рік за роком уже майже чверть століття. Таке не трапляється просто так, випадково. Принаймні не з такою розсудливою, врівноваженою та прагматичною людиною, як ти.

— Але ж я зовсім не такий урівноважений, як ти думаєш, ось у чім річ! Мені взагалі здається, що я божеволію. Останнім часом я чую ці імена дедалі частіше. Що мені з цим робити?

— Мусиш іти до самого джерела. — Ділон стурбовано зморщив чоло. — Якщо ти настільки заблокований, то треба звернутися до гіпнотерапевта.

Девід запанікував. Останні слова подіяли на нього так, наче друг запропонував йому електрошокову терапію.

— Не хвилюйся. Тут усе чисто, — запевнив Ділон. — Апекс Дорсет працює з потерпілими від злочинів і з вашингтонською поліцією. Він дуже кваліфікований гіпнотерапевт і до того ж мій друг.

Ділон погортав візитник.

— Ось, тримай. — Він написав щось на аркуші з блокнота. — Я передаю тебе у винятково надійні руки.

Девід подивився на папірець у руці священика, однак не взяв його.

— Ділоне, мені не подобаються всі ці штучки...

— А тобі подобається, що імена не дають тобі спокійно жити? Мені здалося, ти шукаєш пояснення.

Девід не відповів. Потер скроні. Минулого вечора він записав у щоденник ще одне ім'я. Він намагався не думати про це.

Ділон упхав аркуш йому в руку.

— Найкраще почати саме з цього. Подзвони Алексу.

Девід склав папір учетверо й поклав у портмоне.

— Я тебе поінформую, що з цього вийшло.

— До речі, — зауважив Ділон, коли Девід уже рушив до дверей. — Ти так і не сказав, що сталося з твоїми друзями.

— З Еббі все гаразд. Вона тільки зламала руку. А от Кріспін...

Він змовк і спохмурнів. Ділон мовчки чекав.

— Кріспін впав у кому. Лікарі казали, можливо, він ніколи з неї не вийде. Батько час від часу цікавився, у якому він стані, протягом року чи близько того. Його відвезли назад до Швейцарії, але покращення не було. — Девід похитав головою. — У мене залишилась одна його річ. Але я досі не можу збагнути, навіщо йому був камінь із написом гебрейською мовою.

— Це ти про що? — Ділон схилив голову набік.

Девід знизав плечима.

— У нього був такий голубий камінь, дуже гладенький. Агат завбільшки з виноградину. Коли він агітував нас із Еббі вилізти на дах, то розмахував ним і нахвалявся, що камінь має магічну силу й оберігатиме нас від падіння. Якась чортівня, правда? — запитав похмуро.

— Цей камінь досі в тебе?

— Як тільки розтанув сніг, я пішов на те місце, де ми впали, — просто так, подивитися, — і раптом побачив його в траві. Я зовсім про нього забув. Підняв і залишив собі — на згадку про те, як дорого часом коштує імпульсивність.

Ділон дивився на нього з цікавістю.

— І ти знаєш, що написано на тому камені?

Девід фиркнув.

— Мабуть, слова якогось мудреця. Щось на кшталт: «Тяжіння — хай його дідько вхопить».

Коли за Девідом зачинилися двері, священик задумався. Підійшов до полиць із книжками і взяв грубий том про юдейську магію. Закопиливши губу, подивився у зміст, тоді розгорнув книжку на потрібній сторінці.

За півгодини він поставив том назад на полицю й узяв телефон.

Книга імен

Розділ п'ятий

Книга імен
п'ятницю вранці Девід виїхав на вулицю D і рушив у напрямку Пенсильванія-авеню. Був гарний серпневий день. У цілковитій тиші Девід об'їхав довкола Капітолію та знову виїхав на Пенсильванія-авеню — він навмисне не вмикав ні радіо, ні програвача компакт-дисків. Хотів прийти на прийом до гіпнотерапевта з абсолютно свіжою головою.

Припаркувався, вимкнув двигун і подивився вгору на високий цегляний будинок, де розташовувався офіс гіпнотерапевта, з надією і страхом водночас. Будівля не виглядала загрозливо. То чому ж йому так похололо в грудях?

Ну що ти, чоловіче, заради Бога, ти ж вилазив на високі гори. Переживеш якусь годину гіпнозу. Чого ти боїшся?

І раптом він збагнув. Він боїться, що це нічого не дасть, що гіпноз нічого йому не прояснить. Що імена лунатимуть у голові довіку й назавжди залишаться таємницею.

Перші кілька років після падіння страх не полишав його ні на мить. Спочатку він його буквально паралізував: Девід боявся ескалаторів, відкритих сходів, атракціонів — будь-якої висоти.

Батьки тягали його від одного психіатра до іншого, але зрештою Девід сам знайшов спосіб, як побороти страх. У шістнадцять років він нарешті втомився постійно боятися, зненавидів і самого себе, і той нудотний мандраж, що раз по разу зводив нутрощі.


Рік тому кільком сенаторам, у тому числі його батькові, погрожували розправою. Роберт Шепард відразу найняв собі та своїй родині охоронців. До Девіда приставили Карла Гатчинсона, колишнього моряка, розумного, жвавого й незворушного. Хлопці швидко потоваришували, і, замість того щоб зневажати охоронця, який усюди ходив за ним слідом, Девід — навпаки — із задоволенням проводив час із Гатчем.

Гатч навчив його піднімати тягарі й боксувати, і незабаром м'язи на юному тілі Девіда налилися силою, водночас з'явилася впевненість у собі. Коли погрози сенаторам припинилися, Гатча й інших охоронців звільнили, проте Девід із Гатчем не припинили спілкування. І коли Девід остаточно зважився здолати страх висоти, то звернувся по допомогу саме до Гатча.

Батьки відпустили його на два тижні до Арізони, де родина Гатча мала невеличку хатинку. І там Девід подивився своєму страху в обличчя.

Він попросив Гатча взяти його в гори. Спершу вони лише сходили кам'янистими стежками, зарослими чагарником та перекотиполем. За якийсь час Девід вирішив, що цього йому замало, і наполіг, щоб Гатч відвіз його до Прескотта, де він спробує підкорити круту й неприступну Гранітну гору заввишки шість тисяч футів.

Гатч — слід віддати йому належне — не посміявся з нього. І хоч першого разу Девід спромігся подолати лише тисячу футів, цього виявилося досить. Він відчув смак.

Два тижні в горах стали найвиснажливішими й найзахопливішими в його житті. Девід повернувся до Коннектикуту з обвітреним обличчям, увесь у синцях і подряпинах, проте з переконанням, що не поступиться, доки не підкорить Гранітну гору. І це був лише початок.

Колись він переміг страх висоти, тепер знав, що мусить перемогти страх перед цими іменами.

Він саме виходив з авта, коли задзвонив мобільник. Звучала мелодія з «Чарівника країни Оз» — значить, це Стейсі. Удвох вони стільки разів переглядали цей фільм, що він і досі знає напам'ять усі діалоги.

— Привіт, Мишеня. — Він усміхнувся, подивився на годинник. У Санта-Моніці ще не було одинадцятої. — Ти хіба не в школі?

— Обідня перерва, — відповіла падчерка, і Девідові защеміло серце. Це був уже не той дитячий голосок, який він пам'ятав. Стейсі виповнилося тринадцять, і говорила вона тепер, як типовий підліток.

— Я мушу тобі щось сказати, але не хочу говорити при мамі.

— Звучить серйозно. — Він повернувся спиною до будинку й сперся на авто. — Що трапилось?

— Нічого доброго.

Він почув, як Стейсі глибоко й схвильовано зітхнула. Він не уявляв, що зараз може почути.

— Минулої неділі мама знову вийшла заміж. Я маю нового вітчима. — Останнє слово вона наче виплюнула, як кислу цукерку. — Він зовсім не такий, як ти.

— Але ж, Мишеняточко, таких, як я, взагалі більше немає. — Девід намагався говорити спокійно, хоч насправді був вражений. Він розмовляв із Мередіт лише кілька тижнів тому, і вона навіть словом не прохопилася, що з кимось зустрічається. — Він тобі це подобається? А може варто все ж дати йому шанс?

— Та ні, Лен, здається, нормальний. Він навіть переконав маму знову кинути палити. Але надто вже він старається. Я з ним ледве знайома, а мама вже дозволила йому мене вдочерити. Це неправильно. Вони мені навіть не сказали наперед — я нічого не знала аж до весілля.

Удочерити? Девід був приголомшений.

Голос Стейсі затремтів від сліз.

— Якщо котрийсь із маминих чоловіків і мав би мене вдочерити, то я б воліла, щоб це був ти. — Вона заговорила тихіше. — А якщо це не можеш бути ти, то нехай у мене залишиться прізвище мою справжнього батька і я буду тією, ким є.

Девід подумки вилаяв Мередіт за імпульсивність: ніколи вона не думає, як її дії відбиваються на інших, передусім на доньці. Але мусив стримати гнів.

— Так, Стейс, усе це непросто. Хотів би я чимось тобі допомогти.

— Це ще не все. Вони хочуть, щоб я їхала з ними в «родинну» весільну подорож. Уявляєш? Лен навіть купив мені мобільник із глобальним покриттям — такий, як у тебе, — щоб я могла тобі дзвонити з Італії.

Девід подивився на годинник. 14:02. Його прийом почався без нього.

— Сонечко, я тобі співчуваю, але знаю: мама бажає тобі тільки найкращого. Що, як я подзвоню їй пізніше? Може, мені вдасться переконати її, щоб відпустила тебе до мене замість тієї весільної подорожі.

— Дідька лисого з цього вийде! Вони з Леном просто зациклились на цій родинній подорожі. Але моя родина — це ти, Девіде. Не розумію, чому ви з мамою розлучилися.

Девід скривився. Напевно, це передусім його вина, що в них із Мередіт життя не склалося. Вона казала, що він не пускає її у свій світ, що вона втомилася від його перепадів настрою, самоаналізу, навіть від головного болю, із яким він ніколи не звертався до лікаря. Він знав, — хоч вона ніколи не говорила цього вголос, — що їй бракує тієї невимушеної близькості, котра так легко виникла між ним і її донькою. Із Мередіт — ефектною, навіженою Мередіт — усі стосунки зводилися здебільшого до сексу. Поза межами спальні він не міг дати їй того, що вона хотіла: уваги, захоплення, відвертих розмов про найінтимніше. Їхнє одруження було помилкою, його помилкою. І найбільше страждала від цього Стейсі.

— Іноді дорослі теж не мають відповідей на всі запитання, Стейс. Але послухай, що я тобі скажу. Ми з твоєю мамою розійшлися, це не означає, що ми з тобою теж мусимо розійтися. Ти мене розумієш?

— То ти поговориш із мамою і скажеш, що я не хочу бути Стейсі Лахман?

Стейсі Лахман. Девід сполотнів. На мить йому перехопило подих, слова застрягли в горлі.

Стейсі Лахман.

— Девіде? Ти мене чуєш?

— Чую... — відповів хрипло. Прокашлявся. — Я тут, сонечко. Я зроблю все, що зможу, добре? Стейс, я мушу бігти. Зроби мені ласку — піди і щось з'їж.

Девід поклав телефон у кишеню й поспішно перейшов вулицю. Усередині в нього все похололо від страху. Ім'я Стейсі Лахман було йому дуже знайоме. Це ім'я він писав у своєму щоденнику знову та знову.

Коли він біг до ліфта, серце вискакувало з грудей. Єдине, що було доброго від його семирічного шлюбу з Мередіт, — це Стейсі. Неймовірно, але вони потягнулися одне до одного відразу, як познайомилися, першого ж вечора, коли Мередіт повела його до Стейсі в дитсадок на виставу. Трирічна фея ледь сягала йому колін. Він щиро сміявся, коли Мередіт розповіла, що донька тижнями подовгу простоювала перед дзеркалом у передпокої, декламуючи свій простенький віршик.

Девід уже приготувався був їй голосно аплодувати, аж раптом подружка Стейсі, Емілі, яка мала виступати перед нею, забула свій віршик, голосно розплакалась і втекла зі сцени.

Стейсі лише хвильку повагалась, а тоді кинулася навздогін. В антракті Девід із Мередіт знайшли обох дівчаток за сценою — ті трималися за руки і разом із мамою Емілі співали «Зіронько, гори, гори».

— Стейсі, ти зіпсувала виставу! — дорікала доньці Мередіт годину по тому в цукерні «Бен&Джерріз». — Чому ти втекла і не розповіла віршик?

— Емілі плакала, — відповіла та, старанно облизуючи морозиво-ріжок.

— Але ж там була її мама.

— Я була ближче, — твердо стояла на своєму Стейсі.

Мередіт сердилась, а от Девід зрозумів малу. В очах трирічної дитини, коли вона вимовляла ці слова, було щось дуже чисте. Щось, що не мало назви. Він став на коліна й серйозно потис їй ручку.

— Емілі пощастило мати таку подружку, як ти, Стейсі. Напевне, ми з тобою теж потоваришуємо.


Секретарка тихо постукала у двері Апекса Дорсета й відразу відчинила їх. Девід швидко пройшов повз неї до затишного сонячного кабінету.

Алекс Дорсет щось писав за столом. Це був доволі огрядний лисуватий чорношкірий чоловік із довгими вусами й глибоко посадженими карими очима. У кабінеті панував безлад і пахло засобом для полірування меблів. Девід нарахував чотири тарелі з різноманітними цукерками — до кожного можна було дотягтися з одного зі стільців, розставлених по кабінету.

— Прошу, — пухкою рукою Дорсет показав Девідові на м'яке чорне розкладне крісло перед столом. — Прошу сідати, професоре Шепард, і спробуйте розслабитися. Ви, схоже, трішки схвильовані.

— Я хочу, щоб ви мене загіпнотизували. — Девід сперся долонями на Дорсетів стіл. — Просто зараз.

— Спочатку я мушу дещо довідатися. По телефону ви окреслили проблему в дуже загальних рисах. Чому б вам не розповісти мені докладніше, наприклад, про головний біль, що його ви тоді згадали?

— Головний біль мене зараз цікавить найменше! — У розпачі він ударив рукою по столу. Від напруження на шиї набрякли жили. — Я мушу з'ясувати, що це за імена.

Дорсет звів брови.

— Передусім ви мусите заспокоїтися, лише тоді я зможу вас загіпнотизувати. Прошу, сядьте й розкажіть мені про цю свою напасть.

Девід змусив себе сісти й викласти скорочену версію того, що раніше розповів Ділонові. До чого тут Стейсі? Чому в щоденнику з'явилося її ім'я? Він мусить це з'ясувати.

— З телефонної розмови я зрозумів, що це складний випадок. — Гіпнотерапевт легенько постукав олівцем по столу.

— Чорт забирай, ще й який складний! Можемо почати негайно?

— Спробуймо.

Дорсет, важко ступаючи, обійшов довкола стола та сів на стілець поруч із Девідом; той нервово зітхнув і змусив себе заплющити очі. Відкинувся на опущену спинку крісла й почув, як клацнув умикач магнітофона. Дорсет запевнив, що Девід прокинеться відсвіжілим і пам'ятатиме все, що згадав під гіпнозом, і наказав слухати його голос.

Голос гіпнотерапевта був низький, глибокий, заспокійливий, як у диктора радіо.

— Рахуйте у зворотному порядку... п'ять... тепер чотири...

За кілька секунд Девіда огорнула прозора темрява. Він кудись плив... геть від болю, що стугонів у скронях... від тривоги... від думок...

Він слухався голосу. Цей рівний, спокійний голос привів його знову в ту зиму, коли йому було тринадцять, на засніжений дах високого гарного будинку. Ось Кріспін Мюллер легко біжить попереду.

— Еббі! Хапай мою руку! Еббі!

— З Еббі все нормально, Девіде, — каже Дорсет. — Ти в лікарні. Біля тебе лікарі. Бачиш їх?

— Бачу себе. На грудях кров. Лікарі схилились наді мною.

— Тобі боляче?

— Ні, я просто кудись пливу. Тепер і Кріспін тут — лікарів уже немає. Що це за світло?

— Подивися сам. Іди до нього, Девіде. Нічого не бійся. Скажи мені, що ти бачиш.

Світло, м'яке прекрасне світло. У цьому світлі він бачить людей, постаті, обличчя. Скільки облич! Вони йому щось кричать, простягнувши руки з-за блискучої мерехтливої веселки. Він зачудовано дивиться на їхні обличчя — прозорі, з виразом болю й благання.

Крик майже поглинає світло, стукає в голові, гримить, наче грім. Їхні імена. Вони вигукують свої імена. Він чує сотні імен, тисячі, чує знову та знову. А тоді всі ці спотворені стражданням обличчя разом викрикують одне-єдине слово.

Захор.


Раптом усе зникло.

Коли Девід розплющив очі, м'яке світло в кабінеті Дорсета, здавалося, пекло йому в потилицю.

Голова розколювалась, дихав він часто й уривчасто.

— Усе гаразд, Девіде?

— Ви мали б це краще знати, лікарю. — Перемагаючи слабість, він сів.

Дорсет подав йому склянку води.

— Пам'ятаєте все, що казали мені?

— Кожне слово. — Девід зблід. Йому непросто було осягнути те, що він щойно пережив знову. Замість відповідей у нього тепер з'явилося ще більше запитань.

— Я завжди пам'ятав, як мене тягнуло до якогось яскравого світла. Але геть забув, що бачив там усі ці обличчя... й чув, що вони кричали. — Девід зморщив чоло. — Хто такий Захор? — запитав він радше сам себе. — Вони всі разом сказали це слово. Захор.

Дорсет уважно подивився на нього.

— Може, вам варто пошукати у своєму щоденнику. І може, є сенс прийти сюди ще раз, наступного тижня. Ви з першої ж спроби подолали величезну відстань. Можливо, наступного разу нам удасться сягнути іншого рівня.

— А ви не могли б повернути мене туди ще раз просто зараз? Я мушу з'ясувати, що означають ці імена.

— Ні, це неможливо. З цього не вийшло б нічого доброго. Такі експерименти виснажують психіку. Дайте час підсвідомості освоїти побачене. Повірте, так буде найкраще.

Девід вийшов від гіпнотерапевта сповнений тривоги. Дорогою до авта він зателефонував Ділонові Мак-Ґрету.

— Ділоне, у моєму щоденнику виявилось ім'я Стейсі. Не уявляю, з чого б це. Дехто з цих людей загинув, Ділоне. — Слова сипалися швидко й безладно. — А що означає Захор? Вони сказали мені «Захор».

— Хто тобі сказав «Захор»?

— Ті люди. Що в кінці тунелю. — Девід нервово зітхнув. — Їх там були тисячі. Вони кричали до мене. Вигукували свої імена. А тоді всі разом промовили «Захор».

У телефоні запала тиша.

— Здається, я знаю одну людину, яка могла б тобі допомогти, — нарешті вимовив Ділон. — Думаю, тобі треба порадитися з рабином, Девіде. Я знаю, тебе недуже тягне до релігії, — швидко додав він, перш ніж Девід устиг заперечити. — І до синагоги ти не заходив від часу бар міцви[2]. Але ті голоси промовляли до тебе на івриті.

— На івриті? — Девід вкляк на місці за два кроки від авта. — Захор — це на івриті?

— Це означає «пам'ятай». Ті люди, яких ти бачив у кінці тунелю. Вони хотіли, щоб ти пам'ятав.

— Пам'ятав що? — Девід узявся рукою за голову і, примружившись, подивився на небо.

— Але ж це ясно як день, Девіде. — Голос Ділона був тихий і терплячий. — Вони хотіли, щоб ти пам'ятав їхні імена. І ти їх запам'ятав.

Книга імен

Розділ шостий

Книга імен
 
Книга імен
и геній метафізики, — сказав Девід у телефон, повертаючи на Вісімнадцяту вулицю. — Тепер поясни мені, що це все означає.

— Цього я не знаю, — швидко відповів Ділон. — Через те що вони говорили до тебе на івриті, я подумав: найкраще тобі звернутися до рабина. А чому вони хочуть, щоб ти пам'ятав, — це пояснення мусить бути десь у тобі самому, Девіде, так само, як і їхні імена. У мене є один колега; можливо, він тобі зарадить. Рабин Елізер Бен Моше — відомий знавець кабали, вчитель юдейської містики. З тобою відбулося щось містичне, Девіде. От якби з тебе треба було вигнати злого духа, — додав він, — ти міг би звернутися до мене.

Кабала? Про кабалу Девід знав лише те, що якісь кінозірки здійняли навколо неї галас — пов'язали на зап'ястя червоні стрічки й узяли собі гебрейські імена.

Ніби прочитавши його думки, Ділон сказав:

— Ні-ні, не йдеться про кабалу в стилі Мадонни. До речі, я йому вже телефонував. Його зацікавив не тільки твій щоденник, а й агат, що залишився в тебе після того випадку. Коли поїдеш до Брукліну, прихопи з собою й те, й інше. А за першої нагоди відфаксуй йому кілька сторінок свого щоденника — він хотів би ознайомитися з ними ще до твого візиту.

Девід наморщив чоло й різко звернув праворуч. Голова йшла обертом, а Ділон тим часом вів далі:

— Бен Моше походить із давнього роду вчених рабинів, що присвятили життя вивченню кабали й розкриттю таємниць усесвіту.

Учені рабини. Ці слова пробудили в ньому невиразні спогади з часів дитинства — він згадав, як мати розповідала йому різні історії про їхнього предка Реба Зальмана з Києва, відомого містика. Начебто той міг в один вечір навчати учнів у двох різних містах за триста миль одне від одного. Девід завжди думав, що мати це все просто вигадала.

— Слухай, ти мене підколюєш, правда?

— Девіде, не все в житті зводиться до науки й емпіричних даних. Спробуй бути неупередженим.

Девід глибоко зітхнув.

— Ти мене не переконав...

— Маєш кращу ідею? — перебив його Ділон.

Девід потер чоло.

— Де саме в Брукліні? — Цікаво, як відреагує декан Майєр, коли він скаже йому, що має термінову справу в Нью-Йорку.

Книга імен

Розділ сьомий

Книга імен
оли Девід вийшов із таксі в Брукліні на авеню Z, у Нью-Йорку накрапував дощ. Із сумкою через плече Девід вибіг східцями на поріг нічим не примітного особняка на розі й натиснув на дзвінок. Чекаючи, доки йому відчинять, він розглядав срібну мезузу з вигадливим візерунком, прикріплену до дверей центру Б'наї Їсроель.

Йому відчинив худорлявий, доволі молодий чоловік, одягнений скромно в білу сорочку, широкі чорні штани та трикотажну чорну ярмолку. Він провів його до приміщення, що колись, очевидно, було вітальнею в чийомусь приватному будинку. Розкішний особняк перетворили на цілком пристойний лабіринт офісів.

— Я рабин Цві Гольдштейн, помічник рабина Бен Моше, — сказав чоловік на ходу, ведучи Девіда коридором до аудиторії з широкою зеленою дошкою, встановленою перпендикулярно до двох довгих стін із книжковими полицями. Девід пробіг очима по корінцях книжок і зауважив, що всі вони гебрейською мовою. В аудиторії приємно пахло крейдою, старою шкірою та мастикою для підлоги.

— Ми дивилися ті сторінки, які ви надіслали факсом рабинові Бен Моше. — Рабин Гольдштейн усміхався й насилу стримував радісне збудження. — Він дуже хоче з вами зустрітися.

Чудово. Може, тут я нарешті щось довідаюся, — подумав Девід.

Останнім часом щоразу, коли він заглядав у щоденник, то неодмінно натрапляв на сторінку з новим ім'ям Стейсі.

І від цього йому ставало дуже неспокійно.

— Я піду й скажу рабинові, що ви вже тут, а ви, може, тим часом вип'єте чаю?

— Ні, дякую. — Залишившись наодинці, Девід запхав руки в кишені й підійшов до єдиного в кімнаті вікна. По склу струмками стікав дощ, через що обриси будинків та автомобілів розпливалися. Він мимоволі згадав кадри з вибухом іранського танкера, які бачив по телевізору в аеропорті, чекаючи оголошення посадки. Здавалось, останнім часом по телебаченню показують лише погані новини.

Він здригнувся від несподіванки, коли тихий голос за спиною перервав його думки.

— Шалом, Девіде. Прошу, ходімо. Поговоримо нагорі, у моєму кабінеті.

Девід здивувався. Він сподівався почути їдишський чи російський акцент, тим часом немолодий рабин, що стояв перед ним, говорив із ледь уловимою новоанглійською вимовою. Голос він мав скрипучий — той ніби пасував до його кістлявої статури. Рабин Елізер Бен Моше був худорлявим і здавався таким самим давнім і потріпаним, як ті книжки, що стояли на полицях. Він був геть сивий, зі сріблястою бородою, що легкими закрученими пасмами спадала до середини грудей. Ідучи за рабином нагору сходами з килимком, Девід звернув увагу, який той хирлявий. Простий чорний піджак прямо-таки висів на його кістлявих плечах і здавався завеликим, певно, розміри на два, начебто від часу покупки його власник дуже зсохся.

Бен Моше зачекав, доки Девід усядеться зручно в його тісному кабінеті. У карих очах можна було прочитати гострий неспокій, цікавість, надію.

— Ви принесли свій щоденник? І камінь?

Який довгий вступ! Девід поліз до сумки й витяг записник у червоній шкіряній обкладинці. Коли він поклав його на стіл, у рабина загорілись очі. Девід дістав із кишені й агат і тоді побачив на столі біля комп'ютера ті сторінки, які раніше надіслав рабинові факсом. На них щось було написано, але він не міг прочитати, що саме.

Рабин простягнув по камінь висохлу старечу руку, і Девід, лише мить повагавшись, поклав агат йому на долоню.

Рабин Бен Моше мовчки, затамувавши подих, дивився на гладкий, відшліфований агат. Тоді глибоко зітхнув, і його хирляві груди затряслися.

— Він не має граней.

Девід мовчки спостерігав, як рабин швидко відчинив шухляду стола й витяг лупу, тоді, перевертаючи камінь з боку на бік, уважно оглянув його крізь лупу під усіма можливими кутами.

З усього, що трапилось останнім часом, найбільше Девіда спантеличило те, що цей камінь — річ, яку він тримав на столі з тринадцяти років, — має якесь значення. Але рабин проводив пальцем по гебрейських літерах із такою шаною, таким благоговінням, що він стримався й вирішив почекати, доки той сам почне розмову про імена.

— Це старовинний священний камінь. — Рабин Бен Моше підвів голову й подивився йому в очі. — Бачите, який він — круглий і світиться? Цей агат відполірований, але не мерехтить і не відбиває світла. Це тому, що він не має граней. До середніх віків усі камені обтесували саме так.

Девід іще раз подивився на молочно-голубий камінь, що його він так недбало зберігав на долоні керамічної мавпи.

— Ви хочете сказати, що цей камінь походить із середньовіччя?

— О ні. Він набагато старіший. Йому не одна тисяча років — насправді він походить із біблійних часів.

Із біблійних часів. Девід був приголомшений. І не дуже повірив рабинові. Звідки в Кріспіна Мюллера міг узятися камінь з біблійних часів?

— Мені сказали, що він має магічну силу. — Девід сподівався, що рабин розсміється.

Однак той, не відводячи погляду, кивнув.

— Тут так і написано.

Тоді рабин стиснув камінь у долоні й пошепки проказав по-гебрейськи молитву.

— Ви юдей. Розумієте молитву Шехехіяну? Я щойно подякував Богові за те, що Він дозволив мені дожити до цієї миті.

У Девіда мурашки пішли по спині. Про що він говорить? Чим така особлива ця мить? І який стосунок має камінь Кріспіна до того, що в його щоденнику написане ім'я Стейсі?

Рабин обережно поклав камінь поряд із щоденником. Девід нахилився до нього.

— Ви сказали, він магічний. У якому розумінні?

— Він один із дванадцяти дуже особливих каменів. Девіде, по телефону ви сказали, що не захоплюєтеся релігією, але, сподіваюся, ви знаєте, хто такий Мойсей.

Девід кивнув.

— Це я ще знаю.

— А його брат, Аарон — первосвященик?

— О ні, далі я — пас. — Девід уже засумнівався, чи варто було взагалі сюди приходити. Йому здавалося, що він щораз більше віддаляється від відповідей про імена, а рабин лише відволікає його розмовами про властивості коштовних каменів та про Біблію. Угамовуючи нетерпіння, він випадково глянув на камінь і раптом згадав, для чого передусім зберігав його всі ці роки — агат мав утримувати його від необачних учинків. Тож він змусив себе прикусити язик і слухати, що каже рабин.

— У Книзі Вихід, — вів далі Бен Моше, — написано, що Аарон був верховним первосвящеником — це найпочесніший пост у Давній Юдеї — і що Бог наказав Мойсеєві, щоб той зробив братові три священні вбрання — нагрудник, ефод і мантію.

— Я знову не зрозумів, рабине, — знизав плечима Девід. — Ефод?

— Це інша назва полотняної ризи, яку Аарон надягав для священних обрядів. Але зараз нас цікавить не вона, а нагрудник. — Рабин на хвильку замовк, а тоді продовжив: — Його виготовили саме так, як Бог наказав Мойсеєві. Це був квадрат, зітканий із золотих, синіх, лілових і пурпурових ниток — візерунок склав якийсь художник.

Бен Моше подивився Девідові просто в вічі й пояснив:

— У Книзі Вихід написано: заходячи до найсвятішої частини храму, щоб молитися Богові, Аарон завжди мав носити на серці нагрудник Суду Божого з іменами Дітей Ізраїлю — іменами Дванадцяти племен.

Девід завмер. Імена?

— Ці імена були вигравірувані на дванадцяти каменях, що їх уставили в золоту оправу й пришили золотою ниткою до нагрудника.

Раптом Девід збагнув, куди хилить рабин.

— То ви хочете сказати, що цей камінь — один із тих дванадцяти? — запитав недовірливо.

Рабин узяв агат і підійшов до Девіда.

— Дивіться, що тут сказано.

— Я мало що пам'ятаю з гебрейської.

Бен Моше не звернув уваги на це зізнання. Тримаючи агат так, щоб Девідові було видно, він показав пальцем по черзі на кожну з п'яти крихітних літер, справа наліво. «Нун ней тав ламед юд», — прочитав уголос. — Разом це читається як Нефталим — одне з дванадцяти племен Ізраїлю.

— І для кожного племені був такий камінь?

— Саме так. І всі ці камені були різні. Плем'я Нефталим мало агат — камінь захисту, він захищає людину від необачного кроку або падіння...

Девід різко розсміявся.

— У такому разі він не виконав своєї функції, — сказав він рабинові. — Саме так він опинився в мене. Той, хто мав його переді мною, сказав, що він магічний і допоможе нам не впасти з засніженого даху. А він не допоміг.

Рабин аніскілечки не збентежився. Він лише подивився на Девіда своїми побляклими карими очима й тихо промовив:

— Згодом я хотів би почути більше про того, хто мав цей камінь перед вами. Зараз скажу лише те, що він не розумів його справжньої суті. Цей камінь — так само, як і решта одинадцять, — має вищу мету. Він не був призначений захищати одну людину. Його мета — захищати Дітей Ізраїлю, а також увесь світ. Ці дванадцять каменів символізують милість Бога до Його дітей.

Рабин глибоко зітхнув.

— Не випадково ви опинилися сьогодні тут, у моєму кабінеті, Девіде. Так само не випадково ви маєте ці імена, написані у вашому щоденнику, і цей священний камінь. — В очах рабина спалахнула тривога. — Можна подивитися щоденник?

Рабин розгорнув щоденник на першій сторінці. Девідові на мить здалося, що все це якась маячня.

Це, мабуть, просто неймовірний збіг. Зрештою, цей камінь потрапив до нього випадково...

Випадково.

Раптом, вражений, він подумав, що той самий випадок привів його і до імен.

Камінь та імена.

Невже між ними й справді є зв'язок?

— Думаю, це імена тих людей, яких ви, за вашими ж словами, бачили, коли перебували в стані клінічної смерті. — Голос Бен Моше тепер звучав суворіше, ніж раніше. Він погладив свою кучеряву бороду. У Девіда по спині пробіг холодок.

— Але хто ці люди і чому їхні імена сидять у мене в голові?

— Ви можете сміятися, Девіде, але навіть із нерелігійною людиною може статися щось містичне. Саме так сталося з вами. Тому відповідь на ваше запитання — теж зі сфери містики. Ви не перший, хто написав ці імена в щоденнику. І це не випадкові імена — вони особливі. Дуже особливі.

Девід подумки приготувався до всього, що могло з'ясуватися далі.


У помешканні на третьому поверсі над кав'ярнею «Джава Джус» в іншій частині Брукліну чоловік у футболці з зображенням Емінема та в кепці, оберненій козирком назад, стишив звук у навушниках. Він почув досить.

Узяв конспіративний телефон і натиснув повторний набір. Довкола блимали екрани й монітори найсучаснішого центру зв'язку. Така робота для якогось комп'ютерного фаната — просто рай. Із центру свого пульта керування у формі підкови він міг прослуховувати розмови на трьох континентах і спостерігати за історією у процесі її творення, а тим часом двома поверхами нижче спраглі любителі кофеїну шикувалися в чергу за горнятком запашного напою.

— Ну що там? — гаркнув у телефон здоровенний блондин, що сидів у хлібному фургоні, припаркованому на авеню Z. Джеймс Джилліс нервував, від довгого сидіння в нього вже затерпли сідниці. Це була його перша нагода покерувати операцією Темних янголів, і йому нетерпеливилось показати, на що він здатний. — Прокляття, Сенджею, скільки нам іще тут сидіти? Шепард там уже сорок хвилин.

— Охолонь, здорованю, не вистрибуй зі штанів. Слухай мене уважно. Шепард приніс із собою і камінь, і щоденник. Добудьте й те, й інше. А коли покінчите з усіма, знайдіть клятий сейф. Нас цікавить усе, що старий жид там тримає.

— No problemo. — Джилліс зиркнув на Енріке, слюсаря-пуерториканця, що мав під спортивною курткою від Армані пояс з інструментами. Енріке сидів поруч і дивився на дощ, що барабанив по вікнах фургона. Він завжди був незворушний — терплячий і байдужий ззовні, як справжній професійний кілер.

Сенджей у своєму центрі зв'язку пересвідчився, що всі цифрові реєстратори ліворуч блимають.

— У такому разі, — сказав, збільшивши гучність і повернувшись до розмови в особняку на авеню Z, — Темні янголи — уперед!

Книга імен

Розділ восьмий

Книга імен
і імена, що ви записали... — Рабин показав на сторінки біля комп'ютера, які Девід надіслав факсом. — Такі самі імена написані в давньому папірусі, знайденому на Близькому Сході.

Девідові здалося, що підлога захиталася під ногами.

— Не може бути!

— Підтвердження прийшло тільки сьогодні вранці. Спершу вислухайте, а тоді вже робіть висновки, — мовив Бен Моше з докором у голосі. — Ці імена так само, як і решту у вашому щоденнику, уперше було записано тисячі років тому — їх написав Адам.

Він підніс руку вгору, не давши Девідові заперечити. — Кабала каже, що Адам написав Божу Книгу імен — імена птахів, звірів і всіх живих істот — для себе та своїх синів. Вони ж передали копії своїм синам, ті своїм, і так далі, аж доки ця Книга не дійшла до Мойсея.

Девід зірвався на ноги, неспроможний далі стримувати невіру.

— Рабине, при всій повазі до вас, я аж ніяк не можу повірити, що Адам — ще в Едемі — знав ім'я моєї падчерки. — Він підсунув щоденник до себе й почав навмання читати імена вголос. — Чи ім'я Шен Джинчао. Чи Ноеланії Тріас. Чи Беверлі Панагуполос. — Девід відштовхнув щоденник. — Ну що ви, рабине!

Бен Моше залишився незворушний.

— Я й не сподівався, що ви зрозумієте це все відразу. Кабалу вивчають усе життя. Щоб відкрити містичні рівні Тори, потрібний зрілий розум і тривалий час. У минулі століття її таємниці старанно зберігали, а рабини передавали їх тільки найвідданішим учням. Девіде, я присвятив цій науці шістдесят років життя й добре знаю, що кажу, — так само добре, як знаю власне ім'я.

Раптом Девід згадав розповіді матері про її прапрадіда, містика Реба Зальмана.

— Що ж, продовжуйте.

Бен Моше кивнув.

— Слухайте уважно. Мойсей отримав копію Книги імен від Ісаака — одного з двох синів Авраама. Потім вона довго зберігалася в одному з храмів у Єрусалимі. Але 70 року до нової ери римляни зруйнували цей храм і вивезли скарби до Риму. Книга імен зникла, так само як і нагрудник первосвященика. Разом із нагрудником, — додав рабин тихше, — не стало й каменів Дванадцяти племен Ізраїлю.

Девід подивився на агат на столі. У голові роїлися тисячі запитань, але він стримався й вирішив слухати далі, а рабин тим часом говорив своїм тихим скрипучим голосом:

— Копії, що належали іншому синові Авраама — зведеному братові Ісаака, Ізмаїлові — перейшли до його синів, яких народили йому наложниці, і ці папіруси загубилися десь у пісках пустелі. Тож багато століть усі копії Книги імен вважалися втраченими. Однак недавно археологи знайшли в Єгипті й інших місцях на Близькому Сході фрагменти папірусів, що, на їхню думку, є копіями Ізмаїлової Книги імен. За допомогою істориків і математиків вони намагаються скласти їх докупи. Саме до цих експертів я й звернувся з проханням порівняти ваші сторінки з фрагментами, що зберігаються в Ізраїлі.

Девід намагався осягнути неймовірне припущення рабина.

— І що, археологи знайшли не одну копію Книги Адама, а більше?

— Здається, що так. Знайшлися папіруси з арамейськими, коптськими та гебрейськими текстами...

— А я подумав, що всі вони були написані гебрейською.

— Ні, — Бен Моше похитав головою. — Ізмаїл був сином Авраама від його служниці — не-юдейки, тому копії, що належали його нащадкам, були написані давніми арабськими мовами. І хоч у багатьох папірусах було виявлено ідентичні уривки, скласти цілий текст досі ще не вдалося нікому. Однак, — очі в нього заблищали, — дехто з нас думає, що ми вже близько.

Девід нахилився вперед.

— Значить, розкопки тривають і досі?

— Ну звичайно. — Голос рабина посуворішав. — На жаль, не тільки ми шукаємо решту фрагментів, щоб відновити весь давній рукопис. Є інші люди, і вони намагаються нас випередити, бо хочуть першими перекласти всі імена, — але це злі люди, Девіде. Вороги Господа.

Спантеличений, Девід узявся рукою за голову. Дощ сильніше застукотів по склу.

— Хто це?

— Гносеї.

Девід нічого не розумів. Бен Моше обійшов довкола стола, склавши руки на грудях. Обличчя його набуло суворості — такого Девід іще не бачив.

— Гносеї — це таємне товариство, що походить від давнього релігійного культу — гностиків.

— Наскільки давнього? — запитав Девід збентежено.

— Ще дохристиянського. Гносеї — одна з небагатьох сект, що залишилася від цього культу, однак вона навіть потужніша й законспірованіша, ніж давні товариства гностиків.

Девід чув про гностицизм. Ділон якось згадав його в одну з субот, коли вони обговорювали за сніданком давні витоки релігії.

— Вони гедоністи, правда? — Девід намагався пригадати все, що чув на цю тему, а за вікном тим часом гримнув грім. — Здається, вони вважають, що людська душа ув'язнена в порочному тілі?

— Так. І що кожна душа має змогу дістатися до якогось глибинного знання — такої собі драбини нагору, — щоб піднестися достатньо високо та звільнитися від тіла.

— І що тоді... досягти неба?

— Не зовсім так, Девіде. — Бен Моше зітхнув. — Назва цієї секти походить від грецького слова гносис — знання. Гносеї вважають, що, здобувши достатньо знання, вони зможуть здолати Бога. Саме це вони й замірилися зробити.

У Девіда виникло з десяток запитань, але перш ніж він устиг поставити бодай одне, у двері постукали й до кабінету зазирнув рабин Гольдштейн.

— Пробачте, рабине, але приїхала Йаель Гар-Пац.

— Добре, добре. Скажи їй, хай іде сюди, Цві. — Бен Моше повернувся до свого стільця. — Сподіваюся, ви нічого не маєте проти, Девіде. Я запросив експерта зі старовинних знахідок — видатного ізраїльського археолога із Сафеда. Вона прилетіла з Ізраїлю сьогодні вранці.

— Слухайте, рабине, — Девід підніс руки вгору, — усе тільки щораз більше заплутується. Я не хочу віддалятися від суті справи. У щоденнику виявилось ім'я моєї падчерки, і мене це непокоїть. Поясніть мені, будь ласка, якщо можете, що це все означає, без усяких вступів, а ще скажіть, чому стільки мертвих людей хоче, щоб я пам'ятав їхні імена.

— Зараз ми до цього дійдемо, Девіде. Наберіться терпіння. Мусите усвідомити, що ви — частина чогось значно більшого, ніж вам здається. Я розумію, що ви доктор політології, відомий і шанований у відповідних колах. Запевняю вас, що я так само компетентний у своїй сфері, як ви у своїй. А Йаель Гар-Пац — у своїй.

Не встиг Девід щось відповісти, як у дверях з'явилася жінка — висока й струнка, одягнена в довгу чорну спідницю з тонкої, майже прозорої, тканини, кремову блузу та обтислий шовковий піджак. Вона рішуче зайшла до кабінету зі шкіряною валізкою в руці. Девіда вразили її незвичні вилиці й повні вуста, ледь-ледь підфарбовані рожевим. На вигляд вона мала близько тридцяти років, а довге темно-руде волосся, закручене в нетугий вузол, і смагляве обличчя навели Девіда на думку, що вона сабра — тобто корінна ізраїльтянка.

— Йаель Гар-Пац, це Девід Шепард, той чоловік, про якого я вам казав.

Жінка кинула на Девіда прямий оцінюючий погляд і поставила валізку на підлогу. Вони потиснули руки, при цьому в неї на зап'ясті брязнув срібний браслет.

— Шалом.

Голос із сильним івритським акцентом був так само приємний і заворожливий, як і все інше в ній.

— Задля мене ви подолали такий довгий шлях. Не збагну навіщо.

— Я приїхала по камінь. Ви принесли його з собою?

Девіда вразив її владний тон. Він на мить завагався, тоді взяв агат зі стола й уважно на нього подивився.

— Отже, ви також вважаєте, що він із нагрудника первосвященика?

— Можна подивитися? — Не чекаючи відповіді, Йаель узяла агат, і її темно-зелені очі заблищали. Вона почала крутити камінь туди-сюди, розглядаючи з усіх боків так само, як раніше це робив рабин.

Нефталим, — прочитала схвильованим голосом.

Рабин усміхнувся.

— Ну добре, — здався Девід. — Припустімо, що це один із каменів із того нагрудника. А де ж тоді решта? Про них щось відомо?

— Чотири зберігаються в нас у Єрусалимі в надійному місці, — відповіла Йаель і вичікувально подивилась на рабина.

— Ще один є в мене, — мовив той. — Бурштин.

Він підійшов до книжкової шафи й витяг кілька масивних книжок, що заступали сейф.

— Цей камінь знайшовся в сефардській синагозі в Детройті. Один туніський єврей купив його на базарі в Каїрі сімнадцять років тому, не маючи жодної уяви про те, що це таке. Його син виїхав до Сполучених Штатів і місяць тому показав камінь рабинові, а той подзвонив мені.

Рабин витяг із сейфа потерту шкіряну торбину, а з неї — оксамитовий мішечок на шнурівці, у якому виявився камінь точнісінько такий самий завбільшки, як Девідів агат. Коли рабин поклав обидва камені поряд, Девідові перехопило подих. Агат і бурштин були не лише однакові за розміром, а й однаково обтесані. Навіть гебрейські літери на них поза всяким сумнівом були написані однією рукою.

Усе відбувалося надто швидко. Камені, імена, імена на каменях, Кріспін, Стейсі, його щоденник. Він спробував упорядкувати думки, але тут рабин заговорив знову.

— Я збирався наступного тижня відвезти цей бурштин до Ізраїлю, але ваш приїзд звільнив мене від термінової подорожі. Ці два камені треба якнайшвидше доправити до Єрусалима, де вони будуть у безпеці. Доки з ними не трапилося нічого лихого. Йаеле?

Бен Моше взяв камені, щоб віддати їх Йаелі, але вони вислизнули зі старечих пальців і закотилися під стіл. Девід став навколішки, щоб знайти їх.

Але під столом він побачив щось таке, від чого вкляк на місці.

— Якого дідька? — Знизу до кришки стола було прикріплено маленький срібний передавач. — Ви що, записуєте нашу розмову? — спитав Девід, ледве стримуючи гнів. Дістав камені й швидко встав.

Йаель стривожилась і клякнула.

— Ви про що? — швидко запитав рабин.

Не встиг він договорити, як Йаель зазирнула під стіл і відірвала підслуховувальний пристрій від дерев'яної поверхні. Попри засмагу було видно, як вона зблідла.

— Вони знають, — прошепотіла вона, зустрівшись поглядом із рабином, в очах якого застиг жах.

— Швидко. — Тремтячими руками Бен Моше запнув торбину. — Беріть оце й ідіть...

Раптом унизу щось гримнуло. На мить Девід подумав, що це стрельнув глушник якогось авта, але тут почувся крик.

— Рабине, тікайте! Рятуйтеся! — хрипло кричав знизу рабин Гольдштейн. Знову почулися постріли, і крики заповнили весь будинок.

— Девіде, сховайте камені! — Бен Моше тицьнув торбину Йаелі. На сходах загупали кроки. — Пожежна драбина! Швидше! Забирайте все — пізніше я поясню, якщо буде на те воля Божа. — А зараз тікайте.

Рабин кинувся до дверей, щоб замкнути їх на ключ, а Девід тим часом поклав обидва камені в кишеню штанів, запхав щоденник у сумку й перекинув її на плече. Йаель уже відчиняла вікно.

— Спершу ви. — Девід схопив рабина за руку й потяг до пожежної драбини, але старий запручався.

— Ні, Девіде, ви спершу. Не гайте часу. — Голос Бен Моше був спокійний. — Йаеле, відвези його до Сафеда. Він знає імена. Він знає імена ламед-вовників.

Йаель уже перекидала ногу через підвіконня.

— Ну ж бо, — покликала вона Девіда.

— Ідіть! — підштовхнув його Бен Моше. Нападники загримали у двері.

Відчуваючи приплив адреналіну, Девід нахилив голову й переліз на пожежну драбину. Дощ хлистав по обличчю. Йаель уже була на півдорозі до землі, однак він завагався й простяг руку, щоб допомогти рабинові. Той намагався вилізти на підвіконня, аж раптом двері розчахнулись і гримнули постріли. Рабин крекнув і повалився: темно-червона кров потекла по бороді й забризкала Девідові руку.

— Швидше, Девіде! — закричала Йаель. Його пройняв жах. Він швидко поліз униз, сковзаючись на мокрому металі. На мить задер голову й побачив у вікні здоровенного чолов'ягу з білявим волоссям; той пхнув ногою бездиханне тіло рабина й націлився в нього.

Девід пригнувся, куля влучила в стіну зовсім близько. Він кинувся за Йаеллю. Навздогін йому пролунав ще один постріл, блондин видерся на пожежну драбину.

Вони бігли щодуху під суцільною зливою. Коли завернули за ріг, Йаель мало не збила з ніг якусь жінку, що несла в одній руці парасолю, а в іншій покупки.

— Обережніше! — закричала та, але Йаель не мала часу вибачатися. Стрілою вона помчала між будинками, Девід побіг за нею й наздогнав аж на проїжджій частині; разом вони, маневруючи між транспортом, намагаючись не потрапити під колеса, кинулися на протилежний бік вулиці. Раптом у заднє колесо фургона кур'єрської служби влучила куля, машина нахилилася на бік і загрозливо нависла над Девідом.

Девід, рятуючись, відскочив і розтягся на краю тротуару. Йаель схопила його за руку, він із зусиллям підвівся. Блондин із пістолетом у руці швидко наближався до них; налякані перехожі кинулися хто куди.

— Сюди! — Девід потяг її до автобуса, що став за десять футів від них, аби випустити пасажирів. Вони поспішно обминули купу мішків зі сміттям і протиснулись усередину. Крізь мокре від дощу вікно Девід мигцем побачив блондина — той біг щодуху просто до автобуса.

Двері з тихим гудінням зачинилися. Блондин прицілився.

— Усі пригніться! Там маніяк зі зброєю! — закричав Девід. Якась літня пані скрикнула. — Їдьте ж, заради Бога, чого ви чекаєте! — крикнув він водієві.

Усі пасажири разом повернулися й подивились у заднє вікно.

— Він не бреше! — закричав чорношкірий підліток із плеєром. — Тікаймо швидше!

Подумки лаючись, водій рушив. В автобус, що різко від'їхав від тротуару, здійнявши за собою цілий фонтан бризок, ззаду влучила куля. Велетенські щітки не встигали витирати скло від потужної зливи, що впала на місто.

— Подзвоніть диспетчеру, — сказала водієві Йаель, ледь віддихавшись. Девід побачив у неї на обличчі сльози. — Попросіть викликати швидку допомогу до центру Б'наї Їсроель на авеню Z. Там в одного чоловіка вистрелили з пістолета.

Вона подивилась на Девіда, але жоден із них не вимовив ані слова. Автобус із гуркотом котився поміж іншого транспорту. Обоє знали, що вже запізно: рабин Бен Моше помер.

Приголомшений, Девід угадував, чи й він такий блідий і знервований на вигляд, як вона. Серце в грудях несамовито калатало. Те, що зараз відбулося, не вкладалося в голові.

Він сильніше стиснув просякнуту дощем сумку, іншою рукою полапав кишеню.

Камені були й досі там. А ім'я Стейсі й досі було в щоденнику.


— У цьому клятому сейфі нічого немає! Він усе забрав! — крикнув Енріке. Почувши це, Джилліс швидко заліз через вікно назад до кабінету й мовчки витріщився на порожню нішу за книжковою шафою.

От чорт. На вулиці вже гуділи поліцейські сирени. Часу не лишилося.

— Що, і щоденника немає? А камені?

— Схоже, Шепард і та ізраїльтянка забрали з собою й те, й інше. — Енріке вже перерив усе в рабина на столі й вивалив на підлогу те, що було в шухлядах. Раптом він помітив біля комп'ютера кілька сторінок, отриманих по факсу. На верхній було написано ім'я Девіда Шепарда й номер його факсу. Він схопив їх.

— Гей, а це що таке?

Він тицьнув сторінки Джиллісу, котрий, пробігши очима по іменах, полегшено зітхнув.

— Щось таки роздобули, Сенджею, — гаркнув він у мікрофон свого мобільника. — Сторінки з Шепардового щоденника, які він надіслав факсом. Ми їх принесемо разом із комп'ютером.

— Копи ще не приїхали? — запитав Сенджей. Голос його вже не був таким рівним і спокійним: у ньому чулася тривога. — Забирайтеся швидше!

Енріке підняв комп'ютер, висмикнувши шнури з подовжувача на підлозі, і побіг до сходів. Джилліс прихопив дискети зі стола й витяг із кишені запальничку. Якусь мить він дивився на вогонь, а тоді підніс його до купи паперів на підлозі, думаючи про те, як він щойно наблизився до світу, який незабаром настане.

Звуки сирен чулися вже зовсім близько, і він побіг униз, перестрибуючи через дві сходинки.

Коли поліцейські під'їхали до будинку, білий хлібний фургон був за квартал звідти — світла, нічим не примітна цятка серед непроглядної зливи.

А Сенджей тим часом надсилав електронною поштою закодоване повідомлення до штаб-квартири на Сицилії, де Едуардо ді Стефано, нахилившись до комп'ютера, ще довго обмірковував кожне слово.

Книга імен

Розділ дев'ятий

Книга імен
ередіт на глядацькій трибуні напружено нахилилася вперед. Вона бачила, як Стейсі витерла з чола піт і двічі вдарила м'ячем об підлогу на лінії штрафного кидка.

Ну ж бо, дитинко, — подумки благала вона. — Закинь його.

Примружившись, Стейсі подивилася на кошик і кинула м'яч до щитка так, ніби це було простіше простого. На мить у переповненому шкільному спортзалі запала тиша. Навіть Мередіт затамувала подих, стежачи як м'яч креслить дугу в повітрі; ось він зі свистом пролетів крізь кошик — і всі голосно зааплодували.

Широко посміхаючись, Стейсі повернулася, щоб ударитись долонями на знак успіху з колегами по команді. До закінчення гри залишилося тільки п'ять секунд — суперники вже аж ніяк не встигнуть закинути в кошик.

— Молодчина! — прокричала Мередіт зі свого місця, зачувши фінальну сирену. Гравці обох команд уже вишикувались і тиснули одна одній руки.

Подивившись на годинник, Мередіт міркувала, що зараз найкраще зробити. Гра закінчилася доволі рано. У найближчу годину Лен їй не дзвонитиме зі Стокгольма. Тож вони зі Стейсі устигнуть по дорозі додому заскочити до китайського ресторану й перекусити.

— Ти, сонечко, біжи в душ, а я тим часом піджену авто.

— Добре, мамусю, я помиюся швидко — вмираю з голоду.

— Заїдемо до китайського ресторану, це за квартал звідси, — сказала Мередіт і швидко попрямувала через зал до виходу.

Стейсі побігла до роздягальні. Як приємно зняти мокру від поту спортивну форму й стати під душ! Вона швидко помила голову й навіть не висушила волосся — просто зв'язала його в мокрий хвіст, тоді витягла з шафки джинси та яскраво-рожеву футболку: її купив Девід минулого літа, коли вона гостювала в нього у Вашингтоні. Того самого дня він купив їй ще жовтий масажний браслет із написом «Цілься високо», який вона ніколи не знімала.

Одягаючись, Стейсі думала, що це завдяки Девідові вона навчилася так добре грати в баскетбол. Він почав її вчити на під'їзній алеї біля будинку, коли їй було лише п'ять років і вона ще насилу обхоплювала руками м'яч. Вести м'яч вона навчилася за його допомогою у вісім. Вони тренувалися щовечора, доки мама готувала вечерю. Стейсі посміхнулася, згадавши, як Девід щоразу, коли вона вигравала в нього, голосно кликав маму, щоб та прийшла їй поаплодувати. Тепер вона, звісно, розуміла, що він їй тоді піддавався.

Із сумом вона згадувала, як вони наввипередки складали посуд у посудомийну машину, щоб вона мала, доки стемніє, час на щоденні сто вільних кидків.

А коли ставало зовсім темно й кошика вже не було видно, вони, спітнілі, сиділи надворі разом із мамусею, ласували банановим морозивом із великих синіх кубків і дивилися, як на небі одна за одною спалахують зірки. Девід казав, що це час, коли «зорі мигтять».

Стейсі закинула на плече спортивну сумку та швидко покрокувала до дверей, намагаючись викинути з голови сентиментальні спогади. Опустися на землю. Тепер твій вітчим — Лен. І він не захоплюється баскетболом — так само, як і морозивом.

Ленові подобалися теніс і соєве молоко.

Коли вона відчинила двері, земля в неї під ногами раптом затряслася. Усі дівчата скрикнули.

О Господи, що це — ще один поштовх? Учора вона прокинулася від того, що ліжко здригалося від землетрусу силою три й шість десятих бала. На щастя, це не обернулося нічим серйозним — так, легеньке тремтіння.

Добре, що вона майже звикла до цих землетрусів. Спочатку, коли вони з мамою тільки переїхали до Санта-Моніки, від кожного невеличкого поштовху в неї серце тікало в п'яти. Зате тепер вона була майже як уроджена каліфорнійка: просто не звертала уваги на ці легкі поштовхи.

Але останнім часом у світі ставалося стільки катастроф, що вона почала боятися, що на Західному узбережжі теж рано чи пізно станеться серйозний землетрус. Усі казали, що це лише питання часу. Страшно було навіть думати про таке.

Страшно — так само, як і про того снайпера в Торонто. Скількох людей він уже вбив? Тільки сьогодні вранці мама з огидою вимкнула телевізор, сказавши, що з неї досить новин про всі ці жахи, що відбуваються у світі.

А Стейсі не могла про них забути.

Ну чому ти не можеш, як мама, викинути всю цю погань із голови хоча б на день? — запитувала вона себе, крокуючи до авта в теплих променях вечірнього сонця. — Думай про завиванці з салату з куркою. І про гаряченький кислий суп. І про імбирне морозиво.

Поглинута думками, вона не звернула жодної уваги на чоловіка з газетою в «Додж-Каравані», що припаркувався на краю автостоянки. Не помітила вона його й раніше — у спортзалі в задньому ряду.

Стейсі залізла в їхній «експлорер» і пристебнула пасок безпеки. Живіт аж бурчав з голоду.

— Їсти! — Вона вставила в плеер диск Аліші Кіз і додала гучності. Мередіт тим часом увімкнула двигун.


Стейсі Лахман — мила дитина, — думав Рауль ла Дусер. — Шкода, що їй от-от доведеться зіткнутися з однією вельми брудною грою.

Він склав газету й кинув на підлогу. Виїхав зі стоянки й рушив за «експлорером» Мередіт Лахман, тримаючись щонайменше на три авта позаду. Жінка була така сама неуважна, як і донька. Він стежив за ними вже цілі два дні: знайомився з їхнім розпорядком дня й водночас освоювався на вулицях Санта-Моніки. А вони ні про що не здогадувались.

Це завдання ускладнював лише клятий смог. Він був значно гірший за ненависні оливкові дерева, від запаху яких йому пекло в горлі.

Треба не забути заїхати ввечері до аптеки й купити новий інгалятор, доки цей не скінчився. Про всяк випадок він завжди носив із собою рецепт, так само, як і зброю, пачку презервативів і мобільник із глобальним покриттям.

«Експлорер» звернув на стоянку біля китайського ресторану. Рауль поїхав за ним і припаркувався на певній відстані.

Відчувши, що хрипне, Рауль вдихнув з інгалятора. Тим часом Стейсі Лахман із матір'ю зайшли всередину.

Вказівки, що він одержав, були доволі загальними: усе треба інсценувати під нещасний випадок або ж під викрадення. Він вирішив, що викрадення надійніше. Тож Стейсі Лахман просто зникне. Так само, як чотири місяці тому зникла інша його жертва в Сьєрра-Леоне. Цього разу він викине тіло в Долині Смерті дорогою до Лас-Вегаса. Доки хтось натрапить на кістки, мине не один місяць.

Раптом Рауль відчув, що зголоднів. Вийшов з авта й теж пішов до тьмяно освітленого ресторану в традиційних червоно-чорних кольорах.

Він тихо сів за столик неподалік від Стейсі з матір'ю — ті навіть не повернулися. Зробив замовлення й почав спостерігати за дівчиною, котра надзвичайно вправно маніпулювала паличками. Рауль всипав у чай два пакетики цукру й посміхнувся.

Давай, наминай, Стейсі Лахман. Жити тобі лишилося недовго.

Хіба що клятий смог доб'є мене першого.

Книга імен

Розділ десятий

Книга імен
 
Книга імен
амкніть двері, — наказала Йаель, коли вони з Девідом зайшли до кімнати 736 у готелі «Ріверсайд Тауер». Вона з розмаху кинула свою валізку й торбину Бен Моше на стіл біля вікна й витягла мобільник.

— Я мушу подзвонити...

Девід вирвав телефон із її руки.

— Спочатку ви розкажете мені, від якого дідька ми тікаємо.

— На це буде досить часу після того, як я подзвоню. Віддайте телефон! — Голос її був холодний, зелені очі ще холодніші.

— Хто це був? Гносеї?

Йаель спохмурніла.

— Їхня бригада вбивць. Їх називають Темними янголами. Прошу вас — у мене тут є один знайомий, і, якщо ви дозволите, я йому подзвоню. Тоді, можливо, нам із вами вдасться виїхати з країни живими.

— Виїхати з країни? Як? Я навіть не маю при собі паспорта.

— Нехай вас це не турбує. Віддайте телефон.

Вона вихопила мобільник. Девід відвернувся. Повісивши вщент мокру сумку на вішак, він мимохідь побачив своє відображення в дзеркалі над комодом. Волосся прилипло до голови. Обличчя набуло землистого відтінку. Мабуть, від потрясіння. Воно й не дивно. Перед очима знову й знову спливав образ бездиханного тіла Бен Моше на підвіконні.

Вони з Йаеллю вискочили з автобуса на наступній зупинці. Якимось дивом їм удалося під цією страшною зливою спіймати таксі, і вони попрямували до річки Гудзон — без слів, змоклі до нитки й смертельно налякані.

Хтозна, чи тепер вони нарешті в безпеці. І невідомо, за чим полює білявий головоріз — за каменями чи за щоденником?

Бен Моше сказав, що їх цікавлять імена.

І одне з нихім'я Стейсі.

Девід швидко витяг мобільник і, набравши номер Стейсі, з розпачем прослухав чотири гудки, після яких телефон перемкнувся на голосову пошту.

— Привіт, Мишеня. — Він намагався говорити безтурботно, та в голосі все одно чулася тривога. — Подзвони мені, тільки-но отримаєш це повідомлення, гаразд? Я лише хочу запитати, як у тебе справи.

Після цього він набрав номер Мередіті, почувши автовідповідач, вилаявся вголос.

— Мередіт, подзвони, це терміново. Мені треба поговорити з тобою про Стейс. Негайно.

Однак насправді він не дуже уявляв, що казатиме, коли вона передзвонить. Як можна заявити жінці, що ім'я її дитини — у списку людей, яких убивають? Перш ніж Мередіт чи Стейсі йому перетелефонують, він мусить дістати якесь пояснення від Йаелі Гар-Пац.

Девід підійшов до стола й розстебнув торбину Бен Моше. Доки Йаель скоромовкою говорила щось на івриті, він оглянув усе, що було всередині, — молитовник, швидкозшивач, бронзову монетку з викарбуваною вісімкою.

Девід придивився уважніше. Ні, це не вісімка, а дві змії.

На дні торбини він помітив дві ламіновані карти. Витяг одну і з подивом втупився в дивний малюнок. Що це?

Якась схема. Десять різнокольорових молекул, сполучених лініями, що перетинаються. Вона нагадувала молекулярну формулу на інструкції до ліків. Чи конструктор, яким він бавився в дитинстві.

Почувши, що Йаель закінчила розмову, він укинув карту назад у торбину й повернувся до неї.

— Тепер прошу мені все пояснити.

— З чого почати? — незворушно запитала вона.

— З імен у моєму щоденнику. Чому вони записані в тих давніх папірусах, про які розповів мені рабин? — Питання посипались одне за одним. — Чиї це імена? Що між ними спільного?

— Це люди, на яких тримається світ. Рідкісні й особливі люди. А гносеї їх методично вбивають.

Його пронизав жах. Ті імена, що їх він знайшов в Інтернеті. Він не помилявся. Усі ті нещасні випадки насправді зовсім не були нещасними випадками.

Стейсі.

О Боже, де ж вона?!

— У щоденнику — ім'я моєї падчерки. — Голос його надломився. — Ви хочете сказати, вона в небезпеці?

Йаель нервово ковтнула. У її очах промайнуло щось схоже на співчуття.

— Пробачте. Я не знала. Так, вона в небезпеці. Усі ламед-вовники в небезпеці. Вона у Вашингтоні?

— Ні, на іншому узбережжі. У Санта-Моніці. — Девід зціпив зуби. — За нею полюють ті самі люди? Ці Темні янголи?

Вона похмуро кивнула.

— Це добре вишколені й безжальні вбивці. — Йаель зітхнула. — Якщо вони знають її ім'я, то знайдуть її. Їй потрібний захист, негайно. Я негайно ще раз подзвоню Аві...

— Ні, — твердо відповів Девід. — Я попрошу друга, якому довіряю на всі сто. Кращого не знайти. Він її захистить, літаком він може дістатися до неї менше ніж за годину.

Йаель прикусила губу, тоді знизала плечима; зняла з себе мокрий піджак і здригнулася. Обличчя в неї й досі було бліде.

— Що ж, добре. Доки ви розмовлятимете, я приготую кави.

Девід набрав номер Карла Гатчинсона — його він знав напам'ять. Вони не бачилися вже три роки, зате розмовляли регулярно раз на кілька місяців. Він молив Бога, щоб Гатч відповів на дзвінок.

— Привіт! — Знайомий голос запропонував залишити повідомлення після гудка. У Девіда стиснулося серце.

— Гатче, це я, я в Нью-Йорку, маю термінову справу. Думаю, життя Стейсі в небезпеці. Друже, ти мені потрібний.

Голова в Девіда боліла так, наче мала от-от розколотися. Він глибоко вдихнув повітря, тоді ще раз. Зосередься.

Йаель подала йому горнятко з кавою. Він звів на неї очі.

— Може, тепер ви розповісте мені все докладно?

— Спробую. Сідайте, Девіде. — Вона пильно подивилась на нього. — Вам не просто буде все це осягнути. Так само, як і мені пояснити.

Девід сів на стілець і поставив каву на стіл.

Він пам'ятав те, що Бен Моше прокричав Йаелі, коли вона вилізла на пожежну драбину.

Він нізащо не полетить сам до Ізраїлю — тільки зі Стейсі.

Погляд його зупинився на довгоногій жінці, що сиділа на ліжку навпроти.

— Розкажіть мені спочатку про ламед-вовників, — спокійно попросив він.

Книга імен

Розділ одинадцятий

Книга імен
 
Книга імен
и знаєте Талмуд? — Йаель пильно дивилась на нього.

— Маю загальне уявлення. Це коментарі давніх рабинів про Старий Завіт.

— Ні, це дещо більше. Талмуд — це основа юдейських релігійних текстів, у ньому — усе, що відомо про юдейські закони, історію, філософію, мораль — навіть легенди. — Йаель відпила кави.

— Шістдесят три трактати, усі вони написані між третім і шостим століттям найповажнішими юдейськими мудрецями — людьми, котрі ціле життя обгрунтовували, аналізували й формулювали кожний аспект юдейських законів. У Талмуді пояснено, хто такі ламед-вовники.

— Не зупиняйтесь. — Девід насилу стримував нетерпіння.

— За словами рабина Аббає — одного з тих поважних юдейських мудреців, — у кожному поколінні на землі мусить бути тридцять шість праведників, яких благословила Шекіна.

— Хто?

— Жіночий аспект Бога. — Йаель подивилась йому в очі. — За юдейським вченням, лише завдяки вродженим чеснотам цих тридцяти шести людей Бог береже цей світ.

Девід завертів головою.

— Стривайте, ви хочете сказати, що в цілому світі є тільки тридцять шість праведників?

— Ні, насправді їх близько вісімнадцяти тисяч, — відповіла вона з ледь помітною усмішкою. — Але ламед-вовники — це особливі люди, їхні душі сягають найвищого рівня духовності. Вони настільки чисті, що можуть повністю злитися душею з Богом іще тут, на землі.

Девід недовірливо звів брови.

— По-вашому, вони мають привілейований доступ до Бога? Слухайте, я завжди знав, що в Стейсі золоте серце, але...

— Містики кажуть, що ламед-вовники ходять поміж нас невпізнані. Щонайменше тридцять шість у кожному поколінні; ніхто про них не знає, навіть вони самі. Тож якщо хтось заявить, що він ламед-воник, то це однозначно неправда. Вони скромні й чинять добро, не привертаючи уваги й не чекаючи подяки чи винагороди. Рабини-хасиди розповідають, що якось ламед-вовники прийшли до незнайомого міста, врятували його від лиха, а тоді зникли так само несподівано, як і з'явилися.

Йаель стискала в долонях горнятко з кавою.

— Якби всі ламед-вовники водному поколінні померли, то світу б не стало.

Небо розітнула блискавка й гримнув грім. Вони разом подивились у вікно на суцільну стіну дощу, у якому потопало місто.

— Девіде, хіба ви не бачите? Це вже почалося. Вас не дивують усі ці жахіття, що трапляються в різник куточках землі дедалі частіше? Скажіть, ви пригадуєте, щоб іще колись у світі панувало таке шалене сум'яття? Це все гносеї, Девіде, це вони руйнують світ. Знищуючи ламед-вовників.

Біль у голові застугонів знову, в унісон зі стукотом дощу по шибці. Девід рвучко встав і підійшов до вікна. Вулицею лилися потоки води. Від будинку навпроти відскочила блискавка, описавши в темному небі яскраву дугу. З вікон на верхньому поверсі посипалося скло, і відразу, неначе вибух, гримнув грім. Підлога під ногами затряслася, і Девід мимоволі відскочив від вікна.

Землетруси в Туреччині, вибух у порту в Дайєрі, терористи в Мельбурні. Урагани, що один за одним виникають в Атлантичному океані... зсуви гранту в Чилі...

Та ні. Це неможливо. Він повернувся до Йаелі. Чисті зелені очі потемніли в тьмяному світлі дощового дня.

— Девіде, треба, щоб ви поїхали до Ізраїлю — до Сафеда, священного й містичного міста.

— Я їду до Санта-Моніки й нікуди більше.

— До Сафеда, Девіде. Відповіді — там. Вони там просто в повітрі. Навіть світські учені, як я та мій батько, відчувають ту містичну ауру, що неначе лине там від зірок. Знавцям кабали в Сафеді потрібний ваш щоденник і ваша голова. У них є ті клаптики папірусу, які відкопали з пісків, фрагменти давньої книги з іменами всіх істот, у тому числі й таємними іменами ламед-вовників. Але ви, Девіде, теж знаєте їхні імена. Вони у вас у голові.

— Якщо Стейсі — одна з них... — Він змовк, серце стиснув страх. Якщо вони взагалі існують.

Йаель провела рукою по волоссю, відкидаючи з обличчя непокірні пасма.

— Ми не можемо розраховувати на вашого Гатча — тим більше, що він вам і досі не перетелефонував. Я вишлю туди нашу бригаду. Мій знайомий, Аврам Рац, може зв'язатися з найкращими агентами служби безпеки й розвідки в Ізраїлі. Це ім'я пасує до його роботи.

— А що воно означає?

— Рац — це на івриті «таємниця». А кожній літері івриту відповідає якесь число. Літери, з яких складається слово «рац», у сумі дають те саме число, що й слова «світло» й «незнайомець».

— Далі не розумію.

— Аві Рац — людина, яка розкриває таємниці й виводить на світло незнайомців, — пояснила вона, відкриваючи мобільник. — Це має дати вам уявлення про його професію — а також про можливості.

Девід стиснув губи. Де ж Стейсі, чому вона не дзвонить? Йаель щось швидко говорила в телефон на івриті, коли раптом його мобільник задзвонив. Він схопив його, дуже сподіваючись побачити на дисплеї ім'я Стейсі.

Гатч.

— Девіде, що, чорт забирай, відбувається? Скажи, що я можу зробити.

— Лети до Санта-Моніки — Стейсі й Мередіт у небезпеці. Пам'ятаєш, де вони живуть? Вивези їх із Каліфорнії. Підмога вже в дорозі — дай знати, де ви зупинилися, коли будете в безпеці.

— Святий Боже, та що ж трапилося?

— Здається, Стейсі хочуть убити, Гатче. — Девід сам насилу вірив своїм словам. — На неї полює якась релігійна секта. Друже, не можна гаяти ні секунди.

Закривши мобільник. Девід побачив, що Йаель дивиться на нього. У її очах не було співчуття.

— Аві знайшов двох агентів «Моссаду», вони сьогодні ж вилітають до Лос-Анджелеса. Як тільки Гатч із нами зв'яжеться, вони з ним зустрінуться й візьмуть місію на себе. З нею все буде добре, Девіде. Повірте.

Шибки затряслися від чергового удару грому. Йаель устала з ліжка й підійшла до нього.

— А тим часом ми з вами мусимо якнайшвидше летіти до Сафеда.

— Не вийде. Я їду до доньки. Це єдине, що для мене зараз важливо.

— Девіде, її захистять. Але є багато інших людей, яких нікому захистити. Подумайте: після всього, що сьогодні трапилося, ви — сто відсотків — у гносеїв «на мушці». Якщо зараз поїдете до Стейсі, то можете привести їх «на хвості».

У Девіда застугоніло в скронях. У голові й досі лунали постріли.

А що, як Йаель має рацію?

— У Сафеді ви допоможете їй, як ніде більше. Чим швидше ми будемо там, тим краще, але треба, щоб хтось до ранку привіз ваш паспорт. — Вона подивилася йому в очі. — Кому ви довіряєте?

Книга імен

Розділ дванадцятий

Книга імен
лавати на спині — це найприємніше, що є на світі. Стейсі з заплющеними очима ніжилася в теплих променях сонця, із задоволенням пригадуючи всі події цього майже досконалого дня. Завдяки їй вони виграли баскетбольний матч, гороскоп обіцяє якусь пригоду, а найголовніше, Девід спробує вмовити маму, щоб та не тягла її з собою в «родинну» весільну подорож.

Тепер би ще якось відгородитися від маминого цвірінькання по телефону з Леном. Від цих звуків аж нудило.

Якби мені не було зараз так добре, — думала Стейсі, — то я б вилізла з басейну та врубала б музику.

Але рухатися зовсім не хотілося...

Вибухи сміху у вікні над головою погучнішали ще на десять децибел. І чого я мучуся?

Роздратовано скривившись, вона зісковзнула з надувного матраца в прохолодну воду.

Хіба можна розслабитися, коли твоя мама робить із себе посміховисько та ще й так голосно, щоб чули всі сусіди?

Стейсі вилізла з басейну й пішла до шезлонга, де залишила телефон, крем від сонця та рушник. Кока-кола нагрілась на сонці, та вона все рівно відпила ковток, додаючи гучності на магнітофоні.

Ну от. Так значно краще. Тепер вона не мусить слухати... Кока-кола вдарила в ніздрі. Раптом чиясь сильна волохата рука обхопила її ззаду. Нападник затиснув їй ніс і рот, банка з кока-колою вилетіла з рук. Вона хрипіла, задихалася, намагалася закричати. Однак хоч їй і вдалося трохи розтулити вуста, з них не вилетіло жодного звука.

Її пройняв жах. У легенях пекло від браку повітря. Незнайомець легко підняв її однією рукою та побіг кудись швидко, як футболіст, що рветься до воріт.

Не тямлячи себе зі страху, вона збагнула, куди він прямує. Ще з десяток кроків — і вона опиниться в тому дивному фургоні, що припаркувався біля гаража.


Крекчучи, Єва Смоленскі знесла величезний пилосос сходами вниз. Це була маленька тендітна жінка, лише на кілька дюймів вища й не набагато ширша за той прилад, який вона притягла до кабінету доктора Шепарда. Увімкнула світло й аж причмокнула, побачивши купу газет, що назбиралися, відколи вона тут прибирала минулого вівторка. Коли доктор Шепард подзвонив їй і попросив сьогодні пополудні впустити до будинку отця Мак-Ґрета, вона подумала, що за такої нагоди поприбирає на день раніше, а натомість у вівторок уранці матиме час, щоб відвідати наймолодшого внука.

Але ж, Боженьку милосердний, вона вже зовсім не така молода, як колись. Їй не доводилося прибирати о цій порі доби, відколи повиростали її діти. Коли вони були ще зовсім маленькі, вона вкладала їх спати, а тоді наводила лад у будинку. До того ж, прибирати за доктором Шепардом не так уже й легко. Він дуже приємний чоловік — що й казати, — але такий неохайний, геть як її зять Генрі.

Єва похитала головою. Що ж, добре хоч він подзвонив не надто пізно. Вона впорається, ще допоки отець Мак-Грет прийде й візьме те, що потрібно докторові Шепарду.

Єва подивилась у вікно, чи не йде священик, а тим часом помасувала свою худеньку спину. Вона вже застара, щоб прибирати в будинках, але їй було шкода полишати найулюбленіших клієнтів. Поки що.

Скільки вона ще протримається? Хтозна. Рік, може два...

Священика-красеня не було видно, тож вона втомлено пошкандибала назад до пилососа, нахилилась і вставила шнур у розетку. Якщо він навіть прийде, коли гудітиме пилосос, не біда — вона попередила його, що двері будуть незамкнені на той випадок, якщо вона не почує дзвінка через пилосос чи пральну машину.

Вона вже збиралась увімкнути пилосос, коли почула сигнал. Сушильна машина. Зітхнувши, вона почвалала до пральні, щоб витягти й розвісити сорочки, доки вони не зім'ялися.

Коли вона відчинила дверцята сушильної машини, пральна щойно перемкнулась на режим полоскання. Чому ніхто не зробить пральної й сушильної машини, які працювали б синхронно? Невже це так складно?

Раптом Єва почула в передпокої якийсь шурхіт. Отець Мак-Ґрет. Можливо, він тихенько ввійшов за мить до того, як вона визирнула у вікно. І як вона не почула? Мабуть, їй і справді потрібний слуховий апарат, як переконують доньки...

Гм. Вона поспішила до передпокою, із радістю сподіваючись провести кілька хвилин у товаристві люб'язного священика. Отець Мак-Ґрет був не тільки ввічливий і привабливий зовні — від нього йшло якесь особливе тепло. Після кожної зустрічі з ним вона мала таке відчуття, неначе побувала серед янголів.

Єва роззирнулася в передпокої. Дивно. Там нікого не було.

— Отче Мак-Ґрет? — покликала вона й рушила до кухні. Нікого. Тоді побігла назад до передпокою і, збентежена, подивилася вгору на сходи.

Дивовижа. Вона могла б закластися, що чула в будинку чиїсь кроки.

— Отче? — покликала ще раз.

Тиша.

Спантеличена, Єва рушила до кабінету.

Але вона туди не дійшла.

Голубу смугасту сорочку доктора Шепарда, що й досі парувала в сушильній машині, хтось накинув їй на голову й затяг рукави на худенькій шиї.

Задихаючись, вона звивалася, як маріонетка на мотузках, і цілу хвилину пробула з янголами до того, як її тіло запхали між сорочок, що м'ялися в камері сушильної машини.


Стейсі благально дивилась на відчинене вікно материної спальні. Мамо, — хотілося закричати. — Мамо! Але кричати вона не могла — не могла навіть дихати. У носі й горлі пекло, перед очима танцювали вогні.

Вона спробувала вивернутися від незнайомця — так само, як миттєво вихоплювала в суперника м'яч. Нічого не вийшло. Він був надто сильний. Відчинений багажник фургона зяяв, як паща монстра. Не смій зомліти, — наказала вона собі, і наступної миті, відчувши приплив адреналіну, щосили впилася зубами в пальці, що затискали їй рот.

Нападник скрикнув від болю й інстинктивно послабив руку. Стейсі ковтнула повітря, вирвалась і щодуху побігла геть. Він кинувся наздогін.

Рятуйте! Ґвалтують! — Босоніж вона, як навіжена, бігла на вулицю. Дякувати Богу! Містер Аткінз вивів Рекса на післяобідню прогулянку.

Вівчарка загавкала, і містер Аткінз здивовано витріщився на неї. Але не зміг устояти на місці, бо пес раптом потяг його до під'їзної алеї Лахманів.

Позаду заревів двигун фургона, Стейсі ледь устигла відскочити, коли той зі свистом промчав повз неї та виїхав на вулицю.

— Стейсі! Хто це був? З тобою все добре? — Коли містер Аткінз із Рексом підійшли ближче, Стейсі знову закричала:

— Мамо!

Книга імен

Розділ тринадцятий

Книга імен
апітолійський пагорб огорнули сутінки. Ділон Мак-Ґрет вийшов із будинку на вулиці D і швидко пішов до авта. Сів за кермо, вставив ключ запалювання, але не повернув його. Натомість витер хустинкою з обличчя піт і витяг мобільних.

— Ну що, Ділоне, знайшов?

Голос Девіда був схвильований, як ніколи. «Утім, це зрозуміло, — подумав Ділон, — адже сьогодні в нього на очах убили Бен Моше».

— Ні, Девіде, вибач. Його немає ні у верхній шухляді комоду, ні в інших шухлядах. Я навіть шукав у столі у твоєму кабінеті. Марно.

— Подивися ще раз. Він мусить бути там. — У голосі Девіда бриніла тривога.

— Я добре шукав, повір. Його там немає. Єви теж не було: вона залишила мені двері незамкненими. — Ділон увімкнув двигун.

У телефоні запала тиша.

— Девіде?

— Хтось побував там перед тобою. — Тепер у голосі Девіда чувся відчай. — Хтось викрав мій клятий паспорт.

— Та ні, я так не думаю. — Ділон нервово стиснув кермо. — Не схоже, щоб у будинку хтось нишпорив. Нічого не розкидано, все на місцях. За винятком хіба що пилососа. Єва забула його сховати.

— Це на неї не схоже.

— То що я маю зробити? — Авто різко рушило, здійнявши в повітря сухе листя. — Заявити в поліцію, що твій паспорт зник?

— Ні-ні. Ніякої поліції. Я щось придумаю.

— Девіде, а що з агатом? — Ділон прокашлявся. — Він і досі в тебе?

— Так. Тепер я маю ще й бурштин. Його дав мені Бен Моше за мить до того як... — Він змовк.

У вечірньому присмерку Ділон заплющив очі.

— Сподіваюся, ти усвідомлюєш усю відповідальність...

— У мене не було часу думати про неї.

— Шкода, що я нічим не можу допомогти, Девіде. Узагалі-то, мені треба ненадовго виїхати з країни. Якщо в наступні кілька днів я буду тобі потрібний, залиш повідомлення в мене в офісі. Я буду туди часто телефонувати. Але... — Він завагався. — Будь обережний, Девіде. Не подобається мені все це.

Девід скривився.

— А кому подобається?


Закривши телефон, Девід подивився на Йаель. Вона схилилась над записником Бен Моше, і волосся затуляло їй обличчя, як мідна завіса.

— Паспорт зник, Гатч не дзвонить, і я, чорт забирай, не маю жодної уяви, де моя донька. А як ваші справи?

Він умостився на ліжку й затулив очі долонями.

Йаель подивилась на нього.

— Ось як.

Вона показала на телевізор, що працював без звуку. На німому екрані змінювали одна одну картини смерті й розрухи від землетрусу в Туреччині.

— Не тільки в нас був поганий день, — мовила вона.


Зупинившись перед світлофором, Ділон набрав іще один номер.

Кілька днів він думав про Девідів агат. Тепер настав час діяти.

— Ви знаєте точно, що єпископ Елсворттам? — запитав він без жодного вступу. — Бо я вже на півшляху до аеропорту.

Доки він слухав, що каже співрозмовник, на світлофорі загорілося зелене світло, й авто позаду нетерпляче засигналило.

— Чудово. Я прилітаю в Глазго завтра по обіді. З аеропорту поїду просто до вас.

Книга імен

Розділ чотирнадцятий

Книга імен
 
Книга імен
принципі, Аві Рац може зробити вам фальшивий паспорт, але на це піде кілька днів. — Йаель стурбовано ходила туди-сюди перед вікном. Девід вийшов із ванної, витираючи обличчя мокрим рушником.

— У мене є краща ідея. Я знаю, як до завтра добути справжній паспорт.

— Як? — від подиву Йаель аж зупинилася.

— Іноді незле бути сином сенатора.

Якщо тільки Джадд Вонамейкер у США.

Він набрав номер.

Найближчий батьків друг тепер був послом у Єгипті. Колись вони з батьком були союзниками в сенаті й разом наполегливо обстоювали законопроект про захист заболочених територій, який самі й висунули, — на прикрість лісозаготівельникам та іншим підприємцям. Їхні родини теж подружилися. Якось Шепарди й Вонамейкери зустрілися на відпочинку на Ніагарі, і відтоді в них повелося щороку проводити відпустку разом. Так тривало майже двадцять років, аж доки Девідів батько не впав замертво просто в залі сенату від серцевого нападу.

— Нам пощастило, — сказав Девід. — Він тут — має якусь справу в ООН. Він наполіг, щоб ми разом повечеряли. За три квартали звідси є японський ресторанчик. Там можна сісти в окремому залі та спокійно все обговорити. Зустрічаємося за годину.

— А за той час я подивлюся, що тут є ще. — Йаель принесла на ліжко торбину Бен Моше й повиймала з неї один за одним усі предмети. Розклавши їх на квітчастому простирадлі поряд із записником, вона запитально подивилась на Девіда.

— Скажіть, вас тут щось зацікавило, коли ви оглядали все це раніше?

А вона не менш спостережлива, ніж приваблива, — подумав Девід і здивувався, що ще здатний реагувати на такі речі.

— Щиро кажучи, так. Кілька речей, яких я не розумію. А вас? У записнику є щось важливе?

Перш ніж відповісти, вона зручніше вмостилась на ліжку, підібгавши ноги під себе.

— Дещо про гносеїв. Про те, як вони конспіруються: так само, як і їхні давні попередники. Саме тому ми так мало знаємо про їхні вірування й ритуали. Вони усно переповідають свої традиції з покоління в покоління й досі розпізнають одне одного за таємними талісманами й символами. — Вона наморщила чоло. — Бен Моше дуже непокоївся. Він припускав, що гносеї вже близько до мети. Іще дещо написав...

Обличчя її полагіднішало.

— Бен Моше написав про свою віру в Бога. Він вірив, що Бог підкаже нам, як здолати гносеїв.

Девідові така віра була незнайома. «Цікаво, — думав він, — як це — вірити з таким переконанням?» Його душу завжди хвилювало критичне мислення й ретельний аналіз політичних систем і способів їхнього функціонування — а не проповіді, молитви чи біблійні тексти. Але тепер ось і він намагається знайти логіку в чомусь незбагненному.

Якусь мить було чути тільки стукіт дощу по шибках. Тоді Девід узяв з ліжка кольорову карту.

— А про це він щось згадував?

— Це карта Таро, — Йаель забрала карту в нього з рук.

— Справді? — здивувався Девід. — А я думав, ортодоксальним юдеям заборонено займатися хіромантією, спіритизмом — узагалі всім окультним. У коледжі в мене був друг, ортодоксальний юдей, який постійно докучав одній нашій подрузі-юдейці — казав, щоб вона припинила щодня читати гороскоп, бо Тора забороняє ворожіння.

Йаель звела брови.

— Це правда, але ваш друг дещо сплутав. Астрологію ніколи не вважали ворожінням. Варто лишень подивитися на підлоги давніх будинків і синагог, що їх розкопали в Ізраїлі, — особливо тих, що датуються першим-четвертим століттям. Я вже й не пам'ятаю, скільки з них прикрашені вигадливим зображенням колеса зодіаку.

— Серйозно?

— Звичайно. Давні знавці кабали вірили, що все в духовному світі відображено й перенесено в наш фізичний світ, на землю, через цикли зірок і планет. Вони говорили, що зірки й планети — це невіддільна частина великого задуму Божого. Усе, що є на небесах, віддзеркалюється на землі.

Йаель уважно подивилась на карту, яку тримала в руці. З одного боку на ній була намальована яскрава кольорова вежа — могутня багатоярусна фортеця, з якої люди сторчма падали в рів. Чорне небо за нею розтинала блискавка, від якої верхній ярус вежі спалахнув вогнем. З іншого боку були намальовані дві змії, що сплелись у вісімку, а в нижньому лівому кутку — написане число 471.

Книга імен

— Не уявляю, навіщо рабинові Бен Моше була потрібна ця карта, — мовила вона спантеличено. — Я не фахівець із карт Таро, але знаю точно, що вони походять із кабалістичного дерева життя. Зараз я вам покажу.

Мене вже нічого не дивує, — подумав Девід, а Йаель тим часом узяла іншу карту — маленьку ламіновану схему, яку він помітив раніше. Вона показала на молекули, сполучені лініями.

Книга імен

— Ось дерево життя, — сказала. — Центральна ідея кабали.

— Он воно що. А я думав, це якась молекулярна формула, — зізнався Девід.

Вона похитала головою, намагаючись приховати посмішку.

— Звісно ж, дерево це символічне. Кожне з десяти кіл — або сефірот — символізує якусь рису Бога, рису, яку люди можуть наслідувати. Знавці кабали трактують ці кола як віхи на шляху до духовного просвітлення. Ви ж знаєте, Девіде, я теж науковець, а не містик, але я благоговію перед цими концепціями, таємницями та перед красою, котру уособлює дерево.

Девіда вже змагало нетерпіння. Він глянув на карту. Кола й далі скидалися на молекули. І він не розумів, як усе це пов'язано з порятунком Стейсі.

— Добре, але як це стосується Таро? Або гносеїв? — сухо поцікавився він.

— Про гносеїв — не знаю, а от колода карт Таро створена на основі дерева життя. Першим це з'ясував один французький окультист дев'ятнадцятого століття, на ім'я Еліфа Леві. Отже, все виглядає приблизно так, — Йаель прикусила губу, старанно добираючи слова. — Коротше кажучи, сефірот уособлюють усе суще — минуле, теперішнє й майбутнє. Уявіть, Девіде, що кожне з цих кіл — це «посудина», наповнена божественним світлом або енергією. Містики кажуть, що Бог створив світ саме з цих кіл: Він пустив у ці «посудини» таке потужне світло, що вони розбилися на уламки. Уламки розлетілися й рознесли божественне світло по всьому всесвіту, і так утворився наш світ.

— Великий вибух?

Йаель примружилась.

— Не зовсім. Я можу продовжити?

Її ображений вираз обличчя нагадав йому улюблену вчительку з молодшої школи місіс Карп. Тільки Йаель Гар-Пац була набагато гарніша.

— Продовжуйте. — Девід розім'яв плечі. Напруга в шиї вже давалася взнаки.

— Отже, уламки розлетілися по всесвіту. Містики кажуть, що кожен із них був захований у шкаралупу, яка приховувала їхнє світло, і завдання людей — розколоти ці шкаралупи й повернути божественне світло знов у світ.

Вона встала з ліжка й закрокувала туди-сюди.

— Не сподівайтеся зрозуміти це все відразу, Девіде. Кабала надзвичайно складна. Повірте, мої знання в кращому разі поверхові. Потрібні роки сумлінного навчання, щоб дістати хоча б загальне уявлення про це все. Саме тому в минулому кабала завжди була таємницею.

— Здається, знавці кабали мають щось спільне з гносеями, — задумливо зауважив Девід.

— О так. По-перше, це таємничість. А також палке бажання возз'єднатися з Богом. — Вона зупинилась і подивилася на нього. — Але уявлення про світ і призначення людства в знавців кабали та гносеїв діаметрально протилежні. Кабала вчить, як дати світові світло й добро. Завдання людей — зробити світ кращим, а не знищити.

— Нарешті. Це те, що я пам'ятаю з гебрейської — тік-кун олам. Зобов'язання виправити світ, зробити його кращим.

— Саме так. — Йаель обперлась об стіл. — А ось іще одна відмінність. Гносеї втлумачують дітям змалечку, що матеріальний світ — це зло. Кабалу ж традиційно вивчають лише одружені чоловіки, яким за сорок і які перед тим багато років вивчали Тору.

— Мадонна явно не відповідає цим критеріям.

Вона посміхнулась:

— Як і багато інших, що намагаються зробити з кабали поп-релігію. Кабалу неможливо відділити від юдаїзму, від вивчення Тори. Це завжди було взаємопов'язано.

— Що ж, мені ще немає сорока і я вже не одружений, однак і досі хочу знати, що спільного це дерево має з Таро.

— Терпіння вам начебто зовсім не властиве?

— Принаймні не тоді, коли моя донька в небезпеці.

Йаель торкнулася рукою й досі мокрого волосся.

— Ми вже майже дійшли до цього. — Вона поклала карту йому в руки.

— Десять сефірот — десять кіл — символізують рівні духовності. Двадцять дві лінії, що їх сполучають, — це шляхи, якими йдуть містики, щоб підвищити духовну свідомість.

Девід потер скроні. У потилиці легенько застугонів біль.

— Зрозуміло.

— Добре. Десять сефірот, двадцять два шляхи — і двадцять дві літери в гебрейському алфавіті. У Старших Арканах Таро двадцять дві карти. Число десять у Таро теж важливе... Що з вами?

Девід тер скроні. Здавалося, його прострелює шалений біль.

— З вами все гаразд? — допитувалася Йаель. Вона пішла до ванної, щоб набрати в склянку води.

Девідові страшенно хотілося заплющити очі. Цей біль його добивав. Він змусив себе подивитися на годинник.

Час іти на зустріч із Джаддом. Чому й досі нічого не чути від Гатча? Він побачив, що Йаель тримає в руці склянку з водою і стурбовано дивиться на нього.

— Голова болить, — пробелькотів він і раптом зірвався з ліжка. Кинувся до своєї сумки й витяг щоденник.

Персі Ґаспард.

Схопивши зі стола ручку, він швидко перегорнув усі списані сторінки й нашкрябав у кінці нове ім'я.

— Персі Ґаспард, — вимовив ледь чутно. Йаель підійшла й зазирнула йому через плече на останнє ім'я в щоденнику. Поряд Девід поставив дату.

— Я подзвоню Аві, скажу, нехай пошукає його серед тих імен, які ми розшифрували, — швидко сказала вона. — Він перевірить, чи цей чоловік іще живий.

Може, й неживий. А може, саме в цю мить на нього полюють... — подумав Девід.

— Принагідно скажу йому, — додала Йаель із телефоном біля вуха, — нехай займеться вашим паспортом — на той випадок, якщо ваш знайомий не зможе допомогти.

Заточуючись, Девід пішов до ванної і плеснув в обличчя холодної води.

— Час іти, — вимовив, повернувшись до кімнати. Поклав щоденник назад у сумку, згріб із ліжка всі рабинові талісмани та вкинув туди ж.

— Про всяк випадок, беремо це все з собою. — Девід глибоко вдихнув повітря й узявся за клямку. — Ну що, ви готові вийти у всесвітній потоп?

Йаель одягла все ще мокрий зелений піджак і знизала плечима.

— Шкода, що надворі не чекає Ной зі своїм ковчегом. — Вона швидко пройшла повз нього у відчинені двері.

Книга імен

Розділ п'ятнадцятий

Книга імен
овні Джадд Вонамейкер скидався на сільського лікаря. Це був огрядний чоловік із поріділим волоссям, акуратно підстриженою сивою борідкою й носом Санта-Клауса на серйозному обличчі. Девідів батько завжди казав, що якби Джадда колись не переобрали до сенату, то він легко міг би стати таксистом у Нью-Йорку, і був би неперевершений, бо їздить, як каскадер, і знає тисячу анекдотів, які завжди охоче розповідає.

— Замовте санма шіоякі, — порадив Джадд, коли ритуал знайомства було завершено й усі зручно вмостилися на татамі — циновках із рисової соломи — в маленькому залі над головним приміщенням ресторану «Йоцуба». Йаель сперлася на різьблену дерев'яну спинку та схрестила ноги під низеньким столиком. Узяла меню, на обкладинці якого було витиснене декоративне зображення конюшини з чотирма листочками. — Це печена скумбрія. Вони подають її зі свіжонатертою редискою. Смакота! П'ять років тому Тед Кеннеді привів мене сюди вперше й порадив спробувати це, і мені так сподобалось, що наступного вечора я прийшов знову.

— Джадд завжди захоплювався їжею так само, як політикою, — пояснив Девід Йаелі. Офіціант тим часом, уклонившись, розставив склянки. — Так само, як і дружиною. — Він повернувся до батькового друга. — Як поживає тітонька Кетрін? Досі успішно збирає гроші для Національного симфонічного оркестру?

— Б'є рекорди, навіть у цю саму мить. Як на мене, збір коштів — це політичніше за саму політику, а Кетрін наче для цього створена. Вам справді варто замовити скумбрію, — сказав він Йаелі, відклавши меню вбік.

— Думаю, після такого дня, який ми пережили, це було б надто сміливо, містере Вонамейкер. — Йаель утомлено всміхнулася. — Я, мабуть, замовлю кіцуне удон.

Джадд схвально подивився на неї.

— І що ж це був за день, міс Гар-Пац, — окрім того, що він був дуже мокрий?

— Дуже важкий.

«Вона чудово володіє собою, — подумав Девід, — як на жінку, котра тільки вранці прилетіла до Сполучених Штатів, у якої на очах убили людину, у котру стріляли, яку переслідували і яка зараз вечеряє з американським послом. Цікаво, чого ще такого їй довелося зазнати в житті, що так її загартувало?»

— Може, спочатку зробимо замовлення? — запропонував Девід, зиркнувши на офіціанта, що крутився неподалік.

Уперше в очах Джадда промайнула тривога. Він кивнув.

Раптом світло пригасло, тоді знову стало яскравим. Нерви в Девіда наструнчилися.

Вони замовили різні закуски й гарячі страви, і лише коли офіціант вийшов, безшумно причинивши за собою двері, Девід трохи заспокоївся. Перепад напруги не був передвісником вимкнення електроенергії.

— Джадде, я б нізащо вас у це не втягував, якби мав інший вихід. — Девід прокашлявся. — Але завтра я мушу виїхати з країни, а мій паспорт зник.

— Розумію. — Джадд пильно подивився Девідові в очі. — Справи чи розваги?

— Справи, — це прозвучало різкіше, ніж він хотів. Обличчя Джадда посуворішало.

— Схоже, йдеться про щось серйозне.

— Інакше я б вам не докучав.

— Девіде, ти мені не докучаєш. Я з радістю тебе виручу. Будуть деякі формальності, зранку тобі доведеться прийти до мене в офіс ООН, але загалом зробити тобі терміново новий паспорт — не проблема.

— Скільки на це потрібно часу? — втрутилася Йаель, розгортаючи серветку з паличками.

— Після вечері я зроблю один дзвінок, і завтра до полудня паспорт буде готовий.

— Дякую, сер. — Розчулившись, Девід звернувся до нього так, як його вчили в дитинстві. Джадд широко посміхнувся.

— Думаю, твій батько зробив би те саме для моїх дітей.

— Як поживають Кеті, Ешлі й Марк? — поцікавився Девід, коли офіціант поставив перед ними дерев'яну тацю з вигадливо розкладеними суші й сашімі.

Девід відкусив шмат каліфорнійської булочки без жодного задоволення. Апетиту не було й близько. Сподіваючись, що Джадд не помітить, він неквапно пересував їжу паличками по тарілці. Розмова невимушено точилася довкола родини, знайомих, роботи. Йаель копирсала паличками свої макарони зі смаженим тофу, інколи вставляла репліку, але здебільшого лише слухала.

Тоді Джадд запитав про Стейсі. На якусь мить запала дивна мовчанка.

— Я вже кілька днів із нею не розмовляв, — швидко відповів Девід, намагаючись приховати тривогу. — Вона трохи знервована, відколи Мередіт знову вийшла заміж.

Обдурити Джадда було не так просто. Він зауважив, що в очах Девіда промайнув неспокій, а потім він знову себе опанував.

Зморшки на Джаддовому чолі поглибшали.

— Щось негаразд, Девіде, правда? — лагідно запитав він. — Я бачу тебе наскрізь, як власних дітей. Що, Стейсі хвора?

— Та ні, з нею все добре, — почав Девід, але відчувши біль у грудях, завертів головою. — Джадде, вона в небезпеці. Довго розповідати.

Посол поклав палички й подивився на Девіда довгим пильним поглядом, який свого часу подіяв не на одного свідка на слуханнях у конгресі.

— Про що йдеться?

— Вам це не потрібно. Я й сам усього не розумію.

— Розкажи мені. Якщо я тільки можу чимось допомогти, ти ж знаєш, я все зроблю.

Девід із Йаеллю перезирнулися. Та непомітно знизала плечима, і він вирішив послухатись інтуїції.

Девід подивився Джаддові просто в очі.

— Скажіть, ви колись чули про релігійну секту, що називається гносеї?

Книга імен

Розділ шістнадцятий

Книга імен
ід Санта-Моніки вони від'їхали на цілі двісті п'ятдесят миль, а Стейсі й досі тремтіла. Шосе вкрила непроглядна ніч, тільки іноді далеко в горах спалахували блискавки. Винайнятий джип «Ґранд-Черокі» мчав на схід узбіччям Блек-Маунтінз.

Гатч подивився в дзеркало. На задньому сидінні Мередіт тримала в обіймах Стейсі. Коли місто залишилося позаду й вони виїхали на швидкісну магістраль, дівчина трохи заспокоїлась і перестала схлипувати. Тепер вона притулилась до матері й уже не підскакувала, побачивши кожен білий міні-фургон, що проїжджав повз них.

«Що за маніяк схопив цю дитину в її ж власному дворі, — розмірковував Гатч. — А може, вони полюють на Девіда чи хтось намагається дістатися до нього через падчерку?»

Гатч мав дивне відчуття, що це все вже колись відбувалося. Багато років тому він мав охороняти Девіда — а тепер захисту потребує ця дівчинка, котра Девідові дорога, як рідна донька.

Мередіт ворухнулася.

— Скільки ще до Флагстаффа? — запитала пошепки, і він збагнув, що Стейсі, притулившись до її плеча, задрімала.

— Трохи більше від трьох годин. Хочеш зупинитися десь біля туалету?

Вона завагалася.

— Ще ні. Переїдьмо спочатку кордон штату.

— Уже близько. — Гатч знову подивився в дзеркало, але не розгледів виразу обличчя Мередіт — було надто темно. Коли вони спішно від'їжджали від будинку в Санта-Моніці, вона була нажахана до смерті. — Чому б тобі трошки не подрімати, а біля першого ж пристойного закладу з туалетом в Арізоні я тебе розбуджу.

— Ні, дякую. Не впевнена, що взагалі зможу колись заснути, — пробурмотіла вона.

— Зможеш, зможеш, не сумнівайся. Там, куди ми їдемо, ніхто вас не знайде.

Гатч був здорованем — височенним, із широкими, як у бика, плечима. Він колись служив у флоті, тож був спеціально навчений битися й захищати. Від нього віяло спокоєм і впевненістю, і вона знала, що має заспокоїтись і розслабитись. Але чомусь не могла. У темряві вчувалася загроза, а її ворог не мав обличчя.

Вона міцніше обійняла Стейсі. Руки трохи затерпли.

Крізь темряву Мередіт вдивлялась у світло фар на іншому боці автомагістралі, подумки благаючи Бога, щоб Гатч не помилився і щоб їх і справді ніхто не знайшов. Цей день почався цілком буденно, а тепер усе змінилося. Їй здавалося, що вона стала зовсім іншою жінкою. Тепер вона біженка, вона страшенно боїться. Не за себе, за іншу людину, дорожчу для неї за все на світі.

— Спробую ще раз додзвонитися до Девіда. — Вона потяглася по сумочку з мобільником.

— Спробуй, спробуй. — Гатч натиснув на газ, обганяючи величезний автофургон. — Його телефон чомусь постійно перемикається на голосову пошту.

— Цілком можливо, що він її перевіряє, — саркастично зауважила Мередіт.

— Щось мені підказує, що Девід робить усе можливе, — спокійно відповів Гатч. — Він сам тобі подзвонить.

Коли він подзвонить, — думала Мередіт, стиснувши губи та насилу стримуючи лють, — йому доведеться пояснити, чому хтось намагається викрасти мою доньку.

Книга імен

Розділ сімнадцятий

Книга імен
оли Девід закінчив розповідь, Джадд Вонамейкер тихо присвиснув. Він переводив здивований погляд із напруженого обличчя Девіда на втомлене обличчя Йаелі й намагався усвідомити почуте. Нарешті він заговорив:

— Це схоже на наукову фантастику, Девіде. Ламед-вовники, таємні культи, що намагаються здолати Бога...

— Не забувайте ще про знищення світу, — спокійно додала Йаель.

Джадд зітхнув.

— Не був би ти сином Боба Шепарда, я би просто розсміявся тобі в обличчя й пішов геть. Та оскільки я тебе знаю... — Проникливі сірі очі свердлили Девіда. — Не знаю, що й думати.

— Так, Джадде, це схоже на якусь маячню, але небезпека дуже реальна. Гносеї та їхні Темні янголи справді існують. Сьогодні вони нас мало не вбили. — Девід нервово схопився за край стола.

— Якщо не вірите, що гносеї намагаються знищити світ, — втрутилася Йаель, — то вийдіть на вулицю й подивіться, що там діється. Це не звичайна злива. Скажіть, ви пригадуєте, щоб іще колись місто так потопало у воді? У всьому світі все пішло шкереберть. Усе розладналося. Це не випадково.

— Може, подзвонити Президентові? — уїдливо запитав Джадд. Це був напівжарт, напіввиклик.

Девід витяг із сумки щоденник.

— Можете зачитати йому оце.

Він пересунув записник у червоній шкіряній палітурці на протилежний бік стола. Джадд дістав із нагрудної кишені окуляри. Мовчки розгорнув щоденник і проглянув кілька сторінок.

— Це перелік імен.

— Особливих імен, як запевняють рабини, — пояснив Девід. — Пам'ятаєте, у дитинстві я впав із даху разом із Кріспіном Мюллером та Еббі Льюїс? У лікарні якусь мить я перебував у стані клінічної смерті, і тоді зі мною сталося щось містичне: я бачив тих, чиї це імена; вони промовляли до мене та просили їх пам'ятати. Це й є ті люди, про яких я вам щойно розповів — Йаель каже, що гносеї хочуть усіх їх винищити. Якимсь дивом, Джадде, мені відкрилися їхні імена. Рабин сказав, що це імена ламед-вовників.

Девід знову взяв щоденник і вже не випускав його з рук.

— Ці ж імена Йаель із батьком виявили в давньому папірусі, який знайшли десь на Близькому Сході.

Йаель нахилилася над столом.

— Експерти встановили, що цей папірус — уривки легендарної Книги імен, яку вперше склав Адам.

Джадд був приголомшений.

— Той Адам, що був із Свою в райському саду?

— Нарешті ви починаєте розуміти, — тихо сказала Йаель.

Джадд наморщив чоло.

— Ви усвідомлюєте, про що говорите?.. — Він повернувся до Девіда й запитав, пильно дивлячись в очі: — А що це має спільного з твоїм виїздом із країни?

— Треба, щоб Девід зустрівся з містиками в Сафеді, — відповіла Йаель, доки Девід устиг розкрити рот. — Можливо, він, сам того не знаючи, має ключ до розкриття плану гносеїв. Здається, Девід знає щось таке, чого не знає більше ніхто на землі. Археологи не зібрали ще й половини всього тексту Книги імен.

Вона глянула на Девіда.

— А якщо він залишиться тут, — вимовила вона повільно, — то гносеї знайдуть його та вб'ють.

Знайдуть. Уб'ють. Раптом Девід подивився на годинник. Чому досі не подзвонив Гатч? Або Мередіт чи Стейсі?

Він витяг мобільник. Чотири пропущені дзвінки.

Перепрошую, — пробурмотів і почав читати повідомлення. — О Боже, — хрипло скрикнув.

Йаель і Джадд разом пополотніли.

— Хтось намагався викрасти Стейсі. Вона вирвалась. Зараз вона з Гатчем, Мередіт теж із ними.

— Як?! — Джадд, вражений, відсунув стілець і підвівся. — З нею все нормально? Вони заявили в поліцію?

— Гатч каже, усе обійшлося. Поліція приїхала раніше від нього. Зараз він везе їх до своєї хатинки в Арізоні. — Зціпивши зуби, Девід повернувся до Йаелі: — Коли прибудуть люди, яких послав Аві?

— Завтра. Дайте мені координати, я подзвоню й довідаюсь, коли вони планують там бути.

Вона легко підвелася й відійшла з телефоном убік.

— Завтра вранці я прийду до офісу ООН по паспорт, — жорстко сказав Девід. — Вірите ви нам, Джадде, чи ні, а паспорт мені потрібний. — Він подивився старому просто в очі.

— Що ж, ти його матимеш... Не знаю, що й думати, Девіде. Я віруюча людина, ти ж знаєш. Але... — Джадд Вонамейкер стиснув його плече. — Як таке можливо? Мені здається...

Ні!— Крик Йаелі не дав йому договорити. — Не може бути!

Вона притискала до вуха мобільник, по обличчю в неї котилися сльози. Закінчивши розмову, вона підійшла до них, заціпеніла й бліда, наче той рис, що залишився на тарілках.

— Я говорила з Аві. Літак із його людьми впав. Коли вони летіли над океаном, обидва двигуни вибухнули.

У Девіда всередині все похололо.

— У літаків авіакомпанії «Ель Аль» двигуни так просто не вибухають, — різко додала вона. — Хай там що, та не обидва одночасно.

Книга імен

Розділ вісімнадцятий

Книга імен
ахиливши голови проти дощу, Йаель і Девід повільно йшли до готелю повз Ріверсайд-парк. Ніде не було видно жодного вільного таксі, а калюжі вже сягали колін. На перехрестях їх шмагав різкий вітер, вони маневрували між транспортом, не зважаючи на світлофори, і думали лише про одне — як урятуватися від цього жахіття.

Інші перехожі бігли, змагаючись зі шквальним вітром, що глузував із їхніх парасоль. Вода фонтаном бризкала з-під коліс нечисленних автомобілів, коли ті втрапляли в глибочезні калюжі.

Вони ще не пройшли й кварталу, коли Девід помітив вивіску квіткової крамниці, за нею аптеку, а далі над східцями, що вели вниз, ліловими неоновими літерами було написано: ВОРОЖБА НА ТАРО.

Він схопив Йаель за руку.

— У мене ідея, — гукнув, перекрикуючи дощ. — Ходімо сюди.

Вони збігли низькими східцями та зайшли у двері, на яких красувалося велике темно-червоне око. Кришталевий духовий дзвіночок проспівав мелодію, сповіщаючи про прихід відвідувачів. Вони опинились у кімнаті, де дивно пахло ваніллю й часником. Посередині стояв стіл і кілька розкладних стільців, зі стелі звисала вкрита порохом люстра. У її тьмяному світлі вони розгледіли в кутку шафу-вітрину, де в спеціальній підсвітці чудно виблискували амулети; поряд на підлозі були вазони з папороттю, деревом щастя та сансев'єрою з листям у формі меча. Біля протилежної стіни стояла інша шафа — стара, похилена набік, ущерть напхана книжками.

Завіса з золотих бісерних ниток затремтіла й розсунулась, у просвітку з'явилася літня жінка. Вона була маленька й тендітна, у чорній до середини литок спідниці й вишитій ліловій блузі з сивим волоссям, заплетеним у довгу грубу косу. Девід подумав був, що їй за сімдесят, проте шкіра в жінки виявилась гладенькою й свіжою, а дивовижно маленькі ручки — не попсутими венами. Однак катаракти, що заступали світло-карі очі, виказували її вік, так само як і зморщені, наче в черепахи, повіки.

Вона підійшла до круглого стола з вишуканою атласною скатертиною. Посередині стояла незапалена свічка, поряд лежали сірники. Мовчки витягла колоду Таро.

— Ласкаво прошу. Не сподівалась у такий дощовий вечір на відвідувачів. Кому з вас ворожити?

Мені. Якби ж тільки я вірив, що ти можеш сказати, чи зі Стесі все добре, — із сумом подумав Девід. Не знати, що там діється, було мукою, та наразі хоч-не-хоч треба абстрагуватися від тривожних думок.

— Насправді нам потрібна певна інформація. — Девід відсунув стілець для Йаелі й сів поруч.

— У цих картах дуже багато інформації, — відповіла старенька та простягнула колоду. — Хто тасуватиме?

Натомість Девід порився в сумці й витяг звідти карту рабина.

— Нас більше цікавить, що ви можете сказати про це.

Ворожка, трохи роздратована, поклала колоду на стіл і сіла навпроти них. Знизавши плечима, взяла карту, якусь мить розглядала намальовану вежу, потім перевернула карту іншим боком.

— Це вежа. Що ще ви хочете знати про цю карту?


— Зрозумів. Я знаю той район.

Джейм Джилліс клацнув пальцями, подаючи знак Енріке, що лежав упоперек двоспального ліжка в їхній кімнаті в мотелі. Пуерториканець миттю зірвався на ноги, взяв зі стола ключі від фургона та попрямував до дверей. Джилліс, усе ще розмовляючи по мобільнику, поспішив за ним.

— Буде зроблено. — Джилліс підняв комір. — Уже виїжджаємо.

Дорогою до фургона він коротко ввів напарника в курс справи.

— Чорт забирай, нам пощастило. Маємо ще один шанс. Вони щойно вийшли з «Йоцуби». Знаєш, біля Ріверсайд-парку?


Йаель підсунулась ближче до стола.

— Нас цікавить, що означає цей малюнок.

Ворожка повернула карту до неї і, дивлячись у вічі, сказала:

— Вежа — це карта зі Старших Арканів, яка означає попередження. Це найзловісніша карта в усій колоді.

— У якому сенсі найзловісніша? — запитав Девід. Ворожка перевела погляд на його стривожене обличчя.

— Вона віщує смерть, руйнацію, страх і пожертву. Інакше кажучи, щось має от-от змінитися.

Вона тицьнула пальцем на людей, що падають із вежі.

— Ось, це зображено туї"— болісне падіння, що веде до розкриття великої істини. — Вона відхилилась на спинку стільця, і раптом невідомо звідки їй на коліна вискочив кіт, білий як сніг. Девід навіть не помітив його раніше в кімнаті.

Ворожка погладила кота й сказала:

— Що, Кабукі, прийшов подивитися на гостей?

Девід нетерпляче засовався.

— Ще щось можете сказати?

— Скільки у вас часу? — усміхнувшись, запитала вона. Скинула кота з колін, підвелась і пошаркала до шафи з книжками. Оглянула полиці, витягла грубий том і принесла до стола.

Швидко знайшла потрібну сторінку.

— Ось. — Примружившись і тримаючи книжку близько біля очей, вона почала читати: — «Вежею править войовнича планета Марс», отже, ця карта говорить про війну. «Війна між системами, побудованими на брехні», — співом читала ворожка. — А ще, — вона показала на блискавку, що вдарила у вершину вежі, — сліпучий спалах істини.

Вона відклала книгу й уважно подивилась на них.

— Коли ця карта випадає комусь у ворожінні, я кажу цій людині, щоб сподівалася якогось приголомшливого одкровення. Такого потужного, що може повалити монарха — або зруйнувати традиційну систему вірувань.

Традиційну систему вірувань. — У Девіда похололо в грудях. — Чи можна вважати цивілізований світ традиційною системою вірувань?

Тільки не приймай ці байки за чисту монету, — сказав він собі.

Старенька знову заговорила, а надворі гримнув грім. Раптом світло згасло, і якусь мить вони, затамувавши подих, сиділи в цілковитій темряві, чекаючи, доки ворожка запалить свічку.

— Ну от, так воно краще, — спокійно пробурмотіла вона. Від свічки йшло вгору тонке пасмо ванільного аромату.

Девід роззирнувся, сподіваючись, що електрика от-от з'явиться.

У мерехтливому світлі свічки він побачив виснажене й напружене обличчя Йаелі. Але голос її прозвучав чітко й рішуче; вона різко змінила тему:

— Скажіть, а в цій книжці написано щось про зв'язок між Таро та юдейським містицизмом?

— Ну звичайно. Це кабала. — Ворожка кивнула. — В одних книжках сказано, що ці речі пов'язані, в інших — що ні. Насправді, вони мають багато спільного.

Вона підсунула книжку до Девіда.

— Електрика так скоро не з'явиться. Тобі легше читати при свічці, ніж мені.

— Ми вже знаємо про числовий зв'язок між картами й гебрейським алфавітом, — сказав Девід, гортаючи ілюстровані сторінки в пошуках алфавітного покажчика. — Двадцять дві карти в Старших Арканах — двадцять дві літери в алфавіті.

Він відчув, як кіт треться йому об ногу.

— Ось — кабала.

Розгорнувши книжку приблизно на середині, він почав читати вголос:

— Колода карт Таро символізує кабалістичне Дерево житі я. Десятьом сефірот відповідає десять карт із числами в кожній масті Молодших Арканів Таро. Є ще одна цікава відповідність: чотири містичні світи, у яких існує Дерево життя, — земля, повітря, вода й вогонь — відображені в чотирьох мастях Таро — пентаклях, мечах, жезлах і кубках. — Девід подивився на ворожку. Та усміхнулась, і в її очах відбивалося мерехтливе полум'я свічки.

— Якщо вас цікавлять ще якісь відповідності, то, думаю, у Нью-Йоркській публічній бібліотеці ви знайдете безліч усяких посилань, — сказала вона. — З іншого боку, є багато книжок, у яких написано, що карти Таро не мають нічого спільного з кабалою; що тамплієри взяли їх від сарацинів. — Вона похитала головою. — А ще є версія, що перша у світі колода карт Таро з'явилася в середині п'ятнадцятого століття в гностиків.

Девід здригнувся, неначе його вдарило струмом.

— Справді? — Він узяв карту з вежею. — Скажіть, а на цій карті щось указує безпосередньо на кабалу чи на гностиків?

Ворожка фиркнула.

— Ну звичайно. Цього важко не завважити. — Старенька поблажливо усміхнулася, взяла карту і, піднісши її близько до свічки, перевернула іншим боком.

— Оце — подвійний оуроборос.

Це грецьке слово, правда? — Йаель розглядала двох змій, що сплелись у вісімку, кусаючи одна одну за хвіст.

— Так. Воно означає «той, що кусає за хвіст». Для гностиків один безкрилий змій, що кусає власного хвоста, символізує сонце або світ. А двох зміїв, як на цій карті, називають Великим Змієм Світу — це символ вічного циклу смерті й відродження.

— Смерть і відродження. Руйнування й оновлення, — задумливо мовила Йаель. Від нудотного запаху ванілі Девідові стало млосно. Йаель нахилилась до нього і, стишивши голос, сказала: — Саме це гносеї й задумали вчинити в масштабі всього світу. Убивши ламед-вовників. То що, тепер ви мені вірите?

Дощ, здається, заперіщив іще сильніше, по дверях забарабанив град.

Усі на мить поринули в думки, і ніхто не почув, як задніми сходами до салону хтось крадеться.

Девід розмірковував, чому рабин Бен Моше зберігав цю карту в сейфі разом із бурштином первосвященика та іншими предметами.

Першою заговорила ворожка. Вона віддала карту Девідові й, пильно дивлячись в очі у тьмяному світлі свічки, сказала:

— У вас стільки запитань. Можливо, відповіді — у картах. — З обнадійливою усмішкою вона простягнула колоду Йаелі. — Ну ж бо, люба. Потасуй. Я розповім тобі, що вони віщують.

Йаель похитала головою, різко підвелась, і тієї ж миті Девід помітив за завісою з бісерних ниток якийсь рух. Це був не кіт, а хтось великий, зі світлим волоссям.

Його пронизав гострий страх.

— Тікаймо! — крикнув він і підштовхнув Йаель до дверей. Щойно вона їх відчинила, як з іншого боку до кімнати ввірвалося двоє молодиків.

Блондин відкинув ворожку вбік. Дужий латиноамериканець підняв пістолет. З дула вихопився вогонь, куля просвистіла біля Девідового вуха, але той був уже надворі — біг сходами нагору слідом за Йаеллю. Вони кинулися в темряву, чуючи за собою крики старої ворожки.

Місто було чорне, цілковито чорне — мокре, порожнє, налякане громом.

«Дякувати Богу, що так темно», — подумав Девід. Схопив Йаель за руку, і вони наосліп помчали вулицею по глибоких калюжах.

— Сюди! — Кроки за спиною хлюпали дедалі ближче, і Йаель різко повернула ліворуч, потягши його за собою. Вони пірнули в браму якогось особняка. Причаїлися за дверима, по коліна у воді, намагаючись віддихуватися якомога тихіше. Страх стиснув Девідові серце. Вони зіщулились у суцільній пітьмі, неначе двоє щурів у канаві. Запхавши руку в кишеню, він пересвідчився, що камені на місці.

Вулицею просто над ними прогупали кроки. З-під невидимих черевиків в очі хляпнула вода.

Вони затамували подих. Заціпенілі від страху, чекали, що буде далі. Щодалі...

Минула ціла хвилина. Тоді вони нарешті полегшено зітхнули й обережно вийшли зі свого сховку. Швидко перейшли вулицю по глибокій воді й, тулячись до будинків, благословляючи темряву, пішли назад до готелю.

— Як вони нас знайшли? — пошепки запитала Йаель, аж коли вони опинились усередині.

— Може, їх тут більше, ніж ми думали. Може, вони розкидані по всьому місту. — Девід навпомацки йшов у суцільному мороці коридору, доки не налапав двері, що вели на сходи. — Щастя, що ми не на останньому поверсі, — пробурмотів, коли одне за одним вони потихеньку пішли нагору темними сходами.

Хтось іде назустріч. Вони завмерли. Розслабилися, аж коли почули лагідний голос жінки та схлипи дитини.

Притиснувшись до стіни, вони пропустили їх повз себе й мовчки пішли нагору.

На наступному поверсі Девідові здалося, що його сумка вдесятеро поважчала. Він почувався так, неначе несе на плечах вагу всього світу.

Хоч якщо все, про що він сьогодні дізнався,правда, то так воно і є.


Ділон дивився крізь ілюмінатор у чорноту, розмірковуючи, що це — небо чи океан. Більшість пасажирів у напівтемному салоні літака спали, а йому спати зовсім не хотілося. А хотілося випити подвійну порцію шотландського віскі.

Востаннє він бачив єпископа Елсворта в Римі на конференції, яку спеціально проводили на великодньому тижні. Єпископ сам розшукав Ділона й кілька хвилин розхвалював його останню книжку. Але значно довше він розводився про власний проект, що його започаткував у єпархії, — суботній сніданок із читанням Біблії для хлопців із групи ризику.

Ділон відкинувся в кріслі і, примружившись, згадував перстень із рубіном, який Елсворт мав на пальці того дня; згадував його спокійне світло в променях сонця на п'яца, коли єпископ жваво розмахував руками.

Тоді Ділон нічого не знав про історію цього каменя. Тільки багато років по тому він дізнався про його значення. І коли Девід показав йому інший, схожий, камінь, він збагнув, що має робити. Насамперед переконати Девіда поїхати до Брукліну.

Тепер усе ставало зрозумілим.

Він шукав у глибинах душі щось, що потамував давним-давно, — гнів, який охоплював його в дитинстві в Бостоні, холодну лють, котра накочувалась, коли батько його лупцював, а мати тікала геть. Тепер він знову хотів відчути цю лють. Вона була йому потрібна.

Він був готовий удатися до будь-яких засобів, аби довести цю битву до кінця.

Книга імен

Розділ дев'ятнадцятий

ФЛАГСТАФФ, ШТАТ АРІЗОНА

Наступного дня

Книга імен
атч поставив чайник на плитку й запалив газ. Він і досі любив заварювати каву по-старосвітському — завжди додавав кілька зайвих ложок, скільки б порцій не готував.

Під супровід поганих новин, що линули з телевізора на кутовій поличці, він вибив на пательню яйця та перемішав їх із дрібно посіченим беконом. Але думки його були далеко від їжі. Непокоїли його гості, що зайняли вільну спальню тут, у хатині.

Він заніс Стейсі в дім глупої ночі й наказав Мередіт, щоб негайно кликала його, у будь-який час, щойно він знадобиться. Гатч чув, як дівчинка кілька разів кричала серед ночі уві сні і як Мередіт заспокоювала малу. Було вже близько опівдня, та за останні дві години з гостьової спальні не долинало ані звуку.

Він сподівався, що Девід зателефонує йому на світанку, та марно. Гатч набирав і набирав його номер із самого ранку, але зв'язку з другом не було. І от тепер Сі-ен-ен повідомило про причину.

«...Усі п'ять районів Нью-Йорка та частина Нью-Джерсі й сьогодні залишатимуться без електропостачання: система зазнала пошкоджень через безпрецедентну зливу, під час якої вчора на Східному узбережжі випало понад одинадцять дюймів опадів. Блискавки зруйнували центральну електростанцію, — ця аварія подібна до техногенної електрокатастрофи, що сталась у серпні 2003 року. Учорашня буря вивела з ладу мобільний зв'язок. За повідомленнями офіційних джерел, навіть коли електропостачання відновлять, знадобиться декілька тижнів, щоб відкачати воду з метрополітену...»

Диктор щось іще бубонів, а Гатч тим часом виклав яєшню на тарілку. Доки Девід не вибереться з Нью-Йорка, доведеться сидіти тут, оберігати Мередіт і Стейсі й не дозволяти Мередіт набридати дитині своїми примхами.

— Здається, щось горить.

Гатч озирнувся на дитячий голос. Дівчинка стояла у дверях кухні: з розпатланим волоссям і досі червоними від сліз очима. Вдягнена вона була в ті ж спортивні штани та футболку, що були на ній у машині.

— Лісові пожежі досить далеко звідси, маленька. Просто дим швидко долає відстань. Що тобі зробити на сніданок? Яєшню? Чи ти полюбляєш пластівці?

— Я хочу поговорити з Девідом, — сказала Стейсі тоненьким голосом.

«Я теж», — подумав Гатч.

— Учора, коли він просив тебе забрати, він телефонував із Брукліну. А ввечері в Нью-Йорку була жахлива гроза.

Гатч кивнув у бік телевізора, — на екрані демонстрували намагання нью-йоркців якось пересуватися затопленими вулицями.

— Гроза вивела з ладу всю електрику, Стейс, навіть оператори мобільного зв'язку не працюють. Доведеться нам сидіти тут тихо та чекати, поки Девід не подзвонить.

— Просто не розумію, що відбувається. — Голос її тремтів, і Гатч бачив, що в очах її знову з'явився страх. — Тут лісові пожежі, а весь Нью-Йорк затоплено водою. Дивно, дуже дивно.

Стейсі наблизилась до вікна. Вона дивилася на дим, що здіймався від далекого жовтогарячого полум'я на горизонті, а коли повернулася до Гатча, в очах у неї бриніли сльози.

— Гатче, я безнастанно думаю про тих тварин, що опинились у вогні. Вони можуть урятуватися, хоч хтось із них?

Гатч відкашлявся.

— Хтось зможе.

— А решта? — Голос її обірвався. — Зрозуміти не можу, як таке дозволяє Господь.

Карі очі Стейсі були схожі на прозорі озерця болю. Неприховане страждання відбилося на невинному юному личку. Якби він тільки знав відповідь!

— Може, я не так багато знаю про Бога, як належало б, — нарешті мовив він. — Зате я добре знаю, як смажити яйця. Омлет, бовтанку чи окату яєшню, юна леді?

Стейсі судомно зітхнула та прикрила мокрі очі долонькою.

— Мабуть, бовтанку. — І знову підійшла до вікна й почала вдивлятись у далеку заграву.

— Як ви гадаєте, скільки піде часу, щоб загасити оті пожежі?

Книга імен

Розділ двадцятий

НЬЮ-ЙОРК

Книга імен
лизько двох годин пробирався Девід запрудженими вулицями до офісу Джадда Вонамейкера. Здавалось, увесь Нью-Йорк висипав на тротуари, юрмився навколо гучномовців, розшукував якусь їжу чи неушкоджений банкомат, — усі очікували бодай найменшого натяку на відновлення електропостачання й повернення до нормального життя.

Протискуючись крізь натовп, Девід ні на мить не забував про небезпеку й пильно стежив за людьми. Нарешті він дістався до надійної споруди ООН, але там було темно, офіс зачинено.

Девід тинявся біля входу, проклинаючи такий нікчемний зараз мобільник. Не працював і телефон у готелі. Скільки б не намагався він зв'язатися з Джаддом або Гатчем, усе було марно.

Пригнічений і сердитий, Девід міг лише сподіватися, що Стейсі тепер у безпеці під опікою Гатча. Питання, чи побачить він її колись знову, каменем тиснуло серце.

Що ж, доведеться повертатися до готелю. Не пройшов він і трьох кварталів, як апетитні булочки й пиріжки на вітрині магазину-пекарні заманили його всередину. Там було повно людей, а світло йшло тільки крізь вікно.

— Усе вчорашнє, — оголосив продавець, коли підійшла черга Девіда. — У нас розпродаж: три за ціною однієї. Закінчиться товар — настане кінець і мені. Що я можу спекти, як немає електрики?!

Девід купив півдюжини пиріжків, кілька шматочків бісквіта, дволітрову пляшку теплої кока-коли та знову вийшов на вулицю. Хоча за ніч вода трохи спала, машин практично не було, і це справляло моторошне враження. Він уважно роздивлявся навсібіч, прямуючи до готелю, і все роздумував, як це нападники розшукали їх минулої ночі.

Адже в Нью-Йорку мусить бути не одна тисяча ворожок Таро, — як сталося, що Темні янголи дізналися, до якої саме вони звернулися? Адже їхнє рішення було спонтанним.

Якщо тільки за нами не стежили від самого ресторану. Від «Йоцуби». Якщо Темні янголи вистежили нас за вечерею із Джаддом, Вонамейкер також у небезпеці.

А попередити його неможливо, як неможливо застерегти тих ламед-вовників, що залишилися живими, про небезпеку, котра загрожує їм. Девід не мав упевненості, що знає імена їх усіх, — та чи взагалі в його пам'яті залишилися хоч якісь імена?

Уперше він відчув бажання опинитись у Сафеді. Єдиною зброєю проти гносеїв були оті імена в нього в голові й у щоденнику. Він не мав ані знань Йаелі, ані її зв'язків, він не володів мудрістю рабина Бен Моше, — лише відголоски досвіду, який опирався логічним поясненням. Якщо місто Сафед справді священне й містичне, як твердить Йаель, можливо, воно визволить голоси душ, що благали його пам'ятати їх.

Девід уповільнив кроки. А непогано, що він може трохи пройтися, розім'яти м'язи, провітритися. Таке враження, ніби не п'ять днів, а кілька століть минуло відтоді, як він розгромив Тома в партії у сквош. Навіть не віриться, як круто повернулося його життя.

От він потроху божеволіє, — утікач, загнаний у задушливий готельний номер, відірваний від усього світу. Номер у готелі дуже тісний, проте Йаель жодного разу не поскаржилася. Їй дуже хотілося залишитись у готелі самій, доки він ходитиме за паспортом. Мередіт уже б на стіни дерлася, верещала б, що її от-от захоплять у полон.

«Гатч має зараз із нею клопоту по самісінькі вуха, — подумав він, пильно вдивляючись у колодязь сходів, перш ніж рушати вгору. — Якщо він їх забрав».

Девід завмер — за дверима їхнього номера лунали голоси. Він прислухався, почув чоловічий голос і швидко вставив у замок електронну картку-ключ. Потім рвонув двері й побачив просто перед собою дуло пістолета.

Книга імен

Розділ двадцять перший

ВІЛЛА КАЗА ДЕЛЛА ФАЛКОНАРА, СИЦИЛІЯ

Книга імен
ворецький прем'єр-міністра вийшов на терасу, де в просторих шовкових халатах ді Стефано та його дружина сиділи за традиційним сніданком — кавою з рогаликами.

— Перепрошую, сеньоре та сеньоро, — він злегка вклонився до прем'єр-міністра, і тон у нього був винуватий. — Один хлопець із села проситься до вас. Дуже наполягає. Твердить, що його мати працювала у вас на кухні, коли ви були в армії, і я її дійсно пам'ятаю. Він запевняє, що ніхто, окрім вас, не зможе йому допомогти.

Ді Стефано рвучко згорнув газету й поклав біля тарілки, а його дружина й далі присьорбувала каву.

— Можеш привести його, Карло, — мовив він, знизавши плечима.

Маріо Бонфіліо ввірвався на терасу: його смагляве обличчя випромінювало рішучість, натреновані роботою м'язи були схожі на жмути канатів — ді Стефано він видався схожим на пуму, готову до стрибка.

— Перепрошую, еччеленца[3], я б ніколи не насмілився прийти до вас, якби не був у такому відчаї. Поліція нічого не робить, нічого не знає. Життя родини моєї нареченої та моє власне перетворилися на суцільні тортури. — Він судомно ковтнув, пітніючи під пильним поглядом прем'єр-міністра та крижаними очима його дружини.

— У тебе є наречена? — підказав прем'єр-міністр.

— Si, моя Ірина, моя кохана, моє серце. Ми мали взяти шлюб минулого тижня. Але вона зникла. Батько послав її на пошту з якимось дорученням, і вона так і не повернулася. Ми кругом обшукали, сеньйоре, ферми, поля — геть усе. Поліції байдуже, вони нічого не роблять. Тільки сміються з мене, кажуть, що вона втекла з іншим. А я впевнений, що бути того не може, ми з Іриною заприсяглись одне одному. Ми так прагнули побратися, жити сім'єю.

— А що ж можу зробити я, коли поліція безсила? — Прем'єр-міністр розглядав хлопця зі здивуванням.

— Ви могли б наказати поліції провести ретельне розслідування її зникнення, еччеленца, нехай вони вивісять оголошення в усіх сусідніх містах. Ірина зникла три тижні тому, ми втрачаємо дорогоцінний час. Благаю вас, накажіть — і вони допоможуть її знайти. — Хлопець із мольбою простягнув руки до дружини прем'єр-міністра, яка саме відсунула свою чашку кави.

— Сеньйоро, ви знаєте, що таке кохати. Це щастя й мука водночас. Я хочу повернути свою кохану. З нею сталося щось жахливе. Вона б мене ніколи не покинула.

Даремно шукав Маріо співчуття в обличчі жінки, — він бачив лише холод її сталево-блакитних очей і бездоганно зачесане золотаве волосся. Вона поклала на стіл серветку й підвелася з посмішкою на тонких, мов жало бритви, вустах.

— Кохання — річ мінлива, юначе. А ще кохання минає. Можливо, та Ірина не хоче, щоб її знайшли.

Обличчя Маріо спалахнуло гнівом. Очі його горіли, як розжарене вугілля, проте він стримався та не вийшов за межі поваги.

Коли Флора Донді пропливла повз нього до кімнати, Маріо переніс силу свого погляду на її чоловіка:

— Ніколи, — відказав він тихим голосом, — ніколи моя Ірина не покинула б мене з власної волі.

— Мені дуже шкода тебе. — Прем'єр-міністр посунувся вперед, і Маріо з невимовним полегшенням побачив зацікавлення на тому породистому обличчі. — Запиши для мене своє ім'я, ім'я твоєї нареченої та її батька, а також дату зникнення, і я віддам наказ поліції провести розслідування — обшукати кожен виноградник, кожне, навіть малесеньке, село. — Ді Стефано простягнув хлопцеві авторучку і звелів дворецькому принести аркуш паперу. — Ти правильно зробив, що прийшов до мене, синку, — сказав він, коли Маріо записав усі відомості і з вдячністю поклав папірець на скатертину.

Ді Стефано підвівся та простягнув руку. Маріо радісно потиснув м'ясисту долоню свого благодійника. У нього пробудилася надія, і він подумки дякував Мадонні за те, що вона надала йому сміливості прийти сюди.

— Хай благословить вас Бог, сеньйоре. Хай благословить вас Бог. — Він мало не перекинув стілець, майнувши з тераси до дворецького, який його й випровадив.

Ді Стефано двома пальцями взяв папірець і подивився на слова, написані великими літерами. Потім витяг із кишені халата срібну запальничку з монограмою. Якусь мить він дивився на переплетених вісімкою змій, а далі викресав полум'я та спалив усі надії Маріо Бонфіліо.

Книга імен

Розділ двадцять другий

Книга імен
евід ухопився за ствол пістолета, щоб відсторонити його. Але супротивник, попри невисокий зріст, мав залізні руки. Перш ніж той зміг натиснути на гачок, Девід із силою вдарив його плечем у широкі груди та збив із ніг. Впали вони разом, кожен намагався заволодіти пістолетом, Девідів пакунок із пиріжками вилетів з рук, а рюкзак боляче врізався в спину.

— Годі, Аві! — вигукнула Йаель гебрейською мовою. — Не стріляй, це Девід!

Кулак Девіда завмер у повітрі, коли він усвідомив її слова. Аві. Увесь адреналін, що виплеснувся під дулом пістолета, угамувався, хоча серце й калатало, як несамовите.

— Прокляття! — Він випустив зброю й підвівся. Устав і його супротивник, злий та похмурий.

— Якого дідька ви мене так привітали? — Девід сердито дивився на невисокого ізраїльтянина з жорстким кучерявим волоссям.

— У моїй роботі — не єдиний спосіб вижити, — спокійно відповів чоловік. Англійською він говорив з акцентом.

Йаель замкнула двері й підняла з підлоги пакет із випічкою.

— Якщо вам набридло вбивати один одного, може, час увести Девіда в курс справи?

Аві подав руку:

— У вас класна реакція. — Ізраїльтянин мав рудувате волосся з невеличкими бакенбардами й такі темні очі, яких Девід досі ні в кого не бачив. Його постава й риси, типові для ашкеназі — східноєвропейських євреїв, відзначалися жорсткістю, впевненістю та силою.

— Самозбереження — швидкий учитель, — відповів Девід.

— Ви забрали свій паспорт? — запитала Йаель.

Він похитав головою.

— Я так і не зустрівся з Вонамейкером. Офіс ООН зачинено. Електрика й досі вимкнута.

— Я помітила. — Йаель витерла мокре обличчя. У кімнаті було градусів тридцять.

— Утім, є й гарна новина, Девіде. Аві має для вас паспорт. Просто не уявляю, як він це робить, — додала вона, коротко усміхнувшись, — але йому вдається все.

Девід почув у її тоні захоплення, і чомусь це його засмутило. Усе-таки він мусив визнати, що паспорт, який простяг йому ізраїльтянин, був бездоганний. Не відрізнити від того, що залишився вдома в спальні, — того, що зник.

— Розпишіться в паспорті.

«От розкомандувався», — подумав Девід і взяв ручку, що йому подав Аві.

— Тепер лишилося дочекатись, коли відкриють аеропорт Кеннеді, — сказала Йаель.

— І коли запрацюють кляті мобілки. — Девід засунув підписаний паспорт у рюкзак. — А ваша друга група вже знайшла мою доньку? — звернувся він до Аві.

Ізраїльтянин усівся на єдиний у номері стілець біля стола, на який поклав свій пістолет.

— Іще ні. Вони дістануться до Флаґстаффа завтра вдосвіта. В останньому повідомленні сповіщалося, що аеропорт Ньюарка теж закрито. Схоже, електросистема спершу відмовила в Нью-Джерсі. Отже, мої люди мусили обрати довший маршрут: із Тель-Авіва до Лондона, потім до Фенікса, а це щонайменше двадцять одна година в дорозі.

Серце Девіда стиснулося від болісного розчарування.

— А потім їм доведеться їхати машиною до Флагстаффа?

— Йаель каже, що ваша людина у Флагстаффі доволі компетентна.

— Дуже.

Але Девід сумнівався, що Гатч упорається самотужки з цілою бандою Темних янголів. «Вони не знають, де зараз Стейсі», — нагадав він собі. Проте, він так само вважав, що їм невідомо, де знаходяться вони з Йаеллю. Він пройшовся задушливою кімнатою, — здавалось, у нього зараз лусне голова.

— Девіде, — Йаель ніби прочитала його думки. Вона торкнулася його руки. — Зараз ваше завдання — завершити свою Книгу імен. І нашу також. Ми досі не маємо всіх імен. Дуже багато фрагментів Адамової Книги втрачено, вони сховані десь у печерах, у пустелі. І якщо ті самі імена закарбовані у вашому мозку, ми просто зобов'язані їх добути.

— І це єдиний шлях перемогти гносеїв, — додав Аві. Його чорні очі просвічували Девіда, мов лазер. — Нам необхідно урятувати якомога більше ламед-вовників. А тільки ви знаєте, хто вони такі.

Девід втупився в підлогу. Він прагнув тільки одного — вибратися з Нью-Йорка та знайти Стейсі. Та чи може він ризикувати, наражати її на небезпеку, якщо за ним стежать? Піт котився в нього по спині, і не лише через задуху в кімнаті.

Йаель вела далі, наче розуміючи його вагання.

— У Сафеді містики допоможуть вам пригадати все, що ви почули. Вам потрібно тільки як слід зосередитись. І це найкращий спосіб допомогти Стейсі. Кінець світу ще не настав, Девіде, тож ви маєте вірити, що ваша дочка жива.

Запала коротка пауза. Перервав її Аві: підібрав із підлоги пакунок із їжею, зашелестів папером і витяг собі зім'ятий пиріжок із чорницями. Відкусив шматок і передав пакунок Йаелі.

— А що там із Персі Ґаспардом? — згадав Девід і подивився Аві просто у вічі. — Що ви дізналися про нього?

— Поки що небагато. Знайшли одного — він народився в Монреалі 1939 року. І це вся інформація, яку наші джерела зібрали до катастрофи з електрикою. Зараз вони, очевидно, знають більше. Я звідси їду до Пенсильванії — туди, де зможу відновити зв'язок із цивілізацією, де працюють мобільні телефони. Нам доведеться чимало попрацювати, поки я встановлю контакт із колегами.

— Тоді не зволікай, — порадила Йаель.

Аві кивнув і підвівся.

— І ще одне, — сказав він, підходячи до Девіда. — Самоцвіти. Я їх у вас забираю.

— Чому? — спитав Девід.

— У мене вони будуть у більшій безпеці, навіть якщо ви дістанетесь Ізраїлю першими. Вони життєво важливі для єврейського народу й аж надто довго перебували в руках викрадачів. — Аві глянув на Йаель. — Ти розповіла йому про наші підозри, що верхівка гносеїв — Коло — вже захопили декілька з цих коштовностей?

Він швидко перевів погляд на Девіда.

— Гносеї не зупиняться ні перед чим, аби заволодіти самоцвітами. Вони прагнуть дістати їх так само сильно, як і дізнатися тридцять шість імен, — через здатність каменів порушити світову рівновагу.

Девід ніби знову побачив Кріспіна того дня десять років тому: як він балансував на даху з агатом у руці й обіцяв Девідові й Еббі, що вони не впадуть. Звідки Кріспін знав, що камінь має магічну силу? Як узагалі агат потрапив до нього?

— Поясніть мені це останнє, — голос Девіда задзвенів. — Про порушення рівноваги.

Аві розстібнув на грудях вогку сорочку-хакі.

— Мудреці говорили про містичні властивості самоцвітів. Кожний із них прикрашав нагрудник первосвященика, носив ім'я одного з дванадцяти племен ізраїльських і мав колір прапора, що майорів над стоянкою племені. Первосвященик надягав нагрудник щоразу, коли входив до Святая Святих. І знаєте чому? — Аві відповів на своє запитання раніше, ніж Девід насмілився висловити здогадку. — Тому що він уособлював увесь юдейський народ, нагадував Богові про дванадцять племен, благав милосердя Божого. І ще одне... — додав він.

— Вам відомий принцип спіритичних сеансів із розшифруванням слів по літерах? — утрутилася Йаель. Девід кивнув, і вона продовжила: — Нагрудник первосвященика був у Давньому Ізраїлі схожою дошкою з літерами, засобом спілкування з Богом. Коли Бог був задоволений народом ізраїльським, каміння яскраво виблискувало. Коли Ізраїль вів війну, а самоцвіти сяяли, це віщувало благословенну перемогу.

— Ось вам один приклад, — Аві вклав пістолет у кобуру. — Йаель згадала дошку спіритів. Знаєте, як саме вона діяла в біблійні часи? Люди приходили до первосвященика з питаннями, що адресувалися Богу. Аарон їх висловлював, а потім пильно вдивлявся в камені на нагруднику й називав імена Бога. При цьому літери на самоцвітах спалахували, і можна було вичитати Божу відповідь.

Девід завмер. Він пригадав момент, коли знайшов свій камінь після танення снігу. Агат виблискував так, що аж очі сліпило. Тоді він подумав, що то зблиски сонця. Тепер, усвідомивши слова Аві, він витяг із кишені обидва самоцвіти й почав вдивлятися в них.

Агат і бурштин. Нефталим і Левит. Зараз вони видаються зовсім буденними. Не світяться — і все-таки, а що як?..

— Я сам їх привезу, — сказав Девід. Він затис самоцвіти в долоні й упритул подивився на Аві.

— Ні... — почав був ізраїльтянин, та Девід перервав його:

— Якщо йдеться про містичні події, то тут я маю трохи більше досвіду, ніж ви. Саме я знайшов цей талісман, а судячи з того, що ви розповіли, на це мусила бути неабияка причина. Та й рабин Бен Моше недарма довірив їх саме мені — за мить до загибелі.

— Гадаю, Аві, він має рацію. — Йаель стала між чоловіками. — Девід знайшов Нефталим невдовзі після падіння, що спричинило в нього видіння. Самоцвіт чекав на нього. Навряд чи це простий збіг. Він володів агатом упродовж усіх тих довгих років. Йому судилося зберігати камінь, — наполягала вона. — Можливо, існує причина, про яку ми ще не знаємо.

Аві перевів погляд із Йаелі на Девіда й жорстко стулив губи. Кінець-кінцем, він здався.

— Може, у цьому й справді щось є. Ну, гаразд.

Він простягнув Девідові руку.

— Щойно відновлять електрику, я сповіщу вас про вашу пасербицю та про Персі Гаспарда. Хоч би аеропорт відкрили протягом доби. Час працює проти нас.

Книга імен

Розділ двадцять третій

ЛОС-АНДЖЕЛЕС

Книга імен
льберто Ортега був незадоволений. І це розлютило Рауля Ла Дусера.

Рауль не часто виходив із себе, але, їдучи з Софітела в найманому жовтому кабріолеті «файєрбьорд», він лаявся, як несамовитий. Першим було бажання просто кинути білий фургон, та потім він передумав: збагнув, що краще позбутися його в Лос-Анджелесі. Зараз він мав нову тачку, узяту напрокат на чуже ім'я. Копи ніколи не пов'яжуть його зі Стейсі Лахман.

Проте гнів Ортеги й досі бахкав у нього голові. «Він, бач, незадоволений. А я що, задоволений?» Рауль поборов бажання розтрощити «файєрбьорд». Натомість він увімкнув радіо на повну котушку, щоб прочистити голову.

Сьогодні все мало б іти як по маслу. Дівчисько вже було б у Долині Смерті, волаючи до койотів. «Паскудство. Іще один день... щонайбільше, два, — говорив він собі, — і цей смердючий Ортеґа вже не дихатиме мені в потилицю. Штат Арізона не такий уже великий, щоб дівчисько втекло вдруге».

Ортеґа все більше й більше нагадував Раулеві його діда. Прискіпливий, невдячний. Раніше, коли Ортеґа був Генеральним секретарем ООН, він щедро роздавав похвали, швидко просував Рауля по щаблях Темних янголів. А тепер, коли справа наближається до кінця, став сварливим, як лиха свекруха.

Я вколошкав безліч його ворогів, а тут одна дрібна похибкаі скільки погроз і попереджень! Нібито мененайдосконалішого, найуспішнішого з усіх Темних янголів — не допустять у Ковчег! Тепер, коли вознесіння неминуче!

От тільки дочекаємося, коли Змій завершить свою роботу, знайде два останні імені.

І чого тільки той Ортега на мене насипався? Як я можу вбивати, доки Змій не скаже, кого саме?

Дівчисько в жодному разі не є проблемою. Те, що сталося сьогодні, — випадкова халепа. Рауль зиркнув на закривавлену пов'язку на руці. Таке начебто мале мишеня — а які гострі зуби! Проте виграла вона лише кілька зайвих годин свого життя.

І за них вона заплатить.

Задзеленчав телефон: надійшло текстове повідомлення. Знову цей Ортега зі свого палацу в Буенос-Айресі. Що ж, недовго йому радіти, хитрій паскуді. Рауль знав, що Ортега подався до Аргентини з єдиною метою — забрати дружину й дітей, щоб допровадити до Ковчега.

Він прочитав повідомлення.

Зміна планів. Хочу особисто вивчити об'єкт. Привези її до тихої гавані. Неушкодженою.

Рауль заціпенів від такого повороту у справах. Тепер дівчисько потрібне їм живою? Яка користь може бути від неї — живої?

Чи не надумали вони доручити її вбивство комусь іншому?

Сердито стиснувши губи, він піддав газу в напрямку до штату Арізона. Ну, це ми ще побачимо.

Книга імен

Розділ двадцять четвертий

БРУКЛІН. НЬЮ-ЙОРК

Книга імен
дова рабина Цві Гольдштейна, тендітна, як молода лань, жінка, занурилась у своє горе. На вигляд їй було не більше двадцяти, втім, вона вже народила своєму чоловікові семеро дітей — за сім років. Найменша дитина, п'ятимісячна дівчинка, ще не могла зрозуміти, що означає сльоза, яка впала їй на жовтий бавовняний светрик. Не могла вона зрозуміти й того, що більше ніколи не побачить обличчя татка над собою, коли той благословляв своїх дітей на початку кожного шабату — дня суботнього.

Capa Лія Гольдштейн і її діти сиділи в напівтемряві свого скромного помешкання. Усі вони тулилися, мов пташенята, на тахті, з якої прибрали всі подушки. На полиці за ними горіла велика поминальна свічка в червоній склянці. Через аварію вона була єдиним джерелом світла в кімнаті. Поруч зі свічкою лежала купа молитовників, якими двічі на день користувалися чоловіки під час відправи в домі.

Так має бути сім днів, протягом яких найближчі родичі Цві Гольдштейна виконуватимуть обряди поминальної жалоби.

Коли Capa Лія дізналася про вбивство чоловіка, вона взяла ножиці й розрізала комір своєї блузи, а потім зробила подібні розрізи на одежині дітлахів. Протягом семи днів, що називаються шива, усі дзеркала в домі мусять стояти затуленими, родина має сидіти на низьких ослонах або на тахті без подушок, а батько та брати Цві не голитимуться.

Інші члени родин і друзі йшли нескінченним потоком підтримати сім'ю: хто їжею, хто молитвою, хто просто своєю присутністю. Девід і Йаель почувалися чужими в цьому морі щільного співчуття, утім, обоє розуміли, що їхнє вторгнення необхідне.

Коли племінниця Сари Дії забрала в неї дитину й примусила випити склянку соку, Йаель торкнулася руки молодої жінки.

— Місіс Гольдштейн, ми з професором Шепардом були в рабина Бен Моше, коли стався наліт, — промовила вона лагідно. — Нам прикро вас турбувати, але, будь ласка, приділіть нам трошки часу, можливо, це допоможе довідатися, хто спричинився до вашої тяжкої втрати.

Удова подивилася на них очима, сповненими болю.

— Ходімо зі мною.

Вона завела їх до невеличкого кабінету, заставленого книжками. Останнє світло згасаючого дня пробивалося крізь віконниці скромної, затишної кімнати, де пахло тютюном для люльки й засобом для полірування меблів.

— Мій чоловік — нехай спочине він із миром — проводив тут багато часу, читав, навчався.

Вона безпорадно озирнулася навкруги, ніби шукаючи те, що навіки зникло.

— Чим я можу зарадити?

Девід витяг із рюкзака карту Таро.

— Ця карта була серед речей, які рабин Бен Моше передав мені на збереження. Може, ви знаєте, чому він її ховав чи звідки вона взялася.

Capa Дія відсахнулася, коли Девід простягнув їй карту. Очі вп'ялися йому в обличчя.

— Вона віщує Смерть.

Жінка похитнулась і впала б, якби Йаель її не підтримала.

— Що ви маєте на увазі? — Йаель стривожено глянула на Девіда.

— Мій чоловік розповідав мені про цю карту. Рабин Лазар із Кракова надіслав її рабинові Бен Моше — хай благословенною буде його пам'ять — усього два тижні тому. Він сподівався, що рабин Бен Моше зможе дізнатися, хто саме замовив дві тисячі штук таких самих карт. — Губи в неї затремтіли, продовжувати їй було нелегко. — А ще — хто міг убити людину через друкарські форми.

— А кого вбили? — спитав Девід приголомшено.

— Друкаря. Друкаря з Кракова. — Capa Дія облизала пересохлі губи. — Його син був у дальній кімнаті, міняв фарбу на пресі, коли це сталося. Батько навчав його ремесла. Цві казав, що хлопчина чув суперечку між татом і якимось чоловіком — той говорив польською з сильним іноземним акцентом. Він пам'ятає того чоловіка: той заходив за два дні до інциденту й пропонував заплатити вдвічі більше, якщо друкар упорається за сорок вісім годин. А замовив він цілі дві тисячі карт.

У Девіда перехопило горло.

— Отже, залишилося ще 1999...

— А ви не знаєте, про що вони сперечалися? — спитала Йаель.

— Замовник вимагав, щоб йому віддали друкарські форми. Друкар відмовився, мовляв, він про таке й не чував. Той чоловік розлютився, наполягав на своєму. Тоді друкар перепросив і зайшов на хвилину до дальньої кімнати. Він відіслав сина додому, не хотів, аби той чув брудну лайку. Та не встиг хлопець вийти через задні двері, як пролунав постріл, — він побіг назад, але побачив лише, як із вікон виривається вогняне полум'я.

Capa Дія сумно похитала головою.

— Бідолашний намагався якось витягти батька, але пожежа була просто несамовитою. Увесь папір, фарби, хімікати — усе палало, як у пеклі.

При цьому освітленні шкіра її здавалася сірою.

— Рабин Лазар казав, що друкар був доброю людиною... як і мій чоловік... — Голос її обірвався.

Девіда охопила хвиля суму. Він ніби відчув безпорадність того хлопчика.

— Ви не знаєте, яким чином карта опинилась у рабина Лазара? — обережно запитав він.

— Син друкаря цікавиться зміями. Коли він допомагав батькові з картами, його просто зачарували переплетені змії на звороті. Друкар, як ведеться, завжди залишає собі зразки кожного замовлення, для обліку. Рабин Лазар прийшов до родини друкаря з візитом співчуття, і саме зайшов хлопчик. Його трусило, коли він розповідав рабинові, що викрав карту з батькових файлів. — Губи в неї затремтіли. — Нещасне хлоп'я вирішило, що відповідальне за смерть батька і що його вбили через викрадену карту.

— Важкий тягар для дитини, — стиха промовила Йаель. — Тільки не вона має відповідати. — Голос у неї став жорстким. — Якби той замовник знав, що хлопець сидить у сусідній кімнаті; він убив би і його, щоб зберегти таємницю карт.

Таємниця. Девід складав докупи розрізнені фрагменти. Ось чому друкаря вбиличерез друкарські форми, щоб карти не можна було ані простежити, ані відтворити.

— Це допоможе знайти вбивцю мого чоловіка? — В очах удови заблищали сльози. Вона швидко закліпала віями, аби їх зупинити. — Ви гадаєте, що замовник простежив шлях карти з Польщі й убив рабина Бен Моше та мого чоловіка, щоб повернути її собі?

— Щось у такому роді. — Пальці Девіда стискали карту. — Усі ці події пов'язані між собою, але вони приховують дещо більше, ніж одну людину.

Запала пауза, і Capa Дія охопила руками шию. Раптом тишу кабінету прорізав дитячий крик.

— Бейла, мабуть, зголодніла, — повідомила племінниця, котра саме з'явилася на порозі з дитиною на руках. Дитина плакала.

— Я мушу йти. — Capa Дія взяла свою доньку й стала колисати.

— Ми вам вельми вдячні за допомогу, місіс Гольдштейн, — сказав Девід. Жінка скорботно усміхнулась у відповідь і пішла з кабінету слідом за племінницею.

Девід і Йаель пробиралися через переповнену людьми вітальню. Тільки-но Йаель узялася за дверну ручку, як у кімнаті замиготіло світло, а хвилиною пізніше яскраво спалахнули всі лампи.

— Хай буде світло! — стиха проголосив Девід і відчув, що морок, у якому він перебував, щойно розсіявся.

Ледь вийшовши на вулицю, і він, і Йаель схопилися за мобільники, проте ті не працювали.

— Замовимо квитки на літак з готельного телефону. — Девід ішов у ногу з Йаеллю. Він поклав був карту назад у рюкзак, та раптом вихопив її знову, бо дещо пригадав.

Чому він не помітив раніше? Там, за одним із тіл, що падали з вежі, виднівся підйомний замковий міст. Він розколовся надвоє й летів у рівчак, тіло, що падало, майже заступало його, і він виглядав скоріше як фортифікаційний вал, проте це був саме міст.

І тут Девід пригадав, що бачив точнісінько такий підйомний міст раніше. Він стояв на ньому в Лондоні кілька місяців тому, милувався Темзою та вражаючою панорамою нічного міста. Після вечері з Тоні Блером невеличке товариство умовило його завітати до приватного приміщення всередині Тауер-Бриджу — Моста Вежі над Темзою. Краєвид звідти приголомшливий. Але ще дивовижніше було те, що в особливих випадках люди могли замовити тут бенкет або провести конференцію.

Вдивляючись у карту Таро, Девід вивчав майстерне зображення архітектури моста. Подібність до Тауер-Бриджу — Моста Вежі — була разючою: той самий вікторіанський стиль, те саме гармонійне поєднання підйомного крила й підвісок, та сама кам'яна кладка...

Це не було фотографічне відтворення, і все ж таки...

Падає вниз лондонський міст.

Дитячий віршик прийшов йому на пам'ять. І хоча Девід добре знав, що у віршику йдеться про інший міст, не про той, що поблизу Тауера — лондонської вежі, рядки крутились у нього в голові.

Лондонський міст. Падає вниз. Карта зображує фігуру, що падає...

Карта Вежі. Тауер-Бридж — Міст Вежі?

Девід застиг. Чи не є ця карта застереженням? Чи не планують гносеї якийсь напад на Лондон? Або з Лондона?

Нащо комусь знадобилися дві тисячі однакових карт? Це попередження чи ні?

— Он таксі — біжімо! — вигукнула Йаель, і авто з вереском загальмувало перед нею.

Девід поспішив до машини, де вже сиділа Йаель, а думки його розлітались у багатьох напрямках, перетинались і складались у дороговказ, яким він поки що не знав як скористатися.

Книга імен

Розділ двадцять п'ятий

Книга імен
найомий сигнал мобільника забелькотів, коли таксист сигналив автобусу, що загородив йому проїзд. Нарешті!

— Привіт, друже! — пробасив йому у вухо голос Гатча. — Тут декому аж свербить із тобою поговорити.

— Гадаю, не більше, ніж мені з нею. — Серце Девіда підскочило й завмерло, коли він почув тоненький голосок Стейсі.

— Девіде, мама каже, що ти хотів нас застерегти проти одного чоловіка, який хоче мені зашкодити. Звідки ти знав?

Він завмер, не знаходячи слів. Що він може пояснити їй, коли не розуміє сам?

— Девіде, ти мене чуєш?

— Чую, Мишенятко. Не можу наразі багато тобі розказати, але ти повинна в усьому слухатися Гатча. Не відходь від нього ні на крок.

— Той чоловік може повернутися?

— Він або хтось інший. — Девід скривився, наче від болю, почувши, що Стейсі заплакала.

— Я боюся. Чому ти не можеш до нас приїхати?

Її благання краяли йому серце.

— Я б дуже хотів цього, Мишеня, повір. Чого б я не віддав, аби бути зараз поруч із тобою. От тільки мені конче треба потрапити в одне місце, а воно дуже далеко. Це насправді дуже-дуже важливо. І це пов'язано з твоїм захистом.

— Як д-далеко? — розпочала вона тремтячим від сліз голосом. І тут він почув, що Мередіт вимагає дати телефон їй.

— Девіде, що, в біса, відбувається? У що ти вляпався? Тобі відомо, що якийсь йолоп мало не задушив Стейсі — просто в нашому власному дворі, намагався запхати її в багажник машини?

Девід розтулив був рота для відповіді, але Мередіт уже понесло.

— Ти хоч знаєш, що ми зараз у зашморганій Арізоні, сидимо десь у задуп'ї серед лісових пожеж? Я не можу зв'язатися з Леном, а ми планували вибратися на ту кляту родинну весільну подорож! У яке багно ти нас утягуєш?..

— Мередіт, дай мені поговорити з Гатчем, — Девід скреготнув зубами.

— Ні, спершу розкажи, що ти утнув. Ти наражаєш на небезпеку мою доньку, і я маю право знати.

— Мередіт, настає кінець світу, зрозуміло? Я намагаюся перешкодити цьому. А тепер давай мені Гатча.

Вона глибоко вдихнула. Девід виразно уявив лють — і недовіру — на її обличчі:

— Настає кінець світу. Він хоче говорити з вами. — Голос її цідився сарказмом.

— Що відбувається, хлопче? Твоя група підтримки так і не з'явилася.

Гатч. Голос здорового глузду.

— Вони загинули. Їхній літак підірвали над Атлантикою, однак інша група має бути будь-якої миті. Гадаєш, тобі вдасться вистояти?

— Чи вдасться ведмедю набецяти в лісі?

— Слухай мене уважно. Я маю їхати з країни — щойно куплю квиток на літак. Лише на кілька днів. Ваша група прикриття — ізраїльтяни. Нехай вони прочитають якісь молитви на івриті, перш ніж ти відкриєш їм двері.

— Щось на кшталт «Хава Нагіла», «шалом» або «йой».

— Ну ти й розумаха. Тільки це зовсім не молитви, а вітання. — Девід заплющив очі, і тут таксі різко повернуло праворуч, мало не збивши велосипедиста. — Про що ти добре знаєш сам.

— Які про свою групу крові.

Девід поклав мобільник у кишеню.

— Вона плаче, — сказав він.

Йаель легенько торкнулася його пальців.

— Девіде, мені дуже шкода. Це жахливо.

Дотик її був легкий як пір'їнка, проте пальці випромінювали тепло. Крижаний страх у його душі починав танути.

— Якщо пощастить, ми вже сьогодні ввечері зможемо вилетіти з аеропорту Кеннеді, — сказала вона.

Якщо пощастить. Усе зводиться до цього? Везіння? Талан? Фортуна? Чотирилисник конюшини?

«Знає тільки Бог», — похмуро подумав він, коли вони під'їжджали до готелю «Ріверсайд Тауер».

ДЖОРДЖТАУНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Том Мак-Інтайр підхопився зі стільця, мало не перекинувши чашку з кавою на студентські контрольні роботи, що саме перевіряв, коли до нього в кабінет увійшли двоє поліцейських при повній формі.

— Ви Девід Шепард? — Молодший з офіцерів наблизився до стола й помахав ордером на обшук.

Який пихатий чванько. — Том одразу наїжачився. — Рум'яні щоки, коротка стрижка за статутом і накачані м'язи охоронця. А ще ці очі — хрестоматійний коп.

Ні. Я Том Мак-Інтайр, — відповів він, не звертаючи уваги на ордер. — А в чому справа?

— Вам відомо, де перебуває Девід Шепард?

— А вам навіщо? — Том поглянув копові просто у вічі. Він не уявляв ситуації, за якої поліція розшукувала б його колегу, та ще й із ордером на обшук. Найближчий друг Девіда — священик. Господи Боже мій, його батько був сенатором США. Хіба є людина чесніша?

— Коли ви бачили Шепарда востаннє?

Том завагався на мить, пригадуючи.

— Кілька днів тому, здається. У понеділок чи вівторок минулого тижня... Точніше не пам'ятаю.

— Це його кабінет?

— Його. І мій також. Слухайте, може, скажете, в чому річ?

— Убивство. — Нарешті й другий поліцейський розтулив рота.

Том сподівався, що його обличчя не видасть, наскільки він шокований.

— Домоправительку Девіда Шепарда знайдено вбитою в його домі, професоре Мак-Інтайр, — вів далі другий офіцер. Голос його, як і вся агресивна постава та квадратне підборіддя, був напружений. — Ми мусимо перевірити, чи з професором Шепардом усе гаразд.

Тут знову підключився офіцер Пихочван.

— Ми не можемо додзвонитися на його мобільний телефон. Не підкажете, це правильний номер? — Він тицьнув Томові під ніс клаптик паперу.

Там був номер Девіда, цілком правильний.

— Номер його. — Приголомшений, хоч як він не намагався це приховати, Том облизав губи, — раптом пересохло в горлі. — Він виїхав до Нью-Йорка на кілька днів, в особистих справах. Ви ж знаєте, які там проблеми зі зв'язком, з електрикою, з телефонами. Мабуть, тому й не додзвонилися.

Молодший з офіцерів спокійно розглядав Тома.

— Не виключено.

Другий поліцейський тим часом почав нишпорити по шухлядах Девіда. Він ухопив фотокартку Стейсі в рамці й показав її напарникові, який кивнув головою, упізнавши обличчя.

— Ви знаєте, хто це?

— Звичайно. Його пасербиця.

Том назвав їм імена Стейсі та Мередіт. Та щось обірвалось у нього всередині, коли копи спитали, де ті мешкають.

— Слухайте, я переконаний, що Девід Шепард не може нікого вбити. Найтяжчий злочин, на який він пішов би, — це змахлювати у сквош. — Том важко опустився на стілець.

— Професоре, — почав офіцер Пихочван, і з язика в нього аж сочилася поблажливість, — ми не звинувачуємо вашого колегу в убивстві. Просто нам треба з ним поговорити, зрозуміло? Упевнитися, що він сам не став жертвою якоїсь брудної гри. Отже, якщо вам відомо, де він, і в його інтересах, і у ваших власних буде надати нам усю інформацію.

— Я лише знаю, що він поїхав до Нью-Йорка. — Тома могло дратувати, що Девід безнастанно обіграє його у сквош, що він є кращим, ніж він, альпіністом. Бували моменти, коли він подумки бажав, щоб Девід десь послизнувся, схибив. Та не до такої ж міри. Офіцер Пихочван, здається, зі шкіри випинається, щоб отримати службове підвищення. І щоб зняти шкіру з Девіда.

Мало не годину вони шпортали в столі Девіда, його файлах, книжкових поличках, залізли навіть у контрольні роботи з верхньої шухлядки.

Покінчивши з обшуком, поліцейські вручили Томові картку з номером кримінальної справи та контактними телефонами. Пихатий насамкінець настійно «порекомендував» йому негайно зв'язатися з ними, щойно він матиме якісь відомості від Девіда.

Том дочекався, поки вони зійшли вниз, а потім зачинив двері й кинувся до телефону.

Книга імен

Розділ двадцять шостий

Книга імен
фіцер Скотт Конрад видрукував дату в бюлетені федерального розшуку й відкусив шматок від сендвіча з шинкою та сиром, який прихопив в університетському буфеті дорогою назад до відділка.

Його напарник Лу Мінеллі повернувся до помешкання вбитої жінки, щоб іще раз розпитати як слід її немолоду вже дочку. Конрад позичив йому успіху. Вони вже ходили туди разом складати протокол, проте йому довелося вгамовувати свою нетерплячку, бо ота дочка так ридала, що важко було щось утямити.

За її словами, Єва Смоленскі поставила печеню тушкуватися на малому вогні й вибралася до будинку Шепарда. То була вечеря для дочки. Бідолаха мала тридцять один рік і працювала приймальницею у фотоательє. Мати зателефонувала їй на роботу, попередила, що йде до Шепарда прибиратися, і просила вечеряти без неї. Саме тоді дочка прибиральниці чула голос своєї матері востаннє.

Конрадові була до вподоби ця справа. Дуже до вподоби. Він був би в іще більшому захваті, якби сам доктор Шепард сидів би зараз перед ним за столом на допиті.

Він примружив очі й забарабанив по клавіатурі.


До уваги всіх управлінь і відділків поліції. Розшукується особа у справі вбивства в домі № 223 по Північно-Східній вулиці D у Вашингтоні, округ Колумбія.

Зазначена особа — професор Девід Шепард, білий, тридцяти трьох років, зріст шість футів два дюйми (188 см), вага 188 фунтів (85 кг), волосся каштанове, очі карі, особливих прикмет не має. Дата народження15 серпня 1973 року. Проживає в будинку № 223 по Північно-Східній вулиці D, Вашингтон, округ Колумбія.


Конрад проковтнув останній шматок сендвіча й обтер губи тоненькою паперовою серветкою. Він переглянув текст на екрані монітора — чи немає там помилок — і продовжив друкувати.


Є повідомлення, що дана особа перебуває заразу Нью-Йорку. Може подорожувати літаком, потягом або найманим автомобілем. Прохання затримати й негайно зв'язатися з Управлінням поліції у Вашингтоні, округ Колумбія.


Офіцер Конрад натиснув клавішу «Відправити» й відіслав бюлетень розшуку до Управління поліції Нью-Йорка та до Агентства безпеки на транспорті для негайного розповсюдження в усіх аеропортах Нью-Йорка та Нью-Джерсі.

«Щойно їхні відділення зв'язку поширять бюлетень, — сказав собі Конрад, — знайти Шепарда буде лише питанням часу».

Книга імен

Розділ двадцять сьомий

Книга імен
евіде, — голос Йаелі звучав різко від хвилювання: вона побачила його ошелешення. — Із ким ви говорили? Що вам сказали?

Він похитав головою, ніби не міг утямити, і рот його розтулявся й стулявся в такт зі стисканням зубів.

— Скажіть, що сталося? — Вона схопилася зі стільця, відволіклася від перегляду новин Сі-ен-ен, у яких сповіщалося про одну катастрофу за іншою. Йаель хотіла дізнатися, що примусило Девіда пополотніти.

— Єва померла.

— Хто ця Єва?

— Моя хатня робітниця. Її вбили — у мене в домі.

Він на мить примружився й побачив очі з важкими повіками та втомлену усмішку сумлінної жінки, яка останні сім років до блиску вичищала його помешкання. Девід розплющив очі й упритул подивився на Йаель. — Мене розшукує поліція.

— О Боже! — Вона вся наструнчилася. — Коли знайшли Єву?

— І гадки не маю. Мені дзвонив Том Мак-Інтайр, у нас спільний кабінет в університеті. Поліцейські з'явилися з ордером на обшук і перерили геть усе в мене в столі, їм відомо, що я в Нью-Йорку. — Шлунок зануртував, як від нудоти.

— Тоді ми не можемо чекати до ранку — треба негайно їхати до аеропорту Кеннеді, пройти паспортний контроль, перш ніж вашими фотографіями обліплять там усі стіни.

Девід нестямно втупився в неї, від пережитого шоку він досі не міг ясно мислити.

— Перш за все мені належить піти до поліції...

Ні. — Йаель штовхнула його на стілець. — Подумайте як слід, Девіде. Той, хто вбив Єву, найвірогідніше шукав вас. Якщо ви зв'яжетеся з поліцією, вам не дозволять виїхати з країни, доки не заарештують убивцю.

Девід розумів, що вона має рацію. Проте вагався.

А Йаель уже пакувала свої речі. Рухалася вона хутко та вправно.

— Нам доведеться провести в аеропорті цілу ніч, тому я зараз швиденько сполоснуся під душем, а ви спакуйтеся.

Двері ванної кімнати зачинилися за нею, а Девід заметався по кімнаті, намагаючись упорядкувати думки.

Це я винен, я попросив Єву зустрітися з Ділоном у мене. Однак Ділон сказав, що вона пішла ще до його приходу. І забула поставити на місце пилосос...

Таж вона була вже мертва, — збагнув Девід. Він завмер на місці, втупився у вікно незрячими очима.

Але чому Ділон не знайшов її тіла?

Девід обливався потом. Ділон і вбивця розійшлися просто чудом, у лічені хвилини. Ділон — саме та людина, яка могла б допомогти поліції...

Таж Ділон виїхав із країни, — раптом пригадав він.

Серце в нього впало. Ділон — його найкращий друг. Його могли б убити разом із Свою. Бо полюють на мене?

Девід розкрив рюкзак, кинув на ліжко, зібгав сорочку, яку надягав учора, і запхав її всередину. Раптом мерехтіння на телеекрані привернуло його увагу, він схопив пульт і ввімкнув звук.

— Тут, в Арізоні, вітер змінив напрямок, — сповіщала довговолоса репортерка. — Уже вигоріли сотні тисяч акрів, і пожежі розповсюджуються в напрямку Флаґстаффа, оминаючи контрпожежі, якими планувалося їх загасити. Нанівець зводяться всі колосальні зусилля вогнеборців, котрі безперервно, протягом тридцяти шести годин намагаються подолати пожежі. Служба шерифа попереджає, щоб мешканці приготувалися до невідкладної евакуації в разі потреби. З вами була Діна Ландау, наживо з Флаґстаффа.

Відчай охопив Девіда. Адже Мередіт кричала щось там про лісові пожежі, а він пропустив повз вуха.

Гатчеві доведеться вивозити їх звідти, і Девід добре розумів, що це означає. Іще багато років тому, коли був їхнім охоронцем, Гатч навчив його, що коефіцієнт небезпеки незмірно зростає при переїзді з місця на місце.

Він раптом відчув нагальну потребу почути знову голос Стейсі. Ще раз — перш ніж завтра вранці відлетить його літак.

Є одна річ, про яку він їй не встиг сказати. Мередіт вихопила телефон раніше, ніж він мав нагоду.

Тільки один раз, до його виїзду з країни, до кінця світу, йому необхідно запевнити Стейсі, що він любить її понад усе.


Йаель пустила воду в душі на повну міць. Думала вона про те, що Девід тепер у розшуку. Отже, його новісінький паспорт нічого не вартий.

Чекаючи, поки вода достатньо прогріється, Йаель присіла на бортик і обмірковувала варіанти дій. Вона знала Аві п'ятнадцять років, і всі ці п'ятнадцять років чула, як він вихваляється своєю безмежною винахідливістю.

Настав час скористатися нею.

Книга імен

Розділ двадцять восьмий

Книга імен
різь вікно свого номера Девід дивився на баржі, що йшли Гудзоном, і відчував, як усе тіло аж пече від напруги. Знову це déja vu. Ні Гатч, ні Мередіт, ні Стейсі не відповідають на дзвінки своїх мобільників.

Він знову вимкнув звук телевізора, але кадри з несамовитим полум'ям лісових пожеж і чорним димом палахкотіли на екрані.

Зустрічне полум'я не допомагало. Нічого не допомагало. Лишалося сподіватися, що Гатч зуміє обійти вогонь.

Девід почув, як Йаель перекрила воду в душі, але в голові в нього досі лунав голос Стейсі, яка перелякано викрикувала його ім'я.

Ні. Він примусив себе стерти той кошмарний спогад і нагадав собі, що Карл Гатчинсон — найкращий в усьому, за що береться. Ніхто не зашкодить Мередіт і Стейсі, доки з ними Гатч. Ніхто. Навіть Темні янголи.

— Вони там не відповідають на дзвінки, — гукнув він до Йаелі. — У мене недобре передчуття. — Він відвернувся від вікна й застиг на місці.

Йаель стояла біля свого незастеленого ліжка. Її махровий купальний халат майже розчахнувся, зелені очі здавалися зовсім прозорими від переляку. До горла їй притискав короткий мисливський ніж якийсь білявий здоровань.

А я нічого не почув.

Девід придивився: цей тип — велетенський хлопчак. Широкоплечий, як регбіст, він мав обличчя хвацького курсанта з корпусу підготовки офіцерів запасу. Очі в нього якісь дивні — ясно-блакитні, майже білі, і емоцій у них не більше, ніжу м'ячиків для пінг-понгу. Такий собі гібрид центрального захисника університетської футбольної команди та найманого вбивці.

— Відпустіть її, — промовив Девід. У нього пересохло в горлі. Два самоцвіти в кишені зненацька розжарилися, наче гаряче вугілля, й припікали йому стегно. Він бачив, як пульсує вена на шиї Йаелі у якихось міліметрах від леза ножа, що вдавлювалося їй у шкіру.

Чи існують резони для Темного янгола?

— Гадаю, ми зможемо дійти порозуміння, якщо ви їй не завдасте шкоди, — почав Девід і зробив один обережний крок уперед. — Насамперед відпустіть її.

— Ми це обговоримо, але після того, як ви віддасте мені свою червону книжечку.

Йому відомо про мій щоденник. Девід був приголомшений. А ми вважали, він полює за самоцвітами чи за торбинкою старого рабина.

Девід глибоко вдихнув і зміряв гіганта поглядом. Не поспішай. Знайди до нього підхід. Він не старший за твоїх студентів. І вразливий, як і вони, — бач, як пітніє.

Може розкажете, хто ви такий і в чому справа? — Чомусь його голос звучав на октаву нижче, ніж зазвичай.

— Я лише посланець, професоре. Покладіть телефон он туди на стіл, — показав він підборіддям, — і скажіть, де щоденник. А ще я заберу все, що вам передав рабин.

Девід зустрівся поглядом із Йаеллю. Його скроні пульсували болем. Він мало не послав хлопця під три чорти, але прикусив язика та примусив себе пильно вдивитися в супротивника.

Щось має ховатися за цими порожніми очима. Як до нього достукатися? Може, запропонувати йому один із самоцвітів і тоді він відпустить Йаель?

Вона немов прочитала його думки.

— Не роби цього, Девіде. — У її голосі було стільки ж тривоги, скільки в нього в голові плутанини. — Він усе одно мене вб'є, що б там не було. Тікай звідси — і мерщій.

Здоровань криво посміхнувся й сильніше притис ніж до шиї Йаелі. Він кивнув у бік незастеленого ліжка.

— Ти встромляв їй уночі. А от тепер начебто моя черга дещо їй встромити.

Йаель зойкнула, бо ніж уп'явся їй у горло. З порізу бризнула кров.

— Бачите, скільки мороки з тілами, — промовив презирливо велетень. — Самий бруд та маруда. Тіла — велика перешкода на шляху до духовного вознесіння. — Ніж прорізав іще чверть дюйма на шиї Йаелі, і вона скривилася від болю; кров цебеніла на комір її халата. — Ворушіться, професоре. Чи вам цього замало?

— Покидьок, — процідила крізь зуби Йаель і щосили врізала хлопцеві закаблуком по гомілці. Девід рвонувся вперед. Кімната попливла перед очима, коли він ухопився за ніж. Йаель відчайдушно пручалась і вирвалася з рук здоровили, але від одного удару його кулака полетіла на двері стінної шафи. Тоді громило крутонувся до Девіда. Прийом карате прямо в живіт — і Девід упав на коліна як підкошений.

Він не міг вдихнути, не міг навіть пригадати, як це робиться. Йому здавалося, що легені розпадаються на шматки та палають вогнем. До горла підійшла блювота, коли він, ухопившись за узголів'я ліжка, незграбно звівся на ноги.

Одночасно всі троє побачили на підлозі бурштин. Камінь випав із кишені Девіда й тепер виблискував, мов маленьке сонечко, поряд із одним із босоніжок Йаелі. Викарбовані на ньому прадавні літери таємничо тьмяніли.

Могутня рука білявого простяглася до каменя, але Йаель нахилилася за ним першою. Девід ухопив металеву підставку для валіз і щосили загатив нею молодикові по потилиці, аж загуло. Темний янгол гепнувся на палас, як підбитий слон.

— Йаеле, з тобою все гаразд? — Девід хапав ротом повітря, і кисень потроху прочищав йому мозок.

— Буде краще, коли ми звідси виберемось, — відповіла вона, загортаючись у халат. Руки в неї тремтіли, коли вона торкнулася рани на шиї, з якої й досі цебеніла кров. — А ти як? Нічого собі не зламав?

— Хто його знає, — скривився Девід. — Якщо про це не думати, швидше минеться.

Йаель усміхнулася кутиком рота, підняла бурштин і простягнула Девідові.

Він поклав самоцвіт у кишеню й почув, як той м'яко дзенькнув, зустрівшись з агатом.

— Погляньмо, чи немає в нього чогось для нас корисного, — і гайда звідси. — Девід став навколішки біля поваленого здорованя.

Водійське посвідчення штату Нью-Джерсі було видане на ім'я Джеймса Джилліса.

— Документ, можливо, фальшивий. Якби ми могли передати його Аві, він дізнався б, хто підіслав до нас цього жлоба, — пробурмотіла Йаель, перевіряючи задні кишені хлопця.

— Ти, здається, в усьому покладаєшся на Аві, правда?

— Ми давно знайомі. — Вона переглянула все, що залишалось у портмоне Темного янгола. — Він прийшов працювати до «Моссаду» в один рік із моїм чоловіком.

— Чоловіком? — Тут Девід помітив, що в Джилліса під шкарпеткою щось сховано.

— Ми були одружені лише три місяці, а потім його вбили під час операції. А ми все відкладали наш медовий місяць.

Девіда переповнювало співчуття. Та не встиг він його висловити, як Йаель змінила тему, — вона побачила малокаліберний пістолет, що його Девід витяг із-під шкарпетки Джилліса.

— Я б не радила проносити його через контроль безпеки. Дай-но сюди.

Девід витер піт із чола, а вона розрядила пістолет і сховала кулі під матрац. Тоді він перевірив другу шкарпетку Джилліса та знайшов там карту Таро.

— Поглянь-но сюди. Така сама.

Йаель підійшла ближче та роздивилася.

— От тільки цифра на звороті інша, — завважила вона.

І дійсно. Карта мала номер 1098. Із цим ми розберемося трохи згодом, — подумав собі Девід. Зараз треба було зв'язати бранця, поки він не оговтався. Треба почути від нього деякі відповіді.

Не гаючи часу, Девід схопив простирадло з ліжка.

— Йаеле, принеси склянку холодної води з ванної.

Вона кинула на нього довгий погляд і вийшла, а Девід міцно зв'язав одним кінцем простирадла Джиллісові руки за спиною, потім другим кінцем — ноги.

— Готово? — Йаель тримала склянку з водою над головою Джилліса.

— Лий.

Джилліс і не здригнувся, навіть коли Девід ляснув його по обличчю, з якого струменіла вода.

— Ну ж бо, білявчику, прокидайся! — Але повіки Джилліса не ворухнулися.

Йаель присіла поруч із ним і намацала його шийну артерію.

— Пульс дуже слабкий. Він не скоро отямиться, а ми не можемо собі дозволити чекати.

Девід засунув водійські права й карту Таро собі в рюкзак, а Йаель перевдяглася. Вона перекинула ремінь своєї сумки через плече, і вони оглянули на прощання кімнату: на телеекрані турецькі рятівники виносили з руїн скалічені тіла постраждалих від землетрусу.

Джилліс застогнав, але не ворухнувся. Девід хотів був до нього підійти, та Йаель схопила його за руку.

— У нас обмаль часу, Девіде, прошу тебе.

Вона має рацію. Джилліса нелегко було б примусити розв'язати язика, можливо, знадобилася б не одна година. А тим часом поліцейський бюлетень розшуку розпалив бажання в служби безпеки розв'язати язика йому, Девідові.

Він обережно прочинив двері й визирнув у коридор. Порожньо.

Звідки було йому знати, що під стінкою в нижньому вестибюлі стоїть м'ясистий пуерториканець і не зводить очей з ліфтів, — на той випадок, що професору Девіду Шепарду та Йаелі Гар-Пац удасться проскочити повз Джилліса й виїхати з готелю.


— От вам і сучасна техніка. — Гатч із відразою підняв на лоб сонячні окуляри й глянув на огрядного продавця крамнички «Марлі», а Стейсі тим часом замислено вивчала асортимент цукерок на дерев'яних поличках.

— Отож бо. — Продавець катав за неголеною щокою кульку жувального тютюну. — Ці лісові пожежі нам іще вилізуть боком. Жодна техніка не здолає Матінки-Природи.

— Це просто купи не тримається. Невже у Флаґстаффі не знайдеться бодай одного мобільника, який працює? — втрутилася Мередіт. Її нетерплячка викликала в продавця лише тихе рохкання. Стейсі глянула на стелю з соснових брусів і закотила очі.

— Я ж і кажу, мем, навіть якщо у вас «AT&T», «Verison Singular» і таке інше. Навіть якщо хтось і пробивається до центрального оператора, сигнали все одно не проходять.

— А всі стаціонарні телефонні лінії перевантажені: люди намагаються до когось додзвонитися, — відізвався засмаглий чолов'яга, який саме витягав упаковку пива з холодильника. Стейсі задивилася на його ковбойські чоботи — справжній витвір мистецтва з химерними візерунками й чудернацькими заклепками.

Гатч не звернув уваги на цього чоловіка. Він пильнував Стейсі, вхідні двері, а також дорогу й паркінг із невисокими деревцями, що росли обабіч на кам'янистому ґрунті. Від його хатини у Волнат Крік хвоста за ними не було. Не було й ознак групи прикриття, яка могла з'явитися щомиті. Він не уявляв, як зустрінеться з ними, але вибору не мав, — їм доведеться прориватися крізь пожежі.

— А якщо людина потрапила в надзвичайну ситуацію? — Мередіт підвищила голос, що в маленькій крамниці, пропахлій засобами для чищення й затхлою кавою, здалося схожим на пронизливий крик.

— Увесь світ нині потрапив у надзвичайну ситуацію, мамо, — стиха промовила Стейсі, і щоки в неї стали рожевими, як і літери на її футболці. — Хіба ти не дивишся новини?

Продавець гмукнув і відійшов відпустити пепсі та чіпси двом хлопчакам, що чекали біля каси.

Гатч зважував варіанти. Варіантів не було. Їм необхідно зв'язатися з Девідом і групою прикриття, щойно вони дістануться якогось безпечного місця.

— Рушаймо, панянки, час спливає. Знайдемо інше місце й звідти зателефонуємо бабусі, привітаємо її з днем народження.

Стейсі здивовано зиркнула на нього та відвела очі, коли зрозуміла. Бідолашна. Час від часу вона, здається, забуває, що означає ця, сказати б, пригода. Тримається вона непогано як на тринадцять років, проте вся ця історія вже дасться їй взнаки. Гатч бачив, як вона щось шалено строчила у своєму щоденнику сьогодні вранці, зіщулившись у великому кріслі з високою спинкою, де полюбляв сидіти його дід і читати вголос журнал «Скотарство на ранчо». Гатч одразу зрозумів, що Стейсі — чуйна, палка, ласкава, налякана дитина, котра не усвідомлює, що її щира душа відкрита для всіх і кожного.

Мередіт жбурнула на прилавок пачку «Мальборо» й десятидоларову купюру. Гатч спустив з лоба темні окуляри й рушив до виходу, випередивши Стейсі.

— Ідіть, я за вами, — гукнула вона йому в спину.

Гатч вів Стейсі до машини та пильно стежив за дорогою й відкритою кам'янистою місциною від пагорба, на якому стояла крамниця. Усе видавалося звичним, утім, він злегка притримував Стейсі за плече.

Рауль Ла Дусер усміхнувся. Він тримає охоронця під точним прицілом. Іще три хвилини — і дівчисько лежатиме в нього в багажнику й бачитиме хлороформові сни, а він мчатиме до приватного літака, що вже чекає на них.

— Зачекайте-но, мем. — Засмаглий чолов'яга схопив Мередіт за руку та рвонув до себе, коли вона рушила до дверей.

— Як ви смієте мене чіпати? — Обличчя Мередіт пополотніло: вона побачила в нього в руці пістолет.

— Стейсі! Тікай, доню! — заволала вона.

Коли Мередіт прокричала пересторогу, чоловік блискавично пронісся повз неї, стріляючи з пістолета так часто, неначе запускав феєрверк. Жінка не одразу збагнула, що постріли доносяться ще й із іншого боку.

— Падайте на підлогу, пані, чорт забирай! — гукнув продавець, який уже лежав долілиць. Тієї самої миті Мередіт побачила, як Гатч із пістолетом у руці звалився на землю, а Стейсі, ридаючи, намагалася вибратися з-під нього.

— Тікай! — Мередіт метнулася до доньки. — Тікай, Стейсі!

Куля вибила пачку «Мальборо» в неї з рук. Вона спотикнулася, потім кинулася до Гатчевого джипу. Тим часом засмаглий зиґзаґами біг паркінгом і невпинно стріляв у напрямі кам'яного розлому ярдах у ста від нього.

— Допоможи йому, мамо, він стікає кров'ю. Врятуй Гатча!

Із білим від жаху обличчям Стейсі схилилася над Гатчем, і тут засмаглий різко повернувся й побіг до них.

— Не вбивайте нас, — благала дівчинка. — Прошу, не вбивайте!

Він опустився на одне коліно, забрав пістолет у Гатча з рук і поклав його поруч із Мередіт.

— Я на вашому боці, жіноцтво. Ґаррет Рікс, із групи прикриття Гатча, — він перевіряв Гатчів пульс.

Рікс ляснув Гатча по щоці, однак той не реагував.

— Ну ж бо, йолопе, не надумай мене облажати.

Він зняв свій ремінь із джинсів і кинув його Мередіт.

— Він помре, якщо ви не накладете міцний джгут. Тримайте його, поки я не повернуся. Що б не сталося — звідси ані руш. Сподіваймося, я поранив отого гада, хоча гарантій немає. Піду переконаюся, чи не збирається він уколошкати нас один за одним, а тоді вже заберемося звідси. Наразі ваше завдання — не дати Гатчеві стекти кров'ю.

Книга імен

Розділ двадцять дев'ятий

Книга імен
тейсі взяла шкіряний ремінь і почала закручувати в Гатча на нозі, намагаючись не помічати кров, що юшила крізь джинси. Вона не зовсім чітко усвідомлювала, що Гаррет Рікс залишив їх самих. Стрілянина припинилась, але звуки пострілів і досі лунали у вухах. Дівчинку нудило, та якщо вона піддасться цьому, Гатч може померти. І так це трапилося через неї.

— Благаю, не помирайте. — Сльози душили її, вона не зводила з нього очей. Обличчя в Гатча стало як сіра глина, — вони ліпили з такої фігурки на уроках малювання.

— Стейсі, дай-но мені. — Мередіт так трусило, що аж зуби клацали. Вона спробувала обережно витягти ремінь із доччиних стиснутих кулаків. — Мерщій залізай під машину. Стейсі міцніше вхопилася за ремінь.

— Я залишаюся тут із тобою та Гатчем. Я можу допомогти.

З боку кам'яного розлому пролунав постріл. Стейсі схлипнула.

— Як гадаєш, це застрелили Гатчевого друга? — Сльози лилися по щоках.

«Когось-таки застрелили», — подумала Мередіт. Серце в неї калатало. Вона не встигла відповісти, як із крамниці почувся хрипкий шепіт продавця.

— Біжіть сюди, обидві. Я вас прикрию — маю рушницю. Хутчіш!

— Він стікає кров'ю. Я не можу його залишити, — відізвалася Мередіт тихим голосом. — Стейсі, благаю, сховайся, — молила вона в нестямі. Волосся в неї розтріпалося й лізло в очі. Колінами вона відчувала липку Гатчеву кров. — Повзи до крамниці, доню, заклинаю тебе. Обіцяю, що не залишу Гатча.

Стейсі розривалася між бажанням послухатися матір і захистити її. Здавалося, вона ніколи не припинить плакати. Здавалося, вона не може ворухнутися. А потім уже було запізно.


Гаррет Рікс повз по землі, прицілюючись у чоловіка з оливковою шкірою ярдах у двадцяти від нього. Рікс був поранений, але злість притамовувала біль. Йому потрібен один постріл, один влучний постріл.

Той чоловік наближався. Падлюка усміхався, як людина, що має на руках усі козирі. Рікс силився струсити з повік великі краплі поту, вивернутися трохи ліворуч. Він випльовував кров, що заливала йому рот, бо інакше закашлявся б і видав себе. Він гадає, що загнав мене в глухий кут. Але за мною ще один постріл, іще один-однісінький постріл.

Спалах вогню засліпив його, коли палець ворога натиснув на гачок. Увесь світ став червоним. А потім чорним.

Рауль вибив ногою пістолет із заціпенілих пальців Рікса й ще раз вистрілив йому в голову. Контрольний постріл.

Без зайвої метушні він попрямував до свого кабріолета, вперше за багато днів відчуваючи радісне піднесення. Убивство завжди бадьорило його, додавало прудкості ході.

Звук шин на шерехатому гравії розірвав повітря, — жовтий «файєрбьорд», поманеврувавши кам'яним розлогом, різко зупинився. Рауль поставив машину під прямим кутом до Гатчевої, щоб відрізати всі шляхи до спасіння.

Продавець вистрелив, але не влучив у переднє колесо «файєрбьорда», і куля зрикошетила від дверцят.

Стейсі впізнала чоловіка, який вийшов із машини.

— Мамо, це той! — проридала вона й пірнула під Гатчів джип.

Мередіт схопила пістолет Гатча та спробувала прицілитися. Але в неї так трусилися руки, що довелося до крові прикусити нижню губу. Чоловік не звертав на неї жодної уваги. Він щось відстібував від ременя.

Мередіт заклякла: вона побачила, як він метнув у бік крамниці гранату.

Стріляй у нього, ну ж бо! Стріляй! — волав її внутрішній голос. Мередіт скосила очі й натиснула на гачок, — від ударної сили пострілу її відкинуло на Гатча. І тієї ж миті громовий вибух висадив у повітря крамницю, і з вікон вирвалися язики полум'я.

Мередіт уся заціпеніла. Потім якось підвелась і спробувала вистрелити ще раз.

— Дай... мені... пістолет. — Голос Гатча звучав ледь чутно. — Просто випусти його з рук. Ніби здаєшся.

Вона впала на коліна й упустила пістолет просто в розкриту долоню Гатча. І побачила очі Стейсі, яка тремтіла під машиною. Не руш звідти, доню, — беззвучно молила вона. — Залишайся там.

Кашляючи, оливковошкірий повернувся спиною до палаючого пекла й попрямував до Мередіт пружним, упевненим кроком. Коли він опинився футах у шести від неї, жах запульсував у кожній клітинці жінки. Бачила вона тільки його химерні очі. Вони були різного кольору — одне каре, друге — синє.

Ці очі ніби загіпнотизували Мередіт, і вона не побачила, як Гатч підніс руку. Вона лише почула постріл, — чоловік із химерними очима закрутився на місці.

На мить у неї пробудилася надія. Іще, Гатче. Стріляй! Тільки цього разуу серце!

Але той чоловік рухався надзвичайно швидко, хоч на правому плечі в нього виступила пляма крові.

— Ні! — вигукнула Мередіт, коли він чотири рази вистрелив у розпростерте тіло Гатча. — Боже мій, ні!

— Стейсі! — гарикнув чоловік.

Почувши доччине ім'я з вуст убивці, Мередіт захолонула. Вона й помислити не могла про такий кошмар.

— Облиште її!

— Стули пельку! Чуєш? — Він прицілився їй у голову. — Стейсі, якщо ти не вийдеш до мене, як слухняна дівчинка, — а ти ж у нас слухняна дівчинка? — твоя матуся помре, як помер твій охоронець.

— Не слухай його, Стейсі! — крикнула Мередіт.

Вітер розносив дим і розжарений попіл з охопленої вогнем крамниці. Чоловік відкашлявся й навів пістолет нижче, прямо в серце Мередіт. Але в останню мить він відвів руку й вистрелив на кілька дюймів лівіше. Земля біля Мередіт вибухнула фонтанчиком камінців і пилу.

— Мамо! — несамовито закричала Стейсі, вилізла з-під машини й кинулася до матері.

— Дайте нам спокій! — ридала Мередіт. — Що вам від нас потрібно?

— Мені потрібна вона, — він тицьнув пістолетом у Стейсі. Потім підкинув його так, щоб ухопити за ствол, і, як пантера, стрибнув до Мередіт.

Останнє, що вона побачила, перш ніж він її вирубив, були оті крижані очі різного кольору.

Дівчинка з риданням рвонулася до матері. Раулеві не знадобилося й шести секунд, щоб відкрутити флакон із хлороформом і змочити хустинку, що лежала напоготові в кишені. Цього разу гострозубе мишеня навіть не пискне.

Книга імен

Розділ тридцятий

Книга імен
... 6... 5... шерхотів ліфт. Наближаючись до четвертого поверху, він уповільнив рух, зупиняючись. Девід притягнув до себе Йаель — на той випадок, якщо їм доведеться швидко вискочити. Обоє напружилися, коли двері прочинилися, та дама, одягнена за суворим діловим етикетом, вкотила до ліфта свій багажний візок і навіть не глянула в їхній бік.

Він відчув, що Йаель трохи розслабилася, коли ліфт знову рушив униз. Зненацька Девід натиснув кнопку другого поверху.

— Мало не забув, дорогенька. Я ж домовився з твоїми батьками, що ми зустрічаємося біля їхнього номера.

Йаель кліпнула очима з подиву.

— А... хіба вони не чекають на нас у вестибюлі? — Із цими словами вона вийшла слідом за ним і заговорила знову, тільки-но двері ліфта зачинилися.

— Що це на тебе найшло, дорогенький?

— Мені раптом спало на думку, що Джилліс прийшов не сам. Його напарник може стирчати у вестибюлі.

Йаель примружила очі.

— Слушна здогадка. Спускаймося сходами.

Девід розглядав дороговкази в обох кінцях коридору.

— Не пам'ятаєш, ми повернули ліворуч чи праворуч, коли вчора йшли сходами?

— Праворуч... начебто.

— Тоді ходімо ліворуч. Ці сходи далі від вхідних дверей.

Йаель поправила сумку на плечі.

— Сподіваюся, тут є чорний хід, — сказала вона собі під ніс, і вони рушили до сходів.

Спускалися вони повільно й сторожко. Перш ніж трохи прочинити двері, що вели до вестибюлю на першому поверсі, Девід глибоко вдихнув.

Поки що все нормально. У вестибюлі нікого не було. Ліворуч він помітив іще один коридор, і вони кинулися туди.

Проте коридор виявився нішею, у якій один на одному до самої стелі поскладали стільці, — поруч із дверима з табличкою «Службове приміщення».

— Сюди. — Девід штовхнув двері, а Йаель озирнулася, зачувши швидкі кроки за спиною.

Просто на них мчав смаглявий чоловік — як вовк за зайцем. Це й був напарник Джилліса, отой латиноамериканець, який учора в них стріляв.

— Біжімо! Хутчіш! — Йаель запхнула Девіда до кімнати і з силою зачинила за собою двері.

Девід зойкнув, ударившись гомілкою об ніжку бенкетного стола, що лежав боком.

— А, ч-ч-чорт!

Вони опинились у складському приміщенні, де були навалені столи, наставлені стоси стільців, помости, освітлювальне обладнання й навіть стояв рояль.

Девід подався до рояля.

— Допоможи мені!

Він уперся долонями в бік інструмента й наліг на нього всім тілом. Рояль не піддавався. Йаель узялася з іншого боку, і разом їм вдалося посунути його десь фути на три до дверей.

— Ну ж бо! Ще раз! — Із чола Девіда котився піт. Обличчя розчервонілося від напруги. У Йаелі страшенно боліли пальці, мало не ламалися від опору твердої деревини. Цього разу вони посунули рояль майже до самих дверей.

— Ще раз, — видихнув Девід, збираючись із силами.

Тієї самої миті двері прочинились і грюкнули об рояль.

Волосаті пальці вчепились у край дверей, — нападник сильно піддав плечем.

— Уперед! — крикнула Йаель.

Девід уперся руками, усі його м'язи напружилися. Рояль грюкнувся об двері й зачинив їх, затиснувши ті товсті пальці. З-за дверей почулося несамовите волання, а потім відчайдушне бухкання плечем об загорожу.

— Біжімо! — Девід схопив Йаель за руку, і, лавіруючи поміж бенкетних меблів і посудних шафок, вони забігли до сусіднього приміщення — величезної кухні в стилі техно. Якийсь коридорний у червоній лівреї жував сендвіч. Побачивши Девіда та Йаель, він упустив сендвіч на підлогу.

— Перепрошую, сер. — Він подався до них, ніби хотів перегородити їм шлях. Украй здивовані кухарі кліпали очима зі своїх робочих місць. — Перепрошую, сер, але гостям не можна заходити в це примі...

— Де тут задні двері? — гарикнув Девід.

Коридорний від подиву не міг знайти слів, і кухар-азіат, який саме різав цибулю, вказав напрямок ножем.

Девід і Йаель кинулися до виходу, а коридорний — туди, звідки доносилося волання латиноамериканця: «Якого... якого... дідька!»

— Не відчиняйте дверей — він озброєний, — гукнула Йаель через плече. — Викликайте службу безпеки!

— А що тут відбувається? — вишкірився кухарчук. — Реаліті-шоу для телебачення? На нас наїзд абощо?

На вулиці Девід і Йаель зупинилися біля яскраво освітленого службового входу. Озирнувшись, вони шугнули в провулок і бігли, доки не побачили, нарешті, вільне таксі.

Таксі загальмувало, і тут задзвонив мобільник Йаелі.

— До аеропорту Кеннеді, — видихнув Девід, сівши в машину, але не причиняючи дверей. — От тільки зачекайте леді.

Він дихав вільніше, коли Йаель усілася на своє місце. Вона все ще не відривалася від телефону.

— Втеча з готелю — просто дитячі іграшки, — промовила вона нарешті, коли таксі влилось у транспортний потік. Нахилившись до Девіда, вона прошепотіла йому на вухо — Цей дзвінок — наш перший крок на важкому шляху: він допоможе провести тебе через контроль безпеки в аеропорті.

Книга імен

Розділ тридцять перший

Книга імен
агіпнотизований екраном монітора Змій пропрацював усю ніч.

Розвиднювалось, але йому так і не давалися два останні імені.

Він знов і знов угризався у формули. Його тьмяно-біляве волосся не бачило шампуню уже дві доби, пахви смерділи потом, а він усе барабанив по клавіатурі. Мозок у нього працював швидше, ніж системний блок комп'ютера.

Уже багато днів забував він митися, їсти, забув навіть про свою палицю. От і зараз він схопився зі стільця без неї — і гепнувся на підлогу.

Проклинаючи все на світі, він сяк-так звівся на ноги, ухопив капосний ціпок і щосили загамселив ним по одній із найцінніших своїх статуеток.

Він починав ненавидіти цифри, графіки, накладання транскрипцій. Замість підкреслювати його геніальність, вони начебто глузували з нього, ховали свої секрети, не давали відкинути завісу таємниці. Давно вже не робив він блискучих проривів, — проте не було й нових фрагментів папірусу, жодного після літа 2001 року.

Усе, що мені потрібно, знаходиться тут. Мусить бути тут. Я вже підійшов упритул.

Розгадка поруч.

І все в моїх руках. Повалення Бога. Кінець світу. Перемога гносеїв.

Вони докладали стільки зусиль, безліч разів. Історія його однодумців завжди безмежно зворушувала його.

Він пригадав перший раз, коли вони були за крок до винищення потаємних. Тодішній дисбаланс у світі призвів до виверження Везувію та загибелі Помпеї. Пригадав він і гуна Аттілу, який безжально вибив стільки люду в п'ятому столітті, отримавши прізвисько Бич Божий.

Гносеї тішилися, коли пошесть чуми, Чорної смерті, забрала мало не половину населення Західної Європи в чотирнадцятому столітті. Вони молилися, щоб чума охопила ввесь світ.

Іспанська інквізиція за часів Торквемади й вірменська різанина забрали життя в багатьох потаємних, але ніколи — у всіх тридцяти шести, що випадають на одне покоління.

Бувало стільки спалахів надії — повінь на Жовтій річці в Китаї умертвила майже один мільйон людей 1887 року. Загибель «Титаніка». Комунізм — Червоні кхмери — рух, що винищив мільйони в Камбоджі.

У багатьох країнах, у різні часи зброєю гносеїв було рабство — воно душило надію, нівечило людську гідність і вибивало чисті душі, як блощиць.

Відіграли свою роль і нацисти, — певний час його прадід, очолюючи Коло у своєму поколінні, вів звитяжну боротьбу за руйнування світу. Вони підійшли до мети дуже близько.

«А от ми зараз іще ближче, — сказав він собі, — ближче, ніж будь-коли впродовж усієї історії». Він уявив собі Ковчег, усю провізію, що її нещодавно запасли в підземній фортеці, і ті дві тисячі вірних, котрі чекають на сигнал, — сигнал увійти в новий світ, сигнал, який пролунає, щойно закінчить свою місію він.

Лише два імені. Чому він не може їх знайти? Де він помиляється?

Він спробував інший алгоритм, змінив послідовність, переставив літери в іншому порядку.

Нісенітниця. На моніторі виходила сама нісенітниця.

Він до крові закусив язика. Кров — дурниця, не це головне. Головне — терпіння.

Юність, проведена в німій темряві, навчила його терпіння. Він завжди знав, що знову побачить світло. Блисне світло й зараз, — подумав він. — Світло й відповіді. Терпіння.

Утім, нелегко виявляти терпіння, коли на нього напосідає Коло. Навіть батько видавався якимсь відчуженим і розчарованим, бо час спливав безрезультатно. Наскільки сильніше зневажав би він мене, якби знав правду — усю правду?

Я не можу схибити. Я ні за що не схиблю.

Треба дати голові відпочинок. Зануритись у спокій того темного, мирного місця, слухати голос небуття.

Відповідь десь у ньому самому. Він має владу для вознесіння, до возз'єднання з Джерелом. Це знання було інтуїтивним, — так навчали його від того дня, коли він отримав свій амулет.

Рука його намацала золотий медальйон на шиї. Пальці гладили переплетених змій у центрі медальйона, а він уявляв, як світ розколеться навпіл. Схиливши голову, він скандував знову та знову давнє заклинання, аж доки не зісковзнув на підлогу в трансі.

Земле мерзенна, обійстя ілюзій,

Проклинаю твої кайдани,

Зневажаю огидну плоть,

Що тримає дух в оковах.

Як полум'я свічки, що рветься вгору,

Шукаю я Джерело,

Прагну піднестись у небеса,

Прагну злитися з моїм Божеством.

Було вже близько опівдня, коли він знову розплющив очі: голова була ясною й напруження в плечах — уперше за багато тижнів — відпустило.

Раптом він зрозумів, що саме не врахував. Незначна варіація при рівновіддаленій послідовності літер, — і він здатен змінити все.

І він таки змінив.

Цього разу лише після однієї години перегляду безлічі даних комп'ютера на екрані нарешті з'явилося дещо нове.

Він нашвидкуруч записав літери і знову перевірив варіацію. Результати щоразу були тотожними.

Ім'я. Ім'я, яке досі не траплялося.

Джек Черль.

За дві хвилини він запустив це ім'я до мережі. Скоро, дуже скоро Темні янголи знатимуть усе, що їм належить знати.

Якщо Джек Черль іще живий, то це ненадовго.

Не відволікаючись на душ чи їжу, Змій із головою поринув у роботу.

Книга імен

Розділ тридцять другий

КОРАБЕЛЬ «КВІН МЕРІ II» («КОРОЛЕВА МАРІЯ II»)

Книга імен
жек Черль широко прочинив балконні двері в каюті та споглядав, як Атлантика котить свої хвилі в місячному сяйві. Залишалося ще повні дві доби до прибуття судна в Саутгемптон, і він мав намір потішитися ними сповна.

Казкова була подорож. Вони з дружиною часто мріяли про круїз на «Квін Елізабет II», але «Квін Мері II», корабель нової генерації, перевищив їхні найсміливіші очікування.

Йому подобалось дивитися, як Ясміна зітхає в захваті під час розкішного підвечір'я в супроводі музики. Подобалося чути захоплення в її голосі, коли вона оголошувала, що час іти на заняття оксфордських курсів, організовані для пасажирів. Подобалося щовечора стояти з нею, обнявшись, на балконі після неймовірної, казкової вечері.

Він вирішив витратитись на цю подорож, щоб відзначити тридцяту річницю їхнього з Ясміною подружнього життя. Разом із ними були всі троє синів із дружинами й дітлахами. Шість днів на кораблі, потім тиждень у Лондоні. Ясміна не приховувала радості. Це була їхня перша родинна відпустка після того, як старший із синів вступив до Корнельського університету.

Життя в Сент-Луїсі було розміреним, але ввесь час, вільний від напруженої педіатричної практики, вони віддавали дітям, проте не своїм рідним дітям. Щороку Джек і Ясміна пакували сонячну парасольку, шорти й босоніжки, прихоплювали набір для профілактичної вакцинації, цілували на прощання онуків і відлітали — у рамках програми «Лікарі без кордонів» — у той чи інший регіон, охоплений війною або постраждалий від стихійного лиха.

Джек думав про виголоднілих дітей, яких лікував минулого літа в Дарфурі, про п'ятьох колег, яких замордували в милі від їхнього медпункту в Афганістані позаторік. А тут, милуючись із балкона безмежними просторами чорно-синього океану й неба, Джек майже забув про хаос, що панував у світі. Майже забув.

Як було забути? Вони мало не відмовились і від цієї подорожі через оте цунамі в Японії. Якби не страх засмутити дітей та онуків, якби не те, що вони замовили круїз іще рік тому, Джек із Ясміною вже подалися б до Азії. Хоча подружжя знайшло компромісне рішення: вони обміняли свої зворотні квитки в «Британських авіалініях» і тепер з Лондона полетять не додому, а до Токіо.

Іноді Джек любив пофантазувати, як вони двоє припинять свою постійну практику й місяцями їздитимуть разом світом, лікуючи та рятуючи найвразливіших дітлахів, кинутих напризволяще.

Можливо, настане час...

У двері постукали, і він повернувся до каюти. Ясміна чистила зуби, тож він сам відчинив і побачив свою одинадцятирічну онуку Емілі. Вона широко усміхалася; просто на піжамку в неї був накинутий пляжний халатик.

— Дідусю, я хочу ще раз поцілувати тебе на добраніч. Тіммі дратує маму — вимагає, щоб йому замовили їжу до каюти. Каже, що вмирає з голоду.

— Дякувати Богу, твій брат ніколи не знатиме, що таке справжній голод, — відгукнувся Джек, проводячи рукою по задовгому темному чубчику Емілі. — Отак краще: я бачу твої гарні оченята. — Він нахилився й поцілував свою середульшу онуку у свіжо вимиту щічку.

— Нам лишилось усього два дні на кораблі, — зітхнула Емілі, якій хотілося ще трішки тут побути. — От якби ми всі могли залишитися тут назавжди.

Джек усміхнувся.

— Ти ж не думаєш так насправді, Емі. На тебе в житті чекає ще купа різних пригод.

— Мабуть, так, — вона знизала плечима, і личко її засяяло. — І на тебе також, дідусю.

— Ще б пак, — почав був Джек. Зненацька ніби крижана хвиля плеснула йому в спину — на мить. І зникла. Що це означає?

Здригнувшись, він глянув на розчинені балконні двері, за якими котив свої пінисті хвилі океан. Та раптовий холод минув.

З ванної кімнати вийшла Ясміна, й Емілі кинулась у її обійми. Коли Джек відводив дівчинку назад до каюти трохи далі по коридору, він уже геть забув про все, окрім лагідних морських хвиль і безцінних днів, що чекають на його родину попереду.

ПЙОГ'ЯН, ПІВНІЧНА КОРЕЯ

В іншому кінці світу комп'ютер, прихований у будинку, що належав Національному банку Корейської Народної Демократичної Республіки, саме встановив місце перебування Джека Черля. За кілька хвилин команда з трьох Темних янголів, що базувалась у Велсі, вирушила до Саутгемптона зустрічати корабель «Квін Мері II».

Книга імен

Розділ тридцять третій

Книга імен
 аеропорту імені Джона Кеннеді було повно пасажирів, бо через порушення графіка всі розклади рейсів полетіли шкереберть. У вирі тисяч невдоволених клієнтів касири працювали, як у лихоманці, — перекомпоновували квитки, тасували пасажирів і рейси. Девід затиснувся в чергу, яка зміїлася між канатними кордонами, — треба було купити квиток до Ізраїлю й назад. Нерви в нього були напружені, мов струни, — а раптом у касирів уже лежать листівки про його розшук?

Йаель, удавано спокійна та безжурна, стояла в іншій черзі, між жінкою з двома бешкетливими дітьми та групою підлітків у футбольній формі. Вони стали в різні черги на випадок, якщо Девіда затримають.

Він знову зазирнув у свій новий паспорт і подивувався, як Аві спромігся за такий короткий час роздобути таку досконалу підробку. Черга просувалась уперед, і Девід лише молився, щоб у затурканого й засмиканого персоналу біля комп'ютерів не виявилося його фото на бюлетені поліцейського розшуку.

— Наступний.

Білява касирка, настільки схожа на Кейт Воллес, що Девід мусив придивитися ще раз, заправила за вухо кучерик і звела на нього червоні від утоми очі.

— Чим можу допомогти?

Поки що непогано. Девід замовив квиток до Тель-Авіва й назад через Лондон. Він знав, що найближчий рейс буде вранці, і Йаель купуватиме квиток саме на нього.

— Подивімося, наступний рейс — завтра о дев'ятій ранку. Прибуває до Тель-Авіва о п'ятій тридцять ранку. Чекати на пересадку в аеропорті Гітроу лише дві години. Так, — додала вона, дивлячись на екран комп'ютера, — вам пощастило. Залишилося всього п'ять місць. Більшість людей не може знайти потрібний варіант на сьогодні. Ім'я, будь ласка.

На мить у Девіда вилетіло з голови геть усе. Його охопила паніка. Щоб він, схиблений на іменах, раптом забув ім'я, яке дали йому!

— Алан Шифман. — Він перевів дихання. Аби тільки вона не почула, як шалено калатає в нього серце. Дівчина видрукувала ім'я.

— Будь ласка, паспорт, містере Шифман.

Девіда вразило, що рука в нього тремтіла, коли він передавав дівчині документ. Двійник Кейт Воллес уважно переглянула та повернула Девідові паспорт.

— Сплачуєте кредитною карткою?

— Ні. Готівкою.

Крутий Аві Рац роздобув паспорт для «Алана Шифмана», але забув подбати про відповідну кредитку.

Дорогою до аеропорту Йаель вразила Девіда повідомленням, що там у барі вони зустрінуться зі зв'язківцем, котрий принесе новий паспорт. Вона попередила, щоб він тримався природно: ніби вони всі троє — просто ділові партнери, що зайшли випити по коктейлю перед відльотом.

Попри це, він почувався заскоченим, коли їхній «діловий партнер», немолода жінка з рудим волоссям до плечей і широкою усмішкою, раптом вигукнула:

— Агов, Алане, ти впустив свій паспорт!

Девід хотів був сказати, що вона помиляється, але Йаель копнула його під столом. Коли жінка злізла з барного табурета й нахилилася за паспортом, він уже опанував себе.

— Шкода було б його загубити, — хихотнула руда та простягнула Девідові розгорнутий паспорт.

Девід побачив точну копію того документа, що приніс до готелю Аві, от тільки ім'я було інше.

Алан Шифман.

Ось хто він зараз. Алан Шифман, якому цей паспорт був виданий сім років тому в Чикаго.

Він силувано усміхнувся та проковтнув рештки коктейлю.

— Щиро дякую. Без паспорта я б далеко не заїхав.

Уявити важко, як оце Аві зумів так швидко впоратися, але Девід був дуже вдячний. Проте виїзд із країни за фальшивим паспортом, а надто коли тебе розшукує поліція, має бути неабияким злочином.

Девідові не хотілося думати про можливі наслідки. Зараз треба було як слід запам'ятати ім'я Алан Шифман, — начебто мало інших імен, від яких і так уже голова лускає.

Він відійшов від касової стійки, досі не вірячи, що це вдалось, і побачив, як Йаель у двох кроках від нього вдає, ніби наводить лад у своїй сумці. Їхні погляди зустрілися: вона підвелася з крісла й рушила до черги на контроль безпеки. Девід ішов трохи позаду.

Алан Шифман, нагадав він собі, наближаючись до першого контрольного пункту з паспортом у зціплених пальцях. Коли він проходив повз чоловічий туалет, звідти кулею вилетів якийсь засмаглий горлопан у фірмовій футболці, бейсболці та шкіряних пантофлях. Він розмовляв по мобільнику й мало не збив з ніг кучерявого хлопчака, який саме пив воду з фонтанчика.

— А ти прикрути їй хвоста, чуваче. Знайди собі вправного адвоката й надери їй дупу, перш ніж вона надере дупу тобі. Затям, вона полює лише на...

— Послухайте, ви, — різко почав Девід, але містер Гучномовець рвонувся вперед, а потім убік, щоб не наскочити на хирлявого літнього пана, однак врізався в бортпровідницю, котра котила перед собою саквояж. Жінка заточилась і впала б, якби Девід не метнувся до неї та не підхопив за лікоть, упустивши при цьому паспорт на підлогу.

— Дивись, куди пнешся, приятелю, — гукнув він спересердя в спину нахабі, але той навіть не озирнувся.

— Ось, тримайте, ви впустили. — Стюардеса підняла його паспорт і посміхнулася. — У вас чудова реакція.

Девід схопив паспорт. А чорт, він загубив Йаель у натовпі. Прискорив крок і побачив, що вона чекає на нього метрах у шести попереду. Вони обмінялися коротким поглядом, і він пройшов повз неї далі. Вона хоче, щоб я йшов першим, — зрозумів він. — Стежитиме, чи вдасться мені пройти контроль.

Девід оглянув натовп пасажирів, що чекали на перевірку, і став у чергу.

Попереду два контрольні пункти. Дві можливості впійматися.


Джеф Фортеллі висьорбав іще одну порцію так званої кави в буфеті Асоціації безпеки аеропортів і начепив ідентифікаційний значок. За дев'яносто секунд розпочинаються двадцять чотири години його зміни. І хоча його телепень-начальник мало не через день змінював процедурний режим, Джек розумів, що пунктуальність — річ важлива. Не менш важлива, ніж гостре око та ясний розум. Усе це — та ще дисципліна — було визначними ознаками будь-якого вправного працівника служби безпеки.

«А надто такого, котрий є членом асоціації і працює в найбільшому міжнародному аеропорті», — подумав він, доправляючи ремінь на темно-синіх штанях. Аеропорт Кеннеді — місце перетину найголовніших повітряних магістралей світу, хоча його начальник і колеги нерідко про це забувають. Іноді здається, що вони зацікавлені якомога швидше пропустити пасажирів через контрольні пункти, замість того щоб проводити ретельну перевірку на безпеку.

Сто чортів їм у бік, його знайомі з багажного сектора безупинно скаржаться на те, як шаленіють авіакомпанії, коли валізи не потрапляють у літаки вчасно. Вони скиглять, як дорого їм коштує доправляти той багаж, і наказують вантажникам без зволікань провозити його через апарат просвічування до літаків, — нехай навіть частина багажу й не пройде перевірки.

Хіба так належить гарантувати безпеку в наш неспокійний час?

Джеф викинув пластянку з-під кави до урни й наблизився до дошки оголошень, як і завжди перед чергуванням. Він ретельно стежив за попередженнями про можливу загрозу, запам'ятовував бюлетені поліцейського розшуку, шукав нові імена в переліку осіб, яким заборонено виліт.

Сьогодні нікого нового.

І тут він помітив бюлетень розшуку з самого Вашингтона. Його кремезні плечі напружилися, він подався вперед і провів великим пальцем уявну лінію під прізвищем того суб'єкта.

Девід Шепард. Розшукується у справі вбивства, скоєного в його оселі.

Шкода, що фотографії немає, саме ім'я. Поки що.

Він перечитав бюлетень, щоб краще занотувати в пам'яті прикмети того типа. А ім'я запам'ятати легко: Девід Шепард — Давид-Пастух. Яку Біблії.

От якби саме я затримав цього хлопця, мені обов'язково дали б підвищення. Треба затримати когось справді важливого або знайти щось протизаконне — лише тоді тебе помітять. І я неодмінно це зроблю, та ще й найближчим часом. А там уже — тру-лю-лю, тру-ля-ля! «Таймc» братиме інтерв'ю в найпрофесійнішого, найуважнішого в аеропорті Кеннеді контролера безпеки. Орлине око, а ви як собі думаєте!

Від однієї думки про славу в Джефа Форнеллі прискорився пульс. Ох, як він розмахував би газетою з цією гарячою новиною на першій сторінці перед носом свого старого. Показав би йому, що другий син теж ґав не ловить і нічим не гірший за синочка numero uno, номер один, за дорогоцінного Тоні, якому відірвало ногу в Афганістані, котрому дали медаль «Пурпурове серце».

Нічого, татунчику, я також на передовій. І я тримаю першу лінію оборони Вітчизнипросто тут, де пасажири знімають перед рентгенівським апаратом свої смердючі черевики.

Фортеллі пробив свою картку реєстрації виходу на чергування та попрямував до контрольного пункту, готовий зайнятися безкінечною чергою безликих пасажирів, що чекали на перевірку.

Пильнуй же, Девіде Шепард. Тільки попадися — і я не випущу рака з рота.

Черга Девіда наближалась, і він розглядав першого контролера Асоціації безпеки. Це була молода жінка з коротким білявим волоссям, зібраним у неохайний хвостик: окремі прядки стирчали з-під червоних шпильок на скронях.

«Мабуть, у неї і на язиці є пірсинг, — подумав собі Девід, — тільки вона знімає запонку на час чергування. Не дуже небезпечна. — Він дивився, як вона усміхається, повертаючи документи. — Принаймні не для такого молодця, як Алан Шифман».

Люди, що стояли в черзі перед ним, трохи просунулися вперед і переставили свій ручний багаж. Девід озирнувся на Йаель. Вона була восьмою після нього, просто перед містером Гучномовцем, який і досі без угаву патякав по телефону.

Девід просунувся ще трохи в черзі, спостерігаючи, як пасажири перед ним укладають портативні комп'ютери, взуття й ключі в пластикові контейнери та ставлять їх на стрічку конвеєра. У шлунку в нього затріпотіли метелики, і він доклав чимало зусиль, щоб набути невимушеного вигляду.

Треба було мені всі ці роки тренуватися не у сквош, а в покер.

І тут він побачив чоловіка з бичачою шиєю, років двадцяти п'яти, котрий протискався до початку черги. На ньому була форма Асоціації безпеки аеропортів, а білявка зі шпильками, побачивши його, аж засяяла. Це могло свідчити лише про одне: він прийшов їй на зміну.

От і маєш.

Чимось цей чоловік нагадав Девідові одного з найамбітніших його студентів. Було щось таке в його статурі. Він упевнено вмостився на місце білявки. Постава контролера випромінювала агресивність. Роздивившись перші документи, що йому вручили, він жбурнув їх назад із коротким різким кивком.

Цей на надмірну ввічливість не страждає.

І тут сталося таке, від чого в Девіда обірвалося серце. Чоловік, що стояв за п'ять людей перед ним, подав контролерові свої папери, і той розглядав їх досить довго. Однак не це стривожило Девіда. Замість повернути чоловікові його паспорт і талон на посадку, новий контролер зажадав іще одне посвідчення особистості.

Алан Шифман має лише одне.

Девід відчув, як спітніли в нього долоні, і примусив себе глибоко вдихнути, поки той пасажир порпався в портмоне.

Секунди тяглися, як вічність, і нарешті контролер неохоче повернув чоловікові всі документи й махнув рукою, — мовляв, проходьте.

Девід наструнчився, розглядаючи пасажира, що швидко віддалявся. «Ми маємо майже однакову статуру й вік, — занепокоївся він. — І колір волосся такий самий».

Він шукає мене.

Девід переборов бажання вийти з черги. Це лише привернуло б до нього увагу. Шляхів для відступу не було. Залишалась одна дорога — уперед. Він мусить прорватися.

Кров бухкала у вухах Девіда, коли контролер простяг руку за його паспортом і талоном на посадку. Він не поспішав повертати папери. Навпаки, очі його прошивали Девідове обличчя, і він уже розтулив рота щось казати. Але Девід його випередив.

— Маю вам дещо повідомити, — мовив він стиха. — Через вісім людей за мною стоїть один тип — у фірмовій футболці «Коре Лайт» і бейсболці. Ми одночасно були в туалеті. Можливо, мені просто здалося, але поводився він трохи дивно.

— Що це означає — дивно?

Контролер ніби просвічував його обличчя рентгеном.

— Присягатися не буду, може, я помиляюся, — квапливо заговорив Девід, — та мені здалося, ніби він сховав щось блискуче собі під бейсболку. Мабуть, це дрібниці, — додав він поспішно, — але я вирішив комусь доповісти. У наш час, знаєте, усяке буває.

На якусь мікромить очі контролера відірвалися від його обличчя та вп'ялися в чергу. Девід побачив, як він стиснув зуби, коли вгледів у черзі містера Гучномовця.

— Ви повелися цілком правильно, сер.

Контролер більше й не глянув на Девіда, а простяг руку за новим комплектом документів, і очі його перебігали з жінки, котру він перевіряв, на горлопана в бейсболці.

Зусиллям волі Девід примусив себе не прискорювати ходи, ідучи до апарата просвічування й конвеєра, однак одяг у нього став мокрий від поту. Тільки коли він знову взувся й рушив до зали очікування, відчуття полегшення зігріло йому душу, як ковток саке.

За кілька хвилин Йаель швидко перетнула зал і всілася на кріслі поруч із ним. На вустах її грала усмішка, яка перейшла у дзвінкий сміх.

— І що це ти, дозволь спитати, сказав отому контролерові, що він як скажений накинувся на того бідолашного жлоба, який стояв за мною в черзі?

Книга імен

Розділ тридцять четвертий

МЕРІЛБОН, ЛОНДОН

Книга імен
кесь безглуздя. Просто купи не тримається. Кинути все та мчати до Гітроу зустрічати батька? Може, хоча б узяти ту трикляту машину чи ні? Власне можна було б попросити Ґілберта підвезти його. Ні, не можна. Тон електронного листа був суворим.

Мені необхідно поговорити з тобою віч-на-віч, Кріспіне. До мене дійшло дещо, і тільки ти можеш усе прояснити. Прибуваю до Гітроу о 21:47. Чекатиму біля виходу з митної зони. Не підведи.

Він поводиться зі мною, як із десятирічним хлоп'ям. Звісно, йому не подобається, що я маю такий вплив на Коло. За останні дванадцять років я досяг значно більшого, ніж він за весь час своєї блискучої кар'єри. Я стою на відстані в один крок від величі й слави, а він командує мною, як директор школи якимось першокласником.

Змій із відразою згорнув лист і потягся за палицею. Як скажеш, батьку.

Шкода. Зараз йому доведеться змити з себе в душі мускус — аромат Хлої, що залишився в нього на шкірі. Якою довгою та химерною була ця ніч кохання, яке могутнє вивільнення від напруженого полювання за іменами. Коли він намилювався під душем, подряпини від її нігтів, що впивалися в його плоть, горіли вогнем. Він насолоджувався гострими дотиками болю та пригадував знов і знов, як закопилювала вона губу, коли викрикувала його ім'я.

Чарівна Хлоя, одна з найрозбещеніших жінок, із якими він кохався, і одна з найзвабливіших. Шкода, що він її більше не побачить. Надалі він уже не зволікатиме. Це — останнє послаблення, яке він собі дозволив, останнє потурання плоті, — і він приєднається до інших у Ковчезі, а Хлоя та мерзенний світ залишаться в минулому. Він відвезе батька до його клубу — і все, більше жодного перепочинку, до самісінького кінця. Останнє ім'я, остання перешкода. І спуск до Ковчега.

Він гнав свій «ферарі» до Гітроу, і роздратування на батька зростало зі збільшенням швидкості.

«Тільки ти можеш усе прояснити». Уперше за цей час його штрикнуло занепокоєння та відізвалося болем у скаліченій нозі. Думаючи про своє, він помасував понівечені м'язи.

Він в'їхав на короткотерміновий паркінг із запізненням на десять хвилин.

Який паскудний неталан!

Книга імен

Розділ тридцять п'ятий

Книга імен
оги в Девіда не задеревеніли, а закам'яніли, коли літак пішов на посадку в Гітроу. Вони із Йаеллю пошкутильгали до четвертого терміналу разом зі своїми супутниками по трансатлантичному рейсу. Хотілося розім'яти задубілі м'язи, і вони залюбки пройшлися пішки на перший термінал, звідки мали пересісти на рейс компанії «Ель-Аль» до Тель-Авіва.

Девід почувався навдивовижу змученим, хоча й поспав трохи в літаку після вечері. Думав він лише про одне: як же далеко він зараз від Стейсі.

— Може, вип'ємо коки, щоб остаточно прокинутися? — запропонувала Йаель.

— Спершу треба роздобути трохи готівки, — та я не можу ризикувати зі своєю карткою «Visa».

— Унизу, у залі прибуття міжнародних рейсів, є пункт обміну валюти.

Вистоявши чергу з півдюжини інших пасажирів, яким сяйнула та сама думка, Девід поклав гроші в кишеню й випадково торкнувся самоцвітів. Його охопило дивне відчуття — ніби під сорочку прослизнула змія та поповзла між лопатками. Хтось стежить за мною, — вискочила звідкись думка. Він випростувався та різко озирнувся.

У вирі натовпу нерухомо стояв чоловік. Навіть на відстані тридцяти футів його очі пронизували Девіда наскрізь, немов на терміналі не було більше жодної живої душі.

Бути не може. Неймовірно.

Кров ударила Девідові в голову. Земля пішла з-під ніг. Він мало не втратив рівноваги. Неначе знову став хлопчиком, юним, вразливим. І дивився на іншого — старшого, міцнішого, більш упевненого. На того, хто кинув йому виклик — ризикнути життям...

Ні, неможливо. Отой коректний джентльмен із левиною гривою темно-русявого волосся не може бути...

Охоплений сюрреалістичним збентеженням, Девід рушив до нього, але тут, як крізь морок, пробився голос Йаелі.

— Ні, Девіде, не туди. Там павільйон зустрічі пасажирів з міжнародних рейсів, а ресторан самообслуговування — з іншого боку.

— Це він, Йаеле. — Голос Девіда захрип. — Господи Боже мій, це він!

Книга імен

Розділ тридцять шостий

Книга імен
она простежила за його поглядом.

— Отой із палицею? Хто він?

Не встиг Девід відповісти, як до павільйону влилася нова хвиля пасажирів, і він випустив того з очей. Коли натовп розійшовся, чоловік уже був не сам. Літній пан ляснув молодшого по плечу, і той обернувся привітати батька. Девід одразу впізнав Еріка Мюллера. Він виглядав розлюченим, — хоча син шалено жестикулював, щось пояснюючи, старий не хотів нічого слухати.

— Це або привид, або Кріспін Мюллер зі своїм батьком. — Девід запаморочено похитав головою. — Тільки цього бути не може. Він мав незворотну кому.

Йаель широко розкрила очі.

— Отой хлопець, що впустив агат?

— Ладен присягнутися. Просто дивовижно. Ніхто не сподівався, що він прийде до тями. Мій тато розпитував про нього через два, потім через чотири роки після нещастя, а він так і лежав у приватній лікарні в Стокгольмі, куди батьки перевезли його, тільки-но дозволили лікарі.

— Я давно перестала вірити в збіги, — стривожено прошепотіла Йаель і потягла Девіда за собою через натовп від пункту обміну валюти до першого терміналу. — А надто зараз.

— Нам слід розгадати, що пов'язує його з агатом. І з гносеями, — стиха промовив Девід і озирнувся. Але ні Кріспіна, ні його батька не було видно в морі пасажирів, що й далі прибували.

— Згода. Та передусім треба вибратися звідси, — завважила Йаель. — Поки він не підійшов до нас поновити знайомство.


Ерік Мюллер швидко натискав на кнопки свого мобільника, коли вони вирулювали з автостоянки.

— Ти впевнений, що то був Девід Шепард?

— Він, він, не сумнівайся. Якби ти уважніше слухав мене в аеропорті, ти й сам міг би впевнитись. Те саме обличчя, що я бачив поруч із Тоні Блером на фото в «Дейлі мірор» кілька місяців тому. Той самий йолоп, який скинув мене з даху, намагаючись урятувати свою нікчемну подружку, той самий, котрий украв у мене чотири роки життя.

— Едуардо, — квапливо заговорив у телефон Ерік Мюллер. — Девіда Шепарда й оту жінку щойно бачили в Гітроу.

Кріспін смикнувся в батьків бік.

— Чого це ти доповідаєш ді Стефано?

— Замовкни! — відрізав Ерік і підніс руку, застерігаючи.

Кріспін заскреготав зубами. Навіщо ді Стефано знати, де перебуває Шепард?

Батьків голос дратував його, як шкрябання заліза по склу. Йому кортіло повернутися до павільйону, зацькувати Шепарда.

Злість, зневага та бридке відчуття незакінченої справи клекотіли в душі Кріспіна. Якби не ця клята нога...

Думки роїлися в голові.

Хто ота красуня під руку з Шепардом? Його подружка дитинства, що виросла?

— Кріспіне, час розповісти мені правду, — Ерік клацнув кришкою мобільника, а Кріспін піддав газу. — Усе, задля чого ми працювали, поставлено зараз на карту, і мені необхідно знати правду. Отой агат, що зник із нашого дому дев'ятнадцять років тому, — це ти його вкрав?

Кріспін не зводив очей з дороги.

— Пригадую, ти ставив мені це саме питання через два тижні після того, як я вийшов із коми.

— Ти хочеш сказати, що й відповідь буде та сама?

— Ясна річ. Але я й досі чекаю твоєї відповіді на моє питання. Який інтерес має ді Стефано до Девіда Шепарда?

Ерік Мюллер пильно подивився на сина.

— Скидається на те, ніби наш амулет знову виплив.

— Он як? Тоді ти маєш розуміти, що я тут ні до чого.

— Мені відомо, що ним володіє син покійного сенатора Шепарда.

В очах у Кріспіна потемніло. Мій амулет у Шепарда?

— Вертаймося, — промовив він, шукаючи, де розвернутися. — Я знайду цього сучого сина.

— Облиш, — обірвав його Ерік. — Це справа для Темних янголів. Отже, повернімося до нашого питання. Цікаво, правда ж, що наш камінь опинився саме в Шепарда? Тим більше, що зник він того самого дня, коли ми були в гостях у їхньому домі, — і коли ти покалічився.

Виходить, Шепард украв не тільки чотири роки мого життя, а й амулет, що зберігався в нашій родині з дванадцятого століття. І крадій тут. Поруч.

Раптом Кріспін усвідомив із цілковитою ясністю, що сама Доля поставила сьогодні в нього на шляху Девіда Шепарда.

«А це зовсім непогано, — сказав він собі, намагаючись повернути душевну рівновагу. — Який дивовижний збіг. Шепард був разом зі мною, коли наш амулет пропав, і тепер, в апогеї моїх зусиль, він його мені поверне. Правда, сам він іще нічого не знає».

Тут Кріспін удав здивування.

— Цікаво? А чому?

— Тому що Шепард працює на наших ворогів, — сердито відрубав Ерік. — Саме з цієї причини я й наполягав, щоб ти мене сьогодні зустрів. Він передав агат нашому найнебезпечнішому супротивнику, рабину Бен Моше, того самого дня, коли Темні янголи його вбили. Незбагненним чином Шепардові вдалося зникнути з самоцвітом — і з усім умістом сейфа Бен Моше. Проте це всього лише відстрочення. Темні янголи його розшукають. Особливо тепер.

— І що ще розповів ді Стефано?

— Він щойно сповістив мене про нові подробиці з записів підслуховування в кабінеті Бен Моше. Новини тривожні. Виникла нова перешкода для завершення нашої справи. Шепард зараз співпрацює з ізраїльським спеціалістом з аналізу давніх текстів, жінкою на ім'я Йаель Гар-Пац. І якимось чином він склав список імен — імен потаємних.

Кріспін саме перелаштовувався в інший ряд, коли батько жбурнув у нього гранату цієї новини. Натяк, котрий за нею ховався, сповнив його нестямною люттю, і він тільки тоді усвідомив, що передня машина гальмує та хоче зупинитися, коли мало не врізався їй у багажник. Натиснувши на гальма, він різко повернув ліворуч і сильно вдарився плечем, а батько стукнувся головою об приладовий щиток і вилаявся.

Я працював понад десять років, просиджував за комп'ютером, доки голова не репалася, щоб розшифрувати імена потаємних, а той лайдак просто знає імена, які я видобував з такими зусиллями, що тільки кров'ю не потів.

— Але як? Звідки він береті імена? Скільки з них він знає?

— Опануй себе, інакше ти вб'єш нас обох. Ми ще не добралися до того щоденника, але цього не минути. Ді Стефано припускає, що Шепард знає всі імена.

Кріспін грюкнув кулаком по керму.

— І коли саме ти вирішив повідомити про це мене?

— Я тільки-но дізнався про щоденник. Амулет — інша справа. Тобі й досі немає чого сказати про нього?

Сказати можу одне: Девідові Шепарду так просто не минеться те, що він знову перепаскудив моє життя.

Утім, Кріспін не висловив своєї думки вголос, і питання лишилося без відповіді.

— Ясно. — Ерік стиснув зуби й відкинувся на сидінні. — Є ще одне: ді Стефано каже, що існування цього щоденника вимагає змін у наших планах. Темні янголи вже не мають наказу вбити Девіда Шепарда, коли відберуть у нього щоденник.

— Чому так? — наче виплюнув Кріспін.

— Коло хоче, щоб його доставили на Ковчег живим. Через оту дівчинку, Стейсі Лахман. Її ім'я тобі, безумовно, відоме.

— Ясна річ, відоме. Я передав його для Кола ще тиждень тому.

— Шепард також знає ім'я Стейсі Лахман. Вони дуже близькі, ота мала — його пасербиця. Ми тут розмовляємо, а Рауль уже везе її сюди, до Лондона.

— Тоді Шепард спробує її врятувати. — Кріспінові пригадалась Еббі Льюїс, дівчинка зі щічками-яблучками, задля спасіння якої Девід Шепард ризикував своїм життям.

— Коло не сумнівається, що саме так і буде. І тоді він у наших руках — разом з усією Книгою імен. А коли ми відберемо в Девіда бурштин рабина й повернемо наш агат, — Ерік зиркнув на сина із засудженням, — і з'єднаємо їх зі смарагдом та аметистом, які вже в Ковчегу, то баланс влади відчутно схилиться в наш бік.

У Кріспіна з'явилося відчуття, ніби він бореться з якоюсь титанічною силою. Адже він стояв за один крок від тріумфу, і раптом вискакує Девід Шепард, — той самий гадючий Девід Шепард, котрий скинув його з даху, — перебирає на себе всю увагу, краде в нього досягнення й ту унікальну владу, що він здобув у Колі.

Протягом років я був єдиним, хто гарував заради остаточної руйнації світу. Я був єдиним, на кого покладалося Коло на шляху до нашої перемоги. А тут навертається цей Шепард і вибиває в мене ґрунт із-під ніг. Знову.

Його роздирала ненависть. Мозок застеляв червоний туман.

— Мені треба повернутися до комп'ютера, — сказав він хрипким голосом. — Я мушу закінчити свою роботу сьогодні.

— Закінчуватимеш її не в себе в Мерілбоні. Ді Стефано хоче, щоб ти зібрав свої речі й переніс оперативну базу до Ковчега. Наш час близько. Коло починає переправлятися під землю.

Нарешті Кріспін почув бодай щось приємне. Шепарда також заберуть під землю.

— Можливо, мені випаде нагода поновити знайомство зі старим партнером із дахового альпінізму.

— Вельми вірогідно. Якщо Темним янголам не вдасться припровадити його до Ковчега, то зроблять це сльози його падчерки.

«Коло замкнулося, — подумав Кріспін, і настрій у нього значно поліпшився. — Після стількох років — возз'єднання».

Книга імен

Розділ тридцять сьомий

Книга імен
oci рожеві промені світанку перетинали свинцеве небо над Лондоном, але Стейсі Лахман не судилося того бачити.

Глибоко під землею, за милі від метушні великого міста, дівчинка спала, згорнувшись клубочком, на койці в замкненому тьмяно освітленому приміщенні, дуже тісному, трохи більшому за комірчину. Вікон тут не було, як, зрештою, і меблів — окрім стільця з високою спинкою, маленького дерев'яного бюро та койки, на якій лежала Стейсі в наркотичному забутті.

Кімната, де її залишив Рауль Ла Дусер після низки перельотів на приватному літаку, була холодною та вогкою, попри підземну опалювальну систему, врізану в кам'яний фундамент.

Дівчинка тремтіла під пледом, який викрадач накинув їй на плечі, перш ніж вийти з кімнати й замкнути двері. Спливе не одна година, поки мине дія заспокійливих препаратів. Поки вона пригадає, що з нею трапилося, поки прокинеться в страху та паніці.

Вона починала важко дихати, коли десь у підсвідомості спалахували тривожні образи. Кожний образ спричинявся до виплеску адреналіну, і її затерплі ніжки поривалися тікати.

Але вона була в такому глибокому забутті, що й пальцем не могла поворухнути.

Внутрішній голос сказав їй залишатися нерухомою. І вона підкорилася, відчуваючи, що не зможе й віями поворушити, навіть якщо схоче.

Книга імен

Розділ тридцять восьмий

ШОТЛАНДІЯ, НА ПІВНІЧ ВІД ГЛАЗГО

Книга імен
оліщата валізи торохтіли позаду, коли Ділон прудко йшов широкими сходинками старого кам'яного абатства. Корнеліус Мак-Дуґал гостинно прочинив різьблені дерев'яні двері. Це й досі був ставний і високий чоловік, от тільки за ті роки, що Ділон з ним не бачився, його руде волосся посивіло та якось потьмяніло, а ще він відпустив коротку акуратну борідку.

— Маємо тут пінту «Белгейвена» на твою честь, — привітався він із Ділоном і взяв його валізку. — Спершу вгамуймо твою спрагу, а потім освіжишся перед вечерею. Попереду в нас довга ніч.

Ділон вдихнув запах абатства — суміш воску, ладану й вологого мускусу; цей запах точився від прадавніх стін. Він нагадав Ділонові перше літо, яке він провів у семінарії, коли вирішив зректися мирського життя задля пошуків Бога.

Він хотів був розпитати про єпископа, утім, це зачекає, поки вони з Корнеліусом не вип'ють першу пінту пива. Тема була доволі делікатною, навіть між ними двома. Крім того, треба буде привітатися з іншими монахами, та й абат обов'язково запросить його до столу.

Ділон намагався притамувати нетерпіння, відсунути думки про коштовний камінь, хоча, коли його літак нісся над океаном, він ні про що інше й думати не міг. І все ж, коли вони з Корнеліусом піднесли запітнілі кухлі для тосту, самоцвіт не виходив у нього з голови — камінь, заради якого він сюди приїхав.

Книга імен

Розділ тридцять дев'ятий

ЄРУСАЛИМ, ІЗРАЇЛЬ

Книга імен
русалим зачарував Девіда з першого погляду. Ніжно-рожеве світанкове сяйво, яке випромінювали прадавні камені, здавалося нереальним, неземним. — Тепер розумієш, чому ми називаємо його Золотий Єрусалим. — Йаель стояла поруч і немов упивалася блиском старого міста. Хоч очі жінки здавалися змученими, обличчя її світилося. — Кажуть, Бог наділив десять мірок краси на землю, і дев'ять із них віддав Єрусалиму.

Зачудований світлоносним святим містом, що поставало перед очима від дороги, Девід легко повірив у притчу.

На під'їзді до околиць Йаель попросила водія, найнятого в Тель-Авіві, зупинити машину.

— Ходи за мною, на хвилиночку. — Вона прочинила передні дверцята й поманила Девіда.

— Дозволь спитати, що ми робимо?

— Наслідуємо традицію. Той, хто потрапляє до Єрусалима вперше, мусить заходити до міста пішки. — Вона взяла Девіда за руку й провела повз знак, що означав межі міста.

Попри страшну втому Девід раптом відчув, як його тіло наповнилося бадьорою енергією, коли він став на бетонний тротуар і вперше в житті ввійшов до славетного міста, що розкинулося на пагорбах.

«А тепер треба заїхати по батька», — звернулася Йаель до водія, який повільно їхав поряд із ними, і вони знову сіли в машину.

У Тель-Авіві вони приземлилися майже на світанку, але Девід не мав часу побачити сучасне приморське місто — так швидко з нього вигулькнула їхня машина. Єдиним, що він устиг помітити, було гаряче, сухе повітря уже в такий ранній час, тож він дуже зрадів, коли водій передав їм запітнілі пляшки холодної води.

Шосе №1 до Єрусалима бігло поміж скелястих пагорбів, на яких де-не-де стриміли шпилі церков, поміж куп каміння, кипарисів і обгорілих, розтрощених вантажівок та авт. Йаель пояснила, що їх залишили тут на згадку про війну за незалежність 1948 року. Девід не знав, що саме очікував знайти в Ізраїлі, втім, попри все пережите за останні кілька днів, попри страх за Стейсі, що краяв йому серце, краса довкілля приголомшила його.

Ця чарівна мініатюрна країна незбагненно поєднувала старовину та сучасність, тут гармонійно сусідили тисячолітня кам'яна архітектура й модерні хмарочоси, на біблійному ландшафті невимушено розташувалися кошерні ресторанчики «Бургер кінґ», вуличні кав'ярні й розкішні бутики.

Він вбирав у себе цю красу кожною клітинкою. Задивився на старовинну вежу Царя Давида, коли в'їхали через Яфські ворота до Старого міста, — саме там зупинився у свого родича батько Йаелі, Йосеф Олінскі. Професор давньої історії два дні тому прибув до Єрусалима автобусом і закопався у «Святилищі книги» — будівлі під білим куполом, що біля кнесету: там зберігалися пергаментні рукописи Мертвого моря, інші старовинні документи й археологічні знахідки. І ще там знаходилися нещодавно знайдені фрагменти Адамової Книги. Саме їх Йосеф прагнув розглянути.

— Батько не казав тобі, чи не знайшов він чогось важливого в останніх фрагментах? — спитав Девід, якому доводилося хапатися за сидіння, коли водій об'їжджав пішоходів на вулиці Давида.

— На жаль, ні. Але він запевняє, що досі ми все робили правильно. Це нагадує складання гігантського пазла, — пояснила вона, коли машина виїхала на різнобарвну головну магістраль, Ланцюгову вулицю. — У нашій роботі рідко трапляється, щоб фрагменти з'являлись одночасно, та ще в одній і тій самій місцевості. Комісія зі старожитностей визначає вік пергаменту. Потім ми шукаємо подібності в чорнилах і почерках, щоб поєднати фрагменти з одного сувою.

Йаель зойкнула, коли водій різко загальмував, аби не задавити кицьку, що саме гайнула перед машиною по бруківці.

Жінка перевела подих і повела далі.

— У даному випадку батько хотів уважно вивчити автентичне чорнило на нових знахідках. Буває, що невеличкі відмінності не відбиваються на слайдах, з якими ми працюємо в Сафеді.

Девід вдихав аромати спецій та їжі, що розлягалися містом, і зрозумів, що страшенно зголоднів.

— Тепер батько вже впевнений, що ми правильно поєднали останні фрагменти з найповнішим складеним усуціль пергаментним сувоєм.

— Вибач, я не зовсім розумію, про що йдеться.

— Справа в тому, що ми могли б знайти потрібні імена, закодовані в тих фрагментах. — Йаель відкрутила кришечку з пляшки й ковтнула води. — На той випадок, що у своєму щоденнику ти записав імена не всіх ламед-вовників.

Вона подалась уперед.

— Прошу, поверніть на наступному розі. Так... отут. Червоні двері. — Потім схилилася до Девіда з короткою, ніяковою усмішкою. — Приготуйся. Зараз ти зустрінешся з моїм батьком.

Слідом за Йаеллю Девід увійшов до вузького будинку; ідучи вгору темними дерев'яними сходами, він думав про свій щоденник, списаний іменами. Раптом йому захотілося, щоб Йосеф Олінскі та його колеги побачили оті сторінки на власні очі, вивчили їх. Якщо їм вдасться довести тотожність його імен і тих, що вони видобули з пергаментів...

Чи означатиме це, що він насправді отримав імена ламед-вовників? І що гносеї насправді намагаються зруйнувати світ?

З якогось помешкання вискочила дівчинка й зацокала вниз сходами, промайнувши повз них з усмішкою. На якусь мить у Девіда обірвалося серце: вона видалася йому схожою на Стейсі.

Чи вона ще жива? Серце стало на своє місце, але немов придавлене каменем. Він пригадав її бат міцву: рабин підкликав Стейсі до Тори уже як дорослу юдейку — уперше в житті він називав Стейсі її гебрейським ім'ям — Сусанна.

«Скільки імен уплітено в тканину юдаїзму, — усвідомив він. — Скільки імен перебуває в мене в голові. Шкода, що я не можу за власним бажанням витягати з пам'яті ті, що найбільше потрібні зараз».

Йаель, що йшла попереду, відчинила двері до маленької вітальні, стіни якої були завішані картинами — великими й маленькими, висіли вони і криво, і рівно. На низькому столику стояла кована мідна таця, накрита для чаювання, й очі у Девіда загорілися, коли він побачив тарілки з печивом, оливками й нарізаною динею. Потім він побачив, як Йаель обнімає кремезного, чорного від засмаги чоловіка з гострими рисами й великими вухами під чорно-сивими пейсами.

Він мав орлині очі та пряму поставу генерала, і Девід зрозумів, що така людина почувалася б добре і на полі битви, і на археологічних розкопках.

Барух ха ба, Девіде Шепард. Ласкаво просимо. — Йосеф Олінскі перетнув кімнату із простягнутою видубленою долонею, але вираз його обличчя був доволі похмурим. — Прошу сідати. — Він указав на софу з купою вишитих подушок. — Поснідаємо трохи, а там і в путь. У нас попереду довгий і виснажливий день.

Девід накладав собі їжу на тарілочку, а Йаель із Йосефом щось гаряче обговорювали на івриті. Хоча він не розумів ані слова, все ж відчув якесь напруження між батьком і дочкою.

За кілька хвилин до них приєднався ще один чоловік — точна копія Йосефа, тільки молодший, — у штанях кольору хакі, просторій лляній сорочці й сандаліях.

— Девіде, це Елі, двоюрідний брат мого батька. — Йаель підвелася, поцілувала дядька в щоку та знову сіла поруч із Девідом.

— Ви не їсте оливок? — Елі здивовано звів брови.

— Я якось більше звик витягати їх із мартині.

Йаель і чоловіки розсміялися, а Елі зауважив:

— Якщо ви маєте намір вижити в нашій спекотній пустелі, доведеться звикнути їсти оливки на сніданок.

— Тут, в Ізраїлі, ми їмо солоне на сніданок, щоб викликати спрагу, — інструктував Йосеф. — Тоді ми п'ємо багато води протягом дня. Просто не можемо не пити. — І він укинув до рота дві зелені оливки.

— У нас дуже легко несвідомо спричинити зневоднення організму, а це небезпечно, — додала Йаель.

— Отже, налягайте на оливки, — відрубав Йосеф. — Ви нам потрібні в Сафеді, а не в лікарні.

Годі й дивуватися, що Йаель має небуденну силу воліз таким-от батьком. І Девід наклав собі на тарілку купу оливок.

Вони швидко поїли й почали збиратися в путь. Девід подякував Елі за гостинність, а батько Йаелі засунув руку у свій рюкзак і тицьнув Девідові якусь пластмасову коробочку.

— Відкрийте, — наказав він, — і надягніть на шию.

Девід витяг із пуделка золотий ланцюжок і одразу впізнав медальйон на ньому. Подібний він отримав багато років тому, під час бар міцви, проте й гадки не мав, де він може бути зараз.

— Це хей.

Девід питально глянув на Йосефа, відвівши очі від двох переплетених золотих літер — хет і юд, які вимовлялися, як хей, тобто «життя».

— Життя — найважливіша річ у юдаїзмі, — вів далі батько Йаелі. — Усе, що стосується життя. Тут і тепер. Мудреці вчили нас: урятувати одне життя — те саме, що урятувати ввесь світ. А зруйнувати одне життя — те саме, що зруйнувати ввесь світ. — Глибоко посаджені очі Йосефа вп'ялися в Девіда. Зелений їх колір був глибшим, темнішим, ніж у Йаелі, і вони здавалися непривітними у вранішньому світлі. — Зараз, як ніколи раніше, ця віра є істинною. Бо якщо гносеї зможуть загасити вогонь життя тих ламед-вовників, що ще залишилися, вони заподіють кінець світу. Судячи з того, що розказали рабин Бен Моше та моя донька, ви спроможні врятувати їх, Давиде. Тільки не треба зволікати. — З цими словами він різко повернувся й рушив до сходів.

Такий собі невеличкий наїзд. Спазм наскочив на шлунок Девіда, і він відчув гіркий присмак останньої оливки.

Йаель зітхнула, дивлячись услід батькові, що поспішно виходив, і забрала медальйон із рук Девіда.

— Просто він такий, як є. Не бери на свій рахунок.

Вона вправно застібнула хей на шиї в Девіда. І тут він відчув тиск іншого гатунку: легкі пальці Йаелі лоскотали йому шкіру. Він спробував перевести увагу на металевий дотик медальйона в себе на грудях.

Цієї миті з пам'яті виринув спогад — десь із глибин дитинства. Було йому років сім-вісім. Девід ясно побачив, як його дід по матері простягає йому свій власний хей, дає роздивитися.

Життя. І смерть. Девід відчув тягар обох, коли, не обмінявшись і словом, вони з Йаеллю побігли дерев'яними сходами вниз, услід за Йосефом.

Вони їхали на північ не менше ніж три години. Номер з оливками спрацював аж занадто добре: в Девіда пересохло в горлі. Упаковка з мінералкою височіла на задньому сидінні.

Тривога його зростала, коли він, один за одним, набирав номери Стейсі, Мередіт і Гатча, і все безрезультатно.

Шлунок боляче стискався, коли вузькою, звивистою дорогою, услід за туристичним автобусом, в'їхали вони до Сафеда. Автобус повз угору Єрусалимською вулицею, яка петлею охоплювала головний із трьох пагорбів, що на них розташувалося місто. Девід майже нічого не знав про Сафед, окрім того, що йому дорогою встигли розповісти Йаель та Йосеф, і був страшенно здивований, що нарівні з Єрусалимом, Тіберіадою та Хевроном воно належало до чотирьох найсвятіших міст Ізраїлю.

Девід оглядав панораму прекрасних пагорбів, що спускалися на південь до Кіннерету — Галілейського моря, і милувався старожитностями Сафеда.

Заснований 70 року нової ери, за рік до того, як римляни побудували Колізей, — пригадав Девід, — за десять років до загибелі Помпеї. І більше, ніж за сторіччя до того, як індіанці майя звели свої перші храми. Це означає, що місто засноване за п'ять століть до падіння Римської імперії, — підрахував він.

Але, за словами Йаелі, юдейські містики оселилися тут лише в шістнадцятому столітті. Більшість із них були біженцями — вигнанцями з Іспанії за часів інквізиції.

Отже, коли Шекспір творив «Макбета», Мікеланджело розписував Сикстинську капелу, а Генріх VIII відрубав голову Анні Болейн, містики заснували в найвищому місті в Ізраїлі світовий центр кабалістики.

— Сприймай Сафед як ізраїльську Седону, — запропонувала Йаель. — У нас тут така сама комбінація: жвава колонія художників, релігійних шукачів істини та гніт невидимих містичних сил.

Девід пригадав свою з Гатчем давню поїздку до червоних скель Седони й уважав, ніби знає, чого очікувати. Скелястий ландшафт Арізони славився своєю красою й містичними вирами. Утім, коли машина їхала вгору дорогою-серпантином до білокам'яного міста, яке нагадувало кремову троянду на витонченій вежі весільного торта, Девіда охопило досі невідоме відчуття.

На відміну від Седони, заземленої, закоріненої в ґрунт, із глибин якого виривалися вихори, Сафед, здавалося, черпав свою ауру з небес. Навіть повітря неначе випромінювало чисте й блискуче як діамант світло. Девід висунувся у відчинене вікно, коли машина досягла вершини пагорба, і Йаель показала йому парк Цитаделі.

— На цьому місці стояла перша фортеця хрестоносців. Коли вони захопили Сафед, то вигнали звідси всіх юдеїв. Згодом інші, і серед них лицарі Храму — тамплієри, утримували місто до 1517 року, а тоді влада Оттоманської імперії поширилася на ввесь Ізраїль.

У центрі міста вулицями поспішали юдеї-хасиди, одягнені в сюртуки й крислаті капелюхи, подібні до тих, у які вбиралися їхні прадіди в Польщі дев'ятнадцятого століття. Туристи в шортах, майках і бейсболках переходили від одної галереї до іншої, минаючи середньовічні синагоги, що густо стриміли поміж модних бутиків і кав'ярень на вулицях, вимощених бруківкою.

— Центр кабалістики Гавриїла отам — прямо й ліворуч. — Йаель указала на звивисту під'їздну алею. На гребені пагорба, за красивою огорожею, височіла довга будівля з арочними вікнами. Квітки кактусів та інших рослин пробивалися між короткими металевими шпичаками, що бронзою виблискували на сонці. Дах під червоно-коричневою черепицею надавав центру вигляду скоріше тосканського ресторану, ніж міжнародного осередку містичних досліджень.

Девід проминув ворота слідом за Йаеллю та Йосефом, і тут задзвонив його мобільник. Він стривожився.

— Господи! Це Стейсі! — вигукнув він, побачивши номер, що висвітився.

Йаель рвучко повернулася до нього. Він натиснув на кнопку.

— Стейс! Із тобою все гаразд? Чи...

І тут у нього обірвалося серце.

Книга імен

Розділ сороковий

Книга імен
лізабет Вейкфілд підвелася з пишного ліжка й із задоволенням оглянула наймане помешкання в Блумсбері.

Велетенське ліжко з вишневого дерева, про яке вона мріяла з дитинства, виглядало так розкішно, як шоколадно-ромовий торт у вітрині цукерні. Воно було зовсім не схоже на прісну, цнотливу спальню в неї вдома.

Її коханий приходив у захват від кожної візерунчастої наволочки, яку вона купувала, від кожного комплекту дорогих єгипетських простирадл, навіть від кремово-золотавої пухової ковдри-дюве, і казав, що ложе, на якому вони кохаються, майже таке ж гарне, як і вона сама.

Елізабет знала, що вона негарна. Підборіддя надто гостре, темне волосся — якесь неживе, і єдиними її принадами були довгі витончені пальці й темно-карі очі. Але він вважав її гарною, і тут, в оцій кімнаті, вона йому вірила.

Він, звісна річ, був одружений. І багатий. І можновладний. Вона також. Вони познайомилися випадково, у театрі «Олд вік», коли чекали на своїх супутників життя в барі під сценою театру.

Між ними миттєво пробігла іскра. Аж до тієї миті їй і на думку не спадало заводити роман. Вона була жінкою серйозною, старшим партнером юридичної фірми, що заснував її дідусь. Шлюб Елізабет був надійним і поміркованим, а чоловік-хірург — прекрасним товаришем.

Тож вона здивувала навіть себе саму, коли пристала на пропозицію люб'язного та життєрадісного незнайомця випити по келишку вина, а там і повечеряти разом наступного тижня.

Та кому зашкодить, якщо вона повечеряє з таким чарівним мужчиною? Її чоловік так і так читав того вечора лекцію в університеті.

Очікувалося, що це буде просто собі одна вечеря, — проте вона вилилась у чотири роки вкрадених вечорів, захопливих розмов і оце приватне гніздечко, де вони віддавалися сексуальному пориву, який спалахує блискавкою лише між потаємними коханцями.

Десь між довгим вікендом у Ліоні, куди вони обоє вирвалися з незаперечного приводу, і нічною прогулянкою набережною в Сан-Тропе, де вона нібито брала участь у конференції з інтелектуальної власності, Елізабет закохалась у нього.

А як було не закохатися? «Він такий щедрий, такий ніжний, такий дотепний», — думала вона, запалюючи тонкі золоті свічки на тумбочці біля ліжка та сприскуючи постіль лавандою.

Серце закалатало, коли за хвилину вона почула дзвінок у двері. Вона швидко оглянула себе в дзеркалі: поправила рубіновий медальйон на шиї, розгладила рукою низ короткої чорної сукні. Відчиняючи двері, вона усміхалась, але одного погляду на його обличчя було досить, аби зрозуміти: щось трапилося.

— Що з тобою? Ти такий засмучений.

Він похитав головою.

— Зовсім ні. Просто мене викликають до Женеви. Боюся, я не зможу залишитися з тобою.

Розчарування різонуло її, як ножем.

— Заходь, розповідай. — Вона взяла його за руку, втягла до передпокою, зачинила двері й обперлася на них спиною.

— Елізабет, благаю. Унизу на мене чекає машина. Я зупинився на хвилинку дорогою до аеропорту, щоб попередити тебе не телефоном. — Він зиркнув на годинник і скорботно звів брови. — Мене не буде кілька тижнів.

— Розумію. — І вона справді розуміла. Він щось приховував. Елізабет знала його досить добре, щоб це усвідомити. — Що ж, — сказала вона, знизуючи плечима, — зате я матиму доволі часу, щоб розробити лінію захисту у справі Пенобскота.

Він притяг її у свої обійми й обцілував усе обличчя.

— Я страшенно тужитиму за тобою, Елізабет. Щохвилини.

— А я за тобою. — Вона поцілувала його ще раз, потім зазирнула йому в очі. — Щасливої дороги, любий.

Він трохи повагався.

— Я тобі зателефоную.

Цієї миті вона достеменно знала, що цього не станеться.

— Не затримуй шофера. — Вона перемогла біль, що розривав їй груди, і відійшла від дверей.

Коли за ним клацнув замок, вона постояла мовчки якусь хвилину, а потім розправила плечі й пішла додому.

Книга імен

Розділ сорок перший

Книга імен
либоко під Лондоном, значно глибше за розгалужену систему метрополітену, започатковану ще в дев'ятнадцятому столітті, у прадавньому скелястому ґрунті зміївся хитромудрий лабіринт. Колись це була пожвавлена, а нині майже забута частина підземки, шахти якої стояли або занедбаними з 30-х років, або опечатаними, а інші й досі використовувалися як велетенські склади та бункери. Багато тунелів відкрили під час Другої світової війни, перетворивши на бомбосховища, а потім забули про них знову.

Мало хто з лондонців пам'ятав, де розташовувалися круті спіральні сходи, що штопором укручувались у землю й вели до тунелів. Ще менше людей знало, що під Тауером — лондонською Вежею, під річкою Темзою в тунелях знову запрацювали гігантські вентилятори.

Едуардо ді Стефано підтримував дружину під лікоть, супроводжуючи її вниз одними з тих кручених сходів. Він усвідомлював, що його обов'язок — улаштувати дружину, втім, прагнув скоріш утекти. Йому конче треба знайти Змія. Якомога швидше.

Коло доклало чималих зусиль, щоб обладнати підземне приміщення, де відбуватиметься фінальний етап Змієвих розвідок, — а самого Змія ніде не було видно. Чортів комп'ютер мав би вже гудіти від напруги в пошуках останнього з імен, а його ще навіть не ввімкнуто! У Ковчегу Змія ніхто не бачив, та й Ерік досі не приїхав.

— Ти звикнеш жити під землею, bella[4]. Але поквапмося — треба тебе поселити. Коло скликає збори за годину.

— Просто покажи мою кімнату, caro[5]. Не треба допомагати мені ані розпаковуватись, ані призвичаюватись.

Високі підбори Флори впевнено цокали металевими сходинками. Зачудовано озирала вона величний, хоч і примітивний антураж. Едуардо бував тут багато разів і описував їй усе, але сама вона вперше побачила Ковчег на власні очі.

Її діти й онуки будуть тут увечері, прилетять із Мілана одразу після заходу сонця. Вона пригадала, як навчала їх у дитинстві пісеньок, готуючи в подорож до возз'єднання з Джерелом. Яка пригода чекає на них!

Вона усміхнулася, дійшовши до першого сходового майданчика, і призупинилася перевести дихання. У Ковчегу вони співатимуть щовечора — стільки вечорів, скільки знадобиться, щоб винищити всіх потаємних і вивільнити душі гносеїв для польоту. Вивільнити від гніту плоті й вознестися до Джерела.

Вона з нетерпінням чекала, коли їхні голоси зіллються в пісню, втаємничені слова якої надійно захищені від непосвячених товстим шаром каменяччя.

Едуардо гадав, ніби вона нервуватиме через те, що доведеться покинути їхню віллу на пагорбі, та ні, йому не було чого боятися. Наближався момент торжества. Усі члени Кола скоро зберуться тут зі своїми сім'ями.

— Подумай лише, Едуардо, — у її голосі бриніло захоплення. — Ми чекали на цю подію віками. — Кам'яне підземелля відлунням розносило піднесення вії голосі. — Нарешті потаємні на межі винищення. Наше вивільнення неминуче.

Тепло його руки зігрівало їй плече, коли вони обережно йшли вниз сходинками.

— Я б не досяг таких висот без тебе, bella. Твоя жага була чи не сильніша за мою. Ти — моє щастя.

— Щастя буде ще більше, — усміхнулася вона до нього. Захоплення зростало з кожним кроком, бо день тріумфу настав за її життя.

Їй зовсім не було шкода тих, хто залишається отам. В останню хвилину вона поговорила зі своїм братом — жалюгідним бовдуром, зателефонувала йому сьогодні вранці з вілли. Альфонсо й гадки не мав, що вони розмовляють востаннє. Він не належав до гносеїв, був нікчемою: їй ніколи не спадало на думку посвятити брата та його святенницю-жінку, протестантку, в орден. Ніхто з їхньої розгалуженої міланської родини не знав ні про її зміну релігії, ні про таємні обряди, до яких вона залучилася невдовзі після одруження з Едуардо.

Вони всі вважали її атеїсткою. Нічого не було так далеко від дійсності. Вона знала, що Бог існує, але не любила та не шанувала його. Тепер їй була відома істина: Бог створив світ ілюзій і зла. Справжній світ — духовний, він є тим царством, що для неї відкрили її чоловік і Коло.

Старовинні обряди, з якими її поступово знайомив Едуардо, пробудили в ній щось глибоко приховане, випустили це «щось» на волю й дозволили йому зростати.

Щотижня, випиваючи з Едуардо лікеру з додаванням наркотику для підтримання духовної наснаги під час медитації, вона відчувала, як міцнішає зв'язок її душі із Джерелом.

О, як сильно хоче вона кинути виклик жорстокому підлеглому божеству цього Джерела — деміургу, що створив, як вірили люди, усю плоть і матерію, але ув'язнив душі, що прагнули вільного польоту. Едуардо звільнив її від улесливої офіційної релігії. І вона, і вся еліта їхньої секти за кілька годин скинуть кайдани цього облудного, гнітучого й порочного світу й визволять свій внутрішній дух.

«Яка іронія, — подумала вона, дійшовши до самого низу сходів, — що вознесіння відбудеться так глибоко під землею».

Вона оглянула колосальний вестибюль, розуміючи, що ані камінь, ані скеляста порода, ані сталь не утримають їхні душі, коли світ розколеться надвоє.

Першого разу світ зруйнував потопом Бог. Тепер настала черга гносеїв.

Книга імен

Розділ сорок другий

САФЕД

Книга імен
 
Книга імен
ерепрошую, — насмішкувато пирхнув Девідові у вухо чоловічий голос. — Ваша дівчинка не може зараз підійти до телефону.

Девід відчув, як у нього похолоділо обличчя.

— Хто ви? Де моя донька?

— Ти добре знаєш, хто я, Девіде, — глузував чоловік. — Ти маєш одну річ, яка належить мені. А я маю дещо, що належить тобі.

І тут Девід здогадався. Він не знав як: просто це ім'я прийшло до нього так само, як приходили решта імен. Кріспін Мюллер.

І що ж ти хочеш, Мюллер?

У відповідь — дикий регіт. Телефон пискнув і зв'язок перервався.

— Що відбувається? — Йаель стиснула руку Девіда, який заціпеніло вп'явся очима в телефон.

— Мюллер захопив Стейсі, — прохрипів він. — А я не знаю, де вони. Сучий син відключився.

Не тямлячи себе, він набрав номер Стейсі. Усе його тіло перетворилося на крижану брилу, поки тривожний сигнал виклику нервово дзеленчав йому у вухо.

Сумнівів у нього вже не було. Кріспін — один із гносеїв.

А Стейсі... А Стейсі — одна з ламед-вовників. Як і решта в моєму щоденнику.

Він занімів. Занімів від шоку й усвідомлення того, що Йаель і її батько мають рацію. Гносеї руйнують світ.

А якщо вони вже вбили Стейсі? Груди йому розривала паніка.

Ні. Кріспін лишатиме її живою, доки не отримає свій самоцвіт. Доки я його не поверну.

Йаель ніби прочитала його думки.

— Він грає з тобою, — випалила вона. — Він не зашкодить дівчинці, Девіде, поки не отримає того, що прагне. Але ти не можеш...

— Повернути йому камінь? Чому ні? — Тепер у ньому клекотіла лють. Він вчепився в золотий медальйон життя хей на шиї і так стиснув, що металева пластинка врізалася в долоню. — Хіба не життя — найголовніша річ? Хіба не це говорив мені твій батько? А вже життя дитини — понад усе.

— Але ввесь світ, Девіде? — спитав Йосеф і широко розвів руки. Обличчя його стало сіре як попіл, але тон був жорстким. — Невже життя однієї дитини варте цього?

— Вона — одна з ламед-вовників. — Девід метнувся до нього. — Якщо я врятую її життя — лише одне її життя — я врятую світ. Хіба не це ви говорили?

У нього трусилися руки, коли він знову розкрив мобільник.

— Ми бачили Мюллера в Лондоні. Я рушаю туди першим рейсом, на який є квитки. Можеш залишити собі мій щоденник, — недбало кинув він Йаелі. Витяг щоденник із рюкзака й тицьнув їй до рук, не звертаючи уваги на біль, що викривив її обличчя. — Ну ж бо, вивчай його, розірви на частини. Роби з ним усе, що тобі, в дідька, треба. Прекрасно обійдешся й без мене.

Він замахав мобілкою.

— Як подзвонити до аеропорту? Дайте мені номер.

— Девіде, зайдімо до центру, — виваженим тоном заговорив Йосеф. — Ми забронюємо вам квиток, але спершу ви мусите все ретельно обмізкувати. Справа йде до розв'язки. І дуже швидко.

Переводячи погляд із батька на дочку, Девід не міг повірити, як ці двоє не розуміють, що саме спонукає його до дії.

Мільйони страхітливих версій крутились у нього в голові.

Що трапилося з Гатчем? Де Мередіт? Невже вони обоє загинули?

Не в змозі витерпіти жахіття, що поставали в його уяві, він мало не відштохнув Йаель і її батька й увірвався до приміщення Центру кабалістики.

Немов струмінь холодного повітря шмагонув його, коли він влетів у просторе фойє. Сонце виблискувало на лінолеумі в мигдалеву цятку. Раптом йому почувся добре знайомий голос.

Гэра тільки здається неприступною.

Девід завмер.

Голос Гатча, спокійний і бадьорий, біля підніжжя Гранітової гори.

Треба сходити так, наче ти їси великий біфштекс на кістці, хлопче, — відкушуй шматочок, який можеш проковтнути за раз.

Девіда охопив дивний, неприродний спокій, такий самий силуваний спокій, який він удавав під час перших альпіністських сходжень із Гатчем. Удавав доти, доки страх, що роздирав йому нутро, не перетворився на впевненість. Він кілька разів глибоко вдихнув, як учив його Гатч, і спробував подолати лють простим аналізом.

Краєчком вуха він почув голос Йаелі. Вона замовляла квиток на літак.

А Кріспін Мюллер замовляє вбивства.

Девід витяг із кишені два самоцвіти й розглядав їх, не помічаючи, як Йосеф кинувся назустріч людям, що вискочили до фойє зі своїх кабінетів.

Агат і бурштин немов поважчали — і світло, яке відбивали ці кабошони, засліпило його. Девід стиснув кулак, щоб пригасити їхній блиск, і знову засунув камені в кишеню.

«Колись я вже послухав Кріспіна. Діяв імпульсивно. Цього разу так не буде. Цього разу, — подумав Девід, — я вже не оступлюся. Я буду дуже обережним, перш ніж зробити хоч крок».


— Що це означає — усі рейси скасовано? — Девід ледь стримався, щоб не вирвати в Йаелі телефон.

— Ти мені не віриш? Тоді сам спробуй умовити аеропорт дати дозвіл на виліт під час надзвичайного стану. Не впевнена, що в тебе щось вийде.

Девід глибоко вдихнув. «Тримай себе в руках», — наказав він собі.

— Який іще надзвичайний стан?

— Здається, Іран планує ядерну атаку, — голос Йаелі тремтів від напруження. — Ходімо до телевізора.

Вони побігли до їдальні Центру — великої кімнати з довгими столами, вкритими паперовими скатертинами, біля яких рядком стояли червоні стільці. Якби не великий телевізор на задній стінці, усе було б дуже схоже на звичайнісіньку шкільну їдальню. Вони стали поруч із Йосефом, котрий не відривав очей від екрана, так само, як і десять-дванадцять похмурих, мовчазних ізраїльтян.

— Вони звинувачують Сполучені Штати й Ізраїль у вибуху танкера в порту Дейєр минулого тижня, — сказала Йаелі тендітна жінка з окулярами на ланцюжку.

Девід пополотнів. Диктор оголосив, що кількість жертв дорівнює вже трьомстам.

Невже минуло лише кілька днів відтоді, як він дивився теленовини в аеропорті перед вильотом до Нью-Йорка? А враження таке, ніби спливла ціла вічність після його від'їзду з Вашингтона.

— І через оцей нещасний випадок, — гарячкував гладкий ізраїльтянин з обвітреним обличчям, — мають загинути мільйони невинних людей? Нас урятує тільки чудо, — додав він тихо, але палко.

— Ребе, ось людина, яка може здійснити чудо. — Десять голів повернулись убік Йосефа Олінскі. Десять пар очей побачили, як він поклав руку на плече Девіда. — Це Девід Шепард, ребе Кардозо. Він прибув до Сафеда зі своїм щоденником і двома самоцвітами з нагрудника нашого коген ґадоль[6].

Усі присутні разом зойкнули. Йаель побачила, як напружилося Девідове обличчя. Вона зрозуміла, що він відчуває себе в пастці. Вона знала, що його гнітить неспроможність урятувати свою дитину.

— Попрацюй із нами, Девіде, — попросила вона лагідно, а рабин уже йшов йому назустріч із простягнутою рукою. — Просто зараз. І це єдиний спосіб для тебе визволити Стейсі. Щойно аеропорт відкриється, присягаюся, ти одразу ж вилетиш. Але зараз нам потрібен не тільки твій щоденник. Нам потрібен ти САМ. Твій мозок може приховувати ще якісь відомості. Оце місто — єдине, де ти повинен перебувати. Заради Стейсі. Заради ламед-вовників, які ще живі. Заради спасіння світу.

«Неначе я маю вибір», — подумав Девід. Відчай посилив його безпорадність, але він розумів, що вона має рацію.

Він подивився на обвітрене обличчя рабина, котрий був ненабагато старший за нього, і потиснув простягнуту руку.

— Коли почнемо? — спитав він коротко.


Вони пройшли крізь величезний комп'ютерний зал на верхньому поверсі, і рабин Кардоза коротко розповів Девідові про Центр кабалістики Гавриїла.

— Ось тут ми вивчаємо папірусні фрагменти, що пройшли апробацію в Комісії старожитностей, — повідомив він захекано, бо вони йшли вгору сходами. — Коли археологи їх знаходять, комісія проводить експертизу на автентичність і визначає їхній вік. А потім ми скануємо цифрові копії в комп'ютери та шукаємо приховані послання від Га-Шем.

— Девід не релігійний юдей, ребе, — втрутилася Йаель. — Він, мабуть, не знає багатьох імен Бога, зокрема, Га-Шем, не знає і про їхню могутність.

Знову імена? Чому я не дивуюся? — подумав Девід.

— А скільки існує цих імен? — запитав він уголос.

— Сімдесят два — відповіла вона блискавично. — Га-Шем, Адонай чи Елоїм лише найвідоміші. Шекіна — ім'я жіночої іпостасі Бога у світі. Містики медитують над кожним зі Священних імен і записують їх гебрейською мовою.

Рабин Кардоза схвально усміхнувся до Йаелі.

— Бачу, ти тут багато чого навчилася.

Він повернувся до Девіда.

— Ми, містики, також уважаємо, що вся Тора, — якщо вилучити пропуски між словами, — являє собою ще одне ім'я Бога.

— Мабуть, його нелегко вимовити, — пробурмотів Девід.

Рабин звів брови, але змовчав. Крізь великі скляні двері вони ввійшли до бібліотеки. Уздовж арочних вікон сиділи чоловіки в ярмулках і ретельно досліджували фотокопії пергаментних фрагментів, що розлягалися на довгих дубових столах, немов плавучі континенти. Інші переглядали стоси комп'ютерних роздруківок на завалених книжками робочих столах.

«Саме тут вони звіряли імена з мого щоденника з іменами, вже знайденими в тих фрагментах», — зрозумів Девід.

— Ви зустрінетеся з Беньяміном і Рафі трохи згодом, — рабин Кардоза вказав на віддалений куточок зали. — А почнемо ми звідси. Тут на полицях ви бачите багато книжок. Але є тільки одна, яку б я дуже хотів показати зараз.

Кардоза відсунув стілець від круглого стола зі стосами роздруківок і десятком гостро наточених олівців.

— Можна подивитися ваш щоденник, Девіде?

Девід глянув на Йаель, і та подала щоденник.

Рабин Кардоза дістав із нагрудної кишені окуляри й важко опустився на стілець.

— Сідайте й ви. Улаштовуйтеся зручніше. Нам треба багато чого обговорити, а часу обмаль.

Сторінку за сторінкою гортав він щоденник і швидко порівнював з роздруківкою, яку взяв зі стосу. «Що він там шукає?» — нетерпеливилося Девідові.

Спливали хвилини, а рабин не піднімав голови від щоденника, заглибившись в імена. Коли він нарешті згорнув його та зняв окуляри, Девід уже був ладен утекти. Але слова Кардози пришпилили його на місці.

— Цей щоденник, можливо, навіть важливіший, ніж гадав рабин Бен Моше.

Йосеф здивовано схилився над столом, насупивши брови. Йаель не ворухнулася, але поривчасто зітхнула.

— То як? — домагався Девід. — Ви знайшли ті імена, яких бракувало?

— Ні, для цього ми мусимо пропустити весь ваш щоденник через комп'ютер. Проте я одразу помітив дещо дивне в тому, як приходили до вас імена, професоре...

— Просто Девід. Будь ласка.

— Тоді Девіде. На всіх дублікатах знайдених нами фрагментів імена завжди подаються в певному порядку. У вас не так. Чому ж порядок імен у вашому щоденнику відрізняється від Адамової Книги? Можливо, — він підняв записник, — ваш щоденник містить ключ до розгадки, яка нам конче потрібна?

— Ви допускаєте, що в Девідовому щоденнику міститься якесь закодоване послання, — Йаелі перехопило подих від хвилювання. Кардоза склав руки на животі й кивнув.

— На мою думку, є причина, з якої імена приходили до Девіда саме в такому порядку. Вони відкрилися йому всі разом під час містичного видіння з особливою метою — вказати імена ламед-вовників, щоб їх можна було врятувати. Крім того, я думаю, що порядок, у якому вони надходили Девідові, містить іще одне послання. Послання, до якого Девід поки не має доступу.

Усі очі звернулися на Девіда. Він відчув, як важкий тягар відповідальності тисне йому на плечі.

— Як я можу дістати доступ, ребе? Адже в нас практично не лишилося часу, може, ви якось натякнете, уведете мене до трансу абощо?

— Якби ж то було так легко, — зітхнув Кардоза. — Ви не математик, як і я. Але саме математика сприяла розшифруванню нашої священної Тори — П'ятикнижжя Мойсеєва: Буття, Вихід, Левіт, Числа та Второзаконня. Тут, у Центрі кабалістики Гавриїла, ми застосовуємо такі ж комп'ютерні програми, за допомогою яких ізраїльські вчені досліджують Тору. Тільки тут ці програми допомагають нам видобути імена ламед-вовників, зашифровані в Адамовій Книзі імен.

Девід кивнув — він пам'ятав, як рабин Бен Моше описував книгу, що її Адам передав своїм синам, а через них вона переходила з покоління в покоління, аж доки не була втрачена.

Рабин Кардоза вів далі.

— І хоч Адам записав імена всіх створінь, імена ламед-вовників було приховано в тексті, щоб не розкрити, хто ті люди...

— Але ж я записував лише імена ламед-вовників. Ви хочете сказати, що між їхніх імен зашифровано ще щось? — Девід із такою силою стиснув поруччя крісла, що аж суглоби побіліли.

— Саме це ми й збираємося з'ясувати. — Рабин підхопив щоденник і попрямував до виходу. — Беньяміне, — тихо покликав він, і чоловік миттю підвівся й підійшов. Його лискуче лисе чоло здавалося ще білішим на тлі чорної ярмулки. — Беньяміне, зроби копію щоденника професора Шепарда та починай його вивчати. Ти побачиш, що його імена подано не в такому порядку, як ті, що ми знайшли на папірусах, — спробуй докопатися до причини. Гадаю, не варто нагадувати, наскільки це терміново.

Чоловік узяв щоденник короткими пухлими пальцями й поспішив на своє місце, не сказавши ні слова.

— А як він шукатиме приховане послання? — здивувався Девід. Він навіть уявити не міг, як працює програма декодування.

— Це складний процес, але я спробую пояснити стисло й зрозуміло. — Кардоза повернувся до свого стола, поправив ярмулку, трохи насунувши її до лоба. Потім відкашлявся та глянув Девідові просто у вічі.

— Передусім ви мусите усвідомити, що в гебрейському алеф-бет — алфавіті — немає нічого звичайного. Навпаки, кожна літера наділена власною містичною силою.

— Як і ті самоцвіти. — Девід подався вперед, охоплений невимовним бажанням, щоб усі ті таємні сили поєднались і щось змінили. Щоб у щоденнику знайшовся ще один розділ. Щоб містики Сафеда зуміли його знайти.

— Точнісінько як самоцвіти. — Рабин Кардоза звів на Девіда очі. — До речі, я їх у вас забираю.

Книга імен

Розділ сорок третій

СЕЛИЩЕ В ШОТЛАНДІЇ

Книга імен
 
Книга імен
ще чаю, сину мій?

Рука єпископа Елсворта з набряклими венами тремтіла, коли він наливав чай у порцелянову чашку Ділона Мак-Ґрета. Ділон не міг не помітити, яким слабким і хиренним став старий єпископ, доживаючи літ після відходу від справ.

— Вибачте, що не можу запросити вас залишитися на вечерю та ще коли ви приїхали так здалека провідати мене, але, на жаль, у мене літак до Лондона менше ніж за три години... — Єпископ ніяково знизав плечима й подивився на Ділона лагідними сірими очима. — Мені так неприємно вас підганяти. Але багато чого треба встигнути зробити.

— Які можуть бути вибачення, ваша превелебносте? Це я винен, що з'явився без попередження в такий неслушний час. — Ділон відсьорбнув чаю з молоком, не відчуваючи ніякої провини. Він поклав собі шматок лимонного торта з тареля, що його поставила на низький столик економка єпископа, перш ніж побажати хазяїнові приємного відпочинку й піти додому, до своєї родини.

Вони лишились удвох у цьому чудернацькому котеджі. Будиночок видавався маленьким і вбогим, а надто на тлі старого кам'яного замку, що колись слугував королівською резиденцією на час літнього мисливського сезону.

Проте Ділон помітив, що порцеляна була фірми «Споде», а скатертина — з найдорожчого ірландського льону, та й одяг єпископа більше пасував до відвідин прем'єри в опері, ніж до осіннього відпочинку на півдні Франції. Навіть мережива фіранок були ручної роботи, а восьмикутний настінний годинник — зі щирого золота, з обсидіановими стрілками й цифрами.

Але з усіх коштовностей, що прикрашали цей простенький котедж, Ділона найбільше цікавив перстень на правому вказівному пальці єпископа Елсворта, хоча він докладав зусиль, аби старий цього не помітив.

Рубін у своїй важкій золотій оправі блищав, як крапля крові. Він анітрохи не змінився відтоді, як Ділон уперше побачив його багато років тому, на католицькій конференції в Римі, не маючи ні найменшої гадки про значення напису, нанесеного на відшліфованій поверхні самоцвіту. Кабошон — як і той камінь, про який розповідав Девід. Як і одинадцять інших, описаних у довіднику.

Ділон проковтнув останні крихти торта й облизав губи. Тільки в такий спосіб він міг не дивитися на перстень єпископа. А старий уже почав збирати посуд.

— Будь ласка, дозвольте — я допоможу. — Ділон підвівся й узяв важку срібну тацю. Він прослідував за хазяїном до самої раковини, поставив чайний сервіз поруч, і єпископ промимрив слова подяки. Замість піти по залишки торта, Ділон схопив важкий чайник на ніжках і щосили зацідив єпископові в потилицю. Пролунав моторошний чвак.

Кощаве тіло старого священика подалось уперед, він ударився носом об кран і гепнувся на підлогу.

Ділон відчував лише відразу, коли, ставши навколішки перед єпископом, ухопив його праву руку. Зціпівши зуби, він тягнув перстень, що врізався в подагричний палець старого.

Перстень застряг і не піддавався. Ділон підвівся, узяв рідину для миття посуду й бризнув трохи на палець єпископа. Потім рвонув — і перстень вистрибнув, наче корок із пляшки шампанського.

Ділон витратив одну дорогоцінну секунду, щоб роздивитися славетний самоцвіт, перш ніж натягти рубіновий кабошон собі на палець. Рувим. Тепер він міг зовсім чітко розібрати гебрейське ім'я.

— Здається, ви таки запізнюєтеся на літак, ваша превелебносте. — Він переступи в через нерухоме тіло на полірованій підлозі й узяв конверт, що лежав зверху на спакованій валізі єпископа. У куточку конверта стояв логотип авіакомпанії «Люфтганза». Ділон швидко переглянув уміст, усміхнувся й засунув конверт у нагрудну кишеню. — Сподіваюся, ви не забули придбати подорожню страховку, ваша превелебносте.

За хвилину він уже скочив на позичений мопед і з ревом виїхав на обсаджений деревами путівець, що вів до абатства. Спаковані сумки вже чекали на нього там.

Його рейс також менше ніж за три години.

Книга імен

Розділ сорок четвертий

САФЕД

Книга імен
абин Кардоза чекав, поки Девід знехотя витягав самоцвіти з кишені.

Тепер, коди настав час їх позбутися, Девід зволікав, хоча й розумів, що саме тут їм місце. Все ж таки агат був у нього майже двадцять років. Чомусь не хотілося з ним розлучатися.

Він зітхнув — і поклав коштовності на м'ясисту долоню Кардози.

Рабин дивився на самоцвіти так, ніби до його рук потрапив найцінніший у світі скарб.

— І де ви їх розмістите? — спитав Девід.

Рабин зняв очі, у яких світилися вдячність і надія.

— У вельми надійному місці. Поруч з іншими вже знайденими каменями з нагрудника первосвященика. Ми повинні молитися, щоб, з'єднавшись, вони дістали достатню міць і допомогли нам здобути перемогу у вирішальній битві.

Кардоза поклав коштовності в маленький мішечок, що його витяг із кишені своєї білої сорочки з довгими рукавами. Повернув мішечок назад, знову поправив ярмулку й нахмурив чоло, коли різко задзвонив Девідів мобільник.

Девід схопив телефон, його серце ледь не вистрибувало з грудей.

— Девіде... о Девіде...

Це була Мередіт. Голос її ледь пробивався, йому доводилося напружено вслухатися. Нутрощі йому стиснуло так, що він мало не зомлів.

— У якій ти лікарні? — спромігся він видушити з себе, коли Мередіт замовкла. — Ти все ж таки спробуй заспокоїтися. Я перетелефоную, тільки-но про щось дізнаюся. Я поверну її, Мередіт, присягаюся, я її поверну.

Він вимкнув телефон. Голова була як у тумані.

— Гатча вбито. Мередіт тяжко поранено. А Стейсі...

Не одразу він усвідомив, що всі, хто був у кімнаті, не зводять із нього очей.

— Девіде? — Йаель зблідла.

— Одне око в нього блакитне, а друге каре.

Як важко вимовляються слова!

— У кого, Девіде? — Йаель наблизилась до нього. — Про кого ти говориш?

Він заплющив очі й побачив те, що міг бачити тільки він, — його маленька Стейсі у владі чудовиська, монстра.

— У вбивці, котрий викрав Стейсі.


Годиною пізніше рабин Кардоза глянув на нього, — і в цьому погляді поєдналися співчуття й наполегливість.

— Розумію, що думками ви далеко звідси, але ми мусимо діяти, поки є час. Ви готові вивчати силу літер і цифр?

«Здається, мені не лишається нічого іншого, — подумав Девід, будучи ще не зовсім при тямі. — Усі рейси з Близького Сходу скасовано, тож до Лондона я не доберуся, не зможу вистежити Кріспіна Мюллера й розірвати його на шматки голіруч».

— Слухаю вас.

— Добре. — Рабин відкинувся в кріслі й указав Девідові на сидіння поряд. — Ми тут щодня використовуємо літери й цифри для розгадування таємниць. Ви пам'ятаєте гебрейський алфавіт? Двадцять дві літери, п'ять із яких пишуться по-іншому наприкінці слова, — додав він.

Девід кивнув.

— Щось пригадую з уроків перед бар міцвою. Та, боюся, оце й усе.

— Але вам, мабуть, не казали, — вів собі рабин, — що кожна гебрейська літера має власну містичну силу, унікальну енергію вібрації. І кожна літера має відповідне числове значення.

Він вручив Девідові таблицю з гебрейським алфавітом і почав швидко виписувати літери на аркуші паперу для принтера: алеф, бет, гіммель, далед, хей, — а поряд із ними цифри.

— Гебрейська нумерологія називається гематрія. Дивіться, перші десять літер мають числові значення від одного до десяти. Тобто, алеф — один, бет — два, і так далі.

— А після десяти? — Девід розглядав таблицю.

Відповіла йому Йаель.

— Ви лічите на десятки. А потім на сотні. Юлій Цезар застосовував подібну систему, коли розбудовував Римську імперію в Галлії. Він використовував коди з переставлянням у своїх таємних посланнях.

Девід пригладив волосся.

— Сподіваюся, ви не почнете мене тестувати?

— Не хвилюйтеся. Маємо час навести найпростіші приклади, — запевнив Кардоза.

Раптом Девід ухопив алфавітну таблицю й уважно придивився.

— Літера ламед дорівнює тридцяти, — сказав він замислено, — а вов — це шість. — В очах у нього сяйнула іскра розуміння: — Ламед Вов — тридцять шість. Праведники. Ось чому вони звуться ламед-вовниками.

— Достеменно. — Йаель обійшла стіл і глянула на таблицю через Девідове плече. — У такий спосіб містики застосовують гематрію. Кабалісти також вірять, що між словами в Торі, які мають однакове числове значення, існує містичний зв'язок. І що вивчення цих пов'язаних між собою слів здатне розкрити потаємні смисли.

— Потаємні смисли?

— Глибинні значення, — пояснила вона, заправляючи за вухо прядку волосся. — У Торі є різні шари значення, одні на поверхні, а інші на такій глибині, що містики й досі не спромоглися розкрити їх.

— Не лише юдеї використовують гематрію, — додав Йосеф. — Араби також. І суфіти — для вивчення глибинних смислів Корану.

— Кажуть, ніби навіть батьки-засновники Сполучених Штатів вдалися до гематрії у вашому державному гаслі: «е pluribus ипитіз багатьох одне», — сказав рабин. — Ехад — гебрейське слово, що означає один, має числове значення тринадцять. Сполучені Штати — одна країна, яка об'єднала спочатку тринадцять колоній.

— Дивовижно, — Девід покрутив головою. — Мій батько був сенатором США. Йому б це дуже сподобалося.

Тихий стукіт у двері перервав їх.

— А, Рафі, заходь, — обізвався рабин до високого виснаженого чоловіка, що тупцював на порозі.

— Щойно надійшов електронний лист від Аві Раца. Єдиний Персі Ґаспард, якого відшукали, загинув за підозрілих обставин півроку тому.

Девід і Йаель перезирнулись. Іще одного ламед-вовника вбито. Спохмурнілий рабин Кардоза кашлянув:

— Дякую, Рафі.

Чоловік пішов на своє робоче місце, а Кардоза глянув на годинник.

— Треба поспішати, — сказав він вагомо. — Перейдімо до кодів Тори.

Девід зосередився, і рабин повів далі.

— Коди Тори не є чимось новим. Різні теорії стосовно прихованих послань поширювалися тисячоліттями. Іще 1921 року рабин Бехайє писав про них у своєму коментарі до Книги Буття. А в шістнадцятому столітті містик Р. Моше Кордоверо підтримав цю теорію, твердячи, що кожна літера Тори наділена божественним смислом.

— Навіть сер Ісаак Ньютон уважав, що Біблія містить зашифровані послання, — вставила й собі Йаель. — Та хоч він був геній, довести це так і не зміг.

— Бо зарано з'явився на світ, — сухо хихотнув Йосеф. — Якби він мав комп'ютер, то знайшов би докази.

Кардоза відкрутив кришку пляшки з водою та зробив великий ковток.

— Це правда, Девіде. Саме тому ніхто, аж до двадцятого століття, не розкрив потаємних послань: коди й шифри надто хитромудрі, щоб зробити це вручну.

— Треба знати РПЛ, — сказав Йосеф.

Девід звів брови.

— РПЛ? Це означає...

— Рівновідстанева послідовність літер — так звані стрибки. — Рабин відкинувся в кріслі. — Комп'ютер відстежує потаємні слова та фрази, зашифровані в Торі й інших текстах. Їх удається виокремити в рукописах, тому що літери, з яких складаються приховані слова, знаходяться на однаковій відстані.

Девід наморщив лоба.

— Повторіть трохи повільніше.

— Скажімо, ви починаєте з будь-якого місця в Торі...

«Рабин Кардоза — терпеливий учитель», — мусив визнати Девід.

— І з цієї літери даєте комп'ютеру програмне завдання «перестрибувати» вперед або назад через ту або іншу кількість літер — скажімо, десять. Комп'ютер «перестрибує» на десяту, двадцяту, тридцяту літеру і так далі й роздруковує кожну десяту літеру.

Девідові полегшало, бо він почав розуміти систему.

— А отримавши роздруковану вибірку, ви прочісуєте її в пошуках осмислених слів і фраз.

— Правильно. — Глибоко посаджені очі Йосефа схвально блиснули. — За допомогою комп'ютера можна запускати РПЛ у будь-якому напрямку: уперед, назад, по діагоналі, по горизонталі й по вертикалі. Можна змінювати як довжину стрибка, так і напрямок пошуку з будь-якої вихідної позиції. Упевнений, ви усвідомлюєте, що такий пошук неможливий із пером і папером, навіть якщо працювати роками.

— А комп'ютер робить це в лічені хвилини, — кивнув Девід. — А коли ви опрацьовували фрагменти Адамової Книги імен, який застосовували стрибок, щоб виявити ламед-вовників?

В очах рабина промайнула іскорка. Йосеф усміхнувся, але відповідь дала Йаель, і її соковитий гортанний голос заповнив тишу бібліотеки.

— Тридцять шість. Відстань, яка відкрила імена ламед-вовників, дорівнювала тридцяти шести літерам.

Девід на мить онімів. Прозора простота того, що він зараз почув, не одразу дійшла до свідомості. Раптом він видався собі зовсім крихітним, — і задум безкінечного знання, безмежності Божественного генія та плану в усьому — упродовж тисячоліть — вразили його, мов блискавка. Хоч Адам дав наймення всім створінням Божим і записав їх у Книгу власною рукою, Бог усе ж таки приховав свій секрет у тексті. Імена всіх воістину праведних душ.

У Девіда розболілася голова від намагання все це осягнути.

— Бог знає все, — стиха промовив рабин. — Отже, він одвічно знав, із самого початку, навіть коли Адам писав свою Книгу, імена всіх ламед-вовників у кожному поколінні.

Девід зірвався зі стільця й заметався по кімнаті. Усі мовчки стежили за ним.

— Ми маємо свободу волі — як і Адам, — провадив далі Кардоза. — Бог не водив його рукою, коли той писав, проте все міститься в Адамовій Книзі.

— Ім'я кожного ламед-вовника від початку світу... — видихнув Девід, — приховане в Адамовому переліку всіх живих істот. — Він стояв перед скляними дверима, дивлячись на людей, що працювали за столами, і раптом рвучко повернувся.

— Якщо Богу відомі імена всіх ламед-вовників, Він також мав знати імена гносеїв та інших ворогів Божих.

— Амалик. — Очі Йаелі розширилися. — Із роду в рід вони виступають проти єврейського народу — і проти Бога.

Амалик? — Девід похитав головою. Він ніколи не чув такого терміна.

— Це плем'я, яке переслідувало синів Ізраїлевих, коли вони мандрували пустелею після втечі з Єгипту, — пояснив рабин Кардоза. — Вони нападали на синів Ізраїлевих із тилу, вбивали їх тисячами. Книга Виходу оповідає про ту битву: коли Мойсей здіймав руки до Бога, то перемагав Ізраїль, та коли він знесилювався й опускав руки, перемагав Амалик. Тоді Аарон і Хур рушили на допомогу Мойсею. Вони підтримували руки йому — один із цього боку, а один із того — і перемогли сини Ізраїлеві Амалика.

Йосеф важко зітхнув.

— Хоч Ізраїль і винищив Амалика, наші рабини наполягають, щоб ми ніколи не забували про те плем'я. Розумієте, Девіде, Амалик повстає знов і знов у кожному поколінні, щоб стерти на порох юдеїв. Таке траплялось, і не раз. Аман, Ірод, Гітлер, і навіть нині...

З роду в рід. Від цих слів у Девіда захололо серце.

— А яка гематрія в Амалика? — вигукнув він.

— Двісті сорок, — відповів рабин Кардоза. — А що?

Девід кинувся до дверей і озирнув бібліотеку.

— Де Беньямін? Мені потрібен щоденник.

Рабин подивився зі здивуванням і без зайвих слів пішов шукати кабаліста. Йаель повернулася до Девіда.

— Навіщо тобі щоденник? Щось спало на думку?

— Ви вивчали пергаменти Адамової Книги зі «стрибком» у 240 літер для винайдення імен гносеїв?

— Ні, наскільки я знаю, — Йаель не закінчила фрази. — А ну, спробуймо. Можливо, ти маєш рацію.

Коли рабин Кардоза та Беньямін повернулися зі щоденником, Девід стисло пояснив їм свою теорію.

— Вважаю, слід пропустити і пергаменти, і мій щоденник через РПЛ зі «стрибком» у 240 літер. Не виключено, що ми розкриємо імена гносеїв і нападемо з тилу на них, перш ніж вони зможуть утілити свій план.

Надія спалахнула в очах рабина Кардози.

— Беньяміне, мерщій. Передай копії Девідового щоденника всій пошуковій групі. Нехай пропустять пергаменти й щоденник через РПЛ зі «стрибком» у 240 літер одночасно.

Він опустився в крісло та протер утомлені очі.

— Поки ми чекатимемо, прошу вас обох переповісти мені в деталях усе, про що ви довідалися від рабина Бен Моше, алав ха' шалом, — хай благословенна буде його пам'ять.

Девід витяг із глибини свого рюкзака шкіряну торбину рабина Бен Моше й поклав на стіл.

— Мій щоденник — лише одна частина таємниці, ребе. Ми з Йаеллю усе намагаємося розгадати, який зв'язок існує між Бен Моше й цією картою Таро, — він виклав карту з вежею на стіл, — і євреєм-друкарем із Кракова, якого нещодавно вбили через друкарські форми.

Девід знову потягся за рюкзаком.

— А цю карту ми відібрали в Темного янгола, котрий хотів нас убити в Нью-Йорку, — невесело додав він. — Вона тотожна до карти рабина, за винятком числа на звороті.

Девід розклав на столі всі три предмети й відігнав думки про те, де зараз знаходиться Стейсі й що може заподіяти їй Кріспін Мюллер.

Книга імен

Розділ сорок п'ятий

САУТГЕМПТОН, АНГЛІЯ

Книга імен
тримати пропуск служби безпеки для Джефрі Бейлза та двох інших Темних янголів було не складно, бо документи в них — бездоганні. Розстарався лорд Галістер: роздобув усі потрібні папери, а чому б ні? Допомогти Темному янголові знищити одного з останніх потаємних — то велика честь, яка добре прислужиться лорду Галістеру, коли гносеї вознесуться з Ковчега. «Він стане одним із героїв — разом із нами», — думав собі Бейлз, перевдягаючись у темно-зелений однострій носильника в самотній тиші свого найманого помешкання.

Штани були задовгими, та що тут удієш? Припасовувати в кравця не було часу. Сьогодні ввечері Лайонел сховає останню партію зброї в стіні чоловічого туалету на пристані. Ні в кого не виникне підозр, що цілий арсенал знаходиться в акуратній заглибині за великим металевим автоматом для видачі паперових рушників. Ніхто не зверне уваги на трьох чергових носильників, які під час швартування «Квін Мері» в гавані змагатимуться за честь обслужити одного особливого пасажира, коли той зійде на берег.

Бейлз мав добре передчуття щодо цього фінального завдання. Час від часу він підходив до дзеркала, на мутну поверхню якого скотчем наклеїв глянсову кольорову фотографію Черля. Він не поспішав: запам'ятовував найменшу зморшку й лінію на усміхненому обличчі.

Він і собі посміхнувся. Чомусь він упевнений, що саме йому випаде засадити кулю в горлянку Черля, не встигне старий звикнути після хитавки до твердої землі під ногами.

КОВЧЕГ

Кріспін чмихнув, сидячи навпроти койки, де потроху заворушилася Стейсі. У малій підземній комірчині відгонило цвіллю та якимись ліками. Він терпіти не міг запаху ліків — аж надто нагадував він про роки, занурені в темряву, про лікарню, де він змарнував свою юність. Була певна закономірність у тому, що це дівчисько, таке дороге для Девіда Шепарда, зараз лежало напівпритомне тут, перед ним.

Як гукнеш, так і відгукнеться. Нарешті вже відгукується Шепардові.

«Хіба це не іронія долі, — міркував Кріспін, — що дорогоцінна «донечка» Девіда Шепарда має майже стільки років, скільки ота Еббі на час халепи з падінням?» Масть у тієї була інша, але розквітаюча жіночність, коли дівчинка перетворюється на дівчину, така сама. І волосся так само спадало на плечі. А повногубий невинний рот несвідомо давав приховані обіцянки...

У нього сяйнула одна ідея — і пульс прискорився. Можливо, найжорстокішим покаранням, яке я міг би призначити для Девіда Шепарда, була б не її смерть, а звістка, що я забираю її з собою в новий світ — на нашому судні, разом з іншими обраними жінками...

Кріспін здригнувся. Про що він марить? Вона — не Еббі. Вона — одна з потаємних. Вона мусить померти — задля того, щоб гносеї жили й вознеслися для злиття з абсолютним Джерелом.

Хай буде так. Шепард Шляхетний і так мучитиметься від свого безсилля врятувати її — і весь світ.

Крізь стіни донеслися якісь невиразні крики. Знов оті жінки. Начиння незгоди. Його смішило, що вони вважали, ніби до них хоч хтось прислухається. Невдовзі їх виведуть із загороди. І він, Змій, отримає першочергове право вибору — яка з цих посудин стане для нього засобом наново заселити світ. Він голосно розсміявся, гортанний розкотистий звук ніби виривався з глибини грудей.

Очі дівчинки широко розкрилися.


Стейсі скривилася від болю в голові. Враження було таке, немов через її мозок пропускають електричний струм, тільки не в такт із биттям серця. Якусь мить усе видавалося сірим, вона кілька разів кліпнула очима й урешті-решт зосередила погляд на шерехатій стелі.

Рухайся. Зроби зусилля. Сядь.

Вона спробувала підвести голову з подушки, але знову звалилася на койку, відчувши хвилю нудоти.

Сміх. Вона почула сміх. Отой самий, що їй ввижався вві сні. Долаючи біль і відчуття, що кімната пливе перед очима, дівчинка повернулася до джерела цього звуку.

Чоловік, що втупився в неї очима, нагадував лева, якого вона бачила в зоопарку в Сан-Дієго. Довге рудувате волосся спадало йому на очі, а посмішка була хижою. Вона щільніше притислася до стінки, прагнучи опинитися якомога далі від нього, — і знову почула той сміх.

Він підвівся й рушив до неї.

— Що ж у тобі такого особливого? Я читав, що душі потаємних не наділені звичайною людською оболонкою. Аби ніщо не відділяло їх від Божества.

Стейсі притиснулася до стіни — відсахнулася від очей, які ніби просвердлювали її.

— Про що... ви... говорите?

Він виструнчився, зціпив щелепи.

— Правильно. Ти нічого не розумієш. Ніхто з вас не розуміє. І навіщо я гаю час?

Він відвернувся. Пішов до дверей. Скоро все це не матиме значення.

— Твій вітчим їде по тебе, Стейсі, — кинув він від дверей. — Гарна новина, правда? Тільки не для тебе, а для мене. Бо я вб'ю його, тільки-от відберу те, що він у мене вкрав.

Кріспін підніс долоні в заспокійливому жесті.

— Не бійся. Я вб'ю його не одразу. Спершу він побачить, як я вбиватиму тебе.

Книга імен

Розділ сорок шостий

Книга імен
евіда розбудив дзвінок його мобільного телефону, і він різко випростався в кріслі. Коли це він заснув? Зосередившись, він зрозумів, що прокинувся від гудіння принтера, який видавав іще одну роздруківку РПЛ-аналізу його щоденника. А мобілка мовчала як риба, заряджалася на столі.

Чому Кріспін не передзвонив?

Очікування ставало нестерпним. Осоружним. Девід почувався тут зайвим. Він уже не міг нічого дати, хоч усі й уважали, що якесь знання ховається в його підсвідомості. Нові імена не приходили, він вичерпався. Кардоза й інші працювали всю ніч над розшифруванням щоденника. А він нічого не знає ні про комп'ютерні роздруківки, ні про медитацію, ні про святі молитви. Йому нема чого тут робити. А от Стейсі він потрібен.

Востаннє він бачив Кріспіна Мюллера в Лондоні. Починати пошук треба саме з Лондона.

Іранці, врешті-решт, відступили, надзвичайний стан було знято, і близько четвертої ранку відкрили аеропорт. Його рейс був о другій годині дня.

Розминаючи тужаві м'язи, Девід пройшовся до дверей і подивився на людей, що напружено працювали в сусідній кімнаті. Він бачив Йаель, котра вчитувалась у щось із-за батькового плеча; волосся її було недбало підхоплене шпилькою на потилиці. Нелегка безсонна ніч позначилася на її змученому обличчі, і все ж вона випромінювала ту силу й грацію, які він відчув одразу, як вона ввійшла до кабінету рабина Бен Моше.

Йаель підвела голову, ніби його погляд торкнувся її, і ледь помітно усміхнулася.

— Здається, тобі не завадило б трохи свіжого повітря, — озвалася вона до Девіда.

— Піди покажи Девідові світанок у Сафеді: хто знає, чи буде в нього інша можливість, — насупився Йосеф. — Це дійсно вражаюче видовище, яке може виявитись останнім у житті кожного з нас.

Девід мовчки йшов сходами вниз поруч із Йаеллю. У службовому буфеті було накрито стіл: фрукти, сир, оливки й соки. Девід наливав каву у пластикові чашки, а Йаель чистила фруктовим ножем помаранч. Покрив ночі світлішав, тож вони вийшли надвір зі своїм немудрим сніданком, а у вухах і досі лунали невтішні слова Йосефа.

— Ти донесеш обидві чашки? — спитала Йаель. — Тут є одне місце, куди я б хотіла тебе відвести.

Вони мовчки пересувалися бруківкою вулиць, світанкові кольори змінювалися з сірих на ніжно-опалові, і місто Сафед затріпотіло від подиху нового дня.

— Хто знає, скільки ще лишилося часу, — прошепотіла Йаель, коли вони повернули за ріг і пішли вузьким провулком. — Дні чи години. І все ж таки...

— Розумію. Ми просто не маємо права здатися, так?

— Мій чоловік не здався. — Вона простягнула Девідові часточку чищеного помаранча. — Йоні бачив сон перед тим, як його послали до Лівану. Йому снився мир. Мир, що настане колись після його загибелі.

Вона зупинилася біля входу на цвинтар із рядами могил. Деякі з них зрівнялися з травою, інші здіймалися горбками в акуратні шереги між стежками під фіговими деревами. Девід побачив, що кожний горбок був обведений гарним бордюром із цегли й бетону й засаджений квітами.

— Його поховано тут, на військовому цвинтарі. Він мав лише двадцять вісім років, коли загинув. — Вона повернулася до Девіда, і очі її переповнилися втомою та болем утрати.

— Мені дуже шкода, — стиха вимовив Девід.

Йаель укинула фруктовий ніж у кишеню штанів кольору хакі й нахилилась, аби взяти з землі кілька камінчиків — вона складала їх у пусту чашку.

Девід узяв її за руку. Пальці в неї булі теплі, повні енергії життя, як і вона сама.

— Мені дуже шкода твого чоловіка. І вибач, що я вчора зірвався. Ти цього не заслужила.

Ло давар — забудьмо. Я ж сабра, пам'ятаєш? Ми, корінні ізраїльтяни, подібні до кактуса, ім'ям якого називаємося: різкі й колючі зовні, але м'які й чутливі всередині. Тільки не кажи нікому.

— М'які й чутливі. Он як? — перепитав Девід із тонкою усмішкою; його здивувало, як легко вона прощає. В інший час, в іншому місці він би її поцілував. А тут, тепер випустив її руку й пішов слідом вузькою стежкою цвинтаря.

Вони пройшли трохи вперед, і Йаель зупинилася біля могильної плити з написом «Йонатон Гар-Пац».

— А знаєш, душа його й досі тут, — вона опустила очі на трав'яний бордюр могили. — Кабалісти вірять, що нефеш — найнижчий із трьох рівнів душі — не відлітає, а ширяє над могилою, коли людину ховають. Рабин Кардоза каже, що нефеш залишається захищати живих у важкі часи випробувань, а два вищі рівні душі — руах і нешама — здіймаються у вищі сфери.

— У нас зараз, безсумнівно, важкий час випробувань, — зауважив Девід. — Як вони можуть допомогти?

— Рабин розповідав, що коли живі приходять на цвинтар і просять покійних про допомогу, нефеш злітає до сфери руах і повідомляє про напасть унизу. Руах, у свою чергу, летить до сфери нешама, найближчої до Бога, — і тоді нешама благає Бога зглянутися над світом.

— Так ось чому ми тут! Попросити нефеш Йоні нагадати Богові про нашу біду. Попросити допомоги. — Девід дивився на граційну папороть на могилі Йоні й намагався осягнути поняття ієрархічності й неподільності людської душі. Його завжди вчили, що кожна людина має прямий зв'язок із Богом, і посередники не потрібні. Можна ходити до синагоги й промовляти давні молитви, а можна піти деінде та скласти власну молитву від щирого серця. І те, і друге приймається Богом.

Таким є учення традиційного юдаїзму. Містичні вірування кабалістів лишалися для нього чужими. Але, пам'ятаючи свій власний досвід близької смерті й усе, про що він дізнався за ці пересичені інформацією дні, Девід визнав, що звернення Йаелі по допомогу до духу свого чоловіка в Царстві небесному мало чим відрізняється від прохання душ ламед-вовників до нього виступити на їхньому боці в Царстві земному.

Девід дивився, як вона викладає камінці на могилі Йоні, — поруч з іншими, що вже лежали там. Він розумів, що це означає, він і сам таке робив на могилах своїх батьків. Йаель залишала позначки своїх відвідин.

Він торкнувся її плеча й відійшов, щоб вона трохи побула на самоті, пройшов трохи вперед, поки не опинився біля бетонних сходів, що вели до обніжжя пагорба. Спустившись ними, він побачив іще одне кладовище, що притулилося внизу. Це кладовище було старішим, менш доглянутим, але так само тихим і лагідним; нечисленні відвідувачі молилися біля ясно-голубих могильних плит, обкладених камінням.

І тільки прочитавши імена, викарбовані на плитах, Девід зрозумів, що то був старовинний цвинтар славетних кабалістів.

Потужне відчуття давнини й історії охопило його, коли він пройшов цим залитим сонцем цвинтарем назовні. Поблукавши провулками, він знову зійшов угору й не одразу помітив на алеї синій знак із білими літерами, що вказував напрямок до синагоги Абугав.

Девід перетнув невеличке переднє подвір'я, вимощене червоно-брунатним камінням, і, схиливши голову, ввійшов до старовинної будівлі синагоги.

Усередині було просторо й пусто. Девід закинув голову та подивився на склепіння високої, у чотири яруси, стелі в обрамленні квадратних вікон. Через них на мозаїчну підлогу лилося сонячне світло. Воно засліпило йому очі, і він примружився, — страшенно розболілася голова.

Девід перевів погляд на стіни, пофарбовані в заспокійливий небесний колір. Над ними погойдувалися міріади люстр, а легкі арки з мереживним бордюром, розписаним папороттю, сягали фресок на шатрі.

— Прекрасно, правда?

Він здригнувся, почувши за спиною голос Йаелі.

— Неймовірно. Вражаюче, — відповів Девід, не озираючись.

— Ти й половини всього не усвідомлюєш. — Вона стала поруч, вбираючи в себе заспокійливу красу храму.

— Ця синагога переповнена кабалістичними символами. Її шатро — не лише чудо архітектури, воно символізує віру юдаїзму в Єдиного Бога. А оті чотири колони, — вона вказала на колони, що підтримували склепіння, — символізують чотири стихії творіння: повітря, воду, вогонь і землю, а також чотири світи кабали: фізичний, емоційний, інтелектуальний і духовний.

Девід пройшовся приміщенням, торкаючись то колон, то поручнів, пофарбованих у синій колір, що обвивалися навколо бімах — високого помосту, з якого читаються сувої Тори, що дістаються з ковчега.

— Ти помітив шість сходинок, що ведуть до помосту? — запитала Йаель, побачивши, що Девід наближається до облямованого синім помосту. — Вони символізують шість днів тижня, а бімах, вищий за всі сходинки, означає сьомий, найсвятіший день, день суботній.

Голова в Девіда розболілася. Мовчки він підійшов роздивитися картину, що зображувала західну стіну Єрусалима. Вона розміщувалася між трьома ковчегами — високими дерев'яними шафками, у яких зберігаються сувої Тори. На його подив, де б він не зупинився перед нею, здавалося, що вулиця в нижчій частині картини йде просто на нього, ніби він стоїть на самій її середині.

— І ще оце, — Йаель усміхнулася й показала на кожний із трьох ковчегів. — Їх три, по одному для кожного з патріархів: Авраама, Ісаака та Якова. А оті арки, — її рука граціозно описала дугу над головою, — їх дев'ять, по одній на кожен місяць вагітності.

Девід відчув, як усе довкола сповнено смислом, прадавніми символами, і це зачарувало його. Містичний задум стояв за кожним елементом цієї величної молельні. Він завжди вважав себе людиною освіченою, але його освіченість стосувалась урядових структур, політичних процесів та інститутів, поведінкових моделей. Він міг компетентно обговорювати політичну теорію, зіставляти системи управління, аналізувати міжнародні відносини. А рабин Бен Моше, Йаель і кабалісти Сафеда відкрили йому світ, про який він навіть не здогадувався.

Його прадід, за словами матері, був у гармонії з тим іншим світом. А для Девіда ці терени були новими. «Але, ймовірно, — подумав він, усмоктуючи в себе ту духовну символіку, — я більше успадкував від свого прадіда, ніж підозрював сам».

Девід стояв у синагозі, думав про Стейсі, про Темних янголів, про Кріспіна Мюллера, про ламед-вовників, що зникали та зникали, — і молився, щоб його здогадка про зв'язок із прадідом виявилася правильною.

У голові все сильніше бухкало. Він заплющив очі, щоб притамувати біль, і спробував викликати імена зі свого щоденника. Кабалісти знайшли тридцять два ламед-вовники нинішнього покоління з тисяч імен, занесених у щоденник. Але двох імен іще бракує. Чи він їх уже записав? Чи вони й досі ховаються десь у нього в мозку?

Чи відомі гносеям ті два імені? Чому він не може...

Вогняно-пекучий біль засліпив його. Девід зі стогоном упав на коліна та притиснув кулаки до очей.

— Девіде? Що з тобою?

Голос Йаелі доносився здалеку, ніби не з синагоги, а з вулиці. Він був сам під високим склепінням, з арками, пальмами й біблійними сценами на фресках. Він був сам у цьому святому місці, і біль трощив йому череп.

Девід спробував підвестися. Він мусить повернутися до центру, знайти якісь пігулки від болю. Він мусить устигнути на свій рейс. Але від нового нападу болю в нього підкосилися ноги.

Він упав, розпластавшись на кам'яних плитах синагоги. Тіло його корчилося від муки. Усе зникло — існував лише біль.

І обличчя... Голоси... Вони повернулисяволали, молилися, вимагали.

Девід спробував вслухатися, але біль наростав, ще трохи — і череп розтрощиться. Вони намагалися йому щось передати, він мусить почути...

— Девіде! Ти мене чуєш?

Йаель схилилася на ним, проте він її не бачив. Його незрячі очі втупились у стелю, а обличчя перекосилося від страждань.

Великі краплі поту стікали зі скронь по шиї на комірець сорочки.

Перелякана Йаель поклала прохолодну долоню йому на чоло. Вона не знала, чи бігти по допомогу, чи залишатися з ним. Шкіра в нього стала холодна й липка на дотик. Раптом вона побачила, як щось промайнуло в його сліпих очах. Замість страждання вони випромінювали спокій, і напружене обличчя пом'якшало. Вона розстібнула Девідові верхній ґудзик на сорочці, і тіло його розслабилося.

Девід знесилено заплющив очі.

— Джек Черль, — промимрив він хрипким, ледь чутним голосом, — Ґільєрмо Торрес.

Йаель затамувала подих.

Голос Девіда завмер, і тоді він назвав ім'я, яке його мучило найсильніше:

— Стейсі Лахман...

Він із зусиллям сів, вигляд у нього був спустошений і приголомшений. Головний біль зник, і сліду не лишилося. Він знову мислив чітко та ясно.

У голові в нього більше не лишилося імен.

— Нам слід... повернутися. Мушу передати... ці імена.

Йаель допомогла йому підвестися. Ноги не слухались, і він важко сперся на неї, а вона обхопила його рукою за талію.

— Ти точно не хочеш перепочити? Ти страшенно блідий.

— Треба... поспішати, — прохрипів Девід і хитнувся в бік дверей.

Він отримав імена. Останні імена. Однак не міг позбутися відчуття, що там було ще щось. От тільки що — пригадати не міг.

«Можливо, коли я повернуся й поговорю з містиками, — подумав він, блимаючи при кожному кроці до виходу, — вони зуміють якось підштовхнути...»

Йаель різко повернула голову, коли вони вийшли на залитий сонцем двір. Вона чула шурхіт Девідових ніг на кам'яних плитах у себе за спиною. Їй треба довести його до ослону.

— Допоможіть! — гукнула вона.

І побачила, що алеєю йдуть люди.

Їх було двоє. Чоловік і жінка.

«Туристи», — подумала вона з полегшенням, дивлячись на їхні теніски й шорти.

— Будь ласка, допоможіть мені довести його до тієї лави...

Вони рвонулися до неї, та її полегшення щезло, коли вона побачила, що високий жилавий чоловік тримає в руках шмат рельєфної металевої труби, а жінка з фігурою болгарського дискобола стискує в кам'яних кулаках мотузку з товстими вузлами.

Йаель безпорадно озирнулася на пусту синагогу. Задалеко, вони не встигнуть замкнути двері.

— Девіде, нас вистежили.

Девід заточився, коли вона його відпустила, і повернувся обличчям до Темних янголів. Іще слабий, він зробив кілька кроків уперед і притулився до нагрітої сонцем кам'яної стіни. Відчайдушно, зусиллям волі він змусив своє тіло згрупуватися, виконувати команди мозку.

Адреналін вистрелив йому в кров, вимагав боротися, але м'язи ніби перетворилися на віск. Девід побачив, як Йаель стрибнула до жінки, що важила щонайменше на п'ятдесят фунтів більше за неї, і не встиг навіть кроку ступити, як на нього напав отой жилавий і з розмаху вдарив трубою по колінах.

Біль рикошетом простромив гомілки, і Девід із криком звалився на землю. Крізь завісу болю він помітив праворуч від себе Йаель, котра вдарила жінку кулаком у живіт, і та похитнулася.

Темний янгол із мордою як сокира знову підніс угору мускулясту руку. Він хотів ударити Девіда трубою по ребрах, але той спромігся відкотитися вбік, і удар прийшовся по стегну, спричинивши пекучий біль.

Девід почув жіночий крик. Йаель!

Страх за неї додав сил, і коли Темний янгол ухопив його за комір, щоб ривком підвести, Девід врізав йому кулаком під ребра. Сокиромордий видихнув увесь сморід, що накопичився в його легенях, і на Девіда війнуло вареною печінкою. Перш ніж його супротивник зміг знову вдихнути, Девід урізав йому ще раз, намагаючись засадити кулаком якомога глибше під ребра.

Девід побачив, що Йаель лежить на землі, одна рука її заломлена під тілом. Здоровенне бабисько осідлало її й душило мотузкою. Обличчя Йаелі посіріло, і тривога за неї виштовхнула Девіда в їхній бік, як із катапульти.

Але не встиг він добігти, як триста фунтів живої ваги налетіли на нього ззаду. Він упав як підкошений, сокиромордий на нього, і вони почали гамселити один одного, як озвірілі хокеїсти. Кулаки трощили кістки, лікті врізалися в нервові вузли, слина та кров розбризкувалися навсібіч.

Попри нестерпний біль, який просякав усе тіло, Девід раптом усвідомив, що хоча дурбило й лупцює його безжально по тулубу, він не чіпає обличчя та голови.

«Вони не витягли пістолетів, — майнула думка в Девіда, коли він відбивав удар, націлений йому в груди. І тут зрозумів чому. — Я їм потрібен живий, вони хочуть витягти з мене ті імена...»

Кулак уломився Девідові в живіт. Перш ніж він устиг відкотитись убік, перш ніж зміг дихати, труба вгріла його по ліктю. Від пекельного болю в очах Девіда розлетівся цілий сніп червоних іскор. Скрегочучи зубами, хапаючи ротом повітря, він боровся з лютими спазмами й відхилився трохи вбік у вигіднішу позицію, поки його ворог не скочив на ноги.

Сокиромордий сунувся на нього знов і вже заводив трубу для удару, однак у відчайдушному зусиллі Девід підібрав ноги до живота й, рвучко розігнувши їх, щосили вдарив супротивника в груди.

Він влучив сокиромордому в сонячне сплетіння. Той зігнувся навпіл, випустив трубу, — та впала, дзенькнувши, — й інстинктивно схопився за живіт.

Девід миттю рвонувся по ту зброю, упав на неї, хоча й бачив, що обличчя в Йаелі вже посиніло: у неї вилазили очі, вона борсалася, намагаючись скинути з себе Геркулесиху.

Не встиг він і ворухнутися, як Йаель випростала заламану руку. Сонце блиснуло на її браслеті, коли вона спрямувала стиснутий кулак у свою ворогиню. І тільки в останню мить Девід побачив, що блищав зовсім не браслет, а фруктовий ніж, — вона зуміла-таки витягти його з кишені. Девід заціпеніло побачив, як Йаель щосили встромила ніж у шию жінки.

Кров хлюпнула як вода — немов прорвало каналізацію. Жінка, захлинаючись, скрикнула, та Йаель встромила лезо знову, просто в ямку на її шиї.

Девід ухопив трубу. Він боровся з болем, що затоплював його, і спромігся якось підвестися. Піт заливав очі, він обернувся, щоб зустріти жилавого Темного янгола, який сопів, мов звір, і готувався до нового нападу.

— Йаеле, тікай! Рятуйся! — гукнув він, але вона не побігла, а відскочила на два кроки вбік, розмахуючи ножем. Обличчя її ніби скам'яніло, щоки й одяг були заляпані кров'ю. Вигляд вона мала дикий.

Погляд Темного янгола швидко перебігав з однієї на другого — від стрункої жінки з закривавленим ножем до чоловіка, готового нанести удар його ж власною зброєю.

Він заревів і кинувся на Йаель, і в Девіда обірвалося серце.

Він хоче використати її як щит.

Темний янгол стрибнув до Йаелі, Девід рвонулася вперед, — а Йаель ніби заклякла.

«Я не встигну вчасно», — у відчаї подумав Девід, але раптом побачив сталевий блиск в очах Йаелі.

Вона чекала до найостаннішої миті, і несподівано присіла та встромила ніж просто в низ живота Темного янгола.

Його несамовиті зойки лунали по подвір'ю, поки Девід не зупинив їх сильним ударом труби по черепу.

Книга імен

Розділ сорок сьомий

Книга імен
тмосфера в Центрі кабалістики Гавриїла змінилася. Усе бриніло енергійністю, — на другому поверсі, де рабин Кардоза та його колеги через свої комп'ютери шукали по цілому світу Джека Черля та Ґільєрмо Торреса, аж гуло від електричної напруги.

Ніхто не знав, де знаходиться Стейсі, але Девід усього лише за кілька годин зробить усе, аби дізнатися.

«Моссад» також розшукував трьох ламед-вовників, — завдяки одному телефонному дзвінку від Аві Рада. Рабин Кардоза ввів Аві в курс справ, і той усе владнав. За п'ятнадцять хвилин Аві заощадив цілі тижні бюрократичної тяганини й купу паперів — і наймасштабніше в історії ізраїльської розвідки полювання на людей розпочалося.

Девід скривився від болю, схиляючись над черговою комп'ютерною роздруківкою з РПЛ-аналізом у 240 «стрибків» його щоденника. Поки що в тексті не знаходилося нічого про гносеїв. Сама лише нісенітниця.

Побитий і закривавлений Девід погодився лише на найпростішу медичну допомогу. Не було часу перейматися своїми подряпинами, коли вони з Йаеллю допленталися до центру й викликали поліцію. Він просто заклеїв пластиром найбільші рани й узявся за те, що не терпіло зволікання.

Девід скрушно похитав головою, коли глянув на Йаель, що вдивлялась у монітор на протилежному краю стола. У неї на шиї набряк великий червоний синець там, де врізалася мотузка, а горло постраждало так, що вона майже не могла говорити.

Вона мало не загинула. Обоє вони були на крок від смерті.

Джек Черль, Ґільєрмо Торрес і Стейсі також загинуть, якщо тільки...

Якщо тільки їх не знайде «Моссад». Або Інтерпол чи ЦРУ — будь-яка міжнародна організація, з якою співпрацює «Моссад».

«Уся ця система РПЛ нічого не дає», — у відчаї подумав Девід. Він поглянув на годинник, його розпирало нетерпіння, таке ж пекуче, як і біль у його поламаних ребрах і розбитих пальцях. Менш ніж за годину машина відвезе їх до Тель-Авіва. І він розпочне пошуки Стейсі.

Тут він зробив усе, що міг. Задля чого приїхав. Йаель і Йосеф мали рацію, — Сафед справді вивільнив останні імена, замкнені в нього в мозку. Тепер йому не було чого шукати в цьому містичному місті. Залишатися — значить, посилити небезпеку, привести нових Темних янголів просто до дверей кабалістів.

Проте щось його мучило. Він не міг позбутися відчуття, ніби щось пропустив чи забув. Але що, що? Може, йому необхідно ще щось зробити тут? Так вважав рабин Кардоза. Імена в щоденнику. Чому вони приходили до нього саме в такому порядку? Випадково, чи все ж таки є система, якої він досі не усвідомлює?

Якщо приховане послання й існує, гематрія слова Амалик не допомогла його розкрити.

«Можливо, треба застосувати іншу РПЛ-програму до щоденника... інше слово... хоча б гносеї?»

Девід швидко підвівся, побіг шукати Беньяміна та спитав про гематрію слова гносеї.

— Спробуйте відштовхнутися від цього слова, — попросив він.

Але комп'ютерні роздруківки лише поглибили розчарування. Нові рядки тексту не дали нічого нового: виходила така ж нісенітниця, яку видало й слово Амалик.

Девід стиха простогнав, піднявши рюкзак, — він був трохи легшим без торбинки рабина з усім його вмістом. З усім, включаючи самоцвіти.

Пригадавши агат, який він приніс до рабина Бен Моше, Девід завагався.

Він ніби знову почув глузливий голос Кріспіна.

Ти маєш щось моє. А я маю щось твоє.

Кріспін хотів, щоб Девід повірив, ніби він обміняє агат на Стейсі. Девід розумів, що це хитрість, але, не маючи в руках амулета, як він спровокує Кріспіна на блеф?

Девід перехопив погляд Йаелі з-за монітора. За мить вона підійшла до нього. «Попрощатися», — подумав він.

— Уже час їхати? — Її завжди звучний голос звучав хрипко від болю та здавався чужим.

— Машина ось-ось прийде. Від мене тут уже ніякої користі.

Сумнів у її очах примусив його замовкнути.

— Це ще не факт. Треба прокрутити одну твою ідею — про карти Таро. Пам'ятаєш записник, що нам його дав рабин Бен Моше? — Говорячи, вона притискала руку до горла, ніби хотіла притамувати біль. — Він писав про захоплення гносеїв таємними паролями й талісманами. Вони не зупинилися навіть перед убивством друкаря заради його форм. Ці карти мають бути дуже секретними — і дуже важливими.

Девід поставив рюкзак на стілець.

— Усі гносеї, що траплялися нам, мали при собі ці карти — погодився він. — Стривай, а може, це посвідчення особи гносеїв? Щось на зразок водійських прав...

— Або, — Йаель закусила губу, — перепустка, — промовила вона повільно.

Перепустка.

— Перепустка куди? Для чого? Вони хочуть знищити наш світ, — заперечив Девід, — а не мандрувати ним.

— Твоя правда. — Вона примружила свої зелені очі й задумалася. — А що як вони збираються десь разом відсвяткувати кінець світу... усі гносеї гуртом?

Пульс у Девіда прискорився.

— А як краще довести свою приналежність до гурту, свої запросини на бенкет перемоги, ніж показати секретну карту?

— Саме так, — очі Йаелі блиснули. — Перепустка, запрошення. Щось таке. Їм потрібен реальний доказ. Вхідний квиток.

— Непогано, що я прихопив карту Джилліса.

Вона підвела голову й подивилася йому просто у вічі.

— Мені теж потрібна карта. Я їду з тобою.

Ні, Йаеле.

— Квиток мені забронювали. Моє місце одразу за тобою. Я не пущу тебе самого шукати Стейсі. — Вона заговорила тихіше. Від цього голос її видався ще напруженішим. Девід ледь чув, що вона каже. — Зачекай тут. Я заберу карту рабина Бен Моше. Бачила, куди її поклав рабин Кардоза.

Девід притримав її за руки.

— Мені потрібен камінь, Йаеле. Агат.

Вона довго дивилася на нього, і він прочитав сумнів і боротьбу з ним на її обличчі. Не промовивши ні слова, вона вийшла з бібліотеки.

Йаель летить із ним до Лондона. Девід несподівано зрадів. Якщо їхня здогадка про карти правильна, вони мають дві перепустки до Г'носесвілля — хоч де б він не знаходився. Можливо, карти приведуть його і до Стейсі. Або до тих, хто знає, де Кріспін тримає дівчинку.

Він витяг із портмоне загадкову карту й укотре почав розглядати, намагаючись розшифрувати її символіку. Люди стрибають з розбитої верхівки вежі.

Самогубство? Ні. Руйнація, смерть, хаос — так сказала ворожка Таро. І відродження. Погляд його зосередився на блискавці, що розколола небо поза вежею, — гнів Матінки-Природи останнім часом вибухав електричними розрядами.

І цей замковий міст, що нагадував Тауерський міст у Лондоні.

Лондон. Саме там перетнулися їхні з Кріспіном шляхи... і саме туди поспішає він у пошуках Стейсі.

Йаель ішла до нього кімнатою зі шкіряною сумкою через плече.

— Я принесла обидва камені, — прошепотіла вона, не моргнувши оком. — Вони лежали саме там, де я запам'ятала.

Раптом у Девіда в хребті щось гостро штрикнуло. У вухах гуділо, ніби їхня розмова передавалася гучномовцями.

Там, де я запам'ятала. Запам'ятала.

Захор, — він схопив Йаель за руку. — Запам'ятай.

Вона схилила голову трохи набік, очевидно, не розуміючи.

— Що ще я маю запам'ятати? — У питанні чулося спантеличення.

— Не ти. Я. Вони наказували, щоб запам'ятав я. Вони все кричали і кричали, щоб я запам'ятав... захор. Можливо, саме це мені й слід пам'ятати зараз. Слово захор.

Очі Йаелі розширилися. Вона підскочила до найближчого стола й накидала на аркушику паперу цифри.

— Ось гематрія слова захор — 233.

Девід вихопив із рюкзака щоденник і розгорнув на першій сторінці, на першому імені.

— Д, — сказав він Йаелі. Пальцем відрахував відстань у 233 літери. — Наступна І.

Гарячково рахуючи, він знайшов літеру С, потім Т, його пальці й мозок працювали з неймовірною швидкістю. Невже воно? Невже ключ до розгадки в його щоденнику?

Йаель записувала літери, якими він просто сипав: С, Т, Е, Ф, А, Н, О, Е, Д, У, А, Р, Д, О...

Йаель зойкнула.

— Боже мій, Девіде, — виходить ді Стефано Едуардо — Едуардо ді Стефано. Прем'єр-міністр Італії!

— Ребе Кардоза! — гукнув Девід на всю бібліотеку. Рабин кинувся до них, заскочений хвилюванням у Девідовому голосі. На його завітреному обличчі читалася тривога.

— Зробіть РПЛ-аналіз усього мого щоденника, ребе. Гадаю, ми знайдемо імена гносеїв. Ми з Йаеллю щойно витягли першого, хто там зашифрований. Мусять бути інші.

— І чиє це ім'я, Девіде?

Голос у нього зірвався.

— Едуардо ді Стефано, прем'єр-міністр Італії.

Від здивування Кардоза роззявив рот. Утім, його ошелешення тривало якусь мить.

— Беньяміне, мерщій! — гукнув він через плече.

З машини, що везла їх із Йаеллю до аеропорту Бен Гуріон у Тель-Авіві, Девід зателефонував до центру, і рабин Кардоза зачитав йому список, що видав комп'ютер.

Коли Девід почув Мюллер Кріспін, ефект був такий, ніби хтось увімкнув рубильник тієї миті, коли пальці його були в розетці. Усе правильно. Гносеї. Перелік їхніх імен закодовано в підтексті його щоденника.

Йому було передано не лише імена ламед-вовників, а й імена їхніх ворогів.

Тут Кардоза прочитав іще одне ім'я — Вонамейкер.

У вухах загуло. Джадд? Ось, виходить, як Темні янголи знайшли нас у ворожки Таро — Джадд зателефонував їм, не встигли ми вийти з ресторану...

— Девіде, ви мене чуєте? Я кажу: щойно телефонував Аві, — пробивався голос рабина Кардози крізь гудіння в нього в голові. — Він уже попередив відповідні служби, і ті оголосили тривогу. Інтерпол повідомляє, що ді Стефано учора прибув до Лондона.

— Залучайте військову розвідку МІ-6 — сказав Девід. — У мене передчуття, що вони знайдуть усіх гносеїв у Лондоні.

Мобільник Девіда задзвонив в аеропорті Бен Гуріон, коли вони з Йаеллю чекали на автобус-шатл, який мав підвезти їх через поле до літака.

— Твоє дівча, боюся, втратило сон. Воно весь час скиглить, щоб ти прийшов їй на порятунок.

— Ах ти ж паскудо, — від люті очі Девіда налилися кров'ю. Йому було байдуже, що кілька людей повернули голови в його бік. — Де вона?

— Зі мною, певна річ. Неподалік від того місця, де ми з тобою востаннє бачились.

— У Лондоні, — Девід глянув на Йаель.

— Оцінка «відмінно», професоре. — Кріспін вочевидь глумився.

— А в тебе двійка за невдалу спробу. Двоє твоїх Темних янголів лежать на столі в трупарні.

Кріспін розсміявся.

— Ти мені лестиш, друзяко. Гадаєш, то я їх підіслав? Ні, накази Темним янголам віддають інші люди. А от ця справа стосується лише тебе й...

— Дай я поговорю з нею, Мюллере. Упевнюся, що вона жива.

— Ти мені не довіряєш? — кепкував той, і втіха його була настільки очевидною, що Девіда охопило нестримне бажання скрутити йому шию.

— Я хочу почути її голос.

— Почуєш. Коли виконаєш іще одне розпорядження. Тільки тоді почуєш милий голосок своєї дорогоцінної Стейсі. І якщо ти виконаєш усі настанови точно, повернеш те, що мені належить, — хто знає? Може, я зглянусь.

— Де тебе знайти? — відрубав Девід.

— Не поспішай, — дорікнув Мюллер. — Мене цікавить іще одна річ. Я чув, що ти написав книжку.

— І не одну.

— Ти знаєш, про яку я говорю. Сподіваюся, — заради своєї дочки, — матимеш її при собі. Мені кортить її почитати.

Девідові слова були колючі, мов крига.

— Де... я... тебе... знайду?

— Під'їжджай до Меморіальних садів на Трініті-сквер. Звідти зателефонуй своїй доці.

Клац.

У Девіда так пекло всередині, що він не міг вдихнути.

Він зачекав, доки їх не провели на посадку, потім швидко розповів усе Йаелі.

— Я маю зателефонувати йому від Меморіальних садів на Трініті-сквер. Ти там бувала?

Вона глянула на нього, заходячи до літака.

— Дуже давно. Це неподалік від Вежі — лондонського Тауеру. Меморіал британських моряків торгівельного й військово-морського флоту, які брали участь у двох світових війнах і єдина могила яких — море.

Вона замовкла, бо повз них протиснулася бортпровідниця, аби допомогти одному літньому пасажирові, а потім знов заговорила:

— Я гуляла там, коли вперше приїхала до Лондона. Там є затоплений сад і... — вона не договорила.

— Що, Йаеле? Що ще?

— Цей Кріспін Мюллер не позбавлений іронії. І ще там стіна, Девіде. Стіна з безліччю імен.

Книга імен

Розділ сорок восьмий

Книга імен
ріспінові м'язи звело від люті, коли ді Стефано насипався на нього. А батько стояв осторонь біля дверей до комп'ютерної ніші, і здавалося, пальцем не поворухнув би, навіть якби ді Стефано порубав його єдиного сина на шматки гострим мачете.

— Твоя справа тут — робити одне й тільки одне, любий мій Зміє. — Слова ді Стефано допікали, як ядуча кислота. — Ти повинен знайти останнього потаємного, а не гаяти дорогоцінний час, плазуючи біля тієї з них, яка вже в нас у руках. Ми б давно позбулися її, якби ти зосередився на пошуках останнього імені. Джек Черль буде мертвий сьогодні по обіді, тільки-но його корабель пришвартується в Саутгемптоні. Чорт забирай, ми вже так близько! — вигукнув він, — а ти досі довбаєшся.

Кріспін хотів був відповісти, але ді Стефано не дав йому й рога розтулити.

— Негайно до комп'ютера. І знайди останнє з тих триклятих імен.

Кріспінове обличчя мало не посиніло. Він стиснув свою палицю й уявив, з якою насолодою врізав би по пиці ді Стефано. І не один раз.

— Ти чув Проводиря Кола. — Батьків голос брязнув металом. Ерік Мюллер розчахнув двері навстіж і примружився, озирнувшись на сина. — Сідай і закінчуй роботу, яку тобі доручено.

Двері за ним грюкнули.

— Моїм проклятущим завданням є ламед-вовники, — люто гаркнув Кріспін і зашкандибав до ді Стефано. — Врешті-решт, я маю більше права, ніж будь-хто, побачити, що є такого особливого в цих так званих праведників.

— Спілкування з потаємними є виключною прерогативою Темних янголів. — Сиве волосся на скронях ді Стефано потемніло від поту. — Якщо ти не знайдеш останнього імені, доведеться визнавати його зі щоденника Девіда Шепарда. Ти хочеш, щоб тебе саме так запам'ятали? Як Змія, котрий захлинувся останньої миті? Який схибив у переддень перемоги? Чи як людину, котра власноруч видобула кожного з тридцяти шести потаємних?

Кріспін ударив палицею об підлогу.

— Забирайтеся звідси, не заважайте працювати.

Очі ді Стефано вп'ялися в нього, і ця мить видалася нескінченною.

— Не смій виходити з цієї кімнати, доки не знайдеш імені.

На шиї Кріспіна билася жила, коли ді Стефано залишив його самого.

Хто він такий, чорт забирай, щоб замикати мене в кімнаті, як дитину? Завдяки моїй праці ми дійшли до цього етапу в одному поколінні. Коли ще знаходили бодай половину потаємних? Світ розпадається саме завдяки моїм досягненням. І завдяки моїм зусиллям кінець неминучий.

Приставивши палицю до стелажів із теками, Кріспін увімкнув свою програму розрахунків. Байдуже, що він ніколи не вийде на поверхню. Йому це не потрібно. Його план уже працював. Він зуміє досягти всього, чого прагнув, тут, унизу, у Ковчезі.

Коли Шепард дістанеться до Меморіальних садів на Трініті-сквер і зателефонує своїй безцінній донечці, простежить за додзвонювачем ніхто інший, як Рауль. Рауль буде разом з Енріке біля Меморіалу моряків, удвох кроках, під прикриттям вигнутої садової стіни.

Вони не дізнаються, що накази йдуть від нього, а не від ді Стефано. Досить було кілька разів натиснути на потрібні клавіші, щоб залізти до персонального сервера ді Стефано й надіслати Темним янголам інструкції. Рауль та Енріке миттєво допровадять Шепарда разом зі щоденником і амулетом униз до Ковчега.

Невдовзі настане мить давно очікуваної — і дуже приватної — нової зустрічі.

Коли Шепард буде тут, розпочнеться нова гра. Він у пастці. Неспроможний урятувати дівчисько. Неспроможний урятувати світ. І самого себе. Тоді я привселюдно оголошу останнє ім'я, і Коло — усі, хто в Ковчезі, — славитимуть мене за наш остаточний тріумф.

Він дивився на розрахунки, де червоним було виділене це останнє ім'я.

Якби батько й ді Стефано ставилися до нього поштиво, як йому належить, він передав би їм ім'я без зволікань. А тепер нехай почекають, покартаються. Вони радітимуть появі Девіда Шепарда, коли того притягнуть Темні янголи, гадатимуть, що він їм іще потрібен.

Але потрібен Девід Шепард лише йому, Кріспінові, — потрібен для зведення рахунків, останніх рахунків. Перед вознесінням він мусить побачити, як Шепард страждає. Як страждав він сам, замкнений у темряві протягом усіх тих років.

Натиснувши на клавіші, він знову вийшов на сервер ді Стефано й видрукував офіційний наказ для наближення жаданого фіналу.

Тридцять шосте ім'я — і команда знайти його.


Ґільєрмо Торрес.

Книга імен

Розділ сорок дев'ятий

АЕРОПОРТ ГІТРОУ

Книга імен
ілон вдивлявся у своє зображення в дзеркалі над раковиною переповненого людьми туалету. Виглядав він пекельно, і до пекла, без сумніву, лежить його дорога. Скидалося на те, що опиниться він там скоріше рано, ніж пізно.

Миючи руки, він відчував, як стискає йому палець перстень із самоцвітом. Була то лише уява, чи перстень насправді такий важкий?

«Зараз не на часі тягар провини, довгі роздумування, — сказав він собі, глянувши на годинник. — Треба робити пересадку протягом години».

Та коли він рушив до виходу, якийсь чоловік із розгону влетів у двері, вочевидь, із нетерплячки відповісти на поклик природи. Він врізався в Ділона, упустив свій портфель і парасолю та стусонув Ділона валізою у стегно.

Ділон скривився від болю, але нахилився підняти чоловікову парасолю, а спітнілий плечистий незнайомець почав поспіхом збирати розсипані по плитах підлоги речі й пхати їх назад у портфель.

Ділон пополотнів, помітивши карту з вежею за мить до того, як чоловік сховав її в портфель разом із паспортом і несесером.

— Візьміть, будь ласка, друже мій, — сказав Ділон з усмішкою і простягнув чоловікові парасольку.

— Я винен, пробачте, добре? Поспішаю, — відповів чоловік із сильним німецьким акцентом і побіг до пісуарів.

Ділон притулився до стінки біля туалету. Коли німець вискочив хвилиною пізніше, він рушив із ним воднокроч.

— Здається, ми з вами маємо дещо спільне. — Він витяг яскраву карту Таро з нагрудної кишені, ідентичну до тої, що була в портфелі німця.

У глибоко посаджених очах того блиснуло визнання. Вилицюваті щоки розповзлися в усмішці.

— У цікаві часи ми живемо, ні?

— М'яко кажучи. — Ділон скоротив кроки, щоб іти поряд із новим знайомим.

— Оскільки ми обоє прямуємо до того ж самого місця, може, візьмімо одне таксі? — запропонував Ділон. Він розчинив двері й вийшов у сіру мжичку туманних лондонських вулиць.

— Я подумав про те саме.

Носильник підніс руку, щоб підкликати до них таксі з черги, і закинув здоровенну валізу німця в багажник. Новий знайомець Ділона нахилився вперед і сказав водієві, куди їхати, поки Ділон зачиняв дверцята.

— Пагорб Тауеру. Висадіть нас біля монумента.


Він безупинно думав про неї, коли йшов нижніми тунелями. Елізабет.

Мабуть, це через вологість тут, унизу, через запах землі й каміння, через безнастанне просочування води, яка прорізала жолобки в кам'яній стіні за задніми сходами.

А може, це через ледь чутні крики жінок, що їх він почув, проходячи повз їхню загороду?

Він пригадав Анну Болейн, замкнену в лондонському Тауері, що гордовито здіймався на поверхні, високо над Ковчегом. Вона також була ув'язнена.

Наближаючись до задніх сходів він раптом озирнувся: його потягло до прірви, що причаїлася глибоко серед тіней. Він продовжив шлях униз темним тунелем до підземного колодязя. Тримаючись за вогкі, слизькі поручні по боках тунелю, він відчув якесь дивне захоплення. Навіть він не уявляв, наскільки глибоким був колодязь.

Байдуже, — нагадав собі. Ні він, ні решта не спускатимуться. І він, і решта вознесуться. У новий світ нагорі, вивільнені від пут і возз'єднані зі своїм духовним Джерелом.

Саме цього він прагнув, саме заради цього він працював, скільки пам'ятає себе. Цього прагли і його предки — але безуспішно.

Його мала б сповнювати радість через те, що таке диво відбувається за його життя. Він уявив свою дружину, яка ретельно пакувала нечисленні пожитки у призначеній для них кімнаті на верхньому ярусі. І не відчув нічого.

От якби з ним отут, унизу, була Елізабет...

Жодного разу він не взяв під сумнів свою віру. Пошук внутрішнього знання, вознесіння, — його так виховали, він прагнув цього з юних літ.

Але тепер, коли воно стало неминучим, коли він готувався залишити цей фізичний світ, раптом розхотілося залишати все, що він знає. А знає він, що кохає Елізабет.

Вона було для нього реальнішою, ніж оцей підземний Ковчег, реальнішою за всі плани, усі змови, усі вбивства, що знадобилися, щоб наблизити цей день. Вдивляючись у чорноту прірви, він знову бачив ту тривогу, яку Елізабет намагалася приховати, коли він сказав їй, що від'їжджає.

Уже запізно щось міняти. Він намацав у кишені маленький срібний амулетик, що його Елізабет зняла одного світанку зі свого браслета, й затис у долоні. Амулет у формі келиха для шампанського — його подарувала їй старша сестра на двадцять перший день народження. Елізабет сказала, що хоче віддати амулет йому, бо саме він навчив її насолоджуватися життям. Він носив його в кишені разом із дрібними монетами, і дзенькіт постійно нагадував про їхнє кохання.

Він розкрив долоню та вдивився в мініатюрний келишок. «Амулет належав цьому світу, порочному фізичному царству, — нагадав він собі. — У новому світі не буде місця для шампанського. Не буде там місця і для Елізабет».

Різко розмахнувшись, він жбурнув амулетик у зяючу чорноту й слухав, коли вона його поглине. Він так і не почув, як амулет ударився об дно.

Книга імен

Розділ п'ятдесятий

МЕХІКО

Книга імен
ільєрмо Торрес нервово ходив коридором біля операційної пологового відділення, і дихати йому ставало все важче.

На цей день він чекав довгих дев'ять місяців, молився, щоб народилося здорове дитя. Тепер його мрія мала ось-ось здійснитись, і серце рвалося від сподівань і радості.

У Рози було два викидні, та, дякувати Святій Діві, цього разу кровотечі припинилися на другому місяці, і вона виносила дитину до кінця. Сьогодні він обніматиме своє маля.

Він зупинився на хвильку й палко помолився за лікарів, які робили кесарів розтин, за швидке одужання дружини і, найголовніше, за здорове дитя, котре, нарешті, благословить їхню домівку.

На очі навернулися сльози, він витер їх рукавом. Йому лише двадцять два роки, у своїй родині він — наймолодший із дітей, і брати завжди кепкують з нього через сентиментальність. Він сміявся разом із ними, не ображався. Радів, що вміє так глибоко все відчувати, не розумів, чому інших людей життя не зворушує так, як його.

Ґільєрмо глянув на годинник над столом медсестри. Коли? Минуло тридцять п'ять хвилин відтоді, як він поцілував Розу і її завезли до операційної. Коли вже вони вийдуть, дадуть йому білий халат і дозволять підійти до дружини, — коли чудо здійсниться?

Коли його мати побачить нове внуча? Половина їхньої родини вирушила до них із Толуки.

А на першому поверсі двоє лікарів із блокнотами в руках пройшли через пункт швидкої допомоги шпиталю Нуево Госпіталь Хуарес і сіли в ліфт.

Вони не перекинулись ані словом, піднімаючись на третій поверх. Не мали потреби. Вийшли з ліфта й закрокували лабіринтом охайних продезінфікованих коридорів із невимушеністю, яка свідчила, що вони тут — свої люди.

Проте жоден із них не складав присяги Гіппократа, аби рятувати людські життя.

БАРСЕЛОНА, ІСПАНІЯ

ЗА 5900 МИЛЬ ЗВІДТИ

Ґільєрмо Торрес панував на сцені. Він заспівав «Що за чарівний світ» — і тепло від глядачів пестило його, мов щедра коханка. Вони були з ним одним цілим, постійні відвідувачі бару, де подавали гарячі закуски тапас, і аплодували довго й гучно, коли він закінчив перший номер.

Він глянув через зал на Армандо, хазяїна бара, який усе обіцяв улаштувати для нього нічні виступи. Якщо й сьогоднішній успіх не переконає боса, що він цілісіньку ніч здатен тримати публіку, яка п'є й аплодує, тоді його не переконає ніщо.

Ґільєрмо любив співати майже так само сильно, як любив навчати. Музика була його пристрастю. Мова — душею. Він діставав однакову насолоду й коли відкривав студентам незбагненну, розкішну красу мови, і коли зривав аплодисменти вдячної публіки.

Оплески нарешті вщухли, і він усівся за стійкою бару. Як завжди, на нього вже чекали порція перно, тарілочка рибок бокеронес під оцтом, шматок сиру кабалес і склянка оливок. Клаудіа знала його смаки.

Він закинув у рот оливку, і тут із кухні вийшов вусатий бармен із тарелями грибів під часниковим соусом, смаженим сиром і куркою з кмином.

Ґільєрмо ніколи в житті його не бачив.

— А де Клаудіа? Вона ж була тут раніше.

— Захворіла, — кельнер знизав вузькими плечима. — Якісь там жіночі проблеми. — Він кивнув у бік пустого келишка Гільєрмо. — Іще?

— Чому б ні? — Ґільєрмо простягнув келишок через стійку.

Одна жінка з публіки підскочила до нього, взяла під руку, притулилась аж заміцно й, задихаючись, заговорила, як їй подобається його спів. Він так і не побачив, як бармен наповнив його келих, як накрапав туди якоїсь рідини з мініатюрної срібної пляшечки та миттєво сховав її в кишеню.

Він знав лише, що їжа смачна, перно — досконале, а жінка, що усміхається так звабливо йому в очі, одягнена у відкриту червону сукню й парфуми в неї п'янкі.

Ґільєрмо випив до дна. Життя прекрасне.

АТЛАНТА, ШТАТ ДЖОРДЖІЯ

ЗА 4600 МИЛЬ ЗВІДТИ

Ґільєрмо Торрес обожнював бейсбол. Він починав у сільських клубах Пуерто-Рико, пробився з нижчої ліги до вищої й уже наближався до трьох тисяч очків.

Проте сьогодні він був не в найкращій формі. Напередодні він сильно вдарився боком об бар'єр на базі «дім», цілував Розу і її завезли до операційної. Коли вже вони вийдуть, дадуть йому білий халат і дозволять підійти до дружини, — коли чудо здійсниться?

Коли його мати побачить нове внуча? Половина їхньої родини вирушила до них із Толуки.

А на першому поверсі двоє лікарів із блокнотами в руках пройшли через пункт швидкої допомоги шпиталю Нуево Госпіталь Хуарес і сіли в ліфт.

Вони не перекинулись ані словом, піднімаючись на третій поверх. Не мали потреби. Вийшли з ліфта й закрокували лабіринтом охайних продезінфікованих коридорів із невимушеністю, яка свідчила, що вони тут — свої люди.

Проте жоден із них не складав присяги Гіппократа, аби рятувати людські життя.

БАРСЕЛОНА, ІСПАНІЯ

ЗА 5900 МИЛЬ ЗВІДТИ

Ґільєрмо Торрес панував на сцені. Він заспівав «Що за чарівний світ» — і тепло від глядачів пестило його, мов щедра коханка. Вони були з ним одним цілим, постійні відвідувачі бару, де подавали гарячі закуски тапас, і аплодували довго й гучно, коли він закінчив перший номер.

Він глянув через зал на Армандо, хазяїна бара, який усе обіцяв улаштувати для нього нічні виступи. Якщо й сьогоднішній успіх не переконає боса, що він цілісіньку ніч здатен тримати публіку, яка п'є й аплодує, тоді його не переконає ніщо.

Ґільєрмо любив співати майже так само сильно, як любив навчати. Музика була його пристрастю. Мова — душею. Він діставав однакову насолоду й коли відкривав студентам незбагненну, розкішну красу мови, і коли зривав аплодисменти вдячної публіки.

Оплески нарешті вщухли, і він усівся за стійкою бару. Як завжди, на нього вже чекали порція перно, тарілочка рибок бокеронес під оцтом, шматок сиру кабалес і склянка оливок. Клаудіа знала його смаки.

Він закинув у рот оливку, і тут із кухні вийшов вусатий бармен із тарелями грибів під часниковим соусом, смаженим сиром і куркою з кмином.

Ґільєрмо ніколи в житті його не бачив.

— А де Клаудіа? Вона ж була тут раніше.

— Захворіла, — кельнер знизав вузькими плечима. — Якісь там жіночі проблеми. — Він кивнув у бік пустого келишка Ґільєрмо. — Іще?

— Чому б ні? — Ґільєрмо простягнув келишок через стійку.

Одна жінка з публіки підскочила до нього, взяла під руку, притулилась аж заміцно й, задихаючись, заговорила, як їй подобається його спів. Він так і не побачив, як бармен наповнив його келих, як накрапав туди якоїсь рідини з мініатюрної срібної пляшечки та миттєво сховав її в кишеню.

Він знав лише, що їжа смачна, перно — досконале, а жінка, що усміхається так звабливо йому в очі, одягнена у відкриту червону сукню й парфуми в неї п'янкі.

Ґільєрмо випив до дна. Життя прекрасне.

АТЛАНТА, ШТАТ ДЖОРДЖІЯ

ЗА 4600 МИЛЬ ЗВІДТИ

Ґільєрмо Торрес обожнював бейсбол. Він починав у сільських клубах Пуерто-Рико, пробився з нижчої ліги до вищої й уже наближався до трьох тисяч очків.

Проте сьогодні він був не в найкращій формі. Напередодні він сильно вдарився боком об бар'єр на базі «дім», і все тіло боліло страшенно. Добре, що це просто благодійна товариська гра з місцевими поліцейськими, — на користь жертв домашнього насильства.

Гільєрмо був членом із півдюжини національних благодійних комітетів, але цей важив для нього найбільше: впродовж свого дитинства він безпорадно спостерігав, як вітчим лупцює маму. А зараз мама гордовито сиділа за лавою для гравців, поруч із його дружиною та двома дітьми, а тут і офіцери поліції вибігли на поле.

Він не помітив дебелого вболівальника у футболці «Брейвз», який пробирався з картонною тацею із пивом і піцею у руках на вільне місце в чотирьох рядах за його сім'єю. Гільєрмо вибіг на поле, махаючи рукою у відповідь на вітальні крики глядачів.

Коли наприкінці першого іннінга пролунав фатальний постріл, усі подумали, що це тріснула бита Гільєрмо.

ЛОНДОН

Девід вдивлявся крізь мжичку в чоловіка, що вийшов із таксі біля тауерського монумента. Він був схожий на... бути не може... так, це...

Ділом.

— Зупиніться, будь ласка. Ми вийдемо тут, — наказав він водієві, витягаючи з кишені гроші.

— Але ж Трініті-сквер далі, що ти робиш? — спитала Йаель.

Та Девід уже вискочив на мокрий тротуар і не зводив очей з двох чоловіків, що простували до тауерського монумента.

Йаель вийшла слідом. Коли таксі від'їхало, вона торкнулася Девідового рукава.

— Ти їх знаєш?

— Тільки одного. — Він зціпив зуби. — Це мій найближчий друг, Ділон Мак-Грет. Священик, що послав мене до рабина Бен Моше.

Друг, який не знайшов мого паспорта. І не міг знайти Єву. Того вечора, коли я послав його до себе в дім, Єву вбили. Поліція розшукує мене, — а він так і не пояснив, чому йому довелося терміново виїхати з країни.

— Якого дідька Ділон робить у Лондоні? — пробурмотів він.

— А отой другий — ти його знаєш?

— Поки ні. — Девід перейшов на протилежний бік. Ділон із супутником швидко крокували вулицею Короля Вільгельма до Лондонського моста. Невисокий розкрив парасольку в пелені дощу, а Ділон підняв комір плаща, зсутулився, але не відставав від свого кремезного супутника.

Девід не помічав, як дощ заливає йому очі, стікає по щоках. Йаель ішла поруч, і він відчував, яку ній наростає напруження, — це відчували навіть перехожі, що поспішали у своїх справах під дощем.

— Гадаю, існує причина, чому ти його не кличеш? — сказала вона.

— Не впевнений... чи можу йому довіряти, — Девідові важко далися ці слова. Він і уявити не міг, що колись скаже таке про Ділона. Підтекст повис у вологому повітрі, похмурий, як небо над головою.

— Ти підозрюєш, що він причетний до вбивства Єви?

Раніше Девід відкидав ці підозри, але далі вже не міг.

Побачити Ділона в Лондоні, знати, що тут і Кріспін... і Стейсі...

— Я вже навіть думаю, а чи не причетний він і до вбивства рабина Бен Моше. Про це боляче говорити, але йому було відомо, що того дня я збирався йти до Бен Моше.

— Вони повернули на вулицю Артура, — перебила засапана Йаель. — Чи не варто нам трохи відстати?

Пішоходів тут, у промисловій зоні біля доків, було значно менше, і Девід не хотів, щоб Ділон його помітив. Темза вдалині виблискувала тьмяним оловом. Він уповільнив крок. Усе далі й далі відходили вони від Трініті-сквер.

Неначе прочитавши його думки, Йаель глянула на Девіда й закусила губу.

— А дзвінок Кріспінові?

Девідові нелегко було стримувати страх за Стейсі.

— Спочатку подивимося, куди він іде. А потім прожогом назад.

«Лишається сподіватися, — у відчаї подумав він, — що гадючому Мюллеру не набридне чекати».

Напруження болючими хвилями накочувалося на нього, коли він бачив, як Ділон і той другий, поспішають до Свон-лейн — Лебединого провулка. Невже я ризикую життям Стейсі через якийсь дріб'язок? Ділон — найщиріша людина з усіх, кого він знав. Може, в нього вже розвивається параноя? Гносеї перевернули все його життя з ніг на голову, і він сумнівається в найближчому другові. У людині, котра присвятила своє життя Богу — а не дияволу.

Ділон міг би зараз стати в пригоді. Треба лише гукнути його...

Але не зміг — слова застрягали в горлі, як грудки глини.

І раптом він побачив, на яку вулицю повернули Ділон і його супутник. Мозок Девіда забив на сполох.

Проїзд Янголів.

Темні янголи?

Йаель схопила його за руку.

— Вони йдуть до того складу, Девіде.

— Я також. Ти зі мною?

Вона прискорила крок, але голос її залишався тихим рівним.

— А ти не помітив? Я з тобою до самого кінця.

Книга імен

Розділ п'ятдесят перший

КОВЧЕГ

Книга імен
тейсі притуляла вухо до кожної з чотирьох стін і уважно прислухалася. Ридання були ледь чутні, невиразні, і вона не впевнилася, хоча й розуміла, що їй нічого не ввижається.

Хтось страждав від болю або страху. Якби вона вибралася звідси, то спробувала б допомогти.

Кепський жарт. Вона собі не може допомогти. У сотий раз дівчинка смикнула двері, покрутила ручку на всі боки, але розпач тільки зростав. Вона не уявляла, як довго пробула тут, що з нею станеться. Знала лише, що чоловік-лев урешті-решт її вб'є.

Девід прийде. Стейсі чіплялася за цю думку, за найменший проблиск надії. Вона мала б радіти, що Девід по неї прийде, та натомість її охоплював жах. Адже отой не брехав, коли казав, що вб'є її, а потім і Девіда, — знала напевне, як і те, що чоловік, котрий викрав її, уже вбив маму й Гатча.

Сльози заливали їй обличчя, і вона не встигала їх витирати. Мама. Перед очима стояла картина: мама лежить на гравії з закривавленою головою. «Де тепер мама? — думала вона, розхитуючись від ридань. — Так і лежить отам? Чи знає Лен? А Девід?»

Стейсі спробувала утамувати сльози й вирішила обшукати кімнату.

Знайду тут щось, і підставлю йому ніжку, коли він повернеться. Якщо я проскочу повз нього через прочинені двері, зможу втекти. Я дуже швидко бігаю. У мене прекрасні рефлекси й чудовий інстинкт. Так завжди каже тренер Вільсон. Я проскочу повз нього, — він кульгавий, не дожене. Я можу втекти, врятуватися...

Вона завмерла посеред кімнати, почувши раптом, як скрегоче ключ у замку. Ні, ще ні!

Вона гарячково озирнула голу кімнату. Немає чим підставити підніжку...

Двері розчахнулись і впустили потік повітря. Стейсі відсахнулася, від страху в неї перехопило подих.

До кімнати ввійшов чоловік, якого вона раніше не бачила.

Книга імен

Розділ п'ятдесят другий

Книга імен
оли Ділон із супутником ввійшли до складу на проїзді Янголів № 8, будинок уже було не відрізнити від інших двоповерхових складів із зачиненими віконницями.

Девід прискорив крок, бо мжичка перетворилась у сильний дощ, а Йаель тремтіла від холоду.

— Вважаю, Девіде, нам варто зачекати: послухати, що там таке, а потім уже заходити, — вона кліпала очима, струшуючи дощові краплі. — Чи ти хочеш увірватись і зіткнутися з ними?

— Іще ні. Ходімо, перевірмо задні двері. — Оминаючи калюжі, вони обійшли будинок.

Девід зупинився так різко, що Йаель налетіла на нього. Вони притулилися до стіни, бо помітили якусь метушню біля вантажного пандуса. Девід розгледів білу вантажівку, підігнану до причалу. Ланцюг робітників методично передавав із рук до рук валізи й коробки — з вантажівки до складу.

— Подивися на їхні значки, — прошепотіла Йаель.

Девід кивнув, та йому здавило груди від подиву. Значки, прикріплені до ременів вантажників, були до болю знайомі. Навіть із цієї відстані він міг розгледіти вежу та спалах блискавки в небі.

Карта Таро.

— Ми знайшли їх, Девіде. Треба йти всередину.

Він зіщулився під дощем.

— Тоді йдемо за Ділоном.

— А Стейсі?

— Якщо це штаб-квартира гносеїв, то Кріспін мусить бути саме тут. Ми просто заощадили на телефонній розмові.

— І виграли фактор несподіванки. — Йаель не встигла договорити, як Девід уже витяг Джиллісову карту Вежі. Тоді вона дістала рабинову.

— Зайдімо через передні двері, як члени організації, — кинувся він і попрямував до головного входу. Дай Боже, щоб це привело нас до Стейсі. — Ти справді хочеш іти туди, Йаеле? Може, повернешся на Трініті-сквер, роздивишся, щодо чого...

— Я вже казала: з тобою до самого кінця, забув? — Вона швидко оминула його та спробувала відчинити сталеві двері..

Замкнено.

— Сезаме, відчинися, — пробурмотів Девід і застукав у двері. Тут він помітив дверне очко й притулив карту Вежі до його опуклої лінзи.

Двері моментально відчинилися. Перед ними стояв чоловік приблизно такої ж статури, як Джилліс, — він дуже скидався на броньовану інкасаторську машину, озброєну автоматом. Дуже непривітно простягнув він руку до карти Вежі. Поки той розглядав карти, у Девіда виникло враження, ніби він бачить сюрреалістичний сон. Тільки це був не сон. Це був кошмар. Ділон — гносей. Зрадник.

Ділон.

До горла підступила жовч, він судомно ковтнув її, силкуючись випромінювати невимушеність; вартовий повернув карти й відійшов убік, щоб дати їм пройти.

— Униз коридором праворуч, — тицьнув він автоматом. — А ваш багаж?

— Ним опікуються, — Девід продефілював повз нього, обнімаючи Йаель за талію, ніби вони мали купу часу.

Склад був порожній, якщо не зважати на півдюжини озброєних людей, ніби пильних і зосереджених. Темні янголи. Далі по кутках громадилися якісь ящики, скрині, валізи й велетенські, до стелі, стоси упаковок питної води в пляшках. Провізія.

Він чув прискорене дихання Йаелі, коли вони дійшли до кінця коридору й зупинилися перед простими дерев'яними дверима. Очевидно, то був вхід до кабінету начальника складу.

Однак, то не був кабінет. Девід розчахнув двері, і вони побачили, що стоять біля входу до станції метро. Бетонні сходи з круглими металевими поручнями круто вели вниз. Малесенькі круглі лампи мерехтіли, як очі привидів, обабіч сходів, перетворюючись десь на глибині на ледь помітні цяточки світла. Девід почув, як у нього за спиною глибоко вдихнула Йаель.

Як чудово, як до біса чудово, що він зумів побороти свій страх висоти, бо інакше ніколи не наважився б подолати ці сходи, та ще й у напівтемряві. Унизу нічого не було видно, — сходинки повертали кудись убік, навіть не було видно, де вони закінчуються. Якщо взагалі закінчуються.

Жах і відчай бились у грудях Девіда, коли він ступив на сходинки. Йаель не відставала. Він не сумнівався, що Ділон пройшов цим шляхом на кілька хвилин раніше. У вологому повітрі й досі було чути запах улюбленого парфуму його друга — «Араміс».

Йаель цокала підборами за ним. Вона не виявляла жодних ознак страху, — чого він не міг сказати про себе. Що крутішими ставали сходи, то сильніше била його пропасниця.

Цим сходам не було кінця.

— Повертатися назад буде цілою халепою, — прошепотіла Йаель йому в спину.

Девід міг лише мріяти, що їм не доведеться мчати нагору стрімголов, із цілою зграєю Темних янголів на п'ятах. Але він не висловив своєї думки вголос.

Світло тьмянішало, повітря ставало холоднішим.

Ноги Йаелі в легких босоніжках задубли від холоду. Вже дорослою вона провела багато років на підземних розкопках, утім, уперше в житті їй трапилося щось таке жаске й моторошне, як оці безкінечні сходи.

І коли вона вирішила, що вони довіку приречені плентатись униз, показався бетонний майданчик. Йаель із полегшенням зітхнула й поспішила до нього.

Однак, зупинившись, вони побачили тільки зачинені металеві двері праворуч і ще одні сходи, які вели далі вниз. Ці сходи вигиналися крутою спіраллю зі сталі й міді, — вони стрімко спускалися в отвір, просвердлений у кам'яній породі навколо площадки.

— Боже милостивий! — вирвалось у Йаелі.

Девід ніколи не бачив нічого подібного. Здавалося, ніби він спускається в підземний світ, і не здивувався б, якби на сам кінець опинився на берегах річки Стікс.

— Вибирай... двері чи сходи. — Йаель кинула на нього питальний погляд, розтираючи литки, що нили від болю.

Девід вибрав двері. Посмикав їх, але марно.

— Буде страшенна буча, якщо ми спробуємо їх виламати. Залишаються сходи.

— Цікаво, скільки років копали такий глибокий тунель? — Йаель дратував її хрипучий голос, та, принаймні, вона не втратила його зовсім. Вона притулилася до стіни, випросталася, щоб зняти судоми. Усі її синці пекли вогнем, а синець від мотузки на шиї боляче пульсував.

Чи усвідомлює Девід, що вони спустилися сюди без будь-якої зброї?

— Мабуть, запізно завважувати, що ми виступаємо неозброєними проти ворогів Божих?

— Але ж на нашому боці добро, хіба ні? — Девід жартував лише наполовину. Шкода, що він не купив собі складаний ніж, коли вони виїхали з аеропорту. Хоча це питання спірне.

Повітря все сильніше відгонило пліснявою, коли вони рушили далі вниз.

— Обережно, — застеріг Девід, і голова його зникла в отворі. — Ці сходи слизькі.

— Конденсація. — Йаель зосереджено ступала, вдивлялась у кожну сходинку та уникала заглядати в небезпечно карколомну глибину спіралі.

Раптом звідкись згори вони почули кроки та приглушені голоси. Хтось ішов слідом за ними.

«Оці, мабуть, знають, куди йдуть», — подумалося їй.

Девід і Йаель рухалися далі, обережно ставлячи ноги на слизькі металеві сходинки. Девід ніколи не бував так глибоко під землею. Чи судилося їм побачити ще колись світло сонця?

Він відігнав цю думку й зосередився натомість на ламед-вовниках: якщо хоч один із тридцяти шести ще дихає, лишається хоч трохи надії.

Знизу вже можна було розчути гул голосів і плескіт води.

— Здається, ми запізнилися на бенкет, — промурмотіла Йаель.

— Сподіваюся, ніхто не запідозрить, що ми самозванці.

Невдовзі вони вийшли з кам'яного циліндра, — сходи виринули у велику, тьмяно освітлену печеру.

Подолавши останні сходинки, Девід побачив біля протилежної стіни в просторій залі дві гігантські бронзові скульптури. Відлиті у формі двох переплетених вісімкою змій, вони громадилися перед подвійним дверним отвором — і все здавалося чи не мініатюрним у порівнянні зі скелястою стіною, що височіла за ними.

Але пильну увагу його тут, унизу, привернула колона з шерехатого каменю праворуч від нього, яка нічого не підпирала. Вона здіймалася вгору, немов вежа, а вінчала її опуклість — балкон, вирубаний просто в скелі.

Виглядало це, як примітивний спостережний пункт. «А ще схоже на балкон Папи Римського у Ватикані», — подумав Девід, мало не очікуючи побачити, як проводир гносеїв виходить привітати своїх прибічників.

Девід примружив очі від блиску скляних дверей у глибині балкона. Там є кімната. Туди ведуть двері з помосту. Йому здалося, що він помітив якийсь рух за дверима, — хтось знаходився там, нагорі.

Тут його увага переключилася на реєстраційну стійку в кількох кроках попереду. Тонка, як сигарета, жінка з лискучим чорним волоссям зиркала на них. Велика кришталева брошка — переплетені змії — на її червоному вовняному жакеті іскрилася як лід.

Але Девіда більше хвилював Темний янгол у неї за спиною, чорношкірий чоловік із гострим поглядом. Він стояв, розставивши ноги, і очі його виблискували вороною крицею, — як і пістолет на боці.

Ми ніколи до Канзасу не повернемось уже.

Жінка стулила губи, нафарбовані червоною помадою в тон костюму, і підізвала їх до себе нетерплячим жестом.

— Ідіть сюди. Ви реєструєтесь останніми. Треба перевірити ваші перепустки.

Книга імен

Розділ п'ятдесят третій

Книга імен
ліпий від люті Кріспін гнав коридором, розштовхуючи людей, які відступали вбік, аби дати йому дорогу. Він розвернувся біля задніх сходів, що вели до нижчого ярусу, і нерозважливо швидко побіг униз, накульгуючи й тарахкаючи палицею по кручених металевих сходах.

Чорний шал охоплював його. Де в біса подівся той Шепард? «Він грається зі мною, — кипів Кріспін. Рауль щойно доповів, що Шепард і ота ізраїльтянка прибули до Гітроу дві години тому. — Чому вони не з'явилися на Трініті-сквер, чому не зателефонували, тварюки? — Рауль та Енріке обшукали весь парк і Меморіальний сад, — їх і сліду не було. — І телефон мовчить».

Може, якщо Шепард почує верещання своєї доцюні, то зголоситься. Кріспін аж зубами заскреготів, уявляючи, як він зламає їй руку — немов бублик, а Шепард слухатиме отой лемент.

Він вихопив із кишені ключ, устромив у замок, але, на превеликий подив, двері прочинилися раніше, ніж він устиг повернути ключ.

Що це означає?

Порожня кімната, ось що це означає. Неймовірно. Кріспін глипав на порожню койку, на вільний стілець, на порожні кутки.

У нього вирвався оскаженілий зойк.

Він забарабанив по клавішах мобільника.

— Вона втекла! — гарикнув, з'єднавшись із командним постом Темних янголів ярусом вище. — Кімната порожня! Що значить — хто вона?! Остання з потаємних — негайно знайдіть її!

Не встиг він вийти з кімнати, як усюди задзеленчали сигнали тривоги. Від злості в Кріспіна в грудях пекло, як від розжарених вуглин, — він зашкутильгав коридором, потім сходами вгору, й обличчя його аж пашіло лютощами. З десяток Темних янголів сипали повз нього вниз.

Він дійшов до майданчика й мало не зіткнувся з ді Стефано.

— На одне слово, Зміє. — Ді Стефано виглядав напрочуд спокійним.

— Ми повинні знайти дівчисько, — проричав Кріспін.

— Знайдемо. Де їй тут сховатися? — Ді Стефано закинув голову, і губи його скривились у невиразній посмішці. — Не знаю, у які ігри ти граєш і чому ти не дав мені відразу імені Ґільєрмо Торреса, — промовив він. — Я не питатиму, хто надіслав наказ про вбивство з мого сервера, Зміє. Просто скажу тобі, що справу зроблено. Троє людей на ім'я Ґільєрмо Торрес були сьогодні знищені. — Очі його випромінювали задоволення. — А корабель Джека Черля вже швартується — і ще одного потаємного загасять без зволікань. Отже, лишається це дівчисько.

— Я хочу, щоб її віддали мені, коли знайдуть.

Очі ді Стефано блиснули крижаним холодом.

— Її вб'ють, коли знайдуть, — відрізав він без зайвих емоцій. — Ти вже тут ні до чого, Зміє. Твоя роль закінчилася, й успішно закінчилася, можу додати. Наш час настав. Не існує жодної причини залишати Стейсі Лахман живою. Девід Шепард не зумів нам перешкодити, а коли її життя обірветься, — ми перемогли. Єдине, про що треба зараз подбати, — як підготуватися до кінця. І до нашого початку.

При цих словах якийсь гуркіт прокотився кам'яною стелею тунелю. Ді Стефано й Кріспін підвели голови.

— Черль. — Ді Стефано глянув на годинник і усміхнувся. — Уже мертвий або помре за мить. Залишається вона одна.

Мозок Кріспіна гарячково працював. Ще не на часі. Він не готовий.

Колись він саме так і планував. Тепер усе змінилося — чогось бракувало. Зв'язок Девіда Шепарда зі Стейсі Лахман усе змінив. Тепер він хотів отримати й амулет, викрадений у нього, і компенсацію за роки життя, проведені в комі, і насолоду від помсти. Тільки тоді — вознесіння. Ані миттю раніше.

Він відвернувся від ді Стефано без єдиного слова. Якщо проводир Кола вважає, що може мене зупинити, — він гірко помиляється. Якщо я першим знайду дівчисько, воно моє. І тільки я вирішуватиму, коли їй помирати.

САУТГЕМПТОН

Три далекобійні гвинтівки гримнули у якісь півсекунди.

Джек Черль звалився на землю, його рідні заголосили, а люди кинулися хто куди, ховатися.

— Чиста робота, хлопці. До зустрічі в Лондоні. — Голос Джефрі Бейлза прокректав у навушниках двох інших Темних янголів, хоча їхні машини вже від'їхали від причалу досить далеко.

Бейлз витяг свій мобільник і почав друкувати одним пальцем повідомлення.

«Справу зроблено».

Книга імен

Розділ п'ятдесят четвертий

Книга імен
евід і Йаель поклали свої карти Таро на стійку реєстрації. Девід затамував подих, коли жінка владним жестом узяла їх і почала розглядати, — лицьовий бік, тоді зворотний. Перевіряє номери, зрозумів він.

З блискавичною швидкістю вона набрала щось на комп'ютері й подалась уперед, невдоволено читаючи з монітора. Потім різко підвела голову й уп'ялась очима в Йаель.

Не вірить. Девідове серце калатало, хоча він і вдавав, ніби захоплюється велетенською картою Ліхтенштейну на стіні праворуч від нього. От зараз Темний янгол наведе пістолет і нам кінець.

Він відчував, як наструнчилася Йаель. Як піт проступає під пахвами. Зараз стрибну, зіб'ю його з ніг...

Не встиг він і ворухнутися, як жінка гавкнула до Йаелі. — Ваше ім'я? Назвіть.

На цих словах Темний янгол зробив крок уперед, і його міцні пальці стиснули пістолет.

— Якась проблема?

— Жодних проблем, — холоднокровно відповіла Йаель. — Моє ім'я в комп'ютері. Моя карта — у вас.

— Проблема є, — відрубала жінка. — Ця карта видана чоловікові.

— Бути гою не може, — втрутився Девід.

— Очевидно, ви помилилися. — Тон у Йаелі був крижаним. Якби Девід не знав правди, він би повірив, що вона справді обурена до глибини душі. — Я хочу поговорити з прем'єр-міністром ді Стефано. Або з Кріспіном Мюллером. Негайно.

Уперше за весь час жінка завагалася. Вона зиркнула через плече на Темного янгола, ніби чекала вказівок.

Спопеляючи Темного янгола поглядом, Девід почав тиснути на неї.

— Накажіть йому, хай покладе зброю, — наказав він. — Карта в неї є. Ви переплутали номери абощо. Ми прибули останніми, отже, очевидно, що більше ніхто не з'явиться.

Він нахилився впритул до обличчя жінки.

— Чи ви думаєте, хтось сторонній міг мати доступ до цих карт? Ви що, з глузду з'їхали? — Тон його був презирливим.

Жінку, безсумнівно, роздирали суперечності: з одного боку, відданість кодексу коректності гносеїв, з іншого, — очевидна неузгодженість даних.

— Але тут написано Пол Райт...

Пола Райт. — Йаель повернулася до Девіда, зціпивши зуби. — Хто б міг очікувати некомпетентність у такий-от момент? — просичала вона. — Друкарські помилки у вирішальний день? Неподобство.

Девід тикнув пальцем у Темного янгола.

— Ти. Негайно веди сюди ді Стефано. Він владнає справу без зайвих зволікань.

— Не варто. — Жінка квапливо висунула шухлядку й витягла два маленьких брелоки, — на кожному висіло по золотому ключику. Девід почув, як Йаель крадькома перевела подих, та й у нього трішечки уповільнився стукіт серця.

— Джеймсе Джилліс, у вас кімната номер сімнадцять у коридорі D головного ярусу. Поло Райт, кімната номер сорок два, коридор С, — жінка штиркнула великим пальцем праворуч. — Нижній ярус, біля задніх сходів.

Йаель вихопила свій брелок і загупала коридором — уособлення невмолимого гніву.

— Не барись, Джеймсе, ми вже й без того страшенно спізнилися.

Девід примусив себе не озиратися.

— Ми були на волосинці, — прошепотів він ледь чутно. — А ти просто неперевершена.

— Ризикована гра. Хіба можна повірити, що це місце — не сон? — сказала вона тихо, і вони влились у людській потік у широкому коридорі.

У тунелі було так людно, ніби вони опинилися на вулицях Нью-Йорка. Проте більше нічого не нагадувало місто Великого Яблука. Тунель був голим, моторошним, напівтемним: він освітлювався простими лампочками й товстими свічками, що стирчали на високих виступах. Архітектура являла собою дивовижну суміш металу й природного каменю, а повітря відгонило застоялою водою з калюж обабіч стін. Однак, загальна атмосфера випромінювала піднесення й пожвавлення.

Девід і уявити не міг нічого подібного. Бункер являв собою чудернацький гібрид печери та ядерного бомбосховища. Приміщення було значно більшим, ніж він гадав, навіть для двох тисяч людей, що отримали секретні карти Таро.

І де в цьому триклятому лабіринті може бути Стейсі? — він вдивлявся в тріумфальні обличчя людей. Кожен із них виглядав звичайно, проте всі вони — його вороги. Вороги його й усього світу.

Стейсі — єдина надія на порятунок, єдина, хто може їх перемогти, але Девід і гадки не мав, звідки починати пошук.

Швидким кроком вони перетнули гігантський зал, уздовж стін якого стояли скульптурні зображення переплетених змій, а потім їдальню й кухню.

Мало шансів знайти її в людному місці.

На щастя, ніхто не звертав на них уваги, якщо не враховувати нечасті кивки й усмішки. Вони без перешкод наближалися до задніх сходів.

Раптом кам'яне склепіння здригнулося від гуркоту. Свічки похитнулися в держалнах, а Девід та Йаель стривожено глянули вгору.

— Що це? Я й досі відчуваю вібрацію під ногами, — сказала Йаель.

— Не знаю, тільки щось тут, справді, не так. Про мене, нехай воно все згорить, — відмахнувся Девід. — Треба знайти Стейсі й тікати звідси.

Люди навколо них щось захоплено зажебоніли. Потім пролунали пронизливі дзвінки, один за одним, і відлуння покотилося коридором.

— Здається, час настав, — закричав у захваті якийсь чоловік.

— До зали! — проспівав жіночий голос.

Пролунали й інші вигуки.

— До зали! До перемоги!

Усі посунули втому напрямку, звідки щойно прийшли Девід із Йаеллю, а вони обоє побігли вглиб тунелю.

Девідове серце розривалося не стільки від напруження, скільки від страху. Час спливав, а він навіть не уявляв, де шукати Стейсі в цьому безмежному пеклі. Та оскільки всі зараз збираються до зали, може, вони із Йаеллю зможуть обшукати більш віддалені куточки бункера, не переймаючись, що їх вистежать.

Не встиг він про це подумати, як побачив чотирьох Темних янголів із пістолетами напоготові, що мчали до них.

Девід і Йаель застигли на місці. Однак, на їхній безмежний подив, ті пробігли повз них. Окрім одного.

— Ви не бачили дівчинку-підлітка з білявим волоссям у сірій футболці? — запитав він.

Стейсі. Девід помотав головою, у роті так пересохло, що він не міг і слова вимовити, навіть якщо б схотів.

Темний янгол указав напрямок.

— Прямуйте до зали, ми мусимо очистити коридори для пошуків. Якщо побачите її — хапайте й тягніть у зону реєстрації. Вона — остання з потаємних.

— Та що ви! Усе зробимо, будьте певні. — Йаель дивилася на нього спантеличено, просто втілення слухняності.

— Як вона втекла? — ледь видушив із себе Девід.

— Самі хотіли б знати. — Темний янгол зиркнув на нього й раптом підійшов ближче. — А куди це ви двоє йдете?

Девід простягнув ключ від свого номера.

— Забув дещо в себе в кімнаті.

— Облиште, — наказав Темний янгол. — Нам треба очистити всі приміщення.

«Щоб ти здох», — подумав Девід. Утім, вони із Йаеллю покірно повернули, удаючи, що вертаються. Та лише Темний янгол зник з очей, він ухопив Йаель за руку.

— Побігли, нам треба вниз.

І вони стрімголов понеслися до задніх сходів, прагнучи одного: щоб більше ніхто їх не зупинив.

Коридор закінчився, вони зупинились і в розпачі побачили перед собою шість вузьких коридорів, позначених літерами від А до F.

— Призначені нам кімнати десь тут. Мабуть, це зона відпочинку. — Йаель важко дихала.

У Девіда обірвалося серце. Приміщення було значно більшим, ніж він вважав. Кожний коридор видавався безкінечним, там були десятки дверей. А якщо Стейсі ховається за однією з них?

Він почав гарячково обмірковувати ситуацію. Інтуїція підказувала йти вниз.

— Перевірмо спершу внизу, а потім поступово йтимемо вгору.

Він уже нісся до задніх сходів.

Дзеленчання припинилося, — раптом він усвідомив це, перестрибуючи через дві сходинки.

На нижньому ярусі майже нікого не залишилося, крім кількох Темних янголів, котрі обшукували кімнати в літерних коридорах, що віддзеркалювали горішні.

— Сюди, — сказала Йаель і кинулася до поярусної схеми розташування приміщень, намальованої на кам'яній стіні за сходами. — Це допоможе виграти трохи часу.

Девід гарячково розглядав схему.

— Дивись: отой балкон, що ми бачили. Він веде до Кабінету ситуацій.

— Прямо військовий штаб, — пробурмотіла Йаель. — Високо над ареною, і доступитися туди неможливо.

Вона нервово озирнулася: Темні янголи методично рухались далі, обшукуючи коридор D.

— Вірогідно, там і зібралась уся верхівка, — припустив Девід. — Може, Кріспін саме там тримає Стейсі.

«Ідеальне місце для страти», — подумав він, але хутко відігнав цей образ з уяви.

— Вона може й зараз бути десь тут унизу, — заперечила Йаель. — Далі по коридору є пункт збирання сміття, і вентиляторна, і... а це що? — Вона вказала на овальне приміщення на схемі за задніми сходами, означене як ЗАКРИТА ЗОНА. — Закрита зона? Ти не вважаєш...

Девід стиснув зуби.

— Є лише один спосіб дізнатися.

Вони рушили до приміщення, що ховалося за сходами. Дійшовши до напису «ЗАКРИТА ЗОНА», вони побачили тільки підземний колодязь, огороджений поручнями безпеки.

— Ну, тут глухий кут, — Девід зазирнув у запаморочливу безодню, потім пригладив рукою волосся. Ребра боліли страшенно. Але він намагався забути про біль.

— Ось сміттєзбірник. Йаель вказала на присадисту металеву цистерну в присмерках вестибюля.

— Зараз перевірю, що там, — похмуро промовив Девід.

Двері, як він і очікував, були замкнені. Він узявся за вбудовану драбину й почав підніматися, а Йаель сторожко роздивлялася навсібіч. Тут нікого не було. Поки що.

— Швидше, — поквапила вона й замовкла, коли Девід доліз до верху.

Вона розуміла його потребу все обшукати. Що довше вони тут затримаються, то більше ризику, що їх схоплять. Йаель затамувала подих, коли Девід силкувався відсунути люк, — і не видихнула, поки він не спустився гримотливою драбиною до неї.

— Там усередині нічого, крім сміття. Де ж вона ховається?

Вони обидва здригнулися, почувши поруч якесь шарудіння. Йаель рвучко повернулась і побачила великого щура — той підтюпцем вибіг із ніші в стіні, яку раніше вона не помітила. Ніша була майже невидимою: невеличка западина під звичайним виступом кам'яної стіни.

— Там позаду щось є. Де щури, там і їжа.

Девід поспішив до заглибини, вона за ним. Кулаки в неї стискатися від думки, що його падчерка сама-самісінька в цьому жахливому місці під землею.

Вони одночасно помітили двері. Напису на них не було, і їх легко було проминути тут, у віддаленій частині бункера.

«Ідеальне місце тримати заручника», — подумала Йаель.

Двері були напівпрочинені. Вона прочинила їх і вловила ледь чутний запах медикаментів.

— Боже мій.

Комірчина виявилась порожньою. Девід обмацав стіни в пошуках вимикача, і бліда люмінесцентна лампа сяк-так освітила кімнату — стілець, бюро й розстелену койку. Залишки того, що нагадувало сендвіч із сиром, лежали на таці біля ліжка.

— Вона тут була. Ми розминулися на якісь хвилини. — Девіду здавалося, що земля уходить із-під ніг.

— Поглянь-но сюди! — Йаель впала на коліна біля койки й підібрала зі сланцевої підлоги гумовий браслетик із написом. На еластичній жовтій гумі було витиснуто слова «Цілься високо».

— Це її браслет. — Голос Девіда лунав глухо. — Я сам купив його, коли вона гостювала в мене минулого літа.

Він глянув на вузьку смужку й натягнув собі на розпухлу руку. Хоча браслет щільно стискав йому зап'ясток і відчуття було неприємне, це якимось чином наближало його до Стейсі.

— Вона була просто тут. Цей сучий син...

— Чому ви не нагорі? Що ви тут робите?

Девід і Йаель озирнулися на низький голос, що заповнив крихітну кімнату.

Девід не міг повірити своїм очам. Він уперше бачив Темного янгола, який навів на них пістолет, але негайно впізнав опецькуватого курдупеля, що стояв у дверях. Альберто Ортега, колишній Генеральний секретар ООН.

Девід зустрічався з ним одного разу, ще за життя тата, на прийомі в Білому домі, куди прийшов із батьками, подружжям Вонамейкерів і родинами інших сенаторів.

Вонамейкер. Цікаво, як давно почався цей зв'язок. Хто кого завербував?

— Девід Шепард. — Брови Ортеґи аж злетіли. Він увійшов до кімнати. — Як ви потрапили сюди? Та дарма! Не має значення.

Він відчепив від пояса пейджер.

— За двадцять секунд тут аж роїтиметься від Темних янголів, — завважив він невимушеним тоном, поклавши палець на клавіші. — Власне, мій друг Доміно й сам здатен упоратися з вами обома.

Темний янгол із прямим, рідким рудуватим волоссям по плечі та жовтою, у тон волоссю, смугою на грудях футболки розтягнув губи в чарівливій усмішці:

— Та ще й із подвійним задоволенням, — порівняно з убивством вашої економки.

Девід застиг на місті, у голові його закаламутилося від збентеження й люті. Виходить, не Ділон убив Єву?

Сподіваюся, ти захопив свою Книгу імен. — Ортега зробив ще один крок уперед.

— Вона в мене тут. — З цими словами Девід розмахнувся рюкзаком, як бейсбольною битою, і вибив пейджер із рук Ортеги. Від удару пейджер відлетів у куток, а Девід щосили затопив Ортезі правим кулаком просто в нахабну пику. Потім врізав іще, — і смагляві риси розтеклися кривавою маскою розтрощеної плоті й вибитих зубів. Ортега гепнувся на коліна, втративши рівновагу, а Девід рвонувся по пістолет Темного янгола.

Пролунав постріл і він почув, як Йаєль чортихнулася. Пальці його затисли гарячий метал ствола. Піт котився по обличчю, але Девід не помічав пекучого болю й боровся за пістолет. Доміно був важчий за нього принаймні на двадцять п'ять фунтїв, і хоча Девід мертвою хваткою вчепився в пістолет, боротьба давалася нелегко.

Відштовхнувши Ортегу, Доміно почав викручувати пістолет — разом із Девідовою рукою. Біль пронизав усю руку, і на мить підкосилися ноги. Стогін, що вирвався крізь зціплені зуби, викликав раду усмішку на обличчі супротивника.

— Убий їх! — видихнув Ортега. Він силкувався підвестись, і кров цебеніла з місива, яке нещодавно було його ротом. Йаєль налетіла на нього, як ракета, — і від удару він гепнувся навзнак у калюжку власної крові.

Йаєль наскочила зверху та встромила ключ від кімнати просто йому в ліве око. Він намагався прикрити обличчя руками, кров лилася крізь пальці, але вона знов і знов штиркала ключем, — цього разу в западинку на горлі, і його крики відгукувалися їй у вухах.

До Девіда ці крики долітали здалеку, ніби з глибини його болю, поки вони з Доміно дубасили один одного. Ребра в нього тріщали, ніби на нього нападав бик.

«Пістолет. Я не повинен випустити пістолет», — майнула думка крізь туман відчаю. Доміно безжально затопив йому кулаком у груди.

Врізавши вільною рукою в адамове яблуко Доміно, Девід відчув, що в того ослабла хватка, і побачив, як кілер вирячив очі від болю. Але за мить Доміно ошкірився й опустив важкий, як ковадло, кулак на Девідову голову.

В очах потемніло, і він упав на коліна. Руки хапали повітря. Він побачив, як пістолет націлюється йому в голову. Напруживши все тіло, він спробував стрибнути вперед, вибити пістолет або принаймні стати рухомою мішенню.

Та перш ніж він випростувався в стрибку, за спиною Темного янгола майнула людська постать. Якийсь чоловік обома руками огрів Доміно по потилиці каменюкою розміром із диню.

Девід із зусиллям кліпав очима. Мабуть, у нього погіршився зір від удару по голові. Він напружив очі.

Його охопило відчуття нереальності. Людиною, що стояла над тілом Доміно, був Ділон Мак-Грет.

Книга імен

Розділ п'ятдесят п'ятий

Книга імен
уло темно, так темно, що Стейсі не бачила навіть власних рук, коли повзла тунелем із листового металу. Той чоловік застеріг, щоб вона була тиха, як мишка, та рухалася повільно, але неухильно вперед. Утім, на кожному дюймі, який вона долала у вузькому проході, метал під її вагою подзвонював, і вона завмирала зі страху, що цей звук почують унизу.

— Вентиляційна шахта вузька, та ще й, мабуть, доволі брудна, — попередив той чоловік. Він говорив швидко й весь час озирався, коли підсаджував її до люка. Ті люди пробігли через боковий тунель недалеко від кімнати, де її тримав чоловік-лев.

— Тобі доведеться проповзти досить далеко, поки не побачиш праворуч іще один коридор. Давай, лізь. Шлях неблизький. Я зустріну тебе на тому краю тунелю. Що б ти не почула, не зупиняйся, повзи до кінця й чекай на мене там. Зрозуміла?

Стейсі нічого не розуміла. Тепер, протискаючись крізь вузький тунель, вона почула дзенькіт сигналу тривоги, — і волосся в неї стало сторчма.

Чоловік-лев дізнався, що я втекла. Серце в неї так калатало, що аж заболіло в грудях. Вона намагалася не думати, що він її розшукує. Ані про те, як їй холодно, самотньо та страшно. Дівчинка сподівалася, що може довіряти людині, яка її випустила, вірила, що ще колись побачить маму й Девіда. Їй просто хотілося, щоб усе знову стало нормальним і звичним.

Стейсі тремтіла, але, переборюючи себе, рухалася вперед. Відчувши, що права бокова стінка тунелю зникла, вона протиснулася крізь тісний вигин шахти. На це знадобилося кілька хвилин борсання з затамованим подихом — і, нарешті, вона пролізла в другий прохід.

У роті пересохло від пилу, руки зомліли від холоду. Їй так хотілося вирватися з цієї холодної металевої в'язниці, що вона мало не кричала. Але кричати не можна. Чоловік-лев прийде. А ще й той, із різними очима. Вона мусить мовчати.

Стейсі лише трохи просунулася другим тунелем, як їй здалося, ніби вона чує голоси. Вона завмерла та прислухалась. Страх поїдав її зсередини.

Голоси. Так і є. Вона прислухалась уважніше, напружено ловила слова. Сперечалися якісь жінки. Розлючені. Ті жінки, що плакали? Тільки зараз вони не плакали.

Нехай тільки прийдуть по нас. Ми їх на шматки розірвемо.

— У нас є ножі, які вдалося поцупити за обідом. І наточити об камінь.

— Хоч когось із них уб'ємо, принаймні перш ніж вони повбивають нас.

Але серед тих рішучих голосів чулися й інші. Хтось із жінок плакав. Благав.

— Якщо ви нападете на них, вони вб'ють усіх нас.

— Господи, я не хочу помирати.

Стейсі заклякла. Хто вони такі? Ув'язнені? Як і вона сама? На що вони чекають?

І тут у неї в голові пролунав голос того чоловіка. Рухайся вперед, не зупиняйся, що б там не було. Дістанься другого кінця.

Я не можу. У неї вирвалося ридання. Просто не можу покинути цих жінок.

Повернути назад у цій тісноті неможливо. Повільно, перемагаючи біль, вона позадкувала туди, звідки приповзла.

Книга імен

Розділ п'ятдесят шостий

Книга імен
евід рвонувся до Ділона й притис його до дверей. — Якого біса ти тут робиш? — гаркнув він.

— Рятую тобі життя, заради Бога, — сині очі Ділона блиснули. — Міг би й подякувати, до речі.

— Дякувати за що? За спробу знищити світ? Оце і є вся твоя метафізика, отче? Хіба не ти вкрав мій паспорт і впустив оце опудало до мого дому вбити Єву?

— Єву вбито? Святий Боже! — Ошелення Ділона видавалося щирим. Він потрусив головою, ніби хотів, щоб у ній прояснилося, а потім відштовхнув Девіда.

— А от твій друзяка тут, може, ще живий, — голос у нього затремтів. — Отже, якщо ти не рвешся в новий бій, пропоную обговорити все на поверхні, — поки ми ще можемо звідси вибратися.

Йаель стала пліч-о-пліч із Девідом і спрямувала пістолет Доміно на Ділона.

— Девіде, але ж він щойно врятував тобі життя, — розважливо сказала вона.

У Девіда в голові все закрутилося, коли він спробував скласти докупи і те, як Ділон розкроїв голову Доміно, і саму його появу в бункері, і вбивство Єви, і зникнення паспорта.

— Обережно, — гукнув Ділон, побачивши, як Доміно тягнеться вхопити Девіда за штанину.

Девід розвернувся і з розмаху зацідив Темному янголу ногою в щелепу. Голова Доміно відкинулася набік, тіло обм'якло, і він знепритомнів. Тоді вони втрьох чкурнули до задніх сходів.

— І що ж ти тут робиш? — наполягав Девід.

— То довга історія. Коли ти розповів мені про гебрейські літери на своєму агаті, це пробудило один спогад. Я бачив дещо подібне раніше. Перевірив одну книжку про юдейську магію, — чи немає там чогось про самоцвіти, — Ділон трохи захекався дорогою до сходів. — І знайшов цілий розділ про магічне коштовне каміння у нагруднику первосвященика.

— Далі, — видихнув Девід.

— Багато років тому в Римі я познайомився з одним єпископом. Пізніше його звинувачували в сексуальних домаганнях до хлопчиків. До тих бідолашних, яких він запрошував щотижня до себе на сніданок із Біблією. Я пригадав його перстень. Незвичайний — гладко-шліфований рубін із гебрейськими літерами.

— Рубін із нагрудника Аарона? — вигукнула Йаель. Щоки її палали від швидкого бігу сходами нагору.

— Я вистежив його в шотландському селищі. Забрав камінь. Щоб повернути його синам Ізраїлю. А потім знайшов цю дивну карту Таро серед його подорожніх документів.

Ділон був дуже сильним і здоровим, і все ж йому було важко дихати.

— Він увесь час повторював, що мусить встигнути на літак до Лондона. Тож і я вирушив туди. У Гітроу зустрів одного німця. З такою самою картою. Приєднався до нього, опинився тут. А тепер твоя черга розказати мені, що тут усе-таки відбувається?

Вони були на півдорозі до майданчика. Девід різко зупинився, забувши про жорстокий біль, що ятрив кожну клітинку його тіла.

Йаель і Ділон стояли поруч, притиснувшись до поручнів, і хапали ротом повітря.

— Тут Стейсі, — жорстко відповів Девід. — Ці маніяки хочуть знищити світ. Оті голоси... оті імена, що я чув, належать людям, яких оці монстри методично вбивали. Стейсі — одна з них, можливо, остання. Ми повинні знайти її та визволити звідси!

— Хай допоможе нам Бог, — засмагле обличчя Ділона зблідло. — Де вона?

— Не знаю. Можливо, ти хочеш переговорити з Богом і допоможеш нам дізнатися, — вицідив Девід крізь зціплені зуби. — Перш ніж вони нас упіймають і вб'ють.

Книга імен

Розділ п'ятдесят сьомий

Книга імен
олоси лунали голосніше.

«Я рухаюсь у правильному напрямку, — подумала Стейсі. — Але чи зможу я вилізти там, де вони знаходяться?»

Вона поповзла швидше, відчуваючи, як пил забиває їй легені. Пальці чіплялися за вентиляційні отвори з пластиковою обшивкою, як у жилих будинках. Голоси доносилися з отвору неподалік.

Раптом, коли вона опинилася біля повороту знову, голоси залунали так, ніби жінки знаходилися просто під нею. Стейсі обмацала обидві стінки в пошуках вентиляційних граток чи ще одного люка. Мабуть, він тут не один.

Дівчинка переповзла через поворот. Лізти назад було важче, — і тут вона вперше застрягла. Сяк-так протиснувшись, вона знайшла, що шукала, — люк, подібний до того, який вона відчинила, коли той чоловік підсадив її до шахтного колодязя.

Дуже обережно, затамувавши подих, вона вхопила кришку з двох боків і почала потихеньку штовхати. Кришка була важкою, як і та перша, але коли Стейсі вдалося трохи її зсунути, можна було зазирнути в нижній тунель. Вона чула жінок, — тепер вони були зовсім близько.

— Може, ти хочеш боротися й померти, Ірино, а от я хочу залишитися живою, — схлипувала одна.

Відповіла їй дівчина з гортанним голосом.

— Якщо тобі подобається бути боягузкою — будь, але я... я хочу повернутися до свого Маріо. Нехай загину — але спробую.

Стейсі відсунула кришку на останні кілька дюймів. Отвір був не менший за той, через який вона пролізла. От тільки підлога була далеко внизу.

Вона глибоко вдихнула та просунула ноги в отвір, спираючись ліктями об стінки тунелю, і повисла досить високо над підлогою.

Уяви, що ти — Майкл Джордан, який щойно вкинув м'яч у кільце, — наказала вона собі й учепилась у нижній край люка.

Трошки повагалась — і відпустила руки.

Упала Стейсі, сильно забивши гомілку.

Немає часу відсиджуватися на лаві для травмованих, — майнула думка, і вона вдихнула на повні груди. Коридор дуже схожий на той, де тримали її, був порожній. Проте жінки були поруч: вона чула їхню суперечку.

Стейсі спромоглася підвестись і, прикульгуючи, пішла тунелем на голоси. На стінах вона помітила декілька картин, досить моторошних: темні кольори, змії, якісь чудернацькі символи. Вона прискорила крок — і пополотніла, побачивши ковані металеві грати в кінці коридору. Серце її впало. Це скидалося на ґратчасту браму в'язниці.

Дівчинка підбігла — і побачила їх. Кілька десятків молодих жінок, замкнених у величезній кімнаті. Там стояли ряди ліжок, як у гуртожитку. Жінки здавалися змученими й блідими, ніби роками не бачили сонячного світла. «Вони молодші за маму, — завважила Стейсі, — а деякі не набагато старші від мене. Проте, плечі їхні згорбилися, як у старих бабусь, і довге волосся неохайне, занедбане».

Що вони тут роблять?

Одна жінка зойкнула, помітивши Стейсі, що підійшла, накульгуючи, до ґрат. Раптом усі з'юрмилися біля брами; вони дивилися на неї запалими очима, не вірячи собі.

— Ти хто?

Це спитала ота, з гортанним голосом. Вона була гарна, темноволоса, з довгими віями та великими очима.

— Мене звуть Стейсі. А ви — хто ви? Чому ви тут?

— Ірина. Моє ім'я Ірина.

Молода жінка міцно вхопилася за ґрати.

— Дякую тобі, милостивий Боже, — прошепотіла вона, звівши очі вгору. Потім подивилася на Стейсі, і в обличчі її засвітилася надія. — Ми тут ув'язнені. Допоможи нам! Тут є ключ.

— А де він? — Стейсі оглянула стіни, та не побачила ані поличок, ані гачків.

— У коридорі. За однією з картин. Не барись!

— А за якою картиною? — Стейсі вже бігла назад до картин, хоча нога з кожним кроком боліла все сильніше.

— Не знаємо, — відповів чийсь голос їй услід. — Ми тільки бачимо, що вони беруть ключ з-під якоїсь із них. Швидше, благаємо, швидше!

Стейсі піднімала картини, одну за одною. Де ж ключ? Щомиті їй здавалося, що її схоплять і замкнуть за ґратами разом із жінками.

Їхні повні відчаю обличчя стояли в неї перед очима, коли вона з натугою підняла найбільшу картину, мало не впавши навзнак: картина зірвалася зі свого гака. І тут вона побачила ключ — великий чорний ключ у формі літери F висів на цвяху за картиною.

Тремтячими пальцями вона схопила його й побігла коридором. Ушкоджена нога страшенно боліла, руки тремтіли так сильно, що вона ніяк не могла вставити ключ у замок, а коли врешті-решт брама розчахнулася, дівчинку мало не затоптали.

Жінки несамовито побігли повз неї далі вниз тунелем. Зупинилася тільки Ірина. Поцілувала Стейсі в щоку, схлипнула стиха. І вхопила її за руку.

— Біжімо з нами, янголятко, — мерщій!

Книга імен

Розділ п'ятдесят восьмий

Книга імен
 
Книга імен
адаю, ти маєш якийсь план гри, — Ділон сторожко вдивлявся у верхню площадку.

— Готовий вислухати пропозиції. — Девід витер спітніле чоло. — Який план у тебе?

— Роздобути ті самоцвіти, що знаходяться в них.

— А ви їх бачили? — подалася до нього Йаель.

— Бачив два: усередині скляного футляра з підсвічуванням. У їхньому штабі за балконом, де збирається вся верхівка.

— Ти там був? — Брови Девіда злетіли в здивуванні.

Ділон скривився.

— Недовго. Причепився до свого нового найкращого друга. Коли ми спускалися тими сходами, хтось із його колег визирнув з-за скляних дверей штабу та попросив зайти поговорити. Я дійшов тільки до порогу, але добре роздивився, що лежить у футлярі.

— І їх можна дістати? — спитав Девід.

— Якщо розбити футляр... Але втрапити до кімнати... — Ділон сумно похитав головою. — Я спустився нижче в пошуках якоїсь схованої зброї: сокири, металевої труби абощо. Натомість знайшов своїх друзів.

Йаель коротко усміхнулася до нього та простягнула руку, забризкану кров'ю.

— Йаель Гар-Пац.

— Перепрошую, куди тільки поділися мої манери, — промурмотів Девід і подивився Ділонові просто у вічі. Його охопило розкаяння, яке він не міг висловити. — Я мусив тобі довіряти, — мовив він хрипко. — Вибач мені.

— Сплатиш рахунок за три майбутні спільні сніданки в барі — і ми квити з тобою.

Раптом знизу пролунали важкі швидкі кроки.

— Змиваймося, — вихопилось у стривоженого Девіда. Вони гайнули на головний ярус, там рушили до великої зали, але раптом зупинилися, — з півдюжини Темних янголів сунулися їм назустріч.

— І що тут у нас відбувається? — почувся позаду жіночий голос.

Девід одразу ж його впізнав. Приголомшений, він різко обернувся й зустрівся із владним поглядом Кетрін Вонамейкер.

Кетрін Вонамейкер. Та жінка, що місяцями розраджувала його матір після фатального серцевого нападу батька. Та жінка, що завжди готувала на святкові обіди салат «Волдорф», хоча їв його лите Девід.

— Чому ви не привели Джадда? — Девід зціпив зуби. — Гарна вийшла б родинна зустріч.

Сміх її розкотився глумливо.

— Джадд гадає, що я зараз у Джорджтауні, збираю кошти для симфонічного оркестру.

Йому нічого не відомо, — промайнуло в голові Девіда.

— Джадд зателефонував вам, коли ми вийшли з ресторану в Нью-Йорку, так? Не він видав нас — ви.

Девід стрибнув до неї, притяг до себе й став обличчям до Темних янголів. Йаель кинулася до нього, притиснула пістолет Доміно до шиї Кетрін, а Ділон приготувався відбивати напад.

— Зупиніться — інакше вона труп! — вигукнув Девід.

Він почув гупання багатьох ніг, від яких аж гуділи сходи. Паніка вистрелила в кров адреналіном.

За кілька хвилин їх оточать Темні янголи.

Де Стейсі?

Кетрін пручалася, і він стиснув її міцніше.

— Ворухнись лишень — і я стрілятиму, — попередила Йаель.

Біг Темних янголів коридором не вповільнювався.

— Де моя донька? — Голос Девіда врізався у вухо Кетрін, а пальці аж вдавилися їй у тіло.

— І знала б — не сказала. Здавайся, Девіде. — Вона вивернула голову й устромила в нього злостивий погляд. — Ти програв.

— Де Мюллер?

Відповісти вона не встигла. Темні янголи зненацька зупинилися, — їхню увагу привернула юрба жінок, що посипалися на них зі сходів.

— Що воно за диво? — Ошелешений Ділон дивився на розхристаних жінок, що бігли так, ніби їх переслідували всі сили пекла.

— Заженіть їх назад! — наказала Темним янголам Кетрін.

Девід визвірився на неї.

— Єдине, що я хочу почути: де ховається Кріспін Мюллер. І де він тримає Стейсі!

У гармидері, що панував у тунелі, Йаель клацнула запобіжником пістолета, готова стріляти.

— Стейсі! — гримнув Девід до Кетрін. — Де Стейсі!


У вирі шаленого бігу жінок сходами Стейсі почула дещо несподіване серед громового гуркоту довкола. Невиразно, здалеку пролунав голос Девіда. Він викрикував її ім'я.

— Девіде! — вихопилось у неї, і вона спотикнулася на сталевих сходинках. Ірина підтримала її. Дівчинка швидко випросталася, але подих у неї перехопило.

Якби вона впала, її розтоптали б. Ці жінки мчали, як оскаженіле стадо в якомусь старому вестерні. Вона побігла швидше, хапаючи ротом повітря, і молилася, щоб це виявилося правдою, і Девід був тут...

Збігши сходами, вона опинилась у такому ж коридорі-тунелі, що й унизу, — тільки тут було повно людей.

Вона гарячково переводила погляд з обличчя на обличчя. Девід!

Стейсі вигукнула його ім'я, він приголомшено озирнувся. І далі — як при вповільненій кінозйомці. Вона побачила радість у нього в очах, вирвалася від Ірини й майнула назустріч.

Але хтось перетнув їй дорогу — схопив на руки за талію. Вона борсалася, кричала, бачила, як Девід штовхає ту захоплену жінку вперед, до неї.

— Відпустіть! — волала дівчинка, а вивернувши голову, щоб побачити, хто її тримає, заволала гучніше. Її обійняв жах.

Це був чоловік із різними очима. Чоловік, який убив Гатча. Чоловік, який, певно, вбив і маму.

— Девіде, рятуй... — пискнула Стейсі. Раптом вона побачила, як інший чоловік напав на Девіда ззаду, і почула громовий постріл.


Девід звалився на підлогу, сильно забивши підборіддя. В очах потемніло, і тут пролунав постріл. Він розплющив очі, спробував підвести голову, але двоє Темних янголів пришпилили його додолу; побачив у кількох кроках від себе Йаель, — руку їй заломили за спину, а пістолетом Доміно вже розмахував Темний янгол. Почув він і стогін Ділона, і тупі звуки ударів. Відчай видавався страшнішим за біль.

— Відведіть потаємну до Кабінету ситуацій, — наказала Кетрін.

Чоловік, що спіймав Стейсі, віддавав команди.

— Тримайте Шепарда та двох інших у зоні реєстрації, поки я не дізнаюсь у Проводиря про наміри щодо них. — Він зиркнув на інших Темних янголів. — А ви чого тут стовбичите, як бабуїни? — Сам він уже тягнув Стейсі за собою. — Кроком руш до тих жінок. Уперед!

Усе, що усвідомлював Девід, — це плач Стейсі. Звуки, що краяли йому серце, віддалялися коридором, а він безпорадно борсався під тягарем двох туш, які утримували його долілиць на підлозі.

Девідові хотілося знищити чудовисько, що викрав Стейсі, не менше, ніж Кріспіна Мюллера. «Яка користь від того, що я мав видіння, що чув оті благання? Я підвів усіх», — подумав він, коли його грубо рвонули з підлоги й потягли до зони реєстрації.

Він аж застогнав, помітивши розбиту, розпухлу щоку Йаелі. У Ділона з носа текла кров. А декого з жінок-утікачок, хто б вони не були, уже знову впіймали.

Це кінець.

З великої зали вийшов чорнявий чоловік та енергійно покрокував до них. Високий, елегантний, упевнений. «Ач, який мажор!» — подумав Девід, і очі його видирали нутрощі з того чоловіка. Він відчув, як виструнчилися Темні янголи при наближенні зверхника.

— Прем'єр-міністре ді Стефано, ми спіймали Шепарда. Що накажете з ним робити?

Ді Стефано.

Та не встиг ді Стефано розтулити рота — з-під стійки реєстрації з диким виттям вискочила якась постать.

Жінка.

Вона підлетіла до ді Стефано, розмахуючи чимось довгим і блискучим. Впала на нього, встромлюючи свою зброю йому прямо в серце — напрочуд сильно й глибоко для такої тендітної статури.

Ді Стефано роззявив рота від шоку, тихо булькнув — і звалився горілиць.

Від спантеличення Темні янголи відпустили полонянок. Гукаючи на допомогу, двоє кинулися до тіла, а ще троє — до нападниці.

Вона оскаженіло розмахувала закривавленим ножем і не давала їм підступитися. Потім заверещала, крутонулась і прожогом майнула до сходів.

Бігла і Йаель. Хапаючи ротом повітря, вона порівнялася з найближчою зі скульптур, що зображували переплетених змій. У відчаї протиснулася вона між скульптурою та кам'яною стіною.

Це мусить спрацювати. Ти мусиш це зробити.

Вона притулилася спиною до шерехатої стіни, зібрала всі свої сили, вперлася руками в скульптуру й почала штовхати. Кам'яні зубці впивалися їй у спину, але вона не зважала, намагаючись зсунути статую. А Ділон тим часом бився зі стриженим Темним янголом, що тримав її лише мить тому.

Ділон орудував кулаками. Коротким ударом правиці він збив Стриженого з ніг, і рубін із персня залишив на щоці Темного янгола глибокий криваво-червоний слід.

Йаель зосередила думки й зусилля на важкій бронзовій скульптурі, холодній і нерухомій під її спітнілими долонями.

Яку кадрі якогось фільму зі Стівеном Сігалом, Ділон стрибнув із розгону обома ногами просто на груди свого супротивника — і зламав йому ребра. Пролунав відчайдушний крик болю — Темний янгол корчився на долівці.

Ділон відігнав раптове співчуття, що сколихнулося в нього в душі, і вихопив у Стриженого пістолет.

Потім озирнувся.

Девід мчав нагору сходами, як навіжений. Раптом іще п'ятеро здорованів загриміли чоботями по сходах, і стіна з м'язів і пістолетів перетнула йому путь. Девід перескочив через поручні, ухопився за один, розгойдався та стрибнув униз. Ноги в нього підломилися, обличчя перекосилося від болю. Здавалося, він уже не помічав болю, коли рвонувся до кам'яної колони, увінчаної балконом, у пошуках укриття за нею, а Темні янголи посипалися зі сходів слідом за ним.

Краплі поту виступили на верхній губі Ділона, коли він прицілився з пістолета Стриженого й почав стріляти.

Громило, що біг попереду, упав навзнак, ухопившись за плече, але інші, неушкоджені, наступали через залу реєстрації слідом за Девідом. І тут Ділон почув нестямний крик Йаелі. Із жахом і подивом він побачив, як вона щосили штовхає скульптуру.

Скульптура захиталася, потім, на якусь мить, ніби зависла в повітрі під неймовірним кутом. Обличчя Йаелі напружилося від зусилля, — і скульптура повалилась униз. Вона впала з грюкотом, що, як вибух, рознісся бункером, і полірований метал розчавив вояків, котрі переслідували Девіда.

Ділонові почуття на хвилину змішалися. Скорбота через те, що в такий жахливий спосіб відбираються людські життя, — і шалена надія, що самі вони, можливо, врятуються.

Але раптом він відчув ще дещо. Кров, тепла й густа. Вона струменіла з його грудей. Не вірячи собі, він опустив очі. Болю не було, тільки оту вухах якесь дивне шурхотіння. Він зробив крок, похитнувся — і простягся на підлозі.

І тоді він почув тишу.


Йаель, розчеплюючи мертві пальці Темного янгола, намагалася не думати про масштаб спричиненої нею бойні, а потім схопила пістолет і побігла до сходів.

Книга імен

Розділ п'ятдесят дев'ятий

Книга імен
о там, у біса, коїться внизу?

Кріспін Мюллер загатив своєю палицею у двері Кабінету ситуацій і підхопився зі стільця. Він не звертав уваги на переляк в очах Стейсі Лахман і швидко прокульгав до балкона. Перехилившись через поручні, вирубані в скелі, він спантеличено дивився на колотнечу внизу.

Скульптура у вигляді сплетених змій лежала вся покривлена на понівечених тілах кількох Темних янголів. Йому було видно ще одне розпростерте тіло трохи на відстані, — людина лежала в калюжі власної крові.

Суцільний хаос. Люди горлали, вискакували стрімголов із зали спантеличені, у паніці.

Кріспін примружився, розглядаючи натовп у зоні реєстрації. Лише мить тому він бачив ді Стефано, що впевненими кроками наближався до Шепарда, схопленого Темними янголами. Він чекав, поки Шепарда приволочуть до нього нагору, — і розпочнеться забава.

Натомість ді Стефано лежить, як лантух, а сорочка його багряніє від крові.

«А де Шепард? Як він вирвався від охоронців? Як одна людина могла спричинити такий гармидер? Ну, це ненадовго», — присягнувся Кріспін. Хвилі люті калатали в нього в голові.

Він подався до дверей, грюкаючи палицею й міцно зціпивши зуби.

— Ді Стефано мертвий. А Шепарда ніде не видно.

— Як це може бути? — Одіамбо Мофулатсі, діамантовий дилер із Південної Африки, третій номер у командному складі Кола, вийшов на балкон, ледь долаючи роздратування. — А де Ортега? Де твій батько? Чому їх немає?

Кріспін відмахнувся.

— Рауле, давай сюди потаємну. Час настав.

Перелякана дівчинка скулилася на стільці — там, куди її кинув Рауль, і очі її блиснули страхом, коли над нею навис Темний янгол. Він смикнув дівча за руку, сильно стиснув своїми залізними пальцями, — вона задихнулась, і серце мало не зупинилося від жаху. Як вона не силкувалася вирвати руку, він легко протяг її через кімнату на відкритий вигнутий балкон.

Мюллер поставив палицю до стіни, утримуючи рівно вагу здоровою ногою. Коли він кивнув, Рауль штовхнув дівчинку до нього, Кріспін перехопив її та перекинув через парапет. Вона кричала, намагалася якось залізти назад на балкон, але жилаві руки Кріспіна міцно тримали її.

— Не борсайся, бо впущу. — Його дихання аж опалило їй вухо жаром.

Кріспін посміхався, його тішили і придушений крик дівчиська, і вираз непереборного жаху в її очах. Його охопило п'янке відчуття всевладдя.

— Чого ти чекаєш? — напосідав Рауль. Його очі прошивали Кріспіна. — Вона — остання перешкода на шляху до вознесіння. Убий її!

Кріспін не звертав на нього уваги. Не такий потрібен йому кінець — він мусить отримати від Шепарда все належне. Свій агат. І найвищу втіху — примусити Девіда Шепарда дивитися, як оце дівча летить з балкона.

Юрба внизу заклякла, побачивши дівчинку на балконному парапеті.

— Остання з потаємних! — вигукнув хтось.

— Її захопив сам Змій! — захоплено відізвався голос із натовпу.

Змій. Це ім'я пролилося на натовп, як гімн, як молитва. Обличчя Кріспіна сяяло від щастя. Вони знають, скільки він зробив. Ця думка додала йому наснаги. Він широко усміхнувся, відчуваючи глибоку впевненість.

Мофулатсі кинувся до балкона та звернувся до юрби внизу:

— А ну назад до зали — усі до одного! Мерщій. Готуйтеся, як вам наказували. Наше вознесіння неминуче.

Кетрін Вонамейкер і ще кілька людей покірно потяглися до зали, та більшість зволікала, зачудована сценою на балконі.

— А ну марш! — скомандував високий африканець, махнувши довгою рукою.

Кріспін гукнув через плече до Рауля.

— Знайди мені Шепарда й тягни його сюди. Швидко!

— Шепард нам більше не потрібен, — відрубав Мофулатсі. — Рауле, я наказую знайти Альберто Ортегу й Еріка Мюллера. Вони мусять бути тут, разом із нами, цієї миті, коли ми винищимо цей ниций Божий світ.

У Кріспіна від сліпої люті затьмарились очі, бо Рауль побіг виконувати наказ Мофулатсі. Він ледве стримався, щоб тут-таки не жбурнути дівча з балкона, — аби тільки довести, що не потребує жодних дозволів на досягнення мети, заради якої він працював більше, ніж будь-хто з них.

Лють клекотала в його горлі, і він завивав громовим голосом, що аж стіни Ковчега здригнулися, і відлуння долетіло до нижньої печери.

— Девіде Шепард! Покажися! Життя висить на волосині. Дорогоцінне життя. Останньої з ваших потаємних. Іди, урятуй її, якщо насмілишся.

Він гнівно вдивлявся в реєстраційну зону, — Шепарда не видно. Лише ланцюжок гносеїв упокорено тягся до зали.

— Боїшся, Шепарде? Невже ти такий боягуз, що не врятуєш її? Виходь, зупини мене, — я кидаю тобі виклик!

Час спливав, гнів розпирав його, а клятий боягуз не показувався. Кріспін вишкірив зуби, переповнений ненавистю, і на мить послабив хватку на талії дівчинки. Цього їй вистачило, щоб прослизнути вперед по парапету балкона — тепер вона шалено відбивалася ногами, виривалася на волю. Відлуння її криків не стихло, навіть коли Мюллер знову затис її, як у лещатах.

— Кидаю тобі виклик, Шепарде! Кидаю виклик!


Піт котився по обличчю Девіда, струмив під пахвами. Він до крові обідрав пальці й долоні об камінь. Дихання виривалося зі свистом, але він неухильно повз угору позаду триклятої скелястої вежі, що стояла під кутом до балкона.

Він не мав ані льодоруба, ані мотузки, ані опори — нічого, що допомогло б йому вилізти на цю шерехату, майже вертикальну колону. Були тільки пальці. І коліна. Ногою він намацував хоч який малий виступ і дерся на скелю, звиваючись, як міг, знаходячи сяку-таку опору.

У пам'яті його пронеслися настанови Гатча. Одну ногу за один раз. Не дивись униз. Не зводь очей із вершини. Він відганяв думки про Йаель. Про Ділона. Чи вони ще живі? Поранені? Чи ще борються?

Він не мав права відволікатися від сходження. Кріспін гукав до нього. Верещав як очманілий. Девід не допускав його слова у свою свідомість і струшував краплі поту з очей.

«Гора — немов жінка, — говорив йому Гатч під час першого складного сходження, коли він був уже досить дорослим, щоб оцінити метафору. — Злийся з нею. Перетворись на одне ціле з нею».

Девід обійняв колону всім тілом. Руки намацали ще одне заглиблення. Він — скеля. Він — єдине ціле з цією вежею.

Повітря розірвав несамовитий крик. Крик Стейсі — просто в нього над головою. Рука зірвалась, ухопила пустоту, — і нога втратила опору.

Книга імен

Розділ шістдесятий

Книга імен
ріспін увесь напружився, коли в Кабінеті ситуацій пролунав голос його батька. Дуже вчасно, чорт забирай. Проте синовнє роздратування розтануло, бо він почув і жіночий голос — з ізраїльським акцентом.

— Куди ви мене привели? Що ви робите?

Вона була у відчаї. Налякана. Кріспін усміхнувся.

— Глянь лише, хто в нас вештається по сходах, — оголосив його батько й витяг на балкон Йаель Гар-Пац.

— От і добре, — Кріспін усміхнувся ще ширше, його тішило, як небезпечно балансує на парапеті перелякане дівча. — Ваш кумир має бути неподалік.

— Час закінчувати, — нетерпляче втрутився Мофулатсі. — Що затримує Ортегу в цьому порочному світі? — Він глянув на годинник і різко підвів голову, бо на балкон увірвався Рауль.

— Ортегу вбито. Доміно також. — Його різні очі втупились у зблідле обличчя Стейсі Лахман. — Немає чого зволікати. Убий її.

Мофулатсі зробив крок уперед із виглядом владної рішучості.

— Тепер я найголовніший. Зміє, віддай потаємну мені. Мені належить честь цієї фінальної смерті.

— О ні, — глузливо відповів Кріспін, і погляд його, сповнений бездонного гніву, блукав по зоні реєстрації. — Кінець буде тоді, коли скажу я. Шепарде! Де ти, Шепарде?!

— Я тут. — Девід стрибнув із заднього карниза стіни на балкон. Гносеї та Йаель приголомшено повернулися до нього, а він ішов просто на Кріспіна. — Здається, ти хотів здійснити обмін.

Книга імен

Розділ шістдесят перший

Книга імен
евід простягнув обідрану, закривавлену долоню. На ній виблискував агат — яскравий, як і жага в очах Кріспіна.

— Іди, візьми його, якщо посмієш, — піддражнював Девід.

У нього перехопило в горлі: він боявся побачити нажахане личко Стейсі, почути її тихі схлипування. Девід не зводив очей із Мюллера, і все залежало від цього моменту.

— Віддай мені дівчинку, — сказав Девід, — і забирай свій агат.

— Я так і так заберу свій агат, — губи Мюллера розповзлись у глумливій посмішці. — Коли ти побачиш, як вона падає вниз.

— Так і знав, що в тебе не вистачить духу забрати камінь із моєї руки. — Девід підкинув і впіймав агат. — Навіть у дитинстві ти тільки вдавав відчайдуха, був хоробрий лише на словах. Подивись-но на себе... Ховаєшся за дитину. Так хто з нас боягуз, Мюллер?

— Що за дурниці? — вибухнув Мофулатсі. — Зміє, дай це дівча мені. Рауле, убий їх!

Девід кинув погляд на чоловіка з оливковою шкірою — Рауль вихопив пістолет. Його очі! Подив і гнів затопили свідомість Девіда. Одне око синє, друге — каре. Це він.

Просто перед ним стояла та погань, що вбила Гатча. Викрала Стейсі. А зараз уліпить по кулі йому та Йаелі.

Девід не мав що втрачати. Усі погляди зійшлися на ньому, а пістолет цілив йому в голову.

— Отже, ти не хочеш повернути агат?

Серце шалено билось об понівечені ребра. Він зробив крок до Кріспіна, потім іще один, підкидаючи самоцвіт на долоні. Кріспінові варто було простягти руку.

— Поверни мені мої роки! — загорлав Кріспін. — Ти пішов уперед, до світла, а мене поглинула темрява. Ти просто отримав оті імена, а я змушений був видобувати їх удень і вночі.

— Бідолашний Кріспін, — закопилив губу Девід. — Хочеш цей агат, Мюллере? Тримай!

Кріспін зойкнув, коли Девід розмахнувся й кинув агат. І той злетів дугою. Прогримів постріл. У ті півсекунди, коли Мюллер уражено стежив за агатом, який перелетів через парапет балкона, Девід метнувся вперед, до Стейсі, проте Кріспін не послабив своєї мертвої хватки.

— Девіде! — Стейсі вхопилася за його плечі.

Він відчайдушно тягнув її, напруживши всі м'язи аж до пекельного болю, намагаючись вирвати, звільнити Стейсі. Раптом він помітив, що Ерік Мюллер схопив палицю сина, яку той залишив на балконі. Девід приготувався до удару.

Натомість він мало не остовпів, побачивши, що Мюллер хвицьнув по плечах власного сина. Кріспін заволав од болю й несподіванки, у нього підігнулися коліна й послабшала хватка. Девідові цього й було треба. Він вихопив Стейсі й переніс її через парапет балкона.

Девід побіг із дівчинкою на руках, але тут побачив, що Мофулатсі кинувся до Йаелі, щоб вирвати в неї пістолет, поки вона не вистрелила ще раз. Вона вже поранила Рауля, який стогнав і корчився на підлозі: його розтрощене стегно сильно кровило, а обличчя перетворилося на маску болю.

Девід не встиг осягнути, що відбувається, як його ноги неначе трактор переїхав. Він упав на коліна, Стейсі на нього. Дівчинка скрикнула й відскочила вбік, коли Кріспін навалився на Девіда й почав його духопелити.

Стейсі завмерла, сльози заливали їй перелякане лице. Утім завмерла вона лише на мить. Побачивши, як Кріспін гатить кулаками Девідові в обличчя, вона наскочила на нього, як ураган, вп'ялася зубами в руку, рвонула з усієї сили задовге волосся. Вона видрала кілька пасм, поки він не відштовхнув її сильним ударом тулуба.

Девід затопив кулаком Кріспінові в сонячне сплетіння, і той очманів рівно на стільки, скільки Девідові знадобилося, щоб опинитися зверху. Тепер уже Девід пришпилив Кріспіна до підлоги, і руки його лещатами охопили шию гносея.

Йаель копнула Мофулатсі підбором босоніжка, розпанахавши йому гомілку. Потім сильним ударом коліна вцілила йому просто в пах.

Гігант зігнувся навпіл і завив від болю, відпустивши, нарешті, пістолет. Не встиг він оговтатись, як пістолет уже був у руках Йаелі. Тієї самої миті Ерік Мюллер підскочив до Мофулатсі та з силою вдарив його палицею по черепу.

— Зрадник! — прохрипів Кріспін. Він хапав ротом повітря, марно силкуючись відірвати Девідові руки від свого горла. — Прокляття... батьку... допоможи...

Ерік удруге замахнувся палицею на Мофулатсі й навіть голови не повернув у бік Кріспіна.

Йаель перевела дух. Жива рана на зап'ястку — від міцних пальців Мофулатсі — горіла вогнем. Зате пістолет був у неї. Відчуваючи на язику металевий присмак власної крові, вона озирнулася на Рауля: той і досі лежав на підлозі, кров стікала, збираючись у багряну калюжу — він задихався.

Йаель стримала нудоту, відвернулась і кинулася до кімнати зі скляним футляром.

Два самоцвіти з гебрейськими літерами виблискували до неї. Аметист і смарагд. Ґад і Завулон.

Вона зціпила зуби й сильно вдарила пістолетом по склу. Нічого. Чортихнувшись, вона вдарила ще раз, щосили. Футляр навіть не тріснув. Йаель заплющила очі, уявила, як розсипається скло, і знову вдарила пістолетом. Скло вибухнуло кришталевим фонтаном, і Йаель охопила хвиля піднесення.

Гострий осколок розітнув їй руку, коли вона витягала самоцвіти. Йаель не звернула уваги на пекучий біль і затиснула в долоні аметист і смарагд.

Це її уява чи камені справді світяться?

Роздивлятися не було часу. Вона засунула самоцвіти собі в мокрий від поту бюстгальтер, і дрож пронизав усе її тіло, аж залоскотало в пальцях ніг.

І тут Ерік Мюллер заштовхнув Стейсі до кімнати, подалі від бійні на балконі.

— Йаеле! — гукнув Девід хрипким голосом. — Виводь звідси Стейсі. Можуть прийти інші Темні янголи.

— Ні. Без тебе я нікуди не піду, — закричала Стейсі, долаючи тремтіння.

Ерік потягнув її до скляних дверей, за якими починалися сходи.

— Ти мусиш іти, дитино, — на тобі тримається світ!

— Ні! — Вона вирвалася, кинулась до балкона, але Ерік упіймав її за руку.

— Ти не розумієш. Тут ти в страшенній небезпеці, — надто багато людей хочуть тебе вбити. Нам треба вибиратися звідси!

— А ну відчепіться від неї. — Йаель направила пістолет Ерікові в груди. — Чуєте?

Стейсі, стривожена, кліпнула очима.

— Не займайте його. Це він мене випустив із тієї страшної кімнати. І показав, де таємний вихід.

Йаель закусила губу. У голові все переплуталося, тіло пронизував біль. Вона силкувалась осягнути те, що сказала Стейсі, і те, що бачила на власні очі.

Мюллер знайшов її на сходах, коли вона вже намірилась увірватись до Кабінету ситуацій. Він переконав її, що хоче допомогти урятувати Стейсі, що в нього змінилася душа. Що все своє життя він був сліпим, беззастережно покірним — помилявся щодо світу Божого. У цьому світі таки існувало добро, вирішив він. Ерік розказав, що знайшов це добро в особі жінки на ім'я Елізабет. Жінки, яку він покохав. І його секта мимоволі довела йому це. Їхні систематичні вбивства ламед-вовників винищували добро у світі, спричиняючи лише руйнацію.

Йаель слухала скептично, але Ерік Мюллер твердив, що вже не хоче кінця світу. Він має план. Вони ввійдуть до Кабінету ситуацій разом, нібито вона — його заручниця, проте пістолет залишиться в неї. Він наніс удар власному синові, потім напав на Мофулатсі. І от зараз він прагне врятувати Стейсі, хоча Девід вичавлює життя з його власної плоті й крові.

— Забери її, Йаеле! — несамовито волав Девід. — Стейс, усе гаразд. Я вас дожену.

Йаель підскочила до дівчинки.

— Ходімо, Стейсі. Ти чула, він нас дожене.

Вона схопила Стейсі за руку й вивела через скляні двері на майданчик. Ерік дивився, як вони йдуть сходами, і душа його рвалася на шматки. Він пішов був за ними, гадаючи, чи зумів урятувати свою Елізабет. Потім повернувся, завагався.

Хіба не слід йому зараз урятувати свого сина?

Та не встиг він прийняти рішення, як Рауль увалився з балкона, його смагляве обличчя було білим як молоко, а одяг нижче пояса просякнутий кров'ю.

— Зрадник! — загорлав Темний янгол. Він підняв пістолет і вистрелив Ерікові просто в лоб. Ерік Мюллер упав, де стояв.

Хитаючись, Рауль знову поклигав на балкон, попри вогонь, який опікав його ногу при кожному кроці. Він очманів. Він умирав. Він втратив забагато крові.

Девід Шепард і досі душив Змія. Він навіть не побачить небезпеки, що на нього чигає. Зі змученою посмішкою Рауль навів пістолет просто на голову Шепарда. Він дістане насолоду від цього останнього вбивства. Нічого подібного не відчував він відтоді, як уколошкав свого діда.

Моторошна посмішка скривила його губи, коли він натиснув на гачок, — та почувся лише невиразний щиголь.

Цей звук насторожив Девіда, він відвернувся від чоловіка, що лежав під ним. Кутиком ока помітив він якийсь чорний предмет, ухилився — і почув тільки свист рукояті пістолета, що розсікала повітря. Але тут на нього навалилися двісті фунтів закривавленої ненависті. Девід відкотився вбік, і рукоять пістолета вцілила йому в хребет.

Палиця. Девідові якось удалося підтягти її до себе, і він незграбно підвівся. Дивно, що він іще може стояти. Легені горіли вогнем від кожного вдиху, поламані ребра обпікали нутрощі вогнем. А кілер стояв просто перед ним.

Рауль накинувся на Девіда зі вправністю, відточеною роками тренувань, хоча дихати йому ставало все важче. Девід устромив наконечник Кріспінової палиці просто в розірване кулею стегно Темного янгола. У того з горла вирвався нелюдський, страдницький вереск, він відлетів назад і врізався головою в зубчасту кам'яну стіну.

Девід поривчасто зітхнув, його нудило від вигляду крові. Принаймні цей Рауль уже нікого не вбиватиме.

А Кріспін...

Девід озирнувся й примружився. Кріспін якось спромігся підповзти до краю балкона та здертися на ноги. Він перехилився через парапет і горлав до когось униз.

— Сюди, кретини! Потаємна тікає! Сюди, наго...

Девід наскочив на нього й замахнувся палицею. Та він недооцінив міць верхньої частини Кріспінового тіла. Однією рукою Мюллер так смикнув палицю, що Девід втратив рівновагу й мало не впав з балкона. Кріспін ошкірився, смикнув іще раз — і Девід ударився об парапет.

Він відскочив назад, та раптово відчув дещо дивне: бурштин у нього в кишені неначе завібрував. Адреналін пронизав усе тіло, як електричний струм.

— Ти хотів свій агат, Мюллере? То піди підбери його! — він щосили вдарив Мюллера в живіт, ухопив за ремінь і перекинув через балконний парапет.

Мюллер гепнувся на землю — тільки забулькотіло в горлі.

І тоді Девід побіг — понісся сходами вниз, помчав до зони реєстрації. Він повинен знайти агат.

Пробігся поглядом по розламаній скульптурі, по тілах.

Серце його впало.

Ділон.

Девід кинувся до нього, упав на коліна. Він шукав пульс, хоча й знав, що не знайде. Ділон був уже холодний.

Горе пройняло Девіда. І сором. Як він міг висловлювати сумніви щодо найвірнішого друга? Як міг залишити його тут?

Він обвів поглядом залу. Двері тріщали під тиском тіл. Майже дві тисячі нетерплячих гносеїв чекають на відправлення.

Знайди агат.

Він нестямно скочив на ноги. І тут помітив перстень єпископа. Той перстень, заради якого Ділон ризикнув життям.

Девід швидко зняв перстень із пальця друга. І одразу ж побачив агат — він мало не торкався рукава Ділона, мерехтів, немов маяк. Коли Девід підібрав його, обидва самоцвіти з нагрудника Аарона заблищали в нього на долоні — з кожною секундою все яскравіше.

Він уже не дивувився, що агат упав так близько від рубіна. Він уже нічому не дивувався. Хіба ще можливості вибратися звідси живим.

Залунали голоси, і з зали потяглися люди. Затиснувши самоцвіти в закривавленому кулаці, Девід майнув, як вітер, до сходів.

І мчав, мчав, мчав на поверхню, мчав, рятуючи своє життя.

Він чув крики. Гупання кроків. Вони переслідують його.

Де зараз Йаель і Стейсі? У нього паморочилося в голові, дихати з кожним кроком було все важче. Йому не втекти. Перед очима все пливло, за ним тягся червоний слід крові. Ноги віднімалися від знесилення.

Але зупинятися не можна.

Його лихоманило, він рвався далі, послизнувся на слизькій від конденсату сходинці. І дістався другого майданчика. Біг усе вище, вище — і почув у себе над головою жіночі голоси. Йаель і Стейсі.

Розлючені крики внизу, шум переслідування гнали його нагору.

Коли Девід увалився до складу, ноги його вже не тримали. Підхопив його Аві Рац, протяг через приміщення, завалене ящиками й коробками, яких зараз було більше, ніж раніше. А ще було повно людей у темному однострої, із раціями.

— Дякую... що привели... підкріплення, — видихнув Девід.

Аві увесь спітнів.

— Ви дісталися сюди дуже вчасно.

Усі ті чоловіки навкруги метушилися, поралися з кабелями, вибухівкою: відчувалася напружена чіткість і злагодженість. Декілька клопоталися біля жінок, проваджували їх до машин швидкої допомоги.

Девід удихнув свіже повітря, примружився на сонячне світло. Спираючись на Аві, підійшов до платформи ззаду будівлі, де біля порожньої вантажівки чекали Стейсі та Йаель.

Вони були вже далеко від складу на проїзді Янголів № 8, коли пролунав вибух у секретному бункері глибоко під Лондоном, і оте кубло провалилося ще глибше під землю. Вони були далеко від тунелів, де гносеї роїлися, немов шершні в гнізді, дзижчали, передчуваючи перемогу, навіть коли вогняний спалах стер їх із лиця землі.

Один-єдиний вибух сколихнув Лондон, як землетрус, — і секта змовників, що віками вибудовувала плани щодо винищення світу, створеного Богом, обернулася на підземний вир попелу, диму й жужелиці. Лондонська Вежа — Тауер — встояла, як стояла вже багато століть, і тільки тендітна порцеляна в Букінгемському палаці тихенько дзенькнула на королівських поличках.

Книга імен

Розділ шістдесят другий

ВАРШАВА,

904 МИЛІ ВІД ЛОНДОНА

Книга імен
оли земля здригнулася під Лондоном, тринадцятирічний Станіслав Новіцкі йшов сходами на бімах — помост у їхній маленькій синагозі. Готуючись уперше в житті надягти maлic — накидку дорослого юдея, він, набираючи на повні груди повітря, виспівував особливу молитву браха, яка давала це право. Тоді рабин показав йому місце в Торі, звідки читатиме Станіслав, коли підійде його черга на церемонії бар міцва.

І коли він почав виводити своїм чистим юним голосом давньогебрейський текст, води Темзи вгамувалися.

КОПЕНГАГЕН,

412 МИЛЬ ВІД ЛОНДОНА

Лізе Колінка схилилася над тринадцятим у своєму житті іменинним тортом, склала губи трубочкою, і личко її засяяло від свічок. Коли вона заплющила очі, щоб загадати бажання дня народження, з неба над Арізоною полляв дощ. А коли вона задмухала всі свої свічки, на американському південному заході періщила така злива, що загасила всі шалені лісові пожежі, обмила гори й наповнила новим життям закоцюрблену випалену землю.

ЧИКАГО,

4261 МИЛЯ ВІД ЛОНДОНА

Кейша Джонс щосуботи працювала зі своєю тітонькою на продуктовому складі на Стоун-Айленді в південній частині Чикаго. Сьогодні, ідучи допомагати в розсортуванні консервів, що їх пожертвували благочинники, дівчинка подзенькувала монетками, які підібрала на вулиці. Коли вона віддала їх місіс Воллес і дізналася, що на них можна купити стільки яєць і хліба, щоб протягом тижня прогодувати цілу родину, її охопило відчуття щастя. Вона вирішила, що наступного тижня пожертвує половину тих грошей, що заробила, доглядаючи сусідських малюків.

А біля узбережжя Японії цунамі, що народжувалось у морських глибинах, розтеклося океанським дном і вщухло, як окріп, знятий з вогню.

ШАНХАЙ,

7073 МИЛІ ВІД ЛОНДОНА

Чен Хо сидів біля свого дорогого дідуся й терпляче читав газету. Йому доводилося часто перечитувати рядки, бо дідусь сильно недочував, а ще він був сліпий. Але Чен не протестував. Уроки зачекають, а в маминого батька і так майже не залишилося втіх, — оце тільки такий зв'язок із навколишнім світом та ще кухлик пива перед сном.

Чен перегорнув сторінку й помітив, що дідусь заснув. На серці в нього потеплішало. Він склав газету, запам'ятавши, з якого місця читатиме далі.

Тієї самої миті в Туреччині пролунав вигук радості, коли група рятівників витягла з-під уламків шкільної будівлі дванадцятеро дітей, котрі чудом залишилися живими під час землетрусу.


У Матіаці в Сьєрра-Леоне, у Ливнах у Росії, у Токаї в Угорщині — і ще у двадцяти восьми селах і містах по всьому світі нове покоління ламед-вовників досягало духовної зрілості, одне за одним.

Чисті серцем, із душею, сповненою добра й співчуття, вони не усвідомлювали, — і жоден із них ніколи й не дізнається про те, яка дивовижна сила криється в самому їхньому існуванні.

Книга імен

Розділ шістдесят третій

МІСЯЦЬ ПО ТОМУ, В ІЗРАЇЛІ

ОЗЕРО КІННЕРЕТ (ГАЛІЛЕЙСЬКЕ МОРЕ)

Книга імен
абережна Тіберіади аж сяяла від розлогих пальм, апетитних продуктових яток і численних туристів, а Девід розшукував у натовпі Йаель. Коли він побачив її в кінці променади, одягнену в лимонно-жовті штанці-капрі й чорну шовкову безрукавку, то трохи здивувався. Чомусь він завжди уявляв Йаель у зеленому шовковому піджаку й чорній спідниці, що були на ній того ранку, коли вона рвучко ввійшла до кабінету рабина Бен Моше й зажадала, щоб він віддав їй агат.

Тепер агат повернувся до Єрусалима. Разом із бурштином та іншими самоцвітами з нагрудника Аарона, які вони відібрали в гносеїв.

У руках Девід тримав щоденник. Щоденник теж залишиться тут.

Пробираючись крізь натовп до Йаелі, він, як у мінливому калейдоскопі, побачив усі події минулого місяця. Тиждень провів він у Санта-Моніці разом зі Стейсі, — на запрошення Мередіт і її чоловіка. Гостювати в домі Лена Лахмана виявилося не так химерно, як він собі уявляв. Стейсі схотіла, щоб він був поруч. От він і був поруч.

Девід узяв відпустку в університеті. Він досі не міг отямитися після смерті Ділона, Гатча та Єви.

Забої та переламані ребра ще боліли. Але його рани загояться й забудуться. Лишається сподіватися, що розвіються і спогади Стейсі.

Дивна річ, вона недуже цікавилася, що спричинило оті поневіряння та випробування. Девід мав намір сказати, що все пояснить, коли вона підросте. Проте в цьому не було потреби. Здавалося, якось інстинктивно Стейсі ні про що не розпитувала й була рада забути всі свої страждання. Ламед-вовники, пригадав він, не усвідомлюють, ким вони є насправді.

Мередіт водила дочку кілька разів до психотерапевта, і той підтвердив, що Стейсі духовно не травмована пережитим. Девід був радий чекати, доки вона не схоче довідатися більше.

Він обігнав якусь родину, що поспішала до ятки з фалафелями — бобовими котлетками зі спеціями, і тут йому в очі блиснула срібна сережка, що заплуталась у темних кучерях Йаелі. Жінка наближалася — Девід уже бачив її усмішку. Бачив низки різнобарвного намиста на шиї. Бачив плавне колихання стегон.

Йаель уповільнила крок — і очі в неї засвітилися. Вона стала навшпиньки й легко, мимохідь торкнулася губами його вуст.

— Я найняла рибальський човен. До самого вечора.

— Їдемо на пікнік?

Вона усміхнулася.

Годиною пізніше вони були вже далеко від гомінкої набережної, самі в дерев'яному човні, і правили на глибину. Вода була спокійною, виблискувала яхонтами, а над нею здіймалося місто Тіберіада, що — як і Сафед — належало до чотирьох найсвятіших міст Ізраїлю.

Ізраїльтяни називали це озеро Кіннеретом, а християни — Галілейським морем, тут Ісус знайшов своїх апостолів серед місцевих рибалок.

Девід працював на веслах, поки навкруги не лишилося нічого, окрім неба й моря, а людей на міських пагорбах вже неможливо було розгледіти.

Тоді він облишив весла. Йаель мовчки дивилася, як він узяв свій щоденник із сидіння і кинув за борт. Якусь хвилину щоденник плив по поверхні, потім сторінки намокли, набрякли, чорнило розповзлося. І книжка в червоній палітурці повільно зникла під гладкою поверхнею води, опустилася на дно озера, поховала свої священні таємниці в його глибинах.

Йаель глянула на пакет із їжею, що стояв біля неї, підвелась і, обережно ступаючи, пересіла до Девіда.

— Перш ніж ми розпочнемо пікнік, хочу в тебе дещо спитати.

— То питай.

— Я отримала запрошення прочитати курс лекцій у Джорджтаунському університеті наступного семестру. Ти часом не приклав до цього руку?

Девід намагався зробити кам'яне обличчя, але до нього долітав аромат її парфумів, і важко було стримати посмішку.

— Ну, а хоч би й так? Ти погодишся?

Вона закопилила губу й випростувала стрункі ноги в босоніжках, ніби розглядаючи рожевий лак на нігтях.

— Треба подумати. Як там у вас зі світським життям для викладачів?

— Що ж, пікнік на День праці у вересні ти вже пропустила. Але декан Майєр засмажує невеличкого індика на новорічні свята. А мені немає з ким піти.

— Смажена індичка... — Йаель плавно присунулася до нього. — Здається, це найкраща пропозиція на сьогодні.

Вона обійняла його за шию, і її волосся, коли вона закинула голову, розсипалося по плечах.

— А ще я маю свої застереження щодо зими там, на східному узбережжі.

— Не хвилюйся, ми зуміємо зігрітися. — І тут він поцілував Йаель. А човен плив собі сам. Девід повністю поринув у м'якість її губ, у лагідне колисання моря, у заспокійливе відчуття від думки про те, що потаємні імена ламед-вовників знову приховані від світу.

Книга імен

Джилл Грегорі й Карен Тінторі — письменниці-партнерки. Вони товаришують уже двадцять років. Джилл Грегорі — автор бестселерів. Вона написала понад тридцять жіночих романів. Карен Тінторі має кілька літературних премій. Нині вони працюють над новим історичним трилером «The Illumination», з яким українські читачі зможуть ознайомитися наприкінці 2008 року.


У кожному поколінні є тридцять шість праведників. Їхні життя — це ключ до знищення світу. І зараз хтось хоче вбити цих людей.


Вони вбили п'ятнадцять — і відбулося виверження Везувію.

Вони вбили вісімнадцять — і в Європі взялася до справи інквізиція.

Вони вбили тридцять — і нацисти вдерлися до Польщі.

Зараз уже вбито тридцять три з тридцяти шести.

Світ стоїть на межі загибелі, лише троє залишилося з давнього списку.

І тільки йому. Девідові Шепарду, до снаги знайти їх...

Примітки

1

Жіночий аспект Бога. (Тут і далі прим, пер.).

2

У юдаїзмі обряд на повноліття, тобто на тринадцятий день народження; для хлопчиків — бар міцва, для дівчаток — бат міцва.

3

Ваша превелебносте (італ.).

4

Моя красуне (італ.).

5

Любий (італ.).

6

Первосвященика (іврит).


home | my bookshelf | | Книга імен |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу