Книга: Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй



Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй

Адам Сміт

Багатство народів

Дослідження про природу та причини добробуту націй

Вступ і план твору

Річна праця кожного народу є первісним фондом, який дає всі необхідні для існування та вигод життя продукти, щоб споживати їх протягом року, і складається або з безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що дістається в обмін на ці продукти в інших народів. Тому залежно від кількості цих продуктів чи одержаного в обмін на них порівняно з кількістю тих, хто їх споживає, народ виявляється краще або гірше забезпеченим усіма необхідними предметами та вигодами для своїх потреб.

Це відношення в кожного народу визначають дві умови: по-перше, майстерність, уміння й кмітливість у праці загалом і, по-друге, відношення між числом задіяних і незадіяних у корисній праці. Хоч би якими були ґрунт, клімат і розміри території того чи того народу, достаток або мізерність його річного забезпечення завжди залежатимуть від цих двох умов.

Достаток або мізерність річного забезпечення, напевне, більше залежать від першої із цих умов, аніж від другої. У диких народів — мисливців та рибалок — кожна працездатна людина тією чи тією мірою задіяна в корисній праці й намагається в міру сил добувати все необхідне для свого життя і для тих осіб зі свого сімейства та племені, які через старість, молодість або слабкість не можуть брати участь у мисливстві й риболовлі. Утім, ці народи зазвичай такі страшенно бідні, що злидні часом змушують їх — або принаймні вони думають, що їх змушують, — убивати своїх дітей, старих і хронічно хворих або ж залишати їх на голодну смерть чи на поталу диким звірам. І навпаки: у народів цивілізованих і багатих — хоча тут чимало людей зовсім не працює, причому численні непрацюючі споживають результатів праці в десять, а часто й у сто разів більше за переважну кількість працюючих, — продукт праці суспільства загалом такий великий, що всі достатньо забезпечені ним, тож працівник навіть нижчого і найбіднішого розряду, якщо він ощадливий і працелюбний, може користуватися більшою кількістю предметів першої потреби й вигоди життя, аніж будь-який дикун.

Причини такого прогресу в галузі продуктивності праці й порядок, відповідно до якого продукт цієї праці природним чином розподіляється між різними класами та групами людей у суспільстві, становлять предмет книги першої цього дослідження.

Хоч би яким був рівень майстерності, уміння та кмітливості, застосовуваних під час роботи певним народом, достаток або мізерність його річного забезпечення за незмінності цього стану залежать від співвідношення між кількістю зайнятих і незайнятих корисною працею. Число корисних і продуктивних працівників, як це буде з’ясовано далі, залежить повсюдно від кількості капіталу, що витрачається на те, щоб дати їм роботу, і від особливого способу його використання. Тому книга друга розглядає природу капіталу, способи його поступового нагромадження, а також зміни в кількості праці, приведеної в рух залежно від способів його застосування.

Народи, що мали помітний поступ у майстерності, умінні та кмітливості в застосуванні своєї праці, використовували різноманітні методи для того, щоб надати праці певного характеру або спрямування, і не всі застосовувані ними методи були однаково сприятливими для примноження їхнього продукту. Політика одних народів особливо заохочувала хліборобство, політика інших — міське виробництво. Навряд чи бодай один народ ставився однаково до всіх видів виробництва. Від часів падіння Римської імперії політика Європи більше сприяла ремеслам, мануфактурі й торгівлі — одне слово, міському виробництву, аніж хліборобству — праці сільській. Обставини, що, напевне, спричинили таку політику і зміцнили її, пояснено в книзі третій.

Хоча ці різні методи були, можливо, зумовлені приватними інтересами, а то й забобонами окремих груп населення, які не брали до уваги або не передбачали можливих наслідків для добробуту суспільства загалом, однак вони стали підставою для різних теорій політичної економії, де одні особливо наголошують на значенні ремісничого виробництва, інші — сільської праці. Ці теорії мали значний вплив не тільки на думки освічених людей, а й на політику правителів і державної влади. У книзі четвертій представлено спробу якомога повніше й точніше пояснити ці різні теорії та головні результати, до яких вони приводили в різні століття й у різних народів.

Отже, завдання перших чотирьох книг — з’ясувати, що становило дохід переважної маси народу або якою була природа тих фондів, що в різні століття й у різних народів складали річне споживання. П’ята, остання, книга розглядає дохід правителя або держави. Тут показано, по-перше, якими є необхідні витрати правителя або держави, які із цих витрат мають покриватися зі зборів з усього суспільства і які — тільки певною частиною суспільства чи окремими його членами; по-друге, якими є різні методи залучення всього суспільства до покриття витрат, що падають на все суспільство, і якими є головні переваги та недоліки кожного із цих методів; і по-третє, які причини й міркування спонукали майже всі сучасні уряди віддавати частину своїх доходів у довгострокову заставу або укладати позики і який вплив вони мали на дійсне багатство суспільства, на річний продукт його землі та його праці.




Книга перша

Причини збільшення продуктивності праці й порядок, згідно з яким її продукт природним чином розподіляється між різними класами народу

Розділ І

Про поділ праці

Найвидатніший прогрес у розвитку продуктивної сили праці й значна частка майстерності, уміння та кмітливості, із якими її спрямовують і застосовують, напевне, є наслідком поділу праці. Значення поділу праці для господарського життя суспільства загалом найлегше уявити, ознайомившись із його застосуванням у певному виробництві. Зазвичай вважають, що якнайбільший поступ у поділі праці стався в деяких мануфактурах. Насправді ж поділ праці, можливо, іде якнайдалі не так у більших, як у невеликих мануфактурах, призначених обслуговувати попит незначної кількості людей; оскільки загальне число робітників невелике, робітники, зайняті різними операціями у виробництві, часто працюють в одній майстерні та перебувають усі одразу на видноті. А от у великих мануфактурах, призначених задовольняти попит великої кількості людей, виконання кожної окремої частини роботи вимагає такої значної кількості робітників, що вже неможливо поєднати їх усіх в одній майстерні; тут ми бачимо разом тільки робітників, які виконують частину роботи. Отже, хоча в таких великих мануфактурах можливий глибший поділ праці, ніж у мануфактурах малих, він там не такий помітний і тому мало звертав на себе увагу.

Тому для прикладу візьмемо малозначущу галузь виробництва, але таку, у якій наявний поділ праці, а саме — виготовлення булавок. Робітник, який не освоїв цього ремесла (яке поділ праці перетворив на окрему професію) і не вміє поводитися з використовуваними в ньому машинами (поштовх до винаходу яких, певно, також дав поділ праці), навряд чи зможе, навіть докладаючи все своє старання, виготовити хоч одну булавку за день і в усякому разі не спроможеться виготовити двадцять булавок. Але за організації, яку має тепер це виробництво, воно не тільки виокремилося в професію, а й поділяється на низку спеціальностей, кожна з яких є окремим спеціальним заняттям. Один робітник тягне дріт, другий випрямляє його, третій обрізає, четвертий загострює кінець, п’ятий обточує протилежний кінець для насаджування головки; виготовлення самої головки вимагає двох або трьох самостійних операцій; насадження її — це окрема операція, полірування булавки — ще одна; самостійною операцією є навіть загортання готових булавок у пакетики. Таким чином, складну працю виробництва булавок поділено приблизно на вісімнадцять самостійних операцій, що їх у деяких мануфактурах виконують різні робітники, тоді як в інших той самий робітник нерідко виконує дві або три операції. Мені довелося бачити одну невелику мануфактуру такого роду, де було зайнято тільки десять робітників, тож декотрі з них виконували по дві й по три різні операції. Хоча вони були дуже бідні й недостатньо забезпечені необхідними пристроями, напружено працюючи, вони виробляли разом 12 із лишком фунтів булавок на день. У фунті трохи більше за 4000 булавок середніх розмірів, тож ці десятеро виробляли понад 48 000 булавок на день. Отже, можна сказати, що один робітник виробляв 4800 булавок на день. Але якби всі вони працювали поодинці, незалежно один від одного, і не мали спеціальних навичок для цієї роботи, то, безперечно, жоден із них не спромігся б зробити 20, а можливо, і 1 булавки на день, тобто вони не виробили б і 1⁄240, а може, і 1⁄4800 того, що здатні виробити за належного поділу праці та поєднання різних операцій.

У будь-якому іншому ремеслі та мануфактурі наслідки поділу праці подібні до описаних у цьому малозначущому виробництві, хоч у багатьох із них працю не можна поділити так, щоб звести її до таких простих операцій. Однак поділ праці в будь-якому ремеслі, хоч би в яких розмірах його запроваджено, веде до відповідного збільшення продуктивності праці. Напевне, ця перевага спричиняла виокремлення різних професій та занять. Водночас таке виокремлення йде далі в країнах, що досягли більш високого ступеня промислового розвитку: те, що в дикому суспільстві становить роботу однієї людини, у розвиненішому — виконують декілька. У будь-якому розвиненому суспільстві фермер, як правило, залучений лише у фермерство, власник мануфактури — лише в мануфактурну справу. Працю, необхідну для виробництва якогось закінченого предмета, також майже завжди поділяють між більшою кількістю людей. Скільки різних професій задіяно в кожній галузі виробництва полотна або сукна, починаючи з тих, хто вирощує льон та овець, що дають вовну, і закінчуючи тими, хто відбілює і качає полотно або фарбує та здійснює фінальну обробку сукна! Щоправда, хліборобство за природою своєю не припускає ані такого різноманітного поділу праці, ані такого повного відокремлення її видів, як це можливо в мануфактурі. Не можна цілком відокремити працю скотаря від праці хлібороба, як це можливо щодо професій теслі та коваля. Прядильник і ткаль — це майже завжди дві різні особи, тоді як працівник, що оре, боронує, сіє та жне, часто є однією особою. З огляду на те, що ці види праці припадають на різні пори року, не може кожний із них протягом року постійно виконувати окремий працівник. Неможливість повного відокремлення різних видів праці, що їх практикують у хліборобстві, є, мабуть, причиною того, що збільшення продуктивності праці в сільському господарстві не завжди відповідає зростанню її у виробничій галузі. Найбагатші народи, певна річ, випереджають своїх сусідів як у хліборобстві, так і в ремеслах, але їхня перевага зазвичай більше виявляється у виробництві, ніж у хліборобстві, їхня земля загалом краще оброблена, і, через те, що в неї вкладено більше праці й витрат, вона виробляє більше, ніж це відповідало б її розмірові та природній родючості. Але це збільшення продуктивності рідко перевершує додаткове вкладення праці й витрат. У хліборобстві багатої країни праця не завжди продуктивніша, ніж у бідній країні, або принаймні ця відмінність у продуктивності не така значна, як у виробництві. Тому хліб багатої країни за рівної якості не завжди пропонується на ринку дешевше, аніж хліб країни бідної. Хліб із Польщі коштує стільки ж, скільки французький хліб такої самої якості, попри більші багатство й технічну перевагу Франції. Хліб у хлібородних провінціях Франції такий же добрий і майже завжди має ту саму ціну, що й хліб Англії, хоча за багатством та рівнем техніки Франція, напевно, стоїть нижче за Англію. А тим часом поля Англії обробляють ретельніше, ніж поля Франції, а поля Франції, як стверджують, обробляють краще, ніж поля Польщі. Хоча бідна країна, попри гірший обробіток землі, може певною мірою суперничати з багатою країною стосовно дешевизни та якості свого хліба, проте вона не може претендувати на таку конкуренцію стосовно продуктів своїх мануфактур, принаймні якщо ці продукти відповідають умовам ґрунтів, клімату й географічному положенню багатої країни. Французький шовк кращий і дешевший за англійський, бо шовкове виробництво менше відповідає кліматові Англії, де на додачу на шовк-сирець встановлені високі ввізні мита. А от залізні вироби й грубо оброблене сукно Англії незрівнянно переважають французькі, та й набагато дешевші за однакової якості. У Польщі, кажуть, виробництво відсутнє взагалі, за винятком грубого доморобництва, без якого не може існувати жодна країна.

Значне збільшення обсягу роботи, яку внаслідок поділу праці виконуватиме однакове число робітників, залежить від трьох умов: збільшення вправності кожного окремого робітника; економії часу, який витрачається на перехід від одного виду праці до іншого; винайдення великої кількості механізмів, що полегшують і скорочують час на працю й дають змогу одній людині виконувати роботу декількох.

По-перше, розвиток вправності робітника неодмінно збільшує кількість роботи, яку він у змозі виконати, а поділ праці зводить роботу кожного робітника до якоїсь простої операції, що стає єдиним заняттям усього його життя, і це неодмінно значною мірою поліпшує вправність робітника. Звичайний коваль, який хоч і призвичаївся працювати молотом, але раніше не виробляв цвяхів, коли доручити йому цю роботу, навряд чи зможе, я в цьому впевнений, виробити більш як 200 чи 300 цвяхів на день, і до того ж — дуже поганих. Коваль, який уміє виготовляти цвяхи, але не спеціалізувався виключно чи переважно на цьому, рідко може за особливого старання виробити понад 800–1000 цвяхів на день. Я бачив юнаків, їм ще й 20 років не було, які ніколи не робили нічого іншого, окрім вироблення цвяхів, і вони, напружено працюючи, були в змозі виробляти понад 2300 цвяхів на день кожен. А тим часом вироблення цвяхів аж ніяк не є простою операцією. Один робітник роздмухує міхи, коли треба — згрібає або розгрібає жар, розжарює залізо і кує окремо кожну частину цвяха; при цьому під час кування головки ще й мусить міняти інструменти. Різні операції, на які розподіляється праця з вироблення булавки або металевого ґудзика, простіші, і робітник, чия праця впродовж усього його життя зводилася до цієї операції, зазвичай набагато вправніший. Швидкість, із якою виконуються деякі операції в цих мануфактурах, перевершує будь-які припущення, і хто не бачив цього на власні очі, не повірить, що рука людини може досягти такої вправності.

По-друге, вигода, одержувана від економії часу на перехід від одного виду роботи до іншого, значно більша, ніж ми можемо уявити. Неможливо дуже швидко переходити від одного виду праці до іншого, якщо останній виконують в іншому місці та іншими інструментами. Сільський ткаль, який опікується невеликою фермою, змушений втрачати дуже багато часу на перехід від верстата в поле і з поля до верстата. Коли різні види праці можна виконувати в майстерні, втрата часу, звісно, значно менша. Однак і в цьому разі вона дуже помітна. Переходячи від одного виду праці до іншого, робітник зазвичай переривається на невеликий перепочинок. Беручись за нову роботу, він рідко одразу виявляє завзятість та увагу; його голова, як кажуть, ще зайнята іншим, якийсь час він роздивляється навсібіч і не працює як слід. Звичка роздивлятися навсібіч і працювати недбало, якої природно чи, точніше, неминуче набуває кожний сільський працівник, змушений кожні півгодини міняти вид праці й інструменти і щодня впродовж усього життя пристосовуватися до 20 різних занять, майже завжди перетворює його на недбалого ледаря, нездатного до напруженої праці навіть за нагальної потреби. Тому незалежно від того, що йому бракує вправності, сама лише ця причина зменшує обсяг роботи, який він спроможний виконати.

По-третє, усім має бути зрозуміло, як полегшується і скорочується час на виконання праці завдяки застосуванню належних механізмів. Немає потреби наводити приклади. Мушу тільки зауважити, що винайдення машин для полегшення і скорочення часу на працю слід приписувати поділові праці. Люди скоріше відкривають легші й швидші способи для досягнення якого-небудь результату, коли їхня увага й розумові здібності спрямовані лише до певної мети, аніж коли вони розпорошуються на більшу кількість різних предметів. Унаслідок поділу праці увага кожного працівника спрямована на якийсь один найпростіший предмет. Природно очікувати, що хтось із зайнятих у кожній спеціальній операції скоріше відкриє легший і швидший спосіб виконання своєї роботи, оскільки її характер припускає це. Значну частину машин, використовуваних у тих мануфактурах, де запроваджено найбільший поділ праці, винайшли прості робітники. Ті, кому доводилося відвідувати такі мануфактури, мали бачити чудові машини, винайдені для прискорення та полегшення виконуваних спеціальних операцій самими робітниками. Приміром до перших парових машин приставляли підлітка, щоб той поперемінно відсував і затуляв клапан між котлом і циліндром залежно від піднімання та опускання поршня. Один хлопчик, який любив гратися з товаришами, помітив, що, коли прив’язати мотузку від заслінки клапана до іншої частини механізму, клапан відкриватиметься й закриватиметься без його допомоги, тож хлопчик може вільно бавитися з товаришами. Таким чином, одне з найважливіших поліпшень у паровій машині від часу її винайдення придумав підліток, який хотів скоротити обсяг своєї праці.



Однак не всі вдосконалення машин були винаходами тих, кому доводилося працювати біля машин. Численні вдосконалення провадилися завдяки винахідливості машинобудівників, коли виробництво машин стало окремою галуззю, а деякі винаходи здійснили ті, кого називають ученими, або теоретиками, бо їхня професія передбачає не виготовлення якихось предметів, а спостереження навколишнього світу, здатність поєднувати властивості найвіддаленіших, несхожих один на одного об’єктів. Із розвитком суспільства наука, або умоглядні роздуми, як і будь-яке інше заняття, стає головною чи єдиною професією і заняттям окремого класу громадян. Подібно до будь-якого іншого заняття, вона теж поділяється на велике число спеціальностей, кожна з яких дає заняття окремому розрядові або класові вчених; такий поділ занять у науці, так само як і в будь-якій іншій справі, збільшує вміння і заощаджує час. Кожний окремий працівник стає досвідченішим та обізнанішим у своїй спеціальності; у цілому створюється більше продуктів праці й значно зростають досягнення науки.

Унаслідок поділу праці значно збільшується виробництво різних предметів, і це в суспільстві, що належним чином управляється, приводить до загального добробуту, який поширюється й на найнижчі верстви народу. Кожний працівник може володіти значною кількістю продуктів своєї праці понад необхідну для задоволення його власних потреб; і, оскільки решта працівників опиняються в тій самій ситуації, він має змогу обмінювати надлишок продуктів своєї праці на надлишок продуктів праці інших, або, що є те саме, на їхню вартість. Він дає їм те, чого вони потребують, а вони так само забезпечують його тим, чого потребує він. Таким чином досягається загальний добробут в усіх верствах суспільства.

Придивіться до домашньої обстановки більшості простих ремісників або поденників у цивілізованій багатій країні й ви побачите, що неможливо навіть перерахувати професії людей, працю яких, бодай у малому розмірі, витрачено на предмети першої потреби. Наприклад, вовняна куртка на поденному робітнику, хоч би якою грубо обробленою і простою вона була, — це продукт співпраці великої кількості робітників. Пастух, сортувальник, чесальник вовни, фарбар, прядильник, ткаль, ворсувальник, апретурник і багато інших — усі ці спеціальності слід поєднати, щоб виготовити навіть таку грубу річ. А скільки ще купців і вантажників мали доставити матеріали від одних робітників до інших, часто в різні частини країни! Скільки знадобилося торгових правочинів і водних перевезень, скільки знадобилося суднобудівників, матросів, виробників вітрил, канатів, щоб доставити матеріали, які використовував фарбар і які нерідко привозили з найвіддаленіших куточків землі! А яка різноманітна праця потрібна для виготовлення інструментів для цих робітників! Не кажучи вже про такі складні машини, як корабель, валяльний млин і навіть ткацький верстат. Подумаймо лишень, скільки різноманітної праці необхідно, щоб виготовити простий інструмент — ножиці, якими пастух стриже вовну. Рудокоп, будівник печі для руди, дроворуб, вугільник, який постачає деревне вугілля для плавильної печі, виробник цегли, муляр, робітник біля плавильної печі, будівник заводу, коваль, ножар — усі вони мають поєднати свої зусилля, щоб виготовити ножиці. Якщо ми так само розглянемо всі предмети обстановки та одягу згаданого простого ремісника або поденника — грубу полотняну сорочку, яку він носить на тілі, взуття на його ногах, постіль, на якій він спить, і різні її частини окремо, плиту, на якій він готує їжу, необхідне для цього вугілля, видобуте з глибин землі й доставлене йому, може, морем, а потім ще й суходолом на далеку відстань, решту начиння його кухні, усі предмети на його столі: ножі й виделки, глиняні й олов’яні тарелі, на яких він їсть і ріже свою їжу, — якщо ми подумаємо про всі ті робочі руки, зайняті у виготовленні для нього хліба й пива, віконних шибок, що пропускають сонячне світло й тепло, захищають від вітру й дощу, якщо подумаємо про всі знання та ремесла, необхідні для виготовлення цього прекрасного і корисного предмета, без якого північні країни світу навряд чи могли б були зручним місцем для проживання; про інструменти різних працівників, зайнятих у виробництві різних предметів для потреби та вигоди; якщо ми розглянемо все це, наголошую я, і подумаємо, яку різноманітну працю витрачено на все це, ми зрозуміємо, що без сприяння та співпраці багатьох тисяч людей найбідніший мешканець цивілізованої країни не міг би вести той спосіб життя, який він веде зазвичай і який ми неправильно вважаємо вельми простим і звичайним. Звісно, порівняно з розкішшю багатія описаний побут має видаватися вкрай простим і звичайним, а проте може виявитися, що побут європейського правителя не перевершує побуту працьовитого й ощадливого селянина такою мірою, як побут згаданого селянина перевершує побут численних африканських царьків, абсолютних власників життя й свободи десятків тисяч голих дикунів.



Розділ ІІ

Про причину, що веде до поділу праці

Поділ праці приводить до вигод, і це не результат чиєїсь мудрості, яка передбачила породжений ним загальний добробут, це наслідок певної схильності людської природи (хоча вона розвивається дуже повільно), яка й не мала на увазі такої корисної мети, а саме схильності до торгівлі, до обміну предметів.

Наше завдання не полягає в дослідженні того, чи ця схильність є однією з тих властивостей людської природи, яким не можна дати жодного пояснення, чи, що видається імовірнішим, необхідний наслідок здатності розмірковувати й дару мовлення. Ця схильність спільна для всіх людей, але не спостерігається в жодного іншого виду тварин, яким, напевне, цей вид угоди, як і решта, цілком невідомий. Коли два гончаки переслідують зайця, деколи здається, ніби вони діють одночасно за якоюсь угодою. Кожен із них жене його в бік другого або намагається перехопити, коли другий жене зайця до нього. Проте це аж ніяк не є результатом якоїсь угоди, це прояв випадкового збігу їхніх пристрастей, спрямованих одночасно в бік одного об’єкта. Нікому не доводилося бачити, щоб один собака свідомо мінявся кісткою з іншим. Нікому не доводилося бачити, щоб якась тварина жестами або криком показувала іншій: це — моє, те — твоє, я віддам тобі одне в обмін на інше. Коли тварина хоче отримати щось від людини або іншої тварини, вона не знає інших засобів переконання, щоб привернути милість тих, від кого очікує подачки. Цуценя лащиться до матері, а болонка, коли хоче, щоб хазяїн під час обіду нагодував її, незліченними викрутасами намагається привернути його увагу. Людина іноді вдається до таких самих викрутасів у стосунках зі своїми ближніми й, коли не має іншого засобу спонукати їх діяти відповідно до її бажання, намагається завоювати їхню прихильність догоджанням і лестощами; однак їй не вистачило б часу діяти так завжди й з усіма. У цивілізованому суспільстві вона безперервно потребує сприяння та співпраці безлічі людей, тоді як за все своє життя ледве встигає знайти кількох друзів. Майже кожна особина будь-якого виду тварин, досягши зрілості, стає цілком незалежною і у своєму природному стані не потребує допомоги інших живих істот. Тимчасом людина постійно потребує допомоги близьких, але марно її очікувати, розраховуючи лише на приязнь. Людина скоріше досягне своєї мети, коли звернеться до егоїзму інших і зуміє довести, що в їхніх інтересах учинити те, чого вона вимагає від них. Усякий, хто пропонує іншому правочин якогось роду, пропонує саме це. Дай мені те, що мені потрібно, і ти матимеш те, що необхідно тобі, — такий сенс будь-якої подібної пропозиції. Саме так ми дістаємо одне від одного більшість послуг, які потребуємо. Не через доброзичливість м’ясника, пивовара чи булочника очікуємо ми дістати обід, а через задоволення ними їхніх власних інтересів. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, і ніколи не говоримо їм про наші потреби, а лише про їхні вигоди. Ніхто не хоче залежати переважно від благовоління своїх співгромадян. Навіть жебрак не цілком залежить від цього. Щоправда, милосердя добрих людей забезпечує його засобами, необхідними для існування. Але, хоча це джерело зрештою дає йому все потрібне для життя, воно не забезпечує і не може забезпечити його безпосередньо предметами життєвої необхідності в той момент, коли жебрак має в них потребу. Більшість його потреб задовольняється в такий самий спосіб, як і потреби інших людей, а саме шляхом договору, обміну, купівлі. На гроші, які жебрак отримує від інших людей, він купує їжу. Даровану стару одежу він вимінює на іншу, яка більше йому підходить, або на житло, їжу чи врешті-решт на гроші, на які може купити їжу, одяг, винайняти житло залежно від потреб.

Так само як шляхом договору, обміну й купівлі ми дістаємо одне від одного переважну частину необхідних нам взаємних послуг, так і ця схильність до обміну породила первісно й поділ праці. У мисливському або скотарському племені одна людина виготовляє, наприклад, луки й стріли з більшою швидкістю і вправністю, ніж будь-хто інший; вона вимінює їх в одноплемінників на худобу або дичину й урешті-решт бачить, що в такий спосіб може мати більше худоби й дичини, ніж із мисливства; виходячи зі своєї вигоди, вона робить виготовлення луків і стріл своїм головним заняттям і стає зброярем. Друга людина відзначається вмінням будувати і вкривати дахом маленькі хижки або курені; вона допомагає в цій роботі сусідам, які винагороджують її так само худобою й дичиною, доки нарешті не визнає вигідним для себе цілком віддатися цьому заняттю і зробитися теслею. Таким самим шляхом третя людина стає ковалем або мідником, четверта — кожум’якою або дубильником шкур, головних частин одягу дикунів. І, отже, впевненість у можливості обміняти весь той надлишок продукту своєї праці, що перевищує її власне споживання, на ту частину продукту праці інших людей, якої вона може потребувати, спонукає кожну людину присвятити себе певному спеціальному заняттю й розвинути до рівня досконалості свій природний хист у певній галузі.

Люди відрізняються природними здібностями значно менше, ніж ми гадаємо, і сама відмінність у здібностях, що відрізняє їх у зрілому віці, у багатьох випадках є не так причиною, як наслідком поділу праці. Відмінність між найнесхожішими характерами (наприклад, між ученим і простим вуличним носильником) створюється, напевне, не так природою, як звичкою, практикою й вихованням. Із народження і впродовж перших 6–8 років життя вони дуже схожі, і ані батьки, ані однолітки не побачили більш-менш помітної відмінності між ними. У цьому віці або дещо пізніше їх призвичаюють до різних занять, і тоді виявляється відмінність у здібностях, що стає помітнішою, поки нарешті гонор ученого відмовляється визнавати бодай тінь подібності з носильником. Але без схильності до торгу та обміну кожній людини доводилося б самій добувати все необхідне для життя. Усі змушені були б виконувати ті самі обов’язки, робити ту саму роботу, і не існувало б тоді такого розмаїття занять, яке й породило значну відмінність у здібностях.

Ця схильність до обміну не лише формує помітну в людей різних професій відмінність здібностей, вона ще робить її корисною. Численні породи тварин, що належать до одного виду, від природи мають гостріше виражену несхожість здібностей, аніж це спостерігається в людей, доки вони вільні від впливу звичок і виховання. Учений за своїм розумом та здібностями й наполовину не відрізняється так від вуличного носильника, як дворовий собака від гончака, або гончак від болонки, або остання від вівчарки. Однак ці різні породи тварин, хоч і належать усі до одного виду, майже некорисні одна для одної. Силу дворового собаки жодною мірою не доповнюють ані швидкість гончака, ані тямущість болонки, ані слухняність вівчарки. З огляду на відсутність здатності або схильності до обміну й торгу, усі ці різноманітні здібності та властивості не можна використати у спільних цілях, не сприяють вони жодною мірою й кращому пристосуванню всього виду. Кожна тварина, змушена дбати про себе, захищати себе окремо й незалежно від інших, не має жодної користі від різноманітних здібностей, якими природа наділила подібних до неї тварин. Навпаки, серед людей найнесхожіші обдарування корисні одне одному; вироблені ними різноманітні продукти завдяки їхній схильності до торгу та обміну збираються немовби в одну загальну масу, із якої кожна людина може купити собі будь-яку кількість продуктів праці інших людей, яких вона потребує.



Розділ ІІІ

Поділ праці обмежують розміри ринку

Як можливість обміну спричинює поділ праці, так ступінь поділу не має виходити за межі цієї можливості, або, інакше кажучи, за межі розміру ринку. Коли ринок незначний, відсутність можливості обміняти надлишок продукту своєї праці на необхідні продукти праці інших людей не створює мотивації цілком присвятити себе якомусь одному заняттю.

Є професії, навіть найпростіші, які можна опанувати тільки у великому місті. Носильник, наприклад, у жодному іншому місці не знайде собі заняття й прожитку. Село є занадто вузьким тереном для застосування його праці, навіть середнє за розміром місто навряд чи достатньо велике для того, щоб забезпечити йому постійну роботу. На відлюдних фермах та в маленьких селах, розкиданих у такій рідконаселеній країні, як гірська Шотландія, кожний фермер мусить бути одночасно м’ясником, булочником і пивоваром для своєї родини. У таких умовах важко зустріти навіть коваля, теслю чи муляра на відстані менш як 20 миль від його товариша за професією. Сім’ї, що мешкають на відстані 8–10 миль одна від одної, змушені самі виконувати безліч дрібних робіт, по виконання яких у більш населених місцевостях вони звернулися б до ремісників. Сільські ремісники майже повсюдно змушені опановувати найрізноманітніші промисли, спільним між якими був лише використовуваний матеріал. Сільський тесля виконує будь-якого роду роботу по дереву, сільський коваль виготовляє будь-які вироби із заліза. Перший є не лише теслею, а й столяром, червонодеревцем і навіть різьбярем по дереву, він також виготовляє колеса, підводи й плуги. Робота коваля ще різноманітніша. У віддалених і внутрішніх районах гірської Шотландії неможлива навіть професія цвяхаря. Такий робітник, виробляючи 1000 цвяхів на день, за 300 робочих днів на рік міг би виготовити 300 000 цвяхів. Але в такій місцевості неможливо збути й 1000 цвяхів на рік.

Завдяки водному транспорту для всіх видів праці з’являється ширший ринок, ніж за існування лише сухопутного транспорту, тому поділ праці й удосконалення будь-якого роду промислів, ясна річ, започатковуються в приморських місцевостях і по берегах судноплавних річок; у внутрішні регіони країни ці поліпшення проникають значно пізніше. Великий фургон, запряжений 8 кіньми, супроводжуваний двома працівниками, за 6 тижнів перевезе з Лондона до Единбурга й назад близько 4 т товару. Приблизно за той самий час вітрильне судно з екіпажем у 6–8 осіб, що курсує між портами Лондона та Лейта, перевезе туди й назад 200 т товару. Таким чином, 6–8 людей за допомогою водного транспорту доставлять із Лондона до Единбурга і назад таку саму кількість товарів, що й 50 великих фургонів із 100 працівниками і 400 конями. Отже, на 200 т товарів, що їх перевозять у найдешевший спосіб — суходолом — із Лондона до Единбурга, мають лягти витрати з утримання протягом трьох тижнів 100 людей і 400 коней; до цього треба додати зменшення вартості як коней — суму, що дорівнює утриманню їх, так і 50 фургонів. Тимчасом на таку саму кількість товарів, перевезених водою, слід накласти тільки витрати на утримання 6–8 осіб і вартість зносу судна місткістю у 200 т плюс оплата ризику, тобто різниці між морським і суходільним страхуванням. Тому, якби між цими пунктами не було іншого сполучення, окрім суходільного, і з одного до другого можна було б перевозити тільки товари, що мають значну ціну порівняно з їхньою вагою, ці пункти вели б між собою лише мізерну торгівлю порівняно з тією, що існує нині, і, отже, заохочували б виробництво один одного значно менше, аніж нині. За таких умов торгівля між різними частинами світу або зовсім не могла б існувати, або була б мізерною. Які товари витримають витрати на суходільне перевезення між Лондоном і Калькуттою? І якби навіть знайшлися такі дорогі товари, то хіба перевезення їх через території стількох варварських народів було б безпечним? Тимчасом обидва міста нині ведуть жваву торгівлю, і кожне з них, надаючи одне одному ринки, заохочує розвиток ремесел.

За таких переваг водного транспорту видається природним, що перші успіхи ремесел і виробництва відзначені там, де зручність сполучень відкривала цілий світ для збуту продуктів усіх видів праці, тоді як у внутрішніх регіонах країни все це завжди розвивалося пізніше. У внутрішніх регіонах тривалий час для більшої частини товарів нема іншого ринку, окрім місцевостей, що відділяють їх від морського берега й великих судноплавних річок. Отже, розміри ринку мають відповідати багатству населення цих місцевостей, і тому зростання їхнього багатства завжди відставатиме від зростання багатства згаданих місцевостей. У наших північноамериканських колоніях плантації облаштовувалися на березі моря або по берегах судноплавних річок і навряд чи де-небудь пролягали на значній відстані від них.



Народи, які, за найвірогіднішими історичними джерелами, видаються першими носіями цивілізації, жили по берегах Середземного моря. Це море, найбільше з відомих на землі внутрішніх морів, що не знає ані припливів і відпливів, ані хвилювань, окрім спричинених вітром, завдяки спокою своєї поверхні, а також великій кількості островів і близькості його берегів надзвичайно сприяло мореплавству, що зароджувалося за тих віддалених часів, коли люди ще не знали компаса, боялися випустити з очей берег і через слабкий розвиток кораблебудування не наважувалися пускатися в бурхливі хвилі океану. Проплисти Геркулесові стовпи, тобто вийти за Гібралтарську протоку у відкрите море, довго вважалося у давньому світі найдивовижнішим і найнебезпечнішим подвигом. Минуло багато часу, доки фінікійці та карфагеняни — найвправніші мореплавці й кораблебудівники тих давніх часів — наважилися на це, і ще довгий час по тому тільки вони вдавалися до таких спроб.

З усіх країн по берегах Середземного моря Єгипет, мабуть, перший у більш-менш значних розмірах опанував хліборобство й виробництво і вдосконалив їх. У Верхньому Єгипті освоєні землі в жодному місці не віддаляються більш ніж на декілька миль від берегів Нілу, а в Нижньому Єгипті ця велика річка розгалужується на безліч рукавів, які за допомогою нескладних штучних споруд забезпечували водне сполучення, певно, не тільки між великими містами, а й між усіма значними сільськими поселеннями і навіть багатьма маєтками, як це нині впорядковано по Рейну і Маасу в Голландії. Масштаб і легкість цього внутрішнього водного сполучення стали однією з головних причин розвитку ранньої цивілізації Єгипту.

Хліборобство та виробництво розвинулися, мабуть, також у глибокій давнині в провінціях Бенгалії та Індії та деяких зі східних провінцій Китаю; а втім, віддаленість того часу складно встановити із цілковитою вірогідністю за допомогою історичних джерел. У Бенгалії Ганг та кілька інших великих річок подібно до Нілу в Єгипті розгалужуються на безліч судноплавних рукавів. У східних провінціях Китаю кілька великих річок із їхніми притоками теж утворюють багато судноплавних шляхів і, сполучаючись між собою, породжують внутрішнє судноплавство, ще жвавіше, ніж Нілом та Гангом чи, точніше, обома разом. Цікаво, що ані давні єгиптяни, ані індуси, ані китайці не заохочували зовнішньої торгівлі, але свої великі багатства всі вони здобули, напевне, із цього внутрішнього судноплавства.

Уся внутрішня частина Африки, частина Азії, що розташована далеко на північ від Чорного і Каспійського морів, давня Скіфія, сучасна Татарія і Сибір упродовж століть перебували, мабуть, у такому самому варварському й дикому стані, у якому вони перебувають і нині. Єдиним морем Татарії був Льодовитий океан, де судноплавство неможливе; і хоча по цій країні протікає кілька найбільших у світі річок, вони розташовані на занадто великій відстані одна від одної, щоб по них можна було підтримувати відносини й вести торгівлю з більшою частиною країни. В Африці немає таких великих внутрішніх морів, як Балтійське й Адріатичне у Європі, Середземне й Чорне у Європі й Азії, і таких заток, як Аравійська, Перська, Індійська, Бенгальська та Сіамська в Азії, через це внутрішні області великого материка недосяжні для морської торгівлі, а великі річки Африки розташовані надто далеко одна від одної, щоб більш-менш значне внутрішнє судноплавство стало можливим. Крім того, торгівля, яку може вести народ, користуючись річкою, що не має великого числа приток та рукавів і перед впадінням у море протікає чужою територією, ніколи не досягає значних розмірів, тому що народи, які володіють цією територією, ладні перешкоджати сполученню між витоками річки та морем. Судноплавство Дунаєм дає мало користі державам, через які він протікає (Баварії, Австрії та Угорщині), порівняно з тим, що могло б давати, якби одна із цих держав володіла річкою по всій довжині впадіння в Чорне море.



Розділ IV

Про походження і використання грошей

Коли скрізь запроваджується поділ праці, лише дуже малу частку потреб кожної людини може задовольнити продукт її власної праці. Значно більше вона задовольняє шляхом обміну надлишку продуктів своєї праці, що залишається після задоволення власних потреб, на надлишки продукту праці інших людей, яких вона потребує.

Таким чином, кожна людина живе обміном або стає певною мірою торгівцем, а саме суспільство перетворюється, так би мовити, у торговельну спілку.

Однак на етапі зародження поділу праці ця можливість обміну часто наражалася на великі труднощі. Припустимо, що одна людина володіла більшою кількістю певного продукту, ніж потребувала його сама, тоді як другій його бракувало. Перша охоче віддала б частину цього надлишку, а друга охоче придбала б його. Але якщо друга не мала нічого такого, чого потребує перша, між ними не відбувся б обмін. М’ясник має у своїй крамниці більше м’яса, ніж сам може спожити, а пивовар і булочник охоче купили б частину цього м’яса; вони не можуть нічого запропонувати йому, окрім різних продуктів власного промислу, але м’ясник уже зробив запас тієї кількості хліба й пива, що знадобиться йому найближчим часом. У такому разі між ними не може відбутися обмін. М’ясник не стане постачальником пивовара та булочника, а вони — його споживачами; і, отже, усі вони не можуть прислужитися один одному. Щоб уникнути таких незручних ситуацій, кожна розумна людина на будь-якому ступені розвитку суспільства після виникнення поділу праці, ясна річ, мусила намагатися так влаштувати свої справи, щоб постійно поряд із продуктами власного промислу мати певну кількість такого товару, який, на її думку, не відмовляться взяти в обмін на продукти свого промислу.

Напевне, для цієї мети послідовно вибирали й споживали найрізноманітніші товари. За варварського стану суспільства таким загальним знаряддям обміну, як кажуть, слугувала худоба; і хоча вона була вельми незручною для цієї мети, знаходимо згадки про те, що за давніх часів предмети часто оцінювали за тією кількістю худоби, яку давали в обмін на них. Озброєння Діомеда, як твердить Гомер, коштувало 9 биків, а озброєння Главка — 100 биків. Розповідають, що в Абіссінії звичайним засобом торгівлі та обміну слугує сіль; по берегах Індії таким засобом є мушлі особливого виду, у Ньюфаундленді — сушена тріска, у Вірджинії — тютюн, у деяких наших вест-індських колоніях — цукор, у деяких інших країнах — шкури або вичинена шкіра, і, як мені розповідали, нині в Шотландії існує село, де робітник нерідко замість грошей приносить до булочної або пивної цвяхи.

Однак в усіх країнах люди — напевне, через незаперечні докази — урешті-решт визнали за необхідне порівняно з усіма іншими предметами надати перевагу металам. Метали можна не лише зберігати з найменшими втратами, оскільки навряд чи якісь інші предмети порівняно з ними мають більшу міцність, а також без жодних втрат ділити на будь-яку кількість частин, а потім знову сплавити в один шматок; ця якість не властива жодному іншому продукту, що має таку саму міцність, і саме вона, більше за будь-яку іншу, робить метали придатними для того, щоб слугувати знаряддям обміну та обігу. Приміром, людина, якій потрібно купити солі і яка в обмін могла віддати тільки худобу, змушена була купувати сіль у кількості, що дорівнює ціні цілого бика або цілої вівці. Вона рідко могла купити менше за цю кількість, бо те, що вона могла віддати за неї, рідко можна було поділити на частини без збитків, а якщо їй хотілося купити більше, то з тієї самої причини вона змушена була купувати подвійну або потрійну кількість, тобто на вартість двох чи трьох биків або двох чи трьох овець. Якщо ж замість вівці або бика людина могла дати в обмін на сіль метал, вона легко могла відділити таку кількість металу, що точно відповідала кількості того товару, якого вона потребувала.

Різні народи користувалися із цією метою різними металами. Давні спартанці використовували залізо, давні римляни — мідь. Золотом і сріблом користувались усі багаті народи й торговці.

Спочатку метали, напевне, використовували із цією метою у зливках, а не в монеті. Так, Пліній[1], посилаючись на Тимея, розповідає нам, що до Сервія Туллія римляни не мали карбованої монети, а для купівлі потрібних предметів користувалися зливками міді без карбу. Отже, такі неоформлені зливки металу здавна виконували функцію грошей.

Користування такими зливками супроводжували дві значні незручності: було важко, по-перше, зважувати метали і, по-друге, визначати їхню пробу. Стосовно дорогоцінних металів, коли навіть мізерна різниця в кількості зумовлює величезну різницю в їхній вартості, саме зважування з належною точністю вимагає дуже точних ваг і гир. Зважування золота — особливо копітка й тонка операція. Звісно, щодо менш дорогих металів, коли невелика помилка не має вагомого значення, потрібна менша точність. Однак ми вважали б вельми незручним, якби бідна людина, що збирається купити або продати щось на дрібну монету, мусила щоразу відважувати належну кількість металу. Операція засвідчення чистоти металу ще важча, ще більш копітка, і якщо метал не розплавлений належним чином у тиглі й не оброблений належними кислотами, будь-яке визначення його проби буде доволі неточним. До винайдення карбованої монети люди змушені були зазнавати найбрутальніших обманів та ошуканства. Замість фунта чистого срібла або чистої міді в обмін на товари вони могли отримати підроблений зливок із найдешевших матеріалів, зовні подібних до цих металів. Щоб запобігти таким зловживанням та полегшити обмін і сприяти розвитку різних видів виробництва й торгівлі в усіх більш-менш розвинених країнах, було визнано за необхідне позначати публічним тавром певну кількість металів, зазвичай використовуваних у купівлі товарів. Так виникли карбована монета й державні установи, названі монетними дворами. Вони мають такий самий характер, як і установи, створені для нагляду за правильністю мір і для маркування сукон та полотен. Усі ці установи мають однакове завдання: накладанням публічного тавра засвідчувати кількість і встановлену якість різних товарів, що надходять на ринок.

Перші публічні тавра, накладені на метали, які перебували в обігу, у багатьох випадках, напевне, мали засвідчити те, що було найважчим і найважливішим, а саме доброякісність або чистоту металу; вони були подібні до проби, яку нині карбують на зливках срібла та срібному посуді, або подібні до іспанської проби, яку іноді ставлять на зливки золота і яка, накладена лише на один бік зливка, не покриваючи всієї його поверхні, засвідчує тільки чистоту металу, а не його вагу. Авраам відважив Ефронові «чотири сотні шиклів срібла» за землю довкола печери Махпели. Хоча шекель (сикль), напевне, був уживаною монетою в торгівлі, однак приймали його на вагу, а не за кількістю, так само як нині — зливки золота й срібла. Розповідають, що давні саксонські королі Англії одержували свої доходи не в монетах, а натурою, тобто всілякого роду їстівними та іншими припасами. Вільгельм Завойовник установив звичай сплачувати ці доходи монетою. Однак протягом тривалого часу її приймали в казначействі за вагою, а не за кількістю.

Незручності й труднощі, пов’язані з точним зважуванням цих металів, привели до запровадження карбування монет, причому тавро мало цілком покривати монету з обох боків, а часом також її ребра, щоб засвідчити не лише чистоту, а й вагу металу. Тому такі монети приймали, як і нині, за кількість, не зважуючи.

Назви цих монет спочатку, очевидно, позначали вагу, або кількість металу, що містився в них. За часів Сервія Туллія, який почав карбувати в Римі монету, римський ас містив римський фунт чистої міді. Подібно до англійського тройського фунта, він поділявся на 12 унцій, кожна з яких містила унцію чистої міді. За часів Едуарда І англійський фунт стерлінгів містив фунт срібла (за тауерською вагою) встановленої проби. Тауерський фунт, певно, був більший за римський, але менший за тройський фунт. Останній було введено в англійському монетному дворі тільки на вісімнадцятий рік правління Генриха VIII. Французький лівр за часів Карла Великого містив тройський фунт срібла встановленої проби. Ярмарок у Труа в Шампані в той час відвідували всі народи Європи, і тому міри та ваги такого відомого ярмарку були відомі скрізь і визнавалися всіма. Шотландська фунтова монета від часів Александра І до Роберта Брюса містила фунт срібла тієї самої ваги та проби, що й англійський фунт стерлінгів. Англійські, французькі та шотландські пенні спочатку теж містили дійсний пенні срібла, тобто 1⁄20 унції, або 1⁄240 фунта. Шилінг теж спочатку, очевидно, означав вагу. Коли пшениця коштує 12 шилінгів за квартер, сказано в давньому статуті Генриха III, пшеничний хліб ціною в 1 фартинг має важити 11 шилінгів 4 пенси. Однак співвідношення між шилінгом і пенні, з одного боку, і фунтом — з іншого, не було, певно, таким постійним і однаковим, як співвідношення між пенні та фунтом. За часів першої династії французьких королів французьке су в різних випадках містило приблизно 5, 12, 20 і 40 пенсів. У давніх саксів шилінг певний час містив тільки 5 пенсів; і видається ймовірним, що в них він був так само нестійкий, як і в їхніх сусідів, давніх франків. Від часів Карла Великого у французів і від часів Вільгельма Завойовника в англійців, напевне, установилися такі самі співвідношення між фунтом, шилінгом та пенні, як і нині, хоча вартість їх була зовсім іншою. Адже в усіх країнах світу, на мою думку, через скнарість і несправедливість правителів і державної влади, які зловживали довірою підданих, поступово зменшували дійсний вміст металу, що від початку був у монетах. Римський ас в останні часи республіки був зменшений до 1⁄24 і замість фунта важив півунції. Англійський фунт і пенні містять нині близько третини, шотландські фунт і пенні — близько 1⁄36, а французькі фунт і пенні — близько 1⁄66 первісної вартості. Здавалося, що завдяки таким операціям правителі та уряди діставали можливість сплачувати свої борги й виконувати зобов’язання за допомогою меншої кількості срібла, ніж потрібно без такої підробки. Однак це була тільки видимість, оскільки кредитори фактично виявлялися ошуканими й втрачали частину того, що їм належало отримати. Решта боржників у державі мали такі самі привілеї й могли виплачувати борги у старій монеті такою самою номінальною сумою нової та зіпсованої монети. Через це такі операції завжди виявлялися вигідними для позичальників і розорливими для кредиторів; нерідко вони спричиняли в майновому стані приватних осіб значніші розлади й загальні потрясіння, аніж потрясіння, що їх породжували великі суспільні негаразди.

Таким чином, в усіх цивілізованих народів гроші стали загальним знаряддям торгівлі, за допомогою якого продають і купують або ж обмінюють товари будь-якого роду.

Тепер я з’ясую правила, згідно з якими люди обмінюють товар на товар або товар на гроші. Ці правила визначають так звану відносну, або мінову, вартість товару.

Слід зазначити, що слово вартість має два різних значення: інколи воно означає корисність якогось предмета, а інколи — можливість придбання інших предметів, що її дає володіння цим предметом. Першу можна назвати споживчою вартістю, другу — міновою вартістю. Предмети, що мають дуже велику споживчу вартість, часто мають зовсім невелику мінову вартість або навіть зовсім її не мають; навпаки, предмети, що мають дуже велику мінову вартість, часто мають невелику споживчу або зовсім її не мають. Немає нічого кориснішого за воду, але на неї майже нічого не купиш, в обмін на неї майже нічого не отримаєш. Навпаки, діамант майже не має споживчої вартості, але в обмін на нього можна отримати дуже велику кількість інших товарів. Для з’ясування основних правил, що визначають мінову вартість товарів, я спробую показати: по-перше, яким є дійсне мірило цієї мінової вартості, або з чого складається дійсна ціна всіх товарів; по-друге, із яких частин складається ця дійсна ціна; і, нарешті, які причини інколи підносять деякі або всі частини цієї ціни над її природним або звичайним рівнем, а інколи опускають її нижче від цього рівня; або які причини інколи перешкоджають точному збігові ринкової ціни, тобто фактичної ціни товарів, із їхньою природною ціною.

Ці три питання я спробую з’ясувати з усією можливою повнотою та ясністю в трьох наступних розділах, причому мушу вельми серйозно просити в читача уваги й терпіння: терпіння — для розгляду подробиць, що можуть у деяких місцях видатися надто стомливими; уваги — для засвоєння того, що може видатися незрозумілим навіть після найдокладніших пояснень, що їх я в змозі дати. Я завжди вважаю за краще заслужити закид у недостатній стислості, щоб бути впевненим, що мій виклад зрозумілий; однак, попри все моє старання бути якомога зрозумілішим, питання може видатися недостатньо роз’ясненим через його надзвичайно абстрактний характер.



Розділ V

Про дійсну і номінальну ціну товарів, або Про ціну їх у праці та ціну їх у грошах

Кожна людина є багатою чи бідною залежно від того, якою мірою вона може користуватися предметами потреби, зручності та задоволення. Але після запровадження поділу праці людина може власною працею виробляти лише дуже невелику частину цих предметів: значно більше їх вона має отримувати від праці інших людей; і вона буде багатою чи бідною залежно від кількості тієї праці, якою може розпоряджатися або яку може купити. Тому вартість будь-якого товару для особи, що володіє ним і має намір не використовувати його або особисто спожити, а обміняти на інші предмети, дорівнює кількості праці, яку вона може купити на неї або отримати у своє розпорядження. Таким чином, праця є дійсним мірилом мінової вартості всіх товарів.

Дійсною ціною будь-якого предмета, тобто тим, що кожний предмет справді коштує для того, хто хоче його придбати, є праця та зусилля, потрібні для придбання цього предмета. Дійсна вартість будь-якого предмета для людини, що придбала його й хоче продати його чи обміняти на інший предмет, полягає у праці та зусиллях, від яких вона може позбавити себе, переклавши їх на інших людей. Те, що купується за гроші або отримується в обмін на інші предмети, здобувається працею такою самою мірою, як і предмети, що отримуються нашою власною працею. Справді, гроші або товари заощаджують нам цю працю. Вони містять вартість певної кількості праці, яку ми обмінюємо на те, що, за нашим припущенням, містить вартість такої самої кількості праці. Праця була первісною ціною, первісною купівельною сумою, сплаченою за всі предмети. Не на золото або срібло, а лише на працю отримували всі багатства світу від початку часів; їхня вартість для тих, хто володіє ними й хто хоче обміняти їх на нові продукти, точно дорівнює кількості праці, яку людина може купити на них або отримати у своє розпорядження.

Як говорить Гоббс, багатство — це сила[2]. Однак людина, яка набуває чи успадковує великий статок, не обов’язково здобуває чи успадковує разом із ним політичну, цивільну або військову владу. Можливо, статок дає їй засоби для здобуття тієї чи тієї влади, але саме володіння цим статком не дає їй неодмінно таку владу. Володіння статком дає їй негайно та безпосередньо тільки можливість купувати, володіти всіма пропозиціями праці або продуктів праці, що існує на ринку. Багатство її більш-менш велике в прямій відповідності до розмірів цієї можливості, тобто до кількості праці інших людей, або, що те саме, до кількості продукту праці інших людей, яку людина завдяки багатству може купити або отримати у своє розпорядження. Мінова вартість будь-якого предмета має точно дорівнювати розмірові тієї влади, яку цей предмет дає своєму власникові.

Однак, хоча праця є дійсним мірилом мінової вартості всіх товарів, вартість їх зазвичай розцінюють не у праці. Буває важко встановити відношення між двома різними кількостями праці. Час, витрачений на дві різні роботи, не завжди сам собою визначає це взаємовідношення. Слід урахувати також різну міру витрачених зусиль і необхідної вправності. Одна година якоїсь важкої роботи може містити в собі більше праці, ніж дві години легкої роботи; точно так само одна година заняття таким ремеслом, для оволодіння яким знадобилося десять років праці, може містити в собі більше праці, ніж виконання впродовж місяця якоїсь звичайної роботи, що не вимагає навчання. Нелегко знайти точне мірило для визначення міри труднощів або вправності. Щоправда, зазвичай під час обміну продуктів різних видів праці беруть до уваги міру труднощів та вправності. Однак для цього не існує жодного точного мірила, і справу вирішує ринкова конкуренція відповідно до тієї жорсткої справедливості, яка, не будучи цілком точною, усе ж достатня для звичайних житейських справ.

Окрім того, товари значно частіше обмінюються, а тому й порівнюються з іншими товарами, ніж із працею. Отже, природніше розцінювати їхню мінову вартість кількістю якогось іншого товару, а не кількістю праці, яку можна на них купити. До того ж більшість людей краще розуміє, що означає певна кількість якого-небудь товару, ніж певна кількість праці. Перше — це відчутний на дотик предмет, тоді як друге — абстрактне поняття, яке, хоча його й можна пояснити, не має такої простоти й наочності.

Відтоді як припинилася мінова торгівля й гроші стали узвичаєним засобом торгівлі, кожний окремий товар значно частіше обмінюють на гроші, ніж на будь-який інший товар. М’ясник рідко тягне бика чи барана до булочника або пивовара для того, щоб обміняти їх на хліб чи на пиво; він рушає з ними на ринок, де вимінює їх на гроші, а потім обмінює гроші на хліб і на пиво. Кількість грошей, яку він отримує за них, визначає кількість хліба та пива, яку він може після цього купити. Тому для нього значно природніше й простіше розцінювати їхню вартість за кількістю грошей — товару, на який він їх безпосередньо вимінює, аніж за кількістю хліба та пива — товарів, на які він може обміняти їх тільки за допомогою третього товару. Простіше сказати, що м’ясо коштує 3–4 пенси за фунт стерлінгів, аніж сказати, що воно коштує 3–4 фунти хліба чи 3–4 кварти пива. Унаслідок цього мінову вартість кожного товару частіше розцінюють за кількістю грошей, аніж за кількістю праці чи іншого товару, яку можна отримати в обмін на нього.

Утім, подібно до інших товарів, вартість золота й срібла змінюється: вони бувають то дешевші, то дорожчі, їх то легше, то важче купити. Кількість праці, яку можна отримати у своє розпорядження або купити на певну кількість цих металів, або кількість інших товарів, які можна виміняти на них, завжди перебувають у залежності від багатства або бідності родовищ, що їх розробляють на цей момент. У XVI столітті відкриття багатих покладів в Америці зменшило вартість золота й срібла в Європі приблизно на третину. Оскільки видобуток цих металів із копалень і доставляння їх на ринок коштували тепер меншої праці, то, потрапляючи на ринок, золото й срібло могли оплатити меншу кількість праці. І ця, мабуть, найвидатніша революція у вартості золота й срібла не єдина відома в історії. Подібно до того як природні міри, такі як ступня, лікоть або жменя, постійно змінюючись у своїх розмірах, аж ніяк не можуть слугувати точним мірилом кількості інших предметів, так і товар, що сам постійно зазнає коливань у своїй вартості, не може бути точним мірилом вартості інших товарів. Варто зазначити, що за всіх часів і в усіх місцях однакові кількості праці для робітника завжди мали однакову вартість. За звичайного стану здоров’я, сили й здібностей, за звичайного ступеня майстерності та вправності він завжди мусить жертвувати однаковою часткою свого дозвілля, своєї свободи і спокою. Ціна, яку він сплачує, завжди незмінна, хоч би якою була кількість товарів, що він одержує в обмін на свою працю. Щоправда, він може інколи купити більшу кількість цих товарів, інколи — меншу, але однаково змінюється вартість цих товарів, а не вартість праці, на яку їх купують. За всіх часів і всюди дорогим вважали те, що важко дістати або на придбання чого потрібно більше праці, а дешевим — те, що легше дістати або що вимагає затрати меншої кількості праці. Таким чином, одна лише праця, вартість якої ніколи не змінюється, є єдиним і дійсним мірилом, за допомогою якого за всіх часів і в усіх місцях можна було розцінювати й порівнювати вартість усіх товарів. Саме праця становить дійсну ціну, а гроші становлять лише номінальну ціну.

Та хоча рівні кількості праці для робітника мають завжди однакову вартість, проте для його наймача вони становлять то більшу, то меншу вартість. Він купує цю кількість праці то за більшу, то за меншу кількість товарів, і йому видається, що ціна праці змінюється так само, як і ціна всіх інших предметів. В одних випадках вона здається йому дорогою, а в інших — дешевою. Але насправді саме товари є дешеві в одному разі та дорогі — в іншому.

Таким чином, у цьому звичайному сенсі можна говорити, що праця, подібно до товарів, має дійсну і номінальну ціну. Можна сказати, що її дійсна ціна полягає в кількості предметів потреби й зручності, які дають за неї, а номінальна ціна полягає в кількості грошей. Робітник буває багатий чи бідний, його винагороджують добре чи погано залежно від дійсної, а не від номінальної ціни його праці.

Відмінність між дійсною і номінальною ціною товарів та праці має не лише суто теоретичне, а нерідко й важливе практичне значення. Та сама дійсна ціна завжди має однакову вартість, але з огляду на коливання вартості золота й срібла та сама номінальна ціна може мати різні вартості. Тому, коли продається якийсь маєток задля забезпечення продавцеві постійної ренти, то за бажання, щоб ця рента завжди зберігала однакову вартість для сімейства, на користь якого вона встановлюється, важливо не виражати її в якійсь певній сумі грошей. Справді, у такому разі вартість цієї ренти зазнавала б подвійних коливань: по-перше, тих, що зумовлені коливаннями вмісту золота й срібла в монеті того самого найменування в різні епохи; і, по-друге, тих, що зумовлені різною вартістю однакової кількості золота й срібла в різні часи.

Правителі та уряди іноді вирішували задля вигоди зменшити кількість чистого металу, який міститься в їхній монеті, але їм рідко спадало на думку збільшувати цю кількість. Тому я гадаю, що вміст металу в монетах усіх народів майже безупинно зменшувався і навряд чи коли-небудь збільшувався. Такі зміни майже завжди ведуть до зменшення вартості грошових рент.

Відкриття копалень в Америці зменшило вартість золота й срібла в Європі. Як зазвичай вважають, — хоча, на мій погляд, бездоказово, — це зменшення триває досі й триватиме ще довго. Якщо це так, то зміни у вартості золота й срібла радше зменшать вартість грошових рент, аніж збільшать її, навіть якщо сплату їх обумовлюватиме не певна кількість монет того чи того найменування (наприклад, стільки-то фунтів стерлінгів), а певна кількість унцій чистого срібла або срібла певної проби.

Ренти, установлені в зерні, значно краще зберегли свою вартість, аніж ренти, установлені в грошах, навіть якщо карбування монети не змінилося. На вісімнадцятий рік правління Єлизавети було видано розпорядження, щоб третину ренти за орендними договорами, що їх укладають університетські колегії, установлювали в зерні й сплачували або натурою, або відповідно до фактичної ціни зерна на найближчому ринку. Гроші від реалізації цієї натуральної частки ренти, які первісно становили лише третину всієї ренти, нині, за словами доктора Блекстона, зазвичай удвічі більші від суми, одержуваної від інших двох третин. Згідно із цим повідомленням, старовинні грошові ренти університетських колегій зменшилися до четвертої частини своєї колишньої вартості, або коштують трохи більше четвертої частини тієї кількості зерна, якій вони дорівнювали за вартістю раніше. Але від часів правління Філіпа та Марії якість англійської монети зазнала невеликих змін, а може, і зовсім не змінювалася, і тому та сама кількість фунтів, шилінгів і пенсів весь час містила майже незмінну кількість чистого срібла. Таким чином, це зменшення вартості грошових рент університетських колегій зумовлене виключно зменшенням вартості срібла.

Коли зменшення вартості срібла поєднується зі зменшенням його кількості в монеті того самого найменування, втрати часто бувають ще більшими. У Шотландії, де монети зношувалися значно більше, аніж будь-коли в Англії, а також у Франції, де вони зношувалися ще більше, ніж у Шотландії, деякі старовинні ренти, що первісно становили значну вартість, були зведені майже до нуля.

У різні, віддалені одна від одної, епохи рівні кількості праці можна скоріше за все придбати за рівні кількості хліба — головного засобу існування робітника, аніж за рівні кількості золота й срібла чи взагалі якогось іншого товару. З огляду на це, рівні кількості зерна скоріше збережуть у різні епохи ту саму дійсну вартість або даватимуть можливість його власникові купити чи отримати в розпорядження приблизно таку саму кількість праці інших людей. Я кажу, що хліб «скоріше» збереже свою вартість, аніж майже всі інші товари, оскільки навіть рівні міри хліба теж не зберігають цілком ту саму вартість. Засоби існування праці, або дійсна ціна праці, як я намагатимуся показати далі, зазнають значних змін залежно від різних обставин; у суспільстві, що прогресує на шляху до багатства, їхні розміри значніші, ніж у суспільстві, що не прогресує, однак у другому вони значніші, ніж у суспільстві, що наближається до занепаду. Але будь-який інший товар обмінюватиметься в будь-який час на більшу або меншу кількість праці залежно від кількості необхідних засобів існування, на які його тепер можна обміняти. Тому рента, установлена в зерні, змінюється тільки відповідно до змін кількості праці, що її можна купити за певну кількість зерна, тоді як рента, установлена в будь-якому іншому товарі, змінюється не тільки залежно від коливань кількості праці, яку можна купити за певну кількість зерна, а й залежно від коливань кількості зерна, яке можна придбати в обмін на певну кількість цього товару.

Слід зауважити, що, хоча дійсна вартість ренти в зерні протягом цілого століття значно менше змінюється, ніж дійсна вартість грошової ренти, але з року в рік вона коливається значно сильніше. Грошова ціна праці, як я намагатимуся показати далі, не коливається з року в рік відповідно до змін грошової ціни зерна, а напевне, скрізь пристосовується не до тимчасової або випадкової, а до середньої або звичайної ціни цього необхідного засобу існування. А середню або звичайну ціну зерна визначають, як я також намагатимуся показати, вартість срібла, багатство чи бідність копалень, що постачають ринкові цей метал, або кількість праці, яку слід витратити, а отже, і кількість зерна, яке буде спожито, щоб доставити певну кількість срібла з копалень на ринок. Вартість срібла, хоча вона й помітно коливається впродовж століття, рідко зазнає великих змін із року в рік; іноді впродовж півстоліття чи навіть цілого століття вона тримається на тому самому рівні або змінюється незначною мірою. Тому звичайна або середня грошова ціна зерна може протягом тривалого періоду залишатися незмінною або ж змінюватися незначною мірою, а разом із нею залишається незмінною або змінюється незначною мірою грошова ціна праці за тієї умови, що в інших аспектах у суспільстві не сталося серйозних змін. А проте тимчасова й випадкова ціна хліба часто в одному році може бути вдвічі більшою, ніж у попередньому, або коливатися, наприклад, від 25 до 50 шилінгів за квартер. Однак коли хліб має таку ціну, то не лише номінальна, а й дійсна вартість ренти в зерні буде вдвічі більшою, ніж за ціни у 25 шилінгів, і обмінюватиметься на подвійну кількість праці чи більшості інших товарів; грошова ж ціна праці, а разом із нею й більшості інших речей, попри ці коливання, залишиться незмінною.

Таким чином, очевидно, що праця є єдиним загальним, так само як і єдиним точним мірилом вартості, або єдиною мірою, за допомогою якої ми можемо порівнювати вартість різних товарів завжди і всюди. Як уже сказано вище, ми не можемо визначати дійсну вартість різних товарів від століття до століття у сріблі, що їх дають за них. Ми не можемо визначати її від року до року в кількості хліба, що дають за них. Але кількістю праці можна з надзвичайною точністю визначити її як від століття до століття, так і від року до року. Для тривалих періодів часу хліб є кращим мірилом за срібло, тому що від століття до століття однакову міру хліба обмінюють скоріше на ту саму кількість праці, ніж срібла. Навпаки, від року до року срібло видається кращим мірилом за хліб, тому що однакову міру срібла скоріше можна обміняти на однакову кількість праці.

Хоча при встановленні довічних рент або навіть при довгострокових орендах, може, відмінність між реальною та номінальною ціною корисна, але це не має практичного значення при купівлях та продажах — цих найпоширеніших і звичних правочинах у людському житті.

У певний час і в певному місці дійсна та номінальна ціна всіх товарів точно відповідають одна одній. Що більше або менше грошей за якийсь товар ви отримаєте, наприклад, на лондонському ринку, то більшу або меншу кількість праці ви зможете придбати на них у певний час і в певному місці. Тому в певний час і в певному місці гроші є точним мірилом дійсної мінової вартості всіх товарів, але тільки в певний час і в певному місці.

Оскільки йдеться про різні місця, не існує правильної відповідності між дійсною та грошовою ціною товарів. Попри це, купець, що доставляє товари з одного місця в інше, може брати до уваги тільки їхню грошову ціну або різницю між кількістю срібла, за яку він їх купує, і тією, за яку може їх продати. Півунції срібла в Кантоні в Китаї означатимуть більшу кількість як праці, так і засобів існування та зручностей, аніж одна унція в Лондоні. Через це товар, що його в Кантоні продають за півунції срібла, насправді може бути там дорожчим або мати суттєвіше значення для людини, яка володіє ним, аніж товар, що його продають у Лондоні за одну унцію, — для людини, що володіє ним у Лондоні. Проте, якщо лондонський купець купить у Кантоні за півунції срібла товар, який потім продасть у Лондоні за одну унцію, він набуває на цьому правочині 100%, як і в тому разі, коли б унція срібла мала в Лондоні ту саму вартість, що й у Кантоні. Для нього не має значення, що півунції срібла в Кантоні дали б йому можливість отримати більше праці або більшу кількість засобів існування та зручностей, ніж одна унція в Лондоні. Одна унція в Лондоні завжди дає йому змогу придбати вдвічі більше того, що можна придбати на півунції, а в цьому для нього й полягає суть справи.

Тому номінальна, або грошова, ціна товарів урешті-решт визначає розумність чи нерозумність усіх торгових правочинів і в такий спосіб регулює майже всі справи повсякденного життя, пов’язані із ціною, отже, нам не слід дивуватися, що на грошову ціну люди звертали значно більшу увагу, ніж на дійсну.

Але у творах, подібних до цього, інколи корисно порівнювати коливання дійсних цін якого-небудь одного товару за різних часів і в різних місцях, тобто різні щаблі влади над працею інших людей, що її цей товар за різних умов надає особі, яка ним володіє. У такому разі ми маємо порівнювати не так різну кількість срібла, за яку цей товар зазвичай продавали, як різну кількість праці, яку можна купити на цю кількість срібла. Але ринкову ціну праці як у віддалені часи, так і у віддалених місцях навряд чи можна встановити точно. Ціни хліба, хоча регулярно зазначали їх у небагатьох місцях, зазвичай краще відомі й частіше фіксувалися істориками та письменниками. Через це мусимо за загальним правилом задовольнятися цінами хліба, і не тому, що вони завжди точно відповідають ринковим цінам праці, а тому, що вони найближчі до них. Надалі мені не раз доведеться вдаватися до такого роду порівняння.

Із розвитком виробництва торгові народи вважали, що зручно карбувати монету з різних металів; золоту монету карбували для більших платежів, срібну — для середніх за розмірами купівель і мідну або виготовлену з якогось іншого недорогого металу — для зовсім невеликих купівель. Однак ці народи завжди визнавали один із цих металів придатнішим мірилом вартості, ніж інші два; таку перевагу надавали тому металові, який першим використали як знаряддя обміну. Почавши користуватися ним як мірилом — а це доводилося робити в часи, коли не було інших грошей, — вони, як правило, користувалися ним і далі, коли в цьому вже не було потреби.

Кажуть, що римляни мали лише мідні гроші майже до Першої Пунічної війни і тільки за п’ять років до неї почали карбувати срібну монету[3]. Мабуть, саме через це мідь була в цій республіці мірилом вартості. У Римі вели рахунки і визначали цінність будь-якого майна в асах або сестерціях. Ас завжди залишався ознакою мідної монети. Слово «сестерцій» означає два аси з половиною. Хоча, таким чином, сестерцій був первісно срібною монетою, вартість його визначали в міді. Про людину, яка наробила боргів на велику суму, у Римі казали: вона має багато чужої міді.

Північні народи, які утвердилися на руїнах Римської імперії, від початку осілого життя мали, напевне, срібну монету й протягом декількох століть по тому не знали ані золотої, ані мідної монети. В Англії за часів саксів була срібна монета, там до епохи Едуарда III карбували дуже мало золота, а до Якова І, короля Великої Британії, мідної монети не було зовсім. Через це в Англії — і з тієї самої причини, на мій погляд, в усіх інших сучасних народів Європи — ведуть усі рахунки і обчислюють вартість усіх товарів і всього майна в сріблі; і якщо ми хочемо визначити розміри статку людини, ми рідко називаємо число гіней, а називаємо число фунтів стерлінгів, якого, на нашу думку, він вартий.

Первісно, я гадаю, в усіх країнах законним платіжним засобом слугувала тільки монета з металу, який спеціально визнавали мірилом вартості. В Англії тривалий час після того, як почали карбувати золоту монету, золото не визнавали законним платіжним засобом. Співвідношення між вартістю золотої та срібної монети не встановлював жоден законодавчий акт або указ, це мав установити ринок. Якщо боржник пропонував сплатити золотом, кредитор міг або відмовитися від такого платежу, або погодитися на нього, і золото при цьому оцінювалося за угодою між ними. Мідь нині не слугує законним платіжним засобом, за винятком випадків розміну дрібної срібної монети. За такого стану речей відмінність між металом, що був мірилом вартості, і металом, що ним не був, має не тільки номінальне значення.

Із плином часу народ призвичаювався до використання монет із різних металів і в такий спосіб більше усвідомлював співвідношення їхньої вартості. У більшості країн, як мені здається, визнали за доцільне встановити це співвідношення, проголосивши законом, що гінея, скажімо, такої-то ваги і такої-то проби відповідає 21 шилінгу або є законним платіжним засобом для погашення боргу такого розміру. За такого стану речей і в разі збереження цього співвідношення різниця між металом, що слугує мірилом вартості, і металом, що ним не є, має лише номінальне значення.

Однак якщо відбудеться якась зміна у встановленому співвідношенні, то зазначена відмінність може набути — або принаймні нам здається, що вона набуває, — уже не тільки номінального значення. Так, наприклад, якщо встановлену вартість гінеї буде зменшено до 20 або підвищено до 22 шилінгів, то, обчислюючи всі рахунки й виражаючи майже всі зобов’язання в срібних грошах, більшість платежів можна буде виплачувати тією самою кількістю срібної монети, що й раніше, але золотої монети для цього знадобиться інша кількість: більша в першому випадку і менша — у другому. Отже, срібло більш стале у своїй вартості, ніж золото. Може здатися, що срібло є мірилом вартості золота, тоді як золото не є мірилом вартості срібла. Вартість золота, мабуть, залежатиме від кількості срібла, на яку його можна обміняти, тоді як вартість срібла не залежатиме від кількості золота, на яку його можна обміняти. Однак ця відмінність буде цілком зумовлена звичкою вести рахунки й виражати всі великі та дрібні суми у срібній, а не в золотій монеті. Банкнота містера Друммонда у 25 або 50 гіней після описаних змін оплачуватиметься 25 або 50 гінеями, так само, як і раніше. Після описаної зміни банкнота оплачуватиметься такою самою кількістю золота, як і раніше, але іншою кількістю срібла. При оплаті такої банкноти золото видасться більш сталим у своїй вартості, ніж срібло. Золото буде мірилом вартості срібла, тоді як срібло, напевне, не буде мірилом вартості золота. Якщо коли-небудь дістане загальне поширення звичай вести рахунки й виражати будь-які грошові зобов’язання та кредитні білети в золоті, то золото, а не срібло оберуть як метал, що слугує мірилом вартості.

Насправді, доки тримається певне співвідношення між вартістю різних металів у монеті, вартість найдорожчого металу визначає вартість усіх монет. 12 мідних пенсів містять півфунта міді не найкращої якості, що до карбування навряд чи коштує 6 срібних пенсів. Але оскільки, згідно з установленим співвідношенням, 12 таких пенсів повинні обмінюватися на шилінг, на ринку їх визнають такими, що мають вартість шилінга, і в будь-який час за них можна отримати 1 шилінг. Навіть ще до недавнього перекарбування золотої монети у Великій Британії власне золоті монети, або та частина їх, що циркулювала в Лондоні та його околицях, менше відхилялися від встановленої ваги, ніж більша частина срібної монети. Проте 21 стертий та обрізаний шилінг визнавали рівним за вартістю 1 гінеї, щоправда, теж стертій та обрізаній, але не такою великою мірою. Нещодавно видані правила довели золоту монету до встановленої ваги з такою точністю, яка тільки мислима для монети, що перебуває в обігу; розпорядження про приймання золота в державних установах лише за вагою обіцяє зберегти правдиву вагу золотої монети, доки воно впроваджуватиметься в життя. А срібна монета і далі обертається так само стерта й обрізана, як і до перекарбування золотої. Попри це, на ринку 21 шилінг пошкодженої срібної монети визнають рівним за вартістю золотій гінеї правдивої ваги.

Перекарбування золотої монети, вочевидь, підвищило вартість срібної монети, яку можна обміняти на золоту.

На англійському монетному дворі з фунта золота карбують 44,5 гінеї, що, рахуючи по 21 шилінгу в гінеї, дорівнює 46 фунтам стерлінгів 14 шилінгам 6 пенсам. Отже, унція такої золотої монети коштує 3 фунти стерлінгів 17 шилінгів 10 1⁄2 пенні сріблом. В Англії за карбування монети не сплачують жодного мита, і будь-хто, принісши на монетний двір фунт або унцію золота у зливку встановленої проби, отримає взамін без будь-якого вирахування фунт або унцію золота карбованою монетою. І тому зазвичай кажуть, що 3 фунти стерлінгів 17 шилінгів 10 1⁄2 пенні за унцію становлять монетну ціну золота в Англії, тобто кількість золотої монети, що її монетний двір видає в обмін на зливки золота встановленої проби.

До перекарбування золотої монети ціна зливка золота встановленої проби на ринку протягом багатьох років трималася вище від 3 фунтів 18 шилінгів, інколи — 3 фунти 19 шилінгів і дуже часто — 4 фунти за унцію; цілком можливо, що ця сума в стертій та обрізаній золотій монеті рідко містила більш як 1 унцію золота встановленої проби. Від часів перекарбування золотої монети ринкова ціна золотих зливків установленої проби рідко перевищує 3 фунти 17 шилінгів 7 пенсів за унцію. До перекарбування золотої монети ринкова ціна завжди трималася дещо вище від монетної; після перекарбування вона постійно трималася нижче від монетної ціни. Але ця ринкова ціна завжди та сама, незалежно від того, виплачують її в золотій чи в срібній монеті. Отже, останнє перекарбування золотої монети підвищило вартість не лише золотої, а й срібної монети порівняно із золотом у зливках і, певно, порівняно з усіма іншими товарами, а оскільки ціна більшої частини товарів коливається залежно від багатьох інших причин, то підвищення вартості золотої та срібної монети порівняно з товарами не таке очевидне й відчутне.

На англійському монетному дворі з 1 фунта срібла встановленої проби карбують 62 шилінги, що містять такий самий фунт срібла встановленої проби. Тому зазвичай кажуть, що монетною ціною срібла в Англії є 5 шилінгів і 2 пенси за унцію, або кількість срібної монети, яку монетний двір дає в обмін на срібний зливок установленої проби. До перекарбування золотої монети ринкова ціна срібних зливків установленої проби становила в різних випадках 5 шилінгів 4 пенси, 5 шилінгів 5 пенсів, 5 шилінгів 6 пенсів, 5 шилінгів 7 пенсів і дуже часто 5 шилінгів 8 пенсів за унцію. Однак найбільш звичною ціною були, напевне, 5 шилінгів 7 пенсів. Від часів перекарбування золотої монети ринкова ціна зливків срібла встановленої проби падала часом до 5 шилінгів 3 пенсів, 5 шилінгів 4 пенсів і 5 шилінгів 5 пенсів за унцію і вище не піднімалася. Хоча ринкова ціна срібних зливків від часів перекарбування золотої монети значно знизилася, вона все-таки перевищувала монетну ціну.

Якщо, встановлюючи пропорції між різними металами в англійській монеті, мідь оцінюють значно вище, то срібло оцінюють дещо нижче від його дійсної вартості. На європейських ринках унцію чистого золота у французькій або голландській монеті обмінюють приблизно на 14 унцій чистого срібла, а в англійській — на 15 унцій, тобто на більшу кількість срібла, ніж вона коштує, відповідно до загальноприйнятих у Європі розцінок. Але подібно до того як висока ціна міді в англійській монеті не підвищує навіть в Англії ціни міді у зливках, так і низька ціна срібла в англійській монеті не знижує ціни срібла у зливках. Срібло у зливках усе ще зберігає свою належну пропорцію до золота; із тієї самої причини мідь у зливках зберігає своє співвідношення до срібла.

Після перекарбування срібної монети за правління Вільгельма III ціна срібла у зливках і далі трималася дещо вищою за монетну ціну. Локк пояснював цю високу ціну дозволом вивозити срібло у зливках за одночасної заборони вивезення срібної монети. Він зазначав, що цей дозвіл на вивезення збільшував попит на срібло у зливках порівняно з попитом на срібну монету. Але кількість людей, які потребували срібної монети для правочинів із продажу та купівлі в себе на батьківщині, безперечно, значно більша, ніж кількість тих, кому потрібні срібні зливки для вивезення їх за кордон або для якихось інших цілей. Нині існує такий самий дозвіл на вивезення золота у зливках і заборона вивозити золоту монету, однак ціна золота у зливках упала нижче від монетної ціни. Проте срібло в англійській монеті за тих часів, як і тепер, оцінювали нижче від його дійсного співвідношення до золота, і золота монета (стосовно якої в ту епоху не вважали, що вона потребує перекарбування) визначала тоді так само, як і тепер, дійсну вартість усіх монет. Подібно до того як перекарбування срібної монети не знизило тоді ціни срібла у зливках до рівня монетної ціни, так, цілком можливо, і нині воно не призведе до такого результату.

Якби срібну монету привели до узаконеної ваги так само, як золоту, то, певно, гінею за збереження існуючої пропорції вимінювали б на більшу кількість срібла в монеті, ніж за неї можна купити у зливках. Якби срібна монета містила повністю узаконену вагу, було б вигідно переплавити її у зливки, щоб спершу продати ці зливки за золоту монету, а потім обміняти золоту монету на срібну, щоб переплавити її знов у зливок. Мабуть, єдиний засіб для попередження таких небажаних явищ полягає у певній зміні встановленої нині пропорції між обома металами.

Ця незручність була б, вочевидь, меншою, якби срібло в монеті оцінили настільки вище від належного співвідношення його до золота, наскільки його нині оцінюють нижче від цього співвідношення, за умови, звісно, що одночасно із цим було б видано закон про те, що срібло може слугувати законним платіжним засобом на суму, не більшу за 1 гінею, подібно до того, як нині мідна монета слугує законним платіжним засобом для суми не більше за 1 шилінг. Тоді жоден кредитор не зазнав би збитків через високе оцінювання срібла в монеті, так само як жоден кредитор нині не зазнав би збитків через високе оцінювання міді. За такого порядку втрачали б тільки банкіри. Коли до них надходять настійні вимоги платежів, вони намагаються виграти час, виплачуючи гроші шестипенсовими монетами, а вищезазначене правило завадило б їм користуватися таким сумнівним засобом для уникнення негайного платежу. Унаслідок цього вони змушені були б постійно тримати у сейфах більше готівки, ніж тепер. І хоча це, поза сумнівом, виявилося б для них великою незручністю, водночас стало б солідним забезпеченням для їхніх кредиторів.

3 фунти 17 шилінгів і 10 1⁄2 пенні (монетна ціна золота) не містять, ясна річ, навіть у нашій теперішній чудовій золотій монеті більш як 1 унцію золота встановленої проби, і тому, здавалося б, на цю суму не можна купити більше золота у зливку. Але золото в монеті зручніше від золота у зливках, і хоча в Англії всім надано свободу перетворювати своє золото в монету, проте золото, принесене на монетний двір у зливках, зазвичай може бути повернуте його власникові в монеті лише по кількох тижнях. А за нинішньої завантаженості монетного двору власник може отримати назад своє золото в монеті лише за кілька місяців. Це зволікання рівносильне невеликому податку і робить золоту монету дещо ціннішою, ніж така сама кількість золота у зливках. Якби англійську срібну монету розцінювали відповідно до її належного співвідношення до золота, ціна срібних зливків, напевно, упала б нижче за монетну ціну навіть у разі відсутності якогось перекарбування срібної монети, адже вартість навіть нинішньої стертої та обрізаної срібної монети регулюється вартістю цілком нормальної золотої монети, на яку її можна обміняти.

Установлення невеликого мита за карбування золотої та срібної монет, напевно, ще більше підвищило б вартість цих металів у монеті порівняно з вартістю тієї самої кількості їх у зливках. У такому разі при карбуванні монети вартість металу підвищилася б відповідно до розмірів цього мита, подібно до того, як малюнок підвищує вартість золотої чи срібної тарелі на вартість цього малюнка. Більша вартість монети порівняно зі зливком припинила б переплавляння монет у зливки й зупинила б їх вивезення за кордон. І коли б якась нагальна суспільна потреба спонукала до вивезення монети, то більша її частина невдовзі повернулася б назад. За кордоном цю монету оцінювали б тільки за її вагою у зливках, а всередині країни вона має більшу купівельну силу, ніж це відповідає її вазі. Тому вигідно повертати її назад у країну. У Франції встановлено мито на карбування монети приблизно у 8%, і французька монета, як розповідають, у разі вивезення за кордон сама собою повертається на батьківщину.

Випадкові коливання ринкових цін золота й срібла у зливках відбуваються з тих самих причин, що й подібні коливання ринкових цін решти товарів. Часті втрати металів через різноманітні нещасливі випадки на морі й на суходолі, постійна витрата на позолоту та на вироблення посуду, на позументи й вишивки, на зношування монети та на зношування начиння вимагають в усіх країнах, що не мають своїх копалень, постійного ввезення металів для відшкодування цих втрат і витрат. Ми маємо підстави вважати, що купці, які ввозять ці метали, подібно до решти купців, намагаються, якщо змога, пристосувати ввезення до наявного, на їхню думку, безпосереднього попиту. Однак за всього старання вони інколи або перебільшують потрібну кількість, або применшують її. І якщо ввозять більше зливків, аніж потрібно, вони, щоб уникнути ризику й клопоту, пов’язаних зі зворотним вивезенням їх, вважають за краще продати частину цих зливків дешевше від їхньої звичайної або середньої ціни. Коли ж, з іншого боку, ввозять менше від потрібної кількості, вони одержують дещо більше від середньої ціни. Але якщо за всіх таких випадкових коливань ринкова ціна золотих або срібних зливків порівняно з їхньою монетною ціною впродовж кількох років стабільно тримається на рівні дещо вищому або дещо нижчому, можемо бути певні, що таке стале відхилення ціни вгору або вниз є наслідком змін у спроможності самої монети, які надають певній кількості монети більшу або меншу вартість порівняно з вартістю тієї кількості металу, що її ця монета має містити. Стабільність і сталість результату передбачають відповідну стабільність і сталість причини.

У кожен певний момент і в кожному певному місці гроші будь-якої країни є більш-менш точним мірилом вартості відповідно до того, наскільки монета, що перебуває в обігу, більш-менш точно відповідає узаконеному масштабові чи містить більш-менш точно ту саму кількість чистого золота або чистого срібла, що її вона має містити. Якщо в Англії, наприклад, 44,5 гінеї містили б рівно фунт золота встановленої проби або 11 унцій чистого золота і 1 унцію лігатури, то її золота монета слугувала б найбільш точним мірилом фактичної вартості товарів у будь-який час і в будь-якому місці, оскільки це допускає сама природа речей. Але якщо через стирання та урізання 44,5 гінеї зазвичай містять менше за 1 фунт золота встановленої проби, причому зменшення у вазі в одних монетах більше, ніж в інших, то саме мірило вартості зазнає такої самої нестабільності й неточності, яких зазвичай зазнає решта ваг та мір. Оскільки ці останні рідко точно відповідають установленому для них зразку, то купець співвідносить ціни своїх товарів не з тими вагами та мірами, якими вони мали б бути, а з тими середніми вагами та мірами, якими, за його досвідом, вони фактично є. Унаслідок таких відхилень у монетах ціна товарів точно таким чином має співвідноситися не з кількістю чистого золота або срібла, що її мала б містити монета, а з тією кількістю, що її вона фактично містить у середньому, як це встановлено досвідом.

Слід зазначити, що під грошовою ціною товарів я завжди розумію кількість чистого золота або срібла, за яку їх продають, не беручи до уваги назви монети. Визнаю, приміром, що 6 шилінгів 18 пенсів часів Едуарда І мають ту саму грошову ціну, що й 1 фунт стерлінгів нині, бо вони містили, наскільки ми можемо судити, таку саму кількість чистого срібла.



Розділ VI

Про складники ціни товарів

У суспільстві первісному й малорозвиненому, що передувало нагромадженню капіталів і переведенню землі у приватну власність, співвідношення між кількістю праці, необхідною для придбання різних предметів, було, напевне, єдиною підставою для обміну. Так, наприклад, якщо мисливському народові, щоб убити бобра, зазвичай доводиться витрачати вдвічі більше праці, ніж для того, щоб убити оленя, одного бобра, зрозуміло, обмінюватимуть на двох оленів, або він матиме вартість двох оленів. Цілком природно, що продукт, який зазвичай виготовляють упродовж двох днів або двох годин праці, матиме вдвічі більшу вартість, аніж продукт, що його, як правило, виготовляють упродовж одного дня або однієї години праці.

Якщо один вид праці важчий за якийсь інший, то, певна річ, відповідно до цієї більшої важкості роблять надбавку і завдяки цьому продукт, створений за одну годину першого виду праці, може обмінюватися на продукт, створений за дві години легшої праці.

Так само коли якийсь вид праці вимагає особливої майстерності та вправності, то повага, із якою люди ставляться до таких здібностей, надає їхньому продукту більшої вартості, ніж це відповідало б часу, витраченому на нього. Таких здібностей і хисту рідко можна набути за відсутності тривалої попередньої підготовки, і вища вартість їхнього продукту часто є лише розумним відшкодуванням часу і праці, які потрібно витратити на їх набуття. У розвиненому суспільстві заробітна плата робітника зазвичай містить надбавку за додаткову важкість і більшу майстерність; певно, щось подібне було і в більш ранні періоди розвитку суспільства.

За такого стану речей увесь продукт праці належить робітникові, і кількість праці, що її, як правило, витрачають на придбання або виробництво якого-небудь товару, становить єдину умову при визначенні кількості праці, що її можна купити, отримати в розпорядження або виміняти на неї.

Тільки-но в руках приватних осіб починають нагромаджуватися капітали, дехто, ясна річ, прагне використати їх для того, щоб зайняти роботою працьовитих людей, яких вони забезпечують матеріалами і засобами існування, розраховуючи на вигоду від продажу продуктів їхньої праці або від того, що ці робітники додали до вартості оброблюваних матеріалів. При обміні готового товару на гроші, працю або на інші продукти, окрім оплати ціни матеріалів і заробітної плати робітників, має ще надаватися певна сума для прибутку підприємця, який ризикує у справі своїм капіталом. Тому вартість, що її робітники додають до вартості матеріалів, сама розпадається на дві частини, одна з яких іде на сплату заробітної плати, а друга — на сплату прибутку підприємця на весь капітал, авансований у вигляді матеріалів та заробітної плати. Він аж ніяк не був би зацікавлений наймати цих робітників, якби не міг розраховувати отримати від продажу виготовлених ними товарів щось понад суму, достатню лише на відшкодування його капіталу; так само він не був би зацікавлений витрачати більший, а не менший, капітал, якби прибутки не відповідали величині капіталу, вкладеного у справу.

Але можуть подумати, що прибуток на капітал є лише іншим позначенням для заробітної плати за особливий вид праці, а саме за працю з нагляду та управління справою. Однак цей прибуток зовсім не схожий на заробітну плату, він встановлюється на інших засадах і жодним чином не відповідає кількості, важкості чи складності передбачуваної праці з нагляду та управління. Прибуток визначається взагалі вартістю вкладеного у справу капіталу і буває більшим або меншим залежно від розмірів цього капіталу. Припустимо, що в якомусь місці, де звичайний річний прибуток промислового капіталу доходить до 10%, існують дві мануфактури й у кожній працює по 20 робітників за плату по 15 фунтів стерлінгів на рік, або при видатку 300 фунтів стерлінгів на рік на заробітну плату в кожній мануфактурі. Припустимо далі, що сировина, яка йде в роботу на одній мануфактурі протягом року, коштує тільки 700 фунтів стерлінгів, тоді як дорожча сировина для іншої мануфактури коштує 7000 фунтів стерлінгів. У такому разі капітал, який щороку витрачають на першій мануфактурі, досягатиме 1000 фунтів, тоді як капітал, витрачений на другій, досягне 7300 фунтів. За норми в 10% підприємець першої мануфактури очікуватиме прибутку лише у 100 фунтів, тоді як підприємець другої очікуватиме прибутку в 730 фунтів. Однак, хоча розмір прибутку різниться, їхня праця з нагляду та управління справою може бути однаковою або майже однаковою. На численних великих підприємствах майже всю таку працю виконує головний службовець або управитель. У його заробітній платі належним чином відображено вартість праці з нагляду та управління. Хоча за її встановлення зазвичай беруть до уваги не лише його працю та вміння, а також довіру, яку йому виявляють, ця заробітна плата, проте, ніколи не перебуває у певній відповідності до розмірів капіталу в керованому ним підприємстві. А власник цього капіталу, хоча таким чином він звільняється майже від будь-якої праці, усе-таки очікує, що прибуток відповідатиме розмірам його капіталу. З огляду на це в ціні товарів прибуток на капітал утворює складову частину, цілком відмінну від заробітної плати, і визначається на цілком інших засадах.

За такого стану речей робітникові не завжди належить увесь продукт його праці. У більшості випадків він мусить ділити його з власником капіталу, який його наймає. У такому разі кількість праці, зазвичай потрібної для придбання або виробництва якогось товару, не є єдиною умовою для визначення кількості праці, що її можна купити або отримати в обмін за нього. Очевидно, що додаткова кількість припадає на частку прибутку з капіталу, авансованого на заробітну плату, що надав сировину робітникові.

Відтоді як земля в країні стала приватною власністю, землевласники, подібно до решти людей, хочуть пожинати там, де не сіяли, і вимагають ренту навіть за плоди землі. Тепер установлюється певна додаткова ціна за дерева в лісі, траву на луках і за всі природні витвори землі, які раніше, коли вона була спільною, не коштували робітникові нічого, окрім праці зібрати їх. Робітник тепер мусить платити за дозвіл збирати їх, він мусить віддавати землевласникові частину того, що збирає або виробляє. Ця частина, або, що те саме, ціна цієї частини, становить земельну ренту, і ця рента утворює третю складову ціни більшості товарів.

Слід мати на увазі, що дійсна вартість усіх складових ціни визначається кількістю праці, яку може купити або отримати в розпорядження кожна з них. Праця визначає вартість не лише тієї частини ціни, що припадає на заробітну плату, а й частин, що припадають на ренту та прибуток.

У будь-якому суспільстві ціна кожного товару врешті-решт зводиться до однієї із цих основних частин або до них усіх, а в кожному розвиненому суспільстві всі три складові більшою або меншою мірою входять у ціну величезної більшості товарів.

Так, у ціні хліба одна її частка йде на оплату ренти землевласника, друга — на заробітну плату або утримання робітників і робочої худоби, зайнятих у його виробництві, а третя є прибутком фермера. Ці три частини, напевне, або безпосередньо, або в кінцевому підсумку становлять ціну хліба. Може видатися, що необхідна ще четверта частина для відшкодування капіталу фермера, тобто для відшкодування зношування його робочої худоби та іншого господарського знаряддя. Проте слід мати на увазі, що ціна будь-якого господарського знаряддя, хоч би й робочого коня, теж складається з таких самих трьох частин: із ренти на землю, на якій його було відгодовано, із праці, витраченої на догляд за ним і його утримання, та з прибутку фермера, що авансував ренту за землю й заробітну плату. І тому, хоча в ціну хліба має входити оплата ціни та утримання коня, у цілому вона все-таки зводиться — безпосередньо або в кінцевому підсумку — до тих самих трьох складових: до ренти, заробітної плати й прибутку.

У ціні борошна ми маємо додавати до ціни зерна прибуток мірошника та заробітну плату його робітників; до ціни печеного хліба — прибуток пекаря та заробітну плату його робітників і в обох випадках — витрату на оплату праці з перевезення зерна від фермера до мірошника та від мірошника до пекаря, а також прибуток тих, хто авансував гроші на оплату цієї праці.

Ціна льону розкладається на такі самі три частини, як і ціна хліба. У ціні полотна маємо додати до ціни льону заробітну плату чесальника льону, прядильника, ткача, відбілювальника тощо, а також прибутки їхніх підприємців.

Що більше якийсь товар потребує обробки, то більшає частина ціни, що припадає на заробітну плату й прибуток, порівняно з тієї частиною, що припадає на ренту. Із розвитком обробної промисловості не лише збільшується послідовний ряд прибутків, а й кожна наступна стадія дає більший прибуток, ніж попередня; це зумовлюється тим, що капітал, із якого його одержують, стає дедалі більшим. Капітал, що дає заняття, наприклад, ткачам, має бути більшим за капітал, що дає заняття прядильникам, тому що він не тільки заміщує останній із його прибутком, але й виплачує заробітну плату ткачів, а прибуток завжди має перебувати у певній пропорції щодо капіталу.

А втім, навіть у найрозвиненіших суспільствах завжди існує невелике число товарів, ціна яких зводиться до двох складових частин, а саме до заробітної плати та прибутку на капітал, і ще менше число товарів, ціна яких складається лише із заробітної плати. Так, наприклад, у ціні морської риби одна її частина оплачує працю рибалок, а друга — прибуток на капітал, витрачений на риболовлю. Рента дуже рідко є складовою ціни, хоча інколи, як я покажу далі, це трапляється. Інакше стоїть справа, принаймні у більшій частині Європи, із річковим рибальством. За ловлю форелей сплачують ренту; вона, хоч її й не можна назвати земельною рентою, так само становить частину ціни форелі, як заробітна плата й прибуток. У деяких районах Шотландії бідняки промишляють збиранням уздовж морського берега камінців із цяточками, відомих під назвою шотландської гальки. Ціна, що їм платить за ці камінці гранувальник, складається тільки з плати за їхню працю; у неї не входять ані рента, ані прибуток.

Але ціна будь-якого товару в кінцевому підсумку має зводитися до тієї чи тієї або до цих трьох частин, оскільки будь-яка частка ціни, що залишається після оплати земельної ренти й ціни всієї праці, витраченої на добування матеріалу, обробляння та доставляння його на ринок, має неодмінно виявитися чиїмось прибутком.

Оскільки ціна, або мінова вартість будь-якого товару, узятого окремо, зводиться до тієї чи іншої або до всіх трьох зазначених складових, то до таких самих трьох складових має зводитися ціна, або мінова вартість, усіх товарів, що становлять загальний річний продукт праці кожної країни, узятих разом. Вона має розподілятися між різними мешканцями країни чи то у вигляді заробітної плати за їхню працю, чи то у вигляді прибутку на їхній капітал, чи то у вигляді ренти за їхню землю. Саме в такий спосіб розподіляється між різними членами суспільства все, що кожного року збирається або виробляється працею цього суспільства, або, що те саме, уся ціна річного продукту праці. Заробітна плата, прибуток і рента — три первісні джерела будь-якого доходу, так само як і будь-якої мінової вартості. Будь-який інший дохід урешті-решт отримують із цих джерел.

Будь-яка людина, що отримує свій дохід із джерела, яке належить особисто їй, має отримувати його або від своєї праці, або від свого капіталу, або від своєї землі. Дохід, одержуваний від праці, називається заробітною платою; дохід, одержуваний із капіталу особою, яка особисто вкладає його в діло, — прибутком; дохід, одержуваний із капіталу особою, яка не вкладає його в діло, а позичає іншому, — відсотком, або застосуванням грошей. Ідеться про винагороду, сплачену позичальником позикодавцеві за прибуток, який він має можливість отримати за допомогою цих грошей. Частина цього прибутку, певна річ, належить позичальнику, який бере на себе ризик і клопіт щодо вкладання капіталу в діло, а частина, звісно, належить позикодавцеві, який надає позичальникові можливість отримати прибуток. Позичковий відсоток є доходом похідним, він, коли його не виплачують із прибутку, отриманого від застосування грошей, має бути сплачений із будь-якого іншого джерела доходу, оскільки, ясна річ, позичальник не є марнотратником, що вдається до нового боргу для сплати відсотків із первісного. Дохід, що цілком одержується із землі, називається рентою і дістається землевласникові. Дохід фермера одержується почасти від його праці, почасти з його капіталу. Для нього земля є лише знаряддям, що дає можливість отримувати заробітну плату й мати прибуток зі свого капіталу. Усі податки і будь-який дохід, що ґрунтується на них, — усі оклади, пенсії, щорічні рентні доходи будь-якого роду — у кінцевому підсумку отримуються із цих трьох первісних джерел і виплачуються безпосередньо або непрямо із заробітної плати, прибутку з капіталу або з ренти із землі.

Коли ці різні види доходу належать різним особам, їх легко розрізняти, та коли вони належать тій самій особі, їх нерідко змішують, принаймні в повсякденному вжитку.

Землевласник, обробивши частину свого маєтку, після оплати витрат на обробіток землі отримує і ренту землевласника, і прибуток фермера. Але він схильний називати всю свою виручку прибутком і таким чином змішує, принаймні у повсякденному вжитку, ренту і прибуток. Більша частина наших північноамериканських і вест-індських плантаторів перебуває в такому самому становищі. Вони здебільшого самі ведуть господарство у своїх маєтках, і відповідно ми рідко чуємо про ренту з плантації, але часто чуємо про прибутки, які вона дає.

Пересічні фермери рідко тримають управителя для керівництва різними видами праці на фермі. Вони зазвичай чимало працюють самі разом зі своїми робітниками, самі орють і боронують тощо. І через це надлишок урожаю, що залишається після сплати ренти, має не тільки відшкодувати їм капітал, вкладений в обробіток землі, разом зі звичайним прибутком на нього, а й оплачувати заробітну плату, що належить їм як робітникам та управителям. Однак весь надлишок, що залишається після сплати ренти та відшкодування капіталу, називається прибутком. Тим часом частину цього надлишку, вочевидь, становить заробітна плата. Фермер, заощаджуючи видаток на заробітну плату, має сам отримувати її. Отже, у цьому разі заробітна плата змішується з прибутком.

Незалежний ремісник, що має капітал, достатній для придбання матеріалу і для власного утримання аж до продажу продукту на ринку, отримує як заробітну плату поденника, що працює на хазяїна, так і прибуток, що його отримав би хазяїн від продажу продукту праці поденника. Але весь його виторг зазвичай називають прибутком, і заробітну плату також змішують із ним.

Городник, який обробляє власний город сам, поєднує три різні особи: землевласника, фермера та робітника. Його продукт має давати йому ренту для першого, прибуток для другого та заробітну плату для третього. Однак усю його виручку зазвичай вважають заробітною платою за його працю. Рента й прибуток у цьому разі змішуються із заробітною платою.

Оскільки в цивілізованій країні знайдеться лише невелика кількість товарів, мінову вартість яких створює сама лише праця, і мінова вартість більшості товарів містить у собі значною мірою ренту й прибуток, то річний продукт праці тут виявляється достатнім для того, щоб купити чи отримати у своє розпорядження значно більшу кількість праці, ніж її було витрачено на добування, обробляння та доставляння продукту на ринок. Якби суспільство щороку вкладало в діло всю ту працю, яку воно в змозі щороку купити, то внаслідок того, що кількість праці щороку значно зростала б, продукт кожного наступного року мав би значно більшу вартість, аніж продукт попереднього. Але не існує країни, де весь річний продукт спрямовували б тільки на утримання осіб, зайнятих працею. Повсюдно значну частину продукту споживають бездіяльні люди, і залежно від пропорції, у якій продукт щороку розподіляють між цими класами, його звичайна або середня вартість має або щороку зростати, або зменшуватися, або залишатися незмінною.



Розділ VII

Про природну й ринкову ціну товарів

У кожному суспільстві чи кожній місцевості для кожного із застосувань праці та капіталу існує звичайна або середня норма як заробітної плати, так і прибутку. Ця норма, як я покажу далі, природно, регулюється почасти залежно від загальних умов суспільства, від його багатства або бідності, від процвітання, застою чи занепаду, а почасти залежно від особливостей природи того чи того застосування праці та капіталу.

У кожному суспільстві чи кожній місцевості, так само, існує звичайна або середня норма ренти, що її, як я покажу далі, теж регулюють почасти загальні умови суспільства або місцевості, де розташована земля, а почасти природна або штучна родючість ґрунтів.

Ці звичайні або середні норми можна назвати природними нормами заробітної плати, прибутку й ренти для того часу і тієї місцевості, де вони переважають.

Коли ціна товару не вища й не нижча від того, що необхідно для оплати відповідно до природних норм земельної ренти, заробітної плати й прибутку на капітал, витрачений під час добування, обробляння та доставляння його на ринок, то товар цей продається, можна сказати, за його природною ціною.

У такому разі товар продається за стільки, скільки він коштує, тобто скільки він коштував тій особі, яка доставила його на ринок, бо, хоча в повсякденному вжитку так звані витрати виробництва товару не містять у собі прибутку особи, що перепродує його, усе-таки, коли вона продає товар за ціною, яка не дає їй звичайної в її місцевості норми прибутку, вона, вочевидь, втрачає від такого торгового правочину; справді, витративши свій капітал у якийсь інший спосіб, вона могла б отримати прибуток. Цей прибуток, окрім того, становить її дохід, дійсний фонд, із якого вона черпає засоби для існування. Подібно до того, як при виготовленні й доставлянні на ринок своїх товарів вона авансує своїм робітникам їхню заробітну плату або засоби існування, так само вона авансує й собі засоби існування, що зазвичай перебувають у відповідності до того прибутку, якого вона має підстави очікувати від продажу своїх товарів. І тому, якщо товари не дають очікуваного прибутку, можна сказати, що вони не відшкодовують того, чого коштували.

Через це, хоча ціна, що дає прибуток, не завжди є найнижчою, за яку торгівець погоджується продавати свої товари, проте вона буде найнижчою ціною, за яку торгівець згоден продавати їх більш-менш довго принаймні там, де існує цілковита свобода або де він може за бажанням змінювати професію. Фактична ціна, за яку зазвичай продають товар, називається його ринковою ціною. Вона може або перевищувати його природну ціну, або бути нижчою за неї, або ж точно з нею збігатися.

Ринкова ціна кожного товару визначається співвідношенням між кількістю його, фактично доставленою на ринок, і попитом на нього з боку тих, хто готовий сплатити його природну ціну, або повну вартість ренти, заробітної плати й прибутку, які належить сплатити для того, щоб товар доставляли на ринок. Таких осіб можна назвати дійсними покупцями, а їхній попит — дійсним попитом, оскільки цей попит є достатнім для того, щоб товар доставлявся на ринок. На відміну від попиту абсолютного. Дуже бідна людина може заявити про попит на кареті з шестериком; вона може бажати мати це, але її попит не є дійсним, тож товар ніколи не бути доставлений на ринок для його задоволення.

Якщо кількість товару, доставленого на ринок, не покриває дійсного попиту, то особи, які погоджуються сплатити повну вартість ренти, заробітної плати й прибутку, щоб товар було доставлено на ринок, не можуть отримати саме потрібну їм кількість товару. Не бажаючи зовсім залишитися без нього, дехто вважає за краще заплатити дещо більше. Одразу ж розпочнеться конкуренція серед покупців, і ринкова ціна порівняно з природною більш-менш підвищиться залежно від того, наскільки нестача пропозиції товару, багатство й марнотратство покупців загострять конкуренцію. За наявності конкурентів, що вирізняються однаковим багатством та однаковою схильністю до марнотратства, певний брак товару зазвичай спричиняє більш або менш загострену конкуренцію залежно від більшої або меншої важливості для них придбання цього товару. Звідси непомірно висока ціна предметів потреби під час облоги міста або під час голоду.

Якщо кількість товару, доставленого на ринок, перевищує дійсний попит, то його не можна повністю продати тим, хто готовий сплатити всю вартість ренти, заробітної плати й прибутку, що їх слід сплатити для того, щоб доставити товар на ринок. Частина товару має бути продана особам, що пропонують сплатити менше від цієї суми, і нижча ціна, яку вони дають, має знизити ціну всього товару. Ринкова ціна падає порівняно з рівнем природної ціни залежно від того, наскільки надлишок пропозиції товару загострює конкуренцію між продавцями, або залежно від того, наскільки швидко їм необхідно збути з рук цей товар. Надлишкове ввезення продуктів, що швидко псуються, спричиняє значно більшу конкуренцію, аніж таке саме ввезення товарів, що не псуються: увезення апельсинів, наприклад, спричиняє більшу конкуренцію, аніж увезення залізного брухту.

Якщо товар доставлено на ринок у кількості, достатній для задоволення дійсного попиту, то ринкова ціна або цілком збігається, або майже збігається з природною. Уся наявна кількість товару може бути продана саме за цією, але не за вищою ціною. Конкуренція між торгівцями примушує їх прийняти цю ціну, але не примушує погоджуватися на меншу.

Кількість кожного товару, що доставляється на ринок, природно узгоджується з дійсним попитом. Усі особи, які продуктивно користуються своєю землею, працею або капіталом для доставляння товару на ринок, зацікавлені в тому, щоб його кількість не перевищувала дійсного попиту, а решта зацікавлена в тому, щоб вона ніколи не падала нижче від цього попиту.

Коли кількість товару на ринку перевищує дійсний попит, певна складова його ціни має бути оплачена нижче від своєї природної норми. Якщо це буде рента, то інтерес землевласників негайно спонукатиме їх вилучити з обробітку частину своєї землі, а якщо це буде заробітна плата чи прибуток, то інтерес робітників в одному випадку та інтерес підприємців — у другому спонукатиме вилучити частину їхньої праці або капіталу з такого виробництва. І кількість товару, що доставляється на ринок, невдовзі виявиться достатньою для задоволення дійсного попиту. Усі частини його ціни підвищаться до природної норми, а вся ціна загалом — до природної ціни товару.

І навпаки, коли кількість товару, доставленого на ринок, буде нижчою за дійсний попит, якась зі складових його ціни підніметься вище від природної норми. Якщо це буде рента, інтерес усіх інших землевласників спонукатиме їх використовувати більше землі для виробництва цього товару; якщо це буде заробітна плата або прибуток, то інтерес решти робітників і капіталістів невдовзі спонукатиме їх витратити більше праці та капіталу для виробництва й доставляння саме цього товару на ринок. Кількість товару, доставленого на ринок, незабаром виявиться достатньою для задоволення дійсного попиту. Усі складові ціни товару невдовзі впадуть до природної норми, а ціна загалом — до природної ціни товару.

Таким чином, природна ціна становить ніби головна ціну, до якої постійно тяжіють ціни всіх товарів. Випадкові обставини можуть інколи тримати їх на значно вищому рівні й часом дещо знижують їх порівняно з нею. Але хоч би якими були перешкоди, що відхиляють ціни від цього стійкого центру, вони постійно тяжіють до нього.

Уся кількість праці, що витрачається щороку на доставляння будь-яких товарів на ринок, співвідноситься із дійсним попитом: вона природно прагне доставити на ринок таку кількість товару, якої достатньо, і не більш ніж достатньо, для задоволення цього попиту.

Але в деяких галузях виробництва та сама кількість праці виробляє в різні роки різну кількість товарів, тоді як в інших галузях вона є незмінною або майже незмінною з року в рік. Однакове число робітників у сільському господарстві виробляє в різні роки різну кількість зерна, вина, олії, хмелю тощо, тоді як та сама кількість прядильників і ткачів щороку виробляє однакову або майже однакову кількість полотна й сукна. Тільки середній розмір виробництва певної галузі може в усьому узгоджуватися з дійсним попитом, та оскільки фактичний розмір її виробництва часто значно перевищує середній розмір виробництва, а нерідко значно відстає від нього, та кількість товарів, що її доставляють на ринок, інколи значно перевищує дійсний попит, а інколи набагато відстає від нього. Тому навіть за незмінності попиту ринкова ціна товарів зазнає великих коливань: інколи набагато відстає від їхньої природної ціни, а інколи набагато перевищує її. В інших галузях виробництва, де продукція рівних кількостей праці є завжди незмінною або майже незмінною, її можна точніше співвідносити з дійсним попитом. І тому, доки цей попит незмінний, ринкова ціна товарів теж не змінюється і збігається або майже збігається з природною ціною. Власний досвід кожної людини засвідчує, що ціна полотна й сукна не зазнає таких частих і таких великих коливань, як ціна хліба. Ціна одного роду товарів змінюється лише залежно від змін у попиті; ціна іншого роду товарів змінюється не лише залежно від змін у попиті, а й залежно від значно більших і значно частіших коливань кількості товару, що доставляється на ринок задля задоволення цього попиту.

Випадкові й тимчасові коливання ринкової ціни товару припадають переважно на ті її частини, що зводяться до заробітної плати й прибутку, і меншою мірою відбиваються на тій частині, що припадає на ренту. Рента, установлена в певній сумі грошей, аж ніяк не зазнає впливу цих коливань ані в розмірі, ані у вартості. Рента, установлена в певній частці або в певній кількості продукту в натурі, поза сумнівом, зазнаватиме в річній вартості впливу всіх випадкових і тимчасових коливань ринкової ціни необробленого продукту, але при цьому її річний розмір рідко змінюється. Установлюючи умови оренди, землевласник та фермер намагаються співвіднести розмір ренти не з тимчасовою та випадковою, а із середньою та звичайною ціною продукту.

Такі коливання позначаються як на вартості, так і на нормі заробітної плати й прибутку залежно від того, чи є ринок переповненим, чи йому бракує товарів або праці, уже виконаної роботи або такої, яку належить виконати. Громадянська жалоба підвищує ціну чорної тканини (брак якої в таких випадках майже завжди відчуває ринок) і збільшує прибутки купців, що мають більш-менш значну її кількість. Це ніяк не позначається на заробітній платі ткачів. Ринкові бракує товарів, але не праці, бракує вже виконаної роботи, а не тієї, що належить виконати. Але та сама жалоба підвищує заробітну плату робітників-кравців. У цій галузі ринкові бракує праці. Тут наявний дійсний попит на більшу кількість праці або роботи, що її належить виконати, який перевищує пропозицію. Жалоба спричиняє зниження ціни кольорових шовкових і вовняних тканин і таким чином скорочує прибутки купців, які мають на руках більш-менш значну їх кількість. Це знижує також заробітну плату робітників, зайнятих у виготовленні цих товарів, оскільки будь-який попит на них зупиняється на шість місяців, а може, і на цілий рік. У такому разі ринок виявляється переповненим як товарами, так і працею.

Але хоча ринкова ціна будь-якого окремого товару, таким чином, постійно тяжіє, якщо можна так висловитися, до природної, інколи випадкові обставини, інколи природні причини, а інколи особливі розпорядження уряду можуть тривалий час тримати ринкову ціну багатьох товарів значно вищою від їхньої природної ціни.

Коли внаслідок збільшення дійсного попиту ринкова ціна товару підніметься значно вище від його природної ціни, особи, що витрачають свої капітали для забезпечення ринку цим товаром, зазвичай намагаються приховати таку зміну. Якби вона стала загальновідомою, їхній великий прибуток спонукав би таку значну кількість нових конкурентів вкласти капітали в цю справу, що дійсний попит виявився б цілком задоволеним і ринкова ціна невдовзі знизилася б до рівня природної ціни, а може, на деякий час упала б і нижче від нього. Якщо ринок розташований на великій відстані від місця проживання тих, хто його забезпечує, вони можуть зберігати секрет роками, користуючись надзвичайними прибутками і не зустрічаючи нових конкурентів. Однак слід визнати, що секрети такого роду рідко можна зберегти надовго, а надзвичайний прибуток може триматися лише трохи довше, ніж зберігається секрет.

Секрети в мануфактурному виробництві можна зберігати довше, ніж у торгівлі. Фарбар, що винайшов спосіб фарбування тканини в певний колір за допомогою вдвічі дешевших матеріалів, аніж ті, що їх зазвичай застосовують, може за правильної організації справи користуватися вигодами від свого винаходу все життя й навіть передати його у спадок. Його надзвичайний дохід має за джерело високу ціну, що сплачується за його спеціальну працю, і по суті є високою заробітною платою за його працю. А оскільки цей дохід отримується з кожної одиниці його капіталу і загальна його сума відповідно до цього є пропорційною величині капіталу, то цей дохід зазвичай розглядають як надзвичайний прибуток із капіталу.

Такі підвищення ринкової ціни є, вочевидь, наслідком особливих обставин, дія яких, однак, може іноді тривати роками.

Деякі природні продукти вимагають таких особливих властивостей ґрунту та його розташування, що вся земля якоїсь великої країни, придатна для їхнього виробництва, може виявитися недостатньою для задоволення дійсного попиту. Через це весь продукт, доставлений на ринок, може бути проданий тим, хто готовий дати за нього більше, ніж потрібно для оплати ренти за землю, на якій вироблено цей продукт, оплати за природними нормами заробітної плати, й більше за очікуваний прибуток на капітал, витрачений на виробництво та доставляння цього продукту на ринок. Такі товари можуть століттями продаватися за високою ціною, і в цьому разі саме та частина ціни, що зводиться до земельної ренти, оплачується зазвичай вище за природну норму. Рента із землі, що дає такі чудові й високо оцінювані продукти, подібно до ренти з деяких виноградників у Франції, що ростуть на особливо сприятливому і вдало розташованому ґрунті, не перебуває в якомусь правильному співвідношенні з рентою з так само родючих і так само добре оброблених земель у цій місцевості. Навпаки, заробітна плата й прибуток на капітал, що їх витрачають для доставляння товарів на ринок, рідко відхиляються від нормального співвідношення із заробітною платою та прибутком, наявними в цій місцевості в інших галузях виробництва.

Такі підвищення ринкової ціни, очевидно, є наслідком природних причин, що перешкоджають повному задоволенню дійсного попиту й через це можуть діяти вічно.

Монополія, надана окремій особі або торговельній компанії, діє так само, як і секрет у торгівлі або в мануфактурному виробництві. Монополісти, підтримуючи постійну недостачу продуктів на ринку і навмисне не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свої товари набагато дорожче від природної ціни й піднімають свої доходи — полягають вони в заробітній платі чи в прибутку — значно вище від природної норми.

Монопольна ціна в усіх випадках є найвищою ціною, яку можна отримати. Природна ціна, або ціна вільної конкуренції, навпаки, є найнижчою, на яку можна погодитися, звісно, коли йдеться не про окремий випадок, а про тривалі взаємини. Перша в усіх випадках є найвищою ціною, яку тільки можна витягнути в покупців або яку, як передбачається, вони згодні дати; друга є найнижчою ціною, яку продавці погоджуються взяти, водночас не припиняючи свого діла.

Таку саму тенденцію, хоча й меншою мірою, мають виключні привілеї корпорацій, закони про учнівство й усі ті закони, що в окремих галузях виробництва скорочують число конкурентів порівняно з тим, яким воно було б за інших умов. Це свого роду розширені монополії, які можуть століттями в низці галузей виробництва тримати ринкову ціну окремих товарів вищою від природної ціни й утримувати як заробітну плату, так і прибуток на капітал у цих виробництвах на рівні, який перевищує природну норму.

Такі підвищення ринкової ціни можуть триматися доти, доки зберігають силу урядові ухвали, що їх спричиняють.

Ринкова ціна будь-якого товару рідко тривалий час тримається нижче за природну ціну, хоча й може тривалий час залишатися на вищому рівні. Хоч би яку її частину оплачували нижче за її природну норму, особи, чиї інтереси від цього страждають, негайно зазнають збитків і одразу ж витягнуть стільки праці або капіталу з виробництва цього товару, що його кількість на ринку виявиться достатньою лише для задоволення дійсного попиту на нього. Через це його ринкова ціна невдовзі підвищиться до природної ціни. Так буде принаймні в разі існування повної свободи.

Ті самі закони про учнівство і про корпорації, що за процвітання галузі дають робітникові можливість підвищити заробітну плату понад природні норми, коли галузь переживає застій, вимагають значного її зниження. Подібно до того як у першому випадку ці закони не дають іншим особам можливості конкурувати з певним робітником у його ремеслі, у другому випадку вони не дають цьому робітникові змоги братися за інші промисли. Однак вплив обмежувальних ухвал на зниження заробітної плати робітника нижче від природної норми не буває таким тривалим, як вплив на підвищення над цією нормою; такий вплив може тривати століттями, тоді як у першому напрямі він може виявлятися лише доти, доки живі робітники, навчені цього промислу за часів його розквіту. Коли вони помруть, число тих, хто надалі навчатиметься цієї професії, природно співвідноситиметься з дійсним попитом. Потрібна така насильницька політика, як в Індії чи у Давньому Єгипті (де кожна людина через релігійні настанови зобов’язана була успадковувати професію батька, а зміну її на іншу вважали найжахливішим блюзнірством), щоб протягом кількох поколінь тримати в якомусь промислі заробітну плату або прибуток на капітал нижче від їхньої природної норми.

Це все, що я вважаю за необхідне зазначити нині щодо тимчасових і постійних відхилень ринкової ціни товарів від природної ціни.

Сама природна ціна змінюється разом із природною нормою кожної з її складових — заробітної плати, прибутку й ренти, і в кожному суспільстві ця норма змінюється залежно від загальних умов, багатства чи бідності, прогресу, застою або занепаду. У наступних чотирьох розділах я спробую з’ясувати з можливою для мене повнотою й чіткістю причини цих різноманітних змін.

Я намагатимусь, по-перше, з’ясувати, які умови природно визначають норму заробітної плати і як позначаються на цих умовах багатство або бідність суспільства, його прогрес, застій чи занепад.

Я намагатимусь, по-друге, показати, які умови природно визначають норму прибутку і як, так само, на цих умовах відбиваються зазначені зміни у стані суспільства.

Хоча грошова заробітна плата й прибуток у різних сферах застосування праці та капіталу неоднакові, та зазвичай існує певна пропорція як між грошовою заробітною платою у різних сферах застосування праці, так і між грошовим прибутком в різних сферах застосування капіталу. Ця пропорція, як буде з’ясовано далі, залежить почасти від природи різних промислів і почасти від різних законів і загальної політики, що існують у суспільстві. Але ця пропорція, хоча вона багато в чому залежить від законів та загальної політики, мабуть, лише малою мірою залежить від багатства чи бідності суспільства, його прогресу, застою або занепаду; вона залишається незмінною або майже незмінною за всіх станів суспільства.

Я намагатимуся, по-третє, з’ясувати всі умови, що визначають цю пропорцію.

Нарешті, по-четверте, я намагатимуся показати, якими є умови, що регулюють земельну ренту й підвищують або знижують дійсну ціну різних продуктів, що їх виробляє земля.



Розділ VIII

Про заробітну плату

Продукт праці становить природну винагороду, або плату за працю.

У первісному стані суспільства, що передує переведенню землі у приватну власність і нагромадженню капіталу, весь продукт праці належить робітникові. Йому не потрібно ділитися ані із землевласником, ані з хазяїном.

Якби такий стан зберігся, заробітна плата зростала б разом зі збільшенням продуктивної сили праці, яку породжує поділ праці. Усі предмети поступово ставали б дешевшими. На виробництво їх потрібна була б дедалі менша кількість праці, і оскільки товари, на виробництво яких витрачено однакову кількість праці, обмінювали б, то їх так само можна було б купувати на продукт меншої праці.

Хоча всі предмети насправді стали б дешевшими, ніж раніше, то на перший погляд могло б видатися, що багато з них подорожчали, оскільки їх обмінюють на більшу кількість інших продуктів. Припустимо, наприклад, що в більшості галузей виробництва продуктивна сила праці зросла в десять разів, або протягом робочого дня можна виробити вдесятеро більше, ніж раніше, тоді як у певній окремій галузі виробництва продуктивна сила праці зросла лише вдвічі, тобто протягом робочого дня тепер можна виробити тільки вдвічі більше товару, ніж раніше. При обміні продуктів праці одного робочого дня більшості галузей виробництва на продукт праці одного робочого дня названої галузі на десятиразове збільшення порівняно з попередньою кількістю продуктів цих галузей виробництва можна було б придбати лише подвійну кількість продуктів праці згаданої галузі. Тому певна кількість її продукту, наприклад, один фунт, виявиться, напевне, уп’ятеро дорожчою за іншу, але насправді стане вдвічі дешевшою. Хоча для придбання її необхідно віддати вп’ятеро більшу кількість інших продуктів, для придбання або виробництва її потрібно тепер витратити вдвічі меншу кількість праці, ніж раніше. Отже, придбати її буде тепер удвічі легше.

Однак такий первісний стан суспільства, за якого робітник одержує повністю продукт своєї праці, зміниться з переведенням землі у приватну власність і початком нагромадження капіталу. Цей стан речей відійшов у минуле задовго до того, як було досягнуто найзначніших успіхів у збільшенні продуктивної сили праці, і тому марно досліджувати, який вплив він міг би справити на винагороду, або заробітну плату.

Щойно земля стає приватною власністю, землевласник вимагає частку майже з кожного продукту, що його вирощує робітник на цій землі чи збирає з неї. Його рента становить перше вирахування з продукту праці, витраченої на обробіток землі.

Той, хто обробляє землю, тільки зрідка має кошти для існування до жнив. Ці засоби існування зазвичай авансує із капіталу хазяїн або фермер, який наймає робітника і який не мав би жодного інтересу його наймати, якби не отримував частку з продукту його праці або якби його капітал не відшкодовувався з деяким прибутком. Цей прибуток становить друге вирахування з продукту праці, витраченої на обробіток землі.

Таке саме вирахування для оплати прибутку роблять із продукту майже будь-якої іншої праці. В усіх ремеслах і виробництвах більшість робітників має потребу в хазяїні, який авансував би їм матеріали для роботи, а також заробітну плату й засоби існування до часу її закінчення. Цей хазяїн одержує частку продукту їхньої праці, або частку вартості, що її праця додає до оброблюваного ними матеріалу; ця частка і становить прибуток хазяїна.

Щоправда, інколи буває, що самостійний робітник-одинак має капітал, достатній для купівлі матеріалу для своєї роботи, і засоби існування до часу її закінчення. Він є водночас хазяїном і робітником і одержує повністю продукт своєї праці, або всю ту вартість, яку його праця додає до оброблюваного ним матеріалу. Продукт у такому разі містить два доходи, що належать зазвичай різним особам, а саме — прибуток на капітал і заробітну плату.

Такі випадки трапляються не часто, і в Європі всюди на одного самостійного робітника припадає 20 робітників, які працюють на хазяїна. І тому під заробітною платою всюди розуміють те, чим вона є зазвичай, коли робітник та власник капіталу, що пускає його в діло, — це різні особи.

Розмір звичайної заробітної плати залежить усюди від договору між обома сторонами, чиї інтереси аж ніяк не тотожні. Робітники хочуть одержувати якомога більше, а хазяї хочуть давати якомога менше. Перші намагаються домовитися для того, щоб підвищити заробітну плату, останні — щоб її знизити.

Не важко передбачити, яка з двох сторін за звичайних умов матиме перевагу в цьому спорі й змусить другу підкоритися своїм умовам. Хазяї-підприємці, яких значно менше, легше домовляться між собою, і при цьому закон дозволяє або принаймні не забороняє їм досягати згоди, тоді як робітникам це заборонено. В Англії немає жодного парламентського акта проти угод щодо зниження ціни праці, але існує багато актів, спрямованих проти угод щодо її підвищення. В усіх таких суперечках і зіткненнях хазяям триматися легше. Землевласник, фермер, власник мануфактури або купець, не наймаючи жодного робітника, можуть зазвичай прожити рік або два на вже набуті ними капітали. Багато робітників не можуть проіснувати й тижня, мало хто може проіснувати місяць, і навряд чи бодай один із них може прожити рік, не маючи роботи. Урешті-решт робітник може виявитися так само необхідним для свого хазяїна, як і хазяїн для робітника, але в першому випадку необхідність не виявляється так безпосередньо.

Кажуть, що рідко доводиться чути про угоди хазяїв, зате ми часто чуємо про угоди робітників. Але ті, хто на цій підставі гадає, що хазяї рідко доходять згоди, зовсім не знають ані життя, ані цього предмета. Хазяї завжди й усюди перебувають у стані своєрідного мовчазного, але постійного та однакового страйку, мета якого — не збільшувати заробітну плату робітників вище від її наявного розміру. Порушення цієї угоди скрізь визнають украй негожим учинком, і винний у ньому підприємець наражається на закиди з боку сусідів і товаришів. Щоправда, ми рідко чуємо про такі угоди, але тільки тому, що вони є звичайним і, можна сказати, природним станом речей, про який ніколи не говорять. Інколи хазяї укладають ще й окремі угоди для зниження заробітної плати навіть нижче від наявного рівня. Такі угоди, як правило, супроводжують крайня обережність і таємність аж до моменту їх здійснення, і коли робітники, як це трапляється, поступаються без опору, то сторонні особи ніколи не дізнаються про таку угоду, хоча це відчутно позначиться на робітниках. Однак таким угодам часто протиставляють оборонну угоду робітників, а іноді самі робітники без будь-якого виклику з боку хазяїв, із власної ініціативи вступають в угоду щодо підвищення ціни своєї праці. Зазвичай вони посилаються то на дорожнечу їстівних припасів, то на великий прибуток, одержуваний хазяїном. Проте незалежно від того, наступальний чи оборонний характер мають угоди робітників, вони завжди спричиняють багато розмов. Прагнучи довести справу до швидкого вирішення, робітники зчиняють галас, а інколи вдаються навіть до непристойного буйства та насильства. Вони перебувають у безвиході та діють із відчаєм людей, змушених або помирати з голоду, або настрахати своїх хазяїв, щоб змусити їх негайно задовольнити висунуті вимоги. Утім, хазяї в таких випадках зчиняють не менший галас і вимагають втручання органів влади, а також точного застосування тих суворих законів, виданих проти угод слуг, робітників і поденників. З огляду на це, робітники дуже рідко щось виграють від бурхливого характеру таких угод, які — почасти завдяки втручанню органів влади, почасти через упертість хазяїв і почасти внаслідок необхідності для більшості робітників здатися, щоб мати шматок хліба, — зазвичай кінчаються лише покаранням або розоренням призвідників.

Хоча у своїх зіткненнях із робітниками хазяї, як правило, мають перевагу, існує певна межа, нижче від якої неможливо, напевне, скоротити на більш-менш тривалий час звичайну заробітну плату навіть нижчих видів праці.

Людина повинна мати можливість існувати своєю працею, і її заробітна плата мусить щонайменше бути достатньою для її існування. У більшості випадків вона має навіть дещо перевищувати цей рівень; в іншому разі робітник не мав би можливості утримувати сім’ю і раса робітників вимерла б після першого покоління. Кантільйон зазначає, що робітник найнижчого розряду повинен заробляти щонайменше вдвічі більше за те, що необхідно для його особистого утримання, щоб він міг виростити двійко дітей; зважаючи на необхідність догляду дружини за дітьми, її праці має бути достатньо лише для прожитку її самої. Але половина дітей, як установлено, помирає до досягнення повноліття. Отже, згідно з таким розрахунком, подружжя найбідніших робітників має намагатися виростити бодай чотирьох дітей, щоб двоє з них досягли повноліття. Витрати на утримання стількох дітей, як вважають, приблизно дорівнюють вартості утримання дорослого робітника. Працю сильного раба, додає зазначений автор, визнають такою, що має удвічі більшу вартість, аніж витрати на його утримання, а праця найпростішого робітника, на його думку, не може коштувати менше від праці сильного раба. З огляду на це видається безсумнівним, що для утримання сім’ї праця чоловіка і дружини, навіть для нижчих розрядів найпростішої праці, має давати більше за те, що абсолютно необхідно для їхнього власного утримання; я не беруся, проте, визначити, на скільки саме більше.

Однак бувають певні умови, що ставлять робітників у сприятливе становище і надають їм можливість підвищити свою заробітну плату значно більше за ту, вочевидь, найнижчу, норму, яка тільки сумісна з простою людяністю.

Коли в певній країні постійно зростає попит на тих, хто живе заробітною платою, а саме на робітників, поденників, усілякого роду обслугу, коли кожний рік дає заняття більшому числу осіб, аніж було зайнято в попередньому році, то для підвищення заробітної плати робітникам не доводиться вступати в угоди. Брак робочих рук спричинює конкуренцію між хазяями, які для того, щоб привабити робітників, пропонують один більше від одного і таким чином самі порушують природну угоду хазяїв не збільшувати заробітної плати.

Очевидно, що попит на тих, хто живе заробітною платою, може зростати лише пропорційно до збільшення фондів, призначених для виплати заробітної плати. Ці фонди бувають двох видів: по-перше, надлишок доходу понад розмір, необхідний для утримання хазяїв; по-друге, надлишок капіталу понад розмір, необхідний для надання занять самим хазяям.

Коли землевласник, або одержувач щорічної ренти, або капіталіст має більший дохід, аніж потрібно, на його думку, для утримання його сім’ї, він витрачає весь цей надлишок або його частину на утримання одного чи кількох слуг. І коли цей надлишок зростає, він, певна річ, збільшує число цих слуг.

Коли самостійний ремісник, наприклад, ткач або чоботар, нагромадив капітал більший, ніж йому потрібно на придбання матеріалів для його власної роботи і для утримання себе до продажу продукту, він, звісно, використовує надлишок для наймання одного або кількох поденників, щоб мати прибуток із їхньої праці. У разі зростання цієї вільної суми він, безумовно, збільшуватиме число робітників.

Таким чином, попит на осіб, які живуть заробітною платою, неодмінно збільшується зі зростанням доходу та капіталу країни і аж ніяк не може збільшуватися за відсутності такого зростання. А зростання доходу та капіталу означає зростання національного багатства. Отже, попит на осіб, які живуть заробітною платою, зростає зі зростанням національного багатства і не може зростати за його відсутності.

Не розміри національного багатства, а його постійне зростання спричиняє збільшення заробітної плати. Відповідно до цього заробітна плата є найвищою не в найбагатших країнах, а в країнах, які найбільше нагромаджують або найшвидше багатіють. Англія нині є, поза сумнівом, країною значно багатшою за будь-яку частину Північної Америки. Однак заробітна плата робітників у Північній Америці значно вища, ніж у будь-якій частині Англії. У провінції Нью-Йорк чорнороби заробляють 3 шилінги 6 пенсів, тобто 2 шилінги на англійські гроші на день; корабельні теслі одержують 10 шилінгів 6 пенсів і пінту рому вартістю в 6 пенсів, що на англійські гроші разом — 6 шилінгів 6 пенсів; будівельні теслі та муляри одержують 8 шилінгів, або 4 шилінги 6 пенсів на англійські гроші; кравці — 5 шилінгів, тобто близько 2 шилінгів 10 пенсів на англійські гроші. Усі ці суми вищі за лондонські, і, як стверджують, в інших колоніях заробітна плата така сама висока, як і в Нью-Йорку. При цьому ціна на продовольчі товари всюди в Північній Америці набагато нижча, ніж в Англії. Браку продовольства там не знають. У найгірші пори року там завжди є досить продовольства для власного споживання, хоча менше залишається для вивезення. Тому якщо грошова ціна праці вища, ніж будь-де в метрополії, то її дійсна ціна, тобто кількість предметів потреби й зручності, що її робітник насправді одержує у своє розпорядження, має бути вищою ще в більшій пропорції.

Хоча Північна Америка ще не така багата, як Англія, вона швидше прогресує і значно швидше просувається до подальшого набуття багатств. Найбезперечнішим свідченням процвітання будь-якої країни є зростання чисельності її населення. У Великій Британії та більшості інших європейських країн населення, як вважають, подвоюється приблизно за 500 років. У британських колоніях Північної Америки, як виявлено, населення подвоюється за 20–25 років. І нині це зростання населення зумовлене переважно не постійною імміграцією нових мешканців, а швидким розмноженням населення. Стверджують, що люди, які доживають до старості, часто мають від 50 до 100, а нерідко й більше нащадків. Працю там винагороджують так добре, що велика кількість дітей не тільки не є тягарем, але стає джерелом багатства і благополуччя для батьків. Праця кожної дитини до тієї пори, коли вона в змозі залишити батьківський будинок, дає батькам, за підрахунками, 100 фунтів стерлінгів чистого баришу. За молодою вдовою з чотирма або п’ятьма малими дітьми на руках, яка в середніх або нижчих верствах населення у Європі мала б небагато шансів вийти заміж удруге, тут часто упадають, ніби за якоюсь знахідкою. Той факт, що діти становлять таку велику вартість, є там найбільшим з усіх заохочень до шлюбу. Тому нас не має дивувати, що мешканці Північної Америки зазвичай одружуються дуже молодими. І попри великий приріст населення, спричинений ранніми шлюбами, у Північній Америці не припиняються скарги на брак робочих рук. Попит на робітників та фонди, призначені для їх оплати, зростають, напевне, ще швидше, ніж число робітників, які пропонують свою працю.

У країні, що володіє значним багатством, яке, однак, протягом тривалого часу не зростає, неможливо натрапити на дуже високу заробітну плату. Фонд, призначений на заробітну плату, дохід і капітал її мешканців можуть бути величезними, але якщо протягом кількох століть вони незмінні чи майже незмінні, кількість робітників, зайнятих протягом певного року, легко покриє і навіть перевищить потребу в них у наступному році. У такій країні рідко відчувається брак робочих рук, і хазяї не мають потреби переманювати їх один в одного. Кількість робочих рук, навпаки, тут перевищуватиме попит на них. Постійно відчуватиметься брак роботи, і робітникам доведеться перехоплювати її один в одного. Якби в такій країні заробітна плата перевищила розмір, достатній для існування робітника і утримання його сім’ї, конкуренція між робітниками та інтереси хазяїв швидко знизили б її до найменшого розміру, що тільки сумісний із простою людяністю. Китай тривалий час був однією з найбагатших, тобто найродючіших, найкраще оброблюваних, найпрацьовитіших і найбільш населених країн світу. Однак тривалий час він перебував у стані застою. Марко Поло, який відвідав Китай 500 років тому, описує його сільське господарство, виробництво і густоту населення майже тими самими словами, як мандрівники наших часів. Можливо, задовго до Марко Поло Китай придбав усі багатства, які тільки можна було придбати за його законами та дозволами. Свідчення мандрівників багато в чому не збігаються, та однаково відзначають про низьку заробітну плату й про те, що робітникові в Китаї важко утримувати сім’ю. Він задоволений, якщо за важку земляну роботу протягом цілого дня отримає стільки, що зможе купити ввечері маленьку порцію рису. Умови існування ремісників, якщо це можливо, ще гірші. Замість спокійно очікувати у своїх майстернях замовлень від споживачів, як це заведено в Європі, вони постійно никають вулицями, маючи при собі знаряддя свого ремесла, пропонуючи послуги й ніби благаючи роботи. Бідність нижчих верств у Китаї значно перевершує бідність найзлиденніших націй Європи. В околицях Кантона, як стверджують, багато сотень, навіть тисяч родин зовсім не мають житла на суходолі й постійно живуть у маленьких рибальських човнах по річках і каналах. Споживок, що його вони добувають собі тут, такий мізерний, що вони жадібно виловлюють непотріб, викинутий за борт європейських суден. Будь-яке падло, наприклад, дохлий собака або кішка, хай і зовсім розкладені та смердючі, для них є такою самою ласою їжею, як найздоровіша їжа для народів інших країн. Шлюби в Китаї заохочують не вигодою, одержуваною від дітей, а дозволом умертвляти їх. В усіх великих містах щоночі багато дітей залишають на вулиці або топлять, мов цуценят, у річці. Твердять навіть, що виконання цього жахливого діла є визнаною професією, яка дає прожиток багатьом людям.

Хоча Китай, може, і перебуває у стані застою, але, здається, він не йде назад. Його міста ніде не покидають мешканці. Землі, будь-коли пущені в обробіток, ніде не занедбано. Через це щороку має виконуватися та сама або майже та сама кількість праці й, отже, фонд, призначений на її оплату, помітно не зменшується. Отже, робітники нижчого розряду, попри нужденне існування, так або так примудряються продовжувати свій рід настільки, щоб їхнє число не зменшувалося.

Інакше буде в країні, де фонд, призначений на утримання праці, помітно скорочується. Із кожним роком попит на прислугу та робітників у всіх галузях праці зменшуватиметься порівняно з попереднім роком. Багато робітників, які належать до вищих галузей праці, не маючи можливості знайти заняття за спеціальністю, раді знайти його в нижчому розряді. У нижчих видах праці, переповнених не тільки власними робітниками, а й прибульцями з інших груп, конкуренція в гонитві за роботою буде такою великою, що скоротить заробітну плату до рівня, за якого робітник ледве животітиме. Багато хто не спроможеться знайти заняття навіть на таких важких умовах і буде змушений або загинути від голоду, або шукати споживок шляхом жебрацтва чи найтяжчих злочинів. Злидні, голод і зросла смертність негайно стануть долею цього розряду робітників, звідки поширюватимуться на всі вищі розряди, доки населення країни не зменшиться до тієї кількості, яка може легко проіснувати на дохід і капітал, що залишилися в країні. Приблизно таким є, мабуть, стан Бенгалії та деяких інших англійських поселень Ост-Індії. Якщо в родючій країні, населення якої раніше значно зменшилося і де через це не дуже важко знайти собі засоби до існування, проте, щороку помирають від голоду 300 000–400 000 людей, то немає сумніву, що в такій країні фонд, призначений на утримання праці бідних класів, швидко скорочується. Відмінність між духом британської конституції, під заступництвом та управлінням якої перебуває Північна Америка, і меркантильним духом торговельної компанії, що панує в Ост-Індії й гнобить її, не можна, мабуть, проілюструвати краще, ніж відмінністю в становищі цих країн.

Через це щедра оплата праці є як неминучим наслідком, так і природним симптомом зростання національного багатства. Нужденне існування трудящих бідняків позначає інший природний симптом — що країна переживає застій, а їхнє голодування — що вона швидко йде до занепаду.

У Великій Британії заробітна плата нині, напевне, вища за той рівень, який є необхідним для забезпечення робітникові можливості прогодувати сім’ю. Щоб пересвідчитися в цьому, немає потреби клопотатися з утомливими й сумнівними обчисленнями мінімальної суми, яка забезпечує таку можливість. Існує багато очевидних симптомів того, що заробітну плату ніде в нашій країні не визначає ця нижча норма, сумісна з простою людяністю.

По-перше, майже повсюдно у Великій Британії, навіть для найнижчих видів праці, існує різниця між літньою та зимовою заробітною платою. Літня заробітна плата завжди вища, але з огляду на надзвичайні витрати на паливо утримання родини коштує дорожче взимку. Через це, оскільки заробітна плата найвища тоді, коли витрати на утримання сім’ї найнижчі, видається очевидним, що її визначають не необхідні витрати, а кількість та очікувана вартість праці. Щоправда, можуть сказати, що робітник заощаджує частину літньої заробітної плати для того, щоб покривати свої зимові витрати, і що заробітна плата за рік не перевищує суми, необхідної на утримання сім’ї протягом року. Однак ми не утримували б таким чином раба або людину, що в засобах існування перебувала б у безумовній залежності від нас. Їхній денний заробіток точно відповідав би їхнім денним потребам.

По-друге, заробітна плата у Великій Британії не зазнає коливань залежно від коливання ціни продуктів харчування, яка змінюється всюди рік у рік, а часто — місяць у місяць, тоді як грошова ціна праці в деяких місцевостях залишається незмінною впродовж півстоліття. Отже, якщо робітники мають можливість утримувати свої сім’ї в роки дорожнечі, то в роки помірних цін вони повинні жити в достатку, а в роки особливої дешевизни мати можливість максимально користуватися всіма благами. У багатьох регіонах королівства високі ціни на предмети продовольства протягом останнього десятиліття не супроводжувало помітне підвищення грошової ціни праці. Щоправда, деінде це спостерігалося, але, певно, причиною того було радше збільшення попиту на працю, аніж зростання цін на продовольчі товари.

По-третє, тоді як ціни на продовольчі товари рік у рік коливаються більше від заробітної плати, остання коливається в різних місцевостях більше, ніж ціни на продовольчі товари. Ціни на хліб і м’ясо у більшій частині Сполученого Королівства зазвичай однакові чи майже однакові. Ці та більшість інших предметів, що їх продають уроздріб, — а саме вроздріб робітники купують потрібні їм продукти, — зазвичай такі само дешеві або навіть ще дешевші у великих містах, аніж у віддалених частинах країни, із причин, які я ще матиму нагоду з’ясувати. Але заробітна плата у великому місті та його околицях часто на чверть або на одну п’яту, тобто на 20–25%, вища, ніж на відстані кількох миль від нього. 18 пенсів на день можна вважати звичайною платою за працю в Лондоні та його околицях. На відстані кількох миль від нього вона падає до 14 і 15 пенсів. Заробітна плата в Единбурзі та його околицях може становити 10 пенсів на день, а за кілька миль від нього вона падає до 8 пенсів, звичайної ціни простої праці в більшій частині Нижньої Шотландії, де вона значно менше коливається, ніж в Англії. Така різниця в ціні, що, як здається, не завжди є достатньою для того, щоб змусити людину переселитися з однієї парафії в іншу, неминуче спричинила б таке значне переміщення найгроміздкіших товарів не лише з однієї парафії в іншу, а й з одного кінця королівства, — мабуть, навіть з одного кінця світу, — в інший, яке невдовзі привело б ціни до майже однакового рівня. Попри все те, що кажуть про легковажність та мінливість людської природи, досвід вочевидь доводить, що переміщення людини пов’язане з більшими труднощами, ніж переміщення будь-якого іншого вантажу. І тому, якщо робітник-бідняк може утримувати свою сім’ю в тих місцевостях королівства, де заробітна плата найнижча, то там, де вона вища, її для цієї мети більш ніж достатньо.

По-четверте, коливання цін на працю не тільки не збігаються в просторі й часі з коливаннями цін на продовольчі товари, а й часто прямо протилежні їм.

Зерновий хліб — головна їжа простого народу — у Шотландії дорожчий, тому Англія майже щороку ввозить значні його кількості. Однак англійське зерно в Шотландії, у країні, куди його ввозять, має продаватися дорожче, аніж в Англії, країні, звідки його одержують; і за однакової якості воно не може продаватись у Шотландії дорожче, ніж шотландське зерно, що надходить на той самий ринок і конкурує з ним. Якість зерна визначається переважно кількістю борошна, яке воно дає при розмелюванні, і за цим показником англійське зерно такою мірою перевершує шотландське, що, будучи часто на вигляд або за обсягом дорожчим, воно зазвичай насправді виявляється дешевшим або через кращу якість, або навіть за вагою. Ціна праці, навпаки, в Англії дорожча, ніж у Шотландії. Тому, якщо робітники в змозі утримувати свої сім’ї в одній частині Сполученого Королівства, а саме в Шотландії, то вони можуть жити в достатку і в іншій частині країни, тобто в Англії. Щоправда, вівсяне борошно становить у Шотландії основну і найкращу їжу простого люду, яка, на загальну думку, значно гірша за їжу цього класу людей в Англії. Однак ця різниця в умовах харчування робітників є не причиною, а наслідком різниці в їхній заробітній платі, хоча, через дивне непорозуміння, у ній нерідко вбачають причину. Не тому, що один чоловік тримає карету, а його сусід ходить пішки, перший із них багатий, а другий — бідний, а навпаки: тому що перший багатий, він має карету, і тому що другий бідний, він ходить пішки.

Упродовж минулого століття зерновий хліб, у середньому, в обох частинах Сполученого Королівства був дорожчий, ніж у нинішньому столітті. Це факт, що не припускає жодних більш-менш обґрунтованих сумнівів і доведений ще більш незаперечно, наскільки це можливо, для Шотландії, ніж для Англії. Для Шотландії його підтверджують офіційні записи щорічної ринкової ціни вівса й усіх видів зернового хліба в усіх графствах. Якщо ж такий прямий доказ вимагає ще побічного підтвердження, то я зазначу, що таке саме трапилося у Франції й, певно, у більшій частині решти Європи. Щодо Франції, то існують безсумнівні докази. Та коли безперечно, що в обох частинах Сполученого Королівства хліб у минулому столітті був дещо дорожчим, ніж у нинішньому, то так само безперечно, що праця була значно дешевшою. І якщо робітники в той час мали змогу утримувати свої сім’ї, то тепер їхнє становище має поліпшитися. У минулому столітті найпоширеніша поденна заробітна плата чорнороба в більшій частині Шотландії складала 6 пенсів улітку та 5 пенсів узимку. Майже така сама заробітна плата — 3 шилінги на тиждень — і дотепер існує в деяких частинах гірської Шотландії та на Західних островах. У більшій частині Нижньої Шотландії звичайна заробітна плата чорнороба сягає нині 8 пенсів на день і до 10 пенсів, а іноді й до 1 шилінга в околицях Единбурга, у графствах, що межують з Англією (певно, через близьке сусідство), та в небагатьох інших містах, де останнім часом спостерігалося значне збільшення попиту на працю: у Ґлазґо, Карроні, Айрширі та ін. В Англії розвиток сільського господарства, виробництва й торгівлі розпочався раніше, ніж у Шотландії. Попит на працю, а отже, і її ціна, внаслідок цього розвитку неминуче зростали. З огляду на це, як у минулому, так і в нинішньому столітті заробітна плата в Англії була вища, ніж у Шотландії. Щоправда, відтоді вона значно зросла, але завдяки розмаїттю заробітної плати в різних місцях важко встановити, на скільки саме. У 1614 році плата солдата піхоти була такою самою, як і нині, а саме 8 пенсів на день. Коли її встановлювали, то, певна річ, узгодили зі звичайною заробітною платою чорноробів, із числа яких зазвичай рекрутували піхотинців. Лорд, головний суддя Гелс, який писав у добу Карла II, обчислює необхідні витрати сім’ї робітника, що складається з шести осіб: батька, матері, двох дітей, здатних до якоїсь праці, і двох непрацездатних, — у 10 шилінгів на тиждень, або у 26 фунтів на рік. Якщо сім’я не може заробити цієї суми своєю працею, вона мусить здобути її, на його погляд, жебрацтвом або крадіжками. Гелс, напевне, ретельно досліджував питання. У 1688 році Грегорі Кінг, майстерність якого в політичній арифметиці так підносить доктор Девенант, визначив звичайний дохід робітників і наймитів у 15 фунтів на рік на сім’ю, що складається, за його припущенням, у середньому з 3,5 особи[4]. Отже, його обчислення майже збігається із цифрою судді Гелса, хоча на перший погляд начебто відрізняється від неї. Обидва беруть за тижневий видаток робітничих сімей приблизно 20 пенсів на душу. Відтоді грошовий дохід і видаток робітничих сімей у більшій частині королівства значно зросли — в одних місцях більше, в інших менше, — однак навряд чи бодай десь у таких розмірах, які було наведено в нещодавно опублікованих перебільшених повідомленнях про заробітну плату в наш час. Слід зауважити, що цілком точно не можна встановити для цього пункту ціну за працю, адже в тому самому місці й за ту саму роботу часто платять неоднакову плату залежно не тільки від різниці у здібностях робітників, а й від поступливості або впертості хазяїв. У тих випадках, коли заробітна плата не встановлюється законом, ми можемо, у кращому разі, визначити її звичайний розмір, а досвід показує, що закон у жодному разі не може належним чином регулювати заробітну плату, хоча не раз вдавався до спроб це робити.

Реальна винагорода за працю, тобто дійсна кількість предметів потреби й життєвих зручностей, що їх вона може дати робітникові, упродовж нинішнього століття зросла, мабуть, ще значніше, ніж грошова ціна праці. Подешевшав не лише хліб — значно знизилася ціна багатьох інших предметів, що додають приємної й здорової різноманітності їжі працьовитого бідняка. Скажімо, ціна картоплі в більшій частині королівства нині становить не більш як половину того, що вона коштувала 30–40 років тому. Те саме можна сказати про ріпу, моркву, капусту — овочі, що їх раніше обробляли лише за допомогою лопати, а тепер обробляють за допомогою плуга. Усілякі фрукти та овочі подешевшали. Більшість яблук і навіть цибулі, що їх споживали у Великій Британії, у минулому столітті привозили з Фландрії. Значні поліпшення у виробництві дешевих тканин, лляних і вовняних, дають робітникам дешевший і кращий одяг, а прогрес у виробництві неблагородних металів — дешевші й кращі інструменти, а також багато приємних і зручних предметів хатнього вжитку. Щоправда, мило, сіль, свічки, шкіра та спиртні напої значно подорожчали, переважно через оподаткування. Але робітники споживають таку незначну кількість цих речей, що вона не врівноважує зниження цін дуже багатьох інших продуктів. Звичайні скарги на те, що розкіш поширюється навіть у нижчих верствах народу й що робітників тепер не задовольняють їжа, одяг та житло, які задовольняли колись, можуть переконати нас, що зросла не тільки грошова ціна праці, а також її реальна винагорода.

Чи слід вважати таке поліпшення становища нижчих верств народу вигідним або невигідним для суспільства? Відповідь на перший погляд видається цілком зрозумілою. Прислуга, робітники й поденники будь-якого роду становлять переважну частину будь-якої великої держави. А те, що веде до поліпшення умов існування більшості, аж ніяк не можна визнати шкідливим для цілого. Жодне суспільство, поза сумнівом, не може процвітати й бути щасливим, якщо значна частина його членів бідна й нещасна. До того ж проста справедливість вимагає, щоб люди, які годують, одягають і будують житло для цілого народу, одержували таку частку продуктів своєї праці, щоб самі могли мати пристойну їжу, одяг і житло.

Бідність не завжди запобігає шлюбам, хоча, безперечно, ускладнює їх. Вона, як здається, навіть сприяє розмноженню. Виснажена голодом жінка в гірській Шотландії часто має понад 20 дітей, тоді як зманіжена пересичена дама часто не в змозі народити й однієї дитини і після народження двох або трьох дітей зазвичай виявляється цілком виснаженою. Безплідність, така часта серед світських жінок, дуже рідко трапляється в жінок із нижчих верств народу. Можливо, розкіш породжує в прекрасної статі пристрасть до насолоди, але, напевне, завжди послаблює й часто цілком знищує здатність до дітородіння.

Але бідність, хоча вона й не запобігає дітородінню, є надзвичайно несприятливою для виховання дітей. Ніжна рослина з’являється на світ, але в холодному ґрунті й суворому кліматі вона невдовзі хиріє й гине. Як мені часто доводилося чути, у гірській Шотландії є матері, що народили 20 дітей і зберегли живими тільки двох. Деякі офіцери, які мають більший досвід, запевняли мене, що число дітей, які народилися в їхніх солдат, не було б достатнім не тільки для укомплектування полків, а й навіть для заміщення посад хоча б барабанщиків і флейтистів. А тим часом рідко де ще можна зустріти таку кількість малих дітей, як біля солдатських казарм. Дуже небагато з них, мабуть, досягають тринадцяти- або чотирнадцятирічного віку. Подекуди половина народжених дітей помирає, не досягнувши чотирирічного віку, багато де — семирічного і майже скрізь — не доживши до дев’яти-десяти років. Однак така смертність повсюдна здебільшого серед дітей простого люду, що не може забезпечити дітей таким доглядом, який мають діти заможніших батьків. Хоча шлюби в простого люду зазвичай плодовитіші, ніж у вищих колах суспільства, однак до повноліття доживає мало дітей. А у виховних будинках і серед дітей, яких виховують завдяки парафіяльної благодійності, дитяча смертність ще вища, ніж серед простого люду.

Усі види тварин розмножуються відповідно до наявних засобів існування, і жоден вид не може розмножуватися поза їх межами. Але в цивілізованому суспільстві тільки в нижчих верств народу брак засобів існування може ставити межу подальшому розмноженню, що виражається тільки в одному — знищенні більшості дітей, які народжуються від плодовитих шлюбів нижчих верств.

Щедра оплата праці, що дає можливість робітникам краще утримувати своїх дітей і, отже, виростити їх більше, звісно, має тенденцію поширювати межі розмноження. Слід зауважити, що це розширення відбувається відповідно до розмірів попиту на працю. Якщо цей попит безупинно зростає, то оплата праці, безперечно, повинна заохочувати шлюби та розмноження серед робітників, щоб цей дедалі більший попит могло задовольнити так само дедалі численніше населення. Якщо заробітна плата раптом стане нижчою від потрібного для цього рівня, брак робочих рук невдовзі підвищить її, а якщо вона підніметься вище від цього рівня, надмірне розмноження невдовзі знизить її до необхідної норми. Ринок в одному випадку буде недостатньо забезпечений робочою силою, а в другому — забезпечений нею надмірно, що незабаром приведе її ціну до належної норми, необхідної за наявних умов суспільства. Таким чином, попит на людей, так само як і попит на будь-який інший товар, неодмінно регулює виробництво людей: прискорює його, коли воно сповільнюється, і затримує, якщо воно відбувається занадто швидко. Саме цей попит регулює і визначає розмноження роду людського в усіх країнах світу, у Північній Америці, у Європі та Китаї; він спричиняє швидке розмноження людей у першій, повільне і поступове — у другій і тримає населення на стаціонарному рівні у третій.

Зазвичай кажуть, що втрата працездатності рабом відбувається коштом його хазяїна, а втрата працездатності вільним працівником — його власним коштом. Тим часом втрата працездатності робітником насправді лягає на хазяїна такою самою мірою, як і втрата працездатності рабом. Заробітна плата, виплачувана поденникам і будь-яким робітникам, має досягати в середньому таких розмірів, щоб давати можливість підтримувати загальне число поденників і робітників на тому рівні, якого вимагає стан попиту суспільства на них, що зростає, зменшується або залишається незмінним. Однак, хоча втрата працездатності вільним працівником теж відбувається коштом хазяїна, вона зазвичай обходиться йому менше, ніж втрата працездатності рабом. Фонд, призначений для відновлення або, коли можна так висловитися, ремонту раба, як правило, перебуває в розпорядженні недбалого хазяїна або неуважного управителя. Фонд, призначений для тієї самої мети стосовно вільної людини, перебуває в її власному розпорядженні. Безладність, що зазвичай переважає в господарстві багатої людини, природно, поширюється і на той фонд, на який утримують рабів; навпаки, сувора помірність та ощадливість бідняка так само природно виявляються у витрачанні його засобів існування. За такого різного ведення господарства однакова мета потребуватиме для виконання цілком різних витрат. Відповідно до цього, як мені здається, досвід усіх століть і народів говорить про те, що праця вільних людей обходиться в кінцевому підсумку дешевше за працю рабів. Це встановлено в Бостоні, Нью-Йорку та Філадельфії, де заробітна плата за просту працю є дуже високою.

Отже, висока оплата праці як наслідок зростання багатства водночас є причиною зростання населення. Жалітися з приводу її означає оплакувати необхідні наслідки та причини найвищого суспільного добробуту.

Слід, мабуть, зазначити, що становище робітників, цієї головної маси народу, напевне, найсприятливіше за прогресивного стану суспільства, коли відбувається рух уперед, у напрямку подальшого збагачення, аніж за такого стану, коли воно вже придбало всілякі багатства. Становище робітників є важким за незмінного стану суспільства і плачевним за його занепаду. Прогресивний стан суспільства означає радощі й достаток для всіх його класів, стаціонарний стан позбавляє всіх утіхи, а регресивний — сповнює смутком.

Щедра винагорода за працю, заохочуючи розмноження простого люду, водночас збільшує його працьовитість. Заробітна плата заохочує працьовитість, що, як і будь-яка інша людська властивість, розвивається відповідно до одержуваного заохочення. Щедра їжа живить фізичні сили працівника, а приємна надія покращити своє становище й скінчити свої дні в достатку спонукає його до максимального напруження своїх сил. Тому за високої заробітної плати ми завжди побачимо, що робітники більш діяльні, старанні та кмітливі, ніж за низької; в Англії, скажімо, ми скоріше знайдемо таких робітників, аніж у Шотландії, поблизу великих міст — скоріше, ніж у віддалених сільських місцевостях. Певна річ, існують робітники, які, коли вони можуть заробити за чотири дні прожиток на весь тиждень, інші три дні проводять склавши руки, однак вони не становлять більшості. Навпаки, коли робітники одержують високу відрядну плату, вони схильні гарувати на роботі й таким чином за кілька років руйнують своє здоров’я та сили. Тесля в Лондоні й деяких інших містах, як вважають, не може зберігати свою повну силу понад вісім років. Щось подібне спостерігається в багатьох інших промислах, де робітникам платять відрядно; такий порядок, як правило, існує в мануфактурах і навіть у сільському господарстві — скрізь, де заробітна плата вища від звичайного рівня. Майже всі категорії ремісників страждають на якісь особливі хвороби, породжувані їхнім постійним заняттям однаковим видом праці. Видатний італійський лікар Рамадзині написав про такі хвороби[5]. Ми не вважаємо наших солдат найпрацьовитішою частиною нашого народу. Однак, коли траплялося залучати їх для роботи за добру відрядну плату, офіцерам часто доводилося домовлятися з підприємцями, щоб ті не давали заробляти солдатам понад певну суму на день відповідно до встановлених норм відрядної оплати. До укладення цієї угоди взаємне змагання і прагнення до більшого заробітку часто спонукали їх надмірно напружувати свої сили й підривати здоров’я посиленою працею. Надмірне напруження протягом чотирьох днів на тиждень буває дійсною причиною неробства в інші три дні, із приводу чого так багато й голосно скаржаться. За напруженою працею, розумовою або фізичною, що триває кілька днів поспіль, у більшості людей природно настає сильна, майже нездоланна потреба у відпочинку, утримати від якого можуть тільки сила чи нагальна потреба. Це природна потреба, що вимагає задоволення часом у вигляді простого відпочинку, а часом і у вигляді розваг. Наслідки незадоволення цієї потреби часто небезпечні, а інколи згубні, вони майже завжди, раніше або пізніше, спричиняють певну професійну хворобу. Якби хазяї завжди дослухалися до веління розуму й людяності, вони мали б підстави радше стримувати, ніж збуджувати завзятість своїх робітників. Я певен: у будь-якій професії можна встановити, що людина, яка працює не поспішаючи і тому здатна працювати постійно, не тільки довше збереже своє здоров’я, але протягом року виконає більше роботи.

Кажуть, що в роки, коли продукти дешеві, робітники в середньому лінивіші, а в роки дорожнечі — старанніші, ніж зазвичай. Звідси висновують, що достаток засобів існування послаблює працьовитість робітників, а брак, навпаки, посилює. Не підлягає сумніву, що достаток, дещо вищий від звичайного, може зробити деяких робітників лінивими, але видається малоймовірним, щоб він впливав таким чином на більшість робітників або щоб люди взагалі працювали більше за поганого харчування, пригніченого настрою та частих хвороб, аніж за щедрого харчування, бадьорого настрою й доброго здоров’я. Слід зауважити, що для простого люду роки дорожнечі зазвичай бувають роками хвороб і посиленої смертності, що не може не призводити до зменшення продуктивності праці.

У роки достатку робітники часто кидають своїх хазяїв і вирішують добувати собі спожиток самостійним промислом. Але та сама дешевизна предметів продовольства, збільшуючи фонд, призначений для утримання робітників, спонукає хазяїв, а надто фермерів, наймати їх більше. Фермери в таких випадках сподіваються отримати більше прибутку зі свого хліба, найнявши більше працівників, аніж від продажу його за низькою ринковою ціною. Попит на працівників збільшується, тоді як пропозиція їх зменшується. Таким чином, ціна на працю в роки дешевизни підвищується.

У роки дорожнечі скрутність і незабезпеченість існування спонукає всіх цих людей шукати собі місце робітника. Але висока ціна предметів продовольства, зменшуючи фонд, призначений для утримання робітників, спонукає хазяїв радше скоротити, ніж збільшити число своїх робітників. Водночас у роки дорожнечі бідні самостійні робітники часто проїдають увесь свій невеликий капітал, на який зазвичай забезпечували себе сировиною для своєї праці, і для підтримування свого існування змушені перетворитися в найманих робітників. Не всі, хто шукає роботу, можуть її отримати; багато з них ладні йти на роботу на умовах нижчої оплати, тому в роки дорожнечі заробітна плата як наймитів, так і поденних робітників часто знижується.

Через це будь-які хазяї в роки дорожнечі одержують від робітників більше вигоди, ніж у роки дешевизни, і в першому випадку робітники покірніші й зговірливіші, ніж у другому. І тому хазяї, природно, вважають роки дорожнечі сприятливішими, ніж роки дешевизни. Лендлорди та фермери, ці дві численні групи хазяїв, мають, окрім того, іншу причину вітати роки дорожнечі. Рента перших і прибуток других великою мірою залежать від цін на продовольчі товари. Однак не може бути нічого безглуздішого, ніж уявляти, що люди взагалі працюватимуть менше, коли зможуть працювати на самих себе, аніж коли вони працюють на інших. Бідний самостійний робітник за загальним правилом працелюбніший, ніж навіть найманий робітник, що отримує відрядну плату. Перший одержує весь продукт своєї праці, другий ділить його зі своїм хазяїном.

Перший, працюючи самотужки, менше піддається спокусам поганого суспільства, які у великих мануфактурах так часто згубно впливають на моральність другого. Ще значнішою, звісно, є перевага самостійного робітника порівняно з тими робітниками, яких наймають помісячно або на річний термін і які одержують постійну заробітну плату й утримання незалежно від кількості виконаної ними роботи. Роки дешевизни мають тенденцію збільшувати кількість самостійних робітників порівняно з кількістю поденних робітників і наймитів будь-якого роду, а роки дорожнечі — зменшувати її.

Французький письменник, що має великі знання та хист, збирач податків у комуні Сент-Етьєн пан Мессанс[6] намагається довести, що бідняки в роки дешевизни виконують більше роботи, ніж у роки дорожнечі, порівнюючи кількість і вартість товарів, вироблених в одному й другому випадках у трьох різних виробництвах: грубо оброблених вовняних тканин в Ельбефі, полотняному та шовковому — по всьому округу Руан. Із його повідомлення, що ґрунтується на реєстрах офіційних установ, випливає, що кількість і вартість товарів, які виробляються в них, у роки дешевизни зазвичай значно більші, ніж у роки дорожнечі. Усі ці три виробництва, напевне, перебувають у стані застою або взагалі наближаються до занепаду й не розвиваються, хоча кількість їхньої продукції, може, дещо коливається з року в рік.

Полотняне виробництво в Шотландії та виробництво грубих вовняних тканин на захід від Йоркширу активно розвиваються, їхня продукція загалом зростає, хоч і з деякими коливаннями як за кількістю, так і за вартістю. Однак, розглянувши опубліковані звіти про щорічну продукцію, я не виявив помітного зв’язку цих коливань із періодами дорожнечі або дешевизни. Щоправда, у 1740 році, коли був великий неврожай, обидва ці виробництва пережили значний занепад. Але в 1756-му, у ще один рік великого неврожаю, шотландське виробництво розвивалося швидше, ніж зазвичай. Йоркширське виробництво справді падало, і його продукція не досягала рівня 1755 року аж до 1766-го, коли було скасовано закон про американський гербовий збір. Цього й наступного року вона значно перевищила попередні показники і відтоді безупинно зростала.

Продукція всіх значних мануфактур, що продають свої товари на віддалених ринках, залежить не так від дорожнечі або дешевизни в країнах їхнього розташування, як від умов, що впливають на попит у тих країнах, де цю продукцію споживають: від миру або війни, від процвітання або занепаду інших мануфактур-конкурентів, від сприятливого чи поганого становища їхніх головних споживачів. Окрім того, більша частина додаткової праці, що її, певно, виконують у роки дешевизни, ніколи не потрапляє в офіційні звіти щодо виробництва. Наймити і слуги, які залишають своїх наймачів, стають самостійними працівниками; жінки, які повертаються до батьків, беруться за прядіння, щоб виготовити одяг для себе і своїх родин; навіть самостійні працівники не завжди працюють на відкритий ринок, а виготовляють предмети хатнього вжитку для своїх сусідів. Тому продукт їхньої праці часто не зазначений у тих офіційних реєстрах, зведення з яких нерідко публікують із такою урочистістю і на підставі яких наші купці та промисловці нерозважливо ґрунтують свої судження стосовно процвітання чи занепаду держави.

Хоча коливання цін на працю не завжди відповідають коливанням цін на продовольчі товари, а часто й протилежні їм, ми не повинні на цій підставі припускати, що ціна продовольчих товарів не має жодного впливу на ціну праці. Грошову ціну праці неодмінно визначають два моменти: попит на працю і ціни на предмети потреби й життєвих зручностей. Попит на працю, залежно від того, чи він зростає, чи є сталим, чи падає, тобто залежно від того, чи вимагає він зростання, стабілізації або зменшення населення, визначає кількість предметів потреби й життєвих зручностей, що мають бути надані робітникові, а грошову ціну праці визначає сума, необхідна для придбання цієї кількості продуктів. Таким чином, грошова ціна праці інколи буває високою тоді, коли ціна продовольчих товарів низька, за такого самого попиту на працю, але за високої ціни продовольчих товарів вона була б іще вищою.

Саме тому, що попит на працю зростає в роки непередбаченого і надзвичайного врожаю і зменшується в роки непередбаченого і надзвичайного неврожаю, грошова ціна праці інколи підвищується в першому випадку і знижується — у другому.

У роки непередбаченого і надзвичайного врожаю багатьом промисловцям, попри те, що вони мають фонди, достатні для утримання та продуктивного використання більшого числа робітників, аніж було зайнято в попередньому році, не завжди вдається знайти більше робітників. Тому ті господарі, яким потрібно більше робітників, перехоплюють їх один в одного, через що підвищується як реальна, так і грошова ціна праці робітників.

Протилежне відбувається в рік непередбаченого і надзвичайного неврожаю. Фонди, призначені для продуктивних цілей, порівняно з минулим роком зменшуються. Значне число людей втрачає роботу; вони конкурують одне з одним, а це часто знижує як реальну, так і грошову ціну праці. У 1740 році, коли був надзвичайний неврожай, багато людей погоджувалися працювати за самі лише харчі. У наступні, врожайні, роки найняти робітників і наймитів було важче.

У рік дорожнечі мізерність засобів існування, зменшуючи попит на працю, має тенденцію знижувати її ціну, тоді як висока ціна продовольчих товарів має тенденцію підвищувати її. Навпаки, достаток урожайного року, збільшуючи попит на працю, має тенденцію підвищувати ціну праці, тоді як дешевизна продовольчих товарів веде до її зниження. За звичайних коливань цих цін такі дві протилежні причини, напевне, урівноважують одна одну; це, мабуть, почасти пояснює, чому заробітна плата повсюдно стабільніша, аніж ціна продовольчих товарів, чи незмінна.

Зростання заробітної плати неодмінно веде до зростання ціни товарів, оскільки збільшує ту її частину, яка припадає на заробітну плату і, отже, має тенденцію зменшувати споживання цих товарів як усередині країни, так і за кордоном. Однак та сама причина, яка підвищує заробітну плату, а саме зростання капіталу, має тенденцію збільшувати продуктивну силу праці, унаслідок чого з витратою меншої кількості праці виготовляється більше виробів. Власник капіталу, наймаючи більше робітників, у своїх інтересах завжди намагається встановити такий поділ праці та розподілити роботи так, щоб робітники були в змозі виготовити якомога більше продукції. Із тією самою метою він намагається забезпечити їх по можливості найкращими знаряддями. І те, що відбувається серед робітників окремої майстерні, із тієї самої причини відбувається серед робітників усього суспільства. Що значніше їхнє число, то, ясна річ, більше вони поділяються на класи й за видами занять. Що більше умів задіяно у винайденні найпридатніших знарядь і машин для виконання роботи кожного працівника, то вірогідніше, що їх буде винайдено. У результаті цих удосконалень витрати праці у виробництві багатьох товарів зменшуються такою мірою, що зростання ціни праці більш ніж урівноважується зменшенням її кількості.



Розділ IX

Про прибуток на капітал

Підвищення або зменшення прибутку на капітал залежить від тих самих причин, що призводять до зміни заробітної плати, — від зростання або зменшення багатства суспільства, але ці причини по-різному позначаються на заробітній платі та прибутку.

Зростання капіталу, що збільшує заробітну плату, веде до зниження прибутку. Коли численні багаті купці вкладають свої капітали в ту саму галузь торгівлі, взаємна конкуренція, звісно, веде до зниження їхніх прибутків, а коли в усіх галузях торгівлі суспільства відбувається таке саме збільшення капіталу, та сама конкуренція має діяти подібним чином в усіх галузях.

Як уже зазначалося, нелегко встановити розмір середньої заробітної плати навіть в окремій місцевості й у певний час. Навіть у цьому разі ми можемо, як правило, визначити лише звичайну заробітну плату. Однак це рідко можна зробити щодо прибутку на капітал. Розмір прибутку так сильно коливається, що людина, яка має певне торговельне діло, не завжди може сказати, яким є цей прибуток у середньому. На нього впливають не тільки кожне коливання ціни товарів, якими ця людина торгує, успіхи або невдачі її конкурентів та споживачів, а й також тисячі інших випадковостей, що трапляються з її товарами під час перевезення морем або зберігання на складі. Тому прибуток коливається не лише з року в рік, а й щодня і майже щогодини. Визначити, яким є середній прибуток різних галузей торгівлі, що існують у великому королівстві, мабуть, значно важче, а судити з певною мірою точності про те, яким він міг бути раніше чи у віддалені періоди, узагалі неможливо.

Але хоча неможливо з певною мірою точності визначити, яким є нині та яким був раніше середній прибуток на капітал, деяке уявлення про це можна скласти на підставі звичайного відсотка на гроші. Можна визнати за правило, що відсоток на гроші буде вищим у тих випадках, коли можна отримати більший прибуток від вкладання грошей у яке-небудь діло, і, навпаки, за них дадуть менше, якщо використання їх обіцяє меншу вигоду. Отже, можемо бути переконані, що відповідно до коливань у певній країні звичайної ринкової норми відсотка має змінюватися і звичайний прибуток на капітал: зменшуватися, коли знижується ця норма, і зростати, коли вона підвищується.

На тридцять сьомий рік правління Генриха VIII відсоток, що перевищує 10 зі 100, було проголошено незаконним. До цього, напевне, стягували більше. За правління Едуарда VI релігійна завзятість забороняла будь-який відсоток. Однак, як стверджують, ця заборона, подібно до всіх інших такого самого роду, не мала жодної дії й, певно, скоріше збільшила, ніж послабила, зло лихварства. Статут Генриха VIII було відновлено пунктом восьмим акта, виданого на тринадцятий рік правління Єлизавети, і 10% і надалі були законною відсотковою нормою до закону, виданого на двадцять перший рік правління Якова І, коли її було обмежено 8%. Невдовзі після Реставрації її було знижено до 6, а законом, виданим на дванадцятий рік правління королеви Анни, — до 5%. Усі ці різні законодавчі обмеження встановлювалися, напевне, відповідно до обставин, не забігали наперед, а слідували за ринковою нормою відсотка, за якою зазвичай брали в борг гроші цілком кредитоспроможні люди. Від часів королеви Анни 5%, здається, скоріше перевищували ринкову норму, ніж відставали від неї. Перед останньою війною уряд позичав по 3%, а цілком кредитоспроможні люди в столиці та багатьох інших місцях королівства — по 3,5, 4 та 4,5%.

Від часів Генриха VIII багатство та дохід країни безупинно зростали, і темп зростання радше поступово прискорювався, аніж уповільнювався. Багатство й доходи, напевне, не тільки зростали, а зростали дедалі швидше. Протягом цього періоду заробітна плата теж безупинно зростала, а в різних галузях торгівлі та виробництва прибуток на капітал переважно зменшувався.

Зазвичай для ведення торгівлі у великому місті потрібен більший капітал, аніж у селі. Великі капітали, вкладені в усі галузі торгівлі, і велика кількість конкурентів зазвичай пропонують у місті норму прибутку нижчу від рівня, що тримається в селі. Але заробітна плата у великому місті вища, ніж у селі. Коли місто розвивається, ті, хто володіє великими вільними капіталами, у пошуках потрібної кількості робітників перехоплюють їх в інших, а це підвищує заробітну плату і скорочує прибуток на капітал. У віддалених регіонах країни часом не вистачає вільного капіталу, щоб зайняти всіх робітників, тому вони конкурують один з одним у пошуках місця, а це знижує заробітну плату й підвищує прибуток на капітал.

Хоча в Шотландії законна норма відсотка така сама, як і в Англії, ринкова норма його дещо вища. Найбільш кредитоспроможні особи рідко позичають там менш ніж по 5%. Навіть приватні банкіри в Единбурзі платять 4% за векселями, що можуть бути подані до оплати частково або повністю в будь-який момент. Приватні банкіри в Лондоні зовсім не платять відсотків на гроші, вкладені в них. У Шотландії в більшості галузей торгівлі можна вести справу на менший капітал, аніж в Англії. Тому звичайна норма прибутку дещо вища. Заробітна плата, як уже зазначалося, у Шотландії нижча, ніж в Англії. До того ж ця країна не лише помітно бідніша, але й темп її розвитку — хоча вона, безперечно, розвивається і багатіє — напевне, повільніший.

Законну норму відсотка у Франції протягом нинішнього століття не завжди регулювала ринкова ціна[7]. У 1720 році відсоток знизили від 1⁄20 до 1⁄50 пенні, тобто з 5 до 2; у 1724-му його підвищили до 1⁄30 пенні, тобто до 3,33; у 1725-му знову підвищили до 1⁄20, або до 5, а в 1766-му, за часів управління пана Лаверді, зменшили до 1⁄25, тобто до 4%. Абат Терре згодом підвищив його до старої норми у 5%. Багато із цих насильницьких знижень відсотка, як передбачалося, мали підготувати скорочення відсотка з державного боргу — мета, якої інколи вдавалося досягти. Франція нині, мабуть, не така багата країна, як Англія, і хоча законна норма відсотка у Франції часто бувала нижчою, ніж в Англії, ринкова норма бувала зазвичай вищою, оскільки там, як і в інших країнах, існує чимало безпечних і легких способів обходити закон. Торговельний прибуток, як запевняли мене британські купці, що торгували в обох країнах, у Франції вищий, ніж в Англії; і немає сумніву, що саме із цієї причини багато британських підданих вважають за краще застосовувати свої капітали у Франції, де до торгівлі ставляться зневажливо, аніж у своїй країні, де її шанують більше. Заробітна плата у Франції нижча, ніж в Англії. Коли ви приїжджаєте з Шотландії до Англії, відмінність, що її ви помічаєте в одязі та зовнішньому вигляді простого народу в обох країнах, достатньо свідчить про неоднаковість його становища. Контраст ще сильніший, коли ви повертаєтеся з Франції. Франція, хоча вона, безперечно, багатша за Шотландію, прогресує, мабуть, не так швидко. У Шотландії загальною і навіть заяложеною є думка, що вона наближається до занепаду, — думка, на мій погляд, погано обґрунтована навіть стосовно Франції та цілком неспроможна стосовно Шотландії в очах тих, хто знає її тепер і знав її 20 і 30 років тому.

Голландія, навпаки, як порівнювати за розмірами території та чисельністю населення, — багатша за Англію. Її уряд бере в борг гроші під 2%, а приватні особи, що користуються сталим кредитом, — під 3%. Кажуть, що заробітна плата в Голландії вища, ніж в Англії, і голландці, як добре відомо, торгують із меншим прибутком, аніж будь-який народ у Європі. Дехто стверджує, що торгівля Голландії наближається до занепаду, можливо, так воно і є стосовно деяких її галузей. Але наведені вище симптоми, гадаю, достатньо свідчать про те, що вона не переживає загального занепаду. Коли прибуток зменшується, купці схильні скаржитися на занепад торгівлі, хоча це зменшення є природним результатом процвітання торгівлі та вкладання в неї більших капіталів, ніж раніше. Під час останньої війни голландці захопили всю транспортну торгівлю Франції, значну частку якої вони втримують і досі. Великі суми, якими вони володіють в іноземних державних паперах, — близько 40 млн тільки в англійських (мені ця цифра видається значно перебільшеною), великі суми, що їх вони позичають приватним особам у тих країнах, де норма прибутку вища, ніж у них, — усе це, поза сумнівом, свідчить про велику кількість капіталу або про зростання його в таких розмірах, що вони не можуть використовувати його надлишки з достатнім прибутком у власних справах у своїй країні, але зовсім не про занепад торгівлі та виробництва. Подібно до того як капітал приватної особи, придбаний у якій-небудь галузі торгівлі, може зрости такою мірою, що ця особа вже не зможе використовувати його в певній галузі, попри те, що галузь і далі розвивається, — так може статися і з капіталом цілої нації.

У наших північноамериканських і вест-індських колоніях не лише заробітна плата, а й грошовий відсоток, а отже, і прибуток на капітал, вищі, ніж в Англії. У різних колоніях як законна, так і ринкова норми відсотка коливаються від 6 до 8. Висока заробітна плата й високий прибуток на капітал одночасно майже ніде не спостерігаються, за винятком нещодавно виниклих колоній, що мають особливі умови. Нова колонія впродовж деякого часу завжди має відчувати більшу нестачу капіталу порівняно з розмірами своєї території та більший брак населення порівняно з розмірами свого капіталу, ніж це буває в інших країнах. Вона має більше землі, ніж капіталу для її обробітку. І тому наявні в неї засоби використовуються тільки для обробітку найродючіших і найзручніше розташованих ділянок, а саме на морському узбережжі та вздовж берегів судноплавних річок. При цьому таку землю часто купують за ціною, що навіть не досягає вартості її природних ресурсів. Капітал, витрачений на купівлю та обробіток таких земель, має давати значний прибуток і можливість сплачувати дуже високий відсоток. Його швидке нагромадження за такого прибуткового застосування дає змогу плантаторові збільшувати число робітників швидше, ніж він спроможний знайти їх у новому поселенні. І тому ті, кого він може знайти, мають щедру винагороду. Зі зростанням колонії прибуток на капітал поступово зменшується. Коли найродючіші та найліпше розташовані ділянки землі зайнято, менший прибуток можна отримати від обробітку гірших за якістю ґрунту та розташуванням ділянок і менший відсоток можна сплатити за вкладений у них капітал. З огляду на це, у більшій частині наших колоній законна та ринкова норми відсотка протягом поточного століття значно знизилися. Тоді як багатство, культура землі й населення зросли, відсоток зменшився. Заробітна плата не знижується разом зі зниженням прибутку на капітал. Попит на працю зростає разом зі зростанням капіталу незалежно від того, який прибуток вони дають; і коли прибуток зменшується, капітал може не тільки надалі зростати, а й навіть зростати значно швидше, ніж раніше. Із працьовитими націями, які прогресують у справі нагромадження багатств, повторюється те саме, що й з окремими працьовитими особами. Великий капітал, хоча й дає невеликий прибуток, зазвичай зростає швидше, ніж незначний капітал, що дає більший прибуток. Гроші, говорить прислів’я, створюють нові гроші. Варто вам добути трохи грошей, і вам буде легко добути більше. Головна трудність полягає саме в отриманні цих невеликих грошей. Зв’язок між зростанням капіталу та розвитком виробництва або попиту на корисну працю вже почасти з’ясований, але його буде викладено детальніше надалі, коли йтиметься про нагромадження капіталу.

Придбання нової території або розвиток нових видів торгівлі та виробництва можуть підвищити прибуток на капітал, а разом із ним і розмір грошового відсотка навіть у країні, яка швидко нагромаджує багатство. Оскільки капіталу країни не вистачає, у зв’язку із зазначеними змінами, для всієї сукупності справ, наданих різним людям, то його спрямовують лише в ті галузі, які дають найбільший прибуток. Частину капіталів, раніше вкладених в інші галузі торгівлі та виробництва, неминуче вилучають із них і спрямовують у нові та більш вигідні. Тому в усіх старих галузях торгівлі конкуренція слабшає, ринок меншою мірою забезпечується багатьма видами товарів. Їхня ціна неминуче більше чи менше підвищується і дає значніший прибуток тим, хто торгує ними і може тепер позичати гроші під вищі відсотки. Упродовж певного часу після закінчення останньої війни не тільки приватні особи, які мають найкращий кредит, а й деякі найбільші компанії в Лондоні позичали зазвичай по 5%, тоді як раніше платили не більш як 4–4,5%. Значне збільшення території та обсягів торгівлі внаслідок наших надбань у Північній Америці та Вест-Індії наочно пояснює цей факт без необхідності покладати його на зменшення капіталів суспільства. Таке розширення торговельних справ із наявного капіталу мало неминуче зменшити розміри капіталу, вкладеного в багато окремих галузей торгівлі, де завдяки послабленню конкуренції прибуток мусив підвищитися. Надалі я матиму нагоду навести міркування, які схиляють мене до припущення, що капітал Великої Британії не зменшився навіть у результаті величезних витрат останньої війни.

Зменшення капіталу суспільства, або фонду, призначеного для виробництва, зниженням заробітної плати підвищує прибуток на капітал і, отже, грошовий відсоток. Завдяки зниженню заробітної плати власники капіталу, що залишився в суспільстві, можуть доставляти на ринок свої товари з меншими витратами, ніж раніше, а завдяки зменшенню капіталу, що витрачається на обслуговування ринку, вони можуть продавати їх дорожче. Їхні товари обходяться дешевше, а виручають вони за них більше. Отже, їхній прибуток зростає з двох причин, і вони з огляду на це можуть платити вищий відсоток. Таке швидке й легке придбання великих статків у Бенгалії та інших британських володіннях в Ост-Індії свідчить про те, що за дуже низької заробітної плати в цих розорених країнах прибуток на капітал є дуже високим. Грошовий відсоток відповідно до цього теж високий. У Бенгалії фермерам позичають гроші по 40, 50 і 60%, а очікуваний урожай закладають у забезпечення сплати. Подібно до того як прибуток, що може оплачувати такий високий відсоток, має поглинути майже всю ренту землевласника, таке надмірне лихварство має поглинути велику частину цього прибутку. Перед падінням Римської республіки таке лихварство, мабуть, було звичним ділом у провінціях за руйнівного управління їхніх проконсулів. Із листів Цицерона ми дізнаємося, що доброчесний Брут позичав гроші на Кіпрі із 48%[8].

У країні, яка досягла найбільшого добробуту, що відповідає характерові її ґрунту й клімату та її розташуванню щодо інших країн, і яка не може розвиватися далі й водночас не рухається назад, — у такій країні заробітна плата й прибуток на капітал будуть, певно, дуже низькі. У країні занадто густо населеній порівняно з тим, скільки можуть прогодувати її ґрунти або капітал, конкуренція в пошуках роботи буде неодмінно такою високою, що скоротить заробітну плату до рівня, необхідного для збереження наявного числа робітників; і оскільки країна вже густо заселена, число це не зможе збільшуватися. У країні, насиченій капіталом пропорційно до обсягу її виробництва й торгівлі, у кожну окрему галузь вкладається така кількість капіталу, яку допускають її характер та розміри. Через це конкуренція в усіх галузях буде потужна, а отже, звичайний прибуток — наднизький.

Однак можливо, що жодна країна ще не досягла описаної міри багатства. Китай, напевне, тривалий час перебував у стабільному стані й, мабуть, давно вже придбав той максимум багатств, який сумісний із характером його законів та звичаїв. Але можливо, що цей максимум багатств значно нижчий від того, що його за наявності інших законів та звичаїв можна придбати за таких ґрунтів, клімату та розташування країни. Країна, яка нехтує зовнішньою торгівлею або зневажає її та допускає іноземні кораблі тільки в один або два порти, не може розвинути свою торгівлю до розмірів, можливих за інших законів та дозволів. До того ж у цій країні, де багаті люди і власники великих капіталів майже повністю недоторканні, а бідняки або власники дрібних капіталів беззахисні й у будь-який час під приводом відправлення правосуддя зазнають пограбувань із боку мандаринів, — у такій країні кількість капіталу, вкладеного в усі галузі її торгівлі та виробництва, ніколи не досягне розмірів, допустимих за його обсягу і характеру. У кожній окремій галузі утиск бідних має створити монополію багатих, які, захоплюючи у свої руки всю торгівлю, можуть одержувати надвеликий прибуток. Згідно із цим, як стверджують, звичайний грошовий відсоток досягає в Китаї 12%, а звичайний прибуток на капітал має бути достатнім для оплати такого високого відсотка.

Недоліки чинних законів можуть збільшувати норму відсотка значно вище від рівня, зумовленого багатством чи бідністю країни. Коли закон не забезпечує виконання договорів і зобов’язань, він ставить усіх позичальників у таке саме становище, у якому в більш благополучних країнах перебувають банкрути або люди із сумнівною кредитоспроможністю. Невпевненість у поверненні своїх грошей спонукає позикодавця вимагати такого самого лихварського відсотка, якого зазвичай вимагають від банкрутів. У варварських народів, що заполонили західні провінції Римської імперії, виконання договорів протягом багатьох століть залежало виключно від сумлінності договірних сторін. Їхні королівські суди рідко втручалися в цю сферу. Тож високу норму відсотка, що встановилася в ті давні часи, почасти можна пояснити цією причиною.

Коли закон узагалі забороняє відсоток, він аж ніяк не запобігає його стягуванню. Багато хто змушений позичати гроші, але ніхто не погоджується надати їх, не взявши за користування грішми винагороду, що відповідає не тільки тому доходові, який вони можуть дати, а також і труднощам та небезпеці оминання закону. Високу норму відсотка в усіх магометанських народів Монтеск’є[9] пояснює не їхньою бідністю, а забороною стягування відсотка, почасти ж — складністю отримати свої гроші назад.

Мінімальна звичайна норма прибутку завжди має бути вищою від того, що є достатнім для покриття випадкових втрат, можливих за будь-якого розміщення капіталу. Тільки цей надлишок складає чистий прибуток. Так званий валовий прибуток часто містить не тільки цей надлишок, а й суму, утримувану для відшкодування зазначених надзвичайних втрат. Відсоток, який платять позичальники, визначається лише розміром чистого прибутку. Мінімальна звичайна норма відсотка так само має бути вищою від того, що є достатнім для відшкодування випадкових втрат, можливих за позичання грошей, навіть із дотриманням обережності. Якби норма відсотка не перевищувала цього розміру, то тільки благодійність чи дружба могли б спонукати давати гроші в позику.

У країні, що досягла вищих меж багатства, де в усі галузі виробництва й торгівлі вкладено максимальний капітал, який тільки можна використати в них, звичайна норма чистого прибутку буде дуже низькою і відповідно до цього звичайна ринкова норма відсотка, що може бути сплачена з неї, теж буде настільки незначна, що лише найбагатші люди зможуть жити на відсотки зі своїх грошей. Усі власники невеликих і середніх статків змушені будуть продуктивно витрачати свої капітали в торговельній справі або промисловому підприємництві. До такого стану наближається, ймовірно, Голландія, де вважають непристойною справою торгівлю й виробництво. Необхідність узвичаює участь у торговельних або промислових справах майже для всіх, адже саме звичай усюди вирішує, що вважати непристойним. Як смішно ходити вдягненим не так, як усі, до певної міри смішно не долучатися до справ подібно до інших людей. Людина цивільної професії здається незграбною у військовому таборі чи гарнізоні, де вона навіть ризикує наразитися на глузування, те саме трапляється і з людиною, що не має жодних занять, серед ділових людей.

Що ж до норми прибутку, що є вищою від звичайної, то вона може досягати таких розмірів, за яких поглинатиме ту частину ціни більшості товарів, що мала б припадати на частку земельної ренти, і залишатиметься лише стільки, скільки необхідно для оплати праці, затраченої на виробництво товару та доставляння його на ринок, і при цьому відповідно до можливо нижчого рівня оплати праці, який зводиться до цілком необхідного для існування робітника. Робітника, коли він працює, так чи так завжди треба годувати, тоді як землевласник може й не отримати ренту за свою землю. Прибуток від торгівлі, яку ведуть у Бенгалії ост-індські компанії, певно, близький до цієї норми.

Співвідношення між звичайною ринковою нормою відсотка і звичайною нормою чистого прибутку коливається залежно від підвищення або зниження прибутку. У Великій Британії купці визнають добрим, помірним, справедливим прибуток, що дорівнює подвоєному звичайному відсотку; на мій погляд, ці слова мають на увазі саме середній і звичайний прибуток. У країні, де звичайна норма чистого прибутку доходить до 8–10%, можна вважати справедливим, якщо половина його потрібна для сплати відсотка в тих випадках, коли діло ведеться на чужі гроші. Ризик стосовно частки капіталу лягає на боржника, який нібито бере позику на страх у позикодавця; і 4–5% у більшості галузей виробництва визнають достатнім прибутком за ризик такого страхування і достатньою винагородою за клопіт, пов’язаний із продуктивним вкладенням капіталу. Але співвідношення між відсотком і чистим прибутком може бути різним у країнах із більш низькою або більш високою звичайною нормою прибутку. За низького рівня прибутку на сплату відсотка йде менше від половини, а в тих випадках, коли він значно вищий, на сплату відсотка може йти і більш як половина прибутку.

У країнах, що швидко багатіють, високу заробітну плату врівноважує низькою нормою прибутку ціна багатьох товарів; і це дає змогу продавати товари так само дешево, як і менш удачливим сусідам, у яких заробітна плата нижча.

Насправді високий прибуток більше впливає на підвищення ціни продукту, ніж висока заробітна плата. Якщо, наприклад, у полотняному виробництві збільшити на 2 пенси на день заробітну плату робітників усіх категорій — чесальників льону, прядильників, ткачів тощо, то виявиться, що необхідно підвищити ціну сувою полотна на таку кількість двопенсових монет, скільки робітників було зайнято в її виготовленні, помножену на число днів, протягом яких вони працювали. Та частина ціни товару, що зводиться до заробітної плати, зростає на всіх різних стадіях виробництва лише в арифметичній пропорції до цього збільшення заробітної плати. Однак за збільшення на 5% прибутку всіх підприємців, які наймають цих робітників, та частина ціни товару, що зводиться до прибутку, зросте на всіх стадіях виробництва в геометричній пропорції до цього збільшення прибутку. Чесальний фабрикант, продавши свій льон, вимагатиме додаткові 5% на всю вартість матеріалів та заробітної плати, авансованої робітникам. Прядильний фабрикант вимагатиме додаткові 5% як на авансовану ним ціну льону, так і на заробітну плату прядильників. І ткацький фабрикант вимагатиме ті самі додаткові 5% на авансовану ціну лляної пряжі та заробітну плату ткачів. На підвищення ціни товарів збільшення заробітної плати справляє таку саму дію, як і прості відсотки на зростання боргу. А збільшення прибутку діє подібно до складних відсотків. Наші купці та власники мануфактур дуже скаржаться на шкідливі результати високої заробітної плати, що підвищує ціни і через це зменшує збут їхніх товарів як усередині країни, так і за кордоном. Але вони нічого не кажуть про шкідливі наслідки високих прибутків. Вони зберігають мовчанку стосовно згубних результатів своїх власних баришів, скаржачись лише на те, що є вигідним для інших людей.



Розділ X

Про заробітну плату й прибутки за різних застосувань праці та капіталу

Сукупність вигідності й невигідності різних застосувань праці та капіталу в тій самій місцевості має бути однаковою або постійно мати тенденцію до рівності. Якби в певній місцевості знайшлося застосування для праці та капіталу, безперечно більш чи менш вигідне за інші, то до нього прагнули б у першому випадку й покинули б у другому стільки людей і капіталу, що невдовзі його вигоди знов опинилися б на одному рівні з вигодами від інших застосувань. Так принаймні мало б статися в суспільстві, де справи полишено на їхній природний перебіг, де існує повна свобода й де кожен може вільно вибирати заняття, яке вважає придатним для себе, і міняти його, коли визнає це за потрібне. Власний інтерес кожної людини змусить її шукати вигідного й уникати невигідного заняття.

Однак насправді грошова заробітна плата й прибуток повсюдно в Європі надзвичайно різні для всіх видів застосування праці та капіталу. Але ця відмінність залежить почасти від певних умов, притаманних саме цим галузям, які насправді тільки в уяві людей компенсують малу грошову вигоду в одних і врівноважують велику вигоду в інших, а почасти від панівної у Європі політики, яка ніде нікому не надає повної свободи.

Уважний розгляд цих обставин і цієї політики поділяє цей розділ на два підрозділи.


Частина 1

Нерівність, зумовлена характером занять

П’ять головних умов, наскільки я міг спостерігати, компенсують малий грошовий заробіток в одних заняттях і врівноважують більший заробіток в інших: по-перше, приємність або неприємність самих занять; по-друге, легкість і дешевизна або складність і дорожнеча їх опанування; по-третє, постійність або непостійність занять; по-четверте, більша або менша довіра, яку виявляють до зайнятих осіб; та, по-п’яте, імовірність або неймовірність успіху.

По-перше, заробітна плата змінюється залежно від легкості або складності, чистоти або неохайності, почесності або принизливості самого заняття. Так, у більшості місць кравець заробляє в середньому на рік менше за ткача. Його праця значно легша. Ткач заробляє менше за коваля, його праця не завжди легша, але набагато чистіша. Коваль, хоча він і ремісник, рідко за 12 годин роботи заробляє стільки ж, скільки за вісім годин — рудокоп, простий робітник. Річ у тому, що його робота не така брудна, менш небезпечна і здійснюється на поверхні землі та при денному світлі. Шана становить значну частину винагороди в усіх особливо поважаних професіях; а з точки зору грошової винагороди ці професії, з огляду на всі обставини, зазвичай оплачуються недостатньо, як я це ще спробую показати. Презирство, що його виявляють до деяких занять, призводить до протилежного результату. Промисел м’ясника — груба й відворотна професія, але майже скрізь вона вигідніша за більшу частину промислів. Наймерзотніше з усіх занять — посада ката, а проте, якщо врахувати кількість виконуваної ним роботи, її оплачують краще за решту простих занять.

Мисливство й риболовля, найважливіші заняття роду людського в первісному стані суспільства, перетворюються в приємну забаву людей, які тепер залюбки роблять те, до чого їх раніше штовхали злидні. Тому в цивілізованому суспільстві лише найбільші бідарі мають за професію те, що інші роблять для розваги. Рибалки перебували в такому становищі з часів Теокріта. Браконьєрами у Великій Британії повсюдно є зовсім бідні люди. У країнах, де суворість законів не припускає браконьєрства, мисливці, що мають належний дозвіл, перебувають у дещо кращому становищі. Природна схильність до таких занять спонукає братися за них значно більше число людей, аніж можуть жити від них у певному достатку, і продукт їхньої праці на ринку завжди продається занадто дешево порівняно із затраченою працею й через це ледве забезпечує найнужденніше існування.

Неприємний характер заняття та презирство суспільства до нього чинять на прибуток із капіталу такий самий вплив, як і на заробітну плату. У власника харчевні або шинку, який ніколи не буде хазяїном свого будинку і зазнає грубощів від першого-ліпшого п’яниці, справа не дуже приємна й не вельми поважана. Та навряд чи існує якась інша професія, у якій такий незначний капітал давав би такий великий бариш.

По-друге, заробітна плата змінюється залежно від легкості й дешевизни або від складності та дорожнечі навчання певної професії.

Коли створюють якусь дорогу машину, то, як правило, розраховують, що кількість роботи, яку вона виконає, доки не зноситься, відшкодує витрачений на неї капітал щонайменше зі звичайним прибутком. Людину, яка затратила велику працю і тривалий час на вивчення будь-якої з тих професій, що вимагають надзвичайної вправності та майстерності, можна порівняти з такою дорогою машиною. Слід очікувати, що праця, якої вона навчається, відшкодує їй понад звичайну заробітну плату за просту працю всі витрати на навчання щонайменше зі звичайним прибутком на капітал, що дорівнює цій сумі витрат. І це має статися протягом не занадто тривалого проміжку часу, оскільки людське життя, порівняно з більш певним терміном роботи машини, має невизначену тривалість.

На цьому ґрунтується відмінність між заробітною платою кваліфікованої праці та праці звичайної.

Європейська практика визнає працю всіх майстрових, ремісників та мануфактурних робітників кваліфікованою працею, а працю сільських робітників — простою. Напевне, передбачається, що праця перших є тоншою та делікатнішою, ніж праця останніх. Можливо, у деяких випадках це так, але здебільшого, як я намагатимуся показати, річ в іншому. Через це закони та звичаї Європи встановлюють необхідність учнівства для здобуття права на той або той вид праці, хоча деінде ці вимоги відрізняються ступенем суворості. Інші заняття вільні й відкриті для кожного. Під час учнівства вся праця учня належить хазяїнові. Упродовж усього цього періоду його мусять утримувати батьки або родичі, і майже в усіх випадках саме вони повинні забезпечувати його одягом. Зазвичай майстер одержує також певну суму грошей за навчання ремесла. Хто не може дати грошей, віддає свій час, тобто зобов’язується працювати більшу кількість років, аніж заведено, — умова, хоча й не завжди вигідна майстрові через звичайні лінощі учнів, але завжди невигідна учневі. У селі, навпаки, робітник починає з легших видів праці, поступово привчаючись до більш важких, причому праця дає йому споживок на всіх сходинках його навчання. Тому справедливо, щоб заробітна плата майстрових, ремісників та мануфактурних робітників була в Європі дещо вищою від заробітної плати простих робітників. Так воно і є насправді, і вищий заробіток цих категорій робітників веде до того, що в більшості місцевостей їх зараховують до більш високого класу населення. Однак ця перевага зазвичай є незначною; денний або тижневий заробіток поденного робітника на звичайних мануфактурах — наприклад, сукняних та цупкого полотна — здебільшого майже не перевищує заробіток простих чорноробів. Щоправда, їхнє заняття є більш сталим і в середньому за цілий рік їхня заробітна плата може виявитися значно більшою. Проте вона, напевне, більша лише настільки, щоб компенсувати великі витрати на навчання.

У творчих і вільних професіях навчання значно дорожче й триваліше. З огляду на це грошова винагорода художників та скульпторів, юристів та лікарів мусить бути більш щедрою, і так воно і є.

Прибуток на капітал, здається, дуже мало залежить від легкості або складності вивчення галузі виробництва чи торгівлі, у яку його вкладено. Усі способи вкладення капіталів у великих містах видаються майже однаково легкими або важкими для вивчення. Та чи та галузь зовнішньої або внутрішньої торгівлі не може відрізнятися більшою складністю, ніж будь-яка інша.

По-третє, заробітна плата змінюється в різних заняттях залежно від постійності або перерв у роботі.

У деяких галузях промисловості робота більш постійна, ніж в інших. У більшості мануфактур поденник може бути певний, що матиме роботу цілий рік, коли він сам працездатний. Навпаки, муляр або штукатур не лише не можуть працювати ані в сильний мороз, ані за поганої погоди, а до того ж матимуть роботу залежно від випадкових замовлень, а це означає часте сидіння без роботи. Тому заробіток такого робітника в ті дні, коли він працює, має не лише забезпечити його існування в дні безробіття, а й давати йому певну компенсацію за тривожні моменти й переживання, яке час від часу спричиняє таке важке становище. Через це в тих випадках, коли середня заробітна плата мануфактурних робітників тримається на одному рівні з поденною заробітною платою простих чорноробів, заробіток мулярів і штукатурів зазвичай перевищує її у півтора-два рази. Якщо прості чорнороби заробляють 4 та 5 шилінгів на тиждень, то муляри й штукатури часто заробляють 7 і 8 шилінгів; якщо перші мають 6 шилінгів, останні часто одержують 9 і 10, а якщо перші одержують 9 і 10, як це трапляється в Лондоні, останні зазвичай заробляють 15 і 18 шилінгів. Тим часом із-поміж усіх видів кваліфікованої праці найлегше, здається, навчитися праці муляра та штукатура. Розповідають, що в Лондоні в літній сезон як штукатурів і мулярів часто використовують носильників. Таким чином, висока заробітна плата цієї категорії робітників є не так винагородою за особливу їхню майстерність, як відшкодуванням за непостійність праці.

Теслярське ремесло ніби є тоншим і вимагає більшої вправності, ніж ремесло мулярів. Однак якщо не завжди, то в більшості випадків поденна заробітна плата теслі дещо нижча. Його робота значною мірою, але не цілком, залежить від випадкових замовлень, до того ж її не такою мірою перериває погана погода.

Якщо певний промисел, що зазвичай забезпечує постійне заняття, має у певній місцевості тимчасовий характер, то заробітна плата робітників завжди значно перевищує своє звичайне співвідношення до заробітної плати чорноробів. У Лондоні майже всіх робітників-ремісників хазяї наймають і звільняють на невизначений термін, із дня на день і з тижня на тиждень, як і поденних робітників в інших місцях. І тому найнижчий розряд ремісничих робітників — підмайстри кравця — заробляє півкрони на день, хоча узвичаєною платою за просту працю слід вважати 18 пенсів. У невеликих містах та селах заробіток робітників-кравців ледве сягає заробітної плати чорноробів, але в Лондоні вони нерідко багато тижнів поспіль, особливо влітку, не мають роботи.

Коли непостійність роботи поєднується з особливою її складністю, неприємністю та неохайністю, це інколи підвищує плату за найгрубішу працю порівняно з платою за працю наймайстерніших ремісників. Рудокоп, який працює відрядно, заробляє зазвичай у Ньюкаслі вдвічі більше, а в багатьох місцях Шотландії — майже втричі більше від простого робітника. Така висока заробітна плата пояснюється взагалі складністю, неприємністю і неохайністю його праці. У більшості випадків такий робітник може завжди мати роботу, якщо тільки він цього хоче. Вантажники вугілля в Лондоні зайняті роботою, яка щодо складності, неохайності та неприємності не поступається праці вуглекопів, і через неминучу нерегулярність прибуття суден із вугіллям більшість їх неодмінно має дуже непостійну роботу. Тому, якщо вуглекопи, як правило, заробляють удвічі й утричі більше від простого чорнороба, то не повинно видаватися дивним, що вантажники вугілля інколи заробляють учетверо і вп’ятеро більше. Під час проведеного кілька років тому обстеження їхнього становища було виявлено, що при розцінці, за якою їм тоді платили, вантажники мали змогу заробляти від 6 до 10 шилінгів на день. 6 шилінгів — це майже вчетверо більше від заробітної плати чорнороба в Лондоні, а в кожній професії найменшим звичайним заробітком слід визнавати заробіток значної більшості робітників певної професії. Хоч би якими надмірними видавалися ці заробітки, але якби вони перевищували розмір, достатній для винагороди робітника за всі неприємності, пов’язані з його роботою в певній професії, що не є виключним привілеєм, з’явилося б так багато конкурентів, що це швидко зменшило б заробітну плату до нижчої норми.

Постійність або непостійність заняття не може впливати на розміри звичайного прибутку на капітал у тій чи тій галузі виробництва. Постійність або непостійність вкладення капіталу залежить не від конкретної галузі, а від конкретного промисловця.

По-четверте, заробітна плата змінюється залежно від більшої або меншої довіри, що її має заслужити робітник.

Заробітна плата золотарів та ювелірів повсюдно вища від заробітної плати багатьох інших робітників, праця яких передбачає не лише однакову, а й значно більшу майстерність; це пояснюється дорожнечею металів, із якими їм довіряють працювати.

Ми довіряємо своє здоров’я лікареві, свій статок, а інколи й своє життя та репутацію — повіреному та адвокатові. Таку довіру не можна безпечно виявляти людям, які не мають солідного суспільного становища. Тому винагорода мусить досягати таких розмірів, щоб забезпечувати їм суспільне становище, якого вимагає така серйозна довіра. Тривалий час і великі витрати, необхідні для їхнього навчання, разом із зазначеною обставиною неминуче ще більше підвищують ціну їхньої праці.

Коли будь-хто вкладає у своє діло лише власний капітал, не може бути питання про довіру; що ж до кредиту, який він може отримати в інших осіб, то цей кредит залежить не від характеру діла, а від думки цих осіб про його стан, чесність та розважливість. Через це відмінність норми прибутку в різних галузях торгівлі та промисловості не може залежати від міри довіри до підприємців.

По-п’яте, заробітна плата в різних галузях змінюється залежно від імовірності або неймовірності успіху в них.

Імовірність того, що певна особа виявиться придатною для заняття, якого вона навчається, є вельми неоднаковою для різних професій. У більшості механічних занять успіх у цьому плані майже забезпечений, але у вільних професіях він дуже ненадійний. Влаштуйте свого сина учнем до чоботаря, і ви можете майже не сумніватися, що він навчиться шити черевики, але відправте його вивчати юриспруденцію, і можна поставити принаймні двадцять проти одного, що він не досягне таких успіхів, які дали б йому змогу жити цією професією. У правильно організованій лотереї ті, хто виймає виграшні номери, мають вигравати все те, що втрачають ті, хто витягнув порожні білети. У професії, де двадцятеро тих, хто зазнає невдачі, припадають на одного щасливця, цей один повинен виграти все те, що мали б отримати двадцятеро невдах. Адвокат, який починає, можливо, у сорок років щось заробляти своєю професією, повинен отримати винагороду не тільки за свою, таку тривалу й дорогу, освіту, але й за освіту тих двадцяти інших осіб, яким ніколи не пощастить мати із цього що-небудь. Та хоч би якими надмірними видавалися інколи гонорари адвокатів, їхня дійсна винагорода ніколи не досягає зазначеного розміру. Підрахуйте для якого-небудь міста приблизний річний заробіток і річний видаток усіх робітників будь-якої звичайної професії, скажімо, чоботарів або ткачів, і ви побачите, що сума заробітку перевищує суму витрат. Але зробіть такий самий підрахунок щодо всіх адвокатів і студентів у різних юридичних школах, і ви побачите, що їхній річний дохід становить лише незначну частку їхнього річного видатку, навіть якщо ви перебільшите перший і зменшите другий. Таким чином, лотерея юридичної професії є вельми несправедливою, ця професія, як і багато інших ліберальних та шанованих професій, із погляду грошової вигоди, вочевидь, недостатньо винагороджується.

Проте зазначені професії не поступаються привабливістю іншим заняттям, і, попри недостатнє заохочення, найшляхетніші та найвільнодумніші люди прагнуть здобути їх. Цьому сприяють дві різні обставини. По-перше, бажання стати відомим, що очікує найвидатніших в одній із цих професій, і, по-друге, більшою чи меншою мірою притаманна кожній людині віра не лише у свої здібності, а й у талан.

Відзначитися в професії, у якій мало хто досягає навіть посередніх успіхів, означає виявити безсумнівну геніальність або видатний хист. Суспільна шана, що оточує такі видатні таланти, завжди становить частину їхньої винагороди, більшу або меншу залежно від міри цієї шани. Вона значною частиною входить у винагороду лікаря і, мабуть, іще більшою — у винагороду юриста; для поета та філософа ця шана є майже єдиною винагородою.

Існують такі приємні й чудові таланти, що забезпечують своїм власникам незаперечний захват, але використання яких із метою заробітку визнається — справедливо або через забобони — свого роду публічною проституцією. З огляду на це, грошова винагорода тих, хто використовує такі таланти із зазначеною метою, не тільки має бути достатньою для того, щоб оплатити час, працю й кошти, витрачені на набуття цих талантів, а й повинна винагороджувати за погану репутацію, пов’язану з перетворенням їх на джерело існування. Надмірна винагорода акторів, оперних співаків, танцівників тощо пояснюється цими двома причинами: рідкістю і красою талантів та поганою репутацією, пов’язаною з використанням їх означеним чином. Із першого погляду видається безглуздим, що ми зневажаємо цих людей і водночас винагороджуємо їхні таланти з наймарнотратнішою щедрістю. Але одне нерозривно пов’язане з другим. Якщо громадська думка або забобон стосовно цих професій коли-небудь зміняться, їхня грошова винагорода швидко зменшиться. Більше людей прагнутиме здобути ці професії, і конкуренція швидко знизить ціну їхньої праці. Такі таланти, хоча й не надто поширені, не так уже рідко трапляються, як здається. Багато хто досконало володіє ними, але нехтує використанням їх у такий спосіб, а ще більше людей здатні набути цих талантів, якщо виникне можливість використовувати їх, не порушуючи правил пристойності.

Завищене оцінювання більшістю людей власних здібностей — давнє зло, що його відзначали філософи та моралісти всіх часів. На безпідставну віру людей у свою щасливу зірку звертали менше уваги. А проте вона, якщо це можливо, поширена ще більше. Немає жодної хоч трохи здорової та бадьоро налаштованої людини, яка не поділяла б її. Кожен більшою або меншою мірою переоцінює шанси удачі, а тим часом шанси невдачі більшість людей недооцінює, і навряд чи знайдеться більш-менш здорова і бадьоро налаштована людина, яка перебільшувала б їх.

Про те, що шанси удачі природно переоцінюються, ми можемо судити із загального успіху лотерей. На світі ніколи не було й не буде цілком справедливої та чесної лотереї, тобто такої, у якій усі виграші врівноважували б усі втрати, оскільки в такому разі влаштовувач її не мав би жодної вигоди. У державних лотереях білети насправді не мають тієї ціни, яку сплачують за них перші учасники, а проте їх зазвичай продають на ринку з надбавкою у 20, 30, а іноді й 40%. Необґрунтоване сподівання здобути один із головних виграшів — єдина причина такого попиту. Найтверезіші люди не вважають божевіллям сплатити невелику суму за шанс виграти 10 000–20 000 фунтів, хоча знають, що навіть ця невелика сума, можливо, на 20–30% перевищує ту вартість, яку має шанс на виграш. А в лотереї жодний виграш не перевищував би 20 фунтів, попит на білети був би менший, навіть якби ця лотерея в усьому іншому була значно справедливішою і чеснішою від звичайних державних. Щоб заручитися більшими шансами на отримання одного з великих виграшів, дехто купує по кілька білетів, а дехто — потроху з різних випусків. Проте одне з найвірогідніших математичних положень таке: що більше білетів ви ризикуєте придбати, то швидше будете в програші. Ризикніть на всі білети лотереї, і ви напевно програєте: що більше білетів ви маєте, то безсумнівніший ваш програш.

Те, що шанси втрати часто недооцінюються і майже ніколи не переоцінюються, може засвідчити вельми помірний відсоток, що його стягують при страхуванні. У разі страхування якого-небудь підприємства від вогню або ризику на морі необхідно, щоб загальна премія страхувань була достатньою для покриття всіх втрат, для оплати витрат на управління і для отримання прибутку, що його можна мати з капіталу відповідних розмірів, вкладеного в будь-яку галузь торгівлі або промисловості. Особа, що сплачує не більше за це, сплачує, вочевидь, лише дійсну вартість ризику, або нижчу ціну, застрахувати його за якою вона може розумно розраховувати. Але хоча ті, хто займався страховою справою, нажили небагато, лише деякі мали із цього великий статок; один цей факт цілком наочно засвідчує, що звичайний баланс прибутків і збитків у цій справі не більш сприятливий, ніж у будь-якій іншій із решти галузей торгівлі, у яких стільки людей нажили статок. Але хоч би якою помірною була страхова премія, багато людей, щоб подбати про сплату за премію, надто зневажливо ставляться до ризику. У середньому по королівству, ми побачимо, що 19 будинків із 20 або, скоріше, 99 із 100 не застраховані на випадок вогню. Ризик на морі в переважної кількості людей викликає більше побоювань, і тому відношення числа застрахованих суден до числа незастрахованих значно вище. Однак багато хто рушає у плавання в будь-яку пору року і навіть під час війни без страхування. Можливо, у цьому не завжди слід убачати необережність. У тому разі, коли велика компанія або навіть великий купець має на морі 20 чи 30 суден, вони можуть немовби страхувати одне судно іншим. Економія на страховій виплаті за всі ці судна може з надлишком компенсувати ті втрати, яких вони зазнають за звичайного перебігу подій. Але зневажливе ставлення до страхування суден, так само як і будинків, здебільшого зумовлене не такими точними обчисленнями, а виключно безтурботною легковажністю і самовпевненим презирством до ризику.

Зневажливе ставлення до ризику і перебільшена надія на успіх у жодний період життя не виявляються так сильно, як у тому віці, коли молоді люди обирають собі професію. Те, якою малою мірою побоювання невдачі здатне врівноважувати надії на удачу, ще очевидніше виявляється в готовності простого люду завербуватися в солдати або рушити в море, ніж у прагненні людей із заможніших класів обирати так звані вільні професії.

Цілком очевидно, що може втратити рядовий солдат. Однак, попри небезпеку, юні добровольці ніколи не записуються в армію з такою готовністю, як на початку нової війни, і хоча вони не мають майже щонайменшого шансу на підвищення в чині, вони у своїй юнацькій фантазії уявляють собі тисячу випадків зажити слави й отримати нагороди. Ці романтичні надії становлять усю плату за пролиту ними кров. Їхня плата не досягає плати простого поденника, а під час дійсної служби їхня праця ще й дуже стомлива.

Доля моряка не така несприятлива, як доля солдата. Син шанованого робітника або ремісника може вирушити в море за згодою батька, але йти в солдати він змушений без такої згоди. Інші бачать для нього певний шанс вийти в люди, якщо він стане моряком, але ніхто, крім нього самого, не очікує цього від солдатської кар’єри. Великий адмірал викликає менше суспільної поваги, ніж великий генерал, найвидатніший успіх на морській службі обіцяє менш блискучий статок і шану, ніж такий самий успіх на суходолі. Така різниця спостерігається на всіх щаблях морської та армійської служби. За правилами старшинства капітан у флоті рівний за чином полковникові в армії, але не має такої суспільної поваги. Якщо в лотереї мало великих виграшів, отже, у ній має бути більше невеликих. Через це рядові матроси частіше складають собі невеликий статок і одержують підвищення, ніж рядові солдати, і саме надія на ці щасливі номери лотереї переважно й робить привабливою професію матроса. Хоча вміння і вправність значно вищі в матросів, аніж у будь-яких інших робітників, і хоча все їхнє життя — безперервний ланцюг поневірянь і небезпек, вони, доки залишаються рядовими матросами, майже не одержують жодної іншої винагороди, окрім задоволення від розвитку своєї вправності та подолання негараздів і небезпек. Їхня заробітна плата не вища від заробітної плати простих чорноробів у порту, що визначає норму заробітної плати моряків. Оскільки вони постійно переїздять із порту в порт, місячна плата тих, хто вирушає з різних портів Великої Британії, дещо вища від заробітної плати робітників інших категорій у цих самих місцях, і норма того порту, куди прямує і звідки відпливає більшість моряків, а саме — лондонського, визначає заробітну плату в інших портах. У Лондоні заробітна плата більшості робітників різних категорій майже вдвічі перевищує заробітну плату відповідних груп в Единбурзі. Але матроси, які відпливають із лондонського порту, рідко заробляють на 3–4 шилінги на місяць більше від тих, хто відпливає з Лейта, а часто різниця ще менша. За мирних часів і в торговельному флоті лондонська плата коливається між 1 гінеєю і 27 шилінгами за календарний місяць. Простий чорнороб у Лондоні, маючи заробітну плату в 9–10 шилінгів на тиждень, за календарний місяць може заробити від 40 до 45 шилінгів. Щоправда, матрос понад зарплату одержує харчі, однак їхня вартість не завжди перевищує різницю між його зарплатою та оплатою праці простого чорнороба, а якщо й перевищує, то цей надлишок не становить чистого виграшу для матроса, бо він не може поділитися ним зі своєю дружиною та дітьми, яких змушений утримувати окремо від себе на заробітну плату.

Це життя, сповнене пригод і небезпек, серед яких людина весь час перебуває на волосину від смерті, не тільки не лякає молодих людей, але часто, здається, вабить їх у професії моряка. Ніжна мати з нижчих верств народу не наважується відправити свого сина до школи в портове місто, побоюючись, що, побачивши кораблі та почувши розповіді матросів про пригоди, він захоче вирушити в море. Віддалена перспектива небезпек, із яких ми сподіваємося виплутатися завдяки мужності та вправності, не лякає нас і в жодній професії не підвищує заробітну плату. Інша річ ті професії, де мужність та вправність не допомагають. У професіях, відомих надзвичайною шкідливістю для здоров’я, заробітна плата завжди дуже висока. Шкідливість роботи для здоров’я є особливим видом неприємності, і її вплив на заробітну плату підпорядкований загальним умовам.

За різного роду вкладень капіталу звичайна норма прибутку коливається більше або менше залежно від надійності доходу, який, за загальним правилом, менш сумнівний у внутрішній торгівлі, ніж у зовнішній, а в деяких галузях останньої менш сумнівний, ніж в інших: у торгівлі з Північною Америкою, приміром, менше, ніж у торгівлі з Ямайкою. Звичайна норма прибутку завжди більше або менше підвищується через великий ризик. Однак це підвищення, як здається, не пропорційне збільшенню ризику або не врівноважує його повністю. Банкрутства найчастіше відбуваються в найризикованіших галузях торгівлі. Найризикованіша з усіх — професія контрабандиста — неминуче веде до банкрутства, хоча, коли щастить, вона є найприбутковішою. Тут, мабуть, як і в усіх інших випадках, відіграє роль самовпевнена віра в успіх, яка втягує в ці ризиковані справи стільки авантюристичних натур, що їхня взаємна конкуренція робить прибуток нижчим від рівня, необхідного для компенсації ризику. Для повної компенсації ризику потрібно, щоб загальний дохід понад звичайний прибуток на капітал не лише покривав усі випадкові втрати, а й забезпечував сміливцям додатковий прибуток, що відповідає прибуткові страхових товариств. Але якби звичайного доходу було достатньо для цього, банкрутства в цих галузях не були б частішими, ніж в інших.

Таким чином, із п’ятьох умов, що впливають на розміри заробітної плати, тільки дві позначаються на прибуткові з капіталу: привабливість або непривабливість заняття і більший або менший ризик, пов’язаний із ним. Щодо привабливості або непривабливості, то значна кількість вкладень капіталу майже нічим або зовсім нічим не відрізняється; цілком інакше стоїть справа з різними застосуваннями праці. Що ж до ризику, то звичайний прибуток на капітал підвищується разом із ним, але, як здається, не завжди пропорційно до нього. З усього цього випливає, що в суспільстві загалом чи певній місцевості середня або звичайна норма прибутку в різних сферах застосування капіталу має бути ближчою до одного загального рівня, ніж грошова заробітна плата за різні види праці. Так і буває насправді. Різниця між заробітком звичайного чорнороба і заробітком юриста, який має добру практику, або лікаря, вочевидь, значно більша від різниці між звичайним прибутком у будь-яких двох галузях торгівлі чи виробництва. До того ж позірна відмінність прибутків у різних галузях зазвичай є удаваною і пояснюється тим, що ми змішуємо те, що слід вважати заробітною платою, із тим, що слід вважати прибутком.

Прибутки аптекарів увійшли в прислів’я, їх вважають надзвичайно високими. Однак цей уявний великий прибуток часто є лише справедливою заробітною платою. Майстерність аптекаря — більш тонка й делікатна за майстерність будь-якого ремісника, а довіра, із якою ставляться до нього, має ще більше значення. Він є лікарем бідняка завжди і лікарем багатої людини, коли хвороба або небезпека не дуже серйозні. Тому винагорода має бути сумірна його майстерності та відповідальності, що лежить на ньому, і зазвичай вона в ціні, за якою він продає свої ліки. Але всі ті ліки, які продасть за рік у великому місті аптекар, що веде жваву торгівлю, не коштує йому, мабуть, понад 30–40 фунтів. І хоча він продасть ці ліки за 300–400 фунтів, тобто з прибутком у 1000%, це часто виявлятиметься лише справедливою платою за його працю, перекладеною на ціну його ліків у той єдиний спосіб, у який він може її перекласти. Дуже значна частина уявного прибутку насправді є заробітною платою.

У невеликому портовому місті роздрібний торгівець наживає на свій капітал у 100 фунтів 40–50%, а великий оптовий торгівець у цьому самому місті виручає не більш як 8–10% на капітал у 10 000. Роздрібна торгівля необхідна для задоволення потреб мешканців, і обмеженість ринку може не допускати вкладення у справу більшого капіталу. Але роздрібний торгівець має одержувати зі свого промислу не тільки доходи на життя, а й доходи, що відповідають його особистим якостям, потрібним для певного промислу. Окрім володіння невеликим капіталом, він мусить уміти читати, писати, рахувати, а також розумітися, можливо, на 50–60 сортах товарів, на їхніх цінах, якості, знати, де їх можна дешевше купити. Одне слово, він мусить володіти всіма тими знаннями, що необхідні для великого торгівця, зробитися яким йому заважає тільки відсутність достатнього капіталу. 30–40 фунтів на рік не можна вважати надто високою винагородою за працю людини, що має такі якості. Коли вирахувати цю суму з прибутку (що видається таким високим) на її капітал, то залишиться, мабуть, не набагато більше звичайного прибутку на капітал. Значна частина гаданого прибутку і в цьому разі насправді складає заробітну плату.

Різниця між гаданим прибутком у роздрібній та оптовій торгівлі значно менша в столиці, ніж у невеликих містах або селах із розвиненою торгівлею. У тих випадках, коли в роздрібну торгівлю можна вкласти 10 000 фунтів, заробітна плата роздрібного торгівця становить зовсім мізерне доповнення до дійсного прибутку з такого великого капіталу. Тому видимий прибуток такого великого роздрібного торгівця близький до рівня прибутку оптовика. Із цієї причини товари, які продають уроздріб, у столицях зазвичай так само дешеві й нерідко значно дешевші, ніж у маленьких містах і селах. Бакалійні товари, скажімо, як правило, набагато дешевші, часто так само дешеві хліб і м’ясо. Доставляння бакалійних товарів у велике місто обходиться не дорожче, ніж у сільську місцевість, тоді як доставляння хліба й худоби — значно дорожче, бо перевозити цей товар доводиться на велику відстань. Оскільки собівартість бакалійних товарів однакова в обох місцях, дешевше їх продають там, де отримують на них менший прибуток. Собівартість хліба та м’яса у великому місті вища, ніж у селі, і хоча прибуток на них у першому менший, вони там не завжди дешевші, але нерідко мають одну ціну. За торгівлі такими продуктами, як хліб і м’ясо, та сама причина, яка зменшує видимий прибуток, підвищує собівартість. Обширність ринку, допускаючи вкладення більшого капіталу, зменшує видимий прибуток; але, вимагаючи підвезення продуктів із більшої відстані, вона підвищує собівартість. Це зменшення першого і підвищення другої у більшості випадків, як здається, майже врівноважують одне одного, і це, певно, пояснює той факт, що ціни на хліб і м’ясо в більшій частині королівства зазвичай на одному рівні, хоча ціни на хліб у зерні й на худобу, як правило, у різних частинах країни дуже різні.

Хоча прибуток на капітал як в оптовій, так і в роздрібній торгівлі у столиці нижчий, ніж у невеликих містах і селах, проте великий статок часто виростає з невеликого діла в столиці й дуже рідко — у невеликих містах і селах, де через незначну місткість ринку торгівлю не завжди можна розширювати відповідно до зростання капіталу. Тому, хоча в таких місцях норма прибутку окремої особи може бути дуже високою, сума або розміри її ніколи не будуть значними, а отже, не може бути великим і щорічне нагромадження капіталу. Навпаки, у великих містах діло можна розширювати зі зростанням капіталу, а кредит ощадливої та обачної людини збільшується ще швидше, ніж її капітал. Її діло розширюється відповідно до зростання того та іншого, сума або розміри її прибутку — пропорційні розмірам діла, а щорічне нагромадження — пропорційне розмірам її прибутку. Однак рідко трапляється, щоб великий статок навіть у великих містах наживали у давно усталених та добре відомих галузях торгівлі або промисловості інакше як після довгих років трудового та ощадливого життя. У таких місцях статок нерідко створюється завдяки так званій спекуляції. Купець-спекулянт не має справи з однією добре усталеною та широко відомою галуззю постійно. Одного року він торгує зерном, наступного — вином, а затим — цукром, тютюном або чаєм. Він береться за будь-яку торговельну справу, що обіцяє прибуток, вищий від звичайного, і кидає її, щойно помічає, що прибуток від неї знижується до рівня інших галузей торгівлі. Через це його прибутки та збитки жодним чином не відповідають прибуткам і збиткам у якійсь усталеній і загальновідомій галузі торгівлі. Сміливий авантюрист може набути значного статку внаслідок двох або трьох успішних спекуляцій, але з такою самою ймовірністю він може його втратити. Таку спекулятивну торгівлю можна вести тільки у великих містах. Лише там, де торговельні справи й торговельна кореспонденція добре поширені, можна мати всі необхідні для цього відомості.

Хоча п’ять зазначених вище умов спричиняють значну нерівність заробітної плати й прибутку на капітал, вони не мають впливу на загальну суму дійсних або уявних вигід чи невигід, пов’язаних із тим чи тим застосуванням праці та капіталу. За самою своєю суттю вони відшкодовують малі розміри грошової винагороди в одних галузях і врівноважують занадто високу винагороду — в інших.

Однак для дотримання такої рівності в загальній сумі вигід і невигід навіть за наявності якнайповнішої свободи необхідні три умови: по-перше, певна галузь торгівлі або виробництва має бути добре відомою і давно утвердитися в певній місцевості; по-друге, вона має перебувати в нормальному, або, так би мовити, природному стані; по-третє, вона має бути єдиним або головним заняттям тих, хто присвячує себе їй.

По-перше, така рівність можлива лише в тих заняттях, які добре відомі й давно усталилися в певній місцевості.

За інших рівних умов у нових галузях виробництва й торгівлі заробітна плата зазвичай буває вищою, ніж у старих. Коли якийсь підприємець збирається заснувати нове виробництво, він має спершу відволікти потрібних йому робітників від інших галузей промисловості, принаджуючи їх вищою заробітною платою, аніж та, яку вони отримують на своїх колишніх місцях або яка взагалі відповідає характерові їхньої праці. І мине багато часу, перш ніж він наважиться скоротити її до звичайного рівня. Виробництва, попит на продукти яких визначають мода і примхи споживачів, постійно змінюються і рідко існують такий тривалий час, щоб можна було вважати, що вони міцно утвердилися. Навпаки, ті виробництва, продукти яких задовольняють переважно необхідні або звичні потреби, зазнають менших змін і ті самі способи виробництва можуть задовольняти попит упродовж століть. З огляду на це, заробітна плата у виробництвах першого типу має бути вищою, аніж у виробництвах другого. У Бірмінгемі переважають підприємства першої категорії, у Шеффілді — другої, і заробітна плата в цих двох населених пунктах, як повідомляють, відповідає такій різниці в характері їхніх виробництв.

Запровадження нової галузі виробництва чи торгівлі або нового методу у хліборобстві завжди є своєрідною спекуляцією, від якої підприємець очікує надзвичайного прибутку. Ці прибутки інколи дуже великі, а інколи — і можливо, найчастіше — трапляється цілком протилежне, але, на загальну думку, для них не існує жодної правильної відповідності до прибутків інших, давніших галузей виробництва й торгівлі в певній місцевості. У разі успіху підприємства спершу прибуток буває дуже високим. А коли галузь виробництва чи торгівлі або новий метод цілком усталюються і стають загальновідомими, конкуренція зменшує прибуток до звичайного рівня в інших галузях.

По-друге, ця рівність загальної суми вигід і невигід для різних застосувань праці та капіталу може мати місце тільки за звичайного, або, так би мовити, природного стану їх.

Попит майже на всі окремі види праці буває то більший, то менший від звичайного. В одному разі вигоди від застосування праці збільшуються, у другому — зменшуються порівняно зі звичайним рівнем. Попит на сільськогосподарських робітників у пору сіножаті та жнив вищий, ніж протягом більшої частини року, а разом із підвищенням попиту зростає і заробітна плата. Під час війни, коли 40 000–50 000 матросів відволікають із торговельного флоту у військовий, попит на матросів для торговельних суден неодмінно підвищується відповідно до зменшення їх кількості, заробітна плата в таких випадках зазвичай підвищується з 1 гінеї 27 шилінгів до 40 шилінгів і 3 фунтів на місяць. Навпаки, у виробництві, що наближається до занепаду, багато робітників, не бажаючи кидати звичну роботу, задовольняються більш низькою заробітною платою, аніж та, що відповідала б узагалі характерові їхньої праці.

Прибуток на капітал коливається разом із коливаннями ціни товарів, для виготовлення яких його використовують. За зростання ціни якого-небудь товару вище від її звичайної або середньої норми прибуток, принаймні на деяку частину капіталу, витраченого на доставляння його на ринок, підвищується порівняно зі своїм звичайним рівнем, а за зниження ціни — падає нижче від нього. Ціни всіх товарів більшою або меншою мірою зазнають коливань, але ці коливання для одних товарів є значнішими, ніж для інших. У виробництві всіх створюваних людською працею товарів кількість затрачуваної щороку праці неодмінно регулюється річним попитом, отже, середня кількість річної продукції загалом відповідає середньому річному споживанню. Як уже зазначалося, у деяких галузях однакова кількість праці створює завжди ту саму або майже ту саму кількість товарів. Наприклад, у полотняному або вовняному виробництві однакова кількість робітників щороку виробить майже ту саму кількість полотна і вовняної тканини. Через це коливання ринкової ціни таких товарів можуть відбуватися тільки внаслідок якихось випадкових коливань попиту. Громадянська жалоба підвищує ціну чорного сукна, але з огляду на те, що попит на більшість сортів полотняних і вовняних тканин майже не змінюється, їхня ціна також є сталою. Проте існують також інші галузі, де та сама кількість праці не завжди дає однакову кількість товарів. Наприклад, однакова кількість праці в різні роки дає дуже різні кількості хліба, вина, хмелю, цукру, тютюну та ін. Коливання ціни таких товарів залежить не тільки від коливань попиту, а й від ще більших і частіших коливань їхньої кількості, і з огляду на це є надзвичайно мінливою. Однак разом із коливаннями цін товарів неодмінно коливаються й прибутки купців. Операції купців-спекулянтів спрямовані здебільшого на товари такого роду. Вони намагаються скупити їх, коли передбачають імовірне зростання ціни, і продати, коли очікується її падіння.

По-третє, рівність загальної суми вигід і невигід для різних застосувань праці та капіталу можлива лише в промислах, що є єдиною або головною професією тих, хто цим займається.

У тих випадках, коли хто-небудь одержує засоби існування від одного заняття, що не забирає значної частини його часу, у години дозвілля він нерідко готовий братися за іншу роботу за нижчу плату, ніж та, що взагалі відповідає її характерові.

Донині в багатьох частинах Шотландії існує категорія людей, яких називають котерами або котеджерами[10], хоча раніше вони траплялися частіше, ніж тепер. Це свого роду наймити лендлордів і фермерів, які не мешкають у маєтках чи садибах. Зазвичай вони отримують від своїх хазяїв винагороду у вигляді хижі та невеликого городу, сіно в кількості, необхідній для того, щоб прогодувати корову, а інколи — акр або два поганої орної землі. Коли хазяїн потребує їхньої праці, він дає їм понад це два гарнці вівсяної крупи на тиждень вартістю близько 16 пенсів. Протягом більшої частини року він або мало потребує, або зовсім не потребує їхньої праці, а обробіток наданої їм маленької ділянки не забирає всього часу, що його вони мають у своєму розпорядженні. Коли таких наймитів було більше, ніж тепер, вони, як розповідають, охоче віддавали свій вільний час кому завгодно за вельми мізерну винагороду і працювали за меншу заробітну плату, ніж інші робітники. За давно минулих часів такі селяни-наймити були, напевне, загальним явищем по всій Європі. У країнах малокультурних і рідконаселених більшість землевласників та фермерів не могла в інший спосіб забезпечити собі ту величезну кількість робочих рук, яка потрібна для сільського господарства в певні періоди. Та поденна або тижнева плата, що її такі робітники час від часу отримували від своїх хазяїв, вочевидь, не становила повної ціни праці. Значну її частину становив невеличкий клаптик землі. Однак багато дослідників, які збирали дані про ціни на працю і на продовольчі товари за старих часів, вважали, мабуть, цю поденну або тижневу винагороду повною платою за працю і тому могли із задоволенням констатувати її напрочуд малі розміри.

Продукт такої праці на ринку часто виявляється дешевшим, ніж це відповідало б його характерові. Панчохи в багатьох частинах Шотландії плетуть значно дешевше, ніж в інших місцях, де їх виготовляють на верстатах, — тому, що їх плетуть робітниці, які основну частину засобів для існування одержують від інших занять. Понад тисячу пар панчіх привозять щороку з Шетландських островів до Лейта, причому ціна їх коливається від 5 до 7 пенсів за пару. У Лервіку, скромній столиці Шетландських островів, як мене запевняли, 10 пенсів на день становлять звичайну плату за просту працю. На тих самих островах населення плете вовняні панчохи ціною в 1 гінею і вище за пару.

Лляну пряжу в Шотландії прядуть майже так само, як і панчохи, — робітниці, яких наймають переважно для інших цілей. Ті, хто намагається заробити на життя виключно одним із цих видів праці, приречені на вельми нужденне існування. У більшій частині Шотландії вправною прядильницею вважають ту, яка може заробити 20 пенсів на тиждень.

У багатих країнах ринок збуту, як правило, такий великий, що будь-якого заняття достатньо для того, щоб поглинути всю працю і капітал особи, яка присвятила себе йому. Приклади того, як люди живуть з одного заняття і водночас отримують якісь вигоди від іншого, трапляються переважно в бідних країнах. Однак наведемо приклад явища, зафіксованого в столиці дуже багатої країни. Немає, на мій погляд, такого міста в Європі, де квартирна плата дорожча, ніж у Лондоні, а проте я не знаю столиці, у якій можна було б винайняти вмебльовану квартиру дешевше. Квартири в Лондоні не тільки дешевші, ніж у Парижі, але за рівних вигод значно дешевші навіть, ніж в Единбурзі; і, що може видатися дивним, висока плата за оренду цілого будинку є причиною низької плати за оренду квартир. Високий рівень орендної плати за цілий будинок у Лондоні зумовлений не лише тими причинами, що впливають так само в усіх великих столицях: дорожнечею праці, дорожнечею будівельних матеріалів, які доводиться підвозити здалеку, і до того ж високою земельною рентою, оскільки кожний землевласник виступає як монополіст і часто стягує за один акр поганої землі в місті вищу ренту, ніж платять за сто акрів кращої землі в селі; він зумовлений почасти особливими звичками населення, що зобов’язують кожного главу сімейства винаймати цілий будинок — від підвалу до горища. Під квартирою в Лондоні розуміють будь-яке житлове приміщення під одним дахом; у Франції, Шотландії та багатьох інших країнах Європи — лише один поверх. Лондонський купець змушений винаймати цілий будинок у тій частині міста, де живуть його покупці. Його крамниця міститься на нижньому поверсі, а він і його родина сплять на найвищому; він намагається покрити частину своєї орендної плати за будинок, здаючи два середніх поверхи. Він сподівається утримувати свою родину з доходу з торгівлі, а не з виторгу від оренди квартир, тоді як у Парижі та Единбурзі особи, які здають квартири, не мають, як правило, інших джерел існування і плата за них повинна не лише покривати плату за весь будинок, а й бути достатньою для покриття всіх видатків родини.


Частина 2

Нерівність, спричинювана політикою в Європі

Такою є різниця в загальній сумі вигід і невигід різного застосування праці та капіталу, нерівність, яку спричиняє відсутність однієї з трьох зазначених вище умов навіть у тих випадках, коли існує цілковита свобода. Але політика втручання урядів Європи, не припускаючи повної свободи, породжує й іншу нерівність, що набагато важливіша.

Політика втручання діє такими трьома способами: по-перше, обмежує конкуренцію в деяких промислах меншим числом людей; по-друге, посилює конкуренцію в інших промислах порівняно з тією, яка була б за природних умов; по-третє, обмежує вільний перехід праці та капіталу від одного промислу до іншого і з одного місця в інше.

По-перше, політика втручання в Європі породжує дуже важливу нерівність, у загальній сумі вигід і невигід різного застосування праці та капіталу, обмежуючи в деяких промислах конкуренцію меншим числом людей.

Головним засобом, застосовуваним для цього, є виключні привілеї цехових корпорацій.

Виключний привілей якого-небудь зареєстрованого цеху неминуче обмежує конкуренцію в конкретному місті тими особами, що належать до цеху. Щоб потрапити до цеху, необхідно попрацювати учнем у відповідного майстра. Цехові ухвали інколи визначають кількість учнів, дозволену кожному майстрові, і майже завжди — тривалість учнівства. Ті й ті ухвали покликані обмежити конкуренцію меншою кількістю людей, аніж це було б за відсутності таких обмежень. Обмеження числа учнів скорочує конкуренцію безпосередньо. Тривалість терміну учнівства обмежує її непрямим, але не менш дієвим чином, оскільки збільшує витрати на навчання майстерності.

У Шеффілді за ухвалою цеху жодний майстер-ножар не має права тримати більш ніж одного учня. У Норвичі та Норфолку жоден ткацький майстер не має права тримати більш ніж два учні під загрозою штрафу в 5 фунтів на місяць на користь корони. Повсюдно в Англії, а також в англійських колоніях жодний майстер-капелюшник не може тримати більше від двох учнів під загрозою штрафу в 5 фунтів на місяць, половину з якого стягують на користь корони, а другу — на користь того, хто заявив про це судові. Обидві ухвали, хоча вони й затверджені законом королівства, вочевидь, продиктовані тим самим цеховим духом, яким пройнято і шеффілдський статут. Не минуло й року від заснування в Лондоні цеху шовкоткачів, як вони видали ухвалу, що обмежувала кількість учнів у кожного майстра. Для скасування цієї ухвали знадобився спеціальний акт парламенту.

Віддавна по всій Європі встановлена в більшості цехів тривалість учнівства дорівнювала семи рокам. Усі такі цехові корпорації за старих часів називали університетами — від латинського слова, що означає корпорацію взагалі. Університет ковалів, університет кравців тощо — на такі вислови ми зазвичай натрапляємо в старовинних документах і хартіях старих міст. Коли вперше засновували ті особливі корпорації, що їх нині, власне, і називають університетами, термін навчання для здобуття ступеня магістра наук або мистецтв був, напевне, пристосований до терміну учнівства звичайних ремесел, цехи яких виникали значно раніше. Подібно до того, як, щоб самому стати майстром і мати учнів у якомусь ремеслі, потрібно було сім років працювати у повноправного майстра, так само, щоб стати магістром, учителем або доктором (за старих часів це були синоніми) вільних професій і тримати школярів або учнів (від самого початку слова ці теж були синонімами), треба було протягом семи років навчатися у відповідного повноправного магістра.

Закон, виданий на п’ятий рік правління Єлизавети, який називається законом про учнівство, установлював, що ніхто надалі не повинен займатись якимось ремеслом, мистецтвами або майструванням, що існували на той час в Англії, перш ніж не пробув сім років в учнівстві. Таким чином, приватні ухвали багатьох окремих корпорацій перетворилися в Англії на загальнообов’язковий закон для всіх ремесел по всіх містах. Оскільки, попри те, що цей закон був прописаний у загальних рисах і, вочевидь, мав на увазі все королівство, у тлумаченні його дію обмежили містами, визнавши, що в селах одна особа може займатися кількома ремеслами, хоча й не відбула семирічного учнівства в кожному з них, — через те, що ці ремесла необхідні мешканцям, а кількості останніх недостатньо для того, щоб кожним із них займалися окремі люди.

Точне тлумачення закону обмежувало його дію тими ремеслами і промислами, що існували в Англії до п’ятого року правління Єлизавети, і ніколи не поширювалося на ремесла, які виникли пізніше. Таке обмеження спричинило низку відмінностей, що з погляду певної політики видаються надзвичайно безглуздими. Було встановлено, наприклад, що каретник ані сам, ані через своїх робітників не має права виготовляти колеса для своїх екіпажів, а мусить купувати їх у майстра-колісника, оскільки таке ремесло існувало в Англії до п’ятого року правління Єлизавети. Та колісник, хоча й не був в учнівстві в каретника, мав право робити сам або з допомогою своїх робітників карети й екіпажі, бо ремесло каретника не підлягає дії закону, тому що виникло в Англії після його видання. Багато мануфактур Манчестера, Бірмінгема та Вулвергемптона з огляду на це не підлягали дії цього закону, оскільки не існували в Англії до п’ятого року правління Єлизавети.

У Франції тривалість учнівства неоднакова в різних містах і в різних ремеслах. У Парижі в багатьох ремеслах потрібний п’ятирічний термін, але перш ніж здобути право займатися ремеслом у статусі самостійного майстра, учень, який скінчив учнівство в численних ремеслах, мусить ще прослужити п’ять років підмайстром. Протягом цього часу його називають компаньйоном, або товаришем свого майстра, а термін такої роботи — товариством, або компаньйонажем.

У Шотландії відсутній закон, що встановлює загальний термін учнівства. У різних ремеслах цей термін неоднаковий. Коли він є тривалим, його можна скоротити, сплативши невеликий внесок. Так само в більшості міст за незначну суму можна здобути право вступу до будь-якого цеху. Ткачі полотна та парусини, головних виробництв у країні, а також решта підсобних ремісників, як-от колісники, шпульники тощо, можуть займатися своїм ремеслом у будь-якому місті із цеховим устроєм, не сплачуючи жодного внеску. В усіх цехових містах кожна особа має право продавати м’ясо у встановлений законом день тижня.

Звичайний термін учнівства в Шотландії обмежується трьома роками навіть у деяких дуже складних ремеслах, і взагалі я не знаю іншої країни у Європі, де цехові ухвали були б менш обмежені.

Найсвятішим і найнедоторканнішим правом власності є право на власну працю, оскільки праця — первісне джерело будь-якої власності взагалі. Увесь набуток бідняка полягає в силі та вправності його рук, і заважати йому користуватися цією силою та вправністю так, як він сам вважає зручним для себе, якщо тільки він не завдає шкоди своєму ближньому, означає прямо зазіхати на цю найсвященнішу власність. Це є явним посяганням на законну свободу як самого робітника, так і тих, хто хотів би найняти його. Такі обмеження заважають робітникові працювати так, як він вважає вигідним, а решті — наймати тих, кого хочуть. Визначення того, чи придатний робітник для роботи, можна сміливо віддати на розсуд самим наймачам, яких це найбільше стосується. Надмірна турбота законодавця про те, щоб вони не наймали непридатних робітників, мабуть, так само недоречна, як обмежувальна.

Інститут тривалого учнівства не може дати жодної гарантії того, що в продаж не надходитимуть погано виготовлені вироби. Це трапляється зазвичай унаслідок обману, а не через невміння; від обману тривале учнівство гарантувати не може. Для запобігання цьому потрібні зовсім інші заходи. Проба на срібних виробах і тавро на полотні та вовняній тканині дають покупцеві значно більшу гарантію, ніж будь-який статут про учнівство. Покупець зазвичай звертає увагу на наявність проби або тавра, але ніколи не вважає за потрібне дізнаватися, чи відбув семирічний термін учнівства робітник, що виготовив ці предмети.

Інститут тривалого учнівства аж ніяк не має тенденції готувати молодь до промислової праці. Підмайстер, що працює відрядно, напевно, буде дуже працелюбним, оскільки має вигоду від свого старання. Учень, мабуть, буде лінивим (і майже завжди так і буває), бо не має безпосереднього інтересу не бути таким. У низькокваліфікованих професіях приємність праці полягає виключно у винагороді. Що скоріше певна особа зможе отримати винагороду за свою працю, то скоріше вона, напевно, відчує смак до праці та звичку до роботи. Юнак, ясна річ, відчуватиме відразу до праці, якщо протягом тривалого часу не матиме від неї жодної вигоди. Хлопчики, яких віддають в учні громадські благодійні установи, як правило, перебувають в учнівстві триваліший термін, і, на загальну думку, із них виходять дуже ліниві й нікчемні робітники.

У давні часи учнівства взагалі не знали. Взаємні зобов’язання майстра та учня посідають значне місце в усіх сучасних законодавствах, а римське право зовсім замовчує це. Я не знаю жодного грецького або латинського слова (мені здається, я сміливо можу стверджувати, що таких слів у цих мовах не існує), яке позначало б поняття, яке ми нині пов’язуємо зі словом «учнівство», тобто поняття робітника, зайнятого працею в будь-якій професії на користь майстра впродовж певної кількості років за умови, що майстер навчає його цієї професії.

Тривале учнівство взагалі не потрібне. Спеціальності, що стоять значно вище від звичайних ремесел (наприклад, виготовлення кишенькового та настінного годинників), не мають таких секретів, через які потрібно було б довго навчатися. Ясна річ, первісне винайдення цих чудових механізмів і навіть деяких інструментів, використовуваних під час їх виготовлення, було плодом глибокої думки і тривалого часу, і його справедливо слід вважати одним із найщасливіших результатів людської винахідливості. Але після того, як вони були винайдені та принцип їхньої дії став добре зрозумілим, навряд чи доводилося більш ніж кілька тижнів пояснювати в усіх подробицях молодому робітникові, як користуватися цими інструментами і як виготовляти ці механізми. Мабуть, для цього вистачить навіть кількох днів. У простих механічних ремеслах кількох днів безумовно вистачить. Щоправда, навіть у найпростіших ремеслах вправність набувається тільки внаслідок тривалої практики та досвіду. Але молодий робітник практикуватиметься зі значно більшою старанністю та увагою, якщо від самого початку він працюватиме як підмайстер, одержуючи плату пропорційно до тієї невеликої роботи, яку зуміє виконати, і сплачуючи за матеріали, які може зіпсувати через свою незграбність та недосвідченість. За таких умов його навчання, за загальним правилом, було б успішнішим і принаймні менш тривалим і дорогим. Звісно, у такому разі збитків зазнавав би майстер. Він втрачав би заробітну плату учня, яка тепер залишається в його кишені за всі сім років навчання. У кінцевому підсумку, можливо, збитків зазнавав би й сам учень. У ремеслі, якого так легко навчитися, він мав би більше конкурентів, і його заробітна плата, коли він стане дорослим робітником, буде нижчою, ніж нині. Те саме посилення конкуренції зменшувало б як прибуток майстра, так і заробітну плату робітників. Страждали б усі ремесла, усі професії. Але виграло б населення, бо праця всіх ремісників стала б набагато дешевшою.

Усі цехи і більша частина цехових правил були засновані саме для того, щоб шляхом обмеження вільної конкуренції, яка неодмінно спричиняє падіння цін, а отже, і заробітної плати та прибутку, запобігти такому падінню. Колись у багатьох частинах Європи для заснування цеху не потрібно було жодної іншої влади, окрім влади того місця, де його засновували. Щоправда, в Англії потрібна була також хартія від короля. Однак цю королівську прерогативу, напевне, було встановлено радше для вимагання грошей від підданих, ніж в інтересах захисту свободи громадян від утисків монополій. Мабуть, такого роду хартії охоче давали після сплати певної суми королю; і коли представники того чи того виду ремесла або торгівлі вважали за потрібне виступати як корпорація, не маючи на те хартії, такі незаконні гільдії, як їх називали, не завжди розпускали — їх лише примушували щороку сплачувати на користь короля певну суму грошей за дозвіл користуватися узурпованими привілеями[11]. Безпосередній нагляд за всіма цехами та правилами, які вони видавали, вважаючи за потрібне встановлювати їх для врегулювання своїх справ, здійснювало управління того міста, де їх встановлювали, і засоби впливу щодо них, коли вони вживалися, виходили не від короля, а від більшої корпорації, частиною або членами якої вони самі були.

Управління містами, де існували цехи, перебувало взагалі в руках торгівців та ремісників, і, вочевидь, в їхніх інтересах було протидіяти тому, щоб ринок був переповнений, як вони зазвичай висловлюються, продуктами, які вони виготовляють, а це означає, що насправді вони були зацікавлені в постійному недопостачанні ринку. Кожна група ремісників і торгівців прагнула встановити обмеження, що ведуть до цієї мети, і, оскільки це допускалося, була готова погодитися, щоб будь-яка інша група чинила так само. Щоправда, у результаті таких обмежень кожна група мусила купувати всі потрібні їй товари в іншої групи в тому самому місті за дорожчу ціну, ніж за його межами. Але компенсувалося це тим, що кожна з них могла так само підвищувати ціну на свої товари і, отже, стільки ж вигравала, скільки втрачала. Отже, у торговельних угодах різних груп міського населення між собою жодна з них не програвала через такі обмеження. Але у своїх угодах із селом усі вони були у виграші, адже саме торгівля із селом здебільшого збагачує міста.

Усі міста одержують головні засоби існування і всю сировину для промисловості із села. Місто платить за це селу двома способами: по-перше, віддаючи назад частину сировини у переробленому вигляді; у такому разі ціна сировини збільшується на всю суму заробітної плати робітників та прибутку їхніх підприємців або майстрів; по-друге, віддаючи селу частину сировини та готових виробів, які місто ввозить з інших країн або з віддалених частин своєї ж країни; у такому разі первісна ціна продуктів теж збільшується на всю суму заробітної плати перевізників та матросів і прибутку купців, що їх наймають. Бариш, що його отримують із першої галузі торгівлі, є вигодою, яку місто має від своїх ремесел; бариш від другого виду торгівлі — вигоди, що їх дає внутрішня та зовнішня торгівля. Заробітна плата робітників та прибутки їхніх підприємців покривають усю суму баришу, що його дають обидва види торгівлі та виробництва. З огляду на це, усі обмеження збільшення цієї заробітної плати й прибутку понад їхній нормальний розмір дають змогу місту купувати за меншу кількість праці більшу кількість праці села. Через це торгівці та ремісники міста опиняються у вигіднішому становищі порівняно із землевласниками, фермерами та робітниками в селі та порушують природну рівновагу, яка в іншому разі мала б місце в торгівлі між містом і селом. Увесь щорічний продукт праці суспільства розподіляється між цими двома групами населення. Через означені обмеження мешканці міста отримують більшу частину цього продукту, ніж це було б за відсутності цих обмежень, а мешканці села — меншу.

Ціна, що її місто насправді сплачує за продовольство та матеріали, які воно ввозить щороку, виражається в загальній кількості промислових виробів та інших товарів, які щороку вивозять із нього. Що дорожче продають останні, то дешевше купують перші. Міська промисловість одержує більше, а праця села виявляється менш вигідною.

У тому, що міське виробництво скрізь у Європі вигідніше за сільськогосподарську працю, ми можемо пересвідчитися, не вдаючись до складних обчислень, на такому доволі простому й відомому прикладі. У будь-якій європейській країні на цілу сотню людей, що набули великого статку, хоча й починали зі скромного діла в торгівлі або мануфактурі, тобто в галузях здебільшого міських, припадає лише одна людина, що набула статок у якійсь галузі сільської праці, зведеної до добування сировини за допомогою поліпшення обробітку ґрунтів. Промислова праця, отже, має краще винагороджуватися, заробітна плата й прибуток із капіталу в місті повинні бути більшими, ніж у селі. Але капітал та праця, природно, шукають найвигіднішого застосування. Через це вони, тільки-но виникає можливість, перетікають у місто, залишаючи село.

Мешканці міста, зібрані в одному місці, легко можуть домовлятися між собою й укладати угоди. З огляду на це, навіть незначні міські ремесла майже скрізь об’єднувалися в цехи; і навіть там, де об’єднання не було, зазвичай переважають корпоративний дух, вороже ставлення до іноземців та сторонніх, небажання тримати учнів або ділитися секретами свого ремесла; часто добровільними організаціями та угодами вони запобігають тій вільній конкуренції, якої не можуть заборонити виданням відповідних ухвал. У ремеслах, де зайнято зовсім небагато людей, досягти таких угод найлегше. Півдюжини чесальників вовни потрібно для того, щоб дати матеріал для роботи тисячі прядильників і ткачів. Домовившись не брати учнів, вони можуть не тільки забезпечити собі вдосталь роботи, а й поставити цю галузь виробництва у свого роду рабську залежність від себе та збільшити ціну своєї праці набагато вище від того рівня, який відповідає характерові їхньої праці.

Сільські мешканці, які живуть на великих відстанях один від одного, не можуть легко домовлятися між собою. Вони ніколи не об’єднувалися в цехи, та й серед них ніколи не переважав цеховий дух. Ніколи не визнавалося за необхідне запровадити учнівство для допущення до заняття сільським господарством — головного заняття села. Та якщо не брати до уваги творчих і вільних професій, не існує, мабуть, заняття, що вимагало б таких різноманітних знань і такого великого досвіду. Незліченні книги, написані всіма мовами про цю галузь праці, можуть засвідчити нам, що серед наймудріших і найученіших націй на сільське господарство ніколи не дивилися як на легкодоступне заняття. І марно ми намагалися б почерпнути з усіх цих томів знання про різноманітність та складність цього господарства, відомі навіть пересічному фермерові, хоч би як презирливо говорили іноді про це деякі зарозумілі автори. Навпаки, навряд чи існує таке механічне ремесло, усі операції якого не можна було б докладно й цілком ясно викласти у брошурці в декілька сторінок, наскільки це можливо зробити за допомогою слів і креслень. Справді, в Історії мистецтв та ремесел, що її нині видає Французька академія наук, багато з них саме так і пояснюються. Крім того, управління операціями, що мають змінюватися залежно від кожної зміни погоди, а також від інших випадкових обставин, вимагає значно більшої кмітливості, ніж коли операції завжди ті самі або майже ті самі.

Значно більшої майстерності та досвіду, ніж більшість механічних ремесел, вимагають не тільки ремесло фермера, загальне управління сільським господарством, а й багато нижчих галузей сільської праці. Людина, що працює з міддю або залізом, має справу з інструментами та матеріалом, характер яких є незмінним або майже незмінним. Тим часом робітник, який оре землю за допомогою запряжених коней або биків, має справу з інструментами та знаряддями, здоров’я, сила і настрій яких у різних випадках дуже неоднакові. Якість матеріалу, із яким він працює, теж не менш мінлива, ніж його знаряддя та інструменти, поводження з ними вимагає великої кмітливості та уваги. І простий орач, хоча зазвичай його вважають зразком глупства і невігластва, здебільшого наділений такою кмітливістю та увагою. Щоправда, він менш товариський, ніж робітники, які мешкають у місті. Його голос та мова грубіші, їх важче зрозуміти тим, хто до них не звик. Проте його розумові здібності, оскільки він звик спостерігати більше розмаїття предметів, як правило, значно вищі, ніж у тих, чия увага з ранку до ночі зазвичай спрямована на виконання однієї або двох дуже простих операцій. Наскільки нижчі верстви сільського населення переважають розумом міський простий люд, добре відомо будь-кому, кого справи або цікавість спонукали часто розмовляти з тими та іншими. З огляду на це в Китаї та Індостані, як твердять, становище сільських робітників та їхня заробітна плата вищі за становище та заробітну плату більшості ремісників і мануфактурних робітників. Так було б, певно, скрізь, якби цьому не перешкоджали цехові закони і цеховий дух.

Переважання міської промисловості над сільською в усіх країнах Європи пояснюється не тільки існуванням цехів і цехових законів. Його підтримують багато інших ухвал властей. Високі мита на мануфактурні товари, що їх увозять із-за кордону, і взагалі на всі товари, що їх увозять іноземні купці, ведуть до того самого. Цехові закони дозволяють мешканцям міста підвищувати ціни на товари, не побоюючись вільної конкуренції співвітчизників. Зазначені мита рівною мірою убезпечують їх і від конкуренції іноземців. Підвищення цін, зумовлене цими двома причинами, урешті-решт оплачують землевласники, фермери та сільські робітники, які рідко чинили опір таким монополіям. Вони зазвичай не схильні й не здатні вступати в такі угоди, а галас і софістичні докази купців та фабрикантів легко переконують їх у тому, що приватний інтерес однієї, і до того ж незначної, частини суспільства тотожний загальному інтересові цілого.

У Великій Британії раніше міське виробництво переважало над сільським значно більше, ніж нині. Заробітна плата в селі вже наближається до заробітної плати промислової праці, а прибуток на капітал у сільському господарстві не так відстає від прибутку на торговельний і промисловий капітал, як це було, мабуть, у минулому столітті або на початку нинішнього. Цю зміну слід вважати необхідним, хоча й дещо запізнілим наслідком тих надзвичайних переваг і заступництва, які мало міське виробництво. Нагромаджений у містах капітал урешті-решт стає таким значним, що вкладати його в діло з колишнім прибутком у звичних у містах галузях виробництва вже немає можливості. Ці галузі промисловості, як і будь-які інші, мають свої межі; зростання капіталу — і як наслідок посилення конкуренції — неодмінно веде до зменшення прибутку. А зниження прибутку в місті приводить до відпливу в село капіталу, який, створюючи новий попит на сільську працю, неминуче веде до підвищення заробітної плати. Після цього капітал, якщо можна так висловитися, розтікається по всій країні й, вкладений у сільське господарство, почасти повертається в село, коштом якого значною мірою був первісно нагромаджений у місті. Надалі я спробую показати, що скрізь у Європі найбільші позитивні зміни в сільському господарстві та його піднесення зумовлені таким припливом капіталу, первісно нагромадженого в містах. Водночас я спробую довести, що, хоча деякі країни саме так досягли значного багатства, такий розвиток, проте, сам собою з необхідності здійснюється поволі, ненадійно, із перервами через безліч випадковостей і в усьому суперечить природному порядку й здоровому глузду. У книгах третій і четвертій цього дослідження я спробую якомога повніше й виразніше з’ясувати ті інтереси, забобони, закони та звичаї, що спричинили такий порядок речей.

Представники одного виду торгівлі або ремесла рідко збираються разом навіть для розваг і веселощів без того, щоб їхнє спілкування не скінчилося змовою проти простих людей або якоюсь угодою щодо підвищення цін. Справді, неможливо заборонити такі зібрання, видавши закон, сумісний зі свободою та справедливістю, який можна було б упровадити. Хоча закон не може перешкоджати представникам будь-якої галузі торгівлі або ремесла час від часу збиратися разом, він принаймні не повинен сприяти таким зібранням і ще менше — робити їх обов’язковими.

Ухвала, що зобов’язує всіх, хто в місті зайнятий у певній галузі торгівлі або ремесла, записувати свої імена та адреси до публічного реєстру, полегшує такі зібрання. Це зближує людей, які інакше, можливо, і не дізналися б одне про одного, і кожному з них указує, де знайти своїх братів за професією.

Ухвала, що дає особам, зайнятим певним видом торгівлі або ремесла, право збирати певні відрахування для забезпечення своїх бідних і хворих членів, удів та сиріт, робить такі зібрання конче потрібними.

Корпорація або цех визнають необхідність таких зібрань, а ухвалу більшості — обов’язковою для всієї корпорації. У вільній торгівлі або вільному ремеслі дійсну угоду можна укласти тільки за згодою всіх членів, і вона матиме силу доти, доки всі члени з нею згодні. А більшість корпорації або цеху може видати обов’язкову ухвалу з відповідними покараннями за її порушення, причому ця ухвала обмежує конкуренцію дієвіше й на триваліший час, аніж будь-яка добровільна угода.

Припущення, що цехи необхідні для організації кращого управління торгівлею або ремеслом, безпідставне. Дійсної дисципліни вимагає від робітника не цех, а споживачі та замовники. Утримує його від обманів і обмежує недбалість не що інше, як побоювання втратити замовлення або роботу. Цех, що має виключні права, неодмінно послаблює дисципліну. За наявності цехів у виробництві зайнята певна група робітників, незалежно від того, працюють вони добре чи погано. Саме із цієї причини в багатьох великих містах із цеховим устроєм годі шукати пристойних робітників навіть у найнеобхідніших ремеслах. Якщо ви хочете, щоб ваше замовлення добре виконали, ви віддасте його кудись за місто, де робітники, не маючи виключних привілеїв, залежать тільки від своєї репутації, а потім у якийсь спосіб контрабандою принесете своє замовлення в місто.

Саме таким чином панівна в Європі політика втручання, обмежуючи в деяких професіях конкуренцію меншим числом людей, аніж число тих, хто був би схильним зайнятися ними, створює дуже важливу нерівність у загальній сумі вигід і невигід різних застосувань праці та капіталу.

По-друге, панівна в Європі політика втручання, посилюючи в деяких професіях конкуренцію порівняно з тим, якою вона була б за природних умов, створює нерівність протилежного характеру в загальній сумі вигід і невигід різних застосувань праці та капіталу.

Наприклад, щоб підготувати для певних професій достатню кількість молодих людей, держава, а інколи й приватні благодійники засновували спеціальні пенсії, допомогу на навчання, стипендії тощо, які залучали до цих професій значно більше людей, аніж могло б бути за відсутності таких заходів. В усіх християнських державах, як мені здається, підготовка більшої частини духівництва оплачується саме в такий спосіб. Дуже мало представників духівництва виховуються власним коштом. Завдяки цьому тривала, важка й дорога підготовка тих, хто навчається власним коштом, не завжди забезпечує їм належну винагороду, оскільки церква переповнена людьми, які, щоб отримати бодай якесь місце, ладні погодитися на значно меншу винагороду порівняно з тією, право на яку надавала б їхня освіта; отже, конкуренція бідняків позбавляє винагороди заможних людей. Певно, не годиться порівнювати парафіяльного священика та капелана з підмайстром у якомусь ремеслі. Але цілком слушним буде вважати, що їхня плата має той самий характер, що й заробітна плата підмайстра. Усі вони однаково отримують плату за свою працю відповідно до договору, встановленого за згодою з особами, від яких вони залежать. Як свідчать ухвали різних національних конвентів, аж до середини XIV століття 5 срібних марок, що містять приблизно стільки ж срібла, скільки 10 фунтів нинішньої монети, були в Англії звичайною платою парафіяльного священика або його заступника. Тоді ж плату в 4 пенси на день, які містять таку саму кількість срібла, що й 1 шилінг сучасної монети, було встановлено за роботу майстра-муляра і 3 пенси на день, тобто 9 пенсів на нинішні гроші, — за роботу муляра-підмайстра. Таким чином, заробітна плата цих робітників за умови, що вони мали роботу цілий рік, була набагато вищою за винагороду парафіяльного священика. Якщо ж майстер-муляр не мав роботи протягом третини року, його заробітна плата дорівнювала винагороді священика. Закон, виданий на дванадцятий рік правління королеви Анни (розд. 12), оголошував, що, «оскільки через відсутність достатнього утримання та винагороди парафії в багатьох місцях залишаються без священиків, єпископ уповноважується встановлювати за своїм підписом і печаткою достатню стипендію або плату не вище від 50 і не менш як 20 фунтів на рік». Плату в 40 фунтів на рік нині вважають вельми непоганою винагородою для парафіяльного священика, і, попри згаданий акт парламенту, існує чимало парафій із винагородою, нижчою від 20 фунтів на рік. У Лондоні є чоботарі, що заробляють 40 фунтів на рік, і там навряд чи можна знайти працьовитого робітника якоїсь професії, що не заробляє більш як 20 фунтів на рік — суму, яка не перевищує того, що заробляє простий чорнороб у більшості сільських парафій. У всіх випадках, коли закон намагався регулювати заробітну плату робітників, це призводило радше до зниження, а не підвищення її. Але закон неодноразово намагався підвищити плату парафіяльних священиків і в інтересах гідності церкви зобов’язати парафіяльних ректорів забезпечити їм більше, ніж те мізерне утримання, на яке вони могли б погодитись. І в обох випадках закон, напевне, однаково не досягав мети: не міг ані підвищити винагороду парафіяльних священиків, ані знизити заробітну плату робітників так, як мав це на увазі; причиною цього було те, що він не мав змоги перешкодити першим погоджуватися на винагороду, меншу від установленого розміру, через їхню бідність та велику конкуренцію між ними, а останнім — мати винагороду, вищу від установленого розміру, через конкуренцію між тими, хто розраховував на прибуток або задоволення від найму цих робітників.

Високі оклади та інші почесні відзнаки підтримують гідність церкви, попри нужденне становище деяких її нижчих чинів, які отримують певну компенсацію за мізерність своєї грошової винагороди у вигляді поваги до їхньої професії. В Англії та в усіх католицьких країнах вигоди, які надає духовне звання, насправді значніші, ніж це було б необхідно. Приклад шотландської, женевської та деяких інших протестантських церков свідчить, що така почесна професія, підготовку до якої так легко здобути, навіть за перспективи значно скромнішої винагороди навертала б на прийняття священицького сану достатню кількість освічених, порядних і поважних людей.

Якби у професіях, де не існує посадових окладів, як, наприклад, в юриспруденції та медицині, така сама кількість осіб навчалася громадським коштом, конкуренція невдовзі стала б такою потужною, що помітно знизила б винагороду за працю. У такому разі ніхто, мабуть, не бачив би сенсу готувати свого сина до цих професій власним коштом. Ці професії були б повністю надані особам, які навчалися б громадським коштом і через свою численність та бідність задовольнялися б вельми мізерною винагородою, що призвело б до цілковитого занепаду таких шанованих нині професій, як юриспруденція та медицина.

Та нещаслива порода людей, яких зазвичай називають ученими та літераторами, перебуває майже в такому самому становищі, у якому, певно, опинилися б юристи й лікарі за описаних вище умов. По всій Європі вони переважно були підготовлені до служіння церкві, але через різні обставини не прийняли церковного сану. Вони, як правило, навчалися громадським коштом, і всюди кількість їх така велика, що плата за їхню працю, за загальним правилом, зводиться до найнезначнішого рівня.

До винайдення мистецтва книгодрукування учений та літератор мали змогу знайти застосування своїм знанням тільки в одному занятті — у роботі приватним або шкільним учителем і в передаванні людям набутих цікавих і корисних знань; це, поза сумнівом, почесніше, корисніше і, на загальну думку, вигідніше заняття, ніж писання для книговидавця, що стало звичайним після появи книгодрукування. Тривалість підготовки, здібності, знання та старанність, необхідні для того, щоб стати видатним викладачем, щонайменше не поступаються якостям, необхідним для найвизначніших практиків у сфері юриспруденції та медицини. Але звичайна винагорода видатного викладача жодним чином не відповідає винагороді юриста або лікаря; пояснюється це тим, що на професію першого претендує надзвичайно багато бідних людей, які здобули освіту громадським коштом, тоді як у професіях останніх зустрічається зовсім небагато осіб, що здобули підготовку не за свій кошт. Однак, хоч би якою незначною здавалася звичайна винагорода приватних і шкільних викладачів, вона, поза сумнівом, виявилася б іще нижчою, якби не було усунено конкуренцію тих ще бідніших освічених людей, що пишуть для заробітку. До того як винайшли книгодрукування, поняття «студент» і «жебрак» були, напевне, майже синонімами. Тоді ректори деяких університетів часто видавали своїм студентам дозвільні свідоцтва на право жебракувати.

У давні часи, до заснування фондів для підготовки бідних людей до вчених професій, винагорода видатних викладачів була, мабуть, значно більшою. Ісократ у так званому діалозі проти софістів дорікає вчителям свого часу за непослідовність. «Вони дають своїм учням найширокомовніші обіцянки, — пише він, — і беруться навчити їх бути мудрими, щасливими й справедливими, і в обмін за таку важливу послугу вимагають мізерну винагороду в чотири або п’ять мін. Ті, що навчають мудрості, — продовжує він, — поза сумнівом, самі мусять бути мудрими, але якби хтось інший продав такі послуги за подібну плату, це визнали б безумовною дурницею». Ісократ, звісно, не має тут на увазі перебільшення звичайної винагороди, і тому ми можемо бути певні, що вона була не менша від зазначеної ним. 4 міни дорівнювали 13 фунтам стерлінгів 6 шилінгам 8 пенсам, а 5 мін — 16 фунтам стерлінгів 13 шилінгам 4 пенсам. Отже, зазвичай сплачували суму, не нижчу від більшої із цих двох сум. Сам Ісократ брав із кожного учня по 10 мін, або 33 фунти стерлінгів 6 шилінгів 8 пенсів. Коли він викладав в Афінах, у нього було, як розповідають, 100 учнів. Я гадаю, що такою була кількість учнів, яких він навчав одночасно або які слухали те, що ми назвали б тепер курсом лекцій; ця кількість не видасться надзвичайною, коли зважити на розміри міста і славу вчителя, який викладав наймоднішу на той час науку — риторику. Таким чином, він мав отримувати від кожного курсу лекцій 1000 мін, або 3333 фунти стерлінгів 6 шилінгів 8 пенсів. Справді, як підтверджує Плутарх[12], звичайна плата Ісократові за курс навчання сягала 1000 мін. Багато інших видатних учителів набували, мабуть, за тих часів великого статку. Горгій подарував Дельфійському храмові власну статую зі щирого золота. Не слід, гадаю, припускати, що вона була натуральної величини. Його спосіб життя, так само як і спосіб життя Гіппія та Протагора, двох інших знаменитих викладачів того часу, за описом Платона, вирізнявся пишнотою, що межувала з марнославством. Спосіб життя і самого Платона, розповідають, не був позбавлений блиску. Аристотель, закінчивши навчати Александра й отримавши від нього та його батька Філіппа надзвичайно щедру, на загальну думку, винагороду, вирішив, проте, що вигідніше повернутися до Афін і відновити викладання у школі. Викладачів наук за тих часів, певно, було не так багато, як через 100–200 років, коли конкуренція, мабуть, дещо знизила ціну на їхню працю і зменшила шану, із якою до них ставилися. Однак найзнаменитіші з-поміж них, напевне, завжди були більш шановані, ніж представники подібних професій нині. Афіняни відправили академіка Карнеада та стоїка Діогена в урочисте посольство до Риму, і хоча їхнє місто тоді вже втратило свою велич, проте ще було незалежною та значущою республікою. До того ж Діоген був за народженням вавилонянином, і оскільки ніколи не існувало народу, так мало схильного допускати чужинців до громадських посад, як афіняни, їхня повага до нього, мабуть, була дуже великою.

Така нерівність зрештою є для суспільства радше вигідною, аніж шкідливою. Вона, можливо, дещо принижує професію викладача, але дешевизна наукової освіти є, безперечно, перевагою, яка значно перевершує цю незначну незручність. І при цьому населення мало б ще більшу вигоду, якби впорядження шкіл та коледжів, де відбувається навчання, було розумнішим, аніж це є нині по Європі.

По-третє, панівна в Європі політика, перешкоджаючи вільному переходові праці та капіталу від одного застосування до іншого і з однієї місцевості до іншої, породжує в деяких випадках ніякову нерівність у загальній сумі вигід та невигід різних застосувань праці та капіталу.

Закони про учнівство перешкоджають вільному переходові праці від одного заняття до іншого навіть у межах тієї самої місцевості. Виключні привілеї цехових корпорацій не допускають такого переходу з однієї місцевості до іншої навіть у межах тієї самої професії.

Нерідко трапляється, що тоді як в одному виробництві робітники отримують високу заробітну плату, робітники іншого змушені задовольнятися наймізернішим існуванням. Перше розвивається, і через це в ньому завжди існує попит на додаткові робочі руки; друге перебуває в занепаді, і через це число зайвих робочих рук безперервно зростає. Ці два виробництва можуть інколи бути в одному місті, а інколи — в одній окрузі, не маючи змоги надати бодай найменшу допомогу одне одному. Цьому заважають закони як про учнівство, так і про існування замкнутого цеху. А тим часом у багатьох різних виробництвах операції такі подібні, що робітники могли б легко переходити від одного виробництва до іншого, якби їм не перешкоджали ці безглузді закони. Ремесла ткача гладкого полотна і ткача гладкого шовку, наприклад, майже не відрізняються; ремесло ткача гладкого сукна дещо іншого роду, але різниця така незначна, що ткач полотна або шовку за кілька днів може стати непоганим робітником і в цьому виробництві. Отже, якщо одне із цих трьох важливих ремесел перебуває в занепаді, робітники можуть знайти засоби до існування в інших двох, що перебувають у сприятливішому становищі, і тоді їхня заробітна плата не буде надмірно підвищуватися в успішному виробництві й падати занадто низько в тому, що занепадає. Щоправда, виробництво полотна в Англії через особливий статут відкрите для всіх, та оскільки воно не надто поширене в більшій частині країни, то й не може скласти підтримки для робітників інших занепалих виробництв; тому скрізь, де діють закони про учнівство, ці робітники не мають іншого вибору, окрім як жити коштом парафії або працювати чорноробами, до чого вони через свої звички менш придатні, ніж до будь-якого ремесла, певною мірою подібного до їхнього власного. З огляду на це вони зазвичай вважають за краще звертатися по допомогу до парафії.

Але все, що перешкоджає вільному переміщенню праці від одного заняття до іншого, стає на заваді й переміщенню капіталу, бо розміри капіталу, який можна вкласти в будь-яку галузь промисловості, перебувають у великій залежності від кількості праці, зайнятої в ній. Однак цехові ухвали меншою мірою перешкоджають переміщенню капіталу з однієї місцевості до іншої, аніж переміщенню праці: всюди багатому купцеві значно легше здобути право на торгівлю в місті із цеховим устроєм, аніж бідняку-реміснику дістати право працювати в ньому.

Перешкоди для вільного переміщення праці, створювані цеховими законами, існують, на мою думку, в усій Європі. Але ті перешкоди, що їх створюють стосовно цього закони про бідних, є, наскільки мені відомо, особливістю Англії. Вони полягають у тому, що біднякові важко набути осілості або навіть отримати дозвіл на заняття своїм ремеслом у будь-якій парафії, за винятком тієї, до якої він належить. Цехові закони перешкоджають вільному пересуванню лише праці ремісників та мануфактурних робітників, тоді як труднощі з набуттям осілості перешкоджають переміщенню навіть простої чорноробської праці. Не зайве дати побіжний нарис виникнення, посилення та сучасного стану цього зла, найбільшого, мабуть, з усіх створюваних в Англії політикою держави.

Коли внаслідок знищення монастирів бідні втратили благодійну допомогу цих релігійних установ після низки інших невдалих спроб допомогти їм, закон, виданий на сорок третій рік правління Єлизавети (розд. 2), установив, щоб кожна парафія піклувалася про своїх бідняків і щороку призначалися піклувальники про бідняків, які мали спільно із церковними старостами збирати податок із парафіян — необхідні для цієї мети суми.

Завдяки цьому законові кожна парафія змушена була піклуватися про своїх бідняків. Тому важливого значення набуло питання про те, кого ж, власне, вважати бідняком у парафії. Це питання після різних тлумачень урешті-решт урегулювали законом, виданим на тринадцятий і чотирнадцятий роки правління Карла II, ухваливши, що неоскаржене перебування в певній парафії протягом сорока днів означає для особи настання осілості в ній, але впродовж цього терміну двоє мирових суддів мають право за скаргою церковних старост або піклувальників про бідняків відправити будь-якого нового мешканця до тієї парафії, де він перед тим законно проживав, якщо тільки він не винаймає приміщення за плату в 10 фунтів стерлінгів на рік або не надасть достатніх, на думку суддів, гарантій того, що не стане тягарем для парафії, у якій тепер оселився.

Як стверджують, закон цей мав наслідком різного роду обмани: парафіяльні посадові особи за допомогою підкупу спонукали бідняків таємно переселятися до інших парафій і, переховуючись протягом 40 днів, набувати там осілості, щоб таким чином звільнити від себе парафію, до якої вони належали. Через це закон, виданий на перший рік правління Якова II, установив, що сорокаденне перебування, необхідне для набуття якоюсь особою осілості, слід рахувати лише від моменту подання нею письмової заяви із зазначенням місця її проживання та складу її родини церковним старостам або піклувальникам парафії, у якій ця особа має намір оселитися.

Але парафіяльні посадові особи, напевне, не завжди ставилися до власної парафії з більшою сумлінністю, ніж до чужих парафій, і нерідко, отримавши повідомлення про самочинні поселення, не вживали жодних кроків проти цього. Тому, оскільки передбачалося, що кожен мешканець парафії зацікавлений у тому, щоб по можливості перешкодити обтяженню її такими новими поселенцями, законом, виданим на третій рік правління Вільгельма III, було встановлено, що термін сорокаденного перебування обчислюється лише після оголошення згаданої письмової заяви у неділю в церкві після служби.

«Урешті-решт, — говорить доктор Берн[13], — цей вид осілості, установлюваний сорокаденним перебуванням після оголошення письмової заяви, набувається дуже рідко, і законодавство має на увазі не так полегшити набуття осілості, як ускладнити його тим особам, які потай оселяються в парафії, оскільки подання такої заяви лише спонукає парафію позбутися такого поселенця. Але якщо становище поселенця таке, що є сумнівним, підлягає він виселенню чи ні, то поданням своєї заяви він змушує парафію або не перешкоджати йому в набутті осілості, давши прожити сорок днів, або, виселивши його, полишити вирішення питання судові».

Таким чином, цей закон зробив майже неможливим для бідняка набуття нової осілості колишнім порядком, а саме — завдяки проживанню протягом 40 днів. Однак, щоб не здавалося, що він узагалі забороняє незаможним переселятися з однієї парафії до іншої, закон установив ще чотири способи набуття осілості, окрім подання чи оголошення відповідної заяви. Перший спосіб — це обкладання парафіяльними податками і сплата їх; другий — обрання на будь-яку парафіяльну посаду і праця на ній протягом року; третій — проходження терміну учнівства в парафії; четвертий — служба за наймом на території парафії безперервно протягом року.

Набути осілості одним із перших двох способів можна тільки за згодою всіх мешканців парафії, які дуже добре розуміють наслідки допущення прибульця, що живе лише власною працею, шляхом обкладання його парафіяльними податками чи обрання на парафіяльну посаду.

Жодна сімейна людина не може розраховувати набути осілості одним із двох останніх способів. Учні майже завжди неодружені, а в законі спеціально зазначено, що жоден одружений робітник не може набути осілості шляхом роботи за наймом протягом року. Головним результатом установлення осілості, що її набувають шляхом служби за наймом, стало помітне зникнення з практики старого звичаю річного найму, який раніше був такий поширений в Англії, що навіть досі закон передбачає річний термін найму, коли не обумовлено іншого терміну. Хазяї не завжди хочуть надавати робітникам осілість, наймаючи їх таким чином, а робітники не завжди хочуть бути найнятими на таких умовах, бо, оскільки будь-яка остання осілість анулює всі попередні, вони можуть втратити первісну осілість у місцях свого народження, перебування своїх батьків та родичів.

Очевидно, що жоден незалежний робітник, поденник чи ремісник не може набути осілості за допомогою учнівства або роботи за наймом. Тому в тих випадках, коли робітник оселяється для роботи в новій парафії, він підлягає виселенню на розсуд будь-якого церковного старости або піклувальника, хоч би яким працелюбним і здоровим він був, якщо тільки він не винаймає житла за плату в 10 фунтів на рік (що неможливо для людини, яка живе виключно своєю працею) або не надає забезпечення, що звільняє парафію від турбот про його утримання і визнане достатнім двома мировими суддями. Розмір цього забезпечення цілковито відданий на розсуд мирових суддів, але вони, безумовно, не можуть вимагати забезпечення меншого, ніж 30 фунтів, оскільки закон встановлює, що навіть купівля нерухомості вартістю, нижчою від 30 фунтів, не надає покупцеві осілості, бо її замало, щоб парафія була гарантована від можливих витрат на допомогу. Але таке забезпечення навряд чи може надати людина, що живе своєю працею, бо задля безпеки парафії зумисне вимагається значно більше.

Щоб відновити до деякої міри вільне пересування праці, майже цілком знищене цими різними законами, було придумано «посвідчення». Закон, виданий на восьмий і дев’ятий роки правління Вільгельма III, установив, що осіб, які мають посвідчення від останньої парафії, де вони проживали на законній підставі (посвідчення, підписане церковними старостами та піклувальниками про бідних і завірене двома мировими суддями), мусять допускати до поселення всі інші парафії; вони не підлягають виселенню тільки на тій підставі, що можуть виявитися обтяжливими для парафії, — їх можна виселити лише в тому разі, якщо вони фактично стають для неї тягарем, і що парафія, яка видала посвідчення, мусить сплачувати витрати на їхнє утримання та виселення. І для кращого забезпечення парафії, де оселялася така особа з посвідченням, цей закон встановлював далі, що вона може набути тут осілості виключно шляхом найму житла з платою не менш як 10 фунтів на рік чи безкоштовною працею протягом року на якійсь виборній парафіяльній посаді; отже, усувалася можливість набуття осілості шляхом подання заяви, служби за наймом, учнівства або сплати парафіяльних податків. Згодом закон, виданий на дванадцятий рік правління королеви Анни (статут 1, розд. 18), установив, що ані учні, ані робітники осіб, забезпечених таким посвідченням, не можуть набувати осілості в парафії, де ці особи проживають на підставі посвідчення.

Якою мірою це нововведення відновило вільне пересування праці, майже цілком знищене раніше виданими законами, ми можемо судити на підставі такого, вельми слушного, зауваження доктора Берна: «Очевидно, що існують різні причини вимагати посвідчень від осіб, які приходять кудись із метою поселення; насправді, причини ці зводяться до того, що ці особи не можуть набути осілості ані шляхом учнівства, ані за допомогою служби за наймом, ані поданням заяви, ані сплатою парафіяльних податків; що вони не можуть давати осілості своїм учням та робітникам; що в разі, коли вони лягають тягарем на парафію, достеменно відомо, куди належить їх виселити, причому парафії відшкодовуються витрати на виселення й утримання їх до неї; що в разі їхнього захворювання і неможливості виселення через це утримувати їх має парафія, яка видала посвідчення, — усе це можливо лише за наявності посвідчення. З іншого боку, ті самі причини спонукають парафії у звичайних випадках відмовляти у видаванні посвідчень, бо вони мають усі підстави очікувати, що особи, які отримали їх, повернуться, до того ж у значно гіршому становищі»[14]. Це зауваження, мабуть, дає підстави вважати, що посвідчення завжди вимагає парафія, у якій хоче оселитися бідняк, і що його дуже рідко видає та парафія, яку він має намір покинути. «Обов’язковість цих посвідчень не позбавлена жорстокості, — говорить цей дуже вдумливий автор у своїй “Історії законів про бідних”[15], — оскільки вона дає парафіяльній посадовій особі владу прив’язувати людину до місця на все життя, хоч би як їй було незручно залишатися в тій місцевості, де вона мала нещастя набути так званої “осілості”, або хоч би яким вигідним було переселення в інше місце».

Хоча посвідчення не є водночас запорукою доброї поведінки й засвідчує тільки те, що особа справді належить до певної парафії, від доброї волі парафіяльних посадових осіб залежить, видати таке посвідчення або відмовити. Як повідомляє доктор Берн, одного разу було вчинено позов стосовно примушування церковних старост або піклувальників підписати посвідчення, але суд королівської лави відхилив його як вельми дивну претензію.

Значна нерівномірність заробітної плати, яку ми спостерігаємо в Англії у близьких одне від одного місцях, пояснюється, певно, перепонами, що їх закон про осілість ставить біднякові, який бажає без відповідного посвідчення перенести свою працю з однієї парафії в іншу. Справді, одинак, здоровий і працьовитий, може оселитися в іншій парафії, але хтось інший, спробувавши зробити це, у більшості парафій майже обов’язково наразиться на виселення; якщо ж цей одинак згодом одружиться, то за загальним правилом його також виселять. Через це брак робочих рук в одній парафії не може бути в будь-який момент надолужений надлишком їх в інших парафіях, як це відбувається в Шотландії та, гадаю, в усіх інших країнах, де немає перепон для набуття осілості. Щоправда, у таких країнах заробітна плата переважно вища на околицях великого міста або там, де виникає надзвичайний попит на працю, і поступово знижується в міру віддалення від таких населених пунктів, доки не зрівняється зі звичайним для країни рівнем, але ми ніколи не зустрінемо таких різких і непоясненних відмінностей у заробітній платі, які нерідко бачимо в Англії, де біднякові важче перейти штучний кордон парафії, аніж перетнути море або проникнути за ланцюг високих гір — ці природні кордони, що в інших країнах нерідко відділяють місцевості з різною заробітною платою.

Виселення людини, яка не скоїла жодного злочину або провини, з обраної нею для проживання парафії є очевидним порушенням природної свободи й справедливості. Однак простий люд Англії, що так ревно ставиться до своєї свободи, але, подібно до народів більшості інших країн, ніколи правильно не розуміє, у чому саме вона полягає, уже понад століття зазнає цього гноблення. Хоча мислячі люди нерідко вказували на закон про осілість як на суспільне зло, він ніколи не спричиняв якихось масових народних протестів на кшталт протестів проти загальних наказів про арешт, які теж є зловживанням, що, втім, не лягає тягарем на широкі маси. Наважуся сказати, що навряд чи знайдеться в Англії бодай один бідняк сорокалітнього віку, який у певний момент свого життя не відчув жорстокого ярма цього безглуздого закону про осілість.

Закінчу цей розділ зауваженням, що, хоча за минулих часів було узвичаєним нормування заробітної плати: по-перше, загальними законами, що мають чинність на теренах усього королівства, і, по-друге, спеціальними ухвалами мирових суддів у кожному окремому графстві, — обидва ці методи нині цілком вийшли з ужитку. «З огляду на більш як чотирьохсотлітній досвід, — говорить доктор Берн, — час, здається, залишити всі спроби піддавати точному регулюванню те, що за самою природою своєю видається чимось, що не піддається точному визначенню: справді, якщо всі особи, зайняті тим самим видом праці, одержуватимуть однакову заробітну плату, не буде жодного змагання, не залишиться місця для працьовитості або майстерності».

Проте окремі акти парламенту досі намагаються регулювати заробітну плату в окремих галузях виробництва й в окремих місцевостях. Так, закон, виданий на восьмий рік правління Георга III, під загрозою суворих покарань забороняє всім хазяям-кравцям у Лондоні й на 5 миль навколо нього давати, а їхнім робітникам — брати понад 2 шилінги 7 1⁄2 пенні на день, окрім випадків загальної жалоби. В усіх тих випадках, коли законодавство намагається залагоджувати незгоди між хазяями та робітниками, його радниками завжди є хазяї. Тому, коли приписи закону виявляються на користь робітників, вони завжди є справедливі, але вони не завжди справедливі в тих випадках, коли захищають інтереси хазяїв. Так, закон, що зобов’язує хазяїв у низці галузей виробництва розраховуватися з робітниками грішми, а не товарами, є цілком справедливим. Він не накладає на хазяїв зобов’язань, які важко виконати, а лише зобов’язує їх сплачувати грішми саме ту суму, яку вони, за їхніми словами, сплачували товарами, хоча насправді вони сплачували менше. Цей закон видано на користь робітників, але закон, виданий на восьмий рік правління Георга III, складено в інтересах хазяїв. Коли хазяї, щоб скоротити заробітну плату робітників, домовляються, вони зазвичай укладають приватну угоду не платити більше певної суми під загрозою штрафу. Проте, якщо робітники укладуть між собою протилежні угоди — під загрозою штрафу не погоджуватися на певну заробітну плату, — закон карає їх дуже суворо. Якби ж він був неупередженим, то мав би так само чинити й щодо хазяїв. Але закон, виданий на восьмий рік правління Георга III, установлює таке саме обмеження заробітної плати, яке хазяї намагаються запровадити за допомогою згаданих угод. Видається цілком обґрунтованою скарга робітників на те, що таке обмеження ставить найздібніших і найпрацьовитіших на один щабель із рядовими робітниками.

У минулому зазвичай намагалися регулювати також прибуток купців та інших торгівців нормуванням цін продовольчих та інших товарів. Такса на хліб, наскільки мені відомо, — це єдиний пережиток цієї давньої практики. За існування монопольної корпорації, можливо, і слід регулювати ціну предметів першої потреби, але за відсутності таких корпорацій конкуренція регулюватиме ціни значно краще за будь-яку таксу. Встановлення такси на хліб, передбачене законом, виданим на тридцять перший рік правління Георга II, не можна було запровадити в Шотландії через недогляд закону: дотримання його було пов’язане з посадою базарного пристава, яка там відсутня. Цей недогляд лишався невиправленим до третього року правління Георга III. Відсутність такси не спричиняла помітних незручностей, а встановлення її мало де не дало помітних вигод. Проте в більшості міст Шотландії корпорація булочників претендує на виключні привілеї, хоча вони й не дуже суворо дотримуються.

На співвідношення між нормами заробітної плати й прибутку за різних застосувань праці та капіталу, напевне, не дуже помітно впливають, як уже зазначалося, багатство чи бідність країни, її прогресивний, стаціонарний або регресивний стан. Такі різкі зміни в суспільному добробуті, хоча й відбиваються на загальному рівні заробітної плати та прибутку, урешті-решт мусять однаково впливати на них у різних галузях виробництва. Через це співвідношення між ними залишається сталим і не може змінюватися, принаймні на більш-менш тривалий час, через зміни в суспільному добробуті.



Розділ XI

Земельна рента

Рента, що розглядається тут як плата за користування землею, природно становить найвищу суму, що її в змозі сплатити орендар за певної якості наділ. Установлюючи умови договору, землевласник прагне залишити орендареві лише частку продукту, достатню для відшкодування капіталу, яку він витрачає на насіння, оплату праці, купівлю та утримання худоби, а також решти сільськогосподарського реманенту, і для отримання звичайного для певної місцевості прибутку на вкладений у сільське господарство капітал. Це, мабуть, найменша частка, якою може задовольнитися орендар, щоб не зазнати збитків, а землевласник рідко має на увазі залишити йому більше. Усю ту частину продукту, або — що те саме — усю ту частину ціни, що залишається понад цю частку, землевласник, ясна річ, прагне отримати як земельну ренту, що, певно, становитиме найвищу суму, яку тільки орендар може платити за певної якості землі. Щоправда, інколи щедрість, а ще частіше невігластво землевласника спонукають його вдовольнятися дещо меншою часткою, так само як інколи, хоча й рідше, невігластво орендаря спонукає його зобов’язатися платити дещо більше або задовольнятися дещо меншим прибутком, ніж звичайний для певної місцевості прибуток на сільськогосподарський капітал. А проте зазначену частку все-таки можна розглядати як природну земельну ренту, тобто ренту, за яку здається в оренду більша частина земель.

Можна думати, що земельна рента становить лише помірний прибуток або відсоток на капітал, який землевласник витратив на поліпшення землі. Це, поза сумнівом, може мати місце в деяких випадках, але тільки почасти. Землевласник вимагає ренту і за землі, що аж ніяк не були поліпшені, а передбачуваний відсоток, або прибуток на капітал, що витрачається на поліпшення землі, зазвичай становить надбавку до первісної ренти. Крім того, поліпшення ці не завжди здійснює землевласник, частіше це робить орендар своїм коштом. Однак за поновлення орендного договору землевласник, як правило, вимагає такого збільшення ренти, наче всі ці поліпшення сталися його коштом.

Він іноді вимагає ренту навіть за те, що взагалі не може бути поліпшене людськими зусиллями. Коли келп — різновид морських водоростей — спалюють, він дає лужну сіль, яку використовують у виробленні скла, мила та для інших цілей. Він росте де-не-де у Великій Британії, більше в Шотландії, але тільки на скелях у смузі припливу, що двічі на день покриваються водою, а отже, людина своєю працею нічого не зробила для збільшення продуктивності цих скель. Тим часом землевласник, до складу маєтку якого входить берегова смуга із цими водоростями, вимагає за неї таку саму ренту, як і за свої хлібні поля.

Поблизу Шетландських островів море особливо багате на рибу, ловля якої дає значну частину засобів існування мешканцям цих островів. Однак, щоб користуватися водними багатствами, їм потрібне житло на прилеглій землі. І рента, яку в цьому разі отримує землевласник, відповідає не тому, що фермер отримає від землі, а тому, що він може отримати і від землі, і від моря. Ренту тут виплачують почасти рибою; це один із небагатьох прикладів того, як рента входить складовою частиною в ціну риби.

Отже, земельна рента, розглядувана як плата за користування землею, є монопольною ціною. Вона жодним чином не відповідає тому, що землевласник витратив на поліпшення землі, або тому, що він міг би з неї отримати. Вона визначається тим, що фермер спроможний платити за землю.

Сільськогосподарські продукти можуть, як правило, надходити на ринок тільки в такій кількості, щоб звичайна ціна їх була достатньою для відшкодування капіталу, необхідного для доставляння їх туди, і для оплати звичайного прибутку. Якщо звичайна ціна перевищує цю норму, надлишок її, звісно, припадає на частку земельної ренти; якщо вона не перевищує цієї норми, то, хоча товар і може доставлятися на ринок, він не дає землевласникові жодної ренти. Від попиту залежить, чи перевищує ціна цей рівень, чи ні.

На певну частину сільськогосподарського продукту попит завжди має бути такий, щоб забезпечувати вищу ціну, ніж це необхідно для доставляння його на ринок; на решту продукту попит може й не забезпечувати такої більш високої ціни. У першому випадку землевласник завжди матиме ренту, у другому він може отримати її або не отримати залежно від обставин.

Отже, треба зазначити, що рента входить до складу ціни продукту не так, як заробітна плата й прибуток. Висока або низька заробітна плата й прибуток на капітал є причиною високої або низької ціни продукту; більший чи менший розмір ренти є результатом. Високою чи низькою є ціна продукту, залежить від того, високу чи низьку заробітну плату й прибуток доводиться виплачувати для того, щоб цей продукт доставлявся на ринок. Але ціна продукту дає високу чи низьку ренту або не дає жодної ренти залежно від того, високою чи низькою є ціна, що набагато, незначною мірою чи зовсім не перевищує суми, достатньої для покриття заробітної плати й прибутку.

Цей розділ поділяється на три підрозділи відповідно до розгляду, по-перше, тієї частини сільськогосподарського продукту, яка завжди дає певну ренту; по-друге, тієї частини його, яка в одних випадках дає, а в інших — не дає ренти; і, по-третє, тих коливань, які в різні періоди земельних поліпшень були у відносній вартості різних видів сировини за порівняння їх один з одним і з промисловими товарами.


Частина 1

Про сільськогосподарський продукт, що завжди дає ренту

Оскільки люди, подібно до інших живих істот, розмножуються природним шляхом відповідно до наявних засобів існування, то постійно існує більший чи менший попит на продукти харчування, які завжди можна обміняти на більшу чи меншу кількість праці, і завжди знайдуться охочі виконати якусь роботу, щоб отримати ці продукти харчування. Щоправда, через те, що інколи доводиться виплачувати високу заробітну плату, кількість праці, яку можна отримати в обмін на певну кількість продуктів харчування, не завжди дорівнює тій кількості праці, утримання якої може бути забезпечене за найощадливішого їх витрачання. Але на продукти харчування завжди можна придбати таку кількість праці, яку можна отримати на них відповідно до звичного для певної місцевості рівня існування цього виду праці.

Проте земля майже за всіх умов виробляє більшу кількість продукції, ніж це необхідно для утримання всієї тієї кількості праці, що витрачається на доставляння цієї продукції на ринок, хай би як щедро цю працю утримували. При цьому одержуваного надлишку завжди більш ніж достатньо для відшкодування капіталу, що витрачається на застосування цієї праці, і для отримання прибутку на нього. Тому завжди деякий надлишок залишається на частку ренти землевласника.

У найбезлюдніших місцевостях Норвегії та Шотландії існують пасовища для худоби, що дає молоко і приплід у кількості, достатній не тільки для утримання всієї праці, необхідної для догляду за цією худобою та для оплати звичайного прибутку фермера або власника стад, а й для сплати невеликої ренти землевласникові. Ця рента зростає залежно від якості пасовища. У такому разі та сама площа землі не тільки прогодовує більшу кількість худоби, а й потребує меншої кількості праці для догляду за нею і збирання продуктів із неї, оскільки худоба утримується на меншому просторі. Землевласник виграє двічі — від збільшення продукту й від скорочення кількості праці на отримання цього продукту.

Земельна рента змінюється не тільки залежно від родючості землі, хоч би яким був продукт, одержуваний із неї, а й залежно від її розташування, хоч би якою була її родючість. Приміська земля дає більшу ренту, ніж така сама родюча земля у віддаленій частині країни. Хоча обробляння тієї й тієї може вимагати однакової кількості праці, доставляння на ринок продукту з віддаленої місцевості завжди коштує дорожче, а отже, коштом цього продукту утримується більша кількість праці; через це має скорочуватися той надлишок, із якого отримують прибуток фермер і ренту землевласник. Але у віддалених частинах країни норма прибутку, як уже з’ясовано, зазвичай вища, ніж на околицях великих міст. Тому землевласникові доводиться одержувати меншу частку із цього зменшеного надлишку.

Завдяки якісним дорогам, каналам та судноплавним річкам, що скорочують витрати на перевезення, віддалені частини країни опиняються в приблизно однаковому становищі з ділянками, які розташовані поблизу великих міст. І це найвизначніше з усіх поліпшень, бо заохочує обробіток віддалених частин країни, де достатньо неосвоєних просторів. Вони дають вигоди місту, знищуючи монополію найближчих околиць; вони вигідні й для самих околиць: хоча шляхи сполучення сприяють увезенню деяких товарів-конкурентів на ринок, вони водночас відкривають для продуктів околиць багато нових ринків. Окрім того, монополія є великим ворогом успішного господарства, яке розвивається і поширюється тільки внаслідок вільного та загального суперництва, що змушує кожного добре вести господарство в інтересах самозахисту. Не більш як 50 років тому кілька графств поблизу Лондона зверталися до парламенту з петиціями проти проведення доріг у віддалених графствах. Вони заявляли, що ці віддалені графства зможуть завдяки дешевизні праці продавати на лондонському ринку своє сіно та хліб дешевше, ніж близькі графства, і це призведе до зниження ренти й розорення сільського господарства в останніх. Проте їхня рента від тих часів зросла, а сільське господарство поліпшилося.

Земля помірної родючості, що її засівають хлібом, виробляє значно більшу кількість продукції, ніж таке саме за розміром найкраще пасовище. Хоча обробіток землі вимагає значно більшої затрати праці, ніж пасовисько, надлишок, що зостається після вирахування вартості насіння й оплати затраченої праці, теж значно більший. Тому якби фунт м’яса мав вартість не більшу, ніж фунт хліба, цей більший надлишок продукту завжди становив би значнішу вартість і більший фонд для прибутку фермера й ренти землевласника. Так, напевне, і було повсюдно в початковій стадії хліборобства.

Однак відносна вартість цих двох різних продуктів — хліба та м’яса — дуже неоднакова в різні періоди розвитку сільського господарства. На найпримітивнішій, початковій стадії всі необроблені пустища, які тоді вкривали значну територію країни, було цілком віддано худобі. М’яса в наявності більше, ніж хліба, і тому хліб — це той продукт, на який існує найбільший попит і який унаслідок цього має найвищу ціну. Як нам повідомляє Уллоа[16], у Буенос-Айресі 40 чи 50 років тому звичайна ціна бика на вибір із череди в 200–300 голів дорівнювала лише 4 реалам, або 21 1⁄2 пенні. Він нічого не говорить про ціну хліба, певно, тому, що не помітив у цьому нічого особливого. Бик, як він каже, коштує там не набагато більше, ніж зусилля, щоб його спіймати. Але хліб ніде не можна отримати, не витративши значної праці, а в країні, яка лежить по берегах річки Ла-Плата, на той час головної колії з Європи до срібних копалень Потосі, грошова ціна праці не могла бути дуже дешевою. Інакше буває, коли хліборобство поширюється на більшу частину країни. Тоді хліба в наявності більше, ніж м’яса. Попит змінює характер, і ціна м’яса стає вищою за ціну хліба.

Окрім того, за поширення хліборобства вже не вистачає необроблених земель для того, щоб задовольняти наявний попит на м’ясо. Доводиться значну частину обробленої землі використовувати для вирощування та відгодівлі худоби, ціна якої через це має бути достатньою не лише для оплати праці з догляду за нею, а й для оплати ренти й прибутку, що їх землевласник і фермер мали б змогу отримати, якби цю землю було зайнято під ріллю. Худобу, вирощену на неокультурених пустищах, за однакової ваги та якості, продають на ринку за тією самою ціною, що й худобу, вирощену на найкультурніших землях. Власники таких пустищ користуються цим і підвищують ренту зі своєї землі відповідно до ціни худоби. Не більш як 100 років тому в багатьох районах гірської Шотландії м’ясо було таким же дешевим або ще дешевшим, аніж навіть хліб із вівсяного борошна. Об’єднання з Англією відкрило худобі гірської Шотландії ринок Англії. Її звичайна ціна нині втричі перевищує ціну, що була на початку століття, а рента багатьох маєтків гірської Шотландії за цей час зросла втричі або вчетверо. Нині майже повсюдно у Великій Британії 1 фунт найкращого м’яса зазвичай коштує більше, ніж 2 фунти найкращого пшеничного хліба, а в урожайні роки — інколи стільки ж, скільки коштують 3–4 фунти хліба.

Таким чином, із розвитком сільського господарства рента та прибуток із пасовищ, які не зазнавали поліпшень, певною мірою визначаються рентою та прибутком із покращених пасовищ, а ці останні — рентою та прибутком, одержуваними при виробництві хліба. Хліб — це злак, який зростає щороку; м’ясо — продукт, для повного дозрівання якого потрібно 4–5 років. Оскільки з акра землі отримують значно меншу кількість одного виду продукції, ніж іншого, ця недостача має компенсуватися більш високою ціною. Якби ця компенсація перевищувала потрібний розмір, то ще більше земель перетворювалося б на пасовища, і, навпаки, якби вона не досягла цього розміру, частину пасовищ було б перетворено на ріллю.

Однак слід мати на увазі, що ця рівність ренти та прибутку з луків і земель під хлібом, тобто із земель, безпосередній продукт яких є їжею худобі, та із земель, безпосередній продукт яких є їжею людям, спостерігається лише стосовно більшої частини культурних земель великої країни. За наявності особливих місцевих умов справа стоїть цілком інакше, і рента та прибуток із земель під луками значно вищі від ренти та прибутку, одержуваних при вирощуванні хліба.

Так, на околицях великого міста попит на молоко та сіно для коней разом із високою ціною на м’ясо веде до збільшення вартості сіна вище від того, що можна назвати природним співвідношенням із хлібом. Очевидно, що ці місцеві вигоди не можуть поширюватися на землі, розташовані далеко від міста.

Особливі обставини іноді приводили до такого зростання населення в деяких країнах, що вся їхня територія, подібно до земель на околицях великого міста, виявлялася недостатньою для того, щоб виробити сіно та зерно в кількості, необхідній для існування мешканців. Тому ці землі використовували для вирощування трав як більш громіздкого товару, який складно перевозити на великі відстані, а хліб, їжу основної маси народу, ввозили з-за кордону. У такому становищі нині перебуває Голландія, а в епоху процвітання Риму таким було, напевне, становище значної частини Італії. За свідченням Цицерона[17], Катон Старший говорив, що найбільший прибуток маєток дає за доброї відгодівлі худоби, дещо менший — за непоганої та ще менший — за поганої відгодівлі; найменше прибутку дає, на його думку, оранка землі. Справді, у тій частині давньої Італії, яка прилягала до Рима, розорюванню земель протидіяло часте роздавання хліба народові — безкоштовно або за дуже низькою ціною. Цей хліб привозили із завойованих провінцій, декотрі з яких мали постачати республіці замість податків десяту частину свого врожаю за встановленою ціною приблизно 6 пенсів за пек. Низька ціна, за якою цей хліб роздавали народові, мала вести до зниження ціни хліба, що його доставляли на римський ринок із регіону Лацій або з грецьких територій Риму, тим самим підриваючи місцеве хліборобство.

У країні, головним продуктом якої є хліб, добре обгороджена лука часто дає вищу ренту, ніж будь-яке поле по сусідству. Лука потрібна для утримання худоби, використовуваної для обробітку ріллі; висока рента, що її дає худоба, у цьому разі виплачується, власне, не з вартості її власного продукту, а з продукту ріллі, яку обробляють із її допомогою. Але ця рента, напевно, знизиться, якщо навколишні землі повністю обгородити. Висока рента з обгороджених земель, що існує нині в Шотландії, зумовлена, очевидно, нечисленністю таких ділянок і, мабуть, втримається тільки доти, доки число їх не збільшиться. Обгородження луків дає значніші вигоди, ніж обгородження полів. Воно заощаджує працю з охорони, до того ж худоба краще наїдається, коли її не турбує пастух або його собака.

Там, де не існує місцевих переваг такого роду, рента й прибуток, одержувані від хліба чи іншої головної рослинної їжі, мають, ясна річ, регулювати ренту й прибуток із пасовищ, якщо останні придатні для вирощування хліба.

Застосування штучних кормів — ріпи, моркви, капусти тощо, які дають змогу відгодовувати з наділу землі більшу кількість худоби, ніж із такої самої ділянки пасовиська, як можна очікувати, повинно дещо зменшувати дорожнечу м’яса порівняно з хлібом. Очевидно, це дійсно так. Є підстави вважати, що принаймні на лондонському ринку ціна м’яса порівняно із ціною хліба нині значно нижча, ніж на початку минулого століття.

У додатку до життєпису принца Генріха доктор Берч[18] дає нам зведення про ціни на м’ясо, що їх зазвичай платив цей принц. Ми дізнаємося, що чотири чверті бика вагою в 600 фунтів коштували йому 9 фунтів 10 шилінгів чи близько того, тобто 100 фунтів коштували 31 шилінг 8 пенсів. Принц Генріх помер 6 листопада 1612 року на дев’ятнадцятому році життя.

У березні 1764 року здійснили парламентське обстеження причин дорожнечі продуктів харчування. Серед інших свідчень, один вірджинський купець показав, що в березні 1763-го він вантажив на свої судна м’ясо за ціною 24–25 шилінгів за 100 фунтів і вважав її звичайною, тоді як за рік, у рік дорожнечі, за ту саму кількість м’яса такого самого сорту він платив 27 шилінгів. Однак висока ціна 1764 року виявляється на 4 шилінги 8 пенсів нижчою від тієї, яку платив принц Генріх. До того ж слід мати на увазі, що йдеться лише про м’ясо найкращого сорту, придатне для засолу для перевезення на віддалені відстані.

Ціна, що її платив принц Генріх, досягає 3 3⁄4 пенні за фунт туші, незалежно від того, гірші чи кращі частини продаються; за такої середньої ціни кращі сорти м’яса в роздрібній торгівлі не могли коштувати дешевше від 4 1⁄2–5 пенсів за фунт.

Під час парламентського обстеження 1764 року свідки заявляли, що ціна кращих частин туші, м’яса першого сорту, для споживача досягає 4 і 4 1⁄4 пенні за фунт, а ціна гірших сортів — від 7 фартингів до 2 1⁄2 пенні. Вони говорили, що ці ціни взагалі на півпенні вищі, ніж зазвичай у березні. Але навіть ця висока ціна значно нижча від тієї звичайної роздрібної ціни, що, як ми можемо припускати, існувала за часів принца Генріха.

Упродовж перших 12 років минулого століття середня ціна найкращої пшениці сягала на Віндзорському ринку 1 фунта стерлінгів 18 шилінгів 3 1⁄6 пенні за квартер у 9 вінчестерських бушелів. А за 12 років, що передували 1764 року (включно з останнім), середня ціна такої самої кількості найкращої пшениці на тому самому ринку сягала 2 фунтів 1 шилінга 9 1⁄2 пенні.

Таким чином, протягом перших 12 років минулого століття, як виявляється, пшениця була дешевшою, а м’ясо — значно дорожчим, ніж протягом 12 років, що передували 1764 року.

В усіх великих державах більшу частину культурних земель використовують для виробництва харчів для людей або кормів для худоби. Рента й прибуток із цих земель визначають ренту й прибуток із земель, що зайняті під інші види культур. Якби певний продукт давав меншу ренту й прибуток, землю, на якій його вирощують, почали б використовувати для виробництва хліба або кормів, а якби він давав більшу ренту або прибуток, частину землі, що перебуває під зерновими або кормовими, невдовзі використовували б для вироблення цього продукту.

Щоправда, культури, що потребують значних первісних витрат на поліпшення землі або значних щорічних витрат на її обробіток, напевне, дають зазвичай: перші — більш високу ренту, а другі — більш високий прибуток, ніж виробництво хліба та кормів. Але рідко цей надлишок ренти або прибутку перевищує помірний відсоток чи відшкодування за додаткові витрати.

Так, хмільник, плодовий сад, город, зазвичай, дають землевласникові вищу ренту, а фермерові — вищий прибуток, ніж засіяне зерном поле чи пасовище. Але підготовка землі для них вимагає значніших витрат, що й зумовлює більш високу ренту землевласників. Вони потребують більш уважного і вправного догляду, що й зумовлює більш високий прибуток фермера. Та й урожай, принаймні хмелю та плодів, більш сумнівний, а отже, і ціна продукту, крім погашення всіх випадкових втрат, має також містити щось на зразок страхової премії. Рівень життя садівників, зазвичай скромний і завжди помірний, показує нам, що їхня майстерність, на загальну думку, не винагороджується надміру. До цього пречудового мистецтва чимало багатіїв долучається для розваги, через що люди, які займаються ним заради прибутку, отримують лише скромну вигоду: особи, що мали б бути їхніми кращими покупцями, самі забезпечують себе найдорожчими плодами.

Вигоди, що їх має землевласник від таких поліпшень землі, ніколи, напевне, не перевищують того, що є необхідним для покриття первісних витрат на такі поліпшення. У землеробстві давнього світу добре зрошуваний город вважали, мабуть, поряд із виноградниками, частиною господарства, що дає найцінніший продукт. Але Демокріт, який писав про землеробство близько двох тисяч років тому і якого давні люди вважали одним із фундаторів цього мистецтва, думав, що нерозумно чинить той, хто обгороджує город. Прибуток, писав він, не відшкодує витрат на кам’яну огорожу, а цегла (гадаю, він мав на увазі цеглу, випалену на сонці) руйнуватиметься від дощів, від зимових вітрів і потребуватиме постійного ремонту. Колумелла[19], який наводить цю думку Демокріта, не спростовує його, а пропонує вельми ощадливий спосіб — спорудження огорожі з терну та шипшини, що, за його словами, на практиці виявилася найбільш міцною і довговічною, але, за часів Демокріта, певно, не була поширена. Палладій[20] приєднується до думки Колумелли, яку ще до того схвалив Варрон. Таким чином, на думку давніх знавців сільського господарства, продукт із городу лише ненабагато перевищує те, що потрібно для оплати посиленого обробітку та витрат на зрошення; у цих південних країнах за тих часів, як і нині, вважали за доцільне мати у своєму розпорядженні потік води, що його можна було б провести до кожної грядки городу. Нині в більшій частині Європи вважають, що городи не заслуговують на кращу огорожу, ніж та, яку запропонував Колумелла. У Великій Британії та деяких інших північних країнах найбільш витончені фрукти можна довести до досконалості лише за допомогою муру. Тому їхня ціна в цих країнах має бути достатньою для оплати зведення й підтримання в порядку такої огорожі. Мур фруктового саду часто оточує город, що таким чином користується огорожею, яку майже неможливо оплатити з власного продукту.

Те, що виноградник, належним чином посаджений і культивований, є найціннішою частиною господарства, у давньому хліборобстві було, напевне, як і в сучасній агрокультурі в усіх виноробних країнах, правилом поза сумнівом. Але, як дізнаємося від Колумелли[21], для сільських господарів давньої Італії було спірним питанням, чи вигідно садити новий виноградник. Він висловлюється, як і належить істинному любителеві культур, що потребують ретельного догляду, на користь виноградників і намагається показати, порівнюючи прибуток і витрати, що вони є найвигіднішою культурою. Однак такі порівняння прибутку й витрат проектованих культур зазвичай бувають помилковими, особливо в сільському господарстві. Якби насправді виручка від таких насаджень була такою великою, як це уявляють, не треба було б і сперечатися із цього приводу. А тим часом це питання нині часто породжує розбіжності в поглядах у виноробних країнах. Дослідники з питань сільського господарства, любителі й прихильники вищих культур зазвичай схильні, як здається, вирішувати питання разом із Колумеллою на користь виноградників. У Франції прагнення власників старих виноградників перешкодити насадженню нових начебто підтверджує їхню думку і свідчить про те, що люди, які мають знати це з власного досвіду, зрозуміють, що цей вид культури нині в певній країні вигідніший за будь-який інший. Але водночас це свідчить, мабуть, і про усвідомлення того, що такий більш високий прибуток може існувати лише доти, доки існують закони, які обмежують нині вільне виноробство. У 1731 році власники виноградників домоглися видання королівського указу, що забороняє як насадження нових виноградників, так і відновлення старих, обробіток яких було перервано протягом двох років без спеціального королівського дозволу, виданого на підставі відгуку інтенданта провінції, який засвідчував, що він обстежив певну ділянку і що вона не придатна для якоїсь іншої культури. Цей наказ мотивувався браком хліба й трав і достатком вина. Але якби такий достаток існував насправді, він поза будь-яким королівським указом попередив би насадження нових виноградників, оскільки знизив би прибуток від цього виду культури нижче від його природного рівня у зіставленні з прибутком від хлібних полів та лук. Що ж до очікуваного браку хліба через збільшення кількості виноградників, то у Франції хліб ніде так ретельно не вирощують, як у тих виноробних провінціях, де земля придатна для вирощування винограду, як, приміром, у Бургундії, Гієнні та Верхньому Лангедоку. Численність робітників, зайнятих на вирощуванні одного виду культури, за потребою сприяє розвиткові іншого, оскільки створює готовий ринок для продукту. Зменшення числа тих осіб, які в змозі оплачувати хліб, є, поза сумнівом, найнепридатнішим способом заохочувати вирощування хліба. Це те саме, що намагатися сприяти сільському господарству, перешкоджаючи розвиткові мануфактур.

З огляду на все сказане, рента й прибуток від культур, що вимагають або більш значних первісних витрат для пристосування до них землі, або більш значного щорічного видатку на обробіток, часто перевищують ренту й прибуток від вирощування хліба або від луків, та якщо вони компенсують надзвичайні витрати, то регулюються рентою та прибутком, одержуваними від найбільш поширених культур.

Проте іноді трапляється й так, що кількість землі, яку можна відвести під якусь особливу культуру, є занадто незначною, щоб задовольнити дійсний попит. Увесь продукт може бути проданий тим особам, які готові дати за нього дещо більше від того, ніж достатньо для оплати ренти, заробітної плати й прибутку, необхідних для виробництва продукту і для доставляння його на ринок, відповідно до природних норм заробітної плати, прибутку та ренти, тобто норм, які існують для більшої частини інших оброблюваних земель. Надлишок ціни, що залишається після покриття всіх витрат на поліпшення землі та її обробіток, у цьому разі — і лише в цьому — може не перебувати в жодній відповідності з таким надлишком, одержуваним від хлібних полів та луків, але може перевищувати його в будь-яких розмірах. При цьому найзначніша частина цього надлишку, ясна річ, припадає на ренту землевласника.

Слід мати на увазі, що звичайне й природне співвідношення між рентою та прибутком від виноробства і рентою та прибутком від земель під хлібом і травами зберігається тільки стосовно виноградників, що дають вино доброї якості, яке можна отримати майже скрізь на будь-якому легкому або піщаному ґрунті та яке відрізняється міцністю та корисністю для здоров’я. Тільки з такими виноградниками можуть конкурувати інші землі середньої якості, бо очевидно, що виноградники на спеціальних ґрунтах перебувають поза конкуренцією.

Різні якості ґрунту впливають на якості вина більше, ніж на якості будь-якого іншого плоду, окрім винограду. Деякі ґрунти надають вину такого букета, якого за жодного обробітку й догляду не отримати з інших земель. Такий букет, справжній чи уявний, інколи притаманний продукту небагатьох виноградників; інколи — виноградникам значної частини невеликого району, а інколи — виноградникам значної частини великої провінції. Усі вина, надходячи на ринок, не покривають дійсного попиту чи попиту тих, хто готовий сплатити всю суму ренти, прибутку та заробітної плати, потрібних для виготовлення й доставляння на ринок, відповідно до природних норм заробітної плати, прибутку й ренти, тобто норм, за якими їх оплачують у виноградниках середньої якості. Тому все вино може бути продано тим, хто готовий платити більше від зазначеної суми, а це неминуче веде до підвищення його ціни порівняно із ціною вина середньої якості. Різниця в ціні більшою або меншою мірою залежить від того, наскільки популярність певного вина й брак його кількості загострює конкуренцію. Хоч би як там було, більша частина цієї різниці становить ренту землевласника. Оскільки, хоча такі виноградники, як правило, потребують більш ретельного обробітку, висока ціна вина, напевне, є не так наслідком, як причиною такого ретельного обробітку. Для такого цінного продукту втрати через недбалість такі великі, що змушують навіть найлегковажніших ставитися до справи з увагою. Тому невеликої частини цієї високої ціни достатньо для виплати заробітної плати за додаткову працю, витрачену на догляд за виноградниками, і для прибутку на додатковий капітал, витрачений на цю працю.

Належні європейським державам вест-індські колонії, що виробляють цукор, можна порівняти із цими особливо цінними виноградниками. Усього одержуваного там продукту виявляється недостатньо для задоволення дійсного попиту Європи, а тому його можна продати тільки тим, хто згоден платити більше від необхідного для оплати ренти, прибутку та заробітної плати, потрібних для виробництва й доставляння товару на ринок, відповідно до звичайної норми виробництва інших продуктів. У Кохінхіні найкращий білий цукор продають по 3 піастри за квінтал, на наші гроші — приблизно по 13 шилінгів 6 пенсів, як повідомляє нам пан Пуавр[22], дуже уважний спостерігач сільського господарства тих країв. Тамтешній квінтал важить від 150 до 200 паризьких фунтів, або в середньому 175 паризьких фунтів, що дає приблизно ціну у 8 шилінгів за 100 англійських фунтів; ціна ця не досягає й четвертої частини того, що зазвичай платять за сирець або цукровий пісок, який увозять із наших колоній, і шостої частини того, що платять за кращий грудковий цукор. Переважну частину оброблюваної землі в Кохінхіні зайнято під виробництво хліба та рису, які є їжею основної маси народу. Відповідні ціни на хліб, рис і цукор там, певно, зберігають природне співвідношення або те співвідношення, що природно встановлюється між різними рослинами більшої частини оброблюваних земель з огляду на необхідність винагородження землевласників та фермерів відповідно до їхніх звичайних первісних витрат на поліпшення та обробіток. Але в наших колоніях, що виробляють цукор, ціна його не відповідає ціні продукту рисових та хлібних полів у Європі або Америці. Зазвичай стверджують, що плантатор цукру розраховує, щоб ром і патока покривали всі його витрати на обробіток і щоб весь одержуваний ним цукор становив його чистий прибуток. Коли це відповідає дійсності, чого я не стверджуватиму, то це те саме, як коли б фермер, що виробляє хліб, розраховував покривати всі свої витрати на обробіток висівками та соломою, а від зерна мати тільки чистий прибуток. Ми часто бачимо, що торговельні компанії в Лондоні та інших містах купують у наших колоніях, які виробляють цукор, просторі землі, маючи намір, попри велику віддаленість цих земель і ненадійність доходу, покращувати й обробляти їх із прибутком за допомогою управителів та агентів. Ніхто не схоче покращувати й обробляти в такий спосіб найродючіші землі Шотландії, Ірландії чи хлібних провінцій Північної Америки, хоча за точнішого відправлення правосуддя в цих країнах можна було б очікувати більш регулярного надходження доходів.

У Вірджинії та Мериленді віддають перевагу вирощуванню тютюну, як більш вигідному, порівняно з виробництвом хліба. Тютюн можна з вигодою вирощувати в більшій частині Європи, але майже по всій Європі він став головним предметом оподаткування, і панувала думка, що збирати податок із кожної окремої ферми, де розводять цю рослину, було б значно важче, ніж стягувати його при ввезенні. Через це розведення тютюну дуже недоречно було заборонено в більшій частині Європи, що, безумовно, створює монополію для тих країн, які дозволяють його вирощування. А оскільки Вірджинія та Мериленд виробляють найбільше тютюну, вони широко користуються вигодами цієї монополії, хоча й ділять їх із деякими конкурентами. Проте вирощування тютюну, мабуть, не є таким вигідним, як виробництво цукру. Мені ніколи не доводилося чути про тютюнові плантації, які насаджували б та обробляли коштом капіталу купців, які мешкають у Великій Британії, і наші колонії, що розводять тютюн, не надсилають до нас у метрополію таких багатих плантаторів, які часто приїздять із цукрових колоній. Хоча перевага, яку віддають у цих колоніях розведенню тютюну порівняно з вирощуванням хліба, ніби говорить сама за себе. Дійсний попит Європи на тютюн покривається не повністю, однак він, мабуть, задовольняється більшою мірою, ніж попит на цукор. І хоча сучасна ціна тютюну, певно, більш ніж достатня для оплати ренти, заробітної плати й прибутку, необхідних для його виробництва та доставляння на ринок, вона не настільки перевищує цей рівень, як нинішня ціна цукру. Тому наші виробники тютюну виявили такі самі побоювання з приводу його великої кількості, як і власники старих виноградників у Франції з приводу великої кількості вина. Особливим актом вони обмежили розведення тютюну 6000 кущами, що мають давати 1000 квінталів тютюну на кожного негра віком від 16 до 60 років. Негр, за їхнім розрахунком, окрім догляду за такою кількістю тютюну та його виробництва, може обробити 4 акри маїсу. Крім того, для запобігання переповненню ринку, за словами доктора Дугласа[23] (маю підозру, що він погано обізнаний), в урожайні роки вони спалювали певну кількість тютюну на кожного негра, як це робили голландці з прянощами. Якщо для того, щоб утримувати на певному рівні нинішню ціну тютюну, потрібні такі насильницькі методи, то, певно, ненадовго збережеться особлива вигода від розведення його порівняно з виробництвом хліба, якщо тільки така вигода взагалі існує.

Отже, рента з оброблюваних земель, продукт яких слугує їжею для людей, регулює ренту більшої частини інших земель під обробітком. Жоден спеціальний продукт не може тривалий час давати меншу ренту, оскільки в такому разі землю буде негайно віддано під іншу культуру; а коли якийсь спеціальний продукт зазвичай дає вищу ренту, то це відбувається тому, що кількість землі, яку можна пристосувати для його виробництва, занадто незначна для задоволення дійсного попиту.

У Європі хліб — головний продукт землі, що є безпосередньо їжею. Через це, коли не брати до уваги особливих умов, рента із землі, використовуваної під виробництво хліба, регулює у Європі ренту з решти оброблюваних земель. Великій Британії не слід заздрити ані виноградникам Франції, ані олійним плантаціям Італії. За винятком особливих умов, вартість цих останніх регулюється вартістю земель, що перебувають під хлібом, а родючість цих земель в Англії ненабагато поступається родючості таких самих земель у будь-якій із цих двох країн.

Якщо в будь-якій країні найпоширеніша й улюблена їжа народу одержується від рослини, що росте на землі середньої якості в значно більшій кількості, ніж хліб на найродючішій землі, за однакових чи майже однакових витрат на обробіток, то рента землевласника, або та надлишкова кількість їжі, що зоставатиметься в його розпорядженні після оплати праці та відшкодування капіталу фермера разом зі звичайним прибутком, за необхідністю значно перевищуватиме потрібну. Хоч би якими були звичайні витрати на утримання праці в цій країні, цей більший надлишок завжди може забезпечувати утримання більшої кількості праці, а отже, дасть змогу землевласникові купити або отримати в розпорядження більшу кількість праці. Відповідно значно більшими будуть також реальна вартість його ренти, його реальне багатство та влада, його володіння предметами потреби й зручності, одержуваними від праці інших людей.

Рисове поле виробляє значно більше їжі, ніж найродючіше зернове. Як стверджують, з акра зазвичай збирають два врожаї на рік, по 30–60 бушелів кожен. Хоча вирощування рису відповідно до цього вимагає більшої кількості праці, після покриття витрат зостається значно більший надлишок. У тих країнах, де вирощують рис і де він є головною улюбленою їжею народу, де землероби харчуються переважно ним, землевласники одержують значнішу частку цього більшого надлишку, ніж у країнах, що виробляють хліб. У Кароліні, де плантатори, як і в інших британських колоніях, поєднують у своїй особі землевласників та фермерів, через що рента змішується з прибутком, вирощування рису виявилося вигіднішим за вирощування хліба, хоча їхні поля дають лише один урожай на рік і завдяки збереженню європейських звичок рис не є тут звичайною улюбленою їжею населення.

Добре рисове поле в усі пори року є болотом, а в одну пору року — болотом, залитим водою. Воно непридатне ані для хліба, ані для пасовища, ані для виноградників, ані для якоїсь іншої рослини, яка може бути корисною для людей, а землі, придатні для всіх зазначених цілей, непридатні для рису. Тому навіть у країнах, що виробляють рис, рента з рисових земель не може регулювати ренту з інших оброблюваних земель, які за жодних умов не можна відвести під вирощування рису.

Кількість продукції, виробленої картопляним полем, не поступається кількості, виробленій рисовим полем, і значно перевищує кількість продукції, яку дає пшеничне поле. 12 000 квінталів картоплі — це не більший урожай з акра землі, ніж 2000 квінталів пшениці. Кількість поживних речовин, що її можна одержати із цих двох рослин, аж ніяк не є пропорційною їхній вазі через великий вміст води в картоплі. Однак, приймаючи вагу води в цьому коренеплоді за половину його загальної ваги, що слід визнати дуже великою нормою, ми все ж побачимо, що акр землі під картоплею дає 6000 квінталів продукту — втричі більше, ніж акр, засіяний пшеницею. Обробіток акра землі під картоплею вимагає менших витрат, ніж обробіток акра під пшеницею, бо перед посівом пшениці землю слід залишати під паром, і це більш ніж компенсує копання землі під картоплю та інші роботи під час висаджування картоплі. Якщо цей коренеплід коли-небудь у якійсь частині Європи стане звичайною та улюбленою їжею населення, подібно до рису в деяких країнах, і займатиме частину оброблюваної землі, нині відведену під пшеницю та інші зернові, вживані в їжу, то та сама площа оброблюваної землі даватиме прожиток значно більшій кількості людей. І оскільки робітники здебільшого харчуються картоплею, зоставатиметься більший надлишок після відшкодування капіталу й покриття всього утримання робітників, зайнятих на її вирощуванні. При цьому більша частка цього надлишку діставатиметься землевласникові. Населення зростатиме, а рента підвищуватиметься порівняно з її нинішнім рівнем.

Земля, придатна для картоплі, придатна майже для всіх інших корисних рослин. Якщо картопля займатиме таку саму частину оброблюваної землі, яку нині займають зернові, вона точно так само регулюватиме ренту більшої частини інших оброблюваних земель.

Як мені говорили, у деяких місцевостях Ланкаширу вважають, що хліб із вівсяного борошна — приємніша їжа для робітників, аніж пшеничний хліб; мені часто доводилося чути таку саму думку в Шотландії. Однак я маю певний сумнів щодо справедливості цього. Прості люди в Шотландії, які харчуються вівсяним хлібом, здебільшого не такі дужі й красиві, як люди того самого класу в Англії, що харчуються пшеничним хлібом. Вони й не працюють так добре, і на вигляд не такі гарні, як ті. А оскільки такої самої відмінності між людьми заможними в цих двох країнах не спостерігається, то досвід, напевне, свідчить про те, що їжа простого люду в Шотландії не такою мірою відповідає потребам людини, як їжа людей того самого класу в Англії; але не так, напевне, стоять справи з картоплею. Кажуть, що носильники, чорнороби, вугільники в Лондоні, а також ті нещасні жінки, які живуть проституцією (це найсильніші чоловіки і, мабуть, найвродливіші в британських володіннях жінки), у більшості своїй походять із нижчих верств населення Ірландії, що харчуються переважно цим коренеплодом. Жодна інша їжа не може представити вагомішого доказу своїх поживних якостей чи своєї особливої корисності для здоров’я людини.

Важко зберігати картоплю протягом цілого року, і неможливо тримати її, як хліб, протягом двох або трьох років. Побоювання, що не вдасться продати її, перш ніж вона почне псуватися, перешкоджає її розведенню і є, можливо, головною перешкодою до того, щоб вона стала коли-небудь, подібно до хліба, у якійсь великій країні основною рослинною їжею для всіх верств населення.


Частина 2

Про сільськогосподарський продукт, що інколи дає ренту, а інколи її не дає

Харчові продукти, напевне, є єдиним сільськогосподарським продуктом, що завжди й неодмінно дає землевласникові певну ренту. Інші види продуктів, залежно від обставин, інколи можуть давати ренту, а інколи й не давати її.

Після їжі одяг і житло є двома головними потребами людства.

У первісному стані земля може давати матеріали для одягу та житла значно більшій кількості людей, ніж та, яку вона може прогодувати. Окультурена, вона може прогодувати більшу кількість людей, ніж та, яку вона може забезпечити такими матеріалами, — принаймні в тому вигляді, у якому вони бажають отримати їх і згодні за них платити. Тож у першому випадку завжди є надлишок матеріалів, які через це мають невелику вартість або зовсім не мають її. У другому — їх часто бракує і тому їхня вартість неодмінно збільшується. У першому випадку значну частину цих матеріалів викидають як непотрібні, а ціна використовуваної частини визнається рівною лише вартості праці та витрат на приведення їх у придатний для користування стан і тому не може давати ренти землевласникові. У другому випадку всі матеріали використовуються, і нерідко попит перевищує їхню кількість. Повсякчас знайдуться люди, готові сплатити більше від того, що необхідно для оплати витрат, щоб доставити матеріали на ринок. Тому їхня ціна завжди може дати землевласникові певну ренту.

Первісним матеріалом для одягу слугували шкури великих тварин. Тому в мисливських і скотарських народів, їжа яких складається переважно з м’яса таких тварин, кожна людина, добуваючи собі їжу, водночас забезпечує себе матеріалом для одягу, до того ж у більшій кількості, ніж сама може носити. Якби не існувало торгівлі з іноземцями, більшість цих шкур викидали б як щось, що не має жодної вартості. Таким було, певно, становище в мисливських народів Північної Америки до відкриття їхніх країн європейцями, яким вони тепер вимінюють надлишок хутра на ковдри, вогнепальну зброю та горілку, що й надає їхнім товарам певної вартості. За сучасного рівня торговельного розвитку відомої нам частини земної кулі варварські народи, у яких існує земельна власність, ведуть, як я гадаю, таку зовнішню торгівлю і знаходять із боку своїх заможніших сусідів великий попит на матеріали для одягу, які вироблені їхньою країною і не можуть бути перероблені або спожиті вдома, завдяки чому їхня ціна піднімається вище від рівня, необхідного для того, щоб покрити витрати на доставляння їх багатшим сусідам. Через це вони дають землевласникові певну ренту. Коли більшість худоби гірської Шотландії споживали на місці, вивезення шкур було найголовнішою статтею торгівлі цієї країни, а виторг за них становив додаткову суму до ренти, одержуваної з маєтків гірської смуги. Англійська вовна, що колись не могла бути спожита чи перероблена всередині країни, знаходила ринок у багатшій Фландрії з більш розвиненим виробництвом, і ціна її давала певну додаткову суму до ренти із землі, на якій її було вироблено. У країнах, що перебувають на тому самому ступені розвитку, на якому була тоді Англія або нині є гірська Шотландія, і не ведуть зовнішньої торгівлі, матеріалів для одягу, вочевидь, утворюється така велика кількість, що значну частину їх викидають як зайву і жодна частина їх не може забезпечувати ренту землевласникові.

Матеріали для будівництва житла не завжди можна перевозити на такі великі відстані, як матеріали для одягу, і вони не так легко стають предметом зовнішньої торгівлі. У великій кількості в країні, що виробляє їх, навіть за сучасного рівня торговельного розвитку, вони не становлять жодної вартості для землевласника. Добра каменярня на околицях Лондона даватиме значну ренту, а в багатьох частинах Шотландії та Вельсу вона не дасть нічого. Сухий будівельний ліс має значну вартість у населеній культурній країні, і земля, що дає його, дає велику ренту. Але в багатьох регіонах Північної Америки землевласник буде дуже вдячний будь-кому, хто зрубає більшість величезних дерев на його землі. У деяких частинах гірської Шотландії за відсутності доріг і водних шляхів кора дерев — єдиний продукт лісу, що його можна відправити на ринок. Дерево залишають гнити на землі. Коли будівельних матеріалів забагато, використовувана їх частина має тільки ту вартість, якої їм надають праця й витрати на приведення їх у придатний стан. Вони не дають ренти землевласникові, який зазвичай дозволяє користуватися ними будь-кому, хто тільки попросить дозволу. А втім, попит багатших народів іноді дає змогу землевласникові одержувати ренту від цих матеріалів. Укладення бруківки на вулицях Лондона дало змогу власникам деяких голих скель по берегах Шотландії отримати ренту із земель, які ніколи раніше її не давали. Ліси Норвегії та узбережжя Балтійського моря знаходять у Великій Британії ринок збуту, якого вони не мають у своїй країні, і тому дають певну ренту власникам.

Чисельність населення тієї чи тієї країни пропорційна не тій кількості людей, яку вона може забезпечити одягом і житлом, а тій кількості людей, яку ця країна може прогодувати. Коли забезпечено їжу, легше знайти одяг та житло. Але коли одяг та житло є, часто буває важко дістати їжу. Навіть у деяких частинах британських володінь те, що називається будинком, можна звести, витративши одноденну працю однієї людини. Найпростіший вид одягу, шкура тварин, вимагає дещо більшої праці на здирання та очищення її, щоб зробити придатною для використання. Але для цього не потрібно занадто великої праці. Якщо мати на увазі дикі та варварські племена, то сотої або трохи більшої частини від усієї кількості праці, що витрачається протягом року, достатньо для забезпечення їх одягом та житлом. Решти 99⁄100 праці часто ледве вистачає для того, щоб забезпечити їх їжею.

Однак, коли завдяки поліпшенню та обробітку землі праця однієї родини може забезпечувати їжею дві родини, праця половини всього суспільства виявляється достатньою для забезпечення їжею всіх мешканців. Через це другу половину або принаймні значну її частину можна використати для добування інших предметів, для задоволення інших потреб або примх людства. Одяг і житло, предмети хатнього вжитку і так зване умеблювання є значною частиною таких потреб і примх. Багата людина споживає не більше їжі, ніж її бідний сусіда. Щодо якості, то відмінності в їжі можуть бути значні, на відшукання та приготування її може знадобитися багато праці та вміння, але за кількістю різниці майже немає. Порівняйте просторий палац і великий гардероб одного з хижею і лахміттям іншого, і ви побачите, що відмінність в одязі, житлі та вмеблюванні колосальна як за кількістю, так і за якістю. Відчуття голоду обмежує невелика місткість людського шлунка, але прагнення до вигод і оздоблення житла, одягу, домашнього вмеблювання й начиння не має, мабуть, ані меж, ані кордонів. Тому ті, хто володіє більшою кількістю їжі, ніж можуть самі спожити, завжди готові обміняти її надлишок або, що те саме, його ціну на задоволення потреб іншого роду. Усе те, що залишається після задоволення потреб, які мають певну межу, витрачається на потреби, що не можуть бути повністю задоволені. Бідняк, щоб добути їжу, щосили пнеться, аби задовольнити примхи багатих; до того ж він має суперничати з іншими бідняками в дешевизні й досконалості своєї праці. Число робітників зростає разом зі зростанням кількості їжі або з розвитком поліпшення обробітку земель; оскільки сама природа їхнього заняття передбачає найбільший поділ праці, то кількість матеріалу, що її вони можуть обробити, зростає ще більше, ніж число робітників. Звідси виникає попит на матеріали будь-якого роду, що їх тільки в змозі використовувати людська винахідливість у корисних цілях або для оздоблення, у будівництві, в одязі, у вбранні чи вмеблюванні та начинні; а також попит на копалини й мінерали з надр землі, на дорогоцінні метали та коштовні камені.

Отже, їжа є лише первісним джерелом ренти — решта продуктів землі, що пізніше почали давати ренту, одержують цю частину вартості від збільшення продуктивності праці в процесі добування їжі, зумовленого поліпшеними методами обробітку землі.

Однак продукція, що пізніше починає давати ренту, дає її не повсякчас. Навіть у цивілізованих культурних країнах попит на ці продукти не завжди великий настільки, щоб їхня ціна перевищувала ціну, достатню для оплати праці та відшкодування — разом зі звичайним прибутком — капіталу, витраченого на доставляння їх на ринок. Чи буде цей попит достатньо великим, чи ні, залежить від різних обставин.

Так, наприклад, отримання ренти з кам’яновугільної копальні залежить почасти від кількості вугілля в ній, почасти від місця її розташування.

Копальня визнається багатою чи бідною залежно від того, скільки можна добути з неї копалин після затрат певної кількості праці порівняно з тими самими витратами на більшості інших таких самих копалень.

Деякі кам’яновугільні копальні, вигідно розташовані, не можна розробляти через їхню бідність. Одержуваний продукт не оплачує витрат. Ці копальні не можуть давати ані прибутку, ані ренти.

Існують такі копальні, продукт яких може покривати лише оплату праці та відшкодування капіталу, витраченого під час розробляння, разом зі звичайним прибутком на нього. Вони дають певний прибуток підприємцю, але не дають ренти землевласникові. Їх може розробляти з вигодою лише землевласник, який, будучи сам підприємцем, одержує звичайний прибуток на витрачений ним на це капітал. Багато кам’яновугільних копалень Шотландії розробляють саме таким чином. Землевласник нікого не допустить до розробки, не зажадавши сплати певної ренти, але мало хто в змозі її сплатити.

Інші кам’яновугільні копальні в тій самій країні, досить багаті, не можна розробляти через їхнє розташування. Із таких копалень можна видобути з витратою звичайної або навіть меншої праці таку кількість мінералів, якої вистачить для покриття витрат виробництва, але в місцевості, далекій від берега, рідконаселеній і без добрих шляхів сполучення чи водних шляхів, видобутого не можна продати.

Кам’яне вугілля — менш зручне паливо, ніж дерево; як стверджують, воно шкідливіше. Тому вартість опалення вугіллям у місцях його споживання має бути меншою за вартість дров’яного опалення.

Але ціна лісу змінюється залежно від стану сільського господарства приблизно так само і з тієї самої причини, як і ціна худоби. До виникнення хліборобства більша частина територій кожної країни вкрита лісами, які в цю пору є для землевласника лише тягарем і не мають для нього жодної вартості, тож він готовий надати будь-кому право вирубати їх. Із розвитком хліборобства ліси почасти вирубують завдяки збільшенню орної землі, почасти вони гинуть унаслідок збільшення чисельності худоби. Хоча худоба й не розмножується з такою швидкістю, як росте хліб, що добувається виключно працею людини, усе ж вона зростає під захистом і завдяки догляду людей, які запасають в урожайні роки корми, щоб прогодувати худобу в роки неврожайні; люди впродовж цілого року дають худобі більше кормів, ніж дала б незаймана природа; і вони ж, знищуючи та витісняючи ворогів худоби, забезпечують їй безперешкодне користування тим, що дає природа. Незліченні стада свійських тварин, якщо їм дозволяють пастись у лісах, щоправда, не знищують старих дерев, але нищать молодий поріст, тож протягом одного або двох століть весь ліс гине. І тоді брак лісу підвищує його ціну. Ліс дає добру ренту, і землевласник інколи вважає, що найвигіднішою справою є вирощування будівельного лісу на своїх землях; високий розмір одержуваного прибутку часто компенсує повільність обігу капіталу. Приблизно таким є нинішнє становище в деяких регіонах Великої Британії, де прибуток від насадження лісів не поступається прибутку від рільництва й луківництва. Вигоди від вирощування лісів ніколи, принаймні на більш-менш тривалий час, не перевищать ренту, яку можуть давати на цій землі хліборобство або луки, але в далекій від моря країні, що перебуває на високому культурному рівні, вигода буде не набагато нижчою за цю ренту. Справді, на морському узбережжі висококультурної країни, яка використовує для палива кам’яне вугілля, інколи може виявитися, що дешевше привозити ліс для будівельних потреб із більш відсталих країн, аніж вирощувати його всередині країни. У новому місті Единбург, збудованому впродовж останніх років, не знайти, мабуть, жодної колоди з шотландського лісу.

Хоч би якою була ціна на ліс, якщо ціна вугілля така, що витрати на опалення вугіллям дорівнюють витратам на дров’яне опалення, можна бути певними, що в цій місцевості й за цих умов ціна вугілля не може піднятися вище. Це, напевне, спостерігається в деяких віддалених від узбережжя частинах Англії, а надто в Оксфордському графстві, де навіть простий люд зазвичай для опалювання використовує кам’яне вугілля навпіл із дровами, а отже, різниця у витратах на той чи той вид палива незначна.

У країнах, що виробляють кам’яне вугілля, його ціна скрізь є нижча за максимальну. В іншому разі вугілля не витримало б витрат при далекому перевезенні суходолом або водою. За таких умов збут мала б тільки невелика кількість вугілля, а вуглепромисловці та власники вугільних копалень вважають вигіднішим для себе продавати більшу кількість вугілля за ціною, яка дещо перевищує мінімальну, ніж невелику кількість за максимальною ціною. Найбагатша копальня регулює ціну вугілля решти копалень поблизу. Як власник копальні, так і підприємець, який розробляє її, вважають, що, продавши вугілля дещо дешевше від своїх сусідів, вони можуть отримати: перший — велику ренту, другий — великий прибуток. Невдовзі виявляється, що їхні сусіди змушені продавати вугілля за такою самою ціною, хоча й не без втрат, бо це завжди зменшує, а іноді й зводить нанівець їхню ренту та прибуток. Унаслідок цього деякі копальні кидають, а інші — перестають давати ренту, тож розробляти їх може тільки землевласник.

Найнижча ціна, за якою може продаватися вугілля протягом більш-менш тривалого часу, має, як і ціна будь-якого іншого товару, бути достатньою для відшкодування капіталу, що витрачається на його виробництво, і звичайного прибутку на нього. Ціна вугілля, одержуваного з копальні, яка не дає своєму власникові ренти і яку він мусить розробляти сам або ж кинути, зазвичай тримається на зазначеному рівні.

Навіть тоді, коли вугілля дає ренту, вона становить меншу частку його ціни, ніж у іншої сировини. Рента з маєтку, у якому ведеться сільське господарство, досягає, як вважають, третини валового продукту; при цьому, за загальним правилом, вона стабільна й не залежить від коливань урожаю. Для вугільних копалень рента розміром у п’яту частину валового продукту вважається дуже високою, бо зазвичай складає десяту частину; при цьому рента рідко буває стабільною, бо залежить від випадкових коливань видобутку. Ці коливання є такими значними, що в країні, де капіталізація 30% із річного доходу із землі вважається помірною ціною за нерухоме майно сільськогосподарського маєтку, а капіталізація 10% вважається доброю ціною за кам’яновугільну копальню.

Вартість кам’яновугільної копальні для її власника часто залежить так само від місця розташування, як і від багатства. Вартість копальні, що містить метали, більше залежить від її багатства і менше — від місця розташування. Прості, а ще більшою мірою — дорогоцінні метали, видобуті з руди, становлять таку значну вартість, що витримують витрати перевезення на дуже великі відстані суходолом і на найвіддаленіші відстані морським шляхом. Їхній ринок збуту не обмежується місцевостями поблизу копальні, а поширюється на весь світ. Японська мідь є предметом торгівлі у Європі; іспанське залізо продають на ринках Чилі та Перу. Перуанське срібло проникає не тільки до Європи, а й до Китаю.

Ціна вугілля у Вестморленді або Шропширі може мало впливати на його ціну в Ньюкаслі, а ціна в Ліонському регіоні й зовсім не має впливу. Продукти таких віддалених одна від одної кам’яновугільних копалень не можуть конкурувати між собою. Навпаки, продукти найвіддаленіших одна від одної металевих копалень можуть конкурувати між собою і, як правило, насправді конкурують. Тому ціна простих, а ще більше — дорогоцінних металів із найбагатших копалень у світі неодмінно має впливати на ціну видобутку решти копалень. Ціна міді в Японії має чинити певний вплив на ціну міді з копалень Європи. Ціна срібла в Перу, або кількість праці, або кількість інших товарів, що їх можна отримати там в обмін на нього, має чинити певний вплив на ціну срібла, яке видобувають не лише з копалень Європи, а й із копалень Китаю. Після відкриття копалень у Перу срібні копальні Європи здебільшого покинули. Вартість срібла так знизилася, що видобуток із цих копалень не міг оплачувати або відшкодовувати з прибутком вартість їжі, одягу, житла та інших предметів потреби, спожитих у процесі розробки цих копалень. Те саме сталося з копальнями Куби та Сан-Домінго і навіть зі старовинними перуанськими копальнями після того, як було відкрито копальні в Потосі.

Отже, оскільки ціна будь-якого металу в будь-якій копальні певною мірою регулюється ціною в найбагатшій у світі копальні з числа діючих, у більшості з них вона забезпечує більше за те, що необхідно для покриття витрат на розробку, і рідко може дати високу ренту землевласникові. З огляду на це рента в більшості копалень, напевне, становить невелику частку в ціні простих і ще меншу частку — у ціні дорогоцінних металів. Вартість праці та прибуток утворюють більшу частину ціни тих та інших. Шосту частину валового продукту становить у середньому рента з олов’яних копалень Корнуоллу, найбагатших із відомих у всьому світі, як повідомляє нам шановний пан Борлес[24], помічник директора олов’яних копалень. Одні, як він говорить, дають більше, інші дають не так багато. Рента з деяких дуже багатих свинцевих копалень Шотландії теж становить шосту частину валового продукту.

Як повідомляють Фрезьєр[25] та Уллоа[26], власник срібних копалень у Перу часто ставить своєму орендареві тільки одну умову: орендар зобов’язується товкти руду на його млині зі сплатою за це звичайної винагороди. Справді, до 1736 року мито на користь іспанського короля досягало 1⁄5 чистого срібла, що для того часу й вважалося дійсною рентою більшості срібних копалень Перу, найбагатших з усіх відомих у світі. Якби мита зовсім не було, ця п’ята частка, ясна річ, належала б землевласникові; тоді розробляли б багато нині кинутих копалень, що не можуть сплатити таке мито. Мито, яке герцог Корнуоллський стягує з олова, перевищує, як вважають, 5%, або двадцяту частину його вартості; хоч би якими були його розміри, воно цілком ішло б на користь власника копальні, якби олово було вільним від оподаткування. Але якщо додати 1⁄20 до 1⁄6, то побачимо, що співвідношення середньої ренти з олов’яних копалень Корнуоллу до середньої ренти зі срібних копалень Перу складає 13 до 12. Однак срібні копальні Перу нині неспроможні давати навіть таку низьку ренту, і в 1736 році мито на срібло було знижено з 1⁄5 до 1⁄10. Але навіть таке мито на срібло спокушає вдаватися до контрабанди більше, ніж мито в розмірі 1⁄20 на олово, бо контрабанда дорогоцінного металу значно легша, ніж контрабанда громіздкого продукту. З огляду на це, як кажуть, мито на користь іспанського короля сплачують дуже погано, тоді як мито на користь герцога Корнуоллського сплачують добре. Тому цілком імовірно, що рента становить більшу частину ціни олова з найбагатших олов’яних копалень, ніж ціни срібла з найбагатших срібних копалень світу. Рента, що залишається власникові після відшкодування капіталу, витраченого на видобуток із цих копалень, і сплати звичайного прибутку, напевно, більша з простих, аніж із дорогоцінних металів.

Водночас у Перу прибутки підприємців, які розробляють срібні копальні, не дуже великі. Ті самі вельми поважні й добре поінформовані автори повідомляють нам, що будь-яку людину, що розробляє нову копальню в Перу, за загальним правилом, вважають приреченою на банкрутство та розорення, тому всі її уникають і цураються. На розробляння копалень, там, напевне, дивляться так само, як і в нас, убачаючи в ньому лотерею, у якій виграшні білети не врівноважують порожніх, хоча великі виграші спокушають багатьох сміливців вкладати статки в таку малоперспективну справу.

Однак, оскільки правитель одержує значну частину доходів із видобутку срібних копалень, чинні в Перу закони всілякими способами заохочують відкриття й розробляння нових копалень. Будь-хто, відкриваючи нову копальню, має право визначити собі ділянку у 246 футів завдовжки, відповідно до передбачуваного ним напрямку жили, і вдвічі меншу завширшки. Він стає власником цієї частини копальні й може розробляти її, не сплачуючи жодної винагороди землевласникові. Дотримання інтересів герцога Корнуоллського спричинили встановлення майже таких самих правил у цьому старовинному герцогстві. Будь-хто, відкриваючи олов’яну копальню на незайнятих та неогороджених землях, має право визначити її кордони в певних розмірах, що називається відмежуванням копальні. Така особа стає фактичним власником копальні й може або сама розробляти її, або здавати в оренду іншій особі, не питаючи згоди землевласника, якому, проте, треба сплачувати незначну винагороду за розробку. У цих правилах в обох випадках жертвують священними правами приватної власності заради отримання передбачуваних державних доходів.

Так само заохочуються в Перу відкриття й розробляння нових золотих копалень, і королівське мито на золото досягає лише двадцятої частини чистого металу. Раніше воно дорівнювало п’ятій частині, потім десятій, як і на срібло, але з’ясувалося, що копальні не можуть витримати навіть найнижчої із цих ставок. Проте, коли, як кажуть автори Фрезьєр та Уллоа, рідко можна зустріти людину, що розбагатіла, розробляючи срібні копальні, то ще рідше трапляються ті, хто розбагатів на золотих. Мито в розмірі двадцятої частини становить, напевне, усю ренту, що її дає більшість золотих копалень Чилі й Перу. При цьому золото набагато зручніше для контрабанди, ніж навіть срібло, не тільки через більшу вартість металу порівняно з його обсягом, а й унаслідок того особливого вигляду, у якому природа його виробляє. Срібло, як і більшість інших металів, рідко трапляється в чистому вигляді; його зазвичай видобувають у породі, із якої його можна відділити тільки шляхом тривалого й копіткого процесу в спеціально спорудженій майстерні, що важко приховати від нагляду королівських чиновників. Золото, навпаки, майже завжди видобувають у чистому вигляді. Його інколи знаходять невеликими самородками; і навіть у тих випадках, коли воно змішане невеликими і майже непомітними частками з піском, землею та іншими породами, відділити його від домішок можна швидко і просто, способом, доступним у будь-якому приватному житлі будь-якій людині за допомогою невеликої кількості ртуті. І тому якщо королівське мито погано сплачують зі срібла, то його мають ще гірше сплачувати із золота, а рента повинна становити значно меншу частину ціни золота, ніж срібла.

Найнижчу ціну, за якою можуть продаватися дорогоцінні метали, або найменшу кількість інших предметів, на які вони можуть обмінюватися протягом більш-менш значного часу, регулюють ті самі правила, що встановлюють найменшу звичайну ціну решти товарів. Цю ціну визначають капітал, що зазвичай має бути витрачений, вартість їжі, одягу і житла, які мають бути спожиті для видобутку металів із копальні, і доставляння їх на ринок. Вона мусить бути щонайменше достатньою для відшкодування капіталу та одержання звичайного прибутку на нього.

Однак найвищу ціну цих металів визначають, напевне, лише брак або велика кількість їх у наявності. Вона не визначається ціною певного товару, як у випадку з кам’яним вугіллям, що — навіть коли його бракує — не може перевищувати ціни дров. Збільшіть до певної міри брак золота, і малесенький шматочок його стане дорожчим за діамант й обмінюватиметься на більшу кількість інших товарів.

Попит на дорогоцінні метали зумовлюється почасти корисністю, почасти їх привабливим виглядом. Вони, мабуть, корисніші за решту металів, за винятком заліза. Оскільки вони менше іржавіють та забруднюються, їх легше тримати в чистоті, а тому столовий і кухонний посуд, виготовлений із них, часто буває приємнішим за будь-який інший. Срібний котел більше зберігає чистоту, ніж свинцевий, мідний чи олов’яний, золотий котел завдяки тій самій властивості ще кращий за срібний. Але головна перевага дорогоцінних металів пов’язана з їхнім привабливим виглядом, тому вони особливо придатні для оздоблення одягу та хатнього начиння. Жодна фарба або лакування не дадуть такого блиску, як позолота. Достоїнство дорогоцінних металів, зумовлене красою, значною мірою зростає завдяки їхній рідкісності. Для більшості багатих людей головна насолода багатством полягає в можливості виставляти це напоказ; у їхніх очах ця насолода ніколи не буває повною, якщо вони не володіють тими зовнішніми відзнаками багатства, якими не може володіти ніхто, крім них самих. В їхніх очах переваги предмета, якоюсь мірою корисного або привабливого, значно збільшуються через його рідкісність чи необхідність витратити багато праці для того, щоб дістати його за таку велику кількість праці, яку ніхто не в змозі оплатити, крім них. Такі предмети вони ладні купувати за ціною вищою, ніж речі, значно красивіші та корисніші, але більш поширені. Ці властивості корисності, краси й рідкісності лежать в основі високої ціни дорогоцінних металів, що їх повсюдно обмінюють на велику кількість інших товарів. Ця їхня висока вартість передувала карбуванню з них монети, не залежала від нього й виявилася саме тією якістю, що зробила їх придатними для такого використання. Але таке використання, створивши додатковий попит, а отже, зменшивши кількість дорогоцінних металів для використання з іншою метою, могло згодом привести до збереження або навіть підвищення їхньої високої вартості.

Попит на дорогоцінні камені зумовлюється виключно їхньою красою. Вони слугують тільки як оздоблення, і їхні переваги зростають через рідкісність або через труднощі й витрати, пов’язані з видобутком. Тому заробітна плата й прибуток у більшості випадків поглинають майже всю високу ціну дорогоцінних каменів. Рента входить у неї лише дуже невеликою часткою, а нерідко навіть зовсім не входить, і тільки найбагатші копальні дають більш-менш значну ренту. Коли ювелір Таверньє[27] відвідав алмазні копальні в Голконді та Візіапурі, йому повідомили, що місцевий правитель, на користь якого їх розробляли, наказав зупинити роботу на всіх копальнях, за винятком тих, що дають найбільші та найкращі камені. Решта, мабуть, не окупала власникові витрат на розробку.

Оскільки ціну дорогоцінних металів та каменів в всьому світі регулює ціна на найбагатших копальнях, рента, що її може давати власникові та чи та копальня, залежить не від її (копальні) абсолютного, а, так би мовити, від відносного багатства чи надлишку її видобутку порівняно з іншими копальнями такої самої спеціалізації. Якби було відкрито нові копальні, багатші за копальні Потосі, як перуанські багатші за європейські копальні, то вартість срібла знизилася б настільки, що навіть копальні Потосі виявилися б не вартими розробляння. До відкриття Вест-Індії найбагатші копальні Європи давали власникам таку саму високу ренту, яку нині забезпечують найбагатші копальні в Перу. Хоча кількість видобутого там срібла значно менша, її можна було обміняти на таку саму кількість інших предметів, а частка власника давала йому можливість набувати такої самої великої кількості праці або товарів. Вартість як продукту, так і ренти, дійсний дохід від них суспільству й власникові могли бути так само високі.

Найбагатші копальні дорогоцінних металів або каменів мало додають до світового багатства. Продукт, вартість якого зумовлюється переважно його рідкісністю, неодмінно зменшується у вартості, коли його дуже багато. Срібний сервіз, прикраси та оздоблення одягу або начиння можна набути за меншу кількість праці або меншу кількість інших товарів — лише в цьому полягатиме та вигода, яку світ матиме від достатку дорогоцінних металів і каменів.

Інакше стоїть справа із земельними володіннями. Вартість їхнього продукту та ренти пропорційні їхній абсолютній, а не відносній родючості. Земля, що виробляє певну кількість їжі, одягу та житла, може прогодувати, одягти й забезпечити житлом певну кількість людей; і хоч би якою була частка землевласника, вона завжди дає йому відповідну можливість розпоряджатися працею цих людей або товарами, що ними ця праця може його забезпечити. Вартість найбезпліднішої землі не зменшується через сусідство з найродючішою. Навпаки, вона зазвичай від цього зростає. Населення, що мешкає на родючих землях, створює ринок для значної частини продукції безплідної землі, якого вона ніколи не мала б змоги знайти серед населення, що може прожити на продукцію цієї землі.

Усе, що збільшує родючість землі, яка виробляє їжу, збільшує не тільки вартість земель, що їх поліпшували, а й вартість інших земель, створюючи новий попит на їхні продукти. Надлишок їжі, яким завдяки поліпшенню землі може володіти багато людей понад те, що вони самі можуть спожити, є основною причиною попиту на дорогоцінні метали й камені, а також на всілякі інші зручності та прикраси в одязі, житлі, хатньому начинні та вбранні. Продукти харчування не тільки становлять основну частину світового багатства — їхня велика кількість створює основну частину вартості багатьох інших видів багатства. Бідні мешканці Куби й Сан-Домінго, коли їх уперше відкрили іспанці, мали звичай носити шматочки золота як прикраси на волоссі та вбранні. Вони, напевне, цінували їх приблизно так, як ми цінували б будь-яку красиву дрібничку, і визнавали їх придатними для оздоблення, проте аж ніяк не такими цінними, щоб відмовитися віддати їх тому, хто попросить. На перше прохання вони віддавали їх своїм новим гостям, певно, аніскільки не усвідомлюючи, що це вельми цінний подарунок. Вони дивувалися пожадливості, яку демонстрували іспанці, прагнучи отримати золото, і не підозрювали, що може існувати країна, де багато людей мають у розпорядженні величезну кількість їжі, якої так обмаль у мешканців Куби та Сан-Домінго, і за дуже невелику кількість таких блискучих дрібничок ладні віддати стільки їжі, скільки вистачить на прожиток цілої родини впродовж кількох років. Якби можна було їм це пояснити, то жадібність іспанців до золота перестала б їх дивувати.


Частина 3

Про коливання у співвідношенні вартості продуктів, що завжди дають ренту, і продуктів, що інколи дають ренту, а інколи не дають її

Збільшення кількості їжі, що є результатом заходів із поліпшення й розширення обробітку земель, неодмінно спричиняє збільшення попиту на ті види сільськогосподарських продуктів, що не вживаються в їжу, а слугують зручністю або прикрасою. Тому цілком імовірно, що в загальному процесі розвитку може мати місце тільки одна зміна у відносній вартості цих двох різних видів продуктів. Вартість виду продуктів, які інколи дають ренту, а інколи не дають її, має постійно зростати порівняно з вартістю продуктів, які завжди дають певну ренту. Із розвитком ремесел і промисловості попит мав зростати, матеріали для одягу й будівель, корисні копалини та мінерали, дорогоцінні метали й камені мали б обмінюватися на все більшу й більшу кількість їжі, або, інакше кажучи, ставати дедалі дорожчими. Справді, так і відбувалося з багатьма із названих предметів у більшості випадків і відбувалося б з усіма ними завжди, якби іноді особливі обставини не збільшували пропозицію деяких із них ще більше, ніж попит.

Вартість каменярні пісковику, наприклад, неминуче зростає разом зі зростанням багатства населення навколишньої місцевості, а надто якщо там це єдина каменярня. Навпаки, вартість срібної копальні, навіть якщо на відстані в тисячу миль нема іншої копальні, не зростає разом зі збільшенням багатства країни, у якій вона розташована. Ринок збуту для продукції каменярні рідко може простягатися більш ніж на декілька миль навколо неї, і попит має взагалі відповідати багатству та густоті населення району. Навпаки, ринок збуту для продукції срібної копальні може простягатися на всі відомі частини земної кулі. Через це, якщо не зростають багатство та населення всього світу взагалі, попит на срібло може й не зростати зовсім, навіть за збільшення багатства великої країни, у якій розташована копальня. Навіть якщо багатство всього світу зростає, але паралельно із цим відкриваються нові копальні, значно багатші, ніж відомі раніше, то, хоча попит на срібло й зростає, пропозиція його може зрости ще більше, тож дійсна ціна цього металу поступово знижуватиметься, тобто певна кількість його, скажімо, вагою в 1 фунт, обмінюватиметься поступово на дедалі меншу кількість праці або на меншу кількість хліба — головного складника утримання робітника.

Ринком збуту для срібла є цивілізована частина світу, залучена в торгівлю.

Якщо в процесі загального розвитку попит цього ринку зросте, а пропозиція не збільшиться в тій самій пропорції, то вартість срібла поступово зростатиме порівняно з вартістю хліба. Певну кількість срібла вимінюватимуть на дедалі більшу кількість хліба, або, інакше кажучи, середня грошова ціна хліба поступово зменшуватиметься.

Якщо, навпаки, пропозиція через якусь випадкову обставину зростатиме протягом кількох років більше, ніж попит, то цей метал поступово ставатиме дешевшим, або, інакше кажучи, середня грошова ціна хліба, попри всі поліпшення, поступово підвищуватиметься.

Але якщо, з іншого боку, пропозиція металу зростатиме приблизно такою самою мірою, як і попит, то його, як і раніше, обмінюватимуть на майже таку саму кількість хліба і середня грошова ціна хліба, попри всі поліпшення, залишатиметься майже незмінною.

Ці три випадки вичерпують, мабуть, усі можливі комбінації в ході прогресу; і наскільки ми можемо судити на підставі історії Франції та Великої Британії, за чотири століття до нинішнього часу кожна із цих трьох комбінацій, напевне, відбувалася на європейському ринку і майже в такому самому порядку, у якому я виклав їх тут.


Опис коливань вартості срібла протягом останніх чотирьох століть


Перший період

У 1350 році й дещо раніше середня ціна квартера пшениці в Англії складала, очевидно, не нижче 4 унцій срібла, рівних приблизно 20 шилінгам на нинішні гроші. Вона поступово знижувалася до 2 унцій срібла, що дорівнює приблизно 10 шилінгам на нинішні гроші, у стільки квартер пшениці оцінювали на початку XVI століття, і так, очевидно, тривало приблизно до 1570 року.

У 1350 році, на двадцять п’ятий рік правління Едуарда III, був виданий так званий Статут про робітників. У вступній частині його містилися скарги на зухвалість слуг, що вимагають підвищити заробітну плату, одержувану від хазяїв. Статут ухвалює, щоб надалі всі слуги і працівники задовольнялися заробітною платою й утриманням (утримання за тих часів означало не тільки одяг, а й продовольство), які вони зазвичай отримували на двадцятий рік правління короля і за чотири попередніх роки; щоб у зв’язку із цим пшениця, яка входить у їхнє утримання, не розцінювалася ніде вище від 10 пенсів за бушель і щоб на розсуд хазяїв лишалося право видавати це утримання пшеницею або грішми. Таким чином, на двадцять п’ятий рік правління Едуарда III ціна в 10 пенсів за бушель вважалася помірною, оскільки знадобилося видання спеціального закону, щоб примусити слуг погоджуватися на цю ціну замість звичайного утримання натурою; цю ціну визнавали справедливою також і за десять років до того, на шістнадцятий рік правління цього короля. Але на шістнадцятий рік правління Едуарда III 10 пенсів містили близько півунції срібла тауерської ваги і дорівнювали майже півкрони на нинішні гроші. Отже, 4 унції срібла тауерської ваги, що дорівнювали 6 шилінгам 8 пенсам на тогочасні гроші (близько 20 шилінгів — на сучасні), слід було визнавати помірною ціною за квартер у 8 бушелів.

Згаданий закон, поза сумнівом, дає нам точніше розуміння про те, що за тих часів вважали помірною ціною хліба, ніж ціни за окремі роки, які зазвичай наводять історики, оскільки ці окремі роки були роками надзвичайної дорожнечі або дешевизни і тому на підставі їх важко скласти уявлення щодо звичайної ціни. А втім, існують також підстави вважати, що на початку XIV століття і певний час до того звичайна ціна пшениці не падала нижче від 4 унцій срібла за квартер і що ціна інших зернових продуктів була пропорційна їй.

У 1309 році Рауль де Берн, коли його обрали настоятелем абатства Святого Августина в Кентербері, влаштував бенкет, описаний Вільямом Торном, який подає не тільки список харчових продуктів, а й ціни багатьох із них[28]. Під час цього бенкету було спожито, по-перше, 53 квартери пшениці ціною в 19 фунтів, або по 7 шилінгів 2 пенси за квартер, що на наші гроші становить близько 21 шилінга 6 пенсів; по-друге, 58 квартерів солоду на 17 фунтів 10 шилінгів, або по 6 шилінгів за квартер, що становить на наші гроші близько 18 шилінгів; по-третє, 20 квартерів вівса на 4 фунти, або 4 шилінги за квартер, на наші гроші — близько 12 шилінгів. Ціни солоду й вівса тут начебто вищі, ніж належало б за дотримання звичайного співвідношення із ціною пшениці.

Ціни наведено не через їхню надзвичайну дорожнечу або дешевизну, а згадано випадково — як ціни, фактично сплачені за велику кількість хліба, спожитого під час пишного бенкету.

У 1262 році, на п’ятдесят перший рік правління Генриха III, було відновлено старовинний закон, так звану Таксу на печений хліб і пиво, що її, як говорить король у вступі до закону, було встановлено за часів його предків, королів Англії, певно, тому, що цей закон бере початок принаймні від часів його діда, Генриха II, а може, і від часів завоювання Англії. Закон встановлює ціну печеного хліба залежно від наявних цін на пшеницю в розмірі від 1 до 20 шилінгів за квартер на тогочасні гроші. Але закони такого роду зазвичай передбачають відступи від середніх цін — як ціни нижчі від середньої, так і вищі за неї. Ґрунтуючись на цьому, 10 шилінгів, що містять 6 унцій срібла тауерської ваги і дорівнюють приблизно 13 шилінгам на наші гроші, слід вважати середньою ціною квартера пшениці на той час, коли цей закон було встановлено; та сама ціна втрималася аж до п’ятдесят першого року правління Генриха III. Через це не буде великої помилки, якщо ми припустимо, що середня ціна була не нижчою від 1⁄3 найвищої ціни, установленої законом для хліба, тобто на тогочасні гроші — не нижчою від 6 шилінгів 8 пенсів, що містять 4 унції срібла тауерської ваги.

Виходячи з наведених фактів, ми маємо підстави виснувати, що приблизно в середині XIV століття й протягом значного часу до того середня або звичайна ціна квартера пшениці дорівнювала не менш як 4 унціям срібла тауерської ваги.

Приблизно від середини XIV й до початку XVI століття помірна і справедлива, тобто звичайна або середня, ціна пшениці поступово знизилася, напевне, до половини зазначеної ціни, отже, вона впала до 2 унцій срібла тауерської ваги, що дорівнює приблизно 10 шилінгів на нинішні гроші. Пшеницю розцінювали за цією ціною приблизно до 1570 року.

У видатковій книзі Генріха, п’ятого графа Нортумберлендського, складеній у 1512 році, ціну пшениці показують дві різні цифри. Одна з них — у 6 шилінгів 8 пенсів за квартер, інша — лише в 5 шилінгів 8 пенсів. У 1512-му 6 шилінгів 8 пенсів містили 2 унції срібла тауерської ваги й дорівнювали близько 10 шилінгів на наші гроші.

Від двадцять п’ятого року правління Едуарда III до початку правління Єлизавети, за проміжок часу більш ніж у два століття, 6 шилінгів 8 пенсів, як це випливає з різних статутів, вважали помірною і справедливою, тобто звичайною або середньою ціною пшениці. Однак кількість срібла, уміщена в цій номінальній сумі, за цей час постійно зменшувалася внаслідок змін, що відбувалися в монеті. Збільшення вартості срібла, мабуть, такою мірою врівноважувало зменшення його кількості, уміщеної в певній номінальній сумі, що законодавство не вважало за потрібне звернути увагу на цю обставину.

Так, у 1436 році було видано закон, за яким пшеницю можна було вивозити без спеціального дозволу, коли ціна її не перевищує 6 шилінгів 8 пенсів; а в 1463-му — закон, який забороняв увезення пшениці, коли її ціна не перевищує 6 шилінгів 8 пенсів за квартер. Законодавчі органи вважали, що за такої низької ціни вивезення не завдасть незручностей, але за зростання ціни понад цей рівень розумно допустити ввезення пшениці. Таким чином, за тієї доби помірною і справедливою ціною пшениці вважалися 6 шилінгів 8 пенсів, що містили стільки ж срібла, скільки 13 шилінгів 4 пенси на наші гроші (на 1⁄3 менше, ніж містила така сама номінальна сума за часів Едуарда III).

У 1554 році, на перший і другий роки правління Філіппа та Марії, і в 1558-му, на перший рік правління Єлизавети, вивезення пшениці було так само заборонено, коли ціна квартера перевищувала 6 шилінгів 8 пенсів — суму, що містила лише на 2 пенси більше срібла, ніж така сама номінальна сума містить нині. Але невдовзі, усвідомивши, що заборона вивезення пшениці доти, доки ціна її знизиться до мізерного рівня, означає насправді заборону її вивезення взагалі, вдалися до змін. У 1562 році, на п’ятий рік правління Єлизавети, було дозволено вивезення пшениці з деяких портів у тих випадках, коли ціна квартера не перевищувала 10 шилінгів, що містили приблизно таку саму кількість срібла, як і відповідна номінальна сума нині. Таким чином, таку ціну в той час визнавали помірною і справедливою ціною пшениці. Вона майже збігається з розцінкою Нортумберлендської видаткової книги 1512 року.

На те, що у Франції середня ціна зернових хлібів також була значно нижчою наприкінці XV — на початку XVI століття, ніж у два попередніх століття, вказують як пан Дюпре де Сен-Mop[29], так і блискучий автор «Досвіду про хлібну політику»[30]. Ціна хліба за цей період, певно, таким самим чином знизилася в більшій частині Європи.

Таке підвищення ціни срібла порівняно із ціною хліба могло бути зумовлене або виключно збільшенням попиту на цей метал унаслідок розвитку промисловості та хліборобства, тоді як пропозиція його залишалася незмінною, або за незмінного, порівняно з попереднім часом, попиту — виключно поступовим зменшенням пропозиції, оскільки більшість відомих на той час копалень була виснажена, а отже, витрати на їхнє розробляння значно зросли, або ж це зумовлене почасти однією, почасти другою з двох означених обставин. Наприкінці XV — на початку XVI століття більша частина Європи наближалася до встановлення більш сталої форми уряду, ніж та форма, яку вона мала впродовж кількох століть. Збільшення безпеки мало, певна річ, вести до зростання промисловості та культури, і попит на дорогоцінні метали, а також на решту предметів розкоші та оздоблення мав, звісно, збільшуватися разом зі зростанням багатства. Значніший за кількістю щорічний продукт вимагав для обігу більшої кількості монети, а збільшене число багатих людей — більшої кількості всілякого начиння та інших прикрас зі срібла. Природно також припустити, що більшість копалень, які забезпечували тоді європейський ринок сріблом, були виснажені й тому розробляння їх супроводжувалося значними витратами. Багато із цих копалень розробляли ще з римських часів.

Однак більшість тих авторів, які писали про ціни товарів у давні часи, стверджувала, що від часів завоювання Англії, а може, і від часів вторгнення Цезаря, аж до відкриття копалень Америки вартість срібла безупинно знижувалася. До такої думки їх, напевне, приводили почасти спостереження стосовно цін як на хліб, так і на деякі інші види сільськогосподарської продукції, а почасти поширений погляд, що зі зростанням багатства в будь-якій країні збільшується й кількість срібла, а тому зі збільшенням кількості його вартість падає.

У своїх зауваженнях щодо цін на хліб ці дослідники, напевне, часто випускали з уваги три обставини.

По-перше, за старих часів майже всю ренту сплачували натурою: певною кількістю хліба, худоби, птиці тощо. Однак часто землевласник установлював, що він може на власний розсуд вимагати від держателя землі або щорічного платежу натурою, або ж, навзамін його, певної суми грошей. Ціна, згідно з якою платіж натурою замінювали певною сумою грошей, називається в Шотландії конверсійною ціною. Оскільки вибір між отриманням ренти натурою чи грішми завжди належить землевласникові, в інтересах держателя необхідно, щоб конверсійна ціна була нижча від середньої ринкової ціни, тому часто вона майже не перевищує половини ринкової. У більшій частині Шотландії цей звичай досі діє стосовно свійської птиці, а в деяких місцях — і стосовно худоби. Можливо, він зберігся б і щодо хліба, якби цьому не поклало край запровадження публічних такс. Особливі комісії встановлювали щорічні котирування середньої ціни всіх сортів зернових різної якості відповідно до їхньої фактичної ринкової ціни в кожному окремому графстві. Це дозволяло досить безпечно для держателя землі й зручно для землевласника переводити хлібну ренту в гроші відповідно до встановленої такси щороку, а не до якоїсь фіксованої заздалегідь ціни, але дослідники, які збирали дані про ціни на хліб у минулому, часто, напевне, приймали ціну, що її називають у Шотландії конверсійною, за фактичну ринкову ціну. Флітвуд в одному випадку визнає, що припустився саме такої помилки. Та оскільки він писав свою працю з конкретною метою, то визнав за потрібне зробити це зізнання лише після того, як навів цю конверсійну ціну 15 разів. Ціна ця становить 8 шилінгів за квартер пшениці. Ця сума в 1423 році, стосовно якого Флітвуд згадує її вперше, містила таку саму кількість срібла, як і 16 шилінгів на наші теперішні гроші, а в 1562-му, стосовно якого він наводить її востаннє, вона містила не більше, ніж те, що містить така сама номінальна сума нині.

По-друге, дослідників часто вводила в оману недбалість, із якою деякі несумлінні переписувачі поводилися з давніми законами про таксу, а інколи, мабуть, і самі законодавці.

Давні статути про таксу завжди починали, напевне, зі встановлення ціни на хліб і пиво за найнижчої ціни пшениці та ячменю, а потім переходили до встановлення цих цін за поступового підвищення ціни цих двох видів зерна. Але переписувачі статутів часто, як здається, вважали за достатнє переписувати ухвалу лише в тій частині, де згадано перші три або чотири ставки нижчого розміру, скорочуючи в такий спосіб свою працю і гадаючи, напевне, що цього достатньо, щоб показати пропорцію, якої слід дотримуватися за більш високих цін.

Так, у таксі на хліб і пиво на п’ятдесят перший рік правління Генріха III ціна на хліб встановлювалася, відповідно до різних цін пшениці, від 1 до 20 шилінгів за квартер на тогочасні гроші. Проте в рукописах, із яких друкували різні видання статутів до видання пана Руфхеда, переписувачі ніколи не просувалися далі ціни у 12 шилінгів у цих ухвалах. Деякі дослідники, уведені в оману такою помилковою копією, цілком природно вважали, що середня ціна, або 6 шилінгів за квартер, яка дорівнює приблизно 18 шилінгів на нинішні гроші, була звичайною або середньою ціною пшениці на той час.

У статуті про ганебний стовп і ганебний стілець, виданому приблизно в той самий час, ціна на пиво встановлюється відповідно до кожного підвищення ціни ячменю на 6 пенсів у межах від 2 до 4 шилінгів за квартер. Однак 4 шилінги не вважалися найвищою ціною, якої за тих часів міг сягати ячмінь, і ці ціни наводили тільки як приклад пропорції, що її слід дотримуватися для визначення решти цін, вищих або нижчих. Про це ми можемо дізнатися з останніх слів статуту: «Et sic deinceps crescetur vel diminuetur per sex denarios». Цей вислів не відзначається точністю, але сенс його досить зрозумілий: «Ціна пива, таким чином, має підвищуватися або знижуватися відповідно до кожного підвищення або зниження ціни ячменю на 6 пенсів». Укладаючи цей статут, законодавці виявляли таке саме недбальство, як і переписувачі.

У старовинному рукописі під заголовком «Regiam Majestatem», давній шотландській збірці законів, є закон про таксу, у якому ціна хліба визначається відповідно до різних цін борошна, починаючи від 10 пенсів і до 3 шилінгів за шотландський «бол», що дорівнює приблизно половині англійського квартера. Шотландських 3 шилінги на той час, коли, як припускають, було видано цю таксу, дорівнювали приблизно 9 шилінгам сріблом на нинішні гроші. Пан Руддиман, напевне, виводить із цього, що 3 шилінги були найвищою ціною пшениці за тих часів і що 10 пенсів, 1 шилінг або найбільше 2 шилінги було звичайною її ціною. Однак після ознайомлення з рукописом видається очевидним, що всі ці ціни наведено лише як приклад тієї пропорції між цінами пшеничного борошна й цінами на хліб, якої слід дотримуватися. Закон закінчується такими словами: «Reliqua judicabis secundum praescripta habendo respectum ad pretium bladi», що означає: «Ви маєте судити в інших випадках згідно з вищенаписаним, зважаючи на ціну зерна».

По-третє, дослідників, мабуть, увела в оману надзвичайно низька ціна, за якою продавали пшеницю в давні часи, бо вони гадали, що, оскільки ціна виявлялася тоді значно нижчою, ніж у наступні часи, то й звичайна її ціна мала бути теж значно нижчою. Однак вони могли б пересвідчитися, що її найвища ціна за тих давно минулих часів була настільки ж вищою, наскільки її найнижча ціна була нижчою, ніж будь-коли в наступні часи. Так, для 1270 року Флітвуд повідомляє нам дві ціни квартера пшениці. Одна дорівнює 4 фунтам стерлінгів 16 шилінгам на тогочасні гроші, що становить 14 фунтів 8 шилінгів на нинішні гроші, а друга — 6 фунтам 8 шилінгам (19 фунтів 4 шилінги на нинішні гроші). Наприкінці XV або на початку XVI століття не траплялося жодної ціни, яка наближалася б до цих надміру високих цін. Ціна хліба, попри схильність до коливань за всіх часів, над усе коливається в тих неспокійних і невпорядкованих державах, де неналагодженість торгівлі й шляхів сполучень заважає тому, щоб достаток в одній частині країни компенсував нестачу в іншій. У смутні часи Плантагенетів, які управляли Англією від середини XII до кінця XV століття, одна округа мала пшениці понад міру, тоді як інша, що перебувала на невеликій відстані від першої, зазнавала всіх жахів голоду, бо її врожай було знищено через несприятливу погоду або вторгнення сусіднього барона. Якщо між ними лежали землі ворожого володаря, одна округа була не в змозі надати бодай найменшу допомогу іншій. За сильного уряду Тюдорів, які управляли Англією протягом останньої частини XV і всього XVI століття, жоден барон не був таким могутнім, щоб насмілитися порушувати громадський спокій.

Читач знайде наприкінці цього розділу відомості про ціни на пшеницю, зібрані Флітвудом із 1202 по 1597 рік (включно з обома цими роками), переведені на сучасні гроші й поділені хронологічно на 7 частин по 12 років. Наприкінці кожної частини він подає середню ціну для 12 років. Для цього тривалого періоду Флітвуд зумів зібрати ціни не більш ніж для 80 років, тож в останній частині у 12 років бракує 4 років. Тому я додав ціни 1598, 1599, 1600 і 1601 років, що їх я запозичив із видань Ітонського коледжу. Це єдине доповнення, зроблене мною. Читач побачить, що від початку XIII до середини XVI століття середня ціна для кожних 12 років поступово знижується, а на кінець XVI століття вона знову підвищується. Однак ціни, відомості про які Флітвуд спромігся зібрати, були, напевне, переважно такими, що відрізнялися надзвичайною дорожнечею або дешевизною, а тому я не можу стверджувати, що на їх підставі можна дійти надійних висновків. І хоч вони взагалі нічого не доводять, вони підтверджують думку, яку я намагався обґрунтувати. Проте сам Флітвуд разом із більшістю інших дослідників, мабуть, вважав, що впродовж усього цього періоду вартість срібла внаслідок зростання його кількості безупинно зменшувалася. Ціни на хліб, зібрані ним, безумовно, не підтверджують цієї думки. Вони повною мірою підтверджують думку Дюпре де Сен-Мора, яку я й намагався викласти. Єпископ Флітвуд і пан Дюпре де Сен-Mop — два автори, що зібрали з надзвичайною ретельністю й точністю ціни на різні предмети за старих часів. Видається дещо дивним, що за такої значної розбіжності їхніх думок наведені ними факти, принаймні стосовно ціни хліба, так точно збігаються.

Однак найбільш вдумливі автори у своїх твердженнях стосовно високої вартості срібла за тих давніх часів брали до уваги не так низьку ціну хліба, як низьку ціну іншої сировини. Хліб, як стверджували вони, що є свого роду обробленим продуктом, був за тих примітивних часів значно дорожчим порівняно з більшістю інших товарів; тут, мені здається, мається на увазі більшість необроблених продуктів, таких як худоба, птиця, різна дичина тощо. Безперечно, правильно, що за тих часів варварства та бідності ці продукти були значно дешевшими за хліб. Але ця дешевизна — наслідок не високої вартості срібла, а низької вартості цих продуктів. Її зумовлювало не те, що срібло на той час купувало або містило велику кількість праці, а те, що такі продукти купували або містили значно меншу кількість праці, ніж за доби, що відрізнялася великим багатством і розвитком промисловості. Срібло, звісно, має бути дешевшим в іспанській Америці, ніж у Європі, у країні, де його видобувають, ніж у країні, куди його привозять із витратами на сухопутне та морське перевезення на далеку відстань, на фрахт і страхування. Як розповідає Уллоа, кілька років тому в Буенос-Айресі ціна бика, узятого просто з череди в 300–400 голів, дорівнювала 21 1⁄2 пенні. Як повідомляє нам пан Байрон[31], ціна доброго коня в столиці Чилі дорівнювала 16 шилінгам сріблом. У країні, яка відрізняється природною родючістю, але значна частина якої залишається необробленою, худобу, птицю, будь-яку дичину тощо, оскільки їх можна отримати, витративши незначну кількість праці, купують або одержують у своє розпорядження теж лише за дуже малу кількість праці. Низька грошова ціна, за якою їх можна продати, аж ніяк не є доказом того, що дійсна вартість срібла там дуже висока, — це лише доводить, що дійсна вартість цих продуктів є дуже низькою.

Слід завжди пам’ятати, що праця, а не якийсь особливий товар чи група товарів, є справжнім мірилом вартості як срібла, так і решти товарів.

У країнах, майже безлюдних або слабко заселених, худоба, птиця, будь-яка дичина тощо, оскільки це безпосередні витвори природи, наявні в набагато більших кількостях, аніж потрібно для споживання мешканцями країни. За такого стану речей пропозиція зазвичай перевищує попит. Через це за різних станів суспільства, на різних стадіях розвитку добробуту такі товари є еквівалентними дуже різній кількості праці.

За будь-якого стану суспільства, на будь-якому ступені розвитку добробуту хліб є продуктом людської праці. Але середня кількість продукту будь-якої галузі праці завжди більш-менш точно відповідає середньому споживанню; середня пропозиція відповідає середньому попиту. Після цього на будь-якому етапі розвитку культури для вирощування однакової кількості хліба на однаковому ґрунті та в однаковому кліматі потрібна в середньому майже рівна кількість праці, або, що те саме, майже рівні витрати на працю, оскільки безперервне зростання продуктивності праці з підвищенням культури більшою чи меншою мірою врівноважується безперервним зростанням ціни худоби — головного знаряддя в хліборобстві. З огляду на все це, можемо бути певні, що за будь-якого стану суспільства, на будь-якому етапі розвитку культури рівна кількість хліба більшою мірою, ніж рівна кількість інших видів сировини, міститиме однакові кількості праці чи буде еквівалентна їм. Відповідно до цього хліб, як уже зазначалося, на різних етапах розвитку багатства та культури є точнішим мірилом вартості, ніж будь-який інший товар чи група товарів. Тому ми можемо краще судити про дійсну вартість срібла на різних етапах розвитку, порівнюючи її радше з вартістю хліба, ніж із вартістю якогось іншого товару чи групи товарів.

Окрім того, хліб чи будь-яка інша звичайна та улюблена рослинна їжа народу становить у будь-якій культурній країні головну частину утримання робітника. Унаслідок розширення хліборобства земля кожної країни виробляє значно більшу кількість рослинної, ніж тваринної, їжі й робітник повсюдно споживає переважно ту здорову їжу, більш дешеву і наявну у великих кількостях. М’ясо, якщо не враховувати найбагатші країни або такі, де працю дуже високо оплачують, становить лише незначну частину харчування робітника, птиця — ще меншу, а дичина й зовсім відсутня в його харчуванні. У Франції та й навіть у Шотландії, де працю винагороджують дещо краще, ніж у Франції, трудівник-бідняк рідко їсть м’ясо, за винятком свят та інших надзвичайних випадків. Через це грошова ціна праці більше залежить від середньої грошової ціни хліба — головного продукту харчування робітників, аніж від ціни м’яса або якогось ще сільгосппродукту. Тому дійсна вартість золота й срібла, дійсна кількість праці, що її вони можуть купити чи отримати у своє розпорядження, значно більше залежить від кількості хліба, ніж від кількості м’яса чи будь-якого іншого сирого продукту землі.

Такі поверхові спостереження над цінами хліба або інших товарів не пройшли б, певно, поза увагою багатьох освічених авторів, якби не перебували під впливом поширеної думки, яка стверджує: у кожній країні кількість срібла природно зростає разом зі зростанням багатства, тому його вартість зменшується зі зростанням його кількості. Але така думка видається зовсім необґрунтованою.

Кількість дорогоцінних металів у країні може зростати з двох причин: або, по-перше, завдяки зростанню кількості копалень, що дають ці метали, або, по-друге, завдяки збільшенню багатства народу, завдяки збільшенню продукту його річної праці. Перша із цих причин, поза сумнівом, неодмінно пов’язана зі зменшенням вартості дорогоцінних металів, друга із цим аж ніяк не пов’язана.

Коли відкриваються багатші копальні, на ринок надходить більша кількість дорогоцінних металів, і, оскільки залишається незмінною та кількість предметів потреби й зручності, на яку ці метали мають бути обмінені, ця кількість металів має бути обмінена на меншу кількість товарів. Оскільки збільшення кількості дорогоцінних металів у якійсь країні відбувається через зростання видобутку копалень, воно неодмінно пов’язане з певним зменшенням їхньої вартості.

І навпаки, коли багатство якоїсь країни зростає і поступово збільшується річний продукт її праці, виникає потреба в більшій кількості грошей для обігу більшої кількості товарів; з іншого боку, приватні особи починають, певна річ, купувати дедалі більшу кількість срібних та золотих виробів, бо вони в змозі робити це і мають більшу кількість товарів для обміну на ці вироби. Кількість дзвінкої монети в їхньому розпорядженні збільшуватиметься за потребою, а кількість золотих та срібних виробів — через марнославство та суєтність, тобто з тієї самої причини, із якої в них, певно, збільшуватиметься також кількість красивих статуй, картин і всіляких інших дорогих та рідкісних предметів. Проте важко припустити, щоб скульпторів та художників за часів зрослого багатства й розквіту винагороджували гірше, ніж за часів бідності й застою, і не слід думати, що в такий час за золото й срібло платили б менше.

Оскільки ціна золота й срібла, природно, зростає в кожній країні разом зі зростанням багатства (якщо тільки випадкове відкриття більш багатих покладів не знижує її), то, хоч би яким був стан копалень, ціна золота й срібла за всіх часів у багатій країні, ясна річ, вища, ніж у бідній. Золото й срібло, так само як інші товари, звісно, шукають ринок, де за них дають кращу ціну, а кращу ціну зазвичай дають за будь-яку річ у тій країні, яка може сплатити за неї більше. Але слід пам’ятати, що праця в кінцевому підсумку становить ту ціну, яку сплачують за будь-яку річ, і в країнах, де працю оплачують добре, грошова ціна її пропорційна грошовій ціні засобів існування робітника. Однак золото й срібло, звісно, обмінюють на більшу кількість засобів існування у багатій країні, ніж у бідній; у країні, де є велика кількість засобів існування, порівняно з країною, що недостатньо забезпечена ними. Якщо між такими країнами значна відстань, різниця може бути дуже великою, тому що, хоча метали й перетікають із менш вигідних ринків на більш вигідні, проте може виявитися заважким перевозити їх у таких кількостях, щоб приблизно зрівняти їхню ціну в обох країнах. Якщо ці країни розташовані близько одна до одної, різниця буде меншою, а інколи й ледь помітною завдяки легкості перевезення. Китай — багатший за будь-яку країну Європи, і різниця між ціною засобів існування в Китаї та Європі дуже велика. Рис у Китаї значно дешевший, ніж пшениця в будь-якій частині Європи. Англія — багатша, ніж Шотландія, але різниця між грошовою ціною хліба в цих двох країнах значно менша і навіть ледь помітна. Якщо судити з кількості або міри, то хліб у Шотландії видається значно дешевшим, аніж в Англії, але, якщо мати на увазі його якість, він, поза сумнівом, виявляється дорожчим. Шотландія майже щороку отримує велику кількість зерна з Англії, а будь-який товар у країні, до якої його ввозять, має бути дорожчим, ніж у країні, звідки його одержують. Через це англійське зерно в Шотландії має бути дорожчим, аніж в Англії, проте, беручи до уваги його якість, тобто кількість та доброякісність борошна, отримуваного з нього, його не можна продавати за більш високу ціну, ніж шотландське зерно, що суперничає з ним на тому самому ринку.

Різниця між грошовою ціною праці в Китаї та Європі ще більша, ніж між грошовою ціною засобів існування, оскільки дійсна винагорода праці у Європі вища, ніж у Китаї, адже значна частина Європи перебуває у прогресивному стані, а Китай, напевне, — у стаціонарному. Грошова ціна праці в Шотландії нижча, ніж в Англії, тому що там значно нижча дійсна винагорода праці, хоча і в Шотландії відбувається зростання багатства, проте повільніше, ніж в Англії. Значні розміри еміграції з Шотландії та малі розміри її з Англії достатньою мірою доводять, що попит на працю в цих країнах не однаковий. Слід пам’ятати, що співвідношення між дійсною винагородою праці в різних країнах регулюється, певна річ, не фактичним багатством або бідністю цих країн, а тим, чи відбувається в них зростання багатства, а чи вони переживають застій або занепад.

Золото й срібло, природно, маючи найбільшу вартість у найбагатших народів, найменшу вартість мають у народів найбідніших. У дикунів, що є найбіднішими з усіх народів, вони навряд чи взагалі мають якусь вартість.

У великих містах хліб завжди дорожчий, аніж у віддалених частинах країни. Але це є наслідком не дійсної дешевизни срібла, а дійсної дорожнечі хліба. Аж ніяк не менше праці коштує доставити срібло в місто порівняно з доставлянням його у віддалені райони країни, але значно дорожче доставити туди хліб.

У деяких дуже багатих країнах із розвиненою торгівлею, таких як Голландія чи Генуя, хліб дорогий із тих самих причин, із яких він дорогий і у великих містах — його виробляють недостатньо для прожитку своїх мешканців. Вони багаті працьовитістю і майстерністю ремісників та мануфактурних робітників, багаті всілякими машинами, які полегшують і скорочують працю, багаті кораблями та іншими засобами пересування й торгівлі, але вони бідні на хліб, що привозиться туди з віддалених країн і тому має бути оплачений із надбавкою до ціни для покриття витрат на перевезення його із цих країн. Доставити срібло в Амстердам коштує не меншої праці, ніж доставити його в Данциг, але значно дорожче доставити туди хліб. Дійсна вартість срібла в цих місцях має бути майже однаковою, але дійсна вартість хліба має суттєво відрізнятися. Нехай зменшиться реальне багатство Голландії чи Генуї за незмінної чисельності населення; нехай зменшиться їхня здатність забезпечувати себе продовольством із віддалених країн — у такому разі ціна хліба, замість знизитися разом зі зменшенням кількості їхнього срібла, що неминуче має супроводжувати такий матеріальний занепад як його причина або слідство, підвищиться до розмірів голодної ціни. Коли ми потребуємо лиш продуктів, необхідних для існування, то змушені відмовлятися від усього зайвого; вартість усіх цих зайвих предметів, що підвищується за часів добробуту та розквіту, знижується в періоди бідності й занепаду. Інакше буває з предметами першої потреби: їхня дійсна ціна, тобто кількість праці, на яку їх можна обміняти, підвищується в періоди бідності та злиднів і падає в періоди добробуту та розквіту, що завжди є періодами великого достатку, бо без нього не було б ані добробуту, ані розквіту. Хліб є предметом першої потреби, а срібло — предметом розкоші, без якого можна обійтися.

Через це, хоч би яким було збільшення кількості дорогоцінних металів через зростання багатства та культури в період між серединою XIV й серединою XVI століття, воно не могло породити тенденцію до зменшення його вартості у Великій Британії чи якійсь іншій частині Європи. Тому, якщо ті, хто збирав відомості про ціни на товари за минулих часів, зі спостережень за цінами на хліб або інші товари не мають підстав для висновків про зменшення вартості срібла в зазначений період, то ще менше підстав вони мають для висновків про це з очікуваного зростання багатства та прогресу культури.


Другий період

Хоч би як не збігалися думки вчених стосовно руху вартості срібла протягом першого періоду, стосовно другого періоду вони одностайні.

Приблизно від 1570 до 1640-го, за майже 70 років, коливання вартості срібла та хліба відбувалися в зворотному напрямку. Срібло знизилося у своїй дійсній вартості чи обмінювалося на меншу кількість праці, ніж раніше, а хліб підвищувався у своїй номінальній ціні, та, замість продавати його, як звичайно, по 2 унції срібла за квартер, або близько 10 шилінгів на нинішні гроші, його продавали по 6 і 8 унцій срібла за квартер, або по 30 і 40 шилінгів на нинішні гроші.

Відкриття багатих копалень в Америці є, напевне, єдиною причиною такого зменшення вартості срібла відносно вартості хліба. Усі без винятку пояснюють це явище саме так, і ніколи не дискутувалося питання щодо самого факту або його причини. У значній частині Європи в цей період промисловість та багатство розвивалися, унаслідок цього попит на срібло мав збільшуватися. Але збільшення пропозиції, мабуть, такою великою мірою переважало зростання попиту, що вартість цього металу значно впала. Слід зауважити, що відкриття копалень в Америці не мало, певно, більш-менш помітного впливу на ціни продуктів в Англії аж до 1570-го, хоча навіть копальні в Потосі було відкрито за понад 20 років до того.

Від 1595 до 1620 року (включно з обома цими роками) середня ціна квартера в 9 бушелів кращої пшениці на Віндзорському ринку становила, напевне, як це видно з рахунку Ітонського коледжу, 2 фунти 1 шилінг 6 9⁄13 пенні. Ґрунтуючись на цій ціні, відкинувши дріб і вирахувавши дев’яту частину, тобто 4 шилінги 7 1⁄3 пенні, маємо ціну квартера у 8 бушелів — 1 фунт 16 шилінгів 10 2⁄3 пенні. А із цієї ціни, також відкидаючи дріб і вираховуючи дев’яту частину, тобто 4 шилінги 1 1⁄9 пенні, як різницю між ціною пшениці вищого та середнього сортів, отримаємо ціну пшениці середньої якості приблизно в 1 фунт стерлінгів 12 шилінгів 8 8⁄9 пенні, або близько 6 1⁄3 унцій срібла.

Від 1621 до 1636 року (включно з обома цими роками) середня ціна такої самої кількості пшениці вищого сорту на тому самому ринку досягала, згідно із цими рахунками, 2 фунтів 10 шилінгів; за такими самими розрахунками, як і в попередньому випадку, це дає середню ціну за квартер у 8 бушелів пшениці середньої якості — 1 фунт 19 шилінгів 6 пенсів, або близько 7 2⁄3 унції срібла.


Третій період

Між 1630 і 1640 роками, або близько 1636-го, вплив відкриття копалень в Америці на зменшення вартості срібла, напевне, виявився з найбільшою силою, а вартість цього металу порівняно з вартістю хліба ніколи не падала так низько. Вона наче підвищилася протягом нинішнього століття і, мабуть, почала підвищуватися за якийсь час до кінця минулого.

Від 1637 до 1700 року (включно з обома цими роками), тобто за останні 64 роки минулого століття, середня ціна квартера в 9 бушелів пшениці доброї якості на Віндзорському ринку становила, напевне, як це видно з рахунка того часу, 2 фунти 11 шилінгів 1⁄3 пенні, що лише на 1 шилінг 1⁄3 пенні дорожче, ніж за 16 років перед тим. Але протягом цих 64 років відбулися дві події, які мали призвести до значно більшого браку хліба, ніж це міг би спричинити неврожай, і які навіть і за відсутності припущення про подальше зниження вартості срібла більш ніж пояснюють це незначне зростання ціни хліба.

Першою із них була громадянська війна, яка, перешкоджаючи хліборобству й розладнуючи торгівлю, мала збільшити ціну хліба значно вище від того, ніж це могли спричинити неврожаї. Вона мала вести до цього більшою або меншою мірою на всіх ринках королівства, та особливо на ринках в околицях Лондона, який потребує постачання з найвіддаленіших місцевостей. Справді, у 1648 році ціна пшениці вищої якості на Віндзорському ринку складала, згідно з тими самими даними, 4 фунти 5 шилінгів, а в 1649-му — 4 фунти за квартер у 9 бушелів. Підвищення за ці два роки порівняно із ціною у 2 фунти 10 шилінгів (середня ціна за 16 років до 1637-го) сягає 3 фунтів 5 шилінгів; поділене на 64 останніх роки минулого століття, це підвищення майже достатньо пояснює те невелике зростання ціни, що, напевне, сталося за ці роки. Але хоча такі ціни є максимальними, вони аж ніяк не єдині максимальні ціни, породжені громадянською війною.

Другим фактом стала премія за вивезення хліба, установлена в 1688 році. Як багато хто вважав, така експортна премія, заохочуючи хліборобство, може з плином часу спричинити більший достаток, а отже, і більшу дешевизну хліба на внутрішньому ринку, ніж це було б без неї. Надалі я з’ясую, якою мірою премія може в будь-який час дати такі результати; тут зауважу лише, що між 1688 і 1700 роками, за такий нетривалий проміжок часу, вона не встигла помітно вплинути на результат. За цей період єдиним результатом премії мало бути підвищення ціни на внутрішньому ринку, оскільки ця премія заохочувала вивезення надлишку кожного року й цим не давала надлишкові одного року врівноважувати брак хліба в іншому році. Хоча брак хліба в Англії від 1693 до 1699 року (включно з обома цими роками), певно, був зумовлений переважно неврожаями і тому охоплював значну частину Європи, завдяки премії він мав дещо посилитися. Тому в 1699-му подальше вивезення хліба було заборонено на 9 місяців.

Ще один, третій факт упродовж цього періоду, який, хоча й не міг спричинити брак хліба чи збільшення дійсної кількості срібла, що її зазвичай сплачують за нього, неодмінно мав привести до певного збільшення номінальної суми, яку сплачували за нього. Ідеться про значне погіршення якості монети через її урізання та стирання. Це зло виникло за часів Карла II і дедалі посилювалось аж до 1695 року, коли, як ми можемо дізнатися від пана Лоундса, вартість срібної монети, що перебувала в обігу, була в середньому на 25% нижчою від установленої. Проте номінальну суму, що становить ринкову ціну будь-якого товару, як це показав досвід, неодмінно регулює не так кількість срібла, що має міститися в ній відповідно до встановленої норми, як та кількість, що, фактично, у ній міститься. Отже, ця номінальна сума через необхідність є вищою тоді, коли монета значно знецінена через урізання та знос, ніж коли вона близька до своєї встановленої вартості.

Протягом поточного століття срібна монета жодного разу не була настільки нижчою від встановленої ваги, як нині. Але хоча вона була дуже пошкоджена, її вартість підтримувалася на певній висоті вартістю золотої монети, на яку її обмінювали. Тому що, хоча до останнього перекарбування золота монета була також зіпсована, вона була зіпсована значно менше, ніж срібна. Навпаки, у 1695 році вартість срібної монети не підтримувалася на встановленому рівні золотою монетою; гінею тоді зазвичай вимінювали на 30 шилінгів стертої й обрізаної срібної монети. Аж до останнього перекарбування золота ціна срібних зливків рідко перевищувала 5 шилінгів 7 пенсів за унцію, що лише на 5 пенсів більше від монетної ціни. Але в 1695 році звичайна ціна срібних зливків досягала 6 шилінгів 5 пенсів за унцію[32], тобто на 15 пенсів перевищувала монетну ціну. Таким чином, навіть до останнього перекарбування золота золоту й срібну монети однаково розцінювали порівняно зі срібними зливками не більш ніж на 8% нижче від їхньої встановленої вартості. У 1695 році їх розцінювали майже на 25% нижче від їхньої встановленої вартості. Але на початку нинішнього століття, тобто безпосередньо після великого перекарбування в епоху короля Вільгельма, більша частина срібної монети, що перебувала в обігу, мала бути ще ближчою до встановленої ваги, ніж у наш час. Протягом нинішнього століття не було великих суспільних лих на кшталт громадянської війни, що завдали шкоди хліборобству чи перервали нормальний перебіг внутрішньої торгівлі країни. І хоча премія, що існувала впродовж більшої частини цього століття, завжди мала дещо підвищувати ціну хліба порівняно з тим, якою вона була б за відсутності її та за сучасного стану хліборобства, усе ж протягом цілого століття ця премія мала достатньо часу, щоб спричинити всі ті вигідні наслідки, що їх зазвичай їй приписують, а саме сприяти розвиткові хліборобства і таким чином збільшити кількість хліба на внутрішньому ринку. За таких умов завдяки принципам системи, про яку я розповім і яку поясню далі, вона мала б, підвищуючи, з одного боку, ціну хліба, водночас, з другого боку, приводити до її зниження. Багато хто навіть вважає, що вона більше вплинула саме в другому. Справді, за перші 64 роки поточного століття середня ціна квартера в 9 бушелів пшениці вищого сорту на Віндзорському ринку досягала, якщо спиратися на рахунок з Ітонського коледжу, 2 фунти 6 19⁄32 пенні, що приблизно на 10 шилінгів 6 пенсів, або на 25%, дешевше від її ціни за останні 64 роки минулого століття і на 9 шилінгів 6 пенсів дешевше від її ціни за 16 років, що передували 1636-му, коли відкриття американських копалень, як можна припустити, повною мірою справило вплив, і на 1 шилінг дешевше, ніж протягом 26 років до 1620-го, доки це відкриття, як можна припустити, ще не вплинуло. За цими даними, середня ціна пшениці середньої якості досягала протягом цих перших 64 років поточного століття близько 32 шилінгів за квартер у 8 бушелів.

Таким чином, вартість срібла порівняно з вартістю хліба, напевне, протягом поточного століття підвищилася й почала підвищуватися, мабуть, іще за якийсь час до закінчення минулого століття.

У 1687 році ціна квартера в 9 бушелів пшениці вищого сорту на Віндзорському ринку дорівнювала 1 фунту 5 шилінгам 2 пенсам, що є найнижчою ціною з 1595-го.

У 1688 році пан Грегорі Кінг, відомий своєю обізнаністю в таких питаннях, вважав, що середня ціна пшениці в роки помірного врожаю становить для виробника 3 шилінги 6 пенсів за бушель, або 28 шилінгів за квартер. Ціна виробника, як я вважаю, є тим, що інколи називають договірною ціною, або ціною, за якою фермер домовляється постачати впродовж певної кількості років певну кількість хліба торгівцеві. Оскільки такий договір звільняє фермера від витрат і праці з продажу свого продукту, договірна ціна зазвичай буває нижчою від так званої середньої ринкової ціни. Кінг вважав, що 28 шилінгів за квартер становили на той час звичайну договірну ціну в роки помірних урожаїв. До виникнення потреби в хлібі, спричиненої низкою останніх надзвичайних неврожаїв, це була, як мене запевняли, звичайна договірна ціна в роки, що відзначалися середнім урожаєм.

У 1688 році парламент увів премію за вивезення хліба. Землевласники, які становили тоді значно більшу частину законодавчих зборів, ніж нині, бачили, що грошова ціна хліба падає. Премія була засобом штучно підняти її до рівня тієї високої ціни, за якою хліб часто продавали за часів Карла І та Карла II. Тому премію мали видавати доти, доки ціна пшениці не досягне 48 шилінгів за квартер, тобто стане на 20 шилінгів, або на 5⁄7, дорожчою від тієї ціни виробника, яку обчислив пан Кінг того самого року за помірних урожаїв. Якщо його обчислення заслуговують бодай почасти на ту довіру, якою вони послуговуються повсюдно, то 48 шилінгів за квартер були ціною, що її за відсутності таких засобів, як премія, не можна було на той час очікувати, якщо не враховувати років надзвичайного неврожаю. Однак уряд короля Вільгельма тоді ще не зміцнився, він не міг відмовити в чомусь землевласникам, від яких саме тоді вимагав уперше затвердити щорічний земельний податок.

Отже, вартість срібла порівняно з вартістю хліба, певно, дещо підвищилася незадовго до кінця минулого століття і, певно, й надалі підвищувалася протягом більшої частини нинішнього століття, хоча неминуча дія премії мала протидіяти цьому підвищенню, тож вартість срібла мала бути менша, аніж вона була б у разі відсутності премії за описаного стану хліборобства.

В урожайні роки премія, стимулюючи посилене вивезення, неминуче підвищує ціну хліба порівняно з тим, якою вона була б у такі роки за відсутності премії. Пряма мета премії полягала в заохоченні хліборобства шляхом підвищення ціни хліба навіть у найурожайніші роки.

Щоправда, у роки великої нестачі хліба премію тимчасово скасовували. А проте, вона мала чинити певний вплив на ціни навіть у такі роки. Спричиняючи в урожайні роки надзвичайно велике вивезення, премія часто перешкоджає тому, щоб велика кількість хліба в одному році врівноважувала брак його в іншому.

Таким чином, як в урожайні, так і в неврожайні роки премія збільшує ціну хліба вище від того рівня, на якому вона, природно, трималася б за сучасного стану хліборобства. Тому якщо протягом перших 64 років нинішнього століття середня ціна хліба була нижчою, ніж протягом останніх 64 років минулого століття, то за такого самого стану хліборобства вона була б іще значно нижчою, якби не вплив премії.

Але мені можуть заперечити, що за відсутності премії стан хліборобства був би іншим. Далі, у процесі спеціального розгляду питання про премії, я спробую з’ясувати, який вплив вони могли чинити на хліборобство країни. А тепер я лише зауважу, що підвищення вартості срібла порівняно з вартістю хліба характерне не для самої лише Англії. Воно відбувалося у Франції протягом того самого періоду й приблизно в тих самих розмірах, які помітили троє дуже точних, старанних і працьовитих збирачів цін на хліб, а саме: пан Дюпре де Сен-Mop, пан Мессанс та автор «Досвіду про хлібну політику». Але у Франції вивезення хліба до 1764 року було заборонено, і важко припустити, щоб майже однакове зниження ціни, яке сталося в одній країні, попри згадану заборону вивезення, в іншій спричинило надзвичайне заохочення вивезення.

Буде, мабуть, правильніше вважати таку зміну середньої грошової ціни хліба радше наслідком певного поступового підвищення дійсної вартості срібла на європейському ринку, ніж якогось зниження середньої дійсної вартості хліба. Як уже зазначалося, хліб для значних періодів часу є точнішим мірилом вартості, ніж срібло чи якийсь інший товар. Коли після відкриття багатих копалень хліб в Америці подорожчав у 3–4 рази порівняно зі своєю колишньою грошовою ціною, таку зміну всі приписували не підвищенню дійсної вартості хліба, а зменшенню дійсної вартості срібла. Тому, якщо за перші 64 роки нинішнього століття середня грошова ціна хліба дещо знизилася порівняно із ціною, що існувала протягом більшої частини минулого століття, ми так само муситимемо пояснювати цю зміну не зниженням його дійсної вартості, а певним підвищенням дійсної вартості срібла на європейському ринку.

Щоправда, висока ціна хліба в останні 10–12 років викликала підозру, що дійсна вартість срібла на європейському ринку все ще падає. Але, напевне, така ціна хліба є наслідком надзвичайних неврожаїв, і тому її слід вважати не постійним явищем, а минущим і випадковим. Урожаї впродовж останніх 10–12 років були несприятливі в більшій частині Європи, а заворушення в Польщі значно посилили брак хліба в усіх тих країнах, що їх у роки дорожнечі зазвичай забезпечував цей ринок. Таку довгу низку неврожаїв, хоча це й не звичайне явище, аж ніяк не можна визнати чимось винятковим; усі, кому доводилося вивчати історію цін на хліб за минулих часів, легко можуть згадати чимало таких прикладів. Окрім того, 10 років надзвичайних неврожаїв — явище не менш дивне, ніж 10 років надзвичайних урожаїв. Низьку ціну хліба від 1741 до 1750 року (включно з обома цими роками) з повним правом можна протиставити високій ціні його за останні 8–10 років. Від 1741 до 1750-го середня ціна квартера в 9 бушелів пшениці вищого сорту на Віндзорському ринку досягала, як свідчать рахунки Ітонського коледжу, лише 1 фунту 13 шилінгів 9 4⁄5 пенні, що майже на 6 шилінгів 3 пенси нижче за середню ціну перших 64 років нинішнього століття. Згідно із цими даними, середня ціна квартера у 8 бушелів пшениці середньої якості для цих років дорівнює тільки 1 фунту 6 шилінгам 8 пенсам.

Однак між 1741 та 1750 роками премія мала запобігти зниженню ціни хліба на внутрішньому ринку такою мірою, як це сталося б за природного перебігу подій. Протягом цих 10 років, згідно із записами митниці, кількість вивезеного хліба різних видів досягала не менш як 8 029 156 квартерів. Премія, сплачена за цю кількість, досягала 1 514 962 фунти 17 шилінгів 4 1⁄2 пенсів. І в 1749 році пан Пелгем, який тоді був першим міністром, зазначив у палаті громад, що за три попередніх роки надзвичайно велику суму було сплачено як премію за вивезення хліба. Він мав усі підстави для цього зауваження, а наступного року — ще більше. За один тільки цей рік сплачена премія досягала не менш як 324 176 фунтів 10 шилінгів 6 пенсів. Немає потреби говорити про те, якою значною мірою таке форсоване вивезення мало підвищувати ціну хліба порівняно з тим, якою вона була б на внутрішньому ринку за інших умов.

У кінці таблиці цін, доданої до цього розділу, читач побачить окрему таблицю, що стосується цих 10 років. Він знайде також окрему таблицю про 10 попередніх років, для яких середня ціна теж нижча, хоча й не настільки, від загальної середньої ціни за перші 64 роки цього століття. Проте 1740-й був роком надзвичайно великого неврожаю. 20 років, що передували 1750-му, цілком можна протиставити 20 рокам, що передували 1770-му. Подібно до того як у перше двадцятиліття ціни були набагато нижчі від середньої за ціле століття, попри 1–2 роки дорожнечі, так і в друге — ціни були значно вищі від середньої, попри 1–2 роки дешевизни, як, наприклад, 1759 рік. І якщо в першому випадку ціни були не настільки нижче від загальної середньої, наскільки вони були вищі від середньої в другому випадку, то ми маємо приписати це, певно, існуванню премії. Перелом у цінах був, очевидно, занадто раптовим, щоб його можна було пов’язувати зі зміною у вартості срібла, завжди повільною та поступовою. Раптовість і різкість результату можна пояснити тільки такою причиною, що й сама діє зненацька, а саме — випадковими коливаннями врожаю.

Щоправда, грошова ціна праці у Великій Британії протягом нинішнього століття підвищувалася. Однак це, напевне, було наслідком не так зменшення вартості срібла на європейському ринку, як збільшення попиту на працю у Великій Британії, породжуваного значним і майже загальним процвітанням країни. У Франції, країні, яка не мала такого добробуту, від середини останнього століття спостерігається поступове зниження грошової ціни праці разом зі зниженням середньої грошової ціни хліба. Як у минулому, так і в нинішньому столітті поденна плата чорнороба, як стверджують, майже весь час трималася на рівні 1⁄20 середньої ціни сетьє пшениці — міри, що містить дещо більше за 4 вінчестерських бушелі. У Великій Британії, як уже зазначалося, дійсна винагорода за працю, дійсна кількість предметів потреби й зручності, що їх одержує робітник, протягом нинішнього століття значно зросли. Підвищення грошової ціни праці, напевне, є наслідком не зменшення вартості срібла на європейському ринку, але підвищення дійсної ціни праці спеціально на англійському ринку, зумовленого особливо сприятливими умовами цієї країни.

Протягом певного часу після відкриття Америки срібло і далі продавали за попередньою або трохи зниженою ціною. Прибутки з копалень певний час були дуже великі й значно перевищували їхню природну норму. Але особи, які ввозили срібло до Європи, невдовзі мали переконатися, що весь обсяг річного ввезення не можна продати за такою високою ціною. Срібло поступово почали вимінювати на дедалі меншу кількість товарів. Його ціна поступово падала все нижче й нижче, доки не досягла свого природного рівня, або тієї суми, яка потрібна для сплати, згідно з їхніми природними нормами, заробітної плати, прибутку на капітал та земельної ренти, що підлягають оплаті для того, щоб доставити срібло з копальні на ринок. У більшості копалень Перу мито короля Іспанії, що досягає десятої частини валового продукту, поглинає, як уже зазначалося, усю земельну ренту. Це мито первісно досягало половини, потім знизилося до 1⁄3, затим — до 1⁄5 і нарешті до 1⁄10 валового видобутку; ця норма існує і нині. У більшості срібних копалень Перу, напевне, це все, що залишається після відшкодування капіталу підприємця та оплати його звичайного прибутку; узагалі, всі визнають, що цей прибуток, колись дуже високий, нині не перевищує мінімуму, за якого ще можна розробляти копальні.

Мито на користь іспанського короля було знижено до 1⁄5 зареєстрованого срібла в 1504-му, тобто за 41 рік до відкриття копальні Потосі. За 90 років, тобто майже до 1636-го, ці копальні, найбагатші в усій Америці, мали достатньо часу для того, щоб сповна проявити свої запаси або призвести до такого зниження вартості срібла на європейському ринку, яке тільки можливе за стягування мита на користь іспанського короля. 90 років — період, цілком достатній для того, щоб довести ціну будь-якого товару, що не є монопольним, до природної ціни або до мінімальної, за якою він може взагалі продаватися більш-менш тривалий час зі сплатою спеціального мита.

Можливо, що ціна срібла на європейському ринку могла б упасти ще нижче, унаслідок чого виникла б нагальна потреба або знизити мито на нього не тільки до 1⁄10, як це відбулося в 1736 році, а й до 1⁄12, як це було зроблено із золотом, або ж призупинити розробку більшої частини діючих американських копалень. Поступове зростання попиту на срібло або поступове розширення ринку збуту для продукту американських срібних копалень є, певно, тією причиною, яка відвернула це й не тільки підтримувала на колишньому рівні вартість срібла на європейському ринку, а й, можливо, навіть дещо підвищила її порівняно з вартістю металу в середині останнього століття.

Від часів першовідкриття Америки ринок збуту для продукту її срібних копалень поступово все більше й більше розширювався.

По-перше, європейський ринок поступово розширювався. Від часів відкриття Америки значно підвищився добробут більшої частини Європи. Англія, Голландія, Франція та Німеччина, навіть Швеція, Данія та Росія, — усі ці країни значно прогресували в розвиткові хліборобства й промисловості. Італія, здається, також не регресувала. Її занепад передував завоюванню Перу. Відтоді вона дещо оправилася. Щоправда, припускають, що Португалія та Іспанія певною мірою регресували. Але Португалія становить лише мізерну частину Європи, а занепад Іспанії, мабуть, не такий великий, як це зазвичай вважають. На початку XVI століття Іспанія була дуже бідною країною навіть порівняно з Францією, добробут якої відтоді значно підвищився. Усім добре відоме зауваження імператора Карла V, який часто мандрував обома цими країнами, про те, що у Франції всього вдосталь, а в Іспанії всього бракує. Ріст продуктивності європейського сільського господарства та промисловості неминуче вимагав поступового збільшення кількості срібної монети, необхідної для обігу великої кількості продуктів, а зростання числа багатих людей неминуче вело за собою таке саме зростання кількості їхнього срібного посуду та прикрас.

По-друге, Америка сама є новим ринком збуту для продукції власних срібних копалень, а оскільки її хліборобство, промисловість та населення розвиваються значно швидше, ніж у країнах Європи, що найбільш процвітають, то її попит має зростати значно швидше. Англійські колонії — це взагалі новий ринок, який потребує почасти для монет, почасти — для начиння та прикрас безупинного зростання припливу срібла для цілого материка, що до того часу зовсім не виявляв попиту на цей метал. Так само цілком новим ринком є і більшість іспанських та португальських колоній. Нову Гренаду, Юкатан, Парагвай та Бразилію до відкриття їх європейцями населяли дикі народи, які не знали ані ремесел, ані хліборобства. А тепер у цих країнах значною мірою розвинуті й хліборобство, і ремесла. Навіть Мексика та Перу, які, щоправда, не можна вважати цілком новими ринками, певно, виявляють тепер значно більший попит, ніж будь-коли раніше. Після всіх дивних розповідей про блискучий стан цих країн у минулому будь-хто, читаючи історію їх відкриття та завоювання і зберігаючи тверезість судження, побачить, що мешканці їх значно більше відстали в ремеслах, хліборобстві й торгівлі, ніж татари в нинішній Україні. Навіть перуанці, найбільш цивілізовані із цих двох народів, хоча й використовували золото й срібло для прикрас, карбованої монети не мали.

Уся їхня торгівля велася шляхом безгрошового обміну, і відповідно до цього в них майже не існувало поділу праці. Люди, які обробляли землю, мусили самі зводити собі будинки, виготовляти собі одяг, взуття, хатнє начиння та сільськогосподарські знаряддя. Незначну кількість ремісників, як кажуть, утримували правитель, знатні особи або духівництво. Мабуть, то були їхні слуги чи раби. Вироби старовинних ремесел Мексики та Перу ніколи не доставлялися до Європи. Іспанські армії, які навряд чи коли-небудь налічували понад 500 людей, а часто й половину цього, майже скрізь зазнавали великої скрути, здобуваючи засоби існування. Голод, що його ці війська, як кажуть, спричиняли майже скрізь, куди приходили в цих країнах, які водночас зображують як дуже населені й багаті, достатньою мірою доводить, що надзвичайні розповіді про цю населеність і високу культуру не заслуговують на велику довіру. Іспанські колонії мають уряд, що значно менше сприяє хліборобству, зростанню добробуту та населення, ніж уряд англійських колоній. Але вони, попри все це, напевне, розвиваються швидше за будь-яку країну в Європі. За родючого ґрунту й сприятливого клімату велика кількість і дешевизна землі — умови, загальні для всіх нових колоній, — є, очевидно, такою великою перевагою, що це врівноважує багато недоліків громадянського управління. Фрезьєр[33], який відвідав Перу в 1713 році, говорить, що в Лімі налічується від 25 000 до 28 000 мешканців. Уллоа, який жив у цій країні від 1740 до 1746 року, твердить, що в ній налічується понад 50 000 мешканців. Різниця в їхніх свідченнях щодо населеності низки інших міст Чилі та Перу майже така сама, і оскільки ми не маємо, напевне, підстав сумніватися в поінформованості їх обох, то це говорить про зростання населення, що навряд чи було меншим, ніж в англійських колоніях. Таким чином, Америка є новим ринком для продукції своїх срібних копалень, попит на який має зростати швидше, ніж у більшості найквітучіших країн Європи.

По-третє, Ост-Індія також є ринком для продукції срібних копалень Америки, і до того ж ринком, що від часів відкриття цих копалень постійно поглинав дедалі більшу кількість срібла. Відтоді постійно розширювалася безпосередня торгівля між Америкою та Ост-Індією, що велася водним шляхом через Акапулько, а непрямі відносини через Європу зростали ще більше. Протягом XVI століття португальці були єдиним народом Європи, який вів регулярну торгівлю з Ост-Індією. В останні роки століття голландці зробили пролом у цій монополії та за короткий час витіснили португальців із головних поселень Індії. Протягом більшої частини минулого століття ці два народи ділили між собою найголовнішу частину ост-індської торгівлі, причому торгівля голландців зростала більшою мірою, ніж падала торгівля португальців. Англійці та французи вели в минулому столітті торгівлю з Індією, але тільки впродовж нинішнього століття вона значно розширилася. Ост-індська торгівля шведів і данців виникла протягом нинішнього століття. Навіть росіяни ведуть тепер регулярну торгівлю з Китаєм за допомогою караванів, що йдуть суходолом через Сибір і Татарію до Пекіна. Ост-індська торгівля всіх цих народів, коли не брати до уваги торгівлю французів, що її остання війна майже цілком знищила, зростала безупинно. Споживання продуктів Ост-Індії у Європі невпинно зростає, тому всі збільшують свою торгівлю із цією країною. Чай, наприклад, був напоєм, до середини минулого століття мало вживаним у Європі. Нині вартість чаю, що його Англійська Ост-індська компанія щороку ввозить для споживання самих лише англійців, перевищує півтора мільйони фунтів стерлінгів на рік; але, крім того, ще більшу кількість його постійно ввозять до країни контрабандою з портів Голландії, із Гетеборга у Швеції, а також із берегів Франції, доки там процвітає Французька Ост-індська компанія. Споживання китайської порцеляни, прянощів із Молуккських островів, бенгальських тканин і незліченної кількості інших предметів зросло майже в таких самих розмірах. Відповідно до цього загальний тоннаж усіх європейських суден, зайнятих в ост-індській торгівлі, у будь-який момент минулого століття був, мабуть, не набагато більшим від тоннажу Англійської Ост-Індської компанії до останнього скорочення числа її суден.

Однак вартість дорогоцінних металів в Ост-Індії, а надто в Китаї та Індостані, коли європейці почали торгувати із цими країнами, була значно вищою, ніж у Європі; і нині вона так само висока. У країнах, які вирощують рис, що зазвичай дає два, а інколи й три врожаї на рік (до того ж кожен щедріший за врожай якогось іншого збіжжя), їжі має бути вдосталь, більше, ніж у будь-якій такій самій за розмірами країні, що вирощує хліб. Тому такі країни мають більшу густоту населення. У цих країнах багаті люди, володіючи значно більшим надлишком їжі понад те, що можуть спожити самі, мають кошти для купівлі значно більшої кількості праці інших людей. Через те двір вельможі в Китаї чи Індостані, за всіма повідомленнями, набагато численніший і блискучіший, аніж будинки найбагатших людей у Європі. Той самий надлишок їжі дає їм змогу віддавати велику кількість її за всі ті особливі й рідкісні витвори, що їх природа дає в невеликих кількостях, як, наприклад, дорогоцінні метали та камені, які є головним предметом змагання багатих. Тому, якби копальні, що постачали індійський ринок, були такі ж багаті, як і копальні, що постачали європейський ринок, дорогоцінні метали мали б, ясна річ, обмінюватися на більшу кількість їжі в Індії, ніж у Європі. Копальні, що постачали індійський ринок дорогоцінними металами, були, напевне, бідніші, а ті, що постачали його дорогоцінними каменями, значно багатші за копальні, які постачали європейський ринок. Через це дорогоцінні метали, природно, вимінюють в Індії на дещо більшу кількість дорогоцінних каменів і на значно більшу кількість їжі, ніж у Європі. Грошова ціна діамантів, найдорожчого предмета розкоші, має бути дещо нижчою, а грошова ціна їжі, найголовнішого предмета потреби, значно нижчою в Індії, ніж у Європі. Але, як уже зазначалося, дійсна ціна праці, дійсна кількість предметів існування, що її надають робітникові в Китаї та Індостані — двох найбільших ринках Індії, нижча, ніж у більшій частині Європи. На заробітну плату робітника там можна купити меншу кількість їжі, а оскільки грошова ціна їжі в Індії значно нижча, ніж у Європі, то й грошова ціна заробітної плати там нижча з двох причин: через меншу кількість їжі, яку можна придбати на неї, і через дешевизну цієї їжі. У країнах, що мають однаково розвинені ремесла та промисловість, грошова ціна більшості промислових виробів пропорційна грошовій ціні праці, а щодо розвитку ремесел і промисловості Китай та Індостан хоча й поступаються, але не набагато, будь-якій частині Європи. Тому грошова ціна більшості промислових виробів у цих великих за обсягом державах, природно, буде значно нижчою, ніж у будь-якій європейській країні. Крім того, у більшій частині Європи витрати на сухопутне перевезення значно підвищують як дійсну, так і номінальну ціну більшості промислових виробів. Доводиться витрачати більше праці, а отже, і більше грошей на те, щоб доставити спершу матеріали, а потім виготовлений продукт на ринок. У Китаї та Індостані велика кількість різноманітних внутрішніх водних сполучень заощаджує значну частину цієї праці, а отже, і цих грошей, і, таким чином, знижує дійсну та номінальну ціну більшості промислових виробів. Через усі ці причини дорогоцінні метали є товаром, що його завжди було вигідно й досі ще надзвичайно вигідно привозити з Європи до Індії. Навряд чи знайдеться інший товар, що продавався б там за кращою ціною або — порівняно з кількістю праці й товарів, що її він коштує у Європі, — обмінювався б на більшу кількість праці чи товарів в Індії. До того ж вигідніше привозити срібло, аніж золото, оскільки в Китаї та на більшості інших ринків Індії 10 або навіть 12 унцій срібла вимінюють на 1 унцію золота, а в Європі для цього потрібно від 14 до 15 унцій. З огляду на це, у складі вантажу більшості європейських суден, що відпливають до Індії, срібло посідає одне з перших місць. Воно становить головний вантаж кораблів, що прямують з Акапулько до Маніли. Отже, срібло нового континенту є, мабуть, одним із головних товарів, за допомогою яких ведеться торгівля між двома крайніми пунктами Старого світу, і значною мірою через нього ці віддалені частини світу зв’язуються між собою.

Для того щоб забезпечувати такий великий ринок, кількість срібла, яке щороку доставляють із копалень, має бути достатньою не лише для забезпечення постійного зростання попиту на монету та начиння, що його в усіх країнах спричиняє зростання добробуту, а й для відшкодування того постійного зносу й споживання срібла, яке спостерігається в усіх країнах, що користуються цим металом.

Постійна втрата дорогоцінних металів, що в монеті зумовлена зносом, а в начинні — зносом та чисткою, є чималою і сама собою щороку вимагає значного поповнення товарів, використання яких значно поширене. Використання цих металів у деяких спеціальних виробництвах, загалом, може, і не більше від зазначеного поступового використання їх, усе ж набагато відчутніше, оскільки відбувається значно швидше. На підприємствах самого лише Бірмінгема кількість золота й срібла, яке щороку використовується для позолоти й виготовлення накладних виробів і тому не може знов набути форми цих металів, перевищує 50 000 фунтів стерлінгів. Це дає нам певне уявлення про те, яким великим має бути щорічне споживання в усіх частинах світу як у виробництвах, подібних до бірмінгемського, так і у виготовленні позументів, галунів, парчевих, золотих та срібних тканин, золоченні книг, позолоті меблів тощо. Так само значна кількість втрачається щороку під час перевезення цих металів з одного місця до іншого морем і суходолом. Окрім того, у більшості азійських держав майже повсюдний звичай закопувати в землю в горщиках скарби спричиняє втрату ще більшої кількості дорогоцінних металів, бо часто особа, яка закопала скарб, забирає відомості про його місцезнаходження із собою в могилу.

Кількість срібла й золота, що їх увозять до Кадикса та Лісабона (враховуючи не лише зареєстроване, а й контрабандне ввезення), досягає, згідно з найбільш правильними підрахунками, близько 6 000 000 фунтів стерлінгів щороку.

Як зазначає пан Меґґенс, щорічне ввезення дорогоцінних металів до Іспанії в середньому за шість років, а саме від 1748 до 1753 року, і до Португалії в середньому за сім років, а саме від 1747 до 1753-го, досягало для срібла за вагою 1 101 107 фунтів, а для золота — 49 940 фунтів. Рахуючи срібло по 62 шилінги за тройський фунт, одержуємо для срібла 3 413 431 фунт стерлінгів 10 шилінгів. Для золота, рахуючи по 44 1⁄2 гінеї за тройський фунт, одержуємо 2 333 446 фунтів стерлінгів 14 шилінгів. Загальний підсумок досягає 5 746 878 фунтів стерлінгів 4 шилінги. Купець Меґґенс стверджує, що цифра реєстрованого ввезення є цілком точною. Він наводить подібні відомості про окремі пункти, звідки привозять золото й срібло, і про кількість того й того привезеного металу, згідно з реєстром, із кожного пункту. Він також бере до уваги кількість кожного металу, який увозиться, за його припущенням, контрабандою. Великий досвід цього тямущого купця надає його думці значної ваги.

Згідно з красномовним і в деяких відношеннях добре поінформованим автором «Філософської та політичної історії поселення європейців в обох Індіях»[34], щорічне ввезення реєстрованого золота й срібла до Іспанії в середньому за 11 років, а саме від 1754 до 1764-го, досягало 139 841 851,6 піастра (у 10 реалів). Додаючи можливе щорічне ввезення контрабандою, він вважає, що щорічне ввезення могло досягати 17 000 000 піастрів, що за ціни 4 шилінги 6 пенсів за 1 піастр становить 3 825 000 фунтів стерлінгів. Він наводить також дані про окремі пункти, звідки привозили золото й срібло, і про кількість обох металів, що їх доставляли, згідно з реєстрами, із кожного окремого пункту. Він пише також, що, якщо судити про кількість золота, яке щороку ввозили з Бразилії до Лісабона, за сумою мита, сплаченого португальському королю з чистого металу, то ми можемо оцінити його у 18 000 000 крузадо, або 45 000 000 французьких ліврів, що становить близько 2 000 000 фунтів стерлінгів. Маючи на увазі контрабандне ввезення, ми можемо сміливо додати до цієї суми восьму частину, або 250 000 фунтів стерлінгів, отже, усе ввезення в сумі становить 2 250 000 фунтів. Таким чином, відповідно до цих даних, щорічне ввезення дорогоцінних металів до Іспанії та Португалії разом досягає приблизно 6 075 000 фунтів стерлінгів.

Деякі інші вельми вірогідні, хоча й рукописні, підрахунки, як запевняли мене, збігаються у визначенні розміру цього щорічного ввезення в середньому приблизно в 6 000 000 фунтів стерлінгів, іноді трохи більше, іноді трохи менше.

Щоправда, щорічне ввезення дорогоцінних металів до Кадикса та Лісабона — це не вся щорічна продукція копалень Америки. Певну частину її щороку відправляють на суднах через Акапулько до Маніли; певна частина є предметом контрабандної торгівлі, яку ведуть іспанські колонії з колоніями інших європейських народів, а деяка частина, поза сумнівом, залишається в самій країні. Крім того, копальні Америки — аж ніяк не єдині золоті й срібні копальні у світі, хоча вони й значно багатші за інші. На загальну думку, продукція всіх інших відомих нам копалень є незначною порівняно з видобутком американських, і значно більшу частину їхнього видобутку, що теж визнано всіма, щороку ввозять до Кадикса та Лісабона. Але споживання самого лише Бірмінгема, що становить 50 000 фунтів на рік, дорівнює вже 1⁄20 цього щорічного ввезення в 6 000 000 фунтів. Через це все щорічне споживання золота й срібла в різних країнах світу, де використовують ці метали, мабуть, досягає обсягу приблизно всього річного видобутку. Залишок може бути не більшим, ніж достатньо для задоволення росту попиту країн, у яких підвищується добробут. Можливо навіть, що його не вистачає для задоволення цього попиту, і це може дещо підвищити ціну цих металів на європейському ринку.

Кількість міді та заліза, яку щороку доставляють із копалень на ринок, незрівнянно більша від кількості золота й срібла. Ми, однак, не уявляємо на підставі цього, що ці неблагородні метали доставляють у кількості, яка перевищує наявний попит на них, або що вони поступово стають дедалі дешевшими. Чому ж ми маємо вважати, що це відбувається з дорогоцінними металами? Щоправда, неблагородні метали, хоча вони й тривкіші, придатні для значно простішого використання, а оскільки вони мають набагато меншу вартість, то про їхнє збереження піклуються менше. Проте дорогоцінні метали зовсім не обов’язково довговічніші, але також втрачаються, зношуються й використовуються в найрізноманітніші способи.

Ціна всіх металів, хоча й зазнає повільних та поступових коливань, усе ж менше змінюється з року в рік, порівняно із ціною майже будь-якої сировини, а ціна дорогоцінних металів зазнає раптових коливань ще менше, аніж ціна важких металів. В основі такої надзвичайної стійкості ціни лежить мала зношуваність. Хліб, доставлений на ринок торік, майже весь споживається задовго до закінчення поточного року. Але певна частина заліза, видобутого з копалень 200–300 років тому, може досі бути у вжитку, так само, як, можливо, і певна частина золота, видобутого 2000–3000 років тому. Різна кількість хліба, призначена для світового споживання, у різні роки більш-менш пропорційна відповідній кількості продукції цих років. Але співвідношення кількості заліза у вжитку у два різні роки змінюється мало, залежно від випадкової різниці в кількості продукції копалень за цих два роки. А співвідношення кількості золота у вжитку за певних два роки зазнає ще меншого впливу через коливання видобутку золотих копалень. Тому, хоча видобуток більшості металевих копалень із року в рік коливається, можливо, значно більше за продукцію більшості полів, ці коливання не мають такого впливу на ціну товарів першого роду, як на ціну товарів другого.


Коливання у співвідношенні між вартістю золота й срібла

До відкриття американських копалень співвідношення вартості чистого золота та вартості чистого срібла регулювалося на різних монетних дворах Європи в розмірі від 1:10 до 1:12, тобто припускалося, що 1 унція чистого золота коштує від 10 до 12 унцій срібла. Близько середини минулого століття його визначили в межах від 1:14 до 1:15, тобто передбачалося, що унція чистого золота вже дорівнює 14–15 унціям чистого срібла. Золото підвищилося в номінальній вартості, бо за нього почали давати більшу кількість срібла. Обидва метали знизилися в дійсній вартості, або на них можна було придбати вже меншу кількість праці; срібло, однак, знизилося у вартості більше від золота. Хоча як золоті, так і срібні копальні Америки переважали своїм достатком усі відомі доти копальні, багатство срібних копалень, напевне, було порівняно меншим, ніж багатство золотих.

Велика кількість срібла, яке везли щороку з Європи до Індії, поступово знизила в деяких англійських поселеннях цієї країни його вартість порівняно з вартістю золота. На монетному дворі в Калькутті унцію чистого золота визнавали рівною за вартістю 15 унціям срібла, як це було й у Європі. Але на монетному дворі золото, мабуть, оцінюють занадто високо порівняно з вартістю, яку воно має на бенгальському ринку. У Китаї співвідношення між золотом та сріблом і далі тримається на відношенні 1:10 або 1:12. У Японії воно, кажуть, становить 1:8.

Співвідношення кількості золота й срібла, які щороку ввозять до Європи, за повідомленням пана Меґґенса, дорівнює приблизно 1:22, тобто на 1 унцію золота туди ввозять трохи більше, ніж 22 унції срібла. Велика кількість срібла, яку щороку відправляють до Ост-Індії, зменшує, як він гадає, кількість цих металів, що залишається у Європі, доводячи їх співвідношення до 1:14 або 1:15, що відповідає співвідношенню їхньої вартості. Це співвідношення, на його думку, має обов’язково дорівнювати співвідношенню кількості; воно дорівнювало б 1:22, якби не відбувалося такого великого вивезення срібла.

Але звичайне співвідношення вартості двох товарів аж ніяк не дорівнює обов’язково співвідношенню їх кількості, зазвичай наявної на ринку. Ціна бика, що її визначають у 10 гіней, приблизно в 60 разів більша від ціни теляти, що її визначають у 3 шилінги 6 пенсів. Однак було б безглуздо робити висновок, що на ринку, як правило, припадає 60 телят на одного бика; проте так само безглуздо було б, виходячи з того факту, що унція золота зазвичай коштує від 14 до 15 унцій срібла, вважати, що на ринку припадає тільки 14–15 унцій срібла на 1 унцію золота.

Кількість срібла, що зазвичай наявне на ринку, певно, значно більша від кількості золота, і до того ж — поза всякою відповідністю до співвідношення вартості певної кількості золота й вартості такої самої кількості срібла. Загальна кількість дешевого товару, який виносять на ринок, як правило, не тільки більша, а й має більшу вартість, аніж уся кількість дорогого товару. Уся кількість хліба, який щороку доставляють на ринок, не тільки більша, а й має більшу вартість, аніж уся кількість м’яса, а вся кількість м’яса, яке доставляють на ринок, не тільки більша, а й має більшу вартість, аніж загальна кількість свійської птиці, яка є не лише більшою, а й має більшу вартість, ніж уся кількість дичини. Число покупців дешевого товару перевищує число покупців дорогого товару, який можна продати не лише більше за кількістю, а й реалізувати більшу вартість. Тому вся кількість дешевого товару має зазвичай перевищувати всю кількість дорогого товару більше, ніж вартість дорогого товару перевищує вартість такої самої кількості дешевого. Якщо порівнювати дорогоцінні метали, то срібло буде дешевим товаром, а золото — дорогим. Тому ми, ясна річ, маємо очікувати, що срібло на ринку завжди перевищуватиме золото не тільки за кількістю, а й за вартістю. Нехай хто-небудь, хто має невелику кількість того й того, порівняє наявні в нього срібні та золоті речі, і він, певно, побачить, що не тільки за кількістю, а й за вартістю перші значно переважають останні. Крім того, багато людей мають срібний посуд, не маючи золотих речей; останні навіть у тих, хто має їх, обмежені, як правило, годинником, табакерками й подібними дрібничками, що, разом узяті, рідко становлять більш-менш значну вартість. Щоправда, у британській монеті золото за вартістю значно переважає срібло, але так є не в усіх країнах. У грошовому обігу деяких країн вартість обох металів майже однакова. У Шотландії, до об’єднання з Англією, золота монета незначною мірою переважала, хоча, як видно зі звітів монетного двору, це факт. У грошовому обігу багатьох країн переважає срібло. У Франції найбільші суми зазвичай виплачують сріблом, там важко отримати більше золота, ніж можна носити із собою в кишені. Однак вища вартість срібного начиння порівняно із золотим по всіх країнах більш ніж урівноважує превалювання золотої монети над срібною в деяких країнах.

Хоча в одному значенні цього слова срібло завжди було і, певно, завжди буде дешевшим від золота, однак в іншому сенсі золото за сучасного стану іспанського ринку може бути визнане, мабуть, дешевшим за срібло. Товар можна визнавати дорогим або дешевим не тільки залежно від більшої чи меншої абсолютної величини його звичайної ціни, а й залежно від того, чи є ця ціна значно вищою або нижчою від найнижчої ціни, за якою можливо доставляти його на ринок протягом більш-менш тривалого часу. Ця найнижча ціна є ціною, яка лише відшкодовує з помірним прибутком капітал, що витрачається на доставляння товару на ринок. Вона не дає нічого землевласникові, рента не входить до неї як складова, вона цілком розпадається на заробітну плату та прибуток. Але за сучасного стану іспанського ринку золото, поза сумнівом, дещо ближче до найнижчої ціни, ніж срібло. Мито іспанського короля на золото становить лише 1⁄20 чистого металу, або 5%, тоді як його мито на срібло досягає 1⁄10 його, або 10%. У цих митах, як уже було зазначено, міститься вся рента більшості золотих та срібних копалень іспанської Америки; і мито із золота сплачується ще гірше, ніж зі срібла. Прибутки підприємців золотих копалень, які рідше багатіють, мають бути також, як правило, помірнішими, ніж прибутки підприємців срібних копалень. Тому ціна іспанського золота, що дають меншу ренту й менший прибуток, мусить бути на іспанському ринку ближчою до найнижчої ціни, за якою його можна доставити туди, ніж ціна іспанського срібла. Якщо зважити на всі витрати, то виявиться, що всю кількість золота не можна продати на іспанському ринку з такою самою вигодою, як усю кількість срібла. Щоправда, мито португальського короля з бразильського золота дорівнює колишньому миту іспанського короля з мексиканського та перуанського срібла, а саме — 1⁄5 чистого металу. Тому важко судити, чи надходить на загальний європейський ринок уся маса американського золота за ціною, яка порівняно із ціною американського срібла ближче до тієї найнижчої ціни, за якою його можна доставляти на цей ринок.

Ціна діамантів та інших дорогоцінних каменів, можливо, ще більше наближається до найнижчої ціни, за якою можливо доставляти їх на ринок, ніж навіть ціна золота.

Хоча й не надто ймовірно, що якусь частку мита, яку стягують зі срібла як із предмета розкоші, що найбільше підходить для обкладання митом і до того ж дає значний дохід, буде скасовано доти, доки її ще можна стягувати, однак відсутність прибутку для сплати, яка ще в 1736 році призвела до зменшення мита з 1⁄5 до 1⁄10, може зробити необхідним і подальше її зменшення, як це сталося з митом із золота, зменшеним до 1⁄20. Усі, хто вивчав стан срібних копалень іспанської Америки, визнають, що, подібно до решти копалень, вони вимагають дедалі більших витрат для подальшого розробляння через велику глибину, на якій доводиться вести роботу, і значніших витрат на відкачування води та забезпечення свіжим повітрям.

Ці причини, рівносильні зростанню браку срібла (бо можна сказати, що, коли добування певної кількості товару стає тяжчим і супроводжується великими витратами, цей товар стає рідкіснішим), мають із часом призвести до одного з трьох таких результатів. Зростання витрат має, по-перше, або повністю компенсуватися пропорційним підвищенням ціни металу, або, по-друге, повністю компенсуватися пропорційним зменшенням мита зі срібла, або, по-третє, компенсуватися почасти одним, почасти другим із цих двох способів. Останнє найвірогідніше. Як золото зросло в ціні порівняно зі сріблом, попри значне зменшення мита, так і срібло може підвищуватися в ціні порівняно з працею й товарами, попри таке саме зменшення мита зі срібла.

Такі послідовні зниження мита, хоча й не можуть цілком відвернути, однак мають, певно, затримати підвищення вартості срібла на європейському ринку. Завдяки такому зниженню мита можна поновити роботу на багатьох копальнях, які не було можливості розробляти раніше, оскільки вони не мали змоги сплачувати попереднє мито, і кількість срібла, яке щороку доставляють на ринок, дещо збільшиться, а отже, вартість такої кількості дещо зменшиться. Унаслідок зменшення мита в 1736 році вартість срібла на європейському ринку — хоча вона нині, певно, не нижча, ніж була до цього зменшення, — усе ж щонайменше на 10% нижча, ніж була б, якби іспанський уряд і далі стягував попереднє мито.

Факти й міркування, що їх я навів вище, спонукають мене думати або, точніше, підозрювати й припускати, що, попри це зменшення мита, вартість срібла на європейському ринку протягом нинішнього століття дещо підвищилася. Тож найсумлінніше судження, що його я можу скласти стосовно цього питання, навряд чи можна вважати твердим переконанням. Насправді це підвищення, якщо припускати, що воно взагалі було, виявилося настільки незначним, що після всього сказаного багато кому може видатися взагалі сумнівним, чи відбулося це насправді й чи не сталося зворотного процесу, тобто чи не знижується вартість срібла на європейському ринку й досі.

Однак слід зауважити, що, хоч би яким було прогнозоване щорічне ввезення золота й срібла, має бути такий період, коли щорічне споживання цих металів дорівнюватиме цьому щорічному ввезенню. Споживання зростає зі збільшенням загальної маси металів або, точніше, у ще більшій пропорції. Зі збільшенням кількості металів падає їхня вартість. Їх більше використовують, менше бережуть, і внаслідок цього їх споживання зростає більше, ніж загальна маса. Тому після закінчення певного періоду щорічне споживання цих металів має, таким чином, зрівнятися зі щорічним увезенням за тієї умови, що це ввезення не зростає постійно; ми не припускаємо, що так є і нині.

Коли щорічне споживання і щорічне ввезення зрівнялися, далі ввезення поступово зменшується, а споживання протягом деякого часу може перевищувати щорічне ввезення. Маса цих металів може поступово й непомітно зменшуватися, а їхня вартість поступово й непомітно підвищуватися доти, доки щорічне ввезення знов не стабілізується і щорічне споживання поступово й непомітно не пристосується до тієї норми, яка відповідає такому щорічному ввезенню.


Підстави, які дозволяють припускати, що вартість срібла зменшується й далі

Щодо зростання багатства Європи є поширена думка, що кількість дорогоцінних металів збільшується зі зростанням багатства, а їхня вартість зменшується зі збільшенням кількості, що, мабуть, зміцнює таку думку, адже вартість благородних металів на європейському ринку і далі знижується, зате триває підвищення цін багатьох видів сировини.

Я вже намагався довести, що таке збільшення кількості дорогоцінних металів, що відбувається в будь-якій країні за зростання багатства, не має тенденції зменшувати їхню вартість. Золото й срібло, природно, потрапляють до багатої країни з тієї самої причини, із якої туди потрапляють різні предмети розкоші, — не тому, що вони дешевші там, ніж у бідніших країнах, а тому, що вони дорожчі. Їх приваблює більш висока ціна, і щойно цей вищий рівень ціни зникає, вони неминуче перестають потрапляти туди.

Я вже намагався показати, що, окрім хліба та інших рослин, які вирощуються людською працею, решта видів сировини — худоба, птиця, будь-яка дичина, корисні копалини та метали — звісно, дорожчають зі зростанням багатства та культури суспільства. Коли такі товари починають обмінювати на більшу кількість срібла, ніж раніше, звідси аж ніяк не випливає, що срібло справді подешевшало або обмінюється на меншу кількість праці, ніж досі; звідси лише випливає, що ці товари насправді подорожчали чи вимінюються на більшу кількість праці, ніж раніше. Із розвитком культури підвищується не тільки їхня номінальна, а й реальна ціна. Підвищення номінальної ціни цих товарів є наслідком не якогось зниження вартості срібла, а підвищення їхньої дійсної ціни.


Наслідки розвитку культури для трьох видів сировини

Види сировини можна поділити на три розряди. Перший — це продукти, кількість яких людська праця взагалі навряд чи в змозі збільшити. Другий — ті, кількість яких вона в змозі збільшувати відповідно до попиту. Третій — ті, стосовно яких здатність людської праці збільшувати їхню кількість обмежена чи невизначена. Із розвитком багатства та культури дійсна ціна перших може сягати надзвичайно високої планки, напевне, нічим не обмежуючись. Дійсна ціна других, хоча й може значно зростати, певним чином обмежена і не здатна перейти ці межі на більш-менш тривалий час. Дійсна ціна третіх, за природної тенденції підвищуватися зі зростанням багатства, може на цьому етапі розвитку навіть знижуватися, іноді залишатися незмінною, а часом зростати більше або менше залежно від того, наскільки ті чи ті обставини роблять більш-менш успішними зусилля людської праці щодо збільшення цього виду сировини.


Перший розряд

Перший розряд сировини, ціна якої зростає зі зростанням багатства, складається з тих продуктів, кількість яких людська праця взагалі не може збільшувати. Це предмети, які природа виробляє тільки в певній кількості та які через їхню нестійкість і швидке псування неможливо накопичувати з продукту кількох років. Такою є більша частина рідкісних та особливо цінних порід птиці та риб, різних видів дичини, майже всі види дикої птиці, багато інших предметів. Коли зростають багатство й розкіш, що його супроводжує, попит на ці предмети також зростає, і жодним зусиллям людської праці не вдасться збільшити пропозицію цих предметів порівняно з тим, якою вона була до збільшення попиту. Отже, за незмінної кількості таких товарів і за постійного посилення конкуренції між тими, хто бажає їх придбати, їхня ціна може зростати до будь-яких розмірів і, напевне, нічим не обмежується. Якби з’явилася така мода на куликів, що їх почали б продавати по 20 гіней за штуку, жодним зусиллям людської праці не вдасться збільшити їхню кількість понад ту, що доставляється на ринок тепер. Цим легко пояснюються високі ціни, що їх платили римляни в добу найвищого розквіту за рідкісну птицю та рибу. Такі ціни були наслідком не тогочасної низької вартості срібла, а високої вартості цих рідкісних предметів, кількість яких людська праця не могла збільшувати довільно. Дійсна вартість срібла в Римі впродовж певного часу до й після падіння республіки була вищою, ніж у більшій частині Європи нині. 3 сестерції, або близько 6 пенсів, — таку ціну сплачувала республіка за модій, або пек, пшениці із Сицилії, поставленої як частина десятини. Така ціна, проте, була, певно, нижчою від середньої ринкової ціни, оскільки зобов’язання поставляти пшеницю за такою ціною вважалося податком, що його стягували із сицилійських фермерів. Тому, коли римлянам траплялося пред’являти попит на більшу кількість пшениці, ніж вони розраховували отримати з десятини, їм доводилося платити за надлишок по 4 сестерції, або по 8 пенсів, за пек, відповідно до угоди, і таку ціну, певно, вважали помірною та розумною, тобто звичайною або середньою договірною ціною того часу; вона становила близько 21 шилінг за квартер. 28 шилінгів за квартер були до останніх неврожайних років звичайною договірною ціною англійської пшениці, що за якістю гірша від сицилійської та зазвичай продається на європейському ринку за нижчою ціною. Отже, співвідношення вартості срібла за тих давніх часів до сучасної його вартості становило 4:3, тобто за 3 унції срібла тоді можна було придбати таку саму кількість праці й товарів, що й за 4 унції нині. Тому, коли ми читаємо у Плінія[35], що Сей купив у подарунок імператриці Агриппіні білого солов’я за 6000 сестерціїв (близько 50 фунтів на наші гроші) і що Азиній Целер купив рибу барабульку за 8000 сестерціїв (приблизно 66 фунтів 13 шилінгів 4 пенси на наші гроші), то, хоч би як нас вражала надмірність таких цін, вони, проте, для нас на третину нижчі від того, якими були насправді. Дійсна ціна цих предметів, кількість праці та предметів існування, що їх давали за ці предмети, була на 1⁄3 вищою від їхньої нинішньої номінальної ціни. Сей віддав за солов’я таку кількість праці та засобів існування, що їх нині можна придбати за 66 фунтів 13 шилінгів 4 пенси, а Азиній Целер дав за барабульку таку кількість праці й засобів існування, що їх нині можна придбати за 88 фунтів 17 шилінгів 9 пенсів. Незвичайність таких високих цін була зумовлена не так великою кількістю срібла, як великою кількістю праці й засобів існування, які римляни мали понад те, що було потрібне для їхнього поживання. Кількість срібла, яку вони мали, була значно меншою від тієї, яку вони могли б мати нині завдяки такій самій кількості праці й засобів існування.


Другий розряд

Другий вид сировини, ціна якої підвищується зі зростанням багатства, складається з таких продуктів, кількість яких людська праця може збільшувати відповідно до зростання попиту, а саме з тих корисних рослин і тварин, які в нерозвинених країнах природа виробляє в такій великій кількості, що вони мають невелику вартість або зовсім не мають її й тому з розвитком культури змушені поступатися місцем вигіднішим продуктам. Протягом тривалого періоду зростання багатства кількість їх постійно зменшується, тоді як попит на них постійно зростає. Через це їхня дійсна вартість, дійсна кількість праці, що її можна придбати на них, поступово збільшується, доки нарешті не стає такою високою, щоб зробити їх таким само вигідним продуктом, як і будь-який інший, що його може виробити людська праця на найродючішій і найкращим чином обробленій землі. Коли ці продукти сягають такої високої ціни, вони вже не можуть дорожчати. Якби це сталося, більша кількість землі та праці була б невдовзі використана задля збільшення кількості цих продуктів.

Коли ціна худоби, наприклад, так підвищується, що виявляється однаково вигідним обробляти землю для отримання кормів для худоби та продуктів харчування для людей, вона вже не може далі підвищуватися. Якби це сталося, більша кількість землі невдовзі опинилася б під пасовищами. Збільшення площі орних земель, які були під природними пасовищами, зменшує кількість м’яса, що його виробляє країна без витрат праці та обробітку землі, і збільшує попит на м’ясо, оскільки збільшує кількість тих, хто володіє хлібом, або, що те саме, ціною хліба для обміну на м’ясо. Тому ціна м’яса, а отже, й худоби, має поступово зростати, доки вона не стане такою високою, щоб стало вигіднішим користуватися найродючішою і найкраще обробленою землею для отримання кормів, аніж для посіву зерна. Але розширення площі орної землі настільки, щоб ціна худоби піднялася до такого рівня, можливе тільки на пізніших етапах розвитку культури та багатства; і доти, доки ціна худоби не досягне такого рівня, вона має постійно зростати, якщо тільки країна взагалі розвивається. Можливо, що в деяких частинах Європи ціни на худобу ще не підвищилися до таких розмірів. Вони не досягли такого рівня в жодній частині Шотландії до об’єднання з Англією. Якби шотландська худоба не мала іншого ринку збуту, окрім шотландського, то в країні, де площа землі, придатної тільки для пасовищ, є дуже великою порівняно із землями, придатними для інших цілей, навряд чи ціна худоби сягнула б таких розмірів, за яких вигідно обробляти землю для отримання кормів. В Англії, як уже зазначалося, ціна худоби в околицях Лондона досягла, напевне, такого рівня на початку минулого століття, але в більшості віддалених районів країни вона досягла його, мабуть, пізніше, а де-не-де навряд чи досягла його й нині. З усіх предметів, що входять до другого розряду сировини, худоба, певно, є тим продуктом, ціна якого зі зростанням багатства першою досягає такого розміру.

Доки ціна худоби не досягне такого рівня, навряд чи можливо, щоб повністю оброблялася бодай більша частина земель, придатних для найінтенсивнішого обробітку. На фермах, занадто віддалених від міст, щоб можливо було привозити звідти добриво, тобто на більшості ферм у будь-якій великій країні, кількість оброблюваної землі має бути пропорційною кількості добрива, що виробляється на самій фермі, яке має бути пропорційним кількості худоби, утримуваної на ній. Землю угноюють, або випасаючи на ній худобу, або відгодовуючи худобу у стійлі, щоб гній звідти вивезти на поля. Але якщо ціна худоби є недостатньою для сплати ренти та прибутку з обробленої землі, фермер не може випасати її на своїй землі; ще менше він може за таких умов годувати її у стійлі. За стійлового утримання худобу можна годувати лише продуктом з окультуреної й добре оброблюваної землі, оскільки збирання продукту, мізерного, розкиданого на великій площі необробленої землі, потребувало б надто багато праці й коштувало б надто дорого. Тому якщо ціна худоби не є достатньою для оплати продукту з окультуреної та оброблюваної землі, на якій її випасають, то така ціна виявиться ще менш достатньою для оплати продукту, що його збирають, витрачаючи значну кількість додаткової праці, і доставляють худобі в стійло. За таких умов із прибутком можна годувати в стійлі тільки таку кількість худоби, яка потрібна для оранки полів. Але така кількість худоби ніколи не дасть достатньо добрива для постійного утримання в належному стані всіх земель, яких можна за допомогою цієї худоби обробити. Добриво, яке дає худоба ферми і якого недостатньо для всієї ферми, призначається для таких земель, на яких його можна якнайвигідніше або найзручніше використати, тобто для найродючіших або найближчих до садиби. Ці самі землі й утримуватимуться в належному стані, і будуть придатні для оранки. Решта землі, її більша частина, лишатиметься занедбаною, не даючи майже нічого, окрім бідного пасовища, заледве достатнього для прокорму невеликої кількості блукаючої напівголодної худоби; ферма, хоча й має значно меншу кількість худоби порівняно з тією, яка була б потрібна для обробітку землі повною мірою, дуже часто буде переобтяжена нею порівняно з фактично створюваним нею продуктом. Частину цієї великої площі, залишеної на 6–7 років під пасовищем, можна знову розорати, і вона дасть, мабуть, один або два бідних урожаї поганого вівса чи якогось іншого необробленого зерна, а після цього, цілком виснажену, її знову полишать і віддадуть, як і раніше, під пасовище, а під оранку візьмуть тільки частину цієї площі, щоб згодом вона так само виснажилася й була занедбана. Такою, справді, була загальна система ведення господарства по всій низинній частині Шотландії до об’єднання її з Англією. Ділянки, що їх постійно угноювали й утримували в належному стані, рідко перевищували третину або чверть усієї площі ферми, а інколи не займали навіть п’ятої або шостої частини її. Решту площі ніколи не угноювали, але, попри це, частина її зазвичай оброблялася, а отже, виснажувалася. Очевидно, що за такої системи господарювання навіть та частина земель Шотландії, що була придатна для належного обробітку, виробляла дуже небагато порівняно з тим, що вона була в змозі дати. Хоча така система здається дуже невигідною, однак до об’єднання з Англією низька ціна худоби, напевне, робила її майже неминучою. І якщо, попри велике зростання цін на худобу, ця система все ж і надалі переважає у значній частині країни, то це, безперечно, у багатьох місцях зумовлене невіглаством та прихильністю до старих звичаїв, а в більшості місцевостей — неможливістю усунути ті перепони, що за природного перебігу подій заважають негайному або швидкому запровадженню кращої системи: по-перше, бідністю селян, тим, що вони не встигли ще придбати достатню кількість худоби для повнішого обробітку своїх земель; те саме зростання цін на худобу, що робить для них вигідним тримати велику її кількість, ускладнює для них придбання її; по-друге, тим, що вони не мали ще часу зробити свої землі придатними для належного утримання більшої кількості худоби, навіть якби вони мали змогу придбати її. Збільшення кількості худоби та поліпшення землі мають іти пліч-о-пліч, одне ніколи не може сильно обганяти друге. Без певного збільшення кількості худоби навряд чи можливе більш-менш помітне поліпшення землі, але без попереднього поліпшення землі не може бути й більш-менш значного збільшення кількості худоби, бо в іншому разі земля не могла б її прогодувати. Ці природні перешкоди для запровадження кращої системи можна усунути лише тривалою працею та ощадливістю, і має проминути не менш як півстоліття або, може, навіть ціле століття, перш ніж можна буде в усіх частинах країни цілком відмовитися від старої системи, що поступово відмирає. Однак з усіх комерційних вигод, що їх одержала Шотландія від союзу з Англією, найзначнішою є, можливо, зростання цін на худобу. Союз не тільки призвів до збільшення вартості всіх маєтків гірської Шотландії, а й був, певно, головною причиною піднесення культури та розвитку низинної частини Шотландії.

В усіх нових колоніях велика кількість цілинних земель, що впродовж багатьох років можуть бути лише пасовищами, невдовзі збільшує кількість таких пасовищ, а наслідком цього неминуче стає більша дешевизна. Хоча всю худобу європейських колоній в Америці привезли з Європи, вона невдовзі так розмножилася тут і так подешевшала, що навіть коней пускали вільно пастись у лісах, причому власники не вважали за потрібне їх охороняти. Тільки через тривалий час після освоєння таких колоній може стати вигідним годувати худобу продуктами з оброблюваної землі. Ті самі причини — відсутність достатньої кількості добрив і невідповідність між розмірами капіталу, що витрачається на обробіток землі, і кількістю землі, придатної для обробітку, — мають, напевне, привести до поширення тут системи господарства, подібної до тієї, яка ще й досі існує в Шотландії. І справді, шведський мандрівник Кальм, описуючи систему господарства деяких англійських колоній Північної Америки в 1749 році, зазначає, що дуже важко виявити тут сліди характеру англійського народу, так добре обізнаного з різними галузями сільського господарства. Колоністи майже не угноюють поля, засіяні пшеницею, говорить він; коли після безперервних посівів ділянка землі виснажується, вони розчищають та обробляють нову, а коли виснажується і ця ділянка — переходять до третьої. Свою худобу вони пускають блукати в лісах та пустищах, де вона майже помирає з голоду, оскільки мало не всі однорічні трави давно вже знищені, бо їх викошують занадто рано навесні, не даючи визріти квіткам або розсипатися насінню. Однорічні трави, напевне, були кращими природними травами в цій частині Америки, і коли європейці оселилися тут, ці трави росли дуже густо й досягали 3–4 футів у висоту. Ділянка, яка на той час, коли писав Кальм, не могла прогодувати навіть однієї корови, колись, як його запевняли, давала їжу чотирьом, причому кожна з них давала вчетверо більше молока, ніж тепер. Бідність пасовищ, на його думку, призвела до виродження худоби, що значно погіршувалася з кожним поколінням. Ця худоба, напевне, мало відрізняється від тієї слабкої породи, що переважала по всій Шотландії років 30–40 тому і нині значно покращена в переважній частині низинної Шотландії, і до того ж не так зміною породи (хоча й це було випробувано в деяких місцях), як поліпшенням і збільшенням кормів.

Таким чином, хоча й потрібно багато часу, доки худоба матиме таку ціну, щоб обробіток землі став вигідним для її відгодівлі, однак з усіх видів сировини другого розряду худоба, мабуть, першою досягає такої ціни. Справді, доки худоба не досягла цієї ціни, видається неможливим, щоб сільськогосподарську техніку можна було довести бодай до такої досконалості, якої вона досягла в багатьох регіонах Європи.

Якщо худоба першою досягала зазначеної ціни, то дичина, мабуть, досягала такої ціни в останню чергу. Ціна дичини у Великій Британії, хоч би якою надміру високою вона здавалася, аж ніяк не достатня для відшкодування витрат на утримання мисливського парку, як це чудово знають усі, кому доводилося розводити дичину. Якби це було інакше, то розведення дичини невдовзі зробилося б поширеною галуззю сільського господарства, як це було з розведенням маленьких пташок, відомих ще давнім римлянам. Варрон[36] і Колумелла[37] запевняють, що це було вельми прибутковою справою. Як повідомляють, такою ж вигідною в деяких місцевостях Франції є відгодівля вівсянок, перелітних птахів, що прилітають до країни вкрай виснаженими. Якщо дичина залишатиметься в моді та якщо багатство й розкіш у Великій Британії зростатимуть так, як вони зростали протягом останнього часу, то ціна дичини може піднятися ще вище.

Між періодом господарського розвитку, коли досягає вищої межі ціна такого потрібного продукту, як худоба, і тим періодом, коли найвищої ціни досягає такий надлишковий продукт, як дичина, минає чимало часу, упродовж якого багато інших видів сировини поступово досягають найвищої ціни — одні раніше, інші пізніше, залежно від різних обставин.

Так, відходами з комор та хлівів на кожній фермі живиться певна кількість свійської птиці. І оскільки її годують тим, що було б утрачене без користі, вона становить чисту економію, бо майже нічого не коштує фермерові, а отже, він може продавати її за дуже низькою ціною. Майже вся сума, яку він виручає за неї, становить чистий бариш, і, хоч би якою незначною була її ціна, це не спонукатиме фермера припинити її розведення. Але в країнах із низьким рівнем культури, а отже, слабко заселених, свійської птиці, що її розводять у такий спосіб, без витрат, часто буває цілком достатньо для задоволення всього наявного попиту. Тому за таких умов вона часто коштує стільки ж, скільки м’ясо чи будь-яка інша тваринна їжа, проте вся кількість свійської птиці, що її ферма виробляє в такий спосіб без витрат, завжди має бути значно меншою від загальної кількості м’яса, одержуваного на цій фермі, а в разі поширення багатства й розкоші, що трапляється рідко, за інших рівних умов перевагу віддають завжди тому, що є звичним і загальнопоширеним. Тому зі зростанням багатства й розкоші, зумовленим господарським розвитком, ціна свійської птиці поступово підвищується й перевищує ціну м’яса, доки врешті-решт не досягає такого високого рівня, що стає вигідним обробляти землю для її розведення та відгодівлі. І коли ціна досягла такого високого рівня, вона вже не може піднятися ще вище. В іншому разі додаткові ділянки землі швидко було б відведено для цього. У деяких провінціях Франції розведення свійської птиці вважають досить важливою галуззю сільського господарства й досить прибутковою справою, щоб спонукати фермера вирощувати із цією метою значну кількість маїсу та гречки. Фермер — власник середнього за розміром господарства часом має у дворі до 500 штук птиці. В Англії розведення свійської птиці, напевне, ще не визнається повсюдно такою важливою справою. А проте, птиця там, безперечно, дорожча, ніж у Франції, оскільки Англія саме звідти одержує значну її кількість. У процесі господарського розвитку період, упродовж якого такий вид тваринної їжі досягає найвищої ціни, має, звісно, бути періодом, що безпосередньо передує загальному прагненню обробляти землю для виробництва саме цього виду продуктів харчування. Перш ніж така практика дістане загальне поширення, брак цього виду їжі протягом певного часу неодмінно має призвести до підвищення його ціни. А коли виробництво його стає загальнопоширеним, зазвичай запроваджують нові методи відгодівлі, що дають змогу фермерові на тій самій площі землі прогодувати значно більшу кількість тварин певного виду. І не тільки велика їх кількість змушує його продавати дешевше — зробити це дають йому змогу й такі нововведення та поліпшення, адже, якби він не міг запровадити їх, виробництво великої кількості м’яса не було б тривалим. Певно, саме із цієї причини початок використання для відгодівлі конюшини, ріпи, моркви, капусти тощо сприяв певному зниженню звичайної ціни м’яса на лондонському ринку порівняно з тією, що була на початку минулого століття.

Свиня, що знаходить собі їжу серед нечистот і жадібно поїдає все, що відкидає будь-яка інша корисна тварина, спершу, так само як свійська птиця, утримується на відходах господарства і становить чисту економію. Доки кількість цих тварин, що її можна відгодувати в такий спосіб із незначними витратами або зовсім без них, є цілком достатньою для задоволення попиту, цей вид м’яса надходить на ринок за значно нижчою ціною, ніж будь-який інший. Та коли попит перевищує цю кількість, коли вже потрібно виробляти корм спеціально для відгодівлі свиней, як це доводиться робити для відгодівлі будь-якої іншої худоби, тоді ціна неминуче зростає й стає пропорційно вищою або нижчою від ціни інших видів м’яса залежно від того, чи роблять природа країни й стан її сільського господарства дорожчою або дешевшою відгодівлю свиней чи інших видів худоби. У Франції, за свідченням Бюффона[38], ціна свинини майже дорівнює ціні яловичини. У більшій частині Великої Британії вона нині дещо вища.

Значне підвищення ціни свиней та свійської птиці у Великій Британії часто пояснювалося зменшенням чисельності котерів та інших дрібних держателів землі — явищем, що в усіх місцевостях Європи безпосередньо передувало поліпшенню сільськогосподарської техніки, але що водночас могло сприяти швидшому та інтенсивнішому зростанню ціни на ці продукти, ніж це було б без нього. Подібно до того як найбідніша родина часто в змозі утримувати кішку або собаку без витрат, так і найбідніші держателі землі, як правило, утримують за невеликих витрат кілька штук свійської птиці або свиню й кілька поросят. Залишки та відходи їхньої власної їжі, сироватка, збиране молоко тощо дають цим тваринам частину кормів, а решту вони знаходять собі в сусідніх полях, не завдаючи більш-менш помітних збитків. Через це зі зменшенням кількості таких дрібних держателів обов’язково має значно скоротитися й кількість продовольства, яку виробляють із мізерними витратами або зовсім без них, і ціна його має внаслідок цього підвищуватися швидше та інтенсивніше, ніж це сталося б без такого зменшення. Однак раніше або пізніше з розвитком сільського господарства ціна ця принаймні має піднятися до максимального рівня, до якого лише вона може піднятися, тобто до ціни, що оплачує працю й витрати на обробіток землі, яка дає корми для цих тварин, у такому самому розмірі, як оплачуються праця та витрати на більшості земель, оброблюваних з іншою метою.

Хатнє господарство, так само як розведення свиней і свійської птиці, спочатку теж ведеться як побічна справа, що не потребує спеціальних витрат. Худоба, яку з необхідності утримують на фермі, дає більше молока, ніж це потрібно для прокорму її потомства або для споживання родиною фермера; при цьому вона дає найбільше молока в певний сезон. Тим часом з усіх сільськогосподарських продуктів молоко, мабуть, найбільше псується. У спеку, коли його одержують найбільше, воно ледве витримує добу. Фермер, роблячи з нього вершкове масло, зберігає невелику частину його протягом тижня; роблячи солоне масло, зберігає його на рік, а виробляючи з нього сир, зберігає значно більшу частину його на кілька років. Частина всього цього продукту зберігається для споживання родиною фермера, а решта надходить на ринок і продається за найвищою ціною, яку можна отримати і яка не може бути такою низькою, щоб позбавити фермера бажання відправляти надлишки на ринок. Справді, якщо ціна є занадто низькою, він, певно, вестиме своє молочне господарство дуже недбало, не дотримуючись чистоти, і, мабуть, вирішить обійтися без окремого приміщення чи будівлі для цієї мети, працюватимуть серед чаду, диму та бруду кухні, як це практикувалося майже на всіх фермах із молочним господарством у Шотландії 30–40 років тому і як це подекуди є ще й досі. Ті самі причини, що поступово підвищують ціну м’яса: збільшення попиту і як наслідок підвищення добробуту країни, зменшення тієї кількості худоби, що її можна утримувати з невеликими витратами або зовсім без них, — ведуть і до підвищення ціни молочних продуктів, що, ясна річ, залежить від ціни на м’ясо або витрат на утримання худоби. Підвищення ціни дає змогу оплачувати велику кількість праці, ретельність і чистоту. Фермер приділяє більше уваги молочному господарству, і якість його продуктів поступово поліпшується. Урешті-решт ціна досягає такого рівня, що стає вигідним використовувати деякі з найродючіших і найкраще оброблених ділянок землі під корми худобі виключно для молочного тваринництва. Більше ціна вже підвищуватися не може. Якби це сталося, невдовзі ще більшу кількість землі використовували б із цією метою. Напевне, ціна ця досягла такої межі в більшій частині Англії, де багато родючої землі зазвичай використовують таким чином. А в Шотландії, де більшість фермерів рідко відводить багато родючої землі під виробництво кормів для худоби виключно з метою розвитку молочного господарства, ця ціна, як видається, ще ніде не досягала такого рівня, за винятком околиць деяких великих міст. Хоча ціна продуктів молочного господарства впродовж кількох останніх років значно підвищилася, усе-таки, певно, вона ще надто низька, щоб розпочати обробіток нових ділянок родючої землі. Проте погана якість цих молочних продуктів порівняно з англійськими цілком відповідає низькому рівню їхньої ціни. Але вона є радше наслідком, а не причиною нижчої ціни. Якісніші продукти, що їх доставляють на ринок, не можна було, напевне, продавати за наявних умов у країні за більш високою ціною, а нинішня ціна, певно, не покриє витрати на землю й працю, потрібні для виробництва продуктів значно кращої якості. У більшій частині Європи, попри високий рівень цін, молочне господарство не вважають вигіднішим способом використання землі, ніж виробництво збіжжя чи розведення худоби, що є двома головними галузями сільського господарства. Тому і в більшій частині Шотландії воно ще не може бути таким вигідним.

Отже, очевидно, у жодній країні землі не можуть повністю надійти в обробіток і поліпшуватися, доки ціна абсолютно всіх продуктів, що їх людська праця змушена виробляти на цих землях, не досягла такого рівня, щоб оплачувалися витрати на такий обробіток і поліпшення. Для отримання такого результату ціна кожного окремого виду продуктів має бути достатньою для того, щоб оплачувати, по-перше, ренту гарної орної землі під хліб, оскільки вона визначає ренту більшої частини інших оброблених земель, і, по-друге, працю й витрати фермера не гірше, ніж вони звичайно оплачуються на родючій орній землі під хліб, або, інакше кажучи, відшкодовувати зі звичайним прибутком капітал, що на неї витрачається. Таке підвищення ціни кожного певного виду продуктів має, вочевидь, передувати поліпшенню та обробітку землі, призначеної для їх виробництва. Вигода становить мету будь-якого поліпшення, і останнє не заслуговує назви поліпшення, якщо воно має своїм неминучим наслідком збитки. Але збитки є неминучим наслідком поліпшення землі для вироблення продукту, ціна якого не може повернути виробничих витрат. Якщо повне поліпшення та обробіток усіх земель країни становлять найбільше суспільне благо — стосовно чого не може бути сумнівів, — то зазначене підвищення ціни всіх різних видів сировини слід вважати аж ніяк не суспільним лихом, а неминучим передвісником і супутником цього найбільшого суспільного блага.

Це підвищення номінальної, або грошової, ціни всіх цих різних видів сировини було також наслідком не якогось зниження вартості срібла, а підвищення їхньої дійсної ціни. Вони варті не тільки більшої кількості срібла, а й більшої кількості праці та засобів існування, ніж раніше. Щоб доставити їх на ринок, потрібна більша кількість праці та засобів існування, а потрапляючи туди, вони або репрезентують більшу кількість їх, або еквівалентні їй.


Третій розряд

Третім і останнім видом сировини, ціна якої, звісно, зростає з розвитком господарства, є продукти, стосовно яких здатність людської праці збільшувати їхню кількість обмежена або невизначена. Хоча реальна ціна такої сировини має природну тенденцію до зростання із розвитком господарства, все ж, залежно від різних причин, що роблять зусилля людської праці щодо збільшення її кількості більш-менш успішними, вона може падати, інколи залишатися без змін у різні періоди свого розвитку, а інколи більшою або меншою мірою підвищуватися протягом того самого періоду.

Існують такі види сировини, які природа зробила начебто придатком до інших видів, тож кількість одного продукту, що його може виробити країна, обов’язково обмежена кількістю іншого. Кількість вовни або, наприклад, сирих шкур, що їх може виробити певна країна, неминуче обмежена кількістю великої та дрібної худоби, що неминуче визначається загальним станом і характером її сільського господарства.

Ті самі причини, що з господарським розвитком ведуть до поступового підвищення ціни м’яса, мають, здавалося б, справляти такий самий вплив і на ціни вовни та сирих шкур і підвищувати їх майже так само. Так, певно, і було б, якби на початкових стадіях господарського розвитку ринок продуктів останнього виду був обмежений так само, як і ринок м’яса. Але розміри ринків у цих двох випадках зазвичай різні.

Ринок м’яса майже скрізь обмежується країною, яка це м’ясо виробляє. Щоправда, Ірландія та британська Америка ведуть значну торгівлю солониною, але вони, як мені здається, є єдиними країнами торговельного світу, які роблять це, тобто вивозять до інших країн більш-менш значну частку м’яса власного виробництва.

Ринок вовни та сирих шкур, навпаки, на ранній стадії господарського розвитку рідко обмежується країною, яка виробляє їх. Їх можна легко перевозити до віддалених країн: вовну — без будь-якої обробки, а сирі шкури — із невеликою обробкою; оскільки вони слугують сировиною для багатьох галузей виробництва, промисловість інших країн може заявляти про попит на них, хоча у власній країні його може й не бути.

У країнах, де погано обробляється земля і через це вони мало заселені, ціна вовни та сирих шкур завжди становить значно більшу частку ціни всієї тварини, ніж у країнах, де завдяки вищому рівневі господарства та численнішому населенню існує більший попит на м’ясо. Юм зазначає, що за часів саксів руно вівці оцінювалося у 2⁄5 вартості всієї вівці та що це співвідношення значно перевищує сучасну розцінку. Як мене запевняли, у деяких провінціях Іспанії овець часто забивають тільки заради вовни та сала. Тушу залишають гнити на землі або на поживу звірам і хижим птахам. Якщо в Іспанії це трапляється інколи, то майже постійно так буває в Чилі, Буенос-Айресі та багатьох інших частинах іспанської Америки, де рогату худобу майже постійно забивають тільки заради шкури та сала. Те саме майже завжди практикувалося в іспанській частині Сан-Домінго, коли вона кишіла звіроловами, і до того часу, коли створення поселень, розвиток господарства та зростання населення французьких плантацій (що нині простягаються вздовж берега майже всієї західної половини острова) надали певної вартості також худобі іспанців, які досі володіють не лише східною частиною берега, а й усією внутрішньою та гірською частиною країни.

Із розвитком господарства й зростанням населення ціна голови худоби неодмінно підвищується, однак ціна туші підвищується значно більше за ціну вовни та шкури. Паралельно з розвитком господарства й зростанням населення країни неминуче має розширюватися ринок м’яса, що на нижчому ступені розвитку суспільства завжди обмежується кордонами країни, яка його виробляє. Але оскільки ринок вовни та шкури навіть варварської країни часто охоплює весь торговельний світ, його розширення рідко може відбуватися в такій самій пропорції. На стан усього торговельного світу рідко впливають господарський розвиток і піднесення в якійсь одній країні, і після зазначеного піднесення господарства ринок для таких товарів може залишатися незмінним чи майже незмінним. А втім, за природного перебігу подій він унаслідок цього радше має дещо розширитися. Зокрема, якщо галузі промисловості, для яких ці товари є сирим матеріалом, процвітають у певній країні, ринок, коли навіть він і не розшириться, виявиться досить близьким до місця виробництва, і ціна цих матеріалів може підвищитися на суму, яку зазвичай витрачали на перевезення їх до віддалених країн. Тому, якщо ціна вовни та шкур не підвищиться в тій самій пропорції, що й ціна м’яса, вона все ж має дещо підвищитися і, безумовно, не повинна знизитися.

Однак в Англії, попри розквіт вовняної промисловості, ціна англійської вовни від часів Едуарда III значно впала. Існує багато вірогідних свідчень стосовно того, що з тих часів (середина XIV століття, або близько 1339 року) помірною й справедливою ціною за тюк у 28 фунтів англійської вовни вважали не менш як 10 шилінгів на тогочасні гроші, що при 20 пенсах за унцію становило 6 унцій срібла тауерської ваги, або близько 30 шилінгів на теперішні гроші. Нині доброю ціною за цілком якісну англійську вовну можна вважати 21 шилінг за тюк у 28 фунтів. Таким чином, грошова ціна вовни часів Едуарда III стосується сучасної як 10:7. Перевищення її реальної ціни ще більше. Правлячи 6 шилінгів 8 пенсів за квартер пшениці нині, для тих давно минулих часів маємо ціну 10 шилінгів за 12 бушелів пшениці. За ціни у 28 шилінгів за квартер нині 21 шилінг становить ціну тільки за 6 бушелів. Отже, відношення між реальними цінами тоді й тепер дорівнює 12:6, або 2:1. За тих часів за один тюк вовни можна було купити вдвічі більше засобів існування, ніж тепер, а отже, і вдвічі більше праці, якщо реальна оплата праці однакова для цих періодів.

Таке падіння як реальної, так і номінальної вартості вовни аж ніяк не сталося б за природного перебігу подій. Насправді воно було наслідком насильницьких і штучних заходів: по-перше, цілковитої заборони вивезення вовни з Англії; по-друге, дозволу на ввезення її з Іспанії без сплати мита; по-третє, заборони вивезення її з Ірландії до інших країн, окрім Англії. У результаті цих обмежень ринок англійської вовни, замість розширитися внаслідок господарського розвитку Англії, виявився обмеженим внутрішнім ринком із відкритим доступом для вовни з кількох країн та ірландською вовною як конкурентом. А оскільки вовняні фабрики в Ірландії зазнають максимуму утисків, сумісних зі справедливим і чесним перебігом подій, вони в змозі переробляти тільки частину своєї вовни й змушені відправляти більшість продукції до Великої Британії, на єдиний відкритий для них ринок.

Мені не вдалося знайти таких самих вірогідних даних щодо ціни сирих шкур у далекому минулому. Вовну зазвичай сплачували як податок на користь короля. Але не так, напевне, було із сирими шкурами. Проте Флітвуд, користуючись рахунками від 1425 року пріора в Барсестері (Оксфорд) та одного з його каноніків, наводить їхню ціну, принаймні ту, що зазначалася в цьому окремому випадку; ми маємо такі цифри: 5 бичачих шкур за 12 шилінгів, 5 коров’ячих шкур за 7 шилінгів 3 пенси, 36 овечих шкур (дволіток) за 9 шилінгів, 16 телячих шкур за 2 шилінги. У 1425 році 12 шилінгів містили приблизно таку саму кількість срібла, як 24 шилінги на наші гроші. Бичача шкура, отже, оцінювалася в наведеному рахунку такою кількістю срібла, яка міститься в 4 4⁄5 шилінга на теперішні гроші. Її номінальна ціна була на той час значно нижчою, ніж тепер; але за ціни квартера пшениці в 6 шилінгів 8 пенсів на 12 шилінгів можна було тоді купити 14 4⁄5 бушеля пшениці, які за ціни в 3 шилінги 6 пенсів за бушель нині коштували б 51 шилінг 4 пенси. Отже, за бичачу шкуру на той час можна було купити стільки ж хліба, скільки можна купити його за 10 шилінгів 3 пенси нині. Її реальна вартість дорівнювала 10 шилінгам 3 пенсам на теперішні гроші. Ми не можемо припускати, що за тих давніх часів худоба, яка протягом більшої частини зими майже помирала з голоду, мала дуже великі розміри. Бичачу шкуру вагою в 4 стоуни по 16 фунтів стерлінгів нині вважають непоганою, а тоді, певно, визнали б дуже якісною. Але за ціни у півкрони за стоун, що нині (лютий 1773 року), як мені відомо, є звичайною ціною, така шкура коштувала б тепер тільки 10 шилінгів. Отже, хоча її номінальна ціна нині вища, ніж була за тих давноминулих часів, її реальна ціна, реальна кількість засобів існування, що їх можна купити або отримати в обмін на неї, скоріше зменшилася. Ціна коров’ячих шкур, як зазначено у згаданих рахунках, майже відповідає ціні бичачих шкур. Ціна овечих шкур значно вища. Їх, певно, продавали разом із вовною. Ціна телячих шкур, навпаки, набагато нижча. У країнах, де ціни на худобу дуже низькі, телят, яких не хочуть відгодовувати для підтримання череди, зазвичай забивають дуже молодими, як це було в Шотландії років 20–30 тому. Це заощаджує молоко, витрату якого не може окупити їхня ціна. Тому їхні шкури, як правило, мало на що придатні.

Ціна невичинених шкур нині нижча, ніж це було кілька років тому, що, мабуть, пояснюється скасуванням мита на тюленячі шкури й дозволом у 1769 році безмитного ввезення невичинених шкур з Ірландії та колоній. Якщо взяти середню ціну за нинішнє століття, то вона виявиться, напевно, дещо вищою, ніж це було колись. Природа цього товару робить його менш придатним, ніж вовна, для перевезення на віддалені ринки. Якість шкури з часом погіршується. Просолена шкура вважається гіршою за якістю, ніж свіжа, і її продають за нижчою ціною. Ця обставина має неодмінно породжувати тенденцію до зниження ціни сирих шкур у країні, яка не переробляє їх сама, а змушена вивозити, і до порівняного підвищення її в країнах, де ці шкури переробляють. Ця обставина має призводити до зниження їхньої ціни у варварській країні й до її підвищення в культурних та промислових країнах. Отже, вона мала призводити до зниження її за минулих часів і до підвищення — за нинішніх. Окрім того, нашим шкіряникам не вдалося, як це вдалося сукнарям, переконати розум нації, що благополуччя держави залежить від процвітання саме їхньої галузі промисловості; через це ними опікувалися значно менше. Щоправда, вивезення невичинених шкур було заборонено й проголошено шкідливим, але їх увезення з чужоземних країн було обкладено митом; і хоча це мито скасували для шкур, що їх увозили з Ірландії та з колоній (на термін у 5 років), усе ж Ірландія не була обмежена ринком Великої Британії для продажу своїх зайвих шкур або тих, яких вона не переробляла сама. Шкури простої худоби в останні роки внесено до списку товарів, які дозволяється вивозити колоніям лише до метрополії; так само й торгівля Ірландії досі не зазнавала стосовно цього утисків для підтримки шкіряних заводчиків Великої Британії.

Будь-які регулювальні заходи, що ведуть до зниження ціни вовни або невичинених шкур нижче від їхнього природного рівня, у цивілізованій країні з розвиненим господарством, приводять до підвищення ціни на м’ясо. Ціна як великої, так і дрібної худоби, яку розводять і відгодовують на поліпшеній та окультуреній землі, має бути достатньою для оплати ренти й прибутку, що їх очікують отримати з такої землі її власник та фермер. Якщо вона недостатня для цього, вони невдовзі припинять відгодовувати худобу. Тому ту частку ціни, що не оплачується вовною або шкурою, має покривати ціна туші. Що менше платять за перші, то більше має бути сплачено за другу. Землевласникам та фермерам байдуже, як розподіляється ця ціна між різними частинами тварини, якщо тільки вона сплачується їм повністю. Тому в культурній країні з розвиненим господарством інтереси землевласників і фермерів не зачіпають такі регулювальні заходи, хоча їхні інтереси як споживачів можуть порушуватися внаслідок підвищення ціни продовольства. Цілком іншим буде становище в малорозвиненій і некультурній країні, де більшість земель не можна використати для жодної іншої мети, окрім як для розведення та вирощування худоби, і де вовна та шкура становлять основну частину вартості цієї худоби. Інтереси цих людей як землевласників і фермерів глибоко зачіпають такі регулювальні заходи, а інтерес їх як споживачів — дуже мало. Зниження ціни на вовну й шкури в цьому разі не спричинить підвищення ціни туші, бо кількість вирощуваної худоби не змінюється, тому що більша частина земель країни не застосовується для жодної іншої мети, окрім як для розведення худоби; на ринок надходитиме така сама кількість м’яса, як і до того, тоді як попит на нього не збільшиться; отже, ціна його залишиться попередньою. Повна ціна за голову худоби зменшиться, і разом із нею знизяться рента й прибуток з усіх тих земель, головним продуктом яких була худоба, тобто більшої частини земель країни. Заборона вивезення вовни, що її зазвичай, але вельми помилково, приписують Едуардові III, за наявних на той час умов була вкрай руйнівним заходом, який тільки можна собі уявити. Він не лише спричинив би зниження вартості більшої частини земель королівства, а й завдяки зниженню ціни найважливіших видів дрібної худоби дуже вповільнив би її подальше поліпшення.

Вовна в Шотландії значно подешевшала внаслідок об’єднання країни з Англією, завдяки чому її виключили з великого ринку Європи, обмеживши лише ринком Великої Британії. Вартість більшої частини земель південних графств Шотландії, де переважає вівчарство, значно постраждала б через ці події, якби підвищення ціни на м’ясо повністю не врівноважило падіння ціни на вовну.

Успішність людської праці щодо збільшення кількості вовни або сирих шкур обмежена, оскільки залежить від виробництва своєї країни, і невизначена, оскільки залежить від виробництва інших країн. Вона залежить не так від кількості, що її виробляють інші, як від тієї кількості, яку вони самі не переробляють, а також від тих обмежень, які вони вважають за потрібне встановити для вивезення цього виду сировини. Через те, що всі ці обставини анітрохи не залежать від промисловості країни, це неминуче робить успішність її зусиль більше або менше невизначеною. Таким чином, успішність людської праці щодо збільшення кількості цього виду сировини є не лише обмеженою, а й невизначеною.

Так само успішність праці є обмеженою та невизначеною у справі збільшення кількості іншого дуже важливого виду сировини — риби, яку доставляють на ринок. Ця кількість обмежена географією, близькістю або віддаленістю різних провінцій від моря, кількістю озер та річок, а також так званим багатством або бідністю цих морів, озер та річок на рибу. Зі зростанням чисельності населення, зі збільшенням річного продукту землі та праці країни зростає число покупців риби, і вони володіють більшою кількістю та різноманітністю інших продуктів або, що те саме, — ціною більшої кількості та більш різноманітних продуктів, на яку можуть робити покупки. Але зазвичай неможливо постачати широкий ринок, не витрачаючи великої кількості праці й до того ж у більшій пропорції, ніж це потрібно для постачання невеликого та обмеженого ринку. Так, ринок, що спершу вимагав тільки 1000 т риби на рік, а тепер вимагає 10 000, уже не може задовольнитися працею, яка зросла теж у 10 разів, адже доводиться вишукувати рибу на більш далекій відстані, використовувати більші судна, дорожче знаряддя всілякого роду. Тому реальна ціна цього продукту, певна річ, підвищується з розвитком господарства. І мені здається, що вона більшою або меншою мірою справді підвищувалася в усіх країнах.

Хоча успішність риболовлі певного дня визначити не просто, однак, знаючи географічні особливості країни та середній вилов за рік або за кілька років (за кількістю доставленої на ринок риби), можна визначити, що, поза сумнівом, є насправді. Оскільки вилов риби більшою мірою залежить від розташування країни, ніж від рівня її багатства й стану промисловості, у різних країнах він може бути однаковим на різних етапах розвитку господарства й дуже різноманітним на тому самому етапі, а залежність його від стану господарства є невизначеною, і саме про цю невизначеність я тут і веду мову.

Успішність людської праці у справі збільшення кількості різних мінералів та металів, що їх видобувають із надр землі, а надто більш дорогих, напевне, не є обмеженою, але є цілком невизначеною.

Кількість дорогоцінних металів, наявна в будь-якій країні, не обмежується якимись властивостями її ґрунту й поверхні, як, наприклад, багатством чи бідністю її власних копалень. Ці метали часто існують у великій кількості в країнах, які зовсім не мають копалень. Їхня кількість у кожній певній країні залежить, мабуть, від двох різних обставин: по-перше, від її купівельної спроможності, від стану її промисловості, від розмірів річного продукту її землі та праці, відповідно до чого вона в змозі витрачати більшу або меншу кількість праці й засобів існування на видобуток чи купівлю таких предметів розкоші, як золото й срібло, зі своїх власних копалень або з копалень інших країн; по-друге, від багатства чи бідності копалень, що нині постачають торговельний світ цими металами. Кількість цих металів у країнах, найвіддаленіших від копалень, більше або менше залежить від їх багатства чи бідності через легкість і дешевизну перевезення цих металів, їхній невеликий обсяг та високу вартість. На їх кількості в Китаї та Індостані має більш-менш відбиватися багатство копалень в Америці.

Кількість дорогоцінних металів у будь-якій окремій країні залежить від першої із цих двох обставин (купівельної спроможності), тому їхня реальна ціна, так само як і ціна решти предметів розкоші, має підвищуватися разом зі зростанням багатства та розвитком господарства країни й падати за її бідності та застою. Країни, які можуть нагромадити велику кількість праці й засобів існування, у змозі купувати будь-яку кількість цих металів ціною більшої кількості праці й засобів існування.

Кількість дорогоцінних металів у країні залежить від другої із цих обставин (багатства чи бідності копалень, що постачають торговельний світ), тому їхня реальна ціна, реальна кількість праці або засобів існування, що їх можна купити чи обміняти на них, буде, поза сумнівом, більше або менше знижуватися відповідно до багатства цих копалень і підвищуватися відповідно до їхньої бідності.

Але очевидно, що багатство чи бідність копалень, які виявилися постачальниками торговельного світу, — це обставина, що не має зв’язку зі станом промисловості окремої країни. Здається навіть, що ця обставина не має жодного зв’язку зі станом світової промисловості взагалі. Щоправда, із поширенням промислів і торгівлі по дедалі більшій частині земної кулі пошуки родовищ, що їх тепер вели на величезному просторі, могли мати більше шансів на успіх, аніж у той час, коли межі цих пошуків були вужчі. Однак відкриття нових покладів, поки поступово виснажуються старі, видається справою ненадійною, успіх якої не може гарантувати людська майстерність або праця. Усі ознаки, як відомо, сумнівні, і тільки фактичне відкриття та успішна розробка нової копальні можуть засвідчити її дійсну вартість або навіть наявність у ній металу. У цих пошуках немає, мабуть, певних меж ані для можливого успіху, ані для можливої марності людської праці. Цілком імовірно, що впродовж одного або двох століть буде відкрито нові копальні, багатші, ніж відомі будь-коли досі; і так само цілком імовірно, що найбагатші з відомих у цей час копалень виявляться біднішими за ті, що їх розробляли ще до відкриття копалень Америки. Хоч би що сталося — те або те, це матиме дуже мало значення для дійсного багатства й добробуту світу, для дійсної вартості річного продукту землі та праці людства. Номінальна вартість, кількість золота й срібла, у якій може бути виражений або представлений цей річний продукт, буде, поза сумнівом, дуже різноманітною, але його реальна вартість, дійсна кількість праці, що її можна купити або виміняти на нього, буде та сама. У першому випадку 1 шилінг міг би репрезентувати не більше праці, ніж нині її репрезентує 1 пенні, бо 1 пенні могло б репрезентувати стільки ж праці, скільки 1 шилінг нині. Але в першому випадку власник 1 шилінга був би не багатшим за того, хто має тепер 1 пенні, а в другому — власник 1 пенні був би так само багатим, як і той, хто має тепер 1 шилінг. Дешевизна та велика кількість золотого й срібного начиння були б єдиною вигодою, яку світ міг отримати з першої обставини, і дорожнеча та рідкісність цих непотрібних речей були б єдиною незручністю, яка стала б результатом останньої обставини.


Завершення огляду коливань вартості срібла

Більшість дослідників, які збирали дані про грошові ціни в минулому, вважала, напевне, низьку грошову ціну хліба й продуктів узагалі або, інакше кажучи, високу вартість золота й срібла свідченням не лише браку цих металів, а й бідності та варварського стану країни за тих часів, коли такі ціни мали місце. Таке розуміння пов’язане із системою політичної економії, яка вважає, що національне багатство полягає у великій кількості золота й срібла, а національна бідність — у їх недостатній кількості. Цю теорію спробую викласти й розглянути в книзі четвертій цього дослідження. А поки зауважу, що висока вартість дорогоцінних металів аж ніяк не є свідченням бідності чи варварського стану якої-небудь країни на час спостереження. Вона свідчить лише про бідність копалень, що в цей період забезпечують торговельний світ. Бідна країна, яка не може купувати більше за багату, не може й платити дорожче від неї за золото й срібло, а тому вартість цих металів навряд чи може бути вищою в першій порівняно з другою. У Китаї, країні значно багатшій за будь-яку частину Європи, вартість дорогоцінних металів набагато вища, ніж будь-де у Європі. Щоправда, коли багатство Європи від часів відкриття копалень Америки значно зросло, вартість золота й срібла поступово знизилася. Але таке зниження їхньої вартості було зумовлене не збільшенням реального багатства Європи, річного продукту її землі та праці, а випадковим відкриттям покладів багатших, ніж ті, що були відомі до того часу. Збільшення кількості золота й срібла в Європі та розвиток її мануфактур і хліборобства — два явища, які, хоча й існували майже одночасно, проте виникли під впливом зовсім різних причин і майже не мають жодного зв’язку між собою. Перше зумовлене випадковістю, у якій не відігравали й не могли відігравати ролі передбачливість або політика; друге спричинене падінням феодальної системи і встановленням уряду, що дав промисловості те єдине заохочення, якого вона потребувала, тобто деяку певність у тому, що вона зможе користуватися плодами своєї праці. Польща, де феодальна система існує і в наші дні, нині є такою ж злиденною країною, якою вона була до відкриття Америки. Однак грошова ціна хліба підвищилася; реальна вартість дорогоцінних металів у Польщі знизилася так само, як і в інших частинах Європи. Тому їхня кількість мала там збільшитися, як і в інших країнах, і майже в такій самій пропорції, у якій збільшився річний продукт її землі та праці. Але зростання кількості дорогоцінних металів не збільшило, як видається, річного продукту країни, не привело до поліпшення її фабрик і хліборобства, не покращило становища її мешканців. Іспанія та Португалія — країни, що володіють копальнями, є після Польщі, мабуть, найзлиденнішими країнами Європи. Однак вартість дорогоцінних металів має бути там нижчою, ніж у будь-якій іншій частині Європи, оскільки із цих країн вони потрапляють до решти країн Європи й обтяжені не тільки вартістю перевезення та страхування, а й витратами на контрабандне провезення, адже вивезення їх або зовсім заборонене, або обкладене митом. Через це відносно річного продукту землі та праці їхня кількість у цих країнах має бути більшою, ніж у будь-якій іншій країні Європи. Тим часом ці країни бідніші від інших частин Європи. Хоча феодальну систему в Іспанії та Португалії скасували, її не замінили чимось кращим.

Подібно до того як низька вартість золота й срібла не свідчить про багатство й процвітання країни, так висока або низька грошова вартість товарів загалом або хліба зокрема аж ніяк не є свідченням бідності країни або її варварського стану.

Якщо низька грошова ціна товарів загалом або особливо хліба не свідчить про бідність чи варварський стан, то вирішальним свідченням цього буде низька грошова ціна, порівняно із ціною хліба, деяких окремих видів товарів, наприклад, худоби, свійської птиці, будь-якої дичини тощо. Це виразно показує, по-перше, їхню більшу кількість порівняно з хлібом, а отже, великі розміри землі, використовуваної для їх розведення, порівняно з тією землею, що її відведено під хліб, і, по-друге, низьку вартість цієї землі порівняно з вартістю орної землі й, таким чином, свідчить про поганий стан і необробленість великої частини землі країни. Це свідчить про те, що відношення капіталу й населення країни до розмірів її території є нижчим від того, яке зазвичай існує в цивілізованих країнах, і що суспільство в певний час і в певній країні перебуває ще в стані дитинства. За високою або низькою грошовою ціною товарів загалом або хліба зокрема ми можемо тільки виснувати, що копальні, які нині постачають торговельний світ золотом і сріблом, є багатими чи бідними, але не можемо судити про те, багатою чи бідною є країна загалом. Однак за високим або низьким рівнем грошової ціни деяких видів товарів порівняно із ціною інших ми можемо з певною мірою ймовірності, що майже межує з беззаперечністю, судити про те, багата країна чи бідна, зазнає чи не зазнає більша частина її земель поліпшення, перебуває вона в більш-менш варварському чи в більш-менш цивілізованому стані.

Будь-яке підвищення грошової ціни товарів, що настає тільки через зниження вартості срібла, має однаково позначатися на всіх видах товарів, спричиняючи загальне підвищення їхньої ціни на 1⁄3, 1⁄4 або 1⁄5 відповідно до втрати сріблом 1⁄3, 1⁄4 або 1⁄5 його колишньої вартості, але підвищення ціни продуктів харчування, про яке так багато говорили й сперечалися, не поширюється однаковою мірою на всі їх види. Якщо взяти середні цифри за поточне століття, то виявиться, що ціна хліба — як це визнають навіть ті, хто пояснює це підвищення зменшенням вартості срібла, — підвищилася менше, ніж ціни решти продуктів харчування. Тому підвищення ціни цих останніх не могло бути спричинене зниженням вартості срібла. Слід зважити на якісь інші причини, і ті причини, про які йшлося вище, можуть, мабуть, задовільно пояснити підвищення ціни тих окремих видів продуктів харчування, ціна яких справді підвищилася порівняно із ціною хліба, до того ж не буде потреби вдаватися до передбачуваного зменшення вартості срібла.

Щодо ціни хліба, то протягом перших 64 років нинішнього століття й до кількох нещодавніх надзвичайних неврожаїв вона була дещо нижчою, ніж протягом останніх 64 років попереднього століття. Цей факт засвідчують не лише рахунки Віндзорського ринку, а й офіційні відомості з різних графств Шотландії, а також дані різних ринків Франції, із великою ретельністю й точністю зібрані Мессансом[39] та Дюпре де Сен-Mopом. Ці докази за своєю повнотою переважають те, чого можна було б очікувати в питанні, що його, ясна річ, так важко точно дослідити.

Щодо високої ціни хліба протягом останніх 10–12 років, то її цілком можна пояснити поганими врожаями, а не зниженням вартості срібла.

Отже, думка, що вартість срібла безперервно знижується, не ґрунтується, напевне, на спостереженнях щодо ціни хліба чи інших продуктів харчування.

Однак можуть сказати, що на таку саму кількість срібла нині, навіть згідно з наведеними тут даними, можна купити значно меншу кількість різних продуктів харчування, ніж у той або інший період минулого століття, і що з’ясування того, чи спричинило таку зміну підвищення вартості цих товарів чи зниження вартості срібла, — цілком марна праця, бо це нічого не важить для людини, яка йде на ринок із певною кількістю срібла або має певний фіксований грошовий дохід. Я, звісно, не припускаю, що знання цієї різниці дасть їй можливість купувати дешевше, але воно, проте, не є взагалі даремним.

Воно може мати певне корисне значення для публіки, свідчачи про добробут у країні. Якщо підвищення ціни деяких видів продуктів харчування спричинене тільки зниженням вартості срібла, то це зумовлене фактом, за яким можна судити тільки про велику кількість американських копалень. Дійсне багатство країни, річний продукт її землі та праці можуть, попри цю обставину, або поступово зменшуватися, як у Португалії та Польщі, або поступово зростати, як у більшості інших країн Європи. Але якщо це підвищення ціни деяких видів продуктів харчування зумовлене підвищенням реальної вартості землі, яка їх виробляє, її зрослою родючістю або якщо воно було наслідком значних поліпшень і якісного обробітку, що зробили її придатною для посіву хлібів, то воно спричинене обставиною, яка цілком ясно вказує на процвітання та розвиток країни. Земля становить найбільшу, найважливішу і найбільш стійку частину багатства будь-якої великої за розміром країни. Певно, суспільству може бути корисно або принаймні досить приємно мати таке вирішальне свідчення щодо зростання вартості найбільшої, найважливішої та найбільш стійкої частини його багатства.

Це може бути також корисно суспільству для регулювання грошової винагороди деяких нижчих службовців. Якщо через підвищення ціни деяких видів продуктів харчування знижується вартість срібла, їхня грошова винагорода (у тому разі, якщо вона доти була не дуже великою) має бути, поза сумнівом, збільшена пропорційно розмірам зниження. Якщо її не збільшити, їхня реальна винагорода виявиться, вочевидь, настільки ж зменшеною. Якщо ж зазначене зростання ціни спричинило збільшення вартості в результаті штучного підвищення родючості землі, що виробляє ці продукти, то буде важче вирішити, у якій саме пропорції треба збільшити грошову винагороду й чи потрібно взагалі її збільшувати. Якщо заходи з поліпшення обробітку землі неминуче більше або менше підвищують ціну всіх видів тваринної їжі порівняно із ціною хліба, то вони, на мій погляд, неминуче знижують ціну всіх видів рослинної їжі, підвищуючи ціну тваринної їжі, тому що значна частина землі, яка виробляє її, будучи придатною для виробництва хліба, має давати землевласникові та фермерові ренту й прибуток, звичайні для орної землі. Це знижує ціну рослинної їжі, тому що, підвищуючи родючість землі, збільшує кількість цієї їжі. Окрім того, завдяки заходам із поліпшення обробітку землі з’являється багато видів рослинної їжі, які, потребуючи менше землі й не більше праці, ніж хліб, надходять на ринок за значно нижчою ціною. Такими є картопля та маїс, або так званий індіанський хліб, — два найважливіших придбання, що їх сільське господарство Європи або навіть сама Європа отримали від розширення торгівлі та мореплавства. Пізніше численні види рослинної їжі, що їх на низькому рівні розвитку хліборобства вирощують тільки на городі й за допомогою лопати, на вищій його стадії сіють у полях, для чого використовують плуг, — це ріпа, морква, капуста тощо. Якщо, таким чином, із розвитком поліпшень у сільському господарстві неодмінно підвищується реальна ціна одного виду їжі, то так само неодмінно знижується реальна ціна іншого виду і стає справою простої точності розрахунку, наскільки підвищення ціни одного виду їжі може бути врівноважене зниженням ціни іншого. Коли реальна ціна м’яса досягла свого максимуму (а це, напевне, понад сотню років тому було досягнуто в більшій частині Англії щодо всіх видів м’яса, за винятком, може, свинини), будь-яке підвищення ціни іншого виду тваринної їжі, що може виникнути згодом, великою мірою не позначиться на становищі нижчих верств народу. Становище бідних верств у більшій частині Англії не може, поза будь-яким сумнівом, погіршитися за підвищення ціни свійської птиці, риби або дичини настільки, як воно має поліпшитися внаслідок зниження ціни картоплі.

За нинішньої дорожнечі висока ціна хліба, поза сумнівом, досить відчутно позначається на бідних. Але в періоди порівняно великої кількості продуктів, за звичайного або середнього рівня ціни хліба, природне підвищення ціни будь-якого іншого виду сирих продуктів не може позначитися на них. Вони, мабуть, найбільше потерпають від штучного, спричиненого податками, підвищення ціни деяких промислових товарів, таких як сіль, мило, шкіра, свічки, солод, пиво, ель тощо.


Вплив господарського розвитку на дійсну ціну промислових виробів

Природним наслідком господарського розвитку є поступове зниження дійсної ціни майже всіх мануфактурних виробів. Ціна праці, що витрачається на їх виготовлення, знижується, мабуть, для них усіх без винятку. Унаслідок застосування кращих машин, унаслідок більшої вправності й доцільнішого поділу та розподілу праці для виготовлення кожного окремого предмета потрібна значно менша кількість праці; і хоча внаслідок процвітання суспільства дійсна ціна праці має підвищитися, усе ж значне зменшення кількості праці, що витрачається, за загальним правилом більш ніж урівноважує максимальне підвищення ціни, яке тільки може відбутися.

Щоправда, існують галузі промисловості, у яких неминуче підвищення дійсної ціни сировини більш ніж урівноважує всі вигоди, що їх дає вдосконалення техніки в процесі виконання роботи. У столярній і теслярській справі неминуче підвищення дійсної ціни сухої деревини, що є результатом поліпшення землі, може більш ніж урівноважити всі ті вигоди, що їх можна отримати від застосування кращих машин, від надзвичайного вміння і найдоцільнішого поділу та розподілу праці.

Але в усіх випадках, коли дійсна ціна сирих матеріалів зовсім не підвищується або підвищується незначною мірою, ціна мануфактурних виробів знижується відчутно. Це було вельми помітно протягом нинішнього та минулого століть у тих мануфактурних виробництвах, матеріалом для яких слугують неблагородні метали. Якісний годинник, який у середині минулого століття можна було купити за 10 фунтів стерлінгів, тепер можна придбати, мабуть, за 20 шилінгів. За той самий період сталося суттєве зниження цін на ножі, замкові вироби, іграшки з простих металів і на всі ті товари, відомі під назвою бірмінгемських та шеффілдських, хоча й не таке значне, як на годинники. Однак воно було достатнім для того, щоб здивувати робітників інших країн Європи, які в багатьох випадках визнають, що не можуть виготовляти товари такої самої якості за подвійну або навіть потрійну ціну. Не існує, здається, інших мануфактурних виробництв, де поділ праці може бути проведено далі або де можливі більш різноманітні вдосконалення застосовуваних знарядь, ніж у виробництвах, матеріалом для яких слугують прості метали.

У суконному виробництві за той самий період не відбулося такого відчутного зниження цін. Ціна найтоншого сукна, як мене запевняли, навпаки, за останні 25–30 років підвищилася в певній відповідності до підвищення його якості, що пояснюється, як мені говорили, значним підвищенням ціни матеріалу, який складається переважно з іспанської вовни. А ціна йоркширського сукна, що його виробляють виключно з англійської вовни, кажуть, знизилася протягом нинішнього століття, коли брати до уваги його якість. Проте якість видається такою суперечливою річчю, що я визнаю будь-яку інформацію такого роду до певної міри ненадійною. У суконному виробництві поділ праці нині є майже таким самим, який існував 100 років тому, а застосовувані в ній машини не дуже змінилися. Проте, можливо, були невеликі поліпшення в обох випадках, які спричинили деяке зниження ціни.

Але зниження виявиться значно помітнішим і беззаперечним, якщо ми порівняємо ціну цього товару в наш час із його ціною у віддаленій перспективі, наприкінці XV століття, коли існував, певно, набагато менший поділ праці, а застосовувані знаряддя були більш недосконалі, ніж сьогодні.

У 1487-му, тобто на четвертий рік правління Генриха VII, було видано указ, згідно з яким «будь-хто, хто стане продавати в роздрібному продажу ярд найтоншого, яскраво пофарбованого червоного сукна або іншого пофарбованого сукна найтоншої роботи дорожче за 16 шилінгів, підлягатиме штрафу в 40 шилінгів за кожен проданий ярд». Таким чином, 16 шилінгів, які містили приблизно таку саму кількість срібла, що й 24 шилінги на нинішні гроші, визнавали на той час справедливою ціною за ярд найтоншого сукна; і оскільки закон цей має характер закону проти розкоші, то ймовірно, що таке сукно продавали зазвичай за дещо дорожчою ціною. Нині максимальною ціною можна вважати 1 гінею. Навіть якщо припустити, що якість сукна тоді й тепер була однаковою — хоча насправді сучасне сукно, цілком імовірно, краще, — виявиться, що грошова ціна найтоншого сукна значно знизилася від кінця XV століття. А його дійсна ціна знизилася набагато більше. Середньою ціною пшениці вважали в цей період і тривалий час по тому 6 шилінгів 8 пенсів за квартер. Отже, 16 шилінгів становили ціну 2 квартерів і понад 3 бушелів пшениці. Рахуючи нині квартер пшениці по 28 шилінгів, дістанемо, що дійсна ціна ярда тонкого сукна мала в ту пору дорівнювати мінімум 3 фунтам 6 шилінгам 6 пенсам на наші гроші. Людина, яка купувала це сукно, мала відмовитися від можливості розпоряджатися такою кількістю праці й засобів існування, що її можна купити на цю суму нині.

Зниження дійсної ціни більш простих і грубих тканин, хоча й значне, але не таке велике, як зниження ціни тканин вищої якості.

У 1463-му, тобто на третій рік правління Едуарда IV, було видано закон, згідно з яким «ніхто із сільських поденників, чорноробів, простих майстрових, що мешкають поза містом або містечком, не повинен використовувати або мати у своєму одязі яку-небудь тканину за ціною понад 2 шилінги за ярд». На третій рік правління Едуарда IV 2 шилінги містили майже таку саму кількість срібла, як 4 шилінги на наші гроші. Але йоркширське сукно, що його нині продають по 4 шилінги за ярд, певно, значно краще за ті сукна, які виробляли на той час для найбіднішої верстви робітників. Навіть грошова ціна їхнього одягу, коли взяти до уваги його якість, через це нині дещо нижча, ніж за тієї віддаленої від нас доби. А реальна ціна, поза сумнівом, значно нижча. Для 1 бушеля пшениці 10 пенсів тоді вважали помірною та розумною ціною. Тому 2 шилінги становили ціну майже 2 бушелів та близько 2 пеків пшениці, а ця кількість за ціни в 3 шилінги 6 пенсів за бушель коштує нині 8 шилінгів 9 пенсів. Для придбання ярда такого сукна бідний наймит мусив віддати таку кількість засобів існування, яку нині можна купити на 8 шилінгів 9 пенсів. Наведений закон теж спрямований проти розкоші й має на меті обмежити марнотратство бідняків, тому їхній одяг, як правило, коштував значно дорожче.

Цей самий закон забороняв бідним носити панчохи за ціною, яка перевищувала 14 пенсів за пару, що на наші гроші становить близько 28 пенсів. Але на той час 14 пенсів дорівнювали ціні 1 бушеля й близько 2 пеків пшениці, а ця кількість за ціни 3 шилінги 6 пенсів за бушель коштує тепер 5 шилінгів 3 пенси. Сьогодні ми визнали б цю суму дуже високою ціною за пару панчіх обслуги та робітника найбіднішого й найнижчого розряду. Однак за тих часів вони платили за них фактичний еквівалент цієї суми.

За часів Едуарда IV мистецтво плетіння панчіх у Європі, певно, ще не було відоме. Панчохи виготовляли з тканини, що, можливо, і було однією з причин їхньої дорожнечі. Кажуть, що першою людиною в Англії, яка надягла плетені панчохи, була королева Єлизавета; вона отримала їх у подарунок від іспанського посла.

У виробництвах цупких і тонких сортів вовняних тканин за тих давніх часів користувалися значно недосконалішими знаряддями, ніж тепер. Відтоді було запроваджено три дуже важливих удосконалення, крім численних дрібніших, кількість і значення яких важко встановити. Ці три основних удосконалення такі: по-перше, заміна прядки та веретена самопрядкою, що за тієї самої витрати праці виконує більше ніж подвійну кількість роботи; по-друге, застосування різних хитромудрих механізмів, які ще більше полегшували та прискорювали намотування пряжі або належне заправлення основи й піткання до закріплення їх у верстаті — операцію, що до винайдення цих машин була надзвичайно копіткою і стомливою; по-третє, використання валяльного млина для ущільнення сукна замість промивання його у воді. Ані вітряні, ані водяні млини ще на початку XVI століття не були відомі в Англії, а також, наскільки я знаю, в інших частинах Європи на північ від Альп. Вони з’явилися в Італії за деякий час до того.

Ці обставини, мабуть, можуть певною мірою пояснити нам, чому реальна ціна як цупких, так і тонких тканин була за тієї доби настільки вищою від їхньої сучасної ціни. Для виготовлення цих предметів потрібна значно більша кількість праці, а тому, доставлені на ринок, вони мали продаватися або надходити в обмін за ціною більшої кількості праці.

Грубо оброблені тканини за тих давніх часів виробляли, певно, в Англії в такий самий спосіб, як це завжди відбувається в країнах, де ремесла й промисел перебувають у зародковому стані. Мабуть, це був домашній промисел, причому кожну окрему частину роботи виконували мимохідь усі члени майже будь-якої родини; і при цьому вони робили це тоді, коли не мали іншої справи, це не було головним їхнім заняттям, від якого кожен одержував найбільшу частину своїх засобів до існування. Робота, що її виконують таким чином, як уже зазначалося, завжди виявляється на ринку значно дешевшою за ту, що становить головне або єдине джерело існування робітника. З іншого боку, тканини кращої якості на той час в Англії не виробляли; її виробляли в багатій Фландрії з розвиненою торгівлею; певно, тоді це виробництво там вели так само, як і нині, люди, які всі засоби існування або основну їхню частину отримували від цього промислу. Крім того, це був закордонний товар, а отже, він мав обкладатися певним митом, принаймні тоннажним і ваговим збором на користь короля. А втім, це мито було, певно, не дуже великим. Політика, що переважала за тієї доби у Європі, мала на меті не обмежувати високими митами ввезення іноземних виробів, а радше заохочувати його, щоб купці за якомога дешевшими цінами мали змогу забезпечувати багатих людей предметами розкоші та призначеними для зручності, яких вони потребували і яких їм не могло забезпечити виробництво власної країни.

Урахування цих обставин може певною мірою пояснити, чому за тих давніх часів дійсна ціна простих тканин порівняно з більш тонкими сортами була настільки нижча за нинішню.


Заключна частина розділу

Я закінчу цей доволі довгий розділ зауваженням, що будь-яке поліпшення умов життя суспільства має тенденцію прямо або побічно підвищувати дійсну ренту із землі, збільшувати дійсне багатство землевласника, його здатність купувати працю чи продукт праці інших людей.

Поліпшення якості землі та її обробітку веде безпосередньо до підвищення ренти. Частка землевласника в продукті неодмінно збільшується разом зі збільшенням кількості продукту.

Зростання дійсної ціни сировини, що первісно є наслідком поширення поліпшень та обробітку землі, а згодом і причиною їхнього подальшого поширення (наприклад, підвищення ціни худоби), також веде до безпосереднього підвищення ренти із землі, і до того ж у ще більшій пропорції. Дійсна вартість частки землевласника, його дійсне розпорядження працею інших людей не тільки збільшуються зі збільшенням дійсної вартості його продукту — водночас збільшується також і відношення його частки до загальної маси продукту. Після підвищення його дійсної ціни, щоб здобути цей продукт, не потрібно більшої кількості праці, ніж раніше. І через це достатньо меншої частки продукту, щоб відшкодувати зі звичайним прибутком капітал, що витрачається на цю працю. Унаслідок цього більша частка його залишається землевласникові.

Усі підвищення продуктивності праці, що безпосередньо ведуть до зниження дійсної ціни промислових виробів, побічно спричинюють підвищення дійсної ренти із землі. Землевласник обмінює на промислові вироби ту частину свого продукту, яка залишається від його власного споживання, або, що те саме, ціну цієї його частини. Усе, що знижує дійсну ціну перших, підвищує дійсну ціну останнього продукту. Через це та сама кількість сільськогосподарського продукту стає еквівалентною більшій кількості промислових виробів і землевласник дістає можливість купувати більше предметів оздоблення або розкоші, а також для зручності.

Будь-яке збільшення дійсного багатства суспільства, будь-яке збільшення кількості корисної праці в ньому веде побічно до підвищення дійсної ренти із землі. Певна частка цієї праці, звісно, вкладається в землю. До її обробітку залучено більшу кількість людей і худоби, одержуваний продукт збільшується разом зі збільшенням капіталу, що витрачається на його виробництво, а рента збільшується разом із продуктом.

Протилежні явища — поганий обробіток землі, зниження дійсної ціни якоїсь частини продуктів хліборобства, підвищення дійсної ціни промислових виробів через занепад мануфактур і промислів, зменшення дійсного багатства суспільства — усе це веде до зниження дійсної ренти із землі, до зменшення дійсного багатства землевласника, до зменшення його здатності купувати працю чи продукт праці інших людей.

Увесь річний продукт землі та праці кожної країни або, що те саме, уся ціна цього річного продукту, природно, розпадається, як уже зазначалося, на три частини — ренту із землі, заробітну плату й прибуток на капітал — і становить дохід трьох різних класів: тих, хто живе на ренту; тих, хто живе на заробітну плату; і тих, хто живе на прибуток від капіталу. Це три головні, основні та первісні класи в кожному цивілізованому суспільстві, із доходу яких береться врешті-решт дохід будь-якого іншого класу.

Зі сказаного вище випливає, що інтереси першого із цих трьох головних класів тісно й нерозривно пов’язані із загальними інтересами суспільства. Усе, що сприяє або шкодить інтересам першого класу, неминуче сприяє або шкодить інтересам суспільства. Коли суспільство обговорює питання регулювання торгівлі чи економічної політики, власники землі жодним чином не можуть уводити його в оману в інтересах тільки свого класу, якщо вони, звісно, бодай якоюсь мірою розуміють ці свої інтереси. Щоправда, занадто часто їм бракує такого розуміння. Вони є єдиним із трьох класів, дохід яких не коштує їм праці та зусиль, а приходить до них немовби сам собою і незалежно від якихось їхніх власних проектів чи планів. Це бездіяльне життя, що є природним наслідком достатку й стабільності їхнього становища, надто часто робить їх не тільки необізнаними, а й нездатними до тієї розумової діяльності, яка потрібна для того, щоб передбачити й зрозуміти можливі наслідки тої чи тої міри регулювання.

Інтереси другого класу, члени якого живуть заробітною платою, так само тісно пов’язані з інтересами суспільства, як і інтереси першого. Як уже було з’ясовано, плата робітника ніколи не буває такою високою, як тоді, коли попит на працю незмінно збільшується або коли кількість праці, використовуваної щороку, значно зростає. Коли дійсне багатство суспільства припиняє зростати й залишається незмінним, заробітна плата цього класу невдовзі скорочується до такого розміру, що є якраз достатнім для того, щоб робітник міг утримувати родину або продовжити існування роду робітників. Коли суспільство перебуває в стані занепаду, вона навіть падає нижче від цього рівня. Клас власників може, мабуть, одержувати від розквіту суспільства більшу вигоду, ніж клас робітників, але жоден інший клас не страждає так жорстоко від його занепаду, як робітники. Однак, хоча інтереси робітника тісно пов’язані з інтересами суспільства, він неспроможний ані усвідомити ці інтереси, ані зрозуміти їхній зв’язок зі своїми власними. Умови його життя не залишають йому часу для того, щоб отримувати необхідні відомості, а його освіта й звички є, як правило, такими, що роблять його цілком неспроможним до правильних суджень, навіть якби він володів усією повнотою відомостей. З огляду на це під час суспільного обговорення питань його голос ледве чути, на нього звертають мало уваги, за винятком особливих випадків, коли його вимоги досить гучні, наполегливі та їх підтримують підприємці у власних цілях.

Люди, які використовують у своїй справі робітників, становлять третій клас, клас тих, хто живе з прибутку. Для отримання прибутку пускають в обіг капітал, що приводить у рух велику частину корисної праці будь-якого суспільства. Плани та проекти власників капіталу регулюють і спрямовують усі найважливіші застосування праці, прибуток становить кінцеву мету всіх цих планів та проектів. Але норма прибутку не підвищується подібно до ренти й заробітної плати разом із розквітом суспільства й не знижується разом із його занепадом. Навпаки, зазвичай вона є низькою в багатих країнах і високою в бідних, на найвищому рівні вона завжди тримається в тих країнах, які найшвидше йдуть до розорення та загибелі. Через те інтереси цього третього класу не так пов’язані із загальними інтересами суспільства, як це спостерігається в інших двох класів. Купці та промисловці, що входять до цього класу, як правило, вкладають у діло великі капітали й завдяки своєму багатству мають у суспільстві велику шану та вплив. Оскільки протягом усього свого життя вони розробляють усілякі плани та проекти, вони вирізняються більшою кмітливістю й розумінням, ніж більшість землевласників. А оскільки їхні помисли зазвичай поглинені скоріше інтересами власної спеціальної галузі, а не загальними інтересами суспільства, то їхня думка, навіть висловлена із цілковитою щирістю (що трапляється далеко не в усіх випадках), значно більшою мірою відповідає інтересам галузі, ніж суспільства. Їхня перевага над землевласником полягає не так у розумінні суспільних інтересів, як у кращому розумінні власних інтересів, ніж це спостерігається у землевласника. Саме завдяки такому кращому розумінню своїх інтересів їм часто вдавалося схилити землевласника до великодушності й переконати його пожертвувати своїми інтересами та інтересами суспільства за допомогою дуже простого, але благородного доводу, що саме їхні інтереси, а не інтереси землевласника, є інтересами суспільства. Тим часом інтереси представників тієї чи тієї галузі торгівлі або промисловості завжди де в чому не збігаються з інтересами суспільства і навіть протилежні їм. Розширення ринку та обмеження конкуренції завжди відповідає інтересам торгівців. Розширення ринку часто відповідає інтересам суспільства, але обмеження конкуренції завжди суперечить їм і може надавати торгівцям тільки можливість (шляхом підвищення прибутку понад природний його рівень) стягувати на особисту користь надмірний податок зі своїх співгромадян. До пропозиції про видання якогось нового закону або регулювальних правил стосовно торгівлі, яка виходить від цього класу, треба завжди ставитися з надзвичайною обережністю, її слід приймати тільки після тривалого та всебічного розгляду з надзвичайно ретельною, але й надзвичайно підозріливою увагою. Адже вона виходить від того класу, інтереси якого ніколи цілком не збігаються з інтересами суспільства, який зазвичай зацікавлений у тому, щоб уводити суспільство в оману й навіть гнобити його, і який справді в багатьох випадках уводив його в оману та гнобив.

Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1202 0 12 0 1 16 0
1205 0 12 0 0 13 15 2 0 3
0 13 4
0 15 0
1223 0 12 0 1 16 0
1237 0 3 4 0 10 0
1243 0 2 0 0 6 0
1244 0 2 0 0 6 0
1246 0 16 0 2 8 0
1247 0 13 4 2 0 0
1257 0 4 0 3 12 0
1258 1 0 0 0 17 0 2 11 0
0 15 0
0 16 0
1270 4 16 0 5 12 0 16 16 0
6 8 0
1286 0 2 8 0 9 4 1 8 0
0 16 0
Разом 35 9 3
Середня ціна 2 19 1,25
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1287 0 3 4 0 10 0
1288 0 0 8 0 3 0,25 0 9 0,75
0 1 0
0 1 4
0 1 6
0 1 8
0 2 0
0 3 4
0 9 4
1289 0 12 0 0 10 1,5 1 10 4,5
0 6 0
0 2 0
0 10 8
1 0 0
1290 0 16 0 2 8 0
1294 0 16 0 2 8 0
1302 0 4 0 0 12 0
1309 0 7 2 1 1 6
1315 1 0 0 3 0 0
1316 1 0 0 1 10 6 4 11 6
1 10 0
1 12 0
2 0 0
1317 2 4 0 1 19 6 5 18 6
0 14 0
2 13 0
4 0 0
0 6 8
1336 0 2 0 0 6 0
1338 0 3 4 0 10 0
Разом 23 4 11,5
Середня ціна 1 18 8
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1339 0 9 0 1 7 0
1349 0 2 0 0 5 2
1359 1 6 8 3 2 2
1361 0 2 0 0 4 8
1363 0 15 0 1 15 0
1369 1 0 0 1 2 0 2 9 4
1 4 0
1379 0 4 0 0 9 4
1387 0 2 0 0 4 8
1390 0 13 4 0 14 15 1 13 7
0 14 0
0 16 0
1401 0 16 0 1 17 4
1407 0 4 4 0 3 10 0 8 11
0 3 4,75
1416 0 16 0 1 12 0
Разом 15 9 4
Середня ціна 1 5 9,33
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1423 0 8 0 0 16 0
1425 0 4 0 0 8 0
1434 1 6 8 2 13 4
1435 0 5 4 0 10 8
1439 1 0 0 1 3 4 2 6 8
1 6 8
1440 1 4 0 2 8 0
1444 0 4 4 0 4 2 0 8 4
0 4 0
1445 0 4 6 0 9 0
1447 0 8 0 0 16 0
1448 0 6 8 0 13 4
1449 0 5 0 0 10 0
1451 0 8 0 0 16 0
Разом 1 15 4
Середня ціна 1 1 3,5
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1453 0 5 4 0 10 8
1455 0 1 2 0 2 4
1457 0 7 8 0 15 4
1459 0 5 0 0 10 0
1460 0 8 0 2 16 0
1463 0 2 0 0 1 10 0 3 8
0 1 8
1464 0 6 8 0 10 0
1486 1 4 0 1 17 0
1491 0 14 8 1 2 0
1494 0 4 0 0 6 0
1495 0 3 4 0 5 0
1497 1 0 0 1 11 0
Разом 8 9 0
Середня ціна 0 14 1
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1499 0 4 0 0 6 0
1504 0 5 8 0 8 6
1521 1 0 0 1 10 0
1551 0 8 0 0 2 0
1553 0 8 0 0 8 0
1554 0 8 0 0 8 0
1555 0 8 0 0 8 0
1556 0 8 0 0 8 0
1557 0 4 0 0 17 8,5 0 17 8,5
0 5 0
0 8 0
2 13 4
1558 0 8 0 0 8 0
1559 0 8 0 0 8 0
1560 0 8 0 0 8 0
Разом 6 0 2,5
Середня ціна 0 10 0,42
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1561 0 8 0 0 8 0
1562 0 8 0 0 8 0
1574 2 16 0 2 0 0 2 0 0
1 4 0
1587 3 4 0 3 4 0
1594 2 16 0 2 16 0
1595 2 13 0 2 13 0
1596 4 0 0 4 0 0
1597 5 4 0 4 12 0 4 12 0
4 0 0
1598 2 16 8 2 16 8
1599 1 19 2 1 19 2
1600 1 17 8 1 17 8
1601 1 14 10 1 14 10
Разом 28 9 4
Середня ціна 2 7 5,125

Ціни квартера в 9 бушелях найкращої чи найдорожчого сорту пшениці на Віндзорському ринку в день Благовіщення або на Михайлів день за період від 1595 до 1764 року. Зазначено середні ціни з максимальних у ці два базарні дні.

Роки Ціна за квартер пшениці
фунт. стер. шилінги пенси
1595 2 0 0
1596 2 8 0
1597 3 9 6
1598 2 16 8
1599 1 19 2
1600 1 17 8
1601 1 14 10
1602 1 9 4
1603 1 15 4
1604 1 10 8
1605 1 15 10
1606 1 13 4
1607 1 16 8
1608 2 16 8
1609 2 10 0
1610 1 15 10
1611 1 18 8
1612 2 2 4
1613 2 8 8
1614 2 1 8,5
1615 1 18 8
1616 2 0 4
1617 2 8 8
1618 2 6 8
1619 1 15 4
1620 1 10 4
0,48 0 6,5
2 1 6,69
Роки Ціна за квартер пшениці
фунт. стер. шилінги пенси
1621 0 10 4
1622 2 18 8
1623 2 12 0
1624 2 8 0
1625 2 12 0
1626 2 9 4
1627 1 16 0
1628 1 8 0
1629 2 2 0
1630 2 15 8
1631 3 8 0
1632 2 13 4
1633 2 18 0
1634 2 16 0
1635 2 16 0
1636 2 16 8
0,4 0 0
2 10 0
Роки Ціна за квартер пшениці
фунт. стер. шилінги пенси
1637 2 13 0
1638 2 17 4
1639 2 4 10
1640 2 4 8
1641 2 8 0
1642-1645[40] 0 0 0
1646 2 8 0
1647 3 13 8
1648 4 5 0
1649 4 0 0
1650 3 16 8
1651 3 13 4
1652 2 9 6
1653 1 15 6
1654 1 6 0
1655 1 13 4
1656 2 3 0
1657 2 6 8
1658 3 5 0
1659 3 6 0
1660 2 16 6
1661 3 10 0
1662 3 14 0
1663 2 17 0
1664 2 0 6
1665 2 9 4
1666 1 16 0
1667 1 16 0
1668 2 0 0
1669 2 4 4
1670 2 1 8
1671 2 2 0
1672 2 1 0
1673 2 6 8
1674 3 8 8
1675 3 4 8
1676 1 18 0
1677 2 2 0
1678 2 19 0
1679 3 0 0
1680 2 5 0
1681 2 6 8
1682 2 4 0
1683 2 0 0
1684 2 4 0
1685 2 6 8
1686 1 14 0
1687 1 5 2
1688 2 6 0
1689 1 10 0
1690 1 14 8
1691 1 14 0
1692 2 6 8
1693 3 7 8
1694 3 4 0
1695 2 13 0
1696 3 11 0
1697 3 0 0
1698 3 8 4
1699 3 4 0
1700 2 0 0
0,39 1 8
2 11 0,33
Роки Ціна за квартер пшениці
фунт. стер. шилінги пенси
1701 1 17 8
1702 1 9 6
1703 1 16 0
1704 2 6 6
1705 1 10 0
1706 1 6 0
1707 1 8 6
1708 2 1 6
1709 3 18 6
1710 3 18 0
1711 2 14 0
1712 2 6 4
1713 2 11 0
1714 2 10 4
1715 2 3 0
1716 2 8 0
1717 2 5 8
1718 1 18 10
1719 1 15 0
1720 1 17 0
1721 1 17 6
1722 1 16 0
1723 1 14 8
1724 1 17 0
1725 2 8 6
1726 2 6 0
1727 2 2 0
1728 2 14 6
1729 2 6 10
1730 1 16 6
1731 1 12 10
1732 1 6 8
1733 1 8 4
1734 1 18 10
Роки Ціна за квартер пшениці
фунт. стер. шилінги пенси
1735 2 3 0
1736 2 0 4
1737 1 18 0
1738 1 15 6
1739 1 18 6
1740 2 10 8
1741 2 6 8
1742 1 14 0
1743 1 4 10
1744 1 4 10
1745 1 7 6
1746 1 17 0
1747 1 17 0
1748 1 17 0
1749 1 17 0
1750 1 12 6
1751 1 18 6
1752 2 1 10
1753 2 4 8
1754 1 14 8
1755 1 13 10
1756 2 5 3
1757 3 0 0
1758 2 10 0
1759 1 19 10
1760 1 16 6
1761 1 10 3
1762 1 19 0
1763 2 0 9
1764 2 6 9
0,5 13 6
2 0 6,59
Роки Ціна за квартер пшениці
фунт. стер. шилінги пенси
1731 1 12 10
1732 1 6 8
1733 1 8 4
1734 1 18 10
1735 2 3 0
1736 2 0 4
1737 1 18 0
1738 1 15 6
1739 1 18 6
1740 2 10 8
0,56 12 8
1 17 3,2
Роки Ціна за квартер пшениці
фунт. стер. шилінги пенси
1741 2 6 8
1742 1 14 0
1743 1 4 10
1744 1 4 10
1745 1 7 6
1746 1 19 0
1747 1 14 10
1748 1 17 0
1749 1 17 0
1750 1 12 6
0,625 18 2
1 13 9,8



Книга друга

Про природу капіталу, його нагромадження та застосування

У тому невпорядкованому стані суспільства, коли не існує поділу праці, коли рідко відбувається обмін і кожен сам виробляє для себе всі предмети, немає потреби заздалегідь збирати або нагромаджувати запас для підтримки господарського життя суспільства. Кожна людина намагається задовольняти власною діяльністю всі свої потреби в міру їх виникнення. Коли вона голодна, то рушає в ліс полювати; коли зношується одяг, прикривається шкурою першої великої тварини, яку пощастить убити, а коли починає розвалюватися хижа, лагодить її, як може, за допомогою гілок і дерну, що є під рукою.

Але щойно скрізь установлено поділ праці, продукт власної праці людини вже задовольняє тільки невелику частину її потреб. Значно більшу частину їх задовольняє вже продукт праці інших людей, що його людина купує за власний продукт, або, що те саме, за ціну власного продукту. Але цю купівлю можна здійснити лише після того, як цей продукт її праці буде не тільки вироблено, а й продано. Тому має бути утворено запас продуктів різного роду, достатній для утримання та постачання її потрібними для роботи матеріалами й знаряддями принаймні до того моменту, доки не буде здійснено обидві ці операції. Ткач не може цілком зайнятися своєю спеціалізованою роботою, якщо заздалегідь у його власному володінні або у володінні якоїсь іншої особи не утворено запас, достатній для його утримання й для забезпечення його матеріалами та знаряддями для роботи, доки він не тільки витче тканину, а й продасть її. Цьому нагромадженню запасів, зрозуміло, має передувати можливість для нього застосовувати свою працю в цьому промислі протягом значного часу.

Оскільки нагромадження запасу через природний перебіг подій передує поділові праці, то зростання поділу праці можливе тільки зі зростанням попереднього запасу. Кількість матеріалів, що її може переробити та сама кількість робітників, значно зростає разом зі зростанням поділу праці; і оскільки робота кожного робітника поступово зводиться до вельми простих операцій, то винаходять різні нові машини, що полегшують та скорочують ці операції. Тому зі зростанням поділу праці, для того, щоб забезпечити постійним заняттям ту саму кількість робітників, слід заздалегідь нагромадити той самий запас продовольства і більший запас матеріалів та знарядь, ніж це було потрібно за менш розвинених умов. Але число робітників у кожній галузі промисловості з поділом праці в ній зазвичай зростає, або, точніше, саме збільшення їхнього числа дає їм змогу, таким чином, поділятися й групуватися.

Попереднє нагромадження запасу конче потрібне для досягнення цього збільшення продуктивної сили праці, і таке нагромадження природним чином приводить до підвищення продуктивності. Особа, яка використовує свій запас для утримання праці, неодмінно хоче застосовувати його таким чином, щоб виконати можливо більшу кількість роботи. Тому вона прагне встановити серед своїх робітників найвідповідніший поділ занять, а також забезпечити їх найкращими машинами, які вона в змозі винайти або купити. Її можливості в обох випадках, як правило, відповідають розмірам її запасу або кількості робітників, яким ця особа може дати заняття. Тому кількість корисної праці в країні не лише зростає зі збільшенням запасу, що застосовується, але та сама кількість праці внаслідок такого збільшення застосовується для здійснення значно більшої кількості роботи.

Такими є загальні результати збільшення запасу для праці та для її продуктивної сили.

У цій книзі я намагався з’ясувати природу запасів, дію, створювану нагромадженням їх у вигляді капіталів різного роду, і наслідки різноманітного використання цих капіталів. Ця книга поділяється на п’ять розділів. У першому я спробував показати, якими є різні частини або види, на які поділяється запас окремої особи або всього суспільства. У другому розділі я намагався з’ясувати природу та дію грошей, розглядуваних як особлива частина загального запасу суспільства. Запаси, що нагромаджуються у вигляді капіталів, можуть або застосовуватися тієї особою, якій вони належать, або позичатися якійсь іншій особі. У третьому та четвертому розділах я досліджував, як капітал діє в обох цих випадках. П’ятий, і останній, розділ говорить про різну дію, що її безпосередньо чинить різне застосування капіталу як на розміри галузей вітчизняного виробництва, так і на розміри річного продукту землі та праці.



Розділ I

Про поділ нагромаджених запасів

Коли запаси, якими володіє людина, не перевищують кількості, достатньої тільки на утримання її протягом кількох днів або тижнів, вона рідко замислюється щодо одержання з них якого-небудь прибутку. Вона споживає їх по можливості ощадливіше й намагається виробити що-небудь своєю працею для відшкодування цих запасів, доки їх не буде повністю спожито. У цьому разі дохід вона одержує виключно від своєї праці. Таким є становище більшості бідних робітників у всіх країнах.

Якщо ж особа володіє запасами, достатніми для утримання її протягом кількох місяців або років, вона, певна річ, намагається дістати прибуток із більшої частини цих запасів, залишаючи для безпосереднього споживання лише стільки, скільки потрібно для прожиття, поки не надійде дохід. Тому її запаси поділяються на ті, від яких вона очікує отримати дохід, що називаються її капіталом; і ті, що стосуються безпосереднього споживання; а саме: по-перше, із тієї частини всього запасу, що первісно відкладена для цієї мети; по-друге, із її доходу, незалежно від джерела, у міру його надходження, і, по-третє, із тих предметів, які було куплено на ту чи ту частину запасу в попередні роки і які повністю не спожиті; такими є запаси одягу, хатнього начиння тощо. У тому чи іншому або в усіх названих видах запасів містяться ті, що зазвичай люди зберігають для власного безпосереднього споживання.

Капітал, щоб він давав дохід або прибуток своєму власникові, можна використовувати у два різні способи.

По-перше, для виробництва, перероблення чи купівлі товарів задля перепродажу з прибутком. Капітал, що його використовують таким чином, не дає доходу або прибутку власникові, доки він залишається в його володінні або зберігає свою колишню форму. Товари купця не дають йому доходу або прибутку, доки він не продасть їх за гроші, а гроші даватимуть йому мало користі, доки він не виміняє їх на товари. Його капітал постійно йде від нього в одній формі й повертається в іншій, і тільки за допомогою такого обігу або послідовних обмінів він може давати своєму власникові бодай якийсь прибуток. Тому такого роду капітали можна цілком слушно назвати обіговими. По-друге, капітал можна використати для поліпшення якості ґрунту, купівлі корисних машин та інструментів чи інших подібних предметів, що дають дохід або прибуток без переходу від одного власника до іншого чи без подальшого обігу. Тому такі капітали можна з повним правом назвати основними капіталами.

У різних промислах потрібне досить різне співвідношення між використовуваними в них основними та обіговими капіталами.

Капітал купця, наприклад, цілком є капіталом обіговим. Йому не потрібні машини чи знаряддя, якщо не вважати такими крамниці або склади.

Деяка частина капіталу кожного ремісника або мануфактуриста має бути вкладена в інструменти його промислу. Ця частина, проте, в одних промислах є зовсім незначною, а в інших — дуже великою. Ремісникові-кравцю не потрібні інші знаряддя праці, окрім кількох голок. Знаряддя праці чоботаря коштують дещо дорожче, але зовсім ненабагато; ткачеві вони вже обходяться значно дорожче, ніж чоботареві. Зате значно більша частина капіталу всіх таких хазяїв-ремісників обертається у вигляді заробітної плати їхніх робітників або ціни використовуваних ними матеріалів і відшкодовується їм із певним прибутком у ціні їхніх виробів.

В інших виробництвах потрібний значно більший основний капітал. Наприклад, у залізоробному піч для плавлення руди, горно, млин для подрібнення руди є знаряддями виробництва, оснащення якими вимагає значних витрат. У кам’яновугільних і будь-яких інших копальнях машини, потрібні для відкачування води та для інших цілей, коштують ще дорожче.

Та частина капіталу фермера, що витрачається на хліборобське знаряддя, є основним капіталом, а використовувана на заробітну плату й утримання його робітників — капіталом обіговим. Він одержує прибуток із першого, утримуючи його у своєму володінні, а з другого — віддаючи його. Ціна або вартість його робочої худоби становить основний капітал так само, як і ціна знарядь його господарства; корм, що його витрачають на утримання худоби, становить обіговий капітал, так само як і засоби на утримання робітників. Фермер має прибуток, не випускаючи з рук робочої худоби; тим часом прибуток на фураж він одержує, розлучаючись із ним. І ціна, і утримання худоби, що її купують і відгодовують не для роботи, а на продаж, є обіговим капіталом. Фермер одержує свій прибуток, продаючи худобу. Тим часом отара овець або череда рогатої худоби, яку в країні, придатній для їх утримання, купують не для роботи й не для продажу, а щоб мати прибуток від їхньої вовни, молока або приплоду, є основним капіталом, бо прибуток дістають шляхом збереження худоби. Навпаки, утримання худоби є обіговим капіталом. Прибуток на нього одержують шляхом його продажу, і капітал повертається назад у ціні вовни, молока та приплоду не тільки зі своїм прибутком, але й із прибутком на всю ціну худоби. Так само й уся вартість насіння є, власне, основним капіталом. Хоча воно й переміщається весь час із комори в поле й назад, воно ніколи не змінює господаря і, отже, не обертається. Фермер одержує свій прибуток не від його продажу, а від його приросту.

Загальні запаси будь-якої країни або суспільства збігаються із сумою запасів усіх її мешканців або членів і тому, природно, поділяються на ті самі три категорії, кожна з яких виконує свою особливу функцію або призначення.

Перша, призначена для безпосереднього споживання, відрізняється тим, що не дає доходу або прибутку. Вона складається із запасів їжі, одягу, предметів хатнього вжитку тощо, придбаних безпосередніми споживачами, але ще повністю не спожитих. Весь запас житлових будинків, наявних у кожний досліджуваний момент у країні, теж входить до цієї категорії запасів суспільства. Запас, вкладений у будинок, якщо останній слугує житлом для власника, від цієї хвилини припиняє виконувати функцію капіталу, тобто давати своєму власникові якийсь прибуток. Житловий будинок як такий нічого не додає до прибутку того, хто живе в ньому; і хоча він, поза сумнівом, надзвичайно корисний йому, він усе ж корисний так само, як одяг і хатнє начиння, що, утім, становлять частину його витрат, а не доходу. Якщо будинок здається за ренту орендареві, то, оскільки сам будинок нічого не може виробити, орендареві завжди доводиться сплачувати ренту з якогось іншого доходу, що його він одержує або зі своєї праці, або з капіталу, або із землі. Тому, хоча будинок може давати дохід власнику й таким чином виконувати для нього функцію капіталу, він не в змозі давати який-небудь дохід суспільству або виконувати для нього функцію капіталу, і дохід усього народу ніколи не може зростати в такий спосіб. Одяг і хатнє начиння так само іноді дають дохід окремим особам і таким чином виконують для них функцію капіталу. У країнах, де часто влаштовують маскаради, існує промисел прокату маскарадних костюмів на один вечір. Оббивальники віддають напрокат меблі помісячно або на рік. Власники підприємств з улаштування поховальних процесій здають на кілька днів або тижнів поховальні речі. Багато людей здають умебльовані квартири й одержують ренту за користування не тільки квартирою, а й обстановкою. Однак дохід, отриманий в усіх цих випадках, завжди має врешті-решт бути одержаний із якогось іншого джерела доходу. З усіх видів нагромаджених запасів, що належать окремим особам чи суспільству й призначені для безпосереднього використання, та частина, що її вкладають у будинки, використовується найповільніше. Запас одягу може існувати кілька років, запас меблів — півстоліття або ціле століття, а запаси, вкладені в будинки, що добре збудовані й утримуються в належному стані, можуть зберігатися століттями. Однак, хоча період їхнього повного використання розтягується на тривалий час, насправді вони, так само як одяг або домашня обстановка, є запасами, призначеними для безпосереднього використання.

Другу з трьох категорій, на які поділяються загальні запаси суспільства, становить основний капітал, що характеризується тим, що він дає дохід або прибуток, не надходячи в обіг або не змінюючи власника. Він складається переважно з чотирьох статей. По-перше, із будь-якого роду корисних машин і знарядь праці, що полегшують і скорочують працю. По-друге, з усіх тих доходних домів, що слугують засобом отримання доходу не тільки для їхнього власника, який віддає їх в оренду, а й для осіб, що займають їх і сплачують за них орендну плату; такими є приміщення під крамниці, склади, майстерні, будинки на фермі з усіма потрібними будівлями: стайнями, коморами тощо. Ці будівлі дуже відрізняються від житлових будинків, вони є свого роду знаряддями виробництва і можуть розглядатися як такі. По-третє, із поліпшення землі — усього того, що з вигодою витрачене на розчищення, осушення, огородження, удобрювання і приведення її до стану, найпридатнішого для обробітку та окультурення. Таку поліпшену ферму можна з повним правом розглядати з того ж таки погляду, що й корисні механізми, які полегшують і скорочують працю і за допомогою яких той самий обіговий капітал може дати своєму власникові значно більший дохід. Поліпшена ферма так само вигідна й існує довше за будь-яку із цих машин, до того ж вона часто не потребує ремонту, а потребує лише найбільш вигідного застосування капіталу фермера, що його він витрачає на її обробіток. І по-четверте, із набутих і корисних здібностей усіх мешканців або членів суспільства. Набуття таких здібностей, враховуючи також утримання їх власника впродовж його виховання, навчання або учнівства, завжди вимагає дійсних витрат, які є основним капіталом, що наче реалізується в його особистості. Ці здібності, як частина статку такої особи, водночас стають частиною багатства всього суспільства, до якого вона належить. Більшу вправність і вміння робітника можна розглядати так само, як і машини та знаряддя виробництва, що скорочують або полегшують працю і, хоча й потребують певних витрат, але відшкодовують ці витрати разом із прибутком.

Третю, і останню, із трьох категорій, на які поділяється весь нагромаджений запас суспільства, становить обіговий капітал, який характеризується тим, що дає прибуток тільки в процесі обігу або зміни господарів. Він складається з чотирьох частин.

По-перше, із грошей, за посередництва яких обертаються й розподіляються серед споживачів інші три частини обігового капіталу. По-друге, із запасів продовольства, якими володіють м’ясник, скотопромисловець, фермер, хліботорговець, пивовар та ін. і від продажу яких вони розраховують отримати прибуток. По-третє, із матеріалів, необроблених або більш-менш оброблених, призначених для виготовлення одягу, предметів обстановки, будинків, але які ще остаточно не використані в ділі й залишаються на руках у сільських хазяїв, фабрикантів, кравців, сукнарів, лісоторгівців, столярів і теслярів, цегельників тощо. По-четверте, із виробів, що вже виготовлені й закінчені, але ще перебувають у руках торгівця або фабриканта і не продані чи не розподілені серед відповідних споживачів; такими є готові вироби, що їх ми нерідко бачимо виставленими на продаж у майстернях слюсаря, столяра, золотаря, ювеліра, торгівця порцеляною тощо. Таким чином, обіговий капітал складається з продовольства, матеріалів та готових виробів будь-якого роду, що перебувають на руках у відповідних продавців, і з грошей, потрібних для обігу їх і розподілу серед тих, хто врешті-решт користуватиметься ними або споживатиме їх.

Із цих чотирьох категорій три, а саме продовольство, матеріали та готові вироби, одержують регулярно — або щороку, або в більш-менш тривалі проміжки часу — з обігового капіталу і вкладають або в основний капітал, або в запаси, призначені для безпосереднього споживання.

Будь-який основний капітал первісно виникає з капіталу обігового й вимагає постійного поповнення із цього самого джерела. Усі корисні машини та знаряддя виробництва первісно виникають з обігового капіталу, що дає матеріали для їх виготовлення й засоби існування для робітників, які їх виготовляють. Так само капітал цього виду потрібний для їх постійного ремонту.

Жоден основний капітал не може давати прибутку без допомоги обігового капіталу. Найкорисніші механізми та знаряддя виробництва не можуть нічого виробити без обігового капіталу, який дає матеріали, що їх вони переробляють, і засоби існування для робітників. Земля, хай і найкраща, не дасть прибутку без обігового капіталу, на який утримуються робітники, що обробляють та збирають її продукт. Збереження та збільшення запасів, призначених для безпосереднього споживання, — єдина мета й призначення як основного, так і обігового капіталів. Із цих запасів люди харчуються, одягаються і знаходять собі притулок. Їхні багатство чи бідність залежать від того, щедро чи скудно надають ці обидва види капіталу матеріал для запасів, призначених для безпосереднього споживання.

Оскільки дуже велика частина обігового капіталу постійно вилучається для розміщення у двох інших видах загального запасу суспільства, він має постійно поповнюватися, без чого невдовзі зовсім припинив би своє існування. Ці поповнення одержують переважно з трьох джерел — від землі, копалень та рибальства. Вони постійно дають нові обсяги продовольства та матеріалів, частина яких потім переробляється на готові вироби і які відтворюють продовольство, матеріали та готові вироби, що їх безперервно одержують з обігового капіталу. Із копалень одержують те, що потрібно для збереження та збільшення тієї його частини, яка складається з грошей. Справді, хоча за звичайного перебігу справ цю частину не обов’язково отримують з обігового капіталу (як це відбувається з трьома іншими частинами), щоб вкласти її у дві інші категорії загальних запасів суспільства, усе ж подібно до решти предметів вона руйнується і врешті-решт зношується, а інколи також втрачається або пересилається за кордон, а тому потребує постійного відтворення, хоча й у менших розмірах.

Земля, копальні та риболовля потребують для експлуатації як основного, так і обігового капіталів. І продукт відшкодовує з прибутком не тільки ці капітали, а й узагалі всі капітали суспільства. Так, фермер щороку відшкодовує мануфактуристу за спожите продовольство і перероблену за попередній рік сировину; а промисловець відшкодовує фермерові готові вироби, які той витратив і вклав у діло за той самий час. Таким є дійсний обмін, який щороку відбувається між цими двома класами, хоча рідко буває, щоб сировина одного й готові вироби другого обмінювалися безпосередньо; справді, рідко трапляється, щоб фермер продавав хліб або худобу, льон і вовну тій самій особі, у якої має намір купити потрібні йому одяг, меблі та знаряддя виробництва. Тому він продає сировину за гроші, на які може купити в будь-якому місці потрібні йому готові вироби. Земля навіть відшкодовує, принаймні почасти, капітали, за допомогою яких експлуатуються риболовля та копальні. За допомогою продукту землі витягають рибу з води; за допомогою продуктів, одержуваних із поверхні землі, одержують мінерали з її надр.

Кількість продукту, одержуваного від землі, копалень і риболовлі, коли вважати, що вони мають однакову природну продуктивність, залежить від розмірів і належного застосування капіталів, що витрачаються на них. Якщо ж капітали однакові й однаково добре застосовуються, ця кількість пропорційна їхній природній продуктивності.

В усіх країнах, де існує сталий порядок, кожна людина, яка має здоровий глузд, намагається вжити наявні в її розпорядженні запаси для того, щоб задовольнити свої потреби нині чи забезпечити прибуток у майбутньому. Якщо їх використовують для задоволення якоїсь потреби нині, то це запаси, призначені для безпосереднього споживання. Якщо їх використовують для подальшого отримання прибутку, вони мають добути його, залишаючись у свого власника або переходячи в інші руки. У першому випадку це буде основний, у другому — обіговий капітал. Людина має бути геть позбавлена здорового глузду, щоб у країні зі сталим порядком не використовувати весь наявний у її розпорядженні запас, власний або позичений в інших, одним із цих трьох способів.

Звісно, у тих нещасних країнах, де існує постійна загроза насильства з боку можновладців, люди часто закопують і ховають велику частину своїх запасів, щоб завжди мати їх під рукою і, таким чином, спромогтися забрати їх із собою в якесь безпечне місце, коли їм загрожуватиме одне з тих лих, яких вони небезпідставно очікують щохвилини. Кажуть, що це звичайне явище в Туреччині, Індостані та, як мені здається, більшості інших країн Азії. Такий звичай, мабуть, був поширений у наших предків за доби насильств феодального режиму. Привласнення скарбів за тих часів було джерелом чималої частини доходів наймогутніших правителів Європи. Вона складалася з виявлених скарбів, закопаних у землю і свого права на які не могла довести жодна окрема особа. За тих часів їх вважали такою важливою статтею доходу, що ці скарби завжди визнавали належними правителеві, а не тому, хто їх знайшов, і не власникові землі, якщо тільки право останнього на них не обумовлювалося окремо в дарчій грамоті. Вони прирівнювалися до покладів золота й срібла, що їх, коли не було спеціального застереження в дарчій грамоті, ніколи не записували до переліку загального дарування земель на противагу свинцевим, мідним або олов’яним рудникам і вугільним копальням, що мають менше значення.



Розділ ІІ

Про гроші як особливу частину загальних запасів суспільства, або Про витрати для підтримування національного капіталу

У книзі першій було показано, що ціна більшості товарів складається з трьох частин, одна з яких оплачує заробітну плату, друга — прибуток на капітал, а третя — ренту із землі, витрачені й використані для виробництва і доставляння товару на ринок; що існують, проте, такі товари, ціна яких складається тільки з двох частин, а саме із заробітної плати й прибутку на капітал, і дуже мало таких, у яких узагалі лише одна складова — заробітна плата. Але ціна будь-якого товару неодмінно поділяється на ту чи ту або на всі три зазначені складові, до того ж частка, що не припадає на ренту або заробітну плату, обов’язково виявляється чиїмось прибутком.

І, як зазначалося, коли так стоять справи з кожним окремим товаром, то це має стосуватися й усіх товарів, що становлять річний продукт землі та праці кожної країни. Загальна ціна, або мінова вартість, цього річного продукту має розпадатися на такі самі три частини й розподілятися між мешканцями країни у вигляді заробітної плати за їхню працю, прибутку з їхнього капіталу або ренти з їхньої землі.

Однак, хоча вся вартість річного продукту землі та праці кожної країни розподіляється, таким чином, між мешканцями країни і становить їхній дохід, подібно до того як у ренті з приватного маєтку ми розрізняємо валову ренту й чисту ренту, так і в доході всіх мешканців великої за розмірами країни ми теж можемо проводити таке розрізнення.

Валова рента приватного маєтку охоплює все, що сплачує фермер; чистою рентою є все те, що залишається в землевласника за винятком витрат на управління та ремонт і решти потрібних витрат, або, інакше кажучи, усе те, що він може, не погіршуючи стану маєтку, зарахувати до свого запасу, призначеного для безпосереднього споживання, або витратити на харчування, обстановку, предмети вжитку, оздоблення будинку, на особисті втіхи та розваги. Його дійсне багатство пропорційне не валовій, а чистій ренті.

Валовий дохід усіх мешканців великої країни складається з усього річного продукту їхньої землі та праці; їхній чистий дохід становить те, що залишається в їхньому розпорядженні за винятком витрат на відновлення, по-перше, їхнього основного, а по-друге, їхнього обігового капіталу, або, інакше кажучи, все те, що вони можуть, не зменшуючи свого капіталу, зарахувати до запасу, призначеного для безпосереднього споживання, або витратити на харчування, зручності та розваги. Їхнє дійсне багатство теж пропорційне не валовому, а чистому доходу.

Усі витрати на підтримування основного капіталу слід, очевидно, виключити з чистого доходу суспільства. До нього не входять ані матеріали, потрібні для ремонту його машин і знарядь праці, його прибуткових будинків тощо, ані продукт праці, потрібний, щоб довести ці матеріали до пуття. Що ж до ціни цієї праці, то вона може становити частину чистого доходу, оскільки робітники, зайняті нею, можуть усю вартість своєї заробітної плати обертати на запас, призначений для безпосереднього споживання. Але щодо інших видів праці, то тут її ціна та продукт обертаються на цей запас: ціна — на запас робітників, продукт — на запас інших осіб, засоби існування яких, зручності та втіхи збільшуються завдяки праці цих робітників.

Призначення основного капіталу полягає у збільшенні продуктивної сили праці або в наданні тій самій кількості робітників можливості виконати значно більшу кількість роботи. На фермі, де всі потрібні будівлі, огорожі, канави, дороги тощо перебувають у цілковитому порядку, та сама кількість робітників і робочої худоби виробить значно більшу кількість продуктів, аніж на фермі таких самих розмірів та із землею такої самої доброї якості, але не так добре облаштованій. На фабриці та сама кількість робочих рук за допомогою кращих машин виробляє значно більшу кількість товарів, аніж за використання менш досконалих знарядь виробництва. Засоби, належним чином укладені в який-небудь основний капітал, завжди відшкодовуються з великим прибутком і збільшують річний продукт на значно більшу вартість, ніж вартість витрат, потрібних для цих поліпшень. Але все-таки ці витрати поглинають певну частку річного продукту; певну кількість матеріалів і працю певної кількості робітників, що їх можна було б безпосередньо витратити на збільшення кількості їжі, одягу, житла, засобів існування та вигод суспільства, використовують, таким чином, для іншої справи, щоправда вельми прибуткової, та все ж зовсім іншої. Саме із цієї причини всі технічні вдосконалення, що дають змогу незмінній кількості робітників виконувати ту саму кількість роботи за допомогою дешевших і простіших машин, ніж раніше, завжди визнаються вигідними для будь-якого суспільства. Певна кількість матеріалів і праця певної кількості робітників, що їх раніше витрачали на підтримання складніших і дорожчих машин, можуть бути після цього застосовані для збільшення кількості роботи, виконуваної за допомогою конкретної або якоїсь іншої машини. Якщо власник великої фабрики, який витрачає 1000 фунтів стерлінгів на рік на підтримання в порядку своїх машин, зможе скоротити ці витрати до 500 фунтів, він, звісно, витратить решту 500 фунтів на купівлю додаткової кількості матеріалів для переробляння її додатковою кількістю робітників. Отже, збільшиться кількість роботи, виконуваної її машинами, і разом із тим збільшаться вигоди та зручності, які суспільство може отримати від цієї роботи.

Витрати на утримання основного капіталу у великій країні з повним правом можна прирівняти до витрат на ремонт у приватному маєтку. Вони часто потрібні для отримання землевласником продукту з маєтку, а отже, і для отримання ним як валової, так і чистої ренти. Але в тих випадках, коли завдяки більш правильному використанню їх можна зменшити, не спричиняючи зменшення кількості продукту, валова рента залишається незмінною, а чиста рента обов’язково збільшується.

Однак, якщо вся сума витрат, здійснених для утримання основного капіталу, виключається, таким чином, із чистого прибутку суспільства, то не так стоїть справа з витратами на утримання обігового капіталу. Із чотирьох частин, із яких складається цей капітал, а саме: грошей, засобів існування, матеріалів і готових виробів, — три останні, як уже зазначалося, постійно одержуються з нього і вкладаються або в основний капітал суспільства, або в запаси, призначені для безпосереднього споживання. Та частина предметів споживання, що не йде на відшкодування капіталу, надходить цілком до складу запасів і становить частину чистого доходу суспільства. Тому підтримання цих трьох частин обігового капіталу не бере з чистого доходу суспільства жодної частки річного продукту, за винятком того, що потрібно для поповнення й відшкодування основного капіталу.

Обіговий капітал суспільства із цього погляду відрізняється від обігового капіталу окремої особи, який не становить жодної частини її чистого доходу, що має цілком складатися з її прибутку. Але хоча обіговий капітал кожної окремої особи і становить частину обігового капіталу суспільства, до якого вона належить, однак це не позбавляє капітал можливості становити також частину чистого доходу суспільства. Хоча всі товари, що є в крамниці купця, аж ніяк не можна вважати його власними запасами для безпосереднього споживання, але вони можуть потрапити в такі запаси інших людей, які з доходу, одержуваного з інших джерел, регулярно відшкодовують йому їхню вартість разом із його прибутком, не зменшуючи ні його, ні власних капіталів.

Через це гроші є єдиною частиною обігового капіталу суспільства, підтримання якої може спричинити деяке зменшення його чистого прибутку.

Основний капітал і та частина обігового капіталу, виражена в грошах, подібні між собою, оскільки вони впливають на дохід суспільства.

По-перше, так само, як машини та інші знаряддя виробництва потребують певних витрат спершу на виготовлення, а згодом на підтримання в робочому стані (причому ці витрати, хоча й становлять частину валового доходу суспільства, є вирахуванням з чистого доходу), так само й запас грошей, що обертаються в країні, вимагає певних витрат для їх збирання, а потім і для збереження, до того ж ці витрати, хоча й становлять частину валового доходу суспільства, так само є вирахуванням із його чистого доходу. Певну кількість дуже цінних матеріалів, а саме золота й срібла, а також і дуже майстерної праці, замість того, щоб збільшувати запаси, призначені для безпосереднього споживання — для продовольства, зручностей та втіх окремих осіб, — витрачають на це важливе, але дороге знаряддя обміну, за допомогою якого кожен окремий член суспільства одержує свої засоби існування, зручності та втіхи, що регулярно розподіляються в належній пропорції.

По-друге, так само як машини та інші знаряддя виробництва, що становлять основний капітал окремої особи або суспільства, не утворюють жодної частини їхнього валового, або чистого, доходу, так і гроші, через які весь дохід суспільства регулярно розподіляється між усіма його членами, не становлять частини цього доходу. Велике колесо обігу взагалі відмінне від товарів, що обертаються за його допомогою. Дохід суспільства взагалі полягає в цих товарах, а не в колесі, за допомогою якого вони обертаються. Обчислюючи валовий, або чистий, дохід суспільства, від усієї суми товарів і грошей, що обертаються в ньому, слід віднімати всю вартість грошей, жоден фартинг із яких не може входити до складу того або того.

Тільки через двозначність нашої мови це твердження може видаватися сумнівним чи парадоксальним. Варто лише правильно пояснити його та зрозуміти, щоб воно стало самоочевидним.

Коли ми говоримо про будь-яку певну суму грошей, ми іноді маємо на увазі тільки ті металеві монети, із яких вона складається, але іноді ми вкладаємо в ці слова якусь нечітку вказівку на товари, які можна отримати в обмін на них, або на купівельну силу, що її дає володіння ними. Так, коли ми говоримо, що вартість грошей, які обертаються в Англії, обчислюється сумою у 18 000 000, ми маємо на увазі лише позначити кількість монет, що, за обрахунком, або, точніше, за припущенням деяких дослідників, перебуває в обігу в цій країні. Та коли ми говоримо, що певна людина має щорічний дохід у 50–100 фунтів, ми зазвичай хочемо позначити не тільки суму грошей, яку сплачують їй щороку, а й вартість товарів, що їх вона може купити або спожити протягом року. Ми, як правило, хочемо встановити, яким є чи яким має бути її спосіб життя або кількість та якість предметів потреби й вигід, споживання яких вона може собі дозволити.

Якщо, називаючи певну суму грошей, ми не лише позначаємо кількість монет, із якої вона складається, а й укладаємо в це поняття деяку неясну вказівку на товари, які можна отримати в обмін на неї, то багатство або дохід, позначені в такому разі цією сумою, дорівнюють тільки одній із двох вартостей, на які дещо двозначно вказує, таким чином, те саме слово, і при цьому швидше останній, аніж першій, тобто швидше вартості цих грошей, аніж самим грошам.

Справді, якщо гінея становить тижневу пенсію якоїсь особи, то ця особа протягом тижня може купити на неї певну кількість засобів існування, вигод та розваг. Залежно від того, наскільки великою чи малою є ця кількість, великим або малим буде її дійсне багатство, її реальний тижневий дохід. Її тижневий дохід, безперечно, не дорівнює одночасно й гінеї, і тому, що можна на неї купити, а лише тій або тій із цих двох рівних вартостей, і швидше саме другій, а не першій, швидше вартості гінеї, аніж самій гінеї.

Якщо пенсію такої особи сплачуватимуть їй не золотом, а щотижневим векселем в 1 гінею, її дохід, звісно, полягатиме не так у клаптику паперу, як у тому, що вона зможе отримати за нього. Гінею можна вважати векселем на певну кількість предметів першої потреби та вигід, які повсюдно видають торгівці. Дохід особи, якій сплачують гінею, виражається не так у золотій монеті, як у тому, що ця особа може отримати або виміняти на неї. Якщо в обмін на неї нічого не можна отримати, вона подібно до векселя банкрута матиме не більшу вартість, аніж нікому не потрібний клаптик паперу.

Хоча тижневий або річний дохід усіх мешканців країни може таким самим чином виплачуватися, насправді часто й виплачується, грішми, їхнє реальне багатство, реальний тижневий або річний прибуток усіх, узятих разом, завжди буде великим або малим відповідно до кількості предметів споживання, яку всі вони зможуть купити на ці гроші. Весь дохід їх, узятих разом, вочевидь, не дорівнює і тому й тому, і грошам і предметам споживання, а дорівнює лише одній із цих двох вартостей, і швидше останній, ніж першій.

Тому якщо ми часто виражаємо дохід якої-небудь особи в грошовій сумі, виплачуваній їй за рік, то це робиться тому, що ця сума визначає розміри її купівельної спроможності або вартість предметів, що їх вона може спожити протягом року. Але ми приймаємо, що її дохід полягає в цій здатності купити або спожити, а не в монетах, які дають цю здатність.

Але якщо це доволі очевидно навіть стосовно окремої особи, то це ще очевидніше щодо суспільства. Грошова сума, що її сплачують за рік окремій особі, часто точно відповідає її доходові й через це є найпростішим і найкращим вираженням його вартості. Але сума металевих грошей, що обертаються в суспільстві, аж ніяк не може дорівнювати доходові усіх його членів. Оскільки та сама монета — гінея, якою сьогодні виплачують тижневу пенсію одній людині, може слугувати завтра для сплати пенсії другій, а післязавтра — третій, то вся сума металевих грошей, що обертається протягом року в країні, завжди повинна мати значно меншу вартість, ніж грошова сума всіх пенсій, виплачуваних за рік за їхньою допомогою. Але купівельна сила або вся сукупність товарів, що їх можна купити послідовно на всю суму виплачених пенсій, повинна мати таку саму вартість, як і ці пенсії, подібно до того, як це було з доходом окремих осіб, що отримують ці пенсії. Тому цей дохід не можуть становити монети, кількість яких значно менша за його вартість, але він полягає у купівельній силі, у тих предметах, які можна купити на ці гроші послідовно, у міру того як вони переходять із рук до рук.

Таким чином, гроші, це велике колесо обігу, це велике знаряддя обміну й торгівлі, хоча і становлять поряд з іншими знаряддями виробництва частину, і до того ж вельми цінну частину, капіталу, не входять жодною частиною в дохід суспільства, якому вони належать. І хоча монети, із яких вони складаються, протягом свого річного обігу дають кожній людині належний дохід, самі вони в цей дохід не входять.

По-третє, зрештою машини, знаряддя виробництва тощо, які становлять основний капітал, подібні до тієї частини обігового капіталу, що складається з грошей, ще й тим, що будь-яке заощадження у витратах на збирання та підтримання цієї частини обігового капіталу є таким самим збільшенням чистого доходу суспільства, як і будь-яке заощадження у витратах на спорудження й підтримання цих машин, коли воно не зменшує продуктивної сили праці.

Видається досить зрозумілим, — та й було вже почасти роз’яснене, — яким чином будь-яке заощадження у витратах на підтримування основного капіталу становить збільшення чистого доходу суспільства. Весь капітал будь-якого підприємця неодмінно поділяється на капітал основний і капітал обіговий. Якщо його капітал залишається незмінним, то що меншою є одна із зазначених частин, то більшою має бути друга. Обіговий капітал дає матеріали і заробітну плату робітників і приводить усе підприємство в рух. Тому будь-яке заощадження у витратах на підтримання основного капіталу, що не зменшує продуктивної сили праці, має збільшувати фонд, який приводить у рух підприємство, а отже, збільшувати й річний продукт землі та праці, реальний дохід будь-якого суспільства.

Використання замість золотих і срібних грошей паперових замінює дороге знаряддя обміну значно дешевшим і нерідко таким само зручним. Обіг при цьому підтримується за допомогою нового кола, створення й підтримування якого обходяться дешевше, ніж раніше. Але не завжди зрозуміло, як відбувається ця заміна і яким чином вона веде до збільшення валового або чистого доходу суспільства, а тому тут потрібні деякі подальші роз’яснення.

Існує кілька видів паперових грошей, але банкірські білети в обігу — найвідоміший їх вид, який, напевне, є найпридатнішим для зазначеної мети.

Коли населення будь-якої країни настільки довіряє багатству, чесності та обережності якогось банкіра, що впевнене в тому, що він зможе в будь-який момент оплатити на вимогу пред’явлені йому кредитні білети, ці білети набувають такого самого обігу, як і золота й срібна монети, оскільки існує впевненість, що в обмін на ці білети в будь-який момент можна отримати відповідні гроші.

Припустимо, що якийсь банкір позичає своїм клієнтам власні кредитні білети на суму 100 000 фунтів стерлінгів. Оскільки ці білети виконують усі функції грошей, його боржники сплачують йому такий самий відсоток, як коли б він позичив їм гроші. Цей відсоток є джерелом його прибутку. Хоча частина цих білетів постійно повертається до нього для оплати, друга частина їх і далі обертається протягом місяців або роками. І тому, хоча постійно в обігу в нього перебувають білети на суму 100 000 фунтів стерлінгів, часто запасу в 20 000 фунтів золотом і сріблом буде цілком достатньо для задоволення пред’явлених вимог. Таким чином, за допомогою цієї операції 20 000 фунтів золотом і сріблом виконують усі ті функції, що їх в іншому разі мали б виконувати 100 000 фунтів. За допомогою цих кредитних білетів вартістю в 100 000 фунтів може бути укладено таку саму кількість мінових правочинів, та сама кількість предметів споживання може обертатися й доставлятися відповідним споживачам, як і за допомогою золотої та срібної монети такої самої вартості. Отже, таким чином можна зробити в обігу країни економію на 80 000 фунтів золотом та сріблом. І якщо операції такого характеру здійснює водночас багато інших банків і банкірів, то весь обіг, отже, може здійснюватися за допомогою лише п’ятої частини золота й срібла, що знадобилися б за інших умов.

Припустимо, що вся сума грошей, які обертаються в якій-небудь країні, досягала в певний момент 1 000 000 фунтів стерлінгів, причому її було достатньо для обігу всього річного продукту землі та праці. Припустимо також, що за деякий час різні банки й банкіри випустили кредитні білети, оплачувані на пред’явлення, на 1 млн, зберігаючи у своїх сейфах 200 000 фунтів для оплати можливих вимог. Після цього в обігу залишиться 800 000 фунтів золотом і сріблом та 1 000 000 фунтів банкнотами, або 1 800 000 фунтів паперовими й металевими грішми. Але для обігу й розподілу між споживачами річного продукту землі та праці країни раніше був потрібен лише 1 млн, і цей річний продукт не можна одразу збільшити такими банківськими операціями. Через це 1 млн буде, як і раніше, достатньо для обігу. Оскільки залишилася незмінною кількість предметів, що купуються та продаються, для купівлі та продажу їх буде достатньо тієї кількості грошей, що й раніше. Канали обігу, якщо можна вжити такий вислів, залишаться такими самими, як і раніше. Ми припустили, що для наповнення цих каналів достатньо 1 000 000. І тому весь надлишок понад цю суму, що його вливають у них, не може текти по них, а має вийти з берегів. У канали обігу влито 1 800 000 фунтів. Отже, 800 000 фунтів мають вийти з них, тому що ця сума становить надлишок понад те, що можна використати в обігу країни. Але хоча ця сума не може знайти застосування всередині країни, вона становить занадто велику вартість, щоб її можна було залишити без дії. Тому її буде відправлено за кордон, щоб шукати там вигідного застосування, якого вона не може знайти у своїй країні. Але паперові гроші не можна відправляти за кордон, бо їх не прийматимуть як звичайні платежі через віддаленість банків, які випускають їх, і самої країни, де оплати їх можна зажадати відповідно до закону. Тому золото й срібло на суму 800 000 фунтів буде відправлено за кордон, і канали внутрішнього обігу залишаться наповненими паперовими грішми на 1 млн замість 1 млн металевих грошей, що наповнювали їх раніше.

Але хоча таку велику кількість золота й срібла відправлено за кордон, ми не повинні думати, що її відправлено туди безвідплатно або що її власники дарують його чужоземним народам. Вони вимінюють її на іноземні товари того чи того роду, щоб забезпечувати ними споживання якої-небудь чужої або власної країни.

Якщо вони використовують її для купівлі товарів у будь-якій чужій країні, щоб постачати ними споживання іншої країни, тобто ведуть торгівлю, яку можна назвати транзитною, то весь прибуток, одержуваний ними, буде додатком до чистого прибутку їхньої власної країни. Золото й срібло становлять немовби новий фонд, створений для ведення нової торгівлі; внутрішній діловий обіг вестиметься на паперові гроші, а золото й срібло стане фондом для цієї нової торгівлі.

Якщо вони використовують золото й срібло, що вивозяться, на купівлю товарів для внутрішнього споживання, вони можуть, по-перше, або купувати такі предмети, що їх споживають переважно люди бездіяльні, які нічого не виробляють, наприклад, іноземні вина, іноземні шовкові тканини тощо, або, по-друге, купувати додаткові запаси матеріалів, знарядь виробництва і продовольства, щоб утримувати й продуктивно давати заняття додатковій кількості трудящих людей, які відтворюють з певним прибутком вартість свого річного споживання.

Коли золото й срібло витрачають у перший із зазначених способів, це сприяє посиленню марнотратства, збільшує витрати та споживання, не збільшуючи виробництва або не створюючи постійного фонду для покриття таких витрат, і з будь-якого погляду є шкідливим для суспільства.

А коли золото й срібло витрачають у другий спосіб, це сприяє розвиткові промисловості; і хоча при цьому збільшується споживання суспільства, такі витрати створюють постійний фонд для підтримання цього споживання, бо ці споживачі відтворюють із прибутком повну вартість свого річного споживання. Валовий дохід суспільства, річний продукт його землі та праці, збільшується на всю ту вартість, що її праця цих робітників додає до матеріалів, над якими вони працюють, а його чистий дохід зростає на всю ту суму, що залишається від цієї вартості, за винятком того, що потрібне для підтримання знарядь та інструментів їхнього промислу.

Те, що більша частина золота й срібла, витіснена за кордон цими банківськими операціями, витрачається на купівлю іноземних товарів для внутрішнього споживання і при цьому витрачається і має витрачатися на купівлю товарів другого роду, видається не тільки ймовірним, а й майже неминучим. Деякі окремі особи можуть інколи дуже значно збільшувати свої витрати, хоча їхній прибуток зовсім не збільшується, однак ми можемо бути певні, що жоден клас або розряд людей ніколи цього не робить, оскільки, якщо правила звичайної розсудливості не завжди визначають поведінку окремих осіб, вони завжди впливають на поведінку більшості членів кожного класу або розряду; тим часом прибуток бездіяльних людей, розглядуваних як клас або розряд, аніскільки не може зрости внаслідок цих банківських операцій. Через це вони не можуть значно збільшити свої витрати загалом, хоча небагато осіб із їхнього числа може значно збільшити і насправді іноді збільшує свої витрати. Тому, оскільки попит бездіяльних людей на іноземні товари залишається незмінним або майже незмінним, дуже невелика частина грошей, що витісняються внаслідок цих банківських операцій за кордон і витрачаються на купівлю іноземних товарів для внутрішнього споживання, може бути використана на купівлю останніх для споживання бездіяльними особами. Значно більша частина їх буде, певна річ, призначатися для промислового використання, а не для утримання бездіяльних людей.

Визначаючи кількість продуктивної праці, що її може задіяти обіговий капітал суспільства, ми завжди маємо брати до уваги тільки ті його частини, що складаються з предметів продовольства, матеріалів і готових виробів; решту, яка складається з грошей і слугує тільки для обігу перших трьох частин, завжди слід із нього вираховувати. Для того щоб привести в рух промислову діяльність, потрібні три речі: сировина для переробки, інструменти та знаряддя виробництва і заробітна плата, або винагорода, заради якої виконується робота. Гроші не є ані сировиною, ані знаряддям праці; і хоча заробітну плату робітникові зазвичай виплачують грішми, його реальний дохід, як і дохід решти людей, полягає не в грошах, а у вартості цих грошей, не в металевих монетах, а в тому, що можна отримати за них.

Кількість продуктивної праці, що її може задіяти будь-який капітал, очевидно, має дорівнювати кількості робітників, що їх він може забезпечити матеріалами, знаряддями праці та засобами існування, які відповідають характерові праці. Гроші можуть бути потрібні для придбання матеріалів і знарядь праці, а також засобів існування робітників, але кількість продуктивної праці, що її може задіяти весь капітал, звісно, не може дорівнювати водночас як грошам, на які здійснюють закупки, так і матеріалам, знаряддям праці й засобам існування, що купуються на ці гроші; вона дорівнюватиме тільки одній із цих двох вартостей, і швидше вартості останніх, ніж перших.

Коли золото й срібло замінюють паперовими грошима, кількість матеріалів, знарядь виробництва та засобів існування, що їх здатен дати весь сукупний обіговий капітал, може бути збільшена на всю вартість золота й срібла, яку раніше витрачали на їх купівлю. Уся вартість цього великого колеса обігу та розподілу додається до товарів, що обертаються й розподіляються за його допомогою. Ця операція певною мірою подібна до операції власника великого підприємства, який унаслідок певного технічного вдосконалення замінює свої старі машини й різницю між їхньою ціною та ціною нових машин додає до свого обігового капіталу, до того фонду, із якого він черпає кошти для забезпечення своїх робітників матеріалами й для виплати їм заробітної плати.

Мабуть, не видається можливим визначити відношення суми грошей, що обертаються в країні, до всієї вартості річного продукту, що задіяний ними в обігу. Різні автори обчислювали його в 1⁄5, 1⁄10, 1⁄20 та 1⁄30 цієї вартості. Але хоч би яким незначним було відношення суми грошей, що обертаються, до всієї вартості річного продукту, оскільки лише частина, і до того ж нерідко лише незначна частина, цього продукту призначається на підтримання промислової діяльності, остільки сума грошей, що обертаються, завжди має бути дуже значною порівняно із цією частиною. Тому якщо внаслідок заміни золота й срібла паперовими грішми їхню кількість, потрібну для обігу, буде скорочено, наприклад, до 1⁄5 колишньої, якщо, далі, бодай значнішу частину інших 4⁄5 буде додано до фонду, призначеного для ведення виробництва, це спричинить дуже значне збільшення цього виробництва, а отже, і вартості річного продукту землі та праці.

Такого роду операцію 25–30 років тому було проведено в Шотландії за допомогою створення нових банкірських компаній майже в усіх значних містах і навіть у деяких селах. Наслідки були саме такі, як зазначені вище. Торговельний обіг країни здійснюється майже повністю через паперові гроші цих різних банкірських компаній, за допомогою яких зазвичай здійснюють купівлі й продажі, а також будь-які платежі. Срібло рідко з’являється в обігу, якщо не враховувати випадків розміну банкнот у 20 шилінгів, а золото — ще рідше. Однак хоча спосіб дій усіх цих різних компаній був небездоганним і відповідно призвів до видання парламентського акта, що регулював цю практику, країна, проте, поза сумнівом, отримала від цього діла велику користь. Мені доводилося чути твердження, що торговельний обіг міста Ґлазґо подвоївся приблизно за 15 років після заснування там перших банків, а торговельний обіг Шотландії зріс у понад чотири рази після відкриття двох громадських банків в Единбурзі, один із яких, пойменований Шотландським банком, було засновано актом парламенту в 1695 році, а інший, пойменований Королівським банком, — королівською хартією в 1727-му. Чи насправді торговельний обіг Шотландії взагалі чи міста Ґлазґо зокрема зріс так значно за такий короткий період, я не наважуся стверджувати. Якщо цей обіг і зріс у такій пропорції, то видається, що такий значний результат не можна приписувати дії самої лише цієї причини. Але не підлягає сумніву, що торгівля та промисловість Шотландії дуже зросли за цей період і що банки значно сприяли цьому зростанню.

Вартість срібних грошей, що перебували в обігу в Шотландії перед об’єднанням з Англією в 1707 році й безпосередньо після нього та були принесені до Шотландського банку для перекарбування, сягнула 411 117 фунтів 10 шилінгів 9 пенсів. Відомості про золоту монету відсутні, але з колишніх звітів шотландського монетного двору випливає, що вартість карбованої щороку золотої монети дещо перевищувала вартість срібної монети. При цьому досить багато людей, які не вірили в зворотне отримання монети, не приносили своєї срібної монети до Шотландського банку; до того ж в обігу перебувала певна кількість англійської монети, що не підлягала вилученню. Тому загальну вартість золотої та срібної монети, що перебувала в обігу в Шотландії до об’єднання, слід визначати не менш ніж у мільйон фунтів стерлінгів. Ця сума, напевне, становила майже весь обіг країни, бо, хоча обіг Шотландського банку, який не мав тоді суперників, і був значним, усе ж він становив лише незначну частку всього обігу. Нині весь обіг Шотландії не можна визначати менш ніж у 2 000 000, причому та його частина, що перебуває в золотій і срібній монеті, цілком імовірно, не досягає і півмільйона. Хоча кількість золотої та срібної монети, що обертається в Шотландії, зазнала за цей період такого значного зменшення, її дійсне багатство і добробут, напевне, аж ніяк не зменшилися. Навпаки, у сфері сільського господарства, промисловості й торгівлі річний продукт її землі та праці явно зріс.

Більшість банків та банкірів випускає кредитні білети переважно шляхом обліку векселів, тобто видачі авансом грошей під векселі до закінчення їхнього терміну. Вони завжди вираховують при цьому з авансованої ними суми законний відсоток до настання терміну векселя. Сплата за векселем, коли настає його термін, відшкодовує банку вартість авансованої суми разом із чистим прибутком у вигляді відсотка. Вигода банкіра, що видає купцю, вексель якого він обліковує, не золото й срібло, а власні кредитні білети, полягає в тому, що він має можливість обліковувати на більшу суму, а саме на всю вартість своїх кредитних білетів, що, як йому відомо з досвіду, зазвичай перебувають в обігу. Це дає йому змогу одержувати чисту виручку у вигляді відсотків зі значно більшої суми.

Торгівля Шотландії, і нині не дуже велика, на час заснування двох перших банкірських компаній була ще незначнішою, і ці компанії мали б дуже невеликі обіги, якби обмежили свою діяльність самим лише обліком векселів. Тому вони придумали інший спосіб випуску своїх кредитних білетів, а саме надавали так звані поточні рахунки, тобто відкривали кредит на певну суму (2000–3000 фунтів, наприклад) будь-якій особі, яка могла послатися на двох осіб, що мають безумовну кредитоспроможність, володіють нерухомою власністю й готові поручитися, що будь-яку суму, видану боржникові в межах відкритого кредиту, буде на першу вимогу сплачено разом із законними відсотками. Я гадаю, що кредити такого роду зазвичай надають банки та банкіри в усіх частинах світу. Але пільгові умови, що їх шотландські банкірські компанії встановлюють для їхньої виплати, є, наскільки мені відомо, їхньою особливістю і були, певно, головною причиною великих розмірів як обігів цих компаній, так і вигоди, що її отримала від них країна.

Будь-хто, маючи такого роду кредит в одній із цих компаній і позичивши, наприклад, 1000 фунтів, може виплачувати цю суму частинами, по 20–30 фунтів щоразу, причому компанія скидає пропорційно частину з відсотків від загальної суми з дня сплати даного внеску і так далі, доки не буде сплачено таким чином увесь борг. Тому всі торгівці та майже всі ділові люди вважають, що зручно мати такі поточні рахунки в банках, і тому в їхніх інтересах сприяти зростанню обігів цих компаній, приймаючи до платежу кредитні білети й заохочуючи до цього всіх тих, на кого вони мають вплив. Банки, коли їхні клієнти звертаються до них по гроші, зазвичай видають їх власними кредитними білетами. Купці платять цими білетами мануфактуристам за товари, мануфактуристи віддають їх фермерам за сировину і продовольство, фермери — землевласникам для сплати ренти, землевласники платять ними торгівцям за предмети зручності та розкоші, якими ті забезпечують їх, а торгівці повертають їх до банків, щоб покрити свої поточні рахунки, тобто сплатити позичені в них гроші. Таким чином, майже весь грошовий обіг країни здійснюється за допомогою цих кредитних білетів. Звідси й значні розміри операцій цих компаній.

За допомогою цих поточних рахунків кожен купець у межах розумного може вести більше діло, ніж за відсутності їх. Якщо взяти двох купців — одного в Лондоні, а другого в Единбурзі, — які вкладають однакові капітали в ту саму галузь, то единбурзький купець може, не ризикуючи, вести більше діло й надавати заняття більшому числу людей, ніж лондонський комерсант. Останній завжди повинен мати у своєму розпорядженні значну суму грошей — чи у своєму сейфі, чи в сейфі свого банкіра, який не сплачує йому відсотків на цю суму, — щоб мати можливість задовольняти ті вимоги щодо сплати за куплені ним у кредит товари, що безперервно надходять до нього. Припустимо, що зазвичай для цього потрібна сума в 500 фунтів стерлінгів. Вартість товарів, що перебувають у нього на складі, завжди має бути на 500 фунтів меншою порівняно з тим, якою вона була б, якби він не був змушений непродуктивно тримати при собі таку суму грошей. Припустимо також, що весь його капітал або товари, які за вартістю дорівнюють його капіталові, обертаються в нього раз на рік. Через потребу непродуктивно тримати таку велику суму він змушений продавати протягом року на 500 фунтів менше товарів, аніж це було б можливо в іншому разі. Його щорічний прибуток має бути меншим на весь той прибуток, що його він отримав би за продаж товарів на суму, більшу від 500 фунтів, а число робітників, зайнятих виготовленням цих його товарів для ринку, має бути меншим рівно на стільки осіб, скільки могли б знайти заняття в разі витрати додаткового капіталу в 500 фунтів. Единбурзький купець, з іншого боку, не тримає при собі непродуктивно грошей для вимог, що надходять до нього. Коли вони надходять, він оплачує їх зі свого поточного рахунку в банку, а потім поступово погашає взяту в банку суму грішми або кредитними білетами, що надходять до нього від поточних правочинів із продажу його товарів. Він може, отже, за однакового капіталу постійно мати в себе на складі більшу кількість товарів, ніж лондонський купець; тому він може також і одержувати значніший прибуток і надавати постійне заняття більшому числу працьовитих людей, які виготовляють ці товари для ринку. Звідси й походить більша вигода, одержувана країною від його торгівлі.

Можна, щоправда, подумати, що легкість обліку векселів дає англійським купцям ті самі вигоди й зручності, що й поточні рахунки — шотландським купцям. Але не слід забувати, що шотландські купці можуть обліковувати свої векселі так само легко, як і англійські, а крім того, користуються додатковими зручностями своїх поточних рахунків.

Загальна кількість паперових грошей будь-якого роду, що може без ускладнень обертатись у будь-якій країні, за будь-яких умов не може перевищувати вартостей золотої та срібної монети, яку вони замінюють або яка (за тих самих розмірів торговельного обігу) перебувала б в обігу, коли б не було паперових грошей. Якщо, наприклад, найдрібнішою купюрою паперових грошей, що обертаються в Шотландії, є банкноти в 20 шилінгів, то вся кількість їх, яка може без ускладнень обертатися тут, не може перевищувати суми золота й срібла, що була б необхідна для здійснення всіх правочинів обміну по 20 шилінгів і вище, які зазвичай здійснюють протягом року в цій країні. Якщо в певний момент кількість паперових грошей, що перебувають в обігу, перевищує цю суму, надлишок, оскільки його не можна ані відправити за кордон, ані використати в обігу всередині країни, обов’язково негайно повернеться назад до банків для обміну на золото й срібло. Багато людей одразу ж помітять, що в них на руках більше паперових грошей, ніж це потрібно для ведення їхніх справ усередині країни, а оскільки вони не можуть відправити їх за кордон, вони негайно зажадають оплати їх банками. Після розміну зайвих паперових грошей на золото й срібло вони легко можуть знайти їм застосування, переславши їх за кордон, однак не знайдуть застосування їм, оскільки вони залишаються у формі паперових грошей. Через це станеться негайний наплив у банки для розміну всієї суми цих зайвих паперових грошей або навіть більшої суми. Якщо банки почнуть ставити перепони або зволікати з розміном, то тривога, що її неодмінно спричинить ця обставина, ще більше посилить наплив.

Окрім витрат, звичайних для будь-якої галузі комерційної діяльності, — наприклад, витрат на оренду приміщення, на заробітну плату робітникам, конторникам, рахівникам тощо, — витрати, властиві банку, складаються головним чином із двох статей: по-перше, із витрат на постійне зберігання у своїх сейфах значної суми грошей для оплати вимог власників кредитних білетів банку, відсотки на яку він втрачає; по-друге, із витрат на поповнення своєї готівки в міру її виснаження внаслідок задоволення цих вимог.

Банкірська компанія, що випускає більше паперових грошей, ніж може поглинути обіг країни, надлишок яких постійно повертається до неї для оплати, має збільшувати кількість золота й срібла, завжди наявного в неї в готівці, не тільки пропорційно цьому надлишку понад потреби обігу, а й у значно більшій пропорції, бо її кредитні білети повертаються до неї в значно більшій кількості, ніж це відповідає надлишку в їхній кількості. Тому така компанія має збільшувати першу статтю своїх витрат не тільки пропорційно цьому форсованому збільшенню її обігів, а й у значно більшій пропорції.

Так само каси такої компанії, хоча вони й мають наповнюватися більше, спустошуються, проте, значно швидше, ніж у тому разі, коли обіги компанії утримувалися б у розумніших межах. Та й для наповнення їх потрібні не лише посилені, а й більш постійні та безперервні витрати. Крім того, монету, що її постійно вибирають із кас у таких великих кількостях, не можна використати в обігу країни. Адже вона надходить на місце паперових грошей, що перевищують потреби цього обігу, і тому виявляється зайвою й не може бути поглиненою ним. А оскільки ніхто не хоче залишити ці гроші лежати незадіяними, то в тому або іншому вигляді вони мають бути відправлені за кордон, щоб знайти те вигідне застосування, якого вони не могли знайти у своїй країні. І таке постійне вивезення золота й срібла, посилюючи скрутне становище банку, має також ще значніше збільшувати його витрати в ході скуповування золота й срібла, потрібних йому для поповнення своєї готівки, що так швидко меншає. Отже, така компанія має пропорційно цьому форсованому збільшенню своїх обігів збільшувати й другу статтю своїх витрат, і навіть ще більшою мірою, ніж першу.

Припустимо, що вся сума паперових грошей якого-небудь банку, що її легко може поглинути й використати обіг країни, досягає рівно 40 000 фунтів стерлінгів і що для оплати вимог, які надходять, банк змушений постійно тримати в касі 10 000 фунтів золотом і сріблом. Якщо банк спробує випустити в обіг 44 000 фунтів, то 4000, що будуть надлишком понад ту суму, яку може легко поглинути й використати обіг, повернуться до нього майже негайно після свого випуску. І тому для оплати вимог, що надходять до нього, цей банк тепер змушений буде тримати постійно у своїй касі вже не 11 000 фунтів, а 14 000. Отже, він не отримає жодного прибутку на відсотках із зайвих 4000, випущених в обіг, а до того ж зазнає збитків на всю суму витрат для здобуття 4000 золотом і сріблом, що постійно швидко спливатимуть із його сейфа, щойно потраплятимуть туди.

Якби кожна окрема банкірська компанія завжди розуміла власні приватні інтереси й дотримувалася їх, обіг ніколи не виявлявся б переповненим паперовими грішми. Але окремі банки не завжди розуміли свої інтереси або дотримувалися їх, і через це обіг часто виявлявся переповненим паперовими грішми.

Завдяки випуску занадто великої кількості паперових грошей, надлишок яких постійно повертався до нього для обміну на золото й срібло, Англійський банк упродовж багатьох років поспіль змушений був карбувати золоту монету на суму від 800 000 до 1 000 000 фунтів на рік, або в середньому близько 850 000. Для карбування такої великої кількості монети банк (через велику зіпсованість і стертість золотої монети в період, що охоплює кілька останніх років) часто бував змушений купувати золоті зливки за високою ціною — 4 фунти за унцію, випускаючи їх потім у вигляді монети по 3 фунти 17 шилінгів 10 1⁄2 пенні за унцію та втрачаючи, таким чином, від 2,5 до 3% під час карбування монети на таку велику суму. Тому, хоча банк не сплачував мита, бо, власне, карбування здійснювалося коштом уряду, ця щедрість влади не звільнила його від витрат.

Шотландські банки через надмірності такого самого роду мусили всі без винятку постійно тримати в Лондоні агентів зі скуповування для них монети, причому витрати на це рідко трималися нижче від 1,5 чи 2%. Скуплені таким чином гроші відправляли у фургонах, і перевізники страхували їх із витратою на це додаткових 0,75%, або 15 шилінгів на 100 фунтів. Ці агенти не завжди були в змозі наповнювати сейфи своїх довірителів із такою самою швидкістю, із якою вони спустошувалися. У таких випадках банки вдавалися до видачі векселів на своїх кореспондентів у Лондоні на потрібну їм суму. А коли ці кореспонденти згодом виписували векселі на них для сплати цієї суми разом із відсотками та комісійними, деякі із банків унаслідок скрутного становища, у якому вони опинялися через такий надмірний випуск в обіг своїх банкнот, нерідко не знаходили іншого способу сплатити ці векселі, окрім як виписувати нові векселі на цих самих або на інших своїх кореспондентів у Лондоні. І та сама сума, чи, точніше, векселі на ту саму суму, іноді здійснювали, таким чином, більш ніж дві або три подорожі, причому банк-боржник щоразу сплачував відсотки та комісію на всю нагромаджену суму. Навіть ті шотландські банки, які ніколи не відрізнялися надмірною необережністю, часто змушені були вдаватися до цього розорливого методу.

Золоту монету, що її Англійський або шотландські банки виплачували в обмін на ту частину своїх банкнот, якої не міг поглинути обіг країни, оскільки вона теж перевищувала потреби обігу, інколи відправляли за кордон у вигляді монети, інколи переплавляли й у зливках відсилали за кордон, а інколи переплавляли й продавали Англійському банкові за високою ціною — 4 фунти стерлінгів за унцію. З усієї маси монет ретельно відбирали тільки найновіші, тільки правдивої ваги й ті, що найкраще збереглися, і їх відправляли за кордон або переплавляли в зливки. Усередині країни монети правдивої ваги коштували не більше за легкі, але за кордоном або перетворені у зливки всередині країни вони становили велику вартість. Англійський банк, попри те, що він щороку карбував велику кількість нової монети, на свій подив бачив, що кожного року спостерігається такий самий брак монети, як і в попередньому році, і що, попри велику кількість нової та доброякісної монети, яку щороку випускає банк, рік у рік якість монети замість кращати й кращати дедалі погіршується. Щороку потрібно було карбувати майже таку саму кількість золотої монети, як і в попередньому році, і через невпинне зростання ціни золотих зливків унаслідок безперервного стирання й урізування монети витрати на такий щорічний випуск знов накарбованої монети ставали дедалі більшими. Слід зауважити, що Англійський банк, поповнюючи свої каси золотою монетою, виявляється непрямо змушеним постачати нею все королівство, куди дзвінка монета найрізноманітнішими шляхами випливає з його сховищ. Тому Англійський банк мав давати всю ту дзвінку монету, що була потрібна для підтримання зазначеного надмірного обігу шотландських та англійських паперових грошей і для заповнення спричинених цим надмірним обігом недостач у сумі наявних монет, потрібній для королівства. Шотландські банки, поза всяким сумнівом, дуже дорого платили за свою нерозсудливість і безтурботність, а Англійський банк дуже дорого платив не тільки за власну нерозсудливість, а й за ще більшу нерозсудливість усіх шотландських банків.

Первісною причиною такого надмірного обігу паперових грошей було надмірне розширення операцій деякими сміливими прожектерами.

Сума, що її банк може, додержуючись обережності, позичати якому-небудь купцеві або підприємцеві, дорівнює не сумі всього капіталу, із яким останній веде своє діло, і навіть не значній частині цього капіталу, а лише тій його частині, яку він в іншому разі мусив би тримати без використання й готівкою, щоб здійснювати поточні платежі. Доки сума паперових грошей, що їх позичає банк, не перевищує цієї вартості, вона ніколи не може перевищити вартість того золота й срібла, які перебували б в обігу країни за відсутності паперових грошей, тобто вона ніколи не може перевищити тієї кількості, що її легко може поглинути й застосувати обіг країни.

Коли банк обліковує купцю реальний вексель, трасований дійсним кредитором на дійсного боржника і з настанням терміну справді оплачуваний останнім, він тільки позичає йому частину вартості, яку йому в іншому разі довелося б тримати в себе без використання й у вигляді готівки для покриття поточних платежів. Оплата векселя, коли настає його термін, відшкодовує банку вартість, яку він позичив, разом із відсотками на неї. Каси банку, оскільки його операції обмежуються такого роду клієнтами, можна порівняти з басейном, звідки постійно витікає один струмінь, а інший вливається й приносить стільки ж води, скільки виносить перший, отже, без особливих турбот та зусиль вода в басейні завжди залишається на тому самому або майже на тому самому рівні. Такому банку не доводиться здійснювати жодних витрат або нести дуже малі витрати для поповнення своїх кас.

Але купець, навіть не розширюючи надмірно своїх обігів, часто може потребувати готівки навіть і тоді, коли він не має векселів для обліку. Якщо банк, окрім обліковування йому векселів, що надаються, позичає йому в таких випадках на пропонованих шотландськими банками необтяжливих умовах потрібні суми за його поточним рахунком, що відкривається, зі сплатою частинами, у міру того, як він виручає гроші за продаж своїх товарів, то цим він цілком звільняє його від необхідності тримати якусь частину свого капіталу без використання або готівкою для здійснення поточних платежів. Коли до нього справді надходять такі вимоги платежу, він може оплачувати їх із відкритого йому поточного рахунка. Однак, ведучи операції з такими клієнтами, банк має дуже уважно стежити за тим, дорівнює чи ні за деякий нетривалий період (наприклад, 4, 5, 6 або 8 місяців) сума платежів, що її він зазвичай одержує від них, сумі позичок, які він їм видає. Якщо протягом таких коротких проміжків часу сума платежів від певної групи клієнтів цілком відповідає сумі відпущених кредитів, банк може сміливо продовжувати свої операції із цими клієнтами. Хоча потік, що безупинно випливає в такому разі з кас банку, може бути дуже сильним, але другий потік, що припливає до них, виявляється не менш сильним, тож каси банку без будь-яких подальших турбот і зусиль залишаються весь час наповненими або майже наповненими і для поповнення їх не потрібні жодні надзвичайні витрати. Якщо, навпаки, сума платежів іншої групи клієнтів значно нижча від суми наданих їм банком кредитів, то банк не може без ризику й надалі вести з ними справи, принаймні якщо вони не змінять свого способу дій. Струмінь, що витікає в такому разі з його кас, неминуче буде значно сильнішим від струменя, що припливає до них, отже, вони мають невдовзі зовсім спорожніти, якщо не здійснюватимуться значні й постійні витрати для поповнення їх.

Відповідно до цього шотландські банки протягом тривалого часу вважали за потрібне вимагати від усіх своїх клієнтів частої та регулярної сплати за їхніми зобов’язаннями й відмовлялися вести справи з людьми, навіть незалежно від розмірів їхнього статку чи кредиту, що, як вони це називали, не здійснюють із ними операцій часто й регулярно. За такого обачливого ведення справи вони не тільки могли заощаджувати майже всю ту суму, що її поглинають надзвичайні витрати на поповнення кас банку, а й мали ще дві дуже значні вигоди.

Передусім за такої обережності банки діставали можливість складати більш-менш правильне уявлення стосовно доброго чи поганого стану справ своїх клієнтів, не збираючи відомостей, окрім тих, що їм давали їхні власні книги: адже акуратність у платежах здебільшого залежить від того, у доброму чи поганому стані перебувають справи певної людини. Приватна особа, яка позичає гроші п’ятьом або десятьом боржникам, може особисто або через своїх службовців постійно й ретельно спостерігати й дізнаватися про поведінку й становище кожного з них. Але банківська компанія, що позичає гроші п’ятистам різним особам, і при цьому її увага постійно зайнята найрізноманітнішими справами, не може мати інших регулярних відомостей про спосіб дій та обставини більшості своїх боржників, окрім відомостей, що їх дають її власні книги. Вимагаючи від усіх своїх клієнтів частих і регулярних платежів, шотландські банки, певно, і мали на увазі саме цю перевагу.

По-друге, стежачи за цим, банки убезпечували себе від можливості випустити більше паперових грошей, ніж міг поглинути й застосувати обіг країни. Коли вони помічали, що протягом невеликих проміжків часу платежі якого-небудь одного клієнта в більшості випадків цілком покривають надані йому кредити, вони могли бути певні, що паперові гроші, позичені ними цьому клієнтові, ані на мить не перевищили тієї кількості золота й срібла, що її він в іншому разі мусив би мати готівкою для здійснення поточних платежів, і що, отже, кількість паперових грошей, пущених банком через нього в обіг, ані на мить не перевищила тієї кількості золота й срібла, що була б в обігу країни, якби зовсім не було паперових грошей. Часте надходження від нього платежів, їхня регулярність і розміри достатньою мірою показують, що сума відкритих йому кредитів жодного разу не перевищила тієї частини його капіталу, яку він за відсутності такого кредиту мав би тримати без використання і готівкою для поточних платежів, тобто для того, щоб решта його капіталу могла бути весь час продуктивно використовувана. Тільки ця частина капіталу через невеликі проміжки часу постійно повертається до будь-якого торгівця у вигляді грошей — паперових або дзвінкою монетою — і в тому самому вигляді безупинно йде від нього. Якби відкриті банком кредити взагалі перевищували цю частину капіталу, сума звичайних платежів торгівця не могла б упродовж невеликого проміжку часу покрити суму отриманих ним кредитів. Потік грошей, що припливає внаслідок операцій із ним до кас банку, не міг би дорівнювати тому потокові, що безперервно відпливає з них у зв’язку із цими самими операціями. Кредити, що їх видають паперовими грошима, перевищуючи кількість золота й срібла, що її торгівець мав би тримати при собі для поточних платежів, якби не одержував цих кредитів, невдовзі могли б перевищити всю ту кількість золота й срібла, яка (за незмінних розмірів обігів торгівлі) перебувала б в обігу країни за відсутності паперових грошей, а отже, і ту кількість, що її без ускладнень міг би поглинути й застосувати обіг країни; що ж до надлишку паперових грошей, то за таких умов він мав би негайно повертатися до банку для обміну на золото й срібло. Цю другу вигоду, хоча вона настільки ж реальна, не так добре розуміли різні банківські компанії Шотландії, як першу.

Коли кредитоспроможні купці якоїсь країни, почасти завдяки зручності, яку надає їм обліковування їхніх векселів, а почасти завдяки можливості користуватися зручностями відкритих поточних рахунків, звільняються від потреби тримати без використання і готівкою частину свого капіталу для поточних платежів, вони, проте, не можуть розраховувати на подальшу допомогу з боку банків і банкірів, які, досягнувши цієї межі, не можуть, додержуючись власних інтересів, іти далі. З огляду на свої інтереси, банк не може позичати купцеві весь обіговий капітал, із яким той працює, або навіть більшу його частину. Справді, хоча цей капітал безперервно повертається до нього у вигляді грошей і в тому самому вигляді йде від нього, усе-таки зворотне повернення всього його капіталу значно віддалене в часі від його витрати, і сума здійснюваних ним платежів банку не може зрівнятися із сумою отриманих ним від банку кредитів протягом таких нетривалих періодів, як це відповідало б інтересам банку. Ще менше банк може позичити йому більш-менш значну частину основного капіталу, наприклад, капіталу, що його залізозаводчик витрачає на спорудження своїх плавильних печей, ливарні, майстерень та складів, житла для своїх робітників тощо або що його витрачає гірничопромисловець на обладнання шахт, на спорудження машин для відкачування води, на прокладання доріг і рейкових шляхів тощо, або капіталу, використовуваного на розчищення, осушення, огороджування, удобрення й оранку пустищ та необроблених полів, на зведення фермерських будинків з усіма потрібними службами — хлівами, коморами та ін. Повернення основного капіталу майже в усіх випадках значно повільніше від повернення обігового капіталу, і такі витрати, навіть якщо їх здійснюють із надзвичайною розсудливістю та розрахунком, дуже рідко повертаються підприємцеві раніше, ніж за декілька років, а це надто тривалий період для банківської практики. Торгівці та інші підприємці можуть, поза сумнівом, із більшою вигодою здійснювати значну частину своїх проектів на позичені гроші. Однак в інтересах кредиторів їхній власний капітал має в такому разі бути достатнім для забезпечення, якщо можна так висловитися, капіталу цих кредиторів або для виключення можливості того, що ці кредитори зазнають втрат навіть і в тому разі, коли їхні проекти аж ніяк не виправдають очікувань їхніх авторів. Однак навіть за такої обережності позичувані в такий спосіб гроші, що їх мається на увазі повернути тільки за декілька років, не слід позичати в банку; їх треба позичати під зобов’язання або під заставні в таких приватних осіб, які мають намір жити на відсотки зі свого капіталу, не обтяжуючи себе самостійним вкладенням його в діло, а тому готові позичати цей капітал кредитоспроможним людям, що хочуть користуватися ним упродовж кількох років. Звісно, банк, позичаючи гроші без витрат на гербовий папір або на винагороду нотаріуса при укладанні позичкових зобов’язань або заставних і приймаючи платежі з позичок на пільгових умовах шотландських банків, був би, поза сумнівом, дуже зручним кредитором для таких купців і промисловців, але, ясна річ, вони самі були б вельми незручними боржниками для такого банку.

Минуло вже понад 25 років відтоді, як кількість паперових грошей, випущених різними банкірськими компаніями Шотландії, цілком досягла тієї суми, яку міг без ускладнень поглинути обіг країни, або, мабуть, навіть дещо перевищила її. Ці компанії, таким чином, уже протягом тривалого часу надавали купцям та іншим промисловцям Шотландії все те сприяння, що його банки та банкіри можуть надавати, не порушуючи власних інтересів. Вони навіть робили дещо більше. Вони певною мірою перевищили нормальні розміри своїх операцій і наразили себе на ті збитки або принаймні те зменшення прибутку, яке в цій спеціальній галузі завжди супроводжує щонайменше перевищення нормальних обігів. Тим часом купці та інші підприємці, отримавши таку значну допомогу від банків і банкірів, хотіли отримати ще більше. Банки, — так, напевне, вони міркували, — можуть збільшувати свої кредити до будь-яких потрібних сум, не витрачаючи на це нічого, крім небагатьох стосів паперу. Вони скаржилися на обмеженість поглядів і боягузтво директорів банків, які, за їхніми словами, не розширювали своїх кредитів відповідно до розширення торгівлі та промисловості країни, причому, поза сумнівом, під таким розширенням вони розуміли розширення власних проектів поза межі того, що вони могли виконати самі на власний капітал або на той капітал, який могли позичити в приватних осіб звичайним шляхом позичкових зобов’язань або позичок під заставу. Репутація банків, на їхню думку, зобов’язувала їх поповнювати суми, яких їм бракувало, і постачати їх усім тим капіталом, який вони прагнули отримати для своїх операцій. Банки, проте, трималися іншої думки, і через їхню відмову надавати більше кредитів деякі торгівці й промисловці вдавалися до способу, що на певний час прислужився їхній меті, хоч і з набагато більшими витратами, але не менш дієво за якнайбільше розширення банківських кредитів. Спосіб полягав у широко відомій практиці трасування й переписування векселів, практиці, до якої інколи вдаються безталанні торгівці та промисловці, перебуваючи на межі банкрутства. Практика отримання в такий спосіб грошей була давно відома в Англії, і за часів останньої війни, коли великі прибутки спокушали надмірно розширювати обіги, до неї, як стверджують, вдавалися досить широко. З Англії її перенесли до Шотландії, де порівняно з доволі обмеженими розмірами торгівлі й невеликим капіталом країни вона невдовзі дістала значно більше поширення, ніж навіть у самій Англії.

Практика трасування й переписування векселів так добре знайома всім діловим людям, що було б, мабуть, зайвим пояснювати її, та оскільки ця книжка може потрапити до рук багатьох людей, які не належать до числа ділових, і оскільки вплив цієї практики на банківську справу не завжди розуміють, мабуть, навіть і самі ділові люди, то я спробую тут пояснити це так зрозуміло, як можу.

Торговельні звичаї, що встановилися на той час, коли варварські закони Європи не змушували торгівців виконувати свої зобов’язання, і сприйняті впродовж двох останніх століть законами всіх європейських народів, надали такі надзвичайні переваги векселям, що гроші позичають під них зі значно більшою готовністю, ніж під інші зобов’язання, надто коли вони підлягають оплаті протягом такого короткого періоду, як два або три місяці від дня їх видачі. Якщо в день терміну векселя акцептант не оплатить його на пред’явлення, він від цього моменту стає банкрутом. Вексель опротестовується і пред’являється трасантові, який, коли негайно не оплатить його, так само стає банкрутом. Якщо, перш ніж потрапити до рук особи, що подала його до оплати акцептантові, вексель пройшов через руки інших осіб, які послідовно позичили одна одній його суму грошима або товарами і які для встановлення того, що кожна з них отримала цю суму, по черзі індосували його, тобто ставили свої підписи на звороті векселя, то кожен індосант також бере зобов’язання перед власником векселя в розмірі його суми і, якщо не сплатить її, теж від цього моменту стане банкрутом. І хай трасант, акцептант та індосант — усі без винятку люди з сумнівною кредитоспроможністю, усе-таки стислість терміну дає власникові векселя певну гарантію платежу. Хоча цілком імовірно, що всі вони виявляться банкрутами, однак важко припускати, щоб вони всі встигли збанкрутувати за такий короткий час. Старезний будинок довго не протримається, каже собі мандрівник, але важко припускати, що він завалиться саме цієї ночі, а тому я ризикну переночувати в ньому сьогодні.

Припустимо, купець А в Единбурзі виписує на Б в Лондоні вексель терміном на два місяці. Насправді Б в Лондоні нічого не винен А в Единбурзі, але він погоджується акцептувати вексель А з умовою, що до настання терміну платежу він випише на А в Единбурзі інший вексель на ту саму суму разом із відсотками та комісією теж терміном на два місяці від дня написання. Згідно із цією умовою Б до закінчення перших двох місяців виписує такий вексель на А в Единбурзі, який до закінчення наступних двох місяців виписує новий вексель на Б в Лондоні також терміном на два місяці, а до закінчення подальших двох місяців Б в Лондоні виписує на А в Единбурзі ще один вексель теж терміном на два місяці. Така процедура іноді тривала не лише кілька місяців, а й кілька років, до того ж вексель щоразу повертався до А в Единбурзі з нагромадженими відсотками та комісією за всі попередні векселі. Відсоток встановлювався в розмірі п’яти річних, а комісія завжди була не нижча, ніж піввідсотка за кожен вексель. Оскільки таку комісію стягували понад шість разів на рік, гроші, що їх А міг отримати в такий спосіб, мали обходитися йому дещо дорожче, ніж по 8% на рік, а іноді й значно дорожче — саме коли підвищувався розмір комісії або коли йому доводилося платити складні відсотки на відсотки й комісію за попередні векселі. Ця практика дістала назву «здобування грошей шляхом обігу».

У країні, де звичайний прибуток на капітал у більшості комерційних підприємств визнається рівним від 6 до 10%, лише дуже вдала спекуляція може дати таку виручку, що не тільки покриє величезні витрати, пов’язані з укладеною для неї позичкою, а й дасть іще непоганий додатковий прибуток спекулянтові. Тим часом великі операції здійснювалися протягом кількох років за відсутності будь-яких інших засобів для них, окрім тих сум, що їх вдавалося отримати з такими надзвичайно великими витратами. Спекулянти, поза сумнівом, у своїх золотих сновидіннях виразно бачили цей більший прибуток. Однак коли вони прокидалися, наприкінці своїх операцій або не маючи вже більше змоги продовжувати їх, їм рідко, гадаю, щастило бачити реалізацію цих надій. Описаний тут спосіб не був ані найзвичайнішим, ані найзбитковішим із засобів, за допомогою яких прожектери одержували гроші. Бувало, единбурзький купець А, бажаючи дати засіб лондонському купцеві Б для сплати за першим векселем, за кілька днів до закінчення його терміну писав на нього новий вексель терміном на три місяці. І оскільки останній вексель сплачувався на пред’явлення того, хто написав його, то купець А і продавав його в Единбурзі за його ціною, а на виручену суму купував векселі на Б, що перебував у Лондоні, зі сплатою за ними на пред’явлення й пересилав їх у Лондон до Б. Наприкінці останньої війни, переказуючи гроші з Единбурга до Лондона, за векселі платили надбавку в 3%, тож А часто мав платити таку премію за купівлі векселів зі сплатою на пред’явлення. Тому така операція, повторена до чотирьох разів на рік із додачею 0,5% за комісію за кожне її повторення, обходилася на той час купцеві А щонайменше в 14%. Інколи ж засіб, до якого вдавався А, щоб надати можливість Б сплатити йому за першим векселем, полягав у тому, що він відправляв за кілька днів до закінчення його терміну інший вексель на два місяці, але не на Б, а на третю особу, наприклад, на лондонського купця В. Сплати за цим векселем вимагав Б, і, після того як В акцептував цей вексель, Б обліковував його в якого-небудь лондонського банкіра, а А надавав можливість В сплатити за векселем, видаючи йому за кілька днів до терміну третій вексель теж на два місяці або на того самого купця Б, або ж на четверту і п’яту особу, наприклад, Г або Д. Третій вексель пред’являвся В, що, після того як вексель був акцептований, обліковував його в такий самий спосіб у якого-небудь лондонського банкіра. Такого роду операція для позички грошей, повторена принаймні шість разів упродовж року з додачею 0,5% за комісію за кожне її повторення і законних 5%, подібно до операції, описаної в тексті, має обійтися А більш ніж у 8%. А проте завдяки економії витрат на переказ грошей з Единбурга до Лондона вона була менш збитковою, ніж та, що її наведено в першій половині цієї примітки, але зате вимагала відносин із великим числом лондонських торговельних домів, що спричиняло певні ускладнення для багатьох із зазначених прожектерів.

Векселі, що їх А в Единбурзі виписував на Б в Лондоні, він регулярно обліковував за два місяці до терміну в якомусь банку або в якогось банкіра в Единбурзі, а векселі, що їх Б в Лондоні виписував навзамін цього на А в Единбурзі, Б обліковував або в Англійському банку, або в інших лондонських банкірів. Усі суми, які видавалися під такі векселі, що були в обігу, виплачували в Единбурзі білетами шотландських банків, а в Лондоні, коли їх обліковували в Англійському банку, — білетами останнього. Хоча всі векселі, під які видавали ці білети, оплачували по черзі, коли наставав їхній термін, однак вартість, видана під перший вексель, насправді ніколи не верталася до банку, що видав її; ще до настання терміну кожного векселя завжди виписували новий вексель на дещо більшу суму, ніж вексель, що невдовзі підлягав оплаті, причому обліковування цього нового векселя було безумовно потрібне для оплати векселя, термін якого незабаром спливав. Тому сплата за ним була цілком фіктивною. Потік грошей, що випливав завдяки цим векселям із кас банку, ніколи не відшкодовувався іншим потоком, який вливався б до них.

Кількість паперових грошей, які випускали під ці векселі, що були в обігу, у багатьох випадках досягала всієї суми, призначеної на виконання якого-небудь великого і дорогого сільськогосподарського, комерційного або промислового проекту, а не тільки тієї її частини, що її мав би тримати при собі, не вкладаючи їх у справу й готівкою, підприємець для здійснення поточних платежів, якби взагалі не було паперових грошей. Через те більша частина цих паперових грошей перевищувала вартість золота й срібла, що оберталися б у країні, якби не було паперових грошей. Вони, отже, перевищували ту кількість, що легко могла поглинути обіг країни; тому вони негайно поверталися назад до банків для обміну на золото й срібло, що їх банки змушені були добувати, хоч би там що. Саме цей капітал такі прожектери вельми вправно примудрялися витягати з банків не лише без їхнього відома та обміркованої згоди, а й протягом певного часу, мабуть, за відсутності в банків найменшої підозри стосовно того, що вони фактично позичили його.

Якщо дві особи, які постійно трасують одна на одну, завжди обліковують свої векселі в того самого банкіра, він має одразу ж виявити, у чому річ, і побачити, що вони ведуть свої операції не на власний капітал, а на капітал, який він їм позичає. Але виявити це не так легко, якщо вони обліковують свої векселі то в одного, то в іншого банкіра і якщо ці особи не завжди трасують одна на одну, а інколи користуються великим колом спекулянтів, в інтересах яких допомагають одна одній у використанні цього засобу добувати гроші й зробити із цією метою якнайскладнішим виявлення відмінності між дійсним і фіктивним векселем, між векселем, що його виписав дійсний кредитор на дійсного боржника, і векселем, за яким, власне, не стоїть жоден дійсний кредитор, окрім банку, що облікував його, і жоден дійсний боржник, окрім прожектера, що скористався грошима. Якщо навіть банкір і робив це відкриття, він іноді виявляв це занадто пізно й пересвідчувався, що вже облікував векселі цих спекулянтів на такі значні суми, що своєю відмовою робити подальші обліковування він неминуче приведе їх усіх до банкрутства і, занапастивши їх, може занапастити самого себе. Тому у власних інтересах і заради власної безпеки він міг визнати за необхідне за такого дуже небезпечного становища ще деякий час обліковувати їхні векселі, намагаючись поступово спекатися цієї справи та із цією метою з кожним днем чинячи дедалі більші перешкоди при обліковуванні, щоб змусити цих спекулянтів поступово або звертатися до інших банкірів, або вдаватися до інших способів здобування грошей, а самому дістати можливість якнайшвидше вийти із цього кола. Тому перепони, що їх чинили при обліку векселів Англійський банк, головні лондонські банкіри і навіть обережніші шотландські банки, через деякий час після того, як усі вони зайшли надто далеко, не тільки занепокоїли, а й обурили цих спекулянтів. Власне розорення, що, поза сумнівом, стало безпосереднім результатом цієї розсудливої та вкрай потрібної стриманості банків, вони проголосили розоренням країни і стверджували, що це розорення спричинене невіглаством, боягузтвом і поганим управлінням банків, які не надали досить щедрої підтримки широко задуманим заходам тих, хто напружував свої сили, щоб звеличити, покращити й збагатити країну. Вони, напевне, гадали, що обов’язок банків — надавати позички на такий термін і в таких розмірах, на скільки і скільки їм заманеться позичати. Тим часом банки, відмовляючи в подальшому кредиті тим, кому вони вже й без того позичили надто багато грошей, обрали єдиний шлях, яким тепер було можливо врятувати їхній власний кредит або суспільний кредит країни.

У розпалі цих голосінь та ускладнень у Шотландії заснували новий банк зі спеціальною метою полегшити скрутне становище країни. Наміри були шляхетні, але виконання їх нерозумне; і характер та причини того скрутного становища, що його малося на увазі полегшити, не були як слід зрозумілі. Цей банк відрізнявся більшою щедрістю, ніж будь-який інший, як стосовно відкриття поточних рахунків, так і стосовно обліку векселів. Щодо останніх, то він, здається, не робив майже ніякої різниці між дійсними та фіктивними векселями, обліковуючи однаково ті й ті. Цей банк відкрито взяв собі за правило позичати під більш-менш розумне забезпечення всю суму капіталу, який підлягає вкладенню в такі підприємства, до яких він повертається найбільш повільно і через тривалий час, як, наприклад, у підприємства сільськогосподарські. Заявлялося навіть, що сприяння такого роду підприємствам є головною з його загальнокорисних цілей, заради яких його й засновано. Унаслідок своєї щедрості у справі відкриття поточних рахунків та обліку векселів банк, безперечно, випускав великі кількості своїх банкнот. Але ці банкноти, оскільки більшість їх не могла бути легко поглинена й використана в обігу країни, поверталися назад до банку для обміну на золото й срібло з такою самою швидкістю, із якою їх випускали. Каси банку ніколи не мали достатньо готівки. Капітал банку, зібраний за передплатою на два випуски акцій, досягав 160 000 фунтів, із яких було оплачено тільки 80% цієї суми. Уся сума мала бути оплачена в декілька термінів. Більшість власників акцій після першого внеску відкрила в банку поточні рахунки, а його директори, вважаючи, що вони зобов’язані ставитися до власних акціонерів із такою самою доброзичливістю, із якою вони ставилися до решти клієнтів, дозволяли багатьом із них позичати за цими поточними рахунками ті суми, що їх вони потім сплачували банку як свої наступні внески за акціями. Тому ці платежі лише повертали в одну касу ті суми, які щойно було взято з іншої. Але хоч би як багато грошей було в касах цього банку, його занадто широкі операції спустошували їх швидше, ніж могли поповнюватися в будь-який інший спосіб, окрім розорливого способу трасування векселів на Лондон й оплати їх вчасно разом із відсотками та комісією через видавання на той-таки Лондон нового векселя. І оскільки банк від початку мав дуже мало грошей, він змушений був, як розповідають, вдатися до цього засобу через кілька місяців після перших операцій. Нерухоме майно власників банку коштувало кілька мільйонів, і, оскільки вони підписалися під установчим актом банку, вони фактично відповідали цим майном за всіма зобов’язаннями банку. Завдяки великому кредитові, що його давало банку таке солідне забезпечення, він міг, попри свій занадто щедрий спосіб дій, продовжувати операції протягом понад двох років. Коли банку довелося припинити їх, він мав в обігу своїх банкнот на суму близько 200 000 фунтів. Щоб забезпечити обіг цих банкнот, що безперервно поверталися до нього одразу ж після їхнього випуску, він мусив постійно практикувати виписування векселів на Лондон, кількість і вартість яких постійно зростали, отже, на час призупинення операцій банку сума їх перевищила 600 000 фунтів. Таким чином, цей банк за два з лишком роки позичив різним особам понад 800 000 фунтів по 5%. Що ж до 200 000 фунтів, які оберталися у вигляді банкнот, то ці 5% можна, мабуть, вважати чистим прибутком, якщо вирахувати звідси витрати на управління. Але на 600 000 фунтів, для отримання яких він весь час трасував векселі на Лондон, банк платив у вигляді відсотків та комісії понад 8% і, отже, втрачав більш як 3% від суми, що перевищує три чверті його обігів.

Операції цього банку призвели, як видається, до результатів, прямо протилежних тому, на що сподівалися його ініціатори та керівники. Вони, певно, мали намір надавати підтримку перспективним підприємствам, якими вони вважали підприємства, що їх започатковували на той час у різних частинах країни, і водночас замінити всі інші шотландські банки, зосередивши у своїх руках усю банківську справу; особливо малося на увазі витіснити единбурзькі банки, відсталість яких у галузі обліку векселів викликала певне невдоволення. Новий банк, поза будь-яким сумнівом, надав деяку тимчасову підтримку цим підприємцям і дав їм можливість втілювати свої проекти впродовж ще двох років. Але цим він тільки допоміг їм ще глибше загрузнути в боргах, отже, коли настав крах, це тим важче позначилося як на них самих, так і на їхніх кредиторах. Таким чином, операції банку, замість полегшити, насправді лише посилили врешті-решт скруту та злигодні, що їх ці підприємці накликали на себе й на свою країну. Значно краще для них самих, для їхніх кредиторів і для країни було припинити свої справи на два роки раніше. Однак тимчасова підтримка банком цих підприємців надала дійсну й тривалу допомогу іншим шотландським банкам. Усі ті, хто оперував із векселями, що обертаються, і кому ці банки чинили перепони в обліковуванні таких векселів, відринули до цього нового банку, де їх зустрічали з розкритими обіймами. Завдяки цьому решта банків змогла дуже легко вийти з фатального кола, вибратися з якого вони за інших умов не мали б змоги, не зазнавши значних збитків і не підірвавши навіть до певної міри свого кредиту.

Отже, урешті-решт операції нового банку тільки посилили скруту й негаразди країни, що їх він мав на увазі полегшити, і насправді звільнили від дуже серйозних ускладнень тих суперників, яких передбачалося витіснити.

Коли новий банк тільки відкривали, дехто тримався тієї думки, що він зможе легко поповнювати свої каси щоразу, як вони спорожніють, шляхом реалізації забезпечення, отриманого від осіб, яким він позичив свої банкноти. Але, як мені здається, досвід невдовзі переконав їх, що такий спосіб отримання грошей є занадто повільним задля цієї мети і що каси, у яких від самого початку було так мало грошей і з яких гроші так швидко зникали, можна поповнювати не інакше, як шляхом розорливої практики трасування векселів на Лондон, а за настання їхнього терміну — оплати їх за допомогою виписування нових векселів на той самий Лондон із доданням нагромаджених відсотків та комісії. Але хоча цей спосіб давав змогу добувати гроші, щойно в них відчувалася потреба, однак, замість одержувати прибуток, банк мусив зазнавати втрат на кожній такій операції. Таким чином, банк як комерційне підприємство зрештою мав зазнати краху, хоча, можливо, і не так швидко, як це сталося б за ширшого користування цією системою виписування та переписування векселів. Не міг банк мати й жодної вигоди від відсотків із білетів, які випускав, бо ті як надлишок, який не міг поглинути обіг країни, поверталися до нього одразу ж після випуску для обміну на золото й срібло, і для оплати їх він постійно був змушений позичати гроші. Навпаки, усі витрати, пов’язані з такими позичками, з утриманням агентів для вишукування людей, які мають вільні кошти, із веденням переговорів із цими людьми та з укладанням заставних або зобов’язань, мали падати на банк і були чистим збитком у балансі його рахунків. Проект поповнення кас банку в такий спосіб можна порівняти з проектом людини, яка має ставок, звідки безупинно витікає вода, але куди немає припливу води, і яка має намір зберігати в ньому незмінний рівень води, наймаючи кількох робітників, що весь час рушають із відрами до колодязя за кілька миль по воду для наповнення ставка.

Якби навіть ця операція і виявилася не лише здійсненною, а й вигідною для банку як комерційного підприємства, усе ж країна не могла отримати від цього жодної вигоди, а навпаки, мала зазнати великих втрат. Ця операція не могла щонайменшою мірою збільшити кількість грошей, вільних для позички. Вона могла лише перетворити банк у свого роду центральну позичкову установу для всієї країни. Особи, які потребували грошей, мусили б звертатися до банку замість звертатися до приватних осіб, які позичили йому свої гроші. Але банк, що позичає свої гроші, наприклад, п’ятистам різним особам, про більшість яких його директори знають дуже мало, навряд чи буде в змозі правильніше вибирати своїх дебіторів, аніж приватна особа, яка позичає гроші небагатьом, особисто їй відомим особам, обережності й ощадливості яких вона, на її думку, має достатню підставу довіряти. Боржники такого банку, спосіб дій якого я охарактеризував, у більшості своїй, цілком імовірно, мають складатися з фантастичних прожектерів, людей, які постійно виписують векселі, що обертаються, витрачаючи одержувані гроші на безглузді проекти, які, навіть за всієї допомоги, що її може бути надано, вони, певно, ніколи не зможуть виконати і які, навіть доведені до кінця, ніколи не зможуть повернути суми, насправді витрачені на них, і ніколи не зможуть забезпечити фонд для задіяння тієї кількості праці, що її було витрачено на них. Навпаки, обережні й ощадливі боржники приватних осіб скоріш за все витратять позичені гроші на надійні проекти, що відповідають їхнім капіталам, можливо, не такі грандіозні й привабливі, зате більш солідні й прибуткові, що повертають із великим прибутком витрачені на них кошти і таким чином утворюють фонд, на який можна утримувати більшу кількість праці, ніж було вкладено в них. Отже, успіх описаної операції, аніскільки не збільшуючи капіталу країни, тільки перевів би значну його частину з розсудливих та прибуткових проектів у проекти нерозумні й невигідні.

Знаменитий Лоу вважав, що промисловість Шотландії не розвивається через брак грошей. Заснуванням банку особливого роду, що, як він, певне, уявляв, може випустити паперові гроші на суму, яка дорівнює вартості всіх земель країни, він передбачав усунути цей брак грошових коштів. Шотландський парламент, коли він уперше висунув свій проект, не визнав за можливе ухвалити його. Згодом його, із певними змінами, ухвалив герцог Орлеанський, тоді — колишній регент Франції. Ідея можливості примножувати до будь-яких розмірів кількість паперових грошей фактично лежала в основі так званої Міссісіпської компанії, цього найбільш божевільного банківського та біржового прожекту, що його будь-коли бачив світ. Різні операції цього підприємства з такою повнотою і з такою чіткістю з’ясовані Дювернеєм[41] у його аналізі «Політичних міркувань про торгівлю й фінанси» Дюто[42], що я не зупинятимуся на них. Принципи, покладені в основу його, викладені самим Лоу в «Міркуванні про гроші й торгівлю»[43], що його він видав у Шотландії, коли вперше висунув свій проект. Блискучі, але шалені ідеї, розвинені в цьому та деяких інших творах стосовно цих самих принципів, усе ще справляють враження на багатьох людей і, можливо, до певної міри сприяли тому непомірному розширенню банківських операцій, із приводу якого останнім часом чулися скарги як у Шотландії, так і в інших місцях.

Англійський банк є найбільшим із наявних у Європі банків. Його було затверджено у формі корпорації 27 липня 1694 року хартією з прикладанням великої державної печатки на підставі спеціального акта парламенту. У цей час він позичив урядові 1 200 000 фунтів з умовою щорічного одержання від останнього 100 000 фунтів; ця сума склалася з 96 000 фунтів відсотків, рахуючи по 8%, і 4000 фунтів щороку на управлінські витрати. Кредит нового уряду, встановленого революцією, певно, був дуже незначний, якщо цьому урядові доводилося позичати гроші під такі високі відсотки.

У 1697 році банку було дозволено збільшити свій основний капітал на 1 101 171 фунт 10 шилінгів, отже, весь його основний капітал на цей час сягав 1 201 171 фунта 10 шилінгів. Це збільшення капіталу, як стверджують, було здійснено для підтримання державного кредиту. У 1696-му купони банку впали на 40, 50 і 60, а банкноти банку — на 20%[44]. За часів загального перекарбування срібла, здійснюваного в цей період, банк визнав за потрібне припинити оплату своїх банкнот, що неминуче спричинило зниження їхнього курсу.

Згідно зі статтею 7 закону, виданого на сьомий рік правління королеви Анни, банк позичив і сплатив скарбниці 400 000 фунтів, що довело до 1 600 000 фунтів ту суму, яку він видав за первісно встановлений щорічний платіж у 96 000 фунтів відсотків і 4000 фунтів на управлінські витрати. Отже, у 1708 році уряд мав не гірший кредит, аніж приватні особи, оскільки міг позичити гроші по 6%, тобто за звичайною на той час законною та ринковою нормою. Відповідно до цього самого закону банк погасив шестивідсоткові білети скарбниці на суму 1 775 027 фунтів 17 шилінгів 10 1⁄2 пенні і водночас дістав дозвіл на відкриття передплати для збільшення вдвічі свого капіталу. Таким чином, у 1708 році капітал банку сягнув 4 402 343 фунтів, із яких він позичив урядові 3 375 027 фунтів 17 шилінгів 10 1⁄2 пенні.

У результаті оголошення про додатковий відсотковий внесок за акціями в 1709 році було сплачено й перетворено в капітал 656 204 фунти 1 шилінг 9 пенсів, а в результаті оголошення про другий додатковий десятивідсотковий внесок у 1710-му — 501 448 фунтів 12 шилінгів 11 пенсів, отже, капітал банку сягнув 5 559 995 фунтів 14 шилінгів 8 пенсів.

На підставі статті 8 закону, виданого на третій рік правління Георга І, банк погасив на 2 млн білетів державної скарбниці, таким чином на цей час він позичив урядові вже 5 375 027 фунтів 17 шилінгів 10 пенсів. На підставі статті 21 закону, виданого на восьмий рік правління Георга І, банк купив акції Південноокеанської компанії на суму 4 000 000 фунтів, а в 1722 році його капітал унаслідок випуску нових акцій для придбання коштів для цієї купівлі було збільшено на 3 400 000 фунтів. Таким чином, на цей час банк позичив державі 9 375 027 фунтів 17 шилінгів 10 1⁄2 пенні, тоді як його капітал сягав лише 8 959 995 фунтів 14 шилінгів 8 пенсів. Від того часу сума, яку банк дав у позичку державі й на яку він одержував відсотки, уперше перевищила його основний капітал або суму, на яку він виплачував дивіденди власникам банківських акцій; інакше кажучи, банк почав володіти надкапіталом, на який він сплачував дивіденди. І відтоді в нього весь час залишався такий капітал. У 1746 році позички банку державі сягнули 11 686 800 фунтів, а його акціонерний капітал унаслідок нових випусків акцій і додаткових внесків було збільшено до 10 780 000 фунтів. Відтоді обидві ці суми залишалися без змін. Згідно зі статтею 25 закону, виданого на четвертий рік правління Георга III, банк погодився сплатити урядові безповоротно й без оплати відсотками за подовження його привілею 110 000 фунтів стерлінгів. Таким чином, ця сума не збільшила жодної із зазначених двох сум.

Дивіденди, що їх видавав банк, коливалися залежно від коливань норми відсотка, який банк у різні періоди одержував за гроші, позичені ним державі, а також залежно від інших обставин. Ця норма відсотка поступово знизилася з 8 до 3%. Протягом кількох останніх років дивіденди банку дорівнювали 5,5%.

Стійкість Англійського банку дорівнювала стійкості британського уряду. Усе те, що він позичив державі, має бути втрачене, перш ніж його кредитори зазнають якихось втрат. Жодна інша банкірська компанія не може бути заснована в Англії актом парламенту або складатися більш ніж із 6 членів. Англійський банк здійснює операції не тільки як банк звичайного типу, а й як великий державний механізм. Банк одержує й виплачує велику частину щорічних платежів, що належать кредиторам держави, він випускає в обіг білети казначейства та авансує урядові річну суму земельного податку та податку на солод, що їх часто сплачують лише через кілька років. За виконання цих різних операцій обов’язки банку перед державою іноді примушують його, не з вини його директорів, переобтяжувати обіг паперовими грошима. Банк так само обліковував комерційні векселі та в деяких випадках підтримував кредит головних фірм не тільки Англії, а й Гамбурга й Голландії. В одному випадку, а саме в 1763 році, він, кажуть, видав із цією метою за один тиждень близько 1 600 000 фунтів, переважно зливками. Проте я не ручуся ані за розміри наведеної суми, ані за стислість цього терміну. В інших випадках це велике підприємство змушене було здійснювати платежі шестипенсовими монетами.

Розсудливі банківські операції можуть сприяти розвиткові продуктивної діяльності країни не збільшенням її капіталу, а перетворенням більшої частини наявного капіталу в активний і продуктивний, чого не було б за відсутності банку. Та частина капіталу, яку комерсант змушений тримати при собі без використання у вигляді готівки на покриття поточних платежів, становить мертвий капітал, що нічого не виробляє ані для нього самого, ані для країни, доки перебуває в такому стані. Розсудливі банківські операції дають йому змогу перетворювати цей мертвий капітал в активний і продуктивний, трансформувати його в матеріали для переробки, у знаряддя виробництва і в засоби існування для працюючих, тобто в капітал, який виробляє що-небудь як для нього самого, так і для країни. Золото й срібло, що перебувають в обігу будь-якої країни і є засобами для обігу та розподілу між належними споживачами річного продукту її землі та праці, є, як і готівка окремого комерсанта, мертвим капіталом. Ця дуже цінна частина капіталу країни нічого не виробляє для неї. Розсудливі банківські операції, замінюючи паперовими грошима значну частину цього золота й срібла, дають змогу країні перетворювати велику частину цього мертвого капіталу в капітал активний і продуктивний, у капітал, який виробляє що-небудь для країни. Золоті й срібні гроші, що перебувають в обігу країни, можна з повним правом порівняти із дорогою, яка, сприяючи пересуванню й доставлянню на ринок усього сіна та хліба країни, сама не виробляє жодного снопа. Розсудливі банківські операції, створюючи, якщо можна вжити таку метафору, свого роду повітряний шлях, дають країні можливість немовби перетворювати велику частину її доріг у добрі пасовища та хлібні поля і таким чином значно збільшувати річний продукт її землі та праці. Однак слід визнати, що торгівля й промисловість країни, хоча й можуть дещо розширюватися, узагалі не можуть бути такими стійкими, коли вони тримаються, так би мовити, на Дедалових крилах паперових грошей, як коли б вони розвивалися на твердому ґрунті золота й срібла. Окрім випадковостей, що їх вони зазнають через невміння розпорядників цих паперових грошей, вони перебувають під загрозою багатьох інших випадковостей, від яких їх не можуть убезпечити обережність та майстерність цих розпорядників.

Невдала війна, наприклад, під час якої ворог захопив би столицю, а отже, і ті скарби, що забезпечують паперові гроші, спричинила б значно більше раптове безладдя в країні, де весь обіг живиться паперовими грошима, аніж у країні, де обіг переважно базується на золоті й сріблі. Оскільки звичайне знаряддя обміну втратило б свою вартість, жодного мінового правочину не можна було б здійснити інакше, як шляхом натурального обміну або в кредит. Оскільки всі податки сплачують зазвичай паперовими грошима, король не міг би платити своїм військам або забезпечувати свої військові склади; країна опинилася б у набагато важчому становищі, ніж у випадку, якби значна частина її обігу складалася із золота й срібла. Правитель, що бажає зберігати свої володіння в будь-який час у такому стані, за якого було б значно легше захищати їх, має з огляду на це не тільки стерегтися надмірного примноження паперових грошей, що розорює ті самі банки, які випускають їх, а й такого збільшення їхньої кількості, що призводить до заповнення ними більшості обігу країни.

Можна вважати, що обіг кожної країни розпадається на дві самостійні гілки: обіг, що здійснюється між торгівцями, і обіг, що відбувається між торгівцями та споживачами. Хоча ті самі грошові знаки, паперові або металеві, можуть використовуватися то в одній гілці обігу, то в іншій, усе ж, оскільки обидва ці процеси обігу відбуваються одночасно, кожен із них вимагає для свого здійснення певної суми грошей того чи того виду. Вартість товарів, що обертаються між різними торгівцями, ніколи не може перевищити вартості товарів, що обертаються між торгівцями та споживачами, оскільки все, що продають торгівці, урешті-решт призначене для продажу споживачам. Обмін між торгівцями, що має оптовий характер, зазвичай вимагає досить значної суми для кожного окремого правочину. Обіг між торгівцями та споживачами, навпаки, оскільки він здебільшого роздрібний, часто вимагає невеликих сум — буває достатньо шилінга або навіть півпенні. Але дрібні суми обертаються значно швидше від великих. Шилінг міняє власників значно частіше, ніж гінея, а півпенні — частіше від шилінга. Тому, хоча за вартістю покупки всіх споживачів за рік щонайменше дорівнюють покупкам, здійснюваним упродовж року всіма торгівцями, вони за загальним правилом можуть бути здійснені за допомогою значно меншої кількості грошей, оскільки ті самі монети завдяки швидшому своєму обігові слугують знаряддям для здійснення значно більшої кількості покупок першого виду, ніж другого.

Випуск паперових грошей може регулюватися таким чином, щоб їхній обіг або обмежувався переважно правочинами між різними торгівцями, або ж так, щоб він поширювався також і на значну частину правочинів між торгівцями та споживачами. Там, де в обігу відсутні банкноти вартістю нижче від 10 фунтів стерлінгів, як у Лондоні, паперові гроші потрапляють в обіг переважно в разі укладення правочинів між торгівцями. Коли папірець у 10 фунтів стерлінгів потрапляє до рук споживача, він, як правило, змушений розміняти його в першій-ліпшій крамниці, де йому знадобиться купити товарів на 5 шилінгів, отже, банкнота часто повертається до рук торгівця ще до того, як споживач витратив сорокову частину своїх грошей. Там, де банкноти випускають на такі невеликі суми, як 20 шилінгів, як, наприклад, у Шотландії, паперові гроші поширюються на значну частину обігу між торгівцями та споживачами. До видання закону, що припинив обіг банкнот у 10 та 5 шилінгів, вони заповнювали ще більшу частину обігу. У Північній Америці паперові гроші зазвичай випускалися такими дрібними купюрами, як 1 шилінг, і заповнювали майже весь обіг. У Йоркширі їх випускали навіть у таких дрібних купюрах, як 6 пенсів.

Там, де допускається і звичайно практикується випуск банкнот на такі незначні суми, багато малосвідомих людей вирішує зробитися банкірами. Людина, чиє зобов’язання в 5 фунтів або навіть у 20 шилінгів усі відкинуть, зуміє забезпечити його без жодних вагань, якщо воно видається на таку мізерну суму, як 6 пенсів. Але часті банкрутства, що їх мають зазнавати такі злиденні банкіри, можуть спричиняти вельми значні незручності, а інколи навіть і дуже великі лиха для багатьох малозабезпечених людей, які отримали як оплату такі банкноти.

Було б, мабуть, краще, якби в королівстві ніде не випускалися банкноти на суму, меншу за 5 фунтів стерлінгів. Тоді ніде паперові гроші не виходили б, певно, за межі обігу між різними торгівцями, як це є нині в Лондоні, де зовсім не випускають банкноти вартістю, нижчою за 10 фунтів стерлінгів, оскільки 5 фунтів у більшості місцевостей королівства є сумою, на яку хоча й можна купити, мабуть, лише дещо більше товарів, ніж на половину 10 фунтів, але на яку там дивляться так само, як на 10 фунтів у Лондоні, і так само рідко витрачають її одразу, як 10 фунтів у марнотратному Лондоні.

Слід зауважити, що там, де, як у Лондоні, паперові гроші обмежуються переважно обігом між торгівцями, завжди спостерігається достаток золота й срібла. Там, де вони захоплюють значну частину обігу між торгівцями та споживачами, як у Шотландії та ще більше в Північній Америці, вони майже цілком витісняють із країни золото й срібло; майже всі звичайні правочини її внутрішньої торгівлі відбуваються за допомогою паперових грошей. Вилучення з обігу десяти- і п’ятишилінгових банкнот дещо зменшило брак золота й срібла в Шотландії, а вилучення банкнот у 20 шилінгів, певно, ще більше зменшить його. Ці метали, як повідомляють, почали траплятися в Америці в більшій кількості після ліквідації певної частки її паперових валют. Зазначають також, що їх було більше і до запровадження цих валют.

Якби навіть паперові гроші були обмежені здебільшого обігом між торгівцями, проте банки та банкіри мали б змогу надавати промисловості й торгівлі країни майже таку саму допомогу, як і тоді, коли паперові гроші заповнюють мало не весь обіг. Готівка, що її торгівець змушений тримати при собі для поточних платежів, призначена взагалі для обігу між ним та іншими торгівцями, у яких він купує товари. Йому не треба тримати при собі гроші для обігу між ним самим і споживачами, що є його клієнтами й приносять йому готівку, а не беруть її від нього. Тому якби навіть допускався випуск паперових грошей тільки на такі суми, що обмежують їх обігом між торгівцями, банки та банкіри могли б почасти шляхом обліку реальних векселів, почасти у вигляді позичок за поточними рахунками звільняти більшість цих торгівців від необхідності тримати без використання більш-менш значну частину свого капіталу готівкою для покриття поточних платежів. Отже, вони могли б надавати найбільшу підтримку, яку, керуючись розсудливістю, банки та банкіри взагалі в змозі надавати торгівцям і промисловцям будь-якого роду.

Можуть сказати, що перешкоджати приватним особам в отриманні платежів у вигляді зобов’язань банкіра на більшу або меншу суму, коли вони самі згодні приймати їх, або обмежувати банкіра у випуску таких зобов’язань, хоча всі його сусіди згодні приймати їх, є очевидним зазіханням на ту природну свободу, що її закон мусить охороняти, а не порушувати. А таке регулювання, поза сумнівом, можна в деяких випадках розглядати як придушення природної свободи. Але такі прояви природної свободи небагатьох окремих осіб, які можуть наражати на небезпеку благополуччя всього суспільства, обмежуються і мають обмежуватися законами всіх урядів, як вільних, так і найдеспотичніших. Зобов’язання зводити брандмауери між будинками, щоб відвернути поширення пожеж, є порушенням природної свободи цілком такого самого характеру, як і регулювання банківських операцій, запропоноване тут.

Паперові гроші, які складаються з банкнот, що їх випускають особи, які мають бездоганний кредит, і підлягають оплаті на вимогу без жодних умов і фактично завжди оплачуються негайно на пред’явлення, в усіх випадках є рівними за вартістю золоту й сріблу, оскільки в будь-який момент в обмін на них можна отримати золото й срібло. Усе, що купується і продається за ці гроші, обов’язково має купуватися або продаватися так само дешево, як і за купівлі або продажу за золото й срібло.

Зазначали, що зростання кількості паперових грошей, збільшуючи загальну кількість грошей, що є в обігу, а отже, зменшуючи їхню вартість, неминуче підвищує грошову ціну товарів. А оскільки кількість золота й срібла, одержуваного з обігу, завжди дорівнює кількості паперових грошей, що вливаються в нього, паперові гроші зовсім не обов’язково збільшують загальну кількість грошей в обігу. Від початку минулого століття до нинішнього часу предмети продовольства ніколи не були в Шотландії дешевшими, ніж у 1759 році, хоча завдяки обігу банкнот у 10 та 5 шилінгів тоді в країні було більше паперових грошей, ніж нині. Співвідношення цін на предмети продовольства в Шотландії та Англії й нині таке саме, яке було до появи безлічі банкірських компаній у Шотландії. Хліб у більшості випадків так само дешевий в Англії, як і у Франції, хоча в Англії в обігу перебуває дуже багато паперових грошей, а у Франції їх майже немає. У 1751 та 1752 роках, коли Юм опублікував свої «Політичні міркування», і незабаром після значного збільшення кількості паперових грошей у Шотландії відбулося дуже помітне підвищення цін на предмети продовольства, спричинене, певно, неврожаями, а не збільшенням кількості паперових грошей.

Звісно, інакше було б із паперовими грошима, що складалися із зобов’язань, негайність оплати яких залежала б з усіх поглядів від розсуду тих, хто їх видав, або від умови, яку держатель цих зобов’язань не завжди був у змозі виконати, чи платежу, за яким можна було б вимагати оплату тільки по закінченні певної кількості років і який упродовж цього часу не давав би відсотків. Такі паперові гроші, поза сумнівом, упали б більшою або меншою мірою нижче від вартості золота й срібла, залежно від більших або менших труднощів чи надійності отримати оплату їх або залежно від більшого чи меншого терміну, по закінченні якого можна було вимагати їхньої оплати.

Кілька років тому деякі шотландські банкірські компанії мали звичай друкувати на своїх банкнотах так зване застереження про розсуд, за яким вони обіцяли пред’явникові платіж за банкнотою або негайно на пред’явлення, або, на розсуд директорів, через 6 місяців по пред’явленні зі сплатою законного відсотка за ці 6 місяців. Директори деяких із цих банків інколи користувалися цим застереженням, погрожуючи тим, хто вимагав золота й срібла в обмін на значну кількість їхніх банкнот, що скористаються ним, якщо ці особи не задовольняться частиною того, що вони вимагають. Кредитні білети цих банкірських компаній становили на той час дуже значну частину грошових знаків, що оберталися в Шотландії, і через таку незабезпеченість оплати їхня вартість опустилася нижче від вартості золотої та срібної монети. Доки існувало це зловживання (що практикувалося переважно в 1762, 1763 й 1764 роках), тоді як вексельний курс між Лондоном і Карляйлем тримався на рівні паритету, курс Лондона на Демфрі був іноді на 4% нижче проти Демфрі, хоча це місто віддалене від Карляйля не більш ніж на 30 миль. Але в Карляйлі векселі оплачували золотом і сріблом, тоді як у Демфрі їх оплачували шотландськими банкнотами і невпевненість у можливості обміну цих банкнот на золоту й срібну монету знижувала їх, таким чином, на 4% порівняно з вартістю цієї монети. Той самий акт парламенту, який заборонив випуск банкнот у 10 та 5 шилінгів, заборонив і це застереження про розсуд, повернувши цим вексельний курс між Англією та Шотландією до його природної норми, тобто до тієї норми, що встановлюється залежно від перебігу торгівлі й вексельного обігу.

У Йоркширі оплата такої мізерної суми, як 6 пенсів, іноді була зумовлена тим, що пред’явник кредитного білета мав дати здачу з гінеї особі, яка випустила цей білет; цю умову часто було дуже важко виконати держателям таких кредитних білетів, і це мало знижувати курс цих паперових грошей порівняно із золотом та сріблом. З огляду на це парламентським актом усі застереження та умови такого роду було проголошено незаконними, а випуск будь-яких кредитних білетів на пред’явника вартістю нижче від 20 шилінгів заборонено.

Паперовий грошовий обіг Північної Америки був не в банкнотах, оплачуваних по пред’явленні, а в державних білетах, платежу за якими можна було вимагати лише через кілька років після їх випуску, і хоча колоніальні уряди не виплачували відсотків держателям цих білетів, вони все ж проголосили й фактично зробили їх законним платіжним засобом на повну суму, позначену на них. Але навіть якщо визнати повну стійкість колонії, усе ж у країні, де нормальний відсоток досягає 6%, 100 фунтів, що їх сплачують через 15 років, наприклад, коштуватимуть не набагато більше від 40 фунтів готівкою. Тому зобов’язувати кредитора приймати таке зобов’язання на погашення боргу в 100 фунтів, фактично отриманого готівкою, було актом такої обурливої несправедливості, на яку, мабуть, навряд чи зважився б уряд будь-якої іншої країни, що вважає себе вільною. Цей захід має на собі очевидні сліди свого походження: його придумали, як запевняє нас чесний і відвертий пан Дуглас[45], несумлінні боржники для того, щоб обдурити своїх кредиторів. Уряд Пенсильванії, здійснивши в 1772 році свій перший випуск паперових грошей, мав намір надати цим останнім однакову вартість із золотом та сріблом, установивши покарання для всіх тих, хто призначав різні ціни на свої товари залежно від сплати за них колоніальними паперовими грошима чи золотом і сріблом, — цей захід такий же тиранічний, але він ще менше досягає мети, ніж той, для проведення якого він був призначений. Позитивний закон може проголосити шилінг платіжним засобом, що є рівним гінеї, оскільки може змусити суди звільняти від будь-яких зобов’язань боржника, який сплатив цю суму. Але жодний позитивний закон не може примусити людину, яка продає товари й може на свій розсуд продати їх або не продати, приймати шилінг як сплату за товари, що коштують гінею. Попри всі ухвали такого роду, в обміні з Великою Британією з’ясувалося, що 100 фунтів стерлінгів інколи визнавали в деяких колоніях рівними 130 фунтів, а в інших колоніях — такій великій сумі, як 1100 фунтів паперовими грошима; ця різниця у вартості була зумовлена неоднаковою кількістю паперових грошей, випущених у різних колоніях, і більшою або меншою тривалістю терміну та ймовірністю остаточної оплати їх і викупу.

Тому ніщо не може бути справедливішим від закону, виданого парламентом, на який так безпідставно скаржилися в колоніях і який передбачав, що паперові гроші, які надалі буде там випущено, не можуть бути проголошені законним платіжним засобом.

У випуску паперових грошей Пенсильванія завжди виявляла більшу поміркованість, ніж решта наших колоній. Через це, як повідомляють, її паперові гроші ніколи не падали нижче від вартості золота й срібла, що перебували в обігу в цій колонії до першого випуску там паперових грошей. Ще до цієї емісії колонія підвищила номінальну вартість своєї монети й актом своїх народних зборів ухвалила, що монети в 5 шилінгів мають прийматися за 6 шилінгів 3 пенси, а згодом — за 6 шилінгів 8 пенсів. Через це фунт у валюті колонії, навіть коли її грошовий обіг складався із золота й срібла, на 30% із лишком стояв нижче від вартості фунта стерлінгів, а коли колонія перейшла до паперового обігу, її валюта рідко знижувалася більш як на 30% порівняно із цією вартістю. Підвищення номінальної вартості монети було зроблено, щоб запобігти вивезенню золота й срібла, тому що однакові кількості цих металів у колоніях становили більшу суму, ніж у метрополії. Однак виявилося, що ціна всіх товарів, одержуваних із метрополії, підвищилася пропорційно здійсненому підвищенню номінальної вартості монети колонії, отож золото й срібло і надалі вивозили з неї в таких самих великих кількостях, як і раніше.

Оскільки паперові гроші кожної колонії приймалися як сплата місцевих податків за повною вартістю, позначеною на них, остільки це неминуче надавало їм певної додаткової вартості порівняно з тією, яку вони мали б на підставі дійсної чи передбачуваної віддаленості терміну їхньої остаточної оплати або погашення. Ця додаткова вартість була більшою або меншою залежно від того, якою мірою кількість випущених паперових грошей перевищувала суму, що її можна було використати для сплати податків колонії, яка їх випустила. В усіх колоніях ця кількість значною мірою перевищувала потрібну для цього суму.

Правитель, який звелів, щоб якусь частину податків сплачували паперовими грішми певного роду, міг би надати таким чином цим грошам деякої вартості, навіть якби термін їхньої повної оплати й погашення залежав від його розсуду. Якби банк, що випустив ці паперові гроші, намагався постійно стежити за тим, щоб їхня кількість завжди була дещо меншою від тієї, що її можна було б використати із цією метою, попит на ці гроші міг би так посилитися, що вони почали б давати певну премію або продаватися на ринку за ціною, дещо вищою, ніж відповідні золоті й срібні монети, замість яких їх було випущено. Декотрі саме цим пояснюють так зване ажіо Амстердамського банку, або перевагу банківських грошових знаків над дзвінкою монетою, хоча ці банківські гроші, як вони заявляють, не можуть бути взяті з банку за бажанням їхнього власника. Більшість закордонних векселів має бути оплачувана банківськими грішми, тобто переказом у книгах банку; і директори банку, як стверджують, завжди намагаються утримувати загальну кількість банківських білетів на дещо нижчому рівні, ніж це потрібно для зазначеної мети. Саме тому, на думку деяких осіб, банківські білети продають із премією або дають ажіо в 4 чи 5% понад таку саму номінальну суму золотої та срібної монети країни. Як буде з’ясовано далі, це повідомлення про Амстердамський банк значною мірою цілком безпідставне.

Падіння курсу паперових грошей нижче від вартості золотої та срібної монет аж ніяк не призводить до падіння вартості цих металів, тобто обміну однакових кількостей їх на меншу кількість товарів будь-якого роду. Співвідношення між вартістю золота й срібла та вартістю товарів будь-якого роду залежить в усіх випадках не від природи чи кількості тих або тих паперових грошей, що перебувають в обігу в певній країні, а від багатства чи бідності копалень, які в певний час постачають цими металами великий ринок торговельного світу. Воно залежить від співвідношення між кількістю праці, потрібної для доставляння певної кількості золота й срібла на ринок, і кількістю праці, потрібної для того, щоб доставити туди ж певну кількість товарів того чи того виду.

У разі заборони банкірам випускати будь-які банкноти, що обертаються, або кредитні білети, оплачувані по пред’явленні купюрами нижче від певної суми, і встановлення зобов’язання оплачувати негайно і без жодних умов банкноти, що їх пред’являють до платежу, їхні операції із цілковитою безпекою для публіки можуть бути залишені в усьому іншому цілком вільними. Значне збільшення числа банкірських компаній в обох частинах Сполученого Королівства, яке сталося останнім часом, — явище, що дуже збентежило багатьох людей, — не зменшує, а тільки посилює безпеку інтересів публіки. Воно зобов’язує всі банки бути обачливішими у своїх операціях і, дотримуючись належної пропорції між паперовими грошима, які вони випускають, і своєю готівкою, убезпечувати себе від наслідків тієї злісної паніки, що її суперництво такої великої кількості конкурентів завжди ладне викликати проти них. Воно обмежує обіг білетів кожного банку більш вузьким колом і скорочує їхню кількість. За такого поділу всього обігу на більше число самостійних частин банкрутство якогось одного банку — що мусить інколи траплятися за природного перебігу подій — матиме менш важкі наслідки для публіки. Вільна конкуренція так само змушує всіх банкірів бути обачливішими в операціях зі своїми клієнтами, щоб їхні суперники не привернули цих клієнтів до себе. Узагалі коли якась галузь промисловості й торгівлі або праці вигідна публіці, то що вільнішою й ширшою є конкуренція, то вигіднішими вони виявляться для неї.

Розділ ІІІ

Про нагромадження капіталу, або Про працю продуктивну та непродуктивну

Один вид праці збільшує вартість предмета, до якого він застосовується, інший вид праці не чинить такої дії. Перший, оскільки він виробляє певну вартість, можна назвати продуктивною працею, другий — непродуктивною. Так, праця робітника мануфактури зазвичай збільшує вартість матеріалів, що їх він переробляє, а саме збільшує її на вартість його утримання й прибутку його хазяїна. Праця хатнього слуги, навпаки, нічого не додає до вартості.

Хоча хазяїн авансує мануфактурному робітникові його заробітну плату, останній насправді не коштує йому жодних витрат, оскільки вартість цієї заробітної плати зазвичай повертається йому разом із прибутком у збільшеній вартості того предмета, до якого було застосовано працю робітника. Навпаки, витрати на утримання слуги ніколи не відшкодовуються. Людина стає багатою, надаючи заняття більшому числу мануфактурних робітників; вона біднішає, якщо утримує велику кількість хатніх слуг. А проте праця останніх має свою вартість і заслуговує на винагороду так само, як і праця перших, але праця мануфактурного робітника закріплюється й реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, який можна продати і який існує принаймні впродовж деякого часу по закінченні роботи. Певна кількість праці ніби відкладається на запас і нагромаджується, щоб бути витраченою, якщо знадобиться, у якомусь іншому випадку. Цей предмет, або, що те саме, ціна цього предмета, може згодом, якщо знадобиться, привести в рух кількість праці, що дорівнює тій, яка первісно виробила його. Праця хатнього слуги, навпаки, не закріплюється й не реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, придатному для продажу. Його послуги зазвичай зникають у самий момент надання їх і рідко залишають після себе якийсь слід або якусь вартість, що за неї можна було б згодом отримати рівну кількість послуг.

Праця деяких найбільш шанованих станів суспільства подібно до праці хатніх слуг не виробляє жодної вартості, не закріплюється й не реалізується в жодному предметі або товарі, який існує впродовж тривалого часу і який можна продати, який існував би й надалі по припиненні праці й за який можна було б отримати потім рівну кількість праці. Наприклад, правитель з усіма своїми судовими чиновниками та офіцерами, уся армія та флот є непродуктивними працівниками. Вони є слугами суспільства й утримуються на частину річного продукту праці решти населення. Їхня діяльність, хоч би якою почесною, корисною чи необхідною вона була, не виробляє зовсім нічого, за що потім можна було б отримати рівну кількість послуг. Захист та охорона країни — результат їхньої праці в цьому році — не куплять захисту й охорони її в наступному році. До того самого класу слід зарахувати як деякі з найбільш серйозних і важливих, так і деякі з найлегковажніших професій — священиків, юристів, лікарів, письменників будь-якого роду, акторів, паяців, музикантів, оперних співаків, танцівників та ін. Праця найостаннішого із цих людей має певну вартість, яку визначають ті самі правила, що визначають вартість будь-якого іншого виду праці, але праця навіть найшляхетнішої та найкориснішої із цих професій не виробляє нічого такого, на що можна було б потім купити або дістати однакову кількість праці. Подібно до декламації актора, промови оратора чи мелодії музиканта праця їх усіх зникає в самий момент її виконання.

Продуктивні та непродуктивні працівники й ті, хто зовсім не працює, однаково утримуються всі з річного продукту землі та праці країни. Цей продукт, хоч би яким значним він був, ніколи не може бути безмежним, він мусить мати певні межі. Через це, залежно від того, менша чи більша частка його витрачається протягом року на утримання непродуктивних людей, для продуктивних працівників залишиться в одному випадку більше, у другому — менше, і відповідно до цього продукт наступного року буде значнішим або скоротиться, оскільки весь річний продукт, якщо не враховувати природних плодів землі, є результатом продуктивної праці.

Хоча весь річний продукт землі та праці кожної країни врешті-решт призначається, поза сумнівом, для задоволення споживання її мешканців і для забезпечення їм доходу, однак, після того як його спершу отримано від землі або від праці продуктивних працівників, він, природно, поділяється на дві частини. Одна із цих частин — і часто найбільша — призначається передусім для відшкодування капіталу або на відновлення предметів продовольства, матеріалів і готових продуктів, що їх було взято з капіталу; друга йде на утворення доходу власника капіталу — як прибуток із його капіталу або якої-небудь іншої особи — як рента з його землі. Так, із продукту землі одна частина відшкодовує капітал фермера, друга оплачує його прибуток і ренту землевласника, становлячи таким чином дохід власника цього капіталу як прибуток на його капітал і дохід якоїсь іншої особи як ренту з його землі. Так само з усього продукту великої мануфактури одна частина — і до того ж завжди найбільша — відшкодовує капітал підприємця, а друга оплачує його прибуток і таким чином утворює дохід власника цього капіталу.

Ту частину річного продукту землі та праці будь-якої країни, що відшкодовує капітал, завжди безпосередньо використовують для утримання тільки продуктивних працівників. Вона оплачує тільки заробітну плату продуктивної праці. А та частина, що безпосередньо призначена для утворення доходу у вигляді або прибутку, або ренти, може йти на утримання однаково як продуктивних, так і непродуктивних працівників.

Хоч би яку частину своїх запасів людина витрачала як капітал, вона завжди очікує, що її буде відшкодовано з прибутком. Тому вона витрачає її виключно на утримання продуктивних працівників; виконавши свою функцію капіталу, вона утворить дохід цих останніх. Щоразу, коли людина використовує частину своїх запасів на утримання непродуктивних працівників будь-якого роду, та частина від цього моменту виключається з її капіталу й надходить до її запасів, призначених для безпосереднього споживання.

Непродуктивні працівники й ті, хто зовсім не працює, утримуються всі на дохід; вони утримуються, по-перше, на ту частину річного продукту, що первісно призначена для утворення доходу якихось окремих осіб у вигляді ренти із землі чи прибутку на капітал, або, по-друге, на ту частину, що, хоча первісно призначається на відшкодування капіталу та утримання самих лише продуктивних працівників, проте, потрапивши до їхніх рук, може бути витрачена в тій частині, яка перевищує те, що потрібно для їхнього існування, на утримання однаково як продуктивних, так і непродуктивних працівників. Так не тільки великий землевласник або багатий купець, а й навіть простий робітник, якщо він одержує значну заробітну плату, може утримувати хатнього слугу чи піти інколи до театру або до цирку і в такий спосіб вносити свою частку на утримання певної групи непродуктивних працівників; так само він може сплачувати деякі податки і в такий спосіб допомагати утримувати іншу групу їх, щоправда поважнішу й кориснішу, але так само непродуктивну. Однак ані найменшу частину річного продукту, призначену первісно на відшкодування капіталу, ніколи не використовують для утримання непродуктивних працівників, перш ніж вона приведе в рух свою повну норму продуктивної праці або всю ту кількість, яку вона може зрушити тим шляхом, яким вона витрачається. Робітник має заробити плату за працю, виконавши свою роботу, перш ніж він зможе витратити її частину. До того ж ця частина зазвичай становить невелику суму. Це лише заощадження з його доходу, а таких заощаджень у продуктивних робітників не буває багато. Але деякі заощадження вони, як правило, мають, і при сплаті податків кількість їх може до певної міри компенсувати малі розміри внеску кожного з них. Тому рента із землі й прибуток на капітал утворюють скрізь головне джерело, із якого непродуктивні елементи одержують свої засоби до існування. Це саме такі два види доходів, власники яких можуть зазвичай заощаджувати найбільше. Вони можуть утримувати як продуктивних, так і непродуктивних працівників. Однак вони, напевне, віддають деяку перевагу останнім. Витрати великого землевласника зазвичай годують більше нероб, аніж працьовитих людей. Багатий купець, хоча він утримує на свій капітал тільки продуктивні елементи, проте своїми витратами, тобто використовуючи свій дохід, дає зазвичай спожиток таким самим людям, що й великий землевласник.

Тому співвідношення між кількістю продуктивних і непродуктивних працівників у кожній країні значною мірою залежить від співвідношення між тією частиною річного продукту, що, будучи отримана від землі або від праці продуктивних робітників, призначається на відшкодування капіталу, і тією його частиною, що призначається на утворення доходу у вигляді ренти або прибутку. Це співвідношення дуже різне в багатих і бідних країнах.

Так, нині в багатих країнах Європи значна, часто найбільша, частина продукту землі призначається на відшкодування капіталу багатого й незалежного фермера; решта йде на оплату його прибутку та ренти землевласника. Але колись, за панування феодального режиму, було достатньо дуже малої частки продукту для відшкодування капіталу, що витрачався на обробіток землі. Він зазвичай складався з невеликої кількості поганої худоби, що існувала лише з природного продукту необробленої землі, отже, її можна було визнати частиною цього природного продукту. До того ж ця худоба, як правило, належала землевласникові, який надавав її в користування хліборобові. Решта продукту також належала йому як рента за його землю або прибуток на цей мізерний капітал. Хлібороби, що обробляли його землю, були за загальним правилом кріпаками, особа та пожитки яких теж були його власністю. Ті, що не були кріпаками, були держателями з його волі, і хоча рента, яку вони сплачували, номінально часто лише трохи перевищувала оброк, усе ж вона насправді досягала суми всього продукту землі. Землевласник міг у будь-який момент користуватися їхньою працею за мирних часів і службою під час війни. Хоча вони жили на певній відстані від його будинку, вони так само залежали від нього, як і його двірня, що жила при ньому. Але ж весь продукт землі належить, поза сумнівом, тому, хто може розпоряджатися працею й послугами всіх тих, хто живе із цього продукту. А в сучасній Європі частка землевласника рідко перевищує третину, а іноді не перевищує і чверті всього продукту землі. Тим часом рента із землі в тих частинах країни, де землю було поліпшено, зросла від тих давно минулих часів у три й чотири рази, і ця третя або четверта частина річного продукту, напевне, у три або чотири рази перевищує те, чому раніше дорівнював увесь продукт. Із розвитком поліпшеної культури рента хоча й зростає абсолютно, однак зменшується щодо всього продукту.

У багатих країнах Європи великі капітали вкладені нині в торгівлю та промисловість. Колись незначна торгівля, що ледь животіла, і тогочасні нечисленні примітивні й прості мануфактури вимагали лише дуже невеликих капіталів. Однак останні мали давати дуже високі прибутки. Норма відсотка ніде не опускалася нижче від 10, і їхні прибутки мали бути достатньо високими, щоб давати цей високий відсоток. Нині в розвинених частинах Європи відсоток ніде не перевищує 6, а в деяких найбільш розвинених країнах він знижується до 4, 3 і навіть 2. Хоча частка доходу населення, одержувана з прибутку на капітал, у багатих країнах завжди значно більша, ніж у бідних, однак це пояснюється тим, що тут сам капітал є значно більшим, відносно ж до капіталу прибуток зазвичай буває значно меншим.

Отже, та частина річного продукту, яка по надходженні її із землі або від продуктивних працівників призначається на відшкодування капіталу, не тільки значно більша в багатих країнах, ніж у бідних, а й становить також значно більшу частку порівняно з тією частиною, що безпосередньо призначається на утворення доходу у вигляді ренти або прибутку. Фонди, призначені на утримання продуктивної праці, не лише значно більші в багатих країнах, ніж у бідних, а й становлять більшу пропорцію порівняно з тими фондами, які хоча й можуть бути використані на утримання як продуктивної, так і непродуктивної праці, але за загальним правилом витрачаються радше на утримання останньої.

Співвідношення між цими різними фондами за потребою визначає в кожній країні характер її населення щодо працьовитості або бездіяльності. Ми працьовитіші за наших предків, бо в наш час фонди, призначені на утримання продуктивної діяльності, значно вищі, ніж це було 200–300 років тому, порівняно з фондами, що використовуються для утримання нероб. Наші предки були бездіяльні через відсутність достатнього заохочення до продуктивної праці. Краще, каже приказка, задарма гуляти, ніж задарма працювати. У торговельних і промислових містах, де нижчі верстви народу існують переважно завдяки застосуванню капіталу, вони за загальним правилом працьовиті, тверезі й ощадливі, як це спостерігається в багатьох англійських і більшості шотландських міст. У тих містах, головним джерелом існування яких є постійне або тимчасове перебування в них двору, а нижчі верстви народу існують переважно витрачаючи дохід, вони за загальним правилом ледачі, розбещені й бідні, як це можна спостерігати в Римі, Версалі, Комп’єні та Фонтенбло. Окрім Руана й Бордо, у жодному з парламентських міст Франції немає значної торгівлі та виробництва, і нижчі верстви населення цих міст, що існують переважно з витрат членів судів і тих, хто судиться в них, відрізняються бездіяльністю й бідністю. Широка торгівля Руана та Бордо є, напевне, виключно наслідком їхнього розташування. Руан є природним складом майже для всіх товарів, що їх привозять для забезпечення великого міста Парижа або з-за кордону, або з приморських провінцій Франції. Бордо так само слугує складом вин, вироблених на берегах Гаронни та річок, що впадають у неї, в одній із найбагатших виноробних місцевостей світу, яка до того ж виробляє вино, що є найпридатнішим для вивезення або найбільш відповідає смакам іноземних націй. Таке вигідне розташування неодмінно привертає великі капітали, оскільки забезпечує їм широке застосування, і саме це породило промисловість і торгівлю цих двох міст. В інших парламентських містах Франції, напевне, вкладено в діло ненабагато більше капіталів, ніж це потрібно для задоволення їхніх власних потреб, тобто трохи більше за мінімальний капітал, що може дістати в них продуктивне застосування. Те саме можна сказати й про Париж, Мадрид і Відень. Із цих трьох міст Париж є найбільшим промисловим, але він сам є головним ринком для всіх промислових підприємств, що існують у ньому, і потреби його власного споживання становлять основу всієї торгівлі, яку він веде. Лондон, Лісабон і Копенгаген — певно, єдині міста в Європі з постійними резиденціями дворів, що водночас визнані торговельними центрами, тобто містами, які торгують не лише для покриття потреб власного споживання, а й для задоволення потреб інших міст і країн. Надзвичайно вигідне і зручне розташування цих трьох міст перетворює їх на склади для більшої частини товарів, призначених для споживання у віддалених країнах. У місті, де витрачаються великі доходи, вкладати з вигодою капітал в інше діло, окрім задоволення потреб споживання цього міста, певно, важче, ніж у місті, де нижчі верстви народу не мають інших засобів до існування, окрім тих, що їх вони одержують унаслідок продуктивного застосування такого капіталу. Бездіяльність більшості людей, які існують із витрачання доходу, цілком імовірно, послаблює працьовитість тих, хто одержує на утримання з капіталу, і робить застосування капіталу в таких місцях менш вигідним, ніж в інших. До об’єднання з Англією торгівля й виробництво в Единбурзі були розвинені слабко. Коли тут припинилися сесії шотландського парламенту і місто вже не було резиденцією знаті й поміщиків Шотландії, воно стало містом із певним рівнем виробництва й торгівлі. У місті й досі розташовані головні судові установи Шотландії, митне та акцизне управління тощо, тому тут, як і раніше, витрачаються значні доходи. За рівнем торгівлі й виробництва воно значно поступається Ґлазґо, мешканці якого існують переважно із застосування капіталу. Як інколи спостерігалося, населення великих сіл, що досягло значних успіхів у різних промислах, ставало бездіяльнім і бідним, коли якийсь багатий землевласник оселявся по сусідству.

Таким чином, співвідношення між капіталом і доходом регулює співвідношення між працьовитістю і бездіяльністю. Там, де переважає капітал, панує працьовитість; там, де переважає дохід, панує бездіяльність. Тому будь-яке збільшення або зменшення капіталу природно веде до збільшення або зменшення діяльності у виробництві, кількості продуктивних робітників, а отже, і мінової вартості річного продукту землі та праці країни, реального багатства й доходу всіх її мешканців.

Капітали зростають унаслідок ощадливості й зменшуються внаслідок марнотратства і нерозсудливості.

Усе, що якась особа заощаджує зі свого доходу, вона додає до свого капіталу; вона або витрачає це заощадження на утримання додаткової кількості продуктивних робітників, або дає можливість зробити це іншому, позичаючи заощадження під відсотки, тобто за частку прибутку. Подібно до того як капітал окремої особи може збільшуватися тільки на ту суму, яку вона заощаджує зі свого річного доходу або прибутку, так і капітал суспільства загалом, що дорівнює капіталові всіх окремих осіб, які його складають, може бути збільшений тільки в такий самий спосіб.

Ощадливість, а не працьовитість є безпосередньою причиною зростання капіталу. Щоправда, працьовитість створює те, що нагромаджують заощадження. Але хоч би що створювало працьовитість, капітал ніколи не зростав би, якби ощадливість не заощаджувала й не нагромаджувала.

Ощадливість, збільшуючи фонд на утримання продуктивних робітників, веде до збільшення кількості робітників, чия праця збільшує вартість предметів, до яких її застосовано. Тому вона веде до збільшення мінової вартості річного продукту землі та праці країни. Вона приводить у рух додаткову кількість праці, яка надає додаткової вартості річному продукту.

Те, що заощаджується протягом року, споживається так само регулярно, як і те, що витрачається щороку і при цьому впродовж майже того самого часу, але споживають його зовсім інші люди. Частку доходу багатої людини, яку вона витрачає протягом року, у більшості випадків споживають бездіяльні гості й хатні слуги, що нічого не віддають взамін свого споживання. Частка доходу багатої людини, яку вона щороку заощаджує, оскільки задля отримання прибутку негайно вкладає її в діло як капітал, споживається таким самим чином і майже в той самий час, але людьми іншого роду — сільськогосподарськими робітниками, промисловими робітниками та ремісниками, які відтворюють із певним прибутком вартість свого річного споживання. Припустимо, що дохід багатої людини виплачують їй грішми. У разі витрачання всього доходу продукти харчування, одяг і житло, що їх можна було б отримати на всю цю суму, були б розподілені серед першої групи осіб. У разі заощадження частини цього доходу, оскільки її задля отримання прибутку негайно використовують як капітал її власник або якась інша особа, продукти харчування, одяг і житло, що їх можна придбати на неї, неодмінно дістануться другій групі людей. Споживання не змінилося, але споживачі інші.

Своїми заощадженнями за рік ощадлива людина не тільки дає засоби існування додатковій кількості продуктивних працівників на цей або на наступний рік, але подібно до засновника громадської майстерні немовби засновує вічний фонд для утримання такої самої кількості їх на всі майбутні часи. Вічне використання цього фонду для зазначеної мети, звісно, не завжди гарантується якимось позитивним законом, заповідальним правом тощо. Але таке використання завжди гарантується дуже потужним началом, явним і очевидним інтересом кожної окремої людини, якій коли-небудь належатиме якась частина цього фонду. Жодна частка цього фонду не може бути ніколи в подальшому витрачена на щось інше, крім утримання продуктивних працівників, без очевидних збитків для тієї особи, яка таким чином змінює його призначення.

Так робить тільки марнотратець: не обмежуючи свої витрати своїм доходом, він розтрачує свій капітал. Подібно до людини, що використовує доходи якої-небудь благодійної установи на марні цілі, він оплачує бездіяльність із того фонду, який його ощадливі предки немовби заповідали на утримання працьовитості. Зменшуючи фонд, призначений для застосування продуктивної праці, він неминуче зменшує, наскільки це залежить від нього, кількість праці, що збільшує вартість того предмета, на який вона витрачається, а отже, і річний продукт землі та праці всієї країни, дійсне багатство й дохід її мешканців. Якби марнотратство одних не врівноважувалось ощадливістю інших, то поведінка будь-якого марнотратця, що годує неробу хлібом працьовитого робітника, призвела б не лише до його власного розорення, а й до зубожіння країни.

Якщо навіть марнотратні люди витрачають свої кошти виключно на придбання вітчизняних, а не іноземних, товарів, то вплив цього на продуктивні фонди суспільства буде той самий. Щороку певна кількість їжі й одягу, що мала б іти на утримання продуктивних працівників, витрачатиметься на утримання непродуктивних елементів. І тому щороку спостерігається певне зменшення вартості річного продукту землі та праці країни порівняно з тим, що було б в іншому разі.

Звісно, можна сказати, що, оскільки витрата ця спрямована не на придбання іноземних товарів і не спричиняє вивезення золота й срібла, остільки в країні залишається колишня кількість грошей. Але якби ту кількість їжі та одягу, що її, таким чином, спожили непродуктивні елементи, було розподілено серед продуктивних працівників, останні відтворили б із певним прибутком усю вартість спожитого ними. Отже, у цьому разі кількість грошей у країні теж залишилася б колишньою, але водночас було б відтворено на таку саму вартість предмети споживання. Замість однієї були б наявні дві вартості.

Окрім того, у країні, вартість річного продукту якої зменшується, не може довго залишатися однакова кількість грошей. Єдине призначення грошей — сприяти обігові предметів споживання. За їхньою допомогою купуються, продаються та розподіляються між відповідними споживачами предмети продовольства, сировина й готові вироби. Тому кількість грошей, яка може щороку бути у вжитку в будь-якій країні, має визначатися вартістю споживчих благ, що обертаються в ній протягом року. Ці останні мають складатися або з продукту землі та праці цієї країни, або з інших предметів, що купуються в обмін на частину цього продукту. Тому їхня вартість має зменшуватися залежно від зменшення вартості цього продукту, а водночас має зменшуватися й кількість грошей, яку можна вжити для їхнього обігу. Але гроші, що в такий спосіб вилучаються з внутрішнього обігу через щорічне зменшення продукту, не можуть бути залишені без застосування. Інтерес власників вимагає, щоб вони були задіяні. І оскільки для них немає застосування всередині країни, вони всупереч усім законам і заборонам відсилатимуться за кордон і витрачатимуться на купівлю споживчих благ, що їх можна використати всередині країни. Отже, таке щорічне вивезення грошей збільшуватиме протягом певного часу річне споживання країни понад вартість її власного річного продукту. Ті суми, що в дні її процвітання заощаджувалися з її річного продукту й використовувалися для купівлі золота й срібла, тепер, за несприятливих обставин, протягом нетривалого часу сприятимуть утриманню її споживання на колишньому рівні. Тоді вивезення золота й срібла є не причиною, а наслідком занепаду країни і навіть може на нетривалий час пом’якшити лихі наслідки цього занепаду.

Навпаки, зі зростанням вартості річного продукту країни має, ясна річ, збільшуватись і кількість грошей у ній. У результаті збільшення вартості споживчих благ, що обертаються протягом року всередині цього суспільства, для їх обігу знадобиться й більша кількість грошей. Тому частину цього збільшеного продукту буде, звісно, витрачено на купівлю додаткової кількості золота й срібла, потрібних для обігу решти продукту. Тоді збільшення кількості цих металів буде наслідком, а не причиною процвітання суспільства. Золото й срібло повсюдно купують у той самий спосіб. Їжа, одяг і житло, дохід і утримання всіх осіб, чия праця або капітал додаються на доставляння золота й срібла з копалень на ринок, складають ціну, що сплачується однаково в Перу або в Англії. Країна, яка може сплатити таку ціну, ніколи не залишиться надовго без потрібної кількості металів, і жодна країна не збереже надовго кількості, яка перевищує її потреби.

Тому, хоч би в чому полягали, на нашу думку, реальне багатство та дохід кожної країни — у вартості річного продукту її землі та праці, як це, напевне, підказує здоровий глузд, чи в кількості дорогоцінних металів, що обертаються в ній, як це передбачає забобонне уявлення, — в усіх випадках кожен марнотратець виявляється ворогом суспільного добра, а будь-яка ощадлива людина — суспільним благодійником.

Наслідки нерозумних дій часто бувають такими самими, як і наслідки марнотратства. Кожен неправильний і невдалий проект у галузі сільського господарства, гірничої справи, рибальства, торгівлі чи обробної промисловості так само веде до зменшення фонду, призначеного на утримання продуктивної праці. Кожен такий проект, хоча капітал споживають тільки продуктивні елементи, завжди супроводжується певним зменшенням продуктивного фонду суспільства, оскільки ці продуктивні елементи через неправильне використання не відтворюють повністю вартості спожитого ними.

Насправді рідко буває так, щоб на становищі великої нації більш-менш значно позначалися марнотратство чи помилки окремих осіб. Марнотратство або нерозсудливість одних завжди більш ніж урівноважуються ощадливістю та розумною поведінкою інших.

Що ж до марнотратства, то до витрат штовхає прагнення насолоди, яке, хоча й буває дуже сильним і важко долається, усе ж зазвичай не триває довго й виникає з випадкових причин. Навпаки, до ощадливості нас спонукає бажання поліпшити своє становище, бажання, зазвичай позбавлене пристрастей і спокійне, яке, однак, притаманне нам від народження й не залишає нас до могили. Упродовж усього нашого життя навряд чи буває бодай один такий момент, коли людина була б так задоволена своїм становищем, що зовсім не прагнула б так або інакше змінити чи поліпшити його. Більшість людей має на увазі й бажає поліпшити своє становище за допомогою збільшення свого майна. Це найзвичайніший і найпростіший засіб; а найбільш надійний спосіб збільшити свій статок — це заощадження й нагромадження деякої частини того, що набувається або регулярно, або щороку, або ж за якогось виняткового випадку. Тому, хоча майже в усіх людей подеколи бере гору прагнення робити витрати, а в деяких воно превалює майже завжди, усе ж у більшості людей, якщо мати на увазі все їхнє життя, прагнення до ощадливості, напевне, не лише переважає, а переважає значною мірою.

Щодо помилок і нерозсудливого способу дій, то кількість розсудливих і успішних проектів повсюдно значно більша від числа необачних і невдалих. За всіх наших скарг на велике число банкрутств невдахи, яких спіткало це нещастя, становлять лише мізерну частину всіх тих людей, що ведуть торгівлю й справи будь-якого іншого роду; їх буде, певно, не більше ніж один на тисячу. Банкрутство — це, мабуть, величезне і найпринизливіше лихо, яке може спіткати невинну людину. Тому більшість людей виявляє достатню обережність, щоб уникнути його. Звісно, не всім це вдається, але й не всім щастить уникнути шибениці.

Великі нації ніколи не убожіють через марнотратство та нерозсудливість приватних осіб, але трапляється, вони убожіють унаслідок марнотратства та нерозсудливості державної влади. Весь або майже весь державний дохід у більшості країн витрачається на утримання непродуктивних елементів. До останніх слід зарахувати всіх тих, хто складає численний і блискучий двір, велику церковну організацію, великі флоти та армії, що за мирних часів нічого не виробляють, а під час війни не набувають нічого, що могло б покрити витрати на утримання їх бодай під час воєнних дій. Ці елементи, оскільки вони самі нічого не виробляють, утримуються з продукту праці інших людей. І коли число їх збільшується понад потрібне, вони можуть спожити за рік таку значну частину цього продукту, що на утримання продуктивних працівників не залишиться достатньо для того, щоб відтворити його наступного року. Через це продукт наступного року зменшиться порівняно з продуктом попереднього року; і якщо такий ненормальний порядок існуватиме й надалі, то продукт третього року виявиться ще меншим, ніж продукт другого. Ці непродуктивні елементи, що їх слід було б утримувати лише на частину заощаджуваного народного доходу, можуть споживати таку велику частину останнього й через це змусити таку велику кількість людей витрачати свої капітали, витрачати фонди, призначені на утримання продуктивної праці, що вся ощадливість і вся розсудливість окремих осіб можуть виявитися не в змозі врівноважити марнотратство продуктів і зниження виробництва, спричинені таким надмірним і вимушеним розкраданням.

Однак, як показує досвід, ця ощадливість і ця розсудливість у більшості випадків є достатніми для того, щоб урівноважити не тільки приватне марнотратство та нерозсудливість окремих осіб, а й марне розтрачання суспільних коштів урядами. Однакове в усіх людей, постійне та незникне прагнення поліпшити своє становище — ця засада, на якій ґрунтується як суспільне та національне, так і приватне багатство, — часто виявляється досить потужною для того, щоб забезпечити природний розвиток у бік поліпшення загального становища всупереч надмірним витратам уряду і найбільшим помилкам адміністрації. Як і невідома нам життєва сила організму, вона часто відновлює здоров’я та силу всупереч не лише хворобі, а й безглуздим приписам лікаря.

Вартість річного продукту землі та праці будь-якої нації можна збільшити тільки за допомогою збільшення числа її продуктивних працівників або продуктивної сили раніше зайнятих працівників. Число її продуктивних працівників, саме собою зрозуміло, можна значно збільшити тільки внаслідок збільшення капіталу або фондів, призначених для їх утримання. Продуктивну силу тієї самої кількості робітників можна збільшити тільки в результаті збільшення або вдосконалення машин і знарядь, що полегшують і скорочують працю, або внаслідок доцільнішого поділу та розподілу праці. В обох випадках майже завжди потрібний додатковий капітал. Лише за допомогою додаткового капіталу підприємець може забезпечити своїх робітників кращими машинами або здійснити доцільніший розподіл роботи між ними. Коли робота, що її належить виконати, складається з кількох операцій, для того, щоб поставити кожного робітника на виконання тільки однієї з них, потрібний значно більший капітал, аніж у тому разі, коли кожен робітник переходить від однієї операції до іншої. Коли ми порівнюємо стан якого-небудь народу у два різні періоди й бачимо, що річний продукт його землі та праці помітно збільшився в другий період порівняно з попереднім, що його землі краще обробляються, його мануфактури численніші й успішніше працюють, а його торгівля має більший обсяг, то ми можемо бути певні, що його капітал зріс у проміжку між цими двома періодами і що до нього було більше додано внаслідок розсудливої поведінки одних, ніж узято з нього внаслідок безладної поведінки інших чи внаслідок марнотратства уряду. Але ми переконаємося, що це спостерігається майже в усіх народів у більш-менш спокійні та мирні епохи, навіть у тих, що не мали найрозсудливіших і найощадливіших урядів. Однак, щоб скласти правильне судження про розвиток будь-якої країни, ми маємо порівнювати її стан у періоди, більше або менше віддалені один від одного. Прогрес часто відбувається так повільно й поступово, що за невеликі періоди його не лише не помітно, а й часто навіть виникає підозра, що країна убожіє, виробництво падає, коли спостерігається занепад деяких галузей виробництва або деяких районів, що справді іноді трапляється, хоча країна загалом процвітає.

Річний продукт землі та праці Англії, наприклад, поза сумнівом, набагато збільшився порівняно з тим, що було сто з лишком років тому, за реставрації Карла II. Хоча нині, гадаю, мало хто сумнівається в цьому, однак упродовж цього періоду рідко минало п’ять років, щоб не з’являлася якась книжка чи брошура, яка завдяки своїй талановитості завойовувала певний авторитет у публіки й доводила, що багатство нації швидко зменшується, що населення країни скорочується, хліборобство занехаяне, промисловість у занепаді й торгівля завмирає. При цьому вони не всі були партійними брошурами, спотвореним продуктом брехні й запроданства, авторами багатьох із них були дуже щирі й дуже вдумливі люди, які писали тільки те, у чому були переконані, і тільки тому, що були в цьому переконані.

Річний продукт землі та праці Англії був, певно, більш значним за реставрації, ніж, як це можна припускати, за 100 років до того, у момент вступу на престол Єлизавети. А в останній період, як ми маємо всі підстави припускати, країна теж була значно багатшою, ніж за 100 років перед тим, на час закінчення боротьби між Йоркським та Ланкастерським домами. Навіть за тієї доби країна перебувала, певно, у кращому становищі, аніж за часів норманського завоювання, а за часів норманського завоювання — у кращому становищі, ніж у непевну добу саксонського семивладдя. Навіть за тих ранніх часів вона, поза сумнівом, була багатшою країною, ніж у добу вторгнення Юлія Цезаря, коли її мешканці перебували майже в такому самому стані, у якому перебувають нині дикуни Північної Америки.

Однак усі ці епохи не тільки відзначилися великим марнотратством приватних осіб і держави, не тільки відбувалися численні розорливі й непотрібні війни, не тільки значна частина річного продукту відволікалася від утримання продуктивних працівників на утримання непродуктивних елементів, але іноді серед лихоліття громадянської війни, як можна припускати, відбувалося таке абсолютне марнотратство й знищення капіталу, яке могло не тільки гальмувати природне нагромадження багатств — як це, поза сумнівом, і було, — а й робити країну на кінець епохи біднішою, ніж на її початку. Так, скільки було заворушень і лих навіть у найщасливішу з усіх цих епох, в епоху після Реставрації, — лих, від яких, якби тільки їх могли передбачати, очікували б не тільки зубожіння, а й повного розорення та загибелі країни? Пожежа й моровиця в Лондоні, дві війни з Голландією, безлад революції, війна в Ірландії, чотири розорливі війни з Францією в 1688, 1701, 1742 й 1756 роках разом із двома заколотами в 1715 й 1745-му. За час чотирьох воєн із Францією нація обтяжила себе боргом понад 145 000 000, окрім інших надзвичайних щорічних витрат, спричинених ними, отже, загальну суму слід прийняти не менш ніж у 200 000 000. Таку велику частку річного продукту землі та праці країни було витрачено в різних випадках після революції на утримання надзвичайно великої кількості непродуктивних елементів. Але якби ці війни не дали такого особливого застосування настільки значному капіталу, його більшу частину було б, ясна річ, використано на утримання продуктивних працівників, праця яких відшкодувала б із певним прибутком усю вартість їхнього споживання. Завдяки цьому вартість річного продукту землі та праці країни щороку значно зростала б, а це збільшення її вело б до ще значнішого збільшення наступного року. Будували б більше будинків, поліпшували б більше земель, а ті, що були вже раніше поліпшені, обробляли б ще краще, засновували б більше мануфактур, а старі мануфактури поліпшували б, отже, важко навіть уявити собі, до яких розмірів могли б тоді зрости на нинішній час реальне багатство та дохід країни.

Але хоча марнотратство уряду мало, поза всяким сумнівом, гальмувати природне зростання багатства та культури Англії, воно все ж не могло зовсім зупинити його. Річний продукт її землі та праці нині, певно, набагато значніший, ніж це було за часів Реставрації або революції. Тому й капітал, який витрачається щороку на обробіток цієї землі та на утримання цієї праці, має бути теж набагато більшим. Усупереч усім вимаганням уряду капітал цей повільно й поступово нагромаджувався завдяки приватній ощадливості та розсудливості окремих осіб, завдяки їх загальним, безперервним і наполегливим зусиллям поліпшити власне становище. Саме ці зусилля, що їх охороняє закон і допускає свобода застосовувати свої сили у найвигідніший спосіб, забезпечували розвиток в Англії багатства та культури колись і, треба сподіватися, забезпечуватимуть його й надалі. Однак оскільки Англія ніколи не могла похвалитися дуже ощадливим урядом, то ощадливість ніколи не була чеснотою, що відрізняє її мешканців. Тому вищим зухвальством і самовпевненістю з боку королів та міністрів є намагання стежити за ощадливістю приватних осіб і обмежувати їхні витрати за допомогою законів проти розкоші або заборони ввезення закордонних предметів розкоші. Вони самі завжди й без жодних винятків були найвидатнішими марнотратцями в усьому суспільстві. Нехай вони стежать за власними витратами і дають змогу приватним особам дбати про свої. Якщо їхнє власне марнотратство не розорює держави, відсутність ощадливості в їхніх підданих уже принаймні не призведе до цього.

Подібно до того як ощадливість збільшує, а марнотратство зменшує капітал суспільства, так і спосіб дій тих, чиї видатки точно збігаються з їхніми доходами, так, що вони не нагромаджують і не витрачають свого капіталу, не збільшує і не зменшує капіталу суспільства. Однак деякі види витрачання коштів, напевне, більше сприяють зростанню суспільного багатства, ніж інші.

Дохід окремої особи може витрачатися на предмети, які споживаються негайно і витрати на які сьогодні не можуть ані полегшити, ані поліпшити витрат на них завтра, або він може витрачатися на предмети тривалішого зберігання, які можна через це нагромаджувати і сьогоднішні витрати на які можуть за бажанням власника полегшити, поліпшити або підвищити корисну дію витрат на них завтра. Заможна людина, наприклад, може витрачати свій дохід на багату і розкішну їжу, на утримання великого числа хатніх слуг і безлічі собак і коней; або, навпаки, задовольняючись помірною їжею і небагатьма слугами, вона може витрачати велику частину свого доходу на оздоблення свого будинку або садиби, на корисні або красиві будівлі, на корисне або красиве начиння та обстановку, на збирання книжок, статуй, картин або на речі більш легковажні: на дорогоцінні камені, будь-які дрібнички, або на найпустішу справу — збирання великого гардероба з розкішного вбрання, подібно до фаворита й міністра великого правителя, який помер кілька років тому. Якщо припустити, що дві людини з однаковим статком витрачають свої доходи одна — у перший спосіб, а друга — у другий, то багатство тієї з них, яка витрачає кошти переважно на предмети з тривалим терміном служби невпинно зростатиме: щоденна витрата тією чи тією мірою поліпшуватиме та посилюватиме корисну дію її витрат наступного дня. Багатство другої, навпаки, не збільшиться на кінець періоду порівняно з тим, яким воно було спочатку. Перша на кінець періоду стане багатшою: вона володітиме певним запасом предметів того чи того роду, які, хоча й можуть не коштувати всього того, скільки в них укладено, проте завжди матимуть певну вартість. Від витрат другої з них не залишиться і найменшого сліду, і плоди марнотратства, що тривало 10–20 років, буде знищено вщент, немовби їх ніколи не існувало.

Один вид витрат більше за інший сприяє зростанню багатства окремих осіб, і те саме спостерігається щодо національного багатства. Будинки, умеблювання та начиння, одяг багатих людей за короткий час використовують нижчі й середні верстви народу, що мають змогу купувати їх, коли ці предмети надокучають класам, що стоять вище за них; отже, коли такий спосіб витрачання коштів стає загальнопоширеним серед багатих людей, поступово кращає загальне життя всього народу. У країнах, що тривалий час вирізнялися багатством, часто можна бачити, що нижчі верстви народу мають цілком добротні будинки та вмеблювання, які, проте, не будувалися чи виготовлялися для них. Будинок, що раніше був резиденцією родини Сеймур, тепер став готелем на дорозі, що веде до Баса. Шлюбне ліжко англійського короля Якова І, привезене королевою з Данії як подарунок, гідний правителя, кілька років тому стало прикрасою пивної в Демферлайні. У деяких старовинних містах, які тривалий час не розвивалися або занепадали, інколи важко знайти бодай один будинок, збудований для його теперішніх мешканців. Якщо ви зайдете такий, там скоріш за все буде багато розкішних, хоча й старих, предметів умеблювання та начиння, цілком придатних для користування, які не могли бути виготовлені для цих власників. Вишукані палаци, розкішні вілли, великі зібрання книжок, статуй, картин та інших рідкісних предметів часто є окрасою і гордістю не тільки цієї місцевості, а й усієї країни. Версаль — окраса і гордість Франції, Стов-гауз та Вільтон-гауз — Англії. Італія й досі викликає шанобливість до себе й захват через велику кількість пам’яток, які вона має, хоча багатство, що створило їх, зникло і геній, який їх породив, помер, можливо, тому, що не знаходив колишнього заняття.

Водночас витрати на предмети, що довго зберігаються, сприяють не тільки нагромадженню, а й ощадливості. Якщо хтось у якийсь момент занадто розтратливий, він легко виправиться, не наражаючи цим себе на публічний осуд: значне зменшення числа слуг, заміна щедрої й розкішної їжі скромнішою і помірнішою, відмова від екіпажа — усе це зміни, що не можуть не привернути уваги його сусідів, наводячи їх на припущення щодо визнання ним негідності своєї поведінки в минулому. Тому небагато з тих, хто одного разу мав нещастя зайти занадто далеко в таких витратах, знаходять у собі достатньо мужності, щоб виправитися, доки їх до цього не змусили розорення або банкрутство. Але зміна поведінки людини, яка витрачала багато коштів на будівлі, умеблювання, книжки або картини, не свідчить про її нерозсудливість. Адже це речі, подальші витрати на які виявляються зайвими завдяки попереднім витратам; і коли ця людина припиняє робити такі витрати, усім видаватиметься, що вона чинить так не тому, що вичерпала свої кошти, а тому, що задовольнила свою пристрасть.

Окрім того, витрати на предмети, що зберігаються тривалий час, зазвичай є джерелом існування для більшого числа людей, на відміну від марнотратної гостинності. Із 200–300 фунтів провізії на частування під час великого банкету половину, мабуть, викидають у помийну яму, і при цьому велика кількість її завжди пропадає марно або псується. Але, якби витрати, що знадобилися на це частування, задіяли на те, щоб дати роботу мулярам, столярам, теслям, слюсарям та іншим, кількість продуктів харчування такої самої вартості розподілили б між ще більшим числом людей, які купували б їх потроху й не залишили б невикористаною і не викинули б жодної унції з них. В одному разі такі витрати дають утримання продуктивним елементам, в іншому — непродуктивним; отже, в одному разі вони збільшують, а в іншому — не збільшують мінову вартість річного продукту землі та праці країни.

Але не слід розуміти сказане так, наче один вид витрат завжди свідчить про щедрішу вдачу людини, ніж інший. Коли багата людина витрачає свій дохід переважно на гостинність, вона ділить значну його частину зі своїми друзями і знайомими, але коли вона витрачає його на придбання предметів тривалого зберігання, вона часто витрачає весь дохід на саму себе і не дає нікому нічого без відповідного еквівалента. Тому останній вид витрат, особливо на непотрібні речі, якими є оздоблення одягу та вмеблювання, коштовності, дрібнички тощо, часто свідчить не тільки про легковажність, а й про низькі та егоїстичні нахили. Усе, що я хочу сказати, зводиться до того, що один вид витрат, оскільки він завжди веде до певного нагромадження цінних предметів, більше сприяє приватній ощадливості, а отже, і зростанню капіталу суспільства, а оскільки він дає більші засоби до існування продуктивним елементам порівняно з непродуктивними, він більше за інший вид витрат сприяє зростанню суспільного багатства.



Розділ IV

Про капітал, позичений під відсотки

На свої запаси, позичені під відсотки, позикодавець завжди дивиться як на капітал. Він очікує, що у встановлений строк їх повернуть йому і що позичальник протягом усього цього часу сплачуватиме певну щорічну ренту. Позичальник може застосовувати отримані кошти як капітал або як запаси для безпосереднього споживання. Якщо він застосовує їх як капітал, він використовує їх на утримання продуктивних працівників, що відтворюють цю вартість із певним прибутком. У цьому разі він може повернути капітал і сплатити відсотки, не відчужуючи й не зачіпаючи інших джерел доходу. Якщо він використовує їх для безпосереднього споживання, він відіграє роль марнотратця і розтрачує на підтримування неробства те, що призначалося для утримання трудящих. У цьому разі він уже виявляється не в змозі ані повернути капітал, ані сплатити відсотки, не відчужуючи або не зачіпаючи якого-небудь іншого джерела доходу, наприклад, нерухомого майна або земельної ренти.

Запаси, позичені під відсотки, поза сумнівом, використовуються обома зазначеними способами, але першим значно частіше, ніж другим. Людина, яка бере в борг для того, щоб витрачати, швидко розориться, а той, хто позичає їй, зазвичай матиме підстави каятися у своїй нерозсудливості. Тому позика або позичка для такої мети в усіх випадках, коли не мається на увазі чисте лихварство, не в інтересах обох сторін, і хоча не підлягає сумніву, що люди часом роблять це, однак, оскільки всі люди намагаються дбати про свої інтереси, ми можемо бути певними, що це навряд чи трапляється так часто, як це ми іноді схильні припускати. Спитайте будь-яку багату людину, що вирізняється розсудливістю, кому б вона позичила велику частину свого капіталу — тим, хто, на її думку, дасть йому прибуткове використання, чи тим, хто витратить його без будь-якого діла, — і вона розсміється у відповідь. Навіть між людьми, які беруть у борг, — а цьому роду людей не надто властива ощадливість, — число ощадливих і працьовитих значно перевищує число марнотратців і нероб.

Єдина категорія людей, яким зазвичай позичають гроші, не очікуючи, що вони дадуть їм якесь прибуткове використання, — це землевласники, що позичають під заставу своїх маєтків. Та навіть і вони навряд чи коли-небудь позичають виключно для того, щоб витрачати. Можна сказати, що сума, яку вони позичають, зазвичай витрачена ними ще до укладення позики. Вони, за загальним правилом, спожили таку велику кількість різних предметів, наданих їм у кредит крамарями й торгівцями, що змушені позичати під відсотки, щоб сплатити ці борги. Позичений капітал відшкодовує капітали крамарів і торгівців, які землевласники не змогли відшкодувати з ренти зі своїх маєтків. Він, по суті, позичається не для того, щоб бути витраченим, а для того, щоб відшкодувати раніше витрачений капітал.

Майже всі позики під відсотки одержують у грошах, паперових або ж золотих і срібних. Але чого насправді потребує позичальник і чим забезпечує його особа, яка дає в позику, це не гроші, а вартість грошей, або товари, що їх можна на них купити. Якщо вони потрібні йому як фонд для безпосереднього споживання, він може скласти цей фонд лише із цих товарів. Якщо вони потрібні йому як капітал для продуктивного використання, він тільки коштом цих товарів може забезпечити робітників знаряддями праці, матеріалами й засобами існування, потрібними для виконання роботи. Шляхом позики позикодавець немовби надає боржникові право на певну частину річного продукту землі та праці країни, якою той може розпоряджатися на свій розсуд.

Тому величина капіталу, або, як зазвичай кажуть, сума грошей, що її можуть у будь-якій країні віддавати в позику під відсотки, визначається не вартістю грошей, паперових або металевих, що служать засобом для здійснення різних позик у цій країні, а вартістю тієї частини річного продукту, що, будучи отримана із землі й від праці продуктивних працівників, призначається не просто для відшкодування капіталу, а для відшкодування такого капіталу, який його власник не завдає собі клопоту застосовувати особисто. Оскільки такого роду капітали, як правило, позичають і повертають грішми, то вони й становлять те, що називають грошовим капіталом. Цей капітал відрізняється не тільки від земельного, а й від торговельного та промислового капіталів, оскільки власники останніх самі застосовують свої капітали. Проте навіть у грошовому капіталі гроші — це наче асигнування, що передає з одних рук до інших ті капітали, які їхні власники не хочуть самі вжити в діло. Капітали ці можуть на будь-яку суму перевищувати суму грошей, що слугує знаряддям для передачі їх із рук до рук, оскільки ті самі грошові знаки послідовно використовуються для здійснення як багатьох позик, так і багатьох купівель. Так, наприклад, А позичає W 1000 фунтів, на які W одразу ж купує у В товари вартістю 1000 фунтів. В, якому гроші нині не потрібні, віддає в позичку ті самі монети X, а X одразу ж купує на них у С інші товари вартістю 1000 фунтів. С так само і з тієї самої причини позичає їх У, який купує на них товари в D. Таким чином ті самі грошові знаки, паперові або металеві, можуть упродовж кількох днів слугувати засобом для здійснення трьох різних позик і трьох різних купівель, причому в кожному окремому випадку правочин за вартістю дорівнює всій сумі цих грошових знаків. Те, що три грошові капіталісти А, В й С передають трьом позичальникам W, X та У, зводиться до передавання можливості здійснити ці купівлі. У цій можливості й полягають значення та користь позик. Капітал, що його віддають у позику три грошові капіталісти, дорівнює вартості товарів, що їх можна купити на нього, і втричі більший від суми грошей, за допомогою якої зроблено купівлі. При цьому всі ці позички можуть бути цілком забезпечені, оскільки куплені боржниками товари використовуються так, що на обумовлений термін повернуть разом із певним прибутком таку саму вартість у дзвінкій монеті або паперових грошах. І подібно до того, як ті самі грошові знаки можуть, отже, слугувати засобом для здійснення декількох позик на суму, втричі або ж цілком аналогічно в 30 разів більшу за їхню вартість, вони так само можуть слугувати і засобом сплати боргу.

Таким чином, на капітал, позичений під відсотки, можна дивитися як на асигнування з боку позикодавця позичальникові на деяку значну частину річного продукту за тієї умови, що позичальник протягом усього часу користування позикою щороку надаватиме позикодавцеві невелику частину, що називається відсотком, а на кінець договірного терміну позики поверне йому частину, що дорівнює за величиною тому асигнуванню, яке первісно отримав, що називається сплатою боргу. Хоча гроші — дзвінкою монетою чи папірцями — зазвичай є засобом для передавання як незначної, так і великої частини річного продукту (відсотків і капіталу), вони самі собою є чимось відмінним від того, що передається за їхньою допомогою.

Відповідно до зростання в будь-якій країні тієї частки річного продукту, яка, щойно її одержують із землі або від праці продуктивних працівників, призначається на відшкодування капіталу, водночас природно зростає і те, що називають грошовим капіталом. Зростання тих особливих капіталів, із яких власники їх бажають одержувати дохід, не завдаючи собі клопоту особисто пустити їх у діло, звісно, супроводжує загальне збільшення капіталів. Інакше кажучи, зі зростанням капіталу країни поступово зростають і розміри капіталу, що його віддають у позику під відсотки.

Зі збільшенням капіталів, що їх віддають у позику, неминуче зменшується відсоток або ціна, яку доводиться платити за користування цими капіталами. Це зменшення відбувається не тільки через ті загальні причини, що зазвичай знижують ринкову ціну товарів відповідно до збільшення їхньої кількості, а й з інших причин, що діють тільки в цьому особливому випадку. Зі збільшенням у країні капіталів неминуче зменшується прибуток, що його можна отримати від використання їх у ділі. Поступово стає дедалі важче знайти в межах країни вигідний спосіб застосування для нового капіталу. Внаслідок цього виникає конкуренція між різними капіталами, причому власник одного намагається оволодіти галуззю, що зайнята іншим. Але в більшості випадків він може сподіватися витіснити цей інший капітал із певної галузі тільки в тому разі, якщо пропонує більш пільгові умови. Він не лише мусить продавати свої товари дещо дешевше, а й для того, щоб мати можливість продати їх, змушений інколи робити закупівлі за вищою ціною. Попит на продуктивну працю завдяки збільшенню капіталів, призначених на її утримання, зростає з дня на день. Робітники легко знаходять собі роботу, але власники капіталів опиняються у скрутному становищі, шукаючи робітників. Їхня конкуренція між собою підвищує оплату праці та знижує прибуток із капіталу. Проте коли прибуток, що його можна отримати від застосування капіталу, зменшується таким чином, сказати б, з обох кінців, то й ціна, яку можливо платити за користування ним, тобто норма відсотка, має теж неминуче зменшуватися.

Локк[46], Лоу, Монтеск’є[47] і багато інших авторів припускали, напевне, що спричинене відкриттям іспанської Вест-Індії збільшення кількості золота й срібла стало дійсною причиною зниження норми відсотка в більшій частині Європи. Вони стверджують, що, оскільки ці метали самі втратили певну частку своєї вартості, остільки й користування тією або тією частиною їх теж почало становити меншу вартість, а отже, й мала зменшитися ціна, що її можна було платити за них. Цю думку, яка на перший погляд видається вельми переконливою, так докладно розглянув Юм, що, мабуть, немає потреби говорити ще щось із цього приводу. Проте наведені далі стислі й прості міркування можуть допомогти більш переконливому з’ясуванню помилки, що, напевне, ввела в оману цих авторів.

До відкриття іспанської Вест-Індії у більшій частині Європи звичайною нормою були, напевне, 10%. Відтоді вона знизилася в різних країнах до 6, 5, 4 і 3%. Припустимо, що в усіх країнах вартість срібла зменшилася в тій самій пропорції, у якій знизилася норма відсотка, і що в тих країнах, наприклад, де відсоток знизився з 10 до 5, на ту саму кількість срібла тепер можна купити вдвічі меншу кількість товарів, ніж раніше. Таке припущення, на мою думку, будь-де вважатимуть невідповідним дійсності, але воно найсприятливіше для точки зору, що її ми маємо намір розглянути, однак навіть за такого припущення цілком неможливо, щоб зниження вартості срібла могло бодай найменшою мірою вести до зниження норми відсотка. Якщо 100 фунтів у цих країнах коштують тепер не більше, ніж коштували на той час 50 фунтів, то й 10 фунтів повинні тепер мати не більшу вартість, ніж 5 фунтів тоді. Хоч би якими були причини, що знизили вартість капіталу, ті самі причини мали знизити і вартість відсотка, до того ж — у такій самій пропорції. Співвідношення між вартістю капіталу та вартістю відсотка мало залишитися незмінним, якщо норма відсотка не змінилася; навпаки, за зміни норми відсотка співвідношення між цими двома вартостями неодмінно змінюється. Якщо тепер 100 фунтів коштують не більш ніж 50 фунтів колишніх, то 5 фунтів теперішніх не можуть коштувати понад 2 фунти 10 шилінгів колишніх. Отже, за зниження норми відсотка з 10 до 5 ми даємо за користування капіталом, стосовно якого припускається, що він дорівнює лише половині колишньої вартості, відсоток, який дорівнює лише чверті вартості колишнього відсотка.

Збільшення кількості срібла за незмінної кількості товарів, що обертаються через нього, не могло б мати іншого результату, крім зменшення вартості цього металу. Номінальна вартість предметів будь-якого роду збільшилася б, але їхня дійсна вартість залишилася б колишньою. Їх тепер обмінювали б на більше число срібних монет, але кількість праці, яку можна придбати на них, або число людей, яким вони можуть дати утримання й заняття, залишилися б тими самими. Капітал країни залишився б незмінним, хоча більше число монет може тепер знадобитися для переходу будь-якої його частини з одних рук до інших. Засіб для такого переходу стане подібно до паперу багатослівного нотаріуса вагомішим, але предмет, що переходить із рук у руки, не зміниться порівняно з минулим часом і зможе діяти лише як колись. Оскільки залишиться незмінним фонд, призначений на утримання продуктивної праці, не зміниться і попит на останню. Тому й ціна її, або заробітна плата, залишиться фактично незмінною, хоча номінально підвищиться. Ця заробітна плата виплачуватиметься за допомогою більшої кількості срібних монет, але на них можна буде купити таку саму, як і раніше, кількість продуктів. Прибуток на капітал, номінальний і дійсний, залишиться без зміни. Заробітна плата вимірюється кількістю срібла, що її виплачують робітникові. Тому, коли ця кількість збільшується, здається, що заробітна плата підвищилася, хоча в деяких випадках вона може бути не більшою, ніж раніше. Але прибуток на капітал вимірюється не кількістю срібних монет, якими її виплачують, а відношенням суми цих монет до всього витраченого капіталу. Таким чином, кажуть, що в цій країні 5 шилінгів на тиждень становлять звичайну заробітну плату робітника, а 10% — звичайний прибуток на капітал. Але якщо весь капітал країни залишається незмінним, то не посилиться й конкуренція між різними капіталами окремих осіб, із яких він складається. Усі вони працюватимуть із тим самим успіхом і тими самими невдачами. Тому й не зміниться звичайне співвідношення між капіталом і прибутком, а отже, не зміниться і звичайний грошовий відсоток, оскільки те, що зазвичай можуть давати за користування грішми, неодмінно регулюється тим, що можна отримати від користування ними.

Навпаки, збільшення кількості товарів, що обертаються щороку всередині країни, за незмінної кількості грошей, що перебувають в обігу, спричиняє багато інших важливих наслідків, окрім підвищення вартості грошей. Капітал країни, хоча номінально він може залишитися незмінним, насправді збільшиться. Він може виражатися в колишній кількості грошей, але зможе розпоряджатися більшою кількістю праці. Збільшиться кількість продуктивної праці, що її він може утримувати й позичати, а отже, зросте й попит на цю працю. Заробітна плата, ясна річ, підвищиться разом зі зростанням попиту, і, однак, може видаватися, що вона знизилася. Її можуть виплачувати меншою кількістю грошей, але на цю меншу кількість грошей можна буде купувати більше товарів, ніж раніше на більшу кількість грошей. Прибуток на капітал зменшиться як фактично, так і уявно. Разом зі збільшенням усього капіталу країни, звісно, посилиться й конкуренція між різними капіталами, із яких він складається. А власники цих капіталів будуть змушені вдовольнитися меншою часткою продукту тієї праці, що її займають їхні капітали. Грошовий відсоток, що завжди змінюється відповідно до прибутку на капітал, зможе, таким чином, значно знизитися, хай навіть вартість грошей, або кількість товарів, що її можна купити на певну суму грошей, значно підвищилася.

У деяких країнах законом було заборонено стягування грошового відсотка. Та оскільки скрізь користування грішми може давати певний прибуток, остільки й слід скрізь за таке користування ними щось платити. Як показав досвід, ця заборона, замість відвернути, тільки посилювала зло лихварства, тому що боржникові доводилося вже платити не тільки за користування грішми, а й за ризик, на який наражався кредитор, приймаючи винагороду за це користування. Позичальник був змушений, якщо можна так сказати, страхувати свого кредитора на випадок покарання за лихварство. У країнах, де стягування відсотка дозволене, закон для запобігання здирству лихварів зазвичай встановлює максимальну норму відсотка, що її можна стягувати, не зазнаючи за це покарання. Ця норма має завжди дещо перевищувати найнижчу ринкову ціну або ту ціну, що її зазвичай сплачують за користування грішми особи, які можуть надати найбільш надійне забезпечення. Якщо ця законна норма менша від нижчої ринкової норми, то наслідки цього будуть майже такі самі, як і за цілковитої заборони стягування відсотка. Кредитор не захоче позичати свої гроші дешевше за ту вартість, що її має користування ними, і боржник мусить платити йому за ризик, на який той наражається, беручи з нього повну вартість такого користування. Коли норму встановлюють у розмірі саме нижчої ринкової ціни, це підриває в чесних людей, які поважають закони своєї країни, кредит усіх тих, хто не може надати найкраще забезпечення, і змушує останніх звертатися до лихварів-здирників. У такій країні, як Велика Британія, де гроші позичаються урядові по 3%, а приватним особам — під надійне забезпечення по 4 і 4,5%, установлена зараз законом норма в 5% видається, мабуть, найбільш відповідною.

Слід зауважити, що законна норма відсотка, хоча вона й має дещо перевищувати нижчу ринкову норму, все ж не повинна перевищувати її надміру. Якби, наприклад, законна норма відсотка була встановлена у Великій Британії на такому високому рівні, як 8–10%, то більшу частину грошей, що віддаються в позику, позичали б тільки марнотратцям і спекулянтам, які виявляли б готовність платити такий високий відсоток. Розсудливі люди, готові давати за користування грішми не більше, ніж частину того, що вони самі можуть отримати внаслідок користування цими грішми, не ризикнули б конкурувати з ними. Таким чином, значна частина капіталу країни не потраплятиме до рук саме тих людей, які найшвидше можуть знайти для нього вигідне й прибуткове застосування, і дістанеться тим, хто найшвидше розтратить і знищить його. Навпаки, там, де законна норма відсотка встановлена лише трохи більше за нижчу ринкову норму, як правило, вважатимуть за краще мати боржниками людей розсудливих і обережних, ніж марнотратців і спекулянтів. Особа, яка дає в позику гроші, одержує з перших майже такий самий відсоток, що його вона може брати з останніх, а тим часом її гроші значно безпечніші в руках перших, аніж в руках останніх. Значна частина капіталу країни потрапляє, отже, у такі руки, у яких його найшвидше буде застосовано з вигодою.

Жоден закон не в змозі знизити звичайну норму відсотка нижче за найнижчу ринкову норму, що існує на момент його видання. Незважаючи на едикт 1766 року, яким французький король намагався знизити норму відсотка від 5 до 4, гроші, як і раніше, позичалися у Франції по 5%, а закон обминали різними способами.

Слід зауважити, що звичайна ринкова ціна землі залежить скрізь від звичайної ринкової норми відсотка. Особа, що володіє капіталом, від якого вона хоче одержувати дохід, не обтяжуючи себе особистим використанням його в ділі, має перед собою вибір: купити на нього землю або віддати в позику під відсотки. Більша забезпеченість вкладення в землю, а також деякі інші переваги, пов’язані майже повсюдно із цим видом власності, у більшості випадків спонукають її задовольнятися меншим доходом із землі, ніж той дохід, що його вона могла би мати, позичаючи свої гроші під відсотки. Ці переваги достатні для того, щоб компенсувати певну різницю в доході, але компенсувати вони можуть тільки деяку різницю; і якщо рента із землі впаде значно нижче від звичайного грошового відсотка, то ніхто не купуватиме землю, а це невдовзі відновить її звичайну ціну. Навпаки, якщо зазначені переваги і вигоди з надлишком урівноважують цю різницю, усі купуватимуть землю, що невдовзі підвищить її звичайну ціну. Коли відсоток тримався на рівні 10, землю зазвичай продавали з розрахунку десяти- або дванадцятирічної дохідності. Коли норма відсотка знизилася до 6, 5 і 4%, ціна землі підвищилася і її почали продавати з розрахунку двадцяти-, двадцятип’яти- й тридцятирічної дохідності. Ринкова норма відсотка у Франції вища, ніж в Англії, а середня ціна землі нижча. В Англії її, як правило, продають із розрахунку тридцятирічної, а у Франції — двадцятирічної дохідності.



Розділ V

Про різні вкладення капіталів

Хоча всі капітали призначаються лише на утримання продуктивної праці, однак кількість праці, що її рівні за розмірами капітали можуть привести в рух, надзвичайно коливається залежно від способу їх використання, так само як змінюється і вартість, що її застосування цих капіталів додає до річного продукту землі та праці країни.

Капітал може витрачатися чотирма різними способами: по-перше, його можна використовувати на добування сировини, щороку необхідної суспільству для споживання й потреб; по-друге, його можна використовувати на вироблення й переробку сировини для безпосереднього використання і споживання; по-третє, його можна використовувати на перевезення сировини або готових продуктів із тих місць, де вони наявні в надлишку, до місць, де їх бракує; нарешті, по-четверте, його можна використовувати на поділ тих або тих продуктів на такі малі партії, які відповідають потребам їхніх споживачів. У перший спосіб витрачаються капітали всіх тих, хто поліпшує чи обробляє землю, розробляє копальні або рибалить; у другий спосіб використовуються капітали всіх підприємців у мануфактурах; у третій спосіб — усіх оптових торгівців і в четвертий — роздрібних торгівців. Важко уявити собі, щоб капітал можна було використовувати в якийсь інший спосіб, окрім перелічених вище.

Кожен із цих чотирьох способів використання капіталу конче потрібний як для існування та розширення трьох інших, так і для загального благополуччя всього суспільства.

Якби капітал не застосовували для добування в більш-менш достатній кількості сировини, то не могли б існувати торгівля й жодна мануфактура.

Якби капітал не застосовували до тієї частини сировини, що потребує значної переробки, перш ніж стати придатною для використання й споживання, то її або зовсім не добували б через відсутність попиту, або, якби все-таки виробляли, вона не мала б жодної мінової вартості й нічого не додавала б до багатства суспільства.

Якби капітали не застосовували до перевезення сировини або готових виробів із місць, де вони існують у надлишку, у місця, де їх бракує, їх виробляли б тільки в кількості, потрібній для споживання в тій місцевості, де їх виробляють. Капітал торгівця обмінює надлишковий продукт однієї місцевості на надлишковий продукт іншої й цим дає поштовх промисловості обох місцевостей і збільшує засоби їхнього споживання. Якби капітал не використовувався для поділу сировини або готових виробів на такі невеликі частини, що відповідають звичайному попитові їх споживачів, усі були б змушені купувати потрібні їм товари в більшій кількості, ніж це потрібно в кожному окремому випадку. Якби, наприклад, не існувало промислу м’ясника, усім доводилося б купувати одразу цілого бика або вівцю. Це було б незручно для людей багатих і ще більш незручно для бідних. Якби бідному ремісникові доводилося купувати продовольство одразу на місяць або на шість місяців, то чималу частину своїх коштів, що він використовує як капітал для придбання інструментів чи обладнання майстерні та які дають йому дохід, він змушений був би додати до частини, призначеної для безпосереднього споживання яка зовсім не дає доходу. Для такої людини найзручніше мати можливість купувати потрібні їй предмети потреби щодня, навіть будь-якої години, залежно від потреб. Це дає їй змогу використовувати майже всі свої кошти як капітал і виконувати роботу на велику вартість, а прибуток, що його вона одержує завдяки цьому, із надлишком покриває ту надбавку до ціни, яку роздрібний торгівець робить на товари, щоб мати свій прибуток. Попередження деяких політичних дослідників стосовно крамарів і торгівців узагалі цілком безпідставне. Так само немає жодної потреби обкладати їх особливим податком або обмежувати їх число, тому що їх ніколи не може бути так багато, щоб завдавати збитків широкому загалові, хоча вони можуть шкодити одне одному. Кількість колоніальних товарів, наприклад, що її можна продати в якомусь місті, обмежена попитом цього міста та його околиць. Тому капітал, який можна вкласти в торгівлю колоніальними товарами, не може перевищувати суми, достатньої для купівлі цієї кількості. Якщо він перебуває в руках двох торгівців, то конкуренція змушуватиме їх обох продавати свої товари дешевше, ніж якби товар був в одних руках. А якби весь капітал виявився розподіленим між 20 торгівцями, то їхня конкуренція була б відповідно сильнішою, а можливість домовитися про підвищення цін — меншою. Конкуренція могла б, мабуть, розорити декотрих із них, але заходи щодо запобігання цьому — справа зацікавлених сторін, і її можна цілковито полишити на їхню обачність. Таке посилення конкуренції в жодному разі не може зачепити інтересів споживача або виробника; навпаки, це має примусити роздрібних торгівців продавати дешевше й купувати дорожче, ніж у тому разі, якби всю галузь торгівлі монополізували одна або дві особи. Деякі з них можуть, мабуть, спокусити зговірливого покупця купити те, що йому не потрібне. Але це негативне явище має занадто мало значення, щоб заслуговувати на суспільну увагу, та його й не можна усунути, обмеживши число торгівців. Зовсім невелике число пивних — якщо вдатися до найсумнівнішого прикладу — породжує загальнопоширену серед простого люду схильність до пияцтва; навпаки, ця схильність, породжувана іншими причинами, неодмінно забезпечує споживачами численні пивні.

Особи, чиї капітали використовуються в один із чотирьох зазначених способів, самі є продуктивними працівниками. Їхня праця, коли вона належним чином спрямована, фіксується та реалізується в якомусь предметі або якійсь речі, що продаються і що до них її застосовують, і, як правило, додає до ціни предмета щонайменше вартість власного утримання та споживання. Фермер, мануфактурист, оптовий і роздрібний торгівці одержують прибутки із ціни товарів, що їх перших два виробляють, а два останніх купують і продають. Але однакові капітали, використовувані чотирма зазначеними способами, приводять у рух дуже різну кількість продуктивної праці й так само дуже різною мірою збільшують вартість річного продукту землі та праці суспільства, до якого вони належать.

Капітал роздрібного торгівця повертає з прибутком капітал оптового торгівця, у якого він закуповує товари, і цим дає йому можливість продовжувати свою торгівлю. Власник роздрібного торговельного підприємства є єдиним продуктивним працівником, зайнятим у ньому. У його прибутку й полягає вся вартість, яку його заняття додає до річного продукту землі та праці суспільства.

Капітал оптового торгівця повертає капітали разом із прибутком на них фермерів і мануфактуристів, у яких він купує сировину та готові вироби, що є предметом його торгівлі, і цим дає їм можливість надалі вести свої справи. Переважно виконанням цієї функції він непрямо сприяє підтримці продуктивної праці в суспільстві та збільшенню вартості його річного продукту. Його капітал дає також заняття матросам і возіям, які перевозять його товари з одного місця до іншого, і збільшує ціну цих товарів на вартість не тільки його прибутку, а й їхньої заробітної плати. У цьому полягають уся продуктивна праця, яку він приводить у рух, і вся та вартість, яку він безпосередньо додає до річного продукту. В обох цих випадках його операції коштують значно дорожче, ніж діяльність роздрібного торгівця.

Частина капіталу підприємця-мануфактуриста вкладається як основний капітал у знаряддя його виробництва і повертає разом із відповідним прибутком капітал якого-небудь іншого промисловця, у якого він їх купує. Частина його обігового капіталу витрачається на купівлю матеріалів і повертає разом із відповідним прибутком капітали фермерів і гірничопромисловців, у яких він їх купує; значна його частина, проте, раз на рік або в коротші терміни завжди розподіляється між різними робітниками, що працюють на нього. Капітал промисловця збільшує вартість матеріалів на суму заробітної плати робітників і на весь прибуток підприємців із капіталів, витрачених на заробітну плату, матеріали та знаряддя виробництва в цьому підприємстві. Таким чином, він безпосередньо приводить у рух більшу кількість продуктивної праці й додає більшу вартість до річного продукту землі та праці суспільства, ніж капітал таких самих розмірів у руках якого-небудь оптового торгівця.

Жоден капітал не приводить у рух більшої кількості продуктивної праці, ніж рівний за розмірами капітал фермера. Бо не лише його робітники-наймити, але і його робоча худоба є продуктивними працівниками. Окрім того, у сільському господарстві природа також працює разом із людиною, і, хоча її робота не вимагає жодних витрат, її продукт має свою вартість так само, як і продукт найдорожчих робітників. Найважливіші сільськогосподарські роботи мають на меті не так збільшувати (хоча вони роблять і це), як спрямовувати природну родючість землі на виробництво найвигідніших для людини рослин. Поле, що поросло терном і чагарником, часто може виробити не менше рослин, ніж найретельнішим чином оброблений виноградник чи хлібне поле. Посів і обробіток часто не так пробуджують, як спрямовують діяльну родючість природи, і після всіх зусиль хлібороба основна праця завжди лягає на неї. Тому робітники та робоча худоба, що зайняті в сільському господарстві, відтворюють не тільки вартість, яка дорівнює вартості їхнього споживання або вартості капіталу, що дає їм заняття разом із прибутком його власника, як це ми бачили у мануфактурних робітників, а й значно більшу вартість. Понад капітал фермера і весь його прибуток вони регулярно відтворюють ренту землевласників. Цю ренту можна розглядати як продукт тих сил природи, користування якими землевласник полишає фермерові. Вона є вищою або нижчою залежно від передбачуваної величини цих сил, або, інакше кажучи, від передбачуваної природної чи штучно створеної родючості землі. Адже після вирахування або оплати всього того, що можна визнати справою рук людини, залишається тільки продукт діяльності самої природи. Цей залишок рідко буває меншим за четверту частину, а часто перевищує третю частину всього продукту. Така сама кількість продуктивної праці, витраченої в мануфактурах, ніколи не дасть такого великого відтворення. У мануфактурах природа не робить нічого — усе робить людина, і отриманий продукт завжди має бути пропорційним розмірам діючих сил, що створюють його. Таким чином, капітал, вкладений у хліборобство, не тільки приводить у рух більшу кількість продуктивної праці, ніж капітал таких самих розмірів, вкладений у мануфактуру, а й додає щодо кількості застосовуваної ним продуктивної праці значно більшу вартість до річного продукту землі та праці країни, дійсного багатства і доходу її мешканців. Це найвигідніший для суспільства з усіх наявних способів застосування капіталу.

Капітали, що вкладаються в хліборобство і роздрібну торгівлю певного суспільства, завжди мають залишатися всередині цього останнього. Їхнє застосування майже завжди пов’язане з певним місцем — фермою або крамницею роздрібного торгівця. За загальним правилом, хоча часом трапляються деякі винятки, вони належать постійним мешканцям цієї країни.

Капітал оптового торгівця, навпаки, мабуть, не має якогось цілком певного чи обов’язкового для нього місця перебування, а може переміщуватися з місця на місце залежно від того, де той має змогу дешево купувати або дорого продавати.

Капітал мануфактуриста повинен, поза сумнівом, перебувати там, де ведеться саме виробництво, але не завжди обов’язково заздалегідь передбачено, де саме воно має вестися. Часто його можна вести на значній відстані як від місця, де росте сировина, так і від того місця, де споживаються його готові вироби. Ліон дуже віддалений як від місцевостей, що забезпечують його сировиною для його виробів, так і від тих пунктів, де їх споживають. Сицилійська знать одягається в шовк, що його виготовляють в інших країнах із сировини, яку виробляє її власна країна. Частину іспанської вовни переробляють на сукно у Великій Британії, і певну частину цього сукна потім увозять назад до Іспанії.

Дуже мало важить, місцевим мешканцем чи іноземцем буде купець, капітал якого вивозить за кордон надлишковий продукт країни. Якщо він іноземець, число продуктивних працівників країни зменшиться всього лише на одну людину, порівняно з тим випадком, коли б він був місцевим мешканцем, а вартість її річного продукту зменшиться всього лише на прибуток цієї однієї людини. Матроси або возії, які в нього працюють, можуть бути і в цьому разі підданими або його країни, або цієї країни, або якоїсь третьої країни, так само як і в тому разі, коли б він був місцевим мешканцем. Капітал іноземця надає надлишковому продукту країни таку саму вартість, як і капітал місцевого мешканця, обмінюючи його на товари, на які існує попит усередині країни. Він так само успішно відшкодовує капітал особи, яка виробляє цей надлишок, і так само надає їй реальну можливість вести далі своє діло; адже переважно в цьому й полягає послуга, що її надає капітал оптового торгівця для підтримування продуктивної праці й збільшення вартості річного продукту суспільства, до якого він належить.

Дуже важливо, щоб капітал мануфактуриста залишався всередині країни. Тоді він неодмінно приводить у рух більшу кількість продуктивної праці й додає більшу вартість до річного продукту землі та праці суспільства. Проте він може бути дуже корисний для країни і в тому разі, коли перебуває поза її межами. Капітали британських мануфактуристів, які переробляють льон і коноплі, що їх кожного року ввозять із берегів Балтійського моря, певно, дають велику користь країнам, що виробляють ці матеріали. Вони становлять частину надлишкового продукту цих країн, що втратив би будь-яку вартість і більше не вироблявся б, якби припинився його обмін на інші товари, потрібні цим країнам. Торгівці, які вивозять ці матеріали, відшкодовують капітали їхніх виробників і цим заохочують їх продовжувати виробництво, а британські мануфактуристи відшкодовують капітал цих торгівців.

Окрема країна, так само як і окрема особа, часто може не мати капіталу, достатнього для поліпшення та обробітку всієї землі, для переробки всієї сировини для безпосереднього використання та споживання і перевезення надлишкової сировини або готових виробів на ті віддалені ринки збуту, де їх можна обміняти на інші товари, на які існує попит усередині цієї країни. Мешканці багатьох місцевостей Великої Британії не мають достатньо капіталу для поліпшення та обробітку всіх своїх земель. Вовну південних графств Шотландії після перевезення на дуже велику відстань дуже поганими дорогами у значній її частині переробляють у Йоркширі через відсутність капіталу, потрібного для переробки її на місці. У Великій Британії існує дуже багато невеликих промислових міст, мешканці яких не мають достатнього капіталу для перевезення продуктів своєї промисловості на ті віддалені ринки, де існує попит на них і де вони можуть бути спожиті. Якщо тут серед них зустрічаються торгівці, то це, власне кажучи, лише агенти багатших торгівців, що мешкають у якомусь великому комерційному центрі.

Коли капітал якої-небудь країни виявляється недостатнім для всіх цих цілей, то що більшою є та його частина, що вкладена в хліборобство, то більшою буде кількість продуктивної праці, яку він приводить у рух усередині країни, так само як і вартість, яку його застосування додає до річного продукту землі та праці суспільства. Після хліборобства найбільша кількість праці приводить у рух капітал, укладений у мануфактуру, і додає найбільшої вартості до річного продукту. Той самий капітал, укладений у вивізну торгівлю, дає найменші результати.

Країна, що не має капіталу, достатнього для всіх трьох зазначених цілей, не досягла ще того ступеня розвитку та багатства, який, напевне, призначений їй від природи. Але намагатися передчасно і з недостатнім капіталом виконувати всі ці три завдання — аж ніяк не найкоротший шлях для суспільства (так само як і для окремої людини) до придбання достатнього капіталу. Загальний капітал усіх членів нації має свої межі, так само як і капітал окремої особи, і в змозі слугувати тільки деякому числу певних цілей. Загальний капітал усіх членів нації збільшується таким самим чином, як і капітал окремої особи, внаслідок постійного нагромаджування й додавання до нього того, що вони заощаджують зі свого доходу. Тому можна очікувати найшвидшого його зростання в тому разі, коли його застосовують у такий спосіб, що він дає найбільший дохід усім мешканцям країни, бо це дасть їм змогу робити найбільші заощадження. Але дохід усіх мешканців країни неодмінно залежить від вартості річного продукту її землі та праці.

Головною причиною швидкого розвитку багатства й зростання наших американських колоній стала та обставина, що майже всі їхні капітали досі вкладали в хліборобство. Вони не мають мануфактур, коли не враховувати домашніх і найпростіших промислів, які неминуче супроводжують розвиток хліборобства і якими займаються в кожній родині жінки та діти. Більша частина експортної та прибережної торгівлі Америки ведеться на капітали торгівців, які мешкають у Великій Британії. Навіть багато магазинів і торговельних складів, із яких товари розподіляються по деяких провінціях, зокрема у Вірджинії та Мериленді, належать торгівцям, що постійно мешкають у метрополії, і є одним із небагатьох прикладів роздрібної торгівлі в суспільстві, що ведеться на капітали осіб, які не є постійними мешканцями цієї країни. Якби американці за допомогою угоди або якихось примусових заходів припинили ввезення європейських промислових виробів і, забезпечивши таким чином монополію тим зі своїх співвітчизників, які можуть виробляти такі товари, відволікли більш-менш значну частину свого капіталу на цю справу, вони тільки загальмували б, а не прискорили подальше зростання вартості свого річного продукту й затримали б, замість прискорити, розвиток своєї країни в бік багатства та могутності. Це виявилося б іще більшою мірою, якби вони спробували в такий самий спосіб монополізувати на свою користь усю свою експортну торгівлю.

Загалом перебіг розвитку добробуту людства, певно, навряд чи коли-небудь відрізнявся такою тривалістю, щоб дати можливість будь-якій великій країні нагромадити капітал, достатній для всіх трьох зазначених цілей, якщо тільки, звісно, не йняти віри дивовижним розповідям про багатство та культуру Китаю, Давнього Єгипту і давньої держави Індостан. Навіть ці три країни, найбагатші, судячи із цих розповідей, з-поміж тих, що існували будь-коли на світі, славляться головним чином своїми перевагами в галузі хліборобства та обробної промисловості. Вони, як здається, не вирізнялися своєю зовнішньою торгівлею. Давні єгиптяни мали забобонне упередження проти моря; забобони майже такого самого характеру панують і серед мешканців Індії; китайці нічим не відзначалися в галузі зовнішньої торгівлі. Значну частину надлишкового продукту цих трьох країн завжди, напевне, вивозили іноземці, бо в обмін на це давали щось інше, що мало там попит, а часто — золото й срібло.

Таким чином, той самий капітал у якій-небудь країні приводить у рух більшу або меншу кількість продуктивної праці й збільшує на більшу або меншу вартість річний продукт її землі та праці залежно від того, у яких різних пропорціях його вкладають у хліборобство, мануфактури та оптову торгівлю. Крім того, одержується різний результат залежно від характеру оптової торгівлі, у яку вкладається та чи та частина цього капіталу.

Будь-яку оптову торгівлю, будь-яку купівлю для перепродажу оптом можна звести до трьох різних видів: внутрішньої торгівлі, зовнішньої торгівлі предметами споживання і транзитної торгівлі. Внутрішня торгівля — це купівля продуктів виробництва в одній частині країни та продаж в іншій. Вона охоплює як торгівлю всередині країни, так і прибережну. Зовнішня торгівля предметами споживання — це купівля іноземних товарів для внутрішнього споживання. Транзитна торгівля веде торговельні відносини чужих країн, тобто доставляє надлишковий продукт однієї країни до іншої.

Капітал, використовуваний для купівлі в одній частині країни і для продажу в іншій продуктів промисловості цієї країни, як правило, під час кожної такої операції відшкодовує два різних капітали, вкладених у сільське господарство або мануфактури цієї країни, і цим надає їм можливість продовжувати свою продуктивну діяльність. Коли він відправляє з місця проживання торгівця товари певної вартості, він зазвичай повертає назад інші товари щонайменше такої самої вартості. Якщо ці товари в обох випадках є продуктами вітчизняної промисловості, він неодмінно відшкодовує під час кожної такої операції два різні капітали, кожен із яких було витрачено на утримання продуктивної праці, і цим надає їм можливість і надалі утримувати її. Капітал, що відправляє шотландські промислові вироби до Лондона й привозить назад, до Единбурга, англійський хліб та англійські вироби, під час кожної такої операції відшкодовує два британські капітали, причому обидва вони вкладені в сільське господарство або мануфактури Великої Британії.

Капітал, використовуваний на купівлю іноземних товарів для внутрішнього споживання, коли ця купівля здійснюється в обмін на продукти вітчизняної промисловості, під час кожної такої операції теж відшкодовує два різні капітали, але тільки один із них витрачається на підтримку вітчизняної промисловості. Капітал, що відправляє британські товари до Португалії та ввозить назад, до Великої Британії, португальські товари, під час кожної такої операції заміщує тільки один британський капітал, другий заміщуваний ним капітал — португальський. Через це, якби навіть обіги зовнішньої торгівлі предметами споживання були такими само швидкими, як і обіги внутрішньої торгівлі, використовуваний у ній капітал удвічі менше заохочував би промисловість чи продуктивну працю цієї країни.

Але обіги зовнішньої торгівлі предметами споживання дуже рідко бувають такі само швидкі, як і обіги внутрішньої торгівлі. У внутрішній торгівлі капітал обертається зазвичай протягом менш ніж одного року, а іноді три або чотири рази на рік. У зовнішній торгівлі предметами споживання капітал рідко обертається за рік, а іноді обертається не менш ніж за два або три роки. Тому капітал, укладений у внутрішню торгівлю, встигає інколи здійснити 12 операцій або відправити й привезти товари 12 разів за той час, коли капітал, укладений у зовнішню торгівлю, встигає виконати одну операцію. Тому, якщо ці капітали є рівними, перший із них надасть у 24 рази більше сприяння та заохочення промисловості країни, ніж другий.

Іноземні товари для внутрішнього споживання можуть іноді набуватися в обмін не на продукти вітчизняної промисловості, а на якісь інші, також іноземні, товари. Але ці останні мають бути придбані або безпосередньо за продукти вітчизняної промисловості, або за щось інше, куплене в обмін на ці продукти, тому що іноземні товари ніколи не можна придбати (якщо не враховувати воєн і завоювань) інакше, як в обмін на які-небудь товари даної країни безпосередньо або після двох чи декількох обмінних правочинів. Отже, капітал, вкладений у таку зовнішню торгівлю предметами споживання, що ведеться обхідним шляхом, в усіх випадках діє так само, як і капітали, вкладені в торгівлю такого самого роду, яку, щоправда, ведуть найбільш прямим шляхом, коли не враховувати того, що обертатиметься він ще повільніше, оскільки його реалізація має залежати від обігів двох або трьох інших операцій зовнішньої торгівлі. Якщо ризькі льон і коноплі купують в обмін на вірджинський тютюн, придбаний в обмін на британські промислові вироби, то торгівець має дочекатися закінчення обігу двох різних операцій зовнішньої торгівлі, доки зможе витратити такий самий капітал на купівлю знов такої самої кількості британських промислових виробів. Якщо вірджинський тютюн було отримано в обмін не на британські промислові вироби, а на ямайський цукор і ром, куплені в обмін на ці вироби, він муситиме очікувати закінчення обігу трьох різних операцій. Якщо ці дві або три різні операції зовнішньої торгівлі здійснюють два або три різні торгівці, із яких другий купує ті товари, які ввозить перший, а третій — ті, які ввозить другий, щоб вивезти їх, кожен торгівець у такому разі зуміє швидше обертати свій капітал, але загальний обіг усього вкладеного в торгівлю капіталу буде таким само повільним, як і раніше. Для країни немає різниці, чи належить весь капітал, укладений у таку багатоступеневу торгівлю, одному або трьом торгівцям, хоча для окремих торгівців це може мати значення. В обох випадках, щоб обміняти британські промислові вироби певної вартості на певну кількість льону та конопель, у діло мусить бути вкладений утричі більший капітал, аніж це було б потрібно, якби ці вироби і льон із коноплями обмінювали безпосередньо одне на одне. Отже, весь капітал, що вкладається в такого роду багатоступеневу зовнішню торгівлю предметами споживання, буде меншою мірою заохочувати продуктивну працю країни і сприяти їй, ніж рівний йому капітал, що вкладається в більш безпосередню торгівлю такого самого роду.

Хоч би яким був іноземний товар, за допомогою якого купують інші іноземні товари для внутрішнього споживання, це не може мати більш-менш істотного впливу ані на характер торгівлі, ані на міру заохочення продуктивної праці країни, яка веде її, і сприяння цій праці. Якщо, наприклад, ці товари купують на бразильське золото або перуанське срібло, то ці золото й срібло, так само як і вірджинський тютюн, мають бути отримані в обмін на якісь продукти промисловості країни або на щось інше, куплене за такі продукти. Отже, оскільки йдеться про продуктивну працю країни, зовнішня торгівля предметами споживання, що її ведуть за допомогою золота й срібла, надає ті самі вигоди й незручності, що й інший вид зовнішньої торгівлі предметами споживання, такої ж багатоступеневої; у ній так само швидко або повільно реалізується капітал, який безпосередньо використовується для утримання продуктивної праці. Напевне, такого роду торгівля відрізняється навіть однією перевагою порівняно з будь-яким іншим видом такої самої багатоступеневої зовнішньої торгівлі. Перевезення цих металів із одного місця в інше завдяки їх малому обсягу й великій вартості коштує дешевше, ніж перевезення майже всіх інших іноземних товарів такої самої вартості; фрахти за перевезення їх значно нижчі, а страхова премія не вища, до того ж немає іншого товару, менш схильного до псування під час перевезення, ніж золото й срібло. Унаслідок цього за допомогою золота й срібла можна частіше придбати певну кількість товарів в обмін на меншу кількість продуктів вітчизняної промисловості, ніж за допомогою якихось інших іноземних товарів. Попит країни може, таким чином, задовольнятися повніше і з меншими витратами, ніж якимось іншим шляхом. Мені ще доведеться в подальшому дуже докладно розглянути питання про те, чи не призводить іншим шляхом торгівля цього роду до зубожіння країни внаслідок безперервного вивезення нею цих дорогоцінних металів.

Та частина капіталу країни, яку вкладають у транзитну торгівлю, взагалі відволікається від утримання продуктивної праці цієї країни, щоб утримувати продуктивну працю інших країн. Хоча він під час кожної своєї операції заміщує два різних капітали, проте жоден із них не належить цій країні. Капітал голландського купця, який везе хліб із Польщі до Португалії, а назад до Польщі привозить португальські фрукти й вино, заміщує під час кожної такої операції два різних капітали, причому жоден із них не служив для утримання продуктивної праці Голландії: один із них утримував продуктивну працю Польщі, другий — Португалії. Тільки прибутки регулярно припливають до Голландії та складають весь той додаток до річного продукту землі та праці цієї країни, що є потрібним результатом цієї торгівлі. А втім, коли транзитна торгівля будь-якої країни ведеться на кораблях і за участю матросів цієї самої країни, та частина вкладеного в неї капіталу, що оплачує фрахт, розподіляється між певним числом продуктивних працівників цієї країни і приводить їхню працю в рух. Майже всі нації, що брали більш-менш значну участь у транзитній торгівлі, справді вели її саме таким чином. Сам вид торгівлі дістав, певно, від цього свою назву, бо мешканці таких країн були й перевізниками для інших країн. Однак ця особливість аж ніяк не видається неодмінною рисою такої торгівлі. Голландський купець, наприклад, може вкладати свій капітал у торгівлю між Польщею та Португалією, перевозячи частину надлишкового продукту першої до другої не на голландських, а на британських кораблях. І можна припускати, що в деяких особливих випадках так і буває насправді. Із цього погляду вважалося, що для такої країни, як Велика Британія, захист і безпека якої залежать від числа її матросів і розмірів її флоту, особливо вигідною є транзитна торгівля. Але той самий капітал може надати заняття такому числу матросів і кораблів (якщо його вкладено в зовнішню торгівлю предметами споживання або навіть у прибережну торгівлю, оскільки її ведуть судна каботажного плавання), як і в тому разі, коли його застосовують у транзитній торгівлі. Кількість матросів і кораблів, яким може надати заняття даний капітал, залежить не від характеру торгівлі, а від громіздкості товарів порівняно з їхньою вартістю і почасти від відстані, на якій розташовані один від одного порти, між якими їх перевозять, — а головним чином від першої із цих двох умов. Так, наприклад, торгівля вугіллям між Ньюкаслом і Лондоном дає роботу більшій кількості суден, ніж уся зовнішня транзитна торгівля Англії, хоча порти ці розташовані один від одного зовсім не на великій відстані. Тому, якщо в будь-якій країні вживатимуть виняткових заохочувальних заходів для ширшого залучення капіталу до транзитної торгівлі у значніших розмірах, ніж це потрібно за природних потреб, не завжди це неодмінно спричинить розвиток судноплавства країни.

Таким чином, капітал, укладений у внутрішню торгівлю країни, зазвичай заохочує та утримує велику кількість продуктивної праці в цій країні та підвищує вартість її річного продукту більшою мірою, ніж такий самий капітал, вкладений у зовнішню торгівлю предметами споживання, а капітал, зайнятий у цій останній, має в обох цих випадках ще більшу перевагу над капіталом такого самого розміру, вкладеним у транзитну торгівлю. Багатство кожної країни, а також її могутність, залежна від багатства, завжди має відповідати вартості її річного продукту, що утворює фонд, із якого зрештою сплачуються всі податки. І головне завдання політичної економії кожної країни полягає у збільшенні багатства й могутності, тому вона не повинна надавати перевагу чи особливим чином заохочувати зовнішню торгівлю предметами споживання порівняно з внутрішньою торгівлею або ж віддавати перевагу та особливо заохочувати транзитну торгівлю порівняно з першою та другою. Вона не повинна за допомогою всіляких заохочень залучати до одного із цих двох каналів більшу частку капіталу, ніж та, що природно припливала б до них без будь-якого тиску.

Кожен із цих видів торгівлі, однак, є не тільки вигідним, а й потрібним і неминучим, коли його породжує природний перебіг речей, без жодних примусових і насильницьких засобів впливу.

Коли продукт якоїсь окремої галузі промисловості перевищує попит країни на нього, надлишок слід відправляти за кордон та обмінювати на інші товари, які мають попит у цій країні. Без такого вивезення частина продуктивної праці країни призупиниться й вартість річного продукту країни зменшиться. Земля та праця Великої Британії дають зазвичай більше хліба, вовняних і металевих виробів, аніж вимагає наявний на її внутрішньому ринку попит. Тому надлишок слід відправляти за кордон та обмінювати на якісь товари, потрібні всередині країни. Тільки шляхом такого вивезення цей надлишок може набути вартості, достатньої для оплати праці та витрат, вкладених у його виробництво. Розташування виробництва по морському узбережжю та берегах усіх судноплавних річок тільки тому й вигідне, що полегшує вивезення та обмін надлишкового продукту на продукти, які мають більший попит.

Якщо іноземні товари, придбані в обмін на надлишковий продукт внутрішнього виробництва, перевищують попит внутрішнього ринку, зайву їх частину слід знову вивезти за кордон й обміняти на якісь інші продукти, що мають тут попит. Близько 96 000 бочок тютюну купують щороку у Вірджинії та Мериленді за частину надлишкового продукту британської промисловості. Але попит на тютюн у Великій Британії, можливо, не потребує понад 14 000 бочок. Тому якби не можна було відправляти решту 82 000 бочок за кордон й обмінювати на товари, які мають великий попит усередині країни, то мало б негайно припинитися ввезення тютюну, а разом із цим зупинитися й продуктивна праця всіх тих мешканців Великої Британії, що нині зайняті виготовленням товарів, на які щороку набувають ці 82 000 бочок тютюну. Має бути припинене виробництво цих товарів, що становлять частину продукту землі та праці Великої Британії, оскільки вони не мають попиту всередині країни й оскільки вона втратила свій ринок збуту за кордоном. Тому найбільш багатоступенева зовнішня торгівля предметами споживання може в деяких випадках бути так само потрібною для підтримки продуктивної праці країни й для підтримування на певному рівні вартості її річного продукту, як і безпосередня зовнішня торгівля.

Коли маса капіталів у будь-якій країні зростає до таких розмірів, що їх не можна повністю використати в галузі обслуговування споживання й підтримки продуктивної праці країни, надлишкова частина їх, звісно, відходить у транзитну торгівлю і використовується для виконання таких самих функцій в інтересах інших країн. Транзитна торгівля — це природний результат та ознака великого національного багатства, але вона, напевне, не є природною причиною. Ті державні люди, які були схильні сприяти її розвиткові за допомогою спеціальних заохочувальних заходів, очевидно, приймали результат і ознаку явища за його причину. Голландія, яка, коли мати на увазі розміри її території та кількість мешканців, є найбагатшою країною Європи, через це тримає у своїх руках найбільшу частину транзитної торгівлі Європи. Англія, яка за багатством стоїть, певно, на другому місці після неї у Європі, теж вважається країною, що веде значну частину цієї торгівлі, хоча те, що зазвичай вважають транзитною зовнішньою торгівлею Англії, здебільшого виявляється багатоступеневою зовнішньою торгівлею предметами споживання. Такою значною мірою є торгівля, що доставляє продукти Ост-Індії, Вест-Індії та Америки на різні європейські ринки. Ці товари, як правило, купуються або безпосередньо за продукти британської промисловості, або за що-небудь інше, що набувається в обмін на ці продукти, а те, що одержується внаслідок усіх цих торговельних правочинів, використовують або споживають у Великій Британії. Торгівля, що ведеться на британських кораблях між різними портами Середземного моря, і така сама невелика торгівля, що ведеться британськими купцями між портами Індії, становлять, певно, головні галузі того, що слід вважати власне транзитною торгівлею Великої Британії.

Розміри внутрішньої торгівлі та капіталу, який можна в неї вкласти, у разі потреби обмежуються вартістю надлишкового продукту віддалених місцевостей усередині країни, які обмінюються своїми продуктами між собою. Розміри зовнішньої торгівлі предметами споживання обмежуються вартістю надлишкового продукту всієї країни й того, що можна отримати за нього. Розміри транзитної торгівлі обмежуються вартістю надлишкового продукту всіх країн світу. Тому її можливі розміри до певної міри безмежні порівняно з розмірами двох інших видів торгівлі, і вона здатна поглинути найбільші капітали.

Наміри стосовно власного приватного прибутку є єдиним мотивом, що спонукає власника будь-якого капіталу вкладати його в хліборобство, у мануфактури або в яку-небудь особливу галузь оптової чи роздрібної торгівлі. Він ніколи не переймається думкою про те, яку кількість продуктивної праці він може привести в рух і яку різну вартість може додати до річного продукту землі та праці суспільства залежно від того, у якій із цих різних галузей застосовується його капітал. Тому в тих країнах, де сільське господарство є найвигіднішим з усіх застосувань капіталу, а обробіток та поліпшення землі — найпрямішим шляхом до великого статку, капітали окремих осіб, ясна річ, застосовуватимуться в найвигідніший для всього суспільства спосіб. Але, наскільки можна судити, прибуток, що його дає сільське господарство, ніде в Європі не перевищує прибутків, що їх дають інші види занять. Щоправда, в усіх частинах Європи прожектери в останні роки тішили публіку блискучими розповідями про прибутки, одержувані від обробітку та поліпшення землі. Не вдаючись до докладного розгляду їхніх викладок, шляхом простого спостереження ми можемо переконатися, що висновки їх мають бути неправильні. Ми щодня спостерігаємо найбільші статки, придбані протягом лише одного життя за допомогою торгівлі та промислової діяльності, причому справа часто розпочиналася з дуже невеликим капіталом, а інколи й без будь-якого капіталу. Тим часом в усій Європі впродовж нинішнього століття не спостерігалося, мабуть, жодного прикладу набуття за той самий проміжок часу великого статку від занять хліборобством. Але ж в усіх великих країнах Європи досі залишається необробленою багато родючої землі, а більша частина оброблюваної землі аж ніяк не поліпшена ще такою мірою, якою це можливо. Тому сільське господарство майже скрізь здатне поглинати значно більший капітал, ніж той, що будь-коли застосовувався в ньому. У подальших двох книгах я спробую докладно з’ясувати, які моменти в господарській політиці Європи зробили міські промисли настільки вигіднішими порівняно із сільськими, що приватні особи вважають вигіднішим для себе вкласти свої капітали в транзитну торгівлю, що ведеться десь в Азії та Америці, аніж у поліпшення та обробіток найродючіших полів, що безпосередньо сусідять із ними.




Книга третя

Про розвиток добробуту в різних народів

Розділ I

Про природний розвиток добробуту

У кожному розвиненому суспільстві головний товарообмін відбувається між міськими та сільськими мешканцями. Він полягає в обміні сировини на продукти виробництва, причому цей обмін здійснюється безпосередньо або за допомогою металевих грошей чи якихось паперових знаків, що їх представляють. Село забезпечує місто продуктами харчування та матеріалами для переробки. Місто оплачує це постачання тим, що відсилає частину готових виробів мешканцям села. Місто саме не виробляє й не може виробляти засобів прожитку, а одержує, власне кажучи, усе своє багатство й усі засоби прожитку із села. Однак із цього не слід висновувати, що вигоди, одержувані містом, є збитками для села. Їхні вигоди обопільні й взаємозумовлені, і поділ праці при цьому, як і в усіх інших випадках, вигідний усім, хто присвячує себе різним заняттям, на які поділяється праця. Мешканці села купують у міста більше промислових виробів в обмін на продукти їхньої власної праці в меншій кількості, ніж їм довелося б витрачати, якби вони намагалися виготовляти ці вироби самі. Місто є ринком для надлишкового продукту села, для тих продуктів, що перевищують потреби споживання хліборобів; у місті мешканці села обмінюють цей надлишковий продукт на якісь потрібні їм товари. Що численніше населення міста й що більшим є його дохід, то ширший ринок збуту надається для мешканців села, а що ширший цей ринок, то це завжди вигідніше для великого числа людей. Хліб, що росте в якійсь милі від міста, продають там за такою самою ціною, як і хліб, який привозять за 20 миль. Але ціна останнього, за загальним правилом, має не тільки оплачувати витрати на виробництво хліба та доставляння його на ринок, а й давати фермерові звичайний у сільському господарстві прибуток. Тому власники землі та хлібороби, які проживають поблизу міста, понад звичайний у сільському господарстві прибуток одержують у ціні продуктів, які продають, усю вартість перевезення цих продуктів із віддаленіших місцевостей, а крім того, заощаджують усю вартість такого перевезення в ціні всього того, що купують. Порівняйте обробіток земель на околицях будь-якого великого міста з обробітком земель, розташованих на значнішій відстані від нього, і ви самі легко переконаєтесь, як багато виграє село від товарообміну з містом. Жодна з недолугих теорій торговельного балансу не намагалася стверджувати, що село втрачає від свого товарообміну з містом або що місто втрачає від свого товарообміну із селом, яке його годує.

Оскільки за природою речей продукти харчування становлять потребу, що стоїть на першому місці порівняно з предметами зручності й розкоші, то галузь, що дає їх, має передувати тим галузям, що виробляють решту. Тому обробіток і поліпшення землі, яка надає засоби існування, неодмінно мають передувати зростанню міста, що надає лише предмети зручності й розкоші. Тільки надлишковий продукт села, або той продукт, що перевищує потреби утримання хліборобів, дає місту засоби існування, а тому останнє може рости й розвиватися тільки зі збільшенням надлишкового продукту. Звісно, місто не завжди одержує всі засоби для існування з безпосередньо прилеглої до нього округи або навіть із країни, у якій воно розташоване. Воно може одержувати їх із віддалених країн. Остання обставина, хоча й не є винятком із загального правила, у різні епохи і в різних народів спричиняла значні коливання та зміни в загальному перебігу розвитку добробуту народів.

Такий порядок речей, узагалі встановлюваний необхідністю, хоча й не в усіх без винятку країнах, у кожній окремій країні підтримується природними нахилами людини. Якби людські звичаї не йшли врозріз із природними нахилами, міста не були б у змозі збільшувати своє населення поза межі того, що могло б існувати на продукти хліборобства тієї місцевості, де вони розташовані, принаймні доти, доки землі цієї місцевості не буде повністю оброблено й поліпшено. За однакового або майже однакового прибутку більшість людей вважає за краще вкладати свої капітали в поліпшення та обробіток землі, ніж у мануфактури або зовнішню торгівлю. Людина, яка вкладає свій капітал у землю, більшою мірою може розпоряджатися ним і стежити за ним, і її статок менше наражається на випадкові проблеми, аніж статок купця, який часто буває змушений віддавати його на волю вітрів і хвиль і навіть ще менш надійних стихій людського безумства й несправедливості, коли він надає великі кредити у віддалених країнах людям, про чию вдачу та становище він рідко має можливість щось дізнатися. Навпаки, капітал землевласника, вкладений у поліпшення землі, убезпечений від будь-яких випадковостей, убезпечений максимальною мірою, що її допускає природа людських діянь. Краса природи, а також утіхи сільського життя, спокій духу, який воно обіцяє, і незалежність, яку воно справді дає, якщо несправедливість людських законів не порушує її, — усе це так принадно, що більшою або меншою мірою приваблює будь-кого. І оскільки обробіток землі був споконвічним призначенням людини, то в усі епохи свого існування вона, напевне, зберегла особливу прихильність до цього первісного заняття.

Звісно, без допомоги і сприяння певної кількості ремісників обробляти землю можна було б тільки з великими незручностями і постійними перервами. Ковалі, теслі, колісники й плугарі, бондарі, чоботарі й кравці — усе це майстри, до послуг яких хліборобові доводиться звертатися. Ці ремісники потребують сприяння та послуг одне одного, і оскільки місце їхнього проживання не пов’язане з певним місцем, як у хлібороба, то вони, певна річ, оселяються по сусідству один з одним і, отже, утворюють невелике місто або містечко. Незабаром до них приєднуються м’ясник, пивовар і булочник, а за ними низка інших ремісників і дрібних торгівців, конче потрібних чи корисних для задоволення їхніх потреб, які сприяють подальшій розбудові міста. Мешканці міста й мешканці села обслуговують одне одного. Місто є базаром, або ринком, де мешканці села обмінюють сировину на готові вироби. Цей товарообмін і забезпечує мешканців міста як матеріалами для роботи, так і засобами існування. Кількість готових виробів, що їх продають мешканцям села, визначає кількість матеріалів і продуктів харчування, що їх вони купують. Через це кількість наявної в них роботи й кількість їхніх засобів існування можуть зростати тільки відповідно до зростання попиту села на готові вироби, а цей попит може зростати тільки відповідно до поліпшення обробітку землі. Отже, якби людські інституції не порушували природного перебігу речей, розвиток багатства та зростання міст в усіх державах були б наступним результатом і відповідали б поліпшенню та обробітку землі на певній території чи в країні.

У наших північноамериканських колоніях, де ще можна отримати за дешевою ціною необроблену землю, у жодному місті ще не розвинулися промислові підприємства, що продають свої вироби на віддалених ринках. Коли якийсь ремісник нагромадить дещо більший капітал, ніж потрібно для ведення його діла при збуті виробів на околицях, він у Північній Америці не намагається побудувати на цей капітал мануфактуру, що доставляє свої продукти на віддаленіший ринок, а витрачає його на купівлю та обробіток необробленої землі. Із ремісника він перетворюється на фермера, і ані високий заробіток, ані життя в достатку, що їх ця країна забезпечує ремісникам, не в змозі спокусити його працювати на інших, а не на самого себе. Він відчуває, що ремісник є слугою своїх споживачів, від яких одержує засоби до існування, тоді як фермер, що обробляє свою землю і добуває засоби до існування працею власної родини, — сам собі господар і ні від кого не залежить.

Навпаки, у країнах, де немає вільної необробленої землі або де її не можна отримати за дешевою ціною, кожен ремісник, що нагромадив більший капітал, ніж він може використати, виконуючи випадкові роботи для сусідньої місцевості, намагається виготовити товар для збуту на віддаленіших ринках. Коваль будує який-небудь залізоробний завод, ткач — полотняну або вовняну фабрику. Ці різні промислові підприємства з плином часу поступово спеціалізуються, а завдяки цьому поліпшуються різноманітними шляхами, що їх легко собі уявити і через це тут немає потреби докладніше з’ясовувати.

Шукаючи вигідного застосування капіталу, за однакового або майже однакового прибутку мануфактурам, природно, віддають перевагу перед зовнішньою торгівлею з тієї самої причини, із якої хліборобству, ясна річ, віддають перевагу перед мануфактурами. Подібно до того як капітал землевласника й фермера є більш забезпеченим, ніж капітал власника мануфактури, так само й капітал власника мануфактури, що весь час перебуває в нього перед очима і в його розпорядженні, більш убезпечений від будь-яких випадковостей, ніж капітал купця, що веде заморську торгівлю. Зрозуміло, на будь-якому ступені розвитку будь-якого суспільства надлишкову частину його сирих і промислових продуктів, тобто ту частину їх, на яку відсутній попит усередині країни, слід відправляти за кордон для обміну на продукти, на які в країні існує попит. Але дуже мало важить, який саме капітал — іноземний чи вітчизняний — доставляє за кордон цей надлишковий продукт. Якщо суспільство не нагромадило капіталу, достатнього як для обробітку всіх своїх земель, так і для повної переробки всієї сировини, то навіть вигідно, щоб сировину вивозив іноземний капітал, тоді весь капітал суспільства можна витратити на корисніші цілі. Багатство Давнього Єгипту, Китаю та Індостану достатньою мірою свідчить про те, що народ може досягти дуже високого рівня добробуту, навіть коли його вивізну торгівлю здійснюють переважно іноземці. Розвиток наших північноамериканських і вест-індських колоній відбувався б повільніше, якби для вивезення надлишкового продукту застосовували тільки капітали, що належать їм самим.

Таким чином, за природного перебігу речей більшість капіталу будь-якого розвиткового суспільства спрямовується передусім у хліборобство, затим — у мануфактури і в останню чергу — у зовнішню торгівлю. Цей порядок речей є таким природним, що в будь-якому суспільстві, що мало свою територію, його завжди, як мені здається, додержували тією чи тією мірою. Частина земель мала оброблятися до того, як виникали більш-менш значні міста, а в цих містах мала існувати бодай нерозвинена обробна промисловість, перш ніж вони могли подумати про те, щоб вести зовнішню торгівлю.

Але хоча такий природний порядок речей до певної міри можливий у будь-якому суспільстві, в усіх сучасних європейських державах він виявився багато в чому перевернутим на голову. Зовнішня торгівля в деяких містах спричинила відкриття більш складних мануфактур або таких, що розраховані на збут на далеких ринках, а мануфактури й зовнішня торгівля разом породили головні поліпшення у хліборобстві. Звичаї та манери, що були прищеплені цим народам природою їхнього первісного врядування і збереглися після того, як це врядування значно змінилося, неминуче штовхали їх на цей протиприродний і хибний шлях.

Розділ ІІ. Про перешкоди розвиткові хліборобства в давній Європі після падіння Римської імперії

Коли германські та скіфські племена заполонили західні провінції Римської імперії, чвари й замішання, спричинені такою глибокою революцією, тривали протягом кількох століть. Пограбування й насильства, що їх варвари чинили щодо корінного населення, припинили товарообмін між містом і селом. Міста збезлюділи, а землі залишалися необробленими, і західні провінції Європи, що за римського панування відзначалися високим рівнем добробуту, поринули в глибокі злидні й варварство. У добу лихоліть вожді й головні воєначальники варварських племен придбали або захопили велику частину земель цих країн. Значна частина їх була необроблена, але незалежно від того, чи це була оброблена чи необроблена земля, не лишилося ані клаптика її, що не мав би власника. Землі об’єднувалися в одних руках, і чимала частина їх виявилася захопленою значним числом великих власників.

Таке первісне зосередження необроблених земель у небагатьох руках, хоча й було великим злом, могло, проте, бути явищем тимчасовим. Спадкування й відчуження могли невдовзі знову призвести до поділу земель, якби закон про первородство не перешкоджав такому поділові земель у разі спадкування, а встановлення фідеїкомісів[48] не перешкоджало поділові їх на невеликі ділянки під час відчуження.

Коли в землі, так само як і в рухомому майні, вбачають виключно засіб до існування й до задоволення своїх потреб, природний закон спадкування поділяє землі, так само як і рухоме майно, між усіма дітьми родини, бо існування їх усіх батько вважає однаково дорогим. Через це такий природний закон спадкування застосовувався в римлян, які, передаючи землі в спадок, розрізняли старших і молодших дітей, дітей чоловічої та жіночої статі не більше, ніж робимо це ми в разі поділу рухомого майна. Однак, коли землю почали вважати не тільки джерелом існування, а й джерелом влади та впливу, було визнано за краще передавати її неподіленою одному з дітей. За того лихоліття кожний великий землевласник був своєрідним невеликим правителем. Держателі його землі були водночас його підданими. Він був їхнім суддею і з деякого погляду їхнім законодавцем за мирних часів і вождем за часів війни. Він вів війну, коли вважав це за потрібне, часто проти своїх сусідів, а іноді й проти свого правителя. Тому безпека маєтку, захист, який його власник міг надавати тим, хто жив у ньому, залежали від розмірів володіння. Дрібнити його означало вести його до розорення й наражати всі його частини на небезпеку гноблення й поглинання під час наскоків сусідів. З огляду на це за спадкування земельних володінь встановився — щоправда, не одразу, а з часом — закон про первородство з тієї самої причини, що призвела до встановлення його для монархічної влади, хоча й не завжди від самого її виникнення. Для того щоб могутність, а отже, і міцність монархічної влади не послаблювали поділи, вона мала повністю переходити до одного з дітей. Кому саме з них слід віддавати таку важливу перевагу, встановлює якийсь загальний закон, що ґрунтується не на сумнівних ознаках особистих заслуг або чеснот, а на якійсь чіткій і очевидній ознаці, що не може припускати жодних суперечок. Між дітьми тієї самої родини безперечні відмінності можуть бути тільки за статтю й віком. Повсюдно чоловічій статі віддають перевагу перед жіночою, а за інших рівних умов старший завжди йде попереду молодшого. Так виникли право первородства й так зване спадкування по прямій лінії.

Закони часто зберігають силу впродовж тривалого часу після того, як зникли обставини, що породили їх і що можуть надати їм якогось сенсу. У сучасній Європі власник якогось одного акра землі так само надійно володіє ним, як і власник сотні тисяч акрів. Проте право первородства визнають і нині, і, оскільки воно більше за всі інші інституції здатне підтримувати й живити родову гордість, треба думати, воно протримається ще не одне століття. В іншому ніщо не може більше суперечити дійсним інтересам багатолюдної родини, ніж право, що збагачуючи одну дитину, перетворює на жебраків решту.

Фідеїкоміси є природним наслідком закону про первородство. Їх було встановлено для забезпечення певного спадкування по прямій лінії, думка про яке вперше виникла у зв’язку із законом про первородство, і для запобігання тому, щоб бодай частина первісного нерухомого маєтку вийшла з володіння основної лінії шляхом дарування, заповіту й відчуження або внаслідок марнотратства чи нещастя будь-кого зі спадкоємців. Фідеїкоміси були взагалі невідомі римлянам. Їхні субституції та фідеїкоміси не мають нічого спільного із сучасними фідеїкомісами, хоча деякі французькі юристи визнали за доречне вбрати сучасні інституції в зовнішню форму й терміни згаданих давніх установ.

За тих часів, коли великі земельні володіння були чимось на зразок незалежних князівств, фідеїкоміси мали певний сенс. Подібно до так званих основних законів деяких монархій вони могли перешкоджати залежності безпеки багатьох тисяч від свавілля чи марнотратства однієї людини. Але в сучасній Європі, де дрібні володіння так само, як і великі, є стійкими й непорушними завдяки законам країни, нічого немає безглуздішого за ці фідеїкоміси. Вони ґрунтуються на найнеймовірнішому з усіх припущень — припущенні, що покоління людей, які йдуть одне за одним, мають неоднакові права на землю і на все те, що вона містить; що власність сучасного покоління слід обмежувати й регулювати відповідно до примх тих, хто помер, можливо, 500 років тому. А проте фідеїкоміси ще й досі визнають у більшій частині Європи, а надто в тих країнах, де знатне походження є обов’язковою умовою для того, щоб посісти громадські чи військові почесні посади. Було визнано, що фідеїкоміси необхідні для збереження цього виключного привілею дворянства обіймати головні почесні посади в країні. І після того як цей стан захопив несправедливу перевагу перед іншими співгромадянами, було визнано за необхідне надати йому ще й другу, щоб його бідність не зробила цей привілей смішним. Щоправда, в Англії, як стверджують, звичаєве право негативно ставиться до фідеїкомісів, через це вони обмежені тут більше, ніж у будь-якій іншій з європейських монархій, хоча навіть Англія не обійшлася без них. Що ж до Шотландії, то вважають, що понад 1⁄5, а може, і понад 1⁄3 всіх земель країни перебуває нині під суворим режимом фідеїкомісів.

Таким чином величезні простори необроблених земель не тільки зосереджені в руках окремих родин, а й назавжди майже цілком унеможливлене нове їх дроблення. Рідко трапляється, щоб великий землевласник був водночас діяльним провідником значних поліпшень. У добу лихоліть, що породила цей варварський інститут, великий землевласник був досить заклопотаний захистом власних володінь або поширенням своєї юрисдикції та влади на володіння своїх сусідів. Він не мав вільного часу на обробіток і поліпшення землі. Коли зміцнення порядку й закону надало йому цей вільний час, йому часто бракувало інтересу та схильності до цього і майже завжди — потрібних здібностей та вміння. Якщо ж витрати на утримання його самого і його замку цілком поглинали доходи або перевищували їх, як це часто траплялося, він не мав і капіталу, необхідного для поліпшень. Якщо йому була властива ощадливість, він зазвичай вважав, що вигідніше використовувати щорічні заощадження для купівлі нових земель, аніж для поліпшення тих, що вже належали йому. Для того щоб робити з прибутком земельні поліпшення, потрібно, як і в усіх інших комерційних справах, уважно підмічати всі можливі, хай і невеликі, заощадження видатків і невеликі вигоди, на що дуже рідко буває здатна людина, яка від народження має великі кошти, хай навіть за своєю вдачею вона й ощадлива. Становище такої особи, ясна річ, спонукає її радше опікуватися зовнішнім блиском, що лестить її смакам, аніж прибутком, якого вона так мало потребує. Від самого дитинства вона звикає дбати про такі речі, як елегантність власного одягу, виїзду, дому й домашньої обстановки. Умонастрій, природно створюваний такою звичкою, не залишає таку особу й тоді, коли вона починає замислюватися про поліпшення свого маєтку. Вона, можливо, зробить більш мальовничими 400–500 акрів, що оточують її будинок, витративши на це вдесятеро більше за те, що коштує земля після всіх здійснених поліпшень, і невдовзі переконається, що в разі поліпшення решти маєтку в такий самий спосіб — а інакше вона не вміє — вона збанкрутує, не виконавши й десятої частки роботи. В обох частинах Сполученого Королівства й дотепер існує небагато великих маєтків, що від часів феодальної монархії залишалися в руках одного роду. Варто лише порівняти сучасний стан цих маєтків із володіннями дрібних власників по сусідству з ними, і тоді не знадобиться інших доказів того, яким несприятливим є таке велике землеволодіння для земельних поліпшень.

Якщо навіть від таких великих землевласників не доводилося очікувати значних поліпшень, то ще менше надій можна було покладати на тих, хто жив на їхній землі. У давній Європі всі селяни були кріпаками і майже всі вони були рабами, але рабство їх мало більш м’який характер, ніж відоме в давніх греків та римлян або навіть у наших вест-індських колоніях. Малося на увазі, що вони безпосередньо кріпаки щодо землі, а не щодо свого володаря. Через це їх можна було продавати разом із землею, але не окремо від неї. За згодою свого хазяїна вони могли одружуватися, і він потім не міг розривати цей шлюб продажем чоловіка та дружини різним особам. Якщо хазяїн калічив або вбивав когось зі своїх селян, він підлягав певному покаранню, хоча зазвичай зовсім незначному. Селяни, однак, не мали права набувати власності. Усе, що вони набували, вважалося надбанням їхнього хазяїна, і він міг на свій розсуд відбирати в них придбане. Усі поліпшення та обробіток землі, що їх можна було здійснювати за допомогою таких рабів, здійснював, власне, їхній хазяїн. І здійснював їх власним коштом. Насіння, худоба, сільськогосподарські знаряддя — усе належало йому. На його користь ішов і весь дохід. Ці раби-кріпаки могли набувати тільки те, що було потрібно для їхнього повсякденного існування. Таким чином, у даному разі, як бачимо, сам землевласник володів усіма своїми землями й обробляв їх руками своїх кріпаків. Такий вид рабства ще й донині існує в Росії, Польщі, Угорщині, Богемії та Моравії. Тільки в західних і південно-західних частинах Європи його поступово було зовсім скасовано.

Але якщо від великих землевласників рідко можна очікувати значних поліпшень, то найменше їх доводиться очікувати в тих випадках, коли вони використовують для роботи своїх рабів. Досвід усіх століть і народів, на мій погляд, свідчить про те, що робота, яку виконують раби, хоча вона ніби й вимагає витрат лише на утримання їх, коштує дорожче за будь-яку іншу. Людина, яка не має права придбати жодної власності, може бути зацікавлена тільки в тому, щоб їсти якомога більше й працювати якомога менше. Тільки насильницькими заходами, а не її власною зацікавленістю можна змусити її працювати більше за те, чого достатньо для оплати її власного існування. Як Пліній[49], так і Колумелла[50] показують, як занепало в давній Італії вирощування хліба, яким невигідним стало воно для землевласника, відтоді як перейшло до рук рабів. Не кращими були справи і в Давній Греції за часів Аристотеля. Говорячи про ідеальну республіку, змальовану в «Законах» Платона, він зазначає, що на утримання 5000 непрацюючих людей (таке число воїнів вважалося необхідним для її захисту) разом із їхніми сім’ями та слугами знадобиться необмежена за розмірами та родючістю територія на зразок Вавилонської рівнини[51].

Притаманна людині гордість навіює їй любов до влади, і ніщо так не ображає її почуттів, як необхідність опускатися до умовляння людей, що стоять нижче від неї. Тому скрізь, де закон допускає це й де характер роботи уможливлює це, вона за загальним правилом віддає перевагу роботі рабів перед роботою вільних людей. Вирощування цукрових культур і тютюну може витримати витрати на обробіток землі рабською працею; вирощування хліба, як здається, нині цих видатків витримати не в змозі. В англійських колоніях, головним продуктом яких є хліб, величезну частину роботи виконують вільні люди. Нещодавня ухвала квакерів Пенсильванії про звільнення їхніх рабів-негрів свідчить про те, що кількість їх не може бути надто великою. Якби негри становили більш-менш значну частину їхньої власності, такої ухвали ніколи не було б. У наших колоніях, що виробляють цукор, навпаки, усю роботу виконують раби, а в колоніях, що вирощують тютюн, вони ж таки виконують досить велику частину роботи. Прибутки від цукрових плантацій у будь-якій із наших вест-індських колоній значно більші, ніж від будь-якої іншої культури, відомої у Європі або в Америці, а прибутки від тютюнових плантацій, хоча й нижчі, ніж від цукрових, усе ж переважають, як уже зазначалося, прибутки від вирощування хліба. Як цукрові, так і тютюнові плантації можуть виправдати витрати рабської праці, причому перші ще більше, ніж останні. Згідно із цим на наших цукрових плантаціях кількість негрів порівняно з кількістю білих робітників значно більша, ніж на плантаціях тютюнових.

Обробіток землі працею рабів, що переважав у давнину, поступово змінився обробітком її фермерами, які нині відомі у Франції під назвою половників. Латиною вони мають назву coloni partiarii. В Англії вони зникли так давно, що для нинішнього часу мені невідоме позначення англійською мовою для них. Землевласник забезпечував таких селян насінням, худобою та сільськогосподарськими знаряддями — одне слово, всім тим, що необхідно для обробітку ділянки землі. Отриманий продукт ділили нарівно між землевласником і селянином після вирахування з нього того, що вважали потрібним для збереження та відновлення капіталу; останній повертався землевласникові, коли селянин залишав ділянку або його проганяли з неї.

Земля, зайнята такими селянами, по суті, обробляється коштом землевласників, так само як і зайнята кріпаками. Вони відрізняються тільки в одному істотному пункті. Такі селяни, будучи вільними людьми, мають право набувати власність, і, оскільки вони одержують певну частину продукту землі, вони очевидно зацікавлені в тому, щоб весь продукт у цілому був можливо значнішим і їхня частка була, отже, більшою. Навпаки, кріпак, який не може набувати нічого, окрім свого прожитку, намагається лише не переобтяжувати себе надмірною працею й не дає продуктові землі набагато перевищити те, що потрібно для його існування. Певно, почасти через це, а почасти також через обмеження влади великих землевласників, до якого заохочували кріпаків правителі, що завжди суперничали із землевласниками, і яке, мабуть, урешті-решт набрало такого характеру, що зробило цей вид рабства незручним, кріпацтво поступово зникло в більшій частині Європи. Однак момент коли і спосіб, у який відбулася ця така значна подія, видаються найтемнішими сторінками сучасної історії. Римська церква претендує на велику заслугу в цій справі, і справді встановлено, що вже в XII столітті папа Олександр III видав буллу про загальне звільнення рабів. А проте ця булла виявилася радше благочестивим напученням, а не законом, суворого дотримання якого вимагали від усіх вірних. Протягом кількох століть по тому рабство існувало майже повсюдно, доки не було знищене внаслідок спільного впливу двох згаданих інтересів: землевласника, з одного боку, правителя — з іншого. Звільнений кріпак, якому залишили землю в користування, не мав власного капіталу, а міг обробляти цю землю тільки за допомогою того, що позичав йому землевласник, і тому мусив перетворитися на так званого у Франції половника.

Однак інтереси землевласників цього останнього роду ніколи не можуть спонукати їх витрачати на подальше поліпшення землі бодай частину того невеликого капіталу, що його вони могли нагромадити зі своєї частки продукту, тому що землевласник, який не брав участі в цих витратах, мав усе-таки одержувати половину того надлишкового продукту, що міг бути отриманий унаслідок цих витрат. Установлено, що десятина, яка є лише десятою частиною всього одержуваного продукту, становила велику перешкоду для поліпшень. Через це платіж, що сягав половини продукту, мав фактично цілком зупинити їх. В інтересах половника було взяти від землі все, що вона була в змозі дати за витрати капіталу, наданого йому землевласником, але ніколи його інтереси не вимагали додавати до цього капіталу бодай частку його власних коштів. У Франції, де 5⁄6 королівства, як повідомляють, становить ця категорія хліборобів, поміщики скаржаться, що їхні половники не пропускають жодного випадку, щоб використати поміщицьку худобу для візникування замість сільськогосподарських робіт, тому що в першому разі всю виручку отримують вони, а в останньому діляться з поміщиком. Такі селяни існують ще в деяких місцях Шотландії. Їх називають орендарями зі сталевими луками. Ті англійські орендарі давно минулих часів, які, за словами верховного судді Джильберта і доктора Блекстона, були радше управителями землевласника, аніж власне селянами, належали, мабуть, до цієї самої категорії.

Цю категорію селян змінили, хоча дуже повільно, фермери в точному сенсі цього слова, які обробляють землю за власний капітал і сплачують певну ренту власникові землі. Коли такі фермери беруть оренду на кілька років, вони у своїх інтересах можуть вкладати частину власного капіталу в подальше поліпшення ферми, бо можуть очікувати відшкодування зі значним прибутком здійснених витрат ще до закінчення терміну оренди. Однак становище навіть цих фермерів було впродовж тривалого часу вкрай нестійким і ще залишається таким у багатьох частинах Європи. Покупець землі може відповідно до закону відібрати в них орендовану ними ділянку до закінчення терміну оренди; в Англії це можна зробити навіть за допомогою фіктивного позову щодо повернення майна (action of common recovery). У випадках, коли землевласник незаконно, силоміць виганяв їх з орендованої ділянки, процедура, за допомогою якої вони могли відновити свої права, була вкрай недосконалою. Подавши скаргу, вони не завжди одержували назад земельну ділянку; справа обмежувалася присудженням винагороди, що ніколи не відшкодовувала повністю зазнаних збитків. Навіть в Англії, у країні, де завжди добре ставилися до вільних селян (йоменів), тільки на чотирнадцятий рік правління Генриха VII було запроваджено в практику позов про вигнання, причому орендар одержував не лише винагороду за збитки, а й втрачене володіння, і рішення нижчої судової інстанції за його позовом не вважалося остаточним. Ця позовна процедура виявилася таким дієвим засобом, що в сучасній практиці землевласник, якому доводиться вчиняти позов про повернення землі, рідко користується процедурою, встановленою спеціально для власника землі, — не вчиняє позову про повернення майна або про вступ у володіння, а вчиняє від імені свого орендаря позов про вигнання. Таким чином, в Англії надійність володіння орендаря така сама, як і власника землі. Крім того, в Англії довічна оренда зі сплатою 40 шилінгів на рік вважається вільною ділянкою і дає орендареві право голосу під час виборів членів парламенту; і оскільки значна частина селян має такі вільні ділянки, то й їхні землевласники з повагою ставляться до всього їхнього стану з огляду на політичне значення, якого це їм надає. Мені здається, ніде у Європі, крім Англії, не знайти прикладу того, щоб орендар зводив будівлю не на землі, яка належить йому, покладаючись на те, що почуття честі поміщика не дасть йому скористатися таким значним підвищенням вартості його землі. Ці закони і звичаї, такі сприятливі для вільного селянства, певно, більше зробили для сучасної величі Англії, ніж усе її хвалене торговельне законодавство.

Закон, що забезпечує довгострокову оренду й захищає її від будь-яких правонаступників землевласника, існує, наскільки мені відомо, тільки у Великій Британії. У Шотландії його встановлено в 1449 році, за Якова II. А втім, його сприятливу дію значною мірою паралізували фідеїкоміси, тому що вони забороняли призначуваним спадкоємцям здавати землі на більш-менш тривалі терміни, часто навіть на термін більше від одного року. Нещодавній акт парламенту дещо пом’якшив ці обмеження, хоча вони все ще залишаються доволі відчутними. Крім того, оскільки оренда не дає в Шотландії права голосу, землевласники там ставляться до вільного селянства з меншою повагою, ніж в Англії.

В інших частинах Європи, після того як було визнано за необхідне захистити права орендарів від свавілля спадкоємців і покупців землі, такі гарантії обмежувалися дуже стислим терміном: у Франції, наприклад, 9 роками від початку оренди. Проте в названій країні цей термін нещодавно подовжено до 27 років — період однаково надто короткий для заохочення орендаря до значних поліпшень. Землевласники колись були законодавцями в усій Європі. Тому все законодавство, що стосувалося землі, враховувало інтереси землевласника. Як передбачалося, ці інтереси вимагали, щоб жодна оренда, у яку будь-хто з його попередників у володінні здав землю, не перешкоджала йому користуватися протягом років повною вартістю землі. Пожадливість і несправедливість завжди короткозорі, і вони не передбачали, якою великою мірою таке правило має заважати поліпшенням і, отже, врешті-решт завдати збитків дійсним інтересам землевласника.

Окрім сплати ренти, фермери в минулі часи були зобов’язані виконувати низку повинностей для свого землевласника, що їх рідко точно було перераховано в договорі про оренду або встановлено якимись правилами: їх визначали звичай та потреби маєтку. Ці повинності, оскільки вони мали майже цілком довільний характер, завдавали орендареві багато ускладнень і неприємностей. У Шотландії скасування всіх повинностей, не встановлених точно в договорі про оренду, протягом небагатьох років дуже сильно змінило на краще становище йоменів (вільних селян).

Державні повинності, що лежали на йоменах, відрізнялися не менш довільним характером, аніж їхні приватні повинності. Проведення та ремонт доріг — повинність, що існує ще й дотепер, як мені здається, повсюдно, хоча вона неоднаково обтяжлива в різних країнах, — були не єдиною повинністю такого роду. Коли війська короля, його двір або його чиновники проїздили через якусь місцевість, йомени мусили забезпечувати їх кіньми, підводами і продовольством за цінами, що їх призначав інтендант. Велика Британія, наскільки мені відомо, — єдина монархія у Європі, де цю натуральну повинність цілком знищено. У Франції та Німеччині вона існує досі.

Державні податки, що лежать на селянах, так само не врегульовані й обтяжливі, як і натуральні повинності. Великі землевласники минулих часів, які вкрай неохоче погоджувалися самі надавати грошову допомогу своєму правителеві, легко дозволяли йому стригти, як вони висловлювалися, своїх орендарів і були такими неосвіченими, що не передбачали, як урешті-решт це має позначитися на їхньому власному прибутку. Податок із прибутку («талья»), як він досі існує у Франції, може слугувати прикладом цього підстригання за минулих часів. Це податок з очікуваного прибутку орендаря, який обчислюється згідно з капіталом, що його він вклав у своє господарство. Тому орендар зацікавлений удавати із себе незаможного і, отже, витрачати якомога менше на обробіток своєї ділянки й зовсім нічого — на її поліпшення. Якби в руках французького селянина навіть нагромадилися якісь кошти, «талья» майже рівнозначна цілковитій забороні вкладення їх у землю. Окрім того, вважається, що цей податок збезчещує того, хто підлягає йому, і ставить його в нижче становище порівняно не тільки з дворянином, а й із міщанином, а сплачувати цей податок має будь-хто, хто бере землю в оренду. Жоден дворянин, жоден городянин, що володіють капіталом, не погодяться на таке приниження. Отже, цей податок не тільки перешкоджає використанню нагромадженого в хліборобстві капіталу на земельні поліпшення, а й усуває від цього всі інші капітали. Старовинні десятини і п’ятнадцятини, такі поширені в Англії за минулих часів, оскільки вони поширювалися на землю, становили, напевне, податок такого самого характеру, як і «талья».

За наявності всіх перерахованих перешкод та ускладнень від держателів землі не можна очікувати значних поліпшень. За всієї свободи й безпеки, що їх може надавати закон, цим людям завжди доводиться робити свої поліпшення за дуже несприятливих умов. Орендар порівняно з власником землі перебуває в такому самому становищі, як і купець, що веде свою торгівлю на позичені гроші, порівняно з купцем, що веде свою торгівлю на власні гроші. Статок обох може збільшуватися, але, з огляду на ту велику частку, яку поглинають із прибутку відсотки на позичений капітал, статок одного за однаково обережного способу дій завжди збільшуватиметься повільніше, ніж статок другого. Так само земля, що її обробляє орендар, може за інших рівних умов поліпшуватися повільніше, ніж земля, що її обробляє власник, через велику частку, яку з отриманого продукту поглинає рента і яку, коли б земля належала орендареві, він міг би використати для подальшого поліпшення її. Окрім того, суспільне становище орендаря за самою природою речей є нижчим від становища власника. У більшій частині Європи селян вважають нижчим класом населення навіть порівняно з вищим шаром торгівців і ремісників, а скрізь у Європі їх вважають нижчими від великих купців і власників мануфактур. Тому рідко може трапитися, щоб людина, яка має більш-менш значний капітал, захотіла відмовитися від вищого суспільного стану, щоб посісти становище нижче. Отже, навіть у сучасній Європі можливо очікувати з усіх інших професій лише невеликого припливу капіталів для земельних поліпшень у фермерському господарстві. Мабуть, у Великій Британії припливає таким шляхом більше капіталів, ніж у будь-якій іншій країні, хоча навіть тут великі капітали, вкладені в деяких місцях у фермерське господарство, було за загальним правилом нагромаджено в самому фермерському господарстві, промислі, де нагромадження, порівняно з іншими промислами, відбувається зазвичай найповільніше. Проте після дрібних землевласників багаті й великі фермери в усіх країнах часто беруться за поліпшення землі. В Англії їх, мабуть, існує більше, ніж у будь-якій іншій європейській монархії. У республіках Голландії та в Бернському кантоні у Швейцарії фермери, як повідомляють, не поступаються англійським.

Окрім усього викладеного, політика, що раніше переважала в Європі, була несприятливою для поліпшення та обробітку земель, незалежно від того, хто їх здійснював — власник землі чи фермер. Першою перешкодою стала загальна заборона вивезення хліба без спеціального дозволу, що, як здається, було загальним правилом; другою перешкодою слугували утиски та обмеження, яких зазнавала внутрішня торгівля не тільки хлібом, а й майже всіма сільськогосподарськими продуктами через недолугі закони проти тих, хто підвищував і знижував ціни, скупників, а також привілеї, що дарувалися ярмаркам і ринкам. Уже зазначалося, що заборона вивезення хліба разом із деякими пільгами, наданими при ввезенні закордонного хліба, перешкоджала обробітку земель у давній Італії — від природи найродючішій країні Європі й за тієї доби в центрі найвидатнішої держави світу. Важко, мабуть, уявити собі, як сильно такі утиски внутрішньої торгівлі хлібом разом із загальною забороною його вивезення за кордон ускладнювали обробіток землі в країнах із менш родючим ґрунтом.



Розділ ІІІ

Виникнення та розвиток міст після падіння Римської імперії

Після падіння Римської імперії населення містечок і міст опинилося не в кращому становищі, ніж сільське населення. За складом воно різко відрізнялося від первісного населення давніх міст-держав Греції та Італії, що складалося переважно із землевласників, між якими держава первісно поділила землю і які визнали, що найдоцільніше споруджувати свої будинки один поблизу одного, оточуючи їх муром задля спільного захисту. Після падіння Римської імперії землевласники, навпаки, жили переважно у своїх маєтках в укріплених замках, серед своїх держателів і залежних селян. Міста населяли здебільшого торгівці та ремісники, які за тих часів перебували, мабуть, у залежному або напівзалежному стані. Особливі права, що їх давні хартії надавали мешканцям деяких із головних міст Європи, достатньо свідчать про те, яким було їхнє становище до здобуття цих прав. Люди, яким надається привілей видавати своїх дочок заміж, не питаючи згоди хазяїна, залишати після смерті своє майно дітям, а не хазяїнові, володіти власністю за заповітом, мали до отримання цього привілею перебувати в такій самій або майже такій самій кріпацькій залежності, як і сільські мешканці.

І справді, це, напевне, був дуже бідний і принижений клас людей, що кочував зі своїми товарами з одного місця в інше, із ярмарку на ярмарок подібно до сучасних коробейників і мандрівних торгівців. За тих часів в усіх європейських державах, як і нині в деяких державах Азії, мито стягували з мандрівників та їхніх товарів, коли ті проїздили через маєток, переїздили через мости, перевозили свої товари на ярмарок, споруджували на ярмарку намет або прилавок для продажу. Ці різні мита й збори були відомі в Англії під назвою заставних, мостових, вагових і прилавочних. Інколи король, а інколи й великий землевласник, який, мабуть, мав у певних випадках право це робити, повністю звільняв окремих торгівців, а надто тих, які жили в його володіннях, від такого мита. Таких торгівців, хоча в усьому іншому їхнє становище не відрізнялося або майже не відрізнялося від становища кріпаків, називали вільними торгівцями. За це вони зазвичай платили своєму заступнику щось на зразок щорічної подушної податі. За тих часів заступництво рідко надавалося інакше, ніж за значну винагороду, і цю подать слід, певно, вважати відшкодуванням того, що заступники втрачали через звільнення їх від сплати решти мита. Спершу як ця подушна подать, так і звільнення від неї мали взагалі особистий характер і поширювалися тільки на окремих осіб довічно або залежно від рішення їхніх заступників. В уривчастих даних із «Книги Страшного суду», які стосуються деяких міст Англії, часто трапляється згадка про мито, сплачуване тим чи тим городянином королю або якомусь могутньому землевласникові за таке заступництво, або тільки про загальну суму всіх таких мит[52].

Але хоч яким залежним було первісне становище міських мешканців, видається очевидним, що вони отримали свободу й незалежність значно раніше, ніж держателі землі в селі. Ту частину доходу короля, що її одержували від стягування таких подушних податей у якомусь місті, віддавали зазвичай на певне число років і за певну суму у відкуп шерифові графства або іншим особам. Часто самі городяни мали таку довіру, що їм віддавали у відкуп такі доходи, одержувані з їхнього міста, причому вони за круговою порукою відповідали за сплату всієї обумовленої суми[53]. Як мені здається, правителі всіх європейських країн вважали такі відкупи справою дуже зручною і вигідною; вони часто віддавали цілі маєтки у відкуп селянам, які за круговою порукою брали на себе зобов’язання сплачувати всю суму орендної плати; взамін цього їм дозволялося стягувати її на власний розсуд і сплачувати до королівської скарбниці безпосередньо (це робив їхній староста), уникаючи, таким чином, вимагань і насильницьких дій із боку королівських чиновників. Цю обставину за тих часів визнавали найбільшою перевагою.

Спочатку відкуп давався городянам, так само як і іншим відкупникам, тільки на певну кількість років. Однак із плином часу, напевне, узвичаїлося надання його без терміну, тобто назавжди, із незмінною рентою, яка вже не підлягала збільшенню. І оскільки постійного характеру набувало саме мито, пільги, за які його сплачували, теж набували постійного характеру. Через це такі пільги втрачали особистий характер і надалі їх уже не можна було вважати належними окремим особам; вони ставали надбанням городян міста, яке через це діставало назву вільного міста, подібно до того як його мешканців називали вільними городянами або вільними торгівцями.

Поряд із таким даром місту його мешканцям зазвичай надавали згадані вище важливі привілеї: право видавати заміж дочок, спадкування дітей і вільне розпорядження своїм майном через духівницю. Мені невідомо, чи надавали раніше такі привілеї разом зі свободою торгівлі окремим городянам на відміну від інших. Гадаю, що це цілком можливо, хоча й не можу навести прямих доказів цього. Але хоч би як там було, оскільки вони позбавлялися головних ознак кріпацтва або залежного становища, вони ставали справді вільними в сучасному значенні цього слова.

І це ще не все. Зазвичай вони водночас об’єднувалися в громаду або корпорацію, що діставала право мати власних суддів і міську раду, видавати закони для регулювання життя міста, зводити стіни для його захисту й підпорядковувати мешканців певній військовій дисципліні, зобов’язуючи їх нести вартову службу, тобто, як це розуміли за минулих часів, охороняти й захищати ці стіни вдень і вночі від можливих нападів. В Англії мешканці таких міст були зазвичай вилучені з підсудності судам сотень і графств, і всі позови, що виникали між ними, за винятком позовів корони, вирішували їхні власні судді. В інших країнах їм часто надавали значнішу й ширшу юрисдикцію[54].

Іноді виявлялося необхідним надавати містам, що одержували у відкуп збір мита зі своїх мешканців, певну примусову владу й судові права, щоб дати їм змогу примушувати громадян до платежів, що припадали на їхню частку. За невстановленого на той час правопорядку могло бути надзвичайно незручним примушувати міста звертатися зі своїми позовами такого роду до чужих судових установ. Але видається дивним, що правителі всіх країн Європи поступалися, таким чином, за певну суму, яка вже не підлягала збільшенню, тією сферою своїх доходів, що більше за всі інші доходи мала зростати внаслідок природного перебігу подій без жодних витрат або зусиль із їхнього боку, і що вони, отже, крім того, добровільно створювали в самому серці своїх володінь своєрідні незалежні республіки.

Щоб зрозуміти це, слід згадати, що за тих часів, мабуть, у жодній країні Європи правитель не мав змоги захищати від свавілля та гноблення могутніх феодалів більш слабку частину своїх підданих на всій належній йому території. Ті, кого не захищав закон і хто не був досить сильним для того, щоб захищати самого себе, змушені були вдаватися до заступництва якогось могутнього феодала й ставати кріпаками чи васалами або ж об’єднуватися для спільного та взаємного захисту. Мешканці міст і містечок, кожен окремо, не мали сили захищати себе; а об’єднавшись для спільного захисту із сусідами, були здатні чинити опір. Феодали зневажали городян, розглядали їх не тільки як інший клас людей, але й як натовп звільнених рабів, майже як людей іншої породи, ніж вони самі. Багатство городян завжди викликало в них заздрість та обурення, і за будь-якої нагоди вони грабували їх нещадно й без докорів сумління. Городяни, ясна річ, ненавиділи й боялися феодалів. Король теж ненавидів і боявся їх; що ж до городян, то їх він, мабуть, міг зневажати, але не мав причин ненавидіти чи боятися. Тому спільність інтересів наводила городян на думку про підтримку короля, а короля — на думку про підтримку городян проти феодалів. Він сприймав їх як ворогів своїх ворогів, тож у його інтересах було по змозі гарантувати їм безпеку та незалежність. Надаючи їм право мати власних суддів, видавати для управління свої закони, зводити стіни для захисту й підпорядковувати всіх мешканців міста своєрідній військовій дисципліні, для гарантування безпеки та незалежності городянам від баронів король надавав усі засоби, які тільки був у змозі надати. Без регулярного врядування, за відсутності влади змушувати громадян діяти за певним планом жодне добровільне об’єднання задля взаємного захисту не гарантуватиме більш-менш надійної безпеки чи підтримки королю. Віддаючи містам на вічні часи у відкуп збір мит із городян, король позбавляв тих, кого хотів мати своїми друзями, або, якщо можна так висловитися, союзниками, будь-якого приводу побоюватися чи підозрювати, що колись згодом він гнобитиме їх, підвищуючи суму платежу чи віддаючи стягування мит іншому відкупникові.

Правителі, які перебували в найгірших стосунках зі своїми баронами, виявляли найбільшу щедрість у наданні таких привілеїв містам. Король англійський Іоанн Безземельний був, напевне, найщедрішим благодійником своїх міст[55]. Філіп І, король французький, втратив будь-яку владу над своїми баронами. Наприкінці його правління син його Людовик, відомий згодом під іменем Людовика VI Товстого, радився, згідно з повідомленням отця Даниїла, з єпископами королівських маєтків щодо заходів, найбільш придатних для приборкання великих феодалів. Вони запропонували йому два проекти. Один зводився до встановлення нової юрисдикції та запровадження із цією метою суддів та міської ради в кожному значному місті його володінь. Другий полягав в утворенні нового ополчення: мешканці цих міст під проводом своїх посадових осіб вирушали, коли належало, у похід на підтримку короля. За твердженням французьких істориків, саме на цей час припадає введення суддів та міських рад у Франції. Так само під час невдалого панування правителів зі Швабського дому більшість німецьких вільних міст дістала свої перші дарування привілеїв і славнозвісний Ганзейський союз уперше набув своєї сили й значення.

Ополчення міст за тих часів не поступалося, напевне, сільському, і оскільки за раптової тривоги його можна було скликати скоріше, то це давало городянам перевагу в зіткненнях із сусідніми феодальними володарями. У таких країнах, як Італія та Швейцарія, де через віддаленість резиденції уряду, через природну захищеність самої країни або з якихось інших причин правитель цілком утратив свою владу, міста зазвичай ставали незалежними республіками й підпорядковували собі всю навколишню знать, примушуючи її кидати свої замки й жити в місті подібно до всіх мирних мешканців. Такою є у стислому викладі історія Бернської республіки, так само як і низки інших швейцарських міст. За винятком Венеції, історія якої дещо відмінна, таким є і минуле всіх значних італійських республік, що в такій великій кількості виникали й зникали з кінця XII і до початку XVI століття.

У таких країнах, як Франція або Англія, де королівська влада хоча часто й слабшала, але все ж ніколи не була повністю знищена, міста не мали можливості стати цілком незалежними. А проте вони набрали такої сили й значення, що правитель не міг без їхньої згоди стягувати з них жодних податків, за винятком встановленого відкупного мита з міста. Тому їм пропонувалося відряджати своїх депутатів на загальні збори станів королівства, де ті могли разом із духівництвом та баронами давати згоду на надання в разі нагальної потреби надзвичайної субсидії королю. При цьому, оскільки міста здебільшого ставали на бік влади, король нерідко спирався на їхніх депутатів у своїй боротьбі на цих зборах із великими феодалами. Таким є походження представництва міст у станових зборах усіх великих монархій Європи.

Таким чином, порядок і нормальне управління, а разом із ними свобода й безпека окремих осіб установилися в містах у той час, коли мешканці сіл ще зазнавали насильницьких дій. Але, перебуваючи в такому беззахисному стані, люди, ясна річ, задовольняються найнеобхіднішим для життя: набуваючи більше того, що потрібно для існування, вони лише могли б спокушати своїх гнобителів. У країні, де мешканцям забезпечене користування плодами їхньої праці, вони, звісно, витрачають її для поліпшення свого становища й для придбання не тільки необхідних засобів існування, а й різних зручностей та предметів розкоші. Тому виробництво, що має на меті створення чогось більшого, ніж самі лише засоби існування, виникло в містах задовго до того, як дістало поширення серед сільського населення. Якщо бідному хліборобові, пригніченому кріпосним правом, пощастить нагромадити невеликий капітал, він, зрозуміло, із щонайбільшою старанністю приховуватиме його від свого хазяїна, щоб той не заволодів ним, і за першої-ліпшої нагоди спробує втекти до міста. Закон за тих часів був такий поблажливий до міських мешканців і так прагнув послабити владу феодалів над селянами, що коли такий утікач міг переховуватися від пошуків свого хазяїна протягом одного року, він ставав назавжди вільним. Тому капітали, нагромаджені в руках працьовитої частини сільського населення, природно, шукали притулку в місті як у єдиному надійному місці, де люди, що придбали їх, могли безпечно ними розпоряджатися.

Щоправда, міські мешканці мають урешті-решт одержувати засоби для існування, а також сировину й знаряддя для промислової діяльності із села. Але мешканці міста, розташованого на морському узбережжі або по берегах судноплавної річки, не обмежувалися навколишньою сільською місцевістю. У їхньому розпорядженні значно ширший ринок, щоб набути все необхідне в найвіддаленіших кінцях світу або в обмін на готові вироби власної промисловості, або виконуючи функцію посередника, який доставляє товари з однієї віддаленої країни до іншої та обмінює продукти однієї на продукти іншої. Таким чином місто могло ставати багатим і могутнім, тоді як не тільки навколишня місцевість, а й країни, із якими воно вело торгівлю, залишалися бідними та розореними. Кожна із цих країн, узята окремо, могла, можливо, доставити тільки мізерну частку потрібних для міста засобів існування і пред’явити попит тільки на невелику частку його праці, але всі разом вони були в змозі забезпечити те й те повною мірою. У вузькому колі торгівлі давньої епохи все-таки існували країни, що відрізнялися своїм багатством і промисловістю. Такою була Греція, доки існувала Грецька держава, а також Сарацинська держава за династії Аббасидів. Такими були Єгипет аж до завоювання його турками, частина берега Берберії та всі ті провінції Іспанії, що перебували під владою маврів.

Напевне, міста Італії першими у Європі досягли завдяки торгівлі більш-менш значного багатства. Італія розташована в центрі тієї території, що за давніх часів була єдиною розвиненою й культурною частиною світу. І хоча хрестові походи внаслідок значної витрати капіталу й спричиненого ними винищення населення мали затримати розвиток більшої частини Європи, вони все-таки справили надзвичайно благотворний вплив на розвиток деяких міст Італії. Великі армії, що рухалися звідусіль на завоювання Святої землі, дали дуже сильний поштовх розвиткові судноплавства Венеції, Генуї та Пізи, оскільки звідти здійснювалося перевезення військ на схід і подальше постачання їх продовольством. Ці міста виявилися, так би мовити, інтендантами, і одне з найбільш руйнівних безумств, що будь-коли охоплювали народи Європи, стало джерелом багатства цих республік.

Мешканці міст із розвиненою торгівлею, ввозячи вироби й предмети розкоші з багатших країн, живили пиху великих землевласників, які охоче купували їх в обмін на великі кількості сировини зі своїх земель. Відповідно до цього торгівля значної частини Європи за тих часів складалася переважно з обміну її сировини на готові вироби культурніших націй. Так, англійську вовну вимінювали на вина Франції та тонке сукно Фландрії, так само як у наші дні хліб із Польщі обмінюють на вина й лікери Франції та на шовк і оксамит Франції та Італії.

Таким чином, смак до тонших і кращих виробів був прищеплений заморською торгівлею в тих країнах, де не існувало цих виробництв. Коли ж використання цих виробів стало загальнопоширеним, спричинивши значний попит на них, купці для заощадження витрат на перевезення, природно, намагалися налагодити виробництво деяких із цих виробів у себе на батьківщині. Таким є походження перших мануфактур для продажу на віддалений ринок, що, напевне, виникли в західних областях Європи після падіння Римської імперії.

Слід зауважити, що жодна велика країна ніколи не існувала й не могла існувати без якихось промислових виробництв; і коли кажуть, що країна не має промисловості, під цим треба розуміти, що вона не має промисловості, яка виробляє тонші й дорожчі вироби або працює на віддалений ринок. У будь-якій великій країні одяг, умеблювання й начиння переважної кількості населення є продуктом його власної праці. Це більшою мірою стосується тих бідних країн, що, як зазвичай кажуть, зовсім не мають промисловості, ніж країн багатих, що володіють нею в надлишку. В останніх ви за загальним правилом знайдете, що значно більша частина одягу й умеблювання нижчих класів складається з предметів закордонного виробництва, ніж у країнах бідних.

Ті виробництва, що пристосовані для збуту на віддалений ринок, у різних країнах виникли, напевне, двома різними шляхами.

В одних випадках їх запроваджували згаданим вище шляхом, насильницькою, якщо можна так висловитися, дією капіталу окремих купців і підприємців, які започатковували їх, наслідуючи іноземні мануфактури такого роду. Ці мануфактури є нащадками іноземної торгівлі, і таким було, як здається, походження старовинних мануфактур шовку, оксамиту й парчі, що процвітали в Луцці у XIII столітті. Їх було вигнано звідти за Каструччіо Кастракані, одного з героїв Макіавеллі. У 1310 році 900 родин вигнали з Лукки, причому 31 з них подалася до Венеції й запропонувала запровадити там шовкове виробництво[56]. Їхню пропозицію розглянули й надали багато привілеїв, тож вони почали виробництво з 300 робітників. Такими самими, очевидно, були мануфактури тонкого сукна, що колись процвітали у Фландрії та були запроваджені в Англії на початку правління Єлизавети; такими самими є сучасні шовкові мануфактури в Ліоні та Спіталфілді. Мануфактури, відкриті в такий спосіб, зазвичай працювали на іноземній сировині, наслідуючи закордонні мануфактури. Коли було започатковано венеціанську мануфактуру, усі необхідні матеріали привозили із Сицилії та Леванту. Мануфактури Лукки, що виникли раніше, теж працювали на закордонній сировині. Вирощування шовковиць і шовковиків не було, напевне, поширене в Північній Італії до XVI століття. У Франції це започаткували тільки за правління Карла IX. Фландрські мануфактури працювали переважно з іспанською та англійською вовною. Іспанська вовна слугувала сировиною, якщо не для першої вовняної мануфактури Англії, то для першої пристосованої для продажу на віддалених ринках. Більш як половина шовку-сирцю, що його використовує нині ліонська промисловість, має іноземне походження: за її виникнення всю або майже всю сировину одержували з-за кордону. Ані найменшої частки сировини, використовуваної промисловістю Спіталфілда, не вироблено в самій Англії. Місцезнаходженням таких підприємств, оскільки їх зазвичай відкривають за задумом окремих осіб, слугує в одних випадках приморське місто, в інших — місто всередині країни залежно від інтересів цих осіб, їхніх міркувань або примх.

За інших часів мануфактури, що працюють на віддалений ринок, зростають немовби самі собою, унаслідок поступового вдосконалення тих домашніх і грубих промислів, без яких не можуть обходитися навіть найбідніші та найнекультурніші країни. Такі мануфактури, за загальним правилом, користуються сировиною, яку виробляє певна країна, і, мабуть, вони часто були першими закладами, що виготовляли більш тонкі вироби в таких континентальних країнах, розташованих хай не на дуже великій, але все ж на значній відстані від морського узбережжя, а то й від водних шляхів сполучення. Континентальна країна, що має природну родючість і легкооброблювані ґрунти, виробляє значний надлишок продуктів харчування порівняно з тим, що потрібно для існування хліборобів; через дорожнечу сухопутного транспорту й незручності річкового перевезення часто може виявитися обтяжливим відправляти цей надлишок за кордон. Тому велика кількість продуктів харчування робить їх дешевими й заохочує численних робітників оселятися поблизу, бо вони переконуються, що їхній промисел може забезпечити їм тут більше предметів потреби й вигод, ніж в інших місцях. Вони обробляють сировину, яку дає земля, і обмінюють готові вироби або, що те саме, їхню ціну, на нову сировину й продукти харчування. Вони надають додаткову вартість надлишковій сировині, заощаджуючи витрати з перевезення її до моря або на віддалений ринок; в обмін на неї вони постачають хліборобам предмети, корисні або приємні для них, і до того ж на вигідніших умовах, ніж вони могли їх одержувати раніше. Хлібороби одержують кращу ціну за свій надлишковий продукт і мають можливість дешевше купувати потрібні їм предмети споживання. Таким чином, це заохочує їх і дає змогу збільшувати кількість цього надлишкового продукту за допомогою подальших поліпшень і кращого обробітку землі. І якщо родючість землі спричинила виникнення обробної промисловості, то розвиток цієї промисловості позначається на землі й ще більше підвищує її родючість. Промислові підприємства спершу забезпечують найближчу місцевість, а потім, із удосконаленням і поліпшенням своїх виробів, — віддаленіші ринки. Справді, якщо ані сировина, ані найпростіші промислові вироби не можуть без величезних ускладнень витримувати витрати на перевезення їх суходолом на значну відстань, то це зовсім легко для дорожчих і тонших продуктів промисловості. Невеликий обсяг їх часто за ціною відповідає значній кількості сировини. Сувій тонкого сукна, наприклад, що важить усього 80 фунтів, у своїй ціні містить не лише ціну 80 фунтів вовни, а й ціну кількох тисяч фунтів хліба, витрачених на утримання робітників та їхніх безпосередніх підприємців. Хліб, що в його природному вигляді тільки з великими труднощами можна було б вивезти за кордон, вивозиться, отже, фактично у вигляді готових промислових виробів і легко може бути відправлений у найвіддаленіші кутки світу. Так природно, немовби самі собою зросли й розвинулися мануфактури Лідса, Галіфакса, Шеффілда, Бірмінгема і Вольвергемптона. Ці мануфактури породив розвиток хліборобства. В історії Європи новітніх часів поширення та розвиток їх зазвичай ішли слідом за виникненням мануфактур, породжуваних заморською торгівлею. Англія славилася виробництвом тонких сукон, що їх виготовляли з іспанської вовни, за сто з лишком років до того, як визріла для продажу за кордон своїх виробів бодай одна з тих мануфактур, що процвітають нині в названих вище містах. Розвиток і поліпшення цих міст стали можливими тільки в результаті розвитку й поліпшення сільського господарств — найголовнішого наслідку зовнішньої торгівлі та промисловості, породженої безпосередньо цією торгівлею. До викладу цього я зараз перейду.

Розділ IV

Як торгівля міст сприяла зростанню добробуту сільських місцевостей

Зростання й багатство міст як торговельних і промислових центрів трьома різними шляхами сприяли зростанню добробуту й культури сільських місцевостей довкола них.

По-перше, як великий і готовий ринок для продукції сільських місцевостей вони заохочували обробіток земель і подальше поліпшення їх. Цей позитивний результат не обмежувався навіть країнами, де були розташовані ці міста, а більшою чи меншою мірою поширювався й на ті країни, із якими вони підтримували торговельні відносини. Вони слугували ринком збуту для певної частки їхньої сировини або промислових виробів і, отже, до деякої міри заохочували промисловість і культуру їх усіх. Але їхня власна країна завдяки своїй близькості мала найбільшу вигоду від цього ринку. Оскільки на її сировину припадали менші витрати на перевезення, торгівці могли платити за неї виробникам кращу ціну й доставляти її споживачам не дорожче від сировини більш віддалених країн.

По-друге, багатства, набуті мешканцями міст, часто витрачалися на купівлю земель, які були в продажу й значна частина яких нерідко залишалася б необробленою. Купці зазвичай виявляють прагнення стати землевласниками, і, ставши ними, вони є кращими провідниками поліпшень у сільському господарстві. Купець призвичаєний витрачати гроші переважно на проекти прибуткові, тоді як корінний поміщик звик витрачати їх без користі. Перший часто бачить, як його гроші йдуть від нього і потім повертаються з прибутком, тоді як другий, одного разу розлучившись із ними, дуже рідко сподівається знову побачити їх. Ці різні звички, природно, впливають на манеру та спосіб дій у різних практичних справах. Купець зазвичай буває сміливим підприємцем, поміщик — несміливим. Перший не боїться вкласти одразу значний капітал у поліпшення своєї землі, якщо може очікувати від цього збільшення її вартості пропорційно здійсненій витраті; другий, якщо він узагалі має капітал, що буває не завжди, рідко наважується витратити його таким чином. Якщо він узагалі робить поліпшення, то зазвичай не на капітал, а на ті суми, що їх може заощадити зі свого щорічного доходу. Той, кому доводилося жити в місті з розвиненою торгівлею в країні з низьким рівнем сільського господарства, мав часто спостерігати, наскільки купці в цій галузі поводяться сміливіше й розсудливіше за корінних поміщиків. Окрім того, звичка до порядку, ощадливості й обережності, яку виховує в купці заняття торгівлею, робить його більш здатним до будь-яких поліпшень, які дають прибуток та успіх.

По-третє, торгівля й промисловість поступово приводили до встановлення порядку та нормального управління, а разом із ними й до гарантування свободи та безпеки особистості в сільських місцевостях, мешканці яких до того часу майже постійно жили у стані війни зі своїми сусідами й рабській залежності від тих, хто стояв вище за них. І хоча це найменше помічалося, усе ж було найважливішим з усіх наслідків розвитку торгівлі та промисловості. Наскільки мені відомо, Юм — єдиний автор, який досі звернув увагу на цю обставину.

У країні, де відсутні зовнішня торгівля й більш удосконалені мануфактури, великий землевласник, оскільки він не може обміняти велику частину продукту своїх земель, що залишається після покриття витрат на утримання людей, які обробляють землю, повністю використовує її на сільську гостинність у себе в маєтку. Якщо цього надлишку вистачає на утримання сотні або тисячі людей, він може використовувати його не інакше як на утримання сотні або тисячі людей. Тому навколо нього завжди безліч клієнтів і близьке оточення; не маючи чим оплатити своє утримання і завдячуючи всім його щедрості, вони мусять підкорятися йому з тієї самої причини, із якої солдати підкоряються правителеві, що оплачує їх. До розвитку торгівлі та промисловості у Європі гостинність багатих і можновладців, починаючи від правителя й закінчуючи незначним бароном, перевищувало все те, що нині ми можемо собі уявити. Зал Вестмінстерського абатства служив їдальнею для Вільгельма Рудого й часто виявлявся занадто малим, щоб умістити всіх його співтрапезників. Марнотратство й щедрість Фоми Бекета вбачали в тому, що він наказував у негоду вистеляти підлогу свого залу свіжим сіном або очеретом, щоб лицарі та сквайри, для яких не вистачало стільців, не забруднили парадного вбрання, сідаючи на підлогу для участі в обіді. Могутній граф Варвик, як розповідають, день у день утримував у своїх численних замках 30 000 людей; хоч яким перебільшеним, можливо, є це число, воно все ж мало бути дуже великим, щоб припускати таке перебільшення. Майже таку саму гостинність практикували не так давно в багатьох місцях Шотландії. Вона, напевне, притаманна всім народам, яким мало відомі торгівля та промисловість. Я бачив, розповідає доктор Покок[57], як один арабський вождь обідав на вулицях міста, куди він прийшов для продажу своєї худоби, і запрошував усіх перехожих, навіть простих жебраків, сісти біля нього й узяти участь у його бенкеті.

Селяни в усьому також залежали від великого землевласника, як і його двірня та близьке оточення; навіть ті з них, що не перебували в кріпосній залежності, були вільними орендарями, які платили ренту, що жодним чином не була пов’язана з величиною доходу, одержуваного ними із землі. Крона, півкрони, вівця, ягня становили кілька років тому в Шотландії звичайну орендну плату за ділянку, що забезпечувала існування цілої родини. У деяких місцях це збереглося й донині, до того ж на певну суму грошей там не можна придбати більшу кількість продуктів, ніж в інших місцях.

У країні, де надлишковий продукт великої садиби має споживатися в самій садибі, власникові часто вигідніше і зручніше, щоб частину його споживали у певному віддаленні від його житла, якщо тільки ті, хто споживає його, залишаються такими само залежними від нього, як його почет і слуги. Це позбавляє його від клопоту й ускладнень, пов’язаних із наявністю занадто численного почту або занадто численної родини. Вільний орендар, який має достатньо землі, щоб утримувати свою родину, сплачуючи тільки номінальну оренду, так само залежить від землевласника, як і будь-хто з його слуг чи близького оточення, і мусить так само беззастережно підкорятися йому. Такий землевласник у себе вдома годує слуг і близьке оточення, а своїх орендарів годує в їхніх власних будинках. Ті й ті існують із його щедрості, і від його доброї волі залежить збереження за ними утримання.

На владі та впливі, що їх неминуче мали за такого стану речей великі землевласники стосовно своїх орендарів і близького оточення, ґрунтувалася могутність баронів у минулому. Для всіх тих, хто жив у їхніх маєтках, вони неминуче ставали суддями за часів миру та воєначальниками за часів війни. Вони могли підтримувати порядок і здійснювати закони у своїх володіннях, оскільки кожен із них міг спрямовувати силу всіх мешканців маєтку проти насильства або незаконних дій одного з них. Ніхто, окрім них, не мав влади робити це, навіть сам король. За тих віддалених часів король був лише найбільшим землевласником у своїй державі, якому з метою спільного захисту проти спільних ворогів решта великих землевласників виявляла певну повагу. Для стягування невеликого боргу в межах володінь якого-небудь землевласника, де всі мешканці були озброєні й звикли підтримувати одне одного, королю, якби він спробував зробити це своєю владою, знадобилися б майже такі самі зусилля, як і для придушення громадянської війни. З огляду на це він змушений був надати відправлення правосуддя на більшій території своєї країни тим, хто міг упоратися із цією справою, а також із тієї самої причини доручити командування сільською міліцією тим, кому вона була готова підкорятися.

Було б помилкою думати, ніби ця територіальна юрисдикція виникла з феодального права. Не тільки вища юрисдикція, цивільна та кримінальна, а й право набирати війська, карбувати монету і навіть видавати правила та закони для залежного від них споконвіку населення належало за алоїдальним правом великим землевласникам за кілька століть до того, як у Європі стало відоме саме поняття феодального права. Влада та юрисдикція саксонських лордів в Англії, напевне, були до завоювання такими ж значними, як і влада будь-кого з норманських лордів після нього. Але феодальне право, як вважають, стало загальновизнаним в Англії тільки після завоювання. Беззаперечним фактом слід вважати, що в порядку алоїдальному великі землевласники Франції одвічно мали дуже велику владу та юрисдикцію задовго до запровадження в цій країні феодального права. Така влада та юрисдикція, природно, зростали на ґрунті описаних вище відносин власності й звичаїв. Не заглиблюючись у віддалені часи французької чи англійської монархій, ми можемо знайти в значно ближчу до нас епоху багато доказів того, що такі наслідки завжди мають породжуватися такими причинами. Не минуло ще й 30 років відтоді, як пан Кемерон Лохіл із Лохабера в Шотландії, що не мав на те жодних законних повноважень, оскільки не був так званим тоді лордом королівства чи навіть держателем землі безпосередньо від короля, а був лише васалом герцога Аргайлу й не був навіть мировим суддею, все-таки вершив кримінальну розправу аж до смертної кари над підвладним йому населенням. Розповідають, що він дотримувався при цьому найбільшої справедливості, хоча й не виконував жодних судових формальностей; і цілком імовірно, що тогочасний стан цієї частини країни змушував його привласнити собі цю владу, щоб підтримувати громадський спокій і порядок. Цей поміщик, рента якого жодного разу не перевищила 500 фунтів на рік, у 1745 році потягнув за собою в заколот 800 людей із підлеглого йому населення.

Запровадження феодального права не посилило влади великих алоїдальних власників; воно радше було спробою обмежити її. Воно встановило правильну підпорядкованість, пов’язану із цілою низкою служб і обов’язків, починаючи від короля і закінчуючи найдрібнішим землевласником. На час неповноліття землевласника доходи разом з управлінням його землями передавалися тому, хто стояв безпосередньо над ним; таким чином, доходи та управління землями великих землевласників потрапляли до рук короля, на котрого покладалися утримання й виховання малолітнього спадкоємця і котрий як опікун, як визнавалося, мав право влаштовувати його шлюб, що відповідав його становищу. Але хоча ця традиція неодмінно вела до посилення королівської влади й послаблення влади великих землевласників, цього було недостатньо для того, щоб установити порядок та належне управління серед сільського населення, бо водночас із цим не відбувалися достатні зміни у відносинах власності й у звичаях, що породжувало безладдя. Влада уряду все ще залишалася занадто слабкою нагорі й занадто сильною внизу; надмірна сила нижчих членів була причиною слабкості голови. Після встановлення феодальної ієрархії король виявився так само неспроможним приборкувати свавілля й насильства великих володарів, як і раніше. Як і колись, вони вели на свій розсуд майже безперервні війни один з одним, а дуже часто й проти короля; і село, як і колись, залишалося ареною насильств, грабежів та заворушень.

Але те, чого ніколи не могли б зробити за всього свого примусу феодальні установи, поступово, тихо й непомітно, здійснили зовнішня торгівля та мануфактури. Вони поступово забезпечували великих землевласників чимось таким, на що ті могли вимінювати весь надлишковий продукт своїх земель і що вони могли споживати самі, не ділячись зі своїми держателями або близьким оточенням. Усе для самих себе і нічого для інших — таким в усі часи було, вочевидь, незмінне правило правителів роду людського. І тому, тільки-но вони знаходять спосіб споживати всю вартість своїх доходів, вони втрачають будь-яку готовність ділитися ними з кимось іншим. За пару діамантових пряжок чи за що-небудь таке ж суєтне і марне вони сплачували ціну, що відповідала вартості утримання тисячі осіб протягом року, а разом із тим відмовлялися від того впливу і влади, що це могло давати їм. Проте діамантові пряжки були цілком їхнім надбанням, і жодна інша людська істота не мала змоги користуватися ними, тоді як за колишнього способу витрачання своїх коштів вони повинні були ділитися ними щонайменше з тисячею осіб. Для тих, хто вирішував, який із цих способів кращий, зазначена відмінність мала вирішальне значення. Таким-от чином, заради задоволення марнотратства, вони поступово віддали всю свою владу і вплив.

У країні, де не існує зовнішньої торгівлі або мануфактур, що виробляють предмети розкоші, людина, яка має річний дохід у 10 000 фунтів, не може витрачати свій дохід інакше як маючи на своєму утриманні приблизно тисячу сімейств, які з необхідності залежать тоді від неї. За сучасного стану Європи людина, яка отримує дохід у 10 000 фунтів на рік, може повністю витрачати його — і вона, звісно, і витрачає його таким чином, не маючи на своєму утриманні безпосередньо й 20 осіб або не маючи у своєму розпорядженні понад 10 слуг. Побічно вона, можливо, забезпечує утримання не меншої або навіть більшої кількості людей, ніж могла це будь-коли робити за колишнього способу витрачання: хоча кількість дорогих виробів, на яку вона обмінює весь свій дохід, дуже незначна, кількість робітників, зайнятих у збиранні та виготовленні їх, має бути з необхідності дуже великою. Високу ціну цих виробів зумовлюють за загальним правилом заробітна плата, сплачувана за їхню працю, і прибутки всіх їхніх безпосередніх підприємців. Сплачуючи таку ціну, вона непрямо оплачує всю цю заробітну плату й прибутки і таким чином бере опосередковану участь в утриманні всіх цих робітників та їхніх підприємців. А втім, вона бере участь в утриманні кожного з них лише дуже незначною часткою: десятою часткою, може, в утриманні дуже небагатьох, сотою часткою — багатьох і тисячною, навіть десятитисячною, часткою — в утриманні решти. Хоча вона бере участь в утриманні їх, вони всі більшою або меншою мірою незалежні від неї, тому що взагалі можуть проіснувати і без неї.

Коли великі землевласники витрачають свої доходи на утримання своїх держателів і близького оточення, будь-хто з них повністю надає утримання кожному зі своїх держателів і кожному зі свого близького оточення. Коли ж вони витрачають їх на утримання торгівців і ремісників, вони можуть, усі разом, утримувати таку саму або, беручи до уваги марнотратство, притаманне сільській гостинності, навіть ще більшу кількість людей, ніж раніше. Однак кожен із них, узятий окремо, часто вносить лише дуже невелику частку на утримання окремої людини із цієї великої кількості. Кожен торгівець або ремісник одержує свої засоби до існування не від одного, а від сотні або тисячі різних споживачів. Тому, хоча він до деякої міри зобов’язаний їм усім, він не перебуває в абсолютній залежності від кожного з них зокрема.

Коли, таким чином, почали поступово зростати особисті витрати великих землевласників, не могла не скорочуватися так само поступово чисельність їхньої двірні й почту, доки вони зрештою зовсім не розпустили їх. Та сама причина поступово примусила їх відпустити зайву частину своїх держателів. Вони збільшували розміри ферм, і кількість фермерів, попри скарги на збезлюднення, було скорочено до числа, потрібного для обробітку землі відповідно до тогочасного низького рівня культури та сільського господарства. Завдяки вилученню непотрібних ротів та отриманню від фермера повної вартості ферми землевласник мав більший надлишковий продукт, або, що те саме, ціну більшого надлишкового продукту, причому купці та промисловці невдовзі надали йому можливість витрачати його на свої особисті потреби, як він це робив із рештою продукту. І оскільки ті самі причини діяли й надалі, він прагнув підвищити свої доходи понад те, що могли дати його землі за такого стану. Його орендарі могли погоджуватися на це тільки за тієї умови, що їм буде забезпечене володіння їхніми ділянками на певну кількість років, упродовж яких вони зможуть повернути з прибутком усе те, що витратять на подальше поліпшення землі. Марнославне розтринькування землевласника спонукало його приставати на цю умову; так виникла довгострокова оренда.

Вільний орендар, який сплачує повну вартість землі, уже не перебуває в цілковитій залежності від землевласника. Матеріальні вигоди, що їх вони одержують один від одного, взаємні й однакові, і такий орендар не ризикуватиме своїм життям або майном на службі у свого землевласника. Якщо ж він має оренду на тривалий термін, він узагалі незалежний і його землевласник не повинен очікувати від нього навіть наймізернішої послуги понад те, що чітко обумовлене в орендному договорі або покладається на нього з огляду на чинне звичаєве право країни.

Після того як орендарі зробилися таким чином незалежними, а двірню було розпущено, великі землевласники втратили можливість заважати регулярному відправленню юстиції або порушувати громадський мир у селі. Продавши своє право первородства не за сочевичну юшку, як Ісав у момент голоду та злиднів, а під впливом надмірності, заради брязкалець та дрібничок, придатних радше бути іграшками для дітей, аніж цікавити дорослих людей, вони втратили будь-який вплив і зрівнялися з будь-яким заможним міщанином або міським торгівцем. У селі, так само як і в місті, установилося нормальне врядування, оскільки ніхто вже не мав достатньої сили, щоб порушувати його.

Це, мабуть, не має прямого стосунку до нашої теми, але я не можу не зазначити, що в країнах із добре розвиненою торгівлею не часто зустрінеш старовинні родини, які з покоління в покоління володіли великими маєтками. Навпаки, у місцевостях із мало розвиненою торгівлею, як, наприклад, Вельс або гірська частина Шотландії, їх дуже багато. Арабська історія щедра на генеалогії, а історія, написана одним татарським ханом і перекладена кількома європейськими мовами, містить майже самі лише такі генеалогії; це доводить, що старовинні родини дуже поширені серед цих народів. У країнах, де багата людина може витрачати свої доходи не інакше як маючи на утриманні стільки людей, скільки можливо за певної величини доходу, вона не ризикує розоритися, і щедрість її, напевне, рідко буває такою безмежною, щоб вона намагалася утримувати більше людей, ніж дозволяють її кошти. Але коли вона має можливість витрачати на себе дуже великий дохід, вона часто не знає меж своїм витратам, бо не знає меж своєму марнославству або егоїзмові. Тому в країнах із розвиненою торгівлею багатство всупереч найсуворішим приписам закону, що мають за мету запобігти його розтринькуванню, дуже рідко залишається надовго в одній родині. Навпаки, це часто спостерігається в примітивних народів, без втручання будь-яких приписів закону, оскільки в скотарських народів, таких як татари й араби, подібні приписи неможливі через те, що їхнє майно складається з предметів споживання.

Отже, революцію величезної ваги для суспільного добра здійснили два різних класи людей, які не мали найменшого наміру служити суспільству. Задоволення найсмішнішого марнославства — таким був єдиний мотив великих землевласників. Торгівці та ремісники, набагато менш смішні, діяли виключно у власних інтересах і дотримувалися притаманного їм гендлярського правила загрібати копійку за будь-якої нагоди. Ані ті, ані ті не думали й не передбачали тієї великої революції, яку поступово здійснювали безумство одних і працьовитість других.

Саме так торгівля й промисловість міст виявилися в більшій частині Європи не наслідком, а причиною піднесення та розвитку села і сільського господарства.

Однак, оскільки такий порядок розвитку суперечить природному перебігові подій, він неминуче відзначається повільністю і нестійкістю. Порівняйте повільний розвиток європейських країн, багатство яких величезною мірою залежить від їхньої торгівлі та мануфактур, зі швидким успіхом наших північноамериканських колоній, багатство яких ґрунтується виключно на хліборобстві. У більшій частині Європи число мешканців, як вважають, подвоюється не менш ніж за 50 років. У деяких із наших північноамериканських колоній населення подвоюється, як це встановлено, за 20–25 років. У Європі закон первородства й невідчужуваність будь-яких володінь перешкоджають поділові великих маєтків і цим ускладнюють зростання числа дрібних власників. А тим часом дрібний власник, який знає кожен клаптик своєї маленької ділянки й ставиться до нього з усією прихильністю, що її, природно, прищеплює власність, особливо дрібна, який через це дістає задоволення не тільки від обробітку його, а й від прикрашання, за загальним правилом, є найпрацьовитішим, найкмітливішим і досягає найкращих результатів порівняно з усіма іншими, хто працює над поліпшенням землі. Крім того, ці самі обмеження тримають поза ринком так багато землі, що завжди є в наявності більше капіталів, які бажають купити її, аніж продажної землі, тож землю, що надходить у продаж, завжди продають за монопольною ціною. Дохід із землі ніколи не оплачує відсотків на витрачену під час купівлі суму і, крім того, обтяжений видатками на ремонт та іншими поточними витратами, що не мають місця за віддання грошей під відсотки. Купівля землі повсюдно в Європі є найневигіднішим вкладенням невеликого капіталу. Щоправда, людина скромного достатку, що йде на спочинок від справ, нерідко вважає за краще, задля більшої надійності й цілості, вкласти свій невеликий капітал у землю. Людина вільної професії, яка отримує дохід з іншого джерела, часто віддає перевагу збереженню своїх заощаджень у такий самий спосіб. Але молода людина, яка, замість зайнятися торгівлею або якоюсь вільною професією, витратить свій капітал у 2000–3000 фунтів на купівлю та обробіток невеликої ділянки землі, може, звісно, розраховувати на цілком щасливе й цілком незалежне життя, але мусить розпрощатися назавжди з будь-якою надією придбати великий статок або велику популярність, що їх — витративши свій капітал іншим чином — вона мала б такі самі шанси придбати, як і будь-хто інший. Така людина, хоча й не може претендувати на те, щоб стати великим власником, часто не схоче спуститися до становища фермера. Надходження на ринок незначної кількості землі й висока ціна її ускладнюють витрату на обробіток та поліпшення землі багатьох капіталів, що їх за інших умов було б витрачено на цю справу. У Північній Америці, навпаки, 50–60 фунтів вважають достатнім капіталом для того, щоб завести плантацію. Придбання й поліпшення необробленої землі є там найвигіднішим застосуванням як найменших, так і найбільших капіталів і ведуть найпрямішим шляхом до багатства й популярності, які тільки можна мати в цій країні. Таку землю в Північній Америці можна отримати майже задарма або за ціною, значно меншою від вартості її природного продукту, — річ, неможлива в Європі чи в будь-якій країні, де вся земля давно перейшла в приватну власність. Але якби маєтки після смерті власника, що залишає численну сім’ю, ділилися нарівно між усіма дітьми, вони, за загальним правилом, надходили б у продаж. На ринок виставляли б так багато землі, що її вже не можна було б продавати за монопольною ціною. Дохід із землі легше покривав би відсотки з витраченого на її купівлю капіталу, і дрібні капітали можна було б витрачати на придбання землі з не меншою вигодою, ніж витрачаючи їх іншим шляхом.

Англія через природну родючість ґрунтів, більшу довжину свого морського узбережжя порівняно із загальною поверхнею всієї країни і наявність багатьох судноплавних річок, які прорізають її та надають переваги водного транспорту деяким найбільш віддаленим від моря її частинам, не менш від будь-якої іншої великої європейської країни призначена самою природою бути осереддям заморської торгівлі, мануфактур, що працюють на віддалений ринок, і всіх тих досягнень і поліпшень, що їх зумовлюють ці останні. До того ж від початку правління Єлизавети англійське законодавство приділяло особливу увагу інтересам торгівлі та мануфактур, і, справді, у Європі не існує країни, не виключаючи навіть Голландії, де закон загалом більше сприяв би цьому роду діяльності та праці. Через це торгівля й мануфактури безперервно розвивалися впродовж усього цього періоду. Хліборобство, поза сумнівом, теж поступово розвивалося, але воно, напевне, повільно й дещо відстаючи, йшло слідом за швидким прогресом торгівлі та мануфактур. Землю в більшій частині країни обробляли, мабуть, ще до правління Єлизавети, але дуже значна частина її досі ще залишається необробленою, а ще більшу обробляють значно гірше, ніж це могло б бути. А втім, закони Англії заохочують хліборобство не тільки побічно, надаючи заступництво торгівлі, а й безпосередньо, різними заходами. За винятком неврожайних років, вивезення хліба не тільки є вільним, а й заохочується особливою премією. У роки середнього врожаю ввезення іноземного хліба обкладається митами, що за своїми розмірами мають заборонний характер. Ввезення живої худоби, окрім як з Ірландії, заборонено завжди, і тільки останнім часом його дозволено з Ірландії. Тому ті, хто обробляє землю, мають монополію щодо своїх співгромадян на два найголовніших із сільськогосподарських продуктів, а саме — на хліб і м’ясо. Таке заохочення, хоча воно, як я спробую надалі показати, по суті може бути цілком ілюзорним, достатньою мірою свідчить принаймні про намір законодавства сприяти розвиткові хліборобства. Але значно важливішим за все це є те, що йомени в Англії мають таке стале становище, незалежність і повагу, які тільки може забезпечити їм закон. Через це жодна країна, де існує право первородства, де сплачується десятина і де невідчужуваність володіння, хоча й суперечна духові закону, у деяких випадках усе ж допускається, не може заохочувати сільське господарство більше, ніж це є в Англії. А тим часом рівень його невисокий. І яким би він був, якби закон не надавав прямого заохочення сільському господарству, крім того, що побічно одержується завдяки розвитку торгівлі, і залишив би йоменів у тому становищі, у якому вони перебувають у більшості інших європейських країн? Минуло вже понад двісті років від початку правління Єлизавети — період, що зазвичай потрібен для розвитку людського добробуту.

На Францію, певне, припадала значна частка міжнародної торгівлі приблизно за століття до того, як Англія набула статусу країни з розвиненою торгівлею. Згідно з тогочасними повідомленнями флот Франції був значним ще до експедиції Карла VIII до Неаполя. Однак сільське господарство у Франції загалом перебуває на нижчому рівні, ніж в Англії. Її законодавство ніколи не надавало такого самого прямого заохочення хліборобству.

Зовнішня торгівля Іспанії та Португалії з іншими частинами Європи, хоча й ведеться переважно на іноземних суднах, має дуже значні обсяги. Торгівля зі своїми колоніями ведеться на їхніх власних суднах і є значнішою через багатство та великі площі колоній. Але ця торгівля аж ніяк не створила в жодній із цих країн більш-менш значних мануфактур для продажу на віддалених ринках, і більшість їхніх земель усе ще залишається необробленою. Заморська торгівля Португалії виникла значно раніше, ніж у будь-якій іншій великій країні Європи, за винятком Італії.

Італія, як здається, є єдиною великою країною в Європі, де землю було повністю оброблено, а також здійснено її поліпшення завдяки зовнішній торгівлі та мануфактурам, що працюють на віддалений ринок. До вторгнення Карла VIII до Італії, за словами Гвіччіардіні[58], землю обробляли однаково як у найбільш гористих і неродючих, так і в найбільш рівнинних та родючих частинах країни. Вигідне розташування країни й велике число незалежних держав, що існували на той час у ній, мабуть, чималою мірою сприяли такому значному поширенню хліборобства. А втім, цілком імовірно, усупереч цьому загальному зауваженню одного з найрозважливіших і найобережніших сучасних істориків, що землю в тогочасній Італії обробляли не краще, ніж в Англії нині.

Але капітал, придбаний країною за допомогою торгівлі та мануфактур, є дуже ненадійним і сумнівним надбанням, доки певну частину його не закріплено й не вкладено в обробіток та поліпшення її земель. Цілком слушно було зазначено, що купець не обов’язково мусить бути громадянином якоїсь певної країни. Для нього значною мірою байдуже, із якого пункту вести свою торгівлю, і навіть мізерне незадоволення може спонукати його перенести з однієї країни до іншої свій капітал, а разом із ним і всю ту промисловість, яку живить останній. Про жодну частину цього капіталу не можна сказати, що вона належить якійсь певній країні, доки цей капітал не буде немовби розсіяний по «обличчю» цієї країни у вигляді будівель або тривалих земельних поліпшень. Жодних слідів не лишилося нині від великих багатств, що ними володіла, як повідомляють, більшість ганзейських міст, коли не враховувати згадки про них у забутих історіях XIII й XIV століть. Достеменно навіть невідомо, де було розміщено якісь із них або до яких міст Європи мають стосунок латинські назви, дані деяким із них. Та хоч лиха, що їх пережила Італія наприкінці XV й на початку XVI століття, значно зменшили обсяг торгівлі та мануфактури міст Ломбардії й Тоскани, ці області все ж і надалі залишаються серед найнаселеніших і найкраще оброблених місцевостей Європи. Громадянські війни у Фландрії та володарювання іспанців, що настало слідом за ними, змусили переміститися широку торгівлю Антверпена, Гента й Брюгге. Проте Фландрія, як і колись, залишається одним з найбагатших, найбільш населених і найкраще оброблюваних регіонів Європи. Потрясіння, спричинені війною, і політичні революції легко виснажують джерела того багатства, що його породжує сама лише торгівля. Багатство, що виникає внаслідок більш сталих поліпшень у сільському господарстві, є стійкішим і може бути знищене тільки внаслідок таких різких потрясінь, що спричинюються грабежами та спустошеннями з боку ворожих і варварських народів і тривають протягом одного або двох століть поспіль, як це було впродовж деякого часу до й після падіння Римської імперії в західних місцевостях Європи.




Книга четверта

Про системи політичної економії

Політична економія як галузь знання, конче потрібна державному діячеві або законодавцеві, ставить перед собою два різних завдання: по-перше, забезпечити народові високий дохід або засоби існування, а точніше, забезпечити йому можливість добувати їх; по-друге, давати державі чи суспільству дохід, достатній для суспільних потреб. Вона ставить собі за мету збагачення як народу, так і правителя.

Різноманітний характер розвитку добробуту в різні періоди й у різних народів сприяв формуванню двох неоднакових систем політичної економії щодо питання про способи збагачення народу. Одну можна назвати комерційною, а другу — системою хліборобства. Спробую з доступною мені повнотою й чіткістю викласти обидві ці системи, і почну з комерційної. Це сучасна система, тож найкраще її можна зрозуміти на прикладі нашої країни та нашого часу.



Розділ І

Про принципи комерційної, або меркантилістичної, системи

Багатство складається з грошей або золота й срібла — таким є поширене уявлення, природно породжуване подвійною функцією грошей як знаряддя обміну та мірила вартості. Через те що гроші є знаряддям обміну, маючи їх, ми легше можемо дістати все те, що нам потрібно, ніж за допомогою будь-якого іншого товару. Ми завжди переконуємося, що найголовніше — добути гроші. Коли їх добуто, можна вже без жодних ускладнень здійснити будь-яку купівлю. А оскільки гроші є мірилом вартості, ми вимірюємо вартість усіх інших товарів кількістю грошей, на яку вони обмінюються. Про багату людину ми говоримо, що вона коштує багато тисяч, а про бідняка — що ціна йому — гріш. Про людину ощадливу або таку, що прагне розбагатіти, кажуть, що вона любить гроші, а про людину легковажну, щедру або марнотратну — що вона байдужа до них. Розбагатіти означає отримати гроші; одне слово, загальновживаною мовою багатство й гроші визнаються в усьому рівнозначними поняттями.

Багатою країною, так само як і багатою людиною, визнають країну, що володіє великою кількістю грошей, і тому нагромадження якнайбільшої кількості золота й срібла в певній країні вважають найнадійнішим способом її збагачення. Протягом певного часу після відкриття Америки перше запитання іспанців, коли вони висаджувалися на якомусь невідомому березі, зазвичай зводилося до того, чи є там золото або срібло. Залежно від отриманих ними відомостей вони вирішували, що робити: влаштовувати тут поселення на березі чи завойовувати країну. Чернець Плано Карпіно, якого король Франції відрядив посланником до одного із синів знаменитого Чингізхана, розповідає, що татари часто запитували його, чи багато овець та биків у французькому королівстві. Їхнє запитання переслідувало ту саму мету, що й запитання іспанців. Вони хотіли знати, чи достатньо багатою є країна, щоб варто було її завойовувати. У татар, так само як і в інших скотарських народів, що, як правило, не знають використання грошей, худоба є знаряддям обміну та мірилом вартості. Тому в уяві багатство полягало в худобі, так само як для іспанців воно полягало в золоті й сріблі. Уявлення татар було, певне, ближчим до істини, ніж уявлення іспанців.

Локк відзначає відмінність між грішми і будь-яким іншим рухомим майном[59]. Усі рухомі товари, говорить він, за своєю природою вживані, і тому не можна занадто покладатися на багатство, що складається з них; народ, який одного року володіє ними у великій кількості, наступного може відчувати гостру потребу в них навіть за відсутності вивезення, а лише внаслідок власного марнотратства. Гроші, навпаки, є незмінним другом; хоча вони й можуть переходити з рук у руки, а все ж не так легко знищуються і споживаються, якщо тільки вдається запобігти відпливу їх із країни. Через це, на його думку, золото й срібло — це найстійкіша і найістотніша частина рухомого багатства нації, і тому примноження цих металів має бути, як він гадає, головним завданням її політичної економії.

Інші вважають, що коли б якась нація могла бути ізольованою від усього світу, то не мало б жодного значення, яка кількість грошей обертається в ній. Предмети споживання, що обертаються за допомогою цих грошей, лише обмінювалися б на більшу або меншу кількість монет, але дійсне багатство чи бідність країни, на їхню думку, залежало б виключно від великої кількості або браку цих предметів споживання. Інакше, проте, як вони вважають, ідуть справи в країнах, що підтримують відносини з іншими народами й змушені вести війни, утримувати флоти та армії в окремих країнах. Цього, за їхніми словами, можна досягти, лише відправляючи гроші за кордон для оплати їх, а народ не може відправляти за кордон багато грошей, якщо не має їх у достатній кількості в себе вдома. Тому будь-який народ повинен намагатися за мирних часів нагромаджувати золото й срібло, щоб мати змогу, коли це знадобиться, вести війни за кордоном.

Під впливом цих загальнопоширених уявлень усі народи Європи вивчали, хоча й без будь-якої користі, усі можливі засоби для нагромадження золота й срібла у своїх країнах. Іспанія та Португалія, власники головних копалень, що постачають Європі ці метали, під страхом найсуворіших покарань забороняли вивезення їх або обкладали його високим митом. Подібна ж заборона, напевне, за старих часів застосовувалася в політиці більшості інших європейських народів. Прояви такої політики трапляються навіть там, де ми найменше могли б очікувати цього, а саме в деяких давніх законах шотландського парламенту, що під загрозою суворих покарань забороняють вивезення золота й срібла з королівства. Таку саму політику в давнину провадили у Франції та Англії.

Коли ці країни стали центрами торгівлі, купці в багатьох випадках вважали таку заборону надзвичайно незручною. На золото й срібло вони могли купувати з більшою вигодою, аніж в обмін на якийсь інший товар, ті закордонні товари, потрібні їм для ввезення до своєї країни або для перевідправлення до якоїсь чужої. Через це вони протестували проти цієї заборони як такої, що завдає шкоди торгівлі.

Вони доводили, по-перше, що вивезення золота й срібла для купівлі іноземних товарів не завжди зменшує кількість цих металів у країні; що, навпаки, воно може часто приводити до збільшення цієї кількості, бо, якщо внаслідок цього споживання іноземних товарів не збільшиться всередині країни, ці товари можна експортувати до інших країн і, продавши їх там із великим прибутком, отримати назад значно більше дзвінкої монети, ніж було первісно вивезено для їх купівлі. Мен порівнює цю операцію зовнішньої торгівлі із сівбою та жнивами в сільському господарстві. «Якби, — говорить він, — ми почали судити про дії хлібороба під час сівби, коли він кидає в землю багато доброго зерна, ми мали б визнати його радше божевільним, аніж дбайливим господарем. Та якщо ми згадаємо про жнива, що увінчують його зусилля, то переконаємося в плідності й корисності його зусиль»[60].

Вони доводили, по-друге, що така заборона не може завадити вивезенню золота й срібла, які можна легко вивозити за кордон контрабандою завдяки незначному їхньому обсягу порівняно з їхньою вартістю; що вивезенню їх можна запобігти тільки за належної уваги до дотримання ними так званого торговельного балансу; що, коли вартість вивезення країни перевищує вартість її ввезення, інші нації залишаються її боржниками на певну суму, яку обов’язково сплачують їй золотом і сріблом і яка таким чином збільшує кількість цих металів у країні. Якщо ж країна ввозить на більшу вартість, ніж вивозить, баланс стає несприятливим для неї на користь інших націй, причому вона неодмінно має сплачувати останнім теж золотом і сріблом, зменшуючи, отже, їхню кількість у себе. У такому разі заборона вивозити ці метали не може перешкодити вивезенню їх, а тільки зробить його дорожчим, оскільки воно стане небезпечнішим; через це для країни, баланс якої є негативним, курс виявиться більш несприятливим, ніж це було б за інших умов, тому що купець, який купує вексель на закордон, муситиме платити банкірові, що продавав його, не тільки за нормальний ризик, клопіт і витрати на пересилання туди грошей, а й за додатковий ризик, зумовлений забороною вивезення. Але що несприятливішим є курс якої-небудь країни, то несприятливішим стає з необхідності її торговельний баланс; відповідно до цього з гострої потреби знижується вартість її грошей порівняно з грішми країни, на користь якої звернуто баланс. Так, наприклад, якщо різниця в курсі між Англією та Голландією становить 5% проти Англії, то на купівлю векселя на 100 унцій срібла в Англії знадобиться витратити 105 унцій срібла; таким чином, 105 унцій срібла в Англії коштуватимуть лише 100 унцій срібла в Голландії, і на них можна буде купити тільки відповідну кількість голландських товарів; англійські товари, що продаються Голландії, продаватимуться дешевше на всю різницю в курсі, а голландські товари, що продаються Англії, на стільки ж дорожче. У першому випадку зменшиться на всю цю різницю приплив голландських грошей до Англії, а в другому на стільки ж збільшиться відплив англійських грошей до Голландії. Унаслідок цього торговельний баланс обов’язково виявиться на відповідно більшу суму проти Англії, і це вимагатиме вивезення до Голландії більшої кількості золота й срібла.

Ці аргументи й міркування були почасти слушні й почасти хибні. Слушні, оскільки стверджували, що вивезення золота й срібла для потреб торгівлі може бути вигідним для країни. Вони були також слушні, оскільки стверджували, що жодні заборони не можуть запобігти їх вивезенню, якщо приватні особи мають якусь вигоду від нього. Але вони були хибні, оскільки припускали, що збереження чи збільшення наявної кількості цих металів вимагає більшої уваги й турботи уряду, ніж збереження чи збільшення кількості якихось інших корисних продуктів, що за свободи торгівлі та відсутності такої уваги й турботи завжди наявні в належній кількості. Вони також були хибні, бо стверджували, що високий вексельний курс неодмінно збільшує те, що вони називали несприятливим торговельним балансом, або спричиняє вивезення більшої кількості золота й срібла. Цей високий курс справді вкрай невигідний купцям, яким треба робити платежі в інших країнах. Їм доводиться відповідно дорожче платити за векселі, що їх банкіри надають на ці країни. Але хоча ризик, зумовлений забороною вивезення, для банкірів може призвести до певних надзвичайних витрат, це аж ніяк не має неодмінно вести до відпливу з країни більшої кількості грошей. Ці витрати зазвичай мають здійснюватися в самій країні, оплачуючи контрабандне вивезення грошей із неї, і рідко можуть призводити до вивезення бодай однієї зайвої шестипенсової монети понад суму вексельного переказу. У такому разі високий вексельний курс має, ясна річ, спонукати купців намагатися, щоб вивезення більш-менш покривало ввезення, щоб таким чином їм доводилося за цим високим курсом оплачувати якнайменшу суму. Крім того, високий вексельний курс має діяти так само, як і мито, підвищуючи ціну іноземних товарів і цим зменшуючи їх споживання. Тому він спричинить тенденцію не до посилення, а до послаблення так званого несприятливого балансу, а отже, і вивезення золота й срібла.

Але хоч би як там було, наведені аргументи переконали тих, до кого їх було звернено. Вони виходили від купців і були звернені до парламентів та королівських рад, до аристократії та помісного дворянства; вони виходили від тих, кого вважали знавцями торгівлі, і були звернені до тих, хто усвідомлював, що геть нічого не розуміє в цій справі. Досвід показав як аристократії та землевласникам, так і купецтву, що іноземна торгівля збагатила країну, але ніхто з них не здавав собі справи в тому, яким чином це сталося. Купці чудово знали, як вона збагачувала їх самих; їхньою справою було знати це, але питання, у який спосіб вона збагачувала країну, аж ніяк їх не цікавило. Питання це поставало перед ними тільки в тих випадках, коли їм доводилося звертатися до своєї країни для внесення певних змін у законах стосовно зовнішньої торгівлі. Тоді виникала потреба сказати щось про благотворну дію зовнішньої торгівлі й про те, як їй заважають чинні закони. Суддям, які мали вирішувати це питання, здавалося цілком задовільним роз’ясненням справи, коли їм говорили, що зовнішня торгівля спричиняє приплив грошей до країни, але що закони, про які йдеться, перешкоджають такому великому їх припливу, який мав би місце в разі їх відсутності. Тому ці докази мали бажану дію. У Франції та Англії заборону вивезення золота й срібла було обмежено забороною вивезення монети цих країн, а вивезення іноземної монети та зливків проголошено вільним. У Голландії та деяких інших місцях цю свободу вивезення поширили й на монету цієї країни. Увагу уряду було відвернено від турботи про недопущення вивезення золота й срібла і спрямовано на спостереження за торговельним балансом як єдиною причиною, що може призвести до збільшення або зменшення кількості цих металів. Від однієї безплідної турботи він звертався до іншої, значно складнішої, значно важчої й так само безплідної. Заголовок книги Мена — «Багатство Англії в зовнішній торгівлі» — став основним положенням політичної економії не лише в Англії, а й в усіх інших торговельних країнах. Внутрішню, або вітчизняну, торгівлю — найголовніший вид торгівлі, у якій капітал певної величини дає найбільший дохід і максимально забезпечує заняттям населення країни, — визнавали тільки допоміжною щодо зовнішньої торгівлі. Стверджували, що вона не приводить ані до припливу грошей до країни, ані до відпливу їх. Тому внаслідок цієї торгівлі країна не може стати багатшою або біднішою, якщо не враховувати, що її розквіт чи занепад можуть опосередковано впливати на стан зовнішньої торгівлі.

Країна, що не має власних копалень, мусить, зрозуміло, одержувати золото й срібло з інших країн, подібно до того, як країні, що не має своїх виноградників, доводиться ввозити вина. Однак не видається конче потрібним, щоб уряд більше опікувався одним із цих завдань порівняно з іншими. Країна, змушена купувати вино десь на стороні, завжди отримає його, коли воно їй знадобиться; так само країні, якій доводиться купувати на стороні золото й срібло, ніколи не бракуватиме цих металів. Їх можна купувати за певну ціну, так само як і всі інші товари, і подібно до того як вони становлять ціну всіх інших товарів, так і всі інші товари становлять їхню ціну. Ми із цілковитою впевненістю розраховуємо на те, що свобода торгівлі, крім усіляких заходів уряду, завжди забезпечить нас вином, яке нам потрібне; із такою самою впевненістю ми можемо розраховувати й на те, що вона завжди забезпечить усю кількість золота й срібла, що її ми зможемо купити або використати як для обігу наших товарів, так і для інших потреб.

Кількість будь-якого товару, що його можна купити або виробити працею людини, звісно, регулюється сама собою в кожній країні залежно від дійсного попиту, тобто від попиту тих, хто готовий оплатити повністю ренту, працю та прибуток, що їх треба оплатити для того, щоб виготовити товар та доставити на ринок. Але жоден товар не пристосовується легше або точніше до цього дійсного попиту, ніж золото й срібло, бо з огляду на малий обсяг і високу вартість цих металів жоден інший товар не можна легше перевозити з одного місця до іншого, із пунктів, де вони дешеві, до пунктів, де вони дорогі, із пунктів, де наявний надлишок їх, до пунктів, де вони не покривають цього дійсного попиту. Якщо, скажімо, в Англії існує дійсний попит на додаткову кількість золота, то поштовий пароплав може привезти з Лісабона або з якогось іншого місця, де їх можна дістати, 50 т золота, із яких можна накарбувати понад 5 000 000 гіней. Але якби існував дійсний попит на хліб на таку саму вартість, то для його ввезення за ціни в 5 гіней за тонну знадобився б мільйон тонн водотоннажності, або тисяча кораблів у тисячу тонн кожен. Для цього не вистачило б усього флоту Англії.

Коли кількість золота й срібла, що ввозиться до певної країни, перевищує дійсний попит, жодні намагання уряду не можуть перешкодити їх вивезенню. Усі суворі закони Іспанії та Португалії не в змозі втримати в країні золото й срібло. Безперервне ввезення їх із Перу та Бразилії перевищує дійсний попит цих країн і знижує ціну цих металів у них порівняно з їхньою ціною в сусідніх країнах. Навпаки, коли в якійсь країні їхня кількість виявиться нижчою за дійсний попит, так, що їхня ціна перевищить ціну на них у сусідніх країнах, уряд не матиме потреби докладати зусиль для їх ввезення. Навіть якби він намагався перешкоджати їх ввезенню, він не зможе домогтися цього. Ці метали, коли спартанці придбали кошти для купівлі їх, прорвалися крізь усі перепони, що їх закони Лікурга зводили на шляху проникнення їх до Лакедемону. Усі жорсткі митні закони не в змозі перешкодити ввезенню чаїв Голландської та Геттеборзької ост-індських компаній, тому що вони дещо дешевші за чаї Британської компанії. А тим часом фунт чаю за своїм обсягом майже в 100 разів перевищує максимальний розмір його ціни в 16 шилінгів, яку зазвичай сплачують сріблом, і більш ніж у 2000 разів — розмір тієї самої ціни його в золоті, а отже, контрабандне ввезення його в стільки ж разів складніше.

Почасти саме через легкість доставляння золота й срібла з місць, де вони наявні в надлишку, до місць, де відчувається їх брак, ціна цих металів не зазнає постійних коливань подібно до ціни більшості інших товарів, громіздкість яких перешкоджає їх переміщенню, коли ринок виявиться переповненим або ж недостатньо забезпеченим ними. Щоправда, ціна цих металів не зовсім вільна від коливань, але ці коливання, зазвичай повільні, є поступовими та одноманітними. У Європі, наприклад, вважають — можливо, і без особливих підстав, — що впродовж нинішнього та попереднього століть вартість золота й срібла постійно та поступово знижувалася через безперервне ввезення їх з іспанської Вест-Індії. Але для того щоб спричинити таку раптову зміну ціни золота й срібла, що могла б одразу відчутно й помітно підвищити або знизити грошову ціну всіх інших товарів, потрібна така революція в торгівлі, яку було здійснено відкриттям Америки.

Якщо, попри все це, у якийсь момент виявиться брак золота й срібла в країні, що має кошти для їх купівлі, то існує більше способів замінити їх, ніж будь-який інший товар. Якщо бракує сировини для мануфактур, має зупинитися промисловість. Якщо бракує продовольства, мусить голодувати народ. Але якщо бракує грошей, їх замінить, хоч і з великими незручностями, безпосередній товарообмін. Купівля й продаж у кредит — причому всі учасники правочинів щомісяця або щороку гаситимуть свої рахунки один з одним — замінять гроші з меншими незручностями. Належним чином регульовані паперові гроші замінять їх не тільки без жодних незручностей, але в деяких випадках і з певними вигодами. Тому з будь-якого погляду ніколи турбота уряду не була такою зайвою, як тоді, коли вона спрямовувалася на збереження або збільшення кількості грошей у даній країні.

Тим часом найчастіше лунають скарги саме на брак грошей. Грошей, як і вина, завжди бракує тим, хто не має коштів, щоб купити, чи кредиту, щоб позичити їх. Люди, які мають те або те, рідко відчувають потребу в грошах або вині, що можуть їм знадобитися. Однак ці скарги на брак грошей чути не завжди від самих лише непередбачливих марнотратців. Іноді вони поширюються по всьому місту з розвиненою торгівлею й навколишніх селах. Зазвичай причиною цього буває надмірне розширення торговельних операцій. Цілком розсудливі люди, чиї плани виявилися невідповідними до їхніх капіталів, так само можуть не потребувати грошей чи не володіти заставою під кредит, щоб позичити їх, як і марнотратці, чиї витрати не відповідали їхньому доходу. Доки здійснюються їхні проекти, їхній капітал, а разом із ним і кредит вичерпуються. Вони бігають скрізь, щоб позичити гроші, і всі й кожен кажуть їм, що не мають вільних грошей. Навіть такі загальні скарги на відсутність грошей не завжди є доказом того, що в країні в певний момент не обертається звичайна кількість золотих і срібних монет; вони лише доводять, що цих монет потребує безліч людей, які не мають нічого, щоб дати навзамін. Коли прибуток із торгівлі з якоїсь причини перевищує звичайний рівень, надмірне розширення торговельних операцій є загальною помилкою як великих, так і дрібних торгівців. Вони не завжди відправляють за кордон більше грошей, ніж зазвичай, але купують у кредит як усередині країни, так і за кордоном надзвичайну кількість товарів і відправляють їх на будь-який окремий ринок, сподіваючись отримати виторг за них до настання терміну платежу. Але термін платежу настає до отримання виторгу, і виявляється, що вони не мають готівкою нічого — ні грошей, ні солідного забезпечення під позику. Отже, не брак золота й срібла, а складність для таких людей позичити гроші, а для їхніх кредиторів — отримати від них платежі породжує загальні скарги на відсутність грошей.

Було б занадто смішно, якщо взятися серйозно доводити, що багатство полягає не в грошах і не в золоті й сріблі, а в тому, що купують за гроші, і що його цінують тільки за цю здатність купувати. Не підлягає сумніву, що гроші завжди становлять частину національного капіталу, але вже зазначалося, що вони становлять лише невелику частину його і до того ж ту, яка дає найменшу вигоду.

Якщо купцеві, за загальним правилом, легше купувати товари за гроші, ніж гроші за товари, то це відбувається не тому, що багатство полягає переважно в грошах, а не в товарах, а тому, що гроші — це загальнопоширене й визнане знаряддя обміну, в обмін на яке охоче віддають будь-яку річ, але яке не завжди буває так само легко отримати в обмін на інші предмети. Крім того, більшість товарів легше псується або нищиться, ніж гроші, і купець, що тримає їх, може зазнати набагато більших збитків. Далі, коли його товари перебувають у нього на складі, скоріше може статися, що він не матиме змоги покрити пред’явлені йому грошові платежі, ніж у тому разі, якщо продасть їх і сховає отримані гроші у скрині. Окрім усього цього, він одержує свій прибуток безпосередніше від продажу, а не від купівлі, і через це зазвичай прагне радше обмінювати свої товари на гроші, ніж свої гроші на товари. Але хоча окремий купець, чиї склади переповнені товарами, може й розоритися, не спромігшись продати їх вчасно, народ або країна не наражаються на таку небезпеку. Весь капітал купця часто складається з товарів, що можуть бути знищені й призначаються для купівлі грошей. Але тільки невелика частина річного продукту землі та праці всієї країни може бути призначена для купівлі золота й срібла в її сусідів. Значно більша частина обертається й використовується в самій країні, і навіть із надлишку, що відправляється за кордон, більша частина зазвичай призначається для купівлі інших іноземних товарів. Тому, якщо навіть золото й срібло не можна отримати в обмін на товари, призначені для купівлі, народ однаково не виявиться розореним. Він, звісно, зазнає певних втрат і незручностей і буде змушений вдатися до того чи того із заходів, необхідних для заміни грошей. Але річний продукт землі та праці залишиться незмінним чи майже незмінним, тому що на його виробництво витрачатиметься такий самий або майже такий самий капітал, як раніше. І хоча товари не завжди так швидко притягають до себе гроші, як гроші притягають товари, загалом товари з більшою необхідністю притягають до себе гроші, ніж навпаки. Адже товари можуть слугувати для багатьох інших цілей, окрім купівлі грошей, тоді як гроші — тільки для купівлі товарів. Тому гроші неодмінно шукають товари, тоді як товари не завжди й не обов’язково шукають гроші. Той, хто здійснює купівлю, не завжди має намір потім продати куплене, часто він збирається використати куплене або спожити, тим часом продавець завжди має на увазі продаж, щоб купувати знову. Перший часто закінчує свою операцію, другий завжди виконує тільки половину її. Люди хочуть володіти грішми не заради них самих, а заради того, що вони можуть за них купити.

Як відомо, предмети споживання швидко знищуються, тоді як золото й срібло довговічніші, і, якби не відбувалося згадуваного постійного вивезення їх, можна було б нагромаджувати їх протягом століть, що неймовірно збільшило б дійсне багатство країни. Тому вважають, що немає нічого настільки невигідного для країни, як торгівля, що полягає в обміні таких довговічних предметів, як дорогоцінні метали, на товари, що підлягають знищенню. Утім ми не вважаємо невигідною ту торгівлю, яка полягає в обміні англійських металевих виробів на французькі вина, а тим часом металеві вироби є дуже тривким товаром і, якби його постійно не вивозили, цих виробів упродовж століття також нагромадилося б так багато, що це неймовірно збільшило б кількість горщиків і каструль у країні. Але очевидно, що кількість такого начиння в кожній країні завжди обмежена наявною потребою в ній. Було б безглуздо мати більше горщиків і каструль, ніж потрібно для приготування й споживання їжі. Зі зростанням кількості їжі відповідно до цього легко збільшиться й кількість горщиків і каструль, оскільки частина збільшеної кількості їжі піде на купівлю або на утримання додаткової кількості робітників, які їх виготовляють. Не менш очевидним є те, що кількість золота й срібла обмежена в кожній країні наявною потребою в цих металах. Їх використовують — у вигляді монети — для обігу товарів і — у вигляді посуду — для хатнього вжитку; кількість дзвінкої монети в кожній країні визначається вартістю товарів, що обертаються в ній; достатньо цій вартості зрости, і негайно частину товарів відправлять за кордон для купівлі, де це виявиться можливим, додаткової кількості монети, потрібної для їх обігу; кількість золотого й срібного посуду визначається кількістю і багатством тих приватних родин, які дозволяють собі користуватися такою розкішшю; варто кількості й багатству таких родин збільшитися, і частину цього збільшеного багатства майже напевно витратять на купівлю додаткової кількості золотого й срібного посуду; намагатися збільшити багатство країни ввезенням у неї або втриманням у ній зайвої кількості золота й срібла так само безглуздо, як намагатися покращити харчування приватних родин, змушуючи їх тримати зайву кількість кухонного посуду. Подібно до того як видаток на купівлю цього непотрібного посуду знизить, а не підвищить кількість або якість їжі, видаток на зайву кількість золота й срібла має так само неодмінно зменшити багатство, із якого харчується, одягається, оплачує своє житло населення країни і яке утримує його і дає йому заняття. Не слід забувати, що золото й срібло у вигляді монети або посуду є таким самим предметом ужитку, як і кухонний посуд. Збільшіть користування ними, збільшіть кількість предметів споживання, що з їхньою допомогою вводяться в обіг, зберігаються та виготовляються, і ви неодмінно прийдете до збільшення їхньої кількості; але якщо ви спробуєте збільшити їхню кількість якимись надзвичайними засобами, ви неминуче скоротите користування ними, а також їхню кількість, яка для цих металів ніколи не перевищує дійсної потреби в них. Якби навіть золота й срібла нагромадилося більше від цієї кількості, перевезення їх є таким легким, а втрати від їх невикористання й залишення без діла такими великими, що жоден закон не міг би перешкодити негайному вивезенню їх із країни.

Не завжди потрібно нагромаджувати золото й срібло, щоб дати країні можливість вести зовнішні війни та утримувати флот і армії в окремих країнах. Флот і армії утримують не на золото й срібло, а на предмети споживання. Народ, який із річного продукту власного виробництва, із річного доходу з його земель, від його праці та продуктивного капіталу, має на що купувати ці предмети споживання в окремих країнах, може вести там війни.

Народ може набувати гроші на оплату армії в далекій країні та провіант для неї трьома шляхами, а саме: відсилаючи за кордон, по-перше, деяку частину нагромадженого золота й срібла, по-друге, деяку частину річного продукту своїх мануфактур або деяку частину свого річного видобутку сировини.

Золото й срібло, які слід вважати нагромадженим запасом країни, можна поділити на три частини: по-перше, гроші, що перебувають в обігу; по-друге, золотий і срібний посуд приватних осіб; по-третє, гроші, що нагромаджені внаслідок багатолітньої ощадливості та зберігаються в скарбниці правителя.

Рідко вдається заощадити багато з грошей, що обертаються в країні, бо рідко з’являється значний їх надлишок. Вартість товарів, які купують і продають протягом року в певній країні, вимагає певної кількості грошей для обігу їх та розподілу серед відповідних споживачів і не може дати застосування додатковій кількості грошей. Канали обігу неодмінно вбирають у себе суму, достатню для наповнення їх, і ніколи не вміщують понад неї. Але в разі зовнішньої війни деяку суму зазвичай вилучають із цих каналів. За великого числа людей, утримуваних за кордоном, менше утримується всередині країни, де обертається менше товарів, і для їх обігу потрібно тепер менше грошей. У таких випадках зазвичай випускають величезну кількість паперових грошей того чи того роду, як, наприклад, білети адміралтейства і банківські білети в Англії; замінюючи в обігу золото й срібло, ці паперові гроші дають змогу відсилати більшу кількість їх за кордон. Проте все це може слугувати лише недостатнім джерелом для ведення зовнішньої війни, яка вимагає великих видатків і триває кілька років.

Перетворення у зливки золотого й срібного посуду приватних осіб в усіх випадках виявлялося ще незначнішим джерелом. Французи на початку останньої війни не отримали від цього засобу навіть такої вигоди, яка виправдала б втрату художньої форми посуду.

Нагромаджені в правителя скарби колись були ресурсами більшими й стабільнішими. Нині, якщо не брати до уваги прусського короля, нагромадження скарбів, мабуть, відсутнє в політиці всіх європейських правителів. Засоби, на які велися зовнішні війни поточного століття, для яких знадобилися нечувані ще в історії видатки, одержували, напевне, аж ніяк не від вивезення грошей, що перебували в обігу, чи від золотого й срібного посуду приватних осіб, чи зі скарбниці правителя. Остання війна з Францією коштувала Великій Британії понад 90 000 000 фунтів, у тому числі не тільки 75 млн нового боргу, що виник у цей час, а й збільшення на 2 шилінги із фунта земельного податку, а також щорічні запозичення з фонду погашення. Понад дві третини цих витрат здійснювалися в окремих країнах — у Німеччині, Португалії, Америці, у портах Середземного моря, в Ост- і Вест-Індії. Королі Англії не мали нагромаджених скарбів. Ми й не чули про великі кількості золотого й срібного посуду, перетворені на зливки. Вартість золота й срібла, що перебували в обігу країни, визначалася не більш ніж у 18 млн. А втім, судячи з останнього перекарбування золота, цю цифру вважають набагато применшеною. Тому, за найбільш завищеним оцінюванням із тих, які мені, пам’ятаю, доводилося читати або чути, припустимо, що загальна вартість золотої та срібної монети, яка обертається, сягнула 30 млн. Якби війну вели на наші гроші, що перебували в обігу, навіть за цим оцінюванням, вони принаймні двічі мали бути відправлені за кордон і повернутися протягом 6–7 років. Таке припущення було б найпереконливішим доказом того, що урядові не варто дбати про збереження грошей у країні, якщо всі готівкові гроші могли в такий короткий проміжок часу двічі піти з неї та повернутися так, що ніхто цього навіть не помітив. Однак канали обігу на жодну мить за весь цей період не спорожніли більш ніж завжди. Небагато з тих, хто мав чим оплатити, відчували брак грошей. Щоправда, прибутки від зовнішньої торгівлі впродовж усієї війни, а надто наприкінці її, перевищували звичайний рівень. Це призвело, як і завжди, до загального надмірного розширення торговельних операцій в усіх портах Великої Британії, що породило скарги на відсутність грошей, що завжди йдуть слідом за таким розширенням операцій. Грошей потребувала безліч людей, які не мали засобів, щоб купити їх, або кредиту, щоб їх позичити. І оскільки боржникам було важко позичити гроші, то кредиторам важко було одержувати платежі по боргах. Однак ті, хто міг віддати яку-небудь вартість в обмін на золото й срібло, за загальним правилом, могли одержувати їх за вартістю.

Таким чином, величезні витрати останньої війни мали бути покриті переважно не вивезенням золота й срібла, а вивезенням тих чи тих британських товарів. Коли уряд або його агенти домовлялися з купцем про переказ грошей до якоїсь країни, купець, ясна річ, намагався сплатити своєму закордонному кореспондентові, на якого він видав переказний вексель, відправленням за кордон не золота й срібла, а якихось товарів. Якщо в цій країні не було попиту на англійські товари, він намагався відправити їх до якоїсь іншої країни, де міг купити вексель на потрібну йому країну. Доставляння товарів на іноземний ринок, якщо воно відповідає попитові, завжди дає значний прибуток, тоді як доставляння золота й срібла — майже ніколи. Коли ці метали відправляють за кордон для купівлі іноземних товарів, купець має прибуток не від купівлі, а від продажу купленого. А коли їх відправляють за кордон лише для сплати боргу, він нічого не отримує навзамін і через це не має жодного прибутку. Тому природно, що він виявляє винахідливість у пошуку способу сплатити свої закордонні борги за допомогою вивезення товарів, а не золота й срібла. У згоді із цим автор «Сучасного стану нації»[61] відзначає великий обсяг вивезення британських товарів під час останньої війни без відповідних зворотних надходжень.

Окрім трьох згаданих вище видів золота й срібла в усіх великих торговельних країнах існує значна кількість зливків, що їх навперемінно ввозять і вивозять для здійснення зовнішньої торгівлі. Ці зливки, оскільки вони обертаються між різними країнами з розвиненою торгівлею так само, як національна монета обертається всередині кожної окремої країни, можна розглядати як гроші великої торговельної республіки. Національній монеті рух і напрямок визначають товари, що обертаються в межах кожної окремої країни; гроші всього торговельного світу дістають свій рух і напрямок від товарів, що обертаються між різними країнами. Їх використовують для полегшення обміну: першу — між різними особами в межах однієї країни, останні — між окремими особами в різних країнах. Частину цих грошей великої торговельної республіки могли й, напевно, використали на ведення останньої війни. Природно припустити, що за часів війни ці гроші дістають напрямок, відмінний від звичайного, за мирних часів, що вони більше обертатимуться у сферах, дотичних до війни, і більше використовуватимуться на придбання там і в сусідніх країнах плати й провіанту для армій. Та хоч би якою частиною цих грошей великої торговельної республіки користувалася впродовж року Велика Британія, вона мала набувати їх за цей самий час або на британські товари, або на щось інше, отримане в обмін на останні; це знов-таки повертає нас до товарів, до річного продукту землі та праці країни як до останнього джерела, що дало нам змогу вести війну. Справді, природно припускати, що такий великий видаток покриється із великої річної продукції. Витрати 1761 року, наприклад, перевищували 19 млн. Жодного нагромадження не вистачило б для таких марнотратних видатків. Немає такого річного продукту, навіть золота й срібла, що міг би покрити такий видаток. Усе щорічне ввезення золота й срібла до Іспанії та Португалії, згідно з найвірогіднішими джерелами, зазвичай ненабагато перевищує 6 000 000 фунтів стерлінгів, що в деякі роки ледве оплатило б витрати останньої війни за 4 місяці.

Напевне, товарами, найбільш придатними для вивезення до віддалених країн для придбання там плати й провіанту для армії або ж для придбання деякої частки грошей великої торговельної республіки для оплати цієї плати й провіанту, будуть тонші й дорожчі вироби промисловості, які за невеликого обсягу мають високу вартість і тому їх можна вивозити на великі відстані з незначними витратами. Країна, промисловість якої виготовляє значний річний надлишок таких виробів, що їх зазвичай вивозять до інших країн, може протягом багатьох років вести пов’язану з дуже великими витратами зовнішню війну, не вивозячи більш-менш значної кількості золота й срібла або навіть зовсім не маючи їх для вивезення. Зрозуміло, у такому разі більша частина річного надлишкового продукту її мануфактур має вивозитися без відповідних зворотних надходжень для країни, хоча купець такі надходження одержує, оскільки уряд купує в купця його векселі на закордон, щоб придбати там плату і провіант для армії. Однак деяка частина цього надлишку може давати зворотні надходження. До власників мануфактур під час війни пред’являється подвоєний попит, і їм доводиться, по-перше, виготовляти товари для відправлення за кордон, щоб сплатити векселі, виписані на інші країни для придбання плати й провіанту для армії, і, по-друге, виробляти товари, потрібні для купівлі за кордоном товарів, які зазвичай споживають у країні. Тому в розпалі найбільш руйнівної зовнішньої війни мануфактури переважно процвітають і, навпаки, можуть занепадати за відновлення миру. Вони можуть процвітати під час розорення їхньої країни і занепадати, коли вона знов процвітатиме. Неоднаковий стан різних галузей британських мануфактур упродовж останньої війни і деякий час після укладення миру добре ілюструє щойно сказане.

Жодну війну, пов’язану з великими видатками або тривалу, неможливо забезпечувати з вивезення сировини без незручностей. Занадто великими виявилися б витрати на відправлення за кордон такої кількості товару, на яку можна було б придбати там плату за службу й провіант для армії. Небагато країн виробляють сировину в кількості, яка значно перевищує ту, що потрібна для існування власних мешканців. Через це відправлення за кордон більш-менш значної кількості сировини означало б у більшості випадків відправлення частини конче потрібних засобів існування населення. Інша річ із вивезенням виробів мануфактур. Кошти, потрібні для утримання робітників, зайнятих виробництвом, залишаються всередині країни, і вивозиться тільки надлишкова частина продуктів їхньої праці. Юм часто відзначає неспроможність колишніх королів Англії вести без перерви більш-менш тривалі зовнішні війни[62]. Тогочасні англійці не мали коштів, щоб набувати в чужих країнах плату й провіант для своїх армій; у них було занадто мало сировини, щоб більш-менш значну частину її можна було залишити після внутрішнього споживання; вони виготовляли мало мануфактурних виробів, до того ж грубо оброблених і дешевих, транспортування яких, так само як і сировини, коштувало занадто дорого. Ця неспроможність була зумовлена не браком грошей, а відсутністю тонких і кращої якості мануфактур. Купівлю та продаж за тих часів, так само як і нині, здійснювали в Англії за допомогою грошей. Відношення кількості грошей в обігу до числа та вартості купівель і продажів тієї доби мало бути таким самим, як і нині, або, точніше, воно мало бути дещо більшим, оскільки тоді не існувало паперових грошей, які в наш час замінюють значну частину золота й срібла. У народів, яким мало відомі торгівля та мануфактури, правитель у надзвичайних обставинах рідко може отримати більш-менш істотну допомогу від своїх підданих із причин, що їх буде пояснено далі. У цих країнах він зазвичай намагається нагромаджувати скарби як єдине джерело в таких надзвичайних випадках. Незалежно від цієї необхідності правитель узагалі в таких умовах буває схильний до ощадливості, потрібної для нагромадження. У такому примітивному стані витрату навіть 1 соверена здійснюють не заради задоволення марнославства, що насолоджується пишнотою двору, а для надання допомоги держателям або гостинності близьким і прибічникам. Однак такі щедроти й гостинність дуже рідко ведуть до марнотратства, тоді як марнославство майже завжди веде до нього. Відповідно до сказаного будь-який татарський хан володіє скарбами. Як розповідають, скарби Мазепи, очільника козаків в Україні, відомого союзника Карла XII, були дуже великі. Усі французькі королі Меровинзької династії володіли скарбами. Коли вони здійснювали поділ королівства між дітьми, то ділили також і скарби. Англосаксонські герцоги й перші королі після завоювання теж, мабуть, нагромаджували скарби. Першою справою кожного нового правителя було зазвичай заволодіти скарбами попереднього короля: це було головним засобом зміцнення спадкування. Правителі культурних і торговельних країн не відчувають такої потреби в нагромадженні скарбів, тому що вони можуть за загальним правилом отримати від своїх підданих надзвичайну допомогу за надзвичайних обставин. Вони й виявляють менше схильності до цього. Природно і, мабуть, навіть неодмінно вони дотримуються звичаїв свого часу, їхні витрати визначає те саме марнотратне марнославство, що керує всіма іншими великими землевласниками в їхніх володіннях. Скромна пишнота їхнього двору стає з кожним днем дедалі розкішнішою, і витрати на неї не тільки перешкоджають нагромадженню, а й часто змушують черпати з фондів, призначених для нагальніших витрат. Те, що Дерсиллідас говорить про перський двір, можна сказати про двори багатьох європейських правителів: він бачив там багато блиску, але мало сили, багато слуг, але мало воїнів.

Ввезення золота й срібла — не головна й тим більше не єдина вигода, яку народ має від зовнішньої торгівлі. Усі місцевості, між якими ведеться зовнішня торгівля, мають із неї подвійну вигоду. Зовнішня торгівля вивозить ту надлишкову частину продукту їхньої землі та праці, на яку в них немає попиту, і в обмін на це привозить товари, на які існує попит. Вона надає вартості надлишкам, обмінюючи їх на продукти, що можуть задовольнити частину потреб мешканців цих місцевостей і збільшити їхні задоволення. Завдяки їй обмеженість ринку не перешкоджає доведенню поділу праці в будь-якій галузі ремесел або мануфактур до вищого рівня досконалості. Відкриваючи ширше ринок для тієї частки продукту їхньої праці, що перевищує потреби внутрішнього споживання, вона заохочує їх розвивати свої продуктивні сили й збільшувати до максимуму річний продукт, збільшуючи в такий спосіб дійсний прибуток і багатство суспільства. Такі важливі послуги зовнішня торгівля постійно надає всім країнам, між якими вона ведеться. Усі вони мають від неї велику користь, хоча найбільшу користь зазвичай одержує та країна, де живе купець, тому що він більше зайнятий задоволенням потреб і вивезенням надлишків власної країни, ніж будь-якої чужої. Поза сумнівом, ввезення до країн, що не мають власних копалень, потрібного їм золота й срібла є однією з функцій зовнішньої торгівлі. Але це найнезначніша з її функцій. Країна, що веде зовнішню торгівлю тільки із цією метою, навряд чи могла б за ціле століття відправити одне навантажене судно.

Відкриття Америки збагатило Європу не завдяки ввезенню золота й срібла. Через велику кількість американських копалень ці метали подешевшали. Золотий або срібний посуд тепер можна купити за третину тієї кількості хліба або праці, якої він коштував би в XV столітті. За тієї самої щорічної витрати праці й товарів Європа може тепер купувати щороку втричі більше золотого й срібного посуду, ніж купувала за тих часів. Та коли якийсь товар починають продавати за третю частину його звичайної ціни, не тільки колишні покупці його можуть купувати втричі більше, ніж раніше, але його в змозі купити набагато більше число нових покупців, яке, можливо, у 10–20 разів перевищує попереднє. Таким чином, у Європі нині наявна, можливо, не тільки втричі, а, мабуть, у 20–30 разів більша кількість золотого й срібного посуду, ніж була б у ній навіть за сучасного її добробуту, якби не відкриття американських копалень. Отже, Європа, поза сумнівом, отримала із цього дійсну вигоду, проте, ясна річ, зовсім мізерну. Через дешевизну золота й срібла ці метали, мабуть, стають менш придатними для виконання ролі грошей, ніж це було раніше. Для того щоб зробити ті самі покупки, ми мусимо тепер навантажуватися більшою кількістю монет і носити в кишені мінімум шилінг, коли раніше було б достатньо монети в 4 пенси. Важко сказати, що із цього має менше значення — незручність чи, навпаки, зручність. Ані те, ані друге не могло спричинити більш-менш істотної зміни в загальному становищі Європи. Однак відкриття Америки, поза сумнівом, привело до вельми істотної зміни. Відкривши новий і невичерпний ринок для всіх товарів Європи, воно дало поштовх подальшому поділові праці та поліпшенню техніки, яких у вузьких межах попередньої торгівлі ніколи не могло б бути через відсутність ринку, здатного поглинути велику частину продукту. Продуктивність праці зросла, продукт її в усіх країнах Європи збільшився, а водночас збільшилися дійсний дохід і багатство населення. Майже всі європейські товари були невідомі Америці, а багато американських товарів — невідомі Європі. Через це почалися численні акти обміну, які раніше нікому не спадали на думку і які, звісно, виявлялися так само вигідними для нового материка, як були, безперечно, вигідними для старого. Дика несправедливість європейців зробила подію, що могла бути добродійною для всіх, розорливою і згубною для деяких із цих нещасних країн.

Відкриття приблизно в той самий час шляху до Ост-Індії повз мис Доброї Надії, попри велику віддаленість нових ринків, надало, мабуть, ще ширшого простору розвиткові зовнішньої торгівлі, ніж навіть відкриття Америки. В Америці існували тільки два народи, які в усьому були вищими за дикунів, і їх було винищено майже одразу ж після відкриття нового континенту. Решта мешканців Америки були справжні дикуни. Навпаки, Китай, Індостан, Японія, а також інші країни Ост-Індії, не маючи багатих копалень золота й срібла, в усьому іншому були багатші, культурніші та в усіх ремеслах і мануфактурах пішли далі, ніж Мексика й Перу, навіть якщо ми поставимося з довірою до вочевидь перебільшених і таких, що не заслуговують на довіру, повідомлень іспанських авторів про стан останніх держав давнини. Але багаті й цивілізовані народи можуть здійснювати обмін між собою на значно більшу вартість, ніж із дикунами та варварами. Європа, однак, досі мала набагато менше вигоди від торгівлі з Ост-Індією, ніж від торгівлі з Америкою. Португальці приблизно на ціле століття монополізували ост-індську торгівлю на свою користь, і тільки манівцями й через них інші народи Європи могли відправляти або одержувати товари із цієї країни. Коли на початку минулого століття голландці почали проникати туди, вони зосередили всю свою ост-індську торгівлю в руках однієї монопольної компанії. Англійці, французи, шведи й данці — усі наслідували їхній приклад, і жодна велика нація Європи ніколи не користувалася перевагами вільної торгівлі з Ост-Індією. Не потрібно вишукувати інших причин для пояснення того, чому вона ніколи не була такою вигідною, як торгівля з Америкою, яка, оскільки йдеться про торгівлю між певною європейською нацією та її колоніями, є цілком вільною для всіх підданих цієї нації. Виключні привілеї цих ост-індських компаній, їхні великі багатства, значні пільги й протегування, що завдяки цьому були їм забезпечені з боку їхніх урядів, збурювали сильні заздрощі щодо них.


Через ці заздрощі їхню торгівлю часто зображували як узагалі шкідливу, з огляду на великі кількості срібла, які щороку вивозили з країн, що вели цю торгівлю. Зацікавлена сторона відповідала, що її торгівля через таке безперервне вивезення срібла може справді призводити до збідніння Європи загалом, але не окремої країни, яка веде її, тому що завдяки вивезенню частини отримуваних нею товарів до інших європейських країн вона щороку привозить додому значно більшу кількість цього металу, аніж вивозить. Як обвинувачення, так і відповідь на нього ґрунтуються на тому поширеному уявленні, які я щойно розглянув, через це немає потреби зупинятися на них. Унаслідок щорічного вивезення срібла до Ост-Індії срібний посуд у Європі, можливо, стає дещо дорожчим, ніж це було б за відсутності такого вивезення, а за срібну монету дають, певно, більшу кількість праці й товарів. Перший із цих наслідків є дуже незначною втратою, а останній — такою ж незначною вигодою; той і другий надто незначні, щоб заслуговувати на якусь суспільну увагу. Торгівля з Ост-Індією, відкриваючи ринок європейським товарам або, що зводиться майже до того самого, золоту й сріблу, що їх набувають за ці товари, неодмінно має вести до збільшення річного виробництва європейських товарів, а отже, і дійсного багатства та доходу Європи. Та обставина, що вона досі збільшила його такою незначною мірою, пояснюється, мабуть, тими обмеженнями, за яких їй повсюдно доводиться працювати.

Я визнав за необхідне, хоча й ризикуючи видатися нудним, розглянути в усіх подробицях те поширене уявлення, нібито багатство полягає в грошах або в сріблі й золоті. Гроші простою мовою, як я вже говорив, часто означають багатство, і ця двозначність вислову зробила це поширене уявлення таким звичним для нас, що навіть ті, хто переконаний у його безглуздості, схильні забувати власні принципи і в процесі міркувань приймати його як безперечну й неспростовну істину. Низка найкращих англійських дослідників торгівлі починала свої твори із зауваження, що багатство країни складається не тільки із золота й срібла, а також із її земель, будинків й усіляких предметів споживання. Однак у процесі міркувань землі, будинки та предмети споживання наче вислизають із їхньої пам’яті, й уся їхня аргументація часто виходить із того, що все багатство складається із золота й срібла і що примноження цих металів становить головну мету національного виробництва й торгівлі.

Отже, оскільки закріпилися два основні положення, що багатство складається із золота й срібла і що ці метали можуть припливати до країни, яка не має копалень, тільки внаслідок сприятливого торговельного балансу або шляхом вивезення на більшу суму, ніж країна ввозить, головним завданням політичної економії неминуче зробилося зменшення, наскільки можливо, ввезення іноземних товарів для внутрішнього споживання та збільшення по змозі вивезення продуктів вітчизняної промисловості. І тому двома головними її засобами для збагачення країни стали обмеження ввезення та заохочення вивезення.

Обмеження ввезення були двоякого роду:

1. Обмеження ввезення для внутрішнього споживання тих іноземних продуктів, що їх можна виробляти всередині країни, незалежно від того, із якої країни їх ввозять.

2. Обмеження ввезення майже всіх видів продуктів із тих окремих країн, торговельний баланс щодо яких вважали несприятливим.


Ці різні обмеження та утиски полягали або в обкладанні високими митами, або в цілковитій забороні ввезення.

Вивезення заохочували поверненням мит, видачею премій, або укладанням вигідних торговельних договорів з іноземними державами, або заснуванням колоній в окремих країнах.

Повернення мит практикували у двох випадках. Вітчизняним фабрикантам, яких обкладали податком чи акцизом, після вивезення виробів часто повертали всю сплачену ними суму або її частину; так само, коли до країни ввозили для зворотного вивезення товари, обкладені митом, це мито іноді повністю або частково повертали, коли товар вивозили.

Премії видавали для заохочення або нових мануфактур, або тих галузей промисловості, які визнавали такими, що заслуговують на особливе протегування.

За допомогою вигідних торговельних договорів товарам і купцям певної країни в деяких іноземних державах надавали особливі переваги порівняно з товарами й купцями інших країн.

У разі заснування колоній у віддалених країнах товарам і купцям метрополії часто надавали не тільки особливі переваги, а й монополію.

Два згаданих види обмежень ввезення разом із чотирма способами заохочення вивезення — це шість головних способів, за допомогою яких меркантилістична система передбачає збільшити кількість золота й срібла в країні, змінивши торговельний баланс на її користь. В окремому розділі я розгляну кожен із цих засобів і, не зупиняючись спеціально на їхній гіпотетичній тенденції спричиняти приплив грошей до країни, перейду переважно до з’ясування ймовірного впливу кожного з них на річний продукт виробництва країни. Залежно від того, чи ведуть вони до збільшення або зменшення вартості цього річного продукту, вони, очевидно, мають вести до збільшення або зменшення дійсного багатства та доходу країни.



Розділ ІІ

Про обмеження ввезення з-за кордону таких продуктів, які можна виробити всередині країни

Обмеженням за допомогою високих мит або цілковитою забороною ввезення з-за кордону таких продуктів, які можна виробляти всередині країни, більшою або меншою мірою забезпечується монополія внутрішнього ринку для вітчизняного виробництва. Так, заборона ввезення з-за кордону живої худоби або солонини забезпечує скотарям Великої Британії монополію внутрішнього ринку м’яса. Високі мита на ввезення хліба, які в роки середнього врожаю майже дорівнюють забороні, дають таку саму перевагу виробникам цього товару. Заборона ввезення іноземних вовняних виробів так само вигідна вовняним фабрикантам. Шовкове виробництво, хоча воно й працює виключно на іноземній сировині, нещодавно домоглося такої самої переваги. Виробництво полотна ще не домоглося її, але докладає великих зусиль до цього. Багато інших галузей виробництва в такий самий спосіб домоглися у Великій Британії або повної монополії, або майже монопольного становища щодо своїх співвітчизників. Людям, мало знайомим із митними законами, нелегко уявити собі всю різноманітність і численність товарів, ввезення яких до Великої Британії заборонено або повністю, або за певних умов.

Нема сумніву, що така монополія внутрішнього ринку часто є заохоченням для галузі виробництва, яка користується нею, залучаючи більшу частку праці та капіталу суспільства, ніж це було б за інших умов. Але, мабуть, не так очевидно, чи веде вона до розвитку всієї промисловості суспільства загалом і чи скеровує її у найвигідніше річище.

Уся промисловість суспільства ніколи не вийде за визначені розміром капіталу межі цього суспільства. Оскільки число робітників, яким може дати заняття окрема особа, має перебувати у певному відношенні до її капіталу, остільки й число тих робітників, яким можуть дати постійне заняття всі члени великого суспільства, має також перебувати у певному відношенні до всього капіталу цього суспільства й ніколи не може перевищити це співвідношення. Жодне регулювання торгівлі не в змозі збільшити промисловість якогось суспільства понад те, що відповідає його капіталові. Воно може лише дати певній частині виробництва такий напрямок, у якому вона без цього не могла б розвиватися, і аж ніяк не видається безсумнівним, що цей штучний напрямок є вигіднішим для суспільства, ніж той, у якому вона розвивалася б, якби була полишена сама на себе.

Кожна окрема людина постійно намагається знайти найвигідніше застосування капіталу, яким вона може розпоряджатися. Вона має на увазі власну вигоду, а зовсім не вигоди суспільства. Та коли вона бере до уваги власну вигоду, це природно, або, точніше, неминуче приводить її до вибору того заняття, що є найвигіднішим для суспільства.

По-перше, кожна людина намагається вкласти капітал якнайближче до свого дому і, отже, по змозі у вітчизняне виробництво за тієї неодмінної умови, що таким чином вона матиме звичайний або майже звичайний прибуток на капітал.

Так, за умови однакового чи майже однакового прибутку будь-який оптовий купець, ясна річ, віддає перевагу торгівлі всередині країни перед зовнішньою торгівлею для потреб споживання, а зовнішній торгівлі для потреб споживання — перед транзитною торгівлею. Якщо він веде внутрішню торгівлю, його капітал ніколи не йде з рук на такий тривалий час, як це часто буває в зовнішній торгівлі для потреб споживання. Він краще знає про характер і становище людей, яким виявляє довіру, а якщо станеться так, що його ошукають, то він краще знає закони країни, у якої має шукати допомоги. У транзитній торгівлі капітал купця немовби ділиться між двома закордонними країнами, ані найменша частина його не повертається неодмінно додому й не опиняється під його безпосереднім контролем і в його розпорядженні. Капітал, що його амстердамський купець витрачає на доставляння хліба з Кенігсберга до Лісабона й фруктів та вина з Лісабона до Кенігсберга, зазвичай має перебувати наполовину в Кенігсберзі та наполовину в Лісабоні. Ані найменша частка його не повинна потрапляти до Амстердама. Природним місцем перебування такого купця мали б бути Кенігсберг або Лісабон, і тільки особливі обставини можуть змусити його віддати перевагу перебуванню в Амстердамі. А втім, незручності, яких завдає йому те, що його капітал перебуває так далеко від нього, зазвичай спонукають його доставляти до Амстердама частину кенігсберзьких товарів, призначених для Лісабона, і частину лісабонських товарів, призначених для Кенігсберга; і хоча це неодмінно обтяжує його подвійним видатком на навантаження та розвантаження, а також сплатою зайвих податків і мит, він усе-таки охоче погоджується на цей додатковий видаток, щоб тільки завжди мати в розпорядженні й під контролем певну частину свого капіталу. Отаким чином будь-яка країна, що бере більш-менш значну участь у транзитній торгівлі, стає завжди складським місцем або центральним ринком для товарів усіх тих країн, торгівлю яких вона веде. Купець у своєму прагненні обійтися без повторного навантаження та розвантаження завжди намагається продати на вітчизняному ринку стільки товарів цих країн, скільки може, і таким чином по змозі перетворити свою транзитну торгівлю на зовнішню торгівлю для потреб споживання. Так само й купець, який веде зовнішню торгівлю для потреб споживання, буде завжди радий, збираючи товари для іноземних ринків, продати — за однакового або майже однакового прибутку — якнайбільшу частину їх у себе на батьківщині. Він позбувається ризику й клопоту, пов’язаних із вивезенням їх, завдяки тому, що по змозі перетворює свою зовнішню торгівлю для потреб споживання на торгівлю внутрішню. Внутрішній ринок є, отже, центром, якщо можна так висловитися, навколо якого постійно обертаються капітали мешканців будь-якої країни і до якого вони завжди прагнуть, хоча особливі причини можуть інколи відволікати їх для використання у віддалених місцях. Але капітал, зайнятий у внутрішній торгівлі, як уже було показано, неминуче спричинює рух більшої кількості вітчизняної праці й дає дохід та заняття більшому числу мешканців країни, ніж такий самий за розмірами капітал, вкладений у зовнішню торгівлю для потреб споживання, а капітал, вкладений в останню, має таку саму перевагу порівняно з таким самим за розміром капіталом, вкладеним у торгівлю транзитну. Через це за однакового або майже однакового прибутку кожна окрема людина, звісно, схильна використовувати свій капітал у такий спосіб, за якого він найбільше сприяє розвиткові вітчизняної промисловості й дає дохід і заняття найбільшому числу мешканців своєї країни.

По-друге, будь-яка людина, що витрачає свій капітал на підтримку вітчизняної праці, неодмінно намагається дати йому такий напрямок, щоб її продукт мав якомога більшу вартість.

Продукт промисловості становить те, що вона додає до предмета або матеріалу, до яких застосовується промислова праця. Залежно від того, наскільки значною або незначною є вартість цього продукту, значним або незначним буде й прибуток підприємця. Але будь-яка людина витрачає капітал на підтримку промисловості лише заради прибутку, тому вона завжди намагатиметься витрачати його на підтримку тієї галузі промисловості, продукт якої матиме найбільшу вартість і обмінюватиметься на найбільшу кількість грошей або інших товарів.

Але річний дохід будь-якого суспільства завжди дорівнює міновій вартості всього річного продукту його праці або, точніше, і є цією міновою вартістю. І оскільки кожна людина намагається по змозі використовувати свій капітал для підтримки вітчизняного виробництва і так спрямовувати його, щоб продукт мав найбільшу вартість, це неодмінно сприяє тому, щоб річний дохід суспільства загалом був максимально великим. Певна річ, зазвичай вона не має наміру сприяти суспільній користі й не усвідомлює, якою мірою сприяє їй. Вважаючи за краще надати підтримку вітчизняній промисловості, а не іноземній, вона зважає лише на власний інтерес, а спрямовуючи цю промисловість таким чином, щоб її продукт мав максимальну вартість, переслідує лише власну вигоду, і в цьому разі, як і в багатьох інших, невидима рука спрямовує її до мети, що зовсім не входила до її намірів; при цьому суспільство не завжди страждає від того, що ця мета не входила до її намірів. Переслідуючи власні інтереси, людина часто реальніше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне це робити. Мені жодного разу не доводилося чути, щоб багато доброго зробили ті, хто вдавав, ніби веде торгівлю заради добра суспільства. А втім, такі претензії рідко трапляються серед купців, і не потрібно багато слів, щоб переконати їх відмовитися від них.

Очевидно, що кожна людина, пристосовуючись до місцевих умов, може набагато краще, ніж це зробив би замість неї будь-який державний діяч або законодавець, судити про те, у який саме вид вітчизняної промисловості вкласти свій капітал і продукт якої промисловості може мати найбільшу вартість. Державний діяч, що спробував би давати приватним особам вказівки стосовно того, як вони мають використовувати свої капітали, обтяжив би себе цілком зайвою турботою, а також привласнив би собі владу, що її не можна без збитків довірити не тільки якійсь особі, а й будь-якій раді чи установі, і що в жодних руках не виявилася б такою небезпечною, як у руках людини, настільки безумної та самовпевненої, щоб уявити себе здатною використовувати цю владу.

Установлювати монополію внутрішнього ринку для продукту вітчизняної промисловості в тій чи тій галузі ремесел або мануфактур певною мірою це як вказувати приватним особам, як саме вони мають використовувати свої капітали, і майже в усіх випадках є або марним, або шкідливим заходом. Вочевидь таке регулювання марне, якщо продукт вітчизняної промисловості можна доставити на внутрішній ринок за такою самою ціною, як і продукт іноземної промисловості. Якщо це неможливо, регулювання, за загальним правилом, виявиться шкідливим. Основне правило кожного розсудливого глави родини полягає в тому, щоб не виготовляти вдома такі предмети, виготовлення яких обійдеться дорожче, ніж купівля їх на стороні. Кравець не береться сам шити собі чоботи, а купує їх у шевця. Швець не береться сам шити собі одяг, а звертається до послуг кравця. Фермер не робить ані того, ані другого, а користується послугами обох цих ремісників. Усі вони вважають вигіднішим для себе витрачати всю свою працю в тій галузі, у якій мають певну перевагу перед своїми сусідами, і все необхідне купувати в обмін на частину продукту або, що те саме, на ціну частини продукту своєї праці.

Те, що видається розумним у способі дій будь-якої приватної родини, навряд чи може виявитися нерозумним для всього королівства. Коли якась чужа країна може постачати якийсь товар за дешевшою ціною, ніж ми самі в змозі виготовляти його, набагато краще купувати його в неї на деяку частину продукту нашої власної промислової праці, застосованої в тій галузі, у якій ми маємо певну перевагу. Загальна сума промислової праці країни, яка завжди пропорційна капіталові, що користується нею, від цього не зменшиться, так само як не зменшиться й праця згаданих вище ремісників; їй доведеться лише шукати галузь, у якій вона може бути використана з найбільшою вигодою. Поза будь-яким сумнівом, її застосовують не з найбільшою вигодою, коли спрямовують на виготовлення предмета, який можна купити дешевше від виробленого нею самою. Вартість її річного продукту, певно, більшою або меншою мірою знизиться, коли її в такий спосіб відволікають від виробництва товарів, що мають більшу вартість порівняно з товаром, на виготовлення якого її спрямовано. Згідно з нашим припущенням, товар цей можна отримати за кордоном за дешевшою ціною, ніж виготовляючи його всередині країни. Отже, його можна купити на частину товарів, або, що те саме, на частину ціни товарів, що їх виробила б усередині країни промислова праця, вживана рівним капіталом, якби їй було надано можливість прямувати природним шляхом. Промислова праця країни, отже, відволікається від більш вигідного до менш вигідного заняття, і мінова вартість її річного продукту замість збільшитися, як того хотів законодавець, має неминуче зменшуватися в результаті кожного такого обмеження.

Щоправда, завдяки таким заходам окрема галузь промисловості може виникнути в країні швидше, ніж у противному разі, і по закінченні певного часу її вироби виготовлятимуть усередині країни дешевше, ніж за кордоном. Але, хоча промислову працю можна таким чином із вигодою спрямувати в особливе річище швидше, ніж це було б в іншому разі, звідси аж ніяк не випливає, що загальну суму промислової праці, або доходу країни, можна якимось чином збільшити за допомогою таких заходів. Промислова праця суспільства може зростати лише зі зростанням його капіталу, який може зростати лише з поступовим заощадженням з доходу суспільства. Тим часом безпосереднім результатом кожного такого заходу є зменшення доходу суспільства, а те, що зменшує його дохід, звісно, навряд чи може збільшувати його капітал швидше, ніж це було б, якби капіталові та промисловій праці було надано можливість самим знаходити собі природне застосування.

Якщо навіть за відсутності таких заходів суспільство ніколи не запровадить у себе згаданої галузі мануфактур, воно через це аж ніяк не стане біднішим у якийсь період свого існування. У кожний момент увесь його капітал та промислова праця можуть усе-таки бути зайняті, хоч і в інших галузях, і до того ж у такий спосіб, що є найвигіднішим у цей час. У кожний момент його дохід може сягати того максимуму, що його здатний давати його капітал, і як капітал його, так і дохід можуть зростати з максимально можливою швидкістю.

Природні переваги однієї країни порівняно з іншою за виробництва певних продуктів інколи такі великі, що всі вважають будь-яку боротьбу з ними безнадійною. Застосовуючи скляні рами, парники й теплиці, у Шотландії можна вирощувати добрий виноград, і з нього можна виробляти дуже добре вино, яке коштуватиме щонайменше в 30 разів дорожче за вино такої самої якості, привезене з-за кордону. Чи буде розумним закон, що забороняє ввезення закордонних вин суто для заохочення виробництва кларету й бургундського в Шотландії? Але якщо очевидним безглуздям було б укладати в якесь заняття в 30 разів більшу кількість капіталу та промислової праці країни, ніж треба для того, щоб купити за кордоном таку саму кількість потрібних товарів, то таким самим безглуздям — хай не настільки кричущим, але цілком такого самого роду — є вкладення в таке заняття бодай на 1⁄30 або на 1⁄300 більше капіталу або промислової праці. У цьому разі не має жодного значення, чи є ті переваги, що їх має одна країна порівняно з другою, природними або придбаними. Оскільки одна країна має такі переваги, а друга позбавлена їх, для останньої завжди буде вигідніше купувати в першої, а не робити самій. Перевага, що її має ремісник порівняно зі своїми сусідами, залученими в інші професії, є придбаною, а проте як він, так і вони вважають, що вигідніше купувати одне в одного, ніж виготовляти предмети не за своїм фахом.

Найбільшу вигоду від монополії на внутрішньому ринку мають купці та власники мануфактур. Заборона ввезення закордонної худоби й солонини, а також високі мита на іноземний хліб, у роки середнього врожаю рівноцінні забороні ввезення, навіть приблизно не є такими вигідними для скотарів і фермерів Великої Британії, як інші обмеження такого роду вигідні її купцям і власникам мануфактур. Мануфактурні вироби, а надто більш дорогі, перевозити з однієї країни до іншої набагато легше, ніж худобу чи хліб. З огляду на це зовнішня торгівля — це переважно скуповування і доставляння мануфактурних виробів. За торгівлі мануфактурними виробами щонайменша перевага дає змогу іноземцям з успіхом конкурувати з нашими робітниками навіть на нашому внутрішньому ринку. Але потрібна дуже велика перевага, щоб вони могли конкурувати, продаючи сільськогосподарські продукти. Якби було дозволено вільне ввезення іноземних мануфактурних виробів, деякі з вітчизняних мануфактур, певно, постраждали б від цього, а деякі навіть розорилися б, значна частина капіталу та промислової праці, зайнята нині в них, змушена була б шукати якогось іншого застосування. Але найбільш вільне ввезення сільськогосподарських продуктів не могло б мати таких наслідків для сільського господарства країни.

Так, наприклад, якби дозволили вільне ввезення худоби з-за кордону, можна було б ввозити невелику кількість її, тоді це мало зачепило б скотарів Великої Британії. Жива худоба — це чи не єдиний товар, перевезення якого морем обходиться дорожче, ніж суходолом. За сухопутного перевезення худоба сама доставляє себе на ринок. За перевезення морем потрібно возити з чималими витратами й незручностями не лише саму худобу, але й корм та воду для неї. Невелика довжина морського шляху між Ірландією та Великою Британією полегшує ввезення ірландської худоби. Та хоча вільне ввезення її, що раніше було дозволене тільки на певний термін, тепер встановлене назавжди, це не могло більш-менш відчутно позначитися на інтересах скотарів Великої Британії. Усі частини Великої Британії, що межують з Ірландським морем, є скотарськими районами. Ірландську худобу не можна ввозити для них, її доводиться переганяти через ці великі території з чималими витратами й незручностями, аж доки вона не потрапить на підхожий для неї ринок. Але відгодовану худобу не можна переганяти на таку далеку відстань. Тому можливим є ввезення тільки невідгодованої худоби, а таке ввезення може зачіпати інтереси не тих районів, де відгодовують худобу, бо для них воно радше є вигідним, оскільки знижує ціну невідгодованої худоби, а тільки районів, що розводять худобу. Невеликі розміри ввезення ірландської худоби від часів його дозволу, а також високі ціни, за якими, як і раніше, продають невідгодовану худобу, свідчать, напевне, про те, що навіть ті райони Великої Британії, де розводять худобу, не дуже постраждали від вільного ввезення ірландської худоби. Повідомляють, що ірландські бідні класи інколи силою перешкоджали вивезенню худоби. Але, якщо експортери знаходили більш-менш значну вигоду у продовженні своєї торгівлі, вони легко могли, маючи на своєму боці закон, зламати цю протидію юрби.

Слід іще зазначити, що райони, які відгодовують худобу, мають відзначатися високою хліборобською культурою, тоді як райони, де розводять худобу, зазвичай стоять на низькому рівні хліборобської культури. Висока ціна невідгодованої худоби, збільшуючи вартість необроблених земель, є немовби премією за відмову від її обробітку та поліпшення. Для країни з високою хліборобською культурою набагато вигідніше ввозити потрібну їй невідгодовану худобу, аніж самій розводити її. Як повідомляють, Голландія нині дотримується цього правила. Гори Шотландії, Вельсу та Нортамберленду — це райони, непридатні для значних поліпшень і призначені, напевне, самою природою бути скотарськими районами Великої Британії. Необмежена свобода ввезення іноземної худоби могла мати лише той результат, що вона завадила цим скотарським районам скористатися зростанням населення та добробуту решти королівства, підвищити ціни на худобу до надзвичайних розмірів і таким чином обкласти фактичним податком усі розвиненіші й культурніші райони країни.

Так само й необмежена свобода ввезення солонини могла настільки ж мало зачіпати інтереси скотарів Великої Британії, як і вільне ввезення живої худоби. Солонина є не лише дуже громіздким товаром, а й порівняно зі свіжим м’ясом — товаром гіршим за якістю і дорожчим, оскільки на нього витрачено більше праці й коштів. Через це вона ніколи не конкуруватиме зі свіжим м’ясом, хоча й може конкурувати із солониною, виготовленою всередині країни. Її можна використовувати для постачання продовольством суден, що рушають у далеке плавання, і для інших подібних цілей, але для харчування населення вона не придатна в більш-менш значних розмірах. Малий розмір ввезення солонини з Ірландії від часів проголошення його вільним є наочним доказом того, що нашим скотарям не доводиться боятися його. Немає жодних даних про те, що ввезення солонини бодай якось позначилося на ціні м’яса.

Навіть вільне ввезення іноземного хліба може незначною мірою відбиватися на інтересах фермерів Великої Британії. Хліб — набагато громіздкіший товар, ніж м’ясо. Фунт пшениці за ціни в 1 пенні такий же дорогий, як фунт м’яса за ціни в 4 пенси. Невеликі розміри ввезення іноземного хліба навіть за часів найбільших неврожаїв можуть переконати наших фермерів, що їм не слід боятися найнеобмеженішої свободи ввезення. Не ввезення досягає, згідно з вельми поінформованим автором трактатів про хлібну торгівлю[63], 23 728 квартерів усіх видів хліба і не перевищує 1⁄571 усього річного споживання. Але подібно до того як експортна премія на хліб призводить до збільшення вивезення в урожайні роки, так і в роки неврожайні вона має спричиняти більше ввезення, ніж це мало б місце в разі відсутності премії за даного стану хліборобства. Завдяки цьому велика кількість хліба одного року не компенсує бідності іншого, і це неодмінно підвищує середню кількість як того хліба, що його вивозять, так і того, що його ввозять. Якби не існувало премії, вивозилося б менше хліба і тому, певно, ввозилося б у середньому також менше, ніж нині. Торгівці хлібом, які закуповують і доставляють хліб між Великою Британією та іншими країнами, могли б відчутно постраждати, а от землевласники та фермери постраждали б мало. Через це я помічав велике бажання поновити і зберегти премію не так серед землевласників і фермерів, як серед торгівців хлібом.

Землевласники та фермери, до їхньої великої честі, менше від усіх заражені спотвореним духом монополії. Власник великої мануфактури іноді буває занепокоєний, якщо інше підприємство такого самого роду виникає на відстані 20 миль від нього. Голландський підприємець вовняної фабрики в Еббевіллі поставив умову, щоб жоден такий заклад не відкривали в радіусі 30 миль від цього міста. Фермери та землевласники, навпаки, за загальним правилом, схильні радше сприяти, ніж перешкоджати обробітку та поліпшенню ферм і маєтків своїх сусідів. Вони не мають секретів, як більшість власників мануфактур; навпаки, вони радше полюбляють повідомляти своїм сусідам і розповсюджувати, наскільки можливо, усі нові прийоми та методи, що їх вони вважають вигідними. «І дохід цей, — каже Катон Старший[64], — найчистіший, найвірніший і зовсім не збурює заздрості, а люди, у цю справу залучені, зла ніколи не чинять». Хлібороби та фермери, розпорошені по всій країні, не можуть так легко об’єднуватися й домовлятися, як купці та власники мануфактур, що зосереджені в містах і пройняті духом корпоративної винятковості, який переважає в них, і, ясна річ, намагаються придбати порівняно з усіма співвітчизниками ті самі виключні переваги, що їх вони зазвичай мають порівняно з мешканцями своїх міст. Відповідно до цього вони, напевне, були ініціаторами та авторами тих обмежень увезення іноземних товарів, які забезпечують їхню монополію на внутрішньому ринку. Певно, наслідуючи їх і бажаючи не поступатися тим, хто, на їхню думку, мав намір гнобити їх, землевласники та фермери Великої Британії настільки забули шляхетність, властиву їхньому класові, що почали вимагати виключного права постачати своїм співвітчизникам хліб і м’ясо. Вони, мабуть, не обтяжили себе думкою про те, наскільки свобода торгівлі може менше порушити їхні інтереси порівняно з інтересами людей, приклад яких вони наслідували.

Заборона на основі постійно діючого закону ввезення іноземного хліба та худоби насправді рівнозначна проголошенню того, що населення й промисловість країни ніколи не повинні перевищувати тих обсягів, за яких вони можуть утримуватися із сировини власного ґрунту.

Однак можна назвати два випадки, коли вигідно накласти певні обмеження на іноземну промисловість, щоб заохотити розвиток промисловості вітчизняної.

Перший випадок можливий тоді, коли якась окрема галузь промисловості потрібна для оборони країни. Оборона Великої Британії, наприклад, дуже великою мірою залежить від кількості її моряків та кораблів. Тому навігаційний акт цілком доречно намагається надати морякам і судноплавству Великої Британії монополію торгівлі їхньої власної країни, установлюючи в одних випадках цілковиту заборону, а в інших піддаючи тяжкому оподаткуванню судноплавство інших країн. Головні положення цього акта такі:

1) Усім суднам, на яких їхні власники, капітани й три чверті екіпажу не є британськими підданими, забороняється під страхом конфіскації судна та вантажу вести торгівлю з британськими поселеннями й колоніями або каботажну торгівлю у Великій Британії.

2) Цілу низку найбільш громіздких предметів ввезення можна доставляти до Великої Британії тільки на суднах, що відповідають описаним умовам, або ж на суднах тієї країни, де вироблено ці товари, причому власники, капітани й три чверті екіпажу їх мають бути підданими цієї країни; але навіть увезені на таких суднах, товари ці обкладаються подвійним митом. А в разі ввезення на суднах якоїсь іншої країни — установлено конфіскацію судна й товарів.

Коли видали цей закон, голландці були, як є й досі, головними транспортувальниками Європи; установлені закони обмеження цілком позбавили їх можливості транспортувати товари до Великої Британії або ввозити товари інших європейських країн.

3) Під загрозою конфіскації судна та вантажу забороняється ввезення низки громіздких предметів, навіть на британських суднах, будь-звідки, окрім тієї країни, де їх виробляють.

Цей захід теж, певно, був спрямований проти голландців. Голландія за тієї доби була, як і нині, головним складом усіх європейських товарів; ця ухвала забороняла британським суднам приймати на борт у Голландії товари інших європейських країн.

4) Будь-яка солона риба, китові плавці, китовий вус, жир та ворвань, добуті та заготовлені не на борту британських суден, у разі ввезення до Великої Британії обкладаються подвійним митом.


Голландці й досі є головними, а на той час були єдиними, рибалками Європи, які намагалися постачати рибу до інших країн. Цей захід дуже ускладнив їм постачання рибою Великої Британії.

Хоча Англія та Голландія на час видання Навігаційного акта не перебували в стані війни, проте держави ворогували ще з часів управління Довгого парламенту, що проектував цей акт, і невдовзі після того, за протектора та Карла II, ворожнеча вилилась у війну. Тому можливо, що деякі з обмежень цього знаменитого акта породжені національною ворожнечею. А проте вони відрізняються винятковою мудрістю та зрілим міркуванням. Національна ворожнеча в цьому разі поставила собі ту саму мету, яку підказало б і найбільш зріле міркування, — ослаблення морської могутності Голландії, єдиної морської сили, що могла загрожувати безпеці Англії.

Навігаційний акт не сприяє зовнішній торгівлі або зростанню того багатства, яке вона породжує. У своїх торговельних відносинах з іншими народами нація, подібно до купця у його відносинах із різними особами, зацікавлена купувати якомога дешевше й продавати якнайдорожче. Але найбільші шанси купувати дешево вона матиме тоді, коли якнайповнішою свободою торгівлі заохочуватиме всі народи привозити до неї потрібні їй товари, отже, матиме найбільші шанси продавати дорого, коли її ринки будуть таким самим чином привертати найбільше число покупців. Щоправда, Навігаційний акт не накладає жодних мит на іноземні судна, які прибувають, щоб вивезти продукцію британського виробництва. Навіть колишнє мито з іноземців, що його сплачували за всі товари, як ті, що вивозилися, так і ті, що ввозилися, різними наступними законами скасували для більшості предметів, що вивозяться; але якщо заборонами або високими митами ускладнюється приїзд іноземців для продажу товарів, то вони не приїжджатимуть і для закупівель, бо їдучи без вантажу, вони втрачають фрахт від своєї країни до Великої Британії. Таким чином, зменшуючи число продавців, ми неминуче зменшуємо і кількість купівель і через це змушені не тільки платити дорожче, купуючи іноземні товари, а й продавати власні товари дешевше, ніж за ширшої свободи торгівлі. Однак, беручи до уваги те, що оборона країни значно важливіша за багатство, Навігаційний акт є, мабуть, одним із наймудріших заходів Англії з регулювання торгівлі.

Другим випадком, коли вигідно певною мірою оподатковувати іноземну промисловість для заохочення вітчизняної, є той, коли продукт останньої всередині країни оподатковується. У такому разі видається доцільним, щоб такий самий за розмірами податок стягували з аналогічного продукту промисловості іноземної. Це не створить монополії внутрішнього ринку для вітчизняної промисловості й не спрямує в цю галузь більшу частку капіталу та праці, ніж це було б за звичайних умов. Завдяки податку це лише відверне відплив від неї частини природно призначених для неї капіталу та праці й після встановлення податку збереже по змозі колишні умови конкуренції між іноземною та вітчизняною промисловістю. У Великій Британії заведено правило: коли встановлюється подібний податок на продукт вітчизняної промисловості, водночас уводиться ще більше мито на ввезення іноземних товарів такого самого роду, щоб припинити гучні скарги наших купців і фабрикантів на непосильну конкуренцію.

Це друге обмеження свободи торгівлі, на думку декого, має бути в низці випадків поширене значно далі, а саме не тільки на ті іноземні товари, що можуть вступити в конкуренцію з товарами, оподатковуваними всередині країни. Вони вважають, що в разі оподаткування предметів першої потреби всередині країни треба обкладати податком не тільки ці самі предмети першої потреби, які ввозять з інших країн, а й усі інші іноземні товари, що можуть конкурувати з будь-яким продуктом вітчизняної промисловості. Кожний товар, кажуть вони, унаслідок таких податків неминуче дорожчає, а ціна праці завжди має підвищуватися разом зі зростанням ціни засобів існування робітника. З огляду на це будь-який товар, вироблений вітчизняною промисловістю, хоча безпосередньо й не оподатковується, усе-таки дорожчає внаслідок таких податків, адже дорожчає праця, що його виробляє. Через це такі податки, за їхніми словами, фактично є рівноцінними податкові на всі товари, вироблені всередині країни. Тому для забезпечення вітчизняній промисловості рівних умов з іноземною потрібно певним чином оподаткувати всі іноземні товари відповідно до подорожчання вітчизняних товарів, із якими вони конкурують.

Надалі, розглядаючи питання про податки, я з’ясую, чи підвищують податки на предмети першої потреби (наприклад, податки, що існують у Великій Британії на мило, сіль, шкіру, свічки тощо) ціну праці, а отже, і всіх інших товарів. Якщо ми припустимо, що це так, а воно, поза сумнівом, так і є, загальне зростання ціни всіх товарів унаслідок підвищення ціни праці, як буде показано далі, у двох випадках відрізняється від того, коли ціна певного товару підвищується завдяки податку, яким його безпосередньо обкладають.

По-перше, завжди можна з великою точністю встановити, якою мірою ціна цього товару може підвищитися завдяки такому податку, тоді як ніколи не можна визначити бодай із приблизною точністю, у яких розмірах загальне підвищення ціни праці позначиться на ціні кожного окремого товару, на виготовлення якого було витрачено цю працю. Тому виявиться неможливим бодай із приблизною точністю співвіднести мито на кожний закордонний товар із цим підвищенням ціни відповідного товару внутрішнього виробництва.

По-друге, податки на предмети першої потреби майже так само відбиваються на умовах життя народу, як і погані ґрунти та несприятливий клімат. Завдяки їм предмети першої потреби дорожчають, як коли б для їхнього виробництва були потрібні додаткова праця та витрати. Якщо за природної бідності, зумовленої ґрунтами та кліматом, було б безглуздо вказувати людям, як саме вони мають витрачати свій капітал і промислову працю, то так само безглуздо робити це за штучної бідності, що її породжують такі податки. В обох випадках, мабуть, для них найвигідніше, якщо їм самим буде надано можливість пристосувати, наскільки вони можуть, свою промислову працю до даного становища і знайти такі заняття, які, попри несприятливі умови, можуть дати їм певні переваги на внутрішньому або зовнішньому ринках. Обкладати їх новим податком, тому що вони вже переобтяжені податками, і примушувати їх платити занадто дорого за велику частину інших товарів, тому що вони вже платять занадто дорого за предмети першої потреби, було б, поза сумнівом, найбезглуздішим способом виправити їхнє становище.

Такі податки, коли вони сягають певної висоти, є лихом, що не поступається безплідності землі й немилосердю небес, а тим часом найчастіше їх установлюють у найбагатших і найбільш промислово розвинених країнах. Жодна інша країна не могла б витримати такого серйозного розладу. Подібно до того як тільки найсильніші організми можуть жити й залишатися здоровими за нездорового режиму, так само й за таких податків можуть існувати та процвітати лише ті народи, які в усіх галузях промисловості мають найбільші природні та набуті переваги. Голландія — це країна в Європі, де існує найбільше подібних податків і яка через особливі обставини й надалі процвітає, але не завдяки цим податкам, як це безглуздо припускали, а незважаючи на них.

Якщо у двох випадках узагалі вигідно певною мірою оподатковувати іноземну промисловість, щоб заохотити вітчизняну, то можуть мати місце й інші два випадки, коли знадобиться зважити такі питання: по-перше, наскільки доцільно надалі допускати вільне ввезення певних іноземних товарів, і, по-друге, якою мірою і яким чином може виявитися корисним відновлення вільного ввезення після того, як його на певний час було призупинено.

Обговорювати питання про доцільність збереження вільного ввезення певних іноземних товарів доводиться в тому разі, коли якась іноземна держава обмежує високими митами або забороняє ввезення деяких наших мануфактурних виробів до своєї країни. Почуття помсти, природно, диктує в такому разі відплату — обкладання такими самими митами або оголошення заборони ввезення до нашої країни деяких або всіх її мануфактурних виробів. І справді, нації зазвичай відповідають такою відплатою. Французи особливо енергійно заохочували свої мануфактури, стримуючи ввезення таких іноземних товарів, які могли конкурувати з ними. У цьому полягала головна підстава політики Кольбера, на якого, за всіх його великих здібностей, у цьому разі, напевне, вплинули докази купців і власників мануфактур, які завжди вимагають монополії на шкоду своїм співвітчизникам. Нині найосвіченіші люди у Франції сходяться на тому, що ці його заходи не були корисними для країни. Цей міністр тарифом 1667 року обклав дуже високими митами велику кількість іноземних мануфактурних виробів. Унаслідок його відмови знизити їх на користь голландців останні в 1671-му заборонили ввезення вина, горілки й мануфактурних виробів Франції. Війна 1672 року була, напевне, спричинена почасти цим торговельним зіткненням. Німвегенський мир у 1678-му поклав їй край, знизивши деякі із цих мит в інтересах голландців, що внаслідок цього скасували свою заборону ввезення. Приблизно в цей самий час французи та англійці почали взаємно утискати промисловість одне одного встановленням таких самих мит і заборон, а втім, перший приклад, напевне, подали французи. Ворожнеча, що існувала відтоді між цими двома націями, перешкоджала до нинішнього часу пом’якшенню цих заходів тією або тією стороною. У 1697 році англійці заборонили ввезення плетених мережив, цього продукту мануфактур Фландрії. Уряд цієї країни, що в той час перебувала під володарюванням Іспанії, у відповідь заборонив увезення англійських сукон. У 1700 році заборону ввезення мережива до Англії було скасовано з тією умовою, що ввезення англійських сукон до Фландрії буде дозволено на колишніх підставах.

Такі репресивні заходи можуть бути визнані правильною політикою, коли існує ймовірність, що вони приведуть до скасування високих мит або заборон. Придбання великого іноземного ринку зазвичай із надлишком відшкодовує тимчасову невигоду, що полягає в необхідності впродовж нетривалого часу платити дорожче за деякі товари. Думка про те, наскільки подібні репресивні заходи зможуть справити таку дію, належить, мабуть, не так до науки законодавця, що у своїх судженнях має керуватися загальними принципами, завжди незмінними, як до мистецтва того підступного й хитрого створіння, якого простою мовою називають державним діячем або політиком і рішення якого визначаються мінливими та скороминущими моментами. Коли досягнення такого скасування не видається ймовірним, такі репресивні заходи слід визнати поганим методом для відшкодування збитків, завданих деяким класам нашого народу, якщо ми самі завдаватимемо нових збитків не тільки цим, а й узагалі всім класам. Коли сусіди забороняють увезення якогось нашого мануфактурного виробу, ми зазвичай забороняємо увезення не тільки такого самого їхнього виробу (бо саме лише це рідко відчутно їх зачепить), але і якогось іншого. Це, поза сумнівом, може заохотити якийсь окремий клас наших робітників і, усунувши деяких із їхніх суперників, забезпечити їм можливість підвищити свою ціну на внутрішньому ринку. Але ті робітники, яким завдано шкоду заборонним заходом наших сусідів, нічого не виграють від нашого заходу. Навпаки, як вони, так і майже всі інші класи громадян змушені будуть через це платити дорожче, ніж досі, за низку товарів. Отже, кожен такий закон обкладає фактичним податком усю країну на користь не того класу, що постраждав через установлену нашими сусідами заборону, а якогось іншого.

Обговорювати питання про те, наскільки і яким чином доцільно відновити вільне ввезення іноземних товарів після того, як його було призупинено на певний час, доведеться в тому разі, коли певні галузі мануфактурного виробництва внаслідок високого мита або заборони ввезення всіх іноземних товарів, що можуть конкурувати з ними, так розрослися, що залучають велику кількість робочих рук. Почуття людяності може в таких випадках вимагати, щоб свободу торгівлі було відновлено лише поступово і з великою обережністю та передбачливістю. За одночасного скасування всіх цих високих мит і заборон дешевші іноземні товари цієї галузі промисловості можуть нахлинути на внутрішній ринок у такій кількості, що позбавлять одразу багато тисяч наших людей звичайної роботи й засобів до існування. Розлад, спричинений цим, може, поза сумнівом, виявитися дуже значним. Однак, найімовірніше, він буде набагато меншим, ніж зазвичай вважають, і з двох таких причин:

1) Усі ті галузі мануфактур, частину виробів яких зазвичай вивозять до інших європейських країн без премії, може дуже мало зачепити навіть найбільш вільне ввезення іноземних товарів. Такі мануфактурні вироби мають продаватися за кордоном не дорожче від іноземних товарів такого самого роду та якості та через це на вітчизняному ринку повинні продаватися дешевше. Тому вони збережуть за собою внутрішній ринок, і хоча вибагливий модник може інколи віддати перевагу закордонним товарам лише тому, що вони закордонні, перед дешевшими й кращими за якістю товарами того самого роду, виготовленими всередині країни, така примха за самою природою речей може бути властива настільки небагатьом, що це не справить більш-менш помітного впливу на кількість зайнятих робітників. Але значну частину продуктів різних галузей нашої вовняної промисловості, наші вичинені шкури та металеві вироби з року в рік без будь-якої премії вивозять до інших європейських країн, а ці галузі мануфактур саме й дають роботу найбільшій кількості робітників. Шовкова промисловість, мабуть, найбільше постраждає від такої свободи торгівлі, а після неї — виробництво полотна, хоча останнє значно менше від першої.

2) Хоча таке відновлення свободи торгівлі одразу позбавить велику кількість робітників їхнього звичайного заняття і звичних умов існування, це аж ніяк не означає, що завдяки цьому вони взагалі опиняться без роботи чи без засобів до існування. Унаслідок скорочення армії та флоту по завершенні останньої війни понад 100 000 солдатів і матросів — кількість, що не поступається числу робітників, зайнятих у найбільших галузях мануфактурної промисловості, — були одразу позбавлені свого звичайного заняття; а проте, хоча вони, поза сумнівом, зазнали деяких незручностей, це зовсім не позбавило їх будь-якого заняття й засобів до існування. Більшість матросів, певно, поступово звернулася до торговельного судноплавства, оскільки там можна було знайти роботу; а взагалі як вони, так і солдати розчинились у загальній масі народу й взялися за різні види праці. Не тільки серйозного потрясіння, а й більш-менш помітного розладу не сталося від такої великої зміни в становищі понад 100 000 осіб, які всі призвичаїлися до використання зброї, а багато з них — до грабежу та насильств. Кількість волоцюг навряд чи більш-менш помітно зросла внаслідок цього, навіть заробітна плата робітників, наскільки я міг установити, не знизилася в жодній професії, за винятком оплати матросів у торговельному судноплавстві. Та якщо ми порівняємо звички солдата й робітника будь-якої галузі мануфактурної промисловості, то побачимо, що навички останнього роблять його непридатним до роботи за іншим фахом менше, як навички солдата. Мануфактурний робітник призвичаєний розраховувати на засоби до життя тільки від своєї праці, а солдат розраховує на плату за службу. Старанність і працьовитість притаманні першому, для другого звичайними є неробство та розгульне життя. Очевидно, що набагато легше спрямувати застосування промислової праці від одного заняття до іншого, ніж спрямувати до праці неробство та розгульне життя. Окрім того, як уже зазначалося, у більшій частині мануфактурної промисловості існує стільки споріднених і подібних за своїм характером виробництв, що робітник легко може переходити від одного з них до іншого. До того ж значна частина таких робітників знаходить тимчасове заняття в сільському господарстві. Капітал, що давав їм раніше роботу в будь-якій спеціальній галузі мануфактурної промисловості, залишиться все-таки в країні й даватиме роботу такій самій кількості робітників у будь-якій іншій галузі. Оскільки капітал країни залишиться незмінним, не зміниться або майже не зміниться і попит на працю, хоча вона може витрачатися в інших місцях і з іншою метою. Відпущені з королівської служби, солдати й матроси можуть вільно вибрати будь-яку професію в будь-якому місті або місцевості Великої Британії та Ірландії. Відновіть так само, як для солдатів і матросів, цю природну свободу займатися на свій розсуд будь-якою професією для всіх підданих його величності, тобто знищіть виключні привілеї корпорацій і скасуйте статут про учнівство, оскільки вони є насправді обмеженням природної свободи, і додайте до цього скасування закону про осілість, щоб бідний робітник, позбавлений роботи в одній галузі промисловості або в одному місці, міг шукати її в іншій галузі промисловості або в іншому місці, не побоюючись переслідування чи виселення, — і тоді ані суспільство загалом, ані окремі особи не страждатимуть від звільнення того чи того розряду мануфактурних робітників більше, ніж від звільнення солдатів. Наші мануфактурні робітники, поза сумнівом, мають великі заслуги перед своєю батьківщиною, але вони не можуть перевищувати заслуг тих, хто захищає її кров’ю, і не дають права на дбайливіше ставлення.

Звісно, очікувати, що у Великій Британії коли-небудь повністю відновлять свободу торгівлі, так само безглуздо, як очікувати здійснення в ній «Океанії» або «Утопії». Цьому непереборно перешкоджають не тільки упередження суспільства, а й приватні інтереси багатьох окремих осіб, що їх іще важче подолати. Якби офіцери армії повставали проти будь-якого скорочення її чисельності так само завзято й одностайно, як власники мануфактур чинять опір будь-якому законові, що може призвести до збільшення числа їхніх конкурентів на внутрішньому ринку; якби вони так підбурювали своїх солдатів, як власники мануфактур підбурюють своїх робітників, нападати з образами та лайкою на людей, що пропонують такі заходи, то спроба скоротити армію була б настільки ж небезпечною, як нині небезпечно намагатися зменшити якимось чином монополію, захоплену власниками мануфактур. Ця монополія привела до такого великого збільшення чисельності деяких груп нашого промислового населення, що подібно до постійної величезної армії воно стало переконливою силою в очах уряду і в багатьох випадках залякує законодавців. Член парламенту, що підтримує будь-яку пропозицію для посилення монополії, може бути впевнений, що набуває не тільки репутації знавця промисловості, а й великої популярності та впливу серед класу, якому його чисельність і багатство надають великої ваги. Навпаки, якщо він висловлюється проти таких заходів і має достатній авторитет, щоб бути в змозі завадити їм, то ані його загальновизнана чесність, ані найвище суспільне становище, ані найвидатніші громадські заслуги не убезпечать його від наймерзотніших обвинувачень і наклепів, від особистих образ, а інколи навіть від небезпек із боку розлючених і розчарованих монополістів.

Власник великої мануфактури, що в разі раптового відкриття внутрішнього ринку для конкуренції іноземців змушений буде припинити своє діло, поза сумнівом, зазнає значних збитків. Для тієї частини капіталу, яку він витрачав на купівлю сировини й на оплату праці робітників, він зможе без особливих ускладнень знайти інше застосування. Але частину, вкладену у фабричні будівлі та знаряддя виробництва, навряд чи вдасться реалізувати без великих втрат. Тому справедлива увага до його інтересів вимагає, щоб такі зміни здійснювалися не зненацька, а поволі, поступово й після попередження за тривалий термін. Якби було можливо, щоб рішення законодавчих установ завжди спричиняла не галаслива наполегливість групових інтересів, а широке розуміння суспільного добра, то саме через це вони мали б особливо уникати як установлення нових монополій такого роду, так і подальшого розширення тих, що вже існують. Кожен такий обмежувальний захід спричинює певний розлад у державі, якого потім важко позбавитися, не вдавшись до іншого розладу.

Наскільки може бути доречним обкладання митом ввезення іноземних товарів не для протидії ввезенню їх, а для отримання доходу для уряду, я розгляну далі, коли перейду до питання про податки. Мита, які накладають, щоб перешкодити ввезенню чи бодай тільки зменшити його, очевидно, однаково підривають як митні доходи, так і свободу торгівлі.



Розділ ІІІ

Про виняткові обмеження ввезення майже всіх товарів із країн, баланс із якими визнається несприятливим

Частина 1

Нерозумність таких обмежень із погляду самої меркантилістичної системи

Установлення особливих обмежень на ввезення майже всіх товарів із країн, торговельний баланс із якими вважається несприятливим, — це другий спосіб, за допомогою якого меркантилістична система розраховує збільшити кількість золота й срібла. Так, наприклад, до Великої Британії дозволено ввезення силезького батисту для внутрішнього споживання за сплати певного мита, але заборонено ввезення французького кембрику та батисту, якщо не брати до уваги Лондонського порту, де вони мають зберігатися у складах для вивезення. На французькі вина накладено вищі мита, ніж на вина португальські чи якоїсь іншої країни. Так зване мито 1692 року становило на всі французькі товари 25% від суми вартості, тоді як більшість товарів інших народів обкладалася значно нижчими митами, що рідко перевищували 5%. Виняток зробили для вина, горілки, солі та оцту із Франції; ці товари обкладалися іншими тяжкими митами на підставі інших законів або спеціальних статей того самого закону. У 1696 році додаткове мито у 25% було накладено на всі французькі товари, окрім горілки, оскільки основне мито було визнане недостатнім для ускладнення ввезення їх; водночас було встановлено нове мито в 25 фунтів із бочки французького вина й друге — у 15 фунтів із бочки французького оцту. Французькі товари ніколи не виключалися в разі стягування тих загальних платежів або мит у 5%, що накладалися на всі або на більшість товарів, перерахованих у митному статуті. Якщо вважати мита в одну третину і в дві третини за одне ціле мито, то вийде всього п’ять таких загальних мит, отже, в період до початку нинішньої війни мито в 75% із ціни слід вважати мінімальним обкладанням більшості сільськогосподарських або промислових продуктів Франції. Для більшості цих товарів такі мита були рівноцінні забороні ввезення. Французи, здається, ставилися до наших товарів і мануфактурних виробів із такою самою суворістю, хоча я не настільки добре обізнаний із тим спеціальним оподаткуванням. Такі взаємні утиски та обмеження припинили майже будь-яку легальну торгівлю між цими двома народами, а контрабандисти стали тепер головними постачальниками британських товарів до Франції та французьких товарів — до Великої Британії. Керівні принципи, що їх я розглянув у попередньому розділі, породжені приватними інтересами й духом монополії; принципи, що їх я розгляну в цьому розділі, мають своїм джерелом національне упередження та ворожнечу. Через це вони, як слід було очікувати, є ще нерозумнішими. Нерозумними вони є навіть із погляду меркантилістичної системи.

1) Хоча й було достеменно відомо, що за вільної торгівлі між Францією та Англією, наприклад, баланс виявиться на користь Франції, це аж ніяк не означало, що торгівля буде невигідною для Англії або що загальний баланс усієї її торгівлі виявиться через це несприятливішим для неї. Якщо вина Франції кращі й дешевші за португальські або якщо її полотно краще за полотно Німеччини, то для Великої Британії вигідніше купувати потрібне їй вино та закордонне полотно у Франції, а не в Португалії та Німеччини. Хоча вартість щорічного ввезення з Франції через це значно підвищиться, вартість усього щорічного ввезення знизиться відповідно до того, наскільки однакові за якістю французькі товари дешевші від товарів двох інших країн. І це справді мало б місце, навіть якщо припустити, що всі французькі товари, які ввозяться, споживають у самій Великій Британії.

2) Однак значна частина цих товарів може бути знову вивезена до інших країн, де, продані з прибутком, вони можуть дати дохід, що дорівнює за вартістю первісній ціні всіх вивезених із Франції товарів. Можливо, що до торгівлі з Францією застосовним є те, що часто стверджували щодо ост-індської торгівлі, а саме що хоча більшість ост-індських товарів купується на золото й срібло, зворотне вивезення частини їх до інших країн повертає країні, яка веде цю торгівлю, більше золота й срібла, ніж коштують усі її витрати. Одна з найголовніших галузей голландської торгівлі нині — це доставляння французьких товарів до інших європейських країн. Навіть частину французьких вин, що їх розпивають у Великій Британії, таємно ввозять із Голландії та Зеландії. Якби існувала вільна торгівля між Францією та Англією або якби французькі товари можна було ввозити, сплачуючи такі самі мита, як ті, що їх стягують із товарів інших європейських народів, і їх повертали б за зворотного вивезення, то Англія мала б частку в торгівлі, що виявилася такою вигідною для Голландії.

3) Не існує, нарешті, надійного критерію, за допомогою якого ми можемо визначити, на чию користь звернений так званий баланс між цими двома країнами або яка з них вивозить на більшу вартість. Національні упередження та ворожнеча, що їх завжди живлять приватні інтереси окремих торгівців, зазвичай визначають наше судження з усіх питань, які стосуються цієї сфери. Однак у цих випадках часто посилалися на два таких критерії, як записи в митних книгах і вексельний курс. Я вважаю, що записи в митницях, як це тепер загальновизнано, є дуже ненадійним критерієм через неточність оцінювання в них більшості товарів. Вексельний курс, мабуть, є майже настільки ж ненадійним критерієм.

Коли вексельний курс між двома пунктами, наприклад, між Лондоном і Парижем, перебуває на рівні паритету, кажуть, що це свідчить про те, що зобов’язання Лондона на Париж покриваються зобов’язаннями Парижа на Лондон. Навпаки, коли в Лондоні сплачують премію за вексель на Париж, це, як стверджують, засвідчує, що зобов’язання Лондона на Париж не покриваються зобов’язаннями Парижа на Лондон і, отже, із Лондона має бути надіслана різниця в балансі готівкою; за ризик, ускладнення та витрати на вивезення цих грошей потрібна і сплачується премія. Але звичайний стан дебету та кредиту між двома цими містами має неодмінно регулюватися, як стверджують, звичайним перебігом їхніх взаємних торговельних операцій. Якщо жодне з них не ввозить із другого на більшу суму, ніж вивозить туди, дебет і кредит кожного з них можуть покривати один одного. Та коли одне з них ввозить із другого на більшу вартість, ніж вивозить туди, перше неодмінно стає боржником другого на більшу суму, ніж йому винне друге: дебет і кредит кожного з них не покривають один одного, і гроші мають бути надіслані з того міста, у якого дебет перевищує кредит. Через це звичайний вексельний курс, що є показником звичайного співвідношення дебету й кредиту між двома пунктами, має бути також показником звичайного стану їхнього ввезення та вивезення, оскільки останній визначає співвідношення дебету й кредиту.

Але навіть якщо допустити, що звичайний курс є достатнім показником звичайного співвідношення дебету й кредиту між двома даними пунктами, це зовсім не означає, що торговельний баланс є сприятливішим для того пункту, на користь якого звернене звичайне співвідношення дебету й кредиту. Це співвідношення дебету й кредиту між двома пунктами не завжди визначається виключно звичайним перебігом операцій між ними, на нього часто впливає перебіг операцій між цими пунктами та багатьма іншими місцевостями. Якщо, наприклад, англійські купці зазвичай платять за товари, що їх вони купують у Гамбурзі, Данцигу, Ризі та ін., векселями на Голландію, то звичайне співвідношення дебету й кредиту між Англією та Голландією визначатиметься не самим лише перебігом торговельних операцій цих країн одна з одною, а й перебігом операцій Англії зі згаданими іншими пунктами. Англія може виявитися змушеною щороку пересилати гроші до Голландії, хоча її щорічне вивезення до цієї країни може значно перевищувати вартість її ввезення звідти й хоча так званий торговельний баланс може на дуже велику суму бути на користь також і Англії.

Окрім цього, за того способу, у який досі обчислювали вексельний паритет, звичайний вексельний курс не може служити достатнім показником того, що звичайне співвідношення дебету й кредиту складається на користь тієї країни, яка напевне має чи припускається, що вона має, вексельний курс на свою користь; або, інакше кажучи, фактичний курс може не збігатися й часто справді так не збігається з обчисленим, що за останнім у багатьох випадках не можна робити жодних висновків стосовно першого.

Коли за певну суму грошей, сплачувану в Англії, що містить відповідно до проби англійської монети певну кількість унцій чистого срібла, ви отримуєте вексель на певну суму грошей, що підлягає виплаті у Франції та містить відповідно до проби французької монети таку саму кількість унцій чистого срібла, то курс між Англією та Францією, як кажуть, стоїть на рівні паритету. Коли ви сплачуєте більше, вважається, що ви даєте премію, і тоді курс проти Англії й на користь Франції. Коли ви платите менше, вважається, що ви одержуєте премію, і тоді курс проти Франції й на користь Англії.

Однак, по-перше, ми не завжди можемо судити про вартість грошей, що обертаються в різних країнах, за встановленою в них пробою: в одних країнах гроші більше, в інших менше стерті, урізані або іншим чином відходять від установленої норми. Але ж вартість грошей, що обертаються в кожній країні, порівняно з грішми будь-якої іншої країни визначається не кількістю чистого срібла, що його вони мають містити, а тією кількістю, яку вони фактично містять. До перекарбування срібної монети за часів короля Вільгельма вексельний курс між Англією та Голландією, обчислений у звичайний спосіб згідно з пробою їхньої відповідної монети, був на 25% проти Англії. Але вартість грошей, що перебували в обігу в Англії, як ми це знаємо від Лаундса[65], була на 25% із лишком нижча за їх нормальну вартість. Тому фактичний курс міг бути навіть і тоді на користь Англії, хоча передбачуваний курс був значною мірою проти неї; на меншу кількість унцій чистого срібла, фактично сплачену в Англії, можна було купити вексель на більшу кількість унцій чистого срібла, що підлягали сплаті в Голландії, і людина, що, як вважалося, приплачує премію, насправді могла її отримати. Французька монета до останнього перекарбування англійської золотої монети була набагато менше стертою, ніж англійська, і, мабуть, на 2–3% ближчою до встановленої норми. Тому, коли обчислений курс із Францією був не більш ніж на 2–3% проти Англії, фактичний курс міг бути на користь останньої. Від часів перекарбування золотої монети вексельний курс постійно був на користь Англії й проти Франції.

По-друге, у деяких країнах витрати на карбування покриває уряд; в інших їх оплачують приватні особи, що доставляють свої зливки на монетний двір, і уряд навіть отримує від карбування деякий дохід. В Англії ці витрати покриває уряд, і якщо ви приносите на монетний двір фунт срібла встановленої проби, то отримуєте назад 62 шилінги, що містять рівно фунт срібла такої самої проби. У Франції при карбуванні утримують податок у 8%, що не тільки покриває витрати на карбування, а й дає урядові невеликий дохід. Оскільки в Англії карбування нічого не коштує, дзвінка монета ніколи не може коштувати дорожче від зливка, що містить таку саму кількість металу. У Франції праця, що її витрачають на карбування, оскільки ви платите за нього, збільшує вартість монети так само, як і вартість виробів із золота й срібла. Через це у Франції сума грошей, що містить певну вагову кількість чистого срібла, коштує більше за суму англійських грошей, що містить таку саму вагову кількість чистого срібла, і для придбання її потрібні зливки більших розмірів або більша кількість інших товарів. І тому, хоча дзвінка монета обох цих країн є однаково близькою до проби, установленої їхніми монетними дворами, на певну суму англійських грошей не можна отримати відповідну суму французьких грошей, що містить однакову кількість унцій чистого срібла, а отже, не можна й отримати вексель на Францію на таку суму. Якщо за такий вексель сплачують не більше додаткових грошей, ніж потрібно для покриття витрат на карбування у Франції, то фактичний курс між обома країнами може триматися на рівні паритету, їхній дебет і кредит можуть взаємно покривати один одного, хоча передбачуваний курс вважається трохи на користь Франції. Якщо сплачують менше за цю суму, фактичний курс може бути на користь Англії, тоді як передбачуваний — на користь Франції.

По-третє, нарешті, у деяких містах, як, наприклад, в Амстердамі, Гамбурзі, Венеції та ін., іноземні векселі оплачують так званими там банківськими грішми, тоді як в інших містах, таких як Лондон, Лісабон, Антверпен, Ліворно та ін., їх оплачують звичайною обіговою монетою країни. Так звані банківські гроші завжди коштують більше, ніж така сама номінальна сума обіговою монетою. Тисяча гульденів грішми Амстердамського банку, наприклад, коштує більше, ніж тисяча гульденів амстердамською обіговою монетою. Різницю між ними називають банківським лажем, що в Амстердамі досягає зазвичай близько 5%. Коли припустити, що обігова монета двох країн є однаково близькою до встановленої монетними дворами проби й що одна країна оплачує закордонні векселі цією обіговою монетою, а друга — банківськими грішми, то очевидно, що обчислений вексельний курс може виявитися на користь країни, яка платить банківськими грішми, тоді як дійсний курс буде на користь країни, яка платить обіговою монетою; так буде з тієї самої причини, із якої обчислений курс може бути на користь країни, що платить кращими грішми або грішми, ближчими до встановленої для них проби, хоча дійсний курс встановлено на користь країни, що платить гіршими грішми. Обчислений курс до останнього перекарбування золотої монети був зазвичай проти Лондона, на користь Амстердама, Гамбурга, Венеції й, гадаю, на користь усіх інших місць, де платежі здійснюють так званими банківськими грішми. Однак звідси аж ніяк не випливає, що дійсний курс був проти Лондона. Від часів перекарбування золотої монети він був на користь Лондона навіть у відносинах із цими містами. Обчислений курс був зазвичай на користь Лондона у відносинах із Лісабоном, Антверпеном, Ліворно та, за винятком Франції, напевно, із більшістю інших країн Європи, що здійснюють платежі обіговою монетою, і цілком імовірно, що дійсний курс теж був на його користь.


Відступ стосовно депозитних банків і, зокрема, Амстердамського банку

Гроші, що перебувають в обігу якої-небудь великої держави, на зразок Франції або Англії, зазвичай складаються майже цілком із монети її власного карбування. І якщо ця монета виявиться стертою, урізаною або в якийсь інший спосіб зниженою у вартості порівняно зі встановленою нормою, то держава за допомогою перекарбування своєї монети може з успіхом відновити її вартість. Навпаки, гроші, що слугують для цілей обігу в маленькій державі, як, наприклад, Генуя або Гамбург, рідко можуть складатися тільки з її власної монети; в обігу має перебувати багато грошей усіх сусідніх держав, із якими її мешканці мають постійні торговельні відносини. Через це така держава не завжди зможе за допомогою перекарбування монети відновити грошовий обіг. Якщо закордонні векселі оплачують цією монетою, то невизначеність вартості будь-якої суми, виплачуваної в цих нестійких грошах, завжди робить вексельний курс обігу проти такої держави, оскільки її валюта в усіх інших державах неминуче розцінюється навіть нижче за її дійсну вартість.

Для усунення незручностей, які має спричинити такий несприятливий курс для їхніх купців, невеликі держави, коли вони почали дбати про інтереси торгівлі, часто встановлювали законом, що закордонні векселі певної вартості слід оплачувати не обіговою монетою, а чеком або переказом на банк, що заснований на державному кредиті й користується протегуванням держави, причому цей банк зобов’язаний робити свої платежі повноцінною монетою цілком відповідно до встановлених у даній державі ваги та проби монет. Усі банки Венеції, Генуї, Амстердама, Гамбурга й Нюрнберга були, напевне, первісно засновані із цією метою, хоча згодом деякі з них могли бути використані й з іншою. Гроші цих банків, кращі за якістю від монети в обігу, оберталися з певною премією (лажем), більшою або меншою залежно від того, наскільки монету в обігу вважали знеціненою порівняно з установленою в державі валютою. Так, лаж Гамбурзького банку, що, як розповідають, зазвичай досягає близько 14%, становить передбачувану різницю між повноцінною монетою держави та обрізаними, стертими й неповноцінними грішми, що надходять до нього із сусідніх держав.

У період до 1609 року велика кількість урізаної й стертої іноземної монети, привернутої з усіх кутків Європи широкою торгівлею Амстердама, зменшила вартість його обігової монети приблизно на 9% порівняно зі щойно накарбованою монетою, яка виходила з монетного двору. Щойно така повноцінна монета з’являлася в обігу, її одразу ж перетворювали на зливки або вивозили з країни, як це завжди буває за таких умов. Купці, які мали більш ніж достатньо обігової монети, не завжди могли добути потрібну кількість повноцінних грошей, щоб оплатити свої переказні векселі, і вартість таких векселів, попри різні попереджувальні заходи, ставала дуже нестійкою.

Для усунення таких незручностей у 1609 році було засновано банк із гарантією міста. Цей банк приймав як іноземну монету, так і монету країни не правдивої ваги й стерту за її дійсною внутрішньою вартістю в повноцінних грошах країни за винятком лише суми, потрібної для покриття видатку на карбування та інших постійних витрат на управління. Після цього невеликого вирахування на суму, що залишалася, банк відкривав у своїх книгах відповідний кредит. Цей кредит дістав назву банківських грошей, що, являючи собою повноцінні гроші згідно зі встановленою вагою та пробою, завжди мали незмінну дійсну вартість і до того ж більшу, ніж обігова монета. Водночас було видано закон, що всі векселі на суму в 600 флоринів і вище, видані на Амстердам або виписані в Амстердамі, мають оплачуватися банківськими грішми, що одразу усунуло будь-яку нестійкість вартості цих векселів. Усі купці за цією ухвалою мусили мати рахунок у банку, щоб оплачувати закордонні векселі, і це неодмінно породжувало певний попит на банківські гроші.

Банківські гроші, окрім внутрішньої переваги порівняно з монетою в обігу і з додатковою вартістю, якої неодмінно надає їм попит, мають також інші переваги. Вони убезпечені від пожежі, крадіжок та інших випадковостей; місто Амстердам гарантує їх, вони можуть бути сплачені простим переказом, без ускладнень, пов’язаних із відліком їх, і без ризику під час доставляння з одного місця до іншого. Унаслідок цих переваг вони від початку, напевне, ходили з премією, і вважається безсумнівним, що всі гроші, вкладені первісно в банк, вкладники залишали там, бо нікому не спадало на думку вимагати виплати боргу, що його можна було продати на ринку з премією. Вимагаючи від банку платежу, власник банківського кредиту втрачав би цю премію. Подібно до того як на монету в один шилінг, щойно випущену з монетного двору, можна купити на ринку не більше товарів, ніж на один зі стертих шилінгів, так само й якісна та повноцінна монета, що перейшла з банківських сейфів до сейфа приватної особи, змішана зі звичайною обіговою монетою країни, має не більшу вартість, ніж ця обігова монета, від якої її не можна вже буде легко відрізнити. Доки вона залишалась у сховищах банку, її перевага була відома й засвідчена. Коли вона переходила до рук приватної особи, її перевагу не можна було встановити без ускладнень і витрат, що, можливо, перевищували різницю у вартості. Крім того, узята зі сховищ банку, вона втрачала всі інші переваги банківських грошей: надійність, легкість і безпеку переходу з рук у руки, здатність оплачувати закордонні векселі. До того ж її не можна було взяти із цих сховищ, як це з’ясується в подальшому, не сплативши попередньо за зберігання.

Ці вклади в монеті або вклади, що їх банк зобов’язувався виплачувати монетою, становили первісний капітал банку, або всю ту вартість, яка була представлена так званими банківськими грішми. Нині вони становлять, як вважають, лише дуже невелику його частину. Для того щоб полегшити торгівлю зливками, банк упродовж низки останніх років почав практикувати відкриття у своїх книгах кредиту під вклади золота й срібла у зливках. Цей кредит зазвичай надається в розмірі, на 5% меншому від ціни цих зливків на монетному дворі. Банк водночас видає так звану квитанцію, що надає вкладникові або пред’явникові право в будь-який час упродовж 6 місяців узяти з банку зливки за умови зворотної сплати банкові тієї кількості банківських грошей, на яку було відкрито кредит у його книгах, коли було зроблено вклад, і сплати чверті відсотка за зберігання, якщо вклад був у сріблі, та половини відсотка, якщо він був у золоті; але у квитанції водночас зазначається, що в разі, коли цієї сплати не відбудеться, по закінченні встановленого терміну вклад переходить у власність банку за ціною, за якою його було прийнято або на яку було відкрито кредит у книгах банку. Плату, що стягується за зберігання вкладу, можна вважати своєрідною орендною платою за складське приміщення, а те, чому ця плата для золота вища, ніж для срібла, пояснюють по-різному. Зазначають, що важче встановити якість золота, ніж якість срібла. Легше може мати місце ошуканство, що спричиняє велику втрату дорожчого металу. Крім того, оскільки основою валюти є срібло, держава, як стверджують, прагне більше заохочувати вклади срібла, аніж золота.

Зливки вкладають на зберігання здебільшого тоді, коли їхня ціна дещо нижча за звичайну, а назад їх беруть, коли вона підвищується. У Голландії ринкова ціна срібла й золота в зливках зазвичай вища за їхню монетну ціну з тієї самої причини, із якої це мало місце і в Англії перед останнім перекарбуванням золотої монети. Різниця, як розповідають, становить зазвичай від 6 до 16 стиверів на марку чи на 8 унцій срібла 88-ї проби. Банківська ціна, або кредит, який банк надає за вклади такого срібла (коли їх роблять іноземною монетою, вміст у якій дорогоцінного металу точно відомий і засвідчений, наприклад, мексиканськими доларами), дорівнює 22 флоринам за марку; монетна ціна досягає 23 флорини, а ринкова — від 23 флоринів 6 стиверів до 23 флоринів 16 стиверів, або на 2–3% вище від ціни монетного двору[66]. Співвідношення між банківською, монетною та ринковою ціною золотих зливків майже таке саме. Власник банківської квитанції може зазвичай продати її за різницю між монетною ціною зливків та їхньою ринковою ціною. Квитанція на вклад зливка майже завжди має певну вартість, тому дуже рідко буває, щоб хтось дав закінчитися термінові своєї квитанції або допустив перехід свого зливка у власність банку за ціною, за якою його було прийнято, не взявши його назад до закінчення 6 місяців чи не сплативши 0,25–0,5% за поновлення квитанції ще на 6 місяців. А втім, як повідомляють, це інколи, хоча й рідко, трапляється, причому частіше зі вкладами золота, аніж срібла, через вищу плату за зберігання, яку стягують за дорожчий метал.

Особа, яка після вкладу зливка одержує банківський кредит і квитанцію, оплачує свої переказні векселі, коли настає їхній термін, своїм банківським кредитом і продає або зберігає в себе квитанцію залежно від того, очікує вона підвищення чи зниження ціни зливків. Квитанція та банківський кредит рідко зберігаються впродовж тривалого часу в одних руках, оскільки для цього немає особливої причини.

Особа, що має квитанцію і бажає взяти назад зливок, завжди легко зможе купити на яку завгодно суму банківський кредит або банківські гроші, а особа, що має банківські гроші й бажає отримати зливок, завжди знайде в такій самій великій кількості квитанції, що продаються.

Власники банківських кредитів та держателі квитанцій утворюють дві різні групи кредиторів банку. Держатель квитанції не може взяти назад зливок, на який її видано, не відшкодувавши банкові суму банківських грошей, що відповідає ціні, за якою було прийнято зливок. Якщо він не має власних банківських грошей, він повинен купити їх у тих, хто їх має. Власник банківських грошей не може взяти назад зливки, не пред’явивши банкові квитанції на потрібну йому кількість дорогоцінного металу в зливках. Якщо він зовсім не має таких квитанцій, він повинен купити їх у тих, хто їх має. Держатель квитанції, купуючи банківські гроші, водночас купує право взяти з банку таку кількість дорогоцінного металу в зливках, ціна якої на монетному дворі на 5% перевищує банківську ціну. Отже, премія в 5%, що її він зазвичай сплачує за це, сплачується не за уявну, а за реальну вартість. Власник банківських грошей, який купує квитанцію, купує право взяти з банку таку кількість дорогоцінного металу в зливках, ринкова ціна якої зазвичай на 2–3% перевищує ціну монетного двору. Таким чином, сплачувана ним ціна так само сплачується за реальну вартість. Ціна квитанції й ціна банківських грошей у своїй сумі становлять повну вартість, або ціну дорогоцінного металу в зливках.

На вклади монети, що є обіговою в країні, банк теж видає квитанції та відкриває банківські кредити, але ці квитанції часто не мають жодної вартості й жодної ціни на ринку. Наприклад, під дукатони, що в обігу ходять по 3 флорини 3 стивери, кожен банк дає кредит тільки в 3 флорини, або на 5% нижче за їхню обігову вартість. Він так само видає квитанцію, що надає пред’явникові право взяти назад у будь-який час протягом 6 місяців здану кількість дукатонів після сплати 0,25% за зберігання. Такі розписки часто не мають жодної ринкової ціни. 3 флорини банківськими грішми зазвичай продають на ринку за 3 флорини 3 стивери, тобто за повною вартістю дукатонів, якщо їх узято з банку, і для взяття їх із банку потрібно заздалегідь сплатити 0,25% за зберігання, що є чистою втратою для держателя квитанції. Однак, якщо банківська премія в якийсь момент знизиться до 3%, такі квитанції можуть тоді мати певну ринкову ціну й продаватися за 1,75%. Та оскільки банківська премія нині зазвичай перевищує 5%, часто дають закінчитися термінові таких квитанцій або, як висловлюються в таких випадках, залишають їх на користь банку. Квитанції, що їх видають на вклади золотих дукатонів, залишаються банку ще частіше, бо вищу плату за зберігання, або 0,5%, належить сплачувати, беручи їх назад; 5%, що їх виграє банк, коли вклади монети або зливки залишають на користь банку, можна визнати платою за постійне зберігання таких вкладів.

Сума банківських грошей, термін квитанцій на які закінчується, має бути дуже значною. До неї має входити весь первісний капітал банку, що, як зазвичай передбачають, залишався в ньому від того моменту, коли первісно був вкладений туди, оскільки ніхто не збирається поновлювати свої квитанції чи брати назад свої вклади, тому що з уже зазначених причин ані те, ані друге не можна зробити без збитків. Та хоч би якими були розміри цієї суми, вона є зовсім незначною порівняно з усією масою банківських грошей. Амстердамський банк протягом багатьох років був великим сховищем Європи для дорогоцінних металів у зливках, квитанції на які рідко не поновлювалися вчасно або, як кажуть, залишалися на користь банку. Значно більша частина банківських грошей, або кредитів на книги банку, у ті роки мала своєю підставою, як вважають, такі вклади, що їх торгівці постійно вносили чи брали назад зливками.

Вимоги до банку можуть пред’являтися тільки поданням квитанцій. Менша кількість банківських грошей, на які термін квитанцій закінчився, змішалася з набагато більшою кількістю їх, на які квитанції ще зберігають силу, отже, хоча може бути наявною значна сума банківських грошей, на які зовсім не існує квитанцій, усе-таки немає такої певної суми або частини їх, що її не можна було б затребувати в будь-який момент. Банк не може бути боржником двох різних осіб за ту саму річ, і власник банківських грошей, який не має квитанції, не може зажадати від банку платежу, доки не купить її. У нормальний і спокійний час він без ускладнень може купити таку квитанцію за ринковою ціною, що зазвичай відповідає ціні, за якою він може продати монету або зливок, на отримання яких із банку вона надає йому право.

Інакше може стояти справа під час якогось суспільного лиха, наприклад, ворожого вторгнення, на кшталт вторгнення французів у 1672 році. Власники банківських грошей у таких випадках прагнуть узяти гроші з банку, щоб мати їх на руках, і через це попит на квитанції може підняти їхню ціну до надзвичайної висоти. Держателі їх можуть перейнятися надмірними сподіваннями і замість двох або трьох відсотків вимагати половини банківських грошей, на які було відкрито кредит під вклади, позначені на цих квитанціях. Ворог, поінформований про статут банку, може навіть скупити квитанції, щоб перешкодити вилученню вкладених на зберігання дорогоцінних металів. За таких надзвичайних обставин банк, як вважають, порушить своє звичайне правило здійснювати платежі тільки пред’явникам квитанцій. Держателі квитанцій, що не мають банківських грошей, отримають від 2 до 3% вартості вкладів, на які їм видано квитанції. Тому банк не посоромиться в цьому разі виплачувати грішми або зливками повну вартість тієї суми, на яку в його книгах було відкрито кредит власникам банківських грошей, що не можуть добути квитанцій; водночас він платитиме 2–3% тим держателям квитанцій, які не мають банківських грошей, причому ця сума становить усю ту вартість, що за такого стану речей справедливо їм належить.

Навіть у нормальний і спокійний час в інтересах держателів квитанцій знижувати премію, щоб за дешевшою ціною купувати банківські гроші (а отже, і зливки, на отримання яких із банку надають їм тоді право їхні квитанції) або дорожче продавати свої квитанції тим, хто має банківські гроші й хоче взяти з банку зливки; адже ціна квитанції зазвичай дорівнює різниці між ринковою ціною банківських грошей і ринковою ціною монети та зливків, на які видано квитанцію. Навпаки, в інтересах власника банківських грошей підвищувати премію, щоб відповідно дорожче продавати свої банківські гроші або відповідно дешевше купувати квитанцію. Щоб запобігти такій біржовій спекуляції, що її можуть інколи породжувати ці протилежні інтереси, банк в останні роки дійшов рішення в будь-який час продавати банківські гроші за обігову монету з премією в 5% і купувати їх із премією в 4%. Через це премія ніколи не може піднятися вище за 5% чи впасти нижче за 4% і співвідношення між ринковою ціною банківських грошей та обігової монети постійно тримається дуже близько до відношення між їхніми дійсними вартостями. До ухвали цього рішення ринкова ціна банківських грошей залежно від того, як впливали на ринок протилежні інтереси, то піднімалася так високо, що премія сягала 9%, то падала до рівня паритету.

Амстердамський банк заявляє, що він не віддає в позичку ані найменшої частини вкладених у нього внесків і що на кожний флорин, на який відкривається кредит, він тримає у своїх підвалах вартість флорина в монеті або зливках. Не підлягає сумніву, що він тримає у своїх підвалах усі ті гроші або зливки, на які ним видано квитанції, що в будь-який момент можуть бути пред’явлені до оплати і справді безперервно видаються ним і повертаються до нього. Але видається не таким безперечним, чи робить він те саме з тією частиною свого капіталу, термін квитанцій на яку давно закінчився, яка в нормальний і спокійний час не може бути витребувана і насправді, цілком імовірно, залишиться в нього назавжди або доти, доки існує держава Об’єднаних Провінцій Голландії. Проте в Амстердамі визнають за беззаперечний догмат, що на кожний флорин, який перебуває в обігу у вигляді банківських грошей, у підвалах банку лежить відповідний флорин золотом або сріблом. Місто гарантує це. Банком керують чотири бургомістри, яких міняють щороку. Кожен новий склад бургомістрів відвідує комори банку, звіряє готівку з книгами, приймає її під присягою і з такою самою урочистістю передає складові, що прийде йому на зміну, а в цій тверезій і релігійній країні присяга ще не втратила свого значення. Уже сама лише ця часта зміна керівників, напевне, видається достатньою гарантією проти будь-яких недозволених операцій. Жодного разу серед усіх переворотів в управлінні Амстердама, до яких призводила партійна боротьба, партія, що перемогла, не звинувачувала своїх попередників у зловживаннях під час управління банком. А проте жодне обвинувачення не могло б більше підірвати репутацію й долю переможеної партії, і якби таке обвинувачення виникло, то ми можемо бути певні, що його було б пред’явлено. У 1672 році, коли король Франції був в Утрехті, Амстердамський банк здійснював платежі настільки безперешкодно, що не залишив жодних сумнівів у точному дотриманні ним узятих на себе зобов’язань. Деякі монети, з тих, що діставали з його комор, ще зберігали сліди пожежі, яка сталася в ратуші невдовзі після заснування банку. Отже, ці монети лежали там ще від тих часів.

Якими можуть бути розміри запасу банку — це цікаве питання; із цього приводу можна робити тільки припущення. Вважають, що близько 2000 людей мають рахунки в банку, і якщо, приміром, на рахунку в кожного є 1500 фунтів (а це дуже багато), то вся кількість банківських грошей, а отже, і запас банку, визначатиметься сумою близько 3 000 000 фунтів стерлінгів, або, рахуючи 11 флоринів за 1 фунт стерлінгів, 33 000 000 флоринів. Це значна сума, достатня для обслуговування дуже великого обігу, але вона набагато нижча за ті перебільшення, які уявляла собі частина публіки.

Місто Амстердам одержує з банку чималий дохід. Окрім згаданої вище плати, яку можна назвати платою за приміщення, кожна особа, уперше відкриваючи рахунок у банку, сплачує внесок у 10 флоринів, а за кожний новий рахунок — 3 флорини 3 стивери; за кожний переказ грошей сплачується 2 стивери, а якщо переказ не досягає 300 флоринів, — 6 стиверів, щоб запобігти укладенню безлічі дрібних правочинів. Особа, яка не балансує свого рахунку двічі на рік, сплачує штраф у 25 флоринів. Особа, яка дає розпорядження про переказ більшої суми, ніж та, що є на її рахунку, мусить платити 3% за додаткову суму й до того ж її розпорядження залишається невиконаним. Окрім того, як вважають, банк одержує значний прибуток від продажу іноземної монети або зливків, що іноді дістаються йому в результаті закінчення термінів квитанцій і що їх він завжди тримає до того часу, коли їх можна буде продати з вигодою. Так само він одержує прибуток від продажу банківських грошей із премією в 5% та купівлі їх із премією в 4%. Ці різні надходження набагато перевищують те, що потрібно для виплати плати службовцям і покриття витрат на управління. Сама лише плата за зберігання зливків, на які видано квитанції, дає, як вважають, чистий річний дохід у 150 000–200 000 флоринів. Ясна річ, первісною метою цього заходу була суспільна користь, а не дохід. Його метою було позбавити купців незручностей несприятливого курсу. Дохід, отриманий від нього, не був передбачений, і його можна вважати випадковим.

Однак час повернутися від цього довгого відступу, до якого я непомітно вдався, до з’ясування причин, із яких вексельний курс між країнами, що платять так званими банківськими грішми, і країнами, що платять звичайною обіговою монетою, неодмінно виявляється на користь перших і проти останніх. Перші платять такими грішми, внутрішня вартість яких завжди є незмінною й точно відповідає статутові відповідних монетних дворів, тоді як останні платять грішми, внутрішня вартість яких постійно змінюється і майже завжди тією чи тією мірою нижча від цієї норми.


Частина 2

Нерозумність надзвичайних обмежень з інших міркувань

У попередньому підрозділі цього розділу я намагався показати, наскільки зайве, навіть із погляду меркантилістичної системи, запроваджувати особливі обмеження щодо ввезення товарів із тих країн, торговельний баланс із якими передбачається несприятливим.

Ніщо не може бути безглуздішим за всю цю теорію торговельного балансу, на якій ґрунтуються не тільки ці обмеження, а й майже всі інші заходи, що регулюють торгівлю. Коли дві країни торгують одна з одною, то згідно із цією теорією за однакового балансу жодна з них не втрачає і не виграє; але, якщо баланс бодай трішечки схиляється на один бік, одна з них втрачає, а друга — виграє відповідно до його відхилення від точної рівноваги. Обидва припущення неправильні. Торгівля, що створюється за допомогою премій і монополій, може бути і зазвичай є невигідною для тієї країни, в інтересах якої це робиться, як я й намагатимуся показати далі. Навпаки, торгівля, що, без усіляких штучних впливів чи утисків, природно й нормально ведеться між двома країнами, завжди є вигідною, хоча й не завжди однаково, їм обом.

Під вигодою я розумію збільшення не кількості золота й срібла, а мінової вартості річного продукту землі та праці країни, або збільшення річного доходу її мешканців.

Коли баланс урівноважується і коли торгівля між двома країнами полягає взагалі в обміні товарами, що їх вони виробляють, то вони в більшості випадків не тільки виграють обидві, а й виграють однаково або майже однаково; кожна з них у цьому разі служить ринком для частини зайвого продукту другої, кожна відшкодовує капітал, який було витрачено на добування та приготування для ринку цієї частини зайвого продукту другої та який, розподілений серед певного числа її мешканців, дав їм дохід і засоби до існування. Таким чином, певна частина мешканців кожної із цих країн одержує дохід і засоби до існування від другої. І оскільки передбачається, що обмінювані товари мають однакову вартість, то обидва капітали, які витрачають у цій торгівлі, мають бути в більшості випадків рівними або майже рівними; і оскільки обидва вони витрачаються на виробництво місцевих товарів в обох країнах, доходи та засоби існування мешканців кожної країни в результаті розподілу теж будуть рівними або майже рівними. Ці доходи та засоби існування, що їх вони в такий спосіб дають один одному, будуть більшими або меншими залежно від розмірів їхніх обігів. Якщо ці останні досягатимуть, наприклад, 100 000–1 000 000 фунтів на рік для кожної сторони, то кожна з них забезпечуватиме мешканцям другої річний дохід у 100 000 фунтів в одному разі й у 1 000 000 фунтів — у другому.

Якщо їхня торгівля буде такою, що одна з них вивозитиме до другої тільки товари власного виробництва, тоді як друга в обмін на них даватиме іноземні товари, то баланс у цьому разі все-таки вважатиметься врівноваженим, оскільки товари оплачуються товарами. У цьому разі вони обидві теж виграватимуть, але неоднаково: мешканці країни, що вивозить тільки товари власного виробництва, матимуть від такої торгівлі більшу вигоду. Якби, наприклад, Англія почала ввозити з Франції тільки товари власного виробництва цієї країни, а сама, не маючи таких власних товарів, на які там існує попит, навзамін відправляла туди іноземні товари, скажімо, тютюн та ост-індські товари, така торгівля, хоча й забезпечила б дохід мешканцям обох країн, давала б мешканцям Франції значніший прибуток, ніж мешканцям Англії. Увесь французький капітал, який витрачається в ній щороку, розподілявся б серед мешканців Франції, тоді як серед мешканців Англії розподілялася б лише та частина англійського капіталу, що її витрачали б на виробництво англійських товарів, в обмін на які було б придбано ці іноземні товари. Набагато більша його частина йшла б на відшкодування капіталів, які були витрачені у Вірджинії, Індостані та Китаї й дали дохід і засоби для існування мешканцям цих віддалених країн. Тому, якщо капітали були рівними або майже рівними, така витрата французького капіталу значно більше підвищить дохід населення Франції, ніж витрата англійського капіталу — дохід населення Англії. Франція в цьому разі вестиме з Англією безпосередню зовнішню торгівлю предметами споживання, тоді як Англія вестиме лише непряму торгівлю такого самого роду з Францією. Різні результати від витрачання капіталу в безпосередній і непрямій торгівлі предметами споживання було вже докладно з’ясовано.

Не буває, певно, такої торгівлі між двома країнами, яка полягала б у тому, що обидві взаємно обмінюються тільки власними продуктами або ж одна дає в обмін лише власні продукти, а друга — лише іноземні. Майже всі країни обмінюються одна з одною почасти власними й почасти іноземними продуктами. Та завжди більше виграє та країна, у вантажах якої більше вітчизняних продуктів і менше іноземних.

Якби Англія платила за товари, які щороку ввозять із Франції, не тютюном та ост-індськими продуктами, а золотом і сріблом, то в цьому разі баланс вважався б несприятливим, оскільки товари оплачувалися б не товарами, а золотом і сріблом. А проте торгівля в цьому разі, як і в попередньому, давала б певний дохід мешканцям обох країн, але більший — мешканцям Франції, ніж Англії. Відшкодовувався б і міг служити далі для тієї самої мети капітал, витрачений на виробництво англійських товарів, на які придбано ці золото й срібло, капітал, що був розподілений між деякими мешканцями Англії та дав їм дохід. Капітал Англії загалом від такого вивезення золота й срібла зменшиться не більше, ніж від вивезення на таку саму вартість якихось інших товарів. Навпаки, у більшості випадків він навіть зросте. За кордон відправляють тільки такі товари, на які там передбачається більший попит, ніж усередині країни, і виторг за які, як очікують, становитиме через це всередині країни більшу вартість, ніж вивезені товари. Коли тютюн, що коштує в Англії тільки 100 000 фунтів, відправлений до Франції, дасть змогу придбати вино, яке коштує в Англії 110 000 фунтів, то такий обмін збільшить капітал Англії на 10 000 фунтів. Так само коли на 100 000 фунтів англійським золотом можна купити вино, яке коштує в Англії 110 000 фунтів, то такий обмін теж збільшить капітал Англії на 10 000 фунтів. Коли купець, який має у своєму погребі вина на 110 000 фунтів, багатший за купця, який має в себе на складі тютюну тільки на 100 000 фунтів, то він так само багатший за того купця, що має у своїх скринях золота тільки на 100 000 фунтів. Він може привести в рух більшу кількість праці й дати дохід, засоби до існування та заняття більшій кількості людей, ніж перших два. Але капітал країни дорівнює сумі капіталів усіх її мешканців, і кількість праці, що протягом року може бути задіяна в ній, дорівнює тій кількості, що її можуть задіяти всі ці окремі капітали, разом узяті. Отже, унаслідок такого обміну мають, за загальним правилом, зростати як капітал країни, так і кількість праці, що може бути протягом року зайнята в ній. Звісно, для Англії було б вигідніше, якби вона могла купувати французькі вина в обмін на власні металеві вироби та сукно, а не в обмін на вірджинський тютюн або на золото й срібло з Бразилії та Перу. Безпосередня зовнішня торгівля предметами споживання завжди вигідніша за непряму. Але побічна зовнішня торгівля предметами споживання, що її здійснюють на золото й срібло, є не менш вигідною, ніж будь-яка інша побічна торгівля такого роду. Так само країна, що не має копалень, навряд чи може більше збідніти на золото й срібло внаслідок такого вивезення цих металів, ніж збідніє на тютюн через його вивезення країна, що сама не вирощує тютюн. Подібно до того як країна, що змушена купувати де-небудь на стороні тютюн, ніколи не буде тривалий час терпіти брак його, так само не відчуватиме потреби в золоті й сріблі країна, яка купує ці метали на стороні.

Кажуть, що обмін, який робітник здійснює з шинком, є збитковим і торговельний обмін, що його промислова нація веде з країною, яка виробляє вино, можна прирівняти до такого обміну. На це я відповідаю, що обмін із шинком не обов’язково означає збиткову торгівлю. За своєю природою він так само вигідний, як і будь-яка інша торгівля, хоча, можливо, частіше веде до зловживань. Професія пивовара або навіть власника пивниці є таким самим необхідним проявом поділу праці, як і будь-який інший. За загальним правилом, робітникові буде вигідніше купувати потрібну йому кількість пива в пивовара, ніж самому варити його, а для бідного робітника буде зазвичай вигідніше купувати його малими кількостями в шинкаря, ніж купувати одразу багато в пивовара. Поза сумнівом, може статися, що він купуватиме надто багато в того або того, але ж може також статися, що він купуватиме надто багато в будь-кого з навколишніх торгівців: у м’ясника, якщо він любить добре поїсти, або в сукнаря, якщо хоче бути помітним своїм вбранням серед товаришів. А проте для маси робітників вигідно, щоб усі ці заняття були вільними, хоча можливі зловживання цією свободою в кожному з них, і до того ж у деяких вони ймовірніші, ніж в інших. Окрім того, хоча окремі особи інколи можуть розоритися через надмірне споживання спиртних напоїв, мабуть, немає небезпеки того, що це може статися з народом загалом. Хоча в кожній країні є багато людей, які витрачають на ці напої понад свої можливості, у ній завжди знайдеться значно більше таких, що витрачають менше за це. З іншого боку, слід зазначити, що, як свідчить досвід, дешевизна вина є, напевне, причиною не схильності до пияцтва, а тверезості. Мешканці виноробних країн є, за загальним правилом, найбільш тверезими народами Європи: свідченням цього служать іспанці, італійці та мешканці південних провінцій Франції. Люди рідко винні у зловживанні тим, що є предметом їхнього повсякденного вжитку. Ніхто не видасться щедрим і добрим товаришем по чарці, якщо він шкодує напою, такого ж дешевого, як і просте пиво. Навпаки, у країнах, де через надмірні спеку або холод не росте виноград, тому вино там дороге і рідко трапляється, пияцтво є доволі поширеною вадою як у північних народів, так і в усіх тих, хто живе в тропіках, наприклад, у негрів на Гвінейському березі. Мені часто доводилося чути, що в разі переведення якого-небудь французького полку з північних провінцій, де вино дорожче, на квартири у південні провінції, де воно дуже дешеве, солдати спершу починають пиячити, з огляду на дешевизну й новизну для них доброго вина, але після кількох місяців перебування на новому місці більшість їх стає такими ж тверезими, як і інші мешканці. Одночасне скасування мит на іноземні вина й акцизів на солод, пиво та ель могло б так само породити у Великій Британії майже загальне й тимчасове пияцтво поміж середніх і нижчих класів народу, за яким, певно, невдовзі настала б постійна і майже загальна тверезість. Нині пияцтво аж ніяк не є вадою світських людей чи таких, що легко можуть купувати найдорожчі напої. Навряд чи будь-коли доводилося бачити серед нас пристойного чоловіка, який сп’янів від елю. Крім того, утиски торгівлі вином у Великій Британії, певно, мають на увазі втримувати людей, якщо можна так висловитися, від відвідання не так портерних, як тих місць, де вони можуть купувати найкращі й найдешевші напої. Вони заохочують торгівлю португальським вином та ускладнюють торгівлю вином французьким. Зазначають, що португальці є кращими, ніж французи, споживачами наших промислових виробів і через це їм слід сприяти більше, ніж французам. Оскільки вони задовольняють свої потреби нашими товарами, ми маємо, як вважають, свої потреби задовольняти їхніми товарами. Отже, ниці прийоми дрібних крамарів зводяться в політичне правило поведінки великої держави, бо тільки найдрібніші торгівці дотримуються правила давати замовлення переважно своїм покупцям. Великий купець завжди купує товари там, де вони дешевші й найкращі, не зважаючи на дрібні інтереси такого роду.

Однак за допомогою таких принципів народи переконали в тому, що їхній інтерес полягає в розоренні всіх їхніх сусідів. Кожен народ призвичаїли дивитися заздрісними очима на всі народи, із якими він веде торгівлю, і їхню вигоду вважати своїм збитком. Торгівля, що, ясна річ, має створювати між народами, так само як і між окремими людьми, узи єднання та дружби, зробилася найщедрішим джерелом ворожнечі й незгод. Примхливе марнославство королів і міністрів не було впродовж нинішнього та минулого століть більш фатальним для спокою Європи, ніж зарозуміле змагання купців та промисловців. Насильства й несправедливість правителів людства — давнє зло, ліки проти якого, боюся, навряд чи відомі природі справ людських. Але ницій жадобі, монополістичним прагненням купців і промисловців, які й не є, і не мають бути володарями людства, можна дуже легко перешкодити порушувати чийсь спокій, окрім їхнього власного, коли вже не можна зовсім вилікувати їх від цих вад.

Не може підлягати сумніву, що саме дух монополії первісно придумав і розповсюдив цю теорію; і ті, що першими проповідували його, були зовсім не такі дурні, як ті, хто увірував у неї. У будь-якій країні головна маса народу завжди зацікавлена і має бути зацікавленою в тому, щоб купувати все потрібне в тих, хто продає найдешевше. Положення це є таким очевидним, що видається безглуздим намагатися доводити його, та його ніколи й не піддавали б сумніву, якби хитрі, корисливі доводи купців та промисловців не затуманили здорового глузду людства. Їхній інтерес щодо цього прямо протилежний інтересові головної маси народу. Подібно до того як майстри, члени цеху зацікавлені в тому, щоб перешкоджати решті мешканців надавати роботу іншим робітникам, окрім них самих, так само й купці та власники мануфактур кожної країни зацікавлені в закріпленні за собою монополії внутрішнього ринку. Звідси у Великій Британії та більшості інших європейських країн надмірні мита майже на всі товари, що їх увозять іноземні купці. Звідси високі мита й заборони на всі ті закордонні мануфактурні вироби, які можуть конкурувати з нашими. Звідси також надзвичайні утиски ввезення майже всіх видів товарів із тих країн, торговельний баланс із якими визнається несприятливим, тобто з тих, щодо яких зазвичай найсильніше розпалюється національна ворожнеча.

Тим часом, хоча багатство сусідньої нації небезпечне за часів війни і з політичного боку, воно безперечно є вигідним з погляду торгівлі. У стані війни воно може дати змогу нашим супротивникам утримувати флот та армії сильніші за наші, але під час миру й торговельних відносин воно має також надавати їм можливість обмінюватися з нами на значнішу вартість і бути кращим ринком для безпосередніх продуктів нашої праці або для товарів, куплених на ці продукти. Із багатою нацією справа стоїть так само, як і з багатою людиною, яка, певно, буде кращим споживачем для людей, що живуть і трудяться в цій місцевості, ніж бідняк. Зрозуміло, багата людина, якщо вона сама власник мануфактури, є дуже небезпечним сусідом для всіх тих, хто займається цією ж справою. Але решта сусідів у переважній кількості має вигоди завдяки тому доброму ринкові, що його створюють для них її видатки. Вони навіть мають вигоду з того, що ця людина побиває бідніших робітників, які виробляють ті самі продукти, що й вона. Власники мануфактур багатої нації так само можуть бути, поза сумнівом, дуже небезпечними суперниками для власників мануфактур сусідніх країн. Але ця сама конкуренція є вигідною для основної маси народу, яка до того ж багато виграє завдяки доброму ринкові збуту, створюваному для неї великими видатками такої нації. Приватні особи, які бажають скласти собі статок, ніколи й не думають про від’їзд до віддалених і бідних районів країни, а прямують до столиці чи до одного з великих міст. Вони знають, що там, де обертається мало багатств, мало можна заробити, але знають також, що там, де в русі перебувають великі багатства, якусь частку матимуть і вони. Ті самі принципи, що керують, отже, здоровим глуздом однієї, десяти або двадцяти окремих осіб, мають визначати судження одного, десяти або двадцяти мільйонів і змушувати всю націю вбачати в багатствах своїх сусідів імовірну причину та можливість для власного збагачення. Нація, що бажає розбагатіти за допомогою зовнішньої торгівлі, напевно, швидше досягне своєї мети, якщо всі її сусіди — багаті, працьовиті й торговельні нації. Велика нація, оточена з усіх боків кочовими дикунами та бідними варварами, може, поза сумнівом, набути багатства за допомогою обробітку своїх земель та внутрішньої торгівлі, проте аж ніяк не за допомогою торгівлі зовнішньої. Як здається, саме так придбали своє велике багатство давні єгиптяни та сучасні китайці. Розповідають, що давні єгиптяни не вели зовнішньої торгівлі, а сучасні китайці, як відомо, ставляться до неї з величезною зневагою і ледве вшановують її бодай слабким захистом законів. Сучасні принципи зовнішньої торгівлі, оскільки вони ставлять за мету зубожіння всіх наших сусідів і оскільки вони в змозі привести до бажаних для них результатів, мають тенденцію перетворити цю торгівлю в щось незначне й не варте уваги.

Саме на підставі цих принципів торгівля між Францією та Англією наражалася в обох цих країнах на такі численні обмеження та утиски. Тим часом, якби ці країни обговорювали свої дійсні інтереси без меркантилістичних заздрощів чи національної ворожнечі, торгівля з Францією могла б бути вигіднішою для Великої Британії, ніж торгівля з будь-якою іншою країною, і з тієї самої причини те саме було б із торгівлею Великої Британії для Франції. Франція є найближчим сусідом Великої Британії. У торгівлі між південним узбережжям Англії та північним і північно-західним берегами Франції можна очікувати, так само як і у внутрішній торгівлі, чотирьох, п’яти або шести обігів на рік. Через це капітал, що його вкладають у цю торгівлю, може в кожній із цих країн приводити в рух у чотири, п’ять або шість разів більшу кількість праці й надавати заняття та засоби до існування в чотири, п’ять або шість разів більшій кількості людей порівняно з однаковим за розмірами капіталом в інших галузях зовнішньої торгівлі. У торгівлі між найвіддаленішими частинами Франції та Великої Британії можна очікувати щонайменше одного обігу на рік, отже, навіть і ця торгівля буде принаймні не менш вигідною, ніж більшість інших галузей нашої зовнішньої торгівлі з європейськими країнами. Вона буде щонайменше втричі вигіднішою за хвалену торгівлю з нашими північноамериканськими колоніями, у якій капітал рідко обертається менш ніж раз на 3 роки, а часто не менш ніж на 4–5 років. У Франції, окрім того, налічується 24 млн мешканців, тоді як для наших північноамериканських колоній жодне обчислення не дає більш як 3 млн; до того ж Франція є значно багатшою країною, ніж Північна Америка, хоча через нерівномірніший розподіл багатств у ній набагато більше бідних і жебраків, ніж в останній. З огляду на це Франція може служити ринком щонайменше у вісім разів ширшим і через більшу швидкість обігів — у 24 рази вигіднішим, ніж будь-коли були наші північноамериканські колонії. Торгівля з Великою Британією так само є вигідною для Франції, і відповідно до багатства, чисельності населення та близькості цих країн вона матиме такі самі переваги порівняно з торгівлею, що її Франція веде зі своїми колоніями. Такою є величезна відмінність між тією торгівлею, яку мудрість обох цих націй визнала за потрібне ускладнювати, і тією торгівлею, яку вона найбільше заохочувала.

Але ті самі умови, що робили б відкриту й вільну торгівлю між цими двома країнами такою вигідною для них обох, породили головні перешкоди для неї. Сусіди, вони з необхідності є ворогами, і з огляду на багатство та могутність кожної країни стають більш небезпечними; через це те, що мало б збільшувати вигоди національної дружби, слугує тільки роздмухуванню ворожнечі. Обидві вони є багатими й промисловими націями, купці та власники мануфактур кожної з них побоюються суперництва, майстерності та активності купців і промисловців другої. Виникає комерційна заздрість, обидві сторони заражають інших і самі заражаються національною ворожнечею; і торгівці обох країн проголосили з усією пристрасною впевненістю зацікавленої омани своє безсумнівне розорення внаслідок несприятливого торговельного балансу, що, як вони стверджують, буде неминучим результатом нічим не стримуваної торгівлі між цими країнами.

Немає в Європі такої країни з розвиненою торгівлею, розорення якої через несприятливий торговельний баланс не пророкували псевдовчені цієї системи. Та попри всі побоювання, попри всі марні спроби майже всіх народів, залучених у торгівлю, обернути торговельний баланс на власну користь і проти своїх сусідів, немає даних, щоб якась європейська нація у якомусь плані збідніла від цього. Навпаки, ті міста й країни, що відкривали свої порти всім націям, багатіли завдяки цьому, замість розоритися внаслідок такої свободи торгівлі, як ми того мали б очікувати на підставі принципів меркантилістичної системи. У Європі, щоправда, є кілька міст, що якоюсь мірою заслуговують назви вільних гаваней, але таких країн зовсім немає. Голландія, мабуть, більше за всі інші країни наближається до такого типу, хоча все ще дуже далека від нього; і однак Голландія, як це загальновизнано, одержує від зовнішньої торгівлі не тільки все своє багатство, а й чималу частину своїх засобів існування.

Насправді існує інший баланс, уже пояснений вище і дуже відмінний від торговельного балансу, — баланс, що неодмінно зумовлює розквіт або занепад нації залежно від того, чи є він сприятливим для неї, чи ні. Це баланс річного виробництва та споживання. Якщо мінова вартість річного продукту, як уже зазначалося, перевищує мінову вартість річного споживання, капітал суспільства має щороку зростати відповідно до цього надлишку. Суспільство в цьому разі живе, не виходячи за межі свого доходу, а те, що заощаджується за рік із цього прибутку, відповідно додається до його капіталу й витрачається на подальше збільшення його річного продукту. Навпаки, якщо мінова вартість річного продукту не покриває річного споживання, капітал суспільства має зменшуватися відповідно до цього дефіциту. У цьому разі витрати суспільства перевищують його дохід і неминуче зачіпають його капітал. Тому його капітал має зменшуватися, а водночас має зменшуватися мінова вартість річного продукту його праці.

Цей баланс виробництва й споживання цілком відмінний від так званого торговельного балансу. Про нього може йти мова стосовно народу, який не веде зовнішньої торгівлі й цілковито ізольований від решти світу. Про нього може йти мова стосовно всієї земної кулі загалом, багатство якої, населення та продуктивні сили можуть поступово зростати чи поступово зменшуватися. Баланс виробництва та споживання може бути постійно на користь народу, хоча так званий торговельний баланс увесь час звернений проти нього. Нація може впродовж 50 років ввозити на більшу вартість, ніж вивозити; все золото й срібло, що припливає до неї протягом цього часу, може негайно відпливати з неї; її монета, що перебуває в обігу, може поступово зношуватися, причому для її заміни можуть уводитися різного роду паперові гроші, можуть також поступово зростати її борги головним націям, із якими вона торгує, і все ж її дійсне багатство, мінова вартість річного продукту її землі та праці протягом того самого періоду може зрости значно більше. Стан наших північноамериканських колоній і торгівлі, що її вони вели з Великою Британією перед початком нинішніх ускладнень, слугує доказом того, що це припущення цілком можливе.



Розділ IV

Про поворотні мита

Купці та власники мануфактур не задовольняються монополією на внутрішньому ринку, вони домагаються також щонайбільшого продажу за кордон своїх товарів. Їхня країна не має влади над іноземними народами і тому рідко може забезпечити їм там монополію. Через це їм, за загальним правилом, доводиться обмежуватися проханнями про ті чи інші заохочувальні заходи для вивезення.

Серед цих заохочувальних заходів найбільш розумними видаються так звані поворотні мита. Надання купцеві права одержувати назад при вивезенні весь акциз або частину його, або внутрішнього мита, що стягуються з вітчизняного виробництва, ніколи не може приводити до вивезення більшої кількості товарів, ніж було б їх вивезено за відсутності такого оподаткування. Таке заохочення не має тенденції спрямовувати до якогось певного використання значнішу частку капіталу країни, ніж це було б за його відсутності, а може тільки перешкоджати тому, щоб стягування мита відволікало якусь частину цього капіталу на інше заняття. Воно не прагне порушення тієї рівноваги, що природним чином встановлюється в суспільстві між усіма різними галузями промисловості, а лише запобігає порушенню її цим митом; воно спрямоване не на знищення, а на збереження того, що в більшості випадків вигідно зберегти, — на збереження природного поділу й розподілу праці в суспільстві.

Те саме можна сказати й про поворотні мита для іноземних товарів, що ввезені до країни та вивозяться з неї; ці поворотні мита у Великій Британії зазвичай значно перевищують половину ввізних мит. На підставі другого додатку до закону, що встановив так звану тепер стару субсидію, кожному купцеві, англійцеві чи іноземцеві, надається право одержувати назад під час вивезення половину ввізного мита: англійський купець одержує її в тому разі, якщо він вивозить товар не пізніш як через 12 місяців після його ввезення, іноземний купець — не пізніш як через 9 місяців. Вина, коринка та вироблений шовк — от і всі товари, на які не поширювалася дія цієї ухвали, оскільки для них встановлювалися інші, вигідніші ставки. Мита, за цим законом, були на той час єдиними на іноземні товари, що ввозилися. Згодом (закон, виданий на сьомий рік правління Георга І, розд. 10 (розд. 21) термін, протягом якого можна було вимагати сплати цього й усіх інших поворотних мит, було подовжено до трьох років.

Більшість мит, установлених після старої субсидії, повністю повертається під час вивезення. А втім, це загальне правило не вільне від численних винятків, і теорія поворотних мит стала набагато складнішим питанням, ніж це було за їх первісного запровадження.

У разі вивезення деяких іноземних товарів, стосовно яких припускається, що ввезення їх набагато перевищує потребу для внутрішнього споживання, мито повертається назад повністю, без вирахування навіть половини старої субсидії. До заколоту наших північноамериканських колоній ми володіли монополією мерилендського та вірджинського тютюну. Ми вивозили близько 96 000 бочок, а внутрішнє споживання не перевищувало, за припущенням, 14 000. Щоб заохотити велике вивезення, потрібне для збуту тютюну, мито повертали повністю за умови, якщо тютюн вивозився назад не пізніш як через три роки.

Ми досі володіли майже повною монополією цукру з наших вест-індських островів. Тому, якщо цукор вивозять назад протягом року, ввізне мито повертається повністю, а якщо його вивозять протягом трьох років, мито повертається за вирахуванням половини старої субсидії, яку все ще утримують при вивезенні більшості товарів. Хоча ввезення цукру перевищує потреби внутрішнього споживання, одержуваний надлишок все-таки є незначним порівняно з одержуваним надлишком тютюну.

Заборонено ввезення деяких товарів для внутрішнього споживання, що становлять предмет особливих ревнощів наших власників мануфактур. Але, сплативши певне мито, їх можна ввозити й зберігати на складі для зворотного вивезення. Однак за такого вивезення ані найменшу частку цього мита не повертають назад. Напевне, нашим власникам мануфактур не бажано, щоб існувало навіть таке обмежене ввезення, і вони побоюються, що частина цих товарів може бути вкрадена зі складів і почне конкурувати з їхніми власними товарами. Тільки з дотриманням цих правил ми можемо ввозити вироблений шовк, французький кембрик та батист, бавовняні тканини — кольорові, набивні, друковані або фарбовані тощо.

Ми навіть неохоче виступаємо посередниками з продажу французьких товарів і воліємо краще втратити прибуток, тільки б не допомагати отримати деякий прибуток тим, кого вважаємо своїми ворогами. У разі вивезення французьких товарів утримують не тільки половину старої субсидії, а ще й 25%.

Згідно з четвертим додатком до старого закону про мито, поворотне мито при вивезенні всіх вин значно перевищувало половину мита, що його на той час стягували при ввезенні їх; законодавство за тих часів, напевне, ставило собі за мету дещо більше, ніж зазвичай, заохочувати транзитну торгівлю вином. Повністю повертали в разі зворотного вивезення низку інших мит і зборів, установлених одночасно зі старим митом або невдовзі після нього, а саме так зване додаткове мито, нове мито, мито в одну третину і в дві третини, збір 1692 року, монетне мито на вина. Однак, з огляду на те, що їх усі, за винятком додаткового мита й збору 1692-го, сплачували готівкою при ввезенні товарів, відсотки на таку велику суму становили такий видаток, що не можна було очікувати більш-менш вигідної транзитної торгівлі цим продуктом. Тому при вивезенні повертали тільки частину мита, що називалося збором із вина, і зовсім не повертали мито в 25 фунтів із бочки французьких вин або мита, встановлені в 1745, 1763 та 1778 роках. Два збори в 5%, установлені в 1779 та 1781-му на додачу до всіх колишніх мит, що їх повністю повертають при вивезенні всіх інших товарів, повертали також і при вивезенні вина. Останнє мито, спеціально накладене на вино, а саме — мито 1780 року, повертають при вивезенні повністю — пільга, що за збереження таких численних високих мит, цілком імовірно, не змогла привести до вивезення бодай однієї зайвої бочки вина. Ці додаткові правила стосуються всіх місць законного вивезення, за винятком британських колоній в Америці.

Закон, виданий на п’ятнадцятий рік правління Карла II (розд. 7), що називається актом про заохочення торгівлі, надав Великій Британії монополію у справі постачання колоній усіма продуктами, що ростуть чи виробляються у Європі, а отже, і винами. У країнах із такими протяжними береговими лініями, як північноамериканські та вест-індські колонії, де наша влада завжди була дуже слабкою й мешканцям було дозволено вивозити на власних кораблях свої, не внесені до митного розпису товари спершу в усі частини Європи, а згодом і в усі частини Європи на південь від мису Фіністерре, не вельми ймовірно, щоб ця монополія будь-коли суворо додержувалася; їхні мешканці, певно, завжди знаходили способи привозити назад вантажі з країн, куди їм дозволялося ввозити свої товари. Однак вони, мабуть, вирішили, що важко ввозити європейські вина безпосередньо з країн походження, а також не могли ввозити їх із Великої Британії, де вони були обтяжені митами, значну частину яких не повертали в разі вивезення. Мадеру, що не була продуктом європейського походження, увозили безпосередньо до Америки та Вест-Індії, які мали повну свободу торгівлі з островом Мадера всіма товарами, не внесеними до розпису. Ці обставини, певно, сприяли появі тієї загальної переваги, яку наші офіцери віддавали мадері в усіх наших колоніях на початку війни, що розпочалася в 1755 році, і яку вони привезли із собою на батьківщину, де це вино доти не мало особливого поширення. По завершенні війни, у 1763 році (закон, виданий на четвертий рік правління Георга III, розд. 12, розд. 15), усі мита, за винятком 3 фунтів 10 шилінгів, почали повертати при вивезенні до колоній усіх вин, за винятком французьких, торгівлю якими й споживання яких національне упередження не бажало щонайменшим чином заохочувати. Період між установленням цієї пільги та заколотом наших північноамериканських колоній був, певно, надто нетривалим для того, щоб здійснити більш-менш значні зміни у звичках цих колоній.

Той самий закон, який поверненням мит з усіх вин, за винятком французьких, набагато більше сприяв колоніям, ніж іншим країнам, щодо повернення мит із більшості інших товарів сприяв їм значно менше. У разі вивезення більшості товарів до інших країн повертали половину старого мита. А тим часом цей закон установлював, що ані найменша частина цього мита не підлягає поверненню в разі вивезення до колоній продуктів, що ростуть чи виробляються у Європі або Ост-Індії, за винятком вин, білих бавовняних тканин та мусліну.

Повернення мит було спочатку запроваджене, певно, для заохочення транзитної торгівлі, яку, через те, що фрахт за морське перевезення іноземці часто оплачують дзвінкою монетою, вважали особливо придатною для залучення до країни золота й срібла. Та хоча транзитна торгівля, безумовно, не заслуговує на особливе заохочення й мотив запровадження такого порядку був, мабуть, вельми безглуздим, сам цей порядок уявлявся цілком розумним. Таке повернення мит не може залучити до цього виду торгівлі більшої частки капіталу країни, ніж припливала б до неї природним шляхом за відсутності ввізних мит. Він лише запобігає повному відпливу капіталу внаслідок цих мит. Транзитна торгівля, хоча й не заслуговує на заохочення, не має зустрічати протидії; їй слід надати свободу так само, як і всім іншим видам торгівлі. Вона є необхідним притулком для тих капіталів, що не можуть знайти застосування ані в сільському господарстві чи промисловості країни, ані в її внутрішній чи зовнішній торгівлі.

Дохід митниць замість зменшуватися від такого повернення мита збільшується завдяки йому на ту частину мита, що її вираховують. Якби утримувалося повністю все мито, то іноземні товари, із яких його стягують, рідко можна було б вивозити, а отже, і ввозити, через відсутність ринку, а тому зовсім не сплачувалися б мита, частину яких тепер утримують.

Ці міркування, здається, достатньою мірою виправдовують повернення мит і до того ж виправдовують навіть у тому разі, якщо при вивезенні продуктів вітчизняного виробництва чи іноземних товарів мито завжди повертається повністю. Щоправда, акцизний дохід у такому разі дещо скоротиться й ще більше скоротиться митний дохід, але це значною мірою відновить природний баланс промисловості, природний поділ та розподіл праці, що завжди більше або менше порушується такими митами.

Однак ці міркування можуть виправдовувати повернення мит у разі вивезення товарів тільки до іноземних і незалежних держав, а не до країн, де наші купці та власники мануфактур мають монополію. Повернення мит, наприклад, у разі вивезення європейських товарів до наших американських колоній не завжди приведе до збільшення вивезення порівняно з тим, що було б без цього. Завдяки монополії, яку мають там наші купці та власники мануфактур, туди часто можна було б, напевно, відправляти ту саму кількість товарів, навіть якби утримувалося все мито повністю. Отже, повернення мит може виявитися чистою втратою в доході від акцизу та митниць, яка не впливає на стан торгівлі або не веде до розширення її обсягу. Наскільки таке повернення мит може бути виправдане як належний засіб заохочення виробництва наших колоній або наскільки самій метрополії вигідно, щоб вони звільнялися від податків, сплачуваних рештою співвітчизників, з’ясується надалі, коли я перейду до питання про колонії.

А втім, завжди слід пам’ятати, що повернення мит корисне лише в тих випадках, коли товари, у разі вивезення яких воно здійснюється, справді вивозять до якоїсь іноземної держави, а не ввозять потай назад до нашої ж країни. Добре відомо, що поверненням деяких мит, а надто мита на тютюн, часто зловживали таким чином і що це багато разів давало привід до ошукання на шкоду як доходові скарбниці, так і чесним торгівцям.



Розділ V

Про премії

У Великій Британії часто подають петиції про вивізні премії, і останні інколи надають для продуктів певних галузей вітчизняного виробництва. Як стверджують, наші купці та власники мануфактур завдяки їм будуть у змозі продавати свої товари так само дешево або дешевше, ніж їхні суперники на зовнішньому ринку. Кажуть, що таким чином вивозитиметься більша кількість товарів і торговельний баланс, отже, схилиться більше на користь нашої країни. Ми не можемо забезпечити своїм виробникам монополію на зовнішньому ринку, як зробили це на внутрішньому. Ми не можемо примусити іноземців купувати їхні товари, як зробили це з нашими власними громадянами. Тому й вирішили, що найкращий спосіб — це платити іноземцям, щоб вони купували наші товари. Отаким чином меркантилістична система розраховує збагатити всю країну і наповнити грішми всі наші кишені за допомогою торговельного балансу.

Передбачають, що премії слід давати тільки тим галузям торгівлі, які не можна вести без них. Але будь-яку галузь торгівлі, у якій купець може продавати свої товари за ціною, що відшкодовує йому зі звичайним прибутком увесь капітал, витрачений на виготовлення їх і доставляння на ринок, можна вести без премії. Така галузь торгівлі перебуває, вочевидь, в однакових умовах з усіма іншими галузями, що їх ведуть без премії, і тому не більше за них може вимагати премії для себе. Премії вимагають лише ті галузі торгівлі, у яких купець змушений продавати свої товари за ціною, що не відшкодовує йому його капіталу разом зі звичайним прибутком або в яких він змушений продавати ці товари дешевше, ніж коштує йому доставляння їх на ринок. Премію дають, щоб покрити ці збитки і заохотити купця продовжувати або, можливо, розпочати торгівлю, витрати якої, за припущенням, перевищують доходи, кожна операція якої з’їдає частину капіталу, вкладеного в неї, і яка має такий характер, що, якби всі інші галузі торгівлі були подібні до неї, у країні невдовзі не залишилося б ніякого капіталу.

Слід зазначити, що галузі торгівлі, які ведуть за допомогою премій, є єдиними, що можуть вестися між двома націями впродовж більш-менш тривалого часу таким чином, щоб одна з них постійно й регулярно зазнавала збитків або продавала свої товари за ціною, нижчою від дійсної вартості доставляння їх на ринок. Але якби премія не відшкодовувала купцеві те, що за її відсутності він втрачав би на ціні своїх товарів, власний інтерес незабаром змусив би його витратити свій капітал в інший спосіб або знайти таку галузь торгівлі, у якій ціна товарів відшкодовувала б йому зі звичайним прибутком капітал, витрачений на доставляння їх на ринок. Результатом премій, так само як і всіх інших заходів меркантилістичної системи, може бути тільки штучне спрямування торгівлі країни в річище, значно менш вигідне, ніж те, яким вона, природно, йшла б, якби була полишена сама на себе.

Дотепний і добре поінформований автор трактатів про хлібну торгівлю дуже чітко показав, що від часів запровадження вивізної премії на хліб ціна ввезеного хліба, обчислена за досить помірним оцінюванням, перевищила ціну ввезеного хліба, обчислену за дуже високим оцінюванням, на значно більшу суму, ніж уся сума премій, сплачених за цей період. Це, вважає він, виходячи з принципів меркантилістичної системи, є беззаперечним доказом того, що така штучна хлібна торгівля є благотворною для нації, оскільки вартість вивезення перевищує вартість ввезення на значно більшу суму, ніж увесь надзвичайний видаток держави для досягнення такого вивезення. Він не бере до уваги, що цей надзвичайний видаток, або премія, становить наймізернішу частину витрат, із якими фактично пов’язане для суспільства вивезення хліба. Слід також урахувати й капітал, витрачений фермером на добування його. Якщо ціна хліба в разі продажу його на зовнішньому ринку не відшкодовує не лише премію, а й цей капітал разом зі звичайним прибутком на капітал, то суспільство зазнає збитків на всю різницю, або національний капітал відповідним чином зменшується. Адже саме тому було визнано за необхідне запровадити премію, що ціну на хліб вважали недостатньою для цього.

Середня ціна хліба, як стверджували, від часів запровадження премії набагато знизилася. Я вже намагався показати, що середня ціна хліба почала знижуватися приблизно на кінець минулого століття й знижувалася далі впродовж перших 64 років нинішнього століття. Але це явище, якщо вважати його справді встановленим, — а я вважаю, що це так, — мусило мати місце всупереч премії та ніяк не могло відбутися завдяки їй. Воно мало місце у Франції, так само як і в Англії, хоча у Франції не тільки не існувало жодної премії, а й вивезення хліба аж до 1764 року було взагалі заборонено. Через це таке поступове падіння середньої ціни зерна врешті-решт зумовлене, певно, не тим чи тим заходом, а поступовим і непомітним підвищенням дійсної вартості срібла, що, як я намагався показати в першій книзі цієї праці, відбувалося на загальноєвропейському ринку протягом нинішнього століття. Видається неможливим узагалі, щоб премія могла будь-коли сприяти зниженню ціни зерна.

Як уже зазначалося, в урожайні роки премія, спричиняючи надмірне вивезення, неодмінно утримує ціну хліба на внутрішньому ринку на вищому рівні, ніж той, на якому вона, природно, трималася б. Досягти цього було визнаною метою запровадження премії. Хоча у неврожайні роки премію часто тимчасово скасовують, однак збільшення вивезення, спричинюване нею в роки врожайні, часто перешкоджає тому, щоб достаток одного року врівноважив недорід іншого. Таким чином, як у врожайні, так і в неврожайні роки премія неминуче веде до дещо більшого підвищення грошової ціни хліба на внутрішньому ринку, ніж це було б за її відсутності.

Що за сучасного стану хліборобства премія неодмінно повинна мати таку тенденцію, цього, гадаю, не заперечуватиме жодна розумна істота. Але багато хто думав, що вона має тенденцію заохочувати хліборобство, та й до того ж двояким чином: по-перше, відкриваючи хлібу землероба просторіший зовнішній ринок, вона, на їхню думку, збільшує попит на цей продукт, а отже, і його виробництво, і, по-друге, забезпечуючи йому кращу ціну, ніж він міг би очікувати за сучасного стану хліборобства без такої премії, вона, на їхню думку, заохочує розвиток хліборобства. Таке подвійне заохочення має, за їхнім уявленням, привести по закінченні тривалого періоду до такого збільшення виробництва зерна, яке може знизити його ціну на внутрішньому ринку набагато більше, ніж може підвищити її премія за того стану хліборобства, у якому воно перебуватиме на кінець цього періоду.

На це я відповідаю, що будь-яке розширення зовнішнього ринку, зумовлене премією, має відбуватися в кожному конкретному році коштом внутрішнього ринку, оскільки кожен бушель хліба, вивезений завдяки премії, за її відсутності не вивозився б, а залишався на внутрішньому ринку, збільшуючи споживання і знижуючи ціну цього продукту. Слід зауважити, що премія на хліб, так само як і будь-яка інша вивізна премія, накладає на народ два різних податки: по-перше, податок, що його він змушений вносити, щоб виплачувати премію, і, по-друге, податок, що породжується високою ціною цього продукту на внутрішньому ринку і, оскільки вся маса народу є покупцем хліба, має сплачуватися під час купівлі цього продукту всім народом. Отже, цей другий податок, сплачуваний за цей особливий товар, значно тяжчий за перший. Припустимо, що в середньому впродовж кількох років премія в 5 шилінгів при вивезенні квартера пшениці підвищує ціну цього товару на внутрішньому ринку тільки на 6 пенсів на бушель або на 4 шилінги на квартер порівняно з тією ціною, що мала б місце за даного врожаю. Навіть за такого обережного припущення вся маса народу, окрім сплати податку, із якого покривається премія у 5 шилінгів за кожен вивезений квартер пшениці, має платити ще 4 шилінги за кожен квартер пшениці, який вона сама споживає. Але згідно з дуже добре поінформованим автором трактатів про хлібну торгівлю середнє відношення кількості хліба, що вивозиться, до кількості його, що споживається всередині країни, не перевищує 1:31. Отже, на кожні 5 шилінгів, що їх вносить народ на сплату першого податку, він мусить витрачати 6 фунтів 4 шилінги на сплату другого. Такий тяжкий податок на предмет найпершої потреби має або знижувати рівень існування трудящих бідних класів, або вести до певного збільшення їхньої грошової заробітної плати, пропорційно збільшенню грошової ціни потрібних їм засобів існування. Оскільки він діє в першому напрямку, то має знижувати спроможність трудящих бідняків виховувати й годувати своїх дітей і внаслідок цього вести до обмеження населення країни. Оскільки він діє в другому напрямку, то має скорочувати можливість для підприємців давати роботу такій кількості людей, якій надавали без цього, і, отже, вести до обмеження промисловості країни. Таким чином, надмірне вивезення хліба, що його спричиняє премія, не лише щороку зменшує внутрішній ринок і споживання рівно настільки, наскільки розширює зовнішній, але, скорочуючи населення та промисловість країни, своєю кінцевою тенденцією має зупинення зростання й затримання поступового розширення внутрішнього ринку, а тому врешті-решт радше зменшення, ніж збільшення, загального ринку й споживання хліба.

Однак вважали, що таке підвищення грошової ціни хліба, роблячи цей товар вигіднішим для фермера, має неодмінно заохочувати його виробництво. На це я заперечую, що було б саме так, якби наслідком премії було підвищення дійсної ціни хліба або надання фермерові можливості утримувати на колишню кількість хліба більше число робітників таким самим чином (більш щедро, помірно чи бідно), як зазвичай утримують у його місцевості інших робітників. Але очевидно, що ані премія, ані якесь інше людське встановлення не може мати такого впливу. Премія може більш-менш помітно впливати не на дійсну, а тільки на номінальну ціну хліба. І хоча податок, що його ця премія накладає на весь народ, може бути дуже обтяжливим для тих, хто його сплачує, він дає зовсім мало вигоди тим, хто його одержує.

Справді, наслідок премії полягає не так у підвищенні дійсної вартості хліба, як у зниженні дійсної вартості срібла, отже, однакова кількість його обмінюється на меншу кількість не лише хліба, а й усіх інших товарів внутрішнього виробництва, бо грошова ціна хліба визначає ціну решти товарів внутрішнього виробництва.

Вона визначає грошову ціну праці, що завжди має бути такою, щоб давати змогу робітникові купувати кількість хліба, достатню для утримання його самого і його родини в достатку, помірності або бідності залежно від того, чи перебуває суспільство в стані розквіту, застою або занепаду.

Вона визначає грошову ціну всіх інших видів сировини, що на всіх щаблях розвитку мають перебувати в певному співвідношенні із ціною хліба, хоча й неоднаковому в різні періоди. Ціна хліба визначає, наприклад, грошову ціну трави або сіна, м’яса, коней і фуражу для коней, а отже, суходільного транспорту або більшої частини внутрішньої торгівлі країни.

Але, визначаючи грошову ціну всіх інших видів сировини, вона водночас визначає й ціну матеріалів майже всіх мануфактурних виробів. Визначаючи грошову ціну праці, вона визначає ціну мануфактурної праці та майстерності, а визначаючи їх, вона визначає грошову ціну готового мануфактурного виробу. Грошова ціна праці й усього того, що є продуктом землі або праці, має неминуче підвищуватися або знижуватися відповідно до підвищення або зниження грошової ціни хліба.

Через це, хоча завдяки премії фермер зможе продавати бушель хліба за 4 шилінги замість 3 шилінгів 6 пенсів і платити своєму землевласникові грошову оренду, що відповідає такому підвищенню грошової ціни його продукту, все одно, якщо внаслідок такого підвищення ціни хліба на 4 шилінги можна буде купити не більше товарів внутрішнього виробництва, ніж раніше на 3 шилінги 6 пенсів, то від такої зміни ненабагато покращиться становище фермера або землевласника. Фермер не оброблятиме землю краще, землевласник не дістане можливості жити набагато краще. За купівлі закордонних товарів таке підвищення ціни хліба може дати їм деяку невелику вигоду, але за купівлі продуктів внутрішнього виробництва вона не може дати їм жодної вигоди, тим часом майже вся сума витрат фермера і навіть значно більша частина витрат землевласника припадають на продукти внутрішнього виробництва.

Те зменшення вартості срібла, що є результатом багатства копалень і діє рівномірно або майже рівномірно в більшій частині торговельного світу, дуже мало зачіпає кожну окрему країну. Зумовлюване ним підвищення всіх грошових цін хоча й не робить насправді багатшими тих, хто одержує їх, але й не робить їх біднішими. Срібний сервіз справді дешевшає, а решта предметів має таку саму дійсну вартість, яку мала й до того.

Однак таке зменшення вартості срібла, що як результат особливого становища або політичних рішень окремої країни відбувається тільки в цій країні, має дуже велике значення і, аж ніяк не роблячи когось насправді багатшим, робить кожного насправді біднішим. Підвищення грошової ціни всіх товарів, що в такому разі є характерним для цієї країни, має тенденцію більше або менше гальмувати розвиток усіх галузей промисловості, що існують у країні, і надавати іншим націям можливість конкурувати з ними не тільки на зовнішньому, а й навіть і на її внутрішньому ринку, оскільки вони можуть доставляти майже всі види товарів в обмін на меншу кількість срібла, ніж це можуть робити її власні виробники.

Особливе становище Іспанії та Португалії як власників копалень робить їх постачальниками золота й срібла для всіх інших країн Європи. Тому в Іспанії та Португалії ці метали, ясна річ, мають бути дещо дешевшими, ніж у будь-якій іншій частині Європи. А втім, різниця не повинна перевищувати розмірів фрахту й страхової премії; а з огляду на чималу вартість і невеликий обсяг цих металів, фрахт їх не відіграє значної ролі, а страхова премія за них не перевищує премії за будь-який інший товар такої самої вартості. Через це Іспанія та Португалія дуже мало страждали б від свого особливого становища, якби не обтяжували його невигід своїми політичними рішеннями.

Іспанія, оподатковуючи, а Португалія — забороняючи вивезення золота й срібла, обтяжують це вивезення видатками на контрабанду й підвищують вартість цих металів в інших країнах порівняно з вартістю їх в Іспанії та Португалії на всю суму цих видатків. Коли ви загачуєте потік води, то, щойно її рівень досягне висоти греблі, хвиля має переливатися через греблю, немовби останньої зовсім не було. Заборона вивезення не може втримати в Іспанії та Португалії більшу кількість золота й срібла, ніж вони можуть за даного річного продукту їхньої землі та праці використати на монету, начиння, золотіння й сріблення та інші прикраси із золота й срібла. Коли вони отримають цю кількість, рівня греблі буде досягнуто й уся вода, що припливає після цього, має переливатися через неї. Відповідно до цього річне вивезення золота й срібла з Іспанії та Португалії, попри всі обмеження, майже дорівнює, згідно з повідомленнями, усьому річному ввезенню їх. Проте оскільки рівень води перед греблею завжди має бути вищим, ніж за нею, то кількість золота й срібла, утримувана цими обмеженнями в Іспанії та Португалії, має відповідно до річного продукту їхньої землі та праці перевищувати кількість, наявну в інших країнах. Що вища й міцніша гребля, то більшою має бути різниця у рівні води за та перед нею. Що вищий податок, що суворіші покарання, які оберігають чинні заборони, що пильнішим і жорсткішим є нагляд за дотриманням закону, то більшою має бути різниця у відношенні золота й срібла до річного продукту землі й праці в Іспанії та Португалії та в інших країнах. Справді, повідомляють, що воно є дуже значним і що там можна часто натрапити на велику кількість золотого й срібного посуду в будинках, де відсутні інші предмети, які в інших країнах вважалися б відповідними такій пишноті. Дешевизна золота й срібла, або, що те саме, дорожнеча всіх товарів, які є неминучим наслідком такої великої кількості дорогоцінних металів, ускладнює розвиток хліборобства й промисловості Іспанії та Португалії й дає змогу іншим націям постачати їм багато видів сировини і майже всі мануфактурні вироби в обмін на меншу кількість золота й срібла, ніж та, якої коштувало б виробництво цих продуктів у самій Іспанії та Португалії. Податок і заборона вивезення діють двояким чином: вони не тільки дуже знижують вартість дорогоцінних металів в Іспанії та Португалії, але, втримуючи там певну кількість цих металів, яка без цього відпливала б до інших країн, вони втримують їхню вартість у цих інших країнах дещо вище від природного рівня і таким чином дають цим країнам подвійну перевагу в їхній торгівлі з Іспанією та Португалією. Відкрийте шлюз у греблі, і перед нею буде тепер менше води, а позаду — більше, і невдовзі вода виявиться тут і там на одному рівні. Скасуйте податок і заборону, і через те що кількість золота й срібла значно зменшиться в Іспанії та Португалії, вона дещо збільшиться в інших країнах і вартість цих металів, відношення їх до річного продукту землі та праці стане однаковим або майже однаковим в усіх країнах. Втрата, якої Іспанія та Португалія можуть зазнати внаслідок такого вивезення їхнього золота й срібла, буде взагалі номінальною й уявною. Номінальна вартість їхніх товарів і річного продукту їхньої землі та праці знизиться й виражатиметься меншою кількістю срібла, ніж до того, але їх дійсна вартість залишиться без змін і буде достатньою для того, щоб утримувати й задіювати таку саму кількість праці та розпоряджатися нею. Оскільки номінальна вартість товарів зменшиться, то дійсна вартість золота й срібла, що залишиться в них, збільшиться і менша кількість цих металів задовольнятиме всі ті потреби торгівлі та обігу, які раніше вимагали більшої кількості. Золото й срібло, що підуть за кордон, підуть не без відповідного відшкодування, вони принесуть на таку саму вартість товари того чи іншого роду. До того ж не всі ці товари є предметами розкоші, призначеними для використання бездіяльними людьми, які нічого не виробляють на оплату свого споживання. Оскільки дійсне багатство та дохід бездіяльних людей не збільшаться внаслідок такого надзвичайного вивезення золота й срібла, остільки внаслідок цього не збільшиться значною мірою і їх використання. Ці товари в більшій своїй частині, принаймні в деякій своїй частині, складатимуться, певно, із матеріалів, інструментів і продовольства для заняття й утримання трудящих людей, що відтворять із прибутком повну вартість свого споживання. Таким чином, частина мертвого капіталу суспільства перетвориться на діючий капітал і він приведе в рух більшу кількість праці, ніж було зайнято до того. Річний продукт землі та праці негайно дещо збільшиться, а за декілька років збільшиться, цілком імовірно, дуже значно, оскільки промисловість цих країн позбудеться найважчого тягаря, що нині гальмує її розвиток.

Вивізна премія на хліб неодмінно справляє таку саму дію, як і ця недолуга політика Іспанії та Португалії. Незалежно від фактичного стану сільського господарства вона дещо здорожує наш хліб на внутрішньому ринку порівняно з тим, скільки він коштував би за даного стану сільського господарства, і дещо здешевлює його на ринку зовнішньому; а оскільки середня грошова ціна хліба більшою або меншою мірою визначає грошову ціну всіх інших товарів, премія значно знижує вартість срібла на внутрішньому ринку і має тенденцію трохи підвищувати її на зовнішньому. Вона дає змогу іноземцям, особливо голландцям, споживати наш хліб не лише за дешевшою ціною, а іноді навіть дешевшою від тієї ціни, ніж та, за якою його може мати наш власний народ, — так запевняє нас безумовний авторитет сер Метью Декер. Премія не дає змоги нашим виробникам поставляти свої товари за таку невелику кількість срібла, за яку вони могли б віддавати їх у разі відсутності премії, і дає змогу голландцям поставляти їх за меншу кількість срібла. Вона має тенденцію дещо здорожувати наші мануфактурні вироби на всіх ринках, а вироби голландців — дещо здешевлювати, а отже, надавати їхній промисловості подвійну перевагу перед нашою власною.

Оскільки премія підвищує на внутрішньому ринку не так дійсну, як номінальну вартість нашого хліба, оскільки вона збільшує не обсяг праці, що її певна кількість хліба може утримувати і забезпечувати, а лише кількість срібла, на яку її обмінюють, то це гальмує розвиток наших мануфактур, не надаючи більш-менш значних послуг нашим фермерам або землевласникам. Звісно, тим і тим премія дає дещо більше грошей, і, мабуть, буде нелегко переконати більшість, що це аж ніяк не надає їм значної послуги. Але якщо вартість цих грошей, тобто кількість праці, предметів продовольства і будь-яких продуктів вітчизняного виробництва, що її можна купити на ці гроші, знижується і до того ж знижується пропорційно збільшенню їхньої кількості, то користь від цього буде майже тільки номінальна та уявна.

В усій державі існує тільки один клас, якому премія може бути справді корисною. Це торгівці хлібом, експортери та імпортери хліба. В урожайні роки премія неодмінно спричиняла більше вивезення, ніж це було б за її відсутності; перешкоджаючи достаткові одного року компенсувати бідність іншого, вона в неврожайні роки призводила до більшого ввезення, ніж це було б потрібно в іншому разі. У двох цих випадках вона збільшувала обіги хліботорговців, а в неврожайні роки давала їм змогу не тільки ввозити більшу кількість хліба, а й продавати його за кращою ціною, а отже, і з більшим прибутком, ніж це було б, якби не було більшою чи меншою мірою усунено можливість відшкодовувати брак хліба в одному році його достатком в іншому. Відповідно до того саме серед цього класу я спостерігав найбільше прагнення зберегти або відновити вивізну премію.

Наші землевласники, запроваджуючи високі мита на іноземний хліб, який ввозиться, що в роки середнього врожаю рівноцінне забороні ввезення, і встановлюючи премію, наслідували, мабуть, поведінку наших власників мануфактур. За допомогою перших вони закріплювали за собою монополію на внутрішньому ринку, а за допомогою другої намагалися завадити тому, щоб цей ринок виявився коли-небудь переповненим їхнім товаром. Обома цими заходами вони намагалися підвищити дійсну вартість хліба так само, як наші власники мануфактур подібними заходами підвищували дійсну вартість різних видів мануфактурних виробів. Вони, певно, не звернули уваги на встановлену самою природою велику й істотну відмінність між хлібом і майже всіма іншими товарами. Коли за допомогою монополії на внутрішньому ринку чи вивізної премії ви даєте власникам наших вовняних або полотняних мануфактур змогу продавати їхні товари за дещо вищою ціною, ніж та, яку вони могли б без цього отримати за них, ви підвищуєте не лише номінальну, а й дійсну ціну цих товарів. Ви робите їх еквівалентними більшій кількості праці й предметів існування; ви збільшуєте не лише номінальний, а й дійсний прибуток, дійсне багатство і дохід цих власників мануфактур; ви надаєте їм можливість або самим жити краще, або задіяти більшу кількість робітників на своїх мануфактурах. Ви реально заохочуєте власників мануфактур і спрямовуєте до них більшу кількість праці країни, ніж це, певно, було б за природного перебігу подій. Та коли за допомогою таких самих заходів ви підвищуєте номінальну або грошову ціну хліба, ви не підвищуєте його дійсної вартості — ви не збільшуєте дійсного багатства, дійсного доходу наших фермерів або землевласників, ви не заохочуєте виробництво хліба, оскільки не даєте їм змоги утримувати і задіювати більше робітників для його вирощування. За самою природою речей хліб має певну дійсну вартість, яку не можна змінити самою лише зміною його грошової ціни. Жодна вивізна премія, жодна монополія на внутрішньому ринку не можуть підвищити цієї вартості. Найвільніша конкуренція не в змозі знизити її. В усьому світі ця вартість дорівнює кількості праці, якій вона може дати утримання, і в кожній окремій місцевості вона дорівнює кількості праці, що її — щедро, помірно або бідно, залежно від звичайного рівня існування робітників у цій місцевості, — вона може містити. Вовняні тканини або полотно не є регулювальними товарами, якими врешті-решт має вимірюватися й визначатися дійсна вартість усіх інших товарів; таким товаром є хліб. Дійсна вартість будь-якого іншого товару вимірюється й визначається врешті-решт відношенням його середньої грошової ціни до середньої грошової ціни хліба. Дійсна вартість хліба не змінюється разом із тими змінами його середньої грошової ціни, що іноді відбуваються від одного століття до іншого. Унаслідок цих змін змінюється лише дійсна вартість срібла.

Вивізні премії на будь-який продукт вітчизняного виробництва викликають, по-перше, те загальне заперечення, що його можна висунути взагалі проти всіх заходів меркантилістичної системи, а саме, що вони насильно спрямовують певну частину праці країни в менш вигідне річище, ніж те, яким вона прямувала б, коли б була полишена сама на себе; по-друге, те спеціальне заперечення, що вони спрямовують її не лише в менш вигідне, а й фактично в невигідне річище; торгівля, яку можна вести тільки за існування вивізної премії, неодмінно має бути збитковою. Вивізна премія на хліб викликає те подальше заперечення, що вона в жодному разі не може збільшувати виробництва того продукту, яке вона має на меті заохочувати. Таким чином, наші землевласники, вимагаючи запровадження премії, хоча й наслідували при цьому наших купців і власників мануфактур, не виявили того правильного розуміння власних інтересів, що зазвичай керує поведінкою цих двох інших класів суспільства. Вони обтяжили суспільний дохід вельми значним видатком; вони звалили дуже тяжкий податок на всю масу народу, але не збільшили більш-менш значною мірою дійсну вартість власного товару; дещо знизивши дійсну вартість срібла, вони певною мірою ускладнили розвиток усієї промисловості країни взагалі й замість просунути вперед більше або менше сповільнили поліпшення власних земель, яке неодмінно залежить від загального стану промисловості країни.

Можна припустити, що для заохочення виробництва якогось продукту безпосереднішу дію матиме премія за виробництво, а не вивізна премія. Окрім того, така премія обкладатиме народ тільки одним податком, а саме тим, який йому доведеться вносити для виплати цієї премії. Замість підвищувати вона матиме тенденцію знижувати ціну продукту на внутрішньому ринку, а тому, не накладаючи на споживача другого податку, зможе принаймні почасти відшкодовувати йому те, що він уніс як перший податок. Однак премії за виробництво видавали дуже рідко. Забобони, прищеплені меркантилістичною системою, призвичаїли нас думати, що національне багатство створюється переважно вивезенням, а не виробництвом. Відповідно до цього вивезення більше заохочувалося як безпосередніше знаряддя залучення грошей у країну. Водночас стверджували, що премії за виробництво, як це показав досвід, відкривають більше можливостей для ошукання, ніж премії вивізні. Не знаю, наскільки це справедливо. Дуже добре відомо, що вивізними преміями зловживали для численних обдурювань. Але зовсім не в інтересах купців і власників мануфактур, головних винахідників усіх цих заходів, щоб внутрішній ринок був переповнений їхніми товарами — явище, що його інколи може спричиняти премія за виробництво. Це переповнення усуває вивізна премія, даючи їм змогу відправляти за кордон надлишки й піднімаючи ціну продукту, що залишається на внутрішньому ринку. З огляду на це з усіх заходів меркантилістичної системи купці та власники мануфактур найбільше схвалюють саме цей захід. Мені доводилося чути, що підприємці певної галузі промисловості укладали між собою приватну угоду про премії з власної кишені за вивезення певної частки товарів, які становили предмет їхньої торгівлі. Цей захід діяв із таким успіхом, що більш ніж подвоював ціну товарів на внутрішньому ринку, попри значне збільшення виробництва. Що ж до дії вивізної премії на хліб, то її слід вважати цілком протилежною, якщо вона призводила до зниження грошової ціни цього товару.

А втім, щось на зразок премії за виробництво надавали в особливих випадках. Близькими за своїм характером до подібних премій слід, мабуть, вважати потонні премії, що їх видають ловцям білих оселедців і китоловам. Можна припустити, що вони безпосередньо ведуть до здешевлення на внутрішньому ринку певних товарів. Інакше їхню дію слід визнати аналогічною дії вивізних премій. Завдяки їм частину капіталу країни використовують на постачання ринку товарами, ціна яких не покриває витрат разом зі звичайним прибутком на капітал.

Але хоча потонні премії цим рибальським підприємствам не сприяють збільшенню багатства нації, можна, мабуть, думати, що вони сприяють її обороні, оскільки збільшують чисельність її моряків і суден. За допомогою таких премій цього, певно, інколи можна досягти зі значно меншими витратами, ніж утримуючи великий постійний флот на зразок постійної армії.

Усупереч цим сприятливим припущенням наведені далі міркування змушують мене вважати, що, встановлюючи принаймні одну із цих премій, законодавство припустилося грубої помилки.

По-перше, премія за ловлю оселедців на вітрильниках видається занадто високою.

Від початку зимового рибальського сезону 1771 року до кінця зимового рибальського сезону 1781-го потонна премія на оселедцевий промисел на малих вітрильниках дорівнювала 30 шилінгів за тонну. За ці 11 років увесь вилов від дрібного оселедцевого промислу в Шотландії досягав 378 347 бочонків. Оселедець, виловлений у морі й тут-таки засолений, називається оселедцем морської заготівлі. Для того щоб зробити його так званим продажним оселедцем, потрібно перебрати його, додавши певну кількість солі. Тому вважають, що з трьох бочонків з оселедцем морської заготівлі виходять зазвичай два бочонки продажних оселедців. Таким чином, загальний вилов оселедця на продаж за 11 років становитиме, за цим розрахунком, тільки 252 231 1⁄3 бочонка. За ці 11 років потонної премії всього було сплачено 155 463 фунти 11 шилінгів, або 8 шилінгів 2 1⁄4 пенні за кожний бочонок оселедця на продаж.

Для заготівлі цього оселедця інколи використовують шотландську сіль, інколи — закордонну; ту чи ту надають рибопромисловцям звільненою від будь-якого акцизу. Акциз на шотландську сіль становить нині 1 шилінг 6 пенсів, а акциз на закордонну — 10 шилінгів на бушель. На бочонок оселедців потрібно, за розрахунками, близько 1 1⁄4 бушеля закордонної солі; шотландської солі потрібно в середньому 2 бушелі. Якщо оселедці призначені для вивезення, цей акциз не стягують; якщо вони призначені для внутрішнього споживання, із кожного бочонка сплачується 1 шилінг, байдуже, закордонну чи шотландську сіль було використано для заготівлі. Таким був розмір старовинного шотландського акцизу з бушеля солі, тобто тієї кількості, яку вважали потрібною для заготівлі бочонка оселедців. У Шотландії закордонну сіль дуже мало використовують для інших цілей, окрім засолу оселедців. Але від 5 квітня 1771-го до 5 квітня 1782 року кількість увезеної закордонної солі досягла 937 974 бушелів, по 84 фунтів у кожному, а кількість шотландської солі, доставленої соляними підприємствами рибопромисловцям, не перевищувала 168 226 бушелів, по 56 фунтів у кожному. Звідси випливає, що для засолу оселедців уживають головним чином закордонну сіль. Окрім того, за кожний бочонок оселедців, що його вивозять за кордон, видається премія у 2 шилінги 8 пенсів, а вивозиться понад дві третини всього вилову оселедців малими вітрильниками. Якщо взяти до уваги всі ці факти, то виявиться, що за ці 11 років кожний бочонок оселедців вилову малих вітрильників, для заготівлі якого було використано шотландську сіль, у разі вивезення його за кордон обходився урядові в 17 шилінгів 11 3⁄4 пенні, а якщо він призначений для внутрішнього споживання — у 14 шилінгів 33 3⁄4 пенні та що кожний бочонок, для заготівлі якого було використано закордонну сіль, у разі вивезення його за кордон обходився урядові в 1 фунт 7 шилінгів 5 3⁄4 пенні, а якщо призначався для внутрішнього споживання — в 1 фунт 3 шилінги 9 3⁄4 пенні. Ціна бочонка якісних продажних оселедців коливається від 17–18 до 24–25 шилінгів, дорівнюючи в середньому 1 гінеї.

По-друге, премія, установлена для промислу білих оселедців, є потонною премією і пропорційна місткості судна, а не успішності чи старанності ловців; і я боюся, що занадто часто судна споряджали з єдиною метою виловлювати не рибу, а премію. У 1759 році, коли премія досягала 50 шилінгів за тонну, весь промисел на малих вітрильниках Шотландії дав усього лише чотири бочонки оселедців морської заготівлі. Цього року кожний бочонок оселедців морської заготівлі «зажадав» від уряду витрат на саму лише премію 113 фунтів 15 шилінгів, а бочонок продажного оселедця — 159 фунтів 7 шилінгів 6 пенсів.

По-третє, сам характер промислу з ловлі білих оселедців, за який видавали премію (на палубних суднах місткістю від 20 до 80 т), напевне, пристосований не так до умов Шотландії, як до умов Голландії, звідки його, здається, запозичено. Голландія розташована на великій відстані від морів, у які головним чином прямують оселедці, і тому може вести цей промисел тільки на палубних суднах, що можуть забирати із собою достатню кількість води та провізії для рейсу в далеке море. Але Гебридські, або Західні, острови, острови Шетландські, північні й північно-західні береги Шотландії, по сусідству з якими переважно ведуть ловлю оселедців, повсюдно прорізають морські затоки, що глибоко вганяються в суходіл і місцевою мовою називаються морськими озерами. У ці самі морські озера здебільшого й припливають оселедці в ті періоди, коли відвідують ці води: ця риба, а також і багато інших видів риб, як мене запевняли, з’являються не регулярно і не завжди. З огляду на ці обставини, ловля риби з баркасів видається найбільш пристосованою до спеціальних умов Шотландії, тому що рибалки доставляють оселедця на берег одразу ж після того, як виловлять його, для заготівлі або споживання у свіжому вигляді. Але значне заохочення, що надається рибному промислу на вітрильних суднах видачею премії в 30 шилінгів за тонну, неминуче завдає збитків баркасному промислу, який, не одержуючи жодної премії, не може доставляти свій вилов на ринок на таких самих умовах, на яких доставляють його ті, хто промишляє на вітрильних суднах. Через це майже зовсім занепав рибний промисел на баркасах, який до запровадження премії для вітрильних суден був дуже значним і, як розповідають, давав заняття не меншому числу людей, ніж нині зайняте промислом на вітрильниках. Проте мушу визнати, що про колишні розміри цього зараз підірваного й покинутого рибного промислу я не можу говорити з великою точністю. Оскільки на баркаси, що брали участь у промислах, не видавалося жодної премії, митні та соляні чиновники не вели реєстрацію їх.

По-четверте, у багатьох частинах Шотландії протягом певних періодів року оселедці становлять досить значну частину харчування простого народу. Премія, що знижує їхню ціну на внутрішньому ринку, могла б великою мірою сприяти поліпшенню становища численних наших співвітчизників, які не завжди мають достаток. Але премія, надана оселедцевому промислу на вітрильниках, аж ніяк не сприяє цій добрій меті. Вона розорила баркасний рибний промисел, найкраще пристосований для забезпечення внутрішнього ринку, і додаткова вивізна премія у 2 шилінги 8 пенсів на бочонок веде до вивезення за кордон більшої частини вилову (понад двох третин). Мене запевняли, що 30–40 років тому, до запровадження премій для промислу на вітрильниках, 16 шилінгів за бочонок становили звичайну ціну білих оселедців. Років 10–15 тому, коли баркасний рибний промисел не було ще цілком знищено, ціна коливалася, як повідомляють, у межах від 17 до 20 шилінгів за бочонок. Протягом останніх п’яти років вона в середньому досягала 25 шилінгів за бочонок. А втім, така висока ціна могла бути спричинена малою кількістю оселедців біля берегів Шотландії. Так само я мушу зауважити, що самий бочонок, який продають зазвичай разом з оселедцем і ціну якого включено в усі наведені вище ціни, від часів початку американської війни подорожчав удвічі проти колишнього, а саме — із 3 до 6 шилінгів. Мушу так само зауважити, що повідомлення, отримані мною стосовно цін колишніх років, аж ніяк не збігаються одне з одним і не є одностайними і один старий чоловік, який відрізняється великою точністю й досвідченістю, запевняв мене, що понад 50 років тому звичайна ціна бочонка якісного продажного оселедця дорівнювала 1 гінеї, і цю ціну, мені здається, можна й для нинішнього часу вважати середньою ціною. Хай там як, усі повідомлення, на мій погляд, збігаються в тому, що внаслідок запровадження премії для промислу на вітрильниках ціна на внутрішньому ринку не знизилася.

Якщо рибопромисловці після надання їм таких щедрих премій і далі продають свій товар за колишньою або навіть ще вищою ціною, ніж зазвичай продавали раніше, то можна очікувати, що їхні прибутки будуть дуже високими, і цілком імовірно, що прибутки деяких із них справді є такими. Однак за загальним правилом, як я маю всі підстави вважати, справа стоїть цілком інакше. Звичайна дія таких премій полягає в тому, що вони заохочують нерозсудливих підприємців братися за справу, якої ті не розуміють, і те, що вони втрачають через власну необачність і незнання, із лишком поглинає все те, чого вони можуть досягти завдяки надзвичайній щедрості уряду. У 1750 році той самий закон, що вперше встановлював премію в 30 шилінгів за тонну для заохочення ловлі білих оселедців (закон, виданий на двадцять третій рік правління Георга II, розд. 24), засновував також акціонерну компанію з капіталом у 500 000 фунтів, причому акціонерам (окрім усіх інших заохочувальних заходів: щойно згаданої потонної премії, вивізної премії у 2 шилінги 8 пенсів за бочонок, безакцизного відпуску британської та іноземної солі) протягом 14 років надавалося право одержувати на кожні 100 фунтів, передплачені ними і внесені до капіталу суспільства, по 3 фунти на рік, щопівроку рівними частками виплачувані їм головним завідувачем митних зборів. Окрім цієї великої компанії, голова та директори якої мали жити в Лондоні, дозволялося заснування різних рибопромислових контор в усіх зовнішніх портах королівства за умови передплати на капітал кожної з них не менш як 10 000 фунтів, причому вони мусили вести операції на власний ризик. Цим малим конторам було надано такі самі щорічні дотації й такі самі заохочення різного роду, як і великій лондонській компанії. Капітал великої компанії був невдовзі повністю внесений, а в різних зовнішніх портах королівства виникло декілька рибопромислових контор. Попри заохочення, майже всі ці компанії, як великі, так і малі, втратили весь або більшу частину свого капіталу; нині від них майже не лишилося й сліду, і промисел із ловлі білих оселедців повністю або майже повністю ведуть окремі підприємці. Коли якась окрема галузь мануфактурного виробництва потрібна для захисту суспільства, не завжди розсудливо залишатися залежними у справі постачання їй виробів від наших сусідів, і може виявитися доцільним оподаткування всіх інших галузей для її підтримки, якщо інакше вона не може існувати всередині країни. Цей принцип може, мабуть, виправдовувати експортні премії на вивезення парусини та пороху британського виробництва.

Але хоча дуже рідко обкладання митом праці широкої маси народу для підтримки праці якогось одного розряду власників мануфактур виявляється розумним, однак за марнотратства, властивого періодам великого розквіту, коли широкий загал одержує більший дохід, ніж може із толком використати, мабуть, слід визнати такі премії привілейованим галузям мануфактурного виробництва не менш природними, ніж будь-який інший непотрібний видаток. У справі державних видатків, так само як і приватних, посиланням на велике багатство виправдовують велике марнотратство, але, звісно, має бути щось більше за звичайну дурість, щоб продовжувати марнотратство в періоди загальних ускладнень і злиднів.

Так звані премії нерідко є не чим іншим, як поверненням мит, і через це до них не застосовуються заперечення, які висловлюють проти премій у власному сенсі слова. Наприклад, премію за рафінад, що вивозиться, можна розглядати як повернення мита, що стягується із цукрового піску, із якого його виробляють; премію за вироблений шовк, що вивозиться, — як повернення мита з шовку-сирцю й суканого шовку, що ввозяться; премію за порох, що вивозиться, — як повернення мита із сірки та селітри, що ввозяться. Митною мовою тільки ті видачі називаються поверненням мит, які надають за товари, що їх вивозять у тій самій формі, у якій їх увезено. Коли форма їх за мануфактурної переробки так змінюється, що вони дістають нове позначення, ці видачі називають преміями.

Нагороди, що їх суспільство дає митцям або мануфактуристам, які вирізняються у своїй спеціальності, не можуть викликати тих самих заперечень, що й премії описаного вище характеру. Заохочуючи видатні здібності й уміння, вони підтримують змагання між працівниками, зайнятими в цих спеціальностях, але недостатні для того, щоб спрямовувати в будь-яку з них більшу частку капіталу країни, ніж це було б за відсутності таких нагород. Вони мають тенденцію не порушувати природної рівноваги занять, а зробити виконувану ними роботу якомога майстернішою й досконалішою. Крім того, видаток на такі нагороди є незначним, тоді як премії вимагають дуже великих видатків. Сама лише премія на хліб обходилася державі протягом року в понад 300 000 фунтів.

Премії іноді називають нагородою, як поворотні мита іноді називають преміями. Але ми мусимо в усіх випадках рахуватися із сутністю речей, не звертаючи уваги на слова.


Відступ стосовно питання про хлібну торгівлю та хлібні закони

Я не можу закінчити розділ стосовно премій, не зазначивши, що схвальні відгуки стосовно закону, який установлює премію на вивезений хліб, і пов’язаної з ним системи заходів є цілком незаслуженими. Спеціальне з’ясування природи хлібної торгівлі та вивчення головних законів Великої Британії щодо неї достатньою мірою підтвердять слушність цього аргументу. Важливість цього питання має виправдати розміри нашого відступу.

Хлібна торгівля складається з чотирьох різних гілок, які, хоча їх усі й може інколи вести та сама особа, за характером своїм становлять чотири самостійні галузі торгівлі. Це, по-перше, торгівля хлібом усередині країни; по-друге, імпортна торгівля для внутрішнього споживання; по-третє, експортна торгівля вітчизняним хлібом для іноземного споживача і, по-четверте, транзитна торгівля хлібом — увезення й вивезення хліба.

І. Інтереси торгівця хлібом усередині країни та широких верств народу, хоч би якими протилежними вони здавалися з першого погляду, цілком тотожні навіть у роки найсильнішого неврожаю. В інтересах торгівця піднімати ціну свого хліба так високо, як цього вимагає бідність урожаю, і в його інтерес ніколи не може входити підняття її вище від цього рівня. Піднімаючи ціну, він обмежує споживання й примушує всіх, а надто нижчі класи народу, більше або менше додержувати ощадливості та помірності. Якщо надмірним підвищенням ціни він так набагато зменшує споживання, що запаси врожаю можуть перевищити споживання до наступних жнив і залишатися в нього впродовж деякого часу після того, як надійде хліб нового врожаю, він ризикує не лише втратити решту хліба з природних причин, а й виявитися змушеним продати решту хліба значно дешевше, ніж міг отримати за нього за кілька місяців до цього. Якщо він підніме ціну недостатньо високо й через це так мало обмежить споживання, що запасів урожаю не вистачить до нових жнив, він не тільки втрачає частину прибутку, яку міг би мати, а й примушує народ терпіти до нового врожаю коли не тяготи дорожнечі, то вбивчі жахи голоду. В інтересах народу, щоб його споживання за день, тиждень та місяць якомога точніше відповідало запасам урожаю. Інтереси торгівця хлібом усередині країни такі самі. Постачаючи свій хліб населенню по можливості відповідно до такого розрахунку, він, напевно, продасть його за найвищою ціною і з найбільшим прибутком, а його обізнаність зі станом запасів та розмірами свого щоденного, щотижневого, місячного продажу дає йому змогу з більшою або меншою точністю судити, якою мірою населення справді забезпечується зазначеним чином. Не переймаючись інтересами населення, він навіть у роки неврожаю заради дотримання власних інтересів неминуче мусить поводитися так само, як обачливий капітан корабля інколи змушений поводитися зі своїм екіпажем. Коли він передбачає, що провіанту може не вистачити, він зменшує порції. Через надмірну обережність він іноді робить це за відсутності дійсної потреби, проте всі незручності, яких від цього може зазнати екіпаж, є незначними порівняно з небезпекою, стражданнями та загибеллю, на які можна іноді наразитися за менш передбачливої поведінки. Хоча торгівець хлібом усередині країни може під впливом надмірної жадоби підняти ціну на хліб дещо вище, ніж цього вимагає брак хліба, усе-таки всі ті незручності, які населення може зазнавати через такі дії, що фактично рятують від голоду наприкінці року, будуть незначними порівняно з тим, що довелося б пережити, якби торгівець на початку року виявив меншу суворість. Хліботорговець сам найшвидше постраждає від такої надмірної жадоби, і не тільки через обурення, що його він викличе проти себе, а й також через те, що, навіть коли він зможе уникнути наслідків цього обурення, на кінець року в нього на руках залишиться непроданий хліб, який у разі, коли новий урожай виявиться сприятливішим, доведеться продати за нижчу ціну, ніж це могло б бути.

Звісно, якби було можливо, щоб одна велика торговельна компанія захопила у свої руки весь урожай великої країни, у її інтересах було б, мабуть, поводитися з ним так, як голландці, за повідомленнями, поводяться з прянощами з Молуккських островів, а саме знищуючи або викидаючи в море значну частину їх, щоб втримати на високому рівні ціну решти. Але навіть за допомогою примусового впливу закону навряд чи можливо встановити таку всеосяжну монополію щодо хліба; і скрізь, де закон охороняє свободу торгівлі, хліб з-поміж усіх товарів найважче зосередити в одних руках чи монополізувати за допомогою небагатьох великих капіталів, що скуповують значну його частину. Вартість хліба не тільки набагато перевищує розміри капіталів тих небагатьох приватних осіб, які спробували б його скупити, але навіть за припущення, що цих капіталів досить для скуповування всього хліба, таке скуповування робить узагалі нездійсненним сам спосіб, у який виробляється хліб. Оскільки в усіх культурних країнах хліб є продуктом, що його споживають найбільше, то на виробництво хліба витрачають більшу кількість праці, ніж на виробництво будь-якого іншого продукту. Далі, після жнив хліб необхідно розподілити між більшим числом власників, ніж будь-який інший товар, і їх жодним чином не можна зібрати в одне місце, як чинять невелике число незалежних власників мануфактур; вони неодмінно розкидані по всій країні. Ці первісні власники або безпосередньо постачають хліб споживачам у своїй окрузі, або постачають його іншим торгівцям хлібом усередині країни, які постачають його споживачам. Через це торгівці хлібом усередині країни, у тому числі фермер та булочник, із необхідності численніші, ніж торгівці будь-яким іншим товаром, і розкиданість їх узагалі унеможливлює для них вступ у будь-які спільні угоди. Через це, якщо у неврожайний рік один із них побачить, що в нього на руках набагато більше хліба, ніж він може розраховувати продати за чинною ціною до нового врожаю, він нізащо не триматиметься цієї ціни у збиток собі самому й лише для вигоди своїх суперників та конкурентів, а одразу ж знизить її, щоб збути хліб до того, як надійде хліб нового врожаю. Ті самі міркування, той самий інтерес, що визначають у цьому разі спосіб дій одного торгівця, визначатимуть і спосіб дій будь-якого іншого й спонукатимуть їх усіх продавати свій хліб за ціною, найвідповіднішою, наскільки вони розуміють, бракові або достатку його в певному році.

Будь-хто, уважно вивчаючи історію періодів дорожнечі й голодувань, які вражали ту чи ту частину Європи протягом нинішнього або двох попередніх століть і щодо яких ми маємо досить точні дані, переконається, що дорожнеча ніколи не виникала внаслідок якоїсь спільної угоди торгівців хлібом усередині країни або з якоїсь іншої причини — її породжував дійсний брак хліба, що створювався подеколи і в деяких окремих місцях через марнотратство війни, а в значно більшому числі випадків — через поганий урожай, і що голод ніколи не виникав із якоїсь іншої причини, окрім як унаслідок насильницьких заходів уряду, що намагався негідними засобами усунути незручності дорожнечі.

У великій хліборобській країні, між різними частинами якої існує вільна торгівля та сполучення, брак хліба, породжений найбільшим неврожаєм, ніколи не може бути таким значним, щоб спричинити голод, і навіть найменший урожай, якщо поводитися з ним з ощадливістю та помірністю, прогодує протягом цілого року таку саму кількість людей, яка зазвичай харчується більш щедро в роки середнього врожаю. Над усе несприятливою для врожаю є занадто посушлива або занадто дощова погода. Та оскільки хліб росте однаково на високих і низинних місцях, на ґрунтах дуже вологих чи дуже сухих, то посуха або дощі, згубні для однієї частини країни, є корисними для іншої; і хоча як у дощовий, так і в посушливий рік урожай буває значно гіршим, ніж у рік із рівномірнішою погодою, проте у двох цих випадках втрати в одній частині країни певною мірою врівноважують надлишок в іншій. У країнах, що вирощують рис, де для цієї рослини потрібний не лише дуже вологий ґрунт, а й перебування у певний період його виростання під водою, наслідки посухи набагато серйозніші. Однак навіть у таких країнах посуха рідко буває такою повсюдною, щоб неодмінно спричинити голод, якщо тільки уряд допустить вільну торгівлю. Посуха в Бенгалії кілька років тому могла, певно, призвести до дуже великої дорожнечі. Низка неправильних заходів, низка нерозумних обмежень торгівлі рисом, установлених службовцями Ост-Індської компанії, сприяли, мабуть, перетворенню цієї дорожнечі на голод.

Коли уряд, прагнучи усунути дорожнечу, наказує торгівцям продавати хліб за ціною, яку вважає розумною та справедливою, він або гальмує доставляння хліба на ринок, що може спричинити голод навіть на початку року, або, якщо товар уже доставлено, дає населенню можливість і тому заохочує його споживати хліб так надмірно, що це неминуче спричинить голод ще до кінця року. Необмежена, нічим не стримувана свобода хлібної торгівлі — не лише єдиний засіб відвернути лихо голоду, а й найкращий спосіб проти незручностей дорожнечі, оскільки незручні наслідки дійсного неврожаю нічим не можна відвернути, їх можна тільки пом’якшити. Жоден вид торгівлі не заслуговує на більше заступництво закону, і жоден не потребує його такою мірою, бо жоден інший вид торгівлі не ризикує викликати таке обурення й нападки населення.

У неврожайні роки нижчі класи населення приписують свої лиха пожадливості хліботорговця, який стає предметом їхньої ненависті та обурення. Тому, замість наживати в таких випадках бариші, хліботорговець часто наражається на небезпеку розоритися, побачити свої склади розграбованими і зруйнованими в результаті насильницьких дій. Проте саме в неврожайні роки, коли ціни високі, хліботорговець розраховує отримати найбільший прибуток. Зазвичай він має договори з кількома фермерами на поставку йому протягом певного числа років установленої кількості хліба за певною ціною. Цю договірну ціну встановлюють відповідно до тієї, яку вважають помірною та справедливою ціною, тобто відповідно до звичайної або середньої ціни, що до останніх неврожайних років коливалася в межах від 8 до 20 шилінгів за квартер пшениці з відповідними змінами для інших хлібів. Тому у неврожайні роки торгівець хлібом купує значну його частину за нормальною, а продає — за значно вищою ціною. Але те, що цей надзвичайний прибуток є не більш ніж достатнім для того, щоб поставити його торгівлю в такі самі умови, що й інші види торгівлі, і компенсувати численні втрати, що їх він зазнає в інших випадках як через псування товару, так і через часті й непередбачувані коливання ціни, видається цілком очевидним уже через одне те, що великих статків у торгівлі хлібом набувають так само, як і в будь-якій іншій. Однак народне невдоволення, на яке наражається купець у неврожайні роки — єдині роки, коли це може бути дуже прибутковою справою, — викликає в людей чесних і самостійних небажання займатися цим. Її віддають нижчому розрядові торгівців, а окрім того мірошники, булочники, торгівці борошном та борошняні комісіонери вкупі з жалюгідними дрібними крамарями є посередниками, які на внутрішньому ринку діють між виробником і споживачем.

Політика, що встановилася за минулих часів у Європі, замість усунути цю загальнопоширену ворожнечу щодо торгівлі, такої благодійної для суспільства, певно, навпаки, тільки освячувала й живила її.

Закон, виданий на п’ятий та шостий роки правління Едуарда VI (розд. 14), установив, що будь-яка людина, що купує будь-який хліб чи зерно для перепродажу, буде проголошена незаконним скупником і підлягатиме на перший раз двомісячному ув’язненню та штрафу в розмірі вартості цього хліба, на другий раз — шестимісячному ув’язненню та штрафу в розмірі подвійної вартості хліба і на третій раз — ув’язненню до королівського розпорядження й конфіскації всіх її товарів та майна. Політика більшої частини решти Європи була не кращою за політику Англії.

Наші предки уявляли, напевне, що люди зможуть купувати хліб дешевше у фермера, ніж у хліботорговця, котрий, як вони боялися, братиме з них понад ціну, сплачену ним фермерові, надмірний прибуток на свою користь. Тому вони намагалися зовсім знищити його торгівлю; вони навіть силкувалися завадити існуванню якого-небудь посередника між виробником і споживачем; таким був сенс багатьох обмежень, які вони застосовували щодо торгівлі, як вони називали, перекупників або перевізників хліба — торгівлі, яку ніхто не мав права вести без дозволу, що посвідчував його чесність і сумлінність. Згідно зі статутом Едуарда VI, для видачі такого дозволу була потрібна згода трьох мирових суддів. Але навіть і таке обмеження згодом визнали недостатнім, і за статутом Єлизавети право видавати його було передане четвертним судовим сесіям.

Політика, що встановилась у Європі в минулі часи, намагалася регулювати сільське господарство — головний промисел села — принципами, цілком відмінними від тих, що встановлені стосовно мануфактурного виробництва — головного заняття міст. Не залишаючи фермерові інших покупців, окрім споживачів або їхніх безпосередніх комісіонерів, перекупників та перевізників хліба, вона намагалася примусити його бути не тільки землеробом, а й також хліботорговцем гуртом і вроздріб. Першим законом вона мала на увазі служити загальному інтересові країни або здешевити хліб, сама, мабуть, не усвідомлюючи, як цього досягти. Другим законом вона мала на увазі служити інтересам певного класу крамарів, яким власник мануфактури, якби тільки йому дозволили вести роздрібну торгівлю, склав би, як вважали, таку сильну конкуренцію, що крамарі зовсім розорилися б.

Однак навіть якби власникові мануфактури було дозволено тримати крамницю й продавати свої товари вроздріб, він однаково не міг би успішно конкурувати зі звичайним крамарем. Хоч би яку частину капіталу він вклав у свою крамницю, він мусив би взяти її зі своєї мануфактури. Для того щоб вести своє підприємство у звичайних умовах, він мав би одержувати прибуток, з одного боку, як власник мануфактури, а з іншого — як крамар. Припустимо для прикладу, що в місті, де він живе, 10% становлять звичайний прибуток як на капітал, вкладений у мануфактурне виробництво, так і на капітал, вкладений у роздрібну торгівлю. У цьому разі він має накидати на кожну одиницю свого товару, що продається в його крамниці, 20% відсотків на прибуток. Вивозячи товари зі складу до своєї крамниці, він повинен оцінювати їх за ціною, за якою міг би продавати крамареві або купцеві, що купили б їх у нього оптом. Якщо він оцінює їх дешевше, він втрачає частину прибутку зі свого капіталу, зайнятого в мануфактурі. Коли ж він продає їх у своїй крамниці, він втрачає частину прибутку зі свого торговельного капіталу, якщо тільки не виручає таку саму ціну, за якою продавав би їх крамар. Тому, хоча й може видаватися, що він одержує подвійний прибуток на тій самій одиниці товару, насправді, оскільки ці товари становили послідовно частину двох різних капіталів, він одержує звичайний прибуток на весь капітал, що витрачається на них. А якщо він одержує менший прибуток, він зазнає збитків або виявляється, що він витрачає свій капітал із меншою вигодою, ніж більшість його сусідів.

Те, що заборонялося власникові мануфактури, певною мірою приписувалося робити фермерові, а саме — ділити свій капітал між двома різними призначеннями: одну частину його він мав тримати в коморах і на току для задоволення вимог ринку, а другу витрачати на обробіток своєї землі. Але подібно до того як він не може витрачати останню з меншим прибутком, ніж це є звичайним для фермерського капіталу, так само мало він може витрачати першу з меншим прибутком, ніж це є звичайним для капіталу торговельного. Чи належить капітал, на який фактично ведеться підприємство хліботорговця, особі, що зветься фермером, чи особі, що зветься хліботорговцем, в обох цих випадках потрібний однаковий прибуток, щоб відшкодувати власникові використання його саме таким чином, щоб його промисел перебував у таких самих умовах, як інші підприємства, і щоб у нього не виникло прагнення якнайшвидше поміняти це заняття на інше. Тому землероб, змушений бути хліботорговцем, ніяк не може продавати свій хліб дешевше, ніж будь-який інший торгівець хлібом за наявності вільної конкуренції.

Торгівець, що може вкладати весь свій капітал в одну певну справу, має таку саму перевагу, як і робітник, що може витрачати всю свою працю на одну певну операцію. Так само як останній набуває вправності, що дає йому змогу тими самими двома руками виконувати набагато більшу кількість роботи, перший набуває навичок так легко й швидко вести свою справу, купувати й збувати свої товари, що з тим самим капіталом він може робити значно більші обіги. Так само як другий зазвичай може продавати свою працю значно дешевше, перший може продавати свої товари дещо дешевше, ніж у тому разі, коли його капітал та його увага були б зайняті не однією тільки справою. Більшість власників мануфактур не в змозі продавати вроздріб свої товари так дешево, як старанний і діяльний роздрібний торгівець, єдине заняття якого полягає в купівлі їх оптом і подальшому продажу в роздріб. Більшість фермерів має ще менше можливостей продавати вроздріб свій хліб, постачати його мешканцям міста на відстані, можливо, у 4–5 миль за такою самою ціною, за якою це може робити старанний і діяльний хліботорговець, єдине заняття якого полягає в купівлі хліба оптом, у доставлянні його на склад і подальшому продажу.

Закон, що забороняв власникові мануфактури братися за промисел крамаря, намагався форсувати зазначений поділ у використанні капіталів; закон, що зобов’язував землероба бути хліботорговцем, намагався загальмувати розвиток у цьому напрямку; обидва закони були явним порушенням природної свободи, а отже, були несправедливими; водночас вони були так само недоцільними. В інтересах будь-якого суспільства, щоб у такого роду справах не було ані примусу, ані утисків. Людина, яка використовує свою працю чи свій капітал на більше число занять, ніж вимагає її становище, ніколи не зможе зашкодити своєму сусідові, конкуруючи з ним: вона швидше зашкодить самій собі, як це зазвичай і трапляється. «Хто береться одразу за кілька справ, ніколи не розбагатіє», — каже прислів’я. Закон має давати людям змогу самим дбати про власні інтереси, оскільки з приводу своїх умов та становища вони, за загальним правилом, здатні сушити голову більше, ніж законодавець. Зі згаданих вище законів більш шкідливим був закон, що зобов’язував землероба бути хліботорговцем.

Цей закон не лише гальмував поділ використовуваного капіталу, такий вигідний для кожного суспільства, а й також перешкоджав поліпшенню та обробітку землі. Примушуючи землероба вести два промисли замість одного, він змушував його ділити свій капітал на дві частини, тільки одну з яких можна було використати на обробіток землі. Якби ж, навпаки, землероб мав змогу продавати весь свій хліб, щойно встигне обмолотити його, хліботорговцеві, весь його капітал міг би негайно повернутися до землі й бути використаний на купівлю додаткової худоби та наймання додаткових батраків, щоб краще обробляти землю. Але, зобов’язаний продавати свій хліб у роздріб, він був змушений тримати значну частину свого капіталу протягом року в коморах і на току й тому не міг обробляти землю так добре, як робив би це в інших умовах із того самого капіталу. Отже, цей закон заважав поліпшенню та обробітку землі й замість вести до здешевлення хліба мав зменшувати його кількість, а тому й здорожувати порівняно з тим, що було б за природного перебігу подій.

Після промислу фермера промисел хліботорговця насправді є тим промислом, що за належного заохочення й охорони може найбільше сприяти виробництву хліба. Він може сприяти промислові фермера так само, як промисел оптового торгівця сприяє промислові власників мануфактур.

Оптовий торгівець, надаючи власникові мануфактури готовий ринок, беручи в нього товари, щойно той встигає виготовити їх, і інколи навіть виплачуючи йому вперед ще до їх виготовлення, дає йому змогу постійно тримати весь свій капітал, а інколи й ще більшу суму, у виробництві, а отже, і виробляти набагато більшу кількість товарів, ніж якби він був змушений сам збувати їх безпосереднім споживачам або тільки роздрібним торгівцям. При цьому, оскільки капітал оптового торгівця зазвичай своїми розмірами дорівнює капіталові кількох мануфактуристів, ці ділові стосунки між ними зацікавлюють власника великого капіталу підтримати власників великого числа дрібних капіталів і надати їм допомогу за тих втрат і невдач, що в іншому разі могли б виявитися для них згубними.

Якби такі ділові стосунки встановилися між фермерами й торгівцями хлібом повсюдно, то це мало б такі самі благодійні наслідки для фермерів. Вони діставали б можливість постійно тримати вкладеним у хліборобство весь свій капітал і навіть більше за цю суму. У разі одного з тих нещасть, що ніде не трапляються так часто, як у фермерському промислі, вони знаходили б у своєму постійному покупцеві, багатому хліботорговцеві, людину, яка й зацікавлена допомогти їм, і має змогу зробити це, і вони не залежали б повністю, як нині, від поблажливості свого землевласника чи від милості його управителя. Якби можна було встановити такі ділові стосунки повсюдно й одразу; якби можна було спрямувати весь фермерський капітал королівства до його дійсного призначення — до обробітку землі і відволікти його від усіх тих інших занять, на які нині витрачається його частина; і якби можна було в потрібних випадках для сприяння та підтримки операцій цього великого капіталу одразу добути інший капітал, майже такий самий за розмірами, то важко навіть уявити собі, які великі, глибокі й швидкі успіхи хліборобства спричинила б по всій країні така зміна.

Отже, статут Едуарда VI, що забороняв будь-яке посередництво між виробником і споживачем, намагався знищити промисел, вільне заняття яким є не тільки найкращим засобом проти незручностей дорожнечі, а й найкращим запобіжним засобом проти цього лиха, оскільки після фермерського промислу жоден інший промисел не сприяє так виробництву хліба, як промисел торгівця хлібом.

Суворий характер цього закону згодом пом’якшили кілька нових статутів, що послідовно дозволяли скуповування хліба, коли ціна пшениці не перевищувала 20, 24, 32 й 40 шилінгів за квартер. Нарешті законом, виданим на п’ятнадцятий рік правління Карла II (розд. 7), скуповування або купівля хліба для подальшого перепродажу, коли ціна пшениці не перевищувала 48 шилінгів за квартер (за відповідної ціни інших хлібів), дозволялися особам, що не є баришниками, тобто не перепродують його на тому самому ринку до закінчення трьох місяців. Усю ту свободу, що її відтоді мала торгівля хлібом усередині країни, було встановлено цим законом. Статут, виданий на дванадцятий рік правління нинішнього короля, що скасовує решту колишніх законів проти скупників і перекупників, не скасовує обмежень, установлених цим законом, які через це зберігають свою силу й досі.

Однак цей статут у певному сенсі підтверджує два цілком безглуздих загальнопоширених забобони.

По-перше, він передбачає, що за підвищення ціни пшениці до 48 шилінгів за квартер (і всіх інших хлібів відповідно) відбуватиметься таке скуповування в одні руки, що це несприятливо позначиться на народі. Але зі сказаного вище, здається, доволі очевидно, що за жодної ціни не може відбуватися такого скуповування хліба торгівцями всередині країни, щоб це позначалося на населенні; до того ж ціна в 48 шилінгів за квартер, хоча й може видаватися дуже високою, у неврожайні роки встановлюється одразу ж після збирання врожаю, коли ще не можна продати більш-менш значну частину нового хліба й коли навіть неосвічені люди не можуть припускати, щоб бодай невелика частина його могла бути скуплена в одні руки на шкоду населенню.

По-друге, статут передбачає, що існує певна ціна, за якої зазвичай відбувається спекуляція хлібом, тобто за якої хліб скуповують для подальшого перепродажу в найближчому майбутньому на тому самому ринку, що завдає збитків населенню. Але якщо купець коли-небудь скуповує хліб, який спрямовується на ринок або вже перебуває там, щоб незабаром знову продати його на тому самому ринку, то це пояснюється тільки тим, що він вважає: ринок не може цілий рік забезпечуватися так щедро, як у даний момент, і тому ціна має невдовзі підвищитися. Якщо ці його розрахунки помилкові й ціна не підвищиться, він втрачає не лише весь прибуток із капіталу, витраченого ним у такий спосіб, а й частину самого капіталу через витрати й втрати, неодмінно пов’язані зі скуповуванням хліба та його зберіганням. Через це він завдає самому собі набагато більших збитків, ніж може завдати тим окремим людям, яким він завадить придбати потрібний їм хліб у певний базарний день, бо пізніше, в один із наступних базарних днів, вони можуть купити хліб так само дешево. Якщо його розрахунки справджуються, він не тільки не завдає збитків масі народу, а й надає їй вельми важливу послугу. Змушуючи населення відчути незручності дорожнечі дещо раніше, ніж це могло бути, він не дає йому відчувати цю дорожнечу згодом так гостро, як це було б, якби дешевизна хліба заохочувала споживання його в більшій кількості, ніж це сумісне з браком хліба в певному році. Коли хліба справді бракує, найкраще, що можна зробити, це розподілити завдані незручності якнайрівномірніше на всі місяці, тижні й дні року. Інтерес хліботорговця спонукає його спостерігати за цим із можливою для нього точністю; і оскільки ніхто інший не може бути в цьому так зацікавлений і не може володіти такою самою обізнаністю зі станом справ і такою самою здатністю точно стежити за ним, ця найважливіша функція торгівлі має бути цілковито надана хліботорговцеві, або, інакше кажучи, торгівля хлібом, принаймні оскільки йдеться про забезпечення внутрішнього ринку, має бути залишена цілком вільною.

Поширене в народі побоювання скуповування хліба й спекуляції ним можна порівняти з так само дуже поширеними страхами та підозрами щодо чаклування. Нещасні жертви, що їх обвинувачували в цьому злочині, були винні в приписуваних їм лихах так само, як ті, кого обвинувачували в першому злочині. Закон, що поклав край усім переслідуванням за чаклунство й позбавив будь-яку людину можливості задовольняти власну злість обвинуваченням свого сусіда в цьому уявному злочині, напевне, справді поклав край цим страхам і підозрам, усунувши головну причину, що живила й підтримувала їх. Закон, що повністю відновить свободу внутрішньої торгівлі хлібом, виявиться, певно, так само дієвим для цілковитого усунення загальнопоширених побоювань щодо скуповування й спекуляції хлібом.

Проте, попри недоліки, закон п’ятнадцятого року правління Карла II (розд. 7), напевно, більше сприяв достатньому постачанню внутрішнього ринку хлібом і розвиткові хліборобства, ніж будь-який інший у книзі статутів. Саме завдяки цьому законові внутрішня хлібна торгівля дістала свободу й захист, що ним вона відтоді користувалася, а як постачанню внутрішнього ринку, так і інтересам хліборобства значно більше сприяє внутрішня торгівля, ніж торгівля імпортна або експортна.

Згідно з обчисленнями автора трактатів про хлібну торгівлю, відношення середньої кількості всіх хлібів, які ввозять до Великої Британії, до середньої кількості всіх хлібів, яку споживають усередині країни, не перевищує 1:570. Отже, у справі постачання внутрішнього ринку внутрішня торгівля в 570 разів важливіша за імпортну.

Середня кількість усього хліба, який вивозять із Великої Британії, не перевищує, за цим автором, 1⁄31 річного продукту. Отже, для заохочення хліборобства внутрішня торгівля, забезпечуючи його продуктові ринок, має в 30 разів більше значення, ніж експортна.

Я не надто довіряю політичній арифметиці й не маю наміру ручатися за точність цих розрахунків. Я наводжу їх лише для того, щоб показати, наскільки менше значення, на думку найрозсудливіших і найдосвідченіших людей, має експортна торгівля хлібом порівняно з торгівлею внутрішньою. Значну дешевизну хліба в роки, що безпосередньо передували встановленню мита, мабуть, не без підстави можна певною мірою приписати дії цього статуту Карла II, який був виданий за 25 років до того і, отже, мав уже достатньо часу, щоб виявити свою дію.

Небагатьох слів буде достатньо для пояснення всього того, що я хочу сказати стосовно інших трьох галузей хлібної торгівлі.

ІІ. Торгівля купця, який увозить іноземний хліб для внутрішнього споживання, вочевидь сприяє прямому постачанню внутрішнього ринку й через це має бути безпосередньо корисною для маси населення. Вона має тенденцію дещо знижувати середню грошову ціну хліба, але не зменшувати його дійсної вартості або кількості праці, що її він може утримувати. Якби ввезення завжди було вільним, наші фермери та землевласники, певно, виручали б за свій хліб у середньому за кілька років трохи менше грошей, ніж виручають нині, коли ввезення майже завжди виявляється насправді забороненим, але одержувані ними гроші мали б більшу вартість, на них можна було б купувати більше всіляких інших товарів і задіювати більшу кількість праці. Таким чином, їхнє дійсне багатство, їхній дійсний дохід були б такими самими, як і нині, хоча й виражалися б у меншій кількості срібла; це не позбавило б їх можливості й не завадило б їм виробляти хліб у такій самій кількості, як і тепер. Навпаки, оскільки підвищення дійсної вартості срібла внаслідок зниження грошової ціни хліба дещо зменшує грошову ціну всіх інших товарів, це створює для промисловості країни певну перевагу на всіх іноземних ринках і тому веде до заохочення та її розвитку. Але розміри внутрішнього ринку для хліба мають відповідати загальним розмірам промисловості країни, у якій він росте, або кількості тих, хто виробляє щось інше й через це володіє ціною чого-небудь іншого для обміну на хліб. При цьому внутрішній ринок, що є в кожній країні найближчим і найзручнішим, водночас є найбільшим і найважливішим ринком для хліба. Тому зазначене підвищення дійсної вартості срібла, що є наслідком зниження середньої грошової ціни хліба, веде до розширення найбільшого і найважливішого ринку для хліба і таким чином заохочує його виробництво, а не веде до зменшення останнього.

Відповідно до закону, виданого на двадцять другий рік правління Карла II (розд. 13), ввезення пшениці, коли її ціна на внутрішньому ринку не перевищувала 53 шилінгів 4 пенсів за квартер, було обкладено митом у 16 шилінгів на квартер і митом у 8 шилінгів, коли ціна не перевищувала 4 фунтів; перша із цих двох цін понад століття з’являлася тільки за часів страшного неврожаю, а друга, наскільки мені відомо, жодного разу не була помічена. Проте, доки ціна пшениці не піднімалася вище від останньої норми, закон обкладав її дуже тяжким митом, а доки вона не досягала першої, він обкладав її митом, що мало заборонний характер. Ввезення інших видів хліба обмежували мита — пропорційно вартості даного виду — майже однаково високі[67]. Наступні закони ще більше підвищили ці мита.

Нестатки, які й в урожайні роки спричинили б суворе дотримання цих законів, були б, певно, дуже великими, але зазвичай у таких випадках застосування їх зупинялося тимчасовими статутами, що дозволяли ввезення іноземного хліба впродовж обмеженого терміну. Потрібність таких тимчасових статутів достатньою мірою свідчить про непридатність загального закону.

Ці утиски щодо ввезення, хоча вони й передували встановленню вивізної премії, було навіяно тим самим духом, тими самими принципами, що згодом призвели до зазначеного заходу. Ті чи ті обмеження ввезення, хоч би якими шкідливими вони були самі по собі, зробилися потрібними внаслідок запровадження премій. Якби за ціни пшениці, нижчої від 48 шилінгів за квартер чи дещо вищої за це, закордонний хліб можна було ввозити або зовсім без мита, або зі сплатою лише незначного мита, його можна було б вивозити назад із прибутком у розмірі всього вивізного мита, завдаючи великих збитків державній скарбниці й цілком спотворюючи те встановлення (премію), метою якого було розширення ринку для хліба вітчизняного виробництва, а не для хліба чужих країн.

ІІІ. Торгівля купця, який вивозить хліб для споживання за кордоном, безумовно, не сприяє безпосередньо щедрому постачанню внутрішнього ринку, але робить це непрямим шляхом. Хоч би з якого джерела здійснювалося це постачання (чи це хліб, що вирощується в країні, чи ввезення його з-за кордону), постачання внутрішнього ринку не може бути надто великим, якщо не вирощується або не ввозиться до країни більше хліба, ніж споживається. Але якщо за нормальних умов не можна вивозити цей надлишок, виробники намагатимуться виробляти, а імпортери — ввозити не більше за те, чого потребує лише споживання внутрішнього ринку. Цей ринок дуже рідко буде переповнений хлібом; навпаки, за загальним правилом він забезпечуватиметься недостатньо, оскільки постачальники побоюватимуться, що їхній товар залишиться в них на руках. Заборона вивезення обмежує обробіток і поліпшення землі в обсязі, якого вимагає постачання населення країни. Свобода вивезення дає змогу країні розширювати обробіток земель, щоб постачати хліб іншим народам.

Законом, виданим на дванадцятий рік правління Карла II (розд. 4), було дозволено вивезення хліба в усіх тих випадках, коли ціна пшениці не перевищувала 40 шилінгів за квартер. Законом, виданим на п’ятнадцятий рік його правління, ця свобода вивезення надавалася за ціни до 48 шилінгів за квартер, а відповідно до закону двадцять другого року вона зберігалася за будь-якої більш високої ціни. Щоправда, у разі вивезення стягували ваговий збір на користь королівської скарбниці. Але для всіх видів хліба було встановлено такі низькі ставки, що на квартер пшениці припадав ваговий збір усього в 1 шилінг, на квартер вівса — 4 пенси й на всі інші види — 6 пенсів. Згідно із законом, виданим на перший рік правління Вільгельма та Марії, що встановив вивізну премію, цей невеликий збір фактично скасовувався щоразу, коли ціна пшениці не перевищувала 48 шилінгів за квартер, а закон одинадцятого й дванадцятого років правління Вільгельма III (розд. 20) спеціально скасував його й стосовно вищої ціни.

Таким чином, торгівлю експортера не тільки заохочували премією — її було зроблено набагато вільнішою, ніж промисел торгівця всередині країни. На підставі останнього із цих законів хліб для вивезення можна було скуповувати за будь-якої ціни, тоді як для продажу всередині країни його дозволялося скуповувати лише тоді, коли ціна не перевищувала 48 шилінгів за квартер. Тим часом, як уже з’ясовано, інтереси торгівця всередині країни ніколи не можуть іти врозріз з інтересами широких верств населення, а інтереси купця-експортера можуть не збігатися й часом справді не збігаються з ними. Якщо в момент, коли батьківщина експортера потерпає від дорожнечі, сусідня країна охоплена голодом, у його інтересах, можливо, вивозити туди хліб у таких кількостях, що це дуже збільшить лиха дорожнечі. Щедре постачання внутрішнього ринку не було прямою метою цих законів; під приводом заохочення хліборобства вони мали на увазі підняти якомога вище грошову ціну хліба й таким чином по змозі спричинити постійну дорожнечу на внутрішньому ринку. Через перепони, що ставилися ввезенню хліба, постачання цього ринку навіть у періоди великого неврожаю обмежувалося хлібом внутрішнього виробництва, а завдяки заохоченню вивезення, коли ціна не перевищувала 48 шилінгів за квартер, цей ринок не міг одержувати всього врожаю країни навіть у періоди значного браку хліба. Тимчасові закони, що на певний термін забороняли вивезення хліба й скасовували ввізні мита — заходи, до яких Велика Британія змушена була так часто вдаватися, — достатньою мірою свідчать про неспроможність її загальної системи. Якби ця система була вдалою, Великій Британії не доводилося б так часто відступати від неї.

Якби всі нації дотримувалися ліберальної системи вільного вивезення та ввезення, то численні держави, на які розпадається великий континент, були б подібні до різних провінцій однієї великої держави. Подібно до того як свобода внутрішньої торгівлі між різними провінціями однієї великої держави видається не тільки найкращим засобом проти дорожнечі, а й найдієвішим засобом для запобігання голоду, так само подібне значення мала б свобода вивізної та ввізної торгівлі між різними країнами, на які поділяється континент. Що ширший континент, то легшим є сполучення між різними його частинами суходолом і водою, то менше буде якась його частина коли-небудь зазнавати цих лих, оскільки брак хліба в одній країні зможе компенсуватися великою кількістю його в іншій. Але дуже небагато країн цілком ухвалили цю ліберальну систему. Свобода хлібної торгівлі майже скрізь більше або менше обмежена, а в багатьох країнах утиснена такими безглуздими правилами, які нерідко перетворюють невідворотне нещастя дорожнечі в жахливе лихо голоду. Попит таких країн на хліб може інколи бути таким великим і таким настійним, що невелика сусідня з ними держава, яка саме в цей час страждає від дорожнечі, не наважиться постачати їм хліб, щоб не ризикувати самій наразитися на таке жахливе лихо. Отже, неправильна політика однієї країни може робити певною мірою небезпечним і необережним проведення в іншій такої політики, яка за інших умов виявилася б найкращою. Необмежена свобода вивезення є значно менш небезпечною у великих державах, де збирання хлібів набагато більше й де через це на постачанні рідко може відчутно позначитися вивезення будь-якої кількості хліба. У якомусь кантоні Швейцарії або в одній із дрібних держав Італії, мабуть, може інколи виявитися потрібним обмежити вивезення хліба, але в таких великих державах, як Франція або Англія, це навряд чи колись може знадобитися. Крім того, перешкоджати фермерові в будь-який час відправляти свої товари на найвигідніший для нього ринок, очевидно, те саме, що жертвувати законами справедливості заради ідеї суспільного блага, свого роду з міркувань про державну користь. Такі акти законодавчої влади можливі й виправдані тільки в разі крайньої потреби. Ціна, за якої забороняють вивезення хліба, якщо його взагалі коли-небудь забороняють, має встановлюватися тільки на дуже високому рівні.

Закони стосовно хліба можна порівняти із законами, що стосуються релігії. Люди почувають себе такими зацікавленими в тому, що стосується їхнього існування в тутешньому житті або їхнього блаженства в житті майбутньому, що уряд буває змушений поступатися їхнім забобонам і, щоб зберегти громадський спокій, встановлювати ту систему, яку вони схвалюють. Можливо, саме тому нам так рідко доводиться зустрічати розумні системи, установлені в цих двох найважливіших сферах.

IV. Участь купця в транзитній торгівлі, тобто імпортування ним закордонного хліба для зворотного його вивезення, сприяє щедрому постачанню внутрішнього ринку. Щоправда, він не має прямої мети продавати на внутрішньому ринку свій хліб, але зазвичай охоче робить це й навіть за набагато меншою ціною, ніж міг би отримати на закордонному ринку. Він робить це тому, що в такий спосіб заощаджує витрати на вантаження й розвантажування, на фрахт і страхування. Країні, яка завдяки такій транзитній торгівлі стає складським місцем і сховищем для постачання інших країн, дуже рідко самій бракує хліба. Хоча таким чином транзитна торгівля може сприяти зниженню середньої грошової ціни хліба на внутрішньому ринку, цим вона аж ніяк не знижує його дійсної вартості: вона тільки дещо підвищує дійсну вартість срібла.

Транзитну торгівлю у Великій Британії фактично заборонили за нормальних умов через високі мита на ввезення закордонного хліба, на більшу частину якого не видавали поворотних мит; що ж до надзвичайних обставин, коли брак хліба робив необхідним скасування цих мит тимчасовими законами, то й тоді вивезення хліба виявлялося майже цілком забороненим. Отже, чинна на той момент система законів фактично забороняла транзитну торгівлю в усіх випадках.

Через це система законів, пов’язана з експортними преміями, зовсім, напевне, не заслуговує і на частину тієї похвали, що висловлювалася на її адресу. Багатство й процвітання Великої Британії, що їх так часто приписували цим законам, можна дуже легко пояснити іншими причинами. Та певність, яку закони Великої Британії дають кожній людині в тому, що вона зможе користуватися плодами своєї праці, сама по собі вже є достатньою для процвітання будь-якої країни, попри ті або ті безглузді правила про торгівлю; і цю певність було зміцнено революцією саме близько того часу, коли встановили премію. Природне прагнення кожної людини поліпшити своє становище, якщо їй забезпечено можливість вільно й безперешкодно виявляти себе, є таким потужним началом, що саме лише воно не тільки здатне без будь-якого сприяння збоку довести суспільство до багатства й процвітання, а й подолати сотні прикрих перешкод, якими безумство людських законів так часто ускладнює її діяльність, хоча ці перешкоди завжди більшою чи меншою мірою обмежують її свободу або послаблюють її діяльність. У Великій Британії промисловість цілком забезпечена, і хоча вона аж ніяк не цілком вільна, вона принаймні є не менш або навіть більш вільною, ніж у будь-якій країні Європи.

Попри те, що період найбільшого процвітання й добробуту Великої Британії настав слідом за встановленням системи законів, пов’язаної з премією, ми все-таки не повинні приписувати його дії цих законів. Адже цей період настав також і слідом за виникненням національного боргу. А останній, певна річ, не був його причиною.

Хоча система законів, пов’язана з експортними преміями, має цілком таку саму тенденцію, як і політика Іспанії та Португалії, а саме знизити вартість дорогоцінних металів у країні, що застосовує її, усе-таки Велика Британія, поза сумнівом, є однією з найбагатших країн Європи, тоді як Іспанію та Португалію слід, мабуть, зарахувати до найзлиденніших. Але таку відмінність у становищі цих країн можна легко пояснити двома причинами: по-перше, податок в Іспанії на вивезення золота й срібла, заборона його в Португалії та пильна поліція, що стежить за дотриманням цих законів, мають у цих двох дуже бідних країнах, які щороку ввозять на 6 000 000 фунтів стерлінгів із лишком, впливати не тільки безпосередніше, а й значно реальніше на зниження там вартості цих металів, ніж це можуть робити у Великій Британії хлібні закони; по-друге, цю недолугу політику не врівноважують у цих країнах загальна свобода та безпека населення. Праця там не вільна й не забезпечена, а цивільне та церковне врядування як в Іспанії, так і в Португалії є такими, що лише їх самих достатньо для увічнення їхньої нинішньої бідності, навіть якби їхні закони стосовно торгівлі були такими ж мудрими, якими безглуздими та нерозумними є більшість їх нині.

Закон, виданий на тринадцятий рік правління нинішнього короля (розд. 13), запровадив нову систему щодо хлібних законів, багато в чому кращу, ніж попередня, але де в чому, мабуть, не таку задовільну.

На підставі цього закону високі мита на хліб, що ввозиться для споживання всередині країни, скасовуються щоразу, коли ціна пшениці середньої якості підвищується до 48 шилінгів за квартер, ціна середньої якості жита, гороху чи бобів — до 32 шилінгів, ціна ячменю — до 24 шилінгів, а вівса — до 16 шилінгів; замість них стягується невеликий податок — усього лише 6 пенсів із квартера пшениці й у відповідних розмірах з інших хлібів. Таким чином, стосовно всіх цих зернових, а надто пшениці, внутрішній ринок відкритий для постачання з-за кордону за цін, значно нижчих, ніж це було раніше.

На підставі того самого закону в разі вивезення пшениці припиняється видача колишньої премії у 5 шилінгів, щойно ціна підвищується до 44 шилінгів за квартер замість ціни в 48 шилінгів, за якої видачу премії припиняли раніше; у разі вивезення ячменю припиняється видача колишньої премії у 2 шилінги 6 пенсів, щойно ціна підвищується до 22 шилінгів за квартер замість колишніх 24 шилінгів; коли вивозять вівсяне борошно, премію у 2 шилінги 6 пенсів припиняють видавати, щойно ціна підвищується до 14 шилінгів замість 15 раніше. Премію при вивезенні жита знижено із 3 шилінгів 6 пенсів до 3 шилінгів, і видавати її припиняють, щойно ціна досягає 28 шилінгів замість раніше встановлених для цього 32. Якщо вивізні премії є такими недоцільними, як я це намагався довести, то що швидше їх скасовують і що вони нижчі, то це краще.

Цей самий закон дозволяє, за найнижчих цін, безмитне ввезення хліба для подальшого його вивезення за тієї умови, що він до вивезення зберігається на складі за пломбами казенною та імпортера. Щоправда, цю свободу ввезення поширено тільки на 25 портів Великої Британії, але це всі головні порти і в більшості решти портів не знайдеться складів, пристосованих для цієї мети.

У такому плані цей закон видається безперечним поліпшенням колишньої системи. Але цей самий закон установлює премію у 2 шилінги за квартер у разі вивезення вівса, коли ціна його не перевищує 14 шилінгів. Досі не існувало жодної премії за вивезення цього зерна, так само як і за вивезення гороху чи бобів.

Цей самий закон забороняє й вивезення пшениці, щойно її ціна підвищується до 44 шилінгів за квартер, жита — за ціни у 28, ячменю — за ціни у 22 й вівса — за ціни в 14 шилінгів. Усі зазначені ціни видаються встановленими занадто низько, і, крім того, здається недоцільним забороняти взагалі вивезення саме за тих цін, за яких скасовується премія, встановлена для його заохочення. Немає сумніву, що або премію слід скасовувати за значно нижчої ціни, або ж вивезення потрібно дозволяти за значно вищої ціни.

З огляду на це видається, що новий закон поступається колишній системі. Проте за всіх його недосконалостей ми можемо, мабуть, сказати про нього те, що було сказане про закони Солона, а саме, що хоча він сам по собі й не є найкращим, він усе-таки кращий від усього того, що допускають інтереси, забобони та звичаї його часу. Можливо, із часом він підготує ґрунт для кращого закону.

* * *

Два наступних розрахунки наведено тут для ілюстрації та підтвердження того, що сказано в п’ятому розділі четвертої книги з приводу премії за вилов тонни білих оселедців. Сподіваюсь, читач може цілком покластися на точність обох розрахунків.


Розрахунок

суден для ловлі оселедців, споряджених у Шотландії протягом 11 років, кількості взятих порожніх бочок і бочок, заповнених оселедцями; середня премія за кожну бочку оселедців морської заготівлі й за кожну наповнену бочку

Роки Число двощоглових суден Вивезені порожні бочки Бочки з оселедцями Премії на двощоглові судна
фунтів шилінгів пенсів
1771 29 5 948 2 832 2 085 0 0
1772 168 41 316 22 237 11 055 7 6
1773 190 42 333 42 055 12 510 8 6
1774 248 59 303 56 365 16 952 2 6
1775 275 69 144 52 879 19 315 15 0
1776 294 76 329 51 863 21 290 7 6
1777 240 62 679 43 313 17 592 2 6
1778 220 56 390 40 958 16 316 2 6
1779 206 55 194 29 367 15 287 0 0
1780 181 48 315 19 885 13 445 12 6
1781 135 33 992 16 593 9 613 12 6
Усього 2 186 550 943 378 347 155 463 11 0
Оселедці морської заготівлі 378 347 Середня премія за бочку оселедців морської заготівлі:
0 8 2,25
За винятком 1⁄3 126 115 2⁄3 Та оскільки вважається, що бочка оселедців морської заготівлі дорівнює тільки 1⁄3 наповненої бочки, то 1⁄3 слід вирахувати і тому премія становитиме:
Наповнені бочки 252 231 1⁄3 0 12 3 3⁄4
А якщо оселедці експортуються, то, крім того, одержується премія в 0 2 8
Таким чином, премія, яку уряд виплачує грішми за кожну бочку, становить 0 14 11 3⁄4
Але сюди слід ще додати мито на сіль, до того ж зазвичай вважають, що на бочку використовується в середньому 1 1⁄4 бушеля іноземної солі, що становить 0 12 6
Премія за кожну бочку становить, отже 1 7 5 3⁄4
За використання для приготування оселедців британської солі одержуємо такий розрахунок:
Премія колишня 0 14 11 3⁄4
Але коли до цієї премії додати мито на 2 бушелі шотландської солі, по 1 шилінгу 6 пенсів за бушель, що в середньому вживається на кожну бочку, а саме 0 3 0
то премія на кожну бочку становитиме 0 17 11 3⁄4
А якщо двощоглові судна привозять оселедці для внутрішнього споживання в Шотландії та платять 1 шилінг мита з бочки, то премія, як і раніше, 0 12 3 3⁄4
становитиме 0 1 0
Із цієї суми слід вирахувати 1 шилінг із бочки 0 11 3 3⁄4
Але до цього знов слід додати мито на іноземну сіль, що її використовують у разі заготівлі оселедців 0 12 6
Таким чином, законна премія за кожну бочку, що ввозиться для внутрішнього споживання оселедців, становитиме 1 3 9 3⁄4
Якщо для приготування оселедців використовують британську сіль, то виходить такий розрахунок: Премія за кожну бочку, увезену двощогловим судном 0 12 3 3⁄4
Звідси слід вирахувати 1 шилінг із бочки, сплачуваний під час ввезення для внутрішнього споживання 0 1 0
0 11 3 3⁄4
Але якщо додати до премії мито на 2 бушелі шотландської солі, по 1 шилінг за бушель, які становлять середню кількість солі, використовуваної на бочку, то премія за кожну ввезену для внутрішнього споживання бочку 0 3 0
становитиме 0 14 3 3⁄4

Хоча вирахування мита за вивізні оселедці не можна вважати, власне кажучи, премією, але зате можна, звісно, вважати премією вирахування мита за оселедці, які ввозять для внутрішнього споживання.


Розрахунок

кількості іноземної солі, вивезеної до Шотландії; і шотландської солі, виданої безмитно із солеварень для рибної ловлі з 5 квітня 1771 по 5 квітня 1782 року, і середня кількість тієї та тієї на рік

Вивезена іноземна сіль (бушелів) Шотландська сіль, видана із солеварень (бушелів)
Період із 5 квітня 1771-го по 5 квітня 1782 року 936 974 168 226
У середньому за рік 85 179,45 15 293,27

Слід зазначити, що бушель іноземної солі важить 84 фунти, а бушель британської солі — тільки 56.



Розділ VI

Про торговельні договори

Коли якась нація зобов’язується за договором дозволяти ввезення певних товарів іншої країни, ввезення яких з усіх інших країн вона забороняє, або звільняти товари однієї країни від сплати мит, що ними вона обкладає товари всіх інших країн, країна або принаймні купці та власники мануфактурної країни, торгівля якої дістає таку перевагу, повинні неодмінно мати з такого договору велику вигоду. Ці купці та власники мануфактур користуються свого роду монополією в країні, що так прихильно ставиться до них. Вона стає і ширшим, і вигіднішим ринком збуту для їхніх товарів: ширшим тому, що через усунення або обкладання тяжкими митами товарів інших націй вона поглинає велику кількість їхніх товарів; вигіднішим ринком тому, що купці країни, якій надано сприяння, маючи на ньому свого роду монополію, можуть продавати свої товари за вигіднішою ціною, ніж якби їм доводилося мати справу з вільною конкуренцією всіх інших націй.

Однак такі договори, хоча вони й можуть бути вигідними торгівцям і власникам мануфактур цієї країни, неодмінно є невигідними купцям і власникам мануфактур країни, що надає таку перевагу. Таким чином, чужій нації надається монополія проти них, і їм часто доводиться купувати потрібні їм іноземні товари дорожче, ніж це було б, якби допустили вільну конкуренцію інших націй. Та частина власного продукту такої нації, в обмін на яку вона купує іноземні товари, має з огляду на це продаватися дешевше тому, що, коли два предмети обмінюються один на другий, дешевизна одного є необхідним наслідком дорожнечі другого або, точніше, рівноцінна їй. Через це мінова вартість річного продукту цієї нації має зменшуватися в результаті кожного такого договору. А втім, це зменшення навряд чи становить позитивний збиток, воно лише веде до зменшення прибутку, який можна було б отримати. Хоча ця нація продає свої товари дешевше, ніж могла б це робити за інших умов, вона, напевно, не продаватиме їх дешевше за те, що вони коштують, або, як за існування премій, за ціною, що не відшкодовує капіталу, витраченого на виготовлення й доставляння їх на ринок, разом зі звичайним прибутком на капітал. Інакше торгівля не могла б довго тривати. Отже, навіть країна, що надає сприяння, може все-таки мати користь від торгівлі, хоча й меншу, ніж це було б за вільної конкуренції.

А втім, деякі торговельні правочини вважали вигідними із цілком інших міркувань, і торговельна країна інколи давала чужій країні проти самої себе таку монополію на певні товари, тому що очікувала, що в спільному торговельному обігу між ними вона впродовж року продаватиме більше, ніж купуватиме, і що баланс у золоті й сріблі щороку буде на її користь. Саме із цього погляду так багато вихваляли торговельний договір між Англією та Португалією, укладений у 1703 році Метуеном. Ось точний переклад цього договору, що складається лише з трьох статей:

Стаття І. Його Священна Величність король Португалії обіцяє від імені свого і своїх наступників назавжди віднині пропускати в Португалію сукно та інші вовняні вироби Великої Британії, як це практикувалося до заборони законом ввезення їх.

Стаття II. Його Священна Величність король Великої Британії зобов’язується від імені свого і своїх наступників віднині й назавжди допускати у Британію вина португальського походження так, що ніколи, чи буде між королівствами Британії та Франції мир або війна, із цих вин під виглядом мит, або зборів, або під якоюсь іншою назвою, прямо або побічно, чи їх увозитимуть до Великої Британії в бочках або малих бочонках, або в будь-якому іншому посуді, не стягуватиметься більше від того, що стягується за таку саму кількість чи таку саму міру французького вина зі знижкою в одну третину мита або збору. Якщо ж будь-коли буде порушено чи скасовано згадану вище знижку мита, буде правомірно й законно з боку його священної величності короля Португалії знову заборонити ввезення сукна та інших британських вовняних виробів.

Стаття III. Їх високі превосходительства уповноважені обіцяють і зобов’язуються, що їхні названі вище правителі ратифікують цей договір і що обмін ратифікаціями має відбутися не пізніш як за два місяці.


За цим договором, Португалія зобов’язується допускати ввезення англійських вовняних тканин на тих самих підставах, як і до заборони, тобто не підвищувати мит, що їх стягували до того. Але вона не бере на себе зобов’язання допускати їх на кращих умовах, ніж умови, надані іншим націям, наприклад, Франції або Голландії. Велика Британія, навпаки, зобов’язується дозволяти ввезення португальських вин зі сплатою тільки 2⁄3 мита, сплачуваного з французьких вин, тобто тих вин, що найбільше можуть конкурувати з ними. Цей договір, очевидно, вигідний для Португалії й невигідний для Великої Британії. А проте його уславлювали як найкращий зразок торговельної політики Англії. Португалія щороку одержує з Бразилії більшу кількість золота, ніж може бути використано в її внутрішній торгівлі, у вигляді монети або коштовних виробів. Надлишок є надто цінним, щоб можна було залишати його без ужитку і зберігати в скринях; оскільки він не може знайти вигідного ринку всередині країни, він має, попри всі заборони, вивозитися за кордон і обмінюватися на щось таке, для чого всередині країни існує вигідніший ринок. Значна його частина щороку потрапляє до Англії на оплату або англійських товарів, або товарів інших європейських націй, які отримують свою оплату через Англію. Панові Баретті повідомили, що щотижневий поштовий пароплав із Лісабона щоразу привозить до Англії понад 50 000 фунтів золота. Цю суму, певно, перебільшено. Це становитиме понад 2 600 000 фунтів на рік, що перевищує весь передбачуваний видобуток Великої Британії.

Наші торгівці кілька років тому були незадоволені португальським урядом. Деякі переваги, надані їм не договором, а з доброї волі уряду, — мабуть, за спеціальним проханням і в обмін на значно більші пільги, захист і протегування з боку уряду Великої Британії — було обмежено або зовсім скасовано. Тому люди, зазвичай найбільш зацікавлені в уславленні торгівлі з Португалією, на той час були радше схильні зображувати її менш вигідною, ніж усі гадали. Вони заявляли, що значно більша частина, коли не все річне ввезення золота, здійснюється не коштом Великої Британії, а коштом інших європейських націй, що фрукти й вина Португалії, які щороку ввозять до Великої Британії, майже покривають вартість британських товарів, відправлених до Португалії.

Однак припустимо, що все ввезення золота здійснює Велика Британія і воно досягає навіть ще більшої суми, ніж вважає за можливе Баретті. Через цей факт торгівля однаково не стане вигіднішою за будь-яку іншу, за якої в обмін на певну вивезену вартість ми отримуємо предмети споживання на таку саму вартість.

Як можна гадати, тільки дуже невелика частина цього золота, що ввозиться, використовується щороку на доповнення до виробів із цього металу або монети, які вже є в королівстві. Весь залишок має відсилатися за кордон і вимінюватися на предмети споживання того чи того роду. Але якби ці предмети споживання купували безпосередньо в обмін на продукти англійського виробництва, це було б для Англії вигідніше, ніж спершу отримувати за цей продукт португальське золото, а потім купувати на те золото ці предмети споживання. Торгівля для потреб безпосереднього споживання завжди є вигіднішою за торгівлю, що ведеться обхідним шляхом, і для того щоб доставити на внутрішній ринок іноземні товари певної вартості, потрібний значно менший капітал за торгівлі першого роду, ніж за торгівлі другого. Тому для Англії було б вигідніше, якби менша частина її промисловості була зайнята виробництвом товарів, придатних для португальського ринку, а більша — виробництвом товарів, придатних для інших ринків, де можна одержувати ті предмети споживання, на які існує попит у Великій Британії. Тоді знадобилася б значно менша витрата капіталу, ніж тепер, щоб отримати золото, якого вона потребує для власного використання, і водночас предмети споживання. Залишався б вільний капітал, який можна було б витрачати на інші цілі: на розширення промисловості та збільшення річного продукту.

Якби навіть Велику Британію було зовсім усунено від торгівлі з Португалією, для неї не становило б жодних труднощів щороку видобувати всю кількість золота, потрібну їй для дорогоцінних виробів, для карбування монети або для зовнішньої торгівлі. Золото, як і всілякий інший товар, завжди можуть дістати в тому або іншому місці за його вартість ті, хто має для обміну відповідну вартість. До того ж щорічний надлишок золота в Португалії, як і раніше, відсилатиметься за кордон, і якщо його вивозитиме не Велика Британія, то це робитиме якась інша нація, що радо перепродуватиме його за належною ціною, як це нині робить Велика Британія. Щоправда, купуючи золото в Португалії, ми купуємо його з перших рук, тоді як купуючи його в іншої нації, за винятком Іспанії, ми купували б його з других рук і мусили б платити дещо дорожче. Але ця різниця в ціні була б, мабуть, такою незначною, що зовсім не заслуговувала б на громадську увагу.

Як зазначалося, майже все наше золото одержується з Португалії. З іншими націями торговельний баланс або проти нас, або не набагато схиляється на нашу користь. Але ми маємо пам’ятати: що більше золота ми ввозимо з однієї країни, то менше повинні з необхідності ввозити з усіх інших країн. Дійсний попит на золото, як і на будь-який інший товар, обмежений у кожній країні певною кількістю. Якщо 9⁄10 цієї кількості ввозять з однієї країни, для ввезення з усіх інших залишається тільки 1⁄10. Крім того, що більше золота щороку ввозять із певних країн понад те, що потрібно для дорогоцінних виробів і монети, то більше має вивозитися до інших країн; і що більше торговельний баланс, цей об’єкт сучасної політики, що не має жодного значення, виявляється на нашу користь у торгівлі з певними країнами, то більше він має обертатися проти нас у торгівлі з деякими іншими країнами.

Однак безглузде уявлення, що Англія не може існувати без торгівлі з Португалією, призвело до того, що на кінець останньої війни Франція та Іспанія, не посилаючись навіть на якісь образи або провокацію, зажадали від португальського короля недопущення в його порти всіх британських суден, а для гарантії повного недопущення — прийняття в них французьких та іспанських гарнізонів. Якби португальський король підкорився цим принизливим вимогам, що їх поставив його зять, король іспанський, то Британія, втративши торгівлю з Португалією, позбулася б значно більшої незручності, а саме клопоту підтримувати дуже слабкого союзника, так погано забезпеченого всім необхідним для власного захисту, що вся міць Англії, якби вона цілком була спрямована на цю мету, навряд чи могла б захистити його протягом його однієї кампанії. Втрата торгівлі з Португалією, поза сумнівом, завдала б немалої скрути купцям, які нині вели її та, можливо, не були б у змозі впродовж року або двох знайти інше, так само вигідне застосування своїм капіталам; у цьому, певно, полягали б усі збитки, що їх було б завдано Англії цим визначним взірцем торговельної політики.

Золото й срібло в значній кількості вивозиться не для виготовлення дорогоцінних виробів або монети, а для потреб зовнішньої торгівлі. Зовнішню торгівлю предметами споживання, яку вели обхідним шляхом, за допомогою цих металів можна вести з більшою вигодою, ніж за допомогою майже всіх інших товарів. Оскільки вони є загальним знаряддям торгівлі, їх охочіше, ніж будь-які інші товари, приймають в обмін абсолютно на всі товари; а з огляду на їхній незначний обсяг і велику вартість їх перевезення з одного місця до іншого обходиться дешевше, ніж перевезення будь-якого іншого товару, і при цьому вони менше втрачають у своїй вартості. Тому серед усіх товарів, що їх купують за кордоном із єдиною метою перепродажу або обміну на якісь інші товари в іншій країні, немає таких зручних, як золото й срібло. Головна вигода від торгівлі з Португалією в тому й полягає, що вона заохочує різні галузі зовнішньої торгівлі Великої Британії, яка ведеться обхідним шляхом; і хоча ця вигода не є першорядною, вона все-таки, поза сумнівом, має велике значення.

Видається досить наочним, що будь-яке доповнення, що його, як це можна розумно припускати, роблять щороку до вже наявних у королівстві дорогоцінних виробів або монет, може потребувати лише дуже незначного ввезення золота й срібла. І якби ми навіть не вели безпосередньої торгівлі з Португалією, цю незначну кількість завжди можна було б отримати в тому чи тому місці.

Хоча ювелірний промисел має у Великій Британії значні розміри, більшість нових коштовностей, що продаються щороку, зроблено зі старих, переплавлених коштовностей, отже, щорічне доповнення до вже наявних у королівстві дорогоцінних виробів не може бути дуже великим і потребує лише незначного щорічного ввезення.

Так само стоять справи і з монетою. Гадаю, ніхто не уявляє, що більшість накарбованої монети, яка становила щороку в середньому за 10 років до останнього перекарбування золотої монети понад 800 тисяч фунтів золотом, фактично додавали до монети, що вже перебувала в обігу в королівстві. У країні, де витрати на карбування оплачує уряд, вартість монети, навіть якщо вона за вагою містить установлену законом кількість золота й срібла, не може набагато перевищувати вартість такої самої кількості цих металів у зливках, тому що досить не полінуватися вирушити на монетний двір і почекати, можливо, кілька тижнів, щоб отримати за будь-яку кількість золота й срібла у зливках таку саму кількість цих металів у монеті. Але в усіх країнах більшість монети, що перебуває в обігу, майже завжди є більше або менше стертою і взагалі відступає від установленої норми. У Великій Британії до останнього перекарбування ця невідповідність була значною: золотій монеті до встановленої норми металу бракувало 2% із лишком, срібній — 8% із лишком. Але якщо за 44 гінеї, що за вагою повністю відповідають нормі, тобто фунтові золота, можна було отримати трохи більше від фунта золота у зливках, то за 44 з половиною гінеї, що важать дещо менше від установленої норми, не можна було отримати фунт золота й треба було додавати певну суму, щоб компенсувати різницю. Через це звичайна ціна на ринку золотих зливків замість дорівнювати їхній монетній ціні, або 46 фунтів 14 шилінгів 6 пенсів за фунт, досягала тоді 47 фунтів 14 шилінгів, а інколи й близько 48 фунтів. Та коли більша частина монети, що перебуває в обігу, така зіпсована, то за 44 з половиною гінеї, щойно випущених з монетного двору, на ринку можна отримати не більше товарів, ніж за всі інші гінеї, випущені раніше, тому що після того як вони потраплять до каси купця й будуть перемішані з іншими грішми, їх уже не можна відрізнити від останніх без праці, що коштує більше, ніж сама різниця в ціні. Через це, подібно до старих гіней, вони коштують уже не більше за 46 фунтів 14 шилінгів 6 пенсів, а тим часом, сплавлені, вони дають без особливих втрат фунт стандартного золота, що його в будь-який час можна продати за 47 фунтів 14 шилінгів — 48 фунтів у золотих або срібних монетах, що виконують усі функції грошей не гірше, ніж переплавлені монети. Таким чином, було, поза сумнівом, вигідно переплавляти знов відкарбовану монету у зливки, і це робили так завзято, що жодні запобіжні заходи уряду не могли цьому завадити. З огляду на це робота монетного двору уподібнилася роботі Пенелопи: зроблене вдень знищувалося вночі. Монетний двір був зайнятий не так щоденним збільшенням кількості обігової монети, як відшкодуванням найдоброякіснішої її частини, що її щодня переплавляли у зливки.

Якби приватні особи, що приносять на монетний двір своє золото й срібло, самі оплачували вартість карбування, це збільшувало б вартість цих металів так само, як збільшують вартість модель і малюнок зробленого з них посуду. Золото й срібло в монеті коштували б більше, ніж у зливках. Мито за карбування, якби воно не було надмірним, збільшувало б вартість зливків на всю вартість суми, що стягується, оскільки за повсюдної виключної монополії уряду на карбування монети жодна монета не може з’явитися на ринку за ціною, нижчою від тієї, яку він визнає за потрібну. У разі надмірності цього мита, тобто коли б воно набагато перевищувало дійсну вартість праці та видатків, необхідних для карбування, значна різниця між вартістю зливків і монети заохочувала б фальшивомонетників як усередині країни, так і за кордоном випускати в обіг таку велику кількість фальшивої монети, що це призвело б до зниження вартості урядових грошей. Тим часом, хоча у Франції мито за карбування досягає 8%, там не відчули більш-менш значних незручностей від цього. Небезпека, на яку скрізь наражається фальшивомонетник, коли він живе в тій самій країні, чиї гроші підробляє, і на яку наражаються його агенти й кореспонденти, коли він живе за її межами, занадто велика, щоб ризикувати заради прибутку в 6–7%.

Мито за карбування, встановлене у Франції, підвищує вартість монети більше, ніж це відповідає кількості чистого золота, що міститься в ній. Так, законом, виданим у січні 1726 року, монетну ціну 24 каратів золота було встановлено в 740 ліврів 9 су 1 1⁄11 деньє за марку у 8 паризьких унцій. Золота монета Франції, враховуючи оплату витрат на карбування, містить 21 3⁄4 карата чистого золота й 2 1⁄4 карата лігатури. Через це марка золота встановленої проби коштує не більш ніж 671 ліври 10 деньє. Але у Франції із цієї марки стандартного золота карбується 30 луїдорів по 24 ліври в кожному, або 720 ліврів. Таким чином, у разі перетворення на монету вартість зливка в марку золотом встановленої проби збільшується на всю різницю між 671 лівром 10 деньє і 720 ліврами, або на 48 ліврів 19 су 2 деньє.

Мито за карбування в багатьох випадках зовсім знищує і завжди зменшує прибуток від перетворень нової монети на зливки. Цей прибуток завжди одержують від різниці між тією кількістю металу, що її має містити монета, яка перебуває в обігу, і тією кількістю, що її вона фактично містить. Якщо ця різниця менша від мита, що стягується за карбування, замість прибутку матиме місце збиток. Якщо вона дорівнює миту, не буде ані прибутку, ані збитку. Якщо вона перевищує мито, справді виходить певний прибуток, але менший за той, що мав би місце, якби мита не існувало. Якби, наприклад, перед останнім перекарбуванням золотої монети існувало мито за карбування в 5%, то в разі перетворення золотої монети на зливки виходив би збиток у 3%. Якби мито дорівнювало 2%, не було б ані прибутку, ані збитку. За мита в 1% мав би місце прибуток, але тільки в 1% замість 2%. Через це скрізь, де монету приймають за ліком, а не за вагою, мито за карбування є найдієвішим засобом проти перетворення монети на зливки, а отже, і проти вивезення її за кордон. Перетворюють на зливки й вивозять за кордон зазвичай найкращі й найважчі монети, тому що на них отримують найбільший прибуток.

Закон про заохочення карбування монети оголошенням його безкоштовним було спершу встановлено за Карла II на певний термін, а потім його дію кілька разів подовжували аж до 1769 року, коли він набув постійного характеру. Англійський банк часто змушений був для поповнення своїх кас грішми відправляти зливки на монетний двір, й інтересам банку — як його директори, певно, уявляли — більше відповідало, щоб карбування здійснювалося коштом уряду, а не його власним коштом. Певно, з уваги до цієї великої компанії уряд погодився зробити цей закон постійним. Але якщо буде додано звичай зважувати золото, як це, мабуть, станеться через його незручності, якщо в Англії золоту монету почнуть приймати за ліком, як це було до останнього перекарбування, то ця велика компанія, мабуть, вирішить, що в цьому разі, як і в деяких інших, вона неправильно зрозуміла власні інтереси.

Перед останнім перекарбуванням, коли золота монета була на 2% легшою від своєї стандартної ваги, вона коштувала, через те що не існувало мита за карбування, на 2% менше від тієї кількості стандартного золота у зливку, яку мала містити. Тому, коли ця компанія купувала золоті зливки для перекарбування їх на монету, вона змушена була платити за них на 2% більше від того, що вони коштували після перетворення на монету. Але якби існувало мито у 2% за карбування, то монета, що перебуває в обігу, хоча й важила б на 2% менше від установленого, мала б, проте, таку саму вартість, як і та кількість стандартного золота, що її вона мала містити; вартість роботи в цьому разі компенсувала б зменшення ваги. Щоправда, довелося б платити мито за карбування, але, оскільки воно дорівнювало 2%, втрата на всій операції також дорівнювала б 2%, тобто не перевищувала б тієї втрати, якої фактично зазнає компанія тепер.

Якби мито дорівнювало 5%, а золота монета, що перебуває в обігу, тільки на 2% не досягала стандартної ваги, то банк у такому разі вигравав би 3% на ціні зливків, та оскільки йому доводилося б платити за карбування 5%, то його втрата на всій операції так само дорівнювала б 2%.

Якби мито за карбування дорівнювало тільки 1%, а золота монета на 2% не досягала стандартної ваги, банк у такому разі втрачав би лише 1% на ціні зливків, та оскільки йому доводилося б платити за карбування теж 1%, то і його втрата на всіх операціях досягала б 2%, так само, як і в усіх інших випадках.

Якби було встановлене помірне мито за карбування за умови повної стандартної ваги монети, як це було від часів останнього перекарбування, то все, що банк міг втрачати через мито, він мав би вигравати на ціні зливків, а все, що він міг вигравати на ціні зливків, він мав би втрачати через мито. Тому вся операція не супроводжувалася б для нього ані збитками, ані прибутком, і в цьому випадку, як і в усіх попередніх, для нього нічого не змінилося б порівняно з тим становищем, коли мито за карбування було б зовсім відсутнє.

Коли мито на який-небудь товар є таким помірним, що не заохочує контрабанди, купець, який торгує ним, хоча й сплачує наперед мито, але, власне, сплачує його не зі своєї кишені, бо одержує його назад у ціні товару. Мито врешті-решт сплачують останній покупець або споживач. Але гроші — це товар, щодо якого кожна людина є купцем. Усі купують їх тільки для того, щоб знов продати, і стосовно них у звичайних випадках не існує останнього покупця або споживача. Тому, коли мито за карбування є таким помірним, що не заохочує виготовлення фальшивої монети, то, хоча кожен сплачує це мито, ніхто не платить його зі своєї кишені, бо кожен одержує його назад у підвищеній вартості монети.

Таким чином, помірне мито за карбування не в усіх випадках збільшує витрати банку чи якоїсь приватної особи, що приносить свій зливок на монетний двір для перекарбування його на монету, а відсутність помірного мита не в усіх випадках зменшує ці витрати. Незалежно від того, існує чи ні мито за карбування, якщо тільки монета містить свою повну стандартну вагу, карбування нічого нікому не коштує, а якщо в ній не вистачає повної ваги, вона завжди має обходитися в розмірі різниці між кількістю металу, що її мала містити монета, і тією кількістю, що фактично міститься в ній.

Через це уряд, коли він сам покриває витрати на карбування, не тільки бере на себе певний невеликий видаток, а й втрачає невеликий дохід, що його він міг би мати за належного мита; і при цьому ані банк, ані приватні особи щонайменшою мірою не виграють від такого безцільного прояву державної щедрості.

А втім, директори банку, певно, не погодилися б на встановлення мита за карбування, посилаючись на теорію, яка не обіцяє їм прибутку, а тільки обіцяє убезпечити їх від будь-якої втрати. За теперішньої якості золотої монети й доти, доки монету прийматимуть за вагою, вони, безумовно, нічого не виграють від такої зміни. Але якщо навіть звичай зважувати золоту монету колись зникне, що є цілком імовірним, і якщо золота монета виявиться такою зіпсованою, якою вона була до останнього перекарбування, то прибуток (або, точніше, економія банку) в результаті встановлення мита буде вельми значним. Англійський банк є єдиною компанією, що відправляє більш-менш значну кількість зливків на монетний двір, і через це видаток на щорічне карбування монети здійснюється цілком або майже цілком заради нього. Якби монета, яку знов випускають щороку, мала лише компенсувати неминучу втрату й неминуче зношування монети, вона рідко у своїй сумі перевищувала б 50 000 або найбільше 100 000 фунтів.

Монета, яку випускають щороку, має, окрім того, заповнювати ті великі спустошення, що їх вивезення і плавильний тигель постійно роблять у монеті, яка перебуває в обігу. Саме із цієї причини впродовж 10–12 років, що безпосередньо передували останньому перекарбуванню золотої монети, щороку карбувалося нової монети в середньому на понад 850 000 фунтів. Але якби існувало мито в 4–5% за карбування золотої монети, то, певно, навіть за тодішнього становища це справді поклало б край промислові з вивезення золота та роботі плавильного тигля. Банк, замість втрачати щороку близько 2,5% на зливках, із яких доводиться карбувати монету більш ніж на 850 000 фунтів, тобто щороку зазнавати збитку на суму понад 21 250 фунтів, не мав би і десятої частини цієї втрати.

Парламент асигнує на покриття витрат із карбування монети всього лише 14 000 фунтів на рік, а дійсний видаток уряду на цю справу, або плата службовцям монетного двору, за нормальних умов, як мене запевняли, не перевищує половини цієї суми. Можна подумати, що заощадження такої мізерної суми або навіть отримання іншої суми, яка не може бути набагато більшою, — річ занадто незначна, щоб заслуговувати на серйозну увагу уряду. Але заощадження 18 000–20 000 фунтів на рік у разі настання обставин, що не видаються неймовірними, які часто бували раніше і, цілком можливо, повторяться, — річ, що безумовно заслуговує на серйозну увагу такої великої компанії, як Англійський банк.

Деякі з викладених вище міркувань і зауважень, можливо, було б доречніше подати в тих розділах першої книги, де йдеться про виникнення та використання грошей і про відмінність між дійсною і номінальною ціною товарів. Та оскільки виникнення закону про заохочення карбування монети спричинене тими вульгарними забобонами, що їх запустила в обіг меркантилістична система, то я вирішив, що доцільніше подати їх у цьому розділі. Ніщо не могло б так відповідати духові цієї системи, як своєрідна премія за виробництво грошей, саме того предмета, що, за її припущенням, становить багатство будь-якої нації. Це один із її численних чудових засобів для збагачення країни.



Розділ VII

Про колонії

Частина 1

Про причини, що спонукають до заснування нових колоній

Заснування перших європейських колоній в Америці та Вест-Індії було спричинено не такими виразними й певними інтересами, як заснування колоній Давньої Греції та Риму.

Усі без винятку міста-держави (поліси) Давньої Греції володіли незначною територією, і коли населення якогось із них зростало понад те, що могла прогодувати ця територія, частину людей відряджали на пошуки нового місця проживання у віддаленій частині світу, оскільки наявність войовничих сусідів, що оточували їх з усіх боків, ускладнювала для кожної з них помітне розширення своєї території у себе вдома. Колонії дорійців прямували переважно до Італії та Сицилії, населених в епоху, що передувала заснуванню Риму, варварськими й некультурними народами. Колонія іонян та еолійців, двох інших великих грецьких племен, прямувала до Малої Азії та на острови Егейського моря, мешканці яких у ті часи перебували, напевне, на такому самому щаблі розвитку, як і населення Сицилії та Італії. Місто-метрополія, хоча й вважало колонію своїм дітищем, що в будь-який час мало право на доброзичливість і сприяння й мусило навзамін виявляти вдячність і повагу, усе-таки дивилося на неї як на відділене дитя, щодо якого воно не претендувало ані на пряму владу, ані на юрисдикцію. Колонія встановлювала власну форму врядування, видавала власні закони, укладала мир або оголошувала війну сусідам як самостійна держава, що не вважає за потрібне очікувати схвалення або згоди метрополії. Нічого не може бути очевиднішим і визначенішим від інтересу, що спонукав засновувати такі колонії.

Рим, як і більшість інших давніх міст-держав, первісно мав своєю основою аграрний закон, що ділив суспільну територію в певній пропорції між громадянами держави. Звичайний плин людських справ унаслідок шлюбів, переходу в спадок, відчуження неминуче порушував цей первісний поділ і часто передавав у володіння однієї-єдиної особи землі, надані для утримання багатьох родин. Для усунення такого ненормального становища (бо його вважали ненормальним) було видано закон, що обмежував кількість землі, якою міг володіти окремий громадянин, до 500 югерів, або приблизно 350 акрів. Однак цей закон ігнорували або обминали, хоча ми читаємо про його застосування в одному чи двох випадках, а нерівність статків дедалі посилювалася. Більшість громадян зовсім не володіла землею, а без неї мораль та звичаї того часу унеможливлювали для вільної людини збереження її незалежності. Нині бідна людина хоча й не володіє землею, проте, якщо вона має невеликі кошти, то може або орендувати землю в іншої, або вести дрібну торгівлю; а якщо вона не має коштів, то може знайти роботу або як сільський наймит, або як ремісник. Але в давніх римлян землі багатіїв обробляли раби, які працювали під контролем доглядача, що також був рабом, тож незаможна вільна людина мала небагато шансів улаштуватися орендарем чи наймитом. Так само всі промисли й мануфактури, навіть роздрібну торгівлю, вели раби багатіїв на користь своїх хазяїв; багатство, влада й заступництво останніх робили важкою для незаможної вільної людини конкуренцію з рабами. Тому громадяни, які не володіли землею, не мали майже жодних інших засобів до існування, окрім подачок від кандидатів на щорічних виборах. Народні трибуни, коли вони мали намір підбурити народ проти багатіїв та можновладців, нагадували йому про давній поділ земель і зображували закон, що обмежував цей вид приватної власності, як основний закон республіки. Народ вимагав наділення землею, а багатії та можновладці, ясна річ, твердо вирішували не віддавати йому ані дюйма своєї землі. А для того щоб бодай якоюсь мірою задовольнити його, вони часто пропонували заснувати колонію. Проте Рим-завойовник навіть у таких випадках не мав потреби кидати своїх громадян на пошуки щастя, так би мовити, по білому світу, без певного місця поселення. Він зазвичай відводив їм землі в завойованих провінціях Італії, де вони не мали змоги утворити самостійну державу, оскільки залишалися в межах володінь республіки; у кращому разі вони утворювали тільки щось на зразок корпорації, яка, хоча й мала владу видавати правила та місцеві закони для самоврядування, усе-таки залишалася підлеглою вказівкам, юрисдикції та законодавчій владі своєї метрополії. Виокремлення такої колонії не тільки давало певне задоволення народові, а й часто сприяло створенню своєрідного гарнізону в нещодавно завойованій провінції, підкорення якої без цього можна було б поставити під сумнів. Отже, римська колонія як за методом її створення, так і за мотивами, що спонукали засновувати її, була цілком відмінною від колонії грецької. Відповідно до цього зовсім несхоже значення мають слова, якими ці заснування позначали латиною та грецькою. Латинське слово соlопіа означає просто поселення; грецьке слово αροιχια, навпаки, означає поділ житла, від’їзд із батьківщини, виселення з дому. Проте, хоча римські колонії багато в чому відрізнялися від грецьких, причини, що спонукали засновувати їх, були такими ж очевидними й визначеними. В обох випадках вони виникали або через виняткову неподоланну необхідність, або з огляду на безперечну користь.

Заснування європейських колоній в Америці та Вест-Індії не диктувалося жодною гострою потребою, і хоча користь від них була велика, вона не така зрозуміла й самоочевидна. Коли утворювали колонії, було відсутнє розуміння цієї користі, і не вона стала спонукальною причиною до заснування їх або до тих відкриттів, що викликали їх до життя. Водночас характер цієї корисності колоній, міра її та її межі, мабуть, і донині не усвідомлені повною мірою.

Венеціанці в XIV–XV століттях вели дуже вигідну торгівлю прянощами та іншими ост-індськими товарами, які доставляли іншим народам Європи. Вони купували їх переважно в Єгипті, що на той час перебував під владою мамелюків, ворогів турків, неприятелями яких були й венеціанці. Ця спільність інтересів, посилювана грішми Венеції, утворила між ними такий зв’язок, що давав венеціанцям майже повну монополію торгівлі.

Величезні бариші венеціанців розпалювали пожадливість португальців. Протягом усього XV століття вони намагалися знайти морський шлях до країни, із якої маври доставляли їм через пустелю слонову кістку й золотий пісок. Вони відкрили острови Мадеру, Канарські, Азорські, острови Зеленого мису, Гвінейський берег, берег Лоанго, Конго, Анголи та Бенгуели і нарешті мис Доброї Надії. Вони давно бажали прилучитися до прибуткової торгівлі венеціанців, і останнє з їхніх відкриттів уможливило досягнення ними цієї мети. У 1497 році Васко да Гама відплив із гавані Лісабон з ескадрою із чотирьох суден і після одинадцятимісячного плавання прибув до берегів Індостану й таким чином завершив низку відкриттів, які з великою наполегливістю й без перерв здійснювалися майже впродовж цілого століття.

За кілька років до цього, коли вся Європа напружено стежила за проектами португальців, успіх яких ще здавався сумнівним, один генуезький мореплавець задумав ще сміливіший проект — вирушити до Ост-Індії західним шляхом. За тих часів місцеположення Ост-Індії було не дуже відоме в Європі. Нечисленні європейські мандрівники, що побували там, перебільшували її відстань від Європи; можливо, що через невігластво й простодушність відстань, насправді дуже велика, здавалася майже безмежною тим, хто не міг зміряти її; можливо, до такого вдавалися, щоб надати характеру дивовижності їхніх пригод — відвідання країн, таких неймовірно віддалених від Європи. Що довший шлях на схід, цілком слушно вважав Колумб, то коротшим він має бути на захід. Тому він вирішив прямувати цим шляхом, як найкоротшим і найбезпечнішим, і йому пощастило переконати Ізабеллу Кастильську в здійсненності свого проекту. Він відплив із гавані Палос у серпні 1492-го, майже за п’ять років до експедиції Васко да Гами з Португалії. Після подорожі, що тривала від двох до трьох місяців, він відкрив спершу деякі з малих Багамських (Лукайських) островів, а згодом великий острів Сан-Домінго.

Але країни, що їх Колумб відкрив у цій або наступних своїх подорожах, не були схожі на ті, які він шукав. Замість багатства, культури та населеності Китаю або Індостану він знаходив у Сан-Домінго й усіх інших частинах Нового Світу, що його він відвідав, тільки землі, суціль укриті лісами, необроблені й населені нечисленними племенами голих жалюгідних дикунів. Проте він не хотів визнати, що це не ті країни, які описав Марко Поло, перший європеєць, що відвідав Китай або Ост-Індію чи принаймні залишив після себе опис їх. Часто бувало достатньо мізерної подібності, скажімо, між Цибао, назвою однієї гори в Сан-Домінго, і Ципранго, що їх згадував Марко Поло, щоб Колумб повертався до свого улюбленого припущення, хай і всупереч найнаочнішим фактам. У листах до Фердинанда та Ізабелли він називав відкриті ним країни Індіями. Він ані найменшою мірою не сумнівався в тому, що вони є крайньою межею країн, описаних Марко Поло, і що вони не дуже віддалені від Гангу або від країн, завойованих колись Александром. І навіть коли врешті-решт Колумб зрозумів, що помилився, усе-таки він тішив себе надією, що ці багаті країни не дуже далекі, і у свою наступну подорож вирушив на пошуки їх уздовж берега материка та в бік Дарієнського перешийка.

Помилкова назва, що її дав Колумб, збереглася відтоді за цими нещасними країнами; а коли нарешті було точно встановлено, що ця нова Індія не має нічого спільного зі старою Індією, першу було названо Західною (Вест-Індією) на відміну від останньої, що дістала назву Східної (Ост-Індії).

Хоч би якими були землі, відкриті Колумбом, йому, звісно, було надзвичайно важливо зобразити іспанському двору їх такими, що мають дуже велику цінність і значення. А тим часом, оскільки йдеться про те, що становить дійсне багатство кожної країни, тобто про тваринне і рослинне царство, за тих часів були відсутні бодай якісь дані, що могли б виправдати таке зображення цих країн.

Найбільшим живородним чотириногим у Сан-Домінго була кавія, щось середнє між пацюком і кролем, якого Бюффон вважає тотожним із бразильською морською свинкою[68]. Цей вид, напевне, ніколи не був дуже численним, а собаки та коти іспанців, як розповідають, давно майже повністю винищили його, так само як і деяких інших тварин, ще менших розмірів. Ці тварини разом із досить великою ящіркою, що зветься івана (ivana), або ігуана (iguana), становили головну частину наявної тут тваринної їжі.

Рослинна їжа мешканців, хай і не дуже багата через відсутність працелюбності з їхнього боку, не була, проте, такою бідною. Вона складалася з маїсу, плодів хлібного дерева, картоплі, бананів та інших рослин, що тоді взагалі ще не були відомі в Європі, та й згодом не вельми цінувалися й не вважалися так само поживними, як звичайні сорти хліба й бобових, що їх споконвіку вирощували в цій частині світу.

Щоправда, бавовна давала матеріал для дуже важливої галузі мануфактур і, поза сумнівом, була на той час для європейців найціннішим з усіх рослинних продуктів цих островів. Але, хоча наприкінці XV століття серпанок та інші бавовняні вироби Ост-Індії дуже цінували в усій Європі, бавовняної промисловості не існувало в жодній із європейських країн. Тому навіть цей продукт не міг мати на той час в очах європейців надто великого значення.

Не знаходячи серед тваринного або рослинного царства нововідкритих земель нічого, що могло б виправдати зображення їх у дуже вигідному світлі, Колумб звернув увагу на мінерали; він тішив себе думкою, що в багатстві цього третього царства він знайшов повне відшкодування бідності двох інших. Маленьких шматочків золота, якими мешканці прикрашали свій одяг, часто, як йому повідомили, знаходячи їх у струмках і потоках, що збігали з гір, було достатньо, щоб переконати його, що ці гори багаті на величезні поклади золота. Тому Сан-Домінго був зображений країною, повною золота, що з огляду на це (відповідно до забобонів не тільки нинішнього часу, а й тієї епохи) є невичерпним джерелом дійсного багатства для королівства Іспанії. Коли після повернення зі своєї першої подорожі Колумба було представлено з урочистими почестями правителям Кастилії та Арагонії, попереду урочистої процесії несли головні продукти відкритих ним країн. Єдино цінна частина їх складалася з кількох маленьких золотих обручів, браслетів та інших прикрас і з кількох тюків бавовни. Решту становили предмети, розраховані на збудження цікавості й здивування натовпу: величезний за розмірами очерет, кілька птахів із красивим пір’ям і кілька чучел гігантських алігаторів та ламантинів; на чолі цієї процесії йшли шість або сім нещасних тубільців, незвичайний колір шкіри й зовнішність яких посилювали оригінальність усього видовища.

Після представлення Колумба рада Кастилії вирішила прийняти у своє володіння землі, мешканці яких були очевидно неспроможні захищатися. Благочестива мета навернення їх у християнство освячувала несправедливість цього проекту. Але сподівання знайти там золоті скарби було єдиним мотивом, що спонукав на такий крок; і щоб надати цьому мотиву більшої ваги, Колумб запропонував, щоб короні сплачувалася половина всього знайденого золота й срібла. Ця пропозиція дістала схвалення ради.

Доки все золото або значну частину золота, яке привозили до Європи перші шукачі пригод, добували таким легким способом, як пограбування беззахисних тубільців, було, мабуть, не дуже важко платити навіть це тяжке мито. Але після того як у тубільців відібрали все, що вони мали, — а це в Сан-Домінго і в решті країн, відкритих Колумбом, було повністю зроблено за шість або сім років — і коли, щоб добути золото, виявилося необхідним шукати його в копальнях, уже не було ані найменшої можливості сплачувати це мито. Через це суворе стягування його спершу, як розповідають, призвело до того, що копальні в Сан-Домінго було зовсім занедбано й розробку їх потім уже ніколи не відновлювали. Тому невдовзі мито знизили до 1⁄3, потім до 1⁄5, після того до 1⁄10 і нарешті до 1⁄20 валового видобутку. Мито зі срібла ще тривалий час складало 1⁄5 валового видобутку; його було знижено до 1⁄10 тільки в нинішньому столітті. Але перші шукачі пригод, здається, не дуже цікавилися сріблом. Предмети менш дорогоцінні, ніж золото, не видавались їм такими, що заслуговують на увагу.

Решту починань іспанців у Новому Світі, здійснюваних слідом за подорожами Колумба, напевне, було спричинено тим самим мотивом. «Священна спрага золота» привела Ойєду, Нікессу, Васко Нуньєса де Бальбоа до Дарієнського перешийка, Кортеса — до Мексики, Альмагро й Пісарро — до Чилі та Перу. Коли ці шукачі пригод приставали до якогось невідомого берега, вони завжди спершу дізнавалися, чи є тут золото, і, залежно від отриманої відповіді, вирішували, покинути цю місцевість чи залишитися там.

Тим часом серед усіх тих дорогих і ненадійних проектів, що спричиняють банкрутство більшості захоплених ними людей, немає, мабуть, більш розорливого та згубного, ніж пошуки нових срібних і золотих покладів. Це, певно, найневигідніша у світі лотерея або принаймні така, у якій вигода тих, кому випадають виграші, найменше відповідає втратам тих, хто одержує пусті номери, оскільки виграшів небагато, пустих білетів чимало, а сама ціна білета зазвичай дорівнює цілому статку дуже багатої людини. Копальневі підприємства не лише не відшкодовують витраченого на них капіталу разом зі звичайним прибутком на нього, а й зазвичай поглинають як капітал, так і прибуток. Через це розсудливий законодавець, що бажає збільшити капітал своєї нації, якнайменше заохочуватиме саме цей вид діяльності або спрямовуватиме до нього більшу частку капіталу, ніж це було б за відсутності заохочення. Справді, наївна віра всіх людей у свій талан є такою сильною, що значна частина їх схильна за власним почином узятися до цієї справи, якщо є бодай найменша ймовірність успіху.

Проте, хоча ставлення здорового глузду й досвіду до таких проектів було завжди вкрай несприятливим, людська пожадливість зазвичай ішла наперекір цьому. Та сама пристрасть, що викликала в такої великої кількості людей безглузду думку про філософський камінь, викликала в інших таке ж безглузде уявлення про невичерпно багаті золоті й срібні шахти. Вони не брали до уваги того факту, що вартість цих металів за всіх часів і в усіх народів зумовлювалася переважно їхньою рідкісністю, а останню зумовлювало те, що природа розмістила їх дуже невеликими кількостями в усіх тих місцях, де вони трапляються, що майже скрізь вона оточила ці невеликі кількості твердими й тривкими речовинами і що через це скрізь потрібні значна праця й витрати, щоб дістатися до них та оволодіти ними. Ці люди тішили себе надією, що в багатьох місцях можна знайти такі самі потужні й багаті жили цих металів, якими зазвичай виявляються знайдені жили свинцю, міді, олова або заліза. Мрія сера Волтера Релі[69] про золоте місто і країну Ельдорадо свідчить, що навіть мудрі люди не завжди вільні від таких ілюзій. Більш як через сотню років після смерті цієї великої людини єзуїт Гумілья[70] був переконаний, що ця дивовижна країна насправді існує, і дуже палко та, смію сказати, із великою щирістю говорив про те, який би він був щасливий понести світло Євангелія народові, що в змозі так добре винагороджувати благочестиві зусилля свого місіонера.

У країнах, уперше відкритих іспанцями, нині невідомі золоті або срібні копальні, що вважалися б вартими розробки. Відомості про кількості цих металів, знайдені там першими прибульцями, були, певно, дуже перебільшені, так само як і відомості про багатство родовищ, розробку яких було розпочато безпосередньо слідом за відкриттям цих країн. Однак того, що знайшли, за чутками, ці шукачі пригод, було достатньо, щоб розпалити пожадливість усіх їхніх співвітчизників. Кожний іспанець, який рушав до Америки, очікував знайти Ельдорадо. Фортуна в цьому разі зробила те, що робила дуже рідко: вона певним чином здійснила надмірні сподівання своїх шанувальників, і під час відкриття й завоювання Мексики та Перу (перше сталося через 30, а друге — через 40 років після першої експедиції Колумба) вона піднесла їм щось близьке до тієї великої кількості дорогоцінних металів, якої вони шукали.

Таким чином, проект щодо торгівлі з Ост-Індією спричинив відкриття Вест-Індії. Прагнення до завоювання породило всі колонії іспанців у цих нововідкритих землях. До такого завоювання їх спонукала думка про золоті й срібні копальні; і перебіг подій, що його не в змозі передбачати жодна людська мудрість, забезпечив цим прагненням більший успіх, ніж на це мали розумні підстави сподіватися самі ініціатори.

Перших вихідців з усіх інших націй Європи, що намагалися влаштовувати поселення в Америці, надихали такі самі химерні наміри, але вони не мали такого успіху. Тільки через сто з лишком років після заснування перших поселень у Бразилії там було відкрито срібні, золоті й діамантові копальні. В англійських, французьких, голландських та данських колоніях і донині не знайшли жодного родовища цих металів, принаймні такого, яке сьогодні визнають вартим розробки. А тим часом перші англійські поселенці в Північній Америці пропонували королю п’яту частину всього золота й срібла, що можуть бути знайдені там, в обмін на надання їм патентів. Відповідно до цього в патентах, виданих серові Волтеру Релі, Лондонській і Плімутській компаніям, Плімутській раді тощо, п’ята частина видобутку зберігалася за короною. Поряд з очікуванням знайти золоті й срібні поклади ці перші поселенці сподівалися також відкрити північно-західний шлях до Ост-Індії. Обидві ці надії не справдилися донині.


Частина 2

Причини розквіту нових колоній

Колонія цивілізованої нації, що займає країну, велику за розмірами або так рідко населену, що її корінні мешканці легко поступаються місцем новим прибульцям, швидше рухається до багатства й могутності, ніж будь-яка інша спільнота людей.

Колоністи принесли із собою знання хліборобства та інших корисних ремесел, що переважає те знання, яке може самостійно розвиватися століттями серед диких і варварських народів. Принесли вони й звичку до підпорядкування, певне уявлення про стійкий уряд, що існує в них на батьківщині, про систему законів, яка убезпечує його, і про регулярне відправлення юстиції й, звісно, намагалися встановити щось подібне в новому поселенні. Але в диких і варварських народів, після того як закон та уряд установлені в межах, необхідних для їх захисту, природний розвиток суспільства відбувається повільніше, ніж природний розвиток ремесел. Кожний колоніст одержує більше землі, ніж він у змозі обробляти. Йому не доводиться платити жодної ренти і майже жодних податків. Він не знає землевласника, із яким мав би ділити свій продукт, що за таких умов майже повністю дістається йому самому, а частка правителя є зовсім мізерною. Але його земельна ділянка зазвичай така велика, що за всієї напруги його власних сил і сил інших робітників, яких він може найняти, він рідко в змозі отримати від неї десяту частину того, що вона могла б дати. Через це він прагне залучати звідусіль робітників і винагороджувати їх якнайщедрішою заробітною платою. Але висока заробітна плата разом із достатком і дешевизною землі невдовзі спонукає цих робітників покинути його, щоб самим зробитися землевласниками і з такою самою щедрістю оплачувати працю інших робітників, які незабаром покинуть їх із тієї самої причини, із якої колись вони самі залишили хазяїв. Висока оплата праці заохочує шлюби. Немовлята добре харчуються і мають належний догляд; коли вони підростають, вартість їхньої праці з надлишком оплачує вартість їх утримання. Коли вони досягають зрілості, висока ціна праці й дешевизна землі дають їм змогу завести самостійне господарство, як до них це робили їхні батьки.

В інших країнах земельна рента й прибуток з’їдають заробітну плату і два вищі класи суспільства гноблять нижчий. У нових колоніях інтерес двох вищих класів змушує їх ставитися до нижчого з більшою увагою та людяністю принаймні там, де цей нижчий клас не перебуває у стані рабства. Просторі землі, що відрізняються надзвичайною природною родючістю, можна одержувати тут за безцінь. Збільшення доходу, якого власник, що завжди є водночас підприємцем, очікує від поліпшення землі, становить його прибуток, за цих умов, як правило, значний. Але цей значний прибуток можна отримати, тільки витративши працю інших людей на розчищення та обробіток землі, а невідповідність між великою площею землі й нечисленністю населення, що завжди спостерігається в нових колоніях, ускладнює для нього здобуття необхідної праці. Тому він не торгується щодо заробітної плати, а ладен наймати робітників за будь-яку ціну. Висока оплата праці заохочує зростання населення. Дешевизна й достаток родючих земель заохочують обробіток їх і дають землевласникові можливість платити високу заробітну плату. Із цієї заробітної плати складається майже вся ціна землі, і хоча як оплату праці її слід вважати високою, вона є зовсім низькою, оскільки становить ціну такого цінного предмета, як земля. Усе, що сприяє зростанню населення та обробітку землі, сприяє також зростанню дійсного багатства й могутності.

Відповідно до сказаного зростання багатства й могутності багатьох давніх грецьких колоній, напевне, відбувалося дуже швидко. За одне або два століття деякі з них, мабуть, зрівнялися зі своїми метрополіями й навіть залишили їх позад себе. Сиракузи та Агридженто в Сицилії, Тарент і Локрі в Італії, Ефес і Мілет у Малій Азії, згідно з усіма повідомленнями, принаймні не поступалися жодному з полісів Давньої Греції. Хоча вони й виникли значно пізніше, проте культура, філософія, поезія, ораторське мистецтво розвинулися в них так само рано й були доведені до такої самої досконалості, як і в будь-якій частині метрополії. Цікаво, що школи двох найдавніших грецьких філософів, Фалеса та Піфагора, виникли не в Давній Греції: одна — в азійській, а друга — в італійській колоніях. Усі такі колонії засновували в країнах, населених дикими та варварськими народами, які легко поступалися місцем новим поселенцям. Останні мали велику кількість родючої землі й, оскільки були взагалі незалежні від свого рідного міста, могли вільно вести свою справу так, як вважали за потрібне відповідно до своїх інтересів.

Історія римських колоній зовсім не така блискуча. Щоправда, деякі з них, як, приміром, Флоренція, упродовж століть і після падіння своєї метрополії виросли у великі держави, але жодна з них не відрізнялася дуже швидким розвитком. Усі їх засновували в завойованих провінціях, що здебільшого були густо заселені вже до того. Кількість землі, що її надавали кожному колоністові, рідко бувала дуже великою, а оскільки колонія не мала незалежності, вона не завжди вільна була вести свої справи так, як вважала за потрібне відповідно до своїх інтересів.

За кількістю доброї землі європейські колонії, засновані в Америці та Вест-Індії, наближаються до колоній Давньої Греції й навіть значною мірою залишають їх позад себе. Своєю залежністю від метрополії вони подібні до римських колоній, але віддаленість їх від Європи більше або менше послаблювала для них наслідки цієї залежності. Завдяки своїй віддаленості вони не завжди були на видноті, а це зменшувало владу метрополії над ними. Коли вони самостійно і на власний розсуд дбали про свої інтереси, на їхній спосіб дій у багатьох випадках не звертали уваги — чи тому, що не знали про це у Європі, чи тому, що не розуміли його, — а подеколи терпіли й погоджувалися з ним, оскільки віддаленість колоній ускладнювала втручання. Навіть насильницький і свавільний уряд Іспанії у багатьох випадках виявлявся змушеним, побоюючись загального повстання, скасовувати або пом’якшувати накази, що їх він видавав для управління своїми колоніями. З огляду на це прогрес усіх європейських колоній щодо багатства, населення та культури був дуже великим.

Іспанський уряд від найперших днів існування своїх колоній отримував із них певний дохід у вигляді частки золота й срібла, що видобувалися. За своєю природою цей дохід був таким, що збурював у людській пожадливості надмірні очікування ще більших багатств. Тому іспанські колонії від самого свого виникнення привертали до себе дуже велику увагу своєї метрополії, тоді як колонії інших європейських націй тривалий час були надзвичайно зневажені. Перші, мабуть, не дуже виграли від такої уваги, а останні не зазнали особливих збитків від цієї зневаги. Іспанські колонії, беручи до уваги наявну в їхньому розпорядженні площу країни, менш населені й мають менший добробут, ніж колонії майже всіх інших європейських націй. Однак зростання населення та добробуту навіть іспанських колоній було, певно, дуже швидким і дуже значним. Місто Ліма, засноване після завоювань, за повідомленням Уллоа[71], мало близько 30 років тому 50 тисяч мешканців. Кіто — колишнє жалюгідне сільце індіанців — цей самий автор зображує густонаселеним у свій час. Гемеллі Карері[72], що, як кажуть, був лише псевдомандрівником, але все-таки писав, напевне, на підставі вельми вірогідних джерел, зазначає, що місто Мехіко налічує 100 тисяч мешканців — кількість, яка за всього перебільшення іспанських авторів, мабуть, уп’ятеро перевищує ту, що її воно мало за часів Монтесуми. Ці цифри значно перевищують чисельність населення Бостона, Нью-Йорка й Філадельфії — трьох найбільших міст англійських колоній. У Мексиці та Перу до завоювання їх іспанцями зовсім не було худоби, придатної для перевезення вантажів. Лама була їхньою єдиною в’ючною худобою, а її витривалість, здається, значно поступається витривалості звичайного осла. Плуга в цих країнах не знали. Населення було незнайоме з використанням заліза. Воно не мало карбованої монети і взагалі бодай якогось загальноприйнятого засобу торговельного обміну. Торгівлю вели шляхом натурального обміну. Щось на зразок дерев’яної лопати було головним знаряддям для обробітку землі. Загострені камені слугували замість ножів і сокир, кістки риб і міцні жили деяких тварин правили за голки та нитки для шиття, і, напевне, вони водночас були й головним знаряддям торгівлі. За такого стану речей видається неможливим, щоб та чи та із цих держав могла мати такий самий добробут, як нині, коли вони володіють у великій кількості всіма видами європейської худоби та коли в них запроваджено використання заліза, плуга й стали відомі численні європейські ремесла. Проте населеність будь-якої країни має бути пропорційною рівневі її добробуту та культури. Попри жорстоке винищення корінних мешканців, що настало слідом за завоюванням, ці дві великі за розмірами держави нині, певно, мають численніше населення, ніж будь-коли раніше, та й сам народ, поза сумнівом, дуже змінився, бо, на мою думку, ми маємо визнати, що іспанські креоли багато в чому стоять вище за давніх індіанців.

Після поселень іспанців португальські поселення в Бразилії є найстарішими з колоній усіх інших європейських націй. Та оскільки впродовж тривалого часу після відкриття Бразилії тут не знаходили ані золота, ані срібла й нова колонія через це давала урядові невеликий дохід або навіть зовсім не давала його, то вона тривалий час була майже цілком зневажена. Саме за цей період зневаги вона розвинулась у велику й могутню колонію. Коли Португалія перебувала під владою Іспанії, на Бразилію напали голландці, що заволоділи сімома провінціями з чотирнадцяти, на які вона поділялася. Вони розраховували невдовзі завоювати й решту, коли Португалія повернула собі незалежність, звівши на престол династію Браганса. Тоді голландці, що були ворогами іспанців, стали союзниками португальців, які теж були ворогами іспанців. Тому вони погодилися залишити ту частину Бразилії, яку ще не завоювали, королю португальському, що погодився залишити за ними вже завойовану частину, вважаючи, що ця справа не варта ворогування між такими добрими союзниками. Але голландський уряд незабаром почав гнобити португальських колоністів, які, замість гаяти час на скарги, узялися до зброї проти своїх нових можновладців і завдяки своїй хоробрості та рішучості, зрозуміло, за поблажливого ставлення своєї рідної країни, але без будь-якої відкритої допомоги з її боку вигнали голландців із Бразилії. Голландці, переконавшись у неможливості втримати за собою бодай якусь частину країни, мусили погодитися на повернення її цілком під владу португальського короля. Як повідомляють, у цій колонії налічується понад 600 тисяч мешканців — португальців або нащадків португальців, креолів, мулатів і раси, мішаної з португальців та бразильців. Жодна колонія в Америці, як вважають, не має так багато жителів європейського походження.

Наприкінці XV і впродовж більшої частини XVI століття Іспанія та Португалія були двома великими морськими державами; справді, хоча торгівля Венеції поширювалася на всі частини Європи, її флот майже не виходив за межі Середземного моря. Іспанці, посилаючись на право першого відкриття, заявили претензії на всю Америку; і хоча вони не могли перешкодити закріпитися в Бразилії такій великій морській державі, як Португалія, а все одно страх перед іменем іспанців був за тих часів таким великим, що більшість інших націй Європи побоювалася засновувати колонії в якійсь іншій частині цього великого материка. Усіх французів, які намагалися оселитися у Флориді, перебили іспанці. Однак занепад морської сили останніх, що став результатом поразки або невдачі їхньої так званої Непереможної армади наприкінці XVI століття, позбавив їх сили й надалі перешкоджати утворенню колоній інших європейських націй. Через це протягом XVII століття англійці, французи, голландці, данці та шведи — одне слово, усі великі нації, що мали морські гавані, намагалися влаштовувати поселення в Новому Світі.

Шведи оселилися в Нью-Джерсі, і велике число шведських родин, які ще й зараз можна зустріти там, досить переконливо свідчить, що ця колонія, напевно, процвітала б, якби мала підтримку з боку своєї метрополії. Але, нехтувана Швецією, вона була поглинена голландською колонією Нью-Йорк, яка в 1674 році підпала під владу англійців.

Невеликі острови Сент-Томас і Санта-Крус — єдині землі Нового Світу, що коли-небудь належали данцям. До того ж ці невеликі поселення перебували під управлінням монопольної компанії, що єдина мала право купувати надлишковий продукт колоністів і постачати їм ті товари інших країн, яких вони потребували; завдяки цьому зазначена компанія за цих купівель і продажів не тільки могла піддаватися, а й справді піддавалася великій спокусі гнобити їх. Управління монопольної компанії купців є, мабуть, найгіршим з усіх урядів для будь-якої країни. Однак воно не могло зовсім зупинити розвиток цих колоній, хоча й зробило його повільнішим та ускладненим. Покійний данський король розпустив цю компанію, і відтоді добробут цих колоній дуже зріс.

Голландські поселення у Вест-Індії, так само як і в Ост-Індії, були спочатку поставлені під управління монопольної компанії. Тому розвиток деяких із них, хоча й значний порівняно майже з будь-якою іншою країною, давно заселеною, був повільним порівняно з розвитком більшості нових колоній. Колонія Суринам, хоча й дуже значна, досі стоїть нижче від більшості цукрових колоній інших європейських націй. Колонія Нова Бельгія, нині поділена на дві провінції — Нью-Йорк і Нью-Джерсі, певно, невдовзі також дуже розрослася б, якби навіть і залишилася під управлінням голландців. Велика кількість і дешевизна доброї землі є такими потужними чинниками розквіту, що навіть найгірший уряд майже не може перешкодити їхній дії. Окрім того, і віддаленість від метрополії дасть змогу колоністам за допомогою контрабанди більшою або меншою мірою звільнятися від гноблення монополії, якою компанія користувалася їм на шкоду. Нині компанія допускає всі голландські судна до торгівлі із Суринамом за умови сплати за дозвіл 2,5% від вартості вантажу і зберігає виключно за собою лише безпосередню торгівлю між Африкою та Америкою, що полягає майже тільки в торгівлі рабами. Таке пом’якшення монопольних привілеїв компанії є, певно, головною причиною того, який рівень добробуту має ця колонія нині. Кюрасао і Сінт-Естатітус — два головних острови, що належать голландцям, являють собою вільні гавані, відкриті для суден усіх націй, і ця свобода, надана їм, коли гавані найкращих колоній відкрито лише для суден однієї нації, стала головною причиною розквіту цих двох безплідних островів.

Французька колонія Канада протягом більшої частини минулого століття і деякої частини нинішнього перебувала під управлінням монопольної компанії. За такого несприятливого управління її розвиток неминуче просувався вперед дуже повільно порівняно з розвитком інших нових колоній, але він значно пришвидшився, коли цю компанію було розпущено після невдачі так званого Міссісіпського проекту. Коли англійці заволоділи цією країною, вони знайшли в ній майже вдвічі більше мешканців порівняно з тим населенням, що його визначав за 20–30 років до того отець Шарльвуа[73]. Цей єзуїт об’їхав усю країну і не мав жодних підстав зображувати її менш значною, ніж вона була насправді.

Французьку колонію Сан-Домінго заснували пірати й розбійники, які впродовж тривалого часу не домагалися захисту Франції й не визнавали її влади, а коли це плем’я бандитів настільки перетворилося на громадян, що почало визнавати владу Франції, то ще довго її доводилося здійснювати дуже м’яко. Протягом цього періоду населення та добробут цієї колонії зростали дуже швидко. Навіть гноблення монопольної компанії, якій вона разом з усіма іншими французькими колоніями була на певний час підпорядкована, хоча, поза сумнівом, уповільнило, але не змогло зовсім зупинити її розвиток. Швидкий темп розвитку її добробуту відновився одразу ж після того, як її було звільнено від цього гноблення. Нині вона є найважливішою із цукрових колоній Вест-Індії, і її продукт, як стверджують, своїми розмірами перевищує продукт усіх англійських цукрових колоній, узятих разом. Решта цукрових колоній Франції загалом дуже незначна.

Але не існує колоній, розвиток яких відбувався швидше, ніж розвиток англійських колоній у Північній Америці.

Достаток добрих земель і свобода на власний розсуд вести свої справи є, напевне, двома основними причинами розквіту всіх нових колоній.

Стосовно достатку доброї землі англійські колонії Північної Америки, хоча вони, поза сумнівом, забезпечені землею у великій кількості, поступаються колоніям іспанців та португальців і не переважають деякі з тих колоній, що ними володіли французи до останньої війни. Але політичні рішення англійських колоній були сприятливіші для їхнього розвитку й обробітку землі, ніж у колоніях будь-якого з інших трьох народів.

По-перше, зосередження в одних руках великих площ необробленої землі хоча й не заборонялося зовсім, але в англійських колоніях було більш обмежене, ніж в інших. Колоніальний закон, що зобов’язував кожного земельного власника впродовж певного терміну поліпшити й обробити певну частину своїх земель, а в разі невиконання цього оголошував ці покинуті землі такими, що підлягають відведенню будь-кому, хто цього бажає, справив певну дію, хоча, можливо, його не дуже суворо застосовували на практиці.

По-друге, у Пенсильванії не існує права первородства, і земля, так само як і рухоме майно, ділиться нарівно між усіма дітьми. У трьох провінціях Нової Англії старший син одержує лише подвійну частку, як це встановлено Мойсеєвим законом. Тому, хоча в цих провінціях інколи занадто велика кількість землі зосереджується в руках однієї особи, вона протягом одного або двох поколінь має бути знову поділена на частини. В інших англійських колоніях, щоправда, право первородства існує так само, як і в англійському законі, але в усіх англійських колоніях порядок володіння землями, які здають у спадкову оренду, полегшує їх відчуження, і той, хто отримує велику ділянку землі, зазвичай зацікавлений здати більшу її частину іншим особам, зберігаючи за собою лише право на невелику ренту. В іспанських та португальських колоніях при спадкуванні всіх великих маєтків, із якими пов’язані якісь почесні титули, дотримуються так званого майоратного права. Такі маєтки цілком переходять до однієї особи і фактично є неподільними та невідчужуваними. У французьких колоніях застосовують паризьке звичаєве право, яке щодо спадкування землі значно більше захищає інтереси молодших дітей, ніж англійський закон. Але у французьких колоніях існує правило, що за відчуження якоїсь частини маєтку, дворянського або дарованого за заслуги, на певний термін зберігається право викупу його спадкоємцем старшого сина або спадкоємцем родини, а оскільки всі найбільші маєтки тут перебувають у руках дворян, то це неминуче ускладнює відчуження їх. Тимчасом у будь-якій новій колонії великий занедбаний маєток набагато швидше поділять на дрібні володіння шляхом відчуження, а не в порядку спадкування. Достаток і дешевизна доброї землі, як уже зазначалося, є головними причинами швидкого розквіту нових колоній. Але зосередження в одних руках великої кількості землі знищує цей достаток і дешевизну. До того ж таке зосередження необроблених земель становить найбільшу перешкоду для обробітку та їх поліпшення. Але праця, витрачена на обробіток та поліпшення землі, дає суспільству найбільший і найцінніший продукт. Тоді продукт праці оплачує не тільки витрачену на нього заробітну плату й прибуток на капітал, що забезпечує цю працю, а також і ренту за землю, на якій цю працю застосовують. Через це, оскільки праця англійських колоністів більше витрачається на поліпшення та обробіток землі, остільки вона має давати більший і цінніший продукт, ніж праця колоністів трьох інших націй, яка через зосередження земель в одних руках більшою або меншою мірою відтягується до інших занять.

По-третє, праця англійських колоністів не тільки дає більший і цінніший продукт; унаслідок помірності сплачуваних ними податків їм дістається значніша частина цього продукту, вони можуть нагромаджувати й використовувати його задля застосування ще більшої кількості праці. Англійським колоністам ще жодного разу не доводилося сплачувати хоч які-небудь кошти для оборони своєї метрополії або на утримання її цивільного врядування. Навпаки, вони самі досі захищалися майже цілком коштом метрополії. Але витрати на флот та армію незрівнянно перевищують необхідні витрати на утримання цивільного врядування. Витрати на цивільне врядування найбільших колоній завжди були незначні, обмежувалися сумами, потрібними для сплати достатньої винагороди губернаторові, суддям та поліцейським чиновникам і для зведення небагатьох найкорисніших громадських споруд. Витрати цивільного врядування Массачусетсу до виникнення нинішніх заворушень не перевищували 18 000 фунтів на рік. У Нью-Гемпширі та Род-Айленді ці витрати складали по 3500 фунтів у кожному, у Коннектикуті — 4000, у Нью-Йорку та Пенсильванії — по 4500, у Нью-Джерсі — 1200, у Вірджинії та Південній Кароліні — по 8000. Цивільне врядування Нової Шотландії та Джорджії утримується почасти зі щорічної субсидії парламенту. Але Нова Шотландія на додачу до неї сплачує близько 7000 фунтів на рік на суспільні витрати колонії, а Джорджія — близько 2500 фунтів на рік. Одне слово, усе цивільне врядування Північної Америки, якщо не брати до уваги Мериленд і Північну Кароліну, стосовно яких не вдалося дістати точних даних, коштувало мешканцям до виникнення нинішніх заворушень не більш як 64 700 фунтів на рік; це незабутній приклад того, із якими мізерними витратами можна не тільки управляти, а й добре управляти тримільйонним населенням. Щоправда, найважливіша частина видатків з управління, а саме витрати на оборону та захист, постійно покладалися на метрополію. До прикладу, церемоніал цивільного врядування в колоніях під час зустрічі нового губернатора, відкриття нової сесії колоніальних зборів тощо, хоча й досить урочистий, але не супроводжується надмірною розкішшю. Управління церковними справами колоній ведеться так само ощадливо. Десятини їм невідомі, і їхнє духівництво, зовсім нечисленне, утримується на помірну плату або на добровільні внески населення. Іспанський та португальський уряди, навпаки, одержують вигоду з податків, які стягують із колоній. Що ж до Франції, то вона ніколи не мала більш-менш значного доходу зі своїх колоній, оскільки податки, які вона стягує, зазвичай там і витрачаються. Але колоніальне врядування цих трьох націй ведеться зі значними видатками й супроводжується значно дорожчим церемоніалом. Наприклад, на прийняття нового віце-короля Перу витрачали величезні суми. Такі церемонії не лише є тяжким податком, який багаті колоністи сплачують в особливих випадках, а й призвичаюють їх до пишноти та марнотратства в інших випадках. Це не лише дуже шкідливий одноразовий податок, це сприяє встановленню постійного податку такого роду, ще шкідливішого, — розорливого податку на розкоші й марнотратство приватних осіб. У колоніях трьох націй так само надзвичайно обтяжливим є й церковне управління. Десятина існує скрізь, але в колоніях Іспанії та Португалії її стягують із надзвичайною суворістю. Крім того, їх обтяжує численний клас ченців-жебраків, і це їхнє жебрацтво, не тільки дозволене, а й освячене релігією, є вельми обтяжливим податком, що лягає на бідне населення, яке наполегливо переконують, ніби подавати ченцям — це обов’язок і відмовляти їм у милостині — великий гріх. Окрім цього, духівництво в усіх колоніях найактивніше скуповує, зосереджуючи у своїх руках, землі.

По-четверте, щодо реалізації надлишкового продукту або того, що перевищує власне споживання, англійські колонії були в сприятливішому становищі й мали у своєму розпорядженні ширший ринок, ніж колонії будь-якої іншої європейської нації. Усі європейські нації намагалися більшою або меншою мірою монополізувати на власну користь торгівлю своїх колоній і із цією метою не дозволяли суднам інших націй торгувати з ними, а також забороняли своїм колоніям ввозити європейські товари будь-якої іншої нації. А втім, різні нації вдавалися до різних способів здійснення цієї монополії.

Деякі нації передавали всю торгівлю своїх колоній монопольній компанії, у якої колоністи мусили купувати всі потрібні їм європейські товари і якій вони мусили продавати весь свій надлишковий продукт. Через це компанія була зацікавлена не тільки в тому, щоб продавати перші якнайдорожче й купувати останні якнайдешевше, а й у тому, щоб купувати продукти колоній навіть за цією низькою ціною не в більшій кількості, ніж вона могла продавати їх за дуже високою ціною в Європі. Тому в її інтересах було не тільки знижувати в усіх випадках вартість надлишкового продукту колонії, а й ускладнювати, а часто й гальмувати природне зростання його кількості. З усіх засобів, що їх можна придумати для перешкоджання природному зростанню нової колонії, метод установлення монопольної компанії є, поза сумнівом, найбільш реальним. Однак такою була політика Голландії, хоча голландська компанія в нинішньому столітті багато в чому відмовилася від користування своїм виключним привілеєм. Такою самою була політика Данії до правління останнього короля. В окремих випадках такої самої політики дотримувалася Франція, а останнім часом, від 1755 року, після того як від цієї політики через її безглуздість відмовилися всі інші нації, її сприйняла Португалія, принаймні щодо двох головних провінцій Бразилії — Фернамбуко та Мараньян.

Інші нації, не засновуючи монополії якоїсь однієї компанії, зосереджували торгівлю зі своїми колоніями у певному порту метрополії, звідки жодному судну не дозволялося відпливати інакше, ніж у складі цілого флоту, або у встановлену пору року, або зі спеціального дозволу, здебільшого дуже добре оплачуваного. Така політика залишала торгівлю з колоніями відкритою для всіх уродженців метрополії за тієї умови, що вони вивозили товари з призначеного порту у встановлену пору року й на відповідних суднах. Та оскільки різні купці, які об’єднували свої капітали для спорядження цих суден, що отримали дозвільні свідоцтва, були зацікавлені в узгодженні своїх дій, то й торгівля, яку вели за таких умов, неодмінно мала вестися майже на таких самих підставах, що й торгівля монопольної компанії. Прибутки цих купців мали бути такими ж надмірними й обтяжливими. Колонії погано постачалися й змушені були купувати за дуже дорогими й продавати — за дуже дешевими цінами. Такою, однак, до останнього часу завжди була політика Іспанії, і відповідно до цього ціна всіх європейських товарів в іспанській Вест-Індії, як повідомляють, була неймовірно високою. У Кіто, як розповідає нам Уллоа, фунт заліза продавали за 4 шилінги 6 пенсів, а фунт сталі — за 6 шилінгів 9 пенсів. Але колонії продають частину власного продукту переважно для того, щоб купувати європейські товари. Тому що більше вони платять за останні, то менше одержують фактично за перші, і дорожнеча одних є рівноцінною дешевизні інших. Колоніальна політика Португалії щодо цього не відрізняється від колишньої політики Іспанії, за винятком Фернамбуку і Мараньяну, стосовно яких нещодавно запроваджено ще гіршу політику.

Інші нації надають цілковиту свободу торгівлі з колоніями всім своїм підданим, які можуть вести її з усіх портів метрополії без спеціальних дозвільних свідоцтв, окрім звичайних митних формальностей. У цьому разі численність і розкиданість купців унеможливлює для них укладання будь-яких спільних угод, і конкуренція між ними є достатньою, щоб перешкодити їм одержувати надмірні бариші. За такої ліберальної політики колонії дістають можливість продавати свої продукти й купувати європейські товари за розумну ціну. Від часів ліквідації Плімутської компанії, коли наші колонії переживали ще свій дитячий стан, саме такою була завжди політика Англії; за загальним правилом, такою самою була й політика Франції, залишаючись без змін від моменту ліквідації так званої в Англії Міссісіпської компанії. Тому прибуток від торгівлі, що її Франція та Англія ведуть зі своїми колоніями, хоча, поза сумнівом, і дещо вищий за той, що його вони одержували б у разі допущення вільної конкуренції всіх інших націй, але все-таки аж ніяк не надмірний; відповідно до цього й ціна європейських товарів у більшості колоній обох цих націй не є надмірною.

Що ж до вивезення надлишкового продукту колоній Великої Британії, то вони обмежені ринком своєї метрополії тільки стосовно деяких товарів. Оскільки ці товари було перераховано в Навігаційному та деяких наступних актах, вони дістали назву перерахованих товарів, а решта — неперерахованих; ці останні можна вивозити безпосередньо до інших країн за умови, що їх перевозять на британських або колоніальних суднах, власники яких і три чверті екіпажу — британські піддані.

Серед неперерахованих товарів — деякі з найважливіших продуктів Америки і вест-індських островів: усі хліби, ліс, консерви, риба, цукор і ром.

Хліб, певна річ, є першим і головним предметом хліборобської культури в усіх нових колоніях. Надаючи їм щонайширший ринок для цього продукту, закон заохочує розширювати культуру його понад потреби малонаселеної країни і в такий спосіб забезпечити заздалегідь багаті засоби існування населенню, що невпинно зростає.

У країні, майже цілком укритій лісом, де через це деревина коштує дуже мало або майже нічого не коштує, витрати на розчищення землі є головною перешкодою для збільшення посівів. Надаючи своїм колоніям дуже широкий ринок для їхніх лісових матеріалів, закон намагається заохотити збільшення посівів підвищенням ціни товару, що інакше мав би мізерну вартість, і полегшенням для них отримання певного прибутку від тієї операції, яка в протилежному разі спричиняла б самі лише витрати.

У країні, яка ще й наполовину не заселена та не оброблена, худоба, звісно, розмножується більше, ніж потрібно для споживання мешканців, і тому часто має мізерну вартість або зовсім нічого не варта. Але, як уже показано, для того щоб більша частина земель будь-якої країни оброблялася, необхідно, щоб ціна худоби перебувала в певному співвідношенні із ціною хліба. Відкриваючи дуже широкий ринок американській худобі в усіх її видах, як забитій, так і живій, закон намагається підвищити вартість товару, висока ціна якого конче потрібна для обробітку землі. Благодійні наслідки цієї свободи, проте, має дещо послаблювати закон, виданий на четвертий рік правління Георга III (розд. 15), що зараховує шкури та шкіри до перелічених товарів і таким чином веде до зниження вартості американської худоби.

Збільшити судноплавство та морську могутність Великої Британії шляхом розширення рибальського промислу в наших колоніях — такою є мета, що її законодавство, напевне, майже завжди мало на увазі. Унаслідок цього рибальський промисел користувався всіма тими заохоченнями, які могла дати йому свобода, і тому процвітав. Зокрема, рибальство в Новій Англії до останніх заворушень було, мабуть, одним із найбільших в усьому світі. Китоловний промисел, який, попри надзвичайно високу премію, ведуть у Великій Британії з такими незначними результатами, що, на думку багатьох (за правильність якої я, проте, не ручаюся), весь вилов не набагато перевищує премії, щороку виплачувані за нього, у Новій Англії ведеться в дуже широких розмірах без будь-якої премії. Риба є одним із головних предметів торгівлі північних американців з Іспанією, Португалією і портами Середземного моря.

Цукор спочатку належав до перерахованих товарів, і його можна було вивозити тільки до Великої Британії. Але в 1731 році внаслідок подання цукрових плантаторів було дозволено його вивезення в усі порти світу. Однак обмеження, якими було обумовлено цю свободу вивезення, разом із високою ціною цукру у Великій Британії значною мірою послабили дію цього заходу. Велика Британія та її колонії й нині залишаються майже єдиним ринком для всього цукру, що його дають британські плантації. Їхнє споживання зростає так швидко, що, хоча через збільшення продуктивності Ямайки та відступлених островів увезення впродовж останніх 20 років значно збільшилося, вивезення до іноземних держав, як стверджують, ненабагато перевищує вивезення минулих років.

Ром є дуже важливим предметом у торгівлі, яку американці ведуть на Африканському узбережжі, звідки вони привозять замість цього рабів-негрів.

Якби весь надлишковий продукт Америки — хліб усіх видів, солонина та риба — було внесено до списку перерахованих товарів і таким чином силоміць спрямовано на ринок Великої Британії, це дуже позначилося б на продукті праці нашого власного народу. І, певно, не так з уваги до інтересів Америки, як через побоювання конкуренції ці важливі товари не лише не було включено до списку, але й ввезення до Великої Британії всіх зернових, за винятком рису, а також ввезення солонини за нормальних умов було заборонено.

Так звані неперераховані товари первісно можна було вивозити в усі частини світу. Вивезення лісових матеріалів та рису, первісно включених до переліку, згодом, після вилучення їх із нього, було обмежено, оскільки йдеться про європейський ринок, країнами, розташованими на південь від мису Фіністерре. Відповідно до розд. 52 закону, виданого на шостий рік правління Георга III, усі неперераховані товари підлягали такому самому обмеженню. Частини Європи, розташовані на південь від мису Фіністерре, — суціль непромислові країни, і ми менше побоювалися, що колоніальні судна вивозитимуть звідти додому якісь промислові вироби, що могли б конкурувати з нашими.

Перераховані товари поділяються на дві групи: по-перше, такі, що є спеціальним продуктом Америки або не можуть вироблятися й в усякому разі не виробляються в метрополії. До цієї групи належать: патока, кава, боби, какао, тютюн, індіанський перець (pimento), імбир, китовий вус, шовк-сирець, бавовна, боброве хутро та інший хутряний товар Америки, індиго, жовтник (fustic) та інші барвники; по-друге, такі товари, які не є спеціальним продуктом Америки і які можуть вироблятися й виробляються в метрополії, хоча й не в такій кількості, щоб покривати значну частину її попиту, що його задовольняють переважно інші країни. До цієї групи входять усі корабельні снасті, щогли, бушприти, реї, смола, дьоготь і скипидар, штабове залізо та чавун, мідна руда, шкури та шкіри, поташ. Найширше ввезення товарів першої групи не могло заважати зростанню або перешкоджати збутові якоїсь частини виробництва метрополії. Завдяки спрямуванню їх виключно на ринок метрополії наші купці, як передбачалося, дістануть можливість не лише купувати їх за дешевшою ціною з колоній і, отже, продавати їх із більшим прибутком удома, а й налагодити вигідну транзитну торгівлю між колоніями та іноземними державами, центром або місцем складу якої неминуче мала стати Велика Британія, як європейська країна, куди насамперед привозять ці товари. Що ж до ввезення товарів другої групи, то передбачалося, що його теж можна так регулювати, щоб воно позначилося не на продажу таких самих продуктів внутрішнього виробництва, а на продажу тих продуктів, які ввозили з іноземних держав: справді, за допомогою відповідних мит ціну цих товарів завжди можна було встановити дещо вище від ціни перших товарів і значно нижче від ціни останніх. Таким чином, спрямовуючи ці товари виключно на ринок метрополії, передбачали перешкоджати виробництву не Великої Британії, а деяких іноземних держав, торговельний баланс із якими вважався несприятливим для Великої Британії.

Заборона вивезення з колоній будь-куди, крім Великої Британії, щогл, рей, бушпритів, смоли, дьогтю та скипидару, природно, вела до зниження ціни лісу в колоніях, а отже, і до збільшення витрат на розчищення їхніх земель, що служило головним ускладненням у разі обробітку їх. Але на самому початку нинішнього століття, а саме в 1703 році, Шведська компанія торгівлі смолою та дьогтем намагалася підвищити ціну своїх товарів у Великій Британії, заборонивши вивозити їх інакше, ніж на її власних судах, за встановленими нею цінами і в таких кількостях, які вона вважала за потрібне. Для того щоб паралізувати цей визначний акт меркантилістичної політики й зробити себе по можливості незалежною не тільки від Швеції, а й від усіх інших північних держав, Велика Британія встановила премію на ввезення корабельних снастей і матеріалів з Америки; ця премія мала своїм наслідком підвищення ціни лісових матеріалів в Америці значно більшою мірою, ніж могло знизити її обмеження вивезення їх виключно на ринок метрополії; і оскільки обидва ці заходи було вжито одночасно, то їхня одночасна дія радше заохочувала, ніж ускладнювала розчищення землі в Америці.

Хоча чавун і штабове залізо включені до списку перерахованих товарів, проте, оскільки під час ввезення з Америки їх було звільнено від значних мит, якими їх обкладають у разі ввезення з будь-якої іншої країни, це обмеження в одній своїй частині заохочує спорудження в Америці плавильних печей, а в іншій — ускладнює його. Немає іншої галузі промисловості, що спричиняла б таке велике споживання лісу або могла б такою мірою сприяти розчищенню країни, що поросла лісом, як чавуноплавильна.

Тенденцію деяких із цих обмежувальних заходів підвищувати ціну лісових матеріалів в Америці й цим полегшувати розчищення земель, певно, не мало на увазі й не враховувало законодавство. Однак, хоча їхні благотворні наслідки були в цьому випадковими, вони не стають від цього менш реальними.

Найповнішу свободу торгівлі як «перерахованими», так і «неперерахованими» товарами допущено між британськими колоніями Америки та вест-індськими островами. Ці колонії стають тепер такими населеними й такими квітучими, що кожна з них знаходить у низці інших великий і широкий ринок для продуктів свого виробництва. Узяті разом, вони утворюють один великий внутрішній ринок для своїх продуктів.

Однак толерантність Англії у ставленні до торгівлі своїх колоній обмежувалася переважно тим, що стосувалося ринку сировини або, так би мовити, напівобробленого продукту. Складнішу й тоншу переробку навіть колоніальних продуктів купці та власники мануфактур Великої Британії вважали за краще зберігати за собою й зуміли спонукати законодавство відвернути відкриття відповідних підприємств у колоніях в одних випадках запровадженням високих мит, а в інших — цілковитою забороною.

Так, наприклад, тоді як цукор-сирець із британських колоній обкладають при ввезенні митом тільки в 6 шилінгів 4 пенси із центнера, білий цукор обкладають митом в 1 фунт 1 шилінг 1 пенні, а цукрові голови рафінаду, подвійного або простого, — у 4 фунти 2 шилінги 5,8 пенса. Коли встановили ці високі мита, Велика Британія була єдиним ринком, а нині залишається ще й головним ринком, куди можна вивозити цукор із британських колоній. Через це мита були первісно рівноцінні цілковитій забороні очищення або рафінування цукру для будь-якого зовнішнього ринку; нині мита рівноцінні забороні очищення або рафінування його для ринку, що поглинає, мабуть, більш як 9⁄10 усього виробництва. З огляду на це промисловість з очищення та рафінування цукру, яка процвітала в усіх колоніях Франції, що виробляли цукор, дуже мало розвивалася в колоніях Англії, обмежуючись тільки роботою на ринок самих колоній. Доки Гренада була в руках Франції, майже на кожній плантації здійснювали рафінування цукру, хоча б у вигляді очищення його глиною. Відтоді як вона потрапила до рук англійців, майже всі такі заводи було зупинено, і нині (у жовтні 1773 року), як мене запевняють, на всьому острові залишається не більш ніж два або три таких заводи. А втім, тепер завдяки поблажливості митниці очищений або рафінований цукор зазвичай ввозять як цукор-сирець, якщо попередньо голови його перетворено на пісок.

У той час як Велика Британія заохочує в Америці виробництво чавуну та штабового заліза, звільняючи їх від мит, якими обкладають ці вироби в разі ввезення з інших країн, на відкриття сталеливарних та прокатних заводів в усіх своїх американських колоніях вона накладає цілковиту заборону, бо не бажає допускати, щоб колоністи опанували це складніше виробництво навіть для власного споживання, і наполягає, щоб усі такі продукти вони купували в її купців та власників мануфактур.

Велика Британія забороняє вивезення з однієї колонії до іншої водою і навіть суходолом верхи або у візках капелюхів, вовни та вовняних товарів американського виробництва; таке обмеження фактично перешкоджає облаштуванню будь-яких мануфактур, зайнятих виробництвом цих товарів на певний ринок, і таким чином обмежує промисловість своїх колоністів виробництвом тих грубо оброблених речей і предметів хатнього вжитку, що їх окрема родина зазвичай виробляє для власного споживання або для потреб своїх сусідів у цій самій провінції.

Заборона цілому народові робити з продукту своєї праці все те, що він може, або витрачати свій капітал і промислову працю так, як він вважає найвигіднішим для себе, є очевидним порушенням найсвященніших прав людства. Проте, хоч би якими несправедливими були такі заборони, вони досі не завдали колоніям занадто великих збитків. Земля в них усе ще така дешева, а праця, отже, така дорога, що вони можуть ввозити з метрополії майже всі тонші й складніші мануфактурні вироби за дешевшими цінами, ніж якби самі виробляли їх. Через це, коли б навіть їм не було заборонено відкриття таких мануфактур, за сучасного рівня їхнього господарства правильне розуміння ними власних інтересів все одно втримало б їх від цього. За сучасного рівня їхнього господарського розвитку ці заборони, аж ніяк не паралізуючи їхньої праці й не перешкоджаючи їм вести промисли, які вони опанували б за власним почином, є лише непотрібними кайданами рабства, що їх без будь-якої розумної підстави накладає на них необґрунтована заздрість купців та власників мануфактур метрополії. На більш високому щаблі розвитку вони могли б виявитися цілком шкідливими й нестерпними.

Обмежуючи вивезення деяких із найважливіших продуктів колонії власним ринком, Велика Британія навзамін надає деяким із них певні переваги на цьому ринку; вона робить це, або обкладаючи більш високими митами відповідні продукти, які ввозять з інших країн, або встановлюючи премії в разі ввезення їх із колоній. Першим способом вона дає перевагу на своєму внутрішньому ринку цукру, тютюну й залізу з власних колоній, а другим — їхньому шовку-сирцю, коноплям та льону, індиго, корабельним матеріалам та будівельному лісу. Цей другий спосіб заохочення колоніального виробництва за допомогою ввізних мит, наскільки я міг установити, практикує виключно Велика Британія на противагу першому способу. Португалія не обмежується обкладанням високими митами тютюну, який ввозять з інших країн, а забороняє його ввезення під загрозою найсуворіших покарань.

Щодо ввезення товарів із Європи Англія теж більш великодушно ставилася до своїх колоній, ніж будь-яка інша нація.

Велика Британія дозволяє повернення частини мита, майже завжди половини, іноді більше половини, а іноді й усього мита, яке сплачують, ввозячи іноземні товари, коли їх знову вивозять до якоїсь іншої країни. Жодна незалежна іноземна держава, як це легко було передбачити, не купувала б цих товарів, якби вони прибували обтяжені високими митами, що ними обкладають у разі ввезення до Великої Британії майже всі іноземні товари. Тому, якби за зворотного вивезення не повертали частину цих мит, припинилася б будь-яка транзитна торгівля — та торгівля, якій такою великою мірою сприяє меркантилістична система.

Але наші колонії аж ніяк не є незалежними іноземними державами, і Велика Британія, що привласнила собі виключне право постачати їм усі товари з Європи, могла б примушувати їх (як це робили інші країни зі своїми колоніями) приймати ці товари, обтяжені всіма тими митами, які сплачують за них у метрополії. Незважаючи на це, до 1763 року при вивезенні більшості іноземних товарів до наших колоній здійснювалося таке саме повернення мит, як і при вивезенні їх до будь-якої незалежної іноземної держави. Проте в 1763 році закон четвертого року правління Георга III (розд. 15) значно зменшив цю пільгу і встановив, що «жодна частина мита, що називається старим митом, не підлягає поверненню з будь-яких продуктів, що ростуть або виробляються у Європі або в Ост-Індії та вивозяться із цього королівства до будь-якої британської колонії або плантації в Америці, за винятком вина, ситцю та серпанку». До видання цього закону багато іноземних товарів можна було купувати в колоніях за дешевшою ціною, ніж у метрополії; із деякими товарами справа так стоїть і нині.

Слід зазначити, що головними натхненниками більшості правил та обмежень стосовно торгівлі з колоніями були купці, які вели її. Тому не слід дивуватися, що, встановлюючи більшість із них, інтереси цих купців враховували більше, ніж інтереси колоній або метрополії. Через наділення цих купців виключним правом постачати колоніям усі потрібні їм європейські товари й купувати всю ту частину їхнього надлишкового продукту, що не могла зашкодити торгівлі, яку вони самі ведуть у метрополії, інтереси колонії віддали в жертву цим купцям. Через запровадження такого самого повернення мит за зворотного вивезення більшості європейських та ост-індських продуктів до колоній, як і за зворотного вивезення їх до будь-якої незалежної країни, заради купців пожертвували інтересами метрополії навіть згідно з меркантилістичним розумінням цих інтересів. Саме купці були зацікавлені платити якомога менше за іноземні товари, відправлені ними до колоній, і, отже, одержувати назад якомога більшу частину мит, сплачених ними при ввезенні їх до Великої Британії. Це давало їм змогу продавати в колоніях таку саму кількість товарів із більшим прибутком або більшу кількість їх із тим самим прибутком, а отже, так або так одержувати певну вигоду. Так само й колонії були зацікавлені в тому, щоб одержувати всі такі товари якнайдешевше і в якнайбільшій кількості, але це не завжди могло бути в інтересах метрополії. Остання часто могла зазнавати збитків як у своєму доході внаслідок повернення частини мит, сплачених при ввезенні цих товарів, так і щодо збуту своїх мануфактурних виробів, оскільки вона натрапляла на колоніальному ринку на конкуренцію іноземних товарів через пільгові умови ввезення їхньої праці завдяки поверненню мит. Загальновизнано, що розвиток полотняних мануфактур у Великій Британії був значно вповільнений запровадженням повернення мит за зворотного експорту німецького полотна до американських колоній.

Але хоча політику Великої Британії стосовно торгівлі її колоній надихав той самий меркантилістичний дух, що й політику інших націй, вона все-таки загалом була менш утискувальною й не такою несправедливою, як політика будь-якої з них.

Геть в усьому, за винятком зовнішньої торгівлі, свободу англійських колоністів вести свої справи на власний розсуд нічим не обмежено. Вона ні в чому не поступається свободі їхніх співвітчизників на батьківщині, і її так само захищають збори народних представників, що претендують на визнання лише за ними самими права встановлювати податки для утримання колоніального врядування. Влада зборів тримає в шорах виконавчу владу, і навіть найбідніший і найзалежніший колоніст, оскільки він не порушує закону, може не боятися невдоволення губернатора, а також будь-якого іншого цивільного чи військового чиновника провінції. Щоправда, колоніальні збори, так само як і палата громад в Англії, не завжди є цілком точним представництвом народу, та все-таки вони за своїм характером ближчі до цього; і оскільки виконавча влада не має коштів, щоб підкуповувати їх, або завдяки підтримці, яку надає їй метрополія, не має потреби це робити, то, за загальним правилом, ці збори перебувають під великим впливом настрою своїх виборців. Ради, що в законодавчих установах колоній відповідають палаті лордів у Великій Британії, складаються не зі спадкової знаті. У деяких колоніях, як, наприклад, у трьох округах Нової Англії, ці ради не призначаються королем, а обираються народними представниками. У жодній з англійських колоній не існує спадкової аристократії. Звісно, в усіх них, так само як і в усіх інших вільних країнах, нащадок давнього колоніального роду користується більшою повагою, ніж новообраний прибулець, що має такі самі чесноти й такий самий статок, але він тільки користується більшою повагою і не має жодних привілеїв, що можуть бути неприємними й обтяжливими для його сусідів. До виникнення нинішніх заворушень колоніальні збори мали не тільки законодавчу, а й частину виконавчої влади. У Коннектикуті та Род-Айленді вони обирали губернатора. В інших колоніях вони призначали чиновників, що збирали встановлювані ними податки, причому чиновники були підпорядковані безпосередньо цим зборам. Отже, серед англійських колоністів більше рівності, ніж серед мешканців метрополії. Їхні звичаї є більш республіканськими, і їхні уряди, особливо в трьох провінціях Нової Англії, досі також були більш республіканськими.

Навпаки, у колоніях Іспанії, Португалії та Франції уряди відрізняються тим самим абсолютистським характером, який вони мають у їхніх метрополіях, і необмежені повноваження, що їх ці уряди зазвичай надають усім своїм нижчим чиновникам, звісно, здійснюються там через велику віддаленість із більш ніж звичайними свавіллям і насильством. За існування абсолютистського уряду столиця має більшу свободу, ніж будь-яка інша частина країни. Сам правитель ніколи не буває зацікавлений і схильний порушувати справедливість або пригноблювати основну масу народу. У столиці його присутність більшою або меншою мірою стримує всіх його нижчих чиновників, які у віддаленіших провінціях, звідки скаргам народу нелегко дійти до нього, мають можливість більш безкарно виявляти свою тиранію. Але європейські колонії в Америці більш віддалені, ніж найвіддаленіші провінції великих імперій, відомих будь-коли раніше. І уряд англійських колоній є, мабуть, єдиним від самого виникнення світу, що може гарантувати цілковиту безпеку мешканцям такої віддаленої провінції. А втім, управління французькими колоніями завжди здійснювалося більш м’яко й помірковано, ніж управління колоніями португальськими та іспанськими. Така перевага відповідає як характерові французької нації, так і природі її уряду, що визначально впливає на характер нації; цей уряд, хоча він жорстокий і свавільний порівняно з великобританським, усе-таки зважає на закон і є вільним порівняно з урядами Іспанії та Португалії.

Перевага англійської політики виявляється, проте, здебільшого в розвитку північноамериканських колоній. Розвиток цукрових колоній Франції щонайменше не відставав, а можливо, і випередив розвиток більшості цукрових колоній Англії, а тим часом ці останні мають такий самий вільний уряд, як той, що існує в її колоніях у Північній Америці. Проте цукрові колонії Франції не натрапляють на такі перешкоди, як цукрові колонії Англії, у справі рафінування свого цукру, і, що ще важливіше, характер їхнього уряду природно зумовлює краще використання їхніх невільників-негрів.

В усіх європейських колоніях цукрову тростину вирощують раби-негри. Організм людей, що народилися в помірному кліматі Європи, не може, як вважали, витримати тривалого скопування землі під пекучим сонцем вест-індських островів, а культура цукрової тростини, як її ведуть нині, цілком ґрунтується на ручній праці, хоча, на думку багатьох, оранку плугом можна запровадити тут із великою вигодою. Однак подібно до того, як прибутковість та успішність обробітку землі, що ведеться за допомогою худоби, дуже залежать від умілого поводження із цією худобою, так і прибутковість та успішність роботи, яку виконують раби, мають також залежати від умілого поводження із цими рабами, а щодо вмілості поводження з ними французькі плантатори, як це, напевне, загальновизнано, переважають англійців. Закон, оскільки він дає рабу бодай слабкий захист від жорстокості його хазяїна, певно, краще виконуватимуть там, де уряд значною мірою обмежений, ніж у колонії, що має вільний уряд. У будь-якій країні, де існує горезвісний інститут рабства, урядова особа, що виступає на захист раба, певною мірою втручається в право приватної власності його хазяїна, а у вільній країні, де цей хазяїн, можливо, є членом колоніальних законодавчих зборів або виборцем цих членів, вона наважується робити це тільки з надзвичайною обережністю та обачністю. Повага, із якою вона мусить ставитися до хазяїна, ускладнює для неї виступ на захист раба. Навпаки, у країні з урядом більш-менш необмеженим, де чиновники зазвичай втручаються навіть в управління приватними особами своєю власністю і надсилають їм, можливо, наказ про арешт (lettres de cachet), якщо останні управляють нею не на їхній смак, їм значно легше якоюсь мірою захищати раба, а почуття гуманності, природно, спонукає їх до цього. Заступництво чиновників робить раба менш безвідповідальним в очах його хазяїна, який завдяки цьому має ставитися до нього з певною увагою і поводитися з ним м’якіше. Більш м’яке поводження робить раба не тільки вірним, а й розумнішим, а отже, подвійно кориснішим. Він наближається до становища вільного робітника, може мати певну міру чесності й виявляти увагу до інтересів свого хазяїна — чесноти, часто властиві вільним робітникам, але зовсім не рабам, із якими поводяться так, як це зазвичай заведено в країнах, де їхній хазяїн є цілком незалежним і нічого не боїться.

Той факт, що становище раба краще за самодержавного уряду, ніж за вільного, підтверджує, на мою думку, історія всіх століть і народів. У римській історії про посадову особу, яка виступає на захист раба від жорстокості його хазяїна, ми вперше читаємо за імператорів. Коли Ведій Полліон у присутності Августа наказав розрубати на шматки одного зі своїх рабів, що вчинив невелику провину, і кинути його в ставок, щоб нагодувати риб, імператор з обуренням наказав негайно відпустити на волю не тільки цього раба, а й усіх інших, що належали йому. За часів республіки жодна посадова особа не мала достатньо влади, щоб захистити раба, і мала її ще менше, щоб покарати хазяїна.

Слід зазначити, що капітал, який сприяв розвиткові цукрових колоній Франції, зокрема великої колонії Сан-Домінго, був отриманий майже цілком у результаті поступової розробки та вдосконалення колоній. Він являв собою майже цілком продукт землі та праці колоністів, або, інакше кажучи, ціну цього продукту, поступово нагромаджену завдяки доброму управлінню й витрачену на виробництво ще більшого продукту. Навпаки, капітал, що послужив для розвитку цукрових колоній Англії, у більшій своїй частині був доставлений із самої Англії та жодною мірою не є продуктом землі та праці колоністів. Розквіт англійських цукрових колоній значною мірою був зумовлений великим багатством Англії, частина якого припливала, коли можна так висловитися, до цих колоній; розквіт цукрових колоній Франції, з іншого боку, зумовлювало цілком добре ведення справи колоністами, які, отже, повинні були мати певну перевагу над англійськими колоністами, і ця перевага ні в чому так сильно не виявлялася, як у доброму поводженні з рабами.

Такими були загальні лінії політики різних європейських націй щодо своїх колоній.

Політика Європи, таким чином, дуже мало чим може похвалитися як стосовно первісного заснування американських колоній, так і стосовно наступного їх розквіту, оскільки йдеться про їхнє внутрішнє врядування.

Безумство й несправедливість були, напевне, основними засадами, якими керувалися за первісного проекту заснування цих колоній, — безумство в пошуках золотих і срібних покладів і несправедливість у бажанні заволодіти країною, безневинні жителі якої не тільки ніколи не завдавали шкоди європейцям, а й прийняли перших прибульців з усілякими свідченнями доброзичливості та гостинності.

Щоправда, інші переселенці, що заснували деякі з пізніших колоній, приєднували до химерного проекту пошуків золотих і срібних покладів інші мотиви, розумніші й похвальніші, але навіть і ці мотиви роблять дуже мало честі політиці Європи.

Англійські пуритани, які зазнавали утисків на батьківщині, втекли в пошуках свободи до Америки й заснували там чотири провінції Нової Англії. Англійські католики, із якими поводилися ще більш несправедливо, утворили провінцію Мериленд; квакери заснували колонію Пенсильванію. Португальські євреї, переслідувані інквізицією, позбавлені свого майна й вигнані до Бразилії, встановили своїм прикладом певний порядок і звичку до праці серед засланих злочинців і повій, якими первісно було заселено цю колонію, і навчили їх вирощування цукрової тростини. В усіх цих різних випадках не мудра політика, а безладдя та несправедливість європейських урядів вели до заселення Америки й обробітку її земель.

У створенні деяких найзначніших із цих колоній різним урядам Європи належить не більша заслуга, ніж у проектуванні їх. Завоювання Мексики було задумане не вищою радою Іспанії, а губернатором Куби, а виконане сміливим авантюристом, якому його було доручено всупереч усім спробам завадити цьому з боку губернатора, який невдовзі розкаявся, що виявив довіру такій людині. Завойовники Чилі та Перу і майже всіх інших іспанських володінь на материку Америки не мали від держави іншого сприяння, окрім загального дозволу засновувати поселення та завойовувати землі від імені короля Іспанії. Іспанський уряд жодному з них не надав майже ніякої підтримки. Усі ці починання здійснювалися на свій ризик і коштом самих авантюристів. Англійський уряд так само мало сприяв заснуванню деяких із найважливіших колоній у Північній Америці.

Коли ці колонії були засновані й так розрослися, що привернули увагу метрополії, перші її заходи стосовно них завжди мали на увазі забезпечити їй монополію торгівлі з ними, обмежити їхній ринок і за їхній рахунок поширити власний, а отже, радше загальмувати розвиток їхнього добробуту й завадити йому, аніж прискорити й просунути його вперед. У різниці між методами здійснення цієї монополії полягає одна з найголовніших відмінностей у політиці різних європейських націй щодо своїх колоній. Найкраща з них, політика Англії, вирізнялася лише трохи меншими утисками, була менш несправедливою, ніж політика інших країн.

Отже, яким же шляхом політика Європи сприяла заснуванню колоній в Америці або сучасному їх розквітові? Вона виховала та створила людей, здатних звершити великі діяння й закласти основи таких великих володінь. На всій земній кулі немає іншого місця, де політика була б здатна створювати таких людей або насправді створила їх. Колонії завдячують політиці Європи вихованням і широтою поглядів, і деякі з них, оскільки справа стосується їхнього внутрішнього врядування, навряд чи завдячують їй чимось більшим.


Частина 3

Про вигоди, що їх дало Європі відкриття Америки, і шляхи до Ост-Індії повз мис Доброї Надії

Такі вигоди отримала Америка від політики Європи.

Які ж вигоди дали Європі відкриття та колонізація Америки?

Їх можна поділити, по-перше, на ті загальні вигоди, що їх Європа загалом дістала від цих великих подій, і, по-друге, на особливі вигоди, отримані кожною країною-колонізатором від належних їй колоній унаслідок своєї влади або володіння ними.

Вигоди Європи загалом від відкриття та колонізації Америки полягають, по-перше, у збільшенні кількості предметів для задоволення її потреб, і, по-друге, у розвитку її промисловості.

Надлишковий продукт Америки, який ввозиться до Європи, забезпечує мешканців цього великого материка різними предметами, що їх вони не могли б мати іншим шляхом, причому деякі із цих предметів слугують для зручності та корисного вжитку, деякі — для задоволення, а інші — для прикрашання; таким чином, урізноманітнюється і поширюється їхнє споживання.

Відкриття й колонізація Америки, із цим погодиться будь-хто, сприяли зростанню та розвиткові промисловості передусім тих країн, що ведуть безпосередню торгівлю з нею, таких як Іспанія, Португалія, Франція та Англія, і в другу чергу всіх тих, що, не торгуючи безпосередньо з Америкою, за посередництва інших країн відправляють туди продукти свого виробництва; такими є австрійська Фландрія і деякі області Німеччини, що за посередництва названих вище країн відправляють до Америки значну кількість полотна та інших товарів. Усі такі країни отримали, вочевидь, ширший ринок для свого надлишкового продукту і, отже, дістали поштовх для збільшення його кількості.

Але, мабуть, не так очевидно, що ці великі події могли також сприяти розвиткові промисловості таких країн, як Угорщина та Польща, що, можливо, жодного разу не відправили до Америки жодного продукту свого виробництва. Однак немає сумніву, що згадані події справили на ці країни таку дію. Деяку частку продукту Америки споживають в Угорщині та Польщі, де існує певний попит на цукор, шоколад і тютюн, що їх виробляють у цій новій частині світу. Але ці продукти доводиться купувати в обмін або на продукти виробництва Угорщини та Польщі, або на якісь інші продукти, куплені в обмін на останні. Ці американські товари являють собою нові вартості, нові еквіваленти, які ввозять до Угорщини та Польщі для обміну там на надлишковий продукт цих країн. Привезені туди, вони створюють новий і ширший ринок для цього надлишкового продукту. Вони підвищують його вартість і цим заохочують його збільшення. Хоча, можливо, ані найменшої частини цього продукту не буде відправлено до Америки, його можна вивезти до інших країн, що купують його на частину своєї частки в надлишковому продукті Америки; отже, він може знайти ринок у результаті обігів торгівлі, вихідним пунктом якої був надлишковий продукт Америки.

Згадані великі події могли навіть сприяти збільшенню споживання та зростанню промисловості країн, що не лише ніколи не відправляли товарів до Америки, а й ніколи не одержували звідти жодних товарів. Навіть такі країни могли одержувати у значно більшій кількості інші товари з тих країн, надлишковий продукт яких збільшився внаслідок торгівлі з Америкою. Такий великий достаток, неминуче збільшуючи їхнє споживання, має також спричинити зростання їхньої промисловості. Більшу кількість нових еквівалентів того чи того роду мали пропонувати їм в обмін на надлишковий продукт. Ширший ринок мав виникнути для цього надлишкового продукту, підвищуючи його вартість і ще активніше сприяючи його збільшенню. Уся маса товарів, яка щороку обертається в кругообігу європейської торгівлі та у своєму колообігу щороку розподіляється між різними націями, що охоплені нею, повинна була збільшитися на всю масу надлишкового продукту Америки. Тому дещо більша частка цієї збільшеної маси має припадати на кожну із цих націй, збільшуючи їхнє споживання й спричиняючи зростання їхньої промисловості.

Монопольна торгівля метрополій має тенденцію зменшувати або принаймні гальмувати збільшення потреб і торгівлі всіх цих націй узагалі й американських колоній зокрема. Це мертвий вантаж у роботі однієї з великих пружин, що приводять у рух значну частину господарської діяльності людства. Здорожуючи колоніальні продукти в усіх інших країнах, ця монополія зменшує їхнє споживання і таким чином зменшує промисловість колоній, а також споживання та виробництво усіх інших країн, що й споживають менше, коли їм доводиться платити дорожче за споживане ними, і виробляють менше, коли одержують менше за свій продукт. Здорожуючи в колоніях продукти всіх інших країн, вона таким самим чином зменшує промисловість у них разом зі споживанням та промисловістю колонії. Це перешкода, що заради передбачуваної вигоди якоїсь окремої країни звужує потреби й гальмує розвиток промисловості всіх інших країн, а найбільше — колоній. Монопольна торгівля не тільки по можливості усуває з якогось окремого ринку всі інші країни, а й по змозі обмежує колонії якимось одним ринком, адже різниця між усуненням з одного окремого ринку, коли відкриті всі інші, і обмеженням якимось одним ринком, коли закриті всі інші, дуже велика. Тим часом надлишковий продукт є основним джерелом усього того збільшення споживання та промисловості, що відбулося у Європі в результаті відкриття й колонізації Америки, а монопольна торгівля метрополій має тенденцію робити це джерело менш щедрим, ніж це було б за відсутності монополії.

Спеціальні вигоди, що їх будь-яка країна-колонізаторка одержує від належних їй колоній, бувають двох видів: по-перше, це ті звичайні вигоди, що їх будь-яка держава отримує від підлеглих їй володінь, і, по-друге, ті спеціальні вигоди, що, за припущенням, мають отримуватися від володінь такого своєрідного характеру, як європейські колонії Америки.

Вигоди загального характеру, які кожна країна одержує від підлеглих її владі провінцій, складаються, по-перше, із військових сил, що надаються для її оборони, і, по-друге, із доходу, наданого для утримання органів цивільного врядування. Римські колонії інколи давали те й інше. Грецькі колонії інколи надавали військову силу, але який-небудь дохід — рідко. Вони деколи визнавали себе підлеглими владі метрополії й зазвичай були її союзниками у війні, але дуже рідко були її підданими в мирний час.

Європейські колонії в Америці ще жодного разу не надали військової сили для захисту метрополії. Їхні військові сили ніколи ще не були достатніми для власного захисту; і в різних війнах, що їх вели метрополії, захист їхніх колоній зазвичай вимагав дуже значного відтягнення військових сил. Із цього погляду всі європейські колонії без винятку були причиною радше слабкості, аніж сили своїх метрополій.

Тільки колонії Іспанії та Португалії давали певний прибуток для оборони метрополії або для утримання її цивільного врядування. Податки, стягувані з колоній інших європейських націй, зокрема з колоній Англії, рідко покривали кошти, витрачені на них у мирний час, і ніколи не були достатніми для того, щоб оплатити витрати, спричинені ними за часів війни. Тому ці колонії були для своїх метрополій джерелом витрат, а не доходів.

Вигоди від таких колоній для їхніх метрополій полягають узагалі в тих особливих перевагах, що, як припускають, одержуються від областей такого своєрідного характеру, як європейські колонії в Америці; і монопольну торгівлю визнають єдиним джерелом усіх цих особливих переваг.

Унаслідок встановлення такої монополії торгівлі всю ту частину надлишкового продукту англійських колоній, яка, наприклад, складається з так званих «перерахованих» товарів, не можна вивозити до жодної іншої країни, крім Англії. Інші країни мають потім купувати їх в останньої. Через це вони мусять в Англії бути дешевшими, ніж у будь-якій іншій країні, і більшою мірою сприяти зростанню споживання Англії, ніж інших країн; так само це має більше сприяти розвиткові її промисловості. За всю ту частину свого власного надлишкового продукту, яку Англія обмінює на ці «перераховані» товари, вона має отримувати вищу ціну, ніж можуть отримати інші країни в разі обміну свого надлишкового продукту на ці самі товари. Так, наприклад, в обмін на тканини Англії можна придбати більшу кількість цукру й тютюну її колоній, ніж в обмін на такі самі тканини інших країн. І оскільки мануфактурні вироби Англії та цих інших країн вимінюють на цукор і тютюн англійських колоній, така перевага в ціні більше заохочує промисловість Англії порівняно з промисловістю інших країн. Отже, оскільки монопольна торгівля з колоніями зменшує або принаймні не допускає зростання споживання та промисловості країн, що не мають її, остільки вона дає очевидну перевагу країнам, що її мають.

Однак можна, мабуть, визнати, що ця перевага є радше, так би мовити, відносною, ніж абсолютною, і ставить у кращі умови країну, яка має її головно тому, що вона гальмує промисловість і зростання виробництва інших країн, а не тому, що вона сприяє розвиткові їх у даній окремій країні понад те, що було б за свободи торгівлі.

Так, наприклад, мерилендський та вірджинський тютюн завдяки монополії, що її має Англія, коштує, звісно, дешевше в Англії, ніж у Франції, якій Англія зазвичай продає значну його частину. Та якби Франції й усім іншим європейським країнам у якийсь момент було відкрито вільну торгівлю з Мерилендом і Вірджинією, то тютюн названих колоній міг би за таких умов виявитися дешевшим не тільки в усіх цих країнах, а також і в Англії. Виробництво тютюну внаслідок такого розширення ринку порівняно з колишнім могло б зрости і, напевно, справді в цьому разі зросло б такою мірою, що це зменшило б прибутки від тютюнових плантацій до їхнього природного рівня, зрівнявши їх із прибутком від хлібних посівів, який вони, як вважають, дещо перевищують. Ціна тютюну в цьому разі зможе знизитися і, мабуть, справді дещо знизиться порівняно з його нинішньою ціною. І тоді на ту саму кількість товарів Англії або інших країн у Мериленді чи Вірджинії можна буде купити більшу кількість тютюну, ніж це можливо тепер, і, отже, продавши їх, можна буде отримати настільки ж вищу ціну. Таким чином, оскільки тютюн може через свою дешевизну й достаток збільшувати споживання або промисловість Англії чи якоїсь іншої країни, він за вільної торгівлі, певно, справляв би обидві ці дії дещо більшою мірою, ніж може це робити тепер. І в цьому разі Англія, звісно, порівняно з іншими країнами не мала б жодних переваг. Вона могла б купувати тютюн своїх колоній дещо дешевше і, отже, продавати деякі з власних товарів дещо дорожче, ніж нині. Але вона не могла б купувати перший дешевше й продавати останні дорожче, ніж це робила б будь-яка інша країна. Вона могла б одержувати абсолютну вигоду, але напевне втратила б відносну.

Однак, прагнучи здобути цю відносну перевагу в колоніальній торгівлі, намагаючись здійснити образливий і зловмисний проект відсторонення, наскільки це можливо, інших націй від участі в ній, Англія, як ми маємо всі підстави припускати, не тільки пожертвувала частиною абсолютної вигоди, що її вона разом з іншими націями могла мати від цієї торгівлі, а й позбавила себе як абсолютної, так і відносної невигоди майже в усіх інших галузях своєї торгівлі.

Коли виданням Навігаційного акта Англія закріпила за собою монополію торгівлі з колоніями, іноземні капітали, до того часу зайняті в цій торгівлі, було з неї вилучено. Англійський капітал, що досі вів тільки частину цієї торгівлі, тепер мав вести її цілком. Капітал, що досі постачав колоніям тільки частину потрібних їм європейських товарів, тепер становив увесь той капітал, за допомогою якого мало відбуватися все постачання їх, але він не міг забезпечувати їх усім необхідним, і через це товари, які він їм доставляв, неминуче продавалися за дуже дорогою ціною. Капітал, на який раніше купували тільки частину надлишкового продукту колоній, тепер мав служити для купівлі всього надлишкового продукту, але купити весь цей продукт за ціною, що більш-менш наближається до колишньої, він не міг, і тому все, що купувалося на цей капітал, із необхідності купувалося дуже дешево. Але за такої витрати капіталу, коли купець продавав дуже дорого, а купував дуже дешево, прибуток неминуче був вельми високий і набагато перевищував звичайний рівень прибутку в інших галузях торгівлі. Така висота прибутку в колоніальній торгівлі не могла не відтягнути з інших її галузей частини капіталу, що досі був зайнятий у них. Таке переміщення капіталу, поступово посилюючи конкуренцію капіталів у колоніальній торгівлі, водночас мало поступово послаблювати її в усіх інших галузях торгівлі; поступово знижуючи прибутки в колоніальній торгівлі, воно мало водночас поступово підвищити їх в інших галузях торгівлі, доки прибутки і тут і там не встановилися б на новому рівні, який відрізнявся б від колишнього і дещо перевищував його.

Такий подвійний результат — відтягнення капіталу з усіх інших галузей торгівлі й певне підвищення норми прибутку в усіх її галузях — не тільки був спричинений самим установленням цієї монополії, а й проявлявся і надалі впродовж усього часу її існування.

По-перше, ця монополія постійно відтягувала капітал від усіх інших галузей торгівлі для вкладання його в колоніальну торгівлю.

Хоча багатство Великої Британії дуже зросло від часів видання Навігаційного акта, воно, поза сумнівом, зросло не в тій пропорції, у якій збільшилося багатство колоній, але зовнішня торгівля будь-якої країни природно збільшується відповідно до зростання її багатства, а її надлишковий продукт — відповідно до загальної маси її продукту; і оскільки Велика Британія захопила у свої руки майже всю зовнішню торгівлю колоній, а її капітал не збільшувався такою мірою, як обіги цієї торгівлі, остільки вона могла вести її лише за умови постійного відтягнення від інших галузей торгівлі певної частини капіталу, що до того був зайнятий у них, а також перешкоджання припливу в них іще більших капіталів, які за нормальних умов припливали б до них. З огляду на це від часів видання Навігаційного акта колоніальна торгівля невпинно зростала, тоді як багато інших галузей зовнішньої торгівлі, зокрема торгівля з іншими країнами Європи, невпинно занепадало. Наші мануфактури, що працюють на іноземний ринок, замість брати до уваги, як це було до Навігаційного акта, сусідній ринок Європи чи більш віддалені ринки по узбережжю Середземного моря, у своїй більшості пристосувалися до ще віддаленішого ринку колоній, де вони мають монополію, віддаючи йому перевагу перед тими ринками, де в них багато конкурентів. Усі причини занепаду інших галузей зовнішньої торгівлі, що їх сер Метью Декер та інші автори шукали в надмірному та неправильному оподаткуванні, у високій ціні праці, у збільшенні розкоші тощо, можна звести до надмірного зростання колоніальної торгівлі. Торговельний капітал Великої Британії, хоча він і дуже великий, усе ж не безмежний, і хоча він значно зріс від часів Навігаційного акта, усе ж не збільшився пропорційно колоніальній торгівлі; і тому цю торгівлю не можна було вести, не відтягуючи частини цього капіталу від інших галузей торгівлі, і, отже, вона не могла не спричинити деякого занепаду цих останніх.

Слід мати на увазі, що Англія була великою торговельною країною, що її торговельний капітал був дуже великим і зростав із кожним днем не тільки до того, як Навігаційний акт установив монополію колоніальної торгівлі, а й до того, як ця торгівля набула більш-менш значних розмірів. У війні з Голландією, за правління Кромвеля, англійський флот переважав голландський, а у війні, що спалахнула на початку правління Карла II, він щонайменше не поступався об’єднаним флотам Франції та Голландії, а можливо, і переважав їх. Його перевага нині, мабуть, навряд чи є більшою, принаймні якщо розміри голландського флоту перебувають нині в такій самій відповідності з обігами торгівлі Голландії, яка мала місце на той час. Але цю морську могутність Англії в обох війнах не міг породити Навігаційний акт. За часів першої із цих воєн проект акта був ще тільки замислений, що ж до другої війни, то хоча перед її початком законодавча влада вже повністю опублікувала Навігаційний акт, однак жодне з його положень не встигло ще справити більш-менш серйозної дії, і найменше та його частина, яка встановлювала монополію торгівлі з колоніями. І самі колонії, і їхня торгівля були тоді незначними порівняно з їхнім сучасним станом. Острів Ямайка являв собою нездорову пустелю, малонаселену й ще гірше оброблювану; Нью-Йорк та Нью-Джерсі належали голландцям; половина острова Св. Христофора належала французам. Острів Антигуа, обидві Кароліни, Пенсильванія, Георгія та Нова Шотландія не були ще заселені. Вірджинія, Мериленд і Нова Англія були заселені, і, хоча ці колонії процвітали, на той час у Європі та Америці не було, напевно, жодної людини, яка передбачала б чи бодай підозрювала те швидке зростання їхнього багатства та населення, що мало місце в подальшому. Одне слово, острів Барбадос був єдиною більш-менш значною англійською колонією, стан якої на той час більш-менш був схожий на сучасний. Торгівля з колоніями, тільки частина якої навіть через певний час після видання Навігаційного акта була в руках Англії (тому що цього акта не вельми суворо дотримувалися в перші роки після його опублікування), не могла бути на той час причиною великих розмірів торгівлі Англії, а також її морської могутності, зумовленої цією торгівлею. Джерелом цієї морської могутності на той час була торгівля з країнами Європи і, зокрема, із країнами по берегах Середземного моря. Тим часом та частина торгівлі, що припадає на Велику Британію, нині не може служити джерелом такої великої морської могутності. Якби торгівля з колоніями, що розвивалася, була залишена вільною для всіх націй, то хоч би яка її частина припала на Велику Британію (а це була б, певно, дуже значна її частина), вона збільшувала б собою згадану широку торгівлю, яка раніше перебувала в руках Великої Британії. А в результаті монополії зростання колоніальної торгівлі спричиняло не так збільшення торгівлі порівняно з тією, що її Велика Британія вела раніше, як цілковиту зміну її напрямку.

По-друге, ця монополія колоніальної торгівлі неминуче вела до підвищення норми прибутку в усіх різних галузях британської торгівлі порівняно з тим, на якому рівні вона перебувала б у разі допущення вільної торгівлі всіх націй із британськими колоніями.

Монополія колоніальної торгівлі неминуче залучала до останньої більшу частку капіталу Великої Британії, ніж це мало б місце за природного перебігу подій; водночас, усуваючи всі іноземні капітали, вона неодмінно зменшувала загальну суму капіталу, що вкладався в цю галузь торгівлі, порівняно з тим, як це було б за свободи торгівлі. Але, зменшуючи конкуренцію капіталів у цій галузі торгівлі, вона неминуче вела до підвищення норми прибутку в цій останній. Так само, зменшуючи конкуренцію британських капіталів в усіх інших галузях торгівлі, вона неминуче підвищувала в них норму прибутку британських купців. Хоч би якими в будь-який період після видання Навігаційного акта були розміри або стан торговельного капіталу Великої Британії, монополія колоніальної торгівлі мала за інших рівних умов підвищувати норму прибутку британських купців дещо більше, ніж це було б за відсутності монополії як у цій, так і в усіх інших галузях британської торгівлі. Якщо від часів видання Навігаційного акта звичайна норма прибутку британського капіталу значно знизилася, як це, безперечно, і було, то вона мусила б знизитися ще більше, якби монополія, встановлена цим актом, не сприяла втриманню її на більш високому рівні.

Але все те, що в будь-якій країні збільшує звичайну норму прибутку понад її нормальний рівень, неодмінно ставить цю країну в абсолютно й відносно несприятливе становище в усіх галузях її торгівлі, у яких вона не має монополії.

Це ставить її в абсолютно несприятливе становище, тому що в таких галузях торгівлі її купці не можуть одержувати цей підвищений прибуток, не продаючи дорожче, ніж продавали б за нормальних умов, як іноземні товари, що їх вони ввозять до своєї країни, так і товари своєї країни, що їх вони вивозять до чужих держав. Їхня власна країна мусить і купувати, і продавати за дорожчими цінами, мусить і купувати, і продавати менше, мусить і споживати, і виробляти менше, ніж це було б за нормальних умов.

Це ставить країну у відносно несприятливе становище, тому що в зазначених галузях торгівлі дає змогу іншим націям, які не перебувають у такому самому абсолютно невигідному становищі, більше обганяти її або менше відставати від неї, ніж це було б у противному разі. Це дає їм змогу споживати й виробляти більше порівняно з тим, що ця країна споживає та виробляє. Підвищення прибутку посилює їхню перевагу або зменшує їхнє відставання від неї порівняно з тим, що було б у противному разі. Збільшення ціни її продуктів вище від нормального рівня дає змогу купцям інших націй успішно конкурувати з нею на іноземних ринках і таким чином витісняти її майже з усіх тих галузей торгівлі, у яких вона не має монополії. Наші купці часто скаржаться на високу заробітну плату британських робітників як на причину того, що їхні товари витісняються з іноземних ринків, але вони мовчать щодо високих прибутків на капітал. Вони скаржаться на надмірні бариші інших, але жодного слова не кажуть про власні. А тим часом висока норма прибутку на англійський капітал може в багатьох випадках вести до підвищення ціни британських товарів такою самою, а подеколи ще більшою мірою, ніж висока заробітна плата британських робітників.

Із цілковитою підставою можна стверджувати, що саме в такий спосіб капітал Великої Британії було почасти відтягнено й витіснено з різних галузей торгівлі, у яких вона не має монополії, зокрема з європейської торгівлі та надто з торгівлі з країнами по берегах Середземного моря.

Капітал почасти відтягувався від цих галузей торгівлі, приваблюваний більш високим прибутком у колоніальній торгівлі внаслідок невпинного її зростання і внаслідок тієї обставини, що капітал, на який її вели в одному році, завжди виявлявся недостатнім для ведення її в наступному.

Частково ж капітал витіснявся із цих галузей унаслідок тієї переваги, яку висока норма прибутку, що встановилася у Великій Британії, дає іншим країнам в усіх галузях торгівлі, у яких Велика Британія не має монополії.

Відтягуючи з інших галузей торгівлі частину британського капіталу, який у противному разі був би вкладений у них, монополія колоніальної торгівлі залучала до них численні іноземні капітали, що ніколи не припливли б до них, якби їх не було витіснено з колоніальної торгівлі. У решті галузей торгівлі ця монополія зменшила конкуренцію британських капіталів і завдяки цьому підвищила норму прибутку з британського капіталу порівняно з тією, що існувала б за відсутності монополії. Водночас вона посилила конкуренцію іноземних капіталів, а через це знизила їхню норму прибутку порівняно з тією, що була б у противному разі. Як тим, так і іншим шляхом ця монополія мала, вочевидь, поставити Велику Британію в порівняно несприятливе становище в усіх інших галузях торгівлі.

Однак можуть, мабуть, сказати, що колоніальна торгівля є вигіднішою для Великої Британії за будь-яку іншу і що монополія, залучаючи до цієї торгівлі більшу частку капіталу Великої Британії, ніж та, що припливала б до неї за її відсутності, давала цьому капіталові застосування, вигідніше для країни, ніж будь-яке інше, що його він міг би знайти.

Найвигіднішим використанням капіталу для країни, якій він належить, є таке, за якого в ній дістає застосування найбільша кількість продуктивної праці й найбільше зростає річний продукт землі та праці цієї країни. Але кількість продуктивної праці, що її може застосовувати капітал, вкладений у зовнішню торгівлю предметами споживання, як це доведено в другій книзі, перебуває в точній відповідності зі швидкістю його обігу. Капітал у 1000 фунтів, наприклад, що вкладається у зовнішню торгівлю предметами споживання й зазвичай обертається один раз на рік, може давати в країні, якій він належить, постійне заняття такій кількості продуктивної праці, яку можна утримувати там протягом року на 1000 фунтів. Якщо капітал обертається двічі або тричі на рік, він може давати постійне заняття такій кількості продуктивної праці, яку можна утримувати там протягом року на 2000–3000 фунтів. Через це зовнішня торгівля для потреб споживання, що ведеться із сусідньою країною, за загальним правилом є вигіднішою за торгівлю з країною віддаленою; із тієї самої причини безпосередня зовнішня торгівля для потреб споживання, як це також доведено в другій книзі, зазвичай є вигіднішою за торгівлю, яку ведуть обхідним шляхом.

Але монополія колоніальної торгівлі, оскільки останню вели на капітал Великої Британії, в усіх випадках відтягувала деяку його частину від зовнішньої торгівлі для потреб споживання, що велася із сусідньою країною, у торгівлю, що велася з віддаленішою країною, а в багатьох випадках відтягувала його від безпосередньої торгівлі для потреб споживання у торгівлю, яку вели обхідним шляхом.

1) Монополія колоніальної торгівлі в усіх випадках відтягувала частину капіталу Великої Британії від зовнішньої торгівлі для потреб споживання, що велася із сусідньою країною, до такої самої торгівлі, що велася з країною більш віддаленою.

В усіх випадках вона відтягувала певну частину цього капіталу від торгівлі з Європою та країнами, що лежать по узбережжю Середземного моря, у торгівлю з віддаленішими місцевостями Америки та Вест-Індії, у якій обіги з необхідності є повільнішими не тільки через більшу віддаленість, а й через особливі умови цих країн. Як уже зазначалося, нові колонії завжди бідні на капітал. Їхній капітал завжди значно менший за той, що його вони могли б із великим прибутком та вигодою використати для поліпшення й обробітку своєї землі. Через це в них існує постійний попит на капітал, що перевищує їхній власний, і для того щоб компенсувати брак свого капіталу, вони намагаються позичати якомога більше у своєї метрополії, щодо якої вони через це завжди виявляються боржниками. Найбільш звичайний спосіб, у який колоністи укладають цей правочин, полягає не в позиках під заставні в багатих людей метрополії, хоча іноді вони роблять саме так, а у зволіканні, по можливості, із платежами своїм кореспондентам, що постачають їм товари з Європи, оскільки ці останні допускають це. Їхні щорічні платежі часто не перевищують третини того, що вони винні, а інколи не досягають і цієї частки. Тому весь капітал, авансований їхніми кореспондентами, рідко повертається до Англії раніше ніж через три роки, а іноді через чотири або п’ять років. Але британський капітал, наприклад, у 1000 фунтів, що повертається до Великої Британії лише один раз на п’ять років, може давати постійне заняття лише п’ятій частині тієї британської праці, що її він міг би забезпечувати, якби цілком обертався за один рік; замість давати протягом року постійне заняття такій кількості праці, яку можна утримувати на 1000 фунтів, він тепер дає постійне заняття тільки такій кількості, яку можна утримувати на 200 фунтів. Плантатор, поза сумнівом, відшкодовує — і навіть більш ніж відшкодовує — усі втрати свого кореспондента, які той може мати від зволікання з платежами, відшкодовує їх високою ціною, сплачуваною ним за європейські товари, відсотками по довгострокових векселях, які він видає, та комісією в разі поновлення короткострокових векселів. Але, хоча він може відшкодовувати втрати свого кореспондента, він не в змозі відшкодувати втрати Великої Британії. У торгівлі, обіги якої є дуже повільними, прибуток купця може бути не меншим чи навіть більшим, ніж у торгівлі з капіталом, що швидко обертається; але вигода країни, де він живе, кількість продуктивної праці, що постійно задіяна в ній, річний продукт землі та праці завжди мають бути меншими. Я думаю, будь-хто, більш-менш знайомий із різними галузями торгівлі, охоче визнає, що її обіги з Америкою і ще більше з Вест-Індією, за загальним правилом, є не лише повільнішими, а й більш нерегулярними та ненадійними, ніж обіги торгівлі з будь-якою частиною Європи або країнами по узбережжю Середземного моря.

2) Монополія колоніальної торгівлі в багатьох випадках відтягувала частину капіталу Великої Британії від безпосередньої зовнішньої торгівлі для потреб споживання в торгівлю, яку вели обхідним шляхом.

Серед так званих «перерахованих» товарів, що їх можна вивозити тільки на ринок Великої Британії, є кілька таких, число яких значно перевищує споживання Великої Британії та частина яких через це має вивозитися до інших країн. Але цього не можна зробити, не відтягуючи частину капіталу Великої Британії у зовнішню торгівлю для потреб споживання, що її ведуть обхідним шляхом. Мериленд та Вірджинія, наприклад, щороку відправляють до Великої Британії понад 96 000 бочок тютюну, а споживання Великої Британії, як стверджують, не перевищує 14 000 бочок. Через це понад 82 000 бочок має бути вивезено до інших країн: до Франції, до Голландії та до країн, розташованих по берегах Балтійського та Середземного морів. Але та частина капіталу Великої Британії, що доставляє ці 82 000 бочок до Великої Британії, потім знову вивозить їх звідти до зазначених країн і після того ввозить назад із цих країн до Великої Британії отримані навзамін товари або гроші, зайнята в зовнішній торгівлі для потреб споживання, яку ведуть обхідним шляхом, і залучається до такого заняття, щоб збути цей значний надлишок. Якщо ми хочемо вирахувати, через скільки років увесь цей капітал зможе повернутися до Великої Британії, ми маємо до повільності обігів з Америкою додати повільність обігів із цими країнами. Якщо в безпосередній зовнішній торгівлі для потреб споживання, яку ми ведемо з Америкою, весь вкладений капітал часто повертається не раніше ніж через три або чотири роки, то весь капітал, вкладений у таку торгівлю, що ведеться обхідним шляхом, навряд чи може повертатися раніше ніж через 4–5 років. Якщо перший може давати постійне заняття тільки третій або четвертій частині тієї кількості праці всередині країни, яку може утримувати капітал, що обертається за рік, то другий може давати постійне заняття тільки четвертій або п’ятій частині цієї праці. У деяких зовнішніх портах зазвичай надають кредит тим іноземним кореспондентам, для яких вони вивозять свій тютюн. А втім, у лондонському порту його зазвичай продають за готівку. Тут правилом буде: важ і плати. Тому в лондонському порту остаточне надходження грошей уповільнюється порівняно з надходженням грошей від торгівлі з Америкою тільки на той час, протягом якого товар пролежить на складі, де, проте, він може інколи лежати досить довго. Тим часом, якби колонії не були зв’язані необхідністю продавати тютюн виключно на ринку Великої Британії, до нас, певно, привозилося б не набагато більше від того, що потрібно для нашого власного внутрішнього споживання. Товари, що їх Велика Британія нині купує для власного споживання в обмін на цей великий надлишок тютюну, вивезений нею до інших країн, вона в цьому разі, певно, набувала б безпосередньо на продукт власної праці або на певну частину своїх мануфактурних виробів. Цей продукт, ці промислові вироби, замість того, щоб майже повністю, як нині, бути пристосованими до одного широкого ринку, мабуть, пристосовувалися б до великого числа менш широких ринків. Замість широкої зовнішньої торгівлі для потреб споживання, яку ведуть обхідним шляхом, Велика Британія, певно, вела б кілька окремих, менших за обсягом операцій із зовнішньої безпосередньої торгівлі такого самого роду. Через більшу швидкість обігів тільки частина і, мабуть, тільки невелика частина — можливо, не більш ніж третина або чверть — капіталу, що веде обхідним шляхом цю широку торгівлю, виявилася б достатньою для ведення всіх цих невеликих безпосередніх торговельних операцій, могла б давати постійне заняття такій самій кількості британської праці й підтримувала б на тому самому рівні річний продукт землі та праці Великої Британії. Оскільки, таким чином, усі потреби цієї торгівлі обслуговував би набагато менший капітал, залишався б значний вільний капітал для використання його з іншою метою — на поліпшення земель, на збільшення числа мануфактур, на розширення торгівлі Великої Британії, на конкуренцію принаймні з іншими британськими капіталами, які витрачаються на зниження норми прибутку в усіх цих галузях, що забезпечило б Великій Британії ще більше переваг над іншими країнами, ніж ті, які вона має нині.

Монополія колоніальної торгівлі так само відтягувала певну частину капіталу Великої Британії взагалі від зовнішньої торгівлі для потреб споживання у торгівлю транзитну, а отже, від більшої або меншої підтримки промислової праці Великої Британії до підтримки промислової праці почасти колоній, почасти деяких інших країн.

Так, наприклад, товари, які щороку купують на великий надлишок у 82 000 бочок тютюну, що його кожного року вивозять із Великої Британії, споживаються не повністю. Частина їх, наприклад, полотно з Німеччини та Голландії, повертається до колоній для їхнього споживання. Але частина капіталу Великої Британії, що витрачається на купівлю тютюну, в обмін на який згодом купують це полотно, неминуче відтягується від оплати праці Великої Британії, щоб бути витраченою на оплату праці почасти колоній, почасти тих окремих країн, що оплачують цей тютюн продуктом власної праці.

Монополія колоніальної торгівлі, крім того, залучаючи до себе набагато більшу частку капіталу Великої Британії, ніж спрямовувалася б у неї за нормальних умов, порушила, певне, ту природну рівновагу, що в протилежному разі існувала б між різними галузями британської промисловості. Промисловість Великої Британії, замість пристосовуватися до великого числа менш широких ринків, пристосувалася переважно до одного широкого ринку. Її торгівля, замість прямувати значним числом невеликих каналів, була призвичаєна йти переважно одним широким річищем. Це зробило всю систему її промисловості й торгівлі менш стійкою, а загальний стан її політичного організму — менш здоровим, ніж це було б у протилежному разі. У своєму сучасному стані Велика Британія нагадує один із тих нездорових організмів, у яких окремі важливі члени занадто розрослися і які через це наражаються на багато небезпечних захворювань, майже невідомих тим організмам, у яких члени розвинені пропорційніше. Невеличка зупинка в діяльності тієї великої кровоносної судини, яку штучно розширено порівняно з її природними розмірами і через яку змушують циркулювати неприродно велику частину промисловості й торгівлі країни, майже напевно призведе до вельми небезпечних захворювань усього політичного організму. Відповідно до цього перспектива розриву з колоніями налякала народ Великої Британії значно більше, ніж іспанська армада або вторгнення французів. Саме через цей страх, обґрунтований чи безпідставний, скасування закону про штемпельний збір стало популярним заходом принаймні серед купців. У цілковитому усуненні з колоніального ринку, хай би воно тривало лише кілька років, більшість наших купців убачала неминуче повне зупинення своєї торгівлі, більшість власників наших мануфактур — повну загибель своїх підприємств, а більшість наших робітників — припинення своєї роботи. Навпаки, розрив із кимось із наших сусідів на континенті, хоча він теж може спричинити певне порушення або призупинення в заняттях деяких із різних класів населення, очікується без такого загального хвилювання. Кров, циркуляція якої затримується в одній із менших судин, легко просочується у велику за розмірами судину, не спричиняючи більш-менш небезпечного розладу; навпаки, коли вона затримується в якійсь із більших судин, негайним і неминучим наслідком бувають судоми, параліч або смерть. Якщо тільки одна із цих надмірно розгалужених галузей мануфактурної промисловості, штучно піднесена за допомогою премій або монополій на внутрішньому і колоніальному ринку на неприродну висоту, зазнає невеликої зупинки або перерви у своїй роботі, це часто викликає обурення та заворушення, що непокоять уряд і навіть ускладнюють роботу законодавчої установи. Якими ж великими мають бути розлад і замішання, що їх неминуче спричиняє раптова й повна зупинка роботи такої великої частини головних галузей нашої мануфактурної промисловості?

Помірне та поступове пом’якшення законів, що надають Великій Британії монополію торгівлі з колоніями, доки останню не буде зроблено значною мірою вільною, видається єдиним засобом, що в майбутньому позбавить Велику Британію цієї небезпеки, що може дати їй змогу або навіть примусити її перейти, хоча і з меншим прибутком, до інших занять, що, нарешті, поступово скоротить одну галузь її промисловості й поширить усі інші й таким чином зможе поступово відновити те природне, здорове й належне співвідношення між усіма різними галузями промисловості, яке неодмінно встановлює цілковита свобода і яке вона одна в змозі зберегти. Відкриття колоніальної торгівлі для всіх націй могло б спричинити не лише певні тимчасові ускладнення, а й значні тривалі втрати для більшості тих, хто нині бере в ній участь своєю працею чи капіталом. Раптове позбавлення роботи навіть самих лише кораблів, що ввозять 82 000 бочок тютюну, які перевищують споживання Великої Британії, було б відчутним. Такими є нещасливі наслідки всіх регулювальних заходів меркантилістичної системи! Вони не тільки призводять до дуже небезпечного розладу політичного організму; ці розлади мають такий характер, що часто буває важко усунути їх, не спричиняючи, принаймні тимчасово, ще більших розладів. Тому ми мусимо надати можливість мудрості майбутніх державних діячів і законодавців вирішити, яким саме чином має бути поступово відкрито колоніальну торгівлю, які обмеження слід скасувати передусім і які — в останню чергу або в який спосіб потрібно відновити природну систему повної свободи та справедливості.

П’ять різних подій, які не були передбачені й не малися на увазі, дуже щасливо сприяли тому, що Велика Британія не відчула так сильно, як це всі очікували, цілковитого відсторонення від дуже важливої гілки колоніальної торгівлі, яке триває вже понад рік (з 1 грудня 1774 року), а саме — від торгівлі з 12 об’єднаними провінціями Північної Америки. По-перше, ці колонії, готуючись до своєї угоди про відмову від ввезення, повністю очистили Велику Британію від усіх товарів, придатних для їхнього ринку; по-друге, надзвичайний попит іспанського флоту поглинув цього року багато товарів Німеччини та північних держав (зокрема, полотно), які зазвичай конкурували з мануфактурними виробами Великої Британії навіть на британському ринку; по-третє, мир між Росією і Туреччиною спричинив надзвичайний попит із боку турецького ринку, що за часів розладів у цій країні та крейсування російського флоту в Архіпелазі забезпечувався дуже скудно; по-четверте, упродовж певного часу з року в рік зростав попит північних держав Європи на мануфактурні вироби Великої Британії й, по-п’яте, нещодавній поділ Польщі, відкривши ринок цієї великої країни, додав цього року її надзвичайний попит до зрослого попиту північних країн. Усі ці події, за винятком четвертої, за природою своєю відрізняються тимчасовим і випадковим характером, і відсторонення від такої важливої гілки колоніальної торгівлі, якщо, на жаль, воно затягнеться на триваліший час, усе ще може спричинити певні ускладнення. Однак ці ускладнення, оскільки вони настануть поступово, відчуватимуться не так гостро, як коли б вони проявилися одразу, а за цей час праця та капітал країни зможуть знайти нове заняття й напрямок, відвертаючи, отже, можливість більш-менш значного зростання згаданих ускладнень.

Таким чином, монополія колоніальної торгівлі, оскільки вона відтягувала на себе значно більшу частку капіталу Великої Британії, ніж це було б за її відсутності, в усіх випадках відтягувала його від зовнішньої торгівлі для потреб споживання із сусідньою країною в таку саму торгівлю з віддаленішою країною, у багатьох випадках — від безпосередньої зовнішньої торгівлі для потреб споживання у торгівлю, що її ведуть обхідним шляхом. Отже, в усіх випадках вона відтягувала капітал від того напрямку, за якого він задіював би більшу кількість продуктивної праці, і давала йому напрямок, за якого він може задіяти значно меншу кількість праці. Крім того, пристосовуючи до самого лише спеціального ринку таку велику частину промисловості й торгівлі Великої Британії, вона зробила їхній загальний стан більш нестійким і менш забезпеченим, ніж це було б у разі пристосування її виробництва до більшої кількості різних ринків.

Ми маємо чітко розрізняти дії колоніальної торгівлі та дії монополії колоніальної торгівлі. Перші завжди й неодмінно є благотворними, другі завжди й неодмінно шкідливі. Але перші такі корисні, що колоніальна торгівля, навіть коли вона монополізована, попри шкідливі наслідки цього, однаково загалом залишається благотворною, і до того ж дуже благотворною, хоча й меншою мірою, ніж це було б за відсутності монополії.

Дія колоніальної торгівлі в її природному й вільному стані полягає у відкритті великого, хоча й віддаленого, ринку для тієї частини продукту британської промисловості, яка може виявитися такою, що перевищує попит ближчих ринків, а саме — ринків Європи та країн по узбережжю Середземного моря. У своєму природному й вільному стані колоніальна торгівля, не відтягуючи від цих ринків ані найменшої частки продуктів, що їх зазвичай відправляли туди, заохочує Велику Британію поступово збільшувати надлишковий продукт, постійно пропонувати нові еквіваленти для обміну. У своєму природному й вільному стані колоніальна торгівля має тенденцію збільшувати кількість продуктивної праці у Великій Британії, жодною мірою не змінюючи при цьому напрямку, у якому цю працю раніше там витрачали. За природного й вільного стану колоніальної торгівлі конкуренція всіх інших націй не допускає збільшення норми прибутку вище від звичайного рівня як на новому ринку, так і у сфері нових занять. Новий ринок, нічого не відтягуючи від колишнього, створює, якщо можна так висловитися, новий продукт для власного постачання, який утворює новий капітал для нового продуктивного використання, що нічого не відтягує від колишнього капіталу.

Навпаки, монополія колоніальної торгівлі, усуваючи конкуренцію інших націй і цим підвищуючи норму прибутку на новому ринку та за нового вкладення капіталу, відтягує продукт від колишнього ринку й капітал від колишнього використання. Визнана мета монополії — збільшення нашої частки в колоніальній торгівлі понад ту, що її ми мали б за нормальних умов. Якби ця частка не збільшилася порівняно з тим, якою вона була б за відсутності монополії, не було б причини встановлювати останню. Але все те, що штучно залучає в галузь торгівлі, обіги якої повільніші, ніж у більшості інших галузей, більшу частку капіталу будь-якої країни, ніж природно припливало б у цю галузь, неминуче зменшує проти норми кількості продуктивної праці, яку витрачають у ній щороку, зменшує загальний річний продукт землі та праці. Монополія знижує дохід мешканців цієї країни порівняно з його природними розмірами і таким чином зменшує їхню здатність до нагромадження. Вона не тільки завжди перешкоджає їхньому капіталові утримувати таку кількість праці, яку він утримував би за інших умов, а й перешкоджає його зростанню такими швидкими темпами, якими він зростав би за інших умов, і, отже, утриманню ще більшої кількості продуктивної праці.

Проте природні благотворні наслідки колоніальної торгівлі більш ніж урівноважують для Великої Британії негативні наслідки монополії, тож монополія разом із цією торгівлею, навіть у тому вигляді, як її ведуть нині, є дуже вигідними. Новий ринок і нові застосування продуктивної праці, відкриті колоніальною торгівлею, значно ширші, ніж та частка колишнього ринку й колишніх застосувань праці, що їх втрачено через монополію. Новий продукт і новий капітал, створені, так би мовити, колоніальною торгівлею, дають у Великій Британії утримання більшій кількості продуктивної праці, ніж та, що могла втратити заняття через відплив капіталу від інших галузей торгівлі зі швидшим обігом. Але якщо колоніальна торгівля, навіть у тому вигляді, як її ведуть нині, є вигідною для Великої Британії, то аж ніяк не завдяки монополії, а всупереч їй.

Колоніальна торгівля відкриває новий ринок переважно для мануфактурних виробів Європи, а не для сировини. Сільське господарство — заняття, найбільш підхоже для нових колоній, бо дешевизна землі робить його вигіднішим за будь-яке інше. Тому колонії володіють у надлишку сільгосппродукцією і замість ввозити її з інших країн, зазвичай мають значні надлишки для вивезення. У нових колоніях сільське господарство або відволікає робочі руки від усіх інших занять, або втримує їх від переходу до якихось інших занять. У них обмаль робочої сили: її можна було б використовувати для виробництва необхідних мануфактурних виробів і зовсім не можна для виробництва предметів, що служать для прикрашання. Вони вважають, що велику частину цих виробів їм дешевше купувати в інших країн, аніж виготовляти самим. Заохочуючи європейську мануфактурну промисловість, колоніальна торгівля непрямо заохочує європейське хліборобство. Власники мануфактур у Європі, яким ця торгівля дає роботу, утворюють новий ринок для продукту землі, і, отже, завдяки торгівлі з Америкою значно поширюється найвигідніший з усіх ринків — внутрішній ринок для зерна та худоби, для хліба та м’яса Європи.

Але приклад Іспанії та Португалії достатньою мірою свідчить про те, що самої лише монополії торгівлі з населеними та квітучими колоніями замало для того, щоб створити мануфактурне виробництво країни чи бодай підтримувати її існування; Іспанія та Португалія були промисловими країнами до того, як здобули просторі колонії. Вони перестали бути ними, коли заволоділи найбагатшими і найродючішими в усьому світі колоніями.

В Іспанії та Португалії погані наслідки монополії, посилені іншими причинами, майже врівноважили, певно, природні сприятливі наслідки колоніальної торгівлі. Цими причинами є, мабуть, існування інших монополій різного роду; зменшення вартості золота й срібла нижче від їхнього рівня в більшості інших країн; усунення з іноземних ринків через невідповідні вивізні мита й звуження внутрішнього ринку завдяки ще більш невідповідним митам у разі перевезення товарів з однієї частини країни до іншої; але найбільше — те безладне та упереджене відправлення правосуддя, що часто захищає багатого й могутнього боржника від переслідування його потерпілим кредитором і викликає в трудівників небажання виготовляти продукти для споживання тими зарозумілими й могутніми людьми, яким вони не насмілюються відмовити в продажу в кредит і стосовно яких вони не певні, що ті повернуть їм борг.

В Англії, навпаки, природні благотворні наслідки колоніальної торгівлі в поєднанні з іншими причинами значною мірою паралізували шкідливі наслідки монополії. Ці причини, напевне, такі: загальна свобода торгівлі, що, попри деякі обмеження, коли не перевершує тієї свободи, що існує в будь-якій іншій країні, то принаймні не поступається їй; свобода вивезення, без сплати мита, майже всіх видів товарів, що є продуктом вітчизняної промисловості, майже до всіх іноземних держав і — що, певне, має ще більше значення — необмежена свобода перевезення їх із будь-якої частини нашої країни до іншої без зобов’язання доводити це до відома будь-яких властей чи відповідати на будь-які розпитування; але найбільше значення має те справедливе й неупереджене відправлення правосуддя, що робить права найскромнішого британського підданого недоторканними для наймогутніших людей і що, забезпечуючи кожному плоди його праці, слугує найвидатнішим і найдієвішим заохоченням усіх видів промисловості.

Проте, якщо колоніальна торгівля просунула вперед — що вона, поза сумнівом, зробила — розвиток мануфактурної Великої Британії, то це сталося не завдяки монополії колоніальної торгівлі, а всупереч їй. Наслідком монополії було не збільшення кількості, а зміна якості та форми частини мануфактурних виробів Великої Британії та пристосування тих товарів, що їх за нормальних умов відправляли б на ринок зі швидким обігом торгівлі, на ринок із повільним обігом торгівлі. Отже, її результатом було відтягнення частини капіталу Великої Британії від такого використання, за якого він живив би більшу кількість мануфактурного виробництва, до такого, за якого він живить значно меншу кількість, і, отже, зменшення, а не збільшення всього розміру мануфактурного виробництва, що існує у Великій Британії.

Таким чином, монополія колоніальної торгівлі, подібно до всіх інших ницих і заздрісних заходів меркантилістичної системи, придушує промисловість усіх інших країн, переважно колоній, щонайменшою мірою не збільшуючи, а, навпаки, зменшуючи промисловість країни, на користь якої її встановлено.

Монополія перешкоджає капіталові цієї країни, хоч би якими були його розміри, забезпечувати таку велику кількість продуктивної праці, яку він забезпечував би за інших умов, і доставляти працелюбним мешканцям такий великий дохід, який він за інших умов давав би. А оскільки капітал може зростати тільки із заощаджень із доходу, то монополія, обмежуючи великий прибуток капіталу, який він давав би за її відсутності, неминуче перешкоджає його природному зростанню, а отже, і забезпеченню ним ще більшої кількості продуктивної праці й ще більшого доходу працелюбним мешканцям країни. Таким чином, монополія неминуче завжди робить біднішим велике первісне джерело доходу — заробітну плату, ніж це було б за її відсутності.

Підвищуючи норму торговельного прибутку, монополія уповільнює поліпшення землі. Прибуток від поліпшення землі залежить від різниці між тим, що земля щороку виробляє, і тим, що вона може виробляти в разі застосування певного капіталу. Якщо ця різниця дає вищий прибуток, ніж той, що його можна отримати від такого самого капіталу в будь-якому торговельному занятті, поліпшення землі привертатиме капітали з усіх торговельних занять. Якщо прибуток менший, торгівля відтягуватиме капітал від поліпшення землі. Тому все, що підвищує норму торговельного прибутку, неодмінно або зменшує надлишок прибутку, отримуваного від поліпшення землі, або збільшує дефіцитність цього прибутку; у першому випадку це втримує капітал від переходу до поліпшення землі, а в другому — відтягує його від останнього. Але, уповільнюючи поліпшення землі, монополія неминуче вповільнює природне зростання іншого великого первісного джерела прибутку — земельної ренти. Підвищуючи норму прибутку, монополія також неодмінно тримає ринкову норму відсотка на більш високому рівні, ніж це було б у противному разі. Але ціна землі відносно ренти, яку вона дає, або число років, на яке помножується в разі визначення ціни землі одержувана з неї рента, неминуче зменшується в міру підвищення норми відсотка й збільшується за її зниження. Тому монополія двояко шкодить інтересам землевласника: вона гальмує природне зростання, по-перше, його ренти, а по-друге, ціни, що її він міг би отримати за свою землю пропорційно ренті, яку вона дає.

Щоправда, монополія збільшує норму торговельного прибутку й цим дещо збільшує бариші наших купців. Та оскільки вона перешкоджає природному зростанню капіталу, вона має тенденцію радше зменшувати, ніж збільшувати загальну суму доходу, одержуваного мешканцями країни від прибутку на капітал; невеликий прибуток із великого капіталу зазвичай дає більший дохід, ніж більший прибуток із малого капіталу. Монополія підвищує норму прибутку, але не дає сумі прибутку злетіти так високо, як це було б за відсутності монополії.

Усі первісні джерела прибутку — заробітна плата, земельна рента й прибуток на капітал — завдяки монополії стають значно менш багатими, ніж це було б за її відсутності. Однобічне сприяння обмеженим інтересам одного нечисленного класу в країні означає заподіювання збитків інтересам інших класів і всіх людей в усіх інших країнах.

Тільки через створюване нею підвищення звичайної норми прибутку монополія виявилась або могла виявитися вигідною якому-небудь окремому класові. Але крім усіх уже відзначених шкідливих наслідків для країни взагалі, що є неминучим результатом високої норми прибутку, існує ще один, мабуть, більш згубний, ніж усі вони, узяті разом, і, як можна судити з досвіду, нерозривно пов’язаний із монополією. Висока норма прибутку, як здається, повсюдно знищує ту ощадливість, що за інших умов є природною для купця. Коли прибутки високі, твереза доброчесність видається купцеві зайвою, марнотратна розкіш здається більш відповідною поліпшенню його становища. Власники великих торговельних капіталів неодмінно є лідерами та керівниками всієї промислової діяльності країни будь-якої нації, і їхній приклад справляє значно більший вплив на звичаї всієї трудової частини останньої, ніж приклад якогось іншого класу. Якщо підприємець старанний і ощадливий, таким самим буде, напевно, і його робітник, але якщо хазяїн веде безладний спосіб життя, є марнотратником, то робітник теж влаштує своє життя за цим зразком. Це перешкоджає нагромаджуванню в руках тих, хто природно найбільше здатний до нагромаджування, а фонди, призначені для утримання продуктивної праці, не матимуть жодного збільшення з доходу тих, хто мав би, природно, найзначніше збільшувати їх. Капітал країни, замість зростати, поступово розтрачується, і кількість продуктивної праці, утримуваної в ній, зменшується з кожним днем. Чи збільшили надмірні прибутки купців Кадикса й Лісабона капітал Іспанії та Португалії? Чи пом’якшили вони бідність, чи сприяли розвиткові промислової діяльності цих двох злиденних країн? Витрати комерційних кіл цих двох торговельних міст були такими великими, що надмірні прибутки не тільки не збільшили загального капіталу країни, а й, напевне, виявилися недостатніми для того, щоб зберегти в колишніх розмірах капітали, від яких їх одержували. Іноземні капітали щодня дедалі більше втручаються, так би мовити, у торгівлю Кадикса й Лісабона. Щоб вигнати іноземні капітали з торгівлі, де для власних капіталів із кожним днем дедалі менше можливостей, іспанці та португальці чимдалі сильніше напинають ланцюг своєї безглуздої монополії. Порівняйте купецькі звичаї Кадикса й Лісабона, з одного боку, Амстердама — з іншого, і ви побачите, як по-різному впливають на поведінку та вдачу купців розміри прибутку на капітал. Щоправда, лондонські купці, за загальним правилом, ще не стали таким марнотратним пихатим панством, як купці Кадикса й Лісабона, але водночас вони й не такі старанні та ощадливі громадяни, якими є амстердамські купці. А тим часом чимало з них вважаються значно багатшими, ніж більшість купців Кадикса й Лісабона, і не такими багатими, як чимала кількість амстердамських купців. «Легко нажите — легко прожите», — говорить прислів’я, і звичайний рівень видатків, як здається, повсюдно регулюється не так дійсною здатністю витрачати, як передбачуваною легкістю діставати гроші для витрачання.

Таким чином, єдина вигода від монополії лише одному класу багато в чому шкодить інтересам країни.

Заснування просторих володінь із єдиною метою створити народ, що складається зі споживачів, може з першого погляду видатися проектом, гідним нації крамарів. Однак він зовсім не придатний для нації крамарів, а надзвичайно придатний для нації, уряд якої перебуває під впливом гендлярів. Такі, і тільки такі, державні діячі здатні уявляти, що знайдуть якусь вигоду в розбазарюванні крові й грошей своїх співгромадян для створення та збереження таких володінь. Скажіть крамареві: «Купи мені гарний маєток, і я завжди купуватиму у твоїй крамниці одяг, хай навіть мені доведеться платити дещо дорожче, ніж в інших крамницях», — і ви не зустрінете з його боку особливої готовності пристати на вашу пропозицію. Але коли інша особа купить вам такий маєток, торгівець буде дуже вдячний вашому благодійникові, якщо той зобов’яже вас купувати весь потрібний вам одяг у його крамниці. Англія придбала для деяких зі своїх підданих, які погано почувалися вдома, великі маєтки у віддаленій країні. Ціна їх, щоправда, була дуже невеликою, і замість тридцятикратної вартості щорічного доходу, як нині визначають звичайну ціну землі, вона ненабагато перевищувала витрати різних експедицій, що зробили перші відкриття, обстежили узбережжя й номінально зайняли країну. Земля була добра й простора, і хлібороби, маючи для обробітку будь-яку кількість доброї землі й упродовж певного часу свободу продавати свій продукт, де їм заманеться, уже за якихось 30–40 років (між 1620 і 1660-м) перетворилися на такий численний і успішний народ, що крамарі та інші торгівці Європи захотіли закріпити за собою монополію їхнього споживання. Тому, не посилаючись на те, що вони сплатили бодай частину або первісної купівельної ціни, або наступних витрат, вони звернулися до парламенту з петицією, щоб хліборобів Америки на майбутнє було примушено до торгівлі виключно з ними: по-перше, у разі купівлі всіх товарів, потрібних їм із Європи, і, по-друге, за продажу всіх тих своїх продуктів, що їх ці торгівці визнають для себе бажаним купувати; вони не вважали за потрібне купувати всі ці продукти, оскільки деякі з них, ввезені до Англії, могли б завдати шкоди певним галузям торгівлі, що їх самі торгівці вели вдома. Тому вони хотіли, щоб колоністи продавали цю частину своїх продуктів, де можуть, — що далі, то краще. Через це вони запропонували, щоб продаж цих товарів було обмежено країнами на південь від мису Фіністерре. Спеціальний пункт славнозвісного Навігаційного акта перетворив цю виключно гендлярську пропозицію на закон.

Збереження цієї монополії досі було головною чи, мабуть, єдиною метою та завданням панування Великої Британії над її колоніями. Монопольна торгівля, як припускають, показує велику вигоду від провінцій, що досі зовсім не давали жодного доходу чи військової сили для утримання цивільного врядування або захисту метрополії. Монополія є головною ознакою їхньої залежності, єдиним плодом, який досі було отримано від цієї залежності. Усі витрати, що їх Велика Британія досі здійснювала задля збереження цієї залежності, фактично мали на меті втримання цієї монополії. Видатки на звичайне за мирних часів управління колоніями виражалися, до виникнення нинішніх заворушень, в оплаті 20 полків піхоти, у витратах на утримання артилерії, складів, потрібне для них додаткове продовольство, а також у витратах на досить великий флот, що його постійно утримували, щоб охороняти величезне узбережжя Північної Америки і береги наших вест-індських островів від суден інших націй, що займаються контрабандою. Весь цей видаток на управління мирного часу лягав тягарем на дохід Великої Британії й водночас являв собою найменшу частину того, чого коштувало метрополії панування над колоніями. Якби ми знали загальну суму видатку мирного часу, ми мали б додати до неї відсотки на ті суми, що їх Велика Британія за різних часів витратила на захист своїх колоній, оскільки дивилася на них як на підвладні їй провінції. Ми мали б додати до неї, зокрема, усю суму витрат останньої війни і значну частину витрат війни, що передувала їй. Остання війна була взагалі зіткненням через колонії, і весь пов’язаний із нею видаток, хоч би в якій частині світу це відбулося — у Німеччині чи в Ост-Індії, — по справедливості мають сплатити колонії. Він перевищував 90 000 000 фунтів стерлінгів, враховуючи не тільки нову позику, що її було укладено, а й додатковий поземельний податок у розмірі 2 шилінги із 1 фунта, а також суму, яку щороку брали з фонду погашення державного боргу. Війна з Іспанією, що розпочалася в 1739 році, була переважно зіткненням через колонії. Її головною метою було припинити огляд колоніальних суден, що вели контрабандну торгівлю з Іспанією. Насправді всі ці витрати є премією, виданою заради збереження монополії. Їхньою передбачуваною метою були заохочення мануфактурної промисловості й збільшення торгівлі Великої Британії, але її фактичним результатом стало підвищення норми торговельного прибутку й надання нашим купцям можливості спрямувати значнішу частку свого капіталу в ту галузь торгівлі, обіги якої є набагато повільнішими, ніж у більшості інших її галузей. Це наслідки такого роду, що, якби премія могла запобігти їм, варто було б, мабуть, установити таку премію.

Отже, за сучасної системи Велика Британія нічого, окрім збитків, не одержує від свого панування над колоніями.

Пропонувати, щоб Велика Британія самохіть зреклася будь-якої влади над колоніями і надала їм можливість вільно обирати свій уряд, видавати свої закони, укладати мир та оголошувати війну на свій розсуд, означало б пропонувати такий захід, до якого ніколи не вдавалася й ніколи не вдаватиметься жодна нація у світі. Жодна нація добровільно не зрікалася панування над будь-якою провінцією, хоч би яким обтяжливим було управління нею і хоч би яким малим порівняно з витратами був дохід, що його ця провінція давала. Такі відмови, хоча вони можуть відповідати інтересам, завжди принизливі для будь-якої нації, що, мабуть, має ще більше значення, завжди йдуть урозріз із приватними інтересами її панівної частини, яка при цьому втратила б можливість розпоряджатися численними відповідальними й прибутковими посадами, втратила б чимало нагод придбати багатство й відзнаки, адже панування навіть над найнеспокійнішою і найневигіднішою для більшості народу провінцією рідко не дає таких нагод. Найпалкіший ентузіаст навряд чи наважиться запропонувати такий крок принаймні з більш-менш серйозною надією на успіх. Тим часом, якби такого заходу вжила Велика Британія, то вона не лише негайно звільнилася б від усього щорічного видатку на мирне управління колоніями, а й могла б укласти з ними торговельний договір, що забезпечив би їй свободу торгівлі, вигіднішу для всієї маси народу, хоча й менш вигідну купцям, ніж монополія, яку вона має нині. Якщо метрополія та колонії розлучаться як добрі друзі, їхня природна симпатія до неї, майже знищена нашими нещодавніми чварами, швидко знову відродиться. Це спонукатиме їх не тільки дотримуватися впродовж століть того торговельного договору, що його вони, розлучаючись, укладуть із нами, а й сприяти нам як у війні, так і в торгівлі; із неспокійних та бунтівливих підданих вони перетворяться на наших найбільш вірних, щирих і щедрих союзників. Тоді між Великою Британією та її колоніями зможуть знов ожити батьківська любов, з одного боку, і синівська повага — з іншого, що зазвичай існували між колоніями Давньої Греції та метрополією, від якої вони походили.

Щоб провінція була вигідна для держави, якій вона належить, за мирних часів вона має давати дохід, достатній для покриття не лише всього видатку на її власне врядування, а також її частки в утриманні загального уряду держави загалом. Будь-яка провінція спричиняє більше або менше зростання витрат цього загального уряду. Тому, коли якась провінція не дає своєї частки на покриття цих витрат, більший тягар має лягти на якусь іншу частину держави. Так само надзвичайний дохід, що його кожна провінція дає скарбниці за часів війни, має з тих самих міркувань перебувати в такому самому відношенні до надзвичайного видатку держави, у якому звичайний дохід із неї перебуває до видатку за мирних часів. Будь-хто погодиться з тим, що ані звичайний, ані надзвичайний дохід, одержуваний Великою Британією від її колоній, не становить такої частки всього доходу Британської імперії. Щоправда, висловлювали припущення, що монополія, збільшуючи приватний дохід мешканців Великої Британії й цим даючи їм змогу платити вищі податки, відшкодовує недостатність доходу з колоній. Але ця монополія, як я намагався показати, хоч і є дуже обтяжливим податком на колонії та може збільшувати дохід одного класу з-поміж усього населення Великої Британії, зменшує, а не збільшує дохід основної маси народу, а отже, зменшує, та аж ніяк не збільшує здатність останньої платити податки. А люди, дохід яких монополія збільшує, становлять особливий клас, що його, як я спробую довести в наступній книзі, цілком неможливо і вкрай неполітично навіть намагатися оподатковувати понад ту норму, що прийнята при оподаткуванні інших класів. Через те від цього особливого класу не можна отримати жодних додаткових коштів.

Колонії можуть оподатковуватися або їхніми власними зборами представників, або парламентом Великої Британії.

Видається малоймовірним, щоб можна було коли-небудь так впливати на колоніальні збори, щоб вони стягали зі своїх виборців кошти, достатні не тільки для утримання в будь-який час їхнього власного цивільного врядування та військових сил, а й для сплати частки видатку загального уряду Британської імперії, що припадає на них. Знадобилося чимало часу, доки навіть парламент Англії, хоча він перебуває безпосередньо перед очима правителя, зміг бути підпорядкований такій системі впливу й виявив достатню щедрість у своїх асигнуваннях на утримання цивільних і військових установ власної країни. Лише через надання окремим членам парламенту значної частини посад у цивільному чи військовому врядуванні або можливості розпоряджатися ними вдалося встановити таку систему навіть щодо англійського парламенту. Але віддаленість колоніальних зборів від нагляду правителя, численність, розкиданість їх і різноманітний склад дуже ускладнювали б вплив на них, якби правитель мав такі самі засоби, щоб це робити, а таких засобів він не має. Було б цілком неможливо надати впливовим членам усіх колоніальних зборів таку частину посад або можливість розпоряджатися посадами в спільному управлінні Британською імперією, щоб це спонукало їх пожертвувати своєю популярністю в себе вдома й оподатковувати своїх виборців для утримання цього управління, у якому майже всі оплачувані посади дістаються стороннім для них людям. Окрім того, неминуче незнання адміністрацією відносного значення окремих членів цих зборів, часті образи, що їх неминуче завдають, і помилки, яких неминуче постійно припускаються, намагаючись впливати на них таким чином, — усе це, напевне, робить таку систему впливу нездійсненною щодо колоній.

До того ж компетентні судді не можуть поважати колоніальні збори в питанні про те, що потрібно для захисту всієї імперії та управління нею. Турботу про захист імперії та управління нею їм не довіряють. Це не їхня справа, і вони не мають нормальних способів ознайомитися із цим. Збори провінції, так само як і збори мешканців парафії, можуть дуже добре судити про справи власного району, але не володіють належними даними для того, щоб оцінювати справи, що стосуються всієї держави загалом. Вони навіть не можуть правильно судити про те, яку частину всієї держави становить їхня провінція, не можуть складати думку про відносну міру її багатства й значення порівняно з іншими провінціями, тому що інші провінції не перебувають під наглядом і контролем зборів якоїсь окремої провінції. Про те, що потрібно для захисту всієї держави та управління нею і в якій пропорції кожна її частина має нести витрати на це, можуть судити лише ті збори, які контролюють справи всієї держави й наглядають за ними.

Згідно із цим було запропоновано, щоб колонії оподатковували в порядку розкладки, щоб парламент Великої Британії визначав загальну суму, що її кожна колонія має сплатити, а провінційні збори розподіляли й збирали її в такий спосіб, який найкраще відповідає умовам провінції. За такого порядку те, що стосується всієї держави, встановлювали б збори, що наглядають за справами всієї держави і контролюють їх, а провінційні справи кожної колонії могли б регулюватися її власними зборами. Хоча колонії в цьому разі не мали б представників у британському парламенті, однак, якщо можна судити на підставі досвіду, малоймовірно, щоб така парламентська розкладка була несправедливою. Англійський парламент у жодному випадку не виявив ані найменшої схильності надміру обтяжувати ті частини імперії, які не представлені в ньому. Острови Гернсі та Джерсі, що не мають жодних засобів опору владі парламенту, оподатковані набагато легше, ніж будь-яка частина Великої Британії. Парламент у своїх спробах здійснювати своє передбачуване право, добре чи погано обґрунтоване, досі ще жодного разу не вимагав від них чогось, що бодай наближалося до тієї частки, яку платили їхні співгромадяни на батьківщині. До того ж, якби податок, що стягується з колоній, підвищувався або знижувався відповідно до зміни земельного податку, парламент не міг би оподатковувати їх, не оподатковуючи одночасно із цим власних виборців, і колонії в такому разі можна було б визнати фактично представленими в парламенті.

Є вдосталь прикладів таких держав, де різні провінції, якщо можна так висловитися, не оподатковують за одним типом і де правитель установлює суму, що її має платити кожна провінція, причому в деяких провінціях він визначає і стягує її на свій розсуд, тоді як в інших — надає змогу встановлювати й стягувати її на розсуд представницьких зборів кожної провінції. У деяких провінціях Франції король не лише встановлює ті податки, які вважає за потрібне, а й розподіляє і стягує їх на свій розсуд. Від інших провінцій він вимагає певну суму, але надає властям кожної провінції змогу розподіляти й збирати її, як їм заманеться. Приймаючи спосіб оподаткування за допомогою розкладки, парламент Великої Британії виявиться в такому самому становищі стосовно колоніальних зборів, у якому король Франції перебуває стосовно штатів тих окремих провінцій, що зберегли ще привілей мати такі збори і що управляються краще за інші провінції Франції.

Однак хоча в разі проведення цієї системи колонії не можуть мати розумних підстав для побоювань, що їхня частка в державних податках коли-небудь перевищить належні розміри порівняно з часткою їхніх співвітчизників на батьківщині, Велика Британія може мати розумні підстави побоюватися, що ця частка ніколи не досягне цих розмірів. Парламент Великої Британії останнім часом не мав у колоніях тієї загальновизнаної влади, яку король Франції має в тих французьких провінціях, що користуються ще привілеєм мати власні штати, представницькі збори. Колоніальні збори, якщо вони не вельми доброзичливо налаштовані (а якщо на них не впливатимуть уміліше, ніж досі, навряд чи це буде інакше), усе ще можуть знаходити численні приводи для ухилення від найсправедливіших вимог парламенту і для відхилення їх. Припустимо, що спалахує війна з Францією; щоб захищати столицю держави, слід негайно зібрати 10 млн. Цю суму можна позичити під забезпечення якого-небудь фонду, встановленого парламентом для платежу відсотків. Одну частину цього фонду парламент пропонує зібрати за допомогою податку, стягуваного у Великій Британії, а другу — шляхом розкладки між колоніальними зборами Америки та Вест-Індії. Чи охоче позичатимуть люди свої гроші, що забезпечуються фондом, саме існування якого залежить від доброї волі всіх цих зборів, що перебувають далеко від театру війни, а інколи, можливо, не вважають себе вельми зацікавленими в її результаті? Під забезпечення такого фонду можна буде, певно, отримати в позику трохи більше грошей, ніж зможе дати податок, стягуваний у Великій Британії. Отже, весь тягар позики, укладеної з нагоди війни, ляже, як це завжди траплялося досі, на Велику Британію, на частину держави, а не на всю державу. Велика Британія є, здається, єдиною державою від самого виникнення світу, яка, перетворившись на імперію, тільки збільшила свої витрати, зовсім не збільшивши своїх ресурсів. Інші держави зазвичай звалювали на покірні та підвладні їм провінції найзначнішу частину витрат на захист імперії. Велика Британія досі дозволяла, щоб покірні та підвладні їй провінції звалювали на неї майже всю суму цих витрат. Для того щоб поставити Велику Британію в рівні умови з її власними колоніями, які закон досі визнавав підлеглими та підвладними їй, видається необхідним у разі прийняття способу оподаткування їх шляхом парламентської розкладки, щоб парламент володів тими чи тими засобами, щоб домагатися негайного виконання його розкладок на той випадок, коли колоніальні збори спробують ухилитися або відмовитися від них. Якими мають бути ці засоби — це не дуже легко уявити собі й ще не з’ясовано.

Водночас із цим, якщо за парламентом Великої Британії коли-небудь буде остаточно визнано право оподатковувати колонії, навіть незалежно від згоди їхніх власних зборів, ці збори від того моменту втратять своє значення, а разом із тим його втратять і всі керівні діячі Америки. Люди бажають брати участь в управлінні державними справами переважно заради значущості, яку це їм дає. Від тієї здатності й сили, що ними більшість керівних діячів, природна аристократія будь-якої країни, володіє у справі збереження або захисту своєї значущості, залежить тривалість і довговічність будь-якої системи вільного уряду. У постійних нападках цих керівних діячів один на одного з метою підірвати чужий престол або захистити власний і полягає вся гра партій і честолюбності. Керівні діячі Америки, подібно до діячів усіх інших країн, бажають зберегти свій вплив. Вони відчувають або уявляють, що коли їхні збори, що їх вони полюбляють називати парламентами і вважають рівними за владою парламентові Великої Британії, буде принижено такою мірою, що вони перетворяться на скромних слуг і чиновників для доручень цього останнього, то настане край більшій частині їхнього власного впливу. Через це вони відкинули пропозицію щодо оподаткування їх у порядку розкладки, здійснюваної парламентом, і, подібно до інших честолюбних та зарозумілих людей, визнали за краще оголити меча на захист свого впливу і значущості.

У період занепаду Римської республіки союзники Риму, на яких лягав головний тягар захисту держави й розширення її меж, почали вимагати поширення на них усіх прав римських громадян. Коли їм було відмовлено в цьому, розпочалася громадянська війна. У ході її Рим надав ці права більшості союзників — спершу одним, потім іншим, у міру того як вони відпадали від загальної конфедерації. Парламент Великої Британії наполягає на оподаткуванні колоній, а ті не погоджуються на оподаткування їх парламентом, у якому вони не представлені. Якщо кожній колонії, що відпаде від загальної конфедерації, Велика Британія надасть право мати стільки представників, скільки відповідає її частці в державних прибутках імперії, установивши деякі податки з неї й навзамін цього надавши їй свободу торгівлі з її співвітчизниками в метрополії, причому число її представників збільшуватиметься відповідно до збільшення в подальшому її внеску, то перед керівними діячами кожної колонії відкриється новий спосіб набуття впливу та значущості, новий і більш привабливий об’єкт для їхнього честолюбства. Замість змагатися за мізерні призи, що їх можна виграти, коли можна так сказати, у жалюгідній лотереї колоніальної партійної боротьби, вони зможуть також сподіватися, виходячи з властивої людям віри у свої здібності й свою щасливу зірку, витягнути один із великих виграшів, що їх іноді викидає колесо великої державної лотереї британського політичного життя. Якщо не буде прийнято такого або подібного до нього методу (а певно, немає іншого, більш підхожого) для збереження впливу й задоволення честолюбності керівних діячів Америки, то малоймовірно, щоб вони колись добровільно підкорилися нам. А ми мусимо пам’ятати, що кров, яку необхідно пролити, щоб примусити їх до цього, кожна її краплина, являє собою кров тих, хто є і кого ми хочемо мати нашими співгромадянами. Дуже помиляються ті, хто тішить себе думкою, ніби за становища, що склалося, наші колонії буде легко завоювати за допомогою самої лише сили. Особи, які нині визначають рішення так званого ними континентального конгресу, сповнені нині такого усвідомлення своєї значущості, якого не відчувають, мабуть, найвидатніші люди у Європі. Із крамарів, купців, адвокатів вони перетворилися на державних людей та законодавців і створюють нову форму управління для великої держави, що, як вони сподіваються і як це, цілком імовірно, буде, стане однією з найвеличніших і найсильніших держав, що будь-коли існували на землі. 500 людей, які в різний спосіб беруть безпосередню участь у діяльності континентального конгресу, і до 500 000 людей, які діють під керівництвом цих 500, — усі однаково відчувають відповідне зростання своєї значущості. Майже кожен окремий член панівної партії в Америці посідає тепер у власній уяві вище становище порівняно не лише з тим, що його він посідав раніше, а й із тим, що його будь-коли розраховував посісти. І коли перед ним або перед його вождями не буде висунуто якоїсь нової мети для честолюбності, він помре, захищаючи це становище, якщо тільки наділений нормальною мужністю.

Президент Гено[74] зазначає, що ми тепер із цікавістю читаємо не про те, що вважалося на той час важливими новинами, а про дрібні подробиці діяльності Ліги на захист свого впливу та значення. Тоді, розповідає він, кожен приписував собі певне значення; і незліченні спогади, що дійшли до нас від того часу, були здебільшого написані людьми, які діставали задоволення, коли передавали й возвеличували події, у яких вони, на їхню думку, були важливими дійовими особами. Добре відомо, як завзято тоді захищалося місто Париж, який жахливий голод воно терпіло, щоб не підкоритися найкращому і згодом найулюбленішому з усіх королів Франції. Більшість громадян або тих, хто управляв більшістю їх, боролася за власне значення та вплив, що, як вони передбачали, мали дійти кінця, щойно буде відновлено колишній уряд. Наші колонії, якщо тільки їх не вдасться переконати укласти союз, найшвидше так само завзято захищатимуться від найкращої з метрополій, як місто Париж це робило щодо найкращого з королів.

За давніх часів ідея представництва була невідома. Коли мешканці однієї держави отримували право громадянства в іншій, вони не мали іншого засобу користуватися цим правом, окрім як рушати всією масою для голосування та участі в обговоренні разом із мешканцями цієї іншої держави. Поширення на більшу частину мешканців Італії прав римського громадянства остаточно знищило Римську республіку. Стало вже неможливо розрізнити, хто був римським громадянином і хто ним не був. Жодне плем’я не могло знати всіх своїх членів. Будь-який набрід міг бути залучений до участі в народних зборах; ці люди могли витісняти з них справжніх громадян і вирішувати справи республіки, наче вони самі були її громадянами. Але навіть якщо Америка посилатиме до парламенту 50–60 нових представників, для вартового палати громад не становитиме більш-менш значних труднощів відрізнити її членів від тих, хто не є ними. Тому, хоча в результаті об’єднання Риму із союзними державами Італії римська конституція не могла не бути зруйнована, немає ані найменшої ймовірності, щоб британській конституції могло зашкодити об’єднання Великої Британії з її колоніями. Навпаки, цю конституцію в такий спосіб було б тільки завершено, і без цього вона здається недосконалою. Збори, що обговорюють і вирішують справи всіх частин держави, повинні, поза сумнівом, мати у своєму складі представників їх усіх, щоб бути належним чином поінформованими. Однак я не стверджуватиму, що таке об’єднання можна легко здійснити або що в разі його здійснення не можуть виникнути різні ускладнення, до того ж значні. І все-таки мені не доводилося чути про жодне ускладнення, що його не можна було б подолати. Головне з них випливає, мабуть, не з природи речей, а із забобонів та поглядів людей по цей і по той бік Атлантичного океану.

Ми, що перебуваємо по цей бік океану, побоюємося, що велике число американських представників порушить рівновагу конституції та надміру збільшить або вплив корони, з одного боку, або силу демократії — з іншого. Але якщо число американських представників відповідатиме доходу від оподатковування Америки, то кількість населення, що підлягає управлінню, зросте в точній відповідності із засобами для управління нею, а засоби управління — із чисельністю населення, яким управляють. Співвідношення між демократичною та монархічною частинами конституції залишиться після об’єднання таким самим, як це було до того.

Люди по той бік океану побоюються, що віддаленість їх від місця знаходження уряду наразить їх на всілякого роду гноблення. Але їхні представники в парламенті, число яких від самого початку має бути значним, легко зможуть убезпечити їх від будь-якого гноблення. Відстань не може дуже послабити залежність представника від виборця, і перший усе-таки усвідомлюватиме, що завдячує своїм місцем у парламенті й усім, що одержує від нього, добрій волі останнього. Через це в його інтересах буде живити цю добру волю викриттям, з усім авторитетом члена законодавчих зборів, кожної несправедливості, якою може завинити в цих віддалених частинах імперії будь-який цивільний або військовий чиновник. Окрім того, як можуть із певною підставою тішитися мешканці Америки, віддаленість цієї країни від місця знаходження уряду не дуже довго збережеться. Швидкість, із якою розвивалися багатство й населення цієї країни, була досі такою великою, що не набагато більше, ніж через 100 років, мабуть, доходи від оподаткування Америки перевищать доходи від оподаткування Великої Британії, і центр імперії тоді, природно, пересунеться в ту її частину, що дає найбільше для загального захисту й утримання органів держави.

Відкриття Америки та шляху до Ост-Індії повз мис Доброї Надії — дві найвидатніші та найважливіші події в усій історії людства. Наслідки їх уже тепер є дуже значними, але за короткий період у 200 років, що минув від часів цих відкриттів, усі їхні результати жодним чином не могли виявитися повною мірою. Людська мудрість не в змозі передбачати, які добрі або нещасливі наслідки можуть ще статися через ці великі події. Їхній загальний вплив видається радше благодійним, оскільки вони зблизили найвіддаленіші частини світу, дали їм змогу задовольняти потреби одне одного, поширювати коло потреб і можливість задовольняти їх одне для одного, заохочувати промисловість одне одного. Але для тубільців Ост- і Вест-Індії всі комерційні вигоди, що їх можна було мати від цих подій, були цілком паралізовані породженими ними жахливими лихами. Однак вони були зумовлені, напевне, радше зовнішніми обставинами, а не чимось, що закорінене в самому характері подій. В епоху відкриттів перевага сили на боці європейців була така велика, що вони могли безкарно чинити в цих віддалених країнах будь-яку несправедливість. Можливо, згодом тубільці цих країн зробляться сильнішими або європейці стануть слабкішими, і мешканці всіх різних частин світу настільки зрівняються в мужності й силі, що саме лише це, викликаючи в них побоювання одне щодо одного, зможе перетворити несправедливість незалежних націй на певну повагу до прав одне одного. Але найшвидше внаслідок такої рівності може бути запроваджено взаємне повідомлення знань та ознайомлення з усіма видами промислової діяльності, які природно чи навіть із необхідністю ведуть за собою жваві відносини між усіма країнами.

До речі, одним із головних наслідків цих відкриттів було те, що меркантилістична система набула блиску й слави, яких вона за інших умов ніколи б не досягла. Мета цієї системи полягає у збагаченні кожної великої нації переважно за допомогою торгівлі та мануфактур, а не за допомогою обробітку й поліпшення землі, переважно завдяки праці міст, а не сіл. Але внаслідок цих відкриттів торговельні міста Європи, замість бути мануфактуристами й транспортерами лише для дуже невеликої частини світу (частини Європи, яку омиває Атлантичний океан, і країн, що лежать по берегах Балтійського та Середземного морів), зробилися тепер мануфактуристами для численних колоністів Америки, що мають достаток, і транспортерами, а також де в чому й мануфактуристами майже для всіх різних націй Азії, Африки та Америки. Два нових світи були відкриті для їхньої промисловості, причому кожен із них був набагато значнішим і просторішим, ніж старий, а ринок одного з них із кожним днем ставав дедалі більшим.

Країни, що мають колонії в Америці й торгують безпосередньо з Ост-Індією, справді користуються всім блиском і показною величчю цієї торгівлі. Однак інші країни всупереч усім заздрісним утискам, за допомогою яких їх хочуть відтіснити, часто мають більшу частку вигоди від торгівлі. Колонії Іспанії та Португалії, наприклад, набагато більше сприяють фактичному розвиткові промисловості інших країн, ніж самих Іспанії та Португалії. Споживання цими колоніями лише одного предмета, а саме полотна, сягає, як повідомляють (але я не ручаюся за точність цієї цифри), суми в три з лишком мільйони фунтів на рік. Але все це значне споживання майже цілком обслуговують Франція, Фландрія, Голландія та Німеччина. Іспанія та Португалія дають лише мізерну частину всього полотна, яке споживають їхні колонії. Капітал, що забезпечує колонії цією великою кількістю полотна, щороку розподіляється між мешканцями цих інших країн і дає їм дохід, тільки прибутки з нього витрачають в Іспанії та Португалії, де вони дають поживу розкоші та марнотратству купців Кадикса й Лісабона.

Навіть обмеження, за допомогою яких кожна нація намагається закріпити виключно за собою торгівлю зі своїми колоніями, часто бувають шкідливішими для країн, на користь яких їх установлено, ніж для тих, проти яких їх було спрямовано. Несправедливе пригнічення промисловості інших країн, так би мовити, обвалюється на голову самих гнобителів і нищить їхню промисловість набагато більше, ніж промисловість цих країн. На підставі цих обмежень, наприклад, гамбурзький купець полотно, призначене ним для американського ринку, має відправляти до Лондона й змушений привозити звідти тютюн, призначений ним для німецького ринку, тому що він не може ані відправляти полотно безпосередньо в Америку, ані вивозити тютюн безпосередньо з Америки. З огляду на такі утиски він, певно, змушений продавати полотно дещо дешевше й купувати тютюн дещо дорожче, ніж міг би це робити за відсутності їх; його прибутки через це зменшуються. Однак у цій торгівлі між Гамбургом і Лондоном його капітал, поза сумнівом, обертається значно швидше, ніж це могло б бути в безпосередній торгівлі з Америкою, навіть коли припустити (а цього зовсім не буває), що платежі Америки здійснюються так само акуратно, як і платежі Лондона. Отже, за торгівлі, за якої ці утиски обмежують гамбурзького купця, його капітал може давати постійне заняття значно більшій кількості німецької праці, ніж це було б за торгівлі, від якої його відсторонено. Хоча, таким чином, один вид торгівлі може бути менш вигідним для нього, ніж інший, але не може бути менш вигідним для його країни. Якраз навпаки стоять справи з тим видом торгівлі, до якого монополія, природно, приваблює, так би мовити, лондонського купця. Мабуть, він може бути більш вигідним для нього, ніж більшість інших галузей торгівлі, але через повільність обігів він не може бути вигіднішим для країни.

Отже, після несправедливих зусиль усіх країн Європи, спрямованих на те, щоб узяти собі всю вигоду від торгівлі зі своїми колоніями, жодній із них ще й досі не пощастило отримати для себе нічого іншого, крім витрат на збереження за часів миру і захист за часів війни тієї утискувальної влади, яку вони присвоїли собі над ними. Усім країнам повністю випали незручності, що випливають із володіння колоніями. Що ж до вигод, які дає торгівля з ними, то їх їм доводилося ділити з багатьма іншими країнами.

Із першого погляду, певно, монополія великої торгівлі з Америкою здається вельми цінним надбанням. Із погляду легковажної честолюбності вона в заплутаній сутичці політичної та військової боротьби видається об’єктом гідним найвищою мірою. Але саме звабливий блиск мети, величезні розміри торгівлі є якраз тією властивістю, що робить монополію її шкідливою для неї або що призводить до того, що одне заняття — за самою своєю природою менш вигідне для країни за більшість інших занять — поглинає значно більшу частину капіталу країни, ніж це було б за відсутності такої монополії.

Торговельний капітал кожної країни, як уже показано в книзі другій, природно, шукає, так би мовити, застосування, найвигіднішого для країни. Коли його вкладено в транзитну торгівлю, країна, якій він належить, стає складським місцем товарів усіх країн, для яких цей капітал слугує посередником. Однак власник цього капіталу неодмінно прагне збути якнайбільшу частину цих товарів у себе на батьківщині. Він таким чином звільняє себе від турбот, ризику й витрат, пов’язаних із вивезенням, і тому охоче продасть їх усередині країни не тільки за значно меншу ціну, а і з дещо меншим прибутком, ніж міг би отримати, відправивши їх за кордон. Тому він, ясна річ, намагається по можливості перетворити свою транзитну торгівлю на зовнішню для потреб споживання. Так само, якщо його капітал вкладений у зовнішню торгівлю для потреб споживання, він із тієї самої причини буде радий збути всередині країни якомога більшу частину тих товарів внутрішнього виробництва, що їх він скуповує для вивезення на який-небудь іноземний ринок, і таким чином у міру своїх сил намагатиметься перетворити свою зовнішню торгівлю для потреб споживання на торгівлю внутрішню. Торговельний капітал кожної країни, таким чином, природно, шукає близького вкладення й уникає віддаленого; природно, шукає такого застосування, за якого він обертається швидко, і уникає такого, за якого обіги є повільними; природно, шукає такого застосування, за якого він може забезпечувати найбільшу кількість продуктивної праці в країні, де він перебуває або де мешкає його власник, і уникає такого застосування, за якого він може утримувати там найменшу кількість праці. Він, звісно, шукає такого застосування, що за звичайних умов є найбільш вигідним, і уникає такого, що у звичайних випадках є найменш вигідним цій країні.

Але якщо в одному із цих віддалених вкладень за звичайних умов, менш вигідних для країни, прибуток чомусь дещо підвищиться порівняно з тим, чого достатньо для того, щоб гору взяла природна перевага, що її віддають вкладенням більш близьким, то такий надприбуток спричинятиме відплив капіталу із цих ближчих вкладень, доки прибутки повсюдно не повернуться до свого нормального рівня. Однак такий надприбуток служить доказом того, що за сучасних суспільних умов у цих віддалених вкладеннях уміщено недостатньо капіталу порівняно з іншими видами торгівлі й що капітал суспільства розподіляється не цілком належним чином серед усіх різних галузей торгівлі, що ведуться в ньому. Це служить доказом того, що якісь предмети купують дешевше чи продають дорожче, ніж належало б, і що якийсь певний клас громадян більшою або меншою мірою зазнає гноблення, сплачуючи більше або одержуючи менше порівняно з тим, що відповідає тій рівності, яка має існувати і яка, природно, здійснюється серед усіх різних класів громадян. Хоча той самий капітал ніколи не може забезпечувати однакову кількість продуктивної праці як за віддаленого, так і за близького вкладення, проте перше може бути настільки ж необхідним для добробуту суспільства, як і останнє, оскільки товари, якими в цьому разі ведуть торгівлю, потрібні для здійснення багатьох більш близьких операцій. Але якщо прибутки тих, хто торгує такими товарами, перевищують звичайний рівень, їх продаватимуть дорожче, ніж належало б, або з деяким перевищенням порівняно з їхньою природною ціною і всі ті, хто зайнятий у ближчих операціях, більшою або меншою мірою зазнаватимуть збитків від такої високої ціни. Через це їхні інтереси вимагають, щоб частину капіталу було одержано із цих ближчих вкладень і звернено на це більш віддалене вкладення, щоб звести прибуток від нього до належного рівня, а ціну відповідних товарів — до їхньої природної ціни. У цьому винятковому випадку суспільний інтерес вимагає, щоб частину капіталу було відтягнено від тих занять, що за звичайних умов є вигіднішими, і було звернено до такого заняття, що за звичайних умов менш вигідне для суспільства; у цьому винятковому випадку природні інтереси й нахили людей так само повно збігаються із суспільними інтересами, як і в усіх інших нормальних випадках, і спонукають їх відтягувати капітал від близького і спрямовувати його на віддалене заняття.

Отаким чином приватні інтереси та прагнення окремих людей, природно, спонукають їх спрямовувати свій капітал до занять, що за звичайних умов є найвигіднішими для суспільства. Але якщо під впливом того, що вони віддають природну перевагу вкладанню капіталу в такі заняття, вони спрямують до них занадто багато капіталу, зниження прибутку в них і підвищення його в усіх інших заняттях негайно ж змусять їх виправити такий неправильний розподіл. Таким шляхом без будь-якого втручання закону приватні інтереси та прагнення людей, природно, змушують їх ділити й розподіляти капітал будь-якого суспільства між різними заняттями, що існують у ньому, по можливості в точній відповідності до того, що найбільше збігається з інтересами всього суспільства загалом.

Усі різноманітні обмеження меркантилістичної системи неминуче більшою або меншою мірою порушують цей природний і найбільш вигідний розподіл капіталу. А ті обмеження, що стосуються торгівлі з Америкою та Ост-Індією, порушують його, мабуть, більше за всі інші, тому що торгівля із цими двома великими материками поглинає значно більше капіталу, ніж будь-які інші дві галузі торгівлі. Втім, обмеження і правила, за допомогою яких у цих двох галузях торгівлі досягається таке переміщення капіталу, зовсім не є тими самими. В обох випадках головним засобом є монополія, але монополія особлива. Справді, монополія того чи того роду є, напевне, єдиною зброєю меркантилістичної системи.

У торгівлі з Америкою всі нації намагаються по можливості зосередити у своїх руках весь збут на ринок своїх колоній, цілком відсторонивши всі інші нації від безпосередньої торгівлі з ними. Протягом більшої частини XVI століття португальці намагалися таким самим чином регулювати торгівлю з Ост-Індією, претендуючи на виключне право плавати в індійських водах на тій підставі, що їм належить заслуга першого відкриття шляху туди. Голландці й тепер ще не допускають усі інші європейські нації до торгівлі зі своїми островами, що дають прянощі. Такі монополії явно встановлено проти всіх інших європейських націй, що завдяки цьому не лише виявляються відстороненими від торгівлі, у яку їм було б вигідно спрямувати частину свого капіталу, а й змушені купувати товари, що їх доставляє ця торгівля, за дещо дорожчою ціною порівняно з тією, яку їм довелося б платити, якби вони могли самі ввозити їх безпосередньо з країн, що їх виробляють.

Але після падіння могутності Португалії жодна європейська нація вже не претендувала на виключне право плавання в індійських водах, головні порти яких відкриті тепер для кораблів усіх європейських націй. Однак, за винятком Португалії та віднедавна — Франції, торгівлю з Ост-Індією в усіх європейських країнах було віддано до рук монопольних компаній. Таку монополію, по суті, встановлюють проти тієї самої нації, що її оголошує. Завдяки їй значна частина цієї нації не тільки виявляється усунутою від торгівлі, у яку їй могло б бути вигідно спрямувати частину свого капіталу, а й змушена купувати товари, що їх доставляє ця торгівля, за дещо дорожчою ціною, ніж якби вона була відкрита й вільна для всіх представників цієї нації. Від часів заснування англійської Ост-Індської компанії, наприклад, решта мешканців Англії, окрім того, що була відсторонена від торгівлі, мала оплачувати в ціні споживаних нею ост-індських товарів не лише всі надзвичайні прибутки, що їх компанія отримувала на цих товарах унаслідок своєї монополії, а й усі ті надзвичайні зайві витрати, до яких неминуче мали призводити ошуканство та зловживання, невіддільні від управління справами такої великої компанії. Таким чином, безглуздість цього другого виду монополії значно очевидніша, ніж безглуздість монополії першого виду.

Обидва ці види монополії більшою або меншою мірою порушують природний розподіл капіталу суспільства, але вони не завжди порушують його однаковим чином.

Монополії першого виду завжди залучають до якоїсь однієї галузі торгівлі, у якій їх установлюють, більшу частку капіталу суспільства, ніж та, що природно припливала б до неї.

Монополії другого виду можуть інколи залучати капітал до тієї галузі торгівлі, у якій їх установлюють, а інколи й відтягувати його від неї залежно від різних обставин. У бідних країнах вони, звісно, залучають до неї більше капіталу, ніж припливало б до неї за нормальних умов. У багатих країнах вони, звісно, відтягують від неї значну кількість капіталу, що її спрямовували б у неї за нормальних умов.

Такі бідні країни, як, наприклад, Швеція та Данія, певно, ніколи не відправили б жодного судна до Ост-Індії, якби цю торгівлю не було надано монопольній компанії. Заснування такої компанії неминуче заохочує підприємливих людей. Монополія захищає їх від усіх конкурентів на внутрішньому ринку, а на зовнішніх ринках вони мають рівні шанси з купцями інших націй, їхня монополія дає їм певність, що вони отримають великий прибуток на значній кількості товарів, та ймовірність того, що вони отримають значний прибуток на великій кількості товарів. Не маючи такого надзвичайного заохочення, бідні купці таких бідних країн, напевно, ніколи не наважилися б ризикувати своїми невеликими капіталами в такій віддаленій і ненадійній справі, якою, природно, мала видаватися їм торгівля з Ост-Індією.

Навпаки, така багата країна, як Голландія, за вільної торгівлі, певно, відправляла б до Ост-Індії значно більше кораблів, ніж робить це нині. Обмежений капітал Голландської ост-індської компанії, мабуть, не пускає в цю торгівлю багато великих торговельних капіталів, що припливали б до неї за відсутності монополії. Торговельний капітал Голландії такий великий, що він, так би мовити, постійно перетікає то в позики іноземним державам, то в позики приватним торгівцям і підприємливим людям чужих країн, то в транзитну торгівлю. Оскільки майже всі галузі торгівлі переповнені, а весь капітал, що його з більш-менш пристойним прибутком можна вкласти і вже вкладено туди, остільки капітал Голландії неминуче відтягується до найвіддаленіших підприємств. Якби торгівля з Ост-Індією була цілком вільна, вона, певно, поглинула би більшу частину цього надлишкового капіталу. Ост-Індія як для мануфактурних виробів Європи, золота й срібла, так і для деяких інших продуктів Америки становить більший і місткіший ринок, ніж Європа та Америка, узяті разом.

Будь-яке порушення природного розподілу капіталу неминуче є шкідливим для суспільства, у якому він відбувається, через те, що відтягує від якої-небудь галузі торгівлі капітал, який без цього припливав би до неї. Якби за відсутності монопольної компанії торгівля Голландії з Ост-Індією була значнішою, ніж тепер, ця країна мала б зазнавати великих збитків через те, що частину її капіталу відсторонено від такого заняття, яке є для неї найвигіднішим. Так само якщо за відсутності монопольної компанії торгівля Швеції та Данії з Ост-Індією була б меншою, ніж тепер, або — що, мабуть, є більш імовірним — зовсім не існувала б, то обидві ці країни мали б зазнавати значних збитків через відтягнення частини їхнього капіталу в заняття, що тією чи тією мірою не відповідає їхнім сучасним умовам. Для них, мабуть, було б краще за нинішніх умов купувати ост-індські товари в інших націй, навіть сплачуючи при цьому дещо дорожче, аніж відтягувати таку велику частину свого незначного капіталу до такої віддаленої торгівлі, у якій капітал обертається так повільно й може утримувати таку невелику кількість продуктивної праці всередині власної країни, де є така велика потреба в продуктивній праці, де так мало виробляється й так багато потрібно виробляти.

Хоча, таким чином, за відсутності монопольної компанії якась окрема країна може виявитися неспроможною вести безпосередню торгівлю з Ост-Індією, це аж ніяк не означає, що таку компанію слід у ній заснувати; звідси випливає лише те, що за даних обставин така країна не повинна торгувати безпосередньо з Ост-Індією. Той факт, що такі компанії взагалі не є необхідними для торгівлі з Ост-Індією, достатньою мірою підтверджує досвід Португалії, яка понад 100 років поспіль майже всю її тримала у своїх руках без будь-якої монопольної компанії.

Зазначали, що жоден окремий купець не може володіти капіталом, достатнім для утримання представників та агентів у різних портах Ост-Індії, щоб діставати товари для суден, які він відправляє туди, а тим часом за відсутності таких представників та агентів складність знайдення вантажу часто може призвести до того, що судна пропустять сприятливий час для повернення і витрати, пов’язані з таким зволіканням, не лише з’їдять увесь прибуток від підприємства, а й можуть завдати значних збитків. Однак цей доказ, якщо він узагалі що-небудь доводить, доводив би тільки те, що жодну значну галузь торгівлі не можна вести без монопольної компанії, а це суперечить досвідові всіх націй. Немає такої великої галузі торгівлі, у якій капітал будь-якого окремого купця був би достатнім для здійснення всіх допоміжних операцій, потрібних для ведення основної торгівлі. Та коли нація визріває для ведення якоїсь великої галузі торгівлі, одні купці, природно, вкладають свої капітали в її основну гілку, а інші — у її допоміжні гілки, і хоча таким чином ведуться всі її гілки, проте дуже рідко трапляється, щоб усі вони велися за допомогою капіталу одного окремого торгівця. Тому якщо нація визріла для торгівлі з Ост-Індією, певна частина її капіталу, зрозуміло, розподілиться між різними гілками цієї торгівлі. Деякі купці вважатимуть вигідним для себе оселитися в Ост-Індії й витрачати там свої капітали на доставляння товарів до кораблів, які надсилають інші купці, що мешкають у Європі. Якби поселення, придбані різними європейськими націями в Ост-Індії, можна було відібрати в монопольних компаній, яким вони нині належать, і поставити під безпосереднє заступництво правителя, життя в них стало б зручним і безпечним для купців тих націй, яким ці поселення належать. Якщо в якийсь момент та частина капіталу якоїсь країни, що за власним почином прагне й схиляється, так би мовити, до торгівлі з Ост-Індією, виявиться недостатньою для ведення всіх цих різних її гілок, це служитиме доказом того, що ця країна ще не визріла для такої торгівлі та що їй вигідніше ще деякий час купувати навіть за більш високою ціною в інших європейських націй потрібні їй ост-індські товари замість ввозити їх самій безпосередньо з Ост-Індії. Її втрати на високій ціні цих товарів рідко можуть зрівнятися з втратами, що їх вона змушена буде зазнати внаслідок відтягнення значної частини свого капіталу від іншого використання, потрібнішого, кориснішого або більш відповідного її умовам і становищу, ніж безпосередня торгівля з Ост-Індією.

Хоча європейці володіють на Африканському узбережжі та в Ост-Індії багатьма значними поселеннями, вони ще не надбали ані тут, ані там таких населених і багатих колоній, як на островах і на материку Європи. Африку, так само як і деякі з країн, що об’єднуються під загальною назвою Ост-Індія, населяють варварські народи. Але ці народи зовсім не були такими слабкими й беззахисними, як жалюгідні та безпорадні американці; крім того, вони були й набагато численнішими залежно від природної родючості населених ними країн. Варварські народи Африки або Ост-Індії, навіть готтентоти, були скотарями, тоді як тубільці всіх місцевостей Америки, за винятком Мексики та Перу, були тільки мисливцями, а існує дуже велика різниця між числом пастухів і числом мисливців, яким може забезпечити засоби до існування територія того самого розміру і однакова за родючістю. Тому в Африці та Ост-Індії було значно важче витіснити тубільців і поширити плантації на більшу частину земель їхніх первісних мешканців. Окрім того, як уже зазначалося, дух монопольних компаній є несприятливим для розвитку нових колоній і був, певно, головною причиною мізерності їхніх успіхів в Ост-Індії. Португальці вели торгівлю як з Африкою, так і з Ост-Індією, не засновуючи монопольних компаній, і їхні поселення в Конго, Анголі та Бенгуелі на Африканському узбережжі та в Гоа в Ост-Індії, хоча на них дуже позначилися забобони й усілякі прояви поганого управління, усе-таки певною мірою, хоча й слабко, нагадують американські колонії та почасти заселені португальцями, що оселилися там кілька поколінь тому. Голландські поселення на мисі Доброї Надії та в Батавії є нині найзначнішими колоніями із заснованих європейцями в Африці або в Ост-Індії й до того ж дуже вдало розташованими. Мис Доброї Надії населяв народ, майже такий же варварський і так само неспроможний захищати себе, як і тубільці Америки. До того ж він являє собою ніби заїжджий двір на шляху між Європою та Ост-Індією, де на певний час зупиняється майже кожне європейське судно у своєму рейсі туди або назад. Саме лише постачання цих суден усілякими свіжими їстівними припасами, фруктами та інколи вином уже створює дуже широкий ринок для надлишкового продукту колоністів. Тим, чим є мис Доброї Надії на шляху між Європою та Ост-Індією, є Батавія між головними пунктами Ост-Індії. Вона розташована на жвавій дорозі від Індостану до Китаю та Японії та лежить майже на половині цієї дороги. Майже всі судна, що плавають між Європою та Китаєм, заходять у Батавію; окрім цього, вона служить центральним і головним ринком так званої місцевої торгівлі Ост-Індії — не тільки тієї її частини, яку ведуть європейці, а й тієї, яку ведуть тубільні народи; у її порту часто можна бачити судна, керовані мешканцями Китаю та Японії, Тонкіну, Малакки, Кохінхіни та острова Целебес. Таке вигідне розташування дало змогу обом цим колоніям подолати всі перешкоди, що їх міг протиставляти їхньому розвиткові гнітючий дух монопольної компанії. Воно дало змогу Батавії паралізувати додаткову невигоду, мабуть, найбільш нездорового клімату в усьому світі.

Англійська та Голландська компанії, хоча вони й не заснували жодних великих колоній, за винятком двох згаданих вище, обидві здійснили значні завоювання в Ост-Індії. Але в тому, як вони обидві управляють своїми новими підданими, природний дух монопольної компанії виявився найбільш яскраво. На островах, де ростуть прянощі, голландці, як стверджують, спалюють прянощі, що дають багатий урожай понад ту кількість, яку вони розраховують продати в Європі з достатнім, на їхню думку, прибутком. На островах, де вони зовсім не мають поселень, вони дають премію тим, хто збирає молоді квіти й зелене листя гвоздичного та мускатного дерев, що природно росли там у великій кількості, але майже цілком знищені тепер, як розповідають, унаслідок цієї дикої політики. Навіть на островах, де вони мають свої поселення, вони дуже зменшили кількість цих дерев. Якщо збір навіть на їхніх власних островах виявиться значно більшим, ніж це відповідає їхньому ринкові, тубільці, як вони побоюються, можуть знайти способи доставити певну частину його іншим націям; і тому, як їм здається, найкращим засобом забезпечити собі монополію буде турбота про те, щоб тут виростало не більше від того, що вони самі доставляють на ринок. Різними засобами гноблення вони скоротили населення деяких із Молуккських островів майже до такої чисельності, яка є достатньою для забезпечення свіжим провіантом та іншими необхідними предметами їхніх незначних гарнізонів і тих їхніх суден, що час від часу заходять туди за вантажами прянощів, а тим часом навіть за панування португальців ці острови, як повідомляють, були добре заселені. Англійська компанія ще не встигла встановити в Бенгалії такої досконалої руйнівної системи. Але її система управління відзначалася такою самою тенденцією. Траплялося, як мене запевняли, що начальник, тобто головний прикажчик якоїсь факторії, наказував селянинові зорати квітуче поле маку й засіяти його рисом або якимось іншим злаком. Як привід виставляли запобігання нестачі продовольства, але фактичною причиною було прагнення дати можливість начальнику продати за кращою ціною велику кількість опіуму, яка була в нього на руках. В інших випадках віддавався наказ протилежного характеру, і добре поле рису або іншого злаку переорювали, щоб звільнити місце для плантації маку; це робилося, коли начальник передбачав можливість отримання надзвичайно великого прибутку від опіуму. Службовці компанії в багатьох випадках намагалися встановлювати для власної користі монополію деяких із найважливіших галузей не тільки зовнішньої, а й внутрішньої торгівлі країни. Якби їм було дозволено діяти далі в такому самому напрямку, вони неодмінно спробували б раніше або пізніше обмежити виробництво окремих продуктів, монополію яких вони таким чином захопили, обмежити його не тільки тієї кількістю, що її могли продати, а й тією, що її могли розраховувати продати з достатнім, на їхню думку, прибутком. Таким чином, через одне або два століття політика Англійської компанії, напевно, виявилася б такою ж руйнівною, як і політика Голландської компанії.

Однак ніщо не може більшою мірою йти врозріз із дійсними інтересами цих компаній, ніж ця руйнівна система. Майже в усіх країнах правитель одержує свій дохід із доходу народу. Тому що більший дохід народу, що більший річний продукт землі та праці населення, то більше воно може надати правителеві. Через це останній зацікавлений у тому, щоб по можливості збільшувати цей річний продукт. Але якщо такий інтерес має будь-хто з правителів, це особливо стосується такого правителя, який — подібно до правителя Бенгалії — одержує свій дохід переважно від земельної ренти. Ця рента має неодмінно залежати від кількості й вартості продукту, а обидві вони залежать від розмірів ринку. Кількість із більшою або меншою точністю завжди відповідатиме споживанню тих, хто в змозі платити за нього, а ціна, яку останні будуть згодні платити, завжди залежатиме від напруженості конкуренції між ними. Тому в інтересах такого правителя відкривати якомога ширший ринок для продукту своєї країни, надавати якнайповнішу свободу торгівлі, щоб по можливості збільшувати число та конкуренцію покупців, а отже, усувати не тільки всі монополії, а й усі утиски при перевезенні продукту країни з однієї її частини до іншої, при вивезенні його до інших країн чи при ввезенні всіляких товарів, на які його можна обмінювати. Таким чином він найшвидше збільшить кількість і вартість цього продукту, а отже, і власної частки його, або свій дохід.

Проте, як здається, торговельна компанія не здатна дивитися на себе як на правителя навіть після того, як стає ним. Вона, як і раніше, вважає своєю головною справою торгівлю, тобто купівлю з метою наступного перепродажу, і через дивне нерозуміння розглядає роль правителя наче якийсь додаток до своєї ролі купця, як щось таке, що має бути підпорядковане останній або завдяки чому вона може дістати можливість дешевше купувати в Індії та через це продавати з більшим прибутком у Європі. Із цією метою вона намагається по можливості усунути всіх конкурентів із ринку країн, підпорядкованих її управлінню, а отже, скорочувати принаймні деяку частину надлишкового продукту цих країн до тієї кількості, якої тільки досить для задоволення її власного попиту або яку вона розраховує продати в Європі з нормальним, як на її думку, прибутком. Отже, гендлярські звички спонукають її майже неминуче — хоча, можливо, і несвідомо — в усіх звичайних випадках віддавати перевагу невеликому й тимчасовому прибутку монополіста порівняно з великим і сталим доходом правителя й поступово ведуть її до майже такого самого поводження з країнами, підпорядкованими її управлінню, як поводження голландців із Молуккськими островами. В інтересах Ост-Індської компанії, що розглядається як правитель, щоб європейські товари, привезені до її індійських володінь, продавалися там якомога дешевше, а індійські товари, що їх доставляють звідти, давали туди найбільший виторг або продавалися за якомога вищою ціною. Але її інтереси як купця прямо протилежні цьому. Як правитель вона має інтереси, що цілком збігаються з інтересами країни, якою вона управляє. Її інтереси як купця є цілком протилежними останнім.

Але якщо дух такого управління, навіть коли йдеться про його керівників у Європі, є, таким чином, по суті й, мабуть, безнадійно неправильним, то практика його в Індії ще більше є такою. На чолі цього управління з необхідності стоїть рада купців — професія, яка, поза сумнівом, є вельми поважною, але в жодній країні світу не має того авторитету, що природно наводить на народ страх і без будь-якого застосування сили викликає його добровільне підкорення. Така рада здатна домагатися покори тільки за допомогою військової сили, якою вона володіє, і через це її управління з необхідності має військовий і деспотичний характер. Тимчасом її головне заняття — заняття купця. Воно полягає в продажу коштом його хазяїв європейських товарів, які йому доставляють, і в купівлі навзамін індійських товарів для європейського ринку. Воно полягає в продажу перших так дорого і в купівлі других так дешево, як тільки це можливо, а отже, в усуненні по можливості всіх суперників із того ринку, де купець тримає свої контори та магазини. Тому дух адміністрації компанії, оскільки це стосується її торгівлі, не відрізняється від духу її правління. Він має тенденцію підпорядковувати управління інтересам монополії, а отже, обмежувати природне зростання принаймні деякої частини надлишкового продукту країни рівно тим, чого достатньо для задоволення попиту самої компанії.

Окрім того, усі члени адміністрації торгують більшою або меншою мірою власним коштом, і марно забороняти їм це робити. Що може бути безглуздішим за очікування, щоб службовці великої фірми, розташованої на відстані 10 000 миль, а отже, майже цілком вільної від контролю, за наказом своїх хазяїв одразу припинили ведення будь-яких операцій власним коштом, відмовилися назавжди від будь-якої надії скласти собі статок, для чого вони мають у руках усі засоби, і задовольнилися скромною платою від хазяїв, яка за всієї її помірності рідко може бути збільшена, оскільки її зазвичай установлюють у розмірах, які допускає дійсний прибуток від торгівлі компанії. За таких умов заборона службовцям компанії торгувати власним коштом навряд чи призведе до чогось іншого, ніж до можливості для старших службовців, прикриваючись необхідністю виконувати розпорядження своїх хазяїв, гнобити тих із нижчих службовців, які мали нещастя викликати їхнє невдоволення. Природно, що службовці намагаються встановити на користь власної приватної торгівлі таку саму монополію, як і для торгівлі компанії. Якщо їм дадуть змогу діяти на свій розсуд, вони встановлять цю монополію відкрито й безпосередньо, заборонивши всім іншим торгувати предметами, якими вони хочуть торгувати, і це, мабуть, найкращий і найменш утискувальний спосіб установлення монополії. Але якщо наказом із Європи це їм заборонено, вони однаково намагатимуться встановити таку саму монополію таємно і не прямим шляхом, а способом значно більш згубним для країни. Вони користуватимуться всім авторитетом уряду й спотворюватимуть відправлення правосуддя, щоб переслідувати й розоряти тих, хто заважає їм у будь-якій галузі торгівлі, яку вони ведуть за допомогою агентів, або приховано, або принаймні не зізнаючись у цьому відкрито. Водночас приватна торгівля службовців має поширитися на значно більшу кількість різних предметів, ніж офіційна торгівля компанії. Торгівля компанії охоплює тільки торгівлю з Європою, тільки частину зовнішньої торгівлі країни. А приватна торгівля службовців може поширюватися на всі галузі її внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Монополія компанії може вести тільки до гальмування природного зростання тієї частини надлишкового продукту, яку за свободи торгівлі вивозили б до Європи. Монополія службовців веде до гальмування природного зростання кількості всіх без винятку продуктів, якими вони надумають торгувати, призначених як для внутрішнього споживання, так і для вивезення, а отже, до зниження культури всієї країни й до зменшення чисельності її населення. Вона веде до зменшення кількості всіх без винятку продуктів, навіть предметів життєвої необхідності, коли службовці компанії надумають торгувати ними, купуючи їх і розраховуючи продати з бажаним для них прибутком.

За самим характером свого становища службовці так само мають більше схилятися до того, щоб із більшою суворістю обстоювати свої інтереси проти інтересів країни, якою вони управляють, ніж можуть це робити їхні хазяї. Країна належить не службовцям, а хазяям, які не можуть зовсім не рахуватися з інтересами країни. Дійсні інтереси хазяїв, якщо тільки вони здатні зрозуміти їх, збігаються з інтересами країни, і якщо вони гноблять її, то переважно через невігластво й безглуздість меркантилістичного забобону. Навпаки, дійсні інтереси службовців аж ніяк не тотожні інтересам країни, і найкраща обізнаність не обов’язково має вести до припинення утисків із їхнього боку. З огляду на це правила, що їх надсилали з Європи, хоча й були часто невдалі, здебільшого мали добрі наміри; більше розуміння і, мабуть, менше доброзичливості виявлялося інколи в правилах, установлюваних службовцями в Індії. Що це взагалі за дивний уряд, якщо кожний член його адміністрації прагне якнайшвидше поїхати з країни і, отже, по можливості швидше розлучитися із цим урядом, якщо кожному членові адміністрації наступного ж дня після того, як він поїхав і вивіз із собою свій статок, цілком байдуже, що всю країну знищить землетрус?

Усе сказане тут аж ніяк не означає, що я висловлюю якісь звинувачення проти службовців Ост-Індської компанії та ще менше — проти якихось окремих осіб. Я засуджую систему управління, становище, у яке люди поставлені, а не характер людей, що працювали в цій системі управління. Вони чинили так, як це, природно, диктувало їхнє становище, і ті, що голосніше від усіх кричали проти них, певно, самі діяли б не краще. За часів війни і переговорів ради Мадраса й Калькутти в багатьох випадках діяли з рішучістю та впевненою мудрістю, які зробили б честь римському сенатові в найкращі дні республіки. А тим часом члени цих рад були виховані для професій, дуже далеких від війни та політичної діяльності. Але, напевне, уже саме лише їхнє становище без відповідної освіти, досвіду або навіть прикладу породило в них усі ті великі якості, що їх вимагали обставини, і пробудило в них здібності й чесноти, наявності яких у себе вони навіть самі не підозрювали. Тому коли в деяких випадках становище надихало їх на великодушні вчинки, яких від них важко було очікувати, то не доводиться дивуватися, що в інших випадках воно штовхало їх на вчинки дещо іншого характеру.

Отже, такі монопольні компанії з усіх поглядів шкідливі, завжди більш або менш невигідні для країн, де їх засновують, і згубні для тих, хто має нещастя опинитися під їхнім управлінням.

Розділ VIII

Висновки про меркантилістичну систему

Хоча заохочення вивезення і ускладнення ввезення — два головних засоби, за допомогою яких меркантилістична система хоче збагачувати будь-яку країну, стосовно деяких особливих товарів вона все-таки, напевне, йде протилежним шляхом: обстоює ускладнення вивезення і заохочення ввезення. Однак її кінцева мета, як вона стверджує, завжди однакова, а саме — збагачення країни за допомогою сприятливого торговельного балансу. Вона ускладнює вивезення промислової сировини і знарядь виробництва, щоб дати нашим робітникам перевагу й дати їм змогу успішно конкурувати з робітниками інших націй на всіх іноземних ринках; обмежуючи таким чином вивезення небагатьох товарів, не дуже дорогих, вона має на увазі спричинити значно більше й значно цінніше вивезення інших. Вона заохочує ввезення сировини для мануфактур, щоб населення нашої країни могло переробляти її дешевше і щоб цим було відвернено більш значне й дорожче ввезення мануфактурних виробів. Я не бачу, принаймні в нашому зводі законів, жодних заохочувальних заходів на користь ввезення знарядь виробництва. Коли мануфактурна промисловість досягає певного щабля розвитку, виробництво знарядь виробництва саме стає заняттям великого числа дуже важливих мануфактур. Надання особливого заохочення ввезенню таких знарядь виробництва значно порушувало б інтереси цих підприємств. Через це ввезення їх не тільки не заохочували, а й часто зовсім забороняли. Так, ввезення вовночесальних апаратів заборонив закон, виданий на третій рік правління Едуарда IV; виняток зроблено тільки для ввезення з Ірландії або для ввезення їх як призового вантажу чи вантажу, врятованого під час аварії корабля. Цю заборону було відновлено законом на тридцять дев’ятий рік правління Єлизавети й подовжено та встановлено назавжди наступними законами.

Ввезення сировини для промисловості іноді заохочували звільненням його від мит, якими обкладалися інші товари, а іноді преміями.

Ввезення вовни з низки країн, бавовни з усіх країн, нечесаного льону, більшості барвників, більшості невичинених шкур з Ірландії чи британських колоній, тюленячих шкір із британських промислів у Гренландії, чавуну та штабового заліза з британських колоній, а також ввезення деяких інших видів промислової сировини заохочували звільненням від будь-яких мит за умови належної реєстрації в митниці. Можливо, що ці вилучення, так само як і велику частину інших наших торговельних правил, вирвав у законодавства приватний інтерес наших купців і власників мануфактур. А проте вони цілком справедливі й розумні, і якби, не зазіхаючи на потреби держави, їх можна було поширити на всі інші види промислової сировини, суспільство, поза сумнівом, від цього виграло б.

Однак пожадливість наших власників великих мануфактур у деяких випадках поширювала ці вилучення значно далі за те, що можна з підставою визнати сировиною для їхньої роботи. Законом двадцять четвертого року правління Георга II (розд. 46) було встановлено незначне мито, усього лише в 1 пенні на фунт, у разі ввезення іноземної грубо обробленої пряжі замість набагато вищого мита, яким її обкладали раніше, а саме в 6 пенсів із фунта вітрильної пряжі, в 1 шилінг із фунта французької та голландської пряжі й у 2 фунти стерлінгів 13 шилінгів 4 пенси із центнера російської лляної пряжі. Але наші власники мануфактур недовго задовольнялися цим зниженням. Законом, виданим на двадцять дев’ятий рік правління цього самого короля, розд. 15, разом із наданням премії при вивезенні британського та ірландського полотна, ціна якого не перевищувала 18 пенсів за ярд, було також скасовано навіть це незначне мито при ввезенні грубо обробленої лляної пряжі. Однак у різних операціях, потрібних для виготовлення лляної пряжі, витрачається значно більше праці, ніж в останній операції — виробленні полотна з лляної пряжі. Не кажучи вже про працю тих, хто вирощує льон, і про працю чесальників льону, потрібні щонайменше три або чотири прядильники, щоб давати постійне заняття одному ткачеві, і понад 4⁄5 усієї кількості праці, необхідної для вироблення полотна, витрачається під час виготовлення лляної пряжі, але наші прядильники — це бідняки, зазвичай жінки, вони розкидані по різних частинах країни і не мають підтримки або захисту. Не від продажу їхньої роботи, а від продажу закінченого продукту ткачів одержують свій прибуток наші власники великих мануфактур. Подібно до того як в їхніх інтересах продавати готові вироби якомога дорожче, так само в їхніх інтересах купувати потрібну їм сировину якомога дешевше. Домагаючись від законодавства премій при вивезенні власного полотна, високих мит при ввезенні всіх іноземних полотен і цілковитої заборони використання всередині країни деяких сортів французького полотна, вони прагнуть продавати власні вироби якнайдорожче. Заохочуючи ввезення іноземної лляної пряжі й спричиняючи в такий спосіб конкуренцію з нашою власною пряжею, вони прагнуть якомога дешевше купувати працю бідних прядильників. Вони так само прагнуть знижувати заробітну плату своїх ткачів, як і заробіток бідних прядильників, і, звісно, зовсім не заради робітників намагаються підвищити ціну готового продукту або знизити ціну сировини. Наша меркантилістична система заохочує переважно саме ту промисловість, що ведеться на користь багатих і сильних. Ту промисловість, що ведеться в інтересах бідних і нужденних, занадто часто зневажають або утискають.

Як премія в разі вивезення полотна, так і звільнення від мита в разі ввезення іноземної пряжі, надані терміном на 15 років, але подовжені на підставі двох відтермінувань, підлягають припиненню наприкінці сесії парламенту, безпосередньо після 24 червня 1786 року.

Заохочення ввезення сировини для виробництва преміями обмежувалося переважно сировиною, яку ввозили з наших американських плантацій.

Першими такими преміями стали премії, установлені на початку нинішнього століття при ввезенні корабельних снастей з Америки. Під цим найменуванням малися на увазі щогловий ліс, реї та бушприти, коноплі, смола, дьоготь і скипидар. Але премію в 1 фунт на тонну щоглового лісу і в 6 фунтів на тонну конопель було поширено на ці предмети і при ввезенні до Англії з Шотландії. Ці премії зберігалися без жодних змін у тих самих розмірах, доки не закінчився встановлений для них термін: премія для конопель — 1 січня 1741 року, премія для щоглового лісу — після завершення парламентської сесії, що відкрилася після 24 червня 1781-го.

Премії на смолу, дьоготь і скипидар за час свого існування неодноразово зазнавали змін. Первісно премія на смолу дорівнювала 4 фунти за тонну, такий самий розмір мала премія на дьоготь, а на скипидар вона досягала 3 фунти за тонну. Премію в 4 фунти за тонну смоли було згодом збережено тільки для смоли, виготовленої особливим чином; премію за інші сорти доброї, чистої та продажної смоли було знижено до 2 фунтів 4 шилінгів за тонну. Премію на дьоготь також було знижено до 1 фунта, а на скипидар — до 1 фунта 10 шилінгів за тонну.

Другою за часом премією при ввезенні сировини для промисловості була премія, встановлена розд. 30 закону, виданого на двадцять перший рік правління Георга II, для індиго, що його ввозили з британських плантацій. Коли індиго з плантацій коштувало три чверті ціни найкращого французького індиго, цим актом надавалася премія в 6 пенсів за фунт. Її, як і більшість інших, було встановлено лише на певний термін, подовжено низкою наступних відтермінувань, але знижено до 4 пенсів за фунт. Премію не відновили й припинили видавати наприкінці сесії парламенту 25 березня 1781 року.

Третю таку премію встановив (близько того часу, коли ми почали то виявляти люб’язність до наших американських колоній, то сваритися з ними) закон, виданий на четвертий рік правління Георга III (розд. 26), при ввезенні пеньки або нечесаного льону з британських плантацій. Цю премію було встановлено на 21 рік, від 24 червня 1764-го до 24 червня 1785 року. Протягом перших семи років вона дорівнювала 8 фунтам за тонну, других семи років — 6 і третіх — 4 фунтам. Вона не поширювалася на Шотландію, клімат якої не дуже придатний для цього продукту (хоча коноплі інколи вирощують там у невеликих кількостях і гірші за якістю). Подібна премія при ввезенні шотландського льону до Англії стала б занадто великою перешкодою для виробництва цього продукту в південній частині Сполученого Королівства.

Четвертою такою премією стала премія, встановлена законом п’ятого року правління Георга III (розд. 45) для лісових матеріалів, що ввозяться з Америки. Її було надано на дев’ять років, від 1 січня 1766-го до 1 січня 1775 року. Протягом перших трьох років вона мала дорівнювати 1 фунту за кожні 120 добрих дощок і 12 шилінгів за 50 куб. футів будь-якого іншого обтесаного лісу. На наступні три роки її було визначено в розмірі 15 шилінгів для дощок і 8 шилінгів для іншого обтесаного лісу, а на останні три роки — відповідно, у 10 і 5 шилінгів.

П’ятою такою премією була премія при ввезенні з британських плантацій шовку-сирцю, встановлена законом дев’ятого року правління Георга III (розд. 38). Її встановили терміном на 21 рік, від 1 січня 1770-го до 1 січня 1791 року. Протягом перших семи років вона дорівнювала 25 фунтам на кожні 100 фунтів за вартістю, других семи років — 20, третіх — 15 фунтам. Догляд за шовковиком та виготовлення шовку вимагає так багато ручної праці, а праця така дорога в Америці, що, напевне, навіть ця висока премія, як мені повідомляли, не справила якогось значного впливу.

Шостою такою премією була премія, установлена законом одинадцятого року правління Георга III (розд. 50), на бочки та клепки, що їх ввозять з британських плантацій. Її було встановлено на дев’ять років, від 1 січня 1772-го до 1 січня 1781 року. Протягом перших трьох років вона дорівнювала 6 фунтам за певну кількість цих матеріалів, протягом наступних трьох — 4 і протягом останніх трьох років — 2 фунтам.

Сьому, й останню, премію цього роду було встановлено законом дев’ятнадцятого року правління Георга III (розд. 37) для конопель, що їх увозять з Ірландії. Її встановили, так само як і премію для конопель і нечесаного льону, що їх увозили з Америки, на 21 рік, від 24 червня 1779-го до 24 червня 1800 року. Цей термін так само розділено на три періоди, по сім років кожен, причому в кожен із них розмір премії при ввезенні з Ірландії збігається з розміром премії при ввезенні з Америки. Однак на відміну від премії при ввезенні з Америки вона не поширюється на нечесаний льон. Це надто зашкодило б культурі цієї рослини у Великій Британії. Коли встановлювали цю премію, взаємовідносини між законодавчими установами Великої Британії та Ірландії були не кращими, ніж раніше — взаємовідносини між законодавчими установами Великої Британії та Америки. Але треба надіятися, що цю пільгу було надано Ірландії за кращих сподівань, ніж усі пільги, надані Америці.

Ті самі товари, на які ми видавали премії в разі ввезення їх з Америки, обкладалися значними митами, коли їх увозили з будь-якої іншої країни. Інтереси наших американських колоній визнавали тотожними інтересам метрополії. Їхнє багатство вважалося нашим багатством. Усі гроші, що надсилаються до колоній, як стверджували, завдяки торговельному балансу повністю повертаються до нас, і ми не можемо стати бодай на фартинг біднішими в результаті будь-яких видатків, здійснюваних заради них. Колонії цілком належать нам, і тому витрачені гроші є видатком для поліпшення нашої власності та для надання вигідного заняття нашому власному населенню. Гадаю, що немає потреби нині зупинятися далі на цьому, щоб показати все безумство системи, істинний сенс якої достатньою мірою прояснив сумний досвід. Якби наші американські колонії були справді частиною Великої Британії, ці премії можна було б вважати преміями для виробництва і вони викликали б усі ті заперечення, що стосуються таких премій, але тільки ці заперечення. Вивезення промислової сировини гальмувалося б або цілковитими заборонами, або високими митами.

Власники наших вовняних мануфактур мали більше успіху, ніж будь-який інший клас робітників, у справі переконування законодавчих установ, що добробут усієї нації залежить від успішності та розквіту їхнього спеціального промислу. Вони не тільки домагалися монополії проти споживачів цілковитою забороною ввезення сукна з інших країн, а й домоглися іншої монополії проти вівчарів і виробників вовни встановленням такої самої заборони вивезення овець та вовни. Із повною підставою скаржаться на суворість багатьох законів, що видавалися для захисту доходів скарбниці, оскільки вони тяжко карали дії, які до видання законів, що оголошували їх злочином, завжди вважали цілком дозволеними. Проте найжорстокіший з усіх цих законів, наважуюся це стверджувати, є м’яким і поблажливим порівняно з деякими з тих, що були вирвані воланням наших купців і мануфактуристів у законодавства для захисту їхніх власних безглуздих та утискувальних монополій. Так само як і закони Дракона, усі вони, можна сказати, написані кров’ю.

На підставі розд. 3 закону, виданого на восьмий рік правління Єлизавети, винний у вивезенні овець, ягнят та баранів підлягав на перший раз конфіскації назавжди всього майна, річному ув’язненню, а після того відтинанню лівої руки на базарній площі з прибиттям її цвяхами до стовпа, а на другий раз його визнавали державним зрадником і відповідно до цього він підлягав страті. Цей закон, напевне, мав на меті перешкодити поширенню в інших країнах породи наших овець. Законом тринадцятого й чотирнадцятого років правління Карла II (розд. 18) вивезення вовни було оголошено державною зрадою й експортер підлягав покаранням та конфіскаціям, визначеним для державних зрадників.

В ім’я честі нації треба сподіватися, що жодного із цих законів не застосували на практиці. Однак, наскільки мені відомо, перший із них ніколи не було скасовано і юрист Гавкінс[75] вважає його й досі чинним. І все-таки, мабуть, цей закон можна вважати фактично скасованим законом на дванадцятий рік правління Карла II (розд. 32, ст. 3), який, не скасовуючи прямо покарання, накладені попередніми законами, встановлює нове покарання, а саме штраф у 20 шилінгів за вивезення або спробу вивезення кожної вівці разом із конфіскацією вівці та частки її власника в судні. Другий зі згаданих вище законів було точно скасовано законом, виданим на сьомий та восьмий роки правління Вільгельма III (розд. 28, ст. 4), що оголошував: «Оскільки закон тринадцятого й чотирнадцятого років правління короля Карла II, виданий проти вивезення вовни поряд із деякими іншими предметами, визнавав його державною зрадою, але переслідування порушників за законом здійснювалося недостатньо енергійно, остільки нехай буде віднині встановлено, що скасовується та оголошується нечинною та частина зазначеного вище закону, яка оголошує цей злочин державною зрадою».

А проте покарання, установлені цим більш м’яким законом або ж установлені попередніми законами й не скасовані ними, досі ще доволі суворі. Крім конфіскації майна, експортер підлягає штрафу в 3 шилінги з кожного фунта вовни, вивезеної чи призначеної до вивезення, тобто штрафу, що в чотири або п’ять разів перевищує її вартість. Будь-який купець чи інша особа, засуджені за цей злочин, втрачають право вимагати сплати боргів від своїх комісіонерів або інших осіб. Хоч би яким було їхнє майно, у змозі вони чи ні сплатити цей високий штраф, закон має на меті цілком розорити їх. А оскільки моральність основної маси народу ще не розбещена так, як моральність натхненників цього закону, я не чув, щоб коли-небудь користувалися цим пунктом закону. Якщо особа, засуджена за цей злочин, не в змозі сплатити накладеного штрафу впродовж трьох місяців після вироку, вона підлягає засланню на сім років, а в разі повернення до закінчення цього терміну підлягає покаранню, як за державну зраду, із недопущенням до неї сповідника. Власник судна, що знає про цей злочин, втрачає права на судно та його обладнання. Капітана й матросів, що знають про цей злочин, позбавляють усього їхнього майна та ув’язнюють на три місяці. Відповідно до виданого згодом закону, капітан підлягає шестимісячному ув’язненню.

Щоб запобігти вивезенню, на всю внутрішню торгівлю вовною накладено дуже тяжкі й утискувальні обмеження. Забороняється упаковувати вовну в будь-які ящики чи якусь іншу тару; її слід пакувати тільки в стоси, обшиті шкірою або полотном, причому зовні має робитися напис: вовна або пряжа, великими буквами, розміром не менш як 3 дюйми, під страхом конфіскації вовни та упаковки й штрафу в 3 шилінги за кожен фунт вовни, який сплачують власник або пакувальник. Вовну дозволяється вантажити на коня або підводу і перевозити суходолом на відстань 5 миль від берега тільки від сходу до заходу сонця під страхом конфіскації самої вовни, коней і підвід у разі порушення цього правила. Округ, найближчий до узбережжя, з якого або через який вивозять чи перевозять вовну, сплачує штраф 20 фунтів, якщо вовна коштує менш ніж 10 фунтів, а за більшої її вартості — у потрійному розмірі разом із витратами в потрійному розмірі, причому штраф цей стягують не пізніше ніж протягом року з яких-небудь двох мешканців округу, яким суд відшкодовує сплачену суму коштом розкладки, розподіленої між усіма іншими мешканцями, як у випадках крадіжки. І якщо хтось домовляється з округом про сплату штрафу в меншому розмірі, того ув’язнюють на п’ять років і будь-якій особі надається право порушити переслідування. Ці правила є чинними на всій території королівства.

Однак у двох графствах — Кенті та Суссексі — установлено ще більш обтяжливі правила. Кожний власник вовни на відстані 10 миль від морського узбережжя мусить письмово сповіщати найближчого митного чиновника не пізніш як через три дні після стрижки овець про кількість одержаної вовни та місце її зберігання і перед вивезенням зі складу бодай частини її — надсилати таке саме сповіщення із зазначенням кількості та ваги вовни, а також імені й місця проживання особи, якій її продано, та місця, куди передбачається її перевезти. Жодна особа в цих графствах на відстані 15 миль від моря не має права купувати вовну, не давши присяги в тому, що жодну частку купленої нею вовни не буде продано будь-кому в межах 15 миль від моря. Коли в цих графствах виявляють вовну, яку перевозять у напрямку до моря, її конфіскують, якщо вона не була зареєстрована й не було дано згаданої поруки, а винний сплачує штраф у розмірі 3 шилінги за кожен фунт вовни. Якщо хто-небудь зберігає в себе вовну, не зареєстровану згідно з наведеним вище правилом, на відстані 15 миль від моря, вона підлягає конфіскації, і якщо після цього хтось пред’являтиме на неї претензії, він має подати скарбниці забезпечення, що в разі, коли програє процес, він, окрім інших покарань, сплатить витрати в потрійному розмірі.

Оскільки таких утисків ужито проти внутрішньої торгівлі, то слід припускати, що й прибережній торгівлі не залишено повної свободи. Кожний власник вовни, який відправляє або доручає відправити вовну до якого-небудь порту чи місця на морському узбережжі, мусить заявити про це в порту, звідки передбачається її відправити, причому в цій заяві має бути зазначено вагу, марки й число стосів; заяву слід зробити до того, як вовну доставлено на відстань 5 миль від порту. У винного в порушенні цього припису конфіскують вовну, а також коней, вози та інші перевізні засоби, а сам він підлягає покаранню, визначеному іншими чинними законами, що забороняють вивезення вовни.

Однак цей закон (першого року правління Вільгельма III, розд. 32) поширює свою поблажливість дуже далеко, оголошуючи, що «це не має заважати будь-кому відвозити додому свою вовну з місця стрижки, навіть у межах 5 миль від моря, за умови, що протягом 10 днів після стрижки й перед перевезенням вовни ця особа повідомить за своїм підписом найближчого митного чиновника про дійсну кількість вовни й місце, де вона зберігається, і не перевозитиме її, не оповістивши за своїм підписом цього чиновника про свій намір зробити це за три дні до перевезення». Закон вимагав подання поручительства в тому, що вовну, яку відправляють водою вздовж берега, буде вивантажено саме в тому порту, що його зазначено за відправлення, а в разі вивантаження бодай якоїсь її частини за відсутності митного чиновника запроваджувалася не тільки конфіскація вовни та іншого майна, а й звичайний додатковий штраф у 3 шилінги за кожен фунт вовни.

Власники наших вовняних мануфактур, щоб виправдати такі вимоги надзвичайних обмежень і правил, упевнено стверджували, що англійська вовна відрізняється особливою якістю і краща за вовну всіх інших країн; що з вовни інших країн не можна виробляти більш-менш пристойної тканини, не додавши певної кількості англійської вовни; що тонке сукно неможливо робити без неї; що Англія через це може монополізувати на свою користь майже всю торгівлю вовняними тканинами, якщо виявиться можливим цілком припинити вивезення англійської вовни, і зможе таким чином, не маючи суперників, продавати їх за будь-якою, бажаною для неї, ціною й за короткий час завдяки максимально вигідному торговельному балансу досягти неймовірного багатства. Цю теорію, так само як і більшість інших теорій, із певністю обстоюваних якою-небудь численною групою, приймала і приймає на віру ще більша кількість людей — майже всі ті, хто не обізнаний із торгівлею вовняними виробами або хто не наводив спеціальних довідок. Тим часом цілком неправильним є твердження, нібито англійська вовна неодмінно потрібна для вироблення тонкого сукна; навпаки, вона цілком непридатна для цього. Тонке сукно взагалі виробляють з іспанської вовни. Виробляючи його, не можна навіть примішувати англійську вовну до іспанської, не зіпсувавши й не знизивши до деякої міри його якості.

На сторінках цього твору було вже показано, що результатом таких утисків було зниження ціни англійської вовни не тільки нижче від того рівня, на якому вона, природно, трималася б нині, а й значно нижче від того рівня, на якому вона фактично перебувала за часів Едуарда III. Ціна шотландської вовни, коли вона внаслідок об’єднання Шотландії з Англією зазнала тих самих утисків, знизилася, як стверджують, наполовину. Дуже сумлінний і поінформований автор «Записок про вовну», вельмишановний Джон Сміт[76] зазначає, що ціна англійської вовни найкращої якості в Англії загалом нижча від звичайної ціни на вовну набагато гіршої якості на Амстердамському ринку. Знизити ціну цього товару нижче за його природну й належну ціну було визнаною метою цих утисків і правил, і, напевне, немає жодного сумніву в тому, що вони справили саме ту дію, якої від них очікували.

Можуть, мабуть, подумати, що таке зниження ціни, роблячи невигідним розведення овець, мало значно скоротити річне виробництво цього продукту, щоправда, порівняно не з його колишніми розмірами, а з тими, яких воно досягло б, певно, за сучасних умов, якби завдяки наявності відкритого й вільного ринку ціна вовни могла піднятися до свого природного та належного рівня. Однак я схильний думати, що ці обмеження навряд чи могли справити великий вплив на розміри річного виробництва вовни, хоча, можливо, деякий вплив вони й мали. Отримання вовни не є головною метою, заради якої вівчар витрачає свою працю та капітал. Він чекає прибутку не так від ціни руна, як від ціни туші, і середня або звичайна ціна останньої має в багатьох випадках навіть відшкодовувати йому те, що він може недоодержати в середній або звичайній ціні першого. Як уже зазначалося в попередній частині цього твору, «будь-які регулювальні заходи, що ведуть до зниження ціни на вовну або невичинені шкури нижче за їхній природний рівень, у культурній та розвиненій у господарському плані країні повинні мати тенденцію підвищувати ціну м’яса. Ціна як великої, так і дрібної худоби, що її розводять і відгодовують на поліпшеній і культурній землі, мусить бути достатньою для оплати ренти й прибутку, що їх мають підстави очікувати від такої землі її власник і фермер. Якщо вона недостатня для цього, вони невдовзі припинять відгодовувати худобу. Тому та частка цієї ціни, що її не оплачують вовною або шкурою, має покриватися ціною туші. Що менше платять за перші, то більше має бути сплачено за другу. Землевласникам та фермерам байдуже, як розподіляється ця ціна між різними частинами тварини, якщо тільки вона повністю їм сплачується. Тому в розвиненій у господарському плані й культурній країні інтереси землевласників та фермерів не можуть бути дуже порушені такими регулювальними заходами, хоча їхні інтереси як споживачів можуть виявитися порушеними внаслідок підвищення ціни продовольства». Згідно із цими міркуваннями таке зниження ціни на вовну не повинно в культурній і промисловій країні спричиняти якогось зменшення річного виробництва цього товару, якщо тільки не брати до уваги того, що, спонукаючи до підвищення ціни на баранів, воно може дещо зменшити попит, а отже, і виробництво цього особливого виду м’яса. Але й така дія, певно, є не дуже значною.

Однак, хоча дія зниження ціни вовни на кількість річного продукту й не була більш-менш значною, її дія на якість, як можуть, певно, думати, має бути дуже сильною. Можуть, мабуть, припускати, що зниження якості англійської вовни, у зіставленні коли не з якістю її за минулих часів, то з тією, якої вона, природно, досягла б за сучасного рівня культури та поліпшень, мало б майже цілком відповідати зниженню її ціни. Оскільки якість залежить від породи, кормів та постійного догляду за вівцею під час росту вовни, то можна, звісно, припускати, що витрачені на це зусилля та увага завжди відповідатимуть тій винагороді, яку ціна руна обіцяє за працю й витрати. Однак річ у тому, що добра якість руна значною мірою залежить від здоров’я, розмірів та ваги тварини; той догляд, що є потрібним для поліпшення туші, достатній подекуди й для поліпшення руна. Незважаючи на зниження ціни, англійська вовна, як стверджують, значно поліпшилася навіть упродовж нинішнього століття. Поліпшення, можливо, було б помітнішим, якби ціна була вища, але низький її рівень, хоча, може, й ускладнював це поліпшення, в усякому разі, безумовно, не зробив його неможливим.

Таким чином, суворий характер цих обмежень, напевне, не мав такого великого впливу ані на кількість, ані на якість річного виробництва вовни, якого можна було очікувати (хоча я вважаю ймовірним, що він вплинув на останнє значно більше, ніж на перше), і, хоча інтереси виробників вовни мали певною мірою страждати від цього, вони загалом, напевне, страждали набагато менше, ніж це можна було припускати.

А проте ці міркування аж ніяк не виправдовують повної заборони вивезення вовни. Вони тільки цілком виправдовують установлення значного мита при вивезенні її.

Завдавати якихось збитків інтересам одного класу громадян із єдиною метою йти назустріч інтересам іншого суперечить, вочевидь, тій справедливості й рівності у поводженні, що є обов’язковими для правителя в його ставленні до всіх класів підданих. Але заборона вивезення, поза сумнівом, завдає певних збитків виробникам вовни з єдиною метою сприяти інтересам власників мануфактур.

Усі класи громадян зобов’язані вносити свою частку на витрати правителя або держави. Мито в 5 або навіть у 10 шилінгів із кожного тода вовни, яку вивозять, дасть правителеві дуже значний дохід. Воно зачіпатиме інтереси виробників дещо менше, ніж заборона вивезення, тому що, певно, не знизить ціни вовни так відчутно. Воно дасть достатню перевагу мануфактуристові, тому що, хоча він і не зможе купувати вовну так дешево, як у разі заборони вивезення, а все ж купуватиме її щонайменше на 5–10 шилінгів дешевше, ніж будь-який іноземний мануфактурист, не кажучи вже про фрахт і страхування, що їх муситиме оплачувати останній. Навряд чи можливо придумати інший податок, що міг би давати такий значний дохід правителеві й водночас завдавав би так мало незручностей будь-кому.

Заборона вивезення, попри всі покарання, установлена для тих, хто порушує цю заборону, не зупиняє вивезення вовни. Як добре відомо, її вивозять у великих кількостях. Значна різниця в ціні всередині країни і на зовнішньому ринку створює таку спокусу для контрабанди, що вся суворість закону не в змозі відвернути останню. Таке незаконне вивезення не вигідне нікому, крім самого контрабандиста. А тим часом дозволене законом вивезення, що обкладається митом, дає дохід правителю і таким чином усуває потребу у встановленні інших — можливо, більш обтяжливих і незручних — податків, а отже, може виявитися вигідним для всіх підданих держави.

Вивезення валяльної глини, яку вважали потрібною для вироблення та очищення виробів із сукна, було заборонено під страхом таких самих покарань, як і вивезення вовни. Навіть вивезення глини для люльок, хоча її визнали відмінною від валяльної глини, однаково було заборонене й каралося так само через їхню схожість і через те, що останню могли вивозити під виглядом глини для люльок.

Законом, виданим на тринадцятий і чотирнадцятий роки правління Карла II (розд. 7), було заборонено вивезення не тільки сирих шкур, а й вичинених, за винятком шкіри у вигляді чобіт, черевиків або туфель; закон надавав монополію чоботарям і черевичникам не тільки проти наших скотарів, а й проти наших чинбарів. Через наступні закони чинбарі домоглися звільнення від цієї монополії, сплачуючи невелике мито всього в 1 шилінг із центнера вичиненої шкури вагою в 112 фунтів. Вони домоглися також повернення 2⁄3 акцизу, яким обкладали їхній товар, навіть у разі вивезення його без подальшого вичинення. Усі шкіряні вироби можна вивозити безмитно, і до того ж експортер має право на повернення всього акцизу. Наші скотарі, як і раніше, залишаються під владою старої монополії. Скотарі, роз’єднані й розкидані по всіх кутках країни, не можуть без великих зусиль об’єднатися задля встановлення монополії проти своїх співгромадян або звільнення від монополії, якій їх підпорядкували інші. Легко це можуть робити власники будь-яких мануфактур, об’єднані в численні групи в усіх великих містах. Навіть вивезення рогів худоби заборонено, і два незначних промисли — рогових виробів та гребінців — мають у цьому плані монополію проти скотарів.

Будь-які обмеження — у вигляді заборони чи обкладання митом — вивезення товарів, що є не готовими виробами, а тільки напівфабрикатами, характерні не лише для шкіряної мануфактури. В усіх випадках, коли залишається ще якась операція, щоб зробити якийсь товар придатним для безпосереднього використання або споживання, власники мануфактур вважають, що вони самі мають виконати її. Вивезення вовняної пряжі та крученої вовни заборонене й піддається такому самому штрафові, як і вивезення вовни. Навіть нефарбоване сукно обкладене вивізним митом, і наші фарбарі таким чином отримали монополію проти сукноробів. Наші сукнороби, певно, змогли б захистити себе, але сталося так, що більшість із них є водночас і фарбарями. Заборонене вивезення годинникових ящиків, футлярів і циферблатів для стінних і кишенькових годинників. Наші годинникарі, напевне, не хочуть, щоб для них у результаті попиту іноземних покупців ціна цих предметів підвищилася.

Деякими давніми законами Едуарда III, Генриха VIII та Едуарда VI було заборонено вивезення всіх металів. Виняток зробили тільки для свинцю та олова — певно, через велику кількість цих металів, вивезення яких становило на той час значну частину торгівлі королівства. Для заохочення гірничої промисловості закон, виданий на п’ятий рік правління Вільгельма та Марії (розд. 17), вилучив із цієї заборони залізо, мідь і литво з британської руди. Згодом законом, виданим на дев’ятий і десятий роки правління Вільгельма III (розд. 26), було дозволено вивезення будь-якої штабової міді, іноземної та британської. Вивезення необробленої міді, так званого гарматного, дзвонового та банківського металу, залишалося, як і раніше, забороненим. Будь-які мідні вироби можна було вивозити безмитно.

Вивезення промислової сировини в тих випадках, коли воно взагалі не заборонене, часто обкладали високими митами.

Законом, виданим на восьмий рік правління Георга І (розд. 15), було оголошено вільним від обкладання митами вивезення всіх товарів, сировини або промислових виробів Великої Британії, що їх обкладали якимись митами на підставі колишніх законів. Проте виняток було зроблено для таких предметів: галун, свинець, свинцева руда, олово, вичинена шкіра, купорос, вугілля, чесалки для вовни, нефарбоване сукно, гальмейний камінь, будь-які шкури, клей, кролячий пух або хутро, заяче хутро, будь-яке волосся, коні та свинцевий глет. За винятком коней, усі ці предмети є або промисловою сировиною, або напівфабрикатами (що їх можна розглядати як сирий матеріал для подальшої мануфактурної обробки), або засобами виробництва. Цей закон залишає для перерахованих предметів усі колишні мита, установлені для них.

Той самий закон звільнив велику кількість іноземних москательних товарів, потрібних у фарбувальній справі, від будь-яких ввізних мит. Але кожен із них згодом у разі вивезення обкладають певним митом, щоправда, не дуже обтяжливим. Наші фарбарі, напевне, вважали, що в їхніх інтересах не тільки заохочувати ввезення цих речовин за допомогою звільнення їх від будь-яких мит, а й дещо ускладнювати вивезення їх. Однак пожадливість, яка спричинила цей прикметний прояв меркантилістичної винахідливості, цілком імовірно, помилилась у своїх розрахунках. Вона з необхідності навчила імпортерів виявляти значно більшу обережність, щоб кількість товарів, яку вони ввозять, не перевищувала потрібної для постачання внутрішнього ринку. Внутрішній ринок весь час виявлявся бідніше забезпеченим, і товари завжди коштували дещо дорожче, ніж коли б вивезення було так само вільне, як і ввезення.

Відповідно до згаданого вище закону сенегальську, або аравійську, камедь, оскільки її включили до списку «перерахованих» барвників, можна було ввозити безмитно. Її обкладали за зворотного вивезення тільки незначним ваговим збором у розмірі всього 3 пенси із центнера. Франція в той час мала монополію торгівлі з країною, яка найбільше виробляє ці речовини і розташована поблизу Сенегалу, і британський ринок не можна було легко забезпечити шляхом безпосереднього ввезення їх із місця видобування. Через це законом двадцять п’ятого року правління Георга II було дозволено ввезення сенегальської камеді (як виняток із загальних правил Навігаційного акта) з усіх країн Європи. Та оскільки закон не мав на увазі заохочувати цей вид торгівлі, що такою мірою йшов урозріз із загальними принципами меркантилістичної політики Англії, він установив ввізне мито в 10 шилінгів із центнера, причому за зворотного вивезення це мито не повертали навіть частково. Успішна війна, що розпочалася в 1755 році, дала Великій Британії таку саму монополію в торгівлі із цими країнами, яку раніше мала Франція. Наші власники мануфактур, щойно було укладено мир, спробували використати цю перевагу і встановити монополію на власну користь проти виробників і проти імпортерів цього продукту. У результаті закон п’ятого року правління Георга III (розд. 37) обмежив вивезення сенегальської камеді з володінь його величності в Африці самою лише Великою Британією і підпорядкував його всім тим обмеженням, правилам, конфіскаціям і покаранням, що їх було встановлено для «перерахованих» товарів британських колоній в Америці та Вест-Індії. Щоправда, ввезення камеді обкладали незначним митом у 6 пенсів із центнера, але за зворотного вивезення її обкладали величезним митом в 1 фунт 10 шилінгів із центнера. Наші власники мануфактур хотіли, щоб весь продукт цих країн ввозили до Великої Британії, а для того, щоб вони самі могли купувати його за вигідною для них ціною, вони домагалися, щоб ані найменшої частки його не можна було вивозити назад без витрат, які робили б таке вивезення невигідним. Однак їхня пожадливість у цьому разі, як і в багатьох інших, призвела до протилежних наслідків. Це величезне мито було такою спокусою до контрабанди, що великі кількості цього продукту таємно вивозили, певно, до всіх промислових країн Європи, а надто до Голландії, і не лише з Великої Британії, а й з Африки. З огляду на це законом чотирнадцятого року правління Георга III (розд. 10) це вивізне мито було знижено до 5 шилінгів на центнер.

У митному тарифі, на підставі якого стягувалося старе мито, тариф на боброві шкури був установлений у 6 шилінгів 8 пенсів за штуку, і різні мита й збори, що їх до 1722 року стягували при ввезенні їх, досягали 1⁄5 цього тарифу, або 16 пенсів за кожну шкуру, до того ж усю цю суму за винятком старого мита в разі вивезення повертали назад. Таке мито при ввезенні такого важливого матеріалу для промисловості було визнано занадто високим, і в 1722 році ставку знизили до 2 шилінгів 6 пенсів, що довело ввізне мито до 6 пенсів, причому в разі вивезення поверталася назад тільки половина цієї суми. Згадана вище війна зробила володінням Великої Британії країну, що найбільше від усіх багата на бобрів, і оскільки боброві шкури було включено до списку «перерахованих» товарів, вивезення їх з Америки могло спрямовуватися тільки на ринок Великої Британії. Наші власники мануфактур швидко усвідомили, яку вигоду вони можуть мати від цієї обставини, і в 1764 році ввізне мито з бобрових шкур було знижено до 1 пенні, але вивізне мито — підвищено до 7 пенсів зі шкури, причому не було встановлено повернення ввізного мита. Той самий закон установив вивізне мито у 18 пенсів із фунта бобрового хутра, причому не було зроблено жодної зміни ввізного мита на цей товар, що при ввезенні його британцями і на британських суднах досягало на той час 4–5 пенсів зі штуки.

Вугілля можна розглядати і як промислову сировину, і як знаряддя виробництва. Відповідно до цього вивезення його було обкладено високими митами, що сягають нині (1783 року) 5 шилінгів із лишком із тонни, або 15 шилінгів із лишком із чалдрона ньюкаслської міри, що здебільшого перевищує вартість самого товару на копальні або навіть у порту під час вивезення.

Щодо вивезення власне так званих знарядь виробництва, то зазвичай йому запобігають не високими митами, а повною забороною. Так, законом сьомого та восьмого років правління Вільгельма III (розд. 20, ст. 8) вивезення рам або машин для плетіння рукавичок або панчіх заборонено під загрозою не тільки конфіскації цих рам та машин у разі вивезення або спроби вивезти їх, а й штрафу в 40 фунтів, причому одна половина його йде на користь скарбниці, а друга — на користь особи, яка донесла про це або порушила обвинувачення. Так само закон чотирнадцятого року правління Георга III (розд. 71) заборонив вивезення до іноземних держав інструментів та обладнання, використовуваних у бавовняній, лляній, вовняній та шовкопрядильній промисловості, під загрозою не тільки конфіскації їх, а й штрафу у 200 фунтів, що його сплачує особа, яка порушила цю заборону, а також штрафу в 200 фунтів із власника судна, який допустив вантаження таких інструментів та обладнання на своє судно.

Якщо такі суворі покарання накладали за вивезення мертвих знарядь виробництва, важко було очікувати дозволу на вільний від’їзд із країни живого знаряддя виробництва, робітника. І справді, закон, виданий на п’ятий рік правління Георга І (розд. 27), установлював, що будь-хто, спійманий на тому, що він підмовляв якого-небудь майстра з якоїсь мануфактури у Великій Британії поїхати за кордон, щоб займатися там своїм ремеслом чи навчати його, підлягає на перший раз штрафу розміром не більш як 100 фунтів і тримісячному ув’язненню до його сплати, а на другий — штрафу на розсуд суду і річному ув’язненню до його сплати. Законом двадцять третього року правління Георга II (розд. 13) це покарання посилене: на перший раз штраф установлено в розмірі 500 фунтів за кожного робітника, якого схилено до від’їзду, а ув’язнення подовжено до одного року й до сплати штрафу, а на другий його доведено до 1000 фунтів, а ув’язнення — до двох років і аж до сплати штрафу.

На підставі першого із цих двох законів, коли було доведено, що хтось схиляв якого-небудь ремісника або якийсь ремісник обіцяв чи підрядився виїхати за кордон для згаданої вище мети, то такого ремісника могли змусити представити забезпечення на розсуд суду, що він не вирушить за океан, і ув’язнити до представлення такого поручительства.

Коли якийсь ремісник вирушить за океан і почне займатися там своїм ремеслом або навчати його в якійсь іноземній державі та коли протягом шести місяців після застереження, висловленого йому одним із послів чи консулів його величності за кордоном або одним із державних секретарів його величності, він не повернеться до королівства і не почне після того постійно проживати в його межах, його оголошують неправомочним одержувати спадщину, заповідану йому в межах королівства, або бути душоприказником чи опікуном будь-кого, або володіти землею в спадок, за заповітом чи шляхом купівлі. Так само в нього конфіскують на користь короля всі належні йому землі, товари та худобу, а також оголошують в усьому іноземцем і позбавляють заступництва короля.

Гадаю, що зайве наголошувати про те, наскільки ці правила суперечать хваленій свободі особистості, яку ми начебто так цінуємо, але якою жертвують заради дріб’язкових інтересах наших купців і власників мануфактур.

Похвальною метою всіх таких правил є розширення наших власних мануфактур не в результаті поліпшення їх, а за допомогою ускладнень, що їх створюють мануфактурам усіх наших сусідів, і шляхом припинення, наскільки це можливо, обтяжливої конкуренції таких ненависних і неприємних суперників. Наші власники мануфактур вважають розумним і справедливим, щоб їм належала монополія на майстерність та здібності всіх їхніх співгромадян. Хоча шляхом обмеження в деяких професіях числа учнів, що його можна тримати одночасно, і потреби тривалого навчання в усіх професіях вони всі без винятку намагаються якомога більше обмежити число людей, навчених відповідних професій, проте вони не хочуть, щоб бодай деяка частина із цього невеликого числа виїжджала за кордон і навчала там іноземців.

Споживання є єдиною метою будь-якого виробництва, і інтереси виробника заслуговують на увагу лише остільки, оскільки вони можуть служити інтересам споживача. Це так самоочевидно, що було б безглуздо навіть намагатися доводити сказане. Тим часом за панування меркантилістичної системи інтересами споживача нерідко жертвують заради інтересів виробника, і ця система, напевне, визнає не споживання, а виробництво головною та кінцевою метою будь-якої промислової діяльності й торгівлі.

Коли встановлюють обмеження на ввезення іноземних товарів, що можуть конкурувати з нашими сільськогосподарськими чи мануфактурними продуктами, інтереси вітчизняного споживача приносять у жертву інтересам виробника. Саме на користь останнього перший виявляється змушеним оплачувати те підвищення ціни, яке майже завжди спричиняє ця монополія.

Саме на користь виробника встановлюють премії при вивезенні деяких продуктів його виробництва. Вітчизняного споживача змушують платити, по-перше, податок, потрібний для премій, і, по-друге, ще більший податок у вигляді підвищення ціни товару на внутрішньому ринку.

Славнозвісний торговельний договір із Португалією за допомогою високого мита позбавляє споживача можливості купувати в сусідній країні товар, якого через наш клімат ми не можемо виробляти самі, а змушує купувати його у віддаленішій країні, хоча визнано, що в ній він гірший за якістю, ніж у сусідній. Вітчизняний споживач змушений зазнавати незручностей задля того, щоб виробник міг ввозити до цієї більш віддаленої країни деякі свої продукти на вигідніших умовах, ніж це було б за інших обставин. Споживачеві так само доводиться оплачувати те підвищення ціни цих продуктів, що може спричинити на внутрішньому ринку таке форсоване вивезення.

Але в загальній системі законів, установлених для управління нашими американськими та вест-індськими колоніями, інтереси вітчизняного споживача було принесено в жертву інтересам виробника ще в набагато більших розмірах, ніж у решті нашого торговельного законодавства. Було організовано величезну галузь із єдиною метою створити націю споживачів, зобов’язаних купувати в магазинах різних наших виробників усі товари, якими вони можуть забезпечувати їх. Заради того невеликого підвищення ціни, що його ця монополія могла дати нашим виробникам, на вітчизняних споживачів було звалено весь видаток з утримання та захисту цієї галузі. Із цією і тільки із цією метою на дві останні війни було витрачено понад 200 млн і зроблено новий державний борг, що перевищує 170 млн, на додачу до всіх витрат на ту саму мету в попередніх війнах. Самі лише відсотки із цього боргу перевищують не тільки весь той додатковий прибуток, що його будь-коли могла давати монополія колоніальної торгівлі, а й усю вартість обігів цієї торгівлі або всю вартість товарів, які в середньому щороку вивозили до колоній.

Неважко встановити, хто був натхненником усієї цієї меркантилістичної системи: то не були — ми можемо бути певні в цьому — споживачі, інтереси яких було цілком проігноровано; то були виробники, про інтереси яких так старанно подбали; і головними дійовими особами серед цих останніх виявилися наші купці та власники мануфактур. У меркантилістичних ухвалах, відзначених у цьому розділі, найбільше було враховано інтереси наших мануфактуристів, а в жертву їм принесено інтереси не так споживачів, як деяких інших груп виробників.



Розділ ІХ

Про хліборобські системи, або Про ті системи політичної економії, які визнають продукт хліборобства єдиним чи головним джерелом доходу та багатства кожної країни

Хліборобські системи політичної економії не потребуватимуть такого докладного з’ясування, яке я визнав необхідним щодо меркантилістичної, або комерційної, системи.

Теорія, що визнає продукт хліборобства єдиним джерелом доходу й багатства кожної країни, наскільки мені відомо, ніколи не була сприйнята жодною нацією і нині висувається тільки в міркуваннях нечисленної групи вчених і талановитих людей у Франції. Поза будь-яким сумнівом, не становить труднощів докладно з’ясовувати помилки теорії, що ніколи не завдавала і, певно, ніколи не завдасть ані найменшої шкоди в жодній частині земної кулі. А все ж я спробую викласти так чітко, як зможу, основні думки цієї вельми розумної теорії.

Кольбер, знаменитий міністр Людовіка XIV, був людиною чесною, працелюбною, зі знанням житейської практики, людиною з великим досвідом, обізнаною з державними фінансами, одне слово, мав здібності, з усіх поглядів підхожі для встановлення методу й належного порядку у збиранні та витрачанні державних доходів. Цей міністр, на біду, сприйняв усі забобони меркантилістичної системи, яка за своєю природою та суттю є системою обмежень і утисків; вона не могла не припасти до душі такій працьовитій і старанній діловій людині, що звикла завідувати різними галузями державного управління й встановлювати потрібні обмеження та контроль, щоб втримувати кожну з них у наданій їй сфері. Промисловість і торгівлю великої країни Кольбер намагався врегулювати за тим самим зразком, що й діяльність різних галузей державного управління, і, замість надати кожній людині можливість діяти у своїх інтересах на власний розсуд, дотримуючись рівності, свободи й справедливості, він наділяв одні галузі промисловості надзвичайними привілеями, водночас піддаючи інші надзвичайним утискам. Він не тільки був схильний, так само як інші європейські міністри, більше заохочувати промисловість міст, ніж промисловість села, а й виявляв прагнення заради підтримки першої утискати й гальмувати розвиток останньої. Для того щоб зробити предмети продовольства дешевими для мешканців міст і цим заохочувати мануфактурну промисловість та зовнішню торгівлю, він заборонив вивезення хліба і таким чином відібрав зовнішній ринок у найголовнішого продукту праці мешканців села. Ця заборона в поєднанні з утисками, встановленими давніми провінційними законами Франції при перевезенні хліба з однієї провінції до іншої, і з довільними та нестерпними податками, стягуваними із селян майже в усіх провінціях, гальмувала розвиток хліборобства цієї країни і втримувала його на значно нижчому рівні, ніж той, якого цей розвиток, природно, досяг би за такого родючого ґрунту й такого сприятливого клімату. Цей занепад й уповільнений розвиток хліборобства відчувався більшою чи меншою мірою в усіх частинах країни і призвів до численних обстежень причин цього. Однією з них виявилася перевага, що її заходи Кольбера надавали промисловості міст на шкоду господарській діяльності села.

Якщо палицю надто перегнули в один бік, говорить прислів’я, щоб випрямити, її слід настільки ж перегнути в інший. Французькі філософи, які запропонували систему, що репрезентує хліборобство як єдине джерело доходу та багатства кожної країни, напевне, засвоїли мудрість цього прислів’я. Якщо в плані Кольбера промисловість міст було, поза сумнівом, переоцінено порівняно з хліборобством, то в їхній системі її, поза сумнівом, настільки ж недооцінено.

Вони поділяють на три класи всі ті групи населення, які будь-коли вважали такими, що в тому чи тому плані беруть участь у створенні річного продукту землі та праці країни. Перший клас — це власники землі; другий клас становлять хлібороби, фермери та сільськогосподарські робітники, яких вони позначають спеціальним найменуванням продуктивного класу; третій клас складається з ремісників, мануфактуристів і купців, і вони намагаються принизити його, називаючи безплідним, або непродуктивним, класом.

Клас земельних власників бере участь у створенні річного продукту витратами, здійснюваними для поліпшення землі, спорудження будівель, осушувальних робіт, улаштування огорож і для інших поліпшень, які вони можуть робити або підтримувати і завдяки яким хлібороби дістають можливість за того самого капіталу збирати більший продукт, а отже, платити вищу ренту. Цю підвищену ренту можна розглядати як відсоток чи прибуток, що належить землевласникові за витрати, або як капітал, що його він таким чином витрачає на поліпшення своєї землі. Такі витрати ця теорія називає поземельними витратами (dépenses foncières).

Хлібороби або фермери беруть участь у створенні річного продукту тим, що ця теорія називає первісними і щорічними витратами (dépenses primitives et dépenses annuelles), які вони здійснюють для обробітку землі. Первісні витрати йдуть на сільськогосподарські знаряддя, худобу, насіння та утримання сім’ї самого фермера, робітників і худоби протягом принаймні більшої частини першого року ведення ним господарства або доки він зможе отримати що-небудь від землі. Щорічні витрати йдуть на насіння, зношування знарядь та утримання протягом року робітників фермера і його худоби, а також і його сім’ї, оскільки деяку частину її членів можна вважати робітниками, що зайняті обробітком землі. Та частина продукту землі, що залишається йому після сплати ренти, має бути достатньою, по-перше, для відшкодування йому за короткий час, принаймні протягом терміну його оренди, усієї суми його первісних витрат разом зі звичайним прибутком на капітал, а по-друге, для відшкодування йому щороку всієї суми його щорічних видатків так само разом зі звичайним прибутком на капітал. Ці дві різні групи витрат являють собою два капітали, що їх фермер витрачає при обробітку землі, і якщо вони не будуть регулярно відшкодовуватися йому разом із помірним прибутком на капітал, він не зможе вести свій промисел на одному рівні з іншими промислами; задля власних інтересів він змушений буде якнайскоріше залишити його й пошукати собі інше заняття. Ту частину продукту землі, що, отже, потрібна для того, щоб фермер міг продовжувати свій промисел, слід вважати недоторканним фондом хліборобства; якщо землевласник зазіхне на нього, він неминуче зменшить продукт із власної землі й за кілька років унеможливить для фермера сплачування не лише такої роздутої, а й навіть помірної ренти, яку в противному разі він міг би одержувати зі своєї землі. Рента, що належить самому землевласникові, не перевищує чистого продукту, який залишається після повної сплати всіх потрібних витрат, що їх слід здійснити заздалегідь, щоб отримати валовий, або весь, продукт. І на тій підставі, що чистий продукт цього виду, який залишається понад повну оплату всіх цих потрібних витрат, становить саме працю землевласників, ця теорія особливо виокремлює цей клас людей почесним найменуванням продуктивного класу. Із тієї самої причини ця теорія називає їхні первісні та щорічні витрати продуктивними витратами, адже, крім відшкодування власної вартості, вони щороку зумовлюють відтворення зазначеного чистого продукту.

Так звані поземельні витрати, або витрати, що їх землевласник здійснює для поліпшення своєї землі, ця теорія також визначає як продуктивні витрати. Доти, доки всю суму цих витрат разом зі звичайним прибутком на капітал не сплачено землевласникові сповна підвищеною рентою, що її він одержує зі своєї землі, цю ренту потрібно визнавати священною і недоторканною для церкви та короля і з неї не слід робити вирахування на десятину або податки. У противному разі, відохочуючи від поліпшення землі, церква унеможливлює зростання в майбутньому своєї десятини, а король — одержуваних ним податків. Отже, оскільки за нормального порядку ці поземельні витрати, крім повного відшкодування власної вартості, зумовлюють також по закінченні певного проміжку часу відтворення чистого продукту, ця теорія визнає їх продуктивними витратами.

Однак ця теорія визнає продуктивними тільки три види витрат — поземельні витрати землевласника, первісні та щорічні витрати фермера. Усі інші витрати й усі інші класи населення, навіть ті, що їх у звичайних уявленнях люди вважають найпродуктивнішими, у цій характеристиці загального стану речей визнаються безплідними та непродуктивними.

Ремісників, і мануфактуристів особливо, праця яких за загальнопоширеним уявленням такою великою мірою збільшує вартість сирого продукту землі, ця теорія зображує як клас узагалі безплідний і непродуктивний. Їхня праця, каже вона, тільки відшкодовує разом зі звичайним прибутком той капітал, що надає їм заняття. Капітал цей складається з матеріалів, знарядь праці й заробітної плати, авансованої їм підприємцями, і становить фонд, призначений для забезпечення їх роботою та утримання. Прибуток, який дає їхня праця, становить фонд, призначений для утримання їхнього підприємця, їхній підприємець, який авансує капітал у вигляді сировини, знарядь праці та заробітної плати, потрібних для їхньої роботи, водночас авансує самому собі те, що потрібно для його власного утримання; останнє він зазвичай співвідносить із прибутком, який очікує отримати із ціни їхніх виробів. Якщо ця ціна не оплачує йому утримання, яке він авансує самому собі, а також сировини, знарядь праці та заробітної плати, що їх він авансує своїм робітникам, вона, вочевидь, не оплачує йому всіх здійснених ним витрат. Через це прибуток на промисловий капітал не є, подібно до ренти із землі, чистим продуктом, що залишається після повної оплати всіх витрат, потрібних для його отримання. Капітал фермера дає йому прибуток так само, як і капітал промислового підприємця, але водночас він дає ренту іншій особі, чого не робить капітал. Таким чином, витрати на забезпечення роботою та утримання ремісників і мануфактуристів тільки подовжують, так би мовити, існування власної вартості й не виробляють жодної нової вартості. Тому вони є безплідними й непродуктивними витратами. Навпаки, витрати, здійснювані для заняття фермерів і сільськогосподарських робітників, окрім відтворення власної вартості, виробляють нову вартість — ренту землевласника. Тому вони є продуктивними витратами.

Торговельний капітал є так само безплідним і непродуктивним, як і капітал промисловий. Він тільки відтворює власну вартість, не виробляючи жодної нової вартості. Його прибуток є лише оплатою утримання, що його він авансує собі на той час, упродовж якого задіює цей капітал або доки отримає дохід від нього. Він є лише оплатою частини витрат, що їх необхідно здійснити в разі використання цього капіталу.

Праця ремісників і мануфактуристів зовсім нічого не додає до вартості всього річного сирого продукту землі. Щоправда, вона набагато збільшує вартість деяких окремих його частин, але споживання інших частин, що його вона водночас спричиняє, точно дорівнює вартості, яку вона додає до цих частин сирого продукту; внаслідок цього вона ані на мить жодною мірою не збільшує вартості всієї маси сирого продукту. Наприклад, особа, що виготовляє мережива для пари тонких манжетів, інколи може підвищити до 30 фунтів стерлінгів вартість мотка лляних ниток ціною в 1 пенні. Та хоча з першого погляду здається, що ця особа таким чином збільшила вартість частини сировини в 7200 разів, насправді вона нічого не додає до вартості річної маси сировини. Робота над цим мереживом, можливо, коштує їй двох років праці. 30 фунтів, що їх вона одержує після завершення цієї роботи, є не що інше, як відшкодування тих засобів існування, які вона авансує собі протягом двох років, витрачених на роботу. Вартість, що її вона додає до вартості льону за кожен день, місяць, рік своєї праці, тільки відшкодовує вартість її власного споживання за цей день, місяць або рік. Таким чином, жодної миті вона нічого не додає до вартості всієї маси річного сирого продукту землі, оскільки частка продукту, безперервно споживана нею, завжди дорівнює тій вартості, яку ця особа безперервно виробляє. Крайня бідність більшості осіб, зайнятих у дорогому, хоча й успішному мануфактурному виробництві, є доказом того, що ціна їхньої праці, за загальним правилом, не перевищує вартості їхніх засобів існування. Інакше стоїть справа з працею фермерів і сільськогосподарських робітників. Рента землевласника є вартістю, яку ця праця нормально виробляє понад повне відшкодування всього споживання, всіх витрат, здійснених для утримання й заняття як робітників, так і їхнього підприємця.

Ремісники, мануфактуристи й купці можуть збільшувати дохід і багатство суспільства, членами якого вони є, тільки за допомогою ощадливості або, як висловлюються автори цієї теорії, шляхом стримання, тобто відмовляючись від частини фондів, призначених для їх утримання. Вони відтворюють щороку тільки ці фонди й нічого більше. Тому, якщо вони не заощаджують щороку деяку частину їх, якщо вони не стримуються від споживання деякої частини цих засобів існування, дохід і багатство суспільства не можуть ані найменшою мірою збільшитися в результаті їхньої праці. Фермери та сільськогосподарські робітники, навпаки, можуть цілком споживати фонди, призначені для їхнього існування, і водночас збільшувати дохід і багатство суспільства. Понад те, що потрібне для існування, їхня праця щороку дає чистий продукт, збільшення якого неодмінно збільшує дохід і багатство суспільства. Через це нації, які, подібно до Франції або Англії, складаються значною мірою із землевласників та хліборобів, можуть збагачуватися працею і споживанням. Навпаки, країни або міста, які, подібно до Голландії та Гамбурга, складаються переважно з купців, ремісників і мануфактуристів, можуть багатіти тільки за допомогою ощадливості й стримання. Якими різними є інтереси настільки різних націй, таким різним є загальний характер їхніх народів. Природними рисами характеру націй першого типу є щедрість, відвертість і веселість, тоді як другі відрізняються скупістю, дріб’язковістю та егоїзмом і не люблять жодних суспільних розваг.

Непродуктивний клас, клас купців, ремісників і мануфактуристів, утримується і одержує заняття завдяки двом іншим класам — землевласників і хліборобів, які забезпечують його матеріалами своєї праці й засобами існування, хлібом і худобою, що їх він споживає в той час, коли зайнятий своєю працею. Землевласники та хлібороби врешті-решт оплачують як заробітну плату всіх робітників непродуктивного класу, так і прибутки всіх їхніх підприємців. Ці робітники та їхні підприємці є, власне, слугами землевласників і селян з тією різницею, що вони працюють на стороні, тоді як прислуга працює в самому господарстві. Але ті й ті однаково утримуються коштом тих самих хазяїв. Їхня праця однаково непродуктивна. Вона нічого не додає до вартості загальної суми сирого продукту землі. Замість збільшувати вартість цієї загальної суми вона являє собою витрати, що їх слід оплачувати за її рахунок.

Однак непродуктивний клас не тільки корисний, а й потрібний для інших двох класів. Завдяки праці купців, ремісників та мануфактуристів землевласники й хлібороби можуть купувати потрібні їм закордонні товари та мануфактурні вироби власної країни в обмін на продукт набагато меншої кількості своєї праці, ніж та, яку вони змушені були б витрачати, якби намагалися, невправно і невміло, самі ввозити перші або самі виробляти другі для свого споживання. Непродуктивному класові хлібороби завдячують звільненням від багатьох робіт, що відволікли б їхню увагу від обробітку землі. Збільшена кількість продукту, яку вони в змозі одержувати зі своєї землі в результаті такого зосередження уваги, є цілком достатньою для оплати всіх витрат на утримання і заняття непродуктивного класу для землевласників або для самих хліборобів. Таким чином, хоча праця купців, ремісників і мануфактуристів за своєю природою і є непродуктивною, вона все ж непрямо сприяє збільшенню продукту із землі. Вона збільшує продуктивність продуктивної праці, забезпечуючи їй можливість зосередитися на своєму основному занятті — обробітку землі, і плуг нерідко ходить легше й краще, керований рукою людини, фах якої не має нічого спільного з його виготовленням.

Якісь обмеження або утиски праці купців, ремісників та мануфактуристів ніколи не можуть бути в інтересах землевласників і хліборобів. Що більша свобода, що її має цей непродуктивний клас, то більшою буде конкуренція в усіх різних промислах, якими він займається, і то дешевше обидва інші класи одержуватимуть іноземні товари й мануфактурні вироби власної країни.

Непродуктивний клас не може бути зацікавлений у гнобленні двох інших класів. Утримання й заняття йому забезпечує надлишковий продукт землі або те, що залишається за вирахування утримання, по-перше, хліборобів і, по-друге, землевласників. Що більший цей надлишок, то більше має йти на утримання та заняття цього класу. Встановлення досконалого правосуддя, досконалої свободи й цілковитої рівності — ось той зовсім простий секрет, що найдієвіше забезпечує найбільшу успішність усіх трьох класів.

Купці, ремісники та мануфактуристи тих торговельних держав, які, подібно до Голландії й Гамбурга, складаються переважно із цього непродуктивного класу, так само одержують утримання й заняття коштом землевласників і хліборобів. Єдина відмінність полягає в тому, що ці землевласники та хлібороби здебільшого живуть на відстані від тих купців, ремісників і мануфактуристів, яких вони забезпечують матеріалами для їхньої роботи й засобами існування, а саме є мешканцями інших країн і підданими інших урядів.

Усі ці торговельні держави є не тільки корисними, а й необхідними для мешканців цих інших країн. Вони певною мірою заповнюють дуже важливу прогалину й замінюють тих купців, ремісників і мануфактуристів, яких мешканці цих останніх країн повинні були б мати в себе вдома, але яких через помилковість своєї політики вони в себе вдома не мають.

Інтереси цих хліборобських країн, якщо їх можна так назвати, ніколи не можуть вимагати утисків або розладу промисловості таких торговельних держав шляхом обкладання високими митами їхньої торгівлі або товарів, що їх вони доставляють. Такі мита, здорожуючи ці товари, можуть вести тільки до зниження дійсної вартості надлишкового продукту їхньої власної землі, на який або, що те саме, на ціну якого набувають ці товари. Такі мита можуть тільки гальмувати збільшення цього надлишкового продукту, а отже, перешкоджати поліпшенню та обробітку їхньої власної землі. Навпаки, найбільш дієвим засобом підвищити вартість цього надлишкового продукту, заохотити до його збільшення, а отже, поліпшення та обробітку їхньої землі, буде допущення найбільш повної свободи торгівлі всіх таких торговельних націй.

Така повна свобода торгівлі стане навіть найдієвішим засобом для того, щоб через певний час вони завели собі всіх ремісників, мануфактуристів і купців, яких не було в них у країні, щоб найпридатнішим і найвигіднішим чином заповнити ту вельми важливу прогалину, яку вони досі відчували.

Безперервне збільшення надлишкового продукту з їхньої землі має, через певний час, утворити більший капітал, ніж можна використати за звичайної норми прибутку для поліпшення та обробітку землі; надлишок його, звісно, буде спрямовано на використання праці ремісників і мануфактуристів усередині країни. І ці ремісники та мануфактуристи, знаходячи у власній країні як матеріали для своєї роботи, так і засоби для існування, зможуть одразу ж, навіть за меншого вміння та майстерності, працювати так само дешево, як і такі самі ремісники та мануфактуристи згаданих торговельних держав, яким доводиться привозити те й те здалеку. Якщо навіть через недостатні вміння та майстерність вони певний час не будуть у змозі працювати так само дешево, усе-таки, маючи ринок у власній країні, вони зможуть продавати на ньому продукти своєї праці не дорожче за вироби ремісників і мануфактуристів торговельних держав, що їх можна доставляти на цей ринок тільки здалеку. Та невдовзі, коли їхні вміння та майстерність зростуть, вони зможуть продавати свої вироби дешевше. Тому ремісники та мануфактуристи таких торговельних держав зустрінуть суперників на ринку цих хліборобських націй, а невдовзі після цього змагатимуться з ними і виявляться взагалі витісненими із цього ринку. Дешевизна мануфактурних виробів цих хліборобських націй, унаслідок поступового збільшення їхнього вміння та майстерності, через деякий час поширить їхній продаж за межі внутрішнього ринку і відкриє їм доступ на численні іноземні ринки, із яких вони так само поступово витіснять багато мануфактурних виробів торговельних націй.

Таке безперервне збільшення сирого продукту й мануфактурних виробів цих хліборобських країн за деякий час створить більший капітал, ніж можна використати зі звичайною нормою прибутку в хліборобстві або в мануфактурах. Надлишок цього капіталу, звісно, буде спрямовано в зовнішню торгівлю й використано для вивезення до інших країн тієї частини сирого продукту й мануфактурних виробів його (капіталу) власної країни, яка перевищує попит внутрішнього ринку. Вивозячи продукт своєї країни, купці хліборобської нації матимуть таку саму перевагу перед купцями торговельних націй, яку мають її ремісники та мануфактуристи перед ремісниками та мануфактуристами останніх, — перевагу знаходити в себе вдома ті вантажі, запаси й предмети продовольства, що їх останнім доводиться добувати здалеку. Тому, навіть менш досвідчені та вправні в мореплавстві, вони матимуть змогу продавати на іноземних ринках привезені ними товари так само дешево, як і купці торговельних націй, а за однакової досвідченості та вміння зможуть продавати їх дешевше. Через це вони невдовзі зможуть успішно суперничати із цими торговельними націями в цій галузі зовнішньої торгівлі, а за деякий час і зовсім витіснити їх із неї.

Таким чином, згідно із цією ліберальною та великодушною теорією, найвигіднішим способом, яким хліборобська нація може створити в себе своїх ремісників, мануфактуристів і купців, є надання якнайповнішої свободи торгівлі ремісникам, мануфактуристам і купцям усіх інших націй. Ця нація таким чином підвищує вартість надлишкового продукту власної землі, безперервне збільшення якого поступово створює фонд, що спричиняє за деякий час появу потрібних їй ремісників, мануфактуристів і купців.

А якщо хліборобська нація, навпаки, утискує високими митами або заборонами ввезення торгівлю іноземних націй, вона неминуче завдає збитків власним інтересам, і до того ж двома різними шляхами: по-перше, підвищуючи ціну всіх іноземних товарів і будь-яких мануфактурних виробів, вона неминуче знижує дійсну вартість надлишкового продукту своєї землі, на який або, що те саме, на ціну якого вона купує ці іноземні товари та мануфактурні вироби; по-друге, надаючи своєрідну монополію внутрішнього ринку власним купцям, ремісникам і мануфактуристам, вона підвищує норму торговельного й промислового прибутку порівняно з нормою хліборобського прибутку, а отже, або відтягує від хліборобства частину капіталу, що до того вкладався в нього, або протидіє припливу до нього тієї частини капіталу, яка припливала б до нього в противному разі. Через це така політика гальмує розвиток хліборобства двояким чином: по-перше, зниженням дійсної вартості його продукту, а отже, і зниженням норми його прибутку, і, по-друге, підвищенням норми прибутку в решті занять. Хліборобство стає менш вигідним, а торгівля та мануфактурна промисловість — вигіднішими, ніж це було б у противному разі, й інтереси всіх людей спонукають їх відтягувати, по можливості, свій капітал і свою працю від першого до останнього.

Хоча за допомогою такої утискувальної політики хліборобська нація виявиться в змозі створити в себе своїх ремісників, мануфактуристів і купців дещо швидше, ніж вона могла б це зробити за свободи торгівлі (втім, це вельми сумнівна річ), усе ж вона створить їх, так би мовити, передчасно й до того, як цілком визріє для них. Занадто поспішно викликаючи до життя один вид праці, вона перешкодить розвиткові іншого, ціннішого виду праці. Занадто поспішно викликаючи до життя галузь праці, яка тільки відшкодовує капітал, що витрачається на неї, разом зі звичайним прибутком, вона загальмує розвиток галузі праці, яка, крім відшкодування цього капіталу разом із відповідним прибутком, дає також чистий продукт, ренту для землевласника. Вона скорочуватиме продуктивну працю, занадто поспішно заохочуючи ту працю, що є цілком безплідною й непродуктивною.

Яким чином, за цією теорією, вся сума річного продукту землі розподіляється між трьома названими вище класами і яким чином праця непродуктивного класу тільки відшкодовує вартість власного споживання, аніскільки не збільшуючи вартості цієї загальної суми, — це в декількох арифметичних таблицях показує Кене, дуже талановитий і глибокий творець цієї теорії. Перша із цих таблиць, на якій, з огляду на її важливість, він особливо наголошує, назвавши її «Економічною таблицею», зображує, як, за його припущенням, відбувається цей розподіл за найповнішої свободи, а отже, і найвищого добробуту, коли річний продукт досягає таких розмірів, що дає найбільший можливий чистий продукт, і коли кожен клас отримує належну йому частку з усього річного продукту. Наступні таблиці показують, як, на його думку, цей розподіл відбувається за існування обмежень і утисків, коли клас землевласників, або безплідний і непродуктивний клас, користується більшим заступництвом, ніж клас хліборобів, і коли той або той із них зазіхають на більшу або меншу частину частки, що мала б належати цьому продуктивному класові. Кожне таке посягання, кожне порушення цього природного розподілу, встановлюваного за найповнішої свободи, згідно із цією теорією, неминуче мають із року в рік більшою або меншою мірою знижувати вартість і загальні розміри річного продукту й неминуче вести до поступового зменшення дійсного багатства та доходу суспільства — до зменшення, що має відбуватися швидше чи повільніше залежно від того, наскільки різко порушено той природний розподіл, що його встановлює найповніша свобода. Різні ступені зменшення відповідають, згідно із цією теорією, різним ступеням порушення природного розподілу.

Деякі лікарі-доктринери уявляли, напевне, що здоров’я тіла можна зберегти тільки за дотримання певного точного режиму дієти і вправ, причому будь-яке найменше порушення його має спричиняти якесь захворювання або розлад і серйозність їх відповідає серйозності цього порушення. Однак досвід, як здається, свідчить, що людське тіло часто залишається, принаймні зовні, у чудовому стані за найрізноманітніших режимів, навіть за таких, що їх зазвичай вважають далеко не здоровими. Але в здоровому стані людський організм, напевне, приховує в собі самому невідоме начало самозбереження, здатне подекуди відвертати або виправляти погані наслідки навіть дуже неправильних режимів. Кене, який сам був лікарем, і до того ж лікарем-теоретиком, тримався, мабуть, такого самого погляду й стосовно політичного організму і уявляв, що він може благоденствувати й процвітати тільки в разі дотримання певного режиму — режиму цілковитої свободи та досконалого правосуддя. Він, вочевидь, не зважив на те, що в політичному організмі природні зусилля, яких кожна окрема людина постійно докладає для поліпшення свого становища, є началом самозбереження, здатним у багатьох випадках попереджати й виправляти погані наслідки упередженої й утискувальної політичної економії. Хоча така політична економія, поза сумнівом, більшою чи меншою мірою уповільнює природний прогрес нації в бік багатства й процвітання, вона не завжди може зовсім зупинити його і ще менше — замінити його назаднім рухом. Якби нація не могла досягати успіхів, не маючи цілковитої свободи й досконалого правосуддя, в усьому світі не знайшлося б нації, що будь-коли могла б процвітати. Але мудра природа, на щастя, подбала про те, щоб закласти в політичний організм досить засобів для виправлення багатьох шкідливих наслідків безумства й несправедливості людини, цілком так само, як вона це зробила з фізичним організмом людини для виправлення наслідків її необережності й нестриманості.

Однак головна помилка цієї теорії полягає, як здається, у зображенні класу ремісників, мануфактуристів і купців як цілком безплідного й непродуктивного. Наступні зауваження мають показати неправильність такого зображення.

1. Цей клас, як визнається, щороку відтворює вартість власного річного споживання і зберігає щонайменше той запас або капітал, що утримує його і дає йому заняття. Уже через саме це назву безплідного й непродуктивного застосовано до нього зовсім неправильно. Адже ми не назвемо шлюб безплідним чи непродуктивним, хай би він навіть приніс тільки сина й дочку, що замінять батька й матір, і хай би він не збільшував число особин людського роду, а тільки підтримував би його на колишньому рівні. Щоправда, фермери та сільськогосподарські робітники понад капітал, що утримує їх і дає їм заняття, щороку відтворюють чистий продукт, ренту землевласника. Подібно до того як шлюб, у якому народилося троє дітей, безперечно продуктивніший за шлюб із двома дітьми, так само і праця фермерів та сільськогосподарських робітників безперечно продуктивніша за працю купців, ремісників і мануфактуристів. Більша продуктивність одного класу не робить, однак, інший клас безплідним і непродуктивним.

2. З огляду на це видається взагалі неправильним розглядати ремісників, мануфактуристів і купців у тій самій категорії, що й хатню прислугу. Праця хатньої прислуги не подовжує існування фонду, що утримує її й дає їй заняття. Вона утримується і має заняття виключно коштом своїх хазяїв, і робота, яку вона виконує, не відшкодовує витрат. Ця робота полягає в послугах, сліди яких зникають у момент виконання; вона не уречевлюється або не реалізується в якомусь товарі, який можна продати, який міг би відшкодувати вартість її заробітної плати й утримання. Навпаки, праця ремісників, мануфактуристів і купців, ясна річ, уречевлюється або реалізується в такому товарі, що його можна продати. Із цієї самої причини в розділі, де я веду мову про продуктивну працю, я відніс ремісників, мануфактуристів і купців до продуктивних робітників, а хатню прислугу — до безплідного й непродуктивного класу.

3. Видається з усіх поглядів неправильним твердження, що праця ремісників, мануфактуристів і купців не збільшує дійсного доходу суспільства. Якщо навіть припустити, скажімо, як, мабуть, вважає ця теорія, що вартість щоденного, місячного та річного споживання цього класу точно дорівнює вартості його щоденного, місячного та річного виробництва, усе-таки звідси аж ніяк не випливає, що його праця нічого не додає до дійсного прибутку, до реальної дійсної вартості річного продукту землі та праці суспільства. Так, наприклад, ремісник, що в перші шість місяців після жнив виконує роботу на 10 фунтів стерлінгів, хоча й споживає за цей час хліба та інших предметів продовольства на 10 фунтів стерлінгів, насправді додає вартість у 10 фунтів стерлінгів до річного продукту землі та праці суспільства. Споживаючи хліб та інші предмети продовольства на суму піврічного доходу в 10 фунтів стерлінгів, він виконує роботу такої самої вартості, на яку можна придбати для нього самого або для якої-небудь особи таке саме утримання на півроку. Через це вартість спожитого й виробленого впродовж цих шести місяців дорівнює не 10, а 20 фунтів. Звісно, цілком імовірно, що в кожний момент у наявності було не більш як 10 фунтів цієї вартості. Проте якби хліб та інші предмети продовольства вартістю в 10 фунтів, спожиті ремісником, були спожиті солдатом або хатнім слугою, вартість тієї частини річного продукту, що була наявна наприкінці шести місяців, виявилася б на 10 фунтів меншою порівняно з тим, що наявне насправді в результаті праці ремісника. Таким чином, хоча вартість того, що виробляє ремісник, не було б визнано такою, що перевищує споживане ним, а все ж у кожний даний момент фактично наявна вартість товарів на ринку завдяки тому, що він виробляє, більша за ту, що мала б місце, якби він не працював.

Коли прихильники цієї теорії стверджують, що споживання ремісників, мануфактуристів і купців дорівнює вартості того, що вони виробляють, вони, напевно, мають на увазі тільки те, що їхній дохід, або фонд, призначений для їхнього споживання, дорівнює тому, що вони виробляють. Але якби вони висловлювалися точніше й тільки стверджували, що дохід цього класу дорівнює вартості того, що він виробляє, читачеві стало б одразу зрозуміло: усе, що природно заощаджується із цього доходу, має неодмінно більшою або меншою мірою збільшувати дійсне багатство суспільства. І тому, бажаючи навести доказ на користь свого погляду, вони, з необхідності, мусили висловитися саме так, як вони це зробили; а проте, навіть якщо припустити, що насправді все так, як вони вважали, цей їхній аргумент видається дуже малопереконливим.

4. Фермери й сільськогосподарські робітники за відсутності ощадливості можуть збільшувати дійсний дохід, річний продукт землі та праці свого суспільства не більше, ніж ремісники, мануфактуристи й купці. Річний продукт землі та праці будь-якого суспільства можна збільшити тільки двома шляхами: або, по-перше, збільшуючи продуктивність корисної праці, виконуваної в ньому, або, по-друге, збільшуючи кількість цієї праці.

Збільшення продуктивності корисної праці залежить передусім від підвищення вправності та вміння робітника, а вже потім від поліпшення машин та інструментів, за допомогою яких він працює. А оскільки поділ праці ремісників і мануфактуристів та зведення праці кожного робітника до простішої операції можна здійснювати значно більшою мірою, ніж це можливо щодо праці фермерів і сільськогосподарських робітників, то підвищення продуктивності праці перших обома зазначеними способами досягти значно легше. У цьому плані клас хліборобів не може мати жодної переваги порівняно з класом ремісників і мануфактуристів.

Збільшення кількості корисної праці, що фактично витрачається в суспільстві, має залежати взагалі від збільшення капіталу, який дає їй заняття, а збільшення цього капіталу має точно дорівнювати розмірам заощаджень із доходу тих осіб, які визначають використання цього капіталу, або якихось інших осіб, що позичають його їм. Якщо купці, ремісники та мануфактуристи, як, напевне, припускає ця теорія, природно, більш схильні до ощадливості та заощадження, ніж землевласники та хлібороби, то, оскільки це так, вони швидше можуть збільшувати кількість корисної праці, що витрачається в суспільстві, а отже, і дійсний дохід суспільства, річний продукт його землі та праці.

5. Хоча було припущено, — як це, напевне, робить розглядувана теорія, — що дохід мешканців кожної країни складається виключно з кількості засобів існування, яку їм може дати їхня праця, однак навіть за такого припущення дохід торговельної та промислової країни за інших рівних умов має бути завжди більший, ніж країни, що не має торгівлі та мануфактур. За допомогою торгівлі та мануфактур до цієї країни можна щороку ввозити більшу кількість засобів існування, ніж за даного рівня її сільського господарства могли б дати її власні землі. Хоча мешканці міста часто зовсім не мають власної землі, вони все одно за допомогою своєї праці одержують таку кількість сирого продукту землі інших людей, яка дає їм не тільки матеріали для їхньої роботи, а й фонд для їхнього існування. Тим, чим завжди є місто стосовно навколишньої хліборобської місцевості, часто може бути одна незалежна країна або держава стосовно інших незалежних держав або країн. Так, наприклад, Голландія одержує більшу частину своїх засобів існування від інших країн: живу худобу — із Голштинії та Ютландії, а хліб — з усіх країн Європи. На невелику кількість мануфактурних виробів можна купувати велику кількість сировини. Тому торговельна й промислова країна, звісно, купує на невелику частину своїх мануфактурних виробів велику частину сировини інших країн, тоді як, навпаки, країна, що не має мануфактур і торгівлі, зазвичай змушена купувати за чималу частину своєї сировини невелику частину мануфактурних виробів інших країн. Одна вивозить те, що може слугувати для існування та зручності небагатьох, і ввозить засоби існування й предмети зручності для багатьох. Друга вивозить предмети зручності та засоби існування для великого числа людей і ввозить їх лише для небагатьох. Мешканці першої країни повинні завжди мати у своєму розпорядженні набагато більше засобів існування, ніж можуть доставити їм за певного рівня хліборобства власні землі. Мешканці другої завжди повинні мати значно меншу кількість їх.

І все-таки викладена теорія, за всіх її недосконалостей, мабуть, найбільше наближається до істини, ніж будь-яка інша теорія політичної економії з опублікованих досі. Через це вона цілком заслуговує на увагу кожного, хто бажає досліджувати принципи цієї дуже важливої науки. Щоправда, зображуючи працю, що витрачається в хліборобстві, як єдину продуктивну працю, вона обстоює, мабуть, занадто вузькі та обмежені погляди, проте, оскільки вона визнає, що багатство народів полягає не в непридатних для споживання грошах, а в предметах споживання, які кожного року відтворює праця суспільства, оскільки вона визнає повну свободу єдиним дійсним засобом для забезпечення якомога більших розмірів цього щорічного відтворення, остільки її вчення, треба думати, з усіх поглядів є так само істинним, як і шляхетним та ліберальним. Ця теорія має дуже багато послідовників, і оскільки люди полюбляють парадокси й люблять удавати, ніби розуміють те, що перевершує розуміння простих смертних, то парадокс про непродуктивний характер промислової праці, який лежить у її основі, можливо, чималою мірою сприяв збільшенню числа її прихильників. В останні роки вони становили у французькому літературному світі доволі значну школу, відому під назвою «економістів», їхні твори, поза сумнівом, зробили відому послугу країні, не тільки висунувши на загальне обговорення багато питань, які раніше ніколи як слід не обговорювали, а й вплинувши певною мірою на уряд на користь сільського господарства. Так, унаслідок їхніх уявлень сільське господарство Франції було звільнено від низки утисків, від яких воно до того потерпало. Термін, на який землю можна було здавати в оренду і з яким мав рахуватися будь-який майбутній отримувач або власник землі, було подовжено від 9 до 27 років. Колишні утиски в разі перевезення хліба з однієї провінції королівства до іншої було цілком скасовано, свободу вивезення його до всіх іноземних держав встановлено як загальний закон королівства за нормальних умов. Ця школа іде за вченням Кене у своїх численних творах, у яких обговорюється не лише те, що власне називається політичною економією, тобто природа й причини багатства народів, а й усі інші галузі системи цивільного врядування без бодай якихось помітних відступів. У цьому плані більшість творів мало різняться між собою. Найбільш виразний і зв’язний виклад цієї теорії можна знайти в невеликій книзі, написаній Мерсьє де Ла Рив’єром, колишнім інтендантом у Мартиніці, яка має назву «Природний і необхідний устрій політичних суспільств»[77]. Схиляння цієї групи перед своїм учителем, що сам був людиною надзвичайної скромності й простоти, є не меншим за те, що його будь-хто з давніх філософів виявляв до засновника своєї системи. «Від самого виникнення світу, — говорить дуже старанний і шанований автор, маркіз Мірабо[78], — було здійснено три великих винаходи, що головним чином надали стабільності політичним суспільствам незалежно від багатьох інших винаходів, які збагачували й прикрашали їх. Перший винахід — це письмо, що саме лише дає людям здатність передавати без змін свої закони, свої договори, свої перекази та свої відкриття. Другий — це гроші, які зв’язують воєдино всі відносини між цивілізованими суспільствами. Третій винахід — це «Економічна таблиця», результат перших двох, що завершує їх, удосконалюючи їхнє завдання, велике відкриття нашого століття, плоди якого, проте, зберуть наші нащадки».

Якщо політична економія народів сучасної Європи більше сприяла мануфактурному виробництву й зовнішній торгівлі, промисловості міст, аніж сільському господарству, то політична економія інших народів дотримувалася протилежного напрямку і сприяла більше хліборобству, ніж мануфактурному виробництву й зовнішній торгівлі.

Політика Китаю сприяє сільському господарству більше, ніж усім іншим промислам. У Китаї, як розповідають, становище селянина настільки ж краще за становище ремісника, наскільки в більшій частині Європи становище ремісника краще за становище селянина. У Китаї заповітна мрія кожної людини полягає в отриманні невеликого клаптика землі у власність або в оренду, і оренда, як стверджують, там надається на дуже помірних умовах і дає достатньо гарантій орендарям. Китайці мало поважають зовнішню торгівлю. «Ваша нікчемна торгівля!» — так мандарини Пекіна говорили про неї з російським посланником де Ланге. Якщо не брати до уваги торгівлю з Японією, китайці самі й на власних суднах майже не ведуть зовнішньої торгівлі: судна іноземних держав вони навіть пропускають тільки в один або два порти своєї держави. Тому в Китаї зовнішня торгівля як на китайських суднах, так і на суднах інших націй обмежується значно вужчим колом, ніж це було б, якби їй було надано більшу свободу.

Оскільки мануфактурні вироби невеликого обсягу часто мають велику вартість і через це їх можна перевозити з однієї країни до іншої з меншими витратами, ніж більшість видів сировини, то вони майже в усіх країнах становлять головний предмет зовнішньої торгівлі. Крім того, у країнах менших, із не такими сприятливими умовами для внутрішньої торгівлі, як Китай, мануфактурна промисловість зазвичай потребує сприяння зовнішній торгівлі. Не маючи широкого зовнішнього ринку, вона не може процвітати в невеликих країнах, що становлять занадто обмежений внутрішній ринок, або в таких країнах, де сполучення між провінціями таке ускладнене, що це робить неможливим, щоб товари однієї місцевості користувалися всім тим внутрішнім ринком, яким може служити вся країна. Слід пам’ятати, що досконалість мануфактурної промисловості взагалі залежить від поділу праці, а міру поділу праці, можливого в тому або тому виробництві, визначають, як уже було показано, розміри ринку. Однак величезні розміри Китайської імперії, численність її населення, різноманітність клімату, а отже, і продуктів різних її провінцій і легке сполучення водним шляхом між більшістю цих провінцій роблять внутрішній ринок цієї країни таким широким, що лише його самого досить для існування дуже великих мануфактур і для здійснення дуже значного поділу праці. Внутрішній ринок Китаю, мабуть, за своїм обсягом не набагато поступається ринкові всіх країн Європи, разом узятих. Більш широка зовнішня торгівля, що приєднала б до цього великого внутрішнього ринку зовнішній ринок решти світу, особливо якби значну частину цієї торгівлі вели на китайських суднах, мала б привести до дуже великого зростання китайської мануфактурної промисловості й до значного збільшення продуктивності останньої. За ширшого мореплавства китайці, звісно, навчилися б застосування та спорудження всіх тих різних машин, якими користуються в інших країнах, а також інших удосконалень у ремеслах і промисловості, що застосовуються в усіх частинах світу. За сучасного характеру свого господарства вони мають обмаль можливостей поліпшити його, беручи приклад з інших націй, якщо не брати до уваги прикладу японців.

Політика Давнього Єгипту й уряду Індостану, напевне, теж протегувала більше сільському господарству, ніж усім іншим промислам. Як у Давньому Єгипті, так і в Індостані вся маса мешканців поділялася на касти, із яких членам кожної було спадково, від батька до сина, надане якесь одне заняття або рід занять. Син жерця неодмінно був жерцем, син солдата — солдатом, син селянина — селянином, син ткача — ткачем, син кравця — кравцем тощо. В обох цих країнах найвище становище посідала каста жерців, слідом за нею йшла каста воїнів, і в обох країнах каста фермерів і селян була вищою за касти купців і мануфактуристів.

Уряди обох цих країн особливо уважно ставилися до потреб сільського господарства. Споруди, зведені давніми правителями Єгипту для належного розподілу води Нілу, були знамениті в давнину, і руїни деяких із них, що збереглися, досі ще викликають подив мандрівників. Настільки ж грандіозними, хоча вони й не так уславилися, були, напевне, подібні споруди, що їх давні правителі Індостану зводили для належного розподілу води Гангу, а також багатьох інших річок. Відповідно до цього обидві ці країни, хоча інколи й потерпали від неврожаю, були відомі високою родючістю. Хоча вони й мали надзвичайно численне населення, усе одно в роки середнього врожаю могли вивозити великі кількості хліба до своїх сусідів.

Давні єгиптяни відчували забобонну відразу до моря, а оскільки релігія давніх індусів не дозволяє своїм послідовникам запалювати на воді вогонь, а отже, і готувати їжу, то фактично цим вона забороняє їм будь-які далекі морські подорожі. І єгиптяни, і індуси, вивозячи свій надлишковий продукт, мусили майже цілком залежати від судноплавства інших народів; ця залежність, обмежуючи ринок, мала гальмувати зростання надлишкового продукту. При цьому вона мала більше гальмувати зростання мануфактурних продуктів, ніж найголовніших видів сировини. Перші вимагають значно ширшого ринку, ніж найголовніші види сирого продукту землі. Один тільки швець виготовить за рік понад 300 пар взуття, а його власна родина не зносить за цей час, напевно, і шести пар. Тому, якщо він не має замовниками принаймні 50 таких сімей, як його власна, він не може збути весь продукт своєї праці. У великій країні, навіть у разі дуже значного розвитку ремесла, число ремісників рідко становить більш як 2 чи 1% від числа всіх сімей, які мешкають у ній. Навпаки, у таких великих країнах, як Франція та Англія, число осіб, зайнятих у сільському господарстві, одні автори обчислювали в 1⁄2, інші — в 1⁄3 й жоден із відомих мені авторів — менш ніж в 1⁄5 всього населення країни. Проте, оскільки продукт сільського господарства Франції та Англії у переважній своїй частині споживається всередині країни, це означає, що кожна зайнята в ньому особа, щоб бути в змозі збути весь продукт своєї праці, повинна згідно із цими розрахунками мати своїми покупцями дещо більше, ніж одну, дві або, найбільше, чотири таких сім’ї, як її власна. Отже, сільське господарство значно краще від мануфактурного виробництва може існувати за несприятливих умов обмеженого ринку. У Давньому Єгипті та Індостані обмеженість зовнішнього ринку до певної міри відшкодовувалася зручністю внутрішнього водного сполучення, завдяки якому весь внутрішній ринок за найвигідніших умов був відкритий для всіх без винятку продуктів будь-якого регіону цих країн. До того ж просторість Індостану робила внутрішній ринок цієї країни дуже широким і достатнім для існування найрізноманітніших галузей мануфактурної промисловості. Навпаки, невеликі розміри Давнього Єгипту, що ніколи не досягав розмірів Англії, за всіх часів обмежували його внутрішній ринок, щоб забезпечити існування великого числа різноманітних галузей мануфактурного виробництва. З огляду на це Бенгалія, провінція Індостану, що зазвичай вивозить найбільшу кількість рису, завжди більше вирізнялася вивезенням різних мануфактурних виробів, ніж вивезенням свого зерна; навпаки, Давній Єгипет, хоча він і вивозив деякі мануфактурні вироби — особливо тонке полотно, — а також деякі інші товари, завжди був більше відомий своїм великим вивезенням хлібів. Протягом тривалого часу він був житницею Риму.

Правителі Китаю, Давнього Єгипту та окремих держав, на які в різні часи поділявся Індостан, завжди здобували весь свій дохід чи значно більшу його частину з того чи того виду поземельного податку, або земельної ренти, який, подібно до десятини в Європі, становив, як розповідають, п’яту частину продукту землі, що її здавали натурою або сплачували грішми за певним оцінюванням, і таким чином її розмір із року в рік змінювався залежно від коливань розмірів валового продукту. Тому природно, що правителі цих країн з особливою увагою ставилися до інтересів хліборобства, від розквіту чи занепаду якого безпосередньо залежало щорічне збільшення або зменшення їхнього власного доходу.

Політика давніх полісів Греції та політика Риму, хоча вона більше цінувала хліборобство, ніж мануфактурну промисловість або зовнішню торгівлю, все ж, напевне, радше ускладнювала ці останні заняття, ніж безпосередньо чи свідомо заохочувала перше. У деяких із давніх держав Греції зовнішню торгівлю було заборонено, а в деяких інших промисли ремісників і мануфактуристів вважали шкідливими для сили й вправності людського тіла, оскільки вони робили його неспроможним сприймати ті навички, що їх намагалися розвинути в ньому за допомогою військових і гімнастичних вправ, а отже, й неспроможним більшою або меншою мірою витримувати втому та небезпеки війни. Ці промисли вважали придатними тільки для рабів, а вільним громадянам держави заборонялося займатися ними. Навіть у тих державах, де не існувало такої заборони, як, наприклад, у Римі та Афінах, велику кількість народу фактично було усунено від усіх тих промислів, якими нині займаються зазвичай нижчі верстви населення міст. Усіма цими промислами в Афінах та Римі займалися раби багатіїв, причому на користь своїх хазяїв, які своїм багатством, могутністю і впливом робили майже неможливим для вільного бідняка знайти ринок для продукту своєї праці, коли останньому доводилося конкурувати з продуктами праці рабів багатої людини. Але раби рідко виявляють винахідливість; усі більш важливі поліпшення в знаряддях праці або в порядку та розподілі роботи, що полегшують і зменшують працю, були відкриттями вільних людей. Якби навіть раб запропонував такі поліпшення, його хазяїн був би схильний визнати, що цю пропозицію навіяно лінощами і прагненням раба скоротити свою працю коштом хазяїна. Бідний раб замість винагороди отримав би, певно, на свою голову зливу лайки, а можливо, його було б покарано. Тому в мануфактурах, де працюють раби, зазвичай потрібно більше праці для виконання тієї самої кількості роботи, ніж на підприємствах, де застосовують працю вільних робітників. Праця перших має з огляду на це обходитися дорожче, ніж праця останніх. Як зазначає Монтеск’є[79], угорські копальні, хоча вони й не багатші за розташовані по сусідству турецькі, завжди розробляли з меншими витратами, а тому й з більшим прибутком, ніж останні. У турецьких копальнях працювали раби, руки цих рабів були єдиними машинами, що їх турки будь-коли мали намір використовувати. Угорські копальні розробляють вільні люди, що застосовують багато різних машин, за допомогою яких полегшують і зменшують свою працю. Судячи з того, що відомо про ціну мануфактурних виробів у добу греків і римлян, здається, що вироби більш високої якості були надзвичайно дорогими. Шовк продавали на вагу золота. Щоправда, за тих часів шовк не був європейським виробом, і оскільки його весь привозили з Ост-Індії, видаток на перевезення на таку велику відстань може до певної міри пояснювати висоту його ціни. Але ціна, яку знатна жінка, як розповідають, ладна була інколи платити за штуку дуже тонкого полотна, так само була, напевне, надзвичайно високою. А оскільки полотно завжди було європейським або в крайньому разі єгипетським продуктом, то таку високу ціну можна пояснити тільки великим обсягом праці, що її треба було використати для його виготовлення, а надмірність витрати її могла бути спричинена тільки недосконалістю застосовуваних знарядь праці. Ціна тонких вовняних тканин, хоча й не така висока, усе-таки, як здається, набагато перевищувала ціну нинішнього часу. Пліній розповідає, що деякі тканини, пофарбовані особливим чином, коштували 100 динаріїв, або 3 фунти 6 шилінгів 8 пенсів за фунт за вагою[80]. Інші тканини, пофарбовані в інший спосіб, коштували 1000 динаріїв, або 3 фунти 6 шилінгів 8 пенсів за фунт. Слід мати на увазі, що римський фунт містив тільки 12 наших унцій. Щоправда, така висока ціна була зумовлена переважно фарбою. Але якби сама матерія не коштувала набагато дорожче за тканини, що їх виробляють нині, на неї, певно, не витрачали б такої дорогої фарби. Занадто великою була б невідповідність між допоміжним та основним матеріалом. Згадувана тим самим автором[81] ціна деяких триклінарій, особливих вовняних подушок, що їх використовували для того, щоб спиратися на них ліктями під час лежання за столом, перевищує будь-яку ймовірність: одні з них коштували нібито понад 30 000, інші — понад 300 000 фунтів. При цьому не згадується, щоб таку високу ціну зумовлювала фарба. Як зазначає доктор Арбетнот[82], за давніх часів в одязі багатих людей обох статей було значно менше різноманітності, ніж нині. І це зауваження підтверджується дуже невеликою різноманітністю в одязі, яку ми бачимо на давніх статуях. Арбетнот робить із цього висновок, що їхній одяг мав загалом коштувати дешевше, ніж наш, але такий висновок зовсім не випливає із цього. Коли видаток на вишукані одежі дуже великий, її різноманітність має бути незначною, та коли завдяки збільшенню продуктивності праці й поліпшенню її методів вартість того чи того предмета одягу виявляється помірною, природно з’являється різноманітність. Багаті люди, не маючи можливості відрізнятися дорожнечею свого одягу, звісно, намагатимуться стати помітними завдяки його кількості й різноманітності.

Найзначнішою і найважливішою галуззю торгівлі кожної нації, як уже зазначалося, є та, що ведеться між мешканцями міста й села. Мешканці міста одержують із села сировину, що слугує як матеріалом для праці, так і фондом для їхнього існування; вони оплачують цей продукт тим, що навзамін посилають у село частину мануфактурних і готових для безпосереднього вжитку продуктів. Торгівля, що ведеться між цими двома групами населення, виражається зрештою в обміні певної кількості сировини на певну кількість мануфактурних виробів. Що дорожчі останні, то дешевші перші, і все те, що в будь-якій країні веде до підвищення ціни мануфактурних виробів, водночас веде до зниження ціни сировини й цим уповільнює розвиток хліборобства. Що меншою є кількість мануфактурних виробів, яку можна купити на певну кількість сировини, або, що те саме, на ціну останнього, то меншою є мінова вартість цієї кількості сировини, то менше це спонукатиме землевласника збільшити його кількість поліпшенням землі, а фермера — її обробітком. Окрім того, все, що веде до зменшення в країні числа ремісників і мануфактуристів, веде до зменшення внутрішнього ринку, найважливішого з усіх ринків для сирого продукту землі, і цим ще більше гальмує розвиток хліборобства.

З огляду на викладене ті теорії, що віддають перевагу сільському господарству перед усіма іншими заняттями і для його заохочення утискають мануфактури й зовнішню торгівлю, діють урозріз із тією метою, яку ставлять перед собою, і побічно ускладнюють розвиток саме того виду праці, якому хочуть сприяти. У цьому вони, мабуть, ще непослідовніші, ніж навіть меркантилістична система. Ця остання, заохочуючи мануфактурну промисловість і зовнішню торгівлю більше, ніж сільське господарство, відтягує частину капіталу суспільства від більш вигідного до менш вигідного виду праці. І все-таки насправді та зрештою вона заохочує саме той вид праці, що його має на увазі заохочувати. Зазначені сільськогосподарські теорії, навпаки, урешті-решт тільки гальмують розвиток своєї улюбленої галузі праці.

Отаким чином будь-яка система, що намагається надзвичайними заохочувальними заходами залучати до якоїсь особливої галузі праці більшу частку капіталу суспільства, ніж природно спрямовувалося б у неї, або надзвичайними утисками відтягувати від якоїсь галузі праці ту частку капіталу, яку без таких утисків було б вкладено в неї, насправді чинить якраз протилежно тому, чого прагне. Замість прискорювати розвиток суспільства в напрямку до дійсного багатства й величі вона гальмує його, і замість збільшувати дійсну вартість продукту його землі та праці зменшує її.

Через те, оскільки цілком відпадають усі системи заохочень або утисків, вочевидь, залишається і стверджується проста і немудряща система природної свободи. Кожній людині, доки вона не порушує законів справедливості, дозволяється цілком вільно діяти на свій розсуд у власних інтересах і конкурувати своєю працею та капіталом із працею та капіталом будь-якої іншої особи й цілого класу. Правитель повністю звільняється від обов’язку, у разі виконання якого він завжди наражатиметься на незліченні ошукання й належне виконання якого недосяжне жодній людській мудрості та знанню, — від обов’язку керувати працею приватних осіб і спрямовувати її до занять, що більше відповідають інтересам суспільства. Згідно із системою природної свободи, правитель мусить виконувати тільки три обов’язки. Щоправда, вони мають дуже важливе значення, але очевидні й зрозумілі для звичайного усвідомлення: по-перше, обов’язок по можливості убезпечувати суспільство від насильств і вторгнення інших незалежних суспільств; по-друге, обов’язок по можливості убезпечувати кожного члена суспільства від несправедливості й гноблення з боку інших його членів, або обов’язок установити добре відправлення правосуддя; і, по-третє, обов’язок створювати й утримувати певні громадські споруди та установи, у створенні й утриманні яких не можуть бути зацікавлені окремі особи чи невеликі групи, тому що прибуток від них ніколи не зможе оплатити витрати окремій особі або невеликій групі, хоча й часто може з надлишком оплатити їх великому суспільству.

Належне виконання цих різних обов’язків правителя неодмінно передбачає певні витрати; ці витрати передбачають отримання певного прибутку для покриття їх. Тому в наступній книзі я спробую з’ясувати, по-перше, у чому виражаються необхідні витрати правителя або держави, які із цих витрат мають оплачуватися з внесків усього суспільства і які — певними його членами; по-друге, якими методами можна залучити все суспільство до участі у видатках, що лягають на нього, і які головні переваги й незручності кожного із цих методів; нарешті, по-третє, якими є підстави й причини, що спонукали майже всі сучасні уряди закладати певну частину цього доходу або вводити позики; яким був вплив цих боргів на дійсне багатство, на річний продукт землі та праці суспільства. Тому наступна книга, природно, розпадається на три розділи.




Книга п’ята

Про прибутки правителя або держави

Розділ І

Про витрати правителя або держави

Частина 1

Про витрати на оборону

Першим обов’язком правителя є захист суспільства від насильства й посягань із боку інших незалежних суспільств; його можна виконати тільки за допомогою військової сили. Однак витрати як на підготовку військової сили в мирний час, так і на використання її під час війни є дуже різні за різних станів суспільства, у різні періоди його розвитку.

У мисливських народів, що перебувають на найнижчому щаблі розвитку суспільства, — що ми бачимо в тубільних племен Північної Америки, — кожний чоловік є настільки ж воїном, наскільки мисливцем. Коли він іде на війну, захищати своє суспільство або мститися за збитки, завдані йому іншими суспільствами, він підтримує своє існування власною працею так само, як тоді, коли живе вдома. Його суспільство — у цьому стані, власне кажучи, ще немає ані правителя, ані держави — не має видатків ані на підготовку його до походу, ані на утримання його протягом війни.

У скотарських народів, що перебувають на більш високому щаблі розвитку, як, наприклад, у татар чи арабів, кожний чоловік так само є воїном. Такі народи зазвичай не мають постійного житла, а живуть у шатрах або критих візках, що легко переміщаються з місця на місце. Ціле плем’я або народ міняють своє місцеположення залежно від пори року та інших випадкових обставин. Коли їхні табуни й череди знищують корм в одній частині країни, вони пересуваються в іншу, а звідти — у третю. У суху пору року вони спускаються до берегів річок, а в дощову — йдуть на височини. Коли такий народ іде на війну, воїни не довіряють свої стада слабкому захистові старих, жінок і дітей; їхніх жінок, старих і дітей не можна залишити без захисту й засобів до існування. Крім того, народ, що звик до кочового життя за мирних часів, легко пересувається й за часів війни. Чи вони вирушають у похід як армія, а чи кочують як скотарі, їхній спосіб життя однаковий, хоча поставлені цілі дуже різні. Вони йдуть на війну всі разом, і кожен робить свою справу, як може. У татар часто навіть жінки йдуть у бій. Коли вони перемагають, то все, що належить переможеному племені, винагороджує переможця; коли вони зазнають поразки, то втрачають усе: не тільки їхні стада, а й їхні жінки та діти стають здобиччю переможця. Навіть більшість тих, хто пережив поразку, має підкоритися переможцеві через відсутність засобів до існування. Решта зазвичай розсіюється в пустелі.

Повсякденне життя, повсякденні заняття готують татарина чи араба до війни. Біг, боротьба, фехтування, метання дротика й стрільба з лука — звичайне проведення часу для тих, хто живе просто неба, і всі ці заняття копіюють війну. Коли татарин чи араб іде на війну, його існування підтримують стада, що рухаються разом із ним, як і за мирних часів. Його ватажок або правитель — адже всі ці народи мають ватажків або правителів — не має жодних видатків із підготовки його до походу, а в поході тільки можливість грабежу буде платою, якої воїн може очікувати або вимагати.

Армія мисливського племені рідко перевищує дві-три сотні людей. Ненадійне добування засобів існування, що їх дає мисливство, рідко дає змогу більшій кількості людей збиратися разом на тривалий час. Що ж до армії скотарів, то вона, навпаки, може інколи досягати 2000–3000 воїнів. Оскільки ніщо не зупиняє їхнього просування, вони переходять з однієї області, де закінчився корм для худоби, до іншої, ще незайманої, і, напевне, важко обмежити число тих, хто здатен об’єднатися для походу. Мисливське плем’я не може навіювати страх на цивілізований народ, що мешкає по сусідству, а скотарський народ — може. Ніщо не може бути менш ганебним, ніж індіанські війни у Північній Америці. Навпаки, ніщо не може бути жахливішим від татарських навал, що мали місце в Азії. Судження Фукідида про те, що ані Європа, ані Азія не можуть чинити опір об’єднаним скіфам, було підтверджене досвідом усіх наступних епох. Мешканці просторих і беззахисних степів Скіфії й Татарії швидко об’єдналися під володарюванням вождя якоїсь переможної орди або племені; спустошення й розгром Азії завжди були наслідком такого союзу. Мешканці негостинної Аравійської пустелі — інший великий народ скотарів — об’єдналися лише одного разу, за часів Магомета і його найближчих наступників. Їхнє об’єднання, що можна назвати радше результатом релігійного ентузіазму, ніж перемоги, було позначене такими самими наслідками. Якби мисливські народи Америки зробилися коли-небудь скотарями, сусідство їх було б набагато небезпечнішим для європейських колоністів, ніж нині.

На ще вищому щаблі розвитку суспільства в хліборобських народів, що вели невелику зовнішню торгівлю й не мали ще виробництва, крім грубих домашніх ремесел, якими майже кожна окрема родина володіла для задоволення власних потреб, так само кожний чоловік був воїном або легко ним ставав. Ті, хто живе хліборобством, зазвичай проводять цілі дні просто неба, потерпаючи від усіх негод. Суворість їхнього повсякденного життя готує їх до тягот війни, із багатьма з яких їхні звичайні заняття мають велику схожість. Повсякденна хліборобська робота готує їх до риття окопів, і вони так само добре влаштовують табір, як і обгороджують своє поле. Звичайні розваги хлібороба ті самі, що й скотаря, і так само нагадують про війну. Але хлібороби мають менше часу для дозвілля, ніж скотарі, тому не так часто в такий спосіб розважаються. Вони — солдати, але солдати, які не так майстерно засвоїли свої прийоми. Та оскільки вони все-таки воїни, то правитель або держава рідко мають видатки на підготовку їх до походу.

Хліборобство навіть на найнижчому щаблі розвитку передбачає поселення, своєрідне постійне мешкання, що його не можна залишити без великої втрати. Коли народ, що складається із самих хліборобів, іде на війну, усі вирушити в похід не можуть. Принаймні старі, жінки та діти мають лишитися вдома, щоб охороняти оселі. Усі чоловіки військового віку можуть, ясна річ, вирушити в похід, і в малих хліборобських народів часто так і відбувається. Вважається, що в кожного народу кількість чоловіків, здатних носити зброю, обмежується четвертою або п’ятою його частиною. Далі, якщо похід починається після сівби й закінчується перед жнивами, хлібороб і головні його робітники можуть відлучитися від господарства без великих втрат. Він знає, що з виконуваними в цей проміжок часу роботами можуть упоратися старі, жінки та діти. Тому він згоден служити безкоштовно протягом короткого походу, і тому витрати правителя або держави на його утримання в поході часто бувають такими ж малими, як і витрати на його підготовку. Громадяни всіх держав Давньої Греції, напевне, відбували таким чином військову службу до кінця греко-перських воєн, а жителі Пелопоннесу — до кінця Пелопоннеської війни. Останні, як зазначає Фукідид, залишали поле влітку й поверталися додому на жнива. Римляни в добу царів і в перший період республіки служили так само. Тільки під час облоги міста Вейї ті, хто залишався вдома, мали деякі витрати на утримання тих, хто пішов на війну. У європейських монархіях, що постали на руїнах Римської імперії до виникнення і на початку існування власне феодального ладу, сеньйори з безпосередньо залежними від них васалами мали служити короні власним коштом. У поході, так само як і вдома, вони мусили утримувати себе на власні доходи, не одержуючи від короля жодної плати для задоволення своїх особистих потреб.

На більш високому ступені суспільного розвитку дві різні причини унеможливлюють спосіб, у який відправлені в похід могли утримувати себе власним коштом. Це прогрес мануфактурної промисловості й розвиток військової справи.

Якщо хлібороб зайнятий у поході, то перерва в його роботі не завжди призводить до зменшення його доходів — звісно, якщо похід починається після сівби й закінчується перед жнивами. Без його втручання природа сама робить велику частину роботи. Але в той момент, коли ремісник — коваль, тесля або ткач, наприклад, — відривається від своєї майстерні, джерело його доходів цілком вичерпується. Природа нічого не робить за нього; він робить усе сам. Коли він рушає в похід захищати суспільство, воно неодмінно повинно утримувати його, оскільки він не має доходів для того, щоб самому утримувати себе. У країні, де більшість населення становлять ремісники та мануфактуристи, тих, хто йде на війну, слід набирати із цих класів, і, доки вони служать, суспільство їх утримує.

Коли військова справа мало-помалу розвинулася в дуже заплутану і складну науку, коли результат війни вже не вирішувався, як у первісні епохи, єдиною випадковою сутичкою чи битвою, а боротьба відбувалася в кількох різних кампаніях, кожна з яких тривала впродовж більшої частини року, тоді повсюдно для суспільства виникла потреба утримувати тих, хто служить йому на війні, принаймні доки вони зайняті цією службою. Хоч би яким було звичайне заняття людей, що йдуть на війну, у мирний час така тривала й розорлива служба лягла б на них занадто важким тягарем. Відповідно до цього після другої Перської війни армію Афін сформували з найманих військ: щоправда, вони складалися почасти з громадян і тільки почасти з іноземців, але всіх їх наймали й оплачували утримання коштом держави. Від часів облоги міста Вейї армії Риму одержували плату за свою службу, доки вони залишалися в поході. За феодального ладу військову службу сеньйорів та їхніх безпосередніх васалів по закінченні певного періоду повсюдно було замінено сплатою грошей на утримання тих, хто служив замість них.

Кількість людей, які можуть іти на війну, порівняно із загальним числом народу неодмінно має бути значно меншою в цивілізованому суспільстві, ніж на низькому щаблі суспільного розвитку. Оскільки солдатів у цивілізованому суспільстві утримує праця несолдатів, то кількість одних не може перевищувати тієї, яку другі можуть утримувати понад утримання себе й утримання чиновників відповідно до їхнього становища. У маленьких аграрних державах Давньої Греції четверта або п’ята частина всього населення вважала себе солдатами і, як кажуть, іноді вирушала в похід. Підраховано, що в цивілізованих народів нової Європи не більш ніж сота частина населення будь-якої країни може бути солдатами без того, щоб не розорити країну, яка оплачує видатки на їхню службу.

Витрати на підготовку армії до війни залишалися значними доти, доки утримання її на війні остаточно не стало обов’язком правителя або держави. В усіх полісах Давньої Греції навчання військових вправ було необхідною частиною виховання, приписаного державою всім вільним громадянам. Здається, що в кожному місті були громадські місця, де під орудою магістрату молоді люди навчалися різних вправ під керівництвом учителів. Цим простим інститутом обмежувалися, здається, усі витрати грецької держави на підготовку своїх громадян до війни. У Давньому Римі вправи на Марсовому полі відповідали тій самій меті, що й вправи в гімназіях Давньої Греції. Із цією самою метою у феодальному суспільстві в деяких місцевостях було ухвалено, що громадяни мають практикуватися в стрільбі з лука та інших військових вправах, але, здається, цієї мети досягали не так успішно. Чи то через відсутність інтересу до цих ухвал із боку чиновників, які мали наглядати за виконанням їх, чи то з якихось інших причин, проте військові вправи мало-помалу вийшли з ужитку в більшості народів.

У містах-державах Давньої Греції та Римі впродовж усього їхнього існування, а також за феодального ладу протягом значного періоду після його встановлення ремесло солдата не було окремим, певним ремеслом, що становило б єдине чи головне заняття особливого класу громадян. Кожен член держави, хоч би яким ремеслом або заняттям він добував собі засоби існування, за звичайних обставин вважав себе здатним до ремесла солдата, а в надзвичайних випадках вважав, що зобов’язаний стати солдатом.

Військове мистецтво — найшляхетніше з мистецтв, яке з розвитком науки неодмінно ускладнюється. Стан винайдення механізмів, порівняно з іншими знаннями, із якими нерозривно пов’язане військове мистецтво, визначає міру його досконалості в певний момент. Але для доведення його до певної міри досконалості необхідно, щоб воно було єдиним або головним заняттям особливого класу громадян; поділ праці також конче потрібний для його розвитку, так само як і в будь-якому іншому мистецтві. В інших мистецтвах поділ праці, природно, запроваджується розсудливістю окремих осіб, які розуміють, що вони краще задовольнять власні потреби, займаючись якимось одним промислом, ніж кількома. Але тільки розсудливість держави може зробити ремесло солдата окремим ремеслом, відмінним від усіх інших. Окремий громадянин, що за часів сталого миру й без якихось заохочень з боку суспільства був би в змозі проводити більшу частину свого часу за військовими вправами, поза сумнівом, міг би як дуже добре вдосконалитися в них, так і дістати від них задоволення, але, звісно, цим він не задовольнив би своїх потреб. Тільки мудрість держави може дати йому можливість в її інтересах віддаватися цьому заняттю, але держави не завжди мають цю мудрість, навіть коли обставини, у яких вони перебувають, для збереження власного існування вимагають, щоб вони її мали.

Скотар має дуже багато вільного часу; хлібороб на низькому ступені розвитку хліборобства теж має певну кількість вільного часу; ремісник або виробник не мають його зовсім. Перший може без якихось втрат віддати більшу частину свого часу військовим вправам; другий може віддати їм деяку частину свого часу, але останній не може віддати жодної години без певних втрат, і природно, що власні інтереси змушують його нехтувати ними. Вдосконалення хліборобства, що його неодмінно спричиняє розвиток ремесел та мануфактурної промисловості, залишає хліборобові так само мало вільного часу, як і ремісникові. Військовими вправами однаковою мірою нехтують як селяни, так і мешканці міста, і весь народ стає невойовничим. Водночас багатство, що завжди з’являється слідом за поліпшенням хліборобства та мануфактурного виробництва й що насправді є не чим іншим, як нагромадженим продуктом цих поліпшень, спричиняє напади сусідніх народів. Завдяки виробництву багатий народ є для інших народів найбажанішим об’єктом нападу; і якщо тільки держава не вживе нових заходів для суспільного захисту, природні звички народу зроблять його неспроможним до власного захисту.

За цих обставин, як здається, є тільки два способи, за допомогою яких держава може уможливити підготовку цивільної оборони.

Цього можна досягти або, по-перше, засобами дуже суворої влади, яка, нехтуючи цілою низкою інтересів, нахилів і звичок населення, силою примушує його до військових вправ, а під час війни зобов’язує всіх громадян чи деяку частину їх поєднувати своє ремесло або професію із ремеслом солдата; або, по-друге, утримуючи та постійно вправляючи певну частину громадян, держава може зробити ремесло солдата особливим ремеслом, окремим і відмінним від усіх інших ремесел.

Якщо держава обирає перший із цих двох способів, її військову силу, як то кажуть, становить ополчення, якщо другий, — то регулярна армія. Практика військових вправ є єдиним або головним заняттям солдатів регулярних військ, утримання яких, або плату, держава надає їм як головне і повсякденне джерело їхнього існування. Військова практика є тільки випадковим заняттям солдатів ополчення, і головні джерела свого існування вони одержують за допомогою інших занять. В ополченні характер робітника, ремісника або торгівця переважає характер солдата; у регулярній армії характер солдата переважає всі інші; у цьому полягає істотна різниця між цими двома різними родами військової сили.

Ополчення бували різного типу. У деяких країнах громадяни, призначені для оборони держави, підлягали, як видається, тільки військовому навчанню; із них, якщо можна так висловитися, не формували полки, їх не ділили на окремі загони, що перебувають під командою власних постійних офіцерів. У полісах Давньої Греції та Римській республіці кожен громадянин, доки він залишався вдома, вправлявся або окремо від інших, або з тими з рівних йому за станом, хто йому більше подобався; він не був прикріплений до якогось загону військ доти, доки його не кликали в похід. В інших країнах ополчення не лише вправлялося, а й було сформоване. В Англії, Швейцарії та, гадаю, також в інших країнах новітньої Європи, де було організовано недосконалу військову силу подібного роду, кожного ополченця, навіть за мирних часів, прикріплювали до особливого загону, що виконував вправи під керівництвом постійних офіцерів.

До винайдення вогнепальної зброї з двох армій перевага була на боці тієї, у якій кожен солдат окремо володів більшою вправністю і майстерністю у використанні своєї зброї. Сила та вправність людини відігравали величезну роль і зазвичай вирішували долю битв. Але цю вправність і майстерність у використанні зброї набували в такий самий спосіб, як нині у фехтуванні, — не вправами великих загонів, а вправами окремих людей у спеціальних школах під керівництвом спеціальних учителів або разом з їхніми товаришами та ровесниками. Із винайденням вогнепальної зброї сила та вправність людини і навіть надзвичайна майстерність у використанні зброї хоча ще аж ніяк не втратили свого значення, а все ж важать набагато менше. Природа зброї, хоча й не урівнює незграбного із вправним, робить різницю між ними значно меншою, ніж це було раніше. Вважають, що достатньої вправності та майстерності, які потрібні для використання вогнепальної зброї, можна набути шляхом військового навчання великих загонів.

Регулярність, порядок і швидке виконання наказів — такі властивості в сучасних арміях мають більше значення для визначення долі бою, ніж вправність і майстерність солдатів у користуванні своєю зброєю. Але шум, створюваний вогнепальною зброєю, дим і невидима смерть, що будь-якої миті чатує на кожного, щойно він входить у зону гарматного вогню, часто довге очікування бою створюють великі труднощі для підтримування на значній висоті цієї регулярності, порядку й швидкого виконання наказів навіть на початку бою. У давній битві не було шуму, що переважав би людський голос, не було диму, не було невидимої причини ран і смерті. Кожен доти, доки смертельна зброя не наближалася справді до нього, ясно бачив, що цієї зброї поблизу нього немає. За таких умов у військах, що мали деяку довіру до своєї вправності та майстерності у поводженні зі зброєю, було значно менше труднощів у збереженні на певному рівні регулярності й порядку не тільки на початку, а й протягом усієї давньої битви, доки одна з двох армій не зазнавала поразки. Але звички до регулярності, до порядку й швидкого виконання наказів можуть набути тільки війська, що навчаються у великих загонах.

В усякому разі ополчення, хоч би якою мірою воно було дисципліноване та навчене, завжди має бути слабкішим порівняно з добре дисциплінованою й добре навченою постійною армією.

Солдати, що вправляються раз на тиждень або раз на місяць, ніколи не можуть бути такими досвідченими у поводженні зі зброєю, як війська, що вправляються щодня або через день; і хоча за нових часів ця обставина не може мати такого значення, яке вона мала в давнину, однак визнана перевага прусських військ, що походить від їхньої високої досвідченості у вправах, показує нам, що й нині вона важить дуже багато.

Солдати, які зобов’язані підкорятися своєму офіцерові тільки раз на тиждень або раз на місяць, а решту часу можуть займатися власними справами, як вони хочуть, без будь-якої відповідальності перед ним, ніколи не відчуватимуть страху в його присутності, ніколи не матимуть такої звички до швидкого виконання наказів, як ті, усе життя й поведінку яких визначає він і які щодня прокидаються й лягають спати або принаймні розходяться по домівках за його наказом. А в тому, що називають дисципліною, або у звичці швидко виконувати накази, ополчення завжди ще більше поступається постійній армії, ніж у вправах та вмінні користуватися зброєю. Але в сучасній війні звичка негайно виконувати накази важить набагато більше, ніж значна перевага в умінні володіти зброєю.

Ті ополчення, які, подібно до татар чи арабів, ідуть на війну під командою тих самих вождів, яким вони звикли підкорятися в мирний час, є найкращими. У повазі до своїх офіцерів, у звичці до швидкого виконання наказів вони найбільше наближаються до постійних армій. Ополчення шотландських горців, коли вони служать під командою власних вождів, мають також деякі такі самі переваги. Та оскільки ці горці — не кочівні скотарі, а всі живуть осіло, у постійних помешканнях, і оскільки вони не звикли в мирний час слідувати за своїми вождями з місця на місце, то вони менш схильні слідувати за ними в походи на значну відстань і на тривалий час. Захопивши якусь здобич, вони прагнули повернутися додому, і командири рідко були в змозі втримати їх. Як нам відомо, за слухняністю вони стояли нижче від татар та арабів. Оскільки шотландські горці за осілого способу життя проводять менше часу просто неба, вони менше призвичаєні до військових вправ і менш досвідчені у володінні зброєю, ніж татари та араби.

Однак слід зауважити, що ополчення, яке взяло участь у кількох послідовних воєнних кампаніях, з усіх поглядів стає схожим на постійну армію. Солдати, які щодня вправляються зі зброєю і постійно перебувають під командою своїх офіцерів, звикають так само швидко виконувати накази, як це робиться в постійних арміях. Те, чим вони займалися до початку війни, тепер майже нічого не важить. Після участі в кількох кампаніях вони неодмінно в усьому уподібнюються постійній армії. Якщо війна в Америці продовжиться ще на одну кампанію, американське ополчення ні в чому не поступатиметься тій постійній армії, яка під час останньої війни виявила не меншу хоробрість, ніж найзагартованіші ветерани Франції та Іспанії.

Зрозумівши цю відмінність, в історії всіх епох можна знайти докази непереборної переваги добре навченої постійної армії над ополченням.

Однією з перших постійних армій, щодо якої ми маємо добре засвідчені історичні відомості, є армія Філіпа Македонського. Його постійні війни з фракійцями, іллірійцями, фессалійцями та грецькими державами по сусідству з Македонією мало-помалу утворили з його військ, — які, певно, спочатку були ополченням, — добре дисципліновану регулярну армію. Під час миру, що наставав дуже рідко й ніколи не тривав довго, він дбав про те, щоб не розпускати свою армію. Остання перемогла й підкорила — щоправда, після тривалої та жорстокої боротьби — хоробрі й добре навчені ополчення великих полісів Давньої Греції та, після дуже невеликих зусиль, — погано навчене ополчення великої Перської імперії. Падіння грецьких полісів і перської монархії було наслідком непереборної переваги регулярної армії над будь-якими ополченнями. Це була перша велика революція у справах людства, про яку історія зберегла точні й докладні відомості.

Падіння Карфагена й подальше піднесення Риму є другою революцією. Зміни в долях цих двох знаменитих держав можна пояснити тими самими причинами.

Від І до ІІ Пунічної війни карфагенські армії постійно перебували в поході під командою трьох великих воєначальників, що слідували в командуванні один за одним: Гамількара, його зятя Гасдрубала та його сина Ганнібала; спершу вони приборкали повсталих рабів, після того підкорили бунтівні народи Африки і нарешті завоювали велику державу Іспанію. Армія, що її Ганнібал привів з Іспанії до Італії, неодмінно мала в цих війнах перетворитися на добре дисципліновану регулярну армію. Тим часом римляни, хоча й не знали повного миру, однак у цей період не були втягнуті у великі війни, і їхня військова дисципліна була значно послаблена. Римські армії, із якими Ганнібал бився поблизу Требії, Тразименського озера і Канн, були ополченням, що протистояло регулярній армії. Певно, ця обставина, більше за будь-яку іншу, визначила долю цих битв. Постійна армія, яку Ганнібал залишив в Іспанії, мала подібну перевагу над ополченням, що його відправили туди римляни; за короткий час, під командою молодшого Гасдрубала, брата Ганнібала, римлян було витіснено майже з усієї країни.

Ганнібалові погано допомагали з дому. Римське ополчення, перебуваючи постійно в поході, стало протягом війни добре дисциплінованою й добре навченою армією, і перевага Ганнібала з кожним днем меншала. Гасдрубал опинився перед необхідністю вести всю або майже всю армію, якою він командував в Іспанії, на допомогу братові до Італії. Кажуть, що в цьому поході він був збитий зі шляху своїми провідниками; у незнайомій країні його раптово атакувала інша регулярна армія, яка з усіх поглядів дорівнювала його армії або навіть переважала її, і він зазнав нищівної поразки.

Коли Гасдрубал залишив Іспанію, Сципіон Африканський не знайшов там нікого, хто міг би чинити йому опір, окрім ополчення, слабкішого за його власне. Він розбив це ополчення, і за час війни його власне ополчення стало добре дисциплінованою й добре навченою регулярною армією. Цю регулярну армію було перевезено до Африки, де протистояти їй могло тільки ополчення. Щоб урятувати Карфаген, було конче потрібно відкликати регулярну армію Ганнібала. Останню поповнили позбавленим бадьорості духу через часті поразки африканським ополченням, що становило в битві під Замою більшу частину військ Ганнібала. Події того дня визначили долю двох держав-суперниць.

Від кінця ІІ Пунічної війни й до падіння Римської республіки армії Риму були з усіх поглядів регулярними. Регулярна армія Македонії вчинила їм значний опір. Римові, що перебував на найвищому щаблі своєї величі, підкорення цієї невеликої держави коштувало двох великих воєн і трьох визначних битв; завоювання, певно, було б іще важчим, якби не слабкодухість останнього македонського царя. Ополчення всіх цивілізованих народів давнього світу — Греції, Сирії та Єгипту — вчинили тільки слабкий опір постійним військам Риму. Ополчення деяких варварських народів захищалося значно краще. Скіфське й татарське ополчення, що їх Мітридат зібрав у країнах на північ від Чорного та Каспійського морів, були найстрашнішим ворогом, із яким билися римляни від часів другої Пунічної війни. Парфянське та германське ополчення також являли собою переконливу силу, що принагідно брала гору над римськими арміями. А взагалі, коли римські армії були під командою добрих полководців, вони завжди мали великі переваги; і якщо римляни не завоювали остаточно Парфії чи Німеччини, то, певно, тому, що не вважали їх достатньо цінними, щоб приєднати їх до й без того вже занадто великої імперії. Давні парфяни були, здається, народом скіфського чи татарського походження й завжди значною мірою зберігали звичаї своїх предків. Давні германці, подібно до скіфів або татар, були народом кочівних скотарів, вони вирушали на війну під командою тих самих вождів, за якими звикли слідувати в мирні часи. Їхнє ополчення було точно таке саме, як ополчення скіфів або татар, від яких вони, певно, й походили.

Багато різних причин сприяло занепадові дисципліни в римській армії. Можливо, надмірна жорстокість була однією з них. У дні величі Риму, коли не було ворога, здатного чинити йому спротив, важкий панцир вийшов з ужитку як зайвий тягар, важкими вправами нехтували як непотрібним стомленням. З іншого боку, за римських імператорів ті військові частини, що охороняли германський і паннонський кордони, ставали небезпечними для своїх повелителів, проти яких вони часто повставали під командою своїх воєначальників. Щоб зробити їх менш небезпечними, Діоклетіан — за одними відомостями, а за іншими — Константин, спершу відкликав їх із кордонів, де перед цим вони завжди були об’єднані у великі загони, зазвичай по два або по три легіони, і потім розмістив їх маленькими загонами по провінційних містах, звідки їх ніколи не переміщували, за винятком випадків, коли виникала потреба відбивати вторгнення. Маленькі загони солдатів, що квартирували в торговельних або ремісничих містах, рідко пересувалися із цих квартир, і солдати перетворювалися на торгівців, ремісників і промисловців. Цивільний характер переважав над військовим; постійні армії Риму мало-помалу перетворилися на розбещене, недбале й недисципліноване ополчення, неспроможне чинити спротив нападові германського та скіфського ополчень, що невдовзі посунули на Західну імперію. Впродовж певного часу імператори були ще здатні захищатися тільки тим, що вони наймали ополчення одного із цих народів, щоб боротися з іншими. Падіння Західної імперії було третьою великою революцією в справах людства, про яку давня історія зберегла точні, докладні дані. Її було завершено завдяки непереборній перевазі, яку варварські ополчення мають над цивілізованими народами і яку ополчення скотарського народу має над ополченням народу хліборобів, ремісників і промисловців. Ополчення зазвичай здобували перемоги не над регулярною армією, а над іншими ополченнями, менш навченими й дисциплінованими. Такими були перемоги, здобуті греками над ополченнями Перської імперії, так само було й за пізніших часів, коли швейцарське ополчення взяло гору над австрійцями та бургундцями.

Військові сили германських та скіфських народів, що закріпилися на руїнах Західної імперії, ще впродовж певного часу в їхніх нових поселеннях були такими самими, як і в їхній колишній країні. Це були ополчення скотарів і хліборобів, що за часів війни йшли в похід під командою тих самих вождів, яким вони звикли підкорятися в мирні часи. Тому вони були непогано навчені й досить дисципліновані. Однак із розвитком ремесел і виробництва вплив вождів поволі занепав, і в більшої частини народу вже залишалося менше часу для військових вправ. Через це дисципліна та військове навчання феодальних ополчень поступово занепадали і їх заступали постійні армії. При цьому, коли один із цивілізованих народів створював у себе постійну армію, всі його сусіди були змушені неодмінно наслідувати його приклад. Невдовзі вони побачили, що від цього залежить їхня безпека й що ополчення цілком неспроможне чинити опір такій армії.

Солдати регулярної армії, хай вони ніколи не бачили ворога, часто демонстрували хоробрість старих військ і від самого початку походу здатні були протистояти найвитривалішим і найдосвідченішим ветеранам. У 1756 році, коли російська армія увійшла до Польщі, сміливість російських солдатів виявилася не нижчою, ніж сміливість прусських, яких вважали на той час найвитривалішими та найдосвідченішими ветеранами Європи. Тим часом близько 20 років перед цим Російська імперія жила за умов глибокого миру, і в цей період вона могла мати дуже мало солдатів, які коли-небудь бачили ворога. На 1739 рік, коли спалахнула іспанська війна, в Англії протягом 28 років панував глибокий мир. Однак тривалий мир аж ніяк не знизив хоробрості її солдатів, і вона ніколи не була такою високою, як під час спроби взяття Карфагена — у цьому першому нещасливому подвигу цієї нещасливої війни. Можливо, за часів тривалого миру полководці інколи втрачають вправність, але там, де є добре організована постійна армія, солдати ніколи не втрачають своєї хоробрості.

Коли цивілізований народ у справі оборони покладається на ополчення, його в будь-який час може перемогти варварський народ, що випадково опинився по сусідству з ним. Часті завоювання татарами всіх цивілізованих країн Азії досить переконливо свідчать про перевагу ополчення варварів над ополченнями цивілізованих народів. Добре навчена постійна армія перевершує будь-яке ополчення. Таку армію може найкраще утримувати багатий і цивілізований народ, і водночас лише вона може захищати його від вторгнення бідного варварського сусіда. Через це тільки за допомогою постійної армії можна продовжувати й зберігати цивілізацію протягом значного часу. Подібно до того як тільки за допомогою добре навченої постійної армії цивілізована країна може бути захищена, тільки за її посередництва цивілізація може швидко проникнути у варварську країну. Постійна армія з нездоланною силою утверджує закон правителя у найвіддаленіших провінціях імперії та підтримує до деякої міри правильне управління в країнах, які в противному разі не допустили б цього. Якщо хтось уважно досліджує перетворення, здійснені Петром Великим у Росії, він побачить, що майже всі вони мали на увазі заснування добре навченої постійної армії. Вона — знаряддя, що проводило й підтримувало всі інші його заходи. Та міра порядку й внутрішнього спокою, якою користувалася відтоді імперія, цілковито пояснюється впливом цієї армії.

Прихильники республіканського укладу недовірливо ставляться до постійної армії як небезпечної для свободи. Звісно, вона буває такою там, де інтереси генерала та головних офіцерів не пов’язані нерозривно з підтримкою наявного державного устрою. Постійна армія Цезаря знищила Римську республіку. Постійна армія Кромвеля розігнала Довгий парламент. Але там, де правитель — сам генерал, де вище й середнє дворянство країни становить велику частину офіцерів армії, де військова сила перебуває під командою тих, чий головний інтерес полягає в підтримці чинної влади, тому що вони самі становлять велику частину цієї влади, постійна армія не може бути небезпечною для свободи. Навпаки, у деяких випадках вона може бути сприятливою для свободи. Стабільність, яку вона дає правителеві, робить непотрібною неспокійну недовірливість, що в деяких нових республіках, напевне, стежить за найдрібнішими справами і в будь-який момент ладна порушити спокій кожного громадянина. Де міцність цивільної влади, хай і підтримуваної більшістю населення країни, наражається на небезпеку в разі якогось народного невдоволення, де невелике заворушення здатне за кілька годин перетворитися на велику революцію, вся влада уряду має спрямовуватися на придушення й покарання щонайменшого нарікання та невдоволення нею. Навпаки, правителя, який спирається не тільки на природжену аристократію, а й на постійну регулярну армію, мало непокоять найбрутальніші, найбезпідставніші та найсвавільніші виступи. Він спокійно може вибачати їх або нехтувати ними, і його власна перевага, природно, спонукає його робити саме так. Таку міру свободи, що доходить до свавілля, можуть терпіти тільки в країні, де правителя охороняє постійна армія. Тільки в таких країнах суспільна безпека не вимагає, щоб правитель насправді став необмеженим володарем для придушення безглуздої розбещеності такої свавільної свободи.

Отже, перший обов’язок правителя — захист суспільства від насильства інших незалежних суспільств — поступово вимагає дедалі більших видатків, у міру того як суспільство розвивається й цивілізується. Військову силу суспільства, що первісно нічого не коштувала правителеві ані під час миру, ані під час війни, із розвитком прогресу він має утримувати спершу під час війни, а згодом і за часів миру.

Великий переворот, здійснений у військовій справі винайденням вогнепальної зброї, ще значніше збільшив витрати як на навчання певної кількості солдатів у мирний час, так і на використання їх під час війни. І їхня зброя, і їхнє спорядження набагато подорожчали. Рушниця — дорожча зброя, ніж дротик, лук або стріли; гармата чи мортира дорожчі за балісту або катапульту. Порох, витрачений під час оглядів, втрачається безповоротно, що є дуже значним видатком; кинуті дротики й випущені стріли в давнину можна було підібрати, до того ж коштували вони небагато. Гармата або мортира не тільки значно дорожчі, а й набагато важчі за катапульту чи балісту і вимагають більших видатків на виготовлення й перевезення їх. Перевага нової артилерії порівняно з давньою дуже велика, і укріпити місто так, щоб воно могло чинити опір цій артилерії бодай кілька тижнів, стає дедалі важче і, отже, й дорожче. У нові часи багато різних причин сприяють тому, що захист суспільства дорожчає. У цьому плані неминучим наслідком перевороту, здійсненого у військовій справі простою випадковістю — відкриттям пороху, було величезне збільшення видатків разом із природним прогресом.

У сучасній війні великі витрати на вогнепальну зброю дають очевидну перевагу народові, який більше спроможний нести ці витрати, а отже, народові багатому й цивілізованому над народом бідним і варварським. У давні часи народам багатим і цивілізованим було важко захищатися від народів бідних і варварських. У нові часи бідним і варварським народам важко захищатися від народів багатих і цивілізованих. Винайдення вогнепальної зброї, що спочатку видавалося таким шкідливим, насправді є сприятливим для збереження та поширення цивілізації.


Частина 2

Про витрати на відправлення правосуддя

Другий обов’язок правителя, а саме — захист, наскільки це можливо, кожного члена суспільства від несправедливості й утисків із боку інших членів суспільства, або обов’язок точного відправлення правосуддя, також вимагає різних видатків у різні періоди розвитку суспільства.

Мисливські народи навряд чи мають власність або принаймні не мають такої власності, вартість якої переважала б оплату двох-трьох днів праці; через це в них рідко зустрічаються судові установи або правильне здійснення правосуддя. Люди, які не мають власності, можуть завдавати шкоду тільки особистості або репутації одне одного. Та коли одна людина вбиває, ранить, б’є або ганьбить іншу, то, хоча та, якій заподіяно шкоду, страждає, кривдник не має від цього жодної вигоди. Інакше стоїть справа із заподіянням шкоди власності. Вигода того, хто завдає шкоди, часто дорівнює втратам того, хто цієї шкоди зазнає. Ненависть, злість або помста є почуттями, що спонукають одну людину завдавати шкоду тільки особистості чи репутації іншої. Але більшість людей не дуже часто підпадає під вплив цих почуттів; навіть дуже погані люди піддаються їм тільки тимчасово. Далі, оскільки задоволення цих почуттів, хоч би яким приємним воно було для деяких характерів, не супроводжується якимись реальними або постійними вигодами, більшість людей втримується від цього міркуваннями здорового глузду. Люди можуть, живучи разом в одному суспільстві, мати певний помірний рівень безпеки, хай навіть і немає судової установи, що захищає їх від посягань, спричинених цими почуттями. Але ці риси: скнарість і честолюбство в багатих, а в бідних — ненависть до роботи й любов до спокою та втіх, що спонукають зазіхати на власність, — значно тривкіші у своїй дії та всеосяжніші за впливом. Де є велика власність — там є й велика нерівність. На одну дуже багату людину має припадати щонайменше 500 бідних, і багатство небагатьох передбачає злиденність багатьох. Достаток багатія викликає обурення в бідняків, які часто, гнані злиднями й ненавистю, зазіхають на його володіння. Тільки під заступництвом цивільної влади власник цінного майна, надбаного працею багатьох років, а можливо, і багатьох поколінь, може вночі спокійно спати. Його завжди оточують невідомі вороги, яких, хоча він їх ніколи не чіпав, він задовольнити не може й від насильства яких його може захистити лише міцна рука цивільних властей, завжди готових покарати їх. Через це виникнення цінної та великої власності неодмінно вимагає заснування цивільного уряду. Де немає власності або де, принаймні, власність не перевищує вартості двох-трьох днів праці, там існування уряду не є необхідним.

Цивільний уряд передбачає певне підпорядкування. Але подібно до того як потреба в такому уряді поступово посилюється разом із придбанням цінної власності, так і головні причини, що, природно, призводять до підпорядкування, також поступово посилюються разом зі зростанням цієї цінної власності.

Причин або обставин, які призводять до підпорядкування чи (що є природним) до заснування цивільних установ і ставлять деяких людей дещо вище за більшість їхніх братів, — усього чотири.

Першою із цих причин або обставин є перевага особистих якостей, сили, краси та вправності тіла, мудрості й доброчесності, розсудливості, справедливості, мужності, поміркованості та розуму. Перевага тіла, не підтримана перевагою розуму, у будь-якому періоді розвитку суспільства може дати лише невелику владу. Дуже сильною людиною є вже той, хто виключно своєю фізичною силою може примусити підкорятися собі двох слабких людей. Але тільки розумові здібності можуть дати дуже велику владу. Вони, зрозуміло, є невидимими якостями; вони завжди спірні й зазвичай заперечуються. Жодне суспільство, чи то варварське, чи то цивілізоване, не знаходило зручним установлювати правила, що визначають міру переваг і підпорядкування відповідно до цих невидимих якостей, але виокремлювало для цього ознаки простіші та очевидніші.

Другою із цих причин або обставин є перевага віку. Старого, якщо тільки він не жив так довго, щоб впасти в недоумство, завжди більше поважають, ніж молоду людину однакового з ним становища, статку та здібностей. У мисливських народів, як, наприклад, у тубільних племен Північної Америки, вік є єдиною підставою для становища та переваг. У них старшого називають батьком, рівного — братом, а молодшого — сином. У найбагатших і найцивілізованіших народів вік визначає ранг між тими людьми, які в усьому іншому рівні одне одному і ранг яких через це не можна визначити на підставі якоїсь іншої ознаки. Між братами й сестрами старший зазвичай має перевагу: за спадкування батьківського статку те, що не може бути поділене, а має перейти до одного з них, як, наприклад, титул, здебільшого віддають старшому. Вік є проста й очевидна якість, що не припускає суперечок.

Третьою із цих причин або обставин є перевага статку. Однак, хоча влада багатства велика на різних рівнях розвитку суспільства, вона, можливо, найбільша на нижчих рівнях його розвитку, що тільки допускають більш або менш значну майнову нерівність. Татарський вождь, який на приріст своїх стад і табунів може утримувати тисячі людей, не може використовувати свій дохід на щось інше, окрім утримання цих тисяч людей. Низький рівень розвитку його суспільства не дає йому якихось промислових продуктів або коштовностей і предметів розкоші, що на них він міг би обміняти частину власних сирих продуктів, яких виробляється в багато разів більше, ніж потрібно для його власного споживання. Тисячі людей, яких він таким чином утримує, цілковито залежать від нього щодо засобів свого існування, мусять підкорятися його наказам на війні та його юрисдикції за мирних часів. Він неодмінно є їхнім полководцем і суддею, і його влада є необхідним наслідком переваги його статку. У багатому й цивілізованому суспільстві людина може володіти значним статком і, попри це, не мати змоги командувати й дюжиною людей. Хоча продуктів її маєтку вистачить для утримання більш як тисячі людей, — і можливо, що вона їх справді утримує, — однак ці люди платять їй за те, що отримують, і навряд чи вона дає що-небудь будь-кому, не отримавши навзамін чогось рівноцінного; через це навряд чи хто-небудь вважає себе цілковито залежним від неї, і її влада поширюється тільки на кілька хатніх слуг. Проте влада багатства є дуже великою навіть у багатому й цивілізованому суспільстві. Та обставина, що вплив багатства значно сильніший за вплив, що залежить від віку чи особистих якостей, служить предметом постійних скарг в усі періоди розвитку, що характеризуються значною майновою нерівністю. Перший період розвитку суспільства — мисливський — не допускає такої нерівності. Загальна бідність утверджує загальну рівність людей; перевага віку або особистих якостей є слабкою, але єдиною підставою влади й підпорядкування. Тому в цей період розвитку суспільства немає ані великої влади, ані великої підпорядкованості. Другий — скотарський — період розвитку суспільства допускає дуже велику нерівність статків, і немає іншого періоду, у якому багатство давало би більшу владу тому, хто володіє ним. Тому немає періоду, у якому влада й підпорядкування були б так повно встановлені, як у цьому. Влада арабського шейха дуже велика; влада татарського хана й зовсім деспотична.

Четвертою із цих причин або обставин є перевага народження. Перевага народження передбачає давню перевагу багатства в родині особи, яка претендує на нього. Усі сім’ї однаково давні; предки князя, хоча вони краще відомі, не можуть бути численнішими за предків жебрака. Давність роду передбачає давність або багатства, або величі, що зазвичай ґрунтується на багатстві чи супроводжується ним. Велич, що виникла зненацька, скрізь поважають менше, ніж велич давнього роду. Ненависть до узурпаторів і любов до роду давніх монархів значною мірою ґрунтується на зневазі, яку люди зазвичай виявляють до перших, і на повазі до останніх. Як офіцер охоче підкоряється владі старшого, що завжди йому наказує, але не терпить, щоб молодший став його начальником, так само й люди легко підкоряються родині, якій вони та їхні предки завжди підкорялися, але спалахують обуренням, коли якийсь рід, переваги якого вони ніколи не визнавали, привласнює собі панування над ними.

Переваги за народженням, оскільки вони йдуть слідом за майновими перевагами, не можуть мати місця в мисливських народів, у яких усі люди, рівні в майновому відношенні, мають бути дуже близькі й до рівності в походженні. Зрозуміло, сина розумної та сміливої людини навіть і серед них поважають більше, ніж людину з такими самими заслугами, яка, на нещастя, є сином дурня чи боягуза. Проте відмінність не буде надто великою, і я гадаю, що ніколи у світі не було такої поважної родини, блиск якої випливав би з успадкування мудрості або доброчесності.

Переваги за народженням не тільки можуть мати, а й завжди мають місце в скотарських народів. Такі народи завжди незнайомі з будь-якою розкішшю, і в них велике багатство навряд чи може бути розтринькано через найнерозсудливіше марнотратство. Тому немає народів, у яких була би більша кількість шанованих і поважних родин, що ведуть своє походження від довгого ряду великих і блискучих предків, бо немає народів, у яких багатство залишалося б так довго в тому самому роду.

Очевидно, що походження та багатство — це дві обставини, які здебільшого ставлять одну людину вище за іншу. Це два великих джерела особистих переваг, і отже, це головні причини, що природно встановлюють владу й підпорядкування між людьми. У скотарських народів обидві ці причини діють на повну силу. Багатий скотар або стадовласник, якого поважають за його багатство, за велику кількість людей, що залежать від нього в засобах існування, за шляхетність його походження, прадавність його блискучого роду, певна річ, має владу над усіма молодшими пастухами чи власниками стада своєї орди або племені. Він може командувати об’єднаною силою більшої кількості людей, ніж вони. Його військова міць більша, ніж у будь-кого з них. Під час війни всі вони схильні зібратися радше під його стягом, ніж під стягом когось іншого; його походження та багатство, зрозуміло, надають йому своєрідну виконавчу владу. Далі, командуючи більшою кількістю людей, ніж будь-хто з них, він більше за всіх здатний примусити того, хто завдав шкоди іншому, виправити зло. Отже, він є тією особою, до якої всі ті, хто відчуває себе занадто слабким, щоб захищатися від насильства, звертаються по заступництво. Природно, що йому скаржаться на завдані кривди, і особа, на яку скаржаться, швидше підкориться його втручанню, ніж втручанню якоїсь іншої особи. Так походження та багатство надають йому своєрідну судову владу.

У скотарську епоху, тобто в другий період розвитку суспільства, уперше з’являється нерівність статків, що запроваджує між людьми певну міру влади й підпорядкування, яка не могла існувати раніше. Унаслідок цього запроваджується певна міра цивільного врядування, що конче потрібно для збереження суспільства, і, здається, це робиться природно, навіть незалежно від міркувань про необхідність цього. Ці міркування, поза сумнівом, виникають згодом і тоді сприяють зміцненню влади й підпорядкування та підтримують його. Особливо багаті люди неминуче зацікавлені в підтримці того порядку речей, що лише один може закріпити за ними володіння їхніми перевагами. Люди бідніші об’єднуються з багатими, щоб захищати їхню власність, з умовою, що багаті об’єднаються з ними для захисту і їхньої власності також. Усі небагаті пастухи й стадовласники відчувають, що безпека їхніх стад і табунів залежить від безпеки стад багатого скотаря або стадовласника; що збереження їхньої меншої влади залежить від його більшої влади; що від їхнього підпорядкування його силі залежить тримання бідних у покорі. Вони становлять дрібне дворянство, що зацікавлене в захисті власності й підтримці влади свого царька, щоб він був у змозі захищати їхню власність і підтримувати їхню владу. Цивільне врядування, оскільки воно засноване для захисту власності, насправді засноване для захисту багатих від бідних або для захисту тих, хто має якусь власність, від тих, хто зовсім її не має.

Хоч би як там було, а судова влада такого правителя не тільки не була причиною видатків, а й тривалий час була джерелом його доходу. Особи, які зверталися до його правосуддя, завжди були згодні платити за нього, і подарунок завжди супроводжував прохання. Згодом, після того як владу правителя було остаточно встановлено, особу, визнану винною, понад задоволення противної сторони, змушували також сплатити пеню правителеві. Вона завдавала клопоту, чинила безлад, порушувала спокій свого добродія й царя, і вважали, що за цей злочин вона мусить платити пеню. У татарських державах Азії та європейських державах, заснованих германськими та скіфськими народами, що зруйнували Римську імперію, відправлення правосуддя було значним джерелом доходів як для правителя, так і для молодших вождів або вельмож, які мали особливу юрисдикцію в окремому племені чи клані, в окремій області чи окрузі. Первісно і правитель, і молодші вожді здійснювали судочинство особисто. Пізніше повсюдно вони вирішили, що зручніше посилати замість себе заступників — чиновників або суддів. Такий заступник усе ще мав давати звіт своєму правителеві й довірителеві щодо прибутків від відправлення правосуддя. Хто прочитає інструкції[83], що їх давали суддям, які об’їжджали округи за часів Генриха ІІ, ясно побачить, що вони були чимось на зразок мандрівних прикажчиків, яких король розсилав по країні для збирання деяких із королівських доходів. За тих часів відправлення правосуддя не тільки давало певний дохід правителеві, а й, здається, добування цього доходу було однією з головних вигід, що їх він розраховував отримати від відправлення правосуддя.

Така система відправлення правосуддя, що служила цілям добування доходів, спричинила багато різних грубих зловживань. Особа, яка зверталася до правосуддя з великим подарунком, одержувала більше, ніж їй належало по праву, а особа, яка давала маленький подарунок, одержувала менше. Далі, здійснення правосуддя часто відкладали, щоб подарунок був піднесений ще раз. З іншого боку, пеня з особи, на яку подавали скаргу, часто могла бути сильним мотивом на користь її обвинувачення, хай навіть насправді вона не була винною. Історія кожної країни в Європі свідчить про те, що такі зловживання були не рідкістю.

Коли правитель або вождь відправляв судову владу особисто, то, хоч би як багато несправедливостей він допустив, навряд чи було можливо виправити їх, тому що рідко можна було знайти кого-небудь, хто мав би достатньо сили, щоб закликати його до відповіді. Коли ж він відправляв правосуддя за допомогою чиновника, виправлення несправедливості іноді можна було домогтися. Якщо чиновник злочинно допускав якийсь акт неправосуддя тільки заради власної вигоди, то правитель міг іноді дати згоду на його покарання або примусити його виправити несправедливість. Але якщо ця примусова дія вчинялася для вигоди правителя або на догоду особі, яка надала чиновникові місце й може надати йому підвищення, то виправлення її було так само неможливе, як коли б її вчинив сам правитель. Тому в усіх варварських державах, і зокрема в тих державах Європи, які виникли на руїнах Римської імперії, судова адміністрація протягом тривалого часу була надзвичайно розбещеною — дуже далекою від справедливості й неупередженості навіть за кращих монархів і цілком розбещеною за гірших.

У скотарських народів, де правитель або вождь є тільки найбагатшим пастухом — стадовласником племені або орди, він одержує засоби до існування, як і будь-хто з його підданих, від своїх стад. У хліборобських народів, які щойно вийшли зі скотарського періоду і ще недалеко відійшли від нього, — такими були грецькі громади часів Троянської війни або наші германські та скіфські предки, коли вони вперше оселилися на руїнах Західної імперії, — правитель або вождь є тільки найбагатшим землевласником країни та існує, подібно до всіх інших, на доходи, що надходять від його власного маєтку, або від того, що в новій Європі називають володіннями корони. Його піддані зазвичай нічого не платять йому, за винятком тих випадків, коли змушені звертатися по його заступництво проти утисків їх якимось іншим підданим. Подарунки, що їх вони роблять у таких випадках, становлять весь його дохід, усю вигоду, що її він одержує від свого панування над ними, за винятком, можливо, деяких, надзвичайних, випадків. Коли в Гомера Агамемнон, щоб здобути дружбу Ахіллеса, обіцяє йому сім грецьких міст, єдина вигода, яку він обіцяє від володіння ними, полягає в тому, що громадяни принесуть йому дари. Доки такі подарунки, доходи від відправлення правосуддя, або, як їх можна назвати, судові мита, становили, таким чином, увесь звичайний дохід правителя, що його він мав від своєї влади, не можна було чекати, навіть нерозумно було б припустити, щоб він зовсім відмовився від цього доходу. Можна було пропонувати й часто пропонувалося, щоб він регулював і встановлював розмір їх. Але після того як їх було врегульовано й точно встановлено, однаково було дуже важко, щоб не сказати неможливо, перешкодити всемогутній людині збільшити їх понад певні розміри. Тому, доки мав місце такий стан речей, навряд чи можна було знайти якийсь дієвий засіб проти розбещеності правосуддя, що була наслідком довільності й невизначеності цих подарунків.

Проте, коли з різних причин, переважно внаслідок постійного зростання витрат на захист народу від вторгнення інших народів, особистого майна правителя стало зовсім недостатньо для покриття витрат держави і коли народ заради власної безпеки неминуче мав сплачувати ці витрати шляхом різних податків, стало дуже звичайним домовлятися, щоб за відправлення правосуддя ані правитель, ані чиновники, які заміняли його як судді, не одержували жодних подарунків. Здається, вважали, що набагато легше ці подарунки знищити зовсім, аніж урегулювати та обмежити їх. Суддям було призначено певну плату, що, як передбачалося, винагороджувала їх за втрату своєї частки в колишніх доходах від судочинства, подібно до того як податки більш ніж винагороджували правителя за його втрати. Суд, як тоді казали, мусив вершитися безкоштовно.

Насправді в жодній країні суд не вершився безкоштовно. Адвокатів і аторнеїв завжди оплачували сторони; якби цього не було, вони виконували б свої обов’язки ще гірше, ніж тепер. Щорічні доходи аторнеїв та адвокатів у кожній країні досягають більшої суми, ніж плата суддів. Та обставина, що плату суддям сплачує корона, ніде не може зменшити неминучих видатків на ведення процесу. Але цей порядок було запроваджено не так для зменшення видатків, як для того, щоб попередити розбещеність суду, перешкодивши суддям одержувати подарунки або хабарі від сторін, що позиваються.

Посада судді сама по собі є такою почесною, що люди схильні домагатися її, хай би вона навіть давала дуже малі доходи. Посада мирового судді, хоча вона пов’язана з великим клопотом і здебільшого не дає доходів, є предметом честолюбства більшості наших поміщиків. Плата різних суддів, вищих і нижчих, разом з усіма витратами на відправлення правосуддя й виконання вироку становить в усіх цивілізованих країнах, — навіть тих, що у своєму управлінні не надто ощадливі, — дуже незначну частину всіх видатків держави.

Усі витрати на відправлення правосуддя легко можна покрити судовими митами, і, не наражаючи судове управління на будь-яку небезпеку розбещення, можна таким чином цілком позбавити суспільний дохід від цього, хай і невеликого, видатку. Справді, важко впорядкувати судові мита там, де така могутня особа, як правитель має в них частку й одержує з них значну частину особистих прибутків. Але це легко зробити там, де головною особою, яка може одержувати деяку вигоду від судових мит, є суддя. Закон легко може примусити суддю поважати певні ухвали, але він не завжди може примусити правителя поважати їх. Там, де судові мита точно встановлені й обмежені, де їх сплачують одразу в певний період процесу касирові або збирачеві, який розподіляє їх у певній пропорції між різними суддями лише після того, як процес закінчено, там, здається, не більше небезпеки розбещеності суду, ніж за цілковитої заборони таких мит. Ці мита, не спричиняючи значного збільшення витрат на ведення процесу, можуть бути цілком достатніми для повного покриття видатків судочинства. Якщо суддям не платять до того моменту, коли процес закінчено, ці мита можуть бути деякою спонукальною причиною для завзятості суду у веденні його. У судах, що складаються з великої кількості суддів, можна за допомогою мит, співвідносячи частку кожного судді з кількістю годин і днів, витрачених ним на ведення процесу, чи то в самому суді, чи то в слідчій комісії за приписом суду, певним чином заохотити завзятість кожного окремого судді. Громадську службу ніколи не виконують краще, ніж у тих випадках, коли винагорода є наслідком виконання й співвідноситься з докладеними зусиллями. У різних парламентах Франції судові мита (так звані épices et vocations) становлять більшу частину доходів суддів. Після всіх вирахувань чиста плата, що її корона виплачує радникові або судді Тулузького парламенту — за місцем і значенням другого парламенту в королівстві, — досягає тільки 15 ліврів, тобто близько 6 фунтів 11 шилінгів на рік. Близько семи років тому така сама сума в тому самому місці була звичайною річною платою простого лакея. Розподіл цих épices здійснюється також відповідно до зусиль суддів. Старанний суддя одержує від своєї посади добрий, хоча й помірний, дохід, а лінивий — трохи більше за свою плату. Ці парламенти, із багатьох поглядів, можливо, є не вельми придатними як суди, але їх ніколи не звинувачували, навіть ніколи не підозрювали в підкупності.

Первісно судові мита були головним джерелом засобів, на які існували різні судові установи Англії. Кожний суд намагався залучити до себе так багато справ, як тільки міг, і був схильний вважати підсудними собі багато процесів, що спочатку не підлягали його юрисдикції. Так званий Суд королівської лави, заснований тільки для розгляду кримінальних справ, привласнив собі підсудність і справ цивільних, посилаючись на те, що відповідач, завдаючи кривди позивачеві, припускається якоїсь провини або злочину. Суд державної скарбниці, заснований тільки для збирання королівських доходів і примушення до сплати боргів королю, привласнив собі підсудність над усіма борговими зобов’язаннями на тій підставі, що, за словами позивача, він не в змозі платити борги королю, оскільки йому не платить боргів відповідач. Унаслідок такого крутійства сторони в багатьох випадках діставали можливість вибирати різні суди для вирішення своїх справ, і кожен суд намагався більшою швидкістю вирішення справи й неупередженістю залучити до себе якомога більше справ. Сучасний чудовий стан судів в Англії склався спершу, можливо, значною мірою завдяки цьому змаганню, яке віддавна мало місце між різними суддями; кожний суддя намагався у своєму суді дати найшвидший і найдієвіший засіб, що його тільки допускав закон, проти різного роду беззаконня. Первісно цивільні суди за порушення договорів присуджували до сплати збитків. Суд канцелярії, як суд совісті, перший узяв на себе примус до виконання зобов’язання. Коли порушення договору полягало в неплатежі грошей, завдані збитки не можна було компенсувати інакше, як примусом до платежу, що є рівноцінним примусові до точного виконання зобов’язання. У таких випадках засобу судового захисту було достатньо. Але в інших випадках це було не так. Коли орендар звертався до суду зі скаргою на свого лорда, який несправедливо зігнав його з орендованої ним землі, покриття збитків було не рівноцінне володінню землею. Тому такі справи на певний час перейшли до суду канцелярії. Для того щоб повернути такі справи назад, цивільні суди винайшли штучний і фіктивний указ про відмову у володінні, найдієвіший засіб проти несправедливого вигнання або позбавлення землі.

Гербовий збір на папери судочинства в кожному окремому суді, що збирається цим судом і використовується на утримання суддів та інших чиновників суду, може, отже, давати дохід, достатній для покриття витрат на відправлення правосуддя, не обтяжуючи собою загальний дохід держави. Щоправда, у цьому разі в судді може виникнути спокуса непотрібного збільшення кількості паперів у кожній справі заради можливого зростання доходу від гербового збору. У новітній Європі був звичай платити повіреним і писарям суду за кількістю сторінок, що їх потрібно було написати; тим часом суд вимагав, щоб кожна сторінка містила в собі певну кількість рядків, а кожний рядок — певну кількість слів. Заради збільшення плати повірений і писарі без будь-якої потреби множили слова й розбещували судову мову, я вважаю, в усіх судах Європи. Така сама спокуса розбещення форм судочинства може мати місце в цьому разі.

Але чи то буде придумано такий засіб, щоб суд сам покривав свої витрати, чи то судді одержуватимуть певну плату з якогось іншого джерела, конче потрібно, щоб особі чи особам, пов’язаним із виконавчою владою, було довірено завідування цим джерелом або виплатою плати суддям. Таким джерелом може слугувати рента із земельних угідь, причому управління кожним угіддям надається тому судові, який має утримуватися його коштом. Таке джерело може бути виражене у відсотках із капіталу, яким так само розпоряджається суд, утримуваний на ці кошти. Частина, хоча й невелика, плати суддів у Шотландії складається з відсотків на капітал. Неминуча нестійкість такого джерела робить його, однак, непридатним для утримання установи, що має існувати вічно.

Відокремлення влади судової від виконавчої спершу сталося, напевне, через збільшення справ суспільства внаслідок його розвитку. Відправлення правосуддя стало такою важкою і складною справою, що вимагало вже неподільної уваги особи, якій його було доручено. Оскільки особа, якій вручалася виконавча влада, не мала вільного часу для вирішення приватних справ, то для цього замість неї призначали її заступника. Зі зростанням могутності Риму консул був занадто зайнятий політичними справами держави, щоб чинити правосуддя. Тому замість нього призначали претора. Із розвитком європейських монархій, заснованих на руїнах Римської імперії, правителі та феодали скрізь вважали відправлення правосуддя обов’язком і занадто важким, і занадто нешляхетним, щоб виконувати його особисто. Через це вони скрізь відмовилися від нього, призначаючи собі заступників, управителів або суддів.

Коли судова та виконавча влада об’єднані, видається малоймовірним, щоб правосуддям не жертвували заради того, що зазвичай називають політикою. Особа, яка має виконавчу владу, може заради великих державних інтересів, навіть не переслідуючи корисливих цілей, інколи думати, що потрібно пожертвувати правами приватної особи. Але від неупередженого відправлення правосуддя залежать свобода кожної окремої людини і відчуття нею власної безпеки. Для того щоб кожна окрема людина відчувала повну безпеку у володінні всіма належними їй правами, не тільки потрібно відокремити судову владу від виконавчої, а й необхідно судову владу зробити, наскільки це можливо, незалежною від влади виконавчої. Суддю не можна звільняти з його посади з примхи виконавчої влади. Регулярна виплата плати судді не має залежати від доброї волі або навіть від ощадливості виконавчої влади.


Частина 3

Про витрати на громадські роботи й громадські установи

Третім і останнім обов’язком правителя або держави є заснування й утримання таких громадських установ і таких громадських робіт, що, хай і найвищою мірою є корисними для великого суспільства загалом, не можуть, проте, своїм прибутком відшкодувати витрати окремої людини або невеликої групи людей; через це не можна очікувати, щоб приватна особа чи невелика група приватних осіб засновували й утримували їх. Виконання цих обов’язків також вимагає дуже різних видатків у різні періоди розвитку суспільства.

Після громадських установ і громадських робіт, потрібних для захисту суспільства і для відправлення правосуддя, що вже були згадані, головними є громадські установи та роботи для сприяння торгівлі суспільства й заохочення народної освіти. Освітні установи бувають двох типів: для виховання юнацтва й для освіти людей будь-якого віку. Для розгляду найбільш відповідного способу ведення видатків на ці громадські роботи й громадські установи третій відділ цього розділу буде поділено на три статті.



Стаття 1. Про громадські роботи та громадські установи для сприяння торгівлі суспільства


Про те, що потрібно для сприяння торгівлі взагалі

Очевидно без будь-яких доказів, що заснування та утримання таких громадських робіт для сприяння торгівлі будь-якої країни, як добрі дороги, мости, судноплавні канали, гавані тощо, у різні періоди розвитку суспільства мають вимагати різних видатків. Витрати на прокладання та утримання громадських доріг, вочевидь, мають збільшуватися разом зі зростанням річного продукту землі та праці даної країни або з кількістю і вагою товарів, що їх потрібно переносити чи перевозити цими дорогами. Міцність мосту має співвідноситися з кількістю і вагою підвід, що мають переїжджати через нього. Глибина судноплавного каналу й постачання його водою мають відповідати кількості й вантажопідйомності барж, що провозять по ньому товари; розміри гавані — кількості суден, що знаходять у ній притулок.

Напевне, немає потреби покривати витрати на ці громадські роботи з так званих громадських доходів, збирання та використання яких у більшості країн здійснює виконавча влада. Велику частину таких громадських робіт легко можна вести так, щоб одержувати спеціальний дохід, достатній для самостійного покриття витрат на них, не обтяжуючи загального доходу суспільства.

Наприклад, дорога, міст, судноплавний канал можуть здебільшого й облаштовуватися, і утримуватися з невеликого збору з підвід, що користуються ними; гавань — помірним портовим потонним збором із суден, що навантажуються або розвантажуються в ній. Карбування монети — інший засіб для сприяння торгівлі — у багатьох країнах не тільки покриває власні витрати, а ще й дає невеликий дохід правителеві. Пошта — ще один засіб для тієї самої мети — понад покриття власних видатків майже в усіх країнах дає значний дохід правителеві.

Коли підводи, що проїжджають по дорозі або через міст, і баржі, що пливуть судноплавним каналом, платять збір пропорційно своїй вазі або вантажопідйомності, вони платять на утримання цих громадських споруд у точній відповідності до завданого їм зношування та псування. Напевне, неможливо винайти справедливіший спосіб утримання цих споруд. Далі, хоча цей збір або мито сплачує підводчик, урешті-решт їх платить споживач, якому їх дораховують до ціни товару. Оскільки витрати на перевезення завдяки цим громадським спорудам скорочуються, то, попри мито, товари обходяться споживачеві дешевше, ніж якби цих споруд не було; ціна товарів не так зростає від стягування мита, як знижується завдяки дешевизні перевезення. Особа, що сплачує цей податок, зрештою виграє від його запровадження й використання зібраних сум більше, ніж втрачає від сплати його. Ця сплата точно відповідає її виграшу. А насправді цей податок є не що інше, як та частина доходу, яку вона має сплатити, щоб отримати решту. Важко уявити собі справедливіший спосіб стягування податку.

Коли мита на розкішні екіпажі, карети, поштові карети тощо встановлюються у вищій пропорції до їхньої ваги, ніж на екіпажі, що перевозять предмети потреби, — підводи, фури тощо, — ледачість і марнославність багатих мають брати участь в оплаті витрат для полегшення бідних, здешевлюючи перевезення важких товарів у всі частини країни.

Якщо дороги, мости, канали тощо, таким чином, споруджуються й підтримуються торгівлею, що ведеться за їхньою допомогою, то їх можна споруджувати тільки там, де ведеться торгівля і, отже, у них є потреба. Витрати на них, розміри та пишнота мають відповідати тому, що може дати торгівля. Вони, отже, мають бути зроблені так, як зазвичай заведено їх робити. Розкішну дорогу не споруджують у пустельній місцевості, де обмаль або зовсім немає торгівлі, тільки через те, що вона веде до дачі губернатора провінції або до маєтку вельможі, якому цей губернатор хоче догодити. Великий міст не перекидають через річку там, де нікому не потрібно переправлятися через неї, а лиш для того, щоб прикрасити краєвид із вікон сусіднього замку; такі речі трапляються в країнах, де подібні роботи здійснюють з інших доходів, а не з тих, які вони можуть дати самі.

У деяких країнах Європи мита, або шлюзні збори на каналах, є власністю приватних осіб, яких особистий інтерес змушує підтримувати канали в належному стані. Якщо така особа не утримує канал належним чином, то навігація по ньому припиняється зовсім, а разом із нею і весь прибуток, який дають мита. Якби ці збори було віддано під управління осіб, не зацікавлених у них, вони могли б із меншою увагою ставитися до здійснюваних робіт. Канал у Лангедоці коштував королю та провінції 13 млн ліврів, що (при 28 ліврах — у марці срібла — такою була вартість французьких грошей наприкінці минулого століття) в підсумку дорівнює сумі близько 900 000 фунтів стерлінгів. Коли цю величезну споруду було закінчено, то найкращим способом постійно утримувати канал у належному стані визнали передачу мита Рике, інженерові, який склав план і здійснив усю роботу. Нині ці мита дають великий дохід різним гілкам родини цього добродія, які через це дуже зацікавлені забезпечувати справність каналу. Але якби ці мита перебували під управлінням незацікавлених осіб, останні, можливо, розтратили б їх на прикрашання та непотрібні видатки, тоді як головні частини роботи було б доведено до руйнації.

Мита для утримання доріг не можна безпечно передати у власність приватної особи. Дорога, хай і цілком занедбана, не стає від цього зовсім непрохідною, як канал. Власники мит на дороги можуть зовсім їх не ремонтувати, проте й далі збирати майже таке саме мито. Тому найзручніше було б передати збирання мит для утримання доріг у відання комісарів або чиновників.

У Великій Британії дуже часто й дуже справедливо скаржилися на зловживання, що їх допускали чиновники в розпорядженні цими податками. На багатьох заставах, як кажуть, стягують мито в розмірі, який більш ніж удвічі перевищує те, що потрібно для утримання дороги в цілковитому порядку, тоді як дороги дуже часто ремонтують надзвичайно недбало, а інколи й зовсім не ремонтують. Спосіб підтримки в належному стані доріг за допомогою стягування мит не дуже давній. Тому не дивно, що його ще не доведено до можливої міри досконалості. Якщо відповідати за дороги призначають жадібних і непридатних для цього людей, якщо нагляд і звітність для контролю їхніх дій і для доведення мит до розміру, достатнього для проведення потрібних робіт, досі не встановлено, то поясненням і виправданням цих недоліків може бути новизна установи; із часом більшість цих недоліків мало-помалу виправить парламент.

Вважають, що гроші, які збирають на різних заставах у Великій Британії, досягають суми, набагато більшої за потрібну для ремонту доріг, і що за належної економії, як це зазначили навіть деякі міністри, ці гроші можна було б у тих чи тих випадках використати для потреб держави. Уряд, як зазначали, узявши до своїх рук відання заставами й використавши для робіт солдатів із невеликою прибавкою до їхньої плати, міг би утримувати дороги в належному стані й зі значно меншими видатками, ніж приватні особи, робітники яких цілком утримують себе на свою заробітну плату. Стверджують, що величезний дохід — можливо, півмільйона — можна отримати в такий спосіб без якогось нового обтяження народу[84] й що дорожні застави можуть покривати звичайні витрати держави так само, як пошта покриває їх нині.

Я не заперечую проти того, що таким чином можна було б отримати значний дохід, хоча, певно, не такий великий, як вважають укладачі проекту. Проте сам план викликає кілька дуже важливих заперечень.

По-перше, якби ці податки почали вважати одним із ресурсів для покриття державних потреб, то їх, звісно, почали б збільшувати, щойно того зажадали б ці потреби. Відповідно до звичайної політики Великої Британії їх, певно, дуже скоро було б збільшено. Легкість, із якою з них можна було б збирати великий дохід, мабуть, заохотила б уряд дуже часто звертатися до цього джерела. Хоча, можливо, і більш ніж сумнівно, щоб за умови економії можна було отримати від цих мит півмільйона за їхніх нинішніх розмірів, але навряд чи можна заперечувати, що можна зібрати мільйон, якщо їх подвоїти, або два мільйони, якщо потроїти[85]. Згодом цей дохід можна було б збирати без призначення навіть одного нового чиновника до попередньої кількості тих, що збирали його; але заставні мита й надалі збільшувалися б і, отже, замість полегшення внутрішньої торгівлі країни дуже скоро створили б великі труднощі. Витрати на перевезення важких товарів з однієї частини країни до іншої так зросли б і, отже, ринок для всіх цих товарів став би таким обмеженим, що виробництво їх значною мірою скоротилося б і найважливіші галузі вітчизняної промисловості було б цілком знищено.

По-друге, податок на екіпажі відповідно до ваги, хоча й дуже справедливий, коли стягується для ремонту доріг, є дуже несправедливим, коли спрямовується на інші цілі або на задоволення загальних потреб держави. Коли він спрямований на досягнення єдиної, зазначеної вище мети, передбачається, що кожна підвода платить за те псування і зношування, що їх вона завдає дорозі. Та коли податок спрямовують на інші цілі, то кожна підвода платить більше, ніж за зношування і псування дороги, і виявляється змушеною задовольняти інші потреби держави. А оскільки заставне мито підвищує ціну товарів пропорційно їхній вазі, а не вартості, то його оплачують переважно споживачі громіздких і простих товарів, а не дорогих і легких. Тому, хоч би які потреби держави мали намір покривати цими митами, вони оплачуватимуться переважно бідними, а не багатими, коштом тих, хто найменше, а не тих, хто найбільше здатний оплачувати їх.

По-третє, якби уряд почав нехтувати ремонтом доріг, то його було б іще важче, ніж нині, примусити належно використати для цього яку-небудь частину дорожнього мита. Таким чином, із народу отримували б великий дохід і жодна частина його не йшла б на задоволення тієї мети, заради якої цей податок збирають. Якщо через бідність і низький рівень достатку людей, відповідальних за дороги, важко змусити їх ремонтувати дороги нині, то багатство й могутність уряду зробили б це вдесятеро важче.

У Франції фонди, призначені для ремонту доріг, перебувають під безпосереднім управлінням виконавчої влади. Ці фонди складаються почасти з деякої кількості робочих днів, що їх мусить віддавати на ремонт доріг сільське населення в більшості країн Європи, а почасти з тієї частки загальних доходів держави, яку король вважає за потрібне виокремити від інших своїх видатків.

За старим французьким законом, так само як і в інших країнах Європи, робота сільського населення перебувала під управлінням місцевих або провінційних властей, що не залежали безпосередньо від королівської ради. Але за сучасної практики робота місцевого населення та кошти, що їх король відпускає на ремонт доріг в окремій провінції або окрузі, перебувають цілком під управлінням інтенданта, чиновника, що призначається та звільняється королівською радою, одержує від неї накази і постійно листується з нею. За розвитку деспотизму сила виконавчої влади поступово поглинає будь-яку іншу владу в державі та бере на себе управління будь-якою галуззю доходу, призначеного для суспільної мети. Великі поштові дороги у Франції, по яких підтримується сполучення між головними містами держави, зазвичай тримають у дуже доброму стані; у деяких провінціях вони навіть значно перевершують дороги Англії. Але путівці, що становлять більшу частину доріг країни, зазвичай занедбані й у багатьох місцях зовсім непрохідні для важких візків. У деяких місцях вони навіть небезпечні для подорожі верхи і мул є єдиним перевізним засобом, якому можна довіритися без побоювання. Гордий міністр пишного двору може діставати задоволення від такої розкішної та блискучої роботи, як спорудження дороги, коли його часто бачить знать, чиє схвалення не тільки лестить його марнославству, а й дає йому підтримку при дворі. Але виконання великої кількості дрібних робіт, що не мають блискучого вигляду й аж ніяк не викликають замилування мандрівника, одне слово, відзначаються тільки своєю надзвичайною корисністю, є справою занадто дрібною і мізерною, щоб заслужити увагу такої високої особи. Під таким управлінням подібні роботи, зрозуміло, майже завжди виявляються зневаженими.

У Китаї та інших державах Азії виконавча влада бере на себе будівництво великих доріг та утримання судноплавних каналів. Як кажуть, в інструкціях, що їх дають губернаторові провінції, постійно пропонується стежити за ними, і за увагою, яку він звертає на цю частину інструкцій, при дворі складають судження про його діяльність. До цієї галузі громадських справ ставляться з великою увагою в усіх країнах, та особливо в Китаї, де великі дороги й іще більші канали переважають усе, що відомо в цьому плані у Європі. Однак відомості про ці роботи зазвичай привозили до Європи слабкі й украй здивовані мандрівники, а часто недолугі та брехливі місіонери. Якби ці відомості були перевірені більш тверезими очима й виходили від надійніших свідків, вони, певно, не видавалися б такими дивними. Опис споруд такого роду в Індостані, що його дає Берньє[86], значно скромніший за те, що розповідали інші, більш схильні до дивовиж мандрівники. Далі, у цих країнах, можливо, є те, що й у Франції, де великі дороги стають предметом розмов при дворі в столиці й привертають увагу, тоді як інші дороги занедбано. У Китаї, Індостані та інших державах Азії правитель одержує дохід майже виключно від земельного податку або земельної ренти, яка збільшується або зменшується зі збільшенням або зменшенням продукту землі. Через це важливі інтереси правителя, його дохід неминуче й безпосередньо пов’язані з обробітком землі, розмірами її продукту та його вартістю. Але щоб по змозі збільшити цей продукт і надати йому якнайбільшої вартості, потрібно забезпечити йому якнайширший ринок і, отже, збудувати вільні, найлегші, найдешевші шляхи сполучення між різними частинами країни, що й досягається найкращими дорогами та каналами. У жодній країні Європи правитель не одержує доходу переважно від земельного податку чи земельної ренти. Можливо, що врешті-решт дохід в усіх великих королівствах Європи теж залежить від продукту землі, але ця залежність не є ані безпосередньою, ані очевидною. Через це в Європі правитель не почувається зацікавленим так безпосередньо у зростанні кількості й вартості продукту землі або утриманні добрих доріг і каналів, що забезпечують цьому продукту широкий ринок. Тому, якби навіть відповідало істині — а це, на мій погляд, дещо сумнівно, — що в Азії цією галуззю громадської справи чудово управляє виконавча влада, то за сучасного стану речей немає ані найменшої ймовірності, щоб у якійсь частині Європи ця влада управляла нею належним чином.

Навіть ті громадські споруди, що за своєю природою не можуть давати жодного доходу для свого утримання, але вигоди яких обмежені певною окремою місцевістю чи округом, завжди краще утримують на місцевий або провінційний дохід під управлінням місцевої та провінційної адміністрації, аніж на загальний дохід держави, яким завжди відає виконавча влада. Якби лондонські вулиці мали освітлюватися й брукуватися зі скарбниці, чи існувала б якась імовірність, що вони будуть освітлені й вибрукувані так добре і з такими невеликими витратами, як нині? З іншого боку, видаток на них, замість поповнюватися місцевим податком на мешканців кожної окремої вулиці, парафії або округу Лондона, покривався б у цьому разі загальним доходом держави і, отже, походив би від податку на всіх мешканців королівства, які здебільшого не мають жодної користі від того, чи освітлені й вибрукувані вулиці Лондона, чи ні.

Проте зловживання, що часом трапляються в управлінні місцевими або провінційними доходами, хоч би якими величезними вони іноді були, майже завжди виявляються мізерними порівняно з тими, які зазвичай мають місце в управлінні й витратах доходів великої держави. З іншого боку, їх можна значно легше виправити. За місцевого або провінційного управління мирових суддів у Великій Британії шестиденну роботу, що її сільське населення зобов’язане виконувати на ремонті доріг, організовували, можливо, не завжди дуже справедливо, але навряд чи коли-небудь до неї примушували з жорстокістю або утисками. У Франції під управлінням інтендантів організація її не завжди була справедлива, а примус до неї — часто найжорстокіший і найутискувальніший. Така панщина, як її називають, є одним із головних знарядь тиранії, якій ці чиновники підпорядковують якусь парафію або громаду, що мали нещастя впасти в їхню неласку.


Про громадські роботи й установи, потрібні для заохочення окремих галузей торгівлі

Метою громадських робіт і установ, про які йшлося вище, є заохочення торгівлі взагалі. Але для заохочення її окремих галузей потрібні деякі особливі установи, що вимагають спеціальних і надзвичайних видатків.

Деякі галузі торгівлі, що ведуться з варварськими та нецивілізованими народами, потребують надзвичайного заступництва. Звичайний склад або контора можуть гарантувати не велику безпеку товарам і купцям, які торгують на західному березі Африки. Для убезпечення їх від варварських тубільців потрібно, щоб місця, де товари перебувають на складі, були певною мірою укріплені. Безлад в управлінні Індостану робить необхідною таку пересторогу навіть серед цього лагідного і м’якого народу; під приводом захисту людей і товарів від насильства Англійська і Французька ост-індські компанії дістали дозвіл звести перші форти, якими вони володіють у цій країні. В інших народів, чий сильний уряд не терпітиме, щоб іноземці володіли якимось укріпленим місцем на їхній території, може виявитися необхідним утримувати посланника, консула чи дипломатичного агента, який завдяки своєму офіційному становищу з великим авторитетом міг би розв’язувати суперечки між своїми земляками відповідно до їхніх звичаїв, а також втручатися в їхні суперечки з тубільцями й надавати їм потужніший захист, ніж якась приватна особа. Інтереси торгівлі часто змушували утримувати посланників у країнах, де політичні цілі не вимагали цього. Торгівля Турецької компанії була першою причиною призначення постійного посла в Константинополі. Виникнення перших англійських посольств у Росії теж було спричинено тільки торговими інтересами. Через постійні зіткнення інтересів, що неминуче виникають між підданими різних держав Європи, певно, було запроваджено звичай утримувати постійних посланників в усіх сусідніх країнах навіть у мирні часи. Цей звичай, мабуть, невідомий у давнину, виник не раніше за кінець XV або початок XVI століття, тобто не раніше від того часу, коли торгівля вперше почала охоплювати більшість народів Європи і коли вперше її інтереси привернули до себе увагу.

Здається небезпідставною вимога, щоб надзвичайний видаток, що його спричиняє протегування окремій галузі торгівлі, покривався помірним податком на цю саму галузь, наприклад, помірним внеском, який сплачують купці, вступаючи в неї, або, що справедливіше, митом у розмірі певного відсотка з товарів, що їх вони ввозять або вивозять із країн, із якими ведеться ця торгівля. Кажуть, що захист торгівлі від піратів був причиною первісного запровадження митних зборів. Але, хоча цілком правильно оподатковувати загальну торгівлю для покриття витрат на загальне протегування їй, здавалося б також правильним обкладати особливим податком окремі галузі торгівлі для покриття надзвичайних видатків, спричинених протегуванням цим галузям.

Загальне протегування торгівлі завжди визнавали вкрай важливим для захисту держави, і через це воно становило невід’ємну частину обов’язків виконавчої влади. Тому збирання та витрачання загальних митних зборів завжди було віддано цій владі. Але протегування якійсь окремій галузі торгівлі є частиною протегування торгівлі взагалі, а отже, також становить частину обов’язків виконавчої влади, і якби народи завжди діяли послідовно, то спеціальні мита, стягувані для цього спеціального протегування, теж завжди залишалися б у віданні виконавчої влади. Однак у цьому плані, як і в багатьох інших, народи діяли не завжди послідовно і в більшості торговельних держав Європи окремі компанії купців примудрялися переконати законодавчу владу довірити їм виконання цієї частини обов’язків правителя разом з усією тією владою, яка із цим неминуче пов’язана.

Ці компанії, хоча й могли бути корисними через те, що вперше запроваджували деякі галузі торгівлі й власним коштом робили експерименти, які не вважала розсудливим робити держава, зрештою скрізь довели свою обтяжливість або марність, скрізь розладнали чи утиснули торгівлю.

Коли ці компанії ведуть торгівлю не на акціонерний капітал, але зобов’язані допускати після сплати певного внеску будь-кого, хто задовольнить певним вимогам і згоден підкорятися правилам компанії, причому кожен член її торгує на свій власний капітал і ризик, то вони звуться привілейованими компаніями. Коли компанії ведуть торгівлю на акціонерний капітал, причому кожний член їх бере участь у прибутках або збитках пропорційно своїй частці в цьому капіталі, вони звуться акціонерними. Ці компанії, привілейовані або акціонерні, іноді мали виключні привілеї, а іноді не мали їх.

Привілейовані компанії багато в чому подібні до ремісничих корпорацій, таких звичайних у містах різних країн Європи, і являють собою вид розширеної монополії такого самого ґатунку. Так само як мешканець міста не може займатися ремеслом корпорації, не вступивши до неї, у багатьох випадках підданий держави не може законно вести торгівлю в тій галузі, для якої засновано привілейовану компанію, не ставши її членом. Ця монополія проводиться більш або менш суворо відповідно до більших чи менших труднощів вступу, більшого чи меншого впливу директорів компанії або більшої чи меншої їхньої влади управляти компанією таким чином, щоб більша частина торгівлі зосереджувалася в їхніх руках чи в руках їхніх особистих друзів. У найстаріших привілейованих компаніях привілеї учнівства були ті самі, що й в інших корпораціях, і надавали право стати членом такої компанії особі, яка прослужила встановлений час у члена компанії, без сплати вступного внеску або зі сплатою значно меншого внеску, ніж той, що його стягували зі сторонніх людей. Звичайний корпоративний дух (там, де закон не стримує його) панує в привілейованих компаніях. Коли їм дозволяли діяти згідно з їхніми природними нахилами, вони завжди заради обмеження суперництва якомога меншою кількістю осіб намагалися підпорядкувати торгівлю багатьом обтяжливим ухвалам. А коли закон позбавив їх можливості робити це, вони стали зовсім некорисними й неспроможними.

Привілейовані компанії для іноземної торгівлі, що існують нині у Великій Британії, такі: давня компанія купців-авантюристів, що тепер має назву Гамбурзької компанії, Російська компанія, Східна компанія, Турецька компанія та Африканська.

Стверджують, що тепер вступ до Гамбурзької компанії дуже легкий; її директори не мають права утискати торгівлю обтяжливими обмеженнями та ухвалами або принаймні не користуються останнім часом цим правом. Але так було не завжди. Десь у середині минулого століття вступний внесок дорівнював 50, а траплялося, і 100 фунтів стерлінгів, і управління компанією було надзвичайно обтяжливим. У 1643, 1645 й 1661 роках сукнарі та вільні торгівці Західної Англії скаржилися до парламенту на компанію як на монополістів, що обмежують торгівлю й утискають мануфактуристів країни. Хоча ці скарги жодним чином не вплинули на парламент, та вони, певно, так перелякали компанію, що змусили її змінити свою поведінку: відтоді на неї не подавали скарг. Законом, виданим на десятий та одинадцятий роки правління Вільгельма III (розд. 6), вступний внесок до Російської компанії було встановлено в розмірі 5 фунтів, а законом двадцять п’ятого року правління Карла ІІ вступний внесок до Східної компанії — у 40 шилінгів; водночас Швеція, Данія та Норвегія, усі країни на північному березі Балтійського моря, були позбавлені свого монопольного права на торгівлю. Певно, ці два парламентських акти спричинила поведінка компанії. Перед тим сер Джошуа Чайльд[87] зображував обидві ці компанії надзвичайно обтяжливими і незадовільний стан їхньої торгівлі з країнами, що входять до їхньої монополії, пояснював поганим управлінням. Але хоча такі компанії нині не можуть бути дуже обтяжливими, вони, звісно, цілком некорисні. Бути тільки некорисною — це, мабуть, найвища похвала, що її будь-коли може справедливо заслужити привілейована компанія; і всі три згадані вище компанії сьогодні заслуговують на цю похвалу.

Вступний внесок до Турецької компанії спочатку становив 25 фунтів для осіб до 26 років та 50 фунтів для осіб старших від цього віку. Ніхто, крім справжніх купців, не міг бути прийнятий; обмеження це виключало власників магазинів та роздрібних торгівців. За окремою ухвалою, жодних британських промислових виробів не можна було вивозити до Туреччини інакше як на кораблях компанії; оскільки ці кораблі завжди відпливали з Лондонського порту, ця ухвала обмежувала торгівлю з Туреччиною цим портом і купцями, що мешкали в Лондоні й поблизу нього. За іншою ухвалою, до компанії не приймались особи, які мешкали у 20 милях від Лондона та які не були громадянами міста; це друге обмеження разом із попереднім виключало всіх, окрім громадян Лондона. Оскільки час навантажування та відплиття кораблів компанії цілковито залежав від директорів, вони легко могли вантажити кораблі своїми товарами й товарами своїх особистих друзів, не допускаючи інших під приводом, що ті запізнилися зі своїми заявами про навантажування. За такого стану речей, зрозуміло, компанія була дуже обтяжливою монополією. Ці зловживання дали привід для появи закону (двадцять п’ятий рік правління Георга III, розд 18), що знижував вступний внесок до 20 фунтів для осіб будь-якого віку, не обмежуючи їх тільки купцями або громадянами Лондона; цей акт дарував усім цим особам свободу вивезення з усіх портів Великої Британії до портів Туреччини всіх британських товарів, вивезення яких не було заборонене, і свободу ввезення всіх турецьких товарів, увезення яких не було заборонене, зі сплатою звичайних митних зборів і особливого мита на покриття необхідних видатків компанії; водночас він підпорядковував їх законній владі британського посланника або консулів, що перебували в Туреччині, і належним чином затвердженим ухвалам компанії. Щоб перешкодити якимсь утискам, пов’язаним із цими ухвалами, той самий закон приписував, що, коли семеро членів компанії визнають себе утисненими якоюсь ухвалою, затвердженою після видання закону, вони можуть оскаржити її в Раді торгівлі та колоній (заміненій тепер комітетом при Таємній раді) за умови подання цієї скарги до закінчення 12 місяців після затвердження ухвали; далі, якщо семеро членів визнають себе ущемленими якоюсь ухвалою, виданою до цього закону, вони також можуть оскаржити її не пізніш як через 12 місяців від дня видання закону. Однак досвід одного року не завжди може бути достатнім, щоб показати всім членам компанії шкідливу дію якоїсь окремої ухвали; і якщо деякі з них відкриють цю шкідливу дію після встановленого терміну, то ані Рада торгівлі, ані комітет Таємної ради не можуть скасувати ухвалу. З іншого боку, метою більшості правил усіх привілейованих компаній, так само як і інших корпорацій, є не так утиск тих, хто вже став їхнім членом, як ускладнення для входження до їхнього складу інших осіб; цього можна досягти не лише високим вступним внеском, а й багатьма іншими способами. Постійною метою таких компаній є якомога більше підвищення своїх прибутків; для цього на ринку підтримується брак як тих товарів, що ввозяться, так і тих, що вивозяться, а цього можна досягти тільки обмеженням конкуренції або недопущенням нових учасників у торгівлю. Крім того, хоча вступний внесок у 20 фунтів, можливо, і недостатній для того, щоб перешкодити комусь розпочати торгівлю з Туреччиною з наміром продовжувати її, його може бути достатньо для того, щоб відохотити якого-небудь спекулянта ризикувати в окремій операції. У будь-якій торгівлі купці, що міцно стоять на ногах, навіть коли вони не об’єднані в корпорацію, ясна річ, об’єднуються, щоб підвищити свої прибутки; для зниження цих прибутків до їхнього належного рівня ніколи не було іншого засобу, крім випадкової конкуренції, що час від часу виникала серед купців, які спекулюють. Хоча торгівлю з Туреччиною й було певною мірою відкрито для всіх згаданим парламентським актом, однак багато хто досі вважає її аж ніяк не цілком вільною. Турецька компанія сплачує частку на утримання посланника і двох або трьох консулів, які мають, подібно до інших чиновників, повністю утримуватися коштом держави, а торгівля мусить бути відкрита для всіх підданих його величності. Різні збори, здійснювані компанією для цієї та інших корпоративних цілей, могли б дати державі більш ніж достатній дохід на утримання цих чиновників.

Привілейовані компанії, як зазначив сер Джошуа Чайльд, хоча вони й часто брали участь в утриманні чиновників, ніколи не утримували якихось укріплень або гарнізонів у країнах, із якими вони торгували, тоді як акціонерні компанії часто це робили. Справді, перші набагато менше придатні для такої діяльності, ніж останні. По-перше, директори привілейованої компанії особисто не зацікавлені в процвітанні загальної торгівлі компанії, заради якої утримуються ці укріплення та гарнізони. Занепад загальної торгівлі часто навіть вигідний їхній особистій торгівлі; зменшення числа їхніх конкурентів дає можливість купувати дешевше і продавати дорожче. Навпаки, директори акціонерної компанії, які мають тільки частку в прибутках, одержуваних на загальний капітал компанії, що перебуває під їхнім управлінням, не ведуть власної особистої торгівлі, яка мала б інші інтереси, ніж загальна торгівля компанії. Їхні особисті інтереси пов’язані з процвітанням загальної торгівлі компанії та з утриманням укріплень і гарнізонів, потрібних для її захисту. Тому вони радше виявлятимуть постійну увагу і турботу, яких потребує утримання гарнізонів і укріплень. По-друге, директори акціонерних компаній завжди управляють великим капіталом — акціонерним капіталом компанії, частину якого вони використовують для будівництва, ремонту й утримання таких потрібних укріплень і гарнізонів. Тим часом директори привілейованих компаній ніколи не мають у руках ані загального капіталу, ані інших фондів для цієї мети, крім випадкових доходів на зразок вступних внесків та інших зборів, стягуваних із торговельних обігів компанії. Хай би вони навіть були зацікавлені в утриманні укріплень і гарнізонів, усе одно вони рідко мають можливість виявити цей інтерес на ділі. Утримання чиновника, що майже не вимагає піклування й пов’язане з помірним та обмеженим видатком, є справою, яка більше відповідає характерові й можливостям привілейованих компаній.

Проте по тривалому часі після сера Джошуа Чайльда, а саме в 1750 році, було засновано діючу донині привілейовану компанію купців, що торгують з Африкою, яку спершу було зобов’язано утримувати укріплення та гарнізони між мисом Білим і мисом Доброї Надії, а згодом — тільки між мисами Червоним і Доброї Надії. Акт, яким було засновано цю компанію (двадцять третій рік правління Георга II, розд 31), мав, напевне, на увазі дві різні мети: по-перше, справді стримати обтяжливий і монополістичний дух, притаманний директорам привілейованих компаній, і, по-друге, змусити їх виявити невластиву їм узагалі турботу про утримання укріплень і гарнізонів.

Для досягнення першої мети вступний внесок було обмежено 40 шилінгами. Компанії заборонено: торгівлю на корпоративний або акціонерний капітал; позики під загальне поручительство; будь-яке перешкоджання торгівлі, що її можуть вести в будь-якому місці всі британські піддані, які зробили вступний внесок. Правління складається з дев’яти осіб і збирається в Лондоні; його щороку обирають члени компанії з Лондона, Бристоля та Ліверпуля, причому від кожного міста обирають по три члени правління. Член правління не може перебувати на цій посаді більш як три роки поспіль. Кожного члена правління Рада торгівлі й хліборобства (нині — комісія Таємної ради) може змістити, вислухавши те, що він може сказати на свій захист. Правлінню заборонено вивозити негрів з Африки і ввозити африканські товари до Великої Британії, але, оскільки воно повинно утримувати укріплення та гарнізони в Африці, то із цією метою воно може ввозити до Африки британські товари й різний провіант. Із грошей, що їх правління одержує від компанії, йому дозволяється витрачати не більш як 800 фунтів на плату конторникам та агентам у Лондоні, Бристолі й Ліверпулі, на винаймання будинків для контори в Лондоні й на решту витрат: агентурні, комісійні та з управління справами компанії в Англії. Те, що залишається від цієї суми після покриття всіх видатків, вони можуть ділити між собою на свій розсуд як винагороду за свою працю. Можна було очікувати, що такий порядок справді приборкає дух монополії та відповідатиме першій меті акта. Але насправді цього, мабуть, не сталося. Хоча законом четвертого року правління Георга III (розд. 20) форт Сенегал із прилеглими до нього околицями було передано компанії купців, які торгували з Африкою, однак наступного року (п’ятий рік правління Георга III, розд. 44) не тільки Сенегал із його околицями, а й увесь берег Африки — від Південної Берберії до Червоного мису — було вилучено з відання компанії, повернено короні й торгівлю з ним проголошено вільною для всіх підданих його величності. Компанію звинуватили в тому, що вона обмежила торгівлю й установила щось на зразок ввізної монополії. Однак дуже легко зрозуміти, як за чинності закону двадцять третього року правління Георга II вона могла це зробити. Хоч би як там було, із друкованих звітів про дебати в Палаті громад, які не завжди відповідають дійсності, видно, що її звинувачували в цьому. Оскільки всі дев’ять членів правління були купцями, а губернатори та агенти різних фортів і поселень залежали від них, цілком імовірно, що останні особливо старанно виконували їхні розпорядження та доручення, що встановлювали справжню монополію.

Для досягнення другої із цих цілей — утримання укріплень і гарнізонів — парламент щороку надавав суму близько 13 000 фунтів. Звіт про належне використання цієї суми правління мусило подавати начальникові скарбниці, а потім цей звіт подавали до парламенту. Але парламент, що приділяє так мало уваги витрачанню мільйонів, навряд чи приділятиме багато уваги витрачанню цих 13 000 на рік, а начальник скарбниці за своїм фахом і своєю освітою не дуже підготовлений до розуміння того, які видатки потрібні на укріплення та гарнізони. Щоправда, капітани кораблів його величності та інші офіцери, призначені Радою адміралтейства, можуть бути поінформовані щодо стану укріплень та гарнізонів і доповідати про свої спостереження раді, але ця рада, напевне, не має прямого стосунку до правління компанії та не має влади виправляти вчинки, щодо яких поінформована; з іншого боку, не слід думати, що капітани кораблів його величності глибоко опанували фортифікаційну науку. Звільнення від посади, яку можна обіймати тільки впродовж трьох років і яка навіть протягом цього терміну дає мізерну законну винагороду, є найбільшим покаранням для винного члена правління, за винятком випадків хабарництва чи розтрати грошей держави або компанії; страх перед таким покаранням ніколи не може бути досить вагомою спонукою до постійної та дбайливої уваги до справ, що не супроводжується жодним іншим інтересом. Правління компанії звинувачували в тому, що воно відправляло цеглу та камінь з Англії на берег Гвінеї для ремонту фортеці Берегового мису, для чого парламент кілька разів надавав спеціальні суми. Крім того, якість цегли та каменю, відправлених у цю тривалу подорож, виявилася такою поганою, що довелося ще раз перебудовувати стіни, зроблені з них. Укріплення, що лежать на північ від Червоного мису, не тільки утримуються на кошти держави, а й перебувають під безпосереднім управлінням виконавчої влади, і нелегко уявити собі розумні підстави, на яких укріплення, що розташовані на південь від нього і принаймні почасти утримуються також на кошти держави, мають бути під іншим управлінням. Протегування середземноморській торгівлі було первісною причиною або приводом для зайняття гарнізоном Гібралтару та Мінорки, однак утримання їх та управління цими гарнізонами цілком слушно доручили не Турецькій компанії, а виконавчій владі. У широті панування виконавчої влади значною мірою полягають її велич та гідність, і важко очікувати, щоб вона нехтувала тим, що конче потрібно для захисту цього панування. І гарнізони Гібралтару та Мінорки ніколи не були зневажені; хоча Мінорку двічі було відібрано й тепер, певно, її втрачено назавжди, проте ніколи це нещастя не приписували недбалості з боку виконавчої влади. Я не хотів би, щоб мене зрозуміли так, наче та чи та із цих дорогих фортець була коли-небудь щонайменшою мірою потрібна для досягнення тієї мети, заради якої спочатку їх було відірвано від іспанської монархії. Це захоплення, можливо, насправді ніколи не служило іншій меті, крім відчуження від Англії її природного союзника, іспанського короля, та об’єднання двох головних гілок Бурбонського дому в тісніший і постійніший союз, ніж той, що його могли будь-коли встановити кровні зв’язки.

Акціонерні компанії, затверджені королівською хартією або парламентським актом, багато в чому відрізняються не тільки від привілейованих компаній, а й від приватних торговельних товариств.

По-перше, у приватних торговельних товариствах жоден учасник не може без дозволу компанії передати свій пай іншій особі або ввести в товариство нового члена. Однак кожний член товариства може після належного сповіщення вийти з нього й вимагати виплати йому його паю із загального капіталу. Навпаки, член акціонерної компанії не може вимагати від неї виплати свого паю, але кожний член її може без згоди компанії передати свій пай іншій особі й таким чином ввести нового члена. Вартість акції акціонерної компанії завжди визначається її ціною на ринку й може бути більшою чи меншою за суму, внесену її власником у капітали компанії.

По-друге, кожний член приватного торговельного товариства відповідає по зобов’язаннях та боргах товариства всім своїм майном. Кожний член акціонерної компанії, навпаки, відповідає тільки в розмірі свого паю.

Торговельні операції акціонерної компанії завжди веде рада директорів. Щоправда, ця рада часто багато в чому підлягає контролю загальних зборів акціонерів. Але ці збори рідко претендують на розуміння справ компанії; і коли серед акціонерів не панують партійні чвари, вони не вважають за потрібне цікавитися цими справами, задовольняючись отриманням такого піврічного або річного дивіденду, який директори визнають за потрібне їм видати. Це повне звільнення від турбот і ризику понад певну суму залучає до акціонерних компаній багатьох людей, які не вважали б за можливе ризикувати всім статком у приватному торговельному товаристві. Через це такі компанії зазвичай залучають до себе значно більше капіталів, ніж ті, якими можуть похвалитися приватні торговельні товариства. Торговельний капітал Південноокеанської компанії певний час перевищував 33 800 000 фунтів. Капітал Англійського банку, що дає дивіденд, досягає нині 10 780 000 фунтів. Однак від директорів таких компаній, які більше відають чужими грішми, ніж власними, не можна очікувати такої невсипущої обережності, яку учасники приватного торговельного товариства виявляють в управлінні своїм капіталом. Подібно до управителя на службі в багатих людей, вони схильні вважати дрібні справи нижчими за гідність своїх хазяїв і дуже легко звільняють себе від турботи про них. Тому недбалість і марнотратство завжди більшою чи меншою мірою мають виявлятися в управлінні справами такої компанії. Унаслідок цього акціонерні компанії для зовнішньої торгівлі рідко демонстрували здатність витримувати конкуренцію приватних торговельних товариств. Вони рідко мали успіх без виключних привілеїв і часто не мали успіху і з привілеями. Без виключних привілеїв вони зазвичай розладнували торгівлю. Маючи виключні привілеї, вони і розладнували, і обтяжували її.

Королівська африканська компанія, що передувала теперішній Африканській компанії, отримала виключний привілей на підставі хартії, та оскільки останню не було підтверджено парламентом, торгівлю внаслідок проголошеної після революції декларації прав було відкрито для всіх підданих його величності. Компанія Гудзонової затоки щодо своїх законних прав перебуває в такому самому становищі, як і Королівська африканська компанія. Її виключну хартію не було підтверджено парламентом. Південноокеанська компанія, доки вона діяла як торговельна, мала виключний привілей, підтверджений парламентом, так само як і чинна до нинішнього часу об’єднана компанія купців, що торгують з Ост-Індією.

Королівська африканська компанія невдовзі виявилася неспроможною витримати конкуренцію приватних торгівців, яких вона, попри декларацію прав, далі ще називала контрабандистами й переслідувала їх. Однак у 1698 році приватних торгівців змусили платити майже з усіх предметів їхньої торгівлі мито в 10%, що його компанія використовувала на утримання своїх укріплень і гарнізонів. Але, попри цей тяжкий податок, компанія була не здатна витримати конкуренцію, її капітал і кредит поволі зменшувалися. У 1712 році борги компанії так зросли, що для її збереження й для задоволення кредиторів знадобився парламентський акт. Було ухвалено, що рішення двох третин кредиторів за їхньою кількістю й сумами боргу має бути обов’язковим для решти як стосовно термінів, що даються компанії для сплати боргів, так і стосовно інших угод, які можуть бути визнані доцільними щодо цих боргів.

У 1730 році справи компанії так занепали, що вона виявилася зовсім неспроможною утримувати укріплення та гарнізони, служити єдиній меті, що була приводом для її існування. Від цього року до остаточного розпуску компанії парламент вирішив надати їй для цієї мети 10 000 фунтів. У 1732 році після багаторічних збитків у торгівлі з ввезення негрів до Вест-Індії вона, нарешті, вирішила зовсім відмовитися від цієї торгівлі, продавати приватним торгівцям Америки негрів, яких скуповують на березі, і влаштувати торгівлю з внутрішніми частинами Африки для вивезення золотого піску, слонової кістки, барвників тощо. Але її успіх у цій більш обмеженій торгівлі був не більшим, ніж у колишній, ширшій. Справи компанії й надалі поступово занепадали, доки, нарешті, вона не виявилася повним банкрутом і її не було розпущено парламентським актом, а її укріплення та гарнізони не передано теперішній привілейованій компанії купців, які торгують з Африкою. До організації Королівської африканської компанії послідовно засновували три інші акціонерні компанії для торгівлі з Африкою. Усі вони так само не мали успіху. Усі вони мали виключні хартії, хоча й не підтверджені парламентом, але на той час вони справді надавали виключні привілеї.

Компанії Гудзонової затоки до лих, що спіткали її під час останньої війни, щастило значно більше, ніж Королівській африканській компанії. Її обов’язкові витрати були значно менші. Уся кількість людей, яких вона утримувала в різних поселеннях та окремих будівлях, гордо пойменованих укріпленнями, не переважала, як передають, 120 осіб. Проте цієї кількості було досить для завчасної заготівлі хутра та інших товарів, потрібних для вантаження на кораблі компанії, що через лід рідко могли залишатися в цих морях більш як шість або вісім тижнів. Цією перевагою завчасної заготівлі товарів без кількох років підготовчих робіт не могли заручитися приватні торгівці, а без цього, напевне, торгівля в Гудзоновій затоці неможлива. Невеликий капітал компанії, що, як кажуть, не перевищував 110 000 фунтів, міг бути, проте, не менш достатнім для того, щоб компанія захопила у свої руки всю чи майже всю торгівлю і весь надлишок продуктів бідної, хоча й великої, країни, на яку поширювалася дія її хартії. Відповідно до цих умов не було приватних купців, які будь-коли намагалися б конкурувати з компанією в торгівлі із цією країною. Через це компанія завжди фактично мала монополію торгівлі, хоча останню й не було закріплено за нею законом. Окрім усього цього, невеликий капітал компанії, як кажуть, належав дуже невеликому числу купців. Але акціонерна компанія, що складається з малої кількості власників акцій і володіє невеликим капіталом, за своєю природою дуже наближається до приватного торговельного товариства й може виявитися здатною до такої самої ощадливості та уваги до справ. Тому не дивно, що внаслідок цих переваг компанія Гудзонової затоки до останньої війни могла вести свою торгівлю зі значним успіхом. Однак, мабуть, неймовірно, щоб прибутки компанії коли-небудь наближалися до того, що говорив про них Доббс[88]. Набагато серйозніший та обережніший дослідник Андерсон, автор «Історичного та хронологічного огляду торгівлі»[89], вельми слушно зазначає, що, розглянувши звіти про вивезення та ввезення компанії, подані за кілька років самим Доббсом, і належним чином врахувавши надзвичайний ризик і витрати компанії, він виявив, що її прибутки не заслуговують на заздрість або що вони не могли набагато перевищувати звичайний торговельний прибуток.

Південноокеанській компанії ніколи не доводилося утримувати ані укріплень, ані гарнізонів, і завдяки цьому вона була цілком вільна від великого видатку, що лежав на інших акціонерних компаніях. Проте величезний капітал, що його вона мала, був розподілений між величезною кількістю акціонерів. Тому природно було чекати, що необачність, недбалість і марнотратство панують в усьому управлінні справами компанії. Шахрайство та навіженість її біржової гри досить відомі, але розгляд їх змусив би нас вийти за межі нашої теми. Торговельні операції її велися не набагато краще. Першою торговельною справою, якою зайнялася компанія, було постачання іспанській Вест-Індії негрів, віддане їй у виключну монополію на підставі так званого договору «асієнто», укладеного за Утрехтським миром. А оскільки від цієї торгівлі не можна було очікувати великих вигід, бо Португальська й Французька компанії, що вели перед тим таку саму торгівлю і здебільшого на тих самих умовах, розорилися на ній, то компанії на відшкодування було дозволено щороку відправляти безпосередньо до іспанської Вест-Індії один корабель із різним вантажем. Із 10 рейсів цього щорічного корабля, кажуть, дав значні вигоди тільки один, здійснений кораблем «Роял Керолайн» у 1731 році; майже всі інші були більш або менш збиткові. Ці погані результати повірені та агенти компанії приписували вимаганням і утискам з боку іспанського уряду, але можливо, що це відбувалося переважно через розтрати й розкрадання з боку здебільшого саме цих повірених та агентів; розповідають, що багато з них набули величезних статків тільки за один рік. У 1734 році компанія звернулася до короля з проханням, щоб їй було дозволено через малу вигідність припинити торгівлю й щорічне відправлення корабля з вантажем і навзамін отримати те, чого пощастить домогтися від короля Іспанії.

У 1724 році ця компанія спробувала опанувати китоловний промисел. Щоправда, тут вона не мала монополії, але весь час, доки вона займалася ним, жоден британський підданий не брався за нього. Із восьми експедицій до Гренландії, здійснених її кораблями, прибутковою була одна, а решта — збиткові. Після восьмої, останньої, експедиції, коли компанія продала судна, запаси та знаряддя, втрати, що їх зазнало це підприємство, у тому числі й відсотки на капітал, перевищили 237 000 фунтів.

У 1722 році компанія звернулася до парламенту з проханням, щоб їй дозволили поділити її величезний капітал — понад 33 800 000 фунтів, — весь наданий у позику урядові, на дві рівні частини: одна половина, тобто понад 16 900 000 фунтів, ставилася в однакове становище з іншими державними рентами й не мала підлягати стягненням за законтрактовані борги директорів компаній, або за збитки, що їх вони зазнавали під час здійснення їхніх торговельних проектів; друга частина залишалася, як і раніше, торговельним капіталом і відповідала по боргах і збитках. Прохання було занадто обґрунтованим, щоб залишатися без задоволення. У 1733 році компанія знову звернулася з проханням про те, щоб 3⁄4 її торговельного капіталу були віддані в позичку урядові й тільки 1⁄4 залишалася як торговельний капітал і наражалася б на ризик, пов’язаний із недолугим управлінням її директорів. Як позичковий, так і торговельний капітал компанії були до цього часу зменшені на понад 2 000 000 кожен послідовними платежами уряду; таким чином, ця четверта частина в підсумку дорівнювала 3 662 784 фунти 8 шилінгів і 6 пенсів. У 1748 році всі вимоги компанії до іспанського короля, що ґрунтувалися на договорі «асієнто», були за Угодою в Аахені задоволені відповідним чином. Так було покладено край її торгівлі з іспанською Вест-Індією, її торговельний капітал перетворено на позичковий, і компанія припинила існування як торговельне підприємство.

Слід зазначити, що в торгівлі, яку вела Південноокеанська компанія за допомогою свого щороку споряджуваного корабля й тільки від якої вона очікувала отримати більш-менш значний бариш, вона зустрічала конкуренцію як на іноземному, так і на внутрішньому ринку. У Карфагені, Порто-Белло та Вера-Крузі компанія наражалася на конкуренцію іспанських купців, які привозили з Кадикса на ці ринки ті самі європейські товари, що їх вивозив її корабель, а в Англії — на конкуренцію англійських купців, які ввозили з Кадикса ті самі вест-індські товари. Щоправда, товари іспанських та англійських купців обкладали більш високими митами. Але, цілком імовірно, втрати, спричинені недбалістю, розтратами та розкраданням із боку службовців компанії, були набагато тяжчим податком, ніж усі ці мита. Усьому досвідові суперечить те, що акціонерна компанія може успішно вести якусь галузь зовнішньої торгівлі, якщо окремі торгівці можуть вступати у відкриту вільну конкуренцію з нею.

Стару Ост-Індську компанію було засновано в 1600 році хартією королеви Єлизавети. Під час перших 12 експедицій, споряджених нею до Індії, вона, напевне, була торговельною привілейованою компанією з окремими капіталами, що, однак, торгувала виключно на спільних кораблях компанії. У 1612 році її члени об’єдналися в акціонерну компанію. Їхня хартія давала їм привілей, і хоча її не було затверджено парламентським актом, вона на той час надавала компанії справжній, виключний привілей. Тому впродовж багатьох років компанію не дуже хвилювали конкуренти. Ані її капітал, що ніколи не перевищував 744 000 фунтів, з акціями в 50 фунтів, не був таким великим, ані її торгівля не була такою широкою, щоб вони уможливлювали велику недбалість і марнотратство чи великі розкрадання. Попри деякі надзвичайні втрати, завдані почасти недоброзичливістю Голландської ост-індської компанії, а почасти іншими обставинами, компанія протягом багатьох років вела успішну торгівлю. Але з плином часу, коли почали краще розуміти принципи свободи, з кожним днем ставало дедалі більш спірним, чи може королівська хартія, не затверджена парламентським актом, давати виключні привілеї. Рішення судів із цього питання не були однакові, але мінялися зі зміною уряду й духом часу. Кількість конкурентів збільшувалася; на кінець царювання Карла II, упродовж усього царювання Якова ІІ й частини царювання Вільгельма III через цих конкурентів компанія перебувала у вкрай скрутному становищі. У 1698 році парламентові було зроблено пропозицію дати урядові 2 000 000 з 8% з умовою утворення з передплатників цієї позики нової Ост-Індської компанії з виключними привілеями. Стара Ост-Індська компанія запропонувала 700 000 фунтів, майже весь свій капітал, із 4% і на тих самих умовах. Але в цей час стан державного кредиту був таким, що урядові було вигідніше позичити 2 млн з 8%, ніж 700 000 із 4%. Пропозицію нових акціонерів було прийнято і внаслідок цього засновано нову Ост-Індську компанію. Однак стара Ост-Індська компанія здобула право продовжувати свою торгівлю до 1701 року. Водночас вона дуже спритно придбала на ім’я свого скарбника акції нової компанії на 315 000 фунтів. Через недбалість у тексті парламентського акта, що передавав торгівлю з Ост-Індією передплатникам цієї двомільйонної позики, залишилося незрозумілим, чи мають вони вести свої торговельні операції спільно і на об’єднані кошти. Деякі окремі торгівці, що зробили передплату, беручи загалом, на 7200 фунтів, наполягали на своєму праві торгувати окремо на власний капітал і власний ризик. Стара Ост-Індська компанія зберегла право торгівлі на свій старий капітал до 1701 року; так само до й після цього терміну, подібно до інших окремих купців, вона мала право торгувати самостійно на 315 000 фунтів, передплачених нею в капітал нової компанії. Кажуть, що конкуренція двох компаній із приватними торгівцями та між собою майже розорила обидві. Наступного разу, коли в 1730 році парламентові було запропоновано передати ведення торгівлі привілейованій компанії, зробивши її більш вільною, Ост-Індська компанія на противагу цій пропозиції в дуже яскравих барвах змалювала прикрі наслідки, що їх, як вона вважала, на той час спричинила конкуренція. В Індії, за її твердженням, ця остання підняла ціни на товари так високо, що їх не варто було купувати, а в Європі, переповнивши ринок, вона так знизила ціни, що від продажу цих товарів не було вигоди. Того, що більшим ввезенням вона мала на англійському ринку значно знизити ціни на індійські товари, на велику вигоду та зручність споживачів, не можна заперечити, але щоб вона підвищила ціни на них на індійському ринку, здається малоймовірним, оскільки весь надзвичайний попит, що його могла спричинити ця конкуренція, мав бути тільки краплею серед неосяжного океану індійської торгівлі. З іншого боку, хоча збільшення попиту спершу тимчасово підвищує ціни на товари, проте завжди зрештою знижує їх. Попит заохочує виробництво й через це спричиняє конкуренцію між виробниками, які, заради того, щоб мати можливість продавати дешевше за інших, запроваджують новий поділ праці та нові прийоми в промислі, про які в противному разі вони ніколи б і не подумали. Сумними наслідками, що на них нарікала компанія, були: дешевизна предметів споживання і заохочення виробництва, саме ті два результати, що є головним завданням політичної економії. Проте конкуренція, на яку компанія так гірко скаржилася, існувала недовго. У 1702 році обидві компанії було певною мірою об’єднані троїстим договором, у якому третьою стороною була королева; у 1708-му парламентським актом їх було остаточно об’єднано в одну компанію за її нинішньою назвою «Об’єднаної компанії купців, що торгують з Ост-Індією». До цього акта визнали за потрібне включити застереження, що дозволяло окремим торгівцям продовжувати свої операції до Михайлового дня 1711 року; водночас директорам давалося повноваження з попередженням за три роки викупити невеликий капітал цих торгівців у 7200 фунтів і таким чином перетворити весь капітал компанії на акціонерний. Тим самим актом капітал компанії внаслідок нової позики урядові було збільшено з 2 000 000 до 3 200 000 фунтів. У 1745 році компанія позичила урядові ще 1 000 000; та оскільки цей мільйон не зібрали за передплатою з акціонерів, а отримали від продажу ренти й випуску боргових зобов’язань, то від цього капітал, із якого акціонери могли вимагати дивіденди, не збільшився. Однак це збільшило торговельний капітал компанії, що разом із рештою 3 200 000 фунтів відповідав за збитки, яких компанія зазнала у своїй торговельній діяльності, і за її борги. Від 1708-го або принаймні від 1711 року компанія звільнилася від конкурентів і, встановивши повну монополію англійської торгівлі з Ост-Індією, успішно торгувала й щороку виплачувала з прибутків помірний дивіденд своїм акціонерам. Під час французької війни, що розпочалася в 1741-му, підступні дії Дюпле, французького губернатора в Пондишері, втягнули компанію у війни в Карнатиці та в політичні чвари індійських князів. Після багатьох визначних успіхів й однаково визначних втрат компанія врешті-решт втратила Мадрас, на той час головне своє поселення в Індії. Мадрас було повернено компанії за Угодою в Аахені; але близько цього часу дух війни і завоювань заволодів, напевне, її службовцями й відтоді ніколи не полишав їх. Під час французької війни, що розпочалася в 1755 році, військові сили компанії були причетні до всіх успіхів зброї Великої Британії. Вони відстояли Мадрас, узяли Пондишері, повернули Калькутту й заволоділи доходами багатої та великої країни, які перевищували, як тоді говорили, 3 000 000 на рік. Компанія за кілька років спокійно заволоділа цими доходами, але в 1767 році уряд пред’явив претензію на її територіальні надбання та отримувані від них доходи як на такі, що по праву належать короні; компанія на задоволення цієї вимоги погодилася платити урядові 400 000 фунтів на рік. Перед цим компанія поступово підвищила дивіденд із 6 до 10%, тобто на її капітал в 3 200 000 фунтів дивіденд зріс на 128 000 фунтів, тобто збільшився зі 192 000 до 320 000 фунтів на рік. Компанія збиралася збільшити дивіденди ще, а саме до 12,5%, тоді щорічна виплата акціонерам дорівнювала б сумі, що її вона погодилася платити урядові, тобто 400 000 фунтів на рік.

Але протягом двох років, коли мала виконуватися угода компанії з урядом, двома послідовними актами парламенту було обмежено подальше збільшення дивідендів; метою цих актів було прискорення сплати боргів компанії, що на той час визначалися в 6 000 000–7 000 000 фунтів. У 1769 році компанія відновила угоду з урядом ще на п’ять років, причому домоглася, щоб упродовж цього періоду їй було дозволено поступово збільшити дивіденд до 12,5%, однак за умови, щоб збільшення його в жодному разі не перевищувало 1% на рік. Через це збільшення дивіденду, коли він досяг свого максимального розміру, могло збільшити щорічні платежі компанії акціонерам і державі лише на 608 000 фунтів порівняно з тим, що вона виплачувала до своїх останніх територіальних надбань. Яким за припущеннями був валовий прибуток компанії від цих територіальних надбань, уже згадувалося; за звітом, доставленим у 1768 році судном Ост-Індської компанії «Круттенден», чистий прибуток компанії після всіх вирахувань та військових витрат обчислювався у 2 048 747 фунтів. Окрім того, компанія, як розповідали, мала ще й інші доходи, почасти із земель, а головним чином від мит, що були встановлені нею в різних поселеннях і загалом досягали 439 тисяч фунтів. Прибутки компанії від торгівлі, за свідченням її голови в Палаті громад, досягали на той час щонайменше 400 000 фунтів на рік, за свідченням її бухгалтера — щонайменше 500 000 фунтів; за найобережнішим підрахунком, вони дорівнювали найвищому дивідендові, що міг виплачуватися акціонерам. Такий величезний дохід компанії міг, звісно, витримати збільшення на 608 000 фунтів її щорічних платежів і водночас стати великим фондом погашення боргів для швидкого скорочення їх. Однак у 1773 році її борги замість зменшитися збільшилися через невнесення до скарбниці річного внеску в 400 000 фунтів, неплатіж мита до митниці, великий борг банку за зробленими позиками, і, нарешті, по векселях, виданих в Індії та необережно акцептованих, загальною сумою понад 1 200 000 фунтів. Негаразди, що звалилися на компанію внаслідок цих нагромаджених вимог, змусили її не тільки одразу скоротити дивіденд до 6%, а й вдатися до ласки уряду, благаючи його, по-перше, про звільнення від подальшої сплати домовлених 400 000 фунтів, а, по-друге, про позику в 1 400 000 фунтів для того, щоб урятуватися від неминучого банкрутства. Величезне зростання капіталів компанії, напевне, стало для її службовців приводом для ще більшого марнотратства й приховування величезних розкрадань, ніж це відповідало зростанню її коштів. Поведінка службовців компанії в Індії та загальний стан її справ і в Європі, і в Індії стали предметом парламентського розслідування, у результаті якого було здійснено кілька дуже важливих змін у її управлінні як в Англії, так і за кордоном. В Індії головні поселення компанії — Мадрас, Бомбей і Калькутту, що перед цим зовсім не залежали одне від одного, було підпорядковано генерал-губернаторові, при якому функціонувала рада з чотирьох членів, причому парламент залишив за собою перше призначення губернатора та ради; їхньою резиденцією призначили Калькутту; це місто стало в Індії тим, чим раніше був Мадрас, — головним англійським поселенням в Індії. Суд мера Калькутти, первісно заснований для розгляду торговельних спорів, що виникали в місті й поблизу нього, мало-помалу поширив свою юрисдикцію разом із розширенням володінь компанії. Тепер його було обмежено й повернено в первісні рамки. Замість нього було засновано новий верховний суд, що складався з головного судді та трьох суддів, призначених короною. У Європі ценз, що дає право голосу в загальних зборах акціонерів (первісно він дорівнював 500 фунтів — ціні акцій компанії), було підвищено до 1000 фунтів. Окрім того, було встановлено, що право голосу в разі купівлі акції, а не отримання її в порядку спадкування дається за умови володіння нею щонайменше протягом року замість шести місяців, що вимагалися раніше. Раду з 24 директорів раніше обирали щороку; тепер було ухвалено, що кожний директор у майбутньому має обиратися на чотири роки; однак шестеро з них поперемінно вибували з посади щороку й не мали права переобиратися під час виборів шести нових директорів наступного року. Очікували, що внаслідок цих перетворень збори акціонерів і рада директорів виявляться здатними діяти з більшою гідністю й систематичністю, ніж це зазвичай було раніше. Але, мабуть, видається неможливим за допомогою якихось перетворень зробити їх здатними управляти й навіть брати участь в управлінні величезною країною, тому що більшість членів завжди надто мало зацікавлена в процвітанні цієї країни, щоб ставитися з більш-менш серйозною увагою до того, що може йому сприяти. Часто людина, яка має великий, а інколи й маленький статок, схильна купити тисячофунтову акцію Індійської компанії виключно заради того впливу, що його вона гадає отримати завдяки праву голосу у зборах акціонерів. Ця акція дає їй участь коли не в пограбуванні, то принаймні в призначенні грабіжників Індії; хоча це призначення здійснює рада директорів, але остання неминуче перебуває в більшій або меншій залежності від впливу акціонерів, які не лише обирають директорів, а й інколи розпоряджаються призначенням службовців в Індії. Якщо тільки акціонер може протягом кількох років мати такий вплив і в цей спосіб улаштувати якесь число своїх друзів, то часто його мало цікавлять дивіденд чи навіть ціна акції, на якій ґрунтується його право голосу. Про розквіт країни, в управлінні якої його акція дає йому право голосу, він рідко думає. Не було й за самою природою речей не могло бути правителів, до такої міри байдужих до щастя чи нещастя своїх підданих, розквіту чи занепаду своїх володінь, слави чи безчестя свого уряду, якими внаслідок неподоланних моральних причин має бути більшість акціонерів такої торговельної компанії. Від деяких нових ухвал, прийнятих у результаті парламентського розслідування, ця байдужість найшвидше мала зрости, а не зменшитися. Наприклад, ухвалою Палати громад було оголошено, що акціонери можуть одержувати 8% дивідендів на капітал не раніше, ніж буде сплачено борг урядові в 1 444 000 фунтів, а решту боргів доведено до 1 500 000 фунтів, і що всі залишки доходу й чистого прибутку слід ділити на чотири частини, три з яких сплачувати до скарбниці для суспільних потреб, а четверту перетворювати на запасний капітал для подальшого погашення боргів або покриття непередбачених видатків компанії. Але якщо компанія була поганим керівником і поганим правителем, коли весь її чистий дохід і прибуток належали їй і перебували в її власному розпорядженні, вона навряд чи могла стати краще, якщо 3⁄4 їх мали належати іншим, а 1⁄4 хоча й мала використовуватися на потреби компанії, але під чужим контролем і з чужого дозволу.

Компанії було б, напевно, приємніше, щоб її власні службовці та агенти мали задоволення отримувати вигоди від розкрадання надлишків, що зостаються за сплатою належних 8% дивідендів, ніж якби ці надлишки відповідно до згаданої ухвали потрапляли до рук інших людей. Інтереси цих службовців та їхніх близьких могли переважати на зборах акціонерів і спонукати ці збори надавати підтримку винуватцям розкрадань, учинених на пряме порушення їхніх власних розпоряджень. Більшості акціонерів підтримка авторитету власних зборів може інколи видаватися справою менш важливою, ніж підтримка тих, хто підриває цей авторитет.

Однак ухвали 1773 року не поклали край безладові в управлінні справами компанії в Індії. Незважаючи на те, що за короткий період доброго ведення справ вона зібрала в Калькуттській скарбниці понад 3 000 000 фунтів стерлінгів, попри те, що надалі вона поширила своє панування або своє грабіжництво, приєднавши деякі найбагатші та найродючіші області в Індії, усе було розкрадено і зруйновано. Компанія виявилася цілком непідготовленою до того, щоб зупинити Гайдер-алі або чинити опір його вторгненню; внаслідок цього безладу справи компанії тепер (1784 року) перебувають у гіршому стані, ніж будь-коли; щоб запобігти негайному банкрутству, вона ще раз змушена просити допомоги в уряду. Різні партії пропонували різні плани для поліпшення управління справами компанії, і, мабуть, спільним в усіх цих планах є припущення, яке, по суті, завжди було доволі очевидним, — що вона зовсім неспроможна управляти своїми територіальними володіннями. Напевне, і сама компанія була цілковито переконана у своїй неспроможності й готова передати їх урядові.

Із правом володіння укріпленнями та гарнізонами у віддалених і варварських країнах неминуче поєднане право оголошення війни та укладання миру в них. Акціонерні компанії, що мали одне із цих прав, постійно користувалися й іншим, яке часто напевно надавалося їм. Як несправедливо, як легковажно, як жорстоко вони ним користувалися, надто добре відомо з нещодавнього дослідження.

Коли компанія купців розпочинає на свій ризик і власним коштом організацію нової торгівлі з якимось віддаленим і варварським народом, можливо, доцільно об’єднати їх в акціонерну компанію і в разі успіху надати їм монополію цієї торгівлі на певну кількість років. Це найлегший та найприродніший спосіб, яким держава може винагородити їх за ризик небезпечного й дорогого експерименту, із якого згодом суспільство матиме користь. Така тимчасова монополія може бути виправдана тими самими міркуваннями, із яких монополію нової машини дають її винахідникові або нової книги — її авторові. Але по закінченні терміну монополію, звісно, має бути знищено, укріплення та гарнізони, коли вирішили, що вони необхідні, передано урядові, їхню вартість сплачено компанії, а торгівлю відкрито для всіх підданих держави. За постійної монополії всі інші піддані держави дуже безглуздо обкладаються двома податками: по-перше, більш високою ціною товарів, що їх за вільної торгівлі вони могли б купувати значно дешевше, а по-друге, повним виключенням їх із галузі торгівлі, зайнятися якою було б зручно й вигідно багатьом із них. І, окрім того, їх оподатковують таким чином для найнекориснішої та найнепотрібнішої з усіх цілей. Це робиться лише для того, щоб надати можливість компанії зберігати недбалість, марнотратство та крадійство її службовців, безладне ведення справ якими рідко дає змогу дивідендові компанії перевищувати звичайну норму прибутку в галузях торгівлі, цілком вільних, а часто змушує їх падати набагато нижче за цей рівень. Однак без монополії акціонерні компанії, як це показує досвід, не можуть довго вести яку-небудь галузь зовнішньої торгівлі. Купувати на одному ринку, щоб продати з прибутком на іншому, коли на обох є багато конкурентів, стежити не тільки за випадковими коливаннями попиту, а й за значнішими та частішими коливаннями в конкуренції або задоволенні цього попиту іншими торгівцями, вміло і з розумінням справи пристосовувати до всіх цих обставин кількість і якість кожного асортименту товарів — це своєрідне ведення війни, операції якої весь час змінюються і яку навряд чи можливо вести успішно без такої неослабної пильності та уваги, що їх не можна очікувати від директорів акціонерної компанії. Ост-Індська компанія після погашення всіх своїх вкладів і по закінченні терміну свого привілею згідно з парламентським актом має право продовжувати торгівлю з Ост-Індією, зберігаючи корпоративну будову акціонерної компанії й на корпоративні кошти, нарівні з іншими британськими підданими. Але за такого становища більша спритність і пильність приватних торгівців, цілком імовірно, невдовзі змусять її покинути цю торгівлю.

Видатний французький автор, великий знавець політичної економії абат Мореллі[90] наводить список 55 акціонерних компаній для зовнішньої торгівлі, заснованих у різних країнах Європи від 1600 року, які, за його словами, усі зазнали невдачі через погане управління, попри те, що мали виключні привілеї. Мореллі був неправильно поінформований щодо історії двох або трьох із них, які не були акціонерними компаніями і не зазнали краху, але натомість було кілька збанкрутілих акціонерних компаній, що їх він пропустив.

Напевне, акціонерні компанії без виключних привілеїв можуть вести успішно тільки ті підприємства, у яких усі операції можна звести до так званої рутини або до такої одноманітності засобів, яка припускає невеликі зміни чи зовсім не припускає їх. До таких підприємств належать: по-перше, банки; по-друге, підприємства зі страхування від вогню, від морського ризику й піратства під час війни; по-третє, підприємства зі спорудження та утримання судноплавних каналів і, по-четверте, подібні до них підприємства, що забезпечують водою великі міста.

Хоча принципи банківської справи можуть видаватися до певної міри темними, її практику можна звести до точних правил. Відступ у будь-яких випадках від цих правил заради надзвичайного баришу від привабливих спекуляцій майже завжди є вельми небезпечним і часто згубним для банківської компанії, що ризикнула на це. Проте акціонерні компанії завдяки своїй структурі зазвичай ретельніше дотримуються встановлених правил, ніж приватні товариства. Через це такі компанії, напевне, надзвичайно придатні для цієї справи. Тому головні банки в Європі є акціонерними компаніями, і багато з них ведуть свою справу дуже успішно без якихось виключних привілеїв. Англійський банк не має інших привілеїв, окрім тієї, що інші банківські компанії в Англії не можуть складатися із понад 6 людей. Два банки в Единбурзі є акціонерними компаніями без жодних привілеїв.

Хоча вартість ризику від вогню, від втрат у морі або від піратства й не можна обчислити точно, вона допускає приблизне оцінювання, що дає змогу певною мірою зводити ризик до твердих правил і методів. Тому страхове підприємство може вести акціонерна компанія без виключних привілеїв. Ані Лондонська страхова, ані Королівська біржова страхова компанії не мають таких привілеїв.

Коли судноплавний канал споруджено, управління ним зовсім просте й легке і підлягає точним правилам та методам. Навіть його спорудження є таким, що його можна здати підрядчикові з розплатою поверстово або за кількістю шлюзів. Те саме, що й про канал, можна сказати про водогін, який забезпечує водою велике місто. Тому такі підприємства можуть вестись, і часто насправді ведуться дуже успішно під управлінням акціонерних компаній без виключних привілеїв.

Однак заснування акціонерної компанії для якого-небудь підприємства тільки тому, що вона може виявитися здатною вести це підприємство успішно, або вилучення окремої групи купців із дії звичайних законів, що поширюються на всіх їхніх сусідів, тільки тому, що за такого вилучення вони можуть успішно вести свою справу, звісно, не є обґрунтованим. Щоб таке заснування було цілком доцільним, поряд із можливістю існування точних правил і методів мають бути наявні ще дві інші обставини: по-перше, має бути цілком очевидно, що це підприємство дає велику і більш загальну користь, ніж більшість звичайних підприємств; по-друге, що воно потребує більшого капіталу, ніж той, який може без труднощів зібрати приватне товариство. Якщо помірний капітал є достатнім, більша корисність підприємства не може слугувати достатньою підставою для заснування акціонерної компанії, бо в такому разі попит на те, що вона має виробляти, можуть негайно й легко задовольнити окремі підприємці. В усіх чотирьох зазначених вище видах підприємства наявні обидві ці умови.

Більшу й загальну корисність банківських підприємств, коли ними управляють розсудливо, було докладно з’ясовано в другій книзі цього дослідження. Але державний банк, який підтримує державний кредит і в окремих випадках авансує урядові весь його дохід від податків, що іноді, можливо, сягає багатьох мільйонів, за рік або два до того, як податок буде зібрано, вимагає більшого капіталу, ніж той, що його може легко зібрати якась приватна компанія.

Страхові підприємства забезпечують значну стабільність статку окремих осіб; розподіляючи між багатьма людьми ті збитки, що розорили б окрему особу, вони полегшують їх для всього суспільства. Однак для того, щоб забезпечити цю стабільність, страхувальники мають володіти дуже великим капіталом.

Кажуть, що перед заснуванням двох акціонерних страхових компаній у Лондоні генеральному прокуророві було подано список 150 приватних страхувальників, які збанкрутіли протягом п’яти років.

Те, що судноплавні канали та споруди, потрібні інколи для забезпечення великих міст водою, дуже корисні для суспільства і водночас вимагають більших видатків, ніж це відповідає коштам приватних осіб, досить зрозуміло.

За винятком чотирьох видів підприємств, про які згадувалося вище, я не міг уявити собі якогось іншого, де були б наявні умови, потрібні для того, щоб заснування акціонерної компанії було доцільним. Англійська мідна компанія в Лондоні, компанія для виплавляння свинцю, компанія для шліфування дзеркал не мають на меті якоїсь великої чи особливої користі, що її вони переслідували б; для виконання їхніх цілей, напевне, не потрібні також витрати, непосильні для статку багатьох приватних осіб. Мені невідомо, чи можливо звести справу, яку ведуть ці акціонерні компанії, до таких точних правил і методів, що роблять її придатною для акціонерних компаній, або чи мають вони підстави хвалитися надзвичайними прибутками. Гірничопромислова торговельна компанія давно вже збанкрутувала. Акції Британської полотняної компанії в Единбурзі нині продають набагато нижче за їхню номінальну вартість, хоча й вище, ніж кілька років тому. Акціонерні компанії, засновані з патріотичною метою підтримки деяких окремих видів мануфактурної промисловості, не тільки завдають собі шкоди та зменшують капітал усього суспільства, а й навряд чи дають більше користі, ніж завдають шкоди. Попри найчесніші наміри, неминуча пристрасть директорів до окремих галузей промисловості, у які різні підприємці заманюють їх і обдурюють, фактично гальмує розвиток решти промисловості й неминуче більшою або меншою мірою порушує те природне співвідношення, яке в противному разі встановилося б між правильно веденою промисловістю та прибутками і яке для загальної промисловості країни є великим і найдієвішим заохоченням.


Стаття 2. Про витрати на освітні заклади для юнацтва

Освітні заклади для юнацтва так само можуть давати дохід, достатній для покриття витрат на утримання їх. Плата, або гонорар, що його студент сплачує вчителеві, природно, становить такий дохід.

Навіть у тих випадках, коли вчитель отримує винагороду не із цього природного джерела, однаково не видається необхідним, щоб її оплачували із загальних державних доходів, збирання й витрачання яких у більшості країн передається виконавчій владі. Справді, у більшій частині Європи утримання шкіл та університетів або не лягає тягарем на загальні доходи держави зовсім, або цей тягар дуже невеликий. Їх повсюдно утримують переважно з якихось місцевих доходів або з доходів округу, провінції, із ренти з якогось земельного володіння або з відсотків із капіталу, наданого спеціально із цією метою інколи самим правителем, інколи якимось приватним благодійником і дорученого управлінню особливо довірених людей.

Чи сприяли взагалі ці громадські пожертви досягненню тієї мети, заради якої їх робили? Чи сприяли вони заохоченню старанності й поліпшенню здібностей викладачів? Чи спрямовували вони навчання в бік цілей, корисніших як для окремої особи, так і для всього суспільства, ніж ті, що їх воно, природно, переслідувало б, якби було полишене саме на себе? Не видається надто важким дати більш-менш точну відповідь на кожне із цих запитань.

У будь-якій професії старанність більшості тих, хто займається нею, завжди відповідає їхній потребі виявляти її. Цю потребу найсильніше відчувають ті, для кого винагорода їхньої професії становить єдине джерело, із якого вони розраховують набути собі статок або навіть одержувати свій звичайний дохід і засоби до існування. Для того щоб набути цей статок або навіть тільки одержувати ці засоби до існування, вони мають протягом року виконати певну кількість роботи встановленої вартості; і там, де конкуренція вільна, суперництво конкурентів, які всі намагаються витіснити одне одного, змушує кожного намагатися виконувати свою роботу з певною мірою точності. Розмір благ, що їх у разі успіху можна отримати в деяких професіях, може, поза сумнівом, інколи спонукати небагатьох людей, що відрізняються надзвичайним честолюбством і характером, докладати своїх зусиль. Однак перспектива отримання великих благ, вочевидь, зовсім не є конче потрібною для того, щоб спричиняти докладання надзвичайних зусиль. Суперництво та боротьба роблять першість і перевагу навіть у маловажних професіях об’єктом честолюбності й часто потребують надзвичайних зусиль. Навпаки, самих лише великих благ за відсутності потреби домагатися їх рідко бувало достатньо для того, щоб спричинити докладання більш-менш значних зусиль. В Англії успіх у професії юриста веде до дуже привабливих для честолюбства благ, а проте як мало людей, народжених у багатих сім’ях, відзначилося тут у цій професії!

Капітали шкіл та університетів неминуче більшою або меншою мірою знизили потребу в старанності для викладачів. Засоби до свого існування, оскільки джерелом цих засобів є їхня плата, вони, вочевидь, отримують із фонду, цілком незалежного від їхнього успіху та репутації в їхній спеціальній професії.

У деяких університетах плата становить тільки частину, і до того ж нерідко тільки невелику частину, винагороди викладача, більшу її частину він одержує від гонорару або плати, яку вносять його слухачі. Необхідність старанності, хоча й завжди більше або менше знижена, у цьому разі не зовсім усунена. Репутація у своїй професії має для викладача ще деяке значення, він ще залежить від симпатій, вдячності та сприятливих відгуків тих, хто слухав його лекції, і таке сприятливе ставлення до себе він здобуде найшвидше тільки в тому разі, якщо заслужить його, тобто якщо виявить здібності й старанність, виконуючи всі свої обов’язки.

В інших університетах викладачам заборонено одержувати від слухачів будь-який гонорар або плату, тому їхня плата становить весь заробіток, що його вони отримують від своєї посади. Тут інтереси викладача поставлено в найбільш безпосередню й пряму протилежність до його обов’язків. В інтересах кожної людини жити якомога спокійніше, і якщо її заробіток залишиться незмінним незалежно від того, виконуватиме вона чи ні деякі дуже обтяжливі обов’язки, то, звісно, у її інтересах, принаймні як їх зазвичай розуміють, або зовсім нехтувати цими обов’язками, або, коли вона підпорядкована якійсь владі, що не терпітиме цього з її боку, виконувати їх так недбало й неакуратно, як тільки це допустить згадана влада. Якщо ця людина від природи діяльна й працелюбна, у її інтересах виявити цю активність таким чином, щоб мати із цього певну вигоду, але не витрачати її на виконання своїх обов’язків, яке не дасть їй ані найменшої вигоди.

Якщо влада, якій вона підпорядкована, уособлюється в корпорації — у коледжі чи університеті, — членом якої є вона сама і більшість інших членів якої складається з таких самих викладачів, як і вона, або майбутніх викладачів, то вони найшвидше діятимуть злагоджено, ставитимуться одне до одного дуже поблажливо, причому кожен погодиться, щоб його сусід нехтував своїми обов’язками, за умови, що йому самому також дозволять нехтувати ними. В Оксфордському університеті більшість професорів протягом уже багатьох років зовсім відмовляється навіть від видимості викладання.

Коли влада, якій викладач підпорядкований, належить не так корпорації, членом якої він є, а якимсь іншим стороннім особам, наприклад, єпископові дієцезу, губернаторові провінції чи, можливо, одному з міністрів держави, у таких випадках малоймовірно, щоб йому взагалі було дозволено нехтувати своїми обов’язками. Але найбільше, що може зробити таке начальство, — змусити його присвячувати своїм учням певне число годин, тобто читати їм певну кількість лекцій на тиждень або на рік. Зміст і характер цих лекцій, як і раніше, залежатимуть від старанності викладача, а ця старанність теж, мабуть, відповідатиме спонуці, яку він може мати для її виявлення. Крім того, таку сторонню владу легко можна здійснювати незграбно й свавільно. За своєю природою вона тиранічна й безапеляційна, і особи, які її здійснюють, не відвідуючи самі лекцій викладача і, можливо, не розуміючи наук, що їх він має викладати, рідко здатні здійснювати цю владу з належним знанням справи. Часто пихатість, зумовлена їхнім становищем, робить їх байдужими до виконання обов’язків, і вони виявляють велику схильність виносити викладачеві догани або легковажно й без будь-якої ґрунтовної причини звільняти його з посади. Особа, підлегла такій владі, неминуче принижується цим і замість бути однією з найбільш шанованих осіб у суспільстві, стає однією з найбільш жалюгідних і зневажених. Тільки за допомогою могутнього заступництва така особа здатна убезпечити себе від поганого поводження, на яке вона будь-коли може наразитися, а таке заступництво вона найшвидше здобуде не завдяки своїм здібностям або старанності, що її вона виявляє у сфері свого фаху, а шляхом підлабузництва перед бажаннями тих, хто стоїть вище, і постійної готовності жертвувати правами, інтересами та гідністю корпорації, членом якої вона є. Усі, кому доводилося більш-менш тривалий час спостерігати управління якимось французьким університетом, мали нагоду помітити наслідки, до яких призводить така свавільна й стороння влада.

Усе, що змушує певну кількість студентів відвідувати якийсь коледж чи університет, незалежно від чеснот або репутації викладачів, більшою чи меншою мірою веде до зменшення потреби в таких чеснотах і репутації.

Права, що їх дає вчений ступінь у галузі мистецтва, юриспруденції, природничих наук і богослов’я, коли цей ступінь можна здобути тільки після перебування впродовж певного числа років у відомих університетах, неминуче змушують певну кількість студентів вступати до цих університетів незалежно від чеснот і репутації викладачів. Особливі права бакалаврів є своєрідними статутами про учнівство, що так само сприяли поліпшенню освіти, як останні сприяли поліпшенню ремесел та мануфактур.

Благодійні фонди для утримання кафедр, стипендії для студентів тощо неминуче залучають певну кількість студентів до певних коледжів незалежно від переваг останніх. Якби студентам, що користуються цими благодійними фондами, було надано свободу вибирати коледж на свій смак, то вона, можливо, могла б привести до виникнення деякого змагання між різними коледжами. Навпаки, правило, що забороняє навіть незалежним учням коледжу покидати його й переходити до іншого, не запитавши й не отримавши заздалегідь дозволу в коледжу, що його вони мають намір залишити, дуже сприяє знищенню такого змагання.

Якщо в кожному коледжі вчителя або викладача, що має навчати кожного студента всіх мистецтв і наук, не вибирає добровільно сам студент, а призначає глава коледжу; якщо в разі його недбалого ставлення до справи, неспроможності й поганої поведінки студентові не буде дозволено змінити його на іншого, не запитавши заздалегідь і не отримавши на це дозволу, то таке правило призводитиме не тільки до знищення будь-якого змагання між викладачами того самого коледжу, а й до зменшення потреби для них виявляти завзятість і увагу щодо своїх учнів. Такі викладачі, хоча й дуже добре оплачувані своїми студентами, можуть виявитися так само схильними до нехтування ними, як і ті, що зовсім не одержують від них плати або не мають іншої винагороди, крім своєї плати.

Якщо викладач — людина розумна, для нього має бути неприємним усвідомлення того, що, викладаючи своїм студентам, він говорить або читає дрібниці або щось таке, що дуже мало відрізняється від них. Так само йому має бути неприємно помічати, що більшість студентів не відвідує його лекцій або, можливо, приходячи на них, досить відверто виявляє свою зневагу, презирство й насмішку. Тому, якщо він зобов’язаний прочитати певне число лекцій, самі лише ці мотиви, окрім будь-яких інших міркувань, можуть спонукати його намагатися читати більш-менш непогані лекції. Проте можуть бути пущені в хід різні засоби, що позбавляють потреби виявляти таку старанність. Замість самостійно викладати своїм учням науку, яку він хоче викладати їм, викладач може читати їм яку-небудь книгу на цю тему; а якщо її написано іноземною чи мертвою мовою, то, перекладаючи її їхньою рідною мовою або, що завдасть йому ще менше клопоту, змушуючи їх перекладати її та час від часу вставляючи зауваження від себе, він може тішитися думкою, що читає лекцію. Найменша міра знання та завзятості дасть йому змогу робити це, не наражаючись на насмішки чи зневагу й не говорячи нічого такого, що було б справді безглуздим або смішним. Водночас дисципліна коледжу може дозволити йому примусити всіх своїх учнів до найакуратнішого відвідування його ганебних лекцій і до збереження найпристойнішої та найшанобливішої поведінки під час читання їх.

Дисципліну в коледжах та університетах, за загальним правилом, встановлено не задля добра студентів, а в інтересах або, точніше, для зручності викладачів. Її мета в усіх випадках — підтримати авторитет учителя і, незалежно від того, чи нехтує він своїми обов’язками, чи виконує їх, змусити студентів в усіх випадках ставитися до нього так, наче він виконує їх надзвичайно старанно й талановито. Дисципліна немовби передбачає мудрість і доброчесність в одних і величезну слабкість та нетямущість в інших. Скрізь, де вчителі справді виконують свої обов’язки, я певен, не буває прикладів, щоб більшість студентів нехтувала своїми обов’язками. Не потрібна жодна дисципліна для примушування відвідувати лекції, що справді заслуговують на це, адже добре відомо, де такі лекції читають. Поза сумнівом, примус і дисципліна можуть бути до певної міри необхідні для того, щоб маленьким дітям не дозволити нехтувати тими предметами навчання, засвоєння яких визнано потрібним для них у цей ранній період життя; але по досягненні дванадцяти- або тринадцятирічного віку, якщо тільки вчитель виконує свої обов’язки, примус або дисципліна навряд чи можуть виявитися потрібними для здобуття тієї чи тієї частини освіти. Такими є великодушність і шляхетність більшості молодих людей, що аж ніяк не схильні ігнорувати або зневажати напучування свого вчителя; коли тільки він виявляє бодай якесь серйозне прагнення бути корисним для них, вони зазвичай схильні вибачати значні недогляди у виконанні ним своїх обов’язків й іноді навіть приховувати від публіки брутальну зневагу до нього.

Слід зазначити, що, за загальним правилом, найкращих результатів можна досягти в тих галузях навчання, для яких не існує громадських шкіл. Щоправда, коли молода людина відвідує фехтувальну або танцювальну школу, вона не завжди навчиться дуже добре фехтувати чи танцювати, але рідко не навчиться фехтування або танців узагалі. Добрі результати шкіл верхової їзди зазвичай не такі помітні. Витрати на утримання школи верхової їзди такі великі, що в більшості місць ці школи є закладами громадськими. Три найважливіші частини загальної освіти — читання, письмо та лічбу — все ще заведено більше засвоювати в приватних школах, а не в громадських, і дуже рідко трапляється, щоб хтось не спромігся засвоїти їх такою мірою, як це потрібно.

В Англії громадські школи перебувають у значно меншому занепаді, ніж університети. У школах юнацтво навчається або принаймні може навчатися грецької мови та латини, тобто всього, чого вчителі, згідно з їхніми заявами, навчають або чого вони мають навчати. А в університетах молодь не навчається і не завжди знаходить належні кошти, щоб опановувати ті науки, навчання яких є обов’язком цих корпорацій. Винагорода шкільного вчителя здебільшого залежить переважно, а в деяких випадках майже цілком, від плати, яку вносять його учні. Школи не мають виключних привілеїв. Для здобуття ступеня немає потреби, щоб дана особа подала посвідчення про те, що вона навчалася впродовж певного числа років у громадській школі. Якщо під час іспиту виявиться, що вона знає все те, що викладають у школі, її не питають, де вона навчалася.

Ті галузі знання, що їх зазвичай викладають в університетах, викладаються, можна сказати, не дуже добре. Проте якби не було таких закладів, то цих предметів зазвичай зовсім не опановували б і як окремі особи, так і суспільство загалом дуже сильно відчували б відсутність цих важливих галузей освіти.

Сучасні університети Європи здебільшого були первісно духовними корпораціями, заснованими для освіти священиків. Їх засновували владою папи, і вони перебували під таким його безпосереднім заступництвом, що члени їх, байдуже — професори чи студенти, користувалися тим, що за тієї доби називали привілеєм духівництва, тобто були вилучені із цивільної юрисдикції тих країн, де були їхні університети, і були підсудні тільки церковним трибуналам. У більшості цих університетів викладали те, що відповідало меті заснування їх, — теологію або предмети, які служили тільки підготовкою до теології.

Коли християнство було вперше визнано державною релігією, зіпсована латина стала спільною мовою всіх західних частин Європи. Відповідно до цього церковну службу вели цією зіпсованою латиною і нею ж, тобто загальновживаною мовою країни, було перекладено Біблію, що її читали в церквах. Після навали варварських народів, що зруйнували Римську імперію, латина поступово вийшла з ужитку в усіх країнах Європи. Але прихильність народу, природно, зберігає усталені релігійні форми та церемонії протягом тривалого часу після того, як зникають обставини, що вперше покликали їх до життя і робили їх розумними. Через це, хоча маса народу ніде вже не розуміла латини, усю церковну службу, як і раніше, правили цією мовою. Таким чином, у Європі, як і в Давньому Єгипті, виникли дві мови: мова священиків і мова народу. Але видавалося необхідним, щоб священики бодай трохи розуміли ту священну та вчену мову, якою вони мали правити церковну службу; тому вивчення латини від самого початку становило істотну частину університетського навчання.

Не так стояла справа з мовою грецькою або європейськими. Непогрішні декрети церкви проголосили латинський переклад Біблії, що його зазвичай називають латинською Вульгатою, продиктованим божественним натхненням і тому рівним за авторитетом грецькому та європейському оригіналам. Оскільки через це знання обох мов не було абсолютно необхідним для церковника, вивчення їх тривалий час не було обов’язковою частиною звичайного курсу університетської освіти. Як мене запевняють, в Іспанії є такі університети, де вивчення грецької мови ніколи не входило до цього курсу. Перші реформатори вважали грецький текст Нового Завіту і навіть єврейський текст Старого Завіту більш сприятливими для їхніх поглядів, ніж переклад Вульгати, що його, як це природно можна було припустити, поступово пристосували для підтвердження доктрин католицької церкви. Тому вони заходилися викривати численні помилки цього перекладу, що змусило римо-католицьке духівництво захищати або коментувати його. Але цього не можна було виконати належним чином без певного знайомства з оригінальними мовами, вивчення яких було через це поступово запроваджено в більшості університетів, як у тих, що прийняли вчення Реформації, так і в тих, що відкинули його. Грецька мова входила до всіх галузей тієї класичної освіти, яка, хоча її спершу культивували переважно католики й італійці, увійшла в моду близько того часу, коли поширилися ідеї Реформації. Тому в більшості університетів цю мову вивчали до філософії, після того, як студент набував певних знань із латини. Оскільки гебрейська мова жодним чином не пов’язана з класичною освітою і, за винятком Святого Письма, нею не написано жодної книги, що заслуговує на якусь увагу[91], остільки її вивчення зазвичай починається тільки після курсу філософії, коли студент уже розпочав вивчення теології. Первісно основи грецької мови й латини викладали в університетах, а в деяких із них це практикують і досі. В інших мається на увазі, що студент уже попередньо здобув бодай найперші знання в одній або в обох цих мовах, вивчення яких і надалі повсюдно становить дуже істотну частину університетської освіти.

Давня грецька філософія поділялася на три великі частини: фізика, або натуральна філософія, етика, або моральна філософія, і логіка. Такий загальний поділ видається цілком відповідним самій природі речей.

Великі явища природи, рух небесних тіл, затемнення, комети, грім, блискавка та інші незвичайні метеорологічні явища; народження, життя, зростання й розклад рослин і тварин — усе це такі предмети, які, оскільки вони неминуче викликають подив, природно, збуджують цікавість і бажання людства дізнатися про їхні причини. Спершу забобон намагався задовольнити цю цікавість, пояснюючи всі дивовижні явища безпосередньою діяльністю богів. Згодом філософія намагалася пояснити їх простішими причинами або такими, що краще відомі людству, ніж діяння богів. Оскільки ці великі явища являють собою перші об’єкти людської цікавості, то й наука, яка намагалася пояснити їх, природно, мала стати першою галуззю філософії, що розроблялася. І справді, перші філософи, що про них історія зберегла якісь відомості, були натурфілософами.

В усі епохи і в усіх країнах світу люди мали зважати на характери, прагнення та дії одне одного: їм доводилося встановлювати й схвалювати за спільною згодою численні важливі правила та звичаї людської поведінки. Щойно поширилося вміння писати, мудрі люди або люди, що уявляли себе такими, звісно, намагалися збільшити кількість таких установлених і шанованих правил і висловити власне розуміння того, що є належною або неналежною поведінкою, вдаючись інколи до більш штучної форми висловлювань, подібно до байок Езопа, а інколи до простішої форми творів, таких як притчі Соломона, вірші Феогніса або Фокіліда та деякі твори Гесіода. Вони могли, отже, продовжувати тривалий час свою творчість, примножуючи число таких правил розсудливості та моральності, навіть не намагаючись привести їх у більш-менш чітку і впорядковану систему, не кажучи вже про об’єднання їх одним чи кількома загальними принципами, із яких вони всі випливали б, як наслідки випливають зі своїх природних причин. Принадність систематичного розташування різних спостережень, об’єднаних небагатьма загальними принципами, вперше помітна в неоковирних спробах цієї давньої епохи створити натуральну філософію. Щось на кшталт цього намагалися згодом створити і в галузі моралі. Правила поведінки в повсякденному житті було згруповано в певному методичному порядку та об’єднано небагатьма загальними принципами, так само як раніше намагалися згрупувати та об’єднати явища природи. Наука, що ставить своїм завданням дослідження й пояснення цих об’єднувальних принципів, і є тим, що, власне, називають моральною філософією.

Різні автори пропонували різні системи натуральної та моральної філософії, але аргументи, що їх вони наводили для обґрунтування цих систем, далеко не завжди доказові, часто являли собою в кращому разі малообґрунтовані припущення, а інколи просто софізми, що ґрунтувалися виключно на неточності й двозначності звичайної мови. В усі епохи спекулятивні системи приймали на підставі таких безпідставних міркувань, що вони ніколи не могли б визначати судження людей зі здоровим глуздом у справах, пов’язаних із найменшим грошовим інтересом. Груба софістика взагалі навряд чи коли-небудь мала вплив на думку людства, за винятком питань філософії та умогляду, причому вплив її в цих галузях часто був найбільшим. Прихильники кожної системи натуральної та моральної філософії, природно, намагалися викрити слабкість аргументів, що наводилися для обґрунтування систем, протилежних їхній власній. Досліджуючи ці аргументи, вони неодмінно приходили до з’ясування відмінності між аргументами, що ґрунтуються на ймовірності, та аргументами доказовими, між аргументами неправдивими і переконливими; зі спостережень, спричинених таким дослідженням, із необхідністю розвинулася логіка, або наука про загальні принципи правильного та неправильного мислення. Хоча вона виникла після фізики й етики, її зазвичай викладали — щоправда, не в усіх, але в більшості давніх шкіл філософії — до обох цих наук. Мабуть, вважали, що студент має добре засвоїти відмінність між правильним і неправильним мисленням раніше, ніж розпочне обговорення питань такої великої ваги.

Такий давній поділ філософії на три відділи в більшості університетів Європи змінився поділом її на п’ять відділів.

У давній філософії всі вчення, що стосувалися природи людського духу чи божества, становили частину системи фізики. Хоч би в чому, за припущенням, полягала їхня суть, вони були частинами великої системи Всесвіту, й до того ж такими частинами, які справляли вельми важливу дію. Усе, що людський розум міг висновувати або припускати стосовно них, становило немовби два розділи, до того ж, поза сумнівом, два дуже важливих розділи тієї науки, яка мала намір пояснити походження та зміни великої системи Всесвіту. Але в університетах Європи, де філософію викладали тільки як науку, допоміжну щодо теології, було природно зупинятися на цих двох розділах довше, ніж на будь-якому іншому розділі науки. Поступово вони дедалі більше розширювалися й поділялися на багато другорядних розділів, доки, нарешті, вчення про дух, що про нього так мало може бути відомо, не посіло в системі філософії стільки ж місця, скільки й учення про тіла, про які може бути відомо так багато. Учення про ці два предмети було визнано такими, що становлять дві самостійні науки. Так звану метафізику, або вчення про дух (пневматику), було протиставлено фізиці; її розробляли не тільки як високу, а й як кориснішу для цілей спеціальної професії науку. Галузь знання, відкриту для експерименту та спостереження, галузь знання, у якій ретельна увага здатна приводити до таких численних корисних відкриттів, було майже цілком зневажено. Навпаки, старанно розробляли ту галузь, де, крім дуже небагатьох простих і майже очевидних істин, найретельніше дослідження не може нічого відкрити, крім темряви й невідомості, і тому здатне спричинити тільки непотрібні тонкощі та софізми.

Коли ці дві науки було, таким чином, протиставлено одна одній, порівняння між ними, природно, призвело до появи третьої науки, так званої онтології, або науки, що розглядала якості й властивості, спільні для предметів двох інших наук. Але якщо беззмістовні тонкощі та софізми становили головну частину метафізики, або вчення про дух, різних шкіл, то виключно з них складалося все те павутиння онтології, яке так само інколи називали метафізикою.

Усе те, що вело до щастя й удосконалення людини, розглядуваної не тільки як окрема особистість, а й як член сім’ї, держави або великого цілого — людства, становило предмет дослідження давньої моральної філософії. У цій філософії обов’язки людини визнавалися засобами для щастя й поліпшення людського життя. А коли моральну філософію та натурфілософію почали викладати як науки, допоміжні для теології, на обов’язки людини почали дивитися переважно як на засіб для щастя в майбутньому житті. У давній філософії досконалу доброчесність зображували як таку, що неодмінно дає людині, наділеній нею, досконале щастя в цьому житті. У сучасній філософії її часто зображували як щось за загальним правилом або майже завжди несумісне з жодним ступенем щастя в цьому житті; небесного блаженства, згідно з нею, можна було досягти тільки шляхом каяття й умертвіння плоті, смирення й суворого життя ченця, а не вільною, великодушною й шляхетною поведінкою людини. Казуїстика та аскетична мораль здебільшого становили головний зміст шкільної моральної філософії. Отже, найважливіша з усіх галузей філософії виявилася найбільш викривленою.

З огляду на викладене, звичайний порядок філософського навчання в більшості європейських університетів був таким: насамперед викладали логіку; на другому місці стояла онтологія; третє місце посідала пневматологія, у тому числі вчення про природу людської душі та божества; на четвертому місці стояла викривлена система моральної філософії, яку визнавали безпосередньо пов’язаною з теоріями пневматології, із безсмертям людської душі та нагородами й покараннями з боку божественної справедливості, що їх належало очікувати в майбутньому житті; завершувала курс навчання зазвичай стисла й поверхова система фізики.

Усі зміни, що їх європейські університети ввели, таким чином, у давній курс філософії, мали на увазі освіту духівництва й перетворення цього курсу на більш підхожий вступ до вивчення теології. Але додаткова кількість тонкощів і софістики, казуїстики й аскетичної моралі, уведена в нього цими змінами, безумовно, не зробила його придатнішим ані для виховання світських людей, ані для розвитку розумових здібностей або поліпшення характеру.

Цей курс філософії й тепер ще викладають у більшості університетів Європи, викладають із більшою або меншою старанністю залежно від того, наскільки устрій кожного окремого університету робить цю старанність більш або менш потрібною для викладачів. У деяких із найбагатших і найкраще забезпечених коштами університетах учителі обмежуються викладенням небагатьох, не пов’язаних між собою уривків і шматків цього викривленого курсу, причому навіть їх вони зазвичай викладають дуже недбало й поверхово.

Успіхи, досягнуті в сучасну епоху в різних галузях філософії, здебільшого мали місце не в університетах, хоча, поза сумнівом, деякі з них було досягнуто в останніх. Більшість університетів навіть не дуже поспішала сприйняти ці досягнення, а деякі із цих учених товариств вважали за краще впродовж тривалого часу залишатися святилищем, де відкинуті системи й застарілі забобони знаходили притулок і захист після того, як їх було вигнано з усіх куточків світу. За загальним правилом, найбагатші, найкраще забезпечені університети найбільше зволікали з прийняттям цих досягнень та опиралися більш-менш значним змінам у встановленому плані навчання. Ці нововведення легше знаходили дорогу до деяких із найбідніших університетів, де викладачі, саме існування яких залежало переважно від їхньої репутації, були змушені більше рахуватися з новими течіями думки.

Але, хоча громадські школи та університети Європи первісно влаштовували тільки для навчання певної професії духівництва й хоча вони не завжди досить старанно навчали своїх учнів навіть тих наук, що їх вважали потрібними для цієї професії, вони все-таки поступово взяли на себе освіту майже всіх інших людей, зокрема майже всього дворянства та заможних осіб. Це, мабуть, найкращий спосіб заповнити з користю тривалий проміжок між дитинством і тим періодом життя, коли людина серйозно береться до практичної діяльності, до тієї роботи, якою займатиметься до кінця своїх днів. Однак переважна частина того, чого навчають у школах та університетах, не є найбільш підхожою підготовкою до цієї діяльності.

В Англії з кожним днем стає дедалі узвичаєнішим відсилати молодих людей мандрувати за кордон одразу ж після закінчення школи, не віддаючи їх до жодного університету. Як стверджують, наша молодь зазвичай повертається додому, багато чого набувши у своїх подорожах. Молода людина, яка їде за кордон у 17–18 років і повертається додому у 21, повертається старшою на 3–4 роки порівняно з тим, якою вона їхала за кордон; у цьому віці дуже важко не розвинутися й не здобути значних знань за три або чотири роки. За час своїх подорожей вона зазвичай здобуває певні знання в одній або двох іноземних мовах — знання, проте, рідко достатні для того, щоб вона могла як слід розмовляти чи писати ними. В усьому іншому вона зазвичай повертається більш марнославною, більш безпутною й більш нездатною до будь-якого заняття або справи, ніж це могло б бути, якби вона залишалася вдома. Завдяки мандрам у такому юному віці та безплідній витраті найдорогоцінніших років життя на легковажний розгул, удалині від нагляду й контролю батьків і родичів, усі корисні звички, що їх могли певною мірою виховати в ній колишні роки навчання, замість зміцнитися майже неминуче втратили над нею силу або зовсім зникли. Тільки погана репутація, до якої університети дозволили собі докотитися, могла зробити поширеним такий безглуздий звичай, як подорожі в цей ранній період життя. Відправляючи свого сина за кордон, батько звільняється, принаймні на деякий час, від неприємності бачити, як той вештається без діла, ні до чого не прилучений і на його очах прямує до загибелі.

Такими були результати діяльності деяких із сучасних освітніх закладів.

За інших епох і в інших народів існували, напевне, інші програми та інші освітні заклади.

У полісах Давньої Греції кожний вільний громадянин навчався під контролем державної влади гімнастичних вправ і музики. За допомогою гімнастичних вправ малося на увазі загартувати його тіло, розвинути в ньому мужність і підготувати його до тягот і небезпек війни; і оскільки грецьке ополчення, за всіма повідомленнями, було одним із найкращих, що будь-коли існували, то ця частина їхнього громадського виховання, треба думати, цілком відповідала меті, для якої її було запроваджено. За допомогою іншої його частини — музики — малося на увазі, принаймні на думку філософів та істориків, які описали ці інститути, гуманізувати розум, пом’якшувати характер і налаштовувати його на виконання всіх соціальних і моральних обов’язків суспільного життя.

У Давньому Римі вправи на Марсовому полі служили тій самій меті, що й гімназії у Давній Греції, і, як здається, служили їй так само добре. Але римляни не мали нічого, що відповідало б музичній освіті греків. Однак моральний рівень римлян як у приватному, так і в суспільному житті, напевне, був не тільки не нижчий, але, загалом, значно вищий, ніж у греків. Про те, що вони в приватному житті стояли в цьому плані вище, свідчать Полібій[92] та Діонісій Галікарнаський, два автори, добре знайомі з обома народами; і весь характер грецької та римської історії свідчить нам про перевагу суспільних звичаїв римлян. Спокійний характер і поміркованість партій, що боролися між собою, видаються найважливішими рисами суспільних звичаїв вільного народу. Тим часом партії в Греції майже завжди відрізнялися насильницькими діями та схильністю до кровопролиття, тоді як до епохи Гракхів жодна з римських партій жодного разу не пролила ані краплини крові, а від часів Гракхів Римську республіку можна вважати фактично такою, що припинила своє існування. Отже, всупереч дуже поважному авторитетові Платона, Аристотеля й Полібія і всупереч дуже розумним міркуванням, якими Монтеск’є намагається зміцнити цей авторитет, видається ймовірним, що музичне виховання греків мало позначилося на поліпшенні їхніх звичаїв, оскільки за відсутності такого виховання звичаї римлян загалом були вищі. Повага цих давніх мудреців до звичаїв предків, напевно, спонукала їх знаходити велику політичну мудрість у тому, що було, можливо, тільки давнім звичаєм, який існував без перерви від найбільш раннього періоду цих суспільств до того часу, коли вони досягли значного рівня цивілізації. Музика й танці є великою розвагою майже в усіх варварських народів і вважаються великим талантом, що робить кожну людину здатною розважати громаду. У наші часи це спостерігається в негрів на Африканському узбережжі. Те саме було в давніх кельтів, у давніх скандинавів і, як ми можемо бачити в Гомера, у давніх греків в епоху, що передувала Троянській війні. Коли грецькі племена склалися в невеликі міста-держави, вивчення цих мистецтв упродовж тривалого часу, ясна річ, стало частиною державного й загального виховання народу.

Учителів, які навчали молодих людей музики чи військових вправ, напевне, не оплачувала й навіть не призначала держава ані в Римі, ані навіть в Афінах — грецькому полісі, із законами та звичаями якого ми найкраще обізнані. Держава вимагала, щоб кожний вільний громадянин підготував себе до захисту під час війни і для цього пройшов курс військових вправ, але вона давала йому можливість навчатися в тих викладачів, яких він знайде сам, і, як здається, нічого не давала на цю мету, коли не брати до уваги надання громадського поля або місця для вправ, де він міг практикуватись.

У ранні періоди існування грецьких полісів і Римської республіки інші частини освіти складалися, напевне, із навчання читання, письма й лічби згідно з правилами тогочасної арифметики. Ці знання багатші громадяни часто здобували в себе вдома з допомогою домашніх учителів, які зазвичай були рабами або вільновідпущениками, а бідніші — у школах таких учителів, що викладання за плату робили своїм ремеслом. Ці відділи освіти було цілком віддано турботам батьків та опікунів кожної окремої особи. Немає даних, щоб держава коли-небудь брала на себе нагляд чи керівництво ними. Проте, відповідно до законів Солона, дітей звільняли від обов’язку утримувати тих старих батьків, що не навчили їх якоїсь корисної професії або ремесла.

Із розвитком культури та освіти, коли увійшли в моду філософія та риторика, люди багаті й заможні почали відправляти своїх дітей до шкіл філософів і риторів для навчання цих модних наук; ці школи, проте, не утримували державним коштом; держава тривалий час лише терпіла їх. Попит на філософію та риторику протягом тривалого часу був такий незначний, що перші вчителі, які зробили своєю професію першу чи другу, не могли знайти постійного заняття в якомусь одному місті, а були змушені мандрувати з одного місця до іншого. Так жили Зенон Елейський, Протагор, Горгій, Гіппій та багато інших. Зі зростанням попиту школи філософії та риторики стали постійними спершу в Афінах, а потім у низці інших міст. А проте держава, як здається, у заохоченні ніколи не йшла далі надання деяким із них спеціального приміщення для занять, яке нерідко надавали й приватні благодійники. Напевне, держава надала Академію Платонові, Ліцей — Аристотелеві й Портик — Зенонові Кітійському, засновникові школи стоїків. Епікур заповідав свої сади власній школі. Однак, наскільки відомо, до часів Марка Антонія жоден учитель не мав плати від держави і взагалі не мав іншої винагороди, крім гонорару або плати за навчання від своїх учнів. Пенсію, що її цей імператор-філософ надав, як повідомляє Лукіан, одному з учителів філософії, певно, видавали тільки за життя цього імператора. За тих часів не існувало нічого, що відповідало вченому ступеню, і для заняття якоюсь професією чи ремеслом не було потреби прослухати курс однієї із цих шкіл. Якби учнів не приваблювало до них усвідомлення їхньої корисності, закон однаково не змушував би нікого відвідувати ці школи й не давав би нікому винагороди за відвідання їх. Учителі не мали жодних прав і жодної влади над своїми учнями, коли не брати до уваги того природного авторитету, що його в очах юнацтва завжди мають ті, кому доручено ту чи ту частину їхньої освіти, хто відзначається найвищою доброчесністю й хистом.

У Римі вивчення цивільного права становило частину освіти не більшості громадян, а лише деяких родин. Проте молоді люди, які бажали вивчати право, не мали до своїх послуг громадських шкіл, що їх вони могли б відвідувати, і не мали інших способів ознайомитися з ним, окрім частішого спілкування з тими зі своїх родичів і друзів, які вважалися обізнаними з правом. Не зайвим буде, мабуть, зауважити, що, хоча частину законів Дванадцяти таблиць було запозичено із законів деяких давніх грецьких полісів, у жодній із них у Давній Греції право, напевне, не розвинулося до рівня науки. У Римі воно дуже рано перетворилося в науку, і там громадяни, яких вважали обізнаними з нею, були дуже популярними. У полісах Давньої Греції, а надто в Афінах, звичайні суди складалися з численних, а через те й безладних народних колегій, що часто виносили свої вироки навмання або так, як того вимагав криками натовп або належність до певної партії. Ганьба несправедливого вирішення справи, коли її поділяли між 500, 1000 і 1500 людьми (бо деякі їхні суди були такими численними), не могла лягти надто великим тягарем на окрему особу. У Римі, навпаки, головні суди складалися з одного судді або дуже малого числа суддів, на репутації яких, оскільки вони завжди обговорювали справи публічно, мало дуже позначатися будь-яке несправедливе чи необачне рішення. У сумнівних випадках такі суди, бажаючи уникнути осуду, природно прагнули сховатися за приклад або прецедент, установлений суддями, які засідали раніше в цьому самому чи в якомусь іншому суді. Цей інтерес до практики та прецедентів із необхідністю надав римському праву ту міцну й послідовну систему, у якій воно дійшло до нас; такий самий вплив він мав на право будь-якої іншої країни. Перевага римського характеру над грецьким, як зазначають Полібій та Діонісій Галікарнаський, найшвидше пояснюється кращим устроєм їхніх судів, а не однією з тих причин, що їх висувають ці автори. Як розповідають, римляни особливо відзначалися своєю високою повагою до присяги, а люди, що звикли складати присягу тільки перед уважним і добре обізнаним судом, звісно, ставитимуться з більшою обережністю до того, про що вони свідчать під присягою, ніж люди, що звикли присягати перед галасливими й безладними зібраннями.

Слід, безперечно, визнати, що як громадські, так і військові здібності греків та римлян щонайменше не поступалися здібностям будь-якої із сучасних націй. Наші забобони, мабуть, спонукають нас радше навіть переоцінювати здібності перших. Але, за винятком військової справи, держава, напевне, не надто опікувалася розвитком цих здібностей; справді, я не можу повірити, щоб музична освіта греків мала в цьому плані велике значення. Однак знаходилися вчителі для викладання багатим людям цих народів усіх тих мистецтв і наук, навчання яких у даному суспільстві вважали за необхідне або гідне їх. Попит на таке викладання породжував, як завжди, відповідні здібності та вміння; і змагання, що його завжди неминуче спричиняє необмежена конкуренція, довело ці здібності до найвищої міри досконалості. Судячи з тієї уваги, яку викликали давні філософи, із набутого ними впливу на погляди та переконання своїх слухачів, із їхньої здатності надавати певного забарвлення й характеру поведінці та мовленню останніх, вони, напевне, значно переважали сучасних учителів. У новітні часи старанність громадських викладачів більшою або меншою мірою послаблюється з огляду на умови, що роблять їх більш або менш незалежними від успіху та репутації у фахові. Та обставина, що вони отримують плату, ставить також приватного вчителя, котрий вирішив би конкурувати з ними, у таке саме становище, у якому перебуває купець, що бажає торгувати за відсутності премії, конкуруючи з купцями, які отримують чималу премію. Якщо він продає свої товари приблизно за тією самою ціною, він не може мати такого самого прибутку, і його неминуче очікує сумна доля — щонайменше бідність і злидні, коли не повне розорення та загибель. А якщо він спробує продавати їх дорожче, то матиме так мало покупців, що обставини його значно не поліпшаться. До того ж у багатьох країнах учений ступінь необхідний або принаймні надзвичайно важливий для людей учених професій, тобто для переважної частини тих, хто хоче зайнятися вченими професіями. Але цей ступінь можна здобути, тільки відвідуючи лекції громадських викладачів. Найсерйозніші заняття під керівництвом найбільш здібного приватного вчителя не завжди можуть дати право на здобуття ступеня. Ці різні причини призвели до того, що в новітні часи приватних викладачів тих наук, що їх зазвичай викладають в університеті, як правило, вважають найнижчим розрядом людей вільних професій. Справді талановита людина навряд чи може знайти більш принизливе й більш невигідне заняття, аніж стати приватним учителем. Отаким чином стипендії та оклади шкіл і коледжів не тільки зменшили старанність громадських викладачів, а й зробили майже неможливим мати більш-менш кваліфікованих викладачів приватних.

Якби не існувало жодних громадських освітніх закладів, то не викладалися б науки, на які відсутній попит або вивчення яких за умовами часу не є потрібним, бажаним чи принаймні не вимагається модою. Приватний учитель за таких умов ніколи не міг би з вигодою навчати всіма відкинутої та застарілої наукової системи або науки, що її всі вважають цілком некорисною й педантичною сумішшю софізмів та недоречностей. Такі системи й науки можуть уціліти тільки в таких освітніх корпораціях, добробут і дохід яких значною мірою не залежать від репутації й зовсім не залежать від їхньої діяльності. Якби не існувало громадських освітніх закладів, молода людина шляхетного походження, старанна й здібна, пройшовши якнайповніший для умов свого часу курс освіти, не могла б вступити в життя, залишаючись цілком неосвіченою в усьому тому, що становить зміст звичайних розмов вихованих і світських людей.

Не існує громадських закладів для освіти жінок, і внаслідок цього у звичайному курсі їхнього навчання немає нічого некорисного, безглуздого чи фантастичного. Їх навчають того, що батьки або опікуни вважають за потрібне або корисне для них вивчити, і нічого іншого їх не навчають. Усі частини освіти очевидно спрямовані до якоїсь корисної мети: або до розвитку природної привабливості їхньої особистості, або до виховання в них стриманості, скромності, цнотливості й ощадливості, до підготовки їх до ролі господині в сім’ї та до вміння поводитися в цій якості. В усі періоди свого життя жінка відчуває якісь зручності або переваги від здобутої нею освіти. Навпаки, рідко буває, щоб чоловік у якийсь період свого життя мав якісь зручності чи переваги з найважчих і найобтяжливіших частин своєї освіти.

Можуть запитати, чи не має суспільство на цих підставах зовсім ігнорувати народну освіту? Або якщо воно повинно приділяти їй певну увагу, то якими мають бути різні види освіти, що їм воно мусить сприяти стосовно різних класів народу? Яким чином воно повинно їм сприяти?

У деяких випадках загальний стан суспільства неодмінно ставить більшість окремих осіб у таке становище, яке без будь-якого сприяння уряду розвиває в них майже всі властивості та якості, що їх цей стан суспільства вимагає або може допускати. В інших випадках загальний стан суспільства не ставить більшість окремих осіб у таке становище, і тоді, щоб запобігти майже цілковитому розбещенню й занепадові моральності широких мас народу, стає необхідним певне втручання уряду.

Із розвитком поділу праці заняття переважної кількості тих, хто живе своєю працею, тобто основної маси народу, зводиться до дуже невеликого числа простих операцій, найчастіше до однієї або двох. Але розумові здібності й розвиток більшості людей неодмінно формуються відповідно до їхніх звичайних занять. Людина, усе життя якої минає у виконанні небагатьох простих операцій, до того ж і результати їх, можливо, завжди однакові або майже однакові, не має нагоди й потреби витончувати свої розумові здібності або вправлятись у своїй кмітливості для придумування способів усунення труднощів, із якими вона ніколи не стикається. Через це вона, звісно, втрачає звичку до такого вправляння і, як правило, стає такою тупою й недолугою, якою тільки може стати людська істота. Її розумова тупість робить її не лише нездатною знаходити задоволення чи брати участь у більш-менш розумній розмові, а й розуміти будь-яке шляхетне, великодушне або ніжне почуття, а отже, і складати більш-менш правильне судження щодо багатьох, навіть звичайних, обов’язків приватного життя. Про великі й загальні інтереси своєї країни вона взагалі не здатна судити, і, якщо не докласти надзвичайних зусиль, щоб вплинути на неї, вона виявиться так само неспроможною захищати свою країну під час війни. Одноманітність життя природно підриває її аж ніяк не мужню вдачу й примушує із жахом поглядати на безладне, зрадливе і сповнене випадковостей життя солдата. Ця одноманітність послаблює навіть її тіло й робить нездатною більш-менш тривалий час напружувати сили для якогось іншого заняття, крім того, до якого вона призвичаєна. Вправність і вміння у її спеціальності видаються, отже, здобутими завдяки її розумовим, соціальним та військовим якостям. Але в кожному розвиненому цивілізованому суспільстві в такий саме стан мусять неминуче впадати трудящі бідняки, тобто основна маса народу, якщо тільки уряд не докладає зусиль для запобігання цьому.

Інакше стоять справи у варварських суспільствах, як їх зазвичай називають, у суспільствах мисливських, скотарських і навіть хліборобських на тому низькому рівні хліборобства, що передує успіхам мануфактурної промисловості й розширенню зовнішньої торгівлі. У таких суспільствах різноманітність занять кожної людини змушує її розвивати свої здібності й придумувати засоби для усунення ускладнень, що постійно виникають. Увесь час дається пожива винахідливості, і розум не може впасти в ту тупу сонливість, яка в цивілізованому суспільстві притупляє розумові здібності майже всіх представників нижчих класів народу. У цих так званих варварських суспільствах кожна людина, як уже зазначалося, є воїном. Кожна людина водночас до певної міри є державним діячем і може скласти собі більш-менш правильне судження стосовно інтересів суспільства та способу дій тих, хто ним управляє. Кожна з них спостерігає й цілком розуміє, наскільки їхні вожді є справедливими суддями в мирні часи або добрими ватажками на війні. Звісно, у такому суспільстві жодна людина не може набути того високого й витонченого розумового розвитку, який має небагато людей у більш цивілізованому суспільстві. Хоча на низькому рівні розвитку суспільства існує велика різниця в заняттях кожного окремого його члена, в усьому суспільстві загалом занять не так уже й багато. Кожна людина виконує чи здатна виконувати майже все те, що виконує чи здатна виконувати будь-яка інша людина. Кожен має значний запас знань, кмітливості й винахідливості, та навряд чи бодай у когось він дуже великий. І все-таки того запасу, що є в наявності, зазвичай достатньо для ведення простих справ суспільства. Навпаки, хоча в цивілізованому суспільстві мало різноманітності в заняттях більшості окремих його членів, наявна майже нескінченна різноманітність занять суспільства загалом. Ці різноманітні заняття дають майже нескінченне розмаїття предметів для роздумів тим небагатьом, хто, не займаючись особисто якоюсь певною справою, має вільний час і виявляє схильність досліджувати й спостерігати заняття інших людей. Спостереження над такими різними предметами неодмінно витончує розум у нескінченних порівняннях та зіставленнях і робить розумові здібності таких людей надзвичайно розвиненими та сприйнятливими. Однак, якщо цих небагатьох не ставлять у цілком особливе становище, їхні великі здібності, хоча й приємні для них самих, можуть дуже мало сприяти вдалому управлінню або щастю їхнього суспільства. Незважаючи на великі здібності цих небагатьох, усі шляхетніші сторони людської вдачі можуть бути значною мірою пригнічені й знищені в основній масі народу.

Освіта простого люду в цивілізованому й торговельному суспільстві потребує, мабуть, більшої уваги та сприяння держави, ніж освіта людей знатних і заможних. Люди знатні й заможні зазвичай тільки у вісімнадцяти- або дев’ятнадцятилітньому віці беруться за спеціальну справу, професію або промисел, за допомогою яких планують здобути собі становище у світі. До цієї пори вони мають цілком достатньо часу для отримання або принаймні для підготовки до подальшого отримання всіх тих даних і відомостей, які можуть забезпечити їм громадську повагу чи зробити їх гідними її. Їхні батьки або опікуни зазвичай чималою мірою дбають про те, щоб вони здобули таку підготовку, і здебільшого досить охоче роблять витрати, потрібні для цієї мети. І якщо ці молоді люди не завжди здобувають належну освіту, то це рідко трапляється через недостатні витрати на цю мету, а спричинене неналежним використанням цих коштів; це рідко буває від браку вчителів, а трапляється через недбалість і неспроможність тих учителів, що їх можна знайти, або, точніше, через неможливість за сучасного стану речей знайти бодай трохи кращих. Водночас заняття, у яких люди знатні й заможні проводять більшу частину свого життя, на відміну від занять простого люду не відзначаються простотою та одноманітністю; майже всі вони надзвичайно складні й вимагають роботи більше голови, а не рук. Розумові здібності тих, хто бере участь у цих заняттях, рідко можуть притупитися від недостатнього вправляння. Крім того, заняття людей знатних і заможних рідко виснажують їх з ранку до ночі. Вони зазвичай мають чимало вільного часу, впродовж якого можуть удосконалюватися в будь-якій галузі корисного знання або мистецтва, первісне ознайомлення з якою чи інтерес до якої вони мали в раніший період свого життя.

Інакше стоїть справа з простим людом. Він мало часу може приділяти освіті. У простому люді батьки навіть ледве можуть утримувати своїх синів і дочок у дитинстві. Щойно ті стають здатними до праці, вони змушені зайнятися якимось промислом, за допомогою якого могли б заробляти собі засоби до існування. При цьому їхня професія, вочевидь, така проста й одноманітна, що мало тренує розум, тоді як водночас із цим їхня праця така безперервна й така втомлива, що залишає їм обмаль вільного часу й викликає мало бажання взятися за щось інше чи навіть подумати про це.

Але, хоча прості люди в цивілізованому суспільстві не можуть здобувати таку добру освіту, як люди знатні й заможні, однак уміння читати, писати й лічити можна набути в такий ранній період життя, що більшість навіть тих, кого виховують для простіших занять, має час набути ці знання, перш ніж їх можуть приставити до цих занять. Із дуже невеликими витратами держава може полегшити, заохотити й навіть зробити обов’язковим майже для всього народу набуття цих найістотніших елементів освіти.

Суспільство може полегшувати здобуття цих знань, відкриваючи в кожній парафії або окрузі невелику школу, де діти могли б навчатися за помірну плату, посильну навіть для пересічного поденника; праця вчителя мала б частково, але не цілком, оплачуватися з громадських коштів, бо, якщо покласти цю оплату цілком або переважно на суспільство, невдовзі вчитель навчився б недбало ставитися до своєї справи. У Шотландії заснування таких парафіяльних шкіл привело до навчання майже всього простого люду читання й дуже значної частини його — письма та лічби. В Англії заснування благодійних шкіл справило таку саму дію, хоча й не в таких великих розмірах, оскільки засновували їх не повсюдно. Якби в цих первісних школах підручники, за якими діти навчаються читати, були дещо змістовніші, ніж це зазвичай тепер буває, і якби замість поверхового знайомства з латиною, якої інколи навчають у цих школах дітей із простого люду і яка навряд чи коли-небудь їм знадобиться, їх навчали б елементарних відділів геометрії та фізики, то загальна освіта цього класу народу була б, мабуть, такою повною, як тільки це можливо. Майже немає такого ремесла або професії, де не трапляється нагода застосовувати принципи геометрії та фізики і де через це простий люд не вправлявся б і не знайомився б глибше із цими принципами, що служать необхідним вступом до найбільш високих, а також і найкорисніших наук.

Суспільство може заохочувати здобуття цих найістотніших знань, видаючи невеликі премії та відзнаки дітям із простого люду, які відзначилися в цій галузі.

Держава може зробити потрібним майже для всього населення здобуття цих найістотніших знань, запровадивши обов’язковий екзамен або випробування в них для кожного, хто бажає стати членом якоїсь корпорації або має намір зайнятись якимось промислом у селі чи місті.

Саме таким чином, полегшуючи заняття військовими та гімнастичними вправами, заохочуючи його й навіть роблячи обов’язковим для всього народу, грецькі поліси та Римська республіка підтримували військовий дух своїх громадян. Вони полегшували заняття цими вправами тим, що відводили для них певне місце й надавали певним учителям право там викладати. Ці вчителі, мабуть, зовсім не отримували плати й не мали якихось особливих прав. Уся їхня винагорода полягала в тому, що вони одержували від своїх учнів; і громадянин, який навчався вправ у громадській гімназії, не мав законних переваг порівняно з тим, хто навчався їх приватно, за умови, звісно, що останній навчався так само добре. Поліси заохочували заняття такими вправами невеликими преміями й відзнаками тим, хто досягав успіхів у них. Здобуття призу на Олімпійських, Істмійських або Немейських іграх робило знаною не тільки особу, яка виборола його, а й усю її родину. Обов’язок кожного громадянина прослужити певне число років в арміях республіки був достатньою спонукою до заняття цими вправами, без чого він виявився б непридатним для цієї служби.

Приклад сучасної Європи досить переконливо свідчить про те, що з розвитком цивілізації практика військових вправ, якщо уряд не докладає належних зусиль до її збереження, поступово занепадає, а разом із нею занепадає і військовий дух широких народних мас. Але від військового духу широких народних мас має завжди більшою або меншою мірою залежати безпека кожного суспільства. Щоправда, у сучасну епоху самого лише військового духу, не підкріпленого добре дисциплінованою постійною армією, мабуть, недостатньо для захисту й безпеки суспільства. Але в тих країнах, де кожен громадянин наділений військовим духом, знадобиться, поза сумнівом, менша за розмірами постійна армія. Цей дух, окрім того, неодмінно зменшить побоювання, реальні або уявні, загрози свободі з боку постійної армії. Подібно до того як наявність такого духу істотно полегшуватиме операції цієї армії проти чужоземного вторгнення, вона так само ускладнюватиме їх, якщо, на нещастя, вони коли-небудь будуть спрямовані проти конституції держави.

Давні установи Греції та Риму, здається, значно краще досягали мети підтримки військового духу основної маси народу, ніж сучасний інститут так званої міліції, або ополчення. Вони були значно простіші. Одного разу засновані, вони діяли самостійно, і від уряду вимагалося мало або не вимагалося жодної уваги для того, щоб підтримувати їх. Навпаки, підтримка бодай якогось пристойного виконання складних правил будь-яким із сучасних ополчень вимагає постійного й обтяжливого піклування з боку уряду, за відсутності якого вони виявляються повністю зневаженими і припиняють своє існування. Крім того, вплив давніх установ мав значно загальніший характер. Завдяки їм увесь без винятку народ був навчений використовувати зброю, тоді як за чинності правил сучасного ополчення, за винятком, можливо, швейцарського, цього може бути навчена зовсім мізерна його частина. Боягуз, людина, не здатна захистити себе або помститися за себе, вочевидь, хибує на відсутність однієї з найголовніших рис характеру людини. Дух боягуза так само скалічений і спотворений, як і тіло людини, що втратила якийсь важливий орган чи здатність володіти ним. Із цих двох перша людина, вочевидь, нещасніша й жалюгідніша, бо щастя й нещастя, являючи собою виключно стан духу, мають залежати більше від здорового чи нездорового, скаліченого чи нормального стану духу, аніж від стану тіла. Якби навіть військовий дух народу був непотрібний для захисту держави, і тоді для запобігання поширенню в масах народу того морального каліцтва, спотворення й нещастя, до яких неминуче веде боягузтво, він заслуговує на найсерйознішу увагу уряду, так само як на найсерйознішу увагу з його боку заслуговувало б запобігання поширенню в народі прокази чи якоїсь іншої заразної й болісної хвороби, хай і не смертельної й не небезпечної, якби навіть така увага не дала, можливо, іншої користі суспільству, окрім відвернення такого великого суспільного лиха.

Те саме можна сказати й щодо брутального невігластва й тупості, у яких у цивілізованому суспільстві так часто завмирає розум усіх нижчих класів народу. Людина, позбавлена розумових здібностей, видається ще жалюгіднішою, ніж боягуз, і здається скаліченою та спотвореною в ще важливішій властивості характеру людини. Якби навіть держава не могла отримати жодної вигоди від освіти нижчих класів народу, вона все одно мала б піклуватися про те, щоб вони не залишалися зовсім неосвіченими. Що більше вони освічені, то менше схильні до помилок екстазу й забобонів, які в неосвічених націй часто викликають найжахливіші заворушення. Крім того, освічений народ завжди більш вихований і більш схильний до порядку, ніж народ неосвічений і тупий. Кожна людина окремо почувається більш гідною поваги й здатною здобути пошану з боку тих, що стоять вище за неї, і тому сама буває більш готовою поважати їх. Такий народ більш схильний критично ставитися до корисливих претензій партій і бунтівних елементів і більш здатний встановлювати їхній істинний сенс; з огляду на це його не так легко заманити в легковажну або непотрібну опозицію заходам уряду. У вільних країнах, де стабільність уряду великою мірою залежить від сприятливого оцінювання його способу дії народом, поза сумнівом, надзвичайно важливо, щоб народ не судив про уряд занадто швидко й необачно.


Стаття 3. Про витрати на освітні заклади для людей будь-якого віку

Освітні заклади для осіб будь-якого віку є переважно закладами релігійного навчання. Метою цього виду навчання є не так перетворення людей на добрих громадян у цьому світі, як підготовка їх до іншого й кращого світу в майбутньому житті. Викладачі доктрин, що входять у це навчання, подібно до інших учителів, можуть або залежати в засобах до існування від добровільних внесків своїх слухачів, або одержувати їх із якихось інших фондів, що їх надає їм закон країни, як-от: земельні володіння, десятина або поземельний податок, установлена плата чи стипендія. Їхня старанність, наполегливість і ретельність так само будуть набагато більші в першому випадку, ніж в останньому. У цьому плані проповідники нових релігій завжди мали значну перевагу, оскільки нападали на давні й усталені системи, духівництво яких, спокійно користуючись своїми бенефіціями, нехтувало підтримуванням у масі народу ревності до віри та благочестя і, віддавшись лінощам і бездіяльності, зробилося взагалі неспроможним до більш-менш серйозних зусиль для захисту навіть власного інституту. Представники духівництва офіційно визнаної та добре забезпеченої коштами релігії часто стають людьми вченими та світськими, що мають усі якості знаті або такі риси, що викликають повагу з її боку, але водночас вони поступово легко втрачають ті риси, добрі й погані, які забезпечували їм авторитет і вплив серед нижчих класів народу й були, напевно, первісною причиною успіху та поширення їхньої релігії. Таке духівництво, коли на нього нападає купка популярних і сміливих, хоча, можливо, недолугих і неосвічених ентузіастів, почувається так само беззахисним, як почувалися ліниві, зманіжені й ситі народи південних частин Азії, коли на них нападали навальні, сміливі й голодні татари з півночі. Таке духівництво в подібній крайній ситуації зазвичай не знає іншого виходу, як заклик до цивільної влади переслідувати, знищувати або виганяти його супротивників як порушників громадського миру та спокою. Саме так було, коли римо-католицьке духівництво домагалося від цивільних властей переслідування протестантів, а англіканська церква — переслідування дисентерів, і взагалі будь-яка релігійна секта, після того як вона впродовж століття або двох була в безпеці як визнаний законом заклад, виявлялася неспроможною більш-менш рішуче захищатися проти будь-якої нової секти, що нападала на її вчення або правила. У таких випадках перевага у вченості та вмінні добре писати може бути інколи на боці визнаної церкви. Але вміння набувати популярності й здатності залучати нових прихильників завжди виявляються на боці її противників. В Англії ці навички й здатність давно вже знехтувані добре оплачуваним духівництвом визнаної церкви й нині виховуються переважно в дисентерів і методистів. Однак незалежні доходи, що їх у багатьох місцях було встановлено для дисентерських проповідників за допомогою добровільних пожертв, заповітів та інших обходів закону, здається, дуже зменшили ревність та активність цих проповідників. Багато з них зробилися дуже вченими й поважними людьми, але за загальним правилом перестали бути дуже популярними проповідниками. Методисти, не володіючи й половинною часткою вченості дисентерів, мають значно більший успіх.

У римській церкві старанність і наполегливість нижчого духівництва набагато більше підтримується потужним мотивом зацікавленості, ніж у будь-якій визнаній протестантській церкві. Багато представників парафіяльного духівництва одержують значну частину засобів до існування від добровільних приношень народу — джерела доходу, багато можливостей зробити щедрішим яке дає сповідь. Жебрущі чернечі ордени всі засоби до існування одержують від таких приношень. До них є застосовним те саме, що до гусарів та легкої піхоти деяких армій: як не пограбуєш, то нічого не отримаєш. Це парафіяльне духівництво перебуває в такому самому становищі, як і ті вчителі, винагорода яких залежить почасти від їхньої плати й почасти від плати, або гонорару, що його вони одержують від своїх учнів; вони завжди більшою або меншою мірою мають залежати від своєї наполегливості й репутації. Жебрущі ченці подібні до тих учителів, заробіток яких цілковито залежить від їхньої старанності. Через це вони змушені вдаватися до всілякого крутійства, що може збуджувати благочестя простого люду. Заснування двох великих жебрущих орденів, св. Домініка та св. Франциска, як це зауважив Макіавеллі, оживило в XIII та XIV століттях католицьку церкву, віра й благочестя якої пригасали. У римо-католицьких країнах дух благочестя взагалі підтримують ченці й дещо бідніше парафіяльне духівництво. Вищі сановники церкви, за всіх своїх блискучих якостей знаті й людей світських, а інколи й учених, достатньою мірою дбають про підтримування належної дисципліни серед своїх підлеглих, але рідко завдають собі клопоту робити щось для освіти народу.

«Ремесла й професії у державі, — говорить визначний філософ та історик нашого століття[93], — за своєю природою переважно такі, що, слугуючи інтересам суспільства, вони водночас слугують для користі або задоволення деяких окремих осіб; і оскільки це так, незаперечним правилом державної влади, за винятком, можливо, первісного запровадження якогось ремесла, має бути полишення професії на саму себе й очікування її заохочення та розвитку від зусиль тих осіб, що мають від неї вигоду. Ремісники, розуміючи, що їхній прибуток збільшується за сприятливого ставлення до них замовників і покупців, намагаються по змозі збільшити свою майстерність і старанність; і за відсутності недоцільного втручання, що зчиняло б бодай якийсь розлад у промислі, завжди є певність, що кількість виробленого товару постійно приблизно відповідатиме попитові.

Але існують і такі заняття, які, хай вони й корисні й навіть конче потрібні в державі, не дають жодної вигоди чи задоволення жодній людині; верховна влада зобов’язана змінити свій спосіб дій щодо представників цих професій. Вона зобов’язана забезпечувати їм державне заохочення, щоб вони могли існувати; проти зневаги, якої ці професії, природно, зазнають, вона має вживати заходів, пов’язуючи із цими професіями особливі почесті й відзнаки, встановлюючи цілий ланцюг рангів і точну залежність одного від іншого або вдаючись до якихось інших засобів. Особи, зайняті у фінансовому відомстві, у флоті й судовому відомстві, являють собою приклад цього класу людей.

Можна подумати, що духівництво належить до першого роду професій і що заохочення його, так само як юристів та лікарів, можна сміливо полишити на щедрість окремих осіб, що йдуть за його вченням і мають користь або розраду від його духовної діяльності та допомоги. Його старанність і наполегливість, поза сумнівом, тільки підхльостуватимуться цією додатковою спонукою, а його майстерність у своїй професії, а також уміння керувати умами народу повинні будуть щодня зростати в результаті збільшення його практики, старанності та уваги до справи.

Але за найближчого розгляду справи ми побачимо, що кожний мудрий уряд має намагатися якраз не допускати цієї зацікавленої наполегливості духівництва, тому що в будь-якій релігії, за винятком істинної, вона є вельми небезпечною і має навіть природну тенденцію викривляти істинну релігію, насичуючи її значною домішкою забобонів, нісенітниць і помилок. Будь-який духовний діяч, прагнучи стати в очах своїх послідовників більш потрібним і святенницьким, ладен викликати в них найрізкіше обурення проти решти сект і постійно намагатися збуджувати якоюсь новою вигадкою дедалі нижче благочестя своєї аудиторії. У проповідуваних доктринах не звертатиметься щонайменша увага на істину, моральність або пристойність. Прийматиметься будь-яке положення, що найкраще відповідає безладним пристрастям людської натури. Кожна громада залучатиме до себе прихильників усіма новими зусиллями і вправністю у впливі на пристрасті та легковір’я черні; і врешті-решт цивільна влада побачить, що вона дорого заплатила за свою ощадливість, економлячи на постійній платі священикам, і що в її ставленні до духовних пастирів насправді для неї найвигідніше і найзручніше просто купити їхню пасивність, установивши для цієї професії певну плату й зробивши для них зайвим виявляти більшу старанність та активність, ніж це потрібно для того, щоб не дати своїй духовній пастві розсіятися в пошуках нових пастирів. Отаким чином церковні заклади, хоча зазвичай вони первісно виникали з релігійних спонук, зрештою виявляються вигідними для політичних інтересів суспільства».

Але добрими чи поганими були результати встановлення незалежних доходів для духівництва, це дуже рідко робилося для досягнення таких результатів. Епохи, позначені жорстокими релігійними міжусобицями, були зазвичай і епохами такої самої жорстокої політичної боротьби. У такій обстановці кожна політична партія вважала для себе вигідним укладати союз із тією чи тією релігійною сектою, що боролися між собою. Але це можна було здійснити лише за умови прийняття або принаймні покровительського ставлення до основних догматів цієї окремої секти. Секта, якій пощастило укласти союз із партією, що перемогла, неминуче прилучалася до перемоги свого союзника, за допомогою якого невдовзі діставала можливість до певної міри змусити мовчати й підкорятися всіх своїх противників. Ці останні зазвичай об’єднувалися з ворогами партії, що перемогла, а тому й ставали її ворогами. Духівництво окремої секти, здобувши повну перемогу й набувши величезного впливу та авторитету в народі, виявлялося досить могутнім для того, щоб тримати в руках вождів і керівників власної партії та змушувати цивільну владу рахуватися з його поглядами і прагненнями. Перша вимога цього духівництва, як правило, полягала в тому, щоб цивільна влада змушувала мовчати й приборкувала всіх його противників, а друга зводилася до надання йому цією владою незалежних доходів. Оскільки духівництво зазвичай чималою мірою сприяло перемозі, то видавалося справедливим, щоб воно отримало певну частку в здобичі. Крім того, для нього стала неприємною та обтяжливою потреба пристосовуватися до народу й залежати у своїх засобах до існування від його настроїв. Таким чином, висуваючи цю вимогу, духівництво рахувалося зі своїми зручностями та вигодою, не замислюючись про наслідки, які це може мати в майбутньому для впливу та авторитету його стану. Цивільна влада, яка могла задовольнити цю вимогу тільки передачею духівництву частини того, що вона вважала б за краще взяти сама чи втримати на свою користь, рідко виявляла велику готовність поступитися цій вимозі. Однак необхідність завжди змушувала її врешті-решт підкоритися, хоча це часто відбувалося тільки після тривалих зволікань, ухиляння й нещирих виправдовувань.

Але якби політику ніколи не закликали на допомогу релігії, якби партія, що перемогла, ніколи не підтримувала вчення однієї секти на шкоду вченням іншої, то вона, певно, ставилася б однаково й неупереджено до всіх наявних сект і давала б змогу кожній людині вибирати собі священика та релігію згідно зі своїми переконаннями. У такому разі, поза сумнівом, з’явилася б сила-силенна релігійних сект. Майже кожна окрема громада, певно, становила б своєрідну самостійну маленьку секту або сповідувала б свої особливі вчення. Кожен проповідник, поза будь-яким сумнівом, почувався б змушеним докладати надзвичайних зусиль і вдаватися до всіляких хитрощів, щоб зберегти за собою і збільшити наявну кількість своїх послідовників. А оскільки всі інші проповідники почувалися б змушеними робити те саме, жоден проповідник або секта проповідників не могли б мати дуже великого успіху. Зацікавлена й діяльна наполегливість релігійних проповідників може бути небезпечною й мати неприємні наслідки лише там, де в суспільстві допущено тільки одну секту або де все суспільство загалом поділяється на дві чи три великі секти, причому проповідники кожної з них діють узгоджено й підкоряючись установленій дисципліні та ієрархії. Але ця наполегливість є безпечною там, де суспільство поділяється на 200, або 300, або, можливо, на багато тисяч маленьких сект, жодна з яких не може бути досить значною, щоб порушувати громадський спокій. Проповідники кожної секти, побачивши, що вони оточені з усіх боків більшою кількістю противників, аніж друзів, були б змушені навчати тієї щиросердості й поміркованості, що їх так рідко можна зустріти серед проповідників великих сект, учення яких, підтримувані цивільною владою, шанують майже всі мешканці просторих королівств або імперій і які знають тільки послідовників, учнів і покірливих шанувальників. Проповідники кожної маленької секти, побачивши себе майже самотніми, були б змушені з повагою ставитися до проповідників інших сект, і поступки, що їх вони визнали б зручним і приємним робити один одному, із плином часу мали б змогу перетворити вчення більшості їх на ту чисту й раціональну релігію, вільну від будь-якої домішки безглуздь, оман або фанатизму, яку мудрі люди за всіх епох воліли бачити утвердженою, але якої ще, мабуть, ніколи не встановлював і, певно, ніколи не встановить у жодній країні позитивний закон, тому що в питаннях релігії на нього завжди більшою або меншою мірою впливали і, напевно, завжди впливатимуть народні забобони та вподобання. Таке церковне управління, або, точніше кажучи, відсутність будь-якого церковного управління, пропонувала встановити в Англії наприкінці громадянської війни секта так званих індепендентів, секта, поза сумнівом, цілком несамовитих фанатиків. Якби його було встановлено, то, хоча в його основу зовсім не було покладено філософських принципів, певно, сьогодні воно мало б своїм наслідком вельми філософську толерантність і поміркованість у ставленні до релігійних принципів. Його було встановлено в Пенсильванії, де, незважаючи на те, що квакерів там найбільше, закон фактично не сприяє одній секті більше, ніж іншій, і де воно, як стверджують, привело до згаданої філософської поміркованості й толерантності.

Але якби навіть це однакове ставлення до всіх релігійних сект будь-якої країни не породжувало такої толерантності й поміркованості в усіх або в більшої частини їх, то все-таки за тієї умови, що ці секти досить численні й кожна з них унаслідок цього занадто незначна, щоб порушувати громадський спокій, надмірна ревність кожної з них щодо свого вчення не могла б спричиняти якісь дуже шкідливі наслідки, а, навпаки, була б у змозі привести до деяких добрих результатів; і якби уряд твердо вирішив не втручатися в їхнє життя й змусити їх не втручатися в життя одне одного, то малоймовірно, щоб вони й з власної ініціативи доволі швидко не роздробилися й не стали невдовзі досить численними.

У будь-якому цивілізованому суспільстві, у будь-якому суспільстві, де вже цілком установлений поділ на класи, завжди одночасно існували дві схеми, або системи моральності, одну з яких можна назвати жорсткою, або суворою, а другу — вільною, або, якщо хочете, розбещеною. Першу зазвичай приймає і шанує простий люд, другу — так зване суспільство, люди виховані й світські. Та міра осуду, із якою ми маємо ставитися до вад легковажності, вад, легко породжуваних багатством і надлишком веселощів і доброго настрою, служить, напевне, головною ознакою, що відрізняє ці дві протилежні системи. Вільна, або розбещена, система моральності зазвичай із великою поблажливістю ставиться до розкошів, марнотратства й навіть безладних розваг, доведення втіх до певної міри нестримності, порушення цнотливості принаймні однією з двох статей тощо за умови, якщо все це не супроводжується брутальною непристойністю й не веде до брехні або несправедливості; вона легко вибачає й навіть прощає все це. Навпаки, сувора система моральності ставиться до таких надмірностей і крайнощів із граничною відразою та презирством. Вади легковажності завжди згубні для простого люду; безтурботності й розгулу впродовж одного лише тижня часто буває достатньо, щоб згубити назавжди бідного робітника й штовхнути його у відчаї до скоєння найжахливіших злочинів. Через це розсудливіші й кращі прості люди завжди відчувають відразу до таких ексцесів, що, як говорить їм досвід, такі безпосередньо згубні для людей їхнього становища. Навпаки, безладний спосіб життя й марнотратство протягом кількох років не завжди розоряє й занапащає людину світську, і люди цього класу дуже схильні вважати можливість до певної міри піддаватися таким ексцесам однією з переваг свого багатства, а свободу поводитися так, не наражаючись на осуд або докори, — одним із привілеїв, пов’язаних із їхнім суспільним становищем. Через це до таких ексцесів із боку представників свого класу вони ставляться лише з незначним несхваленням й осуджують їх дуже слабко, а то й зовсім не роблять цього.

Майже всі релігійні секти зароджувалися серед простого люду, з-поміж якого вони зазвичай залучали перших, згодом численних прихильників. Відповідно до цього такі секти майже завжди або за дуже небагатьма винятками засвоювали систему жорсткої моральності. Саме такою моральністю вони могли найкраще зарекомендувати себе в очах того класу, якому пропонували свій проект реформування наявних інституцій. Багато з них, навіть, мабуть, більшість, намагалося здобути довіру посиленням жорсткості системи моральності й доведенням її до безглуздя та надмірності; і часто ця надмірна суворість більш за будь-що інше викликала повагу до них і схиляння простого люду.

Завдяки своєму становищу людина знатна й заможна є помітним і видатним членом великої спільноти, що стежить за кожним її кроком і таким чином змушує її саму стежити за власною поведінкою. Її вплив і вага великою мірою залежать від поваги, із якою ставиться до неї суспільство. Вона не наважиться робити нічого такого, що може зганьбити її або стати причиною її поганої слави в очах суспільства, і змушена дуже жорстко дотримуватися того виду моральності, поблажливої або жорсткої, яку загальна думка суспільства приписує людям її становища та багатства. Людина нижчих класів, навпаки, зовсім не є помітним членом якоїсь великої спільноти. Доки вона живе в селі, за її поведінкою можуть стежити й вона сама, можливо, змушена стежити за власною поведінкою. У такому становищі, і тільки в такому, вона може втратити так зване добре ім’я. Але варто їй оселитися у великому місті, і вона поринає у невідомість і темряву. Ніхто вже не спостерігає за її поведінкою, тому цілком імовірно, що вона й сама припинить стежити за нею й віддасться всім видам низької розпусти й гріха. Тільки ставши членом невеликої релігійної секти, вона фактично виходить зі своєї невідомості, а її поведінка стає предметом великої уваги товариства поважних людей. Від цього моменту вона набуває певної репутації та ваги, яких досі ніколи не мала. Усі її брати — члени секти — в інтересах репутації останньої зацікавлені в нагляді за її поведінкою і, коли вона спричиняє якийсь скандал або занадто різко відхиляється від тієї суворої моральності, що її вони майже завжди вимагають один від одного, в їхніх інтересах застосувати до неї те покарання, яке завжди є дуже суворим, хоча й не пов’язане з жодними поганими наслідками, а саме — виключення або відлучення її від секти. Відповідно до цього в невеликих релігійних сектах моральність простого люду майже завжди відрізнялася надзвичайною тривалістю та чистотою, як правило, залишаючи далеко позад себе моральність членів офіційно визнаної церкви. Моральність таких невеликих сект була часто навіть до певної міри неприємно суворою й антигромадською.

Однак існують два дуже простих і дієвих засоби, за допомогою яких держава могла, не вдаючись до насильства, пом’якшити те, що видавалося антигромадським або неприємно суворим у моральності всіх маленьких сект, на які поділялося населення країни.

Перший із цих засобів полягає у вивченні науки та філософії, що його держава може зробити майже загальнопоширеним серед усіх осіб середнього й вищого за середнє становища й статку; зробити це вона може не видачею плати вчителям, що призведе до недбайливості й несумлінності останніх, а встановленням певного іспиту навіть із вищих і важчих наук, що його має складати будь-яка особа для отримання дозволу займатися якоюсь ліберальною професією або для призначення її на якусь поважну посаду, відповідальну чи прибуткову. Якщо держава створює для цього класу людей необхідність навчатися, їй не доводиться дбати про те, щоб забезпечити його належними вчителями. Вони невдовзі самі знайдуть для себе кращих учителів, ніж це могла б зробити для них держава. Наука є великою протиотрутою щодо забобонів і фанатизму, а там, де вищі класи застраховані від них, і нижчі класи вже не так сильно наражаються на цю небезпеку.

Другим засобом є часте влаштування й веселий характер громадських розваг. Держава, заохочуючи всіх тих (тобто надаючи їм повну свободу), хто у власних інтересах намагається без скандалу чи безсоромності розважати й забавляти народ живописом, поезією, музикою, танцями, всілякими драматичними виставами й видовищами, легко розвіє в більшості народу той похмурий настрій і меланхолію, що майже завжди живлять суспільні забобони та фанатизм. Громадські розваги завжди були предметом жаху й ненависті для всіх фанатичних сівачів і збудників цього народного безумства. Веселий і радісний настрій, спричинений такими розвагами, взагалі несумісний із тим умонастроєм, який найбільш відповідає їхнім цілям або на який їм найлегше вплинути. Крім того, драматичні вистави, що часто викривали й піддавали громадському висміюванню їхнє крутійство, а інколи викликали громадське обурення, через це більше за всілякі інші розваги накликали на себе їхню особливу ненависть і відразу.

У країні, де закон не захищає проповідників однієї релігії більше, ніж проповідників іншої, не виявиться необхідним, щоб хтось із них перебував в особливій або безпосередній залежності від правителя чи виконавчої влади або щоб правитель мав якийсь стосунок до призначення їх на посаду чи усунення з неї. За таких умов він не матиме жодної потреби втручатися в їхні справи більше, ніж це потрібно для підтримування миру між ними (як він робить це щодо всіх інших своїх підданих), тобто для того, щоб перешкоджати їм переслідувати, ганьбити чи гнобити одне одного. Цілком інакше стоїть справа в країнах, де існує офіційно визнана або панівна релігія. У таких країнах правитель ніколи не може почуватися досить упевнено, якщо він не має засобів для значного впливу на більшість проповідників цієї релігії.

Духівництво будь-якої офіційно визнаної церкви утворює численну корпорацію. Воно може діяти узгоджено й переслідувати свої інтереси за загальним планом та об’єднане одним духом, немовби ним усім керувала одна людина; і часто, справді, воно й перебуває під таким керівництвом. Його інтереси, як особливої корпорації, ніколи не збігаються з інтересами правителя, а інколи прямо протилежні їм. Головний інтерес духівництва полягає у збереженні свого авторитету й впливу на народ, а ці останні залежать від передбачуваної вірогідності та важливості всього вчення, яке воно проповідує, і від передбачуваної необхідності приймати його в усіх його подробицях, цілком, із повною вірою, щоб уникнути вічних мук. І якщо правитель матиме необережність видатися таким, що відступає або сумнівається в найдрібнішому питанні цього вчення, або з почуття людяності захоче заступитися за тих, хто завинив у тому чи тому із цих гріхів, то педантично вимоглива частина духівництва цілком незалежно від правителя негайно оголосить його нечестивцем і пустить у хід усі страхи релігії, щоб примусити народ перейти в підданство до правовірнішого та слухнянішого правителя. А якщо він чинитиме спротив якимсь із претензій або узурпації духівництва, тоді небезпека не менша. Правителі, які насмілилися таким чином повстати проти церкви, зазвичай накликали на себе обвинувачення не лише в цьому злочині, а й у додатковому злочині — єресі, попри їхні урочисті запевнення про свою віру й на смиренне підкорення всім догматам, які церква вважала за потрібне приписати їм. Однак авторитет релігії вищий за будь-який інший авторитет. Страх, навіюваний нею, перемагає будь-який інший страх. Коли визнані проповідники релігії поширюють у народі вчення, що підривають авторитет і владу правителя, останній може підтримати свій авторитет і владу тільки насильницькими діями або силою постійної армії. Навіть постійна армія не може в такому разі слугувати для нього міцною опорою, бо якщо солдати не чужинці (що трапляється рідко), а рекрутуються з маси народу (що мусить бути майже завжди), то й вони невдовзі виявляться зараженими цими самими вченнями. Революції, що їх упродовж усього часу існування Західної імперії постійно спричиняли інтриги грецького духівництва в Константинополі, смути й потрясіння, що їх повсюдно в Європі протягом кількох століть постійно породжували інтриги римо-католицького духівництва, достатньою мірою свідчать про те, яким нестабільним і ненадійним завжди є становище правителя, що не має належних засобів впливу на духівництво визнаної й панівної у його країні релігії.

Символ віри, так само як і всі інші духовні питання, само собою зрозуміло, не входить у сферу діяльності світського правителя, який, щоправда, може повною мірою мати якості, потрібні для захисту народу, але рідко припускається, що він здатен наставляти й просвіщати його. Тому й щодо цих питань його авторитет рідко може бути достатнім для того, щоб переважити об’єднаний авторитет духівництва офіційно визнаної церкви. Тим часом громадський спокій і його власна безпека часто можуть залежати від учень, що їх духівництво вважає за потрібне поширювати щодо цих питань. І оскільки він рідко може з належною вагою та авторитетом відкрито чинити спротив рішенню духівництва, то необхідно, щоб він міг впливати на нього, а це можливо тільки навіюванням страху перед усуненням із посади або втратою надій на підвищення більшості членів цього стану.

В усіх християнських церквах бенефіції духовних осіб являють собою володіння, якими вони користуються не на розсуд правителя, а довічно або доти, доки не вчинять якоїсь провини. Якби володіння цими бенефіціями було менш надійним і духівництво могло втрачати їх за найменшого невдоволення правителя або його міністрів, воно, певно, було б не в змозі зберігати свій авторитет в очах народу, що в такому разі вважав би його представників найманцями, які залежать від двору, і не мав би жодної довіри до щирості їхніх проповідей і напучувань. Але якщо правитель спробує незаконно чи насильницьки позбавити якусь кількість священиків їхніх бенефіцій хоча б на тій підставі, що вони занадто ревно проповідують те чи те бунтівне вчення, то таким переслідуванням він тільки зробить їх та їхнє вчення вдесятеро популярнішими, а отже, й удесятеро докучливішими і небезпечнішими. Страх майже в усіх випадках виявляється поганою зброєю управління, і до нього ніколи не слід удаватися, особливо проти такого класу людей, що бодай найменшою мірою зазіхає на незалежність. Спроба залякати лише озлоблює їх та посилює їхню протидію, тим часом менш суворе поводження з ними, можливо, легко спонукало б їх пом’якшити свою опозицію або зовсім відмовитися від неї. Насильство, до якого зазвичай вдавався французький уряд, щоб змусити всі свої парламенти або вищі судові інстанції зареєструвати той чи той непопулярний указ, дуже рідко давало успішні результати. А тим часом засіб, що його використовували в таких випадках, а саме ув’язнення всіх непокірних, слід визнати досить рішучим. Правителі з дому Стюартів іноді вдавалися до такого самого засобу, щоб вплинути на деяких членів англійського парламенту, що зазвичай залишалися такими ж непохитними. Поводження з англійським парламентом тепер інше, і невеликий експеримент, що його 12 років тому герцог Шуазель провів із паризьким парламентом, переконливо показав, що таким чином ще легше дійти згоди з усіма парламентами Франції. Але цей експеримент не було продовжено, тому що, хоча поступливість і переконання завжди є найлегшим і найнадійнішим засобом управління, тоді як примус і насильство є засобом найгіршим і найнебезпечнішим, усе-таки природна зарозумілість людини, напевне, є такою, що вона майже завжди нехтує добрими засобами, за винятком тих випадків, коли не може або не сміє застосовувати погані. Французький уряд міг і мав сміливість вдатися до сили й через це не вважав за потрібне вдаватися до умовлянь і переконання. Але не існує, мабуть, як це показує досвід усіх століть, такого стану, до якого було б небезпечніше або навіть згубніше застосовувати примус чи насильство, ніж шановане духівництво визнаної церкви. Особливі права, переваги та особисту свободу кожного окремого представника духівництва, що живе в злагоді зі своїм станом, навіть у найдеспотичніших державах поважають більше, ніж права, переваги та особисту свободу будь-якої іншої особи приблизно такого самого суспільного становища й статку. Так буває на всіх рівнях деспотизму, починаючи з м’якого та поблажливого уряду в Парижі й закінчуючи деспотичним і лютим урядом у Константинополі. Але якщо цей стан важко примусити до чогось силою, то порозумітися з ним так само легко, як і з будь-яким іншим, і безпека правителя, так само як і громадський спокій, великою мірою залежить, мабуть, від засобів, які він має для впливу на духовних осіб; ці засоби, певно, взагалі полягають у підвищенні, яким він може нагороджувати їх.

За давнього устрою християнської церкви єпископа кожного діоцезу (єпархії) обирали спільним голосуванням духівництва та мешканців єпархіального міста. Народ недовго зберігав своє право на участь у виборах, а доки користувався ним, майже завжди діяв під впливом духівництва, яке в таких духовних питаннях здавалось його природним керівником. Однак духівництву невдовзі набридло завдавати собі клопоту, щоб впливати на народ, і воно вирішило, що зручніше й простіше самому обирати своїх єпископів. Так само й настоятеля обирали ченці монастиря, принаймні в більшості абатств. Усі нижчі церковні бенефіції, які входили до складу діоцезу, дарував єпископ, що роздавав їх тим представникам духівництва, яким вважав за потрібне. Таким чином, усі церковні посади й чини перебували в розпорядженні самої церкви. І хоча правитель міг мати певний непрямий вплив на ці вибори — інколи було заведено питати його згоди на проведення виборів і затвердження обраних осіб, — а все ж він не володів прямими або достатніми засобами впливу на духівництво. Честолюбство кожного церковника, ясна річ, спонукало його дбати про прихильність не так правителя, як власного стану, бо лише від нього він міг очікувати підвищення.

У більшій частині Європи папа поступово привласнив собі спершу роздачу майже всіх єпископств та абатств, або так званих консисторських бенефіцій, а за допомогою різних махінацій і приводів — більшості нижчих бенефіцій, що входили до складу кожного діоцезу, причому єпископові було залишено не набагато більше від того, що видавалося конче потрібним для забезпечення йому бодай мінімального авторитету в очах підлеглого йому духівництва. Через такий порядок становище правителя ще більше погіршилося порівняно з тим, яке було раніше. Духівництво всіх країн Європи склало, таким чином, своєрідну духовну армію, щоправда, розпорошену по різних місцях, але таку, усіма рухами та діями якої тепер міг керувати один глава за єдиним планом. Духівництво кожної окремої країни можна було розглядати як окремий загін цієї армії, дії якого легко могли підтримати й посилити всі інші загони, розміщені в сусідніх країнах. Кожний загін не залежав від правителя тієї країни, у якій він перебував і яка утримувала його, і водночас залежав від чужоземного правителя, що міг будь-коли спрямувати свою зброю проти правителя цієї країни та підтримати свій загін зброєю всіх інших загонів.

Ця зброя була страшніша й сильніша за все, що тільки можна собі уявити. У давній Європі до розвитку ремесел і мануфактур багатство духівництва давало йому такий самий вплив на простий люд, як і багатство баронів забезпечувало владу їх над васалами, орендарями та кріпаками. У величезних маєтках, що їх жертвували церкві правителі та приватні особи з хибно спрямованим благочестям, установлювали таку саму юрисдикцію, як і в маєтках великих баронів, і робилося це з тих самих причин. У цих великих маєтках духівництво або його управителі легко могли охороняти мир, не вдаючись до підтримки та допомоги короля чи будь-кого іншого, і ані король, ані якась інша особа не могли б охороняти там мир без підтримки й допомоги духівництва. Через це юрисдикція духівництва в належних йому баронствах або маєтках була настільки ж незалежною і настільки ж не підпорядкованою владі королівських судів, як і юрисдикція великих світських володарів. Держателі землі духівництва майже всі, так само як і держателі землі великих баронів, були вільними орендарями, цілком залежними від своїх безпосередніх панів, і тому в будь-який момент підлягали призову для участі у воєнних діях, у які духівництво вважало за потрібне їх втягнути. Окрім доходів із цих маєтків, духівництво володіло у вигляді десятини вельми значною часткою доходів з усіх інших маєтків в усіх королівствах Європи. Ці доходи здебільшого надходили натурою, тобто їх сплачували хлібом, вином, худобою, птицею тощо. Кількість, що її таким чином збирало духівництво, значно перевищувала ту, що її воно саме могло спожити, а на той час ще не існувало ремесел та мануфактур, на продукти яких воно могло б виміняти цей надлишок. Духівництво могло використовувати ці величезні надлишки не інакше як витрачаючи їх, подібно до великих баронів, на найширшу гостинність і найщедрішу благодійність. Відповідно до цього як гостинність, так і благодійність духівництва були, як розповідають, дуже великими. Воно не лише підтримувало бідних майже в усіх королівствах, а й численні лицарі та дворяни часто не мали іншої можливості існувати, як мандруючи з монастиря до монастиря під приводом благочестя, а насправді щоб скористатися гостинністю духівництва. Почет та близьке оточення в деяких прелатів були інколи такі ж численні, як і в наймогутніших світських лордів, а якщо взяти все духівництво загалом, то, мабуть, і численніші, ніж в усіх світських лордів, разом узятих. Духівництво завжди відзначалося набагато більшою об’єднаністю та одностайністю, ніж світські лорди. Воно було зв’язане постійною дисципліною та підпорядкуванням папській владі. Лорди, навпаки, були вільні від будь-якої дисципліни та підпорядкування і майже завжди суперничали один з одним і ворогували з королем. Тому, хоча духівництво мало менше держателів і челяді, разом узятих, ніж мали могутні лорди (а число їхніх держателів саме по собі, певно, було ще значно меншим), однак його згода та одностайність робили його сильнішим. Так само гостинність і благодійність духівництва не лише надавали йому можливість розпоряджатися великою світською силою, а й значно збільшували вагу його духовної зброї. Ці чесноти давали йому величезну повагу й пошану з боку всіх нижчих класів народу, із яких безліч людей постійно, а часом майже всі, одержували від нього спожиток. Усе без винятку, що належало або мало стосунок до такого популярного стану, — його володіння, його привілеї, його вчення — неодмінно було священним в очах простого люду, і будь-яке посягання на нього, реальне чи передбачуване, здавалось актом блюзнірського безумства та нечестивості. За такого стану речей нас не має дивувати, що коли правитель часто відчував, як важко чинити спротив об’єднанню небагатьох представників вищого дворянства, то ще важче виявлялося для нього чинити спротив об’єднаній силі духівництва його власних володінь, яке підтримувала сила духівництва всіх сусідніх володінь. За таких умов доводиться дивуватися не тому, що він іноді бував змушений поступатися, а тому, що він узагалі коли-небудь виявлявся спроможним чинити спротив.

Привілеї духівництва за тих давноминулих часів (що видаються нам, які живуть нині, вельми безглуздими), його цілковите вилучення зі світської підсудності, або так зване в Англії право духівництва, були природним, або, точніше, неминучим, наслідком такого стану речей. Яким небезпечним мало бути для правителя намагання покарати духовну особу за якийсь злочин, коли його власний стан був схильний захищати її та оголошувати докази недостатніми для засудження такої святої людини чи покарання занадто суворим для застосування його до особи, освяченої релігією! За таких умов правителеві не залишалося нічого іншого, окрім як віддати розгляд цієї справи церковним судам, що заради доброго імені й гідності свого стану були зацікавлені у втриманні, наскільки це можливо, всіх його представників від скоєння тяжких злочинів або навіть від створення приводів до гучних скандалів, які могли викликати обурення народу.

За такого стану речей, що існував у більшій частині Європи впродовж X–XIII століть і протягом певного часу до й після цього періоду, устрій римської церкви можна вважати найстрашнішою силою, яку будь-коли було об’єднано й зосереджено проти влади та стабільності цивільного уряду, а також проти свободи, розуму й щастя людства, що можуть процвітати тільки там, де цивільний уряд у змозі захищати їх. За цього устрою найгрубіші ілюзії забобонів живилися й підтримувалися приватними інтересами такого великого числа людей, що це убезпечувало їх від будь-яких нападок людського розуму; справді, хоча людський розум міг би іноді викрити навіть в очах простого люду деякі з ілюзій забобонів, він ніколи не міг розірвати зв’язки приватного інтересу. Якби на цей устрій не нападав жоден інший ворог, окрім людського розуму з його слабкими зусиллями, то він зберігся б на вічні часи. Але цей величезний і ретельно побудований організм, що його не могла струснути, а ще менше звалити, уся мудрість і доброчесність людини, був через природний перебіг подій спершу послаблений, а згодом і частково зруйнований, а тепер протягом найближчих століть, напевно, і зовсім розпадеться.

Поступовий розвиток ремесел, мануфактур і торгівлі — причина, що знищила владу великих баронів, — так само знищив у більшій частині Європи всю світську владу духівництва. У продуктах, що їх дають ремесло, мануфактури й торгівля, духівництво, як і великі барони, знаходило щось таке, на що воно могло обмінювати свої сирі продукти; таким чином воно відкрило спосіб витрачати всі свої доходи тільки на себе, не віддаючи більш-менш значної частки їх іншим людям. Його благодійність поступово стала менш широкою, його гостинність — менш щедрою або менш марнотратною. Унаслідок цього зменшилося число залежних від нього осіб, почет і челядь духівництва поступово зовсім зникли. Подібно до великих баронів духівництво теж прагнуло одержувати зі своїх маєтків вищу ренту, щоб так само витрачати її на задоволення свого особистого марнославства й примх. Але таке збільшення ренти можна було забезпечити тільки наданням земельних ділянок в оренду своїм селянам, які завдяки цьому ставали значною мірою незалежними. Таким чином поступово було послаблено й зовсім розірвано ті ланцюжки зацікавленості, що прив’язували нижчі класи народу до духівництва. Їх навіть було послаблено та розірвано раніше, ніж такі самі ланцюжки, що зв’язували ці класи народу з великими баронами, бо, оскільки бенефіції духівництва здебільшого були набагато менші від земельних володінь великих баронів, власники окремих бенефіцій могли значно легше витратити весь свій дохід на свою персону. Протягом більшої частини XIV та XV століть могутність великих баронів у більшій частині Європи була ще при повній силі, тоді як світська влада духівництва, абсолютна влада, що її воно раніше мало над широкою масою народу, дуже занепала. Влада церкви на той час у більшій частині Європи звелася майже тільки до того, що випливало з її духовного авторитету, і навіть цей духовний авторитет був значно послаблений, коли його вже перестали підтримувати благодійність і гостинність духівництва. Нижчі класи народу вже не дивилися на цей стан, як робили це досі, як на помічника й цілителя у своїх злиднях і хворобах. Навпаки, їх обурювали суєтність, розкіш і марнотратство багатшого духівництва, яке видавалося тепер таким, що витрачає на власні втіхи те, що завжди розглядалося як надбання бідних.

За такого стану речей правителі різних держав Європи робили спроби повернути собі той вплив, що його вони раніше мали в розпорядженні великими бенефіціями церкви, й із цією метою відновлювали давнє право настоятелів і капітулів кожного діоцезу обирати свого єпископа й право ченців кожного абатства обирати свого абата. Відновлення цього давнього порядку було метою низки законів, виданих в Англії протягом XIV століття, зокрема так званого статуту провізорів[94] і прагматичної санкції, установленої в XV столітті у Франції. Для чинності обрання було потрібно, щоб правитель попередньо погодився на проведення виборів і потім затвердив обрану особу; і хоча, як і раніше, передбачалося, що вибори вільні, однак правитель мав у своєму розпорядженні всі непрямі засоби впливу на духівництво своїх володінь, що їх, природно, давало його становище. В інших частинах Європи вводили інші правила, що переслідували подібні цілі. Але влада папи у роздачі великих бенефіцій церкви ніде, здається, не була до Реформації так доцільно і так універсально обмежена, як у Франції та Англії. Надалі, у XVI столітті, конкордат надав королям Франції необмежене право роздачі всіх великих, або так званих консисторських, бенефіцій галліканської церкви.

Від часів установлення прагматичної санкції та конкордату духівництво Франції почало виявляти менше поваги до розпоряджень папської курії, ніж духівництво всіх інших католицьких країн. В усіх суперечках і зіткненнях свого правителя з папою воно майже постійно ставало на бік першого. Така незалежність духівництва Франції від римської курії ґрунтується, напевне, переважно на прагматичній санкції та конкордаті. У раніші періоди існування монархії духівництво Франції видається не менш відданим і слухняним папі, ніж духівництво будь-якої іншої країни. Коли римська курія найнезаслуженішим чином відлучила Роберта, другого правителя династії Капетингів, від церкви, його власні слуги, як розповідають, викидали принесену з його стола їжу собакам і відмовлялися їсти будь-що, осквернене дотиком такої людини. Можна майже з певністю припускати, що так чинити їх переконало духівництво його власних володінь.

Зазіхання на право роздачі великих церковних бенефіцій, зазіхання, на захист якого римська курія часто розхитувала, а інколи й звалювала, трони деяких із найвизначніших правителів християнського світу, було обмежено, або видозмінено, або навіть зовсім скасовано в різних частинах Європи ще до епохи Реформації. І якщо духівництво мало тепер менший вплив на народ, то держава мала більший вплив на духівництво, яке мало менше сили й виявляло менше схильності протидіяти державі.

У такому занепаді перебували авторитет і вплив римської церкви, коли в Німеччині почалися чвари, що породили Реформацію і невдовзі поширилися по всій Європі. Скрізь народ зустрічав нові вчення з великим захватом. Їх пропагували з усією тією палкою завзятістю, яка зазвичай надихає будь-яку групу, коли вона нападає на встановлену владу. Проповідники цих учень, які в усьому іншому не відзначалися, мабуть, більшою вченістю, ніж багато зі священиків, що захищали офіційну церкву, загалом, напевне, були краще обізнані із церковною історією, походженням і розвитком тієї системи ідей, на якій ґрунтується авторитет церкви. Через це майже в усіх диспутах вони виявлялися переможцями. Суворість моралі, жорсткість звичаїв забезпечувала їм авторитет в очах народу, який зіставляв їхній суворий спосіб життя з безладним життям більшості власного духівництва. Крім того, вони володіли значно більшим, ніж їхні противники, умінням набувати популярності й залучати нових прихильників, чим давно вже нехтували пихаті й зарозумілі сини церкви як значною мірою некорисним для них. Зміст і сенс нових учень приваблювали декого, їхня новизна — багатьох, а ненависть і презирство до офіційного духівництва залучали до них ще більше прихильників; палке, пристрасне й фанатичне, хоча нерідко грубе й примітивне, красномовство, із яким майже завжди проповідували ці вчення, залучало до них ще більше людей.

Успіх нових учень був майже повсюдно такий великий, що правителі, які на той час були в поганих стосунках із римською курією, легко змогли, спираючись на них, повалити у своїх володіннях церкву, яка, втративши повагу й шанування з боку нижчих класів народу, майже не могла чинити спротиву. Римська курія зачепила й образила деяких із другорядних правителів у північній частині Німеччини, яких вона, певно, вважала занадто незначними, щоб із ними варто було церемонитися. Тому вони повсюдно у своїх володіннях ввели Реформацію.

Тиранія Христіана II й Тролля, архієпископа Упсальського, дала змогу Густавові Вазі вигнати їх зі Швеції. Папа сприяв тиранові та архієпископові, через це під час уведення Реформації у Швеції Густав Ваза не зустрів жодних ускладнень. Христіана ІІ було потім скинуто з трону Данії, де його поведінка зробила його так само ненависним, як і в Швеції. Однак папа все ще був схильний підтримувати його, і Фридрих Голштейнський, який посів трон замість нього, помстився тим, що наслідував приклад Густава Вази. Магістри Берна й Цюриха, які не мали особливих зіткнень із папою, легко ввели Реформацію у своїх кантонах, де саме перед тим деякі з представників духівництва завдяки дещо брутальнішому, ніж зазвичай, обманові зробили весь свій стан предметом сильної ненависті й презирства.

За такого критичного стану своїх справ папська курія не шкодувала зусиль для підтримки та зміцнення дружніх відносин із могутніми правителями Франції та Іспанії, останній із яких був у цей час імператором германським. Із їхньою допомогою їй пощастило, хоча й не без значних зусиль і з великим кровопролиттям, або зовсім придушити, або дуже загальмувати розвиток Реформації у своїх володіннях. Вона також виявляла готовність бути в злагоді з королем Англії та йти йому назустріч, але через обставини, що склалися, не могла цього зробити, не образивши ще могутнішого правителя Карла V, короля іспанського та імператора германського. З огляду на це Генрих VIII, хоча він сам не поділяв більшості вчень Реформації, міг завдяки загальному поширенню їх закрити всі монастирі й знищити владу римської церкви у своїх володіннях. Те, що він це зробив, хоча й не пішов далі, дало деяке задоволення прихильникам Реформації, які, заволодівши урядом за правління його сина й наступника, без будь-яких зусиль завершили справу, розпочату Генрихом VIII.

У деяких країнах, як, наприклад, у Шотландії, де уряд був слабкий, непопулярний і нестійкий, Реформація виявилася досить сильною для того, щоб повалити не тільки церкву, а й державну владу, яка намагалася її підтримати.

У послідовників Реформації, розпорошених по всіх країнах Європи, не було спільного трибуналу, що, подібно до трибуналу римської курії чи вселенського собору, міг би залагоджувати всі суперечки між ними і з непереборним авторитетом приписувати їм усім точні кордони правовірності. Тому, якщо послідовникам Реформації в одній країні траплялося розходитися в поглядах із їхніми братами в іншій, вони не мали загальновизнаного судді, до якого можна було б звернутися, і суперечку ніколи не можна було розв’язати, а таких суперечок і розбіжностей серед них виникала безліч. Розбіжності щодо церковного управління та права роздачі церковних бенефіцій були, мабуть, найважливішими для миру й благоденства громадянського суспільства. Через це вони породили серед прихильників Реформації дві головні партії, або секти — лютеранську й кальвіністську, єдині секти серед них, учення та організації яких було встановлено досі законом у країнах Європи.

Послідовники Лютера разом із так званою англіканською церквою більшою або меншою мірою зберегли єпископське управління, встановили субординацію серед духівництва, віддали правителеві розпорядження всіма єпископствами та іншими консисторськими бенефіціями в його володіннях, тим самим зробивши його фактичним главою церкви; і, не позбавляючи єпископа права роздавати менш значні бенефіції в межах його діоцезу, вони навіть щодо цих бенефіцій не тільки допускали, а й висловлювалися за право правителя та інших світських патронів пропонувати своїх кандидатів. Ця система церковного управління від самого початку сприяла мирові, нормальному порядку й підпорядкуванню світському правителеві. І справді, вона ніколи не була приводом й не спричиняла якихось заворушень або громадянських потрясінь у країнах, де її було запроваджено. Зокрема, англіканська церква завжди пишалася, і не без підстави, винятковою лояльністю своїх принципів. За такої системи управління духівництво, звісно, намагається домогтися прихильності правителя, двору, знаті й дворянства країни, від впливу яких воно переважно очікує підвищень і руху вперед. Поза сумнівом, воно інколи догоджає цим заступникам за допомогою найниціших лестощів і підлабузництва, але часто також намагається вдосконалюватися в тих мистецтвах, що найбільше заслуговують цього, а тому й найшвидше можуть скласти їм повагу людей впливових і заможних; воно намагається виокремитися своєю обізнаністю в усіх галузях корисних і приємних знань, гідною невимушеністю свого поводження, дотепністю та добродушністю своєї розмови й відвертим презирством до тих безглуздих та облудних приписів моралі та суворості, яких вимагають фанатики і яких вони буцімто дотримуються, щоб забезпечити собі повагу простого люду й викликати обурення останнього проти більшості людей заможних і знатних, які визнають, що вони не дотримуються їх. Однак таке духівництво, що догоджає вищим класам, дуже схильне взагалі нехтувати засобами, які служать збереженню його впливу та авторитету серед нижчих класів. До нього дослухаються, його поважають вищі, але перед нижчими воно часто буває неспроможним успішно й переконливо для слухачів захищати власні тверезі й помірковані погляди від найнедолугішого фанатика, що нападає на останні.

Навпаки, послідовники Цвинглі, або, точніше, послідовники Кальвіна, передали населенню кожної парафії, де було вільним місце церковного священика, право обрати свого пастиря й водночас установили цілковиту рівність серед духівництва. Щодо першого, то це право, доки воно було чинним, напевне, породжувало тільки безлад і заворушення й вело до розбещення однаково як духівництва, так і народу. Щодо другого, то, мабуть, це рішення мало цілком добрі наслідки.

Доки мешканці кожної парафії зберігали право обирати священика, вони майже завжди діяли під впливом духівництва, і до того ж зазвичай під впливом найбільш бунтівливих і фанатичних представників цього стану. Прагнучи зберегти свій вплив на цих народних виборах, духівництво в особі багатьох своїх представників ставало або робило вигляд, що стає, фанатичним, заохочувало фанатичність серед народу і майже завжди віддавало перевагу найфанатичнішому кандидатові. Така маловажна справа, як призначення парафіяльного священика, майже завжди спричиняла гостру боротьбу не тільки в одній парафії, а й в усіх сусідніх, що рідко пропускали нагоду взяти участь у кампанії. Якщо парафія була у великому місті, це ділило всіх його мешканців на дві партії, а коли це місто саме по собі було містом-державою чи столицею невеликої республіки, як багато важливих міст Швейцарії та Голландії, то будь-яка незначна суперечка, крім того що загострювала ворожнечу між усіма їхніми партіями, ще й загрожувала призвести до нового розколу в церкві й до нових заворушень у державі. Через це цивільна влада дуже скоро визнала за потрібне задля збереження громадського спокою привласнити собі право заміщення всіх бенефіцій, що звільняються. У Шотландії, найбільшій країні з тих, де коли-небудь було встановлено цю пресвітеріанську форму церковного управління, права патрона скасував закон, що на початку правління Вільгельма ІІІ встановив пресвітеріанство. Цей закон надав принаймні можливість певним групам громадян у кожній парафії купувати за зовсім незначну суму право обирати свого пастора. Порядок, установлений цим законом, існував 22 роки, а потім його скасував закон, виданий на десятий рік правління королеви Анни (розд. 12), з огляду на ті заворушення, що їх майже скрізь спричиняв цей найпопулярніший спосіб обрання. Але в такій великій країні, як Шотландія, заворушення у якійсь віддаленій парафії навряд чи могли такою самою мірою обтяжити уряд, як у державі, меншій за розмірами. Закон десятого року правління королеви Анни відновив право патронату. Та хоча в Шотландії закон надає бенефіції кожній особі, що її визначає патрон, усе ж церква, перш ніж довірити кандидатові так зване зцілення душ або церковну юрисдикцію в парафії, інколи вимагає (бо в цьому плані її рішення не завжди були одноманітні) певної участі народу. Інколи навіть, ніби дбаючи про мир у даній парафії, вона відкладає остаточне призначення, доки не досягне цієї участі народу. Окремі підступи й зусилля деяких із членів навколишнього духівництва, спрямовані на те, щоб домогтися цієї участі або, ще частіше, відвернути її, а також засоби, вживані ними для досягнення цієї мети, є, треба думати, головною причиною того, що серед духівництва та народу Шотландії й досі збереглися залишки старого фанатичного духу.

Рівність, що її пресвітеріанська форма церковного управління встановлює серед духівництва, полягає, по-перше, у рівності влади або церковної юрисдикції та, по-друге, у рівності бенефіції. В усіх пресвітеріанських церквах рівність влади запроваджено повною мірою; не так стоїть справа з рівністю бенефіції. Однак різниця між бенефіціями рідко буває такою значною, щоб спонукати власника навіть маленької бенефіції намагатися догоджати своєму патронові низькими лестощами й потуранням, задля отримання кращої. В усіх пресвітеріанських церквах, де повністю запроваджено право патронату, духівництво за загальним правилом намагається здобути прихильність вищих більш шляхетними й кращими засобами: своєю вченістю, бездоганною чесністю свого життя, сумлінним і старанним виконанням своїх обов’язків. Їхні патрони часто навіть нарікають на незалежність способу думок та дій пресвітеріанських священиків, яку вони схильні оголошувати невдячністю за колишні благодіяння, але яка в гіршому разі рідко є чимось більшим за байдужість, що її, природно, породжує усвідомлення того, що надалі марно очікувати таких милостей. Навряд де-небудь у Європі можна зустріти більш учену, більш пристойну, незалежну та поважну корпорацію людей, ніж більшість пресвітеріанського духівництва Голландії, Шотландії, Швеції та Данії.

Там, де майже всі церковні бенефіції однакові, жодна з них не може бути дуже великою, і такі скромні розміри бенефіції, хоча, поза сумнівом, і можуть бути занадто малими, а все ж дають деякі позитивні результати. Ніщо, крім найзразковішої моральності, не може надати гідності людині, яка не має статку. Вади легкодухості й суєтності неминуче роблять її смішною і до того ж майже так само згубні для неї, як і для представників простого люду. Тому у своїй поведінці вона змушена дотримуватися тих правил моральності, що їх найбільше поважає простий люд. Вона здобуває повагу та любов останнього завдяки тому способу життя, який її спонукають вести власний інтерес і становище. Простий люд дивиться на неї з тією доброзичливістю, із якою ми, природно, ставимося до тих, хто дещо наближається до нашого власного становища, але хто, на наш погляд, мав би стояти вище. Її доброзичливість, природно, викликає доброзичливість з боку священика. Вона прагне нести освіту народові й ретельно допомагає йому. Вона навіть не виявляє презирства до забобонів людей і ніколи не ставиться до них із таким презирством і зарозумілістю, що їх ми так часто зустрічаємо в пихатих сановників могутніх і багатих церков. Унаслідок цього пресвітеріанське духівництво мало більший вплив на розум простого люду, ніж, мабуть, духівництво будь-якої іншої офіційно визнаної церкви. Також через це тільки в пресвітеріанських країнах ми бачимо, що простий люд без жодних переслідувань цілком і майже повністю належить до офіційної церкви.

У країнах, де церковні бенефіції здебільшого дуже скромні, університетська кафедра зазвичай забезпечує краще становище, ніж церковна бенефіція. Університети в такому разі вишукували й обирали своїх членів з-поміж усього духівництва країни, що скрізь становить найзначніший клас учених людей. Навпаки, там, де церковні бенефіції здебільшого дуже великі, церква залучає до себе з університетів більшість їхніх видатних учених, а ті вже знаходять заступника, що пишається можливістю добути для них церковне призначення. У першому випадку ми знайдемо університети, заповнені найвидатнішими вченими, які є в країні; у другому знайдемо в них мало видатних людей, до того ж знайдемо їх серед наймолодших членів університетської корпорації; і вони теж, певно, перейдуть на церковні посади, перш ніж устигнуть набути достатньо досвіду та знань, щоб стати корисними університету. Вольтер зазначив, що отець Пора, єзуїт, який особливо нічим не вирізнявся у світі вчених, був єдиним професором із французьких єзуїтів, твори якого варто було читати. Має видаватися дещо дивним, що в країні, яка породила так багато видатних учених, майже жоден із них не був професором університету. Знаменитий Гассенді на початку своєї діяльності був професором в університеті міста Еск-ан-Прованс. Та коли проявилися перші проблиски його генія, йому було сказано, що, перейшовши до церкви, він зможе легко знайти для себе спокійніше й комфортабельніше життя, а також кращі умови для продовження своєї наукової діяльності, і він негайно пристав на цю пропозицію. Зауваження Вольтера, як на мене, можна застосувати не лише до Франції, а й до всіх інших римо-католицьких країн. Ми дуже рідко можемо зустріти в будь-якій із них видатного вченого, що є професором в університеті, за винятком, можливо, таких галузей, як юридичні науки та медицина, від яких церква не так легко може відволікти їх. Після римської церкви найбагатшою і найкраще забезпеченою в християнському світі є церква англіканська. З огляду на це в Англії церква постійно відбирає в університетів усіх їхніх найкращих і найздібніших членів, і тут так само рідко, як і в будь-якій римо-католицькій країні, можна знайти старого університетського викладача, що був би відомий у Європі як видатний учений. Навпаки, у Женеві, у протестантських кантонах Швейцарії, у протестантських державах Німеччини, у Голландії, Шотландії, Швеції та Данії найвидатніші вчені, яких породили ці країни, коли й не всі без винятку, то у переважній своїй кількості, були професорами в університетах. У цих країнах університети постійно відволікають від церкви всіх її найвидатніших учених.

Не зайвим буде, мабуть, зауважити, що, коли не брати до уваги поетів, небагатьох ораторів та істориків, значну більшість інших видатних учених і письменників як у Греції, так і в Римі становили, як виявляється, приватні або громадські вчителі — зазвичай філософії або риторики. Це зауваження є слушним, починаючи від Лісія й Сократа, Платона й Аристотеля до днів Плутарха та Епіктета, Світонія та Квінтиліана. Змусити людину викладати з року в рік певну галузь науки видається справді найдієвішим засобом для того, щоб вона сама цілком оволоділа нею. Зобов’язана щороку викладати той самий предмет, вона неминуче, якщо взагалі на щось придатна, має за кілька років повністю ознайомитися з усіма його подробицями; і коли з якогось окремого питання вона одного року складе собі скороспілу думку, то, коли наступного року їй доведеться під час своїх лекцій знов подумати про це питання, вона, напевно, виправить своє помилкове судження. Викладання, що, поза сумнівом, є природним заняттям людини науки, водночас — найкращий засіб зробити її людиною солідних знань і вченості. Невеликі розміри церковних бенефіцій у країні, де це є, природно, спричиняють відволікання більшості вчених до того заняття, у якому вони можуть бути найкориснішими суспільству, і водночас забезпечують їм найкращу наукову підготовку, яку тільки вони можуть здобути. Вони роблять їхню вченість якомога соліднішою та кориснішою.

Слід зауважити, що дохід будь-якої державної церкви (за винятком тих його частин, що їх можна одержувати від спеціальних земель і маєтків) являє собою частину загального доходу держави, яку, таким чином, витрачають на мету, що не має нічого спільного із захистом держави. Десятина, наприклад, є справжнім поземельним податком, що позбавляє землевласників можливості так широко сприяти своїми внесками захистові держави, як вони могли б робити це за відсутності десятини. А тим часом земельна рента є, на думку одних, єдиним, а на думку інших — головним фондом, із якого в усіх великих за розміром монархіях мають урешті-решт покриватися всі витрати держави. Що більше із цього фонду віддається церкві, то менше, вочевидь, може залишитися для держави. Можна вважати беззаперечним, що, за інших рівних умов, що багатшою є церква, то біднішими мають бути або правитель, або народ, і в усіх випадках то менш здатною захищати себе має бути держава. У деяких протестантських країнах, зокрема в усіх протестантських кантонах Швейцарії, доходи, що раніше належали римо-католицькій церкві, десятини та церковні землі виявилися фондом, достатнім не тільки для оплати пристойного утримання духівництва, а й для покриття з невеликою надбавкою або зовсім без неї всіх інших видатків держави. Влада багатого Бернського кантону, зокрема, нагромадила з надлишків цього фонду дуже велику суму, що сягає, як припускають, кількох мільйонів, причому одну частину її вкладено на зберігання до державної скарбниці, а другу — під відсотки у так звані державні фонди різних обтяжених боргами народів Європи, переважно Франції та Великої Британії. Не можу сказати, що мені достеменно відомо, якими можуть бути розміри загального видатку держави, спричиненого церквою Бернського або якогось іншого протестантського кантону. Згідно із цілком точними даними, виходить, що в 1755 році весь дохід духівництва шотландської церкви, у тому числі церковні землі та рента з його житлових будинків, оцінювався за обережним критерієм усього лише в 68 514 фунтів 1 шилінг і 5 1⁄12 пенні. Цей дуже скромний прибуток забезпечує пристойне утримання 944 священикам. Увесь видаток церкви, у тому числі одноразові витрати на зведення та ремонт храмів і будинків для священиків, не може, за припущенням, перевищувати 80 000–85 000 фунтів на рік. Найбагатша церква в християнстві не підтримує краще однаковості віри, релігійної ревності, духу порядку, чесності й жорсткої моральності в масі народу, ніж ця зовсім бідно облаштована церква Шотландії. Усі благотворні результати, як цивільні, так і релігійні, що їх може, за припущенням, породжувати державна церква, шотландська церква породжує так само повно, як і будь-яка інша. Переважна кількість протестантських церков Швейцарії, що за загальним правилом мають не більше коштів, ніж шотландська церква, дають такі результати ще більшою мірою. У більшості протестантських кантонів не можна зустріти жодної людини, яка не належала б до державної церкви. Щоправда, якщо вона належить до якоїсь іншої церкви, закон зобов’язує її покинути кантон. Але такий суворий, або, точніше, такий утискувальний закон ніколи не можна було б запровадити в таких вільних країнах, якби завзятість духівництва заздалегідь не залучила до цієї церкви всієї маси народу, за винятком, можливо, небагатьох окремих осіб. Справді, у деяких частинах Швейцарії, де завдяки випадковому об’єднанню протестантських і римо-католицьких регіонів навернення було не таке повне, обидві релігії не тільки терплять, а й визнають державними.

Належне виконання будь-якої послуги передбачає, напевне, що оплата за неї або винагорода має по можливості точно відповідати характерові самої послуги. Коли за якусь послугу платять значно менше від належного, на її виконанні позначиться неспроможність і непридатність більшості тих, хто зайнятий цією справою. Якщо за неї платять занадто багато, її виконання ще більше може страждати від їхньої недбалості та лінощів. Людина, яка має великий дохід незалежно від своєї професії, схильна думати, що їй слід жити подібно до інших людей, які отримують великі доходи, і проводити значну частину свого часу у розвагах, пустих утіхах та марнотратстві. Але в священнослужителя такий спосіб життя не тільки відбирає час, що мав би витрачатися на виконання його обов’язків, а й майже повністю знищує в очах народу святість його професії, що сама лише дає йому можливість із належною вагою та авторитетом виконувати ці обов’язки.


Частина 4

Про витрати на підтримування гідності правителя

Окрім видатків, потрібних для того, щоб дати змогу правителеві виконувати його різні обов’язки, певна сума потрібна ще для підтримування його величі та гідності. Розміри цього видатку коливаються залежно від різних періодів розвитку й від різних форм управління.

У багатому й розвиненому суспільстві, де всі класи народу з кожним днем роблять дедалі більші витрати на свої будинки, свою обстановку, на свій стіл і одяг, важко очікувати, щоб лише правитель встояв проти цього звичаю. Тому він природно або, точніше, із необхідності, теж починає витрачати великі суми на всі ці предмети. Його гідність, напевне, навіть вимагає цього від нього.

Оскільки величчю й гідністю монарх підноситься над підданими вище, ніж найвища урядова особа в республіці чи місті-державі, то для підтримування цієї більшої гідності потрібний більший видаток. Ми, звісно, очікуємо побачити більше блиску при дворі короля, аніж у резиденції дожа чи бургомістра.


Заключна частина розділу

Видаток для захисту суспільства й видаток для підтримування гідності глави держави здійснюються в інтересах загальної користі всього суспільства. Тому справедливо, щоб вони покривалися із загального оподаткування всього суспільства, причому різні його члени платять відповідно до своїх можливостей.

Видаток на відправлення правосуддя теж можна, поза сумнівом, розглядати як створюваний в інтересах усього суспільства. Тому цілком доречно, щоб він покривався із загального оподаткування всього суспільства. Однак особи, які спричиняють цей видаток, своєю несправедливістю в тому або тому плані роблять необхідними пошуки відшкодування або захисту в судів. З іншого боку, безпосередню вигоду від цього видатку мають ті особи, яких суди відновлюють у їхніх правах або утверджують у них. Через це видаток на відправлення правосуддя цілком справедливо можна було б покривати за рахунок спеціального оподаткування тієї або тієї чи обох цих категорій осіб залежно від обставин, тобто у вигляді судових мит. Не може бути потреби вдаватися до загального оподаткування всього суспільства, за винятком випадків суду над тими злочинцями, які не володіють власним майном або коштами, достатніми для оплати цих мит.

Ті місцеві чи обласні витрати, що мають місцеве чи обласне значення (наприклад, витрати на поліцію в окремому місті або окрузі), мають покриватися з місцевих чи обласних доходів і не обтяжувати собою загальний дохід суспільства. Несправедливо, щоб суспільство загалом давало кошти на оплату витрат на користь лише однієї частини цього суспільства.

Видаток на утримання в належному стані доріг і шляхів сполучення, поза сумнівом, корисний для всього суспільства й через це цілком справедливо може покриватися шляхом загального оподаткування всього суспільства. Проте він найбезпосереднішим чином корисний для тих, хто мандрує або перевозить товари з одного місця до іншого, і для тих, хто ці товари споживає. Заставні мита в Англії й так звані шляхові збори в інших країнах перекладають цей видаток на обидві зазначені вище групи осіб і цим звільняють загальний дохід суспільства від дуже значного тягаря.

Витрати на заклади освіти та релігійного навчання, поза сумнівом, так само корисні для всіх і тому справедливо можуть покриватися із загального оподаткування всього суспільства. Однак цей видаток, мабуть, з однаковою зручністю й навіть із деякою вигодою міг би оплачуватися тими, хто має безпосередню користь від цієї освіти та навчання, чи за допомогою добровільних внесків тих, хто вважає себе зацікавленим у тому або тому.

Коли виявляється, що установи або громадські споруди, корисні для всього суспільства, неможливо утримувати цілком або коли їх не утримують повністю з оподаткування тих членів суспільства, які найбезпосередніше користуються ними, то суму, якої бракує, здебільшого слід збирати за допомогою загального оподаткування всього суспільства. Загальний дохід суспільства після покриття витрат на його захист і на підтримування престижу глави держави має покривати те, чого бракує в багатьох спеціальних статтях доходу. У наступному розділі я спробую з’ясувати джерела цього загального, або державного, доходу.



Розділ ІІ

Про джерела загального, або державного, доходу суспільства

Дохід, із якого мають покриватися не тільки витрати на захист суспільства й на підтримування престижу глави держави, а й інші потрібні витрати уряду, для яких конституцією держави не передбачено якогось спеціального доходу, може одержуватися або, по-перше, із якого-небудь фонду, що належить правителеві чи державі й не залежить від народного доходу, або, по-друге, із народного доходу.


Частина 1

Про фонди, або Джерела доходу, що можуть належати спеціально правителеві чи державі

Фонди, або джерела доходу, що можуть належати спеціально правителеві чи державі, мають становити капітали або землі.

Правитель, подібно до будь-якого іншого власника капіталу, може одержувати від нього дохід, або сам користуючись ним, або даючи його в позичку. Його дохід у першому випадку становить прибуток, у другому — відсотки.

Дохід татарського чи арабського вождя полягає в прибутку. Його мають переважно від молока та приплоду належних йому стад, за якими він сам наглядає як головний пастух свого племені. Однак тільки на цьому ранньому і найпримітивнішому щаблі цивільного врядування прибуток будь-коли становив головну частину доходу монархічної держави.

Невеликі міста-держави та республіки інколи мали значний дохід від прибутку з торгівлі. Як повідомляють, Гамбург одержує дохід із прибутку від належного йому винного погреба та аптекарської крамниці[95]. Держава, правитель якої має досить вільного часу на виноторгівлю чи аптечну справу, не може бути великою за розміром. Джерелом доходу значніших держав був дохід із державного банку. Він був таким не тільки в Гамбурзі, а й у Венеції та Амстердамі. Дехто вважав навіть, що такий дохід заслуговує на увагу такої великої держави, як Велика Британія. За звичайного дивіденду Англійського банку в 5,5%, а розміру його капіталу в 10 780 000 фунтів чистий річний прибуток після покриття витрат на управління має досягати, як відомо, 592 900 фунтів. Уряд, як припускають, може позичити цей капітал зі сплатою 3% і, взявши управління банком у власні руки, одержувати чистий прибуток у 269 500 фунтів на рік. Чесна, пильна й ощадлива адміністрація таких аристократій, як Венеція та Амстердам, вельми придатна, як це показує досвід, для ведення комерції такого роду. Але видається принаймні сумнівним, чи можна спокійно довірити здійснення подібного проекту такому урядові, як англійський, що за всіх своїх чеснот ніколи не славився ощадливістю й за мирних часів зазвичай вдавався до недбалого й нерозсудливого розтринькування, мабуть, природного для монархій, а за часів війни постійно діяв з усім тим необережним марнотратством, у яке так легко впадають демократії.

Поштова справа — виключно комерційна. Уряд витрачає кошти на відкриття різних контор і на купівлю чи наймання потрібних коней або екіпажів і покриває свої витрати зі значним прибутком платою, стягуваною за перевезення. Це, мабуть, єдина комерційна справа, що її, як мені здається, успішно вели будь-які уряди. Капітал, який доводиться вкладати у справу, не значний. Справа зовсім не складна. Дохід не лише забезпечений, а й одержується негайно.

Однак правителі часто бралися за багато інших комерційних справ і прагнули, так само як і приватні особи, виправити своє майнове становище завдяки якійсь із галузей торгівлі. Майже ніколи вони не мали успіху: марнотратство, із яким зазвичай ведуться справи правителів, майже унеможливлює успіх. Представники правителя вважають статок невичерпним; вони не надають значення тому, за якою ціною купують і продають, не надають значення тому, скільки коштує їм перевезення товарів з одного місця до іншого. Ці уповноважені особи часто живуть так само широко, як і правителі, й інколи, попри таке марнотратство, за допомогою вмілого складання своїх звітів набувають статок, що не поступається статкові правителя. Саме так, за словами Макіавеллі[96], вели торгівлю агенти Лоренцо Медичі, правителя неабиякого хисту. Флорентійська республіка кілька разів виявлялася змушеною сплачувати борги, у які її втягували їхня недбалість і марнотратство. З огляду на це Медичі визнав за доцільне відмовитися від професії купця, від тієї професії, якій його родина первісно завдячувала своїм багатством, і в пізнішу пору свого життя використовував те, що залишилося від цього багатства, і ту частину державного доходу, якою міг розпоряджатися, на проекти й витрати, більш відповідні його становищу.

Годі шукати два більш несумісні заняття, ніж торгівця і правителя. Якщо дух підприємництва перетворює англійську Ост-Індську компанію на дуже поганого правителя, то усвідомлення своєї надзвичайної влади зробило її, як видається, однаково поганим торгівцем. Коли вона була тільки купцем, то вела свою торгівлю успішно й була в змозі виплачувати зі своїх прибутків помірний дивіденд власникам капіталу. Відтоді, коли компанія здобула права правителя з доходом, що первісно, як повідомляють, перевищував 3 000 000 фунтів, вона, щоб уникнути неминучого банкрутства, змушена була просити надзвичайної допомоги в уряду. За колишнього становища її службовці в Індії вважали себе прикажчиками купців, а за сучасного — чиновниками правителя.

Держава може інколи одержувати частину доходу з відсотків на капітал, так само як і з їхнього прибутку від нього. Якщо держава нагромадила капітали, вона може позичати частину їх іншим державам або власним підданим.

Бернський кантон отримує значний дохід, позичаючи частину своєї скарбниці іншим державам, тобто вкладаючи її в державні фонди різних обтяжених боргами націй Європи, переважно Франції та Англії. Надійність цього доходу має залежати, по-перше, від надійності позик, у які вкладено гроші, або від сумлінності уряду, що відає ними, і, по-друге, від міцності чи ймовірності збереження миру з нацією-боржником. У разі війни перший акт ворожих дій із боку нації-боржника полягатиме в конфіскації фондів її кредитора. Така політика позички грошей іншим державам, наскільки мені відомо, є особливістю Бернського кантону.

Місто Гамбург[97] заснувало своєрідну громадську касу позичок, яка позичає гроші підданим держави під поручительство, стягуючи 6%. Ця позичкова каса, або ломбард, як її називають, за повідомленнями, дає державі дохід у 150 000 крон, що за курсу в 4 шилінги 6 пенсів за крону становить 33 750 фунтів стерлінгів.

Уряд Пенсильванії придумав спосіб, не нагромаджуючи скарбів, позичати своїм підданим коли не гроші, то щось еквівалентне їм. Видаючи приватним особам під відсотки й під забезпечення землею на подвійну вартість паперові кредитні гроші, що викупаються через 15 років після випуску й протягом цього терміну можуть переходити з рук у руки, подібно до банкнот, маючи на підставі акта законодавчих зборів силу законного засобу при здійсненні всіх платежів, здійснюваних мешканцями провінції між собою, він отримав скромний дохід, що значною мірою сприяв покриттю щорічного видатку в 4500 фунтів, тобто всієї суми звичайного видатку цього ощадливого уряду. Успіх такого заходу мав залежати від трьох обставин: по-перше, від потреби в якомусь іншому знарядді торгівлі, крім золотої та срібної монети, чи від попиту на таку кількість предметів споживання, якої не можна було отримати, не відправивши за кордон для купівлі їх великої частини наявних золотих і срібних грошей; по-друге, від міцності кредиту уряду, що вдався до такого засобу; і, по-третє, від обережності в користуванні ним, щоб уся вартість паперових кредитних білетів ніколи не перевищувала загальної вартості золотих і срібних грошей, що були б потрібні, якби не було паперових кредитних білетів. До цього засобу в різних випадках вдавалися деякі інші американські колонії, але через відсутність згаданої обережності він у більшості з них породжував значно більше непорозумінь, ніж вигод.

Однак нестійкий характер капіталу й кредиту робить їх непридатними для того, щоб покладатися на них як на головний фонд того надійного, сталого й постійного доходу, що один лише може забезпечити урядові стабільність і гідність. І напевне, жоден уряд великої нації, яка вийшла з кочівників, ніколи не одержував велику частину свого державного доходу з таких джерел.

Земля є фондом більш тривкого й незмінного характеру, і рента з державних земель була через це головним джерелом державного доходу багатьох великих націй, що залишили далеко позаду кочівницький ступінь розвитку. Від продукту, або ренти з державних земель, давні міста-держави Греції та Італії протягом тривалого часу одержували більшу частину того доходу, який покривав необхідні витрати держави. Рента із земель корони впродовж тривалого часу становила більшу частину доходу давніх правителів Європи.

Війна та підготовка на випадок війни спричиняють у Новітній час більшу частину необхідних видатків усіх великих держав. У давніх містах-державах Греції та Італії кожен громадянин був солдатом, причому він служив і готувався до військової служби власним коштом. Тому обидві ці обставини не могли тоді спричинити більш-менш значних витрат держави. Ренти з невеликих земельних володінь могло цілком вистачати для покриття решти необхідних видатків держави.

У давніх європейських монархіях поведінка, звичаї й традиції того часу досить добре підготовляли більшість народу до війни, і коли народні маси вирушали в похід, вони мали утримуватися за умовами свого феодального володіння землею або на власні кошти, або коштом своїх господарів, не обтяжуючи новими видатками правителя. Більшість інших видатків уряду була дуже невелика. Відправлення правосуддя, як уже зазначалося, не спричиняло витрати, а було джерелом доходу. Обов’язкову працю сільського населення протягом трьох днів до жнив і трьох днів після них визнавали достатньою для підтримування в належному стані мостів, доріг та інших громадських споруд, що були потрібні для торгівлі країни. У ту епоху головний видаток правителя полягав, напевне, в утриманні його власної родини й хатнього господарства. З огляду на це службовці його двору були головними посадовими особами держави. Головний скарбник збирав ренти. Головний дворецький і камергер стежили за видатками його родини. Турботу про його стайні було доручено головному констеблеві та головному маршалові. Усі його будинки споруджувались у вигляді замків і, напевне, являли собою головні фортеці, якими він володів. Управителів цих будинків, або замків, можна вважати своєрідними військовими губернаторами. Вони, вочевидь, були єдиними військовими посадовими особами, яких вважали за необхідне утримувати в мирні часи. За таких умов рента з великих земельних володінь могла у звичайних обставинах цілком добре покривати всі необхідні витрати уряду.

За сучасного стану більшості цивілізованих монархій Європи рента з усіх земель країни в разі управління ними так, як це, певно, було б, якби всі вони належали одному власникові, навряд чи досягала б розмірів звичайного доходу, що його ці монархії стягують із народу навіть у мирні часи. Звичайний дохід Великої Британії, наприклад, у тому числі суми, потрібні не лише для покриття поточних щорічних видатків, а й для сплати відсотків по державних боргах і для погашення частини капітальної суми цих боргів, досягає 10 000 000 із лишком на рік. Але поземельний податок, стягуваний у розмірі 4 шилінги з 1 фунта, дає менш як 2 000 000 на рік. А тим часом ідеться про те, що цей так званий поземельний податок дорівнює 1⁄5 не тільки ренти з усієї землі, а й доходу з усіх будинків і відсотків з усіх капіталів Великої Британії, за винятком тільки тієї їх частини, яку віддано в позичку державі або вкладено у вигляді фермерського капіталу в обробіток землі. Вельми значну частину надходжень цього податку одержують від доходу з будинків і відсотків на капітал. Поземельний податок міста Лондона, наприклад, у розмірі 4 шилінги з 1 фунта досягає 123 399 фунтів 6 шилінгів 7 пенсів, поземельний податок міста Вестмінстера — 63 092 фунтів 1 шилінга 5 пенсів, із палаців Вайтхолл та Сент-Джемського — 30 754 фунтів 6 шилінгів 3 пенсів. Певна частка поземельного податку так само розподілена по всіх інших містах і торговельних містечках і майже цілком одержується від доходу з будинків та від передбачуваного відсотка з торговельного або продуктивного капіталу. Отже, за оцінюванням, ґрунтованим на обкладанні Великої Британії поземельним податком, уся маса доходу, отримуваного від ренти з усіх земель, від ренти з усіх будинків та від відсотків на всі капітали, за винятком тієї їх частини, яку віддано в позичку державі або використано на обробіток землі, не перевищує 10 000 000 фунтів стерлінгів на рік, тобто того звичайного доходу, що його уряд стягує з народу навіть за мирних часів. Оцінювання, що лежить в основі обкладання Великої Британії поземельним податком, якщо взяти все королівство в середньому, поза сумнівом, значно нижче за дійсну вартість, хоча в деяких окремих графствах та округах воно, як стверджують, майже дорівнює їй. Ренту із самих лише земель, за винятком доходу з будинків і відсотка на капітали, багато хто оцінював у 20 000 000 — це значною мірою довільне оцінювання, як мені здається, з однаковою імовірністю перевищує дійсну цифру або не досягає її. Але якщо землі Великої Британії за сучасного стану обробітку їх не дають понад 20 000 000 ренти на рік, то вони не могли б дати половини, а ймовірно, навіть і четвертої частини цієї ренти, якби всі вони належали одному власникові й перебували під недбалим, марнотратницьким та утискувальним керуванням його управителів та службовців. Землі корони Великої Британії не дають нині четвертої частини тієї ренти, що її можна було б, певно, одержувати з них, якби вони належали приватним особам. І якби земель корони було ще більше, то управління ними, мабуть, було б іще гіршим.

Дохід, що його населення отримує із землі, визначає не рента, а продукт землі. Весь річний продукт землі кожної країни, за винятком тієї частини, яка йде на насіння, протягом року споживається населенням чи обмінюється на інші споживані ним продукти. Усе те, що зменшує кількість продукції землі нижче за той рівень, до якого вона нормально могла б піднятися, знижує дохід населення ще більше, ніж дохід власників землі. Рента із землі, та частка продукції, що належить землевласникам, майже ніде у Великій Британії не перевищує третину всього одержуваного продукту. Якби за такого стану хліборобства, що дає ренту в 10 000 000 фунтів на рік, земля з високим рівнем культури могла б давати 20 000 000, то за припущення, що рента в цих двох випадках становить третину всього продукту, виявиться, що дохід землевласників у першому випадку лише на 10 млн на рік менший від того доходу, що є можливим за вищого рівня культури, тоді як дохід населення менший від можливого на цілих 30 000 000 на рік (за винятком частини продукту, потрібної на насіння). У такому разі населення країни буде меншим на ту кількість людей, що могла б існувати на 30 000 000 на рік (знов-таки за винятком того, що потрібно на насіння) відповідно до звичного способу життя та звичайних витрат різних за становищем людей, між якими розподілялася б решта.

Хоча нині у Європі не існує жодної цивілізованої держави, яка отримувала б головну частину своїх державних доходів від ренти із земель, що належать державі, проте всі великі монархії Європи досі мають багато просторих земельних володінь, що належать короні. Здебільшого це ліси, і до того ж інколи такі, де впродовж кількох миль не зустрінеш жодного дерева. Це суцільна пустеля — ні рослинності, ні людей. У будь-якій великій європейській монархії продаж земель корони дав би дуже велику суму грошей, яка за використання її на сплату державних боргів вивільнила б набагато більшу частину доходу, ніж той, що його будь-коли давали скарбниці ці землі. У країнах, де землі поліпшені, добре обробляються і дають на час продажу таку високу ренту, яку легко можна отримати з них, у разі продажу їх оцінюють зазвичай у розмірі тридцятирічної дохідності; неполіпшені, необроблювані коронні землі, що дають незначну ренту, певно, можна продати за ціною, яка відповідає дохідності за сорок, п’ятдесят або шістдесят років. Скарбниця в такому разі могла б одразу скористатися доходом, що його ця велика сума звільнила б від обов’язкових платежів. А за кілька років, вона, мабуть, почала б одержувати ще й інший дохід. Перейшовши у приватну власність, землі корони впродовж кількох років значно поліпшили б, краще обробляли б. Збільшення продукту, який вони дають, має вести до збільшення населення країни, оскільки збільшує його дохід і споживання. А дохід, одержуваний скарбницею від мит та акцизів, неодмінно зростає разом зі зростанням доходу й споживання населення.

Хоча на перший погляд і видається, ніби дохід, що його в цивілізованих монархіях скарбниця одержує від казенних земель, нічого не коштує окремим особам, однак насправді він обходиться суспільству значно дорожче за будь-який інший, такий самий за розміром, дохід скарбниці. В усіх випадках в інтересах суспільства замінити цей дохід скарбниці якимось іншим, таким самим за розмірами, і розподілити землі серед населення, що найкраще можна зробити, певно, через продаж їх із торгів.

У просторих та ізольованих монархіях у власності скарбниці, мабуть, мають залишатися тільки землі для задоволення та розкошів, а саме: парки, сади, місця для гулянь та інші володіння, що їх скрізь вважають джерелом витрат, а не доходів.

Таким чином, оскільки суспільні капітали та громадські землі, що можуть належати державі або правителеві, видаються непідхожим і недосяжним джерелом для покриття потрібних видатків будь-якої великої та цивілізованої держави, більшість цих витрат доводиться покривати тими чи тими податками, причому населення віддає частку свого приватного доходу, щоб скласти суспільний дохід правителя чи держави.


Частина 2

Про податки

Як уже було з’ясовано в книзі першій цього дослідження, приватний дохід окремих осіб одержується врешті-решт із трьох джерел: ренти, прибутку та заробітної плати. Кожний податок має сплачуватися з того або того із цих трьох видів доходу або однаково з них усіх. Я спробую дати якнайповніше уявлення про податки, що мають на увазі обкладання, по-перше, ренти, по-друге, прибутку, по-третє, заробітної плати і, по-четверте, усіх цих трьох джерел приватного доходу. Окремий розгляд кожного із цих чотирьох видів податків поділить другий підрозділ цієї глави на чотири статті, причому три з них вимагатимуть ще підрозділів. Як з’ясується з подальшого огляду, багато із цих податків зрештою сплачують не з того фонду або джерела доходу, що малися на увазі.

Перш ніж розпочати розгляд окремих податків, слід попередньо викласти чотири загальних положення щодо податків узагалі.

І. Піддані держави мають по змозі брати участь в утриманні уряду відповідно до своєї здатності й сил, тобто відповідно до доходу, яким вони користуються під протегуванням і захистом держави. Витрати уряду стосовно окремих осіб, що становлять населення великої нації, подібні до видатків на управління великим маєтком, що належить кільком власникам, які повинні брати участь у них відповідно до своєї частки в маєтку. Дотримання цього положення чи нехтування ним призводить до так званої рівності або нерівності оподаткування. Будь-який податок, зазначимо це раз і назавжди, що зрештою падає тільки на один із цих трьох згаданих вище видів доходу, неодмінно є нерівним, бо не зачіпає два інших. Далі, розглядаючи податки, я рідко відзначатиму окремо цей вид нерівності, а здебільшого обмежуватимусь зауваженням нерівності, яку створює окремий податок, що нерівномірно падає на відповідний вид приватного доходу.

ІІ. Податок, що його зобов’язується сплачувати кожна окрема особа, має бути точно визначеним, а не довільним. Термін сплати, спосіб платежу, сума платежу — усе це має бути зрозумілим і чітким для платника й для будь-якої іншої особи. Там, де цього немає, кожна особа, яку обкладають податком, більшою чи меншою мірою віддається під владу збирача податків, що може збільшувати податок для будь-якого нелюбого йому платника або загрозою такого збільшення вимагати для себе подарунок чи хабар. Невизначеність оподаткування розвиває зухвальство і сприяє підкупності розряду людей, які й без того не мають популярності, навіть у тому разі, якщо вони не відрізняються зухвальством і підкупністю. Точна визначеність того, що кожна окрема особа мусить платити, у питанні оподатковування видається справою такої великої ваги, що вельми значний ступінь нерівномірності, як це, на мою думку, випливає з досвіду всіх народів, є набагато меншим злом, ніж навіть дуже мала міра невизначеності.

ІІІ. Кожен податок слід стягувати в той час або в той спосіб, коли і як платникові найзручніше його платити. Податок на ренту із землі або з будинків, сплачуваний саме в той термін, коли зазвичай сплачуються ці ренти, стягують саме тоді, коли платникові, напевне, найзручніше внести його або коли він точно матиме на руках гроші для сплати. Усі податки на такі предмети споживання, якими є предмети розкоші, урешті-решт сплачує споживач і зазвичай у найзручніший для себе спосіб. Він сплачує їх потроху, у міру того як купує відповідні товари. І оскільки він вільний купувати чи не купувати їх, то сам винен, якщо йому доводиться зазнавати більш-менш значної незручності від таких податків.

IV. Кожен податок має бути так задуманий і розроблений, щоб він брав і утримував із кишень народу якомога менше понад те, що він дає державній скарбниці. Податок може брати чи то утримувати з кишень народу значно більше, ніж він дає скарбниці чотирма шляхами. По-перше, його збирання може вимагати великого числа чиновників, чия плата поглинатиме більшу частину суми, яку дає податок, а вимагання сплати може обтяжити народ додатковим податком. По-друге, він може ускладнювати застосування праці населення й перешкоджати йому займатися тими промислами, що дають засоби до існування та роботу великій кількості людей. Зобов’язуючи людей платити, він може тим самим зменшувати або навіть знищувати фонди, що надали б їм можливість з більшою легкістю робити ці платежі. По-третє, конфіскаціями та іншими покараннями, яких зазнають нещасні люди, що намагаються ухилитися від сплати податку, він може розоряти їх і таким чином знищувати вигоду, яку суспільство могло б одержувати від застосування їхніх капіталів. Нерозумний податок створює велику спокусу для контрабанди, а покарання за контрабанду мають посилюватися відповідно до спокуси. Закон усупереч усім звичайним принципам справедливості спершу створює спокусу, а потім карає тих, хто піддається їй, і при цьому зазвичай він посилює покарання відповідно до тієї самої обставини, яка, поза сумнівом, мала б пом’якшувати його, а саме — відповідно до спокуси скоїти злочин[98]. По-четверте, частими відвідинами й неприємним розпитуванням збирачів податків він може завдавати людям багато зайвих хвилювань, неприємностей і утисків; і хоча неприємності насправді не є видатками, однак вони, поза сумнівом, еквівалентні видаткові, ціною якого кожна людина ладна позбутися їх. Збирання податків у будь-який із названих способів робить їх більш обтяжливими для народу, ніж корисними для правителя.

Очевидна справедливість і користь цих положень звертали на себе більшу або меншу увагу всіх народів. Усі народи намагалися в міру свого розуміння зробити свої податки такими рівномірними, як тільки могли, такими чітко визначеними, щоб це було зручно платникові як щодо терміну й способу сплати, так і щодо частки його доходу, яку він віддавав правителеві, а також якомога менш обтяжливими для народу. Наступний стислий огляд деяких головних податків, що існували за різних епох і в різних країнах, має показати, що ці зусилля не в усіх народів були однаково успішні.


Стаття 4. Податки на ренту

Податки на земельну ренту

Податок на земельну ренту може встановлюватися за певною схемою, причому для кожного округу в основу оцінювання кладуть певну ренту, і воно потім не змінюється, або ж податок встановлюється так, що змінюється разом із кожною зміною розмірів дійсної ренти із землі й підвищується або знижується залежно від поліпшення чи погіршення її обробітку.

Поземельний податок, що, як це усталилося у Великій Британії, розкладається на кожну округу відповідно до певної схеми, може бути рівномірним у момент його першого розкладання, але надалі він неминуче стає нерівномірним через те, що в різних частинах країни обробіток землі поліпшується або погіршується неоднаковою мірою. В Англії оцінювання, що лягло в основу обкладання поземельним податком різних графств і парафій відповідно до закону четвертого року Вільгельма та Марії, від самого початку було дуже нерівномірним. Тому цей податок іде врозріз із першим із наведених вище чотирьох правил. Зате він повністю узгоджується з іншими трьома. Його визначено цілком точно. Оскільки термін платежу податку збігається з часом сплати ренти, він такий зручний для платника, як це тільки можливо. Хоча в усіх випадках дійсним платником є землевласник, податок зазвичай сплачує заздалегідь орендар, якому землевласник зобов’язаний вирахувати цю суму під час сплати ренти. Цей податок стягує значно менше чиновників, ніж будь-який інший податок, що дає приблизно такий самий дохід. Оскільки податок із кожної округи не підвищується разом зі зростанням ренти, правитель не одержує частки прибутків, що є результатом поліпшень, здійснюваних землевласником. Щоправда, ці поліпшення інколи слугують для полегшення податку з інших землевласників округи. Але збільшення розміру податку для окремого маєтку, що його воно інколи спричиняє, завжди таке незначне, що ніколи не може перешкоджати поліпшенням або гальмувати зростання продуктивності землі. І оскільки податок не веде до зменшення кількості продуктів, створюваних землею, він не може вести й до підвищення їхньої ціни. Він не перешкоджає застосуванню праці населення. Він не завдає землевласникові жодних інших незручностей, окрім неминучої незручності платити податок.

Однак вигода, яку землевласник мав від незмінності оцінювання, за яким обкладалися поземельним податком усі землі Великої Британії, залежала переважно від обставин, цілком чужих природі податку.

Її почасти зумовлювали великі успіхи майже всієї країни, оскільки рента майже з усіх маєтків Великої Британії незмінно зростала після оцінювання і майже в жодному випадку не зменшувалася. Через це майже всі землевласники мали зиск із різниці між тим податком, який вони мусили б платити відповідно до справді отримуваної ними ренти з маєтків, і тим, що вони фактично сплачували за давнім оцінюванням. Якби стан країни був іншим, якби ренти поступово знижувалися внаслідок занепаду хліборобства, майже всі землевласники втратили б цю різницю. У ситуації, що склалася після революції, незмінність оцінювання виявилася вигідною для землевласників і шкідливою для правителя. В іншій ситуації вона могла бути вигідною для правителя й шкідливою для землевласників.

Оскільки податок підлягає сплаті грішми, то й оцінювання землі виражено в грошах. Від часів його встановлення вартість срібла залишалася майже незмінною й не відбувалося жодних змін також у вазі або вмісті чистого металу в монеті. Якби вартість срібла значно підвищилась, як це, напевне, було впродовж двох століть, що передували відкриттю копалень Америки, незмінність оцінювання могла б виявитися надзвичайно невигідною та обтяжливою для землевласника. Якби вартість срібла значно знизилась, як це, поза сумнівом, було впродовж принаймні століття після відкриття копалень, то незмінність оцінювання дуже скоротила б статтю доходу правителя. Якби сталася значна зміна в характері грошей, причому колишню кількість срібла почали б позначати меншою чи більшою монетною одиницею; якби, наприклад, з унції срібла замість 5 шилінгів 2 пенсів почали карбувати монети лише у 2 шилінги 7 пенсів або, навпаки, монети такого високого позначення, як 10 шилінгів 4 пенси, у першому випадку це підірвало б дохід власника землі, а в другому — дохід правителя.

Отже, за умов, дещо відмінних від тих, що фактично були, така незмінність оцінювання могло б становити велику незручність або для платників податку, або для держави. Однак протягом століття такі обставини мають наставати в той або той момент. Але, хоча просторі держави, так само як і всі творіння рук людських, виявлялися досі всі без винятку смертними, кожна держава прагне до безсмертя. Тому будь-яка установа, якій призначене таке саме постійне існування, як і самій державі, має бути зручною не тільки за певних обставин, а й за всіх обставин, має відповідати не скороминущим чи випадковим умовам, а неминучим і тому завжди незмінним.

Податок на ренту, який змінюється залежно від кожної зміни ренти або підвищується чи знижується відповідно до поліпшення чи погіршення обробітку землі, рекомендується як найсправедливіший з усіх податків тієї школою французьких дослідників, що називають себе економістами. Усі податки, заявляють вони, падають урешті-решт на земельну ренту й через це мають рівномірно стягуватися з того фонду, з якого їх зрештою виплачують. Поза сумнівом, справедливо, щоб усі податки по змозі рівномірно падали на той фонд, з якого їх урешті-решт має бути сплачено. Але без утомливого обговорення метафізичних аргументів, якими ці автори захищають свою вельми дотепну теорію, з наступного огляду з достатньою переконливістю з’ясується, які податки врешті-решт падають на земельну ренту і які падають на якесь інше джерело.

На території Венеції всі орні землі, здані в оренду фермерам, оподатковують у розмірі 1⁄10 ренти. Орендні договори заносять до офіційного реєстру, що його в кожній провінції або окрузі ведуть податкові чиновники. Коли власник сам обробляє свої землі, за справедливим оцінюванням йому надається знижка в 1⁄5 податку, тож за таку землю він платить тільки 8% замість 10 передбачуваної ренти.

Поземельний податок такого роду, певно, рівномірніший, ніж поземельний податок Англії. Можливо, він не завжди такий сталий, і часто визначення розмірів податку може завдавати землевласникові неабияких незручностей. Так само він може вимагати значніших витрат при стягуванні.

Однак, мабуть, можна придумати таку систему застосування цього податку, яка значною мірою усувала б цю невизначеність і зменшувала б ці витрати.

Наприклад, обох — і землевласника, і орендаря — можна було б зобов’язати заявляти про свій договір про оренду для запису в громадському реєстрі. Можна було б установити належні штрафи за приховування чи неправдиве повідомлення якихось із цих умов; і якби частину цих штрафів видавала одна із цих сторін, яка сповістила про таке приховування чи неправдиве повідомлення й, отже, викрила другу сторону в такому приховуванні чи неправдивому повідомленні, то це справді втримувало б їх від змови з метою ошукання фінансового відомства. Усі умови оренди з таких заяв були б достатньо відомі.

Деякі землевласники, замість підвищити ренту, включають одноразову суму за поновлення оренди. Така практика здебільшого характерна для марнотратця, що за певну суму готівки продає майбутній дохід значно більшої вартості. Тому здебільшого вона є шкідливою для землевласника; вона часто шкідлива для орендаря й завжди шкідлива для суспільства. Вона часто бере в орендаря значну частину його капіталу й цим так зменшує його здатність обробляти землю, що для нього виявляється важчим сплачувати невелику ренту, аніж за інших умов платити більш високу. А все те, що зменшує його здатність обробляти землю, неминуче знижує найважливішу частину доходу суспільства. Якби з таких одноразових сум було встановлено значно вищий податок, ніж зі звичайної ренти, можна було б ускладнити цю практику до чималої вигоди всіх зацікавлених сторін — землевласника, орендаря, правителя й суспільства загалом.

Деякі орендні договори приписують орендареві певний спосіб обробітку землі та певну сівозміну протягом усього терміну оренди. Цю умову, що зазвичай є плодом самовпевненості землевласника й певності в перевазі його власних знань (самовпевненості, здебільшого дуже мало обґрунтованої), слід завжди розглядати як додаткову ренту, як ренту у вигляді певних послуг замість грошової ренти. Для ускладнення та припинення такої, зазвичай безглуздої, практики можна було б цей вид ренти оцінювати вище і, отже, оподатковувати дещо вище, ніж звичайні грошові ренти.

Деякі землевласники замість ренти грішми вимагають ренту натурою — хлібом, худобою, птицею, вином, олією тощо, інші вимагають її роботою. Такі ренти завжди більш обтяжливі для орендаря, ніж вигідні для землевласника. Вони беруть більше з кишені першого, ніж дають останньому. У будь-якій країні, де ці ренти трапляються, орендарі бідні й жебракують майже в повній відповідності до ступеня поширення рент. Цю практику, шкідливу для всього суспільства, можна було б, мабуть, також достатньою мірою ускладнити, оцінюючи такі ренти дещо вище, а отже, й оподатковуючи їх дещо вище за звичайну грошову ренту.

Коли землевласник сам веде господарство на частині своїх земель, ренту можна визначити погоджувальним оцінюванням земель навколишніх фермерів і землевласників і податок для нього може бути дещо зменшено, як це практикують на венеціанській території, за умови, якщо рента із займаних ним земель не перевищує певної суми. Важливо заохочувати землевласника обробляти частину своєї землі. Його капітал зазвичай є більшим від капіталу орендаря, і за меншого вміння він часто може одержувати більший продукт. Землевласник може дозволити собі різні досліди й зазвичай схильний їх робити. Його невдалі досліди завдають йому лише невеликих втрат, тоді як успішні сприяють поліпшенню й кращому розвиткові всієї країни. Але може виявитися важливим, аби зниження податку заохочувало його самостійно обробляти свої землі тільки до певної міри. Якби більшість землевласників була поставлена перед спокусою самим вести господарство на всіх своїх землях, то країна (замість тверезих і працьовитих орендарів, змушених у власних інтересах обробляти землю так добре, як тільки дають змогу їхні капітал і вміння) виявилася б заповненою лінивими й марнотратними управителями, недбале управління яких невдовзі погіршило б обробіток землі й знизило б річний продукт землі, спричинивши не тільки зменшення доходу їхніх хазяїв, а й скорочення найважливішої частини доходу всього суспільства.

Така система управління могла б, мабуть, позбавити податок цього роду будь-якої невизначеності, яка може спричиняти утискування або незручність для платника, і водночас сприяти загальному застосуванню такого способу використання землі, що міг би неабиякою мірою вплинути на загальне поліпшення культури країни.

Видаток при стягуванні поземельного податку, який змінювався б за кожної зміни ренти, був би, певно, дещо більшим, ніж при стягуванні податку, встановлюваного відповідно до незмінного оцінювання. У першому випадку неминучими були б додаткові витрати як на утримання установ з оцінювання, які довелося б заснувати в різних округах країни, так і на саме оцінювання земель, які землевласники вирішили б обробляти самі. Проте такий видаток міг би бути дуже помірний і значно нижчий за видаток, пов’язаний зі стягуванням багатьох інших податків, які дають зовсім малий дохід порівняно з тим, що можна отримати від такого податку.

Найважливіше заперечення, яке, напевне, можна висунути проти такого поземельного змінюваного податку, полягає в тому, що він може завадити поліпшенню землі. Землевласник буде менш схильний до поліпшень, коли правитель, який не брав участі у витратах на це, одержуватиме частину прибутку від цих поліпшень. Навіть це заперечення можна усунути, якщо землевласникові буде дозволено, перш ніж він розпочне поліпшення, спільно з податковими чиновниками встановлювати дійсну вартість його земель за справедливим оцінюванням певного числа навколишніх землевласників і фермерів, обраних нарівно обома сторонами, і якщо його буде оподатковано відповідно до цього оцінювання на число років, цілком достатнє для повного відшкодування йому витрат на поліпшення. Привернення уваги правителя до поліпшення землі в інтересах збільшення його власного доходу — така одна з головних вигод поземельного податку. Тому термін для відшкодування витрат землевласника не має набагато перевищувати того, що є безумовно потрібним для цієї мети, бо в противному разі віддаленість очікуваної вигоди надміру послабила б цю увагу. Але з певного погляду все-таки краще, щоб він був дещо триваліший, ніж занадто короткий. Жодне збудження уваги й турбот правителя не може врівноважити найменшого ускладнення, створюваного для поліпшень із боку землевласника. Увага й турботи правителя в кращому разі можуть вести до найбільш загального й розпливчастого зважування того, що здатне сприяти кращому обробітку більшості його володінь. Тим часом увага й турботи землевласника виявляються в ретельному й докладному зважуванні того, що може виявитися найвигіднішим використанням кожного дюйма землі його маєтку. Головна увага правителя має бути спрямована на заохочення всіма наявними в нього засобами старанності й уваги землевласника та фермера; для цього він повинен надати можливість їм обом переслідувати свої інтереси самостійно і на власний розсуд, дати їм цілковиту певність, що вони зможуть повною мірою користуватися плодами своєї праці, і забезпечити їм найширший ринок для всіх їхніх продуктів, установивши найлегші та найбезпечніші шляхи сполучення суходолом і водою повсюдно у своїх володіннях, а також цілком необмежену свободу вивезення до володінь усіх інших правителів.

Якщо виявиться, що за такої системи управління податок цього роду можна застосовувати таким чином, щоб не лише не перешкоджати, а й, навпаки, дещо заохочувати поліпшення землі, то він навряд чи буде причиною якоїсь іншої незручності для землевласника, крім непереборної взагалі незручності — потреби платити податок.

За всіх змінюваних станів суспільства, за розвитку й занепаду хліборобства, за всіх змін вартості срібла та вмісту благородних металів у монеті такий податок сам по собі й без жодних зусиль із боку уряду узгоджуватиметься з фактичним станом речей і буде однаково справедливим і рівномірним за всіх цих змін. Тому він значно придатніший для встановлення у вигляді постійного та незмінного правила або так званого основного закону держави, ніж будь-який інший податок, що його завжди стягують за фіксованим оцінюванням.

Деякі держави замість простого та зрозумілого способу реєстрації орендних договорів вдавалися до складнішого й дорожчого — фактичного перепису та оцінювання всіх земель країни. Вони, певно, підозрювали, що й орендар, і той, хто здає землю, можуть змовитися з метою обману фіскального відомства й приховувати дійсні умови оренди. «Книга Страшного суду» була, напевне, результатом дуже точного перепису такого роду.

У старих володіннях короля Пруссії поземельний податок стягують за фактичним переписом та оцінюванням, яке час від часу переглядають і змінюють[99]. Відповідно до цього оцінювання, світські землевласники сплачують від 20 до 25% свого доходу, духовні — від 40 до 45%. Перепис та оцінювання в Силезії відбулися за розпорядженням нинішнього короля, і, як кажуть, вони відзначаються великою точністю. Тут землі, що належать єпископові Бреславльському, оподатковано в розмірі 25% ренти, яку вони дають. Інші доходи духівництва обох віросповідань оподатковано в розмірі 50%; командорства Тевтонського та Мальтійського орденів — у розмірі 40%; землі, що перебувають у руках дворян, — у розмірі 38,33%, а в руках простих людей — у розмірі 35,33%.

Для перепису та оцінювання земель у Богемії знадобилося, як повідомляють, понад 100 років праці. Їх закінчили лише після миру 1748 року за наказом імператриці, яка нині царствує. Перепис Міланського герцогства, який розпочали ще за Карла VI, закінчено тільки після 1760-го. Його вважають одним із найточніших серед тих, що їх коли-небудь здійснювали. Перепис Савойї та П’ємонту відбувся за наказом покійного нині короля Сардинії[100].

У володіннях прусського короля дохід церкви оподатковують набагато вище, ніж дохід світських землевласників. Церковний дохід у більшій своїй частині лише лягає тягарем на земельну ренту. Рідко буває, щоб бодай якась його частина йшла на поліпшення землі або використовувалася таким чином, щоб якоюсь мірою сприяти збільшенню доходу всього народу. Певно, з огляду на це прусський король визнав за справедливе, щоб духівництво вносило значно більше для задоволення потреб держави. У деяких країнах церковні землі звільнено від усіх податків, у деяких їх оподатковують менше за інші землі. У герцогстві Міланському землі, якими церква володіла до 1575 року, при оподаткуванні оцінено лише у третину їхньої вартості.

У Силезії землі, що перебувають у володінні дворян, оподатковано на 3% вище від земель, що перебувають у руках простого люду. Прусський король, мабуть, передбачав, що шана та різні привілеї, пов’язані з володіннями першого типу, достатньою мірою винагородять землевласників за невелике збільшення податку, а принизливу підпорядкованість останніх буде дещо послаблено завдяки легшому оподаткуванню. В інших країнах система оподаткування не тільки не послаблює, а ще й посилює цю нерівність. У володіннях короля Сардинського і в тих провінціях Франції, на які поширюється так звана реальна, або поземельна, подать, податок падає виключно на землі, що перебувають у володінні простого люду, тоді як дворянські землі не підлягають оподаткуванню.

Поземельний податок, установлюваний відповідно до загального перепису та оцінювання, хоч би яким справедливим і рівномірним він був спочатку, невдовзі має стати несправедливим і нерівномірним. Щоб запобігти цьому, знадобилася б постійна та обтяжлива увага з боку уряду до всіх коливань у загальному стані й продуктивності кожної окремої ферми в країні. Уряди Пруссії, Богемії, Сардинії та герцогства Міланського справді виявляють таку увагу — увагу, настільки не властиву природі будь-якого уряду, що навряд чи вона триватиме довго, а якщо й триватиме, то, певно, почне врешті-решт завдавати платникам податку значно більше неспокою й утисків, ніж полегшення.

У 1666 році в Монтабанській окрузі реальну, або поземельну, подать було розкладено, як розповідають, відповідно до вельми точного перепису й оцінювання[101]. На 1727 рік ця розкладка виявилася цілком нерівномірною й несправедливою. Щоб виправити це, уряд не знайшов кращого способу, окрім як накласти на всю округу додатковий податок у 120 000 ліврів, який розподіляється по всіх ділянках округу, що підлягають оподаткуванню, згідно з колишньою розкладкою. Але його стягують лише з тих ділянок, які тепер оподатковані відповідно до старої розкладки нижче від дійсної дохідності, і використовують для полегшення податку тих, хто тією самою розкладкою оподаткований вище за дохідність. Наприклад, дві ділянки оподатковано за старою розкладкою по 1000 ліврів кожну, тоді як тепер за першу слід було б платити 900, а за другу — 1000 ліврів. Додатковим податком обидві ці ділянки обкладають по 1100 ліврів кожну, але його стягують тільки з неоподаткованої ділянки й використовують для полегшення податку з ділянки переоподаткованої, із якої таким чином сплачується лише 900 ліврів. Уряд нічого не виграє й не програє від додаткового податку, застосовуваного виключно для усунення нерівномірності, зумовленої старою розкладкою. Його застосування віддане на розсуд інтенданта округу й через це має бути значною мірою довільним.


Податки, що їх визначають не відповідно до ренти, а відповідно до продукції землі

Податки на продукцію землі насправді є податками на ренту, і, хоча їх може спершу виплачувати фермер, зрештою їх платить землевласник. Коли потрібно платити податок частиною продукції, фермер у міру можливості вираховує вартість цієї частини з року в рік і потім відповідно зменшує ренту, яку погоджується платити землевласникові. Немає такого фермера, який не вираховував би заздалегідь, скільки становитиме за всі роки оренди церковна десятина — поземельний податок такого самого роду.

Десятина та будь-який інший поземельний податок такого самого роду, хоча вони зовні й видаються цілком однаковими, насправді далеко не однакові, оскільки певна частина продукції за різних умов своєю вартістю дорівнює дуже різній частці ренти. На деяких дуже родючих землях продукції так багато, що половини її достатньо для відшкодування фермерові капіталу, витраченого ним на обробіток, разом зі звичайним в окрузі прибутком на фермерський капітал. Другу половину, або, що те саме, вартість цієї другої половини, він міг би платити як ренту землевласникові, якби не було десятини. Але якщо 1⁄10 продукції відбирають у нього як десятину, він має вимагати зниження ренти на 1⁄5, бо інакше не зможе повернути свого капіталу зі звичайним прибутком. У цьому разі рента землевласника замість досягати 1⁄2 або 5⁄10 усієї продукції, дорівнюватиме тільки 4⁄10 її. На менш родючих землях продукції інколи так мало, а витрати на обробіток такі великі, що, щоб відшкодувати фермерові його капітал разом зі звичайним прибутком, потрібні 4⁄5 усієї продукції. У цьому разі навіть за відсутності десятини рента землевласника може досягати не більш як 1⁄5, або 2⁄10, усієї продукції. А якщо фермер сплачує 1⁄10 свого продукту як десятину, він має вимагати від землевласника відповідного зниження ренти, яка, отже, виявиться зниженою до 1⁄10 всієї продукції. На ренту з родючих земель десятина може інколи лягати податком не більш ніж в 1⁄5, тобто в 4 шилінги на фунт, тоді як на ренту з неродючих земель вона може інколи лягати податком у цілу половину, тобто в 10 шилінгів на фунт.

Оскільки десятина часто виявляється дуже нерівномірним податком на ренту, остільки вона завжди є великою перешкодою як для здійснення поліпшень землевласником, так і для обробітку землі фермером. Перший не може ризикувати робити найважливіші й зазвичай найдорожчі поліпшення, а останній не наважується вирощувати найцінніші рослини, що зазвичай вимагають найбільших витрат, якщо церква, котра не несе ані найменшої частки цих витрат, має одержувати дуже значну частину прибутку. Марену через десятину тривалий час розводили тільки в об’єднаних провінціях, що, як пресвітеріанська країна, були звільнені від цього розорливого податку й мали своєрідну монополію на цей корисний барвник на шкоду решті країн Європи. Нещодавні спроби ввести культуру цієї рослини в Англії було здійснено тільки внаслідок видання закону, за яким із земель, засіяних мареною, стягується тільки 5 шилінгів із акра взамін будь-якої десятини.

Як у більшій частині Європи церква, так само і в багатьох країнах Азії держава утримується переважно з поземельного податку, що співвідноситься не з рентою, а з продукцією землі; у Китаї головний дохід правителя становить 1⁄10 продукції з усіх земель імперії. Однак цю 1⁄10 визначають так помірно, що в багатьох провінціях, як розповідають, вона не перевищує 1⁄30 звичайної продукції. Поземельний податок (земельна рента), сплачуваний магометанському урядові Бенгалії до того, як ця країна потрапила до рук англійської Ост-Індської компанії, досягав, як стверджують, 1⁄5 продукції. Поземельний податок у Давньому Єгипті, як повідомляють, теж дорівнював 1⁄5.

В Азії цей вид поземельного податку живить інтерес правителя до поліпшення та обробітку землі. Правителі Китаю, Бенгалії (за магометанського уряду) й Давнього Єгипту, як повідомляють, справді дуже дбали про прокладання та утримання добрих доріг і судноплавних каналів, щоб якнайзначніше збільшити як кількість, так і вартість усієї продукції землі, забезпечуючи їй такий широкий ринок, який тільки могли надати їй їхні власні володіння. Церковна десятина ділиться на такі незначні частини, що жоден із її власників не може мати такого інтересу. Парафіяльний священик ніколи не виручить своїх грошей, якщо проведе дорогу або канал до віддаленої частини країни, щоб розширити ринок для продуктів своєї окремої парафії. Такі податки, оскільки вони призначені для надання коштів державі, мають деякі корисні сторони, що можуть певною мірою врівноважувати незручності від них, та коли вони мусять служити для надання коштів церкві, вони пов’язані із самими лише незручностями.

Податки з продукції землі можуть стягуватися натурою або, за певним оцінюванням, грішми.

Парафіяльний священик або поміщик середніх статків, який живе зі свого маєтку, інколи, мабуть, може знаходити якусь вигоду в отриманні: перший — своєї десятини, другий — своєї ренти натурою. Кількість, що підлягає збиранню, і територія, у межах якої це здійснюється, такі малі, що вони обидва можуть на власні очі стежити за збиранням і використанням усього того, що мають отримати. Багатий поміщик, який мешкає в столиці, ризикував би великими втратами через недбалість і ще більше — через зловживання з боку своїх управителів і службовців, якби ренту з його маєтку у віддаленій провінції йому сплачували в такий спосіб. Втрати правителя внаслідок зловживань і розкрадань його збирачів податків у такому разі неминуче значно збільшаться. Слуги та службовці найлегковажнішої приватної особи, мабуть, значно більше перебувають перед очима свого хазяїна, ніж слуги та службовці найобачливішого правителя, і державний дохід, сплачуваний натурою, так страждав би від зловживань збирачів податку, що до скарбниці правителя потрапляла б лиш незначна частина сум, збираних із народу. Проте, як розповідають, певну частину державного доходу в Китаї сплачують саме таким чином. Мандарини та інші збирачі податків, поза сумнівом, знаходять вигоду в збереженні способу платежу, за якого зловживання значно можливіші, ніж у разі сплати грішми.

Податок із продукції землі, сплачуваний грішми, може стягуватися або за оцінюванням, змінюваним відповідно до змін ринкової ціни, або за твердим оцінюванням, тож, наприклад, бушель пшениці незалежно від стану ринку завжди оцінюють однаково. Виручка від податку, стягуваного в перший спосіб, змінюється лише залежно від змін фактичної продукції землі, залежно від поліпшення або недоліків її обробітку. Виручка від податку, стягуваного в другий спосіб, змінюється не тільки залежно від зміни розмірів фактичної продукції, а й залежно від зміни вартості дорогоцінних металів та кількості цих металів, що в різний час міститься в монеті того самого номіналу. Виручка в першому випадку завжди перебуває у певному співвідношенні з вартістю дійсної продукції землі; виручка в другому випадку може в різні періоди неоднаково співвідноситися із цією вартістю.

Коли замість сплати певної частини продукту із землі або ціни певної його частини для погашення всього податку чи десятини слід платити певну грошову суму, податок набуває такого самого характеру, як і поземельний податок в Англії. Він не підвищується й не знижується разом із земельною рентою, він і не заохочує поліпшення, і не ускладнює їх. Десятина в більшості парафій, що замість інших десятин сплачують так званий модус, і є саме таким податком. За часів магометанського володарювання в Бенгалії замість платежу натурою 1⁄5 продукції в більшості округ, або заміндарів, країни було встановлено сплату певної грошової суми і до того ж, як розповідають, дуже помірної. Деякі службовці Ост-Індської компанії під приводом відновлення належної вартості державного доходу взамін сплати цієї суми встановили в деяких провінціях платіж натурою. За їхнього управління така зміна мала, певно, ускладнювати обробіток землі й водночас створювати нові приводи для зловживань при стягуванні державних доходів, що впали набагато нижче від того рівня, на якому вони перебували, як стверджують, у той час, коли їх було вперше передано у відання компанії. Службовці компанії, можливо, мали зиск від цієї зміни, але, певно, коштом своїх хазяїв і країни.


Податки на ренту з будівель

У ренті з будівель, або найомній платі, можна розрізняти дві частини, одну з яких можна цілком доречно назвати будівельною рентою, а другу зазвичай називають рентою земельною.

Будівельна рента (або рента з будівель) є відсотком, або прибутком, на капітал, витрачений на спорудження будинку. Для того щоб поставити будівельну промисловість в однакові умови з іншими промислами, потрібно, щоб ця рента була достатньою, по-перше, для виплати будівельникові такого самого відсотка, що його він отримав би на свій капітал, якби віддав його в позичку під надійне забезпечення, і, по-друге, для збереження його будинку в належному стані, або, що те саме, для відшкодування через певне число років капіталу, витраченого на його спорудження. Через це рента з будівель, або звичайний прибуток із будівель, скрізь визначається звичайним відсотком на гроші. Там, де ринкова норма відсотка дорівнює 4%, рента з будівлі, що по сплаті земельної ренти дає 6–6,5% на всі витрати для будівництва, мабуть, може давати будівельникові достатній прибуток. Коли ринкова норма відсотка досягає 5%, для цього, певно, знадобиться рента в 7 і 7,5%. Якщо порівняно з наявним відсотком на капітал будівельна справа в якийсь момент дає значно вищий прибуток, ніж цей, то вона скоро відтягне до себе з інших галузей промисловості так багато капіталу, що це знизить прибуток до його нормального рівня. Якщо вона в якийсь момент дає менше, інші галузі виробництва невдовзі відтягнуть від неї стільки капіталу, що прибуток знов-таки підвищиться.

Уся та частина ренти з будівлі, яка залишається понад те, що потрібно для одержання цього помірного прибутку, звісно, припадає на земельну ренту, і в тих випадках, коли власник землі й власник будівлі — дві різні особи, вона здебільшого повністю виплачується першому. Ця додаткова рента складає ціну, яку мешканець будинку сплачує за якусь дійсну або передбачувану перевагу розташування. Сільські будинки, що розташовані на значній відстані від великого міста, де є вдосталь вільної землі, дають зовсім незначну ренту, і в кожному разі не більше за те, що давала б земля, на якій стоїть будинок, якби її було використано для хліборобства. Рента із заміських вілл поблизу великого міста буває інколи значно вищою, і в цьому разі особливі зручності або привабливість місцевості дуже добре оплачуються. Земельна рента зазвичай є найвищою в столиці та в тих окремих її районах, де існує найбільший попит на будинки для будь-якої мети: для промислової та торговельної, для розваг і прийому гостей чи з простого марнославства й моди.

Податок на найомну плату (ренту з будівлі), що сплачується наймачем і є пропорційним усій ренті з кожного будинку, не може, принаймні на більш-менш значний час, впливати на будівельну ренту. Якби будівельник не виручав свого помірного прибутку, він змушений був би припинити свою справу, а це за короткий час повернуло б його прибуток на рівень, відповідний його рівню в інших промислах, оскільки посилило б попит на будинки. Такий податок не може падати повністю на земельну ренту; він розподіляється таким чином, що одна частина його падає на мешканця будинку, а друга — на власника землі.

Припустимо, наприклад, що хтось відповідно до своїх коштів вважає за можливе витрачати за рік на оренду будинку 60 фунтів; припустимо також, що на найомну плату з будинків встановлено податок у розмірі 4 шилінги з фунта, або 1⁄5, сплачуваний наймачем; у такому разі будинок, який здають за 60 фунтів на рік, обходитиметься йому в 72 фунти, тобто на 12 дорожче, ніж він вважає за можливе для себе платити. Тому він задовольниться дещо гіршим будинком чи будинком, який здають за 50 фунтів, що разом із додатковими 10, які він мусить витрачати на сплату податку, становитиме 60 фунтів на рік, той видаток, що його він вважає відповідним своїм коштам; щоб сплатити податок, він відмовиться від частини додаткових зручностей, які міг би мати від будинку, що коштує на 10 фунтів на рік дорожче. Я кажу: від частини додаткових зручностей, тому що він лише в рідкісних випадках може втратити всі ці вигоди, оскільки завдяки податку за 50 фунтів на рік матиме кращий будинок, ніж міг би отримати на цю суму за відсутності податку. Оскільки подібно до того як такий податок, усуваючи даного претендента, має зменшити попит на будинки за 60 фунтів, він має також зменшити попит і на будинки за 50 фунтів і взагалі на будинки за будь-яку іншу ціну, за винятком найдешевших, попит на які він на певний час посилить. Але рента з будинків усіх категорій, попит на які зменшився, неодмінно більше або менше знизиться. Оскільки ані найменша частина цього зниження не може, принаймні впродовж більш-менш тривалого часу, позначатися на будівельній ренті, то все воно врешті-решт має впасти на земельну ренту. Таким чином, кінцева сплата цього податку має лягти почасти на наймача будинку, якому доведеться для сплати цього податку відмовитися від деяких своїх зручностей, і почасти на власника землі, якому для сплати своєї частки доведеться відмовитися від частини свого доходу. Не дуже легко, мабуть, визначити, як саме розподілиться між ними цей кінцевий платіж. Цей розподіл буде, певно, дуже різний за різних умов, і такий податок залежно від цих різних умов може дуже нерівномірно лягати на наймача будинку і на власника землі.

Нерівномірність, із якою такий податок може лягати на власників різних земельних рент, виникає через випадкову нерівномірність зазначеного розподілу, тоді як нерівномірність, із якою він може лягати на наймачів різних будинків, зумовлюється не тільки цією, а ще й іншою причиною. Частка видатку на найомну плату в загальних витратах на життя в осіб із різним статком неоднакова. Вона, певно, найвища в найбагатших людей і поступово знижується зі зменшенням статку, тож, за загальним правилом, виявляється найнижчою на найнижчому щаблі добробуту. Предмети першої потреби становлять головний видаток бідняків. Їм важко діставати собі їжу, і більшість свого скромного доходу вони витрачають на її придбання. Предмети розкоші й марноти спричиняють головний видаток багатих, а розкішний будинок ще прикрашає й виставляє в найвигіднішому світлі всі інші предмети розкоші та марнотні прикраси, якими вони володіють. Тому податок на найомну плату має, за загальним правилом, лягати найбільшим тягарем на багатих, і в такій нерівномірності немає, мабуть, нічого надто несправедливого. Зовсім не є несправедливим, щоб багаті брали участь у державних видатках не тільки пропорційно своєму доходові, а й дещо більшою часткою.

Хоча рента з будівель, або найомна плата, де в чому подібна до земельної ренти, в одному вона істотно відрізняється від неї. Земля, із якої сплачують ренту, виробляє її; ренту з будівель сплачують за користування непродуктивним предметом. Ані будинок, ані земля, на якій він стоїть, нічого не виробляють. Через це особа, що сплачує ренту, мусить брати гроші для цього з якогось іншого джерела доходу, відмінного й незалежного від цього предмета. Податок із найомної плати, або ренти з будинків, оскільки він лягає на наймачів, має братися з того самого джерела, що й сама рента, і сплачуватися з доходу наймачів, одержуваного від заробітної плати, прибутку на капітал або земельної ренти. Оскільки він лягає на наймачів, він належить до числа тих податків, що падають не на одне, а на всі три джерела доходу, і з усіх поглядів за своїм характером подібний до будь-якого іншого податку на будь-який інший предмет споживання. Загалом не існує, мабуть, такого іншого предмета видатку чи споживання, із якого можна було б краще судити про широту чи скромність загальних витрат людини, ніж зі сплачуваної нею найомної плати за будинок.

Пропорційний податок на цю особливу статтю видатку міг би, мабуть, дати більший дохід, ніж той, що його досі отримували з нього в якійсь частині Європи. Зрозуміло, якщо податок буде дуже високим, більшість людей намагатиметься по змозі зменшити свої платежі й задовольнятиметься меншими за розмірами будинками, спрямовуючи більшу частину свого доходу на інші цілі.

Розмір ренти з будівлі, або найомної плати, можна легко встановити з достатньою точністю за допомогою такої самої практики, яка потрібна для встановлення звичайної земельної ренти. Із незаселених будинків не потрібно платити жодного податку. Податок на них цілком лягав би на власника, якого таким чином оподатковували б за предмет, що не дає йому ані зручностей, ані доходу. Будинки, у яких живуть самі їхні власники, мають оподатковуватися не відповідно до їхньої будівельної вартості, а згідно зі справедливим оцінюванням — імовірним прибутком із них від винаймання. За оподаткування таких будинків відповідно до їхньої будівельної вартості податок у 3–4 шилінги з фунта в поєднанні з іншими податками розорив би майже всі багаті й знатні родини не тільки нашої, але, гадаю, і будь-якої іншої цивілізованої країни. Той, хто уважно ознайомиться з міськими та сільськими будинками найбагатших і найвельможніших родин нашої країни, переконається, що за норми тільки в 6,5–7% від первісної будівельної вартості їхня рента з будинку майже дорівнює всій чистій ренті з їхніх маєтків. Це нагромаджений видаток кількох послідовних поколінь, щоправда, витрачений на предмети великої краси й пишноти, але порівняно з тим, у що вони обійшлися, дуже малої мінової вартості[102].

Земельна рента з ділянок під будинками є ще більш підхожим об’єктом оподаткування, ніж найомна плата. Податок на таку земельну ренту не підвищить найомної плати за будинки. Він цілком лягатиме на власника цієї земельної ренти, що завжди виступає як монополіст і вимагає найвищої ренти, яку тільки можна отримати за користування його земельною ділянкою. Він може отримати за неї більше або менше залежно від того, багатшими чи біднішими виявляться претенденти, чи будуть вони в змозі задовольнити свій вибір певної ділянки з більшими або меншими витратами. В усіх країнах найбільша кількість багатих претендентів буває в столиці, і тому саме там завжди трапляється найвища земельна рента із забудованих ділянок. Оскільки багатство цих претендентів аніскільки не збільшиться від податку на цю земельну ренту, вони навряд чи будуть схильні платити дорожче за користування ділянкою. Мало важитиме, хто безпосередньо сплачує податок — наймач чи власник ділянки. Що більше змушений буде платити як податок наймач, то менше він буде схильний платити за ділянку, отже, зрештою сплата податку цілком ляже на власника ділянки. Земельну ренту з незаселених будинків має бути звільнено від податку.

Земельна рента із забудованих ділянок і звичайна земельна рента є такими видами доходу, якими власник у багатьох випадках користується без жодних турбот і зусиль зі свого боку. І якщо частину цього доходу відбиратимуть у нього для покриття видатків держави, від цього не постраждає жодна галузь праці. Після запровадження такого податку річний продукт землі та праці суспільства, дійсне багатство й дохід населення можуть залишитися незмінними. З огляду на це земельна рента із забудованих ділянок і звичайна земельна рента є, мабуть, тими видами доходу, що можуть найкраще витримувати особливий податок, установлюваний із них.

Рента із забудованих ділянок видається із цього погляду придатнішим об’єктом оподаткування, ніж звичайна земельна рента. Цю останню в багатьох випадках зумовлено, принаймні почасти, турботами й добрим управлінням землевласника. Дуже тяжкий податок може занадто несприятливо позначитися на цих турботах і доброму управлінні. Рента із забудованих ділянок, оскільки вона перевищує рівень звичайної земельної ренти, цілком зумовлена вмілим керуванням із боку правителя, який, сприяючи праці всього народу або мешканців якоїсь окремої місцевості, дає їм можливість платити за ділянку, на якій вони споруджують свої будинки, значно більше від її дійсної вартості або з великим надлишком відшкодовувати її власникові втрати, що їх він може зазнавати від такого використання ділянки. Не може бути нічого справедливішого, ніж коли фонд, що завдячує своїм існуванням доброму управлінню держави, обкладається значним податком чи дещо більшою часткою, ніж переважна кількість інших фондів, бере участь у видатках на утримання цього управління.

Хоча в багатьох європейських країнах встановлювалися податки на найомну плату з будинків, я не знаю такої країни, де ренту із забудованих земельних ділянок вважали б самостійним предметом оподаткування. Винахідники податків зіткнулися, певно, із деякими труднощами, коли визначали, яку частину ренти слід визнавати земельною і яку — будівельною. Тим часом не видається надто важким відрізняти ці дві частини ренти одну від одної.

У Великій Британії найомну плату за будинки оподатковують у таких самих розмірах, як і земельну ренту, за допомогою так званого щорічного земельного податку. Оцінювання, за яким цей податок визначали в кожній парафії або окрузі, завжди однакове. Первісно воно було надзвичайно нерівномірним і дотепер залишається таким. У більшій частині королівства цей податок падає на ренту з будівель ще не так відчутно, як на земельну ренту. Тільки в невеликій кількості округів із високим оподаткуванням від початку, у яких рента з будівель значно знизилася, земельний податок у 3–4 шилінги на фунт визнається відповідним дійсній дохідності будинку. Незаселені будинки, хоча відповідно до закону й підлягають оподаткуванню, у більшості округів через поблажливість збирачів звільняються від нього; це вилучення інколи спричиняє невеликі зміни в окладах податку з окремих будинків, хоча для всієї округи він завжди залишається незмінним. Збільшення ренти внаслідок спорудження нових будівель, ремонту тощо дає полегшення всій окрузі, що спричиняє подальші коливання в оподаткуванні окремих будинків.

У Голландії[103] кожний будинок оподатковують у 2,5% його вартості, причому не звертається жодної уваги ані на фактичний дохід із нього, ані на ту обставину, чи його здано внайми, чи він залишається незаселеним. Обтяжливим є, напевно, примушування власника платити податок за незаселений будинок, від якого він не може отримати жодного доходу, а надто платити такий дуже тяжкий податок. У Голландії, де ринкова норма відсотка не перевищує 3%, 2,5% від усієї вартості мають здебільшого становити понад третину будівельної ренти, а можливо, і всієї ренти. Справді, оцінювання, за яким оподатковують будинки, завжди, як кажуть, нижче за дійсну вартість. Коли будинок перебудовують, ремонтують або розширюють, оцінювання проводять повторно й відповідно до нього визначають розмір податку.

Винахідники різних податків, якими в різні епохи обкладали будинки в Англії, уявляли, напевне, що дуже складно встановити з приблизною точністю, якою має бути дійсна рента з кожного будинку. Тому вони регулювали податки відповідно до найбільш очевидних ознак, які, на їхню думку, мали перебувати у певній відповідності до ренти.

Першим таким податком стала подимна подать, або податок у 2 шилінги на кожну піч. Щоб пересвідчитися, скільки печей у будинку, збирач податків мав оглянути всі кімнати в ньому. Ці неприємні відвідини зробили податок ненависним. Тому невдовзі після революції його було скасовано як тавро рабства.

Наступним таким податком був податок у 2 шилінги з кожного населеного житлового будинку. Будинок із 10 вікнами оподатковували додатковими 4 шилінгами, будинок із 12 вікнами й більше — 8 шилінгами. Цей податок надалі було змінено: за будинки з 20 вікнами й менш ніж із 30 слід було платити 10 шилінгів, а за будинки з 30 вікнами й більше — 20 шилінгів. Число вікон найчастіше можна злічити ззовні, не входячи до всіх кімнат будинку. Тому відвідини збирача цього податку були не такі неприємні, як при стягуванні подимної податі.

Цей податок згодом було скасовано і замість нього запроваджено податок на вікна, що теж зазнав деяких змін і збільшень. Податок на вікна, як він існує нині (січень 1775 року), понад податок у 3 шилінги з кожного будинку в Англії та 1 шилінг у Шотландії оподатковує ще кожне вікно, причому в Англії він збільшується поступово з найнижчої ставки у 2 пенси з будинків, що мають до 7 вікон, до найвищої — у 2 шилінги з будинків, що мають 25 вікон і більше.

Головне заперечення проти всіх таких податків — їхня нерівномірність, нерівномірність гіршого ґатунку, оскільки вони часто мають значно важчим тягарем лягати на бідних, ніж на багатих. Будинок у невеликому місті, що його здають за 10 фунтів, може інколи мати більше вікон, ніж будинок, що дає 500 фунтів у Лондоні, і хоча мешканець першого напевно значно бідніший за мешканця другого, однак, оскільки його частку визначає податок на вікна, він мусить вносити на утримання держави більше. Через це такі податки прямо протилежні першому з наведених вище чотирьох основних принципів. Жодному з трьох інших принципів вони, напевне, не дуже суперечать.

Природна тенденція податку на вікна й усіх інших податків із будинків виявляється у зниженні ренти. Що більшу суму будь-хто сплачує як податок, то менше, вочевидь, він може платити за найом будинку. Однак від часів запровадження податку на вікна рента з будівель загалом більшою чи меншою мірою підвищилася майже в усіх відомих мені містах і сільських місцевостях Великої Британії. Таким великим було майже скрізь збільшення попиту на будинки, що він підвищив найомну плату більше, ніж міг знизити податок на вікна, — один із багатьох доказів процвітання країни та зростання доходу її мешканців. Якби не цей податок, найомна плата, певно, піднялася б іще вище.

Стаття 2. Податки на прибуток, або на дохід, що його дає капітал

Дохід, або прибуток, одержуваний із капіталу, розпадається на дві частини — ту, що оплачує відсоток і належить власникові капіталу, і ту додаткову частину, яка залишається понад те, що необхідно для сплати відсотка.

Остання частина прибутку, вочевидь, не може оподатковуватися безпосередньо. Вона становить винагороду, і здебільшого лише дуже помірну, за ризик і працю при застосуванні капіталу. Підприємець має одержувати цю винагороду, у противному разі він не може в згоді зі своїми інтересами вести далі свою справу. Тому за безпосереднього оподаткування відповідно до всього прибутку загалом він був би змушений або підвищити норму свого прибутку, або перекласти податок на грошовий відсоток, тобто платити менший відсоток. За підвищення ним норми свого прибутку пропорційно податкові весь цей податок, хай би його сплачував він сам, урешті-решт оплачувала б одна з двох різних груп залежно від того, у який спосіб він використовує капітал, що перебуває в його розпорядженні. Використовуючи його як фермерський капітал на обробіток землі, він міг би підвищити норму свого прибутку, тільки утримуючи більшу частку, або, що те саме, ціну більшої частки продукту землі; а оскільки це можна зробити тільки за допомогою скорочення ренти, то кінцева сплата податку лягала б на землевласника. Використовуючи його як торговельний або промисловий капітал, він міг би підвищити норму свого прибутку тільки за допомогою підвищення ціни своїх товарів; у цьому разі кінцева сплата податку цілком лягала б на споживачів цих товарів. Якби він не підвищив норму прибутку, він був би змушений накладати весь податок на ту його частину, що припадає на відсотки за капітал. Він міг би платити менший відсоток за зайнятий капітал, і в цьому разі весь тягар податку лягав би врешті-решт на грошовий відсоток. Оскільки він не міг би перекласти із себе податок в один спосіб, він був би змушений зробити це в інший.

Грошовий відсоток із першого погляду здається об’єктом, що допускає безпосереднє оподаткування так само, як і земельна рента. Подібно до останньої, він є чистим продуктом, що залишається після повної винагороди за ризик і працю при застосуванні капіталу. Подібно до того як податок на земельну ренту не може вести до підвищення ренти, бо чистий продукт, що залишається після відшкодування капіталу фермера разом зі справедливим прибутком, не може бути після сплати податку більшим, ніж був до нього, так само і з тієї самої причини податок на грошовий відсоток не може підвищити норму відсотка, оскільки припускається, що кількість капіталу або грошей у країні після введення податку залишається незмінною. Звичайну норму прибутку, як це показано в першій книзі, повсюдно визначає відношення кількості наявного капіталу до кількості підприємств і справ, для яких він потрібний. Але жодний податок на грошовий відсоток не в змозі ані збільшити, ані зменшити кількість застосувань капіталу. І тому якщо кількість капіталу, вкладуваного в різні підприємства, не збільшується і не зменшується завдяки податку, то звичайна норма прибутку неодмінно залишиться колишньою, а також незмінною залишиться й та частина цього прибутку, що необхідна для винагороди підприємця за ризик і працю, оскільки останні також не змінилися. Таким чином, і залишок, тобто та частина, що належить власникові капіталу й оплачує грошовий відсоток, теж обов’язково залишиться незмінним. Тому з першого погляду грошовий відсоток видається об’єктом, що так само допускає безпосереднє оподаткування, як і земельна рента.

Однак існують дві обставини, що роблять грошовий відсоток значно менш придатним об’єктом безпосереднього оподаткування, ніж земельна рента.

По-перше, кількість і вартість землі, якою володіє та чи та людина, ніколи не може бути таємницею, їх завжди можна точно визначити. Навпаки, загальна сума грошового капіталу, яким вона володіє, майже завжди становить таємницю і її майже ніколи не можна визначити з приблизною точністю. Крім того, вона зазнає майже безперервних коливань. Рідко минає рік, часто навіть місяць, а інколи всього лише один день без того, щоб вона більшою чи меншою мірою не зросла або не зменшилася. Розслідування приватних обставин кожної окремої людини і до того ж проваджуване з метою стеження за змінами її статку, щоб узгодити з ними податок, виявилося б джерелом таких постійних і нескінченних утисків, яких не міг би витримати жоден народ.

По-друге, земля є предметом, який не можна переміщати з місця на місце, тоді як капітал легко можна перемістити. Власник землі неодмінно є громадянином тієї країни, де розташований його маєток. Власник капіталу є, по суті, громадянином усього світу й зовсім не обов’язково пов’язаний із якоюсь окремою країною. Він легко може покинути країну, де зазнає утискувального контролю і розпитувань, що мають на меті обкладання його обтяжливим податком, і перемістити свій капітал до іншої країни, де йому буде зручніше вести своє підприємство чи користуватися своїм статком. Переносячи свій капітал, він припинить усю ту роботу, яку вів у покинутій ним країні. Капітал обробляє землю, капітал дає заняття праці. Податок, що веде до відпливу капіталу з будь-якої країни, веде, таким чином, до зникнення всіх джерел доходів правителя і суспільства. Унаслідок перенесення капіталу до іншої країни неминуче знизяться більшою або меншою мірою не тільки прибуток із нього, а й земельна рента і заробітна плата.

З огляду на це ті нації, які прагнули оподаткувати прибуток від капіталу, були змушені замість такого суворого розслідування й контролю вдовольнятися вельми приблизним, а отже, більш-менш довільним оцінюванням. Надзвичайну нерівномірність і невизначеність податку, встановлюваного в такий спосіб, може врівноважити тільки його крайня помірність, унаслідок якої кожен платник бачить себе оподаткованим настільки нижче за свій дійсний дохід, що він не надто переймається, коли його сусіда оподатковують дещо менше.

За встановлення в Англії так званого поземельного податку малося на увазі оподаткувати й капітал у такому самому розмірі, як землю. Коли поземельний податок дорівнював 4 шилінги з фунта, або 1⁄5 передбачуваної ренти, малося на увазі оподаткувати й капітал у розмірі 1⁄5 передбачуваних відсотків із нього. Коли було запроваджено сучасний щорічний поземельний податок, законна норма відсотка становила 6. Відповідно до цього кожну сотню фунтів капіталу передбачалося оподатковувати у 24 шилінги, тобто в розмірі 1⁄5 від 6 фунтів. Після того як законну норму відсотка було знижено до 5%, кожні 100 фунтів капіталу оподатковувалися лише 20 шилінгами. Суму, що підлягає стягненню за допомогою так званого поземельного податку, розкладали між сільськими місцевостями та головними містами, причому більша частина падала на перші, а більша частина частки, що припадала на міста, розкладалася на будинки. Сума, що залишалася для розкладки на капітал і торгівлю (капітал, укладений у землю, не мали наміру оподатковувати), була значно нижча за дійсну вартість цього капіталу або торгівлі. З огляду на це всі нерівномірності, що могли мати місце за первісної розкладки, спричиняли мало незручностей і невдоволення. Усі парафії та округи донині обкладають для сплати податку з їхніх земель, будинків і капіталів згідно з первісною розкладкою, і майже загальний успіх країни, що в багатьох місцях значно підвищив вартість усіх цих статей, ще зменшив значення цієї нерівномірності. Так само через те, що оподаткування кожної округи залишається весь час незмінним, невизначеність цього податку, оскільки його можуть стягувати з капіталу кожної окремої особи, значно зменшилася і важить тепер набагато менше. Якщо більшу частину земель Англії оцінено для стягування поземельного податку менш ніж у половину їхньої дійсної вартості, то більшу частину капіталу Англії оцінено, можливо, менш ніж в 1⁄5 її дійсної вартості. У деяких містах усю суму поземельного податку розкладають на будинки, як, наприклад, у Вестмінстері, де капітал і торгівля вільні від оподаткування. Інакше стоїть справа в Лондоні.

В усіх країнах старанно уникали ретельного розслідування обставин приватних осіб.

У Гамбурзі[104] кожен мешканець зобов’язаний платити державі чверть відсотка від усього того, чим він володіє, і оскільки майно населення Гамбурга полягає переважно в капіталі, то цей податок можна розглядати як податок на капітал. Кожен оподатковує себе сам і щороку в присутності чиновника вносить до державної скарбниці певну суму грошей, що згідно з його заявою під присягою становить чверть відсотка від усього його майна, але не робить заяви про його розміри й не підлягає жодним розпитуванням із цього приводу. На загальну думку, цей податок сплачують дуже сумлінно. У невеликій республіці, де населення ставиться до своїх чиновників із цілковитою довірою, де воно переконане в необхідності податку для існування держави і впевнене, що його буде сумлінно вжито із цією метою, можна інколи очікувати такої сумлінної та добровільної сплати. Вона не є особливістю населення Гамбурга.

Кантон Унтервальден у Швейцарії часто спустошується бурями й повенями і тому несе надзвичайні витрати. У таких випадках збирається населення, і кожний громадянин, як розповідають, заявляє із цілковитою щирістю про розміри свого майна, щоб його відповідно до цього оподаткували. У Цюриху закон установлює, що в разі потреби всі мешканці мають оподатковуватися пропорційно доходові, розміри якого вони мусять повідомляти під присягою. Там не існує підозри, що хтось із громадян схоче обдурити державу. У Базелі головний дохід держава одержує від невеликого мита з товарів, що вивозяться. Усі громадяни складають присягу, що кожні три місяці сплачуватимуть усі податки, встановлювані законом. Усім купцям і навіть усім власникам готелів доручається самим вести запис усіх тих товарів, що їх вони продають у межах території Базеля чи поза ними. По закінченні кожних трьох місяців вони надсилають цей запис скарбникові разом із сумою податку. Ніхто не підозрює, щоб державний дохід зазнавав збитків від такої довіри[105].

Покладене на кожного громадянина зобов’язання оприлюднювати під присягою свій статок, напевне, не визнають у цих швейцарських кантонах утискувальним, але в Гамбурзі його вважали б вельми обтяжливим. Усі купці, які беруться за ризиковані торговельні підприємства, тремтять від думки, що вони будуть зобов’язані оприлюднювати в будь-який час дійсний стан своїх справ. Вони передбачають, що наслідком цього часто можуть бути підрив їхнього кредиту та невдача їхніх проектів. Розсудливий та ощадливий народ, далекий від таких проектів, не відчуває потреби в такого роду секретах.

У Голландії, невдовзі після зведення принца Оранського в штатгальтери, було встановлено податок у 2%, або так звану п’ятдесяту пенні, з усього майна кожного громадянина. Кожен громадянин сам оподатковував себе і вносив податок таким самим чином, як це робилося в Гамбурзі; за загальним припущенням, цей податок сплачували дуже сумлінно. Народ за тієї доби відчував величезну прихильність до свого нового уряду, який він щойно поставив у результаті загального повстання. Податок був одноразовий і мав допомогти державі за надзвичайної потреби; справді, він був занадто тяжким, щоб бути постійним. У країні, де ринкова норма відсотка рідко перевищує 3%, податок у 2% досягає 13 шилінгів 4 пенсів на фунт із найвищого чистого прибутку, що зазвичай одержується з капіталу. Такий податок тільки небагато людей може платити, не порушуючи більшою чи меншою мірою своїх капіталів. За якоїсь крайньої потреби народ може, під впливом сильного громадського поривання, зробити велике зусилля й віддати навіть частину свого капіталу, щоб прийти на допомогу державі, але зовсім неможливо, щоб він робив це більш-менш тривалий час; а якби він робив це, податок невдовзі так розорив би його, що він узагалі втратив би здатність підтримувати державу.

Хоча податок на капітал, установлений в Англії законом про поземельний податок, пропорційний капіталові, а все ж він не має на меті зменшити або відібрати частину цього капіталу. Малося на увазі тільки зробити його податком на грошовий відсоток, відповідним за розмірами податкові на земельну ренту, тож коли останній дорівнює 4 шилінги на фунт, перший теж міг би досягати 4 шилінгів на фунт. Податок у Гамбурзі й ще помірніші податки в Унтервальдені та Цюриху так само передбачалися як податки не на капітал, а на відсоток або чистий дохід із капіталу, а податок у Голландії мав бути податком на капітал.


Податки на прибуток із окремих промислів

У деяких країнах установлюються надзвичайні податки з прибутків на капітал у разі вкладення його в певні галузі торгівлі або в хліборобство.

До першої категорії в Англії належать податки на рознощиків і мандрівних торгівців, на візницькі карети та коляски і податок, що його корчмарі сплачують за дозвіл продавати вроздріб пиво та спиртні напої. Під час останньої війни передбачався ще один такий податок, а саме — на крамниці. Зазначалося, що оскільки війна ведеться з метою захисту торгівлі країни, то купці, що мають від неї зиск, мусять брати участь у видатках на неї.

Однак податок на прибуток із капіталу, вкладеного в ту чи ту галузь торгівлі, ніколи не може в кінцевому підсумку лягати на самих торгівців (які в усіх нормальних випадках повинні мати свій справедливий прибуток і рідко можуть отримати більше за цей прибуток, якщо конкуренція не обмежена), він завжди лягає на споживачів, які змушені платити в ціні товарів податок, виплачуваний торгівцем, і до того ж зазвичай ще з деякою надбавкою.

Податок цього роду, якщо він відповідає обігам торгівця, зрештою сплачується споживачем і не завдає жодних незручностей торгівцеві. А коли його не співвідносять з обігом, а в однакових розмірах стягують з усіх торгівців, то, хоча в цьому разі його врешті-решт сплачує споживач, усе ж він є сприятливішим для великого торгівця й обтяжливим для дрібного. Податок у 5 шилінгів на тиждень на кожну візницьку карету і в 10 шилінгів на рік на кожну візницьку коляску, оскільки його сплачують різні власники таких карет і колясок, досить точно відповідає їхній виручці. Він не поблажливий до великого й не утискає дрібнішого підприємця. Податок у 20 шилінгів на рік за дозвіл продавати пиво, у 40 шилінгів за дозвіл торгувати спиртними напоями і ще в 40 шилінгів за дозвіл торгувати винами, однаковий для всіх торгівців, має неодмінно забезпечити певну перевагу великим торгівцям і завдати деякої незручності дрібним. Першим має бути легше, ніж останнім, повертати собі суму податку в ціні своїх товарів. А втім, помірність податку робить цю нерівномірність маловажною, і багатьом може навіть видаватися цілком доцільним дещо ускладнити розмноження дрібних пивниць і шинків. Податок на крамниці передбачалося зробити однаковим з усіх крамниць. Та й важко було б зробити інакше. Було б неможливо співвідносити з більш-менш приблизною точністю податок на крамницю з розмірами торгівлі, що ведеться в ній, не вдаючись до розслідувань і розшуків, нестерпних у вільній країні. Якби податок був значний, він лягав би тягарем на дрібних торгівців і призвів би до переходу майже всієї роздрібної торгівлі до рук великих торгівців. З усуненням конкуренції перших останні мали б монополію торгівлі та, подібно до всіх монополістів, невдовзі домовилися б стосовно підвищення своїх прибутків, набагато більшого від того, що потрібно для сплати податку. Кінцева сплата податку замість лягати на крамаря падала б на споживача зі значною надбавкою на користь першого. Із цих міркувань проект податку на крамниці було відкладено й замість нього встановлено податок 1759 року.

Так звана подушна подать у Франції є, певно, найважливішим податком на прибутки з вкладуваного в сільське господарство капіталу, що його стягують у якій-небудь із європейських країн.

За безвладдя, що мало місце у Європі в період панування феодалізму, правитель був змушений вдовольнятися оподаткуванням тих, хто був занадто слабкий, щоб відмовитися платити податки. Великі феодали, хоча й готові приходити йому на допомогу за надзвичайних обставин, не погоджувалися на обкладання їх постійним податком, а правитель був недостатньо сильним, щоб примусити їх. Хлібороби по всій Європі первісно були здебільшого рабами. У більшій частині Європи вони поступово здобули свободу. Деякі з них отримували у власність свої ділянки, що їх віддавав їм король чи якийсь інший великий власник, причому залишалися більшою або меншою мірою залежними від своїх хазяїв; такими були давні копігольдери в Англії. Інші, не отримуючи своїх ділянок у власність, брали їх в оренду на певне число років і таким чином ставали менш залежними від свого пана. Тому великі землевласники дивилися із заздрісним і презирливим обуренням на зростання добробуту й незалежності цього нижчого класу людей і охоче погоджувалися, щоб правитель обкладав його податком. У деяких країнах цей податок обмежувався землями, що за правом власності належали не дворянам, і в цьому разі мав назву реальної податі. Поземельний податок, установлений покійним сардинським королем, і подать у провінціях Лангедок, Прованс, Дофіне та Бретань, в окрузі Монтобан і комунах Ажан і Кондом, а також у деяких інших районах Франції є податком на недворянські землі. В інших країнах оподатковувалися передбачувані прибутки всіх тих осіб, що володіли на правах оренди чужими землями, як дворянськими, так і недворянськими; у цьому разі подать називали подушною. У більшості тих провінцій Франції, що звуться pays d’élection, подать має саме такий характер. Оскільки реальну подать стягують тільки з частини земель країни, вона неминуче є податком нерівномірним, але не завжди довільним, хоча в деяких випадках трапляється й таке. Подушна подать, оскільки вона має відповідати прибуткам певного класу людей — прибуткам, що їх можна встановлювати тільки за здогадками, — неминуче є і довільною, і нерівномірною.

Нині (1775 року) подушна подать, стягувана щороку у 20 провінціях Франції, так званих pays (d’élection, становить 40 107 239 ліврів 16 су[106]. Пропорція, в якій цю суму розкладають між цими провінціями, змінюється з року в рік відповідно до звітів, що подаються королівській раді, про добрий чи поганий стан хлібів, а також про інші обставини, що можуть збільшувати чи зменшувати їхню платоспроможність. Кожний округ поділено на певне число ділянок, і розкладка між ними суми, накладеної на весь округ, теж змінюється з року в рік залежно від звітів, що подаються раді стосовно платоспроможності кожного. Видається неможливим, щоб рада навіть за всього свого бажання була в змозі робити обидві ці розкладки бодай у приблизній відповідності до дійсної платоспроможності провінцій або округів, із яких стягується подать. Відсутність належних відомостей або неправильна поінформованість завжди мають більшою чи меншою мірою вводити в оману навіть найсправедливішу раду. Частка, що її повинна сплачувати кожна парафія із суми, яка припадає на всю ділянку, а також частка, що її повинен сплачувати кожен мешканець парафії із суми, яка припадає на останню, так само щороку змінюються відповідно до обставин. Ці обставини в одному випадку оцінюють і зважують посадові особи дільниці, у другому — парафії, причому ті й ті перебувають під більшим або меншим впливом інтенданта й залежать від нього. Як стверджують, не тільки необізнаність і неправильна поінформованість, а й дружба, партійна ворожнеча та особисте невдоволення часто ведуть до хибних дій цих чиновників. Жодна людина, що підлягає оподаткуванню, ніколи, вочевидь, не може до отримання розкладки точно знати, скільки їй доведеться сплатити. Вона не може знати цього навіть і після отримання розкладки. Якщо хтось із платників виявляється неспроможним і не може сплатити свого окладу, за нього мусить внести податок сам збирач, причому наступного року цю суму стягують з усієї парафії, щоб відшкодувати її збирачеві. Якщо сам збирач виявляється неспроможним, то парафія, що обирає його, має відповідати за нього перед головним збирачем податків дільниці. А оскільки головному збирачеві може бути важко порушувати переслідування проти всієї парафії, він на свій розсуд вибирає 5–6 із найбагатших платників і стягує з них суму, недоотриману дільничним збирачем. Для відшкодування цим 5–6 особам потім здійснюється додаткова розкладка на всю парафію. Такі розкладки завжди роблять на додачу до податі того року, протягом якого їх збирають.

Коли прибутки з капіталу в якійсь галузі торгівлі оподатковуються, торгівці намагаються доставляти на ринок не більше товарів, ніж вони можуть продати за ціною, достатньою для відшкодування їм видатку на сплату податку. Деякі з них одержують частину своїх капіталів із торгівлі, і через це ринок забезпечується бідніше, ніж забезпечувався раніше. Ціна товарів зростає, і врешті-решт сплата податку лягає на споживача. А коли оподатковується прибуток із капіталу, вкладеного в хліборобство, не в інтересах фермерів одержувати якусь частину свого капіталу зі своєї справи. Кожен фермер займає певну кількість землі, за яку він платить ренту. Для належного обробітку цієї землі потрібна певна кількість капіталу, і в разі вилучення зі справи якоїсь частини цієї необхідної кількості фермерові не стане легше сплачувати ренту або податок. Щоб бути в змозі сплачувати податок, він ніколи не може бути зацікавлений у зменшенні розмірів своєї продукції, а отже, біднішому, ніж раніше, постачанні ринку. Через це податок ніколи не дасть йому можливості підняти ціну своїх продуктів так, щоб відшкодувати собі цей видаток, переклавши кінцеву сплату на споживача. Тим часом фермер, як і будь-який інший торгівець, повинен мати помірний прибуток, бо в противному разі йому доведеться відмовитися від свого промислу. Після встановлення податку цього роду він може одержувати такий помірний прибуток тільки за сплати землевласникові меншої ренти. Що більшу суму він змушений платити як податок, то меншу він у змозі платити як ренту. Такий податок, що його накладають на час чинності орендного договору, може, поза сумнівом, ускладнити становище фермера або розорити його. А за поновлення оренди податок завжди має падати на землевласника.

У країнах, де існує подушна подать, фермера зазвичай оподатковують пропорційно капіталові, що його він витрачає на обробіток землі. Через це він часто побоюється мати добрих робітників, коней та биків і намагається вести своє господарство за допомогою найгірших і непридатних знарядь, наскільки тільки це можливо. Він так не довіряє справедливості оцінників, що симулює бідність і, боячись, що його змусять платити занадто багато, намагається видаватися ледве здатним узагалі платити що-небудь. Через таку нерозумну політику він, можливо, не завжди вигідніше для себе враховує власні інтереси й, певно, втрачає більше в результаті зменшення своєї продукції, ніж виграє від зменшення податку. Хоча внаслідок такого безглуздого ведення господарства ринок, поза сумнівом, постачається дещо гірше, а все ж можливе в результаті цього невелике підвищення ціни навряд чи може відшкодувати фермерові зменшення його продукції та, звісно, ще менше може дати йому змогу платити землевласникові вищу ренту. Суспільство, фермер, землевласник — усі зазнають більших або менших збитків від такого погіршення обробітку землі. Я мав уже нагоду зазначити в третій книзі цього дослідження, що подушна подать багатьма різними шляхами веде до зниження рівня сільського господарства і, отже, до виснаження головного джерела багатства кожної великої країни.

Так званий подушний податок у південних провінціях Північної Америки і на Вест-Індських островах, тобто щорічний податок у розмірі певної суми з кожного негра, є власне податком на прибуток з особливого виду капіталу, що задіяний у сільському господарстві. Оскільки плантатори здебільшого поєднують у своїй особі й фермерів, і землевласників, кінцева сплата податку лягає на них як на землевласників без будь-якого відшкодування.

Податки в розмірі певної суми з кожного раба, якого використовують у хліборобстві, за давніх часів були, мабуть, загальним явищем в усій Європі. Нині такий податок існує в Російській імперії. Напевне, саме із цієї причини подушні податки всіх видів часто зображували як ознаку рабства. Проте будь-який податок є для особи, що платить його, ознакою не рабства, а свободи. Щоправда, він означає, що ця особа є підданим уряду, але також і те, що, оскільки вона має певну власність, то й не може бути сама власністю якогось хазяїна. Подушний податок із рабів узагалі оплачується від подушного податку з вільних людей: останній сплачують ті особи, на яких його накладають, перший сплачують зовсім інші. Податок із вільних людей або цілком довільний, або цілком нерівномірний, а здебільшого є і те, і те. А податок із рабів, хоча де в чому й нерівномірний, оскільки різні раби мають різну вартість, усе-таки з жодного погляду не є довільним. Кожний хазяїн, якому відоме число його рабів, точно знає, скільки йому слід платити. Однак, через те що ці різні податки дістали однакове найменування, їх розглядали як такі, що мають однаковий характер.

Податки, якими в Голландії обкладають чоловічу й жіночу прислугу, є податками не на капітал, а на особисті витрати, і в цьому плані подібні до податків на предмети споживання. Саме такий характер має податок в 1 гінею з кожного слуги-чоловіка, нещодавно запроваджений у Великій Британії. Найбільшим тягарем він лягає на середній клас. Людина, яка має щорічний дохід у 200 фунтів, може тримати одного слугу; власник доходу в 10 000 фунтів на рік не триматиме 50 слуг. Зате цей податок не зачіпає бідних.

Податки з прибутку на капітал, вкладуваний у ті або ті спеціальні промисли, ніколи не можуть позначитися на грошовому відсотку. Ніхто не позичатиме свої гроші тим, хто займається оподатковуваним промислом, за менший відсоток, ніж тим, чий промисел не оподатковується. Податки на дохід, одержуваний із капіталу, незалежно від того, у якому промислі його використовують, там, де уряд намагається стягувати їх із певною мірою точності, у багатьох випадках лягають на грошовий відсоток. «Двадцята частка» у Франції є податком такого самого роду, що й так званий поземельний податок в Англії, і стягується так само з доходу від землі, будинків і капіталу. Оскільки він стосується доходу з капіталу, його розкладають хоча й не з великою жорсткістю, але з набагато більшою точністю, ніж частку поземельного податку в Англії, одержувану з того самого джерела. У багатьох випадках він повністю лягає на грошовий відсоток. У Франції гроші часто вміщуються за договорами про встановлення довічної ренти, тобто про щорічну виплату певних внесків, причому боржник у будь-який час може викупити цю довічну ренту, сплативши первісно позичену суму, тоді як кредитор не може вимагати викупу, за винятком особливих випадків. «Двадцята частка», напевне, не підвищила розмірів цих щорічних рент, хоча її суворо стягують із них усіх.


Додаток до статей 1 і 2. Податки на капітальну вартість землі, будинків і капіталів

Хоч би які постійні податки накладалися на власність, ніколи не малося на меті, доки ця власність залишається в руках свого власника, зменшити або відібрати якусь частину її капітальної вартості, а передбачалося стягувати тільки певну частину одержуваного від неї доходу. Та коли власність переходить в інші руки, коли вона передається від померлого живому або від живого іншому живому, її часто обкладають такими податками, які неминуче відбирають частину її капітальної вартості.

Передавання всіх видів власності від померлої особи живій і нерухомої власності — землі та будинків — від однієї живої особи іншій є правочином за своєю суттю публічним і відомим або таким, що його не можна приховувати тривалий час. Тому такі правочини можна оподатковувати безпосередньо. Передача капіталу або рухомої власності від однієї живої особи іншій у вигляді грошової позички часто є таємним правочином, і її завжди можна зробити таким. Тому її нелегко оподаткувати безпосередньо. Її оподатковували непрямо двома різними способами: по-перше, вимагаючи, щоб документ, що містить зобов’язання сплатити позичену суму, писався на особливому папері, оплаченому певним збором; без цього документ вважали нечинним; по-друге, вимагаючи під страхом такої самої нечинності, щоб його заносили до публічного або секретного реєстру, причому за таку реєстрацію стягували певне мито. Гербові збори й мита за реєстрацію часто стягували також із документів, що передавали будь-яку власність від померлого живій особі, а також із тих, що передавали нерухому власність від однієї живої особи іншій, із правочинів, що їх легко було б оподатковувати безпосередньо.

«Vicesima hereditatum», 1⁄20 пенні зі спадщини, встановлена Августом у давніх римлян, була податком у разі переходу власності від померлої особи до живої; Діон Кассій[107], який повідомляє про цей податок найточніші відомості, говорить, що його стягували з будь-якої спадщини, заповітів і дарувань, за винятком тих випадків, коли власність переходила до найближчих родичів і незаможних.

Такий самий характер має голландський податок зі спадщини[108]. Спадщину по побічній лінії оподатковують залежно від ступеня спорідненості в розмірі від 5 до 30% усієї вартості спадщини. Дарування, або відказування за заповітами своїм родичам по побічній лінії, обкладаються такими самими митами. Майно, що переходить за заповітом від чоловіка до дружини або від дружини до чоловіка, оподатковується в розмірі 2%, спадкування по висхідній лінії — у розмірі тільки 5%, прямі спадкування, тобто спадкування по спадній лінії, вільні від оподатковування. Смерть батька для його дітей, які мешкають під одним із ним дахом, рідко супроводжується якимось збільшенням їхнього доходу, а часто, навпаки, супроводжується його зменшенням через припинення батькового промислу, його служби або втрати якогось довічного майна, яким він володів. Жорстоким і утискувальним був би податок, що обтяжував би їхню втрату, відбираючи частину їхньої спадщини. Інакше може інколи стояти справа з дітьми, які, за римською юридичною термінологією, емансиповані, а за шотландською — виділені з родини, тобто отримали вже свою частку майна, завели власні сім’ї та існують на кошти, окремі й не залежні від коштів їхнього батька. Хоч би яка частка спадщини батька дісталася таким дітям, вона буде дійсним збільшенням їхнього майна й через це може оподатковуватися без більшої незручності, ніж пов’язана з усіма іншими податками такого роду.

Феодальний закон установлював податки в разі переходу землі як від померлого до живого, так і від одного живого до іншого. За давноминулих часів вони по всій Європі становили одне з найголовніших джерел доходу корони.

Спадкоємець кожного безпосереднього васала корони сплачував певний податок зазвичай у розмірі річної ренти під час отримання інвеститури (дарування) на маєток. Якщо спадкоємець був неповнолітній, усі доходи з маєтку протягом усього його неповноліття надходили на користь сюзерена, на якого покладалося тільки зобов’язання утримувати неповнолітнього й сплачувати пенсію вдові померлого, якщо вона існувала. Коли спадкоємець досягав повноліття, він мав сплачувати сюзеренові інший податок, так званий викуп, зазвичай також у розмірі річного доходу з маєтку. Тривале неповноліття, що в наші часи часто звільняє великий маєток від усіх його обтяжливих боргів і відновлює колишній блиск і багатство родини, за тієї доби не могло справляти такої дії. Звичайним наслідком тривалого неповноліття було марнотратство.

За феодальними законами, васал не міг брати у власність землю без згоди свого сюзерена, який зазвичай вимагав за дозвіл платежу або викупу. Цей платіж, розміри якого первісно були довільні, надалі в багатьох країнах почали визначати певною часткою ціни землі. У деяких країнах, де більшість інших феодальних звичаїв вийшла з ужитку, цей податок у разі відчуження землі досі становить вельми значну статтю доходу правителя. У Бернському кантоні він такий високий, що становить 1⁄6 ціни всіх дворянських володінь та 1⁄10 володінь недворянських[109]. У Люцернському кантоні мито в разі продажу земель встановлене не повсюдно, а стягується тільки в деяких округах, але якщо хтось продає свою землю, щоб виселитися, то сплачує 10% ціни проданої землі[110]. Такого роду мита в разі продажу будь-яких земель або тільки земель, що належать за певним правом володіння, існують у багатьох інших країнах і становлять більш-менш значну статтю доходу правителя.

Такі правочини можуть оподатковуватися непрямо за допомогою гербових зборів чи нотаріальних записів, причому ці податки можуть бути пропорційні або непропорційні вартості об’єкта, що переходить від однієї особи до іншої.

У Великій Британії гербові збори є вищими або нижчими не так залежно від вартості власності, що переходить до інших рук (гербового паперу у 18 пенсів або півкрони достатньо для укладення зобов’язання на найбільшу суму грошей), як залежно від характеру документа. Найбільша ставка не перевищує 6 фунтів з аркуша паперу або пергаменту, і ці високі мита припадають переважно на дарування від корони й на судові документи незалежно від вартості об’єкта. У Великій Британії не існує мит із нотаріального запису документів і паперів, якщо не брати до уваги винагороди самих нотаріусів; остання рідко перевищує справедливу оплату їхньої праці. Корона не одержує від цього жодного доходу.

У Голландії[111] існують як гербові, так і нотаріальні збори, що в деяких випадках пропорційні вартості власності, що передається. Усі заповіти мають писатися на гербовому папері, ціна якого відповідає вартості, що передається, отже, там існує гербовий папір, який коштує від 3 пенсів або 3 стиверів за аркуш до 300 флоринів, що становить близько 27 фунтів 10 шилінгів на нинішні гроші. Якщо спадкоємець використав гербовий папір нижчого розряду, ніж мав використати, його спадщина конфіскується. Цей гербовий збір стягується понад усі інші стягувані в Голландії податки зі спадщини. За винятком векселів і деяких інших комерційних документів, решта документів, зобов’язань і договорів підлягає гербовому збору. Однак цей податок не підвищується пропорційно вартості об’єкта. Усі правочини з продажу будинків і землі та всі заставні операції з тими й тими має реєструвати нотаріус, і за цей запис стягується податок на користь держави в розмірі 2,5% від ціни майна, що продається або заставляється. Цей податок поширюється також на правочини з продажу всіх суден і кораблів вантажопідйомністю понад 2 т, палубних або безпалубних. Їх, напевне, розглядають як своєрідні будинки на воді. Такий самий податок у 2,5% стягують за продажу рухомого майна, якщо його здійснюють за судовою ухвалою.

У Франції існують як гербовий, так і нотаріальний збори. Перший вважається частиною загальної системи мит та акцизів і в провінціях, де встановлено ці останні, стягується акцизними чиновниками; другий визнається частиною коронних доходів і стягується іншою групою чиновників.

Такий спосіб оподаткування за допомогою гербових і нотаріальних зборів є винаходом недавнього часу. Однак протягом не більш як століття гербовий збір у Європі запровадили майже повсюдно, а нотаріальний — надзвичайно поширився. Майстерності викачувати гроші з кишень свого народу один уряд навчиться в іншого швидше за будь-яку іншу чесноту.

Податки в разі переходу власності від померлого до живого лягають урешті-решт, і до того ж безпосередньо, на особу, якій передається власність. Податки в разі продажу землі лягають цілком на продавця. Останній майже завжди продає з необхідності й через це мусить погоджуватися на таку ціну, яку може отримати; покупець майже ніколи не буває змушений купити й тому дає тільки таку ціну, яку вважає за потрібне. Він підраховує, у скільки йому має обійтися земля разом із податком; що більшу суму він зобов’язаний платити як податок, то меншу він погодиться сплатити за землю. Тому такі податки лягають майже завжди на особу, що має потреби, а отже, часто мусять бути дуже жорстокі й утискувальні. Податки в разі продажу новоспоруджених будинків у тих випадках, коли будівля передається без землі під нею, лягають зазвичай на покупця, тому що будівник має за загальним правилом одержувати свій прибуток, у противному разі йому доведеться відмовитися від свого промислу. Через це, коли він і сплачує податок, покупець зазвичай має йому його відшкодувати. Податки в разі продажу старих будинків із тієї самої причини, що й податки в разі продажу землі, лягають зазвичай на продавця, якого здебільшого змушують продавати очікувана вигода або гостра потреба. Кількість новоспоруджених будинків, які щороку надходять на ринок, більшою або меншою мірою визначається попитом. Якщо попит не такий великий, щоб забезпечувати будівникові після оплати всіх витрат нормальний прибуток, він більше не споруджуватиме будинків. Кількість старих будинків, що в будь-який момент надходять на ринок, визначають випадкові обставини, більшість із яких не має жодного стосунку до попиту. Два або три великих банкрутства в торговельному місті спричиняють виставлення на продаж багатьох будинків, що мають бути продані за будь-яку ціну, яку можна виручити за них. Податки в разі продажу ділянок під забудівлю лягають виключно на продавця з тієї самої причини, що й податки в разі продажу землі. Гербовий і нотаріальний збори із зобов’язань та договорів у зв’язку з позичанням грошей цілком лягають на того, хто бере їх у борг, і насправді завжди оплачуються ним. Подібні до них збори із судових паперів лягають на позовників. Вони зменшують для обох сторін капітальну вартість спірного об’єкта. Що дорожче обходиться придбання власності, то меншою є її чиста вартість після придбання.

Усі податки в разі переходу з рук до рук власності всіх видів, оскільки вони зменшують капітальну вартість цієї власності, ведуть до зменшення фонду, призначеного для утримання продуктивної праці. Усі вони більшою або меншою мірою є невигідними податками, що збільшують дохід правителя, який рідко утримує інших працівників, окрім непродуктивних, із капіталу народу, що утримує лише продуктивну працю.

Такі податки, навіть коли вони пропорційні вартості власності, що переходить, залишаються нерівномірними, оскільки різні види власності, рівної за вартістю, не завжди однаково часто переходять з одних рук до інших. А коли ці податки не пропорційні цій вартості більшої частини гербових і нотаріальних зборів, то вони стають ще нерівномірнішими. Вони з жодного погляду не є довільними, а в усіх випадках можуть бути або бувають цілком певними і точно встановленими. Хоча нерідко вони лягають на особу, якій нелегко їх платити, момент платежу здебільшого для неї досить зручний. Коли настає такий момент, у неї найчастіше мають бути гроші для сплати. Їх стягують із дуже невеликими витратами і, за загальним правилом, не завдають платникам інших незручностей, окрім неподоланної взагалі незручності платити податок.

У Франції гербові збори не викликають особливих нарікань; інакше стоїть справа з нотаріальними митами, які звуться там «контрольними». Як стверджують, вони служать приводом для значних вимагань із боку чиновників головних відкупників, які збирають цей податок, здебільшого довільний і невизначений. Головною темою більшості памфлетів, написаних проти сучасної фінансової системи у Франції, є зловживання «контролю». Однак невизначеність не видається неодмінно притаманною характерові таких податків. Якщо народні нарікання обґрунтовані, їх має живити не так сам характер податку, як недостатня точність і зрозумілість тексту указів або законів, що встановили його.

Нотаріальне засвідчення заставних і взагалі всіх правочинів щодо нерухомої власності надзвичайно вигідне суспільству, оскільки забезпечує права як кредиторів, так і покупців. Нотаріальне засвідчення більшості документів іншого типу часто є незручним і навіть небезпечним для окремих осіб, водночас не дає ані найменшої користі суспільству. Усі нотаріальні книги, що їх, як це визнано, слід вести, не розголошуючи записів, зовсім не мали б існувати. Кредит окремих осіб, поза сумнівом, за будь-яких умов не має залежати від такого ненадійного забезпечення, як чесність і скромність нижчих податкових чиновників. Але там, де мита з нотаріальних записів було зроблено джерелом доходу правителя, зазвичай без кінця примножувалася кількість нотаріальних контор як для тих документів, що їх слід було заносити до реєстру, так і для тих, що не підлягали такому занесенню. У Франції існує ціла низка різних секретних реєстрів. Слід визнати, що це зловживання, хоча, можливо, й неминуче, є цілком природним наслідком податків такого роду.

Такі штемпельні податки, як ті, що існують в Англії, — на гральні карти й кості, на газети та інші періодичні видання тощо, є, власне, податками на споживання; кінцевий платіж лягає на тих осіб, які користуються цими предметами. Такі мита, як збори свідоцтв на роздрібну торгівлю пивом, вином і спиртними напоями, хоча, можливо, коли їх запроваджували, передбачалося оподаткувати прибуток самих торгівців, зрештою теж оплачують споживачі цих напоїв. Такі податки, хоча вони мають таке саме позначення й стягують їх ті самі чиновники й таким самим чином, як і згадані вище гербові збори в разі переходу власності до інших рук, усе-таки відрізняються зовсім іншим характером і лягають на зовсім інші джерела.


Додаток до статей 1 і 2. Податки на заробітну плату

Як я намагався показати в книзі першій, заробітну плату нижчих розрядів робітників повсюдно неминуче визначають дві різні умови: попит на працю і звичайна або середня ціна предметів споживання. Попит на працю, залежно від того, чи він зростає, залишається незмінним або зменшується, тобто чи він вимагає зростання, незмінності або зменшення населення, визначає рівень існування робітника і встановлює, наскільки багатим, помірним чи бідним воно має бути. Звичайна, або середня, ціна предметів продовольства визначає кількість грошей, що її має одержувати робітник, щоб мати можливість із року в рік набувати цих багатих, помірних чи бідних засобів існування. Тому за незмінного розміру попиту на працю й ціни предметів продовольства прямий податок на заробітну плату може мати своїм наслідком тільки підвищення заробітної плати на суму, яка дещо перевищує сам податок. Припустимо, справді, що в певній місцевості попит на працю й ціна предметів продовольства такі, що роблять 10 шилінгів на тиждень звичайною заробітною платою робітника й що встановлено податок із заробітної плати в 1⁄5, тобто в розмірі 4 шилінги на фунт. Якщо попит на працю й ціна предметів продовольства не зміняться, то, як і раніше, буде необхідно, щоб робітник у цій місцевості заробляв такі засоби до існування, які можна купити тільки за 10 шилінгів на тиждень, або щоб після сплати податку в нього залишався чистий заробіток у 10 шилінгів на тиждень. Але для того щоб у нього залишався такий чистий заробіток після сплати податку, ціна праці в цій місцевості має невдовзі підвищитися — і не тільки до 12 шилінгів на тиждень, а до 12 шилінгів 6 пенсів, тобто для того щоб робітник міг сплачувати податок в 1⁄5, його заробітна плата неодмінно має невдовзі підвищитися не тільки на 1⁄5, а на 1⁄4. Незалежно від відношення податку до заробітної плати остання в усіх випадках має збільшуватися не лише пропорційно податкові, а й дещо більше. Якщо, наприклад, податок встановлено в розмірі 1⁄10, заробітна плата має невдовзі неминуче підвищитися не тільки на 1⁄10, а навіть на 1⁄8.

Таким чином, щодо прямого податку на заробітну плату, коли навіть робітник сплачує його сам, не можна, власне, навіть говорити, що робітник його авансує, принаймні в тому разі, коли попит на працю й ціна предметів продовольства після введення податку залишилися такими самими, якими були й до нього. В усіх таких випадках не лише податок, а й дещо більшу суму насправді авансує особа, яка безпосередньо наймає робітника. Остаточний платіж у різних випадках ляже на різних осіб. Підвищення, що його такий податок може спричинити в заробітній платі мануфактурної праці, оплатить власник мануфактури, який і матиме право, і виявиться змушеним накинути його разом із прибутком на ціну своїх товарів. Отже, остаточна оплата такого підвищення заробітної плати разом із додатковим прибутком власника мануфактури ляже на споживача. Підвищення, що його такий податок може спричинити в заробітній платі сільськогосподарської праці, оплатить фермер, який, щоб наймати колишнє число робітників, буде змушений витрачати більший капітал. А для того щоб виручати назад цей більший капітал разом зі звичайним прибутком на нього, йому доведеться утримувати більшу частку, або, що те саме, ціну більшої частки продукту своєї землі, а отже, платити меншу ренту землевласникові. Отже, у цьому разі остаточна оплата цього підвищення заробітної плати ляже на землевласника разом із додатковим прибутком фермера, що авансував її. В усіх випадках прямий податок на заробітну плату має врешті-решт спричиняти і значніше зменшення земельної ренти, і значніше підвищення ціни мануфактурних виробів, ніж це мало місце за стягування суми, рівної виручці від податку, почасти із земельної ренти, почасти з предметів споживання.

Якщо прямі податки на заробітну плату не завжди спричиняли пропорційне збільшення останньої, то це тому, що вони зазвичай вели до значного зменшення попиту на працю. Наслідками таких податків, за загальним правилом, були занепад промисловості, зменшення роботи для бідних і скорочення річного продукту землі та праці країни. Однак унаслідок цих податків ціна праці завжди має бути вищою, ніж це було б за даних розмірів попиту, і це збільшення ціни разом із прибутком тих, хто його авансує, зрештою завжди мусять оплачувати землевласники та споживачі.

Податок на заробітну плату сільськогосподарської праці не підвищує ціни сирого продукту землі пропорційно податкові з тієї самої причини, із якої податок на прибуток фермера не підвищує пропорційно цієї самої ціни.

Хоч би якими безглуздими й розорливими були такі податки, вони все одно існують у багатьох країнах. У Франції та частина подушної податі, що її стягують із праці робітників і сільських поденників, є, власне, податком такого самого роду. Їхня заробітна плата обчислюється відповідно до звичайного рівня тієї округи, у якій вони живуть, а для того щоб їхній заробіток по можливості не піддавався надмірній оцінці, за основу береться не більш як 200 робочих днів на рік[112]. Податок із кожної окремої особи коливається з року в рік відповідно до різних обставин, про які судить збирач або комісар, що його призначає собі на допомогу інтендант. У Богемії в результаті реформи фінансової системи, розпочатої в 1748 році, установлено дуже тяжкий податок на працю ремісників. Їх розбито на чотири розряди. Вищий розряд сплачує 100 флоринів на рік, що становить, рахуючи флорин у 22 1⁄2 пенні, 9 фунтів 7 шилінгів 6 пенсів. Другий розряд оподатковано в 70 флоринів, третій — у 50, а четвертий, до якого входять сільські ремісники й нижчий розряд міських, оподатковано у 25 флоринів[113].

Як я намагався довести в першій книзі, винагорода талановитих артистів та осіб вільних професій неодмінно перебуває у певному співвідношенні із заробітною платою простіших видів праці. Тому податок на цю винагороду не може мати іншого результату, окрім як підвищення її, і до того ж дещо більше, ніж на суму податку. Якби її не підвищували в таких розмірах, ремесла й вільні професії припинили б іти врівень з іншими видами праці, а тому розпочався б такий сильний відплив робітників із них, що невдовзі вони повернулися б до загального рівня.

Винагорода, сплачувана чиновникам, не визначається, подібно до винагороди в промисловості й ліберальних професіях, вільною конкуренцією на ринку і тому не завжди перебуває в належній відповідності до того, чого вимагає сам характер їхнього заняття. У більшості країн вона, мабуть, вища за це, оскільки особи, які стоять на чолі уряду, схильні винагороджувати як себе самих, так і своїх безпосередніх підлеглих більшою мірою, ніж це потрібно. Через це плата чиновників здебільшого цілком добре може витримати оподаткування. Крім того, особи, які обіймають державні посади, викликають в усіх країнах загальну заздрість, і податок на їхню плату, навіть якби він був дещо вищим, ніж на інші види доходу, завжди буває популярним податком. В Англії, наприклад, де передбачається, що поземельний податок обкладає всі види доходу в розмірі 4 шилінги з фунта, із великою прихильністю зустріли оподаткування плати чиновників, яка перевищує 100 фунтів на рік, у розмірі 5 шилінгів 6 пенсів із фунта; цьому податку не підлягають лише утримання, виплачуване молодшим лініям королівської родини, плата офіцерів армії та флоту і деяких інших чиновників, до яких виникає найменше заздрощів. Інших податків на заробітну плату в Англії не існує.


Додаток до статей 1 і 2. Податки, що передбачають оподаткування всіх без винятку видів доходів

Податками, що мають на меті оподаткування всіх без винятку видів доходів, є подушні податі й податки на предмети споживання. Платники мусять сплачувати їх незалежно від того, який дохід вони мають, — зі своєї земельної ренти, із прибутку від капіталів, із заробітної плати за свою працю.


Подушні податі

Подушні податі, якщо їх намагаються встановлювати відповідно до статку або доходу кожного платника, набувають цілком довільного характеру. Розміри статку кожної людини постійно змінюються і, якщо не здійснюється ретельне розслідування, нестерпніше за будь-який податок і відновлюване принаймні раз на рік, можуть бути визначені лише приблизно. Через це таке оподаткування має більшою або меншою мірою залежати від доброго або поганого настрою оцінника, а отже, взагалі відрізнятися довільністю та невизначеністю.

Подушні податі, якщо їх установлюють не відповідно до передбачуваного статку, а відповідно до суспільного становища кожного платника, стають узагалі нерівномірними, тому що люди однакового суспільного становища часто мають неоднакові статки.

Через це такі податки, якщо їх намагаються зробити рівномірними, стають довільними та невизначеними, і якщо їх намагаються зробити визначеними й незалежними від свавілля, стають нерівномірними, а легким є податок чи тяжким, його невизначеність завжди є великою незручністю. За легкості податку ще можна витримати значну міру нерівномірності, за його тяжкості вона взагалі нестерпна.

За встановлення різних подушних податків в Англії під час правління Вільгельма ІІІ більшість платників оподатковували відповідно до їхнього рангу й становища, як, наприклад, герцогів, маркізів, графів, віконтів, баронів, есквайрів, дворян, старших і молодших синів перів та ін. Усіх крамарів і торгівців, які володіють майном, що перевищує 300 фунтів, тобто найвищу групу їх, оподатковували в однаковому розмірі, хоч би якою великою була різниця в їхніх статках. До уваги брали більше їхнє становище, ніж їхній статок. Деяких із тих, кого за стягування першого подушного податку було обкладено відповідно до їхнього передбачуваного статку, потім оподаткували відповідно до їхнього стану. Лікарів, адвокатів та юрисконсультів, яких за першого обкладання подушним податком оподатковували в розмірі 3 шилінги з фунта їхнього передбачуваного доходу, потім оподатковували, як дворян. За розкладки не надто тяжкого податку значну міру нерівномірності було визнано менш нестерпною, ніж якусь міру невизначеності.

За стягування подушного податку, що існував у Франції без будь-якої перерви від початку нинішнього століття, вищі класи оподатковували відповідно до їхнього рангу, а нижчі — залежно від їхнього передбачуваного статку, причому розкладка податку змінювалася з року в рік. Чиновників королівського суду, суддів та інших чиновників вищих судів, офіцерів війська тощо оподатковували в перший спосіб. Нижчі верстви в провінції оподатковували в другий спосіб. У Франції сильні світу цього охоче погоджуються на значну нерівномірність податку, який, оскільки він стосується їх, не є надто тяжким, але терпіти не можуть довільної розкладки інтенданта. Нижчі класи в цій країні мусять покірливо терпіти порядок, що його ті, хто стоїть вище, вважають за потрібне встановити для них.

В Англії різні подушні податки ніколи не давали тієї суми, якої від них очікували або яку, за припущеннями, вони могли б дати, якби їх стягували правильно. У Франції подушний податок завжди дає очікувану суму. Поблажливий уряд Англії, здійснивши розкладку подушного податку між різними групами й верствами населення, задовольнявся тим, що давала така розкладка, і не вимагав жодного відшкодування втрат, яких могла зазнати держава через тих, хто не міг сплатити, або тих, хто не захотів сплатити (а таких було багато) й кого не змушували платити через поблажливе застосування закону. Суворіший уряд Франції обкладає кожну округу певною сумою, що її інтендант має добути, як зуміє. Коли якась із провінцій нарікає на занадто тяжке оподаткування, за розкладки наступного року їй може бути дещо зменшено оклад відповідно до зайве стягнутої попереднього року суми, але поки що вона мусить платити. Для того щоб інтендантові було забезпечене отримання суми, накладеної на його округу, йому дали право оподатковувати останню на дещо більшу суму, щоб неплатоспроможність деяких платників могла компенсуватися додатковим оподаткуванням решти; до 1765 року визначення розмірів цього додаткового оподаткування цілковито віддавалося на його розсуд. Тільки із цього року королівська рада привласнила це право. Як зазначає цілком добре поінформований автор «Записки стосовно оподаткування у Франції»[114], за оподаткування провінцій подушним податком частка, що лягає на дворянство й на тих, чиї привілеї звільняють їх від подушної податі, зовсім незначна. Найбільша частина податі лягає на тих, хто за стягування поголовного податку оподатковується в розмірі певної суми з кожного фунта сплачуваної ними подушної податі.

Подушні податки, оскільки їх стягують із нижчих класів населення, є прямим податком на заробітну плату й пов’язані з усіма негативними складовими такого податку.

Подушні податки стягують із невеликими витратами, і в тих випадках, коли їх стягують жорстко, вони дають державі дуже надійний дохід. Саме тому такі податки дуже поширені в країнах, де мало уваги звертають на добробут, достаток і забезпеченість нижчих класів народу. Однак, за загальним правилом, у великих за розміром державах від таких податків одержували будь-коли тільки невелику частину державних прибутків, і найбільшу суму, що її вони будь-коли давали, завжди можна було б отримати якимось іншим шляхом, значно зручнішим для народу.


Податки на предмети споживання

Неможливість оподаткувати населення пропорційно дохідності шляхом стягування подушних податків спричинила, напевне, виникнення податків на предмети споживання. Держава, не знаючи, як оподатковувати безпосередньо та пропорційно дохід своїх підданих, намагається робити це непрямо, оподатковуючи їхні витрати, які, за припущенням, здебільшого мають більш-менш відповідати їхньому доходові. Їхні витрати оподатковують за допомогою оподаткування предметів споживання, на які ці витрати спрямовуються.

Предмети споживання бувають предметами потреби або предметами розкоші.

Під предметами потреби я розумію не тільки предмети, що безумовно необхідні для підтримування життя, а й такі, обходитися без яких відповідно до звичаїв країни вважається непристойним для поважних людей навіть нижчого класу. Полотняна сорочка, наприклад, зовсім не є, точно кажучи, предметом потреби. Греки та римляни, треба думати, почувалися дуже зручно, хоча й не мали білизни, але нині в більшій частині Європи поденник, що поважає себе, посоромився б з’явитися на людях без полотняної сорочки, відсутність якої буде визнано свідченням тієї принизливої міри бідності, у яку, як припускається, ніхто не може впасти інакше як унаслідок украй поганої поведінки. Звичай так само зробив шкіряне взуття предметом життєвої потреби в Англії. Найбідніша поважана особа тієї або тієї статі посоромиться з’явитися на людях без нього. У Шотландії звичай зробив шкіряне взуття предметом потреби для чоловіків найнижчого класу, але не для жінок того самого класу, які можуть, не викликаючи осуду, ходити босоніж. У Франції шкіряне взуття не є предметом потреби ані для чоловіків, ані для жінок; чоловіки й жінки нижчого класу ходять там на людях, не викликаючи осуду, інколи в дерев’яному взутті, інколи босоніж. Через це під предметами потреби я розумію не лише ті предмети, що їх природа зробила необхідними для нижчого класу населення, а й ті, що їх зробили необхідними встановлені правила пристойності. Решту речей я називаю предметами розкоші, не маючи на увазі цим позначенням кидати бодай найменшу тінь на помірне користування ними. Пиво та ель у Великій Британії, наприклад, і вино навіть у виноробних країнах я називаю предметами розкоші. Людина будь-якого класу може, не наражаючись на докори, цілком обходитися без цих напоїв. Природа не робить їх необхідними для підтримування життя, а звичаї ніде не роблять непристойним життя без них.

Оскільки заробітна плата робітників повсюдно визначається почасти попитом на них і почасти середньою ціною предметів, необхідних для існування, то все, що підвищує цю середню ціну, має неодмінно підвищувати заробітну плату, щоб робітник міг, як і раніше, придбати ту кількість цих предметів, якої вимагає для нього стан попиту на працю, — його зростання, незмінність чи зменшення. Податок на ці предмети неминуче веде до підвищення їхньої ціни, дещо більшого за розмір самого податку, оскільки роздрібний торгівець, що сплачує цей податок заздалегідь, повинен зазвичай повернути його з прибутком. Через це такий податок має спричиняти підвищення заробітної плати робітників відповідно до цього підвищення цін.

Отже, податок на предмети потреби діє точнісінько так само, як і прямий податок на заробітну плату робітників. Про робітника, хай би він і сам виплачував цей податок, не можна говорити, що він навіть авансує його принаймні на більш-менш тривалий час. Урешті-решт податок завжди має авансувати робітникові його безпосередній підприємець у вигляді підвищеної заробітної плати. Його підприємець, якщо він є власником мануфактури, накладе на ціну своїх товарів цю надбавку до заробітної плати разом із відповідним прибутком, тож кінцева сплата податку разом із цією надбавкою ляже на споживача. Якщо його підприємцем є фермер, кінцева сплата разом із такою самою надбавкою ляже на ренту землевласника.

Інакше стоїть справа з податками на ті предмети, що їх я називаю предметами розкоші, навіть на ті з них, які використовують бідняки. Підвищення ціни оподатковуваних предметів не спричинить обов’язкового підвищення заробітної плати робітників. Податок на тютюн, наприклад, хоча останній і є предметом розкоші однаково для багатих і для бідних, не приведе до підвищення заробітної плати. Хоча в Англії його оподатковують у потрійному розмірі, а у Франції — у п’ятнадцятикратному розмірі його первісної ціни, ці високі податки, напевне, жодним чином не впливають на розміри заробітної плати робітників. Те саме можна сказати і про податки на чай і цукор, що в Англії та Голландії зробилися предметом розкоші найнижчих верств населення, і про податок на шоколад, що, як повідомляють, зробився таким в Іспанії. Як припускають, різні податки, якими впродовж нинішнього століття обкладали спиртні напої у Великій Британії, ніяк не впливали на заробітну плату. Підвищення ціни портеру, спричинене додатковим податком у 3 шилінги з бареля міцного пива, не підвищило заробітної плати чорнороба в Лондоні. Вона дорівнювала приблизно 18–20 пенсів на день до встановлення цього податку й не перевищує цього нині.

Висока ціна таких предметів не зменшує з необхідністю здатності нижчих верств населення утримувати свої сім’ї. На стриманих і працьовитих членів бідних класів податки на ці предмети діють подібно до законів проти розкоші й спонукають їх зменшити споживання або зовсім утримуватися від споживання таких предметів надмірності, що їх вони вже не можуть легко дозволити собі. У результаті такого змушеного стримування їхня здатність утримувати сім’ї завдяки податку часто, мабуть, збільшується, а зовсім не зменшується. Якраз тверезі й працьовиті бідняки мають зазвичай найбільші сім’ї та задовольняють переважно попит на корисну працю. Певна річ, не всі бідняки розважливі та працьовиті; безладні та розбещені серед них можуть продовжувати зловживати такими предметами й після зазначеного підвищення їхньої ціни, як робили це раніше, не звертаючи уваги на нестатки, яких через це можуть зазнати їхні сім’ї. Але такі безладні люди рідко мають великі сім’ї, оскільки їхні діти зазвичай гинуть від недбалого догляду, поганого поводження й недостатності харчування або поганої його якості. І якщо навіть завдяки міцності свого організму ці діти виживають, попри всі нестатки, на які прирікає їх погана поведінка їхніх батьків, однаково приклад цієї поганої поведінки зазвичай розбещує їх, отже замість бути корисними суспільству своєю працею вони через свою розбещеність стають суспільним злом. Таким чином, хоча підвищення ціни предметів розкоші бідняків може дещо посилювати злигодні таких безладних родин, а отже, і дещо зменшувати їхню здатність виховувати своїх дітей, видається малоймовірним, щоб воно значно зменшило корисне населення країни.

Будь-яке підвищення середньої ціни предметів потреби, якщо його не відшкодовує відповідне підвищення заробітної плати, неодмінно має більшою або меншою мірою зменшувати здатність бідних класів утримувати великі сім’ї, а отже, задовольняти попит на корисну працю, хоч би яким був стан цього попиту — чи він зростає, залишається незмінним або скорочується, чи вимагає зростання населення, його незмінності або зменшення.

Податки на предмети розкоші не мають тенденції призводити до підвищення ціни будь-яких інших товарів, окрім оподатковуваних. Навпаки, податки на предмети потреби, спричиняючи підвищення заробітної плати, неминуче ведуть до підвищення ціни всіх мануфактурних виробів, а отже, і до зменшення продажу та споживання їх. Податки на предмети розкоші зрештою без будь-якого відшкодування сплачують споживачі оподатковуваних предметів. Вони лягають на всі без винятку види доходу: на заробітну плату робітників, на прибуток на капітал, на ренту із землі. Податки на предмети потреби, оскільки вони падають на трудящих бідняків, урешті-решт сплачують почасти землевласники, бо зменшується рента з їхніх земель, і почасти багаті споживачі, оскільки вони платять дорожче за мануфактурні вироби, і до того ж сплачують вони їх завжди зі значною надбавкою. Підвищення ціни таких товарів, що є справді необхідними предметами для життя й призначені для споживання незаможними, як, наприклад, грубо оброблені вовняні вироби, має врівноважуватися для бідняків подальшим збільшенням їхньої заробітної плати. Середні та вищі класи, якби вони розуміли власні інтереси, мали б завжди чинити спротив усім податкам на предмети життєвої потреби, так само як і всім прямим податкам на заробітну плату. Кінцева сплата тих і тих повністю лягає на них і завжди зі значною надбавкою. Найважчим тягарем вони лягають на землевласників, які завжди платять у подвійному розмірі: і як землевласники, тому що зменшується їхня рента, і як багаті споживачі — тому що збільшуються їхні видатки. Зауваження сера Метью Декера[115], що деякі податки інколи збільшуються у два, чотири або п’ять разів у ціні деяких товарів, цілком слушне стосовно податків на предмети життєвої потреби. У ціні шкіри, наприклад, вам доводиться оплачувати не лише податок на шкіру, що йде на ваші черевики, а й частину податку на шкіру, що йде на черевики шевця та шкіряника. Крім того, ви маєте сплатити податки на сіль, на мило та свічки, що їх використовують ці робітники в той час, коли вони зайняті роботою на вас, і податок на шкіру, яку використовують робітник, що видобуває сіль, миловар і свічкар, поки вони працюють на вас.

У Великій Британії головними податками на предмети потреби є податки на чотири щойно згадані предмети споживання, а саме на сіль, шкіру, мило та свічки.

Сіль від найдавніших часів скрізь була предметом оподаткування. Її оподатковували в римлян і оподатковують нині, як мені здається, в усіх країнах Європи. Кількість солі, що її протягом року споживає окрема особа, така незначна й купується так поступово, що ніхто, як, напевне, вважали, не може дуже сильно відчувати навіть дуже великого податку на неї. В Англії її оподатковано в розмірі 3 шилінги 4 пенси за бушель, тобто майже в потрійному розмірі її початкової ціни. У деяких інших країнах цей податок ще вищий. Шкіра є предметом дійсної життєвої потреби. Використання білизни робить таким мило. У країнах, де зимові вечори довгі, свічки потрібні для торгівлі. Шкіру та мило у Великій Британії оподатковано в розмірі 3 1⁄2 пенні із фунта, свічки — у розмірі 1 пенні; ці податки можуть становити до 8–10% первісної ціни шкіри, 20–25% первісної ціни мила й 14–15% первісної ціни свічок і бути, отже, хоча й дещо менш обтяжливими, ніж податок на сіль, але все-таки дуже тяжкими. Оскільки всі ці чотири товари є предметами дійсної необхідності, то такі тяжкі податки на них мають дещо збільшувати витрати ощадливих і працьовитих незаможних людей, а отже, і більшою або меншою мірою підвищувати їхню заробітну плату.

У країні, де зими такі холодні, як у Великій Британії, паливо в цю пору року є в найточнішому сенсі цього слова предметом життєвої необхідності не тільки для приготування їжі, а й для нормального існування різного фаху робітників, які працюють у закритих приміщеннях; з усіх видів палива найдешевшим є вугілля. Ціна вугілля такою великою мірою впливає на ціну праці, що по всій Великій Британії мануфактури відкривали переважно у вугільних районах; інші частини країни через високу ціну цього необхідного предмета не мали змоги працювати так дешево. Крім того, у деяких галузях мануфактурної промисловості вугілля є необхідним засобом самого виробництва, як, наприклад, на мануфактурах скла, заліза та інших металів. Коли в якихось випадках премії можуть бути доцільні, то, мабуть, саме в разі перевезення вугілля з тих частин країни, де воно є у великій кількості, до тих місцевостей, де відчувається його брак. Але законодавство замість премії запровадило податок у 3 шилінги 3 пенси з тонни вугілля, яке перевозять вздовж узбережжя, що для більшості сортів вугілля становить понад 60% первісної ціни на шахті. Із вугілля, яке перевозять суходолом або внутрішніми водами, не стягується жодного податку. Там, де вугілля з природних причин дешеве, його споживають без оподатковування; там, де воно з природних причин дороге, його обкладають тяжким податком.

Такі податки, хоча вони й підвищують ціну засобів існування, а отже, і заробітну плату, дають, проте, урядові значний дохід, що його нелегко було б отримати якимсь іншим шляхом. Тому можуть бути розумні підстави для збереження їх. Премія на вивезення хліба, оскільки за сучасного стану хліборобства вона веде до підвищення ціни цього необхідного продукту, має такі самі погані наслідки і, замість давати дохід, часто вимагає від уряду дуже великих видатків. Високі мита при ввезенні іноземного хліба, рівноцінні в роки великого врожаю забороні ввезення, і цілковита заборона ввезення живої худоби або солонини, установлена законом для нормального часу, а нині, через брак цих продуктів, скасована на певний час щодо Ірландії та британських колоній, мають погані наслідки для податків на предмети життєвої потреби й не дають урядові жодного доходу. Для скасування цих законів потрібно лише переконати громадську думку в недоцільності тієї системи поглядів, під впливом якої їх було встановлено.

Податки на предмети життєвої потреби в багатьох інших країнах набагато вищі, ніж у Великій Британії. У багатьох країнах існують податки на борошно та хліб у зерні, змелюваний на млинах, і на печений хліб. У Голландії, як вважають, грошова ціна хліба, що його споживають у містах, через такі податки подвоюється. Замість частини цих податків мешканці сіл щороку сплачують певну суму з душі відповідно до сортів хліба, який вони, за припущенням, споживають. Споживачі пшеничного хліба сплачують 3 гульдени 15 стиверів, тобто близько 6 шилінгів 9 1⁄2 пенсів. Як стверджують, ці та деякі інші податки, підвищивши ціну праці, призвели до загибелі більшості мануфактур Голландії[116]. Подібні податки, хоча й не такі тяжкі, існують у Міланській області, у Генуї, у герцогствах Парма, Піаченца та Гвастала, а також у Папській області. Один доволі відомий французький автор запропонував перетворити фінанси своєї вітчизни, замінивши більшість інших податків цим найрозорливішим з усіх податків. Немає такої безглуздості, говорить Цицерон[117], якої коли-небудь не захищав би той або той філософ.

Податки на м’ясо ще поширеніші, ніж податки на хліб. Справді, можна вважати сумнівним, чи є м’ясо де-небудь предметом життєвої необхідності. Як відомо з досвіду, хліб та інші рослини разом із молоком, сиром і вершковим або рослинним маслом, коли не можна дістати першого, можуть і без шматочка м’яса становити надзвичайно щедре й здорове, підкріплювальне харчування. Звичай ніде не вимагає від людини харчуватися м’ясом, як він вимагає від неї в більшості місць вдягати полотняну білизну або взувати шкіряні черевики.

Предмети необхідного споживання чи розкоші можуть бути оподатковані двома способами: або споживач щороку сплачує певну суму за використання чи споживання певних товарів, або товари оподатковують ще на руках у торгівця, до того, як він передає їх споживачеві. Предмети споживання, що зберігаються тривалий час, перш ніж їх буде спожито повністю, найкраще оподатковувати в перший спосіб; у другий спосіб найдоцільніше оподатковувати ті предмети споживання, що споживаються негайно або швидше за інші. Податки на екіпажі й на посуд є прикладами першого способу оподаткування, більшість інших податків у вигляді акцизу й мита — приклади другого.

За дбайливого поводження екіпаж може прослужити 10–12 років. Він може бути оподаткований раз назавжди, перш ніж вийде з рук каретного майстра. Але, звісно, покупцеві зручніше платити 4 фунти на рік за право тримати екіпаж, аніж одразу сплатити на 40–48 фунтів дорожче каретникові або ту суму, у яку обійдеться йому податок за весь той час, упродовж якого він користується цим екіпажем. Так само срібний або золотий сервіз може зберігатися більш як століття. Споживачеві, ясна річ, легше платити 5 шилінгів на рік за кожні 100 унцій посуду, тобто близько 1% його вартості, ніж викуповувати цей податок із розрахунку 25–30 років, що має підвищити ціну принаймні на 25 чи 30%. Різні податки, стягувані з будинків, поза сумнівом, зручніше сплачувати шляхом помірних річних внесків, ніж у разі встановлення тяжкого податку такої самої вартості за спорудження або першого продажу їх.

Добре відома пропозиція сера Метью Декера, щоб всі предмети, навіть споживувані негайно чи дуже швидко, оподатковували в цей самий спосіб, тобто щоб торгівець нічого заздалегідь не платив, але щоб споживач щороку сплачував певну суму за дозвіл споживати певні предмети. Метою цього проекту було заохочення всіх різних галузей зовнішньої торгівлі, а надто торгівлі транзитної, за допомогою скасування всіх мит при ввезенні та вивезенні й надання, таким чином, торгівцеві можливості витрачати весь свій капітал і кредит на купівлю товарів і фрахтування суден, не відтягуючи ані найменшої частки того й того на попередню сплату податків. Однак проект оподаткування в такий спосіб предметів, споживуваних негайно або швидко, викликає, напевне, чотири дуже істотних заперечення. По-перше, податок у такому разі виявиться більш нерівномірним або не таким відповідним витратам і споживанню різних платників, як за того способу, у який його зазвичай стягують. Податки на ель, вино та спиртні напої, сплачувані заздалегідь торгівцями, зрештою оплачують різні споживачі в точній відповідності до споживання кожного з них. Але якби податок сплачували, купуючи дозвіл на право пити ці напої, то тверезий відносно до свого споживання виявиться оподаткованим значно тяжче, ніж п’яниця. Родину, що виявляє більшу гостинність, оподатковували б значно легше, ніж родину, яка приймає менше гостей.

По-друге, цей спосіб оподаткування шляхом оплати за рік, за півроку або за три місяці дозволу на право споживання певних товарів значно зменшив би одну з головних зручностей податків на предмети швидкого споживання, а саме сплату їх малими частками. У ціні в 3 1⁄2 пенні, що є нині ціною кухля портеру, різні податки на солод, хміль і пиво разом із додатковим прибутком, що його пивовар накидає на авансування їх, становлять, певно, близько 1 1⁄2 пенні. Якщо робітник може легко обійтися без цих 1 1⁄2 пенні, він купує кухоль портеру; якщо не може, він задовольняється пінтою і, оскільки невитрачений пенні рівноцінний придбаному пенні, у такий спосіб завдяки своїй стриманості виграє фартинг; він сплачує податок малими частками, залежно від того, як і коли може платити його, і кожен акт платежу цілком добровільний із його боку. За бажання він може зовсім не платити.

По-третє, ці податки даватимуть менше, ніж податки на предмети розкоші. Оскільки дозвіл отримано, то незалежно від того, багато чи мало питиме покупець, податок із нього залишиться таким самим.

По-четверте, якби робітникові доводилося сплачувати одразу шляхом річних, піврічних або тримісячних платежів увесь податок, який він тепер сплачує з незначною незручністю або зовсім без неї в разі купівлі всіх кухлів та пінт портеру, що їх він випиває за будь-який із цих періодів часу, то ця сума могла б часто виявлятися для нього дуже обтяжливою. Видається очевидним, що цей спосіб оподаткування ніколи без найжорстокішого гноблення не даватиме доходу, хоча б приблизно такого, як дохід за чинного нині способу без будь-якого гноблення. Проте в деяких країнах предмети, що їх споживають негайно або дуже швидко, оподатковують саме в такий спосіб. У Голландії мешканці сплачують певну суму з душі за дозвіл пити чай. Я вже згадував про податок на хліб, стягуваний таким самим чином, оскільки хліб споживають на фермах і в селах.

Податки у вигляді акцизів стягують переважно з продуктів вітчизняного виробництва, призначених для споживання всередині країни; їх накладають тільки на небагато видів продуктів найширшого споживання. Ніколи не може бути жодних непорозумінь як стосовно продуктів, що підлягають цим податкам, так і стосовно спеціального податку, яким обкладають кожен вид продуктів. Вони лягають майже виключно на ті предмети, що їх я називаю предметами розкоші, за винятком чотирьох згаданих вище податків: на сіль, мило, шкіру, свічки і, мабуть, податку на просте скло.

Митні збори мають значно давніше походження, ніж податки акцизні. Напевне, вони й дістали свою назву для позначення звичайних платежів, що існували з прадавнини; первісно їх вважали, напевне, податками на прибуток купців. За варварських часів феодальної монархії до купців, так само як і до всіх інших мешканців міст, ставилися не набагато краще, ніж до звільнених кріпаків, яких зневажали й чиї бариші викликали заздрість. Велика знать, яка погодилася, щоб король оподатковував прибутки її власних васалів, не мала нічого проти того, щоб він так само оподатковував і прибуток того класу людей, у захисті якого вона була значно менше зацікавлена. За тих досить темних часів не розуміли, що прибутки купців не можуть бути оподатковувані безпосередньо або що кінцева сплата всіх таких податків має лягати зі значною надбавкою на споживачів.

До баришів іноземних купців ставилися ще недоброзичливіше, ніж до баришів купців англійських; тому було природно, що прибутки перших оподатковували тяжче за прибутки останніх. Ця неоднаковість податків на іноземних і англійських купців, породжена неосвіченістю, зберігалася надалі завдяки духові монополії або задля забезпечення нашим купцям переваги як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.

Беручи до уваги цю відмінність, давніми митними зборами обкладали однаково всі види продуктів, предметів потреби так само, як і предмети розкоші, товари — як ті, що вивозяться, так і ті, що ввозяться. Чому торгівці одним видом продуктів — так, напевне, міркували — мають перебувати в сприятливішому становищі, ніж торгівці іншим видом продуктів? Або чому купець, який вивозить товари, має користуватися більшим протегуванням, ніж купець, який ввозить їх?

Давні мита розпадалися на три групи. Першою, і, мабуть, найдавнішою з них, було мито на вовну та шкіру. Воно, напевне, було переважно або виключно вивізним митом. Коли в Англії виникла суконна промисловість, таке саме мито було встановлено на сукно, щоб король у разі вивезення останнього не втрачав належної йому частини мита з вовни. Дві інші групи складали, по-перше, мито на вино — потонне, бо стягувалось у певному розмірі з тонни, і, по-друге, мито на решту товарів — пофунтове, бо стягувалось у певному розмірі з фунта стерлінгів їхньої передбачуваної вартості. На сорок сьомий рік правління Едуарда ІІІ було встановлено мито в 6 пенсів із фунта вартості всіх товарів, що їх вивозять і ввозять, за винятком вовни, шкури, шкіри та вина, що підлягали особливим податкам. На чотирнадцятий рік правління Ричарда II це мито було підвищено до 1 шилінга із фунта, але за три роки знову знижено до 6 пенсів. На другий рік правління Генриха IV його було збільшено до 8 пенсів, а на четвертий рік його правління — до 1 шилінга. Відтоді до дев’ятого року правління Вільгельма ІІІ це мито залишалося на рівні 1 шилінга з фунта. Мита, потонне й пофунтове, зазвичай надавали королю тим самим актом парламенту й називали потонною та пофунтовою субсидіями. Оскільки пофунтова субсидія доволі довго існувала в розмірі 1 шилінга із фунта, або 5%, то митною мовою слово «субсидія» почало означати загальне мито цього роду в 5%. Цю субсидію, яку нині називають старою, і досі стягають на підставі митного статуту, запровадженого на дванадцятий рік правління Карла II. Порядок визначення на основі митного статуту вартості товарів, що обкладаються цим митом, установлений, як кажуть, ще до короля Якова І. Нова субсидія, установлена на дев’ятий та десятий роки правління Вільгельма ІІІ, полягала в додаткових 5% із більшості товарів. Субсидії в 1⁄3 й 2⁄3 склали разом ще 5%, які пропорційно припадали на кожну з них. Субсидія 1747 року додала четверті 5% із більшості товарів, а субсидія 1759-го — ще п’яті 5% із деяких груп товарів. Окрім цих п’яти субсидій, у різних випадках було встановлено велику кількість різних інших мит з окремих товарів — інколи для задоволення потреб держави, а інколи для регулювання вітчизняної торгівлі відповідно до принципів меркантилістичної системи.

Ця система набувала дедалі більшого впливу. Стару субсидію стягували як при вивезенні, так і при ввезенні. Чотирма наступними субсидіями, так само як і іншими митами, що їх згодом у різних випадках встановлювали на окремі товари, обкладалося взагалі, за нечисленними винятками, тільки ввезення. Більшість давніх мит, якими обкладалося вивезення товарів вітчизняного походження та виробництва, було або знижено, або зовсім скасовано. У більшості випадків їх було скасовано. На вивезення деяких із цих товарів навіть видавали премії. Було також запроваджено повернення — інколи повністю, а здебільшого частково — мит, сплачених при ввезенні іноземних товарів, під час зворотного вивезення їх. Тільки половина податків, установлених старою субсидією при ввезенні товарів, повертається при вивезенні їх, але в таких випадках мита з більшості товарів повністю повертаються, установлені наступними субсидіями та іншими актами. Посилене заохочення вивезення та ускладнення ввезення знали зовсім небагато винятків, що стосувалися переважно сировини для деяких мануфактурних виробництв. Адже наші купці та власники мануфактур прагнуть, щоб ця сировина діставалася їм якомога дешевше й обходилася якомога дорожче їхнім суперникам і конкурентам в інших країнах. Через це інколи дозволяють безмитне ввезення іноземної сировини; прикладом цього служать іспанська вовна, льон та грубо оброблена лляна пряжа. Вивезення сировини вітчизняного походження та сировини, що є спеціальним продуктом наших колоній, інколи забороняли, а інколи обкладали високими митами. Вивезення англійської вовни було заборонено. Вивезення бобрових шкур, бобрового хутра та сенегальської гуми було обкладено високими митами, оскільки в результаті завоювання Канади й Сенегалу Велика Британія здобула майже монополію на ці продукти.

Те, що меркантилістична система була не вельми сприятливою для збільшення доходу населення, для збільшення річного продукту землі та праці країни, я намагався показати в книзі четвертій цього дослідження. Вона, напевне, була не більш сприятливою і для доходу правителя, оскільки принаймні він залежить від митних зборів.

Згідно із цією системою ввезення деяких видів товарів було зовсім заборонено. Ця заборона в одних випадках зовсім припинила, а в інших — значно зменшила ввезення останніх, змусивши імпортерів вдаватися до контрабанди. Вона цілком припинила ввезення іноземної вовни й значно зменшила ввезення іноземного шовку та оксамиту. В обох цих випадках контрабанда звела до нуля митний дохід, що його можна було б одержувати при ввезенні цих товарів.

Високі мита, якими обкладали ввезення багатьох іноземних товарів, щоб зменшити споживання їх у Великій Британії, у багатьох випадках тільки заохочували контрабанду й у всіх випадках зменшували митний дохід порівняно з тим, який давали б помірніші мита. Висловлювання доктора Свіфта[118], що в митній арифметиці два плюс два, замість дорівнювати чотирьом, інколи дають тільки одиницю, цілком підтверджується на прикладі таких високих мит, які інколи не було б установлено, якби меркантилістична система не навчала нас користуватись оподаткуванням не як засобом для одержання доходу, а як знаряддям монополії.

Премії, що їх інколи видавали при вивезенні вітчизняної сировини та мануфактурних виробів, і повернення мит при зворотному вивезенні більшості іноземних товарів створювали ґрунт для численних зловживань і для особливого виду контрабанди, більш збиткового для державного доходу за будь-який інший. Добре відомо, що з метою отримання премії або поворотного мита нерідко товари вантажать на судно й відправляють у море, але невдовзі потай знову вивантажують їх у якійсь іншій частині країни. Скорочення митного доходу, спричинюване преміями та поверненням мит, значну частину яких одержують за допомогою ошукань, дуже велике. Загальний митний дохід за рік, що закінчився 5 січня 1755-го, досягав 5 068 000 фунтів стерлінгів. Премії, виплачувані із цього доходу, хоча того року не діяла премія на хліб, становили 167 800 фунтів стерлінгів; поворотні мита, виплачені за дублікатами й посвідченнями, — 2 156 000 фунтів стерлінгів. Премії та поворотні мита становили разом 2 324 600 фунтів стерлінгів. У результаті цих відрахувань митний дохід становив усього 2 743 400 фунтів стерлінгів, а за вирахуванням 287 900 фунтів стерлінгів на витрати з управління (плата службовців та інші витрати) чистий митний дохід того року дорівнював 2 455 500 фунтів стерлінгів. Таким чином, видаток на управління становить від 5 до 6% валового митного доходу й дещо більший за 10% від тієї суми, що залишається із цього доходу після вирахування видатку на виплату премій і поворотних мит.

Оскільки майже на всі товари, що їх ввозять, накладено високі мита, наші купці-імпортери ввозять по можливості більше контрабандним шляхом і якомога менше через митниці. Навпаки, наші купці-експортери провозять через митниці набагато більше, ніж насправді вивозять; іноді вони роблять це з марнославства й для того, щоб їх вважали великими торгівцями товарів, не обкладених митом, а іноді з метою отримання премії або поворотного мита. Унаслідок різних ошукань і зловживань наш експорт за митними книгами виявляється таким, що значно перевищує наше ввезення, що невимовно тішить тих політиків, які вимірюють національний добробут тим, що вони звуть торговельним балансом.

Усі товари, що їх ввозять, коли для них не зроблено спеціальних вилучень, а такі вилучення не дуже численні, обкладають тими чи тими митами. У разі ввезення товарів, не згаданих у митному статуті, їх оподатковують у розмірі 4 шилінги 9 9⁄20 пенні з кожних 20 шилінгів вартості, оголошеної під присягою імпортером, тобто майже в розмірі п’яти субсидій, або п’яти пофунтових мит. Митний статут надзвичайно докладний і перераховує безліч предметів, багато з яких маловживані й тому маловідомі. Через це часто видається незрозумілим, до якої статті слід віднести даний вид товарів, а отже, і яке мито з нього треба платити. Помилки щодо цього інколи розоряють митного чиновника й часто спричинюють значні ускладнення, витрати й клопіт для імпортера. З огляду на це щодо зрозумілості, точності й визначеності митні збори значно поступаються акцизним зборам.

Для того щоб більшість членів суспільства сплачувала свою частку в державний дохід пропорційно своїм видаткам, не видається необхідним оподатковувати кожний окремий предмет цього видатку. Передбачається, що дохід, стягуваний за допомогою акцизних зборів, падає на платників так само рівномірно, як і дохід, одержуваний від митних зборів, а акциз стягують тільки з небагатьох предметів найширшого споживання. Багато хто вважав, що за належного управління митний збір теж можна було б без жодних втрат для державного доходу і з більшою вигодою для зовнішньої торгівлі стягувати тільки з небагатьох товарів.

Іноземними продуктами, найбільш широко вживаними у Великій Британії, нині є, напевне, переважно закордонні вина й горілки, деякі продукти Америки та Вест-Індії, цукор, ром, тютюн, какао тощо, а також деякі продукти Ост-Індії, як-от: чай, кава, китайська порцеляна, прянощі різного роду, різні сорти тканин тощо. Ці різні товари нині дають, напевно, більшу частину доходу, одержуваного від митних зборів. Мита, що існують нині для іноземних мануфактурних виробів, за винятком тих небагатьох, згаданих у переліку, було встановлено здебільшого не для отримання прибутку, а для встановлення монополії або надання нашим купцям переваги на внутрішньому ринку. У разі скасування всіх заборон та обкладення всіх іноземних мануфактурних виробів такими помірними митами, що, як це показав досвід, дають із кожного предмета найбільший дохід державі, наші власні робітники могли б усе ще мати перевагу на внутрішньому ринку й багато товарів, частина з яких нині не дає урядові жодного доходу, а решта — зовсім незначний, могли б давати йому дуже великий дохід.

Високі мита, іноді скорочуючи споживання оподатковуваних товарів й іноді заохочуючи контрабанду, часто дають урядові менший дохід порівняно з тим, що його можна було б одержувати від помірніших мит, коли зменшення доходу є наслідком скорочення споживання. Існує лише один засіб проти цього, а саме — зниження мита.

Коли зменшення доходу відбувається в результаті заохочення, наданого контрабанді, проти цього можна, мабуть, застосувати два засоби: або послаблення спокуси займатися контрабандою, або посилення ускладнень, пов’язаних із контрабандою. Спокусу до заняття контрабандою можна послабити тільки зниженням мита, а ускладнити контрабанду — тільки запровадивши таку систему управління, яка найбільш придатна для запобігання їй.

Як мені здається, досвід показує, що акцизні закони перешкоджають операціям контрабандиста та ускладнюють їх набагато успішніше, ніж митні закони. Установленням у митницях системи управління, настільки подібної до системи акцизного управління, як допускає природа цих різних податків, можна значно збільшити труднощі, пов’язані з контрабандою. Таке перетворення, як багато хто припускав, можна здійснити дуже легко.

Зазначали, що імпортер товарів, які обкладають митними зборами, міг би мати право на свій розсуд або звозити їх у власний приватний склад, або розміщувати їх на складі, влаштованому його коштом чи на громадські кошти, але щоб він замикався митним чиновником і відмикався тільки в його присутності. Коли купець звозить товари у свій приватний склад, мита мають сплачуватися негайно й до того ж безповоротно; митний чиновник має право будь-коли відвідувати й оглядати склад, щоб пересвідчитися, якою мірою кількість товарів, що зберігаються в ньому, відповідає тій кількості, за яку сплачено мито. А коли купець звозить товари в громадські склади, сплата мита здійснюється тільки при вивезенні їх зі складу для споживання всередині країни. Коли їх беруть зі складу для вивезення за кордон, їх звільняють від мита, причому завжди має бути надана належна гарантія, що їх справді вивезуть за кордон. Тих, хто торгує цими товарами оптом або вроздріб, може будь-коли відвідати й опитати митний чиновник, і вони зобов’язані подавати належні виправдні документи на підтвердження сплати мит за всю кількість товарів у своїх крамницях або складських приміщеннях. Так звані акцизні мита з рому, який ввозять, нині стягують у такий спосіб, і можливо, що таку саму систему можна було б поширити на всі мита з товарів, які ввозять, зрозуміло, за умови, що ці мита, так само як і акцизні збори, обмежуватимуться небагатьма категоріями товарів найширшого споживання. Якби вони поширювалися майже на всі категорії товарів, як нині, нелегко було б забезпечити наявність громадських складських приміщень достатньої місткості й товари, які дуже легко псуються або зберігання яких потребує великої уваги й догляду, купець не наважився б довірити жодному іншому складові, крім власного.

Якби за такої системи управління пощастило навіть за дуже високих мит запобігти більш-менш значній контрабанді та якби кожне мито підвищувалося або знижувалося відповідно до того, за якого розміру можна найшвидше очікувати від нього найбільшого доходу для держави, причому оподаткуванням завжди користувалися б як засобом отримання доходу, а не як знаряддям для встановлення монополії, то не видається неможливим, щоб дохід, принаймні рівний нинішньому чистому доходові від митниць, одержувався від ввізних мит тільки з небагатьох видів товарів найширшого споживання і щоб митні збори таким чином було доведено до такої міри простоти, визначеності й точності, якою відрізняються акцизні збори. Усе те, що державний дохід втрачає нині через повернення мит за зворотного вивезення іноземних товарів, що їх потім знову вантажать і споживають усередині країни, за цієї системи повністю заощаджувалося б. І якби до цього заощадження, що саме по собі було б дуже значним, додати скасування всіх премій у разі вивезення вітчизняних продуктів в усіх випадках, коли ці премії насправді не будуть поверненням тих чи тих акцизних зборів, сплачених до того, можна не сумніватися, що після такої реформи чистий митний дохід виявився б не меншим, ніж будь-коли раніше.

Якщо в результаті такого реформування системи державний дохід не зазнав би збитків, то торгівля й мануфактурна промисловість країни, поза сумнівом, отримали б дуже значні вигоди. Торгівля неоподатковуваними товарами, тобто величезною більшістю товарів, стала б цілком вільною, і її можна було б вести в усіх частинах світу з усіма можливими перевагами. До числа цих товарів було б включено всі предмети продовольства й усі сирі матеріали для мануфактурної промисловості. Оскільки вільне ввезення предметів продовольства знижувало б їхню середню грошову ціну всередині країни, воно призвело б до зниження грошової ціни праці, не знижуючи, проте, жодною мірою її дійсної винагороди. Вартість грошей пропорційна кількості предметів продовольства, які можна купити на них; вартість предметів продовольства зовсім не залежить від кількості грошей, які можна отримати за них. Зменшення грошової ціни праці неодмінно супроводжувалося б пропорційним зменшенням грошової ціни всіх продуктів вітчизняної мануфактурної промисловості, що таким чином здобула б певну перевагу на всіх іноземних ринках. Ціна деяких промислових виробів знизилася б у ще більшій пропорції завдяки безмитному ввезенню сирих матеріалів. Якби шовк-сирець ввозили з Китаю та Індостану безмитно, то англійські власники шовкових мануфактур могли б із більшим успіхом брати гору над власниками шовкових мануфактур як Франції, так і Італії. Тоді не було б причини забороняти ввезення іноземного шовку та оксамиту; дешевизна наших виробів забезпечувала б нашим власним виробникам не тільки панування на внутрішньому, а й дуже великий збут на іноземних ринках; навіть торгівля оподатковуваними товарами велася б зі значно більшою вигодою, ніж нині. За відпускання цих товарів із громадських складів для вивезення за кордон — причому їх звільняли б від сплати всіх мит — торгівля ними була б цілком вільною. Транзитна торгівля всіма видами товарів мала б за цієї системи всі можливі переваги. За відпускання цих товарів для споживання всередині країни імпортер, оскільки він не був би зобов’язаний заздалегідь сплачувати мито ще до того, як йому трапиться нагода продати свої товари торгівцеві або якомусь споживачеві, завжди мав би можливість продавати їх дешевше, ніж коли б він був змушений сплачувати його при ввезенні. За наявності тих самих мит зовнішню торгівлю для потреб споживання, навіть оподатковуваними товарами, можна було б, отже, вести з набагато більшою вигодою, ніж нині.

Метою відомого акцизного проекту сера Роберта Волпола було запровадження щодо вина й тютюну системи, що не дуже відрізняється від запропонованої тут. Та, хоча в законопроекті, внесеному тоді в парламент, ішлося тільки про ці два предмети, спільною була думка, що його замислено, щоб розпочати здійснення ширшого плану такого самого характеру. Партійна ворожнеча в поєднанні з інтересами купців, які займаються контрабандою, спричинила такий сильний, хоча й несправедливий, галас проти цього законопроекту, що міністр визнав за доцільне відмовитися від нього і з побоювання зчинити такий галас жоден із його наступників не наважився знову висунути цей проект.

Хоча мита на іноземні предмети розкоші, що їх ввозять для споживання всередині країни, інколи лягають на бідні класи, головним чином вони падають на людей середнього чи більш ніж середнього достатку. Такі, наприклад, мита на закордонні вина, каву, шоколад, чай, цукор тощо.

Податки на дешевші предмети розкоші вітчизняного виробництва, призначені для споживання всередині країни, лягають майже рівномірно на представників усіх класів пропорційно їхнім видаткам. Бідняк платить податки на солод, хміль, пиво та ель, що їх він споживає сам, багатий сплачує їх зі свого власного споживання та зі споживання своїх слуг.

Слід зауважити, що загальне споживання нижчих класів населення, тобто тих, хто стоїть нижче від середнього класу, в усіх країнах не тільки кількісно, а й за вартістю дещо більше, ніж загальне споживання середнього класу та класу, що стоїть вище від нього. Загальна сума витрат нижчого класу значно більша, ніж у вищих класів. По-перше, майже весь капітал кожної країни щороку розподіляється серед нижчого класу у вигляді заробітної плати за продуктивну працю. По-друге, значна частина доходу, одержуваного від земельної ренти й від прибутку на капітал, щороку розподіляється серед представників цього самого класу у вигляді заробітної плати й утримання хатньої прислуги та інших непродуктивних працівників. По-третє, певна частина прибутку з капіталу належить представникам того самого класу у вигляді доходу, одержуваного від застосування їхніх невеликих капіталів. Сума прибутків, щороку одержуваних дрібними крамарями та будь-якими торгівцями, повсюдно дуже велика і становить дуже значну частку річного продукту. Нарешті, по-четверте, навіть певна частина земельної ренти належить цьому самому класові, значна її частина належить тим, хто стоїть дещо нижче від середнього класу, і невелика частина — навіть найнижчому класові, оскільки прості робітники інколи володіють акром або двома акрами землі. Хоча, таким чином, витрати представників цих нижчих класів населення, узятих кожен окремо, дуже невеликі, однак уся сума витрат для всього класу завжди становить найбільшу частину загальних витрат усього суспільства, до того ж усе, що залишається від річного продукту землі та праці країни для споживання вищих класів, завжди значно менше не тільки за кількістю, а й за вартістю. Через це податки, що лягають переважно на витрати вищих класів населення, тобто на меншу частку річного продукту, мають найшвидше давати значно менше, ніж податки, що лягають однаково на витрати всіх класів або навіть падають переважно на витрати нижчого класу, тобто податки, що падають однаково на весь річний продукт чи на його більшу частину. Внаслідок цього акциз на сировину та виробництво хмільних і спиртних напоїв, що виготовляються всередині країни, дає значно більший дохід, ніж усі інші податки на споживання, і цей акциз лягає значною, коли не головною, своєю часткою на витрати простого люду. За рік, що закінчився 5 липня 1775-го, валовий дохід від цього виду акцизу досягав 3 341 837 фунтів 9 шилінгів 9 пенсів.

Однак слід пам’ятати, що оподатковувати завжди потрібно витрати нижчих класів на предмети розкоші, а не на предмети потреби. Сплата податку на їхні необхідні витрати зрештою повністю лягла б на вищі класи народу, на меншу частину річного продукту, а не на більшу. Такий податок має в усіх випадках вести до підвищення заробітної плати робітників або до зменшення попиту на них. Він не може збільшити заробітну плату, не перекладаючи кінцеву сплату податку на вищі класи; він не може зменшити попит на працю, не зменшивши річний продукт землі та праці країни, тобто той фонд, із якого врешті-решт мають виплачуватися всі податки. Хоч би до яких розмірів зменшив такий податок попит на працю, він завжди має вести до більшого підвищення заробітної плати, ніж це відповідало б даному скороченню попиту, і кінцева плата цього підвищення заробітної плати має в усіх випадках лягати на вищі класи.

Хмільні та спиртні напої, що їх виробляють та переганяють не на продаж, а для власного споживання, не підлягають у Великій Британії жодному акцизові. Це вилучення, метою якого є позбавлення приватних родин від неприємних відвідин та оглядів збирачів податків, призводить до того, що тягар цього акцизу часто значно менше лягає на багатих людей, ніж на бідних. Щоправда, порівняно мало поширений звичай гнати спиртні напої для свого приватного використання, хоча іноді це й роблять, але в сільських місцевостях багато родин середнього достатку і майже всі багаті та аристократичні родини самі варять пиво для себе. Через це міцне пиво обходиться їм на 8 шилінгів із бареля дешевше, ніж середньому пивоварові, який має отримати прибуток на суму податку, так само як і на решту зроблених ним витрат. Тому такі родини повинні мати своє пиво принаймні на 9–10 шилінгів за барель дешевше, ніж обходиться який-небудь напій такої самої якості простому людові, якому зручніше купувати пиво в міру потреби, на заводі або в пивниці. Так само не підлягає контролю та огляду збирача податків солод, що виготовляється для потреб приватних родин, із тим, щоб в останньому випадку за кожного члена сім’ї сплачувався податок у 7 шилінгів 6 пенсів. Ця сума становить акциз із 10 бушелів солоду, кількості, відповідної тому, що, певно, споживають у середньому всі члени тверезої родини — чоловіки, жінки й діти. Але в багатих сім’ях, де широко практикується сільська гостинність, напої, що їх виготовляють із солоду і споживають члени сім’ї, становлять тільки незначну частину домашнього споживання. Чи внаслідок цього податку, чи з інших причин звичай виготовляти солод для домашнього споживання поширений значно менше, ніж звичай варити пиво. Важко навести розумні підстави того, чому не слід обкладати таким самим податком тих, хто варить пиво чи виготовляє спиртні напої для домашнього споживання.

Часто зазначалося, що набагато більший дохід, ніж одержується нині від усіх високих податків на солод, пиво та ель, можна було б мати від значно менш обтяжливого податку на солод, оскільки пивоварні заводи мають набагато більше можливостей ошукати скарбницю, ніж підприємства, що виготовляють солод, а особи, які варять пиво для домашнього споживання, звільнені від будь-яких податків, що не стосується тих, хто виготовляє солод для домашнього споживання.

На пивоварні в Лондоні з квартера солоду зазвичай варять понад 2,5, а інколи й 3 барелі портеру. Різні податки на солод становлять 6 шилінгів із квартера, а податки на міцне пиво та ель — 8 шилінгів за барель. Таким чином, на пивоварному заводі різні податки на солод, пиво та ель припадають у розмірі 26–30 шилінгів на 1 квартер солоду. На сільському пивоварному заводі, що продає пиво сільському населенню, із квартера солоду рідко варять менш як 2 барелі міцного й 1 барель слабкого пива, а часто — 2,5 бареля самого лише міцного пива. Різні податки на слабке пиво становлять 1 шилінг 4 пенси на барель. Тому на сільській пивоварні різні податки на солод, пиво та ель рідко становлять менш як 23 шилінги 4 пенси, а часто досягають 26 шилінгів на 1 квартер солоду. Отже, беручи все королівство в середньому, загальну суму податків на солод, пиво та ель не можна приймати менш ніж у 24–25 шилінгів на 1 квартер солоду. Але, як стверджують, за скасування різних податків на пиво та ель і збільшення втричі податку на солод, тобто за підвищення його з 6 до 18 шилінгів на квартер солоду, можна було б тільки від одного цього податку отримати більший дохід, ніж отримується тепер з усіх цих обтяжливих податків.

Рік Податок на солод Фунти Шилінги Пенси
1772 Старий 722 023 11 11
додатковий 356 766 7 9 3⁄4
1773 Старий 561 627 3 7 1⁄2
додатковий 278 650 15 3 3⁄4
1774 Старий 624 614 17 5 3⁄4
додатковий 310 745 2 8 1⁄2
1775 Старий 657 357 0 8 1⁄4
додатковий 323 785 12 6 1⁄4
Разом 3 835 580 12 34
Середня ціна 958 895 3 116

Рік Акциз Фунти Шилінги Пенси
1772 у селі 1 243 128 5 3
лондонських пивоварень 408 260 7 2 3⁄4
1773 у селі 1 245 808 3 3
лондонських пивоварень 405 406 17 10 1⁄2
1774 у селі 1 246 373 14 5 1⁄2
лондонських пивоварень 320 601 18 1⁄4
1775 у селі 1 214 583 6 1
лондонських пивоварень 463 670 7 1⁄4
Разом 6 547 832 19 2 1⁄4
Середня ціна 1 636 958 4 9 1⁄2
Додатково річне надходження податку на солод 958 895 3 3⁄16
Загальна сума податків 2 595 853 7 9 11⁄16
За збільшення втричі податку на солод або за збільшення його з 6 до 18 шилінгів на квартер один лише цей податок дасть 2 876 685 9 9⁄16
Різниця 280 832 1 2 14⁄16

Під старим податком на солод розуміють податок у 4 шилінги з бочки сидру та інший податок у 10 шилінгів із бареля густого елю мýму. У 1774 році податок на сидр дав тільки 3083 фунти 6 шилінгів 8 пенсів. Він, певно, дав того року менше, ніж зазвичай; того року всі податки на сидр дали менше, ніж зазвичай. Податок на мум, хоча й набагато вищий, дає ще менше, з огляду на менше споживання цього напою. Але для того щоб заповнити недонадходження звичайної суми із цих двох податків, до сільського акцизу зараховані: 1) старий акциз у 6 шилінгів 8 пенсів із бочки сидру; 2) такий самий податок у 6 шилінгів 8 пенсів із бочки виноградного соку; 3) податок у 8 шилінгів 9 пенсів із бочки винного оцту і, нарешті, 4) податок в 11 пенсів із галона меду. Надходження із цих податків, певно, із надлишком врівноважать надходження з так званого щорічного солодового податку на сидр і мум.

Солод використовують не лише тоді, коли варять пиво та ель, а й коли виготовляють нижчі сорти вин та горілок. У разі збільшення податку на солод до 18 шилінгів на квартер могло б виявитися необхідним дещо знизити акцизи, стягувані із цих сортів вин та горілок, для виготовлення яких використовують солод. У так званих солодових напоях солод зазвичай становить одну третину вживаного матеріалу, а інші дві третини припадають на ячмінь або одна третина на ячмінь та одна — на пшеницю. На горілчаних заводах можливості й спокуса обходити акцизні закони значно більші, ніж на пивоварнях або там, де виготовляють солод; можливості — через меншу громіздкість і більшу вартість цього товару, а спокуса — через великі розміри податків, що досягають 3 шилінги 10 2⁄3 пенні[119] із галона спирту. У разі підвищення податку на солод і зниження податку на спирт зменшаться як можливість, так і спокуса порушувати акцизні закони, що може привести до ще значнішого збільшення доходу.

Останнім часом у Великій Британії взято курс на ускладнення вживання спиртних напоїв через їхню передбачувану дію, руйнівну для здоров’я та моральності простого люду. Згідно із цією політикою зниження податків на виробництво спирту не має бути таким значним, щоб якоюсь мірою знижувати ціну цих напоїв. Спиртні напої можуть залишатися так само дорогими, як і раніше, тоді як водночас ціну корисних та зміцнювальних напоїв, якими є пиво та ель, може бути значно знижено. Народ, отже, можна було б почасти звільнити від однієї з тих тягот, на які він нині нарікає, за одночасного значного збільшення доходу.

Заперечення доктора Давенанта[120] проти такої зміни сучасної системи акцизного обкладання видаються необґрунтованими. Ці заперечення зводяться до того, що податок замість падати майже рівномірно на прибутки підприємця, який виготовляє солод, пивовара й торгівця, оскільки він падає на прибуток, повністю лягатиме на прибуток першого; що підприємець, який виготовляє солод, не зможе так легко повернути собі суму, витрачену на сплату податку, за допомогою підвищення ціни свого солоду, як це можуть робити пивовар і торгівець, підвищуючи ціну своїх напоїв; що такий високий податок на солод може знизити ренту й прибуток із землі, яку засівають ячменем.

Жоден податок не може на більш-менш тривалий час знизити норму прибутку в будь-якій окремій галузі торгівлі або промисловості, яка завжди має триматися на одному рівні з нормою прибутку, що існує в інших галузях у даній місцевості. Нинішні податки на солод, пиво та ель не впливають на прибуток тих, хто торгує цими продуктами, усі вони повертають собі суму податку з додатковим прибутком у підвищеній ціні своїх товарів. Щоправда, податок може зробити обкладені ним продукти такими дорогими, що це зменшить споживання їх. Але солод використовують для виготовлення напоїв, і податок у 18 шилінгів на квартер солоду не може, звісно, зробити ці напої дорожчими, ніж це роблять нині різні податки, що досягають 24–25 шилінгів. Навпаки, ці напої, певно, подешевшають і споживання їх швидше збільшиться, ніж скоротиться.

Не дуже легко зрозуміти, чому виробникові солоду буде важче повернути 18 шилінгів у підвищеній ціні свого солоду, ніж пивоварові повернути нині в ціні свого напою 24, 25, а інколи й 30 шилінгів. Щоправда, йому доведеться сплачувати як податок із кожного квартера солоду не 6, а 18 шилінгів. Але пивовар нині зобов’язаний сплачувати податок у 24, 25, а інколи й у 30 шилінгів за кожний квартер солоду. Для виробника солоду не стало важче сплачувати незначний податок, ніж для пивовара тепер платити ще тяжчий. Виробник солоду не завжди тримає у своїх коморах такий запас сировини, розпродаж якого вимагав би тривалішого часу, ніж розпродаж запасу пива та елю, що їх пивовар часто тримає у своїх погребах. Тому перший часто може повернути собі витрачені гроші так само швидко, як і останній. Але хоч би які ускладнення виникли для виробника солоду через потребу сплачувати тяжчий податок, їх можна усунути, надавши йому на кілька місяців тривалішого кредиту, ніж кредит, що його зазвичай нині дають пивоварові.

Ренту й прибуток із землі, яку засівають ячменем, може зменшити тільки скорочення попиту на ячмінь. Але зміна системи, що зменшує податки з квартера солоду, який іде на варіння пива та елю, із 24–25 до 18 шилінгів, радше збільшить попит, аніж скоротить його. Крім того, рента й прибуток із землі, яку засівають ячменем, завжди мають приблизно дорівнювати ренті й прибутку з інших однаково родючих та однаково добре оброблюваних земель. Якби вони були менші, певну частину землі під ячменем невдовзі почали б використовувати з якоюсь іншою метою, а якби вони були більші, невдовзі почали б використовувати більше землі під посів ячменю. Коли звичайна ціна сільськогосподарської продукції є, так би мовити, монопольною, податок на такий продукт неодмінно знижує ренту й прибуток із землі, на якій він росте. Податок на продукт тих розкішних виноградників, на яких виробництво вина настільки менше за дійсний попит на нього, що його ціна завжди перевищує природний рівень ціни продукту інших однаково родючих та однаково добре оброблюваних земель, неминуче знизить ренту й прибуток із цих виноградників. Оскільки ціна цих вин уже досягає максимуму, що його можна отримати за ту кількість їх, яку зазвичай відправляють на ринок, її не можна збільшити ще, не зменшивши цієї кількості, а останнє не можна зробити без іще більших збитків, тому що землі не можуть бути відведені на виробництво якого-небудь іншого, так само цінного продукту. Через це весь тягар податку має лягати на ренту й прибуток, власне кажучи, на ренту з виноградника. Щоразу, коли передбачалося запровадити який-небудь новий податок на цукор, наші цукрові плантатори скаржилися, що весь тягар таких податків лягає не на споживача, а на виробника, бо після запровадження податку вони не можуть підвищити ціну цукру. Ця ціна до запровадження податку була, напевне, монопольною ціною, і аргумент, який наводили, щоб довести, що цукор є предметом, не підхожим для оподатковування, доводив, мабуть, що він цілком підходить для цього, адже прибутки монополістів, хоч би звідки їх одержували, поза сумнівом, є найбільш підхожим предметом для оподатковування. Тим часом звичайна ціна ячменю ніколи не була монопольною, а рента й прибуток із землі під ячмінь ніколи не перевищували природного рівня ренти й прибутку з інших земель, однаково родючих та однаково добре оброблюваних. Різні податки, якими обкладали солод, пиво та ель, ніколи не вели до зниження ціни ячменю, ніколи не знижували ренти й прибутку із землі під ячменем. Ціна солоду, в яку він обходився пивоварові, постійно підвищувалася відповідно до стягуваних із нього податків, і ці податки разом із різними акцизами на пиво та ель постійно або підвищували ціну, або, що зводиться до того самого, знижували якість цих продуктів для споживача. Кінцева сплата цих податків завжди лягала на споживача, а не на виробника.

Від запропонованої тут системи реформи можуть постраждати виключно ті особи, які варять пиво для власного споживання. Але звільнення вищого класу населення від вельми тяжких податків, сплачуваних бідними робітниками та ремісниками, видається, поза сумнівом, найнесправедливішим і таким, що суперечить рівності й має бути усунене, хай би навіть згаданої реформи не було проведено. А втім, можливо, що саме інтереси цього вищого класу протидіяли досі зміні системи, яка не могла збільшити державний дохід і водночас полегшити становище народу.

Окрім таких податків, як згадані вище митні збори та акцизні збори, існує ще низка інших, що впливають на ціну товарів нерівномірніше й не так безпосередньо. Такими є податки, які звуться у Франції дорожніми митами, а за часів давніх саксів звалися митами за проїзд і, напевне, були первісно встановлені з тією самою метою, що й наші заставні мита чи збори за проїзд по наших каналах і судноплавних річках, а саме для утримання дороги або підтримання судноплавності. Ці податки, коли вони призначені для такої мети, цілком правильно встановлюються відповідно до обсягу або ваги предметів, які перевозяться. Оскільки вони первісно були місцевими та провінційними податками, що використовувалися для місцевих та провінційних потреб, управління ними здебільшого надавалося якомусь певному місту, парафії або маєтку, у яких їх стягували, причому передбачалося, що ці громади тим чи тим чином мають звітувати про використання їх. Правителі, які взагалі не повинні нікому звітувати, у багатьох країнах узяли до своїх рук управління цими податками і, хоча доволі часто дуже значно підвищували податок, у багатьох випадках зовсім не вважали за потрібне витрачати зібрані суми за призначенням. Якщо заставні мита Великої Британії коли-небудь стануть одним із джерел доходу уряду, то приклад багатьох інших народів заздалегідь може вказати нам, якими будуть імовірні наслідки цього. Такі мита, поза сумнівом, урешті-решт оплачує споживач, але коли він це робить, його оподатковують не відповідно до його витрат і вартості того, що він споживає, а відповідно до обсягу чи ваги останнього. Коли такі податки стягують відповідно не до обсягу чи ваги, а до передбачуваної вартості товарів, вони, по суті, перетворюються на своєрідні внутрішні мита, або акциз, який надзвичайно ускладнює найважливішу галузь торгівлі — внутрішню торгівлю країни.

У деяких невеликих державах податки, подібні до цих мит за проїзд, стягують із товарів, які перевозять через їхню територію суходолом чи водою з однієї іноземної держави до іншої. У деяких країнах їх називають транзитними митами. Деякі невеликі італійські держави, розташовані в басейні річки По та її приток, одержують певний дохід від мит такого роду, які повністю сплачуються іноземцями і складають, мабуть, єдиний податок, яким одна держава може обкладати громадян іншої, не гальмуючи розвиток власної промисловості або торгівлі. Найважливішим з усіх транзитних мит у світі є мито, стягуване королем Данії з усіх торговельних суден, що проходять через протоку Зунд.

Хоча такі податки на предмети розкоші, якими є більшість митних та акцизних зборів, лягають однаково на всі види доходу і зрештою сплачуються тими, хто споживає оподатковувані ними предмети, усе-таки вони не завжди лягають рівномірно або пропорційно на дохід кожної окремої особи. Оскільки розміри споживання кожної людини визначаються її власними смаками і звичками, остільки вона сплачує податок радше відповідно до своїх смаків і звичок, ніж відповідно до свого доходу: марнотратець сплачує більше, ощадливий менше, ніж це відповідає їхньому доходові. Неповнолітня заможна людина зазвичай небагато сплачує зі свого споживання на утримання держави, захист якої забезпечує їй її великий дохід. Люди, які мешкають за кордоном, своїм споживанням нічого не вносять на утримання уряду країни, де міститься джерело їхнього доходу. За відсутності в такій країні поземельного податку або великого податку в разі передавання рухомої чи нерухомої власності, як наприклад в Ірландії, такі дезертири зі своєї країни можуть одержувати великий дохід, користуючись протегуванням уряду, за утримання якого не сплачують жодного шилінга. Така нерівномірність найбільш різко має виявлятися у країні, уряд якої де в чому залежить від уряду якоїсь іншої країни. Люди, що мають найбільше майно в залежній країні, у цьому разі зазвичай вважатимуть за краще жити в панівній країні. Ірландія перебуває саме в такому становищі, і через це нас не повинно дивувати, що проект податку на землевласників-абсентеїстів має в цій країні таку популярність. Можливо, буде дещо складно встановити характер або тривалість, за якої людина підлягає цьому податкові, або коли саме має починатися чи припинятися його стягування; а проте, якщо виключити цей цілком своєрідний випадок, будь-яка нерівномірність оподаткування окремих осіб за таких податків на споживання більш ніж урівноважується тією самою обставиною, що створює цю нерівномірність, — тією обставиною, що внесок кожної людини взагалі є добровільним, оскільки тільки від неї самої залежить, споживати чи не споживати оподатковуваний предмет. Через це там, де такі податки встановлюються належним чином і на відповідні предмети, їх сплачують із меншим ремствуванням, ніж будь-який інший податок. Коли їх наперед сплачує торгівець або власник мануфактури, то споживач, який урешті-решт оплачує їх, невдовзі перестає відрізняти їх від ціни товару і майже забуває, що взагалі платить якийсь податок.

Такі податки бувають чи можуть бути цілком точно визначені або встановлюються таким чином, щоб не залишалося ані найменшого сумніву стосовно того, скільки або коли слід платити, стосовно розміру або часу платежів. Якщо тоді й виявляються довільність і невизначеність щодо стягування митних зборів у Великій Британії або інших подібного роду податків в інших країнах, то це зумовлене аж ніяк не природою цих податків, а лише неточною або невправною редакцією закону, що встановлює їх.

Податки на предмети розкоші, як правило, сплачуються або завжди можуть сплачуватися потроху чи в міру того, як у платників виникає потреба в придбанні оподатковуваних предметів. Щодо моменту й способу сплати, то ці податки є або можуть бути найзручнішими з-поміж усіх. Через це такі податки загалом задовольняють, мабуть, першим трьом із чотирьох основних принципів оподаткування не менш від будь-якого іншого податку. Але зате вони з будь-якого погляду йдуть урозріз із четвертим принципом.

Такі податки порівняно з тим, що вони дають державній скарбниці, завжди беруть із кишень населення значно більше, ніж майже будь-який інший податок. Вони роблять це, напевне, усіма чотирма шляхами, якими це взагалі можливо.

1) Стягування таких податків, навіть коли їх установлюють найдоцільнішим чином, вимагає значної кількості митних та акцизних чиновників, плата й здирство яких лягають дійсним податком на населення й нічого не дають скарбниці. А втім, слід визнати, що ці витрати у Великій Британії помірніші, ніж у більшості інших країн. За рік, що закінчується 5 липня 1775-го, загальна сума надходжень від різних податків, що перебували в Англії у віданні акцизних чиновників, досягала 5 507 308 фунтів 18 шилінгів 8 1⁄2 пенні, причому стягування цієї суми обійшлося в 5,25% із лишком. Однак із цього валового доходу треба вирахувати суми, сплачені у вигляді премій і повернення мит при вивезенні товарів, які обкладаються акцизом, що скоротить чистий дохід із суми, яка трохи не досягає 5 000 000[121]. Стягування соляного податку, цього акцизного збору, який перебуває у віданні іншого відомства, обходиться значно дорожче. Чистий дохід від нього не досягає 2 500 000, причому цю суму стягують, витрачаючи 10% із лишком на платню чиновникам тощо. Але здирство митних службовців повсюдно набагато перевищує їхню плату, у деяких портах воно збільшує її вдвічі й утричі. Якщо, таким чином, плата митних чиновників та інші витрати становлять понад 10% чистого доходу митниць, то всі витрати зі стягування цього доходу можуть перевищити 20–30%. Акцизні чиновники одержують мало або зовсім не одержують хабарів; оскільки це відомство засновано не так давно, воно загалом менш підкупне, ніж митне відомство, тривалість існування якого породила й узаконила багато зловживань. Беручи із солоду всю ту суму, що її нині стягують за допомогою різних податків із солоду та напоїв, які виготовляють із нього, можна, за припущеннями, отримати економію у видатках акцизного відомства більш ніж у 50 000 фунтів на рік. Якщо обкладання митними зборами обмежити тільки небагатьма видами товарів і стягувати їх у спосіб, установлений акцизними законами, у витратах митного відомства можна, певно, отримати значно більшу економію.

2) Такі податки неминуче завдають певної шкоди деяким галузям промисловості або гальмують розвиток їх. Оскільки вони завжди підвищують ціну продукту, що обкладається, то ведуть до скорочення його споживання, а отже, і його виробництва. Якщо це продукт, що вирощується або виготовляється всередині країни, то внаслідок цього на його вирощування та виробництво витрачатиметься менше праці. Якщо податок, таким чином, підвищує ціни закордонного продукту, то, звісно, такі самі продукти вітчизняного виробництва можуть здобути певну перевагу на внутрішньому ринку і в результаті цього для виготовлення їх можна буде використати більшу кількість вітчизняної праці. Але хоча таке підвищення ціни закордонного продукту може заохочувати якусь одну галузь вітчизняної промисловості, воно неминуче має шкідливий вплив майже на всі інші її галузі. Що дорожче платить бірмінгемський власник мануфактури за споживуване ним закордонне вино, то дешевше він продає ту частину своїх металевих виробів, на яку, або, що те саме, за ціну якої він купує це вино. Тому виявляється, що ця частина його металевих товарів має для нього меншу вартість, і в нього стає менше спонук до їх вироблення. Що дорожче споживачі однієї країни платять за надлишковий продукт іншої, то дешевше продають вони з необхідності ту частину власного надлишкового продукту, на яку, або, що те саме, за ціну якої вони купують його. Ця частина їхнього власного надлишкового продукту набуває для них меншої вартості, і в них тепер менше спонук збільшувати його кількість. Отже, усі податки на предмети споживання мають тенденцію зменшувати кількість продуктивної праці, що витрачається на виготовлення оподатковуваних предметів, коли це продукти вітчизняного виробництва, або тих продуктів, на які їх купують, коли це закордонні продукти. До того ж такі податки завжди більшою або меншою мірою змінюють природний напрямок вітчизняного виробництва й штовхають його в річище, завжди відмінне від того, яким воно йшло б, якби було полишене саме на себе, і зазвичай менш вигідне.

3) Сподівання звільнитися від цих податків за допомогою контрабанди часто веде до конфіскацій та інших покарань, що розоряють контрабандиста — людину, яка, хоча й варта найбільшого осуду за порушення законів своєї країни, часто не здатна порушувати закони природної справедливості й була б з усіх поглядів чудовим громадянином, якби закони її країни не робили злочином те, що природа ніколи не мала на думці визнавати таким. У тих країнах із поганим управлінням, де існує щонайменше загальна підозра стосовно наявності багатьох непотрібних видатків і дуже неправильного витрачання державних доходів, закони, що оберігають останні, мало поважають. Деякі люди не гребують контрабандою, коли, не порушуючи присяги, можуть знайти зручну й безпечну нагоду для цього. Якщо хтось вважатиме, що купувати контрабандні товари неприпустимо, то, хоча така купівля є очевидним заохоченням порушення фіскальних законів і псевдоприсяги, у більшості країн це визнали б одним із тих педантичних проявів лицемірства, які не лише не додають поваги людині, а й наводять на неї підозру в тому, що вона є ще більшим шахраєм, аніж більшість її сусідів. Така поблажливість суспільства часто заохочує контрабандиста продовжувати промисел, що його він, таким чином, призвичаюється вважати до певної міри невинним, а коли вся суворість фіскальних законів ладна обрушитися на нього, він часто буває схильний зі зброєю захищати те, що звик розглядати як свою законну власність. Спершу радше нерозсудлива й легковажна людина, аніж злочинець, він зрештою занадто часто стає одним із найсміливіших і найрішучіших порушників законів суспільства. Коли контрабандист розоряється, його капітал, що раніше витрачався на утримання продуктивної праці, поглинається або державною скарбницею, або податковим чиновником і витрачається на утримання непродуктивної праці, завдяки чому зменшується загальний капітал суспільства і скорочується корисна промислова діяльність.

4) Ці податки, спричинюючи часті відвідини й причепливі розслідування з боку збирачів податків, принаймні щодо торгівців оподатковуваними товарами, поза сумнівом, інколи певною мірою утискують їх і завжди завдають багато неприємностей та ускладнень; хоча такі неприємності, як уже зазначалося, і не є, точно кажучи, витратами, однак вони еквівалентні видаткові, на який кожна людина згодна, щоб відкупитися від них. Акцизні закони, хоча вони краще досягають мети, для якої їх установлено, є в цьому плані причепливішими та обтяжливішими, ніж закони митні. Купець, який привіз із-за кордону товари, оподатковувані певними митами, сплативши ці мита й розмістивши товари на складі, здебільшого надалі вже не має жодного клопоту й не зазнає причіпок із боку митного чиновника. Інакше стоїть справа з продуктами, що обкладаються акцизом. Акцизні чиновники не дають торгівцеві спокою своїми постійними відвідинами та розпитуваннями. Через це акцизні податки менш популярні, ніж митні збори, так само як і чиновники, що стягують їх. Стверджують, що, хоча ці чиновники, можливо, загалом виконують свої обов’язки так само добре, як і митні, а все ж вони, як правило, відрізняються жорстокістю характеру, часто не притаманною останнім, оскільки обов’язки нерідко змушують їх бути дуже надокучливими й причепливими стосовно деяких зі своїх сусідів. Проте така думка, цілком імовірно, лише навіяна нечесними торгівцями, контрабанду яких було попереджено або виявлено завдяки пильності чиновників.

За всього цього незручності, що, мабуть, до певної міри є невіддільними від податків на предмети споживання, лягають на народ Великої Британії не більшим тягарем, ніж на народ будь-якої іншої країни, уряд якої обходиться приблизно так само дорого. Наше становище аж ніяк не розкішне й може бути поліпшене, але воно не гірше або навіть краще за становище більшості наших сусідів.

З огляду на думку про те, що податки на предмети споживання є податками на прибутки торгівців, їх у деяких країнах стягували за кожного послідовного продажу товарів. Якщо оподатковуються прибутки купця-імпортера або купця, що займається переробкою, то, здавалося б, справедливість вимагає також оподаткування прибутків усіх проміжних покупців, що є посередниками між ними та споживачем. Найвідоміший торговельний податок в Іспанії — алькабала — було, напевне, встановлено відповідно до цього принципу. Первісно вона становила податок у 10%, потім — у 14%, а нині — лише в 6% за продажу власності будь-якого типу, рухомої або нерухомої, причому стягування її повторюється й за кожного нового продажу власності[122]. Стягування цього податку вимагає безлічі податкових чиновників для нагляду за перевезенням товару не тільки з однієї провінції до іншої, а й з однієї крамниці до іншої. Він прирікає на постійні відвідини та огляди з боку збирача податків не лише торгівців деякими видами товарів, а й узагалі всіх торгівців, будь-якого фермера, будь-якого власника мануфактури, будь-якого купця та крамаря. У більшій частині країни, де запроваджено такий податок, нічого не можна виробляти для продажу на віддаленому ринку. Виробництво кожної частини країни має співвідноситися зі споживанням її сусідів. З огляду на це Устариц[123] саме алькабалі приписує занепад і розорення мануфактурної промисловості в Іспанії. Він так само міг би поставити їй на карб занепад сільського господарства, оскільки алькабалу стягували не тільки з мануфактурних виробів, а й із сільськогосподарських продуктів.

У Неаполітанському королівстві існує такий податок у 3% із вартості всіх договорів і, отже, з усіх правочинів, що стосуються продажу. Він легший за відповідний іспанський податок, і до того ж більшій частині міст і парафій дозволено сплачувати замість нього певну суму. Вони збирають цю суму в той спосіб, у який хочуть, зазвичай таким чином, щоб це не завдавало ускладнень внутрішній торгівлі даної місцевості. Тому неаполітанський податок далеко не такий згубний, як іспанський.

Однакова система оподаткування, що за небагатьма незначними винятками існує в усіх частинах Сполученого Королівства Великої Британії, залишає всю внутрішню торгівлю країни, як сухопутну, так і каботажну, майже цілком вільною. Внутрішня торгівля майже цілком вільна, і більшість товарів можна перевозити з одного кінця королівства в інший без будь-яких дозволів або перепусток, без будь-яких опитувань чи оглядів із боку податкових чиновників. Існують нечисленні винятки, але вони такі, що не можуть порушувати нормального функціонування будь-якої важливої галузі внутрішньої торгівлі країни; наприклад, у разі перевезення товарів узбережжям потрібні сертифікати прибережних митних постів. А втім, за винятком вугілля, майже всі інші товари вільні від оподаткування. Ця свобода внутрішньої торгівлі, результат однаковості системи оподаткування, є, мабуть, однією з головних причин процвітання Великої Британії, оскільки кожна велика країна неодмінно є найкращим і найширшим ринком для більшості продуктів її власної промисловості. Якби таку саму свободу в результаті такої самої однаковості можна було б поширити на Ірландію та колонії, велич держави й процвітання всіх частин імперії були б, певно, ще значніші, ніж нині.

У Франції різні фіскальні закони, що існують у різних провінціях, вимагають наявності безлічі податкових чиновників для охорони кордонів не тільки королівства, а й майже кожної окремої провінції, щоб перешкоджати ввезенню певних товарів чи стягувати з них певні мита, значною мірою ускладнюючи цим внутрішню торгівлю країни. Деяким провінціям дозволено сплачувати певну суму взамін соляного податку, інші зовсім звільнені від нього. Деякі провінції звільнені від монополії торгівлі тютюном, яка в більшій частині королівства належить зазвичай генеральним відкупникам. Так звані субсидії (aides), що відповідають акцизним зборам в Англії, вельми неоднакові в різних провінціях. Деякі провінції звільнені від них і сплачують замість них певну суму. У тих провінціях, де їх стягують і здають у відкуп, існує багато місцевих податків, які не поширюються за межі окремого міста або округи. Так звані traites, відповідні нашим митам, ділять королівство на три великі області: перша охоплює провінції, що перебувають під дією тарифу 1664 року і звуться провінціями п’яти головних відкупів, — до їх числа входять Пікардія, Нормандія та більшість внутрішніх провінцій королівства; друга охоплює провінції, що перебувають під дією тарифу 1667 року і звуться провінціями на становищі іноземних, — до їх числа входить більшість прикордонних провінцій; третя охоплює провінції, які прирівнюються до іноземної території й, через те, що їм дозволено вільно торгувати з іноземними державами, у своїй торгівлі з іншими провінціями Франції обкладаються такими самими митами, як і інші іноземні держави. До них належать: Ельзас, три єпископства — Мец, Туль і Верден і три міста — Дюнкерк, Байонна і Марсель. Як у провінціях п’яти головних відкупів (що їх називали так з огляду на давній поділ митних зборів на п’ять головних відділів, кожен із яких здавали первісно спеціальному відкупникові, хоча нині всі їх з’єднано в один відкуп), так і в тих, які вважаються на становищі іноземних, існують численні місцеві мита, дія яких обмежується окремим містом або округою. Вони існують навіть у провінціях, прирівнюваних до іноземної території, зокрема в місті Марселі. Немає потреби наголошувати на тому, наскільки мають примножуватися як утиски внутрішньої торгівлі країни, так і кількість податкових чиновників, щоб охороняти кордони цих різних провінцій та округ, підлеглих таким різним системам оподаткування.

Окрім загальних утисків, породжуваних цією складною системою фіскальних законів, торгівля вином, що після хліба є, мабуть, найважливішим продуктом Франції, у більшості провінцій підлягає особливим обмеженням, породженим протегуванням виноградникам окремих провінцій та округ, що надавалося їм порівняно з іншими. На мою думку, провінціями, що найбільше славляться своїми винами, виявляться ті, де торгівля цими продуктами зазнає найменше утисків. Широкий ринок, що його мають ці провінції, заохочує як належний догляд за виноградниками, так і наступне ретельне виготовлення вин.

Такі різні й складні фіскальні закони не є особливістю Франції. Невелике герцогство Міланське поділене на шість провінцій, у кожній із яких існує своя система оподаткування різних предметів споживання. Ще менші володіння герцога Пармського поділені на три або чотири провінції, кожна з яких так само має свою систему оподаткування. За такого безглуздого управління ніщо, окрім великої родючості ґрунту й сприятливого клімату, не може вберегти ці країни від швидкого падіння в найглибшу прірву злиднів і варварства.

Податки на предмети споживання може стягувати відомство, чиновники якого призначаються урядом і безпосередньо підзвітні йому, причому дохід уряду має в цьому разі коливатися з року в рік залежно від коливань надходжень від цих податків, або ж вони можуть здаватись у відкуп за певну суму, причому відкупникові надається право призначати власних службовців, які, зобов’язані стягувати податок зазначеним у законі чином, перебувають під його безпосереднім наглядом і підзвітні безпосередньо йому. Відкупна система не може бути найкращим і найекономнішим способом стягування податків. Понад те, що потрібно для сплати обумовленої суми, плати службовцям і покриття всіх витрат на управління, відкупник завжди має відраховувати собі із загальної виручки податку певний прибуток, пропорційний принаймні попереднім витратам, які він робить, ризикові, на який він наражається, клопотові й турботам, яких йому доводиться зазнавати, і спеціальним знанням та вмінню, які потрібні для того, щоб вести таку складну справу. Уряд, засновуючи власне управління, що перебуває в його безпосередньому віданні й подібне до того, яке організує відкупник, може зекономити принаймні цей прибуток, що майже завжди є надмірним. Взяття у відкуп якоїсь значної галузі державних доходів вимагає наявності великого капіталу або великого кредиту — умов, що самі по собі мають серйозно обмежувати число людей, які конкурують між собою, здаючи такі відкупи. Із цього невеликого числа людей, що мають такий капітал або кредит, ще менше мають потрібні знання або досвід — ще одна обставина, яка звужує коло тих, хто змагається. І ті нечисленні люди, що в змозі взяти участь у змаганні, знаходять більш відповідним своїм інтересам вступити в угоду між собою, стати компаньйонами замість конкурувати одне з одним, і при здаванні відкупу з торгів вони пропонують за нього тільки таку плату, що набагато нижча від його дійсної вартості. У країнах, де державні доходи здають у відкуп, відкупники зазвичай є найбагатшими людьми. Уже саме лише їхнє багатство мало б викликати громадське обурення, а марнославство, що завжди супроводжує такі швидко нажиті статки, безглузда пишнота, із якою відкупники зазвичай хизуються своїм багатством, ще більше посилюють це обурення.

Відкупники державних доходів ніколи не вважають досить суворими закони, що карають спроби ухилитися від сплати податку. Вони безжальні до платників податків, які не є їхніми підданими і загальне розорення яких, коли б воно сталося наступного дня після закінчення терміну їхнього відкупу, не вельми зачепило б їхні інтереси. За великих ускладнень, що їх зазнає держава, коли правитель із необхідності найбільше дбає про забезпечення акуратного надходження своїх доходів, вони рідко пропускають нагоду поскаржитися, що без видання законів, суворіших, ніж чинні, вони не будуть у змозі сплачувати навіть установлену суму. У такі моменти суспільних лих важко протистояти їхнім домаганням. З огляду на це фіскальні закони поступово стають дедалі суворішими. Найжорстокіші закони в цій галузі спостерігаються в країнах, де більшість державних податків віддано у відкуп, найм’якіші — у країнах, де їх стягують під безпосереднім наглядом правителя. Навіть поганий правитель більше співчуває своєму народові, ніж відкупники його доходів. Він знає, що стійка могутність його династії залежить від добробуту його народу, він не захоче заради власних тимчасових інтересів свідомо підривати цей добробут. Інакше стоїть справа з відкупниками його доходів, багатство яких часто може бути результатом розорення, а не добробуту народу.

Інколи не тільки податок здають у відкуп за певну суму, а й, крім того, відкупникові надають монополію на оподатковувані предмети. У Франції саме так стягують податки на тютюн і сіль. У таких випадках відкупник одержує з народу не простий прибуток, а подвійний: прибуток відкупника і ще надмірніший прибуток монополіста. Оскільки тютюн є предметом розкоші, кожному надано можливість на свій розсуд купувати його або не купувати. Але сіль є предметом першої потреби, і кожна людина змушена купувати у відкупника певну її кількість, тому що передбачається, що сама людина не купує цієї кількості у відкупника, вона купує її в якого-небудь контрабандиста. Податки на обидва ці предмети надміру високі, унаслідок чого спокуса зайнятися контрабандою їх для багатьох людей є нездоланною, тоді як водночас із цим жорсткість закону й пильність службовців відкупника ведуть до майже неминучої загибелі та розорення тих, хто піддається цій спокусі. Контрабандне провезення солі й тютюну щороку відправляє кількасот людей на каторгу, а ще значну кількість людей воно приводить на шибеницю. Ці податки, стягувані в такий спосіб, дають урядові значний прибуток. У 1767 році тютюновий відкуп було здано за 22 541 278 ліврів на рік, а соляний — за 36 492 404 ліврів. В обох цих випадках термін відкупу мав починатися в 1768-му й тривати шість років. Ті, хто не надає значення крові народу порівняно з доходами правителя, можуть, мабуть, схвалювати такий спосіб стягування податків. Такі податки й монополії на сіль і тютюн установлювали в багатьох інших країнах, зокрема у володіннях Австрії та Пруссії та в більшості держав Італії.

У Франції переважну частину нинішнього доходу корони одержують із восьми різних джерел: податок із доходу (taille), подушна подать, дві двадцяті, соляний податок (gabelles), акциз (aides), митний збір (traites), державне майно і тютюновий відкуп. П’ять останніх у більшості провінцій здано у відкуп. Перші три податки повсюдно стягує адміністрація, яка перебуває під безпосереднім контролем і керівництвом уряду. Загальновизнано, що відповідно до того, що вони беруть із кишень народу, ці три податки дають скарбниці правителя більше за інші п’ять, адміністрація яких значно марнотратніша й дорожча.

Фінанси Франції в їхньому сучасному стані допускають, напевне, три дуже прості реформи: по-перше, скасування податку з доходу та подушної податі й збільшення числа двадцятих часток для отримання додаткового доходу, що дорівнює сумі надходжень із двох скасовуваних податків, отже, дохід корони не зменшиться. Видаток на стягування міг би бути значно скорочений; могли б бути цілком усунені утиски нижчих класів народу, пов’язані з податком із доходу та подушною податтю, а вищі класи не були б обтяжені більше, ніж нині обтяжена більшість їхніх представників. Двадцята частка, як я вже зазначав, складає податок майже такий самий, як і поземельний податок в Англії. Тягар податку з доходу, як це визнано, лягає врешті-решт на землевласників, а оскільки більшу частину подушної податі стягують з осіб, які сплачують податок із доходу в розмірі певної суми з фунта цього останнього податку, то зрештою сплата більшої її частини має теж лягати на цей самий клас населення. Тому за збільшення числа двадцятих часток для отримання додаткового доходу, що дорівнює сумі цих двох податків, вищі класи не виявилися б обтяженими більше, ніж нині. Це може, поза сумнівом, статися з багатьма окремими особами через велику нерівномірність, із якою зазвичай визначаються оклади прибуткового податку із земель та орендованих ділянок різних осіб. Зацікавленість і протидія тих осіб, які перебувають у привілейованому становищі, є перешкодою, що найшвидше не допустить проведення цієї чи будь-якої іншої, подібної до неї, реформи. По-друге, зробивши соляний податок, акцизи, митні збори, податки на тютюн, усілякі митні та акцизні збори однаковими в усіх частинах королівства, можна буде стягувати ці податки з набагато меншими витратами, і тоді внутрішня торгівля королівства зможе стати так само вільною, як і в Англії. По-третє, нарешті, за передачі всіх цих податків у відання адміністрації, що перебуває під безпосереднім контролем і керівництвом уряду, можна буде збільшити доходи держави на всю суму надмірних прибутків головних відкупників. Протидія, яку зумовлюють приватні інтереси окремих осіб, виявиться, певно, не менш дієвою щодо запобігання здійсненню двох останніх проектів реформи, так само як і першого.

Французька система оподаткування з усіх поглядів поступається британській. У Великій Британії щороку стягують 10 000 000 фунтів з населення, що не досягає 8 000 000 душ, причому не можна говорити про утискування чи надмірне оподаткування якогось окремого класу. На підставі даних абата Експільї[124] та зауважень автора «Досвіду про законодавство й торгівлю хлібом» здається ймовірним, що Франція, включно з провінціями Лотарингія і Бар, має населення у 23–24 000 000 душ, тобто десь утричі більше, ніж Велика Британія. У Франції ґрунт і клімат кращі, ніж у Великій Британії. Землі цієї країни значно довше обробляли й поліпшували, і внаслідок цього вона багатша на все те, створення й нагромадження чого вимагає тривалого часу, як, наприклад, багаті міста, зручні й добре споруджені будинки в місті й селі. За таких переваг можна було б очікувати, що у Франції дохід у 30 000 000 на утримання держави збиратиметься не з більшими ускладненнями, ніж у Великій Британії дохід у 10 000 000. Згідно з найкращими, хоча, мушу визнати, дуже недосконалими даними, що їх я міг дістати щодо цього, у 1765 й 1766 роках увесь дохід, що надійшов до державної скарбниці Франції, виражався в сумі від 308 000 000 до 325 000 000 ліврів, тобто не досягав 15 000 000 фунтів — половини того, чого можна було б очікувати, якби населення платило в тій самій пропорції до своєї кількості, як і населення Великої Британії. Тим часом загальновизнано, що у Франції народ значно більше обтяжений податками, ніж у Великій Британії. Але ж Франція, поза сумнівом, є великою європейською державою, яка після Великої Британії має найм’якіший і найпоблажливіший уряд.

У Голландії високі податки на предмети потреби призвели, як стверджують, до загибелі головних галузей її мануфактурної промисловості й здатні навіть поступово підірвати її рибальський промисел та кораблебудування. Податки на предмети потреби у Великій Британії незначні, і досі вони не підірвали жодної галузі мануфактурної промисловості. Податками, що найбільшим тягарем лягають на мануфактурні вироби, у Великій Британії є деякі ввізні мита на сирі матеріали, на шовк-сирець. За повідомленнями, доходи генеральних штатів і різних міст перевищують 5 250 000 фунтів, а оскільки не можна припускати, щоб число мешканців Сполучених провінцій перевищувало третину населення Великої Британії, то вони мали бути оподатковувані набагато тяжче.

Після того як вичерпано всі придатні для оподаткування об’єкти, держава й надалі потребує запровадження нових податків, тож ними доводиться обкладати предмети, для цього не підхожі. Тому податки на предмети потреби не є докором мудрості держави, яку для завоювання та збереження її незалежності втягнули, попри її крайню ощадливість, у такі дорогі війни, що вона була змушена наробити великих боргів. Окрім того, Голландія та Зеландія, що перебувають в особливих умовах провінцій, вимагають значних витрат навіть для збереження їхнього існування або для відвернення поглинання їх морем; ця обставина мала вести до значного збільшення тягаря податків у цих двох провінціях. Республіканська форма правління видається, напевне, головною основою сучасної могутності Голландії. Власники великих капіталів, відомі купецькі родини зазвичай беруть безпосередню участь в уряді або мають певний непрямий вплив на нього. Заради поваги і влади, яку дає їм таке становище, вони виявляють готовність жити в країні, де їхній капітал, якщо вони самі пускають його в діло, дає їм менший прибуток, а якщо вони позичать його іншій особі, дасть їм менший відсоток, і де на дуже помірний дохід із нього вони можуть набувати менше предметів потреби та вигод, ніж у будь-якій іншій частині Європи. Наявність таких багатих людей неодмінно підтримує на певному рівні промисловість країни, попри всі несприятливі моменти. Будь-яке суспільне лихо, що знищить республіканську форму правління й передасть усе управління до рук знаті й військових, зведе нанівець значення цих багатих комерсантів, невдовзі зробить неприємним для них життя в країні, де вони вже не мають особливої поваги. Вони змінять місце проживання і свої капітали перемістять до якоїсь іншої країни, а промисловість і торгівля Голландії незабаром підуть слідом за капіталами, що живили їх.



Розділ ІІІ

Про державні борги

На тому низькому ступені розвитку суспільства, що передує поширенню торгівлі й прогресові обробної промисловості, коли зовсім невідомі ті дорогі предмети розкоші, які вводять в ужиток торгівля та мануфактурна промисловість, особа, яка має великий дохід, як це я намагався з’ясувати в книзі третій цього дослідження, може витрачати або використовувати цей дохід, тільки утримуючи приблизно таку кількість людей, яку можна на цей дохід утримувати. Стосовно великого доходу слід сказати, що він дає можливість розпоряджатися значною кількістю предметів споживання. На цьому низькому щаблі розвитку він зазвичай виплачувався у вигляді великої кількості предметів потреби, у вигляді предметів продовольства й цупких тканин, хлібом і худобою, вовною і невичиненими шкурами. Якщо ані торгівля, ані мануфактурне виробництво не дають продуктів, на які власник доходу може обміняти більшу частину сировини, що перевищує його власне споживання, він із цим надлишком не може зробити нічого іншого, окрім як годувати й одягати приблизно таке число людей, на яке його може вистачити. Гостинність, чужа розкоші, і щедрість, чужа марнославству, спричиняють за такого стану речей головні витрати багатих і знатних людей. Але, як я також намагався з’ясувати в тій самій книзі, усе це такі витрати, через які люди не так легко розоряються. Немає, мабуть, таких марнотних егоїстичних утіх, пристрасть до яких часом не розоряла б навіть розсудливих людей; пристрасть до боїв півнів, наприклад, розорила багатьох. Але, на мою думку, не надто багато можна зустріти прикладів розорення людей унаслідок такої гостинності або щедрості, хоча гостинність разом із розкішшю та щедрість разом із марнославною пишнотою розорили багатьох. У феодальну добу тривалість перебування маєтків у руках однієї родини достатньою мірою свідчить про загальну схильність наших предків не виходити за межі свого доходу. Хоча сільська гостинність, яку постійно виявляли великі землевласники, нині може видаватися несумісною з порядком, який ми схильні вважати нерозривно пов’язаним із належною економією, однак поза сумнівом, слід визнати, що вони були ощадливі й помірні принаймні настільки, щоб не витратити свої доходи повністю. Частину вовни та невичинених шкур вони зазвичай продавали за гроші. Частину цих грошей вони, мабуть, витрачали на купівлю небагатьох предметів прикрашання й розкоші, які могли дістати за тогочасних умов, але якусь частину їх вони, мабуть, зазвичай нагромаджували. Справді, землевласникам не залишалося нічого іншого, окрім як нагромаджувати гроші. Торгівля вважалася ганебним заняттям для дворянина, а давати позики під відсотки, що на той час вважалося лихварством і заборонялося законом, було б іще ганебнішим. Крім того, за тієї доби насильства й безладу було зручно мати під рукою певний запас грошей: вигнаний зі своїх володінь землевласник міг у такому разі володіти чимось, що має загальновизнану вартість, щоб забрати його із собою в безпечне місце. Насильство, через яке нагромадження грошей вважалося доцільним, надавало доцільності й заховуванню нагромаджених грошей. Люди часто знаходять скарби й заховані коштовності, чиї власники невідомі, що достатньою мірою свідчить про поширення за тих часів звички як нагромаджувати гроші, так і ховати свої скарби. Знайдені скарби вважали тоді важливою статтею доходу правителя. Нині всі скарби, що їх знаходять по всьому королівству, навряд чи складуть більш-менш значну статтю доходу якогось багатого дворянина.

Правитель виявляв таку саму схильність нагромаджувати й зберігати коштовності, як і його піддані. У народів, мало знайомих із торгівлею та мануфактурним виробництвом, правитель, як уже зазначалося в книзі четвертій, перебуває в становищі, що природно спонукає його до ощадливості, конче потрібної для нагромадження. За такого становища навіть витрати правителя не можуть визначатися марнославством, що тішиться пишним блиском двору. Примітивність тієї епохи знає лише мізерну кількість тих дрібничок і прикрас, у яких виявляється ця пишнота. Постійні армії тоді не потрібні, тож навіть витрати правителя, так само як і витрати кожного великого землевласника, можуть полягати лиш у щедрості до своїх васалів і гостинності до своїх придворних. Але щедрість і гостинність рідко ведуть до марнотратства, тоді як марнославство майже завжди веде до нього. Відповідно до цього, як уже зазначалося, усі європейські правителі володіли у давнину коштовностями, і, як повідомляють, будь-який татарський хан володіє ними нині.

У країні з розвиненою торгівлею, де є велика кількість усіляких дорогих предметів розкоші, правитель так само, як і майже всі великі власники в його володіннях, ясна річ, витрачає велику частину свого доходу на купівлю цих предметів розкоші. Його власна й сусідні країни щедро постачають усі дорогі дрібнички та прикраси, що становлять блискучу, але пусту пишноту двору. Заради такої самої, хоча й скромнішої, пишноти його знать розбещує своє близьке оточення, робить незалежними своїх васалів і поступово починає сама так само мало важити, як і більшість багатих городян у його володіннях. Ті самі марнотні пристрасті, що визначають їхній спосіб життя, впливають і на правителя. Хіба можна припускати, що він буде єдиною багатою людиною у своїх володіннях, байдужою до таких утіх? Якщо він не витрачає, як це, певно, і має бути, на ці втіхи такої великої частини свого доходу, щоб це занадто послабило обороноздатність держави, то не можна очікувати, що він не витрачатиме на них усієї тієї частини своїх доходів, яка залишається після необхідних витрат на підтримку цієї обороноздатності. Його звичайні витрати стають рівними його звичайним доходам і в кращому разі не перевищують останніх. Тепер уже не доводиться очікувати нагромадження коштовностей, і коли надзвичайні обставини вимагають надзвичайних видатків, він із необхідності буває змушений звертатися до своїх підданих по надзвичайну допомогу. Нинішній і покійний королі Пруссії є єдиними великими європейськими правителями, які від часу смерті Генриха IV французького в 1610 році зібрали, як припускають, більш-менш значні коштовності. Ощадливість, що веде до нагромадження, зробилася майже однаково рідкісною як у республіканських, так і в монархічних країнах. Італійські республіки, Сполучені провінції Нідерландів по вуха в боргах. Бернський кантон — єдина республіка в Європі, яка зібрала значну скарбницю, інші швейцарські республіки не мають її. Пристрасть до деякої пишноти, до розкішних будинків та інших публічних прикрас часто панує у тверезому тільки зовні сенаті маленької республіки, так само як і при розбещеному дворі найвеличнішого короля.

Недостатня ощадливість за часів миру викликає потребу робити борги за часів війни. Коли спалахує війна, у державній скарбниці не виявляється грошей понад те, що потрібно для покриття звичайних видатків на управління в мирний час. Під час війни для захисту держави стає потрібним видаток, у три або чотири рази більший, ніж у мирні часи, а отже, у три або чотири рази більший дохід. Навіть якщо припустити, що правитель має — а це навряд чи коли-небудь буває, — засоби для негайного збільшення своїх доходів відповідно до збільшення видатків, однаково податки, із яких має відбутися це збільшення доходів, надійдуть до державної скарбниці, певно, не раніш як через 10–12 місяців після їх запровадження. Але вже в момент початку війни, або, точніше, у той момент, коли виявиться її неминучість, армію має бути збільшено, флот споряджено, фортеці приведено в стан оборони, цю армію, цей флот, ці фортеці слід забезпечити зброєю, спорядженням і продовольством; у цей момент безпосередньої небезпеки, яка не чекає поступового й повільного надходження нових податків, мають здійснюватися негайні та значні витрати. У такій скруті в уряду не може бути іншого виходу, окрім як вдатися до займу.

Той самий підштовхуваний торгівлею розвиток суспільства, що через дію певних моральних причин приводить уряд до необхідності брати в борг гроші, породжує в громадян як можливість давати гроші в позику, так і схильність до цього. За гострої потреби робити борги одразу створюються можливості для цього.

У країні, де є велика кількість купців і власників мануфактур, також надзвичайно багато таких людей, через руки яких проходять не тільки їхні власні капітали, а й капітали всіх тих, хто або позичає їм гроші, або дає їм у кредит свої товари, причому ці капітали обертаються в їхніх руках так само швидко або ще швидше, ніж дохід приватних осіб, які не ведуть торгівлі, не зайняті у виробництві й живуть на свій дохід. Цей дохід може проходити через їхні руки тільки раз на рік, тоді як уся сума капіталу та кредиту купця, що веде торгівлю, у якій обіг відбувається дуже швидко, може інколи проходити через його руки два, три або чотири рази на рік. Через це країна, де є багато купців і власників мануфактур, має численний клас людей, що будь-якої миті можуть, коли захочуть, позичити урядові значну суму грошей. Звідси здатність громадян держави з розвиненою торгівлею позичати гроші.

Торгівля та мануфактурне виробництво рідко можуть процвітати тривалий час у державі, де немає правильного відправлення правосуддя, де населення не відчуває себе забезпеченим у володінні своєю власністю, де силу договорів не підтримує закон і де немає певності в тому, що влада держави регулярно застосовується для примушення до сплати боргів усіх тих, хто в змозі платити. Одне слово, торгівля та мануфактурне виробництво рідко можуть процвітати в державі, де не існує певного ступеня довіри до правосуддя уряду. Та довіра, що спонукає великих купців і власників мануфактур у нормальних умовах довіряти свою власність захистові й опікуванню певного уряду, спонукає їх за надзвичайних обставин довіряти цьому урядові користування нею. Позичаючи урядові гроші, вони й на мить не зменшують можливості продовжувати свої торговельні або промислові операції — навпаки, цим вони, як правило, лише збільшують її. Потреби держави роблять уряд здебільшого готовим брати в борг гроші на умовах, надзвичайно вигідних для кредитора. Забезпечення, що його уряд надає первісному кредиторові, може бути передане будь-якому іншому кредиторові й через загальну довіру до держави зазвичай продається на ринку за вищою ціною, ніж первісно було сплачено за нього. Купець або грошовита людина набуває гроші, даючи позичку урядові, і не тільки не зменшує, а, навпаки, збільшує свій торговельний капітал. Тому він, як правило, вважає виявом прихильності до себе, коли уряд допускає його до участі в первісній передплаті на нову позику. Звідси готовність підданих держави з розвиненою торгівлею позичати гроші.

Уряд зазвичай схильний розраховувати на таку здатність і готовність підданих позичати гроші в надзвичайних обставинах. Він передбачає, що позичити гроші буде легко, і тому звільняє себе від обов’язку робити заощадження.

На низькому щаблі розвитку суспільства не існує значних торговельних або промислових капіталів. Особи, що нагромаджують гроші, які тільки можуть заощадити, і ховають свої заощадження, роблять це з недовіри до правосуддя уряду, із побоювання бути пограбованими, щойно стане відомо, що вони мають заощадження й де ці заощадження можна знайти. За такого стану речей навряд чи хтось схоче позичати свої гроші урядові в разі крайньої потреби. Тоді правитель усвідомлює, що мусить забезпечити себе на випадок такої крайньої потреби шляхом ощадливості, тому що передбачає цілковиту неможливість позичити гроші. Це передбачення ще більше посилює його природну схильність робити заощадження.

Зростання величезних боргів, що нині пригнічують і зрештою, певно, розорять усі великі нації Європи, майже скрізь відбувалося однаково. Нації, так само як і приватні особи, починали позичати, так би мовити, під особистий кредит, не надаючи або не заставляючи жодного спеціального фонду на забезпечення сплати боргу, а коли цей спосіб вичерпався, вони перейшли до позик під забезпечення або під заставу спеціальних фондів.

Так званий неконсолідований борг Великої Британії склався в перший із зазначених способів почасти з боргу, який не дає або вважається таким, що не дає, відсотків і подібний до боргів приватної особи за рахунками, і почасти з боргу, який дає відсотки і подібний до боргу приватної особи під вексель чи під зобов’язання. Борги, спричинені крайніми потребами або непередбаченими витратами чи видатками, не оплаченими в той момент, коли їх було здійснено, частина надзвичайних видатків на армію, флот, артилерію, невиплачені субсидії іноземним правителям, невиплачена платня матросам тощо становлять зазвичай борги першого типу. Білети адміралтейства та державної скарбниці, що їх інколи випускають на сплату частини таких боргів, а інколи з іншою метою, становлять борги другого типу, причому білети державної скарбниці дають відсотки від дня випуску, а білети адміралтейства — через шість місяців після випуску. Англійський банк, добровільно обліковуючи ці білети за їхньою біржовою вартістю або вступаючи з урядом в угоду про введення за певну комісію в обіг білетів державної скарбниці, тобто про прийняття їх за номінальною вартістю зі сплатою належних відсотків, підтримує їхню вартість і полегшує обіг, чим часто дає урядові можливість робити значні борги такого типу. У Франції, де не існує банку, державні білети (billets d’état)[125] іноді продавалися зі знижкою в 60 і 70% від номінальної вартості. Під час великого перекарбування монети за правління короля Вільгельма, коли Англійський банк визнав за потрібне призупинити свої звичайні операції, білети державної скарбниці та купони продавалися, як повідомляють, зі знижкою від 25 до 60%; почасти це було спричинене, поза сумнівом, передбачуваною нестабільністю нового уряду, поставленого революцією, але почасти відсутністю підтримки з боку Англійського банку.

Коли це джерело виявлялося вичерпаним і виникала нагальна потреба для отримання грошей надати в забезпечення або заставити якусь галузь державного доходу, уряд подеколи робив це двома різними способами. Іноді він установлював таке забезпечення або заставу тільки на короткий період, наприклад, на рік або на кілька років, а іноді встановлював їх без терміну. У першому випадку фонд, що надавався, визнавали достатнім для виплати протягом нетривалого часу як капітальної суми боргу, так і відсотків на неї, у другому випадку його визнавали достатнім тільки для сплати відсотків або щорічного доходу, що дорівнював належним відсоткам, причому уряд зберігав за собою право в будь-який момент викупити цю вічну ренту, сплативши позичену ним капітальну суму. Коли гроші одержувались у перший спосіб, це називалося строковим боргом, коли вони позичалися в другий спосіб, це називалося вічним або консолідованим боргом.

У Великій Британії річний оклад поземельного податку й податку на солод уряд щороку отримує наперед відповідно до спеціальної статті про позику, що її постійно включають у закони, які встановлюють ці податки. Англійський банк зазвичай авансує суми, у розмірі яких визначено ці податки, стягуючи відсоток, що від часів революції коливається від 8 до 3%, і суми ці сплачуються йому в міру надходження податків. Якщо виявиться недобір, — а це буває завжди, — його покривають із надходжень наступного року. Таким чином, єдина значна галузь державних доходів, що залишається ще не заставленою, регулярно витрачається ще до того, як надходить до скарбниці. Подібно до легковажного марнотратця, невідкладні потреби якого не дають йому змоги чекати на регулярне надходження своїх прибутків, держава постійно робить позики у власних агентів та комісіонерів і сплачує відсотки за користування власними грішми.

За правління короля Вільгельма й упродовж значної частини правління королеви Анни, коли ми ще не ознайомилися так добре, як тепер, із практикою безстрокових позик, більшість нових податків установлювали тільки на короткий період (на чотири, п’ять, шість або сім років) і значна частина асигнувань щороку полягала в позиках під очікувані надходження від цих податків. І оскільки надходження часто виявлялися недостатніми для сплати в короткий термін капітальної суми боргу та відсотків із нього, то виходила недоплата, для покриття якої виникала нагальна потреба подовжити термін.

У 1697 році актом, виданим на восьмий рік правління Вільгельма III (розд. 20), недоплати з низки податків було зараховано на так звану тоді першу загальну заставну, або фонд, що мав утворитися в результаті подовження до 1 серпня 1706-го кількох податків, термін яких минав раніше й надходження від яких мали скласти один загальний фонд. Недоплати, зараховані до цього подовженого терміну, досягали 5 160 459 фунтів 14 шилінгів 9 1⁄4 пенні.

У 1701 році ці податки разом із деякими іншими були з тією самою метою подовжені до 1 серпня 1710-го й дістали назву другої загальної заставної, або фонду. Зараховані на нього недоплати досягали 2 055 999 фунтів 7 шилінгів 11 1⁄2 пенні.

У 1707 році ці податки були подовжені ще раз у вигляді фонду для нових позик до 1 серпня 1712-го й дістали назву третьої загальної заставної, або фонду. Сума, позичена під них, дорівнювала 983 254 фунти 11 шилінгів 9 1⁄4 пенні.

У 1708 році ці податки (за винятком старої субсидії — потонного й пофунтового мита, лише половину якого було включено в цей фонд, і мита на ввізне шотландське полотно, скасованого відповідно до закону про об’єднання Шотландії з Англією) були знову подовжені у вигляді фонду для нових позик до 1 серпня 1714-го й дістали назву четвертої загальної заставної, або фонду. Сума, позичена під них, дорівнювала 925 176 фунтів 11 шилінгів 9 1⁄4 пенні.

У 1709 році ці податки (за винятком старої субсидії — потонного й пофунтового мита, що його тепер було зовсім виокремлено із цього фонду) були знову подовжені з тією самою метою до 1 серпня 1716 року й дістали назву п’ятої загальної заставної, або фонду. Сума, позичена під них, дорівнювала 922 029 фунтів 6 шилінгів.

У 1710 році ці податки знов були подовжені до 1 серпня 1720-го під назвою шостої, загальної заставної, або фонду. Сума, позичена під них, досягала 1 296 552 фунтів 9 шилінгів 3⁄4 пенні.

У 1711 році ті самі податки (що, отже, до цього часу служили забезпеченням для чотирьох різних позик) разом із деякими іншими були подовжені безстроково й склали фонд для оплати відсотків Південноокеанської компанії, що того року позичила урядові для погашення боргів та покриття дефіциту суму в 9 177 967 фунтів 15 шилінгів 4 пенси — найбільшу позику, яку було на той час коли-небудь зроблено.

До цього періоду головними і, наскільки я міг встановити, єдиними податками, що їх вводили назавжди для оплати відсотків із позики, були податки, призначені для виплати відсотків за гроші, позичені урядові Англійським банком та Ост-Індською компанією, і за суми, які ще очікували отримати, але які ніколи не були отримані від Земельного банку, що його проектували. Банківський фонд у цей час досягав 3 375 027 фунтів 17 шилінгів 10 1⁄2 пенні, на які щороку виплачували 206 501 фунт 13 шилінгів 5 пенсів відсотків. Ост-Індський фонд досягав 3 200 000 фунтів, і на нього щороку виплачувалося 160 000 фунтів відсотків; банківський фонд оплачувався 6%, Ост-Індський — 5%.

У 1715 році актом першого року правління Георга І (розд. 12) податки на забезпечення щорічних платежів Англійському банкові, разом із деякими іншими, теж перетвореними цим актом на постійні, було поєднано в один загальний фонд, на який віднесено не лише щорічні платежі банку, а й інші щорічні платежі та витрати. Згодом цей фонд було збільшено актами, виданими на третій рік правління Георга І (розд. 8) і на п’ятий рік правління Георга І (розд. 3), і різні податки, що їх було тоді приєднано до нього, теж перетворено на постійні.

У 1717 році актом третього року правління Георга І (розд. 7) деякі інші податки було перетворено на постійні та об’єднано в інший загальний фонд, названий «Об’єднаним фондом», для виплати низки обов’язкових щорічних платежів, що загалом досягали 724 849 фунтів 6 шилінгів 10 1⁄2 пенні.

У результаті цих різних актів більшість податків, під які раніше брали аванси лише на короткий термін, було перетворено на постійні у вигляді фонду для сплати не капіталу, а тільки відсотків на суми, що позичалися під них за допомогою низки послідовних авансів.

Якби уряд робив позики тільки у вигляді короткострокових авансів, то впродовж кількох років державні доходи було б звільнено від будь-яких зобов’язань, причому від уряду не вимагалося б жодних особливих зусиль, окрім утримання від перевантаження фонду віднесенням на нього значніших боргів, ніж можливо сплатити в нетривалий термін, і від нового авансу до погашення першого авансу. Але більшість європейських урядів була не здатна виявляти таке утримання й обережність. Вони часто переобтяжували фонд забезпечення вже за першого авансу, а якщо це й не мало місця, не пропускали нагоди переобтяжувати його, укладаючи другу й третю строкові позики до погашення першої. Оскільки в результаті цього фонд ставав цілком недостатнім для сплати і капітальної суми боргу, і відсотків на неї, виникала потреба відносити на нього тільки відсотки або щорічні платежі, що дорівнюють належним відсоткам; такі невиправдані авансові позики неминуче породжували ще розорливішу практику — безстрокову заставу податкових надходжень на забезпечення позик. Але, хоча така практика неминуче відсуває звільнення державних доходів від зобов’язань, що лежать на них, із точно встановленого терміну на термін настільки невизначений, що він навряд чи коли-небудь може настати, усе-таки, оскільки шляхом цієї нової практики можна отримати суми більші, ніж за допомогою колишнього способу короткострокових авансів, цій новій практиці, щойно вона стала відома, за гострої потреби держави повсюдно віддавали перевагу перед колишнім засобом. Задоволення вимог цього моменту завжди найбільше привертає увагу тих, на кому безпосередньо лежить управління громадськими справами. Майбутнє звільнення державних доходів від зобов’язань, що лежать на них, вони полишають турботам нащадків.

За правління королеви Анни ринкова норма відсотка знизилася з 6 до 5%, і на дванадцятий рік її правління 5% було оголошено найвищим відсотком, що його можна було законно стягувати за гроші, позичені під приватне забезпечення. Невдовзі після того як більшість тимчасових податків Великої Британії було перетворено на постійні й розподілено по об’єднаному, південноокеанському та загальному фондах, кредитори держави, подібно до кредиторів приватних осіб, мали погодитися на отримання 5% на свої гроші, що привело до економії в 1% із капітальної суми більшої частини боргів, консолідованих таким чином, або в 1⁄6 більшої частини щорічних платежів, здійснюваних із трьох згаданих вище фондів. Ця економія залишала значний надлишок від надходжень із податків, об’єднаних у ці фонди, порівняно з тим, що було необхідно для сплати щорічних платежів, віднесених тепер на них, і поклала початок фондові, названому згодом фондом погашення. У 1717 році він досягав 323 434 фунтів 7 шилінгів 7 1⁄2 пенні. У 1727 році норму відсотка з більшої частини державних боргів було знижено ще більше, а саме до 4, а в 1753 й 1757-му — до 3,5 і 3%; ці зниження норми відсотка вели до ще значнішого збільшення фонду погашення.

Хоча фонд погашення заснований для сплати старих боргів, він значно полегшує укладання нових. Він є допоміжним фондом, що завжди може слугувати забезпеченням на підкріплення якого-небудь іншого сумнівного фонду, під який мається на увазі позичити гроші в момент крайньої потреби держави. Надалі достатньою мірою з’ясується, для якої із цих двох цілей найчастіше використовується фонд погашення Великої Британії. Окрім двох зазначених способів позики грошей шляхом авансових позик і консолідованих боргів, існує ще два інших способи, що посідають немовби середнє місце між ними. Це позики під виплату ренти на певне число років та позики під виплату довічної ренти.

За правління короля Вільгельма та королеви Анни великі суми часто позичалися під виплату щорічної ренти протягом певного терміну, більш-менш тривалого. У 1693 році ухвалили закон про позику 1 000 000 фунтів стерлінгів на 16 років зі щорічною виплатою 14%, або 140 000 фунтів стерлінгів. У 1691-му ухвалили закон про позику в 1 000 000 під виплату довічних рент на умовах, що нині видалися б дуже вигідними. Але передплата не покрила повністю суми позики. Наступного року суму, якої бракувало, поповнили позикою під виплату довічних рент із 14%, тобто з капіталізацією із семирічного прибутку. У 1695 році особам, які придбали ці ренти, було надано право обміняти їх на інші ренти терміном на 96 років зі сплатою до скарбниці по 63 фунти на кожні 100, тобто різницю між чотирнадцятивідсотковою довічною рентою та чотирнадцятивідсотковою рентою на 96 років оцінювали в 63 фунти, або в сумі доходів за 4,5 року. Уряд вважали таким нестійким, що навіть ці умови привернули мало покупців. За правління королеви Анни гроші в різних випадках позичалися як під виплату довічних рент, так і під виплату строкових рент на 32, 89, 98 і 99 років. У 1719 році власникам ренти на 32 роки запропонували замість них акції Південноокеанської компанії на суму дохідності ренти за 11 із половиною років плюс додаткову кількість акцій на суму нагромадженої недоплати з їхніх рент. У 1720 році в цей самий фонд було перетворено більшу частину інших рент на певне число років, довгострокових і короткострокових. Довгострокові ренти на той час становили 666 821 фунт 8 шилінгів 3 1⁄2 пенні на рік, на 5 січня 1775-го їхній залишок досягав 136 453 фунтів 12 шилінгів 8 пенсів.

Під час двох воєн, розпочатих у 1739 й 1755 роках, невеликі суми грошей позичали під строкову або довічну ренту. Однак рента на 98–99 років коштує майже стільки, скільки й довічна рента, і мала б, певно, слугувати не гіршим забезпеченням для позик. Але особи, які купують державні відсоткові папери для здійснення родинних поділів і для забезпечення у віддаленому майбутньому, не захочуть купувати такі папери, вартість яких постійно знижується, а такі люди становлять вельми значну частину власників і покупців відсоткових паперів. Через це довгострокова рента, хоча її внутрішня вартість може майже зовсім не відрізнятися від вартості довічної ренти, знаходить меншу кількість покупців. Передплатники на нову позику, які зазвичай мають на увазі якомога швидше перепродати придбані фонди, здебільшого віддають перевагу довічній ренті, яку може відкупити парламент, перед довгостроковою рентою на ту саму суму, що не підлягає викупу. Вартість першої можна вважати завжди незмінною або майже незмінною, і з огляду на це вона є значно придатнішою для переходу з рук у руки, ніж друга.

Під час обох щойно згаданих воєн строкові або довічні ренти надавали тільки як премію передплатникам на нову позику на додачу до щорічної ренти, що підлягає викупу, або до відсотків, під забезпечення яких здійснювали позику. Їх надавали не як забезпечення, під яке позичалися гроші, а як додаткове заохочення особам, що давали гроші в позичку.

Довічні ренти інколи надавали двома різними способами — на термін життя окремих осіб або на термін життя цілої групи, що у Франції називали тонтиною — за прізвищем винахідника цього способу Тонті. Коли ренти встановлюють на термін життя окремих осіб, смерть кожного окремого власника ренти зменшує видаток держави на суму цієї ренти. Коли ренти встановлюють за системою тонтина, видаток держави зменшується тільки від моменту смерті всіх власників ренти з однієї групи, що може іноді складатися з 20–30 осіб, із яких ті, хто залишається живим, успадковують ренти всіх тих, хто помирає до них, а останній, що залишається живим, одержує на свою користь ренти всієї групи. Під те саме забезпечення за системи тонтина завжди можна отримати більше грошей, ніж за допомогою довічних рент для окремих осіб. Рента з правом спадкування рент померлих членів групи насправді коштує більше, ніж рента на таку саму суму на термін життя окремої особи; через віру у свій талан, яку має кожна людина, — на ній ґрунтується успіх усіх лотерей, — така рента, як правило, продається дещо дорожче за її номінальну вартість. У країнах, де уряд зазвичай дістає гроші шляхом надання рент, тонтинам з огляду на це зазвичай віддають перевагу перед рентами на термін життя окремих осіб. Способові, що може дати найбільше грошей, майже завжди віддають перевагу перед способом, що обіцяє найшвидше зменшити державні видатки.

У Франції значно більшу частину державних боргів, ніж в Англії, становлять довічні ренти. Відповідно до записки, що її в 1764 році подав королю Бордоський парламент, увесь державний борг Франції оцінювався у 2 400 000 999 ліврів, причому капітал, на який було надано довічні ренти, досягав, за припущенням, 300 000 000, або 1⁄8 всього державного боргу. Самі ренти, як вважають, становлять 30 000 000 на рік, 1⁄4 від 120 000 000, тобто передбачуваної суми відсотків по всьому цьому боргу. Мені добре відомо, що ці обчислення неточні, але, оскільки їх подала така поважна установа, на мій погляд, їх можна визнати близькими до істини. Ця відмінність у способах позичати гроші, що відрізняє уряди Франції та Англії, залежить не від різної міри турботи, яку вони виявляють для звільнення державних доходів від зобов’язань, що лежать на них. Вона цілком залежить від відмінності прагнень та інтересів людей, які дають у позичку гроші.

В Англії, де уряд перебуває в місті, що є одним із найбільших торговельних центрів світу, гроші урядові зазвичай позичають купці. Позичаючи їх, вони мають на увазі аж ніяк не зменшити, а, навпаки, збільшити свої торговельні капітали; і вони нізащо не передплачували б позики, якби не розраховували продати з певним прибутком свою частку передплати на нову позику. Але якби взамін позичених грошей купці одержували не безстрокові ренти, а тільки довічні, однаково — на термін їхнього власного життя чи життя інших осіб, вони не завжди могли б так легко продати їх із прибутком. Ренти на термін їхнього власного життя вони завжди могли б продати тільки зі збитками, бо ніхто не захоче дати за ренту на термін життя іншої людини, майже такої самої за віком і здоров’ям, ту саму ціну, яку він дав би за ренту на термін власного життя. Звісно, рента на термін життя третьої особи має, поза сумнівом, однакову вартість для покупця і продавця, але її дійсна вартість зменшується від моменту її встановлення і надалі зменшується впродовж усього часу її існування. Тому вона ніколи не може бути цінним папером, що так само зручний і так само легко передається, як безстрокова рента, дійсну вартість якої можна вважати завжди незмінною або майже незмінною.

У Франції уряд перебуває не у великому місті з розвиненою торгівлею, тож купці не становлять значного відсотка серед людей, які позичають гроші урядові. Люди, зайняті фінансовими операціями, — головні відкупники, збирачі податків, що їх не здають у відкуп, придворні банкіри тощо — становлять більшість тих, хто дає гроші в позичку в усіх випадках, коли вони потрібні державі. Такі люди зазвичай мають низьке походження, але дуже багаті й часто вельми пихаті. Вони занадто зарозумілі, щоб одружитися з рівними собі, а жінки зі знаті не бажають брати з ними шлюб. Тому вони часто вирішують залишатися холостяками, не мають власної родини й не відчувають особливої прихильності до сімей своїх родичів, яких вони не завжди навіть готові визнавати; вони бажають лише жити в блиску та розкошах, доки не прийде смерть, і не мають нічого проти того, щоб їхнє майно зникло разом із ними самими. Крім того, у Франції значно більше, ніж в Англії, багатих людей, які не мають наміру одружуватись або умови життя яких роблять для них шлюб непідхожим і незручним. Для таких людей, які мало дбають або зовсім не дбають про потомство, нічого не може бути зручнішого, ніж обмін їхнього капіталу на постійний дохід, що одержуватиметься якраз доти (і не довше), доки це бажано для них.

Оскільки звичайні видатки більшості сучасних урядів за мирних часів дорівнюють або майже дорівнюють їхнім звичайним доходам, то за виникнення війни вони і не хочуть, і не можуть збільшити свої доходи відповідно до збільшення своїх видатків. Вони не хочуть цього з побоювання викликати невдоволення народу, який унаслідок такого значного й раптового збільшення податків швидко налаштується проти війни; вони не в змозі зробити це, тому що не знають як слід, які податки виявляться достатніми, щоб дати потрібний дохід. Можливість легко позичити гроші позбавляє їх скрути, у якій вони в противному разі опинилися б через побоювання та ускладнення. За допомогою позик вони мають можливість за дуже помірного підвищення податків діставати з року в рік гроші, достатні для ведення війни, а використовуючи практику довічних рент, вони виявляються спроможними за мінімального підвищення податків щороку добувати максимальні суми грошей. У великих за розмірами державах люди, які мешкають у столиці та в провінціях, віддалених від театру воєнних дій, майже не відчувають — принаймні багато з них — жодних незручностей від війни, а насолоджуються, нічим не турбовані, читанням у газетах опису подвигів вітчизняного флоту та армій. Їм ця втіха компенсує невелику різницю між податками, що їх вони сплачують через війну, і тими, що їх вони звикли платити в мирні часи. Вони зазвичай бувають незадоволені, коли відновлюється мир, що кладе край цій утісі, а також фантастичним сподіванням на завоювання і здобуття національної слави за подальшого продовження війни.

Проте відновлення миру рідко звільняє їх від більшості податків, установлених під час війни. Ці податки віддано на забезпечення відсотків із позик, укладених для ведення війни. Якщо понад сплату відсотків із цих позик і покриття звичайних видатків уряду колишні доходи разом із новими податками дають певний зайвий дохід, його можна перетворити на фонд погашення цих позик. Але, по-перше, цей фонд погашення, навіть якщо припустити, що ним не користуватимуться з іншою метою, зазвичай буває зовсім недостатнім для виплати всього боргу, зробленого під час війни, за той період, протягом якого можна не без підстави очікувати збереження миру. По-друге, цей фонд завжди використовують з іншою метою.

Нові податки встановлювалися з єдиною метою — платити відсотки з позик, укладених під них. Якщо вони дають більше, то цього надлишку зазвичай і не очікували, тому він рідко буває значним. Фонди погашення, як правило, утворювалися не так із надлишків від податків, що перевищували суми, потрібні для оплати відсотків чи щорічних рент, віднесених на них, як унаслідок наступного зниження цих відсотків. Фонди погашення Голландії в 1655 році та Папської області в 1685-му утворилися саме таким чином. Це пояснює звичайну недостатність цих фондів.

Під час найстабільнішого миру відбуваються різні події, які вимагають надзвичайних видатків, і уряд завжди вважає, що зручніше покрити ці витрати шляхом неправильного використання фонду погашення, аніж за допомогою встановлення нового податку. Будь-який новий податок негайно більшою чи меншою мірою відчуває народ. Він завжди спричиняє певні нарікання й породжує певний спротив. Що більше примножуються податки, що вище піднімаються ставки податків, стягуваних із різних предметів оподаткування, то голосніше ремствує населення з приводу кожного нового податку, то важче стає знаходити нові предмети оподаткування або підвищувати ставки вже наявних податків. А тимчасове призупинення виплати боргу безпосередньо не відчувається населенням і не спричиняє ремствування або скарг. Запозичення з фонду погашення — простий і легкий спосіб вийти зі скрути негайно. Що більше накопичувалося державних боргів, то необхідніше прагнути зменшити їх, що небезпечніше й згубніше може бути використання не за призначенням фонду погашення, то менш імовірно, щоб державні борги було погашено більш-менш значною мірою, то імовірнішим і безсумнівнішим є те, що фонд погашення неправильно використовуватимуть для покриття всіх надзвичайних видатків, які виникають у мирні часи. Коли якась нація вже надміру обтяжена податками, ніщо, крім вимог нової війни, ніщо, крім почуття національної помсти чи побоювання за національну безпеку, не може спонукати народ терпляче підкоритися новому податку. Це пояснює неправильне використання фонду погашення, що стало звичайним.

У Великій Британії, відколи ми вперше вдавалися до розорливого засобу безстрокових боргових зобов’язань, зменшення державного боргу за мирних часів жодного разу не відповідало збільшенню його за часів війни. Під час війни, яка розпочалася в 1688 році й закінчилася Рейсвейкським договором у 1697-му, було закладено основи нинішнього величезного боргу Великої Британії.

На 31 грудня 1697 року державні борги Великої Британії, консолідовані та неконсолідовані, досягали 21 515  742 фунтів 13 шилінгів 8 1⁄2 пенні. Значну частину цих боргів було укладено під короткострокові зобов’язання, а певну частину — під довічні ренти, отже, на 31 грудня 1701 року, тобто менш ніж за чотири роки, почасти було сплачено й почасти відшкодовано держателям позик суму в 5 121 041 фунт 12 шилінгів 3⁄4 пенні — найбільше скорочення державного боргу, що відтоді будь-коли здійснювали за такий короткий період. Таким чином, борг, що залишався, досягав лише 16 394 701 фунта 1 шилінга 7 1⁄4 пенні.

Під час війни, що розпочалася в 1702 році й закінчилася Утрехтським договором, державні борги зросли ще: на 31 грудня 1714 року вони досягли суми в 53 681 076 фунтів 5 шилінгів 6 1⁄12 пенні. Передплата на південноокеанський фонд коротко- й довгострокових рент збільшила капітальну суму державного боргу, тож на 31 грудня 1722-го він досягав 55 282 978 фунтів 1 шилінга 3 5⁄6 пенні. Скорочення боргу розпочалося в 1723 році та відбувалося так повільно, що на 31 грудня 1739-го, тобто за 17 років стабільного миру, вся сплачена сума не перевищила 8 328 354 фунтів 17 шилінгів 12 1⁄12 пенні, отже, державний борг на той час становив 46 954 623 фунти 3 шилінги 4 7⁄12 пенні.

Війна з Іспанією, що розпочалася в 1739 році, і війна з Францією, що розпочалася незабаром, повели до подальшого збільшення боргу, який на 31 грудня 1748-го, після закінчення війни за Ахенським (раніше Екс-ля-Шапелль) мирним договором, досягав 78 293 313 фунтів 1 шилінга 10 3⁄4 пенні. Стабільний мир, що тривав 17 років, зменшив його не більш ніж на 8 328 354 фунти 17 шилінгів 11 3⁄12 пенні. Війна, що тривала менш як дев’ять років, збільшила його на 31 338 689 фунтів 18 шилінгів 6 1⁄6 пенні.[126]

За адміністрування пана Пелгема відсотки з державного боргу було знижено або принаймні було вжито заходів до зниження їх із 4 до 3; фонд погашення збільшився, і певну частину державного боргу було погашено. У 1755 році, напередодні останньої війни, консолідований борг Великої Британії досягав 72 289 673 фунтів. На 15 січня 1763 року при укладенні миру консолідований борг досягав 122 603 336 фунтів 8 шилінгів 2 1⁄4 пенні. Неконсолідований борг оцінювався в 13 927 589 фунтів 2 шилінги 2 пенси. Але витрати, спричинені війною, не припинилися з укладенням миру, отже, хоча на 5 січня 1764-го консолідований борг збільшився (почасти завдяки новій позиці й почасти в результаті консолідації частини поточного боргу) до 129 586 789 фунтів 10 шилінгів 1 3⁄4 пенні, залишався ще (за даними дуже добре поінформованого автора «Міркування про торгівлю та фінанси Великої Британії»[127]) неконсолідований борг, що досягав того й наступного року 9 975 017 фунтів 12 шилінгів 2 15⁄44 пенні. Отже, згідно із цим автором, у 1764 році державний борг Великої Британії, консолідований і поточний, досягав суми 139 516 807 фунтів 2 шилінги 4 пенси. Крім того, довічні ренти, надані у вигляді премії передплатникам на нові позики в 1757-му й капіталізовані за дохідністю за 14 років, оцінювалися в 472 500 фунтів, а довгострокові ренти, також надані у вигляді премії в 1761 й 1762-му й капіталізовані за дохідністю за 27,5 року, — у 6 826 875 фунтів. У мирний час протягом семи років обережне й справді патріотичне управління Пелгема не спромоглося погасити старих боргів на 6 000 000. За час війни, що тривала майже стільки ж, було зроблено нові борги на 75 000 000 із лишком.

На 5 січня 1775 року консолідований борг Великої Британії досягав 124 996 086 фунтів 1 шилінга 6 1⁄4 пенні, неконсолідований борг, не враховуючи великого боргу за цивільним листом, досягав 4 150 236 фунтів 3 шилінгів 11 7⁄8 пенні. Разом це становить 129 146 322 фунти 5 шилінгів 6 пенсів. Відповідно до цього рахунку, за 11 років повного миру було погашено всього 10 415 474 фунти 16 шилінгів 9 7⁄8 пенні боргу. Але навіть це незначне скорочення боргу сталося не тільки шляхом заощаджень зі звичайних доходів держави. Із цією метою використовувалися різні надзвичайні надходження, цілком незалежні від звичайних доходів. Серед них ми можемо назвати додатковий шилінг із кожного фунта поземельного податку, що його стягували протягом трьох років, 2 000 000, отримані від Ост-Індської компанії на відшкодування за її територіальні надбання, і 110 000 фунтів, отримані від Англійського банку за відновлення його привілею. До цього слід додати низку інших сум, що їх, мабуть, слід вирахувати із загальної суми витрат останньої війни, оскільки вони отримані завдяки їй. Головними з них є:

фунт шилінг пенні
Виручка від захоплення французьких кораблів 690 449 18 9
Відшкодування за французьких полонених 670 000 0 0
Виторг за продаж відступлених островів 95 500 0 0
Разом 14 559 491 18 9

Якщо додати до цієї суми залишок за рахунками лорда Чатама й містера Калкрафта та інші такі заощадження на утримання армії разом із сумами, одержаними від Англійського банку, Ост-Індської компанії та від додаткового шилінга з фунта поземельного податку, то загальний підсумок має значно перевищити 5 000 000. Таким чином, погашення державного боргу в мирний час шляхом заощаджень зі звичайних доходів не перевищувало в середньому півмільйона на рік. Поза сумнівом, після укладення миру фонд погашення був значно збільшений у результаті виплати частини боргу, зниження відсотків по зобов’язаннях, що викуповуються, з 4 до 3% і погашення частини довічних рент; і якби мир тривав, то, напевно, можна було б щороку надавати з нього мільйон на погашення боргу. Справді, за минулий рік було виплачено мільйон, але водночас залишився неоплаченим значний борг за цивільним листом, а тепер ми втягнуті в нову війну, яка надалі може виявитися так само дорогою, як і попередні війни[128]. Новий борг, що, певно, виникне до закінчення наступної кампанії, дорівнюватиме приблизно тій сумі, на яку зменшиться старий із заощаджень зі звичайних доходів держави. Через це було б цілком безпідставно очікувати, що державний борг можна буде коли-небудь повністю погасити за допомогою можливих заощаджень зі звичайних доходів за їхнього нинішнього стану.

Державні боргові зобов’язання різних європейських націй, обтяжених податками, зокрема Англії, один автор вважає сумою величезного капіталу, який доданий до наявного капіталу країни і за допомогою якого розширюється її торгівля, примножуються її мануфактури, поліпшуються та обробляються її землі в значно більших розмірах, ніж це було б можливо за допомогою самого лише наявного капіталу. Він не бере до уваги, що капітал, наданий першими кредиторами держави урядові, від того самого моменту, як був позичений державі, є певною частиною річного продукту, відтягнутою від своєї функції капіталу для того, щоб бути доходом, відтягнутою від утримання продуктивної праці до утримання непродуктивних робітників і до того, щоб бути витраченою й розтраченою протягом року, навіть без надії на відтворення в майбутньому. Щоправда, в обмін на наданий капітал кредитори отримали щорічну ренту з державних коштів — здебільшого вищої вартості. Ця рента, поза сумнівом, відшкодувала їм їхній капітал і дала їм змогу вести свою торгівлю та операції в колишніх чи, може, ще ширших розмірах; це означає, що вони дістали можливість або позичати в інших осіб новий капітал під забезпечення цієї ренти, або, продавши її, отримати від третіх осіб новий власний капітал, що дорівнював би тому, який вони позичили урядові, чи навіть перевищував його. Однак цей новий капітал, що його вони придбали або позичили в третіх осіб, мав існувати в країні раніше і так само, як усі капітали, використовуватися для утримання продуктивної праці. Коли він перейшов до рук тих, хто позичив свої гроші урядові, хоча він і виявився певним чином новим капіталом для них, він не став таким для країни; він лише був капіталом, вилученим з одного способу використання, щоб бути використаним з іншою метою. Хоча він відшкодував їм капітал, що його вони позичили урядові, він не відшкодував його країні. Якби вони не позичили цього капіталу урядові, у країні було б два капітали, дві частини річного продукту замість однієї, що витрачаються на утримання продуктивної праці.

Коли для покриття видатків уряду щороку одержується дохід у вигляді надходжень від вільних, або незаставлених, податків, певна частка доходу приватних осіб відтягується від утримання одного виду непродуктивної праці на утримання іншого. Певно, деяку частину сум, сплачуваних ними у вигляді цих податків, можна було б перетворити на капітал, а отже, використати на утримання продуктивної праці, але значнішу частину, мабуть, було б витрачено, а значить, використано на утримання праці непродуктивної. Покриття державних видатків у такий спосіб, поза сумнівом, більшою або меншою мірою ускладнює подальше нагромадження нового капіталу, але воно не веде неодмінно до знищення якоїсь частки капіталу, що фактично існує.

Коли ж державні видатки покривають безстроковими позиками, їх покривають за допомогою щорічного знищення певного капіталу, який до того існував у країні, оскільки деяка частина річного продукту, раніше призначувана для утримання продуктивної праці, відтягується на утримання праці непродуктивної. Однак, оскільки в цьому разі податки виявляються легшими, ніж вони були б, якби суми, достатні для покриття цих самих видатків, збирали протягом одного року, приватний дохід окремих осіб неминуче менше обтяжується і внаслідок цього значно менше послаблюється їхня здатність заощаджувати й перетворювати частину цього доходу на капітал. Якщо практика позик більшою мірою знищує капітал, який уже існував, то водночас вона менше перешкоджає нагромаджуванню або придбанню нового капіталу, ніж метод покриття державних видатків доходами, що їх збирають упродовж даного року. За системи позик ощадливість і працьовитість приватних осіб можуть набагато легше заповнити проломи, що їх марнотратство й недалекоглядність уряду можуть у тих чи тих випадках робити в сукупному капіталі суспільства.

А втім, ця система безстрокових позик має таку перевагу перед іншою системою тільки за часів війни. Якби воєнні витрати завжди покривалися доходом, одержуваним протягом року, то податки, що дають цей надзвичайний дохід, скасовувалися б із закінченням війни. Здатність приватних осіб нагромаджувати, менша під час війни, була б більшою в мирний час, ніж за системи безстрокових позик. Війна не обов’язково призводила б до знищення частини капіталів, що вже існують, а мир вів би до нагромадження значних нових капіталів. Війни, за загальним правилом, закінчувалися б значно швидше й розв’язувалися б не так необачно. Для населення, на яке під час війни лягає весь її тягар, вона невдовзі ставала б обтяжливою; уряд, щоб задовольнити його, не був би змушений вести її довше, ніж це необхідно. Передбачення важкого й неминучого тягаря війни втримувало б народ від необачної вимоги ведення її, коли до того немає дійсних і серйозних підстав. Періоди, протягом яких здатність приватних осіб нагромаджувати дещо послаблюється, повторювалися б рідше й були б коротші. Навпаки, періоди, протягом яких ця здатність досягає максимальних розмірів, були б триваліші, ніж це може бути за системи безстрокових фундируваних боргів.

Окрім того, коли безстрокові фундирувані борги досягають значних розмірів, спричинене цим примноження податків іноді зменшує здатність приватних осіб нагромаджувати навіть у мирний час так само сильно, як інша система робить під час війни.

Доходи Великої Британії за мирних часів нині перевищують 10 000 000 фунтів на рік. Якби вони були вільні від зобов’язань і не заставлені, їх могло б вистачити, за належного управління, на ведення найзатятішої війни, і при цьому не було б зроблено ані на один шилінг нових боргів. Приватний дохід мешканців Великої Британії не менш обтяжений і нині, за часів миру, а їхня здатність нагромаджувати послаблена не менше, ніж це було б під час найдорожчої війни, — і все це в результаті застосування згубної системи безстрокових позик.

Як стверджували, за сплати відсотків із державного боргу гроші з правої руки переходять у ліву. Гроші не виходять за межі країни. При цьому частка доходу однієї частини населення переходить до іншої та нація ані на пенні не біднішає. Ця апологія цілком ґрунтується на софістиці меркантилістичної системи, і після докладного розгляду, якому я вже піддав цю систему, мабуть, видається зайвим розводитися далі на цю тему. Вона передбачає також, що держателями державних позик є виключно мешканці даної країни, а це якраз і неправильно: голландці, а також низка інших іноземних націй володіють дуже значною часткою наших державних позик. Та навіть якби весь борг належав мешканцям країни, він через це не був би менш згубним.

Земля та грошові капітали становлять два основних джерела будь-якого доходу — як приватного, так і державного. Грошовий капітал оплачує заробітну плату продуктивної праці, зайнятої в хліборобстві, мануфактурній промисловості або торгівлі. Розпорядження цими двома основними джерелами доходу належить двом різним групам — власникам землі та власникам грошового капіталу або підприємцям.

Заради збереження свого доходу землевласник зацікавлений в утриманні свого володіння в якомога кращому стані: він має споруджувати й ремонтувати будинки своїх орендарів, здійснювати й підтримувати потрібне осушення земель та огороджування їх, а також усі інші дорогі поліпшення, що їх повинен робити й підтримувати землевласник. Але в результаті різних поземельних податків дохід землевласника може значно зменшитися, а через усілякі податки на предмети потреби та зручностей — зведений до такої незначної дійсної вартості, що землевласник може побачити, що він зовсім нездатний робити або підтримувати ці дорогі поліпшення. Та коли землевласник припиняє виконувати обов’язки, що лежать на ньому, стає цілком неможливим, щоб орендар і далі виконував свої. Коли ускладнень у землевласника більшає, сільське господарство країни неминуче занепадає.

Коли власники капіталу, що продуктивно застосовують його, виявляють, що внаслідок різних податків на предмети потреби та зручностей одержуваний від нього дохід не дає можливості набувати в даній країні таку саму кількість предметів потреби та зручностей, яку можна було б придбати на такий самий дохід у будь-якій іншій країні, вони виявляють схильність переселятися до іншої країни. А якщо за стягування цих податків усі або більшість купців і власників мануфактур, тобто всі або більшість великих капіталістів, виявляються приреченими на образливі й неприємні відвідини збирачів податків, ця схильність до переселення невдовзі перетвориться на фактичне переселення. Промислова діяльність у країні неминуче занепадатиме з відпливом капіталу, що живив її, і завмирання торгівлі та промисловості супроводжуватиметься занепадом хліборобства.

Передача більшої частини доходу із землі та капіталу від власників цих двох основних джерел прибутку, тобто від осіб, безпосередньо зацікавлених у доброму стані кожного клаптика землі й у належному використанні кожної частки капіталу, іншій групі осіб (кредиторам держави, які не мають такого спеціального інтересу) зрештою призводить до недбалого поводження із землею й до розтринькування або відпливу капіталу. Не підлягає сумніву, що кредитор держави загалом зацікавлений у процвітанні хліборобства, промисловості й торгівлі країни, а отже, у доброму стані її земель і належному використанні її капіталів. За умови загального занепаду одного із цих чинників виручка від різних податків може виявитися недостатньою для того, щоб сплачувати належну щорічну ренту чи відсотки. Але кредитор держави, розглядуваний тільки в цій своїй якості, ані найменшим чином не зацікавлений у доброму стані якоїсь певної частини землі або належному використанні якоїсь певної частки капіталу; як кредитор держави він не знає жодної такої окремої частини, він не наглядає за нею, не може про неї дбати. Її знищення може в деяких випадках залишатися невідомим йому й не може безпосередньо позначитися на ньому.

Практика безстрокових фундируваних позик призводила до поступового послаблення всіх держав, що засвоювали її. Почали її застосовувати, як здається, італійські республіки. Генуя та Венеція, єдині дві вцілілі республіки, що можуть претендувати на самостійне існування, обидві були послаблені нею. Іспанія, мабуть, запозичила цю практику в італійських республік і (через те, що її податки були, певно, менш справедливі, ніж у них) була ще більш послаблена порівняно зі своїми природними силами. Борги Іспанії мають дуже давнє походження. Вона була значно обтяжена боргами ще наприкінці XVI століття, тобто майже за цілих 100 років до того, як Англія мала борг бодай в 1 шилінг; Франція, попри всі свої природні багатства, знемагає під таким самим важким тягарем. Республіка Об’єднаних провінцій (Нідерланди) своїми боргами послаблена не менше за Геную та Венецію. Чи можливо, щоб в одній тільки Великій Британії практика, наслідком якої для будь-якої іншої країни були слабкість або ускладнення, могла виявитися зовсім нешкідливою?

Можуть заперечити, що в усіх цих країнах податкова система гірша за ту, що існує в Англії. Згоден, що це так. Але не слід забувати, що навіть наймудріший уряд, коли він вичерпав усі підхожі об’єкти оподаткування, у разі нагальної потреби має звертатися до зовсім непідхожих. Мудра Голландська республіка в деяких випадках бувала змушена вдаватися до податків, так само недоцільних і незручних, як більшість податків Іспанії. Нова війна, яка розпочалася до того, як значну частину державного доходу було звільнено від зобов’язань, у своєму перебігові вимагає таких самих великих видатків, як і остання війна, може з непереборною необхідністю зробити британську систему оподаткування так само обтяжливою, як і податкова система Голландії або навіть Іспанії. До честі наявної нині в нас системи оподаткування вона досі так мало ускладнювала розвиток промисловості, що навіть за час воєн, що спричиняли найбільші витрати, стримання й належна поведінка окремих осіб були, напевне, в змозі завдяки ощадливості та нагромаджуванню заповнювати всі ті проломи, що їх марнотратство та недбалість уряду робили в сукупному капіталі країни. На момент закінчення останньої війни, пов’язаної з найбільшими видатками, що їх будь-коли доводилося нести за часів війни Великій Британії, її хліборобство так само процвітало, її мануфактури були так само численні й так само працювали на повну силу, її торгівля велася в таких самих широких розмірах, як і раніше. Звідси випливає, що капітал, який живив усі ці галузі продуктивної праці, за час війни не зменшився. Від часу укладення миру стан сільського господарства поліпшився ще більше, рента з будинків підвищилася в усіх містах і селах країни — доказ зростання багатства і доходів населення; так само безперервно зростали щорічні надходження від більшості старих податків, зокрема головних акцизів і мит, що теж є чітким доказом збільшення споживання, а отже, і збільшення продукції, без якої не може бути й зростання споживання. Велика Британія, здається, легко витримує тягар, хоча півстоліття тому ніхто не вважав, що вона здатна його витримати. Однак з огляду на це не квапитимемося з висновками, що вона здатна витримати будь-який тягар, і навіть занадто покладатися на те, що вона зможе витримати, не зазнаючи великих лих, тягар, дещо важчий за той, що його вже звалено на неї.

Мені здається, що не було ще жодного прикладу того, щоб національні борги, накопичені до певних меж, було потім повністю й чесно виплачено. Звільнення державних доходів від зобов’язань, що лежать на них, коли воно взагалі коли-небудь відбувалося, завжди здійснювали шляхом банкрутства — у деяких випадках відкрито визнаного, але завжди справжнього банкрутства, хоча часто у вигляді фіктивного платежу.

Зміна оголошеної вартості монети в бік підвищення слугує найбільш уживаним засобом, за допомогою якого фактичному державному банкрутству надавали вигляд сплати боргів. Якщо, наприклад, монету в 6 пенсів актом парламенту або королівським указом оголошували такою, яка коштує стільки, скільки й шилінг, а 20 шестипенсових монет — скільки фунт стерлінгів, то особа, яка взяла в борг за колишнього позначення монети 20 шилінгів, або близько 4 унцій срібла, за нового позначення сплатить свій борг 20 шестипенсовими монетами, або майже двома унціями. Національний борг у розмірі близько 128 000 000, що майже дорівнює капіталові консолідованого та неконсолідованого боргу Великої Британії, можна було б таким чином погасити сплатою 64 000 000 теперішніми грішми. Але насправді це була б фіктивна сплата і кредитори держави були б фактично пограбовані на 10 шилінгів із кожного фунта, належного їм. При цьому лихо поширилося б за межі кола кредиторів держави — таких самих збитків зазнали б і кредитори кожної приватної особи, і останнє не супроводжувалося б жодною вигодою, але здебільшого було б пов’язане з додатковими значними втратами для кредиторів держави. Звісно, якби ці останні загалом були винні значні суми іншим людям, то вони могли б певною мірою компенсувати свої втрати, сплачуючи своїм кредиторам тією самою монетою, якою сплатила їм держава; але в більшості країн переважна кількість кредиторів держави належить до числа багатих людей, які стосовно інших своїх співгромадян виступають радше в ролі кредиторів, ніж боржників. Отже, така фіктивна сплата замість зменшити найчастіше тільки збільшує втрати кредиторів держави і, не даючи жодної вигоди суспільству, поширює лихо на значне число інших невинних людей. Вона спричиняє загальне й надзвичайно небезпечне переміщення статків приватних осіб, збагачуючи здебільшого лінивого й марнотратного боржника коштом працьовитого та ощадливого кредитора й переміщуючи значну частину національного капіталу з рук тих, хто найшвидше збільшить його, до рук тих, хто, певно, розладнає і знищить його. Коли держава постає перед необхідністю, як це трапляється і з окремою приватною особою, оголосити себе банкрутом, то чесне, відкрите й визнане банкрутство завжди є мірою, що найменше ганьбить боржника і завдає найменшої шкоди кредиторові. Про репутацію держави, поза сумнівом, дбають дуже мало, коли, щоб уникнути ганьби дійсного банкрутства вдаються до подібного шахрайського крутійства, яке так легко розгадати і яке водночас є таким згубним.

Проте майже всі держави, як давні, так і сучасні, поставши перед такою необхідністю, подеколи вдавались якраз до цього шахрайського крутійства. Римляни наприкінці І Пунічної війни зменшили вміст міді в асі — монеті, за допомогою якої вони обчислювали вартість усіх інших своїх монет, — із 12 унцій усього тільки до 2, тобто 2 унціям міді вони дали назву, якою раніше позначали вартість 12 унцій. Республіка, отже, дістала можливість сплатити великі борги, що їх вона зробила, віддавши шосту частину того, що вона насправді була винна. Ми нині схильні були б припускати, що таке раптове й грандіозне банкрутство мало викликати велике обурення народу. Але, напевне, воно нічого такого не викликало. Закон, який встановлював цей захід, подібно до всіх інших законів, що стосувалися грошового обігу, був внесений і проведений через народні збори трибуном і, певно, був дуже популярним законом. У Римі, як і в усіх інших давніх республіках, бідняки постійно були боржниками багатих і знатних, які, бажаючи забезпечити собі їхні голоси на щорічних виборах, зазвичай позичали їм гроші під надміру високі відсотки; оскільки останні ніколи не сплачувалися, то борг невдовзі зростав до таких розмірів, що ані боржник не міг сплатити його сам, ані будь-хто інший не міг зробити це за нього. Боячись дуже суворого стягнення, боржник змушений був без будь-якої винагороди голосувати за кандидата, рекомендованого кредитором. Незважаючи на всі закони проти підкупів і хабарів, подачки кандидатів разом із роздачею хліба, що відбувалася час від часу з дозволу сенату, становили основні джерела, із яких в останній період Римської республіки найбідніші громадяни одержували засоби до існування. Для того щоб звільнитися від такого гноблення з боку кредиторів, найбідніші громадяни постійно вимагали або повного скасування всіх боргових зобов’язань, або, як вони висловлювалися, нових таблиць, тобто закону, що повністю звільняв би їх від накопичених боргів за сплати лише певної частки останніх. Закон, що зменшив до 1⁄6 вартість монети всіх позначень, найвигіднішим чином ішов назустріч їхній вимозі, оскільки давав їм можливість погасити свої борги, сплативши шосту частину того, що вони були фактично винні. Для заспокоєння народу багаті й знатні неодноразово бували змушені погоджуватися на видання законів, що скасовували борги і вводили нові таблиці; погоджуватися на цей закон їх, певно, спонукали почасти зазначені вище міркування, а почасти те, що, звільнивши від тягаря боргів державні доходи, вони могли відновити силу уряду, керівництво яким перебувало головним чином у їхніх руках. Така операція мала одразу зменшити борг у 128 000 000 до 21 333 333 фунтів 6 шилінгів 8 пенсів. За часів ІІ Пунічної війни вартість аса було знову знижено спершу з 2 унцій міді до 1 унції, а потім з 1 унції до півунції, тобто до 1⁄24 його первісної вартості. З’єднавши три римські операції в одну, борг у 128 000 000 на нинішні гроші можна було б, отже, зменшити одразу до 5 333 333 фунтів 6 шилінгів 8 пенсів. У такий спосіб можна було швидко сплатити навіть величезний борг Великої Британії.

За допомогою таких заходів, якщо не помиляюся, монета всіх націй поступово знижувалася порівняно зі своєю первісною вартістю, і та сама номінальна сума поступово містила дедалі меншу кількість срібла.

Інколи народи з тією самою метою змінювали пробу своєї монети, тобто домішували до неї більшу кількість лігатури. Якби, наприклад, на фунт за вагою нашої срібної монети домішувалося 8 унцій лігатури замість 18 пенсів за вагою відповідно до теперішньої проби, то фунт стерлінгів або 20 шилінгів такої монети коштували б не набагато більше від 6 шилінгів 8 пенсів на теперішні гроші. Кількість срібла, що міститься в 6 шилінгах 8 пенсах на теперішні гроші, було б таким чином підвищено у вартості майже до фунта стерлінгів. Спотворення проби супроводжується тим самим результатом, що й так зване у французів підвищення номіналу монети.

Збільшення або пряме підвищення позначення монети завжди є і за самим своїм характером має бути гласною і загальновизнаною операцією. У результаті її менші за вагою та розміром монети дістають такі самі назви, які раніше було присвоєно монетам, більшим за вагою та розміром. Зміна проби, навпаки, зазвичай була прихованою операцією. У результаті її монетний двір випускав в обіг монети того самого номіналу і, якщо можна, такі самі за вагою, розміром та зовнішнім виглядом, що їх мали монети значно більшої вартості, які були в обігу до того. Коли французький король Іоанн ІІ Добрий для сплати боргів вдався до псування монети, з усіх службовців монетного двору він узяв присягу про нерозголошення. Обидві операції несправедливі, але просте підвищення оголошеної вартості монети — це відверте насильство, тоді як псування монети є не що інше, як обман і шахрайство. Тому останній прийом, щойно про нього дізнавалися, — а приховати це на тривалий час неможливо, — завжди викликав значно більше обурення, ніж перше. Дуже рідко бувало, щоб монета після більш-менш значного збільшення її оголошеної вартості знову доводилася до свого колишнього вигляду, тоді як після найсильнішого псування вона майже завжди доводилася до колишнього вмісту металу. Майже ніколи не вдавалося заспокоїти обурення народу іншим шляхом.

Наприкінці правління Генриха VIII й на початку правління Едуарда VI було не тільки підвищено номінальну вартість англійської монети, а й зіпсовано її пробу. Такий самий обман практикували в Шотландії за часів неповноліття Якова VI, те саме робилося і в більшості інших країн.

Напевне, марно очікувати, щоб державні доходи Великої Британії коли-небудь було звільнено від зобов’язань, що лежать на них, або навіть щоб було досягнуто більш-менш значних успіхів на шляху до цього звільнення, оскільки надлишок доходів або залишок після покриття щорічних витрат управління мирного часу такий мізерний. Цілком очевидно, що таке звільнення неможливе без дуже значного збільшення державних доходів або такого ж значного скорочення державних видатків.

Більш рівномірний поземельний податок, більш рівномірний податок на ренту з будівель і такі зміни в сучасній системі мит та акцизів, про які йшлося в попередньому розділі, могли б, мабуть, не збільшуючи тягаря, що лежить на більшій частині народу, а тільки рівномірніше розподіляючи його тяжкість між усіма мешканцями країни, привести до значного збільшення доходу. Однак і найбільший оптиміст навряд чи зможе тішити себе надією, що якесь збільшення цього роду дасть змогу цілком звільнити державні доходи або настільки наблизитися до такого звільнення за час миру, щоб відвернути чи компенсувати подальше накопичення державних боргів за часів найближчої війни.

Поширивши британську систему оподаткування на всі області імперії, населені особами британського або європейського походження, можна було б очікувати значно більшого підвищення доходів. А втім, це навряд чи можна здійснити без порушення принципів британської конституції та без запровадження в британському парламенті або, якщо хочете, у генеральних штатах Британської імперії справедливого й рівномірного представництва всіх цих областей; представництво кожної області мало б перебувати в такій самій відповідності до суми сплачуваних нею податків, у якій представництво Великої Британії перебуває до суми податків, стягуваних у Великій Британії. Приватні інтереси багатьох могутніх людей, закорінені забобони народних мас нині, як здається, ставлять такій серйозній реформі перешкоди, що їх, може, дуже важко, а може, і зовсім неможливо подолати. Однак, не претендуючи на розв’язання питання про те, якою мірою здійсненним чи нездійсненним є таке об’єднання, не буде, мабуть, недоречним у теоретичному дослідженні, яким є цей твір, з’ясувати, якою мірою британську систему оподаткування можна застосувати до різних областей імперії, якого доходу можна очікувати від неї в такому разі та як позначиться таке об’єднання на благоденстві й добробуті різних областей, що входять до нього. Такі міркування в найгіршому разі можуть визнати новою утопією, поза сумнівом, менш цікавою, але не більш некорисною та химерною за яку-небудь стару.

Поземельний податок, штемпельні збори й різні митні збори та акцизи становлять чотири головні групи британських податків.

Ірландія, певно, так само в змозі (а наші американські та вест-індські поселення — ще більше) платити поземельний податок, як Велика Британія. Там, де землевласник не обкладений ані десятиною, ані податком на бідних, він, ясна річ, повинен мати більшу можливість сплачувати цей податок, аніж там, де на нього звалено обидва ці тягарі. Десятина в тих місцях, де її не замінюють певною сумою грошей і стягують натурою, зменшує ренту землевласника суттєвіше, ніж поземельний податок у розмірі 5 шилінгів із фунта. Така десятина здебільшого перевищує чверть дійсної ренти із землі або того, що залишається після повного відшкодування капіталу фермера разом із помірним прибутком на нього. Якщо не брати до уваги всіх десятин у грошовій формі та всіх десятин, відчужених на користь світських осіб, то всю церковну десятину Великої Британії та Ірландії слід визначити не менш ніж у 6 000 000–7 000 000. Якби у Великій Британії та Ірландії зовсім не існувало десятини, землевласники могли б платити на 6 000 000–7 000 000 додаткового поземельного податку, не будучи обтяжені більше, ніж обтяжена нині переважна кількість їх. Америка не платить десятини і тому легко може платити поземельний податок. Щоправда, землі в Америці та у Вест-Індії не здають в оренду. Тому їх не можна оподатковувати відповідно до сплачуваної ренти. Але й землі Великої Британії четвертого року правління Вільгельма та Марії було оподатковано не відповідно до ставок орендних договорів, а за дуже приблизним оцінюванням. Землі в Америці можна було б оподаткувати або таким самим чином, або на підставі справедливого оцінювання, за точного обстеження, як це нещодавно відбулося в Міланському герцогстві й у володіннях Австрії, Пруссії та Сардинії.

Штемпельні й гербові збори можуть, вочевидь, стягуватися без будь-яких змін в усіх країнах, де форми судочинства та акти, за допомогою яких здійснюється передача реальної та особистої власності, однакові або майже однакові.

Поширення на Ірландію та колонії митних законів Великої Британії за умови, що воно супроводжувалося б, як цього вимагає справедливість, поширенням на них свободи торгівлі, було б вельми вигідне їм. Одразу було б покладено край усім заздрісним обмеженням, які утискують торгівлю Ірландії, відмінності між так званими перерахованими й неперерахованими товарами Америки. Країни, розташовані на північ від мису Фіністерре, стали б такими ж відкритими для всіх без винятку продуктів Америки, як країни, розташовані на південь від цього мису, нині відкриті для деяких її продуктів. Унаслідок такої однаковості митних законів торгівля між усіма різними частинами Британської імперії стала б такою ж вільною, як і прибережна торгівля Великої Британії нині. Британська імперія, отже, створила б у своїх межах величезний внутрішній ринок для всіх продуктів усіх своїх областей. Таке значне розширення ринку невдовзі відшкодує Ірландії та колоніям усе, що вони втратять від збільшення митних зборів.

Акцизні збори — єдина частина британської системи оподаткування, що вимагатиме видозмін стосовно різних областей імперії, де її запроваджуватимуть. В Ірландії її можна застосувати без жодних змін, оскільки виробництво й споживання цього королівства за своїм характером нічим не відрізняються від виробництва й споживання Великої Британії. У разі застосування її в Америці та Вест-Індії, виробництво й споживання яких так значно відрізняється від виробництва й споживання Великої Британії, можливо, потрібно буде здійснити деякі зміни, як це було зроблено під час застосування її в графствах Англії, що славляться виробництвом сидру та пива.

Звичайним напоєм значної частини населення Америки є, наприклад, хмільний напій, який зветься пивом, але він, через те що виготовляється з патоки, мало схожий на наше пиво. Цей напій, оскільки він може зберігатися лише кілька днів, не можна, подібно до нашого пива, виготовляти й зберігати для продажу на великих пивоварнях; кожна окрема родина має варити його для власного споживання так само, як вона варить собі їжу. Однак було б зовсім несумісним зі свободою піддавати кожну приватну родину обтяжливим відвідинам та опитуванням збирачів податків, як це ми робимо з власниками пивниць та пивоварами, що виготовляють пиво для продажу. Якщо з міркувань рівності буде визнано за потрібне оподаткувати цей напій, це можна буде зробити, або оподаткувавши матеріал, із якого його роблять, у місці його виробництва, або, якщо умови промислу зроблять такий акциз незручним, установивши мито, що стягуватиметься в разі ввезення його в колонію, де його споживають. Понад мито в 1 пенні на галон, встановлене британським парламентом для сплати при ввезенні патоки до Америки, існує ще й провінційне мито у 8 пенсів із бочки, сплачуване при ввезенні її в Массачусетську бухту на суднах, що належать якій-небудь іншій колонії, а також мито в 5 пенсів із галона при ввезенні її з північних колоній до Південної Кароліни. Або, якщо жоден із цих способів не видасться зручним, кожна родина зможе вносити одноразову сплату за споживання цього напою відповідно до кількості осіб, із яких вона складається, як це роблять приватні родини в Англії, коли сплачують податок на солод, або залежно від віку та статі цих осіб, як стягують різні податки в Голландії, або приблизно так, як сер Метью Декер пропонує стягувати в Англії всі податки на предмети споживання. Як уже зазначалося, цей спосіб оподаткування, коли його застосовують до предметів, що швидко споживаються, не дуже зручний. А все-таки його можна було б прийняти в тих випадках, коли не можна застосувати кращого.

Цукор, ром і тютюн — це товари, які, не будучи предметами життєвої потреби, зробилися предметами майже загального споживання і тому надзвичайно підходять для оподаткування. У разі об’єднання з колоніями ці предмети можна буде або оподатковувати до того, як вони вийдуть із рук промисловця чи виробника, або, коли виявиться, що такий спосіб оподаткування не відповідає умовам промислу цих осіб, тримати в державних складах як у місці виробництва, так і в різних портах імперії, куди їх можуть згодом відправити, під спільним наглядом власника та податкового чиновника до настання того моменту, коли їх потрібно буде передати споживачеві, роздрібному торгівцеві для споживання всередині країни або експортерові, причому податок сплачуватиметься до такого здавання товару. Коли товар видають для вивезення, його звільняють від мита, якщо дано належну гарантію, що його справді буде вивезено за межі імперії. Це, певно, головні товари, щодо яких при об’єднанні з колоніями можуть знадобитися більш-менш значні зміни в чинній нині британській системі оподаткування.

Поза сумнівом, неможливо встановити бодай із приблизною точністю, якими можуть бути розміри доходу в разі поширення цієї системи оподаткування на всі області імперії. За дії цієї системи у Великій Британії з населення, яке не досягає 8 млн, щороку стягують понад 10 млн. Ірландія має понад 2 млн мешканців, а за звітами, поданими конгресові, 12 об’єднаних провінцій Америки мають понад 3 млн жителів. Однак можливо, що відомості в цих звітах перебільшено, щоб підбадьорити власний народ або залякати мешканців нашої країни; через це ми визнаємо, що наші північноамериканські та вест-індські колонії, узяті разом, мають населення, що не перевищує 3 млн, або що вся Британська імперія у Європі та Америці має не більш як 13 млн мешканців. Якщо з населення, що не досягає 8 млн, ця система оподаткування збирає дохід у 10 млн із лишком, то з 13 млн вона має збирати дохід, що перевищує 16 250 000 фунтів стерлінгів. Із цього доходу, якщо припустити, що ця система може його дати, слід вирахувати дохід, зазвичай одержуваний з Ірландії та колоній для покриття витрат на їхнє цивільне врядування. Витрати цивільного та військового відомств Ірландії разом із відсотками з державного боргу становлять у середньому за два роки, що закінчуються березнем 1775-го, трохи менш як 750 000 фунтів на рік. Згідно з досить точним обчисленням доходу головних колоній Америки та Вест-Індії, до виникнення нинішніх заворушень він досягав 141 800 фунтів. У цьому обчисленні, проте, відсутній дохід Мериленду, Північної Кароліни та всіх наших пізніших надбань на материку та на островах, що становитиме, певно, різницю в 30 000–40 000 фунтів. Отже, округляючи цифри, припустимо, що дохід, потрібний для утримання цивільного врядування Ірландії та колоній, досягає одного мільйона. Отже, залишається дохід у 15 250 000 фунтів на покриття загальних видатків імперії та сплату державного боргу. Однак коли з доходу, що його нині одержує Велика Британія, виявиться можливим приділяти в мирний час 1 млн на сплату боргу, то із цього доходу, який збільшується, зовсім неважко заощадити для цієї мети 6 250 000 фунтів. До того ж цей фонд погашення може щороку збільшуватися на суму відсотків із тієї частини боргу, що гасилася б у попередньому році, і, отже, зможе зростати настільки швидко, що за кілька років виявиться достатнім для сплати всього боргу і, значить, для повного відновлення такої послабленої зараз могутності імперії. Водночас народ міг би звільнитися від деяких найбільш обтяжливих податків, від податків, якими обкладено предмети потреби або промислову сировину. Бідний трудівник дістане таким чином можливість жити краще, працювати дешевше й відправляти свої вироби на ринок за нижчою ціною. Дешевизна його виробів збільшить попит на них, а отже, на працю тих, хто їх виробляє. Таке збільшення попиту на працю збільшить кількість і поліпшить умови життя трудящих бідняків, їхнє споживання зросте, а водночас зросте й дохід, одержуваний з усіх тих предметів їхнього споживання, що їх визнають за потрібне, як і раніше, оподатковувати.

Проте дохід, одержуваний від такої системи оподаткування, може не одразу зрости відповідно до кількості людей, на яких її буде поширено. Якийсь час потрібно буде виявляти більшу поблажливість до областей імперії, на які буде, таким чином, покладено тягар, раніше незвичний для них; і навіть коли ці податки повсюдно почнуть стягувати неухильно, вони не скрізь даватимуть дохід, пропорційний кількості населення. У бідній країні споживання головних предметів, які обкладають митними зборами та акцизом, зовсім незначне, а в рідконаселеній країні є дуже великі можливості для контрабанди. Споживання напоїв із солоду серед нижчих класів Шотландії дуже невелике, і акциз на солод, пиво та ель дає там менше, ніж в Англії, якщо взяти до уваги кількість населення та обсяг податків, установлений там для солоду в іншому розмірі з огляду на його передбачувану іншу якість. У цій сфері акцизу, наскільки мені відомо, у Шотландії не спостерігається значно більшої контрабанди, ніж в Англії. Акциз зі спирту й більшість митних зборів порівняно з кількістю населення в обох країнах дають у Шотландії менше, ніж в Англії, не тільки внаслідок меншого споживання оподатковуваних предметів, а й через велику легкість контрабанди. В Ірландії нижчий клас населення ще бідніший, ніж у Шотландії, і багато місцевостей країни населені майже так само рідко. Тому в Ірландії споживання оподатковуваних предметів порівняно з кількістю населення може виявитися ще меншим, ніж у Шотландії, а легкість контрабанди — майже такою самою. В Америці та у Вест-Індії біле населення навіть нижчих класів перебуває в значно кращих умовах, ніж представники цих самих класів у Європі, і споживання ними всіх предметів розкоші, що їх вони зазвичай дозволяють собі, напевно, набагато значніше. Щоправда, чорношкірі, які становлять більшість населення як у південних колоніях на материку, так і на Вест-Індських островах, перебувають у стані рабства, і тому їхнє становище має бути гіршим за становище найбіднішого населення Шотландії або Ірландії; однак не слід думати через це, що вони гірше харчуються або що споживання ними предметів, які могли б бути помірно оподатковані, менше за споживання навіть нижчих класів населення Англії. Для того щоб вони добре працювали, їхній власник зацікавлений добре їх годувати й підтримувати в них бадьорий настрій цілком так само, як зацікавлений у цьому щодо своєї робочої худоби. Відповідно до цього чорношкірі майже повсюдно одержують так само, як і білі слуги, свою порцію рому й патоки або пива; і їх, певно, не буде позбавлено цієї порції в разі помірного оподаткування цих предметів. Тому споживання оподатковуваних предметів порівняно з кількістю населення буде в Америці та Вест-Індії, певно, не меншим, ніж у будь-якій іншій частині Британської імперії. Щоправда, можливостей для контрабанди буде значно більше, оскільки Америка порівняно зі своїми розмірами значно рідше заселена, ніж Шотландія та Ірландія. Однак, якщо дохід, одержуваний нині від різних податків на солод і напої, що їх виготовляють із нього, стягуватиметься за допомогою податку на самий лише солод, то буде майже знищено можливість контрабанди в найголовнішій сфері акцизу; а якщо митні збори не стягуватимуться майже з усіх предметів, що ввозяться, і натомість будуть обмежені небагатьма предметами найзагальнішого споживання і якщо мита стягуватимуться в порядку, встановленому акцизними законами, то можливість контрабанди буде коли й не зовсім знищено, то дуже значно зменшено. У результаті цих двох, вочевидь, дуже простих і легких реформ митні та акцизні збори зможуть, певно, давати дохід, такий же великий порівняно зі споживанням надзвичайно рідконаселеної провінції, як одержуваний нині порівняно зі споживанням найбільш населеної.

Щоправда, зазначали, що американці не мають золотих або срібних грошей; внутрішня торгівля країни ведеться в них за допомогою паперових грошей, а все золото й срібло, що іноді потрапляє до них, вони повністю відсилають до Великої Британії в обмін на товари, одержувані ними від нас; а без золота й срібла, додають до цього, немає можливості сплачувати податки. Ми вже отримали все те золото й срібло, що його вони мають. Як можна брати в них те, чого вони не мають?

Сучасний брак золота й срібла в Америці не є наслідком бідності цієї країни або неспроможності її населення придбавати ці метали. У країні, де заробітна плата настільки вища, а ціна предметів продовольства настільки нижча, ніж в Англії, більшість населення, поза сумнівом, повинна мати на що купувати більшу кількість благородних металів, якби це їй було потрібно чи зручно. Тому брак цих металів має бути лише результатом власного бажання населення, а не потреби.

Золоті або срібні гроші бувають потрібні або зручні для ведення операцій усередині країни чи із закордоном.

Як з’ясовано в книзі другій цього дослідження, торговельні правочини всередині кожної країни можуть, принаймні за мирних часів, здійснюватися за допомогою паперових грошей майже так само зручно, як і за допомогою золотих і срібних грошей. Американцям, які завжди можуть використовувати з прибутком на поліпшення своїх земель більший капітал, ніж вони в змозі легко дістати, вигідно якомога більше економити, витрачаючи таке дороге знаряддя торгівлі, як золото й срібло, і краще використовувати ту частину свого надлишкового продукту, що була б потрібна для придбання цих металів, на купівлю знарядь виробництва, предметів одягу, різних предметів домашньої обстановки, господарства й тих залізних виробів, що потрібні для будівництва та розширення їхніх поселень і плантацій, — на придбання не мертвого, а активного й продуктивного капіталу. Колоніальні уряди вважають, що вигідно забезпечувати населення такою кількістю паперових грошей, якої цілком достатньо, а зазвичай і більш ніж достатньо для ведення всіх внутрішніх торговельних операцій. Деякі із цих урядів, а надто — уряд Пенсильванії, одержують прибуток від позички цих паперових грошей своїм підданим, стягуючи певний відсоток. Інші, подібно до уряду Массачусетсу, у разі надзвичайної потреби випускають паперові гроші такого роду для покриття державних видатків, а потім, коли дозволяють обставини, викуповують їх за зменшеною вартістю, до якої вони поступово падають. У 1747 році[129] ця колонія погасила таким чином більшу частину своїх державних боргів, сплативши десяту частину суми, на яку було випущено її кредитні білети. Плантаторам вигідно заощаджувати витрати на використання золота й срібла в їхніх внутрішніх торговельних правочинах, а колоніальним урядам вигідно постачати їм знаряддя обміну, використання якого, щоправда, пов’язане з деякими дуже значними незручностями, але дає їм змогу економити ці витрати. Достаток паперових грошей неминуче витісняє золото й срібло з внутрішнього обігу колоній із тієї самої причини, із якої вони витіснили ці метали з більшої частини внутрішнього обігу Шотландії. І в обох країнах не бідність, а підприємливість населення, його бажання знайти діяльне й продуктивне застосування всьому капіталові, що його воно може добути, привели до такого достатку паперових грошей.

У зовнішній торгівлі, яку різні колонії ведуть із Великою Британією, золото й срібло використовують більшою чи меншою мірою, у точній відповідності до того, наскільки вони потрібні. У тих випадках, коли в цих металах немає потреби, вони рідко з’являються на сцені. Коли вони потрібні, їх зазвичай знаходять.

У торгівлі між Великою Британією та колоніями, що виробляють тютюн, британські товари зазвичай надають колоністам у кредит на досить тривалий термін і потім беруть плату тютюном, розціненим за певною ціною. Колоністам зручніше платити тютюном, аніж золотом і сріблом. Будь-якому купцеві було б зручніше платити за продані йому його контрагентами товари якимись іншими товарами, що ними він торгує, ніж грішми. Такий купець не мав би потреби тримати частину свого капіталу при собі незадіяною та у вигляді готівки для покриття можливих вимог. Він міг би весь час тримати більшу кількість товарів у своїй крамниці або у своєму складі та розширити свої обіги. Але рідко буває зручним для всіх клієнтів купця одержувати платежі за продані йому товари якимись іншими товарами, що ними він торгує. Британські купці, що ведуть торгівлю з Мерилендом та Вірджинією, виявляються клієнтами особливого роду, яким зручніше одержувати платежі за товари, що їх вони продають колоніям, тютюном, а не золотом і сріблом. Вони сподіваються отримати прибуток від продажу тютюну. Від продажу золота й срібла жодного прибутку вони отримати не можуть. Тому золото й срібло дуже рідко з’являються в торгівлі між Великою Британією та колоніями, що виробляють тютюн. Мериленду та Вірджинії ці метали однаково мало потрібні як у зовнішній, так і у внутрішній торгівлі. Відповідно до цього повідомляють, що вони мають менше золотих і срібних грошей, ніж будь-яка інша колонія Америки. А проте їх вважають так само успішними, а отже, й багатими, як і будь-яка із сусідніх колоній.

У північних колоніях, таких як Пенсильванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, чотири округи Нової Англії тощо, вартість продуктів, що їх вони вивозять до Великої Британії, не дорівнює вартості мануфактурних виробів, що їх вони ввозять для власного споживання і для споживання деяких інших колоній, для яких вони є посередниками. Через це баланс має сплачуватися метрополії золотом і сріблом, і потрібні для цього суми вони, як правило, знаходять.

У колоніях, які виробляють цукор, вартість продукту, що його кожного року вивозять до Великої Британії, набагато перевищує вартість усіх товарів, які ввозять до них. Коли б цукор і ром, що їх кожного року відправляють до метрополії, оплачували на місці в цих колоніях, то Велика Британія була б змушена щороку пересилати велику різницю готівкою і торгівлю з Вест-Індією політики відомого ґатунку вважали б надзвичайно невигідною. Але обставини склалися так, що багато хто з головних власників цукрових плантацій постійно мешкає у Великій Британії. Їхні ренти сплачують їм цукром і ромом — продукцією їхніх маєтків. Вартість цукру і рому, які власним коштом купують у цих колоніях купці Вест-Індії, за вартістю не сумірні з товарами, які вони там щороку продають. Через це різниця має виплачуватися їм золотом і сріблом, і зазвичай це відбувається без ускладнень.

Ускладнення й нерегулярність у платежах різних колоній Великої Британії аж ніяк не залежали від розмірів різниці, що її мала платити кожна з них. Від північних колоній платежі, як правило, регулярніші, ніж від колоній, що виробляють тютюн, хоча перші, як правило, сплачували значну різницю готівкою, тоді як останнім або зовсім не доводилося платити різницю, або вони платили значно меншу. Одержувати платежі від різних наших цукрових колоній було важче або легше залежно не так від розмірів різниці, яку мали сплатити, як від кількості необробленої землі, тобто від більшої або меншої спокуси для плантаторів вести торгівлю в надто великих розмірах або заселяти й обробляти більші площі вільної землі, ніж це відповідало розмірам їхніх капіталів. Надходження з великого за розміром острова Ямайка, де є ще багато необробленої землі, з огляду на це були зазвичай ще менш регулярні, ніж із менших островів Барбадос, Антигуа і Сент-Крістофер, які останнім часом були повністю зайняті під культуру й тому залишали менше можливостей для спекуляцій плантаторів. Нещодавні надбання Гренади, Тобаго, Сент-Вінсенту та Домініки відкрили нове поле для таких спекуляцій, і надходження із цих островів були останнім часом так само нерегулярні й невідповідні надходженням, як і з великого острова Ямайка.

Таким чином, зовсім не бідність є причиною нинішнього браку золотої й срібної монети в більшості колоній. Великий попит на активний і продуктивний капітал робить зручним для них мати якнайменше мертвого капіталу і з огляду на це спонукає їх вдовольнятися дешевшим, хоча й менш зручним, знаряддям торгівлі, ніж золото й срібло. Завдяки цьому вони дістають можливість перетворювати вартість цього золота й срібла в знаряддя виробництва, у предмети одягу, у хатнє начиння та умеблювання, у залізні вироби, потрібні для будівництва та розширення їхніх плантацій і поселень. Щодо тих галузей торгівлі, які не можна вести без золота й срібла, то, напевне, вони завжди можуть знайти потрібну кількість цих металів, а якщо часто вони не знаходять її, це наслідок не їхньої бідності, а зайвої та надмірної підприємливості. Їхні платежі нерегулярні й ненадійні не тому, що вони бідні, а тому, що вони занадто прагнуть стати надзвичайно багатими. Якби навіть уся та частина надходжень із податків, стягуваних у колоніях, що перевищує суму, потрібну для оплати витрат їхніх власних цивільних та військових установ, пересилалася до Великої Британії золотом і сріблом, у колоній залишалося б більш ніж достатньо коштів для придбання потрібної кількості цих металів. Щоправда, тоді вони були б змушені обміняти частину свого надлишкового продукту, на яку вони тепер купують активний і продуктивний капітал, на капітал мертвий. У своїх внутрішніх торговельних правочинах вони були б змушені використовувати дороге знаряддя торгівлі замість дешевого, і витрати на придбання цього дорогого знаряддя могли б дещо пригасити жвавість і запальність їхньої надмірної підприємливості у справі поліпшення землі. Однак можливо, що зовсім не було б потреби відсилати якусь частину американського доходу в золоті й сріблі. Його можна було б переказувати за допомогою векселів, виписаних на великобританських купців і купців, акцептованих ними, яким було відправлено частину надлишкового продукту Америки і які вносили б готівкою до скарбниці одержувані з Америки надходження, попередньо отримавши їхню вартість товарами; усю цю операцію можна було б виконувати без того, щоб з Америки вивозилася бодай одна унція золота або срібла. Аж ніяк не суперечить справедливості, щоб Ірландія та Америка брали участь у погашенні державного боргу Великої Британії. Цей борг виник, щоб підтримати уряд, створений революцією, уряд, якому протестанти Ірландії завдячують не лише всім нинішнім впливом у своїй країні, а й усіма гарантіями свободи, власності та релігії, що їх вони мають, уряду, якому деякі з колоній Америки завдячують своїми хартіями, а отже, нинішньою конституцією, і якому всі колонії Америки завдячують свободою, безпекою і власністю, яку вони мали. Цей державний борг утворився для захисту не лише Великої Британії, а й численних областей імперії; зокрема, величезний борг часів останньої війни й значна частина боргу з війни попередньої призначалися, власне, для захисту Америки.

Об’єднавшись із Великою Британією, Ірландія, крім свободи торгівлі, отримає інші, значно важливіші, вигоди, які більш ніж винагородять її за будь-яке збільшення податків, що могли супроводжувати таке об’єднання. Завдяки об’єднанню з Англією середні й нижчі класи народу в Шотландії повністю звільнилися від влади аристократії, яка до того завжди гнобила їх. Завдяки об’єднанню з Великою Британією більшість представників усіх класів населення Ірландії отримає настільки ж повне звільнення від значно більш гнітючої аристократії — аристократії, ґрунтованої не на природних і поважних відзнаках народження й багатства, як у Шотландії, а на наймерзотніших з усіх відзнак — відзнаках, що коріняться в релігійних і політичних упередженнях, відзнаках, що більше за будь-які інші викликають зухвальство гнобителів, ненависть і обурення гноблених і зазвичай спричинюють більшу ворожнечу один щодо одного мешканців тієї самої країни, ніж відчувають її один до одного мешканці різних країн. Без об’єднання з Великою Британією мешканці Ірландії ще впродовж багатьох століть навряд чи зможуть вважати себе єдиним народом.

У колоніях ніколи не панувала аристократія, що гнобить народ. Але навіть і вони щодо спокою та щастя значно виграли від об’єднання з Великою Британією. Це принаймні позбавить їх від тих мстивих і злостивих партій, що нерозлучні з усіма невеликими демократіями і що так часто сіяли розбрат й порушували спокій населення і його врядування, за формою такого близького до демократичного. У разі цілковитого відокремлення від Великої Британії, яке, цілком імовірно, відбудеться, якщо його не випередить зазначене об’єднання, ці партії стануть удесятеро запеклішими, ніж будь-коли. До виникнення нинішніх заворушень стримувальна сила метрополії завжди була в змозі перешкоджати діям цих партій вилитися в щось гірше, ніж брутальне насильство та образи. Якщо цю стримувальну силу буде зовсім усунено, їхня боротьба невдовзі виявиться, певно, у відкритому насильстві й кровопролитті. В усіх великих за розмірами країнах, об’єднаних під владою одного спільного уряду, дух партійності у віддалених провінціях зазвичай не такий сильний, як у центрі держави. Віддаленість цих провінцій від столиці, від головного осереддя великого казана партійної ворожнечі й честолюбності змушує їх менше цікавитися поглядами партій, що борються, і робить більш байдужими та безсторонніми спостерігачами поведінки їх усіх. У Шотландії партійний дух не так сильно виявляється, як в Англії. У разі об’єднання в Ірландії він, певно, менше виявлятиметься, ніж у Шотландії, а колонії, мабуть, невдовзі насолоджуватимуться злагодою й одностайністю, нині невідомими в жодній частині Британської імперії. Щоправда, на Ірландію та колонії буде поширено тяжчі податки, ніж ті, що їх вони платять зараз. Однак у результаті старанного й сумлінного використання державних доходів на погашення державного боргу більшість цих податків протримається недовго і державні доходи Великої Британії незабаром можна буде скоротити до розмірів, потрібних для утримання ощадливого врядування мирного часу.

Територіальні набутки Ост-Індської компанії, це безперечне надбання корони, тобто держави та народу Великої Британії, можна буде зробити іншим джерелом доходу, мабуть, багатшим за всі вже згадані. Ці країни зображують родючішими, просторішими і за розмірами багатшими й більш населеними, ніж Велика Британія. Для отримання від них великого доходу не знадобиться, певно, запроваджувати якусь нову систему оподаткування в країнах, уже достатньо й більш ніж достатньо оподаткованих. Мабуть, може виявитися доцільнішим зменшити, а не збільшити тягар цих нещасних країн і намагатися одержувати з них дохід не за допомогою запровадження нових податків, а запобігаючи привласненню й розтрачуванню більшої частини податків, які вони вже платять.

Якщо буде визнано незручним або нездійсненним для Великої Британії більш-менш значне збільшення доходів від згаданих вище джерел, то єдиний засіб, що може залишатися в неї, — це скорочення її видатків. Щодо способу збирання й витрачання державних доходів (хоча в тій та іншій галузях залишається ще багато місця для поліпшення), Велика Британія, напевне, ощадлива щонайменше так само, як і будь-яка із сусідніх із нею країн. Її військові витрати, здійснювані за мирних часів для власного захисту, помірніші, ніж відповідні витрати будь-якої європейської держави, що може претендувати на суперництво з нею в багатстві або могутності. Тому в цій галузі, напевне, більш-менш значне скорочення видатків неможливе. Витрати на цивільне врядування мирного часу в колоніях до нинішніх заворушень були дуже значними і складали видаток, що може бути і — якщо з колоній не можна отримати жодного доходу — безумовно мусить бути повністю викреслений. Цей постійний видаток за часів миру, хоча й дуже великий, видається незначним порівняно з тим видатком, якого коштує нам захист колоній за часів війни. Остання війна, розпочата саме через колонії, обійшлася Великій Британії, як уже зазначалося, у понад 90 000 000. Війну з Іспанією в 1739 році розпочали головним чином через них; під час цієї війни та спричиненої нею війни з Францією Велика Британія витратила понад 40 000 000, значну частину яких за справедливістю мали б сплатити колонії. За ці дві війни колонії обійшлися Великій Британії значно більше, ніж удвічі, порівняно з тією сумою, якої досягав національний борг перед початком першої з них. Якби не ці війни, згаданий борг можна було б сплатити і, певно, його було б до нинішнього часу повністю сплачено. І якби не колонії, першу із цих воєн, можливо, не було б розв’язано, а останню, мабуть, не було б розпочато. Тільки через те, що колонії розглядали як провінції Британської імперії, на цей видаток пішли заради них. Однак країни, що не дають ані доходу, ані військової сили для підтримки імперії, не можна визнавати провінціями. Їх можна, мабуть, вважати маєтками, своєрідною блискучою й показною прикрасою імперії. Але якщо імперія не може далі утримувати таку прикрасу, вона, поза сумнівом, має відмовитися від неї, а якщо вона не в змозі підвищити свої доходи відповідно до своїх видатків, їй слід принаймні узгодити перші з останніми. Якщо колонії, попри їхню відмову визнати британські податки, усе-таки, як і раніше, вважатимуться провінціями Британської імперії, то захист їх під час будь-якої з майбутніх воєн може обійтися Великій Британії в таку саму велику суму, як в одній із попередніх. Правителі Великої Британії понад століття присипляли народ думкою, що він володіє по той бік Атлантичного океану величезною імперією. Однак ця імперія досі існувала тільки в уяві. Досі це була не імперія, а тільки її проект, не золота копальня, а тільки проект золотої копальні, проект, що спричинював, спричинює і, коли за нього триматимуться так само, як досі, надалі спричинюватиме величезні витрати, не обіцяючи ані найменшого прибутку, тому що монополія торгівлі з колоніями, як це було вже з’ясовано, завдає народу радше збитків, ніж прибутків. Поза сумнівом, нашим правителям уже час або здійснити той золотий сон, у якому вони, можливо, самі перебували донині разом із народом, або самим прокинутися й спробувати збудити народ. Якщо проект не можна здійснити, від нього слід відмовитися. Коли якісь провінції Британської імперії не можна змусити брати участь в утриманні всієї імперії, то, поза сумнівом, настав час, щоб Велика Британія звільнила себе від видатку на захист цих провінцій за часів війни й від утримання тієї чи тієї галузі їхнього цивільного або військового врядування за часів миру й спробувала узгодити свої майбутні прагнення та плани з фактичною бідністю своїх коштів.



Словник старовинних величин

Ас — грошова одиниця Давнього Риму. Так називали спочатку мідні, а потім і бронзові зливки вагою в фунт — 272, 88 г, згодом ця назва закріпилася за чеканною мідною монетою, але її вага впродовж кількох століть зменшилася вчетверо — із 55 до 13 г.

Барель — міра об’єму та вмісту сипучих тіл і рідин, поширена в різних країнах. Його значення відрізняється як у різних країнах, так і залежно від вимірюваного продукту. Так, наприклад, нафтовий барель у США дорівнює 42 галонам (159 л), а англійський сухий барель — 36 галонам (163,6 л).

Бушель — англійська міра об’єму та вмісту сипучих тіл і рідин; дорівнює 4 пекам або 8 галонам = 32 сухі кварти = 62 сухі пінти (36,36 л).

Галон — англійська міра об’єму та вмісту сипучих тіл і рідин; дорівнює 4 кварти або 8 пінт. Англійський галон = 4,55 л; американський галон рідини = 3,78 л, а сухий = 4,4 л.

Гінея — англійська золота монета вартістю 21 шилінг = 252 пенси. Із 1816 року замість гінеї почали карбувати соверен.

Гроут — англійська дрібна срібна монета на кшталт гроша; дорівнює 4 пенси.

Денарій — одна з найпоширеніших римських срібних монет часів Давнього Риму; 1 денарій = 10 асів. Згодом ця назва трансформувалася, наприклад, у деньє у Франції та пенні в Англії.

Деньє — французька середньовічна розмінна монета; 1 су = 12 деньє, 1 лівр = 240 деньє.

Дукат — поширена в Європі високопробна золота монета вагою 3,5 г. Чеканилася у Венеції з 1284 року, проіснувала до Першої світової війни.

Екю — французька середньовічна золота монета (після появи луїдора екю карбували зі срібла). 1 екю = 3 ліври.

Кварта — одиниця об’єму рідин у багатьох країнах Заходу. Англійська кварта = 1⁄4 галона або 2 пінти (1,1 л), а американська — 0,95 л.

Квартер — традиційна англійська міра ваги для зернових, дорівнює 28 фунтам (12,7 кг), а також міра об’єму, що дорівнює 64 галонам або 8 бушелям (291 л).

Квінтал — історична позасистемна одиниця вимірювання ваги, що дорівнює 100 фунтам. Походить від латинського centenarius, що означає «містить сто одиниць». Французький квінтал дорівнює 100 ліврам — 48,95 кг; а в Португалії та Бразилії — 128 лібрам (58,75 кг). Згодом з’явилося поняття «метричний квінтал», що дорівнює 100 кг.

Крона — англійська срібна монета, дорівнює 5 шилінгам. Деякий час карбувалася золота крона з короною і трояндою вартістю 5 шилінгів, але з часом її замінила гінея.

Крузадо – португальська старовинна золота та срібна монета із зображенням хреста; 1 крузадо = = 400 реалів.

Лівр — французька історична грошова одиниця, що дорівнює 1 фунту срібла. Після грошової реформи 1795 року й переходу на десяткову систему називався франком, а 1 франк = 100 сантимам.

Луїдор — французька середньовічна золота монета. Спочатку оцінювався в 10 ліврів, під час революції його ціна зросла до 25. Після грошової реформи 1795 року луїдором називали монету в 20 франків.

Модій — давньоримська міра об’єму, становить приблизно 8,8 л.

Пек — одиниця об’єму сипучих тіл і рідин; дорівнює 2 галонам або 1⁄4 бушеля. Англійський пек = = 9,1 л, американський — 8,1 л. У Шотландії для визначення об’єму деяких видів круп, бобів і гороху пек дорівнював 9 л, а для ячменю та солоду — приблизно 13 л.

Пенні — англійська срібна, згодом мідна, а потім бронзова розмінна монета багатьох країн, походить від назви давньоримської монети денарій. 1 пенні = 1⁄12 шилінга = 1⁄240 фунта стерлінгів = = 4 фартинги.

Піастр – італійська старовинна срібна монета вагою 25 г, а також одна з назв іспанської срібної монети песо; 1 песо = 8 реалів.

Пінта — одиниця об’єму рідин, а також сипучих тіл; складає 1⁄8 галона. Англійська пінта = 0,57 л.

Реал — іспанська і португальська старовинна монета вагою 3,24 г; спочатку карбувалася срібна, а згодом мідна.

Сетьє, або вельт, — французька міра об’єму рідини, дорівнює 4 кварти або 8 пінт (7,6 л).

Соверен подвійний — англійська золота монета вартістю 2 фунти стерлінгів = 2 соверени = = 4 півсоверени = 8 крон = 40 шилінгів = 120 гроутів = 480 пенсів.

Стивер (стювер) — нідерландська низькопробна срібна, а згодом мідна монета. 1 гульден = = 20 стиверів.

Стоун — традиційна англійська міра ваги, дорівнює 14 фунтів (6,35 кг).

Су — французька розмінна монета, 1 лівр = 20 су. Після грошової реформи 1795 року су називали монету в 5 сантимів.

Тод — англійська міра маси вовни; відома з XV століття; дорівнює 28 торговим фунтам (13 кг).

Тонна — традиційна міра ваги, дорівнює 20 хандредвейтам. Американський хандредвейт містить рівно 100 фунтів, тому тонна = 2000 фунтів (907,185 кг). Англійський хандредвейт містить 112 фунтів, отже, у тонні — 2240 фунтів (1016,047 кг). Щоб розрізняти ці одиниці вимірювання, англійську тонну називають довгою, або великою, а американську — короткою.

Унція — одиниця вимірювання маси, що використовується в різних європейських країнах, дорівнює 1⁄16 фунта, або 16 драхм, або 437,5 гранів (28,35 г). Відомі також аптекарська та тройська унції, що становлять 1⁄12 аптекарського і тройського фунтів відповідно і дорівнюють 31,1 г.

Фартинг — англійська мідна (бронзова) монета найнижчої вартості. 1 фартинг = 1⁄4 пенні = = 1⁄48 шилінга = 1⁄960 фунта стерлінгів.

Флорин — у різні часи золота й срібна монета. Карбувався у Флоренції, згодом ця назва стала синонімом гульдена. Англійський 1 флорин = 2 шилінги.

Фунт — одиниця вимірювання маси, що використовується в різних європейських країнах. Походить від латинського pondus — вага, гиря. В Італії, Іспанії, Португалії називається лібра, а у Франції — лівр. Ця назва походить від грецького слова λίτρα — ваги. Римляни використовували фунт, що містив 12 унцій. У європейських країнах до введення метричної системи використовували фунт, що містив 12 або 16 унцій. В Англії існувало кілька видів фунта (тройський, лондонський тощо). Англійський фунт = 16 унцій = 7000 гранів = 453,59237 г.

Фунт стерлінгів — англійська срібна монета вартістю 4 крони = 20 шилінгів = 60 гроутів = = 240 пенсів. Після переходу на десяткову систему 1971 року 1 фунт = 100 пенсів.

Челдрон — міра ваги для кам’яного вугілля і коксу в Англії в XV–XIX століттях, що дорівнює 4 квартерам або 32 бушелям (1269 кг).

Шилінг — поширена назва грошової одиниці в багатьох країнах світу, походить від назви візантійської монети солід. Англійський шилінг = 3 гроути = 12 пенсів. Після переходу на десяткову систему 1971 року шилінгом традиційно називають монету в 5 пенсів.



Примітки

1

Plin. Hist. Nat. lib, cap. 3.

2

Hobbes, T. Leviathan, part. I, hap. 10.

3

Plin., lib. 33, cap. 3.

4

Davenant, C. Works, edit. 1771, vol. ІІ, p. 184.

5

Ramazzini, A Treatise on the Diseases of Tradesmen etc. 1705 p.

6

Messance, Recherches sur la population des géneralit’s d’Auvergne, de Lyon, de Rouen, Paris 1776.

7

Denisart, Article Taux des Intéréts, tome 111, p. 18.

8

Cicero ad Att., VI, I, 6.

9

Montesquieu, Esprit des Lois, XXII, 19.

10

Від слова cottage.

11

Madox, Firma Burgi, 1720, p. 26, etc.

12

Plutarch, Vitae X Oratorum.

13

Burn, Dr. R., Justice of Peace, vol. II, p. 253, edit. 1764.

14

Burn, Dr. R., Justice of Peace, vol. II, p. 274, edit. 1764.

15

Burn, Dr. R., The history of the Poor Laws, with observations, London, 1764.

16

Ulloa. Restablecimiento de las Fábricas у Commercio Espanol. 1740. Parte І, cap. 15.

17

Cicero, De Officiis, II, 25.

18

Birch. Dr. T., The Life of Prince Henry of Wales, 1760, p. 449.

19

Columella, De re rustica, XI, cap. 3.

20

Palladius Rutilius, De re rustica, lib. I, cap. 34.

21

Columella, De re rustica, IV, cap. 5.

22

Poivre, Voyages d’un philosophe.

23

Douglas, W., A Summary, Historical and Political... of the British Settlements of North America (1760), vol. 2, p. 372, 373.

24

Borlase, W., Natural History of Cornwall (1758), p. 183.

25

Frezier, Voyage de la Mer du Sud. Vol. I, p. 269, sqq.

26

Ulloa, Noticias Americanas Entretenmentos, 12–14.

27

Tavernier, Indian Travels, book II, chap. 11–15.

28

Fleetwood, B., Chronicon Pretiosum, London, 1707.

29

Dupré de St. Maur, Recherches sur la valeur des monnoies et sur les prix des grains et apres le Concile de Francfort, 1762; Essai sur les monnoies ou Réflexions sur le rapport entre l’argent et les denrées, 1746.

30

Herbert, Essai sur la police générale des grains, 1754.

31

Byron, Narrative of the distresses suffered on the coast of Patagonia from 1740 to 1746. London, 1768, p. 220.

32

Lowndes, W., A report containing an essay for the amendment of the silver coins. London, 1695, p. 68.

33

Frezier, Voyage de la Mer du Sud, vol. II, p. 379.

34

Raynal, Histoire philosophique et politique des établissements et du commerce des Européens dans les deux Indes, 1770.

35

Plin., Lib. X, ch. 29.

36

Varron, De re rustica, lib. IІІ, cap. 2.

37

Columella, De re rustica, lib. VIII, cap. 10.

38

Buffon, G. Histoire Naturelle (1755), vol. V.

39

Messance, Recherches sur la Population des Généralités d’Auvergne, de Lyon, de Rouen etc. depuis 1674 jusqu’en 1764, Paris 1766.

40

Немає даних. Цифру для 1646 року повідомив єпископ Флітвуд.

41

J. Duverney, Examen du livre institute «Reflexions Politiques sur les Finances et le Commerce”. La Haye, 1740.

42

Dutôt, Réflexions Politiques sur les Finances et le Commerce. La Haye, 1738.

43

Law, J. Money and Trade considered, with a proposal for supplying the nation with money. Edinburgh, 1703.

44

Postlethwaite, J. History of the Public Revenue (1759), p. 301.

45

W. Douglas, A Summary, Historical and Political, of the First Planting, Progressive Improvements, and the Present State of the British Settlements in North America 1760.

46

Locke, J. Considerations on the Lowering the Rate of Interest and Raising the Value of Money, p. 6.

47

Montesquieu, Esprit des lois, liv. XXII, chap. VI.

48

Фідеїкоміси (від лат. fidei commissum — доручене совісті) — система спадкування у великому землевласництві, за якої земельне володіння переходить у користування першому синові спадкоємця без права застави, роздроблення та відчуження (продажу) цілком або частково. — Прим. пер.

49

Рlіп., Hist. Nat, 18, 4.

50

Columella, De re rustica, 1, 7.

51

Aristot, Politic., 11, 6.

52

Brady, R. Historical treatise of cities and boroughs, 1711, p. 3 sqq.

53

Madox, Firma Burgi, p. 18; History of the exchequer, 1 edit., chap. 10, sect. V, p. 23.

54

Madox, Firma Burgi; Pfeffel, Abrégé chronologique de l’histoire er du dro public de l’Allemagne. 1754.

55

Madox, Firma Burgi.

56

Sandi, V. Istoria civile de Vinezia, 1755, part. II, vol. I, 247, 256.

57

Pocock, R., Description of the East, 1743, 1, 183.

58

Guicciardini, Della Istoria d’Italia, 1738.

59

Locke, J. An essay concerning human understanding.

60

Man, England’s treasure by foreign trade. 1664, ch. 4.

61

Philips E., The state of the nation, in respect to her commerce, debts and money. 1725.

62

Hume, D. History of England from the invasion of Julius Caesar to the revolution in 1688. London, 1778.

63

Smith Charles, Three tracts on the corn trade and corn lawas. London, 1766.

64

Caton, De re rustica.

65

Lowndes, W. A report containing an essay for the amendment of the silver coin, 1695.

66

Ось ціни, за якими Амстердамський банк приймає нині (вересень 1775 року) зливки та різноманітні монети:

Срібло: мексиканські долари або піастри — 22 флорини за марку; французькі екю — 22 флорини за марку; англійська срібна монета — 22 флорини за марку; мексиканські піастри нового карбування — 21 флорин 10 стиверів за марку; дукатони — 3 флорини за штуку; рейхсталери — 2 флорини 8 стиверів за штуку; за срібні зливки, що містять 11⁄12 чистого металу, — 21 флорин за марку і в тій самій пропорції до 3⁄12 чистого металу, за які видає 6 флоринів за марку; за чисте срібло — 23 флорини за марку.

Золото: португальська монета — 310 флоринів за марку; гінеї — 310 флоринів за марку; нові луїдори — 310 флоринів за марку; старі луїдори — 300 флоринів; нові дукати — 4 флорини 19 стиверів 8 пенсів за штуку; золоті зливки приймали залежно від кількості чистого золота порівняно з наведеною вище золотою монетою; за чисте золото — 340 флоринів за марку.

А взагалі банк дає дещо більше за монету, проба якої відома, ніж за зливки золота або срібла, вартість яких можна визначити тільки переплавкою й випробуванням.

67

До закону, виданого на тринадцятий рік правління теперішнього короля (Георга III), за привізні різні види зернових сплачувалося таке мито:

Боби: до 28 шилінгів за квартер — 19 шилінгів 10 пенсів; 40 шилінгів — 16 шилінгів 8 пенсів; понад 40 шилінгів — 12 пенсів;

Ячмінь: до 28 шилінгів за квартер — 19 шилінгів 10 пенсів, 32 шилінги — 16 шилінгів, понад 32 шилінги — 12 пенсів;

Ввезення солоду забороняє щорічний білль про мито на солод.

Овес: до 16 шилінгів за квартер — 5 шилінгів 10 пенсів; понад 16 шилінгів — 9 1⁄2 пенсів;

Горох: до 40 шилінгів за квартер — 16 шилінгів; понад 40 шилінгів — 9 3⁄4 пенсів;

Жито: до 36 шилінгів за квартер — 19 шилінгів 10 пенсів; 40 шилінгів — 16 шилінгів 8 пенсів; понад 40 шилінгів — 12 пенсів;

Пшениця: до 44 шилінги за квартер — 21 шилінг 9 пенсів; 53 шилінги 4 пенси — 17 шилінгів; 4 фунти — 8  шилінгів; понад 4 фунти — 1 шилінг 4 пенси;

Гречка: 32 шилінги за квартер — 16 шилінгів.

Ці мита було встановлено почасти ухвалою двадцять другого року правління Карла II замість старого мита, почасти ухвалами про нове мито, про мита в одну третину і в дві третини і про мито 1747 року.

68

Buffon, G., Histoire naturelle. Vol. XV, p. 162.

69

Raleigh, The discovery of large, rich and beautiful empire of Guiana, 1596.

70

Gumila, El Orinoco illustrado. Vol. I, cap. 25.

71

Ulloa, Relacion de Viage á la America Meridional. 1740.

72

Careri, Voyage du tour du monde. V. VI, p. 36.

73

Charlevois, Histoire et description de la Nouvelle France, avec le journal historique d’un voyage dans l’Amérique septentrionale. Paris, 1744.

74

Hénaut, Histoire de France, vol. I.

75

Hawkins, Pleas of the crown, I, 195.

76

Smith, J. Chronic on rusticum-commerciale, or Memoirs of wool. 1747. Vol. II, p. 215.

77

Mercier de la Riviere, L’ordre naturel et essentiel des societes politiques. Paris, 1767.

78

Mirabeau, Philosophie rurale. 1763, vol. I, p. 52.

79

Montesquieu, Esprit des loix. Livre XV, ch. 8.

80

Plin., I, IX, c. 39.

81

Plin.. I. VIII, c. 48.

82

Arbuthnot, J., Table of ancient coins, weights and measures. 1754.

83

Tyrrell, J., The General History of England. London, 1770.

84

Від часів опублікування двох перших видань цієї книжки в мене з’явилася тверда підстава вважати, що мита із застав, які збирають у Великій Британії, не досягають півмільйона, тобто суми, якої за управління уряду було б достатньо для підтримки в належному стані п’яти головних доріг королівства.

85

Нині я маю тверді підстави вважати, що ці суми занадто перебільшені.

86

Bernier, F. Voyages de Francois Bernier, contenant la description des Etats du Grand Mogol, 2 vol. Amsterdam, 1699.

87

Child, J. Discourse upon trade. London, 1691, chap. 3.

88

Dobbs, A., An account of the countries adjoining the Hudson’s Bay.

89

Anderson, A. An historical and chronological deduction of the origin (and progress) of commerce, from the earliest accounts to the present time. London, 2 vol., 1764.

90

Morellet, Réfutation de l’ouvrage qui a pour titre «Dialogues sur le Commerce des Bleds», 1770.

91

Polybius, Hist, VI. 54.

92

Lucian, Eunuchus. c ad. 3.

93

Ните, D. History of England. Henry VIII, ch. 3.

94

Провізорами називалися особи, що призначалися папою на церковну посаду з правом позичити її після смерті особи, що обіймає її в даний момент.

95

Moreau de Beaumont, Mémoires concernant les Impositions et Droits en Europe. Paris, vol. I–IV, 1768–1769; vol. V, 1789.

96

Machiavelli, Delle istorie Florentine, 1532, liber VIII.

97

Mémoires concernant les Droits et Impositions en Europe, tome I, p. 73.

98

Sketches of the History of Man. Vol. II, p. 273.

99

Mémoires concernant les Droits etc., tome I, p. 114, 115, 116 etc.

100

Ibid, p. 280 etc., 287–316.

101

Mémoires concernant les Droits etc., tome II, p. 139 etc.

102

Після першого видання цієї книжки було введено податок приблизно на викладених вище підставах.

103

Mémoires concernant les Droits etc., p. 223.

104

Mémoires concernant les Droits, tome I, p. 74.

105

Ibid., p. 163, 166, 171.

106

Mémoires concernant les Droits etc., tome II, p. 17.

107

Lib. 55; P. Burmannus, Vectigalia Populi Romani... sive luppiter Fulgurator in Cyrrhenarum nummis. Leydon 1734; Bouchaud, De l’Impôt du vingtiéme sur les successions et de l’Impôt sur les marchandises chez les Romains, Paris, nouv., edit. 1772.

108

Mémoires concernant les Droits etc., tome I, p. 225.

109

Mémoires concernant les Droits etc., tome I, p. 154.

110

Ibid., p. 157.

111

Mémoires concernant les Droits etc., tome I, p. 223–225.

112

Mémoires concernant les Droits etc., tome II, p. 108.

113

Mémoires concernant les Droits etc., tome III, p. 87.

114

Moreau de Beaumont, Mémoires concernant les Impositions et Droits en Europe.

115

An essay on the causes of the decline of foreign trade, consequently of the value of the lands of Britain, and on the means to restore both. Edinburgh, 1756.

116

Mémoires concernant les Droits etc., p. 210, 211.

117

Cicero, De Divinatione. Lib. II, cap. 58.

118

Swift J., Answer to a paper called. A memorial of the poor inhabitants, tradesmen and labourers of the Kingdom of Ireland. 1728.

119

Хоча податок, стягуваний безпосередньо з градусного спирту, досягає тільки 2 шилінгів 6 пенсів на галон, але, доданий до податку на сусло, з якого женуть градусний спирт, він становитиме 3 шилінги 10 2⁄3 пенні. Нині для запобігання зловживанням сусло та градусний спирт однаково оподатковують відповідно до кількості градусів у суслі.

120

Davenant, C., Discourses on the public revenues and on the trade of England. Works, Vol. I, p. 221–224.

121

Чистий дохід цього року за винятком усіх витрат і видач досягав 4 975 652 фунтів 19 шилінгів 6 пенсів.

122

Mémoires concernant les Droits etc., tome I, p. 455.

123

Ustaritz, Теórіса у práctica de Comercio у de Marina. Madrid, 1724.

124

Expilly, De la population de la France. Amsterdam, 1765.

125

Duverney, J. Examen du livre instituté «Réflexions Politiques sur les Finances et le Commerce». La Haye, 1740.

126

Postlethwaite, J. History of the public revenue from the Revolution to the present time. London, 1758.

127

Considerations on the trade and finances of the Kingdom. London, 1766.

128

Справді, ця війна зажадала більше видатків, ніж якась із колишніх війн, і втягнула нас у додатковий борг понад 100 млн. Протягом 11 років стабільного миру ми виплатили трохи більш як 10 млн боргу, а протягом семи років війни зробили борг на понад 100 млн.

129

Hutchinson, History of the colony of Massachusetts Bay. 2 vol. London, 1760.


на главную | моя полка | | Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу