Початок світу настає часто, 1942 — 1791
Того дня, 18 березня 1942 року, як і завжди на Трохимів день упродовж останніх ста п'ятдесяти років, вузькі бруковані артерії Трохимброду заснували простирадла білих ниток. Таку ідею подав ще скромний торговець рибою Біцль Біцль Р.: на пам'ять про речі, котрі першими зринули на поверхню після краху Трохимового воза. Один кінець білої нитки було прив'язано до регулятора звуку в радіоприймачі (НАЦИСТИ ВДЕРЛИСЯ В УКРАЇНУ, ШВИДКО ПРОСУВАЮТЬСЯ НА СХІД) на утлій книжковій шафці в однокімнатній хатині Бенджаміна Т., а інший — тягнувся через усю забрьохану Шелістерську вулицю до срібного підсвічника на обідньому столі в їдальні в цегляному будиночку Більш-Менш-Поважного Рабина; тонка біла нитка напрасованим рубчиком з'єднувала переносний стенд першого і єдиного трохимбрідського фотографа й молоточок до першої октави в улюбленому піаніно, виставленому в крамниці музичних інструментів Зенівела 3. на другому боці вулиці Малкнера; біла нитка зв'язувала незалежного журналіста (НІМЦІ ПОСПІШАЮТЬ, ВІДЧУВАЮЧИ НЕМИНУЧУ ПЕРЕМОГУ) та електромонтера, який невідомо чого вдивлявся в глибінь річки Брід; біла нитка тягнулася від пам'ятника Пінчасу Т. (добротно й реалістично викарбуваного з мармуру) до трохимбрідського роману (про любов) і до скляної посудини, в якій були виставлені гадюки старих білих ниток (їх тримали в Музеї Справжнього Фольклору при температурі не нижчій 56 градусів), складаючи нерівнобічного трикутника, обриси якого відбивалися в скляних очах Сонячного Годинника на центральній площі містечка.
Мій дід разом зі своєю дуже вагітною жінкою спостерігали за початком параду возів з пікнікової ковдри, розстеленої на їхньому подвір'ї. Першою за традицією рухалася платформа з Рівного: нещасна, обліплена безсилими жовтими метеликами, котрі нескромно прикривали потрісканий сосновий щит із зображенням плугатаря, котрий і минулого року виглядав не дуже — що вже говорити про теперішній. (У проміжках поміж крилами метеликів можна було розгледіти кістяки.) Клецмерський оркестр рухався попереду платформи, котру несли на плечах старші чоловіки, бо вся молодь пішла на фронт, а коней експропріювали на сусідню вугільну шахту, на підтримку армії.
ОХ! — голосно заверещала Зося, не змігши стримати голос, — ЩОЙНО ВОНО МЕНЕ КОПНУЛО!
Мій дід притулив вухо до її живота — і дістав добрячого стусана по голові, від якого йому довелося відлетіти на кілька метрів і приземлитися на спину.
ТА ЦЕ Ж ПРОСТО ЯКАСЬ НАДЗВИЧАЙНА ДИТИНА!
Над річкою зібралося куди менше симпатичних чоловіків, ніж то траплялося кожного року. Починаючи з найпершого, коли Трохима придавило або не придавило в річці його возом. Всі симпатичні чоловіки пішли на фронт брати участь у війні, всю складність якої тоді ніхто ще не міг передбачити, і ніхто б не зміг і не зможе передбачити потім. Брати участь у змаганні вийшли хіба каліки та боягузи, які покалічили себе — хтось зламав собі руку, хтось випік око, прикинувся глухим або сліпим — так вони розраховували уникнути призову. То було змагання калік з боягузами, котрі пірнали за мішком з фальшивим золотом. Вони намагалися повірити, що життя тече, як завжди, у здоровому руслі, що традиція здатна замурувати щілини в реальності, що радість усе ще можлива.
Платформи та учасники процесії рухалися від гирла ріки до яток з іграшками та цукерками, котрих наставили біля проіржавілої таблиці, котра позначала місце, де потонув або не потонув віз Трохима: