Вже третю добу сів на полонині дрібний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, і в сірій мряці пропали гори. Вівці ледве ходили, важкі, повні водою, як губка; одежа на вівчарях стала холодна й цупка. Тільки й спочинку було, що під дашком у струнці([20]) під час доїння. Іван сидить, опершись плечима в дошку, а ногами стискає дійницю. Біля нього - чорний пелехатий козар([21]), що за кожним словом клене, а там ще вівчарі. Нетерплячі дроб'єта, яким прибува молоко, пруться з загороди у струнку, щоб їх швидше здоїли. Але ж бо почекайте, сараки, бо так не йде… Лиш по одній… - Рист! - сердито кидає ззаду гонінник в овечий лемент та хльоска мокрим прутом.- Рист! Рист!…- підбадьорюють вівчарі та одхиляють коліна од дірки, кудою скаче у струнку вівця.- А! Бодай бис…- клене козар і не кінчає: ану скажеш в таку годину! Навиклим рухом Іван хапа вівцю за хребет і тягне до себе задом понад широку дійницю. Покірно стоїть вівця, невигідно розчепіривши ноги, гака дурна, і слуха, як дзюрить з неї молоко у дійницю.- Рист! - хльоска ззаду гонінник.- Рист! Рист! - покликують і собі вівчарі. Здоєні вівці, немов стуманілі, падають в загороді на камінь, кладуть голову на лапки і кривлять голі старечі губи.- Рист! Рист!…- Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим'я, одтягають дійки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну солодку пару. - Рист! Рист! - Вскакують вівці як очманілі, розчепірюють над дійницями ноги, і десять вівчарських рук мнуть тепле вим'я. Жалібно плаче мокра отара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе молоко дзвінко дзюрить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав.- Рист! Рист!… Козар сміється очима до своїх кіз. Вони не те, що овечки, в них гостре серце. Не падають трупом, як плохі вівці, а твердо стоять на тоненьких ногах. Цікаво підняли ріжки і дивляться в мряку, наче крізь неї щось бачать, і так бадьоро трясуться у них тоненькі борідки…x x x