home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



БРАУН ПОВЕРТАЄТЬСЯ НАЗАД


Того самого вечора смерком Пітсбурзький пором з двома дужими неграми на веслах причалив до південного берега Арканзасу. З нього висів один-однісінький пасажир — блідий молодик з невеликим конем.

— Пане, — мовив один поромник, — я ж вам казав, що тут за сім миль немає жодної хати. Доведеться вам ночувати просто неба на доті.

— Я знаю, — байдуже відповів чужинець. — А відколи це пустує ота хатина недалеко звідси, край невеликої прерії? Раніше там жили люди — поселенці з Іллінойсу.

— О, вже давно, — відповів негр. — Жінка померла, обоє дітей — теж. А чоловік тоді десь поїхав.

Негр відштовхнувся від берега, сказав чужинцеві на добраніч і разом зі своїм товаришем спокійними, але дужими ударами весел погнав пором через річку.

Браун, бо то він повертався до Фурш-ля-Фев, довго дивився задумливо їм услід. Потім підійшов до свого коня, що пасся під деревом, узяв його за повід і повільно рушив нагору вузькою стежкою.

Вийшовши на кручу, він зупинився й мовчки глянув на прерію, затягнуту низькими хмарами. Край Ірокезького Сливняка, як називали цю місцевість тутешні люди, стояла хатина, про яку він питав негра: невисока, з розваленим глиняним димарем і напівзруйнованою прибудовою, що, мабуть, правила колись за кухню чи за комору. Там, видно, багато років уже ніхто не жив. Від пустки віяло чимось таким диким, моторошним, що Браун, який уже хотів переступити через повалений тин, зупинився й глянув на купку дерев неподалік, міркуючи, чи не краще переночувати в лісі, аніж у цій хаті, хоч і сухій, але такій непривітній. Однак туман і дошкульна холодна мжичка поклали край його нерішучості. Він підвів коня до прибудови, уважно оглянув її і переконався, що там ще можна сховатися від дощу. Треба було тільки прибрати з дороги важке дерев'яччя, щоб міг зайти кінь: Браун хотів, аби його вірний товариш, що здолав сьогодні стільки миль, теж ночував не на холодному західному вітрі, а в сухому захистку. Він узяв корито, що стояло прихилене в кутку, відстебнув від сідла торбину й насипав коневі кукурудзи.

Тепер можна було подумати й про свою ночівлю. Молодий мисливець зайшов до хати й побачив, що в тій пустці, хоч зовні здавалося, наче в ній хтозна-відколи й духу людського не було, недавно теж зупинявся якийсь мандрівник, бо в коминку лишився свіжий попіл, у якому навіть мліло ще кілька жаринок. Нічого кращого собі Браун і не бажав. Він швидко приніс оберемок паліччя, наколов ножем трісок, і скоро йому на радість у коминку запалахкотів вогонь.

Сідло та ковдру Браун захопив із собою; тепер він простелив їх перед коминком, з'їв свою аж надто скромну вечерю — шматочок сухого оленячого м'яса — й ліг спати.

Уже, мабуть, перейшло за північ, як він прокинувся. В коминку все перегоріло — навіть жар не тлів, і Браун, тремтячи, пересунувся в найдальший куток, де не так завівав вітер.

Тільки-но він улігся, як почув знадвору чиїсь голоси. Браун сперся на лікоть, намацав рушницю й ножа і, затамувавши дух, став прислухатися. Але нічого більше не було чутно. Та не встиг він лягти, як знову почув людську мову, вже зовсім близько. Відразу по тому хтось відчинив двері й зайшов до хати. Чийсь грубий голос сказав:


На дикому Заході


— Чортова дірка! Я вже думав, що не найду її в такій темряві. Ну й погода… а втім, для нашого діла вона якраз добра.

— Тільки дощ замалий, — відповів другий. — Правда, він трохи змиває сліди, але не дуже.

— Принаймні мене він добре намочив. Я так змерз, що зуб з зубом не зведу. Якби хоч можна було вогонь запалити.

— Чим? — спитав другий. — Все аж набубнявіло, таке мокре. А я ще й томагавка не захопив, щоб наколоти сухих трісок. Правда, як я тут удень був, то розпалював невеликий вогонь, а як ішов, то пригорнув жар попелом, але зараз, — сказав він, розгрібаючи в коминку рукою, — тут нічого й не блисне. Та й не можна нам тут довго сидіти, принаймні мені, бо я мушу завтра ввечері бути дома, щоб мої сусіди, як піде чутка про коні, не подумали на мене. Як тільки буря трохи пересядеться, я піду.

— А наші коні тим часом не повідриваються? Треба було їх привести сюди.

— Не клопочіться тим. У таку негоду вони стоять тихо. Ні, я навмисне не привів їх сюди, бо не дуже хочу, щоб тут лишилися кінські сліди. Ну, а тепер давайте домовлятися: коли ви думаєте вернутися назад?

Брауна спантеличили ті несподівані гості, але ще дужче вразили їхні загадкові слова про те, що негода їм на руку.


На дикому Заході


Його бентежило, що він мимоволі підслухує чужу розмову, й він уже хотів був озватися до них, коли останні слова прибульця знову викликали в нього сумнів. Чому той не хоче, щоб біля хатини лишилися кінські сліди? І Браун став прислухатися далі.

«Може, вони належать до банди, яку хочуть зловити регулятори?» — подумав молодий мисливець. Подальша розмова ще посилила його підозру. Він тихо витяг ножа з піхов: якщо його викриють, треба бути готовому до захисту. Затамувавши подих, він причаївся в кутку. Які ж заміри кують ці добродії?

— Коли я зможу вернутися? — подумавши, відповів другий. — Ну, на це піде тижнів зо два або й зо три. Дорога не близька, і треба бути дуже обережному.

— Глядіть лишень, не зоставте слідів біля маленького потічка поблизу моєї хати, — застеріг перший. — Бо як ті трикляті регулятори помітять їх, то неодмінно почнуть дошукуватись, і це може вам завдати шкоди.

— Не бійтесь, я знаю, що таке обережність. Але стривайте, я ось що згадав: либонь сам я не зможу допровадити коней аж до вас Маю деякі справи і мушу залагодити їх. А як скінчу, тоді вернусь до вас, і ми розрахуємось І ще одне: в усьому довіряйте тому чоловікові, що прижене вам коні, тільки… не передавайте ним для мене грошей.

— Я знаю його?

— Мабуть, ні.

— Як же я тоді здогадаюся, чи це той, йому можна довірятись?

— Ха-ха-ха! Це легко владнати. Щоб б» швидше порозумілися, він спитає вас про дорогу до Фурш-ля-Фев. Ви відповісте йому, що річка тече біля самої вашої хати. Тоді він знову спитає: «А як у вас тут з пасовиськом?» А коли ще він після того попросить у вас кухоль води, тоді кличте його до господи — то буде той чоловік, що треба.

— Добре, я мушу бути обачний, бо до мене часто заходять у гості сусіди. Крім того, я не хочу, аби про щось довідалася моя вихованка. Ну, а тепер на добраніч. Дощ трохи вщух, і мені треба йти додому. Вам теж я радив би якомога швидше ушитися звідси.

Раптом він замовк і прислухався.

— Що таке? — спитав другий.

— Мені вчулося, наче десь зовсім близько затупав кінь, — відповів той.

— Не може бути. Коні стоять за чверть милі звідси.

Рипнули двері, незнайомці вийшли, і в занедбаній темній хатині знову запала мертва тиша. Однак Браун довго ще лежав нерухомо, загорнений у свою ковдру, й дослухався до шуму вітру.

Хто могли бути ті незнайомці, що зустрічалися такої ночі і в такому місці? Ця думка безперестанку крутилася йому в голові. Щось доброго вони не могли замишляти, а то б вибрали собі кращий час і краще місце. Однак хто вони такі? Один голос видався Браунові знайомий — він був певен, що десь його вже чув. Але де? І коли? Тут, в Арканзасі, чи в Міссурі, чи аж по той бік Міссісіпі?

Уранці Браун вирушив далі своєю дорогою. Свіже повітря й швидка їзда додали йому бадьорості. Коник весело біг рівною багнистою долиною Арканзасу, аж поки досяг перших горбів. Відчувши нарешті під ногами твердий грунт, він пустився вчвал — видно, хотів якнайшвидше бути на рідному пасовиську.

Нараз Браун побачив на широкій просіці пішохідця, що прудко йшов йому назустріч. Під'їхавши ближче, Браун пізнав його й здивувався: то був індіянин.

— Асовауме! — гукнув він і рвучко натягнув повід. — Де ти тут узявся? І куди простуєш?

— Далі вже нікуди, — спокійно відповів індіянин, стискаючи простягнуту йому руку.

— То ти мене шукав? Що сталося?

— Багато чого… дуже багато. А мій брат нічого не знає про те?

— Я? Звідки? Хіба ж я, бувши на тому березі Арканзасу, міг знати, що діється на Фурш-ля-Фев?

— Але перед вашим від'їздом…

Ти про мою суперечку з Гіскотом?

Гіскота вбито! — суворо сказав індіянин, пильно дивлячись у вічі Браунові.

— Боже праведний! — вигукнув Браун і мимоволі позадкував конем.

— Підозра падає на вас, — вів далі індіянин, не зводячи з нього очей. — Хоч вас усі й виправдовують.

— Асовауме! — вигукнув юнак, скочивши з сідла й підступаючи до індіянина. — Я непричетний до вбивства. Я того бідолаху не бачив, відколи ми розлучилися біля Робертсової хати. Ти віриш, що я винен?

Індіянин, усміхаючись, простягнув йому руку й радісно сказав:

— Асоваум ніколи не вірив цьому… принаймні відтоді, як почув, що забитого ще й пограбовано.

— Мене й у цьому звинувачують? — вжахнувся Браун.

— Лихі люди звинувачують. А добрі знають вас краще. Містер Гарпер і містер Робертс не вірять цьому. Ану покажіть свої ноги! — мовив індіянин і дістав з-за пояса томагавка.

— Навіщо? Ти зміряв сліди?

Асоваум кивнув і приклав держак томагавка до Браунової підошви.

— На три чверті дюйма довші. Я так і думав!

— Того ранку, коли я залишив Фурш-ля-Фев, я був не в черевиках, — мовив Браун і сягнув рукою до черезсідельної торби, — а ось у цих мокасинах. А там були сліди від черевиків?

Індіянин знову кивнув, йому нібито сяйнула якась нова думка.

— А де ж сталося вбивство? І як про нього довідались?

— Ходімо, ходімо. Можна йти й розмовляти. Асоваумові треба до Фурш-ля-Фев.

Індіянин швидко рушив назад дорогою, і Браунові раз по раз доводилось пускати коня клусом, щоб бути з ним поряд. Так, ідучи, Браун довідався про всі події, що їм Асоваум був свідком, і, в свою чергу, розповів про нічну зустріч двох незнайомців. Індіянин сказав, що вранці зустрів чоловіка на великому гнідому коні, але не міг розгледіти його в обличчя, бо той був і так увесь закутаний у вовняну ковдру, а побачивши Асоваума, закутався ще дужче.

— Може, то був один із тих двох, — вів далі Асоваум, показуючи на сліди копит, що видніли перед ними. — . А може й ні. Але слід є, і не завадить піти по ньому.

Та коли вони досягли долини Фурш-ля-Фев, їм довелося відмовитись від того заміру, бо після нічного дощу маленькі гірські потічки розлилися й так замулили дорогу, що індіянин запропонував вибратися до річки навпростець, попросити в когось із тамтешніх фермерів човна і далі їхати водою.

Браун залюбки послухався його ради. Вони обминули грузьку долину пасмом горбів, що спадали до річки, і вийшли на самий берег, навіть ніг не замочивши. Сонце було ще високо, коли вони дісталися до садиби одного літнього поселенця, на ім'я Смаєрс.

Фермер охоче дав їм човен і навіть пообіцяв другого дня, в неділю, прислати Браунового коня зі своїм найстаршим хлопцем до Гар-пера додому. Проте човна Браун зразу ж відкупив, бо хотів мати його напохваті вдома в дядька. Тим часом гостинний господар, аби підживити стомлених подорожніх, подав на стіл усе, що мав: дикого індика, меду, солодкої картоплі, гарбузової каші, кукурудзяного хліба й по чарці справжньої мононгагели — індіянської горілки. Браун та Асоваум були не дуже прохані й зразу ж узялися до їжі.

— Мої всі знову подалися з дому, — сказав старий.

— Куди? — спитав Браун.

— Сьогодні моління! — перебив його індіянин. — Блідолиций чоловік, либонь, не дуже вірить у доброчесність білих, коли по двічі на тиждень наказує їм молитися Великому Духові.

— Я теж так думаю! — озвався фермер. — Мені вже ті моління в печінках сидять. Мій сусіда Сміт і вся його родина стали зненацька дуже релігійні, як вони про себе кажуть, а моя стара й собі пристала до них. Нічого не можу з нею вдіяти. А хай їх дідько вхопить, тих святенників! І то, певне, буде найгірше, що можна побажати дідькові!

Асоваум засміявся.

— Я пришлю до вас Алапагу. Така проповідь дасть їй більше користі, ніж казання блідолицього чоловіка.

— Ну, я бачу, ви спішите, тож не буду вас затримувати своїми балачками. Тільки будьте обачні, бо течія швидка, і човен може легко перекинутись.

— Не бійтесь, — усміхнувся Браун. — Ми обидва не вперше плаваємо, а надто Асоваум. Він сяде до стерна. Кращого стернового годі й шукати. То ви напевне пришлете мені завтра вранці коня?

— Аякже, до Гарперової хати. Можете на мене звіритись, — запевнив фермер. — Ваше ж прізвище Гарпер, еге ж?

— Браун.

— Браун? — злякано перепитав старий.

— Так, Браун, про якого кажуть, що він убив регулятора. Той самий, — відповів юнак. Але то мерзенний наклеп, і я оце їду, щоб виявити брехню. Я не вбивав ту людину.

— Він вам грозився заподіяти смерть, — мовив фермер, ще трохи сумніваючись.

— Так, — відповів Браун. — І я вбив би його й не таїв би свого вчинку, якби зустрівся з ним у чесному поєдинку. Але на нього, каже он індіянин, напало двоє, вони забили й пограбували його, а до того ж… хіба я схожий на підступного вбивцю?

— Ні, — мовив фермер. — Я добре вас не знаю, проте на вашому обличчі світиться щирість, і як ви самі кажете, то хай мене грім поб'є, коли я вам не вірю. Вчора мої дівчата були в Робертсів і казали, що наречена містера Раусона теж дуже заступається за вас. — Асовауме, нам справді треба їхати, — зненацька звернувся Браун до індіянина.

— Я готовий, бо вже таки нерано, — відповів той.

Юнак ще раз сердечно потиснув руку фермерові й сів у човен. Асоваум примостився біля стерна, і обидва повісили рушниці на шию, щоб не замочилися, часом би човен справді перекинувся.

Вони мовчки пливли за водою. Раптом Асоваум показав уперед своєму супутникові, що сидів на носі човна, лицем до нього. Той обернувся.

— Дивно, — сказав Браун. — Що воно таке? Якісь ліхтарі чи смолоскипи за кущами. Де ми вже зараз? Хіба тут, на березі, є якась хата?

— Є, — тихо мовив індіянин, спрямовуючи човен у той бік. — Порожня хатина. Учора ввечері там була Алапага. Ми тут причалимо.

І за хвилину легкий човник пристав до берега.



ІНДІЯНКА ВИКРИВАЄ ПРОПОВІДНИКА. КОНОКРАДАМ ЩАСТИТЬ | На дикому Заході | МОЛІННЯ. СТРАШНА ЗВІСТКА