home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



У ГАРПЕРОВІЙ ХАТІ. КУК РОЗКАЗУЄ ПРО ГОНИТВУ ЗА КОНОКРАДАМИ. ДИВОВИЖНІ ОПОВІДАННЯ ГАРПЕРА И БАРЕНСА


Минуло вже два тижні, а злочинця не знайдено. Дарма Браун невтомно дошукувався й допитувався, щоб напасти на його слід.

Асоваум же день за днем сидів на могилі Алапаги, і його годі було звідти забрати. Аж ось він зник, і навіть Браун не знав, де він дівся.

Та поселенці через усі ті невдачі не занепали духом. Вони тільки ще раз переконалися, що їм треба об'єднатися на захист своїх прав. Бо навіть у цьому випадку суд анічогісінько не здатен був зробити, і вбивця, принаймні досі, міг почувати себе в безпеці. Тож необхідність змусила більшість фермерів прилучитися до регуляторів. І призначено загальні збори, які заповідалися бути людними. Ті збори мали обміркувати деякі поважніші заходи. Насамперед регулятори хотіли допитати всіх найпідозріліших в окрузі, проти яких вони не мали доказів, щоб звинуватити їх у злочині. Таким чином вони сподівалися напасти на слід конокрадів, гадаючи, і таки слушно, що серед них має бути вбивця Гіскота й Алапаги.

За ці два тижні Гарпер трохи оклигав, але був дуже виснажений лихоманкою. Поки він лежав, сусіди почережно з Брауном цілі дні просиджували біля постелі, щоб йому не було нудно. Особливо часто наїжджав Баренс.

Гарпер лежав на сіннику, набитому іспанським мохом, і в його очах спалахнув давній веселий вогник, коли до хати завітали дорогі гості. То сусіди верталися з полювання на пантеру.

— Заходьте до кімнати! Всі заходьте! Ласкаво прошу, Робертсе, — ви ж мій добрий охоронець. Виходить, треба було аж пантери, щоб ви до мене заглянули. Нічого собі!

Робертсові довелося розповісти про полювання. Кук тим часом напнув шкуру й поклав сушитися.

— Містере Куку, — сказав Робертс, — це я сьогодні взагалі вас уперше бачу відтоді, як ви гналися за конокрадами по хибному сліду. Як воно так сталося?

— Мені він теж не розповідав! — вигукнув Гарпер. — А просиджував же щодня по кілька годин у мене.

— Та все було дуже просто, — відповів Кук. — Ми знайшли сліди, котрі вели через річку, бо вважали, що то й є ті, яких нам треба. Адже інших не було. Крім того, Гасфілд твердив, коли ми доїжджали до річки, що ладен заприсягтися, ніби то сліди його коней. Але, видно, він помилився. На тому березі ми швидко знайшли сліди знову, покинули смолоскипи й помчали за гаданим злодієм. «Бідні мої коні, — стогнав Гасфілд. — Той собака зажене їх. Але хай-но я його спіймаю — ось мотузка, — він мав із собою мотузку, яз нього витрушу його чорну душу». На світанку ми раптом наздогнали чоловіка з кіньми, що спокійно сидів під деревом і, побачивши нас, навіть не подумав тікати. Я здивовано глянув на Гасфілда; однак він вирячив очі на коней, а тоді крикнув: «А бий тебе лиха година, це не мої коні!». І справді, там було двоє сивих коней, яких ніхто з нас не знав, а чоловік їхав на своєму власному коні, і то був не хто інший, як Джонсон, що віднедавна з'явився тут на річці і, як мені відомо, живе з полювання. Гасфілд лютував, однак що нам було робити? Ми під'їхали ближче й спитали Джонсона, куди він жене коней. Він коротко відповів, що, на його думку, своїх власних коней він може гнати куди захоче. Шукати ще якогось сліду була марна річ, бо дощ, який лив уночі, уже все позмивав. Довелося нам повернутися ні з чим. Гасфілд уперто доказував, що коні ще десь у селищі, і ми обшукали в долині кожен закуток, та все дарма. Коні зникли, хоч я к вони зникли — для мене просто загадка.

— А куди — не загадка? — спитав Варене.

— Ну, не така — мабуть, у Техас. Треба буде якось самому мені податися в Техас, щоб подивитися на тамтешніх мешканців. Якщо я там і не знайду знайомих людей, то знайомих коней напевне побачу.

— Це було того самого вечора, коли забито індіянку. Ви часом нічого не чули? — спитав Робертс. — Ви ж мали переїжджати десь біля того місця.

— Здається… пригадую, хтось казав, що чув крик. Це було саме тоді, як ми доїжджали до броду. То, мабуть, справді кричала бідолашна жінка. А ви не знаєте, де тепер індіянин, Брауне?

— Не знаю, — відповів той. — Через чотири дні після похорону він десь пішов і принаймні в нас більше не показувався. Проте я з дня на день чекаю його, бо не вірю, що він пішов би звідси, не виконавши своєї присяги — не помстившись.

— Але де ж він може бути? — спитав Баренс.

— Не турбуйтесь за нього. Він десь нишпорить в околиці й вистежує злочинця. Хто-зна, чи скоро він з'явиться. Може, він уже напав на якийсь слід. Регуляторам кращого помічника, як індіянин, годі й бажати.

— Правда, Брауне, що вас вибрано ватажком регуляторів замість Гіскота?

— Гасфілда й мене, — відповів юнак. — його на Пті-Жані, мене на Фурш-ля-Фев. Але я зразу ж відмовлюся від такої шани, як тільки виконаю свою присягу — знайду та покараю вбивцю Гіскота й індіянки. Проте я чув, що містер Раусон завзято виступає проти спілки регуляторів, бо вона, мовляв, не тільки не законна, але й не християнська.

— Він вісім днів уже як поїхав, — мовив Робертс. — Казав, що навідається на Міссісіпі і в Мемфіс, аби там дещо купити. Але цього тижня має вернутися. Скільки мені відомо, він надумав придбати в Еткінса землю.

— Еткінс хоче спродатись? — здивувався Малінс. — А я навіть не чув про те. І вже, значить, має покупця?

— Раусонові начебто сподобалась його садиба, — сказав Робертс. — І я нічого не маю проти; принаймні Маріон буде не дуже далеко від нас.

— Присувайте стільці до столу й пригощайтесь, чим наша хата багата, — перебив їхню розмову Браун, що тим часом приготував з Куком скромний обід.

— А чи не скуштувати нам шматок пантерячого м'яса? — запропонував, сміючись, Робертс.

— Красно дякую, — мовив Баренс. — Я вже колись куштував, і мене так нудило з відрази, що мало дуба не врізав.

— А ви коли-небудь їли гримучу змію? — спитав Малінс.

— Ні, дякую, — мовив Гарпер, що сьогодні вперше за стільки днів почував себе добре. — Правда, їхнє м'ясо на вигляд дуже приємне, наче куряче, але ж смердюче яке!

— Тільки тулуб смердючий, — зауважив Малінс, — а хвіст — то делікатес.

— А отрута хіба не шкодить? — здивувався Баренс.

— Ні, якщо її проковтнути, — сказав Браун. — До того ж, у м'ясі немає отрути. Воно тільки смердить, але не шкідливе. Я знав одного чоловіка, що з'їв добрячий шмат рогатої змії, і йому анітрохи не зашкодило. А відомо ж, що рогата змія ще отруйніша.

— Ще б пак! — вигукнув Гарпер. — Я колись бачив, як рогата змія гралася на великому дубі, й хотів її застрелити. Тоді вона розкрутилася й люто вкусила маленький пагінець. Потім начебто заспокоїлась, і я їй ту мить відтяв кулею голову. А дуб за місяць усох. Та маленька гіллячка, яку вона вкусила, зовсім почорніла, і навіть ліани, що повилися на дуб, пов'яли й пообпадали.

— То ще нічого, — озвався Баренс. — Ви знаєте округу Пойнсет? Там гадюччя сила-силенна. Два роки тому там поселився один німець із своєю родиною. В нього тоді жив якийсь родич чи знайомий, чи хтозна-хто, що робив у господарстві найважчу роботу. Одного разу в неділю той хлопець ішов, тримаючи під пахвою велику біблію в чорній оправі, до сусідів, де мало бути моління. Зненацька він побачив біля стежки маленького зеленого папугу. Він подумав, що пташка впала з дерева, й хотів її підняти, та, на своє лихо, не помітив у товстому листі рогатої змії, яка причаїлась біля своєї жертви. Тільки-но він нахилився, як змія висунула голову і вкусила його крізь куртку в руку вище ліктя. Звичайно, він зразу ж сконав, і його родич, що йшов позаду з дружиною, знайшов його на стежці вже мертвого. Родич хотів його порятувати, та було вже пізно. Вони зробили сякі-такі мари й понесли померлого додому, а там скинули йому куртку й побачили маленьку ранку, що вже почорніла. Мертвого вже не оживиш, тож вони того самого вечора й поховали бідолаху, бо була спека. А його куртку повісили на гачок біля дверей. Коли німці другого ранку встали, то побачили на блакитній куртці, на тому рукаві, де вкусила змія, світлі смужки. До обіду рубці зовсім побіліли, а деякі порозпорювалися. А другий рукав, навпаки, набрав гарного чорного кольору з червонястим відтінком. Пополудні від куртки повідпадали ґудзики, кишені й підшивка повіддималися, а ввечері вішалка одірвалася, куртка впала, почала смердіти…

— Баренсе, що ви кажете! — вжахнувся Гарпер.

— Почала смердіти, кажу. Довелося її винести й закопати.

— Отакої! — Гарпер здивовано поставив чашку на стіл. — Куртка…

— Просто здохла, — спокійно докінчив Баренс.

Всі зареготали, а Баренс аж образився, що йому ніхто не повірив.

— Ну, люди добрі, нам пора додому, нагадав Робертс, коли сміх трохи вщух. — Принаймні мені, — додав він, як побачив, що тільки Малінс підвівся з-за столу. — Бо моя стара буде лаятись. Та ще, може, й Раусон приїде сьогодні ввечері, а нам треба багато чого владнати до весілля. Може, ви мене проведете, Брауне?

— Ні, я сьогодні ніяк не можу, — трохи збентежено відповів Браун. — А до того ж завтра в Боувіта хочуть зібратися регулятори з Фурш-ля-Фев.

— А хіба ви збираєтеся не в Сміта?

— Та йому містер Раусон стільки втовкмачував, начебто ця спілка гріховна, що він кінець кінцем вийшов з неї.

— А про Гіскотових убивць ви так нічого й не довідались?

— Анічогісінько. Спочатку підозрівали мене. Через кілька днів по Алапажиній смерті мене навіть хотіли арештувати, та не було доказів. До того, там були сліди від черевиків, а Госвел посвідчив, що я того ранку був у мокасинах. Після цього підозрівати більше було нікого, бо на всю округу такі черевики носив ще тільки містер Раусон, а його, мабуть, ніхто не зважився б звинуватити.

Робертс вражено глянув на нього. А тоді тихо сказав сам до себе:

— Чого ж, небіжчик зважився б, він не зносив проповідника.

— На біду, цієї весни майже щодня йде дощ, — вів далі Браун, — і ті сліди теж позмивало. А маленького ножика, що його знайшли біля трупа, ніхто не впізнав.

— Складаний ножик! — пробурмотів Робертс.

— А втім, ми ще не втратили надії. Скажіть, що сталося з тим чоловіком, по слідах якого ви гналися?

— З Джонсоном? — спитав Кук. — Він знову з'явився в нашій окрузі, не знаю, чи переїздом, чи буде тут жити.

— Чуєте, Брауне, загляньте до мене хоч тоді, як будете в селищі, — мовив Робертс. — Коли ви виїжджаєте?

— Десь за півгодини, я думав заночувати у Вілсона.

— От і добре! Тоді ви так чи так проїжджатимете повз Еткінсову хату. Зробіть таку ласку, попросіть його, щоб він у понеділок був дома, бо я хочу поїхати з Раусоном подивитись на його садибу. Не забудете?

Браун пообіцяв, що не забуде, і Робертс з Малінсом вирушили додому.



ПОХОРОН ІНДІЯНКИ | На дикому Заході | РАУСОН У РОБЕРТСІВ. АСОВАУМ