home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ОБЛОГА


— Бачите, я правду казав. Ось і хата! — мовив Робертс, коли вони зупинилися на галявині перед звичайною собі будівлею. — Ну, Маріон, подобається тобі місце?

— Тут дуже тихо й пусто, — сумно мовила дівчина.

— Бо нема худоби, — озвався Баренс. — То воно й не дивно. Коли не чути теленькання дзвіночків на коровах, коли на подвір'ї не бігають кури й поросята, не гавкають собаки, то садиба здається ненасидженою й незатишною.

— А нащо б Раусон заводив худобу, — сказав Гарпер, — коли він, може, за тиждень знову кудись подасться.

— Тепер усе буде інакше, — засміявся Робертс. — Як. одружиться, то кине свої звички.

Нараз Елен скрикнула.

— Що з тобою? — спитала Маріон. — Що ти там побачила?

— О, нічого, — відповіла дівчина, крадькома позираючи на будинок. — То мені здалося, наче хтось раптом виглянув у щілину он там нагорі. Немов чиїсь очі блиснули.

— Де? Отам нагорі? — Баренс засміявся. — Навряд чи там би поселився якийсь гість. Якби хто захотів жити в цій хаті, то знайшов би собі зручніше місце. Ходімо, двері ж відчинені.

— Але ж які двері! — здивовано мовив Гарпер, що зайшов перший. — Таких грубезних я ще й не бачив. Наче тут лежать бозна-які скарби.

— Маріон! Елен! Чого ж ви не заходите? _ гукнув Робертс. — Ходіть, тут починається ваше царство. Маріон може зразу ж перейняти його під своє володіння. Ну, тепер хазяйнуйте, як собі хочете, — мовив він, коли дівчата зайшли до хати. — А ми тим часом розпалимо надворі ватру і наставимо казана, бо тут, я бачу, кухні немає.

І він, сміючись і жартуючи, разом з Гарпером та Баренсом взявся розпалювати вогонь. Як тільки дівчата лишилися самі, Маріон, не годна більше стримуватись, заплакала.

— Маріон, що тобі бракує? — спитала Елен. — Тебе щось гризе. Я вже давно помітила.

— Що мені бракує? Всього… всього. Довір'я, кохання, надії, так, навіть надії мені бракує. А тепер — тепер уже пізно. Я вже не можу відступити назад.

— Маріон, ти лякаєш мене, — прошепотіла Елен. — Що це все має означати?

— Я скажу тобі правду, — відповіла Маріон. — Але що з тобою? Що ти там набачила?

— Глянь-но, — здивовано мовила Елен. — То ж наче містер Раусон? Боже праведний, у нього кінь, мабуть, схарапудився! Дивись, як жене.

— Агов, Раусоне! — вигукнули від вогнища Робертс і Баренс, що аж тепер його помітили. — Що сталося?

— От сатана! — крикнув Гарпер і відскочив убік, бо кінь мало не збив його з ніг. — Чи ви здуріли?

Та Раусон не тільки не відповів їм, ба навіть не глянув на них. Він скочив з коня, кинувся до хати, замкнув двері на два залізні засуви, схопив з кілочка рушницю й аж тоді озирнувся по кімнаті, наче хотів застрілити першого ж, хто трапиться йому під руку.

— Містере Раусоне! — зойкнула Елен, перелякана до смерті. — Що ви хочете робити? Убити свою наречену?

— Котоне! — гукнув Раусон хрипким голосом, незважаючи на дівчат. — Котоне!

— Я тут, — буркнув той згори. — Пильнуйте там унизу. Індіянин їде.

— Злазьте швидко! — звелів проповідник. Він повитягав із щілин у стінах дерев'яні затички, щоб можна було стріляти й стежити за супротивником. — Хутчій. Зараз буде робота. Нам треба влаштувати своїх гостей.

Котон, як кішка, зліз по стіні з горища. Коли Елен побачила людину, якої боялася дужче за всіх, вона затулила обличчя руками й відвернулася.

— Що це таке? Бога ради, містере Раусоне, випустіть нас звідси, — попросила Маріон. — Пустіть мене до мого батька. Що це все означає?

— Зараз довідаєшся, — глузливо сказав Котон і схопив другу рушницю, що висіла над коминком. — Навіть завчасу довідаєшся.

— Назад! — крикнув Раусон крізь щілину. — Назад! А то вам буде смерть!

Він вистрілив, шпурнув рушницю вбік, підскочив до ліжка й скинув додолу сінник. Там лежали ще чотири наладовані рушниці.

— Ну стривай же, червоношкіра мавпо, — пробурмотів він стиха. — Я тебе відучу шпигувати. Геть від дверей! — гримнув він на дівчат. — Я з вами не буду панькатися! Геть, як вам дороге життя!

— Що нам робити з ними? — сердито спитав Котон, показуючи на дівчат.

— Будемо тримати їх як запоручниць, — сказав проповідник. — Вони своїм життям оберігатимуть наше. Якщо протримаємось до вечора, то ми врятовані.

— Яким чином? — недовірливо спитав Котон. — Увечері вони розкладуть вогнище навколо хати або й зовсім підпалять її.

— На те нам і стануть у пригоді дівчата, — засміявся Раусон. — Глянь, он іде Робертс, сам, без зброї. Хоче визволити свою дочку. Нічого не вийде, старий.

Чоловіки надворі вражено дивилися, як Раусон примчав до хати, й спершу теж подумали, що йому кінь схарапудився. Та тільки-но проповідник, завжди такий стриманий, вскочив до хати, як на стежці знову зацокотіли копита. Чоловіки всі враз обернулися н побачили індіянина. Тримаючи в правій руці рушницю, а в лівій повід, він майже звісився з коня, пильнуючи сліду.

— Асовауме! — вигукнули злякано старі мисливці. — Що ти хочеш від проповідника? Що він заподіяв?

— Я хочу його життя, — відповів індіянин, скочив з запіненого коня і вже хотів був перелізти через тин, коли пролунав постріл. Асоваум упав додолу. Не встигли Робертс та його приятелі отямитися з переляку, як він схопився й сховався за товстим деревом. Звідти Асоваумові кулі досягали й за хату, тож шлях утікачам до річки теж був відрізаний.

Робертс рушив до дверей, твердо поклавши собі будь-що вирвати дочку з Раусонових рук. Він ще не знав, у чому звинувачувано проповідника, але з його дивної поведінки бачив, що йдеться про якийсь злочин.

— Назад! — крикнув Раусон з хати. — Назад, коли вам дороге життя!

— Доню моя! _ гукнув Робертс. — Випустіть дівчат із хати!

— Назад! — знову погрозив Раусон і націлився рушницею.

Маріон ухопила його за руку й благально сказала:

— Бога ради, невже ви хочете вбити мого батька?

— Заберіть від мене дівчат, Котоне! — сердито крикнув проповідник. — Чуєте, як той дурень під дверима скиглить? Треба зв'язати дівчат, а то вони тільки заважатимуть. А. як не мовчатимуть, то й роти їм позатикаємо. Ми маємо ще кілька хвилин, тож треба їх не згаяти.

— Розбійник! Падлюка! — лютував Робертс, зачувши, як закричали пробі дівчата, і у відчаї рвонув дубові двері.

Баренс кинувся на допомогу приятелеві. Навіть Гарпер, що мався не дуже на силі, хотів пособити Робертсові й схопив дрючка. Та не встигли вони добігти до дверей, як Маріон з Елен були вже зв'язані і Раусон загрозливо сказав:

— Як ще мені хоч раз крикнете, то я застрелю того плаксивого дурня, мов собаку.

— Змилуйтесь! Змилуйтесь! — тихо хлипала Маріон. — Майте бога в серці!

— Ану стрельни, Котоне, тільки нікого не порань, — звелів проповідник. Сам він підійшов з рушницею до задньої стіни й припав до щілини, шукаючи індіянина. Проте Асоваум угадав його намір і не хотів дурно важити своїм життям.

Котонова куля збила капелюха в Баренса з голови й нагадала старим про небезпеку. Тому Робертс утримав своїх друзів від спроби висадити важкі міцні двері.

— Я піду до нього сам, неозброєний, — мовив він. — Проповідник стільки зазнав у моєму домі добра, що тепер не відмовить мені в єдиному проханні. Лишіть, — попросив він іще раз, побачивши, що Баренс вагається. — Ідіть до вогнища. Я ще не втратив надії, що владнаю все по-доброму.

Коли Баренс і Гарпер відійшли, він повернувся до щілини, з якої начебто щойно чув проповідників голос, і хотів знову просити, аж Раусон глузливо озвався:

— Марні ваші заходи, шановний пане. Я надто довго сам проповідував, щоб мати втіху з вашої балаканини.

— Нехай це буде не останнє ваше слово! — схвильовано вигукнув Робертс. — Ви, певне, вчинили щось жахливе, і все-таки я сам поможу вам утекти. Беріть мого коня, беріть гроші, але віддайте мою дитину! Віддайте мені обох дівчат!

— Приставайте на його пропозицію, — сказав Котон. — Це буде нам якраз до речі.

— Ви збожеволіли! — гримнув на нього проповідник. — Гадаєте, індіянин теж згодиться з тим, що пропонує цей йолоп? Ні, вони лиш хочуть заманити нас у пастку. Треба почекати, поки стемніє.

— А чому б нам не пробитися силоміць? Адже ті троє не мають зброї.

— Хіба ви не бачите, що індіянин весь берег тримає під обстрілом?

— А коли ті регулятори приїдуть?

— Дивно, що їх досі немає. Хай би їх чума взяла. Однак я їм у руки не дамся.

— А як же ви думаєте втекти вночі, коли вони оточать будинок?

— Чатових вогнів вони не запалюватимуть, бо нам було б легко брати регуляторів на приціл, — прошепотів Раусон. — А якщо вони сидітимуть потемки, то ми врятовані. Під цією кімнатою є вузенький хід, що веде до того місця, де сховано човен. Ми його з Джонсоном насилу видовбали.

— То чому ж ми зразу не скористалися ним?

— Ви таки дурень! — розгнівався Раусон. — Червоношкірий же причаївся якраз над тим місцем, де в очереті стоїть човен. Хай йому навіть не видно човна згори, все одно ми зараз не змогли б відплисти. Нас би помітили ті троє.

— Але ж регулятори!

— Вони робитимуть, що зможуть. Але напасти на будинок не зважаться, доки ми маємо оці рушниці й дівчат як запоручниць.

— Ну, — гукнув Робертс знадвору, — ви обміркували мої пропозиції? Я чую, вас там кілька. Тікайте всі, скільки вас є. Ми нікого не зачепимо. Ще є час — поки не прибули судді. О боже! Вже пізно. Он їдуть регулятори…

Уже було чути тупіт копит понад двадцяти коней, і за хвилю на галявину вискочили з лісу регулятори на чолі з Брауном і Гасфілдом. Коли вони оточили хату, індіянин радісно вигукнув:

— Тепер він мій!

Раусон добре знав, що йому загрожує, коли він попаде в руки свого ворога. Навіть регуляторів він не так боявся. Як індіянин, зрадівши, трохи виступив з-за дерева, Раусон удруге натиснув на гачок. Однак куля лиш трохи зачепила Асоваума.

Розлючені регулятори зіскочили з коней і вже хотіли розламати тин, коли Робертс заступив їм дорогу і розповів про все, що тут сталося.

— Боже праведний! — скрикнув Браун. — Маріон у руках того мерзотника! Що ж нам тепер робити?

— Брати хату штурмом! — вигукнув Гасфілд. — І витягти заручинців звідти силоміць. Будуть вони гірко каятись, якщо хоч пальцем зачеплять дівчат.

Раусон почув ті погрози й зневажливо зареготав.

— Побережіть свої гучні слова, — сказав він. — Кожному, хто підійде на десять кроків до хати, буде смерть. Нас тут шестеро, і ми маємо вісімнадцять рушниць. А якщо вам не дороге життя — справа ваша! Але я присягаюсь господом богом, якому ви щонеділі молитесь і скиглите: спершу помруть дівчата. Я не жартую!

— А щоб його дідько схопив, того хвалькуватого мерзотника! — вилаявся Гасфілд, зриваючи лату з тину. — За мною, друзі! За п'ять хвилин ми з ними поквитаємось.

— Стривайте! — закричали Браун, Вілсон і Робертс. — Ми так тільки погубимо… погубимо невинних дівчат.

— То ви хочете лишити їх ще надовше в руках тих падлюк?

— Треба знайти якусь раду! — вигукнув Браун. — Де індіянин?

— Дайте нам вийти й не женіться за нами принаймні добу, тоді дівчата будуть вільні.

— Згода, — швидко озвався Браун.

— Ні, заперечив Гасфілд. — Мати нарешті в руках убивцю бідолахи Гіскота та вбивцевих поплічників і не покарати їх, як вони того заробили! Злегковажити нашою помстою? Я проти. А втім, ми можемо проголосувати. Отже, я вас питаю; чи хочете ви, щоб злочинці втекли? Тільки через те, що вони можуть убити якихось там дівчат? Чи…

— Ні! Ні! — закричали регулятори. Лише Браун, Вілсон і Робертс мовчали.

— Подумайте про своїх дітей, — благально мовив Робертс. — Чи ви теж отак би важили ними?

— Робертсе! — сказав Стівенсон, що досі мовчав. — Не бійтесь. Вашій дочці нічого не станеться. Проте було б безглуздо через таку погрозу випустити на волю злочинців. Послухайте, що я пораджу. Однак спершу поставте варту, щоб, поки ми тут сперечатимемось, хтось із них не втік.

— Індіянин стежить за річкою, — мовив Браун. — Від лісу також стоять вартові, а тут є ми. Тож їм тікати нікуди.

— Ну, то слухайте, що я надумав, — вів далі Стівенсон. — Утікачі, хоч скільки їх там є, знають, що завидна їм нізащо не пощастить добігти до лісу. Отжє, вони, певно, чекають, поки стемніє. Силою ми нічого не можемо вдіяти. А тому доведеться вдаватися до хитрощів. Як тільки смеркне, ми розпалимо тут перед хатою вогнище, і біля нього треба буде якнайчастіше показуватися індіянинові.

— Щоб він знову виставляв себе під кулі? — перебив його Кук.

— У темряві їм буде важко влучити, — заперечив старий. — До того ж, вони навряд чи захочуть устрявати з нами в бій. Уся їхня надія на річку, якщо там є човен, або на ліс.

— Човна на річці не видно, — сказав Вілсон.

— Добре, — вів далі старий. — Тоді вони, очевидно, спробують переплисти річку, щоб не лишити нам сліду. Тому кільком вартовим треба сховатися на узліссі — але так обережно, щоб ніхто їх з хати не побачив, і я голову дам до пня, якщо ми ввечері їх не спіймаємо, коли вони скрадатимуться до річки.

— І я оце до самого вечора маю мучитись, знаючи, що моя дитина в руках злодія та вбивці? — побивався Робертс.

— Про це не може бути й мови, — втрутився Гасфілд. — Ще нема одинадцятої, а… Сто чортів йому в печінку, я не можу дочекатися, коли побачу того святенника на гілляці!

— Я теж, — мовив теннессієць. — Думаєте, мені приємно чекати? Але що ми маємо робити? Он скрадається індіянин. Гляньте, як він бережеться від їхніх куль. Видно, ті негідники його найдужче ненавидять.

Асоваум, як вуж, скрадався до них за поваленими стовбурами, кущами ожини й густими деревами, аж поки досяг відкритої місцини, що відділяла його від регуляторів. Він одним скоком здолав її й опинився біля них. Виявилося, що індіянин недарма був такий обережний, бо тільки-но він ступив на галявину, як у повітрі просвистіла третя куля — видко, хтось у хаті стежив за кожним його рухом. Та цього разу його навіть не зачепило. Індіянин переможно помахав рушницею й подав друзям поранену руку. Браун миттю зірвав з шиї хустку й перев'язав неглибоку рану, з якої все ж таки текла кров.

— Чому проповідник дихає на тебе лихим пеклом? — спитав Браун.

— Він знає мене! — гордо відповів індіянин. _ Знає, що йому не втекти від моєї помсти. Він убив Алапагу!

— Що? Раусон? — вжахнулися регулятори.

— Він убив Алапагу! — ще раз сказав Асоваум. — То його кров на цьому томагавку.

— Ох і звірюка ж! — вигукнув Гасфілд. — Я гадаю, що навіть годину чекати, і то гріх.

— Стривайте, — мовив індіянин. — Якщо ви нападете на хату, блідолиций чоловік помре. Однак він належить Пернатій Стрілі й не повинен померти. Він мій! Почекайте до заходу сонця. Асоваум поведе вас!

— Гаразд, сказав Вілсон. — Але нам треба трохи відволікати їх. То такі лотри, що можуть як завгодно вчинити. Коли я не помиляюсь, між ними є й Котон, а той на все здатен.

— Раусон казав, що їх шестеро, — озвався Картіс.

— То пусті хвастощі. Він хотів нас залякати.

— Запропонуймо ще раз обложеним віддати нам дівчат, — мовив Браун. — Хто візьметься за цю справу?

— Я, — сказав Баренс. — Спробую зробити все. Хай буде, що буде.

— Хто то їде сюди?

— Ваш негр, Робертсе, — мовив Кук. — Ваша жінка дома, певне, не тямиться зі страху, бо, як ми проїжджали, вона була бліда як смерть і тільки гукнула нам, щоб ми рятували її дитину.

— Відішліть його назад і скажіть, що дівчина в безпеці, — запропонував Гарпер.

— Звичайно, я не можу сказати, як воно є насправді, — сумно мовив Робертс. — Чи вона вже знає, що Раусон…

— Вона крикнула: «Рятуйте мою дитину від проповідника!» — мовив Картіс. — Як вона довідалась, не знаю.

— Він сам виказав себе! пояснив Асоваум. — Але час минає. Он угорі літають орли — вони знають, де їхня здобич. Тепер і ми, як ті орли, і до вечора мусимо ширяти навколо хатини. Блідолиций чоловік тримає свою рушницю, націлену на Асоваума. Та як тільки настане ніч, він уже не бачитиме, куди цілитись, і повинен буде пильнувати на всі боки, чи не чути де поклику напасників.


ЗНОВУ ХИТРОЩІ ПРОТИ ХИТРОЩІВ. НАПАД. ІНДІЯНИН І ПРОПОВІДНИК


— Бережіть кулі, — сердито сказав Котон Раусонові, що не спускав з ока індіянина й стріляв, як тільки той показувався між деревами. — Вони вам ще згодяться. Хіба тепер індіянин нам небезпечніший, ніж решта? Якщо ми попадемо в руки тій банді, то, мабуть, повиснемо на гілляці перше, ніж червоношкірий встигне хоч слово сказати.

— Коли б я навіть був за тисячу миль звідси, — заперечив проповідник, — то не почувався б у безпеці доти, аж доки довідався б, що червоношкірого сатану спроваджено на той світ. А на всіх інших мені начхати.

— Він пішов з берега, — прошепотів Котон. — Тепер ми можемо швидко дістатися до човна і втекти хоч на той бік.

— Не меліть дурниць, — сердито буркнув Раусон. — То ж наша остання надія на порятунок, а ви своїм поспіхом хочете збавити все діло. Якби ми завидна випливли на річку, нас би неодмінно побачили й схопили. ї якби навіть досягли другого берега, то вся банда кинулась би нашими слідами.

— То правда. Але ж вони нас так оточили, що ми й уночі можемо не вибратись. А як вони заморять нас голодом?

— Заморять голодом? — засміявся Раусон. — Не забувайте, що дівчата помруть швидше, ніж ми.

— Ай справді, — згадав Котон. — Отже, вони на таке не зважаться. Я тільки не знаю…

— Я вам ось що скажу, — прошепотів Раусон. — Човен так добре схований і стоїть так далеко звідси, що їм і на думку не спаде виставляти там вартового. Я здогадуюсь, який у них намір. Вони сподіваються, що ми ввечері спробуємо перебігти до берега. І вони мали б слушність, якби, на щастя, не було підземного ходу.

— А що ми зробимо з дівчатами?

— Доведеться взяти їх із собою, — прошепотів Раусон. — Як заслін від куль.

— Чудово, — посміхнувся Котон і потер руки. — А як вони кричатимуть?

— Ну, цьому легко запобігти. Позатикаємо їм роти. А поки що я їх обдурю, аби вони нічого не запідозрили й сиділи до вечора тихо. Ви ж, Котоне, пильнуйте тим часом, щоб ті розбишаки на нас не напали.

Проповідник підійшов до дівчат.

— Сидіть спокійно, поки стемніє, і ми вийдемо з хати. Як ви заприсягнетесь нам, що не будете кричати годину, після того як ми підемо, то сьогодні ж повернетеся до своїх приятелів.

— Ми будемо молитися, щоб бог поміг вам щасливо втекти, — радісно сказала Елен. — Але дотримайте ж своєї обіцянки! І зніміть з нас пута. Я…

— Кинь теревенити! — гримнув на неї Котон.

— Мені вже мотузка в тіло в'їлася, — правила своєї Елен. — Так болить, що ворухнутись не можу.

— Ну, зараз стане легше, — сказав Раусон і попустив дівчатам пута.

— Ходіть сюди, Раусоне, — сердито гукнув його Котон. — Регулятори он знову заворушилися. Здається, вони хочуть напасти на нас. Ох і кортить мені всадити тому Браунові кулю в голову! Я б якраз улучив.

— Ні, побережіть її надалі, — сказав Раусон. — Тепер не можна їх дратувати. Хіба що як вони підійдуть зовсім близько, кроків на десять, тоді стріляйте. І найперше в заводіїв. У Брауна, Гасфілда, Вілсона й Кука. Вони найнебезпечніші.

— А індіянин?

— Я за ним весь час стежу. Як тільки десь зачервоніє, я відразу стріляю.

— Він щойно пробіг за кущами. Гляньте, як собака припадає до землі.

— Ну, покажіть, як ви вмієте стріляти. Ви ж завжди хвалитесь, — почав під'юджувати його Раусон. — Заженіть червоношкірому дияволові кавалок олова між ребра, і я дам вам двісті доларів.

— Ого, — здивувався Котон, не спускаючи з ока індіянина, що показувався то в одному, то в другому місці. — Ви, певне, страшенно розбагатіли, коли даєте двісті доларів за один постріл! Ну, що ж, я спробую. Хай ось тільки він вигулькне…

Рушниця знову шарпонулася, але й цього разу Асоваум устиг сховатися перше, ніж Котон натиснув на гачок.

— Бий його лиха година! — вилаявся Котон і аж ногами затупотів з люті. — Недарма його названо Стрілою — так і шугає над землею! І що він надумав? Хоч би не вистежив, де стоїть човен, бо тоді не бачити нам острова.

Та індіянин і гадки не мав про схований човен. Він просто відвертав увагу обложених. Він хотів, як тільки стемніє, підкрастися до ворогів. Багато регуляторів, серед них Картіс і Кук, твердо обіцяли допомагати йому.

Так минала година за годиною. Сонце хилилося до заходу. Наставав вечір.

— Коли зайде сонце, — прошепотів Раусон своєму товаришеві, — я проберусь до човна й побачу, що там з ним. Думаю, що все гаразд. Ви ж стоятимете на чатах, поки я вернуся. Потім ми попереносимо туди зброю і… позатикаємо роти дівчатам. Вони сядуть у човен останніми. А як будуть пручатися — ну, тоді покажіть їм, які у вас кулаки. Раз тріснете як слід і поприглушуєте. Тільки глядіть не повбивайте зовсім.

— Не бійтесь. А якщо й зомліють, то це їм не зашкодить.

— Не так голосно! Ваша любка надміру цікава, он як нашорошила вуха.

— У кожному разі нам треба буде зразу ж плисти до того берега, — сказав Котон. — Там дуже густий очерет, і в його затінку нас ніхто не помітить. Добре хоч, що дівчата в темній одежі. А що далі з ними робитимем?

— З дівчатами? Ви не маєте чим іншим клопотатися? В крайньому випадку їм вистачить місця на острові або… в Міссісіпі. Ну, я піду. Пильнуйте ж, Котоне. Ще не дуже темно, тож ви зможете стежити за ними.

— Тільки не баріться! Бо мене аж морозом обсипає. Коли б уже швидше бути в човні! Той червоношкірий собака знов крадеться від берега. Стріляти?

— Ні, вже пізно! — мовив Раусон, піднімаючи ляду, що закривала підземний хід. — Ви тепер не влучите. В таку пору стріляти найважче. Але стежте за ним. Дивіться, де він крутиться. Я скоро повернусь.

Він зник в отворі. Котон переходив від шпарки до шпарки, щоб бачити кожен рух своїх ворогів.

— Маріон, — прошепотіла Елен до своєї приятельки. — Не журися! В мене вже руки вільні. Коли Раусон попускав мені пута, той другий розбишака саме гукнув його, і Раусон забув знову зав'язати мотузку.

— Розв'яжи й мене, — тихо попросила Маріон. — Мені дуже боляче й страшно.

— Цить, він іде, — прошепотіла обачна Елен, коли Котон підійшов близько до них. Щоб не було підозріло, вона навіть не ворухнулася, проте пильно водила очима довкола: хотіла побачити, де тут є зброя, аби, часом що, можна було захиститися.

На стільці, кроків за два від себе, Елен угледіла пістоля. А під стіною стояла заряджена рушниця.

— Ну, розв'яжи ж, — просила Маріон.

— Потерпи ще хвильку. Тільки-но Котон відійде в той куток, я тебе звільню. Тоді хапай рушницю, що стоїть біля тебе. Ти вмієш із неї стріляти?

— Умію

Котон, що кружляв по кімнаті, тим часом підійшов до ліжка, біля якого стояли дівча^-та. Далі він зник за опоною. Елен тільки й чекала тієї миті. Вона вже ступила крок до пістоля, як піднялася ляда й показався Раусон. Пильно дивлячись на дівчат, він виліз з отвору.

— Ви нічого не чули, Котоне? — спитав він тихо, коли той вийшов з-за опони.

— Де?

— Мені здалося, що десь тріснула дошка. Ніхто не міг підкрастися до хати?

— Хіба що з допомогою самого диявола, — відповів Котон. — Паркан стоїть цілий. До того ж іще не дуже темно, і якби хто ліз через нього, я б побачив.

— Відколи почало смеркати, мені теж стало якось неспокійно. Хотів би я, щоб ми вже були на річці.

— З човном усе гаразд?

— Так, можна сідати й плисти. Ну, збираймося.

— Але дівчат…

— Треба приглушити. Берімося до роботи!

— А як ми попереносимо зброю та валізки? Якщо треба перти дівчат, то…

— Ви спершу віднесете валізку й дві рушниці. Заблукати тут ніде — хід веде просто до човна. Покладіть у нього якомога тихіше свою ношу й швидко вертайтесь назад. Щоб за десять хвилин упорались.

— Ми й харчів візьмемо?

— Я ж оце відніс їх. Я тримав їх під лядою. Вони вже лежать у човні.

— Ну, чатуйте тим часом… Я зараз вернуся.

Раусон неспокійно ходив з кутка в куток. Надворі все наче вимерло. Тільки навколо ватри, кроків за сто п'ятдесят від хати, рухалося кілька темних постатей.

— Що вони, в дідька, роблять? Замислили якусь капость? — бурмотів Раусон сам до себе, видивляючись у шпарку.

До дівчат він стояв спиною.

Елен нечутно підскочила до стільця, схопила пістоля, але зразу ж стала на своє колишнє місце, бо Раусон обернувся й підійшов до другої стіни.

— І де той Котон? — нетерпляче мовив він. — Невже не знайшов човна?

Раусон стрибнув в отвір і прислухався.

— Якби хоч був ніж, щоб розрізати тобі мотузку, — прошепотіла Елен.

— Дошка піді мною ворушиться, — злякано мовила Маріон. — Чого б це?

— Це, певне, хтось із наших! — Елен насилу приховувала свою радість.

— Що? — спитав Раусон і виглянув з отвору.

— Ми молимось, — сказала Елен.

— Хай вам біс! — вилаявся проповідник і знову зник у дірці.

— Під дошкою напевне хтось є, — прошепотіла Маріон. Я добре чую.

— То відступи вбік. Я ж кажу тобі, що то наші.

— Якби в мене руки були вільні!

— Хай він западеться, той шахрай, ані видно, ані чути його! — сердито вигукнув Раусон і виліз нагору. — Якщо тільки він обдурив мене, то нехай начувається. Треба йти за ним!

Дошка біля дівчат піднялася вгору, й з-під неї грізно блиснули індіянинові очі.

Раусон схопив рушницю і вже хотів був спускатися в отвір, коли важка дошка, з-під якої визирав Асоваум, зарипіла й подалася вбік. Проповідник швидко обернувся, і в хатньому присмерку стрівся поглядом із своїм смертельним ворогом. Асоваум хотів скористатися з Раусонового переляку й мерщій вибратися з незручної ями.

Першу мить проповідник аж заціп із жаху, але хутко отямився. Індіянин не міг ані швидко вилізти зі своєї дірки, ані сховатися в неї. Раусон уже замахнувся важким прикладом, щоб завдати ворогові смертельного удару, як Елен мужньо, не згірше, ніж сам індіянин, підскочила до проповідника й вистрілила з пістоля.

— А бодай тебе грім побив! — крикнув той і відсахнувся назад.

Тим часом Асоваум спритно, як пантера, видряпався з-під дошки й кинувся на Раусона. Той, переляканий до смерті, заверещав не своїм голосом, і ноги йому підломилися.

Аж раптом дошка піднялася знову, й з-під неї вигулькнув Картіс.

Якраз на ту подію повернувся й Котон. Угледівши свого приятеля в небезпеці, він кинувся йому на допомогу. Індіянин, не випускаючи своєї здобичі, вихопив з-за пояса томагавка й замахнувся на нового ворога. Котон швидко зметикував, у якому він опинився становищі. З одного боку до нього кинувся Картіс, а з другого вривалися в двері, що їх тим часом відчинила Елен, Браун та решта регуляторів.

Котон миттю надумав, що йому робити.


На дикому Заході



Він скочив назад у підземний хід і чимдуж поспішив до рятівного човна. Картіс у сутінку помітив, як Котон зник, і гадав, що той навмисне впав на підлогу. Тому Картіс скочив туди й несподівано провалився в дірку.

— Цікаво, хто перший вилізе. — сказав індіянин.

— Дайте світла! — гукнув Гасфілд надвір. — Принесіть смолоскипи й оточіть хату! Один негідник сховався під підлогою.

Відразу ж хтось приніс смолоскипи. Браун тим часом підбіг до Маріон і мисливським ножем поперерізав мотузку.

— Тут підземний хід! — крикнув Картіс знизу. — Решта втекли. Біжіть за ними до річки! Мерщій. І стріляйте у все, що тільки ворушиться.

Регулятори поспішили до річки, й відразу по тому пролунало поспіль п'ять чи шість пострілів.

— Виходить, мерзотники мали човна, — мовив Гасфілд. А ми думали, що все так добре обстежили…

— Ви поранені, Картісе? — спитав Кук, що скочив слідом за своїм приятелем і тепер помагав йому звестися на ноги.

— Наче ні. Тільки звалився в цю кляту дірку сторч головою. Хвалити бога, ще легко відбувся.

— Ви гляньте, — сказав Кук, пильніше роздивляючись підземний хід. — Добру собі стежечку зробили. Хитро придумано. Шкода тільки, що індіянин трохи ранувато прийшов, перебив їм прогулянку.

— А де Раусон? — спитав Картіс, видряпавшись нагору.

— Тут! — відповів індіянин. Він дістав із патронташа ремінця і зв'язав своєму полоненому ноги. — В кого є хустка?

— Навіщо вона тобі? — спитав Кук.

— Проповідника поранено, — мовив індіянин. — Он та дівчина влучила блідолицьому чоловікові в плече й тим самим урятувала життя Асоваумові. Але я не хочу, щоб блідолиций чоловік помер тут від рани, що її заподіяла жінка. Я сам хочу помститися йому. Хто дасть хустку перев'язати блідолицього чоловіка?

— Нате мою, — сказав Стівенсон. Чекайте, чи це мені здається? — він нахилився із смолоскипом над проповідником. Я вже це обличчя десь бачив.

Раусон розплющив очі й боязко глянув на теннессійця.

— Святий боже! Та це ж він убив торгівця! — вигукнув фермер. — Справді, це той негідник, що його застрілив.

— Ідіть ви всі під три чорти! — вилаявся поранений і, скрегочучи зубами, відвернувся.

— Де Браун? — спитав хтось.

— Ось я, відповів тихо ватажок регуляторів. — Чи може хто з вас дістати трохи оцту? Міс Робертс зомліла.

— Доню! Люба доню! _.. крикнув Робертс і вклякнув біля дочки.

Молодий Стівенсон приніс води й трохи віскі. Браун став натирати дівчині чоло й скроні, аж поки вона опритомніла.

— Ви не змогли догнати нікого з утікачів? — спитав Гасфілд.

— Ні, — відповів Гостлер. — Але я думаю, що наші кулі не пропали марно. Коли ми прибігли до річки, то побачили по той бік темну тінь човна, що плив попід очеретом, і заходилися стріляти по ньому. І відразу ж почули, як щось шубовснуло у воду. Проте було так темно, що ми нічого не могли розгледіти.

— Тут був ще тільки один, крім цього, — озвалася Елен. — Котон! Ви його, мабуть, усі знаєте?

— Котон! — аж посатанів Вілсон. — Я зразу подумав, що без нього тут не обійшлося. І саме він утік від нас!

— А що ми зробимо з проповідником?

— Завтра буде суд регуляторів, — сказав Браун. Там ми його допитаємо. Крім нього, ще четверо його спільників чекають на свій вирок. А про мулата нічого не чути?

— Ні. Правда, індіянин каже, що мулат сьогодні вранці…

— Утік у гори, — мовив Асоваум. — Я бачив його слід.

— Де дівся Вілсон? спитав Браун, озираючись.

— Мабуть, пішов поглянути на коней, — відповів Гасфілд. Зрештою, нам треба вже вирушати звідси. Але кілька чоловік залишаться і завтра вранці пильніше оглянуть садибу…

— Гасфілде… ви б не зробили мені приємності? — нерішуче спитав Браун і трохи почервонів. — Може бути, що я…

— Залюбки, — перебив його регулятор і засміявся. — Звичайно, вам не можна залишати хвору! А завтра на одинадцяту я приїду на суд. Допит можете починати без мене.

— Ми спершу вислухаємо Еткінса й жонса, — мовив Браун. — Але ви постарайтесь приїхати якнайшвидше.

— Коні вже готові, — озвався Гарпер.

— А як ми везтимемо Раусона? — спитав Картіс. — Човна ж у нас немає.

— Про це вже індіянин подбає, — мовив Баренс.

— Не хотів би я бути в Раусоновій шкурі, — пробурмотів Кук.

— Він у такому стані, що не може їхати верхи, — заявив Стівенсон, оглянувши Раусонову руку. Кістка геть розтрощена.

— Я понесу його, — сказав індіянин.

— Проповідника? — здивувався Баренс.

— Так, — відповів Асоваум і загорнув пораненого в ковдру.

— Друзі! — звернувся Робертс до регуляторів. — Усіх, хто, як я чув, лишається тут ночувати, завтра вранці я чекаю до себе на сніданок. А ті, хто їде зараз з нами, бо полоненого теж треба відвезти, а в моїй хаті…

— Будуть нині моїми гістьми, — перебив Гарпер.

— Чудово, — добродушно мовив Робертс. — Я й сподівався, що ви так скажете. Ну, можна вирушати. То індіянин справді понесе проповідника?

Асоваум відповів не словом, а ділом. Він напрочуд легко підняв дебелого проповідника на плечі, хоч і сам був поранений, і мовчки рушив дорогою. Раусон, мабуть, був непритомний, бо навіть не ворухнувся, а його бліде як смерть обличчя спочивало на плечі в месника.



ЗЛОЧИНЦЯ ВИКРИТО | На дикому Заході | СУД РЕГУЛЯТОРІВ. АСОВАУМОВА ПОМСТА