home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



НЕРОЗЛУЧНА ЧЕТВІРКА РАДИТЬ РАДУ. ДОБРОЧИННИЙ РАУСОН ОБУРЕНИЙ УБИВСТВОМ, А МАРІОН ЗАХИЩАЄ БРАУНА


Нам доведеться знову привести читачів у ту гущавину, з якої ми почали розповідь і де того самого ранку, коли мисливці витягли з річки замордованого, четверо спільників зустрілися, щоб обміркувати свої подальші плани. Котон і Вестон прийшли перші. Джонсон і Раусон теж не забарилися, й ті привітали їх гучним криком.

— Тс-с, — цитьнув на них Раусон, — не галасуйте так, наче стоїте на вулиці й вам байдуже, хто вас почує.

— А мені таки байдуже, — засміявся Вестон. — Ну то й що, як нас тут хтось побачить разом?

— Вам то байдуже, а от мені не дуже. Моя теща побожна жінка і не вважала б за велику честь, що я маю таких знайомих.

— Ваша теща? — здивовано спитав Котон. — Ви справді думаєте одружитися з Робертсовою дочкою? Я чув про те, але не йняв віри.

— А чому, Котоне? Це я востаннє з вами спілкуюся в такому ділі. Я хочу стати чесною людиною.

— А пора вже, — глузливо мовив Котон. — Навіть трошки запізно.

— Годі вам, — озвався Джонсон. — Ви не того сюди поприходили, щоб знову почати сварку. Як вам повелося на ловах, Котоне?

— Убив чотирьох оленів і одну лисицю.

— А вам, Вестоне?

— Маю двох оленів і трьох диких індиків.

— Тоді мені найменше пощастило, — сказав Джонсон. — Я вчора вранці впав із стрімкої скелі. Став на камінь, а він зрушив. І я побив усю руку. Через те й стріляв погано.

— А те нас не обходить, — заявив Вестон.

— Та добре вже, добре. Отже, ми з Раусоном почнемо танок. Ото в селищі завирує! Нам аби тільки випередити їх на одну добу, а тоді хай хоч цілим Арканзасом шукають коней, то не знайдуть. Раусон має чудовий план. Не забудьте ж, де зустрінемось: біля Госвелоного човна. А ви, Вестоне, чекайте нас із кіньми біля розваленої хатини над Горскріком і постарайтеся лишити якнайменше слідів. Та ви й самі знаєте, як робить.

— Де ж би мені найкраще тим часом пересидіти? Ага, піду до Еткінса. Там зможу трохи відпочити. А як регулятори? — спитав Котон.

— Коли поталанить зробити так, як я надумав, — сказав Раусон, — то регулятори нам не дуже зашкодять. Вони підуть не по тому сліду. Ось так ми й пошиємо Гасфілда в дурні.

— Ну, постараємося зробити все, що можна. Коли вирушаємо?

— Негайно, — сказав Джонсон. — Там десь саме почалися збори регуляторів. Якщо ті мерзотники збурять усю округу, то в нас може нічого не вийти.

— Мені ще неодмінно треба заскочити до Робертсів, — мовив Раусон. — І то сьогодні ж. А втім, це мені по дорозі. Джонсон може піти лісом, і ми зустрінемося там, де починається Кипарисовий потічок.

— А коли ми зустрінемося в домовленому місці? — спитав Вестон. — Щоб мені не довелося надто довго морочитися з кіньми.

— Ну, не раніше як у п'ятницю ввечері, — відповів Раусон. — Це коли нічого не перешкодить. Якщо ж у четвер увечері — бо пішки до Гасфілдової садиби ми швидше не добудемось — не випаде слушної нагоди, то справа затягнеться аж до неділі. А як усе піде добре, то в п'ятницю навзаході сонця ми будемо в умовленому місці. Ну, до швидкого… веселого побачення!

— До побачення! — відповіли Котон з Вестоном і подалися в ліс.

Раусон ще якусь хвилю мовчки дивився їм услід, потім похитав головою:

— Джонсоне, хай це буде останній раз, що ми маємо якесь діло з отим йолопом Котоном. На острові теж не хочуть більше й чути про нього. Вони довідались, що Котон напивається, а тоді варнякає чортзна-що й лізе в бійку.

— Вестон мені теж не дуже подобається, — озвався Джонсон. — Я певен, що коли того шмаркача приперти до стіни, він усе вибовкає. Не вірю йому.

— Будемо сподіватися, що до такого не дійде, — сказав Раусон. — Ну, дай боже!

— Дай боже!

Раусон підійшов до свого коня, сів на нього й виїхав на дорогу. А тоді погнав коня чвалом туди, де на виднокрузі білів дах мирної оселі Робертсів. Раусон побув там недовго, сказав тільки місіс Робертс і своїй нареченій, що має на кілька днів відлучитися. Одне, що йому обов'язок проповідника велить об'їхати північну частину краю, аби сіяти там слово боже, а друге, що треба забрати гроші, які йому належать.

— Скоро, люба моя Маріон, — вів далі він, ніжно взявши дівчину за руку, — скоро сповниться моя найзаповітніша мрія. Людині не годиться бути самій. А поки що прощавайте, хай вас береже господь. Тільки помолімося ще раз богові, хай він благословить нашу скромну працю і буде ласкавий до нас.

Він витяг маленького молитовника, що його завжди носив у кишені, й почав голосно проказувати молитву.

Ту мить надворі почувся Робертсів голос.

— Витри коней. За годину я знову їду з дому! — сказав він негрові. — Ходімо до хати, Гарпере, трохи відпочинете. Що ви зараз дома робитимете? О, там, либонь, знову моляться. Щоб його чорт забрав, того попа! Наче людині нема іншого діла, як вічно стовбичити навколішки! Невже богові з того така втіха? Томе, винеси нам з хати два стільці! — гукнув він до негра, що розсідлував коней.

Раусон почув на подвір'ї гомін і перестав молитися, коли негр зайшов по стільці. Робертс із Гарпером без церемоній зайшли до хати.

— Доброго ранку, шановні дами, — привітався Гарпер. Він був блідий і змучений, очі йому позападали, а коліна аж підгиналися. Він важко опустився на стілець.

— О господи, що з вами, містере Гарпере?

— Нічого. Це мине.

Робертс підсунув свого стільця до коминка і втупив очі поперед себе.

— Сталося вбивство, — сказав він. — Страшне вбивство. Застрілено Гіскота.

— Гіскота? — вигукнув Раусон. — Хто сказав?

— Я сам бачив трупа. Його вбив Браун!

Раусон хвилину стояв мовчки, опустивши погляд, наче молився про себе. А тоді звів очі, зітхнув і сказав, здригаючись:

— Це страшно… просто жахливо. Такий молодий, а вже вбивця й грабіжник.

— Грабіжник? — люто кинувся Гарпер.

— А хіба Гіскот не казав, що носить із собою чимало грошей? Ви думаєте, вбивця поховав би його з грішми? Гіскот був грішна людина, — вів далі Раусон суворо, — але так померти, не спокутувавши своїх гріхів… А де ж його застрелено, містере Робертсе?

— Біля Пті-Жана. Ми знайшли сліди, і Асоваум дістав тіло з річки.

— А звідки ж ви знаєте, що то Браун убив його?

— Брауна того самого ранку бачено поблизу, — зітхнув Робертс. — Власне, з ним був там іще хтось. І якраз напередодні Браун посварився з Гіскотом, той ще йому погрожував.

— Яка ганьба! — вигукнув Раусон, охоплений побожним обуренням. — Я сам поїду туди. Може, вбивцю пощастить іще спіймати.

— Вам нема нащо ловити мого небожа, — мовив Гарпер. — Ми ладні всі заприсягнутися, що чули, як Гіскот йому погрожував. Суд присяжних повинен виправдати Біла й виправдає. До того ж Біл через тиждень повернеться й сам себе захищатиме.

— Повернеться? — швидко спитав Раусон.

— Хвалити бога, значить, він не винен! — вигукнула Маріон.

— Міс Маріон, видко, дуже вболіває за містера Брауна, — зауважив Раусон.

— Як і за кожного невинного! — крикнула дівчина.

— Це дуже похвально, — солодким голосом сказав проповідник. — Хай вас господь благословить за те, добра дитино, й збереже вашу чисту віру.

Він шанобливо поцілував свою наречену в чоло й подався слідом за Робертсом і Гар-пером. Ті, хутко попрощавшись, знову скочили на коней. Раусон сів на свого маленького коника й поволеньки потрюхикав дорогою.

— Мамо, — сказала Маріон, коли вони поїхали, — мамо, я не можу любити Раусона. В моєму серці немає того почуття, що я повинна пообіцяти йому біля олтаря.

— Доню, молися! — злякано вигукнула місіс Робертс. — Містер Раусон довірився мені, що сподівається владнати свої справи швидше, ніж гадав. А відразу по тому згуляємо весілля. І ти матимеш щастя, яке заслужила.



ПОШУКИ ВЧОРАШНІХ СЛІДІВ. АСОВАУМ ПІРНАЄ В РІЧКУ | На дикому Заході | СУД ПРИСЯЖНИХ У ПЕТІВІЛІ. ПО СЛІДУ