home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



11

Дженніфер одержала диплом у середу. З цієї нагоди до Кембріджа прибула сила-силенна родичів з Кренстона, приїхала навіть тітонька з Клівленда. Я зустрівся з ними під час урочистої церемонії. За попередньою домовленістю мене рекомендували не як жениха, і Дженні була без обручки: все це для того, щоб ніхто не образився (заздалегідь), не одержавши запрошення на весілля.

— Тітонько Кларо, це мій хлопець Олівер,— казала Дженні й додавала щоразу: — Він без диплома.

Я бачив, як вони потай штовхають одне одного в бік, перешіптуються, а дехто навіть оглядає мене з відвертою цікавістю, але жодному з них не пощастило щось вивідати ні від нас, ні від Філа, котрий, певно, радий був уникнути розмов про кохання між двома атеїстами.

У четвер я зрівнявся з Дженні, одержавши диплом Гарвардського коледжу — диплом мій, так само як і її, був з відзнакою. До того ж йшов попереду всіх, навіть тих, що одержали диплом з найвищою відзнакою, тобто найученіших мудрагелів. Мені дуже кортіло сказати цим зубрам, що, ставши на чолі процесії, я переконливо довів правильність своєї теорії: година в Діллон-хаусі варта двох у бібліотеці Вайденера. Але стримався. Нехай і вони порадіють.

І досі не знаю, чи був там присутній Олівер Берретт III. Цього урочистого дня в університетському дворі зібралася величезна юрба — понад сімнадцять тисяч чоловік, і, звичайно, я не мав змоги роздивитися їх крізь бінокль. Квитки, призначені для моїх батьків, я, само собою зрозміло, віддав Філові й Дженні. Але ж мого Старого Не-хи-хи як колишнього студента університету могли впустити й без квитка; може, він і сидів десь на трибуні в гурті випускників 1926 року. А проте чого йому було приїздити? Адже банки в той день працювали!


Одружилися ми в неділю. Родичів Дженні не запрошували тому, що, знехтувавши Бога-отця, і Сина, і святого Духа, ми боялися вразити релігійні почуття цих щирих католиків. Шлюбна церемонія відбувалася в корпусі Філліпса Брукса, старій будівлі на північ від університетського двору. Керував церемонією Гімоті Блаувелт, унітаріанський капелан нашого коледжу. Певна річ, був там і Рей Стреттон. Запросив я і Джеремі Нахума, свого шкільного приятеля з тих часів, коли ми ще вчилися в Екзетері,— він віддав перевагу Амхерсту над Гарвардом. Дженні запросила свою подругу з Бріггс-хола, а також — мабуть, із сентиментальних міркувань — довготелесу напарницю з бібліотеки. І, звичайно, Філа.

Філа я доручив Реєві Стреттону. Мені хотілося, щоб Філ почував себе трохи вільніше. Але Стреттон теж був сам не свій! Вони стояли поряд, зніяковілі, і кожен із них усім своїм виглядом підтверджував упереджену думку іншого, що це «саморобне одруження» (як називав його Філ) буде (як передбачав Стреттон) «жахливішим за фільми жахів». І все через те, що ми з Дженні мали намір проказати одне одному кілька слів! Подібну шлюбну церемонію ми бачили два-три місяці тому, коли подруга Дженні, музикантка Марія Рендол, виходила заміж за студента-дизайнера Еріка Левенсона. Церемонія була пречудова, і ми вирішили запозичити її.

— Ви готові? — запитав містер Блаувелт.

— Готові,— відповів я за себе й за Дженні.

— Друзі мої,— звернувся містер Блаувелт до присутніх,— ми прийшли сюди, щоб стати свідками єднання двох сердець. Послухаймо ж рядки, які молодята вибрали, щоб прочитати у цю священну хвилину.

Перше слово — нареченій. Стоячи обличчям до мене, Дженні прочитала вірш, що його обрала для цієї нагоди. Вірш був зворушливий, надто для мене, бо це був сонет Елізабет Берретт-Браунінг:

Коли ці дві душі устали на весь зріст,

Докупи їх звела якась мовчазна сила.

Зійшлись вони, і спалахнули вмить

Їх розпростерті крила.

Краєчком ока я бачив Філа Кавіллері: він стояв блідий, губи розтулені, а очі світилися від подиву й захоплення. В останніх рядках сонета поетеса благала долю дати двом душам:

Притулок хоч малий, щоб день цей перебуть,

Бо темрява і смерть їм заступили путь.

Настала моя черга. Мені важко було знайти вірш, який я міг би прочитати зі щирим серцем, бо не люблю солодкої поетичної жувачки. Не люблю та й годі. Повагавшись, я обрав уривок з «Пісні відкритої дороги» Уолта Уїтмена. Дарма що він короткий, в ньому було все, що я хотів би сказати своїй коханій:

...Я даю тобі руку!

Я даю своє кохання, цінніше за гроші,

Я даю всього себе перед олтарем і законом.

Чи даси мені себе? Чи підеш зі мною в дорогу?

Чи ми йтимемо поряд аж до краю й кінця?

Я закінчив, і хвилину в кімнаті стояла дивовижна тиша. Потім Рей Стреттон простягнув мені обручку, і ми з Дженні — самі — дали шлюбну обітницю, присягаючись любити одне одного й піклуватись одне про одного, поки нас не розлучить смерть.

Владою, даною йому від громади Массачусетса, містер Тімоті Блаувелт проголосив нас чоловіком і дружиною.


Як подумати, наш «бенкет після матчу» (так назвав його Стреттон) був претензійно непретензійний... Ми з Дженні рішуче відкинули ідею влаштувати вечірку з шампанським, і, оскільки нас було так мало, що все наше товариство могло розміститися в одній кабіні, пішли до Кроніна випити пива. Пригадую, сам Джім Кронін почастував нас з пошани до «найвизначнішого гарвардського хокеїста від часів, коли в компанії грали брати Клірі».

— Отуди к бісу! — вигукнув Філ Кавіллері, стукнувши кулаком по столу.— Він визначніший, ніж усі на світі Клірі.

Гадаю, Філіпп (йому ніколи не доводилося бачити гру гарвардської команди) мав на увазі ось що: хоч як досконало каталися на ковзанах Боббі й Біллі Клірі, а проте жоден із них не спромігся здобути руку і серце його, Філіппа, незрівнянної доньки. Одне слово, ми всі захмеліли і під цим приводом випили ще раз.

Я дозволив Філові заплатити по рахунку і згодом Дженні — рідкісний випадок — похвалила мене за це («З тебе, Шпаргалето, ще, може, вийдуть люди»). Проводжаючи Філа, на автобусній станції ми трохи розкисли. Тобто пустили сльозу. І він, і Дженні, і я, здається, теж. Пригадую тільки, що очі в мене були на мокрому місці.

Благословивши нас безліч разів, Філ, зрештою, сів в автобус, і ми довго махали йому вслід, аж поки автобус зник з очей. І лиш тоді до мене дійшла жахлива істина.

— Дженні, ми з тобою законні чоловік і дружина!

— Еге ж. Тепер я маю право стати відьмою.


предыдущая глава | Історія одного кохання | cледующая глава