home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



12

Наше щоденне життя протягом перших трьох років можна змалювати одним словом: скрута. Від ранку до ночі ми думали тільки про те, як нашкрябати грошей на найпотрібніші речі. У найкращому разі нам ледве щастило звести кінці з кінцями. І, до вашого відома, в такому житті немає ані краплі романтики. Пригадуєте славетні рубаї Омара Хайяма, зокрема, де йдеться-про місце в затінку, книжку віршів, хлібину, кухоль вина і таке інше? Замініть книжку віршів трактатом Скотта «Про види опіки», і ви побачите, як чудово ця поетична картина накладалася на моє ідилічне існування. Райське життя? Хай йому біс такому раю! Хіба то рай, коли думаєш, чи дорого коштує книжка віршів («може, купити її в букініста?») і де нам дадуть у борг той хліб і вино? Та ще — як розжитися на гроші, щоб сплатити борги.

Життя змінилося. Навіть найпростіше рішення мало бути затверджене бюджетним комітетом, що безперестанку засідав у мене в голові.

— Слухай, Олівере, ходімо сьогодні на п'єсу Беккета.

— Але ж це коштуватиме аж три долари.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я хочу сказати: півтора долара на тебе і півтора долара на мене.

— Що ти хочеш цим сказати? Так чи ні?

— Ні те, ні те. Я кажу лиш одне: це коштуватиме три долари.


Наш медовий місяць ми провели на яхті разом з дітьми, яких було двадцять одне. Я керував тридцятишестифутовим «родсом» від сьомої години ранку й аж поки моїм пасажирам не набридне кататися. Дженні була дитячою вихователькою. Працювали ми в морському клубі в Денніспорті (недалеко від Гейєнніса). Клубові належав великий готель, басейн і кілька десятків котеджів, що їх здавали в оренду відпочиваючим. На одному з менших будиночків я прикріпив уявну меморіальну дошку: «Тут спали Олівер і Дженні — коли не кохалися». Треба віддати належне нам обом: хоча ми з Дженні цілий день чутливо ставилися до клієнтів — адже їхні «чайові» були не останнім засобом поповнення нашого бюджету — проте одне до одного ми ставилися теж чутливо. Я кажу «чутливо», бо мені бракує слів, щоб змалювати, що означає кохати Дженніфер Кавіллері і бути її коханим. Пробачте, я хотів сказати Дженніфер Берретт.

Перед виїздом у Кейп-Код ми знайшли в Норт-Кембріджі дешеву квартирку. Власне кажучи, то був уже не Норт-Кембрідж, а містечко Соммервіл, і будинок перебував, як сказала Дженні, «в аварійному стані». Будували його з розрахунку на дві родини, потім у ньому зробили чотири квартири, за які хазяїн правив чималі гроші, хоч сказано було: «здаю за дешеву плату». Але куди подітися убогим молодятам? Ціни на ринку диктує продавець.

— Як на твою думку, чому пожежна інспекція не заборонила мешкати в цій халупі? — запитала мене Дженні.

— Мабуть, інспектори просто бояться зайти всередину,— відповів я.

— Я теж боюся.

— Але ж у червні ти не боялася.

(Ця розмова відбулася у вересні, коли ми повернулися з моря.)

— Тоді я ще не була одружена. А тепер, як заміжня жінка, вважаю, що це місце зовсім непридатне для житла.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Поговорю з чоловіком. Він вживе заходів.

— Чоловік — це я.

— Справді? Доведи, що ти мій чоловік.

— Як саме? — запитав я, перелякано подумавши: «Невже тут, на вулиці?»

— Перенеси мене через поріг.

— Навіщо? Ти ж не віриш у забобони?

— Перенеси, а потім я вирішу, вірити чи не вірити.

Гаразд. Я схопив її, подолавши п'ять сходинок, виніс на ґанок.

— Чому ти став? — запитала вона.

— Хіба це не поріг?

— Звичайно, ні.

— Я бачу наше прізвище на табличці біля дзвінка.

— Це не справжній поріг. Ану, гайда вгору, індиче!

До нашої «справжньої» домівки було двадцять чотири сходинки, і на-півдорозі мені довелося стати, щоб віддихатись.

— Чому ти така важка? — запитав я.

— А що коли я вагітна?

Мені ще дужче забило дух.

— Справді? — зрештою вимовив я.

— Ага! Злякався?

— Ні.

— Не бреши, Шпаргалето.

— Таки злякався. На хвилину в мені щось похололо.

Я виніс її нагору.

То була чудова, але рідкісна хвилина, коли слово «скрута» здавалося зовсім недоречним.


Історія одного кохання

Моє славетне прізвище відкрило нам кредит у місцевій крамниці, де звичайно не давали студентам нічого у борг. Зате воно завдало нам чималої шкоди там, де я найменше цього сподівався,— у Шейділейнській школі, куди Дженні влаштувалася викладачем.

— Звичайно, платня у нас нижча, ніж у державній школі,— сказала їй директриса, міс Енн Міллер Уїтмен, і висловила впевненість, що для члена родини Берреттів ця «обставина» не має ніякого значення. Дженні спробувала спростувати цю хибну думку, але на додачу до обіцяних трьох з половиною тисяч доларів на рік не дістала нічого, тільки слухала дві хвилини директрисине «хи-хи-хи». Зауваження Дженні, що членам родини Берреттів доводиться платити за помешкання так само, як іншим людям, міс Уїтмен сприйняла за дуже дотепний жарт.

Коли Дженні переповіла мені цю розмову, я висловив побажання, щоб міс Уїтмен узяла свої — «хи-хи-хи» — три з половиною тисячі доларів і забралася з ними... самі знаєте куди. Тоді Дженні запитала мене, чи згоджуюсь я кинути університет і утримувати її, поки вона одержить такий диплом, який дасть їй право викладати в державній школі. Секунди дві я поглиблено обмірковував наше становище, а потім дійшов до виразного й стислого висновку:

— Розтак його!

— Ти висловлюєшся дуже красномовно,— сказала моя дружина.

— А що ж я іще маю робити? Теж хихикати?

— Ні. Ти маєш полюбити спагетті.

Я так і зробив. Полюбив спагетті, а Дженні, перечитавши всі куховарські книги, навчилася робити томатну приправу, що мала божественний смак. Враховуючи наші літні заробітки, її платню, гроші, що я одержував на пошті за нічну працю напередодні Різдва, ми жили непогано. Звичайно, ми не змогли побачити багато кінофільмів (а вона не побувала на багатьох концертах), зате нам щастило зводити кінці з кінцями.

Задля цього довелося покласти кінець мало не всім колишнім знайомствам. Життя наше зовсім змінилося. Ми, як і досі, жили в Кембріджі, і, по ідеї, Дженні могла й далі грати в тих самих музичних ансамблях. Але в неї не було часу. Вона поверталася зі школи вкрай утомлена, а ще треба було зварити обід (обідати в кафе чи їдальні було поза нашими можливостями). На щастя, мої друзі мали досить здорового глузду, щоб дати нам спокій. Вони не запрошували нас у гості, отож, самі розумієте, нам не доводилося запрошувати їх.

Ми навіть не ходили на матчі з регбі. Як член університетського спортивного клубу я мав право сидіти в найвигіднішому секторі біля п'ятдесятиярдної лінії. Але ж квиток коштував шість доларів, отже, треба було б викладати по дванадцять доларів щоразу.

— Ні, тільки по шість,— заперечувала Дженні.— Ходи без мене. Я нічого не тямлю в регбі. Знаю тільки, що глядачі горлають: «Так їх, отак їх!» Тобі це страшенно подобається, тому я й прошу тебе: ходи сам, ради бога!

— Справу вирішено,— відповів я. Зрештою я — чоловік і голова родини.— До того ж мені краще посидіти за книжкою.

Проте щосуботи я ставив біля себе транзистор, слухаючи ревище уболівальників, від яких мене відокремлювала одна-однісінька миля. І все-таки вони перебували у зовсім іншому світі.

Свої членські привілеї я використав, щоб придбати квитки на гру з Ієльською командою для свого однокурсника Роббі Уолда. Коли безмежно вдячний Роббі пішов від нас, Дженні попросила, щоб я пояснив іще раз, хто має право сидіти в клубному секторі. Я повторив: усі колишні спортсмени, незалежно від віку, статусу та громадського становища, які достойно захищали на стадіонах спортивну честь Гарварда.

— І на воді теж? — запитала вона.

— Спортсмени скрізь спортсмени,— відповів я.— Сухі вони чи мокрі.

— Крім тебе, Олівере,— сказала вона.— Ти заморожений.

Я промовчав, вважаючи, що це звичайна шпилька,— Дженні часом полюбляє пускати шпильки,— і не подумав, що в її запитанні, крім зацікавлення спортивними традиціями Гарвардського університету, могло бути щось інше. Скажімо, тонкий натяк на те, що, хоча стадіон має сорок п'ять тисяч місць, усі колишні спортсмени сидітимуть разом, в одному, найвигіднішому секторі. Всі. Старі й молоді. Мокрі, сухі й навіть заморожені. І чому я не ходжу на суботні матчі? Невже тільки з бажання заощадити шість доларів?

Ні, якщо на думці в неї було інше, я не хочу про це й розмовляти.


предыдущая глава | Історія одного кохання | cледующая глава