home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



3

Матч з Корнеллським університетом для мене скінчився сумно.

Власне, я сам завинив у всьому. В якийсь критичний момент я припустився дурної необачності — обізвав їхнього центрального нападаючого таким-перетаким кенаком[7]. Я зовсім забув, що в їхній команді грали четверо канадців — і всі, як виявилося, палкі патріоти й дужі хлопці. Всі четверо почули мої слова...

Мало того, що вони мене віддухопелили, суддя ще й призначив мені драконівський штраф — випровадив з поля на п'ять хвилин за бійку. Я вже не кажу про те, як тріумфували уболівальники Корнелла, почувши рішення судді. А наших на трибунах стадіону було обмаль — чоловік кільканадцять: від Кембріджа до Ітаки, що в штаті Нью-Йорк, світ не близький, тож навіть на цю зустріч — фінал чемпіонату університетських команд Нової Англії — гарвардців вибралося небагато.

П'ять хвилин! Перелазячи через бар'єр, я бачив, як наш тренер рве на собі волосся.

Лише коли Джекі Фелт заметушився коло мене, я усвідомив, що вся права половина мого обличчя розбита й заюшена кров'ю.

— Господи Ісусе,— примовляв він, водячи по саднах кровоспинним олівцем.— Господи, Оллі.

Я сидів мовчки, дивлячись просто перед себе. Мені соромно було глянути на поле, де справджувалися мої найгірші побоювання. Корнеллці зрівняли рахунок. Їхні уболівальники горлали, верещали, свистіли. Якщо й далі так піде, вони відберуть у нас титул. А я — прокляття! — не відсидів ще й половини штрафу!

По той бік поля в понурому мовчанні сиділи, наїжившись, наші уболівальники. На цей час і вони, і корнеллська братія забули про мене. Тільки один глядач дивився в мій бік. Так, він усе-таки приїхав. «Якщо конференція скінчиться вчасно, я постараюся приїхати на матч». Серед наших горлаїв сидів,— ясна річ, не горлаючи,— Олівер Берретт III.

Через овальний глетчер ковзанки Старий Не-хи-хи з кам'яним виразом на обличчі спостерігав, як заліплюють пластирем роз'юшену щоку його сина. Як по-вашому, про що він міркував у цю мить? Просто цмокав язиком чи таки промовляв подумки якісь слова?

— Олівере, якщо тобі так подобається битися, чого ти не запишешся в секцію боксу?

— У нашому коледжі немає такої секції, татуню.

— Мабуть, не слід мені їздити на твої матчі.

— Ти гадаєш, я б'юся задля твоєї розваги, татуню.

— Ти мав би вжити інше слово замість «розваги».

Ех, хто може знати, про що він думає? Олівер Берретт III — це ходяча гора Рашмор[8], яка, щоправда, іноді ще й говорить. Кам'яне Обличчя. Не-хи-хи.

Зрештою, цілком можливо, що в ці хвилини Старий Не-хи-хи за давньою своєю звичкою просто хизувався самим собою — мовляв, зверніть увагу, як мало на цих трибунах гарвардців, а я — серед них! Дивіться, люди, я, Олівер Берретт III, власник банків і т. д. і т. п., якому нема коли вгору глянути за справами, знайшов усе-таки час на те, щоб приїхати до Корнелла на якийсь нікчемний хокейний матч. Чи не чудо це? (Авжеж, чудо! Чудо-юдо! Чудо в решеті!)

Трибуни знову вибухли диким ревищем. Ще одна шайба в наші ворота! Корнелл повів у рахунку. А мені ще сидіти цілих дві хвилини! Дейві Джонстон проїхав уздовж бар'єра. Обличчя червоне, люте, на мене навіть не глянув. Що це? Невже я не помилився? Невже в нього на очах справді сльози? Ну, гаразд, ну, продуваємо титул, ну, продуємо, але — плакати з цього приводу?! А втім, Дейві, нашого капітана, можна було зрозуміти: протягом семи років спортивне щастя не зраджувало його, протягом семи років команди, за які він грав — у школі, а потім у коледжі, — не знали поразки. Про нього почали складати легенди. До того ж цього року він закінчував університет. І це була наша остання зустріч із гідним суперником...

Ми програли з рахунком 6:3.


Після матчу рентгенапарат у медпункті засвідчив, що всі мої кістки цілі, а корнеллський лікар Д-р Річард Селзер наклав мені на щоку дванадцять швів. Джекі Фелт тим часом тупцював у нього за спиною і скаржився на мою неправильну дієту, натякаючи, що, може, й щока була б ціла і не було б програшу, якби я споживав більше солі. Селзер, звісно, пускав усе те повз вуха, а мене суворо попередив: я дивом уникнув травми очного дна і, щоб запобігти ускладненню, слід на тиждень припинити тренування. Я подякував йому, і він пішов, а Фелт, хвалити Бога, поплентався за ним, сподіваючись, мабуть, утягти його все-таки в розмову про дієту.

Під душем я мився обережно, намагаючись не замочити розбите обличчя. Дія новокаїну поволі слабла, але біль чомусь тішив мене. Бо, зрештою, хто, як не я, пустив усе собаці під хвіст? Ми втратили титул чемпіонів, зупинили колесо спортивного щастя (наша збірна в її теперішньому складі досі не знала поразок), розвіяли легенду про непереможного Дейві Джонстона. Може, й не я один був винен у всьому, але тоді, в душовій, я винуватив тільки себе.

У роздягальні я не застав нікого. Певно, хлопці вже повернулися до мотелю. Поспішили вшитися — щоб не бачити мене, не розмовляти зі мною. Зовсім прибитий, відчуваючи бридку гіркоту в роті, я поскидав у торбу свої манатки і вийшов.

Мало, ой, як мало уболівальників Гарварда стоїть під непривітним небом штату Нью-Йорк!

— Як щока, Берретте?

— Дякую, містере Дженкс.

— Тобі б тепер шматок м'яса, га? — озивається інший знайомий голос. Глас Олівера Беретта III. Впізнаю Старого Не-хи-хи — хто ще, крім нього, міг би порекомендувати мені таку давно забуту всіма примочку на підбите око?

— Дякую, тату,— відповідаю.— Лікар уже про все подбав,— і показую на бинт, що приховує дванадцять швів доктора Селзера.

— Я маю на увазі біфштекс, а не примочку, сину.


За вечерею між нами відбувся черговий діалог із серії «я йому про цибулю, а він мені про часник». Починаються вони із запитання: «Ну, як тобі ведеться?» й завершуються словами: «Якщо маєш якісь бажання...»

— Ну, як тобі ведеться, сину?

— Добре, дякую.

— Щока болить?

— Та ні, терпіти можна.

А боліла ж то вона вже нелюдськи.

— Може, показати тебе в понеділок Джеку Веллсу?

— Немає потреби, тату.

— Все-таки спеціаліст...

— Корнеллський лікар теж не ветеринар,— сказав я.

Батько, як усі сноби, обожнював «спеціалістів», «знавців» та інших осіб із «загальновизнаним авторитетом», а я намагався вгамувати його запал.

— Шкода,— зауважив Олівер Берретт III, удаючись до вельми рідкісної в його уста іронії.— Бо роги тобі таки обламали!

Мені лишалося тільки кивнути. (Може, він сподівався, що я ще й засміюся?)

А потім я подумав: чи не прихований у батьковому дотепі натяк на те, що я негідно поводився на льоду?

— Ти хочеш сказати, що я поводився сьогодні як баран?

Він був явно потішений запитанням, бо не так часто чув їх від мене. Але відповів ухильно:

— Не я, а ти заговорив про ветеринарів.

Після цього я вирішив заглибитись у вивчення меню.

Коли подали гаряче, Старий Не-хи-хи взявся читати мені одне зі своїх прісних казань, цього разу про перемоги й поразки. Він зауважив, що ми втратили титул (який ти спостережливий, тату!), але в спорті найголовніше не перемога, а технічність, швидкість, сила. Вловивши у батькових словах парафразу олімпійського девізу[9], я зрозумів, що після цього прозвучить заклик до олімпійського спокою — мовляв, що таке, зрештою, титул чемпіонів Нової Англії на тлі Великого Спорту? Але лізти на його Олімп мені не хотілось, тому я відбувся належною кількістю відповідей типу «Авжеж, тату» й «Атож, тату», не вдаючись до поширених речень.

Далі розмова кружляла, як погано запущена дзига, навколо батькової улюбленої (а для мене — гіршої за оскому) теми: мої плани.

— Скажи, Олівере, ти не одержував листа від керівництва юридичного факультету?

— Розумієш, тату, я ще не вирішив остаточно, потрібен мені цей факультет чи ні.

— Мене цікавить інше: чи потрібен ти керівництву факультету.

Що це — знов іронія? Мені, в усякому разі, не смішно.

— Ні, тату. Я від них нічого не одержував.

— Я міг би подзвонити Прайсові Зіммерманну...

— Ні! — Я аж підскочив.— Будь ласка, не треба, татуню!

— Йдеться не про тиск,— звів брови О. Б. III.— Я б тільки поцікавився.

— Татуню, я хотів би одержати запрошення звичайним шляхом. Так само, як усі, не інакше.

— Гаразд. Я розумію тебе. Гаразд.

— Дякую, татуню.

— Зрештою, з твоїми даними ти маєш усі шанси поступити туди і звичайним шляхом,— додав він.

Не знаю, чому це так, але О. Б. III примудряється відтоптувати мені мозолі навіть тоді, коли хвалить мене.

— На своїх титулах я туди не в'їду,— відповів я.— В них немає хокейної команди.

Спитаєте, навіщо це самоприниження? Я й сам не знаю. Може, воно спричинене тим, що він геть протилежної думки про мене.

— Ти маєш не тільки ці дані,— сказав Олівер Берретт III і вчасно поставив крапку.

Вечеря була така ж нікчемна, як і наша розмова, з тією хіба різницею, що я заздалегідь знав: булочки принесуть черстві, а от угадати, яку ще тему піднесе мені батько — не міг.

— А взагалі, існує ще Корпус миру,— ні сіло ні впало зауважив він.

— Що? — Я навіть не зрозумів, чи він запитує щось, чи стверджує.

— Мені здається, організація Корпусу миру — гарна ідея. А ти як гадаєш? — спитав він.

— Та як тобі сказати. Краще, звісно, Корпус миру, ніж Корпус війни,— відповів я.

1:1. Я не знав, куди він хилить, а він не знав, що думаю я. Справді-бо, до чого тут Корпус миру? Нова тема для розмови? Бажання побалакати про міжнародне становище й урядову політику? Абсурд. Я забув, що розмова наша завжди обертається навколо однієї теми: моїх планів.

— Якби ти вирішив записатися в Корпус миру, Олівере, я не мав би нічого проти такого рішення.

— І я, тату. Я б теж не заперечував, щоб ти записався,— відповів я не менш великодушно. Знаючи, що Старий Не-хи-хи не дослухається до моїх слів, я не здивувався, що ця тонюсінька шпилька його не вколола.

— А цікаво,— вів він далі,— якої думки дотримуються твої товариші, студентство взагалі?

— Це ти про що?

— Чи розуміють вони, що Корпус миру — це справа загальна, що вона стосується нас усіх?

Я відчув, що ствердна відповідь потрібна батькові, як рибі — вода, і сказав:

— Авжеж, татуню.

Навіть пиріг з яблуками виявився черствим.


Десь о пів на дванадцяту я провів Старого Не-хи-хи до його машини.

— Якщо маєш якісь бажання, сину...

— Не маю. На добраніч, татуню.

І він поїхав.

Між Бостоном та Ітакою, в штаті Нью-Йорк, існує повітряне сполучення, але Олівер Берретт III воліє долати цю відстань машиною. І не думайте, будь ласка, що його приїзд — це вияв батьківської любові. Зовсім ні. Просто мій батько любить автомобільну їзду. Шалену швидкість. А нічної пори водієві лімузина «Астон-Мартін» сам чорт запанібрата: хочеш — їдь, хочеш — лети. Я не сумнівався, що Олівер Берретт III збирається побити власний рекорд на дистанції Ітака — Бостон, установлений минулого року, коли ми розгромили Корнелл і стали чемпіонами. Не сумнівався, бо побачив, як, увімкнувши запалювання, він глянув на годинника.

Я повернувся до мотелю — дзвонити Дженні.

Єдиний приємний спогад від того вечора — це наша розмова. Мою детальну розповідь про матч (скорочену, однак, у тому місці, де йшлося про casus belli[10] вона перебивала захопленими вигуками. Ще б пак: хто з її миршавих друзів-музикантів знав, якого кольору іскри сипляться з підбитого ока!

— А ти порахував кістки тому типові, що вдарив тебе? — спитала вона.

— Авжеж. Усі до одної. Я з нього котлету зробив.

— Шкода, що я не бачила. А ти не міг би заради мене відлупцювати кого-небудь на матчі з Ієлем?

— Буде зроблено.

Я всміхнувся. Як вона любить найпростіші вияви життя!


предыдущая глава | Історія одного кохання | cледующая глава