на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



«ЩИРІСТЬ» ТАБАЧНИКА: МІЖ БРУТАЛЬНІСТЮ І КРИМІНАЛОМ


Шедевром цинічності та лукавства можна вважати текст, який нещодавно з'явився в одіозному «Кіевском телеграфе» (№ 401) за підписом Дмитра Табачника. Стаття під інтригуючою назвою «Аннігіляція «національної ідеї» є стилістично, тематично і політично продовженням, чи швидше. своєрідною «смаковою приправою» до скандальновідомого «Утиного супа», опублікованого в тому ж виданні (№ 391) за тим же підписом.

Огидно і недоцільно переповідати той підлий бруд, в хамському стилі вивалений на голови читача, проте і залишати без належної уваги та відповідної реакції подібні опуси неприпустимо. Я не збираюся ні дискутувати, ні полемізувати з Табачником, ні тим більше виправдовуватися. Зверну лише увагу на декілька пасажів з тексту цього автора.

«Давайте згадаємо, що концепція створення незалежної української держави в межах кордонів колишньої УРСР першочергово базувалась на розумінні багатоетнічного характеру такого державного утворення», — закликає Табачник. Починаємо згадувати… Яка концепція? Хто і де її складав? І який «багатоетнічний характер» має наша держава? Адже згідно з даними останнього перепису, кількість українців складає майже 80 %, і говорити про «мультіетнічність» в нашій державі може лише невіглас або провокатор. Я не наважуся назвати професора Табачника невігласом, отже залишається… На підтвердження цієї думки свідчить і його твердження про те, що, зокрема в Російській імперії національні меншини намагалися кооптувати в загальнодержавну систему «не втручаючись в їх релігійні, мовні та культурні традиції». Навіть не знаю, як це прокоментувати. Думаю наші читачі знають історію і недоречно тут наводити промовисті і красномовні факти, які свідчать про діаметрально протилежне.

Проте професору-фальсифікатору мало таких своєрідних «історичних екскурсів». Він подібним чином «повправлявся» і на сучасному політичному полі. Ось як він наприклад окреслює два вирішальних фактори «помаранчевого перевороту»: «по-перше бажання закомплексованого плебсу, колишніх слуг порахуватися по-справжньому з колишніми господарями, по-друге, неготовність тих верств суспільства, проти яких переворот був об'єктивно спрямований, захищати свій уряд». Зверніть увагу на виділені мною слова. Саме так Табачник назвав мільйони і мільйони українців, які протестували проти фальсифікації виборів, вийшли на площі і майдани за свою свободу і національну перспективу. Ідентифікувавши Україну, як «міні імперію», Табачник щедро роздає рецепти, як її «обустроить». Власне, рецепт простий. З одного боку, він пропонує лікувати «історично зумовлений комплекс неповноцінності, властивий населенню західних областей України». Цікаво, які «лікарі» і якої «спеціалізації», хірурги чи психіатри, лікують чи вже й вилікували скажімо Тараса Чорновола чи Ганну Герман. І з якою міною на обличчі пан Дмитро змушений тиснути руку цим та іншим «історично неповноцінним», «унтерменшам». Подібної стилістики та означень в опусі Табачника не бракує. Обізвавши Президента «щирим в своїй обмеженості», він вважає його уявлення про національну історію і культуру «печерними», а гуманітарну політику такою, «яка задовольняє містечкові інстинкти дрібнотравчатих політиків».

Своєрідним рефреном звучать перманентні залякування читача розколом країни, який може бути і за югославським сценарієм, галицькою русофобією, коли вже тепер в Україні «вводилися обмеження на російську друковану продукцію, заборону на фільми російською мовою» і тому подібними нісенітницями.

Проте, є в рецепті табачникового «супу», і «позитивна» складова. Він пропонує опозиціонерам радикалізуватися, прогнозуючи появу нових лідерів і створення «партизанських загонів» в східних та південних регіонах. Адже, за словами «аристократа» Табачника, «сьогодні ідея розколу країни може стати найбільш адекватною відповіддю ідеї огаличанення, а швидше, ожлоблення України». Так і уявляю хвацького Дмитра Володиморовича попереду партизанів-сепаратистів «с саблєй на ліхом конє», поруч вірний ординарець Пєтька Сімонєнко, а тили надійно прикриває «Наташка-пулємьотчіца».

«Скажемо одразу — щирість потрясаюча, з розряду тих, що межує з нахабством і вже артистизмом для власного задоволення…», — писав з десяток років тому Анатолій Щербатюк в статті «Україна під ногами», навіяній книжкою Видріна і Табачника «Україна на порозі ХХІ століття: політичний аспект». Сучасний Табачник цю межу давно перейшов, і тепер його провокативна «щирість» межує між брутальністю і банальним криміналом.

До речі, цікаво прочитати, що і як писав у згаданій книзі в 1995 році той же Табачник про тодішнього свого «шефа». «Леонід Кучма — він той племінний вождь, головний воїн, який тепер сам буде наймати кравчуків і вказувати їм, яка ідеологія потрібна йому для управління підприємством — державою» (стор.23).

Власне, десь в останніх словах цієї цитати і прихована глибинна сутність всього єства «православного слов’янина» Табачника та йому подібних. Україну вони розглядають лише як територію під своїми ногами, такий собі кормоцех, корморозподільник, і сенс в тому, щоби викачувати і розподіляти «добробут» мали право лише вони. Ну а українці, якщо такі є, для них не більше, як дешева робоча сила, тобто «закомплексований плебс, колишні слуги», яких слід «поставити на своє місце». І донецькі шахтарі, одеські портовики чи дніпропетровські металурги не меншою мірою, ніж галицькі чи волинські селяни.

Все це нагадує персонажів відомої байки Глібова про тварину під дубом, і перспектива полягає в тому, чи знайде етнічний господар української землі сили волі та рішучості відтягнути ту верескливу хамовиту тварину від рідного коріння, як би вона при цьому не кувікала.



ДОЛАЮЧИ КОМУНІСТИЧНУ СПАДЩИНУ | Українофобія: «П'ята колона» та її ляльководи | РУПОРИ УКРАЇНОФОБІЇ