Розділ 22
Припинення бойових операцій між Польською та Українською арміями (УНР). — Армія генерала Денікіна та Україна. — Становище Червоної Армії
Ще 1 червня 1919 року до командування Польської Армії відправлено було військову делегацію під проводом генерал-поручника Дельвіга з метою встановлення перемир'я поміж двома арміями. З боку поляків для переговорів призначено комісію під проводом генерала Радзієвського. Ці переговори йшли дуже складно, не раз доходило до повного розриву, бо залежно від обставин на фронті мінялися й вимоги поляків.
З відходом Галицької Армії в так званий “трикутник” між річками Дністром і Збручем вона, як було вже згадано, опинилася в надзвичайно важкому стані, майже без жодних надій на перемогу. Ясно було, що єдиним виходом для неї було покинути територію Галичини та відійти за Збруч. Разом з тим польські дивізії генерала Галера на Волині, розбивши наші нечисленні частини, зайняли Луцьк і майже без перешкоди посувалися на схід до Рівного. За такої невідрадної ситуації на фронті українських армій делегації генерала Дельвіга надзвичайно важко було виконати своє завдання без шкоди для українських інтересів. За основну базу для порозуміння делегація генерала Дельвіга взяла демаркаційну “лінію Бертелемі”, на якій війська обох сторін мусили б зупинитися. Поляки, що мали перевагу на всьому фронті, не згоджувалися з цим. Вони спочатку вимагали цілковитого роззброєння Галицької Армії та, врешті, під впливом успішної контрофензиви останньої згодилися 15 червня на нову демаркаційну лінію, яка значно відходила на схід від “лінії Бертелемі”. Галицький Уряд під впливом успіхів своєї армії відмовився визнати цю умову, тому бойові дії між Польською Армією та Галицькою відновилися, тоді як бойові операції між Польською Армією та Армією УНР припинилися. Таким чином, Армія УНР один із своїх фронтів ліквідувала, хоч і шляхом тяжких політичних територіальних втрат.
Але з ліквідацією польського фронту перед Армією УНР вирисовувалась нова загроза, а саме: наступ Армії генерала Денікіна, що вже входила своїми передовими частинами в південно-східну частину України (Донецький басейн).
Добрармія складалася переважно з донських і кубанських козацьких полків та корпусу добровольців. До складу останнього входило чимало старшин, юнкерів, кадетів та взагалі російської інтелігенції. Загальна кількість тієї армії на 1 вересня 1919 року доходила до 100 000 багнетів та шабель. Армія була добре озброєна й екіпірована, бо весь військовий матеріал вона одержувала від Франції й Англії. Взагалі армія генерала Денікіна являла собою значну мілітарну силу з добрим старшинським складом. Внутрішні стосунки між козаками і добровольцями були дуже загострені, бо як донські, так і кубанські козаки, що складали майже 80 відсотків Добрармії, ще з початку революції створили свої уряди та виявили бажання до незалежного державного існування, а з цим не міг примиритись генерал Денікін та створений при ньому уряд. У кінці 1919 року між Кубанським урядом і генералом Денікіним дійшло до гострих суперечок, внаслідок чого 13 червня 1918 року в Ростові російськими монархістами був убитий голова Законодатної Крайової Ради Кубанщини М. С. Рябовол.
Пізніше за наказом генерала Врангеля командир дивізії генерал Покровський 6 листопада 1918 року оточує військом у Катеринодарі Крайову Раду, заарештовує видатного члена цієї Ради Кулабухова та ще 12 членів Ради і другого дня, виконуючи вирок воєнно-польового суду, прилюдно вішає Кулабухова “за зраду Росії”. Життя інших членів Ради куплено ціною бажаних Денікіну змін кубанської конституції. Донська ж Армія з огляду на економічну залежність від генерала Денікіна (бо всі засоби для армії він безпосередньо одержував від Франції й Англії) змушена була примиритися та підкоритися генералу Денікіну. Отже, внутрішньої спайки в Добрармії не було, а це сильно відбивалося на її бойовій чинності. Однією з головних хиб внутрішньої політики генерала Денікіна треба вважати його нерозуміння обставин, що склалися на території бувшої Росії після революції 1917 року. Незважаючи на національні течії, що буйно розвивалися серед неросійських народів, бо вже Україна, Грузія, Азербайджан, Північний Кавказ, Вірменія та інші народи оголосили свою незалежність, генерал Денікін уперто намагався відродити “неділиму Росію”. Він абсолютно не хотів брати до уваги не тільки політичні, але хоч би культурні вимоги цих народів. Наслідки політики генерала Денікіна гостро відчуло українське населення, коли Добрармія після розгрому червоних сил на Кубані вийшла на територію України, прямуючи на північ, у загальному напрямку на Москву.
Добрармія та її урядова адміністрація розпочали боротьбу з українським сепаратизмом. Ця влада закривала українські школи, забороняла газети українською мовою, навіть розмовляти українською мовою вважалося за злочин. Чимало місцевих українських діячів було заарештовано, а то й розстріляно. Разом з цим ішов безкарний грабіж населення, яке в деяких місцях уже починало чинити збройний опір Добрармії. Всі ці події ясно давали знати, що Українська Армія у своєму русі на схід у разі зустрічі з Добрармією має вважати останню за армію ворожу. Але разом з тим між Українською Армією і Добрармією були спільні інтереси — боротьба проти Червоної Армії. Як ці спільні інтереси було вирішено між двома арміями, скажемо далі.
Між тим у Москві з огляду на небезпечну стратегічну ситуацію в Червоній Армії йшла жвава її переорганізація, формування нових та укомплектування фронтових частин. На чолі Революційного Воєнного Совєта став Лев Троцький-Бронштейн. Для цієї праці притягнено шляхом мобілізації старшин колишньої Російської Армії. Чисельність Червоної Армії доходила до 1 000 000 бійців.
Подаємо кілька думок зі згаданої вже книги генерала М. Капустянського (1): “Сила більшовиків полягала в:
1. Залізній організованості комуністичних верхів та бажанні їх лишитися при владі.
2. Скупченні всієї влади в руках Совнаркому (диктатура).
3. Безоглядному, нічим нестриманому, терорі в геніальній провокаторській здібності зруйнувати і знищити будь-який замах опозиції різних ворожих організацій на внутрішньому фронті.
4. Демагогічності і знанні психології народу. Троцький і Ленін висовували тоді гасла, які навіть не відповідали ідеяи комунізму, аби придбати собі нових прихильників”.
Далі генерал Капустянський порівнює обидві російськ армії — червону та білу — і пише: “Висновки. Отже, і червоній, і в білій коаліціях були великі сили і можливості.
Червоні взагалі мали більше війська, але його треба було використовувати і на зовнішніх, і на внутрішніх фронтах. Проти червоних — вороги навколо, небезпека ззаду, брак військової техніки, слабкий залізничний рух, господарча розруха, але у них одна залізна воля, яка не спиниться ні перед чим, навіть перед тим, щоб знищити увесь народ, аби лише досягти своєї мети.
Ворог (білі) не об'єднаний. Антанта, що мусить взяти твердий провід у свої руки, не має сталого політичної плану. Франція веде власну політику, Англія силкується якнайбільше використати для своєї економіки завірюху на сході. Вона однією рукою дає, ніби допомагає, другою — сама ж псує справу.
До того ж ні Антанта, ні російські кола не вжили всі заходів, щоб притягти до боротьби і всі новоутворені держави, використавши їхнє національне піднесення і свіжу творчу енергію, і таким чином збільшити свої сили і замкнуги оточувальне коло. Найбільша небезпека була для лівого крила Добрармії, а тому активна участь у наступі Української Армії набирала великого значення. Всього у білих було до 400 000 бійців на фронті у 10 000 верст, тому для перемоги тієї чи іншої сторони багато залежало від того, на який бік терезів кине свого меча майже стотисячна Українська Армія”.