home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



За гроші

Бім одужував завдяки старанням Толика і Степанівни. А тижнів через два почала загоюватися й лапа, хоч і лишилася розлапистою, широкою в порівнянні з іншими; Бім уже пробував на неї наступати, але поки що потрошку — тільки пробував. Розчесана Толиком шерсть надала Бімові цілком пристойного вигляду. А ось голова стала боліти пе перестаючи: від ударів Сірого щось у ній неначе змістилося.' Часом Бім відчував паморочення; тоді він зупинявся, здивовано ждав, що з ним буде, але потім, хвалити бога, миналося до наступпого приступу. Ось так і в людини, травмованої або приголомшеної несправедливістю, несподівано, не одразу, а через якийсь час, раптом задзвенить у вухах, запаморочиться голова, не туди заскочить серце, й вона, похитуючись, зупиняється і жде в гіркому подиві, що ж це з нею буде; потім справді минається, а інколи навіть і не повторюється. Усе буває і все минається. Людина — також тварина, тільки чутливіша.

...Лише пізньої осені, вже як почалися постійні заморозки, Бім пішов на чотирьох ногах, одначе так-таки й накульгував — нога чомусь стала трохи коротша. Як бачимо, Бім лишився калікою, хоча з головою все начебто владналося. Справді-бо: все буває і все минається.

Це ще не біда б, але ж хазяїна нема та й нема. І аркуш листа давно вже нічим не пахне, а лежить в кутку,'як звичайнісінький, ні на щоне потрібний папір. Бім уже міг би знову шукати друга, але Толик не спускав з поводка, коли гуляв з ним. Толик усе ще боявся й того оголошення в газеті, і Сірого дядька, та й перехожі інколи запитували: «А чи не той це собака, скажений, з чорним вухом?» Толик не відповідав і швиденько йшов собі, озираючись. Він міг би сказати: «Ні, не той собака» — та й край. Але він не вмів брехати й приховувати своїх почуттів — страху, побоювання, сумніву тощо; навіть навпаки, усе це проявлялося щиро й одверто: брехню він називав брехнею, правду — правдою. Більше того, в ньому зароджувалося почуття гумору, як одного із способів вияву справедливості, справжнього гумору, при якому смішпе говориться без будь-якої посмішки, хоча той, у кого з'явилося це почуття, може внутрішньо .майже плакати. Першим проявом цього був отой твір, суті якого він сам ще пе розумів. Він ще нічого не розумів як слід, віп тільки иевиразпо починав про дещо здогадуватись.

Отже, хлопчик у спортивних осінніх штанцях і жовтих черевичках, у світло-коричиевому піджачку й осінньому ворсистому картузику щодня, надвечір, ішов з кривим собакою одним і тим маршрутом. Він завжди був такий чистенький і охайний, що кожен зустрічний думав: «Одразу видно — з культурної сім'ї хлопчик». До нього вже почали звикати близькі до його маршруту мешканці, а деякі з них запитували одне одного: «Чий же це такий гарний і смирний хлопчик?»

З онукою Степанівни, Люсею, білявенькою ровесницею, тихий і скромний Толик дуже подружився, хоча чомусь і соромився брати її на прогулянки. Зате у квартирі Івана Івановича вони, бувало, бавилися з Бімом, а той платив їм відданою любов'ю і невідступною увагою. Степанівна тут же сиділа, плела щось і раділа, дивлячись на дітей.

Одного разу вони розрівнювали Бімові очоси на ногах і підвісок на хвості, а Люся спитала:

Твій тато тут, у місті?

Тут. Тільки його вранці одвозять на роботу, а увечері привозять назад, зовсім уже пізно. Страшенно стомлюється! Каже, «нерви напружи- нилися до краю».

А мама?

Мамі завжди ніколи. Завжди. То праля приходить, то патирач підлоги, то кравчиня, то телефон дзвонить без кінця — ніколи їй спокою немає. Навіть на батьківські збори вибратися не може.

Важко,— зітхнувши, згодилася Люся щиросердо, з зажурою в очах. Вопа ж бо й запитала Толика тільки тому, що завжди думала про своїх тата й маму. Тому й сказала: — А мої тато-мама далеко. Літаком полетіли. Ми з бабусею удвох...— І зовсім весело додала: — У нас два карбованці на день, он скільки!

Вистачає, хвалити бога,— підтримала Степанівна:— Десять буханців білого хліба можна купити. Куди та-ам! А бувало ж, давно ото — згадаєш... Та що та-ам! Аж тужно: чоловікові чоботи, твого дідуся чоботи, Люсю, віддала за буханець...

А коли це було? — спитав Толик, здивовано звівши бровенята.

У громадянську війну. Давно. Вас і на світі не було. Боронь вас боже від такого.

Толик вражено дивився на Люсю і на Степанівну: для нього зовсім було незрозуміло, як де так, щоб тато й мама не жили з дітьми і щоб колись хліб купували за чоботи.

Степанівна глянула на нього й угадала його думки:

Та й поїхати нам пе можна: квартиру ж бо треба берегти... бо заберуть... Тепер ось і цю треба берегти, поки приїде"! ван Іванович. Аякже! Само собою: ми ж сосіди з Іваном Івановичем.

Бім придивився до Степанівни й здогадався: Іван Іванович є! Але де він? Шукати, треба шукати. І він почав проситися, щоб його випустили, Та його бажання не задовольнили. Він ліг коло дверей і став чекати. Здавалося, ніхто з присутніх йому не потрібен. Чекати! — ось мета його існування. Чекати і чекати.

Толик помітив, що бабуся Степанівна говорить неправильно — «сосіди», але тепер, на відміну від першої зустрічі, змовчав, бо він уже поважав бабусю, хоч і не міг би сказати, за що, коли б його спитати про це. Так просто — Люсина лагідна бабуся. Ось Бім, любить же він Степанівну. Толик так і спитав:

Бімко, ти любиш бабусю Степанівну?

Бім не тільки знав імена усіх, пе тільки знав, що без імені не існує жодної істоти, навіть звичайного шолудивого собаки, але він слухняно виконував, коли діти наказували, чиї капці треба принести. Він і тепер, по очах Толика і Степанівни, по її усмішці, зрозумів, що мова йде саме про неї, тому підійшов і поклав їй голову на коліна.

Степанівна раніше була байдужа до собак (собака, то й собака, велике там діло!), а Бім змусив її любити, змусив своєю добротою, довір'ям і вірністю своєму другові-людині.

Теплі і милі оці чотири істоти в чужій квартирі — три людини та один собака. У Степанівни на душі було також тепло й спокійно. Що ще треба на старості!

Потім, згодом, через багато років, Толик буде згадувати оці надвечір-^ ні години із ясно-бузковим вікном. Буде. Звичайно, буде, якщо його серце залишиться відкритим для людей і якщо п'явка недовір'я не присмокче- ться до його серця... Але того разу він похопився:

Мені на дев'яту треба додому. О дев'ятій — спати, точно. Завтра я тобі, Люсю, принесу альбом для малювання і чеські кольорові олівці — в жодному магазині таких ні за гроші, ні за чоботи не купиш. Закордонні!

Справді?! — зраділа Люся.

А ти хоч татові сказав, куди ходиш? — спитала Степанівна.

Ні-і. А що?

Треба сказати. Аякже, Толику? Неодмінно.

Він же не питає. І мама не питає. Я на дев'яту завпеди вдома.

Коли Толик ішов додому, Бім дуже, дуже просив, щоб випустили, та

марні були благання. Його берегли й жаліли, не догадуючись, як він страждав і тужив за другом, хоч і любив їх.

Наступного дня Толик не прийшов. А Люся так ждала його з альбомом і олівцями, яких не буває в магазинах і які не купити за гроші. Так ждала! Вона й Бімові повторила кілька разів:

А Толика немає. Толик не йде.

Бім, звичайно ж, зрозумів, чого вона непокоїться, та й час, коли приходив Толик, уже минув, тому він разом з Люсею зазирав через вікно на вулицю і нетерпляче ждав його.

Але Толик не з'явився.

«Сказав батькові»,— подумала Степанівна, а вголос вимовила:

Ось тобі й собака... Погано буде нам без Толика. Хто ж водитиме Біма?

У Люсі стислося серденько, воно віщувало щось лихе.

Погано,— тремтячим голосом згодилася вона.

Бім підійшов до неї, дивився на долоньки, що затулили личко, і стиха проскавулів (не треба, мовляв, Люсю, не треба). Він пам'ятав, як ^ Іван Іванович, сидячи за столом і спершись ліктями, іноді так само затуляв долонями обличчя. Це було погано — Бім знав. Бім завжди у таких випадках підходив до нього, а хазяїн гладив йому голову й говорив: «Спасибі, Біме, "спасибі». Ось і Люся також: відняла долоньку від обличчя й погладила Біма по голові.

Ну от і все, Люсенько, от і все. Нащо й плакати? Толик прийде. При-ийде, не турбуйся, дитинко. Толик прийде,— втішала бабуся.

Бім підшкутильгав до дверей, нібито хотів сказати: «Толик прийде. Ходімо пошукаємо його».

Проситься,— сказала Степанівна.— Я вже почала розуміти його. Т не водити не можна — живе ж бо...

Люся трохи підняла вгору підборіддя і, чого не було досі, промовила твердо:

Я поведу сама.

Степанівна раптом помітила: дорослішає дівчинка не щоднини, а щогодини. І їй також гірко стало, що Толик не прийшов.

...Дівчинка з собакою ішла вулицею. Назустріч — троє хлопчаків.

Дівчинко, дівчинко,— заторохтів один з пих, рудий Кононлястик,— собачка в тебе — чоловічого чи жіночого роду?

Дурень! — коротко відповіла Люся.

Усі троє оточили Люсю з Бімом, а вона ладна була заплакати від першого в її житті хамства. Але, побачивши, що шерсть у Біма на холці здибилася і він нахилив голову, раптом посміливішала й різко крикнула:

Ану, геть звідси!

Бім так гавкнув, так рвонувся, що всі троє так і сипонули врізнобіч. А Кононлястик, відбігши та образившись за свій власний страх, закигикав по-чаїному:

Е! Е! Дівчисько з псом! Е! Безсовісна! Е! Е!

Люся чимдуж побігла додому. Бім, звичайно, за нею. Вперше в житті віп зустрів погану маленьку людину — Коноплястика.

Після такого випадку Біма знову почали випускати самого, як і раніше. Спочатку Люся виходила за ним і, стоячи за рогом, стежила, посвистуючи по-хлопчачому, щоб далеко не відходив. Потім Степанівна рано- вранці відпустила його самого. З цього разу й зовсім він гуляв сам, а ввечері повертався й охоче їв.

І треба ж такому трапитись! Якось на перехресті, на переході через трамвайну лінію, його хтось покликав:

Біме!

Він озирнувся. З дверей трамвая висунулася знайома вагоновод:

Біме, здрастуй!

Бім підбіг і подав лапу. Це ота сама добра жіика, яка возила Біма з хазяїном на полювання, до автобусної зупинки. Вона!

Чогось давно не видно хазяїна? Чи захворів Іван Іванович?

Бім здригнувся: вона знає, вона, можливо, до нього й їде!

А коли вагон рушив, вій стрибнув туди через поріжки. Жінка-пасажир дико зойкнула, чоловік загорлав: «Ге-еть звідси!», дехто сміявся, співчуваючи Бімові. Вагоновод зупинила трамвай, вийшла з кабіни, заспокоїла пасажирів (Бім помітив це) й сказала Бімові:

Іди, Біме, іди. Не можпа.— Злегенька підштовхпула його й додала: — Без хазяїна не можна. Без Івана Івановича.

Що ж вдієш: не можна, значить, не можна. Бім сів, посидів трошечки й затрюхикав у той бік, куди поїхав трамвай. Тут вони їздили з хазяїном, тут — це напевно, ось поворот біля вежі, ось постовий міліціонер,— тут!

Бім швидко біг трамвайною лінією, не перетинаючи її павіть на поворотах. Міліціонер засюрчав. Бім на ходу обернувся й побіг своїм шляхом далі. Він поважав міліціонерів: такі люди ніколи не кривдили його, пі разу; він пам'ятав і те, як його вперше приводили в міліцію, усе пам'ятав, розумний пес; звідти вони пішли з Дашею додому, і все було добре. До того ж він не раз бачив міліціонера з собакою — чорним таким, надто серйозним з першого погляду; з ним він навіть знайомився колись на тротуарі: Іван Іванович і міліціонер підпустили їх близепько й дали змогу досхочу наговоритися.

«Від нього пахне лісом»,— сказав чорний собака, дивлячись на міліціонера.

Були вчора па полюванні,— підтвердив Іван Іванович.

«Який же ти чепурун!» — мовив Бім до чорного, завершуючи законну процедуру обнюхування.

«А як же інакше! Така робота»,— крутив обрубком хвоста чорний.

Задля зміцнення дружби вони навіть розписалися на одному ж таки дереві, внизу.

Ні, міліціонер — людина гарна, він собак любить, тут Біма вже не обдуриш.

І він біг собі й біг помаленьку вздовж трамвайної лінії, але тільки збоку, бо пам'ятав, що наступати па залізні смуги не можна — причавлять ногу.

На кінцевому кільці він дав коло за ходом трамвая і застопорив біля зупинки. Посидів, подивився: люди навкруг усі добрі.

Так. Це вже чудово.

Звідси вони переходили з Іваном Івановичем вулицю — он до того місця з дощечкою на стовпі. Бім пішов туди не поспішаючи і сів поруч з невеличкою чергою, яка очікувала автобуса. Придивився: знову поганих людей не видно.

Коли підійшов автобус, черга заповзла в двері, а Бім потюпав останнім, як і годиться кожному скромному собаці.

Ти куди? — закричав шофер. Раптом він ще раз глянув на Біма й проспівав: — Стривай, стривай. Та ти знайомий мені.

Бім ураз зрозумів, що це — отой друг, який узяв папірець із хазяїнових рук. І закрутив хвостом.

Пам'ятає, собача душа! — вигукнув шофер. Потім подумав і покликав Біма в кабіну: — До мене!

Бім умостився там, притиснувшись до стіночки, щоб не заважати, сів, якийсь схвильований: адже саме цей шофер і віз їх отоді до лісу, на полювання.

Автобус хурчав і хурчав, їхав і їхав. Замовк він біля тієї зупинки, де Бім завжди' виходив з Іваном Івановичем у ліс. Отут Бім і запалився! Він дряпався в двері, скавулів, просив слізно: «Випусти. Мені сюди й треба».

Сидіти! — суворо гримнув шофер.

Бім підкорився.

Автобус знову захурчав. Один з пасажирів підійшов до шофера й спитав, показуючи на Біма:

Твій собачка?

Мій,— відповів той.

Учений?

Не дуже... Але розумний. Бачиш? Дивися: лежати!

Бім ліг.

Може, продаси собачку? Мій помер, а я отару овець пасу.

Продам.

Скільки?

Четвертак.

Ого! — вимовив пасажир і відійшов, на ходу пом'явши Біма за вухо, примовляючи: — Гарний собака, гарний.

Бімові дуже знайомі ці добрі слова, хазяїнові слова. І він крутнув хвостом до чужого.

Бім тепер зовсім не знав, куди їде. Але, дивлячись у вітрове скло з кабіни, він примічав шлях, як і кожен собака, що вперше їде новим місцем: так уже ведеться в собак — ніколи не забувати дороги назад.

На одній із зупинок той Гарний чоловік, від якого пахло травою, вийшов з автобуса. Шофер також вийшов, залишивши Біма в кабіні. Бім стежив за пими, не зводячи погляду. Ось шофер показав у Бімів бік, ось він узяв за плече Гарного чоловіка, а той, усміхнувшись, вийняв папірці й віддав їх, потім, перекинувши рюкзак через плече, зайшов до кабіни, зняв із себе пасок, причепив Біма за нашийник і сказав:

Ну, ходім.— А за кілька кроків від автобуса, обернувшись,» спитав: — Як же звуть його?

Шофер запитливо подивився на Біма, потім на покупця і впевнено відповів:

Чорне вухо.

Але ж не твій собака? Признайся.

Мій, мій. Чорне вухо, справді.— І поїхав.

Отже, Біма було продано за гроші.

Він розумів, що відбувається не те, зовсім не те. Але чоловік, пропахлий травою, був явно добрий, і Бім пішов з ним поруч, сумний і збентежений.

Ішли, ішли вони мовчки, і раптом той чоловік звернувся безпосередньо до Біма:

Ні, ти не Чорне вухо: так собак не звуть. А знайдеться твій хазяїн — віддасть мої п'ятнадцять карбованців. Що там казати!

Бім дивився на нього, нахиливши голову набік, нібито хотів сказати: - не розумію тебе, людино.

А ти, брат, видно, собака розумний, гарний.

Ось і ще раз він сказав слова, які так часто повторював хазяїн. Тепер Бім закрутив хвостом, дякуючи за ласку.

Ну, коли таке діло, живи зі мною,— вирішив чоловік.

І вони пішли далі. Разів зо два Бім у дорозі пробував-таки впертися, натягував поводок і показував поглядом назад (відпусти, мовляв, мені — не туди).

Чоловік зупинявся, гладив пса, говорив:

Та що там уже... Що там уже.

Тут би — зовсім пусте: гризонув за пасок раз-другий і — навпіл. Але Бім знав: поводок для того, щоб за нього водили, щоб собака йшов не далі й не ближче, ніж це годиться. І перестав проситися.

Йшли вони спочатку лісом. Дерева були замисленими й мовчазними — голі, холодні, заспокоєні морозцем; трава у лісі пожухла, немічна й сплутана, застигла. Тужно Бімові, журливо.

Потім потяглась озимина, що килимом укрила землю, м'яка і весела. Трохи полегшало Бімові: простір, неймовірно багато неба, поруч веселе насвистування людини — це завжди було гарно при Івані Івановичу. Та коли дорога пішла по зябу — знову веселого мало: земля чорнясто- сіра з цятками крейди, а грудок на ній ніяких; вона здавалася мертвою, подекуди напівмертвою — розпилена, зношена земля.

Чоловік зійшов з дороги, потупав каблуком зяб і зітхнув.

Погано, брат,— сказав він Бімові.— Ще одна-дві чорні бурі, і кінець земельці. Погано, бра т...

Слова «погано, брат» Бімові дуже добре знайомі від Івана Івановича, і він знав, що це означає зневір'я, тугу або «щось не так», а слова «чорна буря» він зрозумів, як «чорне вухо» в невідомій для нього передачі. Одначе те, що це стосується землі, Бімові збагнути було не під силу. Чоловік одразу здогадався про це:

Звичайно, ти — собака, і ти нічого не тямиш. А кому скажеш? Ось я тобі, чорнову х, і бідкаюсь... Стривай-но!..—Він глянув на Біма й додав: — А нехай-но ти будеш Чорновух. Це по-собачому — Чорповух. Само вихопилося, так тому й бути.

Ну й що? Ще не доходячи до села, Бім уже знав, що він тепер — Чорновух: чоловік багато разів ласкаво повторював:

Чорновух — це добре.— Або так: — Молодець, Чорновух, добре йдеш.— Або щось схоже на це, але неодмінно «Чорновух».

Отак, за гроші, люди продали справжнє Бімове ім'я. Добре хоч, Бім пе зпав цього, як не знав і того, що за ті папірці люди можуть продати честь, вірність і серце. Благо собаці, який не знає цього!

Але Бім мав тепер забути своє ім'я. Що вдієш — так, виходить, тому й бути. Тільки не забуде він свого друга, Івана Івановича. Хоч життя пішло інше, нічим не схоже на все, що було колись, та його забути він не міг.

РОЗДІЛ 11


Маленький др% невірні чушки, таємний донос та авторських | Білий Бім Чорне вухо (українською мовою) | Чорновух у селі