home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Але два дні на тиждень у неї були вихідними: в суботу вона щось купувала на базарі в колгоспників, а в понеділок все оте куплене продавала. Тому, не маючи курей, городу, неводів, вона продавала яйця, самих курей, помідори, свіжу рибу і всяку всячину, потрібну для життя людини. Завдяки цьому, третьому обов'язку (у вихідні дні!) Тітка мала ощадну книжку й жила заможно, а тому ніколи й ніде не працювала. Існувала ж вона у квартирі з вигодами, що відповідали її високій культурі (два шифоньєри, три дзеркала, картина з базару «Дівчина і лебідь», великий глиняний орел і вічні квіти із стружок, холодильник, телевізор). Усе в неї було, що треба, і нічого не було, чого не треба...

Отже, Тітка стояла в центрі арки, і обминути її Бім не міг. Тікати б йому краще, тікати, та несила відійти від рідної домівки. Він чекатиме з ощиреними зубами, поки не піде ворог, чекатиме, нехай хоч скільки на це піде часу. Хто — кого!

Та ось у сіруватій холодній імлі завиднівся одинокий автофургон і не- сподівано зупинився поміж Тіткою та Бімом. Фургон був темно-сірий, оббитий жерстю, без вікон. З нього вийшло двоє і попрямували до Тітки Бім уважно спостерігав, не сходячи з місця.

Чий собака? — спитав вусатий, показуючи на Біма.

Мій,— пихато відповіла Тітка, не замислюючись.

А чого ж не ведеш далі? — спитав другий, молодий хлопець.

Спробуй поведи. Бачиш, кінець вірьовки па шиї — перегриз. І кусає кожного. Сказився, наволоч. Зовсім сказився.

Прив'яжи,— сказав вусатий,— бо заберемо.

Я сама писала заяву. І ходила, і просила — заберіть. Де та-амі Бюрократ на бюрократі! — Вона вже кричала: — Душу вимотали бюрократи.

Давай,— звернувся вусатий до безвусого.

Той узяв з автомобіля малокаліберну, а вусатий витяг із тримача, збоку фургона, довгу жердку з обручем на кінці і сіткою, неначе сачок, щоб ловити метеликів завбільшки як вівця. Першим підійшов той, що з рушницею, а за ним другий, наготувавши сачок.

Бім побачив рушницю. Бім закрутив хвостом, кажучи цим жестом: «Рушниця! Рушниця! Знаю рушницю!»

Лащиться,— сказав хлопець.— Ніякий він не скажений. Заходь.

Вусатий вийшов уперед. Бім почув, що від нього пахне собакою.

«Ну, звичайно ж, ви — хороші люди!» — неначе говорив віп.

Та раптом усередині фургона тужливо проскімлив собака, безнадійно й гірко. Бім усе зрозумів: обман! Навіть рушниця — обман. Усе — обман! Він рвонувся вбік, але... пізно: обруч сачка накрив його. Бім підскочив угору й опинився в сітці, тепер перекинутій ним самим через край обруча...

Бім гриз вірьовки, скреготів зубами, несамовито хрипів і гарячково намагався вирватися. Він швидко витратив на це останні сили й невдовзі затих. Собаколови просунули сачок у двері автофургона й витрусили Біма додолу.

Двері зачинилися.

Вусатий звернувся до враз повеселілої Тітки:

Чого вишкірилася? Не вмієш собак держати, то й не мучила б. Сама наїла жаб'ячу морду, а собаку довела — страшно дивитися: на собаку не схожа.

(Він був спостережливим: опущені куточки великих губів, плаский ніс і вирячені Тітчині очі нагадували справді «жаб'ячу морду»),

Мене, радянську жінку, ти, смердючий собачник, ображаєш, гад такий! — І завела, і завела, не соромлячись власних виразів, як і завжди.

Слова, які не можна писати на папері, вискакували з неї легко й вільно,, якось навіть плавно і широко, бо вони, цілком очевидно, були запрограмовані: натисни кнопку, і ось вони, тут як тут.

' — Чого розперезалася? — крикнув їй хлопець.— Бо ось накрию підсакою та в залізний ящик. Таких, як ти, треба б щороку хоч на тиждень садовити в такий фургон.— Він і справді схопив жердину з обручем і рішуче попрямував до неї.

Тітка побігла писати скаргу за образу. І написала її на ім'я голови міськради, при цьому звинувачувала його анітрохи не менше, ніж собако- ловів. Вона ні за що й ні перед ким не відповідала в суспільстві, зате з усіх вимагала відповідальності. Це також було частиною її обов'язків, як і кожного паразита суспільства.

...Сонце сходило того ранку велике й жовте, по-передзимовому холодне й невеселе. Воно відмахнулося від ранкового серпанку так неохоче й так мляво, що подекуди сизуватий туманець так і завис над містом легкою рваною завісою: на одній вулиці видно, на другій — тьмяно й сіро.

Темно-сірий, обшитий жерстю автофургон виїхав за місто й повернув, у двір будинку, що стояв самотньо, обгороджений високим парканом. Над ворітьми вивіска: «Вхід стороннім заборонено — небезпечно для здоров'я». То був карантин, куди привозили скажених собак і спалювали дотла, сюди ж потрапляли й зловлені бродячі пси, як можливі переносники епідемій,— цих не спалювали, а відправляли для науки або здирали шкуру; іпших тварин з інфекційними хворобами тут же й лікували, якщо це потрібно було; коневі, наприклад, давали ліки аж до останньої" хвилини життя, а знищували його тільки при одній-єдиній умові — при захворюванні на сап. Дуже рідкісна тепер ця хвороба, бо коней лишилися одиниці, хворіти на сап нікому.

Ті двоє чоловіків, що зловили Біма, були простими різноробами цього двору. І зовсім вони не погані люди. Навіть більше, вони завжди ризикували, бо могли заразитися тяжкою недугою, їх міг і покусати скажений собака. Вони ж час од часу очищали місто від бродячих псів або забирали собаку за особистою заявою власника.

Цей обов'язок вони вважали неприємним і важким, хоч за кожного зловленого собаку одержували, окрім основного заробітку, додаткову платню.

Бім не чув, як приїхав залізний фургон у двір, як вийшли ті двоє, з кабіни й пішли кудись: він був непритомний.

Опам'ятався наш Бім через дві-три години. Біля нього сиділа та сама, давно знайома, Кудлатка, з якою він зустрівся удосвіта на смітнику. Зараз вона лизала Бімові ніс і вуха...

Дивовижна істота — собака! Ось у матері помирає одне з цуценят,, а вона лиже йому носика, лиже вушка, лиже безперервно, довго-довго, масажує животик. Бува, цуценя й оживає. А масаж-бо й взагалі вважається у собак неодмінною умовою догляду за новонародженими цуценятами. Дивовижно усе це і вражаюче.

Кудлатка облизувала Біма також з незбагненної для нас інтуїції природи. Очевидно, вона мала вже якийсь досвід у своїх поневіряннях, а можливо, не вперше потрапила й сюди. Невідомо.

Тонкий-тонкий промінчик сонця пробився в щілинку у дверях і впав на Біма. Він трошечки підвів голову. В залізній тюрмі їх було лише двоє: він і Кудлатка. Долаючи біль у грудях, Бім спробував змінити положення тіла, але з першої спроби не вийшло. Проте вдруге він підгорнув під себе всі чотири лани, піднявши бік з холодного заліза, на

якому лежав. Кудлатка теж змерзла, притулилася ближче до нього й згорнулася калачиком. Удвох стало трохи тепліше.

Дві собаки, лежачи в залізній тюрмі, чекали своєї долі.

Бім весь час дивився й дивився на двері, на тонюсіпький сонячний промінчик, єдиний вісник із світлого. Та ось десь неподалік пролунав різкий постріл. Бім стрепенувся. О, який знайомий йому цей звук! Він нагадав про хазяїна, Івана Івановича, це — полювання, це — ліс, це — воля, це — і заклик, якщо собака заблукав або надто захопився слідом птаха чи зайця. Де взялися сили в Біма після пострілу, коли він устав і, похитуючись, підійшов до дверей, приклав носа до щілинки і втягував повітря з волі? Але він уже стояв на ногах, здавалося, він воскрес. І почав ходити маятником по фургону з кутка в куток. Потім знову до дверей, знову нюхав крізь щілину й нарешті вловив по запахах: у дворі щось тривожне. І знову ходив, ходив, чиркаючи кігтями по жерсті, розігріваючись і немовби готуючись до чогось, розминаючись.

Скільки так минуло часу, важко сказати. Але Бім... почав дряпатися в двері.

Ці двері зовсім пе нагадували ті інші, які знав Бім: вони оббиті жерстю, подекуди вже з гострими рваними плямами. Але це були двері, тепер єдині двері, крізь які можна було проситися, щоб допомогли й вирятували.

Настала ніч. Холодна, морозяна.

Кудлатка завила.

А Бім дряпався. Він гриз зубами клапті жерсті й зпову дряпався, уже лежачи. Кликав. Просив.

Білий Бім Чорне вухо (українською мовою)

На ранок у фургоні стало тихо: Кудлатка не вила, Бім також притих, хіба що зрідка візьме та й шкребне лапою по залізу. Він геть знеміг і знесилів, а може, й змирився, втративши надію й покірно чекаючи своєї долі,— ми не знаємо. Поки що це лишалося таємницею залізного фургона.

РОЗДІЛ 16


Біля остаииіх дверей. Таємниця залізного фургона | Білий Бім Чорне вухо (українською мовою) | Зустрічі під час розшуку. Бімові сліди па землі. Чотири постріли