home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





4


— Тут немає нічого дивного, — сказав отець Серафим. — Під час токсикозу люди часто їдять крейду чи білу глину.

Ми сиділи в його покоях наступного дня після того, як я зазнала невимовного жаху й токсичного нападу. Сиділи поважно й пристойно, як доброчесні отець із матушкою, і мені здавалося, що коли небудь я змогла б з ним побратися, тільки б позбутися тих напастей, що опосіли мене останнім часом. Я була б зразковою попадею, від мене він дідька лисого стрибав би у гречку і теж був би славним слугою Божим, дослужився б до архієрея, а там вище, я б його познайомила з Г. С., дивись, коли небудь став би і пат ріархом всія… тепер вони всі всія… всіяні орденами… та поки що він сидить у покоях настоятеля храму Івана Богослова — теж пристойних, треба сказати, — і втішає свого вогненного ангела, трохи грішного, трохи святого, але дуже красивого і наляканого.

— Жінки в цьому стані їдять тісто, — вів далі отець Серафим, — глину, одна тут у нас облизала всі стіни…

— Вибачте, отче, — перебила я. — В якому такому стані?

— Як — у якому? — здивувався він. — Коли жінка заходить у тяж, в якому ж іще.

— То ви гадаєте, що я таки вагітна? — здивувалась і я.

— Поки що ми говоримо лише про симптоми вагітности, — сказав майбутній патріарх України і всія Руси і поправив між ногами патерицю, себто поправив між колінами посох, який отримують священнослужителі за особливі заслуги як духовний меч для боротьби зі злом. Носять його підві шеним до плеча, і через те цей посох патериця звисає до колін. — А симптоми ще не є підставою для остаточного висновку, — трохи роздратовано сказав завтрашній архієрей.

То я йому підпсувала настрій. Як тільки приїхала, він одразу потяг мене в одпочивальню, але я його делікатно відтрутила. Не до того. Щоб зовсім не ображати отця Серафима, я не зізналася, що в теперішньому стані на дух не зношу чоловіків, як парфуми, їжу, бензин.

Тож він трішки надувся, і ми сіли в світлиці на велюро вій канапі, дотримуючись шляхетної дистанції, мовби старосвітські батюшка й матушка. І тепер я спитала наївно:

— То що ж це таке, отче? Що ж це зі мною за приключка? — спитала я, наче матушка цілка, закліпавши очима.

— Що? Може бути затримка. Хіба ти не знаєш?

— Та знаю, але в мене такого не було раніше.

— Невже ти не стежиш за своїми місячними циклами? — майже з осудом спитав він.

— Так, приблизно. Мені раніше це не загрожувало, то я не переймалася.

— Треба тебе оглянути, — помовчавши, сумирно мовив завтрашній архієпископ гінеколог.

Я раптом згадала, що до цього високого сану переводять лише неодружених або овдовілих священиків. Нам доведеться взяти фіктивне розлучення чи знов таки просити Г. С., аби він втрутився в цю делікатну справу.

— Прямо зараз? — спитала я.

— А коли ж?

— Оту у у ут?

— Ні, в одпочивальні.

Як це називається? Не хотіла коза на торг, то її силою повели.

— Ви там маєте гінекологічне крісло? — не без іронії спитала я.

— Майже. І справді, серед просторої спальної кімнати з широчез ним ортопедичним ліжком стояло ще чудернацьке крісло.

Його стьобана спинка була відкинута далеко назад, так, що хоч не хоч не сядеш, а ляжеш.

— Можеш навіть не роздягатися, — досі ображений, сказав отець Серафим. — Доведеться зняти тільки трусики.

А сукню задереш, підстелимо під сонечко рушника.

Я так і зробила. Стягла свої ажурні трусики, не зні маючи черевичок шпильок, підняла сукню вище пупика і, можна сказати, весело вляглася в тверде крісло. Мені зробилося непереливки лиш тоді, коли вгледіла в руках отця Серафима лискучі, холодні навіть на відстані металеві інструменти. Один нагадував срібну лжецю, тільки з довгим, як в ополоника, держаком, а другий скидався на щось середнє між ножем і виделкою.

— Ви мене збираєтеся з’їсти, отче? — спитала я. — І вже давно, — сказав без п’яти хвилин патріарх київський, володимирський, чернігівський, одеський і, можливо, навіть московський. — Чим не ласий шматочок?

— Мене не можна лякати, владико, — сказала я. — Хіба не бачите, що лишилося від моїх нервів?

— Ти мистецтвознавець, сонце моє, і хоча це не професія, мусиш розуміти образні вислови.

— Я насамперед жінка, ваша святосте.

— Еге ж, чоловічиця.

Зробилося геть холодно, коли він зодягнув на праву руку ще й ґумову рукавичку. Нормальна і навіть обов’яз кова річ для гінеколога. Та коли він натягував рукавичку, наче презерватив, майже до ліктя і при цьому… якось так посміхався, мені стрельнула думка про маніяка — вони також спершу улесливі, хоч прикладай до рани, а потім… Інакше куди могла звітритися матушка по дорозі від Таращі до Гострої Могили?

Це враження загострилося ще дужче, коли він підійшов до крісла і чоловічий дух з новою силою перехопив мій подих до спазматичної нудоти. Теж нормальна річ для жін ки із симптомами вагітности, кітна кицька — і та готова перегризти горлянку чи відкусити яйця настирливому котярі, але мені лізли в голову лише маніякальні думки. І коли цей колишній майор, цей спецназівець російської армії, котрий випускав кишки із людей у гарячих точках Кавказу, став підстеляти під мою холодну срачину білий, як сніг, рушник, я майже знепритомніла від страху й нудоти.

Але куди вже діватися? Будь який спротив викликає ще більшу аґресію, тож я поклалася на волю Господню — не буде ж він випускати тельбухи з матушки, якій судилося зодягти на його голову патріаршу митру.

— Розтули ширше ніжки, — попросив патріарх київсь кий, владикавказький, карабас барабаський чи, перепро шую гречно, карабахський і грозненський — і схилився низенько, а тим часом його благочестива матушка розче пірила ноги, як остання проблядь, і, зціпивши зуби, з усіх сил заплющила очі.

Спершу всередину мого тіла, як каже снодійний теле ящик, увійшла крижана лжеця, потім, видно, оте щось середнє між ножем і виделкою, бо зробилося боляче, і я застогнала.

— Все, все, — заспокоїв він. — Потерпи ще секунду.

Потім у мене ввійшло щось пружне й гаряче і запрацю вало, як велосипедна помпа, ніби мені вже за останніми технологіями робили аборт методом стиснутого повітря.

Але ні — це було зовсім інше. Це було те, з чого я зрозуміла, що відчуває жінка, яка скліщується із псом — шалено швидкі поштовхи фрикції і крутий сморід звірюки, що пробуджує в тобі первісні тваринні інстинкти, первісну хіть. Щезає будь який страх, і навіть хочеться, щоб тебе ця звірюка трохи погризла.

— Тепер справді все, — сказав він, витираючи мене рушником за всіма правилами гігієни. — Можна зодягатися.

Та поки я підводилася з крісла і в’яло, ніби виходила з наркозу, натягувала на себе єдину зняту одежину, він ще встиг присмоктатися до моїх грудей, які налилися так туго і щемно, що боліли навіть від поцілунків.

— Ну що? — з надією спитала я.

— Та що… — облизуючись, сказав він. — Навіть із сосків уже проступає молозиво.

— То це не затримка? Ти впевнений на всі сто? — я ледь не задихнулася від хвилювання і перейшла до нього на «ти».

Він так опустив голову, що якби на ній була митра, то вона покотилася б мені до ніг.

— На двісті, — мовив приречено, та я була певна, що він насилу стримується, щоб не стрибати на радощах. — І що ж тепер робити?

— Не гарячкуй. Тут ще міркувати і міркувати.

Він знов провів мене у світлицю, і ми сіли на велюрову канапу, призначену для серйозних розмов.

— По перше, ти мусиш бути щасливою, що, нарешті, здатна народжувати, — повчально, ба навіть моралізатор ськи звернувся до мене майбутній патріарх. — Це велика благодать, послана…

— Але ж ти знаєш, знаєш, знаєш! — у розпачі закричала я. — Кому ж, як не тобі, знати, звідки воно взялося.

Його, мабуть, вжалило оте грубувате «воно».

— Ні, — сказав він. — Я не впевнений.

— У чому?

— Бачиш, буває вагітність контактна і безконтактна, — тлумачив колишній майор-спецназівець так, ніби йшлося про карате. — І поки що важко сказати…

— Яка така безконтактна?

— Ну, Йосип не спав же з Марією, — сказав він незво рушно. — А Діва завагітніла.

— Ти хочеш сказати, що ти Йосип, а я Марія?

— Зовсім ні. Бачиш, чого ми з тобою не знаємо, Анас тасіє, — врочисто вимовив він моє ім’я, підкреслюючи, що воно нічим не гірше за Маріїне. — Ні ти, ні я не знаємо запевне, де ти зачала. Чи тоді в церкві, чи… на Лисій горі.

Якщо це сталося в храмі Івана Богослова, то плід розви вався за нормальними циклами і ти можеш мати славного хлопчика. А якщо зачаття відбулося на Лисій горі, то тут уже все протікає інакше.

— Мені страшно, — сказала я. — Мене останнім часом постійно переслідують кошмари.

— Нічого дивного. Після того, що сталося з твоїм чоло віком…

— Не тільки це, Сергію, — я також назвала його на ім’я. — Ти зрозумій мене до кінця. Я хочу позбутися цього плоду.

Я не можу ризикувати. В моєму становищі це було б…

— Дай собі спокій, — сказав він. — Все буде так, як ти хочеш. Я кохаю тебе і ні з ким не збираюся ділити цю любов.

Він пригорнув мене до себе, як сестру, коротко поці лував в уста.

— Допоможи мені. Ти такий сильний, — згадала я безрозмірний комплімент, який легко налазить на всіх без винятку чоловіків.

— Я сам вижену його з тебе, навіть якщо це злий дух.

Ти ж знаєш, що я це вмію робити.

— Знаю, — сказала я і подарувала йому милу усмішку, хоча, їй право, мене продовжував піднуджувати запах самця.

— Які кошмари тебе переслідують? — спитав він.

— Різні, — я на хвильку замислилась. Ну, не розповідати ж йому про кров на коцюбі, дикі грушки, що ростуть на вербі, чи кікімору лесбіянку. Хоча… хто його знає.

— Я й тут можу тобі допомогти, — підохотив він.

— Вночі я чула крик одуда.

— Цікаво. Ти впевнена, що то був одуд?

— Тепер я ні в чому не впевнена. Але тим більше…

— Ти взагалі бачила їх біля вас?

— Може, раз чи двічі. Зате чула їх часто. Тільки вдень — і то навесні чи влітку.

— А гніздо? Гніздо коли небудь бачила? — прискіпався він до того одуда, і я помітила, як у його звужених сірих очах зблиснули біснуваті вогники.

— Ні, а хіба що?

— Нічого, ти будеш сміятися.

— Сергію, — сказала я. — Мене вже давно ніщо не дивує. І тим більш не смішить.

— Ти хочеш знати? У гнізді одуда можна знайти кирика.

Це такий камінчик, який може лежати разом з його яєчками, а може лишитися там і після того, як вилетять пташенята. Його називають каменем зради.

— То й що? Ти хочеш сказати, що я зраджувала свого чоловіка і тепер мене переслідує одуд?

— Ні. Річ у тім, що коли цього камінчика, цього кирика, прикласти людині до голови тоді, як вона спить, то можна дізнатися про всі її думки. Будеш розпитувати — і вона тобі все розкаже. Навіть про власну зраду.

— Ти що, пробував? — спитала я.

— Ні. Однак хотілося б.

— Чого тільки не буває в світі. Сергію, не знаю чому, але я тобі досі цього не розповідала. Того дня, коли пропав мій чоловік, я принесла з лісу вужа.

— Вужа?

— Так. Він заліз у сумку й скрутився там у моїй білизні.

Я його так і принесла додому.

— Штука виняткова, однак поясненна, — сказав він. — Його привабив запах, він заліз у сумку і там, захмелівши, заснув. Я теж хмелію від запаху твого тіла. Воно випро мінює такі хвилі, які огортають кожну мою клітину, і я не здатний із цим боротися.

Зараз я не могла відповісти йому тим самим — мене піднуджувало саме від запаху його чоловічого тіла.

— Може, краще звернутися до гінеколога? — подумала я вголос.

— Нема пророка в своїй вітчизні, — сказав він, і був це вже не Сергій, а отець Серафим, настоятель храму Івана Богослова, котрий повернувся в рідні краї з чужини. — Я присягаюся, що зроблю це краще за будь якого професора.

До мене люди здалеку їдуть, щоб зцілитися, а ти підеш до якогось коновала.

— Я думала, так буде простіше.

— Я зроблю це швидко й безболісно, — сказав отець Серафим.

— Коли?

— Днями. Я тобі подзвоню. Спробуй дотримуватися посту.

— Для мене це не проблема. Дивитися не можу на їжу.

— Ну от і добре, тобі немає чого хвилюватися. І про кошмари забудь. Одуди відлітають у теплі краї на початку вересня. Так що їх уже немає, тобі примарилося. Це назавжди минеться, коли я вижену з тебе… коли ти позбудешся плоду. Через нього в тебе запалена кров. Ти знаєш, що таке кров?

Я мовчки дивилась на нього, а бачила коцюбу: зовсім свіжа крівця на ній забивала памороки нудотно солоним духом.

— Це рушій нашої уяви й аґент усіх таємниць, — урочис то і з натяком сказав патріарх. — Це маґнетична основа астрального світла, зосереджена в живих створіннях, — сказав випускник відмінник школи Павла Глоби. — Ніхто не здатний вигадати таких почвар, створити образ самої смерти, а тільки вона — запалена кров, — сказав відставний майор могутньої російської армії.

— Дозвольте йти? — витяглась я перед ним у струну, як зразковий солдат. — Іди, — сказав він. — Ти знаєш, що проводжати мені тебе не варто.

Майбутня матушка настоятеля храму Івана Богослова поштиво вклонилася й рушила до дверей. Вона була впев нена в тому, що її чоловік стане патріархом, і вже бачила на ньому не лише осяйну митру, а й гаптований золотом сакос, який зодягають замість фелона чи ризи найвищі чини духовенства. Сакос ще називають царською одіжжю, і це цілком справедливо, що його зодягне чоловік цариці.

Виходячи з його покоїв, я ще хотіла озирнутися на патріарха всія України Руси від Сяну до Дону, від Гострої Могили до Едмонтона, та зненацька завмерла вже на порозі.

Щось, мов рибина, скинулося в моєму животі й черк нуло хвостом по живому.



предыдущая глава | Кров кажана | cледующая глава