home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





5


Я тільки но загнала «форда» в ґараж, як до воріт підко тило ще одне авто, щоправда, старе, деренчливе, ще з кам’я ного віку.

— Доброго вам дня чи вже, даруйте, вечора, Анастасіє Михайлівно, — виглядав із за хвіртки Притула, мов стра ховий аґент, не наважуючись заходити не те, що в дім, а й на подвір’я. — Я лише на хвилинку чи навіть, як той казав, на секундочку заскочив до вас по дорозі. Був тут недалечко у знайомого фермера, то дай, думаю, загляну.

— Що, знов барана вкрали? — знехотя підійшла я до хвіртки, показуючи, що мені не до прийому гостей і роз мова буде коротка.

— Та ні, по приятельському заїжджав, як оце й до вас, Анастасіє Михайлівно, — зовсім «по приятельському» облапував він мене водявими очками. — Був би й не захо див, та побачив вас у дворі.

— Я ледве стою на ногах, — чесно сказала я, бо справді вже й коліна підгиналися від утоми. А тут ще бензиновий сморід накотився від Притулиної машини, в якому губився навіть чоловічий запах. Чи, може, Притула і не пах чоловіком?

— Ні ні, я через хвіртку два слова, — сполохано сказав він.

— Вибачте, я прихворіла серйозно.

— До лікарні їздили, еге? — спитав цей ідіот.

— Ні, до церкви! — зозла сказала я. — Ви ж мені так радили?

— А так, — бігав по мені очками й нарешті вперся ними у мій живіт. — Тим більше, що в Гострій Могилі, наприклад, можна і помолитись, і заразом підлікуватися.

Насипеш мені на хвіст солі, подумала я. Тут недавно вже один такий розумний висів на хвіртці зі своїми порадами, а де він тепер?

— На собі перевірили? — злостиво спитала я.

— Люди так кажуть. Я що оце подумав собі, Анастасіє Михайлівно… Ви тоді нарізно спали з чоловіком і тільки вранці помітили, що він не повернувся з річки, так?

— Я вам про це сто разів казала.

— Казали, але бачите — в мене така робота, щоб у пам’яті все поновлювати. Я, знаєте, трохи забудькуватий. Отож вийшли ви вранці до річки, побачили порожній човен, прибитий хвилею до берега, гукнули… цього… Іванька, так?

— Ну, так. І що?

— А далі ви кажете, що ніхто не чіпав човна — ні ви, ні переляканий Іванько.

— Ви ж самі бачили, що все залишалося на місці.

— Бачив, звичайно. Тільки мені, тугодумові, аж тепер стрельнуло, що хвиля викинула човника носом на берег. І весла якось так рівненько звисали по обидва боки…

Якщо він зараз ще закурить люлечку — мене виверне.

— Не знаю, не до того було.

— Звісно ж. І я, тугодум, не надав тому значення, бо впевнений був, що коли приїдуть водолази, то все одразу з’ясується. А воно бачите, як повернуло. Повернуло на те, що в човні хтось таки та приплив до берега. Хвиля несе його боком, крутить, але ніколи не виштовхне носом на берег. Перевірено, — сказав Притула, щоб я не сумнівалася.

— Приплив?.. Хто? — спитала ще одна ідіотка, яка сама повісила зайвий клопіт на свою чарівливу дупу. — І я ж оце сушу голову: хто? І відповіді тут напро шуються лише дві, Анастасіє Михайлівно. Або приплив ваш чоловік, або той, хто знає, де він подівся.

— Тобто…

— Тобто вбивця, — безжально сказав Притула. — Він міг його підстерегти на воді, приглушити, а потім викинути у воду де завгодно — чимдалі від того місця. І пригнати човен сюди, щоб зімітувати нещасний випадок. Але він зробив одну помилку. Не подумав про те, як поводить себе некерований човен на хвилях під час сильного вітру.

— На піску мали б залишитися хоч якісь сліди.

— Які сліди, Анастасіє Михайлівно? Дощ, хвиля нако чувалася далеко на берег. Убивця міг підійти і вбрід мілиною. Але це тільки одна версія. Друга… Ви досі не припускаєте думки, що ваш чоловік міг отак… пожарту вати? Не з вами, звичайно, а з кимось, хто йому не давав спокою.

— Не знаю. Як вас послухати, то можна подумати що завгодно.

Притулині міркування були б абсолютно слушними, якби… якби все не відбулося на моїх очах. Тобто не все.

Одна його версія дуже скидалася і на моє припущення:

Нестор виплив. Та ж підступна хвиля, що з такою силою гнала до берега, допомогла йому вибратися на мілину. А далі… далі він і замислив цю диявольську штуку — щезнути з очей своїх переслідувачів і заодно помститися мені. Так, помститися, тепер я вже була впевнена в тому, що він щось вивідав про мене, чого не міг простити. Інакше домовився б про все зі мною, і тоді йому було б ще легше справдити цей божевільний задум. Можливо, Притула якраз так і думає: ми обоє у змові й водимо всіх за ніс. Інакше чого йому, тугодумові, мало не щодня оббивати мої пороги.

— Може, варто було б поцікавитися, чи він ніде не з’являвся, — чи то міркував уголос, чи тільки давав свої цінні поради Притула, і в мене знову склалося враження, що він ходить за мною по п’ятах. Невже цей прибитий з за рогу мішком володар чарівної люльки борульки має ще й шапку невидимку?

Він мене вже дістав.

— Це все, що ви хотіли спитати? Бо хвилина давно минула, — безцеремонно сказала я.

— Так так, пробачте, Анастасіє Михайлівно. Я ж так, знаєте, по приятельському. Не смію вас більше затри мувати. І прошу, не хворійте. Ви справді сьогодні мені не подобаєтесь, якась дуже бліда.

Нахаба! Я йому не подобаюся. За мною сохнуть нардепи, президенти найбагатших фондів, патріархи всія всія, а воно тут ще буде мені свистіти, що я не подобаюся жукам гноїкам. Може, й справді сказати Г. С., хай відшиє його на ху…тір Михайлівський, чимдалі з моїх очей.

— Зате ви в нас нівроку. Бай бай! — фамільярно по прощалася я.

— Ну, який же з мене бабай? — здивувався тупий ще й на вухо Притула. — Хіба я такий страшний? Я ж, як той казав, зовсім по приятельському.

— Хто казав? Хто такий той? — вивела мене з себе його паразитична примовка.

Притула завмер, наче на нього тупнули ногою, а потім майже навшпиньках позадкував од воріт.

Я була, певна річ, несправедлива до цього провінційного простака, але до кого я тоді була справедливою? Сама до себе вже мала відразу, а чоловіків усіх перевішала б на сухій гілляці. І ще не встигла зігнати злість на Притулі, як підвернувся під гарячу руку Іванько. Він приніс мені прямо на гарячій пательні смажених линів, які я так любила, карлик це знав і, щасливий, що впіймав таких тлустих линочків, приго тував їх спеціально для мене.

— Забери! — закричала я, не зносячи запаху смаженої риби. — Винеси її геть, бо ти струїш мене! Іванько злякано поточився з веранди, не розуміючи, яка муха мене вкусила, а я все ще кричала:

— Ти не бачиш, що мене корчить від їдла?

— Корчить? — ще дужче злякався карлик.

— Так, корчить, корчить, корчить! — затіпалась я в істериці.

Лише згодом, коли трохи відійшла під холодним душем, покликала його в дім і сказала:

— Вибач, Іваньку, що я на тебе нагримала. Я не хотіла. — Іванько не сердиться, — зрадів він.

— Я тобі вдячна за линів. Але я, мабуть, чимось струїлася.

— Може, Іванько дістане вам з льоху кислих огірків? — обережно спитав він.

— Ти молодець. Як це я сама не здогадалася.

Він гайнув у ґараж, де від ремонтної ями відгалужу валося ціле підземелля, і приніс трилітрову банку марино ваних огірків.

Сам їх відкрив і, витягуючи довгими звивистими паль цями з розсолу, складав у тарілку.

Я поглинала їх одного за одним, як мавпа банани, а Іванько все підкладав і підкладав.

— Слухай, ти часом ніде не бачив біля нас гнізда одуда? — між іншим спитала я.

— Одуда? Не бачив.

Я вже думала про щось своє, коли почула:

— А знаєте, чому?

— Що? — не зрозуміла я.

— Чому Іванько не бачив одудиного гнізда?

— Чому ж?

— Бо цей хитрюга його не мостить.

— Як то не мостить?

— Бо цей чубатий хитрюга живе у норі щура.

— Щу-ра-а-а?

— Ну, не пацюка-крисюка, а щурика. Хіба як називають отих безхвостих ластівок, що літають у березі? Щуриками.

Ви ж бачили, скільки їхніх нір у кручах? Так той хитрюга чубатий вибрав собі одненьку і живе тамечки. Іванько прислідив.

— Отут біля нас прямо? — перестала я хрумкати.

— А де ж! Якщо хочете, Іванько вам покаже. Хоч зараз.

— Ні, вже майже ніч надворі. Хай взавтра, — сказала я. — А ти не лазив до нього в гніздо? В ту нору?

— Хіба Іванько дурний, щоб лазити у гніздо одуда? Ви ще не знаєте, що то за птаха. Він страшніший за сову! І навіть за кажана, — згадав раптом Іванько ще одну істоту із запаленою кров’ю. — Він вам таке може зробити!

— А що?

— Хату спалити, ось що!

— Як? — не повірила я.

— А так. Принесе жарюка у дзьобі і пустить півня.

Думаєте, чого одуд на півника схожий — жовто пістрявий і з гребінцем? Але це ще не найстрашніше з того, що він може накоїти.

— Цікаво. Іванько гойднувся на стільці, подався вперед і зашепотів мені прямо в лице:

— Він може наслати смерть. І сам себе так налякав, що замість очей світилися тільки два білки — двоє білих одудиних яєць.

А з його рота на мене війнуло таким духом, який нагадав, що Іванько також мужик. Хай коротенький, хай боягузли вий, як дитина, хай, може, трохи не сповна розуму, зате в його широких штанах (я не раз бачила, коли він на річці після купання викручував труси) пропадало таке багатст во, якому могла позаздрити вся Верховна Рада разом з Московським і Київським патріархатами, ба навіть увесь спецназ російської армії.

Тепер, коли я, можна сказати, овдовіла і жила без законного чоловіка, — могла б із чистим сумлінням хоч зараз облишити ці огірки і перекинути його в ліжечко (раніше не раз мене навідували подібні фантазії), та цей проклятий токсикоз так замучив, що вже й огірки нага дували фалоси. Кікімора лесбіянка, яка знов випливла невідь із якого закутка, з огидою позирала, як я смачно беру їх у рот, і ледь не заплескала в долоні, коли я також гидливо кинула недогризок у тарілку і попросила Іванька принести мені чашку й налити розсолу.

Коли він уволив мою волю, я під схвальним поглядом кікімори з насолодою відсьорбнула тієї жовто зеленої юшечки, потім жадібно набрала повен рот і вже хотіла було ковтнути, аж раптом згадала, як у цей розсіл занурював свої довгі звивисті пальці Іванько. Він просто викупав їх у цій банці. Наступної миті жовто зелена рідина фонтаном вирвалася з мого рота прямо в обличчя карликові, заливаючи його золотим дощем. Спершу він, бідний, так перелякався, що його білі одудині яйця ледве не вискочили з орбіт і не розбились об підлогу, а потім, зрозумівши, що сталося, Іванько облизав на губах солоні бризки і спитав якимось ідіотсько рівненьким голосом:

— Корчить, еге?

Я нічого йому не відповіла, мерщій пішла до ванної, вмилася й заходилася чистити зуби, але зубна паста, потрапивши в горло, викликала ще більші спазми.

— Хіба ж ви не знаєте, що треба робити, коли хапають корчі? — закричав Іванько, який тепер хвостом бігав за мною. Він стояв біля відчинених навстіж дверей ванної і від хвилювання ловив, як і я, ротом повітря.

Я махнула на нього рукою — відчепися, але карлик, мовби того не помічаючи, правив своєї:

— Та це ж і мале знає, що коли мучать корчі, то треба потримати в руці залізяку!

Господи, як же мені таланило на цих магів і знахарів!

— Залізяку! — кричав Іванько. — У вас що, там немає нічого залізного?

Він десь побіг, але враз повернувся.

— Ось! — убгав мені в руки залізо.

Я глянула і ледве встояла на ногах. Це була коцюба від каміна, яка, видно, так і валялася в холі відтоді, як випала з моїх рук. Я вже майже про неї забула — і на тобі!

— А бачте, бачте — помагає! — радісно верещав карлик, бо від страху мене попустили спазми. — Хіба Іванько вам не казав? Іванько все знає!

— Забери, — сказала я. — Забери й поклади на місце.

Він поклав коцюбу на призьбочку, але я відчувала її й на відстані. Навіть у роті з’явився металевий присмак.

Судоми перейшли у дрібне внутрішнє тремтіння, яке млоїло мене до нестями.

Сяк так приготувавшись до сну, я побачила, що Іванько досі огинається в холі, наче боїться лишити мене саму.

— Ти мій охоронець, правда ж? — спитала я лагідно.

— Ато, — він задоволено кивнув великою головою. І тут мене, нарешті, навідала цікава ідея.

— Не сторож, а охоронець, розумієш?

— Ато.

— А шило маєш?

Він шугнув рукою в кишеню широких штанів, у яких, окрім всього, таки було й шило, і вихопив його так само грізно, як минулого разу, тільки не приставив до мого живота.

— Осісьо — бачили?

— Чудово, — сказала я. — Ти не проти, якщо я постелю тобі в холі? Спатимеш тут на оцьому дивані і будеш мене охороняти.

— Від кого? Хіба… — карлик зблід. — Хіба сюди хтось може прийти?

— Ні. Але останнім часом ночами мені страшно самій.

А якщо тут спатиме мужчина, буде набагато спокійніше.

Ти мене розумієш? Іванько мовчки кивнув. Важко було сказати, чи його доймали ще якісь страхи, чи збентежило слово «мужчина».

— Тоді біжи все позачиняй і приходь. Я тим часом тобі постелю.

Зважаючи на карликові ґабарити, я навіть не розкладала диван. Постелила простирадло, кинула плед, подушку і, коли він повернувся, побажала йому доброї ночі.

Уже спинаючись на східці, озирнулася й побачила, що Іванько зовсім розгублений. Стояв біля дивана й не знав, що йому робити далі. Ніби його зачинили в клітку.

— Може, ти хочеш спати у фліґелі? — спитала я.

— Ні. Іванько звикне.

Я його розуміла. Тобто мені тільки здавалося, що я його розумію. Іванько не був розгублений. Його з голови до п’ят пробирав страх. Страх — це ніщо інше як тяжка перехідна хвороба. І я заразила ним карлика.

Але він ще не бачив привида, який спинався східцями вгору разом зі мною. Не бачив, як той нахаба влягався в постіль вагітної жінки. Не бачив, з яким болем я дивилася на тонюсінький серпик місяця: взавтра він уже не зійде. І знов усе стало на коло своє. Спальня. Привид. Вікно.

Місяць. Штора. Телевізор.

Ну ж бо… Мовчи.

Я піднесла руки до обличчя, щоб затулити вуха, і поба чила на долонях червоні смужки. Звідки?

Ти знаєш, що таке кров? Аґент усіх таємниць. Тільки вона здатна створити образ смерти.

Звідкіля а а а?..

Це могла бути губна помада, фарба, червоне вино, ґранатовий сік, іржа… якби не нудотно солоний дух.

Я брала до рук коцюбу. Залізо, що знімає корчі. На ній знов була кров. Тепер вона була на моїх руках, я чула її запах, відчувала в роті металево солоний присмак.

«Уд уд, уд уд»… «Уд уд, уд уд»…

Він може наслати смерть.

Я підійшла до вікна і різко відсунула штору.

В очах стало біло біло, вони налилися місячним світлом.

Ніби в очницях моїх було двоє білих одудиних яєць.

«Уд уд… ди ди ме… уд ди ме не… ід ди… до ме не…»

Моя запалена кров холола у жилах. Холола і загусала.

Я чітко розчула його нічний голос. Він кликав мене.

«Д на ста ста… наста ста… ди до ме не…»

Він називав мене на ім’я і кликав до себе. Це був голос тієї ночі, коли він кликав мене з чорної безодні хвиль. І якби вікно спальні було відчинене, тієї хвилини я б, не вагаючись, стрибнула вниз. Невидиме проміння обсно вувало все моє єство, тонкими волокнами перепліталося з нервами і болісно солодким маґнітом тягнуло вниз. Я наосліп намацувала віконні защібки, та їх не було, лиш вузенька кватирка була відчинена, я притислась до неї, як до вічка між ґратами, і застогнала:

— Візьми мене, тут я, хіба ж ти не бачиш?

— Д на ста…ди ди…до до…ме не…

— Візьми мене! Швидше… Та швидше ж!

Знеможена, я сповзла лицем на лутку вікна і безсило стала ковтати повітря разом зі слізьми.

Не знаю, скільки отак проплакала, та підкинула думка:

«Він же там, унизу!» І рішуче пішла сходами вниз. Там я сахнулась, угле дівши карлика. Вже й забула, що сама тут поклала його спати. Але Іванько стояв серед холу зодягнутий і тремтів, як осиковий листок. Волосся на його голові ворушилося разом з вухами.

— Що тут?

Він тільки сіпав губами. Чи вони самі ворушилися в нього, як і вуха.

— Що?

— Й й а бачив його. — Він уперше сказав не «Іванько», а «я».

— Кого?

— Його. Нестора. Й й а бачив.

— Де?

— Там. — Він показав на вікно, яке я на ніч також запинала шторою. Тепер вона була на лікоть відсунута. — Але т то н не Нестор.

— А хто?

— Уп п пир. Він шкрібся у вікно, й йа відтулив і поба чив Нестора. Лице притислося до шибки, аж ніс розплюснувся і побілів. Ніс білий, а під очима синьо синьо, як в утопленого. Й очі провалені. А потім… потім вони засвіти лися червоним. І коли він заговорив, то зуби… не зуби, ікла… теж були червоними. Каже…

— Що? Що він сказав?

— Віддай мою кров, каже.

Ноги мої підігнулися, я опустилася на диван і потягла на себе плед. Так, інстинктивно, ніби хотіла затулитися.

— Я перехрестив шибку, і він щез. Але знадвору ще чувся голос: «Од од… од од… од дай мою кров…»

Мене била трясця. Там, нагорі, я чула той самий голос.

Зуби так цокотіли, що я насилу вимовила:

— Затули вікно. Іванько якось боком підступив до вікна, незграбно взявся за штору своїми довгими звивистими пальцями.

Вони так тремтіли, що ввижалося, ніби тих пальців було на руці не п’ять, а вдвічі більше. Він різко смикнув за штору і, видно, потяг її не лише вбік, а заодно і вниз, бо наступної миті у мене ледь не розірвалося серце. Широке зелене запинало почало падати разом з карнизом, і коли гримнуло об підлогу, той гуркіт струсонув увесь дім.

Карлик упав і… щез. У мене потемніло в очах. А потім я побачила, як заворушилося зелене шмаття і з нього насилу виплутався ні живий ні мертвий Іванько.

— Д де й й а?

За ним зяяло оголене чорне вікно.

— Не бійся, — сказала я чи собі, чи йому. — То відірвався карниз і тебе всього накрило шторою. Ти теж упав.

— Й йа не впав. Мною щось кинуло.

— Не бійся, — повторила я. — Нічого… Взавтра ми приб’ємо його міцніше. Господи, ти спав з лиця. Ід ди д до мене, — сказала я і заніміла.

«Ід ди д до мене». Я заговорила голосом одуда.

Карлик підійшов.

— Ближче. Ще. Сядь біля мене і заспокойся.

Він послухався, сів на диван. Я з подивом завважила, що від нього не тхне чоловіком. Він пах дитиною. Хлоп чиком. Напевно, Іванько і справді досі був хлопчиком.

Мене це так зворушило, що сама незчулася, як обняла його і пригорнула до себе.

— Не бійся, не бійся, — шепотіла я, гладячи його наїжа ченого чуба. — Цієї ночі ти спатимеш біля мене, і нам буде зовсім не страшно. Правда ж?

— Ато, — сказав він, і я відчула, що в нього наїжачився не тільки чуб. — Іванько дуже хороший хлопчик, — гомоніла я з ним, як із дитиною. — Взавтра він покаже мені гніздо одуда.

Покажеш?

— Ато.

Ми були з ним відрізані од усього світу. Ми були тепер сестрою і братом, сіамськими близнюками, одним цілим, скутим несосвітенним жахом.

— Тільки вийми, будь ласка, з кишені шило, — попро сила я. — Бо ти мене ще заколеш.



предыдущая глава | Кров кажана | cледующая глава