home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





7


І того ж дня до воріт підкотила жовта, кругленька, мов божа корівка, іномарка, а з неї вийшла така поважна пава, що можна було подумати, ніби в цю глушину забилася від папараці сама принцеса Діана. Проте мені вистачило одного погляду на її породисті ґлобуси, щоб упізнати Аніту Лютинську.

Коли вона зняла дорогі протисонячні окуляри і сіпну лася мене поцілувати, як давню приятельку, я гонорово витримала дистанцію, відверто натякаючи, що ніколи не пасла з нею свиней.

— Не чекала? — Аніта згорнула свої порожні обійми, зовсім не знітившись. Як з гуски вода.

— Чекала, — сказала я.

Цікаво, що мене справді не здивувала її поява, хоч Аніта ніколи до нас сюди не приїжджала і, я була певна, — не знала й дороги. Але вже після того дзвінка на мобільний я відчувала, що наші стежки ще перехрестяться.

— Не повірю.

У її колись догідливо винуватих очах тепер з’явилися впевненість і зухвальство. Ну, звісно ж: нова іномарка, розкішна бежева сукня від… від кого ж вона? Боже, як я відстала від життя в цій дірі!

— Заходь, коли приїхала, — сказала я і під застереж ливий гавкіт Трезора провела Аніту аж у вітальню — нехай бачить, що в нас тут теж не село.

Ми присіли з нею у м’якому куточку.

— Може, чогось вип’єш?

— Охоче, — сказала вона. — Якщо з тобою.

— Особисто мене тягне на кисле. Ти будеш сухе вино?

— Якраз те, що треба. А чому це тебе тягне на кисле? — примружила вона свої безсоромні очиська.

— Я вагітна.

— Ти и и и? — вона так здивувалася, ніби я була лесбіянкою і завагітніла від неї.

— Я, Аніто, я.

— Від кого? — таки спитала вона.

— Від Нестора, від кого ж іще.

— Але ж він… — Аніта затнулася. — Його ж немає.

— Гадаєш, вагітніють на другий день після того, як про пав чоловік?

Я поставила на коктейльний столик почату пляшку і налила у дві склянки світло зеленого шардоне.

— Я власне тому й приїхала, — сказала принцеса, яка втекла до мене від папараці, від свого Чарлі Чапліна рогоносця і від африканського бугая. Ну геть тобі як Колобок. На радощах вона відпила добрий ковток шар доне. — Мені все це не дає спокою. Спершу ти приголом шила по телефону… Потім… приходить лягавий і розпитує, коли я востаннє бачила Нестора. Далі з’являються якісь типи і вже влаштовують мені допит, як у ґестапо… Що відбувається, Насте? Я нічого не розумію. Виходить, Нес тор живий?

Я дивилась у її напівпритомні очі й мовчала.

— Скажи мені правду, Насте, що це все означає?

Це ти мені скажи правду, подумала я. І спитала:

— А чому вони раптом поперли всі до тебе? Хіба ти йому хто? Сестра чи мати?

— Тому, що пов’язують його щезнення з проблемами «Плутона», — сказала вона.

— І тільки?

— А що ж іще! Хіба ти мене не знаєш? — Аніта багатозначно подивилася на мене, і її напівпритомні очі стуманіли зовсім.

— Як ти знайшла наш дім? — спитала я в лоб.

— Як? Дуже просто, — нітрохи не зніяковіла вона. — Мені пояснив, як сюди їхати, ще один слідчий. Він зачастив до мене вже після тих ґестапівців.

Г. С. не забув про мене, подумала я. Його люди доко паються до істини, навіть якщо доведеться розгорнути Ані тині ґлобуси в настінну карту.

— До речі, дуже чемний і розумний чоловік, — сказала вона.

— Хто?

— Цей слідчий. Тільки надокучливий.

Я відчула, як на моєму чолі проступають крапельки поту. Це людина не Г. С.

— Такий з водявими очима і носиком ґудзиком? — спитала я.

— Так.

— Притула?

— Ні, начебто не Притула. Чи то Дудник, чи Дудни ченко…

Я взагалі розгубилася. Дудник… Дудник… Де я чула це прізвище? Ага, від самого ж Притули і чула. Так звали того рятувальника, що втопився на нашій річці під час рибо ловлі вночі. Тільки й устиг стягнути до половини одного чобота.

— Дудник чи Дудниченко, — повторила Аніта. — Хіба це має якесь значення? Можливо, навіть Одуденко чи Одудченко, — вдарила мене обухом по голові лесбіянка в розкішній бежевій сукні від якогось гомика.

— У тебе що — амнезія? — спитала я роздратовано.

— На деякі речі — так.

— Чому ж ти не попросила його показати посвідчення?

— А ти заглядаєш у їхні посвідчення? — спитала вона.

— Якби перед тим до мене прийшли ґестапівці і від тарабанили в усі дірки, то заглядала б.

— Звідки ти знаєш, що вони відтарабанили мене в усі дірки?

— Не були б вони ґестапівцями.

Я була впевнена, що довкола мене снується якась чорна змова. Незбагненна, сатанинська. Не було найменшого сумніву, що Дудником чи Одудченком називав себе неві домо для чого Притула. Цей провінційний конспіратор, виявляється, нишпорив уже й по Києву. Можливо, саме він підіслав до мене цю хитру гуску, яка й ворота носом підкине, щоб копирсатися в моїй білизні. Хоча ні, тоді б вона про нього не згадувала. Скоріше за все, ця кікімора в модерновій бежевій сукні від якогось підера сама вирішила щось у мене вивідати, винюшити своїм гусячим носом, що підкидає ворота. Або її підіслав… Нестор, щоб подивилася, чи я ще не схибнулася зовсім.

Я допила вже другу склянку вина і втупилася в неї відсутнім поглядом.

— Хто тебе до мене послав?

— Як ти можеш? — обурилась Аніта. — Я думала, між нами залишилося щось набагато більше за дружбу.

— У тебе залишилися хіба що мої труси, — сказала я. — Ти хочеш ще одні? Ти приїхала поритися гусячим носом у моїй білизні?

— Анастасіє… Схаменися.

— Чи зробити мені масаж?

— Ти п’яна і нічого не розумієш. Невже ти не бачиш, що в мене душа у п’ятах? Що мене пригнав сюди страх? Якщо все це пов’язано з «Плутоном», то вони знов можуть прийти, і тоді тими дірками, про які ти казала, не від будешся.

— Я бачу, тобі те дуже сподобалося, правда ж? Ти тільки придурювалася лесбіянкою.

— Тобі, між іншим, це також сподобалося. — І ти, звичайно, не заявляла в міліцію?

— Ти що? Вони мене вб’ють.

— І правильно зроблять, — сказала я. — Не можна хитрувати у фірмі, яка носить ім’я бога смерти. Він цього не прощає.

— Не думала, що ти така жорстока.

— Помиляєшся! Я добріша за вас усіх. І за тебе, й за нього. Так йому й передай.

— Кому? — витріщила вона на мене свої безсоромні очі.

— Сама знаєш! А щоб ти не сумнівалася в моїй доброті, то на тобі, тішся! — Я в одну мить стягла з себе трусики й жбурнула Аніті в обличчя.

Вони повисли на її гусячому носі, мов на кілку, і я думала, що Анітині ніздрі втягнуть їх у себе, як пилосос.

Вона, здається, зовсім не образилася. Взяла ті трусики, зіжмакала в жмені, як фокусник хустинку, що зараз випустить вам замість неї голуба, і сказала примирливо:

— А між іншим, масаж тобі не завадив би. З такими нервами.

Не діждешся, подумала я. І чому, дурна, не підсипала тобі у вино снодійного? Ти б давно вже клювала своїм гусячим носом, а я замість трусів приклала б тобі до голови кирика і розпитала, що тебе сюди привело.

— Хочеш? Цього разу я зроблю тобі масаж, — подиви лась на неї змовницьки. Бо раптом згадала ще одну диво вижну штуку. У найпотаємнішому закуточку ванної я зберігала порцелянову баночку, в якій ще залишилося трохи мазі.

Аніта подумала, що я з неї глузую.

— Ні, справді, — сказала я. — У мене є чудовий гель на травах. Ти не уявляєш, який це кайф.

На Лису гору вона не потрапить, бо вже місяць не той у небі, та й мазі навряд чи вистачить на такі цицяри ґлобуси, де поміститься п’ять континентів і ще три Африки, але хай, — подивлюся, що з нею буде. Може, лусне від сказу.

— То як?

Не знаю, чому — чи очі мої засвітились лихим вогнем, чи видала я себе сверблячою нетерплячкою, але Аніта сполохано похитала головою.

— Ні.

— Чому? Ти не та, за кого себе видавала? — зловтішно спитала я.

Вона ще дужче зіщулилась.

— Я боюся тебе.

— А якщо боїшся, то чухрай з пляжу. Нема чого тут мені мізки засирати. Я тебе бачу наскрізь.

— Ні, ти таки вольтанулася.

— Авжеж, ви тільки цього й ждете. Але не діждетесь!

Вихляй, тобі сказано, поки вітер без сучків! Бо зараз за мість мене тебе вимахає мій пес разом з карликом!

Аніта звелася на рівні, хотіла ще щось сказати, але тільки зіпала круглим риб’ячим ротом. Так і не знайшовши слів, вона швидко пішла до дверей.

Я не зрушила з місця. Слухала, як не своїм голосом завиває Трезор, і тупо дивилася на зіжмакані трусики, що лишилися на кріслі.

Ні, вона не рожева. Я розкусила її відразу. І знаю, чому вона приїжджала. Але в них нічого не вийде. Не діждуться.

Я різко підвелася, підійшла до телефону й набрала номер мобільника, сама того не помічаючи, що знаю його вже напам’ять.

— Мені треба тебе побачити, — сказала я. — Так, негайно.



предыдущая глава | Кров кажана | cледующая глава