home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





8


Г. С. цього разу теж був наче позичений. І не тому, що я не переварювала чоловічого духу. Він був трохи схвильо ваний, навіть розгублений, що зовсім не личило колиш ньому кілеру, нардепові й президентові благодійного фон ду «Дитяче серце». А може, й майбутньому президентові всія України Руси.

Чого варта була одна його фраза!

— Мені не подобається твій вигляд, Настасю.

Так і сказав. Я вже подібне щось чула про себе, але ж то від затурканого провінціала, котрий порпається у викорис таному туалетному папері, а не від чоловіка, який належав до VIP-персон і влучав з пістолета в яблуко, покладене на голову коханої жінки.

— Ні, зовні ти, звичайно, Венера Мілоська, — поспішив він виправити прикру помилку. — Але…

— Не згадуй мені цих мертвих калік! — перебила я.

— Але нерви твої похитнулися.

— Ти що, досі не розумієш, що вони хочуть звести мене зі світу? Я взагалі дивуюся, як мене ще ноги носять.

Він уважно подивився на мої ноги, оголені аж до защібок на панчохах (я сиділа в тому ж шкіряному фотелі) і, здається, теж здивувався: як такі ніженьки можуть когось носити?

— Він блукає вже попід вікнами і вдає упиря, — сказала я. — Гукає мене ночами, вимазує речі кров’ю… Ти не думай, що я вірю в упирів і воскреслих мерців, але ж це ще страшніше! Розумієш, про що я кажу? Що коли людина лишилась жива і таке витворяє, то це устократ жахливіше за всяких упирів і вовкулаків. А потім ще й підсилає свою коханку, щоб та роздивилася, чим я дихаю. На ладан чи на щось інше.

— Я ж тобі пропонував охорону, — сказав він. — Хіба ні? А ти відмовилася.

— А що я скажу слідчому? Що це родичі приїхали на похорон? Чи Пенелопа навела в дім женихів, поки Одіссей мандрує на водах?

Г. С. розсміявся, але, як виявилося, зовсім не з мого солоного жарту.

— Ти думаєш, що охорона — це такі собі гицлі, які ні на крок не відходять від тебе і стовбичать над головою навіть тоді, коли ти пісяєш?

Ні, хотілося зозла сказати йому. Охорона — це карлик із шилом у штанах і кілком по лікоть. Осиковим.

— Та ти моїх людей навіть не побачиш. Оце, скажу я тобі, справжні привиди, куди твоїм упирям! І слідчий твій не побачить, якого я, до речі, також пропонував тобі усунути від справи.

Я уявила, як довкола будинку, під лісом, на річці, біля чорного ока нори блукають голомозі безшиї привиди оранґутанґи, розносячи дух смердючих самців, і мене ледве не вивернуло.

Коли я сказала про це Г. С. — звичайно, не в такому різкому тоні, — він розгубився зовсім. Довго мовчав і, нарешті, вивіз:

— У мене є добрий психоаналітик.

— Думаєш, я той?..

— Нічого я не думаю. В наш час кожен повинен мати свого психоаналітика. В нормальних країнах так заведено давно.

— Цікаво, — сказала я. — Країни нормальні, а всім людям потрібні психіатри.

Він оцінив моє резюме. Схвально всміхнувся, але знов заспівав своєї:

— Мої люди там, біля тебе, швидко б розібралися, хто заглядає у вікна і хто кого куди кличе.

Він влучив у «яблучко». Та певно ж! Я давно пристала б на його пропозицію, якби ті гаремні євнухи охороняли мене тільки від упирів. А то ж взавтра донесуть своєму босові, що його Венера Мілоська їздила до священика гінеколога робити аборт.

— Добре, — розчаровано сказала я. — Мені здавалося, що ти ставишся до цього трохи серйозніше.

— Що ти пропонуєш конкретно? Кажи — я зроблю.

— Людей треба приставити до цієї сучки. І вона виведе на слід… Бо твої ґестапівці тільки потішили себе і її та й по всьому.

— Вони давно приставлені, — сказав він. — І думаю, що були в неї на хвості навіть там, біля тебе.

Мені ще тільки цього бракувало.

— То за мною також шпигують?

— Настуню… — дорікнув він.

Я була у відчаї. То потирала скроні, то раз по раз перекидала ногу на ногу, несамохіть демонструючи йому те, що він і так знав як свої п’ять пальців. Тоді нервово підвелася, натякаючи, що мені час іти.

— Я таку нікуди тебе не відпущу, — сказав він. — Тобі не можна сідати за кермо. — І те… також не можна. У мене місячні.

— Я зовсім не те мав на увазі. Ти мене ображаєш.

— Що, не подобаюся більше?

— Ти сама не своя.

— Хіба не ти мені щойно казав, що я тобі не подобаюсь? — у мене починалась істерика.

— Настуню, сядь. Ти багато чого сама вигадуєш. Ти навіюєш собі таке, що не тримається купи. Я зараз же домовлюся, щоб тебе прийняв мій психоаналітик.

— Набридла? — вимучено всміхнулася я. — Хочеш мене здати в дурку?

— Тут нічого такого немає. Я сам ходжу до нього щотижня. Це той же масаж, тільки не тіла, а настрою. Він розвіє усі твої страхи й підозри.

— У мене вже є психоаналітик, — сказала я. — Такого сильного і надійного лікаря немає більше ні в кого.

— Навіть так? І хто це, якщо не секрет?

Я підійшла до Г. С. впритул і встромила руки йому під пахви, торкаючись теплої кобури.

— Ти, — сказала я. — Ти такий мудрий і сильний, що тільки це мене і тримає на світі. Сам Бог послав мені такого сильного мужчину.

Кращого компліменту для чоловіків не існує. У нього не було слів, аби щось сказати.

— Пробач, будь ласка, цей дражливий мій настрій, Горю.

Це тимчасове, — винувато запевнила я. — Завжди, як тільки починаються… ці жіночі діла, на мене находить ось такий сплін. Я навіть не можу побути з тобою так, як мені хотілося б. Ти мене розумієш?

— Дурненька, — сказав він. — Не це головне.

— Я слабка жінка. Не гнівайся.

— Гніватися? Може, саме за це я тебе і люблю найдужче.

Моя ти, місячна жінко.

— Ти чудо, — сказала я і, затримуючи дихання, підстави ла йому губи для поцілунку. Ні, у мене не було аж такої відрази. Але… Так іноді цілуєш свого улюбленого кота, по боюючись, аби він не позіхнув на тебе своїми нутрощами.

— Не хочеться мені тебе відпускати, — сказав він. — Будь обережною.

— За днів три чотири побачимося. Ти не проти? — спитала я багатозначно.

— Дожити б, — усміхнувся Г. С.

Він, як і я, не здогадувався, якою буде та зустріч.

За кермом я була обережною. Біля опери зупинилася і заскочила в центральну аптеку навпроти, де купила п’ять циліндричних коробочок донормілу. Колись допомагав.

Кидаєш у склянку води колесо, завбільшки таке, як кирик, воно з шипінням розчиняється, випиваєш — і спиш як після маківок. Не знаю, як буде тепер.

На фасаді театру досі красувалася велетенська афіша, запрошуючи на бенефіс Марії Стеф’юк. Я насилу вираху вала, яке тепер число, і подумала, що як добре було б сходити на концерт примадонни разом з Г. С. Як нормальні люди, котрі замість того, щоб ходити до психоаналітика, відвідують концерти.

А чого ж, — міркувала я, виплутуючись із запрудженої машинами вулиці, яка носить ім’я п’яного гетьмана з п’я ним прізвищем Хмель. — VIP персони іноді ходять в оперу, це їм велить навіть реґламент. П’яний Хмель також любив спів і саме тому спеціальним універсалом скасував смертну кару Марусі Чурай, котра отруїла зрадника Гриця. Г. С. також Гриць і кохається в музиці, слухає її навіть у своєму робочому кабінеті, причому слухає «Ave Maria», а не оце бум трум, що долинає із джипа, який майже цілує мого «форда» у задній бампер.

Внизу я повернула праворуч і Хрещатиком рушила далі, маневруючи «на відстані фарби» між отарою баранів, які кудись поспішали, так і не засвоївши найбільшої істини в цьому житті: ніхто вас, панове, ніде не чекає аж так, щоб у поспіху псувати собі нерви, а завтра шукати психоана літика.

Я полегшено зітхнула тільки за Виставкою. Та потім, проскочивши Чабани і переходячи в лівий ряд, помітила в дзеркальці заднього огляду того ж таки чорного джипа.

Чому саме того? У тебе, моя дорога, вже параноя. Ну, приїжджав точнісінько такий від Сухого, але де вже той Сухий і де той джип, якого ти на власні очі бачила про дірявленим?

Ну от, його вже немає. А таких джипів у Києві більше, ніж у Нью Йорку і Токіо разом узятих. Вгамуйся, бо таки потрапиш до психіатра, і поможе він тобі чи ні, а нагадає про те, що ти викреслила зі свого життя назавжди. Ти поняла ілі нєт?

Мене пересмикнуло. Не треба, не згадуй. Але вже було пізно…

«Ну шо, оп’ять явілась, уродіна? — щурячим голосом кричала до мене беззуба жінка в запльованому коридорі «павлівки», куди я прибігала з інтернату в надії, що мама вже стала такою, як була раніше. Але все повторювалося. — Чєво пріпьорлась, уродіна? Ухаді, нє хачу тіб’я відєть! Ето он із за тіб’я мєня бросіл. Ти возомніла, шо ти красавіца?

Вот тєбє, вот тєбє! — приставляла вона ребро долоні до зігнутої руки. — Пашла вон атсєдова! Ето он із за тіб’я!..

Почєму я, дура, нє сдєлала аборт!»

Я різко вдарила по гальмах, з виском з’їхала на узбіччя і зупинилася. Голова моя впала на кермо. Не було, матусю рідненька, присягаюся Богом, що між нами нічого не було!

Я такого і в думці не мала. Не знаю, чого він пішов од тебе.

Вчепившись обома руками в кермо, я плакала вголос, як тоді, в запльованому коридорі психлікарні, й кричала:

«Цить! Цить!» — намагаючись угамувати себе і ту беззубу жінку, яку любила колись більше за все на світі.

Коли підвела голову, то за сльозами побачила чорного джипа, що бовванів на трасі уже далеко попереду.

Який там у біса Сухий! Солом’яний Бик спочиває у царстві Аїда. Це дбайливий Г. С. послав за мною своїх людей, послав супровід, аби простежили, чи я нормально доїду додому. Супровід чи охорону?

Параноя… Я повернула праворуч, а солом’яні бички поїхали далі.

Вдома Іванько сказав, що мене ніхто не питався, окрім…

Притули. Я вкинула в склянку з водою два колеса донор мілу, випила ту шипучку й заснула. І спала, поки мене не розбудив телефон.

— Я готовий, — сказав він. — А ти?

— Питаєш.

— Тоді взавтра все й зробимо.



предыдущая глава | Кров кажана | cледующая глава