home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement




1


Приватна клініка містилася на околиці Києва і нагаду вала швидше розкішну триповерхову віллу, ніж лікарняне приміщення. Щоправда, просторе подвір’я, висаджене туями, схожими на молоденькі кипариси, було обнесене високим суцільним штахетом, однак цей паркан, певна річ, відгороджував не стільки пацієнтів од світу, скільки засту вав цьому до всього цікавому світові тих таки пацієнтів.

Утім, і хворих на цьому подвір’ї не було, лише один жва вий чоловічок хтозна навіщо обмірював складаним метром клумбу, на якій по осінньому палали айстри.

Ми з Г. С. пройшли ґравієвою доріжкою від стоянки машин до білостінного будинку, повитого зеленим плю щем, і піднялися лабрадоровими східцями в прохолодний вестибуль, де в невеличкому декоративному басейні же бонів водограй.

Авжеж, враження було таке, ніби нас тут зустріне сам Зіґмунд Фройд, цей хитрий австріяка, котрий, затуманив ши мізки всьому світові, передумав померти під Лондоном у Гемпстеді і перебрався під Київ, майже в Глеваху. Хоча Г. С. кілька разів повторив мені, що його (а отже, й мого) психоаналітика звуть Леонідом Борисовичем Цуром, і ти, моя люба, гарненько собі це запам’ятай, казав Г. С., адже незручно виходить, коли, приміром, Івана Васильовича називають Василем Івановичем; а Цура — Пеком, — додала я вже сама від себе, і яким же було моє здивування, коли назустріч нам вийшов ставний симпатичний мужчина, як дві краплі води, схожий на Пека, який так любенько прий няв мене в пеклі, — ну, братик близнюк, та й годі. Тільки Пек був майже голий, а на Цурові ідеально сидів світлий костюм — щось середнє між фраком і лікарським халатом.

Він поволі, дуже поволі подав руку Г. С., потім спрокво ла перевів погляд на мене і проспівав лінивим речитативом:

— Дабро пажа а аловать к нам! Как вєлічают такую красівую женщіну?

— Анастасія Михайлівна, — відповів за мене Г. С.

— А тєб’я нікто нє спрашіваєт! — з удаваною суворістю сказав йому Борис Леонідович, чи то б пак, Леонід Бори сович Цур. — Єслі на то пашло, то ти здєсь уже вопщє нє нужєн. Созвонімся. — Він лагідно взяв мене під руку. — Ідьомтє, Анастасія Філіповна, ой, ізвінітє, Анастасія Міхайловна, в кабінєт, а дєпутати пусть своім дєлом зані маюцца. Іді іді, Горя, строй дєржаву, шоб за нєйо абідно нє било, созвонімся. А ми здєсь ужє как нібудь самі…

Він завів мене в невеличкий кабінет, де, окрім голого столу й двох однакових стільців, вважай, не було нічого, посадив майже серед кімнати, ніби боявся підхопити від мене якусь бацилу, а сам сів за столом навпроти й спитав, як у попіл торохнув:

— Ви, конєчно, со Львова?

— Чого це раптом? — Я вже давно не дивувалася цьому обридлому запитанню, але традиційно робила здивоване лице.

— Ну, я всьо такі нємножко псіхолог, — скромно сказав він. — І віжу, шо ви разгаваріваєтє на щирой мовє. Ви всєгда так? Да ви нє волнуйтєсь, мнє нравіцца, когда люді правільно і красіво разгаварівают на мовє.

— Зі мною, пане Цур, всі чоловіки дуже швидко перехо дять на українську, — з погордою сказала я. — Навіть малокан ці, вагабісти, неґри й високопоставлені чиновники пекла.

— Чєво чєво? Пєкла? — викотив він свої і без того лупаті очі, а потім ураз розслабився. — Ах, да, пєкла, я понімаю…

Ну, здєсь нєт нічєво прєдосудітєльного, то єсть, я хотєл сказать, нічєво удівітєльного. С такой красівой женщіной… Єслі пазволітє, я тожє попробую, а когда гдє то ошібусь, ви мєня поправітє, добре?

— Гаразд, — погодилась я.

— Та а ак, мав рацію Достоєвський, — сказав він без найменшого акценту. — Мову врятує краса.

— Світ.

— Що?

— Федір Михайлович сказав, що краса врятує світ.

— А а а, так так. Михайло Федорович говорив про світ.

Але це майже все одно. Який же світ без мови, пані Анас тасіє? Все одно, що пісня без баяна.

У нього явно був зсув по фазі, як і в усіх психіатрів, та, можливо, саме це дозволяє їм вести цілком нормальні розмови зі своїми намаханими пацієнтами. Принаймні психоаналітик Цур відразу зробив геніальний висновок:

— Отже, я вже дещо зрозумів з нашої бесіди, пані Анас тасіє, — розважливо почав він. — Вам часто привиджується пекло, бо ви вважаєте себе великою грішницею. Звідси, відповідно, з’являються страхи, видіння, кошмари, галю цинації, безсоння і таке інше. Поки ми не з’ясуємо, в чому саме ви вбачаєте свою найбільшу провину, доти не зрушимо з місця ні на крок. Тож ви мусите бути зі мною абсолютно щирою, інакше жодні сеанси не дадуть нам бажаного результату. Про це я вас попереджаю відразу, аби ми даремно не гаяли часу. Або ви розповідаєте мені все від початку і до кінця, або ми зараз же розпрощаємося. Мушу сказати вам, що будь який фальш чи нещирість я розпіз наю без особливих зусиль, і тоді також доведеться все припинити. Я не буду вас ні до чого силувати, не буду під ганяти, і якщо ви хоч на крихту вагаєтесь, що ще не готові до такої сповіді, ми можемо перенести нашу розмову на пізніше або відкласти взагалі. — Він поволі перевів подих і заговорив, ще більше розтягуючи слова. — Мабуть, не треба пояснювати, що тут, як і в церкві, свято зберігається таїна сповіді, цього вимагають не лише професійний етикет та сумління доктора…

— Лікаря, — поправила я.

Він трохи злякано, але поволі витріщив на мене лупаті очі, а потім його губи витяглися в скептичну посмішку.

— Ні, пані Анастасіє. Дякую за підказку, але в цьому разі йдеться саме про доктора. Це різні поняття. І прошу мене називати доктором Цуром. Домовились?

— Так, докторе Цуре.

Він схвально кивнув і, задоволений, провадив далі:

— Отож збереження таємниці сповіді вимагають не лише професійний етикет та сумління доктора, але й законодавство, яке не бере до уваги свідчень як пацієнтів психіатричних закладів, так і їхнього фахового персоналу.

Я розумію, що попри ці ґарантії у вас може виникати психологічний бар’єр перед розмовою віч на віч, а тому й тут дещо передбачено.

Доктор Цур натиснув під стільницею якусь кнопку, щось мелодійно тенькнуло, і — леле! — від стіни потяглася впоперек кабінету чорна ширма з цупкої матерії, яка наглухо відгородила мене від нього, хоча на рівні обличчя я побачила в тій завісі дрібненькі, як у телефонному мікрофоні, дірочки.

— Вам так зручніше? — спитав доктор Цур трохи спотвореним, але повільним виразним голосом.

— Так.

— Чи готові ви зараз відкрити своє серце у сповіді, як перед Господом?

— Готова.

— Тоді починайте.

Я замислилася, з чого, власне, почати, і мовчала так довго, що навіть доктор Цур, який підніс повільність до культу, не витримав і сказав:

— Почніть із головного. Який ваш найбільший гріх?

— Я вбила свого чоловіка… І я розповіла йому все. Втупившись у чорну ширму, як у темні глибини власної душі, я почала з того, як ще зеленим дівчиськом зустріла Нестора, як він повів мене до ресторану, де я по крапельці пила шампанське і їла рисовий гарнір по одній зернинці, щоб розтягнути своє щастя.

— Браво! — вигукнув доктор Цур. — Яка геніальна данина повільності! Я скидаю свій капелюх перед цим глибоким розумінням непоспіху. Але… пробачте, пані Анастасіє. Я вас уважно слухаю. Продовжуйте.

Тоді, повагавшись, я пішла далі і розповіла, що зовсім не пам’ятаю свого батька, пам’ятаю лише вітчима, якого мама дуже любила. Вона так кохала його, що коли той залишив нас… І тут я затнулася. Адже доктор Цур, коли дізнається про мамину хворобу, без жодних сумнівів припише мені спадкову схильність до божевілля й напо лягатиме на стаціонарному лікуванні.

Ширма чорніла переді мною, як широкі двері у ніч.

— Вона так кохала вітчима, що ревнувала його і до вас? — спитав доктор Цур.

— Так.

— А вітчим? Як він ставився до вас?

— Ніяк.

— Не домагався… вашої прихильности? — обережно спитав доктор Цур.

— Ні.

— Але коли він пішов, мама почала звинувачувати в цьому і вас? Так?

— Вона просто була в безтямі.

— Зрозуміло. Продовжуйте.

Я нічого не брехала докторові Цуру, тільки пропускала окремі подробиці, які, на мій погляд, не мали суттєвого значення. Однак і без того я говорила довго довго, доктор Цур мене більше не перебивав, і через якийсь час мені здалося, що за ширмою нікого немає. Він мовчав і тоді, коли з моїх вуст вихопилося зізнання в найбільшому злочині: це я, коли Нестор став на корму, різко гойднула човном, знаючи напевно, що, впавши у воду, він не випливе.

— Ви мене чуєте, докторе Цуре? — майже гукнула я в занімілу ширму.

— Так, чую.

— Ви зрозуміли, що я вбила його свідомо?

— Не зовсім… Вам тепер може тільки здаватися, що ви зумисне гойднули човном.

— Ні, ні, я точно пам’ятаю, як різко переважилася всім тілом на бік човна. Це було вбивство, докторе Цуре. Якщо хочете… ідеальне вбивство, адже я була впевнена на сто відсотків, що ніхто не доведе тут моєї вини.

— Ви хочете сказати, що давно виношували цей лихий намір? Ще після того, як застали його в майстерні з іншою жінкою?

— Авжеж, я вже казала про це. Думала вибрати слушний момент й отруїти його чи вигадати щось із машиною, аби він розбився… Словом, я ще тоді міркувала саме над ідеаль ним убивством. Хоча потім… потім це минуло в мені…

— У вас щезло бажання його вбивати?

— А навіщо? Я обрала собі інше життя, мала інших чоловіків і знайшла в тому певну втіху. Нестор мене обож нював, усім забезпечував і, якби ще не був такий ревнивий, то я взагалі не мала б жодного клопоту. А потім усе пішло шкереберть. Наче за димом усе пішло. Київська квартира, фірма… Він оселив мене в глушині, де я вже не мала виходу… на люди. До того ж нам загрожувала цілковита втрата майна через його борги, яких він наробив, як я підозрюю, також не без допомоги коханки. І тоді… — І тоді у вас прокинулося те забуте бажання?

— Ні, твердого наміру вже не було. Але я взагалі чомусь дуже часто думала про ідеальне вбивство. Навіть не стосовно свого чоловіка, а так, безвідносно. І читаючи детективи чи дивлячись фільми, завжди дивувалася недо лугості тих, хто заздалегідь готувався до злочину… Адже є безліч способів ідеального вбивства.

— Справді? Наприклад?

— Наприклад, ви йдете з кимось узимку повз трамвайну колію. Позаду зовсім близько дзеленчить трамвай. Ви послизнулися, падаєте і ненароком збиваєте того, хто йде поруч із вами, якраз на рейки… З човном ще простіше. Тут взагалі ніяких свідків, і, якби я навіть зіпхнула його у воду веслом чи й руками, ніхто б цього не довів. А в тому, що я через вітер не змогла його врятувати… яка ж тут вина? Діти топляться на очах у батьків, і нема на те ради. Єдина моя помилка в тому, що я, розгублена, невідомо навіщо збреха ла, що мене тоді взагалі не було в човні. Сама собі все уск ладнила, бо слідчий, зрозумівши, що тим човном усе таки хтось приплив до берега, порушив кримінальну справу.

— Дурня на пісному маслі, — сказав доктор Цур, і я, не розуміючи, що він має на увазі, все таки виправила:

— На олії. Хоча це фразеологізм, і його краще переклас ти як сон рябої кобили. Але я вам розповідаю не сни, докторе Цуре. Знаю, що тепер усі психологи стали запек лими фройдистами і снам надають більшого значення, ніж реальним подіям, однак я розповідаю тільки те, що було насправді. Хоча ми дійдемо ще й до снів. Та я не впевнена, що моє перебування на Лисій горі…

— Де е е?

— На Лисій горі. Я не впевнена, що моє перебування там було всього на всього тільки сном. І я розповіла йому про мазь отця Серафима, про шабаш на відьомській горі і про зустріч з дияволом. Доктор Цур більше не дивувався. Навпаки, він сказав, що все це має цілком логічне пояснення. З давніх давен відьми, чаклуни, чорні маги користувалися спеціальними наркотичними мазями і напоями, які сприяли їхньому астральному вихо ду в химерний світ почвар. Там вони ще з більшою силою, ніж наяву, переживають враження від того, що раніше лиш невиразно малювала їхня бліда уява. Зрозуміло, що саме таку наркотичну мазь дав мені, як снодійне, й отець Сера фим.

— У цьому нічого страшного немає, — сказав доктор Цур. — Якщо, звичайно, скористатися наркотиком тільки раз. Погано хіба те, що до наркотичного зілля, власне до екстракту гіосціамусу, який у народі називають блекотою, чорні маги часто додають ще людський жир. Продовжуйте, пані Анастасіє, це дуже цікаво.

Мені на якусь хвилю заціпило (людський жир?), та, перевівши подих, я продовжила свою розповідь далі і гово рила доти, поки чорна завіса не обступила мене з усіх боків.

Я злякано роззирнулася і, нарешті, зрозуміла, що це вже стемніло надворі, настав ранній осінній вечір, проте доктор Цур не вмикає світло. Чи, може, його там уже взагалі немає? — знов майнула настирлива думка.

— Ви чуєте мене, докторе Цуре? — насторожено спитала я.

— Так так, я вас уважно слухаю, — глухо відповіло з за ширми. Його голос видався настільки спотвореним, що я розгубилася зовсім і не могла згадати, на чому обірвала розповідь.

— Не хвилюйтеся, продовжуйте, — сказав доктор Цур уже не таким чужим голосом, та я ніяк не могла зібратися з думками. Моє сум’яття перейшло в знайоме внутрішнє тремтіння.

— А на чому я закінчила?

— На імперативних голосах.

— Яких?

— Я про голос одуда, голос, що кликав вас до річки.

— Ах, так, згадала. Ви мені вірите?

— Звичайно, вірю. Це дуже поширене явище, коли під час слухових галюцинацій з’являються імперативні голоси.

Вони наказують щось робити, спонукають до якоїсь дії, і якщо людина їм не підкоряється, то ще немає нічого страшного. Будь яке наймістичніше явище, пані Анастасіє, має своє реалістичне пояснення. І коли ми з вами все розкладемо на поличках, то ви самі зрозумієте, що ваші страхи абсолютно безпричинні, що у вас все нормально.

— Безпричинні? А те, що я вбила чоловіка, теж нор мально?

— Думаю, що так, — незворушно сказав доктор Цур. — Тобто я переконаний, що ви його не вбивали.

Моєю спиною протягли доріжку мурашки.

— Ви хочете сказати, що він живий?

— Я не знаю, живий він чи ні. Зараз мене це мало цікавить. Я тільки хочу сказати, що ви самі собі навіяли, нібито зумисне гойднули човном. Так часто буває. Вас мучить докір, що ви не змогли врятувати свого чоловіка, і цей внутрішній докір сумління постійно загострюється.

Він спотворює уяву до того, що вам увижається, ніби ви гойднули човном. А тим часом на вітрі той човен і сам так гойдався, що ви, навіть якби хотіли, не змогли б цього зробити.

— У тому то й річ, що змогла.

— Дурня на пісному… — почав було доктор Цур із фрази, яку, вочевидь, повторював усім пацієнтам, але спохопився і сам себе виправив. — Сон рябої кобили! Гра запаленої уяви. Ось так мені твердив старий уже чоловік, що він убив свого товариша. Той теж утопився, але взимку. Вони вдвох переходили по льоду замерзлу річку, товариш провалився, а цей бідолаха мерщій зняв із себе паска й подав йому один кінець, щоб витягти. Той ухопився за самісінький кінчик, але він вислизнув із руки, й товариш пішов під лід. І що ви думаєте? Цей нещасний чоловік двадцять літ докоряв собі, що не подав йому паска тим кінцем, на якому пряжка, бо тоді він, мовляв, не вислизнув би з руки. Докоряв, докоряв, поки не вирішив, що то він сам утопив товариша. А знаєте, чим усе закінчилося? Знайшовся ще один пасочок, на якому той бідолаха й зачепився.

— Повісився?

— Атож, повісився. Ви до цього хочете себе довести?

— Ні. Тому я до вас і прийшла.

— А якщо прийшли, то слухайте, що я вам кажу. І не беріть на свою голову того, чого не було. Ви ні ко ли ні ко го не вбивали, — майже заспівав доктор Цур. — Ви тільки вбили в свою чарівну голівку, що зумисне гойднули човном, аби втопити чоловіка.

— Бо я мала такий намір. Хіба це не підтверджує те, що я вчинила злочин?

— Ні, — рішуче сказав доктор Цур. — Ви знаєте, скільки людей є на світі, яких я з великим задоволенням порішив би? Але ніколи цього не зроблю, й ніхто мене за це не судить. Мати своїй дитині трохи не щодня каже, що вб’є її, якщо вона перебігатиме дорогу там, де не слід, чи не мити ме руки перед тим, як сідати до столу.

— Це не зовсім одне й те саме, — сказала я.

— Те! А якщо ви так затялися, то давайте підійдемо до цього питання з іншого боку. Хіба ви впевнені, що ваш чоловік утопився? — ніби вже не доктор Цур, а слідчий Притула озвався по той бік завіси.

— Не знаю, — сказала я.

— Ото ж бо й воно. Навіщо ж тоді, ще нічого не знаючи, з’їдати себе живцем? Викиньте з голови всі дурниці і спо кійно розповідайте далі. Мені дуже подобається ця роман тична історія.

Що далі я говорила, то все густіша темрява облягала мене зусібіч, а коли замовкала, наставала якась ворушка тиша, яка збиралася по той бік ширми і відлунювала моїми ж словами, але гугнявим, ламким голосом, який кришився на кілька дрібніших голосів, і від того здавалося, що там перешіптується гурт людей. Якщо раніше мені ввижалося, що там немає навіть доктора Цура, то тепер я була впев нена, що там принишкли всі його асистенти, а може, й здо ровенні гевали санітари, готові будь якої миті вприснути в твою вену якусь отруйну гидоту чи й зодягнути на тебе гамівну сорочку…

Чому асистенти? Чому санітари?

Там, за чорною завісою, міг причаїтися хто завгодно.

Звісно, мені ще вистачало глузду, аби завважити, що під час нашої бесіди з доктором Цуром ніхто не заходив до його кабінету, але ж там, за ширмою, могли бути ще одні, потаємні, двері, так само замасковані, як і ця зібрана гармошкою завіса, що геть несподівано висунулася зі стіни.

Зрештою, я знов почула, як щось легенько тенькнуло, і доктор Цур мовив пошепки:

— Да, здєсь всьо на ліцо… Нєт нікакіх сомнєній… Нємно го позжє…

Я вже була впевнена, що біля нього хтось сидить, можливо, навіть всюдисущий Притула (чи є кращий спосіб розкрити ідеальне вбивство?), можливо, мій душпастир отець Серафим… А що, коли поруч доктора Цура причаївся ще й Нестор?.. Що, коли це і є апофеоз диявольського експерименту над моєю душею? І хто вже точно мав змогу зазирнути в найглибші закамарки моєї душі завдяки приятельським взаєминам з доктором Цуром, то це, звичайно, Г. С. Добре, що, відчу ваючи таку загрозу від самого початку, я ні словом не згадала Г. С. у своїй «романтичній історії», хоч від цього вона дещо втрачала, але що вдієш — чоловіки куди більші базіки і пліткарі за жінок, особливо коли йдеться про найінтимніші тонкощі, і хай то буде сам Зіґмунд Фройд чи патріарх всія України Руси, нанесеної на ґлобус від Прип’яті до Амазонки, а не втримає язика за зубами, щоб не розповісти своєму приятелеві значно більше, аніж було насправді. Авжеж, тепер я не відкидала можливости, що Г. С. саме для того й нараяв мені психоаналітика, щоб діз натися, чим я дихаю, вивернути всю мою душу навиворіт. І, дійшовши в романтичній оповіді до того моменту, коли цариця шабашу завагітніла, я вловила загостреним слухом, як у тій ворушкій тиші за ширмою настовбур чилося багато вух. Вони аж зашаруділи напруженими хрящами.

— Увімкніть світло! — закричала я.

— Вам темрява заважає? — спитав доктор Цур. — Чи лякає?

— Я нікого не боюсь, увімкніть світло! Я вас і так усіх бачу.

— Кого ви бачите?

— Самі знаєте. Ви привели мене сюди на допит!

Блиснуло світло, і чорна ширма важко гойднулася перед очима. Доктор Цур від хвилювання заговорив швидше звичайного:

— І тепер також бачите?

— Не тільки бачу, а й чую. Я чула, як ви перешіптува лись.

— Я тільки сказав два слова по мобільному.

— Тепер усі придурки розмовляють не віч на віч, а по мобільниках, — відрізала я. — Стоять один до одного спиною і теревенять — самі не знають про що.

— Погляньте, тут нікого немає, крім мене, — сказав доктор… Фройд. — І тут ваші страхи знову ж таки, як і в попередніх випадках, марні, — сказав цей найбільший сексуальний маніяк, який забив баки усьому світові.

Чорне запинало посунулось до стіни, і я побачила, що переді мною справді сидить лише один чоловік, але який!

На його симпатичне обличчя повільно наповзала при шелепкувата посмішка, оголюючи два крайні передні зуби — бездоганно білі, але гострі, як ікла.

— Тепер ви, пані Анастасіє, розумієте, що ваш страх був даремним? — радісно спитав цей намаханий Чикатило.

— А я нікого й не боюся. Мені просто прикро, що ви, докторе Чи… чи то б пек… пак, пробачте, використовуєте своє службове становище в інших цілях.

— Зрозуміло. Тоді я взагалі мовчу й більше нічого не запитую, — і далі посміхався двома передніми іклами Чикатило. — З вашого дозволу ще тільки гляну на ваш язичок.

Він дістав із шухляди столу невеличкий інструмент, схожий на срібну лжецю, і рушив до мене.

— Розплющте широко очі й відкрийте ротик, — наказав мені цей зовні безневинний Онопрієнко, такий безневин ний, що прикінчив десятки людей і тепер, замість того, щоб довічно попивати чефір десь там у житомирському ізоля торі, відкрив приватну психіатричну клініку.

— Не підходьте до мене! — закричала я. — Цур вам і пек! Мені треба додому.

— Це вже серйозно, — сказав він. — Я не можу вас відпустити в такому стані. Тим більше за кермом.

— Бачу, бачу! Я давно про все здогадалася!

— Припиніть істерику.

— Ви не маєте права мене затримувати!

Я кинулася до дверей, зашарпала за ручку, але вони не піддавалися. Напевно, були зачинені на якийсь хитрий замок. Тоді я чимдуж загупала в них кулаками і, нама гаючись заглушити жаску моторош, що розросталася в мені з нудотним тремтінням, закричала щосили:

— Відчиніть! Гей, хто небудь, відчиніть негайно!

Отак я билася об ті двері всім тілом, з жахом чекаючи, що він ось ось ухопить і скрутить мене, волала невідомо до кого, шкреблася нігтями, — відчиніть, відчиніть! — аж поки вибилася з сил і, скімлячи, сповзла по тих дверях на підлогу, зречено повернулася до нього й, мимоволі розсуваючи коліна, сказала з якоюсь упокореною радістю:

— На, бери… Бери мене…



предыдущая глава | Кров кажана | cледующая глава