home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





4


А далі почало відбуватися щось неймовірне.

Уранці я подзвонила в районний відділ міліції ближ нього містечка і сказала, що втопився мій чоловік. Як?

Просто. Вночі, на риболовлі. Так, як топляться щороку сотні людей. Ні, не в компанії, сам. Так, водолази потрібні.

Приїжджайте.

Ох, ці дурні запитання. Щоб їх було менше, я не сказала, що все сталося на моїх очах. Повелася, звичайно, безглуздо і згодом про це пошкодую, але вранці… можна було зрозу міти мій стан. За всю ніч не стулила ока, та це була найдріб ніша абищиця порівняно з тим, що зі мною коїлося…

Подзвонивши в міліцію, я ще раз вийшла до річки. Дощ перестав, проте було вітряно й холодно. Біля альтанки сидів, повісивши свою велику, як у коня, голову, Іванько.

Після того, як я йому сказала, що Нестор втопився, він онімів і весь час чипів на березі.

А потім почалося… Спершу прикотив на драному «москвичеві» старший уповноважений відділку карного розшуку Притула. Голова кругла, під циркуль, ніс чобітком, а стільки зарозумілости, що лише люлечки не вистачає. Дістав із дерматинової течки кілька аркушів рудого паперу, авторучку, заряджену синім чорнилом (я думала, що таких уже давно немає), і звелів мені написати заяву з поясненням того, що сталося.

— Навіщо? — не зрозуміла я.

— Як навіщо? — не зрозумів і він.

— Чоловік утопився, що ж тут писати?

— Втопився? Гм… Ще невідомо.

— Ви знущаєтесь? — подивилась я в його безбарвні очка. — Він уночі поплив рибалити… а потім до берега вітер пригнав порожнього човна. Ні, я більше не маю сил про це говорити.

— Усе це так, Анастасіє… Михайлівно, — співчутливо погодився опер. — Однак для нас тут існує, як той казав, визначена процедура. Поки немає тіла… до речі, водолази зараз приїдуть… ми взагалі не можемо говорити про заги бель як таку. Це — перше. І друге: якщо вони його знайдуть, то все одно доведеться з’ясовувати, за яких обставин заги нула людина. Чи це нещасний випадок, чи…

— Що? — гостро спитала я.

— Ну, ніхто ж не бачив, що там скоїлося. Тобто ми з вами не бачили. То чому ж ви думаєте, що сталося саме це? — Притула пильно подивився на мене, і його безбарвні, водяві очка загострилися хитринкою.

— Я вже пояснювала.

— Так, а ви не думали над тим, що у вашого чоловіка могли бути недруги, вороги?.. Що хтось міг бажати його смерти? Ні? А нічна річка, скажу я вам, — це ідеальне місце для… ідеального вбивства. — Він ледве не потер долонь ками, такий був задоволений своєю вишуканою фразою, та враз спохопився. — Але ми з вами, Анастасіє Михайлів но, далеко зайшли, пробачте. Може, ваш чоловік живий здоровий. Всяке могло трапитися, тут діло непевне. Може, човник прибився до одного берега, а він до іншого.

— Мені не до жартів, — сказала я.

— А я не жартую, боронь Боже! Я вас заспокоюю.

— Дякую, нехай би так і було, як ви кажете… Але хто випливе у ботфортах і ватянці?

— Так, це майже неможливо, — погодився Притула. — Позаторік саме так утопився найкращий плавець нашої рятувальної станції Кость Дудник. Теж рибалив уночі там таки біля рятувальної станції на міському пляжі й не повернувся. Коли його знайшли скоцюрбленого під водою, то один чобіт був наполовину стягнутий з ноги. Мокрого чобота й так важко зняти, а то, уявіть собі, під водою, у паніці. Однак у житті, як той казав, всяке трапляється.

Буває, що чоловік і сам… з мосту та в воду. — Притула знов загострив на мене сонливі оченята.

— Ви хочете сказати…

— Не будемо гадати, Анастасіє Михайлівно. Ви напи шіть те, що я вам сказав, а потім, якщо не заперечуєте, пройдемо до річки. Якраз і водолази над’їдуть. Ви ж приб лизно знаєте, де він ставив сітки?

— Приблизно, — сказала я. — Навпроти нас. Біля русла.

Але я б не хотіла… дивитись, коли…

— Розумію.

— Там стоїть човен на березі… Вітер дув прямо з того боку. Думаю, що навпроти човна й треба шукати. Ближче до русла.

— Логічно, — сказав Притула. — А після того, як човна прибило до берега, його ніхто не чіпав?

— Ні, а навіщо?

— Ну, мало чого. Випливти, хоч одним оком глянути зверху.

— Страшно. Ви не уявляєте, як це все страшно, — сказала я.

— А цей… карлик?

— Він такий боягуз.

Коли я закінчила писати пояснювальну заяву, Притула уважно переглянув обидва аркуші й сховав їх у течку.

Загавкав Трезор. Ми вийшли надвір. Я знала, хто мав приїхати, та коли побачила в одного з чоловіків акваланґ, мені зробилось недобре. Жовті балони різонули по живому — це був ще один зримий, матеріальний доказ того, що сталося. Доказ, який до фізичного болю загострював усвідомлення: нема…

Я, мабуть, так зблідла, що це помітив Притула.

— Вам погано, Анастасіє Михайлівно? Тоді залишай теся вдома, краще приляжте. Якщо буде потрібно, вас покличуть.

— Вам усе покаже Іванько, — спроквола мовила я. — Він там, біля річки…

Я зайшла в дім і лягла на дивані в холі.

Мене морозило. Навіть од вичахлого каміна тягло холо дом.

Я загорнулася в плед, заплющила очі… І знов побачила його. Не вуж — то змій виповз учора з моєї сумки, змій спокусник, диявол, перед яким не встояти жінці, як не встояла вона перед ним ще на початку світу. Бо побачила, що дерево добре на їжу, і принадне для очей… і взяла з нього плоду та й з’їла…

А все почалося з того телефонного дзвінка. Я ще не донесла трубку до вуха, та вже відчула, хто дзвонить.

Зумисне не подала жодного звуку, чекала, поки обізвуться по той бік дроту, проте він також мовчав. Ми мовчали отак кілька хвилин, і від слухавки струмувало таке тепло, що лоскотом пробирало все тіло, той лоскіт клубочком зби рався десь у пониззі живота і вібрував там сласною нестер пучістю.

— Тобі добре? — спитав він.

— Та а ак, отче.

— Тоді торкнися себе… де тобі найкраще.

Я послухалась, і пальцями пробіг трем.

— Що ти чуєш?

— Те е бе, — застогнала я.

— Як ти мене чуєш?

— Глибоко. Ще… ще…

Сласний лоскіт переріс у гострий свербіж до знемоги… і ось той клубок, що всотав у себе кожен мій нерв унизу живота, здригнувся від останнього спазму, і його полоснуло гостре, як полум’я, лезо, — його розітнув отой полум’яний меч, що Господь поставив його разом із Херувимом біля входу до раю, щоб сей меч, обертаючися, стеріг дорогу до дерева життя.

— Я грішниця, отче.

— У тілі гріха немає, — сказав він. — Весь гріх у душі, якій підкоряється тіло.

— Я грішниця, грішниця… — повторювала я і не знаю, що приємнішим було мені в цих словах, — чи легкий присмак самокатування, чи те, що я не свята.

— Для того церква й запровадила таїнство сповіді, себто покаяння, щоб ми спокутували гріхи. Я завжди готовий тобі прислужитися…

Він несподівано поклав трубку.

А через день подзвонив знову.

— Ти готова?

— Не зовсім.

— Чому? Може, тобі привезти «Канон покаянний»?

— Що це?

— Молитви для тих, хто сповідається.

— Ні, отче, — я могла називати його просто Сергієм, але звертання «отче» посилювало приємне хвилювання. — Треба ще днів два зачекати. Я… я розбила носа.

На якусь хвилю у трубці запала пауза, потім він сказав незворушно:

— Я лікую ще й не таке.

— Накладанням рук? — спитала я.

— Ти смієшся?

— Ні, я так хочу.

— Тоді так і буде. Післязавтра зможеш?

— Що у нас післязавтра? — спитала я. — Середа. Це не двунадесятий день? — мені кортіло його ще трошки подражнити.

— Ти не вгадала, — холодно сказав він. — Саме тому я прийматиму тебе лиш одну. Заїду о дванадцятій… Де краще почекати?

Я пояснила, де в нашому лісі наїжджені глухі путівці.

А в середу перебрала увесь свій верхній і нижній гарде роб, перш ніж прикинути, у що зодягтися. Отак завжди: що більше в тебе ганчір’я, то важче на чомусь зупинитись, аби виглядати по людському. А ще коли виряджаєшся до церкви… Зрештою я зодягла чорну вечірню сукню, хоч надворі стояв ласкавий червневий полудень. Ніжний китайський шовк злегенька просвічувався, але трусики теж були чорні, до того ж трохи вище від них увагу відво лікав ефектний шкіряний пасок, — округлий, з блискіткою, він нагадував змію і так, як змія, оповивав мій стан.

Я сказала Іванькові, що мені треба в містечко, а сама пішла не на трасу, де можна було зловити попутку, а до ґрунтового путівця, наїждженого рибалками через сосняк аж до річки, і невдовзі побачила його сірий «опель».

Він одчинив дверцята, не виходячи з машини, — косич ка, теніска, джинси, — та коли я сіла поруч, отець Серафим ґалантно, так, як і вперше, взяв мою руку, але притулився губами не до зап’ястя, а до кінчиків пальців. Потім узяв вказівний окремо і поцілував його в пучку.

— Це той? — спитав загадково.

— Котрий? — не зрозуміла я.

— Ти все забула, — він запалив свій «кемел», зітхнув димом і ввімкнув передачу. — Ти забула нашу телефонну розмову. — І впала у ваших очах?

— Так, упала з неба, — сказав він. — Судячи з твоїх кіс — із самого сонця.

Я цей комплімент оцінила і щиро віддячила:

— Ні, отче, я нічого не забула. Тепер я вірю, що ви й на відстані можете розбудити камінь.

— Ти не схожа на камінь.

— Схожа, — сказала я. — На той камінь, що так повільно летить угору, але швидко падає вниз.

Він подивився на мене з награною підозрою.

— Ти де навчалася?

— Я? В академії мистецтв.

— Видно, — сказав він. — Ти що, художник?

— Ні, у мене немає професії, — відверто зізналася я. — Закінчила мистецтвознавчий факультет, який дає позірні знання й сяку таку ерудицію, та не дає спеціальности.

— Навіщо ж туди вступала?

— Дурна була. А чоловік улаштував, бо мав там багато друзів.

Я не сказала, що Нестор обрав академію, аби й там тримати мене на очах, а щодо професії, то я йому, власне, такою й була потрібна. Домашньою.

До Гострої Могили було кілометрів десять, і незабаром ми в’їхали в село, де за широким вигоном, окупованим гусьми та індиками, виднів храм Івана Богослова. Того святого, котрий запевняє нас у своєму Об’явленні, що з небес на землю скинутий був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинутий він був додолу, а з ним і його ангели були скинуті. А коли змій побачив, що додолу він скинутий, то став переслідувати жінку…

Чи так, отче?

Це була скромна церковиця, що й справді стояла на дубових палях, — із перечорнілого дерева, занедбана тими часами, коли тут гніздилася колгоспна комора, і лиш новий хрест сяяв на ній під червневим полудневим сонцем, бо старий був зірваний ще до того, коли тут почали зберігати збіжжя, а новий аж горів під сонцем, і ось до цього храму вже заходить жінка із сонця, як каже Іван Богослов у своєму Об’явленні, тобто жінка, зодягнена в сонце, і сам священик одчиняє перед нею церковну браму, заводить її — ні, не в притвор, де мусять стояти грішники й оглашенні, — а веде на середину храму, відтак проводжає до іконостаса, який відгороджує од усіх прихожан вівтаря, святая святих, ховає від них Царство Небесне, бо ще в четвертому сторіччі святий Василь Великий сказав, що натовп богомольців заважає священнослужителям зосередитися під час творення таїнств, тож треба їх якось відгородити од вівтаря, — міркував святий Василь Великий і наказав напнути між середньою частиною храму і вівтарем завісу, тобто протяг ти… ширму, авжеж… звичайнісіньку чорну ширму, за якою завжди приховується таїна, і через півтори тисячі років навіть фотомайстри користуватимуться такою ширмою, але зараз не про них мова, зараз мова про іконо стас, який згодом замінив чорну завісу і в якому є Царські Ворота, що ведуть у Царство Небесне, тобто до вівтаря, до святая святих, куди заходити всім суворо заказано, окрім священнослужителів, і ось він переді мною, цей іконостас з неодмінним Деїсусом молінням, на якому зображено Спасителя з Його Матінкою та Івана Хрестителя, що вкляк перед ними, але мені досить одного погляду, аби завва жити, що цю сцену найвищого моління зовсім недавно намазав якийсь місцевий маляр самоук, коли безбожники раптом усі, як один, стали глибоковіруючими і мусили спішно поновлювати з колгоспної комори церкву, — тому на десниці Спасителя великий палець стулений пучкою не з підмізинним, а із середнім перстом, ніби Всевишній зібрався дати комусь добрячого щигля. Але суть не в тому, я тільки хочу сказати, що саме під цією десницею священик проводить крізь Царські Ворота жінку із сонця, проводить її так урочисто, як колись первосвященик провів маленьку Діву Марію до святая святих, куди й сам не мав права заходити більше як раз на рік; він проводжає її до вівтаря, де сховані од людського ока престол і жертовник; він, як дикий язичник, бере цю жінку, цю грішницю, за її шовкові півкулі, що сходяться в гаряче сонячне коло, й садовить на престол, де за спинку слугує мені бронзовий семисвіч ник, а потім не витримує і широко, але ніжно цілує мене у відкритий рот.

— Перевдягніться, отче, — кажу я.

— Заплющ очі.

— Тут і так морок.

Однак я слухняно примружую повіки і крізь вії бачу, як він поверх теніски й джинсів зодягає світлий підризник, а потім розшитий золотом фелон. Мені подобається, як отець Серафим по чоловічому розпускає волосся і натягує на голову не буденну шапочку скуф’ю, а високу оксами тову камілавку.

— Уже можна дивитися?

— Ні, потерпи.

Авжеж, він ще накидає на себе єпітрахіль — широку і довгу стрічку, що звисає у нього з плечей по обидва боки, — без єпітрахілі священик не береться до жодного дійства.

Потім він підходить до різьбленого столика тумби, що, власне, і є жертовником, — на ньому стоїть темна срібна чаша на високій ніжці, такий же срібний ківшик, вазочка дискос і гарнюня фігурна лжеця — ложечка… Він відчиняє в жертовнику дверцята, дістає звідти синю, як сапфір, карафку, тоді наливає темного трунку в чашу і в ківшик.

Бере в одну руку чашу, у другу лжецю і підходить до мене.

— Відкрий ротик.

— А очі? — питаю я.

— Вони в тебе й не закривалися, — каже він і, набравши у лжецю напою, пропихає мені його в рот, як маленькій дитині ліки.

Я довго тримаю той трунок між язиком і піднебінням, вслухаюся в смак, що схожий на присолений мед і трохи відгонить чи то сирими грибами, чи… спер… мою першу лжецю причастя я ковтаю без найменшої огиди й тільки потім питаю:

— Що це?

— Кров кажана, — каже він.

Проте й після цього я зовсім не бриджусь і слухняно відкриваю рот, коли він підносить до моїх вуст другу лжецю.

— Ще…

— Подобається? — він вкладає у мою руку чашу, а сам відходить до жертовника, бере ківшика й теж відпиває невеличкий ковток.

— Чому кажана? — питаю.

— Бо нам потрібні крила, щоб перелетіти ніч. Його кров запалить нашу з тобою кров.

Зненацька я вся зіщулююся. Лівобіч од мене у мороці ризниці спалахують два гострих вогники. Очі… щура?

Нічого так не боюся, як цієї пацючні і її бридкого писку.

Видно, звикло жирувати в коморі — тепер скаженіє у церкві од голоду. Я ще не перевела подиху, як щось загриміло в жертовнику, і він затремтів.

— Не бійся, там умонтовано холодильник, — сказав він. — А ти що подумала?

Вогники тим часом погасли.

— Тут водяться щури?

— Ні, звідкіля ти взяла?

— Мабуть, мені привиділось.

— Можливо. Але зі мною ти не повинна нічого боятися.

Він підходить до мене, схиляється, знов цілує корот кими дотиками, але широко й спрагло, наче ловить губами дощові краплі, відтак кінчиком язика шукає вологу в моєму роті. Йому бракує того липкого нектару, що ще дужче роз’ятрює ненасить, він знімає з мене зміїний пасок, накла дає руки на мої стегна, і вони, його руки, налиті маґнетич ним теплом, підіймаються вгору разом із чорним шовком, разом із моїм ліфом, і, зрозумівши його, я нахиляюся так, що одна моя грудь верхівкою опускається в чашу, а друга у ківшик, і потім він припадає до моїх сосків, спиваючи з них присолений мед, що пахне спер… спершу грибами, тоді моїм тілом і молоком, якого ніколи не носила в собі, та ось воно струменіє у нього, бо чого ж так болісно набубнявіли мої майже дівочі дієчки, а на коричневих кружалах напнулися жили.

Однак йому мало і мало, він накладає руки на мій стан, вони поволі опускаються вниз, і трусики під його тремтли вими долонями, скручуючись у змійку, лоскітно повзуть стегнами до колін, потім нижче і нижче; він бере ківшик і проливає тоненьку цівку в рівчачок між моїми грудьми — таку холодну, що, поки вона стікає животом у моє пониззя, я здригаюсь, тамуючи зойки, та він уже спиває, спиває ту цівку, ловить її губами від початку до краю, переймає язиком уже там, у моєму осерді, на вістрі мого блаженст ва… і тоді настає та ніч, в якій я більше нічого не бачу, тільки чую шелест невидимих крил — не кажана і не ангела, то мої власні крила несуть мене крізь безмежну ніч відстані й часу до початку світу, бо я опиняюся в залитому сонцем едемськім саду, та я ще не є собою, я тільки часточка чоло віка, його ребро, яке ХТОСЬ виймає із тіла й робить із нього мене, щоб потім я, чоловічиця, повсякчас прагла злиття з отим тілом, тож не моя вина в тім нестримнім бажанні, гріх оселено в мені від самого початку, й ось я, гола голісінька, походжаю в райськім саду з чоловіком, не бачучи його наготи, аж поки на підмогу мені не приходить змій анциболот.

То не яблуня була, то було фіґове дерево, смоківниця, з якої я скуштувала плоду і дала йому, чоловікові, а коли ми прозріли, то побачили свою наготу і схвилювалися дуже, та ще більшим було хвилювання, коли ми робили собі опояски з лапатого смоківного листя й чіпляли їх одне одному на стегна, аби затулити те, що уздріли, — ставали по черзі на коліна, дивуючись, чому ми такі різні, і там таки, під тим деревом посеред саду, під смоківницею, зляг лися в єдине тіло, я, чоловічиця, стала плоттю від плоті чоловіка, як і замислено було НИМ від самого початку. І коли я знемогла, то знову запала ніч, яка поволі роз сіялася до церковного мороку. Я лежала горілиць біля престолу, наді мною горів семисвічник, і в його відблисках мінилося обличчя не чоловіка, котрому я ладнала смоків ний опоясок, а того, хто спокусив мене з’їсти плід смоків ниці.

— Що ти зробив зі мною? — спитала я знесиленим голосом.

— А що? — химерна посмішка затанцювала у відсвітах семисвічника.

— Я побувала в раю.

— Хіба це погано, мій ангеле?

— Ти мені дав наркотик?

— Ні, щось краще. Фільтр.

— Що це?

— Отрута, — він глухо засміявся.

— Ти чаклун?

— Ні. Щоб збудити дику божевільну пристрасть, чак луни порушують душевну рівновагу. Після того настає порожнеча, спустошення. А я… Що ти зараз почуваєш?

— Дивне наповнення в тілі. Ніби я… вагітна.

— Не бійся, я берегтиму тебе, — він дістав десь із під фелона сиґарету і припалив од свічки.

Вагітність мені не загрожувала, але я чомусь пригадала ту жінку, яка народила чорта. З ріжками і ратичками.

— А ти священик самоправець, — сказала я.

— Хай буде так, — погодився він. — А що в цьому поганого? Думаєш, ми чинимо зло? Навіть якби це було так… то в кожних ліках є частка отрути. Добро само виробляє зло, бо без нього воно не існує. Так світло творить тінь, якої ніколи б не було без сонця.

Він опустився долі мене, і я затяглася його сиґаретою.

З думки не йшов отой знагла народжений чортик, який уявлявся мені не таким страшним, як його малюють. Я б його виносила залюбки. Зрештою, чим він гірший за шмар катих людинят, котрі брешуть, крадуть, жеруть як не в себе, смердять, не люблять ні ближнього, ні далекого… Якби він погодився мені служити, я нізащо його не спалила б.

Лячно, звичайно, проте як же цікаво і грішно.

— Отче, а сповідь? — спохопилася я.

— Ти пречиста, — сказав він. — За тебе я б запродав свою душу самому…

Мені здалося, що в ризниці знов блимнули вогники.

— Не треба.

— Дай… — він кинув недопалок у срібний ківшик. — Дай я оближу твого «носика». … Коли ми вийшли надвір, то від церкви Івана Богослова і від її осяйного хреста на землю вже падала довга тінь.



предыдущая глава | Кров кажана | cледующая глава