5

— Його не знайшли, — Притула винувато переминався з ноги на ногу біля каміна. — Двоє водолазів обстежили все дно навпроти вашого будинку, але… знайшли тільки одну сітку сороківку. Цей… Іванько, здається? — каже, що ваша. І більше ніякого сліду. — Їм тільки раків збирати, — злостиво сказала я.

— Яких раків?

— Тих, що вони мішками тягають із річки. На продаж.

Колись і біля нас один такий виринув у водолазному кос тюмі. Я спершу перелякалася, думала — крокодил. Тоді дивлюся, а в нього лантух із раками.

— Ну, навіщо ж ви так, Анастасіє Михайлівно? Хлопці працювали, як той казав, на совість. Все одно їм шукати, поки не знайдуть. Взавтра підсилимо команду, і якщо… — він зам’явся.

— Що? — спитала я.

— Якщо ваш чоловік загинув, то його неодмінно знай дуть, а якщо… — він знов затнувся, втупився своїми сон ними очицями в камін, наче хотів щось винишпорити в давно пригаслому попелі, і я чомусь подумала, що цей повільнюх страждає запорами. — А якщо не знайдуть, доведеться розробляти інші версії.

— Наприклад?

— Наприклад, самогубство. В такому разі ваш чоловік міг вийти з човна і зробити це де завгодно. Про вбивство я вже казав. Є ще варіанти, про які говорити рано. Почекаємо результатів завтрашніх пошуків. А тим часом подумайте…

Може, щось пригадаєте, може, щось помітили за ним… незвичне.

Від цієї помисливости мені стало маркітно. Здавалося, Притула не лише снував загадкові підозри у своїй кругленькій, як кавун, голівці, але й знав щось таке, у що не хотів мене втаємничувати. Не знаю, скільки б він ще огинався біля каміна, та я стомилась від власної чемности.

— Свої версії будуйте без мене, — сказала я. — Це ваша робота. А тут горе, та й годі.

— Справді… Пробачте.

Притула був такий спантеличений, що, вийшовши з веранди, витер об припоріжний килимок ноги, ніби ще тільки збирався зайти у дім. На нього навіть Трезор не загавкав.

Сів у свій драний «москвичик» — і за ним тільки знялася хмарка чорного диму.

Я зайшла в дім, коли в холі вже розривався телефон.

— Добридень, Серафимо.

— День поганий, — сказала я. — Мені не до жартів, Сергію, — чомусь вихопилося його мирське ім’я.

— Щось сталося?

— Сталось. — І я сказала йому про нещастя.

Вражений, він довго мовчав.

— Я можу чимось допомогти?

— Поки що ні. Дякую.

Я чомусь знов згадала вужа, якого вчора принесла з лісу.

— Тримайся, — мовив отець Серафим. — Можливо, це якесь непорозуміння. Може, він живий, і це лише злий жарт. Дай, Боже, щоб так і було. Я молитимуся за нього як за живого. І за тебе також…

— Дякую.

— Ти теж помолися на ніч. Прочитай вечірню молитву.

— Я знаю тільки «Отче наш».

— Тоді повторюй за мною… Господи Боже наш…

— Господи Боже наш, — покірно і щиро читала я за ним вечірню молитву, — все, в чому я згрішила в цей день, — словом, ділом, помислом, Ти, як милостивий і людино любний, прости мені; мирний і супокійний сон дай мені; пошли Ангела Твойого Хранителя, що захищає та обері гає мене від усякого лиха. Ти — Хранитель душі і тіла мого; і я посилаю славу Тобі, Отцю і Синові і Святому Духу, нині і вічно, і повсякчас.

— Амінь.

— Амінь, — прошепотіла я і поволі поклала слухавку, в якій ще бринів його голос.

Однак тієї ночі Хранитель душі і тіла мого не послав мені спокійного сну. До жалобного настрою додалося примхливе почуття сумніву: чому вони всі заспокоюють мене, що лиха могло не статися? Адже все так очевидно: до берега прибило порожній човен, у якому темної вітряної ночі рибалка виплив на річку. А вони ніби змовились.

Окрім слідчого Притули та отця Серафима, навіть Іванько стояв на своєму. Коли я покликала його вечеряти (карлик так і не полишав берега), він сказав, що сам варитиме юшку біля річки і виглядатиме Нестора… Баба з воза, роздра товано подумала я. Якби ще й Трезора навчити варити собі юшку.

Ну, хай би вже цей провінційний опер Притула будував свої недолугі версії, йому не диво, а ці й собі туди ж. Утім, до Притули я також була упереджена. Бо коли і в наступні два дні підсилена команда водолазів кілька разів прочесала всю акваторію навпроти нашого будинку і не знайшла тіла, його запитання вже не видавалися такими безглуздими, а мій сумнів — примарним. Хоч, може, й навпаки — тепер він, цей сумнів, і був моєю постійною примарою.

— Можливо, тіло віднесла підводна течія, — казав Притула. — Тоді залишається чекати, поки воно спливе саме і хтось випадково на нього натрапить. Але й чекати просто так ми не маємо права. Скажіть, будь ласка, Анаста сіє Михайлівно, ви подумали над тим, про що я вас просив?

Ми знов сиділи з ним у холі, і Притула так само з цікавістю розглядав купку попелу в каміні, приглядався до металевої коцюбки, наче сподівався закмітити на ній сліди крови.

— Так, — сказала я йому на догоду. — Але нічого особливого пригадати не можу.

— Тоді давайте перейдемо до традиційних запитань. Чи були у вашого чоловіка вороги? Аж такі, щоб одважитись…

— Вороги, суперники, коханки… так? — зіронізувала я. — Хочете погрябатися в чужому лайні? Вам це подобається?

— Якраз у лайні найчастіше й сховані всі розгадки, — задоволено сказав він, ніскілечки не ображаючись. — І то в прямому розумінні цього слова, Анастасіє Михайлівно.

Я бридливо поморщилась.

— Так так, у  л а й н і, — він з такою насолодою повторив це слово, затримуючи його на язиці, наче переді мною сидів не старший уповноважений карного розшуку, а жук гнойо вик. — Хочете приклад?

Я стенула плечима, але Притула сприйняв це як згоду.

— Будь ласка. Нещодавно в одного нашого фермера вкрали найкращого барана. Та ви його, мабуть, знаєте…

— Кого — барана?

— Та ні, фермера, звичайно, — він чи пропустив шпильку між вух, чи пробачив як мою недоумкуватість.

— Звідки ж мені його знати?

— Його господарство тут від вас недалеко, відразу за лісом. А баранця… баранця вже немає. Пішов, як той казав, на шашлик. Так от, коли фермер звернувся до нас, щоб знайшли злодіїв…

— Хіба карний розшук займається баранами? — здивувалась я. — Іноді… — нарешті знітився Притула. — Тоді я відразу гайнув до лісу. Барана, певна річ, живим не застав, ну, і злодіїв уже й слід прохолов. Тобто багаття вже вичахло, але бачу з кісток, що таки ж барана тут засмажили. — Він знов подивився на попіл в каміні, наче підозрював, що й там можуть бути пригрябані баранячі кісточки. — Ага, думаю, раз їли пили, то й наслідили… — І ви знайшли там недопалок від сиґарети, а по ньому й самого злодія? — здогадалася я.

— Е е е, ні, Анастасіє Михайлівно, — від утіхи він знов ледь не потер долоньками. — То тільки в кінах злочинців ловлять через недокурки та загублені ґудзики. А в житті все інакше, в житті треба порпатися, як ви кажете, в лайні.

Тож я обстежив там усю місцевість, заглянув під кожен кущик, і на тобі, маєш — воно, стерво, нажерлося свіжини і, звісно ж, купу, пробачте, наклало. А біля купи, як і годи ться, ще й папірець лежить — підтерлося, значить.

Я знов зморщила носа, але цікавість таки взяла гору: — І що?

— А що, інший погидував би, звичайно, ті, що збирають недокурки й ґудзики, обминули б десятою дорогою, а я — ні. Ну, туалетного паперу там же не було, дістало з кишені, що під руку втрапило… Придивляюся ближче, а там щось пописано. Тут уже гріх, як той казав, не розгорнути й не прочитати. І знаєте, що то було? Ніколи не вгадаєте.

Квитанція з ательє по ремонту взуття. А на ній і прізвище, і домашня адреса злодюги, і не треба тобі ніяких відбитків пальців.

Його очиці світилися втіхою, кирпатий ніс задерся ще дужче і нагадував дводірчатого ґудзика — речовий доказ професійної самовпевнености. Та раптом, зустрівшись із його поглядом, я майже фізично відчула, як мене кольнули два шильця, що загострилися на самісінькому споді його водявих очей.

Він, цей колький погляд, якось зовсім не приставав до тієї пришелепкуватої пригоди, яку щойно розповів Притула, і тепер мені здавалося, що розповів він її не з доброго дива, не для розваги й тим більше не для похвали власної глупоти.

— То на чому ми зупинилися, Анастасіє Михайлівно?

— На баранах.

— Ні, я запитував, чи були у вашого чоловіка вороги.

— У кого їх немає? Може, у вас? Той, що здав драні черевики в ательє, перший вас порішив би.

— Отож і я про те саме. Хоча, за логікою подій, нам треба починати з іншої версії. Це, звісно, справа делікатна, але обов’язок примушує мене запитати: в яких стосунках перебували ви зі своїм чоловіком?

— Ви хочете сказати, що його могла вбити я?

— Зовсім ні, я ж недарма кажу про іншу версію. Якщо, наприклад, жінка живе з чоловіком, як собака з котом, то цей, вибачте, кіт сам може зійти з двору та ще й так, щоб потім сучечка не дуже з того раділа. Ви розумієте, що я маю на увазі? Імітацію загибелі.

— Ми не жили, як собака з котом. Нестор мене дуже любив, — сказала я з викликом, прощаючи йому «сучечку», яка не те, що не вколола мене, а радше потішила. Я навіть ґраційно закинула ногу на ногу, високо оголюючи стегна і демонструючи йому принади, за які мене можна було не лише любити, а й запродати душу самому дияволу чи, скажімо, кинутися з мосту у воду.

Притула ніяково завовтузився в кріслі і, звичайно ж, сховав свої очка в камін. Металева коцюбка була йому значно миліша.

— Там, де велика любов, якраз і розгоряються найбільші трагедії, — сказав він.

— Ми не були Ромео і Джульєттою. Ми були нормальним суча…сним подружжям. І не любили гратися в піжмурки.

— То, може, у нього були причини переховуватися від когось іншого? От він і вигадав собі таку втечу.

— Від кого? — спитала я.

— Ну, всяке може бути. Ваш чоловік займався бізнесом…

— Який там бізнес, так, одна назва. — І все одно могли бути конкуренти, конфлікти.

Зрештою, борги, — вліпив у самісіньке око Притула.

— Знаєте, я в його справи якось не втручалась. І Нестор мене оберігав од зайвих клопотів і хвилювань. Він був…

— Але фірма «Плутон» зареєстрована на ваше ім’я, Анастасіє Михайлівно, — перебив мене Притула.

— Чиста формальність, — сказала я, завваживши, що він знає про нас набагато більше, ніж мені здавалося. — Я придумала цю назву і стала, так би мовити, хрещеною мамою.

— До речі, чому «Плутон»? — поцікавився він.

— Ви ж знаєте, чим займалася фірма. А Плутон — це той же Аїд, бог підземного світу, володар царства тіней померлих. Тільки Аїд звучить похмуро, а Плутон — ні.

Плутон означає «багатий», він володіє величезними підземними скарбами і людськими душами.

— Зрозуміло, — зітхнув Притула. — Облиште, як той казав, усяку надію ті, хто входить сюди… Здається, такий був напис біля входу до того царства?

— У Данте — так. Ви згадали цю крилату фразу тому, що фірма на мілині?

— Я не знаю стану вашого бізнесу, Анастасіє Михай лівно. Але якщо справа дійшла до банкрутства, то в таких випадках можна припускати й суїцид. І то не лише від безвиході. Колись навіть високі компартійні секретарі, спіймані на казнокрадстві, кінчали життя самогубством.

Ви думаєте, від ганьби? Ні, тільки для того, щоб справа не дійшла до конфіскації награбованого. Щоб усе залишити, як той казав, своїм вишкребкам. І якщо ви кажете, що чоловік вас дуже любив, то міг…

Господи, в які нетрі заліз цей жучок гнойовик! І все тільки через те, що я, дурепа, з самого початку не розповіла, як усе відбулося на моїх очах. А тепер задкувати було вже пізно.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав він, — те, що чоловік утопився, як ви вважаєте, з необачности, знімає з мене всі клопоти. Та я хочу допомогти вам, Анастасіє Михайлівно, щось мене тут непокоїть. Не хочу вас заляку вати, але якщо фірма, а тепер і все майно належить тільки вам, то цілком можливо…

Зненацька задзвонив телефон, ми обоє завмерли і з насторогою подивились одне на одного.

Я підвелась і взяла трубку.

— Не знайшли? — спитав він.

— Ні.

— От бач, може, не все так погано. Молімо Господа Бога і сподіваймося на краще.

— Вибач…те, у мене тут люди.

— Я передзвоню, — сказав він і поклав трубку.

Притула невимушено порпався очима в попелі, та я була певна, що зараз він проміняв би його разом з коцюбкою на те, щоб дізнатися, хто дзвонив. Однак я йому не лишила такого шансу, бо, сівши у крісло, відразу перепитала:

— Цілком можливо — що?

— Що для вас також існує загроза.

— Не думаю, — сказала я. — Ви перебільшуєте наші статки. Мені здається, ви взагалі все перебільшуєте.

— Можливо, — погодився він і підвівся. — Але це мій метод, Анастасіє Михайлівно.

— Усе перебільшувати?

— Нічого не применшувати, — сказав він. — Люди цього не люблять, але я такий. Ось недавно мене шпетило началь ство за звіт про одне вбивство. Їм, бачте, не сподобалася моя точність у висловах. Я написав, що коли зайшов до кімнати, то побачив на підлозі труп. А над ним сиділа тру пова жінка і гірко плакала.

Добре, що я не мала сил сміятись, а то пирснула б йому прямо в лице. — І що ж їм тут не сподобалося? — серйозно спитала я.

— А мій принцип абсолютно нічого не применшувати і, як той казав, не прикрашати. Може, це комусь і смішно, Анастасіє Михайлівно, але вся суть у тому, що саме ця жінка зробила свого чоловіка трупом. А я це довів. І через те мав, як той казав, повне моральне право так написати.

Ви мене розумієте?

Ні, я мало що розуміла в його логіці, окрім того, що Притула і цю свою баєчку підвів до якогось лукавого натяку. Він порився у своїй дерматиновій течці і подав мені дешевеньку візитівку, зроблену майже з такого ж паперу, на якому друкують квитанції для ательє з ремонту взуття.

— Як будуть для мене новини — подзвоните. Ви ще не в тому стані, хай воно трохи вляжеться. Хоча схоже, що прав да за вами. Одну сітку він все таки закинув. Сороківку. А навіщо ж самогубцеві риба? Небіжчикові вона, як той казав, непотрібна, правда ж?

Я, здається, вперше побачила на його обличчі посмішку.

Вона теж була мляво бліда, але якось дивно, по лисячому загострювала його круглий писок.

Притула пішов, а та посмішка так і лишилася біля мене, зосталась, як привид, як примара мого сумніву, що дедалі гострішав, міцнів і прагнув уже якихось виразніших, майже матеріальних обрисів. Я також мало вірила в підводні течії нашої тихої річки, які так швидко могли віднести тіло невідь куди.

То що ж відбувається?

Виходить, Нестор справді міг випливти. Неймовірно, але такий варіант тепер уже припустимий. Тоді чому ж він не повернувся додому?.. А може, він десь зовсім близько?

Від цієї наглої думки мені стало моторошно.

Я дістала з холодильника ледь почату пляшку мартіні, привезену Нестором того вечора, і коли наливала вино, шийка пляшки дрібно зацокотіла об склянку. Руки мої трусилися.

Ч о м у? Н а в і щ о? Д л я  ч о г о  ц е  й о м у?

Може, він вислідив мене з отцем Серафимом і вирішив отак помститися? Навряд чи… Я нічого такого за ним не помітила. До того ж він тієї ночі хотів зі мною близькости.

Втім, це ще не доказ. І все таки…

Ні, я швидше повірю у версію Притули. Щоб спекатися кредиторів, які справді могли відібрати в нас усе разом з оцим будинком, щоб зберегти все це для мене, він вирі шив… що?

Піти з життя?

Чи зімітувати власну загибель для голомозих, котрі останнім часом переймали його на кожному кроці? Але в такому разі Нестор мусив мене попередити, він не мав права лишити мене саму в такому страшному невіданні незнатті.

Літрова пляшка мартіні спорожніла до половини, та я не відчула ні тепла, ні хмелю.

У будь якому разі це схоже на помсту. Якщо він, звичайно, живий. На відплату… мені особисто. Ось тобі і велика любов. Так, саме велика, бо тільки вона, невгамовна і хвороблива, виходячи за власні межі, переростає в ненависть.

Не вірю, не хочу вірити.

Я ще відпила з півсклянки, та в голові паморочилося зовсім не від мартіні.

Жінка!!!

Чому я ніколи не думала, що в нього також може з’яви тись інша жінка? Яка навіть могла народити йому дитину…

Що може робити чоловік цілими днями на фірмі, якої вже практично немає? Чому я і гадки не припускала, що рано чи пізно йому зустрінеться така ж молоденька самочка, котра питиме з ним шампанське по крапельці, їстиме ресторанний рис по одній зернині, аби розтягти випадкову зустріч?..

А потім розкине свої голодні ноженята хоч у машині, хоч на холодній підлозі майстерні, де симпатичний скульп тор (уже не вельми молодий, але якраз із тією першою сивиною, від якої всцикаються німфетки, готові зняти перед ним свої заяложені трусики хоч у майстерні, хоч на стадіоні, хоч на цвинтарі), так от, цей симпатичний скульп тор не те, що мусить, а просто за покликанням зобов’язаний тебе роздягнути і зліпити з твоєї натури чергову Венеру, атож, оту знамениту суку, що на її честь усі любовні хворо би називають венеричними, а тоді він ще матиме обов’язок закохатися в тебе, бо він Пігмаліон, а ти його Галатея, прошу не плутати дружину скульптора Пігмаліона з тією іншою Галатеєю, котра просила богиню Лето обернути дівчинку на хлопчика, хоч тебе, малолітко, і це ще чекає, — так зліпив тебе Всемогутній Скульптор із чоловічого ребра, щоб ти, чоловічиця, змогла звідати всіх насолод. Що ж, звідуй, мені не жаль, але я просто мушу про все знати, бо інакше збожеволію від цього незнаття невідання.

Я, либонь, таки вже сп’яніла, тому що, розпалена фан тазіями, нараз підвелася і знайшла свого старого записни ка, яким не користувалася вже давненько. Тільки б за цей час не змінився номер його мобільника, надійно зашифро ваний мною на кількох сторінках.

Зібравшись із розвихреними думками, я без вагань набрала той номер.

— Слухаю вас, — почувся сухий, але пружний голос, і я впізнала його відразу.

— Привіт, це я.

— Настася… Мені не сниться?

— А що, буває?

— Часто, — сказав він. — І не тільки уві сні.

— Що саме? Як я хотіла тебе застрелити?

Він ураз охолов.

— Не троюдь мою душу. Я знаю, що ти просто так ніколи не подзвонила б. Кажи, що за діло?

— Мокре, — сказала я.

— Дитино, ти п’яна? Досі в тебе було мокро лише в одно му місці.

— Так, Горю, я п’яна. Але не настільки, щоб сповідатися по телефону. Мені треба тебе побачити.