home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





* * *


Празькі вулиці були надзвичайно малолюдні, навіть безлюдні. Відчувалася напруженість, пульс міста був нервовим, неспокійним і нерівним. Дахи блищали після дощу, який випав перед світанком.

Йдучи, вони мовчали. Самсон Медок озвався першим.

— Майже рівно два роки тому, — сказав він, — ми були в Зембицях. Восьмого вересня 1425 року ти прибув до Зембипь. Зі шляхетною місією визволити кохану. Пам’ятаєш?

Замість того щоб відповісти або прокоментувати, Рейневан наддав ходи.

— За ці два роки, — не здавався Самсон, — з тобою сталися істотні метаморфози. Ти змінив, не багато не мало, релігію і світогляд. Щоб їх захистити, ти ходив у бій зі зброєю в руках, часом дозволяв використати себе політикам, шпигунам і негідникам. І твоїм мотивом є вже не шляхетне визволення, а навпаки: сліпа помста. Помста, яка — навіть якщо вона якимось чудом впаде на дійсно винних осіб — однаково не поверне життя твоєму братові.

Рейневан зупинився.

— Ми це вже обговорювали, — твердо відповів він. — Мої мотиви ти знаєш. І обіцяв допомогти. Тому я не розумію…

— Чому я до цього повертаюся? Бо до таких речей завжди варто повертатися. Завжди варто пробувати до них повертатися, бо раптом подіє, раптом у когось відкриються очі та розум поселиться в голові. Але ти маєш рацію. Я обіцяв допомогти. І допоможу. Ходімо.

У Сватогавельській Брамі — дивовижна річ — не було видно сторожі, жодного озброєного. Це абсолютно вражало, а надто якщо зважити, що Брама і місток над ровом були головним шляхом сполучення між Новим і Старим Містом, причому відносини між цини районами бували настільки напружені, що доводилося тримати на брамах озброєну сторожу. Сьогодні сторожі не було й сліду, тунель брами був порожнісінький. Він немов запрошував увійти. Нещиро. Як пастка.

Порожнювато було й у вуличках за Святим Гавелом, зазвичай заповнених крамничками і прилавками, дивна тиша панувала на Рибному базарі. А Ринок Старого міста ніби вимер. Два собаки, один кіт і зо тридцять голубів у мирі та гармонії пили воду з калюжі під ганебним стовпом, навіть не озираючись на нечисленних перехожих, які прошмигували попід стінами будинків.

Блищали намоклі від дощу кулі на башточках Тинського храму. Немов золотий тризуб, блищала вежа ратуші. Ратушний горологій[45], годинник на вежі, як завжди, скреготів, бив і щось показував — і, як завжди, було не надто відомо, що, чому й наскільки точно. А судячи з положення сонця, ледве минула терція.

Флютик чекав у будинку “Під золотим коником”, у тій же кімнаті, що й перед тим, з тією відмінністю, що цього разу обійшлося без повішеника. Стоячи біля вікна, таборитський шпигун вислуховував рапорти, які йому складали люди, схожі на агентів, а також люди, на агентів не схожі. Він побачив Рейневана. Скривився, помітивши Самсона.

— Ти є.

— Я є.

— Арбалета ти не взяв, — кисло зауважив Неплах. — Може, це й на краще. Ще був би в щось вистрелив. Цей твій придурок мусить тут бути?

— Не мусить. Зійди вниз, Самсоне. І чекай.

— Стань там, — наказав Флютик, коли Самсон вийшов. — Там, біля вікна. Стій, мовчи, спостерігай.

Він стояв, мовчав, спостерігав. На ринку далі було порожньо. Біля калюжі під ганебним стовпом чухався пес, кіт вилизував собі хвіст — хвіст у широкому розумінні цього слова, голуби походжали туди-сюди понад краєм води. Десь з боку Унгельта і костелу Святого Якова озвався ріг. За мить звук рогу долетів і зі сходу, від сплюндрованого Святого Климентія, колишнього монастиря колишніх домініканців.

У кімнату влетів захеканий агент. Флютик вислухав рапорт.

— Над’їжджають, — заявив він, підходячи до вікна поруч. — Силою в якихось п’ятсот коней. Ти чув, Рейнмаре? Маючи п’ятсот коней, хочуть заволодіти Прагою, блазні. Уп’ятисот хочуть захопити владу.

— Хто? Ти скажеш врешті-решт, про що тут йдеться?

— Щурі рятуються з тонучого корабля. Підійди до вікна. Дивися. Придивляйся уважно. Ти знаєш, кого ти повинен виглядати.

З-під ганебного стовпа раптом утекли собаки, за ними погнав кіт. Голуби зірвалися тріпотливою хмарою, налякані дедалі ближчим стукотом підків. Кінний загін наближався з боку півдня, від рову, від порожньої Старогавельської Брами. Невдовзі вершники — і серед них декілька у важких обладунках — з бряжчанням і гуркотом почали вливатися на ринок.

— Колінська дружина Дзівіша Боржека, — розпізнавав барви й знаки Флютик. — Збройні Пути з Частоловиць. Паноші Яна Мєс-тецького з Опочна {3}. Панцирні Яна Міхалеця з Міхаловиць. Кіннота Отто де Бергова, пана на Тросках… А на чолі?

На чолі загону їхав лицар у повному обладунку, але без шолома. На білій яці він носив герб — золотого здибленого лева у лазурному полі. Рейневан уже бачив і цього лицаря, і його герб. У битві під Усті.

— Гинек з Кольштейна, — процідив крізь зціплені зуби Флютик. — Зі щепаницької лінії Вальдштейнів, з роду великих Марквартичів. Герой битви під Вишеградом, тепер пан на Камику, літомержицький гейтман. Далекий він пройшов шлях — від величі до зради. Шукай серед його супутників, Рейневане. Дивися уважно. Щось мені підказує, що ти когось упізнаєш.

Ринок Старого Міста гудів від підків, гупання і брязкіт луною відбивалися від стін, здіймалися понад дахами. Гинек з Кольштейна, лицар із левом, здибив сивого коня перед самим порталом ратуші Старого міста.

— Святий мир! — гаркнув він. — Настав час святого миру! Досить крові, насильства і злочинів! Звільнити в’язнів! Звільнити Зигмунта Корибута, нашого законного пана і короля! Досить правління кривавих клік! Кінець насильству, злочинам і війні! Ми приносимо вам мир!

— Святий мир! — вершники хором підхоплювали гасло. — Святий мир! Рах запсіа!

— Люде міста Праги! — репетував Гинек. — Столиці чеського королівства і всіх вірних цьому королівству! До нас! Пане бургомістре Старого Міста! Панове райці! Панове засідателі! До нас! Сходьте!

Двері ратуші не прочинилися ні на дюйм.

— Праго! — крикнув Гинек. — Вільна Праго!

І Прага відповіла.

З гуркотом розчинилися віконниці, з-за них визирнули стремена й лучища арбалетів, дула гаківниць, розтруби пищалей. Раптом, немов по команді, Ринок Старого Міста потонув в оглушливому громі пострілів, у пороховому диму й смороді. На озброєних, які скупчилися на площі, посипалася злива куль та арбалетних стріл. Вибухнув і здійнявся крик, лемент, зойки поранених людей, іржання і дикі верески покалічених коней. Вершники безладно заметушилися, наскакували одні на одних, перекидалися, затоптували тих, хто попадав із сідел. Частина з місця пустила коней у галоп, але з ринку не було куди втікати. Вулиці раптом забарикадували колодами, перегородили натягнутими упоперек ланцюгами. З-за барикад посипалися арбалетні стріли. А з усіх боків — з Железної, з Міхальської, з Длоугої Тршіди, з Целетної, від Тину — на ринок вибігали озброєні люди.

Вершники, захищаючись щитами, збилися в купу під Ратушею. Гинек з Кольштейна намагався навести лад, хрипнув від крику. А з будинків і далі стріляли, кулі й стріли летіли з вікон кам’яниць, що оточували Ринок Старого Міста: з “Єдинорога”, з “Червоних дверей”, з “Баранця”, з “Камінного дзвону”, з “Лебедя”. Стріляли з вікон і віконець, з еркерів, з дахів, з сіней та з брам. Лицарі й паноші один по одному злітали з сідел на землю, з бриканням падали коні.

— Добре, — повторював крізь зціплені зуби Флютик. — Добре, пражани. Так тримати! Ой, не вийдеш ти з цього живим, пане Кольштейнський з Вальдштейнів. Не винесеш голови.

Гинек з Кольштейна немовби його почув, бо його загін раптом поділився на два підрозділи. Один, силою в якихось сто коней, під командуванням лицаря зі срібно-чорним щитом, галопом поскакав у бік костелу Святого Миколая. Другий, на чолі з самим Гинеком, вдарив на чернь, що атакувала з боку Длоугої Тршіди.

Перший підрозділ зник з поля зору Рейневана, лише з криків та ляскоту він міг здогадуватися, що кіннота намагається прорватися через барикади, прорубати собі шлях на міст і Малу Страну. Зате він бачив, як підрозділ Гинека з розгону налетів на озброєних міщан, як першу лінію поклав покотом, другу — розпорошив, та як на третій лінії застряг, наскочивши на запору з гізарм, списів і вил. Пражани стояли твердо, не дали себе налякати. Їх було багато. Вони були сильні. Впевнені в собі.

Бо весь час надбігали нові.

— Смерть зрадникам! — викрикували вони, атакуючи. — У Влтаву їх!

— Бити, добивати, живими не лишати!

Іржали, стаючи дибки, поранені коні, валилися на вже слизьку від крові землю вершники. А з вікон усе летіли стріли, стріли, стріли…

— Бити зрадників! У Влтаву!

Вершники відступали, повернулися на площу, розпорошилися, помчали маленькими групками, щоби самостійно пробиватися через барикади й ланцюги біля Святого Миколая і на Міхальській. Але Гинека з ними не було. Під героєм Вишеграда й Усті пав кінь, якого вдарили косою по передніх ногах. Лицар устиг вчасно зіскочити, меча не випустив, тих, хто його обступили, порубав. Спершись стіною на стіну будинку “Під слоном”, він гукнув до себе таким самих спішених, але побачивши, що ті падають, підкошені стрілами, скочив у склепінчасте підсіння, вивалив плечима двері. Пражани купою ввалилися за ним усередину будинку. У Гинека не було шансів. Минуло небагато часу — і закривавлене тіло в оздобленій левом Марквартичів яці вилетіло з вікна на другому поверсі й гепнулося о празький брук.

— Дефенестрація, — засміявся демонічно перекошений Флютик. — Друга дефенестрація! Оце мені, пся мать, подобається! Справедливість і символіка!

Викинутий з вікна Гинек ще подавав слабкі ознаки життя. Пражани обступили його. Якийсь час вони вагалися. Врешті-решт хтось подолав вагання і штрикнув лицаря списом. Другий рубонув сокирою. А потім почали штрикати і рубати всі решта.

— Саме так! — засміявся Неплах. — Символіка! Га, Рейневане? Що ти скажеш…

Він обірвав. Рейневана в кімнаті не було.



у якому Флютик дотримує слова, Гинек з Кольштейна приносить Празі святий спокій, а історія ранить і калічить, змушуючи едиків важко працювати. | Божі воїни | * * *