home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



у якому Рейневан дізнається, що повинен остерігатися Баби та Панни.


— Непогана була, — оцінив Шарлей, — та яєчня. Ось тільки смак трохи псувала селера, яка абсолютно не поєднується з яйцями. Хто, заради Бога, і для чого пхає до яєчні терту селеру? Це якась розбуяла кулінарна фантазія милої пані господині. Але нема чого бурчати, головне, що живіт повний. Пані господиня, до речі, теж жіночка так нічого собі… Форми Юнони, рухи пантери, блиск в очах, гм, може б то й мені винайняти в неї помешкання і трохи пожити? Я маю на увазі — взимку, зараз я надовго тут не залишуся, бо як не завтра, то післязавтра Прокоп накаже виступати, підемо, подейкують, під Колін, відплатити за зраду панові Боржекові з Мілетінка… Гей, Рейнмаре, а хіба ми йдемо тупи, куди треба? Прагу я знаю так собі, але хіба нам не треба йти отуди, за ратушу Нового Міста, у бік монастиря кармелітів?

— Ми йдемо через Здераз до пристані під Деревним торговищем. Попливемо човном.

— Влтавою?

— Атож. Я завжди так роблю останнім часом. Я ж тобі казав, я працюю в шпиталі Богуславів, це неподалік Франтішека. А щоб туди дійти, треба пертися через ціле місто. Це більш ніж півгодини дороги, а в базарні дні треба додати ще півгодини стояння в тлумі під Святогавельською брамою. Човном швидше. І зручніше.

— Значить, ти купив човен, — Шарлей кивнув головою з погано вдаваною серйозністю. — Бачу, медикам тут ведеться добре. Вбираються вишукано, мешкають із розкішшю, снідають сито, а прислуговують їм вродливі вдовички. У кожного, на взірець венеційських патриціїв, власна гондола. Пішли, пішли, я хочу чимшвидше її побачити.

Пришвартований до набережної широкий плоскодонний човен не дуже нагадував венеційську гондолу — можливо, тому, що слугував для перевезення овочів. Шарлей приховав розчарування, спритно скочив на борт і всівся між кошиками. Рейневан привітався з перевізником. Півроку тому він вилікував йому ногу, яку сильно прим’яло бортами двох барок, і за це перевізник, який щодня курсував з Пшар до Бубнів, віддячував йому безплатним транспортом. Ну, скажімо, майже безплатним: за минулі півроку Рейневан уже встиг вилікувати дружину перевізника і двох із шести його нащадків.

Невдовзі навантажена морквою, ріпою і капустою барка відчалила від берега й поплила, глибоко занурена, за течією Влтави.

Вода, крім стружок і сучків, несла багато різнобарвного листя. Був уже вересень. Щоправда, винятково теплий.

Вони віддалилися від берега, перепливли загату і бистрину, навколо якої різко кидалися жерехи, переслідуючи косячок верховодок.

— Однією з численних переваг такого плавання, — розважливо зауважив Шарлей, — і аж ніяк не найменшою, є можливість порозмовляти без остраху, що хтось підслухає. Так що ми можемо продовжити нашу вчорашню бесіду.

Вчорашня бесіда, яка почалася ввечері й тривала до глибокої ночі, стосувалася, як слід розуміти, головним чином найважливіших подій останніх місяців — від таховської битви до недавнього путчу Гинека з Кольштейна та його наслідків. Рейневан повторив Шарлеєві все, що дізнався тиждень тому від Яна зі Сміржиць. І розповів про свої наміри. Цих намірів, як і можна було чекати, Шарлей абсолютно не підтримував. Не підтримував ні вчора, ні сьогодні.

— Це абсолютно нерозумна ідея, — повторив він свою думку. — Це цілковите божевілля — повертатися до Шльонська й шукати помсти. Якби я не знав тебе краще, то подумав би, що ти зовсім не порозумнішав за останні два роки, ба, підозрював би, що ти ще більше здурів. Але це ж не так. Ти порозумнішав, Рейнмаре, і доказом цього є те, як ти повівся зі Сміржицьким. Він був у твоїх руках, залежав від твоєї ласки або неласки. І що? Ти його відпустив. Сумував за загиблим братом, прагнув відплати — а проте відпустив. Бо розумом, що його ти все-таки маєш, ти осягаєш безглуздість такої помсти. Адже в смерті твого брати винен не Сміржицький. І той Біркарт фон Грелленорт, хоч, можливо, він убив Петерлша власноручно, і вроцлавський єпископ Конрад, хоч то він дав наказ, теж, як це не парадоксально, не винні. Бо те, що вбило Петерліна, — це час історії. Це час історії тоді, взимку 1425 року, привів Амброжа під Радків і Бардо. Це історія, а не мешканці Кутної Гори, скидали впійманих гуситів у шахти. Це не угорці Люксембуржця, а історія ґвалтувала і різала жінок у захопленому Лоуновому. Це не Жижка, а історія вбивала і палила живцем людей у Хомутові, Бероуні й Чеському Броді. Історія також убила Гинека з Кольштейна. Прагнути помститися історії? Бути, як цар Ксеркс, який побив батогами море?

Рейневан покрутив головою. Але не відповів.

Вони допливли до острова Травник. З лівого берега все ще відгонило паленим. У травні 1420 року, під час запеклих боїв з вірним королю військом, Малу Страну підпалили, та так успішно, що вона майже повністю перетворилася на згарище — і фактично залишилася ним досі. Щоправда, її намагалися відбудовувати, але якось без натхнення і запалу. Адже було безліч інших турбот, історія старанно дбала, щоб їх не забракло.

— Таким чином, у світлі історичних процесів, — тягнув далі Шарлей, дивлячись на чорні рештки прибережних млинів, — можна прийняти, що ти вже помстився за брата. Позаяк ти йдеш його слідами, продовжуєш справу, яку він не довів до кінця. У рамках спадщини від брата ти прийняв причастя sub utraque specie і є гуситом. Петерлін, я знаю, до мене дійшли відомості, справді був віруючим утраквістом, служив справі Чаші зі щирого переконання. Я говорю про це, бо не бракувало й таких, які робили це, керуючись іншими мотивами, іноді дуже негарними, але завжди дуже прозаїчними. Однак, повторюю, це не стосується ні тебе, ні твого брата. Адже ти щиро і віддано, без тіні розрахунку, борешся за справу і релігію, заради яких твій брат дав себе вбити.

— Я не знаю, звідки воно береться, Шарлею, але в твоїх устах найбільш піднесені речі можуть звучати як якийсь корчемний жарт. Я знаю, ти не звик шанувати нічого святого, але…

— Святого? — перебив демерит. — Рейнмаре, мені не причулося?

— Не приписуй мені, будь ласка, — стиснув губи Рейневан, — ні віроломства, ні відсутності власної думки. Так, мене наблизив до гуситів той факт, що Петерлін загинув заради них, я знаю, якою людиною був мій брат, не вагаючись стаю на той бік, на якому стояв він. Але в мене свій розум, мій власний. Я обдумав це питання і вирішив його для себе. Причастя з Чаші прийняв з цілковитим переконанням. Бо я підтримую чотири статті, підтримую вчення Вікліфа, підтримую гуситів у питанні богослужіння й тлумачення Біблії. Підтримую їхній світогляд і програму побудови суспільної справедливості.

— Якої-якої справедливості?

— Omnia sunt communia[48], Шарлею! Усе спільне, у цих словах міститься вся божа справедливість. Нема великих, нема малих, нема багатіїв, нема бідноти. Усе спільне! Комунізм! Хіба це не звучить прекрасно?

— Давно вже я не чув нічого, що звучало б настільки ж прекрасно.

— Звідки такий сарказм?

— Не переймайся. Звучи далі. То чим тебе ще полонили вікліфісти?

— Я всією душею і всім серцем підтримую принцип sola Scriptura[49].

— Ага.

— До Святого Письма нічого додавати не треба й не можна, Святе Письмо достатньо зрозуміле, щоб кожен, хто вірує, міг його збагнути без коментарю з амвону. Між віруючими і Богом не потрібні посередники. Перед Творцем усі рівні. Авторитет папи і церковних сановників можна визнавати тільки тоді, коли він не суперечить волі Всевишнього і Святого Письма. А надто ж у такому: майно було довірене священикам для виконання обов’язків, покладених на них Христом і Святим Письмом. Якщо священики цих обов’язків не виконують, якщо грішать, майно в них треба забрати.

— О! — пожвавився Шарлей. — Забрати? Дуже милозвучно! Звучи так і далі.

— Не глузуй. Хіба ти ніколи не замислювався, чому саме тут, у Чехії, в Празі, з іскри, яка вилетіла з констанцького багаття, розгорілася така пожежа? То я тобі скажу: чи ти знаєш, скільки було в празькій дієцезії духовних осіб? Шість тисяч. Скільки було монастирів? Сто шістдесят. Чи ти знаєш, що в самій Празі кожен двадцятий носив рясу або сутану? А скільки було в Празі парафій? Сорок чотири. У Вроцлаві, нагадаю, їх є дев’ять. У самому лише соборі святого Віта було рівно триста церковних посад. Ти уявляєш собі, скільки майна надходило від пребенд і аннат[50]? Ні, Шарлею, так далі бути не могло і не може. Секуляризація церковного майна абсолютно необхідна. Клір володіє занадто могутньою дочасною власністю. Тут уже не йдеться про Христові заповіді, про повернення до євангельської бідності, до способу життя Ісуса й апостолів. Така величезна концентрація майна і влади неодмінно повинна викликати гнів і напруженість у суспільстві. Це має закінчитися: їхнє багатство, їхнє здирництво, їхня пиха, їхня зверхність, їхня влада. Вони повинні повернутися до того, якими були, якими бути їм наказував Христос, — убогими й покірними слугами. І не Йоахим Флорський перший про здогадався, не Оккам, не Вальдхаузер, не Вікліф і не Гус, а Франциск Ассизький. Церква повинна змінитися. Реформуватися. З церкви магнатів і політиків, гордіїв і дурнів, мракобісів і лицемірів, з церкви інквізиторів, з церкви злочинців, які очолюють хрестові походи, таких креатур, як-от хоч би наш вроцлавський єпископ Конрад, вона повинна перетворитися на церкву Францисків.

— Ти марнуєш свій талант по шпиталях. Тобі треба бути проповідником. Але щодо мене віжки трохи попусти. У Таборі в нас досить багато проповідників, аж занадто багато, до переситу, буває, що під час казання аж сніданок вернеться. Тож змилуйся над яєчнею з селерою і трохи вгамуйся. Бо зараз ти ще почнеш розводитися про симонію і розпусту.

— А тому що це правда! Ніхто не дотримується церковних обітниць і правил! Від Рима й до самого низу, до найзачуханішої парафії, - всюди лише симонія, розпущеність, пияцтво, деморалізація. Як же тут дивуватися, що виникають аналогії з Вавилоном і Содомом, що є асоціації з антихристом? Що ходить приповідка omne malum a clero[51]? Тому я — за реформу, якою радикальною вона б не була.

Шарлей відвів погляд від попелища садиби пріорату йоаннітів та закіптюжених стін костелу Діви Марії Кінця Мосту.

— Кажеш, ти за реформу. Тоді я потішу твої вуха розповіддю про те, як ми, Божі воїни, втілюємо теорію в життя. У травні цього року, чутка про це, мабуть, дійшла до твоїх вух, ми під проводом Прокопа Голого вирушили рейдом на Лужиці. Пустили з димом і пограбували кілька осередків культу, в тому числі костелики й монастирки в Гіршфельді, в Остріці і в Бернштадті, а також, що може тебе зацікавити, біля Фрідланда, в маєтностях Ульріха Біберштайна, дядька чи кого там твоєї коханої Катажини. Згожелець, хоч ми його й штурмували, взяти не змогли, але в Любані, який ми взяли в п’ятницю перед неділею Cantate[52], надибали кільканадцять ксьондзів і ченців, які саме в Любані знайшли притулок саме в Любані. Їх Прокоп наказав стратити без жалю. Чеських попів попалили, а німецьких затовкли або потопили в Квісі. Різанину приблизно такого ж масштабу ми влаштували через чотири дні в Злоториї… У тебе щось дивна міна. Тобі нецікаво?

— Та ні. Але мені здається, що ми говоримо про зовсім різні речі.

— Невже? Ти прагнеш, кажеш, змінювати церкву. От я й розповідаю тобі, як ми її змінюємо. Хочеш, заявляєш, реформ, якими радикальними вони б не були. Нагадаю тобі, що розбещених прелатів реформували вже навіть королі: польський Болеслав Сміливий, англійський Генріх II Плантагенет, Вацлав IV тут, у Празі. Але що це дало? Один страчений підбурювач Станіслав зі Щепанова, один заколотий нахабний попик Томас Беккет, один втоплений аферист Ян Помуцький. Крапля в морі! Недостатньо радикально, роздріб замість гурту. Якщо йдеться про мене, то я віддаю перевагу методам Жижки, Прокопа, Амброжа. Результати набагато помітніші. Ти казав, що до революції кожен двадцятий пражанин носив сутану або рясу. А скільки тепер зустрінеш таких на вулиці?

— Небагато. Обережно, ми запливаємо під Камінний міст, з нього завжди плюють. А часом сцяють.

Справді, на балюстрадах мосту було повно вуличних хлопчиськ, які намагалися обплювати або обпісяти кожен човен і кожну барку, що пропливали внизу. На щастя, внизу пропливало надто багато човнів, щоб хлопчиська зуміли спаплюжити більше, ніж декілька. Човнові Рейневана і Шарлея щастя сприяло.

Течія несла їх ближче до лівого берега. Пропливли біля сильно знищеного палацу архієпископа і руїн монастиря августинців. А трохи далі, над малостранським попелищем і понад рікою, велично здіймалася скеля Градчан, гордовито увінчана Градом і гостроверхими дзвіницями собору святого Вітта.

Перевізник штовхнув палицею човен, спрямувавши його у течію, і вони попливли швидше. Правий берег, за муром, уже заповнювали нововідбудовані будівлі Старого Міста, лівий берег був більш сільський — його майже повністю займали виноградники. Раніше, до революції, більшість їх належала монастирям.

— Перед нами, — демерит вказав на дзвіницю костелу на правому березі, - якщо не помиляюся, Франциск. Виходимо?

— Ще ні. Підпливемо до загати, а звідти нам до Суконницької — три кроки.



* * * | Божі воїни | * * *