home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1

Вона повернулася до міста раніше, ніж передбачав термін путівки. Втомлена, застуджена і роздратована. Адже якщо терпіти не можеш усього колективного, навіщо ж було пхатися в той похід? Кістки ще нили від подорожі у візку, в якому господар того сараю довіз її та студента до турбази. Як виявилося, зайшли вони досить далеко, адже візок цугикав по лісі та горах години зо дві. На турбазі цю пригоду зам'яли. Занадто мовчазною виявилася й дивна парочка: студент перебував у стані незрозумілої ейфорії, дамочка загрозливо відмахнулася від медсестри, що підступала до неї з термометром…

Добрий же вона мала вигляд у ту мить! І навіщо взагалі потрібен такий відпочинок? Піддалася на умовляння подруги, й ось результат: та сама нудьга. Тільки до неї додався романтичний інцидент. Ні, треба щось із собою вирішувати!

З вересня вона мала працювати на кафедрі, щось там викладати, розпинатися перед зеленими першокурсниками, знаючи, що кожне її слово буде просякнуте брехнею. І хлопчикам та дівчаткам за цих умов, що існують нині, ніколи не зняти свого «Андрія Рубльова». А тоді — про що може йтися? А ще її непокоїла думка, що, швидше за все, серед студентів може бути цей. Брутальнішої ситуації годі й вигадати!

Ліза піднялася на третій поверх, витягла з кишені ключ від загальних дверей. У довгому коридорі було темно й тихо, сусіди ще не повернулися з роботи. Ліза штовхнула двері своєї кімнати — вона її не замикала, кинула валізу на порозі й підійшла до ліжка. Сіла. У кімнаті пахло пилом, як це буває завжди, коли господарів довго немає вдома. Треба було зателефонувати мамі й попросити, аби вона привезла Ліку ближче до вечора, поки вона прибере, сходить до магазину по хліб та молоко, приготує щось смачненьке…

Літо скінчилося… Воно було коротким і промайнуло майже непомітно. Ліза згадала, які надії на нього покладала. Протягом року тривали переговори про включення її до делегації, що їхала на конференцію до Мадрида. їй довелося зібрати неймовірну купу довідок, включно із медичними, обійти сотні бридких кабінетів, де кожен клерк кидав на неї скептичний погляд та, як і годиться, запитував: «Чи не маєте наміру залишитися за кордоном?»

Дехто пропонував обговорити це питання «за чаркою кави» десь у затишному валютному барі — особливому місці, яке було доступне лише обраним. І ось нарешті, коли все нібито вийшло, її викликав завкафедрою і, блукаючи очима шпалерами власного кабінету, пояснив, що там, «нагорі», раптом з'ясувалося, що вона має дитину від «неблагонадійної особи», яка відбуває строк за антидержавні вислови.

— Дитинко, — сказав він, — вам належало б одразу про це повідомити. Бо вийшло, що ви навмисно приховали цей факт. Тепер уже запізно щось змінити. От якби дитини не було… Ви ж не реєстрували свого шлюбу?

Це було правдою. Коли вдома дізналися, що Ліза спілкується з небезпечними особами і її вже викликали на розмови «до органів», мати сказала: «Добігалася!» А коли з'ясувалося, що вона ще й вагітна, додала суворо: «Догулялася…» Щось пояснювати не мало сенсу. Це потребувало занадто багато слів та зусиль, а вона віддавала перевагу мовчанню.

Після випускних іспитів у інституті її улюблена викладачка, помітивши занадто кругленьке черевце, сказала їй наодинці:

— Тобі буде важко. Але навіть не через дитину. Те, що ти вирішили її залишити — добре. Запам'ятай: ти дуже талановита. І маєш вистояти — перечекати, перетерпіти. Залишайся поки що в аспірантурі, а там побачимо. Час змінюється. Дбай про дитину, налагоджуй побут — це також дуже важливо. І — чекай. Можливо, залишилося вже недовго…

Тепер маленькій Ліці два роки. Часу минуло не так уже й багато. А терпець уривався. Особливо це стало зрозумілим після відмови щодо поїздки. Не кажучи вже про знищення «Божевілля» та ще деяких стрічок, що їх бачили лише однокурсники. І вона насамперед опікувалася Лікою.

Вона завжди знала, що в неї буде дівчинка саме з таким іменем!

Колись давно, у дитинстві, Ліза з бабусею відпочивали в пансіонаті на березі Азовського моря. Їй тоді було, здається, одинадцять, а довкруги — жодної ровесниці. Тоді вона познайомилася на пляжі з чотирирічною дівчинкою. Точніше, мала сама підійшла до неї. Спочатку Ліза незадоволено відмахувалася від її наполегливих запитань, а потім — зацікавилася. А згодом взагалі сталося диво: крихітка виявилася розумницею та ще и великою фантазеркою. Дівчинка мала ім'я — Ліка.

— Анжеліка? — допитувалася Ліза. — Ангеліна? Лікера?

— Ні, Ліка! — наполягала мала.

Про що вони розмовляли тоді, згадати важко, але в Лізи залишилося дивне враження, ніби вона зустріла маленького янгола, який умів говорити просто про складне. Розважаючись, Ліза ставила дитині найскладніші запитання, про які думала сама: «Чи є Бог?», «Як на Землі з'явилася перша людина?» і навіть про влаштування Всесвіту — а дівчинка видавала такі шедеври, які варто було б записувати. Не записала. А тепер забула остаточно. Залишилося ім'я — Ліка.

Ліка — дівчинка, дитя такого короткого й пекучого кохання, її надійний якір, що втримує біля берега. Вона народжувалася під мелодію Моцарта, яка линула з лікарняного репродуктора, — так само легко, як і ця музика кілька сторіч тому. І Лізі здавалося, що на ній не запрана лікарняна сорочка з величезною розпіркою на животі, а венеційське мереживо. Кілька днів перебування в пологовому будинку були найщасливішими в житті. Цьому відчуттю не заважало ніщо — ані таргани, що снували по стінах, ані судина, що лопнула в оці, ані балачки трьох сусідок по палаті, які безкінечно сварили власних чоловіків. Вона хотіла, щоб її дівчинка була схожа на Ліку з її дитинства. Коли медсестра винесла немовлят — по двоє в кожній руці, — Ліза одразу ж упізнала своє: з-під казенного капелюшка виднілися каштанові кучері.

— Яка ловка дівка вийшла! — сказала медсестра. — І спокійна така… Мабуть, буде професоркою…

Тепер усе її життя присвячене Ліці та… чеканню. І в ньому немає місця нікому іншому! Тим паче — якомусь

студентові.

Останнім часом вона зауважувала, що її не цікавить ніщо зовнішнє. Вона, наче губка, всотувала в себе всі соки довколишнього світу, і цей світ — в кращій, модифікованій формі — досконалий та справедливий, існував всередині неї. Усе, що відбувалося ззовні, включно з нечисленними романами, Ліза сприймала ніби краплю йоду в склянці з чистою водою. Світ, який вона будувала всередині («Треба перетерпіти! Часи змінюються…»), не був повітряним. Він очікував на свій час…


предыдущая глава | Ґудзик | cледующая глава