home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



2

Я повернувся навесні, а влітку, за вимогою батьків, поновився в інституті. Це не вартувало великих зусиль, як шість років тому, — я просто вдягнув форму. Мене оточували «зеленопері», в яких я впізнавав себе колишнього… Звичайно, спробував дізнатися про Єлизавету Тенецьку. У перший день занять, ідучи коридором, я мріяв зустріти її. Хоча лише за день до цього був упевнений, що відрізав цей шматок життя назавжди. Нічого подібного! Я так само мріяв зустріти її. Маячня! Та все ж таки тепер я знав, що все може бути інакше. Я вже не був зманіженим дурнем-хлопчиськом, мав набагато солідніший вигляд. Був упевнений, що зможу взяти її за руку, навіть якщо вона цього й не схоче. Але мої сподівання виявилися марними — на кафедрі сказали, що Тенецька вже давно тут не працює. А де вона — невідомо. За старою адресою вона не мешкала, а іншої я й не знав… У лазні на майдані більше не було тієї кав'ярні. І самої лазні — також. У цьому приміщенні облаштувалася філія якогось банку.

Тоді я був сповнений ненависті. З відчуттям огиди бачив, що життя не змінилося й навіть пожвавішало, що той острівець крові та бруду, на якому я перебував, — для тутешніх мешканців не більше, ніж «міфи та легенди народів світу». До того ж я шкірою відчував на собі хворобливе зацікавлення людей. «Тобі доводилося вбивати?» — запитували однокурсники й жадібно очікували на розповіді. Одного разу мені спало на думку, що вона, Ліза, запитала б те саме. Одне слово, «Герой, я не люблю тебе!»…

Я відучився належні п'ять років. Не скажу, що забув і не шукав її. Шукав. До того часу, поки не дійшов висновку: зрештою, всі прагнуть тільки одного — любові, а інакше кажучи — визнання. Ці пошуки можуть завести куди завгодно — до тероризму, фемінізму, фашизму, будь-куди. Хто не хоче канути в безвість, але не має жодного таланту, прагне будь-яким чином заявити про себе. Якби Гітлера визнали справжнім художником, а Йосифа Джугашвілі не турнули з духовної семінарії, чи схотіли б вони довести світові своє існування таким жахливим чином? А чого бракувало тим брудним свиням, що послали на смерть безневинного Миколку з Луганська? Можливо, любові? Принаймні до батьківщини…

Нелюбов перетворює людину на прокаженого із дзвоником на шиї: його чути всюди, і його дзвін — знак розбігатися для решти. Адже любов такому нещасному потрібна лише як мета, до якої він мусить іти в повній самотності. Іти довго, безкінечно й ніколи не зупинятися. Гадаю, на мені також висів цей дзвоник із пересторогою: «Не наближайся — уб'є!». Я був лише шукачем, подорожнім, не міг залишитися в жодній оселі, яка траплялася на моєму шляху.

Я вже не мріяв про славу. Ця юнацька маячня вивітрилася з моєї голови. Я захопився іншим — почав вчитися, завів купу нотатників та тек, куди складав цікаві вирізки з єдиної іноземної газети «Times», що продавалася у кіосках. Перечитав купу книжок, на які раніше бракувало часу.

…І от зараз, збираючись залишити містечко, яке прийняло мене, я відкрив свій щоденник і перед тим, як спалити його, вирішив дещо перечитати…

«Треба звикнути до життя на верхівках гір — щоб глибоко під тобою звучав жалюгідний лемент про політику, про егоїзм народів. Необхідна передбачуваність до того, щоб існувати в лабіринті. Та… семикратний досвід самотності…» і далі вже моє: «Ніцше — вартий поваги хоча б за те, що з його антигуманістичними та антихристиянськими ідеями погодиться лише меншість. Знаючи це, він усе одно залишився собою».

«Співчуття розносить заразу страждання — за певних обставин співчуття може призвести до втрати життєвої енергії… Навіть якщо в Бога є пекло своє: це любов до людей!»

І знову моє: «Спробую записати, про що думав сьогодні вночі… Ніцше… Його філософію можуть розуміти люди, котрі звикли жити «на верхівці гори», відсторонені, за його словами, від «балачок та егоїзму». А сам він, як чоботар, сварить Канта, прагнучи до першості. Кожен смертний, якщо він за своєю природою — не філософ і не здатний узагальнити реальність, шукає СВОГО філософа. Спочатку я гадав, що мені подобається Ніцше. Він і справді подобається мені до певної міри — з його ідеєю аристократів духу та рабів, засудженням святенництва. Але Ніцше вітає буддизм, тому що це — радісна релігія, спрямована на турботу про власне тіло, здоров'я. Мені це огидно. Мені не цікаво серед радісних людей. Я давно вже прожив найголовніше і тому мені так тяжко вдавати якісь емоції, кривлятися поміж інших, ніби клоун». Знову цитата: «Любов — єдиний, останній шанс вижити…»

Я: «Лізо, я не пам'ятаю тебе…». Біблія: «Не кляніться! Ваше слово нехай буде «так» або «ні». Все, що більше за це — від лукавого…

Не судіть, аби вас не судили. Адже яким судом будете судити — таким судитимуть і вас…

…тісні ворота й вузька дорога, що веде до життя, і мало тих, хто знаходить її!»

Мені стало сумно. Записи промовисто вказували на сум'яття, яке панувало в моїй голові. Все це повинно залишитися тут. Я знайшов під ванною мідний тазик, поклав у нього щоденник і обережно підпалив з чотирьох боків…


предыдущая глава | Ґудзик | cледующая глава