home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



3

Я приїхав до цього міста «за розподілом» на посаду помічника режисера. Виявилося, що такої посади не існує — штат був занадто маленьким, а чогось масштабнішого, ніж випуски новин та репортажі з відкриття нових будівельних об'єктів, місцеве телебачення не знімало. Директор зглянувся наді мною та влаштував на роботу до кінотеатру.

— Ти ж тямиш у кіно? — запитав він. — От і посидь там. А як тільки з'являться вакансії — я тобі свисну. Ти все ж таки зі столиці — знадобишся!

Його свисту довелося чекати два роки. Я винайняв квартиру неподалік від кінотеатру, що мав назву «Прапор Жовтня», й отримав посаду «старшого методиста». До моїх обов'язків входив відбір кінострічок для чотирьох залів кінотеатру. Щовівторка з восьмої години ранку всі методисти міста збиралися в приміщенні міської ради та парилися там до пізнього вечора, підбираючи для своїх закладів нові стрічки. Після того як фільми було замовлено, я мав скласти анонси та начитати їх на авто-відповідач кінотеатру. З того часу й дотепер я з легкістю можу вимовити прізвища всіх індійських акторів… «Сьогодні та весь тиждень у нашому кінотеатрі дивіться…» — чітко вимовляв я, знаючи, що сотні кіноманів щоденно вислуховуватимуть усю несінітницю, яку я верз у телефонну слухавку.

Товариство в кінотеатрі підібралося досить дивне — головним чином, жінки з важкими золотими сережками у вухах та невлаштованим особистим життям, вони були дуже схожі одна на одну — перманент, перепалене біле волосся, яскраво-червоні губи. Вони вимагали мелодрам, ридали над «Єсенією», бурхливо обговорювали «Зіту та Гіту» й несамовито опікувалися мною.

Я переглядав фільми, начитував анонси, перевіряв роботу художників, які малювали афіші (щось у дусі Кіси Вороб'янінова) й годинами вештався містом, відшукуючи його найпривабливіші куточки. Але таких у ньому не існувало.

Платили мені небагато. Ресторани більше не приваблювали мене. Судячи з усього, подальшим кроком та логічним завершенням кар'єри «відомого кінорежисера» мало стати одруження. Одного разу я навіть всерйоз подумав про це. Це була мить відчайдушного голоду та небажання самому прати свій уже достатньо засмальцьований светр. Чи хотів я повернутися? Мені було байдуже.

Безглуздий жах від перебування тут навряд чи можна було б порівняти із моїм конкретним життям в Афгані. Щоденно, крім того дня, коли мав бути перегляд, я просиджував на другому поверсі кінотеатру в кав'ярні, і мої «дюймовочки» (так я подумки охрестив трьох своїх підлеглих, «молодших методисток» — старожилку кінотеатру бабусю Валю, колишнього мистецтвознавця Вероніку Платонівну та сорокарічну красуню Риту, що була схожа на циганку) мене не турбували. Я був «людиною зі столиці», до того ж — із вищою кінематографічною освітою та ще й — неодружений! Одне слово, священна корова.

Через півроку тяжкого звикання до міста в мене з'явилася перша жінка. Кажу «перша», тому що зупинився тільки на восьмій, яку тепер так підступно залишаю. Тут я прочитав купу книжок — романтичного непотребу (з книжками тоді ще було туго, а сидіти в бібліотеці мені набридло) і зробив відкриття: всі автори чітко вимальовували зовнішність діючих осіб — стать, колір очей та інші привабливі частини тіла, якими був захоплений головний герой. І, читаючи про це навіть у Флобера, Чехова чи Бальзака, я не міг збагнути, чи я нормальний. Адже жінка, яка б могла мені сподобатися, мала бути, як вода… Як тільки мені вдавалося чітко описати для себе всі чесноти якоїсь нової знайомої, як моя цікавість до неї зникала. Розумів: не те! Якщо ж після першого побачення не міг скласти й двох слів з приводу її зовнішності — це вже було близько. Дуже близько від того почуття, яке називається приязню. І… так безкінечно далеко від мого засліплення Лізою…


предыдущая глава | Ґудзик | cледующая глава