home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



3

…Вона йшла.

Я простував за нею.

Я наздоганяв її, але вона не втікала.

Вона просто ще не знала про моє існування. Якби знала, сіла б у першу-ліпшу маршрутку і поїхала б.

І я б ніколи не наздогнав її…

Однак ми йшли — потилиця в потилицю, і мене вже охопив мисливський азарт. Що я робив у схожих випадках, років із десять тому? Я попорпався у кишенях, знайшов там свої ключі від квартири й кабінету і… кинув їй під ноги. Вона здригнулася від несподіванки, розгублено подивилася вниз. Я встиг нахилитися раніше:

— Дівчино, це ви загубили ключі? — І простягнув їй зв'язку.

— Дякую. Вибачте. — Вона швидким рухом вхопила ключі з моєї долоні, вони миттєво зникли в кишені її куртки. Швидкий погляд суворих зелених очей… Розворот на сто вісімдесят. І знову перед моїми очима застрибали її руді локони. Оце так! Що ж далі?

Я розгублено дивився їй у спину. Біля перехрестя її хода сповільнилася, а ще за пару кроків вона зовсім зупинилася. Відкрила сумочку, струснула її. Поплескала себе по кишенях, витягла ключі…

Дівчина стояла до мене спиною, але я зрозумів, що вона уважно роздивляється зв'язку. Потім вона повернулася і стривожено закрутила головою. Помітила мене, почала невпевнено наближатися.

У її очах відбивалися найрізноманітніші емоції. Коли вона зовсім порівнялася зі мною, її обличчя нарешті набуло правильного виразу: воно було усміхненим.

— Це ви навмисне? — запитала вона і простягнула мені ключі.

— Так, — не відмовився я.

— І що це означає?

Я знизав плечима. «Царівна-жабка» усміхалася, в її очах стрибали сонячні зайчики, хоча на вулиці було похмуро. Але я міг би дати голову на відсіч, що зеленкувата райдужна оболонка її очей світилася, як скельце в лісовому джерелі.

— Я хочу запросити вас на каву.

— Я щойно пообідала, — просто сказала вона. — І каву пила…

— Що ж мені робити? — вдав розпач я.

— Я не знаю. А що ви зазвичай робите у таких випадках?

— Тобто?…

— Ви ж — великий вигадник. Має ж бути ще якийсь варіант…

— Звичайно! — отямивсь я. — Ще є — чай, морозиво, кіно, цирк, боулінг, більярд…

— Я обираю більярд! — вигукнула вона.

— Чудово, — я взяв її за руку, а вільною проголосував таксівці, що якраз проїжджала повз нас.

Ледве ми всілися на заднє сидіння, як дощ забарабанив у лобове скло. Вона засміялася й потисла мені руку:

— Ви мене просто врятували!

Вона була відверта й безпосередня, як веселе цуценя.

Я бачив її наскрізь. Вона була цілісна й справжня, мов… яблуко, що переповнене життєвими соками та круглою дитячою радістю. А ще я подумав, що Ліза назавжди залишиться для мене зітканою з молекул-знаків і ніколи не стане чимось вагомішим, ніж крапля води, відблиск вогню чи запах листя…

Я повіз свою нову знайому до клубу, де крім звичайного ресторану, була зала із більярдними столами. Я спостерігав, як азартно вона грає, як невгамовно стрибає довкола столу, як смішно висолоплює кінчик язика, коли поціляє в кулю. За пару годин я навіть втомився, а вона не вгавала, поки не навчилася заганяти кулю в лузу. Тоді запропонував їй повечеряти. Я знав, що в цьому ресторані готують дивовижний стейк по-ірландському, й замовив дві порції з овочами. Усе було так, ніби ми давно знайомі. Це трохи непокоїло мене, але вона почувалася цілком природно, хоча зовсім не скидалася на легковажну — не кокетувала, поводилася рівно й подружньому. А коли принесли стейк, активно взялася до справи. Мені було приємно дивитися, як вона їсть — із апетитом, із виразом непідробного блаженства на обличчі. Ми пили вино. І я раптом зауважив, що протягом усього часу ми мало розмовляли, подивувався тому, що це зовсім не заважає нам. А ще — ми так і не познайомилися, не назвали своїх імен, ніби це не мало жодного значення! І мені це також страшенно подобалося, здавалося незвичним. Зрештою, яка різниця? Чудовий вечір, м'яке світло, зелений оксамит скатертин, чудова безіменна дівчина навпроти… Необтяжливе спілкування без обговорювання подальших дій. Я дізнався, що вона вчиться «на художника», добре малює, любить шоколад. Вона дедалі більше подобалася мені. Питання про її супутницю я залишив на потім, зараз це було б недоречно.

Наприкінці вечора я вже розумів, що мені не варто використовувати цю дівчину, а йти до Тенецької іншим шляхом.

Коли я провів її до під'їзду, сталося найдивніше. Вона сама потягнулася до мене й поцілувала в щоку…

— Дякую. Мені було дуже добре. Коли у мене під ногами задзеленчали твої ключі, я подумала — ти тільки не смійся! — що це дзвін небесний… — Вона трохи помовчала, а потім рішуче вимовила несподіване: — Якби ти зі мною одружився, я б відчула себе найщасливішою у світі!

Дивно, ці відверті слова спрямували мої думки в інший бік — а чом би й ні?… Чого ще я чекаю від життя? Для чого працюю, вигадую усю цю телемаячню? Кому я потрібен? Зрештою, коли це все має чимось завершитися, чи весело мені буде дивитися на самотні стіни свого будинку? А ще: жодна жінка не говорила зі мною ось так — всі чекали ініціативи від мене, вередували, кокетували, вимагали, часом — погрожували… Нудьга…

— Ти не вважай, що я — кретинка, — продовжувала вона, — я просто ЗНАЮ, що так має бути. А звідки знаю — не знаю… — Вона посміхнулася. — Зі мною таке трапляється. Ось, наприклад, я знаю, що у тебе в кишені дві запальнички і… — вона замислилася, уважно дивлячись мені в очі. — І носовичок — вчорашній, із крихтами тютюну…

Я, ніби зачарований, попорпався у кишенях. Одна фірмова запальничка була в джинсах, це я знав напевно. Із внутрішньої кишені піджака витяг ще одну — стару, зіпсовану. Про хустинку навіть немає мови. Усе було так, як вона сказала.

— От бачиш! — зраділа вона.

— Нічого не вдієш, — засміявся я, — як порядна людина, мушу одружитись!

— А ти — порядна людина?

Загнала мене в глухий кут. Я замислився:

— Відверто кажучи, не знаю…

Вона була дивною. Я навіть злякався за її майбутнє: невже вона буде такою простою й відвертою з усіма?

— Отже, порядна… — Вона покопирсалася носком своєї кросівки в піску, як це роблять діти: — Все, дякую. Я піду…

Але я вже не міг просто так відпустити її! Зацікавлення вдарило в мою голову:

— Ні, стоп! Ти ще маєш час?

— Звичайно!!

— Тоді — поїхали!

Я знову вхопив її за руку, ми вискочили на шосе і спіймали авто. Вона ні про що не запитувала.

Що було далі, згадую, як марево. Ми поїхали до одного художника, мого давнього приятеля. На даху його майстерні пили шампанське, горілку та ситро «Буратіно». Потім усі разом вирушили в ще одну майстерню й потрапили (мені це не видавалося дивним) на грандіозне застілля із шашликами, які були засмажені у дворі посеред міста. Моя дивовижна «царівна-жабка» справила неперевершене враження на старих акул пера й пензля.

— Тобі, старий, завжди перепадає найкраще, — безкінечно наголошував господар майстерні, кидаючи важкі погляди в бік моєї чудової незнайомки. — Подивись, у неї обличчя, як у Богородиці. А шкіра! Ти подивись на скроні — китайська порцеляна. Аж світиться!

Я також пильно роздивлявся «жабку» і бачив її завеликі очі на занадто блідому обличчі та чуттєві вуста, що весь час сміялися, адже їй догоджали усі по черзі. Це справді виглядало смішно. Я сидів у кутку і спостерігав за всім цим. Я не знаходив у ній нічого, крім привабливої природності.

Ми співали, пили, а вранці стріляли з духової рушниці у вологе небо, доки сусіди не викликали міліцію. Довелося трясти своїм посвідченням і швиденько розчинитися в молочно-рожевому ранку.

— Ти не втомилася? — запитав я дорогою.

— Звісно ж, ні! — Вона була піднесена й свіжа, як і вдень, коли вперше побачив її.

— І тобі сподобався увесь цей безлад?

— Дуже!

Я потис її руку:

— Тоді я справді маю одружитися…

Ми вийшли з машини біля її будинку.

— Коли? — серйозно запитала вона.

— Хоч завтра! Готуйся — підемо подавати заяву! — випалив я.

— Тоді — до завтра?

— До завтра!

Вона вже стояла на порозі, як до мене нарешті дійшло, що так і не знаю її імені — рекомендував увсім, як «Царівну» (подумки додавав — «жабка»)…

— Як тебе звуть, наречено? — гукнув я хмільним голосом.

Вона озирнулася.

— Ліка.

— Анжеліка? — уточнив я, ледь не додав — «маркіза янголів».

— У жодному разі! Просто — Ліка. І ніяк інакше!


предыдущая глава | Ґудзик | cледующая глава