home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Перший монолог Ліки

— Весілля та похорон — ось дві вистави, в яких «винуватці події» не грають ніякої ролі. Це — колективний труд, ритуал, де неможливо подумати про суттєве значення цих обрядів. Яке діло збудженому натовпу до парочки, що сидить за столом на чільному місці й періодично схоплюється за сигналом «Гірко!»? Це лише команда випити… Як добре, що ми цього уникли!

— …?

— Похорон? Уяви, як тяжко, коли на тебе дивляться, немов на ляльку… А ти не здатен поворухнутися й висловити протест проти цього споглядання. Хіба тоді надходить розуміння втрати? Похорон — це також колективна праця, коли накривають столи, разом чистять картоплю — відрами (!) та ліплять пиріжки. Хто все це вигадав? Смерть і любов — дві таємниці, в яких немає місця для сторонніх!

— …!

— Звичайно, коханий! А ти вважав, що я — маленька дівчинка, котра не читала нічого складнішого від казок Шарля Перро? Ти навіть не уявляєш, який всесвіт обертається в моїй голові. Іноді мені навіть страшно. Тому я така щаслива, що ти — зі мною, що я знайшла тебе й ти врятуєш мене…

— …?

— Від усього, від страшного… Знаєш, є люди, над якими — невідомо чому й за які заслуги — в якусь мить розкривається небо. Не розумієш? Спробую пояснити — я про це ще ні з ким не розмовляла. Тебе чекала. Так от, одного разу — тоді мені було два роки — я сиділа на підлозі нашої маленької кімнати (ми жили в комуналці) й намагалася щось намалювати. Світло падало так, що все мені видавалося занадто яскравим, як на картинах імпресіоністів (звичайно, тоді я не знала, що вони існують!): червона дерев'яна підлога (тоді вона була пофарбована і блищала на сонці, мов лід), жовтогарячі квіти на шторах, світлі стіни (мати завжди любила чисті кольори). У широкому та прямому промені призахідного сонця танцювали золоті балерини… Я намагалася намалювати все це, коли в кімнаті потемнішало, і я озирнулася. У дверях стояла мама й дивилася на мене. Я не могла добре роздивитися її тому, що вона стояла навпроти світла — тільки сріблястий контур видовженого тіла… Що з тобою, коханий? Звичайно ж, кури! Так от. Це була побутова картинка. Але саме тоді я раптом ніби почула музику. Не смійся! Так буває в дитинстві. Ця картина й досі стоїть перед моїми очима. Саме тоді я відчула, як на мене посипалося невидиме пір'я й огорнуло теплом. Я й досі дивуюся тому, як яскраво і просто може відчути дитина дотик Бога. Тієї миті, коли ми дивилися одна на одну, в мені визрівало дивне відчуття, що час — швидкоплинний. Зараз я можу висловити його, а тоді мені було тепло й лячно. Я чітко відчувала, що все довкола і я сама з кожною хвилиною перетворюється на… спогад. Просто — чийсь спогад.

— …?

— Люди від самого народження й до тієї миті, коли починають розуміти невідворотність свого відходу — поволі перетворюються на кокон спогадів для інших людей. Ті, хто має найбільший кокон, — щасливі люди, їх не так уже й багато. Я дивилася на маму й фізично відчувала, як вона стає для мене спогадом, адже хвилини спливали і кожна була не схожа на іншу. З часом ми всотуєм одне одного відчайдушніше, ніби спраглі, адже починаємо розуміти, що жодна мить не повториться. Знаєш, із тим самим відчуттям я цілувала бабусині руки… Я завжди цілувала її — просто цмокала в щоку, а одного разу взяла її руки у свої — вони були теплі, в блакитнуватих венах і сіточці зморщок, із тоненькою пергаментною шкірою — й цілувала тільки тому, що раптом зрозуміла: їх скоро не буде! Мені було так страшно. Якби всі могли розуміти це — хіба ображали б одне одного? Хіба говорили б так багато, так складно й так… непотрібно? Слова, як тютюновий дим, що затьмарює спогади…


предыдущая глава | Ґудзик | Другий монолог Ліки