home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



4

Ми поверталися додому, минало два-три дні, усе ставало на свої місця. Я ходив на роботу, Ліка чекала на мене, гарно сервіруючи стіл до вечері. Це мені подобалося. Я ставав обивателем. А скоріше за все, завжди був ним. У якийсь момент мені захотілося більшого комфорту. Саме мені, а не їй. У цей час (який досі згадую з жахом і відчаєм), мені на очі потрапила шафа…

Раніше я ще ніколи так не піклувався про влаштування побуту, але одного разу, коли ми з Лікою прогулювалися біля привокзальної площі, звернув увагу на вивіску нового меблевого салону й мій погляд ковзнув по скляній вітрині. У ній красувалася оригінальна «споруда» — майже дубова кімната з різьбленими візерунками та всілякими шишечками.

— Поглянь, — сказав я, — ось до чого я б звернувся на «ви». Пам'ятаєш, як у твого улюбленого Чехова: «Вельмишановна шафо…»

Ліка засміялася.

— Та це й не шафа, — продовжував я, — це справжнє «дворянське гніздо»! У ньому можна жити!

— Ми можемо її купити? — запитала Ліка, яка мало цікавилася фінансовим станом нашої родини.

— Ми навіть зобов'язані це зробити! Ходімо!

Ми зайшли до магазину й там з'ясувалося, що це — експериментальна модель, яка існує поки що в єдиному екземплярі. Вона виставлена, щоб вивчити споживацький попит. Ліка засумувала.

— А коли ви вивчите цей попит?

— За місяць-два. Не раніше, — відповів продавець, — ось тоді й почнемо приймати замовлення.

— Ой, як прикро! — сплеснула руками Ліка.

Дорогою я весь час заспокоював її.

— Але ж це — єдина річ, яку тобі закортіло придбати за весь цей час! — не вгамовувалася вона. — Я хочу, щоб твої бажання завжди збувалися!

— Та хрін із нею, з цією дерев'яною коробкою!

Я вже шкодував, що потяг її до магазину, вона сприймала все занадто серйозно. Мені довелося терміново вигадувати щось ще, і в наступному магазині я «поклав око» на розкішний, але достатньо вульгарний комплект постільної білизни. Потім ми купили торшер та антикварне письмове приладдя. Усе це було зовсім безглуздо. Але створювало атмосферу спільної родинної справи.

— Тобі все це справді подобається? — допитувалася Ліка, із сумнівом розглядаючи вдома наші придбання.

— Не дуже…

— Тоді віднесемо це людям…

— Яким людям?

— Будь-яким. Тим, кому це справді потрібно.

— Чудово! Якщо врахувати, що найдешевше з цього мотлоху коштує не менше сотні зелених! — не витримав я. І далі вже не міг стриматися. — Тобі цікаво так жити? Бути хатнім кошеням, маючи розум і талант?! Коли ти часом обслуговуєш мене, як у готелі, я відчуваю себе повним кретином! Тобі це цікаво? Ні, звичайно ж, мене, як нормального мужика, цілком влаштовує цей стан справ — «хороший дім і дружина під боком. Що ще треба, аби гідно зустріти старість…» Але я почуваюся якимось тираном. Хіба такого життя ти хотіла? Тобі все це цікаво?

Я штовхнув торшер ногою. Вона знітилася. Я злякався.

— Послухай, — сказав спокійніше, — Я не хотів тебе образити. Мені просто шкода, що ти марнуєш свій час і… життя.

— Любов не буває марною. Я тебе не розумію…

Вона, здається, й справді не розуміла. І я припинив будь-які намагання вплинути на її честолюбність.

Місяця через півтора їй зателефонували з інституту й запропонували взяти участь у щорічному бієнале, яке проходите в мальовничому куточку Карпат. Я зрадів, що про неї не забули.

Ліці не дуже хотілося їхати, але коли в нашу кухню набилося півгрупи колишніх однокурсників на чолі з викладачем, очі її заблищали. Усі вони, галасливі та веселі, поглядали у мій бік із пересторогою. Даремно! Я випромінював благодушність, розливав вино й усім своїм виглядом показував, що не збираюся ставати на заваді молодому талантові. Це й справді було так.

— Добре. Я поїду, — сказала Ліка, коли гості розійшлися, — якщо ви всі цього так прагнете…

— Ну ось, ти знову робиш щось заради когось! А ти ж — талановита малярка, це — твій світ, твоє оточення. Зрештою, ти зможеш там продати свої картини і… О! Я придумав! Ти продаси свої картини й подаруєш мені шафу!

Їй був потрібен поштовх, ідея, заради якої вона могла б відірватися від цього затишного домашнього існування. І моя ідея їй сподобалася. Вона навіть заплескала в долоні й одразу почала складати малярські прибамбаси, хоча до початку бієнале лишався тиждень.

Виглядав цей творчий захід приблизно так: десь біля підніжжя гір облаштовувалося «художнє містечко». Ставилися намети для учасників, будувався імпровізований вернісаж під величезним брезентовим тентом. Два тижні молоді обдарування працювали на пленері, виставляючи свої старі й нові роботи на продаж. Сюди ж автобусами час від часу звозили журналістів, телевізійників, мистецтвознавців, навіть іноземців-колекціонерів.

— Це буде божевільня, — пояснила мені Ліка, — застілля до ранку. Яке там малювання? Так, профанація…

— Не перебільшуй. А якщо буде погано — то хоч побудеш на природі, подихаєш чистим повітрям, відпочинеш від мене, дурня… А я приїду тебе відвідати. І ми гулятимемо у горах!

Тут мене пересмикнуло і я замовк…


предыдущая глава | Ґудзик | cледующая глава