home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1

…Я сиджу на Арбаті в невеличкій, але дико дорогій кав'ярні, де, крім мене, немає нікого. Я намагаюся полюбити Moscow й у мене нічого не виходить. Про себе цитую Сорокіна, в якого прочитав, що Москва — це велетенська баба, що розляглася посеред пагорбів, її ерогенні зони розкидані далеко одна від одної й намацати їх практично неможливо. Тому — не можна покохати з першого погляду, простіше зненавидіти. Дівка Moscow брудна, від неї тхне. Захоплюватися «душком» — ознака гурманства.

У мене три синці на пів обличчя — один на вилиці й два майже однакових під очима, такі собі блідо-блакитні «окуляри», котрі (знаю з власного досвіду) незабаром посиніють, а потім пожовкнуть. Справа довга. Справа не одного тижня. Одне слово, обличчя дико не пасує до костюма з краваткою, а також бокалу кампарі переді мною. Офіціантки, яким фактично нічого робити, перешіптуються з цього приводу, зручно вмостившись біля шинквасу.

Я не був тут років зо двадцять-двадцять п'ять. Як і раніше, сюди з різних кінців найрізноманітніших країн стікався сумнівного вигляду люд, перетворюючи місто на базар-вокзал, що сподівався стати голкою в копиці сіна. Але, як підказували мої спостереження, кількість «голок» давно вже перевищила саму копицю. Зранку, влаштувавшись у готелі, я обійшов багато темних місць, вокзалів та околиць. Це не мало жодного сенсу, але сидіти склавши руки я не міг!

В останній «інстанції» — бункері радикальної партії я й заробив цей мозаїчний розпис на обличчі. Пішов туди тільки тому, що один з приятелів повідомив, ніби там у напівпідвальному приміщенні мешкають сотні молодих волоцюг різного калібру та віросповідання, особливо багато різноманітних «творчих особистостей», серед яких є й представники нашого інституту мистецтв. Саме там, перебуваючи у своїх журналістських справах, він бачив хлопця, який нібито брав участь у тому мистецькому бієнале п'ятирічної давнини. Той уже не перший рік мандрував по просторах всесвіту і запевнив, що пару років тому бачив тут руду дівчину-землячку. Перед тим як мені начистили фейс, я встиг з'ясувати, що «руда дівчина» приїхала з Латвії й була закінченою наркоманкою.

І ось тепер у мене залишалася година до запису в передачі, яку я раніше ніколи не дивився й над якою лила сльози моя матуся — передача називалася «Шукаю тебе». Як мені сказали, її дивляться чи не в усіх кінцях земної кулі. Ніколи раніше я не зважився б на такий дивний для себе крок. Проте зараз я не думав, що мене можуть побачити мої студенти чи колеги. Нехай бачать! Мені наплювати. Як байдуже й те, що моє обличчя вкрите синцями.

До участі в передачі я потрапив за великим блатом, використовуючи всі свої зв'язки. Чекав кілька місяців, нервувався. І ось тепер маю їхати до студії. Я допив кампарі, кинув на стіл гроші й пішов ловити таксі.

Біля входу на мене вже чекали менеджер та одна з молодших редакторів програми — про мій візит їх було попереджено.

— Денис Володимирович? — ввічливо перепитав менеджер, старанно приховуючи своє здивування з приводу мого «бойового розфарбування». — Дуже приємно, проходьте. Зараз піднімемося на шостий поверх до гримерки, а потім на третій — до студії. Початок за півгодини.

На шостому було кілька гримубиралень, але народ штовхався біля однієї, чекаючи своєї черги припудрити ніс. Головним чином тут були бабусі та жінки бальзаківського віку. Вони збуджено переповідали карколомні сюжети. Мене пересмикнуло. Не вистачало ще й мені стати в цю скорботну чергу! Дякувати Богу, повели мене в іншу, вільну кімнату — мабуть, для «обраних».

— Це — Оленка, наш гример, — познайомила мене редакторка з приємною молодою дівчиною в білому халаті, — вона вас трохи «виправить», а потім, будь ласка, спускайтеся в студію. Я проведу вас на ваше місце.

Відверто кажучи, поглядали обидві на мене з подивом і зацікавленістю. І це також дратувало.

Я сів у крісло перед дзеркалом, і Оленка пильно подивилася на моє обличчя.

— Де це вас так?… — співчутливо запитала вона.

— Ішов, підсковзнувся, впав. Отямився — гіпс… — відповів я.

Дівчина посміхнулася, кивнула й відкрила величезну коробку з гримом.

— Зараз будете, як новенький!

Потім увесь час вона працювала мовчки. Я був за це вдячний і навіть стулив повіки. Після вранішньої гонитви вулицями, бійки в бункері та бокалу кампарі мене розвезло. Я не уявляв, як сяду по інший бік камери, що казатиму. Мені кортіло піднятися й тихо піти. Але я не міг. Я мав поставити останню крапку.

За кілька хвилин я себе не впізнав: з люстра виглядала досить пристойна пика імпозантного чоловіка із романтичною синявою під очима.

— Ну як? — із гордістю розглядаючи плоди своєї праці, запитала Оленка.

— Чудово! Ви чарівниця! — похвалив її я, підводячись із крісла.

— Вам на третій, — нагадала дівчина, — хай щастить!

Я спустився сходами, викурив у холі дві цигарки й пішов у напрямку студії, яка вже гула, наче вулик. Мене швидко провели на місце — як і було домовлено — в першому ряду та попередили, коли я маю вступити в розмову. Я озирнувся: майже всі жінки тримали в руках хусточки та фотокартки, і я знову здригнувся. Керівник проекту вийшла в центр студії й дала останні вказівки — за яким сигналом аплодувати, в які камери дивитися, як підходити до столиків, за якими сиділи ведучі…

— Увага! Камера! — не своїм голосом нарешті закричала вона, здійнявши вгору розчепірену п'ятірню, й почала загинати пальці. — П'ять, чотири, три, два… Почали!

Аудиторія, як скажена, зааплодувала, й під цей оглушливий звук із-за пістрявого задника, що був обклеєний фотокартками, вийшли двоє ведучих — чоловік похилого віку й молода актриса, котра встигла засвітитися в кількох серіалах. Говорили вони душевно. Ведучий сидів за столом, дівчина бігала залою з мікрофоном. Жінки здіймали догори світлини своїх рідних та близьких, яких хотіли розшукати, і благали їх повернутися. Я з жахом очікував на ту мить, коли мікрофон опиниться перед моїм носом. І це, нарешті, сталося.

— А кого шукаєте ви? — лікарським тоном звернулася до мене актриса, й увесь зал, а також кінокамери, втупилися в мене. Я примусив себе дістати з кишені фотографію… Текст написав заздалегідь і вивчив напам'ять. Не хотів бути занадто сентиментальним, тому прозвучав він доволі сухо: ім'я, прізвище, рік народження, число, місяць, дата зникнення. Наприкінці — те, що казали інші: «Якщо хто-небудь зустрічав або щось може повідомити — прошу сповістити за телефоном…» Коли промовляв усе це, відчував себе дурним папугою. Найжахливішим було те, що загальний настрій аудиторії охопив і мене. Закінчуючи тираду, відчув, як горло моє стислося, голос підступно затремтів і я, як і решта, видихнув у мікрофон: «Ліко, якщо ти мене чуєш — повертайся!»

…Я прийшов до готелю пізно ввечері. У номері було зимно. Заліз під ковдру з головою, а зверху нагріб подушку, аби не чути жодних звуків, котрі долинали з коридора. У мене був зворотний квиток на ранковий потяг, і я намагався заснути. Усе, що відбулося сьогодні, видалося мені ще безнадійнішим, ніж те, що передувало цьому. Участь у народному телешоу стала останньою крапкою в пошуках. Я мав поставити її. Безглузду і трагікомічну…


Частина третя | Ґудзик | cледующая глава